«Мама, донька, бандюган»

Андрій Кокотюха МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН роман

Зло дається всім дуже просто,

без докладання жодних зусиль,

бо воно наділене великою кількістю

властивостей та облич. Тоді як добро,

можна сказати, завжди однакове.

Блез Паскаль

Частина 1. Мама: самотність і чекання (грудень)

1.

Усе колись трапляється вперше. Істина банальна, але таки істина. Як це у Висоцького? Я женщин не бил до семнадцати лет. Олег протримався майже вдвічі довше. Не так давно йому виповнилося тридцять три, і півгодини тому він уперше в житті вдарив жінку.

Це було по-справжньому. Легенькі ляпаси і запотиличники повіям - то одне. Він ударив кулаком, зацідив у вилицю, як у вуличному махалові, одного разу було досить, синець на добру згадку залишиться здоровий та красивий. Совість його не мучила, просто щось неприємне ворушилося всередині. Баба все ж таки, а він писок попсував. Тепер доведеться їй на зайві дурні питання відповідати... А нічого, хай! Вдома відсидиться, не проблема. Тепер зима, в темних окулярах не надто походиш, хіба кремами замаже, пудрою притрусить, та й то - повністю не замаскує, подивиться в дзеркало і згадає про свою поведінку.

У внутрішній кишені пальта Олег тримав пласку фляжку, туди як раз двісті грамів уміщалося. За кермом намагався не пити, особливо останній рік, коли почалися серйозні проблеми з ментами, - колишніми колегами, суч-чарами бацильними! - та хіба ковточок для заспокоєння нервів означає "пити"? Тим більше друга ночі, мороз, порожній проспект, швидкість нормальна. Це він одразу газонув, коли вибіг з під`їзду, ще правиця не розтиснулася, нігті впивалися в долоні, кулак свербів, і Олег ворушив зігнутими пальцями. Тепер трохи стишив швидкість, лівою рукою видобув заповітну фляжечку - виручалочку, не відриваючи очей від дороги навпомацки, двома пальцями, великим та вказівним, скрутив кришечку, підніс флягу до вуст і зробив невеличкий ковток. Коньяк - дорогий, "Генессі", справжній, тридцять баксів пляшка, - легко пішов стравоходом, приємним теплом зігріваючи всередині. Настрій поліпшився, хоча все це чисто психологічно. Алкоголь не ліки, просто так народ уже налаштований: випий, відразу легше стане. Коли Олег ще був капітаном міліції, давно, в іншому житті, йому розповів знайомий слідчий, як у Лукьянівській в`язниці лікар вилікував комерційного директора малого підприємства, справою якого слідчий займався. Сорокарічний дядько, особа явно підставна, за ґратами опинився вперше, причому був єдиний, кого реально можна було закрити після розвалу фірми. Від нервового потрясіння в нього відкрилася виразка, адвокат кволо вимагав звільнити бідолаху на підписку, а підслідний страждав у задушній камері. Спочатку сусідів це дратувало, йому навіть легенько дали по печінці, аби заглох і перестав скиглити та стогнати, потім бувалі рецидивісти второпали - мужикові таки справді болить, підняли хай, вимагаючи лепилу. Лікар прийшов, уважно оглянув хворого, серйозно сказав: "У мене тут таких ліків нема. Доведеться спеціально для тебе, морда бандитська, купляти на волі." І таки приніс на наступний день якісь кольорові пігулки, дав хворому проковтнути відразу три, а ще дві - по обіді. Надвечір біль як рукою зняло! Хоча лікар дав йому звичайнісінькі вітаміни. Головне - аби в їхню цілющу здатність повірив сам хворий. Так само з коньяком і взагалі алкоголем.

Пальцями навпомацки закрутивши флягу, Олег запхав її не до внутрішньої кишені, а до лівої бокової, аби недалеко шукати. Бо точно ще захочеться ковтнути, з Оболоні до Харківського не близький світ їхати. Зробив голосніше музику.

А бел-лый лебедь на пруду

Качает па-авшую звезду...

Нічого. Алці наука буде. Її, певне, таки не бив ніхто ніколи. Бабам це шкодить, розслабляються і зовсім страх втрачають. Аби знали, що за гниле слово можуть отримати в писок, фільтрували б свій бабський базар. Якщо він, Олег Рибалка, начальник охорони базару "Універсум", одного з найбільших у Києві, спить з такою собі Аллою Різник, нехай вона там сто двадцять разів оглядач модного журналу, і витрачає на неї гроші, це ще не означає, що їй дозволено називати його Карасем. У всякому разі, просто так, у вічі. Заочно - нехай собі, кликуха прилипла давно, з цим нічого не поробиш. Він так звертатися до себе взагалі тепер мало кому дозволяє. І аж ніяк не слабким на передок бабиськам, яким цікаво крутитися в товаристві бандита, мати статус його коханки і вголос цим пишатися.

Бандит.

Бандюга.

Бандюган.

Олег Рибалка не вважав себе кримінальним елементом. Так можна записати в бандитські лави будь-якого сищика, що працює і спілкується безпосередньо і переважно з кримінальним середовищем. Сім років тому він сам чесно трудився в карному розшуку одного з райвідділів, вважався непоганим опером, навіть, як то кажуть, горів на роботі... А потім щось перегоріло, особливо коли почали через одного випускати серйозних бандюків та депутатських чи банкірських синків-донечок, що залітали переважно за наркоту чи злісне хуліганство із завданням тілесних пошкоджень різної тяжкості, ну і звичайно ж за зґвалтування. Останнє, ясна річ, стосувалася пай- хлопчиків, хоча був у практиці Сані Шовка, Олегового друга, випадок: донька директора престижної гімназії і її подруга та однокласниця, племінниця банкіра, зґвалтували сина прибиральниці, молодшого за них, сімнадцятирічних кобил, три роки. Просто так, з цікавості. Проводили практичні заняття зі статевого виховання. Заяву забрали не батьки, ображені в кращих почуттях. До кабінету, в якому тулилися четверо оперів, а п`ятий, новачок, мав можливість працювати за столом, коли хтось з них був на виїзді, зайшов начальник відділу і запросто попросив - не наказав! - віддати йому триклятий аркуш, на підставі якого можна завести кримінальну справу. Більше заяви і потерпілих ніхто у відділі не бачив.

З органів Олег пішов без скандалу, без хряпання дверима. Спокійно написав рапорт одного весняного дня і здав "корочку" разом з табельною зброєю, підписав усі можливі обходняки, випив з колегами - тоскна була відвальна, мужики казали, хто прямо, хто натяком, що прекрасно його розуміють, навіть поважають, що нормальні професіонали косяками з ментовки валять, але ж не всі такі вільні в своїх вчинках, родина-дитина-хата і все таке...

Колишній капітан міліції Олег Рибалка розлучився з дружиною через те, що в народі ненависть до працівників МВС з кожним роком набувала яскраво вираженого характеру. Кілька разів він просто не був у змозі виконати прохання жінчиних знайомих і витягти їх з криміналу. Коли дружина розчарувалася в його обмежених можливостях, без оголошення війни перебралася спочатку в ліжко, а потім, забравши речі, на квартиру до перспективного адвоката. Новий обранець швидко, без проблем і абсолютно безкоштовно допоміг оформити офіційний розрив шлюбу. Дітей подружжя завести не встигло. Слуги закону розпили на Олеговій кухні пляшку коньяку, принесену адвокатом, домовились приятелювати і час від часу зустрічатися за чаркою, але, як водиться, після того за одним столом більше не збиралися. Від колишньої тещі Рибалка дізнався, що колишня дружина народила хлопчика і надзвичайно щаслива в ролі люблячої дружини, матері та домогосподарки. Олег попросив передати їй найкращі вітання та побажання, і остаточно відчув себе вільною людиною. Настільки вільною, що дозволяв колегам іноді використовувати його холостяцьку квартиру для оперативних зустрічей з сексотами. Після кожної такої зустрічі мужики лишали щедрому господареві пляшку горілки, у холодильнику постійно знаходилося ще недопите вино, недоїдені цукерки, надламані шоколадки, а в смітнику - використані презервативи: унітаз засмічувати господар забороняв. Ефективніше відділ працювати не став, процент нерозкритих справ не зменшився, зате настрій у мужиків значно поліпшився, вони відчули себе більш впевнено, перестали нервувати і навіть не придумували засідок, термінових виїздів на затримання, нічних допитів та інших оперативних заходів, аби затриматися чи взагалі не ночувати вдома. Звичайно, квартирою капітана Рибалки користувалися лише ті, кого він сам вважав достойними людьми і справжніми товаришами. Саме вони пили з ним відвальну і саме вони найбільш переймалися втратою, хоча й розуміли - капітан таки правильно робить.

Довго без роботи Олег Рибалка не сидів. Він вибрав золоту середину між карним розшуком і відвертим криміналом - пристав до гурту колишніх ментів, по оперативним розробкам подібні групи проходили як "цвітні бригади". Знаючи міліцейські порядки так само, як закони і понятія злочинного світу, "цвітні" займалися тим, що "ставили крышу", або крышевали різні комерційні структури. Це був напівкримінальний бізнес, але тим зручний, що охоронні "контори" були офіційно дозволені, а колишні менти, яких ненавиділа міліція і через можливість більш-менш вільно діяти побоювалися бандити, прекрасно вміли тримати на безпечній дистанції як тих, так і інших. І самі трималися на безпечній відстані - не поспішали давати інформацію колишнім колегам і не залазили глибоко у відвертий кримінал.

Гуртом "цвітні" довго не протрималися, кожен потроху знаходив себе, хтось таки підписувався на серйозний незаконний бізнес, хтось починав працювати на солідні банки та концерни. Рибалка прибрав до рук ринок "Універсум". Якщо визначити більш точно: в один прекрасний день прийшов до директора, якого знав ще по роботі в розшуку, навіть колись намагався розкрутити по серйозній статті, але не вдалося через доведену - ясна річ! - відсутність у його діях складу злочину, і сказав: "З вашого базару треба викинути чорних!" Абхазці насіли на "Універсум" круто, директор останній рік навіть не відчував себе на ринку господарем, чорні виганяли з території народ, перекупали торгові точки, зброя та наркотики почали з`являтися вже напівлегально, ще трохи - і директор може реально сісти, тепер склад злочину точно знайдуть, адже як не крути - він, керівник, допустив все це неподобство. Звичайно, краще мати власний "дах", аніж лежати під чорножопими. Як все відбувалося - окрема історія. Рибалка сам розробив операцію, люди в нього вже були, мало не в кожного зона за спиною, але відсиділи хлопці швидше через власну дурість та недосвідченість, просто в кожного була в житті ситуація, яку не змогли вчасно прорахувати. До речі, саме вони охрестили свого шефа Карасем. Аналогія проста: Рибалка - риба - карась. Хоча й досить дивна - чому коли риба, то відразу карась? Швидше за все, карасів той, хто придумав погоняло, ловив найчастіше... Тоді трошки постріляли, когось довелося злити ментам, звичайно ж - добрим знайомим, нехай їхню ефективну та професіональну роботу помітить дурне начальство, не зашкодить. Кінець кінцем після переговорів абхазці забралися з "Універсуму", керуючись принципом фельдмаршала Кутузова: краще відступити, аби зберегти армію. Правда, Кутузов, як говорить історія, перейшов у контрнаступ і копняками погнав французів, а від горян чорножопих Рибалка таких нелогічних дій не чекав. Київ великий, місце собі вони завжди знайдуть.

Було це три роки тому. І навіть оприлюднення подробиць не змінить громадську думку про соціальний статус Олега Рибалки, начальника служби охорони ринку "Універсум", і йому подібних. Все одно бандит, бандюга, бандюган. Та Олег і не заперечував особливо. Професія популярна в народі, поважають і бояться, а ментів просто бояться, без натяку на повагу, часом панічно, тваринно. Знову ж таки, з жінками проблем немає... Не було...

Городской шалман, жизнь пропащая.

Не ругайся, мама, я гулящая...

Дурна пісенька, але цілком відповідає теперішньому настрою Олега Рибалки на прізвисько Карась. Він знову сьорбнув с фляги. Повії набридли, навіть ті, що коштують дорого, а йому дістаються безкоштовно. Дівчатка, котрі пропонують себе просто так, в надії сховатися за мужньою спиною такого собі опришка, теж дістали. Йому тридцять п`ять, в нього є робота, доволі безпечна як на банального бандюгана, є гроші, квартира-фортеця - такий гонорар заплатив йому вдячний директор за вирішення "абхазької проблеми", Карась не надто опирався. Тим самим директор дав зрозуміти: він розрахувався, і тепер начальник охорони зберігає статус найманої робочої сили, не вимагає до себе особливого ставлення і виконує розпорядження керівництва. Правда, директор таки розумів, чого вартий колишній сищик, особливо ним не керував, просто в охорони своя ділянка роботи, за яку начальник відповідає цілковито, а в інших - своя, і ніхто ні до кого не лізе з дурними порадами та недоречними вказівками. Поки що працювали на взаємній довірі. Та й досвіду для того, аби дурно ризикувати не совати голову в якесь пекло чи ризикувати задницею заради слизьких, сумнівного ґатунку справ, у Олега достатньо. Тепер йому потрібна сім`я. Родина. Алла здавалася йому іншою, не схожою на тих баб жінкою. Він мало знав світ, в якому вона оберталася. Але і в ньому він, Олег Рибалка, виявився для Алли Різник усього - на всього Карасем. Вона ставилася до нього, як до Карася. Вперше він відчув себе не сильним розважливим мужиком, а екзотичною звіринкою. Пандою, коалою чи довбаним тритоном.

Як тут обійдешся без ковтка "Генессі"!

Олег приклав флягу до вуст, на кермі лежала тепер одна рука, на мить він відволікся від шосе, аби ковтнути. І саме в цей момент з тротуару під світло фар просто під колеса його машини - "опель-омега", зеленого кольору, державний номерний знак КИС 1245 Д - кинулася людська постать.

Нога вдавила педаль гальма в підлогу, фляга випала під ноги, руки вивернули кермо ліворуч, машина ковзнула, її розвернуло боком на слизькій дорозі. Людина стрибала просто під машину, неслася, нагнувши голову, аби напевне, та маневр не вдався. Самогубець лише буцнув капот, і, такі зіштовхнувшись з правим боком "опеля", гепнувся просто під колеса, розвернувшись від удару, на спину та дриґнувши ногами. Без сумніву, головою об асфальт.

Кілька секунд, що дійсно - таки не брешуть гадські книжки! - видалися кількома годинами Рибалка вийшов з машини, обійшов її спереду і схилився, роздивляючись потерпілого. Туди ж твою в Бога маму! Це була жінка, коли бути точним - дівчина, навіть не так: дівчисько, зовсім молода сцикуха, років шістнадцяти, у стандартній дублянці та пухнастому береті, який міцно тримався на голові і, будемо сподіватися, пом`якшив удар. Вона лежала, розкинувши руки та ноги, очі заплющені. Присівши, Олег торкнувся її обличчя, посунувши руку трохи нижче, помацав шию, відчув під пальцями тремтіння і полегшено зітхнув. Жива, хоча, ясно, непритомна. Відчувши знайомий, але в даному випадку досить сторонній запах, нахилився зовсім близько, глибоко вдихнув носом. Зовсім добре. Від потерпілої війнуло зовсім не підлітковим перегаром, причому досвідчений дорослий чоловік безпомильно визначив - горілчаним, не чистим, та горілка все перебиває, ймовірно мішала її з вином чи шампанським, хоча по обличчю, навіть якщо його не можна толком роздивитися при досить умовному освітленні, не скажеш, що бухає дівчисько постійно та професійно. Знову ж таки, одягнута зі стандартною пристойністю. На повію однозначно не схожа, та й район не той, де вони отак серед ночі вештаються проспектом.

Так.

Олег випростався, автоматично помацав кишеню в пошуках рятівної фляги і знову вилаявся, відсмикнувши, немов обпікшись, руку. Досить і того, що він уже випив. Для тих, хто ще не зовсім зрозумів ситуацію, Рибалка готовий був пояснити її популярно, на пальцях. Отже, дівку нюхатимуть в останню чергу. Для працівників ДАІ він - крутий, який п`яним сів за кермо, і кількість випитого нікого не цікавить, запах є навіть від маленького ковтка. Наявність алкоголю в крові доведе будь-яка медична експертиза. Гнав машину, ігноруючи правила дорожнього руху, бо для них, крутих власників іномарок, вони не писані. Звичайно ж, збив дівчинку, причому - навмисне, тут сумнівів нема і бути не повинно. Більше того, коли з`ясують його особу, менти за такий подарунок даїшникам поляну накриють. Останніх півроку колишні колеги, з рідного ж Харківського відділу, тільки й шукають нагоди, аби в легальний та законний спосіб притиснути "зсученого" до нігтя. Механізм Рибалка знав досконало, сам колись непогано практикував. Головне - зачепити потрібну тобі особу, будь за що, за найдрібніший передбачений карним кодексом гріх. Далі можна розкручувати, потроху, поступово, не кваплячись, повільно та впевнено. Потрапивши у звичайнісінький "мавпівник", при наявності великого ментовського бажання можна не вийти з-за ґрат як мінімум місяць, перекочувавши в КПЗ, а далі - в СІЗО. Навіть вправний адвокат, з якими, коли твоя воля, можна не надто рахуватися, всі вони гади продажні, готові за бабки першого-ліпшого чікатилу на волю видряпати, в таких випадках здатен розгубитися. Професійна майстерність розіб`ється об ментовську впертість, нахабство і принципову тупість. Як би не бився Рибалка карасем на розпеченій сковорідці, не довести йому, що дівиця сама кинулася під колеса. Та й вона, коли оклигає, навряд чи в змозі буде щось пригадати толком. Напилася, от і перемкнуло.

Олег закурив. Вирішувати щось треба, причому негайно. Лишати тут і отак утекти? Цей варіант колишній сищик відкинув відразу. Далі - викликати "швидку" по мобільному, дочекатися, поки вона замаячить, і таки вшитися? Варіант. Рука вже тягнула в кишені новомодну, зовсім маленьку, трубку, а з вуст черговий раз сипонули матюки. Ще на щось сподіваючись, Олег таки почав тиснути на кнопки, але все марно - телефон розрядився ще вранці, зарядити не було коли протягом дня, а потім не до того стало, Алка зовсім мізки закомпостувала. Це доля. Він мало не пожбурив трубку в сніг, вчасно схаменувся, стримав емоції, сховав мобілу назад. Які ще варіанти? Везти самому до найближчої лікарні, і, як у кіно про Будулая, покласти перед входом? Або привести до тями, надавати по жопі, насмикати за вуха, розпитати, де живе, доставити під двері і дати пару баксів на лікаря? Взагалі - то годиться... Знову присівши біля непритомної навчіпочки, Рибалка почав обережно бити її по щоках. Потім у голові стрельнуло - треба перенести її в салон, там тепліше, чого вона справді лежить на холодному асфальті. Він узяв дівчину на руки, підвівся...

Таки сьогодні не його день! Ударив одну жінку, за півгодини збив машиною іншу, і тепер попереду замайоріли фари, вони швидко наближалися, комусь саме о такій порі треба проїхати повз нього, та ще й зупинитися, адже цікаво - "опель" поперек дороги, мужик когось тримає на руках, голова та ноги мертво звішуються до землі, що ж тут таке, ін-тер-ресно! І дівчисько не кинеш тепер. І ще радіо дурне зовсім не в тему горлає...

Помнишь, девочка, гуляли мы в саду?

Я бессовестно нарвал букет из ро-оз.

Сріблястий "вольво-кенгуру" зупинився, навіть вирулив на зустрічну смугу. Водій квапливо виліз назовні і, ковзаючи, підбіг до місця пригоди.

- Що тут у вас?

-Нічого, всі свої.

- Не грузи мене, браток? Аварія? Вона того, все, гайки?

- Зараз тобі будуть гайки! - ідея прийшла блискавично. - Давай, підключайся. Вона буха, сама під колеса стрибнула. Жива, не бійся. Потримай, у мене там, у машині, є дещо... Ліки...

Водій, дядько середніх років у добротному шкіряному пальті з оптового базару і лисячій шапці, прийняв ношу. Розстебнувши пальто, і далі - піджак, Олег спокійно витяг з наплічної кобури пістолет і наставив його на не в міру цікавого незнайомця.

-Тримай, тримай. Не смикайся.

-Ага, ага... Не треба... Не стріляй... Я піду... поїду... З рештою, яка мені різниця... Тобто... яке до всього цього мені діло... Правда?

- Хоч це ти просік, - навряд чи дядько знається на зброї, тим більше вночі газовий пістолет від справжнього ствола не відрізниш, а справжній, на носіння та зберігання якого, як і на цей самий газовий, у Рибалки був офіційний дозвіл, він намагався без особливої потреби не тримати при собі. - Тепер слухай мене: завезеш її до найближчої лікарні. Не дай Боже тобі її кинути. Вранці обдзвоню всі, вирахую, що тут є поряд, а твій номер я вже завчив. Знайду, коли дівчини не буде в палаті.

Дядько закивав, позадкував до свого "вольво", послизнувся, втратив рівновагу і впав, не випускаючи при цьому ноші з рук. Дівчина опинилася на ньому зверху, та головою знову стукнулася об асфальт.

-Підйом! Вставай, мудило! - зброя вороже смикнулася у правиці Рибалки.

Дядько завовтузився.

Таки сьогодні не твій день, Олежко.. Вірніше, ніч... Не твоя...

Знову блимнули в темряві фари, а над фарами - ще один вогник, червоно-біло-синій, наші менти оздобили свої машини на манер кіношних копів. Чому вони намалювалися саме тут, на проспекті, і саме в цей час? Їм мало дороги чи робити нема чого? Рибалка приречено заховав зброю назад, хоча не сумнівався - обшукають і знайдуть. Буде що згадати хлопцям.

Тікати від них, влаштувати перегони нічним грудневим Києвом для повноти картини? Дівчисько вони не кинуть, а його хай ще зловлять... Краще насолоджуватися таким адреналіном, аніж виділяти його в брудній камері, пояснюючи, що ти не верблюд. Та не солідно це все, не поважно, не царська справа - гасати навипередки з патрульними машинами, і доведеться прийняти нав`язаний вищими силами сценарій нинішньої ночі.

Поки міліцейська машина наспіла, дядько встиг вибратися з-під непритомної дівчини і стояв рачки, спритно звестися на рівні ноги заважала важка куртка. Олег стояв спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта.

-Ану, руки на машину! А ти - підйом! Бігом, бігом!

Рибак виконав наказ, і кремезний сержант вправно обшукав його, переможно витягнув пістолет, помахав ним. Інший слуга закону допоміг дядькові підвестися, теж звелів обпертися об капот, та обшук нічого незаконного не виявив. Потерпілою вони зацікавилися в останню чергу.

-Це він, він збив! - водій "вольво" мстив Олегові за свій недавній переляк.

-Він правду каже? - сержант шарпнув Рибалку за лікоть.

-Ні. Вона сама кинулася під машину. Командире, їй у лікарню треба, і перевір - вона п`яна.

-Без соплєй слизько! Від вас, - сержант підкреслив ввічливе звертання, - теж спиртним чути. На експертизу поїдемо?

-Можемо поїхати, навіть мусимо. У машині фляжка лежить, ковтнув, день закінчився важко.

-Він ще для тебе не закінчився. Довгим буде, без початку й кінця. Заллють баньки, потім людей збивають. А може... ви знайомі?

-Слухай, командире, давай розбиратися, але не тут. Вези, куди треба, тільки наперед дівку в лікарню доставте. Між іншим, на цей газовий пістолет у мене є дозвіл. У машині барсетка, там усі потрібні документи.

-Адвокатові подзвонити не хочеш?

-Поки що він мені не потрібен. Усе до ранку стане на свої місця.

-А як же! Сідай поряд, я твою тачку поведу...

-Свідка теж забрати треба.

-Без тебе розберуться. Допоможи краще, покладемо її до тебе на заднє сидіння. Хоч жива?

-Доречне запитання. Головне, сержанте, вчасно поставлене...

Вона звикла до пізніх Оксанчиних повернень. Між мамою і донькою давно встановилися стосунки, в основі яких лежала взаємна довіра. Поки що донька не давала серйозного приводу для хвилювань, тому, відчувши, що засинає перед телевізором, Людмила вимкнула його і вклалася спати на початку дванадцятої, впевнена, що на ранок традиційно почне здирати з доньки ковдру. Понеділок, робочий тиждень починається. Навіть для тих, хто загуляв з подругами в нічному клубі. Тим більше, що донька подзвонила о пів на дев`яту і попередила, що трошки загуляє. Врешті решт, шістнадцять років, самий цимусний вік для гульок.

Серед ночі Людмила несподівано навіть для себе прокинулася від якогось поштовху. Неначе хтось невидимий трусонув за плече. Вона сіла на ліжку, освоїлася в темряві, простягнула руку до будильника. Початок третьої. Охоплена незрозуміло поганими передчуттями, мама підхопилася і не шукаючи халату й капців, у нічній сорочці та босоніж пройшла до великої кімнати, де на канапі зазвичай спала донька. Ніч видалася доволі світлою, і не треба було вмикати світло, аби переконатися - Оксани на місці не було.

Людмила невідомо для чого помацала поверхню канапи, голосно гукнула доньку, глянула на кухні, невідомо для чого перевірила ванну, зазирнула до туалету. О такій порі ночі донька могла не ночувати вдома лише влітку, коли з компаніями виїздить до когось на дачу. І мама повинна знати, чия то дача і чи є там телефон. Це теж між ними було обумовлено, коли Оксані стукнуло п`ятнадцять. Минулого року.

Отже, доньки немає вдома. Людмила повернулася в спальню, взула капці, одягнула халат, пройшла в кімнату, увімкнула торшер, сіла на краєчок крісла, взяла трубку радіотелефону. Так. І куди зібралася дзвонити? Куди дзвонять в таких випадках і що кажуть? Моя донька, Оксана Сошенко, шістнадцяти років, пішла в неділю на вечірку в нічний клуб і її досі немає вдома, чого за нею ніколи не водилося.

Який клуб? Нічний... не знаю... їх багато тепер... З ким пішла? З подругою... а може, з другом... вік такий, що можуть вже бути друзі та серйозні секрети від матері. Раз так, чого хвилюватися? Повернеться, як нагуляється. Не тримати є сучасних підлітків на ланцюгу. Але ж завтра в школу... Невже школа нині хвилює підлітків шкільного віку більше за Інтернет та нічні клуби? Не морочте голову, жінко.

Подруги. Міліція. Лікарні. Морги. Звичайно дзвонять у такій послідовності. І не серед глупої ночі.

Людмила Сошенко, жінка тридцяти трьох років, мама шістнадцятилітньої Оксани, розгублено дивилася на чорну телефонну трубку.

У машині сержант закурив, струшуючи попіл з смердючої "примини" просто під ноги. Рибалка вирішив змовчати, попереду справді вимальовувалися більш серйозні проблеми, ніж власна обпаскуджена тачка, та від сержантового ока не приховався незадоволений вираз обличчя затриманого. Смітити не припинив, навпаки - змістив руку з цигаркою, попіл впав на ліве Олегове коліно.

-Слухай, ти не надто багато на себе береш?

-Напиваються, мордовороти, дітей на вулицях збивають, зброю носять у своїх барсетках, - це слово явно викликало в сержанта якісь особливі негативні асоціації, - а за штани переживають. Нові купиш. Або видадуть, казенні. Ти ж сядеш у мене по-любому.

-Сяду я, по-перше, не в тебе. По-друге, не сяду взагалі...

-А ти мені поговори, і точно сядеш за напад на працівника міліції під час виконання службових обов`язків, - він люто сплюнув коричневу слину. - У мене донька росте, по вулицях через вас не пройти.

Олег озирнувся на дівчину, що нерухомо лежала на задньому сидінні. З розбитого лоба ще цебеніла кров. Поглянув через вікно: патрульна машина і дядько на "вольво" виглядали як почесний нічний кортеж. Цей свідок однозначно налаштувався робити горе.

Заспана чергова медсестра не здивувалася, побігла по лікаря, навколо непритомної заметушилися. Тільки-но вона перейшла під опіку людей у білих халатах, сержант пристебнув Рибалку до себе наручником і подивився на всіх переможно. Спілкуватися з ним затриманому набридло.

-Як оформлювати будемо? Документи при ній є?

-Не було... наче...

-Товаришу сержанту видніше, - скривив Олег кутик рота.

-Бог з нею, якось оформляйте, нам ніколи, - сержант смикнув затриманого за прикуту руку. - З вами зв`яжуться. Зазначте - сержант міліції Григорян доставив.

-Слухай, а чому ти Григорян? - Рибалка запитав з чистою цікавістю, бо пика в його конвоїра була типово слов`янська.

-Не ваше собаче діло, пане затриманий!

Олег, прикутий до лівої кисті геройського сержанта Григоряна, раптово відчув, як вперше за останні години до нього повертається гарний настрій.

-Це колись повинно було статися. Догрався ти, колега.

-Ти теж, я бачу, догрався. До майора.

Чергового офіцера Олег Рибалка пам`ятав молоденьким рожевощоким старлеєм. Природна рожевість щік постійно бентежила офіцера міліції, потенційну загрозу злочинного світу. Про нього Олег не міг пригадати нічого поганого, так само я і чогось путнього.

Його співбесідник завжди лишався ніяким.

-Між іншим, мені потрібен адвокат. Я маю право розбудити його серед ночі і запросити сюди на розмову.

-Ти грамотний. Сам скільки разів не давав затриманому скористатися його правом? Так що нехай твій захисник поспить спокійно, йому ще спілкуватися з родичами потерпілої... А може, загиблої.

-Сплюнь.

-Це тобі, Рибалко, спльовувати треба. Якщо наша дівчинка помре, тебе закриють надовго, а по тобі зона плаче давненько. І от коли ти в нас сядеш, от тоді за всі твої інші фокуси розкрутять.

-Ромчик, я втомився, у мене голова болить. Дівча кинулося під машини саме, ваші архаровці не дуже квапилися надавати їй допомогу, бо їх зацікавила моя особа. Я вийду звідси, а за те, що керував машину у нетверезому стані, заплачу банального штрафу. Вона прийде до тями і все розкаже.

-Знаєш, як буде? - майор змовницькі нахилився до Олега через стіл. - Хто б її родичі не були, ситуацію на раз прорахують. Дитя травмоване, збиває її вночі на дорозі п`яний бандюга. Вона скаже все, як навчать, і на тебе заведуть справу. Тепер - цей придурок, на якого ти з пістолетом кинувся, теж мовчати не буде і скаже все, як бачив. Ще й почне доводити, як ти хотів утекти з місця пригоди і лишити дівчину безпорадною мерзнути на вулиці. Ми тебе теж не випустимо, відкупитися теж не вийде, бо заяву свою, власноруч написану, їм назад ніхто не віддасть.

-А тобі яка з цього користь?

-Придумається якась там, не переживай. Таких, як ти... А, - майор махнув рукою. - Сам же все розумієш, навіть краще за нас усіх. Все, паняй у камеру, сам спати хотів. Покисни до ранку.

У камені стояла липка задуха, до якої додавалися перегарні вихлопи трьох хануриків, специфічні запахи, що постійно оточують кавказців, і ще тхнуло чимось кислим. Походження запаху Рибалка визначити не міг. Кавказці сиділи під стінкою, кинули поглядом на новоприбулого і знову повернулися до свого тихого перешіптування. Алкаші мирно хропли, зайнявши своїми тілами більшу частину простору, придатного для лежання. Олег присів на дощатий помост - нари, сперся боком на стінку і спробував закуняти.

Нічого не виходило. Поки що події розвиваються так, як він передбачав, і радості з своїх прогнозів щодо роботи рідної міліції Рибалка не отримував. Навіть згадка про сержанта Григоряна вже не так тішила. Чомусь пригадався вираз

обличчя непритомної дівчини, справді розгублений, немов вона усвідомила лише в останню мить, що збирається робити, та не змогла зупинитися. І зовсім недоречна до обставин музика. Дотепер Олег ніколи не замислювався про доречність чи недоречність музики в подібних випадках та в різних ситуаціях. Він звик постійно чути її, різну, на території базару, а правильніше - над територією.

Цікаво, під яку б музику хотіла померти ти?

Хто ж тебе образив, дурненька?

Цієї ночі не спала ще одна жінка.

Алла Різник плакала, прикладала холод до синця, знову плакала, коли дивилася на себе у дзеркало. Обличчя... ну, скажемо так, не спотворене, але приємного все одно мало. Звичайно, це не бритвою чи ножем різонути з люті. До такого висновку вона прийшла, знайшовши у барі недопитий коньяк. Нехай, нехай Карась його приніс, нічого це не означає, не вдавиться. Випивши третю чарочку, вона перестала плакати і подивилася на все, що трапилось, більш філософські та розважливо.

Міг би різонути з люті. Хто завгодно, тільки не Олег Рибалка. Цікаво, кому від цього прочухана більше додалося люті? Він пару стравив, поїхав і за годину прийде до тями. Вони, мужики, такі. Вони погано знають жінок. Особливо таких, як Алла Різник.

Чому раптом таких? Вона одна-єдина, вона неповторна у своїй люті. Коханець довів, що сильний, вона це й без того знала, слабкодухих мужиків не підпускала до себе за кілометр. Лиш їй самій додав він люті, тож нехай не сходить цей синець як може довго. Вона буде щодня дивитися і живитися його енергією. А нічого сказано: енергія синця. Треба ще випити, алкоголь заспокоює.

Навряд чи Олег Рибалка буде проситися назад, приїде з мільйоном пурпурових троянд і впаде в ноги. З інакшим чоловіком, до речі, вона б і не зустрічалася. Та й сама не побіжить. Ти можеш топтати мене ногами, заплювати мені очі, ґвалтувати, кинувши поперек ліжка просто в чоботях. Але ти не можеш просто так ударити мене в обличчя і залишити на ньому такий жахливий синець. Вона нагадає кривдникові про себе, і не ударом по пискові, для жінки це надто примітивно, а в інший спосіб. Вигадувати його не треба, сам придумається.

Думка про витончену помсту висушила Аллині сльози. Вона навіть відчула, що може тепер спокійно заснути.

На ранок Рибалку випустили, повернули речі. Майор був менш балакучий, уникав прямого погляду. Але якісь пояснення він дати мусів, тому кинув коротко:

-Потерпіла прийшла до тями і сказала, що кинулася під вашу машину сама. Пояснила це тим, що вагітна четвертий тиждень. Струс мозку, одне ребро зламане. Про вагітність не бреше... Гуляй поки...

2.

Стільки новин за якусь годину. Людмила не могла визначитися, приємні вони для неї чи ні. Спочатку - дзвінок о шостій ранку, коли вона мало не кидалася на стіни від безвиході. Донька жива, вона в лікарні із струсом мозку, прийшла до тями і перші слова: "Подзвоніть мамі". Потім, коли вона, розхристана, але попри все спокійна, в кабінеті чергового лікаря відсторонила його руку з валер’янкою, його обережне: "Ви знали?" Не сказати, що звістка про чотиритижневу вагітність дівчини, якій кілька місяців тому виповнилося шістнадцять, приголомшила чи шокувала матір. Донька жива, і радість та втіха від цього факту якось пом`якшили удар. Хоча - чому удар? Донька вагітна, буде дитина, невже це аж таке горе для неї як для матері і майбутньої бабусі? Правильно, у тридцять три роки вона буде повноцінною бабусею. Деякі в такому віці ще не народжували взагалі...

Але через цю дитину вона хотіла накласти на себе руки.

Через дитину чи через батька цієї дитини? Їхні стосунки з донькою мало були схожі на стосунки батьків та дітей у традиційному розумінні, тому навряд чи Оксана могла перелякатися її негативної материнської реакції і кинутися під колеса першої - ліпшої машини. Людмила відчула, як різко заболіло у скронях, стисла їх пальцями, помасувала, попросила в симпатичного лікаря замість валер’янки чогось від голови, бажано сильніше за звичайний аспірин чи спазмальгін. Лікар видобув із загашника якусь таблетку, довго пояснював принцип дії: слід прийняти і полежати хоча б півгодини, бо якщо ковтнути, запити і відразу почати рухатися, голова запаморочиться. Людмила слухняно прийняла таблетку і лягла тут же, в кабінеті, на вузькій медичній кушетці. Лікар завбачливо закрив її ширмою і вийшов, замкнувши за собою двері. Людмила Сошенко склепила повіки...

...Аби розплющити очі і з подивом зазначити, що поспала повноцінних півтори години, за вікном уже розвиднювалося, початок дев`ятої ранку. Вона рвучко сіла, у голові зашуміло, та шум майже відразу зник. У кабінеті далі нікого не було, тож Людмила швидко привела себе в порядок, більш-менш пристойно зачесалася, підмалювала губи. От аби ще її випустили звідси... Торкнулася дверей - не зачинені.

Лікаря вона застала тут же, в коридорі. Він курив біля просиненого вікна і посміхнувся їй.

-Все гаразд? Я просив, аби вас не турбували, народ у нас до таких речей підходить із розумінням.

-Можна мені цигарку?

-Якщо ви курите "Голуаз".

-Зараз я, здається, і "Приму" куритиму, - вона стисла краєчок цигарки губами, надто квапливо затягнулася, подивилася на лікаря винувато: - Взагалі я не захоплююся цим, так, коли нерви...

-Якщо все списувати на нерви, курці повинні курити навіть уві сні.

-Мабуть, - Людмила затягнулася. - Як Оксана?

-Зараз вона спить. Могло бути гірше, чесно вам скажу. Водій вчасно схаменувся, реакція не підвела. Струс не тяжкий, ребро зростеться, - він замовк, багатозначно подивився на жінку, і вона правильно зрозуміла цю паузу.

-З дитиною... ви розумієте, про що я... теж все гаразд?

-Чотири тижні - не надто великий термін. Вона молода, здорова, я не гінеколог, та навряд чи з плодом щось сталося. У війну вагітні санітарки під кулями лазили.

-Правильно, а потім діти народжувалися з психічними чи нервовими патологіями, - Людмила збила попіл у завбачливо підставлену лікарем бляшанку з-під кави.

-Думаю, все буде гаразд. Пробачте... ви знали?

-Ні, - просто відповіла Людмила. - Тільки давайте обійдемося зараз без розмов про сучасних дітей і все таке інше.

-Запросто. Я не на багато старший за вас, у мене в самого донька. Правда, їй лише шість...

-Давайте взагалі це не обговорювати, - жінка зітхнула. - Навряд чи тут комусь можна припнути язика. Мабуть, пікантну новину тут обговорюють з ранку.

Лікар відмовчався, лише непевно знизав плечима. Людмила кинула бичок на дно бляшанки, зітхнула.

-Коли можна забрати її додому?

-Я б не надто квапився. Нехай полежить хоча б тиждень. Звичайно, у дитячому відділенні. За нею буде наглядати інший лікар, та я простежу, по можливості, звичайно, аби язики були, як ви кажете, на припоні.

-Сьогодні вона буде ще тут?

-Так, але моє чергування закінчується. Можу підвезти, куди треба, я на машині.

-Не турбуйтесь, я дам собі раду... Аби від вас на роботу передзвонити, відпрошуся на сьогодні. Все одно ніч була без сну, з мене працівник, як з каструлі сито.

Лікар широким жестом показав на свій кабінет, Людмила передзвонила шефові, у двох словах пояснила ситуацію і поклала трубку. На неї знову накотила втома, треба поїхати додому і поспати ще годинки зо дві-три. Тільки потім повернеться здатність мислити. Між іншим, слід подумати про те, як віддячити чоловікові, котрий привіз доньку в лікарню. Казали, якісь міліцейський сержант з дивним прізвищем. Ніби просте, але чомусь не лишилося в пам`яті, хоча дотепер Людмила не помічала за собою здатності погано запам`ятовувати імена та прізвища людей. З рештою, тримати в голові десятки імен та телефонів належить до її професійних обов`язків.

У двері постукали. Це стало для Людмили несподіванкою - вона сама у чужому кабінеті, та й господар десь поруч, чому стукають. Автоматично сказала: "Зайдіть!" і побачила незнайомця у костюмі та при краватці. Так само автоматом відзначила: хоча до костюмів та краваток чоловік звик, смаку в одязі йому зовсім бракує. Ну не вміє він добирати краватку до сорочки, сорочку - до костюма, та й сам костюм... як би сказати... аж надто модний. Її донька подібний одяг визначає простим словом "кічуха". Так одягаються відносно молоді чиновники, заступники мерів провінційних міст.

Або відносно молоді голови сільських рад.

Або відставники.

Або працівники міліції. Менти.

-Добрий ранок, - чоловік підійшов до неї, простягнув руку, вона механічно тицьнула йому свою правицю, незнайомець ледь труснув її і розчепив пальці. - Вибачте, я не знаю, як вас звати та по-батькові, лікар, як не дивно, теж.

Дійсно. Людмила раптом пригадала, що не назвала лікареві імені, більше того - не спитала, як звуть лікаря. Дивного немає нічого.

-Людмила Петрівна... Мабуть, просто Людмила.

-Бойчук. Роман, - він витягнув з кишені посвідчення. - Майор міліції. Карний розшук, заступник начальника.

-Навіть наше рідне районне управління, - Людмила повернула Бойчукові документ. - Щось трапилося?

-Знаєте, я не хотів викликати вас до себе в кабінет. Казенна обстановка, до того ж ви не скоїли жодного злочину, навіть не причетні ні до чого кримінального, - після невеличкої паузи виправився: - В усякому разі, я сподіваюся на це.

-Пробачте, як розшифрувати ваше оце "сподіваюся"?

-Кожна людина в наш непростий час, Людмило Петрівно, рано чи пізно порушує закон. Одні знають це і коять свідомі злочини. Інші просто не можуть інакше вирішити свої виробничі проблеми, адже закони не досконалі, це вам каже їх слуга, цілий майор, - він посміхнувся. - Ви ж знаєте цю серію анекдотів про майора? Нещасні ми люди, чомусь найбільш популярне серед народних мудреців звання. В армії ще прапорщики та єфрейтори страждають...

-Вибачте, Романе... не знаю як...

-Нічого, ви просто Людмила, я просто Роман.

-Гаразд. Вибачте, я страшенно втомилася і хочу додому. Щось трапилося крім вашого відкриття, що я - потенційний злочинець?

-Дещо сталося. Тут теж не зручно говорити, може, спустимося в кафе? Тут є одне поруч, вип`ємо кави і поговоримо. Я ж кажу - розмова наша неофіційна і знайомство після неї може дуже просто припинитися. У мене є деяка інформація для вас, - знову коротка пауза. - Це стосується нічної пригоди з вашою донькою.

Кави мабуть таки справді треба випити. Оксана все одно спить, до неї Людмила поїде хіба вдень.

Кафе виявилося стандартним закладом із стандартним євроремонтом і не менш стандартним асортиментом. Крім кави майор Бойчук замовив їй тістечко "дубочок", Людмила відмовлялася, та офіцер міліції наполіг. Кава виявилася несмачною, з пересмажених зернят, а тістечко - несвіжим.

-Я мусив з вами зустрітися, аби попередити про одну досить важливу річ, - Бойчук сьорбнув кави, додав ще цукру, і говорив далі, старанно розмішуючи ложечкою напій: - Справа в тому, що збив вашу доньку не звичайний собі нічний водій.

-Невже народний артист чи депутат парламенту?

-Аби ж так. Олег Рибалка, ви його навряд чи знаєте.

-Справді, ім`я мені ні про що не говорить. До речі, ви в курсі, що моя донька сама кинулася під машину?

-Звичайно. Ми навіть випустили пана Рибалку, хоча по факту злочину могли завести кримінальну справу.

-Злочину? - ні, цю каву пити просто неможливо, у них на роботі автомат кращу варить. Людмила відсунула чашку. - Якого злочину?

-Аби було встановлено, що Олег Рибалка збив вашу доньку навмисне, були б усі підстави порушити кримінальну справу. Навіть більше скажу, - Бойчук знову сьорбнув зі своєї чашки, вдоволено кивнув сам до себе, зробив ще один ковток. - Якби ваша донька потрапила під його колеса ненавмисне, ми б все одно порушили кримінальну справу. Він вів машину у нетверезому стані. Випив за кермом, розумієте?

-Скільки ж він узяв на груди?

-Не має значення. Знаєте, як кажуть на Кавказі? Не так важливо, згриз ти зубочок часнику чи цілу головку - тхне однаково. За кермом пити взагалі не можна, і будь-яка експертиза довела б наявність алкоголю в крові пана Рибалки. Тобто, ми могли його посадити. Якби ваша донька не прийшла до тями і не заявила, що кинулася під машину сама... Були на то, скажемо так, свої причини.

-Давайте скажемо так, - погодилася Людмила. - Давайте.

-Отже, типовий нещасний випадок. Боже збав, вашу доньку, Оксану, здається, ніхто ні в чому не звинувачує. Вона доросла дівчинка, свої родинні проблеми ви вирішите самі... Чоловік у вас є?

-Це має значення для нашої розмови?

-Зовсім ні, - Бойчук одним ковтком допив рештки своєї кави. - Може, ще?

Дев`ята ранку. Дзенькнув дзвіночок, до зали квапливо зайшли двоє чоловіків, з вигляду - службовці середньої руки, коротко про щось перемовилися і голосно замовили в барі два по сто та склянку лимонаду. Махом випивши горілку, по-братньому поділилися соком і так само квапливо пішли. Людмила давно вже не бачила таких сцен. Її колишній чоловік останній рік їхнього спільного життя майже кожен ранок починав з подібного "лікування", хіба горілку тримав спочатку в холодильнику, а коли Людмила почала боротися з ним і виливати алкоголь у раковину, ничкував десь по квартирі. Вона не бачила, як чоловік це робив і вирішила, що вишукувати по кутках пляшки нижче її гідності. Вона просто знала, коли він виходив на кухню "підлікованим". Він був старшим на шість років, на той час йому стукнув тридцятник, він поміняв власну трикімнатну, в якій вони жили, на двокімнатну, різницю вклав у власний бізнес, яким просто марив, а коли цей бізнес накрився після загальної фінансової кризи і чоловік насилу знайшов роботу, де платили значно менше, аніж на тій, яку він залишив, зупинити алкогольне падіння ставало з кожним днем усе важче. Спочатку Людмила ставилася з розумінням, потім почала класти до себе в ліжко малу тоді Оксану, а чоловікові стелити на дивані.

Вона народила в сімнадцять, відразу після школи. Батько її дитини тоді саме відгуляв армію, прийшов увесь із себе козирний десантник, і вона завагітніла саме другого серпня, просто у Гідропарку, на день повітрянодесантних військ. Тоді вона кохала, їй не здавалося - таке було справді. Коханий не відмовився від дитини, бучного весілля не було з різних причин, просто посиділи з батьками, кількома подругами та друзями. Від бабусі він успадкував квартиру в центрі, просто на Тарасівській, у своїх батьків був єдиною дитиною. Чого ще бажати вчорашній школярці? Спочатку жилося весело, дитина та родинні обов’язки не заважали вчитися, освіта давалася на диво легко, економіка для неї ніколи не була складною наукою. Людмила звикла святкувати день десантника, їй навіть подобався сильний красивий чоловік у тільнику на голе тіло та береті, хвацько збитому набакир. Вона не вгледіла моменту, коли все перегоріло, коли почала жити під одним дахом та спати в одному ліжку з чоловіком швидше за звичкою, аніж зберігаючи колишні почуття. Коли він запив остаточно й безповоротно, вони розійшлися. Тихо, мирно, наче так і повинно бути... Хто знає, може й повинно... Квартиру розміняли, і якійсь час вона з донькою тіснилася в однокімнатній. Підвернулася робота, тепер кімнат дві. Колишній чоловік, за відомостями від його батьків, мотнув кудись у Португалію, уже третій у заробітчанах. "Ти повинна була його підтримати". Свекруха й досі бурчить. Гаразд, але ж хтось мусив підтримати і її. Це чомусь мало кого обходило...

-Ви щось згадали?

-Ой, вибачте... Ні, дякую, кави більше не хочу. Так, думаю над вашими словами. Про злочин.

Майор Бойчук вдоволено посміхнувся.

-Отже, мати-одиначка. Розумію, всякі родинні проблеми неповних сімей, важкий вік, усе таке інше... Не хочу приховувати, ми дуже зацікавлені в тому, аби отримати привід для порушення проти цього Рибалки кримінальної справи, - він нахилився ближче до неї через столик. - Його треба посадити, розумієте? Він бандит, самий натуральний бандюган.

-По-перше, - обережно промовила Людмила, яку насторожило блищання ментовських очей, - я зовсім нічого не знаю про людину, яку ви називаєте бандитом. По-друге, до чого тут я і моя донька? Для чого ви мені все це розповідаєте?

-Завжди можна написати заяву. Я ж кажу - ваша донька пережила певний стрес, та ще й проблеми всередині родини, ми щойно на них натякнули... Виправдання буде стовідсотковим, і сьогодні заяву написати ще не пізно. Особливо якщо зробити це негайно. Оксана не хотіла нікого підводити, ясно, комплекс вини - адже вона таки вагітна, не знає, як виправдатися перед мамою, як вона це сприйме, а тут іще треба писати різні заяви. Ну його, того дядька п’яного, хай живе. Логічно?

-Не зовсім...

-Слухайте далі. Ви можете цією заявою його притиснути. Адже він почне у вас її викупати, за гроші, адвокати - а вони в нього є! - на млинець розкатаються, аби клієнта, харю кримінальну, витягнути. Як бачимо, вигода в кращому разі подвійна - допоможете органам притягнути до відповідальності злочинця, який до того ж збив машиною вашу вагітну доньку, сидячі за кермом п’яним в дупель. Це ж моральне задоволення і вам, і нам. Або - пряма вигода для вас, можна скачати з пана Рибалки солідну суму на компенсацію.

Людмила не могла пояснити, чому раптом їй стало незатишно поряд з офіцером карного розшуку, який виконує свій прямий обов`язок і ловить бандитів.

-Ви штовхаєте мене на злочин? Адже це шантаж, пряма фальсифікація фактів. Оксана кинулася під машину сама.

-Це вона каже тепер. Її стан вам пояснив я, мої припущення може підтвердити будь-якій лікар-психіатр навіть з середньою кваліфікацією, ну а світило взагалі напише наукову роботу.

-Навряд чи моя донька погодиться брехати.

-Ніхто й не підбиває її на брехню. Це ж гріх, - у його вустах слово "гріх" прозвучало надто буденно, немов традиційне чоловіче "блякання", - Вона просто помиляється. Не усвідомлює поки що ані себе, ані того, що з нею реально трапилося. Послухайте, - дихання Бойка стало частим, - ми шукаємо приводу, аби взяти Карася за зябра, вже більше року.

-Кого?

-Дражнять його так, Рибалку нашого. Кличка Карась, розумієте? Він постійно викручується, і з вашою допомогою ми можемо захарлати його із зовсім несподіваного боку. Є такий класичний приклад: гангстера Аль Капоне посадили не за всі його криваві злочини, а лише за несплату податків. Одного бандита нам якось вдалося накрити за перевищення швидкості, всього - на всього. Знаєте, який клубок вдалося розмотати? Газети писали, не хрін собачий... Ой, вибачаюсь...

-Нічого страшного. Що ж такого зробив цей ваш Карась? Наче мирна риба...

-Наче... Він колись працював у карному розшуку, так, нічого особливого, звичайний собі опер. Потім набридло йому закон захищати, подався до бандитів. Знаєте, з тих, що банки охороняють тепер.

-Наш банк бандити не охороняють.

-Отак! - Бойчук стрепенувся. - Ви працюєте в банку?

-Есперт - консультант банку "Столичний".

-А-а, дійсно, фірма солідна... І що ви там робите?

-Я ж назвала свою посаду...

Тепер майор дивився на Людмилу дещо розгублено.

-Знаєте, я на свій сором, мабуть, погано розуміюся на подібних речах...

-Гаразд, якщо вам цікаво і якщо це допоможе у подальшій роботі, - Людмила посміхнулася кутиком губів, відчувши себе сильнішою за працівника карного розшуку, що сидить навпроти. - До кожного банку щодня звертаються з різними пропозиціями про співпрацю. Група експертів розглядає кожну і вирішує, буде банк мати справу з даним партнером чи ні. В основному, самі розумієте, просять грошей. Якщо говорити простіше, виявляємо, наскільки потенційний партнер професійний або чесний. Наші з вами роботи чимось трохи навіть схожі. Виявляємо шахраїв.

-Бачите, як ми з вами порозумілися.

-Що ви маєте на увазі? - насторожилася Людмила.

-Олег Рибалка на прізвисько Карась - потенційний злочинець, якого слід ізолювати від суспільства. Ви також не хочете проблем для банку, правда? Ну, а ми працюємо трошки глобальніше, якщо можна так сказати. Не хочемо проблем для суспільства.

-Господи, та чим же так не догодив вам особисто цей Карась?

-Я скажу. Тільки формулювання "мені особисто" не зовсім вірне, Людмило, - та по очах жінка прочитала, що влучила точно в ціль. - Якби ви, припустімо, видали певні секрети вашого банку комусь іншому чи просто пішли працювати на конкурента, до вас би нормально ставилися?

-Знаєте, я не припускаю подібної думки... Але навряд чи в такій ситуації до мене б ставилися добре.

-Я вже казав - Рибалка працював опером, а потім подався до бандитів. Можливо, ваш банк і не потребує бандитського даху. Те, що наші, та де там наші - по всій державі великі та малі базари тримають бандити, думаю, сумнівів не викликає. Тепер це робиться більш-менш цивілізовано, бо нарешті території поділені. Ще років чотири тому на базарах регулярно стріляли, і ви це знаєте, не в космосі живете, - Бойчук говорив зараз, наче рубав дрова. - Колишній опер добре влаштувався. Він начальник охорони ринку "Універсум".

-Нічого собі! - вирвалося в Людмили мимоволі. Вона чудово знала один з найбільших речових базарів Києва, вони з донькою регулярно підновлюють там свої гардероби, саме на "Універсумі" вона купувала меблі зі складу для нової квартири. Охороняти таку територію...

-Знаєте, скільки на тому базарі крутиться криміналу? Це казан, де вариться купа різної швалі. І все це - під охороною колишнього мента. Якщо його притиснути, можна виконати план по розкриттю злочинів на рік вперед, позакривати половину глухих справ, особливо по крадіжках, що висять на нашому управлінні, і взагалі - профілактику злочинності ще ніхто не відміняв. Бачите, під чиї колеса потрапила ваша донька.

Людмилі дуже кортіло закурити, але щось утримувало від того, аби стрельнути в цього майора цигарку, більше того - вона взагалі не хотіла курити в його присутності. Пояснити ці відчуття вона не могла ніяк, просто працювала інтуїція, та сама, яка ставала в пригоді багато разів під час вивчення пропозиції чергового відвідувача. І від підтримання будь-яких стосунків з Романом Бойчуком хвалена інтуїція її зараз теж попереджала.

-Конкретно - чого ви хочете?

-Напишіть заяву, хай ваша донька підпише її. Карась не викрутиться, не випливе, хе-хе. Нам аби зачепити цю рибку на гачок, далі сама піде.

-Чіпляйте, - Людмила підвелася, прочитавши в очах майора міліції неприхований подив. - Я подумаю, але брехати не буду - мені це все не зовсім подобається. Знаєте, не тому, що я симпатизую бандитам. Просто в мене інші проблеми. Донька і все таке інше... З нею в її стані буде, відчуваю, багато мороки. І писати заяву для того, аби потім вимагати гроші за те, аби ми її забрали... Я чомусь вірю, що Оксана кинулася під машину сама. А самогубці відповідають перед Богом, та аж ніяк не перед міліцією. Дякую за каву. Приємно було познайомитися.

Вона махнула рукою, прощаючись, і швидко вийшла на свіже повітря, голосно цокаючи підборами по плитам, якими було викладено підлогу. Чобітки вона не так давно купила на "Універсумі".

3.

Над головою - погано побілена стеля. А голова болить. Оксана ніколи не могла подумати, що біль в середині черепної коробки можуть викликати звичайні думки. Думати не хотілося. Взагалі - не хотілося нічого. Усвідомивши себе живою, вона не зраділа, бо особливого бажання жити після того, як її врятували від ганебної та дурної смерті, теж не було. Та, прийнявши факт порятунку, вона змирилася з ним. Жива людина не вміє не думати, а подумати Ксюсі Сошенко було про що.

Наприклад, про дивні стосунки з мамою. Вона не могла пригадати, коли це сталося. Швидше за все після того, як від них пішов тато. Так, саме тоді, з того часу вона перестала сприймати маму як матір, а та, в свою чергу, все рідше бачила в ній дитину, доньку. Вони поводилися в побуті швидше як дві подруги, або - дві сестрички, старша і молодша. Бувало, вечорами вони залазили на канапу, накривали ноги клітчатим пледом і пили чай, а потім полюбили сіру ковдру з дивним карпатським візерунком з не менш дивною та незвичною для Ксені назвою - ліжник. Його привіз мамин приятель з Прикарпаття, був там у відрядженні, з`явився з червоним вином та цим ліжником під пахвою, вино було дуже добре, може, так здалося через те, що того вечора Оксані дали його спробувати вперше, їй на той час уже виповнилося дванадцять. Приятель лишився ночувати в маминій кімнаті, а наступного дня вони всі ходили в зоопарк, була спека, Оксана постійно випрошувала в дяді то холодної фанти, то морозива, і тягнула дорослих до мавп. З рештою її пустили саму, самі присіли неподалік у кафе. Ввечері гість поїхав, відтоді Оксана бачила його на маминих днях народження. Потім дядя якось зник з їхнього життя, лишився лише присмак солодкого червоного вина і ліжник, яким мама з донькою накривали ноги, коли пили на канапі чай з цукерками чи шоколадним печивом, дивилися телевізор чи просто плескали язиками.

Тепер, ставши більш дорослою, Оксана зрозуміла: мама була і лишається дотепер дуже самотньою. І, без зайвих напучувань та обмежень пускаючи доньку в різні компанії та на всякі гулянки, вона намагається забезпечити дитину особистим життям, чого не могла дозволити собі.

Я тобі довіряю.

Це не пуста фраза. Між мамою та донькою встановився той ступінь довіри, коли люди на підсвідомому рівні бояться підвести одне одного, зробити щось таке, що не сподобалося б іншому, причому - і це важливіше! - не конче треба постійно бути на очах одне в одного. Кидаючись вночі під колеса машини, Оксана керувалася саме такими міркуваннями. Вона не змогла б пережити заподіяного мамі болю.

Мама народила, будучи старшою за неї теперішню всього на рік. Звичайно, не уникнути розмов про необхідність закінчити школу та всяку іншу мутотень, Ксеня розуміла це й без материнських порад. І школу б закінчила, до випускних іспитів лишається шість місяців, дитину народжують, наскільки відомо, через дев`ять. Оксана була надто дорослою і досить незалежною, аби не звертати увагу на явно зацікавлені погляди оточуючих. Яке їм діло? Нехай заздрять! Просто вона зрозуміла, що завагітніла не від того, від кого хотіла. Перед мамою їй стало соромно саме за особу, як пишуть у підручниках, біологічного батька.

Не сказати, що це сталося випадково. Та й Ігор був не першим у неї, хоча таким самим невправним і квапливим. Такими були всі її ровесники, більш дорослих чоловіків Оксана чомусь побоювалася. Хоча тепер, напевне, змінить своє ставлення. Досить з неї дурнуватих однокласників. Ігор, правда, вчився у паралельному, познайомилися в клубі на якомусь концерті, вона вже й не пригадає зараз, хто саме привабив компанію. Вони просто тусувалися, так і зустрілися. Через пару тижнів він роздобув ключі від квартири свого старшого брата, яку той знімав з молодою дружиною, і там все відбулося. Отака проста love storі, нічого особливого, без витребеньок, мільйону троянд, білих костюмів та лімузинів, поцілунків при повному світі місяця. Банальні лизькання у під`їздах і любов на чужому ліжку в чужій квартирі. Оксана здогадувалася, що це не на довго. Спочатку Ігор видавався їй цікавим, потім вона сама почала вишукувати - а що ж такого цікавого в цьому спортсменові? Ігор займався штангою і захоплено розповідав, скільки він уже тисне лежачі. Після того, як він одного разу ляпнув: "Важкоатлетам потрібний секс, натуральний обмін речовин стимулює", Оксана зрозуміла - цікавого там нічого нема, принаймні для неї і на цьому етапі. Тому припинила обмінюватися з ним "речовинами", та було надто пізно.

Вона просто загралася в хованки по чужих квартирах і зовсім не брала до уваги наслідки.

Ксюха чекала будь-якої реакції. Важкоатлет, надія школи міг банально заявити: "Це не я!". Міг перелякатися і просити не розказувати мамі. Міг гордо пообіцяти одружитися після того, як здобуте всі медалі на загальноміській спартакіаді. Міг метушитися і шукати гроші на аборт. Можливо, Оксана б навіть на нього погодилася, хоча перспектива мати власну дитину і виховувати її так само, як мама возилася з нею, виростити собі подружку, яку сама захоче... Ігор повівся нестандартно, принаймні в її розумінні: знизав плечима і спитав, кліпаючи справді красивими круглими очима: "Як це воно?", а потім - байдуже: "Ну то й що? Мабуть, буває...". Влаштовувати публічні скандали Оксана не була привчена. Вона відійшла від Ігоря, позадкувала, мов від прокаженого, уявила собі, що доведеться-таки показувати його мамі, довго пояснювати, чому саме цей, а не, скажімо, Костик із сусіднього під`їзду чи Марат, син маминої колеги по роботі, очкастий скрипаль, лауреат міжнародного конкурсу і здобувач персонального гранту від австрійського благодійного фонду.

Вона не хотіла так поводитися з мамою. Вона вперше в житті напилася, вперше пила горілку, вперше - просто з горла біля чоловічого туалету в компанії невідомо кого, ця компанія якимось макаром пронесла горілку крізь охорону, певно, їх тут знали і не особливо шмонали сумки, на останні отримані від мами кишенькові гроші спіймала біля клубу машину, куди її завезли - сама не знала, хоча якусь адресу говорила. Постоявши на краю тротуару, прийняла єдине правильне для себе рішення...

Тепер болить голова, болить усе тіло, сльози течуть по щоках двома струмочками. Оксана застогнала, поворушилася на ліжку, намагаючись повернутися на бік, відчувши раптом нудоту. Перед очима забігали різнокольорові цяточки, дівчина застогнала голосніше, відразу з пелени, якою заслало очі, вибігли люди в білому, заметушилися навколо неї, почали голосно говорити, від цього біль зробився ще гострішим, руки торкнулося щось гостре, потім голка зайшла під шкіру, Оксана зойкнула, та вже знала - за кілька хвилин стане легше, вона засне, і разом зі сном прийде такий потрібний їй тепер спокій.

4.

РИНОК "УНІВЕРСУМ"

ЗАВІТАЙТЕ ДО НАС!

ТУТ ВИ ЗНАЙДЕТЕ ВСЕ. Чого не знайдете - дзвоніть: 534-17-86

Людмилі важко було зрозуміти, якій інтерес у людей тинятися базаром просто так. Потенційних покупців чи просто тих, хто прийшов з певною метою, вона зустрічала дуже мало. В основному тут вешталися любителі, за виразом Оксани, торгувати таблом. Змерзлі продавці грілися гарячим чаєм чи кавою, яку розносили численні жіночки у старанно випраних білих фартухах. Своїми криками: "Гарячий чай, кава, капучіно, картопля смажена, гот-доґи!" вони дратували Людмилу так само, як у літню спеку - вигуки таких самих жіночок: "Пиріжки, біля-аші гарячі!". Продавці, звичайно, визначали бажаючих справді зробити покупку, та старанно відповідали всім, що скільки коштує, навіть починали говорити завчений текст, нахвалюючи товар і його порівняно невисоку ціну - ну справді на всьому базарі дешевше нема! Вони покладалися на щасливий випадок: раптом дядько у потертому на ліктях пальті витягне з кишені пачку грошей, які він старанно збирав кілька місяців, аби витратити їх тут, на базарі.

-Передноворічний розпродаж зимових кросівок спільного українсько-німецького виробництва буде тривати до кінця тижня! До уваги покупців: передноворічний розпродаж якісних зимових кросівок спільного українсько-польського виробництва продовжено до кінця тижня!

Колись у дитинстві вони з дівчатами любили мало не щодня після уроків заходити до галантереї і просто роздивлятися виструнчені на окремій полиці флакони та коробочки з дорогими парфумами. Вони уявляли, як все це пахне, а коли не знаходили якоїсь коробочки на своєму звичному місці - відразу починалися історії про те, хто і для кого ці парфуми купив. Зазвичай в уяві виникали красуні з іноземних модних журналів та каталогів, які всякими правдами і неправдами перетинали кордони СРСР. В основному ці яскраві журнальчики осідали в родинах столичних модниць і не були чимось аж таким дефіцитним. Дівчата приносили їх у школу і гуртом роздивлялися на перервах чи потай гортали на уроках. Якось Люда з батьками поїхала до родичів у містечко Липова Долина, і на три дні вона, власниця старенького потріпаного іноземного журнальчику, стала неформальним лідером серед місцевих ровесниць. Звичайно, вона подарувала троюрідній сестрі цей журнал, після чого дівчата позичали його одна одній і ледь не билися. Потім почалася боротьба з алкоголем та виноградниками, всі парфуми, не лише чоловічі одеколони на зразок "Тройного" або "Саші", почали користуватися підвищеним попитом, і по мікрорайону певний час ходила легенда про трьох місцевих п`яниць, які, десь роздобувши гроші, купили флакон дорогих французьких парфумів і благополучно, навіть з певним естетичним задоволенням, розпили його.

-Петя в синій шапочці, Петя в синій шапочці, бабуся чекає на тебе біля третього виходу!

Може бути, більшість торговців таблом просто ходять, прицінюються та придивляються з бажання знати, скільки коштує сусідова дублянка чи костюм колеги по роботі, аби потім визначати суму їхнього заробітку, вибрати момент і плюнути крутелику в чай, запалити його броньовані двері, проколоти цвяхом колеса машини, подряпати тим самим цвяхом її капот або просто, зустрівшись у найближчій наливайці, знайти спільну тему для розмови - жлоби вони всі, он у них скільки, а тут на сотку насилу нашкрібаєш, хай їх вдавить отим поганим салямі...

-Продавець з торгової точки номер сто шість! Підійдіть в дирекцію ринку! Продавець з торгової точки сто шість, негайно підійдіть в приміщення дирекції!

Людмила поки не могла пояснити собі, для чого прийшла на "Універсум". Оксані знову стало погано, її знову укололи і тепер вона спить, тож відвідини доньки доведеться відкладати на завтра. Швидше за все, до цього візиту спонукало патологічне бажання майора міліції Бойчука посадити начальника служби охорони ринку, свого колишнього колегу. З рештою, незнайомий Людмилі Олег Рибалка таки врятував її доньку, яким би бандитом не був і в якому б стані не керував машиною. Лікар пояснив: якби водій вчасно не вивернув кермо, донька б напевне досягла своєї мети.

Так, вона справді захотіла просто подивитися на Олега Рибалку.

Поблукавши хвилин двадцять між джинсами, дублянками, телевізорами, білизною, каструлями, сковорідками, килимами, чобітьми, черевиками, дитячими іграшками - Покемонами і Телепузиками, светрами, унітазами, шпалерами, готовими дверима, гіпсовими статуетками "під античність", настінними годинниками, рукавичками, новомодними швабрами, панчохами, картузами, кранами-змішувачами, пральним порошком та іншими потрібними кожній людині речами Людмила зрозуміла, що не знає, де шукати Олега Рибалку. Не підеш же в бюро оголошень і не попросиш оголосити, перекрикуючи музику, що начальника охорони розшукує така собі жінка на прізвище Сошенко!

Яка, до речі, сьогодні явно загальмована. Бо просте рішення чомусь прийшло не відразу, а тільки після того. Як у натовпі Людмила побачила чоловіка у форменому вбранні з нашивкою "Служба охорони" на рукаві. Проштовхавшись вперед, Людмила легенько смикнула охоронця за рукав.

Він виявився зовсім молодим хлопцем. На підборідді були помітні свіжі сліди порізів, наслідків невдалого гоління.

-Проблеми? - у голосі відчувалася байдужість, хлопець ледь загикувався.

-Я... мені потрібен ваш начальник... ну, охорони..., - від його погляду Людмилі стало ніяково.

-Для чого?

-Особиста справа, - поступово до жінки поверталася впевненість. - Моя і його, - додала для чогось.

Охоронець, подумавши якусь хвилинку, ще раз зміряв її поглядом з голови до ніг, відчепив від пояса рацію, сповнений почуттям власної гідності підніс її до вуха.

-Це пост номер вісім. Тут шефом цікавляться... Не знаю... Жінка, каже - особиста справа... Ясно... Хер його..., - знову погляд, тепер уже явно оцінюючий. - Ясно. Ясно. Все, відбій, - він вимкнув рацію. - Знаєте, куди йти?

-Аби знала - не питалася б.

-Ага... Значить, так, - він витягнув руку з рацією вперед. - Отам бачите павільйон з червоним дахом, де кахлями торгують? За ним буде такий будиночок одноповерховий. На дверях написано "Адміністрація". Там спитаєте, - і зовсім несподівано втратив до Людмили всякий інтерес, повернувся і поважно, перевальцем, перевальцем пішов далі виконувати свої службові обов`язки.

Людмила Сошенко поправила на плечі шлейку сумочки, щільніше запахнула комір - мороз кусався, і рушила за вказаним напрямом. Обігнувши невеличкий павільйон, вона справді побачила нещодавно, судячи з усього, капітально відремонтовану одноповерхову споруду, повернула дверну ручку, потягнула на себе двері і зайшла в середину.

Понеділок на багатьох київських базарах зазвичай вважався вихідним днем, улітку так працював і "Універсум", та перед Новим роком ринок працював щоденно. Правда, в понеділок продавців і покупців було майже в половину менше і шеф не приїздив на роботу. Олег теж не мусив конче стовбичити цілоденно на робочому місці і плювати в стелю. Якщо на ввіреній йому території утримувався звичний порядок, Рибалка дотримувався доволі вільного графіку. Трубку постійно тримав увімкненою, тож в будь-який момент його могли викликати в разі виникнення якоїсь справді критичної ситуації. Але саме сьогодні було бажання тупо сидіти вдома. Хотілося діяти, не важливо, як і для чого. Просто діяти.

Вдома він зняв із себе весь одяг, в якому сидів у камері, навіть труси, і запхав у пральну машину. Хатня робітниця, жінка років сорока восьми, отримує десять баксів за прихід і молиться на них, як на ікону: зять покинув доньку з дитиною і розчинився, за її висловом, у біосфері, чоловік періодично запивав, їй самій платили, як вона казала, через раз, донька не працювала взагалі, сиділа з дитиною і отримувала матдопомогу - таку називають "порцією горобця", тому зелений папірець був доречним завжди. Жінка працювала старанно, вона прийде завтра вдень, усе випере і почистить пальто. Олег хвилин сорок кивнув у гарячий ванні, потім поспав годинки зо дві, а коли прокинувся, відчув дивну легкість. Вчорашню нічну пригоду, відпочивши, міг сприймати навіть з певною дещицею гумору, особливо спробу Ромчика Бойчука закрити його серйозна й надовго.

І, звичайно ж, сержант Григорян. Чудова натура для художника-реаліста. Який шукає типажі для написання картин з життя українського колгоспу. Треба буде потішити мужиків, на фоні сержанта Григоряна герой анекдотів сержант Петренко явно відпочиває.

Коли йому повідомило, що проривається якась невідома жінка, про можливість появи на обрії Алки згадав, коли вже дав дозвіл пропустити незнайомку до себе. Для охоронців Алка теж була "якоюсь бабою", а приймати її тут і відбивати істеричні атаки йому не хотілося. Особливо - сьогодні. Але в двері маленької кімнатки, яку пишно іменували кабінетом або офісом зайшла зовсім незнайома йому жінка.

-Заходьте. Слухаю вас.

Він підвівся: шатен, коротка стрижка. Джинси. Сірий светр під горло, кавового кольору піджак, погляд міліцейський - ким би він тепер не був, хоч естрадним співаком, ментовський погляд назавжди став його особливою прикметою, як, скажімо, родимка на сідниці чи протез замість вказівного пальця. Людмила після вранішньої розмови готова була побачити горилоподібного бугая з поголеною,, у хвилястих складках потилицею, з ротом, повним фікс. Правда, печатка на середньому пальця правиці таки блиснула, але на цьому все, жодних інших цацок, навіть золотого ланцюга на шиї не видно. Хоча вони тепер не в моді, а потім - "нашийник" цілком міг бути під светром. Так нічого, доволі приємна зовнішність. Дивно, але саме невідповідність Рибалки її уяві вибила жінку з колії, вона вже готова була вибачитись і гідно піти геть, натомість - відступати нема куди, позаду Москва! - випалила:

-Я мама Оксани, - чомусь додала: - Сошенко Оксани. От...

-Прекрасно. Я її знаю?

-Вчора вночі... На дорозі...

-Так, - Олег знову сів, сперся ліктями на стіл. - Присядьте. Вас звуть...

-Людмила.

-А... ?

-Просто Людмила, - до неї знову, вкотре за сьогоднішній день, повернулася впевненість, вона сіла стілець із зручною спинкою. - Вас, я знаю, звуть Олегом. Прізвище знаю, навіть, - пауза, - прізвисько. По-батькові, на жаль...

-Не обов`язково. Ви збирали про мене інформацію навмисне?

-Я взагалі не думала, що прийду сюди. І саме сьогодні, і взагалі... Мені про вас вранці розповів такий Бойчук. Майор міліції.

-Ага. Ясно. Навряд чи він нахвалював мене.

-Правда. Портрет виявився настільки мало симпатичним, що я вирішила переконатися в цьому особисто.

-Ви завжди так робите?

-Майже.

Вони посміхнулися майже одночасно.

-І якої ви тепер про мене думки?

-Поки що не знаю. Але наша міліція завжди щось перебільшує.

-Гаразд. Чим можу допомогти? Вона дійсно кинулася під мою машину, і я...

-Не треба, - Людмила застережливо підняла руку. - Подробиць я ще не знаю, Оксані поки погано і спілкуватися з нею неможливо. Головне вона встигла сказати: винна в усьому сама. Я..., - знову пауза, - я прийшла, мабуть, подякувати вам. Фактично ви мою доньку врятували.

-Пусте.

-Не зовсім. Через неї... її дурість у вас неприємності... Майор переконував мене написати заяву...

-А, - Олег махнув рукою. - Неприємності такого роду в мене досить давно і зовсім не через вашу доньку. Дякую, до речі, за попередження, буду ще обережнішим. Обережності, як я встиг переконатися, не існує меж.

Несподівано Людмила зрозуміла: тема вичерпана, говорити їм немає більше про що. Та новий знайомий явно чогось чекав, і просто так зірватися й піти не хотілося. Пауза затягувалася.

-Нічого тут у вас, - Людмила гойднула головою, роздивляючись маленьку кімнатку, обладнану під офіс. - Виходить, тут ви працюєте...

-Тут, - Олег кивнув на підтвердження своїх слів. - Схоже на бандитське кубло?

-Для повноти картини не вистачає Веселого Роджера. Це такий піратський прапор...

-Знаю. Я колись читав старого Стівенсона. Інформації про моє минуле та зокрема про літературні смаки Рома Бойчук вам, я думаю, не дав. Він, між нами кажучи, сам її не знає. А я на юридичному вчився.

-З дипломом - в опери?

-Чому б ні? Ви думаєте, з дипломами треба бігти в адвокати чи прокуратуру? Ви знайдіть мені, особливо зараз, опера з вищою освітою. При бажанні можна, звичайно, якщо побитися об заклад. На гроші.

-Граєте в азартні ігри?

-Мені чомусь щастить. Зате, згідно законам, не щастить у коханні.

Розмова почала набувати якогось слизького відтінку. Людмила глянула на годинник.

-Ну, мені пора. Ще раз дякую. Сподіваюся, у коханні вам таки пощастить.

-Ага, якщо Рома Бойчук дуже полюбить.

-По-моєму, дужче вже нема куди.

Вони підвелися одночасно, Рибалка провів гостю до дверей, витяг з бокової кишені піджака візитку.

-Про всяк випадок. Тут телефони: службовий та мобільний. Домашнього не вказую, трубка завжди в робочому стані.

-Я не захопила своєї візитки з собою. Подумала - навряд чи... Вибачте...

-Нічого. Все ви правильно подумали, Людмило. Передайте вітання доньці, хай одужує. Не знаю ще, хто кого виручив. Якби вона вчасно не очухалася - сидів би я досі в "мавпівнику", ще більше б просмердівся. Та ви не соромтеся: проблеми - дзвоніть, спробуємо вирішити.

-Дякую ще раз. Спочатку спробую сама.

Людмила зробила рукою прощальний жест, двері за нею зачинилися.

Як і передбачалося, під вечір синець набув фантасмагоричної гамми кольорів: фіолетово-синьо-чорно-червона суміш крім естетичного створювала ще й фізичний дискомфорт, бо дуже боліла. Алла, вкотре роздивляючись себе у дзеркало, думала, чи придумали в світі такі пудри та креми, щоб повністю замазати цей витвір кулака чоловічого. Гаразд, нехай у Франції чи там Швейцарії за поставлений під жіночим оком фінгал можна загриміти до суду, не кажучи про Америку. Це до того, що там жінок, які звикли користуватися косметикою, не ризикують товкти по писках і їм не треба замазувати синці. Але ж і вітчизняний виробник почав потроху робити косметику, не вся вона, між іншим, аж така погана. То чому б не розробити тональний крем з урахуванням факту лупцювання злими чоловіками багатостраждальних жінок... Адже треба нашим бабам, нехай побитим, виходити на люди і не викликати при цьому нездорового інтересу. До речі, тема для статті.

З роботою Алла Різник легко усе залагодила. Власне, вона, як більшість колег, дотримувалася вільного графіку. Просто поставила до відома, кого слід, і цілий день прикладала до синця холодні компреси, дивилася дурнуваті серіали, чого ніколи не могла собі дозволити, бо моталася щоденно з кінця в кінець міста, а вечорами тусувалася по клубах та вечірках. Наковтавшись серіалів, Алла раптом дійшла несподіваного висновку: вони містять багато рецептів помсти. Навіть не усвідомлюючи того, вона кожний капосний план, без плекання якого не обходиться ані мелодрама, ані детектив, - та навіть дурня про космічних монстрів побудована на постійній підготовці всяких пасток, - Алла все перекидала на свою ситуацію і зрозуміла: ще трохи, і вона знатиме, яку ціну заплатить Карась за різнобарвний синець на її вилиці.

Написати заяву в ментовку? Можна, але для чого? З однаковим результатом можна примудритися вилити на кривдника відро помиїв чи нечистот. Приємного мало, звичайно, та надто вже по-дитячому. Як з рогатки в жопу пульнути. Самій за себе буде соромно, та ще менти реготатимуть: мало цих баб дрючать, сама ж нарвалася, потім бігає - посадіть падлюку... Давай, ще про зґвалтування напиши, тоді вже точно посадиш мужика! Ні, за таку помсту поважати не будуть в першу чергу тебе.

Закохати в себе якогось ділового і поскаржитися на Рибалку? Теж не варіант, хоча нерви це Олежикові попсує, нема проблем. Почнеться тиха війна... знов-таки за бабу; прийде час, мужики поміряються силами і сядуть за стіл переговорів. Стане ясно: почало все одне цицькате стерво, то хіба не западло чубитися за тьолку, яких у нас, крутих пацанів, може бути вагон і маленький возик? Може так статися, кавалер, обраний на роль зброї помсти, прийде і зі свого боку ще додасть, мужики - вони такі. Не люблять, коли їх жінка сварить для своїх потреб.

Гаразд, а що тоді робити? При тому, що варіантів може виникнути безліч.

Алла підморгнула своєму відображенню. Нічого не вийде, якщо вона не буде хоча б приблизно уявляти собі, де Рибалка і чим займається. Тоді стане ясний напрямок, та сама стежка, на який слід вирити вовчу яму. Або просто чекати, коли він сам себе почне заганяти в пастку. Це як партія в шахи, вона мусить бачити фігури супротивника.

Тільки тут краще, ніж на шаховій дошці. Алла Різник знову підморгнула сама собі. Звичайно, тут краще. Бо Олег Рибалка на прізвисько Карась навіть не здогадується, що з ним почали грати в шахи. Нехай він гратиме білими. Нехай навіть почав. Її палець торкнувся болючого місця на обличчі, ледь надавив. Біль дав про себе знати, Алла вдоволено посміхнулася.

Він грає білими, сам того не знаючи. Вона переставляє чорні фігури і робить це свідомо.

5.

-Для чого ти це зробила?

-Що саме?

Говорити з Оксаною дозволили на третій день. Лікарі дивувалися - надзвичайно, тьху-тьху, здоровий молодий організм. Вичухувалася вона швидше, ніж звичайно буває в подібних випадках. Хоча навряд чи були десь такі випадки: вагітна суїцидна школярка зі струсом мозку і зламаним ребром.

Її поклали на прохання Людмили в палаті на три особи, вона могла б особливо не просити, завідуючий дитячою травматологією чудово розумів ситуацію. Сваритися з люблячими батьками за таких обставин не хотілося, вони з матір`ю зрозуміли одне одного. Завідувач навіть завчасно та ненав`язливо відкликав з палати двох інших дівчаток: дванадцятирічну Валю з переломом руки, впала зі сходів у школі, більш ймовірно - штовхнули в спину, школа звичайнісінька, а на конкурс бального танцю до Відня відібрали саме її, несправедливо; та восьмирічну Сашу, підвернулася нога просто на вулиці, кісточка не витримала, дівчинка з великим задоволенням стрибала на милицях, на ліжку її просто не втримати. Тож мама з донькою лишилися наодинці.

-Я не про дитину, коли тебе аж так цікавить. До речі, що ти вирішила?

-З приводу?

-Ну, школу треба закінчити. І потім, у дитини ж є чиєсь авторство...

-З автором я розберуся, - Оксана говорила повільно, але була цілком при своєму розумі, трохи, правда, паморочилася голова, та це не заважало їй обмірковувати кожну фразу.

-Добре, а з дитиною?

-Ма, в мене ще погано ворочаються мізки. Ти маєш на увазі аборт?

-Я маю на увазі аборт.

-Тобі б самій хотілося, аби дитини не було?

-Не знаю, - Людмила відповіла абсолютно серйозно.

-Тоді я теж подумаю. В будь-якому разі такій, яка я тепер, аборт не робитимуть.

-Подумай, подумай. В усякому разі я більше не зможу тобі довіряти.

-Ти про дитину?

-Ні. Я про інший твій вчинок, ще більш..., - Людмила розігналася сказати "дурний", та вчасно пригальмувала, - ще більш необдуманий. Отже, ти мені аж на стільки не довіряєш, що замість прийти й порадитись кинулася сторч головою під машину. Чому не під паровоз?

-Колії поряд не було. А так би за рецептом Анни Кареніної... Принаймні поїзд хоч не зійшов би з рейок.

-Ксеню, не дратуй мене. Ти в стані зараз пояснити, чому така думка стукнула тобі в голову?

-Саме тепер - ні... Мамо, вибач, у мене буде час про все подумати.

-Хто хоч..., як і назвати... Нехай таки батько... Я знаю його?

-Не думаю. Ми знайомі не так давно, в нас він ще не встиг побувати. Ма, ти не думай, він мене ніяк не образив... Ну, не почав кричати: "Це від сусіда!" і всяке таке.

Людмила поклала свою руку на доньчину, простягнуту вздовж тіла.

-Розумію, ми ще поговоримо не раз і не два. Просто скажи: ти хочеш, аби все було як раніше...

-Однаково не буде так, ма, і ти це чудово розумієш.

-Буде. Я вже якось постараюся. Отже, ти не проти, аби я таки довіряла тобі хоч трохи?

-Не проти, - Оксана зітхнула.

-Просто назви мені його прізвище.

-Що ти думаєш робити?

-Не хвилюйся. Викликати наряд спецназу і під конвоєм вести його до загсу не входить у мої найближчі плани. Просто скажи, хто він, і тему закрито.

Оксана заплющила очі.

-Ігор Шумейко. З паралельного класу. Тільки прошу тебе - не треба скандалів.

-Оксано, - тепер настала черга Людмили зітхати. - Не смійся, але ми з тобою знайомі шістнадцять років. Ти колись бачила, як я влаштовую скандали? Тепер так: він, Ігор цей самий, для тебе випадкова людина? Не так - тоді був випадковим?

Донька кволо стенула плечима.

-Тоді, мабуть, не був. Але ж півгодини - не все життя. Коли ми почнемо говорити про якісь подальші життєві перспективи, то в моєму особистому житті той, хто зробив мені дитину, лишиться випадковим. Не кожен, саме Шумейко. Думаю, в мене ще колись будуть діти.

-Що значить - колись будуть?

-Ну, якщо зустріну мужика, від якого захочу дитину по-справжньому.

Людмила уважно подивилася на Оксану. Вона не могла збагнути, стала її донька дорослою так раптово, чи це невідома їй форма вияву справжньої безпорадної дитинності. Мати відчула, що не хоче, аби донька ставала справді дорослою отак відразу.

-Скажи чесно - ти хотіла дитину чи це вийшло несвідомо?

-Мабуть, таки хотіла. Але не від такого, як Шумейко. У мене ще є час подумати про... про аборт?

-В такому стані тобі його ніхто робити не буде. Взагалі-то часу поки вистачає. Тільки коли вже вирішила, то затягувати не слід. Ти ж почала говорити про іншу дитину, а ще й однієї не народила, - Людмила посміхнулася.

-Бачиш, от тобі й відповідь. Мені вирішувати, правда?

-Правда. Силою шкребти тебе ніхто не буде. Я можу щось порадити, якщо ти цього потребуєш. Подумай, подумай.

Оксана теж усміхнулася, та посмішка вийшла якась хвороблива.

-Що надумаю - сама ще не знаю. Але попри все далі буду перебирати мужиками. Не хочу, аби тобі було соромно за того, з ким спатиме твоя донька.

Тут Оксана ніби прочитала її думки. Як би там не вийшло, що б не говорили про шалене кохання і неприпустимість ставати на шляху в закоханих усім, особливо - батькам, для Людмили Сошенко особистість чоловіка, який лягатиме в ліжко -адже за великим рахунком матері ревниво ставляться саме до цього явища, а не спільних походів у кіно чи навіть поцілунків у під`їздах, - з її донечкою відігравала велику роль. Людмила не припускала, що почне думати про це так скоро. І навіть уявити не могла, яке серйозно сприйме це її донька. Вважаючи себе в багатьох питаннях жінкою прогресивних поглядів, вона визнавала і подумки, і в бесідах з приятельками - якщо той, хто буде жити з її донькою, не залежно від того, одружиться він під марш Мендельсона чи перебуватиме в модному нині цивільному шлюбі, не припаде їй до серця, вона стане типовою тещею з анекдотів.

Вона вважає, що має право радити доньці, з ким лягати в ліжко. Бо не балачки про щасливі сім`ї турбують мам усього світу, а перш за все хто і що виробляє в ліжку з їхньою кровиночкою і чи має він на це моральне право. Матерям усього світу сниться один і той самий сон: як їхніх донечок домагаються з метою зґвалтувати сонмища брутальних хамуватих сексуально стурбованих мужиків.

Людмила, звичайно, ніколи не вела з Оксаною розмов на подібні теми, та сподівалася - донька її прекрасно розуміє. Вона хотіла ще щось сказати, але за спиною рипнули двері, вона озирнулася - кого це чорти принесли? - і все повилітало з голови. В дверях палати стояв, накинувши на плечі білий халат, Олег Рибалка.

-Добрий вечір.

-Добрий.

Менше всього Людмила сподівалася зустрітися в лікарні з начальником служби охорони ринку "Універсум". На якого міліція намагалася її нацькувати. Під машину якого кинулася сторчголов її донька.

-Ось прийшов. Провідати, - Рибалка розвів руками. В правій тримав пакет, судячи з усього - пристойно натоптаний. - Я так розумію, це Оксана.

-Оксана, - Людмила не знала, як треба себе поводити в даній ситуації. Коли вона розшукувала його сама, то приблизно уявляла мету. Тепер Олег приїхав сам. Для чого - вона поняття не мала. Без певної мети... Доволі сумнівно, враховуючи дамоклів меч, занесений над ним, у тому числі - в зв`язку з цією пригодою.

-Розумію, не чекали. Сам від себе не чекав, - Рибалка говорив, ніби виправдовувався за розбите футбольним м`ячем скло в сусідки з першого поверху. - Не знаю, які гостинці привозять таким хворим. Може, ліки спеціальні чи конкретні вітаміни, кажіть, тут нема чого соромитися. А це так, традиційні соки-фрукти. Корисно всім, навіть сифілітикам.

Олег відразу зрозумів, наскільки невдалим вийшов жарт. Людмила спалахнула, вже хотіла відповісти щось різке, навіть випхати наглуватого хама геть з дитячої палати, але Оксана несподівано для всіх зареготала. Не так, як хворі - щиро і дзвінко, розрядивши атмосферу.

-Я тут ляпнув...

-Нічого, буває. Давайте ваші соки-фрукти, - змилостивилася Людмила, поклала пакет на тумбочку біля ліжка.

Оксана перестала сміятися, зацікавлено подивилася на незнайомця.

-Це - Олег... Пробачте, не знаю, як по-батькові...

-Просто Олег. Ні в якому разі не "дядя".

-Мій знайомий, - Людмила обмежилася таким поясненням, чомусь не хотілося розповідати доньці історію їхнього знайомства.

-Мама сказала, ти в лікарні. Вирішив зайти. Просто так, запитати про здоров`я.

-Дякую, - тепер Оксана була підкреслено ввічливою. - Ма, всі твої знайомі будуть навідувати хвору дитину? Було б здорово, тут дівчаткам нещасним фруктів та соків ніхто не приносить. А здоров`я моє, дядя Олег, поки що не дуже добре. Лікарі, правда, кажуть - житиму довго.

-От і здорово. Гаразд, не хочу заважати. Людмило, я на машині, можу закинути вас додому. Чи ви ще побудете?

-Чудова ідея, - Людмила справді втомилася, перспектива штовхатися в маршрутках не приваблювала, мороз на вулиці під вечір ще підсилився, і взагалі - машиною, додому, дуже зручно. Навіть якщо вона й не збиралася йти просто тепер, перспектива дістатися додому з комфортом привабить кожного. - Вас таки сьогодні Бог послав, Олег. Все, доця, давай цьом, не скучай.

Вона чмокнула доньку в щоку. Повз її увагу не пройшло, що Оксана зацікавилася дещо загадковою персоною незнайомого відвідувача.

-Видужуй, Оксано, - Рибалка помахав їй рукою.

Вони заговорили, коли машина рушила.

-Мені не треба було приходити?

-Не знаю, - Людмила знизала плечима. - У вас курять в салоні?

-Запросто, - Олег витяг з бардачка запальничку, рука намацала флягу. - Навіть п`ють. Можу запропонувати коньяку. Хороший.

-Дякую, щось не тягне. Мені правда цікаво, чому ви вирішили провідати Оксану. Вона в мене така дівчинка, проста. Візьме й запитає: "Хто цей твій знайомий, мамо? Де він узявся, з якого берегу приплив?"

-Прямо так і запитає?

-А чого ж... Має право. Незнайомий Дід Мороз носить подарунки. Вас би теж це все зацікавило.

-Само собою.

-Ага, і що я мушу їй сказати? Це той самий дядя, якого ти своєю дурістю мало не підвела під монастир?

-Хоча б і так, - Олег теж закурив. - Признайтеся чесно: думали - злякався, наклав повні штани, вирішив підстрахуватися. А раптом ви правда передумаєте і побіжите заяву писати? От і дружуся з вашою родиною. Ну, кажіть, так?

-Відчувається міліцейська закалка. Ви рано пішли з органів, скажу я вам.

-Отже, таки дійсно вгадав?

-Це має якесь значення? Добре, саме так я і подумала.

-А я от сам не знаю, для чого приїхав. Взагалі, дивно все це починається: ніхто нічого толком не знає. Донька кидається під машину, нікого не

звинувачуючи. Мама розшукує того, хто її збив, теж не для того, аби виявити якісь претензії. Просто раптом захотілося провідати Оксану, подивитися на неї, познайомитися. Бачите, вчинки кожного з нас важко піддаються та пояснюються законам логіки.

-Може, так і мусить бути, - Людмила дивилася перед собою на дорогу, і говорила, здавалося, сама до себе. - Тепер не час для вияву емоцій. Шукати в кожному своєму кроці логіку набридає, хочеться чогось... не знаю... звичайного... Напитися, наприклад. Без причини. Не придумувати сумний чи веселий привід, а просто вжлуктитися і гуляти вулицями, голосно співати...

-Ну-у-у, зовсім не жіночі бажання!

-А можна і не впиватися, - Людмила ніби не слухала його. - Йти, наприклад, по Хрещатику підстрибом, наспівувати собі. Отак. Захотілося - і всіх я мала на увазі!

-В міліцію не заберуть, хоча мужика б забрали або як мінімум зупинили. А от "швидку" можуть нацькувати. Знаєте, є така лікарня біля Кирилівської церкви?

-Знаю, - жінка різко змінила тон. - Знаю, навіть дуже добре. В мене там лежав двоюрідний брат... Помер два роки тому. Ніхто з рідні до нього не ходив, одна я. Він тихий був, дружину у власному під`їзді зґвалтували і вбили, вірніше - перестаралися, сильно придушили за горло... У сміттєпровід примудрилися запхати, вона така худенька була, та ще літо, вдягнута легко... Міліція три дні шукала, аж поки сміттярі не приїхали вивозити. Щурі обличчя погризли... Він, коли в морзі впізнавав, зомлів, а до тями привели - готовий пацієнт для Павловки.

-Вибачте, - історія не вразила Рибалку, він і не таке бачив, може десятки ще страшніших випадків - епізодів, якщо вже говорити казенною юридичною мовою, - згадати, він відчув, що вдруге за вечір ляпає дурниці, це вже йому не подобалося.

-Нічого, ви ж не хотіли нікого образити, - вона опустила скло, пульнула бичок за вікно, знову підняла. - Та й я даремно згадала все, і зовсім не те хотіла сказати. З медичним діагнозом "ідіот" жити набагато легше. Вони радіють пахощам квітів, теплому сонечку, сміються, коли хочеться, і плачуть, коли щось порушує їхню гармонію. Може, не треба так казати, але вони щасливіші за нас. Ми боїмося помилитися, зробити чи, Боже збав, сказати щось не те, не тому і не так. І найстрашніше - ми ніколи не зможемо жити інакше, поки немає клінічного діагнозу. До речі, про діагноз: куди ви мене везете?

-Нічого собі! - справді, Рибалка просто їхав вечірнім Києвом, без певної мети, не маючи конкретної адреси. - А ви не сказали!

-Правильно, а ви не спитали. Просто запустили мотор - і все, вперед, на міни! - Людмилі сподобалося це маленьке непорозуміння, але вона докладала максимуму зусиль, аби Олег не помітив зміни її настрою. - Поки рухаємося правильно, тільки кілька хвилин тому збочили ліворуч, а треба на наступному повороті. А так нічого.

-Ситуація під контролем. Куди вам усе ж таки треба? Ще подумаєте, завезе кудись підозрілий типчик.

-Саме так і подумаю! - вона назвала адресу, попросила увімкнути радіо, тільки не дуже голосно, і решту дороги мовчки слухала музику.

Коли вони нарешті приїхали, Людмила сама собі здивувалася. Точно, наче ілюстрація до продовження основної теми їхньої розмови про нелогічні вчинки. Вона спочатку, зовсім не думаючи, автоматично промовила:

-Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, - і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...

-Якщо можна - чаю. З лимоном. Міцного такого, - Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. - У-ух!

-Можна і чаю...

-Запросто. Коли? Де?

-Чого вже довго чекати, - Людмила зітхнула: правда, чого тепер вже чекати, сама ляпнула, дурило, сама і розхлебтуй свої кави з чаями. - Заходьте до мене, в мене як раз є "ліптон", не пакетиковий, справжній. Шеф з Лондону сувенір привіз. Ще зелений є...

-З Пекіну? - блазнювато поцікавився Рибалка.

-Думаю, з якоїсь китайської провінції, - можна і подуркувати.

-Ми говоримо в машині на морозі про гарячий чай вже десять хвилин.

-Справді. Гайда, - Людмила квапливо вийшла з машини першою, аби не дати слабину зовсім і не дозволити колишньому менту погратися в галантного кавалера і допомогти їй вибратися з машини.

Вона знала напевне - їй буде приємно.

Вона боялася, що їй буде приємно.

-Ви тут не сумуйте, й піду чай поставлю, - світським тоном сказала господиня і зникла на кухні.

Їй треба було хоч кілька хвилин побути сам на сам із собою і спробувати розв`язати несподівану для неї проблему. Вперше за багато років вона, Людмила Сошенко, запросила в гості мужчину з явно сумнівною репутацією. Вона не боялася якимось чином впасти в чиїхось очах. Дідок-консьєрж провів їх байдужим поглядом, от бабця, що працює з ним по черзі, точно б зацікавилася, кого це повела солідна дама - саме таку репутацію вона мала серед місцевих бабць. До їхніх версій та висновків Людмила як раз ставилася надзвичайно спокійно. Вона дивувалася сама собі: який бісик змусив її пустити не в життя, але принаймні в квартиру чоловіка? Можливо, для інших це нічого не означає. Ну, запросила, ну, попили чайку, ну, піде собі...

А раптом не піде? Стоп, не так: піде, але захоче повернутися. Ще раз не так: вона сама захоче, аби він повернувся. Не саме він, конкретний Олег Рибалка, а мужчина взагалі. Людмила знала наперед: вона, нормальна здорова жінка, за визначенням деяких - соковита баба, може не втриматися і підкоритися чоловічий силі, не йдеться тут про кохання, мура це все, романтика для підсаджених на серіали домогосподарок. Їй набридло бути в свої тридцять три сильною діловою незалежною жінкою. Тим більше - донька, як стало ясно, не дитина. Думай вже про себе, постійно знайдеться приятелька, яка час від часу каже подібне. Можливо... Можливо, коли Оксані було років шість-сім, - вік, коли з дівчатками та хлопчиками люблять дружитися мамині знайомі дяді, - в Людмили був реальний шанс.

Саме тому, що донька стала віднедавна надто дорослою, Людмила намагалася обмежити свої контакти з чоловіками суто діловими стосунками. Ну, хіба десь службове відрядження... І то, дуже обережно, наперед обумовивши тривалість стосунків... якщо чотири повних години за кілька діб можна взагалі назвати стосунками... А нова посада зовсім унеможливила навіть такі випадки, чому одна половина Людмили, раціональна та розважлива, навіть раділа, зате друга брала верх вдома, у ванній перед дзеркалом та на широкому новомодному подвійному ліжку. І тоді приходив смуток, переростав у тихий відчай, а бувало зовсім накочувалося, накривало, подушка мокріла від поту та сліз. Їй тридцять три, вона, чорт забирай, ще молода, соковита, приваблива, так ну її в біса, незалежність, хай там кричать та пишуть товсті прищаві бабиська та таранько подібні пискляві фрігидні зануди... Донька доросла, вона все бачить і розуміє. Не може мама на її очах вибирати з десятка чоловіків Того Самого. Ясно, ідеального Його не буває, зате повно близьких до ідеалу, ось тільки на око його не визначиш.

Донька не має права бачити мамину безпорадність.

Між іншим, саме так Оксана і вихована. Ну і лежить тепер у лікарні.

Мешканці квартири не виявилися для колишнього опера надто загадковими. Мінімум меблів, так тепер практикується в будинках з квартирами поліпшеного планування. Зате всі вони - стильні, цілком можливо, навіть куплені в одному з меблевих салонів "Універсуму". Приміщення під склад немає, тому виставлено кілька зразків, решта замовляється по каталогу. Доставка протягом десяти днів. Олег не втримався і зазирнув до меншої кімнати. Ага, спальня господині, а донька тут, у залі на дивані. Чоловічим духом тут ніколи не пахло. Значить, мама має можливість заробляти. І хатка, між іншим, не з дешевих, четвертий поверх - взагалі прекрасно. Ні, нічия вона не утриманка, просто мужчини тут не ходять, дуже поширене в часи жіночих журналів та партій явище. Легкий жіночий розгардіяш... Ну, зрозуміло... Так, картини на стінах... Не репродукції різних там "Ведмедиків у сосновому лісі" чи "Купання червоного коня", схоже, оригінальні роботи. Ясно, по виставках та салонах ходимо, пані Людо. Або дарують, що менш реально. Пані Люда дорогих подарунків точно не приймає. Хіба обумовлених наперед. Що далі у нас? Ага, книжки...

-Чай готовий.

Чашки та заварник Людмила внесла на таці, поставила на скляний журнальний столик, підсунула його ближче до дивана.

- Може, перекусите? Я знаю... нічого такого, пара бутербродів...

-Не їм бутербродів. Я не типовий самотній мужчина. Свою норму по хлібу з ковбасою, салом та плавленими сирками перевиконав ще на ментівських харчах.

-А що ще запропонувати?

-Лимон.

-Ой! - Людмила надто швидко підхопилася, мало не заваливши столика, збігала на кухню, подумки лаючи себе останніми словами, - ну чого ти оце так розбігалася, дура, мать твою перемать! - принесла початий лимон, забула ножика, хотіла бігти знову, та Рибалка жестом зупинив її, витягнув з кишені піджака складний ножик на кнопці, клац - вискочило довге гостре лезо.

-Зараз ми його - чик-чик, - Рибалка відчикрижив дольку, кинув на дно своєї чашки, те ж саме проробив з чашкою Людмили. Вона з світським виразом обличчя розлила свіже заварений чай, з жахом відчуваючи, що їй приємно робити для мужчини нехай таку дрібницю.

-Ви без цукру?

-Залежить від настрою. Зараз не хочу, - Рибалка сьорбнув чаю, тримаючи ножа лезом догори, натиснув на кнопку - воно зникло, знову натиснув - гостре жало вирвалося на волю.

-Симпатична іграшка, - Людмилі здалося, що вона якось повинна оцінити ножика.

-Ага, - лезо знову сховалося. - Вєщдок. Правда, не знадобився. Цією іграшкою, - лезо вискочило, - двох порізали. Одного - на смерть. Лезо зайшло по самі помідори, - ніготь великого пальця показав ті самі "помідори", на рівні руків`я, лезо знову сховалося, ніж перекочував на місце, в кишеню.

Людмилу пересмикнуло. Щойно цим самим ножем гість різав лимон...

-Вам неприємно? Вибачте, сьогодні мене щось несе на дурні жарти. Ми з вами розповідаємо одне одному різні страшилки. Хоча ножем справді...

-Досить про це, - вона говорила спокійно, але твердо. - Для чого мені все це знати?

-Для підтримки розмови. Як той анекдот про поручика, знаєте?

-Ви хочете здаватися брутальнішим, ніж є?

-Ніким я не хочу здаватися.

-А я знаю! - раптом її осяяло, дратівливість кудись щезла. - В машині я вела надто вже розумні розмови. І тепер уявила себе з боку... Така собі класна дама... Все знає про життя і говорить по-писаному.

-Ви навряд чи класна дама, - Олег ледь не захлинувся чаєм, зрозумівши двозначність фрази, а Людмила реготнула - теж побачила підводне каміння. - В смислі, жінка ви класна, прийміть комплімент від офіцера, нехай колишнього. Просто до педагогіки не маєте відношення.

-Я працюю в банку, - просто відповіла Людмила. - Ваш колега, знову ж таки колишній, майор міліції Бойчук теж цікавився моїм місцем роботи.

-Я не цікавлюся. Подробицями, в усякому разі. Навряд чи ви директор або касир. Можна ще чаю?

-Запросто! - здається, вони потроху почали знаходити спільну мову. Принаймні, зрозуміли, на яких нотах їм простіше спілкуватися.

-Так, значить, і живете. Удвох з донькою?

-Удвох, - слід і далі уникати двозначностей. - Я розлучена, досить давно.

-Не знаю, пощастило мені чи якійсь жінці, але я ніколи не був у законному шлюбі, - у не надто глибоких чашках чай швидко холонув, Олег ковтком спорожнив півчашки. - І моє лігво має практично нежилий вигляд. Я там лише ночую. Кулінар з мене теж ніякий, та й ліньки гріти навіть напівфабрикати. Типова худоба чоловічої статі.

-Всім би головам цієї худоби стільки самокритики. Чи ви кокетуєте, набиваєтесь на жалість?

-Від побутових лінощів не відрікаюся, а от звички жалітися чи просити пощади мені не приписуйте. Вам не важко? Бачте, діти ростуть...

-На те й батьки. Їм ніколи не буває легко, хоч своїх згадайте... Знову ми чіпаємо надто розумні теми.

-Не треба, - Олег допив чай. - Не думайте, що почну тицяти вам гроші чи нав`язувати інші послуги або своє товариство. Попили чаю - і то добре. Можна час від часу дзвонити вам? Мені цікаво, як там Оксана, правда. Або навідувати її?

-Ви розумієте ситуацію, гм, - Людмила старалася говорити обережно. - Не переконана, що Оксана захоче саме тапер бачити незнайомого чоловіка, тим більше - рано чи пізно доведеться пояснити... Але дзвонити можете, будь ласка! - ця фраза пурхнула з вуст метеликом. - Ви, я так думаю, маєте право бути в курсі наших справ... Принаймні, саме цих...

Обидва зрозуміли, що пора прощатися. У передпокої Людмила простягнула Рибалці візитку, зазначила, що тут хатнього нема, лише робочий і мобільний, а коли за гостем зачинилися двері, притулилася до них спиною.

Щойно вона дозволила мужчині з ножем-викидухою, яким зарізали двох людей, у кишені дзвонити їй. По службовому і навіть мобільному телефонам. Невже її справи настільки погані?

6.

Рибалка не часто користувався чужою машиною. Сьогодні це було доречно і виправдано. Мишко Лисий - не погоняло, а прізвище, він давно з цим змирився, навіть регулярно голив голову, аби відповідати, як сам казав, паспортним даним, - нічому не здивувався і ні про що не спитав, шеф кілька разів брав його ключі, а довіреностей заготував і на цю "тойоту", і ще на пару тачок своїх бійців, так що можна спокійно їздити по особистих справах і не світитися на власній машині, з деяких пір її номер знали менти, навіть даїшники, коли їздив по своєму району, гальмували з принципу. Олег не сперечався - безглуздо, навіть якщо нічого не порушувати, просто стояти на платній стоянці, вони підійдуть, козирнуть: "Сержант Петренко. Машина подібної марки та подібного кольору по орієнтировкі знаходиться в угоні. Ваші документи, водітєль". Смикали, аби не розслаблявся.

Брюнет у витертій від часу замшевій куртці та шапці - "підорці", насунутій мало не на оці, підсів до нього в районі центрального автовокзалу, і вони поїхали кататися. З колишнім колегою по райвідділу, опером Вітькою Малим - теж прізвище, Вітька наполегливо вимагав, аби його вимовляли з наголосом на перший склад, раз уже так вийшло, - Карась переважно зустрічався саме так, десь виходити і сідати - світитися, і не дай Бог, на "рідній землі". Бензину Рибалці не шкода, пробок теж не боявся, поспішати ніколи. Тим більше, подзвонив Вітька на трубку, значить, дійсно важлива справа. Принаймні, для нього.

Малого за очі охрестили "вічним капітаном". Керівництво його не любило, але саме на таких стоїчних фанатиках, як Вітька, тримався райвідділ. "Нікогда ти нє будєшь майором!", - любив цитувати йому фразу з Висоцького начальник, та попри все опера постійно кидали на самі глухі справи. Хватка в Малого була бульдожою, і навіть те, що його "клієнти", навіть розколоті, частенько виходили під ручку з адвокатом, пишучі заяви на загальну тему: "Обмовив себе під тиском працівників міліції. До мене було застосовано незаконні методи дізнання", не розчаровувало Вітьку в ментовській роботі. До періодичних службових розслідувань він звик, а відділ "зачистки" звик приймати заяви від "потерпілих" пачками, тому кожен залишався при своєму, Малого тільки риторично і втомлено запитували: "Ну якого хера, Вітьок, ти постійно лізеш? Надо воно тобі? Колись дограєшся...". До речі, про "дограєшся" чув він і від бандитів, грабіжників, злодіїв, убивць, торговців наркотиками та ґвалтівників, незалежно від того, вдавалося їх закрити чи вони виходили на підписку. Малому подобався сам процес, коли вдавалося вирахувати і таки притиснути за яйця чергового злочинця, і навіть колоти не завжди обов`язково: якщо вже Вітька когось пов`язав, помилка виключалася. Швидше за все, він народився опером. Найцікавіше - йому пощастило з дружиною. Вона мужньо жила в "готельці" і обожнювала капітана, якому ніколи не бути майором, саме за таку життєву позицію, терпіла його часті відлучки, ніколи не скаржилася, і вдома Малому таки дійсно було комфортно. Не кожному чесному менту так щастить в особистому житті, це визнавали навіть його вороги.

Рибалку Малий називав емігрантом. Олег вважав Вітьку своїм агентом у ворожому тилу. Попри те, що взаємну симпатію в часи, коли тягти доводилося один "хомут", опера не приховували, тепер свої приватні зустрічі старанно конспірували.

-Як там Бойчук? Настрій бойовий?

-Гризе кобуру від злості. Він тебе колись посадить, Рибалка, я тобі зуб даю.

-Тебе ж не посадив. А кожну скаргу якого-небудь громадянина Пупкіна чи Залупкіна можна так розкрутити, що будеш ти найбільш нечистоплотним працівником української міліції за всю її славну історію.

-А йому і не треба мене саджати. Моя величність без того проблемами забезпечена. Пупкіна зловив - Залупкіна випустили, тільки прищемив Залупкіна - вже строчить скаргу Пупкінський адвокат, мовляв, я доларів зелених хочу за те, аби його клієнта, чесного до прозорості Пупкіна, не звинуватили в усякому брудному криміналі. Слухай, ну їх на хер, Рому, Пупкіна та заодно Залупкіна. Тут серйозніші справи.

Машина зупинилася на світлофорі.

-Ти не мовчи, я слухаю.

-Просто не знаю, з чого почати, аби не товкти довго... Коротше, два дні тому виставили хату такого собі Влада Новикова, ти його не знаєш. Я, між іншим, теж. Справа не моя, Саня Булах займається. Зайшли по-наглому, видно, випасали господаря довго, бо знали, коли з роботи прийде. Будинок без охорони, хата однокімнатна, живе сам, двадцять вісім років. Чекали, поки Новиков прийде додому, просто на лавці біля під`їзду. Затиснули з двох боків, ножа під ребра - не рипайся, запрошуй у гості. Винесли все...

-Навіть меблі? - загорілося зелене, Рибалка повів машину далі.

-Комп’ютер, телевізор, музичний центр, відуху, касети для чогось забрали. Потрощили посуд у шафі, розгатили телефонний апарат, мобілку жбурнули з балкона, розпороли диван, самого терпилу відгасили ногами, вибили два передніх зуби, по макітрі добряче грохнули. Побили лампочки. І все це, Олежко, за якихось двадцять хвилин. Їх було четверо.

-Бєспрєдєл. Тебе щось дивує в цьому?

-В принципі ні...

-Бачиш, а мене дивує. Не хотіли вони у замках колупатися, гаразд. До речі, двері які?

-Броньовані, подвійні. Але замки, коли чесно, звичайнісіньке гавно. Стандартні вони на всіх цих дверях, бо і двері стандартні. Одне що броньовані, якось воно народ заспокоює.

-Значить, просто облом було колупатися в замках, геморою надто багато. І винесли теж стандартний набір, нічого спеціального і надто дорогого. Комп’ютер новий? - Олег знову пригальмував на червоне світло.

-Бе - у. Взяв за триста баксів, але стверджує - в хорошому стані, свіженький, двохтисячного року народження.

-Комп’ютером, телевізором та відиком нікого не здивуєш і особливо на цьому всьому не наживешся. Хай скинуть вони все це барахло сотень за шість гринів, - загорілося зелене і Олег рушив далі, прямуючи в бік Окружної дороги. - Але ж вони пасли його, нагидили в хаті, самого скалічили... Посуд для чого бити, думали над цим?

-Кажу ж тобі - хай би в Булаха голова боліла. Правильно, щось тут не те, коли вже терпилу спецом випасали заради нещасного беушного барахла. Справа в іншому - я батька його знаю, Івана Петровича Новикова. Довга історія, він з моїм старим, поки той не помер, не одну пляшку випили, не одного сома зловили, не одну дівку по молодості трахнули. Ну Бог його знає, чому я з Владом цим нещасним не був знайомий! Петрович мені сам подзвонив, плакав у трубку, прикинь? Слізно просив: "Допоможи, Вітюшо, Владику моєму зовсім погано, не знаю, в кого раніше дах поїде, в мене чи в нього". Хлопець правда на млинець розбивався, хату сам купив, сам обставив. У пресі він працює чи на телебаченні десь, точно не знаю.

-Ах, отака хрінотень! Бач, усе начебто лягає: відома, певне, персона, думали поживитися, всі ж вважають, що журналюги бабло лопатами гребуть. Додуматися легко...

-Ти почекай, ще не все. У мене підозра є одна. Справу цю від самого початку хочуть спустити на гальмах. Булах у нас мужик простий, та навіть йому дивно - за справу Новикова його ніхто не дере, не жене в шию, хоча наш міністр спеціальний наказ написав - всі злочини проти журналістів на особливий контроль. Знаєш, як це буває?

-Ага, - Олег повернув на Окружну. - Вставляють з особливим садизмом і на особливу глибину.

-Так Булах ніякого особливого контролю не відчуває. Йому що, йому добре, і без того роботи навалом. Чує моя печінка - не знайдуть розбійників.

-Я, скажімо, теж так думаю. Для чого ти все це доповів? Я нашу систему дурну без тебе знаю.

-Рибалко, треба їх вирахувати. На твоїй території краденим торгують, аж гай шумить. Я ж знаю - принесе хтось телек, наприклад. Йому відразу сотню чи півтори тицьнуть, а потім документи підшаманять, трошки кінескоп протруть, корпус відмарафетять - нате вам новенький апарат.

Це було правдою. Карась не втручався в подібний базарний бізнес, це навіть не входило в його обов`язки. Порядок і своєчасна оплата оренди, стороннього криміналу не допускати, всіх своїх тримати під загальним контролем. Олег прекрасно знав, хто приторговує травкою, хто - більш сильними наркотиками, де можна домовитися про купівлю пістолета, автомата, звичайно ж, у повному боєкомплекті, навіть бойових гранат. За це дирекція отримувала свій процент, ринок непогано жив, а якщо хтось забував про обережність чи просто нахабнів, підключалася служба охорони. Кривавих розборок і вбивства Карась принципово не допускав. Час від часу, з огляду, звичайно, на ситуацію Рибалка підкидав колегам різну потрібну інформацію. Не всім, звичайно, а кого поважав особисто. Міг, наприклад, підказати, звідки прийшла невелика партія героїну чи хто з умільців склепав той чи інший фальшивий документ. Робиться все це нелегально, попався - адміністрація базару за тебе не відповідає. Мав своє місце, торгував, платив регулярно, порядку не порушував, більше нічого дирекцію "Універсуму" не цікавить.

-Чому ти думаєш, що вони могли скинути барахло на моїй території?

-Бо вони не обмежилися звичайним пограбуванням, скільки раз про це казати. Мордобій, вибиті зуби, розтрощена квартира - навряд чи власна ініціатива. Тут гроші - не головне, тому вони запросто могли продати все твоїм баригам. Це швидко і легко. Раз-два, живі гроші на руках. Вони цілком можуть пустити все в голку, Влад зауважив, що поводили всі четверо себе якось надто агресивно та нервово. Але ж подробиць сам не знаю, кажу ж - не я веду...

Логіка в цьому була. Начальство дуже любило вішати на Малого безперспективні "глухарі", а Малий, в свою чергу, чіплявся за справи, як реп`ях до собачого хвоста. Він уже приблизно уявляє, де і кого шукати. Для справи, приреченої на свідоме завалення, кандидатура Вітька зовсім не годилася.

-Ти пропонуєш мені пошукати кінці?

-Я прошу тебе, Рибалко. Особисто прошу.

-Не певен, що вони знайдуться в мене на базарі, ох не певен. І речі без особливих прикмет... Телевізор... Який так, до речі?

-"Соні", позаминулого року випуску. Відик теж "Соні", не плейєр, саме магнітофон, купив чотири місяці тому. Музичний центр з системою "караокє", виграв якісь там конкурс на кращій журналістський матеріал. От про комп’ютер нічого не знаю, можу розпитати.

-Розпитай і ввечері звякни мені на трубку. Знаєш, скільки такого добра проходить через базар за день?

-Здогадуюсь. Але ж Петрович плаче у трубку.

-Сентиментальним ти став, Вітька.

-Я таким і був.

-Скажи тепер таке: ну, знайдуться кінці, далі що? Справа не твоя, з якого це дива ти підвищуєш показники Булахові? І раз все так не просто, раз її хочуть завалити, ти ж підставишся. Думав про це?

-Думав. Давай спочатку буде результат, а потім все інше тобі скажу.

-О`кей, - Рибалка повернув назад до міста. - Ти мені теж одну інформашку перевір... Служить десь у нас в районі такий собі сержант міліції Григорян. Можеш вирахувати і дізнатися, що за тип?

-Як два пальця! Тим більше, з таким прізвищем...

-Во-во, у нього пика хохляча, зовсім на григорянів не схожий.

-Що тобі до нього?

-Так, просто... Цікаво, чому він Григорян, з такою мордою.

-Ясно. Тобі, я так розумію, морда його не сподобалася...

7.

Якби жінка, що вмостилася у широкому кріслі навпроти Людмили, не докладала максимуму зусиль для того, аби виглядати дамою, її з чистою совістю називали б тіткою. Швидше за все, матуся Ігоря Шумейка була не набагато старшою за маму Оксани Сошенко. Людмила прикинула - років на чотири, не більше. Навряд чи ця благопристойна дама стала народжувати у сімнадцять. Огрядна, пишна домогосподарка у розкішному, але брутальному квітчастому шовковому кімоно, з старанно доглянутою і любовно пещеною шкірою, з перстеником на середньому, подібному на свіжу молочну сосиску, пальці правої руки Тамара Григорівна - чого там, які наші роки, просто Тамара і Люда, нормально? - лишалася жінкою-загадкою. Тобто, свій вік точно знала вона сама, іншим, хто хотів, звичайно, доводилося б гадати.

Людмила дізналася їхній телефон в школі. Директорка вже знала про Оксану, навіть натякнула - мовляв, ходять чутки, ай-ай-ай, бідні батьки, як вона могла... Щоправда, не зовсім ясно, чого саме стосувалося директорське "ай-ай-ай": спроби самогубства чи вагітності школярки-старшокласниці. Ну, останнє в разі чого не довго буде в секреті. Принаймні, пояснити, для чого їй телефон родини Шумейко, вдалося просто: кажуть, Оксана з Ігорем дружили, тепер це називається "зустрічалися", ну, хочеться просто поговорити з хлопцем, ви ж розумієте... Директорка з серйозним розуміючим виглядом закивала головою, і вже наступного вечора жінки зустрілися в Шумейків удома.

-Ігорьок у спортзалі. Знаєте, в нас пристойна сім`я, здоровий спосіб життя, це нормально. Я така рада, що немає цих наркотиків, цієї горілки поганої, - Тамара скривилася. - Чоловік так рано не приходить, він у нас трудоголік, - вона обвела руками кімнату, немов демонструючи: весь достаток тільки завдяки працьовитості та здоровому способу життя. - Я сьогодні саме очищаю організм. Не пробували?

-Читала. Кажуть, не всім корисно.

-Ой, не слухайте! Корисно всім, знаєте, скільки у нас зайвих калорій та шлаків? Раз на тиждень я навіть промиваюся. Клізмою.

Людмила насилу стримала смішок, з боку здалося, що обличчя скривилося чи від болю, чи від огиди.

-Чого ви? Це нормально, ми з двома приятельками так робимо. Щосуботи, є приватний спеціаліст. На дому, фахово. Процедура не дуже приємна, але не складна. Просто асоціюється з чимось непристойним. Подруга радить урінотерапію. Це сечу пити.

-Знаю, - тепер Людмила відверто скривилася.

-Вона ще не пробувала поки. Її не просто так, помочився і випив. Очищати треба, дистилювати, ціла наука. Зате результат, кажуть, надзвичайний. Шлаків, калорій, іншої гидоти - як не було. Ой, пробачте, зовсім вас заморочила.

-Нічого, мені навіть цікаво.

-Правда? - очі господині блиснули. - Я вам ще багато всякого розповім. Як жінка жінці, нормально? У нас з чоловіком проблеми виникали, ті самі, розумієте? В інтимному плані... Коли почала всю цю терапію, він почав знову звертати на мене увагу, як чоловік, розумієте? Це все від того, що шлаки та іншу гидоту з організму треба виводити регулярно, вони створюють неприємний ефект. Чоловіки починають гидувати у плані фізіології. Не вірите? Ви ж сама живете, наскільки я знаю? Без мужчини? Раз така вже відвертість у нас пішла...

Дурнувата міщанка кудись зникла. Тепер з Людмилою розмовляла розумна і впевнена в собі дама.

-Ми ж не зустрічалися з вами раніше.

-Я здогадуюся, для чого ви прийшли. Ігор все мені розповів, у нашій сім`ї так прийнято: проблеми вирішувати разом і не ховатися від них. Тому ми одна сім`я. Звичайно, я навела деякі довідки. Вас це шокує чи ображає?

-Поки не знаю.

-Це нормально, - Тамара махнула рукою, зручніше вмощуючись у кріслі. - Вас не цікавить, з ким проводить вільний час ваша донька, а мені компанія мого сина не до одного місця.

-Ви маєте щось проти моєї Оксани?

Дама в кімоно відкинула голову, машинально поправила халат на грудях - при пишному складі тіла бюст десь третього розміру, машинально визначила Людмила, - і склала руки на грудях.

-Сказати вам, раз ми вже при цій темі? Ні-чо-го. Ви пристойно заробляєте, дівчинка нормально вихована, не з тих, знаєте, які чіпляють у пупа або ніздрю кульчика, фарбують половину голови в чорний колір, половину - в зелений, матюкаються на вулицях і міняються, як це тепер називається, партнерами.

-Ви багато бачили таких? Постійно зустрічаєте?

-Саме тому, що син нормально вихований, таких, Богу дякувати, - Тамара для чогось перехрестилася, - немає серед його друзів. Я не була і не буду проти стосунків вашої доньки і мого сина. Але ж я, - палець-сосиска ткнувся між грудей у шовк кімоно, - не владна вирішувати за нього, з ким йому жити. Ненормально, коли синок залежить від материнських забаганок, він мусить вирости мужчиною, мужиком. Можу показати вам його дитячі фото...

Вона таки справді почала висуватися з крісла, тож Людмила поспішила зупинити її.

-Ні-ні, не турбуйтеся, я вірю - Ігор гарний хлопчик.

-А чого це ви з такою іронією?

-Де ви почули іронію? Я ж не фотографії дивитися прийшла?

-Ні? А для чого тоді?

Знову Людмила відчула себе загнаною в глухий кут. Тамара Шумейко, без всяких сумнівів, завжди виторговувала на базарі зайвих двадцять, тридцять, а то й п`ятдесят копійок. Подивиться отак на того, хто торгує, і без слів ясно: що ти мені, дурню, оце втираєш, я ж наскрізь бач і тебе, і реальну ціну твоїй цибулі, ну не вийде, от не вийде мене нажухати, ще хто кого, гляди-гляди мені, нормально все...

-Поговорити. Мені цікаво, які ваші подальші плани.

-Стосовно чого? Діти загралися. Таке трапляється. Хто винен, тепер не розбереш. Ви хочете, аби все було пристойно? Ми поговоримо з Ігорем, він, думаю, погодиться оформити стосунки. Він не відрікається від дитини, він у мене порядний хлопчик...

-Ніхто й не каже, що він відрікається, - Людмила з розпачем відчула. Що мусить захищатися, поборниця очищення організму вправно фехтувала своєю шпагою.

-Тоді давайте домовимося нормально. Ви в претензії? Ігорьок штовхав Оксанку під машину?

Людмила вирішила - краще мовчати. Лише похитала головою.

-О! - Тамара піднесла пальця-сосиску догори. - У нас тут така розмова жіноча пішла, так без образ?

-Звичайно, які вже тепер образи...

-У нас у сім`ї все гаразд. Гармонія сімейна. Ви відчуваєте це, відчуваєте ауру? Я не вірила в таке, але не так давно погодилася посв`ятити квартиру. Все змінилося, вірите? Стіни, в яких живеш, треба так само очищати від скверни, це теж організм. А у вас - навряд, тільки не треба ображатися, злитися і все таке інше...

-Не думаю, що в нас аж так...

-Людо, ви живете без чоловіка. Навіть не без постійного, у вас взагалі нікого нема, ну, хіба не так?

Людмила зітхнула. Мабуть, таки доведеться це вислуховувати.

-Нехай так.

-І невідомо, Людо, що гірше: аби ви, вибачте на слові, ми тут дві жінки, сторонніх нема, водили чи ходили самі, а від доньки цього не сховаєш, чи жити отак, монахінею, і давати доньці привід думати, що чоловік, будь-який, перший-ліпший самець з кабакою, знову вибачте на слові, щось надто постидне, хоча й головне. Те, без чого не обійтися і треба швидше схопити його, будь-якого, триматися за нього і терпіти. Нас, жінок, так виховують: повинен бути Постійний Чоловік.

-Хіба не правильно?

-Абсолютно правильно. Абсолютно нормально. Тільки тут є ньюансик, отакий, - Тамара виставила вперед вказівний і великий пальці-сосиски, наблизила їх один до одного так, аби залишилася малесенька відстань. - Отакий ньюансик є. Постійний Чоловік не повинен бути соломинкою, за яку тримаються, бо так заведено - чоловік, подружжя, діти, дім, родина. З чоловіком треба хотіти жить разом, яким би він не був. Чи таким, як мій Микола, чи подібним до Вовки - слюсаря, під нами живе. П`яний кожен день, жінку лупцює через день, а вона молиться на нього - мій ти хороший, мій ти маленький. Мазохізм? Нормально, значить, саме з таким Вовокою конкретна жінка хоче жити. Постійний чоловік, Людо, - не постійний партнер, хоча не без цього. Ви відаєте себе роботі та доньці, вона це бачить. Ви, пробачте на слові, не гуляєте на всі боки, коли свербить... знаєте, де. Чого ви? Ми жінки, розмова відверта, не так?

-Так, - Людмила приречено кивнула.

-А донька, дивлячись на вас, тримає себе пристойно. Тобто, природа, молодість, гормони - нормально, але ж не з ким попало.

-І то слава Богу.

-Згодна, - господиня дому, мати зразкового сімейства, виглядала задоволеною з себе. - Але ж вона бачить, як ви мучаєтеся. Самотність, нервозність, втома. Жінка ви молода. Ну і, само собою, Оксана ваша мислить традиційно і просто: вона так жити не хоче, їй потрібен чоловік, тим більше - дитина, не годиться в шістнадцять років, невизначені стосунки. Я читала, підлітки болісно переживають отакі моменти.

-До чого ви ведете? - Людмилу почала досить конкретно втомлювати Тамара Григорівна Шумейко.

-Сказати? Оксані навряд чи потрібен Ігор як той, з ким вона буде жити довго і щасливо. Хоча, - знову палець-сосиска націлився в стелю, - я зовсім не проти такої пари. Ви розумна жінка, ну а проблеми - в кого нема? Ви ж тепер знаєте корінь, так би мовити, зла. Напевне, Людо, з вами не так часто говорять відверто, вірно? І доньці, а особливо - вам наш син необхідний як батько дитини. Скільки там у Оксани? Наче зовсім трошки? То може будемо дорослими і вживемо заходів? Розумієте, про що я? Чоловік - юрист, прекрасні знайомства, лікарі, все за наш рахунок... А? Це, звичайно, якщо діти справді не хочуть бути разом. З Ігорьочком ми ще разок поговоримо, серйозно, як із дорослим. В такому разі - дай Боже молодим щастя-здоров`я, многая і благая, в нас є друг - директор плавучого ресторану...

-Не треба, - Людмила перервала словесний потік.

-Чого не треба?

-Плавучого ресторану. Зима в цьому році серйозна, Дніпро замерзло, холодно на воді. Для чого плавучий ресторан, коли він не плаває?

Господиня схилила голову на бік, зацікавлено і одночасно нерозуміюче дивлячись на гостю.

-Нічого взагалі не треба, - Людмила підвелася. - Хіба з сином поговоріть, нормально, по-дорослому.

Більше жінки не сказали одна одній жодного слова. Людмила одягнулася, взулася, відчуваючи на собі погляд Тамари. А Тамара, випустивши дивну гостю і зачинивши двері на два замки, покрутила пальцем біля скроні. Їй не зовсім було ясно, чого приперлася ця баба, і ще більше цікавило, як вона у свої тридцять три - вона, наводячи довідки, дізналася навіть точний вік, маленьке місто Київ, дарма що мільйони живуть, а село селом, такі знайомства перетинаються - здуріти можна! - зберігає таку фігуру, тримає себе нічогенько, а живе сама, без мужика. Вона ж все знає, читала: секс впливає на фігуру, поліпшує психічну рівновагу, позитивно впливає на нервову систему. Спочатку чоловік опирався її несподіваному натиску, потім змирився, так і треба, даремно в розумних книжках писати не будуть... Нещасна баба ця Людка. Дурна і нещасна. От прийшла - не знає, чого хоче. Тю.

Тамара критично погладила себе по боках. Нервова система - чудово, з психікою теж все тьфу-тьфу-тьфу, а от живої ваги чомусь не меншає. Може, треба очищати організм частіше і чоловіка раніше в ліжко заганяти... Старається, бідолаха, знає - для організму корисно. До речі, про організм: чоловічий підгодовується м`ясом, від нього стає сильнішим. Ось в чому біда: Микола їсть недостатньо м`ясного. У холодильнику своєї долі чекав свіжий свинячий биточок, чоловік прийде скоро, Тамара посунула на кухню. Інші проблеми відійшли на задній план, голова її тепер забита оздоровленням чоловічих організмів.

Склади розмістилися на самому дальньому краю базару. Не так давно під них пристосовувалися різнокаліберні халабудки, перероблені з старих кіосків, списаних контейнерів, дехто навіть примудрився мостити тут залізничні вагончики чи кузови від автофургонів, що вже відслужили своє. Таким мотлохом приторговували на різних звалищах, у відстойниках та тупиках. Торгівцям дрібним оптом цього цілком вистачало, але неохайний "шанхай" - журналісти колись писали про "Універсум" багато, коли ще порядку тут не навели, і фотограф увіковічив старі склади, підписавши знимку "український шанхай" - не так давно знесли. До речі, теж не обійшлося без уваги всюдисущої преси. Вже більше року тут стояли стандартні та зовні охайні компактні пронумеровані павільйони, оренда для постійних торгівців коштувала відносно дешево, бо вони охоронялися разом з територією ринку, начальник охорони навіть встановив тут спеціальний пост.

Смикнувши за ручку залізні двері з написом "ВЕКТОР. Ваша апаратура з наших складів. Ціни оптові", Карась переконався, що вони зачинені з середини, і грюкнув кулаком по залізу. Почулося шарудіння, клацнув замок і з напівпрочинених дверей висунулася голова.

-Кому тут... О, какіє люді в Галівудє!

-Від кого ховаєшся, Самба? Від мене? Дай зайду, базар є.

Рибалка потягнув на себе двері і зайшов до невеличкого приміщення, заставленого коробками по самісіньку стелю. Тут існувала якась своя система, вникати в неї Олегові не хотілося й не було потреби. До Юрчика Бразова, котрий відгукався на прізвисько Самба - погоняло прилипло на одній пьянці, Бразов у кабаку кидав гроші музикантам і вимагав заграти для нього самбу, кричав - це такий танок бразильський, хочу танцювати і все, йому заграли ламбаду, він дригнув кілька разів ногами і впав, забив потилицю, гуля потім тиждень боліла, - Карась прийшов не для ревізії. Освітлювала склад самотня лампочка на дроті, обігрівачі підтримували кімнатну температуру. Двоє робітників саме завзято переставляли частину коробок під стіну, побачивши начальника охорони, припинили роботу.

-Хай твої орли погуляють, - Олег спокійно вмостився розгойданий стіл, на якому стояли телефонний апарат і калькулятор, лежали якісь папери та бланки накладних, списані та чисті. Самба кивнув своїм людям головою, вони слухняно вийшли на мороз, зіткнувшись у дверях з двома Олеговими бійцями. Вони закрили двері ззовні, лишивши босса і Самбу сам на сам.

-Присядь, - Олег кивнув Самбі на клишоногий ослінчик.

-Щось не так? - Юрчик не чекав від пізнього візиту Карася нічого для себе втішного.

-Значить, я тебе запитаю, а ти відповіси. Аби діалог наш не затягнувся і вийшов максимально предметним, скажу ось що: інформація, по яку я до тебе прийшов, мною вже перевірена, тому відповіді типу "не я", "не був", "не знаю" або "я тоді срати вибігав, котлетою травонувся" не проканають.

-А що таке?

-Ні, Самбочко, мені цікаво знати, чи ти мене зрозумів. Бо потім всякі непонятки виникнуть, для чого? Зрозумів?

-Ну... типу того.

-Ти зі мною, Самбочко, не грайся в піонера-героя на допиті в гестапо, бо я тобі гестапо можу прямо тут влаштувати, разом з концтабором і крематорієм. Ти все зрозумів?

-А що... Все, все, все! - Юрчик інтенсивно закивав головою.

-Гут, як кажуть офіцери гестапо. Позавчора тобі підігнали телевізор "Соньку", відуху тієї ж фірми-виробника і компьютер, майже нульовий. Системний блок, монітор і клавіатура з мишкою. Компьютер ти не взяв, бо ти ними не торгуєш. От аби ти його взяв, Самба, ми б з тобою не говорили на цю тему. В усякому разі - сьогодні і зараз, - Олег хотів додати, що не певен, вдалося б йому взагалі вирахувати потрібного баригу так точно і швидко, аби Юрчик торгував компьютерами і не відмовив би продавцям, але вирішив - для Самби це абсолютно зайва інформація. - Все інше брав. Правильно?

Самба закліпав очима і завозив задницею по ослону. До розмови з самим Карасем він готовий не був, навіть уявити собі не міг, що вона колись відбудеться і що начальник охорони величезного базару зацікавиться нещасними телеками-відиками. Колишній мент, від цвітних нормальним бізнесменам ще більші неприємності.

-Було?

-Е-е-е...

-Ми ж домовлялися не бекати, Самба. Було чи ні?

-Було, було, - видихнув барига.

-Бач, бач, як здорово і приємно, коли говориш правду. Тепер скажи таке: я тебе чіпав хоча б раз і брав колись за сраку тільки через те, що час від часу ти оформляєш на своєму "Векторі" крадену апаратуру?

-Ну... Пару разів...

-То було за діло, і ти, падлюка, тоді з цим погодився.

-А, ну раз так, то ні, не чіплявся.

-Молодець, чесний. А тепер будь чесним до кінця і скажи мені те, чого я не знаю. Хто тобі приніс обидвох "соньок"? Це постійні клієнти, випадкові? Ну, не зовсім випадкові, ясне діло, будь-хто не принесе тобі поцуплене, тільки з рекомендацією. Якщо знайомі - відколи ти їх знаєш і чи знаю їх я. Все, що мені треба від тебе. Бачиш, дуже просто.

Дивно, але відвертого переляку в очах Самби Рибалка не прочитав. Він вагався, нервував, та аж ніяк не боявся Карася. Олег розумів, у чому справа, постійно стикався з таким ставленням: ті, хто мав справу з відвертим криміналом, часто не вважали за потрібне давати цвітному ментярі серйозну інформацію без зайвої потреби та вигоди для себе. В даному випадку розпускати язика не входило до особистих інтересів Самби.

-Я не хочу образити тебе, але одне запитання можна?

-Вважай, що я образився. Раз ти про це попереджаєш.

-Нехай так. Мені цікаво: чи можу я не відповідати і чим такий розклад може мені загрожувати.

-Дуже просто. Вилетиш звідси, моєї влади для цього цілком досить.

-Западло, але нехай так буде. Знайду інше місце. Чи ти зараз скажеш, що почнеш капати на мене ментам? Тут тобі не вигідно, а за межами твоєї території взагалі обломаєшся.

-Ага, - Рибалка зробив півкроку вперед і тепер навис над сидячим співбесідником. - У теорії все правильно звучить. Тільки відколи ти, Самбочко, бикувати тут почав? Ясно, не збираюся я на тебе ментам стукати. Я тебе сам стукну, віриш чи ні? Може, потім за таке чмо, як ти, хтось з серйозних людей підпишеться. А зараз я тобі щось зламаю. Руку, наприклад. Чи ногу. Чи просто яйця відкручу.

Говорив він спокійно, монотонно, не робив різких рухів, але насувався на сидячого впевнено та повільно, Самба завовтузився на ослоні, відхиляючись, нарешті втратив рівновагу і завалився разом з хисткою табуреткою на брудну бетонну підлогу. Скориставшись моментом, Олег спритно наступив правою ногою на ліву руку упертого співрозмовника, надавив.

-Чого ти, чого ти! - Самба засмикав рукою, намагаючись вивільнитися.

-Нічого. Який же це страшний бабай притяг тобі нещасний беушний телек, що ти його так боїшся, аж рук, ніг та яєць не шкода... Прикидаю собі...

-Від Дизеля пацани приходили! - здався Самба. - Відчепися тепер! Ти ж знаєш, кого він тримає біля себе. Відморозки кончені, бєспрєдельщики довбані! Ясно тепер?

-Тю-у-у, - блазнювато-глузливо протягнув Рибалка, зсовуючи підошву свого черевика з руки так, аби навмисне хоч трохи подерти шкіру, поки що Самба мусить відчувати бодай легенький біль. - Знайшов кого боятися. Хіба новий закон є - Дизеля боятися?

-Кажу ж тобі - в сраці я мав того Дизеля! Але ж він придурками командує...

-Не він один командує придурками на цьому світі. Товар вже скинув?

-Відик у той же день пішов, а ящик - оно, - Самба кивнув у бік заставленого фірмовими коробками кута. - Відуху забрали так, студенти якісь забрели, молодята, їм один хер - бе-у, шме-у, аби фуричив. А телек по фірмі оформимо, буде він у нас на бумажках нульовим, бомжі осьо притягнули пенопласту та клейонки, біля смітників фірмових салонів пасуться. Запаяємо, запакуємо, знаєш, ляля вийде, - нового нічого Самба не казав, молов язиком, аби заспокоїтися.

-Добре, ляля... Хочеш сам лялею лишитися, аби тебе в целофан не запакували - про нашу ділову зустріч ти... що зробиш?

-Мовчу, начальнику, - вишкірився Самба. - Ти ж в курсі, що охороняти мене повинен? Гроші ж заплачено.

-Тоді живи на своєму складі. Спи на коробках, можеш баб сюди водити. За територією ринку я тебе, Самбочко, охороняти не наймався.

Крутнувшись на підборі, Рибалка штовхнув ногою двері і вийшов, залишивши власника складу з думками про те, чи належним чином він себе повів під час несподіваного і малоприємного візиту Карася. Самому Олегові, між іншим, теж додалося інформації для роздумів.

Чому раптом саме Вовка Дизель причетний до цієї справи? З одного боку, дещо стає на свої місця, принаймні можна зрозуміти причину погрому в квартирі. Та завжди є й інший бік. Дизеля Олег Рибалка знав особисто не один рік. Його репутація в кримінальному світі насторожувала колишнього опера саме в зв`язку з справою, якою він мимоволі займався.

Краще так: у яку несподівано виявився втягнутим.

8.

Голова ще паморочилася, та Оксана таки вирішила встати. Без потреби лікар заборонив їй ходити, ще не час, хоча вже скоро навіть почне примушувати до прогулянок. Але розмовляти з Ігорем в палаті не хотілося. Вони вийшли на сходовий майданчик, йти довелося через весь коридор, і лише на півдорозі Ігор схаменувся - вийшло дуже добре, картинно і демонстративно, вочевидь зразковий учень відвідував не лише спортзал, а шкільний драмгурток, не тепер, давно, класі в шостому, коли Оксана ще не знала його, - підхопив дівчину під руку, підтримуючи, аби не впала. Повз них пройшла медсестра, трохи старша за маму, в її очах Оксана вловила схвальну реакцію на таку увагу з боку юного мужчини, адже не дочекаєшся тепер від них: місця в метро не дадуть, від маршрутки відштовхнуть, у тролейбусі обматюкають, а самі по під`їздах курять всяку гидоту, потім возися з ними... А тут бач - за руку хвору подругу тримає, от гарний синочок, радість батькам, дай Бог йому жінку хорошу...

Причинивши за собою засклені двері, - на склі параболою вигиналася геометрично бездоганна тріщина, - Оксана сперлася на стінку. Ігор став навпроти, але тримав припустиму дистанцію. Дівчині здалося - він боїться наблизитися до неї на відстань простягнутої руки.

-Ти тут як?

-Аж бачиш - курорт. Нічого, дякую, лікують.

-Новий рік де зустрічаєш?

-Чесно? - Оксана скривила кутики губ у посмішці. - Поки не придумала. Або в "Голлівуді", або в "Барикаді", або навіть в "Бінго".

-Ти це серйозно?

-А ти серйозно питаєш? Хіба не ясно, де я в своєму стані здатна зустрічати рік дві тисячі другий? - вона не стрималася, викрикнула, відразу нагадав про себе тупий головний біль, Оксана торкнулася скроні, примружила очі. Але загальний стан її був порівняно кращим, біль раптово прийшов і швидко відпустив.

-Ну... тобі теє, нізя хвилюватися... Бач, як воно... І взагалі, ти ж сама винна.

-Без тебе знаю, - огризнулася Оксана. - Ще один тут прийшов соромити. Батюшку ще приведіть. Хай проповідь про гріхи прочитає.

-Чийого батюшку?

-Твойого! - передражнила дівчина. - Батюшку, священника.

-Ага..., - Ігор переварив сказане. - Я взагалі так, провідати. І взагалі... Наче ж не чужі...

-Тобі хто сказав, що не чужі?

-А хіба...

-Хіба, хіба... Краще про себе розкажи, бо мої успіхи видно. Як там рекорди? Всі вже побив?

-Змагання після нового року, - Ігор заговорив охоче, пожвавився. - Після канікул буде зимовий кубок міста з важкої атлетики серед юнаків. Коли пощастить - піду на кубок Київської області. Мені сказали так, - він чомусь стишив голос, - Коли завоюю кубок області, почнуть готувати на кубок України. Серед юнаків, звичайно. І раз так, то спеціальне отношеніє напишуть, аби випускні іспити приймати по полегшеній та скороченій програмі. Коли ця муля пройшла, наші всі почали очко рвати. Така лафа, ти що!

-Ні, я нічого. Бач, тобі точно не до мене. А в нас же дитина, ти таку мулю продупляв?

-Ага..., - Ігор затнувся, сховав очі. - Я ж і через це теж прийшов. Поговорити, коротше.

Оксана дивилася зараз не себе з боку зовсім іншими очима і дивувалася сама на себе. Треба було кинутися під машину, торохнутися головою і зламати заодно ребра, аби до неї дійшло, з ким вона зв`язалася і кого сприйняла настільки серйозно, що не вжила жодних заходів стосовно безпечного сексу і завагітніла. Свідомо, між іншим. Або сліпа, або дурна.

Швидше за все, одне і друге.

-Кажи, кажи. Слухаю тебе.

-Я запитував... Не так: говорив з мамою... Нє, мама зі мною... Блін, була з мамою розмова... бесіда... Я не розбираюся на всіх таких ділах бабських... жіночих... Чорт! Штангу легше піднімати, аніж про всяке таке говорити!

-Нічого страшного. До чого ви домовилися на великий сімейній нараді?

-Ти не смійся, Ксюхо, не смійся. Не бачу нічого аж такого веселого. Делікатна ситуація, зовсім не комедійна.

-Ти про яку ситуацію, Ігорьок?

-Про нашу з тобою, - він зітхнув. - Одним словом, мама знає лікаря. Дуже хорошого спеціаліста, батькові він зобов`язаний, тому все робитиме сам, у будь-який зручний для нас час і за мізерну як для такого фахівця платню. Отак.

-Робитиме - що?

-Аборт. Мама казала - зовсім не пізно, термін маленький. Тобі нічого не станеться. Все одно, ніби чиряк виріжуть чи там бородавку.

-Отак навіть? - здавалося, нічого більш огидного за своє коротке життя Оксана Сошенко не чула і не почує. - Твоя дитина - чиряк чи там бородавка?

-Скажімо, ніякої дитини поки нема. Я у довіднику читав, там зараз таке...

-А не пішов би ти, - у Оксани не вистачало поки що сил послати його голосно і далеко. - Іди, готуйся до спартакіади, завойовуй кубки. Не заважатиму я тобі, а про дитину ніколи не почуєш і не побачиш її ніколи, обіцяю тобі, можу кровью розписку написати.

-Ти чого?

-Нічого! Не треба ніяких спеціалістів з їхніми абортами в зручний для мене час. Я хочу дитини, і я забуду, від кого вона. Такий варіант влаштовує?

-Не знаю, - Ігор пошкріб шию.

-От і давай, вали, порадься з мамою. Тільки не приходь до мене більше, в тебе і без того час розписаний. Добро?

Несподівано навіть для себе вона чмокнула його, отетерілого від подібного жесту, в щоку і почовгала назад у палату.

Вночі Оксана обережно помацала живіт. Цікаво, що там зараз відбувається і коли діти починають реально давати про себе знати? Її ж мусить нудити, чого ще жодних симптомів? Всіх вагітних жінок мучає токсикоз... Чи не всіх? Рука обережно погладила живіт під футболкою. Хто там у неї, пацан чи дівчинка? Вона традиційно, по-жіночому, хоче дівчинку. Назве її Олею чи Настею. А по-батькові як? Ой, аби лиш того геморою... Знайдеться нормальне по-батькові, нема чого перейматися. Звичайно, може вийти хлопчик. Теж нічого. Буде Максимко або Павлик.

Оксана не могла пояснити своїх відчуттів інакше, як закладеним саме в її природу бажання якнайшвидше мати власну дитину.

Перед стрілкою з Вовою Дизелем Алки Різник Олегові тільки не вистачало!

Він, коли чесно, не думав так скоро її побачити. Навіть більше того - сподівався не перетинатися з цією сучкою взагалі. Вона не влаштувала звичних розборок наступного дня, і, маючи певну уяву про її зміючу натуру, Рибалка міг би запідозрити недобре. Алла Миколаївна не з тих, хто швидко заспокоюється і приймає ситуацію, що склалася, за належне. Та в нього самого вистачало проблем і наступного дня після сварки з мордобоєм, і потім, він навіть подумки тішився: ще з її боку клопоту бракувало, хоч спокійно, мабуть, все зрозуміла і не рипається. І нате вам, здрасьтє!

-О, а ось як раз начальник служби безпеки мій... тобто, наш. Заходь, Павловичу, знайомся.

Рибалка відразу забув, по якій саме справі зайшов до директорського офісу. Перше, на що мимоволі звернув увагу - синців на її обличчі не було. Або зійшли, або густо замазані. За тиждень в принципі могли і зійти, та косметики вона таки витратила трохи більше, ніж звичайно, тут уже Олег знав звички своєї колишньої коханки. Дублянка недбало кинута на диван, сама гостя розташувалася навпроти господаря кабінету на доволі зручному стільці, Рибалка сам любив сидіти на ньому під час різних виробничих нарад і просто коли вони час від часу киряли з шефом тут, у офісі. Для ділового, - інакше Олег поки що не уявляв собі, - візиту Алка постаралася. Незважаючи на мороз, доволі відкрита блузка, спідниця з краями ледь вище пухких колін, та досвідченому чоловікові і цього досить, особливо коли одна нога закинута за іншу і край спідниці нехай ще трохи, але піднімається. Жакет з "Шаленої моди", між іншим, випросила в Олега в якості подарунка чомусь на Покрову, йому не було шкода, просто не любив, коли баба канючить: "А-а я-а о-оце-е хо-очу-у!" і в такому ж дусі. Виглядала свіжо і, чорт забирай, таки звабливо. Точно - не дівчисько, яке тицяє всім під носа колінки й цицьки, усім своїм виглядом даючи зрозуміти "бігом-бігом-бігом, я вже доросла дівчинка", а справжня зріла та досвідчена левиця, в міру цинічна, мужики саме на таких і ведуться. Можна не добирати виразів і відразу з`ясувати, що, де, коли і як між ними відбудеться і чим усе мусить скінчитися.

Ось тільки чого вона приперлася сюди?

-А ми трохи знайомі. Олег... Петрович, здається? - посмішка аж надто щира, але очі теж сміялися, правда, глузливо.

-Павлович, - виправив Рибалка.

-Коли це ви встигли? - шеф глипнув на підлеглого зацікавлено.

-Світ такий тісний, Денисе Вікторовичу, - Алла картинно закотила очі. - Може, якось і розповім, досить цікаве було знайомство.

-Преса до нас, - шеф кивнув на гостю. - Готується велика стаття про ринки як пострадянський економічний феномен. Ось, вводжу в курс.

-Ви тільки про "Універсум" пишете? - Олег не посміхався.

-Чому? Це буде порівняльний аналіз.

-І куди це піде?

-"Бізнес", "Український комерсант", "Ринковий вісник", "Ваш партнер". Куди раніше візьмуть, замовлення є, я ж просто так не витрачала б часу.

-Ясне діло. Значить, ви зайняті? - питання стосувалося шефа.

-Щось серйозне?

-Коли рівняти з увагою преси - не дуже. Мабуть, таки не дуже, не проблемне - з голови вилетіло, - Олег легенько стукнув пучками пальців себе по скроні.

-Ясно, перед гарною жінкою про всі проблеми забуваєш, на всі проблеми забиваєш, вибачте, Аллочко, за каламбур.

-Та ну, хто ж на поручика Ржевського ображається! - мило хіхікнула жінка.

-Зайду пізніше.

За дверима Рибалка стиснув правицю в кулак і стукнув нею по розчепленій лівій долоні. Трошки знайомі.. Цікаво тобі було, курвего... Звичайно, просто так, для чергової газетної статті, вона б сюди не прийшла і не розігрувала б тут перед ним телятко. Розуміючи, що готовий робити дурниці, саме на це Алка своїм візитом його і провокує, Олег усе ж таки запланував собі найближчим часом перетнутися з нею і з`ясувати, якого хріна їй тут треба.

-Яка честь. Сам Карась мене шукає. Коли дізнався - всі справи похерив.

Вовка Дизель прийшов на стрілку із запізненням на п`ять хвилин. Зустрічалися вони в тихому кафе "У Графа", де майже ніколи не бувало багато народу і призначалося воно саме для подібних зустрічей. Тримав його колишній бандит на прізвисько Граф, ціни тут стояли такі, що звичайний перехожий, проходячи повз стильну вивіску, не заверне випити кави. А коли й заверне, по пошукає більш дешевої. Граф, відбувши дві ходки, відійшов від справ і братва підтримала його ініціативу фінансово, нейтральне місце для перетирання різних тем потрібне було багатьом. Кафешка цілком відповідала своїм грошово - відмивочним функціям, і, крім усього, жодні із стрілок не обумовлювалася наперед з Графом, для вирішення більш глобальних проблем знаходилися інші, менш примітні та відомі місця. Домовитися тут про зустріч між собою міг бідь-хто, будь-коли, і можна бути впевненим - місце непомітно для сторонніх охороняється і в разі незапланованої появи небажаних відвідувачів на кшталт настирливих і надто розумних ментів буде негайно попереджено.

Рибалка пив каву, Карась швиденько замовив собі пиво, роззирнувся довкола. В дальньому кутку про щось тихо розмовляли троє солідно вдягнених молодиків, біля стійки цмулив пиво і дивився кліпи по телевізору, підвішеному під стелею, молоденький пацан у розхристаній шкірянці.

-Твої тут ніде не крутяться? - Дизель зробив великий ковток пива, взяв жменьку горішків з тарілочки і сипонув їх до рота.

-Чого це тебе так цікавить? Не довіряєш?

-Ну, ні з того ні з сього Карась забиває стрілку.

-Що ж тут такого?

Вовка Дизель у свої сорок два так і залишився Вовкою Дизелем, не залежно від кількості ходок і виставлених ним хат. Квартирний злодій, отримав перший строк у двадцять шість, а потім ще припаяли за спробу втечі, абсолютно дурну, погано підготовану, Дизель буквально поліз по нахалці, за що, крім додаткового строку, дістав по нирках від завзятих охоронців. Вовка Дизель не стільки рвався на волю, скільки прагнув у такий спосіб підняти власний авторитет. Не вийшло, він аж ніяк не тягнув на серйозного лідера, навіть по справі проходив як співучасник, один з чотирьох. Дизель не народився бути першим і поводив себе, як коротун, якому дуже хочеться вирости і для цього, прив`язавши до ніг гантелі, він висить на турніку або носить взуття на грубій підошві. Дизель готовий був на будь-яку підлість та дурість, аби його визнали крутішим за яйця.

Це була дуже небезпечна риса. Вона з часом розвинула в Дизелі декларативну безпринципність. Рибалка часто стикався з такими людьми, саме вони виявлялися на ділі найбільш підступними та жорстокими злочинцями. Варто було лиш натякнути Вовці Дизелю на його значимість в цьому світі, на тупаків та дебілів, які не бачать в ньому потенційного лідера, його можна підписувати на будь-яку справу. Крім мокрої, звичайно, Дизель поки що намагався дотримуватися дещо призабутого кодексу злодія і демонстративно уникати мокрухи. Хоча Рибалка начуваний про кілька випадків, коли Дизелю вдалося спровокувати криваві драми. Цим Вовка теж, до речі, пишався, але потай, хіба перед своїми відморозками.

-Будемо про справи базарити?

-У нас, здається, справ нема, - Дизель знову ковтнув пива.

-Це тобі поки що так здається. До мене дійшло, що твої козли образили хорошу людину.

-Хто такий? - "козлів" Дизель пропустив повз вуха, про ієрархічний статус, суспільну значимість та розумові здібності своїх теперішніх підопічних він сам був не надто високої думки. Інакші йому просто не були потрібні. Інакшими він не зміг би керувати.

-Хату Влада Новикова виставили. Не треба було цього робити.

-Ти ж грамотна людина, Карась. Ну не гребуть мене паспортні дані тих, кого я виставляю.

-Однокімнатна на Харківській. Господаря покалічили, в хаті хіба у сортирі нічого не потрощили. Не вмикай дурня, Дизелю, все ти прекрасно вдупляєш.

Вираз обличчя Вовки Дизеля Олегові не сподобався. Нічого особливого, просто з лиця зникла напруга. Почувши, що саме цікавить Карася, Вовка помітно заспокоївся.

-Яким ти тут боком?

-Де "тут"?

-Коли хочеш, ми такі справді можемо поговорити про хату на Харківській. За однієї умови, - Дизель націлив на Олега вказівного пальця, мов дуло пістолета. - Як давно і чому тебе цікавить саме це лайно, а не щось інше.

-Тебе, брателло, хвилювати подібні дрібниці не повинні. Часу мало, а я так розумію, ми починаємо казку про білого бичка. Знаєш таку?

-До чого тут бички?

-Бички - не ті, про кого ти подумав. Не двоногі дебіли з кастетами в кишенях. Звичайна собі дрібна рогата худоба. Яловичина. Таке собі телятко дурне, біле. З чорними плямами по боках.

Дизель надто впевнений у собі. Олегові підозри підтверджувалися: настільки все нечисто і непросто, що Вовка вважає за потрібне поводитися нахабно. Скажемо так - не зовсім відповідно до власного статусу.

-Ну і при чому яловичина?

-Не знаєш казки про білого бичка?

-Не знаю, - відповідь прозвучала чесно.

-Бач, ти не знаєш - і я не знаю. Знаєш казку про білого бичка? Не знаєш? Ти не знаєш, і я не знаю, а знаєш казку про білого бичка?

-Херня якась...

-Бач, дійшло. Так і ми з тобою будемо. Твої люди хату ставили? Яку хату? На Харківській! А-а, на Харківській..., - ймовірний діалог Рибалка зображував у ролях, старався з усієї сили. - Так твої пацани хату ставили? Яку, кажеш, хату? На Харківській...

-Ну, хоре вже кривлятися. Наче солідні люди...

-Так от, щоб не кривлятися і не починати казочок на зразок тієї, про яку я нагадав, давай тепер усі моменти з`ясуємо. Людину ви образили, порядну і потрібну. Збитки покривати доведеться.

-Кому повертати збитки? Тобі?

-Терпилі, Дизелю, терпилі. Повертаєш штуку - і жодних до тебе претензій. Вибач, речі йому не потрібні. Та й сума смішна... Я собі думаю, не надто сильно ти піднявся. Телевізор за сто вісімдесят скинули, відак за півтори сотні. Скільки вторгували за компьютер, не знаю, та навряд чи більш як триста п`ятдесят. І так, різні дрібнички. Це я закруглив, бо ще моральна шкода вимальовується. Чого витріщився? Власне, заради моральної шкоди ми з тобою тут і базари тремо.

Дизель відсунув кухоль з пивом мало не на край столу, присунувся до Рибалки.

-Ти точно не при ділах, Карасику. Навіть коли товаришем капітаном був, справи подібні не для твого розуму робилися. Дивися, аби самому собі фізичної шкоди не нажити.

Ще трохи - і розвалиться, до самої задниці. Почне хвалитися, наводити факти своєї значимості та важливості. Олег у думках привітав себе за вірно обрану тактику розмови.

-Невже так страшно?

-Я тебе поважаю, хоч ти мент колишній. Не кожен, хто з ментовки йде, нормальним мужиком лишається. Тебе я завжди людиною вважав. І скажу, коли хочеш: не лізь, тримайся подалі, здоровішим будеш. Думаєш, заради смердючих семи сотень ми на це підписалися?

-Твої орли і за меншу суму працюватимуть, аби з бабки на руки швидше отримати.

-Не про них зараз йдеться, дурило картонне. Отам, - Дизель підняв вказівного пальця догори, - потрібно було, аби чувака твого виставили по повній програмі. Язикатий дуже і грамотний. Лізе не в свої справи, ось йому і дали просратися, хто він у цьому світі і скільки коштує.

-Іншими словами, тебе навели на квартиру Новикова люди, котрі спати спокійно не зможуть, поки Влад спокійно спить?

-Щось у такому дусі. Сказали, зовсім чувак нюх і страх загубив. Ось мої пацанчики і допомогли йому, нагадали, що спокійно спати може тільки той, хто добре поводиться. Чим він завинив, перед ким - мене, сам розумієш, гребло дуже мало. Солідні люди до мене звернулися, і з тобою я про такі речі триндю, аби сам не наривався. Так що фінансові претензії не до мене.

На денці Олегової чашки лишилася сама кавова гуща. Рибалка взяв її за вушко, окрутив у руці, поставив на стіл, кілька разів прокрутив її пальцями проти годинникової стрілки.

-Справді солідні люди?

-А то!

-Тоді не бійся і скажи, хто. Раз вони такі круті, що в якості помсти легко замовляють нагле пограбування квартири кривдника, їм точно нема чого боятися. І не поменшає, якщо про них буде знати такий собі колишній мент. Та й тобі заодно нема чого тремтіти, он який дах солідний. Почали вже відверто - то шпар до кінця.

-Ти з них хочеш бабки збити? Тебе цей терпило очкастий найняв?

Тепер Олег нахилився через стіл, їхні обличчя опинилися майже впритул.

-Мені платять зарплату. Найматися, тим більше - на ліві халтурки, звички не маю. І якщо ти підкажеш, де твоїх крутих знайомих шукати, відчеплюся.

-А що, можливий якійсь інакший варіант?

-На раз. Думаю, швидше за все так і вийде у нас із тобою. Просто зараз ми вивеземо тебе з міста.

-І багато вас?

Він не помітив умовного сигналу, поданого Рибалкою. Один з трійці за кутнім столиком уже підходив до них, крутячи між пальцями сигарету.

-Прикурити буде? - і, не чекаючи, поки піднесуть вогню, нахилився до Дизеля. Мить - і тупорилий пістолет ткнувся йому в бік.

-Закрий рота і дай людині прикурити. Не тішся, Гошик у нас лівак, правою нормально хіба цигарку тримає, або при потребі в морду лупить.

Вовка Дизель клацнув запальничкою, Гошик прикурив, затягнувся, але йти на своє місце не поспішай.

-Кажу ж - часу зовсім немає. Ми виведемо тебе звідси, ти підеш, нікуди не дінешся, вихід і вулицю контролюють мої люди. Влаштуєш заваруху, прострелимо ногу просто тут, все одно поїдеш з нами, тільки калікою незалежно від результатів наших переговорів лишишся.

-Суко, ми ж домовлялися - стрєлу б`ємо без охорони.

-Не сучся, дослухай. Коли твої відморозки без гепання людини чимосьпо кумполу зовсім не можуть, чому я з такими падлюками, як ти, мушу про щось домовлятися і слово тримати? Хочеш на розборку викликати? Давай, я подивлюся, хто тебе послухає і хто візьметься такі справи залагоджувати. Ще одна неприємна новина для тебе: як до розборок дійде, братва таки визнає мою правоту. Хоча б через те, що ти, Дизель, чмом живеш і чмом помреш. А я, нехай мент колишній, закони ваші краще за тебе знаю. І вже коли розборок таки не уникнути, я до них підготуюся. Точно буду знати, хто ж це тебе так круто підписав на реальний блудняк і на кого ти сучиш, як... Чорт, навіть слів для порівняння не знаходжу.

Знов непомітний для стороннього ока сигнал - і мовчазний хлопець з пістолетом неквапом повернуся до гурту за свій столик, голосно подякувавши.

-А на закінчення нашої дружньої бесіди скажу так. Я вмію шукати, можеш вірити на слово. Вирахую, перед ким ти хвостом махаєш аж так, що законів не боїшся. Інформації в мене досить, це так здається, що ворогів у Влада Новикова багато. Не з сусідами посварився і не від коханки пішов, тут чимось серйозним смердить. Піде в мене на встановлення потрібних осіб два дні, - Рибалка оказав Дизелю два розчеплених пальці. - Не буде не цей час штуки, вважай, хана тобі. Я вже знаю, куди і кому інформацію злити, аби тебе ще до Нового року в змерзлу землю закопали. А то - поїхали з нами, чи двох днів вистачить? Подумати хочеш? До речі, вирішуєш питання компенсації - ми з тобою стрілок не забивали і жодних спільних тем не перетирали, бо у нас з тобою, Дизель, спільних тем бути не може. Хоч з цим ти згоден?

Рибалка боявся недооцінити Вовку Дизеля, але в одному був упевнений на всі сто: сам себе Дизель не переоцінює і цілком свідомий, що легіону заступників йому не зібрати. Оточив себе наркошами-бєспрєдєльщиками, від них один гармидер, тепер курс інший у братви, тихо та спокійно себе поводити треба, вибрики відморозків, яких Дизель гордо іменував своєю конторою, давненько дратували серйозних людей. Навіть ті, на чиє покровительство він так розраховує і кого він, Олег Рибалка, кров з носа встановить, бо мусить, самому цікаво, навряд чи звернулися за подібною послугою до когось іншого. Це вже говорить про певні володіння кримінальною ситуацією як в районі, так і в цілому Києві за великим рахунком.

Справді, справа гнила, мало кого з серйозних бандитів вдалося б використати практично в темну, завіграшки втравити в завідомий блудняк. Попав ти, Вовка Дизель, ох попав...

-Може, ще пива хочеш? Чи поїдемо на машинці кататися?

Олег Рибалка не любив таких, як Дизель. Вовка це знав, тож не мав сумнівів - кожну свою погрозу Карась виконає. Просто з почуття особистої неприязні. Було над чим поламати голову.

-Давай по пиву. Можна ж домовитися, чого ти відразу в бутилку лізеш...

Вовка мусив таки визнати - грамотно розколов його ментяра поганий. Не просто розколов - фактично завербував. Дотиснути трохи за інших обставин, і став би Вовка Дизель позаштатним таємним співробітником міліції. Ходила за Рибалкою-Карасем слава справного вербувальника в часи його роботи в розшуку.

9.

Хоча новий знайомий, безпосередній начальник Рибалки, директор страшно сказати - самого "Універсуму", якого Алла вирішила після першої спільно проведеної ночі обізвати Дені, чи навіть Деніком, і запросив її до ресторану, жіночий досвід підказував - вона тут зайва. Елегантний брюнет, котрий уже чекав за столиком у затишному куточку малої зали "Кавказького смаку", спочатку ковзнув по ній здивованим, потім - незадоволеним, і аж тоді - оцінюючим, звичним для неї липкуватим чоловічим поглядом. Вбралася вона без зайвого шику, бо "Кавказький смак" теж не елітний заклад, звичайнісінька тиха харчевня, куди приходять, аби сховатися подалі від людського ока і водночас не шукати спокою та затишку в гадюшнику середнього штибу на зразок "Континенту", де в дверях стоїть негр у лівреї, а залом сновигають театрально вбрані мулати-офіціанти, і де ознакою смаку вважається, коли замовляєш чорнопикому борщ з пампушками, вареники м`ясом, засмажені підчеревиною, "Українську з перцем" й узвар, а мулат усе це приносить на розцяцькованій таці, потім старанно бажає каліченою українською: "Смачнога!" Правда, краще пригоститися шашличком, долма, справжнім сиром сулугуні, лавашем, фірмовим гостреньким кавказьким салатиком у спокійній обстановці кавказької харчевні, де ніхто на тебе не дивиться, не горлає дурна музика, головне - не зустрінеш знайомих, для яких швендяти по різним понтовитим "континентам" за щастя. Один час Аллочка працювала ресторанним критиком, тож знала не просто усі основні ресторації столиці, а й постійну клієнтуру. Поки що рано виходити в люди з директором базару "Універсум".

А їй таки вдалося подолати його бастіони. Поки що вони на "ви", але культпохід до харчевні - традиційний крок для продовження знайомства, який передбачає перехід на брудершафт, бородаті анекдоти, компліменти, проводи до додому, заразом - артпідготовку щодо можливості продовжити розмову в більш інтимній домашній атмосфері за чашечкою кави з краплею коньячку. Алла вирішила не морочити Дені - про себе вона вже так його звала, - надто довго, але й не дозволити через три години після брудершафту лізти собі в труси. Це станеться, десь за другим разом. Поки - напівдорослий поцілунок, дитинне "добраніч". Стане коханкою Дениса Савицького. Знатиме заодно про все, чим живе та займається його загадковий начальник охорони, такий собі серйозний бука... Нехай Карась спробує позбутися її товариства тепер, тим піднести не подругу шефа руку. А вона вже знайде спосіб підловити його на чомусь. Хоча б так: вивести Рибалку з себе, нехай у присутності начальства на неї визвіриться, раз, другий, далі Савицький почне дивитися на Олежку вороже, їй лишиться підкидати дровенят у вогонь недовіри.

Спробує посварити його з начальством. Не вийде - все одно Карась постійно бачитиме її, смерть свою, перед очима. Там щось придумається.

-Знайомтеся, молодьож, - Савицький потиснув брюнетові руку. - Це - Алла, наша українська преса. Бач, ростемо у власних очах. Це - Сергій Сергійович, мій діловий партнер.

Брюнет чемно торкнувся вустами простягнутої руки, відсунув стілець.

-Прошу.

-Ой, вибачте! - Алла, випереджаючи події, картинно закотила очі. - У вас тут чоловіча розмова. Гріх вам, Денисе Вікторовичу, гріх. Тут же два прибори...

Справді, столика замовлено та сервировано на дві персони.

-По-перше, - зовсім не знітився Савицький, - замовити ще один прибор не проблема взагалі. По-друге, я не винен, що запросив нині на вечерю свого приятеля і свою нову чарівну приятельку. Не бачу нічого поганого. Мені просто захотілося. Аби ви познайомилися і час провели разом.

-Як на директора базару ви надто ексцентричний.

-Мій кум тримає авторинок у Рівному. Аби не вчащала податкова, він тримає у офісі живого удава. Люблю тварин, каже. Секретарка спочатку мліла, потім нічо, звикла. За додаткову сотню баксів до платні можна і до крокодила звикнути, - усе це Савицький переповів скоромовкою, дивлячись Аллі просто у вічі. - Оце, розумієте, ексцентрика.

-Податкова ходить? - делікатно поцікавилася жінка.

-Мусить, робота така. Але швидко йде, жодних претензій.

-Гм..., - Алла знітилася, але мусила хоч якось себе повести, тому підвелася. - Думаю, чоловіки пробачать, якщо я піду попудрити носика.

Приятелі синхронно кивнули, вона повернулася і поквапилася в бік туалету, розминувшись по дорозі з офіціантом у національному кавказькому вбранні, який ніс третій прибор.

Усамітнившись, Алла примостилася на стульчаку, видобула з сумочки сигаретну пачку, набиту стандартними "п`ятками". Невідомо чому, але майбутній коханець, а особливо - його діловий партнер з пронизливим поглядом налякали її. Саме від нього йшла основна небезпека. Сергій Сергійович просто випромінював її. Треба заспокоїтися, викурити косячок, прийти до тями, розслабитись. Останнім часом легкі наркотики їй подобалися більше, ніж стан алкогольного сп`яніння, після якого на ранок відчуваєш себе немов побитою кулачиськом Олега Рибалки. Згадка про нього повернула їй впевненість. Гаразд, нехай брюнет небезпечний. Майбутній Денік теж не такий простий. А хіба вона сама не небезпечна? Ха, не бачили вони анжелік у гніві!

Після третьої затяжки вона вирішила: Дениса Савицького вона зробить Деніком просто сьогодні, чого там тягнути. Почне традиційно, з орального сексу. Алла Різник не зустрічала ще жодного мужика, котрий не млів би від мінету. Тут треба показати себе. Травка посприяє гарному настрою. Якщо йому запропонувати, для більшої гостроти відчуттів? Такі дядки готові відверто розпусних жінок згребти в обійми, аби стрибнути з ними через океан.

-Ми так хіба домовлялися? Для чого ти бабу сюди припер?

-Хіба погана тьотя? - примирливо запитав Савицький.

-Не про те я. Бог з ним, була б типова профура. Що це за контакти з пресою? Здурів чи сперма з вух капає?

Чоловіки знали один одного не так давно, тому Сергій Боровий ще не знав, наскільки вільно може поводитися у розмові з діловим партнером. Та поява зовсім не бажаної тепер дотичної до газетярів людини, тим більше - баби з такими блудливими очима, насторожила його. Дотепер Боровий вважав - із Савицьким реально робити серйозні справи. Так, з рештою, його рекомендували.

-Не бійся. Ніхто не підставляє її, коли ти про це. Навів довідки, перш ніж за цицьку хапатися. Правда, пише в бізнесову пресу. До речі, нам це може придатися.

-Отак і поговорили про справи.

-А чого особливо триндіти? Поки все гаразд, лишилося знайти банк і людину в ньому.

-Власне, про це я хотів поговорити. А твоя оці прес-вумен, виявляється, може бути в курсах. Ну от для чого ти її притягнув сюди саме тепер?

-Знаєш про те залізо, яке кують, поки гаряче? Коли баби сідали мені на шию?

-Денисе, ми знайомі лише два місяці. Може, колись і сідали.

-Осьо! - директор ринку "Універсум" зігнув у лікті правицю. - Кажу тобі: в світлі останніх подій газетні чи журнальні публікації нас прикриють. І не будуть коштувати нічого. Отже, про банк.

-Тут до нового року хрін залишився, у всіх звітність, нашими, та й взагалі подібними проблемами ніхто займатися не захоче. Після новорічних та різдвяних свят почнемо. Мої пацанчики носами землю рили, та вирахували варіант абсолютно певняковський. Саме те, що лікар прописав.

Тепер Савицький поглянув на партнера з недовірою. Ціну набиває, сучий син. Бо, згідно домовленості, той, хто знайде банк, через рахунки якого вдасться провести власні "брудні" гроші, оформивши їх, як легальну банківську позику, вкладає в справу тридцять п`ять відсотків потрібної суми, партнер перекриває решту шістдесят п`ять. Не можна сказати, що Савицький сам не шукав варіантів. Він просто не був переконаний на всі сто, що знайдений партнером варіант спрацює, не зірветься, а на пропозицію доведеться приставати тепер. У випадку облому доведеться шукати нових виходів, це - трата часу.

-А коли конкретніше?

-Банк "Столичний". Потрібна нам жінка живе сама з дитиною. Дівчинка-юнка. Не так давно в неї почалися проблеми, подробиць не знаю, та й не дуже цікавлюся. Головне - мами таких люблять-голублять. Гроші можуть на цю тьотю піти або мінімальні, або не витрачатися зовсім. Мінімальні - невеличка премія, на панчохи, помадки, прокладки. Економити таким чином: у випадку, як тьотя закомизиться, нагадаємо, що в неї донечка є. Думаєш, до ментів побіжить? Не встигне.

Боровий замовк, бо підійшов офіціант, несучи салат з свіжих, дарма що тепличних овочів, і замовлений шашлик.

-Якого біса твоя мадам у сортирі так довго робить? Алладін уже встиг м`ясо посмажити...

-Ну, мадами взагалі там довгенько сидять. А шашлик почав смажитися, коли я з дороги передзвонив і поквапив.

Савицького як раз таки справді дещо тривала відсутність Аллочки менше тепер хвилювала. Він не помилився: його несподіваний партнер виявився жорстким налітником, справжнім грабіжником. З відвертим криміналом директор "Універсуму" намагався справи не мати, саме через це його дуже влаштувала запропонований свого часу "дах", поставлений колишнім ментом. На дрібниці він заплющував очі, але тут ситуація могла надто загостритися.

-У більш цивілізований спосіб, аніж залякування нещасної жінки, справи залагодити не вийде?

-Вийде, - легко погодився співбесідник. - Сам так хочу. Нехай лиш тьотя зрозуміє це, прийме невеличкий презент і назавжди забуде про наш візит?

-Чому раптом "наш"?

-Добре, мій. Балакати з нею буду я. Не годишся ти для подібних ролей, Денисе Вікторовичу. О, диви, твоя королева пливе по зелених хвилях. Бач, устигли всі теми перетерти. Пора по коньячку.

Не знати для чого Савицький зиркнув на годинник. Алли не було двадцять хвилин. Примостившись за столом, вона голосно вибачилася за те, що змусила чоловіків чекати. Вже після другої випитої чарки пестила Савицького під столом ніжкою. Життя налагоджувалося. Принаймні, мало для нього нині свої приємні сторінки.

Поглядів таких Вовка Дизель не любив. Хоча б через те, що часто відчував їх на собі: недовіра, змішана з напівприхованим презирством. Свого відвертого ставлення до вчинку шефа його команда не висловлювала явно, бо поки Дизель формально вважався старшим товаришем, ватажком цього кодла відморозків, він годився у батьки навіть найстаршому з них. Інші з Дизелем просто не працювали б: старшому, Колі Мачусі, місяць тому виповнилося двадцять п`ять. На глибоке переконання Дизеля, до тридцяти йому не дотягти. Системний наркоман з семирічним стажем, Мачуха або загнеться на зоні, куди обов`язково потрапить, або склеїть ласти десь на брудному матраці. Серед усіх Мачуха був єдиний киянин, жив у квартирі, відписаній люблячою бабусею улюбленому онучкові. Батьки давно поставили на синові хрест, навіть втішилися. Коли хлопчина перебрався жити окремо на Південну Борщагівку. З дому Микола потроху виносив більш-менш цінні речі, тож батьки зітхнули вільно, спекавшися синочка. Правда, старша донька, дипломований юрист, швидко змикитила, що до чого, розважливо прокачала ситуацію і, заплативши братові енну суму доларів, швиденько переоформила документи. Тепер після смерті Миколи Мачухи, яку навіть рідні бачили не за горами, помешкання відходило у власність старшої сестри. Жити вона там не збиралася, вигідно одружилася, мешкала в чоловіка, а нерухомість, залишену в спадок, надзвичайно просто продати, прикупивши собі згодом більш просторе житло. Ні, старша сестра Миколи вміла вигідно вкладати гроші. Навіть не тішила себе ілюзіями, що рідний брат пустить "гонорар" на якусь іншу потребу, окрім ширки. До речі, на наркоту витрачалася вся його частка від кожної крадіжки. Заради цього працювали ще двоє з команди - Мордвин і Татарин. Це прізвиська, обидва були яскраво вираженими слов`янськими типажами, Мордвин навіть носив козацькі вуса. Імен їхніх Дизель не знав, та й не особливо прагнув дізнатися. Залетіли вони до столиці, коли вірити, з Одещини, жили разом з Мачухою, власне, Коля й познайомив приятелів з старшим товаришем. Четвертий, Стьопа Буркотун, зовсім пацан років вісімнадцяти, наркотиків не вживав, крутився там же, на Борщагівському базарі, старшим куди пошлють, жив з підсліпуватою тіткою і пристав до гурту, аби не цупити її мізерної інвалідської пенсії. Своїх подільників Стьопа відверто побоювався, а от авторитет ватажка викликав у хлопчиська певний сумнів. Дизель помічав це, тож Буркотуна наркоманська команда час від часу відверто "строїла". Отримував він найменше, тож поки мовчав. До сьогоднішньої розмови. В очах кожного з четвірки Вовка Дизель угадував відверте бажання порвати його на шматки.

Загалом він десь поділяв думку хлопців.

Після розмови з Карасем прийшло розуміння: нікому іншому, крім Дизеля, таку брудну справу не могли доручити в принципі. А тоді Вовка пишався, коли в кабаку до нього підійшли люди поважного місцевого авторитета, який давно змінив свій бандитський статус на більш респектабельний, мав власний офіс і аж чотири секретарки. Звичайно, до самого Дизеля не допустили, просто передали персональне прохання: є персональне замовлення, борзіє тут один придурок, забагато балакати почав, виставте для початку його хату. Що знайдете - ваше. Аби хлопці твої, Дизельку, краще старалися, тобі осьо на, штуку зелених заслали, ти вже віддай їм увесь навар, подаруй пацанам пару днів щастя. Не зрозуміє клієнт тонкого натяку, в інший спосіб з ним поговорять. Дизель з надією подивися тоді на співрозмовника, сподіваючись на продовження співпраці та більш високий гонорар, вже рота відкрив, аби свої подальші послуги запропонувати, та його враз осадили: "Не твій клопіт, ти свою справу зроби". Нема питань...

Особливого навару не виявили, стандартний набір типової хати. Хто ж знав, як воно далі повернеться. Заступнички знайшлися, а з колишнім ментом краще не жартувати. Дизель вірив: розпечену сковороду Карась йому влаштує.

-Чому ми повинні повертати бабки? - Мачуха говорив за всіх, інші оточили ватажка суворим півколом і багатозначно мовчали. Розмова відбувалася на пустирищі, біля будівельних котлованів. Розуміючи, що троє затятих наркоманів забудуть про існування будь-яких гальм і легко закопають свого старшого товариша просто тут, у надрах котловану, Дизель таки зібрав команду саме у цьому місці. Логіка прочитувалася: ось я перед вами, пацани, відкритий, ні в чому не винний. Давайте думати разом, бачите - не боюся зіткнутися з непорозуміннями.

-Наїхали на нас дуже серйозні люди. Не дістати ніяк, краще поки що відкупитися, - Вовка намагався говорити спокійно. - Засвітилися на "Універсумі", знайшли де барахло скидати.

-Завжди там скидали. Самба нас знає, платить справно.

-Цього разу не треба було там.

-Хто попереджав? Не годиться такий розклад, дядя Вова.

"Дядьою Вовою" хлопці почали називати Дизеля з подачі саме Буркотуна. Ватажок не заперечував, навіть пишався статусом такого собі "дяді".

-Давайте без "бе", пацани. Сьогодні справи пройшли нормально? - його команда о дванадцятій дня вже встигла бомбонути в районі автовокзалу, а о першій вже скинули більшу частину викраденого. Прошлися добре, тут Дизель постарався надибати справді серйозний варіант. Самої лише готівки взяли на вісімсот зелених, а ще традиційні телевізор, музичний центр, відео. Ясно, трійці наркошів грошей шкода, та за традицією вони здавали їх ватажкові, а він вже урочисто розподіляв улов. Сьогодні ж дядя Вова просто відрахував тисячу, заховав у кишеню штанів, а ті кілька папірців, що лишилися, тицьнув Мачусі, тут же пояснивши - їхня команда декому попала. Справді, не повертати ж гроші з власної кишені...

-Нормально, - погодився Коля Мачуха.

-Отак. Влетіли ми на дві тисячі доларів США. Як старший, штуку беру на себе. Ви спалилися на речах, то, по чесному, другу половину суми покриваєте з власних кишень.

-Ні хріна собі! - нервово смикнувся Татарин. - Барахла там хіба було на стільки? Взагалі не дуже багата як на сьогодні хавірка! Куди там дві штуки!

-З тебе, сопля, хтось дві вимагає? Ми одна команда, залетіли всі разом, разом і викручуємося, - випереджаючи подальші дебати, що ставали дедалі для нього небезпечнішими, Дизель підніс руку: - Тему закрито, зате є інша тема. Як вам можливість покарати того, хто на нас так наїхав? Що?

Запала мовчанка. Хлопці любили почухати кулаки, і дядя Вова знав їхні нахили. Особливо старалися Мордвин з Татарином. Невідомо, чи є в них на рахунку вбиті, але скалічених після зустрічі з "солодкою парочкою" завозили до реанімації. Своїми подвигами хлопці навіть не хвалилися - просто переповідали їх, як належне, без особливих прикрас. Ну хіба скільки в кого крові звідки пішло, або від чийого вереску їхні вуха більше закладало, або скільки часу опиралася в під`їзді чергова лялька. Перебуваючи під кайфом, двоє здорових відморозків частенько вирушали на пошуки пригод. Могли грабувати випадкових перехожих, не особливо сподіваючись знайти аж надто значну суму грошей - просто тягнуло на подвиги. Це при тому, що під час основної, так би мовити, роботи Дизель не рекомендував нікому залишати після себе людські жертви. Коли починався процес випасання чергової квартири, він вимагав чіткого звіту. Плануючи чергову крадіжку, Дизелю доповідали, коли саме в квартирі нікого не повинно бути. Саме цей час визначався ватажком найбільш придатним для роботи. Але хлопці аж рвалися до бою, особливо після сьогоднішніх неприємних новин.

-В смислі - покарати? - уточнив нарешті Мачуха.

-За такі справи взагалі голови відкручувати треба, хіба не так, пацани? Чому на нас наїхали, саме на нас, як ви думаєте? - де дочекавшись відповіді, Дизель швидко повів далі: - Бо ми ніколи не показували зубів. Просто не було потреби. Ми нікого не чіпаємо, нас так само ніхто чіпати не повинен. У кожного окремий малесенький бізнес. Отепер нас боляче вкусили, і хіба вкусити у відповідь не наше найближче завдання?

Ставало холодніше. Мороз кілька останніх днів не особливо давав про себе знати, один-два градуси, та по радіо передали - холодний вітер насувається з півночі. Мабуть, насунувся уже. Бажання швидше забігти кудись у тепло додавало Дизелю красномовства.

-Як моя ідея? Справедливо?

-А відомо, хто це? - діловито поцікавився Мордвин.

-Аби невідомо, я б теми не піднімав, - навряд чи хтось з хлопців знав начальника охорони "Універсуму", та наркомани за дозу готові на Президента йти з іржавим ножем, тут сумнівів у Дизеля не було. Але краще нацькувати їх на темну конячку. - Погоняло Карась. Живе у крутому будинку, там його краще не пасти. Я йому бабки сьогодні мушу повернути, подивитесь, портретик змалюєте. План у мене є, аби ви погодилися. Карась цей - мужик ніби в авторитеті, я чутку пущу: не по понятіям повелася рибка, от і обламали роги. Навіть натякну, хто. Поважати нас почнуть, - він хотів додати "ще більше", та стримався - переборчик.

-Про що базар, дядя Вова, - Мачуха відповів за всіх. - Попишемо-поріжемо гада, наче Бог черепаху. Скажи, де і як, решта наші проблеми. Так, пацани?

Мордвин і Татарин активно закивали, Буркотун, дивлячись на них, кивав так само, але менш упевнено.

Свою відморожену команду Вова Дизель устиг вивчити надто добре. Від дурнуватого хлопчиська Стьопи користі нуль, зате троє злобних наркоманів, котрих позбавляють законної дози - те що треба, аби підсмажити на сковороді самого Карася. Ні, собою Вова Дизель поки лишався задоволений. Він теж має право на отримання компенсації моральних збитків. До речі, не гріх спробувати вийти на поважного замовника і натякнути: є, мовляв, такий колишній співробітник міліції, забагато собі, гм, дозволяє... Це на випадок, якщо його хлопчики Карася до кінця не досмажать.

10.

Тримаючи кермо однією рукою, Рибалка покрутив у другій пляшку "Тиси", схожу на протитанкову гранату часів останньої війни, хіба трохи грубшу, підкинув її на долоні.

-Конче треба взяти?

-Влад від щирого серця. Він нормальний мужик. Ти б бачив, як його вчора ввечері, коли заяву прийшов забирати, особисто начальник горілкою поїв, а Рома Бойчук особисто за нею бігав. Така радість стала: терпило, відомий журналіст, сам особисто заяву забрав. З якого дива - нікого, сам розумієш, не гребло. Мені Новиков так само викотив, і думаєш не взяв? - хитро зіщулився Витька Малий.

-Думаю, ти собі не можеш цього не дозволити. То забирай і цю, комусь на могорич згодиться. Ти ж знаєш, я в змозі собі купити.

-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...

-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...

-А отут дуля з маком, - рішуче заявив Олег. - Краще я візьму оцю конину, і нехай більше до мене з подібними проханнями ніхто не звертається, - він поклав пляшку коло себе між сидіннями.

-Усе так серйозно?

-Настільки, що я не поліз далі. Той, кому заважає Новиков, найняв Вовку Дизеля, але між нами це помре.

Малий присвиснув. Від коментарів утримався, та все стало зрозумілим без слів: коли до серйозної справи залучають наволоч на кшталт Дизеля, людині, на яку точиться зуб, таки загрожує серйозна небезпека. В принципі Дизель та йому подібні - звичайні гарматні ядра, що тупо руйнують все на своєму шляху, аби лиш спрямувати жерло гармати в потрібний бік. Аби Новикову хотіли зробити звичайне попередження, вдавалися б до інших, більш елегантних кроків. І так само Вова Дизель - типове гарматне м`ясо. Заради безпечного, але кардинального вирішення проблем на зразом існування в цьому світі Влада Новикова Дизеля, найбільш незначущу фігуру в районному злочинному світі, легко пустять під прес, списавши на нього заодно ще кілька злочинів. І головне - розбиратися особливо не будуть. Адже репутація у Вовки Дизеля стійка: жодна серйозна людина з ним не захоче мати справу. Спишуть на звичайний банальний злочин. Сьогодні - Новиков, завтра - Сидоренко, післязавтра - Міхельсон. Для кожного знайдеться свій нікчемний, але небезпечний саме через усвідомлення власної нікчемності та бажання подолати її Вовка Дизель.

-Може, слід попередити?

-Допоможе?

-Навряд, - криво посміхнувся Малий. - Знаю я таких камікадзе.

-Бач, а охороняти його я не наймався. Тому давай якось роздушимо цей флакончик, але не тепер, ще справи.

-Хай так, - погодився Вітька. - Ага, слухай, я ж тобі про сержанта Григоряна довідки навів. Ще цікавить?

-Ану-ну...

-Значить, прізвище - трагедія всього життя. Розумієш, взагалі він - Остапенко. З Остапенком мати розлучилася, коли йому було чотири роки. Потім він став Клаптенком, а коли матуся і з цим не прижилася - переписали як Григоряна. Хлопцеві вісім років було, хто таку дєтку коли питає? Так Григоряном і лишився.

-Здорово! Значить, з Григоряном мама довго жила?

-Кажуть, досі живе.

-Звідки такі докладні відомості?

-Абіжаєшь, началник! Байку цю сержант Григорян усім давно розповів. І не набридає ж.

-Зате є чим пишатися. Добро, Вітьок, погнав я. До метро довезти?

-Як завжди.

-Що тобі зробив цей Григорян, коли не державна таємниця?

-Нічого особливого. Хотів запитати, чи можна через його григорянів справжній вірменський коньяк діставати. Тепер бачу - він не по цих справах. Цікаво, з кавказцями він у яких стосунках? Вони його земляком визнають?

-Дурню, де там земляком! Атец прафесар в інстітут, панимаеш, е? Не знаю, чи пишається професор Григорян пасинком, але наш Григорян постійно нагадує народу про вищу освіту його вітчима.

Пляшку коньяку Олег Рибалка заховав у бардачок. У флязі напій закінчився. Треба буде вдома перелити.

Того вечора Людмила сиділа вдома і дивилася серіал. Назву не пригадувала, з чого все почалося - не знала, чим усе закінчиться - здогадувалася. Коли почався серіальний бум, в неї ще не було окремого кабінету, тож жінки на роботі теревенили лише про долі членів власної сім`ї по той бік екрану. Людмила, аби не з`їхати з глузду остаточно, придумала для себе персональну гру: прогнозувала подумки розвиток подій, хто з ким розлучиться, хто до кого залізе в ліжко, хто кого застане з коханцем, хто стане багатим, хто розориться, хто від кого завагітніє, хто кого запроторить до в`язниці. Навіть взяла за практику записувати все на окремому папірчику. Потім, наступного дня, коли обговорення вигаданого життя стихійно тривало, вона звірялася з власними прогнозами. Іноді вгадувала, іноді - ні. Тепер ці ігри лишилися в минулому, бо починався власний серіал. Людмила дивилася на екран і не бачила його.

Коли вірити лікарям, Оксана швидко йде на поправку і Новий рік точно зустрічатиме вдома. Десять днів лишилося. Людмила ще не знала, зіпсувала їм обом донька свято чи навпаки - перспектива стати бабусею у тридцять три роки її повинна надзвичайно втішити. Вона не уявляла собі цілоденного спілкування з донькою Навідувати в лікарні звикла, тепер матері вистачало такого ось дозованого спілкування. Кудись іти в гості, розвіюватись? Не варіант. Запросити когось? Теж відпадає, напруженість стосунків буде відчуватися, про причини перебування Оксани в лікарні родичі та знайомі мали досить приблизне уявлення. Машина збила. Все.

Телефонний дзвінок примусив здригнутися. Пищав чомусь мобільний. Візитку з номером "трубки" вона давала лише діловим знайомим, там же зазначено робочий телефон. Кому це припекло о, скільки там, пів на десяту вечора? Писк не припинявся. Людмила підвелася, пройшла через кімнату, взяла зі столу сумочку, витягла мобільний, здивувавшись сама собі: звичайно, повернувшись додому, вона вимикала "трубку". Висвічував зовсім незнайомий номер. Аби вона знала, хто це, ще могла б прикинути, відповідати чи послати подалі, вимкнувши телефон. Але писк не вгавав, тому вона рішуче натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха.

-Слухаю.

За хвилину вираз її обличчя різко змінився. Воно сполотніло. На ньому проступив переляк.

11.

Знайомий "опель" справді стояв неподалік від під`їзду. Передні дверцята з боку пасажира розчахнулися, Людмила зазирнула в салон і нічого страшного на перший погляд не побачила. Рибалка напівлежав у кріслі на місці водія, але ані помираючу жертву, ані героя, котрий, лишившись без обох ніг, продовжує стримувати могутній наступ супротивника, він не вдавав. Людмила попри всю несподіваність і драматизм ситуації десь у підсвідомості відзначила - їй це подобається. Ще в салоні чимось тхнуло, змішання різних запахів, з яких таки вирізнявся алкоголь. Неначе хто розхлюпав міцний напій на шматок розпеченої шкіри. Ніколи не нюхавши розпеченої шкіри, Людмила чомусь дала запахові, котрий ударив у ніс, саме таке визначення.

-Бачте, все нормально, - Олег говорив рівним голосом, без жодної спроби заспокоїти, просто констатував очевидний факт. - Зараз я вийду, закрию машину, обіпруся на вас і ми зайдемо в будинок, - пауза. - Там у вас така пильна тітонька при вході, їй не варто бачити, як ви затягуєте до себе напівзігнутого чоловіка.

-Сьогодні не тітонька. Відставний полковник.

-Тим більше. Поводьтеся, ніби нічого не трапилося. Гайда.

Обережно, аж надто обережно Рибалка ступив лівою ногою на мокрий сніг, напружившись, вистромив з машини голову й тулуб, перенісши вагу тіла на ліву ногу, одним плавним рухом виліз з машини. Людмила, вибігаючи, накинула дублянку просто на домашній халатик, о ось капці не перевзула, ноги промокли відразу, щойно вона вибігла на тротуар, та вона відчула вологу п`ятами лише тепер. Рибалка далі рухався неквапом, зачинив машину, писк підтвердив увімкнення сигналізації. Сховавши ключи до кишені куртки, Олег запахнув поли. Людмила вже підбігла до нього - гори вони, ті капці!, - взяла під руку. Зовні парочка виглядала досить пристойною. Подумаєш, чекала жінка свого милого, аж вискочила на вулицю боса. Повз відставника-консьєржа прошли спокійно, в ліфті несподіваний гість притулився спиною до стіни, заплющив очі, але щойно вони зайшли до квартири і Людмила зачинила двері зсередини, Рибалка поточився, схопився рукою за стіну, мало не впав, обережно присів на маленький пуфик у передпокої. Тепер, при кращому освітленні, господиня побачила - Олегове обличчя блищало від крапельок поту.

-Не треба так дивитися. Іншого виходу не бачив, - Рибалка випростався, переставши стримувати біль і скрививши обличчя, почав скидати куртку. Людмила заходилася допомагати, і аж тепер побачила проштрикнуту чимось гострим дірку ззаду ліворуч, трошки нижче лівої лопатки. Коли Олег нахилився, аби висунути по черзі руки з рукавів, жінка зойкнула: кров ще не встигла запектися, тому потилиця виглядала суцільною свіжою раною. Куртка впала на підлогу, піджак теж був проштрикнутий у тому самому місці, але навколо місця удару буріла нерівного кольору пляма. Незнайомий запах став більш різким.

-Що це? Чим? - вона голосно зашморгала носом.

-Нічого страшного. Коньяк "Тиса". Закарпатський. Спирту під рукою не було, бинтів та йоду теж, - Рибалка тяжко дихав. - Невідомо, яку залізяку вони в мене встромили. Ще стовбняк підхоплю... або ще яку інфекцію... Жирно їм... Довелося з метою дезінфекції поливати рану коньяком.

Тирада, вочевидь, забрала в нього надто багато як для пораненого сил. Піджак Людмилі довелося скидати з нього самій. Роблячи це, вона намагалася не дивитися на кров. За все життя вона бачила різані рани лише в кіно, а кров - лише з порізаного пальця та на розбитих колінках дітей, тож не знала, чи готова вона реагувати адекватно на вигляд справжньої крові.

Швидше за все, ні.

-Де це... Хто вас так...

-Потім розповім. Усе потім...

Олег Рибалка, колишній сищик, тепер - напівбандит на прізвисько Карась, брехав. Він уже знав: ніколи не розкаже цій в принципі випадковій в його житті жінки, - не так важливо, що він до неї відчуває, - про власну помилку. Швидше, не признається у власній дурості.

...Вовка Дизель подзвонив рано. Вчора, коли передавав гроші, нічого не казав, а тут раптом озивається на мобільний. Рибалка сам залишив йому номер, не вистачало, аби ще він шукав цього придурка, коли гроші назбирає - хай дається знати. Звісно, вимагати від Дизеля, аби той забув номер, чи змінювати його лише через те, що даєш його кому попало, не годиться. Олег був переконаний - Дизель дасть йому спокій, навіть не згадає про нього - і нате вам, доброго ранку! Довго не патякав, сказав - справа вкрай важлива, зустрітися треба, забив стрілку на восьму в "Мумії". Це таке невеличке кафе, просто в глибині одного старого дворика, переобладнане з бомбосховища, тому й назва, по лиш одним власникам зрозумілій аналогії з гробницями фараона. "Мумія" не мала яскравої вивіски, назва скромно значилася на дверях, кафе не було розраховане на випадкового перехожого. Чому саме там, Олегові думати особливо не хотілося. Воно й краще: сам він не завсідник "Мумії", Дизель, треба думати, теж. Аж тепер дійшло: не послав Дизеля відразу, купився лише з однієї причини. Самовпевнено подумав - перелякався Вовка, вирішив Карасеві за якусь невеличку мзду замовників здати, дурний-дурний, а хитрий... Кажучи Малому про справи, Рибалка мав на увазі також стрілку з Дизелем. Але того в призначений час у "Мумії" не виявилося. Правда, подзвонив, коли Олег, чекаючи академічні п`ятнадцять хвилин, сьорбав каву. Затинався, посилався на дикий цейтнот, переніс зустріч на непевний час. Нагадав - важливо, божився подзвонити. Знизавши плечима, Олег вийшов під мокрий сніг. Машина не завелася. Місце глухе, та навіть з двору він виїхати не міг. Зробивши кілька спроб запустити мотор, Рибалка матюкнувся і, захопивши ліхтарика, вийшов з машини. Відчинив капот. Нахилився, присвічуючи ліхтариком і по можливості закриваючи нутрощі капота від попадання дощу. Швидше відчув, аніж почув рух за спиною. А потім - сильний удар ззаду по потилиці...

-Лікаря вам...

-Стоп! Жодних лікарів! Самі впораємося! Тільки не бійтеся, то не рана така, просто кров змиємо... До ванни...

...Рибалка за жодних обставин не скаже цій жінці, що відчув, коли оклигав на землі в брудній сніговій каші біля колес власного "опеля". Поки що боліла лише потилиця, також відчувався дискомфорт у боці. Згодом до нього дійшло: вже непритомного його вдарили чимось гострим, мабуть таки ножем, і на цьому залишили. Правда, коли б це сталося не взимку, коли б на ньому не було грубої дорогої шкірянки та піджака, удар виявився більш дошкульним, били влучно, з метою вбити. Одяг, в основному - куртка свою захисну функцію виконали. Мацаючи у машині рану, Рибалка переконався - серйозно, але не надто, терпимо. Переживемо. От чого він справді нікому. Навіть собі, ніколи не зможе пояснити - де взялися сили, яким макаром він примудрився знову заглянути у капот, знайти пошкодження, незначне, зовсім дитяче, дротик від`єднали, на більше розуму не стало, та його, коли чесно, на більше й не потрібно. Нема кого картати: тертий ніби калач заїхав у темне подвір`я на зустріч з людиною, з якою на одному полі посрати не присів би, виперся з машини, підставив спину. Хоча реально міг лишитися в салоні і, мов останній боягуз, викликати хлопців. Мужики, машина не заводиться!От як ви все це собі уявляєте? Припнувши дротика на місце, сів за кермо... А оце всім буде розповідати, безвідносно від ситуації, наче анекдот: як навпомацки промивав рану на спині на побиту потилицю закарпатським коньяком... От як їхав - не відтворить. Провали в пам`яті...

Причинивши двері ванної кімнати, Людмила пустила гарячу воду.

-Роздягайтеся!

-Просто так?

-Не меліть дурниць! Спочатку ввалюється серед ночі до незнайомої жінки весь у крові, потім соромиться штани скидати. Бігом!

Гаряча вода у ванні парувала, кахляні стіни попливли в Олега перед очима. Скинувши з себе рештки одягу, лишившись у самих трусах, начальник охорони базару "Універсум" примостився у ванну. Людмила ніколи не надавала серйозної медичної допомоги, та вже освоїлася, вигляд крові вже не викликав огиди. Замислившись на мить, вона рішуче взяла м`якеньку поролонову мочалку, намочила її, обережно промокнула потилицю. Коли криваві згустки змилися, жінка справді переконалася - ніякої серйозної страшної рани, просто вдарили чимось, до крові розсікши шкіру. До речі, могли й шию зламати.

-Ви не мовчить.

-А ви не балакайте, - відмахнулася від Рибалки Людмила. - І так досвіду нема, ви ще тут під руку... Чим це вас, цікаво?

-Хряцнути живе створіння ззаду по потилиці можна чим завгодно. Мені, повірте, без різниці. Говоріть, говоріть зі мною, бо точно тут зомлію.

-Тільки спробуйте! Візьму та викличу "швидку"! Що у нас тут?

Рана на спині теж виглядала не дуже серйозною. Били не точно зліва, цілячись, вочевидь, у серце. Не розрахували, ударили трошки збоку, під кутом. Одяг стримав лезо, воно таки зайшло між ребрами, але не надто глибоко. З таким же успіхом Рибалка міг наштрикнутися на цвях. Кров цебеніла по лівому боці, фарбуючи воду у світло-червоний колір.

-Я не знаю, що вам і сказати...

-Коли нападають ззаду і встромляють у спину ножа, приємного мало, - свій та її голоси Рибалка чув ніби скрізь туман. - Але ж не вбили... Або ніж не такий, або руки не з того місця ростуть, або темно, або квапилися, або мене Бог боронить...

-Думаю, останнє, - Людмила ще раз обережно провела по рані мочалкою. - Тут лікаря треба, однозначно.

-Про подібні випадки люди в білих халатах змушені доповідати в міліцію. Ви ж знаєте, як мене люблять колишні колеги.

-Ну, просто припекти йодом тут не вистачить.

-Само собою...

-Послухайте, якого біса ви приперлися саме до мене? Ви ж така важлива персона, ваші бійці примчать, тільки свисни. Не так?

-Не так... Людо, правда, поясню пізніше...

Чи зрозуміє вона, що в його ситуації не можна потикатися додому, бо можуть чекати там? А коли викликати своїх, доведеться пояснювати, хто підняв на Карася руку... Рибалка, допомігши Вітьці Малому, встряв, відверто кажучи. У чужі розборки, чого робити категорично не мав права. Ні, інших ворогів, окрім Вовки Дизеля, в нього поки нема. Глобальні є, але глобальні стосунки не вирішуються дилетантським ударом ножа в спину. Хоча... Могли ж його замовити колишні свої, той самий Рома Бойчук... Видати за жертву вуличної злочинності... Ні. Абсолютно ні. Вовку Дизеля для цієї мети не додумався б використати ніхто. Тут ініціатива проглядається особиста, персональна. До речі, карна...

...У машині Олег Рибалка згадав - є лише одна стороння, не причетна до жодних його справ та контактів людина, в якої можна спробувати на кілька днів заховатися. При собі в нього була її візитка, на ній - номер мобілки. Навіть не припускаючи, що мама врятованої ним дівчини відмовить йому самому в допомозі, Олег витяг з портмоне візитку і набрав потрібний номер. Коли почув її голос, це дивним чином додало сили.

Цікаво, чому він досі тримається? Давно пора зомліти... Ні, Карасю, тримайся. Ще рано. Ти напружив собою цю жінку, ти мусиш підказати їй, як з тобою таким краще поводитися.

-Я промила рану, їй-Богу не знаю, що робити тепер, - хоча й крізь шар вати, та голос Людмили ще до свідомості Олега доходив.

-Бинт є вдома?

-Здається, десь валявся.

-Перекис водню?

-За це не впевнена... От дурна, тут же аптека цілодобова за рогом! Збігати купити - десять хвилин роботи!

-Людо, - Рибалка напружився, збираючи рештки сил, не даючи їм покинути його передчасно. - Дуже прошу вас - жодних сторонніх, жодних лікарів та "швидких", жодної міліції. Аптека - дуже добре, все одно знадобляться антибіотики. Зараз я вилізу, ви мене покладете десь на канапу, передзвоните одній людині, телефон я продиктую. За турботи я віддячу...

-Зараз буде ще одне рана чи гуля! - Людмила розлютилася не на жарт. - Ще одне слово на подібну тему - і я складаю з себе всі повноваження. З рештою, на вас вчинено напад і мій обов`язок покликати міліцію та лікарів! Якщо ще раз...

-Мовчу, - Рибалка спробував вилізти, зашпортався, знову незграбно сів на дно ванни. Людмила допомогла йому вибратися, накинула на його плечі свій пухнастий блакитний банний халат, подарунок подруги, сувенір з Таїланду, повела пораненого, згинаючись під його вагою, до канапи, поклала, підмостила під голову подушку. Олег дивився на неї вже геть затуманеними очима, але перед тим, як нарешті втратити свідомість, таки відтворив своїй рятівниці телефон Вітьки Малого.

Оригінальність Дениса Савицького з погляду Алли полягала в тому, що директор "Універсуму" і начальник Олега Рибалки не сопів під час любощів. Він взагалі не видавав жодних звуків. Інші чоловіки хрипіли, стогнали, говорили, кричали, коментували їхні сексуальні дії, просто матюкалися, один навіть співав тоненьким голоском, хоча по життю мав грубий керівний бас. Її новий обранець Дені брав її мовчки, до справи підходив по-селянськи старанно, без особливих фантазій, більше того - не надто заохочував жіночі фантазії та витребеньки Алли. Звичайно, оральний секс, з якого, за її планом, почалися їхні інтимні стосунки, не викликав спротиву, але і в захваті коханець не був.

За своє життя Алла вже зустрічала таких чоловіків. Віддаючися роботі з головою, з дружиною в ліжку виконували чисто механічні рухи, так звані подружні обов`язки. Вони вважали - справа в дружинах, котрі недостатньо стараються, кидалися на пошуки заміни, докладали до цього максимум зусиль, підходили, мов до своєї роботи, а коли доходило до діла - все повторювалося спочатку. Виснажені процесом спокушування, навіть коли подібні дії заохочуються з протилежного боку, в ліжку вони отримували з рештою те саме, що й від дружини. Розчарування. Як наслідок - пошуки нових "дружинозамінників".

Аллу Різник подібний розклад не влаштовував. Розрив стосунків з Дені не входив до її найближчих перспективних планів. Доведеться піднімати всі свої зв`язки. Колись писала вона замовну статтю про тайську медицину, так там такі оригінальні масажні салончики є... Алла тоді пошкодувала, що вона не чоловік. Нічого, нічого, від насолоди мужиків залежить реалізація жіночих планів.

Дорого ти мені обходишся, Карась смажений!

-Він звелів не викликати лікаря.

Вітька Малий зачепився за слово "звелів", схвально кивнув.

-І не треба.

-Ну не можна ж отак його залишати?

-Не можна, - погодився Малий, а потім, глянувши Людмилі просто в обличчя, видав фразу, почуту десь у американському поліцейському серіалі. - Усе о`кей, леді. Я поліцейський.

Насправді далеко не все виглядало о`кей. Поки викликаний Людмилою опер приїхав, вона встигла збігати до аптеки і повернутися з купою ліків. Переконавши чергового провізора, що її чоловік глибоко напоровся на цвяха, а лікарів панічно, до психозу та нервового зриву, боїться з дитинства, вона придбала все за порадою чемної жіночки в білому халаті та круглих окулярах, і вже вдома як могла обережно обробира рану, перев`язала, пригадуючи ще студентські заняття з санмедпідготовки, зробила кілька щеплень. Час летів непомітно. Коли у двері подзвонили, годинник показував першу годину ночі. Дивно, що цей безликий приятель Рибалки з посвідченням капітана міліції зовсім не здивувався нічному дзвінку незнайомки. Та навіть його поява не змінила ситуацію на краще.

-Він не помер? - обережно запитала Людмила.

-Ще чого. Вичухається. Я його знаю, - Малий присів на стілець, - Ви теж присядьте, розмова до вас серйозна.

Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.

-Значить, так, - Малий глипнув у бік канапи. - Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?

-Що ви маєте на увазі?

-Відпроситися хоча б на завтра зможете?

Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.

-Коли треба - спробую.

-Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...

-Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!

-Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, - для певності малий тицьнув себе пальцем у груди. - Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.

-Ну ви ж йому друг наче...

-Я поліцейський, леді, - проголосив Вітька замість відповіді. - Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.

Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила - краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.

-Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.

-Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?

-Здається, - чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися - себе не поважати. - Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що - не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.

-Яку сирену... А-а-а! - посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.

Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала - довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.

Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.

-Доброго ранку. Як наш хворий?

-Хворіє, - Олег підніс у вітані руку. - Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.

-Ви дуже доречно марили, - Людмила поправила розкуйовджене волосся. - То як ви себе почуваєте?

-Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий бульйон - головні ліки від будь-якої хвороби, крім венеричної... Пробачте...

-Нічого. Колись в цій кімнаті ви вже намагалися невдало пожартувати, - перехопивши дещо здивований погляд Малого, Людмила діловито змінила тему: - Отже, не знаю нічого про харчування для підрізаних, а вам, шановна нічна сестро, можу запропонувати каву з чим-небудь. Яєшня, сосиски, магазинні котлети...

-Хіба кави. То ви лишаєтесь з хворим?

-Я ж обіцяла, - в Людмили зовсім вилетіло з голови, що шефа або його секретарку поки що можна застати вдома, бо дзвонити на роботу і відпрошуватися, особливо перед новим роком, навіть враховуючи її крайні сімейні обставини, дещо нахабно.

-Чудово. Швидше за все, його перевезуть від вас ще вдень. Так що другу половину вициганеного відгулу зможете спокійно від нас відпочити. Правильно?

Олег замислено кивнув. Думки його в цей момент літали зовсім в інших царинах.

12.

Хоча Південна Борщаговка - зовсім інший район, Вітька Малий, виявивши несподіваний для фонтан красномовства, переконав своє начальство в доцільності масштабної та результативної операції, начальники райвідділів зв`язалися, переговорили, причому головним аргументом у розмові виступила обіцянка капітана Малого одним махом розкрити більше десятка "глухарів", причому - в обох дружніх РУВС. Таким чином, усе вирішилося ще до десятої ранку.

Бійці з групи захвату навіть зраділи, коли Мордвин з Татарином спробували, як напишуть потім у протоколі, чинити опір. Насправді обдовбаний Коля Мачуха взагалі не реагував на те, що відбувалося довкола, Мордвин відчинив двері, навіть не питаючи, хто, а коли побачив дільничного у формі, а за ним - міцних "беркутівців" у бронежилетах, мляво замахнувся рукою. Цього виявилося досить, аби бійці загону "Беркут" випробували на ньому свою професійну майстерність. Татарин взагалі повівся неадекватно - вискочив з кухонним ножем, а раз так - чинив збройний опір. У сумці Мачухи знайшли стилет з лезом середньої довжини, правда, витертий, але Вітька Малий вірив, що сучасні технології творять дива. Аби брали трійцю наркоманів за напад на Рибалку, в квартирі знайшовся б ножик зі слідами крові Олега. Та в даному випадку про колишнього сищика взагалі не згадувалося, за цією трійцею при бажанні можна потягнути здоровенний шлейф аналогічних злочинів, і головне - помилки особливої не буде. Стилет просто занесений до протокола як холодна зброя. Малий лиш подумав: "От ідіоти! Не могли довшого леза знайти, кілери хрінові". Одночасно зловили Стьопу Буркотуна. Цей спокійно дозволив закувати себе в наручники, навіть заявив тим, хто його вів: "Все, хоч відпочину, так усе дістало - край!"

Дизеля взяли ще простіше. Його не шукали особливо, заїхали на базар, де він сиджував у місцевій забігайлівці, та привселюдно поклали мордою в багнюку. Він репетував на весь базар, комусь чимось погрожував, та Малий, присівши, пообіцяв йому не просто опір при затриманні, а збройний опір і свідків, які підтвердять в разі чого, куди він викинув ніж та пістолет. На руків`ях ножа і пістолета знайдуть його, Дизеля, відбитки пальців. Знаючи можливості українських правоохоронних органів, Вовка Дизель замовк, покірно сів у машину.

Протягом наступних кількох годин капітан Малий командував парадом. Виховно-просвітительську роботу він провів з усіма по черзі. Почав з ватажка, говорив не довго, просто видавав інформацію для роздумів:

-Якщо ти, суко смердюча, не візьмеш на себе всі квартирні крадіжки, які тобі скажуть, тобі жвиндець повний. Я не помилюся, коли скажу - більша половина з них точно ваших рук справа. Сам розумієш, речі потерпілим ніколи не повертаються, зате моральне задоволення від ефективної роботи міліції дуже велике. Підеш у відказ - переживу, наркоманів твоїх все одно мені в актив запишуть. Але я шепну, кому треба, хто вчора ввечері Карася підрізав. Ти ж знаєш, нехай Карась і мент колишній, є люди, котрі його поважають. Хоча б бійці з "Універсума". Коли тебе, старого підора, за кілька ходок на зоні реальним підором не зробили, обіцяю - опустять, прізвища не спитають. Це - як мінімум. Береш на себе по повній програмі - ніхто нічого не дізнається. Питання з Карасем я сам залагоджу. Ось тільки не кажи зараз, що я нічого не доведу. Сам розумієш, коли справа стосується таких придурків, як Вовка Дизель, доводити особливо нічого не треба. Віслюк без того знає, хто він. І всі інші знають - оце осел, додаткових доказів не треба шукати. Сиди, думай.

Подібна розмова відбулася за кілька хвилин з Мачухою. Тут опер діяв простіше: пообіцяв закрити його, а заодно Мордвина з Татарином, надовго в одну секретну камеру, є такі про кожній ментовці. Про них ніхто не згадає, особливо коли ломка почнеться. Так що, пацанчики, краще послухатися дядю міліціонера. Після визнання провини є можливість помістити їх у спецзаклад, де підлікують до суду, аби сиділося легше. Ну, хіба на зоні хтось не розкумарить... У партизанів хлопці гралися не довго, лиш Татарин для порядку бурчав щось про "ментів сучар", та Малий зовсім на це не реагував. Хай собі, аби для користі. Останній подільник, Стьопа Буркотун, гордо погодився грати в усі міліцейські ігрища, аби швидше піти на зону. На волі - остогидлий борщагівський базар та хвора тітка. Отже, здоровий глузд переміг навіть у відморозків, не кажучи вже про досвідченого в подібних

справах Вовку Дизеля. Обіцянкам "вічного капітана" він повірив цілковито, враховуючи його репутацію.

Таким чином, уже після обіду Вітька Малий святкував перемогу. Тепер пора зайнятися здоров`ям приятеля. Для цього - вивезти від Людмили, у власній квартирі Рибалці вже нічого не загрожує. Далі по ситуації. Швидше за все, буде так: Олег подзвонить своєму шефові, скаже - напали, невідомо хто й за що, навіть пустить своїх орлів по якомусь там малоперспективному сліду. Головне - тепер вже можна сміливо викликати лікарів, директор "Універсуму" залагодить справу так, аби обійшлося без міліції. І ніхто ні про що не дізнається. Справді, невже мало ворогів у Карася?

Оксана повернулася додому, як і було заплановано, двадцять шостого грудня. Глянувши на доньку, Людмила не стримала сумної посмішки. Кілька днів тому поранений Олег, тепер ось - донька після травми. Не квартира, а чистий тобі приватний лазарет. На жаль, довелося визнати - найгірші прогнози виправдалися. Зовні лишаючись колишньою веселою, хоча й трохи дивакуватою дівчиною, донька відгороджувалася не лише від матері. А й від зовнішнього світу невидимою стіною. Теревенити разом, наче дві подружки, мама й донька вже не могли. Людмила поняття не мала, чи повернеться колись втрачене, чи будуть їхні стосунки так само дружніми, без того дурнувато-книжного "батьки та діти". Жінка тішила себе думкою, що раз Оксана вирішила зберегти дитину, то народить і знову стане такою, як раніше. Поки що дівчина більше лежала у кімнаті, дивилася телевізор, у розмови встрявала неохоче.

Про пригоду з Олегом Людмила вирішила доньці не розповідати. Невідома її реакція на подібні речі. Може, дівчина взагалі залізе ще далі під панцир, дізнавшись, що зовні респектабельна матуся, типовий представник "середнього класу", з доброго дива пустила по першому дзвонику яскраво вираженого кримінального елемента, підставляючи під удар в першу чергу себе, не кажучи вже про доньку. До спогадів про божевільні вісімнадцять годин, проведені нею в товаристві пораненого чоловіка, долучався присмак легкого роздратування. От же ж гад! Пролежав майже весь час у напівнепритомному стані, весь палав червоним вогнем, хоча й давав їй рукою маяки, мовляв, усе гаразд. Згідно з інструкціями. Отриманими від провізора, Людмила колола Рибалці антибіотики, збиваючи таким чином температуру, але боялася, що зробила щось не так і почнеться зараження. Потім припхався його дружок з міліції, Олег абияк одягнувся, подякував, вони вийшли з квартири - і на тому кінець, більше про Рибалку Людмила нічого не чула, сам він навіть не озвався.

Женучи від себе ці думки, Людина таки мимоволі визнавала: доглядати за чоловіком, піклуватися про нього, особливо коли при всьому цьому виділяється адреналін від постійного відчуття небезпечних таємниць дотепер невідомого чоловічого світу, їй було приємно. З рештою, Олег Рибалка, судячи з їхнього, нехай нетривалого, знайомства - не найгірший варіант мужчини. Навіть можна сказати, відчувається в ньому певна надійність. І сила. Безперечно сила.

Та Бог з ним. Зник - то й зник. Їй не Рибалку шукати треба, а власну сім`ю рятувати.

Передноворічні турботи не приносили родині Сошенків звичного задоволення. В їхньому житті випадали часи, що їх Людмила вважала найгіршими, бо не знала, як виглядають вони, ті самі найгірші часи, починала розуміти це аж тепер. Але навіть у такі часи Новий рік вважався улюбленим святом, свого роду табу на різні там розмови про проблеми та неприємності. Незалежно, йшли вони в гості чи приймали народ у себе, провожали й зустрічали Новий рік мама та донька завжди з надією на краще. Цього разу, змирившись з думкою, що вони нікуди не підуть, так само не запросять жодних гостей, Людмила купувала ялинку швидше за звичкою, аніж за бажанням. Так само машинально обходила магазини, придивлялася до різної смакоти, заповнювала сумки продуктами, Оксана без жодного ентузіазму допомагала матері на кухні, причому розмова зовсім не клеїлася, тому обидві, не змовляючись, вирішили без крайньої потреби одна до одної не звертатися. Потім прикрасили ялинку. Час тягнувся надзвичайно довго. Хтось дзвонив, вітав з наступаючим, Людмила так само подзвонила батькам, шефові на мобільний, кільком колегам та подругам. Оксана знайомим не дзвонила зовсім. Зазвичай, зустрівши Новий рік в компанії з мамою, дівчина два останніх роки вже вибігала з дому. Далеко не гуляла, всі подруги мешкали у їхньому районі, компактно. Та навіть за дві години до відкривання шампанського дівчата смикали одна одну по телефону, вирішуючи надзвичайно важливі питання. Наприклад, у кого можна взяти диск Рікі Мартіна чи Земфіри. Коротше, в подібному дусі, Людмила особливо не дослухалася. Нині донька навіть не перевдягалася до святкового столу. Як була, у спортивному костюмі, вмостилася з ногами в крісло, втупилася у телевізор, знайшла музичний канал, та музику, здавалося, не слухала.

А ну її до дідька, потвору малу!

Людмила не промовила так, лише подумала, все одно ляснула себе долонею по губах. Усе ж таки доньку рідну посилає, не зовсім ще дужу, між іншим. Але нехай це не заважає матері вдягти святкове плаття. Чи, може, брючний костюм? Два місяці тому купила на виставці, дорогувато, але їй так пасувало, що відразу засновигало поряд кільканадцять метких хлопців з фотоапаратами, Людмила змилостивилася, попозувала перед об`єктивами, вирішила - нехай, не зашкодить, навіть приємно. Адміністратор магазину зробив широкий жест - скидку на десять відсотків, сума доволі смішна, зате ж марка фірми: ось як пасує жінкам одяг з нашого магазину, для кожної - ексклюзивне вбрання... Людмила одягала його лише двічі, заманулося вбрати й тепер. Назло усім, хоча вона слабо уявляла, хто вони такі - оті "всі".

-Ну, як?

Коли мама вийшла до доньки, Оксана байдуже ковзнула по Людмилі поглядом, мовчки показала великого пальця. Грати так грати, нехай гарний настрій буде штучним, але ж нехай він буде, такий сьогодні наш девіз, пані Сошенко! Зафіксувавши на годиннику десять хвилин на дванадцяту, Людмила поправила тарілку на столі, помилувалася сервуванням - попри несвяткову обстановку все стояло на місцях, - гукнула Оксану.

-Гайда за стіл, старий рік проведемо! В Москві вже десять хвилин як зустріли.

-Ми з нами чи з москвичами? - дочка не поспішала вставати з крісла.

-Ми самі з собою. Гайда, Ксеню, гайда, ми ж для нас старалися.

Вона передчувала, що її доведеться затягувати за стіл силоміць, підготувалася до цього кроку морально, коли у двері подзвонили. Спочатку раз, коротко, потім знову, цього разу пальця на кнопці тримали довго. Мама з донькою перезирнулися. Байдужість ніби раптово злетіла з Оксаниного обличчя.

-Ти когось чекаєш?

-А ти?

Дзвінок повторився втретє. Людмила вагалася лише мить. Кінець кінцем, хай навіть сам Сатана проситься до них на вогник, у Новорічну ніч навіть він не насмілиться нічого зробити. В нього просто совісті не стане, бо і в Сатани вона мусить бути, хоча б десь у зародку. Людмила швидко пройшла до передпокою, обережно глянула у "вічко". Тоді рішуче клацнула замком, впускаючи нежданого й непрошеного гостя.

Олег Рибалка ступив через поріг діловито, та далі проходити не поспішав.

-Вибачте, без попередження. Може, я не вчасно, у вас родинне свято, ви чекаєте когось... Просто так вирішив заїхати. Коли я зайвий, то поїду далі.

-Куди "далі"? Вас хтось чекає сьогодні, ви заїхали просто привітати нас із наступаючим?

-Коли бути відвертим, мене не чекає ніхто. Компанію знайти не складно, але бажання великого немає. Та як уже проганяєте...

-Дурниці, ми з Оксаною вдвох. Проходьте, гостем будете.

-Аби знав - прихопив би костюм Діда Мороза.

-Вам би дуже личило. Роздягайтеся. О, куртка, бачу, незмінна?

-Ну, будемо вважати її щасливою. Для чого міняти щастя. Коли легко заліпити дірку. Візьміть, тут шампанське, ще якісь наїдки. Більше ні до чого не додумався, звідки я знаю, яких саме дарунків ваша родина чекає від Діда Мороза?

З важеньким пакетом у руках Людмила стояла і спостерігала, як Олег вішає куртку на гачок, знімає черевики, поправляє краватку, обсмикує борти піджака, розчісується.

-Можна проходити?

-Бачу, рана вас вже не дуже турбує.

-На мені, наче на псові. Навіть швидше, коли кров змиває щаслива рука.

-Вважаєте мою руку щасливою?

-І легкою. Насправді трошки ниє, дискомфорт є, наклали кілька швів, після нового року знімуть. Лікар Айболить приїжджав, живився, головою кивав. Пощастило мені, мовляв, страшенно. Саме під таким кутом нанесена рана особливої шкоди не завдає. Заживе швидко. Правда, нині ще діє постільний режим.

-Ви його завжди так злісно порушуєте?

-Дивлячись, хто його прописує, - Рибалка ступив до Людмили ближче. - Як Оксана?

-Спитаєте в неї самі, вона не відлипає від телевізора.

Олег легко взяв Людмилу за лікоть, ледь стиснув.

-Чого ми наче піонери? Ви мене в цій квартирі майже голим бачили, шприцем у задницю штрикали. Не чужі, виходить, люди. Може, на хрін "викання", на "ти" перейдемо?

Людмила нічого не відповіла. Вона, коли чесно, не надала особливого значення Олеговим словам. Тримаючи в руках пакета з продуктами, жінка подумки картала себе за те, що не вдягнула сукні, що не підказала їй цього рішення хвалена інтуїція, і, найприкріше, що зараз уже незручно бігти перевдягатися.

-Оце гості! З наступаючим, Олег не дядя!

У дверях кімнати стояла Оксана. У спортивному костюмі.

Частина 2. Донька: з тигрячих пазурів (січень)

1.

Усе йшло дуже добре. Алла Різник, гола і надзвичайно задоволена собою,

сиділа в спальні перед великим, у людський зріст, дзеркалом і ліниво чесала волосся масажним гребнем з дерев`яними зубчиками. Крім дзеркала, здоровенного ліжка, музичного центра в кутку та журнального столика у стилі ампір, заставленого рештками вчорашньої різдвяної вечері, в спальні не було. Поруч - вхід до ванної, де у здоровенному джакузі ніжився зранку Денис. Тут вони зустріли Різдво. Савицький замовив для святої вечері, як належить, дванадцять пісних страв: ікру червону, ікру чорну, кальмарів, мідій, устриць, лобстерів, креветок, білих грибів, ананас, лимон, грейпфрут і упаковку несмачних тепличних полуниць.

Апартаменти коштували скажених грошей. Їй не назвали суму. Так і сказали - скажених. Бо той, хто за них платить названу суму, не торгуючись, скажений або божевільний. Алла навіть боялася говорити це коханцеві. Доїти, тим більше - розорювати директора ринку "Універсум", який ще досі лишався для неї Дені, в плани не входило. Савицький сам поліз у зашморг: "Я з тобою скажений, божевільний, навіть шалений!".

То була свята правда. Аллі вдалося закохати його в себе остаточно, безповоротно, а головне - обережно. Довго довелося пояснювати - родину та роботу заради неї кидати не варто. Втіхи, які практикувалися в китайському салончику, вони й без того будуть продовжувати всякі такі розваги. Слава Богу, нарешті розтопився льодяник! Нарешті пробудилася Денисова підсвідомість і всі потаємні бажання повилазили назовні. Тепер завдання чемної на розпусної коханки - підкидати дровець у цей зажеврілий вогник. Правда, жоден з її попередніх коханців таких вивертів та фантазій не прагнув. Коли відверто, Алла й сама не дуже оце все розуміла. Її збуджували просто сильні мужчини, в них навіть мусить бути прихованим щось тваринне. Звичайно, тваринність ця не повинна проявлятися через мордобій. Свої стосунки з Савицьким Алла сприймала в першу чергу як гру. Ну і, ясна справа, про існування Олега Рибалки забувати не слід.

Він точно її пам`ятає. Після двох відвідин китайського оздоровчого салончику, ще перед Новим роком, Денис Савицький бажав бачити коханку біля себе постійно. Вона натякнула - ну не на роботі ж! Він погодився, і Алла з жалем констатувала - салони салонами, та робота лишається для Савицького на першому місці. Він і далі не вимикав мобільного телефона під час любощів, але був готовий у будь-яку хвилину зірватися для залагодження термінових справ, проведення переговорів, зустрічей, укладання різних угод. Тримати під контролем відразу два ринки і вести розмови про відкриття третього - це вам не жарти, не китайські мазі в пеніс втирати... хоча й ця процедура для жартів не робиться... Зате коханка, сама того не бажаючи, опинилася в курсі всіх справ свого Дені. При нагоді й натякнула: мовляв, є начальник охорони, симпатичний мужик, здається, діловий, чому її Дені нема на кого покластися... Савицький почав терпляче пояснювати, що входить у функції начальника охорони, тим більше - на кожному базарі інший, але Рибалкою він задоволений, цей справді координує загальні охоронні дії, хоча основна його парафія - "Універсум".

Ясно. Поки що нацькувати з так званих своїх на Карася не виходить. Та Алла чомусь вірила, що обрала вірну тактику. З іншого боку до Рибалки не підкотитися. Та й для роботи коханця використовувала по повній програмі: виявляється, Денис Вікторович Савицький - досить відома серед бізнесових кіл людина, незалежно від ступеню легальності бізнесу. Її власне керівництво лишалося задоволене: коли про мужика-профі кажуть: "Професію не проп`єш!", про себе Алла сміливо і впевнено могла сказати: "Професію не протрахаєш!" Нічого, воно не шкодить, коли впливові кияни і деякі гості міста знають, що коханка у Савицького - відома в своїх колах журналістка. Заступників уже легіони.

Може, хтось десь якось допоможе притиснути Рибалці його погане жало.

Мугикаючи щось під носа, з ванної вийшов Савицький, так само голий. Не припиняючи мугикання, підійшов до столика, хлюпнув шампанського, спрагло вижлуктив, скривився, знайшов під ліжком свого мобільника, набрав потрібний номер, звелів принести холодного шампанського. Гроші, викладені ним за добу в цих апартаментах, давали право наказувати.

-Будемо вставати?

-Лікар, здається, прописав мені постільний режим.

-Вам, хворий, пора б уже ставати на ноги, бо розучитеся ходити. Диви, як гарно за вікном. Справжнє Різдво.

Підхопивши халат, Людмила Сошенко встала з ліжка, лишивши Олега Рибалку самого, підійшла до вікна.

Дача належала знайомому Рибалки, бізнесменові середньої руки. Як правило на Різдво він з черговою фотомоделькою другої ланки, учасницею конкурсу краси, котра вийшла у фінал, але через інтриги журі здобула за балами сьоме місце, або юною симпатичною співачкою, котра зможе перемогти на конкурсі молодих виконавців тільки знайшовши бабки на кліп, відлітав за кордон. Куди грошей вистачало. Дружина сиділа у польському філіалі його "купи-продай" фірми, відповідала на телефонні дзвінки, життям була цілком задоволена. Тому, вирушаючи обкатувати черговий середньостатистичний молодий талант, бізнесмен середньої руки запросто віддавав ключі від дачі знайомим. Від бажаючих відбою не було, та Рибалка домовився першим. Бізнесмен поважав Карася, причому фраза: "Карась, я ж тя уважаю, бля" була найбільш поширеною та ходовою при їхньому спілкуванні. Таким чином Різдво Олег Рибалка та родина Сошенків зустрічала за Києвом, на території, що знаходилася під доброю охороною, в тиші засніженого соснового лісу.

Те, що дорослі чоловік та жінка, котрі симпатизують одне одному, рано чи пізно опиняться в одному ліжку, відповідало усім законам логіки. Майже відразу після новорічного бою годинника Оксана, підкреслено чемно вибачившись, пішла до спальні й зачинилася там. Людмила з Олегом пробалакали до ранку, мова ставала більш розкутішою, теми для розмови - більш інтимними. З рештою, зберігаючи пристойність, Рибалка запросив Людмилу кататися новорічним Києвом. Мама зазирнула в спальню, маючи намір запросити доньку, та потай сподіваючись, що вона спить. Так і було: Оксана не придурювалася, справді сопла носом, залізши під ковдру у незмінному спортивному костюмі.

Каталися вони не довго, з півгодинки, потім Олег привіз Людилу до себе додому, мовчки завів до кімнати, і тут вони майже в унісон прошепотіли одне одному напівголосно: "Не треба нічого казати!" Зі сторони це виглядало дуже смішно, вони зареготали, так, регочучи, завалилися на ліжко, а потім... допомагаючи одне одному, наслідуючи типові подібні сцени в кіно, роздягнулися, Людмила заплуталася в панчохах, Олегові не піддалася шкарпетка на лівій нозі, рухався він ще не надто зграбно - рана була досить свіжою, та Людмила навіть охоплена пристрастю пам`ятала це, не дозволила собі зголодніло, спрагло накинутися на чоловіка, була покірною, боячись надто різким рухом зробити йому боляче, а вже потім, коли все скінчилося, засвітила світло і, зовсім не відчуваючи ані страху, ані огиди легенько торкалася губами потворного шраму зі слідами зеленки, лікар звелів мазати, так краще гоїться. Можливо, саме незручності, що їх завдавала рана, Олег теж стримувався. Останні роки в нього нікого, окрім повій, явних та прихованих, не було, тому й поводився відповідно. Тепер він боявся відштовхнути, перелякати першу за весь цей час нормальну жінку, хоча й не вважав професійних проституток ненормальними. Різниця між ним в головному. Всілякі лагідні слова повія промовляє скоромовкою, немов записаний на магнітофон голос, котрий оголошує зупинки в метро, промовляє для всіх, незалежно від віку та соціального статусу, навіть за більші гроші видасть стандартний набір фраз та вправ, лиш видавати його буде довше. Нормальна жінка сторонній людині не шепотітиме на вухо лагідні непристойності та повторювати брутально-пестливі фрази, навіть цілі звороти, не гладитиме так ніжно, віддано, довго, щиро...

Додому до Сошенків вони повернулися пізнім ранком. Оксана зустріла їх поглядом з-під лоба. Те, що діти ревнують батьків до їхніх коханих, теж нормально, теж має багато пояснень за всіма законами логіки. Людмила та Олег у перший день нового року якось мало звертали увагу на дівчинку, лише демонстрували дорослу ввічливість - надто були захоплені собою, своїми новими почуттями. Потім Рибалка поїхав, лишатися не наважився, Людмила, пересиливши себе, не наполягала. Коли зачинилися двері, чекала на розмову з донькою. Не сталося нічого. Оксана старанно допомогла прибрати зі столу, поводилася підкреслено чемно, коли навели порядок - знову крісло й телевізор. Людмила надто втомилася аби аналізувати ситуацію, робити висновки, вживати заходів. Вона просто лягла спати.

А потім настало Різдво, виник симпатичний цегляний будиночок в сосновому лісі, природа подарувала сухий сніг та легкий морозець.

-Знаєш, мені здається, Оксана мене ненавидить.

-Мене так само. Після всього, ну, розумієш, вона взагалі дуже змінилася. Мало кого любить, хоч мені, як матері, прикро і боляче це визнавати.

Дівчина блукала крізь сосон. Олег і Людмила тупцяли на подвір`ї, намагаючись розпалити мангал. Пісних страв поїли, тож можна повертатися до м`яса. Хоча обидва й не дотримувалися класичних православних традицій, пісні страви на святий вечір належали до категорії "так треба". Зустріти морозяний день біля вогнища, тримаючи в руці шампур із запашним шашликом - що може бути краще!

-Може, ну його? Там камін є, не попаде, - Людмила починала мерзнути.

-Ні, справа принципу.

-Дурні твої принципи!

-Чоловічі мої принципи!

-Тому й дурні. Холод-дно!

-А ти грійся! Оп-па! - облишивши мангал, Рибалка, мов хлопчисько, побіг у бік лісу, підстрибуючи та вигукуючи щось нечленороздільне на ходу. Нахилившись, загріб голою рукою снігу, зліпив міцний сніжок, пожбурив у Людмилу, та з криком нагнулася - снігове ядро летіло досить влучно, пройшло майже поряд. Коли Рибалка метнув у неї другого, а потім - третього сніжка, жінка запалилася, теж почала ліпити сніжки, щоправда, не наважуючись знімати рукавичок. Кидки її не були такими влучними, та гра вже захопила з головою. Пригинаючись, рухаючись якось боком, Людмила наближалася до Олега, просто кидаючи снігові грудочки в його бік. Оксана вийшла просто на них, коли гра в сніжки не на жарт розійшлася, байдуже посунула повз божевільних дорослих у бік будинку.

-Ксюхо, давай з нами! - чергова зліплена Рибалкою біла тверденька кулька полетіла в дівчину, влучила в плече, не сильно, Людмила голосно зареготала, заохочуючи доньку криками: "Давай, давай!" Оксана зупинилася, уважно подивилася на Рибалку. Другий сніжок, кинутий не сильно, швидше за інерцією, влучив їй у груди. Спокійно роззирнувшись, дівчина нахилилася, витягла з-під доволі витоптаного снігу невеличку, але замашну палицю, і несподівано, з місця, немов кобра в атаку, кинулася на Олега, замахнувшись своєю зброєю.

Рибалка такого не чекав, тому ухилився механічно, палиця цілила в око. Наблизившись майже впритул, Оксана лупонула Рибалку палицею по плечах, по голові, збиваючи плетену шапочку, знову по плечах, у небезпечній близькості від рани. Людмила, відразу просікши, що жарти скінчилися, втрутилася, перехопила доньчину руку з палицею, висмикнула "зброю", не вагаючись, ляснула Оксану по щоці. Тепер вже на допомогу прийшов Олег, згріб Людмилу в оберемок. Та не пручалася, просто дивилася на доньку сповненим люті, котра зовсім не личить матерям, поглядом.

-Дрянь, дрянь! - вигукувала жінка, та Оксана ніяк не зреагувала. Просто повернулася і за кілька хвилин зникла за дверима будинку. Аж тоді Олег відпустив Людмилу.

-Все, заспокойся... Тихо, тихо, все...

-Нічого собі - "заспокойся"! Що вона, дрянь така, собі дозволяє?

-Нормально, - Рибалка повернув Людмилу до себе обличчям, повторив: - Нормально. Якщо в нас серйозно, то десь до такого я й готував себе.

-Тобто - "якщо серйозно"? Ти що маєш на увазі?

-Не з`ясоване твоє ставлення до мене, твої подальші плани, наміри, взагалі...

-Значить, твої плани та наміри отак, з доброго дива, серйозні?

-Чого це "з доброго дива"? Я дорослий серйозний хлопчик.

-Ти дорослий серйозний бандит.

-О, нате вам! Усього - навсього охороняю великий базар...

-А я працюю в банку. Олег, я теж хочу серйозних стосунків...

-Просто тут, на снігу та морозі?

-Не смійся. У тебе надто небезпечна робота. Коли забув, згадай, чому в ліжку обережно повертаєшся.

-Людо, це все пішло з минулим роком. Неприємності з Оксаною, мої проблеми. Ти пропонуєш мені повертатися в міліцію або стояти при вході у ваш банк?

Людмила не знала, що на це відповісти, тому просто знизала плечима.

-Справді, думати треба багато. Поки що я кохаю бандита, - вона легко поцілувала Олега в губи. - І в доньки, мабуть, скоро минеться. Я спробую пояснити їй коли не все, то хоча б дещо.

-Не треба...

-Тебе забули запитати... Слухай, ходімо всередину. Ну їх, ті шашлики. На сковорідці посмажимо.

Оксана, у теплому светрі до колін, згорнулася калачиком на дивані і традиційно клацала кнопками на дистанційному пульті, перемикаючи телевізійні канали. В бізнесмена їх було аж п`ятдесят два.

2.

-Ти виглядаєш, як цілком та повністю сексуально вдовольнена людина.

-Так і є, - Савицький обмежився цією удавано скромною відповіддю, та не стримався, уточнив: - Невже так видно?

-За кілометр. Наче пожежу на нафтоперегонному заводі. Така гарна лялька?

-Не те слово.

-Може, продаси чи поміняємося? - Сергій Сергійович хитро примружився.

Погляд Даниса Савицького відразу став важким. Відклавши ножа та виделку, він випростав спину, розпрямив плечі, м`язи напружилися. У вуличних бійках директор "Універсуму" не бував десь чверть століття, та на брак фізичної сили не скаржився. Раз два рази на тиждень ось уже три роки з рекомендації Рибалки та під його постійним ненав`язливим контролем ходив у спортзал до персонального тренера, протеже того ж таки Карася, і по півтори, а коли й дві години підтримував спортивну форму. До загального комплексу вправ входили ази самооборони, кілька простеньких прийомів самбо, нічого особливого. Навіть попри відсутність режиму дня як такого Савицький відчував себе здатним добряче зацідити в пику кожному, хто образить його чи не так подивиться. Хоча в принципі людиною був урівноваженою. З Сергієм Жигуном вони були практично однолітками, сам Жигун виглядав не далеко слабким мужиком, мірятися силами у їхньому віці - занадто, але в морду він точно заслужив. Подібні настрої стосовно ділового партнера, з яким ще робити та робити справи, Савицькому не подобалися. Так само як з кожним разом усе менше й менше подобався сам партнер. Часи мінялися, бандитських замашок слід потроху позбавлятися.

Власне, задля цього Жигун і запропонував Савицькому взаємовигідну оборудку. Існує певна територія, право на її відкуп уже давно готові. Денисові Віктровичу коштувало чималих зусиль, аби домогтися рівного права власності з Сергієм Сергійовичем. Територія по документах поділена рівно навпіл. Якщо один з партнерів захоче від партнерства відмовитися, мусить платити іншому половину суми, в яку оцінений майдан, у повному обсязі. Плюс відсоток, обумовлений так само на папері. Є там різні благенькі забудови, вони зносяться. Починається будівництво величезного критого базару, по документах - торгового центру, з підземним паркінгом. Ясно, очолить його болванчик, керований Савицьким. У Жигуна та інших колишніх бандитів там свої інтереси - чудова можливість регулярно легалізовувати капітали. Все готово, лишилося заплатити гроші. Отут виникла головна проблема для обох партнерів: згідно тим-таки документам, вони беруть позику в банку. Від банку мусить надаватися гарантійний лист, котрий цю позику засвідчить та підтвердить. Бо інакше виникне цілком логічне питання - звідки у Савицького та Жигуна, нехай вони навіть юридичні особи, такі капітали. Світитися, звісно, не хочеться. Тим більше фірма у Жигуна нині надто сумнівна. І партнерам лишилося знайти банк, котрий погодиться пропустити через свої рахунки напівлегальні, а то й відверто нелегальні гроші, видавши їх на паперах за позику. Жигун знайшов цей варіант першим.

-Чого ти так дивишся, дядьку? Образився? - Сергій Сергійович відрізав ножиком шматочок м`яса, ніби нічого не сталося, стягнув його зубами з виделки, почав жувати.

-Цю тему я закриваю, - Савицький швидко перебрав у голові варіанти відповіді і зупинився на цьому, найбільш нейтральному.

-А чому? Акула пера не продається чи стала твоїм власним біографом? - Жигун говорив, жуючи.

-Закрили тему, я сказав.

-Закрили то закрили, - партнер втілював саме миролюбство. - Просто не йди в рабство до баби, що б вона тобі в ліжку не робила. І не наближуй далі власного ліжка. Бо сяде не лише на члена, а й на голову.

-Закрили, - втретє повторив Савицький, гнів минув, він знову взявся за виделку. - Розберуся сам. Краще скажи, коли починаємо.

-Хрін розбере страну радную, - Жигун налив ще по чарці. - Гуляє держава півсічня. От звикаєш до цього, звикаєш - не можеш ніяк! Наче працює все, люди десь на роботах, а куди не подзвониш - спочатку після тринадцятого, потім - після дев`ятнадцятого, а то й взагалі з початком лютого. Знаєш, що найгірше? Потрапити в ментовку на Різдво! Не вийдеш мінімум до старого Нового року, просто нема кому буде тобою займатися. Забудуть елементарно, це я тобі кажу.

-Знаю, колись до ОВІРу нашого ходив закордонний паспорт обмінювати, - підтримав Савицький світську бесіду. - Сказали прийти тринадцятого, як раз на Василя святого. Теоретично - робочий день, практично - від капітана таким перегаром! Причому не вчорашнім, свіжесеньким, вранішнім. Я його знати не знаю, коли вийшов, на двері глянув - Рождєствєнскій Василь Васильович! Навмисне не придумаєш. Давай. З Василем, до речі!

Вони цокнулися, свою чарку Савицький випив одним махом, а Жигун несподівано похлинувся, закашлявся, швиденько запив водою.

-Ти чого? - Денис Вікторович дивився на нього здивовано.

-Чого... чого... Кхи... О-ох! - Сергій Сергійович витер тильним боком долоні губи. - Кажеш, Василя сьогодні?

-Ну...

-Тобто, тринадцяте число! І ми тринадцятого, блін, зійшлися про справу цілого життя перетирати!

-Тю! Я думав, серйозне щось...

-Дуже серйозне! - Жигун націлив на Савицького вказівний палець. - Перед початком таких справ треба все виважити, навіть дні підгадати, числа, не знав хіба, темнота ти некультурна? Тепер обов`язково щось наперекосяк вийде, ось побачиш.

-І що за чорноротий такий? Хай Бог милує, ось не думав...

-А ти подумай! Все, давай і цю тему закриємо на сьогодні, хоча все одно... Почали в такий день, тепер думай, як карта ляже...

-Не бери в голову. Розливай краще, бо руку міняти не можна, теж така прикмета є, раз на те пішло. Що може трапитися? Крім заморочки з банком усе на мазі. Банк, ти кажеш, майже в кишені. Все погане вже або трапилося, або перекупилося. Давай, за успіх справи. Назло всяким тринадцятим числам.

Випивши і закусивши, Савицький раптом згадав: йому розповідали колись про Жигуна, що перед тим, як віддати наказ вбити дружину конкурента, Сергій Сергійович години три провів у церкві, просячи Господа послати йому вдачу, а коли все відбулося і конкурент, зламавшись, підписав потрібні документи, забрав дітей та зник з Києва, Жигун пожертвував на реставрацію храму двісті доларів. Можливо, був певний прихований зміст у його забобонах.

Потримати Оксану вдома ще з тиждень було зовсім не складно, вчителі не заперечували, з боку лікарів теж не бачилося перешкод, та Людмила таки вирішила нарешті випроводити доньку з дому. Досить, насиділася. Ребро зрослося, ну, не походить на фізкультуру пару місяців, на гульки бігати точно не захоче. Очікувався активний спротив з доньчиного боку, та Оксана сприйняла звістку про те, що піде в школу, на диво спокійно. Людмилі здавалося, донька оголосила їй бойкот. Добре хоч не голодовку.

Рибалка навідувався не щодня, але телефоном озивався регулярно. За тиждень після спільно проведеного скандального Різдва Людмила зробила

важливий та рішучий як для себе крок: одного разу, коли Олег завітав увечері в гості, запропонувала йому лишитися. Пропозиція була зроблена на кухні. Оксана за набутою звичкою гіпнотизувала в кімнаті телевізор. Олег несміливо кивнув у бік кімнати, натякаючи на присутність дівчини, на що Людмила махнула рукою. Жест красномовно означав: "Хто тут старший?" Єдина незручність у всьому цьому - Людмила стримувала в ліжку крик, котрий так і рвався назовні. Коханці зачинилися в спальні, дружно побажавши Оксані доброї ночі. За півгодини донька зробила голосніше звук телевізора. Почекавши кілька хвилин і скреготнувши зубами, Людмила, не забувши накинути халат, пройшла до кімнати, стала на порозі. Оксана подивилася на маму сомнамбулічним поглядом.

-Зроби тихіше... Будь ласка, - як могла стримано промовила Людмила. - Ти заважаєш нам спати.

-Ви хіба спите? - по ляльковому кліпнула очима донька, але звук стишила максимально.

На ранок, коли Олег пив на кухні чай, Людмила вирішила - серйозної розмови з донькою нарешті не минути. Того ж вечора вона забрала в Оксани пульт, вимкнула телевізор, умостилася навпроти дівчини на стільці.

-Ну? Що сталося, Ксеню?

-А що сталося, мамо?

-Я тебе не впізнаю.

-Я сама себе не впізнаю. Хіба не ясно - зі мною вже місяць усе не так. Ти прекрасно знаєш причини. Тепер бачиш наслідки. Увімкни телевізор, передача цікава.

-У нас тут з тобою ще цікавіші передачі. Ти ненавидиш Олега..., - Людмила раптом затнулася, пригадавши, що не знає по-батькові свого друга, - Гм, Олега... Одним словом, що він тобі поганого зробив і чому ти не можеш знайти з ним спільну мову?

-Ма, ну хіба він приходить сюди для того, аби шукати зі мною спільну мову? Він подобається тобі, до чого тут я взагалі?

-З тобою неможливо розмовляти! Ти взагалі стала неможливою. Хіба не помітно, хіба тобі самій отак подобається?

-А якби подати на нього до суду?

-Для чого? - не зрозуміла Людмила.

-Коли я лежала в лікарні, а він заносив різні апельсини, всі казали - він не хоче до суду йти і платити за лікування.

-За чиє?

-За моє. Він же збив мене машиною.

-Ксеню... Ти ж сама...

-Хто доведе? - побачивши вкрай розгублене мамине обличчя, донька переможно заявила: - Тому й ходить до тебе! Не ходить - бігає!

-Ти..., - Людмила відчула брак повітря. - Ти... серйозно?

-А то! Чого б тоді такий крутий дядечко вчащав сюди, до самотніх мами з доцею? Пожала мишка кицьку?

Не маючи змоги далі стримуватися, Людмила схопилася. Нависла над донькою, замахнулася для ляпаса.

-Ага, давай! Тобі останнім часом це в кайф! - заохотила Оксана, з готовністю підставляючи щоку під материнську розчеплену долоню.

Бити перехотілося. Людмила втомлено опустила руку, знову сіла на стілець. Дивитися на доньку також не було бажання. Тому говорила кудись у бік вимкненого телевізора:

-Мені останнім часом, Ксеню, дуже подобається одна людина. Ти знаєш, про кого я кажу. Не знаю, наскільки це все серйозно. Але відчуваю - надовго. Я жінка, і я відчуваю.

-Я теж жінка, коли ти не забула.

-Не забула. Ти народиш дитину, нам доведеться змінити ритм та спосіб життя. А тут приходить чоловік, від якого можна сподіватися допомоги. Він не пропонує її, не нав`язує себе. Просто приходить, розумієш. Йому теж потрібна людина, про яку він зможе піклуватися. Не знаю, чи будемо ми разом, багато різних суперечностей... Не пояснити отак відразу... Просто подружіться. Або принаймні не дивися на нього вовченям. Ти теж будеш матір`ю - одиначкою, почнеш плакати ночами, шукати місяця, аби повити на нього від самотності. Всі нормальні жінки так переживають, повір мені. Ксеню, до подібних розмов я вкрай тяжко ставлюся. Тому не мучай мене, не змушуй повторювати двічі, тричі... Не знаю... Вперше в житті не знаю, як і про що розмовляти з власною донькою. Тримай!

Простягнувши Оксані пульт, Людмила пішла в спальню. Коли вона виходила з кімнати, за спиною увімкнувся телевізор.

3.

Зі школи додому - три автобусних зупинки. Та Оксана воліла пройтися пішечком, і не завжди через свою надто велику любов до піших прогулянок. Під настрій вона здатна була пройти пів-Києва на своїх двох, а іноді не хотілося теліпатися навіть кількасот метрів, уперто чекала транспорту. З маршрутом "дім-школа" і назад усе дуже просто: зупинка біля їхнього будинку не була кінцевою, автобуси постійно підходили переповнені. Залізати в задушний натовп, товктися в ньому три зупинки під верещання кондукторів, котрі попри зпресованість люду вперто проштовхувалися із закликами оплачувати проїзд, та ще й під акомпанемент постійних сварок та перманентних лайок, що спалахували між притиснутими один до одного пасажирами, Оксані зовсім не хотілося. А маршрутки на їхній зупинці так само рідко спинялися, а коли ставали - теж забиті по саме нема куди, доводилося стояти три зупинки літерою "зю", ще й платити за подібне задоволення. Ні, ходити пішки в цьому випадку більш практично. Економія не стільки грошей, стільки нервів. Останнє для Оксани Сошенко вже більше місяця як було актуальне. Принаймні, простуючи в середньому темпі, можна ні на що не відволікатися і думати.

Ось і цього вівторка вона, повертаючись із занять з сумкою через плече, думала. Власне, шукала пояснення своїй поведінці, і не могла знайти. Оксана сама не розуміла, яка муха її вкусила і що з нею твориться. Причина не у вагітності, котру за кілька місяців уже не приховаєш. Ні, з цим усе в порядку, дівчина навіть почала іншими очима дивитися на своїх шкільних подруг, що перетворилися несподівано з ровесниць, котрі мають багато спільних з нею інтересів та захоплень, на дурненьких наївних маленьких дівчаток, нічого не розуміючих в цьому житті. Оксана уявила зграйку однокласниць довкола себе, коли вони дізнаються про новий статус подруги. А у вчителів буде істерика, особливо - з хімічкою. Та двадцять років постійно вела групу подовженого дня, інших кандидатур на той час просто не знайшлося. Свої обов`язки виконувала чесно, а коли виникла нарешті нагальна потреба безпосередньо в учителі хімії, виявилося - навички роботи з наймолодшими школярами в`їлися навіки. Про таблицю Мєндєлєєва вона розповідала старшокласникам у тій самій манері, що віршик про котика - першокласникам. Акселератів, які курили за школою, матюкалися на шкільних дискотеках, здобували перший сексуальний досвід, укладаючи однокласниць на ліжка власних або їхніх батьків, потроху бавилися хто спиртним, а хто й "травкою", аби потім поділитися один з одним враженнями та порівняти, вчителька називала діточками, малятами, козенятами, хлопчиками й дівчатками. І за останні вісім років, коли вона полишила групу продовженого дня задля роботи за прямою спеціальністю, ставлення до старших, як до наймолодших, не змінилося абсолютно. Її щиро обурювали короткі спіднички та нафарбовані губи дівчат, тютюновий штин від хлопців, але насварити вона могла зазвичай лише помахуванням пальцем і зауваженнями на зразок "ай-ай-ай". А ще вона любила виступати на різних зборах і, так само сюсюкаючи, говорити на теми моралі. От з`явиться привід для розмов! Уявляючи собі фізіономію хімічки, Оксана не стримала посмішки. Найприкріше - козиря в педагогів не буде на руках, мама все знає, нічого вдіяти не може, силою робити аборт жоден закон не дозволяє.

Так, справа не в дитині, навіть не в її біологічному батькові, навіть не в спробі кинутися під машину. За цей вчинок Оксані, до речі, таки соромно. Дівчина не могла пояснити свого ставлення до водія тої машини, який так несподівано увійшов у їхнє з мамою суто жіноче життя, порушив усі усталені звички та звичаї, а мамі це з незрозумілих причин подобається. Правильніше так: причини зрозумілі. Тепер, коли Оксана сама збиралася стати матір`ю і вважала себе на всі сто дорослою, рівною своїй мамі жінкою, вона могла пояснити бажання Людмили спати з чоловіком. Хто знає, може, коли в неї самої виросте дитина, Оксана теж захоче чогось подібного. Поки ж мужики її зовсім не приваблюють... А коли вона, вже народивши, зустріне не Ігорка - чемпіона, а справді когось більш вартісного? І може мама теж нарешті зустріла...

Ні!

Тільки не цей бандит чи хто він там. Оксана не могла пояснити собі своєї ненависті, так, ненависті до Олега. Нічого поганого він їй не зробив... ще... Хай лиш спробує, знайдеться, кому заступитися! Але... Чому він повинен робити щось погане їм з мамою? Оксані зараз здалося - вона навмисне хоче знайти в маминому другові - коханцеві! - якомога більше всяких бридких вад. Навіть зовнішніх, хоча ніде правди діти, Рибалка таки красивий мужчина. Не солодкий красунчик на кшталт різних Тарзанів та El Кравчуків, або числених худосочних ма-альчі-ішек із зовнішністю пасивних педерастів, що грають і жіночих кліпах романтичного героя їхніх пісень, романів та еротичних снів. Краса Олега Рибалки - краса просоленого моряка, обвітреного рибака, грубуватого лісоруба, втомленого та запиленого вояка після тривалого важкого бою, ковбоя з техаського ранчо. Рибаків, моряків, лісорубів, вояків та ковбоїв живцем Оксана Сошенко в очі не бачила, не випадало такої нагоди. Зате багато читала про таких персонажів, дивилися фільми, уявляла мужніх чоловіків саме такими. Може, через це він і сподобався мамі?

А чи не ревнуєш ти, подружко?

Труснувши головою, Оксана відігнала від себе подібні думки. До кого ревнувати? До власної мами? І кого? Колишнього мента? Ще один Ігорко - важкоатлет, хіба розумніший на кілька порядків, бо дорослий. З рештою, шукаючи причини неприязні до маминого друга, можна далеко зайти. От не подобається він їй, ну не подобається - і край! Народить вона, а там побачимо, з ким мама залишиться. Поки що в них залишаться напружені стосунки... або мамі набридне бандюган і вона прожене його від себе. Від них. Отак.

Занурена з головою у власні думки, заклопотана вирішенням відразу кількох важливих для себе питань, Оксана не звернула увагу на непримітний синій старенький "пежо", що сунув за нею, та простоволосого хлопця в лижній куртці, котрий рухався метрах в десяти позаду. Здригнулася вона від надто голосного пищання, так зазвичай дають про себе знати мобільники. Озирнувшись, вона побачила, як хлопець у червоно-синій куртці та чорних штанях, заправлених у високі армійські черевики, підносить до вуха трубку. Нічого особливого, подібне бачиш тепер мало не на кожному кроці, в метро, маршрутках, нічних клубах, кінотеатрах, куда Оксана почала вчащати останнім часом. До речі, треба вибратися на "Володаря кілець"... Вона рушила далі, та раптом почула ззаду своє ім`я. Знову озирнулася. Хлопець з телефоном поспішав до неї, несучи трубку у простягнутій руці.

-Це ви мені?

-Вас до телефону. Ви ж Оксана?

-Ну... Я не одна Оксана...

Хлопець уже підійшов упритул. Дівчина машинально взяла мобілу, запитально глянула на нього.

-Оксана Сошенко? Значить, вас до телефону.

Чудасія якась. Притуливши трубку до вуха і промовивши: "Так", здивувалася ще більше, почувши мамин голос.

-Вибачте, Сергій...

-Сергійович, - нагадав відвідувач, для чогось озирнувся на щільно причинені двері Людмилиного робочого кабінету. Обідня перерва вже закінчилася, а по вівторках вона розглядала пропозиції після другої години. Годинник показував другу нуль три. Відвідувач з колючими очима подзвонив ще вчора зранку, дуже просився, аби його прийняли сьогодні першим, бо справа важлива і одночасно непроста. Ранком з кур`єрською повтою принесли звичайний поштовий конверт з візиткою наполегливого прохача, та по-батькові на ній не значилося. Взагалі дивна візитка: "Сергій Жигун, консультатнт". Золоте тиснення, номер мобільного телефона, більше нічого. Ані назви фірми, ані логотипу, ані пояснень, чого саме консультант цей наполегливий Сергій Жигун.

-Слухаю вас, - Людмила зробила стандартну американську посмішку.

-Довго затримувати не буду, та справа надзвичайно важлива і, можна сказати, невідкладна, - з плаского кейса Сергій Сергійович витяг течку, простягнув Людмилі. - Ваш банк мені рекомендували як надійного партнера, а вас, Людмило Петрівно, як кращого експерта.

-Мені зрозумілі ваші лестощі, - Людмила, не вчитуючись у суть, професійним оком по-діагоналі проглянула папери. - Від тих, хто прийшов просити позику, я вислуховую ще й не такі компліменти. Залишайте, документи розглянуть протягом трьох...

-Ви, певне, не зрозуміли, - м`яко перебив її Жигун, проколюючи поглядом, наче метелика - шпилькою. - Саме тому я так напрошувався на окрему розмову, що не можу чекати від вас відповіді загальним порядком. В такому випадку папери прислали б вам окремо, а про результат довідалися б телефоном. У разі відмови документи з аргументацією на стандартному бланку передали б так само назад, у разі позитивного рішення ви б запросили для розмови представника фірми чи організації. Правильно?

-Ви чудово ознайомлені з нашою системою роботи, - Людмила не забирала американської посмішки. - До речі, яку фірму чи організацію ви представляєте?

-У нашому випадку це не так важливо. Важливіше, аби ви просто зараз більш докладно вивчили документи. Бо все інше я скажу вам на словах.

Людмила стерла з обличчя посмішку. Відвідувач починав їй категорично не подобатися. Швидше за все, через манеру поведінки, якої вона від незнайомих людей терпіти не могла. Тим не менше вона зосередилася і заглибилася в папери. Коли до неї дійшов їхній зміст, вона не повірила своїм очам і перечитала ще раз, потім акуратно склала їх у теку, піднесла очі на Жигуна.

-Ви просите у нашого банку позику під стандартний процент на суму, яку ми дуже рідко надаємо навіть давнім партнерам. А вас я бачу вперше, та й вихідні дані зазначеної тут фірми викликають у мене особисто сумнів. Президент цього просто не підпише.

-А гарантійний лист?

-А якщо я перевірю, хто і коли вам його підписав? І на що саме писався лист? Сергію Сергійовичу, або ваші співробітники дуже недбало готували ці документи, або ви не володієте реальною ситуацією на...

-Я володію реальною ситуацією, - якщо Жигун і мав на меті заспокоїти Людмилу, фраза прозвучала наче прихована погроза. - Ви - визнаний експерт. З вашою думкою рахується президент банку, бо інакше ви б не займали цю посаду. Керівництво вам довіряє, тому підписує всі принесені вами документи. Не вчитуючись особливо в глибинний зміст, бо інакше для чого тримати вас у цьому кабінеті на цій посаді? Повірте, ви й тепер нічим не ризикуєте. Сума, зазначена в цих паперах, надійде на вказаний вами рахунок цього банку, а ви, Людмило Петрівно, лише проконтролюєте, аби за пару годин сума пішла на цей, - чоловік торкнувся вказівним пальцем теки, - рахунок. Все. Ваш банк не постраждає. Тільки-но операція успішно пройде, ми з вами забудемо про наші маленькі пустощі. До речі, они передбачають винагороду.

-Ага. Ще - статтю кримінального кодексу, - Людмила покрутила теку в руках. - Сергію Сергійовичу, кілька разів на рік кожен пристойний банк отримує подібні пропозиції. Новий рік почався, тому - з почином. Відмовою починати рік недобре. Ви заберете папери і підете самі чи мені звернутися в службу безпеки? А може, мені заховати теку в ящик стола для святого спокою?

-Для чого? Людмило Петрівно, мені справді рекомендували вас як мудру жінку. Фірма, зазначена тут, з`явиться відразу після підписання документів президентом банку, і зникне, тільки-но на її рахунок прийдуть через ваш банк гроші. Фірма, з рахунку якої сума прийде у ваш банк, зникне негайно після досить простої фінансової операції. Бачите, я відвертий з вами. Тому, що без належних підписів оці папери цінності зовсім не мають, так само не можуть виступати як доказ незаконної оборудки. Хоча, за всіма поняттями, незаконного нічого не станеться.

-Пошукайте інший банк. У нас це не пройде. До побачення.

-Для чого інший? - Жигун не поспішав йти, і Людмила вже серйозно почала думати, чи не покликати охорону. - Сошенко Оксана, шістнадцять років, школа номер сто сорок два з поглибленим вивченням англійської мови. Недавно була в лікарні, потрапила в дорожню пригоду. Сказати, коли вона повертається додому після поглибленого вивчення англійської мови?

Всередині Людмила відчула порожнечу.

-Ви... хто ви?

-Візитку ви отримали, Людмило Петрівно. Там написано - консультант. От я вас і консультую, безкоштовно, до речі. Розумієте, - страшний відвідувач подався трохи вперед, - часу в нас обмаль, легалізовані гроші необхідні для роботи вже зараз, бо чекати чогось, поки державний бардак не змінив наші плани, я особисто не хочу. Тому говорю отак, у лоба, відверто. Ви мусите знати, на що йдете, і так само бути в курсі, на що можемо піти ми, - Людмила дивилася розгублено, Жигун вдоволено кивнув, повів далі: - Карти я всі розкрив, тому якщо ви думаєте дочекатися, поки я піду, і бігти по допомогу, справа марна. Хочете поговорити з донькою? - не питаючи дозволу, відвідувач зняв телефонну трубку, швидко набрав номер, підніс пальця догори, закликаючи Людмилу слухати. - Ало, це я. Гукни мені дівчинку. Гукни, гукни, давай. Ось, поговоріть, - Жигун простягнув трубку ошелешеній жінці. Почувши Оксанин голос, Людмила вигукнула перше, що прийшло в голову:

-Ксеню, все гаразд?

-Мамо, що тут робиться? - голос Оксани звучав трошки глухувато.

-Ти там сама? Йди додому, чуєш! - Людмила тут же усвідомила, яку дурницю щойно ляпнула.

Жигун легко взяв у неї трубку:

-Оксано, передайте телефон молодому чоловікові... Ало, слухай, давай робити, як надумали. Так простіше. Все, відбій, - поклавши слухавку на важіль, Сергій Сергійович промовив зовсім іншим, мало не похоронним тоном: - На мої пропозиції, Людмило Петрівно, слід приставати відразу, тільки-но їх зроблено. Не дивіться так на мене, не треба, не фашист я і не садист. Запропонували хабаря - беріть, і по всьому. А так доведеться потримати в нас у гостях вашу милу доньку. За один день, за завтра, скажімо, ви можете вирішити тепер уже нашу спільну проблему?

Все відбулося настільки стрімко, що Людмила не встигла зрозуміти суті подій. Коли раптом до неї дійшло, обличчя враз набуло кольору крейди, потім позеленіло, нарешті почервоніло. Забракло повітря, слова застрягли в горлі.

-Ну, який ставимо діагноз? Дня вистачить?

Людмила замотала головою, нарешті отримала змогу видихнути, у голові почався легенький подзвін.

-Ви мене чуєте? - Жигун зараз був утіленням вселенської турботи.

-Чую, - нарешті Людмила змогла говорити. - Що ви зробили з Оксаною?

-Ще нічого не встигли. Вона поживе в нас стільки, скільки часу займе вирішення мого простенького питання. Вона зможе дзвонити. Поки ми працюємо разом, ставлення до дівчинки буде на відповідному рівні. Отже, дня вистачить?

Вихор думок уже носився в Людмилиній голові.

-Нереально.

-Ну, Людмило Петрівно, ви ж про доньку подумайте...

-Я про неї думаю. Не про вас, - Людмила поступово почала адекватно оцінювати ситуацію. - Пообіцяю за день, а не зможу. Будете думати, я волинку тягну. Це позначиться на ставленні до Оксани.

-Абсолютно точно! - Жигун чомусь навіть зрадів.

-Максимум три дні. Мені треба написати резюме, піднести президентові не окремо, а разом з іншими подібними теками, коротше, бюрократії до біса. Максимум три дні. Тим більше, в другій половині дня у вівторок нічого не вирішиться. Ви не можете відпустити Оксану? Ви ж все одно стежите за нами, нікуди вона не дінеться. Поки після лікарні я ще в змозі відпросити її в школі, підозр не виникне...

-От і здорово. Зміна обстановки дівчині не зашкодить. Ми повернемо вам її у п`ятницю, правильно дні пораховані?

-Чому...

-Тому, - тепер Жигун перервав Людмилу жорстко. - Наступного разу зрозумієте, з ким маєте справу, і не почнете крутити носом. Батьків теж треба виховувати. Про дітей думати слід завжди, Людмило Петрівно, в першу чергу. Оксана ваша побуде в нас, ви вирішіть наші проблеми. Вибачте, премії не обіцяю. Отакі сьогодні методи, - сказавши це, немов вибачившись, Жигун підвівся. - Дякую. Ввечері чекайте на дзвінок. Щасливо. Будьте розумницею, обійдемося без міліції. Тим більше вона в нас не надто поворотка в подібних ситуаціях.

Двері за ним зачинилися. Людмила лишилася сама, міцно заплющила очі, розплющила, потай сподіваючись - вона спала на робочому місці і бачила сон. Нічого подібного. Ось злощасна тека, ось візитка Сергія Жигуна, консультанта. Ось годинник, на ньому - чотирнадцята тридцять. Отже, щойно, менше ніж за півгодини, в неї, якщо вірити страшному відвідувачу, викрали доньку.

І ніхто цього не помітив. Світ лишився таким, яким був, і нічого в ньому не зміниться. Спокійно.

Зриватися і бігти до президента, піднімати на вуха керівництво, дзвонити "нуль два"? А чи буде від цього користь? Папери нічого не дадуть, Жигун усе розрахував. Перевірити і засвідчити легальність фірм мусить вона, Людмила Сошенко, але ж жодної не існує до президентського підпису. Жінкою вона була розумною, отже, знала: в цьому випадку задіють підставних осіб, у яких, навіть коли вирахувати і схопити на гарячому, інформації не буде жодної. Натомість викрадачі миттю дізнаються про її контрдії, отже, життя Оксани опиниться під більш реальною загрозою. Гаразд, що робити? Підставлятися під завідомий відмив грошей, потім пояснювати, чому вона пішла на грубі порушення, ніхто ж не повірить. Людмила пригадала кілька подібних випадків: злочинці страхувалися, відкриваючи без відома жертв персональні рахунки на імена жертв, кладучи туди невеликі суми. Відіприся тоді, доведи, що не брав гонорару. Швидше за все, так вчинять і з нею. Чорт, порадитися навіть нема з ким...

А чому нема?

Людмила простягнула руку до свого телефону, вчасно зупинилася. Не хотілося вірити, що Жигун енд компані зайшли настільки далеко, що здатні прослуховувати службовий та домашній телефони, а раптом... Вона вийшла з кабінету і з приймальної президента набрала номер мобільного телефона Рибалки. Довкола була купа зайвих вух, тож надала голосу більше безпечності.

-Доброго дня, Сошенко вас турбує. Хочу проконсультуватися з вами, але не по телефону. Можете заїхати? Так, чимшвидше, бо справа не терпить. Тільки на вході мене не запитуйте, скажіть - у приймальну, - секретарка здивовано піднесла брову, Людмила жестом "все нормально" заспокоїла її. - Вам покажуть, куди йти, а я вас тут почекаю. Все.

Вона поклала трубку, перевела подих.

-Конспіруєшся? - секретарка була заінтригована.

-Просто там ще один зануда мусить прийти. Для нього мене немає. Коли почує, що людина йде до Сошенко - почне надзвонювати. Знаєш, як воно дістає?

Секретарка з розумінням закивала. Безглузді телефонні дзвінки теж заважали їй зосередитися.

-Зайде чоловік - направ до мене... Або... Я тут посиджу, о`кей?

-Сиди. Можу чаєм пригостити.

Краще коньяком, крутилося на язиці в Людмили. Або валідолом. Або взагалі отрутою. Та хай вже буде чай.

Рибалка здивовано дивився на телефонну трубку. Про будь-яку конспірацію в них з Людмилою не було жодної домовленості. А тут - голос тремтить, фраза, схожа на класичний пароль з шпигунських фільмів - у вас продайотся славянскій шкаф? - та ще запрошення приїхати до банку. За негласною угодою начальник охорони міг не доповідати директорові базару, куди та в яких справах він збирається. На території порядок, коли що - йому свиснуть. Взагалі, останнім часом Савицький дивний, наче три копійки однією монетою. І Рибалка відчував - справа тут не лише в Алці, яка міцно тримає Дениса Вікторовича своїми кігтиками. Хоча Карась дуже добре знав можливості колишньої коханки, лиш не міг вирахувати, для чого їй раптом знадобився директор "Універсуму". При зустрічах, котрі ставали дедалі частішими, вони з Аллою мовчки та стримано кивали одне одному, наче випадкові знайомі, цим їхнє спілкування обмежувалося. Ні, в Савицького виникла нова, більш серйозна проблема. Вже кілька разів до офісу заходили юристи, причому, Рибалка точно знав - не з дешевих, хлопці солідні. З початком цього року шеф частіше просив сісти за кермо своєї машини одного з охоронців, Вовку Макєєва на прізвисько Кеша. Це означало - Савицький збирався випивати, і, як обмовився Кеша на досить безневинне запитання Карася, їздив не на банкети. Ділові зустрічі в окремих кабінетах маленьких ресторанчиків, співрозмовники явно вели переговори. А враховуючи частоту подібних зустрічей - тема обговорювалася досить серйозна. В кожному разі Савицькому було тепер не до особистих проблем начальника охорони. Олег міг повністю розпоряджатися своїм часом.

Розуміючи, що виклик Людмили терміновий, він таки вирішив заїхати додому. Гратися в Штірліца й Кет, то гратися до кінця. Вдома скинув джинси, светра, черевики, швидко одягнув сорочку, костюм, начепив на шию краватку - в`язати вузли так і не навчився, тому краватки висіли вже зав`язаними, готовими, так би мовити, до вжитку. Взувши чорні туфлі з квадратними носами, відступив крок назад, оглянув себе в дзеркало. Йєс! Бізнесменчик середньої руки, вдягнутий традиційно та безбарвно. Так він зайде до приміщення банку одним з багатьох відвідувачів. Джинси, він був певен, привернуть увагу. Певні інтонації голосу Людмили чомусь дали йому підстави запідозрити - за банком можуть стежити. Навіть не так - можуть пасти кожного, хто прийде особисто до пані Сошенко.

Охоронець при вході кивнув, очевидно, був попереджений. Приймальню Олег знайшов досить швидко. Людмила, побачивши його, мало не підскочила назустріч, та стрималася, сухо привіталася, запропонувала пройти до себе в кабінет, за щось подякувала секретарці, але тільки-но за ними причинилися двері, жінка кинулася Рибалці в обійми, притиснулася міцно, так ніби прагнула увійти в його тіло, наче привиди в фільмах - страшилках. Вона трусилася від беззвучного плачу, аби подивитися в її обличчя, Олег мусив відхиляти руками голову Людмили від своїх грудей силоміць. Обличчя жінки було перекошене від страху, змішаного з болем.

-Ксеня...

-Так я й подумав, - у голові Олега таки справді майнуло - в Оксани знов неприємності.

-Нічого ти не думав... Її вкрали...

-Стоп, стоп! Хто вкрав, куди вкрав, чому вкрав? Ти можеш нормально говорити?

-Ні... Доньку мою вкрали... А ти про нормальні розмови...

Рибалка, зітхнувши, легенько ляснув жінку по щоці. Раз, другий, третій, вчетверте вдарив сильніше, Людмила зойкнула, але, здається, оговталася.

-Отак. Тепер сядь сюди, - Олег кивнув на стілець, жінка слухняно всілася. - А я присяду поряд. Я взагалі поряд, заспокойся. І по порядку. Оксана жива?

Запитання в лоба трохи збентежило Людмилу.

-Чому ти... Жива... Я думаю... Звичайно, вона жива!

-Бачиш, яка ти впевнена. Жива - вже добре. Вже менше проблем, уже, вважай, на одну третину ми їх перемогли.

-Кого - "їх"?

-Це вже інше питання. Хто її вкрав?

-Оцей, - Людмила простягнула Олегові візитку Жигуна Сергія, консультанта. - Він не сам викрадав, наказ віддав.

-Я його не знаю. Хто такий?

-Сто років би мені самій його не знати! Півтори години тому вперше побачила.

-Чого він хоче? Дівчаток-підлітків просто так у мам не крадуть.

-Не знаю, як пояснити у двох словах, - Людмила зосередилася, конспективно передала Рибалці зміст пропозиції Жигуна і наслідки, спричинені її відхиленням. Олег потер підборіддя.

-Отже, "чорні" бабки людям треба перетворити на "білі"?

-Прийом дійсно старий. Не виникне питання, звідки в них такі гроші. На одних документах позику оформляємо, на інших через певний термін оформляємо повернення з відсотками. На словах Жигун такого не казав, це видно з принесених ним паперів. Коли ти на подібних речах знаєшся, можу показати.

-Не тепер. Ваш банк нічого не втрачає?

-Окрім репутації. Як правило, подібні речі рано чи пізно проявляються. Крайньою, звичайно, лишуся я. Можна зробити фінт вухами: за пару місяців звільнитися. Бо на поверхню афере вилізе, коли почнеться велика піврічна перевірка різними комісіями. Такого добра, як перевіряльники, вистачає аж бігом.

-Ясно. Твоїм Жигуну і компанії точно скіпідаром жопи намащено, раз вони не витрачали час на тривалі переговори та вмовляння, а відразу взялися за Оксану. Отже, Людо, тебе вираховували і прораховували, - Олег знову пошкрябав неголене зранку підборіддя. - Тепер добре подумай, я тебе запитаю про одну досить дивну річ. І постарайся не бити мене по морді з ходу, наперед прикинь, наскільки таке можливо. Якщо навіть на піввідсотка - почнемо мусолити тему далі, - колишній опер подивився жінці просто в очі: - Чи не могла Оксана в світлі останніх подій якимось чином брати участь у організації власного викрадення? Не поспішай, сиди спокійно! Дівчині раптом стали потрібні гроші. Мама майже живе з коханцем, хто знає - раптом він взагалі переїде до неї. А донька твоя до того ж не так давно пережила шок, хто знає, наскільки вона тепер передбачувана. До того ж вагітна...

-Ти мелеш дурниці, - Людмила, попри його побоювання, істерики не влаштувала, сприйняла версію цілком нормально, Рибалці на мить здалося - жінка сама її десь у глибині душі проробляла. - Що до мене прийшли не випадково, вірю. Саме тому така конспірація. Боюся навіть по телефону говорити. А якби відразу після того, як цей консультант Жигун пішов, я вискочила і погнала шукати тебе, відсутність нагляду за мною не гарантується. Але Оксана тут ні до чого. Навряд чи вони знають навіть про її вагітність.

-Ми з тобою знаємо, а це - головне. Повернемося туди, звідки почали: банк у принципі не постраждає, згоріти можеш лише ти, правильно?

-Можу, - кивнула Людмила. - І згорю. Досить, скажи, ти все зрозумів?

-Все.

-Ось тепер порадь, як діяти далі. Міліція мене захистить?

-Ти сама в це не віриш.

-Не вірю. Піти до керівництва і все розповісти - теж не вихід, так?

-Не вихід, - щиро погодився Рибалка. - Твою таємницю просто знатиме більше народу, і тут уже сто відсотків виникне міліція. А вона, ми вже домовилися, не захистить. Не знаю, хто стоїть за Жигуном, ніколи з ним не стикався, мабуть, парафія не моя. Але раз так просто, без артпідготовки, захопили дівчинку, аби примусити матусю швидше думати - народ серйозний, без гальмів. Я до того, що при першому ж втручанні наших доблесних органів викрадачам це стане відомо. Погроз більше не почуєш, вони просто приріжуть Оксану, обставлять її смерть публічно, а для афери знайдуть інший банк та іншу людину. На руках у них козирний туз: приклад з Оксаною, бачте, мовляв, як воно буває, коли спільна мова не знаходиться... Тобі легше від цього? Варто в такий спосіб рятувати банк і себе заодно?

-Ти... Ти серйозно? - в Людмили раптово ніби зник голос.

-Подібних випадків - вагон з маленьким возиком. Іншим разом пару прикладів наведу, тепер вони зайві. Виходить, у нас максимум три дні, аби все залагодити.

-Залагодити?

-Іншого виходу, ніж спробувати знайти Оксану і витягти її з халепи, я просто не бачу, - розвів руками Рибалка. - Розголос не потрібен нікому. Тому тобі доведеться довіритися мені.

-Олежко... Оце ось "спробувати"... Воно означає, що ти... що тобі... що в тебе може нічого не вийти? Спроба... може стати невдалою?

-Поки це нічого не означає, - жорстко відповів Рибалка.

-А якщо... ну... нічого не вийде?

Олег подумав так відразу, щойно взявся розшукати викрадачів та виторгувати або визволити від них доньку коханої жінки. Хай краще відповіді на такі питання не буде. Ще ліпше - нехай вони не виникають. Принаймні в нього самого.

4.

-Без цих крайнощів таки не обійшлося? Так прикрутило тебе в сраці?

-Не скигли, - Жигун скривився. Його попереджали, що Савицький, хоч далеко не чистоплюй, встановив для себе певні табу, порушувати які не наважувався. Саме через ці обмеження Жигун недолюблював так званих подібних ділків, котрі, на перших порах не гребуючи нічим і воліючі заплющити очі, навіть взагалі не знати про різні "потрібні" смерті, тепер воліють переплатити, аби не лізти знову у відвертий кримінал, що виявлялося на практиці дешевшим, але менш безпечним способом досягати поставленої мети. Участь Савицького в даному проекті була вкрай необхідною хоча б через напівлегальний статус Жигуна. Принаймні жоден пристойний документ втрачав, так би мовити, "пристойність", коли на ньому з`являвся автограф Сергія Сергійовича.

-А як вона звякне ментам?

-Ти бздиш ментів? І давно?

-Відколи на свою дурну голову зв`язався з тобою!

-Про дурну голову - це ти добре сказав. Головне - правильно, самокритично, - Жигун для чогось озирнувся на зачинені двері, хоча й без того знав - у офісі Савицького сторонніх вух не буде, тут партнерові він довіряв, не дарма безпекою професіонали займаються, мент колишній, цей шантрапи не понабирає. - Твоя дурна голова ніде не фігурує. Ти навіть не знаєш, де я дівчинку триматиму. А матуся нікуди не дзенькне, спи спокійно. Мої пацани її пасуть про всяк випадок, навіть робочий та домашній телефони на контролі.

-Мобільний ще є...

-Ще раз тобі кажу - не сци в компот, усі системи, як кажуть космонавти, працюють нормально. Що вона скаже? Доньку викрали? Вона не дурна, прекрасно знає про мобільність та оперативність вітчизняної міліції. Лише на узгодження всіх дій у органів піде доба, і це при тому, що лягаві не мають жодних зачіпок, будуть товктися на одному місці, доведеться ставити до відома керівництво банку, кількість тих, хто опиниться в курсі справи, розростеться до ненормального, і невже ти думаєш, що при такому розкладі я не буду знати про дії ментів одним з перших? Я не вбиваю дітей, тим більше - дівчаток, що б ти про мене не думав. Тільки-но мама Люда звернеться до міліції, вона втратить для нас із тобою всякій інтерес.

-Справа накриється.

-Ти хоч сам у це віриш? На паперах, які я віддав, лише номери рахунків фірм-метеликів. Більше нічого, жодного кінчика, який би виявився необірваним.

-Твоя візитка.

-У мене підтверджене алібі. Це, наголошую, на випадок, коли мама Люда виявиться дурнішою, ніж я думав, і таки побіжить по допомогу до дяді-міліціонера. А візиток кожен, в кого є трошечки грошей, наклепати собі може будь-яких. Написати прізвище, яке в голову стукне. Ні, це теж не зачіпка. Перечекаю в такому випадку три обіцяних дні та й поверну доньку матері. Навіть трахати її своїм орлам забороню. Це простіше робиться: за три дні вони посадять старшокласницю на голку.

Савицькому раптово охопила тиха паніка. Зовні це ніяк не проявлялося, Жигун усе прочитав по очах ділового партнера.

-Для..., - директор "Універсуму" ковтнув слину, - для чого це тобі?

-Стратегія. Мама зрозуміє свою помилку, такого не приховаєш, чутки обов`язково підуть колами по воді, наступний кандидат, будь певен, не почне комизитись. До речі, я вже після першої хвилини розмови допер - Людмила Петрівна Сошенко саме з тих, хто комизиться принципово, тут умовляння і гроші навряд чи подіють. В таких випадках треба або пообіцяти вилікувати безнадійно хворого родича, дідуся, наприклад чи молодшу сестру, ну, варіантів до біса, або тримати заручницею єдину та улюблену доньку, інакше розмови не вийде, а нам з тобою хочеться, аби питання вирішилося якнайшвидше. Але вона, зуб даю, начальству не поскаржиться і ментам не подзвонить. Отут мама Люда в нас! - Жигун стиснув кулак, продемонстрував його компаньйонові, - Навіть у разі, коли вона виявиться більш розважливою мадамою, донька її все одно сяде на голку. Слухняні банківські працівники нам знадобляться не раз і не два. Або їй знадобляться гроші на швидке та анонімне лікування, новачка після трьох днів на голці витягти не складно, або дівчинці сподобається чи вона побоїться розказувати мамі, тоді гроші потрібні будуть вже дитині. Отак, Денисе, на рівному місці я знаходжу потрібних людей. Або роблю їх такими.

-З головою в тебе все нормально?

-Вгадай з третього разу, - Жигун посміхнувся кутиком рта, вийшла гримаса.

-Ти задля якого хріна мені все це зараз розповів?

-Ми партнери, хіба не так? Секретів бути не повинно, - Жигут, крекчучи, підвівся. - Так, поїхав я. Не все тобі, напарнику, розуміти треба. Але знати все ти мусиш.

Звичайно, а як же... Одних за його наказом на голку саджають, інших він сам, тільки на іншу "голку". Слідів від уколів не лишається, та й відчуття інші. Важко пояснити відчуття того, хто несподівано для себе, особливо того не бажаючи, став власником чужої брудної таємниці. Не так давно Денису Савицькому розповіли історію про вбивцю з Борисполя. Самотній алкоголік задушив десятирічну дівчинку-волоцюжку, яка час від часу підночовувала в доброго й нібито незлостивого дядечка. Ні, жодного сексу чи гвалту, на таке алкоголік давно вже здатен не був. Просто щось перемкнуло - і здоровенні руки зімкнулися на дитячій шиї. Потім він, за "модою" останніх років, порубав невеличке худеньке тільце сокирою, склав у сумку, виніс усе це на балкон. Та це був лише початок. Протягом місяця цією ж сокирою він зарубав ще трьох, двох собі подібних п`яничок і одну кандидатку в співмешканки, разом збирали порожні пляшки та картонні коробки на базарі. Сценарій один і той самий: у певний момент, коли кількість випитого дозволяла, гостинний господар казав: "Хочеш, секрет покажу?" А коли гість, зрозумівши, що саме складено в сумці на балконі, господар печально констатував незаперечний факт: "Тепер ти знаєш. І що з тобою робити?" Далі, не важко здогадатися, удар сокирою. Зарубавши жінку, він не став витягати її серед ночі на смітник, як мужиків. Зробивши свою справу, допив рештки і просто так, з сокирою, заявився в міліцію. Черговому, у якого волосся стало дибки, видав стандартну фразу: "Хочеш, секрет покажу?" Кажуть, вбивцю визнали психічно здоровим.

Згадалося недаремно. Себе Денис Савицький після розмови з Жигуном відчув на місці того, кому показують страшний секрет і попереджають: "Тепер ти знаєш".

Відчуття були їй знайомі. Так буває, коли виринаєш після стрибка у воду з триметрової вишки. Товща води повільно, лякаюче повільно розходиться над головою, хоча й розумієш - насправді піднімаєшся на поверхню швидко, вода сама виштовхує з себе чужорідне тіло, дихати боїшся, аби не пустити воду в легені, страх потонути супроводжує постійно, але ось голова проштовхує водяну перепону, нарешті вона над водою, дихати стає легше. Такі ж самі відчуття пірнальниці були зовсім недавно, коли вона приходила до тями в лікарні. Все, можна сміливо розліплювати очі.

Просто в обличчя вдарило яскраве світло, тому перед собою Оксана побачила спочатку суцільну білу пляму. Повіки негайно склепилися, дівчина перевернулася на живіт, закрила очі долонею, тепер вирішила розтуляти їх повільно, краще дивитися вниз на підлогу. О, уже легше. Очі призвичаїлися до світла. Тепер можна сісти і роздивитися заодно, на чому ж вона, власне, лежить і куди її привезли.

Невеличка кімната, освітлена лише однією лампочкою, що звисала на дроті під стелею, нагадувала швидше якесь сховище. Голі бетонні стіни, підлога, так само бетонована, не покрита ані килимом, ані циновкою, навіть шмати не валялося біля її ліжка. Гм, ліжко... Сильно сказано. Швидше це ложе: звичайнісінька медична кушетка, добре хоч не надто вузька, на ній можна навіть соватися. Лежала Оксана на грубій сірій солдатській ковдрі, більше нічого на кушетці не було, відтепер це на деякий час буде її постіль. Її не роздягнули, навіть куртку не зняли, чобітки теж лишилися на ногах. Дівчина рвучко підвелася і сіла. В протилежному кутку притулився старенький столик, схожий на столи з шкільної їдальні. На ньому Оксана побачила свій рюкзачок, стала на ноги - бетонний склеп гойднуло, перед очима забігали веселкові цяточки. Вона знову опустилася на топчан, труснула головою. Потім, згадавши щось, задерла рукав правиці. Так і є - годинника її викрадачі зняли.

Коли її почали несподівано запихати в нутрощі машини, Оксана після короткої невдалої спроби випручатися припинила опір. Все одно вони - мужчини, їх більше, вони сильніші, зроблять те, що хочуть, а хочуть вони для чогось забрати її з собою. Навіть мама причетна до раптового викрадення якимось боком, інакше задля якого хріна незнайомець покликав простягнув трубку, з якої почувся материн голос. Аби вона почала кусатися, дряпатися і кричати, гукати на допомогу, чоловіки просто зробили б їй боляче. А так штрикнули голкою крізь куртку, спритно і швидко, після - невагомість і темрява, пробудження в цьому склепі, де час, здається, зупинився. Оксана вирішила не сушити голову, хто і для чого її сюди завіз і де вона взагалі. Вона бачила в кіно - рано чи пізно прийде такий собі дядечко або товста тітонька, на пальцях розкажуть, що до чого, а зараз немає смислу гаратати у важки, оббиті іржавим залізом двері і репетувати. Не для того її сюди везли, аби просто так зачинити і забути. До речі, ані вмивальника, ані туалету немає, навіть примітивного відра ніхто не додумався поставити. Або так задумано, або її тут довго не протримають, або кудись будуть виводити.

Мимоволі Оксана торкнулося рукою живота, і аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Невідомо, для чого її сюди привезли і як довго триматимуть. Але моторошні безнадійні стіни веселих думок не навіювали, цікавих перспектив не малювали, а через вісім місяців вона повинна народити. Відчувши чи не вперше за своє життя відповідальність за те малесеньке та зовсім неуявне створіння, яке вже скрутилося десь там у неї всередині і має, певне, саме такий вигляд, як на картинках у енциклопедії майбутніх мам де намальовано ембріон від місяця до дев`яти, дівчина тихо зойкнула. Вона могла б ще дозволити робити різні неподобства з власним тілом, бо опір в цій бетонній тюрмі справді нічого не дасть, а дівчинкою Оксана була надто дорослою, аби усвідомити, випробування якого характеру на неї тут чекають. Та тепер вона не сама, і найголовніше - визначитися тепер, приховувати від мучителів свою вагітність, аби не давати їм зайвих козирів, чи навпаки - сказати, заплакати, їхні серця можуть раптово здригнутися, це вже зовсім нелюди знущаються над вагітними. А Оксана тішила себе думкою, що потрапила таки до нехай не зовсім добрих у традиційному розумінні, але - людей.

Чим більше вона обдумувала своє теперішнє становище, тим більше жінка в ній починала перемагати полонянку. Склеп уже не гойдався, поміж підручниками в рюкзачкові Оксана знайшла косметичку, - старшокласницям віднедавна дозволили носити простеньке жіноче причандалля до школи, - гарного дерев`яного гребня і заходилася давати собі ладу. Пройшлася подушечкою з пудрою по обличчю, підмалювала губи, не надто густо, стало кількох штришків, пучками пальців пригладила брови, провела гребінцем по волоссю. Саме в цей момент у дверях повернувся ключ.

Оксана не встигла заховати косметичку та гребінь - чомусь не хотілося, аби тюремники застали її за наведенням марафету. Двері прочинилися, навіть не рипнувши при цьому, замість горбатого волохатого монстра з гнилими зубами, яким, за уявою дівчини, мусив постати перед нею лиходій, до приміщення зайшов голомозий очкарик на вигляд двадцяти трьох років, та Оксана могла помилятися - вона завжди помилялася, коли визначала вік людини. Олегові Рибалці, коханцеві її матері, вона давала всі сорок. На тюремникові були чорні джинси, такого самого кольору сорочка навипуск. Отже, зайшов він не з вулиці.

-Освоюєшся? Давай, не соромся, - він причинив за собою двері, сперся на них спиною. - Здоров. Мене тут називають Водолазом.

-А діти будуть Водолазовичі? - Оксана хотіла запитати щось інше, але саме ця фраза випередила всі інші, більш логічні в її ситуації.

-Ні, діти, якщо вони будуть, будуть Сергійовичі, - Водолаз поправив окуляри. - Водолаз - погоняло таке, бо той схожий на водолаза, в кого очей четверо відразу. Чула таку приказку?

-Де я, скільки часу тут сиджу, коли мене випустять, хто ви такі, де туалет? - тепер бранка видала справжню кулеметну чергу із питань.

-Туалет - у кінці коридору. Коридор за дверима. Будуть виводити кілька разів на день, чітко по годинах, тому тренуй організм, - говорив тюремник цілком серйозно. - Скільки ти вже тут - хіба важливо? День, ніч, дощ, сонце, гм, да... Умовні поняття все. Знаєш, чому? - Водолаз сповз по дверях вниз, присів навчіпочки, примостив перед собою на худих гострих джинсових колінах джинсові руки. - Поки ти жива, найближчим часом з тобою нічого не станеться. А коли вбивати почнуть, то невже так важливо, яка година, який день і яка погода на дворі? Отак...

-Мене вбиватимуть? - голос Оксани зрадницькі здригнувся, рука механічно далі водила гребнем по волоссю.

-Не мені вирішувати. Поки жива - сиди й мовчи. Захочу я тобі сказати, яке тепер число, де і в кого саме ти саме гостюєш, невже це щось змінить? - тюремник підвівся так само неквапно, як присів, його оці крізь скельця окулярів дивилися на полонянку без жодного зацікавлення. - Все за тебе вирішать, без твоєї участі. Скажуть назад до мами відвезти - нема проблем, голову відчикати - теж легко. Не лякаю я тебе, не бійся, зрозумій правильно. Мені тут так само накази віддають. Їсти хочеш?

-Перед смертю? - дівчина дедалі важче тримала себе в руках, розревітися та забитися в істериці перед цим типом не дуже хотілося.

-Просто. Перед сном, якщо спати хочеш.

-Тоскно тут. Хоч телевізор би чорно-білий або магнітофон, музику...

-Тут і розеток нема, приміщення це зовсім не для телепоказів, - Оксана навіть не здогадувалася, що її поведінка подобалася Водолазові. Він чекав на істеричний вереск, навіть думав - кинеться полонянка з кулаками, а тут на диво спокійне дівчисько. В бункері він таких бранців ще не бачив. Та й сама вона зовні нічого, аж шкода наказ шефа виконувати... - Ну, перегризеш чогось?

-А що в меню?

-Гм... Лобстери, устриці, смажені кальмари, мариновані мідії.

-Мені не можна. Від морепродуктів, узагалі від різної риби в мене алергія та розлад шлунку, - розуміючи, що Сергій-Водолаз лише гарикається, Оксана тим не менше говорила цілком серйозно. - Задовбаєтеся на горщик водити.

-Ти справді доброї про нас усіх тут думки, - голомозий тюремник знову поправив окуляри на переніссі. - Обсерешся - так і сидітимеш тут, мити й чистити за тобою ніхто не наймався. Так їстимеш чи ні?

Полонянка кивнула, бо, судячи з усього, спілкуватися з неї довго Водолаз не збирається. У нього певне коло обов`язків, йому треба їх виконати. Кивнувши, тюремник вийшов, залишивши двері прочиненими. Тільки тепер дівчина звернула увагу ще на одну особливість своєї незатишної тюрми: тут не передбачено жодної розетки, навіть вимикач, швидше за все, притулили ззовні, але задушно в приміщенні теж не було. Отже, десь таки працювала вентиляція. Може, тут справді час від часу тримають людей? Чому "може"? Напевне тримають... Спокусу визирнути з склепу Оксана подолала, заховала косметичку та гребінця назад у рюкзак, кинула його на підлогу біля кушетки примостилася на краєчок, подумала - і підтягнула до нього стола.

Повернувся Водолаз скоро і не сам. Лише глянувши на чоловіка, якого очкарик пропустив поперед себе, дівчина відчула всередині порожнечу, бо просто до неї, тримаючи в руках пластмасову тацю, сунув справжній монстр. Саме такого вона чекала тут побачити, але навіть подумати не могла, що її власні моторошні фантазії так скоро відобразяться в реальному житті.

-Це наш, гм, да... добрий Вовчик, - прокоментував Водолаз, причиняючи двері і відверто насолоджуючись ефектом.

Вік "доброго Вовчика" не зміг би визначити навіть більш досвідчений у подібних справах спеціаліст. Коли природа знущається над людиною, вона позбавляє її чітких вікових ознак. Адже ніхто ніколи не замислюється, скільки років кульгавому та горбатому. Ліва нога Вовчика була сантиметрів п`ять коротша за праву, голова сиділа, здавалося нижче плечей. На яйцеподібний череп, вкритому ріденьким рудим волоссям, виділявся низький покатний лоб, який робив його схожим на орангутанга. Брови або зголені, або, швидше за все, випали, обличчя вкрите крупним ластовинням, підборіддя неохайно заросло щетиною. Порожні холодні очі дивилися просто перед собою, нічого не відбиваючи. На короткому тулубі - довгі та сильні руки, сталеві біцепси бугрилися з-під брудної спецовки, хватку "добрий Вовчик" напевне мав так само сталеву, обценькову.

-Ви будете друзями, - підбадьорив Водолаз. - Вигулювати тебе буде саме він, думаю, всякі дурні думки та запитання відразу вилетять з голови. Вовчику, постав усе на стіл, за півгодини забереш.

Страхолюд виконав наказ і перевальцем вийшов з бункера. Оксана навіть не глянула, чим її тут збираються годувати. Та дівчина встигла помітити інше: холодна порожнеча в очах Вовчика змінилась ворожими жовтими вогниками. Нарешті їй зробилося зовсім лячно.

-Він... хто він?

-Сторож, - знизав плечима Водолаз. - Знаєш, скільки йому стукнуло? Двадцять вісім, а як зберігся! Чує все прекрасно, лиш не балакає. Або не хоче, або не може, я від нього жодного слова не чув. Лікарям на моїй пам`яті це одоробло теж не показували. Хазяйський улюбленець, він його тут тримає, бо батьки з ним намучилися, як він ще вийшов такий - хер його розбере. Або алкоголіки його робили, або, швидше за все, наркомани. Тоді не те що зараз, торчки постійно шифрувалися, не так уже багато їх було. А може від синяка справді воно народилося... Якось хазяїн розповідав - усі патології вроджені, окрім ноги, в нашого доброго Вовчика почали проявлятися чітко десь років у чотирнадцять, до лікаря його вчасно не зводили. Я так думаю, були б нормальні батьки... Гм... Да! Коротше, хто його в спецшколу дурдомного типу першим віддав, невідомо. Його хазяїн давненько підібрав, раз чи два на рік погуляти по околицях випускає. Вовчик у нас молоденьких дівчат ненавидить. Чула, час від часу вони зникають? Вовчикова робота, можеш не сумніватися. Ти їж, їж, захолоне.

Дивно, але Оксана, немов сомнамбула, потягнулася до ложки, не дивлячись, зачерпнула з алюмінієвої тарілки якесь варево, відправила до рота. Виявилося, гречана каша з м`ясом. Апетит не з`явився, історія Вовчика її зовсім не надихала, та Оксана взялася до їжі активніше, усвідомивши зненацька, що тепер як ніколи їй знадобляться сили.

-Нічого собі рубаєш, молодець, - Водолаз зрозумів несподіваний спалах апетиту по-своєму: добрий Вовчик теж її не особливо налякав, а коли налякав, то вона не подає виду. Чесне слово, йому починала подобатися ця малолітка.

-Крупа недоварена, недосолена, м`ясо зрізане із здохлого кота, - інстинктивно відчувши, що поводиться саме так, як треба, Оксана спорожнила тарілку, швидко схрумала один за одним три солоних огірки, відсьорбнула с кухлика ще тепле пійло, що мало запах розчинної кави: - А це злито з непомитих чашок. Отак і передай вашому хазяїну. Я побачу його?

-Навряд. Вовчик сам тут куховарить.

Оксана ледь не захлинулася, врятувало її те, що швидко набрала повні груди повітря, видихнула, задерикувато глянула на Водолаза.

-Він у вас штатний кухар чи старається виключно для жіночої статі?

-Коли він охороняє жінку, можна навіть не зачиняти двері. Все одно не випустить, оце дивиться на тебе і злість накопичує. Чекає команди. Молоді вродливі або просто молоді телички від Вовчика не втечуть. Не дивись, що кульгає - швидше за тебе бігає по будь-якій місцевості. Від нього взагалі не сховаєшся... Наглядач такий , як треба, - Водолаз присів поряд з Оксаною на кушетку, несподівано стишив голос. - Страшно?

-Ти навмисне мене лякав, а насправді добрий Вовчик мухи не зачепить і дійсно найдобріше та найтихіше в світі створіння, а хтось із моїх знайомих вирішив отак мене розіграти, комусь гроші заплатив і взагалі - тут кіно знімають, щось на зразок "Нічних історій", по ящику бачила різні страшилки після опівночі... Правда?

-Ні. Усе йде за планом. За планом. Поїла, попила? Сортир не потрібен? - не дочекавшись відповіді, Сергій-Водолаз голосно гукнув: - Вовчику! Вова, твою мать!

"Добрий" монстроподібний страж мовчки зайшов до склепу, підкульгав до столика, недобро зиркнувши на Оксану, прибрав зі столу тацю. Водолаз зупинив його, притримавши за плече.

-Проведи даму до параші. Не хвилюйся, він у нас вихований, не підглядатиме.

Вовчик зробив своєю неоковирною головою жест, що означав "гайда", полонянка слухняно підвелася і вийшла з своєю тюрми. Нічого особливого, звичайний коридор, прямо видно прочинені двері і шматочок сходів, ліворуч - маленький апендикс, котрий закінчувався зачиненими дверима. Зрозумівши, куди саме їй треба, Оксана ступила праворуч. Санвузол виявився доволі пристойним, тут же - простенька потріскана раковина, з крана капала вода, дно раковини було вкрито від цього жовтавим вапном. Спроба закрутити ні до чого не призвела, та дівчина вперто не відступалася - терпіти не могла несправних кранів. Ребристе кружальце, начеплене на кран, ходило під рукою і несподівано Оксана відчула, що воно піддіється. Сама не зрозуміла, як металевий краник піддався і опинився в її руці. Коли просунути в дірочки пальці, вийде досить небезпечна зброя. Хлопці у школі та мікрорайоні ходили з такими для самозахисту. Зваживши залізячку на долоні, Оксана рішуче почепила її на місце. Вона не була певна, чи зможе користуватися нею так само вправно та хвацько, але сам факт, що можна хоч якось озброїтися і зустріти ворога принаймні одним единим ударом, заспокоїв дівчину. От чи вистачить в неї пороху взагалі замахнутися на людину, навіть на такого монстра "доброго" Вовчика... Оксана дотепер не могла сказати сама собі, на які саме героїчні вчинки вона здатна.

А тим часом Сергій на прізвисько Водолаз теж вибудовував план своїх подальших дій. Полонянка йому подобалася. Власне, до жінок цей спортивної статури хлопець, якому насправді нещодавно виповнилося аж двадцять п`ять, особливої уваги ніколи не звертав. Звиклий за кілька років напівлегального життя до послуг повій, він вирішив для себе поки що цим досвідом і обмежитися. В нього була справа, за яку хазяїн цінував його, не дав пропасти після інституту з нікому не потрібним дипломом хіміка, і аби ж то в самому дипломі справа була... Наркоту вони з трьома друзями виробляли в кустарних умовах общаги, зате собівартість її виявилася дешевшою, а сам Водолаз взагалі вважав себе ідейним борцем за витіснення з студмістечкового драг-ринку негритосів та азіатів. Ті виявилися спритніші - банально здали молодих та ранніх через стукача ментам, і якби хазяїн не втрутився, хто знає, чи отримав би Серьога взагалі свій диплом. Невідомо як несподіваний благодійник крутнувся, але провину ідейного натхненника приятелі взяли на себе, Водолаза не протримали й трьох діб, потім була розмова з майбутнім хазяїном, і ось Водолаз переїхав сюди. До міста виходив не часто, згаданих уже дівок привозили сюди пачками мало не щотижня, та й не знав Сергій, яким дідьком займатиметься в місті. Тут теж спочатку роботою не завалювали, лише останніх півтора року хазяїнові заманулося пустити дурь у більш широкий роздріб, ніж мав до того. Власне, банальну ширку Водолаз донедавна не робив, хазяїн потребував різних специфічних пігулок, з допомогою яких людина, скажімо, втрачає на деякий час пам`ять, контроль над собою, просто починає верзти казна що. Через цю невеличку кімнату багато народу проходило, катівні тут ніколи не було, коли й стояв синець в когось під оком, так це раніше заробив, у процесі. Розмовляли тут з бранцями за допомогою простих на перший погляд укольчиків. Одні розв`язували язика, інші виключали пам`ять. Скажімо, сиділа людина в десь у кафе, підсіла до неї інша, знайома чи ні - не має особливого значення. Потім раптово - клац, вимкнено. Оклигує людина у підворітні неподалік від того таки чи просто десь поруч на лавочці, на землі, навіть у метро чи тролейбусі. Один раз було: посадили бідолаху в таксі, біля самого дому той до тями прийшов, потрусив головою, розплатився, подзвонив у двері - а там крики, зойки, міліція: четвертий день шукають, уже фото збиралися розклеїти "Допоможіть знайти людину". Головне - нічого ніхто не пригадує, де був, що бачив, з ким і на які теми говорив. Отакі забавки хазяїн надто полюбляв, на них Водолаз спеціалізувався.

Нічого. Він вигадає і собі одну дуже милу забавку. Насправді з добрим та хорошим фіналом, "пацієнти" полюблять очкастого дивака, бо все добро на світі роблять непоказні диваки. Саме тому очкастому Сергієві раптом розхотілося бачити тут, у цій камері - інакше не назвеш! - оце зовсім ще дівчисько, молодесеньку полонянку в корчах та з перекривленим від болю обличчям. Так виглядають "пацієнти" вже після третього уколу. Хазяїн наказав наштрикнути дівча на голку, причому так, аби лікуватися потім було дуже важко. І Водолаз мимоволі почав лякати її, перевіряючи реакцію, хоча мав на неї, хай простить його хазяїн, свої особисті види. Ніде правди діти, трималася вона навіть краще а деяких здорових мужиків. Підходящий матеріал, не надто зіпсована, може взагалі цнотлива, це було б ідеально...

Якби Сергій на прізвисько Водолаз знав людську породу краще, поведінка бранки стала б для нього зрозумілою: дівчина настільки боялася, що покорилася долі, а раз так, то і вела себе відповідно, як людина, котрій нема чого вже боятися - усі страхи матеріалізувалися, моторошних таємниць не лишилося.

Коли Оксана повернулася, Водолаз підвівся, прикрив щільніше двері, присів навчіпочки біля дівчини, що знову примостилася на кушетці. Очі через скельця окулярів дивилися на неї знизу вгору.

-Тепер слухай останню страшилку. Крім триразового харчування жрачкою, приготованою нашим добрим Вовчиком, тобі ще прописані деякі медичні процедури. Уколів боїшся?

-Уколів? А що за...

-Тихо сиди. Якщо не я їх робитиму, колотиме Вовчик. Тобі стане так добре, що без цього кайфового настрою ти десь за добу вже не зможеш жити. Вбити тебе наказу немає.

Дитина торчків. Вовчик - дитина торчків. Оксана разом уявила, що народить отакого вовчика, фантазія запрацювала далі - аборт, наркоманам не можна мати дітей, навантаження на серце, вірогідне безпліддя... Тепер їй стало справді страшно, добрий Вовчик і оці сірі холодні стіни стали нараз добрими, милими, навіть десь рідними.

-Не треба, - кричати не було сил, стримувати сльози - так само. - Мамочка... Що я вам... тобі... Ну що я кому зробила лихого? Ти ж не знаєш мене зовсім... Сергійку... Не можна...

-Без тебе знаю, - він підвівся. - Відпочить трохи, я скоро повернуся. Поплач, все одно робити нема чого.

-Сергійку...

-Цить! - гримнув Водолаз. - Розумієш, що колоти таки, гм, доведеться? Вовчик як в обіймах затисне - не ворухнешся. З кожним укольчиком усе меньше вириватися будеш, кажу тобі авторитетно і компетентно.

Сказати про дитину тепер?

-Не треба... не хочу...

-Вовчику скажеш, - невблаганно талдичив очкарик, знову присів біля неї, торкнувся колін. - Хазяїн мені довіряє, але раптом захоче подивитися на тебе... Вовчик худобина, та далеко не дебіл, метикований, хитрющий, обдурити його теж не думай.

-А... можна...

-Тихо сиди, - Водолаз нервово озирнувся. - Поки що я нічого не вирішив. Не знаю, чому я з тобою говорю тепер про це, міг би взагалі промовчати. Грати доведеться, статуетку Оскара заробляти за кращу жіночу роль у фільмі "На голці - 2". Колоти тобі можна як варіант снодійне, поки віритимуть твоїм симптомчикам, мене не перевірятимуть. Снодійне в таких дозах теж ні до чого доброго не призведе, загальмуєшся надовго, зате навряд чи до звикання ти тут доживеш. Чула ж: до мами тебе рано чи пізно відішлють назад, стовідсотковою наркоманкою.

-Не треба... не треба...

-Я зараз піду. Скоро повернуся, пора на укольчики. До того часу хочу почути, згодна ти грати спектакль чи доведеться таки штрикати в тебе справжню дурь. Чого дивишся?

-Не вірю... Ти ж скажеш, що снодійне, а сам колотимеш...

-Для чого мені аж так викручуватися? Дурбецало ти мале. Чому пожалів тебе - сам не знаю. І жаліти перестану, зуб даю - перестану, коли потрібного спектакля ми з тобою не зіграємо. Натуральності не помічу - відразу пару кубиків вкочу, заб`ю на власну совість отакенний болт! - він зігнув у лікті правицю, хотів ще щось сказати, натомість рвучко підвівся і залишив полонянку саму, причинивши двері.

Водолаз міг узагалі не зачиняти їх. У туалеті Оксана не помітила жодного віконця, попереду, там, де сходи, чатує "добрий" Вовчик, вона уявила себе в його здоровенних вузлуватих ручиськах, вся пересмикнулася, та навіть якби наважилася

на відчайдушну спробу втечі - не змогла б тепер зробити навіть кроку. Страх приморозив дівчину до медичної кушетки, поглинув повністю, не відпускав. Працював лише мозок, і то в одному напрямку - вона не хоче стати наркоманкою,

вона хоче народити нормальну здорову дитину, навіть конячі дози снодійного вплинуть на плід, про це вона теж встигла прочитати в енциклопедії. Ще трохи, і вона дійшла до несподіваного висновку: її обіцяють відпустити, та для чого тоді їй життя, коли на волю вийде інвалідом, чи не краще забути про все, махнути напролом, хоча б разок притопити Серьожу-Водолаза по окулярах, а "доброго" Вовчика - по потворній пиці. Балакати не годен, то закричить - це точно. І хай потім роблять з нею, що хочуть, придурки табірні. Заодно матусенька поплаче: бач, скучила без мужика, забула про дитину зовсім, в сама ж без восьми місяців як бабуся, ото хай і живе із своїм бандитом... Може, когось закохати в себе і не захотіти піти звідси? Залишитися тут, приборкати "доброго" Вовчика, подружитися з очкариком і його загадковим хазяїном, а мамі листа написати. Не подзвонити - саме написати: "Добраніч, мамочко й дядечко Олежко. Приємних снів."

Відчувши себе від таких думок зовсім малесенькою, нещасною, беззахисною та нікому, крім садиста Вовчика, не потрібною, Оксана завалилася на бік, сльози тоненькими струмочками побігли з очей. Вона навіть не відреагувала на повернення Водолаза з невеличким шкіряним несесером у руці. Розгорнувши його на столі, він приготував шприца, почав дзенькотіти якимись скляночками. Водолаз нічого не питав, Оксана теж мовчала і дозволила зробити собі укол.

За півгодини все довкола неї поглинув густий морок.

5.

Замість голови в гостя був здоровенний букет свіжісіньких червоних троянд. Дівчина, яка відчинила двері, насилу стримала сміх. Не чекаючи дозволу зайти, гість ступив через поріг, за ним посунув ще один чоловік. Його чорнява коротко стрижена худенька дівчина не знала, а хто ховався за букетом, могла здогадатися.

-Роза Борисівна вдома? - почулося з-за троянд.

-Ви ж знаєте, куди вона піде.

-Масаж, солярій, тренажерний зал, - гість відсторонив букет від обличчя, підморгнув дівчинці. - Здрастуйте, Раєчко, з усіма вас минулими святами, краще запізно, аніж ніколи. Вибачте, ми тут з другом і без попередження.

-Знімайте взуття. Бо квартиру я щойно пропилесосила, - попередила Рая і зачинила за гостями двері. Спочатку - на верхній замок, потім - на нижній, нарешті взяла двері на ланцюжок, пояснила приятелеві гостя. - Наша міліція нас не береже.

-Це хто там прийшов, Раєчко, дитинко? - почувся з кімнати сильний голос, мало схожий на жіночий.

-До вас, тьоть Розо, молоді люди!

-І що це таке, я вас усіх питаюся? В домі живе молода незаміжня дівчина з двома вищими освітами, яка англійську мову та ідиш знає краще за прийняту державну, а молоді люди ходять до старого інваліда! - гласили з кімнати, поки гості дисципліновано знімали взуття. - Раєчко, ти на мене не ображайся, щоб ти мені була здорова, хай і ти у свої шістдесят сім так само хвилювала і збуджувала чоловіків, як твоя стара хвора товста тітка!

Короткий монолог господиня промовила з швидкість професійного радійного ді-джея, і поки вона не закінчила, гість і його друг не насмілювалися проходити до зали. Коли вона нарешті завершила промову, чоловіки, ступаючи по витертим, колись дуже дорогим і чистеньким килимам, пішли на голос. Меблі тут теж були не новими, але прибулі відзначили: нехай канапу, стільці, шафу та тумбочку купували приблизно чверть століття тому, все це були дуже якісні меблі, з натурального дерева і на вигляд дуже важкі. Господиня сиділа з плетивом біля вікна у інвалідному візку, закутана у старенький, але теж у свій час шалено дорогий махровий домашній халат. Вона дійсно виявилася досить грубою дамою, але дещо надмірна повнота лише додавала ретро-жінці неповторного шарму, який просто не піддавався словесному описові.

-О, до мене прийшов офіцер міліції на прізвище Малий, привів свого друга і приніс мені троянди. Дорогий букет, такий, як я люблю, - нахиливши голову, тьотя Роза подивилася на гостей поверх окулярів. - Де ти знайшов чайні троянди? Ти береш ними хабарі, а квіткарі дають і думають - аби був здоровий цей молодий чоловік, якщо йому потрібні квіти, а не гроші, за які він купить кілька пляшок горілки собі, колготки дружині і брутальне кошеня дитині, аби зробити їй приємне і вона не питала, чому мама з татом так часто сваряться ночами і що означає обурена мамина фраза: "Зате в тебе є пістолет".

Замість відповіді Вітька Малий став перед буркотливою басистою господинею на одне коліно, простягнув їй букет і з усією елегантністю, на яку був здатен, поцілував на диво пещену, без жодних слідів зморшок, руку.

-Ти правильно лічив? - тьотя Роза підозріливо подивилася на квіти. - Тут непарна кількість? Чи ти думав, що знайдеш у цій кімнаті мою могилу?

-Ви переживете нас усіх, тьоть Розо.

-Не кривляйся і не будь тут лисицею, бо я не ворона і шматочка сиру Бог мені вже давно не посилає. Його приносить з магазину моя Раєчка. За це я вив`яжу їй пуловер. Такого вона не купить на жодному з ваших базарів. Ти молода людина, Малий, дружина в тебе також не мого віку. Скажи мені таке: чому отам, - вона тицьнула спицею у бік телевізора, єдиного сучасного предмету серед усього ретро, - рекламують прокладки з крильцями, шампуні від лупи та чай, і ніде не кричать: купуйте наші штани, купуйте сорочки, купуйте кінець кінцем пуловери! Ти мені зараз заперечиш - бо люди знають, що треба носити штани та спідниці. Добре, знають, а хіба вони не знають, що треба пити чай, не кажучи вже про жінок, які без телевізора чудово знають про власну гігієну. Тих, хто не знає, телевізор не просвітить. Отак, тому я одягну Раєчку у фірмовий пуловер без всякої телереклами. А переживу я вас усіх тільки в тому разі, якщо ти, - тепер спицю націлили в груди Малого, - лишишся таким самим дурнем і далі будеш пхатися, куди не слід. Для чого ти запитав, чи я вдома? Ти думаєш, мені потрібна твоя ввічливість? Думаєш, я на оцій калясці поїхала в Житомир до дяді Яші? Зайшов ти не по дорозі в баню, невинних очиць терпіти не можу ще з тих часів, коли мій покійний чоловік повертався додому під ранок, від нього смерділо дорогими парфумами і він доводив - затримався на виробничий нараді. Раїсо!

Дівчина зайшла до кімнати з вазою в руці.

-Ні, візьми іншу, ця схожа на великий нічний горщик. Це Рая, донька моєї племінниці з Житомира. Вона працює тут у центрі перекладів, у Житомирі за знання мов менше платять. Живе у мене, я сиджу отут і плету пуловер.

-Ми ж знайомі.

-Не з тобою, дурнику, я її знайомлю, а з твоїм другом. Він з вигляду справляє враження серйозного та надійного мужчини, і навряд чи одружений. Серйозних та надійних жінки тепер не надто цінують. Раєчко, ми будемо пити чай. Хоча, знаючи міліцейську безцеремонність, ви могли б припхатися просто на сніданок. Я б нагодувала вас рисовою кашею з відварною курятиною. Не стійте, молоді люди. Вікторе, як називати твого друга?

-Олег, - коротко назвався Рибалка, підсунув стілець ближче до балакучої господині. Від її басистих тирад починала боліти голова, вислуховувати їх Карась тепер був зовсім не налаштований, але Малий переконав його: оцей персонаж у візку - поки що єдина можливість дістати потрібну інформацію і при цьому не засвітитися ніде.

-Як ваше здоров`я? - Вітька надалі тримався підкреслено ввічливо.

-Чи ти мені тут лікар, аби питати про здоров`я? Сам ось ляпнув - вас переживу! Дєточка. Мені троянди за просто так не приносив навіть покійний чоловік. Каблучки з діамантами мене не збуджували, він, хитрун, це швидко розгадав, зате букетами спокушував постійно. Коли заходив до спальні і кидав троянди на ліжко, міг робити зі мною все, що хотів. Здоров`я в мене, Вікторе Малий, погане. Кілька останніх місяців погано сплю, дуже переживаю через це, бо Раєчці теж треба висипатися, через мене в неї постійно темно під очима, тому немає кавалерів. Ти знав про це, і все одно приніс старій жінці квіти. Отже, справа дуже важлива, - тьотя Роза відклала плетиво на підвіконня. - Я готова тебе слухати.

-Власне, проблема у Олега.

-Навряд чи йому тепер потрібна жінка, тим більше - моя Раєчка. А шкода, шкода. Придивіться, молодий чоловіче, так заварювати чай і пилососити підлогу не вміє ніхто в Києві, цьому вчать лише у старих традиційних житомирських родинах, не зіпсованих рекламою бульйонних кубиків. Чисте золото, у-м-м-ма-а! - тьотя Роза причмокнула.

Коли Рибалка сам гриз оперівський хліб, надзвичайно мучився, коли доводилося спілкуватися з ось такими людськими експонатами. Він розумів у глибині душі цих безмежно самотніх людей, котрим не так часто випадає нагода розширити коло спілкування. Та вдіяти з власною натурою нічого не міг: триндіти цей народ міг годинами, більше того - люди, що їх опитували як свідків і яким залишали номер контактного телефону на випадок чого, порядок такий, надзвонювали регулярно, цікавилися, чи зловили злочинця, а далі загадковими голосами казали щось на зразок: "Ви знаєте, пригадалася одна цікава деталь, вам буде корисно", цим заманювали сищиків до своїх квартир, поїли чаєм, показували сімейні альбоми, і як правило подібні зустрічі не додавали нічого корисного, лише крали в оперів час. Одного разу Рибалка, тоді ще старший лейтенант, не витримав і досить грубо перервав сорокахвилинну пустопорожню, але натхненну розповідь ветерана соціалістичної праці про онуків, які приходять щосуботи, але чомусь саме тієї, коли п`яний сусіда знизу зарубав сокирою такого самого синього товариша з сусіднього будинку, чомусь не прийшли, оминули дідуся увагою. Пенсіонер образився на брутальну поведінку працівника карного розшуку, начепив усі відзнаки і посунув не до районної, а відразу до Генеральної прокуратури зі скаргою в кишені. Виходило, що старший лейтенант Рибалка замість злочинців ловити ходить по квартирах і, користуючись службовим становищем, безкарно ображає заслужених людей, отже, в міліції таким не місце. Тепер, спостерігаючи за майже сімейними стосунками тьоті Рози з Вітькою Малим, Карась уявляв, як у цей самий час десь кличе на допомогу вагітна донька коханої жінки. І відчував - терпець його дуже скоро урветься.

Олег уже не працював у розшуку більше року, коли вбили Давида Райського, чоловіка оцієї тьоті Рози, відомого спекулянта на антикварному ринку. Райський сидів двічі, після кожного виходу швидко відновлював колишні зв`язки, робота знову починала кипіти. Більше того, оборудки здійснювалися навіть тоді, коли Додик чесно клеїв на зоні картонні коробки. Останній акорд під завісу Райський зіграв блискуче: коли після проголошення незалежності виїзд на постійне місце проживання на історичну батьківщину для з`єднання з родичами, а в подальшому для переїзду за океан емігранти сипонули масово і усім потрібні були гроші, Райський за більш ніж пристойні комісійні перетворював антикварні цінності та коштовності знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих на долари, просто виступаючи посередником між тими, хто волів продати, і потенційними покупцями. Коли за кілька років усі, хто хотів, зробили ручкою остогидлій батьківщині, Давид Натанович цілком природно вирішив вийти на пенсію, дожити решту років, не обмежуючись умовною пенсією, що її платили йому та дружині як науковим працівникам одного з київських музеїв. Хоча періодично надавав різні не безкоштовні консультації різним ділкам, переважно від кримінального світу. Хоча буквально за останній рік старим знавцем антикварного ринку почали цікавитися державні мужі різного гатунку. Вбили Райського жорстоко - увірвалися в квартиру, катували, вимагаючи грошей, дружина теж не уникнула тортур, та виявилася більш міцного здоров`я, добити її не спромоглися, лише пошкодили хребет. Можливо, Райський і віддав би нападникам заховані гроші та коштовності. Не судилося - вже коли їх затримали, двадцятирічні гопники призналися: не встиг старий нічого сказати, перестаралися, раптом почав хапати повітря ротом, наче риба на березі річки, зойкнув і, цитата буквальна, коні двинув. А Роза зомліла, теж не ворушилася, її прийняли також за мертву, від безсилої люті потрощили усе квартирі, помочилися на тіла старих, прихопили різний дріб`язок, у тому числі - двадцять доларів, знайдених у шкатулці з слонової кістки. Вітька Малий працював по цій справі, відпрацьовували широке коло знайомих загиблого, а вбивць знайшли випадково, через три місяці, взяли за такий самий розбій, а один з ним, поки ще обдовбаний був, почав хвалитися їхнім послужним списком. Ось, мовляв, крутеликі ми, аж ховайся. Виявилося, зафіксували вони охайного старого, коли той долари у обміннику міняв, зметикували - не просто так, пропасли багатого дідуся. Довго не готувалися, через чотири дні, коли в них на очах той самий дідок-жидок ще двічі до валютика підходив, вирішили - певне, має капіталець. Капіталець таки був, бо добрі приятелі Райського, діючи за довіреністю, написаною вдовою при здоровому глузді та при повній свідомості, продали злощасну квартиру разом із спаскудженими меблями досить швидко, бо "місце злочину" дорого не коштувало, і купили з доплатою оцю пристойну двокімнатну, теж разом із старими добротними меблями, які лише перетягнули.

Та поки трійця отак випадково не залетіла, коло контактів Райського за останні роки переворошили старанно й грунтовно, з Главку довбали, Дода Райського старі сищики пам`ятали дуже добре, чомусь подумалося - не просто так цього мастодонта грохнули. Виявилося - саме просто так, з доброго дива, від нічого робити. Серед знайомих Райського фігурував Сергій Сергійович Жигун. Коли вчора Рибалка пояснив на пальцях ситуацію Малому і запитав, чи знає той бодай щось про Жигуна, прізвище відразу випливло в професійній Вітьчиній пам`яті. Щоправда, допитати особисто Жигуна Малому тоді не вдалося, його не було в Києві і, за чутками, взагалі в Україні. Тепер настав час згадати про нього. Оскільки Вітька Малий особисто надів на розбійників наручники, і взагалі активно накладав кістьми у пошуках убивць, що змушувало частенько спілкуватися з вдовою загиблого, то цілком зрозуміло користувався довірою тьоті Рози. А оскільки вона завжди була в курсі чоловікових справ і знала про кримінальний світ столиці, ба навіть усієї України подробиці, яких не знайдеш у жодному міліцейському архіві чи компьютері, за офіційно не затвердженою згодою Вітька час від часу консультувався з тьотею Розою. Тепер їх цікавив Сергій Жигун.

-Нас цікавить такий собі Жигун Сергій Сергійович, - вирішив направити розмову в потрібне русло Карась. - Єдині відомості про нього - консультант, - передбачаючи, що вдова Райського почне у своїй звичній манері гарикатися з ним, він вирішив відразу застерегтися від пустих балачок: - За його наказом викрали людину. Молоду жінку... Власне, дівчину.

-Боже мій, Раю, ти чуєш? У місті завівся викрадач молоденьких дівчат! Тепер ти будеш приходити додому о шостій вечора! За неї хочуть викуп, як по телевізору?

-Це не по телевізору, тому за нес з вами ще ніхто не придумав, як її врятувати.

Рая тихенько зайшла, спритно підсунула ближе журнальний столик, накрила його простенькою скатеркою, так само вправно виставила на ньому все необхідне для чаювання: заварник, цукерницю, вазочку з печивом, із сусідньої кімнати винесла три чашки, нарешті наспів щойно закипілий електрочайник. Посміхнувшись Олегові, вона знову вийшла.

-Хіба Рая чаю не питиме?

-Розмова не для неї, Вітю. Потурбуйся про мене, будь ласка. Цукру дві ложки, пам`ятаєш?

-Три.

-Правильно, - тьотю Розу відповідь явно потішила. - Ще раз перевірю твою пам`ять... Цигарки при собі?

Малий слухняно витягнув почату пачку "мальборо лайт". Простягати курево господині не поспішав.

-Теж вірно. Ніколи не курила наш тютюн, а це ж роблять за ліцензією, я в газеті читала. А, нема чого перебирати, правда? Дай цигарку і вогню, - прикуривши і зробивши справжню чоловічу затяжку, тьотя Роза зітхнула: - Рая не дозволяє мені курити, і я з нею цілком солідарна. У квартирі я теж забороняю диміти. Викинь оце, взагалі забери цю гидоту, крапля нікотину вбиває коняку, - її пальці гидливо простягнули Малому бичка, Вітька спокійно взяв його, підвівся, прочинив кватирку, пульнув його за вікно, запитально глянув на господиню.

-Лиши, хай трохи протягне. Тут часом дурієш без свіжого повітря, Рая дбає про моє здоров`я, тому від осені до весни постійно тримає віка та квартирки зачиненими, аби мене не протягнуло. Таке постійно трапляється і я лежу застужена, рая поїть мене різними ліками та настойками, щоб вона мені була здорова. Пийте чай. Це фірмове печиво, мій покійний чоловік дуже любив його, заїдав їм коньяк, - Олег відчув, ще трохи - і він зіпсує все, посварить Малого з цією занудною тітонькою, до манер якої ніколи не звикне. Вітька зовсім не дивувався, взяв чашку, почав сьорбати чай маленькими ковтками. А тьотя Роза перейшла до теми розмови несподівано, без жодного переходу: - Ваш Жигун погана людина. Тому я багато про нього знаю: Давид ніколи не розводився докладно про своїх постійних ділових партнерів, а про різних шлемазлів говорив довго, докладно, ніби пояснював. Чому саме ця людина не гідна його уваги, - свою чашку вона поставила на підвіконня, зняла окуляри, поклала їх туди ж, втрапивши правою дужкою в чашку. - Давид обмежився тим, що допоміг купити будинок на чиєсь ім`я. Серце мені підказує - підставне, на себе покупку Жигун з різних причин оформити не міг. Дод навів довідки про цього, як ви його тут назвали, консультанта. І вирішив не пускати його до себе близько, хоча пан консультант після оборудки кілька разів намагався продовжити партнерство.

-Його щось налякало?

-Давид ніколи не соромився боятися. Боягузом не був, аби ви знали, просто боявся пошитися в дурні через те, що з дурнями повівся. Ви прийшли до мене говорити про страхи мого покійного чоловіка? - гості вирішили за краще промовчати, тож тьотя Роза повела далі: - Пряму причетність цього вашого Жигуна до кількох серйозних вбивств може довести хіба міліція, та вона цього не захоче, бо від важливих справ відволікає різна шантрапа, котра грабує квартири самотніх пенсіонерів. Хіба не так, Вікторе?

-Так точно, тьот Розо.

-Отже, з мого покійного Давида досить було чуток про безчинства, до яких доклав руку пан Жигун. Сам завжди лишається в тіні, у нього немає навіть київської прописки. Займався він так само чимось на зразок викрадень, тому в мене є всі підстави вважати його бандюгою вищої проби, нехай він не виходить з кистенем на велику дорогу, а влаштовує в такий спосіб власні бізнесові справи. Давид якось обмовився, що цей Жигун великий спеціаліст з легалізації власного і чужого чорного капіталу. Ми говоримо про ту саму людину, молоді люди?

-Думаю, так, - погодився Карась. Його дивувало, що він сам вперше чує це прізвище, хоча не дивно: Карась за великим рахунком - риба районного, базарного масштабу, вже давно не цікавиться глобальним криміналом, тим більше всією гидотою, котра відбувається за межами підпорядкованої йому території. Треба буде потім навести більш детальні довідки...

-Тоді слухайте сюди. Гарний знайомий покійного Давида і так само мій добрий знайомий років шість або сім тому отримав великий головний біль. Його єдиного сина засадили до Лукьянівської тюрми, звинувачення було цілком справедливе, хлопчик просто зв`язався не з тими людьми, та хоч не маленький і знав, на що йшов, все одно дитина єдина і улюблена. Справу можна було залагодити. Складений нещасним батьком кошторис робив поважного чоловіка банкротом, зате платника запевнили: в разі якщо його освоїти, дати всім, кому треба і не боятися переплатити, синок вийде на підписку, потім і це залагодиться, тоді його терміново треба буде відсилати подалі з міста, нехай там продовжує навчання, для чого теж потрібна певна сума. Отже, він вирішив продати свій будинок у Пущі-Водиці.

-Той самий, на який знайшовся покупець - Жигун?

-Ти чому перебиваєш мене, Вітю? Коли ти все знаєш, для чого я тут напружуюся й розпинаюся перед вами, а не плету Раї пуловер? - не бурчати тьотя Роза, очевидно, просто не могла. - Правда, той самий будинок. Двоповерховий красень, збудований через рік після того, як грохнув Чорнобиль. З Київської області виїздили масово, тоді не так торгували землею, як тепер, але наш приятель спромігся смачно прокрутитися і отримав місце під забудову у мальовничому місці. Що там тепер, я не знаю. Зате у цього будинку є особлива прикмета. Я не даремно згадала тут Чорнобиль, молоді люди. Наш приятель збудував там собі бомбосховище. Справжнє, не випадок повторного вибуху, просто екологічних негараздів, не виключав і ядерної війни.

-Ви серйозно?

-Вітю, стара Роза завжди говорить серйозно, в неї нема почуття гумору, вона не сміється навіть з єврейських анекдотів, бо для чого сміятися, коли там багато правди, і ця правда мене коли не ображає, то принаймні зачіпає. Будинок, самі розумієте, тягнув на більш солідну суму, аніж двадцять вісім тисяч доларів.

-Два поверхи в Пущі з бомбосховищем? - Олегові слабо в таке вірилося.

-Не забувайте, продавець опинився у дуже скрутній задниці. Можливо, він правив більшу суму. Про подробиці торгів не розводився, навіть тепер розумію, - жінка клацнула пальцями. - О, розумію! Свідомо уникав! Бо торгувався з ним безпосередньо Жигун, покійний чоловік лише звів їх. Виходів на людей, які швидко здатні заплатити живі гроші, наш приятель не мав, тому вудочку закинув Давид, Жигун озвався сам, на зустріч вони поїхали разом, цей Жигун ще стелився перед Додом, натякав, як багато чув про його славне минуле. Гм, гм, гм...Ось, власне, все, - господиня театрально розвела руками.

Карась подякував, відставив чашку, підвівся. Дивлячись на нього, підвівся і Вітька Малий.

-Раю, Раю, подивись на цих двох невихованих молодих людей! - Олегові здалося, можливості в гучності голосу тьоті Рози ще не всі вичерпані.

Рай зазирнула до кімнати, запитально подивилася на тітку, раптом повела носом, насупилася.

-Для чого ви давали їй цигарки? - звинувачення стосувалося друга родини.

-Він не давав, Раю, почав курити сам, та я заборонила! - поспішно втрутилася тьотя Роза. - Він взагалі паршивець, як усі чоловіки усіх часів і народів. Вони обидва, уявляєш, обидва отримали своє і тепер хочуть йти геть?

-Можна поцілувати вас на прощання, тьоть Розо? - Малий спробував урятувати становище, хоча гнів господині був швидше показним, вона в такий спосіб розважалася і рятувалася від нудьги, на яку приречені самотні старі інваліди.

-Ми дозволимо йому це зробити, Раю? Щоб ти в мене була здорова, дивись: просять дозволу не в тебе, а в мене. Тебе або не цілують, або не питають твоєї згоди. Тільки в щоку, Вікторе, в щоку.

Капітан міліції Віктор Малий підійшов до господині, нахилився і під Раїні оплески голосно чмокнув її у зморшкувату щоку. Тьотя Роза накрила поціловане місце долонею.

-Я допомогла вам? Зробила щось приємне і корисне?

-Само собою, - кинув Вітька.

-Твій друг Олег дивиться на мене вороже. Стара жінка замучила вас?

-Мені важливіше врятувати іншу людину. Пробачте мій егоїзм, можливо я чимось образив...

-Це святий егоїзм. Раю, не дай Боже тобі вскочити десь у халепу, але якщо вже вскочиш, то нехай тебе виручає ось такий мужчина.

Ранок середи почався для Савицького пізно, з жахливого похмілля. Він навіть не годен був ворочати язиком, тому знайшов у барі почату пляшку чогось спиртного, зробив вагомий ковток, присів на край ліжка і заплющив очі. Допомогло: незабаром здатність говорити до нього повернулася, спромігся нарешті подзвонити в офіс і сказати, що захворів. Він, з рештою, не мусив доповідати підлеглим, як усякий начальник, та краще зробити все самому, аніж почнуть видзвонювати. На сьогодні призначено кілька важливих зустрічей, до п`ятниці все одно голова буде забита іншими думками, а важливі справи в цій державі в більшості випадків завжди можна перенести на завтра, на післязавтра, на наступний тиждень. Тому з почуттям виконаного обов`язку Денис Савицький вимкнув телефон, знову ковтнув з пляшки, озирнувся на Аллу.

Коханка спала або вдавала, що спить. Утім, яка йому різниця. Сьогодні вдень йому потрібна поруч близька людина, яка його розуміє. Дружина - пішла вона на хрін, з нею Савицький давно не рахувався, її думка взагалі майже ніколи його не цікавила. Алла знає, тільки Алла, як треба втішати чоловіків... До біса чоловіків - вона мусить втішати його.

Вчора після розмови з Жигуном директор ринку "Універсум" видзвонив коханку і в наказовому порядку, чого раніше ніколи собі не дозволяв у розмові з нею, звелів кидати всі справи і їхати на квартиру, де вони регулярно зустрічалися. Про цю квартиру, до речі, дружина знала, правда, точної адреси Савицький їй не називав. Її існування пояснювалося цілком легально: виявляється, в Японії існує традиція, коли японський чоловік, котрий багато трудиться, має право зняти стрес, напитися, і йому ніхто не скаже жодного слова. Для цього існують цілі заклади із спеціальними кімнатами, куди завжди може зайти перевтомлений японець, зачинитися зсередини, примоститися на циновках і квасити, скільки заманеться. З умовою - як зніме стрес і проспиться, мусить повернутися до роботи і працювати так само на совість, з повною віддачею, інакше буде пити щодня, безробітним це дозволяється. Знімаючи окрему квартиру, Савицький мотивував цей крок саме необхідністю періодичного усамітнення, коли всі дістануть до печінок. Дружина лише знизала плечима. Їй не хотілося навіть думати про те, чим, окрім хлебтання горілки, займається у "релакс-гаусі" Денис, вона взагалі відбула з ним серйозну розмову лише один раз. Подружжя погодило сімейні стосунки: вдома Савицький не дозволяє собі нажиратися до втрати свідомості, про різні його походеньки дружина не повинна знати від сторонніх, щойно він перестає дбати про родину і перестане її утримувати і залишатися респектабельним головою сімейства, вони мирно, без скандалу, розлучаються, аби кожен жив, як заманеться, не озираючись на іншого. Поки що угоди Савицький дотримувався.

До вчорашнього вечора. Він цілком був свідомий того, що лише один невдалий крок з боку цього придурка Жигуна, і спаляться вони разом. Причому, по всьому виходило, хитрий Сергій Сергійович знову відійде в тінь, перевівши стрілки на компаньйона. Справді, Жигун лише генерував ідеї та рухав різні механізми, аби вони втілювалися в життя. Савицький, котрий до кінця не вірив, що новоспечений партнер почне діяти за власним планом, причому - дуже швидко і жорстко, аж тепер пригадав - жодний документ, який на цей час довелося укладати та підписувати, не скріплений автографом Жигуна С.С. В основному факсиміле залишали різні безбарвні людці нібито від його імені, а Савицький чомусь не замислювався, чому він підмахує папірці сам. Ясно, чому, відповідь на поверхні: коли плануєш провернути напівлегальну, в принципі умовно закону справу, ніколи не замислюєшся, чому довкола стільки конспірації, конспірації і ще раз конспірації. І вчора ввечері директор ринку "Універсум" чітко уявив себе якщо не за ґратами, то принаймні на глибокий мілині. Звідси - депресія, небезпека втрати контролю над собою, тому потреба в співбесідникові, жінці і алкоголі стала нагальною.

Коханка влаштувала йому скандал вже на порозі. Їй цілком природно не сподобався тон, яким з нею розмовляли. Але коли Савицький старанно, на всі замки, зачинив зсередини важкі подвійні двері, а потім, не кажучи ні слова, заштовхнув Аллу до спальні і почав стягувати з неї одяг, жінка помітно розгубилася, тому не особливо пручалася, чим скористався мужчина, а коли вона зрозуміла - зараз він її банально зґвалтує, здивувалася ще більше. Для чого, коли домогтися свого Дені міг не застосовуючи грубої чоловічої сили. Тому, коли Савицький скотився з неї, Алла ще якийсь час лежала, вивчаючи білу стелю, потім повернулася на живіт і, не дивлячись на коханця, запитала: "Що сталося?"

Далі понеслося. За годину Савицький ужлуктився до свинського стану, почав скаржитися на життя, слово за слово - і розповів Аллі про сьогоднішні події. У нього стало п`яного розуму не вдаватися в подробиці їхньої з Жигуном оборудки, зациклився лише на викраденні дівчинки, тицяв коханці фотокартки мами та доньки, їх робили за наказом Жигуна, коли випасали обох, і Сергій Сергійович невідомо для чого залишив партнерові комплект: ось мама заходить до банку, ось виходить з свого будинку, ось просто йде, крупним планом, тепер на вулицях багато фотографують, люди звикли і не звертають уваги. Тепер - донька, Оксанка, йде вулицею, їсть морозиво, теж виходить з під`їзду, знову йде, вираз обличчя замислений, тоді як мама - аж надто щаслива. Здається, рештками свідомості Савицький ще сприймав невеличку Аллину лекцію про жінок взагалі і чому вона переконана, що оця ось дама на фотці щаслива в особистому, коли більш конкретніше - інтимному житті. Поради подруги його не цікавили, не задля цього він її викликав, наче швидку медичну допомогу. Потім слюняво цілував, просив, аби не йшла нікуди від нього, спробував знову зайнятися сексом і обганьбився, що дало привід для нових нарікань на власну нещасливу планету і вихилити чергову порцію алкоголю, після цього вирубався остаточно. Серед ночі прокидався, стягував рештки одягу, дзенькотів на кухні посудом, шукаючи холодної води, потім знову випив, тепер уже на самоті, повернувся до ліжка і знову заснув.

Алла заворушилася, повернулася на бік. Знову затуманений Савицький не замислювався особливо, була її посмішка щирою чи вона лише гралася у якусь свою незрозумілу гру.

-Доброго ранку.

-Хто тобі сказав?

-Про що?

-Про добрий ранок... Наче з китового черева вибрався, мать його туди нехай... бл-л-лін, о-ох! - наявність живого глядача і слухача спонукала до голосних стогонів.

-Допив усе?

-Тобі теж недобре?

-Дені, мені від учора недобре. Невже ти думаєш, приємно дивитися на тебе такого, ще так недавно сильного, а нині - розбитого, мов фарфоровий унітаз? - порівняння, швидше за все, прийшло їй у голову випадково, було її авторським, Савицький навіть посміхнувся.

-Про унітаз це добре. Спускають у мої нутрощі всяке гамно, - Савицький подивився на рештки горілки в пляшці, трошки подумав, допив одним ковтком. - Отак.

-Може, на цьому зупинимося? Я буду з тобою цілий день, померти не дам, ти ж сильніший за різних там Жигунів. Жиган-лимон, мальчишка симпатичный, знаєш пісню? - вона навіть трошки наспівала блатний мотивчик.

-Знаю, знаю, бл-лін як башка розколюється, - обхопивши голову руками, Савицький почав хитатися, сидячи на ліжку, зліва направо. - О-ой, йой-йой-йой!

-Нічого, полікуємо. Душ, контрастний, потім масаж, я вийду в аптеку, куплю травички різної-всякої, чайку тобі заварю, поспиш. Як ти на масаж дивишся?

-Китайський?

-Китайський. Особливий, витверезюючий, тонізуючий. Піднімає загальний життєвий тонус.

-І все?

-Може, ще дещо підніме. Не загальне, більш конкретне. Гайда, гайда в ванну!

Фотографії матері і доньки, через яких усе почалося, валялися на підлозі

біля ліжка с боку Алли. Прокинувшись одночасно з коханцем, вона не поспішала

давати йому про це знати, лежала і роздивлялася жіноче та дівоче обличчя.

6.

-Це все, що вдалося?

-Поки що все. Пуща-Водиця підпорядкована області, навести довідки не

складно, але й не надто просто, Малий не Господь, а звичайнісінький опер, навіть не з Главку, інших підключати ризиковано, і так уже двоє сторонніх в курсі подій.

-Двоє?

-Ну, Вітька і тітонька ця занудна, антикварова вдовиця. Навряд чи від неї кудись щось піде та все ж таки зайві вуха, чорт... Коротше, Малий обіцяв до завтра кров з носу дізнатися, що ж то за будиночок у Пущі і чи можна якось вийти напряму на пана консультанта, мать його...

Цілий день Людмила Сошенко ходила, мов та казкова Русалонька, наче по розпеченому вугіллю. Рибалка порадив хоча б для маскування починати якісь відповідні дії, аби виконати вимоги Жигуна - він далі підозрював, що кожен крок Людмили контролюється. Тому до неї додому приїздили окремо, переговорювалися лише по мобільним, навряд чи викрадачі мають аж таку широкі можливості. Аби прослуховувати розмови по стільниковому зв`язку. Квартиру Людмили перевірив на наявність "жучків" особисто, переконався - у телефоні є невеличкий пристрій, більше ніде, короткуваті руки в Жигуна і компанії, не застромили відповідної апаратури по всій квартирі. Отже, зайвого по телефону краще не говорити, та це завжди ясно, навіть без "жучків". Не телефонна розмова - ось наша улюблена фраза. Трошки подумавши, Олег вирішив таки сказати про це Людмилі, реакцію передбачив - будь-хто злякається, коли виявить, що до особистого житла, того самого дому, який мусить вважатися фортецею, залазили чужі люди і лишили непошкодженими замки, котрі дотепер вважалися міцними та надійними. Взявши справу під особистий контроль, Рибалка швидко організував майстра, замки оперативно поміняли. Перед вікнами Карась також старався не миготіти, бо хтось ззовні точно стежить за вікнами квартири.

Під кінець дня в Людмили також були новини. Озвався Жигун власною персоною, поцікавився, як просуваються справи, чи не потрібна допомога. З Оксаною поговорити не дозволив, бо дівчина спить, краще не будити її. На новому місці освоїлася, поводяться з нею нормально, не голодує. Висловивши побажання, аби справу вдалося таки залагодити навіть раніше, ніж у п`ятницю, Сергій Сергійович поклав трубку.

-Олежко, ми зможемо хоча б щось зробити? - це питання Рибалці остогидло, та він, розуміючи стан Людмили, не виказував свого роздратування.

-На крайняк доведеться робити так, як вони скажуть. Хоча не думаю, не дійде до цього. Оксану знайдемо, знайдемо, не переживай, - він погладив жінку по голові, наче маленьку дитинку.

-Не можна, Олежко, я ж нікому нічого не доведу, нічого...

-Кажу тобі - істериками тут не допоможеш. Не треба істерик, чула? В разі чого, якщо інакшого способу врятувати Ксеню просто не лишиться, у нас буде до понеділка два дні. Коли все може відкритися?

-Швидко. Думаю, менш ніж за тиждень, саме почнеться традиційна звітна перевірка за місяць по кожному відділу, кредитування йде в числі перших, пояснень не уникнути.

-Чудово, значить, кілька робочих днів навіть у запасі є. Я зможу вивезти вас обох з міста, заховаю, коли будете в безпеці, щось протанцюється, придумається. Але, ще раз тобі кажу, навряд чи до такого я допущу.

Більше ні про що з Людмилою говорити було неможливо, тому Рибалка організував для неї коньяку, снодійні та антидепресанти тут не годилися, вони гальмують, а найближчі дні жінці потрібна ясна голова. Сам постелив їй, приготував солодкого чаю з лимоном, накрив ковдрою, порадив заснути. Хоча по собі знав - це важно, майже неможливо. Тому сидів допізна, так само цмулячи коньяк і абсолютно не сприймаючи пострілів, що чулися з увімкненого телевізора. Добре хоч шефа не було сьогодні, наче завтра так само не вийде, кажуть, прихворів. Отже, можна почувати себе більш-менш вільно.

Малий озвався у четвер близько дванадцятої дня. До того часу видзвонити Вітьку виявилося неможливим, і Олег облишив цю невдячну справу, тинявся по території базару, звичний навколишній мурашник його завжди заспокоював. За цим зайняттям його й застав дзвінок мобільного в кишені.

-Ти де зник?

-Які проблеми, казав же - сам подзвоню. Можеш перейти на нормальний телефон?

-Для чого? Говори так: є хоч щось?

-Правда, для чого... Зустрітися б,все одно по телефону про все не поговориш. Але я можу лише за дві години. Сам розумієш, я істота підневільна, на пригоду виїжджаю за пару хвилин. Запарка, як завжди. Ти пішов, людей не вистачає, працювати нема кому...

-Розумію я все, Малий, дуже добре розумію, та часу в нас немає...

-Хто за мене на пригоду виїде? Папугу у іноземного гостя вбили. Вогнепальне. Постріл у голову.

-Він сюди з папугою приїхав? З Африки?

-Не знаю. Гукають мене, Олеже, за дві години сам тебе наберу.

Насправді застрелений папуга іноземного громадянина Карася зовсім не цікавив. Дві наступних години тягнулися повільно, пішла вже третя, Олег насилу витримував марне чекання. Нарешті Вітька знову озвався.

-Ти коли обіцяв?

-Слухай, давай без бе, робота в мене. Рули до виходу з "Харківської", підбереш мене там за двадцять хвилин. Все, вперед.

Біля виходу з метро Малого довелося чекати півгодини, але той нарешті виринув з-під землі, швидко сів у машину, махнув рукою вперед, Рибалка рушив у напрямку Борисполя.

-Працює тут англієць за контрактом, фірма якась спільна чи благодійний фонд, хер їх розбере, - відразу почав обурюватися Вітька. - Купив він тут у бариг попку-дурника, жако, чубатого такого, знаєш? В нього вдома такий самий, хотів, мудак, домашньої атмосфери. Пташок розкричався, дуже комусь заважав, його й грохнули. Через вікно, прикинь собі? З мисливської рушниці! Гість нашої держави на другому поверсі жив, хатка - люкс, фірма йому арендує. Під вікнами, у дворі - дерева. Липи чи ще щось, не розібрав. Стрілець заліз на дерево, листя немає ж, видно як на долоні. Клітка біля вікна стояла. Прицілився - і дуплетом, відморозок хрінів.

-Зловили?

-Зловимо. Давай тепер до наших справ.

-Моїх.

-Нехай твоїх, - легко погодився Малий. - З тебе десять баксів, свої вчора міняв.

-Державна таємниця так дешево нині затягує чи в тебе барабан серед колег на зарплаті?

-Не таємниця, не барабан, просто довелося вчора поляну мужикам знайомим з обласної управу викотити, сказав - потрібна неофіційна довідка, поки що розробка ведеться по-партизанському, як і все у нас тепер. Бандитизм же розгулявся, мать його!

Рибалка, тримаючи кермо лівою рукою, правою витягнув з бардачка барссетку, кинув приятелеві на коліна.

-Сам знайди, там червінчик зелений мусить бути.

-Зручно вам, Карасям, постійно зелені червінчики при собі.

-Хто тебе тримає в поганій ментурі? Тільки свисни, нормальні працівники з твоєю кваліфікацію кругом потрібні. Навіть з хатою допоможуть, про дітей подумати пора, не заводити ж їх у "готельці"...

-Не переживай за це, у нас у родині культ чоловіка, а раз так - то й батька. Де захочемо, там дитину й заведемо, ти про себе краще дбай, теж не особливо розможуєшся. Взагалі, не в той степ ми зайшли. Кінчай мене, до речі, вербувати, не вперше. Ти ж знаєш мої дурнуваті принципи.

-Не можу я цілком на своїх бійців покластися, пацани нормальні, досвіду не вистачає. А з тобою вдвох... Так, - Рибалка відігнав непотрібні думки. - Ми справді не туди зайшли.

-Значить, справді є такий собі будиночок двоповерховий. Про бомбосховище ніхто нічого не чув, може там воно і є. Власником офіційно значиться Ярмоленко Максим Юрійович, приватний підприємець. Знаходиться в ньому приватний готель-пансіонат "Затишок", пан Ярмоленко записаний генеральним директором. Там чотири або шість кімнат, сауна, басейн, масажний салон, стоянка для машин, домашня кухня, все чікі-пікі. Вивіска гарна, світиться вночі вогниками. Але! - Малий підніс пальця догори. - Отут починається "але". Жодної реклами, окрім вивіски. Кімнати в цьому "Затишку" замовляються за два тижні, а то й за місяць наперед. Спереду - висока, метрів зо два, гратчаста огорожа, прути гострючи вгорі, справжнісінькі списи або пики, як у кіно про лицарів.

-Ядом кураре не вимащені?

-Не здивуюся. Ззаду - така саме здоровенна бетонна огорожа. Варта, само собою, кажуть, злі собаки. Їх там штук чотири. Зовні - звичайна приватна власність, ну, мало зараз елітних місць для відпочинку. Місце там гарне, ліс, сосни, затишок є затишок. Але, коли вірити моїм знайомим операм, там типовий бордель, і це - як мінімум. Є достовірні відомості: там не лише відпочивають з дівками голими в сауні, а кому дуже кортить, то й хлопчика привезуть, у "Затишку" регулярно зустрічаються колишні бандити всіх мастей, ведуться ділові переговори, в результаті яких черговий кримінальній капітал легалізовується... Фантазувати можна довго, і мені виглядає - жодне з припущень не буде помилковим. Гадюшник ще той, не просто публічний дім під Києвом, таких маса і не кожен ще так охороняється. Приводів потрусити "Затишок" поки не було, більше скажу - мужики вчора після того, як третя пляшка пішла, почали грузити, ніби існує якась ніким не підписана, через те найбільш дієва заборона без спеціального дозволу порушувати спокій "Затишку". Опікуються ним, мабуть, аж звідти, - палець знову піднявся догори. - Не здивуюся, коли якесь наше доблесне міліцейське начальство оздоровлювалося в знаменитій тамтешній сауні, а дівчисько цицькасте робило йому масаж... простати, бляха...

-Чого злишся? Теж хочеш?

-Всі хочуть. Тільки навіть ти з своїми зеленими червінцями туди навряд чи втрапиш. Бо по суті хто такий Карась? Начальник охорони ринку "Універсум"? Ото ще цаца! З тебе зиску не буде, ще сауну для тебе спеціально замовляй і дівчисько таке, знаєш, найбільш безсоромне. Дружини наші, Олежко, могли б такими самими безсоромними бути, аби рідний чоловік був клієнтом, від якого заробіток залежить, чи просто давав гроші, що в принципі одне й те саме...

-Тихо, тихо, Вітьок, ти чого розійшовся? - розвернувшись на клумбі біля під`їзду до прямого відрізку траси до аеропорту, Рибалка розвернувся і спрямував машину назад на Київ. - Усе в тебе ще буде, не психуй ти так. Скажи краще, до чого тут предмет нашого інтересу, Жигун.

-Твого інтересу.

-Нехай мого, - легко погодився Олег. - Ярмоленко - це той самий, кому Жигун допомагав придбати будинок?

-Цієї всієї ланки я не простежив, але Жигун - постать доволі відома. За оперативною інформацією, заправляє в "Затишку" саме він. Принаймні, дуже часто там буває і всі перед ним "струнко" і з ним вась-вась. Чим він заправляє, чим взагалі займається, напоєні мною вчора опера не відають. Здається мені, коли зробити офіційний запит, щось та отримаємо. Але робити цього не можна...

-Не можна. Підозрілий двоповерховий будинок, у якому запроектовано бомбосховище. Домашня кухня... Вони там картоплю зберігають?

-Сказано ж тобі - відомостей про звичаї "Затишку" нуль цілих, нуль десятих. Про домашню кухню взагалі хтось з чиїхось слів почув, ніхто звідти ані котлетки не покуштував. Ще одна є, гм, невеличка зачіпка. У них там бізнесмен один зник минулої осені. Часто взагалі народ зникає, рідні хіпіж зчиняють, менти на вухах, а зниклий раз - тут як тут, обриганий весь чи в губній помаді. Отже, зник один підприємець. Дві доби ні слуху, ні духу. Коли знайшовся, машину попутну на трасі зупиняв. Ну, підібрали, доставили додому, бухий, все як треба, коли повністю до тями прийшов, покаявся - весь бізнес у карти програв, усе попідписував, тепер все не його, бог честі і таке інше. А в нього на руках виявили свіжі сліди від уколів. І вийшов він з лісу неподалік від "Затишку". Зрозуміло, ніхто нічого не знає, довідки там наводили лише для порядку. Гультіпака, виявляється, взагалі вдома сказав, що по справах до Фастова їде, чи філіал відкривати чи ще якусь лабуду. Той божиться - не при пам`яті був, лихий поплутав, туди-сюди, баранячі яйця... На сліди уколів жодної реакції, навіть обстежень медичних. Через півроку, вигнавши дружину з донькою, він повісився. Розтину теж не робили, хоча дружина твердила: після тієї дурної пригоди з ним щось коїтися почало. З головою, власне. Переконливо?

Рибалка мовчки дивився перед собою на слизьку після чергової відлиги дорогу.

-Це одна така історійка, де "Затишок" хоч якимось боком фігурує. Думаю, покопатися, аби дали, і таке розкопати можна, що мама дорогая!

-Принаймні іншого місця, де можна вичепити Жигуна, поки ніхто не називав, - підбив підсумок Рибалка.

-Далі як?

-Ніяк. Дякую, старенький, ти зробив усе, що міг, тепер висновки буду робити сам. Тобі лізти в це все я просто не раджу. З багатьох міркувань

-Наприклад.

-Обійдемося без прикладів. Ми ж домовилися: це лише моя справа. Біля метро вийдеш чи кудись підвезти спеціально?

Малий промовчав, відвернувся і демонстративно ображався до самого входу в підземку.

Плину часу не відчувалося, довкола стояв суцільний туман. Періодично сіра пелена трохи розходилася, з нього виникали обличчя, чулися голоси, що зливалися в один суцільний звук. Знайомі круглі окуляри на прямому носі... Мавпоподібний вишкірений писок... Ще одне лице, зовсім незнайоме, на якому вирізнялися тонкі губи, вони ворушилися, промовляючи слова, що чулися ніби крізь вату та не затримувалися в пам`яті... Зовсім вже дивний глюк: поділене на дві половинки обличчя, жіноча та чоловіча, інь та янь, одне подібне до мами, друге своїми рисами нагадує Олега... Виринали видіння в довільній послідовності, так само зникали, затягувалися мороком, натомість тіло знову втрачало вагомість і Оксана падала, падала, падала...

Прокидатися було важко, боліла голова, та Водолаз попереджав про побічну дію, на дозу снодійного він не скупився. Як і було домовлено, після першого уколу дівчина кричала, лаялася, намагалася прогнати від себе людину з шприцем, та коли заходив добрий Вовчик, здавалася на милість переможця і знову засинала. Виринала зі сну зовсім розбита, з пересохлим горлом, язик у роті важко ворочався, нормально могла говорити лише спорожнивши зо два кухлі води. На воді не економили, зате годували паршиво, недосоленою чи перевареною картоплею, ріденьким кубиковим бульйоном із жменькою рису, єдина відрада - тричі на день по арі бананів. Оксана ніколи їх особливо не любила, та на фоні рисового відвару, присмаченого "Галліною бланкою" вини виглядали справжнісінькими делікатесами. Чому її годують саме так і чи є в подібному меню прихований зміст, дівчина запитувала у своїх сторожів кілька разів. Страхолюд Вовчик традиційно відмовчався, Серьога-Водолаз пожартував, на його погляд, вдало: "Бо поїдати тебе ніхто не збирається, тому й не відгодовують. Чого зириш? На убій не годують, ге-ге-ге! А тут людей час від часу смажать, делікатесик". Оксана назвала його тоді придурком, хоча й розуміла: за те, що він тепер фактично рятує їй життя, вона мусить йому за великим рахунком руки цілувати.

Кілька разів, під час невеличкої перерв між уколами, коли її випускали до туалету, Оксана ловила себе на думці, що не вірить Водолазові. Цей спец по наркотиках міг легко ошукати нещасну дівчинку, досвід спілкування з наркотою обмежувався однією скуреною на трьох цигаркою в туалеті нічного клубу "Тронікан" під час якогось рейв-паті, після чого Оксана вирішила віддавати перевагу традиційному для слов`ян засобу релаксації - алкоголю, та ще легкому петтінгу, бо в ті часи вони з подругами практикували саме його, безпсередньо про секс тоді ще навіть мови не було, хоча до того йшло, спонукала атмосфера. І, роблячи уколи, Водолаз може переконувати дівчину, що то лише снодійне, насправді ж присадить її на хитру хімію, з якої важко зіскочити. Для чого - теж невідомо. А тримають її тут задля чого? Викуп за мами збивати? Недоумки, мусили ж перевірити, грошей в них не так багато... Е-е, матуся працює в банку, ось де песик, швидше за все, порився... Та вибору в Оксани не було, хіба кричати, дряпатися, копати Водолаза носаками, наперед знаючи, що нічого доброго з цього не буде, саме лиш горе, робитимуть боляче, виставить себе перед ними негідно. Отже, триматися треба, грати за правилами. Бажання затопити комусь у писок металевим краником уже не виникало з тих самих причин: нічого це не дасть, їй шістнадцять років, вона вагітна, вона боїться втратити дитину, і хто знає, може на місячний плід впливають навіть дози снодійного...

Оксаною володів страх. Саме він змушував її існувати в похмурому підвалі під диктовку дивного хлопця на прізвисько Водолаз, виконувати його вказівки, і в часи, коли не лежиш у сірому важкому тумані, поводити себе так, як наркомани-новачки. Ось лише виринати з туману чимдалі важче.

7.

-Торба, торба, що в тобі є, - коротун акуратно постелив багажник брезентом і почав розкладати на цьому імпровізованому прилавку вміст невеличкого сховку.

Коли в мужчини зріст метр шістдесят два навіть у черевиках на високому каблуку і коли людина з такою непоказною статурою напряму причетна до світу криміналу, нічого дивного, що чоловіка охрестять Гуллівером. Відгукувався він і на Гулю, і Рибалка, збираючись до нього, признався сам собі - він забув паспорті дані цього торгівця зброєю.

Власне, Гуля особисто не торгував, він лише знав, де що і за яку ціну можна швидко роздобути, у себе вдома нічого не тримав, та в гаражі зберігав невеличкий арсенальчик з нереалізованої продукції. Не рідко траплялося, замовника вбивали раніше, ніж він озброювався, саджали на невизначений термін або просто відпадала потреба. Ходовий товар Гуля викупав сам і притримував для особливих випадків, продавав перевіреним людям. Карась був саме з таких. Колись ще топчучи землю опером він не міг прищучити Гуллівера, хоча стукачки підтверджували - таки підторговує пукавками, паршивець. Потім, коли статус Рибалки помінявся, виникла необхідність озброїти новоспечену команду, отут уже без послуг Гулі не обійшлося. Тоді він ще зустрів Олега фразою: "Бач, начальнику, базар у нас знову без протоколу, зате більш предметний, скажи?"

Коли вірити паперам, оформленим за всіма юридичними правилами, гараж, в якому вони зачинилися, Гуллівер винаймав. Насправді людини, котра була записана його реальним власником, не бачив на очі, мабуть, навіть той злодій, котрий колись дуже давно разом з грішми прихопив з чергової обнесеної квартири паспорт, а потім недорого скинув цей документ. Орендував гараж Гуля по суті сам у себе, але враховуючи, що він там окрім машини тримав, краще підшарудіти та придумати собі липового власника. В разі чого звідки винаймач знає, що де в цьому гаражі заховано. Відбитків пальців на зброї Гуллівер завбачливо не залишав.

Рибалка нервував. За всіма нервовими чеканнями та зустрічами невпинно збігав світовий день, у січні сутеніє вже з початком п`ятої вечора, проводити розвідку на місцевості не виходило, потикатися в "Затишок" без хоча б поверхового вивчення обьєкту було занадто ризиковано та авантюрно. Правда, ще більш самовпевненою виглядала його задумка тимчасово залізти в шкуру ковбоя, нінзя, командос чи якогось іншого нащадка казкових лицарів і спробувати взяти з першого наскоку замок дракона, котрий тримає в мурованій башті прекрасну принцесу. Та на цю годину іншого виходу Рибалка просто не бачив. Він навіть не міг собі дозволити навести шороху по старих інформаційних каналах і хоча б з`ясувати, де в місті можна знайти такого собі Жигуна Сергія. Одне необережне слово - і він спалиться сам, заодно підпише смертний вирок Оксані з Людмилою. Тож доводилося рухатися буквально навпомацки.

Три "калаші" були старанно змащені і виглядали наче "з нуля". Рибалка признався собі - останній раз з автомата стріляв у армії, але там само пам`ятав, що у взводі вважався одним з кращих стрільців, про нього навіть писав місцевий бойовий листок, а фотопортрет відмінника бойової і, що характерно, політичної підготовки друкувала якось навіть "Красная звезда". Однокласниця, яка плакала на проводах і отримувала типові армійські листи, навіть певний час пишалася своїм "парнєм в арміі". Олег не думав, що навички колишнього прикордонника зовсім призабулися.

-Ніштяк машинки, скажи? Одна до одної, для себе тримаю.

-Тобі для чого?

-Ну, начальнику, - Карася Гуля за старою звичкою називав саме так, - життя тепер таке. До кожного в комплект по три рожки, один з трасерами, для понту. Ціна однакова, будеш брати три - скидку дам. Ти ж клієнт типу постійний. О-о, диви, яка річ! - поряд з автоматами він виклав "кольт" тридцять восьмого калібру.

-Звідки таке добро?

-Не знаю, чи правда, хочеш - перевір, коли цікаво. Але до наших ментів недавно американські копи приїздили. Ну браталися після спільних забавок у тирі, зброєю мінялися. Знаю, не можна, але думаю - не одна батл юкрейн водка пішла під це діло. А потім наш мент американського пістоля посіяв, по легенді - чергову зірочку замивав. Чи загубив, чи допомогли, точно тобі вже не скажу. Знаю лише, пацани говорили: тому, хто поверне, нічого не буде, більше того, сто баксів та проблем із законом не виникатиме. Хріна, ствола вже скинули мені задешево. Я дав півтори сотки, пацанчик радий був, наче слон. В ринок поки що цей дефіцит не пускаю, швидка засвітка гарантована, нехай ще десь рік полежить у мене. Не продається, просто нахваляюся. Коли не секрет, кого воювати зібрався?

-Секрет, секрет. Навіть наша з тобою сьогоднішня зустріч - секрет. Державна таємниця.

-Ага. Тоді є звичайні "макарови", два штука, один гарячий, знай. Десь в когось з нього минулої весни стріляли і влучили.

-Мені чисті не потрібні. Постріляю і викину, давай.

-Гранат парочку не бажаєте? - Гуля виклав чотири кругленьких металевих зелених яєчка, поруч поклав запали. Карась непевно стенув плечима.

-Хрін його... Парочку візьму.

-Точно на війну зібрався. Слухай, є балончик "Черемухи", свіженький. Спочатку газова атака, потім закидаєш фашистів гранатами, далі добивай піхоту з "калаша".

-До речі, бронетранспортера надувного немає в тебе?

Гуля цілком серйозно відійшов у куток, повернувся з новеньким бронежилетом, критично оглянув його, поклав зверху на зброю.

-Броня крєпка і танки наші бистрі. Усе, що можу запропонувати. Замовлення на бетеери, вертольоти та підводні човни виконуються гарантовано лише мінімум за півроку. Не жартую, серйозно кажу.

-Навіть про підводний човен?

-Ну, стосовно цього не знаю, грунт не зондував, але броневика цілком реально прикупити, навіть не завжди старенького. У Мукачеві випадок був: після вбивства одного місцевого крутелика в гаражі бетеера знайшли, у кабінеті, - Гуля багатозначно підніс пальця, наголошуючи на цьому слові, навіть повторив його: - Ка-бі-не-ті, пойняв? Автомати там на стінці висіли, наче рушниці мисливські, на спеціальних гачках. У дворі замість собаки злого крокодил на ланцюгу. Приятелі казали: "А чого, веселий чоловік був, зовсім і не бандит, а на броні ми всі на полювання їздили, з автоматами". Все то, сам розумієш, конфіскували, навіть крокодила. Між іншим, про рептилію в жлдному з протоколів н значиться. Наче тварюка наснилася усім, включно зі вдовою. Гадом буду, коли якесь тамтешнє ментовське начальство не вишиває тепер у чоботях з крокодилячої шкіри. Або, варіант, хабарі складує у гаманець з крокодила. Це о того, що при бажанні клієнта і його купівельній спроможності доставимо навіть крейсера "Аврору", не те що крокодилів з бронемашинами. Так що замовляйте, освоїмо.

-Ні, обійдуся без броника. Ось бінокля немає в тебе часом?

-З нього хіба стріляють?

-Ні, це я за бабами підглядати.

-Ти знаєш, є. Не смійся. Серйозно. Я тобі в навантаження дам, безкоштовно. Сувенір, приз для оптового покупця. Не тут, вдома, на зворотньому боці віддам, коли почекаєш.

-Гроші також по дорозі назад?

Рибалка витягнув з внутрішньої кишені скручені у тугенький качанчик та перетягнуті гумкою долари, простягнув Гуліверові.

-Наскільки я знаю, ціни в тебе не міняються, а клієнтам типу мене ти робиш знижки, відсотків десять? Чи правила помінялися?

-Що з вами робити...

-Звичайно, коли засвічені "волини" можна скинути без особливого ризику. Значить, тут за автомат, пістолет і дві гранати. Як ти любиш, дрібними купюрами. Плюс чотири сотні зверху. Мені потрібна тачка на прокат. Рівно за добу, можеш час засікти, я тобі повертаю, - випереджаючи можливі запитання та неодмінні гариканяя, Карась підніс руку догори. - Так або ні, інакше чотири сотні заробить за одну добу хтось інший.

Навіть якщо Гуля і хотів заперечити, єство не обдуриш: рука вже відчула гроші на дотик, із привабливим пухкеньким свіженьким качанчиком розставатися не хотілося, тож він лише запитав для порядку:

-Ти ж її не поб`єш?

-Ремонт в разі чого за мій рахунок. Або компенсую, куплю тобі таку саму беушну "беемвуху", не буду ж я стару на нову спеціально для тебе в разі чого міняти. Чи шкода тачки?

-Раз питаєш, значить таки збираєшся її ухайдокати. Давай вже відразу бери в мене зброю разом з машиною, відкрию кредит, бінокль так само задарма віддам, презент фірми оптовому покупцеві.

-А якщо я машину неушкодженою поверну? Я ж тебе знаю, Гуля, ти лиш живі гроші побачиш - усе на продаж виставляєш.

-Закони бізнесу. Є нагода - продавай, є можливість - купляй. Тільки так, інакше гаплик усьому.

-Ні, братан, тачку ти або даєш мені напрокат, або не даєш зовсім, - його власну машину в разі чого засвітити не складно, традиційно брати колеса в когось з пацанів у ситуації, що склалася, теж чималий ризик. Гуллівер був справжньою людиною бізнесу, постачав зброю будь кому, аби лиш платили. Де, коли і в кого ця зброя стрельне, його абсолютно не обходило. Так само ніколи не складав списку, хто, коли і в якій кількості купив у нього знаряддя для вбивства. У стосунках з кримінальним світом дотримувався нейтралітету, постійно наголошуючи свій життєвий принцип: "Я лише комерсант". Щоправда, стороння людина могла звернутися до нього лише за іменною рекомендацією. Отже, людиною Гуля був абсолютно нейтральною, а раз так - то і старенький "БМВ", на якому він, до речі, офіційно їздив за довіреністю, складеній за таким самим принципом, як папери про аренду гаража, був безпечним для Олега транспортним засобом.

Звичайно, Рибалка отримав бінокля і ключі від машини. На зустріч із Гулею він приїхав на таксі, свій "опель" після зустрічі з Малим поставив на платну стоянку біля "Універсуму". Грошей з Карася, ясна річ, ніхто не брав. Так само нікого не цікавило, чому це начальник охорони вирішив відпочити без керма. За всіма цими клопотами короткий січневий день скінчився. Катаючись містом у позиченій машині, де заду на підлозі, накритий шматою, лежав автомат Калашникова, у бардачку - пістолет Макарова і дві гранати РГД-5, а поряд на сидінні польовий бінокль, Олег Рибалка і далі не мав чіткого плану дій.

Озвався телефон у кишені. Дзвонила Людмила, так само з "трубки".

-Ти як там?

-Нормально. Що в тебе?

-Попередили: завтра до обіду я мушу все вирішити. Після другої у п`ятницю банківську операцію провести, сам знаєш, не просто. У нас менше доби лишилося, Олежко...

-Це в них часу немає, у нас його ого-го!

-Ти... ти щось знаєш уже про Оксану?

-Жива та здорова. Це напевне, інакше б розмови зовсім інакше велися. Калічити заручницю на даному етапі переговорів невигідно нікому, вбивати - тим паче. Людо, у нас вагон часу. Без возика маленького, правда, але нічого. Прорвемося.

-Ти мене заспокоюєш...

-Якщо ти почнеш тепер непокоїтися, нікому від цього краще не стане. Мабуть, мене не буде сьогодні. Давай тепер я дзвонитиму, на мобільний. Ти зараз де?

-Поки що в банку... З кабінки жіночого туалету говорю.

-Молодець, хвалю за конспірацію. Все, Людо, чекай мене з перемогою.

Подумавши, Рибалка взагалі вимкнув телефон. Кохана жінка чекала від нього рішучих дій. Він їх сам від себе чекав. Значить, відповідь на задачку мусить з`явитися у процесі її розв`язання.

"Затишок" виявився не в самій Пущі-Водиці. Треба проїхати її по трасі, а далі завернути праворуч, далі їхати лісом. Жодного вказівника Рибалка не знайшов, та йому охоче пояснили дорогу. Асфальту тут не помічено, але грунт був дуже добре накатаний, машина йшла легко навіть не дивлячись на розмиті відлигою шляхи. Нарешті попереду засяяли скромним світлом сім літер, що складали назву закладу. Просто висвітлена назва, без зайвих рекламно-закличних наворотів. В`їзд на територію справді охороняли двоє вартових перед ворітьми, освітленими з двох боків прожекторами. Зброї в охоронців Олег не побачив, та вона напевне захована в невеличкій вахтерській будочці десь під столом. Коли "БМВ" загальмувало біля воріт, один з вартових неквапом наблизився до прибулого.

-Добрий вечір. Слухаю вас.

-У мене на сьогодні призначена тут зустріч.

-Де "тут" і хто ви, - приватний готель охороняли не зелені хлопчики, ввічливому охоронцеві було десь під тридцять, серйозний підхід до питань безпеки.

-Жигун Сергій Сергійович у зоні недосяжності, коли вірити телефонам. Просив мене чекати його тут, на території..., - розуміючи, що несе дурниці, тим не менше Карась триндів навмання, просто так, промацуючи грунт. Завжди можна закосити під дурня, а коли робити це не надто наполегливо, то швидше в дурня повірять.

-У нас місця замовляються наперед. Або про приїзд гостей повідомляють. Прізвище ваше?

-Григоренко, - Олег ляпнув перше, що стукнуло в голову. Вартовий пройшов

через хвіртку у свою будку, незабаром повернувся.

-Немає таких. З ким ви домовлялися?

-Кажу ж - із Сергієм Сергійовичем. Жигун прізвище.

-Тут нема таких. Вам точну адресу сказали?

-Гм... Мабуть, тут не те щось... Гм... Я спробую зараз видзвонити людину... Ну, того, хто зустріч призначав. Тут же все зривається, от непруха, ну... Може, правда якась помилка, - тараторячи так, Олег витягнув мобільник з кишені. Охоронець стежив за його бідканнями байдуже, з виразом нудьги на обличчі. - Може, таки стрілку не там забили, козли сохаті... блін... Браток, я тут нікому не

заважаю?

-Тільки не стійте тут довго, з`їдьте трохи праворуч. Рух будете гальмувати, - візитер не проривався за ворота, не доводив своє право на існування, взагалі поводив себе подібно звичайнісінькому козлові, котрий сам не знає, чого хоче і кого шукає, тому охоронець, втративши до нього інтерес, повернувся на пост.

Рибалка розумів - до ранку тут він стовбичити не буде, в нього є максимум півгодини, аби вдавати ідіота, котрий щось переплутав і не може ні до кого додзвонитися. І коли протягом цього часу не пощастить, доведеться придумувати на ходу щось новеньке, на крайняк штурмувати, наче взвод морської піхоти, ці ворота разом з будкою.

Йому пощастило. Ворота роз`їхалися, з середини вирулив зелений "джип", водій щось крикнув охороні і машина рушила прямо. Дочекавшись, поки вона зникне серед дерев, Рибалка теж завів мотор, розвернувся і поїхав геть від негостинного "Затишку". Щойно його машину прикрили від очей вартових дерева, нога сильніше натиснула на газ. Олегові вдалося наздогнати "джип" вже біля самого виїзду на трасу. Пристроївшись ззаду так, аби відстань не викликала підозри, він вирівняв своє авто. Навряд чи водій "джипу" міг припустити за собою стеження. Себе Рибалка не видавав, "джип" особливо нікуди не квапився, так вони заїхали в місто, спокійно перетнули вечірній Київ і нарешті зупинилися біля однієї з новобудов на Оболоні. Тут водій вистрибнув з машини, хряснув дверцятами, пискнув сигналізацією і зник у найближчому під`їзді. На годиннику - десять по восьмій.

Хвилин двадцять Рибалка курив у машині і слухав музику. Жиган-лимон, мальчишка симпатичный. Жиган-лимон, с тобой хочу гулять... Викуривши так три сигарети, він взяв бінокль, покрутив його в руці:

-Отак. Дармовщина ніколи не на користь. Не знадобився ти мені, друг армійський.

Відігнавши своє авто трохи далі та припаркувавши навпроти трансформаторної буди, Карась підхопив автомат, розсовав по кишенях гранати, пістолет запхав ззаду за пасок. Тепер нарешті в нього вималювався чіткий план. Закривши машину, він наблизився до "джипа", не залишаючи собі часу для пустих роздумів, коротко замахнувся автоматом, приклад розгатив ліве бокове скло. Сирена завищала, здається, на весь Київ. Принаймні, встановлюючи дійсно потужну сигналізацію, хазяїн "джипа" точно сподівався почути автозлодіїв у радіусі десятків кілометрів від улюбленої машини. Тікати Олег не поспішав. Навпаки, не зважаючи на сирену, спокійно збив рештки скла, просунувши руку всередину, розблокував дверцята, розчахнув їх, поклав на сидіння автомат, сам став трохи збоку, чекаючи, поки власник "джипа" почує знайомі звуки і вибіжить. Напевне вікна квартири виходять надвір, інакше машину він поставив би в іншому місці. І живе він не тут, бо не шукав стоянки.

Той, на кого чекали, на забарився. З дверей під`зду він вискочив прожогом, кількома стрибками дістався до свого авта. Олег навіть у напівтемряві встиг роздивитися його і обрати подальшу тактику поведінки. Хлопчина років двадцяти трьох, гора м`язів, поголена голова, нічого більше. Фізична сила тут присутня, навіть явно виражена, штанги та гирі тягає справно. Можливо, кулаком цвяха й загатить. А розплющити голову зазіхальників на особисте майно на колесах взагалі як два пальця. Потрощене скло і спокійна чоловіча постать біля машини швидко склалися в його уяві у єдине ціле.

-Що тут було? Ти бачив? Кого бачив?

-Вимкни це, - Олег кивнув у бік "джипу". У руці хазяїна вже брязнули ключи, сирена писнула востаннє і замовкла, знову настала тиша.

-Ну?

-Чого ти?

-Хто тут був? Де ці, бля, мудаки?

-Ми їх швидко зловимо, я бачив усе, бачив, - примовляючи так, Рибалка сунув на амбала, наблизився впритул, пістолета тягнув з-за паска на ходу, дуло втопилося в живіт, голосу Олег не підносив, говорив на одній тональності: - Тихо будь, не рипайся. Отак. Молодець. Звуть як?

-Е, ти чого, мужик, ти...

Поява озброєного чоловіка, котрий з доброго дива погрожує стволом, здивувала власника "джипа", та аж ніяк не перелякала. Його тулуб раптом повернувся праворуч, виходячи з-під ствола, рука летіла згори донизу, б`ючи озброєну правицю напасника і намагаючись вибити пістолет, та Рибалка чекав опору. Можливо, у змаганнях з армрестлінгу він би програв своєму молодшому суперникові, але рухався колишній опер спритніше. Права рука амбала не зустріла перешкоди, з свистом розсікла порожнечу, а Карась уже стояв збоку, бив навідліг руків`ям "макарова" в місце між шиєю та ключицею, без наміру вирубати - просто демонструючи свою силу. Супротивник зойкнув, а Олег тут же затопив йому коліном у пах, а коли він зігнувся - ступив крок назад, тепер бив правицею із затиснутим в ній пістолетом знизу в писок, маючи намір роз`юшити його і домагаючись свого. Та впорати амбала виявилося не так просто. Він поточився, але падати не поспішав, перейшов у контратаку, Олег ледь вийшов з-під удару. Напасник, не зустрівшись кулаками з жертвою, за інерцією проскочив трохи вперед, і тепер спина супротивника на якусь мить опинилася перед його очима. Скористався цим, знову вдарив руків`ям, відразу штовхнув амбала грудьми на могутній передок "джипа", ствол вдавався в потилицю з такою силою, ніби збирався продовбати в ній дірку.

-Тихо, синку, тихо! Мізки вишибу, сука! Стояти!

-Чого треба? Ти хто?

-Не твоє собаче діло! Звати як! Раз-два-три, звати як, ну? - тепер дуло давило на зовсім не по сезону поголений череп.

-Патик! Юра Патик! Знаєш, під ким ходжу?

-Ще одне криве слово - ходитимеш під себе, гандон, до кінця життя! Одна радість, суко, для тебе - коротким воно буде, життя твоє довбане! У машину, бігом!

-Чого?

-За кермо сядь, підор гнійний! Рипнешся - дірок в тобі нароблю! Бігом, бігом!

Вони обійшли джип з лівого боку. Юра Патик виконав наказ, сівши на місце водія. Рибалка, далі тримаючи його на стволі, переклав зброю з правої руки в ліву, ступив крок назад, прочинив задні дверцята. Патик показав себе доволі спритним супротивником, тепер як раз був небезпечний момент, коли він може спробувати поновити свої домінуючи позиції. Руків`я пістолета знову стиснула права долоня, Олег, взявшись за дверцята, швидко засунув правицю всередину в черево "джипа", наставляючи її на один рівень з головою водія, плавним і вправним рухом занурився в салон сам, примостився на задньому сидінні, амбал не встиг навіть оговтатися. Дуло "макарова" повернулося на соє місце, до потилиці Патика.

-Там біля тебя цацка лежить. Будь другом, дай мені її сюди! Правою рукою і дуже обережно, а то стрельну, мізки в стелю. Ну!

Патик нарешті зрозумів - наказ небезпечного незнайомця краще виконувати. Автомат він передав назад, навіть не намагаючись робити різких рухів.

-Молоток, - Олег примостив "калаша" біля себе. - Тепер гоу, туди, звідки приїхали.

-Куди це?

Замість відповіді Рибалка садонув полоненого по маківці, навмисне роздираючи шкіру на голові дулом пістолета. Зацебеніла кров.

-Повторити чи ясно все?

-Ясно.

"Джип" розвернувся і рушив з місця. На коротку вечірню пригоду, як водиться, уваги ніхто не звернув. Коли під вікнами кричать, народ нині воліє вікна закрити.

-Чого тобі треба? - вкотре запитав Патик, коли вони вивернули на Оболонський проспект.

-Тебе знають у "Затишку"?

-Працюю там.

-Тепер куди виїздив?

-До баби.

-Вибач, старий, поламав тобі кайф. Нічого, будеш розумним - не одну ще рибоньку вжариш. Чи в тебе одна-єдина? Ти останній романтик, нє?

-Твоє яке...

-От бач, уже поводиш себе нерозумно. Ким же ти там? Мабуть, охорона? Точно, секьюріті, не поставлять же тебе служником на кухню чи покоївкою. Зміна скінчилася?

-Знаєш ти багато.

-У мене, синку, така робота. А в тебе тепер робота - завезти мене всередину, бо хоч одне гниле слово охороні біля воріт, і в тебе стрельну першого, ти ближче сидиш. Повертатися мусив на ніч?

-Завтра.

-Нічого. Придумай сам, чому повернувся назад сьогодні. Жигуна знаєш?

-Хазяїн.

-Чому охоронці дурня включають, коли їх про хазяїна запитують? Може, на них теж треба ствола наставити? Мовчиш? У хазяїна ваше прізвище справжнє чи його більше на погоняло називають? Ось ти, наприклад, як до нього звертаєшся. Коли просиш підвищити тобі платню?

-Сергій Сергійович.

-А Патик - хвамілія чи клікуха? На могилі в тебе що напишуть: Юра Патик, трагічно загинув?

Наступної миті Олег зрозумів, що через своє патякання втратив пильність: Патик різко крутонув "бублика", кидаючи машину праворуч, ближче до бровки тротуара, пасажир на задньому сидінні гойднувся, завалився на бік, а водій знову кинув машину, тепер - ліворуч, порушуючи правила дорожнього руху - на дії автохулігана негайно відреагували гудками авта, що їхали поруч. Олега кинуло в протилежний бік, він навіть дригнув ногою, скидаючи на підлогу автомат. "Джип" тим часом гайнув у якийсь провулок, уникаючи небажаних для обох зустрічей з ДАЇ, ліва рука Патика стискала кермо, права вже тяглася кудись у праву сторону, швидше за все, до зброї. Втримавшись під час чергового водійського фінту, Рибалка, котрий попри все стискав "макаров" у руці, наплював на обережність, наставив ствола на Патика, опустив його на потрібний рівень, двічі натиснув на спуск. Здалося, в салоні рвонула бомба, у обох заклало вуха, Патик, пустивши кермо, схопився за праве плече, Карась гаркнув: "Пильнуй!", водійські навички переважили, неушкоджена лівиця знову стисла "бублика", вирівнюючи машину. У салоні запахло порохом. Рибалка випростався. Розлючено довбанув Юрка по свіжезабитому місці на маківці, не стримавшись, штовхнув дулом у поранене плече. Патик зойкнув, та керма цього разу не випустив.

-Що задумав, сучар-ра, - Олег тяжко дихав. - Дивись перед собою, аби від даїшників тікати не довелося.

-Хто їх більше боїться - ти чи я?

-Почуємо їхні ва-ау - ва-ау - ва-ау, - Карась фальшиво зобразив звук міліцейської сирени, - ось тоді й побачимо. Поки що вези, куди віз.

-Перев`язати треба... Перша допомога...

-Сам винен. Там не стільки тієї рани, скільки криків та писків. Утримаєш машину?

-Не знаю... Падло...

-А ти заради кого у ковбоїв тут граєшся мені? Думаєш, Сергій Сергійович таки правда платню підніме баксів на десять, аби ти міг свої трипери лікувати? Для таких, як ти, трипер - як для вояка медаль "За відвагу". Чи для снайпера - зарубка на прикладі гвинтаря... Років тобі скільки?

-З мене кров витікає, мать твою!

-Вся не витече. Сам винен, казав же, дурню, аби не рипався. Років, питаю, скільки? Чи забув?

-Двадцять два.

-Дівчинці, яку в підвалі тримаєте, знаєш, скільки?

-Яку дівчинку і в якому..., - Патик не договорив. З усього видно, аж такого повороту теми він у жодному разі не очікував. Тому заперечував швидше за звичкою. Це його затинання остаточно переконало Рибалку в правильному напрямку своїх дій.

-Що там у тебе? Ти ж мене чимось налякати хотів? Пукавка, пугач? Мовчиш? Дівчину чим лякаєте? Собою? Не сказав би я, що такими, як ти, здоровими, сильними та симпотними, можна когось лякати. А ви ж ходите, такі здорові, сильні та симпотні, мать вашу, і не знає ніхто, що ось вона, скотина безрога, їде собі на "джипі" і дівчаток молоденьких викрадає, а потім трахає! Ґвалтує їх потім! - Олег знову замахнувся, Патик автоматично смикнув головою, та бити передумав, опустив руку. - Ви там постійно дівчаток у підвалі ґвалтуєте?

-Не чіпає її ніхто поки! - зірвався на крик Патик. - Я її в очі не бачив! Це через неї, значить, бл-лін!

-В очі не бачив? - Олег знову поворухнув озброєною рукою. - Дивися за дорогою, бо точно нічого не побачиш! Значить, ти зовсім її не бачив, тварюко?

-Ну, разок чи два...

-Що разок чи два?

-Бачив! Не я її привозив. Ми там взагалі не при ділах. Водолаз казав, її там за хазяїновим наказом на голку наштрикують!

Рибалка відчув раптом, як пополотнів. Кров відійшла від лиця, це помітив навіть у півтемряві салону Патик, котрий стежив за небезпечним пасажиром у дзеркальце. І злякався - вираз обличчя незнайомця відтепер нікому нічого доброго не обіцяв, особливо йому, Патикові, котрий сидить у небезпечній близькості від цього божевільного. Тому замовк і зосередився на керуванні машиною, їхати ж доводилося вже не з такою швидкістю, кермо крутити однією рукою.

Олег узяв себе в руки. Дві доби вагітну шістнадцятирічну дівчинку фарширують наркотиками за наказом Жигуна. Карась ніколи не уявляв себе в ролі бравого командос, такого собі "морського котика", але тепер він відчув у собі жагуче бажання нафарширувати усіх мешканців борделю "Затишок" свинцем.

-Жигун тепер там?

-Він був рано, по обіді поїхав кудись. Взагалі на ніч майже ніколи не залишається, у нього десь квартира в місті чи будинок за містом. Мало хто знає. Нам взагалі не положено...

-А знати про те, що дівчину саджають на голку, вам, підорам гнійним, положено? Сучара, от же ж сучара... Слухай сюди вухом, Патик, уважно тільки, старайся нічого не пропустити. Водолаз - це хто?

-Улюбленець хазяйський.

-Жигун гомик?

-Не в тому смислі... Рука болить...

-Хоре скиглити, бо зараз знову боляче зроблю!

-Водолаз, кликуха така. Бо в окулярах, чотириокий... Він хімік, робить для хазяїна різні препарати, ну, наркоту, звичайно. Ми там самі не ширяємося, так, іноді травку покурюємо, обслузі наркота взагалі заборонена. Хазяїн каже - дуріють від неї, на говно перетворюються, а йому, значить, говно не потрібне, це всі довкола нехай говном стають, коли так хочуть. Бо сутність у більшості людей така... Гидоту різну на всякому народці випробовують. Підвал для цього, власне, служить.

-Був там?

-Я хіба дурний? Там нерви міцніші треба. Людей, правда, звідти вивозили багато разів. Дійсно то вже не люди.

-Заїдемо на територію, підвезеш туди, де вхід у підвал. Спробуєш, мудило, ще хоч одного фортеля відколоти - застрелю, гадом буду. Тепер замовкни.

-Рука болить. Уже голова гуляє, цяточки стрибають...

-Нічого в тебе не стрибає, голова без того давно погулює, так що давай, крути. За моїми підрахунками, пройшло навиліт, крізь м`якоть. Без вийо, не так воно вже й болить. Дівчині, яка зараз сидить у підвалі, болить ще сильніше. І зрозумій, Юрко Патик, одну просту річ: після всього, що я тепер почув, шансів залишитися живим і не потрапити під гарячу руку в тебе нема. Окрім одного: провезти мене на територію "Затишку".

Патик вірив йому. Поворушив правою рукою - таки дійсно кістку не заділо, куля пройшла навкісно та наскрізь, біль був наче від глибокої ножової подряпини, не більше, і можна навіть допомагати лівій руці втримувати кермо. Дивно, але на його їзду досі ніхто не звернув уваги. Можливо, о на початку дев`ятої вечора патрулям не до "джипів", які рухаються дорогою обережно, утримуючись на належній швидкості. За цим допитом на ходу вони знову перетнули Київ наскрізь, виїхали за місто, а коли завернули в бік "Затишку", Патик поїхав дуже обережно. Коли машина подолала останній поворот і виїхала на фінішну пряму, просто перед брамою, що відділяла світ від моторошного "Затишку", Рибалка зсунувся донизу, примостився боком долі, автомат муляв йому під плече, заважав кругляш гранати в кишені джинсів. Нічого, вже не довго лишилося.

-Поперджаю, суко: в тебе я завжди вцілю. Без дурного ковбойства.

Юрко Патик нічого не відповів. Заїхавши під перехресні промені прожекторів, натягнув посмішку і махнув рукою охоронцям.

-Здоров! Ваш Карлсон повернувся!

-Чого це ти?

-Прикинь, в Ляльки, проститутки, критичні дні по рекламному, місячні по науці, облом по пацанячому! Так що я додому, мужики! Не хочеться містом крутитися, пригод на очко шукати! У нас же тут тихо сьогодні, відісплюся. Додому ж не можна, на підписці, стара казала - менти вже три рази приходили.

-Тобі б, Патик, менше треба в генделиках замість грошей ствола показувати!

-Ми з Вухом забили, що мені так наллють, забув хіба? Хто ж винен, що в залі пьяні менти зустрінуться, геройство показувати почнуть! Немає ж на дверях гадючників попереджень: у нас сьогодні менти гуляють. Таблички "Не палити" і "Приносити та розпивати заборонено" бачив. Мені знаєш яку історію один крутий дядя в камері розповів?

Граната муляла все дужче, Рибалка відчував - ще трохи, і він змушений буде поворухнутися, поміняти позу, а раз так - дати Патикові додатковий шанс.

-Ну?

-У одному відділенні міліцейському на Дарниці лягаві страховочний варіант собі придумали: нажеруться після роботи, а потім ідуть бандитів ловити. Налетять на першого-ліпшого перехожого, конфіскований ствол йому в кишеню, і раз - затримали озброєного злочинця. Їм пиятики відразу прощаються. Бо робота ефективна. Потім ствол знову конфіскують і так - по колу.

-Анекдот чи правда?

-Ніби правда. Бо вони потім ще далі пішли. Затримали дядька і записали в протоколі: "Цілився в кіоскера бойовим патроном від пістолета-кулемета Стєчкіна, видаючи його за пістолет-кулемен Стєчкіна і вимагаючи від кіоскера пляшку горілки та один блок цигарок "Парламент".

-Брешеш ти все. Це перебор уже.

-Ага, так і оцінили дії працівників міліції. Просто ствол-вєщдок, котрий у них був паличкою-виручалочкою, вони десь посіяли під цим сами ділом, тому знахабніли і вирішили по бєспрєдєлу з патроном погратися. Звичайно, так просто не минулося. Одного в дільничні списали, іншого перевели в патруль. Хто знає, може передовий досвід по всьому Києву передається і ми з Вухом налетіли на ментівську засідку.

-Давай, заїжджай, засідка... Любиш ти потриндіти, аби так від лягавих відмазувався, як оце тут язиком плещеш.

Повернення Патика, з усього видно, не викликало в охорони жодних підозр. "Джип" неквапом рушив уперед, тепер Олег зміг нарешті поворушитися, випростався, знову сів на сидіння.

-Ти чого правда з ними розпатякався?

-Баки забивав, аби не почали докладніше допитуватися. У мене правда умовний термін, замінили нари на підписку, а я звалив. Бач, проїхали.

-Де вхід у підвал?

-За будинком.

-Заїдеш туди. Вийдемо. Поведеш. З чимось не згоден?

Патик промовчав. Через вікно Олег побачив освітлені вікна красивого модерного двоповерхового особнячка, перед головним входом до якого вишикувалися машини в кілька рядів. Детальніше роздивлятися розважальний комплекс "Затишок" Рибалці було ніколи, та й не ставив він це собі на меті. Його більше цікавило бомбосховище. Він не хотів запізнитися.

На вулиці зовсім не було людей, необхідна варта стерегла входи та виходи ззовні, отже, безпеку зсередини фірма гарантувала. Оминувши особняк з лівого боку, Патик зупинився на самому краєчку затишної алеї, обсадженої з двох боків молодими ялинками.

-Далі їхати не можна. Йти треба до кінця алеї, там видно буде. Такий вхід наче під арку, сходи вниз. Яка там глибина, поняття не маю. Кажу ж, бувати не доводилося. А людей звідти ост по цій алейці серед ночі виводять, в машину і вперед. Де були, що бачили - повні провали в пам`яті. Це ж краще, аніж гасити їх...

-Диви, гуманіст... Сиди так, спочатку я вилізу. Ти - за мною поведеш. Спробуй тільки...

-Та дістав уже, лякає і лякає! Все одно тобі звідси не вибратися. Хоч буду я кричати. Хоч ні. Ти ще не зрозумів цього, придурку табірний?

Справді, як вибратися з цієї фортеці, Рибалка навіть не думав. Коли дізнався, що тут роблять з людьми взагалі і з Оксаною - зокрема, ці проблеми якось само собою відступили на задній план. Нічого. Карась був переконаний - вихід знайдеться так само, як вхід

-Розберемося. Ключі від машини сюди, раз-два-три!

Патик передав йому ключі, вони зникли в кишені джинсів, брязнувши об корпус гранати. Рибалка вкотре переклав "макарова" у ліву руку, правою підхопив автомат. Вилізли вони з машини так само, як сідали, тільки Патик, відчувши себе цілковито на своїй території, демонстративно не опирався, будучі переконаним - рятівник маленьких дівчаток справді сам себе загнав у пастку, у клітку з голодним тигром, та ще й дверцята за собою особисто зачинив, ключ заховав до кишені лиш з однією надією: тигр, коли почне жерти, тим ключем сам подавиться. Це такий спосіб полювання на тигрів. Окрилений новою несподіваною думкою, Юрко Патик навіть посміхнувся в темряві. Його посмішки Олег Рибалка на прізвисько Карась не бачив. Знову засунувши пістолет за пасок, він узяв "калаша" напереваги і штовхнув задля певності Патика дулом між лопатками.

Від машини до входу в бомбосховище їх відділяло не більш як десять метрів.

8.

Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш його полюбити. Ти сама цього захочеш, моя маленька.

Спочатку Оксані здалося, що ці слова прийшли до неї в одному з її важких сіро-ватяних снів. Тепер, коли Водолаз повторив їх, вона була при тверезій пам`яті... Ну, наскільки її можна вважати тверезою та здоровою після Серьогиних укольчиків. Драний експериментатор...

Напав він несподівано. Вірніше, несподівано розкрився, без підготовки, без попереджень, вступів та прелюдій. Ще з самого ранку дивися на полонянку дивним поглядом крізь свої круглі окуляри, навіть трохи налякав її: зайшов з традиційним причандаллям для уколів, зупинився в дверях, обперся спиною об одвірок, схрестив руки на грудях і почав свердлити незрозумілим поглядом, роздивлявся так, наче вперше бачив, хоча за цю всі одну велику довгу, як здавалося Оксані, годину її перебування у склепі коли в притомному, а більше - у відключеному стані мав таку нагоду неодноразово. Міг хоч поставити тут крісло, вмоститися в нього і вивчати піддослідного кролика, скільки душа забажає. Раптом зрозумівши, що, можливо, так воно й відбувалося насправді щоразу, поки вона занурювалася у м`яку бездонну порожнечу. Збираються чоловіки, стають довкола кружком і дивляться на неї, обговорюють фігуру, оцінюють розмір грудей, сперечаються про стрункість ніг, може навіть мацають груди, сідниці, водять руками між її ніг. Навіть "добрий " Вовчик торкається її, причому особливо ласо, просто на неї з його рота капає бридка жовтувата слина... Збоченці погані, фу! Більше нічого з відключеною дівчиною не роблять, вона б це відразу відчула, та коли в уяві постала бридка картина чоловічого роздивляння, Оксану гидливо пересмикнуло. Запитати Водолаза вона не наважувалася, тому поспішила переконати себе - неправда, ніхто на неї не дивиться, але ж відразу пригадувалися видіння з туману, шерехи, шуми та незрозумілі звуки, котрі фіксували рештки свідомості. Її гидливість не пройшла повз увагу Водолаза, він чомусь насупив брови, підійшов до неї, поклав руку на голову, подивився згори донизу, потім присів.

-Бачила поганий сон?

-Мені здається, я досі бачу один великий поганий кошмар. Коли мене випустять звідси?

-Ти повинна вітати мене радісними криками, хіба забула? Ми ж домовлялися: після п`ятого уколу ти перестаєш комизитися і зустрічаєш мене радісними вигуками.

-Справді, - Оксана згадала про необхідність розігрувати невеличку виставу про долю наркомана-початківця, слухняно дала дозволила себе уколоти, а коли раптом зайшов страхолюд Вовчик з традиційним підносом, Водолаз несподівано запитав:

-Тобі він подобається?

-В якому розумінні?

-Як людина. Як чоловік. Він насправді добрий та хороший, теж спить і бачить люблячих його людей.

-Він сам людство дуже сильно полюбив?

-Винен не він, винне людство. Скажи, Вовчику? Бач, він ніколи нічого не скаже. Хоче поговорити, поділитися сокровенним. Є в тебе сокровенне, Вовчику? От, а людство не готове вислухати його, бо не хоче. Не досконале воно.

-Ти хочеш, аби я отут, у підвалі, почала вдосконалюватися?

-Мене турбує насправді інше: чому ти досі не хочеш, - Водолаз піднявся, поправив окуляри на переніссі. - Гм, десь я помилився... Вовчику, лиши їй це, хай поїсть, гм, да...

Оксана спробувала навчитися визначати час по тому, як вона відключається і переходить інші виміри, аби хоч у такий спосіб дізнатися, скільки вона вже тут. Але облишила цю затію, взагалі облишила будь-які спроби ідентифікувати себе та свою тюрму в звичних для неї реаліях. Немає за цими дверима життя, вціліли лише вони троє, разом з Водолазом і потворним садистом Вовчиком. Черговий раз вийшовши з небуття, Оксана не здивувалася, побачивши його в дверях. Оскал на його обличчі, за всіма поняттями, мусив означати посмішку. Вона полонянці не сподобалася.

Потім вона ущипнула себе за руку, бо вирішила, що й далі спить і видіння зникнуть, коли розплющити очі. Та нічого не зникало: Вовчик, шкутильгаючи, повільно насувався на неї. Голова його або трусилася при ході, або він нею кивав, у такт якимось своїм думкам. Її голова вже звично боліла після чергового пробудження, отже, вона не спить і добрий Вовчик вже має по відношенню до неї якісь свої збочені наміри. Оксана скочила з кушетки, поточилася, знову сіла і посунулася до билець. Подих перехопило, але, як не дивно, крик таки вирвався назовні, піхов по бетонному склепу луною і доброго Вовчика зовсім не налякав. Зате дівчина налякалася остаточно, закричала на всю силу легенів, двері прочинилися і всередину зайшов Водолаз. Дивно, та Вовчик, озирнувшись, посунув на неї далі, вже його сильні руки тягнулися до неї, Оксана з криком замахала перед собою своїми, луплячи страхолюда по плечах та голові, а він усе одно незграбно обійняв її, обдавши при цьому обличчя несвіжим диханням, почав притискати до кушетки, вже - о, Господи! - мацав, не зважаючи на опір, груди...

-Сергі-і-і-і-і-ій!

-Вовчику, досить, нема смислу!

Вигук Водолаза дивним чином зупинив доброго Вовчика. Він пустив полонянку, відсторонився, в очицях дівчина знову прочитала ті сами жовтуваті вогники ненависті, тільки тепер вони пашіли як ніколи яскраво і могли вбити одним блиском. Водолаз кількома кроками перетнув бункер, став над переляканою Оксаною, кинув на столик несесер.

-В чому справа? Ти маєш щось проти Вовчика? Ти йому подобаєшся. Зла він тобі зовсім не хоче. Вірніше, ступінь його зла буде залежати від того, наскільки люди цього самого зла йому бажають і сили спрямованого на нього заряду ненависті. Коли когось ненавидиш, активно працює біополе.

-Слухай, до чого все це? Усі лекції...

-Розумієш, сонечко, - так Водолаз звертався до полонянки вперше, - ти вже мусиш полюбити Вовчика, заодно - мене. Хазяїну я нічого не казав, це експеримент такий. Ти виявилася підходящим матеріалом, ти і далі ним залишаєшся, гм...

Маячня якась! Щось зсередини підказало Оксані: вона з цієї хвилини опинилася у ще більшій небезпеці, ніж була дотепер, хоча таке важко собі уявити.

-Яким ще матеріалом? Ти...

-Я, я, замовкни, без тебе тоскно, блін! Десь помилився. Або дози не ті, або компоненти, або інгредієнти, або пропорції, - він зняв окуляри, що так само зробив у її присутності вперше, покрутив їх у руці, хукнув на скельця, і поки вони не відтанули, мовчав, потім знову начепив їх на носа, ляснув себе по стегнах: - Бачиш, у чому проблема, Оксанко. Ну, ти ж сама бачиш...

-Нічого я не бачу!

-Само собою. Вовчик тобі нічого поганого не встиг зробити. Може, правда, але ж не робить. Бо про Красуню і Чудовисько лише в казках пишуть. У казках вони кохають одне одного казковим по своїй силі коханням, - у голосі Водолаза звучали теж доволі дивні інтонації, відповідь народилася несподівано і видалася Оксані єдиною вірною: цей очкарик має прямий доступ до наркотиків, не може такого бути, аби сам їх не вживав, тут щойно про дози всякі згадував, може, він правді прийняв надлишок чогось там, всякої дурі. - Це так у мультику про Шрека? Бачила мультик про Шрека? Така потвора жила собі на болоті, страшна мордою, добра всередині. Визволила красуню принцесу. І аби кохання їхнє відбулося. Автори мультика перетворили в фіналі не потвору на красеня принца, а красуню на потвору. Не можна так, гм, да... Хоча правда життя: потвор не любить ніхто. Я тут придумав дещо, один препаратик, він світ порятує. Тобі першій мусило пощастити, ти ж у нас гарненька. Мордочка симпатична і взагалі...

-Оригінальні компліменти, - Оксана відчула потребу підтримати розмову.

-Фігня це все, компліменти-шменти! Коротше, я тобі разом із снодійним свою штукенцію вколював. Чого витріщилася? Зовсім безпечно для організму, хімія - велика наука, основа. Навпаки, уявляєш: розплющуєш ти одного для очі, прокидаєшся, а довкола - жодної мармизи, жодного потворного обличчя, кудись зникли неприємні тобі люди! Хазяїн не знає, який я йому подарунок готую, він теж у нас надто нервовий та злий останнім часом... Доброта світ врятує, а ми не вміємо, не можемо, не навчені... Не з першого разу, звичайно, але десь тепер ти повинна була полюбити Вовчика, потім - мене... Любов лікує, лікує, скільки ненависті довкола, одна суцільна ненависть...

Оксані не здалося - Водолаз таки заговорюється, дивиться крізь неї, точно щось собі вколов, або нюхнув. Бо ж просто так, при здоровому розумі та з неушкодженою психікою до такого не додумаєшся. Хімічний геній, мать його...

-Що ти мені колов? Придурок, яким лайном ти мене тут шпигував?

-Не гарчи! - Водолаз знову ляснув себе по стегнах, озирнувся на Вовчика,

що весь час стояв у дверях. - Не вистачає нам ліків для любові. Такий я оце лох, просто зараз здам тобі формулу, ага! Це я, мабуть, не з дозою проклацав, тут інше. Снодійне слід взагалі виключити. Думав, воно краще подіє на людську підкорку, коли людина, ти в нашому випадку, повністю розслаблена. Бач, херня виходить, малята. Значить, доведеться чистий препарат вводити.

-А-а-а-а-а! - закричала Оксана на всю силу своїх легенів. - Іди-и-и-и-и! А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

-Тихо, - Водолаз скривився. - Чому люди так не хочуть любити? Не когось конкретно, маму там чи Родіну-мать, а взагалі, всі всіх, кожен кожного... Ось аби нашого доброго Вовчика від народження любили, він би тепер таким квазімодою не став, жінки б його не боялися, та й люди взагалі не відштовхували. Знаєш, дурепо, скільки таких вовчиків? - очкарик нахилився до переляканої дівчини ближче: - Я дуже хочу, аби сиворотка любові, так я її охрестив, викликала в людини залежність. Найкраща залежність у світі, уявляєш? Не можу жити, нікого не люблячі? Опиратися не будеш чи Вовчика попросимо тебе потримати?

-Мама... Ма-а-а-а...

-До чого тут мама? Ще трошки - і ти полюбиш не тільки її. Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш полюбити його, маленька. Ти сама дуже скоро захочеш цього. Давай спробуємо, тобі сподобається.

Оксана мотала головою, сльози лилися по щоках, Водолаз не реагував на це, спостерігав за піддослідною з виразом глибокого жалю.

-Дарма, дарма. Ти швидко полюбиш нас. Мене, доброго Вовчика. Не в тому розумінні, ніхто не просить тебе отут просто так розсувати ноги. Знаєш що? Аби я захотів саме такої любові, ти б не зчулася, як після кількох укольчиків сама благала не лише мене, а й Вовчика застромити тобі хоч щось між ніг. Не конче чоловічий дрючок. Гумовий кийок, дерев`яний кілок, просто щось округле, міцне та тверде. Або просто так, без нічого, порпалася б у себе всередині руками. Страшно? Я бачив отут, на цій кушетці, таких дурненьких. Старших за тебе дорослих жінок, вони вважали, що знають собі ціну та здатні її скласти. Профури! Пара укольчиків, два, - для підтвердження своїх слів Водолаз розчепірив перед Оксаниним обличчям два пальці, - і вони показали отут свою справжню сутність. Усім ставало бридко, навіть хазяїнові, укольчики робили людей справжніми, тобто - бридкими. І паскудних бабів віддавали Вовчикові, він дуже любить їх перевиховувати. Ну, в часи, коли тут немає пацієнтів чи його не випускають за територію.

-Псих ненормальний! Псих! Псих мудацький!

-Ти диви, ще ж нічого не кололи, гм, да... Знаєш, а тебе таки треба навчити любові, нехай поки що чудодійним укольчиком... Он Вовчик, ми ж з ним дуже великі друзі. Він спробував кілька разів, ну, уколов я його. Тепер він за мене горло перегризе і кожне бажання виконає.

-Скотино, він же в тебе на голці! - на Оксану зійшло чергове осяяння.

-Він мій друг. Ми дружимо, просто так. Укольчик лише закріпив наші стосунки, принаймні не дає зрадити. Просто так не зрадиш друга, ясно тобі? Тепер нам потрібна сиворотка любові. І поспішаю я, бо тебе тут довго тримати не збиралися, а час іде, гм, да, - Водолаз знову поправив окуляри, дівчина зрозуміла - це в нього нервове. - Бачиш, десь помилився, десь помилився. Не бійся. Тобі після чистого лікарства йти звідси нікуди не захочеться, ти почнеш любити всіх. Далі тут будуть ще люди, свій винахід я запатентую, люди почнуть вводити сироватку любові у кров, народжуватися з новим геном - геном любові. Хіба не здорово?

-Чекай, чекай, - полонянка говорила, схлипуючи. - А як ти знову помилився? Я ж не знаю, чим ти мене тепер хочеш наколоти. Мені страшно, я не хочу...

-Помилився, то врахую помилку в наступному експерименті. Тут я господар, хазяїну мої досліди не заважають... Ну, гм, да, я так думаю... Не змушуй мені прищеплювати тобі любов силою, не змушуй. Будь слухняною дівчинкою.

-Не треба! НЕ ТРЕБА! Я НЕ ХОЧУ! В МЕНЕ БУДЕ ДИТИНА! Я БОЮСЯ!

Викрикнувши це, Оксана відчула всередині порожнечу. Здавалося. Далі лякатися нема чого, але виявляється, нема межі і для жахань: хімік-аматор на прізвисько Водолаз змінився на обличчі, ніби під впливом власного хімічного експерименту. І змінили все очі: вони ніби збільшилися і випромінювали дійсно надприродню ненависть та огиду.

-Так ти вже... Тебе вже... А я думаю, - очкарик повернувся до Вовчика. - Бач, Вовчику, а їй лише шістнадцять. Може ти мені брешеш?

-Ні... Не треба, я все зроблю, все, тільки не треба більше уколів... Я кого завгодно полюблю, поцілую, я люблю всіх людей, увесь світ, хочу народити нормально, сам же казав - випустять мене скоро! - Оксана сповзла з кушетки, стала коліньми на бетон підлоги, поповзла до Водолаза, відчуваючи, як труться штани на колінах і з`являються садна. Очкарик гидливо штовхнув її ногою.

-Навряд чи ти брешеш, свинюко. Так і знав, чисте почуття, таке як любов, може збудитися лише в незайманих. Для таких, як ти, треба більш сильний препарат. Підсилити його, ясно? Дати більшу концентрацію. Я думаю - і чого ж воно не діє, воно ж на гормональному рівні, гм... Вовчику, - рішуче розпорядився Водолаз. - Тримай її. Почнемо з тобою помилки виправляти.

Оксана як людина на деякий час перестала для нього існувати. Вовчик знову вишкірився, зробив крок від дверей, і дівчина зрозуміла: вона приречена. Їх двоє. Вони сильніші. Від сліз та гукань мами користі жодної, зате раптово з`явився один позитивний момент, дуже важливий для її безнадійного становища.

Перестала боліти голова і з тіла поступово вийшла слабкість, характерна після тривалого прийняття організмом сильних доз снодійного. Очевидно, зіграв свою добру роль стрес. Тіло почало її слухатися, Оксана відчула себе коли не фізично сильною, то принаймні відчайдушною.

-Чекай, - вона підвелася з колін, тепер дивилася на Водолаза сміливо, навіть розтерла правицею сльози по щоках. - Тобі це справді важливо? Дитині моїй не зашкодить?

-Ти хіба здатна зрозуміти щось у наукових відкриттях, курво малолітня?

Свідома, з конкретним бажанням дошкулити образа відскочила від Оксани, наче гумовий м`ячик від стіни.

-А може, у тебе сьогодні щасливий день? Я тут раптом подумала: уяви. Як дитина народиться з отим твоїм геном любові? Є унікальний шанс випробувати. Тільки я хочу гарантій, мене ніхто не повинен скривдити, а ваш невидимий хазяїн не для твоїх же експериментів звелів притягти мене сюди? Що скажеш на таке? -заскочений несподіваною податливістю полонянки, Водолаз навіть не знайшов відразу відповіді, тож далі користуючись ситуацією, Оксана швидко продовжила свою гру. - Ти міг би наперед усе пояснити. Так, я мала і дурна, але хіба важко на пальцях розказати та показати усе? Отепер самій цікаво. Знаєш, я психувала тут, ти вибач... Приперло отут, - вона поклала руку трохи нижче живота. - І вмитися треба, ти своїм новинами по мені пройшовся, наче трактором. Пусти, до сортиру треба, ну?

Водолаз машинально кивнув, "добрий" Вовчик прочинив двері, відступився від них, вийшов першим, хоча Оксана і так не збиралася тепер тікати туди, де звабливо бачився поворот. Дівчина пройшла до туалету, зачинилася зсередини, пустила воду, хлюпнула кілька разів на лице, зітхнула, рішуче закрутила кран, зняла ребристу насадку, приміряла собі на руку. Хоч якась, а все ж зброя. З сильними чоловіками їй не впоратися, але можна спробувати вивести з ладу хоча б одного. Не Вовчика, цю горилу хіба срібна куля візьме. Почекавши трохи та спустивши воду в бачку, Оксана заховала імпровізовану зброю в кишеню штанів, вийшла з туалету пройшла до кімнати. Водолаз уже розкладав свої причандалля на столику, попри сподівання не посміхнувся добровільниці, був дуже зосередженим.

Вовчик так і лишився біля дверей. Оксана наблизилася до кушетки, на ходу закочуючи рукав.

-Сподіваюсь, сюди, як завжди? А може, спробувати в інше місце? - не даючи очкастому отямитися, дівчина почала розстібати гудзики на штанях. Перший, другий... Оторопілий Водолаз стежив за рухами дівчини, немов загіпнотизований. Навіть не звернув уваги, що розстібає штани лише одна рука, друга тим часом ковзнула в кишеню і вже висовувалася з неї...

Та раптом щось сталося. Щось явно незаплановане. З-за дверей почувся грюкіт, наче били чимось важким у щось так само важке. Так гатять ногами по дверях, коли хочуть відчинити їх з усього маху. Вовчик смикнувся, рвонув на себе двері, вибіг з бункеру. Водолаз теж відволікся. Хто б там не грюкав, що б там не трапилося, все повернулося тільки на користь полонянці.

Замахнувшись, розуміючи, що можливий лише один удар, тому зібравши для нього усі сили, які були в шістнадцятирічної дівчини, Оксана Сошенко зацідила ребристим руків`ям, знятим з водопроводного крану, просто в пику експериментального хіміка-аматора на прізвисько Водолаз, цілячись в скельця окулярів, розбиваючи їх і відразу відскакуючи в бік - удару хлопець не уникнув, закричав від болю, схопившись однією рукою за закривавлене обличчя, але друга таки хапнула повітря, намагаючись спіймати бунтівну напасницю. Біль попри все взяв своє, він осів на підлогу, крізь пальці закапала кров. Не думаючи, що її чекає попереду, натхненна першою перемогою Оксана кинулася до дверей, вибігла в коридор. Її зупинив глухий різкий звук - ту-ду-ду-дум!, він відразу повторився - ту-ду-ду-дум! тудум! Дівчина чула постріли лише по телевізору, але зрозуміла - десь там попереду таки стріляють. Вона вклякла на місці, та крик: "Су-у-ука-а-а!" за спиною підстьобнув її, ніби удар батога. Стріляють принаймні не в неї. Коли б хотіли вбити її, дверей би не ламали.

Не встигла Оксана зробити й кількох кроків, як назустріч з-за повороту просто на неї ступила чоловіча постать з автоматом у руках. Дуже знайома постать.

Перетнувши алею, Патик та Рибалка наблизилися до кутньої стіни особняка, просто біля сходів, що вели вниз.

-Ходи! - Карась підштовхнув свого поводиря.

-Ага, дурного знайшов! Тепер сам ходи! Я на своїй території вже, так що все. Думаєш, не заволаю зараз? - Патик вперто не рухався з місця.

-Хотів би - давно заволав.

-А я дивися, наскільки в тебе дурі вистачить.

-Ще не до кінця додивився. Пішов, я сказав! - Рибалка штовхнув його в спину дулом автомата досить сильно, ноги Патика мимоволі застрибали вниз по сходах, бо в інакшому випадку здоровань міг запросто загриміти головою донизу. Олег поквапився за ним. Сходи спускалися досить глибоко, метрів на два, і видавалося, що це не кінець. Закінчувалися вони перед міцними броньованими дверима.

-Як далі, американський нінзя? Люблю я вас, суперменів прибацаних!

Удар прикладом по спині впечатав поводиря у двері.

-Приб`ю, коли ще хоч одне криве слово почую!

-Чого досі не прибив?

-Жалів. Відчиняй?

-Придурок ти, кажу ж тобі. Вони зачинені.

-Смикни ручку, мудак! На себе і акуратно!

Повівши плечима, Юрко Патик натиснув на ручку, вона пішла легко, двері на його подив подалися, запах бомбосховища, який війнув зсередини, ніколи ні з чим іншим не сплутаєш.

-Ну, хто з нас придурок? Давай, топай далі! - вкотре підштовхнув поводиря Рибалка. Вони пройшли ще далі по сходах, Олег причинив за собою двері. Середині приміщення нормально освітлювалося, їм довелося спускатися ще на двадцять сходинок углибину, далі спуск повертав праворуч. І сталося те, що повинно було статися.

Рибалка після вибриків Патика по дорозі сюди тримав вуха нашорошеними, тим більше поранена рука могла позбавити полоненого зграбності і можливостей для повноцінного опору. Та все ж він прогавив, Патик навіть пораненим виявився на диво спритним, швидше за все сміливості йому додавав страх перед хазяїном. Ступивши на невеличку площадку між сходами, поводир щось викрикнув, штовхнувся ногами і стрибнув донизу, зникнувши за рогом. Рибалка матюкнувся і кинувся за ним. Вниз вело ще сходинок з двадцять, Патика несло ними, він тримався стіни, скрикував від болю, навіть на якомусь кроці втратив рівновагу, перечепився ногою об сходинку и навалився на двері, котрі були внизу. Рибалка пересмикнув затвор, поспішив за Патиком, той уже гаратав у двері кулаком, ногами, навалився на них здоровим плечем, і напевне хтось почув його зсередини: двері прочинилися, амбал просто ввалився у пройму, коли від Олега його відділяло лише три сходинки. Одним рухом перестрибнувши їх, Рибалка так само скочив у новий коридор, мало не наступивши на ногу Патика, котрий, не зважаючи навіть на прострелене праве плече, рачкував від свого переслідувача. А просто перед Рибалкою постало чудернацьке створіння, схоже швидше на істоту з острова доктора Моро. Можливо, при більш пильному роздивлянні Рибалка змінив би свою думку, адже фантастичний острів лише вигадка письменника Уелса, та істота вже кинулася на нього, загрозливо виставивши вперед руки, і Олег від пояса майже впритул дав по напасникові чергу, потім, для певності - ще одну, зіштовхнув з дороги падаючу постать, переступив через неї, дістав короткою чергою обридлого Патика, теж майже впритул, пройшов до кінця не надто довгого коридора.

І вийшов просто на Оксану.

Чоловік та дівчина дивилися один на одного якусь мить, потім вона обережно ступила крок до рятівника, вочевидь бурхливі прояви радості стримувала стійка неприязнь до материного коханця, та умовності дали пробоїну, емоції хлюпнули назовні, Оксана двома стрибками опинилася поряд з Рибалкою. Олег опустив автомат, дівчина обхопила його руками, правиця ще стискала імпровізовану зброю. Карась легенько попестив волосся на дівочій голові, раптом згадавши щось, рвучко відсторонив Оксану.

-Що з тобою тут робили? - він боявся почути відповідь, дівчина не знала цього, просто відчула неприкритий страх у його голосі.

-Зі мною нормально.

-Кололи?

-Кололи. Не тім, чим ви... Ви дуже вчасно, коротше. Який сьогодні день?

Олег відчув таке полегшення, що тіло на мить охопила слабість, він поточився до стіни, мусив обпертися об неї рукою. Тепер нарешті звернув увагу на крики з-за прочинених дверей, які вели до помешкання полонянки.

-Там що?

-Той, хто колоти збирався.

Рибалка рушив до дверей, став на порозі, окинув оком похмурий сірий бетонний бункер, кушетко, столик, нарешті хлопця, що качався по закривавленій підлозі, стогнучи, вигукуючи щось незрозуміле і тримаючись за обличчя. Олег, лишивши Оксану, підійшов до пораненого, присів, поклав автомат на підлогу, взяв його за руки.

-Так, ану покажемо свою вавку. Ну, ну... Ух ти!

-А-а-а, пусти, падло, а-а-ай!

Водолаз вирвався. Та Рибалка побачив достатньо: удар прийняла права сторона, праве скельце окулярів розбилося, одна, найбільша, скалка гострим кінцем штрикнула просто в око, заплющити очі очкарик, вочевидь, не встиг, окуляри злетіли, а краєчок скельця далі стирчав просто поруч з очним яблуком, витягти скалку пораненому не приходило в голову, і зрозуміло, чому - навіть легенький дотик до неї завдавав жахливого болю. Око заливала кров, друге не ушкоджене, але намертво заплющене, з-під повік текла волога, та ще Водолаз закривав обидва ока руками. Власне, він уже навіть не кричав - скавчав та підвивав, ніби поранений цуцик. Швидко оцінивши ситуацію, Олег вправно повернув хіміка на спину, одну руку швидко притиснув до підлоги коліном, іншу стиснув своєю, і, не даючи собі часу на роздуми, гаркнув: "Не крутися, приб`ю!", примірився, підчепив пальцями скельце, легенько висмикнув його, відкинув набік, не будучи певним, що якісь дрібненькі друзки не лишилися, відпустив пораненого, покрутив головою, шукаючи, чим би заткнути рану. У несесері щось біліло, там справді виявився жмутик вати і невеличкий клаптик марлі. Більш ефективної першої допомоги надати Олег не міг, підвівся, повернувся до Оксани, яка нетерпляче тупцяла на місці.

-Ти його так приголубила?

-Мало йому, козлові! Чого стоїмо тут, гайда звідси скоріш, не можу вже! Постріли почують, прибіжать...

-Ніхто тут нічого не почує, інакше б у цьому сховку людей не тримали. Бомбосховище це, ясно? Ну, не тільки, взагалі - хованка. А з ним що пропонуєш?

-Сука він! Так скільки я вже тут?

-Серйозно не знаєш?

-Ні, блін, я граюся!

-З вівторка. Тепер четвер.

-День чи ніч?

-Десять по дев`ятій, вечора, - Рибалка підхопив автомат. - Правда, давай линяти звідси, все надто затягується.

-Не залишайте тут, суки, а-аа-а-аай! - виявляється, не дивлячись на пекельний біль Серього-Водолаз чув їхню розмову. Оксані несподівано захотілося перевірити одне своє припущення, вона смикнула Олега за рукав.

-Давайте глянемо на його руки. Думаю, він колеться, давно і серйозно.

-Це має тепер якесь значення?

-Він же сам не вибереться звідси скоро. У них же ломка колись починається.

-Випробувано на собі?

-Читала, чула, - Оксана знизала плечима, подумавши ще трохи, махнула рукою: - Правда, чого це я його жалію...

-Я ж тебе, тварюко малолітня, пожа-а-а-ай... пожалів! - знову озвався Водолаз.

-Ага, не одною, так іншою гидотою шпигував. Ні, він не такий дурний, щоб отак банально колотися. Я так зрозуміла, тут буває на кому власні винаходи перевіряти. Нюхає, ковтає, може іноді і уколеться... Та не на системі...

-Дитино, - Рибалка взяв дівчину за підборіддя. - Ти точно ніколи нічого... Забагато знаєш професійних термінів як для школярки.

-От саме у школах усе це вивчати й починають. Вірніше, за школами. Можу вам лекцію прочитати, - Оксана, видно, зовсім оговталася, поруч з Рибалкою відчула себе впевненіше, до неї поверталася звична для їхнього спілкування ядучисть. - Хай так лежить, псих ненормальний. Його самого треба в поліклініку здати, для дослідів.

-Ти диви, ти ще наші мультики знаєш. Про це поговоримо, коли виберемося звідси. Зайти сюди - півсправи. Гайда, обережніше тільки.

Оксана змусила себе не озиратися на стогони недавнього тюремника, хряснула за собою дверима, здригнулася, не сподіваючись почути сильне клацання, смикнула за ручку, поторсала її, зиркнула на Карася розгублено.

-Замкнулося... Воно... Я не думала, вони ніколи не хряпали так дверима... Тю... В когось ключ...

-Нічого, його знайдуть, не смертельно. Прудкіше рухайся.

Обережно переступивши спочатку через труп Патика, потім ледь не ставши ногою на мертвого "доброго" Вовчика, Оксана нарешті стала на нижню сходинку, що вела нагору до омріяного в уяві бранки виходу на волю. Ноги помимо волі почали пересуватися хутчіше, Олег швидко наздогнав дівчину, притримав за плече, сам пішов уперед. Одні двері, ще підйом, нарешті вони дісталися догори, тут Карась жестом звелів зупинитися. Трошки подумавши, повісив автомат на плеча, витяг "макарова", зняв із запобіжника, простягнув Оксані.

-Для чого? Я не вмію...

-Про наркоту все знаєш, треба трошки і про зброю. Ця штука повільно, як наркотик, не вбиває, тут убивча сила бувай здоров. Ніхто не змушує цілити та стріляти в людину. Пальнеш кудись у разі чого, відлякнеш.

Дівчина зважила пістолет у руці.

-Важкий. Як це робиться?

-У кіно не бачила? Пальцем на оцей гачок, дави до кінця. Можеш другою рукою собі допомагати. Кажу ж тобі, не старайся попадати, не бійся, коли руку рвоне. Взагалі не бійся зброї. Так, - ремінь автомана ковзнув з плеча, вільною рукою рибалка намацав у кишені ключі від "джипа". - Була на дворі?

Оксана мовчки похитала головою.

-Просто перед нами - алея. В кінці її машина. Біжимо туди, вона не зачинена, відразу лізеш назад, лягаєш на підлогу, під сидіння. Лежиш, що б не сталося. Ясно?

Знову кивок.

-Тоді - погнали наші городських! - Олег Рибалка навіть пацаном зеленим із чистої цікавості не заходив до церкви, ніколи йому було думати про Бога і за всіма своїми роботами, але зараз він вперше в житті абсолютно свідомо перехрестився раз, ще раз, ще, подумки промовивши: "Господи, пронеси!"

Алею вони перетнули пліч-о-пліч. Через ялини машину видно не було, та ще з цього боку "Затишку" було слабке освітлення, та коли вони нарешті вийшли просто до "джипу", Рибалка відразу побачив біля машини двох хлопців, котрі сто відсотків зацікавилися порожнім авто і вирішили дочекатися повернення водія просто з цікавості. Оксана сповільнила кроки, Олег тихо промовив: "Спокуха", і вже голосно, до хлопців:

-Що за діла, пацани?

-Наче Патикова тачка... А сам де?

-Прийде зараз, ззаду повзе, - Олег говорив безпечним тоном. Втікачі були вже поряд з "джипом", Оксана, виконуючи наказ, ковзнула рукою по задніх дверцятах, шукаючи ручку, як на зло вона, клята, десь поділася, так завжди буває в такі моменти. Тепер бійці стояли зовсім близько від них, майже впритул, навіть уночі при поганому освітленні дівчина впізнала в тому, що стояв трошки далі від неї, того самого, навіть у тій самій незмінній лижній куртці, хто безпосередньо брав участь у її викраданні. Власне, забрав з руки мобільний телефон, по якому дівчина зовсім несподівано поспілкувалася з мамою, і підштовхнув до "пежо", звідки вийшло ще двоє, спереду і ззаду. Їхніх облич не роздивилася, цього "лижника" закарбувала назавжди. Мить, поки вони роздивлялися одне одного, тяглася цілу вічність, рука тим часом намацала нарешті ручку, але ж друга стискала руків`я "макарова", від напруги палець сильніше, ніж треба, натиснув на курок, гримнуло просто в землю, Оксана здригнулася, впустила пістолет у багнюку.

Руки бійців синхронно майнули вперед. Відштовхнувши Оксану плечем, навіть загородивши її, Рибалка садонув по ним з автомата, наставивши дуло просто пеерд собою. Одночасно з їхніх рук вирвалися снопики полум`я, одна куля черкнула просто над головою, друга обдала гарячим щоку. Ані в них, ані в Карася не було можливості прицілитися. Та вони й не особливо потребували цього, цілком справедливо враховуючи невелику відстань. І все ж таки дивом - видно допомогла щира молитва, не інакше! - Олег опинився між двома лініями вогню, тоді як кулі з автомата пішли горизонтально віялом, зачепивши того, хто стояв ближче. "Лижника" прикрив капот, він відскочив, знову стрельнув, так само навмання. Зробивши великий крок, Рибалка скоротив відстань між ними, автомат знову плюнув вогнем, боєць повалився за сосну, та йому знову пощастило. Олег не бачив, куда саме його зачепило, але хлопець виявився живим, вужем поповз в глибину алеї, подалі, зливаючись з темрявою. Оксана вклякла біля розчахнутої дверцяти.

-Бігом на місце! - гаркнув Олег, дівчина слухняно юзнула у машину, сповзла, як було наказано, на підлогу, переживаючи втрату пістолета і картаючи себе відразу за всі гріхи. Особливо - що це її зараз впізнали і через неї тепер у них виникли ще більші проблеми. Тим часом Рибалка вже осідлав "джипа", запустив мотор, рвонув з місця. Вже не криючись. Поруч брязнуло розбите скло - "лижник" таки палив по ним з темряви.

Спокій "Затишку" було порушено за одну мить. Карась відразу розігнав машину і бачив, як з центрального входу, навіть з вікон вибігали та вистрибували люди, тиха раптово наповнилося какафонією пістолетних пострілів, до неї тут же підключився дует автоматів, охорона біля воріт вже мчала навперейми. У дзеркальце він бачив, як одна з машин на стоянці почала розвертатися, стиснув зуби, крутонув руля ліворуч, ніби передумавши перти на ворота. Гранату витягнув на ходу, вона погано виходила з кишені. Довелося трохи привстати, втратити на якусь мить контроль над кермом, "джип" занесло, він збавив ходу, давши супротивникам фори: з двох боків, - ззаду та зліва - ворожі кулі перетворили скло на друзки, а ліві дверцята - на решето. Відчайдушно, нікого не соромлячись репетувала Оксана. Щастя хоч бензобак не там, подумалось Олегові, а то катапульти в машині нема, не літак-винищувач. Нарешті овальна "ергедешка" вивільнилася, опинилася в кулаці. Поки що Рибалка їздив по неправильному колу, у небезпечній близькості від автостоянки, з якої почала виїжджати ще одна машина. Про цю процедуру Карась читав у книжках та бачив її у фільмах про війну. Один "вусик" проколов губу, другий відігнувся, шкрябнувши по зубу. Стріляли звідусіль, безладно, швидше просто з бажання стріляти, а у ситуації можна розібратися трохи згодом. Навперейми вже мчало авто, і Олег, упоравшись з кермом однією рукою, влупив машину в передок збоку, не давши їй розвернутися остаточно. "Джип" виявися однозначно сильнішим, супротивник заглох, Рибалка різко дав задній хід, висмикнув зубами кільце і жбурнув гранату з вікна, намагаючись закинути якомога далі, цілячись у авто і несподівано досягнувши своєї мети: "бомба" рвонула, вразивши бензобак, машина вибухнула, від детонації підскочила та, що стояла неподалік, на стоянці сьогодні їх зкучилося до біса багато. Вочевидь ніхто не чекав, що несподіваний нахабний напасник покаже аж такі зуби, стрілянина ніби по команді припинилася. Зате рвонуло ще одне авто, тепер невеличкий доглянутий майдан біля "Затишку" освітився язиками полум`я. Розвернувшись на місці, Рибалка знову помчав на ворота. Стріляти почали знову, тепер цілили по колесах і могли влучити. Вартові біля воріт не розбігалися, навпаки - спрямували на шалений "джип" дула автоматів. Сильніше витиснувши педаль газу, Рибалка пригнувся, посунувшись назад, до спинки, щільніше втискаючись в неї, але таки якомога нижче кланявся кулям. Свинець прошив навскоси лобове скло, машина не припиняла стрімкого руху, стрільці порснули від неї врізнобіч, могутній "джипів" передок протаранив ворота, стрімко вилетів за ворожу територію.

Почувши удар, Олег підняв голову, зиркнув назад. У блисках вогню серед розбитих воріт метушилися люди, стріляючи навздогін втікачам. Раптом вони розступилися, у пройму вилетіла погоня: одна машина, друга, трохи далі - третя. Довго кучеряво виматюкавшись, Рибалка цілковито переключився на дорожні петлі. Тут запросто було поцілувати в темряві на ненормальній швидкості стовбур. Правим боком таки черкнуло по дереву. Гонитва не відставала, та у втікачів був зовсім невеликий, але ж виграш у часі. На рівну трасу "джип" вилетів трохи швидше, машини переслідування тільки долали останній поворот. Різко гальмонувши, Карась вистрибнув з-за керма на асфальт, мить - і назустріч першому авто вже летіла друга граната, вона розірвалася в метрі від машини, та вивернула набік, а задня вдарила її в бампер з усього маху. Третя так само "поцілувала" другу, дорога серед лісу була для трьох не надто широкою. Не чекаючи, поки піхота масово полізе назовні, Рибалка миттю загнав новий магазин, поливаючи переслідувачів трассерами. Одна з червоних куль заділа, як того й домагався Олег, бензобак передньої тачки, вибух, зсередини вистрибнули живі моторні факели. Випустивши всю обойму, Карась знову скочив за кермо, рвонув з місця, помчав прямо, в напрямку міста.

Погоні вже не помічалося, але заїжджати в такому вигляд в межу столиці не рекомендується, тому Рибалка при першій можливості, тільки-но побачив перед собою щось схоже на міст, з`їхав з траси, загнав "джип" - рятівник подалі від людських очей, придушив ногою гальмівну педаль, головно та полегшено зітхнув, не повертаючись, гукнув:

-Оксано, ти жива там?

У відповідь - тиха. Перелякавшись не на жарт, Олег перехилився назад. Дівчина лежала під сидінням, обсипана зверху скляними крихтами, і не рухалася. Та що ж це таке за напасть, Господи ти Боже мій! Господа Бога душу мать! Вистрибнувши з машини, Олег відчинив задні дверцята, підхопив Оксану під руки, виволік назовні, ніби мішок з картоплею, перевернув на спину, потермосив за плечі, поляскав по щоках, потім, згадавши, задер на ній одяг, приклав вухо до серця. Завмер. Серце билося.

Дівчина просто зомліла. Нема в цьому нічого дивного. Але й нічого доброго: звідси треба якомога швидше вибиратися. "Затишок" "Затишком", стрілянина там нє по мєлочі, замовчати факт навряд чи вийде, та й міліція не знатиме, що із підвалу викрадено заручницю. Буде заява - напали, обстріляли, шукайте, на те ви й закон. Шукайте, шукайте, шукайте... Олег облишив дівчину, зазирнув у салон, обережно, аби не засадити скляну скабку, провів рукою по задньому сидінню, під ним, потім обмацав Оксану, далі непритомну. Н-да, "макаров" десь там лишився, на місці. Погано...

Автомат - нехай, новенький та чистий. Про пістолет Гуллівер попереджав - гарячий. Знайдуть коли не менти, то самі господарі, і негайно ментам передадуть. Главно чи негласно, хрін один: зброю відстріляють, рано чи пізно випливе, в кого з неї не так давно смалили, а там дивись - на постачальника вийдуть. Опинився ж якось засвічений ствол у того, хто насмілився Жигунові гру поламати...

Нічого, заспокоїв себе Олег. Це від збудження, насправді не так усе просто. Поморочаться з цим стволом, поморочаться. І Гуллівера не треба попереджати. Запанікує, почне тікати з міста, відразу тим, кому треба, зробиться ясно: смалене почув, щось знає. Тут нагальніша проблема.

Олег поплескав непритомну дівчину по щоках. Спочатку легенько, потім - сильніше. Нарешті вона поворушилася, застогнала, у темряві блиснули білки очей, Оксана підвелася, спираючись на лікті.

-Ми де?

-Краще нам тут не бути.

-Уже все?

-Ще ні. Нормально все?

-Страшно. Ви врятували мене з пащі дракона. Ви - сильний благородний лицар. Ланселот.

-Нічого собі. Це точно класичний переляк. Йти можеш?

-Мабуть. Допоможіть піднятися...

-Давно казав - говори мені "ти". Воно простіше, особливо після сьогоднішньої близькості.

Оксана міцно вчепилася в його простягнуту руку, незграбно підвелася, обдивилася себе з усіх боків, обсмикнула одяг.

-Значить, будеш "ти". Олег. Ти врятував мене.

-Знаю. Щось тебе на умняк, подруго, починає пробивати. Голову не пошкодила? А то мамі краще не показуватися.

-Ми зараз додому?

Додому. Поки вони тут сидять і на "ти" переходять, Жигуну вже про все доповіли, і тепер його люди стежать за будинком Людмили особливо старанно. Може навіть погрожують їй по телефону, обіцяють прибити разом з донькою у найближчі сорок вісім годин. А то й ламаються в двері... Хоча навряд, там пенсіонери при вході заважатимуть, не тюкати ж відставників по маківці, наживати собі зайвих проблем. Людмила доросла розумна жінка, цілком здатна визвати міліцію. Зрозуміє - з Оксаною несподівано стало все гаразд, раз вороги заметушилися. Та додому таки ранувато.

-До мене додому.

-Хто там ще крім тебе?

-Іноді заходять таргани. Ми попередимо маму, неодмінно попередимо.

-А з нею... ну, все добре буде?

-Раз ти на волі, її ніхто не зачепить, - Олегові самому хотілося в це вірити.

-Ми далеко? Взагалі, в якому ми місті чи місці? Ой! О-ой! - несподівано навіть для себе Оксана раптом схопилася за живіт, спромоглася лише відвернутися від Рибалки. Її скорчило і знудило просто під ноги. Запоздала реакція на шок від крові та смертей. А може... Чорт! Цілком може початися токсикоз... Справді, лиш цього не вистачало для повного щастя. Взагалі вищий пілотаж, аби вона просто тут, зараз, почала народжувати, а він, колишній мент Олег Рибалка, безстрашний рятівник молоденьких дівчаток, мужньо приймає роди. Народжується хлопчик, або ні - взагалі двійня, різностатева, їхній радісний життєствердний крик просто під фінальні титри. Тьфу, маразм та маячня! Аби хоч якось вплинути на ситуацію, Рибалка поплескав зігнути дівчину долонею по спині.

-Ну все, все, заспокойся. Ми вибралися, нормально.

Спазми далі мучили Оксанин шлунок, та весь його вміст уже вивергнувся їй під ноги, дівчина почала глибоко дихати, випросталася. У темряві Олег не міг роздивитися виразу її обличчя, голос був слабеньким та жалісним.

-Вибач... Щось таке... не знаю сама... Як ми... куди...

Ідея народилася в голові Карася блискавично. Витягнув телефон, увімкнув його, переконався, що тут зв`язок працює справно, набрав знайомий номер. Відгукнулися після шостого сигналу.

-Совість є?

-Не страшно. Лише без чогось там одинадцята.

-Я тебе добиваюся вже з сьомої. Тут, Олеже, новина для тебе - закачаєшся.

-Вітьок, не по телефону. Можеш приїхати просто зараз забрати нас?

-Вас скільки? - підозріло, але таки діловито поцікавився Вітька Малий. - І хто ви такі?

-Ми гостювали в "Затишку", нас двійко. Пояснювати далі треба?

-Ясно. Тільки на чому я за вами приїду, на кабаці верхи?

-Хоч би й так. Краще верхи на чомусь, аніж на нашому транспорті до першого патруля. Кому це треба?

-Ой, заженеш ти мене в могилу. Кажи, де ви там є.

-Чекай, сам визначуся з координатами.

Розтлумачивши Малому, де їх шукати, Рибалка взяв Оксану за лікоть, підвів до машини, посадив на переднє сидіння, сам примостився на місці водія, проїхав ще трохи далі, вимкнув фари. Так вони сиділи в темряві мовчки. Власне, Олегові кортіло розпитати дівчину про різні цікаві для нього речі, та відчував - говорити їм поки що особливо нема про що, попри все контакт не встановлено. Може, незабаром все зміниться, просто тепер у дівчини самої немає бажання підтримувати розмову з материним коханцем, за великим рахунком ненависною людиною. Він просто розслабився, за весь час, поки чекали, стрепенувся лише раз - коли десь поруч проревли міліцейські сирени. Оксана не реагувала на зовнішні звуки. Нахилившись до неї ближче, Олег побачив - дівчина спить, звісивши голову на груди.

Минула добра година, аж поки Малий посигналив, я було домовлено. Олег поштовхом розбудив Оксану, вона квапливо і так само мовчки вилізла з машини, покірно прослідувала за дорослими чоловіками.

-Ага, значить усе гаразд?

-Не знаю. З дівчиною, думаю, так. Ух, який мустанг! - комплімент стосувався старенької непрезентабельної "копійки". - Де взяв?

-Украв! - огризнувся Малий. - Від тебе, ментяра, подяки точно ніколи не дочекаєшся.

-А сам хто?

-Хрін у пальто! Сусідова, з третього поверху. Теж його розбудив, так що з тебе пляшка.

-Тицьнеш йому копійку за прокат і турботи, не буркотітиме.

-Придурку, краще пару пузирів, ну звідки в такого мента, як оце я, зайві бабки, та ще й за прокат машини?

-Оперативні розходи. А, роби як знаєш, рахунок виставиш мені. До речі, заїдемо в одне місце, там ще один драндулет забрати треба, - Рибалка озирнувся на Оксану, що скрутилася калачиком на задньому сидінні. - Вітько, останнє прохання: поїхали разом до мене. Посидимо, потриндимо, по соточці кинемо. Привід, слава Богу, є...

-Поговорити справді треба, - Малий вирівняв авто, "жигуль" плавно і впевнено, не приваблюючи нічиєї уваги навіть удень, не те, що о пізній порі, йшов по шосе. - Новини для тебе, Карасику. Тримайся, бо випадеш. Абсолютно випадково дізнався, спеціально не цікавився, інформація взагалі паралельно випливла. Я про Жигуна Сергія Сергійовича.

-Ну? Вітько, не до спецефектів мені тепер, чесне слово. В нього виявилися хвіст і копита?

-Майже. Діловий партнер. Знаєш, хто? Шеф твій, Савицький. Про суть їхніх справ не знаю, просто віднедавна ці два прізвища почали згадуватися поруч.

Отак. Здорово.

Чудово.

Просто прекрасно, мать його!

Олег Рибалка, по всьому виходило, втрутився у сферу особистих інтересів директора базару "Універсум". Більше того - ударив по ним. Розстріляв трасуючими кулями з автомата.

На лобовому склі з`явилися колі тоненькі мокрі смужечки. На ніч почався дощ з мокрим снігом, Малий увімкнув двірники.

9.

-Ти ще пошкодуєш! Ти зарано радієш, блядюго!

Для Людмили, яка не знаходила собі цілий вечір місця і тинялася квартирою, мало не виючи вовком на лампочку через відсутність будь-яких, нехай самих невтішних новин, від Олега, безіменна погроза відразу після опівночі надзвичайно порадувала. Вона таки впізнала голос Жигуна, хоча говорив він дотепер з нею зовсім інакше, а тут - спотворений люттю викрик. Отже, Олегові щось вдалося, раз ворог розізлився. Чому він не дзвонить?

За годину озвався і сам Рибалка. Дзвонив на мобільний, як домовлялися, і, здається, був не зовсім тверезим. Усе гаразд, Оксана в нього, навіть не приймала ванну, завалилася на ліжко і спить. Подробиці пізніше, нехай дівчина поки побуде в нього на квартирі. А самій щасливій матері краще не витикати носа за двері до завтра. Все, добраніч.

Слава Богу! Людмила кілька разів перехрестилася, хоча ікон в квартирі не тримала, зате спиртне лишилося і в неї, тепер, коли Олег бував регулярно, алкоголь не переводився. Майже щовечора, коли Рибалка повертався з "Універсуму", випивав чарку коньяку, як виходив з ванної. Подробиці - тьфу, головне - Оксані вже нічого не загрожує, який же Олежка молодець, як же вона в нього вірить... Як же вона його кохає! За це слід і собі випити.

Коли алкоголь приємним теплом розтікся всередині і Людмила розслаблено бухнулася в крісло, думки запрацювали зовсім у іншому напрямку. Хто сказав, що Оксана і вона сама в безпеці навіть після того, як дівчина врятувалася? Адже цілком ймовірно Жигун захоче помститися, принаймні відігратися. Не зараз, не завтра, коли все вщухне. Сама Людмила однозначно не збиралася доповідати всі цю історію керівництву, тим більше - спілкуватися з міліцією. Але ж проблему Жигун не вирішив, вона всього не знає, навіть так - знає надзвичайно мало, лише Сергія Сергійовича, котрого невідомо як знайти і який намагався відмити через рахунки їхнього банку значну суму грошей. І, головне, цей страшний чоловік не знає намірів Людмили Петрівни Сошенко тримати все в глибокій таємниці. Отже, слід чекати продовження. Господи, Боже ти мій, невже відтепер їм не буде спокою? Олег, Олег повинен щось придумати, неодмінно повинен.

Чому саме Олег? Бо тепер у неї є чоловік. Мужчина. Мужик. Сильний, розумний та надійний. Донедавна Людмила не могла пояснити собі стану, в якому перебувала з тієї новорічної ночі. Нарешті відповідь знайшлася: втома. Вона раптом відчула, як же втомилася за всі ці роки, будучі одночасно жінкою та чоловіком, приймаючи рішення, які традиційно - так уже склалося! - мусять приймати мужчини, обмежувати себе у всіх можливих, закладених природою жіночих радощах та почуттях. Вона ніби скинула з себе тягар, принаймні відчула - вагому його частину можна, навіть треба перекладати на чоловічі плечі. Та ще й незабаром стане бабусею, маєш... Кожна мати мріє про це і дитина - в жодному разі не тягар, але ж без чоловічої допомоги тепер їй точно не впоратися.

Між іншим, жінко... До теми про новорічну та інші ночі, а іноді ранки та дні, коли бували вихідні і можна повалятися в ліжку довше.

Людмила зосередилася, наморщила чоло. За всіма проблемами, що раптово, ніби лавина, навалилися з вівторка, вона зовсім випустила з уваги одну деталь, про яку жодна жінка, якщо вона доросла, при здоровому розумі та відповідає за свої дії та вчинки, в жодному разі не повинна забувати. Коли будеш повністю дурбецалом і забудеш, популяризовані та розрекламовані критичні дні самі нагадають про себе самі, без рекламних роликів-епопей про прокладки й тампони. Отже, останній раз місячні в неї були перед самим Новим роком, десь... Ну правильно, десь так у двадцятих числах! Людмила прекрасно знала свій цикл, хоча, як кожна жінка, не могла похвалитися тим, що завжди морально готова пережити цей обов`язковий, передбачений природою дискомфорт. І попри все налаштовувала себе від неділі, а тут оці всі жахіття, дні й без того критичні, не вистачало ще й місячних.

А таки не вистачало, подруго!

Людмила підвелася, стала перед дзеркалом, уважно подивилася на себе. Затримка може бути, цикли ж не повторюються день в день, але ж все мусило початися в понеділок, нехай у вівторок, а тепер - четвер, коли бути точним - почалася п`ятниця. Затримка, мадам, підозріла затримка, надто підозріла. Нічого собі, ну ти й даєш дрозда, подружко днів суворих...

Звичайно, вона піде до лікаря, її дивиться персональний гінеколог. Але після першої бурхливої ночі тоді ще сексу, а вже потім, у наступні рази - кохання спливло більше як три тижні, класичний термін. Навіть без результатів тесту Людмила Сошенко була більш ніж переконана: вона завагітніла. Вдруге за свої тридцять три.

Частина 3. Бандюган: жіночі експерименти (лютий)

1.

За тиждень, що минув після стрілянини на його території, Жигун мало про що дізнався. А коли бути відвертим - практично нічого. І, що особливо прикро, справи довелося призупинити. Звичайно, гарно виглядатиме потерпілий, коли не рве на собі волосся, підраховуючи збитки, замість цього зайнятий різними не вельми зрозумілими з огляду на критичну ситуацію оборудками.

Уникнути прямих контактів з міліцією не вдалося, хоча Жигун значився лише як один з власників "Затишку". Інші двоє перебували за межою досяжності, у тривалому закордонному відрядженні, як раз туристичний сезон, "Затишок" теж заявлений як база відпочинку, нехай невеличка, приватна, зате беззаперечно оздоровча. Партнери обмінюються досвідом, навіть більше його набувають. Насправді ж партнерів, директорів фірм, на які були оформлені всі документи по "Затишку", Жигун в очі не бачив, фірми зареєстровані на приватних квартирах, де на телефоні дзвінки відповідають дівчатка-попугайчики, а переважно - автовідповідачі їхніми голосами. Жигуна напрягала необхідність придумувати різні версії, хто і чому міг отак зухвало напасти на тихий респектабельний "Затишок". Сергій Сергійович навіть відчував - менти потай радіють, адже цей особняк давненько муляв їм очі своєю демонстративною закритістю і пристойністю. За весь час його існування в радіусі кількох кілометрів не виникало жодних кримінальних ситуацій, Жигун особисто стежив за цим. Йому насилу вдалося не допустити міліцію в лабораторію Водолаза та до бомбосховища. Версія, що напасники хотіли нашкодити не власне "Затишкові", а комусь з тих, хто в той час там перебував, видалася Жигунові найбільш їстівною для міліції. Так і вийшло - почалося старанне відпрацювання кожного гостя, це давало значну фору, згодом пристрасті вляжуться.

Цікавила постать того самого невідомого супермена, котрий не просто зміг вирахувати, де може бути захована бранка, хоча ниточки не залишили йому жодної, а й визволити дівку з полону. Спритно крутонулася бабенція, Жигун визнав - він її недооцінив. Ще ж так хитро обставлялася, зіграла переляк, навіть щось робила, виконуючи його вимоги. Насправді ж нацькувала не них дружка.

Такий дійсно існує. Спостереження з квартири Жигун розпорядився зняти, але парочку ніг до Людмили Петрівни усе ж таки приставив. Повторювати трюк знову не мало сенсу, він загорівся новою ідеєю - вирахувати того, кого жінці вдалося потай нацькувати на нього, Сергія Жигуна. Оборудка не зірвалася, та йому плюнули в морду, дозволяти так чинити з собою означає не поважати себе. Он Савицький, той, здається. навіть радіє, що дівку відбили і всі плани полетіли шкереберть, лайно рідке, казанова новонароджений, мудило, боягуз... Завжди він, бачте, виступав проти подібних методів, от маємо тепер... Прикро, що Савицький фігура в його планах необхідна, навіть одна з головних. Прибрати Дениса Жигун заклав у кошторис років так через чотири не раніше, вони лише до середини наступного року при хороших розкладах на ноги стануть, ще утриматися треба, без Савицького ніяк. А ось особистим життям пані Сошенко поцікавитися є резон. Власне, коханець у неї є. Причому - віднедавна, так, принаймні, подруги кажуть. Бабці при вході в під`їзд навіть описали чоловіка, котрий почав учащати в квартиру до банкірші - так чомусь охрестили Людмилу консьєржі. Хто він, де працює, хто за ним стоїть, далі невідомо. Коли мент - краще відступитися. В іншому випадку суворо покарати. Є один слідок: дівчисько на ранок привіз мужик, якого пропасли і виявили, що він - справжнісінький ментяра, але подальша перевірка показала - одружений, дружину обожнює, з тьотью Людою після того жодних контактів не мав. Тим не менше апаратуру в її квартирі хтось знайшов і повирубав. Нічого, коли все йшло за його розрахунками, - а воно так і йшло, принаймні Водолаз, котрого спритна полонянка реально позбавила ока, божиться, що колов, як наказали, - то згадку про себе Жигун цій сімейці залишив, дуже скоро візьме реванш.

Ага, про ментів, поки не забулося. Здається, "макаров", знайдений на алеї, десь уже стріляв, причому не так давно, свої люди в обласному управлінні сказали, справу там ведуть. Добре хоч у охоронців, представників відомої фірми "Центура", знайшлися документи на право носіння не лише газової, а й вогнепальної зброї, тому стрілянина з їхнього боку виглядала цілком виправданою, зайвих проблем у пацанів не виникне. Значить, тільки-но біографія чужого "макарова" вималюється більш-менш чітко, Жигуна поставлять до відома, домовленість така існує. Автомата ніде не знайшли, навіть біля простреленого "джипу" його не залишили, ще в них гранати водяться. Цікаво, де визволителі озброювалися... По цьому питанню теж ведеться робота. Щойно вона дасть результат, Жигун почне діяти. Савицький добре хоч усвідомив - його ці проблеми теж обходять, пообіцяв підтримати своїми людьми, начальником служби охорони базару дуже задоволений. Як там його... Карась, Рибалка Олег. Жигун до колишніх ментів ставився з підозрою, тим більше - до бійців охоронних служб, за спиною в яких немає яскравого бандитського минулого. Охорона "Універсуму" славиться саме цим. І тут Дениско маратися не хоче, чистюля довбаний!

Спілкуватися партнерам після подій в "Затишку" ставало дедалі важче.

-І як я повинен реагувати? Спокусив та покинув?

-Ти збираєшся кинути жінку з дитиною?

Замість відповіді Рибалка притиснув тоді Людмилу до себе, поцілував без звичної жадібної пристрасті, характерної для нього. Ніжно, обережно, немов торкався тоненької китайської порцеляни.

-Вибач, я не те хотів сказати. Я можу тут стрибати з радощів до стелі, верещати, як навіжений. Просто жодна з жінок ще не ставила мене перед фактом, що я скоро стану батьком. Тому я просто не знаю, як поводять себе мужики в подібних ситуаціях. Мабуть, отак.

Роззирнувшись, він пірнув у підземний перехід і виринув назад за якусь мить не з букетом - з оберемком троянд. Людмила щасливо засміялася.

-В принципі здорова чоловіча реакція. Правда, вчать хорошим манерам різні фільми, в основному - старі радянські, про колгосп чи романтиків-студентів.

-В кіно прийнято негайно відзначати такі події. Куди поїдемо?

-Ми вже все забули?

Справді. Рибалка спохмурнів. Наступного дня після стрілянини, коли Малий доставив тиху й покірну Оксану додому, а Рибалка назирав за ним, помітив - від дому причепився "хвіст". Малого новина не надто засмутила: "Коли вони захочуть пасти мене постійно, здохнуть після першої ж доби, козли. Не страшно, зуби поламають. Ось ти обережним будь". Це Олег знав і без чужих поряд, тому навіть перестав приходити до Людмили додому: він оцінював здібності розлюченого поразкою Жигуна об`єктивно, тому цілком міг припустити, що консьєржі отримали по дрібній зеленій купюрі і ще отримають після того, як вкажуть Людмилиного хахаля. Досвід опера підказував - дідусі та бабусі знають все, більш надійної агентури годі шукати. Тому коханці зустрічалися поки що, ніби підпільники або сектанти, Людмила за цих кілька днів освоїла науку рубки "хвостів", обох дорослих людей такий стан речей дратував. Та вони дійшли спільної думки: поки що обережність мусить бути граничною.

-Ксені скажемо?

-Сама як думаєш?

-Поняття не маю. Знаєш, я теж вперше в ситуації, коли треба повідомити рідну доньку, шістнадцятирічну дівчину, вже скоро два місяці як вагітну від справжнісінького вибздика і планує народжувати без батька, що мама теж, вибачте на слові, підзалетіла, народить від коханця братика чи сестричку, а стане бабусею за два місяці до того, як народить сама. Уяви картину: бабуся годує грудями власне немовля, рідного братика доньчиного дитинчати. Може мені...

-Думати забудь. Людо, я хочу цієї дитини. А наші стосунки...

-Не поспішай... Олежко, я не знаю, не певна... Боюся... Ці всі стеження, нічого ж зробити не можна.

-Придумається. Треба мені мізками поворушити. Можна переловити цю гоп-компанію по одному і передушити тихцем по темних кутках.

-Тьфу на тебе, садюга! Ти справді здатен на це?

-О-о, ви мене, дєвушка, погано знаєте. Я б навіть сказав - зле знаєте! Адже ви моя жінка з моєю дитиною, горе тому, хто хоч кашляне без дозволу у ваш бік.

-Перестань, я серйозно.

-І я. Можна спробувати фаснути на них знайомого тобі Малого, лишилося придумати, як саме. Слухай, це мої проблеми. Мене інше хвилює. Наші стосунки якось би облагородити чи що...

-Фу, юначе, дуже брутально. Ви хочете одружитися, мой той пацан, по зальоту?

-Я просто хочу взяти з вами, дєвушка, законний шлюб.

-Мусимо почекати, хоч трохи. Оксана... Вона змінилася за останні тижні. Кілька таких потрясінь, вона розповідала про той бункер чи де там її тримали... Бр-р-р, сволота!

Рибалка вирішив за краще не казати Людмилі про нові пікантні обставини. Про прямий зв`язок Жигуна з його шефом, Савицьким. І виходить, рухається Карась по ще тоншому, аніж Людмила з Оксаною, вагітні мама з донькою, льоду. Відтак йому не лише не можна провалюватися самому, а ще й утримати обох жінок. Між тим розколоти його можуть у будь-яку хвилину, причому абсолютно випадково. Звичайно, в обличчя не впізнають, ніхто його не бачив толком, але ж зафіксують поряд з Людмилою незнайомого чоловіка, прокачають його, два і два Жигун складати вміє, судячи з усього, дуже добре. Жити постійно під дамокловим мечем, особливо в світлі останніх подій, несолідно дорослим людям. Хіба...

-Ви мені відмовляєте, дєвушка? Підносите гарбуза, за давнім українським звичаєм?

-Просто пропоную почекати. Кінець кінцем зареєструватися. Поставити оті формальні штампики в паспортах тепер просто. Але, - Людмила повела плечима, сторожко роззирнулася довкола, - якось незатишно, знаєш... Відчуваю на собі сторонні погляди. Чи це нервове?

-Навряд. Ти все правильно відчуваєш, - хоча зараз вони сиділи у невеличкому затишному ресторанчику, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Від ймовірного "хвоста" Олег відчепився в місті, для цього довелося перехоплювати Людину в підземці між станціями "Площа Толстого" та "Палац спорту", народу там сновигає багато, позбавитися стеження можна запросто, що вони й зробили. При всьому бажанні Олег не міг переконати себе, що вони граються в дитячі ігри, просто забавляються - і одночасно вбачав у перманентній необхідності відриватися від стеження щось параноїдальне. - Є в мене одна ідейка, щойно народилася. Перейдемо в контратаку. Спробуємо вирішити проблему раз і назавжди.

-Щось придумав?

-Ага. Оксана ж у нас з тобою наркоманка.

-До чого тут...

-Ну, її ж наказано було на голку посадити. На фіга - питання десяте. Навряд чи Жигун здогадувався про експерименти цього психа, пам`ятаєш, Оксана говорила, Водолаза, хіміка-самородка... Отже, наш друг Сергій Сергійович Жигун, консультант широкого профілю, глибоко переконаний, що хоч тут узяв реванш. Бач, він хоч так збирався повернути тобі доньку закінченою наркоманкою. Признається - потрібне лікування, великі проблеми. Не признається з якихось причин - ще більші проблеми, з квартири гроші та речі пропадати почнуть.

-Нехай собі думає! Ми ж їздили на обстеження, ніби все з нею в порядку, лише виявили снодійне, Ксені ж його конячими дозами згодовували... Чи вколювали. Без різниці.

-Кажу ж - ідея є. Пропоную не розчаровувати гаспадзіна Жигуна в його кращих сподіваннях. Без твоєї консультації не впораюся, ти ж геній банківської справи.

-Я тебе вже покохала, Рибалка, не треба сипати компліментами і дарувати квітку з коробкою недорогих цукерок. Періоду лестощів нам якось вдалося оминути.

-Послухай, що скажу, і оціни ідею. Категорії наступні: "реально", "не реально", "реально, але потребує доопрацювання", "теоретично реально, практично неможливо", "не реально, та спробувати можна".

-Інтригуєш. Давай, мені вже цікаво. Тільки ж я віднедавна маю право бути вредною, як усі вагітні жінки. І хвилювати мене не можна.

-Розумію, келих шампанського розслабляє, та побудь трошки серйозною. Готова?

-Завжди готова, - старий піонерський клич вона промовила пошепки.

Вислухавши Олега, жінка винесла вирок: "реально, але можуть застрелити". Рибалка заспокоїв її - не встигнуть, цей пункт він уже бере на себе.

А наступного ранку, коли Людмила вирішила почати підготовчий етап операції під умовною назвою "Помста придурків", їй подзвонив Рибалка з мобільного і повідомив: стеження знято. Принаймні, так йому здалося. І він не знає, добрий це знак чи поганий.

2.

Оксана нарешті наважилася втекти з дому.

Не на завжди, звичайно. В її випадку під поняттям "втеча" дівчина розуміла звичайну можливість вийти за двері квартири. Проти того, аби сидіти вдома і нікуди не потикатися, вона особливо не заперечувала. Подібної слухняності вона сама за собою не помічала, аби не збрехати, років зо два поспіль, не кажучи вже про маму, яку переміни в поведінці доньки відверто тішили. Паралельно Оксана зробила чергове відкриття: виявляється потрапити під машину можна лише раз у житті, зате - назавжди. Пережита в ніжному віці дорожна аварія стає найпростішою універсальною відмазкою на всі випадки життя. Ось свіжий приклад - зі школою жодних проблем, мама попередила класного керівника про чергові ускладнення в дівчини і легко отримала для хворої індульгенцію на предмет пропуску занять. Тепер Оксана сиділа під замком та, як не дивно, зовсім не нудилася. Вона переживала нові, зовсім незнайомі відчуття.

Вона ніколи б не подумала, що так усе повернеться. Але це таки трапилося. Материн коханець Олег Рибалка перестав викликати в неї відразу, негативні емоції, неприховану ненависть. З чим це пов`язано, вона не знала. Хоча відповідь видавалася простою і лежала, здається, на поверхні. Дівчині почав подобатися її рятівник. Усе закономірно, та Оксана саме не хотіла, аби все виявилося отак банально. Спочатку заважав і видавався повним козлом, а варто було спуститися за нею в підвал, вийти назустріч з виглядом визволителя, тримаючи автомат зграбно, мов позитивний герой американських бойовиків - і все, козлом чомусь бути перестав.

До школи Оксана тепер не хотіла через небажану перспективу зустріти там ровесників, необхідність спілкуватися з однолітками, вислуховувати від них різну дурню. Ще раніше дівчина відчувала себе трошки... не вищою, ні, старшою за всіх подруг та приятелів. Олег Рибалка, дорослий сильний і - чого вже там! - вродливий мужчина вивів її з моторошного підвалу мало не за руку, а потім бився за неї та сіяв довкола смерть, розкидаючи гранати та розстрілюючи автоматні кулі. Навряд чи хтось з пацанів - завсідників інтеренету або курців травки за школою чи в найт-клабівських сортирах, здатен на такі вчинки. З одного боку - бачені лише в кіно, але ж з іншого їй, Оксані Сошенко, було насправді страшно, вона дійсно чула постріли і мчала, визволена з полону, на швидкій великій машині, якою керував дорослий сильний чоловік.

Дівчина регулярно почала ловити себе на думці, що частіше хоче бути поруч з Олегом. Ясна річ, в одній кімнаті, бачити його і слухати, але ж цього ох замало! Вона бажає притулитися до його плеча, пригорнутися до грудей, обвити руками шию... Фантазія ставала дедалі сміливішою, вона дозволяла уяві квітнути бучним цвітом, аж поки не дійшла простої, як апельсин, думки: їй, шістнадцятирічній дівчині, не просто більше до вподоби дорослі зрілі мужчини - саме Олег Рибалка. І не просто подобається - вона його, мабуть, кохає. Чому не впевнена, до чого оце мабуть? А до того - Оксана виявила, що таки ніколи нікого не кохала, вірніше, того самого почуття, оспіваного сотнями віршів, описаного в книжкових томах, баченого-перебаченого в кіно вона не переживала. Їй не здається - вона просто впевнена. Вона, Оксана Сошенко, втріскалася, втюрилася в колишнього мента, маминого коханця, заманьячила, запала на нього. І чим далі, тим більше.

А раз так, то, дотримуючись усіх законів логіки, дівчина раптово захотіла Рибалку не просто як мужчину. Вона не буде проти, коли дитину народить саме від нього, свого коханого. Мамі, ясно, казати про це не варто, не бажано. Нехай це стане їхнім маленьким секретом. Саме так, їхнім. Її та Його. Оксани та Олега.

Поки що дівчина не припускала навіть думки, що Рибалка може відмовитися від неї. Правда, він у курсах всіх її інтимних справ, та це теж просто вирішити. Гм, невідомо, наскільки просто, навряд чи легким порухом руки, та всі строки ще дозволяють вийти з мінімальними втратами, а то й взагалі без втрат. Часу для роздумів у Оксани було досить, тому через вісім днів після сповненої бурхливих подій ночі в Пущі-Водиці, пересидівши зі своїми думками у чотирьох стінах, зваживши числені "за" і зовсім малесенькі "проти", вона набрала номер важкоатлета Ігоря, батька очікуваної дитини.

У спортзалі. На тренуванні. Майбутній чемпіон України, ясна річ, скотина занудна, м`язи без фантазії...

-Номер спортзалу дайте, коли ваша ласка...

-Хто запитує?

Яке ваше собаче діло...

-Одна знайома, домовлялися, а він не дався чути.

-Це життя, рибонько. Не мусить же Ігорьок кидати тренування і шукати телефона, аби набрати ваш номер. Не хвилюйтеся. Він вам ще подзвонить.

Он яка ж він у вас цаца...

-Будь ласка, це не те, що ви думаєте.

-А я нічого й не думаю, - швидше за все, говорила його мати, Оксана з нею ніколи не зустрічалася. Тому не переймалася тим, що її можуть упізнати. - Сонечко, наш з вами Ігорко - достатньо дорослий хлопчик, аби я могла заборонити йому з кимось спілкуватися. Тим більше - з дівчатами. Він спортсмен, йому це приємно, навіть корисно. Просто ви вже не перша сьогодні, хто шукає мого сина, а незабаром змагання, тому тренування для нього тепер більш важливі.

-Ще раз кажу - справа ділова. Правда, в його інтересах. Саме спорту стосується. Мене просили дещо йому повідомити.

-То кажіть мені, я мати.

-Є речі, про які навіть матері не варто слухати, - фраза вирвалася в Оксани мимохідь, вона сама не знала, що за глибинний смисл захований у ній. Дивно, на маму, схоже, подіяло.

-Навіть отак... Добре, пишіть телефон... Цікаво, цікаво, в Ігоря від мене секрети...

-Не хвилюйтеся. Нічого страшного, правда. Просто особисті справи.

Так, добре. Тепер - наступний етап. Ігор у спортзалі виявився не один, довелося назвати його прізвище і переконувати - саме зараз йому дуже треба підійти до телефону. Нарешті на тому кінці дроту почулося:

-Алло...

-Привіт, впізнаєш?

-Ні. Хто це?

-Мене звуть Оксана. Прізвище...

-О! - співбесідник таки щиро здивувався. - Не треба прізвище, здоров. Аж тут розшукала. Як воно жизь?

-Говорити з тобою про життя абсолютно не хочеться, чесне слово. Ображайся, не ображайся, так є.

-Чого ж тоді дзвониш?

-Ти колись казав, пам`ятаєш, про бабку, тітку си просто лікарку. Ну, воруши мозгою. Про аборт домовитися збирався.

-Ти ж не хотіла.

-Тепер хочу! Проблеми?

-Та Бога ради, твоя ж дитина. Чи... Ну його в баню, слухай, дай мені спокій! Сама шукай лікарів, ще чого...

-Ігоре, мені дуже треба. Швидко і так, щоб знали ти, я і та людина. Ти обіцяв вирішити питання, сам запропонував, тоді я відмовилася, тепер дитина мені не потрібна. Чи почати тривалі переговори з твоєю мамою?

Оксана таки знача, чим налякати хлопця.

-Добре, не починай. Сьогодні, мабуть, пізно вже...

-Лише початок четвертої. Сідай на телефон, видзвонюй, нікуди від тебе твої гирі з штангами не втечуть. І не стирить ніхто - ти ж там у спортзалі самий сильний та крутий. Ігоре, справа серйозна.

Сопіння в трубку.

-Ти де?

-Я де? Вдома.

-Уф-ф-ф! Сиди, чекай.

Озвався Ігор аж за три години, на той час мама вже прийшла з роботу і поралася на кухні, чекаючи на Олега. Оксана намагалася уникати дурних запитань, вона й сама бачила, що мама з коханцем криються, навіть розуміла причину такої зовсім не дорослої поведінки, хоча Рибалка й не приховував від дівчини всю серйозність та небезпечність ситуації, вона ж бо безпосередній учасник подій. Тому її дещо втаємничений вигляд не турбував дорослих і, головне, не викликав підозри. Телефон Оксана занесла в спальню, причинила за собою двері.

-Ну?

-Гну! Довелося-таки маму підключати. Мою.

-Придурок!

-Не собачься! Інакше ніяк, це її крюки в поліклініці. Значить, можеш спати спокійно, твоїй старій моя нічого не скаже, навпаки - сама зацікавлена, аби минулося швидко, тихо, без скандалу. Там домовляються вже на завтра, за оплату не хвилюйся. Зможеш приїхати? Це на Чоколівці.

-Тільки мене зустріти треба. Провести.

-Ага, оце я тебе за ручку до гінеколога поведу!

-Що такого?

-Нічого! Записуй адресу... Третій поверх, триста шостий кабінет, Галина Мелорівна...

-Як-як?

-Ме-ло-рів-на! Назарова Галина Мелорівна. Вона чекатиме, - помовчав трохи. - Ні пуху, ні пера.

-Сам додумався? Іди к бісу, мудило!

Тільки-но натиснула на кнопку радіотелефону, вимикаючи зв`язок, як роздратованість ніби водою змило. Отже, завтра. Завтра вона стане вільною для свого коханого. До речі, здається, він прийшов.

-Ми ж перейшли на "ти", Ксеню, причому давненько.

-Вибач..., - Оксана вчасно проковтнула частку "те". - Вибач. Ніби звикла, а все одно якось... Не знаю, не можу пояснити.

Аби не дратувати гусей зайвий раз, донька повідомила мамі, що їй остогидло сидіти в квартирі і вона хоче вийти. Не конче повертатися до шкільних занять, без цього вона поки що чудово обходиться. Просто пройтися, прогулятися. Повітрям подихати. На почату лютого зима знову нагадала про свої права, тому потішила киян легеньким морозцем і сніжком. Чисте повітря відчувалося навіть у найбільш загазованих районах. Дивно, але ані Людмила, ані тим більше постійно обережний Олег не заборонили прогулянки, не почали переконливо відмовляти, лякаючи бабаями. Навпаки, у голосі Рибалки чулося полегшення, та й конспіративність кудись здиміла. З цього Оксана зробила висновок - життя налагоджується. Галина з незвичним для дівчини по-батькові Мелорівна виявилася діловою небагатослівною дамою середніх літ, перед якою медсестри бігали на цирлах, а пацієнтки приходили, судячи з усього, за попереднім записом чи усною домовленістю. Побоювання дівчини не справдалися, жодних розпитувань не було - Галина Мелорівна вправно зробила свою справу, навіть сказала напутнє слово: "Добре, хоч не дуже затягла. Молода, на диво здорова, тепер такі дівки пішли - немає в нації здорових матерей. Ще не одного народиш, тільки дивись далі, обережніше". Після всього вона полежала на кушетці, згадуючи при цьому бункер і насилу стримуючись, аби не зіпсувати все, не підірватися і не кинутися геть або принаймні попроситися знайти спосіб покласти її нехай навіть на підлогу, потім підвезли додому. Чи Ігорева мама постаралася, чи сама Галина Мелорівна в незрозумілий спосіб прорахувала ситуацію - везли її не на "швидкій допомозі". Поява біля будинку машини з червоним хрестом вже привід для пліток, не вистачало, аби мамі хто ляпнув. Удома вона прийняла якісь таблетки, видані лікарем, і спробувала оцінити свій післяопераційний, навіть так - постабортний стан. Намагалася відчути всередині порожнечу, не відчула. Так само, ніде правди діти, особливо не відчувала в животі двомісячного ембріона. Цікаво, якою мусить бути жіноча реакція в подібних випадках? Не знайшовши нічого про це в медичному атласі, Оксана вляглася, дискомфорт таки був у наявності. Коли прийшла мама, донька здригнулася під пледом: ось зараз все розкриється, бо Ігорева матуся в останній момент вирішила, що її святий громадянський обов`язок поставити до відома матір неповнолітньої дівчини. Або таємницю розкрила якимось чином та ж таки Галина Мелорівна. Та мама, ледь встигла роздягнутися, вмостилася за компьютер, лиш мимохіть поцікавившись, кому донька така бліда і чому лежить, може, продуло на морозцю з незвички, усе ж таки тривалий час у теплій квартирі. Оксана пробуркотіла щось заспокійливе, мама занурилася з головою у свої підрахунки, незабаром прийшов Рибалка, вони зачинилися на кухні, про щось шушукаючись. Та Оксану це вже не обходило. За кілька днів вона запланувала собі побачення з Олегом без свідків, тет-а-тет.

Так і сталося. У середу, о другій годині дня, як раз під час офіційної обідньої перерви Карася, рятівник і врятована сиділи за столиком у кафе "Альбена", Оксана цмулила фірмове червоне вино, Олег пив чай, вирішив не випробовувати долю і поки не вживати перед кермом навіть ковтка пива. У чому тут справа, поки що не розумів, але дівчина виглядала вкрай серйозною.

-Власне, не знаю, з чого почати, - ковток вина. - вас із мамою наскільки серйозно?

Олег ледь не поперхнувся чаєм.

-Ти он про що... Розумію, давно пора було пояснити наші стосунки, - він відсунув чашку на середину столу. - Хоча ти ж сама усе бачиш, тай й, коли чесно, не до особливих пояснень було. Сама знаєш, - підбадьорююча посмішка. - То ти війну з бойкотом нам оголошуєш, то погані дяді. Не до розмов про вічне кохання.

-У вас вічне кохання? Його не буває, неправда це. Різні там захоплення тимчасові, під настрій.

-Не хочу показатися розумним правильним старшим дядею, тим більше таку роль навряд чи потягну. У колишній ментів це погано виходить. Тим більше я ніколи не працював спеціально по неповнолітнім, - хотів сказати "злочинцям", та стримався - уточнення недоречні, бо неповнолітній злочинець у першу чергу - неповнолітній, така собі мавпочка, котра наслідує "старших крутих пацанів". - У твоєму віці справді неможливе вічне кохання, бо жити і кохати ти лише починаєш. Не смійся, як можу - так тобі пояснюю. Ми з твоєю мамою інакші, інакше дивимося на стосунки чоловіка та жінки. Отак, як з тобою, наші стосунки ми не обговорювали, аж дивно... Але я тепер говорю лише за себе: такої, як твоя мама, мені, старому та дурному, завжди не вистачало. Тут уже інтуїція підказала - воно! Коряво я все ж таки пояснюю, ну не навчився кучеряво говорити, освіта не підходяща.

-Чому, як раз нормально. Особливо про інтуїцію сподобалося, переконливо. А в неповнолітніх, ну, чи малолєток, як оце, наприклад, я, може працювати інтуїція? Передбачено таке в принципі, можеш ти припустити подібне?

-Звичайно. У дітей взагалі більш розвинені всякі такі відчуття...

-Дякую за дитину, - ковток вина.

-Не про тебе мова. Скажімо, маленька дєтка до одних незнайомців тягнеться сама, при вигляді інших починає верещати, аж вуха закладає. До того я, що перед дитиною не придуришся, визначник, лакмусовий папірець. Ну а вже коли вони підростають та усвідомлюють усю неоднозначність світу, їх починають дурити. Педофила не розпізнають, цей добрий дядя посміхається і канхветку дає. Безпритульні дітлахи, між іншим, відчувать фальш гостріше, вони з педофілами за гроші в кущі йдуть, середовище виховує. Ось у кого інтуїція розвинута, ці шпаки небезпеку чують за кілометр...

-Дуже цікаво, - ковток вина. - Будемо вважати, що в такої дорослої дитини, як та, що перед тобою, інтуїція не притуплена. Останні події взагалі загострили її ще більше. Тому вона підказує, що ми з тобою, як пишуть у книжках, створені одне для одного.

Отак!

-"Вона" - це хто?

-Інтуїція, кажу ж тобі. Шосте відчуття.

-Це такий жарт?

-Ні, це не жарт. Я краще знаю свою маму. Вона застара для тебе, надто вредна, взагалі - далека від ідеалу і сформована. Зі мною краще: глина, яку можна замішувати на власний розсуд і ліпити власний ідеал жінки. Олег, я буду тобі хорошою дружиною і хочу від тебе дітей.

Рибалка буквально отетерів. Якби зараз стеля розсунулася і просто перед ними опинився б зелененький інопланетянин на тонких ніжках та замовив собі сто п`ятдесят горілки, він і то б не розгубився. Принаймні знав би, що робити. Вагітна шістнадцятирічна дівчина, донька жінки, від якої в Олега буде дитина, освідчується йому в коханні діловито, серйозно, зовсім не жартує і цілком можливо просто звідси піти в ліжко.

-Нічого собі...

-Це все, на що ти спромігся? - після таких слів Рибалка вирішив - таки жарт, жорстокий жарт розлюченої ревнивиці, та далі відмовився вірити власним вухам: - Не хвилюйся, в нас таки буде дитина. Докториха так сказала. Дитину я хочу, але від тебе. Від іншого, дитини просто так, не буде.

-Чекай... Докториха... Ти ходила... Ти зробила аборт?

-Браво. Ось що означає робота в міліції. Тебе, мабуть, боялися злочинці, ти швидко злочини розкривав. Можу написати щиросердне зізнання: я, Сошенко Оксана, закохавшись у Олега Рибалку, який врятував їй життя, вирішила з кохання до нього зробити аборт, аби позбавитися дитини, батько якої повний нікчема і дешевий мудак. Дитину хочу від Олега Рибалки. Готова понести будь-яку кару. Дата, підпис.

-Неправда. Ти не робила цього.

-Правда. Зробила.

-Ні. Брешеш.

-Для чого?

-Мене позлити.

-Дуже треба тебе злити! Хочеш - ходімо до лікаря, її Галина Мелорівна звати. Лікарська таємниця для неї - святе, але ж ти мент, швидко її розколеш.

-Коли?

-Кілька днів тому. Виходила з мого дому, одночасно - моєї фортеці.

-Мама, звичайно, не знає.

-Звичайно. Ми їй сьогодні скажемо. Чи тобі подумати треба? Олежко, невже я тобі не подобаюся?

-Серйозно сказати?

-Звичайно, які жарти!

-В тебе, коли ти мені під машину головою вперед кинулася. Таки дійсно щось трапилося з дашком у тебе, підтікає капітально. Сходила до гінеколога? - кивок, незрозумілість на обличчі. - Тепер бігом до психіатра, нехай мізки вправить.

-Мені?

-Тобі. Ідіотка, ти ж можеш взагалі ніколи більше не народити!

-Не треба лаятися. Не така вже ідіотка, пішла ж до кваліфікованого спеціаліста, в амбулаторних умовах, всьо чотко, будь спок! Не віриш мені - правда, сходи в лікарню, поговори з лікарем. Якщо ти, звичайно, знаєшся на оперативній гінекології і зрозумієш усю термінологічну лексику, - переможний погляд.

-До лікарні ми таки підемо. До Павлівської. Ти пережила потрясіння, ось побічна реакція на шок. У мене там знайомі є, діагностику проведуть та курс лікування призначать.

-Невже ти такої поганої про себе думки? Знаю, переконаний і зараз скажеш - у такого, як ти, колишнього мента, мужлана неотесаного, не може закохатися ніхто. Конкретніше - його не здатна просто так захотіти дівчина, не остання потвора по району, навіть по місту.

-Це ти не зрозуміла, дитино: між нами нічого бути не може в принципі. Солдат не ображає маленьких дівчаток, навіть якщо вони дурні і самі нариваються на образи. Все, розмови на ці теми вважаю позбавленими елементарного здорового глузду! - Олег відчував, як у середині все кипить, як його починає нести, як йому хочеться схопити дівчину за карк і банально відлупцювати ременем по задниці чи надерти вуха, ледь стримався, та все ж таки трохи ядучої жовчі вирвалося назовні, оформилося у коротку образливу фразу, про котру Рибалка пошкодував, щойно сказавши: - Соплі витри, пісюхо малолітня!

-Ти, значить, так?

Обличчя Оксани налилося кров`ю. Скандал назрівав просто тут, назрівав негайно і перешкод не вбачалося. Та раптом, глянувши за спину розлюченої від образи кращих дівочих почуттів дівчини, Олег відчув - у нього кров від обличчя відливає. Просто на них з, чарівною посмішкою і взагалі вся така сяюча, від дверей через увесь зал насувалася ще більша небезпека. Принаймні, нічого доброго від появи Алли Різник, своєї колишньої коханки, Рибалка не чекав.

Супутницю Рибалки-Карася Алла впізнала відразу. Вона пишалася своєю професійною пам`яттю на імена, прізвища, обличчя та телефонні номери. Аби не занудство її супутника, вона б не звернула уваги на цю парочкуі. Лекцію чорнявого коротуна про виноробство, щедро збагачену спеціальними термінами, з яких жінка приблизно уявляла собі хіба що значення слова "декаліри", вона переважно пропускала повз вуха, аби чимось себе зайняти, роздивлялася нечислену о цій порі публіку в залі. Зачепилася очима за знайомий анфас, супутник дівчини сидів потилицею до неї, але Алла не довго мучилася в здогадах.

Вона отримала "біле" замовлення на цикл "чорних" статей по історії виноробства та різних марок вина. Це означає - винороби проплачують журналові за написані матеріали, де виноробство описане на прикладах конкретних торговельних марок, як українських, так і закордонних. Але платять не офіційно через бухгалтерію, а редакторові з рук в руки. Якби вони платили цю сумму безпосередньо Аллі і вона писала без узгодження з шефом, замовлення було б повністю "чорним". Кафе "Альбена" стояло в списку обов`язкових місць відвідання, бо спеціалізувалося не лише на традиційно болгарській кухні - на другому поверсі був дегустаційний зал фірмових болгарських вин. Експерт з питань виноробства на Балканах Дойчен Крумов розповідав довго, старанно та нудно, на двадцятій хвилині Алла задовбалася його слухати, та перебивати замовника не пасувало, тому вона час від часу намагалася спрямувати розмову в потрібне їй русло. І побачила Оксану Сошенко.

За останніх кілька тижнів їй почало здаватися, що дівчина з фотографії лежить третьою в ліжку з нею та Савицьким. Спочатку Денис кілька днів пив, роздивлявся фотки викраденої його діловим партнером дівчини та її мами, на яку треба натиснути. Потім усе різко перемінилося: пити коханець перестав, радісно та чомусь пошепки повідомив - дівку визволили якісь придурки, матуся виявилася крученою, найняла потрібних людей, хавіру компаньйона, на якій тримали полонянку, рознесли гранатами мало не по цеглині. І радіє він не через те, що важлива оборудка, про сутність якої Алла теж нічого конкретного не знала, хоча Денис кілька разів починав говорити по п`яні, та швидко починав забалакуватися і вирубався. Просто знайшлися добрі люди, відбили бранку, зняли гріх з його душі, бо партнер, сучара бацильна, вже дівчисько на голку саджав і, з усього видно, таки підсадив. Принаймні, нахвалявся - не все ще втрачено, ми матусю прищучимо. Через два дні Савицький став звичним, таким його Алла бачила найчастіше і не любила. Власне, коханням в її з ним стосунках ніколи не пахло, просто діловим, зосередженим та холоднокровним вона Савицького не сприймала, навіть іноді побоювалася, бо на звичного Дениса Вікторовича вона мала значно менший вплив, аніж на рожевого, пухнастого та слинявого Дені. Тепер він вже вважав визволителів заручниці Оксани з полону не спритниками, а козлами та сволотою, через яких вигідна справа опинилася на грані зриву. Гадів слід вирахувати, показово покарати, скільки б їх там не було, бо одному тку справу ніколи не провернути, а головному котигорошкові відірвати яйця. Начебто люди партнера більш натаскані на подібні пошуки, та при бажанні він готовий підключити свою службу охорони на чолі з Карасем.

І ось тепер картина Рєпіна "Нє ждалі!": довірена особа Савицького, її особистий ворог, колишній опер Олег Рибалка сидить у компанії тої самої дівчини, про долю якої бідкався п`яний Денис, переживаючи докори сумління через пряму причетність до тяжкого кримінального злочину, чого він собі з кожним роком усе менше й менше дозволяв. Ну хіба заморочки з податками чи ще щось фінансово-аферне, директор базару все ж таки. А щоб такий відвертий кримінал - прошу дуже, стукайте в інші двері... Значить, вони знайомі, дівчина та Карась.

Випадковим таке знайомство в світлі останніх подій Алла Різник назвати не наважилася. І ворухнулося всередині: ось воно, те, заради чого вона причепила до себе Савицького. Встрянути у процес пошуку та звільнення полонянки Рибалка міг запросто, ось лиш яким боком? Чому вони знайомі з Оксаною і що в них з її мамою, адже без її активної участі обійтися навряд чи могли. Дойчен Крумов відійшов на задній план. Вибачитися, передомовитися про закінчення розмови, послатися на вкрай важливі справи, і все це - ввімкнувши весь свій шарм, усю харизму. Вдалося, не звикати. Вперед, Аллочко, успіхів.

3.

-Оце так люди! Хай, Олежко! Смачного. Не заважатиму?

-Заважатимеш.

-Сама ввічливість та елегантність, - Алла відсунула стільця, вмостилася як раз між ними. - Дівчино, він і з вами такий люб`язний? Бачу, до сліз доводить вас, садюга. Це він уміє, а ще - битися. Вам ще не перепало важкою люблячою рукою?

-Закрий хайло і греби звідси!

-Нічого, дівчино, не завертайте уваги, ми старі приятелі.

-Тебе ще далі послати? Чого треба?

Оксана крутила головою і проникалася глибинною сутністю моменту. Щойно, менш ніж п`ять хвилин тому, Рибалка не прийняв її кохання та принесеної заради нього жертви грубо, навіть агресивно, чого іншого чекати від ментяри... І ось тепер у подібній манері дозволяє собі розмовляти із старшою за неї, та молодшою за маму жінкою, яку точно пісюхою не назвеш, але ставлення - таке ж саме, скотське. Все, вражень та потрясінь на сьогодні досить. Може навіть взагалі досить. Оксана підхопилася, процідила крізь зуби: "Коз-зел, блін!" і пішла до виходу. На такий стрімкий перебіг подій Алла не сподівалася, цікавила її супутниця Карася, тому вона теж підвелася і зробила крок навздогін дівчині. Рибалка спритно зловив її за руку:

-Сядь! Ану, сядь, сучко!

-Тихо, убоїще, дивляться на нас. Руку пусти, пусти руку, закричу, тут охорона серйозна, - Алла голосу не підносила.

Оксана вже вийшла на вулицю, сильно штовхнувши при виході двері.

-Для чого ти тут? Якого хріна заявилася?

-Випадково. Не ганяюся за тобою, не сподівайся. Але за такі випадки треба в церкві свічки ставити. Пусти руку, сказала!

Вирвавшись, Алла, цокаючи по викладеній мармуровою плиткою підлозі, побігла навздогін дівчині. Оксана вже ось-ось повинна була зникнути за рогом, тому Алла гукнула її на ім`я, дівчина зупинилася, здивовано озирнулася на незнайому жінку, що знала, як її звати, були, без перебільшення, ворогом Рибалки, а значить віднедавна - її однодумцем, сестрою по нещастю. Ненависть до Олега і бажання помститися за образу негайно спалахнула з не меншою силою, ніж кохання до свого рятівника.

Алла вже майже наблизилася до Оксани, коли з кафе вибіг Олег.

-Ксеню, стій! Не слухай її, що б не казала - не слухай!

-Фак ю! - головно викрикнула дівчина, підтвердивши свої слова відповідним міжнародним жестом. Алла негайно підтримала її, продемонструвавши Рибалці такий самий жест, підхопила Оксану під руку і вони зникли з поля зору Карася. Тут Алла швидко спіймала машину, лише простягнувши руку, без пояснень заштовхнула в салон нову знайому, вмостилася сама, кинула водієві: "Центр. Хрещатик, майдан - без різниці" і аж коли машина рушила, труснула дівчину за рукав дублянки.

-Що він тобі зробив, мудило ганчір`яний?

-Образив.

-Видно. Помітно. Мене теж свого часу, тому мусила втрутитися, коли побачила його в жіночому товаристві... Гм, пробач, звичайно - навіть у дитячому.

-Я не дитина! - Оксана зиркнула вовченям.

-Звісно, не дитина, та все ж таки молодша за мене, більш вразлива і мало про таких ось обсмоктишів знаєш. Мене Аллою звуть, не вздумай "тикати".

-Звідки ви мене знаєте?

-Почула, як він тебе назвав у розмові, - легко збрехала Алла, зовсім не бажаючи виказувати справжню історію їхнього віртуального знайомства, а Оксана так само легко повірила, просто не було бажання чомусь дивуватися і тим більше сумніватися в словах нової знайомої. Справді, ну для чого їй тепер брехати, вигадувати щось... Почула то й почула, хрін його дери!

-Ви... ти йому хто?

-Тепер ніхто. Взагалі-то й раніше він отак до мене ставився. Ніхто, ніщо, порожнина. Знаєш, він мене частенько називав "жопа на ніжках", отакі ніжність, - Алла знову збрехала, водій реготнув, зовсім не соромлячись свого підслуховування чужих розмов, тим більше - інтимних жіночих. - З тобою ще таким ось лагідним не був? Хочеш, розкажу про Рибалку все?

-Звідки жінкам про рибалку все знати? - не витримав водій, долучаючись і собі до вельми цікавої розмови. - У мене кум зимою ловить на...

-Можна вас попросити за... не... коротше, помовчати? - говорун слухняно виконав прохання, Алла додала: - Рибалка - це фаміліє такоє, це аби розмов різних сторонніх не виникало, - закінчивши приборкання водія, Алла знову впритул зайнялася Оксаною: - Ми зараз десь сядемо, наче дві подружки, і розкажемо одна одній про халепу на прізвище Рибалка. Його Карасем на базарі кличуть, знаєш?

Прізвисько маминого коханця Оксана не знала. Це є треба - Карась. І такого Карася вона хотіла полюбити, заради нього...

-Поговоримо, - діловито кивнула дівчина.

Рибалка десь затримувався. Сказав, у Оксани проблеми виникли, можна починати без нього. Останні питання вирішено, потрібний рахунок у Людмили був. Усі ці кілька днів, поки вона прораховувала безпрограшність варіантів, Олег займався пошуком Жигуна. Спочатку потай переглянув записи на календарі в кабінеті Савицького. Як і слід чекати, нічого. Тоді він пішов кружним, зате надійним шляхом: дізнався телефони "Затишку" і почав надзвонювати, залишаючи інформацію для Сергія Сергійовича. "Таки немає" - ось найчастіша відповідь, та Олег всюди уперто аилишав номер телефону і просив передзвонити в банк такій собі Людмили. Назву банку та прізвища Людмили свідомо не називав, але раз в один прекрасний ранок жінку розбудив телефонний дзвінок і трубка побажала доброго ранку голосом Жигуна, то інформація нехай з третього кола дійшла до адресата.

-Ви так складно мене розшукували, Людмило Петрівно.

-Дуже терміново... Ви що зробили з моєю донькою?

-Ми? Шановна пані, нас навряд чи хто слухає, тому вам скажу, наче рідній - допомогли їй втекти ваші люди і десь тримали більше доби. Від нас вона втекла здоровою.

-А я вам, наче рідному, кажу - натоптали її наркотиками ваші садисти!

-Подайте до суду. Підкажу гарного адвоката.

-Досить знущатися! Мені страшно дивитися на дівчинку, сволота ви!

-Ви шукали мене, аби я подзвонив і вислухав ваші лайки?

-На лікування доньки потрібні гроші. Вона не хоче лягати в клініку, дивитися на корчі я не можу, тому опустилася до того, що шукаю власній дитині дозу!

-Цікаво, де берете? У нас дешевше, якість краща, дивно як це Оксанку корчить. Можемо домовитися і поставляти вам зі скидкою, ми ж не чужі...

-Жигун, ми можемо повернутися назад і почати переговори наново? У мене все готово, згодна на будь-які ваші умови, лиш мені потрібен процент від оборудки. Тоді я забезпечу доньці комплексне лікування, що лишиться - пожертвую на храм, аби упокоїв Господі ваші душі.

-Не можна в храмі смерті для ближнього просити. Бачте, ми знову разом, ось вона - доля. Дуже кортіло лишити щось на згадку про знайомство з вашою чудовою донькою і сподіватися на перспективу скорого поновлення співпраці. На процент я згоден, ви чесно заробите свої гроші. Лиш подумайте: чи варто було отак мучитися, плакати, ночей не спати, аби все одно погодитися виконати моє прохання на моїх умовах.

-Тепер я прошу вас не затримувати процес. У мене в принципі все готово.

Жигун зрадів. І ось тепер великий день: Людмила готувалася провести невелику фінансову операцію, яка, за планом Рибалки, мусить раз і назавжди позбавити Жигуна з компанією бажання зачіпати Людмилу з Оксаною. Вже початок третьої, вже Жигун кілька разів дзвонив, вона все просила трохи відтягти час переказу, а Рибалка не озивався. На цьому етапі операції він, щоправда, був не потрібен, та все одно обіцяв примати кулаки, регулярно дзвонити і цікавитися ходом справ.

Бухгалтер, якого знайшла Людмила, погодився допомогти перетворити гроші на доларову готівку швидко та без проблем не за десять відсотків від суму, як це робиться в переважній більшості випадків, а за тридцять. З урахуванням ризику та значної суми. Переказувати її будуть у три етапи, з різних рахунків на один. Вже через годину вся сума піде на інших конкретний рахунок. Усі необхідні папери Людмила ще вчора з вечора узгодила та підписала з керівництвом, їй довіряють та й справа виявилася не лише благородною, а й навіть не збитковою: враховуючи особливі обставини, викладені Людмилою Сошенко, перевіреним працівником, банк бере лиш невеличкий процент за свої послуги і не особливо афішує угоду, аби з бажаючих провести таку саму банківську операцію за такий самий відсоток не вишикувалася черга.

Швидкість та оперативність найнятого Людмилою бухгалтера потрібна для того, аби в керівництва банку не виникло раптово непотрібних підозр чи просто людського бажання перевірити, чи вдало залагоджена справа. П`яту частину свого гонорару бухгалтер витратив, орендувавши рахунок невеличкої фірми, яка, власне, існувала для вирішення проблем з обналічкою. Там теж чекали сигналу.

Телефонний дзвінок.

-Слухаю.

-Можемо починати, Людмило Петрівно?

-Не бачу перешкод, Сергію Сергійовичу. Я проконтролюю особисто, - обережно поклавши трубку, Людмила промовила тихо до себе: - Пронеси, Господи! Пронеси...

Протягом години на певний рахунок у банку "Столичний" надійшла в три етапи сума, котра в еквіваленті дорівнювала шестистам тисячам умовних одиниць. Тобто, більше ніж півмільйона доларів США. Протягом наступної години гроші з рахунку зникли.

Телефонний дзвінок знову.

-Людмило Петрівно, що сталося? На рахунок, названий мною, нічого не прийшло. Я дзвонив у ваш банк, перевіряв - гроші переказані.

-Значить, переказані і пішли. Вас не збираються дурити, ми ж не та установа. Ви ж знаєте, я сама зацікавлена, аби ви швидше отримали всю суму в повному обсязі, бо мені належить процент, - Людмила не знала, чи виходить в неї грати по телефону стримуваний розпач. - Чесне слово, пане Жигун, мені самій хочеться швидше всього цього позбутися, покінчити з тим назавжди.

-Я вам вірю, та грошей все одно нема.

-А ви тим, хто їх отримає та почне робити з них зелену готівку, довіряєте? Трусіть своїх, Сергію Сергійовичу... І взагалі, ми з вами говоримо телефоном неприпустимі речі. До побачення.

День невпинно наближався до кінця. За вікном уже стемніло. Нічого, нехай Жигун тепер перевіряє на вшивість своїх людей, Людмила відчувала - їй таки вдалося посіяти в ньому зернята сумнівів. Отже, час для маневру в них є. Добре, що завтра п`ятниця, божевільний кінець кожного тижня. З керівництвом Людмила домовилася взяти на завтра вихідний за сімейними обставинами, проблеми хорошої співробітниці тут вирішувалися без особливих проблем. Удома вона увімкне автовідповідач. Далі - вихідні, коли нічого не вирішується. З понеділка Жигун остаточно переконається: його хтось десь нажухав.

Слабкою ланкою їхнього плану була дівчина-оператор, яка збрехала по телефону Жигунові про переведену саме на потрібний йому рахунок суму. Насправді ж Людмила пояснила директорові: один багатий дядя хоче перевести гроші на благодійний рахунок дитячого будинку, та напряму боїться, аби не світити сумою і не мати зайвих проблем з податковою. Податкову ніхто не любив, ошукати її - справа честі кожного бізнесмена, тому Людмила отримала дозвіл просто скористатися одним з банківських рахунків як посередницькою ланкою, довго гроші на ньому не тримати, швидесенько позбутися їх, залишивши обумовлений процент за послуги. З дівчиною-оператором розмова відбулася коротка і чітка: начальство в курсі, нічого не бійся, так треба. Почнуться проблеми - негайно посилаєшся на експерта-консультанта пані Сошенко. Невеличка премія у конверті остаточно заспокоїла дівчину, тим більше Людина попередньо придивлялася до кандидатур, тому не розчарувалася у виборі спільниці. Доводиться використовувати її в сліпу, та їй нічого не станеться, робити з дівчини крайню Людмила в жодному разі не збиралася, користуючись мудрістю з старого народного анекдота: хай краще золотого хрестика з шиї до непритомності п`яного зніме чесна людина, аніж дозволити це зробити шахраєві.

Гроші пішли на "орендований" Людмилою рахунок і вже завтра вранці вона

може отримати готівку. Навіть після вирахування всіх гонорарів вони з Рибалкою дістануть на руки близько чотирьохсот тисяч баксів. Таким чином, вони кидонули Жигуна та компанію, наче справжнісіньких лохів. Жінка навіть не могла остаточно повірити в успіх справи, особливо в легкість, з якою проведено кидок. Мобільний телефон Олега не відповідав, удома не виявилося Оксани, Людмила спохмурніла. Не вистачало знову халепи...

Вона турбувалася не даремно. Божевільний вечір лише починався.

-Менти чогось припхалися, шеф.

Було десять по четвертій. Рибалка саме збирався дзвонити Людмилі. Про Оксанині вибрики вирішив поговорити з нею вдома, його дуже турбувало, що вона поїхала в невідомому напрямку разом із Алкою. Директора теж десь не було на місці, і Олег здогадувався, де він і чим займається. Навряд чи підозрює, що саме в цей день його разом з партнером, Жигуном Сергієм Сергієвичем, кидає на бабки власний працівник, начальник охорони, а допомагає йому кохана жінка, в якої за його, Савицького, мовчазної згоди викрали єдину доньку, і так само за його згоди збиралися посадити дівчину на голку, просто так, по бєспрєдєлу. Візит міліції відірвав Карася від роздумів.

-Просто так?

-Хрін розбере. Сюди йдуть. Шеф, їх чомусь до херища. Може, нашого юриста смикнути?

-Почекай, я сам юрист.

Олег підвівся з-за столу, коли розчахнулися двері його кабінету і перший, кого він побачив, був сержант міліції Григорян. Коли за ним зайшли ще троє, в приміщенні стало зовсім тісно.

-День добрий, панове.

-Для кого як, - хороший настрій сержанта Григоряна змусив серйозно замислитися над його словами та власною подальшою долею. Доброго гумору працівників правоохоронних органів узагалі слід стерегтися. Гарно ведеться їм лише тоді, коли затримано чергового особливо небезпечного злочинця, котрий готовий взяти на себе відразу кілька "глухарів". Або просто - затримано чергового особливо небезпечного і начальство похвалить, навіть, може, премію випише. Еквівалент п`яти американским доларам. Чотири півлітри та сирків на здачу.

-Якісь проблеми?

-Великі. У тебе.

Говіркого сержанта відсторонив молоденьких капітан, його Олег не пригадував. Взагалі знайомих облич, окрім Григорянового, не бачив.

-Рибалка Олег Павлович?

-Рибалка Олег Павлович, - погодився з ним Карась.

-Вас затримано за підозрою у скоєнні особливо тяжкого злочину, передбаченого статтею сто п`ятдесят четвертою кримінального кодексу України.

-Це ви новий кодекс цитуєте, капітане?

-Новий. У старому ця стаття була сто сімнадцятою. Ви підозрюєтеся у згвалтуванні неповнолітньої Сошенко Оксани.

Отак! Хук правою.

-І коли ж я її згвалтував?

-Тобто, факт знайомства з потерпілою не заперечуєте?

-Ні, звичайно. Я знаю її, я знаю її маму, ми..., - пауза, - дружимо родинами, коли можна так сказати. У вас є постанова про моє затримання?

-Олеже Павловичу, виключайте дурня, без постанови ми маємо право затримати вас на три години. А за три години постанова буде на підставі письмової заяви громадянки Сошенко Оксани, неповнолітньої потерпілої.

Отак! Хук лівою.

-Письмової заяви?

-Ми пред`явимо вам її на місці. Проведемо очну ставку з потерпілою.

-Краще чистуху пиши, сука з яйцями! - додав сержант Григорян, демонстративно граючись гумовим кийком. - Гвалтівник-одинак, чікатило херів, таким, як ти, яйця виривати треба, з корінням!

-Капітане, заткни своєму підлеглому хайло.

-Я тобі, бля, зараз хайло заткну! Оцим! - кийок зі свистом розітнув повітря. - Товаришу капітан, він з нами добровільно йде чи, може, нехай опір чинить?

-А це вже вирішувати Олегові Павловичу.

-Який він у сраку Павлович, школярок паскудить!

-Заспокойте сержанта, - повторив Олег, зняв з вішака куртку, одягнув її. - Куди йти?

Він прогавив удар, не встиг ухилитися - кийок з силою опустився йому на поперек, з іншого боку кийком довбанули в живіт, просто в сонячне сплетіння, повітря раптово забракло, а коли дихання внормувалося. Руки були вже скуті наручниками.

-Винним себе не визнав, під час затримання ображав співробітників міліції, чинив шалений опір, - констатував капітан. - Свідків у мене море.

-Для чого аж так, капітане?

-А для чого ти школярку гвалтував? Дівок тобі мало, платних повій неповнолітніх, що тут, на районі, гужуються, ось просто під цим базаром? Топай, розмову не закінчено, - капітан вийшов першим, затриманий пішов за ним.

Начальника охорони базару "Універсум" вивели в наручниках у всіх на очах і брутально запхали в "канарейку", в тісний закуток для затриманих, ще й дали кийком, аби ворушився моторніше. Все ж таки Олег устиг крикнути, аби терміново шукали Савицького. Вже коли рушили, усвідомив - він хоче просити допомоги в людини, котру банально кинув на гроші щойно або процес ще триває. І совість його не мучила, ось що цікаво. Мучила інша нагальна проблема: Оксана.

Це, звичайно, красиво виглядало. Нарешті ссученого мента на прізвисько Карась завели в рідну районну управу, де він чесно пахав, поки не дістало все, розхристаного та у наручниках. Аби іншим не повадно було зраджувати ідеалам української міліції. Повели його, всупереч сподіванням, не у "мавпівник", відразу на другий поверх, до кабінету, де з нетерпінням чекав майор Бойчук.

-Ласкаво просимо, гість дорогий... Аби ти знав, як ми довго тебе чекали і як раді. На жаль, довго ти в нас не затримаєшся, та твоє перебування все ж таки буде максимально комфортним. Присядь, Олежко.

-Браслети зніми, Ромо, не кривляйся, викликай сюди мого адвоката.

-Ага, і дати тобі право на один телефонний дзвінок, зачитати права. Щас! Общукали?

Незмінний сержант Григорян, якому вочевидь подобалося працювати з Рибалкою, спритно обмацав затриманого, виклав на стіл ключі від квартири, машини, мобільник та з тріумфальним виразом на пискові - пачку презервативів.

-О, що і мусили довести!

-Твої? - для чогось уточнив Бойчук.

-Хіба заборонено? - Рибалка зовсім забув про них, носив з собою про всяк випадок, ці засоби поклав до внутрішньої кишені куртки ще в середині листопада, по початку тривалої сварки з Алкою. - Не наркота.

-Не наркота, - погодився Бойчук. - Навіть реклама по ящику є, закликають до безпечного сексу. Ми тобі його, Карасику, влаштуємо по повній програмі. Міг би заодно вазеліну прихопити, їй`Бо знадобиться. Стосовно наркоти: хочеш, знайдемо? При свідках, під протокол, причому навіть з твоїми відбитками пальців? Всі в таких випадках кричать "не моє".

-Поясни мені внятно, за що мене затримали.

-Поки - за згвалтування. Потім, якщо будеш погано себе вести - за зберігання наркотиків. Плюс опір працівникам міліції при затриманні. Ти ж їх ще, крім усього, ображав та принижував публічно. Нє, дєточка, обіцяв же я тобі колись посадити за першу-ліпшу дрібничку так, що просто тобі звідси не вийти? А тут не дрібничка, дядя, зовсім не дрібничка. Ознайомся. Копія.

Поки Олег читав заяву, написану старанним дівочим почерком з характерними округлими літерами, Бойчук жестом звелів всім вийти. Вчитуючись у текст, Рибалка нічогісінько не розумів.

Отже, Оксана пише: Олег Рибалка перед Новим роком збив її машиною. Враховуючи те, що він надав першу допомогу та не втік з місця пригоди, потерпіла вирішила не подавати на нього в суд. Тим більше на той час була вагітною. Потім пан Рибалка частенько навідувався до неї в лікарню, приносив усілякі подарунки. Коли її виписали - став учащати до них додому. Незабаром Олег Рибалка та її мама, Сошенко Людмила Петрівна, вступили в інтимні стосунки. Віднедавна цей мужчина проживає в їхній квартирі. У особисте життя рідної матері донька втручатися не збирається. Та згодом материн коханець почав виявляти до неї знаки сексуальної уваги. Спочатку дівчині вдавалося не допускати крайнощів по причині вагітності. Та коли з обставин особистого характеру вирішила позбутися дитини і зробила аборт, мала необережність сказати про це Олегові. Він наче оскаженів. Спочатку привіз її до кафе, де намагався за бокалом вина вирішити свої інтимні проблеми, а коли вона таки рішуче відмовила дорослому мужчині з сумнівною репутацією в близькості, Рибалка ніби змирився з цим, визвався підвезти додому, а сам завіз на околицю района, почав приставати просто в машині, погрожував ножем. Під тиском сили дівчина змушена була поступитися гвалтівникові. Під час примусового статевого акту Рибалка користувався презервативом. Потім підвіз її до найближчої зупинки, сказав, що йому треба на роботу, а ввечері буде продовження, інакше все розкаже матері, причому обіцяв наголосити - дівчина сама до ньго клеїлася. Ну, в загальних рисах усе.

Олег Рибалка нічогісінько не розумів.

-Що скажемо?

-Брехня. Бреше вона.

-Ага, звичайно ж , бреше. Само собою, обмовляє тебе. Та сама дівчина, правда? Нарешті зрозуміла всю твою глибинну падлючу сутність. І зробила правильні висновки.

-Бойчук...

-Громадянин майор. Для тебе після прийняття оцієї заяви - не товариш, не пан, саме громадянин майор.

-Нехай так. Громадянине майор, де зараз Оксана?

-Не твоє діло.

-Вимагаю очної ставки.

-Пиши чистуху. Бо як запрацює машина, ти ж уявляєш, що воно буде, не мала дитина. Пиши, пиши, труха твоє діло.

-Послухай секунду!

-Не треба тут кулаками грюкати, бо знайдеться, кому стукнути.

-Добре, гаразд, тільки послухай. Я правда тепер живу з її матірью, Людмилою Петрівною Сошенко. Виклич її, покажи цю писулю, допитай. Дівчина перенесла травму, не стільки фізичну, більше психологічну, - про історію з викраденням Олег цілком зрозуміло вирішив промовчати. - Спочатку вона мене ненавиділа, її мама це підтвердить. Потім ставлення змінилося. Не можу тепер пояснити, що саме дівчисько вбило собі в голову, тут лікар потрібен, фахівець з психічних зрушень, нехай обстежить її, чи здорова. Раптом заявила: люблю тебе, зробила аборт, візьми мене, я твоя.

-Ну просто кіно! Дуже цікаво.

-Гірше, ніж кіно! - Рибалка вдавано не помітив його іронії. - Відбулася розмова, я сказав усе, що думаю про неї та її вчинки. Вона - підліток, неврівноважена, особливо після аборту, жінкам завжди непросто це переносити... Ну, думаю я так... Особливо дівчаткам таким молодим. От і вирішила помститися таким чином. Викликай її, нехай мені в очі скаже, нехай.

-Гаразд. Припустімо, я тобі повірив. Де ти був сьогодні між одинадцятою иа дванадцятою дня?

-У кафе "Альбена", на Подолі.

-Сам?

-З Оксаною Сошенко.

-Обрали місце зустрічі випадково чи збиралися саме в це кафе?

-Абсолютно випадково. Вона подзвонила мені на роботу, захотіла поговорити десь подалі, аби ніхто не бачив нас разом. По тему розмови поняття не мав. Про "Альбену" чув, непогане затишне місце, дівчині там мусило сподобатися і сподобалося. Можна сказати, повіз її в перше-ліпше місце, яке спливло в голові.

-Ви там пили спиртне?

-Вона пила вино, я за кермом, навіть не нюхав.

-Молодець, законослухняний водій. Ви посварилися?

-Вона саме там і заявила: люблю, хочу, ти мій назавжди. Одним словом, видала усю цю дуристику.

-І ви посварилися?

-Я висварив її. Дещо грубо, та не стримався. Ситуація специфічна.

-Вона вибігла. З кафе. Ти поспішив за нею.

-Правильно.

-Наздогнав, посадив у машину, повіз із собою. Здурів від несподіваної доступності юного дівочого тіла, вирішив обслуговувати одночасно маму та дочку, це ж надзвичайно цікаво, лоскоче нерви. А Оксана раптово передумала і не дала. Бач, усе складається.

-Нічого не складається! Я не наздогнав її, вона..., - Рибалка затнувся. Зовсім не хотілося згадувати Алку, і його осяяло нове прозріння: без цієї профури не обійшлося, вона намовила дівчину, злидня, ну точно вона, і тим більше не варто її згадувати, потопить остаточно, підштовхне падаючого за милу душу. - Коротше, вона вже сідала в якусь машину, таксі чи просто підхопила "грача", не помітив. І поїхала геть, а я розплатився і повернувся на роботу.

-З якої голини ти був на роботі?

Чорт! Засідка. Він їздив вирішувати їхні з Людмилою справи стосовно кидка, який вони готували Жигуну з Савицьким, зустрічався з потрібними людьми, і вони свідками його захисту бути не можуть в принципі.

-З половини на першу дня.

-Ти точно певен? Думаю, тебе там бачили з чотирнадцятої, не раніше. Твої бійці не свідки, хлопці на стоянці підтвердили - твій "опель" прибув без чогось друга.

Усе правильно вони підтвердили. Десь так він і повернувся. На місці Романа Бойчука Рибалка діяв би так само і не вірив би жодному своєму слову. З однією обмовкою: майор Бойчук від самого початку не хотів брати на віру його слова.

-Гаразд, я по особистих справах відлучався.

-Секретних?

-Ні. Але алібі собі я не готував спеціально. Я ж грамотна людина, невже ти думаєш, я б не потурбувався про прикриття тилів? Назвав би тобі з десяток свідків...

-Ти просто нюх загубив, страх і совість, тому й не підстрахувався. Ти в цей самий час Оксану гвалтував, і вона на тебе заявила. Катюзі по заслузі.

-Чекай, чекай. Експертиза ж потрібна, сліди, синці там, подряпини...

-І тут ти грамотно себе поводиш, Рибалко. Ти їй погрожував, отже - жодних синців, вона боялася опиратися, в тебе ж зброя, а вона, як ти вірно зазначив, травму перенесла. Це раз. Гандоном ти скористався, тому жодних слідів сперми для аналізу. Це два. Фактично ти шляхом погроз принудив її до статевих зносин, те ж саме юридичне згвалтування. Це три.

-Вона бреше. И повинен це довести.

-Дурнику, ти б на моєму місці доводив щось, коли заява потерпілої - ось вона, нарешті ти в наших руках і розкрутимо тебе на всю котушку? Не, дійшло нарешті? Пиши чистуху, пиши, Карасику.

-Без очної ставки з так званою потерпілою та її мамою нічого писати не буду. І адвоката вимагаю.

-Розумію я прекрасно, Олеже Петровичу, твоє небажання признаватися у скоєнні особливо тяжкого злочину. Може, дівчисько таки наклепало на тебе в стані афекту, може все й було по согласію.

-Нічого не було! Чуєш - ні-чо-го!

-Я тебе слухав? Слухав, хоч ти й молов херню. Тепер мене послухай, - майор Бойчук вмостився за столом зручніше. - Варіант перший. Ми колемо тебе на згвалтування. Саджаємо в камеру, і ти знаєш, як наші постояльці шанують колишніх ментів, особливо тих, хто гвалтує малоліток. Тебе пресують, скільки треба. І як мента, і як гвалтівника. Ніхто, зазнач собі - ніхто не втручається. Поки ти сам не покличеш мене чи ще когось і не напишеш щиросердне визнання своєї провини. Руки в тебе будуть труситися, очі сльозитися, а задниця - боліти, сам здогадайся, від чого. Народ такий, гвалтівника лиш дай. Будеш ти в нас, Олежко, опущеним по повній програмі, воздасться за гріхи твої тяжкі. Віриш, що не жартую? - Рибалка мовчав, Бойчук повів далі: - Варіант другий. У всіх своїх гріхах бандитських признаєшся сам. Дуже цікавлять мене окремі епізоди твого неправедного життя і кримінальних елементів, яких ти покриваєш, охороняючи свій "Універсум". Там же такі діла творяться, на кримінальний серіал набереться. Бандитський Київ чи щось у такому ж дусі. Даєш повний розклад на районний криміналітет, ти ж знаєш багато секретів. І я вірю в твою казочку про нерозділене кохання імпульсивної дівчинки - підлітка, заяву в неї не приймаю, тобі виділять спокійну камеру, а на суді врахують щиросердні визнання і допомогу слідству. Зовсім не посадити я тебе не можу, запроторити тебе за грати - справа моєї особистої честі, та відсидиш недовго, без особливих проблем, зате совість очистиш. Третього варіанту немає, Рибалко. І часу на роздуми - теж.

-Чого тут думати? Викликай так звану потерпілу, без розмови з нею сам на сам нічого не буде.

-Ох, упертий ти, - зітхнув Бойчук, підвівся, пройшов до дверей, прочинив їх, сказав комусь: - Зайдіть.

До кабінету зайшли сержант Григорян, ще двоє дуболомів у сержантській формі, запитально дивилися на майора.

-Розтлумачте затриманому громадянинові його права. Чого ти сіпаєшся, Олежко? Посидиш, подумаєш, я поки заявницю твою розшукаю. Вставай, іди з цими дядьками.

-Ти пошкодуєш, майоре, сильно пошкодуєш?

-Ти про що, маньяче сексуальний? Тебе як мінімум слід статевого потягу позбавити. Ніколи з тобою гарикатися, Рибалко, часу зовсім нема, зашиваюся. Встати!

Карась повільно підвівся, сержант Григорян уже насувався на нього, брязкаючи наручниками. Свою подальшу долю Олег Рибалка уявляв чітко, ілюзій не строїв. За будь-яких розкладів хто завгодно підтвердить: затриманий першим напав на міліціонера, на двох, на взвод, на ціле відділення. Дозволити собі покірно простягнути руки під браслети він не мав права, спати погано буде до кінця життя. Тим більше здатися на милість такого переможця. Як бравий сержант Григорян. Його рило просило якщо не цеглини, то принаймні кулака.

Карась не знав, як довго йому вдасться протриматися. Скільки часу йому дозволять виявляти непокору працівникам міліції, тому в перший удар вклав усю силу, бив коротко, без замаху, влучно, кулак атакував писок сержанта Григоряна з швидкістю грімучої змії, рушійна сила удару цілком могла суперничати з гарматним ядром. До того ж на середньому пальці правиці Рибалка носив масивну печатку, справжня платина, подарунок на день народження. Кулак влучив точно в центр сержантового обличчя, кільце розскровянило верхню губу, удар роз`юшив кирпатого носа, кров пофарбувала кісточки пальців. Григорян зойкнув, відкинув голову, немов ганчір`яна лялька, поточився, міг втриматися на ногах, та другим ударом Рибалка звалив його на підлогу, переможно глянув на розгублених сержантів. Бойчук не поспішав втручатися, хоча від несподіваного вибрику затриманого скочив з стільця, лишившись стояти за столом. Битися з ним Олег не мав наміру, прийняти бій з двома дебелими сержантами набагато цікавіше, тим більше у досить просторому кабінеті одного із заступників начальника рідного РУВС. Сержанти кинулися на Карася з двох боків, та рух того, що атакував зліва, сповільнило тіло Григоряна на підлозі. Сержант скрикнув від болю - важкий черевик колеги наступив йому на руку. Це дало Рибалці невеличку фору, він перехопив руку "правого" супротивника із занесеним кийком, взяв сержанта на прийом, крутнув його, заломивши руку за спину до хрусту в суголобі, штовхнув його на "лівого" супротивника, не забув зацідити ногою в писок григоряну, котрий спробував підвестися.

-Стояти на місці, падло! - займаючись сержантами, Рибалка повернувся до господаря кабінету боком, глипнув на викрик, зустрівся очима з дулом табельного "макарова". - Стояти! Застрелю при спробі втечі, козел! Лапи вгору! Вгору лапи! Повільно, аби я бачив!

Рибалка з таким виглядом, ніби робив майорові послугу, підняв руки на рівень плечей.

-До стіни! Мордою до стіни!

Олег виконав і цей наказ. Тим часом з підлоги підвівся сержант Григорян, розмазав кров по обличчю, і з усією люті влупив Карася кийком по нирках. Його приятель вдарив з іншого боку, третій сержант стояв осторонь і кривився - йому таки дійсно вивихнули руку. Серія ударів ззаду змусила Рибалку опуститися на коліна, тут же хтось, очевидно Григорян, навідліг гепнув його по потилиці, перед очима закружляли веселкові цяточки, та свідомості Олег, попри сподівання, не втратив.

-Досить з нього тут! - голос Бойчука чувся здалеку, ніби крізь тонку стіну в гуртожитку. - Беріть його в камеру, тільки не вбийте і не ламайте нічого! Рапорти потім напишете! Григорян, негайно до лікаря! Як тебе, блін, Свистюк - теж, без вас є кому з цим шматком лайна працювати. Ти, мудило, статтю вже маєш, незалежно від згвалтування! - остання фраза стосувалася буйного затриманого.

Це Рибалка знав й без майора. Образливо було б відповідати перед судом за бійку з працівниками міліції, яка була зафіксована лише на папері та в уяві колишніх колег. Тепер хоч сліди залишаться. Все одно він не здатен нічого змінити. Ні тепер, ні, виходить, у найближчому майбутньому.

Браслети скували руки за спиною. Рибалку шарпонули, піднімаючи з колін, вивели в коридор і повели знайомим маршрутом. Униз, до камер. Сержант Григорян з розбитим писком, сержант, як його, блін, Свистюк з вивихнутою рукою. Вони йдуть за затриманим, усі їх бачать. Троє не змогли впоратися з одним. Олег Рибалка подумки святкував невеличку перемогу.

Коли його завели в невеличку порожню камеру, а потім туди зайшло ще четверо у формі, один з них відзначався офіцерськими погонами, Карась вирішив - його спасіння у якнайшвидшій втраті свідомості. Коли звалили на брудну підлогу, примудрився копнути одного в гомілку, іншого навіть збити з ніг відомим прийомом, підчепивши носаком за кісточку на нозі і вдаривши ступнею трохи вище. Захистити голову від граду ударів не було можливості, тому він склався вдвоє, оберігаючи живіт, і підібрав ноги, рятуючи пах, та вправним ударом по нирках його тіло змусили розпрямитися, у живіт на по кобчику ніби молотами вдарили, ще раз, ще, ще, ще... Кричати від болю Олег не соромився, вдавати з себе Хлопчиша-Кібальчиша в буржуїнських катівнях не збирався, тим більше військової тайни від нього ніхто не домагався.

Його просто били. Боляче, зі знанням справи, отримуючи навіть певне естетичне задоволення.

4.

Гроші десь зникли, знову не слава Богу, а тут ще з Карасем халепа. От уже день сьогодні, а в гороскопі на тиждень значиться сприятливим. Алла теж не давала про себе знати, мобільний вимкнула. Денис Савицький мав усі підстави почувати себе самотнім, нещасним, усіма покинутим невдахою. Навіть вбачав у всьому, що відбувається, вищий знак: це так воздається за нехай непряму, але участь у злочині, викраденні людини, молоденької дівчинки. Одне заспокоює - Жигун також місця собі не знаходить.

Директор "Універсуму" навіть у чомусь був вдячний Рибалці: загримів у ментовку в найбільш підходящий для шефа момент. Тепер можна, пославшись на проблеми, пов`язані з визволенням начальника охорони базару з камери, усунутися на певний час від справ із навіженим Жигуном. Свої люди в РУВС у Савицького, безперечно, водилися, тому вже під кінець дня він знав, у що вляпався Рибалка.

Знання спочатку змусили замислитися. Потім наблизили на кілька широких та впевнених кроків до інфаркту. Потім, виконавши функцію своєрідного детонатора, вибухнули в свідомості, розставили все на свої місця і Денисові Вікторовичу Савицькому раптом закортіло докласти максимуму зусиль, аби чимшвидше витягти свою надійну праву руку, свого гаранта безпечного тилу, ментяру-ренегата з міліції, взагалі - з усієї цієї історії.

Його звинувачують у згвалтуванні малолітньої. Потерпіла сама накатала на жеребця заяву. Прізвище жертви - Сошенко, звати Оксана.

Дівчину на ім`я Оксана Сошенко вони - не конкретно Жигун, саме вони, - тримали в заручниках і саджали на голку, аби вплинути на її матір, провідного експерта банку "Столичний" Людмилу Сошенко. Дівчину хтось зухвало відбив, хоча в міліцію баба не зверталася.

У заяві потерпіла шістнадцятирічна Оксана написала: Олег Рибалка коханець її мами Людмили Сошенко. Причому сплять разом вони не дуже давно. Більше того - люди Жигуна взагалі не бачили жодного разу Людмилу вкупі з мужиком. Отже, вони шифрувалися. Власне, особистим життям начальника охорони Савицький ніколи не цікавився, отже, шифруватися голуб`ята почали саме тоді, коли в Людмили виникли раптові проблеми з донькою. Вона знала, що Рибалка - колишній опер, причому не з найгірших, тому за логікою речей розповіла все коханцеві. Той спрацював професійно, а сам Савицький, перебуваючи ті кілька днів у жорсткому запої, просто не контролював дії Карася. Будь шеф у строю, працювати на два фронти Рибалці було б доить складно, його маніпуляції певне не пройшли б повз увагу босса. Невідомо лиш, знав Рибалка, проти кого виступає, затіявши звільнення дівчини, чи ні. І чи вплинули б його знання на його рішення рятувати Оксану, влаштувавши в "Затишку" справжнісінький бойовик у стилі "Коммандо".

Людмила Сошенко сама знайшла Жигуна і запропонувала завершити почату фінансову оборудку, бо потребувала грошей нібито на лікування доньки. Тепер у савицького виникли сумніви стосовно того, наскільки серйозно хвора Оксана і чи справді люди Жигуна саджали її на голку. Без змови з коханцем тут не обійшлося. Тобто, переказані сьогодні гроші, серед яких - значна частина його особистих, не надійшла на рахунок не випадково.

Отже, Савицький захотів негайно витягнути Рибалку з міліції, аби зайнятися ним самому. Звичайно, вибити з Карася, де поділися шістсот тисяч баксів. І взагалі - давно вони мусили поговорити по душах. На його бійців надії мало, свого ватажка вони навряд чи згодяться зрадити, навмисне вірних псів набирав. Тому є смисл підключити Жигуна, той дуже зрадіє новинам. Хай поки що базарна охорона нічого не знає, несе службу за графіком, тим більше начальника забрали, будуть старатися і чекати звісток. Савицький не тішив себе ілюзіями, що Карась отак відразу почне каятися і в усьому признаватися. Нічого, для таких випадків Господь створив кохання і коханих людей. Людмила і її донька - прекрасна парочка жінок, ось вони й допоможуть Рибалці краще ворушити язиком і стимулюватимуть його балакучість.

Треба швидше видзвонити Жигуна, тепер його методи не будуть суперечити певним принципам Савицького. Можна на якійсь час ними поступитися.

Вислухавши новини від Вітьки Малого, Людмила повелася на диво розважливо. Оксани ще досі не було вдома, та це маму вже не лякало. Зрозуміло, вона десь принишкла. Вірити в те, що Олег згвалтував її доньку, що взагалі заподіяв дівчині якесь лихо, вона відмовлялася. Причини теж розуміла: тепер її не заспокоювала ніби то потепління в ставленні коханої доньки до коханого чоловіка, дитину від якого вона носить уже кілька тижнів і така доволі пізня вагітність уже дається взнаки. Голова паморочиться, нудить, їй усе ж таки не двадцять років. Словом, вона розуміла причини, чітко уявляла наслідки, так все одно це не вкладалося в голові.

-Що ви пропонуєте?

-Їхати негайно, поки вони його там не вбили. Завівся битися просто в кабінеті заступника начальника, скалічив двох міліціонерів при виконанні. Знгаєте, що за це буває?

-Вікторе, - від її погляду Малий знітився. - Ми з вами тепер разом на війні, правда?

-Схоже на те.

-Будемо на "ти", так простіше в окопах.

-Будемо, - легко погодився Малий. - Отже, їдемо негайно, забираємо заяву. Без Оксани це в принципі можливо, бо заявниця неповнолітня. Нехай і вдає з себе потерпілу. Думаю, додому вона рано чи пізно з`явиться. Тільки мені світитися не бажано, роботою ризикую, будь вона неладна. Юрист потрібен, адвокат. Хороший бажано. У вас є?

-Мусить бути, - з банком співпрацювали доволі серйозні правники, з кількома з них Людмила навіть приятелювала, з одним колись навіть перетнулася в ліжку, навіть після цього лишившись друзями, секс не зіпсував стосунки між дорослими людьми. Смикнути Людмила вирішила саме його.

Звали адвоката Віталій Добрянський. Послуги коштували сто доларів за годину чистої роботи. Людмила навіть готова була заплатити йому, аби знала, що від неї адвокат гроші візьме. Вже за сорок хвилин Малий привіз Людмилу до місця їхньої зустрічі, куди спішив так, що сусідську "копійку" серйозно занесло на повороті - під вечір дороги прихопило лютневим льодом, посипати їх піском та сіллю почнуть не раніше завтрашнього ранку. Так що ввечері і вночі кількість транспортних пригод може різко скакнути в гору на радість кримінальним хронікерам та пропагандистам дотримання правил дорожнього руху.

-Я чекатиму поруч, на паралельній вулиці, - пообіцяв Малий, Людмила кивнула, пересіла до адвокатського "вольво". Добрянський традиційно цмокнув її в щоку, таке привітання між чоловіком і жінкою зрозуміліше, аніж сухі кивання голови та пролетарське потискання руки.

-Коротко, ясно, нічого не приховуй. Зможеш?

-Спробую, поїхали.

За п`ятнадцять хвилин вони вже заходили до приміщення РУВС. Посвідчення Добрянського не справило на чергового жодного враження.

-Ну той що? Знаєте, скільки вже врем`я?

-Нам потрібен майор Бойчук. Це стосується затриманого сьогодні Олега Рибалки.

-А майор Бойчук вас ожидає?

-Навряд. Та нам він украй необхідний. Я адвокат Рибалки, ця громадянка - мати заявниці, - мить подумавши, адвокат додав: - Потерпілої.

Черговий знизав плечима, набрав по внутрішньому Бойчука, який ще й не збирався йти додому, бо "клієнт" сьогодні прибув довгоочікуваний. Пояснивши, хто до нього добивається, черговий поклав трубку, знову обвів поглядом прибулих.

-Другий поверх, двісті шостий кабінет.

Людмила пішла вперед, випереджаючи Добрянського на добрих кілька кроків. Зустрічні міліціонери у формі та цивільному відступали, даючи дорогу явно знервованій жінці. До кабінету майора Бойчука жінка не увійшла - увірвалася вихором. Адвокат зайшов за нею, причинив двері.

-Ми такі зустрілися, Людмило Петрівно. Бачте, казав я ще тоді - вживайте заходів. А тепер...

-Тепер я прийшла забрати заяву своєї доньки. Це адвокат, познайомтеся, він стежитиме за правомірністю ваших дій, - запал Людмили не міг не викликати захвату в обох присутніх чоловіків.

-Присядьте, будь ласка...

-Ніколи мені сідати. Я забираю заяву. Рибалка ні в чому не винен, заявляю вам офіційно. Зі своєю донькою я розберуся сама.

-Отак навіть? А коли все ж таки винен і...

-Я ж кажу - розберуся і зроблю свої висновки. Ви не мали права брати заяву від неповнолітньої і допитувати її без моєї згоди та присутності.

-Оксані Сошенко шістнадцять років, вона досить доросла дівчина...

-Ви були зобов`язані повідомити мене як матір, єдиного близького родича, про те, що сталося.

-Хіба донька вам нічого не сказала?

-Її немає вдома.

-Ось бачте...

-Нічого не бачу! Впевнена, донька знайдеться, я поговорю з нею сама і якщо почую в її словах крихту правди, в чому я особисто сумніваюся, то завтра вона напише нову заяву. Коли ні - заявлю про її зникнення, напишу заяву і міліція почне її шукати. Думаю, вона усвідомила, що наробила, і просто ховається. Пане майор, давайте будемо розумними людьми, поверніть заяву.

-Факт згвалтування ще треба довести, - вставив слово адвокат, котрий, на відміну від Людмили, зручно вмостився на вільний стілець, розстебнув пальто, поклав на коліна кейс. - Ви ж не дурна людина, обставини справи надто делікатні. Заяву дівчини не читав, та зміст її знаю.

-Що значить - знаю!

-Кажу ж вам - будемо розумними людьми: її загальний зміст вже знає мало не кожен працівник цього управління.

-Та-ак, виток інформації... Посадовий злочин, у нас тут стукачі завелися...

-Свої внутрішні проблеми, пане майор, почнете вирішувати потім, коли Олег Рибалка вийде на волю, а ви повернете нам заяву і у порушенні справи буде відмовлено. Думаю, все взагалі просто: справу не встигли навіть порушити.

-Рибалку затримано...

-Без постанови прокурора. Або вона виписана заднім числом.

-Ви не багато на себе берете, пане...

-Добрянський Віталій Ігорович. Ні, не забагато. Та не будемо тепер про це - все одно потрібні папери вже написані та підписані. Я починав у прокуратурі, правда, Печерського району, пропрацював там лише два роки, але достатньо для того, аби орієнтуватися в усіх ваших вивертах. Ви не маєте права не повернути заяву. При бажанні я тут прочитаю невеличку лекцію на правову тематику, та не бачу в цьому смислу. Ви й без мене закони знаєте, а Людмила Петрівна вірить мені на слово, коли я пояснив їй правомірність її дій.

-Шановний Віталію Ігоровичу, а чи не пояснити б вам Людмилі Петрівні заодно й те, що я маю право затримати Рибалку на три години без санкції, і на сімдесят дві - до з`ясування обставин скоєння злочину? А вже після цього приймати рішення про звільнення його за відсутністю складу злочину чи подальшого тримання під вартою після факту порушення кримінальної справи? Я не надто складно висловлююся, Людмило Петрівно?

-Ні, нормально, я все зрозуміла. Окрім одного: складу злочину немає, ми прийшли забрати цю дурацьку заяву, написану неповнолітньою, котра дуже важко переживає наші з Рибалкою близькі стосунки. Цей факт вам відомий. І згвалтування відбулося в її уяві, маємо не зовсім типовий вияв звичайнісінького підліткового егоїзму. Донька ревнує матір до, - Людмила на мить затнулася, - до коханця. Хіба не зрозуміло? Бачте, справа родинна, внутрішня, якось дамо собі ладу самі.

-А напад на працівників міліції і нанесення їм тілесних пошкоджень - теж справа родинна, внутрішня? - переможно посміхнувся Бойчук. - Шановні, заява дівчини, що б не спровокувало її написання, тепер не такий вже й важливий папірець. Рибалка порушив ще одну серйозну статтю кримінального кодексу...

-Тепер мене послухайте, - перебив його Добрянський впевненим тоном. - Якщо сьогодні ми поїдемо звідси без заяви і без Рибалки, завтра я обіцяю вам перевірку з главку. У вас тут порушень лише по цій так званій справі набереться більше, ніж у всіх, хто сидить тут у камерах разом узятих. Ви знаєте, як главк міністерства любить перевіряти районні управління і вишукувати порушення. Підключиться прокуратура, наглядовий орган. І Олег Рибалка все одно вийде, тільки ви після цього наживете собі зайвого геморою. Особисто ви.

-Знаєте, як це називається? Погрози та залякування...

-Ніяк це не називається. Руки-ноги у ваших побитих сержантів цілі. Думаю, одержали вони те, що заробили. І матеріальна компенсація моральних збитків їх цілком задовольнить. Тому справа розсипається, ви ж знаєте - подібні проблеми, коли хтось комусь натовк пику, вирішуються тихо, мирно, без шкандалю, за вивих руки в цій державі ще жодна людина не сіла навіть на п`ятнадцять діб. Так само ви знаєте, як важко посадити за згвалтування. Свідчень Оксани Сошенко не досить, враховуючи її складних психологічний стан, усе ж таки дівчина дещо пережила за останні кілька місяців. Лишилося з`ясувати розмір компенсації для сержантів. Можу навіть їхні прізвища назвати.

-Заодно скажіть, в кого язик такий довгий, що ви аж прізвища знаєте, - Людмила зазначила - бурчав майор Бойчук вже не так агресивно, сприйняла це як позитивний знак.

-Ну, то ми домовимося, пане майор?

Відповісти Роман Бойчук нічого не встиг - задзеленчав телефон. Знявши трубку, коротко гаркнув: "Слухаю, Бойчук!", потім вираз обличчя швидко змінився, він так само коротко промовив: "Хай заходить", усю свою ледь стримувану лють вклав у правицю, поклавши трубку на важелі з такою силою, що апарат, здавалося, зойкнув. Перехопивши запитальний погляд настирних відвідувачів, неохоче пояснив свою поведінку:

-Там ваша донька йде, Людмило Петрівно, - пауза. - Хоче заяву свою забрати. Думає - віддам.

-Віддасте, віддасте. Он як усе складається. І з вашими сержантами, до напівсмерті забитими, теж проблему швидко вирішим. Чи ви їм забороните компенсацію брати?

-Рибалка переночує в камері.

-Рибалка переночує вдома, - упевнено заперечив Добрянский.

У двері постукали. Людмила та адвокат повернулися на стук і Оксану зустріли три пари очей, три погляди: ненависний майорів, зацікавлений Добрянського, розпачливий мамин.

5.

У кабінеті Бойчука Людмила ще стримувалася, а коли вийшли з приміщення на подвір`я - дала волю почуттям, кинулася побитому Олегові на шию, почала цілувати вкрите синцями обличчя, притискалася до нього міцно, не соромлячись глядачів. Донька стояла трохи далі, очей не опускала, дивилася на закоханих навіть зухвало. Зухвалість допомогла в кабінеті майора Бойчука, коли вона призналася, що погарячкувала, поспішила, Рибалка лише висловлював стосовно неї певні недвозначні наміри, тому она перелякалася, що мама не повірить, вона ж кохає цього чоловіка, і вирішила його налякати. Тепер передумала, бо усвідомила, яких дров наламала, додому боялася йти, зрозуміло чому. Бойчук почав її лякати притягненням до відповідальності за свідому обмову, та Добрянський швидко довів йому нежиттєздатність усіх подібних залякувань, тим більше - неповнолітньою в присутності двох дорослих людей, одна з яких - її мати. Коли нарешті Рибалку привели, адвокат швидко оцінив ситуацію і порадив майорові взагалі не починати ніякої справи, бо Олег просто мусить поїхати до лікарні, зняти побої і лише його добра воля не дасть йому писати скарги на неправомірні дії працівників міліції. Те, що він нібито напав на них при затриманні, нічого не пояснює та не вибачає. Тому краще погодитися на варіант фінансової компенсації, порвати заяву, забути про всю цю справу і відпустити усіх з миром відпочивати, година пізня.

-Не знаю, Віталію, як дякувати, - Людмила нарешті пустила Олега, повернулася до рятівника.

-Про лікарню я не даремно казав. Кістки хоч цілі?

-Переживу. Хіба за здатність до продовження роду хвилююся. Лупили просто по яйцях, гниди, - присутність Оксани Рибалку зовсім не бентежила. - А так нічого, начальство заборонило ламати мені пальці, чіпляти на палю, заганяти голки під нігті.

-Тоді здзвонимося, Людо. Ви тут самі давайте розбирайтеся між собою, присутність адвоката при родинних конфліктах не доречна в нашій країні. Крайнім лишиться, ще морду натовчуть, крайнім зроблять.

Людмила знову цмокнула старого друга та рятівника в щоку, а коли він відійшов, остаточно дала волю почуттям і, ступивши до Оксани, відважила їй хльосткого ляпаса. Голова дівчини аж смикнулася від удару, та вона навіть не писнула, більше того - не відвела очей.

-Людо, прошу тебе - не тут, не біля міліції, бо знову загребуть!

-Ходи зі мною, дрянь така! - це все мало нагадувало звертання люблячої матері до милої донечки. Взявши Оксану за руку, Людмила майже поволочила її за собою, та покірно переставляла ноги, Рибалка замикав невеличку процесію. Щойно вони вийшли з міліцейського двору та завернули, як з протилежного боку вулиці блимнула фарами машина, знайома Рибалці "копійка" підрулила до бровки тротуару, Малий прочинив зсередини двері.

-Карету подано, давайте скоро.

-Ми ж потерпимо додому, Людо? - в запитанні Рибалки вчувалася надія.

-Для чого, тут усі свої! Мене аж розпирає, я не дотерплю!

-Вітьці наші розборки не цікаві. До того ж з Ксенею я хочу переговорити сам на сам. Запитати її дещо про її нову знайому. Сьогодняшню. Вранішню. Вона Аллою назвалася чи придумала собі творчий псевдонім?

-Що за Алла?

-Є одна стара подруга. Навряд чи твоя донька додумалася прийти в міліцію із такою серйозною заявою сама. Я правий, Оксано?

-Ідіть ви всі на хрін! - вигук ознаменувався другим материнським ляпасом, Малий відвернувся, справді відчуваючи себе зайвим. А Рибалка відчув - мама з донькою почнуть убивати одне одного уже в салоні "жигулів", тому ситуація потребувала негайного соломонового рішення.

-Значить, буде так. Вітьок, можу я тобі Люду довірити?

-В смислі?

-Їй треба заспокоїтися. Усе позаду, кохана, їхай додому, Вітя довезе, проводить просто під двері. Ми з Оксаною пройдемося. Бабки не повернули, педерасти, добре хоч мобілу залишили, тільки розрядилася, блін. Машина на стоянці. Позич до завтра грошей, мамо, коли набридне пішки теліпати - тачку зловимо. Буде добре, якщо ти приготуєш щось на вечерю, бо сьогодні такий напружений день був і годували носаками та дубцями. А когось і по щоках ляскали. Не думаю, що такими стравами слід завершити цей деньок. Уф! - миротворчим змістом промови Олег виявився задоволений. - Приймається пропозиція?

-О`кей! Поїхали, Людо?

-А, поїхали! Довго не ходіть, мені теж є що сказати кожному з вас, - Людмила вмостилася на крісло поруч з водієм, відвернулася від доньки. Вперше за шістнадцять років вона була справді люта на свою дитину.

Можна сказати навіть так - ненавиділа її.

-Знаєш, кого ми з тобою зараз мені нагадуємо?

-Ну?

-Кіно про Гошу. "Москва сльозам не вірить". Там донька і мамин коханець так само йдуть вечірньою Москвою і триндять про різні дурниці.

-Ми поки що мовчимо.

Рибалка з Оксаною неквапом рухалися вперед широкою прямою вулицею. Поспішати нікуди не хотілося, Карась навіть не зміг би швидко рухатися: боліло побите тіло, і хоча переломів не відчувалося, нирки точно пошкоджені. В цьому ментам немає рівних, людські нирки - їхній улюблений внутрішній орган. Працювали з ним як на підбор молоденькі хлопчаки, і можна припустити, що тепер майбутнім міліціонерам викладають окремий факультативний курс анатомії, де вони вивчають все про нирки і вчаться точно знаходити із заплющеними очима. Якийсь час ішли мовчки, і Олег міг заприсягатися - думки в них тепер працювали в одному напрямку. Він прокручував у голові сьогоднішній дивний, повний різних недолугостей та маразмів день, Оксана теж не могла згадувати нічого іншого.

-Ну починай, проводь, мов той Гоша, виховну роботу. Можеш налупити по щоках, давай, не бійся, кричати не буду. Або покричу, так легше терпіти біль.

-Не подобається мені твій настрій. Ти чого прибігла? Пожаліла?

-А коли й так? Пожаліла, уявила, як тебе там розпеченим залізом катують.

-Залізом не залізом, палицями гумовими вони навчилися махати, нічого не скажеш. Краще скажи - Алка намовила?

Відповіді не було, вони знову мовчки крокували слизьким асфальтом.

-Ти сердишся? Дуже?

-Гм... Навіть не знаю, що тобі з цього приводу сказати. Це приблизно як Бен Ладен подзвонив би до Буша після вибухів у Нью-Йорку і запитав: "Джордже Джорджовичу, старий, ти на мене дуже гніваєшся?"

-Скажеш таке...

-Інших порівнянь на думку не спадає. Могло бути гірше, скажемо так. На що Алка розраховувала? Мене подробиці вашої розмови, взагалі - новоспеченої дружби не цікавлять у принципі. Чим вона тебе купила? Тільки так, - Олег зупинився, розвернув Оксану обличчям до себе. - Не кажи, що вона тут ні до чого і ти дійшла до ідеї посадити мене за згвалтування власним розумом. Інакше розмови в нас не вийде, вона закінчиться, толком не почавшись, стосунки з`ясовувати будеш удома з мамою.

-Ти покинеш її?

-Кого?

-Маму. Людмилу Петрівну. Адже через мене...

-Дурна, до чого тут ти? В нас дитина буде, а в тебе - братик. Чи сестричка, нехай вже.

Дівчина вивільнилася з його рук, ступила крон назад.

-Неправда.

-Правда, - дежа вю, розмова в "Альбені" повторювалася.

-Так швидко... Коли ж ви встигли?

-А ти коли? На відміну від тебе, мама твоя дурниць робити не збирається.

Вони знову рушили вперед, знову кілька хвилин помовчали.

-Чому ти відразу не сказав?

-Якби встиг, якби Алка не намалювалася, невже б тоді всього цього не сталося? Ти не зазіхнула б на право власної матері кохати?

-У мене теж є таке право.

-Ми ж почали домовлятися. Знаєш, я так думав собі - може добре, що ти встигла цеє... ну, дитини позбавитися... Невідомо як позначилася б на плід ота вся хімія невідомого походження, котрою тебе шпигували там, у підвалі...

-Звичайно, тепер можна говорити, тепер усе сталося вже... Чому все так... мені подобаються такі мужчини, як ти, я це аж тепер зрозуміла.

-Нікуди я не йду, маю надію довго і щасливо жити з твоєю мамою, з тобою, з нашою дитиною. Ти ще зустрінеш когось...

-Я відіб`ю тебе в матері. Все одно відіб`ю. Або з дому втечу.

-Отак! Куди?

-Кудись, не знаю ще. Придумаю.

-Слухай, доросла ж дівчина, від армії косити не треба, життя попереду. І потім, тікати з дому в такий момент - погодься, не по товаристському. Мамі хіба не треба допомагати? Заодно навчишся з немовлятами поводитися, набудеш материнського досвіду. Такий собі курс молодої мами.

-А ти що робитимеш?

-Працюватиму.

-А як тебе вб`ють? Чоловіків часто вбивають, особливо тих, котрі з пістолетами на роботу ходять.

-Поміняю роботу. За мене не переживай, тепер я за вас обох хвилюватися повинен.

-Ти все одно будеш зі мною, - уперто повторила Оксана.

-Це вже навіть не смішно. Ми від теми відійшли: чим тебе Алка спокусила?

Пауза.

-Вона... хто вона тобі?

-Ніхто. Власне, і не була ніким ніколи. Так, гарна лялька, партнерка по ліжку, безвідмовна і безсоромна. Чоловіки люблять таких.

-Завжди?

-Час від часу.

-Значить, моя мама сором`язлива, погана партнерка, негарна і ламається?

Олег зупиився, поклав дівчині руку на плече, а коли вона повернула до нього обличчя, лунко ляснув по щоці, не сильно, але відчутно. Оксана спробувала вирватися, та Рибалка схопив її за руку, підтягнув до себе, дав ще одного ляпаса, після чого дівчина стала на диво смирною, опустила голову.

-Ясно все? Чи повторити? Не чую?

-Не треба... Але запитання в силі лишається...

-Якщо ти за свої шістнадцять не вивчила добре власну матір і не зрозуміла, за що таких, як вона, можуть полюбити чоловіки, нам немає про що говорити. Читати тобі лекції я тут не збираюся. І обговорювати подібні теми з сопливим дівиськом теж. Прийдемо додому, зачинитеся в кімнаті, поговорите. І гуляти ми будемо так доти, поки свіже повітря витягне з тебе різну дурь. З такими настроями ти додому не підеш, мама і так надто перенервувала сьогодні, - звичайно, коли на все це наклалася зовсім недоречна саме сьогодні їхня фінансова помста. Ва-банк два або удар у відповідь, який наносить імперія. - Ну, то як? Розмова вийде?

-Хіба поки не виходить?

-Ні. Не виходить.

-Пусти руку, боляче тиснеш. Мене всі сьогодні б`ють, усі роблять боляче...

-Мене теж. Твоєю милістю, до речі, - Олег пустив руку, піша прогулянка тривала. - Не повністю твоєю. Ми вперто повертаємося до Алки Різник.

-Її Різник прізвище?

-Ким вона тобі назвалася?

-Аллою. Твоєю давньою знайомою. Журналісткою. Без переходу на "ти" відмовлялася вести розмову далі. Переповіла історію ваших стосунків. Ти над нею знущався, принижував, усіляко ображав, навіть бив. До речі, в це я повірю, - Оксана торкнулася щоки.

-Вибач. Можеш ударити мене, якщо стане легше, а краще - зрозумій, чому я підняв на тебе руку і чому це раніше зробила твоя мама.

-Проїхали. Ну, я їй теж поплакалася... Як завагітніла, як під твою машину кинулася, як ти до мене в лікарню приїздив, як потім з мамою закрутив, як я тебе ненавиділа, потім закохалася. Як заради тебе... ну, ти знаєш... І як ти мене образив.

-Більше нічого?

-Хіба я вже зовсім дурило, про ті всі справи в бомбосховищі стороннім людям доповідати?

-А про свою вагітність і аборти, значить, можна?

-Вона жінка. Пожаліла мене, я ж тоді на тебе люта була страшно, нічого не бачила перед собою. Плакала. Тут рідна душа, до того ж подруга по нещастю, ти її теж покинув, розтоптав кохання ментовським черевиком.

-Так і сказала?

-Ага. І мамі твоїй, каже, лиш горя наробить. Переконати матір, який ти поганий, не вийде, особливо після того, що сталося. Вона подумає відразу про дівочі ревнощі, мене зненавидить, словом, тільки гірше всім. Окрім тебе. Тому й запропонувала зробити так, аби ти теж поплакав. І відчув, як воно, коли погано.

-Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?

-Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.

-Знала ж, лярва, до кого йти треба, - Рибалка сплюнув. - Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться - це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався - відразу злодюгу в цугундер.

-За що вони тебе там так ненавидять?

-А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати - бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?

-З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.

-Пішла?

-Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш - ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше - виправляти помилку.

-Отже, таки помилку?

-Помилку, - кивнула Оксана. - З тобою, милий, не так боротися треба.

-Ух ти. Цікаво. І як же?

-Існує маса способів. Нічого, час прийде - покажу, - її тон невловимо змінився, причому - на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.

-Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?

-Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.

-Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, - настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився. - Йдемо чи їдемо?

-Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.

Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.

6.

Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові - до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.

-Звиняй, Вітю, я тут трохи того... Нерви, знаєш, усе таке...

-Нічого, нічого. Все ж закінчилося.

-Дякую за доставку. Піднімешся? Хоч чаю чи...

-"Чи" іншим разом, за кермом та ще й чужої машини. До ліфта проведу і додому. Якось іншим разом.

-Найближчим часом, це моє прохання таке. Навіть вимога персональна, інакше посваримося. З Олегових друзів ви поки що єдиний, кого я знаю. А в нас же повинні тепер бути спільні друзі.

-Існують телефони, вийдемо на зв`язок.

Малий зачинив машину, на крок випередив Людмилу, галантно прочинив перед нею двері. Жінка зайшла всередину, за звичкою махнула рукою консьєржеві. І так застигла, скам`яніла з піднесеною рукою.

З будки, де постійно звикла бачити знайоме обличчя бабці або відставника, на неї дивилося незнайоме чоловіче лице. Вираз його чимось налякав Людмилу. Незнайомець підвівся, змовницькі підморгнув жінці і показав їй пістолет. З глушником на дулі.

Сходами згори спускався ще один незнайомець явно бандитського вигляду. Двоє зайшли слідом за ними з Малим, тепер стояли в дверях, заступаючи вихід. І хоча зброя була лише в "консьєржа", всі вони, без жодних сумнівів, озброєні.

-Викличи ліфт, - розпорядився один з тих, хто стояв біля дверей. Бандит, котрий спускався сходами, натиснув кнопку, загуло, кабіна зупинилася на першому поверсі, дверцята роз`їхалися, "ліфтер" притримав їх ногою.

-Заходьте. Без фокусів. Ми тут самі фокусники, - той, хто командував, ступив крок уперед.

Тим часом "консьєрж" вийшов з закутка, зброю не опускав, підморгнув уже Малому. Вітька прихопив з собою конфіскований на одній хаті під час обшуку "вальтер", просто так, про всяк випадок, практично у кожного з оперів є на приватному балансі ніде не врахована зброя, бо за кожен постріл з табельного "макарова", навіть коли витрачаєш казенний патрон, стріляючи у повітря, треба потім відписувати купу паперів. Відомий випадок, коли один розумний та далекоглядний начальник змусив у своєму відділку за кожен вистріляний патрон приносити новий, точно такий самий, перевівши оперів таким чином на самоокупність. Малий тримав руки перед собою, аби не дражнити напасників, очі стрибали від одного до іншого, Людмилу він прикривав спиною, сам задкував. Жінка дерев`яними кроками наближалася до ліфта, тепер трійця вишикувалася перед Малим просто в рядок, заганяючи таким чином здобич. "Консьєрж" знову підморгнув, і лиш тепер до Вітьки дійшло - в нього просто нервовий тик, тут же в пам`яті спливло орієнтування на злочинця з такою характерною особовою прикметою, розшукується за кілька розбійницьких нападів, кликуха Смик, звати... Для чого зараз згадувати його золоте імечко, тут він лише Смик, ніхто більше.

Озирнувшись через плече, Малий побачив: Людмила вже наблизилася до прочинених дверей впритул. Смик знову підморгнув йому. Підморгнувши у відповідь, Вітька з усієї сили навалився спиною на жінку, допомагаючи собі сідницями, заштовхнув її до ліфту, опинившись таким чином біля бандита, котрий утримував дверцята ногами. Спритно схопивши його під руку своєю лівою, він рвучко потягнув його на себе, використовуючи його замість щита. Хлопець стояв у незручній позі, тому не стримався і подався вперед - щит знадобився, Смик натиснув на спуск, постріл тихенько хлопнув, куля вліпилася просто в центр живого щита. Луна від болісного зойку пішла коридором.

Тим часом двері ліфта зачинилися, кабіна рушила вгору.

Хлопнув ще один постріл. Малий штовхнув враз обм`якле тіло бандита, котре щойно стало йому в пригоді, на трьох інших бійців, кинувся ліворуч, у бік сходів, ховаючись за ліфтом, витягаючи одночасно зброю і попереджаючи про всяк випадок:

-Не стріляти, суки! Міліція! Міліція, вашу мать!

Трійця не поспішала ані лякатися, ані тікати, ані ховати зброю. Дружно і тихо заляскали постріли, кульовий дощик заляпотів по стіні, за якою причаївся сищик. Вітька пальнув у відповідь, на його "вальтері" глушника не було, постріл пішов луною. Йти самому проти трьох озброєних бойовиків виглядало безглуздим, суперменом капітан Малий зовсім не був, та й особливими успіхами в міліцейському тирі не міг похвалитися. Лишалося одне - відступати нагору, позиція у нього в будь-якому разі вигідніша. Який там поверх... Сьомий, здається...

Раптом згори почувся звук, що його видає кабіна ліфта, коли зупиняється. Та звуку дверей, які відчиняються, чути не було. Малий відволікся і прогавив стрімкий напад. Один з напасників раптом опинився зовсім поруч, Вітька наставив на нього ствола, знову бабахнуло, на постать встигла вийти з лінії вогню. А Малий не встиг: хлоп, хлоп, щось обпекло лівий бік у двох місцях, він обперся спочатку об бильця, потім ковзнув рукою по стіні, ноги підломилися, Вітька зсунувся на сходи. Все ж тки йому вдалося стрельнути ще раз, хтось скрикнув від болю, і сищик цілком міг влучити комусь у корпус, якби ствол "вальтера" не опустився на рівень ноги. Потім його обеззброїли влучним ударом ноги по кисті, між ним і стелею намалювалося обличчя Смика, він знову підморгнув Малому, далі у Вітьчині очі глянуло дуло пістолета, неприродно кругле від глушника.

Смик добив Вітьку Малого контрольним пострілом у голову.

Тим часом той, хто командував напасниками, тиснув на кнопку ліфта, кабіна явно зависла між поверхами. Нарешті вона знову плавно рушила. Вдаривши спересердя по дверцятам, старший команди кивнув на два трупи. Його зрозуміли без слів, швидко почали прибирати поле бою. Малого швидко обшукали. "Вальтер" перекочував до кишені Смика, старший роздивився посвідчення.

-Ти диви, правда мент.

Опинившись у рятівній кабіні за зачиненими дверима, Людмила швидко натиснула першу-ліпшу кнопку. Її мало хвилювало, хто на них напав, її охопив неймовірний жах, та коли кабіна рушила і вона зрозуміла - врятована, принаймні на якийсь час, страх відразу замінило бажання рішучих дій.

Знизу до неї донісся звук, ніби хтось вгатив кілком по залізу. Стріляють, сказала вона собі подумки, Вітька далі захищає її. Рятує і захищає. А вона тепер мусить врятувати його, Олега і Оксану. Це кодло, без варіантів, чекало всю чесну компанію, і напад у жодному разі не випадковий. Сергій Сергійович Жигун усвідомив себе лохом і відреагував. Чогось подібного вони з Рибалкою чекали, тому нині ввечері вдома їх уже бути не повинно було. Аби не ця дурна пригода з міліцією. Дякую, доцю...

Все це промайнуло в Людмилиній голові швидко, і вона ніколи не помічала, що ліфт рухається аж надто повільно. Червоний вогничок світився біля цифри "9",

а табло під стелею кабіни висвітлювало - вони вже проминули сьомий поверх. Людмила швидко тицьнула на "стоп", зупинивши ліфт між поверхами.

Думай, Людко, думай. Часу в тебе просто нема.

Зате є мобільний телефон! Отут, поруч, у сумочці.

Знизу знову грюкнуло.

Рука витягнула трубку, Людмила наморщила чоло. Так, стоп, Олег відпадає, його телефон вимкнувся, він сам казав біля міліції. Куди дзвонити, "нуль два"? Е, ні, Людмила вже сита по горло знайомством з міліцією за сьогодні. Поки вони приїдуть, та ще й доведеться входити у непотрібні пояснення. Адже сьогодні, як не крути, вона чинила фінансовий злочин, нехай навіть кинула бандюгу з бандюг. Виходить, мобільний не допоможе?

Думай, Людко, думай, тебе ж за вміння думати на роботі тримають...

Адвокат! І в нього телефон працює. І він в курсі деяких справ. Тому довго пояснювати нічого не треба. Не тепер, трохи згодом. Пам`ять чітко висвітила номер, палець вже тиснув на потрібні кнопочки. Адвокат, захисник, порятуй наші душі..

-РЯТУЙТЕ! - вона вигукнула просто в трубку, тільки но абонент відповів.

-Хто там? Боже, що за...

-Віталік, це я!

-Люда?

-ЛЮДА! На нас напали, роби щось, роби, милий, добрий, хороший!

-Ти де?

-У ліфті! Віталь, ми розділилися, Олег з Ксенею окремо йдуть, вони будуть біля будинку дуже скоро, придумай щось, дуже прошу! Ало! АЛО!

Зірвало. Часу на повторний набір не було, треба негайно ховатися за броньованими подвійними дверима. Мій дім - моя фортеця, вони сходами бігтимуть довго, та й Вітька молодець, тримає. Розблокувавши кабіну, Людмила доїхала до дев`ятого, потім натиснула на кнопку "7", а сама швидко вискочила геть. Сходами на два поверхи нижче спускалася обережно, ось почула, як ліфт зупинився, розсунулися та закрилися дверцята на її поверсі, потім викликали знизу. Швидше, швидше, вони ще там. Про Малого вона намагалася тепер не думати, переконувала себе з усієї сили - він молодець, він мужик, він вибереться сам. Він також може привести підмогу. Спустившись на передостанній проліт, обережно визирнула. Її двері звідси видно дуже добре, біля квартири нікого нема. Ліфт зупинився внизу, грюкнув, вона почула, як розсуваються дверцята.

Бігом! Мій дім - моя фортеця!

Телефон вона поклала повз сумочку, він упав на підлогу, витрачати час, аби підняти його, Людмила не стала. Так, швидше, ключі. Верхній замок, три оберти, клац, клац, клац. Нижній, два оберти - клац, клац.

Ліфт загув, кабіна почала підніматися, тепер чомусь надто скоро.

Другі двері. Один замок, три оберти. Борідка кліча не хотіла потрапляти в замок, Людмила надто сильно тицьнула ключа в шпаринку, не втримала, в`язка впала під ноги, дзенькнула. Ну чому все так, а-а-а-а! Підхопивши ключі, Людмила знову застромила потрібний у замок, цього разу вдало. Три оберти. Клац. Клац. Клац.

Ліфт уже гудів зовсім поруч, ось зупинився на сьомому поверсі. Просто в неї за спиною. Зараз розсунуться дверцята...

Людмила не зайшла - влетіла в квартиру, смикнула на себе зовнішні двері, звільнила пальцем собачку, що блокувала верхній замок, він автоматично клацнув. Ззовні з ліфта хтось вийшов, кроки кількох людей. Зупинилися білі її дверей. Дзвінок. Вимогливий, довгий, пальця з кнопки не забирали.

Людмила знову натиснула на собачку, блокуючи замок, хряснула під трель дзвінка внутрішніми дверима, впустила сумочку на підлогу, звільненою рукою намацала вимикач, а коли в передпокої спалахнула люстра-бра, уже більш впевнено застромила ключ у замок, повернула його. Не стрималася - показала зачиненим дверям непристойний жест, виставивши вперед великого пальця. Зовсім як підлітки в кіно.

Притиснувшись спиною до дверей, раптом сахнулася - а раптом Малий? Набравши повітря в пересохле горло, крикнула голосно крізь подвійні двері:

-Хто? Хто? Вітя?

Відповіді не було, дзвонити не припиняли. Телефон, вони ж запросто можуть чирконути ножем по дротах над дверима з того боку, вона залишиться відрізаною від зовнішнього світу і почне волати з балкону сьомого поверху, сподіваючись на швидку допомогу, все ж таки Віталій Добрянський не дурний, зрозумів - вона таки в біді.

Дзвонити припинили. Навряд чи пішли, мабуть добираються до дротів. Людмила ступила крок до зали, на ходу вмикаючи світло.

З крісла назустріч їй піднявся Сергій Сергійович Жигун. Поруч з ним став ще один незнайомець, приблизно його ровесник. Ззаду, з спальні, вийшло ще двоє.

-Немає надійних замків. Є ілюзія. Я завжди це казав: хто хоче, той зайде. Добрий вечір, Людмило Петрівно. Там у вас за дверима гості, вони дзвонять, будьте чемною господинею.

Їй це здається. Просто здуріла від страху. Ступивши назад, Людмила наткнулася спиною на одного з незваних гостей. І аж тоді зомліла, осівши на підлогу. Підхоплювати її ніхто не збирався.

-Вона не двинула коні?

-Навряд. Мене більше хвилює, Денисе, чому вона сама, - відповів Жигун Савицькому, дав команду своїм людям: - Покладіть її кудись. На диван, чи що. І відчиніть двері, наші там рвуться.

7.

Вікна квартири Сошенків було видно з вулиці. Вони світилися. "Копійка", на який приїхав Малий, теж впізнавалася здалеку.

-О, бач, Вітька залишився, умовила, - Рибалка потер руки. - Нічого, зараз нарешті сядемо та дружбу зведемо. Наприкінці таких дурних днів у мене завжди настрій - зашибісь!

Оксана знизала плечима. Її загальний стан лишав бажати кращого, паскуднішим був лише спів Віктора Павліка, котрий рвався з динаміків радіо, що грало на весь салон машини. Рибалка розплатився, вийшов першим. Оксана не встигла.

Просто в бік "рено", яке підвезло їх додому, впилявся передком "вольво". Від несподіваної пригоди Рибалка вкляк на місці, Оксана вереснула, водій "рено" голосно вилаявся. "Вольво" здав назад, з машини вибрався новий знайомий Карася, один з рятівників, адвокат Віталій Добрянский, з яким вони розпрощалися менше години тому. Власник побитого "рено" нарешті отримав можливість вилізти, відразу кинувся на кривдника. Рибалка поспішив рознімати чоловіків - тут явно пахло крівцею.

-Ша! Ша, мужики! Братухо, я все бачив, він винен, будь-де підтверджу! Оцей, на "вольві", попав конкретно!

-Все нормально, все нормально! Я винен, мужик, винен я! - кричав і собі адвокат. - Компенсую, ремонт - запросто, бабки є, во! Диви, лопата!

Олег не повірив своїм очам - пухкий гаманець впав на асфальт, від удару посипалися суцільно зелені купюри. Реакція потерпілого водія "рено" виявилася прогнозованою - він нахилився і почав збирати купюри, точно вже свої, котрі покриють матеріальні збитки. Лише частково, а як же, лише частково, адвокат точно попав. Напевне, Люда на сабантуй запросила.

-Випив чи здурів?

-Стій тихо. На Людмилу напали, дзвонила з мобільного. Тепер трубка мовчить.

Цей день ще не закінчився. Треба хоч дізнатися, яке сьогодні хоч число, аби обвести навічно траурним олівцем. Дивуватися потім будемо, Карасику.

-Це ти так попереджаєш?

-Кажу - тихо стій. За нами можуть стежити.

-Ну ти герой...

-Потім розберемося. Я ментів не смикав, бо не знаю, що і як...

-Молодець. Виручай ще раз, - Олег здогадувався, хто може напасти на Людмилу, чітко уявляв собі, чого від неї хочуть, і хвалив, хвалив себе за таку милу прогулянку з Оксаною нічним Києвом.

-Тільки це й роблю.

Тим часом водій "рено" звівся на рівні ноги.

-Як будемо проблєми рєшать, браток? Свідєтєлі у мене єсть. Аж двоє.

-Скільки там нарахував?

-Сто сімдесят. Ти чо, мало, в натурє...

Эт-то школ-ла Соломона Фляр-ра

Школа бальных танцев, вам говорят.

Две шаги налево, две шаги направо,

Ша-аг вперед и две на-зад...

Радіо з машини репетувало і далі, звук ніхто навіть не думав скручувати, музичний супровід цієї сцени виглядав абсолютно тут недоречним.

-Поїхали до мене додому, розрахуємося. Яне хочу проблем, правда, тим більше - винен, блін. І смикнув же чорт рогатий!

До них підбігла Оксана, хотіла щось запитати, та серйозний вираз чоловічих облич розгледіла навіть у темряві.

-Ксеню, сідай в машину, поїдеш з адвокатом.

-Куди...

-Розмови! З мамою біда. Тихо, нічого не сталося. - Олег намацав її руку, коротко стиснув. - Дівчину можна довірити тобі?

-Елементарно. Ти...

-Спокуха. Не бздо в каністру, я сказав, - рішенні вже прийшло, народилося миттєво, як завжди трапляється в подібних ситуаціях. - Подзвониш, куди звелю, скажеш так...

-Олег!

-Брателло, ми єдєм чи нє!

Тет-тя Сон-ня не вертите зад-дом,

Это-то не пропеллер, а вы не самолет...

Давши Добрянському короткі інструкції, Рибалка чмокнув Оксану в губи, а коли вона оговталася від несподіваного вияву уваги, він уже крокував до під`їзда.

Всередині нікого не виявилося, не визирав із своєї буди знайомий Рибалці пильний відставник. Щось підштовхнуло Олега до "сторожки". Обережно підійшов, потягнув на себе двері, зазирнув у комірчину. На вахтерській канапці хтось лежав, накритий старим покривалом. З-під столика стирчали чоловічі ноги. Нахилившись, Рибалка побачив труп незнайомого хлопця з вогнестрілом на спині, трохи далі, в глибині - непорушного консьєржа-відставника, його запхали під стіл і примостили боком. Від чого загинув він, розбиратимуться пізніше. Чи люди тут не ходять, раз поки що ніхто трупів не побачив... Розпрямившись і смикнувши за покривало, Олег не стримав болісного стогону: на канапці горілиць випростався Вітька Малий, тепер вже точно вічний капітан, мертві очі залила кров - куля пробила лоба майже точно по центру, стріляли з дуже близької відстані. Рибалка знову накрив обличчя друга.

В нього самого зброї не було.

Викликавши ліфт, відзначивши свіжі сліди від куль на стінах та плями крові на сходах, задовольнивши себе думкою, що хоча б зненацька Вітьку не заскочили і він показав їм таки козу, Рибалка зайшов у кабіну, натиснув потрібну кнопку, вийшов уже зовсім спокійний, первинна лють скороминуча, голова охолола, тепер він просто відчував себе злим та небезпечним, пустельною гюрзою. Палець упевнено надавив на кнопку дзвінка.

-Сам прийшов! Познайомся, Сергію Сергійовичу - начальник охорону базару "Універсум", мій підлеглий і моя права рука... Сука лягава, Карась недороблений, бандюга. У-ух, прибити тебе мало!

Крім Жигуна і Савицького в квартирі було ще п`ятеро бійців, швидше за все - з Жигунових легіонів. Людмила сиділа в кріслі, дублянка валялася на підлозі, комірець її блузки теліпався розірваний, та загалом тілесних пошкоджень Олег не помітив. Навіть не стреножили і традиційні наручники не одягнули. Ще чого, баби боятися, коли довкола семеро мужиків, кожен - справжній повноцінний скажений пес, лиш команду відповідну дати. Правда, по скаженості змагатися з партнерами по бізнесу ніхто не міг. Їхня лють не піддавалася жодним описам.

-Розкажи нам, Карась, як ти дійшов до життя такого - сам себе обкрадаєш.

-Не розумію я, Денисе Вікторовичу. Твоя моя нє понімай...

-Нічого, зараз буде понімай. Своє тобі друзі-менти вже виписали, бачу по харі - добренно нагодували. Тому будеш стояти і дивитися на збочені садистські та сексуальні фантазії оцих добродушних інтелектуалів. Вони вже давненько виявляють до Людмили Петрівни інтерес, та ми команду не давали, На тебе чекали.

-Прямо так уже - "ми". Для чого вам це, Савицький? Алка погано дає, не задовольняє ваших особистих збочених фантазій?

Обличчя Савицького пішло червоними плямами, борлак на шиї заходив від люті туди-сюди, в такому стані свого шефа Рибалка бачив лише на самого початку їхнього знайомства та плідної праці, коли вони накривали "Універсум" ментівським "дахом".

-Ти диви, який Карась, ще й таке знає! - реготнув Жигун. Аби Савицькийбув наділений надзвичайними властивостями пірокінезу, він своїм поглядом зпепелив би партнера на жменьку сірого сміття. Таким же поглядом він міряв Рибалку.

-Робота в мене така - все знати. Я, Вікторовичу, коли Алку біля тебе побачив - спочатку порадів, потім пошкодував. Я ж її вигнав, ти підібрав. Але її всі виганяють, скоро нікому підбирати буде. Ото заснується в Києві клуб. Клуб молочних братів. Там усі зберуться, кому Алка-давалка потриматися за цицьку давала.

-Ти не доживеш, - буркнув Савицький.

-Хто його зна... Можете мене далі хвалити, пане Жигун. Скажімо, за мій візит до вашого затишного "Затишку". Вам сподобалося?

-Поговори, поговори, - заохотив Жигун. - Ти правильну тактику обрав, абсолютно правильно. Тобі, мудило, кердик за будь-яких розкладів, так що перед смертю жвиндіти навіть міжнародна конвенція дозволяє. Тут не вистачає когось?

-Дівчиська.

-О, правильно. Де воно, цинічно тобою згвалтоване? Зализує рани на попсованому місці? Ми не встигли, тебе саме вчасно з ментовки витягнули чи викупили, не суть важливо. Добре засідка тут стояла. І замки хвалені міняти треба, або поставити на кожні двері з десяток. Лише так ніхто не зайде, просто обламається людина купу замків відчиняти. Так де наша потерпіла? - Жигун поклав руки на плечі Людмили, трохи натиснув.

-Вам же не вона потрібна.

-В принципі, Карасю, ти логічно мислиш. Не вона. І навіть не баба оці твоя, - Жигун провів принишклу жінку долонею по маківці. - Бабки. Грошові одиниці. Сума, еквівалентна шестистам тисячам американських доларів, звичайно готівкою.

-Це до питання про свою кишеню, - вставив Савицький. - Я справу розширював, ти міг би біля мене піднятися, а так - як той піп собаку, знаєш, ту, що м`яса шматок зжерла? В землю закопаємо, напису навіть не напишемо.

-Про що ви говорите, дядьки? Немає ніяких...

-А-А-А-А-АЙ!

Рибалка не помітив, що саме Жигун зробив Людмилі, та лице її перекосилося від болю, очі налилися слізьми, дивилися на Олега благаюче. Карась кинувся до неї, міцний удар ззаду звалив його з ніг, кілька разів лежачого навіть копнули, перш ніж Жигун окриком наказав припинити. Рибалка, полежавши хвилину та збираючись з духом, підвівся. Хтось влучив у свіжий синець на боку, дуже боліло. Болю Олег не приховував, навпаки - нехай дивляться і отримують задоволення.

-Не рипайся і слухай сюди, - Жигун відступив від крісла, заклав руки за спину, став схожий на старого шкільного вчителя історії. - Тут баба твоя ненаглядна нам мізки вкручувала, ось не уявляю лиш, для чого. Тебе дочекалися, не розколешся - пацани займуться тьолкою в тебе на очах. Ти нічого зробити не зможеш, це гірка правда життя. Дівчисько теж знайдемо і, будь спок, догвалтуємо - мама, не горюй! І заяви на нас вона не напише. Цього можна уникнути: ви сьогодні на пару забрали в нас наші гроші. Вони на рахунку чи вже перетворені на налік?

Очі Олега зустрілися з очима Людмили.

-Перетворені. Людина сидить у певному місці і чекає, аби нам передати. З місця зійти боїться, це ж сума яка - мама, не горюй! Не чіпайте жінку й дівчину, все зроблено.

Людмила зітхнула, опустила голову.

-Ну, це нам вирішувати...

-Помовч! - знову озвався Савицький. - Гроші повернеш - маму з донькою не зачепимо. Стосовно тебе - пробач, рішення прийнято. Хоча для чого вибачатися? Сам винен. Хіба проситися почнеш... Та все одно, зради не пробачають.

-Олег!

-Сядь! - гаркнув на жінку Жигун. - Сиди крячкою і слухай. Ти знаєш, де гроші?

-Я знаю! - пербив Олег.

-Заткни пельку! Я з дамою говорю. Знаєш?

-Не знає, бо місце сховку я сам визначав. І лише в ментурі Люду побачив, а так не до подібних тем, ну самі ж розумієте!

-Це далеко звідси?

-Не дуже. Осокорки, приватний сектор.

-Прекрасно. Покажеш дорогу, баба поїде з нами. Потім, коли все гаразд буде, відпустимо.

-Обох! - на Людмилу було шкода дивитися.

-Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне - скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.

-Спочатку я порахую гроші, - Савицький одягнув куртку. - Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.

Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім - Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".

Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.

-Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, - Жигун не квапився виходити з машини в темряву.

-По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, - пояснив Рибалка.

-Сам придумав?

-Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.

-Тут тебе прихайдокати, Карась - ніхто ж не найде до весни, - Жигун говорив не впевнено, швидше мислив уголос. - Гаразд, куди тепер?

-Всі кагалом підемо?

-Всі кагалом. І бабенцію прихопимо, я не довіряю тобі.

-Може, боїшся?

-Чиє б мукало... Слухай, ну для чого ти в усе це заліз? Розумієш, порядок такий. Не повинні ви жити, ну не маєте на це після всього права. Хочеш секрет скажу?

-Між нами ще лишилися секрети?

-А то! Тебе десь тут прикопаємо, бабу заберемо, дочекаємося, поки доця її вилізе з нори, трошки потягнемо - і нещасний випадок. І винен в цьому ти. Аби не вліз, усе б порядком у нас було.

-Раз мене гоношить зібралися по-любе, я ж могу гроші і не віддавати....

-Не можеш. Чи забув - пацани тільки облизуються, для них з такими зрілими бабиськами працювати миле діло. Улюблене, я сказав би. У мене взагалі багато підібралося подібних фахівців. Дипломи ось введу для них, свої власні. Пожалієш Людку свою, будеш справжнім мужиком, аби поважали?

Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.

-Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.

Савицький простягнув Олегові свою трубку.

-Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.

-Підсвіти краще.

Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:

-Алло.

-Не змерзли там?

-Нарешті. Ну?

-Приїхали, вже всі тут.

Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:

-Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!

Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.

А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай" - і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

-Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

-Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

-Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

-Якого хріна! - це спромігся вигукнути Савицький.

-Золотого та твердого! - почулося у відповідь. - Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

-Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

-Граємо у війну? - перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік. - Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову - тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.

-Холодно, - поскаржилася знизу Людмила.

-Нічого, ще момент - і досить валятися, - вже голосно, набравши в легені морозяного повітря: - Ну як там, Паша?

-Ніштяк, Карась! З ментами домовлено, оце чорне дерево в нас приймуть, там на кожного мусить сотня подвигів бути записана.

-Ну і...

Це мусило статися. Так завжди трапляється, коли на ейфорії перемоги забуваєш про обережність. Темна постать метнулася до Олега, темряву різонув спалах та грім пострілу, вогнем обпекло груди.

Олег Рибалка вкотре за цей довгий день заточився і впав на спину. Просто біля Людмили.

Жіночий крик підхопив дівочий. Озброєна постать вже занурювалася далі в темряву, інші полонені теж почали ворушитися, та спробу бунту хутко присікли. Хтось кинувся навздогін, знову взяв слово автомат - і почулося протяжне "а-а-а-а-а-а-а-а-а!" смертельно пораненого вправним мисливцем живого створіння.

Над Олегом уже схилилися, відштовхуючи одна одну, Людмила з Оксаною, стаючи колінками на холодний грунт. Охоронці "Універсуму", саме той кістяк, підібраний свого часу Рибалкою, крутили полоненим руки і відводили вбік. Віталій Добрянський, котрий теж зажадав бути присутнім на фінальному шоу, тепер розгублено дивився на нерухоме тіло ще чотири години тому незнайомої йому людини.

-Хто?

-Жигун... с-сука, - почулося десь збоку, обличчя того, хто говорив, як і всіх інших бійців, закривала чорна маска. - Це ж треба...

8.

До хворого пускали лише рідних. Важкий стан утримувався тиждень, куля точно дура - спеціально ніхто не цілив, але пробило легені, правда, пройшла навиліт та ще й організм здоровий, загартований. Прийшовши до тями, Рибалка спочатку мало кого впізнавав, та дуже скоро міг приймати відвідувачів. Як обумовлено - лише близьких людей.

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Людмила. Вона ставить йому у вазон на тумбочці свіжі квіти, поправляє йому простирадла, лишає мандарини, банани та гранатовий сік, розповідає останні новини: оголошено конкурс на заміщення вакантної посади директора "Універсуму", базар поки не працює, така собі Алла Різник написала про це велику статтю, де розвінчала методи роботи бізнесменів, подібних до Дениса Савицького. Офіційно не наголошується, але Людмилі точно відомо: вже прийнята версія про конфлікт колишнього працівника міліції Рибалки Олега, котрий очолював охорону "Універсуму" і врешті йому набридло покривати темні справи свого шефа. Отже, Олега поки не чіпатимуть, але допитають. Медальку може дадуть, чи орден. А швидше за все - не дадуть. Звичайно, повісять на Савицького усіх собак, навіть гріхи Жигуна. Той не вижив, помер в лікарні. Стишивши голос, Людмила додає: "Хтось йому допоміг померти, такі чутки курсують".

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Оксана. Вона викидає принесені мамою квіти, ховає її вазон, позбавлений всякого смаку та гармонії ліній, ставить поруч свій, бурчить: "Знову вона ховає, у, гримза". Вона принесла такі самі квіти, але зовсім інший набір фруктів: ананас і грейпфрути, додає ще одну пляшечку гранатового соку: "Це натуральний, мамка принесла напій, не знається вона на соках". Так само поправляє простирало, серйозно допитує молоденьку сестричку про стан здоров`я коханого мужчини, старанно записує, які потрібні ще ліки. За домовленістю з дівчиною сестра говорить мамі - ліки всі є, не треба зайвого клопоту. Дівчина підробляє у фаст-фуді, тому свіжа копійка водиться. Ліками Рибалку забезпечує вона. Монопольно.

Вдома Людмила сама пере його білизну і простирадла, але Оксана намагається вибрати час і занести постіль у пральню раніше, ніж мама вкине все в черево пральної машини. Дівчині це вдається - останнім часом у матері багато роботи. Її статус зріс: історія про те, як працівниця банку не лише не піддалася шантажу, а змусила шантажиста переказати гроші на рахунок дитячого будинку, переходила з вус у вуста. На порушення правил фінансових операцій, враховуючи особливі обставини справи, відповідні інстанції вирішили заплющити очі. Людмилі навіть виписали невеличку премію.

Поки мамі ніколи, донька кілька годин на день читає Рибалці детективи у м`яких обкладинках. Зате Людмила щодня приносить йому газети і годину переповідає зміст найцікавіших статей. Вона цілковито переконана - Олег мусить бути в курсі всіх подій.

А ще Людмила носить йому серветки власного виробництва, пригадалися навички молодості. Тепер Оксана ночами вчиться вишиванню до сніжинок в очах, поки нічого втішного не виходить. Зате вона голить і зачісує Олега, чого мама з усією своєю завантаженістю ніколи не встигає.

-Як ти сьогодні, коханий?

-Як ти сьогодні, коханий?

Лікарі обіцяють поставити його на ноги до кінця лютого. Ну нехай, лютий короткий місяць, валятися набридло. Поки що Олег Рибалка надто кволий, аби відповідати на подібні питання. Особливо це стосується слова "коханий". Дивно, він відчував, що трохи побоюється обох своїх добровільних сестер милосердя. Хоча, здається. поки причин нема.

2002 р.

Київ

січень-липень

Оглавление

Частина 1. Мама: самотність і чекання (грудень)

Частина 2. Донька: з тигрячих пазурів (січень)

Частина 3. Бандюган: жіночі експерименти (лютий) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg