«Рожеві сиропи»

Артем Чех Рожеві сиропи (збірник)

Рожеві сиропи

повість

Присвячую Хіро

Частина перша. Скарб Розділ 1

На дачу його відправили батьки. Після невдалого закінчення дев'ятого класу, коли у табелі стояли одні трійки і бездоганною була лише поведінка, батьки — працівники цукрового заводу — одностайно вирішили покарати Ваню за всі його шкільні гріхи й відправити терміном у два місяці на дачу: «В серпні — ну добре, добре, вмовив — погуляєш у дворі зі своїми пацанами».

З пацанами Ваня не гуляв, з ними спільна мова не знаходилась, тому він їх уникав, і вони, ті пацани, були далеко не його. Але щоб батьки вважали Ванине покарання достатньо вичерпним, довелося зіграти на публіку. Публіка повірила. Овації не вщухали довго.

Дача була оптимальним варіантом проведення часу канікул. Два місяці на досліди навколишнього світу, шістдесят днів сонця, кропиви, п'явок та красноперок, які так полюбляють підживитися тими ж п'явками на шлюзі. Ще у Вані був щоденник. У школі вести його було нецікаво. Спостерігати не було за ким, а свій внутрішній світ він паперу не довіряв. Що можна було писати у той щоденник? Цілий жовтень він був закоханий у Аліну Куницьку, в листопаді їздив на екскурсію до Канева, грудень, січень, лютий пройшли непоміченими — навіть снігу порядного не було. У березні він закохався у Настю Печерську. А квітень і травень він якось оминув стороною, немов калюжу, що розстелилася посеред дороги. У селі можна було записувати абсолютно все. Навіть репліки сусіда Івана Кириловича, лісничого.

А ще у селі були корови, і він любив, як вони пахнуть.

На дачі вже сьомий рік жила баба Зіна. Ні, вона не була бабою, яка могла днями гнутися над картоплею та помідорами чи, припустімо, квоктати біля курочок. Боже збав. Баба Зіна була швидше лісною феєю, лицарем соснового гаю, грізним феодалом суничних галявин й ожинових заростей, апологетом гігантського макроорганізму з усіма його мурашниками, просіками та корисними травками. Селом ходили чутки, що баба була відьмою. Інакше чого вона весь час у лісі пропадає? Селянам того не зрозуміти. Бабу Зіну розуміли лише дачники. Наприклад, Афанасій. Він всякчас намагався підженитися до баби Зіни, але все обмежувалося лише спільними вилазками до Шилипухського лісництва та походами на Бубликову гору за материнкою. Афанасій залицятися не вмів. Невизнаний інтелігент, усе життя пропрацював на швейній фабриці в товаристві жінок, але ніколи не був одружений. Більше того, ходили чутки про його нереалізований чоловічий потенціал, який так і не вистрелив навіть під кінець життя. Власне, кінець ще не настав, проте потенціал, певно, спустив повітря, наче надувний матрац в кінці пляжного сезону. Афанасій любив Ваню і нерідко робив йому подарунки. Але завжди не влучав. Футбольний м'яч Ваня подарував сусідському Паші, вважаючи футбол грою для дебілів та селюків. Такому луку він би зрадів років п'ять тому. Брат Паші, маленький Женя, на кілька років став Чингачгуком. Мокасини йому купили на місцевому ринку. Мокасини були джинсові, але ж то Америка. Там усе джинсове. Женя був задоволений.

А от Ваня — не дуже.

Він поважав Афанасія, але той ну надто вже намагався сподобатися Вані. Ну так уже вихилявся, що чесне слово. Баба все одно свій ліс не проміняє ні на одного дачника.

Ще була веломашина. То був не велосипед, і не ровер, як казали місцеві, і навіть не лісапєд, як казали ну вже дуже місцеві. То була веломашина. Так свою роздовбану «Україну» називав листоноша дядя Сергій Валентинович. Дядя Сергій Валентинович поважав свою роботу, поважав себе і поважав той транспорт, на якому доводилося пересуватися селом. Він був не поштар і, тим більше, не почтальйон. Він був листоноша. А його велосипед був не велосипедом, а веломашиною. В цьому слові була сила і міць. Це слово сльозилося шаною до свого транспорту. Навіть більше — пихою. Якщо хто не знає, всім працівникам пошти, які розносять листи та газети, квитанції та повістки, видається формений одяг. Його ніколи ніхто не одягав. Ніхто, крім дяді Сергія Валентиновича, який постійно випрасовував його до здубеніння. Він накрохмалював не тільки свою темно-синю форму, але й коричневу щіточку своїх вусиків. Коли дядя Сергій Валентинович заходив до подвір'я, Ваня вибігав назустріч, аби подивитися на це бездоганно комічне шоу. Штани защеплені прищіпкою, аби не дай бог холоші не втрапили до промасленого цепу, вичищені туфлі, вилизана веломашина, видовжений ніс, хоч і плюгава, але горда постава. Гучний голос.

— Вам лист! — казав дядя Сергій Валентинович і протягував квитанцію за використану електроенергію.

Затим сідав на свою веломашину, проїжджав три метри і зупинявся біля сусідньої хвіртки. Свій велосипед Ваня теж називав виключно веломашиною. Спочатку він називав його жартома, перекривлюючи листоношу, але згодом це увійшло у звичку. Він вже і сам забув, чому саме веломашина. Це слово проросло крізь міський бетон і стало звичним. Нормальним.

Ваня любив і свою дачу, і село, посеред якого містилася їхня ділянка. Багато літніх та весняних днів він провів на землі. І пов'язано у нього з цим селом було, певно, більше, ніж з містом. Пам'ять відбирає найсвітліше.

Смола прилипала до підошов, пахло свинями та скошеною травою. Біля бару «Фаворит» товклися кілька місцевих мужичків. Кожен з них тримав у руках пластиковий півлітровий стакан з розливним пивом.

Навколо дохлого вужа роїлися мухи.

Ваня оминув сільську школу, зелений сквер з гіпсовим, фарбованим серебрянкою невідомим солдатом і вийшов до городів. Понад ставком, через покинуті хліви він дістався свого будинку. Цей зелений дах він упізнає у будь-якому стані.

Біля літньої кухні сиділа баба Зіна. Вона перебирала полуниці, з самої кухні долинав запах варення.

— Ваню! — зраділа баба Зіна. — А я тобі вже першої полуниці назбирала. І черешня вже.

— Привіт, — махнув він наплічником, і той упав біля винограду, що накривав весь майданчик між хатою та літньою кухнею.

— Стомився?

— Нє, - посміхнувся Ваня і зняв сорочку.

— Дощ буде, — подивилася баба угору, але окрім виноградного листя нічого не побачила. — Парить.

— Ага.

— Поїж, може?

— Потім, — відмахнувся Ваня.

— До хлівів поїдеш? — стримуючи очевидне розчарування, запитала баба.

— Ага.

Ваня відніс речі до хати, перевдягся у дачне — старі шорти та вицвілу футболку, — зазирнув до всіх кімнат і куточків, зробив умовний перепис інструментів у майстерні, навіщось поплював на холодний паяльник і вискочив на вулицю.

— А де ключі від сараю? — запитав він у баби.

— Там відкрито.

Одразу біля дверей стояв його вороний. Точніше ворона. Веломашина «Україна». Позашляховик, вірний друг та надійний товариш. Осідлавши веломашину, Ваня, зумисне наїжджаючи на розплавлену смолу, понісся на інший бік села, туди, ближче до штучного озера з коропами та вічнозеленого вигону.

Дача… На дачі догуджують свої останні серенади хрущі, розриваються в агонічних гавкотах сусідські собаки, на небі — сонце, особливе сонце, такого у місті не зустрінеш. Дача… Його дача — це не сільський клуб і не місцеві мешканці. Його дача — це незорана стерня, літня кухня, витоптана стежинка від будинку до туалету. Його дача — це вицвілий килимок над ліжком, різні предмети, які вже десятиліттями припадають пилом у шухлядах комодів та шаф. Веранда, колодязь, ковбаня в кінці городу, сливи, порічки, паяльник, веломашина, гамак. Горище, на якому так солодко спати після обіду, горіх, в затінку якого так приємно читати.

Його дача — це Борис Полєвой, Нестайко, Трублаїні, Биков, Симонов і чомусь Брем Стокер.

Ваня сидів на лавці й клював полуниці. Дехто у селі називав їх трускавками, але це слово здавалося Вані якимось мертвим: «трускавка» асоціювалася у нього зі словом «смерть». А полуниці — полуниці були округлі, соковиті, повні пузатої гостинності. Трускавка — то жебрак при дорозі, сліпий, з прогнилими очницями, жовтошкірий, одягнений у мішковину. Він сидить голодний, його обліпили мухи, з ніздрів сочиться гній. І цей жебрак сильно-сильно хоче їсти, але йому ніхто не дає. Тому що навкруги розруха, голод, моровиця, чума і холера.

А от полуниця — то така приємна тітонька. Новенька плахта, білосніжна сорочка, рум'яні щічки. Вона виходить з хати, у руках тримає величезного глиняного тареля з варениками або пампушками. Вона всіх пригощає, посміхається, а потім кличе у свої кімнати — любитися.

— Полуниці краще, — буркнув Ваня собі під ніс.

— Ніж що? — почув він за спиною.

Біля хвіртки стояв Афоня.

— А баби немає. Вона в травах. Тобто в лісі.

— Я знаю. Дай мені, Ванюта, дрель.

— Дрель?

— Треба дірок насвердлить, буду карниз вішать.

— А ви вмієте?

— Карниз вішать?

— Дірки робити!

Афоня не вмів нічого. Це був дачник-білоручка. Казали, що його троюрідний брат був Віталій Білоножко, але то були лише чутки. У сусідніх Кумейках оно типу Іра Білик жила. Ваня їздив, перевіряв, хату шукав — не знайшов. Чутки. А от Афанасій таки був безрукий. Можливо, вам хтось ще скаже і про Безрукова — ви теж не вірте.

— Якщо руки ростуть не з того місця, то це не руки, а ноги, — розважливо сказав Афоня. — Поможеш?

— Поможеш, — важко зітхнув Ваня, взяв у майстерні дриль, ключ та кілька свердел і поплівся за Афанасієм.

— Ти не бійся, я заплачу.

— Та ну, — відмахнувся Ваня.

Афанасій і не вмовляв — нема чого робити ще комусь за дірки платить. Подарую йому два олімпійських рублі. В кишені старого ватника знайшов. Він же, здається, нумізмат.

— Ти ж нумізмат, Ваню?

— Трохи є.

— От і добре. У мене є два рублі совєцькі. Олімпійські.

Будинок Афоні був бідненький. Власне, як і подвір'я. Не вмів він працювати руками. Все начиння залишилося від старих господарів, які продали ділянку з будинком ще наприкінці вісімдесятих. Паркан, немов дозрілі соняхи, хилився до землі, старі цебра перетворилися на безформні шматки іржі, дах на веранді підпирали граблі. Дачу Афанасій тримав через любов до природи та хворі легені. Городом його користувалася тьотя Галя. У неї троє синів і чоловік, а у Афанасія крім хворих легенів — лише квіти. Квіти Афанасій не просто любив — обожнював. Ними він засаджував усе подвір'я. Починаючи від незабудок і закінчуючи гліциніями. Самих ірисів зо двадцять сортів, навіть громовиця — дуже дорога. За корінець громовиці Афанасій віддав п'яту частину пенсії. Це, зауважте, за одну квітку. А були ще насичена журавлина, штормова, юнона, ксифіум. І багато інших. Були і звичайні, просто білі або просто сині іриси, так тих — як гною. Ще у Афанасія росло багато тюльпанів, але вони вже відцвіли, зосталося хіба кілька пізніх. Маки, центаврії — це з дворових, собачих квітів. Півонії. І ще з десяток назв, яких Ваня не в силах не те що запам'ятати — вимовити навіть. І це тільки червень!

— Побачиш, що тут за місяць буде! — не без гордості сказав Афанасій.

Зовні він був схожий на російського актора Олександра Балуєва. Тільки старше. І все село свого часу ледь не пересварилося через Афоню. Одні стверджували, що як чоловік — він ні на що не здатен. Аргументувати це їм було важко, але як пояснити те, що він один, без дружини?

— А так! — кричала друга половина села, яка стояла на тому, що Афанасій легко обходиться без дружини, тому що дружина йому і не потрібна зовсім. На Балуєва схожий — раз, стільки квітів — два. Навіщо йому стільки квітів? Це відхилення від норми. Не можна ж так. Явно у нього не все гаразд.

Розділ 2

— О'кей, — сказав Ваня. — Де дрилять?

Афанасій посміхнувся — слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.

— Над цим вікном. І над тим. Тільки над тим візьми ототуточки трохи правіше.

— Може, вам штори не потрібні, Афанасій? — запитав Ваня, струшуючи з підвіконня торішніх ос. — В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилі хвіст.

— Дриляй давай! Базікала! Зараз я тобі хвоста пришию.

Ваня задриляв. Хата була старою. Товсті глиняні стіни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом із глиною розліталася навсібіч. Ваня мружився, намагався вберегти зіниці від небезпечних уламків, діяв майже наосліп, проте дриль входив плавно і справно, немов ложка у сметану.

— Одна дірка є, Афанасій! Можете мене поздоровити.

— Поздоровляю, — мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. — Тепер тут давай.

Ваня увійшов у раж. Друга дірка була зроблена майстерніше. Штукатурка не розліталася, хіба на підлогу посипалося трохи бежевого борошна.

— Тепер над цим вікном, — діловито мовив Афанасій.

— Тут?

— Лівіше.

— Тут?

— Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.

Ваня задриляв.

— Ж-жу-у! — обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стінки. — Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! — набрався він сміливості. — Дж… цинь! Дуж!

— Шо трапилося, Ванют?

Ваня витирав обличчя від сухого бруду. Щось не клеїлося.

— Щось не клеїться.

Він показав дриль Афанасію. Свердло було зламане.

— Зламав?

— У вас стіни якісь залізні.

— Може, проводка?

— Якби проводка, то йшли б ви вже до моєї баби з похоронкою. Не знаю.

Афоня збігав за компотом. Сіли. Випили. Задумалися.

— Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидітиме, — сказав Ваня, витираючи губи.

— Умієш?

— Плоскогубці треба.

— Десь були, — задумливо рік Афоня.

У двері постукали, й за секунду в кімнату заглянула вусата морда.

— Доброго дня, — привіталася морда. — Я вам приніс листа.

— Сергію Валентиновичу! — привітався Афанасій і взяв у вусаня якийсь продовгуватий папірець. — Руки у тебе стоять?

— А? — здивувався дядя Сергій Валентинович. — Не знаю.

— А що в тебе взагалі стоїть? — запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.

Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.

— У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.

— Так плоскогубцями, — спокійно промовив листоноша. — Подивитися можна?

— На що ти зібрався дивитися?

— На те, як будете витягати.

— Ну подивись.

Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

— А це не зламається? — справедливо запитав листоноша.

— Не знаю. Може, свердло було гівняне, — припустив Ваня. — Зараз спробуємо.

І він спробував.

— Ж-ж-ж-жу-у-у-у! — завив дриль. — Жим, цвік, хряцццц.

— Не йде?

— Не хоче.

— Свердло ціле?

— Та ціле.

Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.

— Мда-а-а, — протягнув він. — Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? — припустив він.

— Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?

— Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

— Слухай, Денікін, — почав дратуватися Афоня. — Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

— А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

— Не мішай! Без тебе тошно! — закричав він на листоношу.

Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

— Не знаю, — знизав плечима Ваня.

— Може, сковирнуть? — вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

— Зараз я тебе сковирну!

— Так що робити? — Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

— Давай сковирнем, — сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

Останній допивав Ванин компот.

Афанасій приніс стамеску та викрутку.

— Що краще? — В лівій руці він тримав стамеску, в правій — викрутку.

Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

— Давайте поки викрутку.

Афанасій дав.

Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.

— Стамеску, — наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.

Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.

Ваня колупав.

- Є, - мовив він.

— Що там?

— Якийсь ящик.

— Ящик?

— Залізна коробка, здається.

Листоноша підвівся. Афанасій напружився.

— Діставати? — запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.

— А вона велика?

— Нормальна. Так діставати?

— Ти ж мені півстіни розковиряєш.

— Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.

— Ну давай.

Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.

— Скарб! — в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.

— Можливо, — майже індиферентно промовив Ваня.

— Дай! Дай мені, що це? Дай! — У Афанасія затрусилися руки.

— Чудасія! — запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.

З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось — рота відкрити.

— Моє! — раптом викрикнув Афанасій.

— Та ваше, Афанасій, ваше, — скривився Ваня.

— Може, відкриєш, Афонь? — запропонував листоноша.

Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.

— Тільки це моє, - ще раз попередив Афанасій.

А він жлоб, виявляється, першої гільдії, - подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.

Відкрили.

— Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, — спокійно мовив листоноша.

Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.

— Твоє «по-чесному», вибач, ні в які ворота. Це моє, - відповів йому Афанасій.

— Я ні на що не претендую, — висловився Ваня.

Він і не претендував.

— З тобою я поділюсь, — дружньо промовив Афанасій. — З тобою, Ванют, я якраз і поділюся. Ти дриляв, ти діставав, ти один з нас, а він… — Афоня вказав на дядю Сергія Валентиновича, — він сидів і задницю чухав. Тепер з ним ще і ділитися!

— Тоді государству, — спокійно сказав листоноша, потираючи вусики. — Государство розбереться. Тут же цілий статок, тут, їби його мать, вибачте, бога душу, довічна пенсія.

— От я на пенсії, мені і нада, а ти, Сергій, ще працюєш, ти ще заробиш на свій гроб.

Суперечка тривала більше години. Ящик зі скарбом стояв на столі, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.

— Моє, Сергій, розумієш, це — моє. Ти не отримаєш ні копієчки.

— Тоді я піду до сільради. Ігнатович, думаю, зрадіє. У нас колись був випадок, знаєш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росі, і той, хто виловив, хотів собі оставить, та люди чесні попались, куди треба доложили. А хто треба все по закону оформив і в музей віддав.

- І ти, наївний, думаєш, що ота твоя секира в музеї лежить? Ти її там бачив?

— Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.

— Дурак ти! В запаснику вона. Та її вивезли вже триста років як. В Штати її вивезли. Або в Германію.

— Та хто її вивезе?

— А от твій директор і вивіз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Сєрьож, додому і не мороч мені голову.

— Я піду, — голос листоноші помітно тремтів, — я піду, Афанасій, але знай, що і ти ні копійки не виручиш. Бо до біди то.

Дядя Сергій Валентинович підвівся й подався до виходу. Він ще раз промовив «до біди» й відчинив двері.

З сіней пахнуло гнилим ганчір'ям.

— Ану стій! — закричав Афоня.

— А? — розвернувся дядя Сергій Валентинович.

— Стій. Ти нікуди не підеш.

Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.

Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не міг розібрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.

— Ах ти ж хряк! — кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.

Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.

Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.

— Ти ж худий! — дивувався Афанасій.

— Худий, та не слабенький, — кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: — Здаюся!

Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.

— Весь костюм мені ізгавнякав, — ледь не плакав листоноша.

Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.

— Ну що? — запитав Ваня.

— Давай ділити, — зітхнув Афоня. — Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!

В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий — менший, бірюзового відтінку, і третій — найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.

Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь — Ваня відчув сильну енергетику, яку він випромінював. Плексиглас на таке не здатен.

Афоня ж залишив собі найбільший — темно-червоний, певно рубін.

Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін — то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, - одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…

— Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.

— Повною кишенею? — образився листоноша. — Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.

Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.

Розділ 3

Дядя Сергій Валентинович йшов на роботу усміхнений. Сьогодні мали видати зарплату, до того ж приємний осад від найденої вчора сотні досі залишався.

У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.

— Сергію Валентиновичу, — посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, — за грошима?

— Так і є, - сказав листоноша, — так і є.

Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.

— Ось, будь ласка, — Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. — Розпишіться.

Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.

— Не розпишуся.

— Ні?

— Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.

— Немає, - білявка поправила куценьку зачіску. — Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.

Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!

— Що тут треба заповнювати?

— Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.

Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.

— Коли там у мене день народження? — поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. — так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?

— Що коли? — відволіклася Олінька від розважальної щотижневої газетки.

— Коли у тебе день народження?

— Тридцятого квітня.

— А рік?

— Вісімдесят шостий.

— Не підходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дід твій, Степан, якого року?

— Тридцять сьомого, — злякано прошепотіла Олінька й закліпала безбарвними очима. — Здається…

— Угу, дякую. На, гаси, — і Сергій Валентинович простягнув білет.

Цілий день він просидів у відділенні. Жодного листа чи газети, навіть квитанції до сплати не було. Він сидів біля касирки Надії Миколаївни, жував її бутерброд з телячим язиком та помідорками й бідкався, що спека незабаром звалить його з ніг.

— Та йдіть ви вже додому. Поспіть, може, шось на городі шарувать треба.

Дядя Сергій Валентинович був принципіальним і чесним. В обідню перерву він змазав веломашину, почистив холоші своєї уніформи й сів біля вікна. Вулиця була порожньою, немов Бердичів у період фашистської окупації. Навіть собаки десь поховалися. було видно лише, як парує асфальт і здіймається пузирями смола.

Листоноша мріяв про виграш. «от виграю», — думав він… й одразу губився. Зарплатні та найденої звечора сотні йому вистачить з головою, а що робити з виграшем — він не знав. «Якщо виграю сорок гривень, — думав він, — куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо більше?» — злякався листоноша. Ця думка почала його непокоїти. «Якщо більше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, відкласти? правильно Афанасій казав — на гроб. Відкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».

— Надіє Миколаївно, — звернувся він до касирки, — скажіть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви їх діли?

— О-о! — протягла касирка, і стало зрозумілим, що витратити куди їй знайдеться. Син у школі, чоловік вже другий рік як на біржі стоїть, перебивається випадковими шабашами… Ця знайде. У неї матір у Мошнах одна живе, три городи, свині. Для неї ця тисяча — крапля в морі.

Увечері, сидячи перед телевізором, дядя Сергій Валентинович очікував розіграшу. і коли той нарешті почався, серце листоноші чомусь сильно закалатало.

«Невже тисячу? — подумав він і злякався. — тисяча — то непомірний тягар».

— Добрий вечір, добрий вечір, шановні телеглядачі, - пропищав голос ведучого, блондинистого телепня з довгими ногами. — Сьогодні у нас ювілейний, семисотий, розіграш лотереї «Супергроші»…

Дядя Сергій Валентинович схопився зі стільця й вимкнув телевізор.

— Нерви, — тихенько промовив він.

Кілька разів глибоко дихнув, почесав лівий вус і знову увімкнув пекельний ящик.

Лототрон вже накручував свої шалені оберти. Листоноша закусив нижню губу.

— Перший номер, — прокричав ведучий, — двадцять два!

Серце листоноші не витримало, й на секунду Сергію Валентиновичу здалося, що він помер, але за якусь мить чорна пелена перед очима зникла і він почув другий номер:

— Чотири.

— Ні! — Валентин Сергійович схопився за шлунок, потім за голову і знову за шлунок.

— Одинадцять, — мовив ведучий.

— Уже сорок гривень. Ланцюжок.

Листоноша підвівся зі стільця й заходився ходити з одного кінця кімнати в інший. Він посмикав трохи підім’яту уніформу, що висіла на кімнатних дверях, й уявив, як завтра піде купувати цеп, як дивитимуться на нього продавці й як по-новому поїде його веломашина. Але не встиг він додумати, як голос ведучого пискнув:

— Тридцять. Шановні глядачі, номер тридцять!

— Тисяча. Тільки не це! Тисяча гривень, — прошипів Сергій Валентинович і підбіг до екрана телевізора.

— Передостанній номер… номер п’ятдесят два…

Дядя Сергій Валентинович відсахнувся від екрана — той чомусь виявився червоним, усе навкруги стало червоним, і листоноша навіть не помітив, як опинився на підлозі. Йому ввижалися чорні сови та дикі лані, але Що саме відбулося, він збагнув лише тоді, коли прийшов до тями.

Телевізор показував фільм для дорослих, знадвору гавкав сусідський пес, дядя Сергій Валентинович був переможцем п’яти номерів. Він навіть не дивився, скільки ж це грошей, якщо випаде п’ять номерів. П’ять тисяч? Десять? А шостий? Який був шостий номер? він схопив свій білет і глянув на зворот. Руки листоноші гарячково тремтіли. Піт стікав з чола чималими цівками й падав на старий, ще бабин килимок. П’ять номерів — десята частина від джек-поту. Джек-пот-джек-пот… господи. Він кинувся до кухні випити води, але замість води хильнув оцту, чого навіть і не помітив.

— П’ять номерів. Десята частина. Не може бути. Ніяким чином. Чудасія! — закричав він і впав посеред кухні на коліна.

Листоноша був власником ста двадцяти семи тисяч гривень.

— А який шостий номер? Я прослухав. Який шостий номер? — шепотів він, швидше звертаючись до лотерейного білета, ніж до себе.

Він вискочив на вулицю й на все горло прокричав:

— Який шостий номер?!?! Василь, Василь, — кинувся він через паркан до сусіда, — Василь!

Загавкала найда, у кімнаті Василя загорілося світло.

— Чого кричиш? Що? — перелякано запитав Василь.

— Що там, Вась? — запитала Галя, Василева жінка.

— Сергій щось єрепенить. Ти чого єрепениш?

— Василь, Вась, сусідушко… Який номер? Який шостий номер? Сто двадцять тисяч… двадцять сім… Який шостий номер?

— Ти шо, Сергій, напився? ти ж не п’єш!

— П’ю, тобто не п’ю! Який номер?

- Іди проспись, бушиян! — крикнув Василь і зачинився у будинку.

— Проспишся тут, — зітхнув дядя Сергій Валентинович, сів на землю у дворі Василя й обхопив руками голі коліна. Дядя Сергій Валентинович відчував себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:

— Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?

Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.

— Хороший шобака, шобака ти мій, — гладив він найду, не помічаючи, як трясуться його руки. — тільки ти і я. і хазяїн твій — дурак. За що ж це мені, а?

Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.

Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.

— Вона мені більше не потрібна, — сказав він Надії Миколаївні.

— Як не потрібна? Зламалася?

— Який шостий номер?

— Га?

— Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?

— А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?

Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.

Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».

— Ось. Дивись. Щось виграв?

Шостим номером було число тридцять шість.

— Не знаєте, коли Степан народився? — запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.

— Який Степан?

— Мерчинський. Дід Оліньки.

— У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, — спокійно відповіла Надія Миколаївна.

— Ні-ні, рік. Рік скажіть.

— Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.

— Дякую. А коли Олінька прийде? — зловісно запитав листоноша.

— Та от уже має бути.

За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.

— Всім привіт, — радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.

— Олінька, стій!

— А? — розвернулася вона.

— Бе, — сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.

Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.

- І бутерброди у вас — паршиві, - звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.

За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.

Розділ 4

— О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу — він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.

— Ну, гроші не проблема.

— Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.

— Я ж кажу, Стьопа, що гроші — не проблема. Це я на так питаю, на потім.

Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:

— Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.

Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.

Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:

— Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!

Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.

— Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! — аргументував він своє бажання викупити ділянку.

— Ти придурок, Афоня?

— Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.

— Та на хріна мені твій корт!

— Треба у Вані спитати. Де Ваня?

— На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак — і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.

— Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.

— Да? — Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.

— Да! — мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.

— Не мороч мені голову. Іди давай.

Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів — пільговий. А ще… а ще, — Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, — альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…

Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.

— Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?

— Тут я! — відгукнувся Афоня.

Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.

— Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.

— А, Коля! Привіт.

Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста — до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.

— Постою. Тим більше перед начальством… — І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.

— Яке начальство? — не зрозумів Афоня. — Хто начальство?

— Ви начальство.

— Я? Чого ж це?

— Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, — бородань махнув рукою на захід.

— Ну?

— Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.

— Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. — І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. — Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?

— Так рішили на раді. Сотня будинків — це вже майже село — тепер у вашому розпорядженні.

— Я тепер що, поміщик?

— Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї — кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.

— Чекайте, а що мені за резон?

— Власть, — підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.

— Ну-ну, Коля, це зайве.

— Жартую, Афанасію Вікентійовичу. То як?

Афанасій на мить задумався, але лише на мить.

— Ну, можна спробувати!

— От і ладушкі, - пробасив Коля, поплескав Афоню по спині, розвернувся і зник за парканом.

— Власть! — пошепки промовив Афанасій і підтягнув животик. — Власть — це ладушкі. А басейн? Корт?

Усе літо Афоня працював на благо кооперативу «Станіславчик». На бабу Зіну образився — велика пава, теж мені. Кілька разів перетинався з Ванею, але той весь час був чимось заклопотаний, бігав, возився з книжками. Здавалося, малий навіть подорослішав. З басейном та тенісним кортом, не кажучи вже про галявину для гольфа, довелося зачекати. Вирішив Афоня все це громіздке діло відкласти на наступний рік. Та й камінь треба ще продати. Можливо, розпиляти та частинами переправити за кордон, а це діло серйозне, тут треба мати і час, і терпіння.

Думка про багатство, власником якого він став, неабияк надихала Афоню на працю. Кооператив виділив шановному Афанасію Вікентійовичу моторолер, а тому три кілометри до «Станіславчика» не були вже такими недоступними. Десь тричі на день Афоня їздив до кооперативу, курсував між двома селами, сільрадами та лісництвами, часом залишався ночувати в дачному посьолку. Дачники були різними. Траплялися й люди досить заможні, а тому при добрій організаційній роботі Афанасія ніхто грошей не жалів. Давали і на озеро, і на вивіз сміття, і навіть на лісні угіддя, де Афанасій розвів живність для полювання.

Дехто заздрив — переважно місцева влада. Заважала працювати, всіляко шкодила та пхала палки в колеса, але Афанасій завжди знаходив лазівки та обхідні шляхи для досягнення своїх та кооперативних цілей. За два місяці «Станіславчик» зацвів так, як жодний дачний кооператив в усій області. Приїздили зі столиці — дивитися на таке чудо, про Афанасія навіть колонку надрукували у районній газеті. «Голова кооперативу «Станіславчик» не зупиниться ні перед чим». Подейкували, що односільчани Афанасія пропонували прописатися в Софіївці та стати головою сільради, але Афанасій побоявся виписуватися з київської квартири. Влада — діло хитке та непевне.

У кінці серпня до кооперативу навідалась податкова служба. Багато хто з пайщиків занепокоївся — чи не відбере держава їхні ділянки через нечисту роботу Афанасія Вікентійовича, чи все в його паперах бездоганно? Хто знає, що там Афанасій нахімічив, але Коля, головний помічник Афоні, запевняв, що все чисто — комар носа не підточить, так шо нема чого сєять, як то кажуть, паніку.

— Як знати, як знати, — хитали головами пайщики.

Проте податкові інспектори, висидівши три дні і три ночі над паперами, нічого протиправного та ніяких фінансових махінацій так і не знайшли.

— Такого не може бути! — кричали вони. — Як! Як можна підняти звичайний дачний кооператив до таких висот і щоб усе було чисто-гладко! Щось тут не так.

Приїжджали інші ревізори, зі служби безпеки, винюхували кожну цеглинку, кожний кущик, фінансові інспектори ще тричі перевірили папери. Пайщики непокоїлися — тут уже точно гаплик Афанасію, пропонували навіть дати хабара держслужбовцям, але Афанасій Вікентійович запевнив, що корупція руйнує його чисті уявлення про цей світ.

— Ех, — зітхали дачники.

— Ех-е-хех, — зітхали ревізори. — Все чисто.

Афоня дійсно став у районі людиною номер один. Вдячні пайщики за свій кошт побудували будинок і подарували його своєму прєдсєдатєлю. Гектар землі, викопали став, навіть рабатку понад ставом звели — щоб було затишно рибалити, але Афоні так і не довелося пожити в цьому будинку. Перед Днем незалежності до кооперативу приїхала людина, чиє ім'я знали абсолютно всі у цій державі. Навіть сліпоглухонімі.

Людина ця була головною в одному політичному блоці. Вона приїхала у чорному «мерседесі», а довжелезний ескорт джипів з тонованими вікнами змусив примовкнути всю околицю. Навіть Афоню.

Перебували високі гості в «Станіславчику» не довше ніж три години. Після чого Афанасій, залишивши і свою ділянку, і кооператив, і навіть улюблені платівки з записами Зикіної, сів у блискучий автомобіль і зник у невідомому напрямку. Прихопив Афоня з собою лише камінець та срібний хрестик, який дістався йому від баби ще у п'ятдесят сьомому.

Дехто з пайщиків розповідав, наче чув частину розмови між Афанасієм Вікентійовичем та надто важливою персоною.

— Дарагой Афанасій Вікєнтієвич, я була б дуже рада, якби ви паїхали зі мною. Це треба не тільки нам, але і вам, дарагой Афанасій Вікєнтієвич.

Розділ 5

Свої надприродні, пак неординарні здібності Ваня помітив наступного дня після того, як у нього опинився камінець ніжно-лазурного відтінку.

Після сніданку баба Зіна послала Ваню в центр за цукром та капроновими кришками для консервації. Ваня, поки стояв у черзі, довго блукав очима, видивляючись необхідний йому товар. Нарешті придбавши цукор та кришки, він повернувся додому.

— Скільки за все віддав? — спитала баба.

— Двадцять чотири гривні сорок копійок.

— А цукор скільки зараз?

— Чотири сімдесят.

І тут Ванина пам'ять почала видавати якісь цифри. Спочатку він не зрозумів, що це за цифри, але пам'ять знову виплеснула нову інформацію. Це були ціни. Ціни на всі товари, які він бачив у магазині.

— Тю, — здивувався Ваня, але більше ніяк не відреагував і на довгі п'ять годин забув про те, що сталося.

Він поїхав на рибалку. Дорогою на ставок Ваня заїхав до господарського магазину і придбав дешевенький набір риболова. Десяток різних гачків, грузила, волосінь на два кілограми, ніпелі для утримання поплавця, якась пластмасова муха — певно, як наживка для дурної риби. Сидячи на торф'яному березі в очереті, Ваня дістав набір і знайшов у ньому вкладиш, який пояснював, що для чого і хто взагалі це все виробляє. Прочитавши нецікавий вкладиш, Ваня зібрав стареньку бамбукову вудку й одразу закинув її у воду. Чи то риба була голодна, чи день у Вані видався щасливий, але карасі лише й встигали що клювати. Забувшись на якісь години, Ваня ловив рибу. В голові монотонно проносилась одна-єдина фраза: «ЧП «Гаврилів», набір рибальський звичайний. Канів, вулиця Ювілейна, 40».

— ЧП «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок! — підспівував Ваня. — ЧГТ «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок. Стоп, звідки це?

Г пам'ять знову видала йому інформацію. Ваня спробував розібратися, почав викопувати з надр свідомості хоча б щось, аби наблизитися до пояснення, проте пам'ять на запит видала лише ціни на ячмінну крупу, борошно, яблучний оцет, шоколадні батончики та мінеральну воду «Фонтанчик».

— Тю, — знову нічого не зрозумів Ваня, склав вудку, зібрав речі, виловлену рибу та поїхав додому.

Перед сном Ваня вирішив щось почитати. Але на дачі, окрім старих, тисячу разів перечитаних дитячих книжок та товстезних книг про Велику Вітчизняну, нічого не було. Хоча ні, десь на горищі лежала кіпа старих журналів «Юность» та «Роман-газета». Серед них було ще десяток журналів «іностранки». Обравши кілька мініатюр Акутаґави у перекладі Грівніна, Ваня заглибився у читання. Коли вже засинав, відклав журнал і вимкнув світло. У сусідній кімнаті баба Зіна дивилася телевізор. Ваня спробував заснути, але писклявий голос ведучого, який розігрував якусь там лотерею, вибивав із приємного стану сонливості. Й тут раптом Ваня відчув, що щось знає. Якби хто попросив його описати це відчуття, він навряд чи зміг би. Це знання було поверховим, немов вірш, завчений перед уроком літератури. Спочатку в голові майнули окремі фрази, потім речення, а за якусь хвилину мозок Вані повністю відтворив одну з мініатюр японця.

— Як це? Нічого не розумію. Ба! — покликав Ваня бабу Зіну.

— Ваня?

Баба Зіна зайшла до Ваниної кімнати й увімкнула верхнє світло.

— Щось трапилось? Болить щось? Ваня…

— Ба, я тільки що вивчив оповідання Акутаґави.

— Чого?

— Не чого, ба, а Акутаґави.

— Що це за чорт?

— Японець, письменник. А я вивчив. Зараз, послухай.

— Спи давай. Вивчив і молодець, — буркнула баба Зіна й вийшла з кімнати.

— А світло необов'язково вимикати?

Проте баба його не почула. Довелося вилазити із затишного ліжка. Поки Ваня вимикав світло, йому пригадалася ще одна мініатюра.

— Дві! Ба, я дві вивчив!

— Одчепись! — почувся приглушений зойк баби Зіни.

— Я всі вивчив, — сам до себе мовив Ваня, знову увімкнув настінний світильник і відкрив журнал. — Так, що тут у нас? Грабал, Мрожек, Кафка. Євреї якісь, чи що? О, Кіплінґ.

І Ваня почав читати не зовсім зрозуміле есе Кіплінґа про якісь там чотири строфи якогось там вірша. Прочитавши сторінку, Ваня відклав журнал, заплющив очі, і його мозок повністю відтворив текст.

— Магія якась, — сказав Ваня й злякався. Так злякався, що, незважаючи на спеку, затремтів усіма кінцівками. — Як таке може бути? Я проклятий?

Близько трьох годин Ваня не міг заснути. Крутився у ліжку, вмикав та вимикав світло, виходив навіть надвір подихати свіжим повітрям, знову відкривав журнал, вибирав якийсь уривок, читав, а потім точнісінько повторював його. Слово у слово.

Нарешті, знесилений та спітнілий, Ваня заснув. А вже пізно вранці він прокинувся з однією напрочуд щасливою думкою: то, може, це дар? Не прокляття, а дар? Може, це камінь якийсь магічний просто? Але як? Хіба таке буває?

З цього дня Ваня вирішив стати найрозумнішою людиною у світі. В школі він тепер стане відмінником — це факт. А ще він зможе приголомшити батьків, друзів, будь-кого з учителів… крім фізрука, звичайно.

Ваня почав читати. Спочатку справа йшла не надто жваво. Ті книжки, що він читав у дитинстві, він і без свого обдаровання знав майже напам'ять, а журнали з горища були переважно нудні та нецікаві. Але з кожним новим днем Вані було все цікавіше і цікавіше. Чим більше він читав, тим більше прокидалася спрага до все нової і нової літератури. Спочатку він читав повільно, адже ніколи особливо цим не займався, та вже за кілька днів він запросто прочитував два, а то і три романи. За два тижні читати було нічого. Горище він спустошив, прочитав кілька бабиних книжок про трави та корисні властивості лісних ягід. Усі інструкції, етикетки та посібники теж були проковтнуті його мозком.

І Ваня записався до сільської бібліотеки.

Спочатку він боявся, що вся інформація може перевантажити його накопичувальні можливості, але все прочитане так вправно і приємно влягалося на поличках, немов його розкладав якийсь педант-акуратист. Необхідну інформацію пам'ять видавала миттєво — варто було лише про неї подумати. За місяць він прочитав стільки, скільки за інших умов не прочитав би за все своє життя. В бібліотеці він набирав з десяток книжок, вкладав їх до наплічника і їхав кудись за село — на річку або до лісу. Прочитував усе це за сім-вісім годин і повертався додому.

Одного разу бібліотекар Іван Сидорович не стерпів. Це був високий сорокарічний чоловік з великими блакитними очима.

— Слухай, тезка, а ти не знущаєшся? — запитав він.

— Тобто? — не зрозумів Ваня.

— Я людина терпляча, але навіщо ти береш кожного дня стільки книжок. Ну добре, я розумію одну, дві, ну три, але не десять!

— Я їх читаю.

— Так уже всі й читаєш? Та на це тиждень треба витратити. За умови, якщо весь час читати.

— Я їх читаю, — ще раз сказав Ваня. — Не вірите? Давайте перевіримо. Ви можете спитати все що завгодно з тих книжок, які я у вас брав.

Ну дуже вже хотілося Вані похизуватися своїм обдарованням.

— Та йди ти.

— Ні-ні, Іване Сидоровичу. Давайте.

— Ну давай, — важко зітхнув бібліотекар, відкрив Ванин формуляр, звузив очі й хитро запитав:

— От ти брав зібрання Островського. Приміром, перший том «Бедная невеста». - Іван Сидорович потягнувся до полички, дістав перший том повного зібрання Островського й відкрив на «Бедной невесте». — Про дійових осіб питати в тебе не буду, а от сюжет, будь ласка.

— Поздно, Владимир Васильич, поздно… Передо мной новий путь, и я его наперед знаю. У меня еще много впереди для женского сердца…

— Стривай, це що? — бібліотекар якось непевно зазирнув до книжки.

— Мар'я Андріївна, донька Незабудкіної звертається до Мєріча. Сторінка двісті дванадцять.

Іван Сидорович, знайшовши сторінку, недовірливо глянув на Ваню.

— Припустімо, — сказав він. — А от на тому тижні ти брав… Е-е-е, — бібліотекар перегорнув кілька сторінок формуляра, — ти брав… от, Олесь Гончар «Перекоп».

Ваня лише посміхнувся й процитував уривок з «Перекопу».

— А ось, Загребельний. «Диво».

Ваня і тут не розгубився.

— Твою ж, вибачте, мать! Хлопче, може, ти якийсь… У мене немає слів. Що ж це…

— Тільки це, будь ласка, нікому, добре? У мене своєрідний дар. Я все пам'ятаю. У мене пам'ять воістину феноменальна.

— Добре-добре, — погодився бібліотекар.

— А можна ще одне прохання? — Ваня торкнувся дееспешної панелі, яка розділяла його та Івана Сидоровича.

— Яке?

— Можете мені ключі від бібліотеки давати на вихідні? У вас зачинено, а я просто місця собі не знаходжу… нудно без книжок.

— Ну, я думаю, ми домовимося, — й Іван Сидорович змовницьки підморгнув.

За місяць Ваня прочитав половину сільської бібліотеки. У планах в нього було дочитати її до кінця канікул. Позаду вже була вся шкільна програма й узагалі вся класика, яка містилася на поличках не дуже великої бібліотеки. А двадцять сьомого липня Ваня дізнався про свій дар більше. Принаймні він не міг не пов'язати його з тим, що він вичитав.

Вишукуючи, що почитати, він набрів на стареньку, випущену ще у середині п'ятдесятих книжку «Легенди нашого краю». Товстезна книжка нагадувала собою телефонний довідник, але останній був уже давно прочитаний, а тому і вивчений.

Читаючи всілякі історичні відомості та легенди про козаків, Ваня натрапив на величеньку статтю із заголовком «Три сили хана Батия». Виявилось, що на початку 1240 року хан Батий зі своїм військом орудували на цих землях, і, за легендою, у Батия був невеличкий шкіряний сундучок, в якому були сховані три міцні долі, завдяки яким полководець отримував ясний розум, незліченні багатства та абсолютну владу. Але щойно Батий перетнув кордони сучасної Угорщини-Румунії-Словаччини, посланець від суздальського князя підступом викрав один з каменів, і Батий почав програвати битву за битвою і врешті був змушений повертатися на береги Волги. Проте зворотним шляхом під Слуцьком знайшов посланця та відібрав камінь, а крадія прив'язав до двох коней та пустив їх попастися.

Закінчувалася легенда тим, що ті три камені ще неодноразово бачили у цих краях, потім вони десь зникли, але куди вони врешті подівалися — невідомо.

Ваня сидів під старенькою вільхою на березі ставка й подумки домальовував історію з трьома силами Батия. Він сам вирішив дописати легенду, в якій наступного разу камінці мали випірнути через триста років у скарбниці кримського хана, проте під час одного з козацьких походів скарбниця мала зникнути, а вже пізніше три міцні долі з'являються у 1647 році. Хто став власником камінців — пояснювати не треба. І начебто у 1654 році разом з підписанням договору між Україною та Олексієм Михайловичем, на додачу великому царю Московії відходив великий камінь рубінове серце, а інші два мали потрапити до польського короля. А ще пізніше рубінове серце з'явилося б у Степана Разіна, загубилося і знову з'явилося у московського царя у 1682 році. Тепер уже у Петра Олексійовича. Й зберігався б цей камінь у скарбниці Романових до появи Распутіна, який неодмінно заволодів би цим каменем, що призвело б до неминучого зруйнування і монархії, і династії Романових.

А от інші два… Спочатку ними володів би Мазепа, а потім Полуботок, чий скарб досі не можуть знайти…

Ваня думав і думав, і вже збирався дійти до революції та громадянської війни, проте почув позаду себе неприємний дівчачий голос.

— То ти і є той сатана?

— Який сатана? — перепитав Ваня, добре розуміючи, про що йдеться.

Перед ним стояла некрасива руда дівчина років сімнадцяти. Округлі форми її пишного тіла випиралися з простенького й безликого сарафана.

— А той. Мені батько розповів. У тебе, кажуть, нечистий вселився, і ти тепер хочеш стати мудрим.

— Мудрим? — здивувався Ваня ідіотському формулюванню.

— Не знаю, так люди говорять.

— Які люди?

— Та всі, - хмикнула дівчина, розвернулася й пішла напростець через поле у бік села.

Дорогою додому Ваня почав помічати косі погляди, які так і сипалися на нього з усіх усюд. Можливо, на нього й раніше так дивилися, проте Ваня цього не помічав і був би, чесно кажучи, радий не помічати і далі. Він їхав уздовж нескінченної гряди зелених парканів, намагаючись чимшвидше дістатися дому. Припікало сонце, від непомірної спеки двоїлося в очах, і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.

— Сатана, сатана! — дражнилися вони. Принаймні Вані так здавалося.

За кілька днів, улаштувавши істерику батькам, Ваня таки поїхав до міста. Баба Зіна, проводжаючи онука, з притаманною їй стриманістю сказала:

— Головне, Ваня, лихих діл не робити.

Частина друга. Рожеві сиропи Розділ 1

Родіон сидів на дитячій гойдалці посеред двору і вдивлявся у спокійне сіре небо. Над двором нависали поверхи вогкої цегли сталінських будинків, чорні, розкарячені дерева якось безрадісно вслухалися у непробивну листопадову тишу.

— А знаєш, я б тебе не пустив викладати філософію. Це ж ти там таких дров наламаєш. Уяви собі: ти, той, хто боїться власної тіні, один перед сотнею американських студентів. Там же одні футболісти та негри. Як ти працюватимеш? Ну як?

— У мене будинок буде з прислугою.

— Ага, і вона захистить тебе від футболістів і негрів.

— Я не думаю, що негри і футболісти вивчають філософію. Швидше за все, на мій курс прийдуть майбутні президенти, фінансисти… Та якось впораюсь. Родя, може, ти заздриш, що у мене буде двоповерховий будинок з прислугою?

— Я не заздрю, а хвилююся за тебе. Знань у тебе на сто тисяч томів, а розуму — піввідра. Тебе ж там заклюють. Знаєш, як тебе називатимуть? Рускій Іван.

— Мене б так називали, коли б я викладав славістику, а філософія — наука інтернаціональна…

- І нікчемна.

Ваня, підвівшись з лавки, хотів був замахати руками, мовляв, ні-ні, друже, ти помиляєшся, філософія — це унікальна наука, і тільки технарі або лабораторні пацюки можуть так зневажливо і поверхово говорити про цю науку, а люди, які піднімають вічні питання, докопуються до істин буття, аналізують соціально-філософські аспекти світобудови, бачать в теорії набагато більше, ніж у практиці. Адже ці знання можуть відкрити світові такі до цього часу незбагненні таємниці, що вся ваша хімія разом з фізикою нервово курять в стороні…

Але не сказав. І руками не замахав. Хіба ображено буркнув:

— Сам ти нікчема.

Тепер же підвівся Родіон. Щоправда, з гойдалки. Йому теж закортіло махати руками, можливо, навіть ляснути друга по шиї, сказати щось образливе, типу, ні-ні, мій друже, якщо хтось з нас і нікчема, то це ти, а не я. Саме ти! Ти! Давай пригадаємо, звідки у тебе всі ці знання, звідки ростуть ноги в твоєї філософії та теоретичних надбань? Де б ти був зараз, якби не твій отой камінь? В яких компаніях ти б бухав і які серіали ти б дивився перед тим, як лягти у койку із сусідкою Томою? І це я нікчема? Це я, хочеш ти сказати, нікчема? Я, той, що дійшов усього власними силами, практичним досвідом, розумом? Де б була ваша філософія, якби не фізика і хімія? В кам'яному віці вона б була. В неозої або ще в якійсь дупі? Прогрес і еволюція відбуваються завдяки отаким от лабораторним пацюкам, як я!

Але не сказав. І руками не замахав. І по шиї не ляснув. Буркнув тільки:

— Від нікчеми чую.

А все почалося ще п'ять років тому, коли однокласники Родік і Ваня зустрілися після літніх канікул.

З перших днів навчання Ваня, маючи за плечима багаж сільської бібліотеки та бібліотеки рафінадного заводу, на якому працювали його батьки, почав хизуватися знаннями на уроках історії та літератури. Він перебивав учителів, уточнював дані, наводив приклади з інших, не лише академічних джерел, зневажливо ставився до вчителів і виказував презирство до, як він висловився, «дитячого садочка, на який перетворився урок історії». За це він був кілька разів виставлений з кабінету, отримав відповідні записи у щоденнику та з десяток п'ятірок. Такі предмети, як алгебра, фізика й хімія, давалися важче, але і тут він намагався розжитися відмінними оцінками. Щоправда, для точних наук мав бути принципово інший характер мислення, а самих знань та завчених формул, очевидно, не вистачало. Проте і це справляло враження на однокласників.

Вані страшенно хотілося залізти на парту посеред класу або краще на вчительський стілець, продавлений, тричі лагоджений стілець, й усім показати свій артефакт, але така вигівка могла мати непередбачувані наслідки. Хоча, швидше, передбачувані, але від того не менш неприємні. Камінь могли викрасти, або пішли б чутки, і хто знає, що могло б трапитися. Можливо, якісь головорізи полюють на цей камінь, і тут вони дізнаються, що дехто Ваня з 10-Б є власником такої сили, і тут уже нічого не вдієш, тут уже бетонні калоші та екстремальний стрибок з Московського моста у швидкі води Дніпра. Або різні частини Ваниного тіла, які б правоохоронні органи збирали по смітниках в усіх десяти районах Києва. Це страшно. Небезпечно, а головне — нецікаво. Нехай для однокласників Ванин тріумф залишається загадкою. Лише Родіку. Він друг з п'ятого класу. Він чесний і правильний. За однією партою чотири роки. Скільки контрольних він написав для Вані! Скільки бутербродів було разом з'їдено на перервах!

А якщо… а якщо Родік попросить покористуватися каменем? Що робити? Він попросить, а сила каменю назавжди для мене зникне? Або він не віддасть потім? Та ну, чого б сила зникла? Коли камінь повернеться до мене, тоді і сила повернеться. Це ж очевидні речі. А якщо таки не віддасть? Хто, Родік не віддасть? Віддасть! Це ж Родік. Краще я сам йому запропоную покористуватися кілька днів, а потім заберу. Цікаво, а якщо віддати камінь, чи зникне все те, що я вже маю? Чи забуду я всі ті книжки, що прочитав?…

— Родік! — врешті звернувся Ваня до друга на шостий день літа.

Вони сиділи у своєму улюбленому дворику на Червоноармійській, курили ще звечора вкрадені у Ваниного батька цигарки й ділилися своїми літніми пригодами. Точніше, доповідали те, чого не встигли розповісти на перервах.

— Родік, знаєш, звідки у мене ця сила?

— Яка сила? — здивувався Родік.

— Ну, що я все знаю.

— А ти все знаєш?

Ваня навіть затамував на мить подих. Він не знав, чи здивуватися, чи образитися. Врешті, довелося розказати Родіону всю цю історію зі скарбом, продемонструвати свої здібності й змусити Родіка присвиснути.

Родік таки присвиснув, але швидше задля того, щоб догодити Вані. Внутрішньо він залишився спокійний.

— Значить, ти тепер людина з надзвичайними здібностями, — констатував він.

— Що значить людина з надзвичайними здібностями, Родя? Це ж фантастика. Я сам спочатку відмовлявся вірити у це, але тепер… тепер звик…

— Я таке вже колись читав у одного письменника. У Дереша.

— Він чех?

— Ні, Чех — то інший… А, ти в цьому сенсі… Ні, наш, радянський. У нього у книжці був один такий герой з феноменальною пам'яттю.

- І шо?

— Нічого. Просто був. Почитай, якщо цікаво. Або як у фільмі «Феномен». Теж там був один. Траволта.

— Румун?

— Ти не знаєш, хто такий Траволта? Ну, «Без обличчя», «Кримінальне чтиво», Ваня, шеймон'ю!

— Так він румун чи ні?

— Сам ти румун.

Ваня, долаючи в собі сумніви, в той же день таки запропонував другові спробувати дію каменя на собі, але Родіон відмовився. Сказав, що не хоче.

— Боїшся?

— Ні, не боюся. Просто не хочу.

Більше Родіон за Ваню контрольних не писав, але бутерброди вони продовжували їсти разом і за однією партою так і просиділи до закінчення школи. Більше того, у них з'явилося чимало спільних інтересів, і Ваня нарешті відчув і зрозумів усі принади наукової праці.

Родіон науково-дослідною працею займався з дитинства. Років з семи. Відтоді, коли побачив, як його мама, Ніна Кирилівна, змішувала для приготування тіста соду і оцет. Процес гасіння здався Родіону настільки дивовижним, що він почав змішувати в чашках і банках різні суміші, які переважно складалися із вмісту домашньої аптечки. Проте ніяких реакцій не виникало. Щоб спонукати хоч якийсь хімічний процес, доводилось постійно додавати оцет і соду. Помітивши своєрідні нахили сина, батько Родіона, Семен Кирилович, узяв малого на один день до себе на роботу, в дослідний інститут проблем міцності, де й продемонстрував йому кілька простеньких фокусів, які справили на юного Родіона сильне враження. Тоді й почалися всі ці спочатку дитячі енциклопедії, потім посібники з простої хімії. Органічної. Фізика. Друг сім'ї, Кирило Семенович, тягав із заводського кабе, в якому працював, різноманітні реактиви, приладдя для юного хіміка, літературу…

І от, нарешті, коли наукові прагнення та бажання не встигали за фізіологічними здібностями розуму, Родіку випала надзвичайна можливість мати у себе ходячу енциклопедію — Ваню. Вони годинами, ледь не цілодобово, сиділи, схилившись над підручниками, ковтали наукові статті, які хоч і бідно, але містилися в Інтернеті… І поки Родіон працював над практичною частиною своєї роботи, Ваня читав щось своє. Його перестала цікавити художня література тоді, коли майже вся класика була прочитана, а літературна сучасність викликала лише поблажливу посмішку дорослого перед наївним щебетом дитини. Один за одним з безрозмірної науково-історичної спадщини почали виринати прізвища Монтеск'є, Руссо, Мора, Кампанелли, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Аквінського, Декарта. Всі вони злилися в одну безкінечну книгу, в одного Левіафана, якого Ваня, не прожовуючи, ковтав великими, погано просмаженими шматками. Хто у нас на гарнір? Морено? Дюркгейм? Зімель?

Увесь цей філософсько-соціологічний вінегрет не дуже добре поєднувався з хімічними аналізами, фізичними властивостями та безкінечними формулами, валентностями, інтегралами. За рік досконально вивчивши всі теоретичні основи хімії та фізики й відчувши непоборну відразу до практичних занять, Ваня все рідше зустрічався з Родіком і навіть достовірно не знав, над чим той зараз працює. Ваню захоплював надзвичайний світ філософських та соціально-філософських ідей. Прочитавши всю можливу й досяжну літературу, він почав писати сам. Небагато. Друкувався у не надто авторитетних наукових часописах української Академії наук, час від часу траплялися переклади в польських та російських виданнях, а одного разу його навіть запросили на конференцію з історії масонства. До Смоленська.

— Мене запросили до Смоленська! — кричав Ваня у слухавку.

— Ну, я радий за тебе, — без ентузіазму відповів Родік.

— Ти не радий за мне?

— Радий!

— Щось не видно. Ну таке, проїхали. Ти як?

Вони не бачились більше місяця.

— Працюю. Батько влаштував мене старшим лаборантом до молекулярки.

— Ну класно! Будеш зрощувати свій сколіоз?

— Ну да, — посміхнувся Родік.

Але якось безрадісно, натужно. І Ваня це відчув. Він відчув його посмішку, а разом з тим її безрадісність і натужність. І це відчуття йому не сподобалося. Після закінчення школи вони могли не бачитись два, три тижні поспіль, хоч і жили в сусідніх будинках. Кожен був заклопотаний своїми справами, кожен був поглиблений у свою роботу.

А згодом Родіон узагалі переїхав чортзна-куди, кудись аж на Шулявку, десь в район парку Пушкіна. Виявилось, що друг сім'ї, дехто Кирило Семенович, подарував Родіону квартиру. Був цей Кирило Семенович видною шишкою при Міністерстві оборони. Очолював якийсь завод чи ка-бе, а тому мав можливість подарувати одну квартиру Родіку, а іншу — брату Родіона, Паші.

Паша був старшим і нецікавим братом. Його в житті анічого не цікавило. Хіба одного разу він взявся збирати монети, але вся пристрасть його закінчилася на трилітровому слоїку радянського дріб'язку, який Паша закинув кудись на антресолі, навіть не перевіривши свою колекцію на брак чеканки чи рідкісність штемпелів та років. І все. Решта було для галочки. Для галочки він закінчив школу, вступив до якогось сіренького інституту, для галочки він його закінчив, для галочки ж і одружився. Одружився він на Голочці. Невиразній і сірій, як і все їхнє життя, як і квартира, у якій вони мешкали, як і дитина, яку вони народили. Як повітря, яким вони, живучи у Північно-східному районі Києва, дихали. І так сталося, що для матері еталоном успіху став Паша, адже все в його житті було правильним, причесаним і сірим. Родіон же, чиє життя, по правді, не вирізнялося кольоровими фарбами, але було більш насичене, був гордістю батька, Семена Кириловича, який теж працював у дослідному інституті й був з фізикою на «ти».

Для Вані з переїздом Родіка його рідний Печерськ спорожнів. І хоч бачилися вони так само десь раз на місяць, але усвідомлення того, що в сусідньому будинку більше нема його однокласника й однопартника і що, виносячи сміття, він більше не зустріне свого друга, який вийшов за хлібом, усе-таки пригнічувало. І хизуватися перемогами не було ніякого бажання. Подумаєш, автор сотні статей у найавторитетніших журналах світу, кілька монографій з історії філософії, дисертація на тему географічного детермінізму, запрошення від світових університетів, які пропонували свої кафедри. І це у двадцять років!

Родя знав про Ванини успіхи, але при зустрічі вони якось не розмовляли на ці теми, піднімаючи переважно побутово-поверхневі проблеми: політика, алкоголь, сенс життя. І від цього ставало якось гірко і надзвичайно самотньо.

А потім ще й ця сварка.

«Звичайно-звичайно, — думав Ваня, — Родіон просто заздрить мені. Я їду в Штати викладати філософію, а він залишається тут, у своєму гадюшному інституті, й далі змішуватиме вуглець з воднем. Це всього лише заздрість».

«Звичайно-звичайно, — думав Родіон, — Ваня досяг таких наукових висот. Куди мені! Я ж лише лабораторний пацюк, що змішує вуглець з воднем».

Розділ 2

Важко було спочатку, перші місяці. А потім, коли Родіон почав чітко дотримуватися власного розпорядку, все стало на свої місця. Працювати і на роботі, і вдома, і в транспорті стало звичною справою, тим більше що думати він міг постійно, безперервно, віддано і всюди, де б не знаходився. Навіть уві сні.

З десятої до сімнадцятої Родіон просиджував халат в молекулярні на Харківському шосе. Це було незручно, це дратувало, відволікало від основної роботи, але таким чином він мав доступ до необхідних йому препаратів, апаратів, реактивів та різного вкрай необхідного хімічного обладнання. Шлях від метро «Шулявка» до метро «Чернігівська» займав півгодини, далі на трамваї або маршрутці Родіон їхав до інституту і вже там, випробовуючи власні нерви на міцність, він починав чекати, коли закінчиться робочий день. Робочий день зазвичай тягнувся довго, тому Родіон кожну годину бігав курити, все робив повільно, залишаючи собі час на обдумування власних ідей.

Напарник Родіона, молодший лаборант Петя, був приємний хлопець, але надто вже дратував його своїми надокучливими розповідями про своє жалюгідне дитинство, про те, як батьки фарбували його хною у рудий колір і називали не Петею, а Патріком. Це сталося тоді, коли батьки Петі з'їздили в Ірландію на наукову конференцію, їх настільки захопила ірландська культура, що власний син Петя перетворився на Патріка, а життя Патріка перетворилося на пекло, адже школа кінця вісімдесятих не вирізнялася гуманним ставленням до дітей ані з боку педагогів, ані з боку учнів.

— Фарбованій птасі, Родя, не місце у зграї безликих півнів. Знаєш, я колись у діда в селі пофарбував білу курку зеленкою, так вона не прожила і трьох годин. Її загнали під паркан і заклювали свої ж.

— Печально, — відказував Родіон.

— Не те слово! А що зі мною робили у школі…

Це була улюблена тема Петі. Що з ним робили у школі, як над ним знущалися, як скубли його волосся, плювали в портфель, били, псували зошити й одяг, ображали й принижували. Але тепер він ЛЮДИНА, тепер він науковець…

— Лаборант, — поправляв Родіон.

— Науковець! — стояв на своєму Петя. — А вони всі гниють. Хто під голкою, а хто під шконкою… А ти, Родя, даремно так. Лаборант, лаборант! Науковці ми, розумієш! Ми наукою займаємося.

— По пачці за зміну викурювати і в колби дивитися може хто завгодно…

— А от не скажи. За такі гроші треба бути героєм. Щоб так вкалувати!

— Я не вкалую, і не за гроші я тут, — буркнув Родіон.

— Правильно! За ідею! Науковець, як і поет, має бути голодним.

- І не за ідею…

— Ні?

— Ні.

— А тоді чому? Що тебе тут тримає?

— Петя, іди в жопу.

Але Петя залишився. Він постійно залишався і нікуди не дівався. Іноді Родіону здавалося, що Петя переслідує його. Родіон в їдальню — і Петя за ним. Родіон додому, і Петі якраз в ту сторону. Навіть уранці зустрічає Родіона біля кабінету. Першим не заходить.

— Ти, Родя, старший лаборант, а я молодший.

І так щодня, щогодини. Іноді Родіону здавалося, що відчини він двері своєї квартири, а на дивані лежатиме він, Петя, і дивитиметься так, звузивши очі, догідливо.

— А я тобі вже і яйця підсмажив, Родя.

Проте, на щастя, вдома панував хоч і безлад, але разом із ним — тиша, яка допомагала Родіону працювати. З сьомої вечора до півночі він сидів над кресленнями, які постійно сканувалися, вимірювалися, у які вносилися правки, після чого вони знову сканувалися й зберігалися у сотнях папок під назвами «ОМ1», «ОМ2» і т. п.

На балконі була обладнана міні-лабораторія. Реторти і колби, реактиви та різноманітне начиння наполегливо виносилися з інституту й під прицілом мікроскопа досліджувалися, змішувалися, утворюючи їдкі кислоти та різнокольорові рідини. Все це кип'ятилося, нагрівалося, охолоджувалося та піддавалося різним хімічним та механічним впливам, результати занотовувалися до величезного амбарного журналу для записів, після чого всі дані переносилися до комп'ютера у різні файли, папки, групи папок. Робота, швидше за все, була кропіткою, йшла невтомно, з якимись невловимими маніакальними іскрами, що так і сипалися на старий, місцями попалений лінолеум.

На сон Родіон відводив собі вісім годин — часу на таку марну справу, як сон, не шкодував. Вважав, що запорука плідної роботи у міцному й тривалому сні. І на безсоння не страждав, не мучився годинами над якоюсь черговою формулою і не поєднував у голові різні хімічні сполуки — засинав одразу й прокидався без будильника рівно о восьмій. Хоча іноді робота снилася й навіть приходили якісь рішення.

Зранку Родіон приймав душ, снідав, пив каву й біг на роботу.

І все було б непогано, якби одного разу…

Це був холодний жовтневий ранок, літній плащик ледь захищав від їдкого дощу, музика в навушниках лише дратувала, а мокра від вологи і поту одежа неприємно липнула до всього тіла. Зайшовши до інституту, Родіон з полегшенням зняв навушники, плащ та скинув піджак. Біля кабінету стояв Петя. Він щось намагався сказати, але очевидна збудженість не давала йому змоги вимовити ані слова. Він лише махав руками й беззвучно відкривав рота.

— Я теж радий тебе бачити! — привітався Родіон. — Ключі взяв?

— Я взяв! Ага, аж три рази! Анька взяла, що на третьому працює, в дослідному!

— До чого тут Анька?

— А ти, Родя, зараз усе побачиш.

Родіон відчинив двері кабінету і дійсно все побачив. Це були квіти. Величезний жмут червоних троянд лежав на столі Родіона і якоюсь надмірною пістрявістю, різкою червоно-зеленою плямою вирізнявся на тлі синьо-сірого забарвлення лабораторії.

— А я її бачив, бачив, Родя! — заулюлюкав Петя. Він стрибав то навколо Родіона, то навколо столу з трояндами, вдавав мавпу, мукав, гугукав й підстрибував. — Я прийшов трохи раніше, піднімаюся сходами, тільки в коридор, аж тут бачу — Анька виходить. Я так обережненько підкрався, а вона… вона озирнулася і на ліву сторону, до сходів. Заходжу в кабінет, а тут — о!

І він знов застрибав навколо Родіона.

— Кому квіти? — спокійно запитав Родіон.

— Ромео! Бідний мій Ромео! — загигикав Петя.

— Що за пошлятина?

— А тобі видніше…

Біля троянд лежав клаптик паперу, очевидно вирваний зі шкільного зошита. Гострим та щільним почерком на аркуші було виведено: «Родіону».

— Хто ще знає? — запитав Родіон, набираючи воду з краника у величезну колбу.

— Та ніхто, — знизав плечима Петя. Він уже заспокоївся, але залишки збудження ще миготіли у його маленьких припухлих очах.

— Сподіваюся, що ніхто і не дізнається.

— Могила, Родя! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, тому і переймаюся.

Цілий день Родіон думав про цей випадок. Він нерішуче поглядав на квіти, намагався згадати, яка ж вона, ця Аня, які у неї ноги і якого кольору волосся. Він пам'ятав лише загальні риси, напівсилует, напівтінь її, кивок у темному коридорі, спина в черзі у їдальні. Здається, вона сирота, її батько колись тут працював заввідділом. Здається… І чому троянди? Це немов виклик — грубо, з нахрапом, приступом. Невже не можна було підібрати якісь більш стримані квіти? Айстри, наприклад. Зараз сезон айстр. А може, це всього лише дебільний жарт колег? Петя вирішив покепкувати. Або Панасюк. Він колись щось говорив про те, наче я задрот, боюся жінок… Треба буде спуститися на третій, хоч глянути на ту Аню. Зайду, спитаю щось, про документи якісь, зазирну до кабінету… перевірю її реакцію… Чи не йти?

Кілька годин Родіон сидів, схилившись над паперами, вдавав, начебто розгрібає звіти та документацію, а сам усе поглядав на троянди, які від задушливого повітря почали в'янути. І як на зло, наче медом помазано, всі зазирають до лабораторії, щось або когось шукають, і кожен неодмінно питає про квіти. Від кого? Кому?

— Так, — відповідав Родіон.

І тільки Петя несміливо хихикав у комір сорочки. Підступно хихикав. От лис!

Так минув день. І Родіон, який мав би поспішати додому працювати над своїм винаходом, якось неквапом збирався, потім півгодини стояв біля інституту, курив, визирав, намагався побачити її, але її не було. Інші виходили з інституту, поспішали додому, до сімей, коханок, у кіно на новий фільм від творців Термінатора або в кафе — випити, поговорити.

— Ти чого стоїш?

— Так.

— Можу підкинути додому. Щоправда, зараз на Пагона затори…

— Та ні, дякую.

— Як хочеш.

А її все не було.

Уже вдома працювати не було ніякої можливості. В голову лізли невиразні думки про неї. Родіон намагався всістися за комп'ютер, але, окрім незрозумілих формул, нічого побачити не вдавалося. Він бігав з однієї кімнати в іншу, поїв себе міцною кавою, ляскав по щоках, приймав холодний душ, але думки однаково були спрямовані лише туди, на третій поверх. А під вечір він зрозумів, що починає захворювати. Певно, через ранковий дощ. Або від нервового напруження.

Лігши у ліжко й накрившись двома цупкими вовняними ковдрами, він спробував заснути, але якесь концентроване безсоння роз'їдало його свідомість, не даючи змоги ані розслабитися й заснути, ані піднятися й працювати. Випив навіть півпляшки валер'янки, але мозок так і не відключився — лише наповнився густим киселеподібним туманом. Провалявшись у напівдрімотному стані всю ніч, виснажений і запухлий, Родіон, забувши випити кави й почистити зуби, поплівся на роботу.

Сльозилися очі, текло з носа. Приступи чхання та невідступний туман у голові ледь не змусили Родіона повернутися додому на півшляху, але він неодмінно хотів побачити її, впевнитися у її вроді або, навпаки, розчаруватися, забути цю історію й повернутися до звичного плину життя. Тому, постоявши хвилину у вестибюлі метро «Чернігівська», він вирушив на трамвайну зупинку.

Розділ 3

Перше, що зробив Родіон, так це піднявся на третій поверх зазирнути у дослідницький відділ.

Коридорами бігали знервовані люди, передавали одне одному папери, носилися з пробірками та ретортами, грюкали дверима, кричали, телефонували якомусь Петру Андрійовичу Вєдісобак і питали дозволу на якесь прискорення.

Родіон зазирав то в один кабінет, то в інший, сподіваючись побачити Аню. В одному з них він її таки побачив. Вона сиділа впівоберта до дверей і, не помічаючи Родіона, розмовляла по телефону. Шморгаючи носом, Родіон звернувся до всіх одразу, чи, бува, не заносили їм з секретаріату звіти по дифузіях.

— Які звіти, не бачиш, у нас тут аврал. Потім, Родіон, усе потім! — знервовано прокричав завідувач лабораторії Семенюк.

— Ви захворіли, Родіон? — запитала молодший лаборант Даша, інтелігентна і довгокоса, донька одного дуже знаного фізика, майже академіка.

— Та трохи. Вчора під дощ втрапив.

— Заходьте, чаю вип'ємо? Тільки пізніше. Бачте — аврал.

— Та бачу.

Родіон пострілом глянув на Аню, яка сиділа на тому ж місці, але вже обличчям до нього. Їхні погляди зустрілися, і Родіон вискочив як ошпарений з кабінету. Стрімголов злетів на свій п'ятий поверх і ледь не збив з ніг Петю.

— Запізнюєшся, Родя.

— Ключі взяв?

— Та взяв. Тебе чекаю.

— А вона нічого, — шепотів сам до себе Родіон, — начебто. Симпатична, і в погляді щось є обпікаюче. Начебто.

Він намагався згадати її обличчя, але крім симпатичності та обпікаючого погляду нічого не проявилося. Навіть зачіска або у що була одягнена.

Ближче до обіду Родіона зовсім розморило. Він сидів, підперши кулаком щоку, безцільно дивився у вікно, зазирав у сіре небо й думав, думав, думав… А рівно о першій крізь непробивний озноб таки відчув голод — з ранку навіть кави не випив. Добряче висякавшись в умивальник, він, намагаючись уникнути Петі, побрів до їдальні. Підкріпившись котлетою по-київськи та кислуватим салатом (зміст його він так і не ідентифікував), ще довго, можливо хвилин двадцять, сидів за пластмасовим столиком і чекав. Але її не було.

Тоді він твердо вирішив спуститися на третій поверх і випити чайку — запрошували, чому б і ні? Долаючи страх і штучно напускаючи на себе байдужість, Родіон постукав у двері й несміливо зазирнув до кабінету. Крім кількох заклопотаних зазиранням у якісь трубки працівників та Даші, яка вранці запрошувала Родіона на чай, у приміщенні нікого не було. Ані теж не було.

— На чай прийшов, — винувато мовив Родіон.

— Так невчасно, Родіон. Вибачте, у нас тут Петро Андрійович приїхав — таких люлєй надає…

— Це який Петро Андрійович? — без цікавості запитав Родіон.

— Вєдісобак! — сказала Даша.

— Ах, звичайно-звичайно! Вєдісобак — це серйозно, — мовив Родіон і вийшов з кабінету.

І не встиг він зачинити за собою двері, як перед ним виросла вона.

— Добрий день, — тихо мовив Родіон і, не дочекавшись відповіді, дременув сходами наверх.

Це була вже його друга втеча за сьогодні. Віддихавшись біля дверей своєї лабораторії, Родіон дістав цигарку і, не виходячи у коридор, закурив.

— У неї руде волосся. І ніс гострий. Зелений светр, — шепотів собі під ніс Родіон.

На запах диму вискочив Петя.

— Родя, ти шо, штрафануть!

— Нехай.

— Нормально штрафануть!

— Петя, я зараз тебе штрафану.

— Та я ж навпаки… я ж як краще…

- Іди в жопу, Петя, — беззлобно мовив Родіон, загасив дві третини цигарки і зайшов до лабораторії. З-за спини він знову почув голос Петі.

— Да-да, новий сюрприз.

На Родіоновому столі стояла пляшечка дитячого сиропу від застуди, а поруч лежав усе такий же клаптик аркуша, вирваного із зошита: «Родіону».

— А ти, Родя, як, захворів?

— Захворів.

— Звідки ж вона знає? Вона тебе бачила сьогодні?

— Ага, — відсторонено мовив Родіон, — тобто… я хотів сказати… ні, не бачила.

— Ромео, бідний мій Ромео!

— Петя, іди в жопу.

— Ясно! Все ясно! Любовний хміль кружить голову юному науковцю! Петя то, Петя сьо, Петя, принеси, подай. А потім — іди в жопу. І це кращому другу таке говорити!

— Ти мені не кращий друг.

— Знаю, знаю, — важко зітхнув Петя. — Пий свої рожеві сиропи, Родя, і давай щось робити, а то Микола Олександрович говорив, що не сьогодні-завтра Вєдісобак ревізію проводитиме. Полетять наші голови…

Залишок дня Родіон намагався сконцентруватися й направити свої думки у необхідне русло. Вдома він годину просидів у холодній ванні й змушував себе думати лише про свою ідею. У нього є ідея, є розробки, креслення, він дійсно науковець. На відміну від рядового лаборанта Пєті, він — науковець, і винахід, над яким він працює, має перегорнути вверх дном усі сталі поняття людства про науку. І щоб досягти мети, необхідно відкинути зайве. Ці всі Ані, троянди, записки, рожеві сиропи (до речі, дякую, допомогло).

— Зібратися, зібратися, — повторював Родіон.

Вилізши з ванни, він подивився у дзеркало, на своє руде, як і в неї (знову вона!), волосся, на свій міцний ніс і слабке підборіддя. Неголене підборіддя.

Поголившись, Родіон вийшов із ванної, заварив собі півлітровий кухоль міцної кави й всівся працювати. Працював він до пізньої ночі, поки сон не звалив його і не протримав аж до неприємного пострілу будильника.

Почався новий день… Родіон, добре виспавшись на клавіатурі, вирішив для себе, що проведе його плідно, не думатиме — ні-ні — про неї, не відволікатиметься на пустопорожні подразники, не звертатиме уваги на нові сюрпризи та записки, а працюватиме на благо інституту та власної ідеї.

Перед тим як вирушити на роботу, він уважно склав список усього, що йому знадобиться в його роботі вдома: всі необхідні реактиви, викрутити з комп'ютера, що стоїть в дежурці, пластину оперативної пам'яті й замінити її на менш потужну, набрати паперу для креслень та купу інших невеличких, але потрібних дрібничок. З цим заповітним списком у кишені та папкою з інститутською документацією Родіон вирушив на роботу.

На столі в кабінеті на нього знову чекав сюрприз. Оригінальністю він не відрізнявся. Це знову був сироп від простуди та записка з тим самим гострим й щільним почерком: «На всяк випадок».

— Я ще той не допив, — буркнув Родіон і сховав пляшечку у шухляду стола. Поки не помітив Петя. Він сьогодні, як не дивно, не зустрічав Родіона під дверима, що траплялося надто рідко. Можливо, раз чи два за всю роботу Родіона в інституті. Спізнюється? Чи знову у дантиста протези ставить…

Скориставшись відсутністю свого набридливого колеги, Родіон узявся завантажувати сумку необхідним, тим самим викреслюючи зі списку певні пункти. Він так захопився, що голос, який він раптово почув позаду себе, не одразу спинив його.

— Я ж казав, Миколо Олександровичу, я говорив, а ви не вірили! Петре Андрійовичу, ви хоч вірили мені? Як тезці от скажіть, вірили?

В дверях стояли Петя, Микола Олександрович та Вєдісобак.

— Да, — важко протягнув Микола Олександрович, — скільки працюю завідувачем лабораторії, а такого свинства ніколи не зустрічав.

— Свинство! — прокричав Петя. — Свинство? Та тут криміналом пахне!

— Не знаю, може, на кримінал не потягне, а от доганою зі звільненням…

— Не потягне, кажете? — розчаровано перепитав Петя і, не дочекавшись відповіді, додав: — Та це ж секретне виробництво!..

— Було! Років двадцять тому.

— А ще в нього Анна Родзинкевич закохалася і записки йому пише, і сироп…

— Петро, зникни! — роздратовано рявкнув Микола Олександрович й опустив своє повноваге, явно втомлене тіло на стілець.

— Бардак! — сиплим голосом процідив Вєдісобак. — Бардак у тебе, Коля! — І вийшов з кабінету.

— Петре Андрійовичу! Петре Андрійовичу! — зацвірінькав Петя й кинувся наздоганяти тезку.

Микола Олександрович співчутливо глянув на розгубленого й блідого Родіона. Він стояв посеред кабінету й спокійно викладав із сумки набране.

— Може, поясниш, Родя?

Родіон, не підводячи погляду, відповів:

— Не хочу, Миколо Олександровичу. От чесно, не хочу.

— Хоч не на продаж?

— Смієтеся? Який продаж?

— Звільнити мені тебе треба. Хоча, якщо чесно, я краще б Петра звільнив.

— Робіть, як знаєте, — промовив Родіон.

Завлабораторією, крякнувши, піднявся зі стільця і вийшов з кабінету.

Згрібши невдало крадене назад до сумки й діставши з шухляди столу власні речі укупі з сиропом, Родіон вдяг свій тоненький плащик і за кілька хвилин опинився на трамвайній зупинці.

Якби Родіона попросили назвати найважчий день його життя, він, очевидно, не розгубився б. Це був день його звільнення. Забираючи документи з інституту, він намагався уникати своїх колег, але процедура звільнення виявилася затяжною, довелося побігати кабінетами, написати з десяток заяв та кілька пояснювальних записок. Родіон постійно ловив на собі осудливі погляди — звільняли злодія. І хоч Микола Олександрович спробував діло зам'яти, спростити, звільнити за власним бажанням, однак колишні колеги знали за що. Звичайно, не обійшлося без Петі — хто знає, що він їм наговорив і які ще гріхи вигадав.

«Можливо, якби я її зустрів, то отримав би від неї ляпас у вигляді такого ж осудливого погляду. Розчарувалася бідненька, тепер, певно, шкодує і про троянди, і про рожеві сиропи», — думав Родіон, залишаючи інститут. І як на зло, йому за всі ці кілька годин, скільки він бігав коридорами, так і не зустрівся Петя. Він би йому врізав, смачно врізав — так, що той у стоматологічному кабінеті поселився б назавжди.

Вже на зупинці, пропустивши кілька трамваїв, Родіон печально глянув у небо й повернув назад. Підійшовши до дежурки, він дочекався, поки черговий відділу вийде на перекур, і, таки дочекавшись, орудуючи хрестовою викруткою, витяг оперативну пам'ять з надр комп'ютера.

— Мені необхідніше, — тихенько посміхнувся Родіон і за дві хвилини вже їхав у трамваї в напрямку метро.

Розділ 4

Робота йшла безперервно. З ранку до вечора, не відволікаючись ні на які подразники зовнішнього світу, Родіон працював над своєю ідеєю. Катастрофічно не вистачало грошей, не вистачало необхідних препаратів, постійно хотілося їсти, але така розкіш, як їжа, не входила у фінансові плани Родіона. Він працював. Здавалося, до мети залишилося якихось кілька кроків, уже відчутно її запах, навіть силует видніється в димці на горизонті у такому затишному довгоочікуваному майбутньому. Але закінчувалися гроші, і де їх брати, Родіон навіть не уявляв.

Колись давно, ще в пору ранньої юності, гроші йому давав друг сім'ї Кирило Семенович. Але де він зараз? Ані адреси, ані телефону Кирила Семеновича Родіон не знав, та й бачив він його останнього разу ще тоді, як той подарував йому квартиру. Старенький він став, може, й помер.

Але в один день, наче змовившись, світ став проти Родіонового спокою. Спочатку зателефонував батько.

— Синок, — гарячково співав він у слухавку. — Синок, у тебе є радянські гроші?

— Які?

— Радянські, бажано до сімдесят шостого року.

— Па, звідки? Ти у Павліка спитай. Він же збирав там щось у дитинстві.

— Та в нього я вже взяв.

— А навіщо тобі?

— Синок, не зараз, потім. Не пам'ятаєш номер дяді Маріка?

— Навіть не знаю.

Батько повісив слухавку, а Родіон ще два дні переривався думками, згадуючи цю розмову.

А потім прийшла мама. Схудла, зморена, зачіска розтріпана. Сіла на стілець і заплакала.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав: усе під подушкою тримав.

І ще два дні Родіон думав про батька, час від часу скрикуючи:

— Ну молодець, батя! Ну молодець! Таки зробив це!

Семен Кирилович з молодшим сином Родіоном завжди був ближче, ніж з усіма іншими членами сім'ї, і сам Родіон знав про батька набагато більше, і матері сказати міг набагато більше, але вирішив промовчати, не ранити її.

І через усе це ніяк не міг він сконцентруватися на роботі. Після звільнення Родіон так добре працював, не думав ні про що, лише перед сном її згадував, але так, мимохідь, не заглиблюючись з головою у роздуми, не шкодуючи за втраченими можливостями. А тепер усе разом звалилося… А головне… безгрошів'я…

І все це Родіону здавалося напрочуд мерзенним, зайвим. Не так він уявляв години свого тріумфу, не мало бути цих проблем з ганебним звільненням, з цією пошлуватою нестачею грошей, з цією безвихіддю й перманентним відчуттям голоду. І ця безкінечна мряка, і п'яна потолоч, що цілодобово крутиться під вікнами, і вона… Де вона?

Вона з'явилася несподівано і просто. Родіон, лежачи у холодній воді, почув дзвінок у двері. Вилізши з ванни й загорнувшись у рушник, він почалапав, залишаючи на бугристому лінолеумі калюжі. Відчинивши двері, він побачив її. Несподівано і просто. Вона стояла, вдягнена у коротке фетрове пальто, руда і невимовно спокійна.

— Привіт, — сказала вона, — я прийшла.

Родіон, майже не здивувавшись, а сприйнявши її появу як очікуваний і доволі побутовий жест, пустив її у квартиру й промовив:

— Роздягайся. Чаю?

— Я какао принесла.

З цього самого часу вона якось напрочуд органічно поселилася і в його житті, і в його квартирі. Не набридаючи Родіону своєю присутністю й не заважаючи йому працювати, вона тихенько прибирала в іншій кімнаті, в туалеті, у ванній, складала Родіонові речі й систематизувала всі хімічні препарати та реактиви, що були розкидані по всій квартирі. Часом вона підходила до працюючого Родіона і питала:

— Це ти над своїм проектом працюєш?

— Працюю.

— Вдається?

— Вдається. Начебто, — відповідав Родіон, і вона, вдовольнившись скупими відповідями, поверталась до своїх справ.

Уранці вона ходила на роботу. Її не було майже весь день. Після роботи вона заходила на ринок або до супермаркету, купувала продукти, забігала до хімчистки забрати светр. Або в ательє — забрати брюки Родіона.

Родіон же, сидячи вдома без светра або без брюк, думав про неї, про її таку природну появу в його житті, що він навіть не помічає її легкої присутності поруч із собою, немов вона все життя так і жила з ним у цій двокімнатній хрущівці, але разом з тим розумів, що починає сумувати за нею, нерідко сам телефонував їй і питав, чи скоро вона повернеться.

— Я вже біля будинку, — іноді відповідала вона, і дійсно за кілька хвилин Родіон чув залізний шерех у замковій шпарині, потім на секунду відчував легкий протяг, і… на кухню заходила вона. Викладала на стіл продукти, віддавала Родіону светр або брюки, сідала поряд з ним і втомлено терла скроні.

— Голова болить?

— Ні, все добре, — спокійно відповідала вона й схиляла голову на плече Родіона.

Родіон відчував себе більш ніж комфортно, але від неї він хотів ще дечого, і як до цієї розмови підступитися, він не знав. Кожного ранку він обіцяв собі, що під час сніданку обов'язково з нею поговорить, попросить про цю дрібничку, про цю мізерну послугу. І кожного разу, коли вони сідали снідати в гостьовій кімнаті, він, дивлячись на неї, зазираючи у її гострі очі, якось боляче для себе усвідомлював, що просити про таке — злочин. І зволікав.

Нарешті, гірко розуміючи, що ставить під удар усі свої труди й що чекати більше не може, таки почав цю розмову. Свідомо не дивлячись їй у вічі, він промовив:

— Аня…

— Звичайно. Я давно чекала, коли ти про це попросиш. Напиши список, і я все принесу.

Але список був довжелезний. Досліди ще не закінчилися, й остаточний результат хоч і мав з'явитися от-от, але для цього Родіону потрібне було забезпечення всім необхідним.

Кожного дня Родіон говорив їй:

— Якщо не хочеш, не треба нічого виносити, я сам десь знайду.

Вона, знаючи, якої відповіді від неї чекає Родіон, відповідала:

— Ні, все чудово. Не хвилюйся. Мені не складно, — й викладала із сумки все необхідне для Родіонового проекту.

Наприкінці листопада, коли на вулиці стало незатишно й здавалося, що навіть день вкрився непроглядною темінню, Родіон впав у, як він сам визначив, депресію фінальної стадії. Він майже закінчив свою роботу, свій складний проект, над яким працював кілька років, і, усвідомлюючи, що це — спустошення, порожнина й незворотний процес розкладу свідомості, йому не хотілося навіть робити пробні експерименти. Це — кінець.

Для годиться він купив пляшку вина, нарізав бутербродів і навіть запалив свічки. Відчуваючи агонічні спалахи своєї мети і якоюсь мірою мрії, він усе-таки намагався втриматися, принаймні зовні, у доброму гуморі. Він чекав її. Чекав, щоб разом відсвяткувати свою перемогу. Свій програш, кінець, своє спустошення він відсвяткує потім, наодинці з собою, колись тоді, коли матиме час кілька діб лежати на дивані, пити каву й курити у стелю.

Але її не було.

Родіону не терпілося розповісти про кінець, нехай вона думає, що він став для нього щасливим. Для нього — науковця, майбутнього лауреата Нобелівської премії, переможця над утопічними ідеями, які він спромігся втілити у практику. Сьогодні він тріумфатор, а своїм нещастям він займеться завтра, післязавтра… Потім.

Але її не було.

Родіон навіть посуд помив. Випрасував речі й поголився, що робив украй рідко й без особливого ентузіазму.

Але її не було.

Під ранок, виснажений нічним чеканням, Родіон зрозумів, що її більше не буде. Ніколи. Вона зникла несподівано й назавжди. Її речі зникли так само безслідно, як і вона. Зникли її косметика і зубна щітка, рушник і куртка, піжама і навіть домашні капці. Її гребінець, шкатулка з нитками та ґудзиками, книжка Манна «Буденнброки», яку вона мріяла дочитати до нового року, щітка для взуття, чеки з хімчистки — теж зникли.

Попри усвідомлення того, що її більше не повернути, Родіон однаково намагався її відшукати. Хоча б задля трьох слів, якими вона змогла б пояснити втечу або нехай не пояснити, а просто і спокійно сказати:

— Я так не можу більше.

Або:

— Ти такий смішний, Родя.

Або:

— Все має свій кінець.

Або:

— Навіщо ти це робиш?

І йому вистачило б цих банальних слів, і він би відпустив її, повернувся б додому й ніколи більше не згадував її.

Але знайти її Родіону так і не вдалося. На дзвінки вона не відповідала, з роботи звільнилась, у квартирі, в якій вона проживала останні двадцять з чимось років, тепер живуть квартиранти, і вони нічогісінько не знають про хазяйку. Квартиру їм здала брокер.

Її друзів Родіон не знав. Де вона бувала, з ким зустрічалася, що її взагалі цікавило у цьому житті — він теж не знав.

І вже вдома, відкривши холодильник, аби дістати й випити наодинці те кляте вино, яке було приготоване задля обмивання свого тріумфу, він побачив, що на поличці дверцят холодильника стоїть пляшечка дитячого сиропу від застуди.

— На добру пам'ять? — не відомо в кого запитав Родіон, дістав з холодильника пляшечку й з усієї сили кинув її у стінку, проте пляшечка не розбилась. Відскочивши від стіни, вона впала на підлогу й покотилася під стіл. Тоді, розлютившись і клянучи все навкруги, починаючи від міцного скла й закінчуючи своєю нікчемністю, Родіон взявся трощити все, що траплялося під руки. Все, окрім своєї ідеї. Він розтрощив і виніс на смітник майже всю свою одежу, всі меблі і посуд, навіть штори позривав з вікон. Потім вискочив на вулицю в одній сорочці, навіщось пробігся по парку Пушкіна й, змерзлий, з хворобливо-палаючими очима, повернувся додому.

За тиждень він продав свій комп'ютер, купив чотири ящики горілки й розмістив на одному (скільки грошей вистачило) рекламному щиті, що стояв на проспекті Перемоги, рекламу свого проекту.

Всівшись посеред кімнати й промовивши: «З богом», Родіон запив, чого не робив ніколи в житті.

Частина третя. Винахідники Розділ 1

Семен Кирилович зачинився у кімнаті й нікого до себе не пускав.

Такий він був, Семен Кирилович. Непостійний, роздратований, чесний. Останнім часом — уже десь місяць — Семен Кирилович приходив додому, зачинявся у своїй кімнаті й до ранку звідти не виходив. Перші дні дружина Семена Кириловича Ніна Кирилівна намагалася вивідати у чоловіка, що ж змушує його кожного вечора зачинятися у кімнаті. Вона благала його, просила, навіть погрожувала, але Семен Кирилович не відповідав. Сидів собі камінчиком у кімнаті, і все тут.

— Я знаю! — якось влаштувала істерику Ніна Кирилівна. — У тебе інша! Ти такий чесний, ти просто не можеш дивитися мені у вічі, тому що ти завів собі коханку. Хто вона, Сьомушка? Анжела? Ілона? Як її звуть?

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Ні, я все зрозуміла! — кричала Ніна Кирилівна через двері наступного дня. — Я все-все зрозуміла! Господи, яка ж я дурна була! Як могла так подумати про тебе, Сьома! Ти хворий! Ти смертельно хворий, але ти чесний, і твої очі чесні — вони все мені скажуть. Тому ти і зачиняєшся. Але ж можна поговорити, Сьома! Чуєш! Можна просто поговорити. У мене є знайомі, мій батько, він хоч і дантист, але у нього є виходи на багатьох хірургів, лікарів, світил вітчизняної медицини. Сьомчику! Ну скажи хоч слово.

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Семен Кирилович! Я більше так не можу, чуєш! Все, мої нерви такого не витримують — я подаю документи на розлучення. Чуєш! Ти! Розлучення! Я скажу Фіхтенгольцу. Він нас розлучить! А ти — свиня! — кричала Ніна Кирилівна буквально тиждень тому, але Семен Кирилович так і не відповів.

Уранці за сніданком від нього і слова не можна було витягти. Про нового начальника Либнюка або про запуск нової підшипникової моделі міг розповідати годинами, а про вечірні дивацтва — ані пари…

Врешті, скорившись долі, Ніна Кирилівна залишила чоловіка у спокої та більше через двері не кричала. А вранці з фальшивою зацікавленістю слухала про Либнюка та шарики-підшипники. Та і розлучатися з Семеном Кириловичем Ніна Кирилівна не збиралася — дуже любила чоловіка.

Вони прожили у мирі та злагоді більше тридцяти років. Ще тоді, наприкінці сімдесятих, коли Сьома не підпускав до Ніночки жодного хлопця, Ніна Кирилівна зрозуміла, що такий чоловік їй і потрібен — відважний, сміливий і пристрасний. Хоча, якщо бути відвертим, пристрасть тривала недовго — досягнувши бажаного, Семен Кирилович охолов, не ревнував, та і приводу не було — надто сильно Ніна Кирилівна любила Сьому. За кілька років подружнього життя Семен Кирилович обважнів, полисів, почали сипатися зуби. Робота, сімейні клопоти. Та і дітям — всю увагу. Пашка і Родя. Тепер і вони сімейні, заклопотані, пороз'їжджалися, щосуботи телефонували, а Семен Кирилович та Ніна Кирилівна почали жити для себе. Іскри не залишилося — роки своє забрали, а от легенький вогник обопільного кохання жеврів десь у глибині сімейного побуту. Ніна Кирилівна смачно готувала, двічі на рік їздила з чоловіком на ринок купувати йому сорочки та брюки, вечорами уважно слухала розповіді Семена Кириловича про роботу, не перебивала. Семен Кирилович не пив, усю зарплату приносив дружині, був з нею поштивий, голосу не підвищував, але квітів не дарував. Хіба зрідка — на Восьме або на день народження.

А тут таке — вже п'ятий тиждень зачиняється у кімнаті. Потайки від чоловіка Ніна Кирилівна їздила до Успенського монастиря говорити з батюшкою, але той нічого конкретного не порадив.

— Молись, став свічки Миколі Угоднику та Богоматері.

Так і сказав. Ніна Кирилівна ставила свічки і Миколі, і Богоматері, і всім святим скопом, але Семен Кирилович як зачинявся у кімнаті, так і зачиняється. Не допомогло.

І до сестри в Яготин їздила — радитися, але сестра була запійна і, крім трьох не дуже пристойних слів, нічого не сказала.

Ніна Кирилівна навіть схудла. Не настільки, щоб аж так, але у ту синю сукню влізла. У ній вона і поїхала до Паніки — старшенького. Пашка з сім'єю жив у нещодавно зведеному будинку на околиці міста. Це була така околиця, що дістатися центру або помешкання Ніни Кирилівни та Семена Кириловича було майже неможливо — хіба витратити півжиття. Безкінечні затори, нерегулярний автобус, часом навіть уплав — через Дніпро. Не позаздриш. І от Ніна Кирилівна поїхала до Павла. Він вдалий, усе в нього добре у житті, і хоч з батьком багато часу не проводив, але пояснити мусить. Дружина у Петра була неприємна. Не послухався син маму — женився на вродливій — тепер страждає. Але не у звичці Ніни Кирилівни втручатися у сімейне життя дітей. Уже ж не маленькі.

— Павлушо, — звернулася Ніна Кирилівна до сина. — Що з батьком? Ти ж знаєш, ти ж з ним близький був.

— Ma, — відмахнувся Паша, наливаючи до чайника води. — Близький з ним Родька був, а не я.

— Сина, ти такий же, як і твій батько, — брехати не вмієш. Але батько не бреше, а ти… Пашуньо, ну розкажи. Ти ж щось знаєш.

— Знаю, — здався Пашка і поставив чайник на плитку.

— Ну? Ну?

— Приходив він до мене позавчора.

— Батько?

— Батько. Приходив, попросив віддати йому всі оті радянські копійки та гроші, які я в дитинстві збирав.

— Які гроші?

— Радянські.

— Але навіщо йому вони? Щось ти темниш, сина!

— Я ж тобі кажу, прийшов, вициганив у мене всі гроші. Я запитав, може, щось не так, проблеми, хвороба якась, ти кажи, па, я ж можу дати тобі нормальних грошей, у нас з Галочкою долари є, ми ж заробляємо. А він — які долари, Пашка, щоб посадили? Давай наші.

- І все?

— Тоді він запитав, чи немає радянських грошей у Родьки.

Випивши з сином чаю, Ніна Кирилівна попленталась на Шулявку до Родіона.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав — усе під подушкою тримав.

Дядя Марік дійсно все тримав під подушкою. І ніколи нічого не викидав. Усе беріг. Навіть колекції фантиків, які онук збирав, — і ті лежали на своєму місці — в серванті — під Сервантесом. А коли розпався Союз, дядя Марік був у піврічному відрядженні на Сахаліні. Так усе і знецінилося під подушкою — всі сім тисяч. Рік убивався.

Ніна Кирилівна до двоюрідного брата вирішила не їхати — зателефонувала.

— Марік… — почала вона.

— Ніна, — перебив її Марік, — я сам здивувався. Але це була машина Семена. Тим більше він на ній уже три роки як не їздить. Не віддам, не благай.

— Яка машина?

— Ваша машина, — стишив голос Марік.

— А що машина?

— Та нічого.

— Е ні, голубчик, ти вже кажи.

— Нінок!

— Марчелло!! — скрикнула Ніна Кирилівна, назвавши брата дитячим прізвиськом.

— Ну добре. Прийшов Семен, давай, каже, мені всі радянські рублі, що в тебе збереглися, а я… ти ж мене знаєш, невідомо, що там далі буде…

— Ну?

— Ну а твіїі і питає, скільки в мене є. Сім з половиною тисяч у мене було. Семен і запропонував продати за них свою машину.

— Нашу машину, Марк. Нашу!

— Нінок, не верну.

Ніна Кирилівна поклала слухавку і розплакалася. Невже! Невже її чоловік збожеволів. Вона, звичайно, знала, що Семен Кирилович працює на шкідливому для здоров'я виробництві, але ж він, урешті-решт, не в цехах, не дихає розчинниками та металевим пилом — він інженер, сидить у кабінеті, годує акваріумних рибок, п'є розчинну каву…

Ввечері, коли Семен Кирилович от-от мав повернутися з роботи, Ніна Кирилівна твердо вирішила з ним поговорити. Вона приготувала щось на зразок промови, яка неодмінно мала розчулити Сьому, викликати у нього правильну реакцію, змусити його все їй розповісти. Але минула година, друга, а Семен Кирилович усе не вертався з роботи і не вертався. Ніна Кирилівна нервувала, бігала з кімнати у кімнату, переставляла вазони з квітами, вимила ванну, випрасувала скатертини. О півночі вона зателефонувала всім своїм знайомим, які могли б щось чути про долю Семена Кириловича, проте ніхто нічого не знав, не чув і взагалі, Нін, ти на годинник дивилася, порядні чоловіки у такий час вдома з дружинами під пуховою ковдрою кольорові сни роздивляються.

Не прийшов. І вранці не прийшов. Збігала до чоловіка на роботу, але виявилось, що він уже тиждень як звільнився.

— Тиждень! — ахнула Ніна Кирилівна і впала на побитий паркет прямо посеред кабінету головного інженера.

До тями вона прийшла не одразу. Їй викликали «швидку», лікар кілька разів ляснув Ніну Кирилівну по щоках, дав понюхати нашатирного спирту, а коли вона прийшла до тями, виміряв тиск, дав посмоктати щось солоденьке й наказав напитися м'яти й виспатися.

Прийшовши додому, Ніна Кирилівна все-таки випила м'яти, але до ліжка не поспішала. Вона уявити собі не могла, що з її чоловіком щось сталося. Ввечері приїздив Пашка. Годинку покрутився, але вдіяти нічого не міг. Сказав, що за дві доби подамо заяву до міліції. Нехай шукають.

Заснула Ніна Кирилівна під ранок. Їй снився її чоловік. Немов вони тільки познайомилися, вона ще молода, свіжа, а от Сьома такий, як зараз, — з животиком, охайною плішинкою, в тих самих брюках, що купували йому три місяці тому. Вони познайомилися з Семеном Кириловичем за півгодини до того, як Ніна Кирилівна познайомилася з Сьомою, але вже молодим.

Прокинувшись, вона довго не могла піднятися з ліжка — все думала і думала про сон, і раптом їй здалося, що це і не сон був, а що таке насправді мало місце у її житті. Дрібнички, деталі, кольори — навіть після яскравого сну такого відчуття не буває. Дивно, дуже дивно. А коли вже Ніна Кирилівна нарешті піднялася, випила кави й прокинулася остаточно, деталі сну стали виразнішими, більш випуклими, якщо, звичайно, це слово підходить. Вона пам'ятала і голос чоловіка, і його одежу — таку ж саму, у якій вона бачила його востаннє. Ніна Кирилівна пам'ятала навіть місце — в їдальні заводу «Механік», де Ніна Кирилівна працювала більше трьох десятків років тому. А потім до їдальні зайшов інший Семен, молодий, і вона познайомилася з ним. Молодий Семен посміхався та запрошував на танці — в клуб.

Від таких дивних відчуттів, пробуджених чудернацьким сном, Ніні Кирилівні стало значно легше, вона більш спокійно переживала пропажу Сьомчика, а після обіду навіть подивилася телевізор. Проте під вечір на неї з новою хвилею наскочили туга та відчай. Ніна Кирилівна знову бігала квартирою, перемила всі сковорідки та каструлі, випрала і брудне, і чисте, і щойно куплене. Врешті, знесилена душевними муками, вона заснула прямісінько у кріслі, чого не робила, певно, з дитинства.

Ніні Кирилівні на цей раз нічого не снилося, але вранці, чистячи зуби і згадуючи свого коханого Сьомчика, вона вдруге спіткнулася о нові спогади. На цей раз Семен Кирилович — старий Семен Кирилович — якимсь дивним чином був присутній у неї на весіллі і подарував дуже дорогий італійський сервіз на дванадцять персон. Такий сервіз вона колись бачила в комісійному магазині, хороший сервіз, багатий, на такий у них з молодим Сьомою грошей ніколи не вистачило б.

Ніна Кирилівна зайшла до вітальні й ахнула. У серванті стояв той самий сервіз.

— Не може бути! — скрикнула Ніна Кирилівна, протерла долонями очі та навіщось перехрестилася, але сервіз не щез. У сервізі не вистачало однієї чашечки, і пам'ять Ніни Кирилівни знову заворушилася — цю чашечку Сьом-чик розбив на хрестинах молодшенького Родіка.

— Не може бути! — знову скрикнула Ніна Кирилівна і сіла на підлогу — стало недобре.

Вона знову обдзвонила всіх знайомих, питала у них, чи пам'ятає хтось італійський сервіз у них вдома. Виявилося, що сервіз пам'ятали майже всі. Ну звичайно — гордість сім'ї, італійський сервіз, старовинний, трофейний, ще домусолінський, Кирило Семенович подарував, друг сім'ї, свята людина.

— Як-як? Кирило Семенович? — перепитала Ніна Кирилівна.

— Кирило Семенович. До речі, куди він подівся? Чи не помер? Уже, певно, старенький.

— Старенький, — відчужено мовила Ніна Кирилівна, і новий спогад змусив її швиденько розпрощатися зі знайомими.

Вона ніколи! Ніколи не зраджувала своєму Сьомику! Ніколи! І цього не може бути. Господи, я божеволію, подумала Ніна Кирилівна. Не може бути! Я, молода, красива, зраджую своєму Сьомику з Кирилом Семеновичем. Усе нові й нові спогади народжувала пам'ять Ніни Кирилівни.

Вона зателефонувала Родіку.

— Родік, я ніколи тобі про це не говорила, але ти мусиш знати…

— Що знати?

— Пам'ятаєш Кирила Семеновича?

— Ну звичайно, пам'ятаю! Важко забути людину, яка подарувала тобі квартиру.

— Квартиру???

- І я досі ношу той годинник, який він мені з Австрії привіз…

— Годинник? — перепитала Ніна Кирилівна. — Ах, справді, годинник. Не важливо, Родіку. Я хотіла тобі сказати, що Кирило Семенович твій батько. Це сталося випадково, ми були необережні…

— Як — мій батько? Як — випадково?

— Він твій батько, синок. А випадково… Знаєш, іноді пристрасть притуплює раціональне, синок.

— Яка пристрасть, ма? Та я ж копія свого батька, тобто свого, твого чоловіка! Що ти вигадуєш?

— Я не вигадую… — тихо промовила Ніна Кирилівна й поклала слухавку.

Вирішила зателефонувати Паші.

— Паша, здається зі мною щось відбувається…

— Ma, тобі погано? Давай я приїду. Може, діду звякнути? У нього є знайомі, світила. Це у тебе нерви. До речі, ти в міліцію ще не ходила?

— Не ходила, — відповіла Ніна Кирилівна. — І не піду.

— Що, батько знайшовся? — зрадів Паша.

— Здається, знайшовся. Не приїжджай. Я сама. Сама…

Ніна Кирилівна розпрощалася з сином і пішла на кухню готувати другу порцію кави. В такі секунди ясний розум їй не завадить. П'ючи каву, Ніна Кирилівна перебирала завали пам'яті, які накопичились за останні тридцять років. Тисячі нових фактів її життя, що ніколи раніше не згадувалися, спливали на поверхню. Образ Сьоми змішувався з образом Кирила Семеновича, перепліталися та ліпилися в один історичний пелех — сімейні дати, розмови, випадки. Спочатку Ніна Кирилівна грішним ділом подумала, що її мозок грає з нею у небезпечну гру, що це вже від старості, перехідний вік жінки, гормони, але, час від часу телефонуючи знайомим та звіряючи свої спогади з їхніми, вона все більше впевнювалася, що тут справа набагато складніша, ніж звичайна шизофренія, і Ніна Кирилівна, вдягнувши шубку, аби не забити плече, пішла вибивати двері до кабінету чоловіка. Ключ від свого кабінету Семен Кирилович завжди тримав при собі. Це була його приватна територія, на яку Ніна Кирилівна ніколи не зарилася. Семен Кирилович сам прибирав у кімнаті та поливав квіти на підвіконні. Навіть вікна мив. Сам.

Замок у дверях був лише таким собі символом приватної території — з другої спроби фанера навколо замка тріснула, і двері відлетіли, ледь не пошкодивши шафу с книжками.

На столику під увімкненою лампою лежало кілька підручників з квантової механіки, посібник з хімії та науково-популярна брошура «Прискорити атоми в домашніх умовах». На підлозі валялися порожні колбочки та желатинові капсули, під стінкою, на тумбочці, де зазвичай лежали креслення та журнали, був встановлений невеличкий токарний верстат, але придивившись уважніше, Ніна Кирилівна зрозуміла, що це ніякий не токарний верстат, а… вона навіть не могла придумати відповідну назву для цього агрегату.

Ніна Кирилівна шукала записку або знак, який Семен Кирилович міг би залишити, але нічого. Взагалі. І тоді нещасна жінка рішуче відмовилась розуміти бодай щось.

— Сьома, Сьома, — важко зітхнула вона, — що ж ти за людина така. Я так мріяла, що ми зустрінемо старість разом, побачимо народження правнуків, купимо будиночок на Київському морі, я б заварювала тобі ромашкові чаї, ти б висаджував полуничку… Сьома…

І тільки Ніна Кирилівна зібралася залитися гіркими сльозами, як квартиру наповнив насичений щебет солов'я. Підправивши зачіску, Ніна Кирилівна пішла відчиняти двері. На сходовому майданчику стояла молоденька безлика медсестра. Вона трималася за інвалідний візок, у якому сидів висохлий беззубий дід зі старечою пігментацією на лисині та вологими сяючими очима. Дід був вкритий дюжиною ковдр, під якими ледь помітно тремтіли його руки.

— Дякую, Надюшо, почекай на вулиці, - шепеляво мовив дід.

Надюша покірно схилила голову та, не дочекавшись ліфта, задріботала східцями вниз.

Ніна Кирилівна, нічого не розуміючи, хотіла попросити роз'яснень, але, вловивши певні деталі у зовнішності діда, ахнула.

— Кирилка! Кирилка? — здивувалася Ніна Кирилівна. — Сьома?

Хаос думок та відчуттів підкосив ноги жінки, і вона сіла на низенький коридорний трельяж.

Кирилка, натиснувши важілець, в'їхав до квартири.

— Ніна, — тихенько промовив він. — Це я. Кирило Семенович.

— Тебе не було п'ятнадцять років, — схлипнула Ніна Кирилівна.

— Коли моя схожість з Семеном стала безсумнівною, я зник. Мене не було тридцять два роки, мене не було п'ятнадцять років. Мене не було три дні.

— Але… але навіщо?

— Я сумував за молодою Ніною Кирилівною, а стрибнути на тридцять два роки у глиб історії виявилось так легко, проте повернутися назад у мене не вийшло. Я не врахував однієї очевидної речі — прогресу, який у сімдесят сьомому ще не був у такому розквіті.

— Але ж чому… чому ти не розповів мені тоді, коли зустрів мене?

— А ти згадай. Я намагався.

І у пам'яті Ніни Кирилівни тільки зараз спливла розмова, яку затіяв Кирило Семенович у черзі за квитками на олімпійські змагання у вісімдесятому році. Вона сміялася, не вірила, а потім, коли Кирило Семенович почав наполягати на своїх доводах, розсердилася, і йому довелося все перевести на жарт.

— Я продав Марку машину…

— Я знаю.

— У мене були гроші, я зробив нові документи, зі своїми знаннями влаштувався на хорошу роботу, працював на оборонну систему, впровадив багато новацій, допоміг собі молодому влаштуватися на завод, де я пропрацював стільки років. Перший час відчував себе щасливим, ледь не богом, мені були відомі такі речі, які тогочасна людина і уявити не могла. Але щастя тривало недовго. Пізніше мене почали роз'їдати сумніви, іноді траплялися нервові зриви, я почав сумувати за тобою, теперішньою тобою. Але нічого вдіяти не міг. Знаєш, хотів приїхати ще позавчора, проте я старий, і Надюшу було важко вмовити. Я тримався до останнього. Я знав, що мені необхідно дожити до цього часу, щоб побачити тебе ще раз.

— Побачив, — гірко мовила Ніна Кирилівна, і її очі зблиснули вселенською образою. Вона побачила свого чоловіка з новим обличчям, звільненим від тридцятилітньої личини. Це був самозакоханий егоїст. На долю секунди вона зненавиділа його й одразу ж пробачила. Непомірно багато і занадто мало часу минуло після його егоїстичної і, якоюсь мірою, хлопчачої витівки.

Кирило Семенович хотів ще щось сказати, можливо, щось дуже важливе, але у нього почався напад ядухи, і Ніна Кирилівна була вимушена викликати Надюшу. Медсестра, невдоволено фиркнувши, забрала немічного Кирила Семеновича, залишивши Ніну Кирилівну самотньо стояти посеред коридору перед відчиненими дверима.

Взявши позачергову відпустку, Ніна Кирилівна на два місяці зачинилася у квартирі. Кілька разів приїздив Пашка, але окрім маминого «так» або «ні» нічого не почув.

Цілими днями вона ходила по квартирі, все згадувала, намагалася вхопити найдрібніші деталі минулого. До Нового року залишилося якихось два тижні. Це свято для Ніни Кирилівни завжди було найголовнішим, святом усієї родини, коли у центрі уваги були ялинка, телевізор та інша банально-салатна атрибутика. Почуваючись самотньою та покинутою, Ніна Кирилівна вирішила: якщо до Нового року нічого не зміниться, вона покінчить життя самогубством, вистрибне з вікна або нирне в ополонку на Дніпрі. Врешті, зупинившись на цьому рішенні, вона сіла у крісло, втупилась у сервант на італійський сервіз і заглибилась у безмірне двотижневе чекання.

Розділ 2

Дядя Сергій Валентинович сидів на підвіконні у найдорожчому номері найдорожчого готелю Монте-Карло. Посеред кімнати стояв ящик найдорожчого шампанського, в ліжку тихенько посапувала найдорожча проститутка, а посеред столу був розсипаний кілограм найдорожчого кокаїну, який дядя Сергій Валентинович так і не наважився скуштувати.

На комоді, у несказанно величезній ванні, в гардеробній та на майже всіх столиках, трельяжах і комодах стояли напівпорожні вазочки з чорною ікрою та блюдця з якимись невимовно дорогими тістечками. В довжелезному коридорі стояла найдорожча, останньої моделі веломашина «Пежо».

Дядя Сергій Валентинович нудьгував. Для повного щастя йому було достатньо трьох мільйонів. Вигравши спочатку в Баден-Бадені у рулетку вісім мільйонів, а потім у Монте-Карло ще сімдесят, колишній листоноша втратив сенс жити. Він купив собі літак, який йому був зовсім непотрібен. Згодом він подарував його королівству Тонга. Потім дядя Сергій Валентинович купив у того самого королівства невеличкий острів, на якому йому було самотньо і нецікаво.

Хтось порадив Сергію Валентиновичу зайнятися бізнесом і вкласти гроші у видобуток коксу.

— Сто двадцять відсотків річних! — наголошував хтось. Але на це дядя Сергій Валентинович лише розсміявся.

Сто двадцять відсотків він зможе виграти у будь-якому казино за п'ять хвилин. Бізнес не цікавив його.

Тоді дядя Сергій Валентинович почав займатися благодійністю. Він вигравав мільйони у багатих у покер, рулетку або блек-джек та віддавав це все голодним і хворим дітям Нігерії, Уганди, Центральної Африканської Республіки та Чаду. Проте дев'яносто відсотків усіх грошей осідало у кишенях тамошніх королів, диктаторів та вождів. Бути Робін Гудом сучасності швидко набридло. Тим більше, має ж хтось у світі хворіти та голодувати.

Зневірившись у силі грошей і втомившись від постійних виграшів, знахідок та подарунків, дядя Сергій Валентинович вириішив усе це припинити одним махом. Зупинившись у затишному готелі десь під Базелем, він вирушив до лісу, що розкинувся навкруги міста та готелю. Не вигадавши нічого кращого, він закопав свій камінець під молоденьким дубом, сподіваючись на те, що коли дерево за кілька десятиліть розростеться, то корені його підімнуть цей камінь під себе і ніхто більше не знайде його. Цим він вирішив допомогти і собі, і людству. Проте повернувшись до готелю, він дізнався, що став власником нового мотоцикла «BMW», який розгрувався готелем серед постояльців. А ввечері, після смачної вечері в ресторані, піднімаючись сходами до свого номера, Сергій Валентинович знайшов стоєврову купюру. Це почало дратувати. Повернувшись до лісу й викопавши камінець, колишній листоноша виїхав з базельського готелю й переїхав до Монте-Карло.

— Це моя доля, — важко зітхав він, прогулюючись по набережній в білих парусинових штанах або ловлячи рибу на купленій спеціально для цих цілей яхті. - І хоч би один карасик. Усе якісь аухи та барабульки.

Два місяці дядя Сергій Валентинович жив у непомірній розкоші. Все, у що він вдягався, на чому спав та чим запивав усю цю розкіш, визначалося такими словами, як «найдорожчий», «найсучасніший», «найкращий». Витрачати гроші не було куди — його не цікавило анічогісінько. Найдорожчі проститутки отримували до тридцяти тисяч лише за те, що складали Сергію Валентиновичу компанію під час рибалки або вечері. Швейцар готелю, чия зарплатня могла позмагатися із зарплатнею непоганого адвоката, з радістю забивав з листоношею козла.

Придбавши найдорожчу і найсучаснішу веломашину, дядя Сергій Валентинович дратувався через те, що він не відчуває кайфу від скрипіння потертого сідла або від того, що не доводиться прищепками підбирати брюки в районі ланцюга. Його нова веломашина розганялася до п'ятдесяти кілометрів на годину, але навіщо? Навіщо йому п'ятдесят кілометрів, якщо йому нема куди їхати, якщо мета як така відсутня, якщо нема кому везти листи, платіжки та депеші, квитанції на цінні листи й листівки перед Різдвом чи Великоднем.

І от, сидячи на підвіконні серед ікорно-кокаїнової розкоші, дядя Сергій Валентинович, самотній та нещасливий, байдужий і відсторонений, гостро відчув нестачу чогось щирого, теплого та чесного. Нестачу любові, чи що? У нього не було друзів, не було коханої жінки, і швейцар, паскуда, постійно грав у піддавки. Але не повертатися ж до рідної Софіївки, не йти ж після всього цього на пошту і не розвозити ж цим нікчемам, цим селюкам рахунки та листи…

Останньою краплею стала підслухана розмова між адміністратором готелю та якимсь молодиком у дорогому костюмі. Адміністратор, сивовусий й стрункий дідок, виправдовуючись, пояснював молодику, що весь сьомий поверх зайнятий олігархом з Росії. Обнімаючи доричну колону, Сергій Валентинович мало не сповз прямісінько на мармурову, висвітлену й вибілену підлогу. В цю саму мить він відчув, як мерзенно все це, як примітивно і нецікаво він існує. Він — російський олігарх, варвар, гун, вандал, що приїхав до цивілізованого світу жерти і спати в одному кориті, обіймати доричні та іонічні колони, не розрізняючи їх. Увечері, сидячи на підвіконні й вдивляючись у вогні набережної, слухаючи рівне дихання найдорожчої проститутки, яка була куплена спеціально для того, щоб спати у ліжку й давати змогу Сергію Валентиновичу відчувати присутність хоч однієї живої душі поруч, він твердо вирішив, що неодмінно покине це місце, зав'яже з таким життям і… знайде її, єдину любов свою, яка, незважаючи на його зовнішність і вік, любитиме не за гроші, а за чистоту серця.

Вранці наступного дня дядя Сергій Валентинович, залишивши номер у готелі (з випивкою, їжею, кокаїном, проститутками та трьома величезними ящиками грошей), виїхав у східному напрямку. Через усю Європу, проїжджаючи й зупиняючись на кілька днів у таких містах, як Генуя, Мілан, Больцано, Зальцбург, Відень, Брно, Краків і, врешті, Львів, дядя Сергій Валентинович намагався закарбувати у своїй пам'яті всю цю безпорадну буденність самотності та незрівнянного багатства. Зі Львова він за годину дістався приватним літаком до Борисполя й за дві години вже вечеряв у затишному ресторані в провулку Чехова. Всі речі, які залишив собі Сергій Валентинович, вкладалися у дві невеличкі валізи. В одній містилися сорочки та шкарпетки, станок для гоління й кілька костюмів, а в іншій — гроші.

Треба було неодмінно все змінити. Змінити так, щоб більше ніколи до цього не повертатися. Нехай це звучить і банально і деякою мірою вульгарно, але необхідно спалити всі мости, що розділяють Сергія Валентиновича — колишнього, теперішнього і майбутнього. З цією думкою він викликав таксі, яке довезло Сергія Валентиновича до пішохідного мосту. Діставшись його середини, дядя Сергій Валентинович відчув якусь невимовну і зовсім непоясниму прикрість. З одного боку, він хотів змінити своє життя, зупинити цей маніакальний успіх й розчинитися у натовпі звичайних людей, яких розрізняють лише генетичний фонд та слабка соціальна градація, а з іншого боку — чи не доведеться плакати гіркими сльозами від утрачених можливостей… Ще й не факт, що йому вдасться все це змінити й зупинити.

Врешті, розпанахуваний уздовж і впоперек протиріччями та сумнівами, дядя Сергій Валентинович дістав з кишені камінець і викинув його у спокійні води Дніпра.

Йому хотілося почути, як камінець булькне, щоб запам'ятати цей звук як символ перелому його власної епохи, але в той момент десь щось загуділо, хтось крикнув, завив катер на пристані, й бульку не відбулося. Точніше, дядя Сергій Валентинович не почув його.

Життя змінилося. Листоноша зрозумів одну звичайну й очевидну річ: справа була не в тому, що він утопив свій камінь, а не залишив його під дубом десь у центрі швейцарського напівкантона. Справа була у тому, з яким серцем ти відпускаєш свої сили. І тоді, стоячи на мосту, він таки відпустив його: з важким серцем, але в той же час відверто бажаючи позбутися своїх надприродних здібностей, які, якщо дивитися правді У вічі, дісталися йому напрочуд легко.

І так нечесно!

Як насправді чесно і що таке абсолют чесності, дядя Сергій Валентинович не знав, тому, провештавшись із тиждень містом, він зрозумів, що воно, це місто, йому в принципі подобається, і що тут в принципі можна жити, і що нове життя треба почати з нового помешкання. За кілька днів він зв'язався з брокером і обміняв одну з валіз на чотирикімнатну квартиру в кооперативному будинку на розі Чорновола і проспекту Перемоги. Це було чесно. Сергій Валентинович відмовився від несказанних багатств заради простецького існування, тому має повнісіньке право розпочати своє простецьке існування з невеличкою форою на старті. Так би мовити, захищеним тилом, куди він зможе привести жінку.

Спочатку було важко. Кожного разу, коли дядя Сергій Валентинович бачив у вітрині магазину ту чи іншу річ, яка йому подобалась, нав'язлива думка, що він тепер не здатен отримати те, чого бажає, починала прогризати в ньому жаль за втраченим, але зібравши всю волю в кулак, він сильно зажмурював очі й ішов далі. Хоча іноді якась вертлява напівдумка прослизала, і листоноша починав шкодувати за кілограмом кокаїну та найдорожчою проституткою, які залишилися в Монте-Карло. Все це він, зрештою, міг би вигідно тут перепродати й купити собі, наприклад, «ниву» або «дев'ятку».

Коли грошей не стало не тільки на бажане, але й на необхідне, дядя Сергій Валентинович зрозумів, що нове життя по-старому має свої нюанси і один з них — це необхідність ходити на роботу, отримувати мізерну зарплатню й щонеділі відвідувати кафе або кінематограф, або взагалі, господи прости, зоопарк. Дядя Сергій Валентинович відчув себе самотнім і проклятим злидарем у величезній чотирикімнатній квартирі. Хто він, чим займатиметься, невже він більше ніколи не виграє мільярд у рулетку?

З цією думкою він узяв усі свої гроші (щось близько трьохсот гривень) і пішов у казино. Не затримавшись там і десяти хвилин, він опинився на брівці з порожніми кишенями та фізичним голодом, який зводив його з розуму.

Доведеться йти на роботу.

Роботу дядя Сергій Валентинович шукав довго і пристрасно. Він відчував потребу робити корисну, але разом з тим приємну справу. Він знову став листоношею. Принаймні він так себе називав. Робота ж його полягала не в листоношстві, а в управлінні цілим відділом сортувальників спецкореспонденції. Цей відділ був частиною секретної філії Укрпошти, якою займалися спецслужби. Він приймав набагато більше пошти, ніж основний центр, що знаходився біля залізничного вокзалу. Робота, врешті, була напівсекретною, і влаштуватися туди він зміг лише завдяки одному своєму знайомому, який займався різними бізнесовими справами та мав широкий вплив на різні соціально-економічні кола. З цим впливовим знайомим дядя Сергій Валентинович познайомився у Баден-Бадені ще три роки тому.

Залишилося знайти жінку.

Вони познайомилися на одному журфіксі, який щонеділі влаштовував той самий впливовий приятель Сергія Валентиновича. Неділю приятель обрав не випадково. У суботу всі неодмінно б понапивалися свинями й приємний вечір перетворився б на бедлам, а бедламу приятель не любив. Тому він обрав неділю — у понеділок усім на роботу, якщо хто і нап'ється, то випадково, а випадок — не закономірність. Про це неодноразово наголошував приятель. В одну з таких неділь була запрошена і Ада — молодша донька приятелевого однокурсника. Ада постійно мовчала, а на запитання лише ховала очі та коротко відповідала «так» або «ні». Можливо, саме ця цнотлива стриманість і тонка душевна організація підкупили Сергія Валентиновича. Він не те щоб закохався, але виокремлював Аду з усіх гостей жіночої статі. Всі інші поряд з беззахисною Адою здавалися листоноші пантерами та гієнами.

Одного разу, запропонувавши Аді провести її до трамвайної зупинки, Сергій Валентинович тим самим зробив один з найрішучіших у своєму житті кроків. Ада погодилась, а вже коли під'їхав трамвай, Сергій Валентинович зробив спробу її поцілувати. Стримуючи тремтіння у голосі, Ада промовила:

— Не треба.

Так тривало щонеділі аж до Різдва. Кожного разу Сергій Валентинович намагався поцілувати Аду, і кожного разу вона просила цього не робити.

— Можна хоча б обійняти вас? — ледь не розревівся дядя Сергій Валентинович в один з недільних вечорів.

— Обніміть.

Він обійняв Дду й одразу відсахнувся від неї — відчув, як збільшується його чоловіча сутність. Крізь пальто, швидше за все, Ада нічого б не відчула, але на всяк випадок…

Більше Ада на щонедільному журфіксі не з'являлася. Вже місяць, як листоноша її не бачив, що змушувало його мучитися на предмет сердечної хвороби. Врешті він не витримав і на початку лютого таки відшукав її, Аду. Мешкала вона у невеличкій однокімнатній квартирі, яку на час навчання у медичному інституті їй винайняв батько.

— Виходьте за мене, — перше, що сказав листоноша, переступивши поріг квартири.

— Добре, — тихенько мовила Ада і розплакалася.

— Чому ви плачете? Ви не хочете?

— Я вийду за вас, — ще тихіше сказала Ада.

— А тепер можна вас поцілувати?

— Не треба.

Вона переїхала до Сергія Валентиновича у його шикарну чотирикімнатну квартиру, чесно куплену на гроші з минулого життя. Покинувши навчання та тимчасову роботу медсестрою, двадцятирічна Ада сиділа вдома, переглядала книжки з картинками та вчилася готувати.

Розділ 3

Дядя Сергій Валентинович, знесилений нічною зміною, повертався додому. Він ішов через міський парк. Ранкові прибиральники орудували совковими лопатами. Голодні білки стрибали з гілки на гілку, обтрушуючи з них свіжий сніг.

Сергію Валентиновичу це сподобалося, і він заспівав:

— Голодні білки

Стрибали з гілки на гілку,

Обтрушуючи з них

Свіжий сніг.

Вийшовши до проспекту, дядя Сергій Валентинович радісно посміхнувся. Віднедавна його почало радувати життя у будь-яких його проявах. Його радували автомобілі, що везли своїх господарів у справах, його радував дим, що виринав, немов казковий джин, із заводських труб. Сергія Валентиновича радували навіть похоронні процесії, і хоч вони рухалися скорботною ходою, проте рухалися. А рух, як відомо, — це життя. Втомленого від колишніх мільйонів листоношу радувало все просте і природне, що є у цьому світі. Принаймні, він на цьому неодноразово наголошував.

Сьогодні Сергій Валентинович вирішив не їхати автобусом, а пройтися пішки. Сім кварталів уздовж багатоголосого проспекту здавалися йому чимось на кшталт пригоди. У масштабах сучасного життя, звичайно. А ще на Сергія Валентиновича чекала вдома молода дружина. Вона поки не вміла куховарити, але наполегливо вчилася, кожного разу готуючи нову страву. Ще звечора, перед тим як йти на роботу, дядя Сергій Валентинович підгледів записи дружини, у яких він помітив список продуктів, що вона мала купити зранку. Тому він передчував грецький салат, макарони з італійським сиром та яблучну шарлотку. Сергій Валентинович поїсти любив, хоча глянувши на нього, так і не скажеш. Потертий костюм, в якому Сергій Валентинович ходив на роботу, був його явно більше, а от черевики — навпаки. Варто було лише глянути на них — одразу хотілося Сергія Валентиновича пожаліти.

— Не тиснуть? — нерідко питали його на роботі.

— Вже звик, — відказував Сергій Валентинович.

— Може, нові купити?

- І так добре.

Почавши нове життя, дядя Сергій Валентинович вирішив залишитися таким, яким був ще у той час, коли жив у Софіївці і мріяв про новий ланцюжок для веломашини. Відтепер він вважав, що витрачати гроші на зовнішні речі — діло неправильне, адже у світі є ще так багато цікавого і смачного. Гроші дядя Сергій Валентинович витрачав на їжу та книжки. Хоча останні він не читав — почекають. От коли настане час і Сергія Валентиновича відпустять на пенсію, тоді він переїде жити на батьківщину і там читатиме всі ті книжки, які він купував. А зараз і на відпочинок часу не залишається.

Пройшовши половину відстані, дядя Сергій Валентинович зупинився біля величезного рекламного щита, на якому чорним по білому писалося, що якщо ви, шановний Сергію Валентиновичу, хочете помолодшати, тоді ласкаво просимо. Внизу, під силуетом м'язистого красеня, були зазначені мобільний телефон і адреса контори, яка пропонувала миттєве омолодження.

Сергій Валентинович хекнув на долоні, розтер їх та дістав з дипломата ручку і блокнот. Записавши адресу й проігнорувавши телефон, він усміхнувся, облизав язиком залишки зубів і не поспішаючи побрів додому.

Вдома на нього і справді чекали грецький салат та макарони. На десерт, щоправда, була приготовлена не шарлотка, а запіканка, але це було навіть краще. Забагато тіста Сергій Валентинович не любив. Подякувавши дружині, він, як завжди, нічого не кажучи, закрився у своїй кімнаті — відпочивати після нічної виснажливої роботи. Проте заснути він не міг. Яскраве зимове сонце пробивалося до кімнати навіть крізь цупкі штори. До того ж, його хвилювала молода дружина. Сказати, що Сергій Валентинович її пристрасно кохав, було б не зовсім правильно. Він її, звичайно, любив, цінував, піклувався про неї та не ображав. Разом з тим ніколи не цілував її — знав, що Адочці неприємно. Про постільні утіхи він навіть і не думав. Для Сергія Валентиновича й досі залишалося загадкою, чому ж Ада пішла за нього.

Неодноразово аналізуючи свою проблему, Сергій Валентинович не віддавався жодним ілюзіям з приводу такого стану речей. Він досить добре усвідомлював своє становище, чудово розуміючи, що такі, як він, не можуть подобатися не те що янголяткам, як Ада, але жінкам узагалі. Листоноша також розумів, що справа навіть не у його характері, хоча така уїдлива маслянистість відлякує жінок, а у зовнішності. Лисуватий череп, прикритий кількома тонкими волосинами, відсутність деяких зубів, кістляві кінцівки, запалість грудної клітки та блідість шкіри навряд чи зможуть зацікавити хоч би якусь найсірішу мишку. Не кажучи вже про Адочку.

Він крутився у несвіжій постелі, намагаючись себе приспати, проте неприємні думки та сяйливе сонце розплющували очі Сергія Валентиновича та змушували його втомлено дивитися у стелю. Після години безрезультатного крутіння у ліжку листоноша вже зібрався вставати, але несподівано асоціативний ряд думок привів його до того місця, де він побачив рекламний щит. Думка про контору, яка здатна омолодити навіть такого плюгавця, як він, Сергій Валентинович, приємно стрельнула в його запаленому мозку.

— А що, спробувати принаймні можна, — промовив він й одразу ж заснув.

Прокинувшись після обіду, Сергій Валентинович тихенько одягся і, не повідомивши дружину про те, що уходить, вислизнув з квартири.

Він швидко пересік нешироку вулицю і, опинившись біля трамвайних колій, зупинився — записник з адресою залишився у дипломаті. Довелося три з половиною квартали йти вздовж проспекту до рекламного щита — дізнаватися адресу.

Виявилося, що центр з моментального омолодження знаходиться в цьому ж кварталі, хіба трохи у глиб новобудов. Нарешті відшукавши необхідний будинок, дядя Сергій Валентинович зам'явся. Він не знав, чого очікувати, але точно не цього. Будинок, у якому розміщувалася контора, виявився звичайною п'ятиповерховою хрущівкою.

— Ну що ж, не повертатися ж додому. Хоч дізнаюся, що тут і як, — розсудив листоноша й піднявся навдивовижу чистими сходинами на четвертий поверх. Подзвонив у двері. Двері як двері, звичайний шматок заліза. Почулося шарудіння, і за мить перед Сергієм Валентиновичем виріс високий рудий молодик років двадцяти п'яти. Він був одягнений у білий халат. На ногах красувалися стоптані капці.

Обличчя рудого Сергію Валентиновичу здалося напрочуд сумним, навіть трагічним, і, згадавши епізод зі свого дитинства, коли він прийшов колядувати до однієї хати, а там якраз готувалися до похорону, він вирішив перепросити й піти.

— Вибачте, — мовив листоноша. — Я, мабуть, помилився.

— Мабуть, — сумно промовив рудий.

— До побачення.

- І вам.

Дядя Сергій Валентинович спустився на кілька сходинок і завмер. Рудий дверей не зачиняв.

— Чому ви не закриваєте двері? — запитав листоноша, стоячи спиною до рудого.

— А чому ви не уходите?

Розвернувшись обличчям до рудого, листоноша раптово зустрів його погляд і побачив у ньому якесь очікування, майже благання.

— Вибачте, — ще раз вибачився дядя Сергій Валентинович, — я шукав одну контору, вони омолоджують. Здається. Не скажете, де тут?

— Тут.

— У вас? Рудий кивнув.

— Тоді я до вас.

Рудий посміхнувся. Неголений і однозначно підбитий життям, він посміхався, але очі його залишалися сумними.

Після цієї посмішки для листоноші настали темні години. Якби пізніше його попросили розповісти у хронологічному порядку всі події, він навряд чи зміг би.

Замість рудої каланчі перед Сергієм Валентиновичем стояв буфон у білому халаті.

— Хо-хо! — радісно загукав він. — Бачу, нам потрібна допомога! Ну що ж, добре-добре!

— Вам потрібна допомога? — розгубився листоноша. — Я можу допомогти?

— Вам, вам потрібна допомога! І ми з радістю допоможемо.

— Ви мене вибачте, — мовив Сергій Валентинович, — але я заплутався. Вам потрібна допомога чи мені потрібна? Хто кому допоможе? Я — вам, чи ви — мені, чи кожен сам собі?

— Ми, — ще ширше посміхнувся рудий, — тобто я і ви допоможемо вам, шановний. Ви ж омолоджуватися прийшли?

Сергій Валентинович ствердно закивав.

— Тоді — вам сюди. — І веселий чоловік провів Сергія Валентиновича до невеликої кімнати з пожовтілими шпалерами та допотопною люстрою. Посеред кімнати стояв величезний агрегат, який світився лампочками та виблискував дзеркалами. Кілька важелів та педалей, кнопок і тумблерів прикрашали машину. Перегінні куби купчилися під батареєю центрального опалення, немов порожні пляшки. З дюжину порожніх пляшок стояли під стінкою, немов перегінні куби. Різнорозмірні колби, реторти та трубки, що з'єднувалися з агрегатом, були наповнені рожевими, синіми та прозорими рідинами. Саме вони більш за все й зацікавили листоношу.

— А що це за водичка?

— Синя рідина — нітроалкалоїд омолодження. Рожева — звичайний дитячий сироп від кашлю, а прозора — амфібротеріальна кислота.

— А сироп? Навіщо сироп від кашлю? — поцікавився листоноша.

— Сироп! Сироп! — театрально вигукнув рудий. — Здався вам той сироп! Це секрет. Розумієте, держпатент я отримав, а от міжнародний — ще ні. Якщо я кожному зустрічному відкриватиму свої секрети та специфіку роботи омолоджувача, то будь-хто з науковців середньої руки зможе зробити креслення та побудувати таку ж машину. Істина у вині, тобто, перепрошую, в простих речах. Ну що ж, роздягайтеся, лягайте.

— Вже?

— А що ж резину тягти?

— Я б хотів поцікавитися ціною. Розумієте, я не дуже багато заробляю. А ще… ще мене цікавить результат — чи довго це, скільки сеансів, яким я стану після омолодження…

— Хо-хо, — вдавано розсміявся рудий, — ціна вас влаштує, будьте певні, а результат… повірте, миттєво. Один сеанс, і ви молодшаєте на потрібний вам вік. Двадцять влаштовує?

— Двадцять? Ні-ні, у мене тоді ще прищі були, і взагалі, я пізно розвинувся як чоловік. Давайте тридцять… ні, двадцять сім… шість.

— Так скільки, ненаситний ви мій?

— Двадцять п'ять мене повністю влаштує. Двадцять п'ять! — твердо повторив Сергій Валентинович.

Його очі заіскрилися, тілом гарячково пробігла хвиля занепокоєння та нетерплячки. Він роздягся, залишившись у самих трусах.

— Повністю! — наказав рудий.

- І це? — показав на труси листоноша.

— Все!

Оголившись і нерішуче прикриваючи причинні місця, дядя Сергій Валентинович улігся на кушетку, яка, від натискання рудим педалі, плавно в'їхала в агрегат.

— Зараз я застебну вам ремені. Може бути трохи лоскотно, щоб ви не смикалися.

Сергій Валентинович згадав про втрачений камінь і, усвідомлюючи можливу незворотність процедури, заголосив:

— Почекайте, я не готовий!

Але було пізно. Товсті ремені міцно стисли тонкі безм'язі руки та ноги листоноші.

— Чекайте! — кричав він. — Чекайте, я ще не знаю, не готовий… А де ваші асистенти? У вас же мають бути асистенти! Скажіть, лікарю, професоре, я не знаю, як вас… скажіть, а багато вже людей пройшли через омолоджувач?

— Ви перший, — важко зітхнув рудий і нервово розсміявся.

— Ви псих! Маніяк! — репетував Сергій Валентинович. — Ви псих? Я помру? Тільки чесно!

Але відповіді Сергій Валентинович не почув. Рудий увімкнув тумблери, натиснув якісь кнопки та смикнув важелі. Над головою у листоноші завертівся плазмовий диск, у вену з хрускотом (як оригінально!) увійшла голка, полився нітроалкалоїд омолодження, за ним — амфібротеріальна кислота, й Сергій Валентинович, відчувши приємний лоскіт десь у спині, втратив свідомість.

Опритомнів Сергій Валентинович глибокої ночі посеред парку розваг. Спочатку він мало що розбирав. Дерева, іржаві каруселі, оглядове колесо, дерев'яна будка — певно продавця солодкої вати. Вставши на ноги, листоноша відчув нестримний біль у спині та шум у голові. Таке він відчував лише одного разу, коли йому видаляли апендицит, — це були наслідки наркозу. Роздивившись себе, дядя Сергій Валентинович помітив, що вдягнений він лише у пальто. Як тільки він це помітив, одразу відчув пронизливий холод.

— Конторка, — вилаявся він. — Голий босий. Намацавши у пальті гаманець, перерахував гроші — всі. Але чому він роззутий? У самому лише пальті?

Сергій Валентинович рухався на шум автомобілів. Випірнувши на тому самому проспекті в кварталі від свого дому, листоноша нарешті відчув, що така пригода з ним трапилася вперше у житті. Жодного разу він не бігав босоніж зимовим нічним містом, більше того, він узагалі у такому ракурсі бачив нічне місто вперше.

— Треба ж, прожити сорок п'ять років і ніколи не бачити такої ночі.

Біля будинку, в якому він мешкав, на лавці сиділа вахтерка. Вона тихенько посапувала, але зачувши кроки дяді Сергія Валентиновича, відкрила одне око, недовірливо глянула на листоношу й спинила його жестом руки:

— Куди?

— В тридцять восьму.

— До кого?

— До себе.

— Як до себе? Сергій Валентинович продав квартиру?

— Що? — не зрозумів листоноша. — Хто продав?

— Ви знущаєтесь? — запитала вахтерка.

— Це ви знущаєтесь, Віро Авсеївно.

- Євсеївно, це по-перше, а по-друге, звідки ви знаєте моє ім'я?

— А тому що я живу тут уже більше року. Вахтерка глянула на босі ноги Патоки, підвелася з лавки й чималим тілом закрила прохід до під'їзду.

Ніколи! Ніколи Сергій Валентинович навіть і припустити не міг, що здатен на грубість. Більше того, на застосування фізичної сили в корисних цілях. Дати ляпаса, смикнути за рукав, плюнути в обличчя — так, але щоб грубо… Ніколи!

Він відштовхнув вахтерку, дав їй добрячого копняка під зад й нецензурно вилаявся в її бік.

— Стій! — прокричала Віра Євсеївна, проте Сергій Валентинович шмигнув до ліфта й натиснув кнопку свого поверху.

Адочка відкрила одразу.

— Ви хто? — запитала вона.

— Я, — усміхнувся захеканий Сергій Валентинович, уже розуміючи, що сила агрегату омолодження подіяла. — Це я, Адельчику. Сергій.

— Ви до мого чоловіка? Чому ви вдягнули його пальто? Де ваше взуття?

— Це я, я! Я і є твій чоловік. Тільки молодий. Дай мені, дай мені пройти. Я хочу глянути на себе у дзеркало.

Дружина листоноші пропустила незнайомця й повернулася до кулінарної книжки.

Відображення у дзеркалі Сергію Валентиновичу сподобалося. На нього дивився нехай не двадцятип'ятирічний, але цілком нічогенький молодий чоловік. Самий сік! Зайшовши на кухню, де Ада, підперши кулаками підборіддя, схилилася над кулінарною книгою, дядя Сергій Валентинович промовив:

— Ну як? Правда, я тепер краще, ніж колись?

— Тепер ви будете тут жити замість мого чоловіка?

— Та я і є твій чоловік! — замахав руками листоноша. — Зараз я тобі все поясню. Зараз ти все зрозумієш! Я знайшов одну клініку. Ну, не клініку, а центр, який займається омолодженнями. Тепер мені двадцять п'ять. Ну двадцять сім. Десь так. Тепер я молодий, і ти зможеш мене полюбити!

— Навіщо мені вас любити? — запитала розгублена Ада.

— Ну як навіщо? Ми ж подружжя… Тепер у нас з'являться діти.

— Навіщо нам діти?

— Щоб радість приносили, Адельчик!

— Ви не мій чоловік, — схлипнула Ада і закрила обличчя руками. — Свого чоловіка я любила, а вас… вас я не знаю.

— Як любила, — сторопів Сергій Валентинович. — А я?

— А вас я не знаю, — повторила вона. — Але якщо так треба — можете жити тут замість мого чоловіка. Готувати я незабаром навчусь…

Сергій Валентинович рознервувався, і з його очей посипалися сльози. Він ступив крок назад, забіг до своєї кімнати і зачинився на ключ.

Сівши на підлогу й обпершись на шафу, листоноша кілька разів важко зітхнув і знову розревівся.

— Любила. Вона любила мене. Моя Адочка — вона любила мене! Господи, верни мені моє пожоване тіло. Я не хочу, я більше не хочу! Мені не потрібні ані ця розкішна грива, ані молодецькі м'язи, навіть здорові зуби не потрібні. Зроби мене знову тим Сергієм Валентиновичем, яким я був.

Але Бог або не чув благань листоноші. Або його, Бога, не існувало.

Весь наступний день Сергій Валентинович провів у своїй кімнаті. Навіть їсти не виходив. А ввечері зібрався на роботу. Може, хоч колеги оцінять його нову зовнішність…

Побажавши Адочці доброго вечора, листоноша пішов на роботу. Виходячи з будинку, він зіткнувся із штатним сантехніком будинку Ніколаєм та вахтеркою Вірою Євсеївною.

— Ось він, Ніколай, ось він! Я тобі про нього розповідала! — закричала вахтерка.

— Ану стій! — процідив Ніколай. — Стій!

Сергій Валентинович, штовхнувши сантехніка, вискочив з будинку.

— Хапай його! — кричала вахтерка, смикаючи оторопілого Ніколая, проте оновлений Сергій Валентинович бігав куди краще за попереднього.

Добігши до автобусної зупинки і ледь не збивши з ніг високого і худорлявого чоловіка з трьома великими спортивними сумками та одним крихітним рюкзачишком, Сергій Валентинович стрибнув до першої маршрутки, яку побачив. Зітхнувши з полегшенням, він заплатив за проїзд і всівся біля вікна. Перед очима миготіли ліхтарні стовпи та рекламні шити. Задивившись на блага цивілізації, Сергій Валентинович і не помітив, як пропустив свою зупинку.

На прохідній на Патоку чекала прикра несподшанка.

— Де ви взяли цей пропуск? — запитав його охоронець.

— Стьоп, це я, Сергій.

— Де ви взяли цей пропуск? — не здавався Стьоп.

— Та я це, я! Я просто помолодшав, розумієш! Можу чим хочеш довести! От, наприклад, чотири дні тому ми пили з тобою пиво в тебе вдома, а твій син прийшов з якоюсь дівчиною. Пам'ятаєш? І ти сказав тій дівчині, що у неї брудні нігті. Вона плакала.

— Це діла не стосується. Повторюю: де ви взяли цей пропуск?

— А ще в тебе на лівій нозі отакий синець. Це я здуру того тижня вронив тобі на ногу рейку.

— Ти?

— Та я, я! Пускай давай!

— Навіть якщо ви — ти, не маю права. Секретна зона. Інструкції. А чого ти помолодшав?

Сергій Валентинович усе в деталях пояснив.

— По-людськи! — оцінив Стьоп. — Може, і мені піти? Хоча ні… Так, шановний, — зненацька посерйознішав Стьоп, — йдіть звідси, поки я наряд не викликав.

— Стьоп, ніяк?

— Ніяк, Серж, це ж, блін, кримінал, — пошепки мовив Стьоп. — Я ж сказав, — його голос знову змінився, — не заважайте мені працювати!

Дядя Сергій Валентинович розгублено почесав маківку, але так нічого і не придумав. Він йшов крізь замети у напрямку все того ж пресловутого проспекту.

— От вам і драма, — мовив листоноша, опинившись біля^ безкінечного затору.

Йти додому не було жодного бажання, блукати вечірнім містом — не той настрій. Стрибнути б зараз під колеса вантажівки — й усі проблеми як рукою… А що як прийти до того рудого професора, взяти його за комір, труснути кілька разів і змусити повернути назад? Так, дивись, за один прогул і з роботи не звільнять…

З цією завітною думкою Сергій Валентинович попрямував до будинку, в якому містилась квартира божевільного професора. Чи як там його.

Дядя Сергій Валентинович сповільнив ходу лише у під'їзді будинку. Він стояв між третім та четвертим поверхами і все думав: чи правильно він робить, відмовляючись від молодості. Ну, Адочка любила того Сергія Валентиновича, а не цього — так мало таких Адочок на білому світі? На роботу не пускають — зробити новий паспорт, стати новою людиною. Едуардом Робертовичем, наприклад. А що? Красиво. Влаштуватися на роботу можна будь-куди — зараз головне — знання та навики, а не шматок паперу, де зазначено освіту чи досвід роботи. А з іншого боку, так боязко кидати насиджене та затишне життя. І Адочка, знову ж таки, — такої більше ніде немає.

— Все, вирішив, — твердо мовив листоноша. — Якщо це можливо — повертаю собі старе тіло, якщо ні — заживу по-новому.

І Сергій Валентинович подзвонив у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, проте у квартирі явно хтось був присутній. На мить вічко потемніло й знову посвітлішало сірою крапкою.

— Ей ви! — закричав листоноша у замкову шпарину. — Я знаю, що ви вдома!

- І що, як удома? — відповів голос рудого.

— А нічого, відчиняйте.

— Я знав, що ви повернетеся. Знав це. Але я вам не відчиню. Я вас боюся.

— Якщо не відчините — я виламаю двері.

— Залізні? Навряд чи.

— Тоді сидітиму тут, аж поки до вас хтось не прийде або ви кудись не підете.

— Добре-добре, — погодився рудий. Перспектива облоги, очевидно, на нього подіяла. — Тільки пообіцяйте, що не вдарите мене.

— Не бійтеся, не вдарю.

Відчинилися двері, і нізвідки, як і того разу, випірнув рудий. Він був одягнений у білий халат. На щоці красувався чималий опік.

— Що у вас з обличчям? — поцікавився Сергій Валентинович.

— Це після сеансу, коли я з вами… тут…

— Ясно. А чого ж ви викинули мене на вулицю? До речі, я хотів би забрати свої черевики.

— Звичайно-звичайно, — затараторив рудий. — Ось, будь ласка. А ще брюки, сорочка, шкарпетки. Я навіть виправ. Труси, вибачте, викинув, вони були трішки того, не дуже.

— Неважливо. Так поясніть, чому я опинився серед ночі в парку?

— Я не знав, куди вас відвезти, тому відвіз до парку. Тим більше, там патруль… ви сідайте, сідайте… там патруль, вони б вас підібрали, відвезли б додому.

— Ага, додому. Без документів, напівголого волоцюгу. Так чому? Чому ви залишили мене на вулиці? Ви мені можете пояснити?

— Я боявся. Відверто кажучи, ця модель омолоджувача експериментальна, розумієте? Трапилась поломка, вас так скрутило, що я боявся, що помрете. Але вижили. Гормональний збій, розумієте? Агрегат відтворив за генетичним кодом ваше молоде тіло, але гормональний баланс порушився і пішов не в тому напрямку.

— Що це значить?

— Я не скажу, — закрився подушкою рудий.

— Це ще чому? Боїтеся, що я зроблю креслення?

— Ні-ні, просто боюсь.

— Та кажіть уже.

— А ви мене не вдарите? Пообіцяйте, що не вдарите…

— Не вдарю.

— Ви станете жінкою…

— Ким?!?

— Розумієте, за кілька діб у вас почнуться трансмутаційні процеси і ви перетворитеся на жінку. Точніше, на гермафродита.

— Це ще хто?

— Я не знаю, як вам пояснити… це жінка, але з… цим, ну…

— З чим?

— Ну з цим… агрегатом.

— Яким ще агрегатом? Ви можете нормально пояснити?

— Ви станете жінкою, проте піпірка залишиться.

— Піпірка? Пісюн тобто?

— Він.

— О ні!!!

— На жаль… Тому я не взяв грошей і відвіз вас у парк. Чесно зізнатися, я мріяв, щоб ви померли.

— Що???

— Пробачте мені.

— Так що ж мені робити?

— На жаль, нічого. Чекати. Знаєте, я кілька років розробляв омолоджувач, витратив на нього все, що у мене було: сили, здоров'я, втратив навіть близьку людину, думав прославитися, отримати Нобеля. Витратив гроші на рекламу, але за місяць ніхто так і не прийшов. Ви були першим. Я дуже хотів випробувати агрегат, тільки не було на кому. Вибачте ще раз.

— Тобто нічого вже не поробиш?

— Я не знаю.

— Ну, скажімо так: чи можна замість вашої тої кислоти, що зробила мене молодим, вприснути мені чогось подібного, але зі зворотною реакцією?

— Не знаю… у мене є деякі напрацювання, але я ніколи не думав про таке. Кому потрібне старіння? Людина не так боїться смерті, як старості, особливо коли вона приходить непоміченою.

— Давайте все, що у вас є. Я готовий навіть померти, у випадку якщо це не подіє. Я не хочу бути жінкою з цією вашою піпіркою… — І Сергій Валентинович, роздягнувшись, влігся на кушетку.

— Я спробую, але нічого не обіцяю. До амфібротеріальної кислоти додам розріджувач, а нітроалкалоїд заміню на цилітин та фермент з вашої надниркової залози й вколю вам адреналін, щоб прискорити реакцію. Але це лише в теорії. Як буде на практиці — відомо одному лише Паскалю.

— Того разу, певно, теж було відомо одному лише Паскалю, — буркнув листоноша.

Зробивши ряд маніпуляцій з омолоджувачем, рудий зашепотів щось схоже на молитву.

Кушетка в'їхала в агрегат, над головою Патоки знову замиготів плазмовий диск, полилася рідина, і Сергій Валентинович плавно занурився у глибокий сон.

Бачив Сергій Валентинович навдивовижу довге видіння, немов проживає він двадцять років. Проживає і проживає, відбуваються якісь події, свята, робота, буденні клопоти…

А потім листоноша прокинувся. Він лежав на зручному диванчику, вкритий свіжим крохмальним простирадлом.

— Як ви? — запитав рудий.

— Мені снився безкінечний сон, — відповів Сергій Валентинович. — Наче півжиття прожив.

— Таке буває. Знаєте, я колись…

— Ви мені краще скажіть, я старий?

— Ну, не те щоб аж занадто… Я трохи помилився у розрахунках. Вам десь сорок шість.

Сергій Валентинович підхопився, зістрибнув з дивана, підлетів до дзеркала, що довгуватим озерцем висіло на стіні у коридорі, й глянув на своє обличчя.

— Старий, — посміхнувся листоноша, оголюючи зуби. — А от лівий різець ще на місці. Професоре, чи як вас…

— Родіон. Називайте мене просто Родік.

— Родік? Ну що ж… Скажіть мені, Родік, я ж не стану жінкою?

Родіон почухав руду потилицю й скривився.

— Я не знаю.

— Як — не знаю?

— Принаймні гормональний дисбаланс ми зупинили. Чи надовго? Будемо сподіватися, — і він посміхнувся. Проте очі однаково залишилися сумними.

— За це треба випити, Родік! — запропонував Сергій Валентинович.

— Я не п'ю. Більше не п'ю.

— Тоді я сам вип'ю. Я можу йти? Ніяких проводів, голок, терапії не буде?

— Ніяких.

- І наостанку. Ще одне питання. Сироп. Навіщо вам дитячий сироп від кашлю?

— Чесно?

— Хотілося б.

— Колір подобався. Якщо ви не помітили, трубка нікуди не веде — вона замикається. А колір у сиропу красивий. Це мене надихає.

Листоноша глянув на омолоджувач, потім на себе й тільки зараз зрозумів, що стоїть перед Родіоном голий-голісінький. Задля совісті зашарівся. Швиденько вдягнувшись і взувши свої старі черевики, дядя Сергій Валентинович вискочив з будинку і понісся у напрямку до проспекту. Він біг так стрімко, як ніколи в житті. Навіть тоді, коли був молодим. Листоноша нісся уздовж потоку автомобілів, а водії урочисто сигналили йому.

Дорогою Сергій Валентинович придбав квітів — підмерзлі орхідеї. Для Адочки, тієї, яка любить його, немолодого і такого щасливого Сергія Валентиновича.

Епілог

— Привіт, — почув він у слухавку рідний, але майже забутий голос. — Що робиш?

Родіон уважно глянув на свій апарат, і на мить йому нестерпно захотілося все кинути й податися до невторованих земель Сибіру, але голос продовжив:

— Зустрінемося?

— Ну давай.

Здавалося, колишніх друзів розділяли не тільки часові межі, але й прірва подій, які відбулися за останні два роки.

Домовившись зустрітися з Ванею в одному із столичних кафе, Родіон щохвилини проганяв крізь себе слова, які говоритиме другу, інтонації, навіть цілі фрази. Він придумав хронологію розповіді про свій проект, і про неї, і про батька, який так безсоромно утік у минуле й повернувся лише за три дні старим і згорбленим, майже трупом. Це мало бути цікавим, це мало знесилити всі уявлення Вані про надзвичайне. Родіон добре усвідомлював, що головною метою їхньої зустрічі для нього є не просто зустріч двох друзів, що не бачились два з половиною роки, а саме ті моменти тріумфу, які б виражалися через вираз обличчя та здивовану напівпосмішку. Родіон прагнув сатисфакції, реваншу в їхній суперечці. Протистояння практиків та теоретиків мало закінчитися повною перемогою перших. І нехай не все вдалося, нехай були проріхи й прорахунки, але мета — загальна, непорушна мета — була досягнута.

Ваня неприховано сумував за другом. Йому не вистачало спілкування з чесними і відкритими людьми. Він стомився від студентів та безкінечних дифірамбів, які співали йому в Америці. Перш за все він хотів розповісти другові, як протікало його життя в університетському оточенні, як швидко він від усього стомився, як йому, сповненому нудьги та оповитому самотністю, кортіло все кинути й повернутися назад, але чи то розум, чи то якась інша незбагненна сила тримала його на кафедрі. І все це відбувалося довго і важко, немов каторжні будні… Ваня неодмінно хотів розповісти другу про те, як одним махом він усе змінив, символічно втопивши свої здібності у Гудзоні. Усі все топлять у Гудзоні. Хто своє життя, хто свою стару машину, а хто — здібності. Задля цього він спеціально приїхав до Нью-Йорка бостонським експресом, немов паломник подолав пішки десяток миль, обдумуючи свої наміри й уявно виставляючи в стовпчиках плюси на мінуси. Плюсів виявилося більше. Набагато більше, але це не зупинило його, і, відчуваючи спиною важкі силуети Манхеттена, стоячи на узбережжі Північного парку, Ваня без зайвих докорів викинув свій маленький — скільки років він носив його у капсулі з-під кіндер-сюрприза — камінець у воду.

Дорогу до Бостона він не пам'ятав. Лише безкінечно довгий Бродвей, яким він перерізав увесь Манхеттен.

Після цього Ваня не прочитав жодної книжки, залишив кафедру й два місяці сидів перед телевізором, проїдаючи гонорари.

Цікаво, чи оцінить Родька його вчинок, висловить свій респект, потисне руку?

Це був останній робочий день перед Новим роком. Тисячі людей безсилим натовпом переходили з одних магазинів в інші, бари та пивні були напхані молоддю, у вітринах миготіли вогні, вулицями сновигали п'яні Санта-Клауси. В шумному та незатишному кафе, десь між службовими дверима та бочкою з фікусом, сиділи Родіон та Ваня.

— Ти придурок, Ваня. Ти такий придурок. Ти навіть не уявляєш, що втратив!

— Уявляю і цілком тим задоволений. Це ти ідіот. Психопат! Запхав живу людину в омолодильник…

— Омолоджувач!

— Запхав людину в обморожувач й ледь не перетворив її на жінку. Ти психопат!

— Але ж хіба це не фантастика?

— Ти псих, Родя.

— А ти ідіот і придурок. Завдяки своєму винаходу я зможу повернути батька.

- І батько твій, вибач, теж психопат. Я просто не знаю, що сказати. Кирило Семенович, той дивак, що дарував тобі на дні народження найцінніші подарунки, — твій батько. Я в шоці, Родя. Чесно. Не боїшся батька у свою скотобійню запихати? Це ж, урешті, не людина з вулиці…

— Я все перевірив. Я вже місяць спостерігаю за тим мужиком. Поки все нормально.

- І не боїшся з батька зробити другу маму?

— Не боюся.

Вони пили каву. Ваня задихався від диму. Родіон жував печиво.

- І що плануєш тепер робити?

— Я не знаю. Спробую розшукати Сергія Валентиновича, щоб умовити його викинути свій камінь. Якщо він ще живий, звичайно, цей листоноша. До Афанасія не дістатися.

— Да, там така охорона — будь здоров!

— Нічого, прості люди теж з президентами спілкуються. Спробую записатися на прийом, мають бути якісь шляхи…

— Але навіщо це тобі? Є у людини влада — добре. Як президент він не такий уже і поганий. Принаймні кращого я не пам'ятаю. А той твій листоноша… невже ти думаєш, що гроші зіпсували його?

— Я не знаю про нього нічого. Де він, як він. Просто, Родя, я зрозумів, що це — зло. Це така собі форма випробування, яка базується на злі. Ідіот отримує небезпечну силу і витрачає її на що? На дурниці…

— Чекай, з тобою я не згоден. Афанасій став президентом, ти — видатним науковцем. Про третього я нічого не знаю, і хрін з ним, з тим третім. Чому ж зло? Де ти його викопав?

— Тобі не зрозуміти, ти ж психопат і придурок. Тобі плювати на людство, на простих і нікчемних. У тебе є мета, ти до неї ідеш, навіть якщо тобі треба переступити через свої принципи…

— Я іду до мети, не переступаючи через принципи…

— Бо в тебе їх немає.

— Я ображусь, Ваню.

- І шо? Я неправду сказав? Розумієш, не відомо, що могло б статися, якби я не викинув той камінь. Можливо, я б дійшов до ідей, які б перегорнули всі сталі поняття людства про існування. Ти розумієш? У мене було надто мало часу, я банально не встиг. Я вчасно зупинився. Тепер же я планую залишки набутого використати у правильному руслі. Ти був правий тоді, два роки тому, коли сказав, що знань у мене вагон, а розуму піввідра. У мене була небезпечна іграшка, і я вдячний Богу, що мені не стало розуму з нею гратися. І хто знає, що в голові у Афанасія, про що думає Сергій Валентинович? Твій омолоджувач можна знищити, і невідомо хто ще додумається створити щось подібне, а тут — інша ситуація.

Проте Родіон його вже не чув. Він повільно жував печиво й дивився кудись крізь Ваню. Якась наївна й дитяча образа оволоділа ним. У принципі, десь глибоко він розумів, що Ваня таки правий, назвавши його безпринципним, але не це дратувало його, а те, що, так легко образивши його, він спокійно говорив про свої домисли стосовно небезпеки, іграшок, розуму. Невже він так нічого і не зрозумів? Наука має приносити в жертву не тільки якісь окремі долі, але й долі цілих народів і націй. Наука не тільки створює та лікує, вона також знищує і вбиває. І це нормально. Якщо жаліти сльозинку кожної дитини, то плакатимуть мільйони інших дітей. Це ж очевидні речі, як він їх не бачить? Яким був, таким і залишився. Ганчірка.

— Я піду, — відрізав Родіон, підвівся й швидко вискочив з кафе.

- Іди, — буркнув Ваня, не поспішаючи, допив каву, розрахувався і підсів до столика з розмальованою красунею.

— Можна? — запитав він.

— Сідайте.

— Як вас звати?

— Місіс Інкогніто, — мовила розмальована красуня.

— О господи! — важко зітхнув Ваня і вийшов з кафе.

Нікчемні й непотрібні люди поспішали додому. На них чекали сім'ї, діти, передноворічні концерти по телебаченню та невбрані ялинки. Ваня підійшов до ялинкового базару, придбав невеличку сосну і, розчинившись у натовпі, побрів додому, до звичайних батьків, до баби Зіни та її полуничного варення.

На вулиці пахло весною і мокрим асфальтом.

Червень 2009 — червень 2010

Оповідання Вбити пересмішника

— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.

Саме такі слова Олексій Борисович Тригоренко почув від Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.

Олексій Борисович уже п'ять років як нічого не писав, але з часу гучної юності залишилось кілька картонних папок з рукописами, які й були віднесені до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника.

Заприятелювали Олексій Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школі. Вони навчалися у паралельних класах і ніколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, відмінник, лідер, але щоб справа доходила до спільних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи — ні. Різні компанії, та й жили у різних мікрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класі на початку березня в учительській вивісили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобі і «А», і «Б», і «В», і математичний, і правовий клас, і економічний коледж на вечірньому, так що давайте, хлопчики-дівчатка, якщо ви маєте у собі талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспівана у віках) підготуйте віршики власного виробництва, тільки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» із самі знаєте чим.

На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія — у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка — друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку — дівчинці дев'ять років, нехай уже.

Коли Олексій та Костик відчитали свої вірші, їх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бізон. Бізя. Чому Бізя — досі невідомо. Таке прізвисько він отримав ще у вісімдесят п'ятому, коли тільки прийшов до школи.

На фуршеті окрім крем-соди хлопцям дозволили нарівні з учителями випити й по стаканчику вина. Надійку теж запросили, але вона швидко наїлася торта, обригалася, і її відправили додому. Костик з Олексієм розговорилися, і виявилося, що спільних тем у них значно більше, ніж розбіжних. Обидва відмінники, не люблять гучних компаній, знову ж таки олімпіади з літератури, найкращі твори у класах, призові місця на конкурсах. Навіть дивно, що жодного разу ніде не пересікалися.

— Ну, тепер уже точно! — сказав Костик Треплівський.

— Точно! — підтвердив Олексій Тригоренко.

Хтось із вчителів подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим відпочити. Хлопців відпустили на всі чотири, і вони пішли до «Ластівки» допивати за знайомство.

З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби їм не вистачало ну зовсім трішечки — відвертості.

Закінчивши школу, приятелі вирішили вступати до одного вузу. На філологічний. До вступних іспитів вони готувалися разом. Нерідко Треплівський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилітровий самовар чаю, барикадувалися у кімнаті Олексія й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували українських та російських класиків, критику, завчали вірші Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесі Українки, Старицького, Карого.

А одного разу навіть поцілувалися. Ненароком. Зовсім ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навіки забули згадувати про цей казусний інцидент.

Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний — недобрав усього два бали. Зрізався на історії України — заплутався у гетьманах, Лівобережну Україну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втішав Треплівського, годував його коньяком, а екзаменаторів називав екзекуторами та профанами.

— Тільки все одно я пишу краще за тебе, — сердито гавкнув Костя Олексію й відключився.

Тригоренко образився, але промовчав, тим більше — що візьмеш з п'яного, може, йому наболіло. Як він не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навічно.

Почалися навчання. Безкінечні будні студентського життя вимагали багато часу, сил та енергії, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, і Треплівський друкували свої вірші та короткі оповідання у студентській газеті, ходили до різноманітних літературних гуртків, виступали на поетичних вечорах, відправляли свої опуси до журналів.

На третьому курсі і Олексій, і Костя ще спілкувалися, але шляхи їхні потроху розходилися. Нові компанії, знайомства, а між тим у відносинах двох приятелів завівся вертлявий глист — негласна конкуренція, що плавно переростала у творчу заздрість. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплівський потай від усіх і навіть від себе підгодовував його все новими і новими порціями даремних образ.

На п'ятому курсі Тригоренко познайомився з Веронікою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на історичному й у вільний час сиділа за гончарним кругом — ліпила глечики, тарілки та кухлі. Кілька разів Олексій сходив з Веронікою до театру, також вони відвідали краєзнавчий музей та філармонію. Якось після кіно вони забігли до загсу й подали заяву. За три тижні розписалися, й Вероніка, прихопивши історичні мапи, кілька книжок та гончарний круг, переїхала до Олексія. Олексій же, закінчивши інститут, став Олексієм Борисовичем. Він влаштувався учителем української мови, вчив дітей любити та плекати, сам же у проміжках між перевірянням зошитів і приготуванням їжі для себе та непристосованої до життя дружини писав новели та оповідання. Переважно це були прості побутові замальовки, але зі своїм, як кажуть, стрижнем, з філософським підтекстом та з добре продуманими кінцівками. Йому подобався сам процес, тому друкуватися він навіть і не збирався. Марнославство обходило його стороною, сімейні та побутові клопоти з'їдали будь-які амбіції, школярі випивали всі сили.

Костянтин Гаврилович Костянтином Гавриловичем поки що не став. Він працював в обласній газеті, писав репортажі з різноманітних культурних фестивалів, друкував у цій же газеті під псевдонімом Іван Чорт фейлетони та надсилав добірку своїх віршів у всілякі видавництва. Репортажі у Костянтина Треплівського виходили ладні, ґрунтовні, з родзинкою, фейлетони ж були несмішні, видушені, стиль кульгав, у тексті обов'язково зустрічалася, як казав їх головний редактор, пошлінка. Видавництва у друкуванні збірки відмовляли. Не те щоб вірші були погані, але у державі криза, в Росії дефолт, самооплачуватися можуть лише класика та детективний жанр. Вибачте.

За рік Треплівський звільнився, за спиною у фейлетоніста Івана Чорта висіло кілька судових позовів, газета користувалася все меншою популярністю, та і жага слави проїдала в душі Костянтина чималу дірку. Врешті-решт, видавши своїм коштом збірку накладом у чотириста примірників, він подарував її усім своїм знайомим журналістам та книжковим оглядачам, що працювали в глянсових журналах. Рецензій було дві. Перша у будівельному журналі, друга — в безкоштовній газеті. Такі пачками роздають на перехрестях та в інших публічних місцях. Перша рецензія висміювала буквально все: і пишномовність метафор, і дизайн обкладинки, і навіть фотографію автора на звороті. Друга рецензія вихваляла й обкладинку, і стриманість стилю, і чомусь ерудицію Треплівського. За рецензію у безкоштовній газеті, звичайно, довелося заплатити, проте результат був очікуваним і повністю влаштовував. Восьму частину накладу Костянтин роздарив, інші триста п'ятдесят книжок довелося відвезти на дачу — заважали пересуватися по квартирі. На дачі він і залишився — запив. Книжками розтоплював піч, сивуху купував у сусідки. Хотів накласти на себе руки, але не вистачало сил, та й несподівано прийшло запрошення на головування в одному журналі.

— Це шанс, — пискнув Треплівський і миттєво вискочив із запою.

Коли Олексій Борисович провчителювавши трохи більше року, його звільнили. Подейкували, що він бив дітей. У той самий час дружина Тригоренка Вероніка отримала стипендію від історико-культурного центру «NST», що перекладалося як «Нація. Духовність. Тарас». Стипендія давалася на сім'ю, тому на найближчі два роки Олексій Борисович перебрався до Вінніпега. Але навіть там він не припиняв писати. Дружина тим часом виступала на конференціях, відвідувала рекреації української діаспори і, врешті-решт, працювала в сприятливих умовах — досліджувала вплив трипільської культури на франко-англійські відносини та на безпосередню державність Канади.

За півроку Олексій Борисович, стомлений від безперспективності сидіння на одному місці та від північноамериканського клімату, запив. Він пив багато, але недовго — за п'яні витівки й знущання над портретом королеви-мами його вислали з Канади. Пити він продовжив і на батьківщині, але недовго. Гроші закінчились. Один знайомий влаштував Тригоренка на роботу до ЗХВ. Попрацювавши вантажником на заводі хімічного волокна, він зрозумів, що жити — справа невдячна, а тому хотів був накласти на себе руки, проте незабаром мала приїхати Вероніка. Вискочивши із запою та привівши до ладу помешкання і свою зовнішність, Олексій Борисович зустрів дружину квітами та затяжною депресією. Вероніка відверто поговорила з чоловіком і зробила один-єдиний висновок — Тригоренко не може жити без літератури.

— Ти не можеш жити без літератури, — сказала вона. — Пиши, а я чекатиму, тому що вірю в тебе.

Але це не вселило в Олексія Борисовича ані сил, ані наснаги. Він знову влаштувався вчителем, зовсім нічого не писав і так, можливо, протягнув би до пенсії, якби терпляча дружина, повернувшись із чергової конференції, знову не затіяла розмову.

Спочатку вона кинула на столик товстий літературний журнал, але це ніяк не подіяло на Олексія Борисовича. Тоді вона відкрила четверту сторінку, взяла олівець і підкреслила прізвище головного редактора.

— Твій друг? — запитала вона.

— Ну, скажімо, не друг.

— Ви разом пили?

— Пили.

— Тоді нема чого говорити.

Вероніка дістала з шафи папки з чистовими роздруківками оповідань свого чоловіка, вдягла Тригоренка у свіжий костюм і випхала за двері.

— Адреса редакції у лівій кишені, - повідомила вона Олексія Борисовича з балкона.

— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш, — резюмував Костянтин Гаврилович, пробігшись очима по тексту.

— Але ж, Костику, невже ви друкуєте лише Толстого чи, припустімо, Золя?

— Не знаю, Льош. Ми стільки не бачились, і тут ти, з рукописом. Я головний редактор, але редколегія може зарізати. Розумієш, зараз з'являються нові імена, нові тенденції, у нас такого на роки вперед лежить. Молодь виступає, знову ж таки, а ти? Ну, ти вибач, але хто тебе знає, кому відоме твоє ім'я? Ти не медійне обличчя, розумієш! А я не з тих, хто через дружбу чи кумівство друкує.

— Так що ж? Може, порадиш щось?

— Не знаю, можу взяти почитати твої писульки, дивись, де і спливе вільна сторінка. Подивимось, Льош.

Треплівський підкурив сигарету.

— Ну, дякую…

— Так за що ж? Приходь, звертайся. Чим зможу…

Тригоренко повернувся додому. Він лежав на дивані й перечитував свої оповідання, відшукував вдалі шматки, на які Треплівський обов'язково має звернути увагу. Олексій Борисович нарахував таких шматків сімнадцять.

— Нові імена, тенденції, - розмірковував він уголос. — Що ж мені заважає стати новим іменем? Я ще не старий: двадцять сім — найвдаліший вік для письменника. Я можу писати, жити на гонорари, Вероніка давно мріє про Венецію…

За місяць Тригоренко зателефонував Треплівському.

— Ну як? Щось спливло?

— Новини невтішні, Льош, — напрочуд гірко мовив Костянтин Гаврилович. — Не йде.

— Що не йде?

— Ну, розумієш, не йде. Вибач, у мене справ по горло. Робота, робота.

Як це все розуміти, Олексій Борисович не знав. Що це означає: «не йде»? Що не йде? Оповідання не йдуть? Чи вільна сторінка не йде?

Тригоренко ще раз перечитав свої оповідання, і вони йому сподобались. Так що ж не йде?

Ще за місяць Вероніка знову принесла товстий журнал, але вже інший. У ньому містилося розлоге інтерв'ю Треплівського, в якому той повідомляв читачів про те, що друкуватися у своєму журналі — свинство, а тому він радий представити свої оповідання саме в цьому журналі, а не у своєму. Нижче містилася добірка оповідань Тригоренка.

— Це що? — не зрозумів Олексій Борисович. — Надрукували? Невже?

— Невже, — зітхнула Вероніка. — На авторство глянь. Оповідання були підписані прізвищем Треплівського.

— Але ж що це? Це ж я. Моє ж це.

— Як ти мені впікся, — вилаялась Вероніка, зібрала книжки, мапи, гончарний круг і виїхала з квартири Тригоренка.

— До мами? — розгублено запитав Олексій Борисович з балкона.

— До Діми.

— Якого Діми? А я?

— А ти — ти мені упікся, Льошо!

Тригоренко задумався. Ні-ні, не в тому сенсі, що задумався на хвилину чи три. Він задумався надовго. На дні, тижні, можливо, навіть місяці — вже точно не скажеш. Він лежав на дивані і думав про своє життя. Так багато думав, як ніколи до цього часу. Олексій Борисович силкувався згадати, на якій же стадії свого існування він прорахувався. Це точно сталося не вчора і не позавчора, навіть не рік тому, прорахунок відбувся десь глибоко, у період дитинства, куди він зазирає не часто, а якщо і зазирає, то спогади виринають переважно поверхові та чисті, як-от, наприклад, сімейні свята чи шкільні походи до планетарію. Тепер же він чітко бачив, що окрім свят та планетаріїв існував паралельний світ, до якого він, юний Тригоренко, був непричетний, проте сам світ пильно спостерігав за ним, втручався у життя й корегував якісь внутрішні поведінкові механізми. Олексій Борисович з прикрістю усвідомив, що повернутися у дитинство чи хоча б у ранню юність неможливо, неможливо і з висоти сьогодення змінити бодай щось — маховик працює на повну потужність, на закладеному у дитинстві фундаменті вже давно зведено житловий будинок, і зносити цей будинок — означало б виселяти усіх мешканців, які варяться у своєму світі зі своїми побутовими забобонами, сім'ями, родинними святами та новими шпалерами в сині цяточки. Хоча щось вирішувати все-таки необхідно. Сил на правду не було — судові позови, тяганина з документами та свідками, піди доведи, що авторство належить тобі, та й як доведеш, хіба сам себе на посміх виставиш. А ще треба повертати Вероніку. Вона у Діми. Хто такий Діма — невідомо. Чи давно вони знайомі, можливо, вже триста років, і той Діма, можливо, знає про нього, Олексія Борисовича, все те, чого знати права не має. Та і як він вертатиме Вероніку? Здрастуй, Діма, верни мені мою дружину? Той лише розсміється в обличчя Олексію Борисовичу, скаже щось неприємне, образливе, наприклад про геморой, який мучить Тригоренка вже не перший рік, або про той випадок у ліжку, за який йому перед дружиною досі соромно…

Тим часом Треплівський друкував у різних журналах оповідання Олексія Борисовича, а у невеличкому видавництві навіть вийшла тоненька збірка. І теж під іменем Костянтина Треплівського.

А Тригоренко так і лежав на дивані. Лежав і думав, думав, думав, а годинник перестрибував стрілочками з цифри на цифру — ранок-вечір, ранок-вечір, ніч-день, ніч-день.

Одного разу, сидячи на кухні, Олексій Борисович побачив, як по стінці повзе тарган. Великий такий, певно вагітний сотнею тарганят, які потім неодмінно розповзуться по кухні, розносячи заразу, бактерії та хвороби. Тригоренко скривився, зняв з ноги гумову тапку та хряснув нею по таргану. Коричнева кашиця розмазалася по білому кахлю, а у животі Тригоренка залоскотало приємне відчуття виконаного обов'язку перед суспільством та перед самим собою.

— Так просто, — хмикнув Олексій Борисович і в ту саму мить зрозумів, що люди часом схожі на тарганів і когось з них шльопнути отакою тапкою або симпатичною бежевою сандалією зовсім не соромно.

— Головне — влучити та стерти всі сліди, — розважливо мовив Тригоренко, взяв ганчірку й витер тарганячу розмазню з плитки.

Але для початку Тригоренко бажав уладнати проблему мирним шляхом. Він зателефонував до редакції і попросив до телефону Треплівського. Назвався Юрієм А., відомим письменником. Такому Костик точно відповість.

— Юрчику! — почув солодкуватий голос Тригоренко. — Якими вітрами? Читав твої солдафонські оповідання. Може, і наш журнал чимось пригостиш?

— Я хотів поговорити. Це Олексій, — перебив Тригоренко Костика. — Мені треба поговорити з тобою. Я читав журнали, там мої оповідання, твоє інтерв'ю, ти видав книжку — мою книжку! Треба поговорити. Давай розберемося.

— Хто це?

— Це Олексій.

— Олексій… Олексій… — Треплівський вдавано згадував знайомого з іменем Олексій. — Який Олексій?

— Не викаблучуйся, Костю. Ти знаєш, хто я. Ти злодій, розумієш ти це? Ти вкрав мою творчість. Спочатку обісрав її, а потім надрукував під своїм іменем.

— Друже, я не розумію, про що ти. і взагалі, чому ти не в школі? Іди вчителюй, навчай любити і плекати і не лізь у велику політику. Це не для тебе, сердитий мій. А ревуар.

— Як а ревуар? Зачекай, Костю, це нечесно. Не а ревуар, давай поговоримо!

Але Треплівський, смачно розреготавшись, кинув слухавку.

Цілий місяць Олексій Борисович скуповував різноманітні журнали, у яких містилися згадування про Треплівського. по всій квартирі були розвішані інтерв’ю, вирізки з газет, фотографії. Кожного дня Тригоренко чекав під редакцією самого Треплівського, слідкував за ним, ховаючись за деревами та кіосками, фотографував людей, з якими зустрічався Костянтин Гаврилович, фотографував будинки та кафе, у яких Треплівський трапезував, автомобілі, у яких він їздив, начитував у диктофон інформацію, яка, на думку Тригоренка, була важливою та могла б допомогти у його темній справі. За місяць Олексій Борисович вивчив усі маршрути, якими пересувався Треплівський, коло спілкування свого ворога та його звички. інформації вистачило б на багатотомне досьє. Нічого протиправного чи компрометуючого у вчинках, справах та зацікавленнях Треплівського Олексій Борисович не знайшов і тим самим ще дужче роз’ятрив свою ненависть, а намір ліквідувати головного винуватця всіх своїх бід став твердішим за алмаз.

День та час страти були вибрані. тринадцятого червня о двадцять другій годині тридцять хвилин. Це була субота. Щосуботи Треплівський ходив до басейну. Зі спорткомплексу ЦСКА він виходив рівно о двадцять другій, далі проходив вузенькою вуличкою до ринку, завертав у підворіття й дворами прямував до свого спального масиву. біля цукрового заводу, як раз на межі між індустріальним кварталом та шеренгою висоток, біля смітників і мав померти Костянтин Гаврилович.

За тиждень до страти Тригоренко кілька разів на день телефонував секретарці Костика, називався Іваном, просив передати Костянтину Гавриловичу, що він винен йому, Івану, кругленьку суму грошей, і якщо пан Треплівський не поверне її найближчим часом, з ним розмовлятимуть інші люди і в інших умовах. Коли секретарка пропонувала покликати самого Треплівського, Олексій Борисович клав слухавку.

А дванадцятого червня Тригоренко згріб докупи всі вирізки та журнали, всі фотографії, негативи та магнітні плівки, запхав їх до поліетиленового мішка, в якому колись носив білизну до пральні, відвіз весь зібраний матеріал на пустир, облив мішок спиртом і підпалив. Головне — не залишити жодного сліду, який би міг вказати на зацікавленість Тригоренка у персоні Треплівського. Свої рукописи Олексій Борисович теж спалив, але окремо — не хотів змішувати грішне з праведним.

Усю суботу Тригоренко пролежав на дивані. Час тягнувся повільно, немов щось стороннє стримувало його у своєму плині. Олексій Борисович не міг ані їсти, ані пити, він лежав і намагався думати, але й думки проносилися крізь нього, не затримуючись ані на секунду. Було холодно — квартирою гуляв протяг, ноги і руки тремтіли від хвилювання, серце ледь чутно калатало, звуки та викрики, що долинали з вулиці, неймовірно дратували. Дратувало практично все. Трохи нудило.

Врешті-решт, одягнувшись у все позаминулорічне, Олексій Борисович встав перед дзеркалом, розкланявся у реверансі й запросив себе на страту. На страту Треплівського.

— Нікуди ви тепер, шановний Цинцинатику, не дінетеся. Посміялися наді мною, і годі. Час розкидати каміння, час їх збирати. Кожному своє.

Натягнувши на голову стару картату кепку, Тригоренко вискочив на вулицю. Долаючи квартал за кварталом, він усе більше розумів, наскільки ж огидний цей світ, як мало в ньому стриманого, урівноваженого, доброго і з якою силою розростається у ньому ворсиста пліснява несмаку, грубості, вульгарності. Всі ці будинки, зведені доморощеним трафаретником, однотипні обличчя, всі ці люди, що живуть у коритах, немов ситі безмозкі свині. І так йому стало прикро і легко водночас. Прикро через те, що світ цей він ніколи не змінить, а легко — тому що він не такий, він окремий, чистий.

Біля спорткомплексу Олексій Борисович не зупинився. Він обійшов його з тилу, завернув до невеличкого охайного скверу, всівся на віддаленій лавці й дістав газету. Спочатку він змушував себе читати, аби відволіктися, але відволіктися не виходило. Тілом забігали дрижаки, в роті пересохло, а ноги налилися свинцем. Він відчував лише один орган — серце. Саме воно підказувало правильність дій. Серце перетягнуло на себе ковдру і тепер виконувало функцію не тільки серця, але й мозку.

За чверть на десяту Тригоренко зім'яв газету й закинув її до сміттярки. Насилу підвівшись з лавки, він неспішною ходою попрямував до центрального виходу з корпусу, в якому розмішувався басейн. Головне, щоб Костик був у басейні. За останні півтора місяця він жодного разу не пропустив. Певно, плаває там собі на спині, бовтається у підігрітій хлорованій воді й ні про що не здогадується, не підозрює навіть, що настав час розквитатися, стати перед суддею, прокурором, присяжними та у всьому щиросердно зізнатися, покаятися, попросити прощення за свої підлість і підступ.

За п'ять хвилин до десятої Олексій Борисович відійшов на кілька метрів від входу і сховався за густою ялиною. О двадцять другій десь над житловими будинками розірвався салют. Серце Тригоренка виривалося з грудей, піт стікав, немов у лихоманці. Пройшло п'ять хвилин, сім — Треплівський не виходив. Десять. Дванадцять. Лік ішов на секунди. Не було Костика. П'ятнадцять хвилин. Повз спорткомплекс пронеслася «швидка», але через півкварталу розвернулася і підкотила до парадного входу ЦСКА. Треплівський не виходив. За сім хвилин із дверей вийшло троє чоловіків. Вони жадібно курили й нервово переговорювалися між собою. Слідом за чоловіками вийшла жінка у білому халаті та чоловік у спортивному костюмі. Треплівського не було.

Не витримавши, Олексій Борисович підійшов ближче до входу.

— Ви у басейн? — зупинив його голос чоловіка у спортивному костюмі. — Не вийде. Нещасний випадок.

— А? — не зрозумів Тригоренко.

— Тренер відійшов чайку попити, а цей мужик, — відкрилися двері, і Тригоренко побачив двох санітарів, що несли носилки з тілом, — ударився головою, — продовжив чоловік у спортивному костюмі, - і кирдик — на дно пішов.

— А де тренер? — не знати чого поцікавився Олексій Борисович.

— Я тренер, — посміхнувся чоловік у спортивному костюмі.

— Треплівський… — видушив із себе Тригоренко, впізнавши у блідому та мокрому тілі Костика.

— Да, Треплівський. Ви його знаєте? Тобто знали? Не менш блідий, ніж Треплівський, Олексій Борисович закивав головою.

— Тоді вітаю вас! — скрикнув тренер, допоміг лікарям погрузити тіло до карети і стрибнув слідом за покійником. Санітари розсілися по місцях, «швидка» рушила у напрямку до проспекту і розчинилася в автомобільному потоці.

Троє чоловіків, докуривши цигарки, зникли в приміщенні спорткомплексу.

Олексій Борисович залишився стояти між ялиною та сірою бетонною будівлею. Він дивився у небо й нічого не відчував. Зовсім нічого.

Дорогою до свого дому Тригоренко раптом усвідомив, що, йдучи на страту, він не взяв із собою знаряддя вбивства, більше того, він навіть не продумав, яким чином убиватиме Треплівського. Не поглядом же він збирався спопелити свого ворога. Ця думка неабияк розсмішила Олексія Борисовича, і він вирішив, прийшовши додому, неодмінно написати оповідання про невдатного вбивцю, який продумав усе до дрібничок, а про те, чим і як убиватиме, — подумати забув.

Опинившись у своєму дворі, він за звичкою глянув на рідні вікна і побачив світло, яке горіло в усіх кімнатах. Піднявшись на другий поверх і відчинивши двері, Тригоренко наткнувся на кілька великих сумок та гончарний круг.

— А тринадцяте червня не такий уже й поганий день, — мовив сам собі Олексій Борисович і пішов на кухню ставити чайник.

Одинадцять п'ятсот

Бучачу, якого я не знаю.

Фашист хотів померти в небі. Фашист… Насправді він ніякий не фашист. Він Ярік. Фашистом його прозвали у школі. Просто у класі хтось помітив, що Яріка цікавлять специфічні речі, такі як Третій рейх або військова амуніція Другої світової, танки, літаки, піхота, бойові нагороди. Невідомо навіть, звідки проросли ноги таких своєрідних інтересів. Навіть сам Ярік навряд чи зміг би відповісти. Так чи інакше, прізвисько Фашист закріпилося за ним міцно і, швидше за все, назавжди. Навіть фізрук називав його не інакше як Фашист.

Сказати, що Ярік користувався якимсь надзвичайним авторитетом у школі, не можна. Не можна також сказати, що він користувався бодай якимсь авторитетом. Якщо бути відвертим до кінця, Фашиста взагалі не поважали, але навпаки — знущалися з нього, ображали та інколи навіть били. Не боляче.

Особливо після того випадку… Хоча ні, краще про той випадок не згадувати. З іншого боку, ви і без мене колись почуєте цю історію. Тільки пообіцяйте, що не будете потім сміятися з Яріка! Домовились? І без того хлопцю жилось несолодко. Отже, це трапилося вже у десятому класі. З дитинства Яріка (тоді він ще не був Фашистом) привчили поважати й боятися батьків. Голос у Яріка до кінця школи так і не зламався — до самісінького випускного він пищав, немов баба, — принаймні так вбачали інші. Ярік тата й маму називав не інакше як тату й маму. Тату виховував Яріка у спартанських умовах, він вважав, що Ярік має вирости справжнім чоловіком, поїхати на батьківщину — у славне містечко Чоп, стати мером цього славного містечка й контролювати митницю. Думки маму з думками тату не збігалися. Вона хотіла, щоб син добре вивчився, став економістом чи, в гіршому випадку, бухгалтером та знайшов своє місце на ринку праці. Ярік ніким ставати не хотів. І не міг. Тату лише відбив у сина бажання стати справжнім чоловіком, мамині благання вчитися краще Яріка лише збивали з пантелику, його все більше і більше цікавив Третій рейх.

Тату був суворим мужчиною.

Одного разу однокласники засперечалися про, здається, формений одяг СС. Вони сиділи вдома в одного з них і пили домашнє вино. Хтось запропонував зателефонувати Фашисту, мовляв, він у цій царині спец, ас і взагалі на формі СС з'їв собаку і навіть знає, де вона зарита. Зателефонували Фашисту. До телефону ніхто довго не підходив. Не підходив і не підходив. Аж раптом слухавку взяв тату.

— Да! — грізно промовив він.

Суперечка зайшла настільки далеко, що хтось із кимсь навіть бився об заклад на десять гривень. На телефоні увімкнули гучномовець — щоб усі чули і в подальшому не виникало ніяких питань.

— Да! — повторив тату.

— А Фаш… Яріка можна?

— Яріка? — перепитав тату.

— Яріка.

Тату, очевидно, замислився. Але ненадовго.

— Ярік какає! — з гідністю мовив він і поклав слухавку.

Це чули всі. Хтось розповідав, що серед однокласників були й однокласниці.

Наступного дня, коли Фашист прийшов до школи, кожен вважав за потрібне неодмінно привітатися з ним саме цією фразою.

— Ярік какає! — кричали всі з такою ж, щоправда фальшивою, гордістю.

Цілий місяць по всій школі тільки й було чутно цю фразу. Ще два місяці цю фразу частенько згадували. Але не забув її ніхто. Певно, ще не одне покоління школярів буде чути цю історію про Яріка.

До того ж у Фашиста був надміру великий і рухливий кадик.

— Фашист, — усякчас зверталися до нього, — поворуши кадиком! Чи ти какаєш?

Як бачите, Фашисту дійсно жилося несолодко. Ще й ці вугри, і криві зуби, трійки з усіх основних дисциплін. Жодних мрій, жодних прагнень, жодних досягнень — суцільне життя без початку та без кінця. І, що цікаво, Ярік усе це чудово усвідомлював, як, власне, і свою ординарність та непримітність. Він був нецікавий ані оточуючим, ані самому собі. І, засинаючи, він нерідко уявляв, як у нього розвиваються незвичайні здібності. Наприклад, він уміє літати або ставати невидимим. Або вміє читати думки. Ні-ні, він не мріяв про це, а просто уявляв. Мріяти його відучив тату ще в дитинстві. Тату одразу, як тільки Ярік навчився говорити та більш-менш орієнтуватися у всесвіті, вклав у світосприйняття та світобачення сина страшну річ, а саме те, що Ярік у цьому житті ніколи нічого не досягне, а якщо і досягне, то хіба місце голови міста Чоп. Принаймні це — план-мінімум і план-максимум в одному флаконі. Інакше — неможливо. Інакше — і жити не варто. Тату так і казав Фашисту:

— Ярік, у житті чудес не буває! Або ти ніхто, або ти контролюєш митницю.

І замість казок читав йому кримінальну хроніку із щоденної газети.

Гуляючи на дитячому майданчику, Ярік ніяк не міг знайти спільної мови з однолітками. Він постійно руйнував усі їхні мрії та прагнення. На кожне їхнє «от якби…» Фашист відповідав, що так не буває. Це все вигадки. Ніколи в житті. За це його проганяли з пісочниць та компаній, немов фарбованого птаха зі зграї. Його проганяли й зі спортивних майданчиків, бо Фашист не вмів порушувати вичитані десь правила.

— У нас свої правила, — казали хлопці. — Так цікавіше.

— А я читав, що… — починав бубніти Фашист.

— Та йди ти знаєш куди! Читав він!

З шахами теж не склалося. Ярік весь час вибудовував сицилійський захист. Інакше він просто не грав.

— Чому завжди сицилійка? — дратувалися партнери.

— Так, — знизував плечима Ярік.

Якось Фашист попросився віддати його на музику. Наприклад, на флейту або хоча б на сопілку — такі інструменти транспортувати легко, і вони не настільки дорогі, як, приміром, фортепіано чи, припустімо, контрабас… Але батько коротко відрізав:

— Ні.

Ярік плакав. Довелося пояснити, що музика — то для жидівських діточок, і робить вона з хлопчиків амурчиків та дебільчиків, а не справжніх чоловіків.

— Підеш на борьбу.

— Я не хочу на борьбу.

— То сиди вдома.

Так і сидів Фашист вдома аж до випускного. У школі він перебував рівно стільки, скільки треба — ні секундою більше чи менше. Терпів знущання та образи, стійко зносив насмішки однокласників. Не закохався за весь цей час у жодну дівчину і, відповідно, ні для кого не був предметом зацікавлення. Фашист був ніякий. Навіть я, який навчався зовсім в іншій школі, добре пам'ятаю його згорблену спину, величезний кадик та безкомпромісну порожнечу в безбарвних очах. Іноді здавалося, що Фашиста не існувало. Проте лише здавалося. Фашист існував у світі Другої світової — саме там він міг повністю реалізувати себе як нікого та ніякого, сірого та прозорого. Історія була очевидна, і сюрпризів від неї очікувати не доводилося. Особливо якщо ти вже більше семи років гортаєш одні й ті самі книжки та енциклопедії.

Після випускного батьки Фашиста засперечалися. Вони були одностайні в тому, що син має десь навчатися, проте де саме — питання. Маму наполягала на фінансовій академії, мовляв, там у неї працює одна знайома в секретаріаті і зможе неабияк посприяти у вступі, до того ж, із цієї академії виходять неперевершені бухгалтери, а бухгалтер — це найдревніша професія. Після журналістики та проституції.

— Так чому б нашого сина не віддати навчатися на найдревнішу професію? — сардонічно запитав тату.

— Рильцем не вийшов, — абсолютно серйозно відповіла маму. — А що ти пропонуєш?

Тату пропонував навчальний заклад, де вчать на мерів.

- І де ж, по-твоєму, вчать на мерів?

— Десь же вчать. У столиці є якісь заклади…

— У столицю не пущу! — закричала маму. — Тільки після моєї смерті!

— Ти хочеш, щоб Ярік до старості за твоєю спідницею ховався?

— Вистачить того, що там до старості ховатимешся ти, а якщо Ярік опанує професію бухгалтера, то ні за чию спідницю чи спину він не ховатиметься, — відповіла маму.

Тату стукнув кулаком по столу, скорчив невдоволену міну й спокійно сказав:

— Тоді нехай, може, працювати піде? Зайві гроші сім'ї не завадили б. Рік попрацює, а там видно буде.

Фашист пішов працювати. Тим більше, навчання за десять років йому вкрай осточортіло. Працював він, як і вчився, — старанно, але як і у навчанні, особливих успіхів не досяг. Він до копієчки приносив усі гроші додому, собі залишав лише невеличку частину, за яку купував проїзний на тролейбус.

Одного разу я проходив повз ту фабрику, на якій працював Фашист. Він вигрібав з величезного контейнера алюмінієву стружку. Тоді я ще не був таким добрим, як зараз, тому дозволив собі пожартувати.

— Ярік какає! — вигукнув я.

Фашист не відповів. Він глянув на мене порожніми очима і відвернувся.

Вже пізніше я довідався, що в той день Ярік дізнався про смертельну хворобу тату. В нього знайшли специфічну бацилу. Йому залишилося жити менше місяця.

— Ярік, синок, — казав тату, лежачи на смертному одрі. — Синок, не забувай, у житті чудес не буває. Пообіцяй мені, що станеш мером Чопа. Я прожив у цьому місті двадцять сім років, і митницю контролювали одні кретини. Я хочу, щоб ти став на їхнє місце, Ярік. Обіцяєш мені?

— Так, тату, — мовив Фашист.

— Не йди в бухгалтери, синок. Це професія не для чоловіків — це професія для жидків, розумієш, синок. Не виділяйся з натовпу, тому що першим б'ють гвіздок, що стирчить, запам'ятай це. Поїдь на Закарпаття, зустрінься з вуйком Олексієм, синок. Він тобі все розкаже, ти станеш мером. Пообіцяй мені.

— Так, тату.

І тату вмер.

За три місяці, не витримавши випробувань долі, смертельно захворіла і маму. Без свого тату вона не уявляла життя. Казали, що і Яріка вона по-справжньому ніколи не любила. Помираючи, маму сказала Фашисту:

— Фашист, тобто синок, Ярік, пообіцяй мені, що коли я помру, ти кинеш цю роботу та вступиш до фінансової академії. На тумбочці я залишила телефон тьоті Олі — вона там працює в секретаріаті, синок. Пообіцяй мені.

— Так, маму, — пообіцяв Фашист.

— Синок, тобі ще жити й жити, стань людиною, хороші бухгалтери зараз у дефіциті, а я… а я нарешті зустрінуся зі своїм тату. Обов'язково зателефонуй тьоті Олі. Обіцяй мені.

— Так, маму.

І маму вмерла.

В першу ніч абсолютного сирітства Фашисту снилися діви у білих хітонах, незайманий ліс, напівпрозорі ельфи. Але раптово у лісі з'явився тату. Він сидів на пеньку у своїй картатій сорочці, випрасуваних штанях та чорних сандаліях.

— Ярік, першим б'ють гвіздок, що стирчить! — сказав тату, і в цю мить діви перетворилися на мертві дерева, ельфи на робітників із заводу, а ліс на безкрайній будівельний майданчик.

Прокинувшись, Фашист дістав із шафи велику спортивну сумку, поскидав у неї спіднє, засоби особистої гігієни, запасну сорочку та всі гроші, які заощаджували батьки.

Останній раз Яріка бачили у місті на міжміській автостанції.

Чим займався Фашист у столиці перші кілька місяців — залишається загадкою навіть для мене. Чуткам я не вірю, хоча вони стверджували, що Ярік відвідував театри. Пізніше я розпитав одну знайому білетерку, чи пам'ятає вона Фашиста. Вона сказала, що пам'ятає абсолютно всіх відвідувачів театру за всі тридцять років роботи, але Фашиста ніколи не бачила.

Зрештою, знайома білетерка у мене всього одна, тому це ще нічого не доводить. Ярік міг відвідувати інші театри. А виходячи з того, що у вересні він став першокурсником театрального інституту, то, швидше за все, так воно і було.

Одногрупники Фашиста розповідали, що був він актором-одиночкою, ні з ким не дружив, не приятелював, навіть вітався лише з викладачами. Дівчини у нього не було, а всі етюди він готував сам. Жив Ярік у гуртожитку. На другому курсі його запросили знятися у серіалі, пізніше — у рекламі одного мобільного оператора.

Успіхи Фашиста були вражаючі. Він наполегливо навчався, й очі його загорялися лише тоді, коли він виходив на сцену. Ярік отримував стипендію Верховної Ради та стипендію Довженка. Його талант неможливо було не побачити. Студентські постановки не витримували аншлагів, ректор інституту пророчив Яріку грандіозне майбутнє. Студенти заздрили, викладачі не втомлювалися дивуватися. У ролях Фашист купався, немов золота рибка в акваріумі. Якби хтось тоді зустрів Яріка на вулиці чи в коридорах інституту, то був би вражений його посередньою зовнішністю та порожніми очима, але варто було Фашисту вийти на сцену, він одразу змінювався. Ні, він не ставав іншим Яріком. Це було щось набагато глибше, це було перевтілення. Сірано, Лопахін, Стенлі Ковальські, Карандишев. І всі вірили. Не повірити було просто неможливо.

На третьому курсі художній керівник найвидатнішого театру столиці запропонував Фашисту покинути навчання та йти до нього в трупу. Відомий московський режисер запросив Яріка на роль одного з дванадцяти присяжних, але Фашист відмовився. На роль взяли перевіреного Горбунова. Ярік більш за все бажав закінчити інститут, а талант, як відомо, не проп'єш. Іноді, звичайно, Фашист дозволяв собі знятися у тому чи іншому телефільмі, можливо рекламі, але на повний метр, та ще й на плівку — ні-ні — зарано. Спершу необхідно досягти певного рівня професіоналізму. Він і досягав.

Колишні однокласники, стомлені після багатогодинного сидіння в офісах та конторах, приходили додому, вмикали телевізори та дивилися на оновленого Фашиста.

— Це ж Фашист! — дивувалися одні.

— Ярік какає! — заздрили інші.

Але ніхто так і не міг до кінця усвідомити того факту, що Ярік став актором, до того ж дуже популярним. Закінчивши навчання, він майже нікому не відмовляв. Найняв агента, який займався його графіком та фінансовими справами. Найвідоміші режисери та продюсери з України та Росії хотіли бачити у своїх виставах чи фільмах Фашиста. Вони були згодні на Ярікові чудернацькі райдери та на його захмарні гонорари. Глянсові таблоїди на обкладинках друкували обличчя найпопулярнішого актора на просторах колишнього Союзу. Фашист курсував літаком між Києвом та Москвою. Натовпи фанаток стирчали під вікнами Ярікових квартир на Великій Житомирській у Києві та у Камергерському провулку в Москві. Від галасу, який вони зчиняли, зривалися мхаітвські вистави.

Полиці не витримували нагромаджень ведмедів, глобусів та золотих орлів.

Два місяці у Нью-Йорку.

Зйомки у Єгипті.

Дворічний контракт з Денні де Віто.

Коппола.

Той самий відомий режисер з Москви вчергове покликав Фашиста на нову роль — продовження славнозвісного фільму про комдива Котова.

— Ярік, — фальцетом благав його режисер. — Це буде пік твоєї слави. Більше — нема куди. Ти ж знаєш мої фільми! Думаєш, Олежку відкрив Козаков зі своїми «воротами»? Нє-а, рідненький, Олежку відкрив я зі своїм «сонцем». Давай приїзди, посидимо. Ти, я і Адабашьян. Отакий мужик! Поговоримо.

Ярік погодився, і за дві години його чемодан сканувався у терміналі «Б» аеропорту «Бориспіль».

Рейс затримали на годину. Особисті охоронці чатували над сплячим Фашистом — не підпускали жодної живої душі. Потім ще півгодини ніяк не могли злетіти. Ярік нервував.

Салоном понеслася чутка, що у літаку летить сам Фашист, тобто, вибачте, Ярік.

Нарешті злетіли. Така історія повторювалася чи не кожного перельоту. Всі неодмінно оберталися, підходили, просили автограф. Бізнес, як-не-як, клас, могли б бути стриманішими.

Ярік дивився в ілюмінатор. Нічні передмістя, ледь помітні автомобільчики, на горизонті — вогні великого міста. Бориспіль — Шереметьєво.

— Гриню, — звернувся Фашист до охоронця, — а не знаєш, на якій висоті ми летимо?

— Не знаю, — відповів Гриня.

— Знаєш, Гриню, — знову заговорив Ярік, — у мене ніколи не було друзів. Я майже все знаю про воєнну авіацію і взагалі нічого — про цивільну.

Гриня, здивований відвертістю завше мовчазного Фашиста, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Я теж нічого не знаю… Я взагалі мало що знаю, — промовив Гриня, звужуючи чоло. — Мій батько завжди казав: «Синок, — казав він, — не виділяйся з натовпу, першим б'ють цвях, що стирчить». Тому я нічого і не знаю.

Фашист усміхнувся.

— Гриню, а запитай у стюарда, на якій ми висоті.

Гриня звільнився від ременя й пішов у глиб салону шукати стюарда.

— Одинадцять п'ятсот, — повідомив охоронець, повернувшись.

— Одинадцять п'ятсот, — повторив Ярік.

— Височенько, а?

— Хороша висота, — знову всміхнувся Фашист. — Знаєш, як мене називали у школі?

— Як? — Грині однозначно лестила така близькість з Яріком.

— Фашист. Це через те, що я цікавився історією Третього рейху. А знаєш, як мене дражнили?

— Як?

— Ярік какає!

— Какає? Чому какає?

Фашист у деталях розповів історію свого приниження. Гриня, придушуючи напади сміху, прикривав долонею усмішку.

— Та не соромся, посмійся. А ще краще скажи мені: Ярік какає!

— Що? Ви серйозно, шеф?

— Ну давай, Гриню. Скажи: Ярік какає.

— Вибачте, я не можу.

— Чому?

— Не можу, і все.

— Гриню, скажи, а то я тебе звільню.

— Будь ласка, шеф…

— Гриню!

Гриня, витримавши паузу, та не витримавши порожнього погляду шефа, здався.

— Тільки через це, шеф, інакше б — ніколи. Я…Ярік… я не можу. Ну добре, добре. Ярік какає.

— Дякую, Гриню. Значить, одинадцять п'ятсот, кажеш?

— Одинадцять п'ятсот.

— Хороша висота, — знову посміхнувся Фашист.

Наступного дня я прочитав в Інтернеті, що за тридцять кілометрів від Брянська на висоті одинадцять тисяч метрів вибухнув літак, в якому летіли Ярік та ще сорок вісім пасажирів. Причини вибуху встановлюються.

Тичинка

Василя Петровича рідко відпускало відчуття холоду. Йому завжди зимно. Так було в девяності, коли дуло з усіх щілин. Задувало з-під плінтусів, з-під віконних рам, крізь замкову шпарину… А вулицею ходили напівлюди, напівмертвяки.

Уже другий тиждень Василь Петрович сидів навпроти обігрівача, обкладений височенними кіпами книжок, чашками з чаєм, порожніми чашками вже без чаю, залишками бутербродів на щербатих блюдцях, попільничками. В його втомлених очах миготіли кадри ретроспективи, хроніки, старою понівеченою плівкою вони проносяться перед очима, і здавалося, що все життя Василь Петрович жив з цим відчуттям холоду, з цим запахом — солодкого смаженого м'яса, з цією невиразністю й блідістю свого обличчя, з цими жовтими сухотними очима. Вже другий тиждень він не виходив з будинку — холодно. Запас тютюну, чаю та непрочитаних книжок потроху розчинявся, йшов у нікуди. Книжки не справляли враження, тютюн не приносив того задоволення, яке мав би приносити, чай не зігрівав.

Василь Петрович був дуже самотнім. Уже півроку як померли всі його друзі та родичі. Дружина Василя Петровича теж померла, але давно. Хоча рік або навіть два роки тому, коли ще всі друзі та всі родичі були живі-здорові, Василь Петрович однаково був самотнім. Це якось пов'язано з енергетикою. Принаймні так думав Василь Петрович. Усі його родичі та друзі розділилися на два табори. Одні дуже жаліли Василя Петровича. Його кволі плечі та жовті оченятка викликали у друзів та родичів жалісливі сльози розчулення. Василя Петровича підгодовували рибними консервами, десь домовлялися про хоча б тимчасове працевлаштування, потайки підкидали до його квартири через кватирку зім'яті купюри, на дні народження дарували теплу одежу та засоби особистої гігієни. Інша ж половина ненавиділа Василя Петровича за його безхарактерність, безхребетність та слабкодухість. Вони ненавиділи Василя Петровича так, як можуть ненавидіти хіба друзі або родичі. Вони постійно телефонували Василю Петровичу додому та називали його різними образливими словами, підсипали під його двері сміття зі своїх квартир, а приходячи до Василя Петровича в гості, не витирали ноги і заносили всередину землю, слиз та смертоносні бацили дизентерії і боткіна.

Василь Петрович усе це терпів, і терпіння його, варто визнати, було безкінечним. Він однаково любив і тих і тих. Дякував їм за існування і намагався не помічати ані доброчесних вчинків перших, ані ненависних поглядів других. Сам же він ніколи ні до кого в гості не ходив, першим не телефонував, а якщо з кимсь доводилось десь пересікатися, довго вибачався й ховав очі. Василь Петрович соромився буквально всіх. Навіть своєї матері, яка, між іншим, належала до табору тих, що ненавидять.

А потім усі померли. Це сталося в один рік. Навіть менше. Спочатку повмирали ті, що допомагали Василю Петровичу. Безкінечна низка трагічних випадків забрала життя дяді і тьоті, колишнього однокласника та сусіда Миколу Гнатовича. Тьотя Рая зламала ногу і не змогла вийти з квартири, коли сталася пожежа. Вадим, приятель по рибалці, намагався врятувати тьотю Раю, але на голову йому впала дубова балка. Наташа, дівчинка трьох років, захворіла на якусь невідому хворобу. Теж померла.

Коли всі вони померли, тридцятилітній Василь Петрович посивів і втратив половину своєї й без того невеликої ваги. А потім почали помирати інші друзі та родичі. Хвороби та епідемії, випадкові землетруси та нещасні випадки на дорогах, зсуви ґрунту, непрохідні гружавини, п'яні різанини та банальна старість. Коли померла остання людина — Віктор Вікторович Вікторов, друг сім'ї та колишній коханець матері Василя Петровича, — Василь Петрович повністю зсунувся, став схожим на схимника Соловецьких островів і, врешті-решт, почав постійно мерзнути.

Відтоді Василь Петрович припинив митися, вважаючи, що бруд, який в'ївся в його шкіру, допомагає енерго- та теплозберіганню. Після деяких родичів залишилася тепла одежа: вовняні светри та поїдені міллю котикові й каракулеві шуби, але вони ніяк не зігрівали Василя Петровича. Холод йшов із середини. Це як самотність. Вона також йде із середини. І щоб зігрітися, треба переглянути свої внутрішні механізми, необхідно полагодити душу та звільнитися від нервової хвороби. Принаймні приблизно так тлумачив своє постійне відчуття холоду Василь Петрович. Проте обігрівач він на всяк випадок залишав увімкненим.

Пройшло вже більше трьох тижнів, як Василя Петровича звільнили з роботи. Через свій фізичний стан він не встигав за виробничим планом, постійно хворів, брав лікарняні, не платив членські внески й до того ж увесь час був чимось незадоволений. Його звільнили без вихідної допомоги й на додачу написали дуже погану характеристику, з якою його не приймало на роботу жодне підприємство чи виробнича артіль.

Два тижні Василь Петрович не їв нічого, крім бобів, несмачних бутербродів з чорного хліба з маргарином та тюльки, яку роздавали голодуючим на рибокомбінаті. Василь Петрович сидів у старенькому кріслі, економив електроенергію, палив свічки та читав книжки. Їх було небагато, до того ж на смітнику Василь Петрович знайшов кілька пристойних кіп з книжками класиків соцреалізму.

На третій тиждень, коли чай, боби, хліб, маргарин і тюлька закінчилися, закінчилися свічки й непрочитані книжки, а електрику вимкнули за несплату, Василь Петрович твердо вирішив закінчити і це безглузде життя — порізати вени. Проте водопостачання було теж припинено, а різати вени по-сухому не хотілося — Василь Петрович страшенно боявся болю. Жив Василь Петрович на першому поверсі — не стрибнеш, а горище виявилось зачиненим на пудовий замок. Виснажений страшними думками про самогубство, нещасний заснув прямісінько в кріслі, а прокинувся під вечір наступного дня, проспавши майже двадцять одну годину. Він прокинувся у цілковитій темряві із страшенним відчуттям холоду та голоду. Сльози безсилля та відчаю котилися по щоках Василя Петровича, і він, клянучи долю, кинувся на кухню, де у лівій шухляді кухонного столу лежала білизняна мотузка. Страшенно не хотілося вмирати таким чином. Василя Петровича завжди лякала одна лише думка про повішених, він навіть уявляти боявся ноги, на кілька сантиметрів відірвані від підлоги, странгуляційну борозну, синюшність тіла. А ще подейкують, наче у повішеників іноді виникає ерекція. Все це, звичайно, було неприємно, але терпіти знущання долі сил просто не було.

— Я слабка людина і заслуговую на ганебну і страшну смерть, — шепотів сам собі Василь Петрович, прив'язуючи мотузку до залізного крюка, на якому колись висіла люстра. — Тепер тут висітиму я.

Василь Петрович стояв на хиткій табуретці й нерішуче просовував свою голову до петлі. Він плакав й істерично підхихикував одночасно. Не так, не так він уявляв свою смерть. Принаймні у дитинстві вона йому здавалася надто розтягненою у часі. Спочатку він мав наплодити дітей, потім обзавестися онуками, правнуками, десь під дев'яносто мав відчути слабкість у тілі й узяти до рук ціпок. У сто або навіть у сто п'ять років він би лежав на м'якій перині, нічого б не розумів і беззубо посміхався, а помер би обов'язково ранньої весни. Без судом та спалахів агонії, тихенько. Сплячим.

— Може, зачекати, поки не засну? А там зісковзну з табуретки й повіїпусь сплячим…

Але спати, як на зло, не хотілося, та й довго у такому положенні не простоїш. Глибоко вдихнувши, немов перед затяжним стрибком з парашутом, Василь Петрович відірвав від табуретки одну ногу і… у квартирі пролунав приглушений грюкіт.

Від страху Василь Петрович поставив ногу на табуретку й зачаївся. Знову хтось постукав.

— Ау! Хтось є вдома? — почув він голос, що долинав з-за вхідних дверей.

— Я є, - тихенько промовив Василь Петрович, але його ніхто не почув, тому у двері знову постукали.

Звільнившись від петлі, розгублений Василь Петрович тихенько підійшов до дверей і притис до них вухо.

— Грюп-грюп-грюп! — затарабанив хтось у самісінькі барабанні перетинки Василя Петровича.

— Тичинка! Василь Петрович Тичинка вдома?

— Я! — скрикнув Тичинка, почувши своє прізвище, й відчинив старенькі, поїдені термітами та короїдами фанерні двері.

На порозі стояв чоловік поважного віку із сивою борідкою та лисуватою головою. Він був одягнений не елегантно, але акуратно. У руках чоловік поважного віку тримав недорогий шкіряний портфель.

— Я — Вайкович Павло Іванович, — представився він. — Адвокат першої гільдії, заслужений юрист України, член асоціації українських адвокатів з тисяча дев'ятсот дев'яносто третього року. Наразі маю честь представляти інтереси Тичинки Василя Петровича.

— Я Тичинка, — мовив Василь Петрович. — Заходьте.

Павло Іванович зайшов до крихітного коридорчика й бридливо ощирився.

— Можна світло? — поцікавився він.

— Немає. Вимкнули.

Вайкович глянув на табуретку, потім його погляд ковзнув вище. Побачивши під стелею мотузку, він знову скривився й проникливо зазирнув у невеличкі очі Василя Петровича.

— Певно, я невчасно. Мені потім зайти?

— Ні-ні, ви проходьте. Тільки світло… — Василь Петрович подивився туди, де мала висіти люстра, але, побачивши мотузку, засоромився.

— Вішаю сюди підставку зі свічками, але всі вже вигоріли. Не встиг купити.

— Ясно, — мовив Вайкович. — Але без світла ніяк. Давайте вийдемо у під'їзд.

Вони вийшли до яскраво освітленого під'їзду й всілися на дерев'яні сходини.

— Отже, я вповноважений вам повідомити про те, що після смерті вашого брата Тичинки Ярослава Петровича минуло рівно півроку. Всі його родичі, немов змовившись, перед смертю відписали всі свої статки — рахунки, квартири, дачі та власні автомобілі йому, але він, як ви знаєте, помер.

— Та знаю ж… — гірко посміхнувся Тичинка.

- Єдиний спадкоємець — ви. З чим я вас і вітаю. Думаю, це вам стане у нагоді, - адвокат, притримуючи підборіддям одну з кількох папок, простягнув Василю Петровичу три аркуші стандартного формату.

— Що це?

— Це список.

— Список?

— Список того, чого ви є власником. Навпроти, ось, бачте, сума, у яку оцінили державні експерти той чи інший пункт. Ось, наприклад, дачний будинок у Вишгороді, плюс вісім соток — чотириста тридцять одна тисяча гривень. Або автомобіль «Форд-Мондео» двохтисячного року — вісімдесят сім тисяч чотириста гривень. Ну, ви принцип зрозуміли. Поки ви станете власником цього всього, доведеться сплатити не одну тисячу податків, це затягнеться на кілька місяців, але загалом вітаю вас, Тичинка Василь Петрович. Ось моя візитівка. Якщо якісь незрозумілості — телефонуйте цілодобово. Я працюю за державний відсоток, але можу за додаткову плату пришвидшити весь процес. Це обійдеться в копієчку, але всього місяць — і ви повноправний власник. То як?

— Я не знаю.

— А ви подумайте, порадьтеся з друзями, колегами, — Павло Іванович підвівся зі сходин, обтрусив ззаду піджак та брюки й, не прощаючись, вискочив з під'їзду.

З вулиці почулися звуки працюючого двигуна й від'їжджаючого автомобіля.

Повернувшись до квартири, Василь Петрович сів на підлогу й втупив погляд в обідрану стіну. Він сидів довго, намагаючись змусити свій мозок працювати, але той лише подавав ледь відчутні імпульси, які змушували Тичинку безтурботно усміхатися. Після тривалого сидіння на підлозі Василь Петрович відчув, як ноги його терпнуть, а всім тілом прокочується нестримна хвиля чогось гарячого. Тичинка скинув светр, сорочку, майку, байкові штани та вовняні шкарпетки. Залишившись у трусах, він заліз на табуретку й з ненавистю подивився на мотузку, потім повідчиняв вікна, повикидав з них книжки, старий одяг, поламані меблі, надщерблений посуд, штори, постільну білизну, якісь коробки та ящики. Він згріб усю свою колекцію сірникових коробок і теж викинув через вікно. Дощенту спустошивши квартиру, Василь Петрович Тичинка не зупинився — він обідрав шпалери й плінтуса, дерев'яні карнизи вирвав з бетонним м'ясом, дідову радіолу та майже новенький тостер, що йому подарувала канадська благодійна організація, він теж викинув.

Після своєї домашньої вакханалії Василь Петрович вискочив на вулицю, перестрибнув через частокіл, тричі оббіг навколо будинку і підпалив усю цю величезну гору барахла. Зачадив їдкий дим.

Напівголий Тичинка, взявши до рук списоподібний карниз, застрибав навколо вогнища. Він стрибав, примовляючи невідомі йому самому слова, він стрибав, і піт градом стікав по його жовтувато-сірому тілу. Сиве, довгий час не стрижене волосся збилося на його голові у лелече гніздо, очі Тичинки виблискували ненависницьким вогником, а з грудей виривався здавлений хрип.

За півгодини до будинку, де мешкав Василь Петрович, приїхали два автомобілі. «Швидкої» та міліції. Силуети у білих халатах та міліцейській формі кільки хвилин ганялися за Тичинкою по нічному двору. Коли голого й спітнілого Тичинку врешті спіймали, Василь Петрович розродився неймовірно гучним криком.

Тичинку відвезли. І навіть невідомо хто: міліція чи «швидка». Більше в цьому будинку його не було, але очевидці розповідали, що бачили, як Василь Петрович, розрізаючи навпіл проспект Миру, нісся у спортивному автомобілі з відкритим верхом. І очі його світилися такою ж ненавистю, як і тієї ночі, коли він стрибав навколо багаття.

Торжество поминок

Його смерть ні для кого не була несподіванкою. Всі вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолій Іванович помре. І от він помер.

За півроку до смерті він уже слабувато орієнтувався у просторі, не відрізняв хліб від ковбаси й викидав чудернацькі пасажі. Разом за пасажами Анатолій Іванович викинув з будинку всі зубні щітки та дрібнички зеленого кольору: котушку ниток, прищіпки, рукавички дружини, фломастер, пачку цигарок «Мор». Зелені лаковані черевики сина він наваксив чорним кремом для взуття. На запитання, навіщо ж він це зробив, відповідь була хоч і позбавлена логіки, проте негайна:

— Листя теж зелене.

До смерті залишалося менше місяця. Анатолій Іванович був уже прикутий до ліжка, він стогнав, пухлина в мозку завдавала нестерпного болю, пам'ять відмовляла, а він досі жити не міг без того, щоб не вийти на балкон та не затягнутися цигаркою.

Помер він на початку травня. Вранці. Вдома.

Годину чи навіть більше Анатолій Іванович горів, його душили агонічні спазми, зі сліпих очей лилися сльози — помирати не хотілося. Але помер.

Вранці. Вдома.

Поховали його, перехрестилися й заспівали тужливу пісню. Ввечері після похорону і син, і дружина Анатолія Івановича відчували порожнечу та скорботне полегшення. На вулиці гавкав собака, гуділи та силкувалися влетіти до розчиненої хвіртки хрущі. Приходила сусідка забрати табуретки, вибачилась, що не змогла прийти на церемонію.

Всю ніч син Анатолія Івановича Анатолій Анатолійович стояв на балконі і курив ментолові «Мор». Він передражнював собаку та бездумно викидав через вікно зелені пластмасові прищіпки. Поруч лежала подушка. Вона ще довго там лежала — подушка, на якій помер Анатолій Іванович. І ніхто ніяк не міг винести її на смітник. Спочатку не до цього було, потім якось забули, а ще потім ця подушка стала якимсь священним символом, викинувши який означало б заплямити честь та світлу пам'ять Анатолія Івановича. Все ж таки не просто подушка, а подушка, на якій він помер. А це вже статус.

До Анатолія Анатолійовича приходили друзі, співчували. Толя відмахувався та неприємно жартував на предмет смерті батька й пропонував подарити подушку, на якій він помер. Як сувенір. На згадку. Кожного разу чувши «ні, дякую, можливо, іншим разом», Анатолій Анатолійович мружив очі й питав:

— То, може, просто поспите на ній?

Але й ця пропозиція зазвичай не викликала у його друзів аж такого інтересу. Тоді Анатолій Анатолійович голосно сміявся й просив його, безбатченка, залишити на самоті.

Врешті-решт, у вересні подушку винесли. Не викинули, а винесли. У підвал. Також туди віднесли і всі речі покійного. Вудки, мундштуки, лейтенантські погони, дореволюційний маузер без затвора, кілька поламаних молотків, дриль, одяг. У квартирі залишили хіба дублянку — дружина покійного боялася, що у підвалі її неодмінно вкрадуть, а дублянка хороша, фінська.

Син залишив собі на згадку дві рапіри, які власноруч змайстрував Анатолій Іванович, та справжні нунчаки, привезені колись батьком з Курильських островів.

Узимку, в день народження покійного Анатолія Івановича, влаштували щось подібне до маскараду. Запросили гостей, Толя покликав друзів, дружина іменинника напекла млинців, хтось із запрошених прихопив пляшку шампанського. Грала заспокійлива музика, знадвору мерзли синички, на столі стояла фотографія з усміхнутим Анатолієм Івановичем. Цю фотографію він зробив ще тоді, коли Толюсіку було чотири рочки.

— Толю, синок, а пам'ятаєш, як папа зробив цю фотографію? Тобі було чотири, ти тоді пальчик порізав. Пам'ятаєш, тобі тоді було так боляче…

— Пам'ятаю, — гаркнув Толя, — мені й досі боляче!

— Синок, не при гостях.

— Та вони п'яні всі, - відповів Толя й пішов до своєї кімнати курити.

Смерть батька його пригнічувала — забагато шуму. Минуло більше ніж півроку, як він переставився, а довкола тільки й чутно, що співчуття та пустопорожні розмови на навколобатькову тему — який він був, ах який же він був. Та ніякий він не був. Точніше, він був ніякий. Маленька, якщо не сказати миршава, людинка.

Вже навіть віджартуватися не виходило.

А якось на початку травня з самого ранку мама зайшла до кімнати Толі й повідомила сина про наступне:

— Синок, — сказала мама, — післязавтра рівно рік, як не стало батька. Може, влаштуємо щось?

— Що? — грубо відповів Толя.

— Ну не знаю, синок, може, сабантуйчик якийсь?

— Тобі тільки сабантуйчики влаштовувати, — огризнувся Толя. — Тільки й шукаєш приводу.

Цього ранку Толя був не в гуморі — він дочитав книжку, і кінцівка йому не сподобалась. Усі вмерли. А тут ще зайве нагадування про смерть. До того ж, не просто смерть, а смерть батька. Байдуже, що минув рік.

— Толю, ти подумай. Добре, синок? Подумай. Хрещену запросим, тьотю Галю, Пашу.

— От тільки Паші тут не вистачало. Батько його терпіти не міг. Ти пам'ятаєш, де був Паша, коли батько помер?

— А де?

— А ти згадай.

— У тюрмі був.

— О! У тюрмі. І місяця не пройшло, як він повернувся. Думаєш, він хоч пам'ятає батька? Він шконку свою тільки пам'ятає.

— Синок, його підставили.

— Ага, підставили. Знайшов на смітнику калашников, прострелив руку тьоті Галі, а його підставили. Хто підставив? Тьотя Галя?

— Може, і тьотя Галя.

— Ну тоді коли тьотя Галя така скурвлена, не запрошуй її.

— Синок…

— Відчепись. Я подумаю.

— Подумай… — І мама, тихенько причинивши двері, вийшла з кімнати.

Толя сидів на ліжку, чухав бороду й намагався збагнути, що ж такого він накоїв у свої двадцять три, що світ навколо лише вдає, що він світ, а не темрява.

Увімкнувши комп'ютер та увійшовши до Інтернету, Толя вбив у гугл питання: «Чи влаштовувати поминки». Гугл видав двадцять сім тисяч відповідей. Першою з них була чиїмсь коментарем на православному форумі: «У дев'ять днів, сорок та рік необхідно пом'янути покійника».

Увесь вечір Анатолій Анатолійович з мамою просиділи на кухні. Вони складали меню та списки бажаних та небажаних гостей.

Толя ніяк не хотів погодитися на капусняк.

— Синок, капусняк — це необхідно. Розумієш, капусняк усі мають з'їсти ще до першої чарки.

— Тоді я запрошу Віталіка.

— Може, не треба?

— Він мій друг, — наполягав Толя, — добре знав батька, до того ж він — чудовий тамада.

— Тамада, кажеш?

— Він уміє заводити публіку.

— Ну добре, давай Віталіка. І Артьомку поклич тоді вже, і Андрюшу. Вони теж знали твого батька.

— Мамо, з батьком півміста чарку перехилило. Що ж тепер — усіх кликати?

— Найрідніших.

— А Артьомка, по-твоєму, моєму батьку найрідніший? Чи Андрюша?

— Вони твої друзі.

Запросили і Віталіка, і Андрюшу, і Артьомку. Також були запрошені хрещена, сусідка тьотя Галя з сином Пашею, сорокап'ятирічним хроніком, тьотя Надя і Сергій — теж сусіди, баба Оксана, Петро Андрійович Вєдісобак — колишній друг покійника, якась видна шишка при міністерстві, Лариса Максимівна — нова приятелька дружини Анатолія Івановича, Ларік — онук Лариси Максимівни.

— Ларіон, сядеш коло мене, — перше, що почув Толя від нової приятельки мами.

— А де іменинник? — запитала хрещена з порога.

— Толянич, — в унісон сказали Артьомка та Андрюша, — ми посидимо півгодини й підемо, не наше це, розумієш?

Паша приніс троянди для господині та пляшку пива для Толі. Тьотя Галя довго вибачалася за сина. Петро Андрійович Вєдісобак, лисуватий карапуз невизначеного віку, запитав дозволу не роззуватися — несвіжі шкарпетки. Тьотя Надя та Сергій мовчки всілися ближче до вікна. Баба Оксана перехрестила кімнату й значущо глянула на фотографію усміхненого Анатолія Івановича. Віталік одразу з усіма познайомився, особливо довго тис руку Паші та вибачався, що без подарунка.

Капусняк ніхто їсти не схотів — на столі стояли страви куди смачніші за кислувату кашицю. Лише баба Оксана для годиться сьорбнула дві ложки. Ларік, хлопчик років п'яти, вередував і просився додому.

— Мовчи, Ларіон, ти в гостях, — Лариса Максимівна ляснула онука по білій маківці.

Дружина Анатолія Івановича мовчки прибрала тарілки з капусняком і запропонувала випити.

— Віталік, попрацюй з публікою.

Віталік, двометрова каланча, підвівся, підтягнув вельветові штани і, потираючи долоні, мовив:

— Ну, бабоньки, за покійничка!

Толя від такого святохульства оторопів, але промовчав. Віталік потягнувся за пляшкою і ненароком вліз ліктем у салат.

— Відстірається! — посміхнувся він і розлив горілку по чарках.

- І батькові! Батькові налийте! — закричала баба Оксана.

— Так, батькові — правила такі. І хлібчик зверху.

— Давайте сюди чарку батька, — крякнув Віталік.

— А де батько? — нічого не розуміючи, запитала хрещена — повновага тітонька з фіолетовим волоссям.

— Помер батько, — усміхнувся Віталік.

— Як помер? Чий батько?

— Мій батько! — гавкнув Толя.

Хрещена закивала:

— Мої співчуття.

— Так наче ж давно ж помер, ні? — мовив Паша, зблискуючи стальною фіксою.

— Рік, — суворо промовив Толя.

Він тримався за голову і силкувався не вибухнути праведним гнівом. Тьотя Галя усміхалася, баба Оксана хрестилася, тьотя Надя і Сергій мовчки жували салати, Андрюша та Артьомка поривалися піти, проте господиня їх не пускала:

— Ви ще холодне не спробували.

— Я не їм холодне, — подав голос Андрюша.

— Так скоро і гаряче буде.

Гаряче не забарилося. Віталік викрикував тости й заводив якусь народну пісню. Ларік побачив півника.

— Ба, хочу півника.

Півник був несправжній, бутафорський. Він стояв на телевізорі — красивий півник.

— Ларічик, дивись, — мовила мама Толі й плеснула у долоні. Від різкого звуку в півника загорілися очі червоними вогниками і він почав чомусь кудкудахкати.

— Це у нього діоди такі всередині, - пояснила вона.

Злякавшись чи то півника, чи то страшних діодів, які, певно, пожирали зсередини півника, Ларік заплакав. Лариса Максимівна заходилася втішати онука:

— Ларіон, заткнись! Ларіон, ми в гостях!

Усі присутні почали плескати у долоні. Півник розривався. Толя закрив очі, і єдиним його бажанням було щезнути з цієї планети на найближчі кілька годин.

Батько на фотографії, здавалося, вже не всміхався, а заходився у гомеричному реготі.

— У мене є пушка, — раптом подав голос уже нетверезий Паша.

— Цить ти, — смикнула його тьотя Галя.

— А чого? Толя, друг, хочеш я тобі пушку покажу?

Толя не хотів. Він нічого не хотів.

— Мені покажіть! — зрадів Віталік.

— Тобі? — здивувався Паша. — Тобі я не покажу.

Віталік, не образившись, переключився на хрещену:

— А яким ви пам'ятаєте батька?

Під звуки плескоту, всезагального гомону та півнячого ґвалту хрещена почала розповідати про Анатолія Івановича.

— Він був справжнім мужчиною, — вона перехилила чарку, — таким мужчиною, що ніхто, певно, з вас ніколи не зрозуміє. І знаєте, він усе робив у хаті — руки у нього були золоті. А ще, а ще, — хрещена дістала хустку та витерла сльози, — я його любила. Так любила… я його любила як… як чоловіка.

В цю саму мить заткнувся півник, Сергій та тьотя Надя припинили плескати у долоні, Віталік завмер над пляшкою вермуту, дружина покійника поперхнулася соком, Лариса Максимівна від здивування висунула язика, тьотя Галя і Паша втупилися у тарілки, баба Оксана перехрестилася, а Петро Вєдісобак, який до того часу весь вечір мовчав, тихенько промовив:

— Казус. А я шкарпетками переймався.

— Так-так, — продовжила хрещена, не помічаючи змін у настрої запрошених гостей. — Ми з Анатолієм Івановичем їздили на море, навіть фотографія є. Я, він і євпаторійська мартишка…

— Це ж коли ви на море їздили? — запитала дружина адюльтерщика.

— У дев'яносто п'ятому. — Сльози, перемішавшись з тушшю, сірими цівками стікали рум'яними щоками хрещеної.

Зі спокійним виразом обличчя господиня затисла у руці виделку.

— Я ж казав, казус, — знову мовив Вєдісобак.

Щоб якось розрядити прикре становище та порушити гнітючу тишу, Лариса Максимівна плеснула в долоні, але півник не відповів, лише невиразно крякнув і заткнувся.

— Батарейка сіла, — констатував Петро Андрійович, — а казус лишився.

Казус лишився, проте якби не Віталік, який таки вмів працювати з публікою, можливо, без жертв не обійшлось би. Віталік підхопив господиню під руки і всадовив на своє місце, швиденько розлив залишки вермуту і виголосив тост:

— Бабоньки! — почав він. — Давайте вип'ємо за те, щоб любов ніколи не ставала між нами колючим дротом. Любов — це свято, любов — це світло!

І він заспівав. Здається, пісню про Дорошенка. Його підхопили тьотя Галя та баба Оксана. А за кілька секунд співали всі. Навіть Андрюша з Артьомкою.

Розходилися гості опівночі. Першою пішла хрещена. Вона довго вибачалася перед хресником, посилалася на складність життя, і якщо він, Толя, схоче, то, коли підросте, все неодмінно зрозуміє.

— Я і так усе розумію, — промовив стомленим голосом Толя.

Петро Андрійович Вєдісобак, як виявилося, був людиною порядною. Перед тим як піти, він визвався помити посуд. Ніхто не заперечував. Тьотя Надя та Сергій пішли непоміченими. Андрюша, Артьомка та Віталік, викуривши з другом по цигарці, пішли, прихопивши з собою кілька пакетів зі сміттям. Лариса Максимівна хотіла залишитися на ніч, проте Ларік затіяв істерику — його лякав півник. Баба Оксана, перехрестивши фотографію Анатолія Івановича та значущо глянувши на кімнату, пішки попленталась на інший кінець міста. Тьотя Галя запитала, чи не лишилася ще та подушка, на якій батько вмер, а то Паші нема на чому спати. Дружина покійного погодилась дати відповідь завтра.

Коли пішов останній гість, а ним виявився Вєдісобак, Толя зачинився у своїй кімнаті. На прохання матері відкрити двері відмовчувався.

— Толю, синок, давай поговоримо.

Проте розмовляти Толя не хотів. Він стояв на балконі, палив ментоловий «Мор» і намагався у зоряному небі роздивитися обриси батькового обличчя. Обличчя не промальовувалося. Толя підійшов до дзеркала й придивився на своє відображення. Чи схожий він на свого батька? Ні, не схожий. Ну і бог з ним.

Він дістав із шафи старі лаковані черевики і крем «Сова». Підкуривши соту за день цигарку, Анатолій Анатолійович заходився нервово натирати зелену потріскану шкіру чорним кремом.

Моя територія «А»

В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…

Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Е-е-е, здрасьтє, - тихенько мовив я. — Це тут?

— Що тут? — перепитала одна з напудрених.

— Фан-клуб, — пояснив я.

— А який фан-клуб тобі потрібен?

— А тут їх кілька? — не знати чого запитав я.

— Тобі шо нада? — агресивно запитала мене інша, і я помітив, що вони, дівчата, таки відрізняються одна від одної. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволі огрядна блудниця постпубертатного віку.

— Фан-клуб «Території-А», — несміливо сказав я і хотів був піти назад, тим більше все це я уявляв трохи інакше.

А уявляв я півтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всі обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване різнокольоровими фарбами, завішане плакатами з виконавцями, всі мали танцювати та радіти. Вирішив залишитися — можливо, я чогось не помічаю?

— А чому ви не радієте? — запитав я безглуздість і, усвідомивши сказане, відчув, як вуха мої наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.

— Чому ми не радіємо? — перепитала висока Геля (я її охрестив чомусь Гелею). — Чому ми не радіємо! Га-га-га! — розсміялася вона, і її підхопили інші.

— Я хотів сказати, — сказав я, — к вам можна записатися?

— Можна, — ледь стримуючи посмішку, промовила третя дівчина з пересічною зовнішністю. Обличчя її косметика не вкривала, проте сама вона була вдягнена досить дивно. Принаймні туфлі точно належали її мамі. Або мамі її мами. Лаковані лодочки на широких, трохи підігнутих підборах.

— Ти підходь, не бійся.

Чесно кажучи, я боявся. Вся ця атмосферка нагадувала мені релігійний гурток з головуючим педофілом. Принаймні, вона не відповідала моїм уявленням, тому я був трохи більше ніж розчарований. Тим не менш, я підійшов.

— Сідай, — сказала товстуха.

Сидушка неприємно рипнула, і я сів.

Четверта дівчина, обличчя якої було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дістала звичайний учнівський зошит і приготувалася за мною записувати.

— Кого ти любиш? Тільки не кажи, що любиш маму, папу, — одразу попередила вона мене, немов я олігофрен якийсь.

— Маму, папу, — пожартував я. Треба ж було якось розріджувати атмосферу, та й реабілітація мене як сором'язливого ідіота не завадила б.

— Ти що, ідіот? — не зрозуміла мого жарту Геля. — Чи олігофрен? Які групи ти любиш? Групи. Співаки.

— Та я зрозумів, зрозумів, — відповів я, — це жарт.

— А-а-а, ясно. Шутнік, значить? — злорадно протягла прищава. — Так і запишемо. Улюблений співак — Левко-Дурко.

Всі четверо знову розсміялися, оголюючи пломби. У вуграстої навіть зблиснула золота фікса. О боже, подумав я. Їй же не більше п'ятнадцяти.

Чесно зізнаюся, слухав я тоді багато чого, але улюбленими виконавцями у мене були EL-Кравчук, «ВуЗВ» та «The Вйо».

— EL-Кравчук, — почав я.

— EL-Кравчук? — перебили мене.

— Ага, а ще…

Проте закінчити список вони мені так і не дали.

— EL-Кравчук!!! — розсміялися вони. — Га-га-га!

— Ще один, — подолавши приступи сміху, досить серйозно мовила дівчина у маминих туфлях. Скидалося на те, що була вона у них головною. — Тоді тобі до нього, — і вона вказала на інший кінець зали, де поруч з купою накиданих курток та рюкзаків сидів високий фарбований хлопець.

— А? — злякався я і глянув у бік фарбованого, якого помітив тільки-тільки.

— Він теж любить EL-Кравчука, — вже спокійніше пояснили дівчата.

Я попрямував до хлопця. Вже зблизька я зміг розгледіти довгий лискучий ніс, палене дешевою фарбою волосся та величенький шрам, що розділяв його ліву щоку.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт, — сказав я. — Мені тут сказали підійти до тебе.

— Ти теж любиш EL-Кравчука?

— Ну, не те щоб… Мені більше подобаються…

— Ти знаєш, — перервав він мене, — я його теж дуже люблю. Його пісні. Ти ніколи не дослухався до тембру його голосу? В нього є щось…

— А чого ти тут сидиш? — на цей раз перебив його я.

— Я голубий, — зізнався він.

— Тобто?

— Ну, голубий.

— Ти спиш з хлопцями?

— Ні. Поки що ні.

— Вони тобі просто подобаються? — до фарбованого у мене зав'язалися двоякі відчуття. З одного боку, мені було його страшенно шкода, а з іншого — він викликав у мене непобориму огиду. Весь він був якийсь засмоктаний, заслинений, жалюгідний. І чесний.

— Не дуже.

— Так чого ж ти голубий?

Я намагався натупати хоч якийсь контакт.

— EL-Кравчук голубий. І я голубий.

— EL-Кравчук не голубий, — намагався захистити EL-Кравчука я. — Просто він душевний. У нього натура сентиментальна. Але він не голубий.

— Не знаю. Я думаю, він голубий.

— А пісні? Всі його пісні про любов до дівчини.

— Це прикриття, — стояв на своєму фарбований. Очі його зблиснули фанатичним полум'ям.

— А як тебе звати?

- Ігор. Ти б тікав звідси. Тебе заклюють, — перейшов він на шепіт.

— Хто заклює? — запитав я.

— Вони, — Ігор указав на дівчат. — Іди, поки не пізно.

— А ти що тут робиш? Я чув, що є ще один фан-клуб в Будинку офіцерів. Чи ти там був?

— Ні, не був.

Мені здалося, що Ігор закривається. Все більше й більше занурюється у свою шкаралупу. Він став схожим на слизняка, що ховається під залишеною на землі мискою.

— Так чого? — запитав я. — Тобі тут подобається? Тут буває весело?

— Я тут, бо мене б'ють.

— Хто б'є? — здивувався я.

— У дворі, у школі. Я посиджу тут, поки стемніє, потім додому побіжу. А завтра зроблю так, наче захворів. Знаєш, у мене є один секрет, — він говорив усе швидше й швидше, ковтаючи закінчення. — Я засовую собі до носа голку, лоскочу там волоски, а потім чхаю, чхаю, чхаю… І мама залишає мене вдома, викликає лікаря, а той виписує мені лікарняний на тиждень. Я боюся ходити до школи.

— Але навіщо тобі тут сидіти? Йшов би додому.

— Поб'ють.

Більше він на мої запитання не відповідав. Увесь час, скільки ми з ним розмовляли, він тримав у руках касету EL-Кравчука «Нічий» і час від часу позирав на неї трохи хижуватим поглядом. Я хотів по-дружньому поплескати його по плечу і тільки-но підняв руку, як Ігор відсахнувся, замахав руками й заверещав, немов п'яна дворова дівка:

— А! Не бий! А-а-а!

— О господи, — злякався я. — Я ж не збирався.

Залишивши Ігоря наодинці зі своїми проблемами, я повернувся до дівчат. Вони продовжували перебирати листівки та плакати, але не без цікавості позирали в наш бік. З динаміків грала Ольга Юнакова.

— Шо, женишок ледь очі не видряпав? — закинула мені товстуха.

— А? — я навідріз відмовлявся розуміти бодай щось.

— Бе. На ось поки, подивись.

У моїх руках опинився фотоальбом з неякісними знімками. Я без ентузіазму роздивлявся фотографії, на яких дівчата обнімалися із Кузьмою, Веркулічем, Рудницькою та Бригінцем. «Навіщо їм Бригінець?» — здивувався я.

В кінці альбому, під останньою фотографією, я знайшов захованих ще кілька. Обережненько висунув одну й ледь не скрикнув. На фотографії я побачив Гелю та вуграсту. Вони стояли посеред неприбраної кімнати на фоні квітчастого килима, що висів на стінці, в дивних розкарячених позах і зовсім голі. Ні, не зовсім. Шию Гелі обвивало рожеве потріпане боа. Пузо вуграстої прикрашав глибокий і неохайний шрам від вирізаного апендикса.

«Що ж це таке?!» — думав я тоді, гарячково засовуючи фотографію на місце.

— Ну як?

— Класно, — відповів я, повертаючи фотоальбом власниці. — Добре у вас. Я б ще побув, але треба йти. У мене музика.

Завжди, коли я хотів злиняти з уроків або ретируватися з неприємної ситуації, у мене була одна причина. Музика.

— Яка музика? — запитала безлика у маминих туфлях.

— Піаніно. Я граю на піаніно.

— Чесно? — її очі зблиснули радісним вогником.

— Ну да.

— А підібрати щось можеш?

За останні місяці я підібрав усю музику до пісень Кравчука.

— Можу.

— Тільки не Кравчука.

Ще заради забавки я підібрав Миколайчука. Пісню про каблучки.

— Можу і не Кравчука.

І тільки я це сказав, як дівчата мене підхопили і виштовхнули на сцену, в кутку якої стояв потршаний рояль з облізлою шпоною.

Я сів на стілець з поламаною ніжкою й заходився грати «каблучки».

— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — підспівувала товстуха, — то моє се-ерце билось в ритмі ніг твоїх.

— А що ще?

— Та мені вже треба йти, — вперто промовив я і підвівся.

— Куди?

— Я ж казав, на музику.

— Та яку музику. Пограй ще щось. Кульповича! Можеш Кульповича?

— Його пісні на піаніно ніяк не можна, — пояснив я, — там мелодика відсутня. Можу Кравчука.

— Ну давай свого Кравчука.

Я зіграв «Нічий», потім «Доля», «Несміяна». Мої коліна почали труситися. Я хотів додому. Хотів утекти з цього пекла. Щоб ви сказилися. Свині і кобили. Господи, дай мені сил звідси втекти.

Але Господь лише випробовував мене. Я це відчув, коли на мої плечі опустилася рука Гелі.

— Клас! — сказала вона. — Давай ще щось.

— Я піду? — несміливо сказав я.

— Ага, підеш.

Я намагався піднятися, але рука міцно тримала мене. Я був не в силах супротивитися. Збоку підійшли товстуха разом з вуграстою. Безлика у туфлях стояла трохи осторонь, метрів за три. Вона дивилася на мене кошачими очима й розстібала ґудзики на чорній, вкритій білою, певно кошачою, шерстю кофті.

— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — тихенько проспівала вона й почала повільно підходити до мене. Моє плече гостро відчувало присутність Гелиної руки. Я зиркнув ліворуч, побачив сині фанерні двері й зрозумів, що це єдиний шанс втекти, єдиний з усіх можливих. Єдиний шанс вирватися звідси…

Я різко смикнувся, злетів зі стільця, перелетів через якийсь куб, зроблений з пап'є-маше, об щось ударився коліном, але таки відстрибнув від товстухи, яка неймовірним чином випірнула переді мною, й опинився біля дверей. Довго, майже вічність намагався відтягнути іржавий засув, і коли мені це вдалося, двері зі скрипом відчинилися. Я пірнув у непроглядну темінь, перечепився через відра, вдарився шваброю і врешті-решт уперся в стінку.

Я опинився у пастці. Двері, які, здавалося, єдині могли мене врятувати, вели до маленької кімнатки зі швабрами, віниками та навіщось балоном із газом. Почувся зловісний регіт, і прямісінько перед собою я побачив усіх чотирьох.

— Мені ж на музику, — тихенько сказав я, але у відповідь отримав лише смачний ляпас від безликої. Вона стояла з розстебнутою кофтою та спущеним ліфчиком. Схопившись скрюченими пальцями за моє волосся, безлика потягла мене до себе й ткнула очевидно зляканим обличчям собі у цицьки.

— Н-не треба, — заблагав я, але товстуха разом з Гелею легко підхопили мене, наче пушинку, й поклали на лопатки.

— Не треба…

Товстуха передислокувалася й згребла до своїх долонь мої руки. Геля з вуграстою сіли на ноги, а безлика, знімаючи свої туфлі з далеко не тонкими каблучками, видушувала з себе щось на зразок звірячого рику.

— Ну? — переможно глянула вона на мене. — Настя, розстебни йому штани.

Вуграста почала возитися з ременем, який чомусь не піддавався.

— Не треба!!! — голосив я й намагався брикатися, тряс ногами й усім іншим тілом, проте дівки були у півтора раза більшими за мене, тому все, що я міг, так це просто кричати. Але кричав я недовго.

— Будеш кричати — пісюн відріжу, — спокійним голосом сказала безлика й зняла свої варені джинси. Залишившись у подраних біля коліна колготках та зі спущеним ліфчиком, вона всілася мені на груди й почала щипати мене за ніс.

Я мовчав, адже, чесно кажучи, пісюн був мені потрібен, а що у цих навіжених фан-клубниць у голові — тільки Богу відомо. Я мовчав. Більше того, згоряв із сорому. Тоді, у свої дванадцять, мати справи з дівчатами мені доводилося вкрай рідко. Переважно то були невинні поцілунки на дискотеках, а тут… а тут перед самісіньким моїм носом тряслися в принципі красиві цицьки, тому безвольна ерекція таки відбулася. Вуграста, впоравшись з ременем, стягнула з мене штани та труси, і всі, побачивши мій пісюн, страшенно зраділи. Вони і сміялися, і улюлюкали, а безлика навіть схопила його у долоню, почала трясти й розмовляти від «його імені» грубим, трохи хрипуватим голосом:

— Дивіться на мене! Го-го-го! Який я страшний. От підросту, тоді всіх вас рачком! Го-го-го!

— Не треба рачком, — схлипував я. — Мені на музику…

— Та тихо, — безлика знову ляснула мене по обличчю. Я замовк. — Так, Ін, ти тримай, я перша.

— Що?! Не треба перша! — знову заголосив я. — Не треба!!!

— Давай міцно тримай, — зараз я цього лисого горобчика…

Вона зняла із себе колготки разом з трусами, оголивши білі ноги та чорну мочалку, від вигляду якої мене почало банально нудити.

— Зараз ми його… — приказувала вона.

Я мовчав і тихенько схлипував. Моїми щоками котилися напрочуд гіркі сльози. Я закрив очі, зціпив зуби й просив Господа лише про те, щоб у мене припинилася ерекція і в них нічого не вийшло. «Будь ласка, Господи, досить, — просив я його, — я не хочу, не хочу. Так, я колись просив у тебе про це, навіть благав, але я не хочу так. Тільки не так. Досить випробувань, я зрозумів, що я слабкий. Господи!»

І Господь дослухався до моїх молитов. Спочатку я почув приглушений «хряц», після чого мої руки звільнилися. Відкривши очі, я почув «грюп» — звільнилася ліва нога. Нею я і вдарив у вухо Гелю, яка сиділа на правій, і коли вона звільнила мою ногу, з усієї дурі всадив обома колінами безлику у спину. Проте та лише зойкнула, але з мене не злізла. Навпаки, зібрала свою долоню в кулак і почала гамселити мене в обличчя. Тоді я знову почув «хряц». Той пролунав як мінімум тричі. Коли моє тіло виявилося звільненим, я підняв голову й побачив Ігоря. Той стояв з чималою совковою лопатою. Його очі пускали іскри, руки тремтіли, а з горла видавлювалося одне-єдине слово:

— Суки. Суки. Суки…

Я мерщій заправився, глянув на непритомну товстуху, на розкарячену Гелю, яка намагалася піднятися, й на безлику. Та кричала матом й плакала. Плакала й вуграста. Вона кривила рот, оголюючи зуби. Золотих коронок було дві. Ще краще. Я, не кажучи ані слова, з усієї сили вдарив ногою безлику в обличчя, вискочив у залу, щодуху перетнув її, влетів до вестибюлю Будинку вчителя й подався до виходу.

— Ну що, дівчата там довго ще? — запитала у мене чергова, але я не відповів. — Ти чого заплаканий? — почув я у спину. — Ширіньку застебни!

Наша любов

Моя любов почалася у третьому класі. Я любив Іру Іванченко. Хоча ні, не я. Ми. У мене був друг Костя Коберідзе. Хороший, справжній, чесний і сильний товариш. Такого можна було брати у розвідку і бути впевненим у тому, що якщо тебе ранить пригорща вражої шрапнелі, то Костік без зайвих слів винесе тебе на своїх дужих грузинських плечах і вприсне тобі протиправцеву сироватку зі своєї власної аптечки.

Щодня ми приходили до нього додому і поїдали лобіо, яке готувала його надзвичайно вродлива мама-мегрелка, потім сідали за письмовий стіл і готували уроки.

Костік підтягував мене у математиці, я підтягував його у читанні. Ми були найкращими у світі друзями, які можуть бути тільки у радянських книжках для молодшого шкільного віку. Я був його Павлушею Завгороднім, а він був моїм Явою Ренєм. Але у кожного з нас була своя таємниця, яким у найближчому майбутньому судилося стати таємницею спільною. Справжньою, чистою і по-дитячому наївною. Цю таємницю звали Іра Іванченко.

На одній з великих перерв ми, висячи на турніках, розповіли один одному про потаємне, про те, що гнітило нас обох уже півроку, відтоді, коли до нашого класу з іншої школи потрапила ця несказанної вроди дівчина, цей люцифер сердечних справ, Ісус Христос нашого дитячого захоплення.

Ми вирішили діяти. Ми хотіли, щоб ця Іра Іванченко стала нашою — просто нашою дівчиною, як у кіно, як у книжках. Ми хотіли проводжати її та цілувати на прощання у щічку, ми хотіли стати її лицарями та мужчинами, яких би вона любила. Тоді у нас не виникало питань стосовно полігамії та природної конкуренції між самцями, ми були друзями, у нас був один на двох пенал, тож чому не могло бути одної на двох Іри Іванченко? Щовечора ми зустрічалися в центрі Черкас, сідали десь на бульварі або у дворику кінотеатру «Україна» і мріяли про спільне життя з Ірою, яким винагородить нас доля за наші платонічні муки.

— Треба написати їй листа, — висловився Костік. — Любовного листа, де ми опишемо наші почуття і запропонуємо їй стати нашою коханкою.

— Коханки — то для дорослих, — злякався я досить-таки тривожної теми.

— А ми що, не дорослі? Ми ще й як дорослі. Третій клас! Це тобі не палички-гачечки.

З його уст це звучало переконливо. Дійсно, все ж таки не палички-гачечки.

Пів наступного дня ми складали докупи слова, які мали утворювати речення. Здобрюючи це все бідними епітетами та порівняннями, Костик невміло вистукував на старому дідовому «ундервуді».

— Так солідніше, — пояснив він. — А записку кожен може написати.

З цим я не погодився, вважаючи, що у машинописному варіанті лист втратить ту проникливу душевність, яка б була у змозі розчулити Іру Іванченко, і та таки б стала нашою жінкою. Нехай спільною, але жінкою.

- І подарунок! Неодмінно має бути подарунок, — занервував Костя.

Ходовим товаром були або наклейки, або жувальні гумки. Зупинитися вирішили на останньому. Костік з боями та істериками виклянчив у не дуже заможних батьків якісь гроші, і ми вирушили до кіоску на вулиці Пастерівській. Два сині кубики бездоганно запакованої жуйки «Love is…» лежали на моїй долоні, два непідробні діаманти сяяли на запаморочливому квітневому сонці. Це були наші ключі до успіху, наша дорога до безмежного щастя, наш головний козир.

Ми розбіглися по домівках. Кожен взяв із собою по жуйці, щоб завтра на одній з перерв (зручніше за все між матрою та фізрою) віддати листа, віддати (кожен сам від себе) жуйки, присягнути на вірність нашій королеві та мати беззастережне право на любов.

Нашу любов.

Але вже ввечері, коли всі домашні полягали спати, я винирнув з-під ковдри, прокрався до свого портфеля і дістав звідти гумовий діамант. Я знаходився у напівсонному стані, моя любов була дещо приглушеною вечірнім переглядом «Кримінальної Росії» та двогодинним стражданням над етюдом Черні. Я легковажно розвернув жуйку і, не думаючи у ту мить про наслідки, жадібно запхав її до рота. «Можна і вкладиш подарувати, — подумав я, — тим більше він якраз про любов».

Уже вранці я усвідомив безславність свого вчинку та фатальні наслідки, які потягнуться за ним довгим страдницьким шлейфом.

Костік цю ситуацію розцінив як ганебний моветон, але наказав не падати духом, а діяти, адже до перерви залишилося якихось десять хвилин.

У мене по-зрадницьки пітніли долоні й тремтіли ноги.

Зрештою, Костік віддав листа, жуйку і проговорив якісь пафосні слова. Я ж, немов останній бовдур, стояв за його спиною і з ледь чутними словами «це тобі» простягнув трохи підім'ятий вкладиш. Усю фізру Іра проплакала, все розповіла нашій класній Євдокії Степанівні, після чого остання провела з нами роз'яснювальну роботу і попросила з цим ділом не поспішати.

А за кілька днів через вікно нашого класу я побачив, як Костік, не дочекавшись мене після уроків, йшов проводжати Іру Іванченко.

У шостому класі вони вже цілувалися. А нині у них дворічний син Арсен та двокімнатна в одному із спальних районів Черкас. А я ще довго картав себе за ту жуйку, і хто знає, якби у той зловісний вечір я не спокусився на неї, то, певно, ростили б ми того Арсенчика утрьох і квартира була б у нас як мінімум трикімнатна.

Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі

1

— …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моєї школи і спитала, чи зможу я підготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Підготувати і виступити на шкільному вечорі. Звичайно, відповів я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком і ніскільки не сумнівалася в моїх здібностях. Я два дні вигадував етюд, потім ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, і знав, що в будь-якому випадку маю не підвести завуча і всю школу. Своїм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, і я, уяви собі, вірив, що мені це вдається. За день до шкільного вечора проходила генеральна репетиція, куди я не з'явився, а тому ніхто не мав змоги спинити мене і вмовити не робити відвертих дурниць. Мені було дев'ять, і я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансьє, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мій номер, я зрозумів, що це не етюд, не пантоміма, а щось набагато глибше, настільки глибше, що було б непогано йому там і залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мій номер, пропищала своїм підкованим голосочком «Чєловєк пєрєд зєркалом» (маю визнати, що назву придумав мій старий), я вийшов на сцену шкільної актової зали і довгих, нескінченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який ніяким чином не хотів вкластися у зачісці. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутніх у залі, на обличчя мого класного керівника Євдокії Степанівни, на обличчя моїх однокласників, які ніяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне — навіщо. Моє обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотів закінчувати цей ганебний виступ, але моя драматургія складалася з канонічних трьох актів, кульмінація була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилиці, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повірив, і я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, більше того, всі присутні були ладні провалитися крізь землю, аби лише не червоніти за мене. Уявляєш, коли закінчив етюд, із залу не пролунало жодного звуку, ніхто не зааплодував, ніхто навіть не кашлянув. А вже вдома, під ніч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижні, коли я повернувся до школи, ніхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самісінького випуску. Після цього я покинув акторство і почав грати на контрабасі.

Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.

У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.

До чого це все?

Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився — де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося з ніг на голову і навпаки.

Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину — онучку нашого ректора, а через рік, коли мені було всього лише вісімнадцять, одружився з нею, проте вже на третьому курсі розлучився. Від неї пахло чужими чоловіками. Мене відрахували і навіть не пояснили причин. Я винайняв недороге житло з гнилою сантехнікою та приємними сусідами, якісь гроші переказували батьки, щось вдавалося підзаробити самому.

А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.

До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні довідники. Навіть у книгарні працював. Щоправда, прибиральником.

Аж поки доля не підкинула мені Арнольда.

Колись він грав найчорніший свінг в одному барі, який прикрили через те, що хтось отруївся їхнім пловом. Тепер Арнольд грав зовсім в іншому місці. Не такому затишному, але свою аудиторію воно тримало міцно. Арнольд був контрабасистом. Для мене ж він був не більше ніж місцевим юродивим, які зазвичай бувають присутні в певному місці й поводять себе приблизно однаково. Вони вже давно нікого не дратують, а навпаки, їхня відсутність викликає деякою мірою розчарування. Ці юродиві стають фішкою, притаманною певному місцю, лейбою, трейд Марком, талісманом. Нерідко трапляється так, що ці безумці й помирають на своєму запатентованому місці, вони помирають випадково і досить безглуздо: їх збиває трамвай. Уже років три, як зняли колії, аж раптом з жовтневої всепоглинаючої мряки вискакує старенький жовто-червоний трамвай, він несеться бруківкою і збиває юродивого. Або ще так буває, коли безумець намагається розняти двох п'яних хлопців, які не знати як забрели до його насадженого місця, і один з них раптом витягає швайку і жалить нею ні в чому не винного юродивого…

Я одразу так і подумав. Арнольд один з таких. І ми стали добрими приятелями, у нас були спільні теми — він також любив плов, серіали про французьку поліцію та детективи Акуніна.

Я без попередження майже увірвався до його квартири. Немов штукатур Коля — з розкладачкою та валізою. Першу ніч ночував у ванні, бо розкладачку не було куди ставити. Другу ніч пив тепле вино в його прокуреній кухні. А за кілька днів узагалі так знахабнів, що дозволив собі позичати гроші у його коханок. Арнольд же — навпаки — позичав гроші моїм жінкам. Навіть колишнім. Навіть на аборти.

Свою молодість я збирався провести у напівтемних оксамитових кабаках.

Арнольд же запевняв мене, що у напівтемних оксамитових кабаках він свою молодість… просрав. Тепер він збирає гроші на, як це не банально, затишний будиночок у містечку Монтре, де він збирається зайнятися літературною діяльністю.

— Сірін, — сказав він мені.

— Що — Сірін? — не зрозумів я.

— Я його удєлаю к бісовій матері, - завівся він.

— Добре-добре, — погодився я, — давай краще вип'ємо.

— Ні.

Після цього він завжди пив сам. Не те щоб я був пригнічений нездоланним потягом до тверезості, просто… просто Арнольд одразу розставив усі крапки над «і»:

— Не пропоную. Щоб не ображався, кажу чесно — мені шкода. І відійди від комп'ютера. Я його ревную.

Мені ніколи не було з ним нудно. Він був охочий до різного роду розповідей. Я йому вірив, адже нічого надзвичайного він не розповідав, лише звичайнісінькі історії з дитинства або курйози, які з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще він не був проти того, аби я жив у його квартирі. Я прибирав — у мене був до цього хист, мив посуд, готував їсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок.

Іноді ми ходили гуляти в парк і обов'язково брали з собою його бабцю, Тамару Костянтинівну. Ми заїжджали за нею на Лук'янівку, а потім кілька годин блукали Татаркою.

Арнольд казав:

— Хто не бачив мою бабусю — той мене не знає.

Зазвичай ми гуляли у понеділок, коли у Арнольда не було виступів.

Я ж ніде не працював, і Арнольд якось запропонував зустрітися з однією дамою, матір'ю його колишньої.

— Вона постійно приходить слухати наш найчорніший свінг. Вона головний редактор одного успішного журналу. Ти можеш їй сподобатися. Вона любить молоде м'ясце. А ще краще — сподобайся моїй колишній. Давно в тебе баби не було.

«Давно», — подумав я.

Це був останній день, коли ми розмовляли. Це була передостання наша розмова. Я стояв перед брудним тріснутим дзеркалом і кривлявся. Моє обличчя прибирало вигляд різних сексуальних та звабливих відтінків. Я хотів сам собі сподобатись і, сподобавшись, намагався запам'ятати ті мімічні рухи, аби потім, у розмові з мамою Арнольдової колишньої, надати своєму обличчю саме того відтінку начебто прихованої, але, тим не менш, помітної сексуальності.

Кривлявся я десь півгодини, поки до ванної не зайшов Арнольд.

— Ти шо тут, дрочиш? — спитав він.

— Гірше, — відповів я і поквапився до кімнати підшукувати собі одежу, відповідну до вечора у жіночому товаристві.

Ми викликали таксі, і дорогою Арнольд розповідав мені різні історії, які він так любив розповідати. На цей раз обійшлося без каховського дяді. Арнольд розповідав мені про свої улюблені книжки та музику, про те, як він вкрав мідний кабель і його трохи не вбили сторож зі своїм п'яним другом, або про чотирьох кицьок, які жили у нього, про те, як він знущався над цими нещасними тваринками, а знущався він, як я зрозумів, часом дуже і дуже жорстоко, хоча всі ці тортури й були переважно смішними. Принаймні у його переказах.

Настільки смішними, що навіть один його друг, друг дитинства, ревний охоронець домашніх тварин, так сміявся, що навіть трішки впісявся.

— Мої кицьки, — казав Арнольд, коли ми кружляли на Повітрофлотському шляхопроводі, - вмирали швидко й кумедно, вони вмирали молодими і, я в цьому не сумніваюся, щасливими. Кіт мого друга дитинства, якого звали Чижик — не друга, звісно, а кота, — був величезним лінивим падлом, яке проспало все своє котяче життя й померло в 23(!) роки цілковито нещасною твариною. Іноді, коли я приходив у гості до свого друга, поки він не бачив, я намагався показати Чижику інше, більш насичене та цікаве життя. Потайки я його крутив, розтягував, прив'язував до табуретки, засовував його жирний волохатий організм до шухляд, кидав його в унітаз, після чого накривав кришкою і спускав воду. Чесно скажу, це квіточки порівняно з тим, що я робив зі своїми… приїхали. Вилазь.

Він виступав, весело підморгував лисому гітаристу та якійсь ведучій з Нового каналу. Його колектив грав свою чорну та радісну музику, під стелею розповзався цигарковий дим, витяжка не працювала, між столиками сновигали спітнілі офіціантки, а я сидів за грубим нетесаним столом і розмовляв з матір'ю його колишньої. Вона була стара і некрасива, з вусами та рідким сивим волоссям. Одна нога в неї була дерев'яна, на лівій щоці гноївся свіжий рубець. Я ніяковів.

І от в той час, коли я ніяковів, коли плішива й однонога жінка навіщось висунула свого язичка й хтиво завібрувала ним над моїм вухом, кав'ярню знеструмило.

В паніці хтось когось ударив. Музика стихла, за суміжним столиком п'яний аджарець заспівав щось жалісливе, а Арнольда збив трамвай. І саме в той час, коли він вискочив на жовтневу вулицю і намагався розняти двох п'яних хлопців.

І ніхто нічого в паніці не розібрав. Когось схопили, хтось утік, а хтось переліз за шинквас і вкрав пляшку абсенту.

2

Жан Яночкін барабанить по клавішах фортепіано, а Володимир Куриленко — паличками по барабанах, а я вже третій рік сиджу у квартирі Арнольда, годую його кота, який став гладким і неповоротким (думаю, Арнольд від того не був би у захваті), поливаю кактуси, іноді зустрічаюся з його колишніми і віддаю борги. І в житті не з'явилося нічого набагато ціннішого за плов та детективи Акуніна. Тільки я, здається, став дійсно дорослим, справжнім і нецікавим.

Нарта

2005

У мене був знайомий — кодер. Чи хакер? Ні, таки кодер. Я не знаю дня, коли б він просидів у своєму продавленому кріслі перед монітором менше дванадцяти годин. Речі у його кімнаті були розташовані таким чином, що з крісла можна було дістати будь-що. Навіть пульт від телевізора, який знаходився в іншій кімнаті.

Як так можна жити? — питав я сам у себе, не отримуючи відповіді, проте знаючи, що цей прищавий кодер може за кілька хвилин написати складнючу програму або зробити інтернет-портал — нахатеемеліти, напехепешити, флеш, знову ж таки. Навіть дос. Я в цьому не розбираюся. Хоча справа не в тому, що міг мій знайомий кодер, а у тому, що одного разу він закохався.

Він її побачив на одному порносайті…

— Та я знаю, — казав він мені, - що на цих сайтах стільки м'яса, що можна звихнутися, але ж ти подивись на неї…

Я без ентузіазму дивився на цю брюнетку, що стояла розкарячена посеред порожнього басейну, посміхалася і чомусь тримала в руках надувного круга у вигляді кита. Якось виокремити її із сотні інших розкарячених тіл у мене не виходило.

— Що в ній особливого? — запитав я. — Вона ж така, як і інші, якщо не гірша. Ти подивись на її некрасивий квадратний живіт, на її жовті зуби, на цього кита, врешті-решт…

— До чого тут кит? — образився знайомий і поспіхом закрив вікно «опери».

Потім ми до пізнього вечора пили міцний, наче дьоготь, чай, дивилися через справжнє скляне вікно на безлюдну Лютеранську, переглядали його колекцію спалених оперативок та відеокарт…

Коли вже у коридорі я вдягався, він з непідробною надією у погляді подивився кудись глибше моїх очей і сказав:

— А все ж таки вона така жіночна…

- І що з того? Підеш її шукати?

Тоді він промовчав, а за два тижні подався до Мілана.

— Куди? — не зрозумів я.

— В Мілан. Вона там, я її знайшов…

Він повернувся за місяць. Запросив мене в гості, сказав, щоб я взяв із собою пива і чіпсів. Я прийшов, коли на вулиці вже було темно.

— Ось вона! — привітав мене хакер і вивів у коридор злякану і некрасиву жінку з чоловічим обличчям.

— Вона розуміє українську? — спитав я.

— Ні, - відповів приятель. — Вона румунка.

— А де кит? — не знати чого спитав я.

— Хто?

— Ну, пам'ятаєш, у неї був надувний круг у вигляді кита?

— Знущаєшся, — образився він. — Я такого натерпівся, поки визволяв її з рабства.

— Вона — рабиня?

— Так, тобто вже ні. Вона вільна. Румуни не захотіли її приймати назад. Розумієш, я її люблю.

— Кого? — питаю. — Цю?

Ця, здається, зрозуміла, що я не схвалюю рішення її рятівника стосовно того, аби він взяв її жити до себе. Вона замахала руками, почала кричати, з чого я зробив висновки, що вона як мінімум біснувата.

— Вона ж біснувата, — бридливо констатував я.

— Ти придурок, — занервував приятель, — якби ти стільки перетерпів, скільки вона… Ти знаєш, що їй туди засовували?

— Куди?

- Її ґвалтували одночасно сім негрів. Вона нещасна жінка.

— А мені здалося, що на фотографіях вона виглядала цілком щасливою… Білосніжкою.

Румунка знову почала гомоніти, вставляючи англійське «no».

— Вона знає англійську? — поцікавився я.

— На рівні другого класу середньої школи.

— Неперевершено, — здвигнув я плечима.

— Пиво приніс? — запитав хакер. — Будемо її відпоювати.

— Я б коньяку взяв.

— Вона пиво любить, — пояснив друг.

Румунку звали Нарта. Якесь дивне ім'я, подумав я, хоча хто знає цих румунів, увесь час щось нове придумують. Ми сиділи близько години у напівтемряві, їли сир і чіпси. Приятель показував Нарті відеокарти і поламані вінчестери.

— Ти її лякаєш, — сказав я. — Вона зараз подумає, що ти їй будеш це засовувати.

— Куди? — не зрозумів хакер.

Я промовчав. Приятель пояснив мені, що вона вперше в Україні і що їй тут подобається. Виявилось, що коли він звільняв Нарту з полону, то ризикував життям, на нього полювали італійська мафія, італійська поліція та кардинали його святості.

— У Мілані? — запитав я.

— Папісти не знають меж, — пояснив приятель.

— Я не про це. Ти був у Мілані?

— Ну да.

— Щасливчик…

Вивозити рабиню довелося через Словенію. Далі румунська влада відмовила у притулку, обумовивши це тим, що таких, як вона, у них ніколи не було. Паспорта Нарта теж не мала. В Україну її провезли нелегально.

І от вона в центрі Києва, на Лютеранській, їсть сир і п'є пиво.

— Візьмеш її до себе? — раптом запитав мене приятель.

— Шо?!?!?!

— Ну тобі ж умови дозволяють. А у мене батьки, розумієш?

Код ер жив з батьками. У трикімнатній на Лютеранській.

— Мені вона не потрібна, — почав відхрещуватися я. — Я розумію, що вона рабиня, утікачка, нещасна жінка, але вона мені не потрібна. Ти її любиш, тож ти і піклуйся про неї.

— Я її не люблю.

— Ти ж щойно сам казав…

— Я не знаю. Ти подивись, у неї ж чоловічі риси обличчя. Вона стара. Їй має бути років сорок.

— Ну, — почав я втішати кодера. — Це ще не стара. Самий сік!

— Ну не викину ж я її на вулицю! Та і вдома її залишити я не можу, розумієш? До речі, я тобі подарунок привіз, — і він дістав з кишені магнітик із зображенням Тайної вечері.

— Дякую, — між іншим промовив я.

— Забери її до себе. Ненадовго. Вона навчиться розмовляти українською чи російською — Нарта здібна, до того ж у неї є фах, так-так, вона бухгалтер. Вона знайде роботу, винайме житло…

— Тобто ти пропонуєш залишити її у мене років на п'ять? Це нереально. У мене своє життя, я люблю самотність…

Ми посиділи хвилин двадцять мовчки. Нарта заснула. Її стомлене обличчя відсвічувало якимсь мертвецьким сяйвом, вона імпульсивно дихала, неприємно оголюючи сірі зуби.

— Я у розпачі, - тихо заплакав приятель. — На мене щось найшло, я закохався у фотографію, я врятував їй життя, мене потягнуло на пригоди, розумієш, я ввійшов в азарт, я не боявся ані смерті, ані кардиналів його святості Папи Римського… Я привіз її до зовсім чужої країни, а тепер не знаю, що робити з цим чудом, — і він не менш бридливо, ніж я годину тому, подивився на Нарту.

— Чому б їй не повернутися до Румунії? Це не проблема. Перейде через гори, дамо їй якихось грошей…

— Можливо, але ж з нею треба щось робити вже зараз. Не везти ж її в Ізмаїл до циган.

— Це непогана ідея, — пожартував я.

Приятель скривився у посмішці.

Я почав обдумувати можливі шляхи вирішення проблеми. Я ніколи особливо не замислювався над життям, воно мені завжди здавалося легким і не вартим того, щоб відшукувати на свою голову зайві проблеми. У мене їх ніколи не було, я маю на увазі проблем.

— Давай так, — сказав я. — Привеземо її до мене (у приятеля засяяли очі), нагодуємо, помиємо…

— Я її вже помив, — перебив мене хакер.

— Добре, привеземо її, нехай виспиться, а за день-два знайдемо їй общагу десь на висілках. Там видно буде.

Приятель від задоволення поцілував мене у щоку, від чого і я, і він зашарілися.

Викликавши таксі, ми погрузили напівпритомну Нарту до машини. Приятель, не гаючи ані секунди, одразу розрахувався з водієм.

— Ну все, я пішов. Щасти! — проказав він, розвернувся і блискавично зник за дверима під'їзду.

— Ей! — тільки й встиг гукнути я.

Я мешкав у величезному будинку на двадцять шостому поверсі. Вдома я запропонував Нарті ще раз помитися. Це я тоді згадав, що жінки з борделів до кінця життя відчувають себе брудними і можуть годинами сидіти під душем. Рабиня з радістю погодилась, а я тим часом заходився готувати якусь вечерю. Була перша ночі, злипалися очі, я нервував, руки помітно тряслися. За вікном починалася гроза.

Я не знав, як поводитися з цією Нартою. Ну, припустімо, зараз вона ляже спати, а що робити вранці з цією переляканою жінкою? Вона ж навіть не знає, що я не збираюся з нею нічого робити, вона ж думає, що це черговий бордель, вона, можливо, взагалі нічого не думає… Просто розучилася думати, і все.

З ванної Нарта вийшла не більш свіжою, ніж була. Важкий відбиток втоми на обличчі тільки поглибшав. Вона була вдягнена у футболку мого приятеля. Господи, я ж забув дати їй рушника. Нарта стояла мокра, згорблена, схожа на зацькованого мужичка, бранця Освенциму, ще й виявилась досить маленькою, набагато меншою, ніж тоді, коли стояла у басейні розкарячена з надувним китом у руках. Я виділив їй чисте простирадло та плед, у які вона загорнулася, після чого сіла на кухні й виїла все, що я приготував. До останньої крихти. Поклав я її на диванчику. Вона сильно мерзла, тому довелося вкрити її двома ковдрами…

2008

Ми розбіглися, закінчили університети, тисячу разів змінили номери телефонів, дехто їздив на трамваї. Хтось на «шкоді». Інші взагалі ходили виключно пішки та харчувалися у фастфудах.

Мені зателефонував мій приятель і сказав, що хоче познайомити мене з однією чарівною жінкою.

— З ким? — запитав я. — Ми ж з тобою не бачились як мінімум епоху.

— Вона тобі сподобається. Я від неї у захваті. Така розкута!

— Розкута? — чогось перепитав я. — Розкажи краще, як ти?

— Неперевершена! — поставив жирну крапку приятель, і наступного дня ми зустрілися біля досить непримітного кафе на Подолі.

Неперевершеною виявилася Нарта, і вона одразу здалася мені трохи дивакуватою, якщо не сказати більше. Зрештою, я не бачив її три з половиною роки, й сумнівні чутки про те, що приятель таки не покинув її напризволяще, а залишив собі як супутницю, доходили до мене вкрай нерегулярно. Я підбирав слова, намагався сформулювати те, що змогло б влучно охарактеризувати Нарту.

— Розкута, — підштовхнув мене до істини приятель.

Можливо, подумав я, і ми зайшли всередину кафе. Довго шукали затишний столик, але, як на зло, такі були відсутні.

Зрештою, повсідавшись, замовивши якесь там питво, розпочали розмови. Спочатку приятель кидав на Нарту хижуваті погляди, згодом запросив її на танець. Позаяк у цьому кафе не було прийнято танцювати, то Нарта незбагненно зраділа такому вияву нонконформізму. І взагалі, у наших закладах — не танцюють, у наших закладах Нарт не запрошують, а приятель молодець, взяв і запросив. Хіба не справжній мужчина, про якого можна тільки мріяти? Байдуже, що приятель просто не знав, що у деяких закладах не прийнято запрошувати дам на танець, а все, що він знав, — була інформація з його улюблених фільмів: «Фанат», «Зелене кімоно», «Тридцятого знищити», і в тих фільмах майже в усіх закладах запрошувати даму на танець — норма, а особливо у розпал вечірки, під Кузьміна там, чи під Талькова, щоб серце краялось. Уткнутись носом і пускати в декольте слину.

Витанцювавши свою румбу, приятель, задоволений і дещо червоний, усадив Нарту за столик, а сам попрямував до нужника.

Нарта замовила горілки. Принесли графин з надбитим краєм.

— Сервіс! — цілком серйозно прокоментувала некрасива жінка з явними чоловічими рисами обличчя.

— Ага, — байдуже промовив я.

— А ти симпатична звірушка, — сказала вона й вщипнула мене за щоку.

— Дякую, — сказав я.

— Десь я тебе вже бачила.

— У басейні, - злісно відповів я.

В цей час у темному коридорі з'явився силует приятеля. Ігорьок. Його всі звали Ігорьок. Усі, крім мене. Він обережно пройшов між столиками, але все ж таки зачепив сидячу парочку. Мужчина якось скоса глянув на приятеля, але промовчав. Однак не стрималась Нарта:

— Що ти на нього дивишся, ти, баран! Чого ти дивишся. Він шо, спеціально тебе зачепив?

— Та ні, я так, просто, — зніяковів мужчина.

— Так, просто! — перекривила його п'яна Нарта. — Так просто тільки кішки родяться.

— Ч-ш-ш, — почав заспокоювати її приятель, — не кричи, на нас люди дивляться…

Нарта заметушилася, кілька разів змахнула руками, але замовкла, іноді поглядаючи на мужчину хижим жіночим поглядом. Вона оголювала сірі зуби.

— Придурок, — прошипіла вона. Вона справді неперевершено розмовляла українською. Навіть акценту не було.

— Це ти їй горілки замовив? — спитав мене приятель.

— Господь з тобою.

— Дивись, бо у мене в планах було шампанське.

— Шампанське! — зраділа Нарта.

— Ч-ш-ш, — знову почав заспокоювати її Ігорьок.

— Шампанське! — знову закричала румунка, і через три хвилини гарсон підніс шампанське.

— А чому не у цеберці?

— Цебєрце, — напрочуд стримано промовив гарсон, — в Метрополе. А у нас — извольте щи хлебать лаптем.

— Хам, — якось з легкістю промовила Нарта й істерично засміялася, потім закашлялась, сама себе постукала по спині, підняла голову на гарсона і запитально глянула.

— Что-то еще? — не полишаючи галантності, спитав офіціант, мужик років шістдесяти.

— Да, ще! хоча нє… А взагалі-то — да! Ти був у Метрополі?

— Я?

— Нєт я! Ну в кого я питаю?

— Никак нет. Не доводилось, — зашарівся гарсон.

— Нікак нєт, — перекривила Нарта нещасного, знову засміялася, потім грізно глянула в очі гарсону і з викликом промовила: — А я була!

— Искренне рад за вас, — сказав гарсон, розвернувся і зник за шинквасом.

Ми всі почали пити шампанське. Приятель обережно, маленькими ковтками, я більш сміливо, Нарта — неначе томатний сік.

— Це у вас так у Бухаресті п'ють? — запитав я.

- Ігорьок, ти йому все розповів? Розповів? — зайнялася, немов соломинка, Нарта.

— Він був перший, хто про тебе дізнався. Ще як я тебе привіз.

Ігорьок закоханими очима дивився на колишню порнозірку сумнівного розливу, він пританцьовував на своєму місці й намагався звернути увагу Нарти на себе. Її ж увага була розсіяна по всьому залу, вона, наче мала дитина, крутилася на всі боки, іноді щось вигукувала, корчила пику двом жінкам за сусіднім столиком і безперестану сміялася.

— Треба йти, — сказав Ігорьок. — У мене депресія.

Я вийшов у коридор до телефонного автомата, треба було попередити дружину, що я запізнюся. Із залу лунали вигуки Нарти.

— Рахунок! Рахунок! Платіть за мене, мужчини! Ігорьошка, на чай дядє! Нє скупісь! Більше давай!

Коли ми вийшли з кафе, виявилося, що Нарта забула під столиком свої туфлі.

— Добре, хоч не надувного кита, — буркнув я.

— Зганяєш? — запитав мене приятель, не звернувши уваги на моє сардонічне бурчання.

— Може, ти? — Це здалося мені як мінімум принизливим.

— Та зганяй, я ж з дамою…

— Ні, друже, давай ти, — скривив я морду.

— Хо-хо-хо! — розсміялася Нарта. — Мужчини знову не можуть мене поділити.

— Добре, я схожу, — погодився я і подумав: а сім негрів тебе поділили досить вдало.

Вертатися в кафе не хотілося. На порозі мене зустрів гарсон.

— Опять туфельки забили? — запитав він.

— Що значить — знову? — не зрозумів я.

— Эта женщина, — якось бридливо почав офіціант, — все время их забывает. Она у нас постоянный клиент. Ач, хохотушка!

— Вибачте нас, — сказав я, заліз під столик, узяв пожовані туфлі й вибіг з кафе.

— Дякую, друг мого Ігорька, — зраділа Нарта, коли я кинув до її ніг лаковане взуття.

— Можна тебе на кілька слів? — смикнув я приятеля за рукав сорочки.

— Давай.

Я вибачився перед Нартою, і ми відійшли на кілька кроків до затінку лип.

— Скажи чесно, ти хоч щасливий? Ну, з нею, з цією, — я вказав на Нарту. — Щасливий?

— Безмежно, — і приятель дружньо хлопнув мене по спині.

Я розсміявся, торкнувся двома пальцями неіснуючого козирка й побіг у напрямку Поштової.

Оглавление

Рожеві сиропи

Частина перша. Скарб Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Частина друга. Рожеві сиропи Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Частина третя. Винахідники Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Епілог

Оповідання Вбити пересмішника

Одинадцять п'ятсот

Тичинка

Торжество поминок

Моя територія «А»

Наша любов

Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі

Нарта Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg