«Щоденник моєї секретарки»

Щоденник моєї секретарки

— Ні, ну ти тільки подивися на це! — Сапула влетіла до мого кабінету, гнівно вимахуючи в повітрі якимись паперами. Очі її метали блискавки, тонкі шпильки брутально врізались у килим, вузька спідниця натягувалася на стегнах, як барабан. Було зрозуміло — моя заступниця вийшла на стежку війни.

— Катрусю, при нашій з тобою нервовій роботі не можна починати з емоцій. Бо так і до інсульту недалеко. Я тебе прошу, тримайся ближче до фактів.

— Ах, до фактів? — вона з розмаху шваркнула об стіл своєю ношею. — От тобі факти! Подивися, що вона робить!

Я й справді подивився. На столі лежав журнал передачі зміни, що в ньому секретарки записували важливі справи — аби інформація не загубилася у безкінечній вервиці телефонних розмов, факсів, вихідних, відгулів та замін. Від серця одразу ж відлягло — значить нічого кримінального не трапилося.

— Подивися–подивися! — наполягала Сапула.

Я зміряв її поглядом і без зайвих слів відкрив журнал. З жінками у таких випадках краще не сперечатися.

Сторінки щільно вкривали записи — різними ручками, різними почерками, адже секретарки працюють позмінно. Все як і годиться — дата, справа, кого спитати, кому передати. Нічого особливого.

— Ну?

— Що ну?! — уточнив я.

— Тобі повилазило? — Катьчин наманікюрений ніготь, що за гостротою та розміром позмагався б із пазурами якого–небудь шуліки, підважив кілька сторінок, а потім встромився в одну з них, немовби у тіло жертви.

Я опустив очі. Запис у графі «Коментар» тут був довшим за інші. Певно, в ньому й містилася крамола. Гаразд, почитаємо.

«Сергій Миколайович запропонував мені яблуко. Я відмовилася. Думаю, що ми іще не в тих стосунках, коли можна отак от просто запропонувати мені яблуко…»

— Це що таке?

— Те, що бачиш!

Я гмикнув. Цікаво. Літери акуратні, хоч і дещо дитячі, як у всієї теперішньої молоді. Але без явних помилок, що вже зовсім не схоже на молодь. Навіть із комами там, де треба. Хто ж із секретарок зумів так написати?

Сапула немовби почула мої думки.

— От–от! Це вона! Твоя!

— Яка моя?!

— Хмаринка! Твоя улюблена!

— Ти що, ревнуєш? — посміхнувся я.

— Іще не вистачало! До кого? До цієї шмакодявки? Навіть не думай! Ти краще почитай, що вона пише у службовому документі!

Криваво–яскравий ніготь підчепив чергову порцію сторінок. В очі трапив величенький запис акуратним почерком.

«Сьогодні знову вдягла бабусине намисто. І Катерина Петрівна до мене цілий день не чіплялася. Навіть не підходила ні разу. Значить я правильно помітила — це намисто відганяє Катерину Петрівну. Треба іще раз спробувати».

Я знову посміхнувся. Дійсно прикольно — захищатися від Сапули за допомогою бабусиного намиста. Такий собі оберіг від начальства. Щось у цьому є.

— Що тебе так розвеселило?

— Намисто, яке тебе відганяє.

— Дуже смішно!

— А що? Треба й собі спробувати. Може, допоможе проти нашого міністра? Га? Позичиш у неї на пару днів?

Сапула закипіла. Очі її зіщулились, а голос набув металевих ноток:

— Ти дожартуєшся! Вона сьогодні пише всяку дурість, а завтра почне писати, хто був і що сказав! І передавати куди не треба!

Тепер зрозуміло. Моя заступниця почала чергову війну з секретаркою. За все люблю Катьку: і ділова, і роботяща, і на вигляд гарна. Однак має невеличкий недолік — не любить наших секретарок. Їсть поїдом, а тільки випаде можливість — одразу на убій. Через це жодна з них не протрималася більше як півроку. А зараз, значить, прийшла черга й Хмаринки.

Взагалі–то за паспортом вона — Марина — але що то за ім’я? На вулиці палицею кинь, двох Марин приб’єш. Ви не помічали, що імена у нас ідуть якимись хвилями? В моєму поколінні хлопці усі були Сергіями, у тому числі ваш покірний слуга. «Що ні рожа, то Сірожа» — казали гострослови. А дівчата — суцільні Свєти та Олени. Через покоління косяком пішли Марини та Христини. Але особисто я люблю різноманіття. І тому, як можу, борюся з подібною модою — вигадую прізвиська. Цій, наприклад, одразу приліпив — Хмаринка. Маринка–Хмаринка, бо така собі легка, майже невагома, і очі блакитні, як небо. Нормальна, до речі, дівчина: мало того що уважна, то ще й, виявляється, пише без помилок — а це просто–таки рідкість у наш час.

— Катю, ти перебільшуєш. Воно ж дитя зовсім! Що там такого крамольного написала? Про намисто? Не будеш весь час гризти дівчат — і вони від тебе не шукатимуть оберегів.

— Це я гризу? — Сапула обурено розвела руками. — Ти диви! Я їх гризу! Не ти їх розбещуєш, так що на голову вилазять, а я, виявляється, їх гризу?

Теж логічно. Принаймні з жіночої точки зору.

— Катрусю, давай не будемо! Ти просто образилася на Хмаринку за це намисто, яке оберіг проти тебе. Скажи чесно, — запропонував я.

— Брехня. Я всього лише хочу елементарного порядку в офісі.

— Ти всього лише не любиш моїх секретарок.

Сапула агресивно звела брови вгору:

— А за що, скажи, будь ласка, я маю їх любити?

Жінки вміють ставити питання руба. А й правда, за що Катя повинна її любити? Я — інша справа. Чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій.

Я закрив журнал передачі зміни:

— Давай зробимо так: я реквізую цей доказ, а ти їй скажи, щоб завела новий журнал і більше нічого стороннього туди не писала.

— Іще повчи! Я вже давно сказала все, що треба. І записи про справи за два тижні також звеліла перенести. Теж мені, вчитель знайшовся. Я, між іншим, недарма тут хліб їм.

— Ну що ти! — я погладив її по крутому стегну, демонструючи, що ціную і люблю. Бо й справді ціную і люблю. — До речі, якщо це намисто їй справді помагає, чому вона постійно його не носить, га?

— Дурний ти, — Сапула трохи розтанула чи то вихлюпнувши емоції, чи від знаків моєї уваги. — Яка жінка двічі поспіль вдягне одну й ту саму прикрасу?

І це теж було правдою.

Катерина Петрівна Задорожна працювала у мене заступником, а ще була другом, товаришем, партнером і взагалі усім, чим може бути ефектна самостійна жінка для ділового самостійного ж таки чоловіка Дуже і дуже давно, коли ми навіть не уявляли, що ко лись будемо дорослими, вона вперше з’явилась у нашому класі. Ми вже провчилися цілу чверть, перезнайомилися, а тут — новенька, у білому фартушку, худа і довга. Сіла поруч зі мною на вільне місце.

— Катрусю, а де ж твої зошити? — запитала вчителька, побачивши перед новенькою порожню парту.

— Сапула, — відповіла дівчинка в ніс.

— Як–як? — не зрозуміла вчителька, Ганна Петрівна.

— Сапула я. Вдома сапула, — похмуро повторила Катька.

Так вона і стала Сапулою. Насправді зручно — Задорожних оно скільки, а Сапула — одна–єдина. Вона приїхала до нас з–під Києва — за дитячими масштабами, майже з іншої планети. Бо найдальшим і найбільшим містом, яке я, наприклад, міг собі уявити, була Одеса. Але Катька швидко обвикнулась, стала гнути кирпу і так гордовито вимовляла «у нас на Хрещатику», як оце зараз кажуть «на Манхеттені» або «на Пікаділлі». До благословенних південних країв Сапулу занесло через матримоніальний психоз матері — виживши з хати першого чоловіка, Катьчиного батька, вона поставила собі за мету обов’язково знайти нового і, щойно з’являвся годящий кандидат, відправляла дочку «в еміграцію» до бабусі. Минав рік–півтора, черговий претендент не виправдовував довіри, і Катьчина мати зі сльозами на очах приїздила до нас забирати донечку. А через деякий час усе повторювалося спочатку.

Не візьмуся пригадати всі деталі нашого тодішнього спілкування, бо однокласниць сприймав виключно як елемент інтер’єру. Тож не дивно, що після закінчення восьмого класу, коли наші шляхи розійшлися, здавалося, остаточно — дівчина поїхала до свого Києва і вступила до технікуму, мене ж понесло світами — ніхто з нас ні про кого не згадував. Вона рано вийшла заміж — ледве закінчивши навчання. Я ж, помордувавшись у політехнічному і пройшовши школу мужності в лавах радянської армії, врешті також опинився у столиці.

Оголошена комуністами свобода підприємництва, а потім і розпад імперії дали змогу всім, хто мав найменшу волю й енергію, заробити перші гроші — тоді це було зовсім не складно. Сапулин чоловік швидко доріс до господаря престижного автосалону і, як врешті зясувалося, деякий час парився в сауні разом зі мною та нашою компанією. Але випливло це зовсім випадково — ми з Катькою зненацька зустрілися на вулиці та якимось дивом упізнали одне одного. Точніше, це вона мене впізнала. А я довго не міг повірити, що оте русяво–блякле дівчисько, схоже на богомола, могло перетворитися на ефектну фігуристу шатенку, яскраву представницю тієї породи українок, які саме у тридцять–сорок років досягають піку своєї жіночої привабливості. Худорляве і вилицювате колись обличчя дивним чином округлилося, а риси набули чуттєвої плавності. І тільки посмішка зберігала знайомий з дитинства відтінок іронії і таємної жіночої мудрості. Щоправда тоді, у виконанні школярки, вона сприймалася швидше як кривляння — мабуть, саме тому Катька ніколи не була популярним персонажем серед спраглих романтики хлопчаків. Але те, що ця сама посмішка здатна була зробити із чоловіками тепер, більш ніж достатньо компенсувало колишні невдачі.

Тож остаточно упізнавшись і віддавши данину традиційним: «Ти де?» та «Ти як?», ми раптом зрозуміли, що спілкуємося фактично вже більше року — тільки заочно, через треті руки. «Він мені каже: Серьога, Серьога, думаю, що то за Серьога? А то ти!»

Пізніше її чоловік, не здолавши крутий поворот бізнесу, остаточно знайшов істину на дні гранчака, проте Катька, навчена маминими матримоніальними помилками, не стала чекати на заїждже щастя, а натомість просто вчепилася за життя не тільки двома руками, але й тридцятьма двома зубами.

З того часу наші шляхи ще кілька разів перетиналися, а три роки тому стосунки переросли у серйозні, тобто службові: я — директор, вона — заступник. І знов–таки це відбулося завдяки випадку — нафтову компанію, у якій працювала Сапула, погромили за контрабанду. Почалося слідство. Керівництво компанії, мажорні синки, щойно запахло горілим, розсварилися та розлетілися, а розгрібати ситуацію залишили середню ланку — менеджерів і бухгалтерів. Ми зустрілися у подільській кав’ярні — за Катькою тоді їздили дві машини зовнішнього спостереження. Побачивши таку картину, я оцінив ступінь відповідальності своєї однокласниці і запропонував перейти до мене — відсидітися трохи.

Звісно, Катька до нафтових махінацій була — приший кобилі хвіст. Менти водили її у надії вийти на колишнє керівництво — я навів відповідні довідки одразу після розмови. Тож зовнішнє спостереження мусило зосередитися на більш перспективних об’єктах, а я натомість отримав надійного, загартованого і вдячного помічника — не абищо у наш складний час, погодьтеся.

Тоді, до речі, теж буяв травень, теплий та сонячний, як зараз.

Почекавши, поки за спиною заступниці закриються двері, я взяв до рук журнал із записами Хмаринки. Це ж треба! Іще один жіночий феномен. Цікаво, в яких, на її думку, треба бути стосунках із чоловіком, щоб погодитися взяти у нього яблуко? Це вже щось із іншої епохи. ХІХ сторіччя. Не чекав. У веремії секретарок, котрих наймала і тут–таки звільняла безжальна Сапула, ця була першою, якій вдалося мене здивувати. Чесно кажучи, я гадав, що подібних екземплярів вже не випускають у цей цинічний світ.

Знаючи Катьку не перший день, я розумів: попри директорське покровительство, навряд чи тепер Хмаринка надовго затримається у нас в офісі, тому вирішив зберегти журнал на пам’ять. У моїх шухлядах не дуже тісно від документів, бо намагаюся не залишати зайвих доказів, хоча іноді дозволяю собі збирати дрібнички на згадку про минуле. Сторонньому це нічого не скаже, а втаємничена людина, дивлячись на них, може пригадати значно більше, ніж з будь–якого офіційного документа. От і цей журнал хай лежить собі, колись буде вільна хвилинка — почитаю.

А може, дарма вона його конфіскувала? Хай би собі дитина писала, а ми ввечері перечитували, дивилися на себе сторонніми очима. Така собі психотерапія, профілактика перетворення на старих пердунів…

Мої філософські думки було перервано раптово й безжально. Без будь–якого попередження двері кабінету розчахнулися — і на порозі виріс чоловік з валізкою–дипломатом, у дорогих окулярах та із сліпучою іноземною посмішкою на обличчі.

— Здравствуйтє! — радісно вимовив він, незвично акцентуючи приголосні.

— Доброго здоров’я, — я кинув поглядом повз візитера у приймальню, намагаючись зрозуміти, яким чином він потрапив до кабінету і чому це ніхто не попередив мене про відвідини. Але відповіді не знайшов.

— Мєня зовут Лєон Бердичівський. Я — гражданін Соєдіньонних Штатов, — відрекомендувавшись таким чином, візитер вільною від дипломата рукою поліз у внутрішню кишеню піджака, видобув звідти паспорт з «лисим орлом»[1] на обкладинці, поклав на стіл.

— Дуже приємно, — сухо кивнув я, залишаючись у кріслі.

— Нєт, ви посмотрітє, посмотрітє! — наполягав гість, показуючи у бік свого документа, а коли я залишився незворушним, сам ступив крок уперед, відкрив документ на сторінці з фотографією й обернув до мене.

— Зрозуміло, — ще раз кивнув я. — Мій паспорт теж показати?

— Шо ви, шо ви! — документ хутко зник у кишені. — Пан Сергій! Мнє вас рєкомєндовалі сєрйозниє люді. Я почєму і прішол з докумєнтом, потому что я тоже серйозний человєк.

— Сідайте, — зітхнув я і гукнув у принишклу приймальню. — Зачиніть, будь ласка, двері!

Поки Хмаринка йшла виконувати моє прохання, американський громадянин вмостився на стільці і не відмовив собі у задоволенні обернутися та помилуватися стрункою секретарчиною фігуркою.

— Яка кобіта! — поцокав він язиком. — Я долго жил у Львовє, так я вам скажу, такіх дєвочєк, як тут, ви нє найдьотє даже в Амєрікє!

Поведінка його цілком відповідала всьому американському образу, який нагадував дядька Сема з карикатур: гачкуватий ніс, срібні поріділі кучері й фактурні зморшки на сухуватому обличчі. Хіба що ноги він на стіл не закинув — мабуть, все–таки нітився.

— Я вас уважно слухаю! — бюрократичні інтонації інколи придаються і нам, бізнесменам, для того, щоб ставити людей на місце.

— Да, так вот. Шановний панЕ СергіЮ! — він був явно задоволений вдалим застосуванням складного кличного відмінка. — Мнє сказалі, что ви можетє рєшить коє–что в міністєрствє.

Дійсно, в міністерстві я можу дещо вирішити, навіть не дещо, а практично все, що можна вирішити, але хвалитися такими речами — остання справа. Тому я у відповідь тільки повторив:

— Я вас слухаю.

Він посміхнувся так широко, наче почув благу вість.

— Прєкрасно! Чудово! Хоть я і давно живу в Амєрікє, тут, так сказать у Неньці, залишились коє–какіє бізнєсовиє інтєрєси. Якраз по лінії вашого міністєрства. Знаєтє, там всякіє дрібниці, нєдоплачениє збори, внески там, ліцензію нє пєрєоформляють, а работать же надо, ви же понімаєтє.

Я чудово розумів — бордель з платежами, який ми отримали у спадок від попереднього міністра, був неймовірним, але це питання можна, а головне, треба було вирішити без мене.

— Пане Леоне, можна я вас буду так називати?

— Конєшно! Авжеж! Я люблю українську мову з самого дєтства!

— Так от, пане Леоне, вам треба вийти з мого офісу, обійти будинок, там побачите парадний вхід до міністерства. Піднімаєтеся на шостий поверх…

Він замахав руками:

— Пане Сергію! Ви мєня нє понялі! Я нє хочу ітті в міністєрство! Я хочу імєть дєло з прілічним чєловєком. А развє там прілічниє люді? Шляк би їх трафіл, як кажуть у Львовє. Ви сєрйозний чєловєк, я сєрйозний чєловєк. Нам надо договоріцца!

Подібні відвідувачі насправді не були рідкістю. У нашій чудовій країні люди не можуть повірити, що все можна зробити з парадних дверей, ні про що ні з ким не домовляючись. Вони переконані, що повинні особисто ходити до кабінетів, багатозначно підморгувати й обіцяти відкати — інакше справа виглядає ненадійною. Але я притримуюся кардинально іншої ідеології, і тому, коли отримав можливість попрацювати з фінансовими потоками міністерства, одразу поставив справу так, щоб на корню вивести традиційні шепотіння на вушко, писання на папірцях циферок з багатьма нулями та передавання пухких конвертів під столом. Фінансові схеми, які ми з Сапулою розробили для взаємозаліків, зборів та офіційних платежів, були абсолютно чистими і давали заробити усім — і бюджету, і бізнесменам, і чиновникам, і високим покровителям, ще й мені, чесно кажучи, трохи залишалося.

— Пане Леоне, я гарантую, що особисто прослідкую за ходом ваших документів. Але вам все одно доведеться офіційно звернутися до спеціалізованого підприємства при міністерстві. Воно для того і створене, щоб розбиратися з боргами та заліками.

— Нєт, ви мєня обіжаєтє!

Гість не хотів нічого розуміти. Із незмінною усмішкою на вустах він товк і товк своє: що хоче домовлятися виключно зі мною, бо ми серйозні люди, і таке інше.

— Ви понімаєтє, про шо ви говорітє? Там двадцать міліонов, а ви прєдлагаєтє мнє договаріватца с секретаршами!

Я уперто стояв на своєму, хоча, чесно кажучи, за таку суму і справді міг би взяти клопіт на себе. Але чимось цей Леон мене тривожив. Хай краще іде та зваблює директора спецпідприємства — той любить подібних персонажів і мліє від американських паспортів.

— Нєт, пане Сергію, я отсюда нє уйду, пока ми нє договорімся! — з цими словами гість раптом витяг з–під стола свою валізку, поклав переді мною і клацнув замками. — Вот о чьом ідьот справа. Тут двєсті тисяч доларов, ілі, как у нас говорят, баксов. Куда мнє іх нєсті, в міністєрство?

У валізці, пачка до пачки, лежали стодоларові купюри, я прикинув на око — і справді, двісті тисяч, повний дипломат. Впіймав себе на бажанні простягнути руку та принаймні перевірити пачки, чи справжні, але одразу зупинився. Якщо торкнуся цих грошей, то вже не зможу відмовити, а що відмовити треба, тепер уже не сумнівався. Надто ефектний номер — я таких не люблю. А гроші ці все одно ніде не дінуться…

— Пане Леоне, я вам руським… тобто, пробачте, українською мовою пояснюю: це не наш метод. Я обіцяю, що особисто прослідкую за вашою справою, але платити будете, як всі — офіційно, за договорами. Ми в такі ігри не граємо.

— Послушайтє, шановний, какіє ігри? Шо ви, смєйотєсь — тут двєсті тисяч доларов!

Я намагався не дивитися на купюри, хоч це не так вже й легко — все–таки гіпнотизм великих сум існує. Пальці американського гостя, прикрашені двома золотими перснями, пробіглися пачками, загинаючи їх, щоб купюри похрустіли одна за одною, і чим більше враження це справляло, тим більше випрямлялася моя спина. Цього артиста треба було послати подалі. Без варіантів.

Побачивши, що ефект від шоу мінімальний, візитер теж виструнчився.

— О’кей, ілі, как говорят у Львовє, гаразд, — кришка валізки повільно зачинилася, замки акуратно клацнули.

Я несамохіть зітхнув.

— О’кей, єслі ви не хотітє мєня понять, я тогда оставляю етот діпломат вам, а ви уже делайтє с нім, что хотітє, хоть викіньтє.

— При всій повазі, пане Леоне, я не дозволю залишати у мене чужі речі. Пробачте, але нічого не вийде.

— Ну шо ви за людина, пане Сергію? Шо значіт «не вийде»? Тогда я положу єво на порогє і ви забєрьотє, когда будєтє ітті домой.

Він знову повільно, театральним жестом, підняв валізку, зважив у руці і пішов до виходу, озираючись через плече. Якби він підморгнув, я міг би сприйняти все за жарт, але обличчя американця зробилося абсолютно серйозним, зникла навіть звична білозуба посмішка. Усім своїм виглядом він демонстрував, що жартувати не збирається.

Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками.

Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене.

— Він щось забувся? — напівствердно–напівзапитально сказала вона.

— Зачиніть двері, будь ласка, — попрохав я.

— Добре, — дівчина кивнула і почимчикувала до виходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав.

Біля порога секретарка розгублено зупинилася:

— А хіба…

— Двері зачини.

З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету.

— Катько, глянь у вікно!

— Що сталося? — підвелася вона назустріч із кавою в руці.

Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно дипломат, що стояв попід дверима.

— Дивися, — показав я пальцем.

— Що це таке? — вона підійшла до вікна.

— Двісті тисяч доларів.

— Та брешеш.

— Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей.

Сапула посміхнулася:

— Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини?

— Один американець, — наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи.

Виразні Сапулині брови полізли догори.

— А чому ти не взяв цих грошей?

— Не знаю. Але не взяв.

— Дивина.

— «Самому чудно, а де ж дітись?»

І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно — ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я — бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить, можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував.

— Мене покликати не міг? — Сапула не відривала очей від валізки за вікном.

— Міг.

І справді, можна було гукнути Катьку та сказати, щоб взяла гроші. До неї взагалі не може бути претензій, бо робить те, що скаже директор. Чорт його знає, чому я не зробив цього.

— То чого ж не покликав?

— Чорт його знає. Чуйка.

Слово «чуйка» для жінок є достатнім обґрунтуванням. Сапулу воно задовольнило. Мене — ні. В голові почали навіть крутитися думки, як можна було убезпечити себе, провівши по касі ці гроші, якби, звісно, таки взяв їх. Все–таки іноземна валюта не має законного ходіння в Україні… За вікном буяла весна, на ґанку у мене стояла валіза з двомастами тисячами доларів, яку міг забрати будь–який перехожий, а ми нервово спостерігали за цим з–поза вимитих після зими шибок офісу.

— Ну і що далі? — поцікавилася Сапула.

— А що далі? Тепер уже без варіантів. Ти ж не підеш забирати. Я теж.

Вона знизала плечима:

— А чого? Я — запросто. У мене, сам знаєш, нахабства вистачить.

— Знаю, що вистачить. Але, якщо вже раз відмовили, треба кирпу гнути до кінця.

— Є таке діло, — моя заступниця сьорбнула кави і раптом зметикувала. — Слухай, а якого дідька цей американець приперся до тебе? Хто його привів?

— Ніхто.

— А як він тоді опинився в кабінеті?

— Через двері. Зайшов просто з вулиці.

— А куди дивилася ця твоя Хмаринка?

— У неї спитай, — сказав і тут–таки пожалкував про це. Своїми словами я фактично призначив крайнього, а точніше крайню. Тепер бідолашна дівчина буде винною у всьому. Звісно, не можна сказати, що вона не заслужила, але ж…

Катька відставила чашку і з багатозначним виглядом вийшла до приймальні. Звідти одразу почулися її різкі фрази і переляканий дівчачий голос у відповідь:

— Хто його пустив?

— Але ж він з Америки…

— Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?

— Ні. Я просто думала…

— Думати — не твоя робота, зрозуміла? Твоя робота — виконувати те, що скажуть!

— Він мені паспорт показував…

— І що? Ти вперше паспорт побачила?

— Американський — так.

— А французький паспорт колись бачила? Чи англійський?

— Ні.

— А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспортів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати?

— Але ж це Америка…

— І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас — Україна. Це тобі зрозуміло?

— Так…

Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися — собі дорожче. Я залишився біля вікна.

Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.

— Ну, як справи? — у її голосі відчувалося просте жіноче задоволення.

— Ніяк. Стоїть.

— А коли хтось чужий візьме? Перехожий?

— Во спитала!

— Сергію, це ж двісті тисяч!

— Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?

Сапула розвела руками:

— Дурдом якийсь… Слухай, а якщо він його підмінив? Якщо там всередині газети?

Я посміхнувся:

— Ну, якщо замінив, то нема чого переживати. Будемо просто пити каву і дивитися. Але це навряд. Це треба бути фокусником, та й смислу немає — а що, коли я здамся, вийду та заберу, а там всередині газети, думаєш, після цього він зможе повирішувати свої справи у міністерстві?

Отак от, не було сьогодні іншої роботи, крім як сидіти біля вікна! Сапула зварила кави, демонстративно ігноруючи секретарку, до обов’язків якої входили подібні речі. Жіночі змагання — справа тонка. Вони, зокрема надають значення всіляким дурощам, як, наприклад, те, хто цього разу буде піклуватися про начальство. Зараз Хмаринку покарали, не допустивши до мене, і — головне — її це реально зачепило, якщо орієнтуватися за виразом заплаканих очей. Скільки буду жити, все одно не зрозумію.

— Знаєш, що вона учудила, коли вперше прийшла до офісу? — Катьчин голос вивів мене із задумливості.

— Ти про кого?

— Думаєш, я не помітила, як ти дивився у приймальню? Хмаринка твоя.

Ні, це неможливо, скоро вже дихнути не можна буде, щоб не нарватися на оргвисновки.

— Ну? — спитав я, удаючи байдужість, щоб зіскочити з теми.

— Знімає пальто і питає: «А що це у вас таке гарне?» Потім подивилася: «А! Це дзеркало!» — Сапула зробила ефектну паузу, щоб я міг оцінити усю двозначність ситуації.

— Що, прямо так і сказала?

— Слово честі. Я одразу зрозуміла, що тобі така точно сподобається. Сивина в бороду.

Я примирливо засміявся:

— Не тільки мені. Тут міністр на днях забігав. Вона каву принесла, він сюди–туди, бараньї яйця, посмішки. Потім каже: «Яка струнка фігурка! Таку і в піст не гріх».

— Тільки спробуй! — погрозливо звела брови Сапула.

— Так це ж не я, це ж міністр!

— Тим більше! Йому що, у міністерстві своїх мало? Тут чужа територія.

— Твоя, чи що?

— От дурний. — Катька виразно постукала пальцем по скроні. — Твоя, чия ж іще?

Я замислено покрутив чашку з кавою.

— Катю, щось я не вкурив. З одного боку ти кажеш, що секретарка — моя територія. А з іншого — тільки спробуй…

— Тому що я тебе приб’ю.

— Нелогічно.

— Зате з гарантією.

От і поговорили. Найцікавіше, що Сапула і справді так думає.

Ми просиділи перед вікном майже годину, а валізка з двомастами тисячами доларів стояла мирно собі попід дверима. Цікаво, а якщо зараз прийде черговий візитер? Що буде? Не встиг я про це подумати, коли у вікні промайнула тінь — хтось піднімався сходами.

— Катько, диви!

Сапула підвелася зі стільця, перетворившись на суцільну увагу. Та я і сам ладен був стати локатором, щоб через стіну вловити кожен звук та порух. На ґанку з’явилася чоловіча постать. Зупинилася біля валізки, потім нагнулася до неї. І тут стало видно, хто це — ну звісно, мій новий знайомий, Леон Бердичівський, володар сліпучої посмішки і паспорта з «лисим орлом».

Я з полегшенням розсміявся.

— Він? — одразу зрозуміла все Сапула.

— Він. А ти думала, у світі є людина, що залишить біля дверей двісті штук без нагляду?

Пан, чи то містер Бердичівський озирнувся навкруги, підняв дипломат і пішов донизу сходами.

Вечірній Київ — це окрема тема. І не тому, що так зветься міська газета та шоколадні цукерки. А через те, що ліхтарі, які спалахують над асфальтом вулиць, згортають простір навколо тебе і обплітають місто коконом прозорого павутиння, так, немовби єдине, що залишилося у Всесвіті, — вечірній Київ. Вічний Київ, що летить своєю траєкторією, приймаючи удари метеоритних дощів та комет, але не відхиляється від орбіти ні на міліметр. У м’якому сидінні автомобіля ввечері відчуваєш себе астронавтом.

Ми їдемо набережною, і нічні вогні віддзеркалюються у темній воді Дніпра, вивертаючи Галактику сподом догори. За кермом — Володар Колес, як зве його Сапула, або Володя, як кличу його я. Із заднього сидіння видно тільки вухо та стрижену потилицю, яка майже напряму, без шиї приторочена до масивних внаслідок пошани до українських кулінарних традицій плечей, а також одне око у дзеркалі заднього виду. Мій шофер трохи нагадує колобка і рухається теж відповідно — ніби перекочується з боку на бік — можливо від того, що завдяки сидячій роботі хребет його втратив гнучкість, а може й від природи тієї гнучкості не було.

Володя знає Київ краще за головного архітектора, тому що служив колись у ескорті — не тому, де працюють дорогі шльондри, а справжньому ескорті, при формі та на мотоциклах. Колись це було модно — космонавти, іноземні президенти та й наші великі бонзи їздили у супроводі мотоциклістів, які, попри парадний вигляд, у мене особисто викликали асоціації хіба з конвоєм.

Зараз Володя демонструє топографічні чудеса, обминаючи розриті київські вулиці. А на дозвіллі він ще виконує роль механіка для родинної та офісних машин — контролює, щоб майстри на сервісі нічого зайвого не відкрутили.

— Може радіо ввімкнути?

— Яке?

— І то правда.

Єдину вільну від всеохопної російської попси станцію нещодавно грохнули, ще й так жорстко, що господар ховався тепер за кордоном. І справа була не у джазі, який лунав там цілий день, а у занадто сміливих журналістах, які дозволяли собі говорити багато зайвого вночі. Замкнене коло — колись «музику товстих»[2] гнобили через те, що відволікала від побудови комунізму, тепер вона постраждала за компанію з тими, хто відволікає від побудови кучмівського варіанту капіталізму.

— Миколайовичу, що ж це буде? — озивається раптом Володар Колес, не обертаючись, але його уважні очі спостерігають за мною у дзеркалі.

— Ти про що?

Він знизує плечима.

— Та якось хмари згущаються.

Звісно, це не про погоду, погода сьогодні була сонячною. Це про ситуацію в країні. А що я можу сказати про ситуацію в країні? Краще вже про погоду, воно якось зрозуміліше.

— Згущаються, — киваю я.

— Вони ж не зупиняться, — веде далі Володя.

— Не знаю, — брешу я.

— Ні, вони не зупиняться. Але ж і люди не залізні.

— А що люди? Їсти є що. Пити є що. Вдома у кожного тепла цицька. Куди вони рипнуться? — кажу. — Українці вайлуваті.

— Неправда ваша. А на Кавказі хто воював? В Абхазії? Хлопці казали, що там тільки на наших все трималося. Грузини — ніякі.

— Порівняв! То ж за кордоном. Наші завжди добре воювали за чужу землю. А як за своє — то не виходило.

— Чому так? — очі знову з цікавістю зустрічають мій погляд у дзеркалі заднього огляду.

Володя полюбляє розмови на філософські теми. Особливо ввечері, коли мій мобільник замовкає, а голова стає здатною до узагальнень.

— Хто зна. Може, тому що у наймах гроші платять. Уяви собі: вертається козак з війни, трофеї привозить, подарунки для жінки. Вона бачить, що є дохід, значить чоловік справу робив. Чарку наливає, ліжко стелить. А коли своє обороняв? Приходить додому поранений і без грошей — хто ж за його ж власне йому заплатить? А з загарбників хіба багато візьмеш, навіть якщо переможеш? Тоді й жінка зразу: ах ти, гаспид, знову побився! Поле неоране, город некопаний, а він замість робити лізе у бійку!

Володя сміється. Своїми запитаннями він будить в мені демона філософії, який зазвичай ховається, пришиблений бізнес–метушнею, а у такі хвилини розправляє хвоста.

— Це ви точно сказали! Жінкам тільки й треба, щоб заробіток був. Я по своїй бачу.

— Інстинкт. Проти нього не попреш.

— А як же інші, німці там чи англійці? У них що, нема інстинктів?

— У німців жінки знають своє місце. Хай би тільки якась Гретхен сказала своєму Гансу: не пущу на війну. А у нас, пам’ятаєш, як жінка забрала офіцера просто з аеродрому у Львові, коли відправляли миротворчий контингент до Іраку? На трибуні стоїть міністр оборони, а вона при всіх тягне свого чоловіка додому! І нічого, пішов, не застрелився від сорому. І погони з нього не зірвали, і міністр у відставку не подав.

— Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота — вмирати, коли скажуть. За що тебе годують–одягають? Не хочеш — іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати — дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?

— А в міністра у самого вдома жінка.

— Оце точно! — посміхається. — Ви як уріжете, Миколайовичу, так просто в десятку. Точно — і в міністра жінка, і в президента.

— Ага, і в мене теж, — покрутившись провулками, ми вже наблизилися до мети.

Володя не витримує і щиро регоче, не забувши, щоправда, про свою роботу — тому машина м’яко зупиняється біля самого під’їзду.

— Завтра, як завжди? — запитує він, відсміявшись.

— Авжеж. Добраніч.

— Щасти вам.

Я відкриваю двері, киваю консьєржці та піднімаюся сходами на третій поверх, де мешкаю разом із дружиною та сином.

Ірка виходить з кімнати, як завжди, кутаючись у теплий плед. Вона мерзне незалежно від пори року й температури у кімнаті. Можливо саме це і є причиною невдоволеної гримаски, що звично прикрашає обличчя моєї дружини. На телеекрані цього, звичайно, непомітно. Там вона професійно сяє, уособлюючи своєю зовнішністю високі стандарти національного телебачення. Але вдома моя благовірна знову стає собою.

— Привіт.

— Добрий вечір. Як зйомки?

— Нормально. Вечеряти будеш? — вона позіхає. — Подивись у холодильнику, Лариса щось там зробила.

Ірка не вечеряє — тримає зіркову дієту, тому ніколи не супроводжує мене до кухні, каже, що боїться втратити контроль над собою. Вона дуже пишається тим, що повернулася до своїх дівочих розмірів і може приміряти тодішній одяг, а як на мене, додаткові п’ять кілограмів зовсім не завадили б. Адже стрункість двадцятирічних у сорок виглядає, як засушеність. А може, й мерзне вона саме від цього? Десь я читав про подібний ефект.

Отже, для вечірнього родинного спілкування я використовую короткий час спільного перебування у коридорі.

— Малий вдома?

— Біля комп’ютера. Ти б з ним поговорив, бо він цілими днями втикає.

Я знімаю туфлі та акуратно ставлю до шафи.

— Звідки така інформація, ти ж на зйомках? Може, він книжки читає чи віджимається?

— Ага, а то я не знаю нашого сина. Інші оно з дівчатами гуляють, а цей в інтернеті.

— Всьому свій час.

Ірка робить кисле обличчя, як завжди, коли розмова торкається виховання. Вона свято вірує, що єдиний спосіб впливу на сина — це розмова з батьком, тобто зі мною. І використовує мене в якості такого собі засобу покарання, замість кийка чи паска. Як щось не так, одразу — «тоді з батьком будеш розмовляти». Універсальна метода.

— Так ти поговориш з ним?

— Якщо це допоможе.

— Допоможе. І нічого не станеться, якщо ти хоч раз приділиш увагу власному сину.

— А то! Ти заморилася, так?

— Дуже. Цілий день на зйомках.

— Ну то лягай. Я ще подивлюся телевізор.

— З сином поговори.

— Поговорю–поговорю. Добраніч.

Мені часто заздрять — жити з телезіркою! Це ж просто казка! Але я знаю, що телезірки залишають свої посмішки на майданчику, природну жвавість — у сценарії, а блискучі очі — у гримерці. Вдома на позитивних емоціях вони заощаджують. І воно зрозуміло — не двадцятирічні все–таки.

Я проходжу у дитячу і стукаю в двері. Нуль на масу. Навушники у вухах — прокляття нашого часу.

Малий сидить біля монітора. Насправді, назвати його малим складно — таке собі одоробало метр вісімдесят на зріст з триденною щетиною на щоках і похмурим поглядом з–під кошлатих брів. Вісімнадцять років, перший курс політехнічного, а «Малий» — це за дурнуватою батьківською звичкою.

— Добрий вечір! — мацаю я його за плече.

Він не здригається, не обертається, але відповідає:

— Добрий вечір.

— Мама хвилюється, що ти багато сидиш за комп’ютером.

— Угу, — киває він.

От і поговорили.

— Ти вечеряв?

— Угу, — він не відривається від монітора, клацаючи одночасно двома руками.

Я обводжу очима кімнату. Стіни завішані плакатами з зображеннями спітнілих співаків. Вікно, підлога та стіл рівномірно всіяні речами. Як тут можна щось знайти? Все–таки, наші діти мають забагато комфорту. Окрема кімната, персональний комп’ютер… Колективне життя, як, наприклад, у гуртожитку, попри всі недоліки, привчає тримати своє при собі. От мені в молодості довелося покочувати — так принаймні звик до ладу. А тут — повний хаос. Певно, треба бути програмістом високого рівня, щоб орієнтуватись у такому складному просторі.

— Батьку!

— Слухаю.

— Там цеє… гроші, — він тільки на мить уриває клацання, але голови не обертає.

— Які гроші?

— Ну цей, в інститут.

— Тобі дати грошей?

— Угу.

— Для чого?

— Ну нам там… коротше, там книжки.

— Треба купити книжки?

— Угу.

— Скільки?

— Двісті.

— На.

Він, не обертаючись, простягає руку і приймає від мене купюри.

— Ага, — каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.

— На здоров’я.

— Угу.

Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні — принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.

— Ти поговорив з ним? — чується Ірчин голос зі спальні.

— Поговорив, — гукаю у відповідь.

— І що?

— Обіцяв, що буде зупинятися, — щира брехня полегшує родинне спілкування.

— Добре, — приймає версію Ірка. — Не пий багато.

Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.

Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.

За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу — а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу — вона каже — знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».

Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя — просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка — витерти кров. Наша міліція нас береже.

На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні — як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.

За годину в роті стає гірко — від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну — і це добре.

Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. Її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.

— Ну! — бурчить вона незадоволено і відсувається.

«Ну — то й ну», — вирішую я, повертаюся на бік і миттєво засинаю, заморений довгим днем та вколиханий найкращим снодійним бізнесмена — коньяком.

Протягом останнього часу судових переслідувань зазнали «Українська правда», «Україна молода», «Львівська газета», чиниться тиск на «5 канал», припинено мовлення радіо «Континент», позбавлено сталих частот радіо «Свобода», не видано ліцензії на власні частоти для «Громадського радіо».

Львівська газета

У кулуарах Верховної Ради на третьому поверсі відкрито виставку темників — інструкцій з висвітлення подій, що готуються Адміністрацією президента для державних і приватних медіа.

Українська Правда

Події, які відбувалися навколо виборів мера у Мукачевому, можуть мати своє повторення під час виборів президента України у жовтні 2004 року.

Заява Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи

Рік тому, коли мій друг і партнер Паша Павлюк зробився заступником голови спостережної ради у великому державному банку — одному з небагатьох, що іще не стали жертвами приватизації, — він перебрався до скляного банківського офісу на Антоновича. І знову, як під час минулих злетів на політичних каруселях, позаочі став іменуватися Павлюк–паша — прізвиськом одночасно статусним і злегка іронічним, бо на турецького пашу він не був схожий аж ніяк. Зовнішністю Паша найбільше нагадував героя радянського мультфільму «Мауглі», шакала Табакі. Помітна клаповухість, здиблене ріденьке волосся, через яке світилася шкіра, злегка обвислі щоки — таким він був навіть у молоді роки, коли ми познайомилися. Бізнесова та політична кар’єра не зробили його соліднішим. «Ти б хоч живіт відпустив», — казав я йому. Але схильність до алкоголю у комбінації зі спортивним минулим висушували його організм, тому жилавий невисокий депутат Павлюк аж ніяк не скидався на політичну фігуру. І цю свою ваду намагався компенсувати за рахунок дорогих годинників, оправ, перснів та іншої бізнес–біжутерії.

Звісно, побачивши подібну постать, ви ніколи не сприйняли б її всерйоз, і дарма. Я теж свого часу не вірив у Пашин потенціал, поки не побачив його в бою, реальному, рукопашному — цьому виду він віддав роки молодості — і не переконався, що за характером цей непоказний хлопець є справжнім воїном. Власне на цьому і тримався наш союз — от уже п’ятнадцять років ми разом переживали хвилини успіхів та години поразок, бо саме у таких пропорціях життя дарує нам свої щедроти.

Тепер же у Пашиному розпорядженні був розкішний двокімнатний кабінет на останньому поверсі банківської восьмиповерхівки із зимовим садом та незрівнянним краєвидом на фантасмагорійну клаптикову ковдру, якою Київ видається згори.

Київські дахи — поїдені іржею, поплямовані ремонтами, завітрені негодою та вицвілі під сонцем, різноформатні, різнопрофільні, де–не–де спухлі раковими виростами мансард під модною єврочерепицею, потворні та незграбні кожен окремо — всі разом утворюють неймовірну аплікацію, просто–таки чарівний колаж, дивитись на який не «в падло» навіть мешканцям новомодних офісів з меблями червоного дерева. Чи то, може, у такий спосіб з–під дорогих імпортних костюмів назовні проривається українська поетична душа та традиційна схильність до споглядання?

Був у Паші, щоправда, ще один кабінет — на Банковій — там, де комітети Верховної Ради. Адже кожного депутата наша держава забезпечує приміщенням для роботи, іноді одним на двох. Втім, реально займають їх хіба що дрібні комуністи, рухівці та інші «незаможники», з тих, що беруть сосиски по гривні у буфеті та у перервах між засіданнями влаштовуються пити попід кущиками у Маріїнському парку. От і Пашин кабінет ніколи не бачив свого господаря, а хазяйнував там помічник, призначений для роботи з офіційною кореспонденцією, законопроектами та іншим депутатським дріб’язком.

Щоправда і в новому офісі, створеному для справжньої роботи, здебільшого порядкувала челядь — секретарі, помічники, водії й охоронці, але справжній господар з’являвся тут частіше, ніж у Верховній Раді. І це правильно, бо банк — це вам не країна, ним і справді треба керувати.

Я потягнув на себе масивні двері з табличкою «Спостережна рада» і відчув легкий опір — вагу було підібрано так, щоб пересічний відвідувач ще раз замислився, чи варте його питання уваги таких важливих персон.

— Доброго ранку, Сергію Миколайовичу! — хором вигукнули дві секретарки з–поза лискучого бар’єра.

— Драстуйте, дівчата! Вдома? — я кивнув на Пашині двері.

— Не сам.

— Добре, тоді почекаємо.

Може, я занадто скромний, але без зайвої необхідності не люблю вриватися до кабінетів, коли люди зайняті. Якось так мама з дитинства привчила — навіть в поліклініці ніколи не заходив до неї, поки не вийде пацієнт. Тут, звісно, не поліклініка, і Паша мені — не мама, але дитячі рефлекси залишаються на все життя.

Я втопився у м’якій канапі для відвідувачів. Гостей тут поважали, і небезпідставно — самі розумієте, неважливі люди до таких кабінетів не заходять.

— Вам кави зварити? — запитала одна з секретарок. Каюся — не знаю, як її звати. Теперішні жінки — усі на одне лице. Поки молоді — наслідують одні й ті самі модні журнали, стають старшими — ходять до одного й того ж пластичного хірурга.

— Дякую, не відмовлюся.

Я втупив погляд у газету, що валялася на столі. Новини не вирізнялися оригінальністю: черговий олігархічний міжсобойчик під виглядом аукціону з приватизації металургійного комбінату і чергова атака на тих, хто насмілився співпрацювати не з тим, з ким треба.

— Доброго здоров’я! — почулося над моєю головою.

— Олесю! Привіт! Радий тебе бачити! — я спробував звестися на ноги, але це було не так просто. Дизайнеру, який створив це суперм’яке і супернизьке сидіння, варто було передбачити запасний вихід знизу, як у танку.

— Сидіть, сидіть, будь ласка.

— Тоді вже й ти сідай чи то лягай, бо це не канапа, а щось особливе.

— На копицю сіна схоже, так?

— Швидше на солодку вату. В моєму дитинстві її на пляжі продавали. Так от, якби з неї зробити меблі, було би щось подібне.

Олесь засміявся. Я й справді зрадів, побачивши його — одну з небагатьох світлих особистостей нашого бізнес–світу. Олесь був саме тою людиною, яка займала Пашин кабінет у Верховній Раді. Філолог за освітою, поет за покликанням, він володів синтаксисом і пунктуацією, тому вів усі паперові справи депутата Павлюка.

— Прошу каву, — до нас наблизилася секретарка у короткій спідниці — і я раптом оцінив політ думки дизайнера цієї канапи. Недурний був чоловік, слово честі.

Олесь теж оцінив цей політ і через це злегка зашарівся. Дівчина подивилася на нього скептично і обсмикнула поділ, наче там було що обсмикувати.

— А ще одну зварите для Олеся? — з посмішкою запитав я.

Дівчина ледь наморщила носика, ще раз демонструючи своє ставлення до шефового помічника. Він тут був чужаком, втім, для поетів це характерно з давніх–давен.

— Що ви, що ви! Я сам! — хлопець зробив невдалу спробу підхопитися.

— Сиди, вона зварить. Зварите ж?

— Звісно, зварю, — відповіла секретарка з ноткою іронії і посміхнулася персонально мені. — Але тільки заради вас.

Ну що ж, заради мене, то заради мене. Я симпатизував Олесеві зокрема й через це його невміння поводитися з офісними курвами. Бо цинізм і поезія несумісні. Перетворитися на циніка легко, але це — квиток в один кінець.

— Що там видно на творчих обріях? — я сьорбнув кави. — Конституцію віршами ще не переклав?

— Та її хоч перекладай, хоч не перекладай…

— Дарма. Мені здається, що українська мова не створена для бюрократії.

— Чому? — було помітно, що хлопець скучив за живим словом, якого вдень зі свічкою не знайдеш у цих офісних мавзолеях. — А знаменита фраза «позаяк ця справа вимагає нагального вирішення»? Чим вам не поезія? Її тут кожен, як Отченаш знає.

— Але поезія все–таки органічніша. Уяви, що Конституція була б написана віршами. Її б тоді вивчали у школі напам’ять, і гаплик. Права людини там, те се. І немає проблем.

— Це точно. Уявляю тоді засідання у Верховній Раді — депутат Яворівський пропонує поправку з новою римою до слова Європа.

— От бачиш! Тоді одразу всіх поетів мобілізують у депутати. Може, й тобі крісло виділять. Га?

— Вони виділять… — хлопець скептично скривився. — Там своїх поетів, знаєте, скільки?

— Так хіба ж то поети?

— А хіба то Конституція?

Ми засміялися.

Секретарка з кавою перервала нашу поетично–політичну єдність. Вона не глянула на Олеся, а знову посміхнулася персонально мені. Це вже не просто так. Це сигнал із жіночого всесвіту. Але він залишиться без відповіді, бо я, на відміну від міністра, поважаю чужу територію.

— Сергію Миколайовичу, а у мене невеличка радість, — ясне, дещо дитяче обличчя Олеся засвітилося так, неначе й справді трапилося щось приємне.

— Яка?

— Мене в «Сучасності» надрукували.

— Та ти що! — захоплено вигукнув я.

— Правда, ціла підбірка віршів. Хочете покажу?

— Дуже хочу.

— Тоді я зараз, — Олесь підскочив із незручної канапи, немов на пружинках. Не те, що я. От вони, переваги тонкої юнацької фігури. А може, це прагнення похвалитися своїми творчими успіхами?

Не скажу, що є фанатом поезії, але добрий вірш від поганого відрізню. Що не так вже й мало. А в Олеся є справді добрі вірші, він мені читав.

Телефон на столі у секретарки раптово ожив і загорлав людським голосом.

— Карпенко не появлявся?

— Сидить, — відгукнулася секретарка, красномовно подивившись на мене.

— А чого не заходить?

— Стісняється, мабуть, — її інтонація вкупі з поглядом вдруге послали мені звістку таємним жіночим кодом, але я вдав, що не розуміюся на сигналах з інших планет.

— Уже іду, — я зліз з канапи, для чого спочатку довелося стати на одне коліно. Може, це вже зайва вага? Дівчина примружившись дивилася на мене з–поза стійки. Галантно, блін.

Подвійні звуконепроникні двері пропустили мене до велетенського кабінету. У такому можна вільно посадити три десятки працівників, щоправда за умови, що жоден з них не є депутатом.

— Ти шо, прикалуєшся? — Павлюк–паша махнув у мій бік телефонною трубкою, яку тримав у руках.

— Привіт, — сказав я. — Ти ж знаєш, я не люблю заважати.

— Серьога, када ти, блядь, запомніш? Ми работаєм, а не вийобуємось.

За столом навпроти Паші сидів гість, якого я добре знав і не дуже любив. Тож недаремно хотів почекати. Ґенек, генерал СБУ, молодий, але неймовірно перспективний. Він підвівся назустріч, продемонструвавши кавалерійську виправку, а Паша просто хлопнув долонею по моїй руці, по–мавп’ячому потягнувшись через свій неосяжний стіл.

— Здоров. Що там у вас чутно?

— План робимо, все під контролем. Умільця тут одного міністерського на кармані взяв.

Ґенек професійно нашорошив вуха.

— Начальник відділу. Організував, розумієш, свою контору і прокладав її посередником у найбільш солодких операціях.

— От щуряча морда! — обурився господар кабінету. — А як ти його вичепив?

— Сам спалився. Приніс мені на візу документи прямо від цієї своєї лівої контори.

— Тобі?

— Ну, так. Переплутав, коли брав з принтера.

Паша з Ґенеком гучно зареготали. Разом вони й самі справляли дещо комічне враження — мавпоподібний і, щиро кажучи, бомжуватий господар кабінету і високий лискучий брюнет, якому б не в СБУ, а у почесній варті служити. Не виключено, до речі, що там він приніс би більше користі.

— Дебіл, — підсумував Паша.

— Усі вони так і попадаються, — повчально прорік молодий генерал.

Дуже цінне зауваження. Особливо якщо врахувати, що ловити таких щурів — не моя, а його робота. Однак, зловити лівак — це тільки половина діла.

— Воно то конєшно, але ж це держслужба, і його навіть звільнити не можна без прямого втручання міністра. Паш, може, ти поговориш?

— Так, краще слухай сюди, — господар кабінету раптово змінив тему. — Тут у нас вибори Президента очікуються.

— Та невже? — зробив я здивоване обличчя.

— А отож, — перекривив мене Паша. — І нам треба взяти участь.

— Хочеш сказати, що тебе призначили спадкоємцем?

— Багато клопоту. Слава Богу, вони погодилися взяти грошима.

— Грошима? А можна поцікавитися, з чиєї долі? — не змінюючи блазнівського тону, перепитав я.

Ґенек зиркнув з–під брів, а Паша розвів руками:

— З общака. А що робити… Разом, хлопче, разом.

— Разом? Їм що, свого не вистачає? Бо якби спитали особисто мене, я би сказав, що нам ці вибори зовсім мимо каси.

— Ти не до кінця розумієш ситуацію, — у відповідь на мою категоричність Паша перейшов на розповідний жанр. — Дивися, я отримав повну підтримку. Папа погодився після закінчення всього цього піти до нас головою спостережної ради. Зрозумів, що це означає?

Я зрозумів. І зрозумів, що йдеться зовсім не про Римського Папу. А про того, чий портрет прикрашає стіну. Останнім часом навіть у комерційних структурах почали вішати портрети Президента, щоб продемонструвати партнерам, та й самим собі повну лояльність. Щоправда, водночас ці зображення поміж собою звали «упирями» — так і питали: «Ти упиря повісив?» У цій огидній пиці й справді було щось інфернальне.

— Так от, — вів далі Паша. — План дій такий: після виборів ми отримуємо нового голову спостережної ради і починаємо потрошку акціонуватися. Щоб без всяких там аукціонів, інвесторів та іншої фігні. А як уже акціонуємося, то відчалюємо і будемо плавати окремо. Що скажеш?

— Звучить приємно.

І справді, після виборів теперішній президент залишається без роботи — а тут ми напоготові. Маючи такого голову, можна тишком–нишком приватизувати банк і поділити акції по справедливості. Доведеться, звісно, віддати великий шмат, бо все–таки президент, але й нам дещо залишиться. Є за що поборотися.

— Отож. Майже тисяча відділень, це що, мало? Тут, блін, можна прожити незалежно від Неньки. Самим по собі, як Робінзон Крузо.

Паша нещодавно купив собі нову двадцятиметрову яхту — і тепер його постійно тягнуло на морські аналогії.

— Я отримав повну підтримку, розумієш? — повторив він із притиском. — Вважаєш, що за це не варто заплатити?

Ну, у повну підтримку я не вірив — не існує у нашому світі повної підтримки. Але виключити ймовірність того, що подібна розмова й справді була, теж неможливо. Швидше за все, істина знаходиться десь посередині — свіжа думка, чи не так?

І саме під час того, як у моїй голові формувався цей мудрий висновок, телефон на Пашиному столі оголосив секретарчиним голосом.

— До вас міністр.

Не встиг пролунати останній звук, як двері кабінету прочинилися — і на порозі з’явився він — Віталік, наш міністр на прізвище Матула. Або ж Віталік Матула на прізвисько Міністр, як називали його позаочі.

— Здоровенькі були!

Усі підвелися назустріч. Все–таки міністр — не остання людина в країні, навіть якщо він зовні нагадує колгоспного гармоніста. Ну й розмова відповідно перемістилася до зимового саду із видом на київські дахи. Там стояв стіл та м’які фотелі для неформальних нарад. Бо ж міністра не посадиш за довгий стіл для відвідувачів. Міністр — це не відвідувач. Міністр — це міністр. Нехай він і Віталік.

— А коньяк у вашій хаті наливають? — поцікавився гість. — Після колегії якось дивно хочеться коньяку.

Дівчата принесли коньяк. Пішла розмова ні про що, як це завжди буває з міністром. Він же не може одразу повідомити, для чого приїхав, статус не дозволяє.

— У тебе, Серьога, там така гарнюня сидить, в офісі, — звернувся Віталік до мене, сьорбнувши півкелиха одним духом. Він не міг пропустити повз свою увагу жодної спідниці, зміцнюючи таким чином мої асоціації з образом колгоспного гармоніста.

Паша зіщулився:

— Це твоя Чіпакумпала, чи як її там?

— Та ну, згадав! То було давно і неправда.

— А що це ти зараз оце сказав? — зацікавився міністр. — Чіпа… що?

— Чіпакумпала. А тобі Серьога не розказував цей прикол?

— Ні, а що?

Довелось у тисячний раз розповідати історію про Чіпакумпалу, хоч, зізнаюся, вона того варта. Завжди виконую її на біс і завжди отримую задоволення.

Це була, мабуть, найкоротша кар’єра секретарки мого офісу — три дні. Перший день — інструктаж. Другий — робота. Третій почався з того, що дівчина простягнула мені маленький аркушик паперу. «Поки вас не було» — стандартна офісна форма. І далі у графі «Дзвонили»…

— Хто? — не зрозумів я одразу.

— Там написано, — янгольським голосом пояснила секретарка.

— Чі–па–кум–па–ла, — вже вголос прочитав я.

Дівчина радісно кивнула.

— А що це таке?

Вона розгубилася:

— Він так сказав. Я думала, ви знаєте…

Бути начальником — нелегкий хрест. Треба розуміти, що одне твоє слово може просто–таки вбити живу людину, тому я намагаюся тримати емоції в собі, а особливо, коли вони просто–таки прагнуть вивергнутися назовні.

— Катрусю, — сказав я Сапулі, коли вона зайшла до кабінету. — Поясни цій дівчині, що коли зранку миєш вуха компотом, треба кісточки випльовувати.

— А що таке?

Я простягнув аркушик.

— Гм, — сказала вона і вийшла до приймальні.

Звісно, вбити вона її не вбила, однак наваляла з усією жіночою безпосередністю. І заразом обрахувала, що воно за «Чіпакумпала» така — просто, як слідчий.

— ЧП «Купава», — похвалилася Сапула, повернувшись. — Розумієш, це було ЧП «Купава», тобто приватне підприємство, а російською — ЧП.

Ми посміялися.

— Що за люди?! — дивувався я. — Не зрозуміла — перепитай! Чого записувати повну ахінею?

— Та для неї тут усе — однакова ахінея.

— Точно.

Після прочухана дівчина була тихішою за серпневий світанок. А коли я повернувся з чергової зустрічі — підвелася назустріч з–поза стійки і, віддано, якось по–собачому зазираючи в очі, простягнула ще один папірець.

Я подякував і глянув. У графі «Дзвонили» було акуратно написано «Нечипукала».

Бідолаху звільнили того ж дня, а Сапула досі дорікає тим випадком — адже секретарок я завжди затверджую особисто. До речі, «Нечипукалою» виявився Володя Нечипорук, директор «Сезонів моди».

Міністр щиро реготав, б’ючи себе від задоволення по колінах. Генерал поводився стриманіше — він взагалі шкодував емоцій, що характерно для людей його професії. Паша радісно щирився, як від старого улюбленого анекдоту. Дурних секретарок вистачає, але не кожна здатна утнути подібне.

Однак у цій приймальні секретарки зовсім не були дурними, тому швидко принесли нам ще коньяку.

Вони знали Віталіка–міністра не перший день і добре вивчили його звички.

— Ну, будьмо!

Всі, окрім господаря, випили. Він провів уважним поглядом кожен ковток і тільки зітхнув.

— Так чого я заїхав, — нарешті перейшов до справи Віталік. — Мені віце–прем’єр дав вказівку щодо москвичів. Так я хочу, щоб прямо зараз… щоб не відкладати. У тебе хто за них відповідає?

— Осьо.

Пашин палець вказав у моєму напрямку — я здивовано підняв брови:

— Скільки сюрпризів!

— Не вийобуйся. Я просто не встиг тобі розповісти. Але ти, Віталік, знаєш, Серьога — людина надійна.

— Супернадійна, — втрутився Ґенек і поплескав мене по спині.

Я повів плечем. Нема нічого доброго в тому, що тебе хвалить гебешний генерал.

— Тільки ти, Серьога, дивися, — міністр п’янувато похитав пальцем перед собою. — Як тільки якісь питання — одразу звертайся напряму. Розберуся особисто.

— Дякую. Звернуся. Там ще є кадрова проблема, — я вирішив, що настав слушний момент взятися за звільнення викритого міністерського щура.

— Кадри рєшают всьо! — повчально махнув пальцем Віталік. — Тому що ніхто не може сам керувати державою. От, наприклад, проб’єшся ти завтра до президента і скажеш йому: Данилич, треба зробити. І він згодиться: треба. То й що? Він буде робити? — міністр обвів усіх загадковим поглядом. — Фігу! Фігу він вам сам буде робити. Він покличе кого? Мене. І скаже: Матула, зроби. Ясно?

Він, здається, уже встиг десь добре заправитися, бо напади філософії не були характерні для його звичної поведінки.

— Звучить логічно, — погодився Паша.

— Отож. А буду щось робити чи не буду — це вже я вирішую. Бо, як не зроблю, ти ж не підеш до Папи скаржитись? Бо ти до нього другий раз уже не потрапиш. А якщо навіть і потрапиш, то він знову викличе кого?

— Тебе, — Паша, як найтверезіший у компанії, був сповнений цинізму.

— Точно. Мене. А я тебе пошлю, знаєш, куди?

— Уявляю.

— Правильно. Тому що третій раз до Папи ти вже точно не потрапиш. От і виходить, що головний у країні наче й він. А наче і я. Бо у мене контроль, — міністр урочисто повернувся до мене. — Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну от. А який ми з цього повинні зробити висновок?

— Що ти — не перша, але й не друга людина у державі, — тверезий Пашин цинізм не зменшував загального градусу. Міністр був вищий за будь–яку іронію.

— Це — само собою. А ще?

Ми мовчки перезирнулися. Розмова зробила настільки несподіваний пірует, що заготованої відповіді ні в кого не знайшлося.

— А те, що ти, Серьога, повинен одразу до мене звертатися напряму. І стільки разів, скільки буде потрібно. Бо інакше кожен мій заступник може стати головнішим за мене.

— Геніально! — резюмував Павлюк–паша.

— Потужно, — додав генерал.

А я подумав, що, попри глибоку філософію, міністру не завадило б хоч трошки уявляти, що насправді коїться у його відомстві. І про те, що звертатися з діловими питаннями напряму — найдурніше, що можна вигадати. Він, звісно, пообіцяє розібратися, але далі у будь–який спосіб уникатиме конкретної відповіді, бо з п’яних очей світ виглядає зрозумілішим, а власна могутність — більшою, ніж є насправді. Адже насправді звільнити держслужбовця навіть за санкції міністра — справа не така проста. От якби Ґенек взяв його на гарячому — інша річ, але наш бравий кавалергард зараз гучно підсміювався дурнуватим сентенціям «не першої, але й не другої людини», та й взагалі він не був охочий до конкретних, а тим більше продуктивних дій.

— Ну, тоді я побіг. Всім — пока, — Віталік тим часом підвівся і за колгоспною звичкою став послідовно тиснути усім руки.

— Пока! — озвався Ґенек.

— До побачення, — ґречно мовив я. А коли завершилося прощання з господарем кабінету і за міністром закрилися двері, уточнив у простір. — І що, у такому стані він поїде керувати міністерством?

— Щоб ти знав, керувати в нашій країні можна тільки у такому стані. Інакше збожеволієш, — мудро зауважив Паша. — Якби керівники не пили, все вже давно розвалилося б до бісової мами.

— Це ти у міністра філософії набрався? — поцікавився я. — Хоча, з іншого боку, теорему Ґеделя ніхто не відміняв.

Молодий генерал здивовано підвів брови — у КГБшних академіях такого не проходили. От вона — перевага технічної освіти, а точніше наукової роботи, якою я займався на старших курсах, коли ще планував працювати за фахом.

— Це з вищої математики, — пояснив я і з міркувань гуманізму додав. — Теорема про те, що послідовність і регулярність рано чи пізно призводять до суперечності. А якщо періодично напиватися, то можна ще якось жити.

— Бачиш! Математик, а розуміє! — Паша потер долоні. — Чуєш, Ґенек?

— Та взагалі, супер! — генерал уже вдруге за сьогоднішню зустріч поплескав мене по плечу.

Чого ця гебешна морда до мене вчепилася? Проте, окрім цього питання, я мав ще декілька:

— Хотів би уточнити з приводу москалів. Що це за історія?

— Москвичів, — поправив з посмішкою генерал.

У мене не було настрою заглиблюватися у філологічну полеміку, тому я просто перевів запитальний погляд на Пашу.

— Та звичайна історія. Вивів на мене віце–прем’єр москвичів, — він зиркнув на генерала, потім перевів погляд на мене і посміхнувся. — Чи москалів. Виявилося — наші давні знайомі. Пам’ятаєш свого друга, Франкенштейна?

— Вовку? Зачекай, у них же там ніби проблеми.

— Викрутилися. Знаєш, як це робиться — там лягли, там нахилилися.

Господар кабінету зареготав — і Ґенек приєднався до веселощів своїм казенним сміхом. Сміявся він якось сухо, самими губами і так, неначе будь–якої миті готовий був спинитися. Зазвичай людський сміх має свій цикл, як музика — початок, кульмінація і кода, але Ґенек хихотів рівно, якщо не сказати одноманітно, й уривав сміх абсолютно нелогічно — за якоюсь внутрішньою командою. Гебешники навіть тут залишаються гебешниками.

— Тільки ти мою позицію в цьому питанні знаєш, — зауважив я поперек веселощів. — Такі варіанти — без мене. Я під них не лягатиму і не нахилятимусь.

Паша припинив сміх і замахав своїми довгими руками:

— Твою позицію ніхто не чіпає. Це бізнес. Тільки бізнес.

— Настільки не любить москалів? — запитав Ґенек.

— Маю право, — відрізав я.

— Поважаю принципових людей! — генерал уже втретє потягнувся до мого плеча. Що це з ним сьогодні?

— Так я тобі любити і не пропоную, — повів далі Паша. — З’їздиш, подивишся. Там тепер цілий холдінг. Різні бізнеси. Вони тобі розкажуть і покажуть. А ти їм розкажи про наші можливості, — він коротко хихотнув. — Хай бояться. Тільки дивися, не розкривай ніяких ноу–хау.

— Постараюся.

— Тим краще. Значить, ми в тобі не помилилися. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, так казав класик?

— Товариш москаль, на Україну зуби не скаль, — відповів і я цитатою.

І тут Ґенек зауважив ні сіло ні впало:

— На Серьогу можна покластися.

— Ти в цьому сумнівався? — уточнив Паша.

— Ні, але після вчорашнього…

— Вчорашнього? — в один голос здивувалися ми.

Ґенек повів своєю чорнявою головою:

— Вчора послав на хуй мою людину. Двісті тисяч живими грошима, а він не взяв!

Стоп. Які двісті тисяч?

— Уявляєш? — вів далі лискучий генерал. — Мій старий агент Льова, зараз у Штатах живе, приїхав тут на пару днів, то я йому кажу, сходи, кажу, до Серьоги. Двісті тисяч, як одна копійка, в дипломаті.

Так от у чім справа! Леон Бердичівський, громадянин США! Ах, паскуда! Ніяк не можу звикнути до поєднання в одній людині кавалергардської виправки і поведінки низькопробного провокатора.

Тільки навіщо провокувати своїх? Втім, хто сказав, що для Ґенека я — свій? А якби я ці гроші взяв — цікаво, чи розповів би він про це з такою ж щирою безпосередністю, а чи просто змусив мене писати на Пашу? Швидше, останнє.

— А з яких це ділов ти не взяв двісті тисяч? — здивування господаря кабінету було цілком щирим.

Найбільше мені зараз хотілося заїхати перспективному генералові в його сяюче табло — з дитинства ненавиджу провокаторів. Але гебешники вміють використовувати сплеск емоцій не гірше за дипломати з грошима. Тому замість мордобою я розсудливо зауважив:

— Невигідно. Хабарі — це хліб чиновницький. А я — бізнесмен, — голос мій звучав на диво спокійно, аж Ґенек сторожко скосив очі. — І знаю, що заробити завжди можна більше, ніж тобі принесли у конверті. Тому коли пропонують хабара, значить, насправді збираються кинути.

— Логічно.

— Ні, ну ти слухай, — вів далі Ґенек, не забуваючи уважно спостерігати за моєю реакцією. — Льова мені каже: бачу — щось тут не так. Не може людина відмовитись від таких грошей. І знаєш, що він зробив?

— Ну?

— Залишив на порозі, попід дверима. Дипломат з баксами.

— Та ти шо?! — Паша здивовано подивився на мене.

Я розважливо кивнув, хоча всередині все кипіло.

— А він не взяв. Все одно не взяв. Уявляєш?

— Ага, знайшли дурного. Він у машині сидів і цинкував, що я не розумію, чи що?

— Ну ти кремінь! — сказав Паша. — Я б узяв.

— Та ладно, — скривився я. — Ситуація палена на сто процентів.

От якби іще вчора мати таку певність!

— Слухай, я тебе заповажав! — вже вкотре за сьогодні поклав на мене свою гебешну руку Ґенек.

— Дякую, — я струснув плечем. — Тобто раніше ти мене не поважав?

— Один–один, — засміявся Павлюк–паша.

— Ні, ну що ти! — генерала не так легко було збити з пантелику. — Якби не поважав, прислав би до тебе опера з десяткою. А так — цілий громадянин Сполучених Штатів, справжній, між іншим. Цінуй!

— Знаю, що справжній. Він мені паспорт показав, щоб ти не сумнівався.

— А він усім його показує. Коронний номер. Діє на сто процентів.

— На дев’яносто, — уточнив Паша.

— Тепер на дев’яносто, — погодився Ґенек.

І ми розсміялися уже втрьох.

У неділю, в Києві відбудеться акція журналістської солідарності «Волю слову». Акція «Жива газета» пройде біля будинку Спілки журналістів України (вул. Хрещатик, 27). Незалежні журналісти на очах у киян і гостей міста щогодини друкуватимуть оперативні випуски газети й роздаватимуть їх усім охочим.

Українська Правда

Насилля та дуже відмінні цифри підрахунку голосів на виборах мера у Західній Україні підсилили стурбованість щодо просування країни до авторитаризму.

Financial Times

Ставлення до Віктора Януковича в Києві погіршилось після того, як у ЗМІ побільшало інформації про те, що нинішній прем’єр у молоді роки був двічі засуджений за кримінальні злочини.

Дзеркало тижня

Сапула мешкає сама у двокімнатній квартирі на Подолі, і цей факт дозволяє нам чкурнути з роботи, дорогою заскочивши до супермаркету за пляшкою доброго винця та пліснявим французьким сиром, який так до нього личить. А ще до вина ми полюбляємо виноград, щоправда зараз він не найкращий — імпортний, занадто м’ясистий і без кислинки. Проте ми не капризні, тому беремо, що є.

Звідки у мене, простого південного хлопця, такі дивні смаки — не скажу. А може, справа саме в тому, що я з півдня, де степи до обрію посмуговано рядками винограду і кожен господар закладає на зиму кілька десятків відер свого власного, особливого, унікального й неповторного вина. У нас навіть доріжки у дворах мостять бетонними стовпчиками для виноградників, а школярі у вересні, замість учитися, їздять збирати врожай. Чи принаймні їздили у часи, коли я вчився у школі. Пам’ятаю навіть плакат, що прикрашав шкільний кабінет праці: «Хай буде благословенний народ, що вмістив променисту енергію сонця у келих і дав її на радість людям». І підпис — Максим Горький. Хто здогадався розмістити в класі саме цю цитату з класика, невідомо, але якщо це було навіть у розквіт соціалізму, що його зараз іменують епохою застою, можете уявити різницю у ставленні до вина на нашому благословенному Півдні та решті українських територій.

Отже, в результаті впливу шкільної наочної агітації я не люблю горілки, чим викликаю здивування й недовіру з боку свідомого елементу. Адже національна традиція однозначно стоїть на двох китах — горілці і салі як основі основ.

Але є ще один кит — гарні жінки — і я віддаю йому данину з величезним задоволенням. А коли є змога, то під червоне вино, пліснявий сир та виноград, хоч він зараз і не найкращий.

— Заходь, — Сапула відмикає ключем замок і пропускає мене вперед.

Я ставлю пакет із супермаркету на підлогу і починаю роззуватися. Господиня не переймається зайвими церемоніями і проходить до кімнати просто у туфлях. Має на це повне право, адже прибирати їй доводиться самій. Бо це її хата, а я тут лише гість, тому ходжу у шкарпетках, і п’яти відчувають прохолоду підлоги.

Ми мовчимо. У кімнаті лунає тільки шурхіт целофану, дзеленькання посуду та стукіт пляшок об стіл. Моя справа — відкоркувати вино, решта — обов’язок жінки. Катька послабляє комір своєї білої блузки, розпускає по плечах зазвичай суворо заколоте волосся — і у такий спосіб раптом відбувається маленьке диво. В одну мить моя заступниця — ділова жінка, суворий адміністратор — перетворюється на таку собі гетеру–спокусницю. Навіть очі тепер дивляться на мене інакше, вони стають теплими й променистими, хоч з очима вона точно нічого не робила, гарантую.

На противагу сучасній моді на схуднення, Сапула залишається дуже тілесною, і одягом, поведінкою, навіть запахом підкреслює жіночність — звісно, тоді, коли вважає за потрібне.

— Як тобі це вдається?

— Що саме? — вона робить вигляд, що не розуміє.

— Признавайся, ти відьма?

— Не знаю. Бабуся була відьмою, це точно. А я — так, переводня.

Я нахиляюся вперед і продовжую почате Катькою, а саме — розстібаю ґудзики до самого низу, проходжу губами по шиї вниз від мочки вуха, потім різко розчахую блузку — і назовні з’являється мереживо, що вкриває повні груди, немов суцвіття бузку. Продовжую рух, розстібаючи спідницю, губи вже торкаються улоговини між персами, але тільки–но пробую зовсім стягнути одяг, як відчуваю несподіваний спротив.

— Куди ти поспішаєш? Жінку спочатку треба нагодувати, а потім уже все інше.

— Пробач, забувся. Ти ж у мене традиціоналістка.

— Жінки усі — традиціоналістки. Налий вина.

Я вмощуюся в низькому фотелі, розливаю бордо у келихи. Сапула сидить навпроти, не роблячи навіть спроби поправити одяг. Розхристана, майже без спідниці. І тут я починаю розуміти стратегічний задум. Власне, тому вона й не зняла туфлі. Для довершеності композиції.

— У тебе нова білизна, — констатую я.

— Точно. І як тобі вдалося це помітити?

— Я помічаю все, що пов’язано з тобою.

— Брехло, — хитає вона головою.

— Дуже гарна, — я демонстративно пробігаю поглядом по тілу, жінкам це подобається.

Вона нахабно демонструє себе, насолоджуючись ефектом. Тепер це навіть не спокусниця, а просто–таки одаліска з картини Енґра. Там, де зображено дівчат у їхньому природному середовищі. Приблизно так я і висловлююся.

— По–твоєму, гарем — це природне середовище для жінки?

— Звісно. Жінка там — серед інших жінок та євнухів, тому нікого не намагається звабити і залишається такою, як є. Натуральна сексуальність.

Катька мудро й дещо іронічно посміхається:

— Помиляєшся. Природне середовище для жінки — це зваблювати чоловіків. А в гаремі вони просто тренуються одна на одній. Обмінюються досвідом, якщо хочеш.

— Досвідом? Ага, так от звідки пішло слово «симпозіум»!

— Саме звідти. Жіноча лазня — це суцільний симпозіум.

— А судді хто? Як там казав класик?

Посмішка на вологих губах стає ще ширшою.

— Самі. Самі показують, самі судять. Самі.

— Ти хочеш сказати, що жінки вміють оцінювати жіночу сексуальність?

— І значно краще за чоловіків!

Я роблю страшні очі:

— Тобто ви всі — приховані лесбіянки?

— Дурненький. Просто ми вміємо дивитися жіночим поглядом на чоловіка, і чоловічим — на жінку. Щоб оцінити, порівняти, щоб навчитися врешті–решт. Не всі, звісно, вміють. Але дорослі жінки — точно.

Я сміюся, сам не знаю чому. Беру виноград і починаю годувати ним Катьку — просто від гронки, вона хапає губами бубочки по одній, розчавлює в роті і примружує очі. У другій руці я тримаю вино, але обережно, щоб не пролити бува на нову білизну. Бо таким чином дуже просто зіпсувати найсексуальніший настрій. Ми п’ємо по черзі з одного келиха і заїдаємо сиром.

— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві виноград збирали?

— Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив — викинув — взяв нову.

— А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.

— Я. Це був я.

— Правда? А подумали на Кольку.

— Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.

Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто–таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.

— Ой! — сміється Катька.

— Зачекай, я сам, — нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут–таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.

— Куди ти знову поспішаєш? — дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни — і ми беремося до справи просто тут–таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от–от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.

Врешті–решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна — туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.

— Дякую тобі, — кажу щиро.

— Це я тобі дякую. Ти ж працював.

— Ти теж не лінувалася.

— Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.

Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють. Але цього я вголос не кажу.

— Ти взагалі у мене не лінива.

— У нашому селі всі такі.

— Не знаю, не знаю. Всіх не пробував. Тільки одну.

— Тоді повір на слово, — вона сміється. — Я, щоправда, теж уже давно не в селі. Звичайна міська курва.

— Ту ну! Ти більше схожа на відьму.

— Відьми — то в селі. А у місті — курви. Думаєш, що про мене сусіди говорять? Поїхала трусити подолом.

— Яка різниця? Хай говорять.

— Та хай.

Ми помовчали деякий час, поки Катька знову посміхнулася:

— А, до речі, про наше село. Знаєш, що мене хрестили і в піонери приймали в одній тій самій церкві?

Я здивовано звів брови:

— Як це?

— А отак. Була собі церква. Мене там і похрестили, ну як усіх. А потім взялися будувати меморіальний комплекс на честь форсування Дніпра. Лютізький плацдарм. Попа вигнали, дзвони зняли, а в церкві зробили музей. От нас там у піонери і приймали — цілий клас.

— Смішно. Іще б повінчатися у тій самій церкві…

— Це запросто. Там зараз знову служать.

Спогади про дитинство у нас поділяються на дві частини: спільні для двох — південні, і київські — персонально Катьчині.

— А мене приймали в парку, під вербами. Пам’ятаєш, наші розкішні плакучі верби біля пам’ятника матросу? Їх, до речі, уже спиляли.

— Та ну, куди там вашому матросу до нашого Лютізького плацдарму!

— Матрос не мій, а наш із тобою.

— Та пам’ятаю я того матроса! У нашому селі, до речі, теж така братська могила була, тільки з солдатом, а не з матросом. А потім її знесли, бо не вписувалась у проект меморіалу.

Я кивнув:

— І це логічно. Сама подумай: тут цілий меморіал, а тут якась задрипана братська могила. Що важливіше?

Катька зітхнула:

— Наші баби показали, що важливіше. Вони прокляли той меморіал — і він взяв, та й провалився в землю.

— Як провалився?

— А отак, по пояс. У братську могилу провалився. Покійники зітліли і не схотіли тримати на собі чужий пам’ятник.

Я похитав головою:

— Які ж тоді були покидьки! Просто на голову не налазить!

— Хто покидьки?

— Комуністи.

— Тоді чого це «були»? Вони й залишаються. Взяти хоч би твого Ґенека.

— Він не комуніст.

— Та ну?

Тут вона має рацію, Ґенек, безперечно, був у партії, та й контора є конторою, як не назви — КГБ, СБУ, ФСБ.

— Ні, ну ти скажи, будь ласка, — гола Катька привстала з крісла і дивиться на мене серйозними очима. — Яка паскуда! На що він розраховував, коли прислав цього?

Мені ліньки сперечатися з нею, крім того, говорити про роботу під час сексу — ознака поганого тону. Тому скориставшись зручною позицією, я спробував грайливо ущипнути за звабливу пипку, але тут–таки отримав по руках.

— Я серйозно!

— Ну, якщо серйозно, то гебешники ніколи не мають чітких планів, — щоб втриматись у новому річищі розмови, я пробую перевести погляд на Катьчине обличчя, але це не надто допомагає, бо очі просто–таки пашіють сексом. — Задача опера — провокувати. У прикладній математиці це називається збуренням.

Він закидає поганку і дивиться, що з того буде та як можна використати результат.

— В якому сенсі?

— А в простому.

Якщо ви колись зберетеся вести службову розмову із жінкою — щиро рекомендую залишити на ній тільки блузку й туфлі. Дуже пожвавлює думки.

— Їхня служба зараз зайнята тим, що вишукує фінансові джерела опозиції. Тому у всі щілини закидаються сексоти та провокатори, а також вербуються усі, хто повівся на провокацію. Щоб потім нагору можна було доповісти — ще один ручай грошей перекрито. Зрозуміло?

— Ні, — Катька чесно похитала головою. — Не зрозуміло. Бо він прекрасно знає, куди ви носите велику долю. І знає, що до опозиції не потрапляє жодної копійки.

За звичайною логікою ця сентенція виглядає нормальною. Але тільки не за КГБшною. Їхню логіку не вчать у вишах, її треба відчувати, хоч це і складно без відповідного досвіду:

— Ти не розумієш. Кожен з них перш за все — опер. Він вербує агентів — і це тільки його особисті, персональні агенти, що б він там не писав про них у рапортах начальству. Бо тільки він отримує інформацію, і тільки він вирішує, як її розіграти — чи на користь собі, чи службі, а чи — іноземній розвідці.

— Тобто ти хочеш сказати, що цей паскудник хотів тебе завербувати?

— Точно. І, до речі, не вперше. Пам’ятаєш, з чого ми почали знайомство з Ґенеком, тоді ще, здається, полковником? З того, що у перший же місяць спільної роботи він пустив за мною хвоста.

Катька граційним рухом закинула за вухо неслухняну прядку волосся.

— Зачекай. Це інша справа. Тоді ви фактично не були знайомі, і він тебе перевіряв. Але тепер, коли разом з’їли не один пуд солі, коли завдяки вам став генералом, як він дивитиметься тобі в очі?

Чесно кажучи, сам я теж не все розумію у гебешних справах, і тут готовий визнати свою недосконалість — але жінка вимагає пояснень, значить їх треба вигадати.

— Очі вони позичають у Сірка, це професійне. А зі мною все просто, як то кажуть, без нещасть. Попадуся — стану його персональним агентом, і він уже сам буде вирішувати, чи здати мене своїм, чи Паші, чи примусити писати про все, що бачу. Ну а як не попався — це теж його заслуга: службу знає, всіх перевіряє, а я — молодець, не піддався. Тим більше, що я вважаюся націоналістом, тому завжди підозрілим на предмет зв’язків з опозицією.

— Націоналістом?

— А ти як гадаєш?! Радянська школа. Розмовляєш українською, значить, бандерівець. Ну а якщо при цьому не з Галичини, а з півдня — це вже точно не просто так. Майже склад злочину.

— Тобто він тебе весь час тримає під прицілом?

Я на хвилинку замислився.

— Ну, якщо добре поміркувати, то — так.

— Хочеш сказати, що він все про тебе знає?

Я ще раз замислився.

— Ну, майже.

Катька відкинулася у кріслі й запахнула блузку, немовби раптово змерзла.

— Тоді виходить, що і про мене знає?

Дуже логічне запитання.

— Думаю, що так. У загальних рисах.

— Жах! — вона гидливо підвела губи й пересмикнула плечима. — Яка гидота!

Я не можу не погодитися з такою сентенцією. Але водночас не хочеться псувати гарний день розмовами про гебе.

— Та ну його! Давай краще поговоримо про щось інше.

— Про що?

— Ну, ми так добре згадували дитинство.

— Гм… Дитинство. — Катька на мить замислилася.

— А я тобі розповідала, як мало не стала валютною повією?

— Ким не стала?

— Повією. Валютною. Хіба не розповідала? Тоді слухай.

— Обережно, — засміявся у відповідь я. — Це компромат. І не виключено, що нас прослуховує генерал Ґенек.

— Прослуховувати — спеціалізація майорів.

— Нема такого генерала, який не вийшов із майора.

Катька хижо облизнула губи:

— Тоді вже краще відео. Ти у нього по дружбі спишеш, і будемо на старості дивитися, які були молоді й гарні.

Я тільки підвів очі.

— То ти будеш слухати чи ні?

— Я весь — увага.

— Отож. Так от, була я собі комсомолкою. Передовою, між іншим — всякі там зльоти, корчагінські вахти та інша херня. І тут раптом дзвонять з райкому — вас, як найкращу активістку відправляють у Москву вітати з’їзд… який там був?.. Здається, двадцять восьмий.

— Ну?

— Ну, а я не поїхала. Якось воно, знаєш, в падло. В країні все валиться, а вони засідають.

— Так, а до чого тут валютні повії?

Сапула звела брови:

— Ти можеш не перебивати? Оці вже мені чоловіки!

— Мовчу–мовчу.

— На чому я зупинилась? Ага. Значить, замість мене послали Оксанку з Вишгорода. Така, знаєш, з декольте і в бантах. Саме те, що треба старим комуністам. Ну, ти розумієш. Коротше, Оксанка справила на них таке враження, що потрапила на обкладинку журналу «Огоньок».

— Та ти що?! Правда?

— Точно. Сама бачила. У нас тоді весь район про це гудів.

— «Огоньок» — це круто. Це ж глянець номер один був!

— Так власне. Тому потім Оксанка стала одною з найдорожчих валютних повій Києва. З такими рекомендаціями!

— Зачекай–зачекай, — я підвів голову, пригадуючи. — Щось таке було. Здається, вона називалася «Дівчина з вогником», точно?

— Не знаю, як вона там називалась, я докладно її пригодами не цікавилася.

— Ні, слухай, це точно вона! Дівчина з вогником! Ще й журнал цей з собою носила, ціну набивала.

Сапула здивовано нахилилася, намагаючись зазирнути мені в очі:

— Ти що, спав з нею?

— Ні. Ти ж знаєш, я повій не люблю. Я сплю виключно з порядними жінками, які мають високі моральні якості.

— Це точно, — вона засміялася. — А Оксанку тоді звідки знаєш?

— Хлопці на вулиці розповідали.

Справжній чоловік ніколи не опуститься до виправдовувань. Справжній чоловік завжди каже: «По–перше, це все неправда. А по–друге, я більше не буду».

— Дивись мені! А то міг би якось випадково зі мною зустрітись. Якби на з’їзд потрапила. І в журнал.

— Уявляю собі! Приходжу в сауну, а там ти, — я хихотнув. — У нас один такий, до речі, дружину зустрів на блядках. Дівчат замовили — вона й приїхала. Во розважився!

— Ну, я, до речі, тобі не дружина. Я жінка вільна.

— Налити ще вина, вільна жінко?

— Налий. Чому б ні? Хоч ти й твердиш, що я маю високі моральні якості, але вино люблю.

Катька продовжує загортатись у залишки одягу — певно, після великого енергетичного викиду тіло вимагає тепла. Вона так і залишилася сидіти у кріслі — майже гола, але в туфлях, і неслухняні груди випинаються з–під білої тканини блузки, даруючи мені гарний еротичний післясмак. Я замилувався та підкріпив гармонію картинки ковтком рубіново–червоного напою з келиха.

— Подобається? — примружила очі моя кохана.

Я кивнув.

— Українці — невиправні естети.

— А не українці? — грайливо уточнив я.

Вона подивилася на мене, наче кішка, потім кокетливо звела плече.

— По–різному.

— Що значить «по–різному»? Що це за сексуальні узагальнення? Ти ж кажеш, що все–таки не стала повією?

— І через це, по–твоєму, я не повинна розрізняти чоловіків різних національностей?

Оце так!

— Ну добре. І які ж народи світу ти можеш відкласифікувати?

— До речі, — Сапула повчально підняла пальця. — Щоб дослідити сексуальні звички, зовсім не обов’язково з чоловіком спати. Достатньо подивитись, як він залицяється.

Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».

— Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?

— Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.

— Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.

— В Москві? Навіщо?

— Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?

— Вірмени, — Сапула глянула з неприхованою іронією. — Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.

— Що, прямо так, в лоб?

— Ну, навіщо ж в лоб? В лоб — це до повій. А до порядних жінок — потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все–таки стародавня культура.

— Ну–ну. А іще хто?

— А іще — туркмени.

— Ого! А звідки туркмени?

— Ти не повіриш — з Туркменії.

— Круто!

— Ну а то! Туркмени накривають столи, пригощають — солодощі, дині. Великі такі, довгі — де вони їх у такій кількості беруть, не знаю, але стіл без дині не буває. А насіння з динь вони збирають у кульочок, щоб у нас тут ніхто не виростив.

— От жлоби!

— Та ні, навпаки. Туркмени люблять пошикувати, пригощають, подаруночки роблять, обіцяють золоті гори. У самого сорочка невипрана, а поводиться, як шейх. І дуже ображаються, коли відмовляєш.

— Ти просто енциклопедія! А іще хто? — вільною рукою я починаю пестити Катьчині стегна та сідниці.

— На перший раз вистачить.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не повіриш, але я вже доросла дівчинка.

— Навіть статево зріла.

— Точно.

Подібні моменти відвертості люблю за те, що кожного разу Катька в них відкривається з нової цікавої сторони. Вона взагалі дуже різна. Може, коли треба, спокійно піти в сауну з незнайомими чоловіками. Може знести півголови великому чиновнику, і в результаті він підпише документ, не читаючи. «Чарівна паличка — це чоловічий інструмент, — каже вона. — А справжня фея користується чарівною цицькою. А якщо точніше — то чарівним декольте». Однак вона може і жорстко поставити на місце занадто активного кавалера — чи то буде туркмен, чи москаль, а чи українець.

— Все, вистачить балачок, я хочу кави, — Сапула раптом підводиться з фотелю, потягується солодко усім тілом і рушає в напрямку дверей.

— Далеко зібралась у такому вигляді?

— Каву варити. А ти хіба не хочеш кави?

— Хочу.

— Тоді ходімо зі мною.

Як були: я — голий, Катька — у розхристаній блузці та туфлях — ми йдемо на кухню, де пробуємо повернути втрачені сили за допомогою гіркого напою, подарованого Європі за посередництва нашого земляка Кульчицького. Я милуюся досконалим поєднанням жіночого тіла, кухні, філіжанок і втягую ніздрями божевільний аромат, що сповнив приміщення.

— Катрусю, знаєш, за що я тебе люблю?

— Знаю, — відкидає вона прядку з лоба. — Але давай свою версію.

— Нахаба. Я люблю тебе за те, що ти гарна і розумна. Тому трахкати тебе не тільки приємно, але й цікаво.

— Сам вигадав?

— Ні. Але скажи, що це не так.

Я вже відчуваю неминуче продовження нашої сексуальної гімнастики. Принаймні здається, що розмова йде саме до цього, однак у якийсь момент Катька знаходить зовсім несподіване продовження.

— Скажи, а якби на твоєму місці був хтось із наших підшефних із міністерства? Ну хоч би той самий наш директор спеціалізованого підприємства.

— Ти про що? — не розумію я.

— Ну, коли цей американець гроші приніс.

Гарне питання, яке заслуговує на вдумливу відповідь.

— А ти думаєш, їх не провокують? І, до речі, не факт, що це роблять тільки люди Ґенека.

Катька обертається до мене усім своїм напівголим тілом, так що груди починають ходити ходором.

— Але ж це — жах!

— Таки жах, — підтверджую я.

Вона зітхає:

— У мене іноді виникає враження, що ми самі не знаємо, чим займаємося.

— Чому це не знаємо? Ми з тобою удосконалюємо світ. Згадай, в якому стані ми застали міністерство. Неплатежі, борги, бардак. А тепер? І скарбниця повна, і нагору платимо, і нам ще трохи залишається. А всього–то треба було оптимізувати систему заліків.

— Боюсь наврочити, але слідчих це не переконає. Не дай Боже, звісно.

Вона плює через плече. Я стукаю пальцем по дерев’яному плінтусу:

— І саме тому послухай мене уважно. Я на тому тижні їду до Москви. І не для того, щоб вивчати, як вони залицяються до жінок, а щоб говорити про інвестиції.

Сапулине обличчя стає скептичним. Вона не вірить в існування інвестицій.

— Можеш не кривитися. В Росії грошей навалом, вони шукають нові ринки, а у нас, сама знаєш, зараз очікується великий переділ. Так що все логічно. А що це означає? — запитую і сам відповідаю. — А це означає, що у нас буде багато нових проектів, і щоб старі не плуталися під ногами, треба навести в них лад.

— Господи, знову нові проекти? Куди вже?

— Великим дядям потрібні великі гроші. Тим більше, що й ми далеко не чужі на цьому святі життя. На пенсії відпочинемо — купимо виноградник, будемо робити вино, пити його на веранді і згадувати сьогоднішні бої.

Катька насмішкувато зводить брови:

— Ти на пенсії? Не сміши. Ти у сто років знайдеш, у що вляпатися. Хтось підсуне таких от москалів з «інвестиціями», візьмеш ціпок і подибаєш. — На правах друга дитинства вона не нітиться критикувати начальство.

— Ну, по–перше, не подибаю, а поїду в кріслі. І везти це крісло будеш ти. А по–друге, на кому ж заробляти, як не на москалях? Хай платять за роки поневолення, — я переходжу на півофіційний тон. — Отже, ставлю тобі задачу. Поки я буду в Москві, ти повинна прошерстити усі ланки нашої схеми на предмет слабких місць. Бо ти ж бачиш, як працюють есбеушники: кожен опер, який ще не остаточно ожирів від лінощів, може завербувати там усю кодлу — від директора до прибиральниць. Отож, вибери для прикладу якесь одне підприємство і особисто пройди усі етапи. Подивися, наскільки чисто все працює. Шантаж, залякування — у методах я тебе не обмежую.

Катька зазирає мені в очі і повільно розчахує блузку:

— А якщо доведеться застосувати сексуальні тортури?

Вона вже втратила охоту говорити на ділові теми, але це не означає, що мої слова загубилися в порожнечі. Я певен, що кожне було почуте і відповідно буде виконане. Але це — потім, бо зараз груди її випинаються перед самісіньким моїм обличчям. І я знову відчуваю готовність до бою, тому приймаю гру.

— Тільки якщо пообіцяєш у цей час уявляти мене.

Ми знову пірнаємо в небуття, просто–таки тут, на кухні. Бо розмови з давніх–давен були найкращим афродизіаком.

Виринаємо у цей світ у складній позиції біля кухонного столу. Розлита кава повільно крапає на підлогу, а покусані губи саднять. Господиня, однак не поспішає наводити лад на кухні.

— Так тебе не вистачить на перевірку схеми, — жартую я.

— Нічого, — Катька цинічно щулить очі. — Я по–спортивному. На силі волі.

І справді, з силою волі у неї все гаразд.

Пам’ятаю, пару років тому, коли одну з наших фірм накрили на обготівці, ця її якість дуже нам придалася. Треба було вирішити питання з великим чином податкової міліції, а він ніяк не хотів іти на контакт. Якийсь був лівий — чи то щойно призначений, чи приїжджий — жодної зачіпки. Вирішили діяти з вулиці, на арапа. Вистежили його на вході до казино. Зайшли туди й побачили, що ситуація складна — чин відпочиває з бабою, гарною, але з біса агресивною куркою. Тобто використання Катьчиної «чарівної цицьки» виключалося. Але тут–таки й проявився характер моєї помічниці. Замовивши випивку та посидівши задля годиться біля бару двадцять хвилин, Катька звеліла мені йти до чоловічого туалету — чекати на клієнта. В чім справа, не пояснила, але розводити суперечку не випадало, і я послухався.

Отже, поки я пішов вперед, до туалету, Сапула підвелася, начебто збираючись іти слідом, та дорогою «випадково» змахнула сумочкою бокал з коктейлем просто податківцеві на штани. Курка одразу почала галасувати, а Катька — вибачатися, схопила зі столу серветки та давай ретельно промокати пляму податківцю на тому самому місці, одночасно тицяючи своєю «чарівною цицькою» просто в обличчя. Хлопець, звісно, забелькотів, що нічого страшного, мовляв, буває з кожним, і пішов до туалету привести себе до ладу, а там його вже зустрів я із черговою порцією вибачень за свою незграбну супутницю. Потім ми пили мирову, потім разом грали у блекджек, обмінялися телефонами, потоваришували, а за тиждень залагодили усі податкові проблеми — не безоплатно, звісно, зате надійно. Тоді вперше я зрозумів, що зовсім не знаю своєї однокласниці та заступниці.

Але попри всю розкутість Катька завжди зберігала дистанцію з чоловіками, зокрема й мені довелося повпрівати, поки зі статусу шефа–однокласника перейшов у наступний, значно ближчий. Зате тепер ми насолоджувалися повною довірою і взаємним розумінням.

— До речі, — знову робить серйозне лице Катька. — Знаєш, що сьогодні учудила ця, твоя?

— Хто моя?

— Хмаринка.

— Знову щось написала?

— Якби–то. Уявляєш, сидимо у приймальні з дівчатами з міністерства, розмовляємо про бабські штучки — косметику, дезодоранти, ну й таке. Коли раптом це твоє божественне створіння відкриває свій гарненький ротик і питає: «А ви що, дезодорантом користуєтеся?» Дівчата так здивовано: «А ти що, ні?». «Ні, — каже воно. — Я миюся». Уявляєш? Ми всі просто сіли, як обісрані. Миється воно! Ми, значить, не миємося, а воно — миється!

Я не одразу збагнув, про що йдеться:

— А якщо й справді миється?

— Та хоч голиться! Думати треба, що говориш. Оце тобі у міністерстві пустять якусь папірчину по великому колу, будеш знати, хто миється, а хто — ні.

— Хай тільки спробують.

— І що, ти з кожною пісюлькою підеш до міністра?

Я згадую, як Віталік днями хвалився, що вищий за Президента, і погоджуюся.

— Ну гаразд, бачу, що шукати у схемі слабкі місця ти вже почала. Перша жертва не викликає сумнівів, але мене більше цікавлять наступні.

— Будуть і наступні. Не переживай. Приїдеш — побачиш. Але почати дозволь з цієї.

— Господи Боже ти мій! — ніяк не можу звикнути до Катьчиної ненажерливості. — Далася тобі ця секретарка.

— Далася, — хижо відповідає Сапула. — Американця з доларами хто до тебе пропустив, га? А в журналі хто писав різну хріновину? Це тобі що, не слабке місце?

Я вдихаю повітря, шукаючи слів у відповідь, і не знаходжу, що сказати. Сапула цілком має рацію. Звісно, з формального боку дівчину треба міняти. І взяти на її місце точно таку — а хіба ж бувають інші? Ця хоч пише без помилок.

Катька не зводить з мене запитальних очей. І я здаюся. Ну що поробиш — не любить вона моїх секретарок.

Президент Росії Володимир Путін вважає, що Росія й Україна в жодному разі не повинні протиставляти себе Заходу, і повинні рухатися шляхом формування Єдиного економічного простору.

РІА «Новости»

Президент Леонід Кучма обіцяє зробити все можливе, щоб врятувати острів Тузла від розмивання, зумовленого побудовою дамби з російського боку. «Все, що треба було зробити на Тузлі — давно зроблено», — сказав глава держави на прес–конференції, відповідаючи на питання, чи погодився Кучма на пропозицію Путіна розмити Тузлу, щоб провести кордон так, як вигідно Росії.

Українська Правда

З Військової доктрини України виключено згадку про підготовку країни до повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі.

Інтерфакс–Україна

Генеральний прокурор України обіцяє найближчим часом направити до Верховної Ради України подання з тим, щоб парламентарії дали згоду на притягнення лідера опозиційної партії БЮТ Юлії Тимошенко до кримінальної відповідальності.

УНІАН

Президент Росії Володимир Путін запропонував Росії і Україні проводити спільні чемпіонати з футболу і хокею.

РІА «Новости»

Черевань–Боїнг важко відірвав своє вгодоване тіло від злітної смуги. М’яка шкіряна спинка сидіння слухняно піддалася і прийняла мене у свої обійми. Краєм ока побачив, як на сусідньому кріслі скулилася Ірка. Пальці судомно стискають поручні, жили на тонкій шиї здулися, очі заплющені — попри постійні повітряні подорожі, неуникненні при її професії, моя дружина досі боїться літати. Ну а страх, втім, як і будь–який інший дискомфорт, легко захоплює все жіноче єство, перетворюючись на специфічний душевний стан, який чоловіки впізнають за характерним словосполученням «мені погано».

Як і кожен, хто має двадцятирічний досвід сімейного життя, я знав, що до дружини у такі хвилини краще не наближатися, тому про всяк випадок прихилився до стінки салону, таким чином гарантуючи собі спокій на весь час зльоту — аби поспілкуватися зі мною, Ірці так чи інакше довелося б повернутися обличчям до ілюмінатора, а це з її страхом польоту абсолютно виключено.

Спільна подорож не була запланована, однак, почувши, що я збираюся до Москви, дружина раптом вирішила, що її телепередача просто не зможе обійтися без сюжету, знятого в столиці північного сусіда, швидко зібрала групу і всілася в один літак зі мною. Останнім часом вона весь час намагалась упасти мені на хвоста — чи то підозрювала щось, чи то втрапила під вплив кризи середнього віку, коли підсвідомо починаєш перевіряти старі якорі та підшукувати тиху гавань. Пожити з чоловіком в одному номері, поморочити йому голову своїми розмовами — жінки бачать в цьому якийсь невідомий іншим людям кайф.

І от тепер ми разом сиділи в салоні бізнес–класу — відповідно до соціального статусу — ну а телегрупа, тобто редактор, звукач та оператор із дорогою апаратурою, як і годиться простим смертним, тулилися у тісних кріслах хвостового салону. Не скажу, що я такий вже принциповий противник бізнес–класу — літаючи сам, я частенько піддаюся звабі широких сидінь, пледів та улесливих інтонацій стюардес. Але коли летиш компанією, значно затишніше почуваєшся, якщо ділиш «труднощі подорожі» нарівно з колегами. Чи може це я зіпсований піонерським дитинством?

— Скажитє, а можна ето закрить?

— Конєшно. Разрєшитє, я вам помогу?

Я розплющив ліве око і просто перед обличчям побачив звабливе декольте стюардеси. Дівчина тягнулася до ілюмінатора, і я кілька секунд насолоджувався виглядом западинки між пухкеньких грудей, що відкривалася в розрізі форменої блузки. Медсестрички та стюардеси вміють по–особливому нахилятися до клієнтів.

— Спасібо.

— Дякую, — сказав я автоматично чи то перекладаючи за дружиною, чи то й справді дякуючи за невеличкий еротичний сеанс.

Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут–таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх європейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську?

Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлаштуватися під співрозмовників. Аж поки один з них, який звично говорив зі мною російською, тільки–но потелефонувала дружина, перейшов з нею на українську. «То ви україномовний?» — здивувався я. «Так» — «А чому ж ми тоді російською?» — «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична — двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті–решт це моя країна і я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною.

Проте мова–мовою, а літак тим часом набрав висоту, ілюмінатор зачинили і мені не залишалося нічого іншого, ніж присунутися до своєї благовірної із запитанням:

— Як ти себе почуваєш?

Дружина капризно зіщулилася:

— Жахливо! Цьому пілоту тільки дрова возити.

Скарги — це наш коронний номер.

— Дєвушка! У вас єсть аспірін?

Стюардеса слухняно кивнула і за хвилину з’явилась із склянкою води та упаковкою з двох великих таблеток.

— Дякую.

Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дівчини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?

Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.

— Ну що ти, як маленька!

— Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.

— Ну, зараз же думаю?

— То це тільки зараз. А раніше?

— І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.

— Було б що пам’ятати, — вже майже миролюбно зітхнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. — Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?

— Тобі що, подорожей не вистачає?

— Так я хочу з тобо–ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?

Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.

— Спомнила баба, як дівкою була!

— А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?

Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею–фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:

— Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.

— Батько–мати? — підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.

В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору — не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся — я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх — слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь–якій комбінації.

Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була — от тільки на міміці заощаджувала.

— Батько–мати, а разом батькомати. Правда, смішно?

— Дуже, — Ірка картинно повела головою. — Він теж так називає?

— Ну що ти! — заперечив я без особливої певності. — Богданчик у нас зразковий син.

— Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.

— Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.

— Це швидше ми — покоління пепсі. А вони — покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!

Я посміхнувся:

— Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.

— Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.

Що є — то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд — навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.

— Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.

— А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?

— Хочеш бути бабусею?

— Бабусею не хочу. А от онуків — хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.

Я знизав плечима:

— Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.

Вона махнула рукою:

— Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки — молодшою.

Ти диви, просто–таки філософія!

— І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?

Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів — в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік — егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.

— Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?

— Та начебто з’явилася якась — тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?

— Ну от, бачиш.

— Та бачу. І бачу, що це — не варіант. І потім, хіба це любов — суцільні СМСки?

— Така у них тепер любов. У нас були записки, у них СМСки, а у наступних щось інше, наприклад, 3D–ролики. «Батьки і діти» читала? Шкільна програма з літератури.

— Та ладно! Бачив би ти, що вони одне одному пишуть! Коми з крапками та дужки. А пам’ятаєш, ти мені вірші складав?

— Угу, — погодився я, скромно замовчавши той факт, що справжнім автором натхненних рядків був колега по студентському театру, який володів талантом за пляшку римувати будь–яке жіноче ім’я.

— От бачиш! А у них — самі смайлики! Вони тепер навіть у коханні один одному не зізнаються! Я питала, чи він любить її, а він: «Ну мама… »

— Так це він тобі не зізнається! Може, їй…

— Чому ти весь час його захищаєш? Ти захищаєш, а він цим користується!

Я примирливо обійняв дружину за плечі. Літак — не найкраще місце для з’ясування стосунків.

— Ірусь, я тебе прошу…

Рука на плечі подіяла заспокійливо, тому вибуху не сталося. А я спробував перевести розмову на інше:

— Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти будеш жити для задоволення. А для того, щоб отримувати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися цінувати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по–справжньому щасливою». Тепер він її ганяє по європах з університету до університету. Щоб навчилась отримувати задоволення від життя.

Ірка скептично скривила губу:

— Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі — буде знати.

— Може, й привезе. У дівчат це запросто.

— А може, Богданчика теж кудись відправити? — схопилася раптом дружина. — Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.

Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:

— Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?

— Хіба що, — зітхнула Ірка. — А друзі у нього які! Нечесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.

— Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу…

— Ми порожні пляшки з–під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.

— Складали, — посміхнувся я заспокійливо. — Оцими руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з–під пива, а з–під портвейну.

— Так то ж з–під портвейну! — вона нарешті розсміялася у відповідь.

— А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?

— Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!

— Випила–випила! І в результаті на сина скаржишся.

— Та ну тебе, — вона жартома вдарила мене у груди.

Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші часи з цим чудовим напоєм якось не складалося — по–перше, якість була так собі, по–друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступала здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово–ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин — «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь–який двієчник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізніше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях — заповнені полиці.

«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», — пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.

— Знову.

— Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.

— Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!

Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті–решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.

Приїхали.

«Вас вітає місто Москва».

Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки — Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн — це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим — довгий, незграбний, руки–граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх — хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається — пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.

— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.

— Здрастє–пажалста, — відповів я в тон.

За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.

— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.

— Я за нею добре доглядаю.

— Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце–президентом одного з великих торгово–фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

— Я зарезервував для вас номер у гольф–клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

— Ці? Вони в готелі поселяться.

— Вас зустрічають? — потурбувався я.

— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.

— Сьогодні зйомки?

— Сьогодні, завтра. Як управимося.

— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?

— Нахабіно. Гольф–клуб в Нахабіно.

— Тоді па–па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно–рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

— Оце вже твій розмір!

— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.

— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.

— Як ви тут їздите?

— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.

— А на метро їздити в падло?

Франкенштейн посміхнувся:

— Так там свої пробки.

— Ну–ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.

— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.

— А конкретніше?

— Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР–залі.

— Зрозуміло.

Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.

— Тобто ми зараз…

— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф–клубу на побачення з главарем.

Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з–за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.

Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.

— Ходім.

У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.

— Це все ваше? — здивувався я.

— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.

— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?

Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.

— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.

— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?

— От і перевіримо, — Вова коротко хихотнув. — У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР–зеком. VIР–зеком суворого режиму.

Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.

— Тут у нас сидять віце–президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.

Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі — у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.

— З ким ти волів би зустрітися?

Я знизав плечима:

— А у вас великий вибір?

— Аж надто, — гмикнув Вова. — Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?

— Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія — це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.

— Підрахунок голосів, — задумливо повторив Вова. — Тоді нам може придатися віце–президент з АйТі. Як ти гадаєш?

— Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.

— Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, — Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.

Я скептично прослідкував за його жестом.

— Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво — це розмова.

— Значить наступний — Ріал Естейт.

— Ріал Естейт, — почухав я потилицю.

В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.

— Ну гаразд, — сказав я. — А інвестиціями у вас хто займається?

Вова здивовано звів брови.

— Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?

— Що значить, навіщо? А технологічна модернізація підприємств? А оновлення основних фондів?

— Так які питання! — посміхнувся він. — Все зробимо. Ваші замовлення — наша робота.

— А гроші?

Франкенштейн посерйознішав:

— Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із главарем. Ввечері в гольф–клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?

— Годиться.

Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ–менеджерами. Вони були водночас професійно–цинічними і зверхньо–дружніми. У нас в Києві як заведено? — познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди–сюди — а ці одразу брали за горло. Перший — вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце–президент з АйТі» — примусив мене замислитися.

— Ми купуємо чи пґодаємо? — вишкірився він у відповідь на моє рукостискання.

Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.

— Ми — партнери, — уточнив Франкенштейн.

Молодик кліпнув очима:

— Зачекайте. Мені сказали, що ви — з Укґаїни.

— Правильно сказали.

— Ну.

— А що, з України не буває партнерів?

— Та ні, — він розгублено знизав плечима. — Бувають.

— Ну? — спародіював я його інтонацію.

Вова тактовно прокашлявся:

— Давиде, ти розкажи для початку про свої проекти. Про Держкомстат, наприклад.

Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подякувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» — з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.

— Москва зараз переживає будівельний бум, — заявив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.

— А ви впевнені, що вона його переживе?

— Хороший жарт, — без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. — Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї — типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

— Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговування на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. Їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити...

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані — від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

— Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

— В Україні? — уточнив віцик. — Ви говорите «в Україні?»

— А як треба говорити? — дещо агресивно уточнив я.

— Та ні, нічого. Я так спитав.

— З точки зору граматики «в Україні» — це правильно, — прийшов на допомогу Франкенштейн.

— Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

— Вова! — змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. — Навіщо усі ці розмови?

— Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це — велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки — приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес–середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф–клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою — не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків — старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, — Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. — У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

— А чому це маленький? — раптом образився водій.

— Вас тоді ще не було, — відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

— Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

— А син його потім спалив оригінал.

— Було й таке, — погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з–за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів — певно, звикли до подібних трюків.

— Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

— Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

— Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з–під лоба.

— Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

— Чого зупинили?

— Це ми не вас. Першу машину. Перевірка документів.

— А нас тоді чому перевіряєте?

— Так ви ж самі зупинилися, — зіщулився мент. — Ну, все гаразд. Їжджайте, — він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

— Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? — поцікавився я у Франкенштейна. — Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.

— Це точно.

— Ну й чому?

— Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

— А–а.

— Та ти розумієш… Веземо ми з ним тут одного нашого мера — тобто який нас у себе прикриває, а ми його — тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?

Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, — це чогось вартує!

— Цікаво, і що ж ти сказав?

— А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.

— Круто! Заразом і меру характер показав.

Франкенштейн скептично посміхнувся:

— Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули — це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина — решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта — все гаразд, ні крапельниць, ні крові.

— Пощастило?

— Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?»

— Що, сам на себе замах імітував?

— Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, — висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і — на дах. Професіонал, одне слово. А граната, — Вовка не витримав і зареготав, — а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але — живий. А у цього, крім гулі на голові, — жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і — на роботу.

Я теж розсміявся.

— Це ж просто легендарний випадок!

— Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф–клубу — будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

— Яке повітря! — вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. — Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний — дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно — стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

— Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

— Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно — чи то здалося — що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж — під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

— Не витріщайся, — стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. — Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф–клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк–так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

— Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

— Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники — різнокаліберні стрижені хлопці.

— Що це було? — уточнив я у Вови.

— Не базарь, — несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш — закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів–братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

— Не подобається?

Я тактовно промовчав.

— Ваша горілка краща, — кивнув Франкенштейн. — А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

— Мабуть, тому, що наша горить?

— Точно. До речі, це й було ноу–хау Дмитра Менделєєва.

— В смислі?

— В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

— Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

— А чому саме сорок? — хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

— І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

— Сідай, два, — Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. — Сорок градусів — це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

— І що? — не зрозумів я.

— А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.

— Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! — я жартома постукав пальцем по його голові. — Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

— Доброго вечора! — долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

— Ви дозволите?

— Прошу, — широким жестом запропонував Франкенштейн. — Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

— Сідай, братан, — він кинув на нас уважним поглядом. — Це — мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

— А ти сам звідки, братішка?

— З Самари, — раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто — не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

— Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

— Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

— За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

— А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

— Допомагають? — я зиркнув на Вову.

— Так, — русявий відслідкував мій погляд. — До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

— А–а. Це добре.

— Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

— Треба, — посміхнувся я.

— Братішка, — звернувся раптом русявий до Вови. — А чого це він сміється?

— Він не сміється, — твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний — без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою — і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

— Він не сміється, — ще раз нагадав Вова. — Вам здалося.

— Коли мені здається, я не говорю, — олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина — хіба це гріх?

— Доброго вечора! — раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі — великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним — скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з–за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

— Ігор, — простягнув мені руку спортсмен.

— Сергій.

— Це — ваші гості? — шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

— Так, — радісно відгукнувся той. — Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

— Не будемо вам заважати.

— Яке там заважати! Що ви!

— На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

— Ну, як знаєте.

— Гарного відпочинку! — хлопці вийшли з–за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

— І що, просто тут, у гольф–клубі, почали б розбиратися?

— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.

— Так я ж завтра тю–тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена–Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.

— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.

Знов–здоров.

— Так. В Україні.

— Це тому що самостійність?

— Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

— Так спиздити ми і без вас можемо.

— Бу–га–га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.

— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.

— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.

— Правда? — зацікавився я. — Я теж колись починав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

— То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят — авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував — ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів. Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

— Хто це? — запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

— Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

— А це? — повів я очима в бік спортсмена.

— Ти що, дурний? — вирячився Вова. — Це ж віце–прем’єр!

— Чий?

— Що значить, чий? Віце–прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю–у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

— Клас! — підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

— А я теж хочу купатися, — раптом п’яно сказав наш вельможний гість. — Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність — зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен–віце–прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом — майстром спорту з плавання — і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав — короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

— А я люблю ваші пісні, — сказав через стіл віце–прем’єр з гуманітарних питань.

— Мої? — уточнив я.

— Ваші, українські. Давай заспіваємо.

— Так акомпанементу ж нема, — мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце–прем’єром.

— Зараз щось придумаємо, — він погукав офіціанта. — Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

— Вибачте, — до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. — Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

— Значить, я буду грати на роялі, — оголосив віце–прем’єр і підвівся з–за столу. — Де тут головний корпус?

— Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце–прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті–решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце–спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари — русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а–ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

— Хто це? — запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

— Віце–прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

— А це? — вона кивнула в бік солнцевських.

— Це братва.

— Братва? — не зрозуміла вона. — Бандити?

— Тс–с–с, — я приклав палець до рота. — Вони не люблять, коли хтось сміється.

— Зачекай, — Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. — А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

— Віце–прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

— А–а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, — сказала моя мудра дружина. — Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?

Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» і Організація українських націоналістів (революційна) мають намір об’єднаними зусиллями підтримати на президентських виборах кандидатуру лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка.

Інтерфакс–Україна

«Якби я сказав, що я буду балотуватися, то Янукович став би самою щасливою людиною… Скинути такий тягар!», — сказав Кучма на прес–конференції в Києві.

Українська Правда

Видавництво «Донбас» у четвер довело до відома редакцію єдиного опозиційного регіонального щотижневика «Острів», що з цього дня більше не буде друкувати газету.

Українська Правда

Відомий американський теле- та кіноактор Джек Паланс відмовився прийняти нагороду на фестивалі російських фільмів у Голівуді, і ще й залишив залу на знак протесту, заявивши: «Я українець, а не росіянин!».

Українська служба Бі–Бі–Сі

— До вас пан Мирослав Коваль.

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого — звикне.

— Розкриваю обійми, — я підійшов до дверей кабінету і гостинно розчахнув їх. — Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого–кого, а його я радий бачити у будь–яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно- чи театральний?». «Просто режисер», — стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки — усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все–таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями — майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги–бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків — дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва — це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.

Проте спілкування з Мирославом дозволило з’ясувати — те, що я мав за храм мистецтва, насправді було всього лише маленькою прибудовою, яку підприємливі служки спорудили спеціально для бізнесменів, бандюг та іншої убогої братії. Справжній же храм, хоч і дещо занедбаний, холодний та неохайний, виконував–таки своє сакральне призначення, і містив навіть доволі добре облаштовані закапелки. Люди, які служили у цьому храмі, були представниками особливої породи — вони не уявляли свого існування без того, щоб написати, заспівати чи намалювати щось, навіть коли воно й не годиться для продажу. Звісно, Америки я не відкрив — такі люди були завжди. Просто здавалося, що вони давно вимерли, бо столичне середовище, в якому обертався останні роки, не демонструвало жодних ознак їхнього існування.

Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом — він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно–недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт — той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів–бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті–решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.

— Как погодка в Москвє?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.

— А хіба то секрет? Мені твоя секретарка по телефону сказала.

Он воно як. Цікаво, це ще Хмаринка, чи вже нова відмітилася?

— Та ні, не секрет. Просто секретарки забагато патякають. Уявляєш, одна навіть в журналі передачі змін почала вести особистий щоденник.

— Інтимний? — підняв брову Мирослав.

— На жаль, ні. Дівоча маячня — хто кого яблучком пригостив. Довелося вигнати.

— І то вірно. Якби інтимний — можна було б нишком читати, то був би — люкс. А про яблучка… Хоча, знаєш, питання, хто кого пригостив яблучком, має глибокі історичні корені. Один вар’ят пригостив був не ту — і закінчилося війною. Троянською.

Як справжній патріот Галичини Мирослав не цурався колоритної тамтешньої «ґвари», в межах розуміння співрозмовника, зрозуміло. Межі мого розуміння були досить широкими.

— Отож, я й не хочу війни. Зараз у Москві навоювався по саме нікуди. Ти навіть не уявляєш, що там насправді діється!

Мирослав розтягнув свої пластичні губи у скептичній посмішці:

— Третій Рим?

— Швишде другий Содом. Гроші — рікою, американські супертехнології, арабські розкоші, і одночасно у гольф–клубі, крутому до неможливості, братва розводить лохів на тьолках. Запускають голих у басейн і хто клюне — ставлять на бабки.

— А ти що там робив, у гольф–клубі?

Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:

— Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.

Мирослав присвиснув:

— Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.

— Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ — як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта — це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто — або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.

Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне — мрія будь–якого скульптора — обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив — риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.

— Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою — трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі — бо хто зараз не обготовлює? А тут — практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.

— Люкс!

— Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф–клубів залишили бандюкам.

Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.

— Це логічно, — він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. — Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.

— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».

— Людям, то бандитам?

— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.

Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:

— Янукович не переможе.

Тут уже я звів брови догори:

— А що, Папа на третій термін — це краще?

— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.

— Ну, і як ти собі це уявляєш?

— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.

— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.

— Насправді я всьо уявляю.

— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр–аси…

— Хто? — не зрозумів Мирослав.

— Аси ПіАру. ПіАр–аси.

Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.

— Це ти файно сказав. Пі–Ар–аси. Сам вигадав?

— А що?

— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі–Ар–аси. Хе!

— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.

— То всьо вже було.

— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.

— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?

— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.

— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью–Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.

— Серйозно?

— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взяти–си за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.

— Коли це було?

— На початку двайцятого століття. Після російсько–японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр–аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця–гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?

В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.

— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.

— Точно. Бабських. Бо будь–який «мало–мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації–кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.

— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.

— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

— Ні. То у Нью–Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з–під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан–москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

— Треба було просто грошей їм запропонувати.

— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

— То один Біг зна. Але у будь–якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

— Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

— До вас Валерій Петрович.

— Хто?

— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.

— А–а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь–якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

— Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

— Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.

Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки — з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати — чужими ми аж ніяк не були.

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.

— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.

— Дядько Валерій — геній сантехніки. Інженер із тридцятирічним стажем. Я правильно кажу?

Старий радісно посміхнувся:

— Із сорокарічним.

— Тим більше. Сідай, де зручно, пий каву. Тільки зараз у мене не дуже багато часу, — я кивнув у бік Мирослава. — Тому давай ми одразу до справи. Годиться?

— Та я швидко, — дядько похапцем, розхлюпуючи, відсунув каву й незручно нахилився у м’якому фотелі, колупаючись у своїй торбі неслухняними від хвилювання пальцями. Мирослав зі співчуттям зиркнув на мене, я змовницьки підморгнув.

Насправді дядькові Варенику було ледь за шістдесят, але життя сильно подзьобало цього невеличкого чоловіка. Пам’ятаю, колись, напившись з батьком привезеного у подарунок молдавського вина, він взявся хвалитися своєю впливовістю — мовляв, якщо захочу, можу зробити все. Батько назвав його балаболом, але дід, загартований ГУЛАГівським досвідом, одразу запідозрив, про що насправді йдеться.

Дядько розігнувся, тримаючи перед собою річ, яка примусила мене привстати на своєму місці. Я впізнав її одразу, як побачив — темне палісандрове прес–пап’є, прикрашене невеличкими різьбленими фігурками мавп, що утворювали незвичайну, навіть химерну композицію. Кожен з нас має такі знакові предмети, назавжди пов’язані зі спогадами про рідний дім, предмети, які самим своїм виглядом повертають у далеке дитинство, коли дорослі здавалися великими і розумними, а світ — справедливим і надійним.

— Де ти його взяв? Я думав, воно загубилося.

Прес–пап’є було зроблене моїм дідом — трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні — позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з дідом багато років тому на Півночі.

Навіть у моєму дитинстві прес–пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.

— Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.

— Дякую, — зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. — Мирославе, подивися. Це — прес–пап’є. Його зробив мій дід.

— Він був скульптором?

— Він був людиною, — сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.

Дядько ствердно кивнув головою.

Мирослав взяв у мене прес–пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.

Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:

— Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…

При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні — це водночас і ввічливо, і необтяжливо.

— … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.

Мирослав виразно подивився на мене з–під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес–пап’є — маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.

— Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? — дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. — Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?

Звісно, я чув про неї, але без подробиць.

— Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, — я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. — Ну, мене і взяли. Поставили питання руба — або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…

Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався — він давно все зрозумів.

— Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… — з цими словами дядтько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. — Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було — як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.

Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній — чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.

— Вся правда. Як було, — він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. — Останній звіт. Щоб усі знали.

Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.

Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:

— Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.

Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:

— Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?

Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:

— Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.

Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.

— Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…

Я не зміг стриматися, щоб іще раз подумки не подякувати мамі.

— Віддай у якесь видавництво, хай надрукують. Тільки щоб люди хороші.

Я рішуче підвівся:

— Дядьку, тобі дуже пощастило. Це чудово, що ти до мене прийшов, бо Мирослав, — я жестом запросив останнього приєднатися до розмови. — Мирослав у нас режисер, він дуже добре розуміється на книжках. Я — що? Я — бізнесмен. А він — людина творча, почитає і скаже, яке видавництво може це надрукувати. Почитаєш?

Мирослав підняв на мене здивовані очі.

Дядько Вареник знову витер сльозу в куточку ока.

— Тільки там почерк може не дуже. Я ізвіняюся, коли що не так.

— Не кремпуйтеся. Я розберу, — Мирослав швидко опанував здивування і ввічливо виступив наперед. — Я почитаю і про свої висновки розкажу Сергію, — він значуще подивився на мене і додав, правильно розставляючи мізансцену. — А він то вже вам скаже, що далі з тим робити. Згода?

— Дякую, — підвівся з фотеля дядько Вареник, розуміючи, що розмову закінчено. — Ну то я побіжу?

— Дякую за подарунок, — я поставив на стіл перед собою віднайдену сімейну реліквію і знову щиро притис дядька до грудей. — Не пропадай.

Коли приземкувата дядькова постать, так само боязко ступаючи по килиму, зникла за дверима, я обернувся до Мирослава:

— Вибач, що тебе вплутав. Дядькові буде легше, якщо знатиме, що рукопис потрапив до рук відомого режисера.

— Та розумію, — засміявся він у відповідь. — Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі — хоч по наґлу поміч біжи.

— А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід — точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас — на маму, батька, діда, чи не писав.

— А яка різниця? — спитав Мирослав. — Що це змінить?

— Слухай! — я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. — А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити — як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?

Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.

— Чому? — здивувався я.

— Бо текст сьогодні — то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор — ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.

— Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.

— То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?

— Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.

Мирослав повчально підняв пальця вгору:

— Запам’ятай на все життя, друже. Стукач — то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач — це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва — на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару — то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер–сантехнік? У кращому випадку — з інтелігенцією районового ґатунку — вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо–си реально — мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка — мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!

Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить — не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».

Мирослав тим часом знову схилився над прес–пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей — ознака творчої зосередженості.

— Цікаво? — спитав я, засунувши шухляду на місце.

— Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?

— Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті — мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.

— Чорненький.

— Яке життя, такий і гумор.

— А за що сидів?

— Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.

Мирослав кивнув:

— Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба — зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.

— А мій дід не конспірувався. Навпаки, завжди голосно казав: «Я — ворог народу». Наче пишався. А коли у вісімдесятих міліція ганяла і стригла хіпі, навмисне відпустив довге волосся, аж до плечей. Питав у ментів: «Чого ж ви мене не забираєте?» А їм слабо було його забрати, він був клієнтом КДБ. Пам’ятаю, вся хата була завішана антенами — щоб ловити БіБіСі та Голос Америки. Вони глушили, а він мотав додаткові кола з дроту, щоб краще брало. Приймач старий, ламповий, все чутно. Приходив до нас і розповідав: «Вороги сказали таке і таке». Називав їх ворогами, як і себе. Геть не ховався.

— Ну то у вас. А у нас люди до вісімдесятих у конторі відмічалися. Те, що на сході пробачали, у нас — ніц. Різні реалії.

— Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить — це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон — це все–таки алегорія, тут ти правий. А оце, — я вказав пальцем на наступну мавпу, — на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм — Моцарта з Бетховеном.

Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно — як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий — кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.

— А оці ззаду? — вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. — Це хто?

За троном пахана стояло дві мавпи — дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з–поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.

— Той, більший — головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий — розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.

— То всьо дідо розповідав?

— Так. Дід у мене був філософ.

— Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.

— Тобі видніше.

— Ну а ті? — Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.

Колись їх було чотири — у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю — перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя — танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.

— Ну, я тобі скажу, — Мирослав поклав руку мені на плече, — той, хто все–таки жаліє, не є зовсім пропащий. Мо’, хоч своїм дітям перекаже, що почув був. Бо з таких от родинних історій складається історія країни.

— Напевне… Цікаво, а от ми з тобою… Що ми онукам розповідатимемо?

— Чого це одразу онукам? А дітям?

Я засміявся:

— Дітям ми нічого не розповідаємо. Бо відповідно до Кримінального кодексу термін давності за особливо тяжкі злочини ще не сплив.

Протягом всіх семи місяців у новинних сюжетах простежується однобічна інформація та стверджувальність. Так, частка новин з представленням однієї точки зору складає в середньому 87%, в політичних новинах 82%. У травні однобічні політичні новини коливаються від 97% - УТ-1 до 57% - СТБ.

Інститут масової інформації

На президентських виборах понад третина населення готова підтримати опозицію, і лише 14% - владу. Про це свідчать результати загальноукраїнського соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і Центром «Соціс» з 27 травня до 4 червня 2004 року.

Українська Правда

«Коли в оточенні Ющенка є такий бруд, у мене до такого політика багато питань», — сказав Віктор Янукович.

Інтерфакс–Україна

— Вони там усі подуріли!

Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими — Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.

Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.

— Що дивишся? — Сапула посміхнулася переможно. — Скучив за своєю Хмариночкою?

— Дарма ти. Цю ж теж звільниш.

— Якщо буде погано працювати.

— Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!

— Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю–сю, мусю–сю».

— Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».

— Значить, буду звільняти.

— А де брати нових?

— Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що–що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.

— Не любиш ти жінок.

— Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?

— Про справи.

— То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».

Я почухав потилицю:

— Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.

— Зачекай, — Катька нетерпляче струснула головою. — Ну от. Приходжу до кафе. На стіні — акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити — ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини — віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?

Я мало коньяком не вдавився.

— Що, так і сказав?

— Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я — тьотка!

Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто–таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати — і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».

— А у візитці що? Звідки цей розводило?

— Так у цьому ж вся справа, — підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». — Тобі це нічого не каже?

— Гуманоїди. Їхня контора, — одразу впізнав я.

— І скажи, що ти на це не очікував.

Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.

Колись хлопці мали невеличкий, але оборотний банк «Фінансовий клуб», основною спеціалізацією якого була конвертація: операції з так званим «чорним налом», тобто нелегальною готівкою. Крім основного бізнесу, хлопці допомагали клієнтам ухилятися від податків, відмивали гроші, торгували акціями збанкрутілих підприємств, пробували сили у рейдерстві — словом були такими собі дрібними хижаками фінансового світу з напрочуд гострими зубами і повною відсутністю совісті й честі.

Але коли у Києві завершилася ера «дніпропетровських» і на арені з’явилися «донецькі», у банка почалися проблеми. І проявилися вони одразу у вигляді силової спецоперації прокуратури спільно з МВС та податковою міліцією — в оперативних зведеннях вона мала промовисте визначення: «ліквідація конвертаційного центру». Двері банку були взяті штурмом, у вікна влетіли люди у бронежилетах, гроші з сейфу конфіскували до прокуратури як «речовий доказ», клієнтів з сумками готівки закрили у «обізяннику» — словом, ментовська класика, для випадків, коли треба знищити банк, але не хочеться чекати на завершення слідства та довгий судовий процес.

Найгіршим виявилось те, що ніхто не був готовим до подібного сценарію — адже один з акціонерів банку був синком заступника генпрокурора і хоч не дешево, але завжди надійно забезпечував прикриття для бізнесу. Проте усе стало на свої місця, коли з’ясувалося, що саме цей акціонер і був справжнім замовником рейдерської операції. Він розраховував, що перелякані банкіри просто розбіжаться, і банк можна буде вигідно перепродати донецьким — вони якраз потребували своїх структур у столиці. Але не так сталося, як гадалося.

Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм–одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств — цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.

Мало сказати, що це було неприємно — це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися — і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.

Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.

Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника — виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу — пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба — договір проти платіжки.

Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все–таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!

— Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?

Вона блиснула очима:

— Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.

— Ну?

— От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два–три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?

— Ти застукала директора?

— Ні, — погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. — Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.

Звичайно, в тому, щоб заробити додаткові гроші нема нічого поганого, якщо клієнт згоден чекати. Але по–перше, чи не втрачаємо ми тих, хто не погоджується віддати документи в чужі руки, а по–друге, якщо хтось додатково заробляє на нашій схемі, то не поділитися з її батьками та засновниками — це смертний гріх. Тому я одразу вирішив якнайжорсткіше довести до гуманоїдів цю просту думку. Просто при начальстві, тобто при Паші.

— Ти зможеш оцінити, скільки вони за цей час нажили?

— Запросто.

— Тоді я засвічу твою цифірку нагорі, і поставимо їм вимогу принести усе до копієчки. Годиться?

— Але й це — не головне.

Господи, що ж вона там іще накопала?!

— Головна проблема в тому, що твої гуманоїди знахабніли до неможливості. Ходять по підприємству, дають вказівки усім — від останнього клерка до директора. А тільки якесь запитання — одразу: «Так сказав Сергій Миколайович». — Вона так темпераментно жестикулювала чашкою з кавою, що я став побоюватися за свій та її одяг. — Думаєш, ти такий розумний, сховався тут в офісі, і наче ні до чого? Фіг і два фіга зверху. Твоє ім’я на підприємстві згадують частіше за директора. А за гуманоїдами решта й собі взялася тобою козиряти — як треба пробити якийсь свій лівак, кажуть: «Це для Сергія Миколайовича. Особисто». І роблять своє.

— Катю, не перебільшуй.

— Я перебільшую? Ти очі відкрий! Ми ж у реальному світі живемо, а не у твоїх схемах! Тебе свідомо підставляють. Підставляють під усіх цих оперів, упирів, як Ґенекових, так і заїжджих. І хто? Люди, яких ти витяг з того світу.

Вона дуже запалилася від власних відкриттів. Взагалі Катька часто передавала куті меду, розповідаючи про негаразди. Усі жінки мають звичку кілька разів повторювати одне й те саме з новою силою та завзяттям, і Катька тут — не виняток. Однак сьогодні я не хотів із нею сваритися.

— Ти ж знаєш, американські індіанці вважали, що, врятувавши людину від смерті, ти стаєш її рабом. Щось у цьому є. Принаймні бізнес–світ влаштований приблизно так: тут немає вдячності, а тільки залежність. Вони підставляють, бо думають, що в результаті я почну все–таки залежати від них.

— Вони підставляють, бо знають, що знову зможуть тебе шантажувати і ти знову будеш надриватися, щоб витягнути їх із дупи.

Це формулювання стосувалося вже не стільки гуманоїдів, скільки моєї персони і було швидше з розряду сімейних сцен. Спільне життя завжди дає змогу жінці у потрібний момент вдарити тебе по болючому. Що поробиш, у кожному союзі існують вічні конфлікти. Як, наприклад, конфлікт між діловим та особистим. Але й цього разу я вирішив спустити все на гальмах:

— Катрусю, якщо ти думаєш, що все це мені подобається, то сильно помиляєшся. Але треба виходити з того, що воно так є. А згадай, коли ти з чоловіком автомобілями торгувала, там були суцільні брахмани та далай–лами?

Сапула нарешті посміхнулася. Значить, попустило.

— Та ну! Козлота, як і всі. Хіба що товар там справжній, а не віртуальний, як у нас, тому трохи ближче до землі. Заплатив, купив, відвантажив.

Я поклав руку їй на коліно. На жінок це зазвичай діє заспокійливо.

— Не переживай, все буде добре.

— Я не можу не переживати. Там есбеушники почали стадами ходити. Хто їх привів?

Я розсміявся.

— Як це, хто? Заступничок директора. Він же конторський.

— Так а навіщо його брали?

Моя рука просунулася трохи вище по стегну.

— А де діватися? Прийшов наш генерал, привів хлопця. Ми й взяли. Не бійся, там усе під контролем.

— Під контролем, — передражнила вона мене. — Вони Юрасика побили.

Я здивувався:

— Юрасика? За що?

Юрасик був сином її далекої родички, прилаштованим на тепле місце з сімейних міркувань. Як видно з самого тільки імені, істота беззахисна — справжнє Боже теля.

— Ні за що. Просто так. Запросили з собою випити, напоїли і по п’яні набили морду. Брову розкроїли, тепер буде шрам.

Ага, от звідки ноги ростуть! Усі ці емоції — наслідки розмови з мамочкою Юрасика. Ну, нічого, йому корисно. Хлопцям взагалі корисно отримувати по морді. Молодим — щоб училися. Старшим — щоб не зазнавалися, щоб не вважали, що вхопили врешті Бога за бороду.

— Шрами прикрашають чоловіків.

— Ти і без шрамів красивий. І я тебе люблю.

— Мої шрами — на серці. Сапула зітхнула:

— Отож воно і є. Чи варто цим усім займатися, щоб отримувати шрами на серці?

— А що? Краще торгувати на базарі? Так там те саме — бізнес є бізнес. А так принаймні маю шанс вийти на фініш з якимось багажем. Щоб купити собі виноградник і жити спокійно.

— Свічний заводик, — виправила Сапула. — За класикою треба мріяти про свічний заводик.

— Нехай і свічний, — сьогодні я не був схильний боротися з жіночою агресією. — Головне, щоб було за що його купити.

— А у тебе нема?

Я замислився. Мабуть, це одне з найскладніших запитань. І справді, як визначити — досить у тебе грошей чи ні? Досить жінок чи треба ще? Дивлячись з чим порівнювати. Ні, я не олігарх, але й не голодую. Не знаю, які ціни зараз на виноградники, але, певно, міг би купити сотню–другу гектарів… Просто час іще не прийшов, та й взагалі, хіба можна у нашій країні бути впевненим у завтрашньому дні?

— Розумієш, у мене — родина, син, ти…

— І сиве волосся…

— Це не сиве волосся. Це попіл від спалених мрій.

Одеських учителів змушують збиратися на центральній вулиці міста та зображати підтримку прем’єр–міністра Віктора Януковича, який відвідує місто з робочим візитом.

Регіональний штаб «Нашої України»

Активісти сербського «Отпору», який боровся проти диктатури Слободана Мілошевича, допомагають в Україні групі молоді, яка у квітні розпочала кампанію «Пора».

Бі–Бі–Сі

«Для Кремля найбажанішим переможцем на українських виборах був би силовик — такий собі «український Путін». Другим найбільш прийнятним для Кремля варіантом є Леонід Кучма, і лише третім — Віктор Янукович». Російський політолог Станіслав Бєлковський, який приїхав до Києва засновувати українську філію свого Інституту національної стратегії.

«Голос Америки»

Майже 60% українців мають намір проголосувати на виборах так, як вважають за потрібне, незважаючи на можливі вказівки представників місцевої влади або керівників підприємства.

Центр Разумкова

Мої теперішні підлеглі — ціле державне підприємство з директором, бухгалтерією, господарством — сидять на третьому поверсі колишнього радіотехнічного заводу. Я намагаюся не з’являтися там без необхідності, бо не люблю зайве мозолити людям очі. Тим більше, що статус мій є, м’яко кажучи, неофіційним, офіційно я — ніхто, чим, до речі, пишаюся. Вільна людина має бути вільною.

В принципі директора я можу викликати до себе в офіс. Але психологи твердять, що на місці злочину підозрюваний стає слабшим психологічно і через це більше схильним до співпраці. Саме цим ефектом я й планував скористатись у розмові зі ставшим на слизьку доріжку підшефним. І хоч подібні розбірки, щиро кажучи, не дають мені особливого кайфу, проте тут уже: найнявся — продався. Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри.

Не втрачаючи часу, я одразу попрямував до директора — великого начальника для всіх працівників підприємства, недосяжної адміністративної одиниці для рядових держслужбовців на місцях, а для мене — просто хитруватого, ненадійного, припухлого від постійної п’янки вуйка, схильного до підлабузництва та замилювання очей. Проте чесні й порядні люди не ідуть на адміністративні посади, це — аксіома.

— Драстуйте, шановний.

— О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! — навмисно жваво підскочив він мені назустріч. — Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.

— Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.

— Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! — його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів — чого б інакше так стрибати?

— Державна служба — це великий клопіт.

— Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.

Ну так. Особливо деякі — по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.

— Чай, каву будете?

— Дякую, напився вже.

Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього — підсвідома вдячність заважає справі.

— Тоді влаштовуйтеся, як вдома.

Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях — така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.

— Шановний! — я тримався підкреслено ввічливо. — До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.

— Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?

Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту — типовий фраєр.

— Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.

— Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!

— Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.

— Невже? — обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. — Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.

— Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.

Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.

Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це — лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому — означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання — означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу — не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти — і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.

— Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! — гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.

— Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. — Це я даю простір для відступу.

— Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.

Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість — починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите — воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.

— Маю до вас ще одну тему.

Очі його зупиняються на мені. Він весь — увага та запопадливість.

— Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте — наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.

Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.

— А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…

Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.

І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.

— Не можна, кажу вам! Що ви робите!

— Закрийся! — відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.

А власне вибили — так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.

Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:

— Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!

— В чім справа? — здивовано підводиться з–за столу мій директор. — Ви знаходитеся…

— Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!

— Яке ви маєте право?! — вигукує директор вже обурено.

Він раптово змінюється — якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже — захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають — у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.

Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:

— Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?

Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь–яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.

Виходжу в приймальню. Там валяється кілька перевернутих стільців. У коридорі велелюдно. Інші хлопці у масках виводять з кабінетів персонал та шикують біля стінки. На підлозі валяються папери — чи то хтось намагався винести, чи це просто необхідний атрибут маски–шоу, так само, як перевернуті стільці.

— Не розмовляти! Руки тримати на виду! — командує–гавкає баритон, перекриваючи шум.

Я слухняно стаю біля стінки і намагаюся проаналізувати ситуацію. Якщо це — наводка СБУ, то чому про неї не попередили? Нащо нам генерал Ґенек, якщо про таке не попереджає? Друге питання — що я тут роблю? Ну звісно, нічого, звичайний відвідувач. Прийшов довідатися, як проводити обов’язкові платежі. Чому до директора? — А хто згадає, що я був у директора? Питання складне, от і зайшов. Якого підприємства? Посередника. У мене їх досталь. Головне — тут я не працюю і відношення до цього не маю. Зайшов поцікавитися. Це, звісно, якщо у кабінеті директора нема прослушки.

Але якщо подивитися з іншого боку, чому вони прийшли на держпідприємство? Тут наче все більш–менш чисто. Все, крім гуманоїдної самодіяльності…

Так от у чому справа! І такий швидкий результат!

Цікаво, чи вони взяли вже цього розводилу з кафе з візитівкою «Фінансової України»?

Ціла купа думок ширяє у голові, перекриваючи одна одну. Я відчуваю, як руки пітніють.

— По телефонах не дзвонити! Поклади, я тобі сказав! Мобілки здати!

З приймальні виводять директора. Відносно ввічливо виводять, навіть не підштовхуючи. Краєм ока помічаю, що автомат найближчого до мене нападника поставлено на запобіжник. Зрозуміло, це щоб не пальнув зопалу — адреналін адреналіном, а все–таки цивільні люди навкруги.

З кабінетів витягують останніх працівників, усе потрошку заспокоюється, наскільки це можливо у подібній ситуації.

А може, самі гуманоїди все й організували?

Запросто, це в їхньому репертуарі. Тільки навіщо?

Вони ж іще навіть не знають про мої підозри.

Тим часом нальотчики стишують свою активність. Це не просто так. Операція досягла завершальної фази — всі залякані, зібрані в коридорі й готові до екзекуції. Зараз має початися основна дія.

Апокаліптичні настрої стримує тільки вихований життєвим досвідом цинізм. Боятися варто тільки того, що вже сталося, хоча майбутнє для всіх нас — найстрашніший сон.

Кількахвилинне очікування підтверджує, що я — правий. За кілька секунд на сцені з’являється головна дійова особа — приземкуватий чолов’яга у синьому мундирі з погонами, без маски і без головного убору взагалі — милуйся досхочу.

Він посміхається — ще б пак, таку роботу зробили!

Десятки пар переляканих очей зупиняються на ньому, і податковий чин явно насолоджується ефектом.

Він робить кілька кроків на середину, повільно, з театральним ефектом дістає з портфеля папірець, потім обводить глядачів очима, переконуючись, що справив потрібне враження. І нарешті читає — показово неголосно, на контрасті з манерами своїх бійців. Щоправда це виглядає значно страшніше.

— Постанова. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

— Що? — вигукує мій директор. — Що ви сказали?

Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

— Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

Сміх вибухає одразу з кількох сторін. Навіть жінки, які щойно витирали сльози, починають посміхатися. Бійці в масках ошелешено переглядаються. Я теж не можу стримати усмішки.

— В чім справа? — податківець починає кліпати очима, і це викликає просто–таки лавину реготу з усіх боків. Здається, з головного героя посеред монологу впали штани.

Мій директор — єдиний, хто не приєднується до веселощів. Він іще знаходиться у бойовому запалі.

Тим часом розпач серед нападників погрожує перерости у неконтрольовані дії. Підбурені попереднім приниженням працівники не поспішають відкрити силовикам правду, і тоді, найобережніший з усіх, а тому найменш схильний до театральних ефектів, я беру на себе цю приємну місію.

— Поверхом вище, — кажу голосно.

— В смислі?

— Ви помилилися. Товариство «Інтероксидентал» знаходиться на четвертому поверсі. А це — третій.

— Точно? — не вірить втративший раптом певність податківець.

— Точно, точно, — підтверджують з усіх боків.

— А тут що?

— Державне підприємство.

— Ну тоді точно помилилися. Пішли, хлопці.

Бійці опускають автомати і якось не дуже впевнено починають підтягуватися до свого керівника.

— Тоді вибачаємося.

— Та що ви, — кажу я з усмішкою. — Завжди раді. Приходьте ще.

З кутка лунає істеричний жіночий сміх зі сльозами. Я опускаю руки.

Ху. Цього разу пронесло.

Колись міська рада міста Дубосари постановила розділити присадибну ділянку моїх діда з бабою на дві. У сусідів землю забрали під розширення механічного заводу, а компенсувати втрату вирішили за рахунок обійстя нашої родини. Не аж якою була ця ділянка — десять соток, тобто сусідам дісталося цілих п’ять. І що таке були п’ять соток у периферійному містечку над Дністровськими кручами?

Однак, можливо, якісь інші п’ять соток і були нічим, а дідові — справжнім садом. Високим витвором присадибного мистецтва — найбільшими розкошами, які зміг дозволити собі син плодючої бессарабської землі після відсидки у заледенілій заполярній Інті, не бачивши там за вісім років не тільки фруктового цвіту, а навіть нормальних, повноцінних лісових дерев. Бо ж тундра не дає рослинам виростати вищими за півтора метри і стволи у тамтешніх дерев не сягають у діаметрі навіть п’яти сантиметрів.

Тож не диво, що, відмотавши строк у ГУЛАГу, мій дід, куркульський син, у власному, як він вважав, саду розвернувся на повну. Кожна гілка його яблунь була прищеплена різним сортом — і на одному дереві уживалися ранній білий налив, передзимня бордова «циганочка» та навіть екзотичні райські яблучка — зворушливі у власній спробі бути схожими на «дорослі» фрукти і придатні лише на варення. Абрикоси квітнули по колу безперестанку більше місяця і, починаючи стигнути у червні, щедро дарували підпалені міцні плоди до кінця серпня. Тверда, схожа на лампочку–шістдесятку рання зелена груша «іллінка» уживалася на одному стволі з жовтою медовою «берією» — так тоді зі зрозумілих причин називали відомий сорт «бере». Черешня від ранньої рожевої і червневої бордової переходила у гіркувато–жовту, час якої настає у кінці липня. Це я ще не згадав про персики, вишні, сливи, шовковицю й горіхи. А також кущі порічки, чорної, жовтої, білої смородини, подібні до мініатюрних кавунчиків ягоди аґрусу, калину, аронію, глід та ще купу гібридних різновидів, назви яких можна довідатися, лише зазирнувши у садівничі журнали Ну й звісно, король бессарабської землі — виноград Добрий десяток сортів. Столові — ізабела, лідія, цице капрулуй, що з молдавської перекладається як «ко зяча цицька», а по–нашому зветься дамський паль чик. Винні — класичні французькі каберне та мерло безбарвний німецький гевюрцтрамінер та безсмертна місцева фетяска.

Пам’ятаю, як він сварив мене, малого, побачивши, що я зриваю фрукти з плодоніжкою.

— Потрібно цілих три роки, щоб виросла така, яка буде знову давати урожай.

Або ж учив мене, п’ятирічного, щепити спеціальним ножем, у руків’ї якого було запресоване додаткове пластмасове лезо, щоб відокремлювати кору від гілок. Пальчики мої ще не були придатні до такої точної роботи, але відчувати дерево, як живу істоту, я, мабуть, навчився саме тоді. Ми щепили брунькою, черешком у розщеп, косим зрізом і в результаті одна, певно, найменш зіпсована нетвердою дитячою рукою прищепа все–таки прижилася. Пам’ятаю, як я уважно слідкував за її зростанням і врешті–решт вже за кілька років першою сливою, а точніше половинкою сливи — французької круглої і жовтої я пригостив бабусю, страшенно пишаючись власною садівничою майстерністю. Другу з половинок я, звичайно, з’їв сам — слива була добряче перезрілою, бо дід нікому не дозволяв її торкатися, поки я не приїду на канікули у гості.

Тепер уявіть собі: одного дня завдяки рішенню «народної» влади більша половина цього викоханого роками саду мала відійти до сусідів. Дерева, що стали частиною душі мого діда і своїм буянням компенсували роки сибірського ув’язнення, які відродили у ньому почуття родини й рідної землі, майже знищене табірними вертухаями та енкаведистськими катами.

Треба зауважити, що решта родини не сприйняла цю подію як апокаліптичну. Шкода, звісно, але дерева можна виростити й інші — все–таки п’ять соток іще залишалися. Але дід був іншої думки. Ні, він не став оскаржувати рішення ради у суді — тоді це було неможливо. Він не став боронити власну землю силою — адже саме за подібний вчинок під час колективізації поплатився життям його батько, а мій прадід — бессарабський куркуль. Щоправда, тоді йшлося не про п’ять соток, а про сто п’ятдесят гектарів — землі родинного хутора. Однак сталінські табори дали дідові сувору школу — війна самітника проти влади найчастіше закінчується поразкою.

Проте навіть вологодський конвой не зміг привчити діда опускати руки. Отже, він вирішив перенести сад на ту половину ділянки, що залишалася. Не знаю, чи брав він до уваги народну мудрість, яка твердить, що старі дерева не пересаджують. Не знаю, чи бачив десь подібну технологію, а чи винайшов сам. Але обкопавши стовбури квадратом по краю коріння, він оббив їх дерев’яною опалубкою — такими собі велетенськими ящиками без дна. Потім прокопав для кожного дерева широку траншею до того місця, яке призначалося йому у майбутньому і потрошку, обв’язавши мотузками ящик з корінням, взявся перетягувати на власну половину усі до одного дерева й кущі.

Той, хто хоч раз пробував корчувати дерева, може уявити собі масштаб здійсненої праці. Адже коріння розростається ушир до меж крони і у глибину може сягати кількох метрів. До того ж дід тоді вже був інвалідом — колись давно поліз розібрати заплутані троси підйомного механізму на висотній конструкції і зірвався з десяти метрів, отримавши відкритий перелом ліктя, а з ним і невіддільні від такої травми у ті часи остеомієліт, суглобну мишу та негнучкий ліктевий суглоб. Іронія долі полягала в тому, що підйомний механізм належав тому самому дубосарському мехзаводу, який зараз відбирав землю, а друга, більш глибинна — що аналогічне каліцтво, тобто неробочу у лікті руку, мав також головний кат мого діда і всього нашого народу — товариш Сталін.

І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря — на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.

Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади — у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду — вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти — я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини — максимальний врожай тут і сьогодні. А завтра буде видно.

Образ діда, що сплив після несподіваного візиту дядька Вареника із прес–пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім настроєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обрізку саду.

— Дивися на цю гілку, — вчив мене дід колись, вказуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. — Куди вона виросте через кілька років?

Кілька років… Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка…

— Дивися на бруньки. Оця — плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.

— А коли будуть яблука? — наївно питав я.

— Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладаємо надії, прокинеться.

— А якщо не прокинеться?

— Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.

— Три роки! — з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.

А дід сміявся:

— От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад — великий учитель.

Але у мене тоді часу не було — хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу — навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.

Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз — даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.

Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну — наприклад, тих–таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.

Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє — таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що–що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк–пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.

На довиборах до Верховної Ради за 151 округом Полтавської області переміг висуванець Партії регіонів Олексій Лелюк.

Українська Правда

У кулуарах Верховної Ради виставили на огляд пам’ятник «Невідомому бандиту України».

Інтерфакс–Україна

Керівництво телеканалу «1 + 1» категорично відмовило Ліні Ющенко, старшій дочці Віктора Ющенка, брати участь у ігровому шоу «Форт Буаяр».

Сайт Ющенка

Синод Греко–Католицької церкви звертається з проханням до всіх громадян сприяти тому, щоб вибори президента України пройшли з дотриманням усіх норм демократії.

Українська Правда

Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» — тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури — речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф — депутат Павлюк–паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.

Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зайнятий.

Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан — повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів — адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях — вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни — легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.

Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства — якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.

Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені — приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Києвом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він бачив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди — і усіх їх перетравив, переплавив, пережував. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очами гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.

Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький — переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.

Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.

Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці — де вони всі? А місто — тут. Яскраве, зелене, по–літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.

Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке — по–справжньому вічне місто.

Я під’їхав у банк на Антоновича за півгодини до призначеного часу, щоб підготувати ґрунт для операції з виховання гуманоїдів. Пашина роль була простою — кидати громи з блискавками та доручити мені розірвати винних на тисячу шматків.

Секретарки посміхнулися назустріч, як і завжди, але в їхніх голосах бриніла напруга.

— Гості? — поцікавився я.

— Так, з авіакомпанії.

Це не ті люди, через яких секретаркам треба напружуватись, а мені — сидіти у приймальні. Я попросив доповісти про себе і зайшов до кабінету.

— Прівєт! — радісно вискочив назустріч Паша.

— Господи, що з тобою?

Обличчя народного депутата вкривали огидні плями — коричневі з рожевим. На правій щоці, на підборідді та шиї, як у дитинстві, коли переїв солодкого і захворів на золотуху.

— Ти прєдставляєш, вчєра в клубє облілся коктейлєм. Б-52.

Враховуючи, що Б-52 подають запаленим, треба розуміти, що Паші пощастило. Бо міг загорітися одяг чи волосся. А шкіра — то нічого. Шкіра — заросте. Про–те з іншого боку ці плями означали, що не пощастило мені — Паша розв’язався, знову почав пити, а це дуже й дуже не сприяє серйозним розмовам.

— Ви знакоми? — вказав він на двох дженджиків, що сиділи за столом переговорів.

Одного я знав — директор авіакомпанії, що давно ходив колами біля державного банку у сподіванні отримати кредит під заставу літака. Банк резонно відмовляв, бо літаки мають властивість літати — як їх конфіскуєш у разі чого? Крім того, українські авіалайнери періодично заарештовують у міжнародних аеропортах через борги компаній, а це вже зовсім знищує вартість застави.

Разом із керівником цього разу прийшов фінансовий директор, і це логічно — хочуть взяти грошей, як тут без фінансиста? Фінансист був чистеньким і щокатим — явно чиїмось синочком, таким собі пупсиком зі світу великих грошей.

— Слухай, Серьога, — зі мною Паша намагався розмовляти українською з поваги до старої дружби та моїх переконань. — Ти мені якраз і треба. Дивися. Гриші, — він показав на гостя, — потрібні гроші. Але нам давати не дозволяє Нацбанк. Блядські нормативи. Тому я пропоную передати його гуманоїдам. Ми їм спулимо ці гроші по міжбанку, а вони вже дадуть кредит Гриші. Сєчош?

— Сєку. А що із заставою?

Рухливий директор авіакомпанії одразу підбадьорився:

— Із заставою все гаразд. Боїнг 737, документи у мене.

Паша не став занурюватись у деталі, відійшов до столу і відкрив дверцята шафи, що стояла поруч. Я одним оком спостерігав за його маневрами, але не припиняв спілкування.

— Це не той самий Боїнг, що був під арештом у Брюсселі?

Гриша раптом почервонів. Оце так–так — директор авіакомпанії червоніє, як старшокласниця! Та й, мабуть, теперішні старшокласниці так не червоніють.

— Там уже все чисто. Нові документи. Є тут у нас умілець, він провів по реєстру.

Зрозуміло. Значить, люди хочуть взяти державні бабки під заставу літака з перебитими номерами і планують для цього використати банк гуманоїдів, як прокладку. Логічно.

Мої міркування перервало видовище, що його я побачив периферійним зором. Поки ми розмовляли, Павлюк–паша, сховавшись за дверцятами шафи, по–крадійськи наливав собі у склянку віскі з квадратної пляшки, і коли налив повну, одним духом вихилив вміст. Шия зі слідами опіків від Б-52 судомно смикнулась, приймаючи міцну речовину.

Господи, так він не просто розв’язав, а ще й добряче розігнався!

— Ну як, домовилися? — помітивши мій погляд, він відставив порожню склянку й вискочив до гостей, немовби нічого не сталося.

Я знизав плечима:

— Ну, якщо документи добре зроблені і літак залишиться на внутрішніх рейсах, то не бачу нічого страшного. Але по суті — фікція. Літак — це неліквід, як не крути. Кому ти його продаси в разі чого?

Гриша образився:

— Як це, кому? Авіакомпанії сьогодні на підйомі.

— І що? — знизав плечима я. — Вони ж не можуть заплатити зразу. Їм треба або кредит дати на покупку, або у лізинг. Виходить, що банк іще раз заплатить ті самі гроші, тільки вже новому власнику.

— Слухай, нафіга тобі цей літак! Єслі шо — хай гуманоїди оставят сєбє. Будуть кататься. Ги–ги–ги, — засміявся раптом Паша.

— А державний банк? Це ж його гроші?

— Ой, я тєбя прошу! Мало у них всякого гімна у заставі. Одним більше, одним менше. Буде літак для спостережної ради. На блядки літати.

Пупсик–фінансист, певно, не звиклий до подібних розмов, дивився на все широко розкритими очима. Бідолашний хлопчик, ну нічого, хай осягає закони великого бізнесу. Це тобі не в Гарвардах учитися.

— А гуманоїдам про це відомо? — поцікавився я.

— Про що?

— Що літак з підробленими документами.

— Чому з підробленими? — обурився Гриша. — З оновленими.

— Ну з оновленими. Гуманоїди знають про це?

Паша розвів руками:

— Слухай, а хто вони такі? Я даю гроші. Вони — тільки прокладка. З крильцями! — зареготав він. — Прокладка з крильцями!

Авіатори приєдналися до веселощів. Жарт і справді вийшов вдалим. От тільки ситуація ускладнювалась. Якщо гуманоїдів планують використовувати для такої справи, значить мені складніше буде усунути їх від бізнесу в міністерстві. Десь вони ж мають врешті–решт заробити гроші, щоб у разі чого заплатити за неліквідний крадений літак? Проте цю гілку все одно треба різати, які б несподівані повороти вона не робила.

Тим часом Паша одсміявшись знову сховався за відкритими дверцятами шафки. Цікаво, гості здогадуються, що саме він там робить?

— А давайте за це вип’ємо! — раптом виринув назовні Паша, тримаючи в руках пляшку із рештками віскі. Він дійшов вже такого стану веселощів, коли потребував компанії.

Хлопці знизали плечима, але погодились. І справді, якщо людина, у якої ти збираєшся позичити грошей, пропонує випити, то відмовлятися — гріх. Господар з ентузіазмом взявся витягати келихи з серванта. Секретарок він не кликав, мабуть, боявся, щоб ті не настукали дружині.

За хвилину віскі до останньої краплі було розлито порівну усім присутнім. Цокнулися за успіх майбутньої операції. Пашині очі з кожною хвилиною ставали все більш блискучими, опіки на обличчі наливалися червоним, немов у якогось монстра з дитячих мультфільмів, а пропозиції дедалі радикалізувалися. Я вже почав побоюватися, що одним літаком справа не обмежиться, коли з приймальні попередили про прихід гуманоїдів.

Вибачившись за накладку, я попросив авіаторів почекати у зимовому саду. Їм корисно охолонути, щоб не впадати в ейфорію від несподіваного успіху. А розбірку щодо міністерських справ треба проводити без сторонніх. І Пашин веселий настрій тут не завадить, він насправді дуже легко трансформується в агресію, якщо правильно подати інформацію.

— Здорово, хлопці! — господар кабінету зробив серйозне обличчя і запросив нових гостей. Хлопці, як завжди, прийшли удвох — третій, «містер внутрішній», флегматичний товстун Славко, традиційно залишався в офісі і до великого начальства не потикався. Я вмостився навпроти, поруч із Пашею, щоб показати, на чиєму боці сила, і одразу взяв бика за роги.

— Ну? Хваліться, звідки взялася ваша «Фінансова Україна» у міністерських заліках?

— Яка ще Україна? — погрозливо звів брови Паша і тут–таки смикнувся й долонею обережно торкнувся опіку на щоці. Певно, болить.

— Зараз вони самі все розкажуть, — пообіцяв я, насолоджуючись запланованим ефектом несподіванки.

Але несподіванки не вийшло. Менший з гуманоїдів, кучерявий рихлий Вовчик, мовчки поліз до товстої шкіряної теки й узявся діставати звідти документи. Другий — дебелий, з наслідками ресторанного способу життя на боках, Сашко подивився на Пашу прозорими очима, які бувають у майданщиків — вагонних шулерів.

— Павле Олександровичу, ми вам принесли усі папери, щоб ви самі могли подивитися.

Які, в біса, папери? Звідки вони довідалися, про що буде розмова?

Вовчик ретельно розкладав перед Павлюком пасьянс з якихось бланків — накладних чи то декларацій. На мене обидва банкіри навіть не глянули.

— Що це? — поцікавився Паша.

— Декларації на цистерни. Ті, які нам ставлять в заставу.

— Ну і що?

— А ви подивіться, — запросив огрядний Сашко. — Цистерни ці знамениті. Їх усі банки знають.

Паша зітхнув. Я подивився на нього і на них, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.

— Ну? — підсунув до нас папери Сашко.

Паша навіть не простягнув руки. Він дивився кудись у стелю. Я глянув на документи, але скажу чесно, не зрозумів, про що йдеться.

— І що? — нарешті вийшов із задумливості мій партнер. — Що з того?

— Як це, Павле Олександровичу? Як ми можемо взяти у заставу цистерни з перебитими номерами? Ваші нафтовики з цими цистернами побували вже в усіх банках, і їх скрізь послали. Тому що це лівак. Тому що цистерни ці під арештом ще від банку «Україна», і всі про це знають.

— Ну і що? — уперто перепитав Паша.

— Як, що? Це підсудна справа.

— Для вас? — Павлюк–паша, хоч і обпечений коктейлем Б-52, не збирався так просто капітулювати.

— Не для нас. А для них.

— Так і не вийобуйтесь. Ваше діло — давати гроші.

— Павле Олександровичу, але ми ж не якийсь там «Циганський кредите», нас Нацбанк дрючить за ліквідність.

— Слухай, я не поняв, — раптом визвірився Паша. — Ви — не «Циганський кредите», ви гірше. Бо я вас з петлі витягнув! А ви вийобуєтесь!!!

— Це не ми, — трохи пригальмував Сашко. — Це Нацбанк вийобується. У нас звіти тріщать. Завтра ліцензію зупинять — як будемо працювати?

Цей аргумент справив потрібне враження. Павлюк–паша нахилився вперед, взяв пучками пальців один з аркушиків, що лежали на столі, і підняв вгору, немовби намагаючись визначити вагу гуманоїдівської аргументації. Я потрошку став прозрівати. Справа полягала в тому, що Паша без мого відома спробував просунути через їхній банк якийсь свій лівий кредит, але його впіймали на гарячому. Звісно, він не повинен переді мною звітуватися, врешті–решт він депутат і має право на власний бізнес. Але гуманоїди — великі майстри грати на неузгодженостях у керівництві. І якщо домовилися, що я їх курую, то робити щось за моєю спиною — як мінімум недалекоглядно.

Я просто–таки відчував, як втрачаю контроль над ситуацією. А десь там, за стінкою, принишкли авіатори, що їхній літак доводився рідним братом цим от нафтовим цистернам.

— Ваші пропозиції? — запитав після паузи Паша.

— Треба іншу заставу, — обережно сказав меншенький Вовчик–гуманоїд. — Гроші є, тільки хай знайдуть інші цистерни. Може, не такі відомі.

— Добре, — замислився Павлюк. — Пошукаємо інші цистерни. А поки що гроші дасте їм, — він вказав пальцем у бік зимового саду.

Цікаво, звідки у них гроші? Чи це часом не залишки на рахунках нашого підприємства, отримані по гарантії «не бзді, тьотка»?

Спритні гуманоїди просто на очах все міцніше вростали у структуру бізнесу. Державний банк вже без них не може, бо в нього нормативи. А у наступній серії вони шантажуватимуть цим міністерство.

Господи! Звідки вони взялися на мою голову? Є такий кущ — деревогубець — ліана середніх широт. Вона настільки міцно обплітає гілки дерев, на які спирається, що дуже часто ті не витримують і сохнуть. Сподіваюсь, я не стану таким деревом, і зможу–таки відрізати ці згубні паростки.

Але це відбудеться не зараз. Тепер вже без сумнівів. Я мовчки підвівся й відсунув складані двері оранжереї, запрошуючи Гришу зі своїм хлопцем до загальної розмови.

— О, привіт! — радісно підскочив назустріч кучерявий Сашко–гуманоїд. — А я проти сонця і не бачу.

— Приєднуйтесь, — показав Паша на вільні місця біля столу, а сам підвівся та знову сховався за дверцятами шафки. Від мозкових зусиль у нього вичерпалося пальне. Треба було підлити.

Декларації на «ліві» цистерни зникли зі столу і тепер їхнє місце заступили папери на заарештований Боїнг. Двоє банківських товстунів — Сашко з Вовчиком — уважно вивчали їх зміст та про щось шепотілися. Авіатори виглядали дещо розгубленими, проте віри не втрачали.

Поки тривала ця невеличка нарада, господар кабінету встиг прийняти чергову порцію та повернувся до столу вже сповненим ентузіазму. Очі його знову блищали, опіки на обличчі зробилися синіми, а губи розтягувала посмішка. Від цієї картини у мені заворушилися недобрі передчуття.

— Ну що, хлопці, годиться вам літак?

Сашко знизав плечима:

— Нормальний літак. Він хоч літає?

Гриша–авіатор запевнив:

— Ще й як! Орел — не літак!

Сашко зіщулився:

— Павле Олександровичу, а коли раптом щось?

— Не бійся, я у тебе його заберу, — пообіцяв Паша і підсумував. — Ну що, вирішили?

Гуманоїди перезирнулися.

— Давайте спробуємо.

— От і прекрасно! — радісно заявив господар кабінету. — Це треба відсвяткувати!

Тільки тут я помітив, що права рука його стискає пляшку з–під віскі. Де вона взялася, їй–бо не знаю — бо від своєї шафки він відходив порожнім. Тривога просто–таки забриніла у моїй душі, але вже було пізно.

— Вітаю! — сказав Паша і наступної миті вперіщив пляшкою просто по маківці директора авіакомпанії.

Звук удару переріс у загальний зойк. Я навіть зморгнути не встиг, власне, як і сам Гриша. Він сидів на стільці, нічого не розуміючи, а дорогий костюм вкривали зелені скалки скла, що повільно, один за одним скочувалися донизу й падали на килим. Очі бідолахи кліпали, а руки мляво звисали вздовж тіла. Паша переможно озирнувся навкруги і задоволений справленим враженням весело зареготав.

Всі уклякли на місці, не вірячи власним очам. Цілий–цілісінький Гриша розгублено кліпав, а Паша веселився все більше і більше. «Хай тобі чорт!» — подумав я.

Такий фокус він показував не вперше. Щоправда раніше це відбувалося не у дорогих кабінетах, а десь на лаві у парку чи на пляжі. Причому востаннє, якщо не помиляюся, років із п’ятнадцять тому. Секрет був простим: в останню мить під пляшку підставляється кулак — тоді вона ефектно розлітається на друзки, обсипаючи жертву фонтаном скла, але не завдаючи жодної шкоди. Однак, як то пишуть у рекламі, навіть не намагайтеся повторити це в домашніх умовах, бо спочатку треба набити руки на тренуваннях з рукопашу — а Пашина юність включала серйозні заняття цим видом спорту, тому у м’язах досі залишилася звичка, а у нервах — реакція.

— Обісрався?! — продовжував веселитися мій партнер–народний депутат. Гуманоїди за столом взялися слухняно підхихикувати. Авіатори сиділи, немовби й справді обісралися — а й мали від чого.

Це була епічна картина: Пашине вишкірене обличчя, вкрите опіками від Б-52, гостра «троянда» з пляшкового горлечка у руках, зім’яклий, обсипаний склом директор авіакомпанії, його молодий підлеглий–пупсик з квадратними очима та гиденькі посмішки жирних гуманоїдів серед розкішного кабінету заступника голови спостережної ради із м’якими килимами на підлозі, зимовим садом та фантастичним краєвидом на київські дахи, який відкривається з вікна.

Що ж. Обрізку цього саду доведеться–таки відкласти. Але все–таки не відмінити — я зроблю для цього все можливе.

— Поїхали в казино! — запропонував Паша, відсміяв–шись.

Гуманоїди одразу заявили, що поспішають до офісу — оформлювати кредит. Гриша, обтрусившись від скла, вчепився до них — як я розумію, не стільки у прагненні отримати гроші під арештований літак, скільки намагаючись втекти подалі від небезпеки. Треба зауважити, він тримався добре, навіть на прощання подякував і потиснув Паші руку.

Я теж зробив спробу втекти, але був упійманий за рукав. Паша зволив гуляти, для цього потрібні компаньйони, а хто може бути кращим компаньйоном, ніж старий товариш та партнер, людина, з якою багато випито і пережито? Тож тут уже, як то кажуть, без варіантів.

«Я не виключаю, що влада піде варіантом державного перевороту» — сказав Ющенко.

Громадське радіо

«Чоловік [Ющенко] зробив заяву — образну, метафорістичну… Висловився як поет, а на Заході цитують і сприймають за чисту монету. Це є технологією дискредитації України», — заявив заступник глави АП — керівник головного аналітичного управління Василь Базів.

Українська Правда

У шкільні бібліотеки Києва надійшла поетична збірка, що прославляє мера Олександра Омельченка й інших діячів української сучасності… Також є вірш, присвячений президентові України Леоніду Кучмі: «Але ж є тверда надія всіх на казковий рай… Щоб збулась мрія — Л. Кучму знову обирай!!!»

Обком

Захопивши з собою двох охоронців та Олеся, який необачно крутився у приймальні та не знайшов способу відмовитися, ми поїхали гуляти до Жорика — у казино «Монте–Карло».

Старий бандит, що тримав колись общак одного з київських угруповань, тепер перетворився на статечного бізнесмена. Власне, це відбулося не з його волі, а клопотом міністра внутрішніх справ Кравченка. Коли той у середині дев’яностих без зайвих слів і судових рішень перестріляв та пересадив усю братву, на поверхню раптом спливли нові герої — касири. Вони не брали безпосередньої участі у бойових операціях, а скромно лічили гроші в общаках і саме тому щасливо уникли міліцейської кулі. «Що охороняєш, те й маєш», — твердив класик, тому після знищення отаманів касири несподівано виявились єдиними розпорядниками бандитського майна. Мало не третина теперішньої бізнесової та політичної еліти — від мерів до олігархів — родом саме звідти, з бандитських касирів. Брешуть навіть, що дехто з них сам замовив своїх отаманів — у колотнечі все одно ніхто розбиратися не буде, а менти тільки подякують.

Але задля справедливості треба зауважити, що подібні історії траплялися і в інших країнах та епохах. Скажімо, відомий персонаж на ім’я Іуда, кажуть, теж був касиром у бригаді апостолів. Тому з висоти нашого теперішнього досвіду варто замислитися: чи заради власне тих легендарних тридцяти срібняків він здав Христа римській прокуратурі? Можливо, справжньою причиною все–таки була калитка з общаком, що її Іскаріот тримав у руках, залишаючи таємну вечерю? До речі, згадавши про цю калитку один раз, подальшу її долю євангелісти обходять мовчанкою. Чого б це?

А проте в українській версії біблійних подій при бажанні можна навіть знайти сліди своєрідної вищої справедливості. Адже бандитські активи у дев’яності були досить великими, братва володіла багатьма банками, заводами та ринками. Однак бойові отамани навряд чи могли б дати раду цьому майну у ринкових умовах — хоч би через те, що життя їхнє мало чітко визначений циклічний характер: вийшов–погуляв–розкрутився–сів. Таке собі колесо Сансари, за межі якого не може вистрибнути жоден «путьовий» — хіба що за допомоги вправних рук кілера.

І от, саме тут на сцені з’являється касир у скромному піджачку, вчорашній невидимий герой, фінансовий «подай–принеси», така собі сіра мишка. Але ця мишка знає, як робляться гроші, вміє спілкуватися та домовлятися — бо у мишок зазвичай немає іншого виходу. Він володіє вмінням рахувати та контролювати — саме тим, що не дано жодному «братку». Одне слово — під шумок стрілянини та вибухів наприкінці століття в країні відбулася чергова зміна еліт. Братва, вичерпала свою історичну місію, пішла на зони та в могили. А колишні касири опинилися біля керма економіки.

Наш партнер Жорик не став тоді олігархом виключно через поважний вік та дрібноту угрупування, спадок якого отримав. Проте на місці колишнього бандитського прибивняка тепер блищало вогнями казино зі стрип–клубом, а у задніх кімнатах містився офіс мережі обмінних пунктів, які з ранку до ночі купували долари дешевше, щоб потім продати їх дорожче, зміцнюючи таким чином економічний потенціал України та особисті статки Жорика, чи то радше навпаки: спочатку — Жорика, потім — України.

Колись, у старі часи, коли мені доводилося бувати тут, офіціанти носили шкіряні кашкети та куртки, коньяк подавали на стіл у картонній коробці із супермаркету, наливали його у чарки для горілки, а на закуску — як апофеоз уяви господаря про розкішне життя — обов’язково подавався лимон, посипаний цукром.

Сьогодні нас зустрічав швейцар у мундирі і жінка–метрдотель з декольте по саме нікуди, так що її всупереч правилам української мови хотілося назвати метрдотелицею. Офіціанти та офіціантки давно позбулися кашкетів з куртками та навчилися посміхатись, а в оксамитовій залі за столами з’явилися суворі круп’є, які майстерно гортали фішки та карти, даруючи гостям можливість перевірити свої стосунки з Фортуною.

Тільки Жорик залишився тим самим — сивим, невеличким, із сутулою спиною, обтягнутою плетеною вицвілою кофтою та у спортивних штанах, які безпомічно мотилялися на старечих ногах, коли ті човгали дорогими килимами. Не кожен з нас здатен змінити світ, а ще менше людей можуть змінити себе. Проте, може, це й на краще?

Я обмінявся з господарем рукостисканням, Олесь скромно здалеку кивнув, а Паша — щиро обійнявся.

— Павлуша, радий тебе видіть, — Жорик, які і багато хто з киян, вважав, що розмовляє російською, але насправді мова його вже сама по собі заслуговувала на увагу мовознавців. — Як здоров’я жени? Шо пише дочка?

Паша, який з п’яних очей завжди блукав між мовами, усміхнувся привітно:

— Дякую, Жорик, твої як?

— Ой, ти же знаєш, Лєночка зараз у Амєрікє, це такі хлопоти, такі хлопоти.

Розмова про сімейні справи у кулуарах стрип–бару виглядає дещо виклично, але в цьому був весь Жорик — підкреслено інтимне, просто–таки родинне ставлення до друзів та знайомих компенсувало абсолютну жорсткість, ба навіть жорстокість у питаннях бізнесу. Обговоривши родинні новини, він по–батьківському покартав Пашу за те, що той багато п’є і засмучує дружину, поскаржився на велику кількість проблем і нарешті звелів зарезервувати окрему VIР–залу, щоб ми могли спокійно розслабитися.

— Дівчат сам собі вибереш, — поплескав він Пашу по плечу. — Не стісняйся, у мене їх — на будь–який смак.

Паша і не збирався нітитися. Він одразу звелів метрдотелиці, декольте якої помітно тривожило тонку поетичну душу Олеся, привести найкращих дівчат та накрити стіл із закусками. Охоронці залишилися біля дверей, щоб не пропустити небажаних осіб.

VIР–зала мала невеличку сцену з жердиною, пару столиків та поляну для блек–джеку у кутку. Ми ще не встигли вибрати, за яким зі столиків умоститися, коли до приміщення зайшли три дівчини — справді на будь–який смак. Висока брюнетка, трохи менша білявка та фігуриста руденька — просто тобі перший склад групи ВІА ГРА.

— І це все? — щиро здивувався Паша.

Метрдотелиця професійно усміхнулася і сказала:

коли треба, приведе ще. Ця інформація Пашу заспокоїла, і поки офіціант накривав на стіл, він звелів дівчатам показати свої вміння на жердині.

Романтичний Олесь, який нечасто бував у подібних закладах, кидав косі погляди на відверті костюми стриптизерок і сам себе нітився. Я в глибині душі залишаюся філософом і не люблю продажних жінок, тому зараз теж не збирався брати участь у загальних веселощах. Дочекатися, поки закрутиться веремія і можна буде зникнути, не ображаючи компанію, — от і весь план на вечір. Ще з молодих років мені для подібних розваг бракувало дихалки та цинізму.

Дівчатам, напевне, пояснили, з ким вони мають справу, тому вони старалися одна поперед іншу. Але з усіх трьох хіба що руденька викликала думки про можливий секс — я давно помітив, що жінки, яким насправді є що показати, не схильні до ексгібіціонизму. У той час, як відсутність виразної фігури примушує нав’язливо демонструвати свою сексуальність та розкутість. Ні, я не святенник і не лицемір, і з задоволенням відпочиваю з гарними дівчатами, але маю на цей жанр власні погляди.

— Ей ти! — покликав Паша до себе руденьку, найсимпатичнішу з трьох. Вона підійшла з посмішкою, переможно похитуючи стегнами. Олесь ковтнув слину.

— Іді на хуй отсюда, — звелів Паша.

— Шо? — розгубилася дівчина.

— Іді, щоб я тєбя не відєл. Гуляй! — Паша махнув рукою у напрямку виходу. Руда озирнулася, немовби не довіряючи почутому. Дві подруги спостерігали за цією картиною не без задоволення — ще б пак, вони значно програвали рудій не тільки у зовнішності, але й у пластиці.

— А ви сідайте з нами! — звелів Паша білявці та брюнетці, і ті радісно взялися виконувати наказ.

Паша гуляв. Віскі лилося рікою, і якби не те, що я на власному досвіді знаю, скільки він може випити, вже давно б треба було викликати реанімацію.

— Дівчата, знаєте, хто це? — запитав Павлюк–паша, піднявши чарку. Пальцем вільної руки він вказував на Олеся.

— Ні, — одразу перейшли на українську дівчата. Що воно — сервіс, усе для клієнта, хоч мова, хоч язик!

— Це — відомий поет. Олекса Довгань. Знаєте такого?

— Ні, — розгубилися стриптизерки.

— Як це? Ви не знаєте українських поетів?

— Знаємо, — невпевнено заперечила брюнетка. — Шевченко.

— Коцюбинський, — додала білявка.

— Дура! Коцюбинський був письменник. Олесь, покажи їм! — наказав Паша.

Олесь знічено підвівся. Це було зворушливе видовище — немовби відмінника нагородили відвідинами стрип–клубу. На хлопцевому обличчі читалася внутрішня боротьба, однак не так часто сучасні поети отримують свої п’ять хвилин слави, навіть перед повіями. Тому врешті він прокашлявся й почав:

— Увійдеш в білу воду, що місяць гойднув і над берегом вистелив, Скрикне риба і в лісі любов’ю поранений звір. І в розіпнутім серці моєму кохання воскресло воістину, Але ти ні словам, ні рядкам, ані навіть мовчанню моєму не вір. Бо душа відходила своє, відпросила, відмала й відплакала, І тепер вона вся, як вода поміж пальці, а, може, пісок, або ні. Вдалині у зруйнованій церкві п’янички склянками калатають По душі моїй, мабуть, та й, зрештою, впевнений, і по мені. Відпливи на той берег шепнувши у хвилю терпке й нерозтрачене, До побачення, мила, прощай, нам не варто лишатися вдвох. Я себе у твоєму обличчі, як в люстрі, ніколи не зможу побачити, А тобі у моєму обличчі, як в люстрі, побачить себе не дай Бог.[3]

— Як гарно! — замріяно сказала осміліла брюнетка. Білявка про всяк випадок промовчала — певно, мала великий професійний досвід, тому просто спостерігала за подіями.

— Давай іще! — наказав Паша.

Олесь дав іще. Після вірша про маму на очах у брюнетки забриніли сльози.

Паша налив собі чергову порцію.

— І поцілунків дуже тихий клекіт.

Сухі вуста. Гарячі і сухі, — розійшовся Олесь, який побачив перед собою справжню слухачку.

— Так, сядь, не маяч! — раптом обірвав його шеф і, коли той послухався, зупинивши вірш на півслові, запитав. — А ви можете нам показати кохання удвох?

— В смислі? — перепитала простіша білявка.

— Ти що, не розумієш? Ну, як ви одна з одною там. Щоб ми подивилися.

— З нею? — кивнула дівчина у бік подруги.

— Ні, блядь, зі мною! — вийшов з себе Паша. — З нею, а з ким іще?!

Білявка засумнівалася:

— Ну, ми вдвох не працюємо. Аня у нас новенька. Але у мене є подруга, ми живемо разом, і якщо ви хочете за нею послати...

— На хуй подругу, — сказав Паша, дістаючи з внутрішньої кишені триста доларів. — Залазьте на стіл.

Бажання клієнта — закон. Переконавшись у серйозності намірів, дівчата перейшли до справи: намагаючись не перекинути посуд, вони вибралися на стільницю і заходилися танцювати, пестячи руками одна одну, спочатку несміливо, більш для проформи, але потроху входячи у раж — адже стриптиз теж вимагає натхнення. Білявка стягнула з подруги ліфчик і зайнялася її грудьми. Перед очима у мене крутилися худорляві стегна, а в голові — ідіотське питання: перекинуть вони пляшки чи все–таки ні? Брюнетка була менш сміливою чи то менш досвідченою, тому білявці довелося зробити наступний хід — і на землю полетіли блискучі трусики подруги. Пляшки загрозливо захиталися. Справа набирала серйозних обертів.

Паша нахилився до мене:

— Серьога, слухай, здається, вони лесбіянки.

— Навряд чи, — заперечив я.

— Ні, ну точно лесбіянки. Ти диви, що виробляють. Егей, слухайте! — він гукнув так гучно, що дівчата перелякано завмерли. — Ви що, лесбіянки?

Білявка розгублено виструнчилася.

— Але ж ви самі…

— Точно лесбіянки. Слухай, кого ти нам привів? — запитав він чомусь у Олеся, який помітно очманів від побаченого.

Той не знайшовся з відповіддю.

— Так, ану давайте звідси! — обурено скомандував Паша. — Що це за збочення, га?

Дівчата зовсім втратили орієнтацію і тільки розгублено кліпали очима. Сцена було гідною пензля майстрів Відродження — абсолютно гола брюнетка та білявка у блискучій білизні, які розгублено кліпають очима, стоячи на столі VIР–зали. Чоловіки ж годилися позувати Гойї чи Діксу — шакалорилий обпечений коктейлем п’яно–цинічний Паша та білявий янгелик Олесь, що не може відірвати очей від дівчачих тіл.

Для того, щоб допомогти відновити живописну гармонію, я взяв зі стільниці триста доларів і засунув за гумку трусиків білявки.

— Давайте, давайте! Теж мені, розвели тут разврат! — підігнав нетерплячий Паша.

У брюнетки на очах знову забриніли сльози. Ні, все–таки на подібній роботі не можна бути настільки чутливою. Це непрофесійно.

Зібравши з підлоги одяг, дівчата вийшли. Білявка пошепки лаяла нас останніми словами, але Паша цього не чув. Він запитав Олеся:

— А де твоя?

— Хто?

— Ну та, третя, що була. Де вона?

— Не знаю, — зізнався розгублений поет.

— Так поклич. Блін, всьому тебе вчити!

Хлопець невпевнено підвівся та пішов до виходу.

Закладаюся, він буде тинятися коридорами, не наважуючись навіть звернутися до обслуги.

— Серьога, з ким приходиться работать! Ти тока глянь! — і тут я зрозумів, що доведеться досидіти до кінця цієї частини вистави. Адже Олесь сам не впорається з шефом і під гарячу руку наробить дурощів, не дай Боже, ще й без роботи залишиться.

— Наше життя — це груповуха! — підняв Паша келих з віскі. — Поняв? Груповуха! Тому треба всіх їбати, інакше виїбуть тебе!.. А ти де ходиш? — напустився він на руденьку стриптизерку, яка повернулася тим часом до зали — певно, була десь недалеко.

— Я? Так ви ж самі…

— Тобі що, гроші непотрібні?

Олесь, який зайшов слідом, вмостився поруч зі мною, немовби шукаючи захисту. Він почувався невпевнено й дуже незручно. Але що поробиш — помічник депутата і є помічник депутата. Робота така.

— Подобаєшся ти мені! — оголосив Паша, обіймаючи дівчину за плечі. — Не те, що ці твої лесбіянки. І як ти з ними живеш?

Олесь нахилився до мене:

— Уявляєте, вона там плакала, — прошепотів у вухо. — Я виходжу, а вона стоїть і плаче.

— Будь–яку жінку ображає, коли нею нехтують.

— Так гроші ж вперед заплатили.

— Жінка залишається жінкою завжди. І з грошима, і без. Затям це собі. Згодиться у дорослому житті.

Паша вже не контролював себе. Він наказав руденькій іти на сцену, щоб потанцювати біля жердини. Потім розчулився від побаченого, зняв з руки «ролекс» і подарував їй як нагороду. «Ролекс» врешті–решт конфіскували охоронці, які знали звички свого шефа, проте це було пізніше. А поки дещо прибитий новими для себе реаліями Олесь за шефовою командою знову читав вірші руденькій. Та кліпала очима.

Тим часом викликали метрдотелицю і послали за білявкою з брюнеткою. Їм було поставлено задачу розважати нас із Пашею. Потім усіх трьох було роздягнуто до нитки і влаштовано конкурс краси. Перемогла досвідчена білявка, за що отримала приз у розмірі п’ятисот доларів.

Ну а тоді Паша вже й сам видерся на сцену, щоб навчити дівчат танцям біля жердини, і тут йому знову придалося спортивне минуле. Па, які показував нам депутат, хоч і не входили до асортименту класичного стриптизу, проте не були позбавлені грації, і вже точно могли дати тутешнім зіркам сто очок вперед за експресією й артистизмом. Голі дівчата у захваті плескали в долоні та вигукували. Олесь п’яними очима поїдав їхні неприкриті принади. Охоронці зазирали у відчинені двері. А я доливав собі віскі, бо розумів, що набратися, як чіп — зараз єдиний гідний вихід для чоловіка.

В четвер біля Кабінету Міністрів активісти Всеукраїнської інформаційно–просвітницької кампанії ПОРА здійснять акцію–перформанс «Пора прозріти!». В ході акції будуть розгорнуті карти України та Мукачева та продемонстровані фотографії подій мукачівських виборів. Голові уряду будуть запропоновані окуляри з відповідною кількістю діоптрій для покращення гостроти зору.

ПОРА

Служба безпеки України пов’язана з російським ФСБ і через СБУ відбувається великий витік секретної інформації до Росії. Про це заявив колишній полковник КДБ Олег Гордієвський.

Бі–Бі–Сі

У неділю, о 12.00 на Співочому Полі у Києві відбудеться мітинг на підтримку Віктора Ющенка, який цього дня подасть до Центральної виборчої комісії документи про реєстрацію його кандидатом на посаду президента. Планується, що в акції візьмуть участь представники з усіх міст і сіл України. Всього в країні нараховується 35 тисяч населених пунктів.

Прес–служба Віктора Ющенка

Патріарх Філарет: «Якщо Віктор Федорович Янукович підтримує Київський Патріархат, то віруючі нашої церкви теж підтримають його».

Громадське радіо

Цікаво, чи існують якісь фізіологічні обмеження для запоїв? Ну, наприклад, таке: запій не може тривати більше, ніж двадцять днів. Хоча ні, не двадцять. Я пам’ятаю, як свого часу Паша пірнув майже на місяць.

До речі, можна купити Книгу рекордів Гіннеса і подивитися, який із запоїв офіційно вважається найдовшим у світі.

Проте жарти жартами, а треба щось робити. За останні роки Пашині запливи набули загрозливої динаміки — він пірнав усе частіше, а тверезі періоди дедалі коротшали. Попри думку Ґенека про те, що тільки у п’яному вигляді можна керувати державою, проблеми накопичувались, і без Паші деякі з них не вирішувалися ніяк. Паша — депутат, Паша — володар найвпливовішого телеканалу, врешті–решт Паша — досвідчений політик із неймовірною чуйкою. Для нього запій і справді відігравав роль своєрідної відпустки, кнопки на зразок «Резету» на комп’ютері: в одну мить забути все, викинути геть з оперативної пам’яті резидентні програми — стосунки, зобов’язання, багатоходові інтриги — дати охолонути процесору, і тоді знову — до роботи. Може, варто запозичити цю методу? Лишається тільки пошкодувати, що я не алкоголік.

Мобільний в кишені задзеленчав, я побачив на дисплеї номер Ґенека. Про вовка промовка. Наш кавалергард — певно, безгрішна душа.

— Уважно слухаю.

— Привіт. Ти вже в курсі?

— Дивлячись чого, — в останні місяці події в країні розвивалися так стрімко, що залишатися «в курсі» всього було просто неможливо.

— Там з Павлом Олександровичем ситуація.

— В тому смислі, що він у підпросторі?

— І це теж. Там сьогодні зранку ситуація.

Господи ти Боже мій! Чому есбеушники не можуть висловлюватися нормально?!

— Про сьогодні зранку ще не в курсі.

— О восьмій ранку до кабінету зайшов цей шнир.

— Начальник розрахункового центру?

— Ага. А там ситуація. Павло Олександрович відпочиває обличчям на столі, а навпроти сидить абсолютно гола і п’яна жінка.

Я присвиснув. І справді, ситуація, інакше не скажеш. Якби її побачив хтось із своїх — тоді інша справа, а коли трапився цей базіка, стукач та кар’єрист… Сучий син, який просто фізіологічно не може тримати язика за зубами.

— А що знадобилося начальнику розрахункового центру в кабінеті заступника наглядової ради? Та ще й о восьмій ранку?

Ґенек зробив вигляд, що не почув.

— Він викликав службу безпеки. Вони стали ту жінку виводити і з’ясувалося, що її одягу в кабінеті немає.

— Як це, немає? А в задній кімнаті?

— Ніде. Ніде нема. Павло Олександрович прокинувся і накинув їй на плечі власний піджак. Так з банку й вивели.

Я уявив собі цю картину. Галантно, блін.

— Євгене Мироновичу! — я навмисне звернувся по–батькові і на «ви», тобто майже офіційно. — А вам не здається, що начальнику розрахункового центру все–таки хтось порадив зайти до Пашиного кабінету?

Ґенек знову пропустив мої слова повз вуха і не дарма — я вже давно наполягав на тому, щоб того шниря прибрали з банку, а генерал уперто саботував проблему.

— Ти повинен розуміти, куди він побіг доповідати про цю ситуацію. І що зараз підніметься нагорі.

Я не тільки розумів це, але й голову протовк Паші з приводу стукачів у банку, та все дарма.

— Я все чудово розумію. А до того ж розумію, що ця ситуація цілком на совісті вашого підшефного, начальника служби безпеки. — Варто було все–таки правильно розставити акценти в розмові. — Вона що, гола до банку прийшла? А якщо й гола, то куди дивилася охорона? Всі ж так чи інакше проходять через вестибуль, мимо охорони. Виходить, вони не повідомили про таке свого боса? А він не повідомив вас? Чому? — останні слова я говорив уже на тлі коротких гудків.

Гарна історія. Не вперше, звичайно, Паша з п’яних очей потрапляє у пригоди. Були у нас випадки і з мордобоєм, і навіть зі штурмом митниці в аеропорту. Але тоді обстановка в країні була трошки іншою. Ба навіть при цьому не обходилося без втрат — аби замазати скандал доводилося і платити, і поступатися інтересами, і навіть вибачатися.

Що буде зараз? Хто зна! По–перше, очевидно, що історію вже доповідають Папі. Бо ж Паша далеко не найбідніший серед депутатів, у нього є що забрати. По–друге, невідомо, чи не трапився там випадково фотограф, і чи не побачимо ми репортаж про все це у завтрашніх газетах. Бо якщо так — значить, це не просто ініціатива жовтої преси, адже наші газети друкують тільки те, що порадили темники з Адміністрації Президента. І якщо така порада з’явилася, це означає одне: Папа дав вказівку мочити нас по повній формі.

Проте навіть якщо у пресі новина не з’явиться, це зовсім не означає, що команди мочити не було.

Чорти б їх усіх вхопили! Не було мороки — тепер сиди, чекай, звідки прийде чергове лихо.

Я підняв трубку і набрав Жорика.

— Добрий день!

— От іще скажи, ілі он добрий? — почувся лагідний, як завжди, голос.

— Знаєте вже?

— Ну звичайно, знаю.

— Ґенек дзвонив?

— У мене є свої люди.

В його інтонаціях не чулося навіть тривоги, не те, щоб паніки. Чи це означає, що все гаразд? Ні — просто якщо людина пережила погром, влаштований у дев’яності за міністра Кравченка, коли бойовиків валили просто у глухих дворах, то порівняно з тими проблемами теперішні мають здаватися веселим жартом. Проте мені й цих жартів вистачить, тому що розбиратися з наслідками доведеться самотужки, без прикриття згори.

— А тобі що, Ґенек подзвонив?

— Ну звісно. Я ж не в курсі. Паша в підпросторі, я у нього в офісі не з’являюся.

— А–я–яй! А навіщо Ґенек тобі дзвонив, як думаєш?

Я дещо розгубився від такого запитання.

— Як це, навіщо? Розповісти.

— Ілі він часто тобі дзвонить?

— Та ні.

— А так просто, для того, щоб розповісти?

— Ніколи.

Голос Жорика став іще оксамитнішим.

— А знаєш чому? Бо Ґенек ніколи не дзвонить, аби просто розповісти.

— Але ж він нічого іншого не говорив. Тільки повідомив, і все.

Трубка забулькала. Здається, старий хихотів.

— Ти вибач мені, Сергійку. Як ти думаєш, може він боявся, що ти ні про що не узнаєш?

— Навряд чи.

— Ну?

Я розгубився іще більше:

— Тоді не знаю.

Жорик зітхнув, певно, засмучений моєю тупістю. Але я й справді не фахівець у гебешних розводах — хіба постфактум, коли хвалюся перед Сапулою.

— Перше, що я думаю, Ґенек хотів довідатись, яка інформація у тебе є, і повідомити свою версію. Що він тобі сказав?

— Ну, сказав, що застали з голою бабою в кабінеті. А я запитав, куди дивився його начальник безпеки.

— Сергійку! Те, що ти йому сказав — зовсім одна справа, а що він тобі — зовсім інша.

— Розумію. Він дуже специфічно висловлюється, не зразу й згадаєш… Ну приблизно так: сказав, що я маю розуміти: інформація, швидше за все, пішла нагору.

— Пішла нагору? І він нічого не може зробити?

— Цього він не сказав.

— Так от, Сергійку, слухай мене акуратно, — Жорик взяв невелику паузу, під час якої я встиг перекласти телефон до лівого вуха, бо праве вже намокло від довгої розмови. — Він або знає, що готується якась кака, або підозрює про це. А подзвонив для того, щоб натякнути: він твої проблеми вирішувати не буде. Усі ці базари про інформацію нагору означають, що він знімає з себе зобов’язання і не буде допомагати закривати питання навіть у тому випадку, якщо до нас прийдуть його прямі підлеглі.

Слухаючи старого бандита, я зрозумів, що й сам мав багато запитань з приводу Ґенекового дзвінка, але не дав собі праці поміркувати. А те, що зараз говорив Жорик, скидалося на правду. Корабель отримав пробоїну, і з трюму потелефонували пацюки, щоб попередити про втечу.

— Тобто ви хочете сказати, що треба іти у підпілля?

Жорик знову взяв невеличку паузу.

— Давай я поспілкуюся з людьми, щоб вони мене попередили якщо будуть якісь рухи в нашому напрямку. Ти, Сергійку, теж там про всяк випадок подивися, чи не залишилось якихось хвостів від моїх справ. Я розумію, що зараз буде багато проблем, але й про мої теж не забудь, добре?

— У мене все під контролем.

— Ну й добренько. Павлуші вітання передавай.

— Обов’язково.

Розмова не додала оптимізму, але я завжди вважав, що про неприємності краще довідатися заздалегідь. Тоді легше їм протидіяти. Отже, що нам загрожувало?.. Ну, по–перше, Пашу зніматимуть із заступника голови і врешті таки виженуть з красивого кабінету, оскверненого голою повією. Таким чином, ми втрачаємо контроль над великим державним банком, але це швидше шкура неубитого ведмедя. Ми ще й закріпитися тут як слід не встигли. Гірше буде, якщо візьмуться мочити комплексно — тоді весело буде всім: і у міністерстві, і на телеканалі, і в банку. У Жорика теж — ну, за це переживати особливо не варто, Жорик сам за себе домовиться, а от міністерське лайно вигрібати доведеться мені.

З тих пір, як ми з Пашею втрапили в орбіту державного бізнесу, моя робота стала скидатися на обов’язки сантехніка з аварійної служби — приїхати за викликом, заткнути прорив і вичерпати усе лайно, що натекло внаслідок цього прориву. Просто як мій дядько Вареник. Щоправда, він був професійним сантехніком. А я?

Мабуть, я теж сантехнік. Бізнесмен–сантехнік. Продовжувач дядькової справи. Робоча династія, хай йому чорт!

Але те, що набубнявіло зараз на наших трубах, загрожувало не просто проривом. Якщо раптом згори дадуть команду «фас», це вже буде цунамі, сель, як під час Куренівської трагедії, коли змило кілька кварталів з лікарнею, стадіоном та трамвайним депо. І за що? За голу курву в кабінеті?! Немовби тільки Паша водить до себе курвів. Президент і сам, гадаю, далеко не святоша. До речі, а чи є у Мельниченка на плівках сексуальні епізоди? Треба пошукати.

Я сумно всміхнувся власним думкам. Звичайно, президент — не святоша. Він — святенник. Святенник за посадою. І тому у будь–який момент може захотіти показати зразок боротьби за високий рівень моралі і тверезий спосіб життя. Показати на окремо взятому прикладі — алкоголіка і розпусника Павлюка Павла Олександровича. Хіба може подібна особа обіймати високу державну посаду? Ні, ні і ще раз ні. А значить, треба терміново організувати побиття камінням у газетах та публічний розстріл перед телекамерами — необхідне підкреслити.

За вікном смеркало. Поглинений важкими роздумами, я машинально взяв до рук дідове прес–пап’є, що віднедавна прикрашало мій стіл. Звичка крутити щось у руках — ознака неврастенії, так казала мама, лікар із великим стажем. Мабуть, на неврастенію я страждав із самого дитинства, бо постійно гриз олівці, скручував і розкручував ручки, стукав по столу пальцями. Це допомагало зосередитися.

От і зараз, взявши за поганою звичкою до рук дідів витвір, я одразу повернув думки у конструктивне річище. Паніка — не наш метод. Будемо готуватися до гіршого і сподіватися на краще — цей рецепт завжди працює. А до гіршого ми вже готуємося — по–перше, Сапула ретельно перетрушує всі старі схеми на предмет надійності. Краще за неї це навряд чи хтось здатен зробити. По–друге, наш бізнес навіть у мирний час побудований так, щоб ми були постійно готові до погрому. Залишається тільки зробити так, щоб до погрому були готові й підлеглі. А для цього існує друге старе правило — відсутність документів карається не так суворо, як їх наявність. Бо коли щось втрачено — це максимум халатність, а коли є не те, що треба, воно одразу із звичайного документа може перетворитися на доказ, і це вже точно нікому не потрібно.

Я пригадав, як у часи загострення бойових дій гуманоїди дали грошей слідчому, аби той викликав на допит тимчасового керуючого, а самі тим часом вивезли з банку усі документи і спалили разом із машиною, і оцінив усі переваги подібного методу. Тим більше, що у нас до перевірок іще не дійшло і директор підприємства цілком має право віддати наказ перевезти архів до іншого приміщення чи, скажімо, до аудитора… Так, це чудова ідея, саме до аудитора, тут у мене є на кого покластися. Далі машина залишається на стоянці, невідомі — тут нам допоможе Жорик зі своїми кримінальними зв’язками — викрадають її, далі заява в міліцію, плач за втраченим… А пізніше авто виявляють десь у лісі під Бородянкою згорілим разом із усім багажем. І відтоді в бухгалтерії замість паперових скирд лежить одна–єдина постанова міліції про відмову у порушенні кримінальної справи. Геніально! Гадаю, на таку пропозицію охоче погодиться й мій директор, який таким чином прикриє усі свої «ліві» номери, і партнери, які спокійніше спатимуть. А машину можна й нову купити, невелика втрата порівняно з масштабами можливих проблем.

Думки закрутилися навколо організаційних питань — кому подзвонити, що сказати, де домовитися. Ні, поспішати не треба, але підготувати такий варіант як пожежний — це обов’язково. Та й взагалі на усіх наших конторах передбачити таку собі пожежну кнопку — натиснув, і от тобі пожежа.

Прокручуючи в голові усі нюанси рятівного плану, я одночасно крутив руками дідове прес–пап’є і раптом впіймав себе на думці, що у фігурках мавп на ньому знаходжу багато спільного з конкретними людьми, тими, що оточували мене. Взяти хоч би центральну фігуру пахана. Він сидить на троні і виглядає всесильним, але якщо придивитися, то видно, що він просто спить. Точно так, як Паша заснув в кабінеті з голою повією.

Та й підручні його нагадували мені знайомих: наприклад, маленький розводило, який згорбатився над вухом, до сміху скидався на Жорика. А більшенький, хоч і не мав особливої портретної схожості, але за своїми габаритами і головне, функціями був подібний до генерала Ґенека. Може задавити будь–кого. У тому числі й пахана, якщо карта ляже. Може навіть просто втекти — адже на кожну силу рано чи пізно знайдеться більша сила. Думаю, перед вертухаями цей табірний убивця теж спасував би. Ну а зараз, поки пахан заснув, обидва шукають варіанти на випадок, якщо той не прокинеться. Пахани не вічні, врешті, як і всі ми.

Ну а кого мені нагадував скрипаль? Я уважно придивився до худорлявої, по–тюремному скоцюрбленої мавпячої фігурки. Ні, не знаю. Артистів у нас не бракує, але нічого конкретного. Так само, як і персонажі у кутках — хіба той, що молиться, може бути якимось знайомим попом? А може, він просто боїться, тому й стоїть на колінах?

За довгі роки темна деревина прес–пап’є вкрилася пилом. Дядько Вареник, певно, витер його перед тим, як везти до Києва, але у глибоких западинах, швах та на дрібних деталях зібрався білий порох, що не піддавався ганчірці. Від нього різьба немовби вкрилася легкою шляхетною сивиною, яку втім все одно треба буде якось відтерти поліроллю.

Я оглядав віднайдену сімейну реліквію з різних боків, уважно вивчаючи мізансцену, створену дідовими руками. Слухняний скрипаль старанно схилився над скрипкою. Особливого трагізму в його постаті не читалося. Кожен музика має бути готовий зіграти на замовлення. І не важливо, хто замовляє — чи пахан на зоні, чи політик, чи то бізнесмен. Навіть розмір гонорару тут не принциповий — це може бути баланда, гроші, лауреатство, а може бути й життя. В артистів душа повинна співати тоді, коли цього хоче публіка, а публіка трапляється різна. Публіку не обирають.

Пахан на троні заслухався і заснув. А може, він зовсім не спить, а просто замріявся, поринув у спогади? Як це не дивно, подібні персонажі часто страждають на сентиментальність. Проте, маючи за спиною двійко подібних помічників, краще особливо не віддаватися мріям, ба навіть не спати. Ці дві мавпи — здорова та хитра — не викликали у мене довіри, і на місці пахана я б тримав вуха нашорошеними двадцять чотири години на добу.

А може, він зовсім і не спить, а просто захворів? Чи то пішов у запій?

Я спробував згадати, що розповідав дід про цього пахана, але на думку не спадало нічого конкретного. Пам’ятаю, буцімто ті двоє — убивця і розводило — ненавиділи одне одного, а пахан весь час підливав олії у вогонь. То до одного прихилиться, то до іншого. Єдиний, до речі, спосіб дати собі раду з подібними елементами. Але тут потрібен природний талант. Я, наприклад, так не вмію. Може, саме через це досі й не вибився у пахани?

В очікуванні чергової кризи чомусь завжди тягне на філософію. Потім, коли почнуться бойові дії, буде вже не до рефлексій, бо події валяться з усіх боків, тільки встигай відбиватися. Але очікування удару — це найважчий момент. Бо не знаєш, звідки воно прилетить і в уяві малюєш собі картини, які здатні довести до інфаркту навіть йога вищої кваліфікації. Тому у такі хвилини я вдаюся до філософії або ж до спогадів — це повністю «забирає» мозок і займає його роботою. План вироблено, завтра з самого ранку почнемо його втілювати, а того, що станеться, все одно не уникнеш, скільки не думай.

Дід, до речі, розповідав: що коли потрапив до камери, несподівано заспокоївся і першу ніч спав, як убитий. Бо очікування арешту — найгірше з моральних катувань.

От, дідько, згадав про арешти. Сподіваюся, до цього не дійде, але хто його зна при теперішніх розкладах. Треба попередити Катьку, щоб перевела у гаряче меню мобілки номер юристів, та й самому не забутися це зробити. І до заступника у податковій треба під’їхати з пляшкою — привід знайдеться, а в разі чого він попередить про отримані вказівки. Будемо по всіх напрямках рити окопи, як казав наш старшина, для стрільби стоячи на коні.

Хоча можливо, що вони не наважаться — телеканал у теперішній передвиборчій ситуації, це — актив номер один. Хто захоче навзаєм отримати інформаційну війну? А з іншого боку, чи здатен наш канал на відкриту протидію владі? Сумнівно. У них значно краще виходить лизати дупу та виконувати вказівки. Саме тому зараз можуть початися ігри із перерозподілу інформаційного простору — частоти, кабель, супутник, тут є де покомбінувати. Сильних бояться, а слабких гноблять.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи, — пояснював мені дід. — Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Придивися уважно. А буває, живе собі людина як людина. І тільки коли потрапляє у складну ситуацію, з’ясовується, що воно — мавпа».

Тепер я згадував ці слова і знову дивився на прес–пап’є.

Мавпа, що схилилася над мискою. Вона їла. Просто їла і їй не було жодного діла до музики. Поки пахан з бандою розважаються, можна швиденько з’їсти свою пайку — не заберуть. Кого дід зобразив у такому вигляді?

Я посміхнувся. А будь–кого. Таких персонажів вистачає як у таборах, так і на волі. Кожен може нарахувати з десяток серед своїх знайомих. Дають — бери, б’ють — біжи. А якщо блатні зовсім заграються, можна навіть спробувати відірвати собі зайвий шматок, так, щоб ніхто не бачив. І хіба є різниця, як звали людину, з якої дід різав цей образ? Ця порода не переводиться ніколи.

От мавпа, що танцює з хустинкою над головою, — це персонаж цікавіший. Типова шістка. Пахани веселяться, значить і нам треба. Я придивився уважніше — у позі та обличчі тварини не читалося жодних хитрощів, жодної іронії. Характер простий і зрозумілий, без подвійного дна. Просто шістка, без будь–яких додаткових нюансів. Істота, що повністю прийняла правила гри. Скажуть танцювати — танцюватимемо, бити — битимемо і так далі. Ідеал громадянина. Соціальна основа сильної влади. Якщо навіть завтра пахана заріже хтось із тих двох, що стоять за троном, ця мавпа буде танцювати за командою нового. Я теж знаю таких людей. І дід знав. Цього добра завжди було навалом.

Ну й нарешті та, що стоїть на колінах. Чи то молиться, чи то боїться. Ні, все–таки боїться. Бо коли моляться, голову руками не затуляють. Це буває тільки від страху. У такому вигляді, певно, дід зобразив таборового парію, опущеного, забитого, зашуганого. Але хіба тільки у таборах живуть зашугані люди? Оно їх скільки навкруги — бояться всього: начальства, міліції, самих себе. Не хочуть нічого знати, бо це страшно, не хочуть думати, не хочуть сподіватися. Аби зараз ніхто не вдарив — і те добре. Теж життєвий персонаж. Дід умів узагальнювати.

Залишається остання, відламана. Цікаво, що вона робила? Я спробував викликати спогади дитинства, але нічого не вийшло. Якби хоч натяк. А може, це мавпа–вертухай, охоронець табору? Чи оперуповноважений, як їх там називали, кум?

Але навіть без втраченої фігурки картина вимальовувалася зрозуміла. Начебто й мавпи, начебто й табір. Начебто й табір, а насправді наш теперішній світ. Цікаво, звідки дід міг знати Пашу чи Ґенека з Жорою? Ні, він їх знати не міг. Але знав. Бо розумів, що табір — лише одна з проекцій існування людської зграї. Проекція на табір, проекція на бізнес. А в армії хіба не те саме? З досвіду своєї служби можу під кожну з цих мавп підставити конкретного персонажа. Начальство живе своїм життям, а люди по кутках влаштовуються, хто як може, виживає в очікуванні дембелю. Глобального дембелю, який чекає врешті–решт на кожного з нас.

Дід, сам не знаючи того, зобразив на прес–пап’є сучасну Україну. Хоча на яких підставах я вважаю, що не знаючи?

Хіба колись Україна була іншою?

А Мирослав іще каже, що ці люди здатні вийти на вулиці. Цікаво, хто саме? Шістки чи опущені? А може, скрипаль? Вийде і змете владу.

Можливо, присяжні у справі цього лікеру–Бейліса і здатні були на щось, але ж вони на вулиці не виходили. І за теперішніх технологій голоси присяжних порахували б таким чином, що не причепишся, і переміг би той, хто треба. А вони б навіть не варнякнули у відповідь.

А може, вся справа у цій, відламаній і загубленій? Чорт забирай, чому я її не пам’ятаю?! Що вона могла робити? Може, це була мавпа–воїн? А може, мавпа–Прометей? Мавпа–кандидат від опозиції?

Я сам засміявся своїм думкам.

А може це мавпа–стукач?

Згадавши останнє слово, я поклав прес–папьє і, нахилившись, витяг з шухляди іще одну реліквію — картонну теку із засмальцьованими зав’язками. Думки зробили коло і знову повернулися до мого сантехнічного родича.

Дядько Вареник сидить десь там і чекає, поки я вирішу долю його нікому не потрібних мемуарів. Він не знає, що видавці не будуть вкладати гроші у мемуари сантехніка, так само, як і у щоденник секретарки. Бо такі мемуари не цікавлять читачів.

Я замислено відкрив теку. На першій сторінці — присвята: «Моєму дядькові Івану, що мав мужність бачити людей такими, якими вони є».

Прес–пап’є хитнулося, немовби підтверджуючи цю думку.

От холера, здається, я стаю сентиментальним.

Як там казав Мирослав? З таких от родинних історій складається історія країни? Я ж так і не встиг колись записати за дідом розповіді, а тут усе записано, хай би навіть кривим почерком, хай навіть кривими словами…

А може, видавці не відмовляться надрукувати її, якщо їм заплатити за це? Думка логічна, як на наш бізнесовий час. І якщо я й справді стаю сентиментальним, то принаймні заробляю достатньо, щоб самому оплачувати цю сентиментальність.

Нехай у старого буде книжка. Навіть якщо це — мемуари сантехніка. Нехай хоч якась частинка історії моєї родини стане частинкою великої Історії. І ні до чого тут видавці. Та й читачі ні до чого.

Я видобув мобільний і знайшов потрібний номер.

— Дядьку Валерко! Це ти? Привіт. Ще в Києві?.. Так, він подивився твій рукопис… Давай зробимо так. Ти скільки ще плануєш тут бути?.. Ага, тоді пройдись по видавництвах і запитай, скільки коштує надрукувати твою книжку… Ну, так. Нехай порахують і дадуть кошторис… Ні. Книжка гарна. Просто зараз мемуарну літературу видають тільки коштом автора, так сказав Мирослав… Як отримаєш кошторис, набери мене, я гроші знайду… Та ну, не варто. Там же про мого діда, так що тут все правильно. Ну а отримаєш Нобелівську премію — не забудь поділитися.

Я посміхнувся і натиснув кнопку відбою. Отак от завжди — сентиментальність закінчується нападом благодійності. Це тривожний симптом.

Опівночі, в ніч з неділі 1–го на понеділок 2–го серпня Центральна виборча комісія припинила приймати документи від висуванців на посаду президента України. Всупереч упевненості частини експертів, президент Леонід Кучма не подав в останній момент документи для балотування втретє.

Українська правда

Трансляцію «5 каналу» відключили у місті Дніпропетровськ.

5 канал

84% опитаних ствердно відповіли на запитання: «Як Ви вважаєте, чи мають право громадяни вийти на вулиці з акціями протесту у випадку фальсифікації результатів виборів?»

Центр Разумкова

Міністерство внутрішніх справ обіцяє не допустити зміни політичної влади шляхом акцій громадянської непокори. «Нас не даремно називають силовими органами» — заявив заступник міністра.

Українська правда

Павлюк–паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

— Нам треба активізуватися, — він хапався по черзі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. — Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у період ремісії, разом із поганим самопочуттям на мого партнера напав традиційний діловий зуд. У такі дні він справді героїчно ліквідовував наслідки своєї відсутності, але робочий ентузіазм супроводжувався бурчанням та звинувачуванням підлеглих у всіх смертних гріхах — мабуть, таким чином він заспокоював власну совість чи, швидше, жалюгідні її рештки, які зазвичай залишаються в душах реальних політиків та бізнесменів.

— Сєрьога, по–перше, мені натякнули, що треба завезти дачку у виборчий штаб.

— Дачку? Раніше вони брали безготівкою.

— Так то раніше. Скільки в тебе є?

— Три лимони…

— Ну, це їм багато.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — Пашині брови здивовано поповзли догори. У верхніх ешелонах бізнесу оберталися виключно долари США.

Я розвів руками.

— Ти ж сам перед «відпусткою» просив, щоб я оплатив Ларисині рахунки. А в нашій країні ходять гривні.

Я навмисне вжив слово «відпустка», яким в офісі ввічливо іменували шефові запої, — може, хоч це вплине на рештки його совісті.

— А що, там були аж такі рахунки? — Паша все–таки опустив очі.

— Та порядні. А прихід зараз не такий вже й великий. Можеш перевірити.

— Та–а–ак, — Павлюк–паша задумливо почухав потилицю і раптом підняв на мене зовсім інший, веселий і трохи бешкетницький погляд. — А що, по–твоєму, три мільйони гривень — це маленькі гроші?

— Та ні, — посміхнувся я у відповідь.

— Та три мільйони, Серьога, це о–го–го! Це ж гривні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?

— Абсолютно.

Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.

Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що–небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по–діловому стукнув долонею об стіл.

— Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.

— А що тут придумувати? — здивувався я. — Покласти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.

— Правильно, — рішуче погодився він. — Що тут думати? Бери моїх охоронців, вони заразом і покажуть.

Я заперечливо підняв руку:

— Давай краще без твоїх охоронців. Вони Ґенеку стукануть, а він гнилий наскрізь. На фіга мені сюрпризи? Ти краще особисто подзвони і домовся, так щоб, крім нас, ніхто нічого не знав. А там вже я сам розберуся, коли і з ким їхати.

Павлюк–паша нервово смикнув щокою:

— Та що ти до Ґенека вчепився?

— Я ж тобі кажу, гнилий він.

— Ну то й що? Вони в СБУ всі гнилі, але ж ми не можемо з ними не працювати. Правильно?

Я знизав плечима:

— Я ж не проти того, щоб ти з ними працював. Але мені не потрібні провокації у такій делікатній справі. Голова одна, і, ти не повіриш, я її бережу.

Паша невдоволено скривився, але взяв телефонну трубку.

— До речі, хочеш прикол? — сказав я, щоб розрядити обстановку. — Отримував гроші у гуманоїдів у банку, складаю і бачу: на кожній пачці стоїть штамп «Касир Кукла».

— Та ти що? — Паша знову розвеселився. — А ти перевіряв? Там гроші чи справді кукла?

— Кожну пачку! Знаю я цю бригаду. Вони кажуть, що й справді працює касирка на прізвище Кукла, але нікому навіть на думку не спадала така аналогія.

— Це їм не спадала? З їхньою біографією?

— Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, тепер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».

Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках — не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гроші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр — треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво–Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь–хто зрозуміє: у валізі — гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина — точно, як у детективних серіалах.

Коли ж із скромної машини куркульського класу виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валізи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька — що подумає сторонній спостерігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президента, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лютеранську, по–вашому, людина з вокзалу приїхати не може?

Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.

— Сумки на транспортер, а самі — через рамку, — звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостився за монітор.

Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз — напевне, я не перший у них з таким вантажем.

— Ліфт — праворуч, — люб’язно показав рукою відповідальний за рамку.

Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.

— Доброго дня!

— Драстє.

У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.

— Я привіз вам. Дозволите? — я рукою показав на валізи.

— Скільки? — молодик, так само не піднімаючи погляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.

— Три мільйони.

Знову жодної реакції.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — він підвів на мене обличчя, яким майнула гримаса подиву навпіл із гидливістю.

— Куди викладати? — запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!

— Сюди, — показав на поверхню стола мій співрозмовник. Він знову втратив інтерес до подій.

Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахуючи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.

Хто вважає, що викласти три мільйони — це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут–таки взявся збирати валізи — їх було підібрано так, щоб одна влазила до іншої. Акуратно вклавши меншеньку у черево більшої і застібнувши блискавку, я знову набрав вигляду пересічного пасажира, який тепер уже збирається їхати на вокзал.

— Яка організація? — спитав клерк.

Я відповів і перепитав про всяк випадок:

— Це все?

— Все.

— До побачення.

Отак все просто. А якби у пачках зі штампом «Касир Кукла» і справді були кукли? Як же при такій логістиці вони примудряються керувати державою? А може, це через те, що гривні? Може, долари б він все–таки перерахував?

Речі тих, хто виходив, через сканер не пропускали. Мабуть, винесення грошей вважалося операцією цілком безпечною.

Влаштувавшись за кермом машини, я в першу чергу прозвітував телефоном Паші:

— Все нормально.

— Добре, — сказав він лаконічно, немовби й не турбувався ніколи про те, як такий великий обсяг готівки провезти містом. — До речі, ти не забувся, що сьогодні ми у Верховній Раді?

— Аякже! О четвертій.

— Тільки не запізнюйся.

«Не запізнюйся!» Мало того, що сам Паша завжди з легким серцем приходить на півгодини пізніше, то ще й зустріч буде із тим самим заступником голови, який через свою страшенну «зайнятість» може навіть депутатів годинами тримати у приймальні. І вони слухняно сидять, не зважаючи на свої значки та животи.

Однак чекання — це одне, а запізнення — зовсім інше. Тому, закинувши валізи до офісу і перехопивши нашвидкуруч у найближчому генделику, я рвонув до Верховної Ради і за п’ятнадцять хвилин до четвертої вже був на пункті перепуску третього під’їзду знаменитої будівлі на Грушевського. Пунктуальний, як ніхто — врешті–решт політики як діти, їх треба виховувати на конкретних прикладах.

Довгі коридори з килимовими доріжками. Важкі двері світлого дерева. І запах склепу.

У приймальні заступника вся підлога була заставлена квітами.

— День народження? — про всяк випадок уточнив я у секретарки. Бо розмовляти з начальством під час святкових вітань — дурне діло.

— Ні, це вчора у нашої юридичної спілки був ювілей.

Місцевий бос вважався видатним юристом і очолював одну з адвокатських спілок — звісно, на громадських засадах. Але професійне свято залишається святом навіть для політика.

— Ну тоді ще нічого, — зітхнув я з полегкістю.

На відміну від бізнесменів, у приймальнях яких хазяйнують довгоногі дівчата у коротких спідницях, політиками вищого законодавчого органу України опікується зовсім інший контингент. Доглянуті жіночки не молодші за тридцять п’ять, до міри гарні, спокійні та уважні, вони справляють враження швидше господинь цього будинку, ніж його обслуги. Справа в тому, що постійний працівник Верховної Ради має статус держслужбовця і суворо підкоряється усім законам та правилам, серед яких головне — черговість щаблів кар’єрної драбини. І для того, щоб прикрасити собою приймальню, спочатку треба відсидіти не один рік у якомусь забрьоханому відділі, пройти атестації, потім потрапити на очі голові секретаріату, отримати усі дозволи та доступи… Ні, депутатом все–таки стати легше.

— Павло Олександрович не заходив?

— Там, — кивнула на двері секретарка. — Сказали, щоб ви чекали. Покличуть.

— Домовилися.

Ти ба, яка пунктуальність!

Обшиті дерев’яними панелями стіни приймальні існували поза вимірами часу, так само, як і моди. Злегка підморений світлий дуб мав свідчити про високий статус господаря і чесно робив це як за часи комунізму, так і в незалежній Україні. А от меблі, за якими розміщалися секретарі, були підкреслено сучасними й функціональними, хоч за кольором та стилем не контрастували з офіційною обстановкою. Це вже — віяння нової епохи. Єдиний дисонанс — цинковий привіт із совка — відра з квітами, що дарували відвідувачам свій аромат. Але ваз на таку кількість букетів немає у жодній установі.

Чекати у приймальнях мені не вперше. Особистий рекорд — одинадцять годин і, до речі, з позитивним результатом. Тому я налаштувався на тривале вивчення квітів та картин на стінах, але сьогодні явно був мій день. Маленька стрілка на годиннику не пройшла й третини кола, як двері кабінету розчахнулися — і з них визирнув молодий хлопець — помічник заступника.

— Прошу. На вас чекають, — сказав він, залишаючись стояти у проймі.

Я підійшов упритул — хлопець чомусь не посунувся. Довелося протискуватися повз нього і заходити до кабінету буквально боком.

— Сідай, — поклав руку на стілець поруч із собою Паша.

Я підійшов до величенького стола для нарад. Господар кабінету сидів з іншого боку, але голови до мене не повернув.

— Доброго здоров’я, — сказав я гучно, однак привітання залишилося без відповіді.

Може, вони після вчорашнього оніміли?

У повній мовчанці я сів на вказане місце, а навпроти мене прилаштувався помічник, той самий, що застряг був у дверях.

— Як тебе кличуть? — запитав раптом заступник, повернувши голову до мене. — Ніяк не можу запам’ятати.

Значить все–таки не німий. Але від такої безпосередності я трошки розгубився.

— Сергій, — відповів за мене Паша.

Заступник невдоволено повів головою. Моє ім’я його чомусь не влаштовувало.

— Ну, давай, що там у тебе.

Я почав доповідати про стан справ.

Спілкуватися з великим начальством — мистецтво особливе. І тому, хто береться за цю нелегку справу, треба твердо затямити: начальник не пам’ятає ані того, що ти доповідав раніше, ані навіть загальних обрисів справи. Тому кожну розмову треба починати спочатку, буквально з азів. Адже у такого начальника за день кілька десятків відвідувачів, і кожен зі своєю справою, більшість з яких геть не пов’язані між собою. А наступного дня — це вже інші люди й інші питання. Тому, навіть якщо б він мав феноменальну пам’ять, намагання втримати весь цей вінегрет у голові рано чи пізно привело б до божевільні.

Отже, не ображайтеся на начальників — усі вони виходять з цієї складної ситуації у схожий спосіб — кожну твою доповідь сприймають, як цілком нову, навіть не намагаючись пригадати, що було раніше.

Знаючи ці особливості, я завжди будував свої виступи за серіальним принципом: спочатку викладав зміст попередніх серій, тобто починав з короткого опису ситуації та переліку задач, які треба розв’язати. Зазвичай я намагаюся бути лаконічним, щоб не забирати багато часу. Проте цього разу буквально на півслові заступник мовчки підвівся, перейшов до свого робочого столу та потягнувся до телефону.

Я зупинився. В кабінеті повисла пауза. Заступник набрав номер, почекав на лінії, щось пробурмотів у слухавку і поклав її на місце.

— Дальше, — сказав він і махнув рукою, зручно вмощуючись у своєму кріслі.

Оскільки письмовий стіл господаря розташовувався буквально за моєю спиною, довелося розвернутися. Я відновив доповідь, сподіваючись на те, що співрозмовник незабаром повернеться до столу, але дзуськи — він не збирався рушати з місця. Навпаки — за хвилину заступник буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.

Побачивши такий маневр, метикуватий Паша тут–таки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.

Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.

— Давай далі, — підбадьорив Павлюк–паша.

В душі зростало просто–таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.

— Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи…

При цих словах заступник несподівано підвівся з–за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.

Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.

Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.

Це вже було занадто за будь–якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду? Хто це помітить?

— Що, вчора так сильно погуляли? — стиха спитав я помічника, який лишився за столом.

— До ранку, — самими губами відповів він.

І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях — в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився — підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.

У помічника від переляку очі полізли на лоба. Він щосили робив мені знаки — бо сказати нічого не міг, не потривоживши спокій господаря у кулуарах. Знаки мали на меті пояснити, що так не можна, що правила велять сидіти на місці й чекати. Але я чхати хотів на правила. Тому повільно обійшов кімнату, оглянув картини на стінах, потім підійшов до тумби, на якій красувалася величенька модель вітрильника.

— А це що таке? — запитав я, вказуючи на модель пальцем.

Помічник зблід від розгубленості. Він не знав, що має робити — не відповідати гостеві не тільки неввічливо, але й потенційно небезпечно. Відповідати? А раптом у задній кімнаті почують? Тому хлопець зашепотів:

— Це на ювілей подарували. З Березанської колонії.

— Зеки? — перепитав я голосно.

— Клієнти, — так само пошепки уточнив він.

Ну, нехай. Назвемо їх клієнтами, бо й справді, усі зеки, перед тим, як стати клієнтами вертухаїв, спочатку бувають клієнтами адвокатів.

Я нахилився вперед, вивчаючи модель. Вітрила цікавили мене з дитинства — і це зрозуміло, якщо врахувати, що зростав на березі Чорного моря. Щоправда, таких вітрильників у нас не було, та й взагалі ніяких не було — хіба яхти з Миколаєва коли–не–коли пройдуть на обрії. Але романтика далеких широт, мабуть, потрапила до організму разом із солоними бризками — врешті–решт наша кров за своїм складом дуже нагадує морську воду. Тому вигляд вітрил завжди викликав у мене не зовсім адекватну реакцію. Ну а тут тим більше — маю час, маю натхнення, щоб усе як слід вивчити.

Зеки у Березанській зоні теж мали час і натхнення, тому попрацювали як слід. Із характерною тюремною ретельністю та маніакальним деталюванням. Три щогли озброєно прямокутними вітрилами на реях, на носовий бушприт протягнуто два трикутних клівери. При цьому на кожній реї були в наявності всі мотузки, за допомогою яких вітрило можна зібрати чи, як кажуть моряки, — змайнати. Ванти з вибленками, по яких матроси дряпаються нагору, мініатюрні блочки, через які проведено снасті — усе на своїх місцях.

Палуба теж вражала функціональністю — напівзсунуті люки до трюмів означали, що вони дійсно відкриваються. Я нахилився ще нижче і побачив, що крізь прозорі ілюмінатори можна зазирнути досередини і, якщо зір дозволяє, навіть роздивитися матроський кубрик з ліжками, накритими мініковдрами та мікроподушками. Робота вражала не тільки ретельністю, але й знанням справи — цікаво, де на зоні можна довідатись, як влаштовано вітрильник?

Так само залишалося незрозумілим, чому для подарунка улюбленим адвокатам було обрано саме таку от морську тематику. Інкрустований Кримінальний кодекс личив би більше. Хоча, можливо, цей корабель символізував прагнення до волі. А чи то, може, зеки хотіли натякнути на те, що юристи воюють за їхню свободу — адже вітрильник був військовим, його борти прикрашали три ряди гарматних портів, прикритих люками.

Цікаво, а вони відкриваються?

Я настільки знахабнів, що простягнув палець і обережно потягнув на себе один із люків. Він легко подався — і тут…

— Уявляєте?! — розповідав я за чаркою ввечері Мирославу та Олесеві. — Тягну я гарматний люк, він відкривається, а замість гармати з люку визирає… Правильно. Болт. Чоловічий статевий орган з усіма анатомічними подробицями. Щоб ніхто не переплутав.

— Та ти що! — не повірив Олесь.

— А це файно, — замріяно сказав Мирослав. Він умів оцінити тонкий сексуальний гумор.

Ми давно збиралися разом напитися, та все відкладали, і от сьогодні, отримавши передоз різноманітних вражень, я поставив питання руба — або зустрічаємося в Еріка або не зустрічаємося ніде й ніколи. Вгадайте, який варіант отримав підтримку.

— Я — до інших люків, а там — те саме. Заступнику Голови Верховної Ради зеки подарували модель тридцятиболтового фрегата!

Мирослав артистично цокнув язиком:

— І то важливо, що діючу модель!

— А навіщо? — здивувався наївний Олесь.

Ми поблажливо перезирнулися. Свята простота!

— Ти ж враховуй, що він є не тільки заступник, але й голова Спілки адвокатів, — почав пояснювати Мирослав. — Юрист номер один у державі. Доходить?

— Ні, — чесно зізнався наш наївний поет.

Що поробиш — творці завжди були трохи не від світу сього.

— За зоновськими порядками кожен носить свого болта сам. А як бере чужого, значить — опущений, тобто підор. А тепер оціни — зеки роблять подарунок своїм адвокатам на ювілей. Хіба ж можна стриматися, щоб їх не опустити?

— Навіщо опустити? Вони ж їх захищають.

— Е, хлопче, — засміявся я. — Якби добре захищали, вони б не сиділи на зоні і не робили моделі кораблів. Кожен зек знає, що адвокат і прокурор з суддею — одна банда.

Скажу чесно, я й сам, коли побачив, як з–під лючка замість гармати виїздить прутень, злегка очманів. Гадав, що примарилося. Тоді смикнув сусідній порт — те саме. І наступний, і ще, і ще.

— А що було далі? — режисер хотів до кінця насолодитися ситуацією.

— Далі, коли двері до задньої кімнати зачинили, я показав ці гармати помічнику. Бачив би ти його обличчя!

— Та йой! — Мирослав переможно вдарив долонею об долоню. — Справжні батяри, слово честі! Це ж треба так викупити того фраєра! Він сам був виставив у себе в кабінеті аж тридцять болтів! У Верховній Раді! То тепер, за зонівськими законами, він — тридцять разів опущений.

Олесь, здається, потрошку допетрав суть тюремного гумору і теж посміхнувся. Він, як усі в світі підлеглі, був не проти того, щоб опустити начальство.

— Ну, а хіба це погано?

— Та ні. То файно, — погодився Мирослав. — Кепсько, що Серьога спалив ситуацію, і тепер корабель той приберуть.

Я покрутив головою і значуще підняв пальця вгору:

— Ні! Отут ви помиляєтеся, пане режисере! Цей помічник скоріше язик проковтне, чим хоч слово скаже босу. Олесю, ти ж сам у депутатських колах крутишся. Поясни шановному колезі, чому той не скаже?

— Побоїться, — погодився Олесь.

— Отож! Бо зеки далеко, а цей — близько. А у нас все, як у давніх царів — тому, хто приніс погану звістку, заливають горло оливом. А тому, хто знає зайве, відрізають язика, щоб не розпатякав. Бо це ж Олесь може не зрозуміти символіку, він людина чиста, для нього хуй — це просто хуй. А у Верховній Раді блатних вистачає, вони тюремні закони знають краще за Конституцію. Так що ніхто нічого не скаже, помічники будуть один одному показувати і за спинами начальства сміятися, а заступник буде пишатися тим, як його люблять зеки і хвалитися своїм тридцятиболтовим фрегатом.

— За це треба випити! — оголосив Мирослав. — За тридцятиболтовий фрегат української влади!

— Та взагалі за весь їхній флот!

— Як кажуть брати–поляки, до дна?

— До дна! — цокнулись усі ми.

Бар, який тримав модний київський ресторатор Ерік, не мав вивіски, що гарантувало від випадкових відвідувачів, а крім того пропонував приязних офіціанток і достатньо гучну музику, аби не боятися послідовників майора Мельниченка. Мирослава тут знали в обличчя — і персонал, і завсідники, він інколи стиха рекомендував нам знайомих: «Це Ромко, він з Канади, працює у представництві фірми».

— Ну, до дна, я так розумію, цей флот піде не скоро, — зауважив я, поставивши порожню чарку. — На жаль. Тут потрібна Кримська війна.

— Та до курви ту Кримську воойну! Як люди піднімуться, вони разом зі своїми фрегатами будуть тікали до Москви. І то не факт, що встигнуть.

— А що їм люди зроблять? — Олесь був сповнений скептицизму. — У них же сила!

— Сила? — засміявся Мирослав, так що кіска на його потилиці захиталася сюди–туди. — Побачиш, як уся ця сила буде наввипередки доводити, що весь цей час підпільно працювала була на Ющенка.

— Та ну! — не здавався наш поет. — Згадайте Ґонґадзе! Раз–два і зник. І ніхто нікуди не бігає. Або два роки тому, пам’ятаєте, після скандалу з «кольчугами»? Директор «Спецекспорту» їде на машині. Назустріч бензовоз. Вдарилися — бензовозу нічого, випадковий пасажир, що сидів поруч, цілісінький, а у директора жодної цілої кістки не лишилося. І все. Кажуть, які документи при ньому були, то всі пропали, — Олесь ставав похмурішим і похмурішим. — А Чорновіл? І Ющенка вони приберуть, якщо треба. Щоб ви не сумнівалися.

— А отут дозвольте вставити п’ять копійок, — я махнув рукою офіціантці.

Миловида струнка дівчина, немов весняний струмок між камінням, просочилася поміж галасливих завсідників.

— Ми ж іще не завершуємо? — уточнив я у хлопців.

Вони рішуче помотали головами.

— Три по п’ятдесят, повторіть, будь ласка.

Дівчинка так само вправно прострумилася до шинквасу.

— А п’ять копійок будуть такі. Щодо сили, то це правда. Сили у них вистачає. Але й готовність до зради, як у всіх українців, у них висока. Я вам зараз розкажу один випадок, тільки щоб він залишився між нами. Згода?

— Образити хочеш? — спитав Мирослав.

Правду кажучи, Олесеві ця історія не була потрібна геть, але що поробиш — треба ж хлопцеві додати оптимізму. Від настрою поетів у нашій країні багато залежить. Така вже поетична країна, хай би їй грець.

— Так от. Коли Ющенко іще був прем’єром, у нас була ситуація з міністерством. Коротше кажучи, стали нас звідти витісняти. Ну Паша й заслав мене секретним парламентером, каже, я офіційно підійти не можу, партнери не зрозуміють. А ти через своїх націоналістів спробуй домовитися.

— Що, правда? — витріщився Олесь.

— Тс–с–с, — притис я пальця до губів. — Абсолютно. Я зв’язався тоді з одним твоїм колегою, поетом. Імен не називаю, але був такий собі всіхній друг. Працював радником у Ющенка.

— Здається, я розумію, про кого ти.

— Це не важливо, — я махнув рукою, бо й так уже розпатякався. Але то нічого, бо ж головна користь від алкоголю полягає в тому, щоб напитися і скинути з себе зайву інформацію. — До речі, за цю історію треба випити, бо аж надто вона типова! — спритна офіціантка вже встигла поновити алкогольний баланс нашого столу. — Словом, це мудило розповідало усім, що має прямий доступ до тіла Самого. Ну, начебто, Ющенко прокинутися не може, щоб не порадиться з ним. Що він — права рука і теде. Я, дурний, повівся. Якби він чесно мені зізнався, що далі третього помічника четвертої приймальні не допущений, я би спробував вийти на когось іншого. А так людина обіцяє передати особисто, щоки надуває. Одним словом, ця скотина взяла у мене інфу і спробувала за її рахунок пробитися до тіла. Мовляв, пустіть мене, воно того варте. Ну, там хлопці теж не вчорашні — давай, кажуть, свою інформацію, ми донесемо. А він не здається. І в результаті місяць водив мене на кукані, казав, перевіряємо твої дані. Так і перевіряли, поки Рада голоснула і Андрійовича тю–тю!

— Видиш! — Мирослав поправив неслухняну прядку волосся, що вибилася з хвоста на потилиці. — Історія типова, але повчальна. І не за того помічника, а за те, що, як ти кажеш, готові до зради. Бігме, усі підуть на поклін! Бо мають досвід.

— Ну а я про що!

Ми випили без тосту, але, здається, однаково розуміли, за що п’ємо. Проте Олесь все одно залишився у песимізмі.

— Ну, по–перше, Ющенко тоді все–таки був прем’єром, — заперечив він. — А зараз він хто?

— А зараз його підтримує вся Україна.

— Та чхали вони на Україну! І взагалі я не розумію, чому всі так за Ющенка. Він же їх називав фашистами — тих, хто стояв на майдані, під час «України без Кучми». Що, не було такого?

Мирослав заспокійливо поклав йому руку на плече:

— Ні, ну тут з ним можна було частково погодитися. Бо то були комуністи. А це те ж саме, що фашисти. І прапори у них червоні, у тих і у тих.

— Та не в тому справа! — спересердя вдарив я чаркою об стіл.

Мирослав відтрактував мій рух по–своєму і зробив характерний жест офіціантці.

— Люди — от де біда. Вони ж усі такі — брехливі і зрадливі. Це наш, блін, національний характер. Хата скраю, і все. Наші люди на вулицю не вийдуть. Хіба що ті ж комуністи — у тих завжди напоготові божевільні бабуськи.

— А як вийдуть? — запитав Мирослав.

— Та ладно! — махнув я рукою.

Спритна офіціантка з’явилася буквально нізвідки з келихами в руках.

— Ну, то давай, закладемося, — запропонував мій режисер.

Я підняв келих, запрошуючи колег приєднатися.

— За що п’ємо?

— За Ющенка! — впевнено сказав Мирослав. Він теж добряче набрався.

Олесь цокнувся разом з усіма і нічим не заперечив. Чи то перекувався, чи то вже перебрав.

Почекавши, поки гарячий потік завершить свою святу справу у моєму стравоході, я підняв порожній келих вгору, подаючи дівчині сигнал «808», але вона дивилася в інший бік.

— Тільки мені не треба, — попрохав Олесь. — Щось я…

— Ми теж уже щось, — запевнив його Мирослав. — Потім візьмемо кави і будемо в нормі. Де там ця, як її…

— Оксана, — раптом замріяно промурмотів молодий поет.

— Справді?

— Ну, мені так здається. Оксана їй личить.

— Рогульське ім’я! — рубанув рукою галичанин. — А дівчина — наша, з Галичини. Бігме, Софія чи Галина.

— Так Софія чи Галина? — уточнив я.

Мирослав замислився.

— Ні, най буде Галина.

Я поліз до кишені за гаманцем.

— Добре, ти хотів закладатися? Тоді ставлю двадцять гривень на Олену.

— Олену? — скривився Мирослав.

— Олена. Найпопулярніше ім’я в Україні.

— О’кей, — Мирослав теж витяг гаманця. — П’ятдесят на Галину.

— А якщо ніхто не вгадає? — Олесь теж копирсався в кишені, зважуючи розмір своєї участі у тоталізаторі.

— Тоді все по–чесному. Банк дістанеться їй. На чай.

Поки Олесь примощував свою двадцятку між наших купюр, я побачив, що дівчина звільнилася, і знову зобразив пальцями тризуб.

Вона була готова до такого розвитку подій і за дві хвилини вже матеріалізувалася біля нашого столика із замовленим вантажем. Я кинув оком по приємних високих грудях і не побачив на них бейджа з іменем. Що ж, це навіть краще. Ніхто не має переваги.

— Хороша моя, — почав я делікатно, — а скажіть нам, будь ласка…

— Так? — уважно схилила голову офіціантка.

— Як вас кличуть?

— Катерина, — відповіла дівчина без тіні кокетування і поставила повні келихи на стіл.

— От шляк би його трафив! — пробурмотів Мирослав.

Із цим висновком можна було погодитися. Вже хто–хто, а я міг би вгадати це ім’я.

— Щось не так? — стурбовано запитала Катерина.

— Та ні. Вам дуже личить.

— Дякую, — вона кивнула, збираючи порожній посуд, і за мить зникла у галасливому натовпі відвідувачів.

— Катерина, — повторив я. — Гарна дівчина.

— Не тільки гарна, але й фартова, — зауважив Мирослав.

І тільки Олесь промовчав. Я обернувся і побачив, що наш бідолашний поет тихо дрімає, впавши головою на груди, і губа його по–дитячому тремтить на видиху.

Прокуратура Криму порушила карну справу за фактом побиття співробітника міліції, який негласно стежив за Віктором Ющенком на плато Ай–Петрі в Криму.

Радіо «Свобода»

Генеральна прокуратура не побачила загрози життю кандидату в президенти Віктору Ющенку, який ледь не вилетів у кювет через водія КамАЗу на трасі в Херсонській області.

Українська правда

Нещодавно в одному із сіл Кремінського району тамтешній місцевий начальник привселюдно оголосив усім селянам: «Якщо хоч одна б… не проголосує за Януковича, усіх закопаю!»

Газета «Луганчане»

За кандидата в президенти Віктора Януковича на Львівщині підписалося 10 тисяч померлих людей. Про це заявив голова облштабу кандидата в президенти Олександра Мороза Євген Таліпов.

«КуПол»

— Одеса — це моя юність, — нагадав я дружині, повідомивши про те, що Паша вирішив святкувати свій день народження саме там, у південній Пальмірі.

— А тобі не здається, що вона стала якось дуже провінційною?

Я замислився. І справді. Теперішня Одеса не має жодного відношення до величного міфу про столицю гумору та оперний театр. Власне, як і не мала у часи моєї юності.

— А що ти хочеш? — сказав я. — За сто років її тричі зачищали від корінного населення. Спочатку більшовики повбивали всіх багатих євреїв. Потім німці — усіх бідних євреїв, а врешті усі недобитки втекли в Ізраїль. Я вам не скажу за всю Одесу, а скажу за свою родину, вона теж брала участь у процесі. Так от, коли прадіда розкуркулили і розстріляли у двадцять дев’ятому, мої рідні з хутора втекли на Пересип і стали жити у підвалі. Ну а почалася Друга світова — перебралися на Молдаванку, у порожню єврейську квартиру. Оце вам біографія міста.

— А третій?

— Хто третій?

— Третій раз коли її зачищали? — Ірці не чужі розмови на історичні теми. Але як телеведучій їй варто бути уважнішою.

— Я ж кажу. Третій — то у вісімдесяті. Це вже майже добровільно. Коли дозволили еміграцію і бути євреєм раптом стало престижно. В результаті теперішні одесити — це зовсім не одесити, а селяни з болгарських та українських хуторів. І, як нормальні селяни, вони не знають, що таке місто, нащо воно потрібне і як у ньому жити.

— А що, є різниця?

Моя дружина — уроджена міщанка. Як у нас кажуть, «з етажів». Тому погляд на життя у неї відповідний.

— Пояснюю на прикладі. Їду якось на канікули додому. Сусідка по купе — симпатична молода студенточка. Теж на канікули у рідне село. Розмовляємо, коли вона виставляє так по–модному пальчика й каже: «Не знаю тільки, як я буду там жити? — це, щоб ти розуміла, у мами з татом. — Вони ж їдять без салафеток. А я без салафеток не можу».

Ірка щиро зареготала, хоча я розповідав цю історію далеко не вперше. Це — теж одна із загадок жіночої психології.

— Ти розумієш, місто для них — це салафетки. Бо іншого не бачать. Саме тому такий популярний зараз блатний міф Одеси. Бо він зрозумілий для більшості — усіх цих прийшлих з хуторів. А Оперний театр для них — коробка цукерок.

— В якій цукерок уже немає, — додала у такт Ірка.

За що люблю дружину — вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи — ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.

Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» — тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку — на яхті під вітрилами. Вечір — у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з ВІАГРОю. Танцюють усі. Тобто все по–справжньому, по–дорослому.

Ірка просто–таки купається у загальній увазі. Ще б пак — людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все–таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне — до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це — справжнє свято для жінки.

Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти — під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне — те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим — товстим і целюлітним тіткам.

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

— Диви–диви, Кириченко з новою коханкою.

— Хіба? Наче та сама, що була.

— Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

— Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

— Ти нічого не розумієш.

— Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розумію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

— Вам, чоловікам, аби поплутати!

— Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скомандувати чоловікам: «Вибирай» — половина ж поїде з чужими.

— Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам вибирати. Ми краще справляємося.

До нас наближаються московські гості.

— Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина.

— Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна?

Коли вони врешті відходять, я продовжую:

— До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини.

— Як саме?

— Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне — чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі — від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один — грачувати.

— Чому?

— Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму.

— Точно. А я вже й забулася.

— Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк — під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото — у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш?

— А вони знали одна про одну?

— Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня.

— Чому?

— Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притримав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша.

— Закладаюся, що про фамільний вона вигадала!

— Тобі видніше. Жіночі фокуси — це твоя парафія.

Ірка сміється:

— І чоловічі теж. Він, до речі, — справжній чоловік.

— А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий.

Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі:

— Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих.

Я заперечую:

— Ну, по–перше, він не побіг до молодої, а залишився сам, а по–друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті — десять. Треба купити нову», — передражнюю її тон.

— Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець.

— От бачиш, виходить, що стару кофту треба поміняти, а стару дружину — ні? В чому різниця?

Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком.

— Дружина — не кофта.

— Але ж принцип той самий.

— І зовсім не той самий.

— Той–той. А отого пузатого бачиш?

— З довгою білявкою?

— От–от. Він принципово знімає таких, що на дві голови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого–го.

— Які ж ви циніки!

— Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе.

Ірка сміється. Ірці приємно.

— А цей от лисун, що до нас підходив, має підпільне прізвисько «Шрек».

— Чому?

— Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою.

— Та ти що?

— Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйцями. Тому і Шрек.

— А що, він їх усім показував?

— Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І потім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася.

Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися — так воно більш статусно.

— Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звідки ти все це знаєш?

— Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не телебачення, де усіх новин, як у Сороки–ворони — цьому дала, тому дала, іншому дала.

— Неправда твоя… Хоча щось у цьому є.

— Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке — і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей — прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг — на довгі тонкі смужки.

— Весь одяг?

— Весь. Сукні, шуби, білизну — все, що було. Уявляєш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш — роби килимок.

— Нічого собі!

— Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить — а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

— Боже, це ж скільки роботи! — несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

— Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

— Це теж вона розповідала?

— Ну а хто? Не він же.

— Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною — як завжди стильно неохайний і артистичний.

— Мирославе! А ти як тут?

— Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось — працювати.

— Тобто все це, — я показую на сцену, бухту та ресторан. — Усе це ти?

— Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер — то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого–кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

— До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

— А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

— Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

— Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

— Прикро. Але що маємо робити — бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? — обертається він уже до мене.

— Круто. Скільки коштувало?

— Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

— Серйозно?

— Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

— А що було у Дніпропетровську? — поцікавилася Ірка.

— Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт–клубі розкішний ресторан, схожий на цей — начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

— Який жах!

— Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

— Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас — оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт — учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля — спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша — господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані — зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані — це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому — в голову: «Твій футболіст, — каже, — мене собакою назвав!»

Ми з Іркою щиро зареготали.

— Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

— Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! — Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. — Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

— Па–па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні — краще працювати.

— І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! — п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився — іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк–паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з–під Камю Луї–XIII, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усе її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» — а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.

Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.

— А давай втечемо? — зашепотів я їй у вухо.

— Давай, а куди? — запитала вона.

— На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.

— Вода холодна, — вона пересмикнула плечима. — І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.

— Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.

— Ще не вистачало. Ти розумієш, що я — відома людина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.

— Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.

— Не хочу я такої популярності.

— Ну тоді просто задеремо спідницю і…

— Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок своїх задирай спідниці.

— Люб’язнічаєте? — почувся за спиною Пашин голос.

Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.

— Па–а–ша–а! — протягла Ірка капризно. — Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.

У жінок усі оці ні–ні називаються романтика…

Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.

— Серьога, єсть базар, — Паша багатозначно кивнув головою вбік. — Отойдем?

Його дружина схопила мене за рукав:

— Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відповідальність.

— Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь!

— Не матюкайся. Кругом люди.

Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів — і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи — адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.

— Як тобі свято? — запитав я Пашу для затравки.

— Хуйня, — зізнався він. — Ти ж знаєш, як я насправді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

— Ні, старий, Одеса — це круто. Море, зірки.

— Їбав я цих зірок.

— Ти не повіриш, я теж, — пожартував я, маючи на увазі дружину–телеведучу.

— Так слухай сюди. Значить є домовленість, що після виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували — ти потрапляєш в перших рядах.

— Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків — за компанію. Та я й не заперечував — до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

— Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

— Ой, блін, точно!

— Депутат у нас — слуга народу. А слуги — люди бідні. Пойняв?

— Пойняв.

— Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

— Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

— Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж — патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого–го!

— Та воно то конєшно.

— Ну от. Так що давай. Люди оно бабки платять, щоб в список попасти, а ти без грошей капризуєш.

Я посміхнувся, згадуючи нещодавній візит нагору з валізами.

— Ну, не зовсім без грошей.

— Порівняв! То — бізнес, а то — політика. Ну що, домовилися?

— Домовилися.

Ми повернулися до дружин, які стояли на березі, дивлячись у різні боки. Мабуть, вже наговорили щось одна одній.

— Цвірінькаєте? — не втримався від жарту я. Обидві кинули у відповідь люті погляди. — Повертаю твого чоловіка. Брав одну штуку, вертаю одну. Комплектність можеш перевірити.

— Дякую, Серьожа. Ти справжній друг.

— Нема за що. Завжди до ваших послуг.

Я обійняв Ірку за талію і повів до столу. Там подавали десерт.

Якщо прийде Ющенко, то нічого не зміниться, на зміну одним олігархам прийдуть інші олігархи, інші клани і інша ситуація, бо це людський фактор.

Народний депутат від ПР Дмитро Святаш

40–річний мешканець села Зеремля, батько п’яти дітей Алік Асламов, облившись бензином, підпалив себе у приміщенні Баранівської районної прокуратури… На цей крок його штовхнули безвихідь та беззахисність перед свавіллям...

Українська правда

За останній рік українськими судами видано 40 тисяч дозволів на прослуховування.

Українська правда

На Полтавщині затримано двох студенток, які розмалювали помадою бігборд кандидата в президенти Віктора Януковича.

Українська правда

Другий заступник держсекретаря США Джон Теффт закликав Центральну виборчу комісію забезпечити рівні можливості всім кандидатам у президенти.

Українська правда

Кандидат у президенти Віктор Ющенко цього тижня повернеться до активних поїздок регіонами України. Як зазначила його прес–секретар Ірина Геращенко, причиною перерви у його виборчому турі стала хвороба, спричинена сильним отруєнням.

Сайт Ющенка

Звісно, я людина не багата, тобто не маю заводів, газет та пароплавів, але навіть у тому майні, що є — бордель рідкісний. Рахунки, депозити, акції, нерухомість — усе це замішано в суцільну купу, так, що без півлітри не розберешся. Пам’ятаю, був у мене знайомий нафтовий генерал, який скаржився, що відправив кудись п’ятнадцять мільйонів, а куди — забувся. Шукав, шукав, але так і не згадав. Тоді я сміявся, чуючи це. Тепер — не дуже. І не тому, що сам гублю мільйони, а тому, що розумію — для того, щоб контролювати гроші і майно, потрібні окремі люди. Проте люди мають схильність до крадіжок — значить їх треба контролювати. А хто ж тоді буде контролювати самих контролерів? Це класика, а у мене немає ані стільки людей, ані стільки грошей. Зате є Сапула, якій можна доручити все, зокрема й розібратися у праві власності.

Після повернення з Одеси я вирішив навести лад в особистих фінансах — навіть якщо з депутатством не вигорить, все одно корисно знати, чим насправді володієш.

— Катрусю, мені потрібна твоя допомога. До речі, тобі дуже личить.

— Що саме?

— Зачіска.

— М–м.

— Костюм.

— Тепліше.

Я підвівся, обійшов навкруги сяючої заступниці, яка з викликом дивилась у відповідь. Зазирнув за викот блузки.

— Ні, — похитала головою вона.

— Тоді здаюся.

— Туфлі. У мене нові туфлі.

Я розвів руками:

— Отак завжди. Усі ми, чоловіки, однакові. Головного не помічаємо.

— Ти — не однаковий. Ти помічаєш.

— Дякую. Тоді сідай, поговоримо.

Вона сіла на стілець і склала руки на колінах. Ну зовсім, як слухняна учениця.

— Катрусю, я хочу доручити тобі одну делікатну справу.

— Я вся — увага.

— Справа в тому, що скоро вибори.

— Хай їм грець.

— Згоден. Але вони таки будуть. А значить, буде черговий перерозподіл, і до Кабміну та Адміністрації Президента піде нова порція депутатів.

- І?

— Значить на їхнє місце зайдуть інші, що були нижче у списках.

Сапула посміхнулася:

— На себе натякаєш?

— Еге ж.

— Так це ж класно! Будеш недоторканим. Відкриємо тут твою громадську приймальню — і гроші можна буде возами возити, нікого не боячись, — майно депутата. Навіть в американців можна буде брати дипломати з доларами — лафа!

— Дарма іронізуєш.

— Я не іронізую. Значно легше працювати, коли знаєш, що тобі за це нічого не буде.

Катька звично розглядала все з точки зору бізнесу. Воно й не дивно — адже наш союз створювався як офісний і тому головними темами для обговорення були справи грошові.

— Згоден. Але для того, щоб стати депутатом, треба привести до ладу свої особисті справи.

— Заповіт написати?

— Щось такого. Пам’ятаєш, була історія, коли у одного фраєра викопали незадеклароване майно і зняли з виборів?

— Так ти ж без виборів підеш.

— Все одно. Депутат не може бути багатим. Інакше всі газети напишуть, що він краде.

Сапула закинула ногу у новій туфлі на другу ногу — теж у новій — так, що спідниця натягнулася.

— Класно виглядаєш, — сказав я.

— Отепер вірю. Правда ж, мені личить? — вона підскочила і стала крутитися навколо себе, демонструючи нове взуття.

— Правда. Це тобі треба йти в депутати, а не мені.

— Мені не можна. Я істота аполітична. І потім сквау вождем бути не може, це ж усім відомо.

— Зате може бути помічником вождя.

— Це із задоволенням.

— Так от, слухай. Мені треба зробити інвентаризацію усього майна і залишити тільки мінімум — ну там, знаєш, двокімнатна квартира та автомашина «Запорожець». Щоб як у всіх.

— А решту куди? На церкву?

— Обійдуться. На родичів. У мене є син. Є дружина.

Сапулине обличчя напружилося.

— Є дружина. Це точно.

Я глянув з докором:

— Ну що ти, справді? Ти ж знала, з ким зв’язалася. Ой знав, нащо брав міщаночку з міста!

— Ой знав, нащо брав — я не вмію жати, — продовжила в тон Сапула. — Напни мені холодочок — я буду лежати! То що там у нас із дружиною?

— Ка–ать!

— Я вже скоро сорок років Кать. Що з того?

— Ну, припини.

— Я вже припинила. У тебе є дружина. Що далі ти хотів сказати?

— Я тебе люблю.

— І не тільки мене.

— Катю, давай без банальностей. Ми ж дорослі люди, — я обійшов стілець і обійняв її за плечі. — Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вона гірко посміхнулася:

— Ти знаєш мою ситуацію, я знаю твою ситуацію. Це глухий кут, і давай не будемо розводити безсенсовних розмов.

У голосі звучала образа, і тільки це не дозволило мені одразу погодитися з такою, загалом звичною постановкою питання. Я почав гладити її плечі і притулився щокою до потилиці. М’язи під моїми руками напружилися, стримуючи подальший розвиток подій, спина виструнчилася. Я засміявся й жартома дмухнув у вухо.

— Ти просто, як фортеця Очаків. Неприступна та незворушна.

Вона пересмикнула плечима. Я проігнорував цей недвозначний жест.

— Князь Потьомкін стояв під Очаковом півтора роки. А козаки свого часу брали його сто разів. Так от, я — не князь. Тому попереджаю: у мене немає зайвих півтора роки. І зараз буде штурм.

— Я на роботі, — суворим голосом відповіла Сапула.

— Але роботу від дозвілля ти сам не маєш відрізнять, казав поет.

— То я для тебе — дозвілля? — вона нарешті обернула до мене холодне обличчя.

— Ти для мене — жінка, яку я кохаю.

— А чому тоді… Ну добре, проїхали. Давай до справи. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?

З тону та напружених плечей було зрозуміло — капітуляції не буде.

— Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухомість, рахунки у банках, кредитки — все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все… — я зробив паузу. — Ну взагалі на родичів.

Сапула гмикнула.

— Як переписати? Дарчу? Продаж?

Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.

— Дарчу можна тільки на сина. Але він ще молодий. А на дружину… Розумієш, це все одно спільне володіння. Поки одружені.

Сапулина брова іронічно злетіла вгору:

— Поки одружені? То може, розлучишся? Розлучися і залишиш усе їй. Тоді проблем не буде.

Я почухав потилицю. Вже цілком серйозно. Звісно, фіктивне розлучення вирішує усі проблеми. Але заїкнутися Ірці про таке — вірна смерть. Вона вип’є з мене всю кров, так, що не захочеться вже того депутатства. Жінки взагалі на подив серйозно ставляться до подібних формальностей — оно й Сапула психанула, тільки–но зачепили тему одруження. Господи, яка різниця, що написано у паспорті, якщо тебе люблять? А коли не люблять — тим більше, яка різниця? Але жінки залишаються жінками, якої б думки ми про них не були. Отже, у розмові з Іркою не може бути навіть натяку на щось подібне.

Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.

— Сергійку, — сказала вона несподівано м’яким голосом. — А може, це шанс?

Я відвернув обличчя.

Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої — під прицілом.

— Катрусю, ти зрозумій… — почав я.

— Я зрозуміла, — вона різко розтиснула долоні і відвернулася.

— Ні, я тебе дуже люблю. Але…

— Можна без передмов? — у голосі знову задзвенів метал. — Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» — і все.

От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.

— Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?

— Катрусю, ти розумієш, депутату все–таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось — родина, діти, виборці це люблять.

— Люблять, — із залізною ноткою в голосі підтримала Сапула. — Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.

— От бачиш, ти сама все розумієш.

— Я все розумію, — ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.

— Ну от. Нічого ж не міняється.

— У тім–то й справа, — сказала вона вже м’якіше. — У тім–то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.

— Що ти таке говориш?!

— Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?

— Кать!

Вона підвелася зі стільця.

— Треба чи ні?

— Виходить, що треба.

— Добре, — кивнула Сапула. — Така можливість передбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?

За що люблю Катьку — все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:

— Звідки ти така розумна?

— З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?

— Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!

— Я можу іти?

— Кать!

— Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сейфі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.

— Кать!

— Я буду у себе.

З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте — справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку — але кидати дружину–телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.

Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, — інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.

Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість — окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка–міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку — це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними–вихідними, а з іншого — знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все–таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова — Гой?» «Та ти що! — здивувалися вони. — А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи — лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто–таки явка з повинною, а не помилка — Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там–таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік — термін просто–таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: «Що сталося?» Вона: «Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні».

Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав — від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки — ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все–таки Сапула конфіскувала цей журнал — хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі — я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все–таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.

Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. «Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?»

І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було — це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася — поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.

А може, й правильно пише Хмаринка — якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.

Щось подібне було у Еразма Роттердамського — і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда — штука все–таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ — це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі — і світу нема.

Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. «Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? — він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. — Це — особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден — справжній. Цей каталог — довоєнний, бачиш він тут є?»

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг — фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться — картина Знаменитого Художника «Обування лоха» висить у зібранні будь–якого нового українця — покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра — і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.

Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.

Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: «Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили». «Ну, багато — не багато, а дещо бачив», — скромно відповів я. «От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?». — «Поганих картин у музеях не виставляють», — спробував викрутитися я. «Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі — це одне, а добрі — це інше».

Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?

Я у свою чергу теж спробував бути простішим: «Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?» — «Був». — «Дев’ятий вал» Айвазовського бачив?» — «Бачив». — «Ну й що скажеш?» — «Пиздець», — не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, — підсумував я. — Є пиздець, значить добра картина, а нема — просто стара».

З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у -ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису -

книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.

А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».

Оце так! Я ще раз перечитав запис — може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї — яка ж тут користь, якщо воно подобається?

Скільки живу — нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по–справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.

Ну–ну.

А от іще: «Живу, як у казці «Рукавичка». Семеро в кімнаті — мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь — Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».

Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть — і молодь знімає одну на всіх — це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись — адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут…

Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.

Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події. І це, мабуть, справедливо.

Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.

— Слухаю.

— Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, — повідомив телефон голосом Славка–гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.

— А коли це у вас не було проблем? — іронічно поцікавився я. — От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.

— Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.

— Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні? Фантастичні?

— Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закрили.

— Як це, закрили?

— Ну, в міліції. В тюрму.

— За що? — вихопилось у мене якось по–дитячому.

— За вбивство, — прорипів Славко своїм безбарвним голосом.

— За що–о–о–о?

Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.

— Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.

— Хто підірвав?

— Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.

— Чеченці?

— Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не судився, бо буде гірше.

— Погрожував?

— Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.

— Хто це, вони? Чеченці?

— Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це Вовчик підірвав. Викликали на допит і забрали обох.

Я спробував укласти в голові отриману інформацію. Значить, ці придурки примудрилися погрожувати по телефону якомусь прибалтійцю, а того врешті підірвали. Гарна ситуація. Не знаю, коли б я, не дай Боже, був ментом, мабуть, теж не сумнівався б. Хай їм чорт! Ще не вистачало.

— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте! Їх треба витягати!

— Розумію, — сказав я і збрехав. Бо насправді не був певен.

Чи це не самі хлопці насправді організували вибух? Хоча навряд чи. Не їхній стиль.

— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте: коли їх не витягти, вони ж не мовчатимуть. Вони почнуть там розповідати…

А оце вже їхній стиль. Шантаж, підставки та погрози. Фірмовий, гуманоїдівський. Де вони взялися на мою голову, га?

— Славо, ти не кіпішуй. Кажи мені правду, вони точно не мають відношення до цього?

— Сергію Миколайовичу, крий Боже! Що ви!

— Вірю. Зачекай. Давно їх забрали?

— Годину тому Сашко дзвонив, казав, що чекає під відділенням міліції на Вовчика, а той все не виходить. А потім і сам пропав.

— Зрозуміло.

Манери наших славних правоохоронців я знав — викликати на допит, як свідка, і тут–таки закрити, як підозрюваного, це як Отченаш. І зазвичай це робиться у п’ятницю, щоб мати два вихідних для роботи із затриманими у райвідділку. Чорт, сьогодні ж саме п’ятниця!

— Славо, сьогодні ж, здається, п’ятниця?

— Так, а що?

— А те, що завтра вихідні, і доба закінчується тільки в понеділок.

— Яка доба?

— Та сама, на яку затримують без ордера. Вихідні не зараховуються!

— Та ви що!

— Я не що — це ви що! Ідіоти! Самі не розумієте, хоч би людей питали. Якого чорта іти до ментів у п’ятницю?!

— Сергію Миколайовичу, як же так? — голос Славка перетворився на мекання.

— А отак! Дебіли! Ви взагалі думаєте, коли щось робите?

Він промекав щось нерозбірливе.

— Славо, ти, сподіваюся, не збираєшся зараз їхати до ментів?

— Ні, Сергію Миколайовичу.

— Так, слухай мене. Зараз же мотай до лікарні та лягай з будь–яким діагнозом. Сиди там, як миша, і не вилазь до понеділка. Зрозумів? Телефон візьми з собою, але ні на чиї дзвінки не відповідай. Крім рідних і близьких. Зрозумів? Нікому ні слова.

— Зрозумів. Але…

— Без «але». Бігом до лікарні, дай їм грошей і лягай туди мертвим. А я тим часом займуся хлопцями.

— Добре, я ляжу, а коли…

— Не знаю коли. Твоє діло — не сісти до них третім. Все, валяй. І раптом що — дзвони мені.

Я дав відбій і не втримався від того, щоб присвиснути. Мало мені було сьогодні — сварка з Сапулою, розподіл майна з дружиною, не вистачало тільки вбивств та арештів.

Тепер нарешті комплект.

Під час мітингу на Європейській площі в Києві, який транслювався на інші майдани в Україні, Ющенко зазначив: «Хотів би сказати окремі «компліменти» до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Ґій Ґонґадзе і багатьох–багатьох добрих людей України!» Під час виступу відчувалося, що Ющенко ще не повністю одужав. На обличчі залишилися сліди набряків, і частина обличчя не рухалася. Ющенко пив воду та витирав чоло.

Українська правда

Перший заступник голови парламенту Адам Мартинюк вважає підозри виборчого штабу кандидата у президенти Віктора Ющенка про його навмисне отруєння агітаційним ходом. Про це він повідомив на прес–конференції у понеділок.

Українська правда

«Ми знаємо, як вороги України готували Ющенка, щоб він став президентом України», — сказав кандидат у президенти Олександр Базилюк.

Українська правда

Виборчі скриньки для голосування на майбутніх президентських виборах в Україні виготовлять ув’язнені Ростовської області.

Газета. Ру

— Георгій Ісакович! Ну як же ці ідіоти додумалися піти на допит у п’ятницю ввечері?

— А я знаю? Отакіє ідіоти, — Жорик сидів за своїм скромним столом, як завжди, у старих спортивках та капцях. Перед стільцем у ногах заховався традиційний ящик з мінералкою.

— Мало того! На допит викликали тільки Вовчика, а Сашко чекав перед воротами в машині. І слідчий взяв Вовин мобільний, набрав та каже: «Ви не погодитеся до нас зайти?». А той взяв і зайшов! Без повістки, без нічого!

— А шо ти хочеш з ідіотів!

— І що ми можемо з цим зробити?

— Сергійку! Я поговорю з людьми, пошукаю, ілі єсть варіанти. Їм уже, певно, на Глибочиці[4] прийом готують. Це ж нам не треба?

— Не треба, Георгію Ісаковичу. Зовсім не треба.

— Будемо щось думати.

— Дякую, — я підвівся і рушив до виходу.

— Водички візьми. Жарко, — Жорик нахилився і видобув із ящика під ногами пляшку з мінералкою.

— Дякую.

Я давно вже звик до батьківського піклування, яким оточує своїх гостей Жорик, і твердо знаю правила. Водичку краще взяти — гостинний господар дуже ревно ставиться до ритуалів. А проте якщо, не дай Боже, виникне потреба, цей доброзичливий старий легко дасть команду перегризти горло будь–кому, в тому числі людині, яку щойно пригощав водичкою.

Ситуація складалася — гірше не вигадаєш. Якщо і є у ментів якісь заповітні мрії, то одна з них — взяти в оборот по вбивству таких жирних ідіотів, як гуманоїди.

Як вдалося з’ясувати, офіційна версія злочину виглядала таким чином: три дні тому підірвали машину латиського бізнесмена Едуардаса Петренковса. Сам бізнесмен був на той час за кермом і через це слухняно підірвався разом зі своєю дорогою, але зовсім не броньованою машиною.

Едуардас Петренковс у земній своїй іпостасі був банкіром — представником латиського банку в Україні. Його установа довго й плідно співпрацювала з гуманоїдами за стандартними для балтійців схемами обготівки та відмивання грошей. Коли ж у гуманоїдному банку почався конфлікт, Петренковс — за власним бажанням чи без нього, хто ж тепер зрозуміє — став основним інструментом з’ясування стосунків.

Не візьмуся сказати, чому сталося саме так. Можливо, він був ближчим до акціонерів, які здали усі кінці фіскальним органам, а може, просто поставив на чорне у рулетці, яка зветься фінансовим бізнесом, — так чи інакше, представники шахтарського краю на всі заставки використовували його для боротьби з опонентами.

І коли в результаті масштабної силової акції податкової міліції, прокуратури та УБОЗу донецькі рейдери замість обіцяних ста мільйонів на рахунку впіймали облизня, на арену битви за банк вийшов Петренковс разом із боргами, які буцімто зробили гуманоїди у мирний час.

Як воно було насправді і хто кому завинив — сказати не візьмуся. Не виключено, що в останній момент, коли у вікна влітали спецназівці, спритні банкіри під шумок і справді поцупили всі гроші з рахунку. Українська банківська система — одна з найкращих у світі, у нас гроші ходять миттєво.

Але відтоді боротьба за банк із силової площини перекочувала у судову зі своїми особливостями — довгими складними маневрами із локальними успіхами, постійною тягомотиною і повною відсутністю будь–якого результату.

Волею долі я супроводжував цей процес, вислуховував переможні реляції, обговорював стратегії, а у душі визрівала певність — гуманоїди навмисне затягують і заплутують його, щоб назовні, не дай Боже, не спливла правда.

І саме із цією святою для банкірів метою на латиського громадянина Едуардаса Петренковса у часи його перебування на цьому світі було покладено роль головного ворога людства — принаймні, у моїх і відповідно Пашиних очах картинка, за задумом гуманоїдів, повинна була виглядати саме так.

Звісно, я не допускав і думки, що хлопці насправді підірвали бідолашного латиша. Їхній безприділ все–таки обмежувався фінансами. Крім того, за останні півроку нам вдалося у судах відбити більшість петренковсівських претензій. Тож швидше саме покійний мав підстави підривати моїх підшефних.

Проте родичі загиблого свідчили: гуманоїди постійно телефонували додому з погрозами і навіть переказували прокльони через спільних знайомих.

Ні, я знав, що ці хлопці причучурені, але навіть для них це було забагато!

Крім того, швидкий арешт — завжди погана ознака. Це ж не гопники, яких узяли на гарячому. Швидкий арешт у такому випадку означав, що справа координується згори, що на хлопців будуть вішати усіх собак по черзі включно із убивством Ґонґадзе, пограбуванням ощадкас та угоном автомобіля «Таврія» на сусідній вулиці.

Саме тому зараз я, неначе божевільний, мотався Києвом, зустрічаючись із різними людьми та намагаючись якщо не домовитися про підтримку, то принаймні розвідати, що відбувається. Саме тому поїхав до генерала Ґенека, хоч і не відчував з цього приводу жодних позитивних емоцій.

— Ну що ти хочеш, якщо вони такі дурні? — він був, як завжди, вальяжний і слизький водночас.

— Та на них же понавішують стільки, що заморимося відмазувати.

— А якщо дурні — хай сидять.

Звісно, щоб почути такі розумні слова, не було варто їхати через усе місто перед генеральські очі, але знаючи, як працює наша червононосна міліція, усвідомлюючи, що в її руках знаходяться мобілки затриманих гуманоїдів, де серед найпопулярніших номерів значився мій, я вирішив не ризикувати — краще проїхати зайві десять кілометрів, ніж наговорити телефоном під ментовську прослушку собі на статтю.

Проте думка, яку висловив мій візаві: мовляв партнерів — хай би навіть це були гуманоїди — можна отак от просто кинути за поживу ментам, мене вразила. — Ну, гаразд, як ти гадаєш, що вони там розповідатимуть слідчим, якщо ми їх не витягнемо?

Ґенек зверхньо махнув рукою:

— Вони — відморозки. Я для них пальцем не поворухну. Ти знаєш, як вони зчепилися з нашим колишнім Президентом? Знаєш?

— Президентом чого?

Ґенек сьорбнув кави:

— Просто Президентом. Першим. Вони ж з ним сусіди по ділянках на Кончі. Ну і щось там не поділили -

острів на Дніпрі чи затоку. Словом, в результаті беруть вони лісопилку — справжню, дизельну — та ставлять прямісінько біля паркана його ділянки. Привозять з лісу колоди, наймають гуцулів і починають вдень і вночі, на всю Конча–Заспу пиляти дерево. На дошки, а потім на тирсу. Просто з принципу, щоб той не мав спокою. Хороші?

— Ну що… На них це схоже, — ухилився від прямої відповіді я.

Бог його зна, що про гуманоїдів — правда, а що — ні.

— А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!

Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.

— Але ж зараз їх забрали не за це?

— Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.

— Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ — хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?

Генерал потер скроні — здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.

— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.

— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?

Ґенек приречено згодився:

— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.

— Ха–ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.

— Які гарантії, Євгене Мироновичу!

Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.

До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.

— Тобі кави зробити?

— Дякую. Зроби, будь ласка.

Я всівся на крісло і по–американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.

— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.

— Та, ранок іще. Зіп’юся.

— Ну, що там?

— А що там… Сидять.

— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.

Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.

— Давай, іще ти починай.

— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка–підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.

— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.

— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець–кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.

Я посміхнувся:

— Прямо так і сказав?

— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.

— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.

— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.

— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!

— Ну, за Пашу ти особливо не турбуйся…

— Я не за Пашу… — не витримавши більше, я зірвався зі стільця. — Я за всіх вас турбуюся! Ти що, не бачиш, що зараз коїться?!

Сапула замість відповіді опустила очі.

— Це раніше ми рахували, у скільки грошей все це обійдеться. А зараз вже йдеться не про гроші. Зараз донецькі витискують усіх! Не лізуть у долю, як раніше, а витискують. Повністю і до кінця. До тюрми, до крові! Зайди в інтернет, поцікався! — Я бігав по кабінету і, здається, навіть вимахував руками, чого не бувало вже років зо п’ять.

— Та знаю я, — вона очей не підіймала, а це означало, що зараз вже одбріхувалася задля годиться, просто, щоб не здавати одразу своїх позицій.

— А якщо знаєш, то згадай про того господаря яхт–клубу, якого пристрелили за те, що не захотів продати свій клуб донецьким. Їм уже не докази потрібні, а просто інформація — де ходять гроші. І тоді вже прийдуть та заберуть, у них методи знайдуться!

— Та чого ти?.. — Катя підійшла, примирливо впіймала мене за лікоть. — Я ж усе розумію. Просто достали вони мене, от я і поскаржилася.

— Поскаржилася, — пробурмотів я. — Зараз самий час так скаржитися.

— Ну, пробач. — Ця фраза прозвучала дещо прохолодно, але подальший обмін емоціями не мав жодних конструктивних перспектив.

Я тільки мовчки сів на місце і відвернувся. Але врешті все–таки не витримав.

— Знаєш «Шелтерз» у Пасажі?

— Той, який фаст–фуд із джазом?

— Він. Теж донецькі забрали. Тільки господарі виявилися розумнішими і до стрілянини не дійшло. Домовилися за гроші.

— Та чого ти заводишся?

— Я не заводжуся. Просто намагаюся пояснити серйозність ситуації.

У цей кульмінаційний момент в кишені затіпався мобільник.

— Так, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, значить, слухай. У справі нічого серйозного. Поки. І вказівки нема. Це оперативна самодіяльність.

Фу, тоді вже легше. Принаймні телефоном можна користуватися.

— А де вони?

— В «обізянніку», прямо у відділку, — в трубці почулося звичне старече крекотіння. — В понеділок буде суд, він дасть їм по п’ятнадцять діб, і їх і справді повезуть на Глибочицьку. А там приймуть і будуть вже розкручувати далі.

— Ясно. І що робити?

Старий знову закрекотів.

— Ну, як мінімум до понеділка можеш спати спокійно, — він єхидно хихотнув.

— А в понеділок? Є якась надія?

— Надія? — перепитав Жорик. — Надію треба організовувати. Будемо шукати, хто суддя. Добрі люди всюди є, може, підкажуть.

В його вустах це звучало майже як обіцянка. Принаймні мені хотілося у це вірити.

— Дай Бог. Дякую вам, Георгію Ісаковичу.

— Та шо ти. Відпочивай.

Сапула дивилася на мене очами, сповненими мовчазних запитань.

— Поки що сидять, — повторив я слова, почуті в телефоні. — В понеділок — суд. Жорик шукає виходи на суддю.

— Та! — Катька безнадійно махнула рукою. — Судді там всі ментами прихоплені.

І знову не вгадала з емоцією.

— А що ти пропонуєш? — раптом визвірився я. — Організовувати втечу? Тоді їжджай, передай їм мотузяну драбину.

— Ну чого ти?

— А нічого!

Ех, баби! Коли погано — обов’язково зробити так, щоб ближньому стало іще гірше.

На телеканалі «Інтер» почалась трансляція нової політичної антиреклами, спрямованої проти кандидата у президенти Віктора Ющенка. Протягом ролику спочатку з’являється підкова та слова «Так, Ющенко». Далі в ролику зображений Віктор Ющенко в одязі ковбоя, який під музику кантрі скаче по карті України, після чого з’являються слова «Ющенко пішов в президенти». Потім з’являється карта України, поділена на три частини: західна — з написом 1 сорт, центральна — з написом 2 сорт, східна — з написом 3 сорт. На екрані з’являється текст «Так виглядає їх Україна». Закінчується ролик текстом: «Україно, розуй очі!», «Не дай себе ошукати!». Ролик триває 10-20 секунд. Жодної інформації про замовника або автора ролика немає.

Українська правда

Після президентських виборів загострення політичного протистояння в Україні малоймовірне, вважає президент російського Інституту національної стратегії (ІНС) Станіслав Бєлковський.

Українська правда

«В Україні не буде варіанту грузинського — заявив журналістам перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Корнієнко. — Нас не даремно називають силовими органами. Якщо виникне необхідність у тому, щоб застосувати закон, будьте впевнені, ми його застосуємо, і ніщо нас не зупинить».

Українська правда

По суботах мені здається, що у Києві все–таки можна жити. Цього дня місто стає таким несхожим на себе–вчорашнє, коли довгі каравани авто з утікачами–дачниками на борту намертво закорковують стоянки супермаркетів, автозаправні станції, мости, естакади та набережні. Недарма п’ятницю здавна називають Днем звільнення Києва.

А от у суботу вільна від зрадливих садівників і городників столиця нарешті починає дихати вільно. На вулицях можна обирати смугу руху, а біля узбіччя — навіть місце для паркування. Шофери, яких більше не тягне за комір потік, починають заздалегідь помічати світлофори, а на червоному світлі замість просто колупатись у носі задивляються на киянок, що гордовито несуть свої принади тротуарами міста і виглядають однаково сексуально у будь–яку пору року.

Коли дивишся з вікна автомобіля на порожні вулиці, філософські думки радо зазирають до голови, забрьоханої щоденними проблемами, заліпленої жуйкою непотрібних розмов, і оживляють мозок, даруючи нові, несподівані ракурси для погляді на світ. Але сьогодні мене переслідували, на жаль, ракурси цілком сподівані. Гуманоїди в «обізяннику», понеділковий суд та Жора з Ґенеком як «розумная цьому альтернатива». При згадці про «обізянник» за візуальною асоціацією перед очами спливло дідове прес–пап’є. Як же його дістали люди, що він їх зобразив у вигляді мавп!

Цілий день я витратив, намагаючись змоделювати усі найгірші варіанти розвитку подій. Аналізував усе, що проходило через гуманоїдний банк, усе, в чому вони брали участь, усе, чому були пасивними свідками або й просто могли випадково довідатися. Це нагадувало тренування з проскакування між крапель дощу. Ні, якого там дощу. Арешт цих двох відморозків міг викликати як мінімум тропічну зливу, а то й гірську лавину зі снігу, перемішаного з камінням.

Але моїм завданням було не залякувати самого себе, а зміцнювати оборону і передбачати напрямки найнебезпечніших ударів супротивника. І я ретельно зміцнював та передбачав. Під вечір від цих забав уже порядно гуділо у голові, коли чергову вервечку сумних передчуттів та ще сумніших очікувань перервав телефонний дзвоник. На проводі була дружина.

— Ти пізно сьогодні?

Дивне запитання.

— Як завжди.

— Не затримуйся, будь ласка, нам іще треба поговорити.

Що ж. За довгі роки подружнього життя я звик, що подібна інформація не віщує нічого хорошого. В українських родинах словосполучення «треба поговорити» вживають виключно у значенні «поскандалити».

У молоді роки я, звісно, тут–таки знайшов би поважний привід затриматися на роботі або й навіть поїхати у термінове відрядження. Тоді я вірив, що така пауза здатна зруйнувати запланований і ретельно підготований родинний скандал. Але з досвідом стало зрозуміло, що будь–які маневри призводять тільки до його відтермінування з відповідним збільшенням масштабу. Та й взагалі жінку неможливо відучити, перевчити, ба навіть навчити чогось нового. В принципі неможливо. З роками я став фаталістом — що буде, то буде — тому, отримавши попередження про скандал, просто підвівся і поїхав додому.

Я не знав, на яку тему будемо сваритися сьогодні, але відчував, що готовий до будь–якого повороту розмови. Дводенна біганина з цим ідіотським арештом, перебирання в голові можливих наслідків, вибудовування варіантів, спілкування з неприємними та дуже неприємними людьми привели мене у повну бойову готовність.

Але, попри безліч шрамів на душі і захисний панцир цинізму по периметру, з голови не йшло просте питання. Ну чому, скажіть, будь ласка, усі жінки чіпляються зі своїми розмовами так невчасно? На роботі не знаєш, куди тікати від проблем, і тут–таки Сапула вважає за потрібне поділитися поганими емоція-

ми, а тепер іще й додому викликають, як на ешафот! І головне — і там, і там, і там в результаті все одно виявляєшся крайнім!! Хто буде витирати соплі підшефним, бігати по допитах, домовлятися з прокурорами, наймати адвокатів? Правильно, ваш покірний слуга. На кому можна зірвати емоції? От він, до ваших послуг! І у родині — так само. Навіть якщо ми врешті й розлучимось, я все одно залишуся відповідальним за все — від квартир, машин, роботи дружини і сина аж до організації шлюбів численних онуків, дай Бог, щоб вони колись у мене з’явилися.

Світ, хай би йому грець, ділиться на тих, хто бере на себе відповідальність за інших, і на тих, хто навіть за себе відповідати не здатен. Проміжних варіантів я ще не зустрічав.

Павлюк–паша дозволяє собі на кілька тижнів пірнати у нірвану, абсолютно не турбуючись про те, що може статися за цей час. Сапула може легко сказати: «Хай сидять». Ґенек: «Нічого не обіцяю».

Як добре жити, твердо знаючи, що є людина, яка розгребе наслідки твоєї безвідповідальності! А у мене навіть у відпустці телефон цілий день не замовкає. Наче гросмейстер у сеансі одночасної гри — на третій дошці атакуєш, на другій — захищаєшся, а на першій — цуґцванґ.

А тут ще Україна з цими блядськими виборами!

— Володю!

— Так, Сергію Миколайовичу!

Володар Колес за моєї присутності в салоні ніколи не починає розмову першим. Люди ж, яких він возить іноді без мене, твердять, що всю дорогу Володя не стуляє рота, говорить на всі теми, а зі мною — мовчазний.

— Ти ж, кажуть, у дальнобої працював?

— Після армії п’ять год.

— І далеко їздив?

— Та всюди їздив, і Україною, і у Росію, і на Кавказ.

— А от скажи, Володю! На кого ти під час рейсів сподівався? Ну там, аварія, поломка, ДАІ — хто у тебе на крайній випадок був?

— Корочки ментовські, — засміявся Володар Колес. — Я ж у внутрішніх військах служив, так по знайомству й оформив. А ще монтировка. Я її під рукою прямо придєлав, щоб далеко не лазити, — він показав пальцем кудись під торпеду. — Ліхтарик, ключ, монтировка, все як має бути.

— Ну а поломки? Ти ж ламався в дорозі?

— Та ламався. Один раз навіть в кювет перекинувся, слава Богу, порожній був.

— Ну, й до кого звертався?

— А до кого ж там звернешся? Береш інструмент і — вперед. В кабіні — примус, їжі на два дні. А якщо є гроші зайві — зупиниш когось. На себе надіявся, на кого ж іще. Це ж не те, що в ескорті — начальство, завгар. Дальнобойщик сам собі отаман. Ну а тепер теж є на кого надіятися. На вас.

Іще один сподівається на мене! Мало було. Прийміть найщиріші вітання!

От візьму, плюну на все і піду у відпустку! Справжню! Прямо посеред цього дурдому. Знайду острів на якому нема роумінгу, щоб не знайшли, і хай усі ходять конем! А що? Вовка Франкенштейн розповідав про одного партнера, який під час кризи, складних розборок з бандитськими наїздами міг вийти покурити, а повернутися через кілька місяців. Отак просто зайти і спитати: «Ну що? Як тоді все закінчилося?» Треба буде й собі спробувати.

Ми зупинилися біля під’їзду, і я відпустив Володю до понеділка. Якщо дружина запланувала скандал, то це забере ніяк не менше трьох–чотирьох годин. Після нього ще кудись їхати сенсу не буде. Тож хай Володар Колес відпочине — навіть якщо йому тепер є на кого сподіватися, графік роботи майже нічим не відрізняється від дальнобою — практично цілодобово і майже без вихідних.

Двері до квартири були зачинено зсередини на засув. Довелося дзвонити, наче я не господар, а гість. Терпіти цього не можу, певно, саме тому дружина полюбляє той клятий засув.

— Привіт!

Богдан відкрив двері, але одразу розвернувся і попрямував до своєї кімнати, тому привітання почулося вже через плече:

— Доброго вечора.

— Богдане, залишися, будь ласка, ти нам потрібен, — почувся знервований голос із вітальні.

Син байдуже стенув плечима, але маршрут все–таки змінив.

Ірка стояла, схрестивши руки на грудях, і непорушно дивилася у вікно. На ній був довгий халат, приполи якого торкалися підлоги. З–за напівстулених фіранок до квартири заглядав довгий літній вечір.

Не знаю, як уявляла мізансцену майбутнього дійства авторка, режисерка та головна акторка вистави, але я одразу зайняв стратегічну позицію на дивані і гостинно ляпнув синові долонею поруч — вдвох воно якось легше відбиватися. Після недовгих сумнівів Богдан примостився поруч.

— Доброго вечора, Ірочко! — сказав я підкреслено спокійно. Враховуючи душевний стан дружини, вимагати ритуального вечірнього поцілунку було би як мінімум справою безперспективною, якщо не відвертою провокацією.

— Богдане! — не обертаючи голови, драматично промовила Ірка. Вона дуже вигідно виглядала зараз: підсвічена жовтим світлом люстри, з сірим передсутінковим рефлексом з правого боку. — Наш тато з нами розлучається.

— Ну, ма! — хлопець рвучко підвівся і попрямував до виходу.

Поки що я нічого не розумів.

— Куди ти? — Ірка відчула синів маневр, блискавично розвернулася і тепер кидала пекучі погляди з–під вищипаних брів.

— Я не хочу слухати, як ви сваритеся.

— Ця розмова стосується тебе так само, як і мене!

— Ну, Богдане! — сказав я примирливо.

Хлопець зупинився біля самих дверей і сперся плечем на стулку. Я давно помітив, що він у таких випадках намагається розташуватися у профіль до нас — ніби й присутній, а розмова торкається тільки по дотичній. Цікаво, чи свідомо це робить?

— Твій тато, — дружина зробила наголос на слові «твій», — твій тато кидає нас. Він знайшов собі іншу жінку, іншу родину, а ми залишаємося з тобою самі.

— Що ти мелеш? — не втримався я, і Ірка, неначе гримуча змія, миттєво розвернулася до мене. Вона чекала моєї такої реакції.

— Що я мелю? Сину! Ти чуєш? Цей чоловік питає, що я мелю?

Ні, все–таки акторський досвід швидше заважає, ніж допомагає у реальному житті. На театральній сцені всі почуття перебільшуються для того, щоб вони могли долетіти до найдальшого куточка зали. Але на маленькій відстані, в побуті навіть під час родинної сцени зайва драматизація виглядає фальшивою.

— Ну навіщо оця театральщина? «Сину!», «Цей чоловік?» — я озброївся примирливими інтонаціями, бо агресія до жінки у стороннього спостерігача викликає інстинктивну відразу. — Я дійсно не розумію, про що ти говориш. Нікого я не кидаю, ні з ким не розлучаюся.

— Ха–ха–ха, — знову взялася демонструвати акторську майстерність моя дружина. — Він навіть не піклується про те, щоб заховати свою брехню.

— А я віддала йому свою молодість, — насмішкувато підказав я.

Богдан стояв непорушно.

— Добре, — Ірка зробила до мене два кроки і схилилася, зазираючи прямісінько у обличчя. — Не кидаєш? Тоді розкажи мені про свою Катерину.

Я вкляк.

«Що вона знає? — крутилося в голові. — Хто міг злити?»

Ну, стосовно «хто», то це питання риторичне. Хто завгодно. Будь–яка курва з прекрасної половини, а насправді прекрасної більшості наших спільних знайомих могла злити. Інше питання, що саме вона злила? Ми з Сапулою на людях парою не з’являлися, навіть на корпоративних заходах трималися осторонь — ну хіба на Новий рік кілька танців.

Проте жінки зазвичай мають загострене відчуття романтичних ситуацій, а особливо з адюльтерним присмаком. Тому не виключено, що хтось із них давно вже нас попалив. Але докази? Ані документів, ані фотографій вони показати не можуть…

Чи все–таки можуть?

— Ну! Чого ж ти замовчав? — Ірка свердлила мене своїм їдучим поглядом. Потім випрямилася і жестом античної героїні вказала на мене пальцем. — Ти бачиш? Він мовчить!

Господи! Невже це сама Катька?! Невже вона психанула і вирішила: «То не діставайся ж ти нікому!»? Цілком можливо, особливо враховуючи останні наші конфлікти.

Тільки цього мені ще не вистачало!

— Він мовчить. А сам прекрасно знає, що мені телефонувала його Катерина! І вона… — дружина схлипнула. — Вона…

Я підвівся з канапи і взяв дружину за плече.

— Не чіпай мене! — верескнула Ірка, аж Богдан біля дверей обернувся.

Я знову сів на канапу. Тепер уже нічого не зробиш. Треба набратися терпцю і дочекатися розв’язки.

Мужньо витерши сльози, Ірка ще раз схлипнула, відвернулася від мене і взялася за Богдана.

— Сину! — сказала вона суворим, але тремтливим голосом, і той одразу відновив втрачену було від несподіванки позицію у профіль. — Мені сьогодні потелефонувала підлегла твого тата…

У кожному слові дружини бриніла сльоза. Син біля дверей теж закусив губу. Чесно кажучи, я виявився не готовим до подібного повороту подій.

— … Вона сказала, що твій тато вирішив поділити наше майно!

З цими словами дружина впала у крісло і у беззвучних риданнях затулила долонями обличчя.

— Що сказала? — перепитав я.

— Так! — ридання раптово зупинилися. Ірка розмазала обличчям сльози і взяла інтонацію мучениці. — Богдане! Він вирішив поділити наше майно і піти до іншої жінки. Він…

— Боже! — вирвалося у мене з полегшенням. — Боже! Яка ж ти дурна!

— Я дурна?! — визвірилася недавня мучениця. — Так, я дурна! Я дев’ятнадцять років живу з тобою, значить я дурна! Я ночі не спала, ростила нашого сина! Отака я дурна! Я втратила молодість, фігуру, а ти тепер підеш до іншої! — вона знову схлипнула. — Так. Я дурна. Мені треба було гуляти від тебе направо і наліво. А я — дурна. Отака дурна. Це все, що я заслужила за всі роки спільного життя!

— Ну, ти ж не даєш сказати слова, — я у свою чергу перейшов на підвищені інтонації. — Ти ж навіть не спитала, навіщо я це роблю.

— Я не хочу чути твою брехню!

У голосі моєї дружини відчувалася добре поставлена готовність прийняти удар долі.

— А якщо не брехню? — відчувши твердий ґрунт під ногами, я рішив здобути перемогу за рахунок кавалерійської атаки. — А не брехню ти хочеш чути? Ти хоч раз дослухала, коли я щось розповідав? Хоч раз за дев’ятнадцять років? Хоч раз?

— Так, — дружина істерично затрусила щелепою. — Так мені й треба. Кидаєш, то ще й потопчи.

— Потопчи… Ідіотка! Я після виборів іду в депутати!! Дійде черга по списку! Цього вона тобі не сказала?

— В депутати? — моргнула Ірка.

— В депутати. А депутати подають декларацію. Вони повинні бути бідними, розумієш? Тому треба переписати на тебе все моє майно.

— В депутати, — замислено повторила дружина.

Я переможно відкинувся на спинку.

— Але чому я про це дізнаюся від неї?! — раптом змінила напрямок претензій Ірка. — Чому про найважливіші події в твоєму житті я дізнаюся від сторонньої жінки?

Це було ще однією несподіванкою. Кидаючись у напад, я очікував на все — від ображеної мовчанки до радісного вигуку — все–таки подія неабияка. Не виключав навіть ніякову спробу вибачитися. Але дружина явно прогресувала у мистецтві вияву емоцій, тому подібний поворот вимагав осмислення.

І раптом від дверей почувся голос:

— Тепер мені можна нарешті піти?

— Що? — перепитали ми синхронно.

— Ви закінчили? Мені можна йти? — Богдан відірвався від стіни і нарешті стояв до нас обличчям.

— А що? — зіщулилася дружина. — Тобі не цікаво, що твій батько буде народним депутатом.

В кімнаті повисла пауза.

— Ви живете у якомусь вигаданому світі, — раптом видав наш син.

— Як ти сказав? — не зрозумів я.

— Ви живете у вигаданому світі, — Богдан вперше за вечір подивився мені в очі.

— Ми?! — видихнули ми з Іркою одночасно.

Як вам це подобається? У вигаданому світі! І хто це говорить? Людина, яка цілодобово не вилазить з комп’ютера! Існує десь там у віртуальній реальності, а вдома знає тільки холодильник! Ну, іще хіба — у кого просити гроші.

І це ми? Ми живемо у вигаданому світі???

— Депутатом, не депутатом, — син уже знову обернувся до нас у профіль. — Ви, крім своїх сварок, нічого не бачите. І ще про те, хто депутат, хто телезірка…

— Ти як з мамою розмовляєш? — підхопилася з новим ентузіазмом Ірка.

Богдан мовчки розвернувся та вийшов з кімнати.

— Дарма ти, — сказав я стиха. — Треба було його дослухати.

— Дослухати? Коли він так розмовляє зі своєю мамою?

— Як заслужила, так і розмовляє.

— Я заслужила?

— Ти. Я тобі казав, що дитину треба виховувати щодня? Казав?

— Тільки мамі треба виховувати?

— Я тобі казав, що так, як ти з ним поводишся, він скоро тебе посилатиме прямим текстом? Казав?

— А що, у нього батька нема?

— Я тебе попереджав, щоб ти до мене тоді не зверталася?..

Нарешті ми звернули на добре знайому та багато разів топтану стежку розвитку скандалу. Далі розмова покотилася без жодної напруги з обох сторін. Усі аргументи було вже багато разів повторено, всі комбінації та обхідні маневри ретельно вивчено.

Тому розмова закінчилося традиційно — я люто гацнув дверима і вийшов на вулицю. Треба було терміново знайти компанію для релаксації.

«Ваш абонент поза зоною досяжності», — сухуватим жіночим голосом відповів телефон Мирослава.

Отакої! Десь заїхав пан режисер. Щось режисує, попри те, що суботній вечір і треба або сидіти вдома, або пити з друзями, щоб хоч на мить забути про цей паскудний світ і про те, що скоро понеділок.

Олесів номер виявився вільним:

— Альо!

— Тільки не кажи, що ти сьогодні зайнятий. Бо я хочу напитися.

— Щось сталося?

— Все сталося. І притому одночасно.

— Я теж хочу.

— У тебе теж одночасно?

Він зітхнув.

Зрозуміло. Наш поет знову закохався у якусь романтичну істоту. Добре мати таку натуру — знаходиш високі почуття там, де перебуваєш у теперішній момент. У лісі боготвориш мавку, в місті — водія тролейбуса, а у помічниках депутата — офісних дєвачок та повій.

— Тоді за півгодинки у Еріка?

— Тільки не в Еріка, — дещо істерично відрізав поет. — Я ненавиджу Еріка.

— А де? — уточнив я.

— Не знаю, — його голос тремтів. — Я не можу бачити ресторанів. І офіціанток.

Ага, значить це була офіціантка. Можливо, та, що на її ім’я ми закладалися? Але напитися треба було обов’язково, а оскільки офіціантки — невід’ємна частина закладів громадського харчування, я несподівано прийняв рішення:

— Тоді, може, у парку Слави?

— Годиться, — сказав Олесь.

Дніпровські схили — це не просто високий берег великої річки. І, не дай Боже, не скажіть на них «парк» чи «зона відпочинку». Дніпровські схили — справжнє серце Києва. Справжніше за Хрещатик, бо правдивий Хрещатик підірвали червоноармійці 41–го. Справжніше за Золоті ворота, бо це лише радянська бутафорія. Справжніше за Софію і Лавру, навіть за фундамент Десятинної церкви. Це — єдине, що залишилося у місті з часів первісних. Тут ходили Аскольд із Діром, Рюрик із Трувором, і Кий пиячив з дружиною, і Володимир, тоді ще не святий, спускався до води, як звичайний смертний. Мазепа, Сковорода, Шевченко — власне вся збірна, що вмістилася на гривневих купюрах, — бачила перед собою цю саму картину: вигин Дніпра, низький лівий берег, небо й сонце, які непідвладні змінам. Місто за спиною мінялося, горіло й будувалося, вимирало і розцвітало, а тут все лишалося тим самим — хіба кількість кісток глибоко в землі постійно збільшувалася.

Наступ на Дніпро так чи інакше вели усі окупанти мого міста — Київська фортеця, Лавра, Видубичі, неоновий Володимир позначили невиліковні виразки на зеленому тілі пагорбів. Не змогли залишитися осторонь і комуністи, поставивши над вічною річкою дебелу гранітну палицю і організувавши навколо парк Слави. Але вінцем наруги все–таки стала стометрова Баба з мечем. Брешуть, що навіть Брежнєв не погоджувався на її встановлення, аж поки підлабузник–скульптор надав потворі рис коханої дружини генсека. Особисто я не вірю в цю версію — чотиристатонна споруда насправді є настільки асексуальною, що важко уявити чоловіка, який би погодився позичити для неї обличчя своєї жінки. Хіба що остаточно її зненавидів.

І все–таки попри всі атаки Дніпровські схили залишаються єдиним справжнім, не бутафорським Києвом, місцем сили для кожного киянина, місцем, де можна торкнутися століть. Тому пляшка, випита тут, над Дніпром, стає кориснішою втричі, а поцілунок смакує як ніде і здатен по–справжньому пробрати зашкарубле чоловіче серце.

Сьогодні я цілуватися не збирався. Старий хитрий математик Ґедель надійно приховав ліки від своєї геніальної теореми. Але й ми не пальцем роблені — чоловічий організм сам знаходить вихід, коли суперечності нашого життя вкотре об’єктивно та невідворотно заганяють тебе у глухий кут. Гастрономи в центрі працюють до самісінької ночі, і там можна купити цілком пристойний кримський коньяк. Пляшку. А краще — дві. Можна навіть взяти пластикові скляночки, але я їх ненавиджу через присмак синтетики на губах — куди краще цмулити просто з горла, не засмічуючи світ пластмасою. Так, іще плитку чорного шоколаду на закуску. Це все.

Певно, смішно виглядає бізнесмен у дорогому світлому костюмі, який іде вулицею з двома пляшками коньяку та шоколадкою у руці. Але мені зараз було начхати на це.

Олесь вже чекав у парку під пам’ятником. Його постать здавалася зовсім мізерною на тлі гігантського чорного стовпа — багнету чи то колони, що символізував героїчну перемогу совєцького народу.

— Здоров, козаче! — я переклав до кишені одну з пляшок, щоб звільнити руку для привітання.

— Драстуйте.

— Згадаємо юність? — показав я у бік бетонного парапету, що оточував пам’ятник.

— Ой, а можна ми сядемо так, щоб не бачити цього фалоса? У мене алергія на секс.

Я посміхнувся:

— А хіба ти не знаєш, що фалос завжди означав перемогу? Історія перемог — це історія фалосів.

Олесь зміряв оком монумент і перевів погляд у бік Лаври.

— Ну а бабу тоді навіщо поставили? Що вона означає?

— Блін, хто з нас поет? — обурився я. — До пари. Де є фалос, має бути баба. Не простоювати ж дарма. Баби — це невідворотне.

— Я зараз блювону, — несподівано відказав Олесь і пішов доріжкою у напрямку урочища.

Наскільки реальною була ця погроза, сказати важко. Судячи з рухів та голосу, хлопець ще не набрався до такого ступеня, щоб блювати. Швидше за все, був озвучений своєрідний поетичний образ, тому я почимчикував слідом, видивляючись затишне місце. Ми пройшли ближче до лаврського паркану і врешті попри мої світлі, а значить вразливі до вуличного бруду штани примостилися просто на сумнівній парковій лаві боком до монументальної пропаганди і обличчям до Дніпра. Втім, так само роблять усі кияни, коли причащаються на схилах пивом та вином.

Я мовчки відкрив пляшку і заховав до кишені корок та упаковку від шоколаду. Смітника поруч не було, а кидати під ноги не дозволяла специфічна київська гордість.

Так само мовчки ковтнув не аж як витриманий, але принаймні гарантовано виноградний спирт і передав пляшку Олесеві. Він прийняв, не відповівши жодним словом, і теж приклався до горлечка. Знов–таки жестом я запропонував йому вкусити від шоколадної плитки — як у дитинстві. Тоді шоколад уперто відмовлявся ламатися на розкреслені квадратики, і ми кусали його по черзі, залишаючи на темній плитці чомусь майже білі сліди зубів.

— Ніколи не одружуйся, — видав я першу, розминочну сентенцію, коли пляшка закінчила друге коло. — Погана жінка зробить нещасним тебе, а хорошій ти сам зруйнуєш життя.

— Серйозно? — невесело підняв брови поет.

— Абсолютно. Жінки і чоловіки — контрастні речовини. Їхній контакт між собою викликає екзотермічну реакцію і є нищівним для обох організмів.

— А що таке екзотермічна реакція?

Він був поетом, а не хіміком, і я упустив цей прикрий факт.

— Екзотермічна реакція — це реакція з великим виділеннями тепла, поту та інших біологічних речовин, властивих молодим сексуально спроможним організмам. Але нагадую — при тривалому контакті чоловік та жінка поступово анігілюють одне одного.

Не знаю, як інші чоловіки, але я не знаю більш ефективних ліків від життєвих загострень, ніж етиловий спирт концентрацією біля сорока відсотків за об’ємом. І навіть Пашин негативний приклад не переконає мене у зворотному. Бо ж передозування перетворює на отруту будь–які медикаменти у той час, коли вивірена кількість отрути лікує навіть від онкології. Часте вживання викликає залежність і від, наприклад, кави, тоді як своєчасне вливання алкоголю лікує від похмілля, і не тільки.

— Знаєш, інколи мені здається, що я — деміург. Якщо розмовляю з дружиною — можу передбачити розмову від початку до кінця. Як у театрі. А коли Паша починає гуляти — навіть кожну дію спрогнозую. Кожну репліку з залу.

При цих словах Олесь чомусь опустив очі, але я не став себе напружувати здогадками про причини цього.

— І врешті я втомився передбачати. Давай вип’ємо за позбавлення від цієї звички. Ну їх на фіг, ці передбачення!

Я випив, і хлопець простягнув руку за пляшкою.

— Будьмо! — сказав я. — Не знаю, як ти, а я налаштований сьогодні сильно напитися.

— Я теж, — пробубонів поет.

— Е, ні, — заперечив я. — Я маю право напитися. Я — майже двадцять років одружений. А ти одружений?

Він заперечливо помотав головою.

— Отож. Так поясни мені, яке право ти, парубок, маєш напиватися?

— Бо інакше я застрелюся, — відповів Олесь.

— Тоді законно, — я знову приклався до горлечка, відзначивши, що переходжу за половину пляшки. Гарна динаміка. В голові поступово утворювалася приємна порожнеча.

— А якщо нап’юся, то застрелю Пашу, — додав поет, хильнувши у свою чергу коньяк довгим, тягучим ковтком.

Я зіщулився і зазирнув у хлопцеві очі. Що там хотів побачити? Напевне, відблиск гумору. Жартувати на тему боса завжди заведено серед підлеглих. Щоправда «застрелю» — жарт доволі специфічний, та й називати начальство Пашею Олесь раніше не наважувався, навіть при мені. Але навіть найменших ознак гумору у його погляді не читалося.

— А де ж ти пістолет візьмеш? — запитав я якомога легковажніше.

— Візьму, — субтильний поет затримав у своїх руках пляшку і хильнув це раз поза чергою.

— Але для початку візьми шоколадку, — порадив я.

Добре, коли знаєш, кого саме треба пристрелити, щоб тобі полегшало. Я раптом спробував скласти перелік тих, кого варто було б пристрелити мені. Ірка… Ну, якщо без наслідків у вигляді кримінальної відповідальності, то ідея цілком продуктивна. Хоча ні. На кого ж я тоді перепишу майно, щоб все–таки стати бідним депутатом?

Я посміхнувся власним думкам. У п’янці «на результат» кожен переслідує свою мету. А й справді, якщо спробувати, немов у дитинстві, уявити себе деміургом і скласти план масштабної помсти?

Стріляти — це неправильно. Це — вплив романтичних історій про криваву помсту. У дитинстві під час життєвих криз жоден з нас не хоче стріляти. А навпаки, як там заповів Том Сойєр? Самому вмерти, щоб усі плакали і нарешті зрозуміли, кого вони насправді втратили.

Але хто буде плакати за мною?

Ірка... Ірка плакати не буде, це шкідливо для обличчя — залишає зморшки. Хіба кілька сльозинок на похороні для пристойності... Проте для цього треба узгодити час смерті з її знімальним графіком. Щоб вона була у Києві і не виявилася зайнятою на майданчиках чи в офісі.

Богдан... Не певен, що мій син взагалі помітить цю подію. Можливо, якщо про неї напишуть на ігрових сайтах чи заспіває модна група. Є щоправда шанс, що саме в ці дні знадобляться гроші, і він спитає про тата... Знов–таки дату смерті треба узгодити з графіком фінансування сина.

Катька... Катька заплаче, це точно. Заплаче зокрема тому, що більше не плакатиме ніхто, і тут вона має певний ексклюзив. Але в її сльозах буде великий відсоток полегшення. Ну справді, я і не живу з нею нормально, і не кидаю. Вічна коханка без жодних особистих перспектив, невже це доля, на яку заслуговує така жінка? Вона ж цілком ще конвертована, і навіть залицяльники сякі–такі періодично на обрії з’являються. Дехто навіть буває продемонстрований мені — певно, з метою викликати ревнощів Ну то що зробить Катька, одплакавши своє гірко, а проте обережно, щоб не порушувати конспірації? Найвірогідніше, прихилиться до когось із залицяльників, а якщо трапиться неодружений, то й вийде заміж. Хоч би навіть і за цього останнього — старпера зі страхової компанії. А може, знову у коханки піде — на півставки коханка, а на пів — тяглова кобила, агент з особливими повноваженнями і майстер на всі руки. Як оце зараз при мені...

Хто ще може заплакати?.. Партнери по бізнесу? Не смішно. Ці обмежаться вінками. Щоправда дорогими і представницькими. Що не так вже й погано.

Мирослав? Людина творча, у нього дійсно можуть виникнути людські почуття з приводу моєї передчасної смерті. У Мирослава та ще у цього молодого ідіота, який погрожує взяти пістолет і застрелити Пашу...

І тут я сам собі показав жовту картку. Дитячі ігри не повинні заходити аж так далеко. Бо у світі існують люди, для яких я по–справжньому цінний, які люблять мене разом із моїми проблемами, недоліками, періодичними закидонами та постійною заклопотаністю. Це — мої батьки.

Я взяв коньяк і ляснув Олеся по плечу, так що той від несподіванки підскочив на лаві.

— Хлопче! Усі наші проблеми — фігня. Якщо і варто сьогодні напитися, то тільки за здоров’я наших батьків. Давай вип’ємо, щоб вони жили по сто років і, не дай Боже, не побачили смерті своїх дітей. Поки живі наші батьки, ми з тобою залишаємося дітьми. І тому давай не будемо говорити та робити дурощів. Щоб не засмучувати їх. Щоб вони могли нами пишатися якщо не перед сусідами, то хоч би між собою. Зрозумів?

Тут мій голос чомусь затремтів. П’яні чоловіки часто стають сентиментальними. Але це — не гріх.

Олесь уперто дивився під ноги, проте пляшку прийняв та приклався до неї. Відкусив шоколаду і раптом сказав:

— Тільки я його все одно уб’ю!

— Не питання, — погодився я. — Є навіть люди, які б із задоволенням профінансували цей теракт. Можу дати тобі цілий список. Тільки враховуй, що вони не повірять у твою щирість, а будуть вважати тебе провокатором СБУ.

Коли нам погано і ми збираємося напитися, чужі проблеми відступають на другий план. Тут кожен перетворюється на егоїста і, як каже наш спільний і мудрий друг Мирослав, нема на то ради. Саме тому я не став випитувати в Олеся, що сталося. Захоче — сам розповість.

Ми мовчки допили пляшку, я відставив її вбік і видобув з кишені наступну. Життя тиснуло так, що готові були зірватися всі клапани. І, щоб відкрити запобіжники і стравити зайві паскалі, не вистачало ще грамів двохсот–двохсот п’ятдесяти.

Олесь цілком занурився у свої думки. Віком та масою тіла він був меншим за мене. Крім того, не виключено, що він уже прийняв, тому у мирні часи я б ніколи не примусив його допивати. Але на війні — як на війні. Акуратно відкоркувавши коньяк, я запхав до кишені рештки акцизної марки та кришку. Нічого, як не доп’ємо, то в крайньому разі залишимо щось місцевим богам.

Смеркало, але на годинник дивитися не хотілося. Я не вмію ночувати в канавах та попід лавами, тому час завжди асоціюється в моїй душі із поверненням додому. А сьогодні ця перспектива чомусь не викликала найменшого оптимізму.

— Все одно, у мене немає виходу, — раптом сказав Олесь.

У голосі бринів такий розпач, що в мені раптом прокинулася совість. Півпляшки тому я готовий був залишити хлопця сам на сам із його проблемами, але хіба так роблять друзі? Соромно, пане Сергію. Раніше ви не були таким жорстоким.

— Чого ти? — нахилився я до нього із п’яно–співчутливими словами. — Розкажи... Може, не все так погано... А може, навпаки — і тоді я допоможу тобі дістати пістолет.

— А–а... - Олесь так темпераментно влив у себе чергову порцію цілющого напою, що мало не вдавився. Він перебував у тій стадії сп’яніння, коли розрахувати власні рухи стає справжньою проблемою. Одфоркавшись та одплювавшись, поет стукнув кулаком по лаві:

— Він скотина!

Парочка закоханих, що прогулювалася неподалік, озирнулася на крик і прискорила кроки.

— Все нормально, — я підняв долоню і раптом засміявся, уявивши як ми виглядаємо збоку.

— І ти смієшся, — безнадійно констатував Олесь.

— З чого?

— З мене.

— А чому це я сміюсь? — його думку важко було зрозуміти.

— Бо він тобі розповів... Він усім розповів... Я його пристрелю.

Після певної дози світ перед людиною звужується. Я давно помітив цей ефект і навіть підозрював, що в цьому і полягає цілюща сила алкоголю. Жаль тільки, що у п’яному стані ми не здатні до об’єктивних висновків, а у тверезому не можемо повноцінно досліджувати сп’яніння.

Тепер і Дніпро, і кручі, і навіть небо звузилися до розмірів невеличкого ілюмінатора, у якому стовбичила мокра від сліз мармиза мого товариша, талановитого поета, у якого виникли проблеми з Пашею. Він плакав, навіть не витираючись і не приховуючи свого стану.

— Він сам мене примусив і сам тепер розповідає...

— Про що розповідає? — не зрозумів я.

— Ну він... — хлопець схлипнув. — Він тоді зняв повій...

— Останнього разу?

— Так.

— І що?

— Усіх вигнав, а коли залишилася одна, він сказав їй роздягтися, взяв бритву і примусив мене, щоб я її поголив...

— Правда? — я схилився ближче, намагаючись нічого не пропустити. Це було щось новеньке у Пашиних сексуальних ритуалах.

— А коли я поголив... - Олесеві сльози настільки не відповідали обставинам, про які йшлося, що я не міг з’єднати все докупи. Хіба що хлопець вже дійшов до тієї стадії сп’яніння, коли будь–які спогади даються погано.

— І коли ти поголив... - підбадьорив я.

— Коли поголив... Він намазував чорну ікру і говорив, щоб я злизував.

— Куди намазував? — уточнив я, не наважуючись зізнатися собі, що точно знаю відповідь.

— На неї... - раптом люто відповів Олесь. — Там, де я поголив.

— І що? — запитав я автоматично.

— А що я мав робити? — він знову припав до пляшки, обливаючись коньяком і слізьми. — А тепер в приймальні всі шепочуться і сміються.

Фармацевтична дія коньяку закінчилася. Світ в одну мить знову розширився до самісінького обрію. Він став великим і паскудним.

Я далеко не аскет і можу собі дозволити деякий секс–екстрим. Звісно, непублічно. Тому примушувати підлеглих до подібних вправ — це вище за моє розуміння. Навіть не можу уявити, що хлопець відчував, нахиляючись до голої дівки з кав’яром на причинному місці, а у двері, як завжди, зазирали охоронці. Ще й гиготіли, певно. Та й сам Паша гиготів, і повія… Але ж і Олесь — жива людина, а хіба може жива людина терпіти публічне сексуальне приниження? Не послати, не відмовитися, а слухняно лизати, що скажуть… Творча людина, поет! Свідомий українець, той самий, що може вийти на вулицю, якщо підтасують вибори…

Куди там він вийде, господи! Буде лизати, буде робити, що наказано. У нього тепер немає межі.

— Слухай сюди, хлопче! — я підняв рукою безвільне Олесеве підборіддя і спробував упіймати його очі. — Якщо ти одразу його не пристрелив, то зараз вже не пристрелиш. Це гарантія. А по–друге, Паша нікому нічого не розповів, бо й сам не пам’ятає. Я його знаю, можеш повірити. І сміються з тебе у приймальні завжди. Нічого нового, козаче. А може, так воно й повинно було статися? Га? Колись же воно мало врешті дійти до краю?

— Що? — підняв каламутні очі поет. Він теж прийшов сюди не слухати, а говорити, викинути на когось свої емоції. Так що моя красномовність пропала задурно, розвіялася у літніх сутінках.

Тому я не став повторювати своїх слів. А мовчки забрав пляшку та приклався до неї, намагаючись за рахунок дози відновити лікувальну дію алкоголю. Але світ вже остаточно оточив мене зусібіч і тиснув на душу своїм паскудством. Філософа Сковороду світ свого часу не зловив. Але тоді був зовсім інший світ та інші правила ловів. Не думаю, що Григорій Савович викрутився б у моїй ситуації. І що б тоді він заповів написати на власному надгробку?

— Олесю, — поклав я руку на плече поета. — Коли ти вже взявся розважати цю публіку, може, варто навчитися грати на скрипці?

— На чому? — не зрозумів хлопець.

— Та нічого. Це так. Сімейні історії.

В нас, як і на кожному подвір’ї української Таврії, біля літньої кухні стояла кобиця. До речі, нещодавно прочитав, що філологи вважають це лемківським словом. Не вірте. Де лемки, а де ми!

Крім того, наша і лемківська кобиці — зовсім різні речі. У них — це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я — нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

— Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіромильних глибин, неначе Лохнеське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут–таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза — їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали — сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне — відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення — це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди — звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок — обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса — і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев — великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника — при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині — де ж було напастися вогнетривкої — вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем–напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Замінючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті–решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція — чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» — це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох — совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

— Чому, як ти гадаєш, — питав він мене, — стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова — бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишеню маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

— Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

— Що ти знову вигадуєш? — запитала бабуся, як завжди, скептично.

— А от, дивіться. Цю кульку, — він взяв до скоржавих пальців першу, піщано–червону. — Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, — він показав на наступну. — П’ять. Далі — десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

— Нема тобі що робити, — сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

— Тепер дивіться, — він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. — Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

— І що з того? — запитала бабуся, визираючи з кухні.

— А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

— А він? — зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

— А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

— Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? — бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

— А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили–таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню — невелику кімнату зі стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно — плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора — це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. «Знову воюєш?» — не–вдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет — мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

— Чого тобі не сидиться спокійно? — питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

— А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали — хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що Брежнєв так велів?

— Знову починаєш? — хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію — саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент — молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв — пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте–Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист — свій брат–зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все–таки приходили — звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. «Іду якось з посилкою в руках, — розповідав дід. — А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч — він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало — яка — не яка, людина все–таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув — бери, мовляв, чоловіче».

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того, давно це було, багато що стерлося з пам’яті — чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине — що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: «Ти, Іване, — хороша людина, — сказав він. — І тому коли ти помреш… — саме так: не «якщо» а «коли», бо янголи смерті знають свою справу. — Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю».

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша — тарганячі перегони. Жабо–мишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху — заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, — це дитяча трагедія. «Похорон ляльки» з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів — страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті–решт ту таки відкрили. Щоправда, люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома — взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все–таки.

Подивіться на моє обличчя, прислухайтесь до моєї дикції, це 1/100 тієї проблеми, яка в мене була. Подивіться добре, щоб з вами цього не сталося! Бо це не проблема кулінарії, це не проблема їжі, як це пробує хтось трактувати… Друзі, сьогодні не йдеться про кухню буквальну, мова про українську політичну кухню, де замовляються вбивства!.. Пригадайте, як у цьому залі у 1998 році ходив Вадим Петрович Гетьман живий. Хто його вбив? Президент Кучма заявляв, що це питання його честі, що генпрокурор дасть відповідь, хто вбив. Проходить час — відповіді немає… В 1999 році тут ходив В’ячеслав Чорновіл, хто його вбив КАМАЗом ми начебто не знаємо… У 2000 році на тому балконі сидів Георгій Ґонґадзе і вів політичний репортаж. Хто йому відрізав голову?.. Два з половиною роки в цьому залі ходив Олег Олексенко, хто його отруїв? Чотири тижні назад серед нас ще був Алік Асланов, який за останні 7,5 гривень, останню позичку в своєму житті, купив літру бензину і спалив себе. Хто його вбив?

Виступ В. Ющенка у ВР

Кандидат у президенти Роман Козак запустив новий ролик, спрямований на дискредитацію Віктора Ющенка. У ролику, який у вівторок був показаний по каналу СТБ, Козак обіцяє, що в разі перемоги Ющенка вони разом витіснять російську мову з України.

Українська правда

Керівник слідчої комісії з розслідування отруєння Ющенка у ВР: «…Може загинути хтось із кандидатів в президенти, може бути все, що завгодно».

Громадське радіо

Віктор Ющенко виграє перший тур у Віктора Януковича з рахунком 38% на 26%, при цьому показники у кожного з кандидатів можуть коливатися в межах 3%. Такий прогноз на прес–конференції у вівторок оприлюднив керівник фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс» Олександр Вишняк.

Прес–служба штабу Ющенка

— Ну добре. Давай підемо за найгіршим сценарієм, — Паша відкинувся на широку спинку офісної канапи. — Які документи з моїм підписом у них є?

Ми розташувалися навколо журнального столика для приватних нарад. Приватність була підвищеною — йшлося про гуманоїдів, які сиділи в міліції.

— З твоїм — навряд чи, — зауважив я.

— А з моїм? — жалісно запитала не перша, але й не друга людина в країні, Віталік на прізвисько Міністр.

Я не знайшов чим заспокоїти шановного урядовця. Адже робота керівника міністерства полягає саме в тому, щоб весь час щось підписувати. У цьому навіть є певний кайф, коли на стіл лягає шкіряна тека з документами. Щоправда, потім, коли вона раптом опиняється у слідчого, процес набуває зовсім іншого забарвлення.

— Справа не в підписах, — моя задача полягала в тому, щоб спонукати хоч когось до практичних дій, а для цього Господь не передбачив іншого способу, як добряче налякати. — Справа в тому, що вони розкажуть, де саме треба шукати. І що саме шукати. А документи знайдуться. Так само, як свідки, епізоди та інша доказова база.

— Добре, — Паша не любив, коли нагнітали ситуацію. — Що ми можемо зробити? — Він виразно подивився на четвертого учасника наради — Ґенека.

Бравий кавалергард відвів очі:

— Ну, я переговорив з людьми...

— З ким?

— Ну, з нашими, ви розумієте...

Не знаю, як старші товариші слухали це бекання, але мені давно вже було зрозуміло одне — з Ґенека де сядеш, там і злізеш. Він пальцем не поворухнув, щоб вирішити проблему, і не виключено навіть, що в разі чого з’ясується: саме під його керівництвом працівники СБУ героїчно розкрили злочинне угруповання, яке діяло в одному з міністерств і створювало загрозу національній безпеці.

Так і не видавивши з генерала жодної конкретної інформації, Паша звернувся до мене:

— А ти як вважаєш?

— У мене — бойова тривога. Зараз люди аналізують усі операції, які йшли через гуманоїдів і підчищають хвости. Єдина слабка ланка — вони весь час усіх писали. Телефонні розмови, і у своєму офісі — теж. Писали за допомогою ваших, — я повернув голову до генерала. — Думаю, на цих плівках є ми всі. А от де зберігається фонотека і що саме там записано — не знаю.

— Як же ти з ними працював? — раптом здивовано розвів руками Ґенек. — Чому не подумав про наслідки?

Міністр і Паша, неначе за командою, обернулися. Шість пар очей дивилися на мене, немов на бешкетника у інституті шляхтянок. У поглядах читався щирий подив і непідробне обурення.

Чесно сказати, від такого повороту мені відібрало мову. Так от, виявляється, хто у нас у всьому винен! Я! Я за всіма бігаю, усіх попереджаю, ризикуючи головою, роблю справу, а потім мене ж оголошують крайнім! Отак от сходу, не змовляючись. І головне — хто? Паша, з яким з’їдено не один пуд солі. Раніше за ним такого не водилося. Я вже збирався відкрити рота і вихлюпнути все, що закипіло у душі, коли Ґенек продовжив:

— Але на захист нашого юного друга можу сказати, що після плівок Мельниченка довіра до прослушки сильно впала.

«На захист юного друга»? От падлюка!

— У нашому відомстві існує негласне правило: якщо віриш плівкам у будь–якій справі, значить віриш і тим, які в інтернеті. Так би мовити, підтверджуєш легітимність. А начальству це навряд чи сподобається.

Розлючений цим спектаклем, я втрутився до розмови:

— Ваше начальство, шановний, прекрасно знає, що на тих плівках — чиста правда. Бо кожен з них пам’ятає, що говорив у президентському кабінеті і може з власною пам’яттю все звірити. А тому гуманоїдні плівки, можливо, й не покладуть у справу, але для оперативної інформації їх вистачить з головою. І з ніжками, і з ручками, як казали в моєму дитинстві. Так що вам, пане генерале, варто було б знайти цей архів і взяти його під контроль.

Ґенек зробив кислу фізіономію. Ще б пак. Це була далеко не перша розмова з приводу прослушки. Не перша, до речі, як у цьому складі співрозмовників, так і у більш вузькому.

— Якщо ви раптом не знаєте, де знайти ці записи, можу підказати, — не вгавав я. — Це не самодіяльність гуманоїдів. Можливо, ви не в курсі, що в Києві при вашій конторі працює нелегальна біржа, на якій продають послуги прослушки. І біржа ця працює в більярдній на Арсенальній…

— Ну–ну, Сергію, спокійніше, — міністр поклав мені руку на плече, — Ми ж інтелігентні, блядь, люди.

Теж мені, миротворець знайшовся.

Але знизити оберти все–таки довелося:

— Тобто зі свого боку я зроблю все, що зможу. Але решта, сподіваюся, теж хоч би крок зробить.

Паша залишив без реакції мій вибух і спокійно обвів поглядом співрозмовників:

— Коли їх судять?

— Вже, — я глянув на годинника. — Щойно почали.

— Скільки часу у нас є?

Я знизав плечима.

— Судитимуть їх хвилин десять. Там черга, як у гастрономі. Потім повезуть на Глибочицю. Поки приймуть — вже буде вечір. Ну а в оберт візьмуть завтра. Вночі попресують, зранку — на допит.

— А що шиють? — поцікавився міністр.

— Вбивство.

— Тю–тю, — Віталік похитав головою.

— Але на них конкретно нічого нема. Тому на суді будуть вигадувати.

— Хуліганка, швидше за все, — авторитетно припустив Ґенек. — Нам їхні ментовські штучки відомі.

— Зрозуміло. Тобто часу на розкачку немає, — зробив висновок Павлюк–паша. — Значить ми не вийдемо звідси, поки не прокачаємо всі варіанти і не домовимося про план дій...

На цих словах двері кабінету раптом розчахнулися і до приміщення із радісним гавкотом влетів, як завжди, веселий і оптимістичний Джой — Пашин спанієль. За ним, цокаючи підборами, на порозі з’явилася Лариса.

— Привіт, хлопчики! — махнула вона нам весело. — Паш, я тобі туфлі купила. Ходім, поміряємо. Бо якщо не підійдуть, я назад повезу, поміняю.

Заступник Голови наглядової ради банку, власник найбільшого національного телеканалу, депутат Верховної Ради Павло Павлюк слухняно підвівся:

— Ну, вобщем, ви поки порозмовляйте, а я зараз повернуся.

Ніхто не встиг і слова сказати, коли Паша у супроводі дружини вже зник за дверима задньої кімнати. Міністр, генерал і я залишилися утрьох.

Не можна було повірити, що усе це відбувається насправді. Звісно, це далеко не перша ідіотська ситуація, в яку я потрапляю тут, у кабінеті. Але у момент, коли питання стосується буквально життя і смерті, коли від кожної хвилини залежить доля людей, підприємств, політична кар’єра та гроші!..

Я подивився на зачинені двері задньої кімнати. Потім — на співрозмовників.

Віталік з незалежним виглядом жував горішки, які традиційно лежали у вазочці на журнальному столику. Ґенек вже тарабанив комусь по телефону.

— До речі. Кедрові горішки дуже корисні для чоловіків, — зауважив міністр, відправляючи до рота повну жменю. — Там є ці, як їх називають, ензіми…

Тут у моїй кишені озвався мобільний, і я також без зайвих церемоній взяв трубку.

— Сергійку! — почувся вкрадливий, як і завжди, голос Жорика. — Все добре. Їх випустили і вони зараз у Феофанії[5].

— Обох? — перепитав я, підводячись та відходячи у куток.

— Обох. Суддя за півторушку вирішила по справедливості. Ти мені не забудь повернути, бо я з чужих грошей віддавав.

— Поверну, Георгію Ісаковичу! Яка розмова… А чому у Феофанії? Побили?

— Ні, все нормально. Хай полежать, поки все заспокоїться.

— Дякую, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, не питання. Ти не забудь завтра грошики мені привезти. Добре?

— Не забуду.

Я мовчки повернувся на своє місце. Поки тривала розмова, міністр встиг повністю розібратися з корисними кедровими горішками і перейшов на екзотичні кеш’ю. Генерал замислено перебирав пещену холку Джоя. Судячи з усього, моєї розмови вони не чули То й не буду їм нічого казати. Хай ці видатні держав ні діячі ще трохи помучаться страхами майбутнього Їм корисно.

Через п’ять хвилин повної мовчанки двері задніх апартаментів розчахнулися — і перед нами з’явився шановний народний депутат у всій красі і нових літніх туфлях. Слідом висунулася Лариса із порожньою картонкою в руках.

— Ну як вам? — Паша підійшов до столика і притопнув ногою.

— Люкс! — підняв великий палець генерал.

— А скільки коштують? — поцікавився міністр. — Доларів дев’ятсот?

— Дев’ятсот п’ятдесят, — уточнила Лариса з–поза Пашиного плеча.

— Диви, не дорого.

Мене не полишало враження, що я знаходжуся у дурдомі. А шоу, між тим, тривало далі. Паша наморщив лоба і задумливо тупнув ногою:

— Тільки, здається, трохи вузькуваті.

— А по довжині нормальні? — стурбовано схилилася Лариса. — Пальці не тиснуть?

— Та наче не тиснуть.

Міністр кинув до рота чергову порцію горіхів:

— Якщо тиснуть, то краще не брати. Туфлі хороші, але тоді краще не брати.

— І якщо вузькі, то можуть не розноситися, — філософськи зауважив Ґенек.

Лариса показово зітхнула:

— Тоді поїдемо здавати разом, і ти в магазині поміряєш. Бо я так заочно тобі нічого не підберу.

Мені здалося, іще мить і вже мене треба буде в’язати та везти на Фрунзе, 103[6]. І я не витримав:

— Мені щойно Жорик дзвонив…

Всі обернулися.

— Суд їх відпустив. Вони обидва у Феофанії.

Міністр наче за пострілом стартового пістолету спритно підскочив з фотеля:

— Паша, мені зараз треба бігти, але я по обіді заскочу.

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

— Я ж казав, що переговорив з людьми…

— Жорик!.. — з притиском продовжив я. — Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі — я, Паша, Лариса і Джой.

— Серьога, — Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. — Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, — він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. — Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

— Пішов розрулювати, — я голосно клацнув підборами. — Пока.

У п’ятницю в Івано–Франківську було скоєно напад на прем’єра Віктора Януковича. При виході з автобуса біля Прикарпатського університету імені Стефаника у Януковича невідомі почали кидати яйцями. Він упав. Охоронець переніс прем’єра в інший автомобіль. Автомобіль одразу після цього поїхав від університету.

Українська правда

24 вересня профашистські молодчики спробували зробити найсумнішим днем в історії нової України. Країна опинилася на межі війни і миру, над прірвою міжнаціональної ворожнечі. Нахабний випад дикої юрби змусив здригнутися, завмерти біля телеекранів увесь світ.

Резолюція мітингу у Харкові з приводу яєчного інциденту

У понеділок в інтернеті з’явилася розважальна гра, присвячена подіям із «яйцевим замахом» на Віктора Януковича в Івано–Франківську.

«Українська правда» отримала ксерокопію «Анкети кандидата на пост президента» Віктора Януковича, заповненої ним власноруч і поданої до Центрвиборчкому… Саме так написав своє вчене звання Янукович — «проффесор»… У тексті з 90 слів кандидат в президенти зробив 12 грубих помилок. Це при тому, що, як написано в анкеті, українською мовою він володіє вільно.

Президентська кампанія в Україні набула сьогодні характеру справжньої комедії дель арте.

Французька редакція Євроньюс

Лікарі у Феофанії ще з совєцьких часів призвичаїлися не тільки лікувати, але й знаходити хвороби у тих, хто потрапив у неприємну ситуацію. Ще з давніх–давен партійні та господарські боси України ховалися за її стінами від ревізій та позачергових засідань керівних органів. Обнесена високим парканом з міцними воротами, лікарня нагадувала стародавній монастир, у якому за традицією приймали до покаяння грішників та переховували переслідуваних.

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати — і отримуй.

— Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, — весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично — чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

— Вони таки вас прибили? — з цікавістю запитав я.

— Неважливо, — хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля–Вовчик.

А Сашко додав:

— Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

— Ні, ну ви — коміки! — я тільки розвів руками. — А якби Жорик не зміг домовитися?

— Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

— Ти б бачив цю картину на суді!

— Уявляю собі.

— Навіть не уявляєш.

— А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

— Як завжди. Напад на міліціонера.

— Це був цирк, — Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. — Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий–то напав і побив.

— Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

— Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив — значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес–хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

— А у відділку вас не пресували?

— Ні, — Сашко відгукнувся першим. — До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

— А ти? — повернувся я до Вовчика.

— А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

— Ти там часом не набрався? — загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть–таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю–Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді — найкращий аргумент для судді.

— Ну, і що далі?

— Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».

— Тут самий прикол… — почав Сашко, але Вовчик його перервав.

— Ні, ну ти уяви омонівця. Показують йому нас двох і питають: «Хто з них на тебе напав і побив?» Ну, він же не дурень. Хто більший, той і побив. І показав на Сашка.

Сашко радісно підхопив:

— А я зуби зчепив і мовчу.

— Бо у справі було написано, що це я його побив, — Вовчик стукнув себе кулаком у драглисті груди. — Чуєш, я супергерой! Побив омонівця!

Цікава історія. Типове службове нехлюйство. Менти настільки звикли, що судді їхні справи не розглядають, що навіть не потурбувалися, аби версія хоч трохи скидалася на правду. Я собі уявляю того омонівця. Зізнатися перед судом, що тебе побив Вовчик, жирне чмо, яке навіть на турніку на підтягнеться!

А Вовчик вів далі:

— Ну, суддя й каже, мовляв, за матеріалами справи на вас напав той, другий. А значить, на вас ніхто не нападав. Нам каже: «Ви — вільні». Менти — опа, і розгубилися, а ми тільки — шусть в коридор. Менти за нами, кажуть, вас проведемо, щоб нічого не трапилося.

— Ага, проведемо, — Сашко перехопив ініціативу. — А ми: та нічого, дякуємо, самі проведемося. І тільки до другого виходу — раз. А там — наша машина.

— Грамотно.

— Жорик Славкові потелефонував. Ну той і підготувався.

Насправді хлопці були помітно прибитими. Три ночі на нарах — навряд чи такий спосіб проведення вільного часу сприяв впевненості в собі. Обличчя банкірів навіть тимчасово втратили отой слизький вираз, яким вкриваються усі без винятку бізнесмени після кількох років обертання у вищих сферах. Зараз гуманоїди трошки нагадували людей — точніше, переляканих недолітків, які щойно були на грані прірви і дивом втрималися від падіння. Може, вони й справді не зовсім безнадійні? Може, там під шаром сала живе якась душа?

— Наступного разу не будете ходити на допити у п’ятницю.

— А ти думаєш, за один день ви би встигли нас витягти?

Логічно, чорт забирай.

— Переконав. Тоді ходіть. Подивимося, чим це закінчиться.

— Та ми краще вже тут якось похворіємо.

Хлопці весело зареготали.

— Добре. Побіжу я, бо ще купа справ. Одужуйте!

Я потис гуманоїдам кінцівки та рушив до офісу. Один камінь з душі звалився — уже добре.

В кабінеті на мене чекав справжній сюрприз.

— Доброго дня, Сергію Миколайовичу!

— Привіт, любий!

За столом сиділи Сапула та моя Ірка. Я зупинився, не довіряючи власним очам. Що у нас відбувається?

— Доброго дня!

— Ти що, мене не поцілуєш? — Ірка одразу заявила свої законні права на чоловіка.

Я схилився і цьомнув повітря біля її щоки. Катьчиним обличчям пробігла скептична посмішка.

— Яким богам я зобов’язаний таким вишуканим товариством?

Обидві захихотіли.

Я ще більше розгубився. Не люблю загадок — це професійне. Може, вони затіяли сімейну розбірку щодо мене? Тоді краще швиденько змотатися. Я зробив стурбоване обличчя і витяг про всяк випадок мобільного телефона.

— Та от, була тут поруч і вирішила зайти до дівчат попити чаю. — Ірка продемонструвала свою телевізійну посмішку. — Ти ж не маєш нічого проти?

Може, це такий своєрідний спосіб вибачитися за позавчорашній скандал? Дивно.

— Та ні, не проти. Будь ласка. Зараз був у Паші на нараді, так до нього теж жінка прийшла поміряти нові туфлі. Жінка — це святе.

— Натяк зрозумілий.

Порівняти Ірку з Пашиною дружиною, означає нарватися на скандал. Аж надто вони не люблять одна одну. Але цього разу Ірка була у незвично доброму гуморі.

— Насправді я тут через Катю. Вона мене запросила.

Я мовчки перевів погляд на свою заступницю. Та зробила безневинне обличчя і кивнула.

Тільки тут я помітив, що на столі стоїть відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.

— Жіночий алкоголізм не лікується.

Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.

— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?

Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.

Довелося приймати гру:

— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.

— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.

— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.

— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.

Ми залишилися в кабінеті удвох.

— Котику, ти на мене сердишся?

Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті–решт піднімає білий прапор будь–який чоловік.

— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.

З приймальні почулося дзижчання кавової машини.

— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.

— Зарікалася свиня.

— Ну, котику.

Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.

— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.

— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.

Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.

— Налити? — турботливо спитала вона.

— Та я вже якось сам.

Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все–таки відбувається?

— За що п’ємо? — я підняв чарку.

Дівчата перезирнулися.

— За нас трьох, — запропонувала дружина.

— Правда?

— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.

— А ми вже щось зробили?

— Так, — дружно кивнули жінки.

— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?

— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.

— Я не п’ю тостів, які не розумію.

— Ну чого ти такий серйозний!..

Сапула підштовхнула мій лікоть:

— Беріть.

Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.

— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.

Світло–кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.

— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.

Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.

— Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

— Думаєш, варто? — Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.

Сапула замислено глянула у стелю.

— Не знаю… Думаю, так.

— Ну тоді сама й поясни.

Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:

— Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.

— Точно, — підтвердила зі свого місця Ірка.

— Дякую. Молодці, — хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. — А яке саме розпорядження?

— Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.

— Тепер ти можеш бути депутатом, — додала Ірка.

Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?

— Зрозуміло, — я підвівся і пересів до себе за стіл. — І на радостях вирішили набухатися.

— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?

— Варто.

— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?

Я приречено вийшов з–за столу.

Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все–таки жінки — дивні створіння.

Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.

— Ко–отику! Ти що, мене не поцілуєш?

От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.

— Ну, ко–отику!

— Добре, сама напросилася!

Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.

— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.

— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.

Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:

— Роздягайся!

— Ти що! Двері ж відкриті.

— Кажу, роздягайся!

Я стиснув волосся сильніше.

— Це насильство.

— Навіть не сумнівайся.

— В приймальні ж усе чутно!

— А ти не кричи.

Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.

— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.

Я трошки послабив хват.

Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:

— Далі.

— Давай, ти, — сіпнулася Катька.

— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.

— Добре.

Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?

— Все?

— Далі! — скомандував я знову.

— Ну, Сергію! Це вже не жарти!

На це відповіла тільки моя рука, притиснувши міцніше волосся.

Я примусив її роздягнутися повністю, не відпускаючи, розвернув до себе спиною і навалив грудьми на спинку крісла. Тут лівицю довелося на кілька секунд звільнити для інших важливих справ, але Сапула вже не пручалася, і я знайшов гідне застосування обом рукам. Катька була гаряча, рухалася в такт і тихо стогнала. Добре, що у мене звукоізольовані двері, якщо вони й справді не відкриті. Коли стогони стали гучнішими, я затулив їй рота долонею, і вона у відповідь увіп’ялася зубами у мої пальці. Так на грані болю і шаленства ми дійшли вершини насолоди — Катька першою, тихо заскигливши та стиснувши у солодкій судомі свої сильні ноги, ну а тоді вже і я, несила опиратися цій нестримній силі жіночності. Ми так і завмерли єдиною скульптурою, а коли нарешті змогли розслабити закам’янілі м’язи і повернули здатність рухатися, знову розпалися на дві істоти — чоловіка і жінку, які щойно були одним цілим.

Я всівся на стіл і уважно спостерігав, як Катька вдягається. От вона натягла трусики. От нахилилася і неначе у сачок впіймала груди чашечками ліфчика. От в туфлях і спідниці стала уособленням офісної еротики — груди готові розірвати прозоре мереживо білизни, а покусані губи палають любовним шалом. А от — вона знову моя бойова заступниця, щоправда, трохи розпатлана, але з цим жінки вміють впоратися кількома рухами рук.

Катька мовчки підійшла до закритих, як виявилося, дверей, взялася за ручку і раптом обернулася, піднявши вгору пальчик:

— А все одно її ти поцілував двічі, а мене лише один раз.

Ну не зараза?

Після потужного сексуального викиду з Сапулою робота, природно, до голови не йшла. Я спочатку чесно намагався зосередитися, а тоді плюнув і кілька годин просто провисів в інтернеті.

Інформаційні сайти дихали небезпекою. Усі обговорювали можливе отруєння кандидата в президенти від опозиції. Одні вірили, інші — ні, висувалися різні версії. А я не висував версії. Я знав, що це — правда. І знав, що це — операція одного з виборчих штабів. Кожен з великих бонз партії влади мав при собі бригаду політтехнологів і щосили змагався з іншими за вплив на кампанію, а значить, і на майбутнього президента Януковича. Після отруєння один з них явно вирвався вперед, то чи будуть терпіти це конкуренти?

Однак так само, як голова, що не хотіла братися до роботи, душа не пускала в себе тривожні передчуття. «Подумаю про це завтра», — так, здається, говорила героїня «Віднесених вітром»?

От і я врешті–решт вирішив скористатися цим рецептом.

Бо сьогодні, судячи з усього, — один з унікальних днів, коли старі проблеми розсмоктуються самі собою, а нові якимось дивом не встигають утворитися. Рідкісний збіг, однак таке трапляється. І треба тільки не впустити цей настрій, і тоді є всі шанси на свято — не за календарем, а за станом душі.

Тому я рішуче вимкнув монітор і не менш рішуче бухнувся на заднє сидіння машини, кинувши слухняному Володарю Колес:

— Поїхали.

— Куди? — тактовно поцікавився він, запускаючи стартер.

— Зараз придумаємо.

За роки незалежності Київ став справжньою столицею, тому знайти забаву давно вже — не проблема. Розважальних закладів вистачає, бракує хіба що компанії. Втім, для бізнесменів це завжди буває складно — адже люди, які є рівними тобі за статусом, зазвичай мають складний графік, який не узгоджується з твоїм, а гуляти з підлеглими означає рано чи пізно втратити їх. В американському кіно герої мають звичку сповідатися барменам. Я не люблю сповідатися барменам і не знаю жодної людини, яка це насправді робить. Та й сповідь при моїй роботі може погано закінчитися. Саме тому сьогодні я вирішив поїхати до більярдного клубу. Більшість моїх колег обрала б казино, але я є прихильником активного відпочинку. Крім того, маркер — це все–таки майстер своєї справи, а не байдуже уособлення фарту, яким зазвичай виступає круп’є.

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи — по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.

— Привіт, — махнув я рукою знайомому маркеру. — Столи є?

— Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.

— А–а, точно.

І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.

— Зіграємо? — запропонував я маркеру.

— Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.

— Дівчина, — скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.

— Вона класно грає. Краще за мене.

— Ну добре–добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.

У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто–таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема — чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки — частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.

— Зіграєте зі мною? — чемно запитав я, привітавшись.

— Залюбки, — посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.

Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.

Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.

— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?

Маркерка посміхнулася ще чарівніше:

— Побачимо.

Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.

— Які гру обираєте?

— Американку, — чесно зізнався я.

— Якісь особливості?

— Та ну. В нашому селі грали просто.

— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.

— Як це, на п’ять?

— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?

— Зачекайте. А на що будемо грати?

Дівчина повела плечима.

— На результат.

— Це зрозуміло. А ставка?

— Нам не можна.

— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.

Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.

— Давайте, я поставлю сто доларів.

Щедрість — одна з ознак свята.

— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.

Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.

— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.

— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?

Логічно.

— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.

— Сто доларів проти американки?

— Так.

— З нічиєю чи без?

— Можна з нічиєю.

— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.

— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?

Біля столу маркерка стояла по–жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.

Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…

Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.

«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.

Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.

Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.

— Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, — сказав я, приміряючи третього.

Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:

— Я теж не звикла.

Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.

Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.

У залі намалювався офіціант.

— А коньячку ви мені не принесете? — правильно відтрактував я його появу.

Хлопець кивнув і слухняно зник.

Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два–два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?

Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири–два на її користь — як кажуть, вірменський баланс.

— Треба підібрати градус, — зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.

— У більярді алкоголь вважається допінгом, — зауважила моя партнерка.

— Боїтеся програти?

Вона іронічно повела бровами:

— Не дуже.

— Вас як звати?

— Оля.

— А мене — Сергій. Олечко, а ви тут новенька?

— Три місяці.

Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З–під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.

Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.

— Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.

— Мене теж.

Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:

— За вашу красу і талант!

— Дякую, — чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.

А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять–три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого — гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість–чотири. Сім–п’ять.

— Ще коньяку, будь ласка.

Офіціант звично кивнув.

— А ви де вчилися грати? — спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.

— У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.

— Справді?

— А що, не схоже?

— Ні.

— Чому? — іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.

— Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.

Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.

— Дякую, — тепер вона вже не опускала очей.

— Отже, ви могли виграти у мене всуху?

— Могла і всуху.

— А зараз завершите одним ударом?

Маркерка кинула оком на позицію.

— Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.

— А якщо не заб’ю?

— Почекаю, коли заб’єте.

— Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.

— І що, це так страшно?

Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.

— Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.

— Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.

Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді — це зовсім не мій типаж. Але цицечки — нічого. Їх приємно було б обстежити врукопашну.

Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім–п’ять може бути спортивний азарт?

— Ви краще цю парочку в центр поцільте, — підказала дівчина. — Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.

Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити — спробую.

— Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по–сільському, так, щоб задзвеніло.

З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне — це було значно більше, ніж я сподівався. Сім–сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.

Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма — куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.

— Вау! — у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.

— Гура–бура–бом! — я переможно підняв кия над головою.

Дівчина заплескала в долоні:

— Такого фарту я ще не бачила.

— Це не фарт. Це — доля.

Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.

— Реванш? — шляхетно запропонував я.

Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері — певно, до технічного приміщення.

— Тс–с–с! — приклала вона пальця до губів.

Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.

— Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, — вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.

Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно — зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.

— Ну, давай, — маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.

— Ти граєш з вогнем, — сказав я.

— Давай, — не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?

Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.

Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.

Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.

— Давай? — загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.

Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все–таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.

Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.

— Добре, добре, — я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. — Зараз нас попалять.

Дівчина підвела голову:

— Я вгадала із бажанням?

— Сто відсотків, — відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.

Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.

Що це на мене найшло, справді?

— Пробач. Скільки з мене?

Вона припинила сміятися:

— Я тобі що, повія?

— Та ні… я не про це, — потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. — Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…

— Дурник! — дівчина раптом дала мені щигля. — Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? — вона показала рукою на напіврозірвані трусики.

Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.

І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.

Наче злочинці, ми тишком, по–одному вислизнули зі щитової. Я — перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес–коду.

Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого — не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по–англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства — біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд — це все–таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.

— Іще партію? — м’яко запитала дівчина.

— Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, — я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. — А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.

Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.

— Додому чи догуляємо? — запитав він, глянувши на годинника.

— А котра година? Одинадцята? Тоді додому. Нехай здивуються моєму ранньому поверненню.

Щоправда, виявилося, що дивуватися, власне, не було кому.

У квартирі не світилося жодного вогника. Богдан повідомив есемескою, що ночуватиме у якогось Ярослава. Ірка тим часом примудрилась влягтися у ліжко, при тому, що телезірки можуть дозволити собі спокійно спати до обіду.

«Може, воно й на краще», — подумалося раптом. Хто його зна, як я виглядаю після сьогоднішніх сексуальних пригод? А жінки здатні виявити зраду по запаху, по волосині на піджаку, по непомітному сліду під помади. І все це у мене зараз у наявності — до бабки не ходи. А тому найрозумніше, що можна зробити, це тихо прослизнути у ванну, а потім обережно, щоб не розбудити благовірну, вкластися до люлі.

Під душем я довго тер себе мочалкою, потім уважно роздивлявся у дзеркалі. Наче ніяких слідів. Зранку буду, як огірочок.

Може, ще й поголитися?

Ні, це вже буде занадто.

Тихо, щоб не викликати незадоволення дружини, я пірнув під ковдру і збив під щокою подушку. Зарано для вкладання, але враховуючи енергетичний викид, точніше, два викиди, можна сподіватися на глибокий оздоровчий сон.

І щойно вмостився зручніше, як раптом відчув на стегні доторк жінчиної руки. Розслаблене тіло немовби проштрикнуло струмом.

Рука не зупинялася.

Я лежав, прислухаючись до своїх відчуттів. Цього не може бути! Ірка останнім часом не виявляє особливої ініціативи. Хіба що вона вловила таємний запах сексу? Жінки неймовірно чутливі до таких речей. Проте на сьогодні для мене це вже буде занадто.

Але рука просувалася все далі. За мить до неї приєдналась і нога.

Я спробував зробити вигляд, що не розумію, про що йдеться.

Тоді рука зробила те, що не допускало подвійного трактування.

І я розвернувся на ліжку та у свою чергу теж запустив пальці у подорож знайомими до болю вигинами жінчиного тіла.

Бо подружнє життя вимагає щоденного подвигу.

Журналісти 5–го каналу оголосили голодування, повідомив у вечірньому випуску редактор інформаційного мовлення Андрій Шевченко.

5–й канал

Якщо у день виборів ви не зможете вийти на наш сайт… використайте перевірений на сайті анекдотів про Януковича спосіб — захід через анонімізатор: або …

Українська правда

Представник Януковича у ЦВК Степан Гавриш пообіцяв, що найближчим часом журналісти отримають інформацію і побачать, «що українського в Януковичі більше, ніж у тих, хто щоразу намагається вийти на люди в українських шароварах».

Українська правда

Не хвилюйтеся за моє здоров’я. Я — альпініст, я займаюся спортом, у мене міцний організм. Я вистояв у цій історії і впевнений у своєму повному одужанні.

Віктор Ющенко

…Урядові чиновники дають менеджерам новинних ЗМІ щоденні інструкції, так звані «темники», які стосуються того, про що треба повідомляти і як подавати матеріали. «Темники — наша работа», — хвалиться Сергій Марков, кремлівський радник Януковича.

Народний депутат Нестор Шуфрич пояснює своє оголення у Центрвиборчкомі тим, що у протилежному разі він міг задихнутися.

З матеріалів прес–конференції у виборчому штабі Януковича

Насправді у суботу в Києві зібрався наймасовіший мітинг в Україні після набуття незалежності. 100 тисяч учасників — це найбільш точна цифра. Все людське поле — помаранчеве від передвиборчої атрибутики Ющенка. Без особливих ексцесів люди протрималися до 11 вечора. В цей час збоку вулиці Кутузова та Дружби народів з’явилася група молодиків, які почали бити мирних демонстрантів молотками і пляшками.

Українська правда

Сапулиного діда у тридцяті викликали до НКВД з одним простим питанням: «Чого це ви українською розмовляєте? Ви ж не артист, не письменник, а звичайний інженер». Минуло сімдесят років, а у мене іноді складається враження, що насправді нічого не змінилося. Коли на переговорах починаю говорити українською, партнери здивовано перезираються. І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, все одно дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА.

Хтось вважає, що це я викаблучуюся — бо навіть западенці у бізнес–колах во всю цвірінькають по–общепонятному, а цей східняк кирпу гне. А я не викаблучуюся. Я й справді відчуваю себе українцем. Якісь там гени скрутилися при зачатті і прикували мене до цієї землі. От і сиджу тепер, як дурний, з тими генами і не можу нічим зарадити.

А може, це — результат виховання? Хоча, яке там, в дідька, виховання! Піонери, комсомол, «мой адрес — Советский Союз», урочисте святкування 325–річчя возз’єднання України з Росією. Ми тоді навіть не замислювалися, звідки такий дивний ювілей — 325 років? За яким літочисленням це вважається круглою датою? І тільки зараз зрозуміли, що причиною урочистої кампанії стало зростання національного дисидентського руху у сімдесяті.

Отже, якщо це не виховання, значить, гени. Що ж іще? Сиділи в моїх клітинах тихо, поки раптом стрельнули — і от, будь ласка, не артист, не письменник, не держслужбовець, не сторож і не комбайнер, а говорю українською. І не тільки говорю, але й думаю. А думати є про що, хай би йому чорт.

«Сьогодні ми дедалі частіше боїмося вільно говорити, щоб не втратити останнього, що маємо, — роботи й шматка хліба. А замість затишного європейського дому з його заможним життям і повагою до закону знов пропонують євразійські простори і навислий над ними грізний привид деспотії й варварства», — це не я, це діячі культури пишуть відкритого листа у інтернеті. Усі з них сміються, а мене гризе. Бо з одного боку, заперечити важко. А з іншого, ці наші діячі, окрім писати листи, нічого не можуть. Європейський дім проти деспотії. Солодкі казки проти реальних пацанів, які й читати не всі вміють.

Тупість зашкалює: «В Коростені Житомирської області прем’єр Віктор Янукович з використанням матюків послав пенсіонера, який висловив незгоду з ініціативами Януковича про російську мову». Зарегочешся. Якщо вірити плівкам Мельниченка, у Кучми в кабінеті розмовляють матом. Тепер його наступник продовжує традицію вже на майданах. Друга державна чи то офіційна — все, як обіцяв.

Але мені чомусь не смішно. Я згадую, що діда крили по матері слідчі і конвойні півсотні років тому. І досі криють, якщо силу мають, — в’язнів, пенсіонерів, виборців, будь–яких беззахисних людей. І це чіпляє мене особисто. Хто його знає чому.

Щось я нервовий став останнім часом. Сам себе не впізнаю. І головне, ніколи не відзначався подібною чутливістю — реальний бізнес відучує від неї швидко й жорстко.

Звичайно, інформація тисне — голодування, мітинги, впевненість обох сторін у своїй перемозі…

Мабуть, все–таки найгірше полягає у тому, що з’являється надія. Чи не вперше з дев’яностих. Ні, мабуть–таки, вперше. Надія витає у інформаційному просторі і збурює душі таких, як я. Надія на те, що цього разу все може повернутися на добре.

Раніше було легше — скачи, враже, як пан каже. А зараз наче й скачеш, а в душі хробачок — може, не варто, може, розвидниться?

Але я не дам надії розквітнути у своєму серці, бо найбільше людина страждає не від реальних негараздів, а від невтілених надій. А що вони не втіляться — мені відомо абсолютно точно.

Що саме замислено цього разу — точно невідомо. Звісно, підтасовки, судові процеси, залякування, фальсифікації — а може, й пряма агресія. Головне не у технології, а у масштабах її застосування. Потік всесвітнього паскудства за кілька тижнів по самі вінця заллє цю землю. Землю, до якої я прикутий пуповиною, отим самим випадковим поєднанням генів у моїх клітинах.

Так само, як і мільйони інших душ, не винних у тому, що вони українські.

Я люблю Україну. І не люблю українців. За їхню пасивність і вайлуватість. За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!». Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками. Українці зрадливі — вони перебіжать на сторону переможця, щойно відчують, що у нього сила. Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок. Українці жадібні, тому ніколи не проміняють власний шмат хліба на спільну справу. Я не люблю українців і маю на це повне право — тому що я сам українець, точно такий, як вони.

Я не можу нічого змінити сам один, і через це давно вже вирішив просто втекти у відпустку. Щоб не бути свідком і не брати участі. Не освячувати власним голосом черговий тріумф паскудства над безпорадністю.

Ні, хлопці й дівчата, давайте цього разу без мене!

Тим більше, що хмари на бізнесових обріях розвіялися, ситуація хоч і напружена, але стабільна. Паша зараз — на плаву, хай попрацює, якщо раптом щось станеться. Протримаються два–три тижні самостійно.

До того ж, здається, скоро я стану депутатом. А із таким статусом легше вибиратися із проблем. Ти мені — я тобі, це закон бізнесу, а у мене тепер буде чим аргументувати, бо один голос із чотирьохсот п’ятдесяти — це серйозно навіть у нашій країні. Не те, що один із сорока мільйонів. Значить голосувати будемо вже в парламенті — там можна принести значно більше користі, навіть якщо брати за великим рахунком.

Все. Рішення ухвалено і оскарженню воно не підлягає. І тому з інформаційних сайтів я переходжу на туристичні. Шукаю тиху гавань з усіма зручностями.

От наприклад, Мальдівські острови. Знаходяться біля екватора — маленькі коралові прищики на здоровому тілі Індійського океану. Пісок, рибки, птахи та раки–відлюдники. Так пишуть у рекламі.

Що ж. Непогано. Я й сам такий собі рак–відлюдник. Я заморився від людей і хочу на Мальдіви, а тому не шкодую часу на візит до турфірми.

Двоє однакових дівчат–турагенток завзято розповідають мені про принади тамтешнього сервісу, про те, чому п’яницям–росіянам не продають тури ол–інклюзив, у той час як українцям — навпаки, продають. Вони нахиляються над каталогами і я слухняно зазираю їм за викоти, де випинаються цілком гарні пагорби. Але слухаю у піввуха. Певно, дівчата гадатимуть, що своїм красномовством та приязністю переконали мене. Мабуть, так воно і є. І певно, в інший час я би запросив котрусь із них чи то навіть одразу обох на чарку кави. Проте не зараз. Зараз я ненавиджу людей як біологічний вид. Бо й сам є людиною. Якщо нас створив за своїм зразком Господь, то яким насправді є він сам? Може, краще б обрав якийсь інший оригінал для клонування?

Далеко до Мальдівів? Три тисячі кілометрів. Годиться. На кожному острові окремий готель. Годиться. Все зроблено для усамітнення туристів. Годиться. Немає співвітчизників. Годиться.

— Мені потрібен номер на двох. Але так, щоб летіти різними літаками.

Вони до сміху однаково кивають. Вони все розуміють — ще б пак, конспірація входить у вартість послуг. Турбюро не афішує своїх клієнтів і гарантує конфіденційність відпочинку. Це — їхній хліб. Spécialité de la maison. Жаль, що я зараз ненавиджу людей, дівчата симпатичні, і потім, близнючок у мене ще не було.

— Я полечу на два дні раніше за свою супутницю.

— Але за номер все одно доведеться заплатити повну ціну.

— Звісно. Назад — можна в один день, але щоб до Києва прилетіти не одночасно.

Вони знову кивають і заповнюють папірці.

Ірка буде скандалити, що знову їду без неї. Але я попрошу її провести себе до літака, щоб переконалася — лечу сам, тому, що хочу відпочити від людей. І справді, два дні я відпочиватиму від людей. Аж поки до мене приєднається Сапула.

— Ви пірнаєте з аквалангом?

— Свят–свят!

— Мальдіви — рай для аквалангістів.

Чудово — значить усі аквалангісти будуть під водою і не приставатимуть до порядних людей. От якби там іще телефон не працював — але боюся, це зараз неможливо. Телефон, телевізор, інтернет — прокляття нашого часу. А може, це навмисне? Може, Господь спеціально занурює нас у море інформації — щоб ми нарешті зрозуміли, як нелегко йому доводиться, щоб залишили старого у спокої і навчилися самі собі давати раду?

Я заморився від газет, журналів та радіостанцій, від прогнозів та висновків. Наче рак–відлюдник, хочу натягнути по самі вуха свій дім із мушлі та чкурнути до океану. От тільки б не виявилося, що до перламутрових стін вже прикручено супутникову антену.

У Мальдівів є ще одна перевага — нам не потрібен час для оформлення віз. Тому вже за тиждень я цілую Ірку біля Бориспільської митниці та махаю їй рукою вже з–поза бар’єрів. На зло осінньому Києву голову мою прикрашає легковажна панама, а на шиї мотиляється мотузка з темними окулярами на ній. Черга до прикордонників, сто грамів у барі — і я вже у літаку. Життя триває. Все буде добре — а хіба є варіанти? Ми просто приречені на щастя.

У літаку, який везе мене на Дубаї, повно галасливих бидлуватих співвітчизників. Хоча, можливо, я помиляюся, вони зовсім не бидлуваті, а естетично обдаровані та високоінтелектуальні, просто ретельно приховують це. Ну нічого, після пересадки полегшає, гадаю, небагато з них полетять до Мальдівів — інакше після повернення до Києва доведеться відшмандрикосити близнючок з турбюро за недобросовісну рекламу — разом або по черзі.

Господи, чому все так складно? Чому чоловік не може жити вільно? Он, як наші пращури — кожен мав стільки дружин, скільки міг прогодувати. І ніхто не влаштовував сцен. Князь Володимир тримав цілий гарем, однак це не завадило йому стати святим. А спробував би він зараз пробитися хоч би у митрополити!

Микола Іллєнко, мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок — одну офіційну, другу для душі. Звісно, перша не знала про існування другої, а коли добрі люди відкрили їй очі, вирішила з’ясувати з чоловіком стосунки. Усі жінки люблять з’ясовувати стосунки та ставити питання руба. От і вона туди ж. «Весь вечір ходить по квартирі люта, — розповідав Микола, — кидається усім, що під руку втрапить. Ну, думаю, хтось настукав. Сиджу, чекаю, що буде. Нарешті прийшла до вітальні. З очей іскри, груди здимаються — коротше, повна бойова готовність. «Я хочу з тобою поговорити». Мовчу, дивлюся на неї. «Я хочу задати тобі одне запитання». — Піднімаю очі й уточнюю: «Зачекай. А ти певна, що отримаєш ту відповідь, на яку розраховуєш?» — «Що?» — не розуміє вона. «Ти хочеш поставити питання руба, так? А значить розраховуєш, що я якось відповім. — Мовчить розгублено, кліпає очима. — Отож. А ти подумала, що відповідь може бути зовсім іншою? І що тоді?» — «Не зрозуміла», — каже вона. «Ну, що буде, якщо я відповім не так? Що будемо робити?» Дивлюся, очі забігали, щось почала собі маракувати, потім засопіла, мовчки пішла до кухні, довго гриміла посудом, повернулася та й каже: «Нема у мене до тебе запитань. Іди під три чорти».

Так вони і залишилися жити разом. У повному щасті. Бо стосунки — річ складна. Тим більше між чоловіком і жінкою. Може, вони й тримаються, поки не з’ясовані? Подружжя живе разом багато років, щодня прокидається, свариться, лягає спати — це, власне, і стає життям. А тільки–но хтось поставить питання: «Навіщо?», безглуздя стає очевидним. Отак і тримаємося до першого запитання. Микола, як людина мудра, зумів це упередити.

Сапулин прадід вікував зі своєю бабою і двадцять років скакав у гречку з її рідною сестрою. А коли баба зчинила скандал, перебрався до сестри і тоді вже почав бігати від неї назад до баби. На старості обидві доглядали старого, хазяйнуючи фактично втрьох на дві хати. І всі були задоволені.

Господи, ну чому ти примушуєш нас робити вибір тоді, коли ми найменше до нього готові? Що ми знаємо про сімейні стосунки, коли йдемо під вінець? І в горі, і в радості… Що у двадцять років ми знаємо про горе? Та й про радість — за винятком простих тілесних задоволень та жаги до життя, яка бризкає з тебе на всі боки. І у такому напівпритомному стані, коли половини світу не бачиш, а другу половину не усвідомлюєш, ти повинен обрати все — професію, долю і людину, поруч з якою будеш прокидатися щодня протягом багатьох років? Що ж тут дивуватися, коли сто зі ста претендентів помиляються і витягують квиток з чужою долею? І кому дякувати за те, що потім всі сили витрачаєш на те, щоб зрозуміти це і здолати наслідки неправильного вибору?

От у старі часи наречену обирали батьки. Люди, які знають, що до чого. А мою бабусю видав заміж товариш Сталін — і жили вони з дідом щасливо, аж поки Сталін же їх не розлучив. Потім знову зійшлися, коли нарешті Сталін помер.

Попова донька, учениця інституту шляхетних панянок, бабуся ховалася від радянської влади у глухому селі — тоді якраз був дефіцит вчителів, брали всіх, хто вмів читати, і в походженні особливо не копирсалися. Лікнеп, усі на боротьбу з неписьменністю! А як перші хвилі пошуків ворожого елементу прокотилися мимо — вона вже була червоною вчителькою, і про шкідливе ідеологічне походження не згадувала. Тим більше, що батькові–священику пощастило — його не вислали на Соловки, не поставили до стінки, а дозволили тихо померти від тифу.

Отак от учениця Одеського дівчачого інституту, де класні дами через день говорили виключно французькою, німецькою та англійською, моя бабуся втрапила до глиняної хати, розділеної пічкою на дві половини — в одній ліжко та скриня для речей, а в іншій — дошка на стіні та два ряди парт, за якими займаються одночасно три класи.

Це дивне поєднання шляхетності та убогості невідривно пов’язане зі спогадами про бабусю. Благеньке віконце, тьмяна лампа, хурделиця така, що до туалету за городом не дійти — а в кріслі сидить бабуся і читає французький роман. Вона була на «ви» з усіма — колегами, подругами, сусідами. Навіть у райцентрі, де працювала згодом, вона здавалася чужинським вкрапленням, таким собі уламком старої цивілізації.

Дід — то інша справа. Спадковий бессарабський куркуль, він вмів усе — в саду, городі, у майстерні. Меблі в хаті, пічка, та й сама хата — все було зроблено його руками. Тесля, слюсар, муляр, електрик, механік — не було роботи, якої б він не вмів або не міг освоїти. Як я був маленьким, дід навіть спеціально для мене спорудив у дворі каруселю — справжню, з дерев’яною конячкою, що крутилася навколо стовпа, підвішена на підшипниках. Крутилася борзо і весело, аж поки я не злетів з неї на повному ходу і не розбив собі голову. Тоді бабуся заборонила каруселю, дід розібрав її, але в сараї ще довго лежала конячка з сумними намальованими очима та шматком мички замість гриви. На саморобному сідлі мотилялися справжні стремена — саме через них я впав із каруселі, заплутавшись ногами у мотузках.

Різні, наскільки можуть бути різними люди, дід з бабусею не мали шансів зустрітися. Ще б пак — куркульський син та панянка з шляхетного інституту. Але комісари в один момент урівняли всіх. Хутір спалили, прадіда убили, родина втекла до Одеси, бо там легше було загубитися. «На работу славную, на дєла хорошиє вишел в стєпь Донєцкую парєнь молодой», — коли чув цю пісню, дід завжди скептично усміхався: «А чому він туди вийшов? Розкуркулили — от і вийшов. А чого б інакше іти у степ?» Він навчився лагодити примуси, робити голки для них — так і вижили. Потім закінчив технікум на вчителя. Тому і зустрілися з бабусею — на чергових курсах з перепідготовки. Двоє людей без минулого і ціла країна без майбутнього — паруйся, як хочеш.

Я ніколи не міг зрозуміти, що вони знайшли одне в одному, але зараз, у літаку на Дубаї, оточений веселими і п’яними туристами, усвідомив, що це не має значення. А що я знайшов у Ірці? Або вона в мені? І чи та зараз Ірка, що я колись її цілував після спектаклів? Та і я не той, давно не той. І справа не у комплекції або кольорі волосся. Ми не тільки не розуміємо, що таке життя, коли робимо вибір, — ми обираємо одну людину, а живемо із зовсім іншою.

Отак і дід з бабусею. Може, вони кохали одне одного. А може, й ні — просто не було інших варіантів. Чи так судилося. А швидше за все, так вирішив у своєму кремлівському кабінеті вождь і учитель товариш Сталін — він тоді вирішував усе.

Він–таки вирішив одного разу їх розлучити. Певно, зрозумів, що помилився, єднаючи настільки різних людей. Але хіба з Кремлівських висот вцілиш у родину бессарабських вчителів? Тому товариш Сталін вимушений був розв’язати цілу світову війну — набудувати десятки тисяч танків, літаків, гармат, стравити Європу у кривавій битві. Він тонко розрахував — війна руйнує все: хати, родини, життя. Але коли мільйони чоловіків забрали від дружин і повезли на кордон, коли потім вони розбіглися, кинувши зброю, та стали переховуватися по льохах та клунях чужих жінок, коли людей знову змішали у великому котлі, приправивши кров’ю та свинцем, дідові вдалося вижити. З румунського концтабору його викупила бабуся — завдяки шляхетному вихованню та французькій мові. Бо французька у румунів — мова аристократії, і якщо жінка говорить французькою, вона вже не проста баба, а «домна» і спілкується з офіцерами. Тоді вже можна домовитися з лікарями та купити довідку про хворобу. Я не уявляю свою шляхетну бабусю, яка домовляється з концтабірним начальством за фіктивні довідки, але факт залишається фактом — вона повернулася додому з дідом на руках і виходила та відгодувала його.

Окупанти відкрили школу і повернули на роботу вчителів. На дозвіллі дід робив вино і продавав його солдатам. А бабуся малювала карти — не географічні, а гральні, бо румунські вояки, втім, як і всі інші, полюбляли грати в карти. Дівчат в шляхетному інституті вчили не тільки французькій мові, але й малюванню.

Але Сталін не дрімав. І щойно зміг отямитися від розгрому перших років війни, знову взявся за мою родину. Отже коли червоні звільнили Бессарабію, діда забрало НКВД. Офіцери цієї установи не володіли французькою мовою і не знали, що таке «домна». Для них усі були однакові — вороги народу. Тому бабусі не вдалося врятувати діда — його відправили в далеку Інту на десять років, інакше кажучи, назавжди.

Наступними мали піти бабуся з дітьми, як члени родини зрадника — син за батька не відповідає, тому сидітимуть усі. Майно конфіскували, папери приготували. І тут бабуся зникла. Просто розчинилася у Бессарабських степах разом із двома дочками та свекрухою.

Мої дитячі спогади у цьому місці дають тріщину. Бо та бабуся, якою я її знав, — старенька, у товстих окулярах, трохи не від світу цього, практично безпомічна у пенсійних установах, на пошті та ощадкасі, куди я супроводжував її — так от така бабуся не могла викупляти діда з румунських таборів, а також розчинятися у степах, як армія Махна. Проте сімейна сага твердить — родина зникла в одну ніч і намалювалася у глухому селі сусіднього району без будь–яких документів.

«Хто ви?» — запитав пильний голова колгоспу.

«Я? Бухгалтер», — чесно зізналася бабуся, тоді вже не просто вчителька, а викладачка французької.

«Бухгалтер?!!!» — зрадів голова і виділив новоприбулим півхати. Бухгалтери у селі тоді були рідкістю не меншою, ніж вчителі у двадцяті. Так моя бабуся–інститутка перетворилася на фінансиста.

«Про бухгалтерію я знала тільки одне, — розповідала вона мені під час наших походів до собесу чи на пошту. Вона ходила повільно, крім того, в установах завжди були черги, тому часу для розмов не бракувало. — Пам’ятаю, тітка колись казала, що суми цифр у стовпчиках та рядках будь–якої таблиці повинні збігатися. Оце і все. Так і зробила перший звіт. Голова подивився недовірливо, поїхав в район здавати, але мене з собою не взяв — в глибині душі він, певно, розумів, звідки у степу може взятися бухгалтер. Повернувся радісний, виставив пляшку самогону і сказав: «Вперше у мене взяли звіт без виправлень. Будете працювати». Отак я і перекваліфікувалася, без будь–яких курсів».

Другий звіт пішов як по маслу. Третій — теж. А після четвертого голова повернувся з району сумний. «Тікайте, — сказав він. — Там на вас справа прийшла. Шукають, — і зітхнув. — Чорт, знову залишусь без бухгалтера!»

Бабуся ще раз розчинилася у степах. Разом з дочками та свекрухою. І виникла у глухому селі зовсім іншого вже району.

«Я — бухгалтер», — вже впевнено заявила вона місцевому голові.

Тут робота тривала понад рік — бабуся робила звіти, а складати їх возив голова, оскільки теж розумів, що бухгалтери просто так у степах не ростуть. І знову він якось повернувся сумний та сказав, що в район прийшли документи, треба тікати. І що тепер він залишиться без бухгалтера.

У третьому селі все повторилося точно так. А в четвертому голова порадив: «Вони вас все одно впіймають. Тікайте до Молдови. Тут якихось сорок кілометрів, а це вже інша республіка. І ваші документи підуть спочатку до Одеси, тоді до Києва, потім до Москви, звідти до Кишинева, а вже аж потім до району. А поки це буде, може, загубляться десь. Може, й Сталін здохне».

Документи й справді не дійшли — певно, загубилися. Сталін дійсно здох, але це сталося пізніше. А бабуся опинилася в молдавському райцентрі з паперами, які їй виписав останній голова, гарними паперами, у яких значилося, що пред’явниця їх є неодруженою. Це — щоб менше було питань.

Отак товариш Сталін домігся свого.

На своє щастя, бабуся не змінювала прізвище, коли брала шлюб. Залишилася на дівочому. Вона завжди казала: «Я не собака, щоб міняти ім’я, коли ідеш до нового господаря». І ця шляхетська пиха, як не дивно, полегшила втечу. Однак, не зважаючи на гарні документи та дівоче прізвище, бабуся не залишала діда напризволяще у далеких таборах. Регулярно, раз на місяць, вона переїздила адміністративний кордон з Україною та посилала йому посилки з найнеобхіднішим — цибулею, часником, салом. Щоб у діда не було цинги. Бо залишалася йому дружиною, що б там не вирішив у кремлівському кабінеті товариш Сталін.

Дід вижив навіть у Інті. Втратив зуби, але вижив завдяки бабусиним посилкам та своїй освіті — доходягу–вчителя помітили місцеві вольняшки з лабораторії та взяли до себе на невдячну письмову роботу.

І однієї ночі дід раптом з’явився у бабусиній хаті, налякавши дочок, які вже забулися, що у них є тато, бо зростали у суто жіночому товаристві. Отут і трапилося неймовірне — бабуся не прийняла діда. Поки він був у таборі, крадькома посилала посилки, отримувала листи «до запитання», а повернувся — не прийняла. Бо всі знали, що вона неодружена. Бо якби з’ясувалося, що вона стільки років приховувала, що є членом родини зрадника… І справа та знайшлася б, і стукачі б спрацювали. Посадити, може, й не посадили б, але зі школи б точно звільнили. А на руках дві дочки, свекруха та чоловік щойно з таборів.

Отже дід поселився окремо, на іншому краю містечка. Пішов працювати на механічний завод, а вночі тайкома приходив до родини. І так тривало, аж поки не розвінчали культ. Родина возз’єдналася.

Всі стали жити в одній хаті, і тут з’ясувалося, що вони вже не ті. Дід, який повернувся з пекла, — зовсім не той молодий вчитель, з яким колись одружувалася бабуся. Та й бабуся, що, немов Фенікс, кілька разів спалила себе і відродилася у новій іпостасі, — вже не та сільська вчителька з невідь–звідки взятою французькою мовою.

А чи не так само кожен з нас одного ранку прокидається у несподіваній тиші, яка перетворює кімнату міської квартири на келію, і раптово розуміє, що поруч лежить практично незнайома жінка, зовсім не та, яку він вперше поцілував двадцять років тому? Навіть якщо обійшлося без таборів, розкуркулень та НКВД — а був лише побут, робота, проблеми, діти. Ми вдивляємося в обличчя на подушці, намагаємося знайти у ньому щось знайоме — і не знаходимо. Тому що за двадцять років кров міняється в людині кілька разів. І в країні — теж.

Мабуть, саме тому чоловіків у віці тягне на дивацтва. Наприклад, як мого професора з університету, який при живій дружині, теж професорі, паралельно завів собі другу — прибиральницю з кафедри, народив з нею дитину та обвінчався у Греції за тамтешнім обрядом, щоб не вважатися двоєженцем.

У бабусі з дідом остання спроба спільного життя була досить довгою — спочатку вони намагалися терпіти, потім сварилися, мирилися, потім знову терпіли. Але зробили вже нічого не змогли. Товариш Сталін таки домігся свого, навіть з могили. Врешті–решт вони розлучилися. Без скандалів, цілком інтелігентно. Бабуся кинула Дубоссари і перебралася до нас. Дід перебрався за нею і купив хатинку на сусідній вулиці. Жили поруч, бачилися ледь не щодня, спілкувалися між собою, допомагали чим могли. Дід іще раз пробував одружитися, проте невдало — адже розповідати про його дивацтва легше, ніж терпіти їх поруч.

А може, краще про все це взагалі не думати? Що було — загуло, а що буде — то буде. Оно люди в літаку — летять собі у Дубаї покупатися та скупитися і ні про що таке не переживають. Може, взяти собі циганський принцип: «І пить будем, і гулять будем, а настане смерть — помирать будем», може, це єдина правильна філософія? Проте з нею треба народитися.

Далекі перельоти у мене завжди змішуються в одне суцільне марево — страх висоти, що гніздиться у підсвідомості, обов’язкові розмови з сусідами, байдужа уважність стюардес, нецікаві журнали, уривки нерозбірливої англійської, незручно прилаштовані на колінах книжки, обіди з дивним набором продуктів, безкінечне дьюті–фрі, допитливі погляди пасажирів, яким нема чого робити, окрім вивчати одне одного, залишки сну, біль у шиї та ногах. І думки, думки, думки. Про все на світі — починаючи від проблем світотворення, закінчуючи тим, якого дідька на борту лише чотири туалети. А нічна кількагодинна пересадка в Дубаї накрила цю мішанину пологом напівсну–напівмарення серед неприродно розкішного аеропорту, із вавилонським велелюддям різних рас, націй та авіакомпаній. Остаточно прийшов до тями я тільки тоді, коли з динаміків нарешті ввічливою англійською попередили про зниження і посадку у Мале — столиці острівної держави, до якої я, власне, й прямував.

Сучасні аеробуси обладнано ідіотськими камерами, які дають пасажирам можливість подивитися, що робиться внизу під час посадки. Я не люблю цієї розваги — чомусь завжди здається, що літак вріжеться у землю. Але сусіди завжди вмикають тільки їх. Посадка на Мальдівах відрізнялася від звичайних тільки одним — мені здавалося, що ми вріжемося не у землю, а в океан. Бетонна смуга з’явилася під пузом літака буквально в останню мить, коли я остаточно втратив надію. Сестрички з київського турбюро попереджали про спеціально насипаний острів–аеропорт, але я не думав, що все настільки серйозно.

А проте є річ, яка може виправдати усі незручності далеких перельотів. Це — момент виходу на трап. Коли ти починаєш озиратися навсібіч, немовби маєш у розпорядженні тільки цю хвилину. Начебто не буде ще кількох тижнів відпочинку, під час яких місцевий пейзаж стане звичним, іноді навіть обридливим. Подібно дитині, яка пройшла крізь страх пологів, відторгнення від матері і вилізла–таки на світ Божий, ти всотуєш його очами, вухами, шкірою, буквально кожною клітиночкою. Я люблю цей момент іще й за те, що ти ні про що не думаєш, ошелешений навалою нових вражень. Мати можливість не думати — для мене рідкісна і особлива насолода.

А тут, на Мальдівах, я її хильнув повною чарою. Відразу після зустрічі невеличкі смагляві дівчата в уніформі посадили мене до мікроавтобуса й перевезли на інший кінець острова — там розташовувалася бухта гідропланів–таксі. Вигляд яскравих машинок, які спокійно колихалися, прив’язані до пірсів, або по–діловому гарчали, розганялися по смарагдовій воді та стартували в небо, тягнучи за собою довжелезні хвости із бризок, навіював відчуття нереальності. Та це й не могло бути реальністю — адже душею я ще був у золотому з підпалинами Києві, де хмари не полишали небо та серця людей. Тут же хмари були відсутні як клас — ані на обрії, ані у поглядах ви не знайшли би навіть натяку на каламуть.

Матрос, стоячи на поплавці літака, вантажив до салону наші валізи, а потім подавав кожному руку, допомагаючи засвоїтися у незвичному повітряно–морському агрегаті. Всередині гідротаксі нагадувало сільський автобус, той, що возив мене в дитинстві до бабусі. Хіба що крісла з високими підголовниками були іншими. Зате кватирки на вікнах, чи то пак, ілюмінаторах, підозріло скидалися на автобусні, хіба що були меншими за розміром.

Пасажири з недовірою озиралися і захоплено вигукували — слава Богу, серед них ніхто не говорив знайомими мені мовами. Люди, коли не розумієш, про що вони говорять, можуть бути цілком терпимими істотами. Двоє дебелих льотчиків у шортах прослідували до кабіни. Я звернув увагу на те, що один з них був босяка. Біляві, з квадратними щелепами — гастарбайтери з Європи. Босий обернувся до пасажирів і заговорив якоюсь гортанною англійською. Голландець чи то німець. Суть його промови полягала в тому, що у кишенях наших крісел знаходяться інструкції з безпеки, і якщо стане жарко, ми зможемо застосувати їх замість віяла. Босий голландець продемонстрував, як це робиться, помахавши картонкою перед обличчям. Усі засміялися.

Матрос відв’язав літак від пірсу, і двигуни несамовито загарчали.

Ну точно, наш сільський ПАЗик.

Ревіння гвинтів просто–таки фізично тиснуло на барабанні перетинки. Я ковтнув слину, і звук перейшов на іншу, чистішу ноту. Ми поїхали по зеленій поверхні океану.

Скажу чесно, я ніколи не літав гідропланами. І нагадаю, що не люблю та побоююся повітряних подорожей. Але те, що відбувалося зараз, було настільки незвичним, навіть якимось розбишацьким, що голова не встигала протестувати.

Швидкість зростала, вода несамовито шарпала поплавці літака, додаючи до гудіння двигунів басову складову, і щойно я почав напружуватися від надлишку звуків, ми відірвалися від хвиль. І те, що стало видно в ілюмінатор, затьмарило усі інші емоції.

Зелене з сивиною тло океану по всій поверхні було поцятковано кружечками, еліпсами та півколами білого піску. Довгі коси утворювали бухти, у яких вода набувала фантастичного смарагдово–прозорого відтінку. Гідроплан видряпався на наступний поверх неба, і стало видно: піщані плями — це коралові рифи, вони тільки хочуть бути островами. Острови ж лежали трохи далі — великі і не дуже, забудовані котеджами, розцяцьковані вітрилами серфінгістів, вкриті зеленню пальм та кущів. Деякі готелі стояли просто у воді, так щоб туристи могли через вікна спостерігати за життям риб. А ми летіли вперед, маючи можливість оцінити фантазію місцевих будівельників та щедрість головного Архітектора цих місць, того самого, що його знають під псевдонімом «Бог».

Я просто–таки прилип до ілюмінатора, намагаючись ввібрати в себе усе, що бачив — океан, який опускався під нами на тисячі метрів вглиб, коралові скелі, що випиналися з нього гірськими пасмами і розсипалися по поверхні білим борошном, перемеленими сонцем і вітром власними кістками.

Ніхто не знає, скільки островів є на Мальдівах. Вони тут капризують — мовляв, острів це тільки той, на якому ростуть пальми і живуть люди. А я у школі вчив, що острів — це частина суші, яку з усіх боків оточує море. От і вір після цього в науку.

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона — перша. Я вже просто–таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами — от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз–два, і літак прив’язаний. Три–чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять — і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість–сім–вісім — і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні — я та валіза. А навкруги — океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько — може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

— Ти хотів усамітнення? — озвався в голові скептичний внутрішній голос. — Пригощайся.

І тут з–за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратська фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч — рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.

— Хелоу! — сказав босий капітан. Він керував човном, сидячи верхи на румпелі і повороти забезпечував, відхиляючи дупу вправо чи вліво. Темні руки були схрещені на грудях.

Опинившись у товаристві людей, я послав чаплі ще один прощальний погляд і заспокоївся. Готель виявився зовсім поруч — може, з півкілометра. І острів, на якому він стояв, був значно більшим за понтон. Просто–таки велетенським. Сімсот метрів завдовжки і дев’яносто завширшки.

Лінивий хлопець у національному костюмі, що складався із довгого шматка тканини на стегнах, повільно бив у барабан, демонструючи, як раді в готелі новому гостю. Дівчина повісила мені на шию квітку орхідеї. Подорож закінчилася. Почався відпочинок.

Ющенко переміг у першому турі виборів. За даними ЦВК, його відрив від Януковича складає 0,55%, або понад 150 тисяч голосів.

Ющенко набрав 11 125 395 голосів, що дорівнює 39,87% голосів виборців. Янукович набрав 10 969 579 голосів, що складає 39,32%.

Сам Віктор Ющенко назвав офіційні дані Центвиборчкому доказом перемоги демократичних сил у першому турі.

«Це свідчить, що ми з вами одержали перемогу», — заявив Ющенко. Водночас штаб Ющенка не вважає об’єктивними результати виборів у першому турі.

Але на другий тур голова штабу Януковича Тігіпко «точно» пообіцяв перемогу свого кандидата з перевагою 3-4%

Українська Правда

— Катю, ти не уявляєш, яка тут краса! — я чимчикую собі вздовж лінії пальм. Капці на острові не потрібні — білий кораловий пісок відбиває сонячні промені і практично не нагрівається. Саме тому льотчики, капітани, офіціанти — практично всі ходять босяка. І я теж. Замість підлоги всюди перемелені морем корали — хіба що у номері та на ресепшені покладено плитку, але навіть столи у ресторані стоять просто у піску. Острів–готель на кількадесят бунгало. Хащі пальм та чудернацьких кущів, які відокремлюють відпочивальників одне від одного. Переважна більшість туристів — англійці. Як знаєш мову, можеш поспілкуватися. Але коли хочеш — можеш усіх ігнорувати. Я хочу.

— Катю, тут просто неймовірно! Я на тебе чекаю.

— Чудово, Сергійку. Я спробую прилетіти.

— Як це, «спробую»? Що за діла?

— Та нічого, невеличкі проблеми.

— Наскільки невеличкі?

— На півтора лимони.

Я зупиняюся з телефоном біля вуха. Ноги лагідно лоскоче хвилька. Ні, в світі не існує проблем, тим більше на півтора лимони, тобто мільйони доларів. Це казки з бізнес–журналів.

— Що сталося?

— Все, як завжди, — Катьчин голос лунає так, ніби вона знаходиться тут, поруч, а не за три тисячі кілометрів. — Наш банк перерахував гуманоїдам гроші на виборчу кампанію, під купівлю фуфлижних акцій. А вони замість акцій відправили їх наліво.

— Як це, наліво?

— А отак просто взяли і відправили. Кажуть, прийшли донецькі і звеліли заплатити.

— Які донецькі?

— А що, вони різні бувають? Донецькі. Вони тут скрізь ходять, всім оголошують, що тепер все їхнє, бо Янукович — президент.

— Що за маячня? А Паша?

— Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?

— Казна–що! Півтора лимони кинули наліво?

— Як одну копійку.

Це видається нереальним. І не тільки тому, що навкруги — кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.

— Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.

Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.

— Мені теж так здається.

— Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирішувати свої матеріальні проблеми.

— Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.

— Курочка по зернятку збирає.

— По лимону.

— Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю… — Я замислююся і починаю водити босим пальцем по піску. — Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них… Ні, зачекай, — зупиняю я сам себе. — Завтра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.

— Кому таке доручиш?

Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!

Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.

— Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.

— Ні, — кажу. — Так не годиться. Ми з тобою стільки планували…

— Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Головне — владнати цю справу.

У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком — поїхали б після виборів, справді!

Але що зробиш — не розробиш.

— Катю, я тебе люблю!

— Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.

— Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.

— Тоді я вдягну чадру.

— Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять вільним жінкам України.

— Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.

— Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що — одразу дзвони. Зрозуміла?

— Зрозуміла, цьом–цьом.

І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною — хай би вони повісилися зі своїми лимонами.

Певність, що усе це — самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами — втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з–під носа. Але найгірше те, що Ґенек — теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам — може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!

Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати — а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все–таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все–таки партнери і гуманоїди — мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.

Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом — мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь–якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.

А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою — щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай — тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіх–усюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні — якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України — вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою–мальгашами. Обслуга тут — виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем — а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво — не моя стезя.

Мальдіви — рай для аквалангістів, а для тих, хто ще не звихнувся на цьому модному хобі, у готелі дають ласти з маскою та трубкою. Тому англійські туристи зазвичай перебувають або під водою, або на поверхні води, спинами вгору, немов тюлені, вони годинами лежать та спостерігають за картиною, рівну якій не зніме жоден Спілберґ. Сонце тут, біля екватору, пекуче, тому туристи плавають у футболках — інакше за півгодини такого спостереження легко перетворюєшся на пацієнта опікового центру.

Поспостерігавши за рибками під ногами та різнокольоровими спинами з дихальними трубками, які окупували зовнішній край рифу, я вирішив, що нема нічого поганого у тому, щоб приєднатися до риб’ячого шоу.

Стіни дайвінґ–центру прикрашали величезні стенди з фотографіями — так само, як у нас колись вивішували портрети членів ЦК КПРС, тут вшановували риб. Кожна була сфотографована в профіль та підписана кількома мовами. Оце — рифова акула, а це — плямистий скат, а це — білий скат, це — манта.

Я розглядав безкінечні ради рибного політбюро і дивувався — невже вони всі вміщаються у тутешній воді? І невже можна хоч когось із них запам’ятати — може, краще було б розташувати ці плакати під водою?

Вдягнувши на себе футболку та намастивши шию кремом, я пірнув у теплий океан і обережно поплив до рифу. Попереду маячила рибка у помаранчево–чорну смужечку, чимось схожа на професора в окулярах. Вона приклеїлася до мене ще на мілині і тепер трималася прямо по курсу. Я пришвидшився — вона теж, я зупинився — вона почекала. Цікавий компаньйон. Хай буде.

А на краю рифу вирувало життя. Якщо під час піших прогулянок по мілині мені здавалося, що я гуляю серед акваріуму, то тут, біля урвища, яке опускалося донизу на тисячі метрів, складалося враження, що ти плаваєш у юшці. Неймовірна кількість риб неймовірних кольорів та усіх можливих розмірів — іноді вони утворювали переді мною завісу, аж через неї неможливо було розрізнити напрямок руху. Заблукати серед риб — от як це називається. Я відплив трохи далі, щоб під животом постійно мати край рифу — так легше зорієнтуватися. Сріблясті, пістряві, перламутрові, смугасті, плямисті тіла снували просто–таки перед самим носом. Я кілька разів намагався торкнутися найбільш нахабних — але дзуськи. Косяк якимось неймовірним рухом вигинався перед рукою, немов єдиний організм. Коралові квіти розквітали під ногами, і океанська худоба ретельно паслася на них, збираючи усіляку дрібноту, що живе між пелюсток. Гігантське рибне пасовисько продовжувалося і вглиб. Я змінив курс так, щоб можна було його оглянути, та побачив стіну з коралів, яка опускалася майже вертикально. На ній паслися інші риби — більші за розміром, але менш яскраві, а можливо, вони здавалися такими через те, що були далеко. Там–таки на різних рівнях стіни висіли аквалангісти у своїх скафандрах, нагадуючи знімальний майданчик дивного фантастичного фільму. Повернувшись на курс, я раптом знову побачив перед собою старого знайомого помаранчево–чорного рибу–професора. Нахаба тримався просто переді мною попри те, що навкруги швендяли досить великі представники тутешньої фауни, кожен з яких міг запросто проковтнути його. Але, певно, професор краще за мене розбирався у місцевих видах і знав, кого насправді треба боятися.

Це видовище затягувало — я почав розуміти, чому туристи годинами лежать на поверхні води. Адже це — не телевізор, де навіть у новинах можна передбачити кінець. Це — життя у справжньому розмаїтті, і воно ніколи не настогидає.

Я проклав свій курс так, щоб бачити риф у глибину, але при цьому не втрачати візуального контакту з мілиною. Страх висоти, точно такий, як у літаку, закрався в душу попри те, що я розумів — солона вода тримає добре, впасти принципово неможливо. Однак розуміння і відчуття — зовсім різні речі. Усвідомлення провалля, темної безодні, яка роззявила пащу просто під тобою і буквально спостерігає за кожним рухом — може, це і є головним у боязні висоти? Таємна сила, яка тягне тебе, запрошує кинутися сторчголов, і хай воно буде, як буде.

Я заплив за вигин рифу, туди, де вже не було аквалангістів, і ліг спокійно, щоб перебороти інстинктивний страх. Все–таки не люблю себе, коли чогось боюся. Протягом кількох хвилин я трохи привів до ладу думки та відчуття і вирішив, що на перший раз досить — попереду ще багато днів, багато риб та коралів. Встигну звикнути і засвоїтися у цьому новому світі, підготуватися, щоб Катьку також пригостити — вона любить квіти та рибок.

І коли, вже трошки призвичаївшись до польоту над безоднею, розвертався до берега, кинув останній погляд у глибину — раптом побачив їх.

Знизу, просто на мене піднімалися три постаті — з широкими трикутними крилами, довгими хвостами та пласкими рогами на голові. Вони випливали з чорної глибини океану повільно, немов у кіно, вимахуючи крилами. І саме цей плавний, безперервний рух не давав можливості поворухнутися. Вони захопили мій погляд й не збиралися відпускати. Манти — я впізнав їх за рогами, з фотографій на стінах ресепшену. Передня розміром була, мабуть, більшою за людину, за нею в кільватері йшла менша, а нижче — іще менша. Усі три тіла рухалися в одному повільному, якомусь космічному ритмі. Бо піді мною і справді був космос — чорна глибина, три сріблястих велетні і жодної можливості діяти.

Таємна, невідома сила, що випливла із зеленкуватого мороку — я гостро відчув свою абсолютну безпорадність перед нею. Ноги і руки вмить похололи. Щось неуникненне, катастрофічне було у їхньому розміреному русі — так летить у всесвіті комета, несучи з собою загрозу та руйнування. Так лист з повісткою випадає з поштової скриньки, віщуючи, що лиха не уникнути. Так перша сивина проступає на скронях, попереджаючи, що зворотний відлік твого часу вже почався.

Я висів над безоднею, з якої до мене піднімалося невідворотне, і не міг поворухнутися. А сріблясті велетні, хизуючись своєю байдужістю, повільно летіли темним космосом у своїх справах — їх не цікавила така дрібнота, як я. Зробивши плавний пірует, трійця розвернулася та помандрувала собі далі у своїх мантівських справах, ховаючись за поворотом рифу.

Кінцівки мої рухалися, немов у киселі. Свідомість розділилася на дві частини — одна все ще супроводжувала мант у їхній мандрівці, у той час, коли друга штовхала тіло до берега. Врешті ноги торкнулися піску, пальці схопилися за гострий риф. І тут очі мої раптом впіймали знайомий помаранчево–чорний силует. Риб’ячий професор знову супроводжував мене — а чи то не полишав цієї справи і зустріч з океанськими монстрами була його рук, тобто плавців, справа?

Я хлопнув долонею по воді, здіймаючи бризки. Професор хутко відскочив убік і здивовано глянув на мене. Манти не нападають на людей. Тут, біля рифу взагалі ніхто не зазіхає на туристів. Але все одно в океані треба бути обережним. Тому що ти — лише гість у цьому світі.

Не люблю інтуїції. Проблем і без неї вистачає. А так мучишся від поганих передчуттів, перебираєш в голові, що може статися — а потім воно все одно стається, і ти знову не спиш, шукаючи вихід. Одне слово, для мене інтуїція — це здатність двічі переживати одні й ті самі неприємнощі.

Але тривожне відчуття, що оселилося в мені після зустрічі з мантами, отримало свою розгадку наступного дня. Коли потелефонувала Сапула.

— Ну що там?

— Сергію, це якийсь пиздець.

Подібна лексика не є звичною у її вустах. Значить, трапилося щось неординарне.

— Що там?

— Та цей твій, Ні–риба–ні–м’ясо. До нього прийшли донецькі і сказали, що тепер треба все віддавати їм.

З часів оприлюднення плівок Мельниченка українські бізнесмени у телефонних розмовах намагаються не згадувати прізвищ. Ні–риба–ні–м’ясо — це Василь Гриб, мій директор державного підприємства. Він–таки «Той, що в скелі сидить» (через те, що на першому поверсі — ресторан «Скеля»), він же Чинуша, Державник, а іноді просто Придурок. Твій Придурок.

— А він що?

— Він каже, що треба домовлятися з Турком (Турок — це Павлюк–паша). А вони кажуть, що Турок — ніхто, а Янукович — президент.

— Господи, а він що?

— Злякався, ліг у лікарню з серцем.

— А Мамин брат?

Мамин брат — це Віталік–міністр, бо в Катьчиної матері дівоче прізвище Матула, як у нього.

— Мовчить, як риба. Він з твоїм Придурком тут лаве пиляли на двох. Окремо від усіх. До того ж той його дрючив на всі заставки. Я зараз подивилася — там повний Освенцим!

Слово «Освенцим» перекладу не вимагає. «Пиляти лаве» — теж. Я підозрював, що у міністра з моїм директором є окремі шури–мури, просто не думав, що він такий дурний, щоб таскати через нього гроші для себе. Господи, не аж скільки ж вони там вкрали. Сказав би по–людськи: «Серьога, грошей не вистачає», — то я б йому виділив з гонорарного фонду. Все одно хабарі даємо направо і наліво, а у таких справах десять тисяч туди, десять сюди не мають значення. Зате — все чисто. Во люди! Хоч копійку, але вкрасти! А Вася Гриб теж не вчорашній — я думаю, що це в нього очі бігають! А воно, виявляється, не тільки з гуманоїдами в долі, не тільки для міністра гроші тирить, але й себе не забуває. От падлюка!

— Сергію, ти просто не можеш собі уявити, що тут діється! Всі просто з цепу зірвалися. Безприділ повний! Братва ходить стадами, забирають бізнес, забирають гроші — одне слово, пиздець. Янукович — президент і нема на то ради.

— Так ми ж в одному човні.

— Не знаю. Здається, ми вже без човна.

— Почекай, давай я наберу ПП, хай іде нагору!

ПП — це Паша Павлюк, а хто ж іще.

— Хай іде. Бо тут така каша заварюється, що не випливемо.

— Добре, Катю, зараз наберу… Зачекай, а як же твій приїзд?

— Сергійку, який приїзд? Ти що, смієшся? Зараз можна їхати тільки в один кінець, щоб вже не повертатися. Тут клик на клик пішло.

— Тоді я приїду.

— Ой, Сергійку, приїзди. Чимшвидше. Сама не встою.

— Добре, цілую. Тримайся, я щось вигадаю.

— Та тримаюся поки. Все, цьом.

Кидаю мобілку у кишеню трусів і швидко біжу на ресепшн. Мені треба негайно, back in Ukraine! Immediately! Change the ticket! Today, tomorrow! Quickly!

Але quickly не виходить — приязний хлопець розуміє мої проблеми, проте на Мальдіви літають майже виключно туристи і у всіх квитки з певними датами. Тому вільних місць може не бути. Він спробує зробити все, що можливо, і зараз візьметься за це питання.

Я ходжу по ресепшену, як звір по клітці. Телефоную Паші. Він, звісно, в курсі, запевняє, що поговорив на самій горі, навіть з Папою, і там сказали, що все буде добре. Але певності у його голосі немає. Хай би їм грець! Партнери чортові! Компаньйони драні!

Хлопець з–за стійки кличе мене. Слава Богу, щось відбувається. Ні, на сьогодні і на завтра нічого немає, але можна спробувати замовити квитки за тиждень. О’кей?

Яке там, в дідька, о’кей? Мені треба негайно — на Париж, Франкфурт, Стамбул, куди завгодно, я вже там якось на собаках доїду. Але Мальдіви саме тому і є місцем найкращого усамітнення, що сюди нелегко трапити випадковим людям, а значить, так само нелегко звідси втікти.

Будь–які гроші, хлопче!

Йому дуже прикро, але гроші тут не вирішують. Тільки наявність місць у авіакомпаніях. Зараз пік сезону, тому всі рейси заповнені на багато днів вперед.

Хай їм чорт, цим туристам!

Я вертаюся до номера, набираю Сапулу і кажу, що не зможу бути раніше, ніж за тиждень. На жаль. Вона тримається добре і запевняє, що все буде гаразд. Ми все одно переможемо. Я запитую:

— А хто це «ми»?

— Я і ти.

— Тоді й справді переможемо.

Я виходжу на пляж і бачу, що вода відійшла і на рифі, що стирчить тепер нагору, як острів, сидить чапля. Можливо, та сама, що зустріла мене на прильоті.

Це — наша птаха, я вже прочитав, що чаплі та буслики з України літають зимувати на Мальдіви. Може, й собі взяти з них приклад?

Груди розриваються від бажання зробити бодай щось, але тут нічого робити — окрім дзвінків телефоном, а що його дзвонити, коли не можеш допомогти? Тільки час забирати. Тут можна тільки купатися, дивитися на риб чи ходити на серфінгу. Можна пообідати чи напитися у барі. Але самому напиватися не хочеться, з англійцями тим більше. От якби чапля могла скласти компанію — все–таки українська душа.

Але тут є телевізор. Там показують СNN. Про Україну — у кожному випуску. Таке враження, що у нас триває війна. Звісно, нічого істотного, бо для європейців саме існування нашої країни вже є неабиякою новиною — де вже там до подробиць. А ще є інтернет. Я іду до невеличкої кондиціонованої кімнати з двома комп’ютерами. Обидва вільні — звісно, який дурень буде тут лазити у світовому павутинні, шукаючи собі проблем.

Тільки я.

Відкриваю «Українську правду» — головний рупор опозиції. Там можна знайти щось, окрім звітів про переможну ходу Януковича, якими сповнені офіційні ЗМІ. Починаю читати. Новини надходять щопівгодини. Там побили агітувальників за Ющенка, там викрили друкарню з фальшивими бюлетенями, скалічили журналіста. Ющенко заявив, що не допустить. Міжнародні спостерігачі заявили, що не допустять. Міліціонери, перевдягнуті злодіями, напали на депутатів. Злодії, перевдягнуті міліціонерами, конфіскували машину з плакатами опозиції. Побитий у Донецьку журналіст знаходиться у тяжкому стані. Сайт «Майдан» сповнений жахливих подробиць з вуст свідків. Хтось пікетує виборчі комісії. Усі на вибори! Хай кожна дільниця стане вашою зоною відповідальності.

Депутат–перебіжчик переконує, що опозиція насправді є першим ворогом демократії. Це той, який весь час шморгає носом. Шморгання — від спаленої кокаїном слизової. Лікарі називають це «нежить кокаїніста». На кокаїні його, певно, і взяли, інакше чого б це раптом перебіг до протилежного табору?

Очманівши від прочитаного, я виходжу на сонечко. На пальмах галасують летючі лисиці — місцевий вид кажанів розміром з кицьку, гострою лисячою мордою та здоровезними іклами. Я розумію, звідки малювали безсмертний образ нічних вампірів. Ці чорни істоти насправді — вегетаріанці, але ікла свої використовують не тільки для обгризання плодів. Попри те, що пальм на острові вистачає, лисиці ведуть постійні бої за територію, галасуючи, як несамовиті, та сновигаючи одна за одною між гілля. Господи, і тут військові дії.

Я виходжу на пляж, лягаю спиною на воду і дивлюся у небо. Там немає жодної хмаринки. Тільки сонце, яке за п’ять хвилин починає плющити тебе і варити живцем у солоному океані. Треба вилазити.

Місцевий пісок — це перемелені кістки коралів і черепашки. Він білий, як кісткове борошно, що його дід купував на нашому рибкомбінаті. На борошні лежать мушлі, теж білі, як кістки. Я нахиляюся до найкрасивішої, і раптом бачу, як усі вони водночас починають тікати від мене геть. Що за маячня? Ще одна спроба — знову панічна втеча. Тільки упіймавши одну з них, я розумію, що порожніх мушлів тут немає — у кожній зайняв оборону рак–відлюдник, який захищатиме свій дім до останнього, а ні — то тікатиме світ за очі.

Знову вертаюся до інтернету і потрапляю у веремію поганих передчуттів та ще гірших фактів. Кручу кіно назад. Що було, що буде, чим серце заспокоїться. Справа про отруєння Ющенка зайшла у глухий кут, «Всьо будет Данбас!», міліція не допустить силового сценарію, міністр Білоконь обіцяє підлеглим три дні п’янки після перемоги, «козли, які заважають нам жити», мер Москви за Януковича, погром у виборчому штабі, голова виборчої комісії твердить, що її залякують, податкова трощить прихильників опозиції, міліція побила затриманих на мітингу, Кучму — геть, Януковича — на нари, вірю, знаю, можете, тому що послідовний…

Я ходжу островом, неначе Робінзон Крузо. Сімсот метрів вздовж, дев’яносто поперек, потім навпаки — дев’яносто поперек, а сімсот вздовж, потім по колу.

Розмоляю з Катькою, нічого втішного — директор у лікарні, гуманоїди відморозилися, Ґенек розводить руками, Паша повторює, що все буде добре. Довбень, у нього ж найвпливовіший телеканал країни — невже не можна стукнути по столу кулаком?

Я не розуміюся на політиці, але треба ж якось боронитися, донецькі — народ безпридільний, самі не зупиняться. Раз пішла така свалка, тут уже не до розборок, хто свій, хто чужий.

З розпачу набираю Мирослава. Він сповнений оптимізму. Ми переможемо, до бабки не ходити. Хто конкретно — «ми»? Але його я про це не запитую. Все, що пише інтернет, — правда, але не вся правда. До влади рветься справжня хунта, але народ їх не пропустить. Все буде вирішуватися у другому турі, а отже, ти не запізнишся до фіналу. Приїзди — твій голос може бути вирішальним.

Господи, я ж їхав за тисячі кілометрів саме для того, щоб мій голос не був вирішальним! Але кому про це розкажеш?

Ввечері в готелі шоу. Специфічно мальдівське. Біля хвилеламу збираються туристи. Бо там зараз виступають справжні артисти. Народні, острівні. Огрядний кухар вивозить на берег контейнер з відходами і починає кидати у воду риб’ячі кістки, голови та тельбухи — те, що залишилося після приготування ресторанних делікатесів.

Клацає рубильник, під водою запалюються ліхтарі освітлюючи сцену. Ми всі уважно вдивляємося у воду. Тут неглибоко — може, з метр, а може, й менше, тому видно все до дрібниць. Оно зі своєї нори висунула носа мурена — плямиста, довга, гостра морда всіяна дрібними зубами, пишуть, що вони мають отруйні залози. Мурена не відривається від своєї нори, а звивається, немов примхлива морська рослина — видивляється, що де погано лежить. Кілька її товарок теж повилазили назовні, хвости заховані між каміння, тільки тіло танцює якийсь прадавній танець. Дрібні хижаки бояться вилазити на світло, вони короткими кидками хапають те, що скраю, і ховаються назад у темряву.

Я сідаю на дошки настилу і спостерігаю за бенкетом. Несподівано просто піді мною пропливає велетенська тінь. Потім ще одна. Боже, це ж скати! Круглі, здоровезні, як кришка від виварки, що у ній мама колись виварювала білизну. Плямисті та білі, вони пливуть на запах здобичі, їх багато, мабуть, з десяток.

Побачивши, що головні учасники шоу в зборі, кухар перекидає контейнер над водою, і відходить зі скромним виглядом продюсера. Поверхня океану одразу стає червоною від крові.

І тут починається дійство. Спочатку скати планують на здобич, хапають її несподівано великими та зубастими ротами. Потім починають атакувати одне одного. Вони вимахують своїми круглими крилами, налітаючи на суперників та гарчать — ба навіть по–справжньому гортанно кричать, немов собаки, що зчепилися на вулиці. Гарчання скатів викликає справжній захват у англійських туристів, блимають спалахи фотоапаратів, лунають вигуки, які можна зрозуміти і без перекладу. «Диви–диви! А оно! Ой, мамочко!» — приблизно так це звучало б по–нашому. Скати налітають один на одного і кусають — справді кусають, полосуючи іклами спини конкурентів, вириваючи з них шматки кривавої плоті. Я помічаю, що спини цих гладіаторів вкриті старими рубцями і плямами — як і годиться справжнім бійцям. Скати атакують одне одного на самій поверхні, так що бризки здіймаються фонтанами, а крила ляскають по воді. Галас туристів, крики скатів, тупотіння ніг — усе це зливається в єдиний звук, немов на стадіоні. Я не можу відвести очей від цієї картини, і раптом помічаю інших учасників подій — поки на верхньому поверсі ведуть бої велетні рингу, на дні потроху починає порядкувати друга ліга — дрібніші хижаки, озброєні помітними навіть з відстані іклами розтаскують менші шматки здобичі по кутках, іноді беручись по двоє–троє за один риб’ячий кістяк. Мурени витанцьовують свою ламбаду, і щойно у коло їх досяжності потрапляє ласий шматок, кидаються на нього, відганяючи конкурентів.

Мимоволі у голові спливають асоціації з батьківщиною. Точно так розвиваються події за три тисячі кілометрів звідси, у країні, яка вважає себе географічним центром Європи. Навіть портретну схожість персонажів можна знайти при бажанні — он ті три рибки, що тягнуть ласий шматок — викапані гуманоїди. Якийсь серед скатів — Паша Павлюк, чи то його місце серед мурен, а скати — це донецькі? Англійці, що усіх боків клацають спалахами та муркотять відеокамерами — це СNN та ВВС. Цікаво, а де тут я?

Несподівано бійка вщухає. Учасники шоу буквально в один момент заспокоюються і ховаються хто куди. Серед туристів хвиля нерозуміння. «Shark!» — вигукує хтось. Я починаю шукати очима — дійсно, в темряві, за межами освітленого рингу промайнула швидка тінь. Потім вискочила з іншого боку. Акула! Невеличка, рифова, метри з півтора. Вона не виходить на світло, але почувши нового учасника подій, уся банда миттєво розлітається хто куди, кинувши недоділену їжу. Тут навіть асоціацій не потрібно. Прийшов Папа. Головний. Мальдівський Кучма. І якби не те, що він не любить софітів, спокійно з’їв би усю здобич та ще й кількома бійцями закусив. Але світло — воно заважає, тому тутешній рифовий Кучма крутиться навколо яскравого рингу і врешті–решт залишає його ні з чим.

Бійка одразу спалахує знову, проте вже без колишнього ентузіазму — чи то гладіатори втомилися, чи то відчули, що існує сила, сильніша за їхню, та зрозуміли, що просто ламають комедію?

Втомився і я — від думок, від інформації, від нерозуміння того, що відбувається. Від того, що сиджу на острові, як Робінзон, а десь там триває війна. Війна за мою країну, але без моєї участі.

Я раптом відчуваю гостре бажання пірнути з хвилеламу та приєднатися до вистави під водою. Зчепитися з якимось із скатів, а то й з усіма разом. Ото був би кадр! СNN не пожаліло б кількох тисяч за такий! Шубовснути, щоб бризки полетіли, а потім рвати усіх зубами, і самому відчувати, як ікла встромляються у твою плоть.

Однак СNN цього разу обійдеться без кадру. Бо я мовчки підводжуся та іду спати. Хоч–не–хоч, а тиждень мушу провести на цьому острові, як ув’язнений.

Ув’язнений в раю.

Віктор Ющенко не виключає силового конфлікту, який може почати влада в разі провалу фальсифікації на виборах.

Українська правда

Одним з головних підсумків теледебатів став радикальний поворот в іміджевій стратегії Віктора Януковича. Він спробував представити себе в якості «нової влади», яка вже прийшла на зміну «старій», до якої прем’єр зарахував і Віктора Ющенка.

Українська правда

За вихідні на сотнях машин, на яких були зав’язані жовтогарячі стрічки — символ виборчої кампанії Віктора Ющенка — були розрізані шини.

Юлія Тимошенко

В понеділок активісти громадянської кампанії «Пора» заблокували в’їзд до Кабінету Міністрів України, прикувавши себе ланцюгом до паркану.

Інститут масової інформації

— Наш літак здійснив посадку у столиці України місті–герої Києві. Прохання залишатися на місцях до повної зупинки літака і вимкнення двигунів.

Пасажири жваво завовтузилися, дістаючи сумки та теплі куртки з багажників над кріслами. Я ввімкнув мобільний і, поки той шукав мережу, сам приєднався до загального шарудіння.

— Пасажири, залишайтеся, будь ласка, на своїх місцях, — нервово нагадала у ретранслятор стюардеса.

Відвиклий від рідного простору мобільний незвично довго визначався з потрібною мережею, але нарешті індикатор показав високий рівень сигналу. Я набрав Сапулу.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Як це «поза зоною»? Терпіти не можу цю жіночу неорганізованість. То вони у найвідповідальніший момент «не чують» дзвінка, то забувають зарядити мобільний.

Розлючений, я набрав Володаря Колес.

— Володю, ти де?

— На стоянці справа від виходу.

— А Катерина Петрівна з тобою?

— Ні. Ми домовилися зідзвонитися, щоб я її забрав. А вона поза зоною.

— Додому дзвонив?

— Ніхто не відповідає.

Оце ще новини!

Хоча зараз у неї пожежа за пожежею. І гасити все це насправді значно важливіше, ніж зустрічати шефа в аеропорту. Все правильно, тільки не треба забувати заряджати мобільний.

— Я вже приземлився. Скоро вийду.

Перед будками прикордонної перевірки вишикувалися довжелезні черги. Картина виглядали незвично ще й через те, що черги до віконець, де обслуговували іноземних громадян, були значно довшими, ніж до двох крайніх, прикрашених українським прапором. Цікаво, з чим це пов’язано?

Прикордонники працювали на повну потужність. Усі віконця були відкриті й звідусіль лунало інтенсивне клацання штампів.

— Єдиний плюс черги, що не треба буде чекати на багаж, — пролунав ззаду чоловічий голос.

Я озирнувся.

Попутник, який у літаку сидів неподалік від мене, говорив у простір, сподіваючись знайти співрозмовника.

— Це точно, — нейтрально відгукнувся я. — А що це за дурдом?

— Та, кілька рейсів з Європи прилетіли одночасно. Спостерігачів везуть.

— Яких спостерігачів?

Дядько гмикнув:

— Та на вибори ж. Зараз нова мода. Всі, хто має друзів чи родичів за кордоном, оформлюють їх, як спостерігачів, і тягнуть до нас на вибори.

Я здивовано огледів залу. Дійсно, у чергах можна було помітити кілька організованих груп. Люди перегукувалися між собою, а досвідченіші розносили імміграційні талони й показували, як їх треба заповнювати.

— Їм що, гроші за це платять?

— А я знаю? Кажуть, що не платять. Кажуть, що більшість — за свої.

— За свої? — здивувався я. Це було щось новеньке у ринкових реаліях. — А навіщо?

Попутник стенув плечима.

— Щоб фальсифікацій не було. Начебто це допоможе...

— Так отож.

— Краще б інструкторів привезли, — дядько понизив голос.

— Яких інструкторів?

— Ну, які досвід мають у Грузії, на Балканах. Якщо кожен з нас візьме по арматурині, от тоді не буде фальсифікацій.

Цікава думка. Я придивився до співрозмовника. Статечний, солідний, сивий. Явно зростав ще за соціалізму. Уявити такого на майдані було досить складно, і не тільки через вік та масу. Людина все життя вибирала з одного кандидата від блоку комуністів та безпартійних, а тепер от готова повстати через те, що не за того голосувала? Не вірю. Проте сама ідея про арматурину як запоруку демократії мені сподобалася. В цьому щось є. От тільки чи багато в Україні знайдеться людей, готових від розмов перейти до справи?

Миловида прикордонниця не мала до мого паспорта жодних питань. Багаж і справді вже стояв на транспортері, і пройшовши митний контроль, я швидко знайшов на стоянці власну машину.

— Привіт.

— З приїздом, Сергію Миколайовичу! — Володя ґречно взявся вкладати мою валізу до багажника.

— Що у вас тут?

— Та ви ж, мабуть, знаєте. Все у цих виборах. Народ гуде.

— Народ… Слухай. Мені тут один кекс у черзі на митницю сказав, що люди готові взятися за арматуру.

— Готові, Сергію Миколайовичу.

— Готові, кажеш? А от конкретно ти візьмешся? Вийдеш на вулицю?

Володар Колес ніяково гмикнув.

— Ну так я ж на роботі. Я вас вожу, Сергію Миколайовичу.

— Гаразд. А з твоїх родичів, знайомих, хто кине роботу і вийде, коли помаранчеві покличуть?

Шофер замислився.

— Та не знаю. Ніхто, мабуть, не вийде.

Люблю революціонерів–теоретиків. Вони навіть на кухнях оперують абстрактними категоріями. А життя — річ конкретна.

— От бачиш! З моїх теж ніхто. А ти кажеш, люди! Не вийдуть люди. Будуть сидіти, як і триста років біля бабів сиділи.

Володар Колес прокашлявся й запитав:

— Куди їдемо?

— До офісу.

Бориспільська траса пістрявіла передвиборчою агітацією. На її тлі губилися навіть нав’язливі мобільні оператори. «Вірю! Знаю! Можемо!» — і поруч «Тому що послідовний». Вольові щелепи, посмішки, дитячі обличчя як невідпорний політичний аргумент. Оце називається сховався від виборів! Краще було залишатися в океані з рибами, а не вертатись у цей мурашник. На деревах сям–там виднілися пов’язані помаранчеві стрічки. У потоці було помітно машини, так само пов’язані помаранчевим. От іще революціонери знайшлися. Розповідають одне одному, що дійшли краю і готові до повстання. А коли треба буде дійсно взятися до справи скажуть: «Я не пішов, бо ніхто ж не пішов. А якби пішли всі, я був би у перших рядах.» Гидко все це. Не знаю, чи є насправді у нас зараз шанс, чи ні, але знаю твердо, що ми його проґавимо.

Чим глибше ми занурювались у місто, тим нав’язливішою ставала політична реклама.

А ще ці плакати із зображенням осідланої і розрізаної мапи України. Не знаю, як щодо Томущопослідовного, але за подібні речі треба руки рубати. Проти авторів таких плакатів я б і сам арматурину взяв.

— Сергію Миколайовичу, а це не її машина?

— Чия?

— Катерини Петрівни. Оно, біля ресторану.

Володар Колес пригальмував, щоб я міг роздивитися.

— Ану, давай туди, — скомандував я.

Машина й справді була Катьчина.

Отже один камінь з душі геть. Слава Богу. Ні, не те щоб я хвилювався за свою заступницю — вона вже доросла й цілком самостійна. Просто в теперішній напруженій ситуації кожен негаразд або навіть просте порушення домовленостей викликає тривогу.

Якщо Сапула зустрічається з кимось, тоді зрозуміло, чому вимкнула мобільний. Серед київських бізнесменів побутує міф, точніше навіть тверде переконання, що через мобільний можна прослухати будь–які переговори, навіть якщо він вимкнений і просто лежить поруч.

— Ти до ресторану не під’їжджай, припаркуйся за рогом, — попрохав я Володю, конспірація зайвою не буває. Після того, як машина зупинилася, я запропонував. — Давай зробимо так. Ти зайдеш до зали та подивишся, з ким там Катерина Петрівна. Тільки не вітайся і до столика не підходь. Зрозумів?

Звичайно, це неправильно. Насправді треба було їхати до офісу і чекати, поки вона звільниться й передзвонить. Але це вже вище за мої сили. Після тижня на острові, коли з глузду з’їздиш від тривоги та безсилля, скучивши та заморившись від самотності — ще й чекати в кабінеті? Краще тоді вже було залишатися на Мальдівах.

— Все буде зроблено, — запевнив Володя і попрямував до входу.

Конспіратор з нього кепський, дарма що в органах працював.

По радіо грала музика, звучали нейтральні новини. В інформаційному просторі України — лад і спокій. Все під контролем.

Володя повернувся за кілька хвилин і всівся за кермо.

— Ну що?

— Її нема, — відповів він.

— Як нема? А в другій залі?

— Ніде нема. Там взагалі нема відвідувачів. Столи порожні.

Чекайте, а як же тоді машина? Може, Катька десь поруч? Але навіщо ставити машину біля одного ресторану, коли збираєшся сидіти в іншому? Тим більше зранку, коли всі стоянки вільні.

Добре. Начхати на конспірацію. Доведеться робити все самому. Як завжди.

Без жодного слова я вийшов з машини і хряснув дверцятами.

Ресторан був досить пристойний з мексиканською кухнею, однак головною його перевагою було розташування — неподалік від офісу, обіч основних магістралей, а значить, поза межами повсюдних пробок. Ми частенько використовували цей заклад не тільки для зустрічей у справах, але й для посиденьок — якщо дружині настукають, що бачили мене там з жінкою, легенд можна вигадати більш ніж достатньо.

— Доброго дня! — розплилась у посмішці знайома метрдотель.

— Доброго, — я проминув першу порожнісіньку залу діловим кроком і завернув до другої. Там теж було порожньо.

— Ви когось шукаєте?

Я розвів руками:

— Шукаю. Машина, розумієте, перед вашими вікнами стоїть, а самої нема.

— Розумію, — кивнула дівчина, але посмішка чомусь зникла з її милого личка. — Ви, певно, супутницю свою шукаєте.

— Так.

— Лано! — покликала раптом метрдотель, і з–поза шинквасу з’явилась офіціантка в пончо. — Лано! Розкажи пану про ту жінку, — і обернулася до мене. — Вона вчора у вечірній зміні була, їхні столики обслуговувала.

— Ту, яку забрали?

— Як забрали? — не зрозумів я.

Офіціантка запитально подивилася на свою начальницю.

— Розповідай давай.

— Я вчора у вечірній зміні була…

— Хто забрав? — не втерпів я.

— Не знаю. Якісь стрижені, — вона знову поглядом звернулася до метрдотеля і та кивнула головою. — Я ж розповідаю.

— Добре, добре.

— Вони за сьомим столиком сиділи з якимось чоловіком. Замовили кави, вона — капучіно, а він еспресо і грузинський коньяк. Я їм зробила святкову пропозицію, вони взяли, і він все одно ще коньяк замовив. А потім заходять четверо таких спортивних, коротко стрижених і сідають за шостий. Я до них підходжу…

Дівчина плуталась у словах від хвилювання, і розповідь перехопила метрдотель.

— У нас свято, ювілей ресторану. Тому кожному відвідувачу ми пропонуємо порцію текіли безкоштовно. А ці відмовилися, всі четверо. Лана підходить до мене й каже — ці не просто так прийшли. Як таке може бути, щоб четверо чоловіків відмовилися від текіли? Ну ще один зрозуміло — шофер. Але щоб усі четверо?

— А ще у них барсетка така товста була. Вони саму тільки каву замовили, навіть без молока, і один такий чорний її на край стола поставив, в смислі барсетку. Я хотіла відсунути, щоб кава влізла, а він мене матом. Тихо так і злобно.

Найменше мене цікавили зараз переживання офіціантки з приводу мату, яким її послали.

— Ну, далі. Що було далі?

— Я тоді не думала, що вони всі разом, я думала, ці четверо самі по собі. А потім — раз — якось вони всі підхопилися і — до того столика. З усіх боків обступили, її за руки взяли, піднялися і — на вихід.

— І що, навіть не розплатилися?

— Та ні, — офіціантка знизала плечима. — Той, що з нею був, залишився і заплатив за обидва столики.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями. Дівчата терпляче стояли поруч.

— А який він був, той, що за всіх заплатив?

Офіціантка наморщила лоба, згадуючи.

— Ну такий, солідний. В дорогому костюмі.

— Високий, низький?

— Невисокий. І міцний такий. Але не товстий.

— Дякую, дуже дякую, — сказав я, наскільки міг, спокійним голосом. — А на столі вона нічого не залишила? Може ключі від машини чи візитку, чи записку якусь?

Дівчата перезирнулися, мовчки розвели руками.

— Дякую ще раз. А машина? Машина постоїть тут поки? Поки я ключі знайду.

— Та хай стоїть, що їй зробиться.

Я вийшов на вулицю, не розуміючи, що відбувається. Обійшов навколо Катьчиної машини, ніби вона могла щось підказати. Що ж це таке?

Прямо звідти, від машини, я набрав Ґенека.

— Доброго дня, якщо він добрий!

— Привіт. Щось сталося?

— У мене людина пропала. Потрібна ваша допомога.

— Як це, пропала? — генерал зробив наївний тон. — А ти в міліцію звертався?

— Не звертався і не буду. Її забрали якісь коротко стрижені. Ви можете довідатися, хто це, ваші чи ментовські?

— Та не питання. Довідаємося. Що за людина?

— Катерина Петрівна Задорожна. Заступниця моя.

— Наведемо довідки.

— Я тоді передзвоню вам пізніше, добре?

— Передзвони.

Ніколи не можна передбачити реакцію гебешника на прохання. Чи поворухне він хоч пальцем, а чи то навпаки — замутить якусь поганку. Але зараз треба було використовувати будь–який шанс. І я збирався робити саме це.

— Георгію Ісаковичу! Доброго здоров’я.

— І тобі, і тобі, Сергійку!

— Георгію Ісаковичу! Тут у мене людина пропала. Може, хтось із ваших знає, де її шукати?

— А як пропала?

— Просто з ресторану бригада стрижених забрала. Як у дев’яності.

— Бачиш, що робиться! — проплямкав старий кримінальний авторитет. — Ну, мої знайомі давно цим не займаються. А про інших розпитаю, хто це може бути. Бувають зараз такі історії. Бувають.

— То допоможете?

— Все, що зможу, Сергійку. Ти ж знаєш. А який ресторан?.. Ага. Добре, все, що зможу. Ти за дві годинки до мене заїдь, розкажу, що з’ясували.

За дві годинки. Це вже значно конкретніше, ніж розмова з Ґенеком.

— До офісу, — сказав я, сідаючи до машини.

«Вчора дивився Чилі. Чому там вважається демократичним, коли влада вказує (демонстрантам) — там твоє місце?» — запитав Кучма. Як відомо, напередодні в Чилі було вбито трьох демонстрантів і понад 200 арештовано під час мітингів у зв’язку із 31–ю річницею військового заколоту Піночета.

Українська правда

Штаб Віктора Ющенка планує у ніч після другого туру президентських виборів — з 21 на 22 листопада — організувати паралельний підрахунок голосів просто на Майдані Незалежності у Києві.

Телеканал«Ера»

Харківській міліції наказано будь–яким чином, у тому числі із застосуванням силових методів, дискредитувати опозицію.

Індепендент

Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала шістьох нещодавно засуджених політичних активістів у Сумах в’язнями сумління й оголосила про початок кампанії щодо їхнього негайного звільнення.

Інтерфакс–Україна

Запевняю Вас: ми захистимо наших людей… Ми розслідуємо кожен факт тиску на людину і Закон покарає винних.

Звернення Віктора Ющенка до громадян

Спокійно, тільки спокійно. Треба спробувати оцінити ситуацію. Як там вчить теорія? Уявити найгірше і домагатися кращого. Насправді гірше вже нікуди. Катьку взяли невідомі… Спокійно. Перше питання, з ким вона була у ресторані? З ким завгодно. Солідний, в дорогому костюмі — іди розбери, кого офіціантки вважають солідним.

Але швидше за все — якийсь клієнт. І швидше за все, я його не знаю.

По–друге. Операція була спланованою. Пасли Катьку персонально. Бо якби пасли клієнта, він би не платив за всіх, паскуда. Значить, це підстава. Блін, як же вона так необережно?!

Стоп, емоції відкидаємо. Що ще в нас є?

Барсетка на столі… Схоже на оперативну зйомку. Значить, це точно не бандити, а силовики. І значить через Ґенека або через Жорика я на них вийду. Або вони самі вийдуть на офіс.

З обшуком.

Молодець. Висновок правильний.

Я підняв трубку і набрав секретарку:

— Зайдіть до мене, будь ласка, разом з Володею.

За три хвилини обидва стояли переді мною із схвильованими обличчями. Вони все відчувають — люди ж.

— Володю. Знайди, будь ласка, картонні коробки — штук десять.

— Які коробки?

— Ну такі, щоб документи можна було покласти.

Володар Колес розвів руками:

— Без проблем. Я зараз до хлопців на склад змотаюся.

— Давай, змотайся. У ці коробки треба скласти всі папери з кабінету Катерини Петрівни. Зрозуміло?

Вони синхронно кивнули.

— Всі до єдиного. Потім треба покласти коробки у багажник, і я скажу, що з ними робити. На все вам — година. Решту справ можна відсунути. Час пішов.

Не знаю, як на подібну команду зреагує секретарка, але на Володю цілком можна покластися. У питанні виконання несподіваних забаганок шефа він — один із кращих.

Тепер наступне. Хто міг організувати цей наїзд?

Без емоцій. Спокійно. Треба прокачати варіанти.

Гуманоїди… Ці — запросто. Тим більше, що самі нещодавно парилися в ментовці. Поганий той бізнесмен, який не вчиться на власному досвіді. Поганий той партнер, який не робить з іншими те, що нещодавно зробили з ним самим. Навіщо? Тисяча причин. Починаючи з міфічних донецьких, які буцімто вимагають долю, закінчуючи бажанням взагалі звільнитися з–під контролю.

Пан Гриб, він же Ні–риба–ні–м’ясо. Директор. Він — слабак. Але цього слабака загнали зараз у глухий кут. З одного боку, він залюбки здався б донецьким, але боїться нас. З іншого, його взяли на кармані — тирив гроші для міністра і про себе не забував. Взяла Катька. Тому він запросто міг стуконути куди слід. Міг навіть повірити казкам, що у справі проходитиме як свідок.

Віталік на прізвисько Міністр… З цього боку небезпека найменша. Навряд чи він сприймає як серйозну загрозу те, що разом із директором тирив по п’ять–десять тисяч. Хіба це вперше? І хіба це сума для міністра? Так, насіння. Але, якщо його взяли за дупу в якомусь іншому питанні, Віталік цілком міг у відповідь здати мене, тобто Катьку. Щоб перевести стрілки. Абсолютно в його стилі.

Ґенек? Не його почерк, але не виключено. Може, й не особисто організував, проте запросто міг підказати, на кого саме полювати. Причини? Мільйон. В країні приходить нова влада, перед нею треба вислужитися.

Жорик… Не схоже, хоча бандит він і є бандит. А до влади йде братва — тут сумнівів немає.

Паша? А чому, власне, Паша? Будь–хто з клієнтів, незадоволених співпрацею з нами, міг утнути подібний фокус… Паша… На жаль, остаточно викреслити Пашу я теж не міг. Може, хіба не за власною ініціативою, а рикошетом…

Але в будь–якому випадку все вирішує слідчий. Конкретний хлопець з конкретною кишенею, яка потребує грошей. За наказ посадити начальство зазвичай не платить. А от підслідний за відмазку — зовсім навпаки. Платить багато. Оно, Юлю ж свого часу посадити не змогли, не знайшлося контраргументів на її аргументи.

Розмірковуючи у такий спосіб, я одночасно збирав папери у своєму кабінеті. Евакуація має бути повною і беззастережною. Не скажу, що маю хист до бюрократії, швидше навпаки, але все одно документів назбиралося на цілий ящик. Ти ба! Користь з усього цього шухеру точно буде — як мінімум, наведемо лад у справах. Треба тільки вигадати, як це все вивезти, бо не виключено, що за моєю машиною також пустили хвіст.

— Це теж запакуйте у коробки, — я вийшов до приймальні і вказав секретарці на стоси, що прикрашали мій стіл. — А ти, Володю, йди сюди.

Я вийшов з шофером на ґанок.

— Багато виходить коробок?

— Штук п’ять–шість.

— Тоді зробиш так. Візьми стільки ж порожніх і напхай будь–чим: книжками, журналами, газетами. Їх віднеси до машини і склади до багажника. А коробки з документами хай залишаються в офісі. Поки зробиш, я тут на ґанку постою.

— Та без проблем, — у своєму звичному стилі запевнив Володар Колес. Він швидко орієнтувався у незвичних ситуаціях.

Поки я тинявся попід стінами власного офісу, шофер із секретаркою вантажили до багажника коробки. Валізу, привезену з Мальдівів, довелося перекласти до салону. Боже, невже я лише вчора був на Мальдівах?

— Готовий! — радісно відрапортував Володя.

— Поїхали. А ви, — я повернувся до секретарки. — Ви на сьогодні вільні. В приймальні є ваш телефон?

— Так, Сергію Миколайовичу. В книзі передачі змін.

— Тоді завтра я вас наберу і повідомлю про подальші дії. Ключі здайте мені.

Розгублена дівчина побігла збирати власні речі. Офіс припиняв свою роботу. Цікаво, чи надовго?

— Осьо, — секретарка простягнула мені зв’язку на брелку.

— Дякую. Я вас наберу.

Дочекавшись, поки дівчина зникне за рогом, я сів до машини. Поки що навкруги все було спокійно.

— Поїхали до Жорика. Тільки не швидко.

Незвично зосереджений Володар Колес плавно вирулив на тиху вулицю.

Зима не дуже поспішала до Києва. Сніг десь забарився, і про календарну пору року свідчили хіба показники термометрів. На Майдані Незалежності навколо Баби розташувалися колом зелені армійські намети. Неподалік, біля консерваторії, стояла солдатська польова кухня.

— А це хто? Опозиція?

— Так. Обіцяють свій підрахунок голосів.

— Не вражає.

Акція «Україна без Кучми» три роки тому хоч Хрещатик перекрила. А ці по тротуарах туляться. Теж мені, вояки знайшлися. Може, просто злякалися, що проти них порушать кримінальні справи?

— Іще на Контрактовій є, — озвався Володар Колес.

— Хочуть на Подолі мати окремого Президента?

Він пирснув.

Найгірше те, що всі прекрасно уявляють, чим все закінчиться. Пара тисяч активістів, яких вдасться провезти через міліцейські кордони, та кілька десятків наметів. Скоріш за все, їх навіть розганяти не буде потреби — самі замерзнуть, бо метеорологічні прогнози на наступний тиждень суворі. Зима все–таки прийде в Україну. Саме після другого туру. І, здається, надовго.

Поблизу Еспланадної я раптом побачив на тротуарі знайому постать. Червоний сигнал на світлофорі трапився на рідкість вчасно, і у тьмяному світлі осіннього дня серед компанії хлопців та дівчат я розрізнив власного сина. Богдан був геть не схожим на себе — сміявся, щось гучно промовляв і навіть — я не повірив очам — тримав за руку якесь дівча. Докладніше роздивитися супутницю не вдалося, вона стояла спиною, але, мабуть, це та сама, про яку Ірка казала «тонка, в чому душа тримається». Зате інших учасників розмови було видно досить добре — один, без шапки навіть у таку погоду, носив довгого чуба на козацький манер, другий навпаки — по самі брови був засунутий у смугасту растаманку і через це нагадував дауна, третій світив трусами з–під короткої куртки і спущених «по моді», тобто на сідниці джинсів. Треба сказати, що на тлі цих зразків «сучасної молоді» мій Богдан виглядав досить пристойно. Скільки ж я його не бачив? Ще до Мальдівів ми, мабуть, з тиждень не перетиналися.

Світлофор перемкнувся на зелене, машина повільно рушила, я нахилився вперед, щоб попрохати Володю зупинитися, але в останній момент вхопив себе за руку. Стоп, стоп. Що за сантименти? Ну, підійду я до них і що скажу? Синку, як твої справи? Сто років не бачив? Розкажу про Мальдіви чи про Катьку? Обійму й поцілую?

Тьху ти! Пам’ятаю свою підліткову ніяковість за батьків, коли вони раптом приєднувалися до нашої компанії. Як вуха горіли, а язик заплітався, намагаючись втриматися від скептичних зауважень, що самі рвалися назовні. Ні, я не лаявся на батька з мамою, як робили багато хто з ровесників, але й великого кайфу від їхньої присутності не мав. Тож навіщо навантажувати сина тим, від чого сам свого часу страждав? Я уявив собі, як підходжу до хлопців, і просто на очах із веселого балакучого парубка Богдан перетворюється на мовчазну байдужу істоту, якою завжди буває вдома, і тут уже остаточно передумав зупинятися. Врешті–решт у людини завжди є два світи — світ родини та світ друзів, роботи. Так само, як у мене існує окремий світ, у якому я зараз готуюся до можливого обшуку й намагаюся витягти коханку з неприємностей. Навіщо усе це потрібно Богданові? Йому свого часу перепаде у цьому житті достатньо — якщо я не помиляюсь із власним баченням світу. А зараз хай собі грається, поки має можливість, точніше, поки батько забезпечує цю можливість.

Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.

— Заїдь на стоянку. Підемо разом.

— Добре. Добре.

Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.

У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися. Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.

— Знаєш, де тут чорний хід?

— Звісно, — Володар Колес навіть знизав плечима — мовляв, ображаєте.

— Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?

— У тестя? — здивувався Володя. — Є.

— Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Візьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.

— Та без проблем.

— Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.

— Без проблем.

Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно–ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого.

— Давай.

Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.

— Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!

— Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?

— Ірочка добре, дякую. А от усе — не дуже добре.

— Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї переживаю.

— Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, — оці вже мені китайські церемонії!

— А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?

— Та поки тихо, — я видобув мобільний телефон. — А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.

Старий авторитет тільки мовчки покивав.

— Євґене Олександровичу, доброго дня ще раз!

— Привіт.

— Вітання вам від Георгія Ісаковича.

Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:

— Дякую, передам.

Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться — адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.

— То як, вам вдалося щось довідатися про мою людину?

Генерал зітхнув:

— Це — не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

— Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

— Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

— Ну, що там?

— Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

— Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

— Як це так?

— А отак.

— І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

— Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.

— Відбилися від рук?

— Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

— Відокремилися?

— Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.

— Тобто?

— А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

— То ви хочете сказати, що моя людина…

— Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.

— А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

— Добра людина? Цінна?

— Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

— Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

— Паша?.. Це варіант.

— Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

— Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

— Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

— У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

— Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна — Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії — жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.

— Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

— Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

— Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з–під столу пляшку води.

— Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.

— Дякую, — я слухняно відкоркував запропоновану пляшку.

— А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в приймальні.

Мамочко моя!

— Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.

Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:

— Ти пий водичку. Пий.

І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:

— Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймальнею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.

На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.

— Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.

— Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.

Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.

— Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.

Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик — людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.

— Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по–старечому розвів руками.

— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все–таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

— Попитаю, звичайно попитаю.

— Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими — і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все–таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут–таки почав зіскакувати — мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст — від безпосередньої учасниці події… Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

— Додому!

Машина рушила зі стоянки.

— А що там трапилося у Ірки з Ларисою? — запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.

— Та трапилося, — Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.

— А чому ж ти мені не сказав?

Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.

— Так я думав… Я думав, ви знаєте…

— Тобі яка різниця, знаю чи ні? — якщо водії і секретарі починають тримати таємниці від шефа, це до добра не доведе. — Що там сталося насправді?

Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.

— Ну вона цей… Вона…

— Хто, вона?

— Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні…

Я здивовано підвів брови:

— На канал? Чого її туди понесло?

Шофер знизав плечима.

Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.

— Ну, далі давай.

— От… А секретарка там — мого кума малая.

— Це ти від неї про все довідався?

— Від неї, — губи Володаря Колес розпливлись у задоволеній посмішці, яку він тут–таки похапцем сховав. — Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.

Хороша секретарка… А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини — оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.

— А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла телефоном.

— У приймальні?

— Нє–е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.

Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.

— А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.

— Це тобі секретарка розповідала?

— Так. Мого кума малая.

Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!

— І що вона?

— Ну а тут ваша дружина починає говорити… — Володя прокашлявся. — Ну вобшем, що Паша — імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.

— Зачекай. А вона не вигадує?

— Малая? — кинув погляд у дзеркало Володар Колес. — Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.

— Прямо за волосся витягла?

Володя з ентузіазмом кивнув.

Усе це виглядало апокаліптично.

— Ну, а секретарка що?

— Вона, каже, побігла кликати на допомогу.

Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.

— Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі. Всі стоять і не наважуються розбороняти.

— Їм просто було цікаво подивитися, — не витримав я.

Володар Колес коротко хихотнув.

— Нє–е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре билася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.

— Сподіваюся, це ніхто не знімав?

Шофер знову усміхнувся.

— Так камери ж на тиждень розписані.

Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.

— Ну, а далі?

— Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди…

— Силікон не вивалився?

— Що?

— Силікон, питаю, з грудей не потік?

Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:

— Силікон? Ну ви й жартуєте.

Жартую… А що мені іще залишається?

— Далі давай.

— Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.

— Це все?

— Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лариса заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.

Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?

— Тобто, виходить — нічия?

Володар Колес на секунду замислився.

— Виходить, що наші перемогли.

— Як ти рахував?

— Ну… — шофер замислився. — Я так думаю: поранене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки — найбільша шкода.

— Логічно.

А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?

— Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?

— Ги–и, — сказав мій водій. — Зараховується. Тоді все–таки виходить нічия.

— Так і домовимося.

Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини…

Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин…

Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша — все–таки господар каналу, а Ірка — лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.

Тим часом машина зупинилася прямісінько біля мого під’їзду.

Володар Колес вистрибнув з–за керма, відкрив задні дверцята і витягнув валізу.

— Сам донесу, — зупинив я його службовий ентузіазм. А може, це він просто хотів на власні очі побачити побиту Ірку?

— Тоді я вже не потрібен?

Я замислився. Навряд чи сьогодні можна буде ще щось зробити.

— Не потрібен. Відпочивай.

— Завтра, як завжди?

— Так.

Я підхопив валізу й рушив сходами нагору. Бажання іронізувати на тему останніх подій одразу зникло. Я уявив собі, в якому світлі Лариска подала усе це Паші. Цікаво, чи мене тепер взагалі пустять до приймальні?

Проте справа не в мені, а в Сапулі. Тому навіть якщо доведеться всією родиною просити у Лариски пробачення, ми зробимо це. Я готовий навіть власноруч зашити порвану сукню.

Цікаво, чи вистачило б у мене самого гумору, щоб поводитися шляхетно на Пашиному місці?

Я навмисне гучно гацнув вхідними дверима, а потім дверцятами шафи у передпокої. Проте на звук не з’явився ніхто. Ну, Богдан, напевне, ще гуляє, тим більше, коли там ідеться про дівчину.

Але Ірка? Може, її теж нема вдома?

Знявши пальто і перевзувшись, я підійшов до дверей спальні і різко їх прочинив. На ліжку, освітлена слабеньким вогником нічника, лежала моя дружина. Я одразу оцінив мізансцену. У театрі це називалося б «смерть головної героїні».

Ірка не поворухнулася, навіть коли я зайшов до кімнати. Промінь світла з–поза нещільно зсунутих штор давав можливість докладно роздивитися рушник на лобі й вигідно підкреслював скам’янілі риси обличчя. Моя дружина постійно мерзне, тому зараз вона вкрилася двома ковдрами — обидвома пуховими, щоб ви не сумнівалися.

Певно, за сценарієм я мав опуститися на коліна і притиснутися губами до безвольної та холодної долоні. Але саме через те, що добре розумів мізансцену, я намацав на стіні електричний вимикач і натиснув обидві клавіші, заливши яскравим світлом нашу подружню спальню.

— Скажи мені, будь ласка. Яке тобі діло до Пашиної потенції?

— Що? — слабким голосом спитала Ірка.

Я підійшов до ліжка і, руйнуючи усі заготовки, одним рухом відкинув обидві пухові ковдри. Дружина лежала вдягнута у зворушливо просту, наче з дитячих спогадів про піонерський табір нічну сорочку. Гармонійно, проте раніше я не помічав у неї захоплення подібними речами.

— А… Це ти? — сказала вона слабким голосом.

— Я. А хто ж іще?

— Приїхав?

Чи то вона й справді не розчула мого питання?

— Приїхав. І вже встиг почути багато цікавого.

— Мені холодно, — сказала дружина.

Чорт забирай! Це єдине, що вона може мені сказати?

— А я думала, це Богданчик прийшов, — продовжила вона без будь–якого переходу.

— Богдан гуляє, я його бачив біля стадіону.

— Він зараз рідко буває вдома. І ти теж. От бачиш, я лежу одна.

— Бачу.

Моя дружина знову капризно скривила губки:

— Мені холодно.

— Нічого, — відповів я твердо. — Не помреш.

— Богданчик зовсім нас кинув. Якісь нові друзі. Вдома не ночує. А я лежу одна. Нема кому навіть води подати. Лікарі сказали, що не виключають струс мозку.

— У боксерів так часто буває після змагань…

Вона знову зробила вигляд, що не чує.

— Вони сказали, що мені треба лежати цілий тиждень. А як я можу лежати?

Мені остогидла ця вистава, і я вирішив її перервати.

— Слухай, мені все розповіли про вашу бійку.

Дружина мовчки закотила очі і прикрила повіки.

— Я все розумію. Жіночий рестлінг, боротьба у бруді, стриптиз та інші розваги. Але мене цікавить одне. Навіщо ти на весь офіс патякаєш про Пашину імпотенцію?

Ірка закотила очі ще вище. Я втратив терпець і для профілактики міцно взяв її за комір сорочки.

— Чуєш? Я з тобою розмовляю, — тендітна тканина затріщала під моїми пальцями. — Яка тобі, курва мать, справа до Пашиної потенції? Га?

— Мені боляче, — сказала дружина.

Я послабив захват, але присунув обличчя ближче.

— Нехай тебе так цікавить питання чоловічої потенції, але чому про це обов’язково говорити на роботі та ще й на всю приймальню?

— Вона на мене напала, — схлипнула дружина.

— А ти? А ти б не напала, якби про твого чоловіка таке говорили?

До речі, гарне питання. Не знаю, як повелася б моя благовірна у подібній ситуації.

— Не кричи. У мене може бути струс мозку.

— І буде, — запевнив я твердо. — Гарантую: що у тебе зараз буде струс мозку, якщо ти не поясниш мені, нащо тобі здалася Пашина потенція.

За два десятки років спільного життя я жодного разу не вдарив дружину. Навіть жартома. Але тепер не був певний, що продовжу цю добру традицію.

Вона мовчала.

— Я тебе, твою мать, питаю…

— Мені боляче.

Довелося розпрямитись і кілька разів глибоко вдихнути для заспокоєння.

— Ти розумієш, що наробила? Якщо не розумієш, я можу пояснити.

Ірка нарешті поворушилася. Після довгого вовтузіння вона сіла на ліжку і спустила ноги на підлогу. Що ж, це вже значно краще, ніж помирання й закочування очей.

— По–перше, ти підставила мене. По–друге, ти підставила Пашу. Як нам тепер дивитися один одному в очі? Вдавати, що нічого не сталося?

Дружина досі тримала мовчанку. Невже щось зрозуміла?

— По–третє, уяви, що тепер говорять по всьому місту. Як обсмоктують подробиці. Напружся і уяви.

— А я? — прорізався раптом голос у моєї дружини.

— Що ти?

— А я? Чому ти не береш до уваги мене? Між іншим, я твоя дружина. Якщо ти це ще пам’ятаєш.

— Ну то й що?

— То й що? — Ірка зіщулилася. — А те, що твою дружину побили. Те, що у неї струс мозку? Хіба чоловік не повинен захищати свою дружину?

Ні, ви бачили такий цирк?

— Захищати? Слава Богу, що мене там не було, бо тоді б…

Ірка не дала мені закінчити.

— Справжній чоловік! Його дружину по–звірячому побили, а він замість того, щоб помститися, приходить і вичитує.

— Помститися?

— А що? — стрепенулася дружина. — Слабо?

— У тебе й справді струс мозку, — я показово постукав пальцем по лобі. — Кому мститися? Ларисі?

Ірка пхекнула і відвернулася.

— Ні, ти скажи. Я що, по–твоєму, повинен іти бити морду Ларисі? Жінці? Так роблять справжні чоловіки?

Дружина не пожалувала мене відповіддю.

— А може, мені викликати на дуель Пашу? Кинути йому рукавицю через те, що моя дружина на весь офіс назвала його імпотентом?

— Так!

— Що так? — не второпав я.

Тут Ірка підскочила з ліжка.

— Ти повинен піти до Паші і сказати йому, що не дозволиш так поводитися з твоєю дружиною! Вони ламають мені кар’єру! Зняли з ефіру наступну програму! — в голосі дружини забриніли сльози.

— А що ти хотіла? Щоб тобі премію виписали?

— Я хотіла, щоб мій чоловік мене захищав.

— А не підставляти саму себе, та ще й свого чоловіка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

— Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш робити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати… Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки… Від усього того, що ти сама на себе накликала.

— Повинен, — дружина знову вперто стиснула губи.

— А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

— Бо я — твоя дружина.

— На жаль, — похитав головою я.

— Ах, на жаль? — Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. — На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

— Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила…

— Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмовляєшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, — голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

— Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

— Ні, — вона твердо подивилася мені в очі. — Я просто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

— Геть?

— Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче виконувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

— Гадаєш, мені нема куди піти?

— Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

— Твого дому? — здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

— З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім…

— Зачекай, — я не міг прийти до тями.

— Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти — бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

— Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір — задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все–таки вибрав останнє.

Десять останніх років я не допускав в Україні нестабільності. Не допущу й зараз.

Звернення президента України Л. Кучми до українського народу

Політологи України, Росії, Грузії й Сербії схильні вважати, що в Україні готується «силовий варіант» президентських виборів, однак можливість його реалізації зведена до мінімуму через відсутність умов і необхідності «революції».

Інтерфакс–Україна

У антиющенківських роликах, які крутили УТ-1 та «Інтер», застосовано технологію 25–го кадру. Це є намагання донести до глядача приховану інформацію, зміст якої можуть оцінити лише фахівці.

5 канал

Дружина київського губернатора спростовує інформацію про побиття її чоловіка прем’єр–міністром Віктором Януковичем.

Українська правда

Я відчинив двері офісу власним ключем — мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з–поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую — сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по–сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.

Катю–Катю, як же тебе витягти?

Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає — гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити — мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.

Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка — а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який–небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним — негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша — пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?

Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. Їм же врешті–решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять — я не жадібний, коли йдеться про своїх.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку — Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок — слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.

— Візьми трубку! Ну ж! Візьми! — благав я.

Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз — той самий ефект, десяток гудків та відбій.

— Падло!

Я став поспіхом переглядати записника — чи немає там ще якогось номера — і раптом надибав телефон Олеся. Це — те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами–письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.

Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?

— Слухаю, — нарешті пролунав знайомий голос.

— Слава Богу! Пішов у підпілля?

Він трохи здивувався:

— Чому у підпілля?

— Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?

— Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.

— Знаю, — погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. — А Мирослав живий чи прибили десь?

— Наче був живий. А що?

— Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?

— В принципі, де завгодно.

— Може, в якомусь штабі?

Олесь недобре гмикнув.

— Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?

Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.

— Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.

Він посміхнувся:

— Точно. А ти що, не знав?

— Що не знав?

— Що Мирослав працює на Яника.

— Та брешеш!

— Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.

— Що–о–о?

— А ти не знав? — Олесь явно тішився моїм здивуванням. — Мирослав — режисер. У нього робота така — знімати кліпи, ставити концерти. Вони замовили — він зняв.

— Він зняв оце паскудство?

— Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.

— Не може бути!

— Може. Він професіонал, а вони бабки платять.

— Але ж Мирослав…

Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.

— Що Мирослав?

— Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…

— Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло–блакитних, це абсолютно точно.

— Нічого собі!

— А отож, — у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.

— А чому ж він раніше не казав?

— Що казав? Що знімає паскудні ролики?

— Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.

Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю — але хіба міг її не ляпнути?

— Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.

— Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?

І все–таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ — і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все–таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.

— Знаєш, де його точно можна знайти? — Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. — На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.

— Зрозумів. Дякую, — остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки — погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.

— Па, — попрощався Олесь.

— Па–па.

Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал — думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції — все–таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти — після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…

А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт — мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько–охоронне братерство по–справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!

Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:

— З’їздимо на телеканал?

— Як скажете, Сергію Миколайовичу.

Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога — а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно — чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.

Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.

Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все–таки жінки залишаються жінками, а чоловіки — це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.

Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.

Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.

— Пригальмуй! — попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?

Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.

Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.

— Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно — ето всєрьйоз. Понял?

— Ну так ясний пєрєц! — Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.

— Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация — сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?

— Понімаю.

— А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки — шоб всьо ето било. Януковіч — украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.

— Может, капелу бандуристів?

— Нє, нє годітца. Украіна — європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?

— Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.

— Дєньгі — хуйня. Ти здєлай.

— Здєлаю!

Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його — політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.

— О, прівєт! — сказав він, побачивши мене.

— Здоровенькі були! — відповів я, простягаючи руку.

Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.

— Привіт! — дещо штучно посміхнувся він.

— Ну, ти всьо понял? — поцікавився політтехнолог.

— Понял.

— Тада давай! — він пішов сходами до прохідної.

Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.

— Це що? — запитав у Мирослава автоматично.

Він засмикався.

— Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…

— Ну? — тепер вже очі мої впіймали його у приціл.

— Ну робота там, шоу…

— Інавгурація, — підказав я.

Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.

— Ні, ти не зрозумів.

— Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.

Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.

— Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.

— Ходім, — погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.

Мирославові очі бігали сюди–туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди–туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.

Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.

— Там багато тамтих, — смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.

Врешті–решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.

Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено–переговорено, випито–перевипито.

Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.

— Сергію, бачиш, що коїться? — почав він першим. — Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.

— Чекай–чекай, — зупинив я. — Що це було?

— Де? — не зрозумів він.

— Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?

Мирослав нахилився до мене змовницьки:

— Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?

— Чого бюджет?

— Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?

— Ні, — чесно зізнався я.

— Отож, — він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. — Але то не тільки гонорар — ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.

— Зачекай, Мирославе! А як же переконання?

— А що ти маєш до переконань? — здивувався він.

— Ти ж сам казав, що вони — злочинці.

— Казав. І буду то казати.

— Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?

— Я веду? — очі його реально полізли на лоба. — Яким це робом?

— А ролики хто їм знімав? — я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.

Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.

— Та йой. Я ж режисер. У мене робота — знімати ролики на замовлення.

— Та йой, — скопіював я його інтонацію. — Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.

— Ну ти й встругнув! — він розвів руками. — Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?

Я дещо розгубився й одразу не знайшов відповіді.

— Ти, Сергію, забуваєшся за одну штуку. Режисер — то робота творча. Жиємо від виборів до виборів, від замовника до замовника. Нам не до моралі. То ви, бізнесмени, можете собі дозволити капризи, та й те: «гроші не пахнуть», не режисер сказав.

— І не бізнесмен, — уточнив я. — А політик.

— Точно! — зрадів Мирослав. — Політик! А як політику вони не пахнуть, то вже мені зовсім до дупи. Я — професіонал.

— А переконання?

— Переконання мої ти знаєш.

— Тепер вже сумніваюся.

— Та кинь. Ти й сам розумієш. Всі вони приречені. То сліпому видно. Братва не може керувати державою. Вони людей не поважають, а це — не іграшки. Люди то не подарують. Люди вийдуть на вулицю.

Він говорив настільки переконливо, що у мене почалося роздвоєння особистості. Коли він був справжнім? Тепер чи десять хвилин тому на сходах телеканалу? Якби не бачити роликів, що їх зняв Мирослав, якби не чути розмови про сині вишиванки, то хоч на мітинг разом виходь.

— Бігме, усі ці інформаційні технології — для фраєрів. У людей — імунітет проти вождів на плакатах іще з совітів. То вони нині яйцями кидаються, а не дай Боже щось — то й камінням почнуть.

— Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?

Мирослав засміявся.

— Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво — сала за шкуру залити!

— І все–таки?

— Та їм і шкодити не тра! Вони самі — такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!

— І саме тому ти продаєш їм свою?

— Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?

Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.

— Кожен робит свою роботу, але робота не має впливати на переконання, — Мирослав значуще підняв пальця догори — і я відчув, що вже нічого не розумію.

— Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?

— Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.

— А як же твоя робота?

— А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. Їм тра їсти.

— А як ти їм в очі будеш дивитися?

— Що то значить, в очі? — обурився Мирослав. — У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів — це тобі не Київ.

— Будете йому дупу лизати, як і всі.

— Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!

— Ну, ти не сидів.

— Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!

Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював — користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми — це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна — тільки розрубати.

Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП–клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню — мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді — чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь–яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином — а серед них була мало не половина бізнес- та політичної еліти — і помаранчеві, і біло–блакитні, без розбору.

Так от у чому секрет цієї тотальної пов’язаності! Вони усі одним миром мазані, у буквальному розумінні цього слова.

А ми всі у свою чергу теж мазані. Тільки вже не одним миром, а одним лайном.

Мирослав, мабуть, витлумачив мою мовчанку по–своєму. Співчутливо поплескав по плечу:

— Та кинь, Серьога, все буде люкс. От побачиш. Ми переможемо.

У неділю о 6:15 на виборчій дільниці №163 села Молодецьке Маньківського району Черкаської області вбито капітана міліції Петра Потєхіна.

Інтерфакс–Україна

За словами джерела, будинок Адміністрації Президента підготовлений до тривалої облоги — на дахах і в окремих кімнатах верхніх поверхів будівель по Банковій підготовлені вогневі точки для снайперів. У ніч на неділю у дворі АП установили біотуалети для спецназівців.

Українська правда

На виборчі дільниці 42–го територіального виборчого округу міста Донецька, зокрема № 42, 45, 52 та 54, а також на 81–у виборчу дільницю міста Запоріжжя не пускають спостерігачів від Віктора Ющенка.

Прес–служба В. Ющенка.

Центр імені Разумкова спростовує оприлюднену російськими сайтами інформацію, що за їхнім екзит–полом на 12 годину дня лідирує Віктор Янукович.

Українська правда

Ми переможемо. У цьому немає жодних сумнівів. Іще б знати, хто саме ці «ми». Я сиджу на канапі власної приймальні та дивлюся телевізор. Сьогодні — вибори. Свято демократії. Володар Колес на заслуженому вихідному — йому і так останнім часом перепало, що й не завжди встигав поспати. Вчора ввечері, зачиняючи двері машини, він подивився на мене уважно і раптом запитав: — За кого будемо голосувати, Миколайовичу? Я знизав плечима. А й справді — за кого голосувати? До розмови з Мирославом я навіть не замислювався над цим питанням. Врешті–решт, що означає один голос? Якщо міркувати по–справжньому, без банальностей на зразок: «все залежить від тебе». Те, що залежить від мене, я роблю сам. А підписуватися під колективним ідіотством якось з дитинства не люблю.

Проте з того часу, як розвіялися сподівання на те, що Катьку можна буде витягнути через помаранчевих, я раптом подивився на себе інакше. І справді, якщо економічні інтереси у мене на одному боці (принаймні поки взагалі існували економічні інтереси), а політичні переконання — на іншому, голосування перестає бути абстрактною вправою.

В голові крутяться суперечливі думки і ніяк не хочуть приходити до згоди. Якщо Яник переможе, я піду в депутати — тут не завадить навіть скандал з Іркою, бо виборчі списки кількарічної давнини не зміниш. А якщо я піду в депутати, значить, Паша змушений буде зі мною рахуватися. Як мінімум — забути бабські чвари та повернутися до нормальної роботи. Друге — будучи депутатом я зможу вже самостійно зайнятися пошуками та порятунком Сапули. «Коли це ще буде!» — заперечує внутрішній голос. «Коли б не було!» — обриваю я його. Навіть будучи потенційним членом Верховної Ради, я отримаю доступ до багатьох кабінетів і зможу звернутися до багатьох людей. Це факт. І потім, та сама Ірка — побіситься, подумає та й отямиться. Бо одне діло посваритися з бізнесменом–невдахою, а інше — з представником влади. Жінки такі нюанси відчувають нутром.

Отже, від перемоги Януковича у мене суцільні плюси. Крім одного. Вчорашній день розбудив моє внутрішнє відчуття справедливості, що спокійно дрімало десь на дні колодязя, який зветься свідомістю. Колись давно батьки зростили його в мені, не подумавши про майбутнє. Про те, що з таким відчуттям складно жити в сучасному світі, втім, як і у стародавньому. Звідки ж воно тоді береться, якщо з ним так важко жити? За логікою, це рецесивне відчуття, яке давно вже мало виродитись у людей, тим більше — в українців.

«Припини себе дурити, — наполягає внутрішній голос. — Від твого бюлетеню вже точно не залежить, хто стане президентом. Ти ж знаєш, як це зараз робиться. Теж мені, Гамлет. Бути чи не бути!»

До речі, від Гамлета певний час теж нічого не залежало. А як почав усіх валити направо і наліво, зразу стало залежати. Може, і тут справа не у бюлетені, а у тому, що буде після?

Диктори опозиційного п’ятого каналу тривожними голосами повідомляють зведення з фронту. На вибори не допустили спостерігачів. Десь заблокували виборчу дільницю. Невстановлені особи побили члена комісії. Міліція тисне на журналістів. Автобуси з голосувальниками їздять з дільниці на дільницю. «Це — карусель», — голос журналістки бринить від нервового напруження.

Клацаю пультом. Спостерігачі від СНД відзначають високий рівень організації виборів і свободи волевиявлення. Зрозуміло. Що таке екзит–пол і нащо він потрібен. Проголосувало вже 20 відсотків виборців. Пряме включення з ЦВК.

А й справді, скільки важить мій голос? Одну десятимільйонну частку, двадцятимільйонну? До речі, можливо, Мирославові платили тими самими грошима, що я їх носив до штабу. Суто теоретично. Вірогідність приблизно така сама — одна двадцятимільйонна. Але можливо.

Якщо я проголосую проти Януковича, це означатиме, що витягати Катьку буде складніше. Одна двадцятимільйонна, але складніше. Проголосую проти Катьки?

П’ятий канал практично безперервно говорить про вибори. Різні люди, різні думки, але все про одне — тиск, порушення, можливі фальсифікації, перешкоджання пресі та спостерігачам. Антиющенківські ролики містять двадцять п’ятий кадр з бомбою, щоб залякати на підсвідомому рівні. Блін, невже й це — справа рук Мирослава? О, а це вже нова тема — на дільницях виявлено ручки зі зникаючими чорнилами. Прогресивно.

Люди перелякані, і це помітно. Я теж переляканий, тільки немає кому це помітити — в офісі жодної живої душі.

Харчуюся тільки кавою — немає бажання виходити в місто, та й, чесно сказати, просто не вистачає духу. Піднятися з канапи — це вже зважитися на щось, а на що я можу зважитися, коли будь–який результат виборів є поганим? Чи навпаки — будь–який результат є добрим.

Бо ж ми переможемо хоч так, хоч інак.

А що, коли з мене–депутата буде більше користі, га? Я ж не стану кнопкодавом, понти не дозволять. Значить, буду думати, що роблю, а я — не найдурніший у країні, слово честі. Буду їм псувати злочинні плани. Як Штірліц. Як Мирослав. Цікаво, скільки ж там крутиться грошей, якщо він збирається заробити, як за десять років? І не він один, га?

І головне, де ці гроші взялися? Хто їх забезпечив? Хіба не такі, як я?

Гостро не вистачає Катьки. От вона б знайшла відповіді на всі питання. Вона у мене розумниця, а головне — має чуйку. «Чуйку, — втручається внутрішній голос. — Таку чуйку, що зараз десь у буцегарні сидить». — «Закрийся!» — не витримую я. Це тільки у мене внутрішній голос завжди б’є по найболючішому?

Підкуп виборців. До Києва везуть сто тисяч голосувальників за відкріпними талонами. У Львові на виборчій дільниці розлили ртуть. П’ятий канал не вгамовується, а я з мазохістською впертістю не перемикаюся на інші, мирні та благополучні. Паралельний підрахунок голосів на Майдані. КрАЗи з піском на шляху доставки бюлетенів — цікаво, це правда чи тільки чутки? Інтерв’ю з міліціонером, голос у нього тремтить. Вперше бачу міліціонера, який настільки явно чогось боїться. Чого, власне?

Витягаю з шафи коньяк і наливаю собі тридцять грамів. Звісно, на порожній шлунок не варто, бо сп’янію. Знаходжу у секретарському столі плитку шоколаду — дівчата полюбляють солодке. Сяка–така закуска, принаймні, щоб голову не знесло від алкоголю. Хоча, можливо, це й вихід — випити двісті грамів і забути про все. Принаймні до завтра. А завтра буде видно.

Ця думка чомусь призводить до зворотного ефекту — я відставляю келих. «От уже, блін, аматор самоїдства! — докоряє внутрішній голос. — Мазохіст!» Може, й так. Але ховатися за пляшкою не звик. «То й дурень» — підхоплює голос. Певно, що дурень. Та з цим уже нічого не поробиш. Мабуть, так дурнем і залишуся.

На виборчій дільниці вбито міліціонера. Студенти лягають під автобуси з «карусельщиками». Центральну виборчу комісію оточив спецназ. Вони там уже зовсім здуріли чи що? Президент Кучма прийшов голосувати разом із дружиною. Він віддав свій голос за майбутнє. Спалахи фотокамер, усмішка опиря. Як таку пику цілує дружина? «На себе подивися», — знову влазить внутрішній голос. І це слушно. Я, звісно, теж не Аполлон, і мене дружина періодично цілує, точніше цілувала. Блін, чого вона раптом психанула? Невже це так важливо, з ким я сплю? Тим більше при її темпераменті — невже не вистачає? Жінки — незрозумілі істоти, чим більше живу, тим більше переконуюся в цьому. «Жаль, пізно». Це точно, тут я погоджуюся з голосом ізсередини.

Кандидат Янукович теж голосує за майбутнє. Спалахи, мікрофони, запитання. Його голос — одна двадцятимільйонна. Так само, як і мій. Міг би для приколу проголосувати за Ющенка — яка різниця? Перемагає той, хто рахує, а не той, за кого голосують, чи не так? Я б законом зобов’язав кандидатів голосувати за конкурента — як на Євробаченні. Уявляєте, який це психологічний вибух, коли ти ставиш галочку навпроти прізвища найлютішого ворога? О, я гадаю, вони б виходили з кабінки іншими людьми! Бо немає гарантій. І коли щось не так — твій голос вирішальний, ти сам за нього проголосував.

Рука машинально тягнеться до келиха, я пригублюю, і раптом розумію, що там порожньо. Не може бути! Забувся налити? Відриваюся від телеекрану і фокусую погляд на пляшці. Ні, пляшка почата. Значить сам не помітив, як випив. Мацаю язиком піднебіння і не відчуваю післясмаку. Наливаю ще пару бульок, пригублюю — все нормально, коньяк як коньяк. Значить негаразд не з ним, а зі мною. Кусаю шоколадку, щоб не надто сп’яніти.

Фальшиві бюлетені, спостерігачі біля урн, адміністративний ресурс — усе це турбує опозицію. А мене турбує: як можна випити коньяк і не відчути цього. На екрані — ще одна двадцятимільйонна — кандидат у Президенти Ющенко. Я з неприхованим жахом дивлюся на його спотворене обличчя. Я знаю, хто це зробив. Не здогадуюся, а точно знаю. І він знає — будьте певні. Щоб знати, не обов’язково мати рішення суду, не обов’язково навіть мати докази. Знання — річ незбагненна, так само, як і жінки. Є або нема, ото і все.

Опозиційний кандидат привів на дільницю дітей. Це — зрозуміло, технологія. Діти створюють позитивний імідж, і ті, хто все ще сумнівається, як проголосувати, можуть нарешті зважитися. Наприклад, я. Подивлюся на маленьких ющенят, змахну скупу сльозу і побіжу на дільницю.

Коньяк не залишає смаку у роті і хмілю в голові.

Штаб Януковича заявляє, що викрив план захоплення влади опонентами. Ющенко заявляє, що викрив план закрити «5–й канал» і розпочати силові дії. У Тернополі на дільницях знайдено вибухівку.

Ні, треба таки доїсти цю чортову шоколадку, бо хміль — штука оманлива.

На Банкову завозять снайперів. У Сумах виявлено факт вкидання бюлетенів за Януковича. Акція на Майдані стане безстроковою.

Відчуваю, що остаточно очманів. Чи то від інформації, а чи все–таки від коньяку, бо потихеньку придавив майже всю пляшку. Треба все–таки піти прогулятися — провітрити голову і легені. Встаю, вдягаю пальто і виходжу на вулицю. Телевізор працює — хай собі, це краще ніж пустка закинутого приміщення. Останнє, що я чую, коли виходжу на вулицю, — журналісти провладного каналу 1+1 відмовилися читати неправдиві повідомлення. Ти диви! Скільки брехали — і раптом збунтувалися. Справжні герої!

Зачиняю офіс. Забута процедура — зазвичай це робили секретарки. Або Сапула.

Сапула. Чорт, як же тебе витягти, га? Сорок з гаком мільйонів людей одночасно з’їхали з глузду, і в цій божевільні мені треба врятувати Катьку. Як у комп’ютерній грі.

На вулиці вже темно — все–таки кінець листопада. Зима, якщо не календарна, то метеорологічна, а у мене пальто фраєрське, бізнесменське — таке, щоб від офісу дійти до машини. Значить, треба рухатися швидше.

Холод примушує організм мобілізуватися і хміль, який пробрався–таки у жили, ховається десь далеко у мозочку. Тільки тепер я розумію, що за весь день телефон не видав жодного дзвоника. Це дивно, навіть якщо врахувати, що сьогодні — неділя. Видобуваю трубку з кишені, перевіряю — ні, все працює, і гроші на рахунку є.

Після годин, проведених біля телевізора, очікуєш бо’зна–чого. Мало не стрілянини. Але на вулицях на диво порожньо й тихо. Тихіше і порожніше, ніж зазвичай. І це ще більше тривожить.

Я йду без мети і без сенсу — просто тому, що ноги несуть. В голові стрибають думки й уривки побаченого на екрані. Що ж це робиться, га? Мене не полишає відчуття нереальності — усього цього просто не може бути. Цього не було навіть у 91–му, навіть під час ГКЧП. Які, в біса, снайпери? Які бронетранспортери? Отямтеся! Це — Україна, а не Москва!

Холод пробирає, я прискорюю кроки. Може, зайти кудись на п’ятдесят грамів чи просто повечеряти? Але чомусь не тягне. Рідкісні перехожі — мої рідні брати, вони теж прямують невідомо куди і навіщо, самотні, скулившись у своїх куртках. Ми обходимо одне одного стороною, немов побоюючись сюрпризів.

Думки періодично відлітають кудись, залишаючи тіло на волю рефлексів. Машини проносяться вулицями, як привиди. «Ющенко заявляє, що владі не вдасться сфальсифікувати три мільйони голосів». Господи, звідки це? Озираюся навкруги — чи не чутно радіо або телевізора з відкритого вікна. Але хто буде відкривати вікна у листопаді? Мабуть, це фокуси підсвідомості. А щодо Ющенка — він узагалі аматор заявляти.

Я вже досить довго йду в нікуди. Київ — велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись–таки прийдеш.

От і я прийшов. Прийшов додому.

Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.

Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед–назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна — а що іще, коли б’ють у всі дзвони?

— Доброго вечора! — чую раптом і отямлююсь.

Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую — обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.

У сусідньому дворі — школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» — раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», — відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.

Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.

— А якщо хтось під’їде?

— Та при людях не полізуть. Їм люди — найстрашніше.

— Ну да, а в Донецьку?

— Так ти не рівняй! То — Донецьк, а то — Київ.

Підходжу і несподівано сам для себе кажу:

— Добрий вечір.

Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут — жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.

Піднімаюсь сходами — і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.

Коридором доходжу до актової зали — тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку — стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто–синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.

— Яка у вас вулиця? — запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» — виринає в голові перша думка.

— Ваш паспорт, — суворо велить друга, та, що не посміхнулася.

«Вгадав», — раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.

Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були — за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, — такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?

— Розпишіться, — пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні — це швидше пошук опори, запит «свій–чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.

«А тобі легко?» — уточнює внутрішній голос.

Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.

— Проходьте до кабінки, — запрошує розпорядниця.

Я слухняно заходжу за жовто–синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.

«Ну?» — запитує він єхидно.

Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?

Один голос із двадцяти мільйонів — врешті–решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний — це сяка–така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.

Ех, Катько, що ж ти наробила? Ти не залишаєш мені вибору.

Хоча один голос із двадцяти мільйонів нічого не означає. І на результати не вплине, що б там не казали агітатори.

А коли не вплине, то, може, проголосувати по совісті?

«Тільки не треба починати, — б’є мене в потилицю внутрішній голос. — Пішла достоєвщина».

Ні, серйозно. Я ж не можу вплинути на результати голосування. Принаймні зараз, у кабінці. То може, не варто розводити антимонії? Поставити галочку там, де хочеться, і закрити тему.

«А Катька?» — не вгамовується голос.

Так, Катька — це аргумент.

Я поставлю хрестик чи, як то рекомендують «чітку позначку» в останній рядок, і витягну Катьку з тюрми. Автоматично. Як у голлівудському фільмі. Відкрию завісу кабінки — а вона вже тут стоїть. Смішно. Мій голос нічого не вирішує. Принаймні зараз.

А ще можна зіпсувати бюлетень.

«Ну а нащо тоді було сюди йти?» — внутрішній голос здивований.

«Не знаю. Це не я сюди йшов. Ноги самі несли. Підсвідомість — це вже твоя парафія».

Стою в кабінці і відчуваю, що люди ззовні стривожені. Як у туалеті поїзда — і не тому, що черга, а тому, що неприродно стільки часу думати над бюлетенем. Певно, вже зазирають потрошку — щоб не трапилося щось із цим молодим і доглянутим. Бо хто їх знає, бізнесменів, життя нервове, інфаркти ще ніхто не відміняв.

Беру ручку до рук і борюся зі звабою втекти з кабінки, залишивши бюлетень. Хай би вирішував наступний — зможе проголосувати за обох одразу. Ідеальна ситуація.

Я зітхаю і ставлю перо на папір.

— А Катька? — у розпачі кричить внутрішній голос.

— Нічого. Вона зрозуміє. Вона б теж так зробила.

— Ти впевнений?

— Ні.

— То якого дідька?

Я заплющую очі, намагаючись зупинити серцебиття. Так і справді до інфаркту дограєшся.

— Ну? — наполягає внутрішній голос.

— Баранки гну, — відгавкуюсь подумки і несподівано вголос кажу:

— Пробач, Катю.

Внутрішній голос переходить на виття, а моя рука виводить галочку навпроти прізвища «Ющенко».

Володимир Путін поздоровив телефоном Віктора Януковича з перемогою на виборах президента України.

РІА Новини

Без сумніву, ми виграли вибори!

Виступ Ющенка у прес–центрі о 3 годині ночі в понеділок

Європейський Союз закликає владу України переглянути результати виборів, проведення яких у другому турі, на думку Європи, не відповідає міжнародним стандартам.

РІА Новини

На Майдані Незалежності зібралося 100 тисяч осіб. Почали прибувати люди з регіонів. По вулиці Хрещатик включно до Майдану Незалежності… на 14:00 дня було поставлено 136 наметів, які розбиті на два табори… Люди, які знаходяться в наметах — це переважно молодь до 25 років.

Українська правда

Погода стала на бік Януковича. У Києві очікується погіршення погоди.

УНІАН

…З цієї площі не може піти жодна людина інакше, тільки як переможцем.

Виступ Ю. Тимошенко на Майдані

Цікаво, скільки ночей треба провести на офісному дивані, щоб під ранок не виникало відчуття, що тебе уві сні переїхав трамвай?

Влігшись горілиць, я спробував випростати задублу за ніч спину. Якби знав, що колись тут ночуватиму, поставив би посеред кабінету двоспальне ліжко. А що, принаймні оригінально!

Я потягнувся, хруснув суглобами і раптом відчув, що знаходжуся в офісі не сам. За піввідкритими дверми приймальні чулося якесь шарудіння.

Зістрибнувши з дивана, швидко натяг штани і сорочку. Ворога треба зустрічати якщо не озброєним, то принаймні не у самих трусах. Ключі від офісу і у секретарки, і у шофера я забрав, тому твердо знав, що у приймальні шарудить хтось чужий. А судячи з того, що робить це досить гучно, цей чужий не відчуває необхідності ховатися.

Хто ще, крім представників компетентних органів, може так поводитися?

Отже, почалося? Поки спав — а вони вже тут?

Обережно, намагаючись не шуміти, я наблизився до дверей приймальні та визирнув з–поза стулки. І наступної миті аж підстрибнув від несподіванки — за секретарчиним столом сиділа й дивилася на мене своїми відьмацькими очима Сапула.

— Катрусю! Як же ти мене налякала!

Одним стрибком я проминув приймальню й опинився біля неї. Здається, це вперше у житті втратив контроль над собою.

— Де ти була?!

Жінка не підвелася назустріч моєму пориву — і замість стиснути її в обіймах і поцілувати я зміг лише незграбно потертися неголеною вилицею об її щоку.

— Що сталося?

Катька уважно дивилася на мене і зберігала мовчанку, а я мало не підстрибував від радісного збудження.

— Машину кинула біля ресторану... Я весь Київ на голову поставив! СБУ, міліцію, прокуратуру!

— Київ тут не допоможе, — похитала головою моя кохана заступниця. — Київ Донецьку не указ.

— Значить все–таки донецькі?

Сапула у відповідь тільки зітхнула тяжко.

Я присів просто на стіл — до біса ці кляті офісні крісла з поручами. Я не хочу більше віддалятися від неї ні на крок!

Спілкування з донецькими не просто далося моїй Катрусі. Темні кола під очима, глибокі западини на щоках і вертикальна зморшка між бровами — це те, чого не зміг приховати навіть макіяж.

— Як же вони тебе зачепили?

— Та просто зачепили, — Сапула підвелася з–за столу і, обминувши мої коліна, відійшла до кухонного блоку. — Каву будеш?

— З тобою — все, що завгодно! — незграбно, якось по–фраєрськи сформулював я. — Ніколи не думав, що я такий сентиментальний. Для мене дійсно оце «з тобою» зараз — головне.

Я зіскочив зі свого місця, наздогнав Катьку вже у приймальні, міцно обійняв її ззаду і притис до себе. Вона не обернулася, однак і не стала пручатися. А просто терпляче стояла на місці, і чекала, поки я зрозумію, що їй не до того.

— Ну, вибач, — я відсторонився, але одну руку все–таки затримав на плечі. — Вибач.

Сапула все ще не рухалася і тільки коли я остаточно прибрав руки, зробила крок до кавоварки.

— Пам’ятаєш, того підрядника, якого нам підставив міністр?

Я зосереджено зсунув брови.

— По меблях?

— Так. Пам’ятаєш, я ще не хотіла у нього нічого замовляти?

— Ну так.

— А ти сказав, що його привели від прем’єра.

— Сказав. Це Віталіка інформація.

Кавоварка зосереджено задзижчала, мелючи ретельно відміряну порцію зерен.

— А я тобі говорила, що він відвантажив тільки половину і затримує виконання замовлення?

— Здається.

Звичайно, я не міг тримати у пам’яті подробиці кожного підряду, тим більше, що безпосередньо замовленнями займалася Сапула.

— Ну от. Він приїхав, призначив зустріч.

— У ресторані?

— Так.

Вона говорила коротко і спокійно — дуже дивно, враховуючи те, що трапилося. І взагалі, це була якась інша Катька. Такою я її ще не бачив.

— Я розмовляв з офіціантками. Вони казали, що там була опергрупа.

— Була. Вершків налити?

Не чекаючи на відповідь, Сапула додала до чашки вершків і простягнула мені. У ніздрі повіяло густим ароматом. Чорт забирай, чому у неї кава завжди виходить смачніша, ніж у мене?

Катька знову запустила машину.

— Він почав мимрити, вибачатися за затримку, казати, що привіз документи, які все пояснять. І мене навіть чуйка почала гризти. Але я не послухалась, бо ж це людина від міністра! Бери навіть вище.

Я зітхнув. Від міністра… Це до мене він прийшов від міністра. А до Катьки — від мене. Виходить, що я її й підставив.

Тим часом кавоварка видала другу порцію запашного напою.

— Де присядемо? — запитально підвів очі я.

— Давай краще у тебе.

Ми пройшли до кабінету і вмостилися біля журнального столика.

— Ой, а це що? — Катька пальцем вказала на шкарпетки, які сушилися на батареї під вікном.

Ну що ви хочете, коли офісні санвузли не передбачають сушок для рушників.

— З дружиною розлучився, — підкреслено спокійно відповів я, в душі сподіваючись на вибух емоцій.

Але Сапула дивним чином проігнорувала цю новину.

Справді, не по–дитячому їй там дісталося.

— Він на стіл пакунок поклав, типу з документами, — продовжила Катька розповідь з того місця, на якому була спинилася. — Я тільки його рукою торкнулася, оперативники ззаду налетіли, долоню мою притисли — це щоб відбитки пальців кращі були — під руки і в машину. Я так на задньому сидінні до самого Донецька і їхала. І двоє амбалів по обидва боки. Як у кіно.

— Виходить, клієнт і справді від прем’єра…

Катька криво всміхнулася:

— Точно.

— Ну а там?

— А що там! Закрили. Потримали добу без допитів. Потім прийшов слідчий. Я йому про адвоката, а він: «Забудь. Це — зовсім інша історія».

— Що значить, інша?

— А то й значить.

Цікаво, тепер тільки у донецьких ментів закон став «іншою історією», чи вже скрізь? Я згадав свій вчорашній похід на виборчу дільницю і голос, відданий за кандидата від опозиції. Сьогодні це виглядало як мінімум наївно.

— Ну а ти?

— Я сказала, що без адвоката розмовляти з ними не буду.

— А вони?

— А що вони? Повели і показали камеру з лесбійками, куди мене посадять. Докладно розповіли, як мене ґвалтуватимуть, — вона посміхнулася дещо силувано.

— Чого вимагали?

Сапула зітхнула. Здавалося, що вона досі знаходиться у Донецьку і розмовляє зі мною з відстані у шістсот кілометрів.

— Нічого. Потім знову закрили у камері, а наступного разу повели у льох і показали шприци і ампули. Сказали, що зроблять з мене наркоманку за одну ін’єкцію.

— Скоти. Можу собі уявити твій стан.

— Справді? — вона подивилася якось недобре.

Не знаючи, що сказати, я взяв таку знайому й теплу її долоню і притис до губів. Катька мовчки перетерпіла такий прояв моєї уваги і, коли я підвів голову, повела далі.

— Словом, коли вони мене викликали втретє, я вже сама запитала, чого їм треба. Щоб не морочили голову з усіма своїми протоколами та погрозами, а просто сказали.

— Сказали? — перепитав я.

— Так. Ти вибач, десь тут немає трохи коньяку?

Вона підвелась і рушила до шафи, де зазвичай зберігався стратегічний запас. Щось невловиме змінилося у Катьчиній пластиці — неначе перебувала у чужому, незнайомому приміщенні.

— Ти будеш?

Взагалі–то випивати зранку я завжди вважав непристойним. Але не у такій ситуації.

Катька наливала янтарну рідину у келихи, супроводжуючи очима буквально кожну краплю. Уважно, немов у хімічній лабораторії.

— А треба їм було зовсім небагато. Щоб я взяла мічені долари і передала їх міністру під диктофонний запис.

— Кому? — не зрозумів я.

— Саме так, — Катька повернулася і сунула мені до рук келих. — Віталіку. Розумієш?

— Ні, — зізнався я. — Не розумію. Чому Віталіку? Він же по саме нікуди їхній.

— Це ти так думаєш. І Віталік так думає. А вони — ні. Вони знають, що Віталік буде їхній тільки тоді, коли візьме мічені долари. Будьмо!

Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.

— Там шоколадка ще повинна бути, — зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.

— Обійдеться, — махнула рукою Катька. — Якось вже…

— Ну, а ти, що?

— А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?

— Треба.

Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував — коньяк тут не допоможе.

— Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.

З одного боку, мені кортіло якнайшвидше дізнатися, чим закінчилася історія, а з іншого — я не мав права ані словом натякнути на це. Єдине, що заспокоювало, — Катька ось тут, переді мною, а значить врешті–решт знайшла таки вихід.

Вона випила рештки запашного напою і знову заплющилася. Я терпляче чекав.

— А я й справді подумала, чи варто паритися за такого підора, — тут вона вперше подивилася мені у очі. — Ні, чесно. Якби, не дай Боже, йшлося про тебе…

Це не звучало обнадійливо і не нагадувало хепі–енд.

— І що?

Катька опустила очі:

— Я тобі розповідала, як виграла себе у казино?

— В смислі?

— В прямому. Давно, ще коли тільки завелася з тобою. Один нафтовик, старовинний знайомий, раптом намалювався з пропозицією. Обхажував, як ікону. Ну а ти, як ти — ні сюди, ні туди. Я й психанула якось. В казино запросив, питає: «Як, вирішила?» Я кажу: «Ставлю на червоне. Як не випаде — піду до тебе. А випаде — пробачай», — вона кинула на мене швидкий погляд. — Тоді випало червоне.

— А зараз?

Катька мовчки підвелась і рушила до шафи із стратегічним запасом.

— Де ж ти в тюрмі казино знайшла? — мене, звичайно, зачепило оте «ні сюди ні туди», але треба було дати знижку на емоційний стан жінки.

Сапула повернулась із келихом і пляшкою. Вона простягнула все це мені — я ґречно відновив дозу.

— А навіщо казино? Я попросила у нього п’ятдесят копійок.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Монету. Кажу: «Чи немає у вас п’ятдесят копійок?»

— Оригінальний номер! Уявляю собі його обличчя!

— Навіть не уявляєш, — вона знову недобре хихотнула. — Але монету він дістав. Я кажу: «Кинемо жереб. Орел — виграєте ви, і тоді я зроблю те, що ви хочете. Решка — виграла я, і тоді вже — не доля. Самі несіть свої долари, а зі мною вже якось буде».

Ні, я знав, що Катька духовита, але ж не до такої міри!

Вона знову хильнула з келиха, але тепер вже небагато. Все–таки без звички зранку коньяк не йде, хоч би яким був стан душі.

— І ти розумієш, що випав орел.

— Розумію, — сказав я.

— А я — не розумію, — Катька знову зиркнула на мене, неначе хотіла переконатися у щирості реакції. — Я не повірила своїм очам, тому й сказала, що це не рахується.

— Так просто і сказала?

— А що? Так і сказала. Тому кинула ще раз. А потім ще раз. Але коли і втретє випав орел, зрозуміла, що це — доля. — Катька раптом відхилилася на спинку крісла і твердо подивилася мені у самі вічі. — Сергію! Я усе здала!

— Що здала? — я взяв паузу, щоб зрозуміти, як реагувати на таке зізнання.

— Усе, — вона дивилася так само твердо і тут уже відвести очі довелося мені. — Звісно, гроші міністру я не понесла, але понесла директору спецпідприємства.

— Нашому? — приречено перепитав я.

— Нашому. Вони його взяли і тепер пошлють до Віталіка.

— Ну і хер з ними, — я раптом розлютився. — Якщо вони хочуть взяти за яйця Віталіка — на здоров’я. Хай беруть. У комплекті із нашим директором. А за нас не переживай. Вони ж, окрім цього номера з мітками на купюрах, нічого не вміють. Яке їхало, таке здибало.

Катька зітхнула:

— Та справа не в них.

— А в кому? — не зрозумів я.

— В мені.

Господи! Я трохи не стукнув себе по лобі. Це ж яким треба бути йолопом, аби не зрозуміти, що потрібно жінці після таких потрясінь. Який там, в біса, бізнес, які розклади? Співчуття, співчуття і ще раз співчуття — єдине, що може загоїти жіночі рани.

Я підвівся й ніжно взяв Сапулу за лікоть.

— Бідолашна ти моя!

Вона поводилась якось дивно. Нормальною реакцією у подібній ситуації був би плач у жилетку або ж скандал зі звинуваченнями, який все одно окошиться врешті плачем у жилетку.

Проте зараз я спостерігав щось зовсім інше. Катя терпіла — інакше не скажеш — мої дотики, і я відчував, що вони справляють на неї не більше враження, ніж притискання до попутників у метро.

— Справа в мені, — повторила Сапула, і я прибрав руки.

— А чому не в нас?

— А тому, — вона струсила мій доторк з тіла, немов собака після купання. — Тому що я більше так не можу.

— Як не можеш?

— Так.

Жіночі ребуси не підвладні чоловічому розуму. Від розгубленості я міцно приклався до келиха. Але, здається, пауза пішла на користь справі.

— Робота раніше була нашою з тобою родиною, — повела Катька далі. — Вдома ти був одружений з нею, а тут — зі мною. У нас тут була справжня родина — спільна справа, спільний клопіт, спільна любов. А тепер я все це зрадила.

— Нічого ти не зрадила. Не вигадуй.

— Зрадила, — вона задумливо покрутила келих у руках, а потім різким рухом поставила на стіл. — І от тільки тепер я зрозуміла, чому. Чому я тоді в рулетку себе виграла, а тепер, в орлянку, — програла.

— І чому?

— Тому що я насправді цього хотіла. Тоді хотіла, і зараз теж хотіла. Сама себе я могла тисячу разів обманювати, але доля таки показала, як воно насправді.

— Ну навіщо ти все так ускладнюєш?

Фраза жалюгідна, але іншої я не мав, та й хто з чоловіків здатен видушити з себе щось окрім банальних і жалюгідних фраз, коли все по–справжньому руйнується?

— Я не ускладнюю, — Катька прикусила губу і взяла коротку паузу. — Я не ускладнюю. Але ти можеш мені сказати, що з нами буде завтра?

— Завтра? — здивувався я.

— І післязавтра. І через двадцять п’ять років. Що буде з нами, ти можеш сказати?

— Господи, Катю. Хто ж тобі може це сказати? Які там двадцять п’ять років? Ти що, не бачиш, що діється в країні?

— До чого тут країна?! Я — жінка. У мене є своє, жіноче життя. Що з ним буде через двадцять п’ять років? Коханка у відставці? Бездітна офісна курва?

— Ну, Катю…

— Що, Катю? Що? Що, Катю, якщо ти навіть свого власного майбутнього не уявляєш! Виноградник він хоче купити! Коли ти востаннє бачив виноградний кущ?

Я знову взяв її за лікоть. Слова її цілили безжально у найболючіше. Можна було, звісно, й огризнутися, але не зараз.

— Це все ти надумала, сидячи у камері. Правильно?

— Правильно. У мене було багато часу.

— От бачиш, — підкреслено спокійні інтонації мали на меті заспокоїти обидві сторони. — Тому ти навіть не почула, що я розлучився з дружиною. А я про це сказав.

— Почула, — вона знову коротко зиркнула мені в очі. — Тільки, пробач, але мені вже все одно. Я заморилася.

— Як це, все одно?

— Так. Бо я тобі не вірю.

Здається, їй нелегко було вимовити ці слова. Може, так само нелегко, як мені слухати.

— Давай подивимося правді в очі. Нічого ти не розлучився. Насправді ви просто посварилися. Посварилися — і ти пішов. Правда ж?

— Пішов, — погодився я. Не будеш же казати, що тебе вигнали. — А ти хотіла, щоб я залишився?

— Ні, — заморено відвернулася до вікна Сапула. — Нічого я не хотіла. Бо сьогодні ти пішов з дому. А завтра покличуть — і ти повернешся. Ти ж у нас тепер депутатом станеш, в політику підеш. Це Ющенку можна розлучатися, а ти — за зовсім іншим списком. Треба бути однолюбом.

— Знала б ти, про що говориш.

— А я знаю. Бо я про себе говорю. А ти чуєш тільки те, що хочеш, — вона сумно всміхнулася. — Просто ти забув, що у світі є я. І є твоя дружина. І твій та її син. Розумієш, Сергійку, ти — гонщик. Женеш і женеш по дистанції, а ми — на піт–стопах. Поїсти, поспати, потрахкатися. І якщо ми з тобою одружимося, і у нас навіть народиться син, він теж буде на піт–стопі. А я так не хочу.

— Але ж ми їдемо разом.

— Їхали. А тепер я не хочу. Не хочу їхати. Не хочу на піт–стопі. Навіть на трибунах не хочу. Я хочу жити інакше. І не тому, що капризна, а тому що не можу більше так. Ти живеш у такому світі. Він тобі подобається. А я заморилася.

— «Ви живете у вигаданому світі», — несподівано для самого себе процитував я власного сина.

— Що?

— Це Богдан так мені сказав: «Бізнес. Гроші. Популярність. Ви живете у вигаданому світі».

— Так і сказав?

Я тільки повільно кліпнув очима.

— Значить, не я одна це бачу. Але у нас знову виходить розмова про тебе. А я нарешті вирішила поговорити про себе. І тому прошу відставки. Навіть не прошу, а просто йду.

— Куди? — спитав я, намагаючись упіймати погляд своєї заступниці, ба навіть вже колишньої заступниці.

— Нікуди. Вийду заміж. Народжу нарешті дитину.

— За кого вийдеш? Є кандидатури?

Вона трошки повагалась, а потім видихнула:

— Є.

— А–а! От у чім справа.

— Дурний! Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Мабуть, справжній чоловік на моєму місці мав поводитися не так, але я запитав:

— І хто ж він?

— Яка тобі різниця? — вона знову глянула в очі.

— Ну так. Для загальної освіти. Він хоч багатий?

— Все, як треба.

— Не гонщик?

Вона повела бровами, намагаючись зрозуміти:

— А–а. Ти про це… Ні. Не гонщик і навіть не глядач.

— Але ж ти — насправді теж гонщиця.

— Не знаю, — Сапула нетерпляче стукнула ногою. — Відпусти мене! Я більше не можу.

— А якщо все–таки не зможеш з ним, без гонок?

— Зможу, — сказала вона настільки буденно, що я відчув за цим якусь неймовірну впевненість.

Я мовчки дивився на неї, і вона довго витримувала цей погляд. Аж поки зітхнула:

— Сергійку, я вагітна.

— Та ну?

— Оце тобі й ну. І не від тебе.

— Ти впевнена?

Я знову спробував спіймати її погляд, але вона не підвела очі, а тільки кивнула.

— І коли це сталося? — запитав я і одразу пригадав останню сварку з приводу розділу майна. — А–а.

Вона посміхнулася, немовби прочитавши мої думки.

— А як же я? — запитав, відчуваючи, що остаточно втрачаю ґрунт під ногами.

— Візьмеш собі іншу. Молодшу.

— Де?

— Та будь–де. Почни з секретарки. І щоб обов’язково вела щоденник у журналі передачі справ.

Я відчув, що в грудях забракло повітря. Очі самі собою наповнилися вологою. Оцього тільки не вистачало — заплакати на плечі в коханки.

— Повір, я зробила все, щоб моя зрада мінімально відбилася на тобі, — сказала Катька.

Глибокий видих через ніс зазвичай тамує емоції. Допоміг він і цього разу.

— Та облиш.

— Це — правда.

З цими словами Сапула підвелась і повільно попрямувала до дверей.

Я бачив її краєм ока, не обертаючись. Почуте крутилося в голові і ніяк не хотіло вкладатись у рамки. Здається, в орлянку програв все–таки я, хоч монетку кидала Катька.

А вона тим часом зупинилася на порозі, теж не обернувшись.

— Вибач, що я так, — кинула через плече. — Потім окремо подзвоню, щоб попрощатися.

Останні слова прозвучали настільки несподівано, що я знову не знайшовся з відповіддю, тільки мовчки спостерігав, як моя заступниця у приймальні вдягає пальто, а потім зникає за вхідними дверима. Мимоволі глянувши у вікно, я побачив, як міцний лисун на стоянці відкриває перед нею дверцята сріблястого джипа. Здається, цей персонаж був колись мені рекомендований в якості власника страхової компанії. Тим часом лисун вмостився за кермом, і машина, стартувавши з прокрутами, стрімко вилетіла з тісного подвір’я.

Он воно як, виявляється.

А ще казала, що він — не гонщик.

Я ішов від метро Арсенальна вже звичним маршрутом — вниз до Хрещатика. За останні кілька днів я проходив тут стільки разів, скільки, мабуть, за все життя не спромігся — і вдень, і ввечері, і вночі, коли ще працює метрополітен, і рано–вранці, коли він тільки–тільки відкривається. Зараз навкруги юрмилися люди, вони займали обидва тротуари і навіть одну смугу проїжджої частини, але водії переносили це спокійно, хіба що, пригальмовуючи перед найбільш нахабними, сурмили у простір трискладовий пароль опозиції: «Фа–фа–фа!» — «Ю–щен–ко!» — «Фа–фа–фа!».

На антенах машин були пов’язані помаранчеві стрічки. На гілках дерев у Маріїнському парку були пов’язані помаранчеві стрічки, на головах та руках перехожих, на нашийниках собак, на балконах, перилах, дверях — скрізь, де тільки можна, виднілися ознаки нової помаранчевої моди. У вітринах крамниць манекени хизувалися помаранчевими светрами та рукавичками. Хлопці, пов’язані помаранчевими шарфами, несли в руках вудки з помаранчевими прапорами і написами «Так!». Слово «Так» виднілося повсюдно — надруковане на дощовиках, вишите на шапочках, намальоване на саморобних плакатах, немовби мантра таємної релігії, ознака належності до обраних, точніше, до тих, хто обирає.

Я приїздив сюди кожного разу і знову бачив те саме — стрічки, прапори, плакати, тільки їх з кожним днем ставало все більше. Немовби в місті вибухнула вантажівка з апельсинами. Я вертався до свого офісу і по телевізору знову бачив стрічки, шарфи, гасла. «Так — Одеса», «Так — Кременчук», «Так — Іванівка», «Так — Василівка», Львів, Новопетрівка, Донецьк, Крим, Ужгород.

Під ногами танула снігова каша, мороз кусався, як собака, але люди посміхалися одне одному, давали дорогу, підтримували, щоб не послизнутися. Я піймав себе на думці, що ніколи в житті не бачив стільки посмішок одночасно і ніколи не думав, що люди бувають такими ґречними. Я дивився навкруги і не впізнавав людей — жодної п’яної пики, жодної агресії, жодного матюка. Невже я й справді в Україні? Чи це — чиясь вигадка?

Звідки вони усі взялися? І де були тиждень тому? Сиділи у засідці? На підпільній базі під керівництвом іноземних інструкторів навчалися бути людьми? А може, це я жив у іншій країні, якщо не роздивився усього цього навкруги?

Я вже кілька днів блукав Майданом, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Бачив ряди щитів на Банковій, за якими ховалися омонівці у шоломах, КрАЗи з піском на перехрестях і революціонерів, які недбало пересміювалися між собою, жартували, але неначе давньоримські легіонери плече до плеча змикали лаву й рішуче робили крок вперед при першому ж підозрілому поруху з боку міліціонерів. Чув відчайдушне скандування «Без провокацій», яким люди підбадьорювали себе у хвилини розгубленості перед невідомою загрозою — міліцейські автобуси чатували у кожному подвір’ї навкруги кучмівського лігва. Бачив службу, яку серед ночі правив у мегафон піп просто перед німими рядами щитів, і дівчат, які співали омонівцям пісень, а ті пританцьовували в такт чи то від холоду, чи від того, що частина з них теж була дівчатами, курсантками Харківської юридичної академії, а жінки люблять танцювати.

Годинами я блукав Хрещатиком, намагаючись з’ясувати таємні пружини того, що відбувається, зазирав людям в очі, щоб прочитати там щось, а вони просто усміхалися мені у відповідь.

Я був свідком того, як демонстранти кинулися голіруч зупиняти автобус з кримським ОМОНом, який вирішив виїхати з подвір’я, як плечами, руками, спинами чоловіки тримали багатотонну машину, не даючи їй рушити, аж поки якийсь не найбідніший революціонер загородив виїзд своїм звіроподібним джипом. І як пізніше кримські омонівці з переможеного автобуса ходили по бутерброди до харчопункту помаранчевих — бо, як з’ясувалося, Кучма не подбав про те, щоб його захисники мали що їсти.

Я теж живився бутербродами та пиріжками, пив чай та розчинну каву із пластикових склянок — зі столів, з яких годували революціонерів, з польових кухонь на Майдані, з рук пенсіонерів, що пригощали усіх охочих принесеним з дому.

Повз мене крокували колони львівських студентів, скандуючи «Ківалов — підрахуй!», «Кучму на нари — підемо на пари!» та «Ющенко — лідер! Янукович — підер!».

Я заходив до захопленої будівлі Київської мерії і спостерігав, як люди вповалку сплять на лискучому паркеті парадної зали, куняють у зсунутих у кутки кріслах, а на сцені за білим роялем молодий революціонер одним пальцем підбирає «Червону руту».

Я обчислив систему нічної охорони наметового містечка — двійки та трійки революціонерів контролювали усі вулиці та провулки, змінювали одна одну й грілися у маршрутках із ввімкненими двигунами, що попри таке от нічне чергування о шостій дисципліновано виїздили на маршрут, бо Майдан — Майданом, а заробляти треба.

Бачив, як машина ДАІ заблокувала бічний виїзд з Адміністрації Президента, чекаючи, поки пікетувальники обшукають кузов вантажівки, що виїздила з господарського подвір’я, і тільки за командою хлопця з помаранчевою пов’язкою від’їхала, даючи дорогу представникам законної влади.

Десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванні, але я відмовлявся, хоч сам спав на незручній канапі в офісі — звісно, коли спав, а не мандрував нічними вулицями. Може, варто було погодитися й піти з якоюсь ясноокою революційною молодицею?

Першого ж дня мені пов’язали бант у петлицю, і я не став його знімати, хоч і права носити теж не відчував. Чужий на вулицях власного міста, я просто дивився навкруги, намагаючись розібратися, і чим більше дивився, тим менше розумів.

Я відчував ритм Майдану: малолюдні тривожні ночі, коли особливо реальними видаються чутки про колони бронетехніки та російських снайперів по дахах, та осяяні ейфорією стотисячного переможного єднання дні.

Зараз теж на вулицях хвилювалося справжнє помаранчеве море. У десятки, а може й сотні разів потужніше ніж уночі. Біля Верховної Ради вирував величенький мітинг. Люди скандували: «Нас багато — нас не подолати». Це почалося іще в метро, на ескалаторі, коли раптом наглядачка, що сидить у кабінці, завела в мікрофон: «Нас багато», а люди одразу хором підхопили.

Натовп заблокував вулицю Грушевського і стояв стіною, через яку несила було пробитися. Я змістився лівіше і просочився попід стіночкою до перехрестя з Шовковичною. Просуватися назустріч людям було не так просто, але ніхто не штовхався і не лаявся.

Господи, що з ними усіма сталося?

Ззаду промовці азартно звинувачували владу у фальсифікаціях та вимагали перерахунку голосів. Наївні! Де це бачено, щоб влада просто так віддала захоплене?

Вулиця Банкова з боку Спілки письменників теж була щільно закоркована людьми. Річка з прапорів, немов об хвилелам, розбивалася об лаву зі щитів та шоломів ОМОНу. Цікаво, хто кого зараз більше боїться — ті, що по той, чи ті, що по цей бік щитів?

Тут я знову втрапив проти течії, але це не було критично — на відміну від футбольних матчів, тутешній натовп був аномально терплячим до зустрічних. А може, насправді так воно і має бути?

Я знову й знову зазирав у очі демонстрантам, ловив уривки фраз. Суміш мов, акцентів, діалектів підтверджувала: на прапорах та табличках написано правду — тут зібралася мало не вся Україна.

«Ви живете у вигаданому світі», — згадалися слова мого сина. Не знаю. Якщо якийсь світ і справді є вигаданим, то зовсім не мій бізнес-, не Ірчин телесвіт, а швидше цей — на Майдані. І вигадали його безнадійні романтики, не маючи жодних зразків, ба навіть передумов чи підстав для подібної вигадки.

Майдан Незалежності з боку Європейської площі оточувала стіна з машин, захищаючи від можливої атаки бронетехніки. Я дивився і не розумів — масивні джипи, приземкуваті мерседеси, солідні тойоти в ряд, поставлені на заклання, щоб прийняти на себе удар?

Якби цей автопарк був краденим — тоді інша справа, але тут вилискували престижні хазяйські тачки вартістю в десятки тисяч доларів із неодмінними помаранчевими стрічками на дзеркалах та антенах. Мабуть найдорожча барикада у світі.

За загорожею з машин громадилася інша. Лави, що раніше прикрашали широкі тротуари Хрещатика, виконували тепер роль захисної споруди. Жалюгідно, але принаймні більш логічно, ніж мерседеси.

Люди на Майдані вже нікуди не йшли. Вони стояли, обернувшись до величезної сцени навпроти «Галі на палі» — кучмівського монумента на честь незалежності. На сцені нічого не відбувалося, грала музика. Майдан гудів, як величезний вулик, але якщо прислухатися, можна було зрозуміти, що гудіння це розпадається на окремі розмови:

— Та якого чорта? Чого стояти? Треба брати арматуру, та й по всьому...

— Нєт, ви би відєлі, что у нас в Донєцкє творітца...

— Уявляєш, стоїмо вночі, а до нас дівча прибилося, щоб не так страшно було. Ну, розмовляємо, туди–сюди, я на годинник — а вже метро зачиняється. Я до цієї дівчинки, кажу: йшла би ти додому, бо пізно, а вона в сльози: не проганяйте, каже, ви не маєте права, я теж хочу родіну захищать...

— Російський «Вітязь» приїхав, снайпери на Банковій сидять...

— А ні, діла не буде. Люди у нас, самі знаєте, постоять і розійдуться...

— Юля каже, план дій вже є.

— Та вона це кожен раз каже. А толку?

З усіх боків летіли слова, фрази, речення, піднімаючись над Майданом і прямуючи просто до Господа.

А тим часом на сцені почалося якесь ворушіння. Досвідченіші демонстранти взялися пробиратися ближче. Хто зна, може саме там, серед лідерів революції захована відповідь на питання: звідки все це взялося? Хто зміг в один день підірвати абсолютно мирний, навіть інертний, байдужий Київ, а за ним і всю Україну?

Проте я не був демонстрантом і знав, що найцікавіше завжди відбувається не на сцені, а за нею. Тому відокремившись від головної течії, я взяв курс трохи убік, на фланг натовпу. Там, де гірше видно, зате більше зрозуміло.

Пробившись крізь людське море, я виринув з нього навпроти Будинку профспілок, де периметр сцени оточувала пересувна огорожа під охороною варти із суворих хлопців. Підійшов впритул, готовий почути: «Ви куди?» — але не почув. Скориставшись такою лояльністю, я притулився грудьми до паркану і взявся спостерігати за тим, що відбувається за лаштунками революції.

Там, як і за будь–якими лаштунками, був контраст — одні метушилися й бігали, немов ошпарені, тоді як інші флегматично курили. Проте за напрямком поглядів останніх і траєкторіями руху перших, досить швидко вдалося з’ясувати, де знаходяться ті, що диригують процесом. Їх виявилося двоє — невеликий товстун у пуховику та худорлявий молодик у помаранчевій в’язаній шапці за останньою київською модою. Першого я не знав, але постать другого здалася знайомою. Десь я вже бачив цього хлопця, а особливо хвостик довгого волосся, що, вибившись з–під шапки, мотилявся по спині...

Зачекайте!

За лаштунками сцени на Майдані розпоряджався, вимахував руками та сварився на недостатньо метикуватих виконавців не хто інший, як Мирослав! Так, мій друг Мирослав, режисер, патріот — та сама людина, що кілька днів тому готувала сині вишиванки на інавгурацію Януковича!

У це неможливо було повірити, але в якусь хвилину об’єкт моєї уваги обернувся обличчям у мій бік — і будь–які сумніви розвіялися.

Точно! Мирослав!

Але ж цього не може бути!

Я озирнувся навкруги, немовби перевіряючи, чи досі знаходжуся на Майдані, чи мені це тільки сниться. Проте навкруги вирував звичний вже помаранчевий океан і значить, я не спав.

«Що ж це відбувається?» — мабуть вже всоте після виборів запитав я сам у себе, однак не встиг вигадати відповіді, коли з боку Малої Житомирської відчувся якийсь рух. Люди навколо загорлали та зааплодували. Я обернувся на звук і побачив, що через нещільний тут натовп до сцени прямують ошатні люди у помаранчевих шаликах — попереду не хто інший, як кандидат від опозиції Віктор Ющенко, а поруч із ним усі персони, що їх уже охоче показували телеканали незалежно від свого політичного спрямування — Безсмертний, якого Катька називала Чахликом, «Шоколадний заєць» Порошенко, юрист Зварич, схожий на безумного професора з мультфільмів, шафоподібний дзюдоїст–важковаговик Червоненко, співуча білявка–кума Білозір.

— Ю–щен–ко! Ю–щен–ко! — завів хтось, а за мить уже весь Майдан горлав, немовби вимагаючи:

— Ю–щен–ко! Ю–щен–ко!

Кандидат у Президенти ішов вперед, стиснувши губи. Його спотворене отруєнням обличчя і справді випромінювало певний магнетизм — дивитися на нього було страшно, але й відриватися не хотілося. Охорона впевнено розчищала прохід, люди тягнули руки до свого президента, а він торкався їх вітальним жестом без тіні посмішки — цей чоловік і до отруєння не любив посміхатися.

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

— Ю–ля! Ю–ля! Ю–ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки — заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

— Ю–ля! Ю–ля! Ю–ля! — не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.

Буквально тиждень тому ці люди боялися сказати слово міліціонерові, вірили телевізору та нарікали на те, що ми, українці — не такі, як треба. І раптом усе змінилося. Тут, серед безлічі розмов, уривки яких я почув, не було жодної, ще нещодавно звичайної про те, що ми не такі. Немовби й справді ще вчора були не такими — і в один день, в один тиждень перетворилися на таких. Причому не просто «таких», а ого–го! Немов теє гидке каченя. Однак фокус у тому, що казкове каченя було лебедем од самого початку — просто про це ніхто не підозрював. А тут? Невже все, що я бачу, гніздилося в душах людей споконвіку? Чому ж тоді стільки терпіли? Чому не повстали рік тому, п’ять, десять? Чого не вистачало?

Я перевів погляд за лаштунки сцени і ще раз побачив Мирослава. Він, як і годиться режисерові, не піддався магії натовпу, а залишився зосередженим та діловитим. Щось шепотів на вухо асистентці, щось видивлявся у своєму телефоні.

А може, все значно простіше, і це я помилявся у своєму другові? Може, він і справді був таким собі Штірліцем? Шкодив, чим міг, а коли дійшло до справи, одразу виринув на поверхню?

Ну а як же тоді ролики про розколоту Україну? Він же їх робив? А підготовка інавгурації Януковича?

Тепер, коли на сцені почалося дійство, люди, що раніше стояли біля мене, посунули ближче до проїжджої частини, щоб краще бачити. Тільки охоронці стояли незворушно, тримаючи під контролем тили — і це правильно, враховуючи посилення чуток про можливий штурм. Дивно, але споглядання за діловитою метушнею на кухні майданного дійства теж вивело мене із мимохіть навіяного натовпом гіпнотичного стану. За якусь мить я, точнісінько як і охоронці, відновив можливість сприймати світ таким, яким він є.

І саме тому побачив Пашу.

Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто — до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк–паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з–під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик — пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.

Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.

Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив — можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.

Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?

Все просто. Паші остогидло брехати — і ось він тут, разом із народом.

Я вголос розреготався такій своїй думці. Це й справді було смішно — Паші остогидло брехати! Ви б іще сказали — Кучмі остогидло брехати. Чи Януковичу. Брехня — професія політиків. Їм швидше остогидне жити, ніж брехати. В глибинах мозку майнула думка — пощастило Паші, що він не так часто світив власною мармизою на телебаченні, бо інакше попри усю революційну миролюбність люди розірвали б його на шматки.

На сцені змінювались оратори, які говорили одне й те саме — але людей на Майдані це влаштовувало. Вони аплодували не словам, а персонам — може тому, що, власне, жодних справжніх, вартих аплодисментів слів сказано не було. З репродукторів долинала звична вже жуйка — сталися фальсифікації, не допустимо, вимагаємо і т. д. Я це чув уже кілька днів по телевізору, радіо, і на цій сцені подібні промови звучали не вперше, ба навіть не всоте.

А Паша тим часом пройшов до бічного проходу і — диво дивне — видряпався по сходах на самісіньку сцену. Я уважно спостерігав: адже якщо у звичайних людей Пашине обличчя не викликало жодних асоціацій, то присутні на трибуні аж надто добре знали, хто до них приєднався. От–от повинен був початися скандал, може, навіть і гірше, бо ніщо так не піднімає бойовий дух натовпу, як публічне побиття ворога.

А проте персони, що оточували помаранчевих лідерів, не особливо зреагували на Пашину появу — принаймні я не помітив якогось істотного руху. Хтось кивнув, хтось простягнув долоню для привітання — от, власне, і все.

І це вже був не просто нонсенс — цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся — але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?

Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром — олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…

І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати — бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру — хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд — саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.

Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки — немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи…», — почув я раптом знайомий голос.

Звідки воно? Я озирнувся, але не побачив нічого — іграшкова сцена внизу зависла у темному просторі, а очі мої дивилися далеко згори.

А голос вів далі, і наступної миті я зрозумів, що він належить моєму дідові, діду Івану:

«Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Може, вони й не люди зовсім? Придивися уважно».

Я послухався, уважно глянув, і тут нарешті впізнав. Переді мною стояло знайоме з дитинства дідове прес–пап’є. Тільки замість дерев’яних фігурок тут були живі — вдягнуті у пальта та шалики — але все одно мавпи, справжні мавпи!

«Так буває, що живе собі людина, як людина. А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно — мавпа», — пригадалося мені.

І хоча персонажів на сцені було значно більше, ніж вирізав колись дід, роль кожного з них можна було точно визначити відповідно до різьблених дідових прототипів.

От, у самісінькому центрі композиції, знаходиться пахан. Він напівспить, засліплений хворобою і відчуттям власної величі. А за його спиною юрмляться помічники та захисники — ті, що набили руку у політичних комбінаціях, і ті, які вміють і мають силу охороняти й нападати. Кожен з них за першої нагоди планує встромити ножа під серце конкурентові, а буде шанс — то й самому пахану. Трохи далі зібралися артисти, заслужені й народні, вони за командою повинні заграти на своїх скрипках і гітарах. Оно — режисери шоу, які тупо рубають бабло, бо вміють за один день перевдягати всіх у помаранчеві вишиванки, так само, як позавчора перевдягали у блакитні. Поруч стоїть Паша та інші колишні закляті вороги. Вони допущені на сцену у якості шісток. І попри високе становище та мільйонні статки поводяться як звичайні шістки — готові підспівувати і скандувати: «Ю–щен–ко!» Вони кинули своїх колишніх соратників, щоб не стати жертвами переможців. Але шістками довго не залишаться — їх шлях веде нагору, щоб врешті пересунутися за спину цього, нового пахана.

Велетенське прес–пап’є стояло посеред Києва, і його населяли десятки дідових фігурок — і ті, що пританцьовують перед новою владою, і ті, що ховаються від неї, і ті, що намагаються урвати шмат, поки ніхто не бачить.

Я дивився з височини на цю картину, дивуючись своєму відкриттю. А ще — тому, що, окрім мене, цього ніхто не бачить, адже людське море з цієї висоти остаточно злилося з бруківкою.

Тільки одна маленька мавпочка стояла окремо біля паркану і спостерігала за подіями на сцені–прес–пап’є, не можучи, чи то не наважуючись приєднатися до неї. Я придивився уважно і впізнав у ній себе — самотню постать на узбіччі життя, загублену і не потрібну нікому.

І коли очі мої вловили посеред Майдану маленького себе, сталося нове диво — в одну мить душа повернулася на належне їй місце і почала дивитися на світ з висоти рідних метра вісімдесяти, врівень з людським натовпом, який, наче нізвідки, з’явився навкруги. Я знову опинився серед помаранчевого моря, але тепер уже дивився на сцену зовсім іншими очима. Оратори й музиканти змінювали там одне одного, однак для мене це вже було тільки прес–пап’є. Так, воно було велетенським, яскравим, озвученим і зрежисованим справжнім професіоналом, але все одно залишилося лише наївною алегорією мого діда, куркульського сина, ворога народу і в’язня ГУЛАГу.

І так само, як на дідовому прес–пап’є, тут бракувало однієї мавпи.

Мене.

Вчора іще органічна складова цієї колотнечі, тепер я стояв збоку, відчуваючи, що все воно — не моє. Зв’язок, який буквально місяць тому єднав мене з владою, з опозицією, з правими й винуватими, тепер було безжально зруйновано. Мене вирвала із загальної композиції невідома, але могутня сила, немов ту втрачену мавпу з прес–пап’є, що залишила по собі тільки шматочок ноги.

Але чи варто про це жалкувати?

Народ на Майдані галасував та скандував, не розуміючи, що перед ним — лише фантазія мого діда, дерев’яні фігурки, які ожили на певний час. А я вже йшов геть від сцени, заморена, відламана мавпа, яка гнітиться своїм розумінням цього світу.

— Сергію Миколайовичу? — раптом пролунав знайомий голос.

Я не повірив своїм очам. Переді мною стояла Хмаринка — так, саме вона, моя секретарка, безжалісно вигнана Катькою за те, що вела щоденник у журналі передачі справ.

— Мариночко? Ви?

— Ну, звісно, я! — вона посміхнулася. — А ви теж із нами?

Дівчина дивилася на мене впевненими, як у всіх тут, на Майдані, очима. І це їй личило значно більше, ніж офісна покірливість.

— З вами? Складно сказати.

— Що значить, складно? — здивувалася вона. — А це?

— Це? — я подивився на помаранчеву стрічку на своєму лацкані і розвів руками. — Це мені пов’язали. У вас не питають.

— Точно, — засміялася Хмаринка. — Чужі тут не ходять. А ходімо, я вас кавою пригощу. Змерзли, мабуть?

— Змерз? Мабуть, і справді трохи змерз. Пальто — це одяг для машини, а не для вулиці.

Хмаринка знову засміялася. Не знаю, чому — може тому, що зараз усі були рівні — роботодавці та працівники, секретарки та директори. А може, просто через молодість та легку вдачу. А може через те, що тут, на бруківці Майдану, люди взагалі дуже багато посміхалися — на відміну від стурбованих персонажів на сцені.

— То ходім? — вона простягнула мені руку, немов дитині.

І я взявся за цю руку у наївній вовняній рукавичці, таку невеличку, але впевнену у власній силі та правоті.

Ми йшли Хрещатиком повз наметове містечко із сотнями гасел та табличок. Біля вогнищ, розпалених у залізних діжках, грілися шмаркаті революціонери. Втім, не тільки шмаркаті — серед жителів наметового містечка багато хто був старшого віку, ба навіть траплялися зовсім сиві.

— Разом нас багато, нас не подолати, — співав магнітофон. — Фальсифікаціям — ні, провокаціям — ні, понятіям — ні, ні — брехні.

А поруч в автофургоні працював велетенський телевізор, з якого три модельки наївними голосами вимагали: «Любий, кохай мене! Палко, шалено, неначе востаннє!..» Такі звичні на домашньому чи офісному екрані, тут, на Майдані, вони виглядали прибульцями з іншої планети — з усіма своїми голими ногами, дитячими гримасками, сексуальними поглядами. Але я також був тут скоріше прибульцем. Цікаво, хто з нас насправді є вигаданим — я з трьома модельками в телевізорі, а чи цей велетенський табір посеред української столиці?

Я йшов за своєю поводиркою, слухаючись найменшого руху її пальців, і відчував себе тріскою, що несеться разом із весняним струмком кудись у невідомий край. І дивно — чим далі від сцени ми віддалялися, тим вільніше мені дихалося.

Біля ЦУМу Хмаринка повела мене у прохід між поставленими сторч палетами, які слугували тут парканом.

— Це зі мною, — кинула вона зарослому хлопцеві з дитячими пухлими щоками, а він серйозно так кивнув у відповідь.

Ми зайшли до великого військового намету, в якому юрмилося півтора десятка людей. Судячи з усього, тут містилися медпункт, кухня та штаб одночасно.

— Доброго здоров’я! — привітався я.

— Кучму — геть! — відгукнувся хтось. Інші засміялися.

Це були переважно студенти — та воно й зрозуміло, бо паперова табличка на вході свідчила, що ми знаходимося в університетському таборі.

Хмаринка підвела мене до столика в кутку, за яким порядкували двоє — один з козацьким чубом робив бутерброди, другий, чорнявий, схилився над консервними банками.

— Дивіться, кого я вам привела! — радісно сказала моя секретарка, немовби розвідниця, що захопила «язика». — Це мій колишній шеф. Він теж із нами.

Чубатий подивився на мене з недовірою, і його погляд здався мені знайомим.

— Сергію Миколайовичу, я вас хочу познайомити зі своїм хлопцем.

— Своїм хлопцем? — для мене ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

— Так, знайомтеся. Це — Богдан. Богдане, це Сергій Миколайович.

Чорнявий підвів голову від консервів і автоматично витер руку об штани. Витер і закляк на місці. Та і я закляк. Тому що переді мною стояв мій власний син.

— Ти? — запитав я, тому що мав уже сьогодні одну галюцинацію.

— Я.

— Ви знайомі? — здивувалася Хмаринка.

— Трохи, — зізнався я. — Це і є ваш хлопець?

— Так, — вона радісно кивнула.

— І що він тут робить?

— Відкриває консерви. Знаєте, скільки треба відкрити, щоб усіх нагодувать?

Я подивився — стіл та підлогу вкривали бляшанки із явними слідами насильства, залишеними ножем мого сина.

— Він відкриває консерви? — моєму здивуванню не було меж.

— А що тут такого? — Хмаринка розгублено переводила очі з Богдана на мене і назад.

— І давно?

— Третій день.

— Це правда? — обернувся я до сина.

— Так, — сказав він гордо. — Я навіть мозолі натер.

Ні, це було вже просто неможливим. Десь у глибині душі я ще міг допустити, що не відчуваю власного народу, який може від єдиного слова отак от спалахнути, може зібратися, виступити, як одне ціле… Але син! Свого сина я знав значно краще, ніж свій народ, тому готовий був заприсягтися — мій син не може натерти мозолів, хіба що мишкою від комп’ютера. Мій син не може три дні в наметі відкривати консерви. І мій син не може бути хлопцем Хмаринки.

Ми стояли біля намету з кавою та бутербродами в руках. Я, Богдан, Хмаринка і чубатий парубок, якого я тепер впізнав, — саме він тоді привернув мою увагу у синовій компанії на Еспланадній. Хмаринка безперервно торохкотіла, розповідаючи, хто звідки приїхав, хто що сказав, кого вони пікетували та й просто про все підряд, як це властиво жінкам. Богдан дивився на неї без тіні роздратування, його очі підтверджували просту істину — я й справді не знаю не тільки власного народу, але й власного сина. Чубатий від дівчачих слів скептично кривився — він не був закоханий у мою колишню секретарку.

— Ви знаєте, Сергію Миколайовичу, я отак подумала, що коли б мене спитали, що таке рай, я б сказала, що рай — це тут.

Я намагався не дивитися в її світлі очі, бо поруч стояв Богдан. А тому відвівши погляд у бік далекого мітингу на Майдані, зауважив:

— Розумієте, діти. Ви не все знаєте. Тому що там, на сцені, зібралися зовсім не ті люди. Всі вони — одне кодло. От ви зараз тут за них стоїте, а вони вас завтра кинуть…

Чубатий раптом втрутився:

— А ми не за них стоїмо.

— Не за них? А за кого? — здивувався я.

— За себе, — він подивився на Богдана, немовби шукаючи згоди, і той кивнув.

— За кого це, за себе? — не зрозумів я.

— За неї, за нього, — чубатий став показувати пальцями на всіх по черзі. — За мене.

— І за тебе, — буркнув раптом Богдан.

— За мене? — уточнив я.

— За вас, Сергію Миколайовичу, — радісно підтвердила Хмаринка.

Тепер вона тримала, а точніше, трималася за руку мого сина.

Я ковтнув кави, намагаючись зрозуміти почуте.

— Ну, за мене краще не стояти. Я — такий точно, як і ті, — бутербродом я вказав на сцену.

— Неправда, Сергію Миколайовичу! обурилася Хмаринка. — Богдане, скажи, він же не такий?

Богдан підняв очі на мене. Я обернувся до нього. І тут, чи не вперше за останні кілька років побачив очі власного сина.

Цей погляд не випромінював звичайного скепсису чи байдужості. Син дивився на мене, немовби просто зацікавився побаченим: не запитував, не прохав, не наїздив, лише вивчав незнайомий досі об’єкт. Та і я, щиро кажучи, теж бачив перед собою цілком незнайомий об’єкт — власного сина, який може піти в революціонери, який може натерти мозолі консервним ножем і закохатись у Хмаринку. І цілком незнайомий вираз дорослих уже очей.

Так на деякий час ми завмерли, вивчаючи один одного, а навкруги безупинно вирував Майдан — сотні тисяч людей, що розмовляли, сміялися, любилися, співали і жили нормальним людським життям, мільйони людей, що не перетворилися на мавп навіть у складний час.

— Гаразд, — я допив каву одним ковтком і кинув пластикову склянку у спеціальний ящик для сміття. — Дякую дуже. Бажаю успіху.

— Ми переможемо! — прощебетала Хмаринка.

— Хай буде так! — відповів я щиро.

Вони залишилися біля намету, проводжаючи мене поглядами — мій власний, але незнайомий син, його дівчина та друг із козацьким чубом на голові. А я, бізнесмен у дорогому і незручному пальті, йшов Хрещатиком, відчуваючи себе білою вороною, яку невідомо для чого перев’язали помаранчевою стрічкою.

«Любий, кохай мене!

Щастя буває лише в коханні

Любий, кохай мене!

Палко, шалено, неначе востаннє…», — співали з екрану троє дівчат, троє екзотичних пташок, так само, як і я, занесених сюди випадковим подихом вітру.

І вперше в житті я не міг уявити, що буде далі.

1

Лисий орел — іронічна назва герба США.

(обратно)

2

Визначення джазу у статті класика совєтської літератури М. Горького, яка започаткувала його утиски.

(обратно)

3

Вірш Тараса Федюка

(обратно)

4

Тюрма попереднього ув’язнення на вул. Глибочицькій у Києві.

(обратно)

5

Спеціалізована лікарня для депутатів та урядовців у Києві.

(обратно)

6

Психіатрична лікарня у Києві.

(обратно) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg