«Таємниця. Замість роману»

Таємниця. Замість роману (fb2) - Таємниця. Замість роману 1146K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Игоревич Андрухович

Юрій Андрухович Таємниця. Замість роману

Я тремчу, щоб тільки не закривалися двері, бо відкриті двері то незбагненна радість.

Роберт Данкен.

От про це й поговоримо.

Сергій Жадан.

ПЕРЕДМОВА, ОДНА З МОЖЛИВИХ

Чи не всю осінь 2005 року я, з нетривалими перервами, провів у Берліні. Саме в цей час, десь наприкінці вересня, до мене вперше звернувся не відомий мені раніше Еґон Альт, літературний критик і журналіст. У своєму нетипово для е-пошти розлогому мейлі він писав про те, що мріє (саме це слово!) зробити зі мною «дещо довшу розмову, точніше серію розмов» і що він загалом спеціалізується на т. зв. портретах, передусім письменників. Переконатися в цьому я міг за якимись, наведеними ним же в тому листі посиланнями, на які в мене, зрештою, все одно ніколи не вистачало часу. Еґон Альт вельми наполягав на тому, що нам необхідно зустрітися — «і неодноразово», а на завершення додавав таке: «Шановний пане, в жодному разі не відмовляйте мені! Я здаю собі справу з Вашої надзвичайної, просто-таки пекельної зайнятості і гарячково міркую над тим, як мені, попри все, схилити Вас до співпраці. Написати, що я десятки разів поперечитував усе з виданого Вами в німецьких та англійських перекладах? Що я вже тричі відвідував Вашу країну і тричі, але щоразу по-іншому, був заскочений і захоплений нею? Що ми з Вами однолітки, а отже, швидше за все, з дитинства слухали однакову музику і таким чином у наших розмовах обов’язково виникне чимало спільних болісно-солодких тем? Ні, звісно, я не заперечую — Ви маєте повне право відмовити мені, але в такому разі Ви припуститесь однієї з найтяжчих помилок Вашого життя».

Нині я вже впевнений, що в останньому він мав цілковиту рацію. Хоч саме це речення у той момент налаштувало мене вкрай негативно і щодо нього самого, і щодо його аґресивних намірів. До того ж я уже встиг натоді сильно незлюбити саме поняття літературного портрету з його неминучими прикрасами типу «широкі штани з безліччю кишень, сережка у лівому вусі, звичка рукою відкидати назад пасмо неслухняного волосся, обдерті оранжево-чорні кеди». Я вислав йому кілька не надто оптимістичних слів у відповідь, мовляв, не знаю, як усе складеться, швидше за все не складеться ніяк. Хоч про всяк випадок чомусь повідомив номер свого телефону. Мушу визнати, його лист і справді сильно вирізнявся на тлі тих, що їх зазвичай присилають німецькі журналісти, коли запрошують на інтерв’ю. До речі, в ті часи мене вже замалим не дратувало це слово, а мій записник катастрофічно наповнювався все новими й новими обіцянками та домовленостями.

Саме тому, коли він згодом, упродовж кількох наступних місяців, нагадував про себе мейлами і — дещо рідше — дзвінками, я волів відповідати невизначено, відкладаючи нашу зустріч на потім, іноді я просто відбивався від його дедалі настирливіших переконувань. У мене залишався мій головний аргумент — восени я все ще мріяв узятися за новий роман. Отже, я відмовляв йому, посилаючись передусім на це. Тоді він вибачався і на деякий час зникав. При цьому я немов бачив, як він скрушно хитає головою і знічено розводить руками — десь там, у своєму запущеному самітницькому помешканні на Пренцлауер Берґ.

Але мій новий роман ніяк не хотів до мене приходити. У таких випадках найкраще — рішуче все навколо себе змінити. Наприкінці грудня я на кілька тижнів утік додому, а в січні 2006-го, на зворотному шляху з Франика до Берліну, записав у Вроцлаві з «Карбідо» музичний альбом. Зі словом карбід у мене найперше асоціюється нестерпна самогонка з околиць Гайсина Вінницької області. Чому саме така асоціація, Ви дізнаєтесь у третьому розділі цієї книжки. У будь-якому разі назва нашого з «Карбідо» альбому прийшла наче сама собою — «Самогон». Я подумав, що то і є новий роман, який я давав собі слово написати в Берліні. Таким чином, сам собою вже наче звільнений від головного з внутрішніх зобов’язань, у 20-х числах січня я ще на три місяці повернувся до німецької столиці. У своєму щоденникові з тих днів я занотував: «Холоднеча рухається зі сходу на захід тим самим маршрутом, але злегка випереджуючи мене». І справді — в мить, коли мій потяг виринув з вокзалу на Фрідріхштрассе, було вкрай дивно побачити з вагонного вікна цілком замерзлу, вкриту товстою кригою Шпреє. Щоправда, все це тут ні до чого.

У лютому я — трохи несподівано для себе самого — дав йому згоду, спершу мейлом, а тоді, як підтвердження, і телефоном. Наша перша зустріч з Еґоном Альтом відбулася неподалік місця, де я мешкав, так само на Штуттґартер Плятц, у кафе «Міро», яке чомусь офіційно вважається артистичним, можливо, тому, що вночі до нього раз у раз заскакують, аби трохи розслабитися, напіводягнені танцівниці з прилеглих клубів. Так от — Еґон Альт виявився не таким. Не було й тіні від того ледь екзальтованого і по-божевільному закоханого в мої писання дивака, що так виразно жестикулював з усіх без винятку мейлів, науявлюваний мною. Насправді ж Еґон Альт виявився цілком притомним, прагматичним і не без іронічної дистанції чолов’ягою, моїм, як він слушно писав, однолітком і вельми стріляним горобцем. Уже на початку нашого знайомства ми легко перейшли «на ти», після третього ж бренді з’ясувалося, що наші з ним улюблені напої знаходились би приблизно в тих самих і сусідніх з ними клітинах періодичної алкогольної системи, якщо б така існувала. Свідченням нашого зближення стало й те, що на другій годині ми купили пачку червоних ґалуазів і почали жадібно викурювати її, хоч кожен з нас узагалі-то вже покинув цю справу кілька років тому. Пригадую видобуту Еґоном Альтом з якоїсь велетенської наштанної кишені сірникову коробку з написом «Союз ветеранов Афганистана». Ця штука здавалася нам особливо смішною. Назагал же Еґон Альт носив у своїх кишенях безліч усяких абсурдних, але в той же час чомусь функціональних предметів — серед них гільзовий свисток, допотопну колоду карт з чорно-білою порнографією і косівського сирного коника. До того ж він мав із собою цілий наплечник моїх книжок — різних, виданих у різні роки і різними мовами. Кожну з них я змушений був йому підписати і кожну інакше. На третій годині нашої зустрічі з цього вийшла незла забава, для мене досить виснажлива. Того вечора ми не могли не домовитися про те, що обов’язково зробимо це. Воно мало стати книжкою. Але не зовсім тією, що її Ви зараз читаєте.

Ми вибрали останній тиждень березня, сім днів. Щоранку він приходив до мого тимчасового африканського помешкання на Штуттґартер Плятц, 22 і щовечора повертався до себе на схід Берліну. Щодня ми проговорювали по 8 — 10 годин і між нами був його диктофон. Звичайно, сказати «проговорювали» буде неточністю: говорив переважно я, а він переважно ставив запитання. При цьому ми поступово спорожнювали від одної до двох з половиною пляшок котрогось із наших улюблених бренді. Кожного з цих днів ми проживали (я повторно) певний добрячий шматок мого життя. Остаточне розуміння всього, що зі мною насправді відбувалося в усі ті роки, далекі і ближчі, приходило, як і сп’яніння, щойно наприкінці дня, увечері. А назавтра ми, просвітлені й очищені, бралися за наступний шматок. І так було протягом усіх днів за винятком сьомого. На сьомий день ми домовилися поїздити Берліном. Ми різко змінювали ландшафти, соціальні уклади, напрямки руху і засоби пересування, ми говорили про все на світі, а його диктофон — попри офіційно проголошений нами день заслуженого спочинку — завжди лишався увімкнутим.

Ще того ж дня, останнього, я, цілком між іншим, поцікавився в нього, коли він збирається опублікувати всю цю книжку. Моїм другим запитанням повинно було стати, в якому видавництві. Але відповідь на перше виявилася такою, що ставити друге вже не було сенсу. «Коли? — перепитав він. — Знаєш, це поки що невідомо. Я, здається, забув попередити тебе з самого початку про одну таку штуку — я вирішив опублікувати це лише після твоєї смерті. Так воно буде вагоміше». Ми весело посміялися над таким поворотом ситуації і змінили тему. Хоч мушу визнати — мені зробилося дещо прикро, передусім з приводу моєї подальшої неучасті у проекті.

Тому я так сильно здивувався через декілька тижнів, отримавши від нього поштою всі ті сім наговорених днів, усю їхню гречану вовну, всі бочки з арештантами, все, що тоді прозвучало, від першої фрази й до останньої, з усіма паузами, затягнутостями, еканнями та иканнями, тобто в абсолютно первинному вигляді, збереженому у форматі mp-3 і перегнаному на компакт-диски, кожен день на інший диск, тобто дисків виявилося також сім. Крім того, в пакунку знайшовся лист — уперше я дістав лист, написаний ним від руки. Відчуття було досить незвичайне. Тої хвилини мені вперше подумалося, що я його, Еґона Альта, зовсім не знаю. Він писав, зокрема, й таке: «Я майже впевнений, що тобі це може і повинно знадобитися. У будь-якому разі ти маєш повне право зберігати це при собі — ну хоч би як згадку. Або як згадку про згадки чи як спогад про спогади. Бо хіба не ти написав, що твоя пам’ять дозволяє тобі робити все, що ти забажаєш? Тож роби, що забажаєш, герою!».

Остання фраза звучить, як останнє напучування. Цей написаний від руки лист виявився прощальним. За кілька днів перед моїм остаточним виїздом з Берліна, себто на самому початку травня 2006 року, я випадково довідався про його загибель в автокатастрофі. Це трапилося вночі на, коли не помиляюся, 37-му кілометрі автобану А93 між Нюрнберґом та Швандорфом. Він сидів за кермом і, як це називається в новинах від дорожної поліції, не впорався з керуванням. Я знаю цю трасу — незадовго перед тим, а саме 26 квітня, я виступав у згаданому Швандорфі з фрагментами «Дванадцяти обручів», моє читання супроводжувалося грою на кількох саксофонах та безлічі інших, доволі смішних інструментів у виконанні Норберта Фоллата. Саме він, Норберт Фоллат, і віз мене тією дорогою вдень, зустрівши у Нюрнберзі на летовищі. Тому я добре пам’ятаю цей відтинок автобану А93 і можу стверджувати з усією певністю: там немає нічого особливо складного, там узагалі нічого складного немає. Швидше за все з Еґоном Альтом трапився так званий секундний сон. Зрештою, тепер уже ніхто не визначить справжньої причини. Ніхто не довідається також, якого біса він там робив уночі, в тому Оберпфальці, на своєму розгепаному старому ситроєні, тому самому, що ним він шість вечорів поспіль з ревом від’їжджав у пітьму з-під моїх вікон — не дивлячись на значне перевищення алкогольної норми у крові. І це щоразу йому вдавалося — доїхати додому щасливо. Тільки от певного разу не вдалося. Втім, я можу лише припускати. Я навіть не знаю, де його поховали. Тобто від знайомих його знайомих я згодом дізнався, що це мав бути цвинтар Норденд у Берліні, та його частина, що по-нашому звалася б Гефсиманською. Уявіть собі — наприкінці серпня я прилетів до німецької столиці на кілька днів передусім для того, щоб навідати його. Однак нічого подібного до його могили на тому цвинтарі не виявилося. Напівспорожнену пляшку бренді я залишив посеред центральної алеї.

Так, наче його не існувало ніколи на цьому світі.

Точніше не його, а його тіла з продавленою кермом грудною кліткою. Автомобілісти кажуть, що це типовий варіант — грудна клітка, продавлена кермом.

* * *

Мені знадобилося трохи пожити з цією історією, звикнути до неї, час до часу переслуховуючи з дисків особливо улюблені й особливо зненавиджені шматки. Других — додам для ясності — виявилося значно більше. Урешті, десь наприкінці літа, я дійшов висновку, що не маю іншого виходу: аби від цього звільнитись, я мушу зробити те, чого не встиг зробити він, тобто видати це книжкою. При цьому я довго переконував себе, що це може виявитися потрібним не тільки мені.

Усю осінь 2006-го я розшифровував наші розмови (переважно власну, іноді нестерпно багатослівну балаканину) і переводив їх у письмо. При цьому його задум поступово ставав моїм. Хоча, з іншого боку, що мені насправді відомо про його задум?

Зрозуміло, що фіксувати все це на письмі таким, яким воно записалося з повітря і вуст, тобто збереженим один до одного, було і неможливо, і, на щастя, не потрібно. Моя обробка всього наговореного матеріалу полягала в тому, що я, по-перше, перекладав його з німецької на українську, по-друге, видаляв з нього зайве, усував змістові прогалини і просто — згадувані вже мимрення, по-третє, намагався записувати його таким чином, щоб, з одного боку, не втратити його розмовність і безпосередність, а з іншого — зробити придатним для читання, себто значною мірою я все-таки оштучнював (олітературював?) вимовлене. До своєї честі хочу додати, що я не прикрашав своїх відповідей, не робив їх жодним чином розсудливішими чи мудрішими, ніж вони були насправді — отже, висловлені мною дурниці залишилися на виду.

І по-четверте. Я не міг не втриматися від деякої автоцензури, себто приховування, згладжування і просто усування багатьох моментів, які могли здатись особливо нищівними чи прикрими щодо деяких, згадуваних у цій книжці осіб.

До речі, про них. Зауважу на всяк випадок: усі персонажі, всі дійові особи цього твору є вигаданими, а будь-які співпадіння в іменах чи схожість у ситуаціях — випадковими. Це тільки мені, одному з її співучасників, вони можуть помилково здаватись іншими, не випадковими і не вигаданими, а страшенно близькими і справжніми, ніби це, єдино можливе життя.

Але то виключно моя проблема. Насправді ж дедалі очевиднішим робиться факт, що всі ми і цей світ разом з нами, належимо іншому, значно більшому від нас Авторові і є його не цілком випадковою вигадкою. Тож йому і нести за всіх нас повну юридичну відповідальність.

24 грудня 2006 року

1. МІЙ МЕРТВИЙ ДРУГ РАДУ ТЕОДОР

Почнемо?

Починай, але з самого початку.

І коли все це почалося?

Мені здається, восени 2003-го, два роки тому. У Гайдельберзі. Там є така кнайпа в самому що не є старому місті і вона якось так по-американськи називається — «Drugstore».

Знаю, це на Кеттенґассе.

Можливо. У кожному разі це лічені хвилини від Ринку і від університету, і від усього того дещо карамельного середньовіччя. У тій кнайпі збираються всілякі місцеві шахісти. А, може, не шахісти, може, збирачі поштових марок. Чи якийсь тому подібний сорт замкнутих у власному колі напівідіотів. Там можна сидіти годинами і нічого не замовляти — лише газети. Я приїхав до Джейкоба на свій поетичний вечір, але в мене ще лишалася купа вільних годин. Я був зі Стефою Пташник, ми ходили удвох під довгим і цілком безнадійним дощем, бо то було наприкінці жовтня, і врешті ми прибилися до тієї «Drugstore». Мені це сподобалося, бо я тоді головним чином перекладав бітників, а Стефа сказала, що ця кнайпа якось пов’язана з людьми 1968 року і тому в неї така американська, трохи наче бітницька назва. Отож ми там просиділи якусь годину, потаємно розглядали всіх тих фріків, котрі у відповідь лише позиркували на нас і шаруділи своїми всохлими жовтневими газетами. Крім того, ми обговорювали Стефині переклади пісень для мертвого півня, я пив чай з велетенської чашки, якоїсь уже навіть і не чашки, а миски, тобто вже навіть не пив, а сьорбав, ну а потім пішов до клозету відлити і мені цілком зненацька подумалося, що то насправді такий фільм зі мною — ось я чомусь у Гайдельберзі, в кафе з американською назвою, йду, виконую якісь рухи, думаю про раптову зупинку серця, заходжу до сортиру ітеде і в той же час я все це дивлюся — не зовсім збоку, звісно, але й не зовсім ізсередини. І слідом за тим подумалося, що у фіналі цього фільму герой мусить померти і що в такому разі зробимо з глядачем?

Тоді я про всяк випадок спробую з усіх сил користатися цим твоїм внутрішнім кінематографом — поки він працює. От коли ти намагаєшся пригадати собі якісь найперші найраніші враження — що в тебе перед очима?

Підлога, дошки підлоги такого брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І в тих шпаринах зачаїлася безодня! Жартую — безодні ще не було. Мабуть, я повзав тією підлогою. На мені були приблизно такого ж кольору, малинового, грубі фланелеві штани. Я ніколи їх не бачив, що називається, ніколи свідомо не зареєстрував, але я певен, що вони в мене були.

Тобі було добре чи зле?

Ніяк. Не хочу нічого домальовувати, додумувати, додавати якісь деталі. Все одно вони будуть вигадані.

Але ти, звісно, пам’ятаєш моменти, коли було направду добре?

Багато років пізніше, улітку 1970-го. Ми з батьками їдемо до Праги. Ну так, спершу цілий день у Львові, такому жахливо тьмяному, брезклому, і знов таки дощ, який не переставав і переставати не збирався. Так що у приміщеннях вокзалу всюди пахтіло мокрим, якоюсь такою бездомною псятиною. Плюс буфетною теплою їжею, цими жахливими котлетами. Ними й досьогодні пахне вся ота почекальня між приміським залом і головним. Цього духу вже ніколи звідти не витравити. Пополудні відходив потяг Москва — Прага, але на нього не було квитків і ми нікуди не поїхали. Якісь люди крутилися навколо міжнародної каси й активно давали моїм батькам — головним чином мамі, бо вона й сама до всіх заговорювала — всілякі типово радянські поради, як нам тепер викручуватися. Батько періодично кудись зникав, гадаю, до буфету. Батько був на межі. Ми і так ледве вмовили його їхати з нами, потім ще ця виснажлива тайняцька процедура з отриманням закордонного паспорта і дозволу на виїзд. А тепер ще й такий провальний початок. Я був майже в розпачі — що коли одного разу він зникне в буфеті і не повернеться?

Мушу нагадати моє запитання: чи пам’ятаєш ти моменти, коли тобі було добре?

Зараз я до цього дійду, не поспішай. Десь ближче вечора мама примудрилася купити квитки на нічний поїзд до Чопу. Їй хтось таке порадив: от, мовляв, доїдете до Чопу, кордон перейдете пішки, а там із першої-ліпшої чехословацької станції перший-ліпший потяг до Праги. Скільки їй було років? Рівно тридцять, молода гарна жінка, вся ця галайстра навколо міжнародної каси намагалася всіляко липнути до неї. Мені було прикро, що батько цього навіть не бачить.

Чому ви їхали до Праги?

Ми їхали в гості до родичів. Там на той час жили дві батькові тітки, рідні сестри його батька. Старша з них була заміжня за професором біології, ми звали його вуйком Евґеном (саме Евґеном, не Євгеном — точнісінько як Маланюка), вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, що професор Евґен Малик живе з двома кобітами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить. Цілком непогана ідея. Насправді він не міг спати із сестрою власної дружини, тому що був абсолютно моральним типом, моральніших уже просто не буває. Він походив з Богодухова на Слобідській Україні і військовий вишкіл здобув у царській армії. До Чехо-Словаччини його занесло, як і безліч інших еміґрантів з УНР, після остаточної поразки Петлюри. Не знаю, як до цього дійшло, але під час Другої війни, тобто вже у 40-х, він перетнувся з тетою Адою, сестрою мого діда. Обидвоє були катастрофічно немолоді й самотні, тому чимшвидше побралися і зробили першу дитину. В них народився хлопчик, якого вуйко Евґен чомусь категорично хотів назвати яким-небудь біблійним іменем — Давидом, Ісааком або Авраамом. «Може, чого доброго, Шмулем?» — протестувала тета Ада. Вони погодилися на Даниїлові. Одного разу вночі вуйко Евґен пробубонів зі сну: «Я запродав би душу Мефістофелеві — тільки щоб дожити до часів, коли він закінчить школу». Але й без Мефістофеля він дотягнув до значно пізніших часів. Хоча хто його знає, може, якраз?.. Улітку 68-го ми з мамою вперше поїхали до Праги і мешкали в них на Моджанах. Вуйко Евґен стверджував, що ми жахливо русифіковані і виправляв услід за нами чи не кожне слово. «Лічниця, — казав він, — лічниця, а не лікарня, бо лікарня — це там, де ліки, себто аптека, а лічниця — там, де лікують. На крайній випадок — шпиталь». Він був таким собі стовідсотковим коміксовим професором: лисина, сива борідка-еспаньйолка, нев’їбенно товсті окуляри. А газети читав ще й з лупою. І завжди звертав мамину увагу на всілякі мої недоліки, тобто недоліки мого виховання. Наприклад, я не вмів правильно тримати виделку. Як її правильно тримати, не знаєш? Або влазив у розмови дорослих без їхнього дозволу. Я не можу сказати, що дуже любив його. Добре, що Петлюра програв ту війну, інакше він чого доброго став би згодом якимось міністром. Наприклад, міністром біольоґії. Він був з тих, які обов’язково стають міністрами соціалістичних урядів.

Але Прага і 68-й рік — це передусім інша стійка історична конотація…

Так, абсолютно. Ми з мамою їздили туди в липні, а в серпні, через місяць, сталися відомі події. Ми вже були вдома, коли почули, що народ Чехословаччини просить допомогти йому танками і зупинити натовську аґресію. Батька різко забрали до війська, він зупиняв натовську аґресію як міг — носив хабе з чорними артилерійськими петлицями, на погонах він мав три зірки, що означало товариш старший лейтенант. Його дивізію з усіма тягачами й зенітками розгорнули про всяк випадок в околицях Станіслава, хоч тоді вже, зрештою, Франика, над річкою, і вони там непогано пиячили. Мій батько був дотепником, іноді він утікав з того військового табору на пару годин додому, переважно незле вставлений, і все повторював про нас із мамою щось типу того, що ну от, пустив їх до Праги і вони там усякого намутили, а мені після них увесь той бардак розрулювати. Він був перейнятий духом армійських чобіт, онучів, ременів і політінформацій. Він давав мені потримати свій бойовий пістолет, одного разу в неділю ми стріляли з нього у стовбур горіха в нашому подвір’ї, величезний такий був горіх і височенний. Ми з батьком гатили над усі сподівання влучно, раз за разом відстрілюючи від дерева всохлі гілки. Здається, ми вистріляли кілька обойм, аж тоді до батька дійшло, що йому доведеться звітувати за кожен патрон.

А якби йому довелося того року стріляти в чехів? Як ти гадаєш, він стріляв би?

Гадаю, стріляв би. Армія існує на те, щоб стріляти. Ні, не знаю, не можу стверджувати напевно. Йому на той час було 38 років, і в ньому було повно всього намішано. З одного боку він завжди пам’ятав, чий він син і від чиїх куль пішов на той світ його батько. З іншого — як він міг чинити опір? Система забрала його до війська і швидше за все він мусив би виконувати її накази. На щастя, наказу стріляти в чехів він так і не отримав. Але йому подобалося бути офіцером запасу в червоній армії, це точно. Носити — нехай тимчасово — пістолет, портупею, пахнути кирзою й одеколоном «Шипр». Якоюсь мірою з нього при цьому перло недожите дитинство — така собі забава у війноньку.

В одному з есеїв, здається, «…но странною любовию», ти пишеш, ніби тоді, у 68-му році, коли радянські танки вдерлися до Праги, ти був не на боці танків. Це означає, що ти був не на боці власного батька?

Еге, якось так приблизно. Просто на той час я вже встиг побувати у Празі, а він ще ні. Тобто щодо чехів я мав більше досвіду, ніж він. Я любив їхній Орлой, усіх тих лялькових апостолів, їхню Влтаву, їхню мову, всі ці димінутиви типу smrticka. Мені подобалося, що вони готують ґуляш із котів. Я любив Карлів міст, цукрову вату, Малу Страну, «Латерну маґіку», зоопарк і парк імені Юліуса Фучіка з його жахними атракціонами, я дуже любив кофолу. Це такий напій, чехословацька відповідь кока-колі. Яро Рудіш каже, наче тепер її знову запустили у продаж. Я дуже тішився водяним пістолетом і кількома фігурками індіанців, один з яких стоячи на коліні гріб у каное. Я всім на світі розповідав про «Напрстково музеум», де можна було оглянути відтяті людські голови з Амазонії — справжні, уявляєш? Але препаровані, тобто зменшені до величини кулака, проте зі збереженням усіх рис і пропорцій. Справжні людські голови завбільшки з кулак і з зашитими ротами!

Навіщо їх зашивали?

Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід — Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь.[1]

У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?

Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я — десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків — уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І — вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам — у тому числі малим пацанам — передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то вже війна. Причому знову переможна. А потім була ще така сцена на вокзалі (бо всі ми якогось хріна попензлювали за тими танками на вокзал, ніби щури за щуроловом). Так от, на вокзалі все кишіло від мільйонів жінок, які добиралися туди власним ходом, щоб востаннє попрощатися зі своїми бойовими танкістами. Бо це було не реґулярне військо, а такі ж, як і мій батько, партизани, себто дорослі чолов’яги, вирвані з родин загальною військовою повинністю, самі тобі майже виключно селюки з бурякових ланів Бандерлянду. І от в одного з них на пероні просто таки вчепилася його жінка, вона висла на ньому, голосила що було духу, падала перед ним на коліна, ловила його за ноги і мало не билася головою об землю. Та ні, билася таки, билася. Чувакові було не цілком вдобняк, що його баба така істеричка, він її щоразу якось так бездарно відпихав убік, тим більше, що офіцери вже починали на нього погейкувати, досить роздратовано. Урешті він остаточно видерся з її мокрих обіймів і запхався кудись подалі у вагон, а тоді виставив голову з вікна — мовляв, як там моя істеричка? А та зненацька видушує із себе крізь те трагічне ридання: «Йвасю, чюєш?! А єк будеш у Празі, то купи мені файні мешти! Трийцікь семий розмір!». По цьому поїзд рушив.

Гаразд, але ми погодилися, що ти розповідаєш про моменти, коли тобі було добре.

Я пам’ятаю, що ми в цьому погодились, і я до цього веду, не квапся. Зараз ми мусимо перестрибнути через два роки і повернутися на той інший, львівський вокзал, де всюди повно огидних типів і смердить рибними котлетами в тісті. Але ми з батьками їдемо до Праги, і мама взяла нам квитки на нічний потяг до Чопа. А Чоп — це така найзахідніша станція Радянського Союзу, уявляєш собі на мапі — Закарпаття, Чоп, і в ньому сходяться докупи кордони трьох країн. Зрештою, ти це знаєш. Як і те, що Чоп — це такий своєрідний кінець світу. У 95-му році ми з Ірваном їхали — знову ж — зі Львова до Праги і сіли у той самий московський потяг, квитки на нього того разу чомусь були. Ірван заходить у своє купе, а там уже імєєт мєсто бить один пасажир — якесь таке вусмерть запите чмо, напівдоходяга, весь у тюремних тату, розхристано пітніє на нижній полиці, а підлогою туди-сюди перекочуються всі без винятку спорожнені ним пляшки. Відчув, що хтось увійшов — вони ж усі чутливі, ніби зайці — і продер око. Тоді питає: «Сасєд?». Ірван: «Ага». Він: «Дальока?». Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!». Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» — Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп — це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопу.

І саме в цьому потязі тобі стало якось незабутньо добре?

Та де там! Швидше незабутньо зле. Ми потрапили до якогось жахливого вагону — в нас такі називають плацкартними — з тих, де світла саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Отже, напівморок і невивітрюваний сморід безлічі людських тіл, ну там ще шкарпеток, трусів, прокладок, яєць натвердо, самогонки, всього такого, що робить наші плацкартні вагони саме плацкартними, але передусім — запах людських тіл, бо то була, за визначенням Йосифа Бродського, переддезодорантна епоха, тобто часи цілком інакшої гіґієнічної свідомості, нині вже фактично загибла цивілізація. Психована вагонна тітка відразу ж розлучила нас, бо в неї не знайшлося трьох вільних місць в одному відділенні, навіть двох вільних місць не знайшлося, і я, пам’ятаю, опинився десь на верхній полиці, а піді мною молодий офіцерик у розстібнутій до пупа сорочці частував горілкою з пивом двох так само молодих дам і від того робився все п’янішим. Одна з них була безцеремонно товстою, в окулярах і нітрохи не гарною, вона сильно пітніла у своєму ситцевому халаті й обмахувалася саморобним паперовим віялом. Друга була дрібною як миша і відповідно як миша хихотіла, коли офіцер видавав із себе щось дотепне типу вєсь зєльоний, в жопє вєткі, капітан ідьот развєдкі. Ця миша відверто з ним кокетувала і все повторювала а мнє ваєнниє нравятся как мужчіни. Але офіцер поза сумнівом запав на першу, товстуху, і миша йому тільки заважала. Засинаючи на своїй полиці, я ще подумав, що от яка несправедливість — він такий молодий, стрункий і бравий, а вона така бегемотиха і чому він саме її так хоче? Я тоді ще не знав суворої чоловічої приповідки про те, що негарних жінок не буває. Коли я за годинку-другу прокинувся (можливо, то була станція Стрий, а може вже й Лавочне, не знаю), дислокація піді мною змінилася настільки, що миша, ображена браком уваги, і востаннє силувано хихочучи (вєсь в гавнє, в руках тапор — прадвігаєтся сапьор), подерлася на свою верхню полицю навпроти мене, а офіцер відразу пересів ближче до товстухи і спробував покласти руку на її коліно завбільшки з футбольний м’яч. Вона сказала на це нервово і жорстко «Нє нада, Вадік» — і, як то кажуть, сняла рєшітєльно піджак наброшенний. Можливо, його збуджував її піт. Можливо, він нюхом зачув у цьому якусь еманацію пристрасті. Втім, це я зараз теоретизую, а тоді я знову заснув. Потім я час до часу прокидався, а вони все борюкалися там унизу, підсліпувата негарна вчителька в ситцевому халаті й підколінках стидного кольору, і вродливий офіцер артилерії, що з позачергової відпустки у своїй Рязані-Казані повертався до місця проходження дійсної служби в посьолку городського типу Ческе Будейовіце. «Нє нада, Вадік», — шепотіла вона. «А єслі я по любві?» — шепотів він і пряно відгикував. І щоразу прокидаючись у тому вагонному присмерку, я знову і знову чув це сповнене шалу і трепету шепотіння: «Нє нада, Вадік» — «А єслі я по любві?». І через годину, і через дві: «Вадік, я же сказала — нє нада» — «А єслі я? А єслі я по любві?». Потім настав світанок, десь так година їзди до Чопу, тобто до кінця. Він добив останні сто з паперового морозивного стаканчика і зі словами «Ну і пашла ти к єбєнємать, карова ачкастая!» вийшов у тамбур розлючено викурювати все, що лишалось у портсигарі. А вона відразу ж якось так жалісливо захлипала і, здається, прорюмсала всю решту часу — у Чопі виявилося, що в неї все дуже запухло — ніс і очі. Щодо офіцера Вадіка, то він так уже й не промовив жодного слова (і до миші теж) — лише протер собі скроні й потилицю «Русским лесом», запнув усі ґудзики і тупо дивився за вікно, як ми прибуваємо — вєсь подтянут, всюду чіст — вот какой артілєріст! Так ми доїхали до Чопу, але до Праги було ще страх як далеко.

Гаразд, а тепер скажи мені, наскільки ми ще далеко від того місця, де тобі врешті стане добре?

А це вже воно і є. Тобто ще трохи — і воно буде. Але спершу ми з батьками ще мусимо пройти двосторонній прикордонний контроль, якого я не пам’ятаю, тому проходимо його відносно швидко, не зупиняючись. На чехословацькому боці (Черна-над-Тисою) ми сідаємо до чехословацького ж потяга і невдовзі рушаємо. У тому вагоні все було подібно, як у наших. Але й досить інакше. Скажімо, не було смороду. І все було якесь новіше або просто чистіше. Пасажири говорили іншою мовою з усіма її димінутивами типу smrticka, хоч то була, вочевидь, і не чеська, а словацька. Ну от, тепер залишається тільки це: всі перешкоди подолані і ми стрімко несемося туди, де я знову так хочу бути. Це були передчуття кофоли і цукрової вати з парку імені Фучіка. Тобто це було щастя, тому що все попереду — «Латерна маґіка», фільми про індіанців, чорничні ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного — їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим — маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне — вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.

Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?

Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те — я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.

Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.

Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?

Ні, не казав.

Так от — я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів — відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці — звісно, пожовклий папір, старий запах, ілюстрації — «Баффало Білл» Вільяма Ф. Коді. Кілька днів я вагався, підходив до книжкової шафи, знову і знову брав його до рук, читав перші два-три речення чеською мовою. Я тоді навчився повільно читати чеською, хоч і не розумів у прочитаному дуже багатьох речей, але міг більш-менш відтворити звучання і вловити найзагальніший зміст. Я ж дуже любив цю мову з усіма її димінутивами! Одного разу я вирішив, що нічого надзвичайного не трапиться, якщо я цього «Баффало Білла» вкраду. Все одно ніхто його тут більше не читає. Ніхто й не помітить. Додам, що це була не остання в моєму житті украдена книжка. І при цьому мені завжди здавалося, що ніхто й не помітить. Бо загалом на світі страшенно багато книжок. Ну от — я сховав «Баффало Білла» у щойно куплений для мене ранець — туди, де тримав усілякі інші свої цінності, отримані з різних оказій, але цілком леґально. За день перед від’їздом ми вкотре щось там допаковували — у вітальні, на очах у всіх. Батько вирішив перевірити, чи є місце в ранці, поліз у нього рукою — і тут я зрозумів, що його рука намацала шляхетну, обтягнуту шаґренем палітурку. Це виступило в нього на обличчі, стопудово. При цьому його рука не могла не розпізнати, що саме вона намацала — якийсь час тому він разом зі мною любовно гортав той самий примірник і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?

Нічого. Він не здав тебе.

Так, не здав. Його рука зробила вигляд, що нічого такого в тому ранці не намацала. Припускаю, за ті три тижні у Празі вуйко Евґен встиг і його дістати своїми нотаціями, сентенціями. Він просто уявив собі ще одну, невимовно довгу — з тих, від яких мухи дохнуть. І крім того, ми були спільниками — нам обом страшенно подобалася ця книжка. І дружба зі мною, тобто продовження цієї дружби було йому важливіше й потрібніше, ніж заповідь «Не вкради», так мені здається. І це насправді велико, що людина стає над заповідями заради іншої людини. Хоч загалом він ще кілька разів ловив мене на книжках.

На крадіжці книжок?

Ні, не обов’язково. Одного разу на «Декамероні». На тому, що я читав «Декамерон» у начебто ще не відповідному віці. Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich. Але я її ховав, і батько випадково знайшов ту схованку.

«Схованку для Бокаччо»?

Саме її. З того, що я його ховав, випливало цілковите усвідомлення мною всієї глибини власного переступу. Тобто свідоме скоєння злочину з кількома обтяжливими обставинами.

І він тебе покарав?

Ні. Тобто для покарання вистачило самого викриття — кажучи традиційно по-галицьки, шкіра лупилася мені на лиці. Мірою покарання стала тимчасова втрата лиця

Секс і еротика були у вашій родині табу?

Швидше так. При тому, що приблизно з шестилітнього віку я знав, як це робиться. Сусідські хлопці-наставники, підглядання за життям дорослих, тіснота помешкань, в яких діти злякано будяться від загадковго поляскування чи постогнування, перший онаністичний досвід, усе таке. І при цьому в родині всі вдавали, що я нічого такого не знаю, бо нічого такого не існує. Моя бабця згідно з виховними нормами певно ще ХІХ століття стежила, щоб мої долоні вночі обов’язково знаходилися поверх ковдри. Часом вона підкрадалася до мого ліжка і схилялася над ним із запаленою свічкою. Коли мені виповнилося дев’ять років, мама завагітніла і вважала за необхідне пояснювати мені поступове зростання свого живота всілякими дурницями на кшталт того, що час до часу тьоті починають усе більше й більше налягати на їжу і завдяки цьому в них потім народжується хлопчик або дівчинка.

Як загалом це виглядало — ваш дім?

Минулого літа його знесли. Я вже казав, що вулиця називалася іменем якогось Гаркуші, можливо, Розбійника Гаркуші? Так вона й досьогодні називається. Цілком недалеко від залізничного вокзалу. Тому нічні локомотивні гудки і безглузді скоромовки з диспетчерських гучномовців стали постійними звуковими доріжками моєї підсвідомості. То був одноповерховий, більш ніж типовий для старого Станиславова будинок, зрештою, «будинок» — не те слово, усе-таки «хата», її власником був ще мій прадід, тобто батько моєї бабці, художник Карло Скочдополь. Але за його часів там мешкала тільки одна родина — він з дружиною і четверо їхніх дітей. А коли радянська влада по війні все це знаціоналізувала, то дім поділили ще на три родини, і моїй бабці залишилося дві кімнати з колишніх восьми. Плюс маленька веранда, половину якої відвели для кухні. Ми жили так: у першій кімнаті спала бабця і в ній же був стіл, за яким ми їли. У другій спав я і батьки, при цьому вони чомусь у різних ліжках. Там же був інший стіл, полірований, а отже, святковий, етажерка з книжками, радіола, а 1967-го року з’явився телевізор. Або він з’явився ще під кінець 66-го, можу стверджувати лише, що якось так під новий рік. Улітку 66-го року його ще в нас не було, бо на фінал чемпіонату світу Англія — ФРН батько ходив до сусідів. Це було житло без водогону і каналізації. Воду носилося із сусідського подвір’я, де була металева колонка з ручною помпою. Помиї відносилося і виливалося до каналізаційного стоку з решіткою просто на вулиці. Туалет, а краще сказати дерев’яний сральник, знаходився у глибині двору, за городами і велетенським горіхом, зимової ночі виправа до нього не справляла великої радості. Хіба що ніч видавалася зоряною. Зараз мені важко уявити собі такий спосіб життя, але, наскільки я знаю, в подібних умовах у ті часи перебивалася добра половина героїчного радянського народу. При цьому кінець 60-х у колективній пам’яті вважається часом високого матеріального процвітання. Не те що пізні 70-ті з їхнім харчовим дефіцитом! От і мої батьки — спершу вони купили нову шафу, потім радіолу, потім холодильник, а потім і телевізор. Купувала, власне кажучи, мама з її житейською кмітливістю і вмінням на все своєчасно оформити розстрочку. При цьому вона іронічно цитувала відому пісню: «Пред родиной в вечном долгу».

Чим опалювали?

Це аж так цікаво? Газом. У кожній кімнаті була кахляна пічка, в ній палилося газом. Ні, наскільки мені пригадується, було загалом тепло, хоч зими тих років запам’яталися холодними і сніжними. Газові печі досить весело гуготіли зсередини, вже від самого цього звуку робилося тепло. Під нього добре читалося «Снігову королеву».

Були ще якісь звуки?

Звичайно. Акація за вікном, вона шелестіла і скрипіла всією собою. Вітер і краплі дощу по шибах. Вокзал — як я вже згадував, усі ці гудки, свистки, чах-чах-чах. Розмови перехожих, що йшли вулицею Гаркуші, на вокзал і з вокзалу, пізно вночі і рано-вранці. Можна було цілими днями стояти на веранді перед вікном і дивитися на перехожих. Від цього робилося нестерпно смішно. Перехожі всі як один здавалися жахливими виродками, вистачало придивитися й побачити їх саме такими. Ага, ще був один цілком таємничий звук, який з’являвся винятково вночі, десь близько одинадцятої. Я чув його завжди, скільки себе пам’ятаю, але ніколи про нього не запитував. Аж одного разу мої батьки заговорили про нього самі, і я зрозумів, що то не якийсь мій персональний глюк.

Що це було?

Стукіт. Або краще сказати гупання, цілком розмірене, завжди в однаковому ритмі — так наче десь унизу під нами працював якийсь величезний молот, можливо, пневматичний. У моїх батьків була звичка читати в ліжках перед сном. Вони по черзі читали одні й ті самі позичені з бібліотеки книжки, найчастіше Джека Лондона і Ремарка. Я від певного моменту почав їх у цьому наслідувати. Отже, ми мовчки лежали кожне у своєму ліжку і у своєму тексті, аж раптом мама сказала щось типу «Знову це гупання». Почалось обговорення — настільки жваве, що, виявилося, ми всі роками тільки й чекали нагоди. З-поміж кількох версій (забивання паль — прокладання тунелю — серце живцем похованого під нашим домом чарівника,) найімовірнішою здалася батькова: підземний завод, секретний стратегічний об’єкт. Я уявив собі ці велетенські, залиті неоновим світлом цехи, довгі ряди станків, іскри, сталь, металеві листи ракетної обшивки. Тисячі робітників, що все життя працюють лише вночі. Можливо, серед них якісь наші знайомі, сусіди? Удень ми бачимо їх поруч з нами, а вночі вони спускаються під землю. Або ні — якісь ніколи й ніким не бачені люди, підземні мешканці, що ніколи не виходять на поверхню? Було захопливо і дещо лячно. Здається, батько звернув увагу на те, що в ніч з неділі на понеділок гупання припиняється. Тобто у них так само є вихідний. Тобто це все-таки завод. Дуже сильний арґумент, але я не певен, чи справді з неділі на понеділок усе завмирало. Я на той час уже базґрав якісь пригодницькі історії в учнівських зошитах, тож батько порадив мені братися за повість під назвою «Таємничий молот».

І ти написав?

Ні. Бракувало розв’язки. Крім того, для десятирічного автора це була заскладна тема — вимагалося знання надто багатьох технічних фішок, я заплутався і провалився. У 71-му році ми переїхали до хрущовки на Бельведері і майже відразу забули про ті звуки. Ага! Щойно пригадалось таке: я цю таємницю колись промусолив і з сусідськими пацанами. Кожен з них радісно визнав, що таке гупання справді існує. Найстарший серед нас — з тих, які вчать молодших усьому найгіршому і вперше показують, як повинен виглядати залуплений пеніс — активно проштовхував версію з будівництвом тунелю. За його словами, цей тунель роками будували китайці — з наміром одного дня вийти назовні і захопити нас практично голими руками. То були часи, просяклі духом китайської загрози. Усі говорили про Мао Цзедуна і хунвейбінів, чи, як це зазвичай вимовлялося, хуйвенбінів. Було відомо, що в них жахливе перенаселення, що вони з голодухи пожерли всіх ворон і горобців, а тепер не мають іншого виходу, як тільки завоювати нас. Політична напруга між Союзом і Китаєм справді зростала замалим не щодня. Говорилося про багатотисячну атаку хуйвенбінів на нашу прикордонну заставу. Це мало бути десь на Амурі, острів Даманський чи якось так. І нібито наші всіх їх там покосили — лазерними променями, тобто сотні тисяч китайців просто перетворились у попіл. Інші, щоправда, стверджували, ніби то був ніякий не лазер, а катюші нового покоління. У будь-якому разі наші хлопці незле довели тій жовтій швалі, що перемоги здобуваються аж ніяк не кількістю. Після того даманського погрому аґресивність жовтків пішла відчутно на спад, хоч напруга все одно відчувалась і остаточно всіх попустило лише після смерті Мао. Ця смерть якось особливо втішила мою бабцю Ірену Карлівну, котру одні сусіди кликали «пані Ірена», а інші просто «Карловна». І вона не любила Мао Цзедуна.

Я розумію так, що це та сама особа, про яку ти пишеш в «Ерц-Герц-Перц»? Та, що дванадцятилітньою дитиною спостерігала за Францом Фердинандом фон Габсбурґом у фіакрі?

Так, вона. Але не у фіакрі, а у відкритому авто, себто в кабріолеті. Він їхав у бік залізничної станції попри той самий наш дім на вулиці Романовського, майбутній Гаркуші. Ну так — пані Ірена. Королева ірисів. Малесенького зросту дивовижна істота — патетична, іронічна, нервова, наївна. Удень вона обов’язково мусила поспати — з хустинкою, зав’язаною на голові так, щоб очам було темно. Мені здавалося, що замість сну вона щоразу готується до публічної страти. Завдяки тій хустині вона спала страшенно глибоко — якісь науковці могли б на ній вивчати фізіологію сну. Одного разу вона раптом виразно сказала не прокидаючись: «Але він знервований!». Мені видалося цікавим продовжити розмову і я запитав, хто. Вона відповіла: «Кіт». Але так і не прокинулася. Значно більше я пишу про неї у «Центрально-східній ревізії». Але скільки б я про неї не писав, буде все одно недостатньо. Це вона мене навчила найдовшого слова на світі і це слово німецьке: Hottentottenpotentatentantenatentatentater.[2] Тобто я завжди лишатимуся перед нею в боргу. За свої неповні 80 років вона пережила шість політичних режимів.

П’ять.

Усе-таки шість: Австрійська імперія, ЗУНР, Польща, перші совіти, Райх, другі совіти. Можна писати історію ХХ століття.

У чому різниця між першими й другими совітами? Хіба це різні режими?

Перші були окупантами, а другі визволителями. І все завдяки німцям. Я, звичайно, жартую. Ні, це фактично як різниця між передвоєнним і післявоєнним есесером. Це досить відмінні системи, хоч начебто почасти із тим самим Сталіном на чолі. Як би там не було, але моя бабця — то такий фантастичний шпагат над рікою часу. На одному березі — фотопластикум, Франц-Фердинанд, німе кіно і танець шиммі, на іншому — космонавти, Мао Цзедун, Центральне телебачення і смерть Гагаріна, яку вона тяжко оплакувала. Уявляєш — Франц Фердинанд і Юрій Гагарін в одному й тому ж фільмі! Бракувало б ще тільки групи «Франц Фердинанд».

Тобто вона, пані Ірена, не була антирадянською?

Вона була собою. Тобто людиною, що встигла пожити в шести політичних режимах — з усіма наслідками. І вона якось так притягувала до себе всілякі уламки знищених попередніх світів. Коли ми ще мешкали на Гаркуші, до неї часто заходили всілякі напівзбожеволілі старі панюсі, рідше панове, але переважно все-таки панюсі, переважно дами, бо панове зазвичай до таких років з різних причин не доживали. Крім того, чи не всі вони були старими дівами і чи не всі мешкали попарно зі своїми сестрами. Я тепер іноді припускаю, може, то були не сестри, а таємна лесбійська спільнота. Уявляєш — лесбійський рух опору на тлі всіх тих диктатур? І це був якийсь такий паноптикум — усі ці потерті хутра, страусові пера, лисячі хвости, блакитні стрічки й рожеві кокарди, тюрбани з брошками, капелюшки. Ну так — капелюшки передусім. Серед них була одна така цілком глуха старушенція, котра завжди розповідала те саме: нібито щойно за нею бігла ватага бенькартів і вони верещали «Пані в капелюшку! Пані в капелюшку!», тож вона носила повні кишені камінців, аби їх відганяти. Бабцю не надто тішили їхні візити, але вона зазвичай подавала їм какао з пончиками. Це було схоже на виконання обов’язку. Справа в тому, що більшість із них були навіть не її, а її матері подругами, деякі так і звертались до неї — «дитинко». Я аж під стіл валився з реготу: моя бабця — дитинка! Для мене то взагалі був незлий цирк. Особливо коли вони чогось хотіли від мене, а бабця не контролювала ситуації, бо саме виходила на веранду, наприклад, приготувати для них какао. Тоді я давав собі з ними джазу. «Що нового в ґімназії, Ігорку?» — запитувала котрась із них, явно грузнучи в десятиліттях і плутаючи мене з моїм батьком. «Усім роздали зброю», — відповідав я і показував привезений з Праги водяний пістолет. «А як ти називаєшся?» — запитувала вона ж через пару хвилин. «Моріс Джеральд», — відповідав я, і вона схвально кивала головою, бо і так нічого не чула. Коли ми переїхали на Бельведер, їх суттєво поменшало. Може, ті чотириповерхові хрущовки якось їх відлякували. А може, вони просто повимирали. Одна з них точно згоріла у своїй хаті разом з усіма своїми котами й кішками. Про це пише Юрко Прохасько, він теж її пам’ятає, як і Тарас.

Перш ніж ми остаточно переїдемо до хрущовок — щось іще згадаєш з того першого дому?

Усього так багато, що мені залишається пунктир. Пам’ятаю сусідів. Коли від нас виходилось у двір, то першими були двері до помешкання єврейської родини Дротів. Там жили дві сестри — Аня і Софа, вони багато возилися зі мною в часи, коли я ще повзав. Їм, як усім дівчаткам, було цікаво бавитися такою живою тлустою іграшкою. Потім вони вчили мене їздити на триколісному ровері. Пам’ятаю, що в них була платівка з «Шербурзькими парасольками» і вони по тисячу разів на день пускали її, раз за разом, знову і знову, тисячу разів на день! Їхніх батьків звали Іда і Копель, вони розмовляли смішною російською, але тоді майже всі розмовляли смішною російською. Включно з самими росіянами. У Дротів був найперший телевізор і вони часом запрошували на нього сусідів — якщо увечері показували яку-небудь «Судьбу чєлавєка». Або «Хаждєніє по мукам». До них же батько ходив у 66-му на футбол.

Ага, футбол. Ти ним цікавився?

Це заслабке слово. Але почалося все приблизно з моменту, коли телевізор з’явився і в нашій хаті. Приблизно тоді ж батько став забирати мене на матчі нашого «Урагану». Пам’ятаю, як наші вчистили 3:0 «Нафтовикові» (Дрогобич) і 4:0 «Харчовикові» (Бендери). Ми йшли — тисяч із п’ять горлодерів — довжелезною колоною зі стадіону по вулиці Шевченка і скандували щось типу «Сини Бандери побили Бендери!». Крім того, я дико вболівав ще за дві команди — збірну СРСР і київське «Динамо». Часом за львівські «Карпати», але за «Динамо» більше. З ними все склалося дуже своєчасно: я став їхнім фаном якраз у роки, коли вони тричі поспіль вигравали першість Союзу, більше такого не повторилося. З усіх трьох моїх команд я більш-менш стоїчно переносив поразки збірної і франиківського «Урагану». Але поразки Києва іноді доводили мене до плачу. Я лив сльози і в 67-му, коли вони у Кубку чемпіонів продули «Ґурнікові», перед тим фантастично вибивши з гри «Селтік» (Ґлазґо), і в 68-му, коли вони вилетіли з того ж Кубка, програвши «Фіорентині», але найгіркіші — у 69-му, коли вони проїбали першість Союзу з московським «Спартаком». Це був кошмар, а не матч. Ми жили ним уже кілька тижнів поспіль — то мав бути київський реванш за поразку першого кола 1:2 в Москві. Протистояння київського «Динамо» і московського «Спартака» у старих радянських чемпіонатах важко порівнювати навіть з простистоянням «Барси» і «Реала» в іспанських чи того ж «Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її. Тому кілька тижнів ми тільки про той матч і тринділи — у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант був один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я закривав очі і бачив прекрасні м’ячі, що влітають у сітку московських воріт — Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, якийсь кінець жовтня чи вже листопад, тяжкий холодний дощ не припинявся ні на мить — що в Києві, що у Франику, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол на контратаці. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве котився по полю, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати у жоден з футболів — ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден прекрасний м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я став рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене «Перестань!». Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається — сталося, курва, неможливе — хтось помер, щось померло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі, горе-горе тій чайці-небозі, що вивела чаєняток — мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно багато блював, а він приповз десь аж над ранок, п’яний в дрезину чи навіть у драбадан, промоклий до нитки і в грязюці. Такий футбол.

І ти продовжував плакати над футболом усі наступні роки?

Та ні, з роками хлопці просто втрачають цю здатність — плакати. Хлопці не плачуть, як відомо. Десь після одинадцяти — дванадцяти це як рукою знімає. Часом і хотів би, але вже не можеш, лише схлипуєш. Це, вочевидь, початок статевого дозрівання, коли в тобі надовго засинає якийсь організаційний центр плачу. Він потім знов оживає десь після сороківки, але вже по-іншому. Щоб закінчити з футболом: пік мого вболівання випадає на 70-ті. Наприклад, чемпіонат світу 74-го року. Я про нього, здається, все пам’ятаю. Скажімо: у матчі збірної ФРН проти Чилі турецький суддя вигнав з поля чилійця Касселі за симуляцію. Або: поляки накидали Гаїті 7:0. А від Африки тоді брала участь лише одна команда і то був Заїр.

А хто забив полякам у півфіналі?

Ну, це дуже просто! Мюллер, Ґерд Мюллер. От якби ти спитав, хто з югославів забив третій гол з дев’яти в матчі проти Заїру, то я б ще задумався. А загалом моєю любов’ю була тоді Голандія, таки найкраща у світі, просто їй не щастило — і в 74-му в Німеччині, і в 78-му в Арґентині вона мусила у фіналі грати проти господарів.

Гаразд, облишмо футбол, бо це засмоктує. Я вже й сам починаю мучитися згадуванням, хто кому не забив якогось пенальті. Ми ще не завершили з подвір’ям на Гаркуші?

По-справжньому цього не вдасться завершити ніколи. От я зараз думаю: про що мені ще сказати? Про інших сусідів, про їхні непорушні, наче на палі понастромлювані, і такі ж вишкірені, голови у вікнах? Про сім’ю ворожок у глибині двору? Про збирання горіхів або черешень? Про дитячий майданчик з гойдалками, де літніми вечорами пересувна кінобудка задурно показувала мультики і старі революційні трилери? Про Малого Володьку, якому я різко з’їздив ребром долоні по шиї, просто в борлак, і він перестав дихати, посинів, а в мене відняло коліна, бо я уявив собі, що він зараз помре і хтось із моїх батьків буде змушений відсидіти за мене в тюрмі?

Обійшлося?

Вискочила мама, яка саме слухала зі Львова недільний концерт на замовлення. Між 13-ю та 14-ю годинами щонеділі Львів передавав на середніх хвилях концерт. Музика Білаша, слова Павличка і всяке таке, мама це любила. Вона влила у Малого Володьку цілу склянку сифонної газводи з малиновим сиропом, і він віддуплився. Пізніше, буваючи в нас у хаті, він ще кілька разів удавав, наче щось йому забилося в горло, а він не може впіймати подих і синіє. Бо він дуже запам’ятав ту газводу з сиропом і в таких випадках завжди її отримував. Ага, ще бувала повінь — два роки поспіль, улітку. Якось так виходило, що дощі падали по сорок днів і ночей і тоді обидві Бистриці здувалися і виходили з берегів, і несли на своїх цілком здичавілих хвилях уламки домів, дерева, копиці, одного разу хтось бачив, як несло корову і вона була ще жива, але з поламаними ногами, іншого разу несло автомобіль, «Волгу». Так Волга поєдналася з Бистрицею. Дивакуваті приятельки моєї бабці казали, що це через польоти у космос. Може, й мали рацію. У будь-яких проявах кінця світу вони орієнтувалися найкраще.

Були ще якісь прояви? Крім польотів у космос і китайців?

Більш ніж достатньо. Іноді це було м’ясо, тухле м’ясо — його збагрювали якісь підозрілі селяни, що вдосвіта проповзали попри наш дім з вокзалу на ринок. Як тільки вони йшли геть, м’ясо блискавично вкривалося гнійними плямами, починало ворушитися і жахливо стогнати. Іноді це були яйця — на перший погляд, звичайні курячі, але всередині всі вони мали зародки, непропорційно великі, схожі на драконячі. Потім ще той мотуз — одного разу батько знайшов двометровий волохатий мотуз, запечений у буханці хліба. Ще пам’ятаю мандрівного проповідника з кошлатою бородою і в облізлій кримці, він завжди з’являвся у привокзальному сквері на початку літа і крутився там до середини осені, роздаючи наліво й направо якісь сторінки зі священними віршами, не надто зрозумілими, якимись радше дадаїстичними. Але всі вони віщували щось дуже недобре, це було ясно. Ми бігали за ним дещо більшою ватагою й улюлюкали. Ну, тобто висміювали. Або чіплялися, щоб він визначив, хто з нас грєшнік, а хто правєднік. Бо він це вмів з першого погляду.

І що він сказав про тебе?

Правєднік. Ха-ха-ха-ха! Згодом мені часто снилося, що я чимось ображаю його і він за мною женеться, от-от наздоганяючи. Мені так само снилися страшні сни з деякими сусідами. За кілька будинків від нас мешкали такі собі Пілявські, дочка і матір, обидві цибаті, худі як тички, з яскраво намальованими губами, в міжвоєнних беретах, такі дещо інопланетянки. Дочці було років за 50, матері відповідно під 80. Існували вони начебто з того, що пізніми вечорами приводили з вокзалу всіляких випадкових пасажирів, котрі мусили на ніч зупинитись у Франику. Вони начебто пропонували їм нічліг за вельми помірну ціну. Насправді ж мало хто виходив з їхнього пропахлого котами і просто сечею барлогу цілим та неушкодженим. Обидві були павучихами. Стара кілька разів намагалася заманити мене до них, показуючи з вікна веранди якісь пожовклі польські журнали, але я вдавав, наче не дивлюся в її бік і насуплено відходив поближче до свого дому. Одного разу на вокзалі я спостерігав за тим, як її дочка нишпорила почекальнями в пошуках чергової жертви. Це були переважно молоді хлопці, майже підлітки, завжди одного й того ж типу — з бідних сіл, якісь такі учні технікумів та ремісничих бурс у куцуватих шинельках і з незґрабними, оббитими по кутах бляхою валізами. Пані Пілявська ловила їх за лікоть і щось активно говорила своїми яскравими губами. То був сеанс гіпнозу — вони йшли за нею, покірно звісивши голову — так ідуть швидше за все на страту.

Отже, увечері ти любив вештатися вокзалом?

Погодься, що розвага не з найгірших. Спершу було так, що я вимагав від бабці, а часом від батька «піти дивитися на паровози». Це тривало приблизно років до п’яти. Я дуже любив, коли прибував варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки.

Ага, 76-й?

Припустимо, що так. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова. Їх було аж п’ятеро і вони приїхали до нас у гості, це був наймолодший брат мого діда, стрийко Роман, з дружиною і трьома дітьми. Бабця не бачила його років з тридцять, вона ледь не зімліла на пероні від хвилювання, її довелося підтримувати з усіх можливих боків. Загалом вона часто непритомніла. І часто валилася з ніг. Це був такий самозахист: мовляв, я ж кожної миті можу вас покинути, мені це запросто. З тих пір варшавський потяг став для мене передвісником якоїсь гарної несподіванки — гостей і подарунків, наприклад. Я вимовляв «Варшава» — і відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-станца» ж була передусім Станцією — залита світлом велетенських канделябрів, уся в дзеркалах і пальмах. Констанца була на Півдні, а Південь був морем.

Вокзал — це щось наче порт? Тобто з нього можна побачити море?

Абсолютно. У 94-му році я справді потрапив на кілька годин до Констанци і там справді виявилося трохи пальм. Усе інше було ледь інакшим, але я, звісно, не здивувався. Загалом же можна все це підсумувати таким чином, що переїзд з Гаркуші на Бельведер був перш усього втратою вокзалу, його близькості. Усіх його циганів.

Але, напевно, це була не тільки втрата. Так чи інакше з’явилося щось навзамін.

Річка, близькість річки. З Гаркуші ми мали до річки значно далі. До того ж до іншої річки — Бистриці Надвірнянської. До неї йшлося вічно розпеченим пішохідним мостом над коліями, потім над цехами паротягоремонтного заводу, ПРЗ (або, як казала бабця, пеерзет), потім ще довго вулицею Миру й тодішніми околицями Софіївки чи Каспрівки, чи чогось там ще. Хоч це й було переважно в кайф — іти крізь той запах розігрітих просмолених шпал і потім тими закуреними вуличками. А з помешкання на Бельведері виявилося не більше 10 хвилин до Бистриці Солотвинської. Вулицею Кармелюка (до речі, знову розбійника) — до самого кінця. У новому (відносно новому) помешканні кімнат виявилося на одну більше — цілих три, а також усі так звані зручності включно з ванною. Тепер батьки мали окрему спальню зі спільним ліжком. З вікна в їхній спальні можна було побачити вузесенький проблиск річки — ранньою весною, коли ще не було зелені. А також тоненьку смугу протилежного берега. Удень, коли батьків не було вдома, я міг подовгу стояти коло того вікна в їхній спальні. Я в ній взагалі бував щодня по кілька годин. Я потаємно читав мамині книжки — одна з них була перекладом з французької й називалася «Анжеліка», інша називалася «Ґабрієла», її написав Жоржі Амаду. В обидвох я вишукував еротичні сцени й описи, тобто я читав лише вибрані місця.

Скільки тобі було років?

Коли ми переїхали на Бельведер, мені йшов дванадцятий. Тобто зміна місця проживання наклалась у часі з початком відомих змін у мені. Така собі особиста сексуальна революція, революшн намба ван. Настає певний час — і все на світі зненацька починає обертатися навколо твого стручка. Книжки були чи не єдиним натоді зовнішнім збудником. Давно відомо, що в СРСР початку 70-х сєкса єщьо нє било. Його не було в телевізії, а в кіно — якщо там у котромусь західному прогресивному фільмі цілувались надто пристрасно чи, скажімо, героїня мала надто глибоке декольте — встановлювали драконячий режим до 16 років. Додамо сюди цілковиту відсутність відео та реклами. Порнографія траплялася лише на засмальцьованих саморобних картах і за неї садили до в’язниці. Купальники були переважно закритими, нижня білизна переважно потворною. А перші міні-спідниці наштовхувалися на такий одностайний громадянський спротив, що я донині подивляю відчайдушній саможертовності тодішніх лідерок. По скільки ж це їм зараз років? Десь так за 50? У будь-якому разі ці перші сезони з міні, це було якесь таке ненастанне зміїне сичання їм услід. Чи принаймні обов’язкові розмови під час застіль на тему «до чого ми так дійдемо?». Мій батько виступав з позицій раціоналістично-естетських. «Я вважаю, — казав він, — що коли в дівчини красиві стрункі ноги, то чому б їх і не показувати?». «Ви тільки послухайте! — реаґувала мама. — Та ти вже застарий на них задивлятися!». За такої нагоди вона не забувала натякнути йому на десятилітню різницю у віці. На той час вона, вочевидь, ще не могла знати, що в чоловіків після сороківника все лише починається з новою силою, вони знову стають збудливими, наче підлітки. І в той же час уже цілком вільними від підліткового зрадливого трепету. У певному сенсі вони стають досконалими. Але повертаємося до моїх тодішніх терзань. Саме з моментом нашого переїзду на Бельведер я увійшов у стадію, коли перестаєш цікавитись індіанцями і починаєш дівчатами. Або на певному проміжку воно ще сяк-так співіснує, тільки от індіанці остаточно перестають бути чимось найголовнішим. Така от чергова зрада білої людини. Загалом тобі ще подобається тримати в руці томагавк війни, але з куди більшою радістю ти потримав би в ній цицьку однокласниці — тим більше, що зовсім недавно в неї ще нічого схожого на цицьку не промацувалося. До речі, в нашому класі всі пацани без винятку дико хотіли однієї й тієї ж однокласниці. Такий дивно перекошений розподіл лібідо — ми всі були один одному суперниками. Тобто за всіма тими нашими щоденними бійками ховався цілком особливий сенс.

Як виглядали твої шанси?

Зле. Саме тепер доречно, мабуть, розповісти про мої тодішні проблеми: я був товстуном. Це не виглядало жахливо, але й не надто сексі. Моя вайлуватість породжувала мою нерішучість, а та у свою чергу невпевненість. Тим часом, як уже одного разу з’ясовано пані Ромою Воронич, справжня сексуальність — це передусім упевненість. Серед своїх однокласників я, щоправда, мав деякий успіх — як оповідач історій, котрі вигадував переважно спонтанно, але називав фільмами, що їх вони не бачили, а мені начебто вдавалося все це невідомо як подивитися. Таким чином, то було радше переказуванням нашвидку вигадуваного відеоряду — в теперішньому часі і трохи в ролях. Тобто я жестикулював, корчив міни і змінював голоси. Це приковувало до мене увагу, вони могли слухати годинами. Але було складно заблиснути цією здатністю перед дівчатами, чи, називаючи речі своїми іменами, перед однією з них: вільний час, тобто перерви і загалом час поза уроками, ми проводили абсолютно порізно, хлопці лише з хлопцями, дівчата лише з дівчатами. До певної вікової межі, звісно. Але коли ми її переступили, я вже не був товстуном. Проте в ті найперші роки це таки дійсно було терзання: дивитися лише здалеку, втрачати мову від кожного наближення, ховатися в собі, знову і знову перечитувати вибрані місця про широко розведені Ґабрієлині стегна і захлинатись у власних самозжираючих фантазмах — наприклад, як чудово було би при потребі робитися невидимцем і проникати в її дім, кімнату, ліжко — а тоді? Що далі? Далі все мало б вийти само собою. Щиро кажучи, це було пекло, жах. Мені здається, дитячі й підліткові роки — це перш усього пекло. Ці дорослі недоумки з відповідно затертими в пам’яті вибраними місцями зазвичай нав’язують собі самим фальшиве уявлення про якийсь утрачений рай дитинства. Можливо, це тягнеться ще з тих середньовічних часів, коли дитинство вважалося не віком, а своєрідним станом, блаженним психічним розладом, з якого виростають. Цей стереотип не лише хибний, він абсолютно жорстокий по відношенню до самих дітей — запитайте спершу їх про ті безодні розпачу, в які вони тільки й зазирають, щогодини і щодня. Дитинство — це і є суцільна безодня, це просто катастрофа, суцільний ланцюг катастроф, найгірше, що може трапитися.

А старість?

Не знаю. Напевно, також. Але щодо старості вже принаймні немає дурних ілюзій, зі старістю все чесніше. З тебе сміються, але зовсім не так безжально й цинічно, як тоді, коли ти був дитиною.

Гаразд. Повертаємося до школи. Припускаю, що ти не був у захваті. Можеш трохи детальніше?

Було гидко. Гидке невисипання, коли за вікном холод і темрява. Гидке відчуття невивчених уроків. Гидка порожнеча у шлунку. Гидкі запахи з їдальні. Додаткові години — сьома, восьма, дев’ята, подовжений шкільний день, вічне промивання мізків усілякою ідеологічною хернею на кшталт атеїстичного виховання або ленінського заліку. Гарячкове зривання і зав’язування ненависного піонерського галстука. Ходити в ньому містом було вершиною ганьби. Але з’явитися без нього у школі було просто смертельно. Садизм учителів і завучів не знав жодних обмежень. Вони з відвертою насолодою прикладали до нас руки і тероризували нас морально. Навряд чи я маю право таке про них говорити, але нічого не можу вдіяти. Ева Караді якось написала мені: «Коли не знаєте, що сказати, кажіть, що думаєте». Це саме той випадок. Більшість із них дуже добре до мене ставилися, це правда. Правда і те, що вони також були жертвами. Але і те, що вони відігравалися на нас, теж правда. І ми відплачували їм як могли, наприклад, вигадували всілякі нищівні й дурні прізвиська. Крім того, нас муштрували. Дисципліна була показовою і дебільною: одяг виключно найнезугарніший, волосся виключно найкоротше. Я ненавидів дзеркала, ненавидів свої відображення, ці жахливі штани, цю зачіску типу полубокс, мені снились американські джинси, але не мені одному — всім нам. Як таке опудало могло навіть мріяти про те, аби подобатися дівчатам? А це ж було найголовніше на світі — подобатися дівчатам!

І як довго все це тривало?

Десять років, уявляєш? Десять років суворого режиму! Навіть будівля тієї школи, навіть її коридори і внутрішнє подвір’я мали в собі щось цілком в’язничне. Не дивно, що там перед початком війни розташувалась одна з філій енкаведе. У підвалах нашої школи катували людей, то було абсолютно лихе місце. Пізніше меморіалівці знайшли там повно людських черепів з дірами в потилицях. Я вийшов з тієї в’язниці на волю влітку 1977 року і — як це називається? — обтрусив порох зі стіп своїх. Тобто я жодного разу більше не переступив тих порогів. Ця школа досьогодні вважається найкращою у Франику. Не думаю, що так воно насправді є.

Але все-таки: невже так і не було нічого позитивного?

Канікули, особливо літні. Це був кайф! Передусім встигало трохи відрости волосся, хоч загалом тих трьох місяців не вистачало навіть для бітлівської зачіски, не те що роллінґівської. Про довжину волосся, як у Роберта Плента, просто мовчимо. По-друге, можливість носити джинси, переважно неамериканські, якісь індійські чи польські, з дурнуватим написом «Szarotka» на задній кишені, але все-таки! І футболки, джинси і футболки, яскраві сорочки гарячих відтінків. Улітку ми з Юркою Соколовим продовжували бігати вранці навколо озера, щоранку три кілометри і потім купання, плавання в озері. Я скинув трохи кілограмів і десь так років від 15-ти зробився терпимішим до власних відображень. Пам’ятаю, як у пляжній кабіні ми підглядали за молодою жінкою. Вона зняла верхню частину купальника і колихнула своїми чудовими грудьми. Отак. Ми завмерли в очікуванні і потрясінні. Її пизди ми тоді так і не дочекались, але все одно було ураганно. Я побачив це вперше. Зробилося радісно — так, наче я відбув статеву ініціацію. От що таке канікули — передчуття ініціації. Щороку я давав собі слово, що наступного літа обов’язково матиму свій перший секс. І потім літо катастрофічно швидко тануло, день за днем, я з жахом думав про наближення проклятого вересня з його першою шкільною лінійкою. Але так і залишався хлопчиком, жодного злягання, ніде і ні з ким, з жодною на світі вівцею. Деякі з моїх приятелів здобували своє чоловіцтво вже десь у 14–15 років і це можна було на них прочитати, вони ставали певнішими себе, заспокоєнішими. А я лише метався всередині власної клітки, між книжковими еротичними сценами і британською музикою. У рок-н-ролі я страшенно любив мінор — мені здавалося, всі ці пісні про мене, про мою самоту. Можна сказати, що я жив з роллінґівською «Angie» всередині. Я любив уявляти, як безмежно довго танцюю під неї так званий мєдляк. Звісно, максимально близько притискаючи до себе якусь Невідому з перламутровим волоссям. Ха, між іншим: минулої ночі я дістав мейла від Ярки, вона час до часу нагадує мейлом про своє існування, причому в такий спосіб, ніби ми з нею про щось розмовляли ще п’ять хвилин тому. Цього разу вона цілком зненацька пише про «Angie». Але це інша тема. Ну так, була ще така балада Елтона Джона — її назва, здається, «I’ve Seen This Movie, Too» з подвійного альбому «Goodbye Yellow Brick Road», і я просто розчинявся в ній — настільки це було моє, це був я сам, просто я. А загалом я дуже шкодую про те, що ми тоді слухали більше «Beatles», аніж «Rolling Stones» і більше «Deep Purple», аніж «Led Zeppelin». Наші смаки трохи обманювали нас.

У якомусь зі своїх есеїів, здається, у «Центрально-східній ревізії», ти пишеш про заборонену західну музику і взагалі про Захід як про dark side of the moon.

Ну так, музика ставала цілою паралельною дійсністю, таким собі паралельним світом, куди можна було втекти від школи, Совдепії і спермотоксикозу. Років з 14-ти я прилип до радіоли, це був невимовно громіздкий ламповий апарат, звали його, по-моєму, «Серпухов», на його шкалі було зазначено назви десятків міст, у тому числі й таких, як Копенгаген, Лісабон чи Едінбурґ. Але мені жодного разу не вдалося піймати нічого такого — шкала просто блефувала. Раніше мама слухала з нього недільні концерти на замовлення, а також крутила для себе платівки Ніколая Сліченка, Ґеорґа Отса і Майї Кристалінської. Крім того, в неї серед улюбленців ходив Батир Закіров, народний артист Узбекистану. Він щоразу співав якесь дуже жалісливе танґо, мовою хінді, бо воно походило з якогось індійського фільму. У ньому був колосальний перший рядок, батько дочув у ньому щось на зразок я завтра там, в пісуарі. Відтоді ця платівка так у нас і називалася: «Ну що, послухаємо я завтра там, в пісуарі?». Ну, і Робертіно Лоретті, звичайно. Я перевіряв: ніхто в Італії нічого не знає про того Робертіно Лоретті, уявляєш собі? А в есесері його знав і обожнював кожен, цього диво-хлопчика з першими ознаками мутації голосу. Після нашого переїзду на Бельведер я забрав радіолу собі. На середніх ловилася Румунія і англомовне «Радіо Люксембурґ», але воно ледве прослуховувалося, а хвиля тільки й робила, що вислизала з-під нього. Шипіння, тріскотня, напливи інших станцій і всяке таке включно з глушінням — ну ти знаєш. Зате на довгих відносно добре ловилася Польща. Західного рок-н-ролу в поляків було більше, ніж у румунів. Тому з певного моменту я цілими днями тримався Польщі, при цьому в мене цілком мимоволі входила польська мова. Але по неділях я проривався на короткі, де найбільше глушили, бо саме там шикувались одна за одною всі підривні радіостанції: «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Радіо Ватикан», які там ще? Ага, «Німецька хвиля» і «Бі-Бі-Сі». Так от, у неділю пополудні я завжди кілька годин поспіль слухав «Metronomuli duminical», передачу румунської служби радіо «Europa Libere», то була авторська програма певного невимовно симпатичного типа. Його звали Раду Теодор і він був моїм найкращим другом, бо щонеділі упродовж 3–4 годин з перервами на кількахвилинні новини він пускав «Pink Floyd», «Grand Funk», «Uriah Heep», «Colosseum», «Genesis», Джимі Гендрікса, Пітера Фремптона, Френка Заппу, була ще така група «Styx», яку він так само часто пускав. Музика програвалася безпосередньо з вінілових дисків, було чутно, як вони потріскують під голкою. Раду Теодор мусив бути фантастичним дядьком, я віддав би півжиття за змогу з ним познайомитися. Я не міг розуміти його коментарів, але міг відчувати, що він абсолютно веселий і класний чувак. Його передача стала для мене головною подією неділі, я чекав цього «Метронома» шість днів на тиждень і жив лише ним. Через багато років, здається, у 1997-му, я мешкав у Відні в одній квартирі з Даном Міхалцяну, румунським акціоністом. Одного разу ми розпивали на двох велику пляшку сливовиці і я захотів сказати йому щось вельми тепле про румунів та Румунію. У моїй пам’яті знайшовся на цей випадок Раду Теодор. «Уявляєш, — казав я, — коли 5 років тому я бував у Мюнхені на «Свободі», то міг з цим самим Раду випадково перетнутися будь-де — у ліфті, наприклад». Але Дан заперечив, що ні, що 5 років тому вже не міг би. «Його знищила секуритатя за особистим наказом Чаушеску, — сказав він. — Вони підклали йому вибухівку просто у студію. Його розірвало на елементарні частинки». Дан Міхалцяну був переконаний, що я повинен обов’язково про нього щось написати. Приміром, якийсь такий підлітково-юнацький роман під назвою «Мій мертвий друг Раду Теодор». Можливо, я ще дійду до цього. Така от історія про заборонену музику.

Тобто у вільний час ти слухав музику…

…слухав або записував. На 16-ті уродини мені подарували магнітофон — він був монофонічний, дводоріжковий, мав лише дві швидкості, називався «Дайна» і походив чи то з Литви, чи з Латвії. У вільний час я вкладав його до спеціальної валізи і йшов навідати Турка, тобто Богдана Турецького. Турок володів неперевершеним «Юпітером-стерео». Теоретично вважалося, що записи, зроблені з «Юпітера», ну просто як один до одного з диска, тобто з вінілового оригіналу. Турок розповідав, що останнім часом почитує книги філософа Канта, які особливо добре йдуть під «Genesis» aбо «Yes». Не знаю — з «Genesis» воно, може, і слушно, а от щодо «Yes»… Маю сумніви.

І все ж — про книги. Ти читав?

Ні, Канта я не читав. Але багато чого іншого.

Як наприклад?

Я не хотів би зараз у це заглиблюватися. Справа йде до вечора, а мені й без того ще згадувати і згадувати.

Може, дві або три назви — з тих, які найважливіші.

Окей. Про Швейка і «Декамерон» ти вже знаєш, так? Додамо Гоголя — фактично все, починаючи з «Вечорів на хуторі». Гоголя я перечитав десятки разів. У мене був такий старезний томище Гоголя з усіма його повістями. Я це вкрав у того ж Турка з його родинної бібліотеки, але не зовсім украв, бо він сам з цим погодився і дав мені той томище назовсім, от лише його батьки про це не знали. Але вони й не мусили знати — і так мали тих книжок аж задохріна, тисячі томів. Вони були театральними художниками, його батьки. І я був певен, що того ж таки Гоголя в них є ще з кілька десятків у різних виданнях і комбінаціях — і Гоголя, і Моголя, і Шмоголя. Книги не повинні застоюватися на полицях, вони мусять мандрувати від людини до людини, так? Цей мій Гоголь був таким добротним і товстезним, здається, ще сталінським. Сталін любив Гоголя, як і Шекспіра. І Булгаков теж любив Гоголя. Він його відверто наслідував, це не таємниця. Коли твої колеґи, особливо тут, на Заході, називають мене кимось на кшталт булгаковця, то я відповідаю, що це не зовсім так, що насправді це не я булгаковець, а це ми з Булгаковим гоголівці. Старезний Шерех усе абсолютно точно прострілив. Після виходу у світ «Перверзії» він написав таку веселу-превеселу статтю під назвою «Го-Гай-Го» — про три джерела і три складові частини. Обидва «Го» — це абсолютне потрапляння в яблучко, бо це Гоголь і Гофман, ваш, німецький Е.Т.А. Але Гофман з’явиться в моєму житті трохи пізніше, за студентських часів. Єдине, в чому Шерех помиляється, — це «Гай», тобто Гайне, Гайнріх, теж ваш. Сором визнати, але я донині не тримав у руках його італійських щоденників, відносно яких Шерех має таку стовідсоткову впевненість. Начебто я мусив потрапити під їхні впливи.

Обов’язково прочитай ці щоденники. Вони й сьогодні мали б тобі дуже сподобатися. Це ніколи не пізно. Але це принагідно. У «Схованці для Бокаччо» ти згадуєш Томаса Вулфа.

Так, російський переклад його «Look Homeward Angel». Для мене це стало абсолютним потрясінням. Я іноді патетично називаю цю річ головною книгою мого життя. Вона відкрила мені стільки простору, що я попервах аж захлинувся. І відразу ж почав записувати віршами мій другий потаємний блокнот.

Другий? Тобто на той час уже був перший? З чого це все почалося?

Гарне запитання. Гарне, бо вимагає дуже довгої відповіді. Ти певен, що ти цього справді хочеш?

Певен. Мене вже не злякати жодною довжиною.

Тоді, як кажуть, веселої забави — ти сам цього хотів. Улітку 1976-го ми з мамою поїхали над Чорне море, це мало бути десь в околицях Одеси. Я вкотре поклявся перед самим собою, що за ті два тижні обов’язково стану чоловіком. Хоч у принципі то був жахливий облом для 16-річного хлопця — їхати на море з мамою! Але я не мав вибору, і це були останні канікули. Останні шкільні канікули, якщо точніше. Так. І що далі? Добре, пропускаємо той цілий потяг з Франика до Одеси і розмови в ньому. У ті часи я вважав, що хочу бути археологом, а якісь культурні російські тьотки в купе посилено мене від цього відмовляли. Не знаю, чому їм аж так залежало, щоб я ніколи не став археологом. Менше з тим. Скільки б усе не тяглося, але до Одеси ми таки доповзли. А там виявляється, що до нашої — як її, Дельфінівки? — слід ще з годину добиратись автобусом. Ясна річ, переповненим. Поруч з нами крутиться якась дівчина, окей, молода жінка, років так 26, якщо в тому шмаркатому стані я міг оцінити правильно. З тих, на яких відразу і беззастережно встає — і нічого ти вже не вдієш. І тебе не цікавить, хто вона, звідки — у тебе стоїть і годі. При цьому вона увесь час заговорює з нами — якась така спільниця, бо вона нібито також має путівку до тієї ж Дельфінівки. Тепер уяви собі, що ми всі стоїмо в тому безрозмірному автобусі шалено близько одне від одного, сто тисяч пасажирів, не менше. І як тільки я хапаюся рукою за стояк поручня, вона всім тілом лягає на нього ж, себто на мою руку. Тобто я відчуваю, о як я відчуваю це — кожною фалангою! Який початок, бринить у мені, який класний початок! І це зовсім не випадково, і ніхто цього не бачить, себто це тільки між нами. Тобто вона знає, що я знаю. І я знаю, що вона знає. І так ми їдемо хвилин десять — шум у вухах, іскри в очах, крик і шал, ти розумієш. «Ось яка ти, — повторюється в мені, - ось ти яка, ось яка ти, ось ти яка!». Це стало її іменем — Якати Тияка. Не знаю, навіщо я про це розповів.

Я теж поки що не знаю — мова йшла про те, як у тебе починалося з віршами. Але мені все одно цікаво, що далі. Хоч ти нібито уже й кінчив?

Можна сказати, так. Далі була зупинка, на якій зійшла добра половина пасажирів. І ми просто не змогли стояти так близько, як перед тим. Щоб усі це побачили. Вона чимшвидше відклеїлася від того поручня з моєю отерплою рукою. Далі були тільки погляди. Упродовж наступних днів над морем так само — часом ми перетиналися поглядами. Вона була з легких, тобто легко велася, бо щоразу траплялася мені з іншим чуваком. При цьому я щоразу встигав прочитати в її очах щось ніби докір, щось ніби «от, бачиш, телепню, ти не зробив ані кроку, тепер я мушу ходити з усіма цими казлами». Часом я запливав далеко за буйок і чекав її там. Але вона не підпливала. До того ж наші програли НДР у півфіналі Олімпіади і — що було геть немислиме — Колотов не забив пенальті. Все, пора закривати тему.

А поезія?

Поезія — це завше неповторність. Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість — було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи — я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя — таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне — саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча — на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе.

Твій перший вірш був про ту дівчину?

Ха, зовсім ні! Про Наполеона! Сатиричний вірш про жадобу влади.

Абсолютна сублімація! Класичне витіснення проґресуючої незадоволеності з еротичної сфери у суспільно-громадянську.

Як собі хочеш, так і називай. Ні, про ту жінку теж було — здається, вірш номер п’ять. «Стало знову сумно // я згадав як море // било в берег гнівно // На піску лежала ти моя красуне // ти моя царівно». Кошмар! Хоч, можливо, як текст до якої-небудь акустичної балади, цілком незле. Так я собі це й уявляв — дві гітари, вокал, струнний квартет. Після другого рефрену гітари стають електричними, додаються ударні, словом, Stairway To Heaven, українська версія, група «Вертеп». Я уявляв собі, що виступаю фронтменом у групі, яка мала б називатися «Вертеп».

А пригадуєш, скільки всього віршів було в тому першому зошиті?

Десь так зо два десятки. На більше в ньому не вистачило сторінок. То був, власне кажучи, не зошит, а такий собі мініатюрний альбом, альбомної форми блокнот, ширший ніж довший. Я потягнув його з особистих архівів батька. На його палітурці було написано ДЛЯ СТИХОВ і я не міг цьому протистояти. Гадаю, що батько купив його на початку 50-х у гарнізонній крамниці. Під час служби у війську батько почав писати вірші російською мовою, такі досить патріотичні. Боже мій, jakie to pojebane, kurwa! Але цікаво, що сталінські політруки заохочували писання віршів. Воїн червоної армії мусив мати ліричну душу. Може, їм так само йшлося про сублімацію?

Ти стверджуєш, ніби писання віршів тебе надзвичайно змінило.

Так, надзвичайно. У десятому класі мені вдається певний прорив. Це ніби раптове і стрімке здобування себе. Я почав танцювати, більш-менш до ладу розмовляти з дівчатами і потроху вживати алкоголь. Куріння вважалося серед нас немодним, але під білі сухі вина ми часом курили. У десятому класі я прогуляв безліч уроків і фактично перестав готувати їх удома. Я покинув заняття боксом, від яких у мене лише випадало волосся. Це теж вимагало рішучості — одного дня перестати відвідувати секцію, де мені так і не вдалося начистити кому-небудь пачку. Я почав розумітися на тому, що в мистецтві є якийсь аванґард, чи як це ще назвати, і це супер. Я спробував закохати в себе нашу практикантку з німецької мови, хоч її ноги і здавалися мені дещо затонкими. Вона була років на чотири старшою, вчилася в університеті, носила такі досить вузькі спідниці і поводилася цілком cool. Подібно до Юджина Ґанта, я вже бачив, як залишаюся з нею після уроків сам на сам і ми для початку нервово облизуємо губи. На уроках ми любили відволікати її від німецьких тем розмовами про музику, вона велася. У моїх очах вона раптово спалила себе дощенту, коли одного разу цілком довірливо запитала: «У тебе ABBA вся?». Мене ніби струмом вдарило. ABBA?!!!! Яка ще в пизду ABBA, я ненавидів цю лискучу шведську родину! Я вмить перестав кохати її, гадаю, що в мене вже навіть і не встав би. Цікаво, чи вона це тоді відчула?

Але загалом ти продовжував учитися не так вже й погано?

Я продовжував отримувати не такі вже й погані оцінки. На той час я вже знав, що спробую вступати до поліграфічного на так звану журналістику, тому я просто послав усі ці хімії, фізики й геометрії. При цьому я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту блядську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів, я остаточно відмовився бути невдахою і повірив у цілком запаморочливе майбутнє. Те, в якому я живу зараз. Воно збулося. Загалом я вже тоді привчав себе до невловності, до того, аби бути всюди і ніде водночас. І щоб ніхто на світі не міг стверджувати, ніби по-справжньому знає мене. Я писав твори на «відмінно» і розкурював косяки з Грузином та його компанією. Половини з них уже немає серед живих, а інша ніколи не вийде з в’язниць і психушок. Найчастіше ми прогулювали історію, бо наш сімдесятирічний учитель наближався до маразму і його легко було дурити. Навесні 1977-го я став свідком і мимовільним співучасником відомого вбивства Хіміка.

Хіміка? Що це було?

Хімік був начебто нашим товаришем, таким собі сорокарічним придурком. Перед тим він уже двічі сидів за малолітніх, при цьому на зоні його ще й зробили пєтухом. Іноді він чіплявся до нас, він був з таких дуже липких типів. Росіяни б сказали, що він за нами увязывался. Він ходив з нами у джунґлі над річкою, часом до лісу в Ценжів. На пляжі він любив зненацька підбігти і стягнути з когось із нас труси, з таким дурнуватим реготом. Я не можу сказати, що для когось із нас він був другом. Просто ми не надто відганяли його, от і все. До того ж іноді він мав гроші і приносив один-два фаусти на всіх нас. Якщо ми бували з гітарою, то він міг навчити двох-трьох бандитських пісень. Так що користь від нього все-таки якась була. Проте з ним слід було обов’язково триматися на сторожі — він щоразу поривався лапнути когось між ногами і всяке таке. У нього завжди була з собою потерта колода порнокарт, він любив нас провокувати. Того вечора, десь наприкінці травня, ми як завжди тусували на стройці, там у нас було таке улюблене сухе місце між восьмим і дев’ятим поверхами. Хімік приперся десь коло десятої — увесь намагнічений, накручений — таким ми його ще не бачили. І потім не бачили, бо ніякого потім уже не було. Як я розумію, він тоді вколовся або щось таке прийняв на душу населення. Те, що очі в нього тоді просто лізли з орбіт, ще й нині можуть підтвердити всі, хто дожив. Він гарячково привітався з кожним за руку (мою аж обпекло) і свиснув до — гм, назовімо його так — Малого: «Малий, пішли, щось покажу!». Малий був справді малий, йому виповнилося лише 12, такий собі особливий випадок у компанії, його старший брат — скажімо, так — Бура, наш одноліток, на той час уже сидів. Ми брали з собою Малого з поваги до його брата. Ну от. Далі мені важко згадувати про все послідовно. Пам’ятаю, як Малий починає верещати десь вище — поверхом або й двома. Пам’ятаю, як усі похапали в руки металеві прути — з такими переважно ходилося район на район, Бельведер на Гірку, а Німецька Колонія на Майзлі ітеде. Пам’ятаю, як усі сунуть на Хіміка з тими прутами в руках і як він крок за кроком відступає, шкірить зуби, чвиркає слиною. Прути зі свистом розтинають повітря, і в Хіміка все менше простору. Один крок, другий. Озирнися, бевзю! Але поки хтось із нас устиг це гукнути, Хімік уже летів донизу ліфтовою шахтою. Ясно, що його рознесло вдрузки. Анджей Стасюк називає це w drobne chujki.

Як ти потім з цим жив?

Зараз це видається сном і я не можу описати того стану у всіх відтінках. Зрозуміло, що було зле. Хоча з іншого боку… Хімік був сам винен, на всі сто. Та навіть на сто двадцять. Ми захищали слабшого, вірно? Наше щастя, що лягаві не надто старалися з розслідуванням і справу Хіміка було зараховано до нещасних випадків. У двох із нас пізніше нібито відбулася розмова з офіцером розшуку — десь через півтора місяця, вже після випускного балу. Він начебто сказав «Я знаю все», але от, мовляв, не хочеться ламати ваших юних життів, добре, якщо це стане для вас уроком. Якось так. Я в це не дуже вірю, це все вигадки. Хіба що при цьому він узяв їх на гачок, але тоді це інша історія.

На випускному було весело?

Не занадто: веселилися швидше старі, тобто батьки. Вони запізнилися з пошуками музикантів, усі пристойні капели потрапили до інших шкіл, а для нас грав якийсь бум-цик-цик з акордеоном, кларнетом і басом, якесь таке безнадійне ретро з польками й вальсиками, так що наші батьки натанцювалися до всирачки, а ми тим часом, організовано зникаючи малими групами, встигли розпити у подвір’ї кілька незлих пляшок. Схід сонця над озером усі зустріли з млявим отупінням. Але якщо ти маєш на увазі всю цю історію з Хіміком, тобто якщо ти маєш на увазі сумління…

Саме так…

…то можеш мені повірити, що в юності як ніколи сильні захисні механізми. Усі переломи зростаються надзвичайно швидко. Скажімо, мені робилося набагато гіркіше від думки про те, що школа закінчилась, а я й далі хлопчик. От уже навіть узяв участь у вбивстві людини — а все ще хлопчик. Здавалося, вже останні з останніх моїх друзяк зуміли ініціюватися. Один із них при цьому навіть шпокнув однокласницю, котра починала мені подобатися. І дружньо сповістив мене, що вона нічого. Тобто мені довелося зазнати якоїсь такої пекучої суміші заздрощів з ревнощами — жах! Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Мені залишалося сподіватись на Львів, на те, що я поїду з дому і буду жити в чужому місті, і там усі вони стануть моїми.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів.

Дуже доречно, браво!

Я мушу пояснити читачам — це була цитата з «Малої інтимної урбаністики».

Яку я написав двадцять два роки по тому. Але, здається, мені вдалося точно все відреставрувати. Десь так воно й було.

Як ти вважаєш, на чому сьогодні зупинимося?

Доведемо справу до прощання з Фраником. Але спершу треба, щоб я не провалив абітуру. Спершу той цілий творчий конкурс, оцінка «добре» і дурнувата співбесіда, під час якої з’ясувалося, що серед моїх майбутніх викладачів превалюють усякі монстри. Потім ще чотири іспити, з українськими мене трохи підрізали, ставлячи по четвірці як за письмовий, так і за усний. Це ламало всі мої плани набрати якомога більше очок у домашніх матчах. Зате потім були дві перемоги на виїзді. На екзамені з німецької я просто перелічив прізвища всіх футболістів «Динамо» — з німецькою вимовою. Два роки тому вони взяли Кубок кубків і Суперкубок і я їх усіх дуже любив. Екзаменатор любив їх не менше за мене. Ми розійшлися, цілком задоволені один одним. Я вступив. Мене чекало Місто.

Щось іще?

Напевно, так. Останні дні серпня, я вже пакуюся до Львова. Вони знаходять мене телефоном, однокласники, тепер уже колишні. Ідея: відсвяткувати в кабаку (тоді це слово на означення ресторану лише з’явилося) наші успішні вступні. Нас набирається восьмеро, нас порівну. Ми дуже красиві, бо нам по сімнадцять років. Ми не ховаючись попиваємо горілку і вино. Ми не ховаючись куримо. Курять лише хлопці. Наше волосся подовшало і наші краватки саме такі, як треба. Щодо дівчаток, то вони лише раз за разом підносять нам вогонь. Тоді саме з’явилась якась така мода — у товаристві кожна дівчина повинна була стежити за своїм хлопцем, за його рухами. Як тільки він вкладав до рота сигарету, вона тут-таки мусила піднести йому вогонь. У цьому був якийсь ритуал. Вони попередньо домовлялися між собою, хто кому підносить. Це означало я хочу бути з цим. Тепер уяви собі: ми куримо все частіше, вогонь спалахує все відвертіше. Мені запалює та сама дівчина, яка почала мені подобатися. Я знаю, що її дер мій товариш, але якого біса. Потім ми танцюємо і вона рухається, дихає, треться настільки безсумнівно, що стає солодко і страшно і треба щось робити з ерекцією. «Я тобі, - шепочу я, — подзвоню зі Львова, ти приїдеш?». Вона втискається в мене з такою силою, що будь-яке «так» блідне. Ми танцюємо ще багато разів, бо це єдине, що в нас є — Танець, і жодної вільної хати на сьогодні.

На сьогодні досить?

Напевно, так.

2. СЮЇТА ДЛЯ «JETHRO TULL» З ОРКЕСТРОМ

Це був рік…

Це був рік 1977-й, дві сімки на кінці. Згущені сімдесяті, найвища концентрація десятиліття. У липні мав настати кінець світу — і не просто у липні, а 7 липня, сьомого сьомого сімдесят сьомого. На наших теренах спостерігалося велике рушення — тисячі сектантів, десятки, сотні тисяч, можливо. Вони звідусіль ішли до підніжжя певної гори — чорт, як же вона зветься? — зараз уже не згадаю, але в будь-якому разі то мав бути їхній Сіон. Вважалося, що ті з них, які зустрінуть цю дату — 7 липня року сімдесят сьомого — у спільній молитві коло підніжжя Сіону, безперечно врятуються від карального вогню. Але настало 8 липня і нічого такого не трапилося. Жодного вогню, уявляєш? Ніхто з нас не згорів, хоч як їм цього хотілося. Їхні проповідники, звісно, відразу ж якось це їм пояснили — я думаю, в них були напрацьовані варіанти.

Отже, нове життя почалося з кінця світу?

Ну так. Який — не виключено — триває досьогодні. Тобто все, що з того моменту відбулось і відбувається зі мною — не інакше як суцільна галюцинація когось, хто насправді увесь цей час горить. Ось уже двадцять вісім років. І мушу визнати, що мені в кайф. Документи на вступ я завіз до Львова 5 липня. Того дня я фактично вперше там побував — усі попередні епізоди були тільки проїздами.

Тобі сподобалося?

Знаєш, якщо в цьому Світі існує щось таке, як Місто, мені воно випало саме тодішнім Львовом. Прага була страшенно далеко — за кордоном, а Львів поруч, у межах цілковитої досяжності. Щоб забезпечити його собі на щодень, тобто щоб жити у ньому щодня, слід було гранично напружитися, загнати в себе назад невротичну ранкову нудоту і вступити до інституту. Мені це вдалося, я отримав це Місто на дальші п’ять років — як мінімум.

У чому це полягало? Чому саме воно? Розумієш, твої пояснення щодо якогось такого «відлуння Праги» мені не цілком достатні.

Гаразд, я спробую розкласти це на елементарні частини. Візуально Львів нагадав мені Прагу, бо в ньому було так само багато старого європейського каміння. І це каміння всюди поєднувалося з рослинністю. Це такий вічний занепад Риму темних віків — кози, що скубуть усяке зілля на уламках кераміки. Розумієш, це засіло в мені на кшталт якогось естетичного культу, я це згодом висловив у «Леґенді про дивака»: Він дуже полюбляв старе каміння, // розбитих веж і мурів кольори. Як там далі? Ага, ну якось так приблизно: І зелень, що не звідавши косіння, // все пнеться крізь каміння догори. До речі, це слово — косіння — таке цілком незугарне, жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.

…зелень, що не звідавши проміння?

Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш — саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта — «Леґенда про дивака»!

Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?

У Львові? Аби краще виглядати у твоїх очах, можу сказати «так». Але навряд чи я знав тоді це словосполучення. Хоч я вже щось таке чув про географічний центр Європи у Рахові чи околицях. До речі, потяг, яким я вперше поїхав з Франика до Львова, був саме звідти, рахівський. У нас такі називають або ковбойськими, або циганськими. Під ковбоями, вочевидь, розуміють гуцулів. Менше з тим. На превелике моє щастя, наш поліграфічний інститут, себто, як ми його звично називали, Поліграф, розташовувався у старому місті, на Підвальній, зовсім поруч з Вірменською, Руською, Ринком, Сербською, Жидівською — суцільне тобі середньовіччя, ти йдеш повз ці потріскані напівмертві стіни, твої підбори цокають, остроги дзвенять, плащ розвівається, шпага — ну, що вона робить?..

Шпага креше об камені…

…цілком можливо! — і в тобі щось таке без перерви відлунює, якийсь такий Бах з Емерсоном. Так, це було саме воно: місто, яке винятково добре лягало на музику, котру я тоді слухав. Тоді ще не було плеєрів, я сам носив у собі десятки композицій і вони самі собою вмикалися, часом усі водночас. Вистачало ходити і слухати. Ха, ніколи не забуду, як одного з вечорів Смичок розказав, що от він щойно ішов старим містом і воно було цілком вимерле — тільки він і нікого. І от він чує — це, вочевидь, у чиїйсь кухні відхилена кватирка — і він чує дзвін, тобто подзвонювання, тобто калатання ложечки об склянку. Уявляєш? Хтось насипає собі до чаю цукор і розмішує його, подзвонюючи ложечкою об склянку. І це чути на всі прилеглі квартали, він іде триста метрів, п’ятсот, а воно до нього все долітає й долітає. Для мене в цьому весь Львів, чорт забирай. Це насправді така особлива акустика. Львів — це передусім акустика, аудіо, а не відео. Я зміг пояснити?

Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це — як я розумію — головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?

Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу — заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг. Я до скону буду вдячний рідному Поліграфові за те, що ми в ньому ходили так, як хотіли. І нас ніхто не скуб за довге волосся. У цьому сенсі там панувала цілковита лібертуха. Ну так, якщо спробувати якось це висловити одним-єдиним словом, той стан, то це буде саме воно — свобода…

Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній читаємо: «Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр». Перепрошую за довге цитування, але це ти написав.

Ну і?..

Мені йдеться про те, що ти сам називаєш розчаруванням. Воно, як ти слушно зауважуєш у тому ж тексті, переважно з’являється на грані зіткнення уявного з реальним. Коли уявне починає програвати реальному, відступати під його тиском.

Тоді, якщо можна, прочитай, що там у мене далі. Наступні два — три речення з того ж тексту…

Окей, читаю. Ось воно: «Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування».

Ну от! Посилало сигнали, чуєш? Не варто забувати про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне — під тиском уявного. Що там далі?

«Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…

Дякую, досить. Саме так — іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки — чомусь майже всі вони чоловіки — з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст — велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів — це така собі філія Кульпаркова.

Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.

Напевно. Згідно із законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста — навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен — великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться, полісменові в Нью-Йорку — надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, — каже він на це, — візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!».

Але у Львові чогось подібного не траплялося?

Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.

Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?

Щось таке — божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.

Чим інакші?

Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви — «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу — Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви — «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино». Або «Портвейн-72». Я досьогодні не знаю, чому 72. Що це за цифра, до чого. Мався на увазі рік його розробки чи що? У кожному разі то не міг бути рік урожаю. Про жоден урожай там узагалі не йшлося, як і про жоден виноград. Існували ще всілякі екзотичні назви. Скажімо, з Азербайджану постачали «Агдам». Його було прийнято називати «Агдам Іванович». Ми ледве дочекалися першої стипендії, щоб накупити шмурдяків і влаштувати в гуртожитку кривавий бенкет.

Кривавий?

Ну, це я перебільшив. Загалом було так. З початку вересня я отримав тимчасове місце в гуртожитку, лише на три місяці. Житла, як усюди в совку, ніколи не вистачало на всіх. У грудні я мусив звільнити своє ліжко в гуртожитку на користь нового студента. Тобі цього все одно не зрозуміти, тому приймай як даність.

І що тоді?

Я про це не надто думав. Було ясно, що винаймати квартиру не вийде — це, як ви кажете тут у Німеччині, зруйнувало б моїх батьків фінансово. Мені здається, то був час нашої найглибшої сраки. Батько деґрадував на службі і заробляв дедалі менше, а пропивав дедалі більше, мама тягнула майже все на собі. Максимум, який могла вона мені дати до Львова, дорівнював моїй місячній стипендії. Тобто до сорока рублів ще сорок. Плюс трохи їдла з дому, не забуваймо про їдло. Але все ж. Квартира коштувала б, напевно, ще цілу стипендію. Натомість гуртожиток був фантастично дешевим — два рублі на місяць. Ти можеш це якось осягнути? Два рублі на тридцять днів! Але в ньому, звичайно, не вистачало місця на всіх. До грудня ми жили по четверо в одній кімнаті, потім ті з нас, які були тимчасовими, мусили залягти на дно. Себто звільнити ліжка і подбати про власний матрац на підлозі. І по змозі жити в тому ж гуртожитку далі, але не світитися. Так уже з грудня 77-го року я став у цьому житті нелеґалом Орфейським. Несправедливість полягала в тому, що мене від самого початку навчань було призначено старостою групи. Тобто, з одного боку, залучено до якогось такого, курва, істеблішменту, а з іншого — приречено на нелеґальний статус.

Що означало бути старостою групи?

Це був жах. Це щось таке, наче концтабірний капо. Але в пом’якшеній формі. Я, звичайно, жартую. Староста визначався з-поміж студентів — як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами — ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне — бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру — вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою — туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів — старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами — само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме — тільки десь м’якше, а десь і…

Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.

Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх — шістьох або й сімох першаків. Азіати — їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину — мали зготувати плов. У нашому Поліграфі вчилося до біса мешканців Центральної Азії, дехто навіть жартував, ніби велике У в абревіатурі УПІ (Український поліграфічний інститут) слід насправді розуміти як Узбецький. Уявляєш — старий Львів, середньовічні мури, руїни Європи — і всюди повно узбеків у смугастих халатах! Востаннє це місто могло переживати щось подібне хіба в ХVII столітті, коли Хмельницький напустив у нього своїх друзів-татар. Кайф!

Ти ще пам’ятаєш тих хлопців?

Кого, азіатів? Звісно, як і всіх інших! Першого з них, узбека, звали Шухрат, але він просив називати його Шуриком. Дещо кумедний тип, такий трохи Ходжа Насреддін, фанат Корану, шаріату і кандидат у лави партії. З ними таке траплялося — подивись на всіх цих нинішніх рахмонкарімових. Звідки б вони взялися? Іншого прізвище було Рукавішніков, напівросіянин-напівтаджик. Чи напівтуркмен? Ні, все-таки напівтаджик — якось мені врізалося в пам’ять це слово — Душанбе. Він жив у кімнаті зі старшаками, третьокурсниками, тому раніше за всіх нас пройшов іспит вином. Тобто він його не те щоб успішно склав, але намагався скласти, і неодноразово. Третій називався Різо Назіров, такий цілком харизматичний тип, басмач і памірець. Я саме тоді від нього й дізнався, що є такий народ — памірці. Не вампірці, а памірці — від Паміру. Вони живуть високо в горах, котрі, як відомо є Дахом Світу, і зневажають таджиків з долин. Він навіть казав мені, як по-їхньому «раб» і з усього випливало, що то синонім до «таджик». Вони говорять однією з афганських мов. До того ж серед них повно синьооких блондинів, бо насправді вони є прямими нащадками якихось заблудлих недобитків Александра Македонського. Почекай, слід якось повернутися до тієї історії.

Вона нікуди від нас не втече. Були ще якісь гідні спогаду типи?

Ще двоє. Обидва покинули Поліграф під час першого курсу. Вітюня вчився разом зі мною на журналістиці, був злостивий, як опосум, і завше влазив у якісь розбірки, особливо серед старших. Він чомусь несамовито подобався дівчатам. Вони писали йому довжелезні любовні записки. Чому? Я цього пояснити не можу. Проте це настільки розгойдало його душевну рівновагу, що він перестав виходити на пари, загрузнувши в гуртязі і поступово наливаючись посизінням від бухла. Нині він, здається, служить якимось прокурором, що в нашій країні не так уже й погано. Другого звали до банальності звично — Саша Шевчук. Попри банальність імені це був, як кажуть американці, a character. За нас усіх він був старший — здається, його вже виключали з історичного в Ленінграді, після чого він устиг відбути повні два роки війська. Він теж не ходив на пари. Зазвичай він багато читав і курив. Можливо, він для того і вступав до Поліграфу, щоб удосталь начитатися й накуритися. Так і бачу його донині: от він сидить за столом, постава пряма, на столі розгорнута книга, попільничка і пачка цигарок. Усе. Він читає й курить. Читає й курить. І до нікого ані слова. Цілими годинами, цілими днями.

Що він читав?

Уяви собі, різне. Але передусім «Капітал» Маркса. Він читав його для себе, його такі речі чомусь цікавили — додаткова вартість, усяке таке. При цьому він мав самі лише двійки з марксизму, бо його ніколи не бачили на заняттях.

Гаразд, коло дійових осіб окреслене. Тепер про той бенкет.

Ну, звісно — ми ж навіть не починали. У понеділок пополудні до інституту завезли гроші. Кожен староста мав отримати готівку на всю свою групу. А потім усе це роздати — кожному його суму. Тобто це була така жива черга до каси. Відтоді я стоятиму в ній усі п’ять років — щонайменше 50 разів. Мої руки звикнуть до грубих банківських пачок. Тобто звикнуть не тремтіти від шелесту запаморочливої кількості купюр.

Що то були за суми?

Наскільки пригадую, переважно десь коло тисячі рублів — часом більше, а часом менше. У кожному разі це замалим не дотягувало до суми річного заробітку мого батька.

Річного?

Так. Я не обмовився. Отже, можеш собі уявити — така довжелезна черга, де всі на всіх гавкають, при цьому, звісно, старші розпихають навсібіч молодших грудьми і ліктями, цілковитий бардак, початок навчального року, механізми розлагоджені, адміністративний скрегіт, машина дає збій, колеса не крутяться, поршні не скачуть, психована касирка з віконця верещить — і так далі. І жодного просування вперед. Після двох з гаком годин такого тупцювання й вовтуження я залишаюся фактично сам: моїх друзів і подруг з групи дістало, вони розходяться, мовляв, я й сам упораюсь, достоюся, а вони — так тому й бути — почекають до завтра, завтра я їм усе видам без штовханини й напрягу, так тому й бути, культурно і на блюдечку. Перспектива заночувати в гуртязі з мішком чужих грошей під подушкою неприємно холодить нутрощі. Поруч залишається хіба що Вітюня, майбутній прокурор. Але про це його майбутнє ані він, ані я ще не знаємо. Я отримую повний розрахунок одним з останніх, коли надворі, як і в очах, темніє. Синя пачка — це п’ятірки, зелена — трояки. Схоже на те, що разом там вісімсот. Крім того, якась нез’ясована кількість рубльових — вони розлітаються надовкіл, наче осінні листки, ми спазматично згортаємо їх і зсипаємо у роззявлену пащу мого крокодила.

Припускаю, що того ж вечора ви розпустили більшу частину мішка…

Якби ж то! Ми шляхетно відокремили своє від чужого (свого було жалюгідно мало, всього лише по вісім синіх купюр) і накупили вина. Як це тоді називалося в газетах, до святкового столу. Того ж вечора ми пристойно повечеряли масним узбецьким пловом та ще маснішою памірською шурпою і до непристойності мало захмеліли. Помилка крилася, вочевидь, не тільки в масній їжі, але і в тому, що вина ми набрали не міцного, а столового. Останню пляшку ми навіть вилили в чайник, розігріли і щедро змішали з цигарковим попелом. Начебто вино з попелом мало чудодійно позривати наші голови з пліч. Ефект виявився нікчемним. Ми насьорбалися теплої попелястої гидоти, раніше званої закарпатським ркацителі, і, так нічого й не доп’явши, повалилися спати. Хтось лише заїкнувся на тему дівчаток, але був одностайно посланий — які ще дівчатка на тверезу голову?

Тобто як — жодних еротичних поривів?

З цим було нев’їбенно складно. Розумієш, це був дуже нелегкий у житті нашої тодішньої країни час. Ми всі по вуха застрягли в тому жахливо вбогому побуті. Уяви собі — вічно загиджені коридори, сморід від сміттєбаків, умивальників, сральників, металеві солдатські ліжка, сіра дірява білизна, спортивні штани з начосом, халати, курва мама, якісь неоковирні, якісь лікарняні халати! З тих, у яких помирають! І капці, і панталони, і бігуді! Розумієш, до цього слід було звикнути. Щоб уявити собі кохання за таких обставин, слід було пройти певну стадію своєрідного емоційно-естетичного отуплення. І зрадити музику, свою музику, бо ті корови слухали винятково всяке гівно типу «Лєйся, пєсня!» і Деміса Руссоса. Ні, безумовно, там, у тих гуртожитських коридорах так само траплялися цілком стерпні (або й цілком нестерпні) кралі, але саме вони бували вже переважно зайнятими. Як, наприклад, моя майбутня дружина, про що згодом. До всіх інших категорій мусилося підходити лише під сильним впливом алкогольної анестезії.

Окей, тоді що все-таки з тим кривавим бенкетом?

Не хвилюйся, ситуація поки що під контролем. Наступного дня був вівторок і це означало, що ми йдемо до школи аж на першу тридцять. У нас п’ять разів на тиждень заняття розпочиналися пополудні, тільки у понеділок — з восьмої ранку. У Поліграфі не вистачало аудиторій, тому заняття відбувалися за змінами. Я кажу до школи, бо так ми цей наш Поліграф переважно називали — школою. Існувала така весела приповідка: по рублю — і в школу не підемо. Існувала ще веселіша: по рублю — і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків — курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок і вони впритул витріщились на нас. Що це було — «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик — він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він — з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.

І саме тоді пролилася перша кров?

Ні, що ти. Уяви собі — дванадцята дня і всі готові, всі — ветерани і молодняк — всі кудись розповзаються, кімнату перетворено на суцільне смердюче звалище: гори недокурків, голова обертом, порожні пляшки, так і хочеться додати — порожні душі. Я лежу на одному з ліжок, я лежу навзнак, щоб не обблюватися, мої молоді очі, очі мої грусниє, втуплені кудись у небо, себто угору, у стелю, у тріщину. І думка в мене всього тільки одна, але вельми суперечлива: от я фактично не стою на ногах, а мені за півгодини треба підвестися і вийти і винести свого крокодила з тисячею чужих рублів і йти цілих 15 хвилин до кінцевої зупинки трамвая, а потім ще їхати 20 хвилин трамваєм, де мене звідусіль затиснуть цілком огидні люди, львів’яни і львів’янки, від яких мене не зможе не зблювати, і вони всі шипітимуть своє такий молодий а так напившшшя бо я справді такий молодий (поет!) сімнадцятилітній (поет!) і такий самотній п’яний і навіть ще ні з ким у житті (поет!) не цілувався тож вони запросто вирвуть у мене ті гроші і всю мою душу і радісно порозпихають (поет!) по всіх своїх смердючих кишенях… А мене здадуть на миловарню. З того дня я наче знайшов одне зі своїх сталих положень на цій землі. Я так і бачу себе, як я лежу навзнак, завжди навзнак, лицем до стелі, на десяткові інших ліжок чи просто матраців планети і світу — у 17 років, а потім у 18, коли мою голову крутило в центрифузі, а крізь туман в очах я побачив патлаті обриси Дема, і у 19, коли всі по черзі схилялися наді мною і щось останнє нашіптували, а я лише розпливався дедалі ширшою посмішкою, і у 20, коли в Садового їхав дах і він до крові бив тарілки ребром долоні, і значно пізніше — завжди, коли я вмираю від алкоголю і мене роздирає такий смуток, що… Що я, здається, розумію, що мав на увазі Ґомбрович, пишучи про запах сірки з темного — уявляєш? — абсолютно темного і цілком глухого підвалу.

Про запах сірки не пам’ятаю. Але все-таки чим закінчилася та історія?

Хе, вона ще досить далека від закінчення! Гаразд — пунктиром. Уяви собі, що за якусь годину я таки підводжуся: мене чекають, мене чекають, вони голодні, вони без копійки, я мушу йти. Потім цей неймовірно довгий історичний прохід по Львові. Майорівка, Пагорб Слави, могили радянських воїнів-визволителів. З яким презирством вони на мене дивилися! Сходження по Леніна вниз (ну звичайно, я не сідав до трамваю!), попри танк на постаменті, паралельно до колії, ще нижче, повз будинок, де мешкав з батьками Дябо Липа, далі той кінотеатр — як він там? Згодом я все-таки опинився у трамваї, щоправда, не у двійці, а в сімці, там, навпроти святих Петра і Павла з їхніми безалкогольними німбами. Потім — затемнення. Пам’ятаю лиш те, що різко почало сутеніти, а я кружляв лабіринтовими коридорами Поліграфу чи то в пошуках аудиторії зі своєю групою, чи то невідомо де покинутого дипломата з крокодилячої шкіри (і тисячі чужих рублів у ньому). Якось так виявилося, що його вже зі мною не було. Скільки годин я був у дорозі? Куди мене заносило? Під Оперу? На Янівський цвинтар? На Високий Замок? Останнє було підказкою: Високий Замок. Звідкілясь це вилізло якимось таким двадцять п’ятим кадром. Деякі лекції нам за браком місця читали не у головному корпусі, а в розташованих поблизу школах — 28-й та 19-й. Ця друга стояла на схилі Замкової гори. Я піднявся до неї вже майже витверезілий. Кашельок ілі жизнь — чомусь стукотіло в моїй голові. Порожнеча вечірніх, ледь освітлених сходів і коридорів навіювала екзистенційний жах. На третьому поверсі я пережив трепет дежавю. Мені здалося, наче я вже бував тут сьогодні. Мій нікому не потрібний крокодил дочікувався мене на одному з підвіконників. Скільки часу він так простояв, нікому не видимий у своєму четвертому вимірі? Кашельок ілі жизнь, видихнув я і відкрив його. Бабло виявилося на місці: синя пачка (розпечатана), зелена (неторкнута) і жмуток осінніх рубльовок. Я переможно і дещо знахабніло відчинив двері класу навпроти. Викладачка античної літератури саме заливалася про щит Ахілла. Я, увесь у захоплених спалахах двадцяти п’яти пар очей (герой! герой!), недбало запитав дозволу сісти. «Сідайте, товаришу старосто», — відповіла вона з таким пісним невдоволенням, що я назавжди зрозумів: друзями нам не бути. А я ж міг і з вікна викинутися, Галино Степанівно.

Отже, все-таки гепі-енд. Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?

Щастити мені почало щойно у грудні. Так, у грудні я наче потрапив на іншу планету. Причому не виходячи з того самого гуртожитка. Я просто змінив кімнату в ньому. Однак перед тим у моє життя увірвався Кольорук. Це був хтось, кому я вперше на світі показав свій зошит з віршами. Це був Хтось.

У такому разі — про вірші. Ти писав їх і далі?

Фактично ні. Зміна ландшафту виявилася попервах паралізуючою. Однак я й далі жив з таємною думкою, що я поет. Записування віршів, зрештою, ніколи не є вирішальним. Важливіше їх проживати. До того ж я томився в передчутті і, напевно, через те тримав коло себе свій зошит — завжди на відстані витягнутої руки. Як сталося, що одного з вечорів я показав його Кольорукові? Ха, знав би ти, як мені було в ті хвилини — я намагався курити орбіту за орбітою і навіть не дивитися в його бік, поки він читав. Насправді я все одно дивився — не очима, а всім собою. Моє серце билося збожеволілим птахом. Дозволяю собі цей вислів, бо тоді я ще допускався подібних висловів. Ця мука тривала з півгодини, не менше. Кольорук був інститутською знаменитістю, монстром і динозавром. Йому саме виповнилося десь із двадцять п’ять, він здавався в тих стінах вічним — вічним студентом або Вічним Жидом, що пройшов крим і рим, літав у космос, горів у танку і так далі. Зовні він нагадував трохи Тараса Шевченка, а трохи Володю Мулявина з ансамблю «Пєсняри». Тільки значно худіший і хрипкіший від обидвох. Не було такої людини в гуртожитку, котра б хоч раз не змушена була вислухати його вірші. Він просто вривався до кімнат або зупиняв першого-ліпшого в коридорі — і змушував. У нього була цілком геніальна горлянка і він писав приблизно таке: Ховали хліб на припічку, // молились Богу. // Мала-манюня скрипочка // виспівує волого. // Смичок, мов птах, по струнах — // стриб-стриб, цвірінь! // Сусідських душ відлуння. // Тінь. І от саме йому я показав той свій зошит.

І тоді він прочитав його, і…

Знаєш, він висловився схвально. Він, щоправда, кинув зауваження, що типу я повинен більше образів брати із життя, але у ті часи всі кидалися такими зауваженнями, це було своєрідним слоґаном: література повинна йти від життя. Зрештою, тяжко цьому щось заперечити. Література? Життя? Усі ці поділи надто умовні. Але я не про те. Ситуація з моїм поетичним самовикриттям отримала невдовзі — чи не наступного ж дня? — цілий ланцюг подальших наслідків. Кольорук раптово захотів жити з нами, в нашій кімнаті, тож, користуючись якимись власними адміністративними впливами, змусив забратися геть узбецького Шухрата. Відтоді все й почалося: преферанс, вірші, безсоння, тисяча сигарет на ніч, продажні поети 60-х, шукання рими, сварки з приводу Сальвадора Далі або комунізму, ритуальне слухання в темряві «Pink Floyd». Це був альбом «Wish You Were Here» — він починається й завершується такою колосальною сюїтою, ти пам’ятаєш…

«Shine On You Crazy Diamond».

Саме так. Це повторювалося з ночі в ніч — старшина запасу Кольорук наказував лягати, гасити світло і запускати в темряву «Pink Floyd». Ми завмирали — кожен на своєму ліжку — з мрійницькою цяткою сигаретини в зубах: я, Вітюня, Шевчук і, здається, Карлуша Волох. Після перших же гітарних зойків, таких, пригадуєш, дещо езотеричних, Кольорук обов’язково вимовляв піздєєєц. З ночі в ніч, завжди у тому самому місці, уявляєш? Піздєєєц. Саша Шевчук відверто його недолюблював і за його відсутності висміював. Це було як знущання над моїм культом. Я схилявся перед Кольоруком, на той час він був одним із моїх нечисленних святих — німб над головою, глибоченні западини очей, тремтіння красивих нервових рук, пластика голосу. Якийсь такий східний пророк! Я відійшов від нього лише згодом — коли він надто брутально вліз у моє перше, гм, кохання. До речі, Чорну Книгу Антонича я теж позичив у нього — і жив з нею кілька місяців. Чорт забирай, який нерозривний ланцюг! Стільки нової поезії, стільки ночей, стільки програних мною преферансів, Антонич, переписування Антонича від руки. Ну і нарешті той грудень.

А скажи-но, що все-таки трапилось у грудні?

Чудо. Мене запросили жити до художників. Виявляється, Кольорук, покидаючи всіх нас надовго задля якоїсь там кількамісячної переддипломної практики, лишив щось на зразок свого духовного заповіту і пустив гуртягою інфу про мене як про волею Божою поета. Віддаю належне — мені в лице він цього ніколи не казав, мабуть, з міркувань педагогічних. Тобто в живі очі він переважно розмазував мене по стіні і вічно повторював ах ти, інтеліґенте гнилий. Але поза очі розповідав усім, що я волею Божою поет. Хоч він тоді й не вірив у Бога. Але, мабуть, вірив у Божу волю. У кожному разі саме завдяки його, здогадуюся, вельми яскравій піар-кампанії я й потрапив до тієї містичної кімнати. Там жили художники — винятковий для Поліграфу сорт людей. Вони студіювали Мистецтво Книги і були схожими на середньовічних рицарів Таємного Ордену — носили грубі светри, потерті плащі, довге волосся, бороди і — часом — берети. Їм ішлося про те, щоб до них на вільне койкомісце тимчасово не підселили якусь одноклітинну почвару, скажімо, з механічного. Тобто вони саме шукали гнилого інтеліґента собі до компанії. Бо вони створили у тій своїй кімнаті зовсім інакший прекрасний світ: стелажі з книгами, свічки, репродукції, платівки, ангели, крила, зітхання, яблука, чай і сухе вино. Так я потрапив до Касталії. Перше, що я там відчув — це радість праці. Уявляєш? Вони любили працювати, себто годинами, днями і ночами длубатися у своїх проектах — ілюстрацій, шрифтів, обкладинок, титулів, колонтитулів і колофонів, вони працювали тушем, гуашем, чорнилом, олівцями, пензлями, пастелями — усім, що малювало. Праця вважалася кайфом. Їхній побут був цілком підпорядкований цьому кайфові, а отже, впорядкований. Як усі ченці, вони відволікалися виключно на дівчат — тих, що найкрасивіші. Хоча й дівчат вони приводили до своєї кімнати переважно з єдиною метою. Ти знаєш про що я?

Здогадуюся.

Ні. Вони частували їх сухим вином, чаєм, яблуками і малювали з них портрети. Я хотів бути художником, і мені почало писатися. Часом вони просили читати що-небудь уголос. Я вмирав, у мене пересихало в роті, мій голос панічно втікав хрін знає куди, я дочитував звідкілясь із дна своєї найглухішої бочки, але їм усе одно подобалося. Вони любили мене і вважали рівним собі, я не міг цим потайки не пишатися. Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був — я не маю іншого слова — геніальний. Це було все разом — рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший — не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки — і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні — чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор — він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор — Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній.

Мені здається, ти визрів.

До чого?

Ти самоліризувався. Якраз достатньо, аби говорити про кохання.

Окей. Ти сам цього хотів! Хоч це, напевно, вже висіло у повітрі. На Новий рік ми влаштували у себе в кімнаті забаву, і я вкотре поклявся — вкотре перед самим собою, що стану чоловіком.

А ти все ще не?..

У тому й справа. Не забувай, що одне з моїх імен — усе-таки Нарцис. Іноді мені вистачало лише простягнути руку. Але я не простягав її. Ну гаразд, про це ще скажемо. Тієї ночі через нас перевалило повно всілякого люду, гуртяга цілодобово навстіж, тисячі всіляких гостей ітеде, дискотеки на кожному поверсі, пиятики, флірти, конфетті, спідниці, сідниці, декольте, атмосфера наелектризована до краю, Бразилія, карнавал. Якось так усі зненацька помилися і виявилися молодими й красивими. Ми гуляли в такому досить мішаному товаристві, там чогось були кореянки з технологічного й одна з них увесь час терлась об мене. Я вирішив, що вона Йоко Оно, а я Джон Леннон. Який тоді, до речі, ще жив. Ми танцювали дуже тісно і під усе на світі — навіть під Баха. Потім у зовсім темному коридорі на цілком невідомому поверсі я спробував упитися губами в її губи. Але Йоко кудись вислизнула. Здається, всім нам дуже хотілося спати. Така от історія.

Ха! І це вона вся?

Окей, ходімо далі. Наступного дня, трохи проспавшися, ми знову танцюємо і п’ємо. Наступний день — це перше січня, розумієш? 1 січня 1978 року. І та сама Йоко все так само об мене треться. Аж ми вже навіть від усього цього тертя сильно спітніли. І раптом — чах! Звідки ще ця взялася? Такі мені лише снились, уявляєш?

Знову кореянка?

Ні, львів’янка. І вона увесь час танцює з іншими, але так, ніби тільки зі мною. You know what I mean. Ще того ж вечора ми щось устигли собі сказати. Але яким жахом було дізнатися, що вона — уяви собі! — на цілих чотири роки старша! Це значить, що їй уже невдовзі двадцять два, цілих двадцять два, це ж якась така доросла старіюча жінка! Я сяк-так прожив без неї наступні пару днів. На третій вона постукала до нашої кімнати саме тоді, коли в ній був лише я, сам-один. З’явився, щоправда, Смичок, але — вірний товариш — відразу ж і запався під землю, супроводжуваний сигнальними спалахами свого електричного німба. Ми слухали сонати Баха для альта з клавесином і говорили про них же, тобто про сонати Баха для альта з клавесином. Десь на восьмій хвилині я подумав, що то цілковитий ідіотизм — досі не почати цілуватися. Я перестав говорити і вона теж. Затемнення.

Розумію.

Та ні, навряд чи ти це справді розумієш. Я сам уже цього не розумію. Коли все це вперше і в тобі пульсує стільки дурнуватого щастя, і ти замалим не розриваєшся від одного-єдиного слова ого. Ого, пронизує тебе, ого, вона це робить язиком, ого, як у неї добре під светром, ого, який я, виявляється, нахаба, ого, куди я поліз, ого, а це, виявляється, такий пиптик, так ось ти який, ого, ого, ого. Це було суцільне ого. Збоку це мусило виглядати як початок порнофільму «My First Sex Teacher» з тематичної категорії «Mom + Boy» — але тільки як початок. Потім ми вибігли з гуртяги на сніг, було дико і радісно. У такий спосіб ми промучили себе всю ту зиму плюс добрячий шматок весни, суцільний петинґ, спостерігання за вікнами і провалені побачення. Хоч насправді лише січень був нашим. Потім щось таке зламалося і пішло цілком косо. Найгіршою була ця різниця у віці. Або краще сказати — брак досвіду з мого боку. Мені страшенно не подобалося бути з нею на людях. Усі так співчутливо дивилися на мене, ніби я був якимось піддослідним кролем. Або офірним цапом. Щоб дорівнятись їй, я всім брехав, начебто ми однолітки. Мене розлущували фактично без зусиль — як горіх кракатук. (Так? Вам уже двадцять два? А виглядаєте зовсім ще юним!). Моє волосся було завдовжки з мушкетерське, але вуса не дотягували. Вуса тільки-но пробилися в нерішучості — не знаючи ще до ладу, рости їм і далі чи не варто. Саме тоді я трошки запізнався з цим особливим людським поріддям — міщанством Львова. Це колосальне явище, увесь цей бестіарій, цей безконечний і нерозв’язний пасьянс пліток, інтриґ, прихованих скандалів, шлюбних партій, хитросплетіння зрад, плекання чистоти альянсу, раси, конфесії, чогось там ще. Ти уявляєш — я міг стати частиною цього всього! Я міг з нею одружитися, ще тієї ж весни, цілком таємно від власних батьків, і увійти до цього двору таким собі 18-літнім принцом-зайдою, чужокровним парвеню, зеленим і недоумкуватим.

Хоча в «Малій інтимній урбаністиці» ти начебто захищаєш цю львівську герметичність. Ти пишеш: «Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки — це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни — це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю, котра межує з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих».

Звісно, я й зараз його захищаю. Мені здається, я не сказав про нього жодного лихого слова!

Що це було? Кохання?

У кожному разі це було щось найпекучіше на світі. При цьому я свідомо вибрав утечу, знаєш? І не обов’язково тому, що на весну з неба впав розгніваним бойовим вершником джихаду Кольорук і заволав на всю силу своїх вельми прокурених легень: Бевзю! Дебіле! Втікай, поки не пізно, втікай! Але його мені якраз і не хотілося слухати, надто вже пафосно він хрипів на всю свою геніальну горлянку. Ні, я щось таке вичув сам, абсолютно сам. Занадто радикально це гралось — одруження. А, може, нічого й не гралося?

Загалом це надзвичайно цікаво — віяло шляхів. Ти начебто щоразу спотикаєшся перед якимось усе новим вибором і ти його робиш, але стільки невипробуваного залишається позаду. Тобі не шкода всього того, чим ти не став? Скажімо, тим спеціально запрошеним з провінції принцом?

Я так само не став тисячею інших осіб. Я не став офіцером радянської армії, бомжем, єговістським проповідником, інженером людських душ, мисливцем за черепами, серійним убивцею, викладачем Кама-Сутри, я ніколи не стригся у ченці і пішки не ходив на Тибет, я не сидів у в’язниці за гомосексуалізм чи бодай за розтрату казенних коштів, не кохався з негритянками чи бодай мулатками…

Овва, а сцена в душовій з «Московіади»?

Про це пізніше, гаразд? Зараз мені важливо сказати інше: ці художники з їхніми слайдами, німбами, плащами і платівками щоразу витягали мене з чергової біди — передусім Смичок, хоч і Вано теж. Тобто я, майже несвідомо, перейняв від них абсолютне знання про те, що у світі, де так багато зовнішнього, насправді є невичерпні резервуари внутрішнього — і в цьому внутрішньому можна сяк-так протриматися все життя, наче хробак у яблуку. Особливо якщо навколо — суцільний совок, сіра зона, котру шулерська система лукаво називає дійсністю. Так от, саме від них я перейняв таємне знання про те, що дійсність є деінде. Знаєш, під їхнім впливом я так розписався, що ранньої весни — в момент найнищівнішого краху моєї першої love story і відповідного йому обвалу почуттів — з мене поперла якась така цілком екстатична львівська проза, без початку і кінця, писана такими ж екстатичними поривами під Баха, Пахельбеля, Генделя, Перселла, Джемініані, Марчелло, Телемана, Шютца…

Вівальді?

Звичайно. Кореллі, Скарлатті. Усе це страшенно пасувало до Львова, в якому ми тоді жили. Такого Львова насправді не було, але ми в ньому жили. Це було життя у старих гравюрах. Слід було потрапити всередину, стиснути себе всього до вимірів малого голандця, стати персонажем, героєм, мандрівним погоничем хортів. За кожним рогом відкривалася приголомшлива перспектива далеких пагорбів, щохвилини можна було піти в їхньому напрямку і зникнути серед них назавжди. Увечері ми пили чай з липи і читали вголос Едґара Алана По, такий грубезний том з майже тисячею сторінок, виданий у серії «Литературные памятники».

Російською?

Так. Найкращі книги тоді виходили російською. Україну трусила цензура. Я навчився читати польською і принаймні двічі на тиждень виходив полювати до книгарні «Дружба», де без роздумів хапав польських Карпентьєра чи Кортасара, а потім перебігав до «Мелодії» з її сміховинно дешевими покладами ренесансово-барокового вінілу. Була ще «Поезія», але в ній мені не щастило. Насправді це було таке мурування власного світу. Від усього цього дому буття робилося дедалі драйвовіше. Я ходив до лісу, там була якась покинута залізнична колія, можна було безконечно довго йти уздовж і компонувати в собі сюїту для «Jethro Tull» з оркестром. У червні, коли майже всі роз’їхалися на практики й вакації, ми з Інґою стали братом і сестрою. Вона була трохи вищою за мене, сорокарічні чоловіки так і жерли її очима. Вона була капітаном баскетбольної команди і дівчиною мого товариша Длинного, ще одного художника і ще одного генія.

Як стають братом і сестрою?

Для цього слід дуже любити одне одного і розмовляти про найінтимніше. Разом подорожувати — до Олеського замку, наприклад. Разом упитися в ньому червоним вином і разом вибиратися з якихось середньовічних, порослих лопушинням і реп’яхами ровів. Треба жити в одній кімнаті, їсти з однієї тарілки і з руки одне в одного. Треба пити одне в одного з вуст. А також спати в одному ліжку і жодного разу не торкнутись одне одного по-іншому. Інґа намовила мене, щоб я почав запускати бороду. Це було жахливо — ця моя перша кущувата рослинність, але Інґа всіляко мене заохочувала і казала, що це пасує. Длинний мав — і має донині? — фантастичну, а краще сказати — фентезійну — зовнішність, щось поміж вікінґом і тамплієром, до того ж метри два зросту. Він досьогодні такий, на нього зглядаються навіть на Бродвеї, а там зазвичай ні на кого вже не зглядаються. У 98-му ми з ним кілька годин крокували Бродвеєм, і це було something! Так от, я не заздрив йому, бо Інґу я любив по-іншому. Але уві сні я бачив себе менестрелем. От. А потім сталася родинна катастрофа.

??????

Мій батько замалим не помер у лікарні. Це стало для мене громом з неба — ні, не такого вже ясного — я щомиті міг чекати з нього гніву. Але все ж. Мама сама відвела його на лікування. Вона вирішила, що то алкоголізм і врешті наполягла на своєму. Але в лікарні йому зробили щось таке, від чого він майже помер. Якусь ін’єкцію чи щось таке, донині не знаю. Його витягали з того світу пункцією спинного мозку. У свої 48 років він, хоч і вижив, але так ніколи звідтам не видряпався. Передусім він покинув ліс і лісівництво. Це так, наче припинити жити єдино можливим життям. Відтоді він протягнув ще два десятиліття, але то було швидше якесь таке доруйновування себе. Родичі Його влаштували машиністом на тепломережу — він, здається, прийняв це з покірністю, але так нікому цього й не пробачив. У липні, коли в мене нарешті почалися вакації, я мусив повернутися додому. Я шалів без Львова і рятувався лише писанням про Львів. Звісно, під музику. Написані шматки здавалися мені геніальними, можливо, це так і було — тоді і там. Геніальність є суб’єктивною, чи не так? Мене роздирала самотність, я нікого не хотів бачити, ми жили удвох із бабцею, котрій дедалі більше відмовляли ноги і вона вже не могла сходити з третього поверху. Мама була на морі, а батько в лікарні. Мої вакації спливали в чергах за сякою-такою жрачкою, я ненавидів це спалене літо і свій спалений дім, і ці щоденні відвідування психушки з передачами для батька. Я хотів піти, розчинитись у Світі, у Львові, зникнути серед його пагорбів. Ні, знаєш, часом я любив це: спаковувати всі ті шпитальні слоїки, приготовлені бабцею худі бульйони, мені подобалося приховувати від неї в наплечнику чергову пачку «Фільтру» для батька, я любив наближатися до мурів лікарні, викликати його, чекати поки він — нестерпно повільно — віднесе всі ті слоїки до своєї палати, а потім таємно курити з ним у якихось кущах і всіляко намагатися підтримувати його жарти на тему алкоголіків у лікарняних піжамах. Він забував, про що ми вже встигли поговорити, і повторювався. «Знаєш, — казав він, прищурюючи око від диму, — ще трохи — і в тебе не стало б тата». Ми обидва вдавали, що весело сміємося з цього приводу, ми сміялися до сліз і витирали очі. Іноді я заставав його за підвечірком в їдальні, він сидів за одним столом з кількома іншими чоловіками в піжамах, і це було жахливо дико — бачити, як він їсть за одним столом з чужими людьми, так, наче він уже пішов з дому і навіки потрапив до якоїсь іншої спільноти. Якщо чесно, мене доводила до розпачу ця його несподівана втрата себе самого. До мене дійшло, що ми вже ніколи не побоксуємо собі на дозвіллі. І не підемо удвох поплавати в озері. Або, скажімо, на стадіон — дивитися, як «Ураган» учеше по самі помідори якому-небудь «Колхозчі» з Ашхабаду. Не кажучи вже про мотогонки на вертикальній стіні або мотокрос на Вовчинецьких горах.

І саме тоді ти його покинув?

Тобто?

Я маю на увазі те, про що ти пишеш у «Центрально-східній ревізії» — ось тут: «…я віддалявся від батька згідно з обов’язком зміни часів. …Можливо, це було моє перше велике визволення — я позбувався однієї з найсильніших залежностей. А втім, це не конче так: не стільки визволення, скільки розчарування. Лісовий герой і харизматичний оповідач історій розвалювався в мене на очах, зникав у минулому. Залишався нестримно старіючий чоловік, забудькуватий і повільний, схильний до набридливого повторення одних і тих самих сюжетів (від занадто частого вжитку вони марніли, стиралися, блякли, губили колишню пружність і безсумнівність), залишався хронічний розкладач пасьянсів і відлюдник».

Ну так, це воно. Ні, це не так. Не зовсім так. Так, з одного боку я покидав його, як усі блудні сини, це ясно. А з іншого — я все одно не міг без нього жити. В одне з наступних літ, знову під час вакацій, я натрапив на його записник. Він чомусь забув його вдома. Припустимо, що він забув його. Працюючи машиністом на теплостанції, він мусив чимось заповнювати час. У тому записнику були всілякі його малюнки, гуморески, віршики, навіть кросворди, що їх він намагався укладати. І от я знаходжу в ньому його прощальну записку. У ній він досить офіційно звертається до своєї дружини, пояснює, чому він іде з життя, бажає їй чимшвидше знайти себе в цьому світі без нього, сподівається, що я, син, хоч трохи його зрозумію. Була п’ята пополудні, його зміна тривала до восьмої вечора. Я кинувся дзвонити до нього на станцію. Коли він це написав? Рік тому? Минулого тижня? Минулої ночі? Він уже зробив це? Щойно, дві хвилини тому? Чому він досі не підійшов до телефону? П’ятий гудок, шостий. І коли він таки врешті відповів, я лише видихнув щось типу «Е-е-е-е, тату? Така справа… Прийдеш з роботи — зіграємо в шахи, окей?». Він був явно ошелешений — з чого б це я так, які ще шахи, ми не грали в них триста років. Увечері ми не говорили про це. І ніколи в житті не говорили. Я дуже хотів оточити його увагою і відвести подалі від думок про самогубство. Можливо, ту записку він підкинув мені навмисне. Як сигнал, що він завжди готовий. Але я ніколи не запитав його про це: мені видавалося ризикованим навіть порушувати цю тему. Та ні, просто я все одно не зміг би чогось такого вимовити — ротом, губами, язиком. Дякувати Богу, ця бомба сповільненої дії ніколи не спрацювала. Ми, люди, які живуть вигадуванням історій, щоразу вимальовуємо собі якесь нове страхіття, щось таке, що може тут і там трапитися з тими, кого ми любимо, якісь нещасні випадки, хвороби, комети, стихійні лиха. Для мене це одна з незаперечних ознак любові. Пам’ятаю, як улітку 79-го ми з Ніною мали роз’їхатися в Києві на якісь півтора місяця. Вона вирушила автобусом до Чернігова, а я трамваєм до залізничного вокзалу. Ще навіть не доїхавши до нього, я зрозумів, що її автобус швидше за все перекинувся і згорів, а сама вона швидше за все загинула. Це було ясно, як Божий день, бо як могло бути інакше? У 79-му році ще не було мобілок — і не те що у нас, а навіть у вас. Тобто з думкою про її загибель я прововтузився годин п’ятнадцять на розжарених цвяхах у поїзді. Зранку, вже вдома, я обережно запитав у бабці, чи не було яких-небудь свіжих повідомлень про автобусні аварії. Але тоді їх не бувало взагалі, таких повідомлень. Тобто аварії й катастрофи могли траплятися лише на Заході. Мені не залишалося нічого іншого, як тільки таємно подзвонити до неї. І коли я почув у слухавці її дещо змінений, чернігівський голос, я навіть не спромігся нічого із себе видушити.

Як це почалося?

Почалося так, що ми з нею зналися вже рік. І кожне з нас мало свою історію. Мою ти вже більше чи менше знаєш. Окей, почнемо не звідти. Ну так — почалося з того, що ми разом лежали на сіні. У вересні нас повезли на т. зв. сеге-роботи. Було темно, волого і весело — ми пили яблучний пунш, стежили за небесними тілами, передусім за НЛО, бо їх того сезону всі звідусіль накликали. Ми заснували рок-групу «Волосы Ангела» і намагалися привернути їхню увагу своїми нічними концертами. З Ніною, а також Дарою та Садовим, ми щовечора вислизали в темряву. У темряві ми розмовляли про Джойса, Фройда і Бога, ми облазили всі навколишні руїни, полохаючи кажанів на аварійних дзвіницях. Ми заперечували Маркса. Крім того, ми ходили уздовж нічного шосе. Нас переслідували спалахи фар і синіх вогнів на цвинтарях. Не минуло і трьох таких вечорів, як до мене дійшло, що я пропав. Та що там — і двох таких вечорів не минуло, а я вже пропав! Потім я падав до ями з нечистотами, помилково в темряві прийнявши її за земну твердь. Потім я падав під вантажівку з п’ятьма тонами мокрої дощової капусти. Мою ногу вчавило колесом у грязюку, і машина з вищанням (моїм?) загальмувала. Якби це був асфальт, я швидше за все лишився б без ноги, мене врятувала метафізична грязюка наших доріг. Я лежав з ногою під колесом і кричав йоб тваю мать — десятки разів одне й те саме, напевно, мене зациклило на цій магічній формулі — ЙТМ, вона ж мене, мабуть, і врятувала. Газуючи з усіх сил і з’їжджаючи мені з ноги, той шоферюга був блідіший за мене. «Я помру від правця, а ти так і не дізнаєшся про мою останню любов, кохана», — звертався я до Ніни ще тієї ж ночі в гарячці. Потім я падав до розверзлої гробниці на Янівському цвинтарі. Нас було п’ятеро і ми шукали могилу Антонича. Ми її знайшли, хоч це й було безнадійно, але нас провадили сто червінців божевілля, розсипаних там і тут на цвинтарних доріжках. Я захопився бічними стежками і мене відразу ж було покарано падінням до тієї смердючої гробниці. Того сезону я тільки й робив, що літав і падав. Я став каскадером з десятьма переломами рук, ніг і ребер, моє тіло сорок разів укололи від сказу. На початку листопада я, хапаючи пересохлим ротом рештки повітря, змусив себе освідчитися. Ніна відповіла цитатою: «Можеш вважати, що я набила себе по обличчі». Хто не бачив телефільму «Собака на сіні» з Боярським і Тєрєховою, той не зрозуміє, що в такий спосіб мені відмовлялося.

Чому?

Я також не знаю чому. Але сталося: одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь. І в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте». Саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я. Минуло кілька безглуздих днів, заповнених болісно скорченим Нічим, а потім до нашого Поліграфу приїхала велика бригада людей у ритуальних масках і фланелевих халатах смертельно-брудного кольору. Запахло чорними африканськими культами. Це були медики зі станції переливання крові, ціла станція медиків, усі до одного. Вони приїхали по нашу молоду й дурнувату донорську кров. Ми з товаришем — це був той самий Садовий, з яким ми дещо тісніше зійшлися після всіх ескапад — здали по двісті мілілітрів, а тоді отримали звільнення від занять, купили дві пляшки шмурдяку і розпили їх на Високому Замку. Ми сиділи на припорошених першим снігом корягах старезного дуба (граба? бука?) і дивилися на місто внизу. Наші очі починали скліти, і від любові можна було вмерти. Після цього я загадковим чином доплівся до гуртяги і впав на ліжко у своїй кімнаті. На той час у ній нікого більше не було — всі інші мешканці десь порозлазилися. Западали ранні листопадові сутінки. За стіною хтось безжально слухав «Ґольдберґ-варіації». Я став знімати із себе светр, і при цьому від дірки, залишеної у вені шприцом, відлип тампон. Я побачив, як з вени потекла кров, i вирішив, що так і буде найкраще. Мої очі злипалися від утоми, алкоголю і нещасливого кохання. Було загалом кайфово — як у фізичному сенсі, так і в моральному. В останню мить хтось наче заверещав «Стоп!», зупинив Баха і наказав мені розплющити важкі-преважкі повіки, а потім знайти в напівтемряві той самий тампон, прикласти його до тієї ж ранки і рішуче зігнути руку в лікті. Так я лишився серед живих. Наступного разу я вже не мучився жодним освідченням — ми просто почали цілуватися і все. Але це сталося аж у лютому, після зимових вакацій. А між листопадом і лютим нас було репресовано, мене, Ніну й Майора.

По-перше, яким чином, а по-друге, хто такий Майор?

Майор був одним із нас, він також учився в нашій групі. А яким чином нас репресували — це історія, що вимагає надто довгої передмови. На її марґінесах мусять виникнути два Юріки, що з них один К., а інший Ф., Дябо, Джана, Поломаний, хтось іще. А в центрі постає Сєрьоґа. Ми всі були тої осені, тої самої осені, на сеге-роботах і тільки Сєрьоґа не був. Зрештою, це не важливо. Важливо, що певного пополудня він завітав до нас на село і нами було випито не тільки море горілки, але й рештки яблучного пуншу з крамниці. Потім ніц не пам’ятаю, як співали Гадюкіни. Себто пам’ятаю, але щось цілком інше: як ми лежали на сіні — я, Ніна, Дара, Садовий — дивилися в нічні небеса і розучували лемківську пісню «Любуй же ня, хлопку// В стодолі на снопку,//Любуй же ня пильно // Бо ми в ножки зимно». Я думаю, їм, дівчатам, і справді було трохи зимно в ножки, тому пісня їм страшенно подобалася.

Поки що не бачу нічого загрозливого.

Ми вчотирьох так само нічого такого не бачили, нам було добре в нічному полі — і все. А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події. Цим реченням варто закінчити попередній розділ пригодницького роману: «А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події».

Ага. Які?

Я не хотів би в це заглиблюватися. На ранок ми дізналися, що Сєрьоґу пов’язала міліція. Начебто він уночі ходив селом і когось дуже сильно образив діями. На ранок його заламали і здали в руки правопорядку. Поки він сидів у районному арешті, до нас понаїхало всілякого інститутського начальства. Нас почали скручувати в баранячий ріг, допитувати по одному, те і се. Крім усього, вони провели ґвалтовний обшук у казармі, де ми, хлопці, спали і, звісно, викрили фантастичну кількість пляшок з-під горілки й пуншу. Цікаво, всі вони були якимись типу науковцями, доцентами, кандидатами, а істинне покликання, виявляється — сискной атдєл! Надто вже професійно вони все це провели — допити з розводками, обшуки з прістрастієм. Справжня тобі школа Порфирія Петровича!

Окей, після цього вас було якось покарано.

Та в тому-то й цимес, що нібито й ні, попервах. Навіть Сєрьоґу випустили з каталажки. У жовтні ми повернулися до Львова — і нічого. І щойно в листопаді, коли випали всі ті перші сніги, нас трьох було репресовано. У нас відібрали житло. При переїзді зі старого гуртожитка на Майорівці у новий на Підголоску з’ясувалося, що нас у списках немає. Ми розбрелися хто куди. Тобто хто куди мав. У Львові робилося все темніше й зимніше, слід було пересидіти зиму в якомусь закамарку, де принаймні вода б не замерзала у трубах. Сєрьоґа, дорога душа, запросив мене жити з ним у його батьків — провина ж передусім лежала на ньому. Але там я зміг витримати лише один вечір. Загалом цей час бездомності виявився несподівано гарним часом. Мої речі спочивали у вокзальній камері схову, а я щовечора напружено змагав інтриґу, куди сьогодні піти. Це як Мармеладов у Достоєвського, пам’ятаєш? Ого, знову Достоєвський, вдруге поспіль — чи не зачасто? Можливо, ти пам’ятаєш: «Ведь надо же человеку иметь куда пойти»! Чи якось так.

І куди?

О, це було щовечора по-іншому. Іноді я лазив через вікна, іноді пхався у чорні двері. Кілька ночей я просто ходив вулицями і площами древнього, але вічно юного Міста Лева. Найгірше стояли справи зі взуттям. Слід було заробити грошей і винайняти собі помешкання. У не цілих дев’ятнадцять я опинився викинутим на вулицю в чужому місті студентом. Тоді ж Длинний порадив мені звернутися до морґу, де завжди є потреба в санітарах. За його словами, цим синякам ще й непогано платять, а спирт вони дудлять літрами. Спирт — це єдине, що тримає їх при здоровому глузді. Містом ходили чутки про неофіційного художника на прізвисько Сюр, який начебто заробляв собі на життя власне працею в морзі. Він гримував померлих перед їхнім останнім party. Звичайно, йди, казали мені найкращі друзі слідом за Длинним. Уявляєш, як ти після цього почнеш писати, налаштовував мене найвимогливіший з них. Ані він, ані я не знали тоді, що на світі вже був один такий поет і звали його Ґотфрід Бенн. Певного дня я таки дійшов до тих дверей.

До дверей морґу?

До дверей Таємниці. А потім я вирішив їхати геть. Насувалася зима, я не мав де жити, навчання летіло утрихуя, моя кохана набила себе по обличчі, ніщо не затримувало мене у Львові. Я захотів утекти до Москви і вступити там до Літературного інституту. Цікаво, зарахували б мене тоді, якби я подав їм свої тодішні тексти? Однієї суботи я приїхав додому і заявив, що мене викинуто на вулицю. Я врешті сидів у теплі і в хатніх пантофлях. Я їв якусь велетенську яєшню з кашею, потім канапки з ковбасою й сиром, десятки канапок і якісь розігріті субпродукти, знову з кашею, я все це їв і їв, і їв, на очах перетворюючись у Пантаґрюеля, а Пантаґрюелева мама все щось докладала мені на тарілку і все щось говорила, говорила й говорила, а потім я пив чай з малиною і в мене злипались очі від ситості, спокою і тепла, тож я, западаючи під пуховики сну, пообіцяв, що повернуся до Львова і піду жити до її давніх знайомих, і буду вчитися далі. Наприкінці місяця грудня нас із Майором було помилувано і ми отримали кімнату на двох у новій гуртязі на Підголоску.

А твоя майбутня дружина?

Її, здається, помилували дещо раніше. Я досі не знаю, що їй інкримінувалося. Нам з Майором — пиятика, наслідком якої Сєрьоґа мало не загримів на зону. А їй? Було трохи дивно чути деканову відповідь «Вона сама знає, за що». Ні, насправді вони нас вистежували. Ми ж бо все-таки читали не те, слухали інше, розпускали язики на слизькі теми. Наприклад, ми любили встрявати в суперечки з приводу комунізму. Я доводив, що його ніколи не настане, бо має рацію Фройд. А вона — що його ніколи не настане, бо мають рацію індійські йоґи. Вона сідала в лотос, коли ми слухали вірші Тувіма й Ружевича. Ми зачитувалися Е. Т. А. Гофманом і знаходили в кожній його казці абсолютно прозору індуїстсько-брахманічну модель Світу. У Гофмана справді страшенно багато реінкарнації. А також цілком віртуозної гри між зовнішніми і внутрішніми сенсами. Згодом ми годинами, цілими вечорами читали вголос Булгакова — це була навіть не ксерокопія «Майстра і Маргарити», журнального, сильно цензурованого, але все одно забороненого. Тоді ще не існувало ксероксів, зате існувала копіювальна машина «Ера». Тож невідомі відчайдухи в невідомих науково-дослідних установах з нев’їбенним кримінальним ризиком для себе відерювали до послуг невідомих споживачів усілякі таємні тексти. Як, приміром, «Основи світогляду індійських йоґів» Рамачараки. Ця штука, простудійована мною цілком доглибно, спричинилася до суттєвого впорядкування моєї картини світу. Я зненацька побачив Сенс Усього. Найголовніше було усвідомити Свідомість. І відкрити для себе, що все на світі — Структура, де одне неодмінно виростає з іншого, а менше неодмінно належить більшому. Мої тогочасні вірші перенасичені містичними алюзіями: Брахман, Атман, Океан, Крапля, Дерево, Листок, Ціле, Часткове. Ігор Поломаний — свята душа, де він зараз? — вислухавши з десяток тих опусів (я писав тоді чомусь переважно вінками сонетів), одного разу сказав: «Нє, старий, ти, напевно, таки станеш верховним проповідником у баптистів».

Кого ще ти читав? Ні, може так: чиї ще книги ти вивчив би напам’ять, якби їх почали спалювати?

Достоєвського. Курва, вже втретє! Але з цим усе зрозуміло. Гессе. Гессе був для мене всім. Кілька років тому, до котрогось його ювілею, я написав такий есей — «Півжиття плюс мінус Гессе». Я називаю його вчителем рятівного ескапізму. Завдяки йому мені і нам вдавалося втікати значно далі, глибше, послідовніше.

Тобі і вам?

Так, нас було мало, переважно п’ятеро: Ніна, Дара, Оксана, Садовий і я. Час до часу за участю Майора і Вєрки Братчик. Довший час ми трималися разом — у різних комбінаціях, часом доволі болісних. Здуріти — Оксани і Вєрки вже немає! Можливо, та п’ятірка склалася від могили Антонича. Я вже казав, як ми її знайшли на Янівському цвинтарі? Ми рухалися за логікою цвинтарної книги 1937 року. У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди.

Як це виглядало — дружба, любов?

Часом це виглядало дивно. Тобто всередині п’ятикутника, іноді семикутника, час до часу формувались інші фігури. Ми з Ніною були в парі, Садовий мав якісь поривання в бік Оксани, але вони з Дарою любили його дратувати. Вони теж були в парі — Дара й Оксана. Коли влітку 80-го ми потрапили на практику до Ужгорода, то спершу не мали де жити і винайняли якийсь велетенський номер на всіх п’ятьох. Цей готель «Верховина» такого типу, що поза сумнівами мусив колись називатися «Габсбурґ» або «Савой» — такий, курва, цілком занедбаний цісарсько-королівський готель. Отож ми спали всі в одному величезному номері з вікнами на Центральну площу і пішохідний міст над Ужем, а готельні тьотки були переконані, ніби ми там тільки й робимо, що злягаємося вп’ятьох. Одна з таких казала мені вранці «Ой, рєбята, от вас так пратівна нєсьот віном». Хоч уранці ми пили тільки каву — розчинну. У нашій країні досьогодні зберігся цей тип совєтскіх женщин — це якісь переважно офіцерські дружини, колишні покоївки, буфетниці і таємні аґентки. Щодо останнього, то ще невідомо, чи колишні. Вони гидкі, тлусті, російськомовні, ну гаразд — здебільшого російськомовні, і всім на світі невдоволені. Вони патологічно розпусні й тому вважають, що всі на світі лише трахаються — але, курва, без їхньої участі! Тому вони такі жахливі — вони заздрять. Ми сяк-так купували їх коробками львівського шоколаду «Світоч». Менше з тим. Я зараз не про них, а про нас. Ми були молодими й веселими. І за кожної нагоди подорожували разом.

«Одного дощового літа багато-багато років тому ми з приятелями мандрували певними виноградними передгір’ями, намагаючись віднаходити старі поруйновані замки. Ми були студентами й тому нам хотілося всього на світі: вражень, дружби, сексу, вина, музики». «Центрально-східна ревізія».

Вона. І воно. Закарпаття. О п’ятій ранку ми зійшли з потяга на вокзалі в Ужгороді — і потрапили до раю. Нас було в ньому лише п’ятеро, поміж усіх тих каменів і трояндових кущів. За винятком безсонного діда з небагатьма зубами, котрий запитав «Звідкіля ви?», але в нього це вийшло як «Звідсіля би!» — ми сприйняли це як погрозу і лишили його самого у власній пісочниці. Того літа справді випало до біса дощів. Аби не вмерти з голоду за майже цілковитої відсутності грошей, ми з Садовим трюхикали приміським потягом до Цегловки, де перестрибуючи над калюжами від хати до хати, скуповували дешеві старі крумплі. Двох наплечників нам вистачало на кілька днів. Але місцеві не дуже хотіли нам їх продавати. Вони щось відповідали угорською, ми не розуміли нічого за винятком слова хуйово.

А вино? Червоне і біле вино, домашнє, куплене в селян? І потім змішане докупи — червоне з білим?

О ні, це сталося вже в Середньому. Таке село — справді Середнє, бо посередині старої дороги між Ужгородом і Мукачевим. Саме в ньому можна побачити ті недоруйновані рештки рицарського замку. Кажуть, ніби тамплієрів. Звісно, 25 років тому їх ще можна було побачити. Тобто руїни, не тамплієрів.

А зараз?

Не знаю. Я там ніколи не був удруге.

Якісь іще пригоди?

Звичайно. Ми випромінювали щось таке, що до нас тягнулися діти, божевільні і зеки. Тобто ми привертали до себе увагу, це ясно. З нами обов’язково щось траплялося. Наступну практику — восени 81-го — ми відбували в Ленінграді. Ми нелеґально мешкали в якійсь гуртязі на Васильєвському острові, там усім заправляла така дещо сексапільна комендантка, і вона легко велася на ті самі шоколадки «Світоч». Це була безвідмовна львівська валюта тих днів — шоколадки «Світоч». До того ж ми купували їй коньяк, і вона його розпивала з Валєрою, офіцером контррозвідки. Ми навіть не здогадувалися, що сам Бродський на той час уже хотів би там помирати. Того разу ми так само мешкали всі в одному номері — але значно меншому, розрахованому швидше за все на двох. Садовий спав самотньо у відокремленому вузькому ліжку, а я в одному широкому ліжку з трьома дівчатами.

О, справді?

Так. Тобто я лежав скраю, за мною Ніна, за нею Дара, потім Оксана. Або навпаки — Оксана, потім Дара. Не пригадую хто саме, бо між нами була Ніна. Уночі нам з нею здавалося, що ми робимо це нечутно. Не думаю, що так було насправді. Нечутно могли б тільки ангели, але вони не кохаються. Ми, як завжди, потерпали від голоду і браку грошей. Одного разу дорогою до Петергофу дівчата з вікна електрички зауважили якісь неозорі капустяні поля. Така безмежно-сіра російська рівнина, що переходить у безмежно-сіре небо — і зелені голови в землі аж до горизонту. Цілком сюрреалістично. Сотні верст капустяного поля! Ми запам’ятали станцію і на зворотному шляху вистрибнули там. Капустини були жахливо мокрі й важкі, але ми натирили їх з великий мішок. Ха! Чи не тоді в моє підсвідоме закрався той рядок з майбутнього «Гаспида»: дівчата смараґдові, мов капуста? Цікаве припущення.

Мішок ви вже мали з собою?

Ми непомітно зняли його в Петергофі з однієї садово-паркової скульптури, здається, з Лаокоона.

Тоді це мусив бути справді великий мішок.

Якщо в Петергофі є Лаокоон. Цілий тиждень ми тільки й жили капустою. Капустою і поезією. Тобто капустою — тиждень, а поезією завжди. Ми тоді читали передрукованих на машинці Ахматову, Пастернака і елегію Цвєтаєвої до Рільке. Точніше, на його смерть.

Російська література, як бачимо, домінувала.

Це трохи так, а трохи й не так. Ні, це абсолютно не так. Усі ці імена щойно спали мені на думку виключно в контексті Ленінграду. Протягом п’яти студентських років я прочитав тисячі сторінок. Не думаю, що російська частка в цьому сягає більше двадцяти відсотків. Іноді я ставив перед собою цілком наївні професійні завдання і вирішував: цього літа я читаю виключно французьку класику. Після чого обкладався десятком томів і пускався в подорож, від роману до роману — Меріме, Флобер, Мопассан, Франс. Чи, скажімо, з головою залазив у всілякі старезні блокбастери типу Еразма, Сервантеса і Рабле. Або Ґоцці, увесь цей покручений театр, уявляєш? Гофманового «Кота Мура» я перечитував тричі. І написав щось на зразок поеми під назвою «Справжня історія загадкової смертельної хвороби Е. Т. А. Гофмана, сновидного капельмейстера». Що стосується росіян, то мені йшлося передусім про заборонених. Під час останньої практики, переддипломної, задля якої я знову подався до Ужгорода, мій тодішній ґуру Петро Іванович завантажив мене Соловйовим. Філософом Соловйовим. Петро Іванович володів його повним зібранням, звичайно, передреволюційним. Я екстатично долав цю феноменальну прозу з усіма її ятями, твердими знаками і тут-таки переписував до блокнота, на мій погляд, найбомбовіші цитати, як наприклад про те, що саме у формах жіночого тіла, у всіх його заокругленнях, опуклостях та вигинах, досягнуто абсолютне поєднання найвищих проявів природної краси в рослинному і тваринному світі. Якось так, приблизно так це звучало. Моя релігійність була вкрай еротичною. Я не витримав, зробив раптову перерву у своїй так званій практиці (тобто насправді у соловйовських студіях) і примчав на вихідні до Львова. Був лютий, приблизно середина лютого, зима, темінь і цілком порожня гуртяга на засніжених пагорбах коло лісу. Ми захоплено накинулись одне на одного і не вилазили з ліжка кілька днів і ночей поспіль. Щоразу, нестерпно довго і солодко кінчаючи просто в неї, я не міг позбутися враження, що це неминуче на дитину. У березні все підтвердилося.

І як ти зреаґував?

Криком радості. Це відчуття я міг би порівняти хіба що з тим найпершим разом, коли все вдалося. Або навіть з тим найпершим моментом, коли вдається. Це все одно, що відчути себе причетним до всіх радостей світу. Але бути причетним до появи ще одного життя — це абсолютна радість. Нам залишалось одружитися і якось дати собі раду з майбутнім. Життя вмить зробилося дорослим. Слід було думати про тисячу обов’язкових речей, кожна з яких могла стати катастрофою. Понад усе хотілося жити у Львові, всі інші міста уявлялися купою гівна, всі інші, крім Ужгорода, але для Ужгорода ми не годилися, бо не були закарпатцями, а Львів не приймав. Ми спазматично шукали роботу, щоб зачепитися. З раннього ранку ми виходили на лови. Як пишуть у вчених книжках, ми збилися з ніг. Варіантів існувало два: знайти роботу хоча б для одного з нас і нікуди вони не дінуться. Або знайти житло, купити к бісовій мамі півособняка з божевільною старушенцією де-небудь на Збоїщах і носити воду відрами від добрих людей з сусіднього подвір’я. Мовчу про нічні горщики з-під божевільної старушенції. Ми навіть не здогадувалися, скільки таке добро могло б коштувати. Усе одно в нас не було грошей, тож і цікавитися не було сенсу. З другої половини березня Ніну почав ламати жахливий токсикоз. Вона блювала і худла, блювала і худла. Наш плід натякав на те, що збирається себе прикінчити. Якась моралізуюча потвора сказала б, що це покарання за невпорядковані позашлюбні зносини. Хтось цинічніший — що за секс без презерватива. У кожному разі говорили б, що це покарання. Але насправді це була винагорода. Не знаю, чи ти зауважив певне відлуння тих днів у «Перверзії». Ти читав «Перверзію», правда ж?

Наскільки зміг.

Менше з тим. Там є цей стан — «…якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір’я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши нас, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши до вікна, відстежує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками». І трохи далі: «Її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх, але порожніх не бувало) автобусах, іноді для Неї звільняли місце коло вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми ледве вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона врешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бліда, бездомна і бідна, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник, ніби рабовласник». Так, сама ця історія з «Перверзії» — це, звісно, щось цілком інше, але ті мотиви — бездомність і блювотиння — це очевидне відлуння.

Чому тобі і вам так залежало саме на Львові?

Тому що Львів — магічне місто. Окей, без жартів. Це було наше місто — в жодному іншому ми ще не жили. Можливо, більшою мірою це була моя заморочка: мати щодня цей дотик до старих європейських каменів. Ха, страшенно цікаво зазирнути в себе тодішнього і побачити, як я тодішній уявляв собі майбутнє. Передусім існувала система, тобто навіть не система, а ціла тобі Система, яка навесні 1982-го здавалася вічною. Отже, я мусив прийняти як сувору даність те, що на поверхні мене не буде. Я не зможу публікувати своїх текстів, тому що вони абсолютно не влаштують Систему. Звісно, я можу почати писання під Систему, але це неприпустимо. Я ненавидів офіційну українську літературу тих днів і за жодних обставин не хотів ставати її черговою інтеґральною частинкою. У своїх листах з Ужгорода мій ґуру висловлювався приблизно так, що бажання побачити свої тексти надрукованими ніколи не повинно перевищувати іншого бажання — писати. Ця думка сподобалася мені тим, що в ній виразно розмежовувалося зовнішнє та внутрішнє — на користь внутрішнього. Таким чином, я вже бачив, як усе життя свідомо писатиму до шухляди і для кола незрадливих найближчих, як житиму вельми інтенсивним внутрішнім і цілком іґноруватиму зовнішнє, для відводу ворожих очей і шматка хліба повсякдень виконуючи яку-небудь непомітну працю на кшталт сумлінного редаґування аптечних рецептів. Як казав принц данський Гамлет, «Господи, та мені достатньо й горіхової шкаралупи, щоб почутися власником безмежного простору — аби лиш погані сни не снилися». Звісно, що такий шлях вимагав би емоційних компенсацій. Однією з них — і найголовнішою — мало стати Місто, себто його середовище, себто життя у такому ландшафті, який був би невичерпним, здатним безмежно довго стимулювати й оновлювати. Але Система розкусила цей мій таємний план і владно сказала своє «зась», перекривши шляхи до одного з таких Міст.

Аж так?

Аж так. Виявилося, що вибрати собі місце для ціложиттєвої схованки фактично неможливо. Як узагалі і принципово неможливо будь-що вибрати. Ну так, у цьому й полягав сенс тодішньої Совдепії — максимально звузити можливості твого вибору. Змусити тебе приймати те, що дають, не вибираючи. Нас — і Ніну, й мене — звідусіль просто виставляли за двері. Система диспонувала цілим набором пасток і пасточок на нас: прописка, стаж, військова повинність, тисяча й один облік, перший відділ, другий відділ, третій шмідділ. Скидалося на те, що методи боротьби за власне Я мусять бути ще більш партизанськими, ніж це уявлялося спочатку. Тобто окопатися проти Системи можна не у заздалегідь вибраному тобою місці, а винятково там, куди вона сама тебе пожбурить. Так ми і погодилися з думкою, що будемо жити у Франику. Ми взагалі погодилися. Ми погодилися з думкою, що відтепер доведеться все частіше погоджуватися з думкою. Головне було народити. А також відслужити у війську, щоб вони врешті від’їбалися зі своїми обов’язковими повинностями і можна було б урешті закритись у власній ніші.

І як воно виглядало — твоє прощання зі Львовом?

Можливо, як наше весілля. Це сталося наприкінці квітня, здається, в четвер. Ми вистояли свою чергу до палацу Потоцьких і розписалися в книзі. Наші мами, звісно, пускали сльозу, а я чомусь увесь час під ті фольклористичні співанки жахливо горбився — протягом усієї церемонії. Можливо, від усвідомлення невимовної екзистеційної ваги всього, що з нами відбувається. Немає нічого дурнуватішого від цієї ролі — молодих на власному весіллі! Ти знаєш, з яким лютим кайфом я багато років по тому перекладав «Mariage» Ґреґорі Корсо? До того ж ми справді були молодими і навіть дуже. Ми викручувались як могли. Наприклад, ми тихо запротестували в той спосіб, що не схотіли одягатися традиційно: Ніна була не в білому і не мала вельону, а я був увесь на коричнево, ніби жук-скарабей. Крім того, ми насцяли на вічний вогонь, себто не поїхали до нього з квітами. Чомусь вважалося, що всі молоді пари повинні після розписки покласти квіти до жахливого патріотичного монумента на початку Стрийської. Ми натомість поїхали до зовсім тісної і вельми підозрілої кнайпи на Краківському передмісті, де й пустилися в танці з невеличкою зграєю друзів та родичів. Тамтешній адміністратор виглядав кінченим синяком і пройдохою, він безконечно розігрував якісь темні і лише йому зрозумілі комбінації. Наприклад, запропонував моєму батькові почергувати годинки з дві коло вхідних дверей, називаючись усім, хто спробує в них ломитися, підполковником міліції. Батькові ідея не сподобалась і він його послав. Тобто батько послав. Батькові нерви й без того були не на жарт розхитані. Адміністратор чомусь образився і страшенно нажлуктився, а потім напустив півкнайпи якихось лише йому знайомих типів і тьоток, які не змигнувши оком, почали змітати все, що бачили, зі столів і — що гірше — танцювати в нашому колі. Було абсолютно весело — без іронії. Першу ніч ми провели у готельному люксі, що його заздалегідь винайняв мій тепер уже тесть. З огляду на плід і його безпеку священне таїнство відбулося виключно на оральному рівні. Ми обійнялися на всю широту по-королівському неосяжного ліжка, на якому свого часу спочивав льотчик-космонавт Валерій Биковський, і, легко відбившися від землі, полетіли в космос. Наші схлипи були дитячими, а мова ночі солов’їною. У цьому номері ми прожили ще дві наступні доби, поки всі від нас не роз’їхалися. Відтоді ми залишались у Львові ще два місяці.

На сьогодні більше історій немає?

Ще тільки одна. Власне кажучи, це ніяка не історія, а щось більше. Я думаю, це трапилося зі мною на самому кінці, скажімо, за тиждень або за два перед остаточним від’їздом. Вийшло так, що я прокинувся серед ночі. У нашій з Майором кімнаті на вікні не було нічого, жодної штори чи завіси. Отже, я прокинувся і побачив за вікном небо. На ньому висипали зірки, це було, гм, зоряне небо наді мною. Те, що сталося пізніше, не має до цього зоряного неба жодного стосунку. Або навпаки — тільки до нього й має.

І що саме сталося?

Мене всього — уперше в житті — стиснув жах проминання часу. Причому так безжально, такими — як це називають у романах? — льодяними лещатами, що не знаю, як я тільки не крикнув. Мені згадалося, що мій вік — аж двадцять два роки. І що за кілька місяців, уже восени, мене загребуть до армії, де в мене разом з душею витягнуть цілих півтора року мого життя. І коли я знову вийду на волю, мені буде майже двадцять п’ять, уявляєш? Двадцять п’ять років! Абсолютна старість, кінець усьому, фініто.

3. ПІСЕНЬКА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Сьогодні я спробую вивідати від тебе цілу купу військових таємниць. Гаслом розмови буде you are in army now. Ти мусиш пам’ятати цю пісеньку у виконанні…

Status Quo.

Jawohl. Тебе забрали до війська через кілька місяців після закінчення студій, тобто восени 1982 року…

Ні, не так. За всіма законами я справді мав би почати служити вже восени, але у військових бюрократів з’явилися певні перешкоди…

Перешкоди у військових бюрократів? Перешкоди в тому, щоб забрати тебе до війська?

Першою з них стало те, що ми очікували дитину. Там був якийсь такий підпараграф, що призовники, в яких саме в період призову має народитися дитина, можуть отримати відстрочку до наступного призову, тобто ще на півроку. Так вийшло і зі мною. До війська мене забрали щойно наступної весни, на початку травня 1983-го.

Ясно. Тоді спитаю про інше. З усього, що ти вже розповів дотепер, складається враження про доволі послідовне і цілком свідоме неприйняття тобою Системи фактично з усіма її складниками. Армія — це один із найбрутальніших складників тієї брутальної Системи. Зараз мені бракує точної цитати, але хтось із відомих анархістів минулого, здається, Камю, писав про особливу мужність — бути на війні дезертиром. Начебто немає насправді нічого героїчного в тому, щоб організованим стадом атакувати ворожі шанці, бо так тобі скомандували твої зверхники. Шлях дезертира натомість — це шлях зреченого самітника, проти якого всі: власне командування, товариші по зброї, ворожа армія, мирне населення. Вибір дезертира — це вибір персональний, це бунт особи. Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше. Чому ти не став дезертиром?

Я не став дезертиром, але мені снилися дезертирські сни. Протягом перших тижнів служби я кілька разів бачив у снах, як, загнаний у пастку і звідусіль оточений, я збираюся відстрілюватися до останнього. Звісно, я мав при собі автомат. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав відмах до атаки. Його я і вбивав першим.

Але чому ти не став дезертиром наяву?

Тому що армія була меншим злом, ніж в’язниця. До речі, доля дезертирів у радянських в’язницях виглядала приблизно так само, як доля тих, що сиділи за зґвалтування — їх підарасили. Тобто з точки зору кримінальників дезертирство опускало особу на саме дно навіть в’язничних стосунків і ставило її поза будь-якими законами чи правилами. Це, зрештою, ще одне підтвердження того, що в есесері кримінальний світ був елементом Системи і діяв з нею заодно. Спершу чесно віддай свій солдатський борг родінє, а потім сідай на зону — приблизно так це формулювалося. Коли Анджей Стасюк у «Як я став письменником» розповідає про хвилі співчуття і симпатії, що ними він як дезертир був огорнутий у польській тюрмі тамтешніми кримінальниками, то нам залишається тільки заздрити. Це означає, що кримінальний світ Польщі був так само опозиційний до режиму, як і поляки загалом. Натомість радянські блатні були патріотами Системи, вони татуювали собі на грудях двоголові портрети Леніна-Сталіна і свідомо виконували найбрудніші доручення влади.

Про це дуже цікаво дізнаватись, але я не мав на увазі аж настільки радикальний шлях. Я не мав на увазі вибору поміж армією і в’язницею. Мусило бути щось іще.

Менш радикальним варіантом було б якесь, наприклад, медичне фальшування. Дехто з нас і справді вдавався до лікарів, але це були жахливо марудні й небезпечні історії. Останнє слово все одно лишалося за військовою медичною комісією, а вона, як правило, визнавала годними навіть по-справжньому хворих новобранців, не кажучи про всіляких симулянтів. Можна було б, звісно, зіграти психіатричну партію, однак це обернулось би ще більшим злом, ніж армія чи навіть в’язниця — психушкою. І пожиттєвою статтею, з якої випливало б, що ти придатний виключно до зішкрябування з тротуарів собачого гівна. Мені така перспектива вартою уваги не здавалася. Непогано було б також як-небудь відчикрижити собі половину пальців на правій руці, але це потягло б за собою абсолютно жорстке розслідування, наслідком якого могла бути знову ж таки тюремна віповідальність — за членоушкодження. І навіть у випадку, якби цю половину пальців ти втратив по-чесному, себто через нещасний випадок. Бо у радянській ситуації ти був підозрюваним а пріорі, в ній панувала презумпція винності. Обманювати Систему на такому рівні було не те що складно і невдячно, а фактично неможливо і вельми ризиковано, хоч вельми ризиковано — занадто м’який вислів.

У такому разі мусимо констатувати безвихідь.

Ха, уяви собі — все одно варіант був, один-єдиний, дуже прийнятний і в очах Системи цілком леґітимний. Слід було мати двоє дітей. Якби 17 листопада 1982 року Ніна раптом народила двійню, то мене вже ніхто й нікуди не забрав би. Ми цілком допускали таку можливість з огляду на генетику. Ніна сама походить із двійні, в їхній жіночій лінії це траплялося неодноразово. Але кажуть, ніби ці штуки спрацьовують через покоління. І все ж коли пізнього вечора 17 листопада якась практикантка подзвонила з лікарні і сказала мені у вас дівчинка, я майже автоматично випалив скільки. І почув у відповідь одна. Тоді ще не існувало таких приладів, які дають змогу побачити все наперед, інтриґа зберігалася до останнього моменту. Ні, насправді, коли я запитував скільки, то мав на увазі, звичайно, вагу. Проте студентка медицини, що того вечора сповістила мене про моє батьківство, здається, емоційно долучилася до мого і нашого підсвідомого.

Таким чином, ти перезимував удома і…

…і навесні переконався, що все-таки нікуди мені не подітися. Зрештою, хотілося пройти цей етап якомога швидше. У нас існує така тюремна приповідка раньше сядєш — раньше вийдєш. Окей, думав я, півтора року геть з життя. Але півтора року — не два. Могло бути гірше. Мій батько, як я вже казав, дивним чином зберіг про червону армію світлі спогади. Він служив ще за Сталіна, то був початок 50-х. Він тисячу разів розповідав, як зустрічав новий 1952 рік у радіорубці зенітного полку в білоруських лісах і які тріскучі морози стояли, і як вони з дружбанами припасли на цей випадок спирту, як поналивали його до олов’яних бойових кухлів і одностайно бахнули під куранти о дванадцятій ночі, а перед тим послухали радіопривітання самого Молотова. Усе це звучало досить симпатично: мінус двадцять за вікном, тепле потріскування дрівець у буржуйці, шипіння ефіру — так само тепле — у приймачі, вдосталь макаронів по-флотськи, фляга зі спиртом, молода чоловіча дружба і напутні слова леґендарного міністра. Шкода тільки, що його партнер Ріббентропп уже нічого не міг до цього привітання додати.

Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?

У ті часи — так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу… Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав удосталь їжі? Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилося загалом до того, що це прекрасно, бо армія — чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилося чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть — це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне а пріорі ставлення до солдата змінилося на негативне, школа перетворилася на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилося самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деґрадація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому — а раптом там самогонка, анаша чи цианістий калій. Це було зрозуміло, окей. Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці мої історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалося прийняти другий варіант — що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчалися.

Попереднього разу ми з тобою досить густо згадували радянську аґресію в Чехо-Словаччині. Час, коли ти йшов до війська — це час Афґаністану. Як це сприймалося?

Трохи раніше була ще Польща. Могла бути Польща. У грудні 81-го, коли Ярузельський узяв на себе наведення ладу, я був ще студентом останнього курсу. Кажуть, ніби радянські частини у той час влаштували показовий марш зі Львова до Мостисьок, себто до самого польського кордону. Кажуть, ніби від бойової техніки в очах випадкових подорожніх аж рябіло захисним кольором. У Львові стояла т. зв. Залізна дивізія, Желєзка — напевно, тоді у грудні підняли саме її. Але швидше за все Ярузель переконав Москву, що в нього вистачить і власної народної армії. Не дивлячись на присутність у її лавах рядового Стасюка. Афґаністан?

Так, Афґаністан.

Це було надто далеко, щоб розуміти як слід, про що там ідеться. Зрештою, в нас і щодо сусідньої Польщі не надто добре все розумілося. Мені було двадцять, коли це в них почалося — і я не мав жодного стосунку до дисидентського чи будь-якого опозиційного руху. Усе, що я міг — це писати вірші до таємного блокнота. Вони були стовідсотково аполітичними і в них не було місця такому слову, як солідарність. Я не любив цього слова — воно асоціювалося з міжнародним днем солідарності трудящих, тобто здавалося мені занадто офіційним і червоним. Після серпня 1980 року я звикав крадькома його любити, бо виявилося, що воно може містити в собі щось цілком протилежне до безпросвітної комуністичної нудьги. Пам’ятаю, як намагався виловити в кіосках останні допущені до нас номери «Шпільок» і слухав музику Нємена з віршами Норвіда. І ще пам’ятаю, як усе це начебто закінчилося, а мій дід, мамин батько, що майже не відходив від свого антирадянського радіоприймача у пивниці, заспокоїв усіх нас словами «Нічого, нічого. З весною там почнеться партизанка». Він розумівся на цьому краще за свого зятя.

І все ж — Афґаністан.

Відомо було, що наші солдати повертаються звідти мертвими. Точніше, деякі з них поверталися звідти мертвими. А тим, котрі поверталися живими, досить часто лишалося заздрити мертвим. Це я цитую. Ясно, що народ потихеньку ремствував. Це виявляло себе швидше на рівні фольклору. Наприклад, літаки, що ними час до часу доставляли чергову партію запаяних цинкових трун, усі вирішили називати чорними тюльпанами. Але, звісно, жодного організованого спротиву не існувало. Не було в природі таких батьків, які стояли б у пікетах з вимогою повернути їхніх синів додому. Відсилання до Афґану саме такого й такого-то конкретного хлопця сприймалося в його родині як фатальність — випала така доля і все. Тепер мусиш вижити. З іншого боку, цієї похоронної теми було всюди страшенно багато, людність без перебільшення просто жила нею. Здавалося, що там воює принаймні половина всіх наших хлопців. Мені досьогодні дивно, коли я де-небудь натрапляю на цифру в тринадцять з чимось тисяч. Саме стільки людських жертв начебто поніс есесер упродовж нецілих десяти років інвазії. Мені дивно, бо — я страшенно перепрошую за таку собі статистичність мислення в цьому випадку — це небагато. Це небагато як на ті виміри чи, скажімо, як на ті настрої зі щоденним очікуванням з неба чорних тюльпанів. Тобто коли називати речі своїми іменами, то я сильно сумніваюся в істинності тих тринадцяти з гаком тисяч.

У день, коли ти йшов до війська, на… як це називається…

Збірний пункт.

…на збірний пункт, ти вже знав, що не потрапиш до Афґаністану?

Ні. Як я міг це знати? Це вже потім, у чернівецькій учебці, я почув таку підпільну думку, що мої шанси туди потрапити були фактично нульовими. Через те, що я все-таки мав за собою студії. Тобто за п’ять років держава все-таки вклала в мою освіту до біса грошви і цілком слушно не збиралася відразу-таки прикінчити мене випадковою моджахедською кулею. Але з іншого боку фактично жоден новобранець не знав, куди його сьогодні відтранспортують. Якщо це не був літак, а потяг — а переважно то були все-таки потяги — то, скажімо, з нашого Франика їх відходило декілька. Київський, московський, одеський, козятинський і два львівські. Але військові маршрути виявлялися такими ускладнено-пойобаними, зумовленими тисячею невідомих внутрішньо-армійських обставин, що само по собі потрапляння саме до такого-то потягу абсолютно нічого не означало. Тебе могли запакувати на Львів — Рахів, після чого разом з усією командою висадити в Надвірній, перекинути з військового аеродрому гелікоптером до якого-небудь Могильова або Овруча, звідти завезти — знову потягом — до, скажімо, Саратова, а вже звідти, наприклад, до Самарканду. І це вже означало досить високу ймовірність Афґану — солдатське м’ясо до нього переправляли найчастіше з учбових баз у Центральній Азії. Так що ніхто нічого не міг знати напевно. Їдучи в бік Центру Європи, ти міг завтра опинитися під Кандагаром чи Джелалабадом — і що?

І що?

Те, що шляхи міністерства оборони несповідимі. У мене навіть є дуже сильні підстави думати, що там, як і в цілому в армії, панував абсолютний бардак, наслідком якого всі ці пересування новобранців просторами неозорої країни були чистісінькою імпровізацією. Можливо, це був єдино виправданий метод заплутування іноземних розвідок. Те, що 8 травня 1983 року о 23-й годині з хвилинами я і ще кілька сотень стрижених молодих людей рушили саме московським потягом від франківського вокзалу, також не означало, що ми доїдемо аж до Москви. Ми зійшли з нього вже через кілька годин — у Чернівцях.

І так усе почалося?

Приблизно. На збірний пункт я прийшов близько 7-ї ранку. А з Франика нас відправили аж перед північчю. Увесь день нас тримали за бетонними мурами культурно-спортивного комплексу «Патріот». Ми почували себе як справжні інтерновані. Лазили туди-сюди асфальтованим плацом, шукали затінку, плювалися, чухали задниці, заходили до кінозалу, де без перерви крутили всякий патріотичний шайс про чекістів, чіплялися до цицькатих прапорщиць в обтислих спідницях. Офіцерня майже вся без винятку здавалася вгашеною, хоч день їхньої перемоги 9 травня мав настати щойно завтра. Час до часу якийсь предур у погонах поривався нас вишикувати і покомандувати, але з людьми, які поки що одягнуті на цивільно, це не проходить. Ми гиготіли у відповідь і вдавали імбецилів. Годині о третій по полудні на територію нашого табору завезли цистерну з теплою капустяною юшкою і вантажівку хліба. Майже всі міські зустріли таке частування свистом і пердінням. Селюки натомість зжерли все, що їм дали. Навіть ті, у кого були повні торби з дому. Я не збирався й дивитись у бік тої цистерни — мене й без неї шалено викручував мій же шлунок. Гадаю, то був невроз. Тим часом з’ясувалося, що за пару сигарет можна домовитися з черговим коло брами і, не виходячи за територію, порозмовляти зі своїми. У моєму випадку це були Ніна з дитячим візком, а також мої батьки, кілька родичів і Кубик. Останній був курдуплеватим і жорстоко поморщеним від алкоголю типом, нездійсненим поетом і здеґрадованим номенклатурним журналістом. Свого часу він служив з моїм батьком в одній частині. Йому, певно, здавалося, що сама його присутність поруч зі мною такого дня має глибоко символічне значення естафети поколінь. Він обов’язково написав би про це замітку до газети, але його заміток уже давно не приймали по редакціях. Вони з батьком саме встигли джаґнути по гранчаку за мої ратні успіхи і тепер випитували, чи в нас уже була повєрка. Я незлостиво бажав їм заткатися. Не можу сказати, що в мене на душі не шкребли жахливі коти. Ніна вдавала, що все гаразд, і силувано розповідала останні смішні новини про Софійку у візку. Ми розмовляли через браму і нас розділяв мур «Патріота». Я дав собі слово повернутися до них живим.

Аж так драматично?

Драматично чи ні, розсуди сам. У війську я провів нецілих 18 місяців, так? Мені дико поталанило і я не потрапив ані до Афґану, ані до будь-якої іншої гарячої країни. Я жодного разу не брав участі в бойових діях. Я відносно багато стріляв, але виключно по мішенях. За мірками тодішньої імперії я служив фактично вдома — перші півроку за якісь лише 150 кілометрів від свого міста, потім — за якісь лише 250 чи максимум 300. Повторюю: мені дико пощастило. Але в той же час я став свідком аж трьох смертей, розумієш? Протягом нецілих 18 місяців у цілком мирних, не позначених жодною екстремальністю умовах! Я хочу сказати, що сенсом цих 18 місяців стало виживання, не більше й не менше, виживання як таке.

Що стало причиною тих смертей?

Причинами. Кожна з них мала іншу. Хвороба, нещасний випадок і самогубство. Про нещасний випадок я написав одне з перших оповідань — «Як ми вбили Пятраса». Тобто не такий то був уже й випадок.

А інші?Хвороба?

Той хлопчина кілька днів нарікав на дедалі сильніший біль голови, але йому ніхто не вірив, бо всі вважали шланґом. До того ж за це його весь час призначали днювальним — чотири зміни поспіль! Цього і здоровий не витримав би. Одного ранку він таки звалився з ніг, почалися спазми, його кинулися везти до шпиталю, бо ніхто ж насправді аж так сильно його смерті не хотів. Але той менінґіт зайшов настільки далеко, що він з нього не вибрався.

Не так давно я переглядав «Кисневий голод». Цей фільм знятий за твоїм сценарієм, правда ж? Там є така сцена, в якій новобранці скидають із себе цивільний одяг і перед тим, як уперше натягнути на себе все військове, голі прямують до лазні. У цей час якісь інші солдати, з вигляду такі трохи дебільні, рубають сокирами скинутий цивільний одяг на дрібні шматочки. Ти особисто щось таке пережив?

Ні, на цій сцені наполіг Андрій Дончик, режисер. Зрештою, що значить наполіг? Кіно — це режисерське мистецтво, автор сценарію є лише допоміжним виконавцем. Андрієві цей образ — нищення цивільного одягу — був страшенно потрібний, він цю сцену називав м’ясорубкою. У ній поєднано кілька цілком драстичних сюжетів. По-перше, це наче позбавляння захисної оболонки — першого, себто зовнішнього рівня захисту. По-друге, це спалення мостів — назад дороги немає, you are in army now. По-третє, це брутальне вторгнення чужого у твій приватний світ — ці дебілуваті діди, які натхненно шматують твої особисті речі. Ну і так далі. Це дуже глибокі кадри.

А як це виглядало у твоєму випадку?

Трохи не так. Розповісти докладніше?

Наскільки зможеш.

Уночі ми зійшли на станції в Чернівцях і звідти нас підігнали вантажівкою до розташування артилерійського полку, ближче до штабу дивізії. Ні, тоді я ще на всьому цьому не знався — артполк, штаб дивізії — це мені ще зовсім нічого не казало. От потрапив до якогось місця і воно, це місце, паскудне, бо від нього сильно тхне гуталіном. Ми перекімарили пару годин у спортзалі на підлозі. Тобто на матах, кинувши під голови свої похідні бесаги. Час до часу хтось забігав знадвору і верещав, аби ми виходили строїтися. Але ми на це насвистали. Зранку ми посідали на траву, ніби такі собі цілком цивільні люди, і до нас один по одному стали підвалювати купці. Це означало, що нас розбирають по військових частинах дивізії. Купці були передусім зацікавлені у спецах.

Зачекай, хто такі купці?

Офіцери, які відбирають новобранців до своїх частин. Відповідальні за комплектування. Скажімо, комусь потрібні водії, комусь штукатури, а комусь тромбоністи. Загалом у війську завжди потрібні специ — кухарі, зубні фельдшери, акушери, полкові капелани, астрологи, екстрасенси. І зовсім нікому не потрібні представники кочових племен Закавказзя та Азії. Тому купці переважно гризлися між собою саме за слов’янський товар. Це трохи нагадувало ринок рабів у портах Середземномор’я. Якийсь майор у піхотній формі запитав, чи серед нас хто-небудь уміє друкувати на машинці. І я зголосився.

Ти справді вмів?

Як виявилося, не занадто, хоч я до того моменту вважав, ніби вмію. Машинку ми з Ніною придбали за кілька місяців перед тим на решту весільних грошей. Це була наче якась така інвестиція в мою підпільну творчість. Я навчився помаленьку щось виклацувати на ній і для початку з великим кайфом передрукував усю свою прозу — ту саму, львівську. Я передрукував її червоним, бо мені подобалося, що стрічка в машинці має дві смуги, червону й чорну. Відтоді друкування перетворилося на справжню інтимну радість. Я любив ці обриси літер, ці дотики, звуки, вдаряння по клавішах, тугий скрегіт коліщатка, подзвонювання каретки. У квітні я передрукував із сотню вибраних віршів, назвав усе це магічним, як мені здавалося, словом «Каламар» і віддав Миколі Рябчукові. Саме він, до речі, переконав мене в тому, що слід купити машинку і навчитися бачити власні тексти відсторонено. Одна річ, казав Микола, якщо ти бачиш це написаним власною рукою. Інша — надрукованим на машинці. Але про все це, напевно, згодом. У ту мить, коли майор Дєрябін запитав, чи хто-небудь серед нас друкує, я замалим не підскочив. Мені здавалося, що це моя золота рибка.

Але золота рибка виявилася піраньєю?

Майже так. Подальші півроку я справді багато і часто друкував усіляку полкову полову. Але це фактично не звільнило мене від усього іншого. Тобто вдень я так чи інакше копав рови, а друкував уночі. І все ж якоюсь дуже незначною мірою це унезалежнило мене. Той майор Дєрябін виявився цілком стерпним хлопцем, іноді своїм терміновим викликом до штабу він визволяв мене від якоїсь надто вже марудної задачі — як наприклад, перетягування старого залізяччя з однієї купи на іншу. Ще частіше від нього, але від його імені це робив Боб. Ми з ним, з цим Бобом, добре зналися ще у Поліграфі, він був художником і — в цьому черговому втіленні — полковим писарем з необмеженим маневром дій. Він умів по-мистецьки скористатися загальною військовою тупістю і, змінюючи в телефоні тембр голосу, з генеральським апломбом вимагати мого негайного видвіженія у штаб для друкування якихось термінових паперів. Але того першого дня, зголошуючись на запит майора Дєрябіна, я, звісно, ще не міг знати, чим це насправді обернеться.

І чим?

Піхотним учбовим полком у Садгорі. Тобі щось каже ця назва — Садгора?

Здається, нічого.

Колись це було окреме містечко в околиці Чернівців. Власне кажучи, штетл. Один із центрів хасидизму в його підкреслено орієнтальній, екзотично-пишній видозміні. У Садгорі містився так званий Двір — казкова резиденція нащадків цадика Вундеррабі Ізраеля дер Рушінера. Ти не можеш про це не знати.

Садаґура?

Ну так. Бачиш, ти не можеш не знати. Але це зовсім принагідно — я про це й сам дізнався багато-багато років після того, як провмирав там шість найжахніших місяців мого життя. У нашій з тобою розмові це нічого не означає. Крім автентики місця. Тобто його магії.

Що ти вкладаєш у слово «найжахніший»?

Я сказав «найжахніший»?

Ти щойно сказав «шість найжахніших місяців мого життя».

Зараз ти все зрозумієш. Дивися. От нас привозять з артилерійського полку — кілька десятків стрижених черепів. От ми в’їжджаємо у браму капепе і вистрибуємо з короба вантажівки. Ми вистрибуємо за командою. Це вперше. Нам подається команда, і ми її виконуємо. Немає жодного, хто б не виконав. У жодного з нас навіть і думки такої не виникає, навіть і тіні думки. Нас вишиковують — здається, колоною по три. Ми квапливо вишиковуємося. Нам наказують рушати з лівої ноги, нам нав’язують ритм. Усі до одного, ми рушаємо саме з лівої. Чому б не з правої, га? Нас ведуть поміж усіляких, не надто ще зрозумілих будівель. Наша поява спричинює абсолютно воронячий рейвах. Старі бійці з автороти гріють на сонці пуза. Вони зчиняють свист, галас, і ми інстинктивно щулимося. Вони горланять до нас «Вешайтесь, духи!». Ми ще не розуміємо цієї мови (чому «духи», які такі «духи»?), але вже її відчуваємо. Я не повішуся, кажу я до себе, скільки б разів ці оглойоби не повторили своє вешайся. За тиждень-другий ця їхня мова стане нашою і ми почнемо так само жбурляти один в одного їхнім вешайся. Найшвидше в добу репресій переймається мова. Менше з тим, зараз нам не до глибоких думок. Кульгавий — чомусь кульгавий — лєтьоха, що взявся нас вести, наказує нам, вочевидь, аби зловити очко у тієї шантрапи з автороти, бєгом. Ми не певні, чи він це всерйоз. Чого раптом? Ми гальмуємо, бо ми все ще напівцивільні. Що це за гра, чому цей кульгавий прищ хоче, щоб ми бігли? До нас не доходить сенс такого приниження. У нього рве дах від нашої тупості: бєгом-я-сказал-бєгом-уррррроди-синкі-ванючіє! Авторота реве від свого бидляцького кайфу. Ми все ще гальмуємо — хтось уже побіг, а хтось ні, колона рветься, духи спотикаються і штовхаються, уродами вонючими їх ще в житті не називали, за тиждень-другий до цього звикнеться, але не зараз, не зараз. Це щойно за тиждень-другий увійде у звичку. Ти хто? Я урод і дух, я синок, салабон і череп. Тим часом лєтьоха звіріє і просто всирається з люті, ми починаємо бігти, щоб його не рознесло зсередини смердючою вибухівкою, він просто психований, він розбризкує свої зелені шмарклі на асфальт, на траву, на дерева, на нас, ще трохи — і з нього полізуть отруйні афґанські змії: в-Афґан-урррроди-всєх-єбєнємєть-в-Афґан! Приблизно так це виглядало того найпершого дня, в мить, коли всі ми остаточно побігли.

Куди?

Це добре запитання. Куди-небудь. Головне — щоб ми бігали. Ми не повинні були просто ходити. Це означало б, що нам задобре ведеться. Курсант — а нас називали курсантами — мусив пересуватися лише бігцем або стройовим кроком. Того разу нас погнали до лазні. Насправді це тільки так називалося: ряд відкритих будок, усипана жорствою підлога, холодна вода, сіре мило — зварене хіба що з бездомних псів. Кожному дали п’ять хвилин. Це виявилося однією з найпопулярніших фішок, це була стратегія, це була тактика — на все давати якомога менше часу. Нереально мало часу. Три хвилини на жрачку, три хвилини на вмивання, півхвилини на дефекацію, сорок секунд на атбой. Якщо тебе на кожному кроці ставити у часовий тупик, ти сам тупієш. Ти встигаєш лише вертіти головою. Але чуєш на це: «Головою не вертіти!». Ага, ми згадували Дончикову м’ясорубку. Так от, у нас це виглядало інакше. Нам наказали зібрати свій цивільний одяг — усе включно з трусами. І закинути в піч. Ми спалили своє минуле, двері зачинилися. Через півгодини нас знову прогнали територією полку попри ту розгавкану чорнороту автороту. Вони знову свистали і дерлися — звісно, цього разу їм було ще смішніше: уродів одягли в їхні мішки, в їхні захисні незґрабні уродські мішки. Коли я вперше побачив себе таким у дзеркалі, у казармовому настінному дзеркалі, я справді ледь не завив. Так, від цього дійсно можна було повіситися. Мені перевалило за двадцять три, я дуже стежив за тим, щоб мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям, у мене була чудова молода дружина і зовсім крихітна дочка, я писав вірші і читав розумні добрі книжки, а ще я слухав музику і не хотів від цього світу нічого іншого, бо навчився навіть у ньому бути щасливим. Той, кого я побачив у дзеркалі, був кимось не таким і головне — він справді був уродом. Ніби у страшній казці з раптовим перетворенням героя на чудовисько. Залишалося стискати кулаки і чекати дня, коли це закінчиться. Якщо такий день узагалі колись настане — день повернення у колишнє тіло, колишній спалений одяг. А якщо це навіки? Якщо волосся вже більше ніколи не виросте? Ще того ж вечора нам наказали прибрати з черепів його рештки. Існують такі ручні машинки, їх вигадали для овець і солдатів, вони не стільки стрижуть, скільки вискубують. Ми тортурували один одного як могли. Нам дали по шість хвилин на кожного. Після цього я довідався, що моя голова має ідеальну кулясту форму. А вуха, попри всі сподівання, все ж таки досить великі. Тобто ні, не моя голова, вже не моя голова. Вони мали рацію, що споювали нас бромом.

Бромом?

Відомо, що бром заспокоює. Хоча не тільки заспокоює — значною мірою він паралізує. Крім того, він позбавлений кольору і виразного запаху. Отже, його зручно домішувати до супів і компотів. Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті. Офіційного дозволу на це не існувало — бром належав до таємних методик. Ішлося начебто передусім про те, щоб нікому з нас не хотілося баби. Вважалося, що молодий солдат із притлумленим basic інстинктом суспільно надійніший. Від брому наставало тотальне збайдужіння. Ми ставали заручниками апатії. Це було щось на зразок ступору. Хотілось одного — щоб тобі дали спокій. Хотілося не рухатись і ні про що не думати. Про ерекцію ми просто забули. Пам’ятаю, як одного ранку Борис Козелецький переможно заволав на всю казарму — «Чуваки, у мене встав!». Це була подія сезону, вона вселяла сподівання.

Тобто basic instinct усе-таки повертався, якось нагадував про себе?

Напевно. Думаю, що це здатність організму поступово перелаштовуватися. Спершу йому зле, його затисли в цілком нових для нього лещатах, його пресують кепською їжею, бромідами, фізичним навантаженням, моральним знущанням, безсонням…

І безсонням теж?

О, безсонням передусім. Це також належало до виховних методик. Нам не давали спати. Не тільки встановлені статутом вісім годин, а навіть чотири — п’ять. Завжди можна було вигадати якісь нічні завдання. Приміром, чищення дощаної підлоги у спальному приміщенні уламками битих пляшок. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: чим швидше закінчимо, тим швидше відіб’ємося. Закінчим о другій — ляжем о другій, закінчим о п’ятій — відповідно о п’ятій ляжем. Ці штучки базувалися на тотальній відповідальності всіх за кожного. Не встигне хтось один — уся рота не спатиме. Хтось один не вибіжить своєчасно на построєніє — вся рота дві години повзатиме на животах під дощем. І тому подібне. Гадаю, в такий спосіб нас робили злішими до себе самих. Між нами, як між рабами, не могло виникати певної протестної єдності. Ми могли конфліктувати тільки один з одним, горизонтально. Вони розводили нас, як лохів — так це називається нині. Хоч ми вже начебто й повинні були б якось це усвідомлювати. Наша рота — шоста — була по-своєму привілейованою і на цілих дві третини складалася з тертих калачів і стріляних горобців — таких, котрі вже мали за собою студії. Нам виповнилося по 22–23 роки, дехто, як і я, вже був одружений, мав дитину. Аркаша Чайковський мав 27 і був дириґентом симфонічного оркестру. Уявляєш, дириґент симфонічного оркестру, якого змусили о третій ранку відшкрябувати з підлоги уламком битого скла налиплі на неї кров і гуталін? Серед нас було кілька директорів шкіл і навіть один директор гастроному чи то пак ресторану, а також усілякі головні бухгалтери, агрономи, ветеринари з інженерами. Олег Цяпа був зубним лікарем і його відразу ж забрали до лазарету, де він пломбував діри самому начальникові штабу. Ростик був аспірантом і міг абсолютно до речі базікати на будь-яку тему. З ним навіть каналізацію чистилося цілком залюбки, бо він увесь час цитував «Алісу в країні чудес». І, звичайно, Швейка. Такі діаманти траплялися в тому лайні! Усі вони були страшенно класні хлопці з такими до непристойності типовими українськими прізвищами — Болюк, Дулюк, Палагнюк, Незнаюк, Онуфрак. Але переважно ми все-таки давали Системі розводити себе, наш досвід кудись утікав, ми починали гризтися й давити один одного.

А хто, по-твоєму, втілював зло?

Це була така багатоступенева піраміда. Найближче до нас перебували сержанти. Вони командували. Тодішній міністр оборони певного разу сказав, що в його армії командує він і сержанти. Деякі з них ще півроку тому були такими ж, як ми тепер. Це не означало, що з ними обов’язково можна порозумітися — швидше навпаки. Особливо курйозними були стосунки між колишніми товаришами-студентами. У таких випадках цілком наочною робилася внутрішня проституйованість. До сержантів ми мусили звертатися виключно на ви і виключно російською. А вони до нас — майже виключно на ти. Це виглядало особливо потворно у стосунках між людьми, які перед тим цілих п’ять років просиділи на одній студентській лаві і — як це в нас називається — їли ту саму кашу. Хоча гріх нарікати саме на наших сержантів. Повинен визнати, що серед них фактично не було садюг. Так собі — трохи армійської сечі вдарило в голову, не більше того. От у четвертій роті — там були звірі! Четверта рота вважалася найбільш уродською, до неї справді відбирали самих лише деґенератів. Так нам принаймні здавалося. Сержанти четвертої роти вигадали для себе цілу купу розваг, переважно нічних. Скажімо, серед ночі зганяли своїх черепів — десятку за десяткою, відділенння за відділенням — до туалету і змушували безліч разів відтискатися від підлоги обличчями над — як би це назвати — парашею. Як це німецькою — така діра у підлозі, в яку справляють потреби?

Scheissloch.

Ну щось таке. Це тривало так довго, поки руки остаточно не слабли і кожен з тих бідолах не ляпався лицем у нечистоти. Це правда, я нічого не вигадую.

Звідки це бралося?

Що саме — потреба у знущаннях?

Так.

Думаю, що все дуже просто. Армія давала ідеальну можливість вивільненню всього наймерзеннішого. Над сержантами стояли офіцери — командири взводів і рот. Пияки і пройдохи, яких мало. У свої 25 років ця хунта тягнула з вигляду переважно на всі 40. Переважно від спивання, бо що їм було робити. Сержанти їбали нас, а вони — і нас, і сержантів. І головним чином від нудьги — от що типово! Над ними стояли вищі офіцери, командування полку, перед якими наші офіцери — ротні — абсолютно безсоромно прогиналися, тобто стояли раком і виляли задницями. І оті вищі офіцери їбали вже не тільки нас і наших сержантів, але й наших офіцерів. А також досить часто — їхніх жінок. Ну і так далі. Піраміда зла вивершувалась яким-небудь товаришем Андроповим у захмарному Кремлі. Якимось таким злим чаклуном-ґебістом. Хоч не знаю, чи саме він може вважатися остаточним втіленням абсолютного зла. Напевно, ні — забагато честі.

Цікаво, що в німецькій мові дієслово «їбати» не має переносного значення «принижувати».

Зате має в англійській.

Можливо. Це всього тільки принагідна заувага. Ти згадував безсоння. Я хотів би трохи більше почути про нього.

Нас позбавляли сну настільки безжально-безглуздо, що наша сонливість робилася хронічною. Ми засинали постійно і всюди — на три секунди, на п’ять. За три секунди я встигав побачити ціле сновидіння. Нам вдавалося спати в будь-яких позах і конфігураціях. Спати сидячи. Спати стоячи — на тумбочці або на посту з автоматом. Особливо на першому посту, коло полкового прапора. Або спати ідучи. Коли ідеш у колоні і ритм кроку не змінюється, можна чудово спати по три — п’ять секунд.

Що снилося?

Зараз не пам’ятаю. Зате відтоді в мене на все життя з’явився сон, який час до часу мені сниться — про те, що я знову в армії. Виявляється, щось таке змінилося, в законодавстві чи якось так, що мене знову забрали до війська. І це жах, від якого хочеться кричати криком. Це страшна несправедливість — я ж уже там був! Мене всього аж корчить від самої лише думки про те, що з мого життя хтось удруге краде мої роки. При цьому є одна втішна обставина: уві сні я знаю, що в мене тепер усе-таки є досвід і я так просто не дамся. Мені відомі всі слабкі сторони цього пропахлого труплом чудовиська.

Як наприклад?

Те, що воно громіздке і тупе. Тобто з ним цілком реально гратися. Слід лише отямитися від перших принижень — лайкою, блювотним їдлом, безсонням, абсурдом. Абсурд — це найтяжче випробування. Одного дня мене з розводу послали перетягувати якісь іржаві залізяки. От, сказали вони мені, бачиш он ту купу зіржавілого брухту? Ти повинен попереношувати все це о-о-он туди. Я поплював на руки і почав. При цьому я твердо пам’ятав головну заповідь солдата про якомога повільніше виконання кожного з наказів. Адже будь-який дурнуватий наказ може бути щохвилини скасований наступним, ще дурнуватішим. За увесь день я не перетягнув і п’ятої частини того залізяччя. Я став живим унаочненням марксизму — мається на увазі теза про працю рабів, непродуктивну і по змозі шкідницьку. За кілька днів я побачив, як уже інший курсант волочить те саме залізяччя, але назад — із купи, накиданої мною, до першої купи. Ішлося переважно про те, щоб нас мучити. Глибшого сенсу в тих наказах не дошукаєшся.

Але що це їм давало? Невже Система хотіла мати саме таку армію?

Справа, мені здається, в тому, що може й не хотіла, але вже не могла не мати. Упродовж літа в тій учбовій частині ми чого тільки не робили. Копали якісь рови, бортували колеса, мили офіцерські машини, місили будівельний розчин, тягали залізяччя з однієї купи на іншу. Що ще? Фарбували паркани, мурували стіни, складали на піддони гарячу, щойно з печей, цеглу, розчищали каналізаційні колектори, розвантажували вагони з коксом, зерном, цементом і помідорами, піхотними лопатками винищували траву, яка все одно пробивалася крізь асфальт. І всяке таке інше. Мені здається, нами просто затикали всі можливі діри в совєтському хазяйстві. Ми фактично нічого не коштували.

І тому вас не навчали всіляким суто військовим справам?

Ні, сказати аж так буде перебільшенням. Просто, на мій погляд, ми отримали не більше двадцяти відсотків того, що повинні були. Але з десяток разів нас таки виганяли на полігон у Сторожинці і ми вчилися стріляти — передусім з калашів. Наша місія — вбивати людей, гордо казали взводні офіцери, особливо сп’яну. На полігоні вони давали собі відтягнутися по повній — домашнє вино і самогонка. Вечорами до них навідувалися місцеві бляді, румунки. В нас на озброєнні були АК-74 і кулі зі зміщеним центром ваги. Це заборонені міжнародними конвенціями кулі. Після них фактично не залишається поранених. Така куля потрапляє тобі, скажімо, у плече і прошиває тебе наскрізь до живота й кишок. Одного разу на польовому занятті я з кількох метрів упритул розстріляв чуваша Столярова. Пам’ятаю, як він упав обличчям униз і довго не підводився з трави. Здається, я трохи оглушив його. Проте на щастя, не скалічив. А міг.

??????????

Ах, я забув сказати, що то було заняття з холостими патронами. Одна частина взводу вдавала наших, а інша — супротивників з НАТО. Чомусь вважалося, що на європейському театрі бойових дій нам протистоїть 162-й бельґійський моторизований полк. Чому саме він, чому бельґійський?

Ха! Тільки уявити собі цих бельґійців, що напали на есесер!

Ну так — з пірсинґом у бровах, уявляєш? Або в яйцях!

Але — зараз я цілком поважно — що, якби і справді трапився збройний конфлікт? Скажімо, на якомусь більш чи менш віддаленому європейському терені? Наприклад, повстання у Польщі і його військова підтримка Заходом? І вашу дивізію разом з десятками інших кинули б Заходові навперейми?

Фантастичного в цьому не було нічого. Я вже згадував нашого тодішнього боса, товариша Андропова? Відносно Заходу це був жахливий ортодокс. Та й не тільки відносно Заходу, але відносно Заходу передусім. Образ ворога, протистояння систем, світове панування, хуйо-муйо. Він суттєво різнився від свого попередника Льоні Брежнєва тим, що не був сибаритом. Його ніщо не тішило, він ненавидів життя. Його неможливо було власкавити новеньким мерседесом чи годинником з дімантами. Під його керівництвом могло заваритися всяке. Слава Богу, що все це не потривало надто довго.

Так от — чи замислювався ти, що робитимеш за такого розвитку подій?

Ні. Або так. Так, замислювався. Хоча ні — замислювався не те слово. На ці випадки державна машина — я зараз маю на увазі не тільки радянську — вигадала таку хитру штуку, як військова присяга. За великим рахунком вона знімає потребу в замислюванні. Вона заганяє тебе в єдино можливий кут і тобі залишається відчайдушно махати кулаками вже звідти. До речі, до нас на присягу допустили батьків і родичів. Зрештою, в цьому немає нічого надзвичайного. Просто мені згадалося, що того дня до мене приїхали всі три жінки мого життя — мама, дружина і дочка. Боже, як патетично я висловлююся — жінки мого життя! Здуріти! Напевно тому, що в цьому випадку вони дійсно цього якось так цілком по-декабристському заслуговували. Для того, щоб устигнути до мене, вони мусили встати о четвертій ранку і запакуватися до переповненого потяга разом з дитячим візком. У мене донині мокріє в очах, щойно я про це подумаю. По закінченні всіх тих церемоній нас на кілька годин розпустили — якесь таке перше і примарне переведення подиху. Ми розсілися в затінку коло куща, і Софійка ледь не вдавилася листком. Як трапилося, що вона почала його ковтати? Я про щось говорив і поглинав неймовірні кількості домашньої їжі. Багато років по тому я наткнувся у Рільке на оповідання про те, як підліток повертається з вакацій до свого військового училища. Він відлічує години, що залишаються, і раз за разом просить чогось поїсти у своєї маман, яка його супроводжує. Того літа ми всі просто йобнулися на солодощах, уявляєш? 25-річні дядьки за першої ж нагоди бігли до солдатської чайної по вафлі, коржики і язички. Щось на зразок сублімації чи як це назвати — вся туга, тривога, увесь жах екзистенції каналізуються в єдиному потязі, до солодкого. Ага, ще така деталь до теми присяги. На ранок після того святкування всі полкові сральники виявилися по вінця задристаними. Наші шлунки відмовилися від батьківської їжі.

Це було в якому місяці?

У червні. А в жовтні ми вже складали іспити і вішали собі на плечі сержантські лички. Я отримав мінімум — дві. Тобто став молодшим сержантом. З мене був кепський юнкер, але мене все одно підвищили. Не стати сержантом було фактично неможливо. З першими днями листопада я дізнався про те, що надалі служитиму у військовій частині коло Гайсина Вінницької області. Усе, що я здобув за ті перші півроку, було — крім двох личок — свіжо заросла тріщина у правій нозі, великі й менші садна на обидвох долонях зі стійкою тенденцією до незаживання, цементний пил, що забився в усі можливі пори і вже з них не вимивався, а також слова патріотичної пісні «Мы от солдата и до Маршала одна семья, одна семья». Ну так — і вірусний гепатит Б, але я про нього ще не здогадувався.

Хоча все-таки певного дня здогадався?

Це тривало протягом усього літа — час до часу в когось із наших жовкли білки очей і він зникав на два місяці. Дехто так більше в учебці й не з’явився. Тиха повзуча епідемія. Бачив би ти, як і в чому вони мили увесь той посуд! Я чомусь був певен, що на мене ця інфекція не пошириться. Але хвилинку, до цього ще повернемося.

Я сподіваюся. Тим часом ти знову в дорозі.

Ні, я вже приїхав. Я вже у лісі під Гайсином. Уяви собі: такий примерхлий листопадовий ліс, 12 кеме від містечка, бетонна дорога, по якій ніколи ніщо не їздить, крім цієї вантажної буди і командирського уазика — двічі на день. І врешті ти опиняєшся там, де відтепер тобі сидіти рік: глухий лісовий закут, якісь дерев’яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутині і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше — романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії.

Клас! Мені б таке сподобалося…

Тобі це, безумовно, подобається — як і цей добряга-прапорщик, який тебе сюди довіз, щира українська душа з велетенськими граблями на-всі-руки-майстра, прапорщик Кочержук. А також те, що всі тут якісь цілком інакші — ніби це не військо взагалі, а така собі лісова партизанська колонія: всі страшенно волохаті, з вусами й бакенбардами, у цивільних вошивниках і підтяжках, чоботи гармошкою і на підборах, штани в обсязі балетних трико, приталені шинелі з піднятим коміром, сезон високої армійської моди, альтернативна дивізія. Щойно згодом ти звернеш увагу й на інше: тут є не тільки такі, тут є й інші, зашугані й мішкуваті. Щось наче дві касти. Або навіть не так — Каста і парії. Ти розумієш — це воно, те, чого фактично не існує в учебках, про що ти досі лише чув. Російською це називається «дєдовщіна».

Попри те, що я маю відносно цього деяке уявлення — передусім з «Кисневого голоду», мені було б цікаво, як ти поясниш це слово.

Спробую якнайкоротше. Становище солдата у радянській армії залежало передусім від того, скільки часу він уже прослужив. Якщо в цілому служба тривала два роки, то з них перший був роком пригнічення і цькувань, а другий — коли вже ти отримував право пригнічувати і цькувати інших. Я не хочу вдаватися тут у тисячу деталей, пов’язаних з усіма чотирма ступенями внутрішньої солдатської ієрархії, з обрядами переведення, сакральним відліком днів до наказу і таке інше. Суть у тому, що ситуація так званих молодих на першому році служби — це тотальне безправ’я, цілком засрана ситуація. Лише з моменту, коли твій службовий лічильник часу фіксував екватор і початок другого року, ти поступово ставав людиною. У тебе з’являлося все більше таємних прав і все менше офіційних обов’язків. З останнім, четвертим періодом служби обов’язок лишався всього один — нічого не робити. Не вдаряти пальцем об палець. Тобто відпочивати і чекати дембеля. Увесь той безмежно тягучий час заповнювався неквапливо-любовним оформленням дембельського альбому — фотки, малюнки, якісь кралі в купальниках, повирізувані з тодішніх журналів, усякий такий кіч. А також приготування парадки на вихід, з усякими дурнуватими аксельбантами, еполетами чи твердими вставками у погонах. Усе інше за тебе, для тебе і замість тебе мусили виконати молоді. У деяких частинах вони навіть носили сніданки дєдам у ліжко.

І там, де ти опинився, теж?

Мені розповідали, що таке там бувало. Сам я не бачив. До речі, зі сніданками це ще не таке аж приниження. Як і застеляння дєдівських ліжок чи прання їхніх шмоток. Іноді від молодих вимагалися значно тонші речі — приміром, відганяти від дєда мух, поки той дріматиме.

Цілком симпатично. На чому базувався примус? Я маю на увазі те, що серед молодих теоретично могли траплятися непокірні.

Так, вони траплялися. У таких випадках Система в момент мобілізувалася на покарання. Історія переважно закінчувалася колективним побиттям — тим жорстокішим, чим більше впертості виявляв молодий. Це не були жарти. Часом ішлося про вельми тяжкі побиття. Часом про життя або смерть.

Ти кажеш «колективне побиття». Але молоді могли колективно ж цьому протистояти.

На жаль, я нічого про таке не чув. Теоретично це можливо, особливо в підрозділах, де існували кількісні диспропорції. Де, скажімо, двадцятеро молодих випадало на трьох — чотирьох дєдів. Але припускаю, що в таких підрозділах дєди поводилися значно гнучкіше і не доводили ситуацію до бунту. Однозначно інше: вєшалка наставала за протилежних обставин — коли троє або четверо молодих мали обслужити кілька десятків кандидатів, дєдів і дембелів. Тоді вони, як це називалося, просто літали. Ха, цікаво, чому саме так це називалося? Чому настільки поетично?

Чи можна стверджувати, що ці стосунки були якоюсь такою державою в державі?

Так, у сенсі паралельної ієрархії. Статутна ієрархія полягала у званнях і посадах. Нестатутна — у відслуженому часі. Статутна панувала зовні, нестатутна всередині.

Це не могло подобатися вашим командувачам.

Загалом так, вони робили вигляд, наче з цим борються. Але цього не можна побороти там, де приниження стало головною формою міжлюдських взаємин. Їм слід було починати з себе, зі своїх генералів і маршалів. По-друге, на моє стовідсоткове переконання, помірна дєдовщина — без вивалених кишок і відбитих легень — наше офіцерство цілком влаштовувала. Адже це все-таки був порядок. Байдуже, якими засобами він досягався і на яких кривавих шмарклях тримався. Загалом це лише зайве підтвердження тому, наскільки армія взорувалася на зоні. Біс його знає, зрештою — може, й навпаки? Може, це зона в Росії завжди взорувалася на армії? У будь-якому разі робиться нестримно весело від самої лише думки про те, як могла виглядати ця сама дєдовщина у царські часи. Скажімо, стосунки між солдатом першого і двадцять п’ятого року служби. Це ж уже як батько і син! Повний пінцет, як висловився б Отто фон Ф.!

А до якої категорії належав ти?

О, з нами це було спірне питання. З нами — тобто з такими, котрі після студій мали служити не два роки, а лише півтора. Тут усе залежало від точки відліку. Час до часу в дєдівських колах виникали цілі внутрішньоармійські дискусії на зразок того, як середньовічні теологи дебатували кількість відьом на кінчику голки. Згідно зі статутною, зовнішньою ієрархією, я у званні молодшого сержанта мав командувати підпорядкованими мені рядовими солдатами без огляду на те, скільки часу кожен із них прослужив. Згідно з нестатутною натомість — навряд чи мало сенс наказувати дєдам бодай що-небудь. Більше того — деякі з них у перші дні спробували нагинати мене.

Як це виглядало?

Кілька дрібних епізодів, не більше. Другого або третього ранку я голився в загальному умивальнику, рішуче залишаючи на собі щойно прорізані вуса. Грузин, що за якимось хріном опинився поруч, зажадав, щоб я їх негайно зголив. Мені двадцять четвертий рік, відповів я. І моє право ходити з вусами чи без вусів — як мені подобається. Грузин був років на чотири молодший, але він був дєдом. Твій вік тут нікого не їбе, дуже аґресивно каже він. Ти салабон, бо прослужив лише шість місяців. Салабонам вуса нє польожени. При цьому зловісний зблиск очей — як лише вони це вміють. Хочу бачити, як ти зараз при мені зголиш свої вуса. Я здогадався, що коли тут і тепер не залупитися, мені ставатиме все гірше і гірше. Тому передусім я витримав погляд. І — наче для того, щоби продовжувати гоління — взяв до руки лезо. Здається, Shik — то були дорогі леза, гострі. По цьому я відказав щось типу того, що ці вуса просто так не зголюються, їх можна зняти лише разом з головою. Він не знав, що то була цитата з якогось допотопного фільму про козаків, я бачив його в дитистві. Уміння тримати погляд і тембр голосу визначають справді багато. Грузин ще трохи попфиркав і зі словами «Ночью в битовкє» відвалив.

Що це означало?

Так звані битовки були одним з традиційних місць для колективної розправи.

Від слова «бити»?

Від слова «быт». Ну, ти знаєш — побут, побутові справи, шиття, прасування. Це не так легко перекласти. У будь-якому разі найближчої ночі я міг сподіватися виклику і побиття. Побутового побиття. Тим більше, що наступним моїм кроком була відмова мити в казармі підлогу разом з усіма іншими молодими. Цього разу ще один дєд, Киргиз, блиснув у мій бік лиховісними щілинами. Я думав так, що мушу йти на загострення, бо інакше пропадня, вони сядуть на голову. Моїм арґументом номер один мало стати те, що я фактично вже на другому році служби, як і всі вони. Тобто леґітимізувати в їхніх очах своє право вже не вважатися молодим.

Тобто діалог усе-таки був можливий?

Невідомо. Я намагався б його затіяти. Але сталось одне зі світових чудес. По обіді мене викликав сам Полкач — командир нашої бригади, понурий дяпан зі скляним оком і вічно нахнюпленим їбальником. Він звертався до нас не інакше як прєступнікі: Здравстуйтє, товаріщі прєступнікі! Хоч ми ними і справді були. З його запитання я виловив, що мою особову справу вже доставлено. Він запитав, чи правда, що я перед армією працював у друкарні. Я сказав, що так точно. Він запитав, чи не хотів би я поїхати у короткотривалу відпустку додому. Я не сказав нічого, бо подумав, що він збожеволів або від нєхер дєлать знущається. Але він пояснив ідею — йому мовляв треба така от і така папка з таким от золотим тисненням і якби я міг це залагодити у нашій друкарні, то він дає мені п’ять днів позачергової відпустки. Так що за пару годин я вже щасливий пензлював присмерковою бетонкою в бік шосе. Де мене підібрав перший-ліпший попутний руль. Так що замість нічної сцени в битовці я потрапив у нічний потяг з Вінниці до Франика. Я лежав на верхній полиці, провалювався у блискавичні п’ятисекундні сни і прокидався від того, що мене всього б’є ознобом. Не знаю, як тобі, а мені це відчуття — западання у гарячку, загалом подобається. Звісно, я міг думати, що то звичайна застуда і вдома я відразу вилікуюся. Але то не була застуда, а вірусний гепатит Б, по-народному жовтуха, наслідком якої назад до партизанського лісу під Гайсином я повернувся лише через два місяці.

З усього випливає, що бунт проти, як ти це називаєш, нестатуної ієрархії був усе-таки радше неможливий, так?

Так або майже так. Окей, у мене є одна історія на цю тему. Але я мушу почати здалека.

Як завжди.

Завжди чи ні, просто є деякі речі, що їх я мушу тобі втовкмачити. Ну от. У лісі, де ми служили, зберігалося повно військової техніки, будівельної й саперної. Ми навіть носили інженерні емблеми на чорних петлицях. Я навіть мусив спороти геть свої червоні, піхотні. І пришити чорні. Хоч насправді ми таки були піхотою. Наша піхотність полягала в тому, що ми тупо займались одним і тим же — пильнували зі зброєю в руках усе те мертве залізо. Ми були сторожовими псами. Це така до смішного маленька військова частина, з якихось лише тридцяти бійців. Ну гаразд, тридцяти п’яти. Два відділення піхоти, котрі через день змінювали одне одного на варті — це були ми. Крім нас, піхоти, була мазута. Тобто всякі там шоферюги, техніки, ремонтники. Це вони називали нас сторожовими собаками. А нам вистачало того, що вони мазута і від них усіх вічно штиняло соляркою. Усім цим командувало з десяток прапорщиків — уявляєш, цирк: прапорщики на офіцерських посадах! Нічого ти не уявляєш! А над ними — четверо офіцерів, починаючи не з якогось там хріна-лєтьохи, а відразу з майора. Майор, два підполковники і полковник. Здуріти!

Ти не забудеш, про що хотів розповісти?

Та я ж і розповідаю! Ти мусиш уявити собі цю ситуацію направду якомога чіткіше. Інакше ти нічого в ній не втямиш. У другій половині січня, щойно я повернувся зі шпиталю, мене відразу ставлять командувати вартою. Спершу я трохи походив заступником начальника, а невдовзі став начальником.

Тобі це подобалося?

Не перебивай мене, якщо хочеш почути цю історію до кінця. Насправді це тільки так поважно звучить — начальник варти, російською начкар. Під моєю орудою було аж дев’ятеро бійців і мій заступник десятий. Цьому велося найкраще — він тільки й робив, що спав. У вартівні при батареї, як він це називав, давив масу коло ребристої. Тепер слухай мене уважно.

Я уважний.

Це добре. Дев’ятеро бійців — це три пости. Три помножити на три дає дев’ять.

Чому помножити на три?

Тому що варта відбувається у три зміни! У вас не так? Одна зміна стоїть на постах. Друга чуває у вартівні. Третя спить. І так цілу добу, по дві години. Такий кругообіг між змінами. На пости і з постів вартових треба виводити. Тобто хтось мусить іти попереду. Цей хтось був начкар, тобто я. Лише двічі на добу, вдень, мене змінював мій заступник, поки я спав законні свої 4 години. Окей, тепер ти знаєш, як виглядали засади. Перейдемо до нюансів.

Але не забудь про те, що насправді ти розповідаєш якусь історію.

Вона цілком і повністю тримається на нюансах. Отже, так. У нас є три пости. При цьому перший і другий тут-таки, поруч з вартівнею, себто суттєво віддалені від містечка. А третій пост — у самому містечку. Містечком я зараз називаю наші казарми, штаб, їдальню, катепе — усю структуру. Від містечка до вартівні кілометрів з півтора, коли не два. Щодвігодини я маю виводити на пости зміну з трьох бійців. Я маю ступати попереду, вони за мною. При цьому виконується цілком певний ритуал — запитання, відповідь, заміна. Як у дитячих іграх про солдатиків. Моя справа — одних виводити, а інших заводити. Ха, але хто б цього всього насправді дотримувався? Тільки молодняк. Вони справді мусили виходити на пости і стояти там як належить. Що стосується дєдів, то ці воліли відсиджуватись у вартівні. Їх не настільки цікавила доля всіх тих йоханих саперних машин, аби ще й мерзнути коло них ночами з калашем навперевис. Якщо вони й виходили на пост, то тільки на третій. Від нього, між іншим, дуже залежало, чи опинимося ми всі одного дня у в’язниці, а чи може якось Бог змилується. Бо третій пост мав попереджувати нас у вартівні про перевірку. Третій пост називався шухєром. Коли, скажімо, Полкач заводив коло штабу свою машину і рушав у бік вартівні глянути, як там маються його прєступнікі, вартовий третього посту попереджав усіх нас телефонним дзвінком. Поки Полкач до нас доїде, всі повтікають з вартівні на свої пости і все буде чікі-пікі. Ніхто не сяде.

Чому ти говориш про в’язницю?

Бо за порушення вартової служби ти йшов під суд. Ні, якщо ти всього лише заснув на посту і тебе накрили, то це одне. Але якщо ти свідомо й організовано не виходиш на пост — то це кримінал. Це як зрада батьківщини на полі битви, уявляєш? Менше з тим. Загалом наша лісова шарага була незлим відстійником для всякого роду елементів. Час до часу до нас висилали останніх серед останніх — тих, з якими у нормальних частинах уже ніяк не могли собі порадити. Тому командування воліло заховати їх до кінця служби в нашому лісі. Це називається «від гріха подалі». Звісно, можна було б карати їх Афґаністаном, але хто ґарантував би, що там вони зненацька не відкриють вогонь по своїх? Наш Полкач іноді всіх нас вишиковував і, люто свердлячи кожного по черзі своїм скляним оком, казав приблизно так: «Прєступнікі! З такими, як ви, американцям уже не треба першінґів!». Ну так, він знав, що каже. І тепер починається історія як така.

Невже?

Справді. Серед зими до нашого казкового засніженого лісу привезли чергове поповнення. Цього разу новачків було четверо. З них двоє дєди з повітряного десанту і двоє салабони з піхоти. Перших вигнали з Ізяславської дивізії, а других, здається, з Бердичівської учебки. Як усі десантники і всі кавказці, дєди були некеровані й безмежно борзі, вірменин і азер. Щодо салабонів, то тут усе виглядало ще жорсткіше: чеченці, Керімов і Шидієв. Усю цю свіжу кавказьку кров віддали під безпосереднє командування мені. З дєдами в мене відразу окреслився деякий клопіт, особливо з вірменським самозакоханим красенем, але нічого серйозного. Це був радше такий собі нейтралітет. З малими чеченцями складалося краще, бо я розмовляв з ними по-людськи. І навіть одного разу захистив від литовців, які вже були поставили їх під стіну, аби трохи повправлятися в ударах ногами. Вони, литовці, мали для цього всі підстави, оскільки чеченські салабони відмовлялися мити казарму. При цьому Шидієв пояснив, що їм це суворо забороняє традиція, а Керімов додав, що їх за це потім самі ж чеченці заріжуть, бо це зрада чистоти. З литовцями я близько товаришував і мені вдалося обидвох моїх бійців сяк-так від їхнього гніву відмазати. В усьому іншому Керімов і Шидієв були супер. От лише до брудної фізичної праці їх ні за що не змушуй — бо вони швидше сконають, аніж погодяться за неї взятися. При цьому вони ще й пильнували один за одним, щоб інший не зламався, бо вони виявились якимись родичами, з одного племені. Тепер я знаю, що це називається тейп. Крім того, Шидієв писав вірші і часом читав їх мені вголос, а тоді сам дослівно перекладав російською. Він стверджував, ніби Ахматова — чеченка, бо в неї чеченське прізвище. Я йому не надто заперечував. Щодо Керімова, то він був наче створений для калаша чи навпаки — калаш для нього. На вправах він поціляв лише в десятку — стовідсотково, я такого більше ніде й ніколи не зустрічав, просто Соколине Око якесь.

Ти нічого не знаєш, як він і де він зараз?

На жаль, ні. Це все-таки було в іншому житті. Так от, зима, сніги і вартівня. Третя зміна виходила між одинадцятою й першою ночі. Серед інших теж той азер-десантник, Алишев. Йому випав третій пост, і він мусив його відстояти. При цьому ідучи на пост він, виявляється, зажадав від малих чеченців, щоб насмажили для нього картоплі. От він, мовляв, прийде з морозу й холоду і всмак напхається картоплею, смаженою на салі. Але чеченці, звісно, й пальцем не ворухнули, і жодного сала, звісно, навіть не торкнулись, а просто повкладалися спати перед своєю зміною. Ні, не так — вони були у різних змінах, Шидієв саме стояв на посту, а Керімов ліг спати. Розлючений Алишев увірвався до спальні, підняв його з тапчана і дав з десяток потиличників. Керімов, недобре зітхаючи, сів чистити ту факінґ картоплю. Згідно зі статутом будь-яке готування їжі у вартівні суворо заборонялось, але ми там не тільки картоплю смажили — був час, ми й телевізор дивилися, і в карти грали, і самогонку пили. Як і належить прєступнікам. Алишев усе не вгамовувався: як це так, що за борзість у салабонах розвелася, ніякої поваги до дєдушкі. Я не міг уже більше цього слухати і ввічливо попросив його від’їбатися, бо малому з третьої години виходити на пост. Він це проковтнув і справді заткався. Не пригадую, чим усе скінчилося з картоплею, здається, нічим, і Алишев завалився спати без гарячої страви. О третій ночі я змінив на посту Шидієва Керімовим, і вони про щось перемовилися по-своєму. Це не могло мене насторожити, бо вони завжди по-своєму перемовлялися, що, на мій погляд, було окей. Суть їхнього перемовляння я догнав щойно у вартівні, коли Шидієв з автоматом напереваги зайшов до спальні, ударом ноги об тапчан розбудив Алишева, а з ним і всіх інших — сталося так, що то були виключно дєди — і навівши свого калаша просто на азера, пообіцяв, що коли ти ще раз, пес, торкнеш своєю немитою лапою хоч одного чеченця… ну і так далі. Цілковитий шок! Стоп-кадр: перекошені жахом фізії бойових ветеранів. «Ясно?» — питає Шидієв і клацає запобіжником. «Ясно», — ворушить губами Алишев. Отакий вийшов бунт, і це лише перша частина.

Але раніше чи пізніше мав настати момент, коли він відкладе автомат убік…

Та він відразу по тому і поставив його в піраміду, на місце. Тобто він скорився мені, моєму — гаразд, назовімо це так — наказові. І уявляєш — вони нічого не посміли йому зробити! Ані в той момент, ані пізніше. Вони вдавали, що його просто немає, і не чіпали його. Вистачило тицьнути одного з них автоматним дулом у їбало — і ти створив навколо себе справжню ауру недоторканності. Тепер друга частина цієї історії.

Зачекай, одне принагідне запитання. Ти думаєш, він справді міг його вбити?

Саме про це — у другій частині нашого телевізійного серіалу. О п’ятій ранку я провів чергову зміну вартових на постах. Хоч о п’ятій ранку я переважно вже не виходив. О п’ятій мене зазвичай ламало і я в міру чутливо засинав при своєму столі у вартівні, про всяк випадок безпосередньо перед комутатором. У цей час мої джиґіти якось і без мене вибиралися на свої пости. Але того разу — з огляду на непростий перебіг подій — я все-таки повів їх. Спершу я пішов з Алишевим на його третій пост. Дорогою ми мовчали, при цьому, здається, мовчали зле. Він спробував похвалятися, що вб’є сучого синка, але я не підтримав теми. Будь-які мої заперечення могли тільки розпалювати його. Я вирішив удавати, що все позаду і мене це вже не гребе, забути. На зворотному шляху я поміняв на першому посту Керімова. Він скрипів за мною по снігу — крок у крок. Уявляєш собі скрип снігу о п’ятій ранку і мертвий ліс навколо нас двох? Він зупинився — я це почув. Я озирнувся. Він мало не плакав. Тоді він сказав: «Ти, чого ти повів його, чого ти йшов з ним?». Я мовчав і він мусив пояснити. «Я б його вбив. Якби не ти, я стріляв би». Він по-салабонськи шморгнув носом. «Його щастя, що ти ішов з ним. Я боявся попасти в тебе». Отак. І знаєш, це в мене ще з того часу — коли хтось мені каже зле про чеченців, я можу порвати. Він відмовився від найсвятішого, що в них є — від помсти! Заради мене. Це при тому, що він завжди і всюди тільки влучав. Але мною він не хотів ризикувати навіть настілечки. Все.

З усього випливає, що то були не цілком безпечні забави: конфлікти — міжгрупові й на додачу міжнаціональні, кримінальні порушення, зброя. До речі, зброя, згідно із законами не тільки театру, повинна хоча б одного разу вистрелити.

Колись я пустився у підрахунок і в мене вийшло таке. Від середини січня до середини жовтня маємо 9 місяців, себто, заокруглюємо, 270 днів і ночей. З них відкидаємо половину, бо ми ж ходили на варту через день. Маємо 135. Відкинемо ще близько двох тижнів, коли мене тимчасово зняли з начкара і посадили телефоністом на комутаторі. З усіма заокругленнями отримуємо 120. У лісі під Гайсином я 120 разів виходив зі зброєю на варту. Що означає передусім одне: 120 разів я міг залетіти до в’язниці, бути пораненим, убитим, 120 разів я міг убити іншого. Наші стосунки з командирами були насправді жахливою війною. Вони понад усе прагнули піймати нас на порушеннях, а ми все одно порушували. Ні, теоретично ми могли служити чесно і не порушувати нічого. Але, як виявилося, ми не могли. Вони це знали. І ми знали, що вони знали. А вони знали, що ми знали, що вони знали. Ти знаєш такий день — 23 лютого?

Ні.

Це військове свято, день радянської армії. Удень 23 лютого ми стояли на варті і до нас у вартівню приїхав Полкач, аби нас привітати з нашим спільним святом. Знаєш, якими словами він нас привітав?

Якими?

Поздравляю, прєступнікі! Служитє, сукі, чєсно, а нє то всєх посажу ілі сам застрєлю! Таким був текст його святкового привітання. Як казав потім Киргиз, «поздравляю — посажу, поздравляю — застрєлю». Час до часу ми справді залітали. Тобто хтось із перевірки виявлявся хитрішим за нас і накривав нас на гарячому. Наприклад, на повальному і безпробудному сні усієї вартівні. Добре, хоч вартові стояли на постах. Раз на місяць кожному з нас виплачували солдатські сім рублів. Ми скидалися по рублеві й таємно висилали когось із молодих до Тарасівки. З гумовою грілкою під мундиром. Гумова грілка має з два літри місткості. Часом до Михайлівки. Але переважно до Тарасівки, там самогонка була дешевша, хоч і жахлива, бо її гнали з карбіду.

З чого?

Карбід — це карбід кальцію. За ступенем дії на організм належить до речовин 1-го класу небезпеки. Але про це тоді не йшлося. Одного разу ми все подопивали, і я повів на третій пост Молдавана. Його насправді звали Валера Карп, але у війську це траплялося, коли замість імен уживалися національності. Через дві години я прийшов його поміняти і ніяк не можу знайти. Вартового на посту немає! Де Молдаван, курва мать?! Спершу мені трапився автомат. Просто так, на доріжці, заряджений і всі патрони на місці, бери хто хоче. Ясно, що я вмить протверезів. Автомат є, а бійця немає. Аж тоді почувся храп — Молдаван з кущів. Ми його розштурхали і хотіли полякати його ж автоматом. На щастя, він і того разу не вистрелив.

Але одного разу вистрелив?

Так. Хоч по-іншому. Я зараз хотів би ще згадати нашого Шерлока Голмса — прапорщика Кочержука. Це була бестія! Це був Кочер-жук! З усіх командирів розумівся на нас найтонше, вистежував нас по-всякому, читав сліди на снігу, зламані гілки, за кольором сечі визначав, хто де посцяв — справжній тобі індіанець. І майстерно брав на понт. Робив нам очні ставки, давив нас, як бліх. І все на світі умів зробити своїми руками. От якщо уявити собі такого питомого внутрішнього українця, того, що російською називається хітрий хахол, то це був він. А часом, коли ми залишалися сам на сам, він мені цілі кавалки з Шевченка — напам’ять. На той час вони вивідали, що я, гм, що я поет.

Яким чином?

По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і — повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты — я как Есенин». Ґордєєв був класний.

А по-друге?

А по-друге, я з певного моменту — як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових — на комутаторі. Спершу написалися два коротші — «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє — «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І — необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов — про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.

У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.

І не востаннє, сподіваюся.

Можеш про це більше?

Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший — Ніна з Софійкою. Другий — він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду — уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших — Римарука, Геру, Наталку, Юрка Буряка. Вони всі були зі мною, навіть про те не здогадуючись — у моїх нагрудних кишенях, де я їх переховував. Абсолютною сенсацією став лист від самого Валерія Шевчука, так само переданий Миколою. Уявляєш — мій улюблений український письменник тих років! Це так, наче ти сидиш у в’язниці, а до тебе пише який-небудь Петер Гандке! І він пише, що йому так нічого, а навіть цілком може бути та моя львівська проза, отримана знову ж таки від Миколи. «Дещо Вам справді вдається, — писав він. — Але тільки дещо». Я був на сьомому небі. Миколине посередництво тривало увесь час, поки я служив. Улітку 84-го сталося чергове поштове потрясіння: мені написав Віктор Неборак власною персоною. На той час ми зналися лише з текстів, що їх нам обапільно підсовував усе той же Микола.

Передісторія Бу-Ба-Бу?

Правдива історія Бу-Ба-Бу, задокументована й переосмислена. Я пишу про цей епізод на самому початку «Аве, Крайслер!», але ти навряд чи знаєш цю річ.

Навряд чи знаю.

Так от — ми почали обмінюватися листами. З Вікторових випливало, що він викладає — увага! — українську мову на Донбасі. It was something! Також він повідомляв мене про те, що пише тексти пісень для певної львівської рок-групи. Я не міг йому не заздрити: це ж було мрією моїх мрій — писати для рок-групи. Хоч назву та група мала досить гівняну — «Жайвір». Вікторові листи — чи не єдиний спогад із того літа. Нічого іншого я фактично не пам’ятаю. Дуже дивно. Чому я не пам’ятаю того літа? Пам’ятаю пізню весну і як ми фотографувалися на тлі складів і сховищ. Або над ракетними шахтами. Ха, цілком забув згадати про те, що нашу лісову шарагу свого часу розташували на місці ракетників. Там базувалися радянські ракети середньої далечини — ті, котрі були наведені саме на Європу. Себто тактичного призначення. Але згодом їх перенесли кудись подалі, бо такі об’єкти не повинні довго засиджуватися на одному місці, щоб їх випадково не розсекретили. Ніде й ніколи більше я так не любив фотографуватися, як під час служби у війську. Це важко пояснити чимось іншим, крім зіткнення несвободи з молодістю. Я про це пишу в передмові до фотоальбому Бертієн ван Манен — ти, здається, читав.

Це досить поетично написано.

Так, бо це й була поезія. Маю на увазі наші блукання лісом, відшукування закинутих шахт, проникання всередину. Ми спускалися в їхні надра, знаходили там сліди ракетницького існування: якісь поламані пульти, електронні бебехи, безліч різнокольорового дроту, вельми придатного для дембельських еполетів, пам’ятаю теж, який захват викликали порожні пляшки з-під пива і дві пари напівзітлілих жіночих панчіх. Е, та тут у них були дєвочки, нічого ж собі ракетники!

Як узагалі стояли справи з еротикою?

Помірно. Вадя Кузін, щоправда, приводив кілька разів до себе на комутатор якихось практиканток з містечка. Так собі.

Ти на той час уже оклигав від бромової інтервенції?

Звісно. Але чому я не пам’ятаю того літа? Я ж усе літо і носа з лісу не висунув. З казарми у вартівню й назад. Це, напевно, тому, що не було подій. Аж поки не гахнуло, але то вже десь так швидше у вересні. Чи все-таки ще влітку? Пам’ятаю його в шинелі. Хоч це ні про що не свідчить — у нас багато хто і влітку шинелі не скидав, особливо вночі на посту.

Що трапилося?

Жах. Було саме пополудні, а з вечора я зі своїм відділенням повинен був заступати на варту в якийсь там 101-й раз. Навесні (чи вже влітку?) в нас відбулися карколомні зміни складу. Велика група бійців пішла на волю — обидва киргизи, Алишев, Егікян, Сізов, Іван Яворський на прізвисько Курвамама, ціле покоління затятих прєступніків. Замість них підігнали свіжак, новонабране салабонство. Чомусь так вийшло, що всі були з сусідніх країв, українці, та ще й центральні, якийсь такий подільсько-поліський континґент. Знаєш, у радянській армії солдати-українці були для начальників за щастя — слухняні, старанні, переважно неконфліктні, з нахилом до вислужування. Приблизно, як і білоруси.

А росіяни?

Тупуватіші. І значно лінивіші. Менше з тим. У зв’язку з тими змінами наш тато Кочержук зметикував переформувати піхотні відділення таким чином, щоб в одному з них — моєму — були виключно дєди, бо і я вже став дєдом з отакими-во вусищами. А в іншому — виключно салабони з молодим сержантом на чолі. Його прислали теж на початку літа і з тої самої Садгірської учебки, що й мене. От, розсудив собі хитрий психолог Кочержук, таким чином ми принаймні у вартівні уникнемо дєдовщини. Ізолюємо одних від інших — і гаплик. Ну от. Того дня наша варта, дєдівська, мала змінити їхню, салабонську. По обіді ми зі старечим кряхтінням повкладалися спати. Це було святе — година пообіднього бойового сну перед виходом на бойову варту. Освячена статутом година вільних сновидінь. Тож я саме відштовхнувся пальцями ніг від землі і запірнув у густезні зелені води якоїсь фантастично південної водойми, коли раптом десь угорі, на березі, гахнуло. Ми попрокидалися і не встаючи з ліжок, стали розважливо обмінюватися думками на тему, що б воно означало, цей одиничний автоматний постріл, хто це хуйнею мається? Хвилин через десять у казарму вбігає черговий прапорщик і командує нам падйом. А що таке, питаю з ліжка, бо ми вже й не дуже підривалися на всякі там накази — дєдам якось не випадало. Та, каже той кусок, така хуйня, блядь, що молодий на другому посту застрелився. Треба міняти варту, ти зі своїми заступаєш. Коли ми прийшли всю ту зашугану команду змінювати, їхній начкар ще трусився і нічого не міг сказати. На інших пацанів теж було шкода дивитися. Але найбільше на мертвого. Він усе ще лежав на території поста. Його ж не чіпали, поки там усякі експерти під’їдуть ітеде. За півгодини примчав Полкач — волосся дибом, скляне око так і вилазить з орбіти. Я виставив на пост бійця, то він ходив поруч з тим тілом ще дві години. Котрий це з них, питаю. Казьмук, відповідає мій вартовий. Казьмук — той, що від початку такий припижджений ходив. Той Казьмук мав якусь трохи завелику голову і невідомо, що в ній діялося. У кожному разі завжди від решти своїх відставав, у всьому відставав і стабільно ганяв депресняки. Був період, коли він з чимось там потрапив до шпиталю, потім його ще довго ніяк на варту не ставили, а все на кухню або днювальним. Це була його перша варта. Уперше з автоматом. При цьому він уже відстояв дві найтяжчі в житті зміни — дві перші нічні зміни, і третю, ранкову, відстояв. Якого хріна він пустив собі кулю під час четвертої? Минуло пару днів і хтось із салабонів зізнався, що Казьмук начебто не раз проганяв таку тєлєгу, що от він відразу ж на першій же варті і застрелиться. Хай йому тільки автомат дадуть. А вони всі з нього за це лахали. Бо вони взагалі з нього тільки й лахали. Він вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Пошматовану пілотку занесло на кущі за пару сот метрів. Він був майже альбіносом і лежачи міг нагадувати великого білого пса, але чомусь убитого. Така історія.

Це мусило мати якісь наслідки.

Думаю, це наш Полкач. Це він притягав до себе і до всіх нас усіляку біду. З нього на всі боки це так і перло. Є такі люди — вічно перекошені, злі. Той Литовець, котрий був його водієм і загинув на даху вартівні від нещасного випадку — це що, не було підтвердженням? Це все береться від ненависті. Є такі люди, котрі ненавидять життя, наш Полкач був одним із таких. Ясно, що після історії з Казьмуком за нас узялися по-дорослому. Наслали всяких комісій, котрі все намагалися витягнути з нас, дєдів, якісь там зізнання, що нібито це він через нас. З’явився такий собі майор Мухін — його теж звідкілясь прислали до нас надовше для укріплення дисципліни. Справді, курва, Мухін! Володар мух. Він надумав нові порядки розпочати саме з мене і доникався, щоб я зголив вуса. Це при тому, що я вже однією ногою був у дорозі до Ізяслава, на останні 45-денні збори. З дня на день я тільки й чекав, що виклику. Провести останні півтора місяця — уявляєш, останні-найостанніші! — разом з усією садгірською братією, з Болюком, Дулюком, Незнаюком, Аркашею, Цяпою і головне — Ростиком, пом’янути старі йобані часи, пекло учебки, поплювати в стелю, попиячити всмак перед тим, як розійтися на волю — от про що я увесь той час думав. А тим часом це чмо: Ну шо? Када збрєєм уси, сєржант? Хтось із моїх дєдів радив мені відповісти приблизно так, як він, майор Мухін, того й заслуговував: скоріше мої солдати будуть їбати вашу жінку, ніж я зголю ці вуса. По-військовому твердо і переконливо. Бо Мухін приїхав до нашого лісу не сам, а з дружиною, і вони отримали кімнату з телевізором в офіцерському гуртожитку.

Так ти й відповів?

Ні, що ти. Настільки ще моє джентльменське серце там не здичавіло! Але якщо серйозно, то я досі не перестаю дивуватись: яка все-таки, чорт забирай, птахорізка ця армія! Яка м’ясорубка! Ти йдеш туди 18-літнім телям, ти наївний, смішний, закоханий, самотній, ти просто Казьмук. Але якщо ти трохи сильніший, та ні — трохи грубіший за Казьмука, то через два роки ти повертаєшся настільки переформатованим, перешматованим, що мама дарагая! І на першому році ти тваринка — тремтяча, нажахана, безмовна. А на другому — тварюка, безжальна, тупа і похітлива. З товстою броньованою шкірою від усього на світі — про всяк випадок. Армія це переважно і є еволюція від тваринки до тварюки. Хоч загалом мені щастило, знаєш? Мені увесь той час тільки щастило.

Про щось іще хочеш розповісти?

Напевно, лише про наш дембельський поїзд. Як ми за шість секунд устигли запакуватися до козятинського вагону на станції Ізяслав і як усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою.

4. НІЧНІ ПРИНАДИ ЛІНОТИПІСТОК

Її звали Ірена. Вона любила іриси.

І чим виявилася для тебе ця смерть?

Ні, в будь-якому разі вона не стала катастрофою. Це було щось інше. Переміна? Якось так це називали старі китайці. Усе цілком і повністю годилося з характером померлої. Мені здається, вона просто поступилася місцем, причому дуже вчасно. Тобто вона просто звільнила кімнату. Ми ж усе-таки очікували дитину, вона прийняла це заблизько до серця і мусила скоритися. Це сталось у серпні, 9 серпня 1982 року, у грудні їй мало б виповнитися вісімдесят. Я навіть не знаю, багато це чи мало. От як ти вважаєш?

Я теж не знаю, але мені здається, що часом цього достатньо.

Достатньо, аби стомитися. Особливо, коли тебе всього з головою й кінцівками накрило двадцятим століттям, ніби водами потопу, ніби лавиною, тобто я хочу сказати, що 1902 рік народження — це просто безвихідь, це означає, що тобі нікуди з цього ХХ століття вже не подітися, ти просто мусиш його зазнати, причому, як кажуть у нас, по повній програмі, бо тобі ще й пощастило прийти на територію цього світу десь якраз посередині між росіянами й німцями.

Ну так, добре впізнаваний мотив — страх перебування поміж. На мій погляд, ти вичерпав його у «Центрально-східній ревізії».

Боюся, що насправді його неможливо вичерпати. І зараз я зовсім не про те. Я про те, що це було радше невимовно крихке створіння, бабця Ірена — і як її таку лиш собі уявити поміж тих жорен? Назовімо їх жорнами, всіх цих росіян і німців. Така крихка і крихітна, уявляєш — метр шістдесят зросту, та й то не цілих! І при цьому завжди готова знепритомніти. Може, тільки це її й рятувало? Тобто її зімління були такими собі виходами назовні, де вона піднабиралась нової сили і рішучості? Або всі ці її падіння. Вона падала з ніг усе своє життя, тому що все своє життя вона шалено кудись не встигала і кудись бігла — поки ті ноги її ще сяк-так носили. Тобто не так уже й добре вони її носили, раз вона завжди і повсюдно падала. Вона сторчголов котилася дерев’яними сходами в Дорі, зривалась у гірські річки, послизнувшись на каменях, у дитинстві я сам бачив, як вона розбила коліно, не добігши до автобуса. Ну, чому їй так залежало на тому автобусі, на добіганні до нього? Іншого разу теж був автобус, переповнений — її дослівно виштовхали з нього якісь ґевали, і вона впала навзнак з нижньої сходинки. Відтак у привокзальному сквері її на повному ходу збив якийсь охуїлий велосипедист. Вона полетіла на асфальт обличчям уперед — з тією особливістю, що на руках вона несла кількамісячного мене. Це змусило її впасти настільки м’яко, що я навіть не злякався. Вона захистила мене своїми ліктями, розгаратавши їх об земну твердь, їй мусило жахливо боліти. Те, що вона кілька хвилин по тому знепритомніла від шоку, нікого вже навіть не здивувало. На ці випадки вона завжди мала при собі нашатирний спирт — усі знайомі були в курсі. Машини з пронизливим вищанням гальмували перед нею в останню мить. Щоправда, жодна з них так ніколи її й не зачепила — це був голівудський міліметраж. Мої перші роки минали з нею, вона була мені батьками — татом, мамою і Тарасом Шевченком укупі. Тому крикливе вищання гальмуючих авт і сльозогінний запах нашатирного є для мене сталим супроводом тих перших років, вони для мене — само дитинство, не менше! Вочевидь, її ноги просто не були створені для ходіння цією землею з усіма її тутешніми муками. Але до пори до часу вони їй сяк-так служили. У 30-ті роки вона сходила ними половину гір, святково вбираючись то гуцульською господинею, то варшавською панею.

Навіщо?

До фотографії. По неділях вона пішки, через горби, вибиралася з Яблуниці до Ворохти, там відкрилося фотоательє якогось єврея з Лодзі, здається, Баренбойма чи якось так. Фотографування стало її справжньою пасією — і зрозуміло чому. Її портрети міжвоєнних років можна вміщувати до всіх можливих альбомів та підручників, це абсолютно ідеальний типаж — це вже навіть не фото, це німе кіно, Чикаґо, Нью-Йорк і Париж разом узяті, це епоха, це ті часи. Бо в ті часи вона ще танцювала бостон і шиммі, а потім вони вийшли з моди. Їй абсолютно пасувало б одне з тодішніх жіночих імен: Клара, Лора, Дора, Нора. Але її власне — Ірена — теж їй пасувало. До речі, як танцюють шиммі, ти часом не знаєш?

Уявляю собі вельми приблизно.

Шкода. Я дуже хотів би зняти фільм про неї тодішню. Ось, наприклад, 18-й рік, вона ще майже дитина, стоїть на розі Галицької та Ринку, а в місто саме вмаршували поляки, вони побили наших французькою зброєю і тепер маширують центром Станиславова і співають своє Rozkwitały pąki białych róż — так вона мені про це розповідала багато-багато років по тому: от ідуть поляки у своїх зелено-сірих, щойно пошитих французами мундирах, от вони співають, от на переході стоїть дівчинка, майже дитина, і сльози з усіх сил котяться з неї, і вона їх навіть не витирає, бо наших побито і наші програли, і пішли з міста геть, і ця польська пісня така, курва, красива. А ще в тому фільмі вона мусила б танцювати шиммі, згодом — десятиліттям пізніше, десь наприкінці 20-х. Танцювати шиммі і курити довгі тонкі цигарки екзотичних сортів. Тому я й питаю, як танцюють шиммі.

Розумію.

Розумієш, але не все. Я знову про ті фотографії. Як вона зненавиділа їх потім, після Другої війни! Чорт забирай, це наче катаклізм — вона зненавиділа фотографування, бо раптом перестала виходити, уявляєш? Ну як це пояснити — самим тільки старінням? Ніколи! До чого тут старіння як таке? Просто коли в нас упродовж одного року помирає двоє найрідніших людей, то всередині щось ламається, і ми перестаємо виходити на фотографіях. Так що в моєму дитинстві вона як могла уникала колективних і родинних фотографувань, не кажучи про те, щоб ставати перед камерою окремо. Вона відбивалася до останнього і казала про себе ця відьма лише зіпсує вам картинку. Часом її все-таки змушували, і вона нестерпно довго зачісувалась, але потім усе одно не виходила. Останнє її фото було зроблене виключно з бюрократичної необхідності — для радянського паспорта нового зразка. Вона казала, що то паспорт Баби Яги. Їй не судилось якось особливо довго ним покористуватися. 2 серпня 82 року я вперше вийшов на роботу до друкарні, а рівно за тиждень — був також понеділок — почув уранці слово «агонія». Його вимовив батько, він залишався з нею сам на сам і сам омив її після смерті. Мама подзвонила до редакції, звідти з’єдналися з друкарнею, я почув у слухавці, що можу йти додому. Після похорону ми винесли з помешкання цілу купу мотлоху і розчистили простір для нового життя.

На цьому ми прощаємося з нею?

Не знаю, побачимо. Поки що залишімо її десь там, на гірській дорозі між горбами, хай ніколи не дійде зі своєї Яблуниці до Ворохти, празниково вбрана гуцулкою, хай так собі йде і йде вічно, хай їй нарешті буде добре.

Тоді про друкарню. Ти щойно згадав, отже, далі.

Це була нічна робота. Так мені сказали, коли приймали до редакції. Що треба бути готовим до нічної роботи. Тому що на ранок читач має отримати газету. Про газети тоді говорилося свіжі — наче про яйця. У всіх газетах друкувалося приблизно одне й те саме, але їх чомусь усе одно читали. І — що дивовижніше — масово передплачували. Зрештою, на це існував такий самий примус, як і на все інше — слід було обов’язково передплатити бодай одну радянську газету. Зразкові громадяни передплачували їх як мінімум три: одну московську, одну київську й одну місцеву. Московські вважалися найчитабельнішими, за ними йшли місцеві, бо там часом писалося про знайомих і друкувалися прізвища померлих, а найменше подобались київські — про них казали ні риба ні м’ясо. Праця в газеті вважалась особливо почесною — так наче завдяки їй тебе допускали до якихось первинних і закритих інформаційних джерел. Якоюсь мірою так воно й було. Працюючи на випуску, я міг майже без напруження відстежувати ті місця, що їх задля — як це називалося? — нерозголошення державної таємниці виловлювала і знімала цензура.

Це дуже цікаво, хочеться почути про це більше.

Звісно, що хочеться. Слухай, німецький шпигуне. Звичний номер нашої газети складався з чотирьох шпальт. За кожну з них відповідав один коректор. Тобто не тільки він, відповідали фактично всі, але коректор відповідав за остаточну версію, отже, за всі внесені під час роботи над шпальтою виправлення. Кожну шпальту після першого етапу виправлень кур’єри носили до цензора. Це був такий собі цілком заборонений кабінет доктора Калігарі, ніхто навіть не знав, де він знаходиться, і жоден з кур’єрів не видав би його місцезнаходження навіть під тортурами, бо вони всі, кур’єри, були старими фронтовими бійцями і носили при собі табельні пістолети. Так от — закритий і захований від світу кабінет. І в ньому потаємно мешкала її ясновельможність пані Державна Таємниця, пардон, за тих часів не пані, а товариш Державна Таємниця. Згідно з розповідями нечисленних підглядачів, котрим попри все вдавалося хоч краєм ока туди проникнути, її було вписано до тисячі товстелезних талмудів. Вони містили в собі таємний перелік усіх без винятку часткових державних таємниць, які в сукупності своїй і становили об’єднану Державну Таємницю. Обов’язком цензора було знаходити відповідні ризиковані місця на шпальті і перевіряти їх за талмудами — а раптом про це не можна писати.

Як наприклад?

Наприклад, назви деяких заводів. Попрацювавши з тиждень у друкарні, я вже знав, що коли в газеті пишеться «одне з підприємств нашого міста», то мається на увазі або радіозавод, або «Позитрон». На обидвох випускали якусь оборонну херню, якісь гвинтики для ракет чи тому подібні прокладки. І їх не вільно було згадувати в газеті під власними назвами. Це був цирк, абсолютний цирк — навіть не театр, а цирк абсурду! П’ять тисяч людей їбошить на «Позитроні», всі знають, що вони там їбошать і що він саме так називається і що вони там випускають прокладки для оборонки, сто тисяч інших людей щоденно мільйон разів вимовляє це слово — «Позитрон», над його головною прохідною це саме слово світиться отакими-во завбільшки неоновими літерами, що з космосу побачиш, і цілий район міста вже так називається, а в газеті його ні за що не можна цим словом назвати!

Можливо, їм здавалося, що хтось цю вашу газету щодня читає у Вашинґтоні?

Саме так їм і здавалося. Ні, найсмішніше, якщо не здавалося. Тобто якщо її і справді там читали. Так і бачу: моніторинґовий спец у нетрях ЦРУ зранку розгортає черговий, усе ще свіжий номер нашої газети, перебігає очима шпальту за шпальтою і каже до асистента за сусіднім столом — о, знову про франиківський «Позитрон». А ти звідки знаєш, піднімає зміїну голову від фоток голого Фіделя в оточенні дельфінів асистент. Бо тут написано «одне з підприємств нашого міста», пояснює моніторинґовий спец і задоволено обводить згадане місце рожевим шпигунським маркером.

Чому маркер саме рожевий?

Не знаю, чомусь так сказалося. Ага, вже знаю — це колір оптимізму! А црушники зобов’язані бути оптимістами, інакше на дідька вони потрібні? Гаразд, справа все-таки не в маркері, а в тому, що іноді цензура виходила за межі всіляких суто оборонних таємниць. Наприклад, якось ми готували статтю котрогось історика і цензор зажадав, аби слово «монголо-татари» було замінено на «ординці». Я розумію це так, що не вільно було образити ані братньої Монгольської Народної Республіки, ані її лідера товариша Юмжагійна Цеденбала особисто, ані тим більше ще братнішої Татарської АРСР. Таким чином, те, що у ХІІІ столітті на Київську Русь напали певні ординці, знати дозволялося, натомість те, що ці ординці були насправді монголо-татарами, виявилося державною таємницею. Хтось напав, але хто саме — таємниця.

Маю враження, що ти на тій нічній роботі донесхочу насміявся.

Та всього бувало, як кажуть персонажі української класики. У нас про такі випадки говорять уже навіть не насміявся, а наржався. Знаєш, у цензорах мене найбільше приваблювало те, що вони нарівні з головним редактором підписували кожен номер газети, але анонімно.

Як можна підписатись анонімно?

Шифром. Кожен цензор у кожному газетному номері мав особистий шифр із двох літер і, здається, п’яти чисел. Невтаємничені просто не могли звернути увагу на якесь там БЧ 17354 у нижньому правому кутику останньої шпальти. А для втаємничених це був особистий підпис цензора. О, в мене про це є історія. В одному з тих оповідань, які я писав під час війська — воно називається «Свято активного споглядання» — герой, щойно демобілізований з Афґаністану хлопчина, плететься вночі з цілоденних мандрів додому, п’яний і, здається, ще й побитий якимись ресторанними лабухами. Він начебто ще того самого дня намагався мати секс із жінкою одного з цих чуваків, причому в нього там з нею все одно нічого не вийшло, бо він, як випливає з декількох натяків, повернувся з Афґану імпотентом, але справа не в цьому — ті казли його все одно побили, пізнього вечора, в парку, розмазавши всього по траві. Тепер він повзе додому, ніч, порожнє місто, він п’яний, розчавлений, нікому не потрібний зі своїм пенісом і самотній. Зрозуміло, що до війни він працював у друкарні. І зараз він саме йде повз ту друкарню і бачить, що на все місто є лиш одним-однісіньке вікно, в якому ще світиться. На всьому світі — одне вікно, уявляєш? Одне вікно на всю безмежну ніч. І тоді до нього доходить, що це вікно в кабінеті цензора, який саме готується підписати у світ останню газетну шпальту. Ось він її підпише — і настане завтра. Така собі життєствердна кода. При цьому я так і написав: вікно цензора БЧ 17354. Звісно, що я навіть і думати не збирався про публікацію тих оповідань — вони ж насправді були не армійськими, а антиармійськими. Повернувшися з війська наприкінці 84-го, я любовно передрукував їх на своїй коханій машинці у двох примірниках і один з них подарував Ростикові, а другий показав Рябчукові. Останній пустив їх Києвом у вільне плавання, тож час від часу до мене доходила звістка про чергового вдячного читача. Так ці тексти проциркулювали туснею кілька років. Але кілька дуже динамічних років — пєрєстройка і все таке інше. Ну, ти знаєш. Тобто я й незчувся, як улітку 89-го їх виявилося можливим надрукувати — чомусь у харківському журналі «Прапор». Я дуже тішився тою публікацією. Тим більше, що в моїх текстах абсолютно нічого не було змінено. От як далеко ми вже на той момент зайшли у нашій демократичній вседозволеності! Цензор не втрутився, уявляєш?! За винятком єдиного разу: він зняв з тексту про цензора цензорський шифр. З чого випливає, що це була найостанніша з останніх Державна Таємниця, яку не вільно розголошувати навіть за умов найрозперезанішої гласності.

У чому все-таки полягала твоя робота?

Мене кликали випусковим, тобто я мусив постійно перебувати в газетному цеху друкарні і пильнувати за перебігом технічних процесів. Це все діялося ще перед комп’ютерами і технології були на рівні доброї старої Англії доби первинного капіталізму: лінотипи, ручне складання шпальт, читання з відбитків, матричне пресування і всяке таке. Я ходив по лікті в чорній друкарській фарбі, мій робочий халат нині можна б виставляти в музеї історії друкарства — стільки на ньому всього осіло, стільки в нього, курва, в’їлося. Успішний вихід газети вельми залежав передусім від групи друкарняних робітників, з якими я змушений був жити щодня у великій людській дружбі та злагоді, тобто періодично пощипувати за цицьки лінотипісток і побухувати в роздягальні з метранпажами. Ти знаєш, хто такі метранпажі?

Я читав про них.

Це добре. Від метранпажів залежало страшенно багато, і вони почувалися такою собі робітничою аристократією. Навіть Ленін писав про те, що робітники друкарень є найосвіченішою верствою робітничого класу, аванґардом аванґарду. Найвідсталішою, до речі, згідно з Леніним, є шахтарі, і тут я з ним погоджуюся. Так от — метранпажі. Газетні заголовки вони складали власними руками. При цьому вони не несли жодної відповідальності за помилки — усе лежало на коректорах. Тому метранпажі любили пожартувати і допускали в заголовках усякі навмисні помилки. Скажімо, замість «Їдуть-їдуть комсомольці» набирали «Їбуть-їбуть комсомольці». Можливо, це були такі дрібні форми ненасильницького спротиву Системі, чи то пак саботажу. Тому коректори, яких за такі речі потім і справді їбали, причому навіть не комсомольці, а самі що не є комуністи, себто цілком по-дорослому вони їх за це їбали, так от — коректори вигадали спеціальну процедуру перечитування самих лише заголовків перед підписанням шпальти. При цьому вони часом голосно зойкали, здригалися, хапалися за серце і сивіли на очах. Але в мої часи то все було ще нічого, дєтскій лєпєт. У мої часи за коректорські помилки вже не розстрілювали і до Сибіру не вивозили. Тим часом у колективній коректорській пам’яті зберігалися моторошні леґенди 40-х і 50-х. Коли, наприклад, виходив номер, у якому в заголовку замість СТАЛІН стояло СРАЛІН. Або навіть не СРАЛІН, а СТАРІН. Або передова стаття про необхідність послідовної боротьби зі шкідниками полів, усякими там ховрахами й бабаками. У заголовку мало стояти ЗНИЩУЙТЕ ГРИЗУНІВ, а стояло ЗНИЩУЙТЕ ГРУЗИНІВ. Десять років ГУЛАГу за подібного типу ігри слів, не менше. Так принаймні це оцінював старший коректор Володимир Іванович, а він був і справді старший, бо незмінно тягнув газетну службу, здається, з якогось аж 1946 року. Страшно подумати! Я певен, я стопудово знаю, які кошмари йому снилися все його життя! І від чого він прокидався в холодних потах.

А що-небудь із твого власного досвіду?

Ні, то вже не виглядало так драматично. Окей, така от фрашка. Це сталося в один із номерів після смерті Черненка. Знаєш такого чи ні?

Нагадай.

Був собі такий старий-престарий генеральний секретар, який начебто керував усією країною, а насправді цілий рік свого правління пролежав у комі. Ну, може, не в комі, але близько до того. Принаймні пересувався він уже тільки в памперсах — це точно. І от помер. А це означало, що в нас аврал, спеціальні випуски, праця по 18 годин на добу і всяка така скорбота. Ну власне — скорбота! Ніколи не забуду, як до цеху завалює черговий механік Павло Антонович, сповнений гідності, в літах уже чоловік, ветеран друкарні — і з-під скелець його окулярів випромінюється стільки рівного погідного світла, що стає зрозуміло: Павло Антонович устиг прийняти на грудь не менше трьохсот грамів. І тому його все це чергування, щиро кажучи, задрало. Тож він і каже: Мабуть, піду я вже додому, лінотипи на мазі, машини як звєрі, хулі мені тут зависати? А я йому: Та хрін його знає, Антоновичу, а раптом що-небудь? Побудьте ще з годинку-другу, бо ми ж сьогодні скорбім. А він на це рознервувався й каже: Та я теж, блядь, скорблю! Але краще буду вдома скорбить! Мені оце його «блядь скорблю» так сподобалося — передусім з точки зору поетики, що я його, звісно, відразу й відпустив. Але я розповідав про зовсім інше.

Про заголовки.

Ну так. Помер Черненко — і в усіх газетах перші три шпальти цілком і повністю про його похорон. Звіти, статті про всесвітньо-історичне значення його постаті, телеграми співчуття та консолідації від шахтарів, комбайнерів і негрів ПАР. А четверта шпальта залишається вільною і на неї ми, що називається, скидаємо запас — тобто всілякі інші матеріали, спорт, погода, кіно, міжнародні огляди і всяке таке. Серед іншого якийсь фейлетон проти якихось поправок в американському законодавстві — хороший такий, ідейно хльосткий фейлетон. Ми його ставимо, я шлю кур’єра зі шпальтою до редакції, минає десять хвилин — і дзвінок. До речі, мій телефонний апарат не мав диску, він був з’єднаний лише напряму з секретаріатом. Дзвінок — і сполоханий голос редакційного секретаря з усіх сил вдирається мені до вуха: Ти бачив?!!! Що таке, питаю. Ти бачив заголовок до того йобаного фейлетону?!! Нормальний заголовок, відповідаю, «Балтика» 36-й. Як нормальний, як нормальний, піниться секретар. Я читаю вголос: ПОХОРОН ДЕМОКРАТІЇ. Отож-то, блядь, кричить секретар, похорон демократії, а в нас похорон товариша Черненка!!!!! І знаєш, його паніка не була цілком безпідставною — Система на кожному кроці відстежувала якихось внутрішніх ворогів, резидентів, якісь анонімні контролери, ще анонімніші від цензорів, тільки цим і займалися. Вони перечитували виключно заголовки, зіставляли їх з іншими заголовками, загальним контекстом, темами дня, абераціями ідеології, а ну ж крізь усю цю казенну трахомудію пролізе якась міжрядкова єресь! І все для того, щоб виловити врешті, вивести на чисту воду цих бандерівських скурвих синів-диверсантів, які тільки й мріють, як би то в заголовку офіційної газети зненацька оприлюднити таємне гасло до збройного повстання.

А як було з похороном попереднього генсека?

Андропова?

Здається. Я лише пам’ятаю, що вони якось так швидко помирали, один за другим.

Ні, Андропова я не ховав — я тоді саме служив у війську. Пам’ятаю, як ми стояли на морозі під час розводу варти і Полкач вирішив нас попередити, що цієї ночі ми повинні бути особливо пильними, бо у зв’язку зі смертю товариша Андропова можливі всякі провокації. Уявляєш? Провокації в лісі під Гайсином! Ми всі аж пирхнули, як це від нього почули, а він лише знавісніло блимав своїм штучним оком і гарчав сміррррна, прєступнікі. Я не ховав Андропова, зате у 82-му я ховав Брежнєва. І це було чудо.

Чудо?

Чудо полягало в тому, що він помер. Уяви собі, все моє свідоме життя до того моменту минуло за його правління. 18 років! 6570 днів і ночей! І жоден з цих 6570 днів не міг обійтися без його присутності. Про ночі я взагалі мовчу. Він уже не міг не уявлятися чимось вічним, такою собі константою буття. Можна сказати, що ми з ним зжилися. Про нього було складено мільйони анекдотів, про його склероз і маразм. Усі знали, який він старий і які в нього шкідливі звички. Як смердить у нього з пащі і з ширіньки. З нього було модно стібатися. Тисячі людей уміли копіювати його голос і пародіювати його промови. Це стало частиною фольклору. Він був нашим карнавальним Королем. Тобто Блазнем. Його називали Льонею і, щиро кажучи, не любили. Але якось так зжилися, як зживаються з неминучим і не найгіршим злом. Він цмулив найдорожчі коньяки й аж трусився від новеньких мерседесів. Тому есдеківський уряд тодішнього Бундесу так успішно проводив свою леґендарну Ostpolitik — вони просто заливали його коньяками і щосезону дарували йому найновішу модель мерса. Таким чином вони стримували радянську військову загрозу. Льоня полюбляв сам сідати за кермо, переважно вночі, і розганятися на московській Окружній до верхньої швидкісної межі. Уявляєш — вражений склерозом і внутрішнім загниванням напівтруп жене серединою зустрічної смуги 180 кеме на годину? У кожного з тих стариґанів була своя фішка. У Льоні це були коньяки і мерси, у Косигіна — джаз. Косигін мав найбагатшу в есесері колекцію джазової музики. Суслов натомість був фанатом італійського кіно, передусім Фелліні. Звісно, він першим переглядав усі його найновіші фільми і тут-таки вирішував, які сцени з них слід повирізати. Але для себе — і тут заволаймо про помсту до неба — зберігав повні, непорізані версії.

Звідки ти про це знаєш?

Добре запитання. Як зараз у нас кажуть, з різних добре перевірених джерел, кожне з яких побажало залишитися невідомим. Так от — якщо не помиляюся, 10 листопада я відвів Ніну до пологового — народжувати Софійку, а коли повернувся, застав удома батька, який стояв перед радіоприймачем і слухав симфонічну музику. Щось не так, подумалося мені. Чого це він раптом слухає стоячи симфонічну музику, коли він її взагалі ніколи навіть сидячи не слухає. І виявилося, що він її таки не слухає, а просто чекає якогось урешті повідомлення, бо йому саме подзвонив його старий друзяка Кубик і сказав, що начебто помер Брежнєв. Отож я став поруч із батьком і відтак ми вже слухали, а радше не слухали ту симфонічну музику удвох. І час до часу хтось із нас казав уголос неможливо. Або ні хуя собі. І врешті все підтвердилося. Музика вмовкла, і радіобрехунець непідробно тремтячим від скорботи голосом диктора Левітана повідомив, що батьків друзяка Кубик мав рацію. О другій дня я прийшов як завжди до друкарні на випуск, але виявилося, що газету робити поки що ні з чого — паралізована горем Москва на разі не передала жодної сторінки телетайпом, вочевидь, старичня в Політбюро ніяк не могла дійти згоди, в якій формі тепер усе це оприлюднити, а може до них просто туго доходило, що їхній дружбак Льоня раптово переставився, не знаю. Я трохи покрутився в цеху, смальнув по сто п’ятдесят у роздягальні з Павлом Антоновичем і Ферлеєм, а тоді прийняв дзвінок із редакції. Нас розпускали до пізнього вечора, коневі ясно, що сидітимемо тут цілу ніч до ранку. І не одну ніч, а як мінімум три-чотири, поки всі не відскорблять. Я побрів назад додому і всю дорогу думав про те, як охуєнно все з усім збігається: Ніна має народжувати нашу дитину, і тиран помер, і западає глуха листопадова темрява, і це подих Історії.

Аж так?

Не менше. У цих смертях генсеків, а перш усього Брежнєва, була якась непередавана поезія. Знаєш, його похорон, усю церемонію, теве надавало у прямій трансляції. І коли труну з центнером його тіла вже покладали в землю, вона якось так зісковзнула і зірвалася зі шлей чи що, словом, усією своєю вагою гупнула об могильне дно, аж мерзле повітря ухнуло й загуділо, а відтак ухнуло й загуділо в мільйонах телевізорів по всьому простору всієї країни — аж навіть переконані атеїсти тричі плюнули і перехрестились. Але навряд чи хтось із них у той момент зрозумів, що це падіння труни є насправді початком падіння імперії.

І тільки ти це зрозумів?

Я? Та де там! Я лише пам’ятаю весь чад отих днів, а радше ночей. На роботу приходиш о четвертій-п’ятій пополудні, з роботи лізеш о сьомій-восьмій ранку. Вдома завалюєшся спати, прокидаєшся пополудні, чистиш зуби, відносиш передачу в пологовий і знову пензлюєш на роботу. Хоч ці ранкові повернення не могли не тішити. Йдеш, а всі люди, такі злі й невиспані, пруть назустріч і всюди прапори з чорними стрічками, але справа навіть не в цьому, а в тому, що всі люди щойно йдуть на роботу, а ти вже з неї повертаєшся і зараз як завалишся у свої зелені затоки з водоростями, тільки тебе й бачили. Мені загалом це подобалося — мати нічну роботу. Те, що не треба вставати, а радше навпаки — лягати вдосвіта. І якийсь такий джаз ночей у неоном освітлених порожніх коридорах друкарні. А також незліченні перекури з ученим метранпажем Сашею. Як і те, що вихідні в мене були по середах і неділях. Тому робочий тиждень здавався набагато коротшим: понеділок, вівторок — і опля! — вихідний. А тоді четвер, п’ятниця, трохи суботи — і гопса! — знову неділя. Вільні середи я полюбив з особливою ніжністю. По середах я привчив себе не просто ходити містом, а ходити й віршувати. Я в ті часи не починав записувати вірша, поки він повністю не складався в мені всередині.

Ти не боявся забути?

Не боявся, бо все переважно трималося на римах. І починалося з рим. Я не міг забути рими, а відтак я легко відновлював усе, що містилося поміж. Я понад усе любив вештатися вулицями зі старою забудовою, повз усі ці типово франиківські особняки, напіввілли, псевдопалацики, модерн, ампір. Ось тобі, до речі, приклад: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір. Як можна було забути цю риму: ампір — папір? Незла рима, правда ж?

Тобі видніше.

Отож-то. Це був дивний час — у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати — вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю — а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць — отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до масштабів міфу. Спробуємо ще раз: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір // Слова про браму, про дах і комин // ґанки, веранди, мансарди й балкони. Не сумніваюся, що це про Липову, тобто вулицю Шевченка. Або про тодішню Маяковського. Це там я крізь вікна зазирав у тихі водойми тьмяних кімнат. Там переважно мешкали російськомовні, якісь офіцери з родинами, генерали, всяке начальство — ті, для яких ми і через півстоліття після їхнього вселення залишалися мєстнимі. Я не здивуюсь, якщо їхні внуки й досі вживають це слово щодо корінних галичан — мєстниє. У ньому начебто й немає жодної пейоративності — окей, мєстниє не значить ані восьмипалі, ані рогаті, ані чотириногі. Мєстниє — то й мєстниє. Але погодься, що це — засіб на означення чужого, тобто засіб відчуження.

А як ви називали їх?

О, це була несиметрична відповідь! Ми називали їх москалями.

Тобто вже з неприхованою пейоративністю?

Виявляється, так. Можливо, це було право пригніченого.

І чим вони вас так пригнічували?

Зараз я подумаю. Вони тримали нас у підвішеному стані. Тобто зовні начебто ніякої дискримінації й не було. Але…

Ти задумався?

Хвилинку. Я кружляю навколо і не можу знайти достатньо точних слів. Так от. Вони тримали нас у підвішеному стані, тому що чудово відчували нашу потаємну нелюбов до Системи. Система була лише їхньою, а не нашою спільною. Вони користувалися значно кращими кар’єрними можливостями, до яких, щоправда, іноді допускали когось із наших, але лише у випадку остаточної скурвленості.

У чому полягав той підвішений стан?

Щось наче ми з вами по-хорошому, поки ви сидите тихо і ковтаєте свої соплі, але як тільки ви рипнетеся, ми вам покажемо, хто тут хазяїн. При цьому вони зовсім не поводилися по-хорошому. Це тільки їм так здавалося.

Можливо, я розумію, що ти хочеш пояснити. Гаразд. Ця щоденна монотонія — друкарня і з друкарні — не тиснула?

Наскільки пригадую, не занадто. Усе-таки я мав за собою спротив. Я виходжував у собі вірші, після чого записував їх до спеціального блокноту. Через народження Софійки я отримав ще одне — назову це так — містичне підтвердження того, що я щаслива людина. По середах я вже виходжував свої вірші не сам, а в її товаристві. Вона спала у візку, я котив його перед собою і ловив любовні погляди всіх без винятку перехожих. А також я дуже любив уночі повертатися з друкарні. Це тривало близько півгодини, я завжди йшов пішки вимерлими вулицями Чапаєва, Васильєва і Московською. Вони всі зараз називаються інакше. Поки я йшов, у мені складалася строфа, часом дві. Іноді я на когось натикався. Нічні люди переважно просять про одне — сигарети й вогонь. За всі ті роки я роздав уночі добру сотню сигарет і не менше разів давав комусь підкурити. Одного разу на розі Чапаєва й Пушкіна мене перестріла стара жінка — з розкошланим волоссям і облізлим халатом, накинутим на нічну сорочку. Не пригадую, що мала на ногах. Так само не пригадую пори року, але пригадую, що було зимно. Якась божевільна. Можливо, тої ночі вона втекла з дурки. Вона зупинила мене і почала розпитувати слухайте, слухайте, десь тут, десь тут жив той… Я трохи сторопів, але все-таки видушив хто, кого ви шукаєте. Вона широко відкрила очі й мовчала. Не розуміла, про що я. Мені подумалося, що вона, можливо, й ніяка не божевільна, а привид. Фігура з найтонших матеріальних часток. Я рвонув уперед, а вона лишилася на місці. Десь через сто кроків я озирнувся — вона так і стояла, дивлячись мені вслід. Загалом усі ці старі божевільні люди — це карма Галичини. На сьогодні вони, здається, вже повимирали. Але двадцять років тому вони траплялися всюди, на кожному кроці. Гаразд, я не про те. Я про переваги нічної роботи. До речі. У середу вранці я міг поїхати до Рябчука у Львів рахівським і повернутися шойно в четвер опівдні київським.

З чого це все почалося?

Нас познайомив Турок — той самий приятель дитинства. Усе заповідалось як постскриптум, а виявилося прологом. Щойно я назавжди поїхав зі Львова, як він сам до мене прийшов. Турок належав до цілком особливого товариства, що складалося передусім з художників. Жоден з них не був і не хотів бути офіційним. Жодному з них не було більше тридцяти. Ні, яке там тридцяти — значно молодші, багатьом і двадцяти п’яти ще не було, феномени, вундеркінди, діти-квіти і всяке таке. У мене все знову закрутилося через художників, по другому колу. Котроїсь вересневої неділі я вирвався до Львова зі своїм обписаним віршами грубим блокнотом. Та навіть не блокнотом, а такою рукописною книжкою у твердій палітурці, що називалася КНИГА ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Колись я тобі її подарую. Наприкінці дня ми мали потрапити до Рябчука, я наважився показати все, що маю. Отже, Турок водив мене по своїх друзяках, і нас робилося дедалі більше: Кох, Шимін, здається, Крицький. Чи Юзефів? Так, швидше Юзефів. Кауфмана десь не було — його я вперше побачив аж на святкуванні нового 85-го року і подумав: о. ще один звір, і який! Справжній тобі рибоящур. Але того дня я мусив увесь час реаґувати на Коха. Він поводився на 120 відсотків артистично і ще на 120 богемно, щоразу застаючи мене зненацька. За увесь день він не вимовив жодної звичайної фрази і при цьому тільки й робив, що не вмовкав. Пам’ятаю, як ми зайшли до помешкання його батьків у старому будинку з усякими купідонами на Франка і він без попередження щез у лабіринтах того помешкання. Ми розбрелися покоями, щосили гукаючи його, це тривало до холери довго. Він підстерігав мене у найдальшому з них — тому, де на дверях висіла табличка LABORATORIUM, там він зазвичай працював, слухав музику і пив сухе вино, на очах у батьків пронісши його через решту кімнат у чайнику. Він учергове вискочив на мене із засідки — цього разу він залягав у найтемнішому куті кімнати і раптово виринув мені назустріч, зірвавшись на ноги з криком де мої нігті, мамо?!! Я вдав, що нічого не трапилося. За годину-другу, тільки-но стемніло, ми рушили до Рябчука на Кавалерійську. Щойно там Кох уперше за час нашого знайомства став поводитись — як би це назвати? — адекватно. Але я й без цього знав, що Рябчук є абсолютним ґуру для них усіх — тому мене до нього й привели.

Звідки це бралося? Маю на увазі — чому він став ґуру?

По-перше, він у всьому був жахливо переконливий, у всьому — як у своїх статтях, так і в розмовах. З ним було безнадійно полемізувати, його слід було тільки слухати. Йому було на той час 29 років, тобто він був ще й фізично старший від решти товариства, а це в тому віці суттєво, ця різниця між 29 і, скажімо, 22. Це не те що 45 і 38 — там уже фактично жодної різниці немає. А між 90 і 83 — й поготів. Так от, він був старший і досвідченіший, з ним можна було про все на світі радитися, бо він на той час уже змінив з десяток різних занять, був тричі одружений і розлучений, жив самотнім даосом у запущеній старій віллі на Майорівці, з таким же запущеним старим садом і не менш запущеними старими сусідами. Він був цілком прозорий від аскетизму (інший тут сказав би, що він аж світився), щодня стояв на голові і правильно, згідно з Ученням, дихав, а харчувався виключно пісним рисом без солі. На той час його статті про літературу вже почали публікувати і він потроху ставав авторитетом не тільки в андеґраунді. Ага, м’ятний чай — він пив багато м’ятного чаю. Його двокімнатне помешкання у тій віллі являло собою досить інтенсивну суміш з усяких речей-уламків, але передусім воно було захаращене книгами, газетами і рукописами. Книги починалися від порогу і ніде не закінчувалися. Він тримав їх навіть у холодильнику. Якби не книги, то він і не знав би, на біса йому той холодильник здався. Кажуть, наче там-таки, у холодильнику, він тримав пришпиленим до задньої стінки вирізаний з газети портрет Брежнєва. Це називалося малим Сибіром. Ще пару років тому його помешкання стало такою собі міні-комуною, притулком для тодішніх нефорів: Морозов, Лишега, Чемодан, Кактус. Останнього я ніколи в житті не бачив, досьогодні. Але знаю, що такий був, уявляєш? Здається, саме він намалював на стіні того сквоту нев’їбенно притягальну фреску з усіма згаданими особами — вони сидять, розпатлані й неголені, як апостоли, а на столі в них червоне вино і рибина. Не пам’ятаю, чи мали німби, але припускаю, що цілком могли мати. Це житло стало такою собі рукавичкою. Кожен із них зносив до Рябчукової хати всякий непотріб — в залежності від того, чим на ту хвилину перебивався і що звідки вдавалося потягти. Пам’ятаю табличку ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ. Ще пам’ятаю ПАЛАТА ДЛЯ НЕДОНОШЕНИХ — з усього випливало, що свого часу котрийсь із гостей цього притулку підзаробляв на життя пологами. Тепер тобі зрозуміло, чому Микола Рябчук був абсолютним ґуру?

Будемо вважати, що так.

Здається, у 84-му році він виміняв ці дві кімнати на щось інше — перед тим, як узагалі перебратися до Києва. Не сумніваюся, що ту фреску відразу ж і замазали. І взагалі — все звідти повивітрювали, увесь дух. А який міг би вийти музей, га? Музей львівського андеґраунду 70-х. Я певен, що тій фресці, наприклад, просто ціни не було б. Чи тому холодильникові.

Ти згадував про книги і рукописи. Які саме?

Ще того ж першого вечора я відкрив для себе одну з незмінних Рябчукових рис — він увесь час дає тобі щось читати. Такої стовідсоткової прив’язаності до текстів, такої наркозалежності від них я не зустрічав більше ніде й ніколи. Ти заходив до нього додому і він тут-таки засипав тебе всього чимось друкованим. Найчастіше все-таки машинописами. Це було як осіннє листя, що саме в ті дні посипалося з дерев. Мені здається, він зберігав усе. Усе, що писалося в Україні українською мовою і не мало шансів нормально вийти у світ. Калинець? Прошу дуже! Воробйов? Нате! Стус? От і він. Голобородько. Саченко. Кордун. І так далі — десятками, самопальні книжечки або просто цілі стоси текстів, друкованих переважно на цигарковому папері. Якщо тобі траплявся десятий у закладці примірник, то його вже неможливо було відчитати. Але можливо було дотикати його пальцями і втягувати ніздрями всі його заборонені запахи. Того вечора я разів з десять почув слово «Чубай». Я ніколи раніше не чув про такого поета, а вони всі увесь час про нього згадували — Чубай те, Чубай се, його тінь, вочевидь, ще кружляла навколо Рябчукової вілли на Кавалерійській.

Тінь?

Поет Григорій Чубай — усі вони казали на нього Грицько — помер у травні 82-го року. Я тоді ще жив у Львові. А мій перший візит до Рябчука, як уже сказано, стався у вересні, від Чубаєвої смерті не минуло й чотирьох місяців. Ясно, що вони ніяк не могли про нього назгадуватися. Вони сиділи й повторювали: Уявляєш, Грицько помер у 33 роки! Для мене тодішнього це означало, що він великий поет автоматично. Я тут-таки отримав на прочитання течку з його віршами і поемами, одним з перших його текстів, який мені трапився у цьому житті, був «Наша осінь з маленькими деревами». Ми притарабанили туди кілька пляшок білого сухого, до нього було, звичайно, подано м’ятний чай, і поки ми все це розсьорбували, Рябчук читав нам уголос якесь найновіше власне оповідання. Було реалістично, але не соціалістично. Я не пригадую, щоб він його потім опублікував — можливо, сам забракував через деякий час. Там ішлося про якогось типа, що влаштувався заробітчанином на колію. Якось так. Рябчук усі ці штуки знав, бо сам устиг попрацювати на всіляких таких роботах — укладачем рейок на залізниці, освітлювачем сцени в театрі. Проте на той час він уже добрався до музею атеїзму. Ага, от він, виявляється, звідки — той ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ! Він мав там якусь посаду. Буддист у музеї атеїзму.

Буддизм і є найрафінованішою формою атеїзму.

Тоді все в порядку. Хоч на це існують різні погляди. Того вечора я змушений був також читати вголос — ясна справа, зі своєї КНИГИ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Звісно, що читав я вкрай погано — від хвилювання мій голос робився тріснутим і гугнявим водночас, і все кодло слухало мене швидше з чемною уважністю. Хоч ніхто з них так і не засвистав мене. Рябчук попросив залишити КНИГУ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ у нього і подзвонити через тиждень-другий. До Франика я повернувся наступного дня цілком приголомшеним. Так ніби мені добряче надавали по голові. Виявляється, література не лише могла бути іншою — вона була іншою. Це була справжня лавина нелеґального, всі ці машинописи, а також усіляким дивом свого часу видані, випхані, продавлені і вихитрувані томи й томики, журнальні зошити. Видані — і переважно невдовзі поліційно вилучені. Такого добра назбиралось, як виявилося, страшенно багато, і я відчув себе геть змалілим у порівнянні з усім цим масивом слів і метафор. Це був шок, якого я вельми потребував об’єктивно — відкриття для себе іншого контексту, щось типу цього.

У тебе вже була одна публікація на той час.

Так, але я не мав сумніву в тому, що вона випадкова, перша й остання. Її фактично мало хто й помітив. Крім Едґара Аллана По, звичайно. Так от — я не дзвонив. Я не дзвонив до Рябчука цілих два місяці. Десь аж у листопаді, після народження Софійки, я зважився, бо я після її народження міг ще й не на таке зважитися. Тоді все й почалося. Але в житті завжди щось із чогось одного разу починається, правильно?

Абсолютно. І що цього разу?

Цього разу я дізнався, що зі мною все не так безнадійно, як я собі уявляв. Проблема полягала тільки в тому, що я повинен підготувати кілька своїх фоток. Виявляється, Рябчук уже все влаштував: по-перше, сам передрукував півтора десятка моїх віршів, по-друге, заслав їх до кількох редакцій. І всюди йому сказали, що нормально, тобто окей. Бракувало тільки моїх фоток. Я втратив дар мови і за першої ж нагоди помчав до нього у Львів. Ми засіли у тій самій захаращеній кімнаті з фрескою і пили м’ятний чай. За вікном сипало дощем і снігом, місто і світ занурювались у брудну кашу останньої осінньої ночі. При цьому з’ясувалося, що він вибрав аж ніяк не ті вірші, котрі сам я вважав найкращими, швидше навпаки. Крім того, він мокрого місця не лишив від моїх улюблених. Я не зміг його переконати ні в чому, але такий уже він був і, здається, таким лишився досьогодні. Мене то підкидало вгору, то жбурляло донизу — він цілком геніально вмів похвалити щось таке, на що я сам навіть уваги не звернув би, і так само геніально перекреслював усе, що я мав за свої великі відкриття і досягнення. Він наполягав на тому, що я мушу переписати добру половину своїх віршів. Я вперто відкидав цю ідею — поки сидів у нього. Я щось говорив про творчий екстаз, точніше, про неможливість пізнішого втручання у тексти, породжені творчим екстазом. Щойно я повернувся додому, вірші почали переписуватися ніби самі собою. Мене затягнуло. Мені сподобалось, я знайшов у цьому несподіваний кайф.

У чому полягало переписування?

Розумієш, він переставив мені перспективу. Це означає, що я повірив у реальність публікування. Тобто я сам почав чіплятися до власних рядків. Раніше такого не бувало, бо я задовільнявся тим, що задовільняло мене. Тепер же я звикав до іншої оптики. Можливо, цей вірш прочитає кілька тисяч людей. Або кілька десятків тисяч людей. Ішлося про те, щоб навчитися все це читати сторонніми очима. Тому він і переконував мене купити собі друкарську машинку — важливо було це побачити не написаним від руки і не власним почерком, а видрукуваним нічиїми, нейтральними літерами. Це стало для мене метафорою з прямою дією. А крім того, він увесь час підсовував мені інших. З першої половини 80-х усі почали говорити про нове покоління. Я не хотів би виглядати наївним і перебільшувати Рябчукової ролі в цій кристалізації, але мені здається, що він виявився принаймні геніальним зв’язковим. Принаймні для мене. Він завалював мене всім, що писали інші — Наталка, Буряк, Гера, Римарук, Маленький, Неборак — і в той же час завалював інших тим, що писав я. Це фантастично: ми всі знались один із одним уже тоді, коли ще жодного разу ніде не перетнулися. Він поєднував нас на відстані, був чарівником і контактером.

Ти, здається, згадував про те, що він висилав тобі грубезні листи до війська?

Так, це він. Листи з безліччю вирізок — вірші, вірші, вірші. Я ховав їх у нагрудних кишенях мого кітеля. Аж поки їх не робилося стільки, що не сховати. Тоді я переховував їх. Найкраще було переховувати в пам’яті. Я так часто перечитував ці послання, що знав їх напам’ять. Але я справді про це вже згадував. Приблизно за тиждень перед тим, як іти до війська, я востаннє побував у нього на Кавалерійській. Шкода, що він потім переїхав і туди вже неможливо повернутись. Як там цвіли дерева, слухай — гілки так і лізли просто у відчинене вікно! Цвіт осипався просто на книжки і газети, все пахло так пронизливо, що хотілося впасти і завмерти. Того дня це був один з раїв на землі, кінець квітня, сам знаєш, яким він буває. У мене перед військом усі рецептори загострилися, я навів абсолютну різкість в усьому. За три дні я виходив цикл «Етюди будівель», цілих сім віршів, усі слова з маленької і без розділових знаків, у тих віршах повно зеленого, мокрого, трав’яного і старих руїн. Я котив перед собою візок, і опалий цвіт з мокрих тротуарів налипав на колеса. Такі це були дні. Отже, востаннє на Кавалерійську я привіз рукопис під назвою «Каламар». Близько сотні моїх віршів, власноруч виправлених і віддрукованих на власній машинці. Я виконав усе, про що він просив і чого від мене добивався. Мені навіть вельми сподобалася ця нова гра — у видавання рукопису.

Чому «Кальмар»?

Не кальмар, а «Каламар». Таке собі вмістилище для чорнила і слів. Або сліз. Суміш сліз і чорнила і трохи сопель. Так мені захотілося: бароко та інші штучки. Дух спудейства і гультяйства. Мандрівні актори, астрологи, алхіміки, мартопляси, жонґлери. Зберегти це як назву було неможливо, але я впирався. Поки я служив, рукопис вискочив у видавничому плані під назвою «Повернення з майбутнього». Хто її вигадав, лишається нез’ясованим. Чому «Повернення з майбутнього»? Остаточну назву — «Небо і площі» — вигадали, здається, Буряк і Гера. У видавництві вони сиділи в сусідніх кабінетах і часто перегукувалися з-за стіни. Один гукнув небо і, другий відповів і площі. Якось так усе це склалося.

Це означає, що коли ти повернувся з війська, в тебе вийшла перша книжка?

Ні, де там! Відтоді минуло ще з десять місяців, я за той час укотре щось переписував і навіть дописував, а головним чином ховав ангелів.

????????

Вони вимагали, щоб я заховав подалі релігійну лексику. Передусім ангелів, які надто дразливо шурхотіли пір’ям ледь не в кожному з тих віршів. Я погрожував, що заберу назад рукопис і нічого змінювати не буду. Вони переконували не робити цього. Як завжди, найпереконливіші слова знайшлися у Рябчука. Він сказав, що присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог — це таємниця, що блякне від називання і вимовляння. Він казав дивися на суфіїв або на Вітмена, вчися замовчувати, слово «птах» напиши в такому поєднанні, щоб усі побачили в ньому вже не просто птаха. Він мав рацію, коли говорив про поєднання. Поезія — це не слова, а те, як вони поєднуються. Не так давно в Лісабоні я почув від когось дуже схожу дефініцію: поезія — це коли два слова зустрічаються одне з одним уперше. Так от, я став ховати ангелів і мене це, щиро кажучи, захопило. Я взяв добре вигострений на домашню птицю тесак і розпочав чистку. На мій погляд, усі ті вірші від цього сильно змінилися на краще. Тобто всю зиму і весну 85-го наді мною без упину кружляло звіяне безпритульне пір’я. Перед тим у грудні я вперше по багатьох роках вирушив до Києва, і Рябчук повів мене у всі можливі редакції. Моє волосся ще не встигло відрости після війська, і загалом я нагадував не так менестреля з власних строф, як товариша молодшого сержанта. Довге романтичне волосся тоді — та, зрештою, й завжди — носив Римарук, воно в нього й зараз довге, але вже не романтичне. Того грудня я з ним також познайомився, не тільки з Герою. Довге волосся, товсті окуляри і містичний профіль — було від чого кип’ятком сцяти. Одна з дівчаток, якась російськомовна приблуда в дуже класних джинсах, навіть так йому і сказала: А ви пахожи на Ґоґоля. З ким вона тоді прийшла, чи не з Атилкою? У будь-якому разі то був уже січень, семінар молодих поетів у містечку Ірпінь, Кость Москалець мав за спиною карабін гітари, ми вчились йому підспівувати, а тоді вся шобла, що допіру пиячила, масово повалила до харчоблоку на вечерю, і в кімнаті лишилися тільки ми утрьох — Римарук, та дівчина і я. І ніхто з нас не хотів залишити її з іншим. Так ми сиділи й сиділи, курили й курили, свердлилися поглядами, електризувалися, іскрили і тоді пролунало згадане а ви пахожи на Ґоґоля. Але то вже у січні, а в грудні ми знайомились у лазні на Малій Житомирській. Чи як вона тоді називалася? Тільки не подумай, що ми терли один одному спини — зовсім ні. Насправді творча молодь любила заходити до тамтешнього кафе. Тоді в Києві майже ніде не вміли готувати доброї кави, а в лазні начебто вміли. Коньяк замовлявся там-таки, хоч можна було прийти і з власною пляшкою, але це вимагало додаткових навиків — непомітно для не цілком привітного персоналу розпити її під столом. Я хочу сказати, що андеґраунд нас не відпускав ні на крок. Навіть коньяк пилося підпільними методами. За дві-три години відходив мій зворотний потяг до Франика, і ми взяли дещо зависокий темп — Рябчук, Гера, Римарук, ще хтось і я. Рябчук на той час уже помірно вживав алкоголь, через що, мабуть, і зголив даоську борідку. Зробилося тепло і дружньо, ми обмінювалися дедалі голоснішими компліментами, цитували всі один одного напам’ять, а потім звідкись виринув леґендарний Кордун, київська школа поетів, і наче тост проголосив давайте візьмемо і зробимо прекрасну поезію. Скінчилося тим, що ми ледве добігли до потяга. У вагон я застрибував ніби у фільмі — потяг рушив, провідник щиро полив мене з ніг до голови матом і замалим не виштовхав назад. А вони — Рябчук, Гера, Римарук і ще хтось — бігли пероном і схвильовано розмахували руками. Такими я їх тоді й запам’ятав — перонними вітряками на бігу. Відтоді це стає ще однією моєю кармою — добігання до потяга в останню хвилину, застрибування на підніжку, яка втікає. Особливо коли йдеться про від’їзди з вокзалу Київ Пасажирський. У вагоні я — замість того, щоб знайти своє місце і всістися каменем — відразу ж рушив до тамбура. Нестерпно хотілося курити від щастя. У тамбурі я напоровся на двох дембелів, вони саме поверталися на гражданку з усіма своїми аксельбантами й еполетами. Я не міг цього так лишити, два тижні тому я сам був такий і досі лишався дембелем по жизні. У ті часи я просто не міг не говорити про армію, не згадувати про неї, не відригувати нею, це була інерція пережитого, щось на кшталт психозу. Ми купували пиво за пивом, кричали, курили й обіймалися до пізньої ночі. Коли я повернувся на своє місце, там уже спали. Я пішов до провідника, але той усе ще ображався на мене і навіть слухати нічого не хотів. Звісно, він мав рацію — на час перевірки квитків мене на місці не знайшлося, він заявив полицю вільною, і на першій-ліпшій станції поклав на неї нового пасажира. Я був нестерпно п’яний, падав з ніг від перебору емоцій, у моїй голові шумів прапервісний океан і перед нами ще лишалося більш як десять годин подорожі. Тобто до Франика я міг просто здохнути. Я натиснув на загальнолюдські цінності і сказав провідникові братішка, пойми, я в тамбурі стояв з пацанами свого призову, ми всі дємбєля, братішка. Це справді змінило ситуацію, провідник явно полагіднішав і вказав мені на якесь усе ще вільне місце під стелею. Там я провалився у колихливі води перших сновидінь. Десь уже перед Львовом, у непролазній пітьмі грудневого ранку, я прокинувся від сильного нерозуміння, чого цим гелікоптером так запаморочливо вихитує. Мені вистачило часу, щоб зістрибнути й добігти до на щастя незайнятого туалету і там я врешті фонтанно виблював усі вчорашні кави, коньяки, розмови, тости, знайомства, обійми, компліменти і чотири пляшки пива з братами-дембелями. Уявляєш собі, яких кольорів була вся та суміш? У ті роки я часто й багато блював, надто ж після коньяку. Це було наслідком армійського гепатиту, моя печінка чинила спротив усіма доступними їй засобами. Щось ти давно ні про що не запитуєш.

Я слухав. Чи ми вже наблизилися до Бу-Ба-Бу? Мені здається, ми мали б наблизитися.

Так, ми наближаємося. Проте ми ще не готові. Це дуже відповідальна тема. Йдеться про світове панування як-не-як.

Ірпінь, про який ти щойно згадав, це місце, де ви всі познайомилися?

Ні, це не зовсім так. Передусім був Рябчук, вілла на Кавалерійській і рукопис «Карколомних перевтілень». Я читав і плакав. Та ні, не плакав, що ти. Просто мені це було страшенно близьке, я відразу ж перейнявся любов’ю до автора, який — за висловом контактера Рябчука — так натхненно мертвопетлює. Ти не можеш знати «Карколомних перевтілень». Це таке, за визначенням автора, архимодерне шоу віршів.

Хто автор?

Віктор Неборак. Тобто Бу-Ба-Бу, напевно, починається саме цим епізодом — кінець квітня, ми з Рябчуком сидимо у подвір’ї вілли на Кавалерійській і я читаю машинопис «Карколомних перевтілень», при цьому час до часу вибухаю суцільними знаками оклику. Потім — про це ти знаєш — ми почали писати один одному листи, я йому з війська, він мені з Донбасу. Ну, і врешті святкування нового 1985 року у львівському помешканні Коха. Це було щось — уся та компанія, маски, декольте, гульфіки, дупи, панчохи, художники й художниці, поява всіляких монстрів, телевізійних персонажів, Кауфман, еротичні соки, Чемодан, майтки, періодичні переодягання, кухонні перекури, Неборак. Ми трималися трохи зосібна — Неборак і ми з Ніною, у тій компанії ми фактично почувалися швидше глядачами, ніж учасниками. Ми навіть танцювали дещо на віддалі. Як на перший раз і те було непогано. Усе одно настала хвилина, коли нас примусили читати. Чемоданові не сподобалося, що я пишу «портрети і портшези», він наїхав, ніби я мавпую Вознесенського, а я відбивався, що не тільки. На той час ми всі носили в кишені щойно виданий томик Аполлінера у перекладах Лукаша. До того ж ми завмирали в очікуванні Семенка. Ці імена тобі нічого не кажуть, крім Аполлінера, звісно, але можеш повірити мені на слово — це дуже важливі імена. Без них не було б нікого з нас. Так от — Рябчук і Наталка щезли доволі рано, їхній малій виповнилося натоді лише кілька місяців. Але щойно вони зникли — ґуру з дружиною, як ми вже зовсім пустилися берега, бо нам робилося все п’яніше і краще. Згодом усі ми як-небудь поснули по всіх без винятку закамарках того вельми географічно розгалуженого помешкання з купідонами. І саме так — уві сні, першому сні нового року, ми перейшли у майбутнє, яке саме тоді, мабуть, і почалося.

Тобто воно почалося не в Ірпені?

До Ірпеня я поїхав за кілька тижнів після того. Офіційно це називалось якось типу семінар молодих авторів майбутніх перших книжок. Якщо трохи змінити порядок слів і значень, то вийде семінар молодих авторів перших книжок майбутнього. Система все ще вдавала, наче турбується про нас. Я страшенно нервував — передусім через офіційність усього цього заходу. Рябчук переконував, що це необхідно — поїхати і взяти участь. Половина учасників, як він стверджував, є стукачами, що само по собі було б нестерпно, якби не знати про це наперед. Але оскільки ми знаємо, то все окей. Слід лише багатозначно мовчати. Надто ж коли яка-небудь графоманська наволоч почне розводитися про трагедію України і, збиваючись, цитувати вірші поетів-дисидентів. Мушу знову віддати Рябчукові належне: описані ним симптоми під час семінару виникали як мінімум кілька разів, причому завжди під час пиятик. Було і про трагедію України, було й не зовсім упевнене цитування дисидентів. Знаєш, я навіть не відкидаю припущення, що про це передусім Системі і йшлося, про ці пиятики. Тобто про зондування настроїв і виловлювання душ. Для цього і влаштовувалися всі ті семінари.

Тоді в чому полягала така необхідність брати в них участь?

У тому, щоб чинити опір. Гаразд, якось це мені занадто патетично вирвалося. Трохи інакше — в тому, аби пізнавати своїх. Попри половину стукачів була й інша половина, чи не так? Ми просто потребували одне одного, ми мусили знюхуватися і закохуватися. Я зараз не про секс, а про вірші. Хоч які вірші без сексу? Але я не про це. Тоді лежало повно снігу, стояла зима в розпалі, наскільки б кумедно це не звучало — зима в розпалі. Гаразд, розпал теж був — палали наші щоки, передусім від алкоголю й вітру. Від горілки й морозу ми, напевно, нагадували якихось гігантських снігурів. Найголовніше полягало в тому, що всі вони — ті, кого я лише встигав захоплено прочитати — тут-таки матеріалізувалися, вони були тілами, живими хлопцями, друзяками й випивохами і всі вони упродовж тих днів і ночей, упродовж снігопаду, пройшли через наші ірпінські номери: Малкович, Маленький, Могильний, Москалець — ти зауважив, що всі на М? Додай сюди Мідянку. Тодішня поезія писалася з великої літери М. Шкода, що Лишега не Мишега. З Лишегою мене познайомив — ну хто б ти думав — Рябчук! — тоді ж, але не в Ірпені, куди Лишега-Мишега ні за що б не поїхав, а в якомусь київському поплавку. Лишега чекав на нас, оточивши себе двома красивими дамами, з рукавів його пальта сипалися риб’ячі кості і мінерали, він погладжував свою осанисту ірландську бороду і кілька разів запитав мене, чого я такий напружений. А як не бути напруженим, коли в тобі ще принаймні половина — це товариш молодший сержант, якого ти по краплі витискаєш із себе, і в той же час ти усвідомлюєш те, що перед тобою — сам автор рядка Елла Фітцджеральд мажеться глиною голубою. Мабуть, у цьому й полягала необхідність — напружуватися від усього, що діється навколо тебе. У кожному разі, коли ти питаєш про зародження Бу-Ба-Бу, то Ірпінь відіграв у цьому цілком особливу роль — ми перетнулися з Ірванцем, якого в цьому тексті я чомусь волію називати Ірваном.

І він переконався, що жодне з твоїх очей не є скляним?

Браво! Цитата як ніколи доречна. Це було перше, що я від нього почув: Слухай, старий, а в тебе, виявляється, око не скляне! Але мені ще пощастило. Коли Ірван уперше зустрівся з І-ком, то він сказав приблизно так: Привіт, Сашко! Я теж Сашко! А ти, Сашко, візьмеш у мене в рот, у Сашка? Це належало і почасти й дотепер належить до його стилю — нариватися при знайомствах. Не дивлячись на ефект скляного ока, я відразу до нього прив’язався, він показав мені з кілька десятків своїх загалом похуїстичних віршів, «Санітарочку Раю», «Все-таки ще по-божому», «Артюра Рембо», і я ще раз відчув близькість. Ще раз після Неборака. Тобто ще тоді ж, в Ірпені, я сказав йому, що ми повинні щось придумати утрьох. Відтоді я паралельно листувався з кожним із них зокрема і так ми наближались один до одного. Аж поки у квітні вони не зустрілись у Львові.

Без тебе?

Так. Ми заздалегідь вибрали середу, щоб і я зміг приїхати. Фактично все тільки на мені й трималося — вони ж навіть ніколи раніше не бачились. Але мене збила з ніг якась абсолютно вбивча застуда, і я провалився в гарячку ліжка з вироком «тридцять вісім і вісім» — це я зараз цитую зі своєї поемки «Двадцять років по чому?». Зрештою, ось тобі довший шматок, із самого початку: У квітні вісімдесят п’ятого, // того самого дня, коли Сашко з Віктором // вже третю годину кружляли навколо львівського Оперного // у пошуках один одного, але перш усього — мене, // котрий мав забезпечити їхнє знайомство, // звести їх докупи, зіштовхнути дружньо лобами, а сам // попередньої ночі провалився в гарячку ліжка // з вироком «тридцять вісім і вісім», // тож до ніякого Львова так і не вирушив, // хіба що потаємними стежками галюцинацій, // про що ані Віктор, ані Сашко ще не знали, // вже третю годину кружляючи навколо львівського Оперного // з єдиним бажанням і прагненням — з’їздити поміж брів // цьому Андруховичу мудакові, щойно він з’явиться, // але той, тобто я, не з’являвся навіть з галюцинацій, // тож на четвертій годині кружлянь вони вкотре зіткнулися, // зітнулися поглядами. // Так дивляться лише поети, подумав кожен з них. // «Ви — Ігор Неборак?» — запитав // Сашко. «А Ви — Андрій Ірванець?» — не втримався Віктор. Так починається та поемка. Слухай, залишмо Бу-Ба-Бу для наступного разу, там забагато всього. Ось тобі інша пожива, я маю на увазі поживу для роздумів — Горбачов.

А що з ним таке?

Просто ще того ж самого дня він, здається, проголосив початок чогось такого, що було назване пєрєстройкою. Мені здається, саме так — того самого дня, коли я лежав у гарячці, а мої друзі обнюхувалися коло львівського Оперного.

Чудово. Тоді я все-таки запитаю тебе про твою першу книжку. Це потрапляє в тему. Коли вона побачила світ?

Десь так у вересні 85-го.

Що все-таки трапилося? Чому ти прийняв цю гру, чому ти пішов назустріч Системі й погодився на офіційне видання твоєї книжки? Якщо я не помиляюся, вересень 85-го — це час, коли Система вбиває одного з ваших засуджених поетів.

Ти не помиляєшся. Саме так, вересень 85-го. Але не треба й мене робити співучасником цього вбивства.

Йдеться не про це. Я хотів би, щоб ти пояснив мені, як відбулася ця зміна — ти вирішуєш стати офіційним письменником.

Чорт забирай, а про що я тут сьогодні розповідаю увесь цей час?! Чи я до цих стін говорив?

Не треба нервувати. Йдеться не про звинувачення, як ти розумієш. Можливо, лише про коротке сформулювання, якесь узагальнення. Мене цікавлять формули.

Окей, дай мені спробувати. Отже, так. Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то значить ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об’єктивно поет хоче, щоб його почули. Задля цього він може вдати, ніби приймає деякі правила тієї гри, що її веде Система. Зауваж: не гру як таку, а деякі її правила. І тут ще питання, хто кому йде назустріч. Або, як писав Неборак, це ще питання, хто за ким спостерігав. Той поет, якого знищили у вересні 85-го, Василь Стус, так само завжди думав про опублікування своїх віршів. Гаразд, це не моя справа — думав він чи не думав. Моя справа — це мій час. Той, до якого потрапив я. Цей час, починаючи ранніми 80-ми, але особливо 85-м роком, був чимраз більше несхожий на всі інші, попередні часи. Фішка не тільки в Горбачові чи пєрєстройці, а в тому, що Система вийшла з рівноваги. Це час до часу з ними, системами, трапляється — раз на тисячу років, наприклад. Це абсолютно фізичне явище, таке собі неминуче сходження з рейок. Тобто і фізичне, і метафізичне — два в одному. Моє щастя в тому, що я, у тому числі я, потрапив на це party. Усе розкручувалося дедалі катастрофічніше. У сенсі Прекрасної Катастрофи, звичайно. Спершу вони видали антиалкогольний указ, а відтак вибухнув Чорнобиль і все загорілося.

Ти пам’ятаєш ті дні?

Ха, як можна не пам’ятати? «Динамо» саме виграло Кубок кубків. 2 травня в Ліоні вони здєлалі «Атлетико» — 3:0. Коли на останніх хвилинах матчу Блоха, а потім Євтух забивали свої м’ячі, все навколо аж диміло від радості. І в ті самі хвилини Чорнобиль також димів, з гелікоптерів у реактор тупо сипали пісок, червону глину і свинець, а сотні пожежників отримували свої смертельні дози. Офіційну інформацію було затиснуто, пригадую лише малесеньку, з 5 газетних рядків, доверстку на останній шпальті святкового номера — мовляв, так, певні проблеми є, щось негаразд, але все під контролем, don’t worry, трудящі, вітаємо з першотравнем. Звичайно, існувало ще таке джерело, як західні радіоголоси, але хто б їх слухав? Я, наприклад, не слухав, бо не мав приймача відповідного класу з відповідною антеною.

«Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла. Уже в перші дні травня багато хто з нас пережив близьку присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст», розлитої повсюди, в садах і квітах, у водах і повітряних струменях, усередині жител, у надрах людських тіл, які зненацька засвітилися своєю тимчасовістю. Смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір». Я процитував за тобою. Цей текст називається «Чорнобиль, мафія і я».

Ну так, звичайно. Коли я в ньому пишу про перші реакції, то це означає реакції дальших травневих днів. Десь під кінець першої декади травня стало ясно, що це жах. 9 і 10 травня я провів у Львові, де ми пиячили з приводу відразу двох ювілеїв — Неборака і Малковича. Вони якось майже водночас народилися, таке собі тимчасове перевиробництво поетів. Іван, тобто Малкович, ледве доїхав з Києва. Скидалося на те, що всі місця на потяги в західному напрямку моментально розкуплені, півміста намагалося кудись утекти.

«Втікалося переважно на захід, у нас чомусь завжди втікають на захід, але внаслідок існування залізної завіси цей захід обмежувався заходом України, сховане горами Закарпаття уявлялось такою собі Швейцарією, тож я ніколи не забуду ці переповнені вокзали, жінок з дітьми на руках, задуху, сварки, зімління вагітних, безнадійне і кількагодинне вистоювання в чергах до кас, фантастичні ціни у спекулянтів, липкий, вже майже смертний піт на обличчях і долонях».

І пилюку. Її носило вітром, недобрим і теплим, ніби альпійський фен. Від такого вітру починаються носові кровотечі. Але ми передусім пиячили, нас назбиралося з двадцятеро, якісь молоді поети, художники, пару музикантів, дівчата, якісь шльондри зі спортивної школи, ми засіли в підвалі під спілкою письменників і наливалися по саму зав’язку. Або й вище. Як там у моєму тексті, дослівно?

«Алкогольні прозріння спалахували в черепах і нутрощах одночасно — стояння перед лицем чогось великого і страшного відчулося майже фізіологічно».

Саме так. І оскільки ми були все-таки молодими поетами, то не могли не жартувати з приводу слів — таких, як світло, сяйво чи промені. Швидше за все, відтепер їх мусила б заборонити цензура. Ми не могли не жартувати з приводу тієї, іншої смерті. Бо що нам залишалося? Це особливе відчуття — припускати, що ти вже так чи інакше ковтнув свою пилинку світла і в тобі почалося, рушило, процеси пішли, невдовзі ти востаннє засвітишся зсередини і розпадешся на стронцієво-цезієві тільця. І як можна було не жартувати, коли радіо й телебачення уже настійливо рекомендували мешканцям міста і області щодня ретельно промивати волосся шампунем? Але поруч із радіо й телебаченням існувала ще одна — альтернативна інформаційна сфера: витоки, розмови, чутки. Згідно з нею, все червоне вино, а також йод і кальцій зосереджено в парткомах, усі дозиметри взяті під контроль першими відділами, вся онкологічна статистика — безпосередньо кагебе, а знайомі лікарі начебто пошепки радять знайомим вагітним жінкам почиститися, бо нічого доброго в них і так не народиться — хіба що музейні експонати. Ну так, діти. У березні в нас народився Тарас, тобто йому не було і двох місяців, коли все це сталося. Звісно, що найбільше ми боялися за нього і певний час навіть перестали бувати з ним на повітрі. Хоч потім вирішили, що невідомо, де більше радіації — назовні, всередині?

«…я часто й багато вивозив на прогулянку сина — до приміських озер, садів, до старого єврейського цвинтаря, до зруйнованого річкового млина — куди завгодно, подалі, геть з очей. Так було вигуляно з десяток нових віршів, слова "чорнобиль" немає в жодному з них…».

Але досить частими є натяки на світло і смерть. А також на буяння зелені. Вона того літа і справді так і поперла звідусіль — можливо, справді від радіації? Так ніби влаштувала нам прощальний сезон. Тому мені й писалося щось таке, як Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. // Ми поспішаємо жити, немов після мору. // Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, // ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне. Або у «Повчальній травневій прогулянці», де з’являються приозерні городи і маленькі землевласники, що визбирують ранню і рясну полуницю, анітрохи не дивуючись

такій невблаганній земній родючості. Уявляєш — невблаганній родючості? Урожай смерті, полунична агонія. Ну і таке інше. Скажімо, «Футбол на монастирському подвір’ї» починається з того, що такої зелені не бачено сто років, а може й більше. Слід було тільки виразно наголосити слово такої. Або «Країна дітей», де знову з’являється це недобре світло: і згіркле світло плеще променево. Чому саме згіркле? Бо чорнобиль — це полин, а полин гіркий. І який там Павло Алеппський, яке ХVІІ століття? Але це занадто специфічно — ти не знаєш контексту.

Зате я розумію, що пишучи «Середмістя», ти став на слизький шлях класицизму.

Аж так? Можливо. Можливо, що навіть не можливо, а точно. «Середмістя» — це книжка, в якій мене вперше ловить за яйця проминання часу. Я почав писати ці вірші, коли мені було 25, а фактично завершив десь у 27. Якоюсь мірою це моя прихована біографія. Тобто це насправді не вірші, а події. «Колискова першого дня» — це перше побачення з Тарасом, якого ми щойно привезли з пологового і звідси передчуття весни, запах перших пролісків у западанні сутінків. «Опівнічний політ з Високого Замку» — це одна з моїх зрад, але швидше лірична — з тих, коли сексуальне збудження ближче до світанку виявляється просто ідіотським непорозумінням. «Її пальтечко радісне й червоне» — це про Софійку, по середах увечері я зазвичай приводив її з дитсадка. Я вичікував у передпокої, поки вона однією з останніх тихенько вислизала з-за столу, їх там вічно годували вареною рибою з тертим буряком, цього неможливо було їсти, хіба що розмазати по тарілці. «Футбол на монастирському подвір’ї» — це наші з Ніною блукання у старому Чернігові. А «Серпень. Дністер» — це ми з Мідянкою в гостях у Вано Пеника, в його селі над Дністром, там і справді сильно відчувається тисячолітня спека, а з лопухів так і лізуть усякі археологічні уламки. Я в ті роки шалено любив поезії Філіпа Ларкіна, звісно, в російських перекладах, бо українських ще не було, і десь часом підхоплював його інтонації. Джон Сідгартга казав про Ларкіна very fucking poet, він одного разу спиздив для мене в публічній бібліотеці міста Ноттінґам книгу його вибраних віршів. Але це так, мимохідь. Джон Сідгартга ще постане перед нами, я сподіваюся. Ти ж запитаєш про нього, правда?

Правда.

Так от, «Середмістя» — це подальше відкривання Франика. Його, «Середмістя», архітектура і весь цей спориш на уламках кераміки — це дальше занурення у своє місто. Звичайно, там залишається ще досить багато Львова, «Три балади», наприклад. Але передусім це Франик, міфологізація простору, в якому я так чи інакше мусив намацати свої улюблені вузли сполучень. Виявилося, що цей простір уже переважно описаний, але фрагментами і лише на рівні чернеток, якихось етюдів, начерків. У ті часи мені щоразу траплялися люди з першоджерелами. Від них я позичав переписані їхніми ж руками таємні зошити — шматки Баронча, виписки з Шарловського. Однак передусім я читав з будинків, дерев і каменів. Я пізнавав усе нових і нових типів, вони здалися мені вже навіть не типами, а архетипами, паралельно присутніми у кількох інших вимірах, це стало моїм черговим зайобом — писання їхніх портретів, угадування в кожному з них нескінченних шарів і нашарувань. З одного боку ми були друзями і багато разом пиячили, переважно в майстерні Олега Заставного, в глибині одного з таких типово франиківських подвір’їв, де тебе абсолютно накриває всією колишньою містечковістю. Гаслом тих часів, отже, мені видається «Ми пили в Олеговій майстерні». Ми пили попри антиалкогольний указ і повсюдно порозставлювані на таких, як ми, пастки медвитверезників. Ми пили і зачаровувалися навзаєм. З іншого боку я намагався відчитати в кожному з них його власну гіперметафору. У «Середмісті» таких віршів є, здається, чотири: «Циган Василь», «Фульмен», «Фотопавло» і «Ярослав Ґарсія Лорка».

Ого! Хто цей останній?

Ти потрапляєш у десятку, коли запитуєш саме про нього. Ярослав Довган! Поет і мій кум, а також кум і мій поет. Ми ще не знались, а до мене вже гнало хвилю: Довган, Довган, Довган. Гандов, як сам він пізніше себе назвав. З ним вийшло трохи так, як із двійниками. Не знаю, чи тобі доводилося таке пережити, мені доволі часто. Ти йдеш яким-небудь містом і раптом бачиш, як тобі назустріч суне хтось, кого ти знаєш. Хоч міг уже років з десять не траплятися. Ти не встигаєш навіть здивуватись, а твій знайомий уже зовсім близько, і тут ти розумієш: це ніякий не знайомий, ця людина просто надзвичайно схожа на твого знайомого, такий собі двійник. І в усьому цьому не було б нічого містичного, якби хвилин через шість-сім після цього тобі таки справді не зустрічався той самий знайомий — цього разу вже дійсний. Я думаю, що наші знайомі просто висилають поперед себе всіх тих двійників. Це так, ніби вони готують нас до зустрічі із собою. Траплялося?

Не звертав уваги. Але цікаво.

Так от — з Ярославом Ґарсією вийшло аналогічно. Я його ще не бачив, а вісті про нього вже надходили. Вони зводилися до трьох речей: перша — він учився в московському Літінституті, друга — він пише цілком дивні вірші, яких у нас ніхто й ніколи друкувати не візьметься, третя — його дружина естонка. Чомусь усі без винятку мені це підкреслювали: його дружина естонка. Тож коли в лютому 85-го він вітром перемін увірвався до газетного цеху і викликав мене на перший спільний перекур, я по-дурному запитав його слухай, а твоя дружина справді естонка? На п’ятій хвилині розмови ми вже чулися так, ніби стали найближчими на світі дружбаками. Втім, я можу й перебільшувати. У кожному разі з того дня в моєму житті з’явився хтось, із ким я цілком і дощенту відкривався. І відривався теж. Думаю, це було взаємно. Ми потребували один одного, ніби якісь, курва, коханці, але значно сильніше. Ми не просто безліч разів пиячили, удвох і в ширшому колі, ми передусім давали один одному — книжки, вірші, поезію, сигарети, фантазії, історії, божевілля, спокій, еротизм, аскезу, чай, сміх, каву, певність, гумор, подив, дні, вечори, ночі, спогади, перекази, силу, вічність, шал, безсоння, безглуздя, безсмертя. Наші риб’ячі гороскопи зобов’язували. Ми влаштовували собі дивовижні середи з постійною зміною місць і просторів, пішими переходами з однієї криївки до іншої, ми вели за собою роз’ятрені загони тимчасових співучасників і — все одно — на завершення мандрів лишалися тільки удвох. Загалом це могло тривати й до ранку, хоч я найбільше любив, щоб лише до першої-другої. Наша остання розмова десь на роздоріжжі під останню ж таки сигарету виявлялась, як правило, суцільною психоделікою. Розширення свідомості визначало неосяжність душі та останніх обіймів. Минув рік — і я попросив його стати хрещеним батьком мого сина. Відтоді він мені кум. Ти цього не знаєш, але можеш мені повірити — це важливо. Я певен, що він ще не раз нагадає про себе в нашій з тобою розмові — то річковим риб’ячим сміхом, то мавп’ячою гримасою з якихось гущавин.

А ми рухаємося далі, так? Скільки часу загалом ти пропрацював у друкарні?

Півроку перед військом і чотири з половиною роки після. Ха, п’ять років рівно! Мені завжди здавалося, що сім. Я звільнився влітку 89-го. Але я знаю, звідки береться це відчуття, начебто цілих сім років. З довгих ночей. Мої робочі зміни часом тривали не по 7–8, а по 12–13 годин.

Увесь час когось ховали?

Не тільки. І не стільки. А перш усього тому, що Горбі виявився до біса говірким, активним і непередбачуваним. До того ж, він ніколи не читав з папірця. Тобто його виступи з безліччю алогічних імпровізацій розвалювали ТАРС, цензуру, інформвідділи і вносили цілковитий хаос у всі наші виробничі процеси. Іноді довжина телетайпових поправок до його промов була втричі довшою, ніж самі промови. Зрозуміло, що через цього знакового добродія я недорахувався тисячі сновидінь. Усі ми, а передусім лінотипістки і метранпажі, тобто увесь передовий загін робітничого класу, дещо недолюблювали його за цю самозакохану балакучість. Хоч тепер я згадую ті ночі зовсім по-іншому: там був якийсь момент істини, в чеканні, курінні, порожнечі за вікнами, в усіх цих дірах на шпальті, скривлених лінійках, панічних світанкових підверстуваннях. Ну і, звичайно, наші з Васюном нічні роз’їзди. У паузах ми ганяли містом на його мотоциклі. Здається, ИЖ. Точно не «Ява» — ИЖ. Васюн був наймолодший серед метранпажів, того ж приблизно віку, що і я. Раніше він бив худобу на м’ясокомбінаті, тож називав себе бійцем 5-го розряду. Він був жилавий, крикливий і нікого не боявся, бо мав довідку з психіатрії. Він там перебував на обліку і часом казав я можу тебе вбити й мені не буде нічого. Мені він цього не казав ані разу — ми поверхово здружилися і вночі полюбляли куди-небудь разом рвонути. Часом це була колійова їдальня, її тримали відчиненою цілодобово, і там можна було о другій ночі нажертися теплим робітничим їдлом, не спускаючи при цьому ока з різношерстої цілодобової публіки — станційної, деповської, привокзальної: машиністів з помічниками, диспетчерів, шляховиків, колійовців, комірників, ревізорів, контролерів, головних контролерів-ревізорів, старших прийомоздавачів, молодших гайкозакручувачів, заслужених болтотримачів, шміровозів, шулерів, міліціонерів, циган, пасажирів, гебістів, солдатів, зеків, повій.

Повій?

Слухай, ти зможеш не перебивати мене, поки я не закінчу? Витримаєш?

Можливо.

Ну так от. Котроїсь ночі влітку 88-го ми вкотре загрузли в невідомості: Горбач улаштував у Москві якусь нев’їбенно важливу для нього та всієї країни партійну конференцію, о сьомій вечора ми отримали заключні шматки його промови, але близько десятої, коли все нібито більш-менш налагоджувалося, телетайп вистукав попередження, що до виступу тов. Горбачова протягом кількох найближчих годин обов’язково передбачаються поправки. Якісь безконечно світлі голови в інформуправліннях, швидше за все, поки що божеволіли і не знали, як їм бути з механізмами гальмування та багатьма іншими слизькими темами того виступу. Близько опівночі, цілком за Телоніусом Монком, телетайп мляво ожив і почав видавати перші поправки. З усього випливало, що ламатимуть чи не кожне речення. Я сказав залетіли до ранку, а Васюн давай трохи розслабимося. Бо нам і справді світила велика пауза: поки прийдуть поправки, поки коректори їх повносять, поки лінотипістки повідливають їх у металі. Ми осідлали мотоцикл і погнали зле освітленим містом куди очі бачать. Тобто для мене це було куди очі бачать. Васюн же нісся єдино можливим курсом, яким проїхав би і з повиколюваними очима — по Пушкіна, повз парк і далі вперед у напрямку бамівських дев’ятиповерхівок. У нас є такий спальник, залізобетон, розпердуха і сморід, називається БАМ — це означає, що він десь аж на краю світу і для життя майже непридатний, хоч там і живуть якось десятки тисяч людей. Десь у його нетрях Васюн і сказав приїхали. Отже, він суне попереду у своїй чорній вітрівці та червоних спортивних штанах, я два кроки позаду. І все, що я знаю — ми йдемо пограти в дев’ятку. При цьому не уявляю собі не те що правил гри, а навіть і того, чим у неї грають — картами, кеглями чи шайбами. Ліфт, відома справа, не тягне, підіймаємося сходами пішки, все вище, здається, на саму гору, останній поверх. Або й не останній, хто розбере. Васюн штовхає двері одного з помешкань, і ми там. Але що означає там? Ти б ніколи не подумав — довгий-предовгий коридор, як він тільки міг влізти у цю малосімейку, а світла в ньому, як уночі в плацкартному вагоні — ну ти знаєш, саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Те, що в армії називають дєжурним свєтом. І тепер ми вже крокуємо тим коридором, так само один за одним — Васюн і я, причому крокуємо якось незрозуміло довго, а звідусіль, тобто з боків і спереду — сплески криків, реготу, розмов, співів, геві-метал, квартет баяністів, пісні східних слов’ян, радіо «Промінь» і тому подібні шумові ефекти. Але ми все йдемо — і йдемо доти, поки не впираємось у двері, старезні різьблені двері, височенні, двостулкові і двохсотлітні, такі, що годилися б радше до якогось палаццо на Шевченка чи тодішнього Маяковського, але не до цієї бамівської нори, так от — за ними починаються кімнати, здоровенні покої — модерн, ампір — п’ять або й шість, і всюди товчеться якесь чоловіцтво, повно всіляких добряче засмальцьованих типів, з вигляду гробарів або тромбоністів, поміж ними часом сновигають якісь вислозаді тьотки з персоналу, хоч на 95 відсотків то все-таки суто чоловіча компанія, армія ночі. Так ми переходимо з кімнати в кімнату і я щоразу встигаю лише засікти, що в кожній з них — своя правда і сила і воля, бо тут насправді ціла імперія: і самогонний клуб, і конопляна курильня, і макова вітальня, і салон гральних автоматів, і однорукі бандити, і змагальня в наперстки, і російська рулетка, і стриптиз-голл, і домашній порнотеатр, і врешті той бордель з дев’яткою, тобто дев’ятьма вишикуваними в ряд голими дупами і нетерплячою голосною чергою, в якій кожен затискає в долоні свої спітнілі дев’ять рублів, усі однорублевими. Ясно, що Васюн тут же прилаштовується до хвоста черги і подає мені знак, мовляв, давай, пропихайся, ставай переді мною, зараз усе почнеться. Я спазматично думаю як би його не образити: мені зовсім не хочеться цього атракціону, у мене ж навіть не встане на стільки дуп відразу, тож у мить, коли він радісно спускає до колін свої червоні спортивні штани, я кричу йому щось типу зараз, зараз, я зараз — і прожогом вискакую через наступні двері, що б не підстерігало мене там, за ними, я ще чую спиною, як він гукає Юрік, не бійся, вони не триперні, але це вже останнє, що я від нього чую, далі мене цілком поглинає тиша, уявляєш, вистачає закрити за собою двері, як раптово все обривається і настає цілковита тиша. У глибині нового простору мене притягує велика світляна пляма. Отже, я йду на неї, на це світло, бо що мені залишається, і бачу в ньому стіл, а при столі когось, хто вже давно чекає на мене і заманює пальцем — ближче, мовляв, молодий чоловіче, ближче, ближче. І чим ближче я підходжу, тим з меншою певністю можу сказати, хто це — Він чи Вона, Ворожка чи Ворог. Але передусім ця скриня, чорна скриня завбільшки з дитячий ляльковий театр, по центру стола. Воно питається що, прийшов? І відразу запрошує мене дивитися всередину, я схиляюся над столом і зазираю через шпарину у тонкій, помальованій чорним стінці. Тоді відбувається щось таке, чого я досі не можу пояснити.

О, стає цікаво!

Ти обіцяв не перебивати, правда ж? Так от — усередині скриньки, виявляється, справжній театр, наприклад, львівська Опера чи щось тому подібне, і повна зала людей, і велетенський оркестр, десь із півтора сотні струнних, духових та ударних, причому не в ямі, а на сцені, і ще на сцені попереду оркестру стоїть блідий арлекин Віктор Морозов, як завжди, з гітарою і співає першу з «Трьох балад», він називає її «Трубач», хоч у мене цей вірш означений інакше — «Лемберзька катастрофа 1826 року», але як назва пісні це, звичайно, не працює, а «Трубач», безумовно, так. Найцікавіше, що він, Віктор, на той час і справді вже записав ту баладу на фірмі «Мелодія». Щоправда, цілком мінімалістично — гітара, голос і все, хоч цей голос після кожного куплету й поривається стати трубою. Але тут — цілий оркестр, 50 скрипок і віолончелей, Великий Звук, симфонічна ейфорія, ейфорійна симфонія. А далі стається вже цілком незбагненне. Я опиняюся там, на тій же сцені, і саме вчасно, в мить, коли Віктор доспівує перший куплет, а це може означати тільки одне — що я залишаю своє верхнє тіло назовні і проникаю всередину скриньки вже без нього, я протискаюся в ту саму шпарину, крізь яку щойно моє верхнє тіло на все це дивилося, так от, я встигаю протрубіти той програш, у мене в руці труба, бо Трубач — це, виявляється, я, і ми перетинаємо сцену нашою невеличкою посмертною групою, один трубач, двох жовнірів, кількох робітників, усе як і належиться, ми сходимо в яму, а потім усе глибше і глибше, з другої половини — протягом останніх трьох куплетів, починаючи від слів поховані під вежею, — балада звучить значно тихіше, оркестр навшпиньки покидає сцену цілими секстетами, голос Віктора віддаляється, тобто він лишається на поверхні сам із собою, це я віддаляюся, хоч я ще чую його — саме настільки, аби своєчасно відповідати з глибин програшем, бо ми ж ідемо вниз, у дедалі густіші сутінки, проходимо крізь усі можливі нашарування сміття, хламу, кераміки, золи, скелетів, глини, вапняків, слюди, ми дійшли до самого дна, до дна камінь, до останньої межі між корою та мантією, Боже, як темно, невже це буде саме так — цілковита, абсолютна, чиста, без жодної домішки темрява і нікого, нікого, нікого навколо, стільки темряви і стільки тиші жодному з нас не витримати, тож я реву і хриплю у рештки своєї труби, поки ще можу, я повторюю ту саму суремну фразу тисячу або й десять тисяч разів. І ця фраза, ця підземна відозва триває в мені аж до моменту, коли все обривається, але — що цікавіше — триває й після цього моменту. Пів на третю, ніч, ми несемося мотоциклом через цілком уже мертве місто і, ніби найзапекліші фанати якого-небудь «Урагану», розриваємо тишу зухвалим дуетом: він клаксонить, я дмухаю у пластмасовий деренчливий ріжок — ми класно розслабились і тепер повертаємось, ясно? Але якби не ці чорні крила вітрівки переді мною, то я б ще подумав, чи той, хто зараз клаксонить, насправді всього лише метранпаж газетного цеху.

Ти закінчив?

Здається. Так

5. СУДДЯ ДАЄ ПОГРАТИ

Де і коли відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу?

Тоді це називалося Молодіжним театром. Мала сцена. Київ, 21 грудня 1987 року.

Звідки ця точність у датуванні?

Не знаю. Мабуть, це конфронтація з часом. Час маркується датами. Пришпилюється ними до хребтів наших історій і розвівається услід, мов церата. Крім того, саме ця дата легко запам’ятовується, бо це уродини Сталіна.

І ви його вшанували?

Нашим першим вечором? Навряд чи. Якраз це найменше нас цікавило.

Як усе стало можливим?

У театрі почалися зміни. З Москви приїхав Лесь Танюк і став головним. Життя зрушило з місця.

І він сам вас запросив?

Усе вигадав Неборак, аспірант в устах венер. Відтоді він років на п’ять стає мотором більшості наших акцій. Неборак описав йому нас, це сподобалося, він відчинив двері.

Це був спектакль?

Це було спектакулярно. Якоюсь мірою. І режисером начебто був Проскурня. Ти що-небудь чув про такого?

Ні. Як це виглядало?

Спершу читали актори. Такий нібито пролог з нашими юнацькими соплями. Щоб начебто показати, якими ніжними та юними були ми ще років п’ять тому. Хоча ні — спершу виступив Танюк і сказав, що все це дуже нагадує йому золоті 20-ті з усіма тими груповими забавами: футуристи, неокласики, МАРС, ВАПЛІТЕ. Нам це, звісно, полестило.

Тобто в 20-ті роки у вас діялося щось цікаве?

У нас завжди діялося щось цікаве. І невидиме світові. Але 20-ті роки — це особливий вибух. Це час, коли ми стали чемпіонами Європи з поезії, в неофіційному гамбурзькому заліку. Поки всіх наших чемпіонів не перетрощили й не постріляли, але то вже здебільшого у 30-ті. Бачиш, з усього цього раптово таки вилазять роги товариша Сталіна.

Happy birthday! Потім читали актори. А потім?

Потім ми зробили декілька кіл. Кожен читає по 3–4 вірші і передає голос наступному. Відтоді ми так і чинили на всіх подальших вечорах.

Якісь додаткові ефекти?

Проектор зі слайдами — малярство Кауфмана, Коха та інших. Кауфман і Кох не спали — вони приїхали на той вечір до Києва і маніпулювали технікою. Неборак порівняв їх з добрими гномами.

Музика?

Віктор Морозов — щоправда, магнітофонний. Живим він саме гастролював у Лаосі.

Публіка?

Фантастична! А які дівчатка! Які майстри художнього слова! Валерій Шевчук, приміром. Або Юрій Павлович Чемодан. Ясно, що все переповнено, забито до останнього проходу. Додай свист і верески тінейджерів. Як і масове змокріння у дамських міжніжжях.

Яким чином вдалося їх усіх там зібрати?

Це були часи бездоганного функціонування циганської пошти. Подібного типу новини передавалися, мов поцілунки — з вуст в уста. Усі хотіли, розумієш?

І жодної реклами?

Здається, Кауфман і Кох, K-und-K, надрукували сотню запрошень, до речі, дотепних. Формально вони розіграли наше число. Тобто число три. На сьогодні це унікальна пам’ятка історії. Чи культури? Один примірник такого запрошення нині коштує близько двадцяти тисяч євро.

Знайшлися покупці?

То був жарт. Надалі я буду тебе попереджувати.

Чому число три? Чому ви зібралися саме втрьох?

Після того, як Рябчук поговорив зі сцени, в самому кінці того вечора, дехто подумав, ніби нас четверо, і четвертий — він. Відтоді це всіляко переслідувало нас — намагання сторонніх людей з’ясувати, хто є четвертим.

Але четвертого не існувало?

Не могло існувати. Три — це довершене число. А чотири — так собі, нічого цікавого. Якщо від чотирьох відняти один, то вийде трикутник. Але якщо від трьох відняти один, то вже нічого не вийде. Ми вигадали нашу фігуру таким чином, щоб жодного з нас неможливо було від неї відняти. Ми виявилися стихійними піфагорейцями. Хоч того першого вечора було здійснено ще одну спробу стати четвертим. Ні, навіть четвертим і п’ятим. Перетворити Бу-Ба-Бу на зірку. Якось так ближче до завершення почулись нецензурні крики зі сходів, потім до зали завалило двоє незле вставлених типів, з яких один був поетом Маленьким. Не маленьким поетом, а саме поетом Маленьким. Він уже котрийсь день блукав Києвом зі свіжо купленою новорічною ялинкою на плечі. Ялинку він мав доставити до міста Душанбе, в якому переважно жив і займався персами. У сенсі не жіночих, а перської літератури. Так він і ходив з тою ялинкою по всьому Києву вже не один день. Завдяки тій ялинці його вже всі у Києві розпізнавали і казали на нього таваріщ із Душанбе. Другим виявився не знайомий нікому з нас Іван. Цей Іван теж захотів вилізти на сцену і прочитав дуже довгого вірша про суд з приводу якихось аліментів на дитину. Його читання публіці так само дуже сподобалося — по завершенні всього ціла купа дівчаток хотіла від нього автограф. А, може, й дитину, хто знає.

Тобто це був успіх?

Так — і його, і наш. Юра Жигун потелефонував наступного дня до Неборака і сказав, що в нього ще досі відхідняк. У ті часи вірилося в поезію. Це переживалося цілком максималістично. Від перенапруження я зліг, щойно повернувся додому. Мене знову зламала якась безіменна застуда, абсолютна застуда, застуда в чистому вигляді — на ранок мої губи обкидало, ніби Моцартові у фільмі Формана. Ми лише пару тижнів як подивилися той фільм, і виправляючи мене на вечір до Києва, Ніна сказала щасливо тобі там, Вольфі. Подібні речі просто так не говоряться, ти знаєш. З цього все й почалося.

Ти вкотре вимовляєш цю фразу. Про те, що все почалося.

Ну, бо так я й живу. Суцільне відкривання нових і нових вікон у Windows.

Ваш другий вечір. Пам’ятаєш його так само добре?

1 квітня 1988 року. Зала спілки письменників. Людей утричі більше, ніж вона може вмістити. Стількох нефорів у дертій джинсі та з кульчиками в носах ті стіни ще не бачили. Тобто ми відчутно оновили затхлу атмосферу закладу.

Ти був членом спілки письменників?

На той час так. Щиро кажучи, зараз я трохи жалкую про це. Але тоді здавалося, що це дає більше прав. Усі йшли туди за своїми правами — навіть найасоціальніші фріки. Я зробив те саме.

Зараз ти не є членом спілки письменників?

Ні, починаючи з 96 року. Тебе аж так цікавить саме ця тема?

Не надто. Як відбувся той другий вечір?

Цілком пристойно, місцями сенсаційно. По закінченні ми, оточені десятком рідних і близьких, набилися до майстерні Жигунової жінки Наталки, звідкись ми мали цілі декалітри коньяку і — що ти думаєш ми там робили? Далі читали вірші! Рідні і близькі теж читали вголос — ті з них, які були поетами. Після котроїсь чарки Гера зажадав, щоб поляки вийшли геть. Поляками вважалися Влодко Наконечний з Ларисою. Гера завжди влаштовував подібні сцени, у кожному товаристві мусив бути хтось, кого він на певній стадії пиятики виганяв геть. Розумієш, насправді це було значно важливіше від самих вечорів — перетинатися, бути разом, разом переживати ці сплески, зіткнення, провали і простріли свідомості. Я тобі просто зачитаю — це називається «Аве, Крайслер!», написано 12 років тому, себто зі значно ближчої до тих початків часової перспективи. Слухай: Ми не розробляли програм і маніфестів, не підписували жодних комюніке чи меморандумів. Ми просто вигадували вірші і читали їх — спершу один одному (і я в житті не мав таких геніальних слухачів, як ці двоє!), потім — для ширшого кола свідків Бу-Ба-Бу, наших адептів і симпатиків, урешті — для публіки, що приходила на влаштовані нами вечірки, число яких, до речі, сягнуло десь так тридцяти (трьохсот тридцяти, хочеться сказати). Розумієш, найперше йшлося про те, щоб писати вірші один для одного, хоч зараз я думаю ще інакше: не стільки писати, скільки проживати свої вірші один для одного. Вистачало три доби прозависати в Неборака у Львові — і відразу ж виникали які-небудь «Липневі начерки подорожнього». Десять віршів, написаних протягом дня і половини ночі. Це не могло складатись інакше — стільки ходінь, блукань, спеки, дівчат, поганого алжирського вина, смердючих під’їздів, трамваїв, розмов у ліжку, цитат, прикмет, стільки всього не могло не вилізти всілякими липневими начерками. Ти знаєш мій вірш «Ребро», правда ж?

Так, пам’ятаю.

Одного з тих днів Неборак домовився зі своїми медичними знайомими і нас допустили до їхнього закритого музею патанатомії. Це одне з тих місць, де світова змова лікарів робиться очевидною. Нікому, крім них, цього не можна бачити, йдеться-бо про здискредитовану природу людини. Це щось таке, наче поезія Ґотфріда Бенна зсередини. В його поезії почуваєшся, як в анатомічній майстерні. Ти ходиш по ній, розглядаєш так звані об’єкти, вдихаєш запах антисептиків, бліднеш і намагаєшся зберігати почуття гумору. З того разу мені запам’яталися велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований на шкірі грудей — якраз над пиптиком — орден героя. Були також ампутовані для історії руки останнього львівського ката. Офіційно останнього, мається на увазі, бо насправді це ремесло існує там донині, але таємно. Усе це зберігалося в різної форми і розмірів посудинах, заповнених питним фізіологічним розчином. Здається, я заповів тій майстерні своє ребро. Я все ще вірю, що з мого ребра будуть люди.

Ви спали разом?

З ким, з Небораком? Чого ти питаєш?

Коли ти перелічував усе, що ви переживали у Львові, ти згадав і розмови в ліжку.

Ага! Он як! Ні, наскільки пригадую, Неборак у домі своїх батьків мав цілком окреме ліжко для гостей. Проте якщо гостей траплялося більше, ніж один, то вони мусили спати в одному ліжку. Тому якщо я справді з кимось із них спав, то радше з Ірваном. Він уві сні жахливо копається і, щиро кажучи, скрипить зубами. Принаймні тоді було так, він копався і скрипів, а як із цим зараз, не знаю, я ж із ним уже скоро 20 років, як не спав. При цьому його не добудишся — удень він значно більше за інших говорить, жестикулює і рухається, а вночі вирубується значно глибше за всіх інших моїх знайомих, мабуть, знімає і ставить на зарядку акумулятори. Зате він має і свої переваги. Він худий. Тоді він був надзвичайно худий, а зараз він худий надзвичайно. Тобто в ліжку він не займає надто багато місця. Я взагалі волію худих людей — навколо них завжди значно менше неприємних запахів. Людина має бути легкою й сухою, мов корок.

Про що ви найчастіше розмовляли?

Коли збирались утрьох? О, це неможливо відтворити! Це була таємна мова птахів. У кожному разі ми багато сміялися, ми тільки й робили, що вибухали сміхом, ніби герої молдавського епосу. Учені хлопці й дівчата навіть вирішили віднести нас до сміхової культури. Пізніше мені довелося прочитати Бахтіна, щоб зрозуміти, до чого нас усе-таки віднесено. Виявилося, що наша поезія, а точніше, наші поезії є своєрідним ліричним карнавалом. Звучало це класно. Ми загалом не мали нічого проти. Я скажу навіть більше — ми в це самі повірили.

Нині ти вже не поділяєш цього?

І так, і ні. Страшенно важко намагатись уявляти, що б із усього цього розвинулось, якби одна з перших рецензій на «Небо і площі» не називалася «Ліричний герой карнавалу». Хоча чому б і ні? Повертаючись до твого запитання, про що ми розмовляли: зненацька мені подумалося, що ми на дев’ять десятих розмовляли віршами, розумієш? У кожному разі, коли влітку 87-го мені написалися перші речі з «Екзотичних птахів і рослин», я цілком свідомо робив так, щоб їх справді хотілося читати вголос. Я й раніше був поведений на фонетиці, можливо, це мої пригнічені музичні нахили й таке інше, але от приблизно від літа 87-го, коли мені писались «Арія Олекси Розумовського», «Павло Мацапура, злочинець», «Вольф Мессинґ», «Загибель Котляревщини», «Козак Ямайка», це стало для мене абсолютом. Я випробовував на звук і кожен рядок, і кожні піврядка, і навіть кожні півслова — губами, язиком, піднебінням.

«Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося б слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто — люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу». Пам’ятаєш?

Так. І навіть можу продовжити: «Якщо уявити собі карнавал, втілений виключно звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер. Це порівняння особливо приваблювало своїм максималізмом: точність поета має дорівнювати точності канатохідця (ну або повітряного гімнаста), для якого мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму означатиме падіння і смерть. Так і поет у вірші — він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури». Через багато-багато років я знайшов щось подібне у Лоренса Ферлінґетті в його Constantly Risking Absurdity, але гадаю, що ми з ним не перші й не останні».

Я теж так гадаю. Скільки всього ваших вечорів відбулося?

Ого, так відразу й не скажеш. Зараз уже ніхто не полічить, хіба що якийсь феноменальний Підрахуй. Проблема ще в тому, що починаючи з 89-го року, ми все частіше виступали в альянсі. Зали робилися все більшими, публіка хотіла все веселішого. Слідом за нами на сцену полізли ЛуГоСад, Пропала Грамота, Ху-Ха-Ху. Останні проіснували тільки один вечір. Потім ще ця історія з академією. У 88 році Неборак першим замислився над тим, що, ймовірніше за все, кожен з нас доживе до 2000-го. У це слабо вірилось тоді, але ймовірність виявилася стовідсотковою. На останні 12 років тисячоліття ми вигадали собі гру в нашу власну премію. Це щоразу мав бути вірш, опублікований протягом минулого календарного року. Тобто премія присуджувалася нами трьома за найкращий вірш року. Кожен рік ми розпочинали з того, що з’їхавшись у певній, надійно захованій від цікавого стороннього ока місцині, оточені секретарками, псами й охоронцями, всідалися за стіл таємних переговорів і вже не підводилися з-за нього, поки навзаєм не погоджували ім’я нового лауреата. У 88-му першим лауреатом став Малкович, на початку 89-го ми привселюдно вручили йому пляшку якогось віскі чи не пригадую вже чого. А втім, яке віскі в совковому гастрономі у 89 році? Ні, звичайно, то була горілка, от тільки якась рідкісна й дорога, тобто у пляшці нуль сім і обов’язково під закрутку. Це завжди була найдорожча пляшка, її вартість ми порівну ділили на трьох. Отже, цей момент з Малковичем є початком Академії Бу-Ба-Бу. На 2000 рік Академія мала налічувати 15 дійсних членів — трьох бубабістів і дванадцятьох обраних ними лауреатів з 1988-го по 1999-й.

І чим вона мала б займатися?

Хрін його знає. Як парость виноградної лози, плекала б мову. Ніхто з нас цього не знав, тому ми відразу й розпустили її, щойно створивши. Це діялось у травні 2000-го на сцені Львівської філармонії. Ми проголосили останнього лауреата, точніше, двох, Римарука та Геру, і заявили, що Академію, таким чином, засновано. Публіка почала плескати і поволі, ряд за рядом, підозріливо навзаєм переглядаючись, підійматися з місць. У Львові публіка любить поаплодувати стоячи. Коли всі до останнього підняли свої дупи, ми подякували і зробили наступну заяву — про саморозпуск. Знаєш, усе це гарно, але все це спогади про майбутнє, а ми з тобою наразі мусимо залишатися там, де й були — наприкінці 80-х.

І все-таки — скільки вечорів, бодай приблизно?

Триста тридцять. Або двісті двадцять. Принаймні так мені здається. При цьому кожен з нас узяв на себе якусь частину з них. Неборак усі ті роки жив у Києві, точніше гойдався маятником поміж Києвом та Львовом, у нього воно так і називається в одному з віршів — «Маятник». Це означає, що він організовував левову частину. Хоч у цьому випадку левовою мала б називатися та, що відбулась у Львові. Зрештою, у Львові теж він організовував — а хто б інший? Він жив на два міста, вдаючи аспіранта-натурфілософа. Від нього надходили всі на світі breaking news. У ті часи він дописував «Літаючу голову», ходив на руках, мовив черевом, перевертав ієрархічні піраміди і доводив публіку обидвох статей до масових оргазмів. Уявляєш — поезією! Не порнофільмами, а промовленою вголос поезію. Його телефонні дзвінки завжди означали якусь чергову зміну в моєму житті. Наприклад, пізньої осені 88-го він подзвонив і сказав увага, над тобою сходять зірки. Зірки сходили наді мною тому, що професор Дончик, до якого саме дійшов примірник моїх армійських оповідань, запущених у громадянське суспільство Рябчуком, отже, професор Дончик прочитав їх і дав читати далі — своєму синові Андрієві. Не просто так, а тому, що той як кінорежисер шукав сценарію для фільму — звісно, про армію. Йому від цього життя нічого так не хотілось, як зняти фільм про армію. До речі, ми служили в один і той же час. Ясно, що як такі мої оповідання сценарієм стати не могли. З них можна було витягнути хіба що пару сюжетів, якісь мотиви, настрої чи типажі, але потрібна була інша, наскрізна і цілісна історія. Отже, мені пропонувалося писати сценарій. Це було, як повідав би Ярослав Ґарсія Лорка, солодко і страшно. На самому початку 89 року, в один з перших січневих морозів, я вирвався до Києва. Увесь день ми з Андрієм проуявляли собі майбутній фільм. Найлегше нам давалася музика — такі тягучі електричні смури, щось типу «Pink Floyd». Усе інше провисало в тумані, попри те, що в нас було з мільйон точок дотику. Цікава штука: на відміну від мене Андрій служив десь дуже-дуже далеко, чогось мені здається, що аж у Забайкаллі. Це означає, що нас із ним у часи виконання священного обов’язку відокремлювало не менше 10 тисяч кілометрів. Гадаю, навіть більше. Але все, абсолютно все, всі нелеґальні механізми, неписані правила і внутрішні поведінкові фішки, вся масова свідомість, увесь маскульт і фольклор були ідентичними — що в мене, що в нього. Існували якісь дуже несуттєві різниці в несуттєвих деталях, про них уже й забулося. Гаразд, у них цивільний одяг новобранців пропускали крізь м’ясорубку, а в нас жбурляли у вогонь. І все ж на 99 відсотків усе з усім співпадало. Як це назвати — викликом просторові?

Швидше доланням того виклику, що ним є простір. Знавці імперій стверджують, ніби в цьому й полягає їхнє призначення.

Бачиш, який ти розумний! Ні, офіційна поверхня мусила бути єдиною, тут усе ясно — армія й існує на те, щоб уніфікувати. Мені ж ідеться про те, що на споді, про тінь, про паралельну структуру. Чому вона всюди теж була однаковою? Яким чином це передавалося — всі ці ритуали з ременями, пряжками, днями до приказу і маслом, усі ці віршики, пісні, приказки і прикмети? Так, оце нарешті і є правильне питання: яким чином усе передавалося й переймалося? Може, армія — це просто якась епідемія? У будь-якому разі з Києва я поїхав сильно перестудженим і зарядженим. Увечері я дивився на вулицю з вікна друкарні. З вікна третього поверху друкарні, коли не помиляюся. Діло було в саме Різдво, тоді ще офіційно ніяке не свято. Я дивився з вікна і бачив унизу групу вертепних перебиранців: Пастушків, Ірода, Жида, Трьох Царів, Ангела. На той час міліція вже переважно не чіпала їх. Вони тупцювали на зупинці і подзвонювали своїми дзвіночками. Потім підійшов автобус, до біса забитий, але вони все одно полізли у задні двері — Пастушки, Ірод, Жид, Тріє Царі, Смерть. Ну так, і Смерть, а як же без неї? Смерть з косою в переповненому автобусі, уявляєш? Останнім намагався запхатись Ангел, але в нього за спиною були великі ватяно-поролонові крила, і задні двері ніяк не хотіли закритись. Урешті той автобус так і рушив — із затиснутими у задніх дверях крилами. Вони світилися, боліли й заважали — дослівно за Костем Москальцем. Я подумав є. Герой мого сценарію мав стати вертепним Ангелом. Якщо ангела забрати на дійсну військову службу, він може померти від браку повітря.

Нічого такого у фільмі я не пригадую.

Бо у фільмі нічого такого й немає. Під час монтування виявилося, що ця лінія сильно конфліктує з головною, брутально-реалістичною. Щось наче два різні фільми, довелось один відтяти. Інший від цього, можливо, й виграв.

Мені подобається твоє «можливо». Але я хочу перейти до іншого. Як сталося, що ти врешті пішов з друкарні? На початку того року ти ще тримався за неї.

Знаєш, те вікно в газетному цеху виявилось її останнім словом. Більше нічого дати вона вже не могла. Я вже довший час обдумував, як би з неї нарізати. Виходило так, що я дедалі сильніше роздвоювався. З одного боку — бубабізм, публіка, мандрівний спосіб життя, свобода жестів і слів. З іншого — присмак цинку, рутина, чорно-білі шпальти, трудовий розпорядок. Від цього можна було зшизіти. Уяви лишень таке: от ти на сцені і тебе слухає триста людей, а потім вони довго і сильно аплодують. Після чого ти чорним ходом покидаєш той магічний театр, приречено повертаєшся до друкарні, залазиш у свій халат, знімаєш телефонну слухавку і чуєш у ній вереск редакційного секретаря двопунктову на третій зняти, заголовки на першій перебираємо рубленим. Чи якусь подібну виробничу дрисню. Але міняти друкарню на якусь іншу, більш творчу в’язницю мені теж не хотілось. Мені не хотілося жодної посади. Здається, десь у ті часи я й задумався над існуванням у цьому світі якихось лазівок. Але цей світ натоді ще обмежувався лише однією шостою своєю частиною. І на всьому просторі від Карпат і до Курил таких лазівок існувала всього одна. Тільки от, убий мене, я зовсім не пам’ятаю, коли це почалося, коли прийшла ця ідея з Москвою і хто мені підкинув її. Напевно, Рябчук, бо хто ж іще?

Таким чином, ти звільнився з друкарні, щойно вступивши на курси до Москви?

Та ні, все-таки раніше. Знаєш, навіть я з моїм феноменальним смітником у голові, виявляється, не все пам’ятаю. Скажімо, зовсім не пам’ятаю моменту, коли я дізнався, що мене зараховано. Як це було? Лист? Дзвінок? З редакції в кожному разі я звільнявся десь у червні. Але значно важливішим став травень, бо у травні ми з Ніною і Софійкою прокралися через кордон. Я, здається, щось уже згадував про краківських родичів, так? Ну от, ми й продерлися до них у гості. Ясно, що не без усіх тих пригод з анкетами, паспортами, ментовськими начальниками ітеде, але я затявся і мов кінь прогриз вудила — так ми і прорвалися. Виявилося, що Польща починається відразу ж за Львовом, тобто там і їхати не було особливо куди. При цьому ми потрапили акурат на польську революцію. З тих, які називають оксамитовими. Слухай, це був рай! Рай і драйв! Юрми гарних людей на Ринку, щойно звільнені політв’язні з меґафонами, живі ланцюги, барикади, вуличні дискусійні клуби, щоденні походи студентів під радянський консулат. Раз на день телебачення надавало сім хвилин опозиції. Протягом семи хвилин ефіру вони примудрялися вщент розбивати цілодобову державну пропаґанду, і всі були за них. Самопальні відозви на кожному стовпі, списки вчорашніх заарештованих і побитих на всіх парканах, на стінах універу й костельних брамах, ейфорія ксероксів, тони брошур і листівок, параліч засипаної квітами міліції.

Помаранчева альтернатива?

Саме так. Вони блокували пересування спецпідрозділів усякими блазенськими акціями. Приміром, одягалися пиздуватими казковими гномами і роздавали зомівцям цукрову вату. Карнавал громадянського спротиву. Ти це знаєш, я не мушу розповідати.

Не мусиш. Але як ти сам це сприймав?

Одного дня ми прогулювалися центром учотирьох — мої дівчата, стрий Роман і я. Нас не могло не потягнути на звуки чергової маніфестації під радянським консулатом. Гаслом було Sowieci, do domu! малося на увазі виведення з Польщі радянського війська. Кілька сотень молодих під чорними прапорами з пацифіком…

… я думаю, цим займався передусім WiP, тобто Wolno?? i Pok?j, анархісти.

Можливо. От вони такою густою колоною підходять під консулат і багато разів скандують So-wie-ci-do-do-mu. При цьому займають усю проїжджу частину і врешті всі як один сідають на асфальт. Ми, серед інших спостережників, стоїмо метрів за сто від них, на тротуарній бровці з боку Плянтів. Ти ж бував у Кракові не раз і знаєш це місце?

Думаю, що так. Воно в мене зараз перед очима.

Тоді ти можеш побачити, як їм назустріч виповзає механізована міліцейська колона. Попереду бобик з якимось начальником і мигалкою, а далі цілком незрозумілі сіро-брунатні плямисті почвари на колесах, бойові машини завбільшки з бетеер, причому явно наїжачені стволами. І таких з десяток. Софійці ще немає семи і вона цікавиться, що буде далі. Ми з Ніною тримаємо її за руки і ніхто не знає, що відповісти. Але нам не хочеться звідси нікуди йти: по-перше, де ще таке побачиш у прямому ефірі, по-друге, як глядачі ми нічим не ризикуємо. Колона зупиняється метрів за сто від сидячих на асфальті демонстрантів, більш-менш нарівні з нами. Начальник у бобику вдається до гучномовця. Він вимагає звільнити проїжджу частину і мирно розійтися — у противному разі будуть застосовані armatki wodne. У відповідь сидячі одностайно свистять. Начальник повторює своє заклинання вдруге, бо так йому велить службова інструкція. Сидячі свистять удруге, але ще одностайніше. Стрийко Роман пояснює нам, що зараз буде третє і останнє попередження. Так, ніби коментує тенісний матч. У 30-ті роки він був чемпіоном Станиславова з тенісу та пінґ-понґу. Начальник і справді виголошує свій магічний текст утретє. Стрийко задоволено дивиться на нас і каже ну от. Сидячі втретє відповідають свистом і гамором, потім на мить усе замовкає, тиша. А тепер вони вистрелять, каже Стрийко. Стволи на баштах повертаються в наш бік. Я навіть устигаю зрозуміти, по кому вони вистрелять. Тобто я ще тільки встигаю, а в живіт мені вже хуячить такий приголомшливий струмінь, що я майже валюся з ніг. Тепер ясно — каральну акцію вони вирішили почати з мирного населення. Усі три попередження начальника-гучномовця стосувались і нас. Наступний кадр: ми біжимо Плянтами — обліплені одягом, до останньої нитки мокрі, абсолютно дивне революційне угруповання, передовий загін екстремістів, підступно замаскований під подружню пару з України, їхню шестирічну доньку і сивочолого ветерана (увага: озброєний тенісною ракеткою і вкрай небезпечний!). А взагалі добре, що того дня все сталося так. І що — на відміну від дещо давніших часів — ту воду з водометів уже нічим не зафарбовували. Довелося б так і ходити у плямах.

За цими плямами вони згодом виловлювали учасників розігнаних демонстрацій. Вони їх знакували.

У нас починалося щось подібне. На той час уже почалося. Як завжди, зі Львова — там у 88-му пройшло пару перших мітинґів і наче б нічого. Мабуть, Система вирішила почекати, придивитися. Тут головне щоб не зарано, але й не запізно. Звісно, що немає потреби кидатися на купку міських вар’ятів. Слід упіймати саме той момент, коли купка починає обростати все прихильнішим людом, але поки що не стала масою. 300 тисяч на вулицях — це для влади кінець. Від 300 тисяч і більше. Але у 88-му де ще були ті 300 тисяч! Два мітинґи відбулося спокійно, на третій раз у влади зіграло очко, зірвало дах і вона застосувала омон з вівчарками. Кажуть, ніби виникло жахливе місиво — крики, кров, гумові палиці, заламування рук. Найбільше перепало старим жінкам, бабусям, вони ж у Львові завжди на чолі процесів. І процесій. Крім того, ефект несподіванки, шок: омон тоді засвітили вперше, ніхто й ніколи перед тим чогось такого не бачив, навіть і не чув про існування чогось такого — справжнє ґестапо, всі по два метри, бритоголові, в чорному, тупі, безжальні, б’ють лежачих, жінок, дітей, усі на психотропах. Найбільше мучило саме це: хто вони такі і звідки взялися на наші черепи зі своїми, курва, кийками. У кожному разі тої осені вони начебто всіх задавили, ніхто вже не рипнувся, всі наші розбіглися по зимових криївках і зализували рани до весни, а мені написався вірш, де хлопці в беретах взялись до наших суглобів і вони плюють на цей старовинний брук. Чекай, ми щойно говорили про травень 89-го, а тепер я знову невідомо де.

Припустимо, що ви повернулися з Польщі.

Ну так, ми повернулись, і я відразу ж кинувся збирати необхідні папери й передавати їх до Москви останнім вагоном останнього потяга. Зненацька з’ясувалося, що все мусить бути назавтра, бо завтра — межа. Я завис у Києві, вдень бігав за якимись медичними довідками, яких навіть теоретично ніхто не повинен був мені в Києві видавати, бо я в Києві не мешкав, тож звідки їм було знати про мої можливі психічні відхилення. Але пароль я від Хонекера, тобто від Жигуна, діяв безвідмовно. Взагалі-то мався на увазі товариш Еріх Гонекер, як ти розумієш, але Юру Жигуна всі любили й шанували саме як Хонекера і якби я казав, що я від Гонекера, то й довідок мені б не побачити, бо хто такий той Гонекер? А вночі ми з Кручиком, доброю душею, длубались у російських перекладах моїх віршів і доходили розпачливого висновку, що поезія все одно кудись вислизає. Російські переклади були потрібні для того, щоб таємно-таємниче журі в Москві мене оцінило і вирішило, що зі мною вчинити. Звісно, йшлося про підрядники. А ще в один з тих днів я мав довгу зустріч із Соломією.

Хто вона?

Її вже немає. Тому її присутність є настільки відчутною. Безумовно — це її я маю на увазі у своїй присвяті до «Дванадцяти обручів»: Крістіанові, Соломії та Іншим. Крістіан — це Крістіан Льойдль, дивний віденський поет, унаслідок якогось нервово-метафізичного розладу він періодично здригався і видавав із себе різкий пташиний клич. Інші — це всі ті, що відійшли невідомо куди з цього світу упродовж того самого відтинку часу, поки я носився зі згаданими обручами всередині. А Соломія — це вона, Соломія Павличко. Пам’ятаю той по-літньому згущений день і як Неборак звів нас на Прорізній, тоді ще, здається, Свердлова. Я казав їй, наче збираюся писати дисертацію про Антонича, а вона все застерігала тільки в жодному разі не назови її «Богдан-Ігор Антонич: традиції і новаторство». Хоча ні — в ті хвилини ми ще були на Ви, вона мусила казати не назовіть — це вже згодом, пізньої ночі, після багатьох чарок коньяку в Жигуновій майстерні і ще бозна-де, коли все стемніло, а мій язик перестав мене слухатися, ми — на вимогу все того ж Неборака — поцілувалися на брудершафт. Усе це діялося на якійсь лавочці, у глибині якогось дитячого майданчика, де були гойдалки і все гойдалося.

Вона була письменницею?

На відміну від багатьох літературознавців вона справді знала літературу. Знала у глибшому сенсі, тобто знала, як ця штука дихає, тремтить, розгортається, знала її в найтонших структурах і найдальших закамарках, передусім прозу. Пам’ятаю телефонну розмову в Києві: ми тисячу разів повторили проза, подумки теж. Але в ті часи ми не могли обійти і політику — вона звідусіль сама нав’язувала себе, це тривало четвертий рік, усе, чого не торкнешся, виявлялося на дотик політикою. Влітку 89-го це вже стало тотальним захопленням, дещо психотичним, однак неминучим. Я вживаю слово захоплення, тому що саме це слово правильне. Нас було захоплено, ми були захоплені. Нас було захоплено ланцюговою реакцією на поступове розкривання всіх можливих спецхранів — тобто всього, що лежало за сімома замками на збереженні. Цензура відступала і скорчувалась, усе прискореніше здавала територію за територією, і виявлялося, що радіо, телебачення, преса здатні захоплювати. Це накривало сильніше за горілку. Це був наростаючий меґашок загальною тривалістю у п’ять років, при цьому доза потрясінь робилася все більшою та сильнішою, ми обмінювалися, наче курці травою, періодикою, книжками і ксерокопіями, це було якесь неперервне читання, слухання, бубоніння за спиною, миготіння з екранів, кружляння думок і гасел, мультиплікація. Уяви собі — зненацька всім захотілося товстих журналів і публіцистики! Усі почали розумітися на екології, корупції та ціноутворенні. А словосполучення типу національно-російська двомовність, реґульовані ринкові механізми чи парад суверенітетів увійшли в плоть і кров щоденних колапсоїдних балачок у кожній черзі. Це була геометрична проґресія.

Мене цікавиш ти. Як це відбивалося на тобі?

Звичайно, з наростанням і — nomen omen — прискоренням. «Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої». Це знову з «Аве, Крайслер!», як ти здогадуєшся. Я вживаю ми, але тут розумій його так, що це я. У тому числі це я.

Тобто ти потрапив у течію й тебе понесло в бажаному напрямку?

Трохи не так. Це досить викривлене відчуття, що тоді все йшло своєю чергою і само собою влаштовувалося. Чи то пак розвалювалося — кому що краще лягає на душу. Насправді зміни увесь час перебували під загрозою. Загалом здавалося, що це як у футболі — порушення стають дедалі очевиднішими, але суддя все ще не зупиняє гру, не свистить, коментатори кажуть у таких випадках, що суддя дає пограти. Хоч свисток у нього вже в зубах. Кілька років ми прожили в нервовому сторожкому очікуванні різкого закручування гайок і повноформатних репресій. Це, до речі, теж тодішнє словосполучення — закручування гайок. Щоб воно з’явилося, треба їх було для початку трохи повідкручувати. Часом здавалося, що от — уже почалося, от він, сигнал, завтра вночі по нас приїдуть. Це вам на Заході могло віритися, що Горбі ґарантує незаламування рук і ледь гумористичний перебіг прощання з минулим. Це у вас він вважався таким собі вродженим ліберальним добрягою в оточенні кровожерних ортодоксів. Ми ж так цього не відчували, цієї його ліберальної доброти. Одного львівського розгону вистачило, щоб так цього не відчувати. Хоч у той же час було ясно, що краще він, аніж будь-хто інший. Але все-таки про мене. Якщо мати на увазі безпосередню заанґажовану діяльність, то я долучився відразу ж після Польщі, влітку 89-го.

Настільки сподобався польський карнавал?

Так, надзвичайно. Я був на сто відсотків з ними. І не тому, що їхні менти принагідно розстріляли мене з водомета, а передусім тому, що опозиція взагалі — ну, як би це сказати? — сексі. Тобто Польща Польщею, а статевий потяг своєю дорогою. Ти ж припускаєш якусь таку річ, як пристрасть? Отже, це була вона і її вже не хотілося стримувати. Ми збиралися в одному з підвалів на Валах, то була майстерня, що належала спілці художників. Одним з її користувачів був художник Микола Я., ми з ним віднедавна затоваришували і це суттєво прискорило мою згоду на його запрошення до організації. Микола Я. старший за мене років на два, ми зблизилися з ним трохи раніше, восени 88-го. Тієї осені ми домовилися, що удвох напишемо есей про певного, на той час глухо ізольованого Системою митця, пана Опанаса, чи просто Панаса. У нього таке фонетично розкішне прізвище — Заливаха. Зараз йому вже 80, а тоді, як виходить, було 63 роки. До чого я згадую про його вік? Тому що він з того покоління, яке у 60-ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. Мені здається, справа взагалі завжди і тільки в естетиці. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними. Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році. Він відсидів на зоні п’ять років — серед інших і з Параджановим. Ти знаєш, хто такий Параджанов?

Так, я знаю його фільми. Не всі.

Ну от. У 70-му році Система його, тобто Опанаса, випустила, але прирекла на животіння, забуття і повільне підточування. Вони пильнували його всіма своїми стонадцятьма рецепторами — кожен крок управо і кожен уліво. Дякувати Богу, він абсолютно сильний і за всі попередні десятиліття накопичив у собі стільки опору, що аж. Це, до речі, один з наслідків читання Сенеки. І Германа Гессе, і тисячі інших. Ярослав Ґарсія, поет і мій кум, а також кум і мій поет, одного разу сказав мені так: Отже, у цьому місті живе леґендарний художник і цього ніхто не бачить — напиши про нього. Слово отже на початку речення стосувалось якоїсь попередньої думки, однієї з тих, що від них часом ледь не лускали наші з Ярославом помірно алкоголізовані, та все одно запалені черепи. До речі, в одному з віршів Ярослав Ґарсія написав про себе я палій, бо маю світла повну голову свою. І ця повна світлом голова придумала мені чергову пригоду. Тому пізня осінь 88-го, та й грудень теж — це наші напівлеґальні пізні вилазки на вулицю Кошового, до Заливахи. Я хотів, щоб Микола Я. став моїм співавтором, і він погодився. Для мене це був засіб урешті зблизитися з ним, я знав, що він перекладає Бруно Шульца і зовсім не такий, як інші. Кожен не такий був на рахунку, йшлося про певний альянс не таких. Третім у нашому маленькому загоні був, ясна річ, керівник проекту Ярослав Ґарсія, а четвертим Фотопавло зі своїм бездоганно старосвітським ніконом. Ми підходили до умовленого місця лише після настання темряви і сторожко роззиралися в передчутті хвостів. Двоє з нас наближалися з боку вулиці, але її протилежною стороною, в останню мить різко перебігаючи до потрібної хвіртки. Ще двоє рухалися через сусіднє подвір’я, шкільне, і крізь діру в металевій сітці пробиралися на заборонену дисидентську територію. Ми скрадалися стрибками — з однієї купи осіннього листя на іншу. Вітер повнився криками невидних, певно, сполоханих нами ворон. Вітер і дощ наприкінці грудня — як мені знову опинитися в тих ночах? Таких ночей вже може й не бути.

Навіть не сумнівайся. Таких не буде.

Побачимо. Десь у березні вийшло чергове число ілюстрованого тижневика з ризикованою назвою «Україна». Здається, все вдалося. Про Опанаса не могло не вдатися. Поки ми розпитували його за чаєм з горілкою, він малював наші портрети і цитував Сенеку. У нього робітня нагорі, до неї підіймаєшся такими дещо карколомними сходами, особливо карколомними після чаю, коли спускаєшся. Знаєш, я не думаю, що за нами тоді справді стежили. Хіба що всі ті незліченні жінки, які вічно перебували в його домі — чи ми бува не пиячимо. Але всі ці конспіративні навики могли ще знадобитися, не тільки у випадку з допитливими жінками. Тобто коли влітку наступного року Микола Я. запросив мене до організації, все стало на свої місця. Цілком зненацька я виявився координатором. У нашого дракона було, як завжди, три голови — крім мене й Миколи Я., Маркіян Ч., трохи молодший за нас, таємничий, мов демон, активіст. У спілкуванні з ним я ніколи не міг позбутися відчуття, що він знає набагато більше, ніж ми з Миколою. Набагато більше, ніж це взагалі можливо. І що вони з Миколою знають набагато більше, ніж я, третій. Саме з цього й починаються розколи у підпільних структурах — з надмірної таємничості одних та безпідставних підозр інших. І якби наше конспіративне ферментування дещо затяглося в часі, то добром усе це не скінчилось би. Але час не надто давав собі затягуватись і розкручував інтриґу з усе наростаючим прискоренням. Починаючи з липня, Франик по вінця наповнився мітинґами. Це не вкладалося в моє розуміння і швидше нагадувало сон або белетристику, але факт залишався фактом — це ми їх організовували. Мені тяжко оцінювати це достеменно, але думаю, що на одному з перших мене — ну, не тільки мене, а й усіх інших — слухало десь до 40 тисяч людей. То було цілком дивне відчуття: існує якийсь підвал, якась художня майстерня на Валах, у ній час до часу збирається кілька мало кому відомих типів, щиро кажучи, не надто респектабельних, а радше аутсайдерів і фантазерів, один з них поет-бубабіст, інший перекладає Шульца, ще хтось борсається в якійсь аспірантурі, такий собі клуб за інтересами, і вони про щось начебто домовляються, розподіляють якісь ролі, завдання, формулюють самопальні відозви, тоді в сутінках по одному розходяться, наче в якійсь підлітковій грі про змовників — а 40 тисяч дорослих громадян унаслідок цього організовано збирається, скажімо, в міському парку й — почнемо з малого — уважно дослухається, що вони скажуть. І тоді своєчасно скандує і своєчасно підіймає заборонені владою прапори. Якось водномить усе стало реальністю і можливістю, історичною можливістю, уявляєш? Ні, з одного боку, мені все ясно. От ми збираємося і про щось говоримо — окей, нічого надзвичайного. От вони, 40 тисяч, народні маси, втілюють свою конституційну свободу зібрань — теж нормально, тобто як на ті часи вже нормально. Але як, як відбувалося те, що посередині? Як передавалися імпульси? Ті, що між нами й ними?

Мені здається, ти дещо спотворюєш об’єктивний хід речей. Тобто занадто зміщуєш центр ваги на себе.

Звичайно. Ти ж сам сказав, що тебе цікавлю я. То я й розповідаю від себе. Ні, насправді ми нічого нікому не вкладали в голови — все і так уже там сиділо. Можливо, ми просто відточували формулювання, не більше. Тобто були своєрідним секретаріатом. Роздруковували і розклеювали на парканах остаточні формулювання.

Як ти гадаєш, чи існувала реальна загроза, що ваш секретаріат, гм, спробують розігнати? Я маю на увазі реакцію влади?

Я не хочу нічого додумувати. Наші дії, звичайно, відслідковували — це ясно. Напевно, писались якісь звіти і тому подібне. Але що з того? Час уже не належав їм. Зрештою, що вони могли зробити такому, як я? Навіть з жодної роботи звільнити вже не могли, я їх у цьому випередив і сам звільнився, а тепер тільки чекав вересня. Ну так, теоретично вони могли вдатися до кримінальних методів — декому з наших того літа все-таки поламали ребра. Але мені жодної такої пригоди не трапилося, навіть натяку на щось подібне. Це при тому, що я досить часто лазив ночами або вдосвіта. О третій ранку я прокрадався в помешкання і часом заставав батька на кухні за пасьянсом. Це був його постійний номер — він не міг через мене спати і мусив дочекатись, але насправді вдавав, що йому це все по цимбалах, от він просто засидівся над пасьянсом. Я відкидав усі його застереження: знаєш, якби це входило в їхні плани, їм би це було як два пальці. Гадаю, в них вистачало розуму, щоб не чіпати осіб популярних. Тобто вони просто стежили за розвитком ситуації, досить-таки для них песимістичним розвитком. До речі, від тих мітинґів батько увесь ожив, і що було справді класно — це бачити, як він раптово виходить із майже десятирічної апатії. Починаючи з того літа, він знову захотів прогулюватися містом і спілкуватися з мало знайомими людьми. Тоді всі з усіма спілкувалися — розмахуючи газетами, і всюди на площах слухали з гучномовців радіо. Як у війну.

А що відбувалося ночами? Чому ночами ти десь, як кажеш, лазив?

Та ні, не щоночі. По-перше, я був завалений друкуванням усяких наших агіток. У мене єдиного вдома була друкарська машинка, та сама, все ще та сама. Знаєш, як робилася наша газета? Я відшпарював усі тексти на своїй машинці, на звичайному форматі А4, передавав їх Миколі Я., той відтинав від них ножицями береги, робив з цього щось типу газетних колонок і наклеював на великі формати ватману. Тоді це почастинно, тобто пошпальтно знімалося на якомусь не знаному мені ксероксі з відповідним зменшенням. Здається, це робилося вже не в нас і навіть не у Львові, а десь чи то в Литві, чи в Латвії. Тобто туди возилися ті скручені рулонами ватмани, а звідти привозилися цілі наклади наших самопалів. Припускаю, що тодішні кур’єри могли б нині понарозповідати всяких road movies. До першого номера я написав передову статтю — у тому дусі, що Галичина знаходиться в самому серці Європи і вона прокидається. Мовляв, чуєте, як стугонить серце Європи? Наскільки пригадую, це називалося «Піднімаємо прапор». Сьогодні це смішно, правда? Передова стаття! Я написав передову статтю до газети!

Тобто вночі ти переважно друкував на машинці?

Ні, друкував я вдень, бо вночі я цим просто всіх побудив би, хіба не ясно? Скажи мені, навіщо друкувати вночі, коли існує день? Якщо я згадую про ночі, то це у зв’язку з Ярославом Ґарсією. Маються на увазі наші періодичні походи від кнайпи до кнайпи. Він переконував мене, що я не повинен аж так віддаватися всій тій діяльності. Він мав рацію на всі сто, особливо у своїй зневазі до курви політики, але і я мав рацію на всі сто, коли відповідав йому, що вся ця курва політика тепер для мене курва поезія, найвища курва поезія. Ми погоджувалися хіба що в тому, що от уже невдовзі настане вересень і я почешу до Москви, і це вирве мене з лабет організації, так що, куме, будьмо. Чорт забирай, як усе-таки ще по-Божому з нами життя обійшлось! Як своєчасно я все-таки рушив на той північний схід! А так, чого доброго, був би нині якимось хронічним депутатом чи ще гірше — політиком-невдахою, з тих, які вічно труться по всіляких невдахах-спонсорах і систематично пропивають членські внески нечисленних однопартійців.

Як виглядала твоя подорож до Москви?

Та нічого надзвичайного — сів на літак у Франику, а зійшов у Внукові, дві години неба. Звісно, з усіма моїми котами на душі — вони щосили шкребли і дерлися не їдь, не їдь. В останні дні виявляється, що це майже нестерпно — відриватися від тих, хто з тобою. Починаєш відлічувати години і гальмувати машину часу, кидаючись на асфальт упоперек її ходу. На летовище ми взяли Тараса. Вони так і стояли у вікні пасажирської зали — Ніна й Тарас — поки мене тримали в тому відстійнику і потім везли автобусом до літака. Вони помахали вслід автобусові, хоч я не думаю, що вони могли мене бачити — це я бачив їх у тому вікні на другому поверсі, жінку в плащі і трирічного чоловічка поруч. І найгірше, що я вже нічого не міг для них зробити. Ні, в автобусі вони мене, безумовно, ще бачили, а надто коли я йшов з автобуса до трапу, це ясно. Але от коли я вже сидів у літаку і дивився на те саме вікно крізь ілюмінатор, то вони все ще там стояли, хоч бачити мене вони не могли вже точно. Коти на душі впали в екстаз. Я подумав ну от, мудило, зараз ти злетиш високо-високо, а потім йобнешся з небес об землю і останнє, що в тебе було на світі — ці дві фігурки там у вікні. Потім літак завівся і рушив, і вони знову почали махати з вікна — а раптом я їх бачу. Так воно й було — я їх бачив. Я дотепер їх бачу.

Не до кінця зрозуміло, чому ти вибрав цей варіант з Москвою.

По-перше, хотілося різкої зміни. Початку чогось нового чи як це назвати. Москва — це така Паща Дракона, у ній свого часу переховалося безліч мандрівних душ. У 70-ті й пізніше це стало цілою хвилею — якщо в Україні тобі всюди перекривали кисень, ти розчинявся в Москві і знаходив хоч якийсь новий початок. Наприклад, ішов сторожувати на будові і поселявся в робітничому вагончику у спільне з розлученою матір’ю трьох малолітніх дітей ліжко. Але мені чогось такого не надто й хотілося. Бо я, по-друге, шукав самотності — не назавжди, а як паузу. Самотності, яка б вимучила і тому вигострила. Самотності, яка б вистрелила. Я давно не був самотнім, це трохи діставало.

І ти знайшов її?

Невідомо. І так, і ні. Спочатку був абсолютний розпач — це коли Володя (Северин) привів мене в ту гуртягу на Добролюбова, я отримав під розписку ключ, постіль, віник і чайник, а тоді лишився у своїй 729-й кімнаті сам. Сам у самотності, котрої начебто щойно так прагнув. І тут як накотило — ті самі запахи, той самий побут, ті самі чайники, відра, тумби, ті самі голоси в коридорі, відлуння з умивальників, усе, як і 12 років тому, тільки у Львові, в тій іншій гуртязі. Але тоді, йолопе, тобі було 17, і все було перед тобою, і це нормально. А зараз тобі 29, життя позаду, ти щось робив увесь цей час, тебе десь носило, і ти начебто став кимось, хоч, виявляється, ти знову тут, знову в гуртязі, коло замкнулося, дурню. Отаке приблизно снувалося в моїй голові, поки я розпаковував речі, а тоді я знову почав їх пакувати про всяк випадок — раптом я завтра зранку втечу.

Але ти не втік.

На ранок мені попустило, і я знову розпакував манатки. Попереду були два абсолютно вільні дні. До Москви я прилетів у п’ятницю ввечері, а до гуртяги дістався в суботу пополудні. Заняття починались аж у вівторок, неділя й понеділок належали тільки мені. Стільки волі в мене вже давно не бувало. Я розгорнув мапу міста і вибрав для себе маршрут свободи номер один. Найперше слід було переконатися, що Кремль дійсно існує. Він дійсно існував, хоч на телеекранах видавався макетом. Потім я мусив намацати перший стратегічно важливий вузол — Центральний телеграф. Звідси я висилатиму свої листи в Україну, свої революційно-любовні депеші та шифрограми. На решту залишався Арбат, уздовж якого стояли захриплі поети, продавці лівої — тоді ще на неї казали ліва — преси і так само ліві львівські греко-католики з розгорнутими на транспарантах вимогами леґалізувати церкву. Я почувся трохи як удома.

А також промоклі художники, вицвілі барди, облізлі джазмени, жонґлери, декламатори, матадори, канатохідці, педерасти…

І далі за текстом — «Московіада», сторінка така-то. Окей, припустимо, що того дня всі вони повилазили на Арбат, бо десь пронюхали про мій перший вихід, тож мусили себе показати. Пам’ятаю, серед поетів був один, який періодично вигукував: Не вертите, девки, задом! СПИД не спит, он ходит рядом! Свої опуси він продавав посторінково. Карнавал не видихався, життя обіцяло фонтанувати. У понеділок я зопалу написав перші два вірші — «Ваня Каїн» і «Царство», обидва відверто антиросійські, певно, з великої вдячності к этой стране. Тоді проґресивні пєрєстроєчні публіцисти вживали вислів эта страна.

А що ти вкладаєш у слово «антиросійські»?

Нічого — це я вистрелив, щоб ти прокинувся. У тобі на ці штуки відразу спалахує червона лампочка, я вже зауважив.

І все-таки. Як це узгоджувалося: ти сидів у російській столиці, в самому центрі імперії, був оточений росіянами, їхньою культурою, ти щодня ходив повз усі ті пам’ятники, стіни, знаки, повз усю ту семіотику, ти перебував усередині метатексту — і в той же час бажав усьому цьому якомога швидшого розпаду?

Знаєш, головне — щоб ти не робив мене гіршим, аніж я був насправді. Я не міг складатися з самої лише ненависті вже хоча б тому, що в Москві у ті часи зосереджувалося найбільше свободи або, вживу це скомпрометоване слово, демократії. Тобто вона була водночас і центром імперії, і центром повалення імперії. Саме в Москві як ніде відчувалося, що Система справді неминуче йде до кінця. Їхні мітинґи завжди збирали від 100 до 300 тисяч народу, а стільки самвидаву й альтернативи ти б не побачив більше ніде на світі. І за це Москву не можна було не любити. Знаєш, востаннє я потрапив на єльцинський мітинґ десь так у червні 91-го, ми були з Мартою, на Красній площі. Досі не знаю, як це сталося, що саме там — переважно влада не підпускала мітинґи аж так близько до себе. Хоч Єльцин, здається, на той момент і став президентом, паралельним президентом, себто також владою, але владою без війська і міліції. Ми послухали всілякі класні виступи — Бонер, Новодворську, Ґдляна, попірнали в натовп, мимохідь поставили свої підписи під кількома відкритими листами й петиціями, і тут — якесь замішання, верески, вищання, натовп розпадається на шматки. Виявляється, дві чорні «волги» прорвали кордони і з розгону врізалися в юрмище, когось лише зачепили, інших позбивали з ніг, когось, можливо, й серйозніше. Після цього обидві дають по газах і намагаються втекти звільненим від розступленого народу коридором, при цьому першій з них вдається вирватись, а другу затримують. І ми бачимо, як це затримання відбувається: просто кілька мітинґувальників кидається тому ґебістові під передні колеса, один за другим, ніби з моста у річку, троє, четверо, п’ятеро — уявляєш, вони зупиняють машину своїми тілами, і він змушений гальмувати, бо всіх їх йому вже просто не передавити, краще гальмувати і здаватися. Пам’ятаю, як вони витягли його з машини і як він щось блеяв, насмерть переляканий офіцерик-невдаха, карнавальний провокатор, а тоді вони відтарабанили його до свого шефа охорони, а може й відразу до Єльцина на взбучку, хто знає. Мене вставило те, як ті хлопці кидалися під колеса — без тіні зволікання і не роздумуючи. Саме так — не роздумуючи, по-російськи. Мине два з половиною місяці — і такі, як вони, ляжуть під танки. Так наче це їм найбільше йшлося про те, щоб розвалити ту імперію.

Ми ніяк не покинемо сферу політики. Тобі не здається, що є й інші сфери?

Просто це такий час. Ми потрапили у жахливо політизований відтинок — з 89-го по 91-й. І я не можу робити вигляд, що нічого такого не було.

Це ясно. Але, крім того, ти, наприклад, відвідував семінар. Як це виглядало?

Семінар поезії. Раз на тиждень, по вівторках, ми протягом 3–4 годин обговорювали одне одного, тобто наші вірші. Чи патякали на вільні теми, скажімо, чоловіче і жіноче начала в поезії. Або чому модернізм завжди терпить поразку. Семінар вів один з китів тодішньої російської поезії, Юрій Полікарпович Кузнєцов. Полі-Карпович! Тобто швидше все-таки не один з китів російської поезії, а один з її коропів. Росіяни в той час були як ніколи радикально поділені на два табори — умовно кажучи, патріотично-імперський і космополітично-демократичний, і це була війна.

Слов’янофіли і західники?

A sort of. У першому таборі кучкувалися православні слов’яни, а в другому — жидомасони. Полі-Карпович належав до першого, був у ньому одним із найвище піднятих на найвищому стовпі прапорів, тому мої семінарські колеґи всі без винятку належали теж до цієї першої партії. Жидомасонів просто не допускалося. Хоч, як ти розумієш, мої симпатії були швидше на жидомасонському боці. Проте загалом ми стояли трохи осторонь усіх тих розборок. Ми, тобто неросійські поети, з інших союзних республік і закордонні. Почекай, скільки нас було таких? Разом з болгарами, здається, семеро.

Наскільки це була вільна дискусія?

Загалом вільна. Тобто для нас, незалежних, переважно вільна. А для росіян, кожен з яких воював з іншими за право бути улюбленим учнем Полі-Карповича, дискусії швидше не існувало. Вони сідали на перші парти і заглядали йому в рот, ніби зразкові пуделі. Він був щодо них нещадний. Зрештою, серед них і справді не було добрих поетів. Серед них було кілька характерів, це так, але добрих віршів не вмів писати ніхто. Смію думати, його це дратувало, ця їхня пудельська відданість укупі з бездарністю, так що він переважно не лишав від їхніх віршів ані живого місця, ані титли ніже тії коми. Йому це пасувало — бути катом слів. Здається, він ніколи не посміхався, такий собі ідол печалей, замкнута на всі замки трагічна маска, вельмисановний Риб. І якщо вже починав говорити, то радше промовляв з інтонаціями великого вчителя: Метафора — це духовне здичавіння. Система правильних ідей — це база, але вона не повинна пригнічувати систему образів. Жінка — це пизда і можливі лише дві версії: вона або матір, або повія, третього не дано. Як не дивно, але ті панічні підрядники, що їх ми за півночі наварґанили з добрягою Кручиком, чомусь прийшлись йому до ґусту, він цілком голосно схвалив мене у присутності занімілої зграї пуделів, і цього вони мені вже ніколи не пробачили. Замолоду він сам учився в цьому ж таки Літінституті і певного разу викинувся з вікна від нещасливого кохання. З усього випливає, що драма розігралася не на нашому поверсі. Ми, слухачі курсів, мешкали найвище — на сьомому.

На сьомому небі?

Я так і знав, що ти це зараз ляпнеш, дотепнику! А знаєш, як мене здивував два роки тому один хлопчина-італієць? На жаль, я цілком забув його прізвище. Справа діялася в такому цілком малесенькому театрику, місто називається Лече. Це південь Чобота, тобто його підбор, Апулія. Зрештою, неважливо. Той хлопчина читав уголос власний есей про «Московіаду», вона саме вийшла італійською, він став її першим читачем. Так от, за його версією, «Московіада» — це руйнування вертикалі, перевертання верху і низу. І жоден андалузький пес — у тому числі і я — ніколи не звернув увагу на те, що роман починається на небі (сьомий поверх гуртожитку), а закінчується в пеклі (московські підземелля).

Але ж це очевидно кожному. Чому ти вважаєш, ніби це якесь відкриття?

Справді очевидно?

Абсолютно. Проте раз ми вже заговорили про ці речі … Мене цікавить епізод з Русланом. Це приверзлося чи сталося направду?

Це сталося направду, бо приверзлося. Якщо серйозно: той чувак і справді кілька разів користав з мого вікна. Ясно, що ніколи в житті він не впав і не забився, бо я б такого не пережив і, певно, кинувся би слідом. Якось у грудні до мене в гості приїхали Неборак з Олею, ми всі мешкали в моїй кімнаті, і котрогось вечора я під коньяк «Білий бузько» показав їм у ролях, як то все виглядало, як він вилазив з мого вікна, ставав на пожежну драбину й так далі. Неборак на це розкричався а що б ти робив, якби він упав і забився. З того моменту до мене дійшло, що таке і справді могло мати місце і я був за волосок від такого фіналу. Після зимових вакацій я тільки один раз пустив його туди й назад, останній раз, як виняток — так я йому і сказав — в порядке исключения.

Було б смішно, якби саме того разу він і забився.

Смішно чи не смішно, а загалом то була досить екстремальна гуртяга. Викидання з вікон стояло на третьому місці після алкогольних розривів серця і розтину вен. І все — через вибухове поєднання як мінімум трьох стихій — поезії, молодості і російської душі. Ага, ну і четвертої — жаги духовного самовдосконалення.

З твоїх описів у «Московіаді» випливає, що ваш гуртожиток не був аж таким спокійним притулком для творчого дозрівання юних душ.

Та ні, то були переважно мирні хороші люди. Деякі, звичайно, в усьому йшли до кінця — як от, приміром, сахалінський поет Валера Балюк, старшина десантної роти. У скрутну хвилину він випивав усе, що було, включно з одеколонами і лосьйонами, причому вже не тільки власними. Одного разу пізно ввечері він перестрів мене в коридорі. Коридори були довжелезні, здалека й не побачиш, хто тебе гукає. Але Валеру впізнавалося — він ніколи не знімав бойової рваної тільняшки. От він підвалює і хрипко так, з надривом питається Юра, скажи мені, хто я. На це я цілком твердо і впевнено Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. Тоді він упав переді мною на коліна і б’ючи лобом до землі, став дякувати. Я кажу що ти, Валера, перестань. А він усе плаче і б’ється чолом об коридорний липкий від плювків лінолеум. Аж із третього разу мені вдалося його сяк-так остаточно переконати, що він це він. Так ми і розійшлися — він увесь у сльозах катарсису, а я в крайньому збентеженні. Щойно згодом Тюлєнь у випадковій розмові пояснив мені суть ексцесу. Сталося так, що хлопці зайшли до Балюка і вже третій день у нього пиячили. Тобто це вони пиячили третій день, а він восьмий. Коли я кажу день, то ночі теж рахуються. Так от, під кінець третього дня Валера вибрався з кімнати і кудись попензлював, усього на півгодини, не довше. Але поки він петляв коридорами, щоразу натрапляючи не на ті двері, вони змовилися проти нього і затихли. Урешті він повертається до себе, а вони сидять з кам’яними фізіями і один із них не по-доброму так запитує ти хто, чоловіче, такий і чого тобі. Валера спершу посміювався, але не діяло. Тоді він як рване тільняшку і в крик я Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. А вони йому йди звідси і ніколи сюди не приходь. Який ти Балюк? Ми Балюка знаємо, Валерія Георгійовича, він півгодини вже як помер. А тебе ми не знаємо, ти йди звідси. Невідомо, як довго після цього він метався поверхами і коридорами у розпачі неіснування. Аж тоді йому врешті трапився я й несамохіть розчаклував його загублену карму. Чи харизму? Та ні, все-таки карму.

Якщо я правильно розумію, ти тримався від них усіх дещо на відстані.

Загалом так. Я повертав ключ у замку — і залишався наодинці… наодинці з чим? Я повертав ключ в інший бік — і міг бути до послуг товариства, все реґулювалося по-європейському. Я мав достатньо контактів поза гуртягою: все-таки в Москві живе мільйон українців і з усіма я знався. Крім того, в мене справді з’явилося кілька чудових друзів. Усі вони виникають у «Московіаді», сцена з пивбаром на Фонвізіна. Мені подобалося те, що Москва настільки велика, занурення в метро і цілогодинні переїзди давали надзвичайно багато — з одного боку, ти людина в натовпі, з іншого — ти сам по собі, всі три ока широко відкриті, ти вбираєш і бачиш. А ці нічні повернення, ці випадкові діалоги в підземних переходах, випадкові сигарети, викурені невідомо з ким! Що важливо: цього стану глибоко захованої радості вистачало дуже надовго, я мало і погано спав. Я люблю, коли мені не спиться, це означає, що я в порядку. Це таке бажання жити, що відганяє сон і накликає безодні очікувань.

Ти був щасливий?

Напевно, так. Я ходив на фільми, вистави, публічні дискусії, мітинґи, навіть на футбол, я багато писав, прочитував сотні сторінок на день, випивав літри горілки і чаю, курив за трьох і ніщо не могло звалити мене з ніг. У мене були довжелезні вакації — півтора місяця взимку і два з половиною влітку. Тобто в мене був дім і купа друзів на кожному поверсі вертепу. Як тут не бути щасливим?

Існує ще один епізод «Московіади», про який мені хочеться запитати. Здогадуєшся який?

Один з двох. Запитуй.

Для себе я називаю це сценою в підвалі. Ти якось обіцяв, що ми до цього повернемося. Йдеться про малаґасійську принцесу.

Ха, ну звичайно, секс у душовій, порушення кордонів і вторгнення на заборонену територію. Нічого такого не було. Звісно, була та чорна дівчина, я не міг її не зауважити, але навряд чи вона з Мадаґаскару, там інший тип, ні, ця була швидше з якої-небудь Екваторіальної Ґвінеї. Цікаво, що вона писала? Вірші, прозу? Думаю, якісь казки про статеве життя тварин. Іноді ми перетиналися в ліфті або коло міжміського автомата. Мені нестерпно хотілося хоч трохи побути слоном з таким довжелезним хоботом, щоб залазити їй під одяг і торкати між ногами. Але що з того?

Нічого. Ти дозволив мені спитати.

Драма почалася кілька днів по тому, коли ми вчотирьох розпивали якусь призову пляшку в Альбертовій кімнаті і Фокін заговорив про СНІД. У недавньому минулому він служив на зоні вихователем, тож достеменно знав будь-які секретні дані. За його словами, в середньому кожен четвертий мешканець Африки є носієм. Я не подав вигляду, але протягом наступних двох з половиною тижнів знайшов у собі купу симптомів. Ні, не медичних симптомів як таких, а швидше всіляких знаків: мені почали снитися чорні човни в нерухомих каналах, знайома раптом подарувала мені платівку з Моцартовим «Реквіємом», інша — плакат з Фреді Меркюрі, а ворожіння на книжках завжди приносило однозначний ефект: яку сторінку і який рядок, байдуже згори чи знизу, на ній не загадуй, завжди прочитається що-небудь типу «Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра». Потім, звісно, прийшов нежить і я вирішив: почалось — ослаблення імунітету. Так тривало до моменту, поки я не отримав негативного — у них це називається негативний, хоча що може бути позитивнішим! — аналізу. Я не вірив очам і запитав док, а помилки бути не може, у відповідь на що почув а ти сильно хотів би. Мені зробилося навіть якось прикро.

Прикро від чого?

Від того, що я стільки днів пролежав на ліжку дивлячись у стелю. І подумки укладаючи тексти прощальних листів. А з іншого боку я, звісно, не міг натішитися. Добре, що у Франику в мене є стільки знайомих лікарів.

Ти казав про довгі вакації. Це означає, що насправді в Москві ти провів не два роки, а значно менше.

Звичайно. Виходило так, що я бував удома в середньому раз на два місяці. Я страшенно люблю такі нагоди — жити у двох різних місцях одночасно. У Франику і загалом в Україні робилося дедалі веселіше. Не їздити було неможливо. Ми увійшли до фестивальної смуги нашої найновішої історії.

Що це таке?

Спробуй простежити за мною. Початок цьому, здається, поклала перша «Червона рута» у Чернівцях, але я не міг там з’явитися. Зате у листопаді 89-го я мусив бути на першій «Імпрезі», і ми з її допомогою відкрили місто на всі брами, тож у нього ринули цілі юрмища іноземних авантюристів, натовських аґресорів, аґентів ЦРУ. До «Імпрези» це було цілком закрите місто, уявляєш? Воно не повинно було існувати на жодній мапі, на жодній культурній мапі. І от група вар’ятів — Микола Я., Панч, Вітушинський і нєкто ЮА — закрутила в ньому міжнародне бієнале сучасного мистецтва. Тоді всім хотілося сучасного мистецтва, узаконення синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — сьогодні мистецтво, завтра прапор, післязавтра незалежність. І все це поєдналося в «Імпрезі». Менше з тим, ідемо далі і стежимо за часом. А він, як уже тут говорилося, сприяв. Різдвяні ескапади з незліченними вертепами випускаємо, хоч це моя улюблена тема. У березні 90-го мені виповнюється 30, ми гуляємо в «Україні» (такий ресторан, наша мала батьківщина) з Небораком, Ірваном і Ярославом Ґарсією у присутності головних натоді франиківських бандитів, я перехоплюю їхні погляди на Ніну і в мені, швидше за все, народжується одна зі сцен майбутніх «Рекреацій», але ти цього все одно не втямиш. Того ж вечора я дізнаюся, що став Патріархом. Після цього минає всього тільки місяць — і ми влаштовуємо у Львові Перше П’ятиріччя, ПП Бу-Ба-Бу. У травні, теж у Львові, стається взагалі щось нечуване — фестиваль альтернативної культури «Вивих». У липні в Коломиї — ти тільки вслухайся у цю назву — в Ко-ло-ми-ї кілька напряму пов’язаних з Космосом деміургів засновують Коломийську Народну Духовну Республіку, КНДР. У вересні до Києва вривається «Золотий гомін», поезія форевер, forever together — як завжди переповнені зали, стотисячні юрби скандують по-е-зі-ї, по-е-зі-ї, так — поезії, синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — схоже на те, що саме цей момент є абсолютним піком бубабізму, тим більше, що нас уперше публічно названо постмодерністами і ми ще не знаємо, добре це чи погано. Скільки подій ти нарахував?

Шість. Або сім.

Якось мало. Безумовно, ще стільки ж я просто повипускав, наче тих коропів у ріку забуття. Ну звісно! От хоч би й людський ланцюг від Києва до Франика у січні 90-го, п’ять мільйонів людей береться за руки і так стоїть посеред власної країни. Якщо до цього додати все інше — просто концерти, мітинґи, походи, рушення, віча, панахиди, роковиська, страйки, молебні, а також ексгумацію черепів та кісток, насипання могил і повалення пам’ятників — то стане ясно, що нам шалено пощастило з часом, жити в ньому і мати тридцять років, тобто згідно з певним поетом, щойно народитися. Загалом фестивальна епоха завершується серпнем 91-го — другою «Червоною рутою» і всім, що сталося по тому. Але серпнем 91-го завершується не тільки вона. Ні, звичайно — був ще другий «Вивих», я описав його в «Аве, Крайслер!», але то вже дійсно Епілог.

Виникає враження, що в Москві ти замикався у чотирьох стінах і писав, а в Україні повністю розчинявся у соціумі.

В Україні я повністю розчинявся в алкоголі. Розумій це передусім як метафору — в алкоголі часу. Для Ярослава Ґарсії то був період полюби сім куль в нагані. Це фраза з одного вірша, не його і не мого, зрештою, навіть і неважливо чийого. Важливо, як він це вимовляв: полюби сім куль в нагані! Важливо, що це стало його нічним покликом — щоразу, коли ми вибиралися на світ Божий з останнього на ціле місто кубла, або коли блукали всілякими робітничими передмістями, або стояли на мостах, або купалися в нічній Бистриці з випадковими реготухами, або нишпорили зальодянілим нічним вокзалом у пошуках сірника, склянки, ножа, вушка тоненької голки — щоразу я чув його бойове полюби сім куль в нагані, звернене до кожного, до мене, до себе.

Що це означало?

Що йому кайфово. Я думаю, це з нього волало звільнення. Усе, що нас оточувало, було енерґією і драйвом, бо ми передчували звільнення. Від цього хотілося ревіти весільним ревом марала. Коли у вересні 90-го я повернувся до Москви після «Золотогомоніади», я за два тижні написав «Рекреації», а слідом за ними — «Листи в Україну» та «Індію». Остання, щоправда, підвела мене до певної межі і по капельке выпила кровь. Навколо було темно і зимно, імперія переживала фінальні спазми, поетичне чуття загострювалося. Для мене це був, крім усього, особистий порахунок зі статусом тридцятилітнього поета, а заодно і прощання з моїм дотеперішнім Мандрівним Цирком, з усіма його волоцюгами, людожерами, поетами, астрологами, повіями та збожеволіліми ґімназіяльними професорами.

Серед інших акцій того часу ти називаєш якийсь альтернативний фестиваль…

«Вивих». Перший «Вивих», 90-го року.

Саме так. У чому полягала його альтернативність?

У тому, що всі збожеволіли. Крім того, це єдиний випадок у моєму житті, коли я читав зі сцени для публіки в неділю о восьмій ранку. Це називалося «Прокидання поезії», на теперішньому сленґу прокинути означає дещо інше, тому сьогодні цю акцію можна потрактувати й так, що ми тоді насправді її, поезію, прокинули. Ти все одно не ловиш цих нюансів, тому я краще спробую вдруге увійти в ту річку. Місце дії — львівська Опера, час дії — травень 90-го, неділя, ранок. Дійові особи — поети Лучук, Гончар, Садловський (разом ЛуГоСад), Позаяк, Недоступ, Либонь (разом Пропала Грамота), Андрухович, Неборак, Ірванець (разом Бу-Ба-Бу) і позагруповий поет Цибуля. Його день народження ми і святкували фактично до ранку. Після чого всі вдесятьох поснули на сцені львівської Опери. Про різного типу ліжка — ампірні, тапчанні, з балдахином, розкладні — заздалегідь подбав режисер Проскурня. Ти чув про нього що-небудь?

Ні.

Неправда, ти вже чув про нього — від мене. Так от, о восьмій ранку до зали починають запускати публіку. О восьмій з хвилинами завісу піднято — і ми неводночас прокидаємося від вогнів рампи. Повна зала! Восьма ранку, неділя — і повна зала. Усі бачать, як сон поетів породив чудовиськ. І ці чудовиська потроху підводяться, розштовхують інших чудовиськ, на сусідніх ложах. Одне з чудовиськ зістрибує з верхньої койки, з другого ярусу металевого солдатського ліжка, вітає присутнє панство натяком на голий зад і пересохлим ротом починає читати. Це триває приблизно годину — ми абсолютно ні про що не домовлялися попередньо і ми справді з бодуна, це не гра, але у той же час гра, читайте вірші і не триндіть, курва, читайте вірші, а ви слухайте, ви, манекени у глядацькому залі, якого хріна вас занесло сюди в таку рань, вам що, поезії мало, це ж дехто мусив о шостій виходити з дому і пішки пензлювати до Опери зі своєї пролетарської чи аграрної околиці, з якихось Дублян, Сихова чи Брюхович, тож якщо ви вже тут, слухайте, курва, все до останнього рядка. Ну от. О дев’ятій годині оркестрова яма внизу під нами починає ліниво наповнюватись якимись, так само сильно невиспаними людьми. Хто вони такі і чого їм треба, з’ясовується щойно після того, як Позаяк дочитує до останнього рядка свої «Корисні поради». Позаяк читає: Життя непогана хріновина, // тобі ще зіграють Бетховена. У ямі — змах дириґентської палички. Оркестр хуячить першу частину П’ятої. Це триває рівно стільки, скільки й повинно — 7 хвилин 23 секунди, ми встигаємо пройти останнє коло і дочитати по віршеві, під Бетовена це звучить уже справді блюзнірчо, але, на щастя, все має свій кінець. Публіка аплодує і тішиться думкою хто рано встає, тому Бог дає почути гарну поезію. Життя непогана хріновина, як виявляється. Ти задоволений відповіддю?

Скоріше так, ніж ні.

Нарешті! Маєш дальші запитання? Наприклад, що означає «Плач Єремії»? «Мертвий півень»?

З Москвою в тебе все?

Про Москву я міг би говорити завжди. Вона невичерпна. Але час не стоїть на місці і мені пора їхати з неї назавжди. Тим більше, що я врешті побував у пивбарі на Фонвізіна, виконав останній обов’язок. Залишається так само остання московська історія. Тобі відомий її початок — у громадському туалеті універмагу «Дитячий світ» з мене витягають не тільки всі мої гроші, але й квиток на літак додому.

І ти переслідуєш злодія в підземних лабіринтах каналізації.

Ні, від цього місця моя історія стає інакшою. Кілька днів я ходжу у своєму ґроґґі. Це нокдаун. Я мушу зичити якісь гроші, залагоджувати останні справи, купувати квиток — і нічого не клеїться, суцільна дупа всюди, не тільки ззаду, а й спереду. Навіть Фокін нічим не може помогти, а він же був на зоні вихователем! Я заплющую очі з бажанням ніколи їх не розплющувати. Але це не рятує, бо від цього не легше. Я розплющую очі — переді мною стоїть Кузнєцов Юрій Полікарпович і кличе відійти з ним кудись на бік, у якісь коридорні відгалуження. Ми залишаємося сам на сам, і він тицяє мені новесенький туго набитий купюрами гаманець. При цьому він каже тільки не думай блядь відмовлятися — это тебе от всех поэтов. І щойно пізніше з’ясовується, що він мав на увазі не тих, не з гуртяги, не семінарських колеґ. А членів клубу.

Клубу? Якого?

Мертвих поетів. Вони уважно пильнують нас, живих, і в години скрути надають матеріальну допомогу. Цікаво, хто в них там касир? Данте? Камоенш? Байрон? Ґете? Хтось із класиків, бо модерніст усе б моментально розпустив — на абсент і кокаїн. Або на sex, drugs i rock’n’roll — який-небудь Ґреґорі Корсо, уявляєш його касиром?

Не занадто. Мені здається, це підійшло б Еліотові — великий досвід роботи в банку. Отже, «ніщо більше не затримувало його в Москві»?

Ніщо. Я таки вирвав у долі свій плацкартний квиток на бічну полицю, певно, останній з можливих. Потяг до Франика відходив якось так зрання, але, дякувати Богу, не вдосвіта. На Київський вокзал мене відпроваджувала В. Ми приїхали трохи зарано і довго, нестерпно довго стояли на пероні перед моїм вагоном. Вона страшенно хотіла всього мене повимащувати помадою, при цьому вона трапляла то в щоку, то в ніс, то в борлак, але найбільше разів — у комір сорочки. Щиро кажучи, я мусив захищатися, до того ж непомітно для неї. Добре, що той потяг усе-таки не виявився оптичним обманом, сталося неймовірне, він рушив, я вкотре у цьому житті кинувся добігати, весь у червоних плямах. Думаю, що то був кінець червня або навіть один з перших днів липня. Тобто якби я зміг лишитись у Москві ще з півтора місяця, якихось лише 45–50 днів, то неодмінно став би очевидцем путчу.

Але ти не став. Де, власне кажучи, ти був у ті дні, де воно тебе накрило?

Там, де були всі найкращі сини і доньки народу — у Запоріжжі на другій «Червоній руті». Ми з Небораком пристали на запрошення і погодилися один-два рази виступити, Ірвана чогось не було, він, мабуть, волів свої маленькі піонервожатські радощі в затінку соснових борів. Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши У центрі міста стояли намети з голодуючими зеленими, тобто не від голоду зеленими, а ідеологічно, одні з них стерегли намети і дискутували з явно невдоволеним їхньою акцією трудящим народом, інші приковувалися ланцюгами до заводських труб і отримували свої дози, після яких не живуть. Удень ми спали після безсонних ночей і купались у Старому Дніпрі, а вечорами й ночами банячили по так званих нічних кав’ярнях, навмисне для цього банячення і придуманих оргкомітетом. Там було щось на кшталт пекла: безліч усякої сексапільно-патріотичної молоді, музикантів, політиків, журналістів, плачі, мертві півні, Андрій Марушечко. Усе це нагадувало мені вже описане мною в «Рекреаціях» СВД — Свято Воскресаючого Духа. Декалітри теплої й вельми неякісної горілки ми переважно заїдали кавунами, наші руки були по лікті в кавуновому соці. У нас була двомісна кімната в якомусь робітничому гуртожитку і в тій кімнаті так звана радіоточка. З неї в понеділок 19-го серпня зранку ми й почули не надто розбірливий текст про те, ніби товариш Горбі чогось занедужав, причому настільки серйозно, що його від усього на світі відсторонено і вся влада перейшла до групи його найвірніших дружбанів. Це здавалося сном, але швидше жахним, ніж еротичним. Я сказав усе, тепер вони задавлять, ось він, кінець прекрасної епохи. Неборак мав інакшу візію: та це ж суперова нагода, щоб різко вийти з Союзу, про це ми могли хіба що мріяти. Він майже зовсім не розумівся на політиці й особливо нею — навіть у ті часи — не переймався. Я лише покрутив пальцем коло скроні. Не минуло й тижня, як його пророцтво збулося.

Чому так вийшло?

Тому що великі поети мусять бути стихійними пророками. Немає бога, крім постмодерну, і Неборак пророк його.

Чи в ті дні з’явились якісь ознаки зовнішньої загрози для вас?

Найтяжчі часи ми переїхали в потязі до Львова. Його спеціально винайняли для львів’ян, тобто можеш уявити собі десяток вагонів з самими лише музикантами, студентами та іншими вар’ятами. Нас можна було цілим тим потягом відсилати на Соловки — у цьому радянська влада принаймні не помилилася б, а ми б так і незчулись, як уже були б там. Ми вирушили в понеділок пополудні і до Львова прибули у вівторок надвечір, тобто більш як добу ми повзли з півдня на північ, а потім зі сходу на захід своєю рівнинною країною, трудящі якої насправді тільки й робили, що збирали врожай. Про це в кожному разі їх дуже просив їхній жіночний лідер Льоня Кра. Від усього того мені зробилося страшенно тоскно, я хотів пошвидше прорватися додому, всіх обійняти і так завмерти не випускаючи. Але як добре, що на світі існує радіо! Зокрема, російська служба «Свободи»! По суті справи це радіо зупинило путч, ця російська служба свободі. Хтось мав у себе приймач, який-небудь палений Panasonic, щось типу того, він то губив, то знову віднаходив ефір і старався як міг — кашляв, хрипів, шипів, подихав, пердів ітеде. Але головна звістка, месидж дня, до нас долетіла — Єльцин виліз на танк. Ми вистрелили з усіх пляшок і хором закричали Yeltsin yessss.

Якби не Єльцин, путч, напевно, переміг би, чи не так?

Напевно. Пам’ятаю, як разом із першими сутінками наш потяг жахливо довго гальмував на якійсь провінційній станції в степах України. Десь між Дніпропетровськом і Кіровоградом, точніше не знаю. І от ми вповзаємо на свою колію, перони цілком безлюдні, будівля вокзалу, здається, також, ані душі, всі, вочевидь, так захопилися збиранням урожаю, що наче під землю позападалися. І на фасаді вокзалу — три монументальні портрети, п’ять на п’ять метрів, не менші…

…бубабістів?

Та ні, значно гірше: Маркс, Енґельс, Ленін. І таке враження, що фарба на них навіть не встигла висохнути, що вона все ще стікає їхніми вченими бородами. Це виглядало водночас і зловісно, й комічно. Якесь таке повернення ідолів. Розумієш, за всі останні роки, надто ж починаючи 89-м, ми вже звикли з усього того дерти лаха, ми звикли показувати їм фак і взагалі — сміючися прощатися з минулим. І тут раптом такий безцеремонний comeback! І це повільне гальмування потяга, скрегіт заліза, вищання коліс, нестерпно тягучий зойк рейок.

Незабутньо.

Загалом це присмеркове вглядання у принишклу, нічого не мовлячу країну було досить сумовитим. На тих станціях, де потяг затримувався довше, ми вискакували з нього і встигали трохи полазити пероном. У Тернополі ми не побачили над станцією синьо-жовтого прапора і сказали ого. Але у Львові все виглядало окей — прапори були і над Високим Замком, і над будівлею вокзалу. Останні годин вісім у потязі нас відсікло від «Свободи» — вона перестала прийматися. Щойно в автобусі зі Львова до Франика я відітхнув — дядько шофер виклав мені всі новини за вівторок, і вони виявилися радше добрими: Єльцин тримався, Балтика так само, шахтарі страйкували, армія не виконувала наказів, штурму не починали, Москва ставила барикади з тролейбусів. Пасажири автобуса нагадували свіжо створений і сильно розбурханий революційний штаб. Нас трясло на зле асфальтованих бездоріжжях Галичини, дядько шофер поспішав у майбутнє. Вдома я опинився близько десятої вечора, і ми справді довго обіймалися — так, наче не бачилися років з п’ять і от нарешті. Наступного дня, в середу, все щасливо закінчилося. Ми з батьком слухали «Свободу» наживо і на радощах багато курили. Здавалося, що це репортаж з невимовно важливого футбольного матчу, єдиного на життя. Вирішальний гол було забито в момент, коли злочинна зграя пустилася з Москви навтьоки, а добрий велетень Єльцин розпорядився заблокувати їх у Внукові. Усе вказувало на зовсім близьке чудо. І воно прийшло кількома днями пізніше, в суботу 24 серпня.

І?..

Зараз я мусив би якось перестрибнути через наступні п’ять місяців. Але як через них перестрибнути, коли в них дуже багато всього поєдналося.

Чому саме п’ять?

Рівно стільки часу минуло, перш ніж я опинився за межею дотепер можливого. 24 січня 1992 року я прокинувся в одному з мюнхенських помешкань і подумав це є. Але не будемо про це сьогодні.

Добре, затримаємося на місці. Що з тими п’ятьма місяцями?

Дивна річ: з одного боку я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам’ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.

Випробування? Чому випробування?

Уперше ми зустрілися в майстерні у Панча десь так за тиждень після путчу. Пригадую самого Панча, Яремака, інших не пригадую. Ми вантажили і кудись перевозили все, що лишилося від першої «Імпрези», живопис, графіку, скульптури, асамбляж — бо перед нами вже маячила друга «Імпреза» і слід було дати цьому якийсь лад. Потім, само собою, ми розслабилися з білим сухим. Чорт, якого дідька вічно це біле сухе?! Менше з тим. На другій годині чаркування і розмов про путч ми з Індриком познайомилися. Він робив самвидавний «Четвер», часопис тексту і візії, причому робив, саме робив — усе власноруч, технології здавалися приблизно такими ж, як і в нашій підпільній газеті — друкування на машинці і двостороннє копіювання. Він потроху тягнув лямку інженером на якомусь заводі, але саме надумав його кидати і жити з мистецтва. Чому б і ні? Чому б і не з нього? Він час до часу продавав одну зі своїх картінок, грав на віолончелі і мав досвід роблення часопису «Четвер», до якого писав то вірші, то оповідання з циклу «Остання війна». Мені здавалося, це дає підстави називати його людиною-оркестром, але сам він волів означення вічний дилетант. Так от, упродовж тієї осені ми вигадували для його «Четверга» нове продовження і перетворювали його «Четвер» у наш «Четвер». У цьому сенсі ми випробовували один одного, наскільки кожному з нас це потрібно і чого ми — кожен зокрема — взагалі хочемо. Індрик доїздив з Калуша, ми перетиналися в центрі і намотували кола поблизу поштамту, переходили з кави на каву, приносили з собою й розпивали вино у жовкнучих таємних садах середмістя, ховалися від зимних дощів по телефонних будках, звідки викликали на розмову братів Прохаськів, Олену, Єшкіля або Аньку Середу — тієї осені я відкрив для себе найвагоміші фрагменти того, що згодом назовуть Станіславським феноменом, і за це я так само безмірно вдячний тій осені, її листю, другій «Імрезі», манекенам з пасажу Ґартенберґів і все глибшому западанню країни в морок. Аж тоді нас прийняв під своє крило Ростик Гуль, у якого вже був кабінет, телефон, факс і 286-й комп’ютер. Справа засмерділа професіоналізмом, «Четвер» почав робитись офіційно. У друкованому вигляді цей журнал з величезною мухою на обкладинці побачив світ аж через рік, восени 92-го.

І про що в ньому йшлося?

Це одна з енциклопедій кінця.

Кінця імперії?

Швидше ні — століття. А зрештою, яка різниця? Просто нам видалося цікавим здефініювати по-новому якомога більше тих речей, яких ніхто по-новому дефініювати вже не здогадується — настільки вони здаються застиглими і самозрозумілими. Наприклад, Бог. Або Вино. Чи, скажімо, Жінка, Вода, Місто, Птах, Дерево, Україна.

І що у вас вийшло з Україною?

Приблизно таке: «Україна — найбільша в Європі об’єктивна даність, яка саме з цієї причини ніяк не спроможеться у ній, Європі, поміститися». Якось так. І от ця найбільша в Європі об’єктивна даність раптово захотіла стати собою. 2 грудня з’ясувалося, що нас більш як 90 відсотків. Це була до непристойності висока цифра, такого просто не могло бути, я ж знав цей народ. Пам’ятаю, вранці Ніна збиралась у свою бібліотеку і з кухні прислухалась до радіо. Час від часу вона не витримувала, забігала до нашої кімнати і тріумфально кричала мені над подушкою Донецька область — 78 відсотків за! Запорізька — 81! Крим — 75! Виявилося, що всі хотіли незалежної України. Зараз я не певен, чи це мені не снилося.

А справді — що тобі снилося?

Тоді? Тоді мені майже не спалося. Тобто мої сни відбувалися на яві. Наприклад, про те, що я везу з Києва торбу, а в ній 30 тисяч фіолетових рублів, дванадцять пачок новими четвертаками. Це страшенно грубі гроші, але вони щохвилини готові перетворитися на сміття, уявляєш? І я навмисно випробовую долю — залишаю торбу в одному кінці потяга і йду в інший, і йду так довго, що за той час можна сто разів доїхати з Києва до Франика й назад, але я все йду і йду, а коли доходжу врешті до кінця потяга, то моя торба вже чекає на мене там, посеред вагонного коридору, кожен через неї шанобливо переступає і ніхто навіть пальцем не торкне, тоді я зазираю всередину — і всі дванадцять, та де там — дванадцять по дванадцять! — фіолетових пачок на місці, як я не старався. Це діялося, щоправда, у грудні, тоді ще радянські купюри залишалися в обігу, але їх слід було пошвидше витрачати, і громадяни Франика сновигали туди й сюди Соткою у пошуках чого-небудь, за що можна було б сипонути пачками дурної готівки, якихось килимів, пістолетів, чарівних ламп — але майже всі без винятку врешті заспокоювалися, махали на все рукою і набирали ящиками коньяк «Білий бузько», передсмертну лозу імперії. Останню з тих пляшок я, здається, таки довіз до Фішбейна, і ми її розпили в Мюнхені.

Але то вже у січні?

Ну так. 21 січня увечері почалася моя навколосвітня подорож до Мюнхена через Київ. Бо якщо вона дійсно навколосвітня, то немає різниці, в якому напрямку вирушати — східному чи західному, правда ж? Надворі було мінус двадцять, на небі зоряно. Я вже не знав, добре це чи погано, тільки б коти на душі хоч трохи вгомонились. У купе київського потяга цікавська жіночка-щебетуха сім разів повторила о, цей добродій, з усього видно, далеко вибрався. Літак з Борисполя до Франкфурту стартував по-жорстокому рано, і Марта мусила від’їхати тією самою таксівкою, іншої просто ніде було взяти, тож я залишився сам на сам з промерзлим і півосвітленим летовищем, його котами, своїми валізами, злими ранковими прибиральницями, прикордонними і митними службами та ще одними котами, моїми власними. Дивно, але жодна з цих перешкод не спрацювала, і я чомусь потрапив на літак, причому на правильний. Нічого, що я так докладно?

Та ні — я все одно викреслюватиму зайве.

Але як ти зможеш відрізнити зайве від необхідного? Зрештою, це не мій клопіт, а твій. Так от. На борту я сидів поруч з ученим хлопчиною-казахом, економічним радником президента, щоправда, не знати чийого; він повертався до свого університету після вакацій, ми джаґнули по сто п’ятдесят аерофлотівського віскі, і його понесло ділитися зі мною німецьким досвідом: найсуперовіший супермаркет — Plus, найуніверсальніший універмаг — Woolworth, ні за що не купувати в потягах ні кави, ні сендвічів, а загалом жити можна, джинси він переважно купує в C & A. Тоді на видертому з блокнота папірці він записав мені стовпчиком PLUS WOOLWORTH сендвічі. Йому страшенно кортіло ще що-небудь згадати і він домігся для себе додаткового віскі, але після нього вже нічого не згадав. Капітан повідомив, що під нами Карпати, швидше за все так воно й було. Під нами були швидше за все Карпати, ми майже черконули засніженого Петроса черевом нашого ТУ. Потім була Чехія. Чорт забирай, ну чому завжди ця Чехія? Літак усе більше наповнювався втягненим і випущеним з легень сигаретним димом, його пасма видовжувалися, множилися і повисали у верхніх шарах атмосфери салону, ніби фіміам, віскі діяло, сонце пронизувало наскрізь, до кісток мозку, Суддя давав пограти, я летів правильним літаком у правильному напрямку, шансів, що він розіб’ється — у Борисполі вони виглядали майже стовідсотковими — сильно поменшало, коти попустились.

А потім ти зійшов у Франкфурті і…

…ведучи під лікоть економічного радника президента, дійшов до лінії паспортного контролю. Слухай, може тут і закінчимо? Тобто тут і зараз — посеред іншої планети, цього гігантоманського міжпланетного летовища, де я тиняюся поміж усіх незліченних принад і запахів, поміж вітрин, дзеркал, манекенів, ананасів, індусів? Я не знаю, куди подівся мій друг Фішбейн, він же мав зустріти мене і чого він досі не тут, і куди мені далі йти, але головне — я не знаю, навіщо всього так багато, цих автоматів з напоями, поп-корном і кондомами, цих автоматів з усім на світі, з сигаретами, цих телефонних автоматів, цих банкоматів, навіщо стільки написів, пісуарів, іноземців, дамської білизни? А може це така форма раю, куди мене свого часу знову запроторять, уже назавжди, і так я там блукатиму вічно у пошуках виходу і Фішбейна?..

6. ГОСПОДИ, ДАЙ МЕНІ ДОНЕСТИ ЦЮ ЛОЖКУ ДО РОТА

Те, що ти трохи заголосно пропонуєш назвати десятиліттям романів, я назвав би якось інакше. Для мене це перш усього десятиліття мандрів або, романтичніше — десятиліття блукань. Якщо можеш, вислухай ні про що не запитуючи, добре?

Сьогодні мені здається, ніби увесь той час, усі 90-ті з додатком кількох перших років нового століття, я тільки й робив, що звідкись повертався і знову пакував речі в дорогу. Насправді це далеко не так, на дев’ять десятих я просидів цей час удома, нерухомо і зосереджено, як пересиджують по кухнях різкі арктичні похолодання чи вечірні вимкнення електроструму. Але ти так само, напевно, зауважив, що час у мандрах обов’язково видовжується. Тобто один день зі зміною ландшафтів триває, як правило, довше, ніж тижні домашньої монотонії. І я навіть не знаю, вважати це самообманом чи ні. Якщо нам узагалі дані якісь можливості опору — то це одна з них. Мандрувати.

Отже, протягом того десятиліття я мандрував — автобусами, потягами, автомобілями, і навіть кілька разів морськими й повітряними суднами. Автобусів і потягів було приблизно порівну, причому страшенно різних. Особливо різнилися потяги, настільки між собою цивілізаційно відмінні, що вже не сприймались як представники єдиного технічного підвиду. Вони рухались із абсолютно різними швидкостями крізь абсолютно різні місцевості та географічні зони. Деякі з них мали сріблястий колір і сигарообтічну форму, всередині пахли парфумами, шоколадом та дорогим тютюновим димом, при цьому розтинали простір безгучно і непомітно — для простору теж. Інші повзли з усією повільністю, на яку лише здатна винахідницька фантазія, то були вже навіть не потяги, а швидше музейні позаміські трамваї, склепані з дуже старого заліза, з них можна було безліч разів висісти і потім знову їх наздогнати, їх можна було перегнати. Я не знаю, котрі з них подобалися мені більше — кожен різновид мав суто свої переваги. Наприклад, у приміських незле гралося в карти з незнайомими лісорубами або грибниками, причому карти явно походили ще з тієї колоди, порнографічної мрії дитинства. Я кілька разів перетнув Апеніни, кілька разів Альпи, про Карпати з Татрами ти здогадуєшся сам. Я пожирав очима всі гірські краєвиди, які мені тільки давалися. Але на дев’ять десятих мої подорожі пролягали рівнинами. З жодним із пунктів остаточного призначення я не був пов’язаний напряму. Мої пересування складалися переважно з кількох етапів, дорогою я, ніби фрайгерр фон Гумбольдт, робив зупинки, вимушені й невимушені і, ніби барон Мюнхгаузен, ночував по ліжках знайомих знайомих моїх знаймих. Зрештою, чому доконечно по ліжках? Іноді йшлося лише про дах над головою. До Варшави я їздив через Львів, до Південної Німеччини через Прагу, до Відня через Краків, а до Берліну через Київ. Я їздив не тільки сам, але й з усілякими супутниками, друзями та подругами, які після того робилися настільки по-інтимному відданими, що могло здатися, наче в дорозі нас назавжди поєднали вчинені спільно гріхопадіння. Зрештою, так воно й було. Я їздив з Перфецьким, Індриком, Ірваном (їх часто плутають — і не тому, що вони схожі, а тому, що обидва на «І»), з Лідкою, Іркою, Яркою, Чайкою та Жаданом, з Міськом Барбарою, з усіма мертвими півнями, з кількома іншими Лідками, з Небораком, Ніною, Ліною, Аліною, Уляною, Ілоною, Ленкою, Оленкою, Оленою, з Монікою і Анджеєм, Тарасом і його дітьми, з Йосифом та його братанами.

У квітні 92-го я повернувся з Баварії, на довгі сезони в пеклі забезпечений чорним одягом і відчуттям nevermore. У мене з собою була майже дописана «Московіада», а всередині щеміло те, що невдовзі почало вилазити на світ закохано-наївним «Вступом до географії». Якщо хочеш, можеш вважати його передмовою — скажімо, до «Перверзії». Хоч ти все одно не читав ані першого, ні другого. Так от — я повернувся. І мене почало ламати від передозу батьківщиною — наприклад, нервувала відсутність сигаретних автоматів. Як можна жити в такій країні, де вночі не купиш кондома?

Найгірше склалося з батьком — його мусили прооперувати, звістка про це не встигла застати мене на віллі Вальдберта, тож це була домашня звістка номер один: я думала, він помре. Насправді йому залишалося ще рівно 5 років — тоді був так само кінець квітня, трохи зеленої трави на лікарняному подвір’ї, тепла пилюка в усьому, цвітіння дерев найніжніша пора. Я побіг до лікарні з не надто доречним і вельми водянистим мандариновим соком у слоїку, мені все ще ввижалися мільйони тон цитрусових і мультивітамінові цистерни благословенного Заходу — як таке можливо, щоб їх ніде не було? Що це за країна така, ця батьківщина? Лікарня являла собою далеко просунуту першу стадію розпаду. Ніхто вже не вимагав від гостей накидати на плечі білі халати, ніхто взагалі нічого не вимагав і нічого не пильнував і не знав, коридори повнилися протягами й пилюкою. Я переходив з однієї палати до іншої, поки не знайшов його, блідого і дуже схудлого. Я зміг побачити форму його вилиць, я ніколи не здогадувався, що вони в нього аж такі. Він напружився і спробував зажартувати: Ну, як там баварки — великі цицьки і майже без задниць? Якщо б він цього не зробив, я міг би враз захлипати. Хоч до сорока мені було ще загалом страх як далеко. Але цього разу всього випало просто забагато — розпачу, прощання, зустрічі, його і моєї безнадії. Найгірше, що мені жахливо хотілося негайно погодувати його з ложки. Господи, дай мені донести її — так я мав би молитися. Ми змушені були якось розвеселити один одного. Його ліжко стояло поруч із вікном, на підвіконнику лежав номер «Сучасності» — обкладинка з портретом вельми задоволеного собою пухкого добродія, президента нашої батьківщини. Це означало, що всередині мають бути «Рекреації». Ми потринділи про те і се, я показав йому кілька фоток з вілли, озера і Венеції, він для годиться уважно роздивився кожну з них. Потім ми помовчали і знову потринділи, по другому колу майже про те саме. Коли я підвівся, щоб іти, він кивнув на журнал і сказав подібне до Ремарка. З цього випливало, що він мене сильно похвалив.

Ремарк належав до авторів, яких його покоління читало найбільше. Усі його друзі читали Ремарка, Джека Лондона і Драйзера. На Ремаркових «Трьох товаришів» записувалися в чергу по бібліотеках. Вони з мамою мусили тягнути жереб, хто читатиме перший.

До чого я про все це тут кажу?

Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням — уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке — ґінкґо! Крім того, він показав мені катальпу і розповів, що вона з Мексики. У нашому місті катальпи ростуть у кількох місцях, просто так, на вулиці. Дерева були його справою, він жив деревами, точніше, дуже багатьма деревами, сукупністю дерев, лісом. Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом усього літа — з тим, щоб на вересень вони виглядали достатньо засушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Батько повертався з чергового службового виїзду лісовими господарствами і витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи інакше не встигав собі порадити. І все ж завдяки йому я принаймні радив собі з розпізнаванням — осика, граб, крушина.

Навіть у снах він бачив себе моїм провідником у світі дерев. Одного разу ми ледь не поздихали від ржачки: йому приснилося, що ми ходимо якимось лісопарком і він, вказуючи на черговий екземпляр, повідомляє мені, що то дуб канцелярський. Уві сні це не було жартом. Уві сні він часто забирав мене з собою на всілякі природознавчі прогулянки. Якось йому снилося, що ми удвох виходимо на залиту сяйвом галявину і там пасеться абсолютно дивне створіння — з цілком гіллястими оленячими рогами, але завбільшки з кімнатного песика. «Якийсь недороблений олень», — каже він до мене уві сні.

Другою його справою було розповідати історії. У цьому сенсі він став для мене з моїх дитячих років посланцем самого що не є Навколишнього Світу — в тих історіях зосереджувалося все, що я хотів знати про людей, тварин і рослини. Його життя було сповнене пригод, особливо замолоду, коли він їздив лісами на коні і наповал відстрілював з карабіна браконьєрів — так мені принаймні все це уявлялося. З роками наші ролі майже цілком помінялися місцями: в його житті відбувалося все менше подій, аж поки не перестало відбуватися взагалі будь-що. У моєму їх відбувалося все більше, і тепер оповідачем випадало бути мені. Себто посланцем навколишнього світу, дедалі більшого, дедалі більш зовнішнього, все частіше бував я. Того разу в лікарні я намагався описувати Вальдберту, розташування кімнат, балконів, оглядової вежі, характер містечка, мої спроби домовлятися з місцевими мешканцями шкільною німецькою, береги озера, нерухомих лебедів на воді, перспективу протилежного берега, таємничу смерть Людвиґа Другого і, звичайно, парк, у якому начебто переважала альпійська сосна. Я кажу начебто, бо насправді я зовсім не був упевнений, що ті сосни справді альпійські, але я вдавав, ніби переконаний, що там росли саме вони. Він уточнював: pinus halepensis, сосна альпійська, в нас іноді кажуть жереп. Безумовно, він згадав би будь-яку з латинських, а потім і місцевих назв — проблема полягала не в ньому, а в мені: я не надто запам’ятовував усю ту рослинність, я ж не збирався писати звіту чи готувати наукову доповідь на тему «Реґіональні особливості перехідної флори у передальпійських умовах Верхньої Баварії», мені вистачало, що вона, рослинність, вічнозелена. Одна з фоток була зроблена з порослого вічнозеленою дрібнолистяною масою паркового муру і він відразу сказав ну, звичайно — hedera helix. Мені залишалося відіграватися на історії культури. Я багато розповідав йому про привидів — начебто на віллі та в околицях їх водилося відразу декілька, з різних епох та ареалів. Дехто з нас вигадував на них усілякі пастки, комбінуючи системи взаємно відображуваних малих люстерок, найтоншими нитками сполучених із вирізаними з білого паперу зіркоподібними символами. Йшлося про те, аби на ранок застати сліди їхніх нічних пересувань з поверха на поверх, з підвалів у вежу й назад. Батько розвінчував мої розповіді, вказуючи на мою ж необізнаність: привиди не дуже терплять близькість один одного, привиди жахливо еґоцентричні, відразу кілька привидів на одній віллі — це нечувана рідкість на межі абсурду. Я виправлявся й казав, що так, що дійсно, що я жодного разу жодного з них так і не побачив, от хіба що увесь той нічний гармидер навколо пральних машин у підвалі, який раз на три тижні зчиняла Брудна Прачка. Крім того, я намагався розповідати йому про Венецію, але в мене це погано виходило — за великим рахунком він і без мене знав, що то місто на воді. Проте справжніх своїх історій я не зміг би розповісти навіть йому. Зараз уже так, а тоді ні.

* * *

Дещо я йому все-таки розповідав.

Якось улітку 93-го ми з Індриком пустилися в кількаденну подорож до Чернігова з незнайомим шофером Николою. Йшлося про те, аби перевезти цілу купу речей, передусім якісь меблеві залишки, від батьків Ніни у наше нове порожнє помешкання на Об’їздній. То була суто приватна домовленість — Никола працював у вантажній автоколоні, цього разу він відвозив до Чернігова шість контейнерів з фарбою, назад мав повертатися порожняком, тож я домовився, що ми напакуємо ті його контейнери нашими столами, шафами і стільцями. Я платив за все, на мене саме впала товста пачка інфляційних купоно-карбованців, з яких кожна тисяча щохвилини тратила на вазі, їх слід було чимшвидше позбуватися, тож варіант із винайнятим до Чернігова й назад ЗИЛом видавався не таким уже й дурнуватим. Індрик і без того мусив колись потрапити до Чернігова, у нього там починалися власні проекти з театром, тому він зголосився скласти мені товариство. Це була справжня виправа на Схід — сповнена всілякими ще середньовічними небезпеками. Никола виявився лопухом, попри пару десятиліть, проведених за кермом на далеких перевезеннях, він поводився, ніби цілковитий чайник. Щойно ми від’їхали кілометрів на 30 від Франика, як з’ясувалося, що в його причепі не фуричать гальма. Він часто збивався з дороги, раз у раз вигадував якісь абсурдні причини для непередбачуваних зупинок, молов усякі несосвітенні географічні дурниці, загрозливо клював носом і блискавично засинав за кермом. Його вантажівка періодично глохла з невідомих для нього причин. На «рено» він казав ренаулт, а на «пежо» — пеуґеот. Крім того, він більше дбав не про те, як доїхати до кінцевої мети, а про те, як продати за валюту дві бочки краденої солярки комусь із принагідних іноземних дальнобійників. У Тернополі він примудрився звабити нею молодого грека, той заплатив йому 70 німецьких марок за першу 50-літрову бочку, Никола почувся щасливим, але ненадовго — за перебігом оборудки з греком, як виявилося, пильно стежили зі свого жигуля місцеві хлопці. Ідіот Никола влаштував акт купівлі-продажу на самій що не є видноті — серед білого дня на автостанції. Щойно грек від’їхав, щойно ідіот почав утретє перелічувати і роздивлятися на світло свої різнокольорові німецькі Geldscheine, як до нього підійшли двоє і повідомили, що то їхня територія. Вони мотивували свою вимогу поділитися цілком просто і зрозуміло: це тернопільський рекет, збираємо на чай для зони. Після чого відібрали в Николи 30 марок, сіли назад у свій жигуль і поїхали геть, усі в чорних окулярах і китайських штанах. Ми з Індриком увесь той епізод просиділи в кабіні. Я запитав у Николи, чого ми тепер чекаємо. Він відповів, що вони зараз повернуться, бо винні йому 5 марок — у них не виявилося здачі. Ми з Індриком нервово розреготалися. Найдивніше, що через годину ті хлопці справді повернулися і справді віддали йому 5 марок — люди слова, нічого не скажеш. Протягом кількох подальших годин їзди Никола запекло сперечався вголос із самим собою — 45 дойчмарок за 50 літрів соляри — нормально це чи мало? Другу бочку він збагрив англійцеві вже на зворотному шляху, десь за Житомиром. Цього разу Никола був обережний і хитрий, задля безпечного перебігу справи він, як завжди, мовою жестів, зажадав від свого іноземного клієнта з’їхати з шосе на польову дорогу і допер нас, а заодно й довготелесого зарізяку-англійця з правобічним кермом, аж під якийсь, зовні цілком партизанський, ліс. Англієць купив солярку за 50 доларів, Никола міг бути задоволеним, але не подавав вигляду, стріляний горобець. Усього ми проїхали понад тисячу кілометрів і провели в його кабіні півсотні годин. Я вже казав про те, що він невиправдано часто зупинявся і кудись зникав, лишаючи нас подивитися за машиною. Під Києвом він ледь не купив у постового гаїшника новенького з голочки калаша, щойно з Придністров’я, засічки на прикладі свідчили, що гаїшник таки встиг трохи відвести душу на йобаних молдаванах. Николі він казав купи, слиш, дорого не візьму, це тобі нєобходімєйша вещ, ти ж постоянно в дорозі, мало лі шо. Тодішня країна і справді залишала враження чогось абсолютно невлаштованого, пущеного на самопас і тривожного. Назад ми поверталися верхньою дорогою, від Рівного взяли на південь, і десь в околицях Буська чи Олеська, коли Никола вкотре на пару годин заглох посеред безлюдного надвечірнього шосе, нас накрив ще один рекет. Ці були на дуже погаратаному форді, добряче вмазані і, на відміну від тої шпани з Тернополя, російськомовні. Одному з них ішлося виключно про спілкування, ми з ним присіли навпочіпки над кюветом і викурили по кілька сигарет, я назвався Іваном. Я завжди так роблю, коли новий товариш мені не дуже подобається. Він запитав мене ти чьо, Ваня, бізнесмен? Другий усе пхав носа до контейнерів, тобто хотів, щоб йому показали, чи справді вони порожні. Цікаво, що б нам було, якби він домігся свого і Никола мусив би їх повідкривати? Як зреаґували б вони на ті столи і стільці з Чернігова? Никола спазматично відсмоктував бензин — ротом через шланґ, це їх сильно веселило. А Індрик їм уперто не подобався: підозрілий тип, не хоче базару, дується. Діло пахло гівном і кров’ю, нас урятувало тільки те, що вони все-таки були п’яні, неуважні і взагалі-то їхали в Буськ на танці. Вони дали нам годину, щоб звідти забратися, поки вони нам тих контейнерів не покурочили. Їхній форд ошаліло рвонув з місця і погнав уперед, відносячи їх подалі від нас. Никола на радощах завівся, але потім ще з дві години плювався бензином. Коли о другій ночі я переступив поріг дому, батько розкладав на кухні пасьянс. Не пригадую, чи я розповідав йому про все в деталях, чи тільки в загальних рисах, але пригадую, що ми довго сиділи над чаєм з горілкою.

Зате навесні 94-го — це пам’ятаю стопудово — я в деталях розповідав йому, як мені не вдалося доїхати до Фрайбурґа. Ха, уяви собі, як фантастично гарно все починалося: квітень, сонце, Львів, Порохова вежа, і в ній ми вже другий день чекаємо свого виїзду на дні Львова у Фрайбурзі. При цьому ми вже майже спустили на коньяк і каву всі передбачливо зашиті у підкладки наших блазенських плащів дорожні запаси — це ж усе-таки Порохова вежа, у ній сидиш і справді як на поросі, не пити не можна. Ми — це мертві півні, я і ще кілька діячів культури. При цьому з півсотні людей нас уже другий день голосно відпроваджує. І всі ми от уже другий день п’ємо каву з коньяком і розмовляємо про те, як це класно, що ми разом поїдемо до Фрайбурґа і як ми там ушпаримо зі сцени всі наші гіти. І врешті стається чудо — автобус усе-таки подано, ми запаковуємося з усіма нашими гітарами й бубнами і після довгих петлянь містом виходимо на остаточний курс уздовж лінії Городок — Судова Вишня — Шегині — Медика. І це справді остаточний курс, бо перед нами кордон і Перемишль. А від Перемишля до Фрайбурґа вже рукою подати — там усюди Європа, ліси і гори, гори і ліси, бо ж європейську людину створили гори і ліси, ліси і гори, і там, у Європі, відстані почнуть цілком інакше співвідноситися з часом.

До речі: в ті роки до нас усе ще навідувався Джон Сідгартга, мандрівний в’язень Ноттінґамський. Згідно з леґендами, він відсидів майже у всіх європейських в’язницях, французькі він порівнював з голандськими, а швейцарські зі шведськими, і кожна з них мала свої безперечні недоліки, хоча жодна не мала переваг. Джон Сідгартга міг бути наркокур’єром, а міг бути звичайним утікачем від західної нудьги, до нас у кожному разі він приїздив у ролі волонтера якоїсь благодійної медичної організації, котра підтримувала українських діабетиків інсуліном та одноразовими шприцами. Насправді Джон Сідгартга на певний час просто знайшов собі країну, в якій йому добре. Був навіть час, коли він відмовився від своєї попередньої ідеї померти і бути похованим в Індії — на користь України. Крім того, він казав, що якби їхній «Ноттінґам Форест» коли-небудь мав зіграти матч проти нашого «Урагану», то він обов’язково вболівав би саме за «Ураган». Хотів би я це побачити! Його мізерна як для Об’єднаного Королівства пенсія в наших умовах виявлялася по-дурному астрономічною сумою, а сам він — антропоморфним мішком для її перевезення. Тому до пори до часу в нього не було проблем з найкращими друзями, хоч я думаю, йому все-таки більше йшлося про подруг. Джон Сідгартга курсував між Ноттінґамом і Фраником з цілком передбачуваною реґулярністю. Так от — кожна така подорож з одного кінця в інший обходилась йому в неповні десять доларів. Саме стільки коштувало сполучення між Фраником і Перемишлем. Усю решту шляху, себто в десяток разів довший відтинок між Перемишлем і Ноттінґамом, він долав автостопом і не платив за це ані цента. Цей відступ я зробив для того, щоб ти краще зрозумів, що таке місто Перемишль з нашої потойбічної перспективи. Це такий географічний пункт, з якого нарешті починається автостоп, розумієш? Автостоп як спосіб життя і цивілізаційна модель.

І от до цього магічного пункту ми наближаємося тим музично-коньячним автобусом. При цьому я навіть не здогадуюся, що в моєму паспорті бракує певного, курва, штемпеля. Ні, я ні про що не здогадуюсь, я радію — передусім тому, як гарно нам їдеться з друзяками. Аж поки мій паспорт не потрапляє до рук української прикордонниці, якоїсь татарки чи узбечки. Вона крутить його і так, і сяк, перелистує два-три рази всього від першої до останньої сторінки і врешті з погано приховуваною втіхою каже музиканти, да? артісти? Вот і будєтє щас танцавать. І, можливо, якби вся та весела делегаційка не полізла по цих її словах у відверту залупу, а й справді чемно для неї поспівала і — why not? — можливо, станцювала, то вона б, можливо, мене й випустила без того, курва, штемпеля. Але позаяк сталося протилежне, тобто всі вдалися до засобів щирого громадянського обурення, то й вона вирішила до кінця виконувати службовий обов’язок. Вони їй навіть закон про мову нагадали! Тож вона мала абсолютні підстави нашкодити у відведених їй іншим законом межах. Таким чином усі поїхали далі, а мене було висаджено з речами і в супроводі нещадно всіяного ластовинням молодого незґрабного солдата відведено до рейсового автобуса назад на Львів. Автобус був переповнений злими й пошарпаними човниками з усіх реґіонів батьківщини, тож усю дорогу я стояв у проході серед якихось їхніх сумок з рештками несвіжого провіанту, слухав їхні розмови про сваволю митників, божевільний курс долара і нєвозможную жизнь і при цьому спиною відчував, як із кожним кілометром дедалі більше віддаляється в недосяжність одна з фата морґан цього світу, звана Європою, всі її міста, камені, мости, запахи, гори і ліси. Але найгірше було не те, що я не знав, як тепер без грошей добратися зі Львова назад до Франика. Найгіршим було повернення без подорожі, ганьба самозваного Одіссея, скасований в останню мить через пройоб астронавта міжпланетний політ на Венеру.

Більше таких повернень зі мною, здається, не трапилося. Коли пізньої осені 94-го я приніс батькові шкіряні пантофлі, куплені десь на портовому базарі між Грецією й Туреччиною, він запитав, чому я не у фесці. Іноді він повторювався: у 92-му він казав, що сподівався побачити мене в коротких штанах на шлейках і в ґетрах. У нього була особлива пристрасть до мультфільмів і він ніколи не пропускав телевізійну вечірню казку. Але якщо мультфільм був не дай Боже ляльковий, а не мальований, то це могло надовго зіпсувати йому настрій. Він визнавав лише мальовані, все інше не визнавав. Ні, він жодним чином не впадав у дитинство — він просто ніколи не переставав бути дитиною, це різні речі. Всі турки цього світу мусили носити фески, всі баварці — короткі штани на шлейках. Від світового устрою він не вимагав нічого неможливого — всього тільки відповідності його дитячим уявленням.

* * *

У 95-му я двічі перетнув Чехію та Словаччину із заходу на схід. Обидві країни тоді ще не вимагали транзитних віз. Обидва рази йшлося про те, як мінімальним коштом повернутися додому з Баварії.

У Нюрнберзі ми зіграли з півнями концерт на руїнах розбомбленої американцями — саме тут пасувало б слівце америкоси — церкви і потягом доперли до Праги. Я не мушу вдруге розповідати тобі про Прагу і про чеську мову з усіма її димінутивами типу smrticka. З іншого боку, тієї Праги все одно вже не існувало, як не існувало мене десятилітнього. Прагу 90-х я любив за дві цілком інші речі: за абсент у кав’ярні Blatouch і за пропахлий сечею та сочевичною юшкою пивняк на Жижкові, назви якого не пам’ятаю, бо пиво мені довелося запивати повною склянкою водяри — щоб довести присутнім чеським чувакам, що українців уже нічим не злякаєш. Але то ще інша історія. У Празі наша банда розділилася, далі на схід ще того ж вечора пустилися тільки ми з Міськом Барбарою, решта зависала надовше. Ми купили квитки на якийсь повзучий нічний vlak з Праги до Кошиць і, ніби річковими каменями, обклалися в ньому зимним буфетним пивом. Ми сиділи один навпроти одного, тягнули пиво за пивом і мовчали. До нашого купе час від часу підсідали якісь чеські роботяги, вони теж мовчали, але всього тільки одну-дві станції, й висідали у своїх, наприклад, Подєбрадах. Ти пам’ятаєш, якою видовженою була ця країна, Чехословаччина? Такою ж, як Австрія, а може й довшою. Тільки от потім її не стало, але потяги збереглися, особливо ті, що курсують вздовж горизонтальної осі Схід — Захід. Усім відомо, що нині як Чехія, так і Словаччина — це маленькі, типово центральноєвропейські країни — те, що певний поет-сексопатолог у Москві називав среднеевропейская дребедень. І все ж, коли ти повзеш таким чесько-словацьким нічним робітничим потягом уздовж горизонтальної осі Захід — Схід, ніщо на світі вже не здається тобі маленьким. Уранці ми прокинулися від того, що сонце пече просто в наші дещо спотворені пивом і потяговим спанням фізії. У купе знову набилося трохи робітників, але судячи з того, що виглядали вони цілком як наші, то вже були словаки. Іншою прикметою здалося те, що вони цмулили саме словацького мніха і курили саме словацькі марски. Вони так само досідали на одну-дві станції й виходили, ледь похитуючись від не першого й не останнього ранкового пива. Ми в’їхали у гори, і я намагався впізнавати те, що, можливо, намагався впізнати мій батько тоді, влітку 1970 року, мої очі стали його очима, інакше й бути не могло. Гори здалися мені напрочуд високими, в нас таких не буває, крім того, ми проповзли під якоюсь сіро-кам’яною руїною величезного замку — все співпадало, то був його, батьків, маршрут. До Пряшева ми долізли аж перед полуднем і там проваландали, фактично не розмовляючи, ще кілька годин в очікуванні першого-ліпшого автобуса на Ужгород. Це була максимально розтягнута в часі подорож: усюди, на кожній наступній станції, доводилося терпляче вичікувати її продовження, жоден диспетчер не подбав про наші зручності, все це могло тривати й тижнями — так ніби насправді ми пересувалися без жодної мети, заради самого тільки примарного багатоетапного задоволення від зміни вокзалів і станцій. З настанням нової ночі ми опинились у купе наступного потяга — цього разу то був Ужгород — Харків, про нього відомо те, що у його вагонах зазвичай водяться таргани і миші, перших я бачив, про других знаю тільки з розповідей. До Львова залишалася ціла ніч, ми кинули наші сумки на верхню полицю і вийшли у вагонний коридор зі своїми пляшками — тепер оболоні. За вікном усе швидше западала темрява, чи не в такт із прискоренням нашого харківського, але ми все одно ще встигли побачити, як у полях за Ужгородом, плавно перестрибуючи від кукурудзяних заростей до картопель, орудує кілька розрізнених ватаг, усі були з мішками і здавалися бездоганно пластичними, просто-таки досконалими у своєму планомірному пустошенні дачних ділянок. Чоловік із сусіднього купе сказав дивіться, дивіться, що роблять, як ворують, от паразіти циганські. Наші життя вкотре розминалися — нас чекала ніч у потязі, ще одні гори, вночі невидимі, натужне долання перевалу і пробудження у Львові; їх — наповнені здобиччю мішки, розчинення в кукурудзяних заростях, скрадання темрявою на спалахи вогнищ і… жагучі романси під гітару аж до світанку. Жарт.

Як виявилося, насправді це була репетиція, попереднє вивчення траси в супроводі мовчуна-інструктора. Ще того ж року восени я вдруге проїхав тим самим шляхом — ну майже тим самим. Проте цього разу я був сам і це не могло не позначитися на перебігу подорожі. Як довго вона тривала? Три ночі і два дні?

Перша з ночей минула в потязі між Мюнхеном і Прагою загалом безподієво — якщо не рахувати пари хамуватих чеських прикордонників, котрі наполягали, щоб я вивернув кишені і показав їм усю свою готівку. Мабуть, вони припускали, що я прориваюся до Праги виключно з однією метою: аби померти з голоду під мостом. Крім того, звертаючись до мене, вони вперто не хотіли змінювати ламану російську на ламану німецьку. Зрештою, ми розійшлися без взаємних претензій. Уся моя готівка зберігалась у внутрішній кишені чорної джинсової куртки — трохи більше 300 марок, гонорар, отриманий за читання в резиденції якогось дещо скупого рицарського ордену. Я змушений був помахати кількома банкнотами перед їхніми чутливими носами — і чеські прикордонники, Пепік та Пепік, відчепилися.

Після цього був день у Празі, прогулянки Кампою — здається, з Мурашком, намагання дістати квиток напряму до Львова і провал цих намагань. Пізно ввечері я ледве встиг добігти до того самого нічного кошицького і крізь двері, що саме автоматично зачинялися, пропхатися у вагон. Я вдихнув носом вагонний дух — так, здається, це був він, той самий, наш — от тільки цього разу я ще й мусив уранці пересідати на словацькій станційці Кисак. Я подумав тільки б її не проспати і не заїхати до Кошиць. Чогось не пам’ятаю, щоб ми з Міськом пересідали там улітку. Швидше за все то був таки інший потяг. Але дуже подібний до свого попередника — так само довгий і тягучий, так само просяклий пивом і димом, так само спочатку чеський, а потім словацький.

Відмінність полягала в тому, що тоді до нього досідали мовчазні робітники, а зараз — крикливі. Себто не так робітники, як заробітчани — закарпатські. Отже, проспати станцію Кисак у мене загалом не було змоги, проспати я просто не міг. Час до часу вони завалювали в моє купе, щоб у ньому як слід накуритися. Тобто пиячили вони у своєму, а курити приходили до мого, культурнєйші люді. Залишається здогадуватися, чому вони вибрали саме моє купе. Невже я виглядав аж так самотньо? Хтось із них інколи зиркав у мій бік, але жодного разу не заговорював. Припускаю, що я видавався їм мудаком-чехом, котрий усе одно не в’їде в їхні розмови. Тому ці розмови були цілком довірливі. Скажімо, один похвалявся своїми крадіжками по супермаркетах — шматок мила, бляшанка сардин, складаний ножик, так собі, всякий дріб’язок, среднеевропейская дребедень, але він і цим пишався. На це їхня подруга, не по літах захрипла і впевнена бікса, зауважувала, щоб він поводився з цим обережніше, мовляв, у багатьох супермаркетах товари вже під електронним захистом, заловлять — і тапочки. На що той її заспокоїв, що він у своєму не промишляє, тільки по інших районах — так, ніби йшлося про це. На перекури вони завжди завалювали чомусь утрьох — двоє дядьків і ця тьола. При цьому дядьки були щоразу інші, а тьола завжди та сама, ще два-три роки тому вона могла зійти за так звану танцівницю, не знаю. Зрозуміло, що всім дядькам її дуже сильно хотілося, мені, зрештою, теж — вона була з тих, на яких відразу встає. Отже, вони увесь час намагались якось за неї потриматися, провести по ній рукою чи принаймні торкнутися. Вона дедалі хрипкіше, гасячи нервово недокурки, вимовляла своє лишіть, але час до часу виходила з котримось із них до туалету. Я уявляв собі, як там, усередині, він запускає свої шкарубкі мозолясті долоні їй під шкірянку, як розщіпає на ній ґудзики і дихає їй у вухо, як вона тим часом опускає накривку унітаза і садовить його на неї, владно поклавши руки йому на плечі, як він слухняно сідає, тобто сповзає вниз, обхопивши руками колону її тіла і при цьому стягуючи з її стегон зайвий декор, що дає їй змогу сісти на нього, як він відразу входить у її слизькувату теплу щілину, як усе це відбувається — протягом хвилини, не довше, як вони потім ледь не одночасно скрикують, а тоді по черзі підводяться і, защіпаючи на собі одяг, намагаються не дивитись одне на одного. Так повторювалося разів шість або сім, з невеликими перервами, випиванням в одному купе і перекурами в іншому — вона щоразу йшла до вагонного туалету з кимось наступним. Вистачало лише простягнути руку і взяти. Цього разу всі поверталися з грошима, кожен узяв рощот від свого пана-хазяїна, цього разу їм щастило, жоден рекет не відібрав у них ані долара, жоден поліцай теж, отже, всім було добре, всім хотілося більшого, всім хотілося щось купити, щось від цього життя отримати, чимось покористуватися, щось узяти — не вічно ж їбошити тупою рабсилою на вкінець обнаглілих чехів. Загалом же всі вони виглядали на дуже давніх знайомих, сусідів чи якихось напівродичів: єдина бригада, єдина родина, група односельчан. Вони вгомонилися щойно на світанку, перед Кисаком, їх повідрубувало від усіх систем живлення, і вони вмить позавмирали на сидіннях у своїх купе, в покручених позах барокових мучеників і з роззявленими ротами. Тьоли я більше не бачив — або вискочила на котрійсь зі станцій, або перейшла до іншого вагону. Або просто примарилась — їм і мені.

Так от, усього цього я так ніколи батькові й не розповів. Я так само не розповів йому про станційну будівлю в Кисаку і як там було зимно, посередині жовтня, о сьомій ранку, в очікуванні наступного vlaka — до Пряшева. Зате я розповів йому про Пряшів — про те, як погано мандрувати самому, коли ти змушений подовгу затримуватись у нецікавих для тебе місцях, тобто насправді я можу, звісно, лише погодитися з тим, що то надзвичайно приємне місто, саме так — приємне, як приємний місцями Франик, тобто нічого надзвичайного, але місто надзвичайно приємне, так от — я згідний відносно Пряшева, але в ньому мені довелося намотати безліч кругів навколо автовокзалу і це був майже розпач. По-перше, я мусив ходити, щоб не заснути після двох потягових ночей і празького дня. По-друге, я мусив ходити, щоб таким чином підігнати час. Отже, я намотував кола. До автобуса на Ужгород лишалося понад п’ять годин. Пані з довідкового сказала, що краще їхати на Міхаловце, а звідти на Ужгород автобуси каждий час. До автобуса на Міхаловце лишалося дві з половиною години. Я вибрав Міхаловце.

І про це я ніколи в житті не пожалкую. Тобто я хотів сказати, що цього я ніколи в житті не забуду, а значить ніколи в житті про це не пожалкую. Уяви собі ту автостанцію — кошмарний котел, долину сліз і скреготу зубовного, переповнену всяким заробітчанським людом, усі з незліченними торбами, чоловіки й жінки з безумовно закарпатськими кінцевими станціями призначення, громадяни країни Україна, сто разів обдурені й обкрадені, але цього, виявляється, все ще недостатньо. Виявляється, їх усе ще можна було обдурювати й обкрадати, після всіх на світі панів роботодавців, рекетирів і поліцаїв існували ще місцеві ґанґста — кілька десятків циганських пацанів у віці від 15 до 18 років, які виникали то тут, то там, зчиняли цілком незле організовану метушню, штовхалися, погрожували, відволікали увагу, вдиралися до кишень, пороли ножами торби і одяг, відтягували вбік на розправу самотніх роззяв, хоч насправді роззяв як таких уже не лишалося — всі роззяви, сто разів обдурені й обкрадені, вже сто разів навчились, як не бути роззявами — і все ж. У внутрішній кишені моєї чорної джинсової куртки все ще зберігався той самий скупий рицарський гонорар, на який я збирався утримувати всіх нас протягом наступних кількох місяців. Я був чудовим об’єктом для атаки, просто ідеальним: я їхав сам, я не міг покладатися ні на чию допомогу, я не мав при собі навіть ножа, зате я мав при собі дойчмарки, моя куртка була розстібнута, кишеня на висоті простягнутої руки — залишалося простягнути руку і взяти. Звісно, я міг би принаймні застібнутися на всі ґудзики — хоч якийсь запобіжний мінімум, але цим я, певно, і привернув би їхню увагу. Тому я так і стояв блефуючи — я не відводив очей, коли ми перетиналися поглядами, і в той же час не свердлив нікого з них очима, щоб не провокувати. Але кожна хвилина того очікування стала для мене вже не хвилиною — то було 60 секунд, жахливо довгих секунд, причому аж 60, уявляєш? До автобуса на Ужгород лишалося півтора години. І протягом цього часу ніхто з них жодного разу не наблизився до мене. Тобто іспит на незворушність я склав. Можливо, я спорудив навколо себе прозору непробивну стіну. Можливо, я просто зібрався на силі і став на півтора години невидимцем. Можливо й те, що я просто не брався ними до уваги як місцевий мешканець, такий собі словацький чувак, мандрівний учитель музики й віршування, переїжджий писар, словацький, а не рускій. А їхніми жертвами ставали виключно рускі. Словаків ці пацани переважно не чіпали — не стільки з почуття патріотизму, скільки з огляду на поліцію.

Я хочу сказати, що в ті часи на всіх вокзалах і станціях Центрально-Східної Європи місцева поліція мала домовленості з бандюками щодо наших заробітчан і човників. З ними дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду. Поліція вимагала одного — щоб випадковими жертвами не ставали підопічні їй співгромадяни. Тому російський рекет на автовокзалі Варшава Західна був настільки обережний щодо поляків. У середині 90-х я кілька разів мав нагоду переконатися в тому, що захистити себе вдається єдиним способом — не зважати на спроби підісланих ними людей розговорити тебе російською. Пам’ятаю, як ми з Індриком добрих дві години протинялися тим варшавським автовокзалом, розмовляючи один з одним виключно польською. За нами ходили, до нас прислухалися. Ми підходили до кіоску з газетами — і хтось уже стояв за нашими спинами. До телефонного автомата — знову цей хтось. Ми сідали на стільці в почекальні — і поруч опинявся ще хтось, але знов-таки зрозуміло хто. У них була досить розгалужена структура з організованим розподілом ролей та обов’язків. Себе вони називали атрядом Сєрого, ходили завжди при стволах, на їхньому рахунку кілька трупів, що час до часу лежма вигулькували у підземному переході з автовокзалу на залізничний. Перед тим, як відібрати гроші в чергової жертви, вони пояснювали, що їхнім завданням є охорона граждан есенге від польських кишенькових злодіїв, і за це від опікуваних ними граждан їм належиться 20 відсотків. За великим рахунком це була геополітика: росіяни, котрі грабують українців, захищаючи їх від поляків. Отже, того ранку ми з Індриком потрапили під їхню опіку. Була пізня осінь, шоста ранку, пітьма і холод за вікнами, а ми щойно злізли з калуського автобуса і — уявляєш? — дві години тринділи про засадничі відмінності між еротикою та порнографією виключно по-польському. Наші з Індриком варшавські рейси — це особлива історія. В автобусі ми непомітно випивали як мінімум півтора пляшки на двох. На цьому світі є цілком небагато людей, з якими б мені так добре тринділося під випивку про вельми суттєві справи — наприклад, про межі Святого Письма, ті, де воно перестає бути святим письмом і перетворюється на месиджі поп-арту. Насправді ми випивали в тих автобусах аж стільки горілки ще й для того, щоб набратися впевненості перед зустріччю з російським рекетом. Наша польська вимова від цього трохи страждала, нам не зовсім добре давалися дифтонґи, зате суттєво прибувало емоційності й переконливості, до того ж ми настільки виразно інтонували, допомагаючи собі жестами, що рекет урешті відв’язувався. Вони починали вірити, що ми поляки. Ми й самі починали цьому вірити.

* * *

Ну гаразд — повертаємося в осінь 95-го. Я все ще стою на автостанції в Міхаловцах і навколо мене, але завжди повз мене вишиває циганська бригада. І так триває безмежну вічність, аж поки не з’являється наш ужгородський автобус. При цьому стає очевидним, що нас — таких, які прагнуть ним виїхати, десь утричі більше, ніж він здатний помістити. А може просто вся проблема в надмірах баґажу — його незліченні тони. Що вони возили в ті часи — уявлення не маю. Їжу? Кришталь? Швейцарські годинники? Штучні алмази? Автобусний штурм триває з півгодини, мені в моїй куленепробивній капсулі дивом вдається протиснутися. При цьому циганва продовжує жартувати — вони обступають автобус, і налягаючи на нього руками та плечима, з радісним реготом розгойдують то в один бік, то в інший. Не можу не згадати: коли в 77 році московський «Спартак» вилетів до першої ліги, вони приїздили до Франика і грали календарний матч з нашим «Ураганом». По закінченні наші фанати влаштували їхньому автобусові приблизно те саме. Пам’ятаю дещо сполоханий фас Євґенія Ловчева у вікні. На той час він був ветераном команди, ключовим гравцем збірної, майстром спорту міжнародного класу. Але тут він явно усцявся, наче задрипаний початківець. Хоч я не про те. Нашому шоферюзі довелося нестерпно довго сигналити і з усіх сил обдавати ту шлоїбень вихлопними газами, аж урешті ми все-таки рушили під їхнє переможне улюлюкання.

До Ужгорода ми долізли разом з темрявою. Тобто ні — насправді ми повзли їй назустріч, вона чекала нас в Ужгороді, на площі перед вокзалом. Наш автобус відразу ж знову потрапив у сам центр подій — цього разу на нього налетіла якась ужгородська шантрапа, вони створили жахливу тисняву коло баґажних відсіків і примудрилися за лічені секунди повитягати з кишень та потаємних шпарин ще декілька гаманців. У відповідь звідусіль залунали прокльони і жіночі плачі. Це дещо недобре відчуття: цілковита темрява, людське місиво, прокльони і жіночі плачі, зовсім гнилий розклад, якщо по-чесному. Я продерся крізь їхню шантрап’ячу нахабну живу загорожу з надто припізнілою думкою, що комусь із них вистачає лише простягнути клешню і взяти. Але і в цьому випадку мені все зійшло з рук, я почув спиною вдавано ображене, на підвищених понтах мущіна, нє толкайся і не озираючись рвонув уперед, на примарні світла залізничної станції.

Зараз трохи про світло. Усі ті роки, фактично до кінця 90-х, у наших містах відбувались осінньо-зимові вимкнення струму, про що ти вже знаєш із листів Карла-Йозефа Цумбруннена. Пояснювалося це тим, що в такий спосіб начебто вдається заощадити безліч енергії. У Франику це робилося п’ять разів на тиждень, але щодня в іншій частині міста, у нас на Об’їздній по вівторках. До цього звикалося і — ніде правди сховати — дехто з нас навіть полюбив ці вечори з пересиджуванням на кухні — зі свічками, блакитними газовими відблисками і зимою за вікном. Ми навіть вирішили, що найкраще саме в такі вечори скликати друзяк і влаштовувати гостини — свічки, гасові лампи і сині язики газу створювали атмосферу, горілка — настрій. Слід було перечекати і витримати, в цьому полягав особливо цінний кайф мешканців обложеної лихоліттям фортеці.

Проте ніколи, жодного разу я не чув про вимкнення струму на вокзалі. Для будь-якої енергетичної ощадливості існували свої замежні території, на які вона не поширювалася: вокзали, лікарні, в’язниці. Що трапилося того вечора в Ужгороді — я не знаю. Можливо, те, що технічною мовою називають аварія, якесь пошкодження на лінії, щось типу цього. Можливо, й інше — моє персональне road movie зі мною ж таки в головній ролі мусило тривати. У кожному разі ужгородський залізничний вокзал був цілком поглинутий темрявою і тільки у вікнах кас поблимували вогники тих-таки свічок. Було до біса сюрреалістично і трохи ґотично. У почекальнях і коридорах, як у царстві тіней, шаруділи переїжджі душі. Хоч у більшості всі позасинали на лавках, звідки час до часу хто-небудь скрикував — уві сні? Купити квиток до Львова у зв’язку з ситуацією виявилося неможливо. До Львова чомусь ні, але до Стрия — так. Я погодився на Стрий. Тьотка у касі дослівно виписала мені його великими нерівними літерами і, чомусь раптово позлішавши, зачинила касу, рвучко зсунувши докупи фіранки.

Таким чином, третя ніч тієї подорожі ділиться на дві майже рівні частини. Перша з них минає у плацкартному — там і справді мені вдалося побачити їх, тарганів — вагоні потяга Ужгород — Харків. Я лежу на бічній полиці і вимушено слухаю зітхання якоїсь невидимої женщини про рівень життя в Чехії: Ну што вам сказать — оні почті как в Ґерманії живут. Ти впізнаєш — так, це Ліля і Марлена, в одній особі. Я засинаю з думкою, що раз вона порівнює, то значить усе вона бачила і все вона знає і всюди побувала і всього зазнала: і Чехію, і Ґерманію, офіцерська дружина, майорша, пенсія в сорок два, надбавка за всі гарячі точки, ранній клімакс, десятки знецінених ощадкнижок, кому оно мєшало, всьо развалілі, союз нєрушимий — ну і так далі, я засинаю, провалившись у комбінації всіх цих уламків колишнього світу, на яких усе одно нічого іншого постати не може, крім тих же уламків. Я засинаю, з головою ними засипаний, мені тяжко під ними дихається, але я вже не можу не заснути — це все-таки третя потягова ніч, не будіть мене до Стрия.

Друга половина починається з того, що мене будять і я вивалююся з тарганячого вагону на безлюдний перон станції Стрий. Година десь коло п’ятої ранку — час, коли всіх на світі змагає мертв’яцький чапаєвський сон. Я в їхньому числі, я такий, як вони, як усі на світі — я так і не можу прокинутись, проте навіть уві сні я хапаю єдино можливу тачку і домовляюся з її заснулим водієм про ривок на Долину за десять дойчмарок. У Долині я маю шанси піймати за хвіст червону руту до Франика. Червона рута — це приміський дизель, з тих, про які я згадував як про найповільніше з чудес залізничного генія. Отже, ми женемо зі Стрия на Долину — так і не прокинувшись. Ми спимо один коло одного — водій за кермом, а я поруч, у кріслі пілота. Але водій знає цю дорогу із закритими очима. У нього лише три чверті години на те, щоб червона рута не втекла мені з-перед носа. Фактично ми летимо і я один з пілотів. Я сплю, я дивлюся — навколо нас ліси, ліси і гори, гори Ґорґани, гори і ліси, саме цей ландшафт мусив колись породити європейську людину, але де вона, де ця людина, чорт забирай?

Уявляєш, ми встигли. Я вибіг на долинський перон саме в мить, коли з-за станційної будівлі вдарило першим промінням сонце і — цілком синхронно з ним — з-за вигину залізничної гілки викотилася, ніби червона дупа, червона рута. І це було радістю. Мало таких радостей траплялося мені в житті, як ця. Коли я впав на дерев’яну зашмульгану лаву всередині її червоного вагону, я належав до найщасливіших сучих синів цього світу. І ті дві години до Франика, увесь той час, поки ми трюхикали нашими жовто-червоними осінніми чорними бандерівськими лісами, я не переставав бути щасливим.

* * *

Я сказав це тому, що мої повернення для мене так само важливі, як мої від’їзди.

Чому досьогодні я пам’ятаю це зі стількома деталями? Тому що я за першої ж нагоди мав розповідати про це батькові. Тобто я негайно впорядковував усе це в голові, розставляв на місця, пов’язував наскрізь нитками і перев’язував червоною стрічкою. Це як зі снами — їх треба запам’ятовувати відразу ж, у мить пробудження. Потім уже нічого доброго з цього не вийде і доведеться домислювати, а це нечесно. Отже, я мав усе це розповідати батькові, причому за першої ж нагоди, але першої нагоди так ніколи й не випало. А друга і третя мене вже не цікавили.

Найгірше з моїх повернень трапилося на страсному тижні 97 року. У понеділок мене понесло до Вінниці, у вівторок я там опинився, ми допізна сиділи в майстерні Рибачука. Якогось біса звечора ми багато говорили про старіння і смерть, це надзвичайно рідко трапляється з нами при горілці, ні, горілка загалом напій філософський, тобто при ній ми говоримо і про це теж, але дуже рідко трапляється таке, що ми тільки про це й говоримо: старіння, смерть, самогубство Маяковського, комплекс 37-річних. Потім я спав у тій майстерні, а вранці до мене зайшов з поганою новиною Віктор. Ми помчали на вокзал, але франиківський автобус уже від’їхав, іншого не існувало, інший мав бути завтра, рівно через добу. Таксист узявся наздоганяти той, єдино можливий, я погодився — щоб не стояти на місці і не божеволіти від самого тільки тупого стояння. Автобус ми наздогнали в Літині, там у нього перша зупинка, і я встиг заскочити зі словами до Франика, виручайте. Потім були ті довжелезні години в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і плащ-палатках, брудні поля, пагорби, клапті липкого снігу на чорній землі і холодні патьоки на шибах, температура за вікнами плюс п’ять — не більше, хоч у такий час (кінець квітня, до майських недалеко, до Паски ще ближче) повинно бути у три рази тепліше, якщо не в чотири. Так вони в кожному разі всі про це говорили, пасажири мого автобуса. А я все ніяк не міг зрозуміти, як це трапилося, що мій батько відучора помирає в реанімації.

Того року в середу була ще холодриґа з дощем і снігом, а в п’ятницю вже спека, понад двадцять. Але в п’ятницю батько вже не жив. А в понеділок ми з мамою його купали у ванні, для мене це було вперше в житті, для неї, гадаю, теж. У січні він упав послизнувшись і тяжко забився, після чого не зміг ходити. Він пролежав три місяці і мав усього досить. У понеділок 21 квітня ми завели його до ванни і скупали в теплій воді, саме так — у теплій, не в гарячій. У ванні йому попустило і він не зміг не пожартувати: Людське життя — це як шматок мила, кожного дня змивається. Я підтримав тему: Людське життя — це як пачка сигарет, кожного дня викурюється. Йому сподобалося і він розвинув далі: Людське життя — це як мішок з гівном, кожного дня витрушується. Мама зажадала, щоб він не молов дурниць. Нам лишалося таємно переморгуватися. Людське життя — це як крем для гоління, скільки того тюбика. Людське життя — це як шорстка мочалка, скільки б не терла, а мало. Людське життя — це ванна блаженства, скільки б не співав ти, а додому час. Після цього ми відвели його до кімнати і поклали у свіжу постіль. Він таки відчутно повеселішав і зробив чергову спробу: Ще трохи — і ви почнете носити мене на руках. Так він приблизно висловився. Я сидів поруч і відповідав на його запитання про київську презентацію, я тоді щойно повернувся з Києва, де мені видали два романи в одній книжці. Ще того ж вечора я мав їхати у Вінницю. Здається, ми так і розійшлися великими друзями.

Наступного разу я побачив його рівно за тиждень, у понеділок 28-го. Але то вже було перевезення тіла — з морґу додому. Він лежав у костюмі і при краватці. Морґівські гримери зробили своє діло цілком пристойно: обличчя не відлякувало, навпаки — вражало чистотою і спокоєм, колір шкіри він сам назвав би цілком здоровим.

Я ще ніколи в цьому житті нікого не втрачав так, як його. Думаю, це я втрачав дуже велику частину себе.

Яким я його бачу? Для мене це щонайменше кілька достатньо різних постатей.

У моє дитинство він подеколи привносив цілі спалахи екстріму. Його схильність до пригодницького жанру ніколи не засинала надовго, і особливо голосно вона пробуджувалася під дією випитого. Зі своїх кількаденних лісових вилазок він часто повертався добряче врізаним і, перш ніж піти спати, влаштовував понурі спектаклі на тему сьогодні я вбив у лісі людину. Переважно то були браконьєри, його жертви. Деяких він убивав пострілом рушниці, інших заколював ножами. Одного з них він так довго переслідував верхи — його улюблену чорну кобилу звали Ночка —, що той урешті впав на прибережні камені і сконав від розриву серця. Усе це була абсолютна брехня, тобто цілковита вигадка, але протягом перших років їхнього подружнього життя мама щоразу брала це на віру і, слухаючи його не надто добре артикульовану нічну гішторію про чергового, зрешеченого з карабіна браконьєра, пускалась у плач. Сімнадцятилітнє дівча, їй можна було й не такої лапші понавішувати. Він заспокоював її словами про те, що завтра вранці по нього прийдуть і швидше за все арештують. Мама плакала ще голосніше, він трагічно виходив на веранду курити і там засинав у старезному плетеному фотелі. На мене подібні штуки діяли так само зле — але до певної вікової межі. Десь після 8–9 років я перестав добачати в цих розповідях щось інше, крім випущених на волю алкоголем фантазій. Я й сам такий був — і навіть без алкоголю. Тобто мені це було зрозуміло, всі ці страшні історії. Але я ніколи не забуду, як мене всього скував жах, коли певної ночі його занесли до хати якісь люди і такого, як є, в мундирі, поклали навзнак на ліжко. Потім ми стягли з нього чоботи і тихенько полягали спати. Але як тільки ми згасили світло, він заговорив — і цілком притомним голосом. Він сказав завтра у цьому домі пролунають три постріли. І після недовгої паузи додав ні, чотири. Четвертий, слід розуміти, він призначав для себе.

Безумовно, по п’яні він завжди шукав для себе пригод. Наші повернення додому з усіляких гостин, переважно з Матейка, від маминих батьків, нерідко перетворювались у суцільні борюкання і стримування. Його слід було тримати за руки — у кожному перехожому він вбачав зловмисника або хама і тут-таки поривався його провчити. Він стверджував, що навчаючись у технікумі, займався боксом і завжди перемагав на ринґу. Я не думаю, що це була правда. Тобто правдою було тільки те, що він дійсно займався боксом — свою лівацьку правобічну стійку він показував бездоганно. Найсильніше його провокували молоді голосні компанії, подалі від них ми хапали його під лікті і щосили перетягували на інший бік вулиці. Бабця чомусь була вельми скептичною щодо його погроз, вважаючи, що він усього тільки рисується перед нами. Своє материнське діло — захищати моральне обличчя сина — вона виконувала цілком справно. Тому вона казала, що якби він ішов сам, то нічого подібного не відбувалося б. Те, що вона не мала рації, ставало очевидним як мінімум кілька разів, коли він повертався додому з підбитим оком, розквашеним носом або розсіченою до крові бровою. Мама за такі крайнощі сильно ображалася і надовго переставала з ним розмовляти. Іноді вона проголошувала, що подає на розлучення. Функції милосердя так чи інакше лежали на бабці — то вона рятувала його фізію теплою водою, примочками і цілющими мазями.

Він любив зброю і цілком непогано стріляв — поки його руки не почали тремтіти. Але в ті часи йому вже ніхто не дав би ніякої зброї. До речі, я вже розповідав про те, як ми стріляли з його пістолета в горіх? То було восени 68-го, коли його забрали до війська з приводу чехословацьких подій. На звуки стрілянини примчала міліція — швидше за все вокзальна, її ще чомусь називали лінійною, ніби якийсь козацький підрозділ. Батько відмовився здати зброю і на всі їхні вимоги відповідав я сам міліціонер, я міліціонер лісу. Тоді вони стали викликати військову комендатуру, але там саме чергував батьків приятель-однополчанин. Усе закінчилося перемир’ям і припиненням вогню.

Отже, я бачу його передусім таким. Пізні 60-ті, початок 70-х.

Але час робив його іншим.

У другій половині 70-х він різко здав і змінився — не без допомоги того добровільно-примусового лікування психушкою. Ця штука його сильно загальмувала — от що вона з ним зробила.

У 80-ті він перетворився на старанного машиніста тепломережі: ніч на роботі — два дні вдома — день на роботі — ніч удома — якось так. Пасьянси, кросворди і телевізійна вечірня казка. Вечірня кашка. При цьому він іноді трохи дозволяв собі пуститися берега, але вже цілком по-іншому, без буянь: тихе розпивання вина у власній самотності. Щоправда, якщо я бував удома, він кликав мене до товариства. У 80-ті роки між нами панувала рівновага, ми обидва були рівною мірою оповідачами і слухачами один одного. Не сумніваюся, що він відігравався на Софійці і Тарасові — це вони до пори до часу успадкували право на вислуховування кривавих сюжетів з підстреленими браконьєрами, що з випущеними кишками здатні проповзти десятки кілометрів зимовим лісом, залишаючи на снігу дороговкази червоних пасем.

У 90-ті він став пенсіонером. Одного разу з Кракова приїхав стрий Роман, він був на 15 років старший за батька, але в 90-ті роки вони виглядали однолітками і страшенно полюбляли разом виходити до центру міста — поварнякати з іншими пенсіонерами про політику. Їм здавалося, що тільки вони можуть порятувати Україну. Зрештою, так воно й було. З приводу всього, що в нас тоді відбувалося, стрий Роман мав цілком поблажливе і загалом позитивне враження. Батько ж натомість — вельми критичне, передусім йому не подобався жоден з президентів, ані перший, ані другий. Стрий переконував його, що всьому свій час, чудово вже те, що ми взагалі маємо президента, хоч якогось. Але батько наполягав на тому, що владу повинні взяти націоналісти. Він погрожував записатися в ОУН, хоч тут-таки визнавав, що для цього мусив би бути років на двадцять молодшим. Якось вони обоє прийшли навідати нас на Об’їздній — в однакових плащах і капелюхах, два детективи з повоєнного східноєвропейського серіалу. Стрий пережив батька, але всього на півроку. Десь там вони невдовзі по тому знову перетнулися — боксер і тенісист, жартівники-дотепники, перша ракетка і золота рукавиця.

Тої миті, коли батько фатально для себе послизнувся і впав поблизу франиківського базару, мене поруч нього не було. Я прийшов до них із мамою щойно ввечері — подивитися, що стряслося. Але я все одно бачу це падіння, цю розмазану по снігу кров. У батька могли бути якісь початки гемофілії: скільки пам’ятаю, його кров згорталася страшенно повільно, над цим слід було старанно попрацювати. У мене вона згортається вмить, ми з ним різної крові, як це не дивно. Так от — я бачу це падіння, скривлене болем батькове обличчя, його роз’юшений ніс. Від болю він не може підвестися і так сидить, скорчившись на снігу. Навколо крутиться пара молодих людей, він і вона, торгаші з базарного намету, поблизу якого все і сталося. Хтось каже, ніби вже викликали швидку, група роззяв поволі розсмоктується. Дівчина витирає з батькового обличчя кров, але ніяк не може її зупинити, її хустинки одна по одній блискавично насякають червоним, вона кидає їх на той брудний сніг і біжить до свого намету по пачку нових. Вона дуже старається, дуже хоче помогти цьому старшому чоловікові. Якоїсь миті він торкається губами її вузької справної долоньки і каже давно мене такі ручки не гладили. Дівчина сміється.

Згодом я переповідаю цю історію друзякам, ми сидимо в нічному кафе «Блюз», мені завтра вирушати до Відня, я їду з важливою місією, батько просив покататися на Riesenrad — спеціально для нього, я повторюю його фразу давно мене такі ручки не гладили, Ярослав Ґарсія наливає ще по одній і каже твій тато такий самий, як я, а потім додає дивися, ти можеш уже не застати його. Мені хочеться сказати що ти мелеш, курва, від забитих сідниць не вмирають, але я мовчу, бо я забобонний. Згодом виявиться, що Ярослав Ґарсія о цій хвилині помиляється лише на кілька тижнів. Чого йому це сказалося? Дивно. Як дивно й те, що половина моїх друзяк, присутніх зараз у кафе «Блюз», буде нести батькове тіло на похороні. Бувають моменти. Як це назвати — вторгненням сенсу? Поверненням з майбутнього?

Проте Ярослав Ґарсія все-таки помилився: я встиг до Відня й назад — це тривало якийсь лише місяць, до того ж найкоротший у році. Тому я встиг розповісти батькові про Відень. У ньому я так і не дійшов до чортового чортового колеса, щиро кажучи, я й не збирався в його бік, що за фантазії. Хоч для батька це був єдиний пов’язаний з Віднем об’єкт, єдиний зв’язок із самим собою у Відні — не Штефансдом, не кафе «Централь», не Гофбурґ, не Шенбрунн, не Опера, не будь-яка інша загальна туристична повинність, а саме воно, чортове колесо у Пратері, ну і ще, напевно, одне-два бомбосховища, але цілком незідентифіковані. Зрештою, він і не був туристом, хіба що принагідним, але перш усього втікачем. У втікачів інша топографія — задвірки вокзалів, заставлені бараками пустирі, приймальні в комендатурах, брами пекла.

Тому я намагався розповідати так, аби він ні про що не шкодував. Я казав ха, Відень — це тільки звук, до того ж не зовсім пристойний, поверхня — до того ж добряче вичовгана, бо насправді це така непробивна містечковість, що хочеться вити. Їхня свідомість пойобана тисячею взаємно суперечливих комплексів, тому вони й досі не знають, хто вони: австрійці чи нацисти. Ніби насправді це не одне й те саме — відсотків на 80 у кожному разі. Вони голосно вимагають, щоб за ними визнали Моцарта і Рільке й так само голосно відмовляються від Габсбурґів та Гітлера. Хоч їхні ветерани, до речі, аж ніяк не соромляться виходити на люди в гітлерівських нагородах. Я ніде не зустрічав стільки фальшу, навіть у Львові. А ця їхня скупість, так феноменально втілена у нічим, крім снобізму, необґрунтованій дорожнечі! Ця схильність до дроблення життя на малесенькі, завбільшки з кавовий наперсток, ковточки! Це вдаване смакування тістечок! Ця звичка подавати вино ахтелями! Уявляєш собі — одна восьма вина? У них ніколи й нічого не буває вдосталь — ані вина в келихах, ані тепла в помешканнях. Ані тепла загалом — тепла як такого. Яка там нестерпна легкість — нестерпна депресія! І це ще в найкращому разі, бо переважно просто нудьга. Ти уявляєш собі всі ці фраки, вальцери, оголені плечі, віяла, блакитний Дунай і серцевину великої утопії, а насправді… Тут я зупинявся, щоб піднайти особливо нищівний образ і забити останній цвях. Батько використовував нагоду і вставляв: «А насправді — все це гівна варте». І додавав: «Як сказав би пан Палівець». То був наш пароль — відгадай звідки.

* * *

Хоч якщо чесно, то у Відні мені не було аж так зле. Я мешкав у 10-му окрузі серед балканців і турків, тож навіть уявлення не мав про те, як у дійсності виглядає справжня віденська депресія. Я не ходив на бал в Опері і не їздив фіакром, а здебільшого пересувався пішки — з 10-го округу у 18-й, а звідти у 1-й. Щодо чортового колеса, то я збрехав батькові, наче його волю виконано, наче катався, наче вибрав собі певну неділю і подався до Пратера, і купив собі квитка на той Riesenrad за цілих 80 шилінґів. Ціну я брав не зі стелі, а з польськомовного «Путівника Паскаля». При цьому я заливав, що то була єдина вартісна подія, мовляв, тільки заради цього я б і не стер Відня з лиця землі, хай собі животіє.

Ця подорож до Відня була останньою прижиттєвою, тобто останньою, про яку я міг йому розповісти. Про всі подальші я радо розповідав би, але вже не мав кому.

* * *

Скажімо, я неминуче розповів би йому про футбольний матч у Муккулі. Це Фінляндія. Ми були збірною Світу і грали проти фінів. Насправді ж як вони, так і ми вважалися письменниками і в цьому полягала фішка. Як і в тому, що все діялося білої ночі, а поле, ворота, м’яч і коментатор були справжні. Ми захоплено били наших суперників по ногах, вони відповідали тим самим, зрештою, то ми відповідали, бо почали фіни — зазвичай молодші, дурніші й азартніші. Остаточний рахунок 5:5 не відображав нашої значної тактичної переваги. У складі фінів грали дві дівчини — вони й забили нам найбільше голів. За 5 хвилин до кінця ми програвали два м’ячі, але ірландці врятували ситуацію двома ударами головою — на 87-й та 89-й хвилинах. Потім ми змивали кров, піт і шмарклі в сауні, пхалися в парильню і, вибігши з неї, розпачливо кидалися у крижане озеро. Ми нагадували собі бойових вершників, наші фінські подруги збуджено пофоркували на березі, наче кобили. Ранок застав нас у соснах жахливо п’яними і напівпритомними від комарів.

Я так само не міг би не розповісти йому про Стокгольм. Не стільки про місто як таке і навіть не про закохану пару готельних злодіїв у ньому, і не стільки про платні порноканали та гору використаних шприців у їхній кімнаті, скільки про поліційного шефа, котрий мене після всього допитував. У нього був зовсім не поліційний, а радше медичний вигляд — з такою вдаваною уважністю в нас уміють вислуховувати лише психіатри. На закінчення він, щоправда, і сам трохи розговорився, запевняючи мене в тому, що Швеція так сильно змінилася через міґрантів з бідних країн світу. Це здалося мені вибаченням. Але мої злодії ніякими міґрантами не були — і це вилізло на яву декілька днів по тому.

Звісно, наприкінці того ж, 98 року я не втримався б від розповідей про Нью-Йорк. Якщо я все одно тільки й робив, що всім і всюди втирав про Нью-Йорк, то не маю сумніву: батько змушений був би слухати про нього тижнями, з ранку і до вечора. З Нью-Йорком як і з армією: ти повертаєшся і не можеш про це не говорити, у тебе їде дах, тобі хочеться виплеснутися. Що більше: ти взагалі ще в ньому не бував, ще навіть до нього не доїхав, а вже передчуваєш те, як усім на світі розкажеш про цей потяг із Нью-Гейвена з прибуттям на Ґранд Сентрал і про вельми балакучого молодого негра у твоєму вагоні, як він безперестанку щось лопоче своїм великим, ніби в теляти, язиком і як тобі увесь час причувається, що він, звертаючись африканським голосом до своєї супутниці, тільки й повторює юкрейн, юкрейн і трохи рідше раша, раша. Ти думаєш якого біса, чого йому від нас треба, від нас і наших північно-східних родичів, ти починаєш вслухатися дедалі напруженіше, аж урешті доганяєш: це твої власні рими, твої фонетичні глюки, твоя семантична параноя, бо насправді він так часто повторює зовсім не Ukraine, а всього тільки train, що в потязі не є жодною дивиною. Загадкою лишається псевдо-Russia: ruction? eruption? corruption?

Саме такий напад безперервного мовлення трапився з Длинним — здавалося, він щойно порушив восьмилітню обітницю мовчання і його поволокло. Я кажу восьмилітню, бо приблизно стільки часу він прожив у Нью-Йорку на момент нашої зустрічі. Тобто йому схотілося виговоритися за всі ті роки. Ми йшли з його помешкання — на якій висоті воно було, точно не згадаю, але десь на Аппер Вест Сайд, на одній з 80-х чи 70-х вулиць — у кожному разі ми йшли вниз: пригадую, що спершу був Коламбус, а вже потім Таймс, тобто ми йшли згори вниз, чергуючи дорогою пиво з текілою, ми робили зупинки у всіх бродвейських барах і пабах, які він тільки знав, і всі вісім його років, those years, those fucking years, ішли разом з нами: шукання праці, вогні галерей на Сохо, реставрація ікон, Довлатов і його смерть, Бродський і його смерть, кохання і його смерть, розлучення з Інґою — моєю втраченою сестрою (shit! як вони сміли?! розлучитися?! без мого відома?!), самотність, пиво, бухло, стриптиз, масаж, африканське мистецтво, тоталітарна уральська секта, пришестя святого пророка Вісаріона, нашестя його аґентів, його фанатиків, спроби зомбування, спроби звільнення. Так ми зійшли аж на сам низ і опинились у порту старого міста, звідки дивились на воду, вітрильники і Бруклінський міст, поки Длинний посвячував мене в особливу есхатологічну місію Нью-Йорка: У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою. Ми засміялися, він додав: Ти бачив, яке тут небо?

Так от, про небо я й розповідав би. Про небо над вісімнадцятьма містами, крізь які ми проїхали влітку 2000-го — про небо над Лісабоном, Мадридом, Бордо, Парижем, Ліллем, Брюселем, Дортмундом, Гановером, Мальборком, Калінінградом, Вільнюсом, Ригою, Таллінном, Петербурґом, Москвою, Мінськом, Варшавою, про небо над Берліном. За всю 45-денну подорож нам ніде не трапилося двох однакових неб, уявляєш? Нині, перечитуючи свої тодішні записи, я, здається, починаю розуміти, чим пояснюються ці небесні відмінності — справа полягала передусім у траві: «Її курили майже всі, пам’ятаючи про особливі деміургічні здатності цього найлегшого зі способів проникнення в інше. Можна припустити, що цілі плантації пішли з димом до неба за час нашої подорожі. Ми спустошили не тільки Пакистан, Афґаністан і Чуйську долину в передгір’ях Алтаю, навіть з околиць Боденського озера ми зняли весь урожай. Легкість, неймовірна легкість панувала в усьому навколо нас. Наші вагони були наповнені легкістю, наші валізи літали, ніби повітряні змії, нам було шалено весело від різких зупинок потяга, який і без нашої допомоги переплутував станції та колії, часом робився аеропланом, часом дощенту запакованим синьою мерзлою курятиною дальнобійником-ваговозом, одного разу — жовтою сигарою підводного човна. Додам про небо над Берліном. Того разу ми з АБо та його тодішньою КаБо пустили на трьох шалено ефективну цигарку, діялося це на задвірках Тахелес-гаузу, там усякі неформальні люди вічно цмулять пиво з пляшок і діляться димом — ти знаєш. Нашою метою стало повернутися до готелю «Унтер ден Лінден», за звичних обставин це не зайняло б і десяти хвилин. Проте обставини змінилися в бік незвичності. Поки ми дворами зрізали кут до Фрідріхштрасе, нам робилося дедалі смішніше від самої лише думки про те, що от ми йдемо дворами. Уявити собі лишень цей парадокс — ми йдемо дворами!

(Приблизно так, як у листопаді 94-го, коли ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy, хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо, а потім, скориставшися випадково незамкненою садовою брамою, забрели на фінал якогось нев’їбенно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах, чи не втричі молодші від них компаньйонки — у вечірніх сукнях з розрізами, ситуація пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв почав недобре на нас витріщатися, ми діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we’re just looking for American embassy).

Приблизно так було й того разу в Берліні, під його небом, де ми зрізали кут. Але невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами протікала річка Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли хід і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, нам уже давно необхідно було потрапити до свого готелю, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і судячи з усього ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому справа і здушеним голосом проказав гей, але ж ми крокуємо на місці. Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому на нас так привітно сигналили з усіх автомобілів.

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах на нас не сигналили, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми клаксонами вони просто-таки вирвали нас із неї. Можливо, про це і йдеться: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо. Але уяви собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці!

До чого тут мій батько? Не знаю. До всього. Це важливо, що він у позачассі, а ми з тобою поки що тут. Це важливо і це великий жаль — перш усього тому, що з його відходом мені стало нікому розповідати. Чорт забирай, таке враження, наче я приберігав ті всі історії на якісь остаточні роки! Але він пішов — і таких остаточних років уже ніколи не настане. Ні, я все одно дещо розповідаю — Ніні, Софії, Ярославові, друзям, тисячі людей. Але в його особі я втратив слухача номер один, це ясно.

З роками я, здається, все більше йому вподібнююся. Насправді у мене все інакше: інший колір волосся та очей, інший — як це називається? — генотип. Я б ніколи не повірив, що можу, змінюючись, усе більше ставати подібним до нього. Ніхто про це й не здогадується, зрештою. Це помітно лише мені — коли я випадковим напівпоглядом застаю себе в дзеркалі: ого, це він, це він! Це щойно був він, куди він подівся?

Коли мені було двадцять, я читав йоґа Рамачараку — як ти вже знаєш. Це книга, якій я завдячую, чи то пак, завдячував цілковито цілісною картиною світу. Через неї в мені все з усім пов’язалось, я знайшов у ній кілька тверджень, на які не можу не покладатися до сьогодні. Скажімо, про те, що кожній людині випадають лише ті страждання, які вона в змозі витримати. Ти наперед захищений вищою волею від тих страждань, яких не витримав би. Це незла штука — жити з таким усвідомленням. Вона стримує жах. Ще в нього є про карму і переселення душі. Ми звикли посміюватися над цими ланцюгами переродження — ось ти жив, як свиня, то свинею і станеш. А ти щуром. А ти травою. А ти поетом. А ти слоном або мудрецем. Найгіршим мені видавався фінал: сягнувши досконалості, ти більше не народжуєшся і більше сюди не повертаєшся. Ти зливаєшся з Ним, ти стаєш атманом, возз’єднаним у Брахмані і з Брахманом. Оце й здавалося мені найжахливішим: перестати народжуватися, втратити себе такого, втратити це індивідуальне я, втратити себе у кожному дзеркалі. І як завершення — цілковите злиття і розчинення в Чомусь Найбільшому. На дідька воно мені, це вічне блаженство Чогось Найбільшого, якщо при цьому я мене втрачаю?

Так от, Рамачарака вигадав таку фішку, яка мене в ті часи і переконала, і сильно втішила. Він пише, що ніякої втрати я не настає. Насправді йдеться про Оркестр, тобто про злиття з Оркестром і розчинення у Симфонії, де кожен виконуватиме свою і тільки свою партію, партію свого я на своєму єдиному інструменті. Я був щасливий про це дізнатися, слово честі.

Мені довелося прожити ще як мінімум два десятки років, аби знову схаменутися і цього разу спитати про інше: окей, дівчата і хлопці, Симфонія — це гарно, це велико. От тільки як мені бути в разі, коли я не хочу грати саме у цій симфонії? В іншій симфонії? У будь-якій симфонії взагалі? Що тоді? Що ви для мене ще вигадаєте?..

7. HOTTENTOTTENPOTENTATENTANTENATENTATENTATER

Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо. Я про це писав у котромусь із віршів, але ти все одно його не знаєш.

Це, напевно, тому, що ти увесь час озираєшся на сновидіння.

Як ти вгадав?

Мені також це знайоме.

А, ну так — я забув, що ми однолітки. Хоча вік тут, як на мене, ні при чому. Скільки себе пам’ятаю, стільки й цю ранкову меланхолію. Який дебіл вигадав, наче ранок — це світла і радісна пора?

Не знаю. Це все ваші вигадки. Поетів.

Уранці мені жахливо не хочеться повертатися до реальності. Тому певний час я з усіх сил намагаюся знову застрибнути в останній сон. Потім ще ця весна, знову ця весна, ця смерть. З весною думки про смерть активізуються.

Під авітаміноз?

І під співи чорних дроздів — як оце зараз. Вони ж співатимуть і далі — навіть після того, як це станеться. Дивися. Насправді всі ці так звані готелі чи то пак пансіони на тому боці Штутґартер Плятц — то самі лише — як це називається? — доми побачень. Кімнати винаймаються погодинно.

Звідки така упевненість?

Упевненості немає ні в чому. Але сам поглянь на всі ці вивіски, жалюзі, темно-червоні венозні серця. Увечері тут походжають голені бикуваті хлопці. Вони піклуються про те, щоб тутешніх дівчат ніхто не образив. А втім, хрін їх знає, про що вони насправді піклуються. Якось уночі ми поверталися з Ростиком, і він розпізнав серед них відразу двох франиківських бандюків. Обидвох не стало ще в 90-ті. Першому пустили кулю в живіт, а другий теж сконав якось так. Почесною смертю. І виявляється, своє потойбіччя обидва знайшли у Берліні. Готельний бізнес.

Тобі подобається тут жити?

Звісно. Це приємне місце. У квітні, коли я щойно сюди приїхав, під оцими деревами вічно лежала ще досить молода жінка. З такою копицею вогняного волосся, вся в якомусь шмотті. Усе її майно зберігалось у такому великому супермаркетівському візку, ціла гора всякого мотлоху.

Ти спілкувався з нею?

Моніка стала жартувати, що мені варто б з нею познайомитися. Може, потоваришуєте, казала вона. Я уявив собі, як час до часу запрошую її до свого помешкання — перепрати всі її незліченні шмотки. Початок роману.

Ненаписаного?

Ні. На щастя. Вона боязка і дика, вся аж тремтить від моїх дотиків. До неї поступово вертається пам’ять. Вона — вдова мільярдера, жертва інтриґ і медико-психотропних експериментів. Ми удвох розгадуємо її жахливу таємницю. Гепі-енд. Щойно Моніка з Анджеєм поїхали, як вона пропала. Так наче її ніколи й не було. Так наче її забрали — якась поліція чи санітари чи щось таке. Завжди під он тими деревами, уявляєш? Вона лежала там на своїх вошивих ковдрах — і вдень, і вночі.

Може, вона не могла ходити?

Може, вона могла літати. У тебе є квиток? Я все одно купую для себе.

У мене все гаразд. А тобі краще купити цілоденний. Він дійсний до третьої ранку.

Ого! Ми збираємося гуляти до ранку?

Це всього тільки пропозиція.

На цій платформі мені часто трапляються росіяни. Тобто люди, які говорять російською. Рускіє нємци. Теоретично це найгірше, що може бути, таке поєднання. Мало того, що рускіє, то ще й нємци. Жах! Особливо для травмованої центральноєвропейської душі. О, чув, що он та дівчина з банкою пива сказала своєму хлопцеві?

Не розчув.

І добре, що ні. Бо ти б затрепетав, принаймні внутрішньо. Зрештою, нічого дивного, що вони тут вічно тусують — унизу ж їхня крамниця, цілодобова. Супермаркет «Путін». Вони всі мають якусь причетність до нього. Щось вивозять, завозять. А кілька місяців тому зі мною трапився досить незрозумілий випадок.

Що саме?

Це було якось так перед полуднем. З вулиці хтось задзвонив у моє помешкання. Хоч я нікого не чекав. Але в цьому нічого надзвичайного не було — іноді так чинять усілякі поштові кур’єри. У них же немає ключа від брами, а пошту доставити вони все одно повинні.

Ясно, не мусиш це розжовувати так докладно. Однаково це була не пошта.

Ні, не пошта. Я зняв домофонну слухавку і запитав хто там.

Ну і?

Жіночий голос. Але таке враження, що вона не сама, з нею ще кілька людей — таке ледь уловне шамотання навколо.

Що вона відповіла?

Вона говорила німецькою з дуже сильним російським акцентом. Розумієш, я безпомилково вгадую акценти. Росіяни замість haben неминуче скажуть «хабєн», а замість Polizeioffizier — «паліцайафіцер». Я так само вмію відрізнити німецьку мову поляків від німецької італійців. Чи турків. У мене фонетично-орфоепічне вухо. Я Орфей.

Ти взагалі геній. Але що сказала та жінка?

Ну щось типу того, що спитала, чи не розмовляю я часом російською, бо вони мовляв шукають когось, хто міг би їм щось там перекласти. З російської на німецьку. Дивно, ні? Уявити собі групу людей, які ходять від будинку до будинку і читають прізвища помешканців коло дзвінків унизу. І якщо знаходять що-небудь таке слов’янське, то намагаються викликати на контакт.

І як ти повівся?

Я цілком по-німецьки ревнув nein kann ich nicht і повісив слухавку. Напевно, то були якісь грабіжники. Вони шукають своїх і ставлять їх на облік. От якби я був якимось жирним нелеґалом, то вони посадили б мене на голку. Як ми їдемо?

Почнемо з Фрідріхштрассе. Я хотів тебе трохи почастувати. Ми напружено працювали цілих шість днів і заслужили на пару добрих затяжок.

І це добро, його що — там просто так і роздають, на Фрідріхштрассе?

Не просто так, але це тебе не повинно цікавити. Я частую. Ти щось говорив про свою ніжну центральноєвропейську душу?

Я не брав участі в цьому поділі світу.

Але, знаєш, світ мусить бути якось поділений. Ну хоч би й тому, що ми любимо його різним. У цьому, можливо, й полягає призначення кордонів — вони оберігають відмінності і стримують остаточне нівелювання. Їх вартові навіть не здогадуються, яке багатство насправді вони стережуть. І цілковита втрата кордонів чи загалом ліній поділу — це передусім втрата ідентичностей.

Тільки от за наявного нині поділу моя ідентичність може бути розшматована, відрізана від себе самої. Розумієш, значну частину мене залишено там, по той бік цієї щойно пофарбованої завіси, об яку я тільки й можу, що люто шкребти нігтями, котрі — поза моєю волею — часом перетворюються на пазурі. Здається, нам підходить будь-який потяг, вони тут усі до Фрідріхштрассе.

До Фрідріхштрассе і далі на схід. Сідаємо.

Мене відтято від Праги, Будапешту, Кракова, невдовзі мене відітнуть від Дунаю, Балканів і Трансильванії. І такий поділ мене ніяк не влаштовує, бо за такого поділу я наче залишаюся виштовхнутим з власного дому. Точніше, мені заборонено без дозволу заходити до деяких його кімнат. Пригадую, як у цьому Media Markt-і велика група поляків гамірно вантажила на візки музичні центри, десятки, сотні музичних центрів. Чому? Навіщо? Зовні вони нагадували переодягнутих у турецьку джинсу шляхтичів з «Оґнєм і мєчем».

Ти вважаєш себе європейцем?

Я вважаю себе мешканцем Центрально-Східної Європи, тобто справді європейцем, але інакшим, з досвідом, суттєво відмінним від того, що прийнято вважати європейським досвідом. Мій досвід є досвідом європейця окупованого, я маю на увазі не тільки ті танки у Празі 68-го, хоч і їх теж.

Але що це таке, ця твоя Центрально-Східна Європа? Я розумію, все це мало певний сенс років тому двадцять і більше — Мілош, Кундера, Гавел, Конрад. Навіщо це сьогодні тобі?

Ти маєш рацію. Це одна з моїх примар. Останньо я тільки те й роблю, що відбиваюся від настирливого запитання а що це таке. Ще трохи — і я при слові «Центрально-Східна Європа» почну хапатися за пістолет. Знаєш, тут в оцих околицях Савіньїплятц для мене починався Берлін. «Терцо Мондо», повії в ботфортах. Описано в «Перверзії», якої ти не знаєш. Я люблю цю станцію. Але знаєш, про що я часом думаю?

Цікаво.

Тобі все ще цікаво? Що все це примара. Не тільки Центрально-Східна Європа примара, але й ця станція, Савіньїплятц, Берлін, усе навколо нас. От ми зараз рушимо далі. Там праворуч, на стіні одного з будинків я завжди бачу таке ґрафіті — RCB — тобто Рейґан, Клінтон, Буш. Там намальовані ці троє хлопців, такі мультиплікаційні, з якимись, курва, пістолетами в руках. На Рейґані ще ковбойський капелюх. Так от, якщо їх одного дня там не виявиться, то це буде доказ. Доказ того, що все це — примара, а режисер нікчема і він таки проколовся і просто забув умонтувати їх цього разу у мій щоденний відеокліп.

Цього разу не забув.

А що, були?

Ми щойно повз них проїхали.

Значить цей світ — не примара. Поки що. А ще мене сильно непокоять ці вікна помешкань над самою колією, ліворуч. Як воно, цікаво — жити й дивитися з вікна свого дому всередину вагонів? І ці вагони їдуть повз тебе без упину, вдень і вночі? Непогана була б вічність, га?

З вічністю ти ще встигнеш. Повернімося до твоєї Центрально-Східної Європи.

Іноді я кажу, що це насправді Нью-Йорк. Іноді, що це такий стовп в околицях карпатського Рахова, географічна фікція, відкрита ще цісарсько-королівськими геометрами, одного з яких звали, здається, Йозеф К. Так. Прибуваємо. Берлін Цоо.

Якісь особливі спогади?

Завжди особливі. Тут найсильніше пахне Берліном. Тобто найдешевшим пивом і бомжами.

Чому, говорячи про Берлін, ти завжди згадуєш про жебраків і бездомних?

Та не завжди ж! Але це одна з найстійкіших імпресій. Їх не можна не бачити. У цьому сенсі Берлін дуже середньовічне місто, переповнене блаженними і каліками. Ну от — прошу. Оцей зараз буде пропонувати свою газетку. Я не збираюсь її купувати, мене зовсім не цікавлять новини з життя бездомних.

У вас їх менше?

А дідько їх знає! У нас їх теж достатньо. Але в нас вони принаймні не видають власних газет. І не намагаються їх тобі втюхати. Тут вони значно настирливіші, бо пересічно все виглядає значно багатше, як у нас, тож вони наче виставляють за це свій рахунок. Вони тут з претензіями, а в нас ні.

Тобі подобається їздити німецькими потягами?

Непогано. Швидкість і тиша, стерильність. Гарні запахи. Чого ти запитуєш?

Просто ми їхали повз якийсь інтерсіті. Щоб не мовчати.

Ясно. Знаєш, мене попервах дуже притягував цей зоопарківський канал. Мені здавалося, в ньому повинні водитись аліґатори — так принаймні він виглядає влітку. Ніби рукав Місісіпі. Це, як я розумію, частина Ляндверканалу?

Саме так. Ти плавав ним?

Одного разу. Від Янновітцбрюкке до Шльосбрюкке — звичайний туристичний варіант. На верхній палубі сиділо зі сто американців, які щойно зійшли з літака, і всі вони вмить позасинали. Але навіть уві сні вони раз у раз організовано нахиляли голови, коли ми проходили під мостами. Слухай, ну чому на Тірґартені завжди досідають якісь божевільні?

Такі, як цей?

Цього я бачу вперше, але тут завжди хтось такий досідає.

Цей досить відомий. Зараз він оголосить наступну станцію і накаже всім не висовуватися. Він уявляє себе кимось на кшталт машиніста і водночас кондуктора. Бачиш, у нього на шиї свисток.

Якось на Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою.

Цілком незрозумілою?

Найчастіше я за звучанням стараюся визначити, яка це мова. І якщо я вже зовсім не в змозі її розпізнати, то вважаю, що це албанська. Але того разу то не була навіть албанська.

І що далі?

Він кидав собі самому якісь нищівні звинувачення. Так само нищівно відповідав на них. І дедалі більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

Ти й про таке часом думаєш?

Чому б і ні? Потім на Фрідріхштрассе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, як тички, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником. Вони були такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Інакше не буває. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть одного й того ж дня. Станція Бельвю. Звідки ці французькі назви?

Історичний спадок. Гуґенотська еміґрація.

Десь тут, у цих змієвидних домах з помаранчевої цегли, мешкає Міхаель Анґеле. З його книжки випливає, що Кафка саме в Берліні мав останній у житті секс.

У сухотників і справді загострюється лібідо — чим далі, тим більше. Вони увесь час дуже сексуально збуджені.

Натомість Беата Пінкернайль розповідала мені, що Ґете свій перший секс мав у Римі. Йому на той час уже перевалило за сорок.

За сорок — і перший секс?

Розумієш, усе, що він до сорока зазнав з жінками, закінчувалось його невдачами. У зв’язку з цим він вирішив, що це від геніальності. У нього просто не вставав, розумієш?

І звідси, скажімо, той цілий вертеризм?

Напевно. Але на 41-му році свого життя він подався до Риму — і несподівано для себе самого цілком незле віддер якусь нині безіменну повію з велетенськими, мов кавуни, цицьками і теплою гостинною піхвою. Не виключаю, що з рота в неї сильно пахло часником. Так Вертер помер удруге.

Ну звісно — ці пишні римські куртизанки зі спітнілими підпахвами…

Отож-то! І з того моменту це зовсім інший Ґете, якийсь такий Ґете-2. Чи то пак Казанова-1. Це чувак, який до самої смерті — себто ще цілих 43 роки — не пропускав жодної принагідної спідниці, ти уявляєш?

Ковтни ще разок і заспокійся. Чого це тебе так хвилює?

Тому що це феноменально — така сила людського духу! Насправді ж завжди ідеться тільки про дух, правда ж? О, ресторан «Паріс — Москау» справа внизу. Ніколи там не бував. Там цікаво?

Кажуть, наче згідно з усіма географічними замірюваннями, саме тут середина шляху між Парижем і Москвою. З точністю до останнього міліметра.

Тобто насправді це тут Центральна Європа? Та ніколи в житті!

Іншими словами, твоя Центральна Європа не тут, бо вона це передусім — комунізована Європа?

Краще сказати — це та Європа, яку намагалися зробити Росією. Те, що її намагалися комунізувати, не так суттєво. Для такого організму, як Росія, це загалом не має значення — комуністична вона, монархічна чи, наприклад, поліційно-олігархічна. Сутнісним для неї є інше — прагнення бути імперією. Бути великою, більшою, ще більшою, найбільшою.

А тобі не здається, що ти її демонізуєш? Може, це твоя, а не її, Росії, проблема?

Напевно, так воно і є. Слухай, ну яким чином я міг здогадуватися, що ота шмара з ідеально обтягнутими задніми півкулями виявиться росіянкою?

Ти почув, як вона говорить з подругою.

Нічого подібного! Це вже потім я почув, як вона говорить, а спершу був лише сигнал — «росіянка». Мабуть, це якийсь особливий вираз обличчя. Вічно невдоволена, знаєш, така дещо надута міна. До речі, як тобі її зад?

Теж дещо надутий. Твоя візія, погодься, спроектована майже цілком у минуле. Хай не в таке далеке, хай не в якесь там «австро-угорське», але все ж у минуле. Що з теперішнім, що з майбутнім?

Минуле є настільки активною часткою нашого тепер, що мені аж незручно тебе в чомусь настільки зрозумілому переконувати. Коли вони врешті перестануть розбудовувати цей клятий Гауптбангоф?

Переконуй, не відволікайся.

Слухай. Мене — такого, яким я є — просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж з богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований з дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років…

Навіть це важливо?

Усе це — настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці — і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії. Але справа не тільки в мені. Справа ще й у тому, що без мене так само не існувало б ані цього ес-бану, ані берлінських станцій, ані самого Берліну, ані всього цього світу і — хто його знає? — можливо, навіть і тебе.

Це все утопія. І ця твоя Центрально-Східна Європа — це твоя приватна утопія.

Напевно, так. Проте до утопій не варто ставитися занадто зверхньо. Кожен з нас усе-таки якось до них причетний. Писання як таке є одним із найутопійніших проектів. Іноді це має далекосяжні наслідки. Ну, так я й гадав — контролери. Іноді вони настільки відверто шифруються, що їх відразу ж розпізнаєш. У тебе все гаразд із квитком?

Не хвилюйся. І насолоджуйся панорамою праворуч — з Райхстаґом і Бундестаґом.

Тільки от навіщо там на Райхстазі аж чотири державні прапори? Невже одного замало?

Так симетричніше. Чотири сторони світу.

Слухай, а не може бути так, що це насправді інерція історії?

Що саме? Прапори?

Контролери на транспорті. Ми ж усе-таки наближаємося до Фрідріхштрассе, так?

Так. І на ній виходимо.

А Фрідріхштрассе — це ж усе-таки кордон. Може, це не контролери, а прикордонники?

Та ні, не думаю.

А я майже упевнений, що це так. Ця перевірка квитків є насправді прихованою формою прикордонного контролю.

Я зауважив у тобі цю нав’язливу схильність думати й говорити лише про кордони. Ти вже бачиш їх навіть там, де їх і близько немає.

Це для тебе їх немає, а для мене вони є. У моєму паспорті живого місця не знайдеш — стільки разів його було вдарено штемпелем. А перед тим ще й наскрізь просвітлено. Це так, наче хтось не впускає мене до мене ж додому. Хтось такий, хто має вельми приблизне уявлення про те, що зі мною насправді відбувається і хто я такий.

І хто ти такий?

Ну от — лише в нашому вагоні четверо зайців. Як добре, що я не забув прокомпостувати цю штуку! У Відні мені б це так не зійшло — там вони для початку забирають у тебе паспорт. Ніби для того, аби лише переконатися, що ти справді гість столиці, іноземець. А насправді, щоб ти вже нікуди не зміг дати драла. Бо хто ти такий без паспорта? Хто я такий, питаєш?

Саме так. Ми виходимо.

Я — той, хто прагне вільно пересуватись у пошуках свободи.

А може, тобі краще просто еміґрувати? Перейти кордон раз і назавжди? Розірвати той, як ти це називаєш, взаємно зумовлений ланцюг? І все-таки виграти для себе цю свободу, це вільне пересування?

Пересування і справді того варте. Особливо коли йдеться про насичування життя бодай кількома життями, тобто пере-життями, тобто коли йдеться про сповільнення і видовження часу. Але мені подобається не тільки від’їжджати, мені так само подобається повертатися. Ого, яка мулаточка!

Що воно у твоєму випадку означає — повертатися?

Дивно — зараз я собі суперечу — однак мені подобається все таким, яким воно є. Подобається цей підкреслено зосереджений контроль паспортів, їхнє просвітлювання і пильне роздивляння. Подобається незмінне запитання митників про ікони й наркотики. Подобається вдавати, ніби я їх таємно провожу. Подобається бути партизаном. Або коли мій телефон слухають спеціальні служби. Не подобається, коли найближчі друзі гинуть у так званих автокатастрофах, але подобається, що їх, цих друзів, було настільки високо поціновано. Зрештою, погодься: справжня свобода не тоді, коли вона є, а тоді, коли її дуже хочеш.

А я гадаю — тоді, коли її так багато, що ти її просто не зауважуєш.

Теж цікава думка! Нам униз? Тепер уже тільки ти ведеш — я ж не знаю, де в біса крутиться твій ділер.

Так, униз — і потім по Фрідріхштрассе ліворуч.

До Оранієнбурґерштрассе? Може, ми ще й до Тахелеса зайдемо?

Це приблизно там. Я покажу тобі місце, де ти на мене почекаєш.

* * *

Що, мавпа не показалася?

Це якась незрозуміла мені ідіома.

У часи моєї львівської студентської юності це означало «нічого не вийшло?».

Ах, ну так. Тоді так і є. Мавпа не показалася. Іноді він зникає, цей темний асирієць. Але існує ще один варіант. Інший ділер. Щоправда, для цього треба поїхати аж на Осткройц.

Паломництво на Схід?

Саме так. Усе логічно. Манівцями Степового Вовка.

Ти знаєш, яка фраза у Гессе подобається мені найбільше? «З лісу він більше не виходив».

Назавжди розчинитись у чомусь великому? У лісі?

У пралісі. Праліс — це теж океан. Колись я знав одного білоруського поета, його звали Анатоль Сис, він носив бандюцьку стрижку і золотий ланцюг на грудях. Його фани, студенти з Мінська, їздили за ним на всі його виступи. Так, ніби він якась футбольна команда. У нього був такий рядок — «Лес гэта больша, чэм лес».

Добре сказано. Я пропоную йти вперед до Гакешер Маркт.

Так ми і зробимо, старенький.

Тим часом я й далі буду розпитувати тебе про Європу.

А що це таке?

От і перше запитання — що це таке?

Це такий відросток від Азії, щось на кшталт півострова, який вважає себе континентом. При цьому його все важче обмежити: якщо з його західним берегом фактично все зрозуміло, то відносно східного існує страшенно багато всіляких ідіотських концепцій. А запитання де закінчується Європа? автоматично не стає запитанням де починається Азія?.

І де вона по-твоєму, ця східна межа?

На правому березі Райну. Бо так казав Конрад Аденауер. За огорожею Меттерніхового саду. Бо так казав князь Меттерніх. Або — східніше уявного берлінського муру. Хоч і не такий він уявний, як нам це може здаватися.

Тобто зараз ми в Азії?

Так. Ми йдемо цією Оранієнбурґерштрассе, ніби пустелею Гобі. Відчуваєш це скрипіння піску на зубах?

Існують ще інші варіанти зі східною межею?

Ще б пак! Скільки завгодно. Скажімо, це західний кордон колишнього есесесер. Або — межиріччя Дунаю й Дону. Пардон, Дніпра і Дністра. У будь-якому разі це якесь межиріччя, Месопотамія. Якщо ж брати до уваги Уральський хребет, то важко судити, чи вона проходить перед, а чи вже за ним. Бо тоді можливо, що ця межа є узбережжям Тихого океану. Європа від Сан-Франциско до Владивостоку, можеш собі уявити?

Не можу. Але ми покуримо — і мені вдасться.

Будемо сподіватися. На мій погляд, Європа всюди там, де місцеві мешканці вважають, що вони в Європі. Кращої дефініції тобі не знайти. Навіть після того, як ми покуримо.

Це якась дуже проста дефініція.

Тому вона правильна. У Китаї ніхто не вважає себе Європою, в Саудівській Аравії чи Венесуелі, напевно, теж. Але в Арґентині трохи так. Або в Іст Вілидж на Мангеттені. Міхаель — той, котрий живе із Сузанною — каже, що в Арґентині всі ненавидять танґо, і таксисти кривлячись вмикають його у своїх тачках винятково для дебілуватих іноземців. А самі слухають Баха, кантати й сюїти. Слухай, давно хочу кого-небудь запитати. Чому ця синаґоґа зоветься Новою? Існувала якась попередня — стара?

Ця Нова насправді не нова, їй десь так зі 150 років. Але її щойно недавно відновили після погрому у 38-му. Чому ти запитуєш?

У своєму новому романі я спробую написати сцену, як двоє приятелів ідуть Берліном по Оранієнбурґерштрассе. Вони мусять про щось говорити. Іти попри Нову синаґоґу і не заговорити про неї, певно, неможливо. Тобто можливо, але читачі матимуть претензії. Як можна було повз неї йти і про неї не заговорити?

Ти вже маєш назву для цього нового роману?

Таємниця. Змінюй тему.

З чим би ти міг порівняти Європу?

Наприклад, зі спільним домом. Хтось уже називав її так, правда ж?

Горбі.

Отож-то. Цей дім має досить вигадливу архітектуру, це справжня суміш епох і стилів, що її спроектувати як цілість міг лише який-небудь маньякальний Супер-Ґауді: безліч рівнів, ярусів і закамарків, а також фліґелів, мансард, виступів, балконів, терас і ґалерей. З півдня він повитий диким виноградом і лавром, але іноді все це замітає червоним африканським піском. З півночі натомість він майже вічно засипаний лапландським снігом. На дахах і ринвах — мільйони бурульок. Північні приміщення в ньому опалюються теплом ґейзерів.

А як щодо заходу і сходу?

Його західна половина переважно щільно обжита й доглянута, коридори, зали й покої аж блищать після чергового євроремонту. Але в той же час у ній настільки стерильно, що страшенно хочеться влаштувати пияцький дебош. Східна ж половина являє собою радше руїну з повибиваними вікнами й позриваними з петель дверима. По ній гуляють протяги і смерчі, носиться перекотиполе. У ній погано з опаленням і водопостачанням, а на кухнях гидко пахне вареною капустою та самогоном. Обидві половини по-своєму прекрасні.

Прекрасні? Отже, Європу можна любити? За що?

Питаєш, як Муму в Герасима! Та хоч би й за те, що вона досі розмовляє настільки багатьма мовами. Тобто вона була й залишається розсадником фонетичних, синтаксичних, ідіоматичних, акустичних, а значить і поетичних можливостей цього світу. Це більше ніж бібліотека, це Ресурс, це людські історії, розказані тисячею діалектів. Хоч самих історій є всього тільки чотири. Так казав почесний європеєць Борхес. І зовсім не обов’язково розуміти їхній зміст — значно важливіше відчувати цей шум, це гудіння й нашіптування, немовкнуче звукове тло. Слухай, давай повернемось назад! Тут недалеко. Я вдарив би по якійсь каві в кафе «Оранж».

Будь-яка твоя примха.

Це не примха. Відколи в жовтні 2003-го я привів сюди ОК, я вже не можу просто так пройти повз це місце. Потім я півдня помирав.

Помирав?

Мене тої осені просто накрило. Я жив від одного серцевого нападу до іншого. Ми з ОК гуляли Берліном, майже не розплітаючи рук. У цьому було щось цілком пронизливе.

Хто це така — ОК?

Для тебе це не повинно мати значення. Скажімо так: у її товаристві я задовільняв свої частково батьківські, а частково братівські інстинкти. Це був трохи фільм, а трохи сон.

І тому серце не витримало?

У тому-то й справа, що витримало. Але якими зусиллями! У цьому кафе ми просиділи з годинку, дослівно не змовкаючи. Ми з нею взагалі не змовкали — хіба що на дві-три години вночі. Так от — я вгатив собі велику каву, під яку викурив першу того дня сигарету. Хвилин через десять усе й почалося.

Що саме?

Страх. Серцебиття. Хоч я все ще розважав ОК жартами. Тоді я рвонув від столика до туалету з надією хоч трохи полежати в ньому на кахляній підлозі, щоб усе вгомонилося.

Синдром Артура Пепи?

Щось подібне. Полежати навзнак — і попустить, так я собі думав. Але там не було як лягти, бо увесь час хтось заходив і виходив. А в єдиній придатній для лежання кабіні засів якийсь пердун-чемпіон. Мені уявилося, що коли я ляжу перед умивальником, то перший-ліпший предур відразу ж викличе швидку або поліцію. Почнуть шукати шприци, допитувати. Цього я б уже справді не витримав. Тому я лише дивився на себе у дзеркало і намагався долонею заспокоїти те гупання всередині. Себто я поклав руку на серце — так це називається.

Жодних ліків при собі?

Атенобене. Того дня я ковтнув його востаннє. Це не найкращий засіб. Він починає діяти щойно через годину. Якщо ти при цьому лежиш навзнак і дістаєш від світу самі тільки позитивні сигнали — метелики, пташки. Співи чорних дроздів. У цьому разі він діє позитивно. Я запив його водою з крану і повернувся до ОК.

І тоді став помирати?

Це такий емоційний зсув. Коли світ робиться жахливо тривожним. Мені здалося, що треба якомога швидше зриватися геть. Увесь простір кафе наскрізь пронизано жовтневим світлом і в ньому — уявляєш? — ці смуги тютюнового диму. Це просто нестерпно: сонячні промені, смуги диму, запах кави, шелестіння газет. Це ніби сурми останнього дня.

Не бачу нічого схожого.

Ще б пак! Тобі цього не зрозуміти. Потім ми дійшли до Гакешер Маркт. Я вдавав, ніби думаю про своє. Насправді я майже не міг підтримувати розмову. Я все ще сподівався приховати, що мене аж розсаджує зсередини.

Що замовляємо?

Я, звичайно, велику каву. Як вона тут у них називається? Grosse Tasse Kaffee. Я її відтоді завжди тут замовляю. Так от, від Гакешер Маркт ми рушили ес-баном на захід, бо я хотів показати ОК Шарлоттенбурґ. Савіньїплятц, а потім Штутті, всяке таке. Але вже перед Лертер Бангоф я шепнув їй на вухо мені зле, ми вийдемо на наступній. Найгірше — це пасажири з їхніми витягнутими безжальними фізіями. Вони всі як один дивилися на мене не моргаючи і всіма своїми затисненими вустами так і повторювали а цей зараз упаде і здохне.

Психоз.

Бачиш, як ти чудово на цьому розумієшся! На Лертер Бангоф ми знову сиділи на лавці. Спершу ми сиділи на Гакешер Маркт, і ОК казала думай про щось гарне, благаю тебе, спокійно думай про щось гарне. Це доводило мене до сказу, особливо це її благаю тебе.

Вона злякалася — нічого дивного.

Повз нас проїхало кілька наступних потягів. Ми сиділи на лавці і намагалися не подавати вигляду, але всі пасажири однаково дивилися з вікон лише на нас.

Може, вони милувалися вами?

Ха! Страшенно дотепно! Ні, вони дивилися з холодним співчуттям і трохи з претензією — мовляв, чого вона досі не викликає лікарів. Цей чувак от-от віддасть кінці, а вона тільки гладить йому руку і все, польська ідіотка.

Психоз посилюється.

Схоже на те. Але з потягами було краще, ніж без них.

Тобто?

Коли ми лишалися на тій лавці самі, посеред вічної будови на Лертер Бангоф. У цілковитій порожнечі. Так тривало щоразу 3–4 хвилини, потім підходив новий потяг. Я корчив криву посмішку, щоб ті фізіономії у вікнах не витріщалися на мене так прощально. Мовляв, я в поряді, кайн проблем. Потім ми завмерли, прислухаючись до сирен швидкої допомоги. Я сказав цього разу не по мене. Вона сказала перестань. Насправді їй було страшніше, ніж мені.

Це зрозуміло.

Сама в чужому місті. Проводир от-от скопититься під лавку. І тут — сирени. Десь на Інваліденштрассе. Ну так — Інваліденштрассе, цілком вдала назва. Вони нас і зігнали з місця, ті сирени. Ми знову полізли до ес-бану — тільки б їх не чути. І якось доповзли до Цоо, на той час кінцевої.

Аж там попустило?

Та де там! ОК знову всадовила мене на лавку і принесла мені з кіоску мінералки з шоколадом. Тобто мінералку окремо і шоколад окремо — ти зрозумів. Поки вона ходила, я крутив головою — намагався відвертати погляд від бомжів. Але вони увесь час перехоплювали його. Це й не були ніякі бомжі.

А хто?

Переодягнуті аґенти феесбе. Мені здалося, вони перемовлялися російською. А в Берліні бомжі російською не говорять. Отже, то були аґенти, а не бомжі. Тобі цікаво те, що я розповідаю?

Загалом так. Я ж мушу знати, як це з тобою відбувається. На випадок, якщо зараз почнеться те саме.

Ніколи не вгадаєш. Нічого не почнеться.

* * *

Ти казав про якісь чотири історії. Що це таке?

Згідно з Борхесом, історій загалом існує чотири. Усе інше — лише варіанти цих чотирьох історій.

І які чотири історії розповідає Європа?

Загинай пальці. Перша — про вигнання або втечу, про вимушене переселення з однієї Європи до іншої. Про те, як цілі міста вивозили потягами на захід, а інші — на схід, про депортації та евакуації. Що переважно одне й те саме, тільки з різних причин по-різному називається.

Друга?

Друга — про шукання коренів, слідів, руїн і залишків, про нелеґальне повернення вигнаних. Про те, як вони розпізнають своїх за таємними знаками і виживають. Натомість третя є віддзеркаленням другої.

Чому?

Бо третя — про відрубування себе від коренів і стирання слідів, про ілюзію звільнення, про його неможливість. Про сни, котрі все одно сняться. А четверта — про європейську подорож до Америки, про розширену Європу свідомості, тобто пам’яті і надії.

Тобі сподобалося в Америці?

Швидше так, аніж ні. Зараз про неї прийнято говорити погано — про всяк випадок.

Але чому ти кажеш, ніби Америка — це розширена свідомість Європи?

Пам’ятаєш, я писав про срібний перстень з ініціалами М. А.?

Ну так. Він належав твоєму дідові.

Точно! Ти — читач, наділений феноменальною пам’яттю, мушу визнати. Я отримав його від бабці на свій чотирнадцятий день народження. Уявляєш, мій батько ніколи не носив його — він повинен був перейти до наступного спадкоємця, через одне покоління. Його було знято з дідового пальця в мить, коли той був уже мертвий. Я припускаю, що відразу ж, негайно — поки його ще можна було стягнути з пальця. Отже, це не був такий собі простий перстень.

Але до чого тут Америка?

Так от. Я носив цей перстень цілих 26 років. Одного разу трапився кошмар: я загубив його. Ми були студентами і вйобували на полі. Такі довжелезні ряди картоплі, що тягнуться від нас і за горизонт. І ми випорпуємо ті бульби услід за трактором і наповнюємо ними кошики.

Це щось інше, ніж я хотів почути.

Не квапся. Так от: я раптом зауважую, що перстень пропав. Він просто зсунувся мені з пальця — і все. Уявляєш собі ці гектари чорного поля? Це все одно, що пливти океаном і жбурнути його, той перстень, з верхньої палуби в морську безодню. Тобто все пропало!

Розумію.

Нічого ти не розумієш! Тобто ти не можеш уявити собі мого розпачу. Це було так, наче стояти на даху хмарочоса і випустити з рук дитину.

Розумію.

І раптом я чую, як Юрик Курмишев — той, що йшов моїм рядом десь за півсотні кроків після мене — кричить пиво, Юрик, з тебе велике пиво. Я розвертаюсь і біжу до нього, я ще навіть не вірю у таке щастя. А він — дивлячись на мене: два пива, ні, три, ні, ящик пива, ні, ящик пива і пляшка горілки! Яким дивом він відчув цей малесенький шматочок срібла у тому переораному грудді?

Тобто він стрімголов пірнув з верхньої палуби у води океану і..

…і поки дитина летіла вниз, її на висоті 50-го поверху підхопив Бетмен-чудотворець. Це було чудо.

Ага, і в цьому ти вбачаєш зв’язок з Америкою?

Зовсім ні. Просто минуло ще 20 років, і я знову загубив той перстень. І цього разу назавжди. Я думаю, це через те, що я саме встиг написати про нього і навіть видати цю історію у книжці. І його відразу ж не стало. Його поглинула Америка, штат Пенсильванія.

Як це трапилося?

Та якби ж я знав! Просто я глипнув собі на середній палець — а персня немає. Потім я ще цілих 9 місяців сподівався його знайти. Але навіть коли останнього дня ми з Майклом Найданом розгвинтили всі наші позичені меблі, його ніде не виявилося. Тому я й кажу, що Америка — це така собі розширена свідомість Європи. Вона розчиняє в собі європейську пам’ять і нейтралізує її. При цьому не гребуючи конфіскацією речових доказів. Ніде на світі я не бачив на дорогах стільки забитих автами і розмазаних по асфальту тварин. Найчастіше косуль. Потім вони мені снилися.

Тобто американські сни — це дикі звірі, що намагаються перетнути гайвей?

Вони мусять. Це поклик до парування. Самці й самиці чомусь переважно опиняються по різні від гайвею боки.

А які сни бачить Європа?

Пам’ятаєш Рому Воронич?

Як її забути?!

Уві сні вона бачила свої груди значно більшими, ніж вони були насправді. Так і з Європою. У своїх снах вона бачить себе значно більшою, ніж є насправді. Вона бачить себе дійсно розширеною, кольоровою, мусульманською, індійською, китайською, африканською, передцивілізаційною. Тобто хаотичною, іншою, Не-Європою, Америкою, Росією.

І Росією теж?

Це стає її справжнім кошмаром — утікати від себе самої, порушувати власні кордони і панічно споруджувати нові, але не там і не ті — як воно завжди трапляється у снах. Слухай, чи не взяти ще плящину бренді на далеку подорож до Осткройца? Тут на Гакешер Маркт мусить продаватись якийсь алкоголь.

Це не проблема.

Ага, я теж так думаю. Так от. У своїх найстрашніших снах Європа досі бачить чужі армії на вулицях загарбаних міст. Вона стає жінкою і все ще прагне кудись утекти від п’яних ґвалтівників-солдатів.

Утекти від солдатів?

Так, від їхнього чоловічого нестерпно різкого духу. Ти можеш собі уявити запах старих солдатів?

Особливо якщо йдеться про пахвину.

І про 30-літню війну. Про стару солдатську пахвину часів 30-літньої війни.

Кошмар!

Звичайно. А ти ще питаєш, які вона бачить сни.

* * *

Скажи-но: ці ґеївські прапори, от вони вивішені зі стількох вікон — це часом не капітуляція?

Я сказав би — цілком навпаки.

Тобто це переможна маніфестація вільних людей у вільній країні?

Щось таке. Ти майже вгадав.

Петер Зілагі зараз живе у Римі. Зовсім поруч із Кампо дель Фйоре. Це та сама площа, де спалили Джордано Бруно. Там і пам’ятник йому — в каптурі, опущеному на очі. Але там спалили не тільки його. Там узагалі спалювали. Проте дивовижа не в тому, що взагалі спалювали, а в тому, що на дев’ять десятих то були ґеї — ті, кого спалювали. Тобто уявляєш собі, як багато ґеїв було в середньовіччі! Як вони ризикували, перетинаючись у цьому житті, розпізнаючи своїх. І потім ця конспірація не на життя, а на смерть, ці таємні побачення в якихось найтемніших смердючих клоаках! Мало хто з них помирав своєю смертю, всіх пожирав вогонь.

То Джордано Бруно також?

До певної міри. Тобто в будь-якому разі він був представником вельми небезпечної меншини. Як і інший Бруно, Шульц.

У концтаборах їхнім кольором був рожевий.

А мали би бути всі кольори веселки!

Це не смішно.

Я знаю. Тобто вибач, якщо я мимохіть порушив політичну коректність. І до того ж зачепив твою орієнтацію.

Справа не в мені. Я швидше — як ви це називаєте — нормальний.

Натурал.

Хоч іноді відчуваю в собі бісексуальні задатки.

Ха! Задатки! Гарно сказано. От і Александерплятц. Тут я переважно виходив з аеропортівського експресу. Це коли з Йотербоґа їхав на один день до Берліну. Далі я йшов пішки — по Карл-Лібкнехт-Штрассе, Унтер ден Лінден ну і так далі. Або пересідав на U2 і їхав ще одну зупинку, до Клубу польських невдах.

Це ті, що поклали тебе на канапу?

Поклали на канапу, вкрили рядном, принесли мінеральну воду і згасили світло. І тільки ОК сиділа наді мною в цілковитій тиші. Вона мала крила, хоч із нас двох якраз мене чомусь вважала ангелом. Але не це суттєво, а те, що вона сиділа наді мною і навколо поступово згущувалася темрява — аж урешті я зміг побачити її невеликі крила. І так мене було врятовано. Моє життя врятували польські невдахи за вирішальної участі ОК. Дивися, знову все перекопано, знову якесь, курва, будівництво. Але яка величезна площа! Чорт забирай, це місто добром не кінчить.

Але ти його любиш, правда ж?

Ну так, напевно. Це один з моїх центрів. Моїх і Європи.

Твоєї Європи? Їх більше, ніж один? Де вони лежать?

Усюди там, де проходять її межі. Там, де Європа думає, що вона закінчується, там її центр. Передусім в Індії, де згідно з віковічними описами й галюцинаціями, Пекельна Діра нічим не різниться від Брами Неба — йдеться лише про два варіанти одного і того ж вакууму.

Що ти називаєш вакуумом?

Вакуумом я називаю вакуум. А ще її центри на Близькому Сході, на Кавказі й Уралі, у Східних Карпатах. Хоч про Східні Карпати тобі все відомо, я не мушу знову повторювати це заклинання — постійне, точне, вічне місце. Ще, напевно, в Країні Басків, у Марокко, в Трансильванії, у Пенсильванії. Там навіть є таке русино-карпатське містечко — Сентралія. Земля під ним страшенно гаряча на дотик. Це від того, що в її надрах уже півстоліття горить вугілля. І ніхто не може загасити цю пожежу.

Але чому ти називаєш саме це місце одним із центрів Європи?

Тому що там лемки. Вони принесли свій центр із собою — ніби свою дерев’яну церкву. Центри Європи мандрівні, вони пересуваються разом з людьми. Перепрошую за вживання цього слова — але це, як серце. Воно всередині.

В середині чого?

Можливо, першої-ліпшої риби. З тих, які вміють натужно працювати плавниками і долати солодкий опір течії — лише для того, щоб не знати чого пробиватися зі своїх морів-океанів річками вгору до найостаннішого в останньому з лісів чорного озера, вже майже болота. Дивись, яка чудова пара.

Про кого ти?

Вони щойно зайшли, на Янновітцбрюкке.

І що далі?

Мені це трапляється вже не вперше. Саме в такому поєднанні: старшого віку респектабельна дама з молодесеньким негром. Вони коханці, поза всякими сумнівами.

Це тобі цікаво?

Як це назвати — неоколоніалізм? Друге поневолення Африки? Чи навпаки — Європи? Хтось когось явно поневолює — от тільки хто кого?

Тобі справді це часто трапляється?

Так, я просто не можу не звертати увагу. Це якась мода: старші консервативні дами і чорні юнаки. Частіше мені трапляються лише старші панове з маленькими Thai girls. Старість купує молодість. Вони навіть не розмовляють між собою. Я думаю, вся справа тут у грошах.

Який ти здогадливий! Я теж так думаю.

І саме тому, курва мать, мені ще ніколи не трапилося щось протилежне — скажімо, стара негритянка з молодесеньким білим.

Але теоретично й це можливо.

Я тільки за. Я взагалі за рівність і справедливість. Остбангоф?

Так. Нам ще дві зупинки.

У 93-му ми зійшли з київського потяга і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо діло було у грудні.

Аґресивні? Панки?

Ні, що ти — миролюбні. Просто поет Микола Самійленко засмалив у підземному переході якусь нашу термоядерну сигаретину без фільтру. Вони кинулися на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку.

І подарував?

Вони тицяли йому якісь свої — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно. Старий чоловік, герой опору, партизан. Їхній пес кидався передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався в маханні.

Це знак любові.

Начебто. Але старого це вельми напружувало. Тоді я прийшов йому на допомогу.

І як — допоміг?

Він усе повторював Юрку, Юрку, ти переклади їм, що я хочу сказати, добре?

І що це мало бути?

Приблизно таке: Юрку, Юрку, ти їм переклади, що ми їх у війну пиздили!

Ха, і ти переклав?

Ні, моя німецька в ті часи не була аж такою блискучою.

Розумію. Так і розійшлися?

Розійшлися друзями. Щоправда, це було не тут, я згадав. Не на Остбангофі, а в Ліхтенберзі. Наші київські потяги чомусь пускають лише до Ліхтенберґу. Навіть цей Остбангоф не достатньо східний для них!

Зате з Ліхтенберґу можна без пересадок доїхати аж до Саратова й Астани.

І це не може не тішити. Нас ізолювали у найсхідніших межах Берліну. Чорт забирай, знову контролери!

Їх і справді в Берліні повно. Так вирішується проблема безробіття. Don’t worry. Вас уже не вдасться ізолювати.

Ми всюди. У цьому вагоні половина пасажирів говорить російською. А інша половина — польською.

За винятком в’єтнамців.

Вони в рахунок не йдуть. Якщо прийняти до відома, що українська лежить десь посередині між тими двома, то цей вагон у середньому говорить українською. Це схрещення.

Чого з чим?

Однієї Європи з іншою.

І де це схрещення відбувається?

Завжди в іншому місці: на летовищах, вокзалах, у метрополіях. У берлінських кнайпах і в американських університетах, а також у в’язницях, на полігонах, на чеченській війні.

Ого, навіть там?

Всюди, де проходять вододільні хребти і цивілізаційні розлами. Варшауер Штрассе. Наша наступна?

Так, Осткройц. Звідти по Тюрршмідтштрассе у напрямку до Ньольднерплятц, але не до кінця. Зрештою, це не твій клопіт. Ми говорили про схрещування європ.

Одне з таких трапилося в холодному Києві наприкінці 2004-го року — ми тільки те й робили, що допомагали одне одному вистояти в тій холоднечі. Тобто ми співали, скандували і трималися за руки. І ділилися з нашими супротивниками теплим одягом та гарячою їжею.

Це гарно звучить.

Ми трималися за руки, щоб не погубитися в натовпі. Нас було приблизно з мільйон. Два тижні свята — вдень і вночі. Ми стали бразильцями на карнавалі. Ми почувалися невимовно щасливо і безпечно. Згодом стало відомо, що ми були на волосину від кровопролиття. Нас порятувала захисна оболонка Європи — завтовшки з волосину.

Ти готовий був померти?

Якщо я скажу «так», ти мені все одно не повіриш.

Але ти хочеш сказати «так»?

Якщо чесно — так.

* * *

Що тобі найбільше подобається в Берліні?

Я страшенно люблю собак. Берлінські пси — це суцільна інтеліґентність. Я навіть без алкоголю ладен розцілувати кожного з них.

Спробуй, наприклад, оцього.

Не хочеться образити господаря. Дивно. За всієї любові до псів я завжди пишу про них щось погане. Це якесь непорозуміння, але я роблю це — як у таких випадках прийнято казати — з гідною заздрощів постійністю.

Отже, це не випадково.

У «Рекреаціях» я нацьковую цілу оскаженілу зграю на Гриця Штундеру. Він переходить убрід Річку, а вони лишаються захлинатися безсилим гавкотом на тому березі. Він порівнює їх з ветеранами енкаведе. Жах!

Ти в дитинстві бував покусаний?

Не пригадую. Швидше за все ні. Хіба що Дружковими блохами. У дитинстві я мав Дружка. Час до часу він пускався в біги і пропадав тижнями. Але завжди повертався, увесь у блохах. Бабця влаштовувала йому за це гасову купіль. Уявляю, як його це діставало, цей запах нафти. Собачий нюх у 6 тисяч разів інтенсивніший від людського, уявляєш?

Насправді в їхніх носах у сорок разів більше рецепторів, ніж у ваших. Тобто в наших.

І як він тільки це витримував, бідолаха! Від нього штиняло, як від НПЗ. Усі навколишні дівчатка відвертались від нього, як від шмаровоза. І навіть не хотіли повертіти перед ним своїми задніми частинами. Гаразд — наступною була «Московіада».

У ній виникають якісь проімперські собаки, що гавкають серед ночі по московських дворах.

Ну от, бачиш — знову, курва, негатив! У «Перверзії» вони люто кидаються на ланцюгах, забачивши незнайомих двоногих у пильнованій зоні.

Там ще є ротвейлер.

А тобі звідки знати?

Чорний ротвейлер у запаскуджених ремонтними роботами коридорах нічної Кази Фарфарелло. Він також на ланцюгу.

Ти мене приємно дивуєш. А у «Дванадцяти обручах»?

Якісь уявні бультер’єри, їхнє уявне гарчання. Хоч вони, як виявляється, лише одна з можливостей розвитку оповіді. І ти від неї тут-таки відмовляєшся.

Ти справді приємно дивуєш мене! Я пишаюся твоєю обізнаністю, старезний.

Мені йдеться про те, щоб знати тебе.

Дякую!

Ти пригадуєш, чого ти найбільше боявся в дитинстві?

Ого! Тоді дай мені ще ковтнути. Скільки нам ще сидіти на цій дурнуватій лавці?

Поки не з’явиться той хлопець-травник. Зачекаємо ще з півгодини, не довше.

Окей. Першого дня я наче багато всього нарозповідав тобі про дитинство. Зокрема, і про те, чого я найбільше боявся. У тебе записано, послухаєш.

Але далеко не все.

Звісно. У кожній розповіді мусить бути своя вибірковість.

Мене цікавлять глибинні нашарування, перші роки життя. Чому тобі вічно сняться якісь перехожі діди з мішками і палицями?

Ого, ти й таке знаєш!

Ти пишеш про це у «Центрально-східній ревізії».

Напевно, хтось такий колись і справді біг за мною. Я не пам’ятаю. Можливо, він наздоганяв мене. Можливо, він мене наздогнав. Я міг упасти, а потім покотитися схилом пагорба вниз, увесь у зеленому трав’яному соці. Я міг котитись і бачити над собою його жахливу кудлату голову з виряченими очима.

Підвал. Цілком темний підвал.

Тобто?

Іди за моїми знаками. Кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром.

Запах хлорки. Нестерпний сморід хлорки з підвалу.

Вона погрожувала, що неслухняних замикатиме в тому підвалі на ніч.

Я про це вже казав чи ти просто здогадуєшся?

Ти про це ще не казав. Ти ще скажеш.

* * *

Цього разу все-таки вийшло. Маємо. Проте боюся, що востаннє.

Його пасуть?

Швидше за все. Ті двоє типів, що начебто грали в нарди. Такі собі безробітні турки.

Чим йому це загрожує?

Це досить суворо. У нього там, здається, не тільки трава. Краще про таке не думати і рвати звідси подалі.

Куди ми тепер?

Спробуємо втекти на захід. Гарно звучить?

Звучить досить традиційно — як у вестерні. Переходимо на кільцеву?

Так. Поїдемо з Осткройц на Весткройц.

Тобто стрибнемо з хреста на хрест. Зі сходу на захід.

Саме так. Потім ще одна зупинка до Ґруневальду — і ми розтанемо в лісі.

З лісу він більше не виходив.

Герман Гессе?

Гаррі Галлер. Дивись, ось вони знову.

Ті самі?

Або дуже схожі на тих. Принаймні у тому самому складі. Саксофон, акордеон, гітара.

Це можуть бути інші. Зараз у Берліні сотні, якщо не тисячі таких циганських тріо. Завжди у тому самому складі. Буває, щоправда, труба. Або тамбурин. Але саксофон обов’язково.

Чорт забирай, скільки ж це саксофонів! Я завжди мріяв заробляти на життя музикою. Б’юсь об заклад, як тільки ми рушимо, вони почнуть грати Бреґовича.

Звідки ця певність?

Вони зазвичай розучують не більше однієї-двох мелодій. Розрахунок на те, що проїзд між двома найближчими станціями ес-бану триває в середньому від двох до п’яти хвилин. Цього часу ледве вистачає на одну мелодію плюс пройтися вагоном зібрати гроші. На зупинці вони перескакують до іншого вагону. Там вони починають з нуля, бо й публіка з нуля. Тобто знову грають одну й ту саму мелодію. Друга лишається про запас. Але як вони тільки витримують — сто тисяч разів на день зіграти «Едерлезі»! До речі. Я прожив на цьому світі аж тридцять дев’ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешту. Але я завжди якось його собі уявляв, цей Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями і такими старезними кнайпами, в яких вічно сидять цигани з гітарами, цідять червоне вино і співають «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от ти туди потрапив…

І все виявилося саме таким! Уявляєш, усе — пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер завів мене до якоїсь кнайпи, то там при одному зі столів сиділо півтора десятки циган з гітарами. І вони цідили своє червоне вино, і наспівували «Едерлезі». Ну, куди це, курва, годиться?.

Це не мало б тебе аж так дратувати. Ти ж кажеш, наче і сам мріяв заробляти на життя музикою.

Це правда. Але щоразу іншою. Не такою. У шкільні роки я мріяв про підпільну студію звукозапису. Я хотів тиражувати піратські альбоми, а також пропаґанду війни, насильства і порнографію. Я не граю на жодному інструменті, як ти знаєш.

Вони також. Насправді вони ніякі не музиканти.

Це розуміють усі. Тому майже ніхто не дає їм за це ніяких грошей. І все ж по якомусь євро з вагону їм натрусити вдається. Євро з вагону — це від семи до десяти євро від потяга. Чому ми так довго стоїмо?

Це все-таки Осткройц. Вузлова.

Навряд чи цих — візьмемо максимум — десяти євро з одного потяга їм справді може вистачити на прожиття.

Звісно, не вистачає. Насправді вони промишляють дітьми, повіями й наркотиками.

А музика в потягах це тільки для душі? Гарно! Серед них є ще так звані «плащуни». Вони спеціалізуються виключно на замовних убивствах. І виключно священиків. Мабуть, за священиків якісь особливі розцінки. Слухай, ми зараз договоримося до того, що непогано б їх позаганяти до якихось таборів і добряче подезинфікувати.

Рушаємо.

Тоді увага! Звучить «Едерлезі»! На гірший випадок — «Бубамара»!

Як на мій слух, то щось цілком інше.

Невже? О шіт! Ні, тільки не це! Хто їх навчив цього гівна? Невже в їхній Македонії чи Албанії це так само всіх покосило? А я ще збирався дати їм двадцять центів!

Це схоже на «Хвилі Амура».

А також на «Падмасковния вєчєра», «Катюшу», «Калінку» і «Очі чьорния». Як довго це тортурування триватиме?

До Трептовер Парк, ти ж знаєш. Ми вже близько.

Себто ми обрали південний шлях?

На око він трохи ближчий. Утім, ми можемо зробити повне коло.

Не зробимо, тому що нам не вистачить алкоголю. Нам його вже не вистачає. Ні, я далекий від того, щоб вимагати з них якого-небудь Ґустава Малера, але як добре, що це врешті скінчилося! Ага, звісно — той дідок дисидентського типу не міг не сипонути їм трохи мідяків! Не інакше як колишній аґент штазі!

Не будь аж таким злостивим!

Це вистава для тебе. Як ти не розумієш? Під нами Шпреє?

Звичайно.

А що означають оті два велетенські чуваки, що стоять по коліна у воді, ніби Голем і Голіаф? Ніби Сакко і Ванцетті? Ніби Еріх і Марія? Ніби Петро й Павло?

Це, напевно, ми з тобою. Це пам’ятник нам. Хоч насправді їх не два, а три.

Шкода, я не встиг роздивитися.

Звідси все одно ніколи не видно, що їх насправді троє. Можна несподіване запитання?

У тебе вони всі несподівані — ми ж домовлялися. Тобі переважно вдається застати мене зненацька.

Спробую ще раз. Чого тобі найбільше хочеться від життя?

Ого, а я і не встиг зауважити, що ти вже — як би це сказати — відчалив. Ну добре, тоді спитай заодно про його, життя, сенс. Ти, здається, вже дозрів і до такого.

У мене в торбі ще одна пляшка. Повна.

Це страшенно приємна звістка. Віддай порожню тому бомжарі з написом «Army of Lovers» на куртці. Він тобі сильно подякує. Розумієш, як тільки ми починаємо формулювати такі запитання і — що гірше — відповідати на них, ми неминуче збиваємося на фальцет. Як наприклад: життя — це секунди, і в ньому є ті, кого я люблю. І з ними хочеться бути, але так, щоб і відходити, і повертатися. Я не смію чогось іще хотіти від життя, бо саме цим воно мене обдарувало по саму зав’язку, ніби якогось там Ґете. Мені залишається поступово наповнюватися вдячністю, ніби міхур сечею. До речі, як довго їдеться до того Весткройцу? Незле б десь відлити.

А де ми зараз? Ага, Зонненаллеє. Ну тоді трохи менше, як півгодини.

О, то ми знову перетинаємо державний кордон? Хоча якого біса я запитую — це і так зрозуміло. Як тільки до вагону заходять ці так звані контролери, це означає, що ми знову на кордоні.

Минулого разу вони зайшли на Остбангофі. І ніякого кордону там не було.

Значить ще буде. Раз вони там зайшли, то це щось означає.

Ти про що?

Жарт. А чому ти не спитаєш, який з Берлінів мені подобається більше — Східний чи Західний?

І який?

Я ніколи не жив у Східному. За винятком кількох готелів, але в готелях не живуть, у готелях зупиняються. Слухай, я був просто приголомшений, коли довідався, що цей поділ існував раніше від муру. Тобто, що це місто вже й перед Першою світовою ділилося на два Берліни. З яких один був пролетарський і обдертий, Східний, а інший — буржуазний і нев’їбенно багатий, Західний.

Усі міста поділені таким чином.

На Східне і Західне?

На верхнє і нижнє. Нойкельн.

Нойкельн — це Кройцберґ?

Нойкельн — це Нойкельн. Кройцберґ почнеться західніше. Ми черконемо об його бік на Германнштрассе.

Шкода, що ти не звернув увагу на Ніну Гаґен.

Де, на пероні?

Ні, на біґ-борді. Там було написано Nina Hagen & The Capital Dance Orchestra. Ні, насправді падіння Берлінського муру лише прискорило прихід до влади Гітлера, як про це слушно написав Індрик.

Я це не надто розумію.

Це вимагає відмови від лінійного мислення. Зверни увагу на шріланкійця. Він уже сім хвилин без перерви жвиндить по телефону. Його співрозмовник на тому боці мусить бути винятково згідливою терплячою особою. Якщо на тому боці в нього взагалі існує який-небудь співрозмовник. Не можемо виключати, що він просто вдає — заради нас із тобою, наприклад. Але як метафізично це звучить — на тому боці! Хоч, напевно, в цих випадках слід казати, як Антонич — на другому березі.

Швидше за все він записується на автовідповідач.

Уже сім, та де — вісім хвилин?! Він що, «Рамаяну» записує?

Хай це залишиться його таємницею. Насправді все чудово — Темпельгоф.

Боже, яка пустка! Така порожнеча — і посеред Берліну. Звідси ще літають хоч якісь літаки?

У кожному разі вони ще сідають на цьому полі.

Коли Лопез каже, що він мешкає в Темпельгофі, то я відразу ж уявляю собі якісь ангари і злітну смугу, і як він щовечора прокрадається через діру в залізобетонній огорожі, і щовечора ненароком рве штани на колючому дроті. І потім він короткими перебіжками — щоб не потрапити під рухомий прожектор — перележуючи за кущами, все-таки дістається до свого нічлігу і тривожно, по-заячому, засинає на складених докупи ящиках в якомусь бомбосховищі, а на ранок його будять перші літаки, десь уже коло шостої.

Хто такий Лопез?

Можливо, я познайомлю вас. Тобі варто з ним запізнатися. Таке враження, що ми потрапили в епоху ранньо-промислового капіталізму.

Чому раптом?

Я теж не знаю «чому раптом», але поглянь на ці території за вікном. Ти ж усе одно не зможеш пояснити мені, що тут до чого в усьому цьому індастріалі. Бо ти ніколи не цікавився старими заводами.

Але мені цікаво те, що ти ними цікавишся.

Як це називалося — Паппельштрассе? Не бачу там жодної тополі.

Папештрассе. Їх і не повинно бути.

Розумієш, те, що я ними цікавлюся — це трохи заслабко сказано. Це як вічне дежа вю. У дитинстві ми потаємно лазили на територію 63-го заводу і намагалися потягнути звідти всілякий хлам. Для самопалів, наприклад. Безумовно, що нашим ворогом номер один був пан Кайда, тамтешній сторож. Ми залягали в порослому закіптюженими лопухами рові і пильнували за кожним його кроком. Там ще був ставок і в ньому розводили якихось рахітичних коропів. Пан Кайда любив порибалити і тоді він забував про все на світі. А ми в цей час устигали напиздити всяких дротів і залізяк.

Що таке «самопал»?

Саморобний пістолет. За великого бажання з нього можна було вбити людину.

Чим він стріляв?

Ми робили такі спеціальні скобки з металевого дроту. При влучанні ними в кожному разі можна було викликати больовий шок. Ну от — дивись, яка краса під нами внизу, ці колії і ця зелень між ними, цей мох! Я найбільше люблю, коли зелене продирається крізь метал, обростає його, обвиває, коли трава захоплює промислові руїни.

Це Шьонеберґ.

Ясно. Скільки нам ще зупинок?

До Весткройцу шість. Витримаємо.

Так от — пан Кайда, сторож, у жодному разі не зміг би нас наздогнати самотужки, бо в нього була дерев’яна нога. Чи якась там інша, не знаю. Головне, що протез. Але його сука, ця чорна Аза з вічно обвислими до землі цицьками! Це вона прокусила стегно меншому Твердохлібові.

Тепер зрозуміло.

Що саме?

Тема псів. Чому вони в тебе завжди погані.

Ах, це! То ти все-таки психоаналітик? Чи тобі йдеться про інше?

Я намагаюся ставити тобі запитання, яких ти сам собі не поставиш.

Дякую, це дуже мило з твого боку. Ти справжній товариш. За це треба випити.

…

Чому ти увесь час мовчиш?

Я намагаюсь не заважати розгортанню твоїх спогадів.

Слухай, яке може бути розгортання, коли щойно зайшла та сама мулаточка, що перед тим була на Фрідріхштрассе!

Ти певен, що та сама?

Можеш мені повірити — це я тобі кажу! Чорт забирай, чому ми щоразу нариваємося на одних і тих самих людей?

Це не обов’язково та сама. Знаєш, скільки в Берліні мулаточок?

Ти мене маєш за ідіота. Я ж не просто так дивлюся на сідниці — я їх запам’ятовую! Придивися уважніше — і ти згадаєш. Можемо навіть пересісти вперед, ближче до неї.

Але вона сидить.

Ну то й що?

Її сідниць поки що все одно не видно. Як я впізнаю її?

Зате є потилиця. Півоберт голови. Якщо ти до неї заговориш, станеться повний оберт.

Заговорити до неї?

Звичайно. Я не сумніваюся, що вона йде за нами назирці. Ти можеш уявити собі, щоб у місті з кількома мільйонами мешканців…

Не цілих два.

…дякую, щоб у такому місті тобі двічі протягом дня — та де там, двох — трьох годин трапилась одна й та сама незнайома особа? Причому в настільки віддалених місцях, як Фрідріхштрассе та Інсбруккер Плятц?

Це Бундесплятц.

Тим більше. Я переконаний, що вона чомусь іде за нами. Ти повинен до неї заговорити.

Чому я, а не ти?

Тому що мене вона розкусить за акцентом. За моїм центральноєвропейським акцентом. Коли Дьйордь Конрад зненацька зайшов до зали і почув, як я читаю уривок з «Дванадцяти обручів», він відразу ж запитав а хто це ще тут гундосить так по-лемберзькому? Ти, ти повинен до неї заговорити.

І що далі?

Запропонуй їй секс. Ти коли-небудь мав секс утрьох із мулаткою?

От про що тобі йдеться.

Мені йдеться передусім про з’ясування правди. Хто її підіслав. Чому вона увесь день крутиться поблизу нас. Такі речі найкраще з’ясовуються в ліжку. Ми влаштуємо їй перехресний допит.

Вона, здається, висідає.

Чому?

Не знаю. Просто вона приїхала.

А ми?

А ми їдемо далі. Це всього лише Гайдельберґер Плятц.

Не розумію. Таким чином вона просто втратить нас!

Не втратить. Ми їй взагалі не потрібні.

Невже це інша?

Дивися сам. Тепер ти маєш змогу побачити, як вона піде пероном. Точніше, її сідниці.

Ти мав рацію. Це інша. Тепер не лишається жодних сумнівів.

* * *

Це станція Ґруневальд.

Знаю, не мусиш повторюватися. До того ж, я прочитав її назву на пероні.

І цей ліс Ґруневальд.

Фантастично. І ми увійдемо в нього?

Так. Ти вже тут бував коли-небудь?

Не пригадую. Може, уві сні. Або в дитинстві. Трохи схоже на околиці Праги, от лише коники поки що не засюрчали у придорожній траві.

Початок квітня, зарано як на коників.

Зате як тобі ця пивнуха у провінційному стилі? «Landkneipe» — і цим усе сказано!

За кілька кроків далі є ще «Waldklause».

Як мило — Waldklause! Waldeinsamkeit, лісова самота. У Людвіґа Тіка є така страшна казка — «Ясноволосий Екберт». У ній виникає дивна чарівна птаха, що вміє співати людським голосом. І вона щоночі співає про Waldeinsamkeit, аж поки той сучий син Екберт не скручує їй голову. Ти можеш собі уявити, що я колись перекладав Людвиґа Тіка?

Хіба що тільки уявити. А ця от площа називається Schmetterlingsplatz.[3]

Ха, ну звісно — як же без Набокова? Я лише внутрішньо наближався до того, аби сказати, що це, напевно, набоковське місце, а він і сам тут як тут — з усіма своїми метеликами.

Ми підемо прямо по Дауервальдвеґ і тоді лісом навпростець.

Навпростець до чого?

Побачимо. Тобі це сподобається.

Поки що мені подобається те, що ми розтинаємо повітря в тих самих координатах, що й молодий Набоков. Уявляєш — якихось 80 років тому його тіло з сачком і в панамі пересувалося точнісінько в цьому ж сеґменті простору?

Наскільки мені пригадується, він не надто любив Берлін.

І все ж іноді він потрапляв до одного з навколишніх лісів. Наприклад, до цього. Слухай, а тут мешкають люди небідні.

Звичайно. Соснові пахощі і все таке інше. Озера. Waldeinsamkeit. Це трохи коштує. Південний захід цього міста увесь такий. Далем, Целендорф, Ґруневальд.

Ваннзеє.

Так, і Ваннзеє теж.

Чорт забирай, і хтось же тут живе! Один мій знайомий, поет, як тільки бачив якихось особливо сексапільних телиць, із тих, котрі можуть трапитися лише в Києві, щоразу вигукував і хтось же їх їбе. Зараз я маю подібне відчуття. І хтось же тут живе!

Це відчуття називають заздрістю, якщо не помиляюся.

Та, мабуть, ні. Тобто ні — не помиляєшся.

Ти заздриш власникам цих особняків?

Але не систематично. Себто позаздрив — і забув. Мені не судилося стати власником у цьому житті. Тобто я вже не побуваю у власницькій шкурі. Судячи з усього, я витягнув якийсь набагато щасливіший білет. Але, на жаль, я вже не стану тим, ким я не став.

Ми про щось подібне вже говорили.

Важко знайти щось, про що б ми ще не говорили протягом цих семи днів. До речі, я страшенно вдячний тобі за них.

My pleasure. Ми зовсім мало говорили про магію. Хоч ти все-таки причетний до неї.

Причетний? У мене таке враження, що зараз нам перебіжить дорогу лисиця. От було б гарно, правда ж? У цьому передсмерковому світлі вона могла б здаватися просто золотистою.

Бачиш її? Там, попереду?

Ого! Що, справді? Справді лисиця?!

Я ж казав — будь-яка твоя примха!

Тільки не переконуй мене, що це випадковість.

Це — випадковість.

Ні, але як своєчасно — до секунди! Перебігла — і знову щезла! Як золотава примара. Почекаємо на неї тут? Може, вона знову з’явиться?

Не варто. Вдруге вони не з’являються. До того ж нам бажано дійти до озера, поки стемніє.

До озера? Ми йдемо до якогось озера?

Так. Я хочу показати тобі моє озеро. Ми перетнемо цей шматок лісу і вийдемо на шосе, а потім узбіччям шосе підемо ліворуч.

Тоді провадь мене, таємничий незнайомцю!

Тільки не наступай мені на п’яти, прошу тебе. Ми обов’язково знайдемо все, що тобі потрібно.

* * *

Яка тиша. Як солодко пахне трава.

Справді непогана. Якщо дивитися отак-о понад озером, то там на протилежному боці, трохи вище — екостанція. Ми обійшли її праворуч, коли виходили на цей берег.

Екостанція. Окостанція. Око — станція. Кайф.

А понад нею, на горі, ти бачиш кулясту білу споруду, так?

Ха, нагадує велетенський футбольний м’яч.

Передусім це мало б нагадувати обсерваторію.

Або білу мечеть. Що це таке насправді?

Ми ще піднімемося до неї. Це найвища в Берліні гора — 120 метрів над рівнем моря.

Просто Говерла якась! Як називається ця ваша Говерла?

Тойфельсберґ.

Чортова гора.

Саме так. Докурюй до кінця, я скручую ще одну.

А хочеш — я зараз піду по воді? Мене аж тіпає від самої лише думки, що всі тутешні озера це розталі скалки льодовика. Що це рідкий льодовик. Вода, напевно, жахливо зимна.

У цю пору так. Але влітку з неї процвітають лілії. Цілі острови латаття — отам і отам. Сонячними днями тут вилежується повно людей, переважно цілком голих.

Ах, ну звичайно — FKK! Засмаглі шістдесятниці з опущеними долу цицьками і сивими кущиками в міжніжжі, такі собі поморщені Дженіз Джоплін. І їхні партнери з довгими до колін, але вже безвладними членами, і з хвостами на потилицях а ля Френсіс Россі. Знаю, бачив.

І чого ти тільки не бачив?

Не насміхайся. Дай мені краще хоча б ковток. Жахливо пересохло в роті. Вічно так по курінні.

Потягни ще. Хто такий Френсіс Россі?

Який Френсіс Россі?

Ти щойно згадував якогось Френсіса Россі.

Ну так, щось дуже знайоме. Але хто він? Як називається це озеро?

Тойфельсзеє.

Чортове озеро.

Саме так.

Минулого літа я вибрав один з найжаркіших днів і приїхав сюди велосипедом.

Цікаво.

Я зовсім не сподівався, що тут виявиться стільки людей. Вони просто обліпили всі береги своєю голизною. Найстарші з них досить відверто займалися петинґом на он тій траві. Переважно сімдесятирічні дідусі з бабусями. Я називаю їх по-нашому шістдесятниками. Замолоду вони вирішили ніколи не ставати дорослими. Звідси й той привселюдний петинґ над озером. Забави старих дітей у райських садах проминання. Ні, все було б нічого, якби не облізла сивина генітальних зон.

Хіба це не твій випадок?

Мій випадок? Ні, не мій. Я годжуся їм у сини. Я молодий, ти ж знаєш.

Ти, здається, вирішив так само, як і вони. Ніколи не ставати дорослим.

Помиляєшся. Я вирішив дещо по-іншому. Ніколи не ставати старим.

А вони?

А вони справді ніколи не стали дорослими. Це їм вдалося. Але вони стали старими. І це прикро.

Це має який-небудь стосунок до вічності?

Тільки той, що мені зараз дуже хочеться спробувати піти по воді.

Ти не втримаєшся, запевняю тебе. Це не та ситуація, коли достатньо бути магом.

Я відмовився бути магом, не чіпай мене. Можливо, саме в цьому озері похований найперший доказ моєї відмови. На дні озера, всмоктаний чорним намулом.

Доказ твоєї відмови?

Подарунок від пані Крібидж з Америки. Вона впала на мене у червні, також минулого літа. Якось уночі, коли я випадково, з напівсну, провів рукою по її теплій спині, вона зненацька прокинулась і заговорила про те, що, виявляється, привезла мені один магічний подарунок. Він начебто дістався їй від певного ілюзіоніста в Лас-Веґасі.

Як його звали — Айрон?

Бачиш, ти і його знаєш!

Я просто вгадав. Це досить поширене серед шарлатанів прізвище. Себто прізвисько.

Anyway. Він начебто віддав ту штуку їй, пані Крібидж, бо під час його сеансу вона випромінювала стільки енергії, скільки він ще в житті… Словом, таких енергетиків, як вона, він ще ніколи не зустрічав.

Що то була за штука?

Ха, штучка, така малесенька штучка. Я відмовився на неї дивитися, коли вона рішуче видобула її звідкілясь із такого собі, завбільшки з пів сірникової коробки, футлярика.

То ти так і не знаєш, яка це штучка?

Тільки зі словесних описів пані Крібидж. Я волів не дивитися в той бік.

І що це було?

Дозволь мені не відповідати. Зрештою, спробуй вгадати сам.

М-м, я думаю, це була така мініатюрна людська рука з ледь розчепіреними пальцями.

Так, і на ній начебто проступали судини, і ними циркулювала кров. Страшенно тонка робота. За словами того гіпнотизера Айрона, її було виготовлено — ти будеш сміятися — у таємній лабораторії Третього Райху.

Навіщо?

Не знаю, не розпитував. Я робив усе, щоб покинути цю тему. Мені це абсолютно не подобалося. Тобі сподобалось би перебування вночі в одному ліжку з божевільною?

У чому виявлялося божевілля?

Вона постійно верталася до тієї руки. Що це її подарунок. Що я мушу прийняти його, бо володіння цією штукою дає страшенно багато сили. Це жах якийсь — вона тільки й повторювала те своє страшенно багато сили, шіт!

Але ти відмовився?

Знаєш, мені так добре без цього. Я не потребую ніякої сторонньої сили, розумієш? Я вже не потребую її. Я живу у згоді зі світом і мені в ньому світло, а не темно.

І тоді вона відчепилася?

Вона зникла кудись на цілий день, а увечері сказала, що викинула ту штучку в якесь озеро. Я досьогодні такий щасливий, що відмовився від цього.

Але не відмовився бути вічним, правда ж?

Про вічність ми знаємо тільки те, що вона жахливо холодна. Це спроба автоцитати. Насправді там якось інакше. Знаєш, мене в ній дуже непокоїть інше.

У вічності?

Так. Коли ми з Беатою Пінкернайль та її телевізійними хлопцями, оператором і звукачем, урешті знайшли на Янівському цвинтарі могилу Антонича, то з-за хмари якраз визирнуло сонечко. Я ненавиджу ці димінутиви, але тут по-іншому не скажеш. «Сонце» тут не скажеш — винятково «сонечко». Вони тричі знімали, як я підходжу до тієї могили і в цілковитому шоці гладжу обрубок Антоничевої шиї.

Обрубок? Шиї?

Там було встановлено його погруддя, розумієш? Але воно було з якогось відносно дорогого металу чи сплаву, щось типу чорної бронзи. Буває така? Якісь поїбанці певної ночі спиляли йому голову. Ти ж чув про те, що в нашій країні пиздять метали? І не лише кольорові. Всюди, де тільки можуть.

Це мало мене цікавило. Але тепер буду знати. Ще ковток?

Обов’язково, дякую. Так от, Беаті це дуже знадобилося для її фільму. І той запущений куток Янівського цвинтаря, і зарості папороті, і моя шокована рука, що проводить якусь таку розгублену й невидиму лінію по обпиляній металевій поверхні. І тоді вона мене питає, чи хочу я бути вічним. А я кажу у відповідь, що вічність просто нестерпна. Швидше за все вона нестерпна.

І тому ти готовий від неї відмовитися?

Почекай, це ще не кінець історії.

Тоді розповідай до кінця. Остання затяжка?

Мерсі. Минуло кілька місяців, і Беата дзвонить до мене. Десь так у вересні, бо минуло кілька місяців з того моменту, коли ми те все знімали на Янівському. Тобто десь у вересні.

Ясно. Іди далі — переступай через вересень.

Так, у вересні. Дзвонить Беата і розповідає про восьмисекундного чоловіка.

Про кого?

Що начебто вона невдовзі вилітає до Англії робити фільм про восьмисекундного чоловіка.

Але хто це такий?

Не перебивай мене, я й без тебе сильно розпорошений. Так. Я зосереджуюсь, а ти не перебивай. Це такий чоловік, у минулому, здається, музикант чи щось таке, дириґент або піаніст. З ним трапилося щось дуже рідкісне. Чорт забирай, це ти щойно сказав «вірус»?

Я мовчав.

Але ти правий — це начебто вірус, який вражає мозок. Себто, е-е, центральну нервову систему. Його пам’ять триває вісім секунд, а потім він її втрачає. Тоді вона знову повертається, але знову лише на вісім секунд. Уявляєш — усе твоє знання про світ, усе, що в тобі є, але тривалістю лише у вісім секунд?! А потім ти це все втрачаєш, а потім воно знову повертається, і знову ці вісім секунд повної свідомості, а потім знову провал унікуди і так без кінця. Ну тобто з кінцем, бо колись він усе-таки помре. Але справа навіть не в ньому, а в тому, що про це сказала Беата.

У тій телефонній розмові?

У тій телефонній розмові, так. Вона спитала Юрію, ти пам’ятаєш, як на тому цвинтарі ти казав, що вічність нестерпна. Ну і що, кажу я. Так от — мені подумалось про цього чоловіка з восьмисекундною пам’яттю — а якби то була і справді вічність? Якою б нестерпною була ТАКА вічність?

Ого! Не продовжуй. У мене відчуття, наче хтось гатить мені здоровенним молотом точно у тім’я.

Просто треба вставати і йти звідси геть. Тут, здається, погане місце.

* * *

Слухай, ця біла примара, до якої ми так хочемо дійти, ну тобто ця начебто обсерваторія — це насправді що?

Насправді? Добре запитання. Американська станція радіопрослуховування. Звідси вони перехоплювали радіограми росіян. Себто червоних. І пильнували свої повітряні коридори.

А зараз?

А зараз там ніщо. Пустка. Руїна. Тебе з дитинства притягують руїни, чи не так?

Так. Я міг би це повторити слідом за Данилом Кішем.

От бачиш. Це, напевно, тут. Від шосе ліворуч і…Так і є: асфальтована стежка догори.

Мені здається, це не асфальт під ногами. Це товстелезний шар вати, по якому ми ступаємо.

Шар вати? А може шар утрамбованого гусячого пуху?

Або шар колихкого гарячого сиру. Щось типу цього. Мої ноги провалюються у м’яке і грузнуть у ньому. Мої ноги по коліна в сирі.

Добре, що всього тільки в сирі. Ага, розгалуження! Сад розгалужених стежин, як у Борхеса. Котру вибираємо?

Ліву.

Так я й гадав. Звідси підійматися хвилин десять, не довше.

Нам довше.

У тебе якісь проблеми?

Серце розстрибалося. Слухай, це якась дика суміш — те, що ми курили. Я охоче полежав би де-небудь скраю. Кілька хвилин — і все мине.

Та ні, я не думаю, що це добра ідея. Земля ще надто холодна. Тиждень тому все лежало під снігом. Ти забув?

Окей, ходімо. Зрештою, це зовсім не стрімко. Яка, ти казав, висота в цієї гори?

120 метрів, і половина вже за нами.

Це навіть не гора, це так собі, легке підвищення, пагорб.

Це навіть не пагорб — це насип. Це присипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Ласкаво просимо до Welthauptstadt Germania!

Я не зовсім розумію.

По війні сюди звозили уламки домів з усього Західного Берліну. Тут їх поховали.

Це означає, що ми ступаємо по людських зойках.

Саме так, мій друже, саме так.

Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м’яса, курва мать.

Улітку тут ганяють гірські байкери. За сприятливого вітру літають дельтаплани. Можна запустити повітряного змія. Можна з’їхати на скейті. Це популярне місце.

Що ми збираємося тут робити?

Побачимо. Тобто подивимось.

* * *

У дитинстві, як ти вже знаєш, я мав деякі проблеми з фізичною вправністю. Найгірше було перелазити через паркани. Одного разу за мною рвонула Чорна Манька. Не знаю, як її звали насправді — така божевільна дебела тітка, що поверх зав’язаної на голові хустини носила облізлу зимову шапку. Влітку так само. Вона не терпіла свисту, могла не роздумуючи жбурнути каменем у того, хто десь неподалік засвистав. Одного разу вона кудись сунула попри нашу школу, якраз на великій перерві, ми висипали на вулицю Франка. І тут Гриня — він був років на чотири старший за мене і свого часу першим показав усім нам свій залуплений пеніс — отже, цей самий Гриня пронизливо свистонув, а потім ще й смачно заверещав на всю вулицю Чорррррррна Манька. Вона зупинилась як укопана і витріщилась на нас. Після чого Гриня докірливо глипнув на мене і — так, аби вона якнайвиразніше це почула — сказав ну чого ти прозиваєш нещасну жінку. Я додув, що часу на встановлення справедливості в мене просто немає — треба бігти. Чорна Манька зробилась автоматом помсти — вона вмить набрала з клумби повні жмені дрібного каміння і кинулася за мною. Я біг від неї уздовж муру, нашого шкільного муру, і мені було ясно, що як тільки я спробую через нього перелізти, вона добіжить і впіймає мене. Це досить легко собі уявлялось: як вона стягує мене донизу, валить на землю, а потім притискає коліном груди. Я міг сподіватися лише на те, що там, далі, в мурі виявиться якась шпарина, лазівка, і я через неї прослизну всередину шкільного подвір’я, а вона ні. Так я і гнав попри той мур, якому не було кінця-краю, мені здавалося, це триватиме вічно, і чув за собою гупання її гумових гівнодавів. Не виключаю, що я того разу оббіг чотири або й п’ять разів довкола нашої школи. Ми що, так і будемо вічно йти периметром цього муру?

Зверни увагу на ці фантастичні білі кулі, усе разом нагадує мені не що інше, як фал з яйцями. Не так давно антени ще були на місці. Ми знайдемо, обов’язково знайдемо цю лазівку, цю шпарину. Я хочу, щоб ти потрапив на територію.

* * *

Цей мур заввишки з два метри. Плюс колючий дріт, натягнутий угорі. Диверсійна група з дванадцяти осіб долає такі перешкоди менше, ніж за десять секунд. Один підсаджує іншого, третій вилазить на плечі четвертому ітеде. Нечутно і швидко. Шкода, що нас лише двоє.

У моєму випадку я взагалі був один.

Але ми проберемося туди, от побачиш.

Ця штука під охороною? Тут водяться якісь сторожі?

Офіційно вважається, що так. Але о цій порі їх тут немає.

Боже, як багато електричних вогнів там далеко внизу! Це все ще Берлін?

Вид на північ. Десь приблизно в тому напрямку Олімпійський стадіон.

Я там ніколи не бував.

Варто побувати.

Знаєш, багато є таких місць, у яких я ще не побував. Значно більше, ніж усіх інших місць. Мушу їх відкласти до наступного разу. До нового початку.

Ти про що?

Тобі цього не зрозуміти. Підлога, дошки брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І коли ти повзаєш тією підлогою у своїх грубих фланелевих штанах, ти бачиш голови дорослих десь високо над собою, майже в небі. Пересічна висота дорослої людини — аж до неба. Але дорослі не можуть бути такими вічно.

Тобто?

Від певного моменту вони починають зменшуватися. Їм стає 15 років, потім 13, потім 7, потім вони починають ходити у дитсадок. Потім вони поступово втрачають мову, перестають ходити. Потім просто дихають і сплять і все — така собі грудка живої речовини. Дихання, сон і пітьма. Відтак можна знову починати рости.

І так без кінця?

І так щовісім секунд.

* * *

Ха, а якщо просто увійти в ці ворота? Недаремно ж у них виламали замок! А ми, ідіоти, ходимо попід мурами і шукаємо шпарини! Чи як ти думаєш?

Читай, що там написано. BETRETEN DER BAUSTELLE VERBOTEN.

А згори по ньому?

FICKT EUCH!

Так отож.

Отже, ти не проти?

За якимось же бісом ти мене сюди привів!

Я знав, що не помиляюся в тобі.

* * *

Курва, жодної зацілілої шиби і саме тільки бите скло під ногами!

Не тільки. А дроти? А штукатурка?

Уламки бетону. Банки з-під пива. Помада, туш і кров. Не сумніваюсь у використаних кондомах.

Тобі видніше.

Мені не видно нічого.

* * *

Отже, про підвали. Найбільше ми боялися тої проклятої завгоспихи. Вона завжди погрожувала підвалом. З нього, як я вже казав, нестерпно смерділо хлоркою. Тією, що засипають вигрібні ями. Або масові захоронення під час прокази.

Вапно?

Ні, хлорка. Таке враження, що вся хлорка цього світу була звезена до того її підвалу. Вона казала, що там живе ціла зграя щурів. Якщо замкнути дитину на ніч, то на ранок від неї залишиться тільки скелет. Він лежатиме на паперових мішках, набитих їдкою хлоркою. Коли я проходив попри ті сходи донизу, я намагався навіть не дивитися в їхній бік.

Скільки там було сходинок?

Могло бути з двадцять. Я ніколи їх не лічив. Припустимо, що двадцять.

Окей. Занотовуємо двадцять. Двадцять сходинок донизу. І потім?

І потім, напевно, вхідні двері. Кажу ж тобі — я відвертав голову у протилежний бік. Волів дивитися на кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, трав’яні газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром. Тобто я ніколи не придивлявся, як там і що. Вистачало знати, що вони є — ті сходи, ті двері.

Ти досі цього боїшся?

Та як тобі сказати? Мені вже трохи забагато років, щоб боятися чогось такого, як підвал. Чи сходи до нього. Що це так лопоче?

Обшивка. Тут усе обшито такою білою матерією. Ті, що вилазять на саму гору, поробили в ній ножові прорізи, щоб згори дивитися на нічний Берлін. Це просто шмаття, обрізки. Вони лопочуть на вітрі.

Звідки взявся вітер? Увесь час було тихо.

Зміна погоди. Кінець березня. Уночі може випасти сніг.

Ого! Як кажуть у радіопрогнозах, пориви різкі до сильних. Дедалі різкіші, як на мене. Слухай, це справді людські голоси чи мені причувається?

Шумові ефекти. Вітер крізь прорізи потрапляє в середину вежі й відлунює.

Але я чую голоси!

Ти надто вразливий. Ти віриш, ніби тут і справді зараз хтось може бути?

Насправді ця вежа — це такий мегафон, що виростає з-під землі. Це підземні голоси. Так, напевно, говорять руїни. Ми ж насправді нікуди не зникаємо, особливо наші голоси.

Добре бути поетом. На все знаходиться своя метафора як пояснення.

Метафора — це транспортний засіб. Як довго нам ще підійматися?

Судячи з лопотіння вгорі, зовсім недовго.

Але всі ті крики лунають знизу. І тільки знизу. Ми підіймаємося чи сходимо вниз?

Яка тобі різниця? Я вже казав — це ніякі не крики, це шумові ефекти вітру.

Ні, якби це були шумові ефекти, як ти кажеш, вітру, то вони долітали б згори. Звідти, де вітер шарпає шматтям і крізь прорізи вривається у крайню плоть вежі. А це зовсім інше, це голоси знизу і вони робляться настільки виразними, що я невдовзі почну розпізнавати деякі з них.

А, може, навіть усі?

Не всі відразу. Серед них є й такі, котрих я не чув по двадцять років.

Але всі вони прийшли до тебе. І чекають у твоєму підвалі. Тобі таки доведеться до них зійти.

Самому? А ти?

Без мене. Вони зібралися виключно задля тебе, ці кілька сотень людей там унизу.

Ти хочеш мене покинути?

Я почекаю тут, поки ти зійдеш. У тебе тільки двадцять сходинок, ти сам так вирішив.

Боже, який гармидер вони зчинили! У них там що, пиятика?

У них там велика радість — бачитися з тобою. Нікого не обійди увагою. І по змозі любов’ю.

Дай мені свій ліхтарик. Там цілком темно.

Тобі темно? Тоді заплющ очі. Я починаю відлік. Від двадцяти й донизу. Я стоятиму тут. Ти почуєш, як я вголос лічитиму. Я стоятиму в цих дверях.

Ти не зачиниш їх? З того боку? Відкриті двері — то незбагненна радість.

Цілком збагненна.

Коли мені розплющити очі?

Я скажу коли. Ти почуєш. І тоді залишишся сам. Іди не озираючись, я поки що за твоєю спиною.

На кого ти мене покидаєш?

Перестань кривлятися, йди. Двадцять.

Дев’ятнадцять.

Вісімнадцять. І ти побачиш воду.

Сімнадцять.

Шістнадцять. І ти побачиш берег.

П’ятнадцять.

Чотирнадцять. І ти побачиш небо.

Тринадцять.

Дванадцять. І ти почуєш кожен голос.

Одинадцять.

Десять. І ти впізнаєш кожного з них.

Дев’ять.

Вісім. І ти будеш дуже щасливий.

Сім.

Шість. Бо ніхто нікуди не зник.

П’ять.

Чотири. І ніколи не зникне.

Три.

Два.

Амінь.

…

Чуєш, ти? Два! Ну, чого ти спинився? Ще тільки крок і — все, спалах! Зроби ще один крок, чуєш, ти?!!

* * *

Як це читається?

Що ти маєш на увазі?

Назву станції. Ки, ігрек, ес, а, ки.

Напевно, це читається «Кисак». Якась котяча назва, з мультфільму. Ну от — поїхали далі. Що мені особливо подобається — у них потяги не мурижать на станціях так довго, як у нас. Одні пасажири вийшли, інші зайшли — і вперед, якого біса стояти.

І у вагоні так чистенько, не те що в нас.

Тату, а скільки ще до Праги?

Годин вісім або й дев’ять, увесь день до самого вечора.

Більше дев’яти годин. Добре, що вже ніде не пересідаємо.

Цілий день, класно! Мені подобається їхати. Я міг би так їхати й десять днів. У цих горах можна знімати кіно про індіанців.

У наших горах теж.

Але ці гори дикіші. І набагато вищі. І в них є скелі, а в нас немає.

Ти просто не знаєш. Ми ще поїздимо разом — я покажу тобі в нас такі скелі…

Цього року, напевно, сильно вродили ягоди. Два роки тому під Прагою було повно ожини в лісах.

Як на ожину, трохи зарано. А суниці вже, певно, відійшли. Хоча хто його знає? Всюди по-іншому.

Ма, а пам’ятаєш — там їздили такі двоповерхові потяги, і всі люди везли з лісу чорні ягоди?

Ожину, тоді було повно ожини. У п’ятницю пополудні пів-Праги виїздить за місто — збирати ягоди по лісах. У неділю над вечір вони повертаються, там просто яблуку ніде впасти в їхніх вагонах, а це тільки половина людей, бо друга половина їде своїми машинами.

І мотоциклами. Або катерами по Влтаві. Один такий потяг у неділю ввечері зійшов з рейок, пам’ятаєш?

Не вигадуй.

Чому я вигадую? Тату, вона забула. Двоповерхові вагони поперекидалися догори колесами. Всі люди були геть чорні від подавлених ягід. Хтось написав у газеті, що то був потяг з неграми.

А, пригадую! У нас про це повідомляло албанське радіо. Сто тисяч африканських партизанів у лісі під Прагою. Приблизно так.

Що один, що другий. Давайте трохи подрімаємо. У мене очі злипаються після тої ночі в чопському душогубнику.

Я не хочу спати. Я хочу дивитися за вікно.

А я візьму собі в буфеті пляшку пива, чеського. Подивимося, за що його так вихваляють.

І мені кофолу. Або лимонад. Але краще кофолу.

Ми обов’язково купимо тобі у Празі нову куртку, літню. Таку, як я бачила два роки тому. Тобі добре у світло-синьому.

А мені ковбойські штани, з багатьма кишенями! Ма, ти поспи, якщо хочеш, ми не будемо голосно. Або взагалі не будемо — так ніби в нас зашиті роти. У Празі є такий музей, і в ньому виставляють зовсім маленькі людські голови, з кулачок, але справжні. Колись це були живі люди, уявляєш? У них усе на місці — очі, ніс, вуха — але роти зашиті такою грубою ниткою.

Мабуть, живими вони забагато мололи.

Мабуть. Я вже замовкаю, ма. Просто в мене такий настрій, ніяк не заспокоюся. Я думаю, нам страшенно повезло у житті, правда ж?

1

Ні, не розташовується — я згодом перевіряв за мапою. Яхимек Тополь навмисне спиздів.

(обратно)

2

Особа, що вчинила замах на тітку готентотського можновладця (нім.).

(обратно)

3

Площа Метеликів (нім.).

(обратно)

Оглавление

ПЕРЕДМОВА, ОДНА З МОЖЛИВИХ

1. МІЙ МЕРТВИЙ ДРУГ РАДУ ТЕОДОР

2. СЮЇТА ДЛЯ «JETHRO TULL» З ОРКЕСТРОМ

3. ПІСЕНЬКА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

4. НІЧНІ ПРИНАДИ ЛІНОТИПІСТОК

5. СУДДЯ ДАЄ ПОГРАТИ

6. ГОСПОДИ, ДАЙ МЕНІ ДОНЕСТИ ЦЮ ЛОЖКУ ДО РОТА

7. HOTTENTOTTENPOTENTATENTANTENATENTATENTATER Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg