«Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби»

Іздрик Подвійний Леон. Isтоrія хвороби

Лідії

Double Trouble

По-спражньому вільний розум

неприступний для будь-яких інтимностей з буттям, з об'єктом

і поглинутий лише одним: власною безоднею.

Е м і л ь  Ч о р а н

У принципі, небезпека передмовляння для автора сих рядків завжди була актуальною. Тим паче у випадку з прозою, подібною до писань Іздрика. Ба більше — сякі-такі рефлексії з приводу «Подвійного Леона», почасти вже друкованого в нашій малотиражній періодиці, допіру вже виникали. Тож коли він зателефонував (Іздрик? Леон?), мова зайшла про такий собі подарунок долі, коли в руках потенційного передмовця опинився нарешті повний текст роману. Але даремно цей реверс був сприйнятий на тому кінці дроту суто компліментарно, оскільки що таке дарунок, кожен розуміє по-своему. І ту саму мініятюрну труну, подаровану легендарним Ч. Буковскі його знайомим неборакам на весілля, цілком можна сприймати за милу безпощадність можливої предмови до.

Тож що насправді було до того? Бессонница. Леон. Тугие паруса. Список Іздрикових кораблів, дочитаний в альманасі «Кінець кінцем» до середини… А згодом і до кінця — в «Кур'єрі Кривбасу». Але хіба лише це? Була ще шинка Шекспіра і галети Гашека, морошка Мрожека і бламанше Бланшо, йогурт Йонеско і бісквіти Беккета, що поміж гастрономією сих достойників щоразу витикався постмодерний Іздрик. Він, виявляється, достоту завжди присутнив у всіх можливих писаннях і щойно тепер зібрав себе по краплинах, крихтах і шмарклях до одного єдиного тексту. Хоча, може, й навпаки: це ті гастрономи розсипалися Іздрикові поміж пальців. І в цьому немає нічого дивного, адже мистецтво передує життю, воно набагато старше за нього. До того ж, хто такий Іздрик? Іздрик is trick. Подвійний nie on. Подвійний бурбон. Зрештою, просто подвійний нельсон перебірливої уяви. І до його писань єдино надається метод архаїчного постмодернізму — своєрідна археологія чи па/леон/тологія мистецтва: реконструкція цілого за викинутими на узбережжя сну останками.

Загалом же сьогодні слово «інтертекстуальність» не вживає хіба лінивий, внаслідок чого воно розмазалося по тарілці наських ритуальних заклинань. Натомість методика акціональних кодів, практикована в «Подвійному Леоні», дозволяє повернути інтертекстуальності практичний сенс, інакше кажучи) — показати, як вона реалізується в тексті того чи іншого твору. Скажімо, багато хто з літературного люду сучасности стикався з проблемою двійникарства, проартикульованою сьогодні Іздриком. «В его глазах раздвоилось, и он взял половину себе» (А. Платонов). «„Он“, в свою очередь, говорит о каком-то другом „он“ и не всегда придерживается четко этих границ» (Ю. Трифонов). «Я подошел к себе, и мы обнялись» (Є. Харитонов). І подібна інтерактивність аж ніяк не дивує справжнього мічуринця, позачасового ковбоя і непідробного леона-кіллера: «Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта, коли сердега Імануїл залишився висміяним і поганьбленим» (Іздрик). «Но требуется какое-нибудь доказательство!» — вигукне знетямлений читач. «И доказательств никаких не требуется, — буде на те йому відповідь. — Все просто: в белом плаще с кровавым подбоем…»

До того ж акціональний хід, або код дій, має стосунок до того, що прийнято називати фабулою твору і що дозволяє переказати сей твір на миґах за шклянкою супу. Наразі це важко та й непотрібно, власне, передмовцеві. Інша річ, що фабулу «Подвійного Леона» все ж таки можна суто по-кортасарівськи реконструювати. Очевидно, двох героїв так само вправно можна розділити (або поєднати). Цілком вірогідно, що вільно буде навіть зрозуміти, кому з леонів-каролів належать слова прощальної настанови: «Любиш мене — люби мої капці». Але при цьому фабула як сукупність подій у їхньому внутрішньому стосунку може створити у читача хибне враження про логіку Іздрикового роману — логіку життєвої і практичної причинности. Хоча в сучасній літературі, як знати, фабули взагалі не існує, вона до незмоги слабка й недієва. Її акціональний хід — це відвертий код культурного міту.

Отож Іздрик — один із творців акціонального коду сучасної прози, де відповідні акціонально-інтуїтивні ланцюжки формально будуються за принципом «після», але життєвий зв'язок абсолютно відсутній. І тому реконструкторські заходи при читанні «Подвійного Леона» зайві. Фабула роману — «як було». Сюжет — «як оповідано» кимось із двійників-кіллерів часу, він — умовність. Щоразу розколюючись і зникаючи («хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі») мітологійні персонажі роману породжують нових парних героїв: той Леон, не той Леон — яка різниця, коли «моя печінка вже не варта тебе»? Численні версії та й годі. Якщо ж щось і було, то — потрясіння, біль, німота, катастрофа, які знищують цей уявний (фальшивий, злий, брехливий, потворний, — добирайте синоніми, невхильно наближаючись до антоніму) світ. «І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері», — свідчить автор цієї історії хвороби.

Зрозуміло, що пишучи історію, Іздрик постійно руйнує канонічні форми роману, привносячи до них данайські елементи самоспоглядання, письменницької рефлексії тощо. Зрозуміло, що подібна романна «безмежність» — це дурна безконечність (слів, розмов, анекдотів), і саме біографічна форма допомагає текстові перемогти її. Декому може видатися, що «Подвійний Леон» — це не роман, а чернетка роману, автор якої перевертає звичну піраміду, повертаючи книгу до стадії рукопису, нотаток, варіянтів, шкіців. «Я пришивала ґудзик, коли він зайшов». «Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов». Ми пришивали ґудзик, коли… Примхливе плетиво снів і асоціяцій, гра самодостатньої форми, ритуальний танок, орнаментальний малюнок, плавна течія тексту — ось прообрази Іздрикової прози. Розгорнуті метафори замість портретів? Рясна цитація супроти автентики? Але ж чим пізнаваніший соціяльний антураж повищезгаданого «гастрономічного» цетону, тим відчутніша його метафоричність. І цитатність. Міт «Подвійного Леона» не знає чужого, адже, як було зазначено, всім метафорам, сюжетам, героям і прийомам ще тільки належить народитися і автономно проіснувати в даному тексті з подвійним дном.

Здавалося б, постмодерністський міт Іздрика не відає свого: все нібито вже було. І про подібну дружбу ідеології з романом вже звідомляли Лукач і Кундера, Адорно і Блох, Бурд'є і Машере. Втім, сенс читання подібного тексту залежить від читача, і саме в «Подвійному Леоні» кожна з сестер знайде те, чого потребує її ніжне вушко: сюжет і фабулу, міт і анекдот, фрагмент і ціле, прозу і поезію, логічні асоціятивні зв'язки, оберненість художнього часу, минуле як майбутнє, двійникарство як сюжетотворчий механізм, drug як друг, антироманну жанрову форму, абсурд, соціяльне як маску екзистенційного, полісемію, експеримент, варіятивність, аграматизм, лейтмотивну техніку, архетип у сновидіннях, амбівалентність, інтертекстуальність, психологізм, єдність поетичного світу, ліричні відступи, філософське й художнє, модернізм, романтизм, меніпею, еволюцію індивідуальної художньої системи, автора і героя, автора і читача, читання як творчість…

Справа ще й у тому, що теорія постмодернізму в принципі заперечує можливість індивідуального висловлювання. Леон за Леона не відповідає. У даному випадку автор роману — це заручник мови, носій певної мовленнєвої поведінки, а, отже, і відповідного мислення. Можливо, через бажання вирватися з-під впливу подібного дискурсу автор змушений натягати на себе маску літературного «марґінала», виводячи на загал відповідних героїв твору: поетів, художників, філософів. Одне слово, «шизоїдних особистостей». І тому логіка роману, знаходячи себе в персонажах, використовує фактори, з якими логіка ідей, що лежить на поверхні і піклується лише збереженням зв'язку, просто не знайома і не вміє поводитися: сумніви і ломки, розгубленість і безумство, мовчання й розхристаність. Коротше, шизофренія, як і було сказано.

І в той самий час поміж автором роману і його читачем знаходиться текст, по суті — гра, в якій народжується суб'єкт. Інакше кажучи, між ними стоїть письмо, а саме — той простір, де, за Бартом, граматичні особи й витоки дискурсу змішуються, безнадійно плутаються, безповоротно губляться. Іздрик в цій ситуації — сліпий геній-музика, стенограф душевної агонії, чутливий інтуїтивіст, який майже навгадно потрапив у сонячне сплетіння своєї епохи. А його «Подвійний Леон», відповідно, являє собою процес наближення проблематичного індивіда до самого себе. Загалом це шлях від тривожної заглиблености в дійсність — гетерогенну і, з точки зору індивіда, позбавлену глузду — до чіткої самоідентифікації.

З іншого боку, про що ця книга? Можливо, про любов, ненависть і зраду. Можливо, про специфічний погляд на алькоголізм, ґрунтований на останніх досягненнях науки і практики, філософії й технології, який нині називається віртуалістикою. Кому як подобається в цьому житті, себто тексті. Цілком окраїнна книга: жодної харизми, ніякої показово-езотерично-системної ерудиції. Віртуальна точка зору її автора полягає в тому, що на ту реальність, якій присвячує себе людина і в якій вона живе (байдуже, чи це трипільська культури, авіяція, а чи алькогольне сп'яніння), треба дивитися знутра — як на самодостатній тип реальности. Одне слово, усім абстинентам Сьомого Дня присвячується.

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

Харків, серпнем 2000 р. Б.

Подвійний Леон. Isтоrія хвороби 

Розділ перший. Подвійний Леон

Але сьомий день не має вечора, він не має заходу,

бо Ти посвятив його, щоби він тривав вічно.

А в р е л і й  А в г у с т и н   «С п о в і д ь»

За п'ятнадцять хвилин до кінця

Вздовж коридору тяглися телефонні дроти, кабелі електромереж, труби вентиляції, унаочнюючи геометрію перспективи, демонструючи одвічне інцестуальне бажання ліній злитися в безкрай.

Зрідка траплялися пожежні гідранти, більше схожі на комори кунсткамери. За їх тьмавими шибами вгадувалися муміфіковані шкури змій, містичні тіла рур, завмерла перистальтика. Ці монстри, мабуть, лише чекають свого часу — великої води, котра б наповнила їхні нутрощі, кишки і жили струмуючим життям, і тоді вони, звиваючись і вилискуючи вологою, поповзуть коридорами, заполонять сходи, вириватимуться назовні, де їх уже чекатимуть, жируючи, усі потвори світу, дбайливо збережені для нас алхеміками ночі завдяки спирту, формаліну та іншим чудам консервації.

Ще рідше за гідранти траплялися так звані кнопки алярмові (на жаль, відсутні в нашій мові). Ці спокушали до подвигів: ану ж бо, спробуй! Втім, за ціле життя ти жодного разу так і не зважився розбити шкло і натиснути червоний ґудзик. Або, скажімо, зірвати в потягу стоп-кран, щоб пересвідчитися, чи він бува не бутафорський (і кран, і потяг). І це правильно. Бо ти й сам не знаєш, що сталося б з тобою, якби насправді, не дай Боже, все воно виявилося несправжнім. Нехай вже краще несправжність несправжнього не справджується.

От і цього разу, ти про всяк випадок тримав руки в кишенях, затиснувши в лівій ключі, а правою переминаючи якийсь папірець — обгортку від жуйки чи трамвайний квиток — дактильна дезорієнтація спокуси. Навчитися би розрізняти їх на дотик — квитки, обгортки, квитанції, перепустки, банкноти — безцінно-безіменний мотлох, що повсякчас виповнює кишені, гаманці, нотатники. Однак з роками виникають проблеми не лише з руками, а й з очима, печінкою, нирками та іншими органами відчуттів — (один лиш ляк, шляк би його трафив, не зраджує ніколи) — і от тебе вже не цікавить, як раніше, орнамент підлоги, чи ритм чорних цвяшків, якими кріпляться під стелею телефонні дроти, бо я (а отже й ти) наперед знаю історію цієї металевої мізерії, цих жалюгідних сутностей-в-собі[1], цих крихітних звіряток вічності, надто коротких однак для того, щоби пробити тонкий шар пластику і втриматися в штукатурці, бо того разу — як давно це було! — майстрам замість звичайних столярних цвяшків видали маленькі меблеві, і помічник телефоніста пооббивав собі всі пальці, доки не здогадався чіпляти цвяхи до дроту шматочками жуйки, і аж потім товкти молотком — це теж давалося не просто, принаймні пальці залишалися цілими, і ти якимось внутрішнім зором (завдяки мені) бачиш той один-єдиний цвях, вбитий настільки криво й недоладно, невдало і нездало, що він, продірявивши ізоляцію, мало не пошкодив тоненького мідного дротика, і тепер, доторкаючись до нього, мимоволі бере участь у приємно-потаємних рухах електронів, у контрабандному обміні зарядами, в завихреннях магнітних полів — у всіх цих електричних справах, за допомогою яких людський голос долає нелюдські відстані. Цікаво, чи впливає цей злощасний цвяшок на зміст, чи, може, інтонацію розмови, чи бодай на той-потой-бічний шурхіт, яким по вінця повні телефонні слухавки.

«Електрика — ілюзія акустики» — твоя глибокодумна дефініція. Ти все ще йшов.

Отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, при ньому, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, всеприсутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпотетичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи ЕХІТ. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели.

Згодом звідкись долетіло звучання радіо. Він почув його на сходах. Я знав, я бачив уже потрібну йому кімнату, звідки лунала музика, та він усе не міг збагнути, і почав помилково опускатися додолу, хоч треба було піднятися на два поверхи вище, звернути вліво і там, у ніші з парою дверей і двома позірно шкіряними фотелями (з одного вже хтось віддер кавалок пластикової епідерми, а в іншого на задньому боці спинки виднілось акуратно і не без орфографічного зухвальства виписане чудесне гасло: FACK YU), так от, у тій ніші потрібно було вибрати двері, ближчі до спокусливого лозунгу (такі невиразні, позбавлені навіть арифметики двері — жодної цифри, жодного натяку), втім немає потреби й вибирати, бо вони вже привідчинені, і можна побачити ту, хто тобі потрібна. Ту, хто.

За сім хвилин до кінця

Я пришивала ґудзик, коли він зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але я ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився в мене в руках, коли я защіпала халат. Отож я пришивала ґудзик, коли зайшов він, той, хто. Вірніше, спочатку він постукав до одвірка, бо двері були привідчинені, і запитав, чи можна. Від несподіванки я вколола палець, оскільки через радіо не чула, як він наближався по коридору. Передавали концерт Кори. «Можна», — сказала я. На пучці виступила крапелька крові. Я мусіла піти за ширму, щоб одягнути халат. Кора співала: «…kiedy sobie wspominam[2] dawne dobre czasy, czuję się jakoś dziwnie, dzisiaj noc jest czarniejsza…»[3]

Він чекав мене коло столу — в одній руці тримав течку, в іншій — купальні капці. В нього був якийсь дивний голос, без звиклих чоловічих інтонацій, але дуже характерний. Я б упізнала його й через роки, навіть по телефону.

Телефон задзвонив, коли я заповнювала журнал, і я знов здригнулась від несподіванки. Напевно подумав, що я істеричка. Телефонували з приймальні. Вже вдруге. «Я знаю, — сказала я, — знаю» (на тому боці поклали слухавку і звук гудка несподівано співпав із тональністю радіомузики). Він відповідав на мої запитання старанно артикулюючи, надто виразно вимовляючи слова. Я здогадалася, що звичайно він ледь розтуляє уста, бурмочучи під ніс. На чолі йому виступив піт, але він не міг витерти його, бо обидві руки мав зайняті — так і не наважився покласти речі куди-небудь. «Сідайте», — сказала я йому, хоча формальності вже було полагоджено і треба було йти. Він сів, дістав з кишені пожмакану хустинку і витер чоло. Ще деякий час вдавала, ніби вивчаю записи, відчуваючи, як він намагається не дивитися на мої руки. На обличчя так, здається, ні разу й не глянув. «Ну от і все. Тепер можемо йти».

Він стояв позаду, коли я замикала кабінет. Ніби вивчав мене надто пильно. Аґресивно аж. Потім, коли йшов за мною, вже, здається, ні. Я сказала йому, що капці його, напевно, однаково доведеться залишити в покоївки, тож зайвий клопіт носити їх за собою. Тут він не на жарт перелякався. Чи то не хотів вбирати чужого взуття, чи то так дорожив власним. Намагалася його заспокоїти: «Немає нічого страшного, вам видадуть зручні пантофлі», та це не переконало його. Зупинився і так, ніби йшлося про життя і смерть, запитав: «А в чому ж я піду в душ?»

За сім хвилин до кінця

Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але вона ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився у неї в руках, коли вона защіпала халат. Я застукав, і від несподіванки вона вколола палець — через радіо не чула, як я наближався по коридору. Крутили Кору. Вона давно не чула цієї музики і тепер думала про те, що десять років тому все сприймалося зовсім по-іншому. Може, тому, що слухалося вночі. Вона вколола палець, і на пучці виступила крапелька крові. У неї була хороша кров.

Одягаючи за ширмою халат і посмоктуючи вряди-годи палець, вона про щось мене питала, я машинально відповідав, прислухаючись одночасно до слів, котрі лунали з приймача («Kto chciał cieszyć się światem[4], ten staje przed zadaniem nie do wykonania»)[5], а в голові весь час вертілися клептоманські візії: в її шухляді (котра залишиться напіввідкритою аж поки вона не сяде за стіл і потайки не засуне ящик коліном) лежить надкушене нею яблуко, закладена скріпкою повість Solange MARRIOTT «Rien du tout, ou la conséquence»[6] (ст.32), і косметичка, повна нерекламованих, але справді добрих речей, опис яких завів би мене надто далеко. На дні шухляди знизу — про що ніхто не здогадувався — була приліплена вже скам'яніла жуйка, котру залишив колись по собі нічний черговий — студент третього курсу, вуграстий лоботряс, зануда і потенційний збоченець. (А втім, доля вбереже його від збочень. Після далеко не блискучого закінчення інституту батько влаштує його дрібним клерком в аптекоуправлінні, де він по недовгих туалетних фліртах із секретарками та практикантками ні з того, ні з сього на диво всім спокусить дочку керуючого — кудлатого нехлюйного санґвініка — і таким чином забезпечить собі майбутнє з будинком, автом, просуванням по службі, грою в гольф (чи бридж?) та іншими суттєвими дурницями).

Вона забула напочатку запросити мене сісти, і я мусив відповідати на її запитання стоячи, аж поки збентеження, викликане моєю появою, не вгамувалося зовсім, і вона не показала рукою на стілець. Була дуже тендітною, і руки мала як в дитини. І овал обличчя. Це було непомітно через волосся, але якби вона зібрала його на потилиці, то виглядала б майже так само, як двадцять років тому, коли ходила до школи коротко підстриженою, або як десять років по тóму, тобто — хронологічна симетрія — десять років томý, коли опівночі в ліжку слухала Кору, а той, хто лежав коло неї, зібрав її коси в кулак і, вдивляючись у профіль горянки, вдихаючи паперовий аромат шкіри і річковий аромат волосся, дивувався сам собі: чому він не кохає по-справжньому таку по-справжньому чудову жінку. Втім, що він знав про кохання? Воно було для нього аберацією пам'яті, не більше. Він ніколи не відчував як слід теперішнього, його усвідомлення реальності завжди відбувалося з певним запізненням, його реакції завжди виглядали дещо анахронічними, і тому, тримаючи в руці її коси, він ще не знав, що за якийсь час буде думати, нібито не уявляє свого життя без неї — ретроспективна міфологізація свідомості.

Вона любила добрі речі. Мала до них смак. Мені подобалися тканини її одягу (навіть полотно казенного халата, якби не було накрохмаленим, могло б потрапити до цієї колекції), її косметика, прикраси, яких вона не мала, тобто — відсутність прикрас, її манікюрне причандалля та гігієнічні дрібнички — весь цей інструментарій ельфа-ескулапа, її взуття нарешті. Мені приємно було б дивитися на її черевики, туфлі, босоніжки в хвилини, коли вона йде по вулиці чи висідає з авта, чи піднімається сходами. Але найбільшу насолоду справило б споглядати, як вона ходить по кімнаті роззута — байдуже, боса чи в панчохах (тих простих бавовняних панчохах, які, крім неї, ніхто не носить) — я б не втримався від спокуси час від часу позирати на її ноги, на стопу, на гарно складені пальці, підглядати, як вона починає і закінчує крок, як спинається навшпиньки, дотягуючись до спецій у високій шафці, як натискає педалі фортепіано чи навпомацки шукає під ліжком пантофлю, спостерігати за нею, коли вона просто стоїть коло балконних дверей чи, скажімо, сидить, закинувши ногу за ногу і погойдуючи нею в такт музиці (колисає чорта, сказала б моя бабця), а руки в цей час нерухомі — одна тримає на відльоті цигарку, а інша лежить на плечі, на моєму плечі, властиво, щось ти надто розкатав губу, малий.

За три і пів хвилини до кінця

Покоївка зустріла нас із пихою, притаманною вахтерському племені. Зрештою, може, вона була старшою покоївкою чи сестрою-господинею, чи навіть — світ не без чудес — відповідальною за цілий поверх. Стара фарбована відьма, призвичаєна до підслуховувань і нашіптувань, ласа на дурнички і подачки, котрі, втім, приймала не від усіх. Я, річ ясна, не належав до її улюбленців — червонопиких балагуристих комівояжерів, які твердо і впевнено відчиняють будь-які двері, бо торби їхні напхані салямі, коньяком, шампаном, парфумами, кондомами, злитками золота і плитками шоколаду — такі завжди знають, як дістати номер у переповненому готелі, як подзвонити з чужого телефону на інший континент, і який орган подразнити секретарці, щоб вона негайно пропустила до шефа.

Втім, треба віддати старій відьмі належне — деколи її симпатії були на боці відверто блаженних — своєрідний рудимент материнського інстинкту, цього фантому чуттєвості, народженого в надрах електоратів едіпа, комплексах електри та шахах роршаха. Одного разу вона пригріла скуйовдженого бородатого фавна з перлюстрованою ширінькою та коренем калгана[7] в жмені. Фавн, дарма що попервах претендував на роль сина-приймака, навдивовижу швидко залив очиська дешевим вином, по чому зробив спробу зґвалтувати новоявлену матусю, а, діставши відкоша, наблював у коридорі і зник. Залишився після нього невитравний запах і забутий корінець.

Іншого разу серце її розчулив ясноволосий молодик з просвітленим поглядом і щирою посмішкою. Цей був ґречним, стриманим і мудрим аки змій. Вони прогомоніли до ранку, попиваючи настояну на калгані самогонку та покурюючи запашний тютюн. Зазвичай старій достатньо було кількох фраз, щоб розгледіти сутність гостя і занести його до однієї з комірок свого всеохопного вахтерського реєстру, однак тут інтуїція її підвела. Вона й під ранок не знала, куди втулити цього вутлого розумника. Він був не подібний до інших. Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак цей був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта[8], коли сердега Іммануїл залишився висміяним і поганьбленим.

Відьма витягла ключі і намагалася показати, як відчиняються двері. Від неї тхнуло шмінкою, шинкою і духами «Кармен». Відсьогодні влада її наді мною безмежна.

Поки вона гримотіла замком — мабуть, його не один раз змінювали, бо двері в тому місці були залатані кольоровим пластиком — я уявляв собі, ніби дивлюся на ту, хто привела мене сюди, напівпричинну-напівжінку-напівдитину. Вона стояла неподалік, прощаючись зі мною назавжди. Обличчя її здавалося незворушним — вона вміла стримувати емоції, але оскільки я був повернутий спиною, то вона не вважала за потрібне приховувати своє бажання курити. З цим бажанням вона так і боротиметься до кінця робочого дня, і тільки, коли вийде на вулицю і побачить, що пачка цілком порожня, з несподіваною злістю пожбурить її в смітник.

Отож ми більше не побачимось аж до кінця часів. Я намагався усвідомити це якомога повніше, та відчував лише якийсь, здається, стогін. Мені хотілося ще раз на останок зловити її погляд, хоча це й було позбавленим сенсу — я навіть не навчився вимовляти подумки її ім'я. І все ж, коли двері відчинилися, не втримався й поглянув на неї. Та тільки вона з якимось магнетичним жахом спостерігала за маніпуляціями старої відьми, чиї руки по лікоть вже були в моїй кімнаті.

За хвилину до кінця

Спочатку з'явилися руки. Короткі пальці, підозрілі нігті з невитравними слідами хни, котрою вона фарбує свої масні і сиві патли. Руки спритно перевірили порядок, а потім вона якось хвацько вчепилася пазурами в повітря і втягла себе всю. Слідом затягла й тебе. Ти оглядався збентежено. Тут ніколи не можна було сказати напевно: ось ліжко, ось вікно. Чи, наприклад, кут. Якось раз на місці шафи ти знайшов прохід в іншу кімнату, куди так і не наважився зайти, іншого разу, вже нічому не дивуючись, виявив, що ванна стоїть в кінці вузького й довгого приміщення, згори донизу викладеного жовтою плиткою. Під стелею самотньо світилася гола лампа.

Перше ж твоє пробудження на новому місці було відмічене топографічними метаморфозами і появою Ґорвіца[9]. Ґорвіц сидів на підвіконні і чекав закінчення сну. Він прийшов сюди рекламувати карамельки. Такі різнокольорові, хімічні, на патичках. І навіть не самі карамельки, а підставку для них. Підставку, що сама починала обертатися, як тільки-но ти схилявся над нею. «Вловлює флюїди», — пояснював Ґорвіц. Для комерсанта він виглядав надто флегматичним. В балачках ні про що ви збавили кілька годин, і ти час від часу нахилявся над хитрою штуковиною, швидше машинально, аніж підсвідомо, або швидше інтуїтивно, аніж щоб подивитися на обертання карамельок. «А взагалі їх можна їсти?», — несподівано запитав. «Не знаю, — відказав Ґорвіц, — віддаю перевагу родзинкам». Коло полудня він кудись запропастився разом із карамельками, залишивши, втім, підставку. Під вечір чувся його голос із сусідньої кімнати, але проходу туди знайти не вдалося. Підставка ще деякий час оберталася, а потім перестала. «Сіли батарейки, — вирішив ти. — Чи мо' закінчились флюїди?»

Якось по сусідству виявилася танцювальна зала, заставлена букетами. Квіти цілими оберемками стояли просто в відрах на підлозі і в трилітрових слоїках на столі (посередині зали знаходився громіздкий лабораторний стіл з газовими пальниками, пробірками, дистиляторами), і в химерних вазах, і в колбах, і навіть в китайському термосі, розписаному журавлями. Пахло осінню, житом, землею. Десь довкола ходила твоя колишня вчителька з учнями. Власне кажучи, то були чомусь самі дівчата. Ти з острахом чекав початку уроку, роздивляючись на всі боки. Якби ти знався на рослинах, то помітив би певну хронологічну несумісність айстр, жоржин, гладіолусів та флоксів, які переважали, з гіацинтами га анемонами, зібраними в окремі букетики. Але ти не запідозрив лихого навіть коли виявив на поличці кілька пташиних яєць у дерев'яній, вистеленій ватою, коробці. Мусів з ними щось зробити, поки голоси не наблизилися остаточно. Але не знав, що саме. Відчув нараз, що через хвилювання забув щось надзвичайно важливе. Кинувся перебирати квіти, немовби в них могла бути якась підказка. Запалив газ у пальнику. Блакитне полум'я теж нагадувало пелюстку. Обпік для чогось руку. Раптом зрозумів, що тебе так непокоїло весь цей час — незнайомий присмак у роті. Голоси лунали дедалі ближче. Десь далеко надворі бензопилкою розпилювали повалені тополі (тепер за вікнами лиш голе небо). Поперевертав пробірки. Розбив дистилятор. Спалив класний журнал. Вороття назад уже не буде. Втім, його ніколи й не буває. Врешті-решт таки наблизився до полички. Познімав товстезні альбоми гербаріїв. Підсунув ближче вистелену вагою коробку. Думав, чи потрафиш визначити птаха. Чи навіть кількох птахів. А, може, це звичайні курячі яйця? Пересилюючи огиду, взяв одне до рук. І воно відразу трісло тобі в долонях, і обридливий слиз, повний потворних зародків, потік пальцями, і ти, впустивши шкаралупу, спаралізовано дивився, як нудотне місиво скапує на підлогу, стікає і скапує, і цьому немає кінця, немов ти сам перетворюєшся на слиз, а в кімнату вже заходять і заходять, мовчки оточуючи тебе, спійманого на місці злочину.

За одинадцять секунд до кінця

Думаю про тебе щодня.

Ні, не так: думаю про тебе цілими днями.

Тобто весь час думаю про тебе. Звичайно, не тільки про тебе, але в думках про що завгодно завжди присутня ти. Тобто я зовсім не думаю про тебе — воно якось само виходить. Крізь тебе, тобі, тобою.

Не певний, чи думаю також і по ночах. Мабуть, ні. Тому що взагалі тоді не думаю. Ти жодного разу не приснилася мені такою, як ти є насправді. Не пам'ятаю твого обличчя. Можу згадати його дитячий овал чи обриси уст, чи навіть кінчик носа, але обличчя повністю — ніколи. Хіба ту знимку, яку бачив мимохідь. Але тоді я згадую знимку, а не твоє обличчя на ній. Зате я пам'ятаю твою ходу, коли ми йшли коридорами. Пам'ятаю, як розліталося волосся.

Відчуваю твої тканини.

Знаю тебе на смак. Тобто навіть не на смак, — ти, здасться, позбавлена смаку і запахів, — а на дотик устами. Я весь час відчуваю тебе на устах. Це дуже дивно — знати те, чого не було насправді. Чи, може, було? Знати цю вологу. Пам'ятати її завжди.

Навіть сльози твої не солоні.

Я мав би злизати твою кров, коли ти вколола палець. Але це сталося запізно. Я вже не вартий тебе. Ти надто чиста. Моя печінка не варта тебе. Моя слизова оболонка. Мої легені. Забагато бруду. Я вже не належу собі. Часто із здивуванням помічаю, що рухаюся, дихаю, їм. Я заплутався у цій брехні. Варто один раз зрадити себе і — все. Кришаться зуби, випадає волосся, з'являються виразки. Як можу бути з тобою?

І як тоді бути без тебе? В світі замало води, щоб вимити з мене світ.

Пам'ятаю тебе устами. Це, здається, єдина пам'ять, ще доступна мені. Твій голос. Твій доторк. Все розпадається на фраґменти. Все розпадається на цитати[10]. Якась музика. Якийсь сон. Якийсь сум.

Чи ти навчилася спати? Співай мені, співай.

Конверт, цикорій, зима, прожилки. Ранкова кава.

Думаю про тебе весь час. Мусимо бути окремо. Аж поки все не скінчиться. А це ще так довго. Цілих три.

За три секунди до кінця

Вона поверталася до себе довше, ніж звичайно. Намагалася згадати, чого так сильно хотіла мить перед тим. Хотіла курити. Але не могла згадати цього бажання, чи, можливо, тільки його назви. Хотіла курити й зараз, але їй здавалося, що перед хвилею хотілося чогось іншого. Мучила ця невідомість. Так, ніби в тобі замешкав хто інший. Мимоволі обирала найдовший шлях, хоч не застановлялася на цьому. Сходи, схеми евакуацій, пожежні гідранти. Вона так звикла до цього, що майже не помічала. Як і написів, вишкрябаних на стінах. Відчула раптовий біль. Зупинилася, спершись на поруччя. Нитка, якою був пришитий ґудзик, трохи відрізнялася від решти. Якби вона не стояла, схиливши голову, то прочитала б недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак вона не помітила його і рушила далі. Біль відпустив. Власне кажучи, її повинні були б супроводжувати інші написи. Дамаск, кориця, цілковита певність, ніч, день, ніч, деінде, пізно, подих, видих, вихід, мотив води, пересторога, сніг, затока, цукор, пляма, крик, лежати, річка, річка, рука, сміятися, плакати, схо, ди.

Хотіла курити. Власне кажучи її повинні були б супроводжувати інші бажання. Кориця, павнд, дамаск, цукіні, грейпфрут, цигарка, с(…)н, середній, ніжний, сухий, химери, дивний приклад, гойдалка, крісло, світло, смуга світла, багато світла, відсутність світла, сміятися, плавати, поміж собакою і вовком[11], шпитальне шкло, палаци, пальці, ніч.

Довго не могла відкрити двері. Перебирала для чогось ключі, хоча переплутати б не змогла. На столі все ще лежала голка з кінчиком нитки. У відкритій книзі було записане його ім'я. Вона прочитала його ще раз і здивувалася, що в людини може бути ім'я. Немовби вперше. Про своє не згадала. Потім подумала: правильно, це ніби камуфляж. Називатися якось. Хотіла курити, але помилково вирішила, що хоче яблука. Витягнула його з шухляди, поклала на столі. Яблуко було жовтим, круглим, надкушеним, зовсім не подібним до бажання. Десь далеко на дворі бензиновою пилкою розпилювали зрізані тополі. Якби під вікнами було озеро, вона залюбки пірнула б зараз під воду, хоча раніше ніколи не стрибала з висоти. Тільки, мабуть, уже занадто холодно. Плита. Полотна. Мед. Лід. Д(…)м. Трава. Тремтіти. Сурми. Смерть.

За секунду до кінця

Подзвонюючи ключами, стояла коло вікна, потім, вкладаючи їх до торбини, намацала якусь випадкову, забуту піґулку і раптом із ясністю, яка буває тільки при спалахові далекої грози, зрозуміла, чого хотіла весь цей час найбільше — мати від нього дитину.

Розділ другий. Власне кінець

Жах — мільйони позбавленій сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!

Д е в і д  Г. Л о у р е н с  «К о х а н е ц ь  л е д і  Ч а т е р л е й»

Першими потяглися черепахи. Вони повзли, невміло перебираючи лапами, схожими на ноги карликових слонів. Вони розсували чистокровними юдейськими дзьобами вологу траву і повертали за тьмяним імлистим сонцем невидющі очі рептилій. Вони безнадійно залишали по собі кладки яєць, непотрібних тепер навіть хижакам. Вони ступали по листю, гілках, торішніх трупах тварин, вибілених мурашками, і трупах торішніх трав, вибілених квасними дощами, по мокрому, розлізлому смітті, по мощах і печерах, мочарах і захаращених звалищах, битому шклі, піску й камінні, по мушлях і тінях дерев, по забутих шляхах, по шпалах, по глині і глиці, по лататті, котре встеляло дно висхлих озер, і по щебеню узбіч, і по лискучому тілі асфальту, і по гладеньких плитах відкритих терас, перечіпаючись через гілки плюща, торуючи кола спустілих лігвищ, легко долаючи пороги спорожнілих осель, і важко тупаючи по вистиглому дереву підлог, вкритому газетами, шматтям, домашнім мотлохом.

Черепахи відчули це першими, що якраз і не дивно — адже саме вони тримали на собі землю. За ними потяглася різна потолоч — вертляві вужі, кистепері риби, плямисті, мов хворі екзотичною екземою, саламандри.

Всі решта вирушили тоді, коли у цьому вже не було ніякого сенсу. Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі, аби звити собі в них нові просторі гнізда. Вже водорості вийшли на узбережжя, і чисте холодне повітря спускалося із засніжених вершин, витісняючи сморід і морок. Вже білі кудлаті хмари вляглися на видноколо, влаштувавши надійну небесну огорожу нашому пласкому світові. Вже піднімалися з найглибших океанських западин нові, майже прозорі мешканці, котрі ніколи не бачили сонця, й далекі айсберги розтріскувалися, мов стиглі горіхи, відкриваючи очеревину кришталевого соку. Старі колодязі невпинно росли вглиб, сягаючи правічної, не призначеної для уст води. Натомість верхівки дерев ховалися в такій високості, що годі було сягнути зором. Пустельні трави вибухали невтримним цвітінням, випускаючи за найменшим вітром пишні хмари золотого, невагомого пилку. Пісок бубнявів, наче перли, набирав коштовності, яснів, а деінде миттєво порохнявіли манускрипти, повні чародійних рецептів й акварельних звірів — папір перетворювався на різновид несуттєвих спецій. Розсихалися рами. Гіркла олія. Зникали домашні комахи. Світила м(…)ли. Повсюди наступали тиша і спокій.

Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану з нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов'янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали, немов клавіші гігантського рояля. Серветки і скатерки, щоправда, були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набагато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором'язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою, поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з'ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри[12]), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперитивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді, коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.

Було дуже зимно, і ми мусіли пересісти від вікна, ближче до центру залі, де протяги здавалися слабшими. Крім того, на пропаленій цигаркою фіранці сиділа в сумній задумі самотня муха, вже готова відійти в осінній анабіоз. Здавалося, вона от-от це зробить, тобто відійде з цього світу, і тоді ніщо не завадить їй, полишивши фіранку, впасти на стіл. І навіть не сама можлива присутність на столі мухи, а оця загроза її падіння чомусь непокоїла і, — немовби переводячи факт з розряду санітарії в розряд авіакатастроф, — змушувала бічним зором фіксувати процес відмирання. Пропалена дірка була добрим орієнтиром і давала привід вряди-годи кидати погляд на вікно, так, ніби тільки крізь оцю дірку око могло пробитися назовні, туди, де вологе повітря вже не витримувало власної пересиченості і вкривало бруківку тим особливим, притаманним привокзальним площам полиском, який помічаєш лише перед довгою розлукою.

Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов'язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись, ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.

So.

Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ, заправлений лляною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.

Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабуть, недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже доверху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огіркова (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkamp Verlag, München, 1939]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й поздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із «Слов'янської кухні», почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на наших базарах запаяними у довжелезні пластикові смуги, схожі на якісь макдональдсівські кулеметні стрічки. Вже не пам'ятаю, чи входила до рецептури картопля — мабуть, ні: все ж таки це, безперечно, був результат тривалих кулінарних пошуків, а не просто вариво з підручних продуктів. І, нарешті, для тих, хто в поїданні цієї дивної потрави зумів дійти до самого кінця, на дні знаходився сюрприз — справжня дорідна лискуча маслина, що мало б, мабуть, метафорично уособлювати чорні перли, котрі даються лише найвідважнішим пірнальникам.

Ти, звичайно, не могла б їсти подібні делікатеси, тому нам залишалося чекати на другу страву — гриби в підливі. Однак підливу нам принесли вже давненько — вона була налита в пласкі металеві ковшики, розміром не більші за філіжанку для кави, — а грибів усе не було. Ми курили, говорили, мовчали (хоча хіба могли б ми мовчати?), аж поки наш бравий офіціант, очевидно в душі невимовно страждаючи, не підійшов до нас і не сказав з поблажливістю психіатра: «Їжте, будь-ласка, а то гриби вистигнуть». Те, що ми прийняли за підливу, і виявилося основною стравою.

Ми пробували виловити в крихітній баюрці шматочки грибів, але безуспішно. Можливо, їх поцупили на кухні, або, що імовірніше, вони були настільки мікроскопічними, що напрошувався єдиний висновок: це не самі гриби, а тільки їхні спори, залиті невідомим сосом; і причиною такого дивного рецепту теж могло бути лише одне: самі гриби вживати забороняється з огляду на їхню смертельну отруйність. Залишалося тільки подивуватися екзотичності страви і порадіти за врятовані життя.

Ти мусіла замовити ще кілька шматочків сиру, щоб хоч якось підкріпитись. Я доїдав хліб.

І тут — ти не могла цього побачити — до залі увійшов великий чорний пес.

Знаєш, це почалося кілька років тому, коли я без жодної видимої причини почав затримувати дихання, проходячи повз інших людей. Мене самого дивував цей страх вдихнути повітря, котре оточує когось стороннього — так, ніби в ньому чаїлися невідомі бактерії, якісь смертельні алергени чи, принаймні, часточки чужого пилу, епітелію, лупи, випарів — всього того, що складає документальне посвідчення особи в мікросвіті. Певний час я дорікав собі за такий хворобливий вияв мізантропії, а потім звик. Однак тебе не було дуже довго, і справи мої йшли щоразу гірше. Я потроху втрачав над собою контроль, чи то радше зацікавленість самим собою. Згубивши надію зустріти тебе, я напрочуд швидко почав котитися донизу, вряди-годи все ж збираючи залишки пошарпаної волі, та це траплялося щоразу рідше. Іноді впродовж кількох днів я не міг себе примусити вийти з дому — та що там вийти з дому — елементарно піднятися з ліжка і, скажімо, почистити зуби. Вся моя фізіологія майже повністю завмирала, а ресурси мозку до решти поглинала боротьба із безмежно сповільненим часом. Відлік хвилин, секунд, миттєвостей робився основою існування. Власне, це був не відлік навіть, — адже для цього довелося б осягнути сутність теперішнього, — а чисте очікування, дотик до найближчого майбутнього, котре проникає в тебе безжальними вістрями. Найгіршим було те, що тепер не рятувала навіть ніч, на яку я завжди покладав стільки надій. Мені вже не вдавалося повністю поринути в сон — я зависав десь на півдорозі, і боротьба з часом просто набувала фантасмагоричного забарвлення. Я перебував у якійсь напівдійсності, де не було ні звільнення, ні волі. Кошмари стали майже всевладними — нова галюциногенна дискретність дозволяла їм з'являтися в необмеженій кількості, брутально втручаючись у залишки денної свідомості. Країни моїх колишніх снів розсипалися в порох. Моя внутрішня хронометрія набувала тієї граничної точності, ясності, за межею якої зникає сама структура часу. Кожна мить розпадалася на безліч власних складових, але й це могло безмежно тривати доти, доки корпускулярна модель, незважаючи на очевидну абсурдність, ще якось виправдовувала себе. Далі все зникало. Залишалося тільки проміння — тихе проміння пітьми.

Я збагнув тоді: ця пітьма — єдине, що виповнює мене. В середині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма[13].

Я так і не перестав затримувати подих. Але роблю це тепер з іншої причини — боюся, щоб люди не почули мого духу, мороку й страху.

Знаєш, той пес… Я раптом відчув, що він знає. Він зупинився, дивлячись на мене червоними всевладними очима пияка, — сам-один посеред залі, де вже нікого більше й не могло бути. Такий же порожній і темний.

Я відчув. Я відчув. Раптом. Я раптом відчув. Я-рап-том-від-чув. Ра-птом.

До неможливості чітко, ніби власним язиком відчув рельєф собачого піднебіння, котре своєю архітектонікою нагадує склепіння монастирської келії або ж вокзальний неф, неф незнайомою вокзалу, куди потрапляєш морозяної ночі після виснажливих, але марних намагань повернутися додому. Тобі нікуди йти. Тобі доведеться провести тут ніч, а може й залишитися назавжди. Ти переходиш поміж рядами крісел, на яких, скрутившись, сплять посеред клунків такі ж невдахи, як ти сам. Ти проминаєш приречені гурти солдат у сірих шинелях. Мляво відбиваєшся від настирних циганчат. Довго вивчаєш розклади руху не потрібних тобі поїздів і розглядаєш вітрини кіосків, повні дешевого дрантя. Вбираєш гамір і уривки чужих розмов. Читаєш назви барвистих журналів. Заглядаєш в набиті буфети і нічний кегельбан. А потім виходиш на перон, закурюєш, і — ні на чому особливо не фокусуючи зору, нічого конкретного не маючи на увазі — розумієш, що саме так і виглядає  н і щ о.

Бо все ж повинно було виглядати цілком інакше:

Ми зустрілися (б) на березі, де дві ріки зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеною вогнища гамувала (б) спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Ми (б) відразу впізнали б одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі. А потім пішов (би) дощ, і я тримав (би) над тобою парасольку, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав (би): «Подивіться на небо!», — і ми побачили (б), як по той бік ріки на тлі темних хмар народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. 1 я, відкинувши парасольку, взяв (би) тебе на руки, як беруть маленьких дітей.

Ми зустрілися (б) під брамою старого міста. Ти нишпорила (б) по кишенях у пошуках запальнички, і я підніс (би) тобі вогню. І ти підняла (б) очі на незнайомого чоловіка, чого ніколи не робиш, і наші погляди зустрілися (б). І ми сиділи (б) потім в крихітному кафе, не в змозі навіть повірити в те, що насправді зустрілися.

Ми зустрілися (б) спекотного літнього дня на занедбаній автобусній зупинці, де ти втомлено пила (б) воду просто з пляшки, а я несподівано підійшов (би) й поцілував тебе, а ти нітрохи не здивувалася (б) і запропонувала мені ковток води. І я пив (би) цю воду, освячену твоїми устами, а потім ми (б) пішли звідти, не чекаючи жодного автобуса, бо тільки самотні потребують подорожей.

Ми зустрілися (б) просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми побачили (б) одне одного, і все відразу стало (б) зрозумілим. І ти посміхнулась (би) до мене, а я довго не міг (би) перетнути запруджену автомобілями дорогу, щоб подарувати тобі зламану троянду.

Ми зустрілися (б) глухої ночі на залізничному пероні, куди я вийшов (би) покурити, хоча не курю вночі. Ти ішла (б) вздовж сонного поїзда, і я, абсолютно впевнений, що ти сядеш саме у мій вагон, рушив (би) тобі назустріч, аби піднести торбу. І ти справді мала (би) квиток у мій вагон, і (б) навіть в моє купе, хоч ми так і не скористалися (б) цим, простоявши решту ночі в коридорі.

Ми зустрілися (б) у готельному ліфті, куди я (б) не відразу наважився зайти, коли побачив тебе. І двері почали (б) зачинятися, а ти (б) затримала їх, дивуючись, що я все ще вагаюсь, коли от щойно настав час абсолютної впевненості.

Ми зустрілися (б) вранці, на летовищі, в гігантському холі, рожевому, як мармелад. Я допоміг (би) тобі розплутати шалик, який намотався на коліщатко багажного візка, а потім взявся (би) підвезти багаж, і ми (б) поверталися до міста разом, щоби більше не розлучатися.

Без тебе я почав багато чого боятися.

Боюся автомобілів, собак, дітей і каштанів, які падають згори.

Боюся низьких стель.

Боюся бруду, чужих помешкань і деяких комах. Більшості комах, якщо бути відвертим.

Боюся жебраків.

Боюся підходити до відчиненого вікна.

Дуже сильно боюся висоти, але тільки тієї, що пов'язана з відкритим простором, тому не боюся летіти в літаку. Хоча востаннє літав, здасться, років 15 тому.

Боюся хвороб, що, мабуть, не оригінально, і боюся слухати музику, що напевно характерне для небагатьох.

Боюся зустрічатися поглядом із незнайомими людьми, але ще більше боюся зустріти погляд знайомого.

Боюся кроків за спиною.

Боюся, коли в мене просять прикурити, боюся непевних ситуацій і необхідності спілкуватися.

Боюся бути сам.

Іноді дуже боюся ножів, тоді намагаюся їх ховати, аби не потрапляли на очі.

Багатьох речей боюся вночі: кошмарів, злодіїв, прокидатися перед світанком і плавати в морі опівночі.

Боюся безсоння.

Боюся свого кота. Щоправда, дуже рідко.

Боюся постійних думок про алкоголь.

Боюся того, що з роками навіть фізіологічно все більше починаю скидатися на інших людей.

Боюся, що почну розмовляти уві сні.

Боюся, що навіть розкладаючись ще можна прожити дуже довго.

Іноді дуже боюся зливного отвору у ванні, але не того основного, який внизу, а запобіжного верхнього.

Боюся шкла.

Боюся символів і знаків.

Боюся орієнталістики.

Боюся подорожей і поїздів.

Боюся незнайомих міст.

Боюся сусідів.

Боюся будь-яких падінь (кожен може розуміти це по-своєму).

Боюся поліції, байдуже якої— від автоінспекторів аж до податківців включно.

Боюся державних службовців, в'язниць і казарм.

Боюся поступового звиродніння й латентного божевілля.

Боюся евентуальності древніх родових чи етнічних проклять, про які можу й не здогадуватися.

Боюся, що за мої гріхи розплачуватимуться інші люди.

Боюся стати довгожителем, що з огляду на мій спосіб життя мені, мабуть, не загрожує.

Боюся бути засудженим, але не боюся засуджувати сам.

Боюся необхідності бути.

Боюся свого страху.

Боюся майже всього. Не боюся, мабуть, тільки миттєвої смерті.

Ми (не) зустрілися вранці, на летовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка, потягнувши за собою пальто, і ми довго усе це (не) розплутували, сидячи навпочіпки коло самого виходу, під шкляними дверима, що безконечно розсувалися, впускаючи й випускаючи заклопотаних людей, до яких нам вже не було жодного діла, а за дверима (не) стояло літо або рання осінь, або осінь пізня, та нічого вже не мало значення, бо ми (не) поверталися до міста разом.

Ми (не) зустрілися у готельному ліфті, і він не впізнав мене, заклопотаний чимось своїм, а я (не) здивувалася, що у нас ще можуть бути якісь окремі клопоти. Тоді я (не) сказала: «Ти не пам'ятаєш мене?», і він здивовано (не) обернувся і в очах його поволі (не) загорівся спогад про те, що (не) повинно було статися одвіку.

Ми (не) зустрілися глухої ночі на порожньому залізничному пероні, звідки (не) вирушав поїзд у нікуди, він (не) допоміг мені донести торбу, і (не) з'ясувалося, що у нас квитки до одного вагона, і навіть місця поруч, але ми так і не скористалися ними, (не) простоявши решту ночі коло вікна у коридорі, а зранку (не) вийшли на першій-ліпшій станції, щоб більше ніколи не повертатися до колишніх місць.

Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) перейшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.

Ми (не) зустрілися спекотного літнього дня на занедбаному автовокзалі провінційного містечка. Там навіть рук не було де помити, а я себе не дуже добре (не) почувала після задухи автобуса і мусила (не) взяти велику пляшку мінеральної води, щоб (не) сполокати обличчя, а потім (не) пила просто з пляшки, (не) сидячи на лавці, під якою (не) дрімало викачане в куряві цуценя. Він (не) підійшов і (не) попросив напитися, а потім раптом (не) поцілував мене, і я із здивуванням (не) відчула, що вперше мене не дратує чужий дотик.

Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю, там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.

Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здасться, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) гримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав: «(не) Подивіться на небо!», — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.

Дивно тільки, чому Бог, заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії, ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.

Може, Він боїться?

Розділ третій. Вінвона

Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося?

Ю с т е й н  Ґ о р д е р  «V i t a  B r е v i s»

--------------------------------------------------------

ВІН      |      ВОНА      |      ОВО      |      ВОНО

---------------------------------------------------------

ІВАН    |      НІНА       |     ОВ, ВО    |      ВІНО

---------------------------------------------------------

НІ        |      ОНАН      |       ON       |      НОНА

---------------------------------------------------------

IN        |      НОВА      |      NON      |      ВОНО

---------------------------------------------------------

Він       

Звечора я пив зубрівку з пивом, котре знайшов у маленькому холоднику чужої самотньої. Ще там був шматок зацвилого сиру, кілька зубців часнику, якісь консерви, можливо, — що ще може бути в холоднику самотньої. Отож я пив зубрівку з чужим пивом, а ти здивовано питалася, що я роблю. Однак я знав, що роблю. Ти теж випила трішки зубрівки. На цей вечір ми мали притулок, і в нас було вдосталь мінеральної води. Ніч видалася дивною, але чудесною. Кілька разів ти підходила до вікна курити, і вуличне світло мерехтіло на венеційських візерунках коротенької твоєї сорочки. Я так і не роздягнувся повністю, здається. Потім ми заснули, обійнявшись.

Прокинувся я рано, — ти ще спала, — і пішов у душ. Лампочку в крихітній лазничці довелося підкрутити дротом до стелі — інакше я постійно зачіпав би її головою. Душ немилосердно протікав, зрештою, як і кран в умивальнику. Необхідне було радикальне хірургічне втручання, однак нічого, окрім кількох шматків марлі, якими вдалося тимчасово припинити водо-кровотечу, під рукою не виявилося.

Помившись, я повернувся до кімнати з облущеною стелею й пожовклим жалюзі між рамами. Ти спала, напівприкрита простирадлом. Сорочка у венеційські візерунки лежала поруч. Я поцілував тебе в оголене плече, і ти прокинулась. Сказала, як добре прокидатися, коли хтось цілує тебе в плече.

Вона

Він був такий незґрабний першого разу. І такий сором'язливий. Ніколи не думала, що дорослий чоловік може так соромитися. Але все це не мало жодного значення. Коли люди створені одне для одного, нічого вже не має значення. Він сказав: «Я не знаю, що таке кохатися з тобою. Я просто кохаю тебе». І це було правдою. Він був таким ніжним. Він дотикав мене легко й обережно, ніби боявся, що я можу розсипатися від його доторків. І я розсипалася, розтікалася, зникала в його руках, мені здавалося, що я власне і є цими руками, а, радше, тим, що відчувають ці руки, голублячи мене. Він обціловував моє тіло й казав, що це не він пестить мене, а моя шкіра пестить його уста. І це теж було правдою, кожна клітинка мого тіла любила кожну клітинку його тіла, і ми вже не були певні, хто з нас хто, коли були так близько, як тільки можуть люди. І все було так просто, природно, як і повинно бути споконвіку. Ми ніби знову перетворилися на дітей. Але в той же час ми були чоловіком і жінкою і наші тіла стали одним тілом, ба навіть більше ніж тілом — новою істотою, довершеною й сильною, по вінця виповненою радістю, спокоєм і любов'ю. Коли я слухала, як б'ється його серце, мені робилося дивно, що в мене є своє власне серце, бо нам вистачило б одного на двох, і ми б жили єдиним диханням і єдиним ритмом. Ми постійно були разом. Він пригортав мене, високий, сильний, і в його обіймах було так затишно й спокійно, мені здавалося, що я зовсім маленька й моє дитинство ніколи не закінчувалося. Іноді він клав голову мені на коліна, я гладила його волосся, і тоді він сам починав скидатися на хлопчака, він оповідав мені свої сни і вони робилися й моїми снами. Він справді скидався на хлопчака, коли зранку подовгу хлюпався у ванні, а потім потай користався моєю косметикою, випробовуючи різні мазі та креми, бавлячись манікюрним причандаллям, котре він дещо патетично називав інструментарієм ельфа-ескулапа — все воно видавалося йому надто маленьким, майже іграшковим. Моїм сукенкам і мештам він робив компліменти набагато частіше, ніж мені, тобто мені він взагалі не робив компліментів, вважаючи, мабуть, неприродним називати словами те, що й так щомиті струменіє з його блакитних очей. Я зрозуміла це, коли він якось, раптово зупинившись посеред вулиці, сказав: «Слухай, я не говорив тобі, що ти найкрасивіша жінка на світі?» Це теж було дуже по-хлопчачому, але мені справді дуже хотілося бути для нього найкрасивішою. Мені подобалося дивитися йому в очі і бачити в них своє відображення, тоді здавалося, ніби я, крихітна, живу в ньому десь усередині і можу через його очі дивитися на світ. Мені подобалася ця думка — що я лише частинка його, і тому ми разом кожної миті. Але так само мені подобалося, що я поруч з ним, що можна сховати обличчя в його долонях і відчувати їхнє тепло. Іноді він закривав мені долонями очі і тоді все довкола, окрім тепла, здавалося неістотним, і не вірилося в існування якихось загроз. Коли ми виходили в місто, він чекав коло дверей поки я зберуся. Йому чомусь подобалося защіпати ремінці на моїх сандаликах чи замок на черевичках, і це виглядало так, ніби дорослий збирає дитину до школи. А от пальто він подавав незґрабно і щоразу страшенно з цього комплексував. Ми ходили вулицями, розмовляли, він дарував мені квіти, і світ був прекрасним, як у перший день творіння.

Вечорами ми слухали музику, коли робилося зимно, він закутував мене в плед і читав уголос. Я майже нічого не розуміла, але мені достатньо було, схиливши голову йому на груди, чути приглушені модуляції рідного голосу. А потім ми кохалися, доки не засинали, знеможені ніжністю, що переповнювала нас. Щоранку я прокидалася в його обіймах і мені здавалося, що так було завжди, і ніякого іншого життя у мене не було, а тільки ось це, поруч із ним, усміхненим уві сні. Він цілував мене, починався новий день, і я знала, що це триватиме вічно, бо хто ж наважиться зруйнувати таку красу.

Красу може зруйнувати що завгодно. Наприклад, пробудження в чужій кімнаті з пожовклою стелею й облущеним жалюзі між віконними рамами. Бо все це виявилося лише сном. Я ніяк не могла усвідомити цього, прийняти повернення до реальності. Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?! Якщо все це було можливим уві сні, то невже воно нездійсненне в реальності. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу, вдивляючись у зустрічні обличчя? Чи мушу молитися у кожному храмі, стукати в кожні двері, щоб знайти його, переноситися з міста до міста? Чи, може, стрибати з кожного моста?

Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашині очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма.

Єдина надія, ще доступна для мене — сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому і ще залишаюся в дзеркалі його очей, і він пам'ятає мене, пам'ятає, як ми пестили одне одного, ще, може, відчуває кінчиками пальців, як дотикав мого волосся.

І що мені залишається, Боже? Тільки плакати, тільки плакати, правда?

Адже людина на дев'яносто відсотків складається зі сліз.

Він

Ти кажеш: будь вільним. Бачиш, я ніколи не був вільним, і дотепер не знаю, що це таке. Найперше моє дитяче самоусвідомлення, яке можу згадати, полягало у відчутті, ніби я потрапив у якусь гру, правил якої не знаю, натомість всі довкола поводяться за цими правилами. Мені було страшенно некомфортно в цій ситуації. Але я нікому не признавався, що не знаю правил, і нікого не питав про них — це було б так соромітно, що оточуючі до кінця життя зневажали б мене, відвернувшись, немов від прокаженого. Я просто уважно приглядався, намагаючись збагнути правила гри у ході самої гри. Іноді це призводило до курйозів, я часто ставав об'єктом насмішок, але мене все ж трактували як гравця — незграбного й незугарного, але гравця. Я уважно слідкував за діями інших, намагаючись поводитися подібним чином. Було дещо незвично виконувати усі ці ритуали, не розуміючи їх сенсу, але, думав я, якщо всі довкола так впевнено роблять саме те, а не інше, то проблема полягає тільки в мені — не можна ж собі уявити, що така величезна кількість людей помиляється. Згодом, мені здалося, ніби я опанував правила гри, в кожному разі все менше й менше виділявся на тлі інших. І все ж відчував, що решта володіє якоюсь найголовнішою таємницею, тільки розгадавши яку, можна повністю влитися в суспільство. Я успішно закінчив школу, за порадою батьків покинув вчитися музики (бо варто, як мені пояснили, обирати певнішу, надійнішу професію), вступив до якогось там інституту, в якому до цього часу не знаю як опинився, одружився, народив сина (вірніше, брав участь у його зачатті), почав працювати, тобто чесно поводився, як усі. Ніхто вже, як мені видавалося, не підозрював у мені чужака. І все ж я ніяк не міг второпати, для чого все це. Я витратив купу зусиль і часу, щоб досягти статусу «свого», сподіваючись, що коли виконаю всі ці необхідні процедури, то нарешті таки зрозумію сенс. Однак очікуване прозріння так і не приходило. Минали роки, часу для осмисленого існування залишалося щоразу менше, і я вже почав було нервувати, що мене просто водять за ніс — що за лажа! — я чесно відбув усі ритуали, а обряду ініціації так і не відбулося. І я почав потайки підглядати в замкову шпарину буття. Я знав, що цього робити в жодному разі не вільно, що покарання не уникнути, але іншого виходу в мене не було. І знаєш що? Виявилося, мене таки обшахрували. Головна таємниця виявилася простою, як всяка істина — ніяких правил просто не існує, тобто я був вільним від самого початку, вірніше мав усі шанси бути вільним, але ніколи ним не був. І я програв у цій грі без правил саме тому, що якихось там правил дотримувався. Звичайно, я запанікував, почав гарячково шукати виходу, але всі виходи виявлялись черговими тупиками, а у відсутності виходу й проявилося покарання за підглядання в замкову шпарину, яка, щоправда, дедалі більше скидається на горлечко пляшки. І ллється з неї в мої нікчемні нутрощі отруєне зілля знання. Блаженні убогі духом; у многом знанії — многія пєчалі і таке інше.

За роки «праведного» життя я призбирав собі купу обов'язків, звільнитися від яких тепер уже немає жодної можливості, і залишається тільки сподіватися, що життя це не триватиме аж надто довго.

І все ж, я пам'ятаю те, чого ніколи не мав. Воля — це маленька-доросла-дівчинка-жінка-наречена. У неї твоє хвилясте волосся, і твої очі, і твій сміх. Вона дотикає мене твоїми ніжними руками і цілує в уста так, як тільки ти можеш цілувати. Вона пестить мене в струменях води, і я відповідаю їй взаємністю. Вода стікає нашими тілами, щоб повернутися в правічний океан, а потім здійнятися невидимими хмарами у небо, де тільки сонце, вітер і рай.

Як бачиш, я вже цілком втратив почуття гумору.

Вона

Вона спускалася до води. Сходити вниз було куди важче, аніж підніматися вгору. Ліс розступався неохоче, відкриваючи щоразу нові гущавини, ніби це були якісь безконечні декорації, зліплені в кільце. Пісок зрадливо осувався під ногами, засвідчуючи причетність до каверз геосинкліналі. Бабине літо, змінивши підданство, перетворилося на слину диявола[14], трави бездарно мавпували ліан. І все ж переміни в освітленні свідчили про те, що вода близько.

Вона не розмовляла вже кілька днів. Не розмовляла навіть подумки, ніби слова втратили для неї звиклий сенс. Так воно й було — магічне око слів раптом згасло для неї, а її власні очі тепер бачили вже анонімний, і тому цілком інакший світ. Вона не могла б зараз подумати про ліс як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», не змогла б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова перестали бути назвами речей і самі перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. Вони траплялися повсюди — на афішах, рекламах, дороговказах, конвертах, рахунках, буклетах, етикетках, обгортках, сигаретних пачках і на самих сигаретах, слова спалахували неоном, висвічувалися на моніторах, мигтіли з екранів, збігали по табло чи вибухали ілюмінацією, їхнє сусідство було неуникним і нав'язливим, але попри все — німим. Здавалося, її оточували химерні мальовидла відьом, тіні диких наскельних письмен чи привиди графіті. Рядки, виписані чиїмось непевним почерком на видобутих із розтріпаних конвертів старих листах, набували для неї обрисів загадкових сейсмограм. Густозадруковані сторінки машинопису, цілі стоси яких невідомо з якої причини виповнювали шухляди її письмового столу, виглядали радше незліченими шарадами, аніж вмістилищем примарних повідомлень. Натискаючи клавіші комп'ютера, вона інтуїтивно вловлювала зв'язок між своїми дактильними відчуттями і дивними ієрогліфами, що з'являлися на дисплеї, але суть цієї гри залишалася таємницею, і годі було віднайти «х»-файл[15] із рятівною назвою HELP. В задумі вона розглядала книжки, не в змозі зрозуміти призначення цих дивних паралелепіпедів формату ін-фоліо, складених із найтонших шарів целюлози. Запах друкарської фарби, шершавість паперу, мізерна азбукова рать, вишикувана стрункими рядами в незрозумілому, але безсумнівному порядку, навіяному, мабуть, стародавніми військовими ремеслами — все це ніяк не пов'язувалося із змістом слів, котрий відтепер зробився для неї недоступним. Не розучившись ще як слід читати, вона, звісно, змогла б складати докупи букви і склади, як це роблять діти, що надто рано опанували грамоту, однак це був факультатив свідомості, відвідини якого здавалися щоразу обтяжливішими.

Одне й те ж слово, побачене в різних місцях, вона тепер вважала двома різними словами. Розділені часом і простором однакові речі вже не здавалися їй ані подібними, ані, тим більше, ідентичними. Напочатку вона розгубилася від надміру несподіваних відкриттів. Бувало, що піддавшись страху, вона скидала із полиць стоси різнокаліберних томів, гарячково гортала їх, вдивляючись у чорні позначки, котрі бентежили чисельністю й даремністю, намагалася відновити в пам'яті щось важливе, як ото намагаєшся іноді згадати чиєсь ім'я, але імен не було більше. Вона пробувала залишати на столі яку-небудь книгу чи журнал, де підкреслювала фразу, чи навіть склад, попередньо довго вивчаючи їх, з тим, щоб наступного дня перевірити знову. Але не треба було чекати до завтра. Вже за хвилю невловимі зміни, що відбувалися довкола — рухи повітря, коливання температур, модуляція звуків, фактур, — а найголовніше те, що відбувалося за цей час в ній самій — з кров'ю, лімфою, гормонами, — все, що діялося в кожній клітині — змушувало її бачити зовсім інші знаки, кольори і форми, і хоч зміст щоразу залишався недоступним, це був не один і той самий зміст. Здавалося, ніби там, де не може бути ніякого руху, вирував шалений, незбагненний рух. Це не давало їй заснути ночами. Лежачи без сну, вона вдивлялася в мерехтливу темряву, де за шклом стелажів діялося щось таке, чого ніяк не можна було збагнути, де вирувало приховане життя, що погрожувало її життю. З цим потрібно було щось робити. І тоді вона взяла за звичку щоранку підніматися на гору, — ту, з якої видно інші гори, — і палити бодай по декілька сторінок, дістаючи запальничку з неповної сигаретної пачки. Вона розгортала кожен аркуш окремо, немов сподіваючись, що під страхом вогню чорні позначки нарешті відкриють свою зловісну сутність. Однак вони неодмінно залишалися незмінними, тобто навпаки — невблаганно змінними, і в цьому було щось таке хворобливе, мало не соромітне, що у неї ледве не паморочилося в голові, і вона підносила запальничку, аби швидше позбутися свого (…). Потім спускалася вниз до озера і плавала так довго, як тільки могла. Вода відбирала рештки сил, а пульсації крові перетворювалися в пульсації відчуттів, немовби кров проникала кудись глибше, ніж у мозок, у саму суть єства, і витісняла можливість відчувати. Фізична вичерпаність не приносила полегшення, але створювала ту порожнечу, в котру хоч на деякий час можна було скинути нерозуміння і неприйняття довколишньої мінливості. Десь підсвідомо вона розуміла, що існує певна постійність — адже вона кожного дня йшла тим самим маршрутом, знаходила стежку, воду і гору, але їй не вдавалося зосередитися на цих узагальненнях — щомиті вона бачила цілком іншу картину реальності, і це виглядало нестерпно нестерпним.

Вона стала вбивцею слів.

Слова також злітали з уст людей, лунали з гучномовців, гніздилися в слухавках, весь простір, здавалося, виповнений ними, але нічого, крім коливання повітря, вона вже не відчувала, навіть не усвідомлювала це як звук, бо поняття звуку потрібно було б сформулювати, а вона розпрощалася з формулюваннями, формальностями, формулами, категоріями. Горе мені, гори мої! Вона слухала голоси людей так само, як і голоси птахів, так само, як і будь-що інше — завивання сирен, шум дощу чи тріпотіння крил нічного метелика (моторошного, кольору обгорткового паперу метелика, званого великою гарпією або ж CERURA VINULA), котрий залетів на світло і втрапив у шкляну неволю абажура. Тепер жоден педагог не дав би собі з нею ради, бо скільки б не повторював він «ма-ма, ми-ла, ра-му», для неї це було б щоразу нове звучання, розділене інтонацією, часом, тими непомітними змінами, що сталися з плином цього часу в повітрі, в структурі речей, у прихованій натурі довкілля, а також тими незначними метаморфозами, котрі б відбулися з нею самою чи з її гіпотетичним учителем, чия гіпотетичність, зрештою, ніколи не перейде межі реальності.

Відколи речі позбулися назв, світ мовби втратив рівновагу, зісковзнувши по дзеркальній поверхні очевидця в безодню сваволі й безумства. Події не вибудовувалися ні в послідовність, ні в сюжет, залишаючись шматками подертої кіноплівки — кожен наступний кадр невловимо відрізнявся від попереднього, але разом вони не складали жодної видимої цілості. Раніше вона б усвідомлювала, що простує лісом, долаючи спротив похилого рельєфу, ухиляючись від гілок, вдивляючись у непевне світіння, що вже проступало між стовбурами. Тепер же кожної миті відбувалося надто багато змін, аби можна було уявити собі щось спільне в доторках трав, пахощах листя і хвої, подихах вітру, шелесті вітру, чулості вітру. Шкала відчуттів робилася все прецизійнішою, сягаючи у виміри найелементарніших рухів. Все, що вдавалося зафіксувати, відразу втрачало свою актуальність, навала чергових вражень поставала новою незнаною дійсністю, котру доводилося осмислювати щоразу від початку.

Він

Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня»[16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною — (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) — він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним — навіть мені мало що відомо про остаточність, — але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).

Отож його інфантильним мріям не судилося збутись, і якось вирвавшись із кошмарного сну (в якому утікав від своїх дружків-заколотників разом із нареченою, над котрою перед тим довго збиткувався, стріляючи в неї холостими набоями з дев'ятиміліметрового NEW NAMBU із стертим серійним номером), він виявив, що глупа ніч усе ще актуальна, і швидше інтуїтивно, аніж за посередництвом органів чуття усвідомив, що довкола вирує життя — зі стелі по довгих линвах спускаються павуки, чутливо прислухаючись до його дихання й тепла, в щілинах старої шафи гніздиться шашіль, між складок одягу вичікують бронзові метелики молі, під ванною плодяться мокриці, серед білих зерен рису чорніють спинки довгоносиків, невідомі мошки обсіли довге листя цеперусу, а під плінтусом сидить німий від старості цвіркун (одного разу це страховище вилізе зі своєї схованки — незугарне, скуйовджене, цибате, — і пошкандибає через усю кімнату до протилежної стіни грітися під батареєю парового опалення). І це ще далеко не все, бо насправді життя чаїться всюди — в цих стінах, у воді, в повітрі, — від нього нема ні порятунку, ані сховку, від нього не втечеш, а, отже, рано чи пізно доведеться піднімати повіки, і перше, що схопить твій ще по-ранішньому розфокусований зір — трійко невтомних мух, завислих довкола люстри в якійсь своїй поганській геліоцентричній медитації.

(Тобі не здасться, друже, що у всьому цьому надто багато ентомології?)

Вона

Знайшла його в лабораторній кімнаті, зіщуленого в кутку. Тримав у руках запаяну колбу, де ефектні фази розвитку курячого зародка демонструвалися з якоюсь архітектурною заформаліненою зухвалістю. Дивився на них зачаровано, ніби чекав чуда відродження. Поруч стояв ще один препарат — анатомія людського ока. Немовби є в цих речах щось спільне.

Були запалені всі газові пальники. В кімнаті пахло згарищем — здасться, намагався спалити журнал лабораторних записів. Розгорнуті гербарії безладно порозкидані по підлозі. Зате букет жоржин в китайському термосі, розписаному журавлями, неторкнутим стояв на столі.

Запитала його обережно, що сталося. Підняв на мене здивований погляд, і я побачила, що тримає в роті хрестик, який висів на срібному ланцюжку.

— Ходімо, вам не можна тут бути, — сказала якомога рішучіше.

Заперечливо похитав головою. В очах — впертий божевільний блиск.

Раптом я зрозуміла, що просто не любить подорожувати. Можливо, навіть ненавидить подорожей. Можливо, — просто боїться їх.

Зупинилася поруч і простягнула йому руку. Віддав мені колбу, однак хрестика з рота не випустив. Пізніше, по якомусь змисловому зусиллі, промовив із зусиллям:

— Хіба ми знайомі?

Ланцюжок вислизнув із рота, і я побачила, що ніякого хрестика на ньому немає.

— Не пам'ятаєте?

Думав напружено довго.

— Це було влітку? На вас була сукенка в квіти і легкі сандалики? Так?

Мені не хотілося заперечувати.

Раптом зірвався на ноги, підбіг до пальника й обпік собі руку. Смикнувши нею, розірвав ненароком ланцюжок. Став навколішки й несподівано заплакав.

— Ходімо, — ще раз сказала я.

Слухняно підійнявся, а потім, подивившись на мене з невимовним жалем, вимовив тихо:

— Dzisiaj noc jest czarniejsza…

Він

Зранку було дуже гамірно. Якісь люди почали вештатися, поки я ще спав. Вже прокинувшись, мусів вдавати, ніби далі сплю, аби дочекатися моменту, коли можна буде встати і одягнутися. В ванні товклися два підозрілі типи, зовсім не схожі на гідравліків. Поки я мився, хтось притягнув приймач. Пізніше я пробував його увімкнути — несправний.

Потім принесли ліжко, а старе сказали звільнити і розібрати. Щось діялося. Якийсь рух. Щось мало статися.

Нагло всі зникли і довго ніхто не показувався. Та чути було, як двиготять невпинно ліфти, як коридорами і сходами поспішають люди, як траскають двері, дзвенять телефонні апарати, гарчить селектор. Весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися в пошуках нового гнізда, і котрий потім, злетівши, в силу якогось невивченого чуда мімікрії, набуває обрисів хижого птаха — орла чи шуліки. (Так на велелюдних демонстраціях тисячі людей вдають із себе танк чи корабель, чи просто одну велетенську людину). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа1.

Розділ четвертий. 1Син літньої ночі

Leave me where І am,

І'm only sleeping.

В е a t І е s

1.

Це літо видалося вкрай… (епітети відсутні). Гриби росли рясні, немов трава, надокучали неймовірно знахабнілі оси, і люди вар'ювали, хто як міг. Можливо, через сонячне затемнення. Можливо. Сонце в знаці-зодіаці лева, астрологи застерігають і т.п. Цілком можливо. Втім, тривожно було вже навесні через якусь незрозумілу орнітологічну напругу. Щось було негаразд із птахами — вони завжди відчувають усе першими. А, може, й не вони. Менше з тим.

Найцікавіше творилося зі снами. Вони то щезали в млоїстих сутінках свідомості, то жевріли якимось штучним і німим світінням, то раптом вмикалися, наче світло в кінотеатрі, і ти був на всі сто певен, що фільм скінчився, і ось воно ось починається, це ваше так зване справжнє життя. Зрештою це і було справжнє життя. Пам'ятаєш, я розповідав тобі ту історію, як мені довелося ночувати на розкладачці, що стояла просто на перехресті, де весь час гуркотіли вантажівки, оббризкуючи мене водою з калюж. А потім з'явився той хлопчак, який вигулював зайця так, ніби то був пес. Дурнуватий заєць і справді уявив себе псом, бо почав гавкати на мене, і не було на то ради, аж поки я не настрашив його, що прокинуся і розкажу тобі про нього. Тут він замовк, і якби мав довшого хвоста, то підібгавши б його втік.

Ho і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я, нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця), спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: «А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить». В цьому була якась дуже людяна логіка, — якщо тільки логіка буває людяною, — та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними — з контролером, з безбілетниками, з морем.

Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, — у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, — вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сигаретним димом — і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от, найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність — подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і… небезпек.

Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки:

«Була страшенна тиснява. Люди шмигляли поміж столами, лавами, поставленими майже впритул, хиткими етажерками, нагромадженими одна на одну, поміж креденсами, що наїжачились гострими виступами та шпичастими мідними клямками, поміж запилюжених фікусів в масивних діжах. Коло самих твоїх ніг виявилася мидниця з облущеною емаллю, повна мокрого пір'я, котре плавало в брунатній воді, і ти хіба чудом не вступив у неї. «Швидше, швидше», — зашамкотіли ззаду, і як тільки ти обернувся, на тебе відразу навалили цілу гору вбрання, — плащі, пальта, куртки, пелерини, — а зверху, заради рими напевно, долаштували ще й чималу перину, так що ти цілком нічого не бачив перед собою. Ти рушив, непевно орієнтуючись по штурханах, котрі отримував зі всіх боків, але намацування шляху полягало радше в оббиванні колін, аніж в просуванні до мети. Зі злості ти й сам почав хвицати ногами, намагаючись поцілити невидимих і невідомих кривдників, та копав, мабуть, все ті ж столи й креденси — щось гримотіло позад тебе, розбиваючись на друзки, хтось лаяв твою незґрабність і підштовхував допереду. Мета, власне, була неясною, ти мусив просто йти, рухатися заради самого руху, бо зупинитися тут здавалось неможливим.

По дорозі гладка, мов дирижабль, перина сповзла і впала кудись набік (чи, може, виповнена призвичаєним до неба пухом, полетіла), але ти не став з'ясовувати, куди саме, зате одяг тобі вдалося, — діставшись до темної кімнатини, — пожбурити на ліжко, котре стояло посередині. «Іще, іще», — відразу ж подали з-за спини нову порцію, що означало, мабуть, правильність обраного тобою шляху. Якийсь час ти приймав з півоберта одяг і кидав його на ліжко. (Зрештою тобі завжди приємна була проста одноманітна робота на кшталт склеювання конвертів чи згинання скріпок. Якби ти був сліпим, то залюбки працював би на одному з підприємств Українського Товариства Сліпих. Однак очі твої бачили незле, часами навіть речі неіснуючі, тож доводилося поки що жбурляти чуже вбрання на ліжко не своє). Виросла там ціла гора, і коли, черговий раз обертаючись, ти вирішив заявити, що з тебе вже досить, і йдіть ви всі, позаду нікого не виявилося, натомість просто перед твоїм обличчям загорілася гола жарівка, що звисала зі стелі, й до котрої ти мало не обпік чоло. Лайнувшись і звикнувши трохи до світла, ти став пробиратися поміж рядами високих полиць, дивуючись, як вдалося протиснутися сюди із купою шмаття, а зверху норовили звалитися тобі на голову то стос дрібних книжок, то важелезний канделябр, то порцелянова статуетка. Весь час доводилося щось ловити і прилаштовувати на місце, а на зміну йому летіло інше — складалося враження, що простір тут виповнений по вінця, і будь-яка крапля є зайвою. Це було схоже на жонглювання трьома кульками, коли принаймні одна повинна постійно знаходитися в повітрі. Тим часом кульок робилося все більше.»

Кульок і справді робилося щоразу більше, і настав час, коли сама структура сновидінь почала руйнуватися під власною вагою. Цілі сегменти, блоки, елементи, перекриття, чи як їх там, раптом обвалювалися посеред дії, найчастіше в моменти кульмінацій, і піднімався хмарою сюжетний пил, заволікаючи й без того примарне сновидне бачення.

Врешті-решт, — а це було вже по затемненню, — нічні примари навчилися маніпулювати моєю свідомістю з легкістю, за якою стояв безперечно ледве стримуваний глум. Вони перфектно оволоділи акустикою, що дало їм можливість безкарно втручатися навіть у денне життя. Якось по обіді я почув дивні звуки, котрі долинали нібито знадвору. Це була хвацька пісенька того відчайдушно тюремного стилю, яким так захоплюється більшість моїх співвітчизників. Спочатку я не запідозрив лихого, однак згодом, коли почав розрізняти слова, — а йшлося не про кого-небудь, а про славну німфу революції Розу Люксембурґ (хоча самій німфі текст цілком міг би видатися контрреволюційним), — почав усвідомлювати всю серйозність ситуації. Оте «знадвору» виявилося нічим іншим, як окупованою територією мого власного «я». І на цій території «невидимі режисери снів», — як називав їх Воццек[17], — влаштували бучну дискотеку. Марно було й мріяти про те, аби не те що вимкнути — бодай стишити звук.

Не було іншої ради, окрім як змиритися. І я змирився.

До самого вечора я вислуховував найрізноманітніші музичні номери — від затяжних рейвових ремінісценцій аж до неаполітанського співу включно. Під кінець навіть почав було тішитися таким багатством репертуару — адже він значно перевищував можливості моєї фонотеки, але вночі почалося справжнє шоу.

Якогось дідька понесло мене в гори, яких я, зрештою, ніколи особливо не любив. Гори ці виглядали карикатурно, — міг би походжати ними Гулівер, — а в той же час були справжніми, бо не в пропорціях полягала справа: ландшафт виявився навдивовижу густо заселеним. Ув'язалося за мною якесь циганське кодло, котре видавало себе за лемків. Побічним доказом цього мало слугувати те, що склеєна у безконечне коло фонограма перемкнулася на лемківські пісні, виконувані, втім, з таким неприховано нахабним перекручуванням мелосу (впліталися сюди кавалки коломийок, і оперні глісандо, і солодкі септакорди а la Manhattan Transfer), що тільки повною безкарністю і безсоромністю можна було пояснити оповіді старого рудоголового цигана про операцію «Вісла»[18], заокеанське заробітчанство і особливості архітектури лемківських церков. Я міг би ще опиратися його етнографічній облозі, якби він був сам, але довкола постійно крутилися злодійкуваті спільники, встряючи в розмову, смикаючи мене за рукави, пропонуючи сувеніри і ворожіння по руці. Втім, найдивнішим і найнестерпнішим водночас було те, що ціле кодло говорило польською, причому говорило дуже швидко, жебоніло аж, ковтаючи слова і не перебираючи ними. «Однак все це тільки сниться мені, — подумав я, — отже це я сам так розмовляю із собою. Це ж сон не чийогось — мого розуму — породжує чудовиськ, отже весь цей белькіт належить мені. Але ж я не володію польською настільки, щоб так швидко й грамотно висловлюватися, отже, виходить, демони насправді існують?»

Як тільки ця думка прийшла мені до голови — а я маю таку щасливо-нещасливу здатність думати й під час сну, — як зловлені на гарячому почвари в моменті перелаштувалися, і їхня говірка зробилася повільною, ламаною, лексично бідною, засміченою неправильними зворотами і спотвореною акцентом. Цього я вже витримати не міг, — пам'ятаю, тоді я прокинувся, й зі мною трапилася легка істерика.

А, може, й не легка.

Та, дякувати Богу, літо потроху наближалося до кінця. Остання пригода спіткала мене, коли я майже цілими днями лежав у ліжку, мов спаралізований, примушуючи себе бодай раз на день щось з'їсти і хоч на кілька хвилин вийти з дому.

Ночі робилися щоразу нестерпнішими.

Дискотек мені уже ніхто не влаштовував — вистачало звукового фону, в якому постійне дзвеніння вигадливо поєднувалося то з шумом, сухим і чистим, як папір, то з якимось індустріальним гулом, то з туркотом чи клекотом явно зоологічного походження, то з брязкотом і дзеленчанням, які мали, втім, епізодичний характер. На все це накладалися голоси, підозріле шарудіння в сусідній кімнаті і гуркіт фіктивного грому за вікном. Спроби затикати вуха ватою, річ ясна, нічого не давали, — навпаки — посилювали ілюзію достовірності. Більшу частину ночі я лежав, накрившись з головою товстезною ковдрою, час від часу зриваючись, щоб пересвідчитися, що грози все-таки немає і що в сусідній кімнаті темно, тихо, спокійно і порожньо, якщо не зважати на привидів по кутках.

Іноді все ж вдавалося заснути.

2.

Найкраще було засинати, коли надворі вже розвиднювалося і акустична інвазія втрачала бодай частку своєї неприкрашеної інфернальності. Але й це іноді не допомагало. Модуляції шумового фону одного дня сягнули діапазону настирливого тріску, якого ніколи раніше не було. Ще перебуваючи в напівсні, я подумав, що цього разу все ж таки це звуки зовнішнього світу — і не помилився.

Розплющивши очі, відразу зрозумів, що діється. В кутку спальні неподалік ліжка стояв саморобний обігрівач того типу, який у нас чомусь називають «козлом».

(Втім, цей справді чимось нагадував змодельованого конструктивістською уявою цапа — складався з двох горизонтальних — одна над однією — рур, до торців яких кріпилися «х»-подібні стояки з клемами).

Рури я власноруч поцупив із військового заводу, коли лиш починалася велика заворуха.

Метал, з якого вони були вилиті, мав неабияке стратегічне значення, а, крім того, відзначався тим шляхетно-матовим полиском поверхні, котрий в нашій не переобтяженій багатствами свідомості асоціюється якщо не з платиною, то із сріблом вже напевне. Приємно було торкатися цього металу рукою, коли він набирав температури людського тіла. Можливо, з цієї причини свого часу його почали напівлегально перевозити на захід — на початках дрібними партіями, кустарно; пізніше цим займалася мафія, з неодмінними атрибутами своєї діяльності — вбивствами, вибухами, підкупом цілих митниць; а далі — крупні бізнесові структури, про існування яких кожен чув, але не кожен хоче знати.

Фізико-хімічні властивості металу мене цікавили мало, крім однієї, — він володів здатністю навдивовижу довго зберігати тепло, і тому як ніщо інше надавався до виготовлення обігрівача. Тепло було зараз конче потрібне, бо літо, напанувавшись донесхочу, залишило після себе по-мародерськи розшарпаний ліс, пронизливу сірість над ним і холоднечу.

Так от: стояки десь серед гаражного мотлоху відкопали знайомі електрики, вони ж зробили нехитру, мов нутрощі ліверного пиріжка, електричну начинку, під'єднавши до неї товстезний чорний кабель, який тягнувся через вікно кудись надвір, вигадливо обминаючи лічильник — в цьому й полягала основна привабливість «козла».

Але, як виявилося, це саме він зараз несамовито тріщав, час від часу пускаючи іскри. Місце кріплення кабеля вже обвуглилося, контакти потемніли, почала чорніти, втрачаючи лиск, фарбована металева табличка із таємничими позначками: ТИП КР-15М № 563323 220V 1000Wt 50Hz ОСТ8351-99. (Мене завжди вабили до себе ці загадкові письмена. Можливо, вони — єдині зразки письменства, які вціліють після нас, тож найвища пора рятуватися: вцілію я — вціліє і письменство).

Зірвавшися з ліжка, я зненацька збагнув, що знаходжуся не в спальні, як гадав спросоння, а у тісній своїй вітальні, де вже товклась якогось лиха купа моїх родичів, передовсім далеких — саме вони найчастіше люблять у найнесподіванішу пору радувати мене своїми візитами (можливо, тому, що, зважаючи на абераційні особливості моєї пам'яті, кожна зустріч — це нагода вчергове познайомитися). Так от, у залі була гурма люду, повсюди вешталися ненависні чужі діти, то тут, то там чоловіки робили спробу перехилити на льоту чарчину, огрядні тітоньки носилися з пакунками, якась бабуся роздавала пляцки, та попри все ніхто з них не переймався загрозою близької пожежі. Найгірше було те, що посеред кімнати стояла вже готова до прибирання ялинка, присутність якої можна було пояснити хіба нестримною любов'ю моїх родичів до різних екзотичних, не зв'язаних нашими календами свят, або ж тим, що я вже цілковито втратив відлік часу. (Останнє рано чи пізно мусило трапитися).

Однак замислюватися над цим усім не було анінайменшої змоги — «козел» тепер уже люто плювався іскрами, і будь-яка з них могла виявитися фатальною.

Я спробував зробити найпростіше й найшвидше — вимкнути розжареного цапа, просунувши руку поміж розпеченими рурами до вимикача, хоч той і знаходився у небезпечній близькості до джерела іскріння. Але тут хтось ненароком штовхнув мене ззаду, і я, сильно обпікши руку, висмикнув її, брудно вилаявся, зваливши при цьому з серванта кілька раритетних горнят. Тут мене нарешті зауважили й почали пропонувати допомогу, улесливо заглядаючи ув очі. Я попросив олії, або спирту змастити опік, та принесли чомусь відро води, до котрого ще й треба було пробиратися крізь тлум бажаючих побачити, що сталося.

Родина почала тіснити потерпілого мене від пристрою, запевняючи, що вони самі усе полагодять, просто висмикнувши дріт із розетки, то ж я мусив довго їм втовкмачувати, що кабель йде попри всі розетки й лічильники до розподільника надворі, і коли найкмітливіші дотепники почали розпитувати про особливості такого з'єднання, я, задкуючи й давлячи ялинкові іграшки, побачив, що за їхніми спинами вже палахкотять перші паростки вогню.

Хтось із тих, що стояли ближче до калорифера, відразу впустив, нажаханий, у полум'я газету чи паперовий пакунок, і це відразу ж додало жару.

Побачивши, що дехто збирається загасити вогонь водою, я кинувся вперед, репетуючи, щоб не робили непоправного і не поливали ввімкнений електроприлад. Ненавиджу гуманітаріїв з їхніми атавістичними уявленнями про класичні чотири стихії. Відро все ж перекинули, і вода розтеклася в небезпечній близькості до калорифера. Тут усі рвонули назовні — зайнявся сервант, — і останнє, що мені вдалося було побачити, вибігаючи за всіма з дому — як падала в полум'я так і не прибрана ялинка із самотньою маківкою вгорі.

Знадвору все виглядало не так страхітливо. В будинку палахкотіло, але несильно. Однак потроху мій дім почав нагадувати піч — гуділо полум'я, розтріскувалися шиби. Всі тлумилися на подвір'ї. Жінки голосили, діти неприховано тішилися. Маленький лисий чоловічок побіг викликати пожежників. Я гарячково обмізковував, як від'єднати дріт знадвору.

Раптом великий жмут вогню вилетів із будинку — прогорів дах — і вітер погнав до заростів сухостою, що спалахнув умить, неначе хмиз, а полум'я швидко рухалося далі в гущавину. Почали потроху займатися сосни над будинком. Але тут, дякувати Богу, пішов дощ.

Пожежники приїхали навдивовижу швидко, і хоч мали ще клопіт із тим сухостоєм, дуже уважно поставилися до нашої проблеми. Було вирішено, перш ніж гасити хату, зачепити гаком розподільний щиток і вирвати його з мережі разом із кабелем. Щоправда, масивний кран, розвертаючись, завалив мені нові ворота, та я вже не відчував жалю — втратою більше, втратою менше — що за різниця?

Нагло появилася ще одна проблема — моя вівчарка, яка весь цей час нажахано бігала поміж двома рядами паркана, ніяк не давала рятувальникові приладнати гак. Всі мої спроби порозумітися з нею виявилися марними — очевидно, саме він, рятувальник, здавався їй призвідником пожежі.

Тоді керівник загону, відкликавши мене вбік, простягнув руку й висипав у жменю кілька дивних кругляків — чи то телефонних жетонів, чи то якихось фішок. «Барій, — стисло пояснив він. — Ми робимо це барієм. Це своєрідний наркотик для псів. Він діє блискавично й безвідмовно».

«Великий дефіцит, — додав із жалем, — але тут ситуація…» І посміхнувся так, ніби ми щойно стали друзями.

Мені належало, коли собака вже почує запах піґулок, відійти якомога далі від будинку, тоді рятувальники проламають паркан і вівчур звільнить потрібну територію, погнавши до мене.

Так і сталося. Я бачив, як виламали кілька дощок і пес помчав до мене по мокрій траві. Він наближався якось надто швидко (так не промчало би й авто) — вочевидь насправді страшенно хотів того барію.

Несподівано для самого себе я згадав зненацька… я згадав… чорт забирай! я згадав, що ніколи в житті не мав жодного пса. Ба більше — я взагалі не вирізняюся особливим замилуванням до тварин. А тут на мене мчала здоровенна вівчарка, — чомусь уявилася люта, така вгодована, але незадоволена сука — і нічогісінько для захисту, окрім тих дурнуватих піґулок, в мене немає. До того ж невідомо, яку саме дію матимуть вони на неї.

Вже було видно пару, яка виривалася з її ніздрів, неначе то біг кінь, і хижий оскал, і несамовиті, налиті кров'ю, біснуваті очі.

Я почав гарячково шукати в кишені піґулки, але вони попереплутувалися з копійками й різним мотлохом — найгірше докучали полотняні носовички, ще невідомо, чи часткова доза подіє на псяру, відстань невблаганно скорочується, носовички, ключі, копійки, кляті носовички, в мене несамовито тремтять руки, швидше ж бо, дурню, швидше, хай йому біс! — і тут бічним зором колишнього баскетболіста я помітив, як із сусіднього переліска навперехрест вівчарці вибіг вовк, звичайнісінький вовк — незмінний персонаж казок, шкільних підручників і копійчаних трилерів. Ситуація зробилася вже цілком ідіотичною, ще більш непевною і непередбачуваною — вовк ніяк не встигав перерізати шлях вівчарці, тим більше, що біг спроквола, а та вже була надто близько до мене, щоб можна було зволікати. Я жбурнув їй назустріч жменю кишенькового мотлоху, спаралізований отупінням раптової байдужості.

Подальші події могли б слугувати добрим матеріалом для передачі «Очевидне-неймовірне». Вівчарка, яка щойно гнала чвалом, домчавши до першої піґулки, зметнула її із землі, кинулася за другою, третьою, по чому її поведінка стала дивною й химерною — рухаючись дедалі повільніше, вона вже із певним зусиллям проковтнула останню й завмерла. Просто заніміла, мов укопана. Немов напхане тирсою опудало. Вона стояла трішки далі, ніж за крок, я міг би свиснути, гукнути чи навіть торкнутися її, та це навряд чи дало б якісь результати. До мене, як і до всього решта, їй уже не було анінайменшого діла.

Однак залишався ще вовк.

Той натомість, побачивши, що скоїлося з псом, рвонув чвалом і за хвилю вже наблизився настільки, що годі було думати про втечу як порятунок. Він долетів до вівчарки — та ані ворухнулася — уважно обнюхав її, потім зробив те ж саме з травою довкола, по чому обережно наблизився до мене, роздимаючи ніздрі — міцний, кудлатий, рудувато-сірий…

А далі він утнув таке, в порівнянні з чим уся його позірна міць — безжальні ікла, немилосердні пазурі, смердючий віддих і зсудомлені зіниці будь-кому, кажу вам, будь-кому видалися би забавкою.

Так от: пометлявши, можливо, надто перебільшено хвостом, він сів на задні і, дивлячись на мене мало не з ніжністю, сказав якоюсь підробною блатною фєнєю:

«Слышь, зема, братан, как друга прошу, — только одну таблетку. Ну, может две. Вишь, как колбасит всего» — і дрібно зацокотів зубами.

Марно було пояснювати йому, що я тут ні при чому, що таблетки не в мене, а в командира загону, і що це вже повне фуфло, а не сон, і що я цілком вже маю досить, і що тюремний жарґон варто вивчати ретельніше, може, навіть академічно, і що мені найвища пора прокидатися, тим більше, що неподалік і так догорає мій дім.

3.

Після цього я почав робити певні ризиковані маніпуляції з алкоголем, травами та іншими дарами безмежно багатої природи. За їх допомогою мені поволі вдалося позбутися абсолютної більшості описаних симптомів. Мої симптоматично-симпатичні, але надто розкомплексовані приятелі по нічних пригодах, попри всю свою позірну всевладність, уже не наважувалися заходити так далеко, як заходив я. Адже їхньою стихією було імітаторство, трікстество, бубабу, зрештою. Мене ж завжди зраджував потяг до справжнього, і я зраджував інших через непереборність цього потягу. Отож я пускався все далі і далі, де відкривалася переді мною лише пітьма непідробного забуття.

Однак людині не дано просуватися в тих напрямках безмежно. Оскільки забуття межує з небуттям самої людини.

Тому я повертаюся.

Я знаю, покинуті мною нічні приятелі вже не відкриють для мене літніх своїх кінотеатрів. Та я не сумуватиму за ними.

Мені достатньо згадки про одну-єдину ніч, коли ми — ти і я — шукали входу — кожен свого — до старовинного готелю, дещо облізлого й розповнілого різними прибудовами. Дощані фліґельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, в тих же сусідів і передерті; якісь неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то сухою кісткою комина; безконечні приступки й сходи, які нікуди не вели — все це до краю ускладнювало й без того складну топографію готелю, готелю, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій норі року.

Так от, у цьому розмаїтті ми шукали входу — кожен свого — але саме входу тут якраз і не було.

Не знаю, як пощастило пробратися досередини тобі, але я мусив віддерти кавалок фанери зі стелі якогось аварійного переходу, щоб видертися нагору, і, пробігши дерев'яним настилом, зіскочити в купу сміття на внутрішньому подвір'ї. Щоправда, і це майже нічого ще не означало — подвір'я виявилося порожнім, темним і на вигляд цілком закинутим у тривалому ремонті. Довелося тицятися у підозрілі темні кутки, пробираючись крізь різний будівельний мотлох, пильнуючи то ноги, то голову, аж поки не піддалися з тріском якісь гнилуваті двері, і я не потрапив до внутрішнього мороку готелю.

Шкода й згадувати, які ще перепони чекали мене попереду. І несподівані знайомі, що пропонували чи то спокусливі плани відпочинку в барі, чи то не менш спокусливі плани виграти велику суму в казино, і співробітники, котрі нагадували про якісь міфічні вечірні обов'язки, і різні божевільні, котрі з виглядом ще ненароджених шукали виходу, і, врешті-решт, службовці, в яких ніяк було не допитатися ані схеми готелю, ані знаходження лазнички, ані допроситися ключів, а то, часом, доводилось і втікати, петляючи вузькими коридорами.

Тому я згадуватиму лише ту хвилю, коли ми нарешті почали наближатися одне до одного з різних кінців коридору, точнісінько як у тому оповіданні, тільки тепер нам вдалося зустрітися точно посередині, коло великих шкляних дверей (замість звичного PUSH — PULL на них виднілося загадкове й багатообіцяюче ТО SELF — FROM SELF), що вели на Галерею внутрішнього дворика. Там стояли, притрушені снігом, предивні скульптури — важко було запідозрити в них античних героїв.

Ми розчиняємо двері навстіж, обличчя наші овіває свіже, ледь морозяне духмяне повітря, сповнене подихом недалекого моря. Беручись за руки, ми виходимо на терасу — і це так просто, так природно, так добре, що мені ніяк не хочеться прокидатися.

І я не прокидаюся.

Зрештою, мені й немає сенсу прокидатися негайно, бо знаю — коли б не прокинувся, ти будеш поруч.

Sorry, im only sleeping.

Розділ п'ятий. Акупунктура

не забуваймо також пана ю

е. е. к а м і н ґ с

З тих пір, як в моїй голові почала постійно звучати музика, я, виходячи з дому, вдягаю слухавки від плеєра, який ніколи не бачив батарейок. Дивно, але з плеєром (і слухавками у вухах) я почуваюся впевненіше: переходячи вулицю, не чую сигналів авт, і розлючені водії, гальмуючи й об'їжджаючи мене, висловлюють своє обурення жестами: хто стукає кулаком себе по чолі, хто крутить коло скроні вказівним пальцем, а найдотепніші виставляють у вікно середній;

транспортні контролери вважають занадто марудними спроби довідатися про мою платоспроможність, вдаючи із себе посвячених у систему недвозначно таємничих пільг;

жебраки, помітивши аудіо-отоларингічну ізольованість потенційного жертводавця, втрачають до мене інтерес, за що подеколи отримують винагороду.

Щоправда, рідкісно убогі духом іноді питаються про час, тоді я з неприхованим роздратуванням знімаю слухавки і перепитую: «Прошу?»

— Котра година?

«Перша, друга, пів-, за квадранс, без п'яти», — в залежності від настрою відповідаю я.

На процедурах слухати плеєр заборонено. Тому лежу за ширмою, логічно ізольований цього разу офтальмологічно, повтиканий повсюдно тьмяними китайськими голками, розглядаючи кавалок стелі і стіни — діаграмоподібна тріщина у штукатурці, самотній цвях, неодноразово фарбований, а тому одного зі стіною кольору, пластмасова, під мідь, розетка псевдоампірної люстри, вентиляційна решітка з вишукано-клерикальним орнаментом отворів, ковпак пожежної сигналізації, від якого тягнеться до недоступних мені обріїв покритий вапном дріт. Це все. Ну, може, ще фрагмент вікна. Однак скошувати на нього зір — справа невдячна й утомлива — крізь шибу й так нічого не побачиш. Музика ігнорує відсутність плеєра, як, зрештою, й присутність інтер'єрної візії, як, зрештою, і відчуття від голок. Відголоски цих відчуттів намарно намагаються примарним контрапунктом проникнути у невблаганну структуру нейрофонограми. Сьогодні дають джаз.

Гербі Генкок нещадно глушить Девіса, наздоганяючи Маркуса Міллера, сіамського родича Маркуса Млинарського, який, у свою чергу, мовчить, запхавши в рота дримбу — подарунок Moxa[19]. Мох слухає PEARL — московську підробку PORTISHEAD, — час від часу лаючись, порпаючись в інтернетівському сайті групи, яка ніколи перлів не збирала. Комп'ютер попискує, періодично висвічуючи опцію «Sorry, not adjacent to kard on pile»[20]. Пасьянс летить к бісу.

Повернення на вулиці нав'язує ще один підвид комунікації — тютюновий. Від нього не рятує навіть плеєр. Помітивши у тебе недопалок, позбавлені вогню курці кидають запитальні погляди й помахують затиснутою між пальцями сиґаретою. Сягаєш по запальничку, наперед знаючи, що прикурити від неї сторонньому майже неможливо, а, отже, доведеться торкатися своїм добірно тліючим тютюном невідомо якої трави. Втягнувши в себе донорський жар, курці, позбавлені вогню, кивають вдячно і зникають. Курці ж, які мають вогонь, але не мають самого курива, дивляться так само запитально та помахують при цьому пальцями, в яких затиснуто лиш віртуальну мрію про сиґарету. Ці їхні мрії, як правило, швидко матеріалізуються. Однак і тут не обходиться без ускладнень. Куревський кодекс честі курців не дозволяє взяти сиґарету, якщо вона остання. Тоді знову доводиться знімати слухавки й казати: «Прошу брати. Я оце саме збираюся купити цілий блок». Ці ж самі слова, промовлені в слухавках, довіри чомусь не викликають.

Іноді, коли Маркус із Міллером робилися нестерпними, або, — що гірше, — коли на зміну їм приходив який-небудь Іван Кучін[21], я крутив колесико настройки, сподіваючись зловити іншу програму. Однак, що станцій було мало, — властиво, лише одна, — то натрапляв здебільшого на меланхолійний шепіт чистого ефіру. Позірно однорідний і невиразний, він виявився тонко нюансованим поліфонічним плином. Аналіз його ламінарних течій і турбулентних завихрень наводив на здогад про цілком земне походження, згадки, загадки, гади, плетиво… Поступово я вчився вирізняти найнезначніші модуляції його мутацій, але тоді він, забажавши залишитися невпізнаним, перетворювався на тихий дзвін — гібрид дзижчання комара з гудінням трансформаторної будки. Цей дзвін гірше, ніж музика, заважав мені розмовляти по телефону. Накладаючись на іманентні звуки телекомунікаційних мереж, він досконало імітував ефірні перешкоди, й доводилося іноді кричати:

— Алло!

— Гальо!

— Гелло?! — в залежності від мен(.)тальної орієнтації реципієнта.

— Вас не чути, — щосили верещав я, що, річ ясна, було чистою брехнею. Що, в свою чергу, підтверджувалося тихим голосом із потойбіччя:

— Не клей дурня, Юрку, все ти добре чуєш. Не клей дурня, прошу тебе.

Замислено вмощуючи слухавку на місце, намагаюся уявити собі цього дурня, склеєного —

із целюлози необов'язкових слів?

із крабових паличок нестримного сміху?

із слюдяних плиток критики чистого розуму?

Пані докторка — дуже приємна жіночка невизначеного віку з прямим, коротко стриженим волоссям і окулярами, основна зручність яких полягає в тому, що з-понад них можна кидати справжній терапевтичний погляд.

Мені подобається, як пані докторка щоразу ретельно миє руки, і як вона не шкодує спирту, очевидно підсвідомо відчуваючи, що його запах має на мене ефірно-ефемерну дію безсумнівно естетичної природи. О запах спирту, що без тебе я?!

Мені також подобається дожидатися пані докторку зранку в обдертій почекальні, сидячи під вікном і знаючи, що там, знадвору, сніг вкриває капелюха миршавому чоловічкові на постаменті — мідному гібриду Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса[22]. Чоловічок опирається на ціпок і похмуро оглядає чуже оточення. Він не зносить трамваїв. Ті натомість, описуючи довкола нього неправильні еліпси, щоразу зупиняються, ніби сподіваючись, що Прус-Пруст нарешті обтрусить сніг і, покинувши постамент, зайде досередини. Але Джойс стійко переносить метеорологічні негаразди й не зголошується на непевні транспортні пропозиції підступних абориґенів.

Я, на жаль, позбавлений подібної стійкості. Та й ціпка в мене немає. А чоловік без ціпка, як солдат без батьківщини, голий вася[23]. Тому я щоранку приїжджаю сюди саме тими трамваями, яких так не любить Марсель-Болеслав-Джеймс, і з приємністю чекаю пані докторку. Її поява швидкохідна, терапевтичний погляд уважний, майже чуйний. Ну а потім — згаданий вже запах спирту і голки — о! — багато, дуже багато голок.

Кожного разу пані докторка встромлює їх в якісь інші, тільки їй відомі точки і кожного разу дивується, що я не засинаю. Їй чогось дуже хочеться, аби я поринув у сон, наїжачений голками, як дикобраз, надико вражений, немов їжак.

— Ви знаєте, це дуже дивно, що у вас не виникає сонливості. Коли до мене приходила Стефанія, — вона відразу засинала. Покладе голову на руки, волосся розкішне по столу розсиплеться…

Я намагаюся згадати розкішне волосся Стефанії. Навіть не саме волосся — тільки доторки до нього. Ці доторки завжди живуть на пучках моїх пальців. Але голки не дають зосередитися. Стефанія, невсипуще чудо світу. Стефанія, яку я пам'ятаю устами, долонями, тілом, слухом, нюхом, зором, потом, сіллю, кров'ю, суттю. Кожен дотик до неї я носив на собі тижнями, мов опік. Стефанія.

Я намагаюся не згадувати її розкішного волосся, її доторків, її опіків, її безсоння. Інакше мені довелося б позаганяти собі голки — ці мініатюрні рапіри — по самісінькі руків'я, а це безперечно засмутило б пані докторку.

— Стефанія дуже чутлива й вразлива, — кажу я.

— Дуже добре, коли людина чутлива, — відповідає пані докторка.

(Цікаво, для кого ж воно добре, — виникає закономірна думка. В кожному разі напевно не для самої людини. Напевно вже не).

— Ви знаєте, дуже дивно, — знову каже та. Чому ЦЕ завше трапляється з такими порядними людьми, як ви.

Я не відразу вловлюю, що ЦЕ — очевидно, причина моєї появи тут, а порядна людина — я сам. Чому пані докторка впевнена в моїй порядності — невідомо. (Може, внаслідок рентґенівської проникливості терапевтичного погляду). В кожному разі я твердо переконаний в протилежному. А, може, таким чином пані докторка намагається переконати себе, що я обов'язково заплачу їй за сеанси. Я, звісно, заплачу, тільки що спільного це має з порядністю? До того ж, наскільки мені відомо, ЦЕ трапляється з ким завгодно, без жодного зв'язку з моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

— Знаєте, пане Юрію, ви така цікава, обдарована людина, мені навіть дивно, що ви не ходите до церкви (що має моя гіпотетична обдарованість із відвідинами церкви — зрозуміти важко).

— Та час до часу ходжу, — брешу я, споглядаючи ризиковане сусідство Матінки Божої, анатомічно-акупунктурної магій та чорно-білого варіанту загальновідомого логотипу PEPSI — Інь-і-ян, пепсі-і-кола. Інь-пепсі, кола-ян. COLянь in PEPSI. Мати Божа, врятуй нас!

Стефанія в малиновій залі летовища з візочком, виповненим валізами. Однією валізою. Невеличкою торбою. Наплечником. У колесі заплутався шалик Айседори Дункан.

Стефанія на запльованій автостанції. Пляшка з водою. Приблудний пес. Спека. Пил.

Стефанія на березі ріки. Жучок у волоссі. Дві райдуги — одна в одній.

Стефанія із сигаретою коло вікна. Жалюзі. Місяць. Венеційський орнамент.

Стефанія під міською брамою. Вогник запальнички. При-вітальний поцілунок в забутті й анестезії. Вуличні живописці.

Стефанія спинається на пальці, сягаючи по спеції у високій шафці. Бавовняні панчохи. Гарно складені пальці. Біль.

Стефанія виходить з ліфта.

Стефанія виходить з води.

Стефанія заходить до хати.

Стефанія п'є ранкову каву.

Стефанія защіпає сандалики.

Стефанія спить, напівприкрита простирадлом.

Стефанія спить, поклавши голову на руки, волосся розкішне розсипалося…

Сьогодні мені залишилися тільки доторки докторки. Приємної до неможливості пані докторки.

Сьогодні мені залишилася остання порція голок[24] — рівно 17.

Отож, таким чином, ітак, і так, inde, a więc, also, so:

Точка (720.) SAM-SUNG.

Цао Цюань-шань, уродженець Хойсі[25], подався на базар, де купив велику рибу. Повернувшись додому, він з'їв половину, а іншу поклав на кухні. Коли настав вечір, в кухні раптом з'явилося світло, таке яскраве, що заясніло в цілому будинку. Цао пішов подивитися, в чому справа, і побачив — світиться залишена половина риби, та то так, що очам боляче. Цао перелякався, поклав рибу в мидницю й відніс до річки. У воді світло розсіялося. Здійнялись хвилі, завирували довкола рибини й понесли її за собою.

Коли Цао повернувся додому, виявилося, що будинок його палає. Лише вдалося погасити пожежу зі східного боку, як вогонь з'явився на західному. Одяг, речі, постіль — все згоріло, крім самої будівлі. Тільки через три доби пожарище стихло. Та чоловік, який їв рибу, залишився неушкодженим.

Стефанія за авта кермом. Сукенка вище колін піднята — спека ж бо нестерпна. Дороги питаємося в добродія випадкового. Той на ноги оголені витріщається, маршрут забувши.

Точка (904.) УІ.

На вершині гори Фузхушань в Уі висить дзвін.

Розповідають, що в часи Тан він злітав, піднімаючись над землею більш як на тридцять чжанів[26]. Ніхто не міг дзвонити в нього, тому його ще називали «німим дзвоном».

За межами Чжанцзякоу[27] в храмі Цзунгуаньмяо є чарівний дзвін, який по третій варті починав дзвонити сам собою без будь-якої причини.

Стефанія співає, і спів цей ніби плач. Здригається беззвучно інтер'єр — присутні не помітили нічого.

Точка (955.) PAL-SEKAM/NTSC.

Зазвичай люди, які подорожують морем, беруть із собою пакети золи від спаленого списаного паперу. Кажуть, у морі водиться багато різних чудовиськ: коли, наприклад, у рибу, що ковтає джонки, кинути такою золою, вона попливе геть.

Один торговець сіллю, який займався морськими перевезеннями, відправився у путь, завантаживши повну джонку солі. Якось йому зустрілась велетенська риба, що ковтає джонки. У крамаря не було золи від списаного паперу, і він став жбурляти в рибу пакетами з сіллю: проковтнувши кілька пакетів, та зникла. За кілька днів на мілині здохла гігантська риба, в животі якої знайшли неперетравлені пакети: тоді вирішили, що вона здохла, наївшись солі.

Однак мало хто знав, що торговець був членом потужного наркокартелю й поміж сіллю перевозив контрабандно кокаїн. Отож найімовірніше, що чудовисько віддало кінці від надмірної дози наркотиків.

Стефанія, на гору піднявшись, листи коханого палить, запальничку ZIPPO з пачки VOGUE добуваючи.

Точка (864.) ФУ-ЧЖОУ.

Люди, які давно померли і довго були трупами, можуть літати, не ховаються більше до склепу, все їхнє тіло обростає волоссям, довжиною завдовжки понад чі. Коли заходять або виходять — світяться. За якийсь час перетворюються на літаючих по небу  я к ш, що не вмирають, якщо їх не вдарить блискавка. Вбити їх можна лише з рушниці. Гірські мешканці Фуцзяни[28] часто зустрічають їх і тоді кличуть мисливців: ті відстрілюють літаючих трупів, усівшись на гілках дерев. Трупи ці сильні, як ведмеді. Виходять ночами, хапають людей, нищать посіви, крадуть ранкову пошту.

Стефанія сміється, дивлячись, як намагаюсь я зібрати рештки коньяку розлитого. Останній сміх сей.

Точка (824.) ЦЗЯНСИ.

Мешканці країни Звиклих Літати можуть ходити повітрям: надумавши потрапити куди-небудь, вони миттєво перетинають простір в десятки тисяч лі.

За правління попередньої династії якийсь ревізор із провінції Цзянси, переправляючись морем, бачив цих людей і подивувався їхній вроді. Вони володіють здатністю, потрапивши в будь-яку місцевість, відразу навчитися тамтешньої мови. Вони проникають в жіночу половину дому, ворота й двері не є для них перепоною. Добре хоча б, що не займаються вони розпустою чи злодійством.

Стефанія долі розпластана — не зрушити і не підняти. Я з тінями на стінах розмовляю, щоб не кричати, й не мовчати щоб.

Точка (745.) SKI-DOO.

В Чунміні[29] спіймали рибу в подобі красуні жінки, тіло її було завбільшки з морську джонку.

— Ти заблудилася? — запитали її мореплавці. Вона кивнула головою. Матроси відпустили її, і вона спокійно поплила собі геть.

В храмі Юньціси[30], де випускали на волю тварин, була свиня з людським обличчям. Вельможа Чжан Цзю-дань сам її бачив.

На вигляд вона відрізнялася від людей тим, що тримала голову опущеною долу: потягнуть її — аж тоді показувалась.

Стефанія уста тонкі опучками пощипує — малої дівчинки нервова звичка, — і дивиться невидячи у простір, мене вона не чує.

Точка (378.) У-ХУА.

Покійний нині Сунь Се-фей[31] управляв училищем на горі Ухуа[32], що в провінції Юньнань[33]. Тридцятої ночі першого місяця двері училища розчахнулися самі собою, скинувши замки і петлі. Сунь дуже здивувався цьому. Наступного дня в місті подейкували, що у всіх будинках напередодні двері розчинялися самі по собі. Що це була за чортівня — невідомо. Слідкували понад місяць, але нічого подібного більше не повторилося.

Стефанія, розпластана, сміється.

Точка (136.) FUJICOLOR.

Коли утвердилася нинішня династія, один старий, вірний династії Мін[34], прагнув загинути за батьківщину, однак не погоджувався померти від ножа, мотузки, вогню й води, а мріяв весело померти, як сіньлінський правитель[35]. Він нищив себе вином, жінками, у нього було багато дружин і наложниць, і він цілими днями віддавався розпусті. Так минуло кілька років, та він усе не помирав, а тільки підірвав собі здоров 'я. Голову йому перекосило вбік, спина згорбилась, а весь він скрючився, ніби варена креветка, і люди, кепкуючи, прозвали його «людина-креветка».

Плаче-тужить Стефанія вранці в Путивлі на вокзалі[36].

Точка (835.) ЦІНШАНЬДАВАНМЯО.

В повіті Хойань, що в провінції Фуцзян, є храм Ціншаньдаванмяо, коло східців якого посаджені півонії — всі чорні. Коли квіти розпускаються, то всі кілька сотень півоній повертаються до зображення Пречистої Діви у храмі. Якщо зображення перемістити, то квіти повертаються слідом за ним.

Опівночі море заграло солоне від сліз, Стефанії ноги омивши.

Точка (346.) HYUNDAI.

В Юньані[37] багато сімей тримають у себе отруйних комах ГУ[38]. ГУ можуть випорожнюватися золотом і сріблом, збагачуючи таким чином людей. Кожного вечора ГУ випускають, і воно, виблискуючи мов блискавка, літає на схід і на захід. Якщо здійняти сильний галас, то цим можна примусити впасти його на землю.

ГУ може бути змією чи жабою, будь-яким плазуном або комахою. Люди ховають маленьких дітей, остерігаючись, аби ГУ не з'їло їх.

Ті, хто тримає ГУ, ховають почвар у потайних кімнатах, наказуючи жінкам годувати їх. Чоловікам шкідливо бачити ГУ, оскільки воно складається із сукупності  і н ь. ГУ, що пожирають чоловіків, вивергають золото, а ті, що живляться жінками — срібло.

Особливу небезпеку ГУ становлять для тих, хто подорожує автом, особливо для приїжджих з інших провінцій. Туристи в коротких сукенках чи шортах, покусані в оголені кінцівки, вмирають без будь-якої матеріальної компенсації.

Про це розповів мені Хуа Фен, командувач військом в Юньнані.

ГІолечю, — рече Стефанія, — зеґзицею по Дунаєви.

Точка (232.) МАО.

Лю, пізнавши  д а о[39] — істину, радив людям, зустрівши біса, не лякатися, а обов'язково подути на нього, змагаючись із безформенним тим, що теж позбавлене форми. Біси більш за все бояться людського дихання, з його допомогою можна подолати і щит, і меч.

Володар Чжан Ці-ші сказав: «Побачивши біса, не лякайтесь, а йдіть із ним на прю. Якщо ви його переможете, то це вам вийде лише на краще, якщо ж зазнаєте поразки — залишитеся в попередньому становищі».

Загальновідомо, що дихання астматиків не має сили над бісами. Вони можуть користуватися своїми ліками, такими, як. наприклад, «Саль Бута-мол».

Чєму, Стефаніє, прострє горячюю свою лучю?

Точка (906.) PAN-PIPE.

На шістдесятому році правління під девізом Кан-сі, коли мені тільки виповнилося сім років[40], і я почав ходити до школи, в третій день сьомого місяця відразу по обіді небо стало раптом чорним, немов уночі. Невдовзі воно почало поступово світлішати, червоні промені сонця осяяли залу, на небі не було ані хмаринки.

— Це пролетіла велетенська птаха Пен[41], — сказав хтось.

Отже те, що сказав DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ[42]: «Крила, що, як хмари, закривають небо», — не порожні слова.

Слухай, Стефаніо, як тот пташок сьпіват, же з любови нич добре не быват.

Точка (844.) PAN-PIPE-2.

Весною року  ж е н ь - ц з и правління під девізом Кан-сі в провінції Цюнчжоу[43] поблизу моря побачили, як наближається чорна хмара, закриваючи небо, несучи за собою сморід падлини.

— Це пролітає птаха Пен. Якщо вона впустить послід, то принесе людям велику шкоду Треба негайно тікати звідси! — сказав один старий.

Усеньке село рятувалося втечею.

Невдовзі небо зробилося чорним, як вночі, вперіщила злива.

Наступного ранку вийшли подивитися: будинки селян виявилися засипаними пташиним послідом. Коли його почали розкопувати, виявилося, що в ньому є риби й креветки. Птаха впустила своє перо, яким можна було накрити кілька десятків будинків, а в отвір можна було в'їхати не тільки кіньми, а й джипом MITSUBISHI. Перо було чорне, немов у ластівки.

Стефанія рече, ричи, спиват.

Точка (976.) ДЗЕРКАЛО, ЩО ОСВІТЛЮЄ МОРЕ.

Селянин орав землю коло мосту Сіньфан в селі, що простяглося на північний захід від Ісіна[44], й викопав якийсь круглий предмет, схожий на компас. Зовнішня облямівка була пурпурово-фіялкового кольору, схожа на яшму, та не з яшми. Всередину було вмонтовано камінь білого кольору, порожнистий, схожий на кристал, але не кристал, на якому чужими ієрогліфами було вигравірувано: ROLEX.

В міській аптеці селянину дали за цю річ сто грошів. Гість із Танці, що був там проїздом, заплатив за неї десять тисяч грошів, а коли доїхав до Чунміна, вторгував за неї тисячу сімсот лянів сріблом.

Морський крамар сказав:

— Це дзеркало, що освітлює море. Морська вода в глибинах чорна: якщо її освітити, то можна побачити дивовижних риб і навіть всілякі підводні камені навколо понад сто лі[45], і завдяки цьому уникнути зіткнення з ними.

Стефанія ихтегшнихз.

Точка (741.) МОРСЬКЕ ДИВО З ЧЖАПУ[46].

На світанку двадцять третього дня восьмого місяця року жень-чень правління під девізом Цянь-Лун здійнялася буря. З боку бухти Чжапу, що в повіті Пінху, раптом щось почало випирати, простягаючись з південного сходу на зюйд-зюйд-вест. В цьому просторі повиривало багацько дерев, побило черепицю на дахах будинків і зірвало неонову вивіску готелю MARRIOTT. Посередині залишився слід гігантської ноги завбільшки з круглий стіл. Що то було, так і не дізналися. Деякі будівлі зсунулися більше ніж на чі, але не перекинулися.

СтефаніяяінафетС.

Точка (742.) НЕБО РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ.

Чжан Сяо-по з Пінху сидів на подвір'ї ірляндського пабу; на небі не було ні хмаринки, і раптом почувся тріскіт. На небі з'явилася тріщина, а посередині її — два схожих на човни ока із сяючими зіницями, круглими, немов колеса. Все було залите сяйвом. Минуло досить часу, поки очі склепилися.

Бармени-всевіди говорили, що це небо розплющило очі.

Стефан і я.

Точка (976.) HIGH-END.

Мій племінник Чжі-хуа отримав призначення в Хуайнань[47]. Працюючи брокером на хуайнанській біржі, він проїжджав через Куйчжоу. По дорозі йому трапилась оточена поліційними автами юрба чоловіків і жінок, які галасували й кричали, ніби несповна розуму.

Чжі-хуа спитав у поліцейського в чому справа, і той йому розповів:

В сусідньому містечку мешкає жінка на прізвище Сюй. Вночі вона спала з чоловіком, з яким її пов'язувало ніжне кохання. Вранці вони прокинулися, а в жінки обличчя, волосся, шкіра — все, як раніше, а нижня половина тіла набула риб'ячих обрисів, під грудьми з'явилася слизька бридка луска. Говорити вона ще могла і, прийшовши до тями, сказала, заливаючись сльозами:

— Коли я спала, то ніякого болю не відчувала, відчула тільки, як засвербіла нижня половина тіла, потім почало свербіти сильніше, ще сильніше, аж поки свербіння не зробилося нестерпним. Несподівано, коли вибило п'яту, обидві мої ноги з'єдналися так, що я не могла ні витягнути їх, ні зігнути. Помацала — а вони вже перетворилися на хвіст риби. Що ж мені тепер робити?

Обійнявши одне одного, чоловік і жінка гірко заплакали.

Ввечері Чжі-хуа почув підтвердження цієї оповіді в новинах місцевого телебачення.

Наступного дня він знову мусів їхати у справах і не зміг затриматися в Куйчжоу. Так він і не дізнався подальшої долі тієї жінки — кинули її в річку чи залишили жити вдома, — інформації з цього приводу більше не було.

— Ст! Еф! Ан!..

Наді мною схиляється обличчя Прус-Пруста — окуляри, терапевтичний погляд, свіжий запах чи то снігу, чи то спирту.

— Пане Юрку, прокидайтеся, насьогодні все. Ви говорили уві сні, але це добре, дуже добре. Ваше дао очистилось. І все ж вам не завадило б сходити до церкви. Як ви себе почуваєте? Хороше, правда?

Ще б пак! Цвях у стіні виглядає, ніби щойно помальований, розетка люстри дістала шарм непідробного ампіру, з вентиляційної решітки ллються життєдайні струмені облагородженого клерикальними отворами повітря, пожежна сиґналізація готова спрацювати від одного мого бажання. Це, здасться, кайф.

Акупунктура дала блискучі результати. Єдиним дискомфортним наслідком виявилася фатальна відсутність Гербі Генкока, Майлза Девіса та Маркуса Міллера, до яких я встиг звикнути.

Втративши надію ще коли-небудь почути музику, я купив до плеєра батарейки ULTRAVOX.

Перше, що вдалося мені почути, були сигнали точного часу: «На сході країни — перша, в західних і північних районах — друга, в столиці та центрі — за квадранс пів, на Кримському півострові — за п'ять».

Водій авта, що з виском загальмувало, вороже дивлячись на мене, з усієї сили гатив себе по чолі кулаком. Пасажир на передньому сидінні, беззвучно (за шклом), але виразно артикулюючи, крутив коло скроні вказівним пальцем (шкло від його артикуляції вкривалося парою). Жіночка ж, яка сиділа ззаду, виставила у вікно надмірно ереґований середній палець правої руки.

Лівою вона тримала немовля.

Розділ шостий. Син літньої ночі-2[48]

Дитинко[…], поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

С е р г і й  Ж а д а н

У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту дурну Галичину.

О л е к с а н д р  Ґ у м б о л ь д т.

Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.

Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.

Життя різноманітніше за сни.

Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:

«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т.[49] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації — однієї з багатьох зварйованих, — котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко[50]) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет — майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.

От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…

Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.

Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.

Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки — здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині — а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? — людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.

Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.

Що називається, з а й ц е м — дивний, чесно кажучи, художній образ.

До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.

Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було все-таки отримано, і наслідком цієї остат'мент'альності була неможливість придбати квиток через відсутність їх у касі автобусного вокзалу, котрий в Калуші міститься під тим же дахом, що й залізничний, та це в даному випадку теж не має аніякісінького значення.

Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше — на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити другий секрет…».

Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», — не кажучи вже про «український» — тут абсолютно зайве.

Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.

На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, — ogniem і mieczem[51], — прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.

Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці — я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.

За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.

Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.

Однак цього разу я проспав.

Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою»[52]. Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».

— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.

На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:

— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.

— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.

Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.

Але й це ще не був кінець.

На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:

— Откуда етот автобус прієхал?

— З Любліна, — відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.

Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.

Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигодньóви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.

— Aleja Niepodległości. Centrum Badań Kosmicznych, — завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

— О ile wiem, na Niepodległości nie ma żadnego Centrum Badań Kosmicznych, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

— No to może na jakejś innej ulicy. To już pana problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

— Pan chyba jest kosmonautę Ukraińskim, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

— Niestety, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення[53].

Поки ми їхали DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку[54]. Сойка співав:

«Мат cichy dom, mam dobry dom, mam życie ta-a-ak jak и kinie-e-e I żonę mam i dzieci mam, ale bez pani gine-e-e-ę Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e-e Żona mnie cieszy dzieci też a pani tam… (я не розчув, де саме «tam»). Chociaż nie umiem bez nich żyć, tak jakoś pusto wokó-ó-ó-ł I pani o tym dobrze wie, więc niech ucieka jak najdale-e-e-j O dobry Boże gdybym mógł wtedy nie spotkać pani wcale-e-e-e Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e (2) Gdy minie czas, gdy minie czas, i wszystko w dal odpłynie-e-e-e I pani będzie miała dom i życie tak jak w kinie-e-e-e Nie będzie pani płakać już, zapomni pani o mnie-e-e-e I nigdy się nie dowie że rozdarty byłem nieprzytomnie-e-e-e O-o-o tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e… (4)»[55]

Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.

Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», — крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я — світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті — мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», — подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.

— Привіт, — помахала вона мені рукою. — Ходи покуримо.

— Привіт, — сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.

Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:

«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».

Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:

«Ой любчику ти наш, однолюбчику![56] Ох, далеко ж ти залетів, ясен соколе, птиць край моря побиваючи! Однолюбе ти наш солоденький, довіку вже не воскресити любови твоєї великої! З ранку красного до вечора, звечора до світу ясного сльози гіркі проливаєш, плачеш-тужиш за коханою своєю в Путивлі на автовокзалі, рекетирів Половецьких лякаючи. Вовком загнаним серед ночі темної завиваєш, вороном вірним на вітрі зимному ширяєш, яр-туром землю надаремно топчеш, і чорніє земля під копитами твоїми, як гайвею асфальт під зграями авт, однолюбе ти наш, однолюбчику зафайданий!»

«Який же я в біса однолюб?!», — мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію — я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.

Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів — хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.

Косівські ліжники розбирали неохоче — не сезон. Різьблені дерев'яні підсвічники нікому не вдавалося продати дорожче, аніж злотий за штуку — суцільні збитки, враховуючи вартість дерева, роботи, дороги, митних хабарів і рекетирських поборів.

Були тут і представники чистого мистецтва — лірники та бандуристи. Мені навіть причулося знов оте шокуюче «любчику ти наш, однолюбчику», але я спритно відігнав галюцинацію. Скрипалі витинали коломийки. Туристи-роззявляки особливо тішилися, коли вловлювали знайомі слова:

«Коломия, Коломия, ой, Коломийочка, яка була курва мама — така в неї дочка. Народила мене мати на самого Спаса, дала мені таку пику, як у Фантомаса. Полюбила тракториста, з трактористом спала, потім тиждень цицьки мила, соляркою сцяла».

Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.

Я пройшов крізь браму й подався далі без особливих намірів.

Почало якось нагло смеркатися. Коли я проминув готель VICTORIA і вийшов на автобусну зупинку в затиллі Бальшова Тєатра[57], було вже зовсім темно. З дурного дива мені здалося, що потрібно сісти в автобус № 521. До кого я збирався їхати — бозна. Раптовий напад топографічного ідіотизму підказував мені, що десь на краю міста чекає мене тепла ванна, смачна вечеря і зручний нічліг. Отож я дочекався автобуса і вирушив у невідомому напрямку.

Понтонним мостом ми перетнули Віслу, що текла якось незвично, ніби змінивши русло. Мабуть, це якось пов'язано зі вступом Польщі до Европейського Союзу чи Ліґи націй або й NATO, подумалося мені. Точно! NATO! Дурнуваті натівці із стратегічних міркувань змусили ляхів повернути ріку — від моря до моря.

Автобус їхав уже якимись неосвітленими районами, а за темною водою виднілися вогні великого міста. Непогана панорама для рекламного плаката. Чимось навіть нагадує Нью-Йорк. Чи, радше, гібрид Нью-Йорка з Москвою. Палац культури й мистецтв нагадує звироднілий Кремль, а Центральний універмаг неуважний обсерватор цілком може прийняти за Empire State Building.

Натомість ми пересувалися вуличками, що найбільше скидалися на Південний Бронкс, орнаментований візантійським зооморфізмом.

Зненацька автобус зупинився, і в розчахнутих дверях з'явилися вбрані на чорно контролери. Чорт! Я ж забув компостувати квиток. Опа-а! Грошей на штраф у мене немає, документів ніяких — навіть факс я необачно викинув після прикордонних пригод. От халепа! Не халепа навіть, а повний пінцет.

Контролери поволі просувалися салоном, наближаючись до мене й виводячи безбілетників надвір. О, це не просто перевірка, — дійшло до мене. Це облава на нелегальних іміґрантів. Ну, все. Тепер нічліг мені вже точно гарантований. На нарах в буцегарні.

Я традиційно почав уже було миритися із ситуацією, коли раптом водій відчинив половинку передніх дверей і вийшов покурити. Я обережно і, наскільки це було можливим, непомітно піднявся з місця й рушив уперед. Якось мені вдалося незауваженим протиснутись у вузький прохід, і ось — свобода! Втім свобода ця була покищо суто гіпотетичною. Оточені зусібіч людьми в уніформі нелегали боязко тулилися одне до одного. Я обережно обійшов № 521. І так само обережно й повільно почав віддалятися від місця катастрофи, не зовсім упевнено вдаючи випадкового перехожого. Раз-по-раз озираючись, я побачив, що коло автобуса починає діятися щось незрозуміле. Якогось чоловіка в білій полотняній куртці оточили молодики вже без ніяких одностроїв. Вони щось говорили до нього, а він тільки мовчки диким поглядом роздивлявся довкола. Раптом у когось в руках зблиснув ніж, на білій куртці розповзлася червона пляма, і чоловік почав повільно осідати на землю.

Розв'язки я не став очікувати і рвонув щодуху геть.

Не знаю, що це було. Напевно вже не перевірка квитків і навіть не облава. Все скидалося радше на черговий грабіжницький напад. Завжди я втрапляю в якесь лайно. Хай йому біс! Як не митники, то рекетири, як не контролери, то ґанґстери, як не цигани, то акупунктура. Господи, якби хто знав, як усе це мені набридло. Швидше назад. До мосту. До річки. До незалежності.

Я простував темними вулицями, орієнтуючись по заграві, що осявала добру половину неба. Десь там лежало так необачно покинуте мною місто. Я йшов, а перед очима все ще стояла жахлива картина — червона пляма, що розповзається на білому полотні — державні кольори країни, в якій я зараз перебуваю.

Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту — цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки — квапитися мені нікуди.

Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, — подумав я. — Ну що ж, приємного знайомства».

— Tam nie ma przejścia, — пролунало за спиною, і, обернувшись, я побачив двох молоденьких поліцаїв.

— Niestety, — знову вдався я до свого улюбленого слова і, знизавши плечима, зробив спробу повернути навспак, обминувши представників влади. Однак оте «niestety» замість того, щоб створювати досконалий мімікрійний захист, завжди видає мене з головою.

Цього разу перевірки документів уникнути не вдалося.

Описати мої натужні розмови з поліцаями, приниження і страх, безглузді прогулянки під вартою і по-кафкіанськи несподіване звільнення справді міг би хіба сухотник Франц. У мене ж для цього не вистачить ані уміння, ані словникового запасу. Та й бажання, чесно кажучи, немає. Врешті-решт, онезалежнений, але запаморочений, немов після добрячої дози маріхуани, я вирішив не випендрюватися більше і повертатися до Centrum Badań Kosmicznych, де у спортзалі на мене чекав сякий-такий матрац. Після багатогодинних переговорів із охоронцями порядку в моїх кишенях не залишилось ані гроша, та в одурманених мізках ні з того, ні з сього визріло переконання, що я ж, чорт забирай, є власником MASTER CARD. Чи, може, VISA — докладно вже не пам'ятаю. То ж я хвацько зупинив таксівку і, щоб цього разу вже не облажатися, вирішив говорити англійською, з якої безпомилково знаю лише словосполучення FUCKING SHIT.

— Independence Street. Center of Space Research, — напівзавчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

— І guess, there is no Center of Space Research on Independence Street, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

— Maybe it's on the different street. That's your problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

— You sound like an Ukrainian astronaut, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

— Unfortunately, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я сказав це, не зовсім розуміючи, що воно означає, але на добре відому з голлівудських фільмів ідіому мене не вистачило[58].

Поки ми їхали, DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив щось до щему впізнаване, хоч і незідентифіковане: «A w Krakowie па Brackiej pada deszcz»[59]. (Може, це знову був PORTISHEAD), — не певен. На завершення програми DJ несподівано сказав цілком зрозумілою мовою:

— „Крила, що як хмари закривають небо“ — не порожні слова.

Коли ми доїхали до Центру тих гівняних Космічних Досліджень, уже світало. Замість неіснуючої MASTER CARD я тицьнув водієві використану телефонну картку, та він сприйняв це на диво спокійно і навіть подякував, побажавши, здається, щасливих міжзоряних польотів.

По дорозі до омріяного спортзалу, де мав бути гарантований матрац, мене раз-по-раз обминали якісь тінейджери на роликових ковзанах і скейтбордах. Вони мчали назустріч із шаленою швидкістю, і тільки наявність ланцюжка-оберега, якого я ніколи не знімав, може пояснити те, що не сталося жодного зіткнення. «Оце вже, мабуть, і виспався», — заходячи до залі, подумав я. На те й виглядало. Бо, крім присутності тренованих тінейджерів, довелося подивуватися ще одній метаморфозі: все приміщення виявилося заставленим якимись декораціями, серед яких десь, безперечно, знаходився і мій матрац, та шукати його зараз було б марною справою. Тут я згадав, що напередодні говорилося про зйомки фільму з часів громадянської війни. Отже весь цей мотлох приготований кінематографістами. Тільки-но я про це подумав, як до залі й справді ввалилася ціла ватага — освітлювачі, гримери, каскадери, реквізитники, актори другого плану, актори першого плану, помічники режисера і сам режисер. Ну і, звичайно, Мох із безвідмовною камерою HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC на плечі. Він привітався мимохідь, а потім, ніби щось забувши, обернувся і сказав:

— До речі, поздоровляю з вчорашніми іменинами.

Я збараніло дивився йому вслід, відчуваючи, що щось тут не грає.

Якась невловима деталь занепокоїла мене, та я не міг зрозуміти, яка саме.

Може, інтонація голосу?

Може, марка відеокамери?

Може, дата іменин?

І як, до речі, мене звати?

В мене що, справді вчора були іменини?

Ну, допустимо. Однаково щось тут не те. Але що саме?

За вікнами зробилося вже цілком світло, і, можливо, саме від цього на мене зійшло локальне просвітлення. Я раптом зрозумів причину свого збентеження. Мох франтувато підстриг свою знамениту кошлату (андеґраундову, контркультурну) бороду, без якої його ніхто б раніше й не уявив, і тепер виглядав на якогось француватого іспанського ґранда.

Господи, чого тільки не трапляється з нами на цьому світі! Воістину — життя різноманітніше за сни.

Розділ сьомий. Леон-кіллер[60]

Будь ласка, тільки не помирай, інакше мені доведеться теж […]

Прошу тебе, тільки живи, ти ж бачиш — я живу тобою.

Z е м ф і р а

О так от, міста Тейба, о так от…

K e n   К е s е у

O n e   F l e w   O v e r   t h e   C u k c o o ' s   N e s t

До Дарії Юріївни мені порадили звернутися друзі. «Все ж таки там якось лікують ЦЕ. Може, варто спробувати», — говорили мені. Я впирався, бо знав, що ЦЕ не лікується взагалі. Ніде. Ніяк. Людина мусить собі дати раду з ЦИМ сама, все інше — самоошукування, марне витрачання грошей і часу. «Не мусиш відразу лягати до шпиталю. Може, спочатку варто просто піти подивитися, поговорити. — Це були слова Карпа. — Ніхто ж силою не примушуватиме тебе…» і т.п. Я не міг не послухати Карпа. Він мені як старший брат. Справді. А старшого брата годиться слухати. Тому я погодився. Певного погожого дня ми з дружиною, супроводжувані Карпом, який мав скласти нам протекцію, зайшли до похмурого цегляного будинку з ґратами на вікнах. Куций коридор по обидва боки прикрашали ряди металевих дверей із засувами й конусоподібними тюремними вічками. Під вічками були, подібні на поштові щілини, прорізи для передачі їжі — т.зв. «собачники». «Ого! — подумалося мені». Хоча, можливо, я навіть проказав про себе WAW! Або OOPS! Або просто OUCH!

Єдині неметалеві двері вели до кабінету головного лікаря. Ним і виявилася Дарія Юріївна — струнка світловолоса аж до блонду шатенка тієї несамовито холодної вроди, яку зазвичай приписують ніцшеансько-гестапівським фрау. Відсуваючи в закутки свідомості інтуїтивну тривогу, я намагався потішити себе думкою, що мені випало щастя спілкуватися з такою от красунею, до того ще й, безперечно, розумницею й профі, а не з якоюсь старою порхавкою середнього інтелекту, задокументованого дипломом про середню ж освіту. Мені навіть вдалося частково розчулитись і я приготувався викласти все як на духу, розповісти про симптоми, причини й наслідки хвороби.

Однак перші ж мої спроби порозумітися були брутально обірвані:

— Говорити тут буду я!

Що ж це за лікар, — подумалося мені, — який не хоче вислухати пацієнта, нехай навіть потенційного? Хіба вислухати — не є першим обов'язком ескулапа? Так же можна замість полікувати застуду, вирізати аденоїди, або й, чого доброго, ампутувати кінцівки чи, не дай Боже, каструвати. Може, вона хоче мене каструвати?

Мляво відповідаючи на гострі запитання, що цілком не потребували відповідей, я роздивлявся гобелен, на якому було майстерно виткано Діву Марію з Дитятком. (Мабуть, діло рук якого-небудь вдячного піддослідного кролика — перевихованого наркомана абощо). І знову Діва Марія. Може, це новий терапевтичний винахід? Може, всі ці образи в медичних кабінетах — не просто данина моді чи свідчення конфесійної єдності ордену охоронців здоров'я — може, в них таїться цілюща сила? Може, замість болісних заштриків, небезпечних піґулок і принизливих процедур тут просто прикладаються до тканої святині? Тоді я — за.

— Самому вам не вдасться вийти з ЦЬОГО. Ми допоможемо вам. Коли ви останній раз пили пиво?

— Вчора, — відповідаю, відчуваючи цілком стерпну легкість буття[61] від випитої півгодини тому пляшки GUINESS'a. Цікаво, помітить пані профі мою брехню чи ні? Здається, не помітила, бо каже:

— От бачите!

Що я повинен бачити — в даному випадку незрозуміло. «Як же мені тебе назвати, любонько», — натомість думаю я. Клаудія Шіффер? Міс Ґнуссен? Леді Ді?[62] Останнє, з огляду на співпадіння ініціалів, видається найдоречнішим, однак рафінована стриманість покійної принцеси якось не узгоджується з вишколеною неприступністю цієї спокійної шпитальної королеви. Вона скидається на іншу леді — залізну[63]. Однак згадавши свої ніцшеансько-гестапівські асоціації та безпомилково відчувши, що найзаповітніша мрія Дарії Юріївни — влаштувати тут же на місці остаточний фармакологічний ANSCHLUSS, — я вирішую наректи її «фрау Де» — германський варіант британської ідіоми. Тим більше, що така полівалентна форма імені дозволить мені іноді вбого розважатися, запитуючи, скажімо, уявного співрозмовника: «А фрау де?»

— А де ви мешкаєте? — ніби вловивши хід моїх думок, продовжує та.

— Яке це має значення? Хіба лікування у вас не анонімне?

— В принципі так, але ж нам потрібно заповнити історію хвороби, внести якісь ваші дані, координати тощо.

Ця заява несподівано дає мені шанси якщо не до контрнаступу, то бодай до затяжної оборони. ANSCHLUSS не вдасться. Принаймні сьогодні.

— Розумієте, він досить відома в літературних колах людина, — раптом приєднується до моєї партизанщини Карп, — і не хотілось би…

— До того ж я типовий невротик, — підбадьорено додаю я. — Маю бзіка на пункті гіґієнізму, і погано переношу присутність незнайомих людей.

— Нічого. У нас прекрасні умови: є гаряча вода, душ і одномісні камери е-е-е… тобто палати.

Все. Це, здається, перемога. Цілком нежданна перемога. Фрау Де-не-де програла, недооцінивши життєдайної сили GUINESS'a, помноженої на міць поетичного братства.

— Давайте ми домовимося в такий спосіб, — кажу вже цілком упевнено й невимушено. Якщо мені цього разу не вдасться виплутатися самому, — я неодмінно звернуся до вас. Але гадаю, поки-що можна обійтися без госпіталізації.

Розмова, — оскільки результат уже всім зрозумілий, — набирає необов'язкового, світського характеру, і напруга поступово спадає.

Фрау Де ще виписує мені якісь ліки, щоб, принаймні в такий спосіб, закамуфлювати поразку.

— Ось це купите в аптеці на Бельведерській, — вони тільки там бувають, — і прийматимете протягом місяця в період абстиненції.

— Та не хотілося б заживати транквілізаторів, — кваліфіковано коментую я. Який сенс із однієї залежності потрапляти в іншу.

— Це не транквілізатор, — каже фрау Де, незворушно дивлячись мені просто в очі.— Це седативний засіб. Будете приймати, коли відчуєте неспокій, страх чи, скажімо, бажання випити.

Не можу відвести погляду від її гіпнотичних бездонних зіниць, де, мов у чорних свічадах, відбивається сферично здеформована кімната, гобелен, стіл, а на столі — папери, канцелярський набір і пуделко піґулок із дзеркальним написом: РОТАЗІЛІВКНАРТ. (В оригіналі тут — віддзеркалене слово ТРАНКВІЛІЗАТОР. — Прим. верстальника.)

Нічого собі, тут справді ставляться до пацієнтів, як до клонованих мультиплікаційних кроликів, що їх, як відомо, остаточно притлумити здатна лише рука рисувальника. Мав гаки рацію Гардінґ, коли казав: «Усі ми кролики різного віку й категорій стрибаємо — скік-скік — країною Волта Дизнея […]. Нам потрібен добрячий вовчисько, — вовкулака, беовульф, вервольф — на кшталт нашої дорогої медсестри, аби знати своє місце». А мені не хочеться, чорт забирай, бути персонажем чужої анімації. В мені залишилося ще трохи об'єму і трохи симпатії до тривимірності цього світу. Мені подобаються його ніжні опуклості, яких можна торкнутися рукою, його затишні западини, де можна зручно скрутитися калачиком, його шовковисті зарослі, які так приємно розчісувати сонячного ранку, похмурого пополудня чи дощового вечора.

— Отож, якщо наступного разу виникне нагальна потреба, неодмінно звернуся до вас, — підсумовую я, а фрау Де промовляє, прощаючись:

— Бажаю вам, щоб наступного разу не було, — маючи вочевидь на думці щось цілком протилежне.

Одурманений несподівано звитяжною розв'язкою, цілковито забувши, що виграний бій ще не означає перемоги у війні, я недооцінив тоді медико-містичну потугу наркологічної цариці.

І дарма.

Того разу мені справді вдалося самостійно вийти із зачарованого кола чаркування, але літо минало, і за кілька місяців я вчергове зайшов у таке круте піке, вийти з якого не зміг би й найкрутіший ас. Перші два тижні традиційно минули у відносній активності, що було радше негативним, аніж позитивним фактором, оскільки я міг самостійно й безперешкодно пересуватися, відвідуючи на зміну всі доступні мені кнайпи, — а саме найбридкіші забігайлівки в силу їхньої стилістичної відповідності обираю я в сезон падіння, — так от, ніщо не заважало мені відвідувати їх поперемінно (залишки примарного кодексу честі не дозволяли щодня світитися в одному й тому ж місці), втрачаючи потроху контроль над кількістю спожитого пального й заганяючи себе в глухий кут опорожненої пляшки. Мій алкогольний астрал, відділившись від фізичного тіла, знаходив підбадьорливі виправдання:

Бачиш, — казав він, — поплескуючи своєю неіснуючою рукою моє існуюче, але хитке плече, — сьогодні ти випив перше пиво аж по обіді, і апетит у тебе пристойний, всі функції організму в нормі, душ приймаєш регулярно, навіть інтерес до телевізора не повністю втратив, не кажучи вже про те, що сяку-таку роботу здатен виконувати. Без натхнення, щоправда, але хто б згадував про натхнення, коли необхідно щокілька годин підзаправлятися. Завтра підемо на зменшення дози. Післязавтра ще трохи мінімалізуємо, — обернена арифметична прогресія, — і за кілька днів будемо, як огірочки.

Отак втішав мене старий астральний друг, спостерігаючи, як я вихиляю чергову сотку і закушую канапкою, скинувши з неї попередньо оті самі огірочки — терпіти їх не можу.

Поступово канапки втрачали актуальність, як і решта їжі. Останній тиждень я вже тримався винятково на рідкому паливі, тай підзарядка потрібна була лише для того, щоби, забувши про своє існування, провалитися в темну ополонку сну. Доза визначальної ролі не грала. Йшлося про замінник крові, лімфи, сечі, поту, мозкової рідини, мене самого попросту. Напередодні фатального й фатально неуникного рішення я зранку ще просив дружину:

— Прошу тебе, ще не здавай мене сьогодні фрау Де. Може, завтра буде краще.

— Яка ще фрау Де?! Ти мариш. Може, це біла гарячка? Тобі необхідно до шпиталю. Я вже домовилася з Дарією Юріївною.

— Із фрау Де?! Що?! Де?! Коли?! Ще не сьогодні, прошу. Я пересплюся, й все буде добре. От побачиш.

— Що буде добре? Як може бути добре? Подивися на себе. Вже тиждень, як ти нічого не їв. Я дзвонила Артурові. Він сказав, що приїде автом і забере тебе.

— Не сьогодні, прошу. Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дай мені пива.

Назавтра зранку справді приїхав Артур.

— Вставай, батьку, поїхали, — термосить він мене. Не терплю, коли він називає мене батьком. Хоча я й справді йому батько. Хресний. Спровадив хлопа до римо-католиків, коли йому було вже за тридцять.

— Не рухайте мене, — бурмочу я спросоння. І далі автоматично: «Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дайте мені пива».

— Старий, давай піднімайся. В мене обмаль часу. Мені на роботу треба. Давай, давай, вставай.

Ми мляво перегиркуємося ще деякий час, аж я нарешті якось там сповзаю з ліжка і починаю натягувати штани й сорочку.

— Не ту, — каже мені дружина. — Візьми свіжу, випрасувану, он лежить на канапі. — І далі без ггаузи Артурові:

— Речі я вже зібрала. Все готове. Зараз він одягнеться і їдемо. Можеш почекати нас в авті. Ми недовго.

Сяко-тако вбравшись, ще заходжу до ванної бодай хлюпнути на обличчя водою. Із дзеркала на мене дивиться астральний двійник непривабливого, чесно кажучи, вигляду. Дивиться він тупо, мов останнє чмо. В погляді ані проблиску живої думки, жодного людського виразу. Обличчя посиніло, судини набрякли, шкіра лущиться. Мертвяк мертвяком. Ще й заріст тижневий, як в останнього бомжари. От двійничок попався! А де ж я? Куди ж у біса я подівся? Може, я ще сплю? Нема, нема часу шукати. Непосидющий Артур вже, мабуть, завів двигун. Поспішає, мудак. Яка там в нього робота до холери? Курити дешеві, але понтові цигарки, пити смердючу каву і педерастичним голосом розмовляти по телефону, вдаючи крутого бізнесмена? Почекає, козел. Не вмре.

Однак робити мені вже більше нічого, і VOLENS-NOLENS доводиться виходити з хати, спускатися непевно сходами й залазити в задрипаний секонд-гендівський лімузин. Все з других рук. Нічого власного. А колись же були друзями. Бач', він ма'ть і зараз дума', що чинить як справжній товариш. До шпиталю хворого дружбака підвозить тощо. Простягає руку допомоги і те де. Козел. Всі вони козли і мудаки. (Зрозуміти, що мається на увазі під узагальненням «всі», мені не вдається — тотальна безтямність, — однак те, що правда на моєму боці, сумнівів не викликає). Козли і мудаки. Мудаки і козли. Коз… «Козляк!», — ось як називалося пиво, яке ми пили з Йоанною в ірляндському пабі на вулиці, здасться, Медовій. І я там був, мед-пиво пив.

— Слухайте, — трохи очунявши, кажу я. — Якщо ви вже зібралися зробити з мене абсолют-абстинента, то дайте випити останнє в моєму житті пиво. Навіть засудженому до страти належиться остання цигарка. А абстинентство — гірше від страти.

Я примушую Артура зупинитися коло найближчого кіоска й виходжу. Цього разу я вибираю BEAR BEER — найміцніше, яке є, хоча й гидке. На ньому можна протриматися довший час.

Всідаючи до авта, відкриваю бляшанку і з невимовною насолодою роблю перший ковток, стримуючи блювотний рефлекс — BEAR BEER має препаскудний запах.

Подальшу подорож моє астральне тіло має змогу спостерігати ніби з балкона обласного музично-драматичного театру:

Я. Прекрасний хмелю аромат![64] (помічаючи  А р т у р а) Привіт, Артурчик. (А р т у р  з острахом кидає погляд в дзеркальце на  м о ю  д р у ж и н у, котра сидить іззаду й уважно слідкує за дорогою.)

М о я  д р у ж и н а (цілком незрозуміло що маючи наказі). Ти сьогодні повинен був спати до полудня. Після обіду ліжко буде зайняте.

Я. Не можу. В мене з'явилася нова ідея. Хто тут п'є пиво? А-а, це я (робить черговий ковток)…

А р т у р (з відразою). Ти хоч би защіпнувся. Ходиш, як сексуальний маньяк з перлюстрованою ширінькою. Застебнися.

Я. Ого, які ми слова знаємо! «Перлюстрованою»? Треба запам'ятати. Одного лише не розумію. Застебнутися? Нащо?

А р т у р. Як це «нащо»? Що значить «нащо»?

Я. Но власне. Нащо? Бачиш, таке просте питання, а ти не годен на нього відповісти.

А р т у р. Бо… бо… це непристойно.

Я (продовжує пити пиво). Ну от (до речі, хто б це говорив про пристойність) — твоя відповідь нічого не означає. Вона не витримує жодного інтелектуального аналізу. Типова банальна відповідь.

А р т у р. Тобі цього замало?

Я. Мені — так. Я глибокомисляча людина. Якщо вже ми змушені дискутувати, то повинні дійти до тонко нюансованих факторів, таких, як, наприклад, кальсони.

А р т у р. Бога ради, ти можеш спочатку защіпнутися, а потім поговоримо?

Я. Це було б порушенням розумового процесу. Наслідок випередив би причину. Людина не повинна жити бездумно, керуючись лише механічними рефлексами.

А р т у р. То ти що, так і будеш ходити з розщіпнутими штанами?

Я. Ага. Нічого з цього не вийде, синку — ґудзиків катма (випиває чергову порцію пива). Тобі відоме слово «катма»? А «катманду»?

А р т у р. Які в біса ґудзики? В тебе ж джинси на зіппері.

Я. «Джинси на зіппері» — сильно сказано. Круто. А ще крутіше — запитання «які в біса ґудзики?» Ну, спробуй сам подумати. Поворуши нарешті своїми курячими мізками. Біс — це ж дух. А які в духів можуть бути ґудзики, га? Матерія взагалі з духу не виникає. Принаймні в даному випадку. (М о я  д р у ж и н а простягає руку, намагаючись відібрати в Я бляшанку з пивом, але той не віддає).

А р т у р. Про це, власне, я б і хотів з тобою поговорити, батьку.

Я. Потім, потім (допиває пиво). Ти можеш їхати повільніше? Так хочеться насолодитися останніми хвилинами свободи (впадає в дрімоту).

Коли ми нарешті опиняємося в кабінеті фрау Де, вона запрошує сісти, й задає мені питання, котре я так сподівався почути від неї під час першої зустрічі:

— Скажіть мені, чому ви п'єте?

— Нез'ясованість основних світоглядних принципів, — відповідаю я неохоче, розвалившись у фотелі й защіпаючи нарешті джинси.

Мій астральний двійник знічев'я вирішив розважитись, урізноманітнивши гру, і роздвоївся на пару близнюків. Щоб остаточно не заплутатись, я назвав одного BEAR VOLENS, а іншого — BEER NOLENS. Оскільки тепер вони були в більшості, тобто мали наді мною відчутну чисельну перевагу, то глядачем наразі виявився я. З огляду на пожмаканий вигляд мене не пустили навіть на гальорку, тому довелося сиротливо стовбичити під дверима лікарського кабінету, прислухаючись, як BEAR VOLENS розмовляє з присутніми. Нема нічого принизливішого за коридорне очікування, особливо якщо повз тебе вештаються не звичайні прохачі, а очманілі наркомани й прибиті горем алкаші. Хитрий BEER NOLENS натомість уже вмостився на ліжку в палаті під номером, річ ясна, шість, — чого ще було чекати від цього кічмена-нікчеми, — і заголяв сідниці для заштрика. Здається, він так до останнього й не защіпав штанів, знаючи, що їх однаково доведеться скидати.

В цей час у кабінеті відбувалося щось дивне. BEAR, очевидно ще не прийшовши як слід до тями після роздвоєння, уявив чомусь, що це не його, а Артура привезли на лікування:

B E A R (зриваючись із фотелю). Я протестую! (Артур хапає його за барки й штовхає назад.)

М о я  д р у ж и н а. Що з тобою? Він такий блідий!

А р т у р. Ти, напудрений трупе…

Я (з-за дверей). Артурчику, це я, твій хресний батько! Не впізнаєш мене? Разом за новим життям, визволення світу, ти і я, пам'ятаєш? Не души мене, ми ж з тобою разом, це я, не души мене…

А р т у р (продовжує крок за кроком відтісняти В Е A R'а до фотелю). Ти, напханий нікчемо, штучний організме, зогнилий протезе!..

М о я  д р у ж и н а (до фрау Де). Зробіть що-небудь, він його задушить!

А р т у р. Каналія! (Відпускає В Е A R'а, той знеможено падає у фотель, А р т у р  стомлено повертається до свого). Брехня, всюди брехня й лицемірство (поринає в забуття).

Я (просовуючи голову в двері). Він зовсім п'яний.

B E A R. Це наклеп, це безсовісна олжа. Цей чоловік знає міру і обов'язки!

М о я  д р у ж и н а. Я теж не вірю. Артур ніколи не п'є.

Я. Хто-хто, а я на цьому розуміюся найліпше, здасться.

М о я  д р у ж и н а. Але щоб якраз сьогодні? Ми ж могли розбитися.

Я. Вчора, мабуть, знову на шашлики їздив з компанією (ф р а у  Д е наливає з графина воду і поїть  А р т у р а).

B E A R. Це якесь непорозуміння. Не варто робити поспішних висновків.

Я (насмілившись нарешті зайти до кабінету). Ага. Зажди трохи, й Артур все тобі розповість. Він уже навіть був почав.

М о я  д р у ж и н а. Тихіше, прокидається!

А р т у р (піднімає голову і вказує на Я). Це що таке?

М о я  д р у ж и н а. Хресного батька свого не впізнає, бідолаха! (Плаче.)

Ф р а у  Д е. Послухайте…

А р т у р. Тихо, бабното! Я не питаю про своє походження, ані про духовне, ані про фізичне. Мене цікавить… (він глибоко над чимось замислюється й вмовкає).

B E A R. Артур трохи втомився, та незабаром все прийде до норми. По місцях, струнко! Жодних змін у сценарії! (Запобігливо до Артура.) Х-хе, Артурчику, це ж був тільки жарт, правда? Ну ти й дотепник! Але знай, ми всі тримаємося твердо. Кожен защіпнутий, як і належиться, на всі ґудзики, зверху донизу, раз і назавжди. Фрау Де навіть хотіла вбрати корсет. Вище голову, Артурчику.

Я. А цей все за своє. Не бачиш? — він набрався, як свиня, придурку ти недороблений. Моє виховання, пся крев! Моє виховання!

B E A R. Неправда! Заткайся! До діла, Артурчику, до діла! Все готове, ще тільки крок один…

А р т у р (опускаючись перед Я на коліна). Вибач, батьку.

Я. Це що, якийсь новий хитрий викрутас?

А р т у р (повзе за ним на колінах). Я був не в собі! Нема повернення, нема сьогодення, нема майбутнього.

Я (відступаючи від А р т у р а). Що це за гівняний нігілізм?

Ф р а у  Д е (роблячи помітки в журналі, з науковою цікавістю). А я? Мене теж немає?

А р т у р (змінюючи напрям і повзучи на колінах до лікарського столу). О! І ви мені вибачте теж!

Ф р а у  Д е (незворушно констатуючи). Алкоголік, хлопчисько, боягуз, невротик. (Після паузи) Можливо, імпотент.

А р т у р. Ні, ні. Не треба гак говорити, не треба. Я не боюся, я лише не можу повірити… я все… я власне життя… але повернення немає, немає, стара форма не створить нам нової реальності, я помилявся!

Ф р а у  Д е. Про що ви?

А р т у р. Про створення світу!

Ф р а у  Д е. А про мене? Хто буде говорити про мене?

А р т у р. Я не виправдав ваших сподівань. Але повірте мені, це неможливо…

B E A R. Нічого не хочу знати! Опануй себе! Встань, розлучися, одружися! Заведи нову сім'ю, чисть зуби, їж ножем і виделкою! Ось побачиш, тобі вдасться. Ти хочеш втратити останню можливість.

А р т у р. Не було ніякої можливості. Ми помилилися, це безнадійно…

B E A R. Артуре, ти п'яний і сам не розумієш, що мелеш.

А р т у р. Так, я п'яний, тому що напверезо помилився. Я напився, щоби покінчити з моєю помилкою. І ти, батьку, хильни собі.

Я. Я? Ніколи!.. Хіба що грамульку… (Бере в  А р т у р а  шклянку, наливає собі з графина води й випиває одним махом).

А р т у р. Я напився від тверезості. Розумне сп'яніння.

Я. Не свисти. Ти напився з відчаю.

А р т у р. Із відчаю теж. З відчаю, що форма не врятує світ.

B E A R. А що ж його врятує?

А р т у р (встає з колін, урочисто) Ідея!

Мені набридає врешті весь цей балаган і я заходжу до палати, — нічого вже не вдієш, — під номером шість. Моя дружина мала рацію, коли казала, що по обіді ліжко буде зайняте. BEER мирно посопує, заткавши до того ж вуха слухавками від мого плеєра. Я висмикую з-під нього дроти, а його самого спихаю з ліжка геть. Він зникає в якомусь застінному просторі. Я лягаю і тільки тепер відчуваю, наскільки висотаний усією цією метушнею й абсурдом. Спати, спати. Фрау Де обіцяла, що я буду безпробудно спати кілька діб. Це в них така метода. Щоб алкаші з бодуна не вештались коридором навмання.

Зайшла якась медсестра і робить мені ін'єкцію просто крізь джинси. Нащо ж я, питається, півдня ходив з розщіпленою ширінькою.

Насилу повертаючи головою, роздивляюся палату. Крім мене, тут двоє — один хропе, закутавшись у ковдру, інший просто лежить, втупившись у стелю.

А де ж обіцяні мені персональні апартаменти? Де душ, фрау Де?

— Тут є душ? — питаюся сусіда, що не спить.

— Є. В кінці коридору. І туалет там само. Тут теж є, в палаті. Але бачок поламаний, а в крані вода лише гаряча. Я набираю в пляшки і вистуджую — он там на підвіконні. Так що за малою потребою можна сходити тут, — пляшки завжди повні, я слідкую, — а за великою — краще йти туди, — махає він рукою в невідомість.

Поки я обмірковую почуте, заходить ще одна сестра, із зошитом.

— Прізвище, — каже вона мені.

Я називаюся. Вона гортає сторінки й трохи ображено каже:

— Немає такого.

— Може, ще не записали, — намагаюсь оправдатися.

Вона зникає, але за хвилю з'являється знову.

— Ваше прізвище.

Я раптом згадую розмову з дружиною. Перед від'їздом вона втовкмачувала мені, що саме я маю відповідати на подібні запитання. Вигадане ім'я. Вигадана адреса. Вигаданий фах. Як же, чорт забирай, усе це звучало?

— Щезняк, — зненацька виринає з глибин пам'яті. (Як же це мені вибило — так звали одного з моїх персонажів). Орест Щезняк[65], — повторюю і додаю, виправдовуючись:

— Мабуть, жінка записала на своє дівоче прізвище.

— Є такий, — задоволено каже сестра, закриває зошит і додає насмішкувато: — Що, забули, як вас звати? Буває.

Не встигаю як слід поукладати розшарпані думки, як знову заходить медичка — та, що й першого разу.

— Приспустіть штани, я вас вколю.

— Що це?

— Снодійне. Дарія Юріївна сказала, вам треба спати.

О'К. Спати, так спати. Заходить фрау Де.

— Ну, як він? — питається в сестри.

— Нічого. Скоро буде в нормі, — і розпаковує черговий шприц.

— А це що?

— Це від тиску. У вас трохи підвищений тиск.

Не пригадую, щоб хтось мені міряв тиск, але не протестую. Сподіваюся, знають, що роблять.

Наступні кілька годин минають в очікуванні. В очікуванні сну чи ще чогось. Одначе сну немає. Ніхто мене більше не турбує.

— Перепрошую, — звертаюся до сусіда, що з того часу теж не склепив очей, — а крапельниці тут не ставлять?

— Тут — ні, — відказує той. Неподалік є психушка — там ставлять, а тут— ні.

Дивно, думаю я. В мене гострий токсикоз, зневоднення організму, а мене тільки нашпигували хімією і все. Ну гаразд, почекаємо ще трохи.

— Раніше й тут ставили, — продовжує сусід. — Коли я працював санітаром швидкої допомоги. Одного разу забрали якогось алкаша просто з хати — жінка викликала, — а він сидить в машині коло мене, мовчить, хитається й тримає в руках напівпорожню пластикову пляшку мінералки. Грамів 100–150 залишилося. Я слідкую за ним. У нас паси ґумові про всяк випадок, гамівних сорочок не вистачало, то ми буйних пасами скручували. Так от, десь вже на під'їзді до лікарні він перехиляє цю саму пляшку і допиває одним махом. Я знаю, що там не вода, а горілка. Однак мовчу. Бо якщо він зараз ляже під крапельницю не похмелившись, почнеться біла гарячка. Я вже сто разів таке бачив. Люди вени собі голками роздирали, калічились, на персонал кидалися. Всіляке бувало.

— А тепер ви тут лікуєтесь?

— Ну, так сталося. Мені вже давно пора виписуватися, але побуду, мабуть, ще тижнів зо два. Я тут підробляю потрохи. Допомагаю санітаркам, медсестрам. Мене тут усі знають. Як вас, до речі, звати.

— Леон, — вже вкотре брешу (чи не брешу?). Він не питає, чому я записався Орестом, і я вдячний йому за це.

— Микола, — простягає руку. Будемо знайомі. Якби що треба — кажіть. — І помовчавши трохи:

— Леон — це те саме, що й Лев?

— Ну, щось ніби, — кажу я. Після тривалої паузи питаю:

— А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?

— Ні. Це так званий ЛЗЗТ — Лікувальний Заклад Закритого Типу.

Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.

Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.

Почувався більш-менш нормально. BEER з BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно — то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.

Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.

Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.

Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.

Микола схоплюється з ліжка.

— Обережно, — каже він, — я допоможу вам.

Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор — це завжди має на мене таку дію.

— Нічого, дякую, я сам.

— Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.

Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.

— Отак, обережно, попри стіночку, — напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.

Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору — благо відстань невелика.

Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку — загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає — зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.

Повертаюся в палату.

До загорнутого в ковдру хропуна щопівгодини приходить медсестра — та, що шукала моє прізвище, — і міряє тиск. Виявляється, він патологічний гіпертонік, і на тлі алкогольної інтоксикації ніяк не вдається вивести його з кризи.

В палаті є ще й четверте ліжко. Поки що воно порожнє, до того ж відгороджене ширмою. Ще один привід для роздумів.

Я лежу мовчки, збайдужілий і запаморочений ліками. Варто було б перевірити ще й кімнатний сортир, але в мене занадто мало для цього сили. Завтра, завтра — відганяю від себе набридливі і, мабуть, хворобливі думки.

Під кінець робочого дня з'являється фрау Де.

— Як ваше самопочуття?

— Ich fühle mich hier wohl, — кажу я навряд чи грамотно і, мабуть, не дуже артикульовано: дикція моя порушена так само, як і координація рухів. — Das ist normal. Ordnung muß sein[66].

Вона киває головою, повертається і йде.

— Alles Gute, meine liebe Frau![67] — радісно кидаю вслід і повертаюся до стіни.

Ввечері надходить черга нових тортур — ін'єкції, піґулки, аналіз крові.

— Знаєте, мені зранку дали снодійне, але я чомусь зовсім не спав, кажу я, вдаючи занепокоєння.

— Вам не кололи снодійне. Дарія Юріївна сказала дати його аж перед сном. Лягайте на тапчан.

Тепер я й справді занепокоєний. Що в біса тут діється? Говорять одне, роблять зовсім інше. Треба бути насторожі. Будьмо уважні, як любить казати Ґорвіц.

Сколовши мені півзадниці, непривітна сестра подає стограмовий келішок.

— А тепер випийте ось це.

— Що це? — запитально дивлюся на неї.

— Це ліки. На горілчаній основі. Пийте.

Навіщо мені зараз спиртне, зрозуміти важко, але я слухняно випиваю. Мій тренований нюх відразу впізнає «Столичну» і то не будь-яку, а фірми ARTEMIDA — одного з найкращих продуцентів алкоголю.

Це вже на другий день моя дружина розповіла, що їй наказано було залишити в ординаторській чвертку горілки. Знову, бляха, брехня. Ліки називається, матері їхній по кобилі. Що ж, будемо уважні. Відтепер я намагатимуся простежити кожну ампулу, з якої втягують у шприц чергове зілля.

Дружина відвідує мене щодня.

Хочеш, — каже вона, — яскравих апельсинів[68]? Хочеш — довгий лист від сина? Хочеш — я підірву всі зорі, які заважають спати?

— Апельсини, мабуть, не завадять. Тутешня перлова каша, розмазана по вищербленій тарілці, і чай з відра якось не збуджують апетиту. Фруктова дієта— це кайфово й корисно, мабуть. Лист від сина? Навряд чи це потрібно. Я ж не пробуду тут довго, правда? А висаджувати в неіснуюче повітря зірки справа дорога й невдячна. (Я все ще погано артикулюю).

Хочеш, — прохоплюється вона зненацька, — я повбиваю всіх сусідів, які заважають спати?

— Ну що ти. Сусіди дуже милі люди і зовсім мені не заважають, навіть навпаки. Я розповідаю їй про Миколу, який саме вийшов, користаючись тим, що гіпертонік усе ще спить.

Хочеш, — знову каже дружина, — сонце замість лампи? Хочеш, — за вікном будуть Альпи? Хочеш, — я познімаю скальпи з усіх, хто дратує тебе?

— Гадаю, лампа нічим не гірша від сонця за ґратами, з Альпами теж не варто заводитися — ти ж знаєш, гір я не люблю. А щодо тих, хто мене дратує, то довелося б скальпувати цілу гурму людей без жодного зв'язку з їх моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

— Ви вірите в Бога? — питає мене молода симпатична дівчинка-психіатр, либонь цьогорічна випускниця медакадемії. У цієї в кабінеті лише дерев'яне розп'яття, теж, мабуть, вирізьблене вдячним пацієнтом-репатріантом.

— Бачте, я, що називається, непрактикуючий християнин, тобто майже не відвідую церкву, давно не сповідався, не причащався й так далі, дарма, що дідо мій був священиком, хоча яке це має значення в даному випадку. Просто в мене є купа невирішених проблем морально-етичного плану. Нез'ясованість основних світоглядних принципів, якщо висловлюватися стисло.

Йде третій день мого перебування тут, і стисло висловлюватися мені не вдається — я почуваюся непогано, але дещо збуджений і тому багатослівний. До того ж це дівча — єдине людяне обличчя, яке мені вдалося побачити серед персоналу Лікувального Закладу Закритого Типу. Мені хочеться їй сподобатися.

— Намалюйте, будь-ласка, яку-небудь істоту, якої не існує в природі, — підсовує вона мені аркуш паперу й олівець.

В процесі соціальної адаптації (чи, мо', — суспільної мімікрії) я став таким нікчемою, що не можу не підігрувати навіть лікарям. Моя запопадливість набуває іноді потворно гіпертрофованих форм. Коли, перевіряючи рефлекси, мене стукають молоточком по коліні, я смикаю ногою так, що мало не скидаю невропатолога із стільця; коли просять приспустити штани для ін'єкції, заголяюся, мов чортів ексгібіціоніст; на прохання дантиста роззявляю пащу так широко, що, мабуть, можна побачити світло в кінці тунелю.

От і тепер, розуміючи, що це якийсь тест, швидше за все на алкогольні фобії, я поквапливо малюю страхітливого двоголового птаха, більш за все схожого на перегодованого геральдичного індика в ластах. Зненацька мені спадає на думку, що тест цей може бути не таким простим, як видасться, і що враховується, скажімо, опрацювання деталей або чіткість обрисів, тобто сама механіка процесу. Тому я починаю затушовувати індикові крила, намагаючись зберегти канони світлотіні. В результаті моїх зусиль індик набуває вже цілком непривітного, погрозливого вигляду, якщо й надаючись до геральдики, то хіба як емблема якої-небудь терористичної організації на ктшалт «ЧЕРВОНИЙ ГАОЛЯН»[69].

Дівчинка дивиться на мене співчутливо. Вона, напевно, думає, бідака, що ця потвора переслідує мене у снах.

— Знаєте, — кажу я, — мені важко так експромтом щось намалювати. Я свого часу займався малярством, але здебільшого абстрактним. Хочете, я намалюю вам щось іще, якщо це не змарнує вашого часу.

— Ну що ви, це ж моя робота, — простягає вона мені ще один аркуш.

Я акуратно й повільно, намагаючись не відривати олівця від паперу, рисую симпатичну рибку на чотирьох ногах. Рибка посміхається, і я домальовую їй на кожну лапку по кросівці NIKE.

— От бачите, цілком інша справа, — каже офіційна цілителька моєї душі, ніби ми не на сеансі психоаналізу, а на уроці малювання.

Вона не знає, що ця рибка справді відвідує мої сни, але в людській подобі й без жодних дурнуватих кросівок.

— Скажіть, що вас турбує, що вас не влаштовує в цьому світі?

— Мене не влаштовує сам цей світ, скажімо, сам цей світ. Бо він задуманий для боротьби й перфектно на боротьбу налаштований. В ньому все до дрібниць для цього відреґульовано. В ньому постійно потрібно боротися — за кавалок хліба, за жінку, за місце під сонцем, за соціальний статус, за безпеку, за добробут, за життя попросту. Я ж не створений для боротьби. Я не вмію і не люблю боротися. Навіть за власне життя. Огидно. Чому я повинен боротися за те, чого ніколи ні в кого не просив. Мені не приносить задоволення перемагати когось. Перемагати в будь-якому сенсі. Якщо вже говорити про речі приземлені, то мені, скажімо, коштує великих зусиль вдарити людину в обличчя. Навіть якщо це мій потенційний вбивця. Можливо, в мене навіть м'язи відповідні атрофовані. Або заблокована область мозку, що відповідає за агресію. Однак, як уже було сказано, цей світ створено для боротьби, і виживають в ньому лише ті, у кого, як і у вашої неземної,— даруйте, — шефині в генах закладено DER WILLE ZUR MACHT. А мені, отже, відведена роль незмінної жертви, яка постійно повинна захищатися. Однак навіть для захисту необхідно іноді з'їздити комусь по пиці. Якщо ж ні — доводиться втікати. Ви ж психолог, ви, мабуть, знаєте, куди втікають люди. Хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час. Звичайно, ви можете сказати, що картина відтворена дещо спрощено, схематично, навіть тривіально: з одного боку хижі вовки, з іншого — беззахисні, але плодючі кролики. Може, воно й так. Тільки суть від цього не змінюється. Мені набридло постійно втікати, і я ненавиджу боротьбу — і те, й те однаково принижує людину. Скажіть, що робити в такому випадку?

— А ви вірите в… ах!.. я вже питала… Вибачте.

— Це ви вибачте. Розпатякався. Вірю, звичайно, вірю, інакше навіщо було б у цьому всьому бабратися.

— Нічого, продовжуйте.

— Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.

Опа! Та й сам я не останнє брехло!

— Ну все, про що ви говорили, це не є абсолютна брехня. Це, радше, неповна правда.

— Okay. Нехай буде так. Евфемізми урізноманітнюють життя. Тільки я вас зараз запитаю, що саме ви розумієте під словами «повна правда», і наша розмова цілком зверне із психотерапевтичної стезі у патофілософські хащі, а ви ж бачите, яка в мене каша в голові — суміш утопічних марень, комуністичних лозунґів, гіпівських одкровень, християнських догм і пост-опіумних мантр.

Якийсь час вона мовчить, і по її очах, — дарма, що ті приспущені долі, — я вгадую щось абсолютно далеке від фахової зосередженості.

— Скажіть мені, чому ви п'єте? — повторює вона згодом запізніле й трафаретне запитання фрау Де.

— Тут можна віднайти багато причин і сприятливих факторів, — кажу я з розумним виглядом, трохи охоловши від ораторського шалу. — Ну, по-перше, ми живемо в соціумі, де споживання алкоголю є нормою і чи не єдиним доступним антидепресантом, засобом проти тотального безглуздя, невпевненості в майбутньому й повсюдного свавілля сильних світу цього. Погодьтеся також, що в суспільній свідомості живе цілком позитивний образ спражнього мужчини, здорового такого збуя, який може випити за вечір півлітра, літру, майже не п'яніючи при цьому, — а це, здається медиками, кваліфікується як перша стадія хронічного алкоголізму, — погодьтеся і з тим, що в нашій країні горілка — чи не найдешевший висококалорійний продукт споживання. По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстинентство — явище не тільки рідкісне, а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягати цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків.

Ну а якщо вже говорити конкретно про мій випадок, то це майже романтична історія. Розумієте, кілька років тому я закохався. Шалено закохався, хоча слово «шалено» тут ні до чого — не йдеться ж бо про жодну пристрасть. Уявляєте, хлопові далеко за тридцять, а він знаходить своє запізніле кохання — справжнє і єдине, єдине і справжнє. Оскільки я не міг собі уявити, що можу покинути сім'ю, то виник гострий внутрішній конфлікт, розв'язати який я й намагався за допомогою алкоголю. Звичайно, це не вихід, це малодушно й ницо, це ганебно, врешті-решт. І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері.

Дівчинка-психіатр уважно й співчутливо слухає, а я думаю про себе, що, здається, ошукую їх усіх, не згірш аніж вони мене, до того ще й незле самообманююся. Що має спільного моє пиття з коханням? Це тільки наслідок безволля, нерішучості й підсвідомого бажання побачити себе жертвою жалобної драми. Однак драма й справді все більше скидається на фарс. Трагічний, але фарс.

На закінчення вона підсовує мені тест-анкету, де в різних редакціях варіюється запитання, на яке я от щойно так красиво відповідав.

По ходу заповнення її я автоматично виправляю стилістику, час від часу вказуючи дівчинці на неточність формулювань, необґрунтовані повтори, невідпрацьованість загальної концепції тощо. Намагаюся сподобатись, одним словом. Облесливе, облудне чмо.

Останній пункт звучить так: «Ви зневажаєте себе?»

— Знаєте, — кажу я, — мені важко відповісти на це запитання, не має значення, ствердно чи заперечно. Якщо б воно звучало інакше, ну, наприклад: «чи ви іноді зневажаєте себе?», я відповів би «так». А так — не знаю.

— Гаразд, впишіть до запитання все, що вважаєте за потрібне.

«Іноді зневажаю», — пишу я, відчуваючи, що саме в цей момент вже більше нікого не обманюю.

— Ви напевно знайдете тут багато невідповідностей і суперечностей, — знову демонструю я свою обізнаність (добре бодай, що не прошу в неї тести Роршаха), — але мені поки що не вдається як слід сконцентрувати увагу, тому я не слідкував за цим.

— Ні, ні, — це не є детектор брехні і не тест на правдивість, це просто анкета, яку ми вносимо до історії хвороби. Скажіть мені ще, як ви переносите лікування?

— Нормально, — відповідаю я. — Цілком нормально. Є лише одне «але». Бачите, я типовий невротик і маю пунктик на грунті гіґієнізму, тому мені трошки важко витримувати тутешні побутові умови. А так особливих скарг немає.

Вона щось ретельно записує до свого зошита, низько схиливши голову, немов першокласниця.

І це, здасться, кінець сеансу. Я з певним зусиллям відриваю сколений шприцами зад від стільця.

— В такому разі вельми вам вдячний, вибачте мою багатослівність, а також те, що відібрав у вас стільки часу, але ваш особистий шарм та й взагалі…

— Ну що ви, це моя робота. До того ж з вами набагато приємніше спілкуватися, аніж з деякими нашими пацієнтами.

— Спасибі на доброму слові, — зображаючи на неголеній пиці великосвітську посмішку, кажу я й виходжу до коридору.

Ясна річ, зі мною приємніше.

Намагаюсь уявити собі, що відповів на пропозицію намалювати неіснуючу істоту беззубий завсідник цього закладу, якого тут усі називають «Дєд». Мені робиться весело. «Дєд» вже точно не поліз би за словом у кишеню. Ані за словом, ні за олівцем. Окрім того, він побував тут уже стільки разів і настільки освоївся, що постійно ошивався на кухні, випрошуючи чергову порцію вистиглого, завареного у відрі чаю, який потім розігрівав за допомогою саморобного кип'ятильника в чиїйсь-небудь палаті, добуваючи принагідно ще й сякий-такий харч. Кип'ятильник «Дєд» змайстрував власноруч із двох бритвочок GILLETTE, конфіскованих персоналом у наркоманів-суїцидників. Подвійний GILLETTE ще й досі годився для самогубства, тільки цього разу еклектично-електричного — невідомо звідки вирвані дроти були поскручувані абияк, прокладка між лезами виглядала більш ніж сумнівно, про штепсельну вилку й говорити не доводилося.

Може, в такий спосіб «Дєд» підліковує себе іонізованим чаєм? Все ж таки народна медицина, що там не кажи, часто ефективніша за офіційну.

Отак, рухаючись до своєї палати й дурнувато посміхаючись, я буквально зіштовхнувся з фрау Де.

— Гуляєте, бачу? Як самопочуття?

— На всі сто, — відповідаю за інерцією приязно.

— Ото ж бо й воно, що ви якісь напрочуд збуджені. Це не дуже добре. Вам потрібен перш за все спокій.

«Пішла на хуй, курва», — думаю я і, продовжуючи посміхатися, зачиняюся в палаті. Тут на мене чекає Артур. Прийшов відвідати болящого. Справжній тобі брат-дружбак, враг його бери. Ну й день видався. Який тут, у дупі, спокій. Ні в дупі, ні в душі.

Я. Привіт, Артурчику.

А р т у р. Як справи, батьку? Як ти себе почуваєш?

Я. Супер! Думаю, не сьогодні-завтра треба забиратися звідси.

А р т у р. Як це забиратися? Ти ж тут тільки три дні. Лікування ще не закінчилося. Так не можна — почувся трошки краще і вже відразу тікати.

Я. А що тут робити? Мені провели дезінтоксикацію, вивели мене з кризового стану, а на більше вони й не здатні.

Я. Але ж ти ще не цілком одужав. Твоя психіка ще не врівноважена. Ти знову можеш зірватися.

Я. Слухай, не забивай мені баки. Я знаю таких, що лежали тут місяцями, а на виході купували в найближчому гастрономі чвертку. Немає жодного сенсу тут вилежуватися. Тим більше, що мені тепер роблять лише дві вечірні ін'єкції— магнезію і вітаміни. Це мені і вдома дружина запросто може зробити. (Заходить  м о я  д р у ж и н а. Я, повертаючись, до неї.) Привіт. Заходь. Сідай. (Говорить до обидвох). Дні минають намарно. Я вже цілком можу працювати. За ці дні я стільки встиг би зробити для інших, для вас у тому числі. А щодо мене… (Набирає ораторської постави.) Мені лише потрібно бути сильним і рішучим. Я — сильний. Подивіться на мене, я вершина ваших сподівань! Все буде в порядку. Я бунтуватиму проти тутешніх тюремних правил. Я не прибічник хаосу. Але подивіться на фрау Де. Хіба влада не є свого роду бунтом? Бунтом у формі порядку, бунтом гори супроти низини, бунтом вищості проти ницості! Вершина потребує долу, долина — піку, щоби вони не переставали бути самі собою. Ось так у владі зникають протиріччя між протилежностями. Я — не аналіз, не синтез, я — дія, я — воля, я — енергія. Я — сила! Я знаходжуся над, всередині і поруч зі всім. Я можу створити і знищити все, що захочу. Втілитися, розівтілитися, перевтілитися. Все є в мені, тут! (Б'є себе в груди. Присутні злякано дивляться на нього. Заходить  ф р а у  Д е. Таке враження, що весь цей час вона стояла під дверима).

Ф р а у  Д е. Ото! Вже до цього дійшло? (Після багатозначної паузи.) Зайдіть до мене в кабінет. Усі троє. Там і поговоримо.

В кабінеті під вовняно-непорушним поглядом Божої Матері й вогняно-незворушним поглядом залізної фрау фарс неухильно починає дереінкарнуватися на драхми варту драму.

Атакований відразу з трьох боків (Пречисту Діву не враховуємо), я потроху здаю позиції.

— Ви перетворили життя своєї дружини й сина на пекло! — гнусавим тоном міс Гнуссен фрау Де грізно відкидає мої несміливі петиції про можливість звільнення.

«Може б ти, курво, спочатку запитала, що  в о н и  с а м і  про це думають», — спалахує в моєму мозку, але відблиски цього спалаху чомусь абсурдно трансформуються в істеричний фальцетний крик:

— Я вже три дні не мився!

— Які проблеми? Артур завезе вас до себе додому, там нормально помиєтесь і повернетеся назад. Правда, Артурчику?

Ого, вона вже теж називає його Артурчиком. Той слухняно киває головою.

— Ви обіцяли мені одномісний номер.

— Вам шкідливо перебувати зараз наодинці. Уявіть собі — в такому стані, і нікому навіть слова сказати, ні в кого води попросити. А раптом щось станеться?

— Поясність мені, який сенс в тому, що я буду цілий день у лікарняному ліжку очікувати двох нещасних вечірніх заштриків? Мене чекають на роботі. В мене ж є робота, чорт забирай. Я можу її втратити.

— Якщо будете продовжувати пити — втратите все.

— Послухайте, я ж потрафлю робити ін'єкції і вдома. Невже варто заради нещасних вітамінів і дози магнезії тримати мене тут цілодобово? — Скажи, ти ж можеш це зробити, — звертаюсь я по допомогу до дружини. Однак фрау Де не дає їй відповісти.

— За вами потрібен нагляд. Можуть виникнути непередбачувані ускладнення. Курс лікування ще не закінчено.

— Який курс? Яке лікування? Ви ж фахівець і прекрасно знаєте, що алкоголізм не лікується в принципі. Принаймні фармакологічно.

— Існує ще й психотерапевтичний фактор. До речі, ви були в психолога?

— Був.

— От і добре. Якщо хочете, я можу закодувати вас на кілька місяців, на рік, на десять.

— К бісу кодування. Бачив я ваших закодованих. Під парканом і з пляшкою в руках.

— Все залежить від людини. Від її волі. Ми не чаклуни.

— Ну, власне. Все залежить в даному випадку від мене. То чому ви не хочете випустити мене? Я ж прийшов сюди добровільно, і часи примусового лікування давно минули (ах, як напевно ти про це шкодуєш, сучко).

— Батьку, ти ж чуєш, лікар каже — за тобою потрібен нагляд, — непрошено втручається Артур. — (А хрін хріновий тобі в задницю й гірку редьку в зуби!) — Зараз поїдемо до мене, залізеш у ванну, відпочинеш, поголишся, відчуєш себе людиною, а потім я завезу тебе назад. (Залізна відьма може бути певна стовідсотково — цей таки завезе).

Фрау Де з насолодою спостерігає за відкриттям другого фронту.

— А хрін тобі… — мало не вихоплюється в мене, та вчасно схаменувшись, кажу цілком, як мені видається, розважливо: — В такому випадку ми можемо домовитися про денний стаціонар. Вдень я ходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь сюди на процедури і ви будете наглядати за мною, скільки влізе. Я просто буду відсутній ті вісім годин, які тут і так марнуються.

— А якщо щось трапиться на роботі? — запитує моя дружина.

Відкрито третій фронт. В бій вступає легка артилерія.

— У вас же були епілептичні приступи? — підкидає їй боєприпасів непереможна і почесна Фельдфебель-фельдшер Третього Райху.

— У мене вже півроку не було ніяких приступів. До того ж мені тут напомпували магнезії з транквілізаторами…

— Добре, — зненацька здає позиції фрау Де, — нехай буде по-вашому. Домовимося про денний стаціонар.

— То, може, я хоч сьогодні переночую вдома? — зі слинявою надією кажу я, видаючи з головою всі надсекрети власного оборонного комплексу. — Це ж ніби також своєрідна психотерапія. До того ж в Артура, як і у вас, в шпиталі, немає защіпок на дверях, ні в лазничці, ні в клозеті. Погодьтеся, це створює певний дискомфорт.

— Це якраз дуже добре. З огляду на ризик епілептичних приступів, вам взагалі не можна зачинятись. Уявіть собі — з вами щось трапилось, а двері замкнені!

Ой, йо… Цікаво, яка ти в ліжку, непохитна фрау? З тобою я сцяв би й срав би, взагалі не прихиляючи дверей, а, можливо, навіть не виходячи з кімнати. Збоченка. Маніячка. Курва. Мата Харі[70], мать твою в харю.

Чомусь ніяких інших лайок на думку не спадає.

— Вночі вам, може, знадобиться снодійне. Вам зараз необхідно якомога більше спати, ви не витримаєте безсоння.

— Він приймає вдома на сон мелатонін[71], — каже моя дружина, тимчасово перекидаючись на колаборацію з моїми розгромленими підрозділами.

— А що це таке? — дивується фрау Де.

От тобі й профі. Ог тобі й спец. От тобі й IRON MAIDEN.

— Це такий гормон, який виробляє мозок під час сну, — підсовує очевидну дезінформацію правовірна моя колаборантка, цілком, здається, порвавши з ворожим мезальянсом.

— Для чого вам ті гормональні препарати? — тріумфально каже введена в оману ошуканка. — До того ж сьогодні ввечері вам повинні вколоти сульфазин, — після підозрілої паузи продовжує вона, — а від цього може піднятися температура, так що вам обов'язково потрібно бути тут.

Очевидно в її арсеналах ще досить прихованої зброї. Я ж тримаюся на самих понтах. І на бажанні пошвидше забратися звідси.

— А від чого цей сульфазин? — питає віддана мені дружина голосом резидента INTELLIGENCE SERVICE.

— Це препарат, який очищає кров. Але він на кожного по-різному діє. Тому необхідний нагляд.

«Сульфазин, сульфазин», — крутиться в голові щось дуже знайоме, та висотаний затяжними боями мозок не може підказати, звідки я знаю це слово.

Після цього ми їдемо до Артура. Я вперше за усі ці дні справляю сяку-таку нужду в сортирі без защіпок, зате з унітазною покривкою, якої, сподіваюся, не торкалися сідниці інфікованих наркоманів. Потім приймаю теплу ванну, голюся, після цього кажу Артурові.

— Дякую тобі, старий, за все. Справді. — Непідробна вдячність прокидається в мені разом із відчуттям чистоти. — Не турбуйся. Назад я піду пішки. Мені буде корисно перейтися. По дорозі заодно зайду на роботу, домовлюся про завтрашній день.

Однак Артур прагне залишатися відданим воїном Третього Райху Закритого Типу. Він завше обирає собі якихось ідолів — то серед бізнесової сметанки, то в муніципальних покоях, то в мистецькій тусовці. Цього разу місце божества зайняла, очевидно, ця ясноволоса бестія. BLONDE BESTIE.

Арійчику ти наш, саморобний. HITLER JUGEND'e перезрілий. Ну добре, їдьмо.

По дорозі я таки забіг на фірму й домовився, що завтра вранці вийду на роботу. Почувався цілком добре — знайомі вулиці, знайомі обличчя, чиста білизна, свобода. Свобода, бляха-муха… Як співають в місцях позбавлення волі — свобода, бля, свобода, бля, свобода. Однак щось непокоїло мене більше, аніж неминучість повернення до фармацевтичної в'язниці. Я вже встиг трохи призвичаїтися до цілоденної непорушності, до тюремних вічок, до бруду, до саморятівної незворушності персоналу, до страшнуватих адептів хімічного раю, що примарними тінями блукали коридором, випрошуючи то цигарку, то чергову дозу медикаментів опійної групи. Та я все не міг позбутися неспокою. Липка тривога розповзалася медіаторними стежками, ніяк не вербалізуючись, не знаходячи виходу в нейрофізіологічних лабіринтах гіпоталамусу.

— Удачі тобі, старий, — сказав Артур на прощання. — І не видрючуйся. Раз ти вже зібрався лікуватися, доведи цю справу до кінця. Ну, бувай.

Гіппократ гіпогрофований. Самаритянин самарський. Козляк, одним словом.

Залишок дня минає в балачках з Миколою. Він розповідає випадки із своєї санітарної практики, а я, намагаючись одночасно реєструвати за ним статистику ймовірних патологій, згадую про всілякі довколамистецькі пригоди — фестивальні подорожі, літературні байки, перекладацькі ляпсуси. Дивно, але його це захоплює не менше, ніж мене психіатричні саґи. Навіть наш сусід гіпертонік потрохи ожив. Він, щоправда, мовчить, намагаючись читати старі газети, але його вітальна присутність уже цілком відчутна. Ми дедалі більше проникаємося симпатією одне до одного — тюремне братство, де немає пахана, як раптом, — коло медіаторних ланцюгів замкнулось, — усі мої не проявлені досі тривоги й передчуття висвічуються чітким яскравим гаслом «СУЛЬФАЗИН». Я згадую зненацька друковану в моєму ж часописі повість одного аутсайдера:

«— Короче, зёма, вдруг посерьёзнел Колян[72]. — Теперь слушай сюда. Здесь нужно вести себя тихо и прилично, а то вломят резиновыми палками, навтыкают  с у л ь ф а з и н а, и будешь полным пидаром валяться в боксе и считать волоски на жопе соседа, которого нет…»

Я згадую також мемуари численних дисидентів, яких у брєжнєвських психушках глушили сульфазином, намагаючись бодай в такий спосіб довести істинність марксистсько-ленінського вчення. Я згадую все це і починаю потроху вкриватися липким смердючим потом — прощавай відчуття свіжості. Отже це була секретна зброя фрау Де — така собі хімічна Фау-2[73]. Фау-2 від фрау Де. Щоб камарадо Щезняк не надто дриґався.

— Ви, здається, не слухаєте? — долинає крізь туман Миколин голос. — Задумалися про своє?

— Знаєте щось про сульфазин? — без найменшого переходу питаю я.

— Як же не знати, знаю. Паскудненька штука. А вам що, теж приписали?

— Так. Сьогодні.

— Ну, зрозуміло. Починають вони з невеличкої дози, щоб перевірити реакцію. А потім через день щоразу збільшують порцію. Кожен реагує на це по-різному — хто з першого ж разу відкидає ратиці, на кого по-справжньому діє лише друга ін'єкція, хто падає з копит аж після третього заходу. Препарат хитрий — починає діяти через 10–12 годин після введення. Так що відразу нічого не відчуєте. Десь під ранок вже будете більш-менш орієнтуватися, взяло чи не взяло.

(От, блін — на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду — не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK. ZURÜCK! RUSSISCHES SCHWEIN! Ну, це ми ще побачимо).

— На мене, — продовжує Микола, — по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» — голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг — хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.

— На хріна вони це роблять? Це ж засіб для погамування буйних психів.

— Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…

— До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.

— Його давно заборонили, — каже зненацька гіпертонік.

Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазином цілком легально називали, — цитую: «сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях». То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про  т о й  сульфазин, не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», — гадом буду. Просто цирк якийсь).

Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме  т о й  сульфазин за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.

Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами — найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин. Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою — не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.

— Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці — я домовився про денний стаціонар, — мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.

Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:

— Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою — швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?

— Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою — найгірше, — тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.

— Знаєте, ви просто супер, — сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), — але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності — таке розпорядження Дарії Юріївни.

— А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.

— Прошу?

— Та ні, це я так. Про себе, — муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.

— І це все мені?

— Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.

— Нічого, — спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. — Дуже вам дякую.

— Якщо вночі буде щось потрібно — заходьте, я чергуватиму.

— Ще раз дякую. На добраніч.

На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під мінералки гарячої води й уклався зручно, підігріваючи таким чином свій бойовий дух, сконцентрований, як і у всіх професійних втікачів, у сідницях. Матерія з духа не виникає? Принаймні в цьому випадку повинна виникнути. Або навпаки — з матерії дух. Треба протриматися будь якою ціною, інакше гаплик. Залишатися довіку євнухом у цьому гаремі євнухів мені не хотілося.

— Ви, головне, не хвилюйтеся, — підбадьорює мене Микола. — Якщо до п'ятої ранку не візьме — вважайте пощастило. Зараз десята вечора. Годин через сім, думаю, вже все буде зрозуміло.

Ми ще трохи балакаємо, клянучи на всі заставки місцеві порядки, я намагаюся навіть переповісти сюжет Кена Кізі: однак у мене все ще проблеми з пам'яттю і концентрацією, а мої слухачі надто спрощено сприймають алюзії та асоціативні ряди олдового гіппі, то ж розмова точиться без ентузіазму й потроху згасає.

Втім невдовзі хтось намагається пожвавити її ззовні — з-за дверей чуються галас і крики, щось гепається на підлогу, чути тупотіння ніг. Що це — приступ білої гарячки, чи бійка за наркоту, чи, може аліки й наркоші пішли врешті стінка на стінку. Мені не хочеться відривати дупи від теплої пляшки, а Микола як легальний співробітник визирає за двері.

— Наркотики. Хтось передав хлопцеві «ширку». Ну, той здуру відразу вгатив собі весь дозняк і з кінцями — асфіксія, параліч дихальних центрів, лежить синій, як труп. Відкачають, звичайно. От йому добре б зараз під крапельницю. Гемодезу, фізрозчину, глюкози — та він вже на ранок був би у формі. А так одну хімію нацьковують на іншу. І так щоразу. Потім вийде звідси інвалідом — печінка, нирки і без цього ледве тягнуть, а тут ще й доправлять — світу Божого не захочеться. По суті, вони ж просто калічать людей. Виведуть з кризи, загальмують на кілька днів, аби спокій у відділенні був, а далі — кому ти на фіґ потрібен. Вона мені каже, хочеш, я закодую тебе на місяць, на рік. Та до сраки мені твоє кодування. Що я, зомбі якийсь, чи що? От ще тижнів зо два вітамінчики поприймаю, та й додому. Ну його…

Я витягую затички і вкладаю до вух.

— Що, вуха болять? — питає Микола.

— Та ні, це просто так, щоб сторонній шум не заважав, — кажу я, — і, обгорнувши як слід ковдрою себе і пляшку, готуюся спати.

— Ага, — розуміюче кидає він, — скошуючи погляд на нашого хропуна.

Більшість моїх тутешніх снів, що минають під знаком Хімічної Зорі — річ не надто приємна. Я весь час нібито перебуваю в дійсності, але в дійсності невловимо паралельній до справжньої. Іноді їхні площини наближаються так близько, що я можу годинами розмовляти з дружиною, яка прийшла навідати мене, про наші проблеми, про те, як найкраще все вирішити, про наше майбутнє; і раптом якась дрібничка — недбало вбитий у стіну цвях, або дірка на панчохах підказують мені, що це знову лише сон. Тоді я, напружуючи всю доступну волю, прокидаюся і починаю бесіду спочатку. Та й цього разу якась деталь запізніло відволікає увагу, засвідчуючи, що зусилля марні, сміховинні й надаремні. Транквілізаторні химери явно кепкують з мене, щоразу підсовуючи ребуси з розряду «знайди відмінність». Рано чи пізно я знаходжу, але більшість повернень до справжнього світу, як правило, виявляється сфальшованою й фіктивною. Так званий синдром Любанського[74]. Врешті мені набридають ці знущання, і я вирішую, що оскільки уві сні зі мною справжнім і так нічого непоправного не станеться — я вільний робити що завгодно. Першою спадає на думку спроба самогубства за допомогою «Дєдового» кип'ятильника. Оголюю дроти, впихаю їх до розетки. Однак завбачливі адепти Ордену Хімічної Зірки саме в цей момент вимикають електроенергію, залишаючи мене ні з чим.

Ну чому ж ні з чим? Я розламую любовно змайстрований «Дєдом» обігрівач, отримуючи таким чином пару трохи поїджених корозією, але цілком придатних для перетинання жил лез GILLETTE.

Уявляю, як тішилися цією вигадкою транквілізаторні примари, підсунувши мені для максимального комфорту чисто вимиту ванну із звабливо хромованою гідравлікою. Кахлі на стінах блищали, мов щойно викладені. Дбайливо розстелений під ванною рушник вабив зробити перший крок. Однак, на біду, я зовсім забув, яку в таких випадках потрібно напускати воду — теплу чи холодну, а тут, безперечно, існував якийсь секрет, якась хитрість, що їх годі було згадати, а знехтувати ними — означало зіпсувати всю справу. Так і не скористався фіктивним гіґієнічним багатством.

Відкинувши GILLETTE як анахронізм, я подумав було вийти на автостраду, але з нашим млявим спорадичним рухом і моєю порушеною координацією це була б хіба чергова комедія для моїх фармакологічних спостерігачів. Ще й наслали б для сміху на мене ментів, щоб ті забрали мене до медвитверезника, а звідти направили б прямісінько сюди. Хтозна, чи виплутався б я в такому разі із лабіринту дзеркальних слюдяних площин.

Отож цілком здаючи собі справу в однозначно сомнамбулічній природі довколишньої дійсності, я виліз на дах власного дому, роздивився довкола і спокійно ступив за карниз. Почувався, як ніколи свобідним. Свобідним від обов'язків, умовностей, правил, законів і — найголовніше — страху. Щоправда, я мешкаю лише на третьому поверсі, але для початку й цього вистачить.

Та короткий мій політ не виправдав навіть найскромніших сподівань. Падіння м'яко затримали гілки зрізаної позаторік тополі, і я опустився на землю сливе неушкодженим. Стояв збовванілий, обліплений листям і снігом — ну, зі снігом це вже вони перестрахувалися, — коло дерева, на місці якого насправді стирчить із землі, підпираючи перекошену лавку, широченний пень. Окей, нехай буде по-вашому. Жодних афектованих вчинків. Я просто ляжу в сніг і замерзну. В мене ж є право, якщо не замерзнути, то принаймні підхопити запалення легенів. Однак, як тільки я влігся в кучугуру просто посеред подвір'я, зрозумів, що холод зовсім не дошкуляє мені — навіть більше, замість холоду я відчував якесь тепло з-за спини. Обернувшись, побачив спеленаного малюка. Він тулився до мене, обігріваючи, немов живий оберіг.

Ні, я таки абсолютно нічого не міг вдіяти. Зі злості я навіть прорвався в справжню реальність, де мені в якості речового доказу було підкинуто пляшку, мною ж таки наповнену гарячою водою. (Сульфазин, не забувати про сульфазин).

— На твоєму місці я б ходив у найдорожчі кнайпи, смакуючи найкращі коньяки і вина, — сказав мені згодом Маркус Млинарський, коли я після повернення розповів йому про свої пригоди.

— Мабуть, так і треба було зробити, — відповів я просто від небажання дискутувати. Бо впевнений, що й за такого сценарію чекали б на мене різні несподіванки: або вийшов би терміновий антиалкогольний указ, чи виявилось би, що я ще не досяг 18-річного віку, чи всі бари перекваліфікувалися б тимчасово на дитяче харчування абощо. Та я і в наймаячніших фантазіях не уявив би собі такого сценарію. Я б краще просто поїхав до тебе. Поїхав би до тебе та й по всьому. Бодай у цьому примарному світі бути з тобою. Але Орден Хімічної Зорі на те й створений, щоб не допустити цього. І знову на кордоні сенсаційно хамовитий митник зупинив би мене окриком: «Pajedesz' domoj. Faks nie dokumient». І не допомогли б ні хабарі, ні сексапільні дівчатка-сусідки. А якщо навіть якимось чудом усе й владналося б, то сама Земля почала б обертатися в зворотному напрямку, аби тільки не допустити нашого зближення, брама Флоріанська, проминувши рідний Краків, посунула би ген за океан у Гамерицький край, покинули б свої лігвища черепахи, за ними помандрували б саламандри, колібрі відкладали б яйця в черепаших панцирах, ну і так далі — ти ж знаєш — Бог нас любить.

Таким був цей транквілізаторний світ — в ньому парадоксальним чином поєдналися повна свобода, а, навіть, уседозволеність, із найнеможливішим свавіллям і абсолютною безвихіддю.

Отож я заткався у всіх можливих значеннях цього слова й приготувався потрохи відходити в країну рецептурних снів (цікаво, може їх сценарії теж розписала в амбулаторних картках фрау Де?), однак цього разу не вдалося.

До нашої палати (все ще під номером шість) ввели цілком безтямну молоду дівчину й поклали на вільне місце за ширмою. Запнувши якомога щільніше портьєри, горбатенька медсестра пішла в ординаторську за ліками.

Дівчину буквально притягла на власних плечах подруга — сильне алкогольне отруєння.

— Наркотиків точно не було? — відразу почала допитуватися чергова.

— Присягаюся, — відповідала налякано подружка, — ми тільки випили на вечоринці.

— Добра мені вечоринка. Мені лише потрібно знати, який ввести антидот, бо якщо були наркотики…

— Богом клянуся, ми тільки…

— Богом клястися не треба.

— Нічого не було, справді. Оксаночко, ти чуєш мене? — голосила подружка, — Оксаночко, скажи щось.

Повернулася сестра з медикаментами і різним причандаллям.

— Переверніть її отак.

— Оксаночко…

Переверніть її на бік. Давайте, я допоможу.

— Так їй буде легше дихати.

— Оксаночко, тобі краще?

— В неї серце зупиняється і різниця тиску дуже велика. Я мушу негайно вколоти її у вену.

Оксаночка щось бурмоче.

— Оксаночко, говори!!!

— Що вона каже?

— Просить, аби лишень не у вену.

— А куди ж я її, в задницю буду колоти? В неї серце зупиняється. Тримайте їй руку.

Я чомусь відразу нагадав собі американські фільми із серіалу «Швидка допомога», з їхніми незмінними датчиками пульсу, апаратами штучного дихання і електростимуляторами. Тут, на жаль, крім «Дєдового» кип'ятильника, стимулювати дівчину нічим.

— Ні, прошу вас, тільки не у вену, — долинає й до мене приглушений вереск-жебоніння моєї тимчасової сестри по нещастю.

— Серце у вас зупиняється, чуєте? На той світ захотілося? Встигнете. Руку давайте сюди. Отак. Тепер трохи зачекайте. Підніміться. Випийте оце.

Деякий час з-за ширми чутно здавлені звуки чи то боротьби, чи то повернення на цей світ.

— Вам хочеться блювати? — питає чергова. Зараз я принесу посудину. Потерпіть. А ви, — це до подружки, — поверніть її на бік.

Я відкладаю плани заснути трохи на пізніше, дістаю сигарети й виходжу покурити. В дверях зіштовхуюся з горбатенькою черговою — вона тягне здоровенну мидницю, напевно, на випадок, якщо б разом із хворою вирішить ригати й її сусідка.

— Ніч у нас коштує двадцять доларів, не враховуючи вартості медикаментів… — кінець фрази тоне в плюскоті життєдайних потоків.

Я дозволяю собі курити в кінці коридору коло відчиненої кватирки, не заходячи в «санвузол». Припалюю сигарети одну від іншої, чого вже давно не робив.

З палати зненацька вибігає медсестра й біжить до мене. Буде, мабуть, зараз вичитувати за куріння в неналежному місці. Натомість вона говорить напівблагально:

— Вибачте, будь ласка, у вас не знайдеться зайвої сигарети — крім вас, у палаті ніхто не курить, а мала поганка хоче закурити.

— Хто, подружка?

— Та ні, — пацієнтка.

— Оксана?! Крута дівка. Значить, буде жити.

— Буде, куди вона дінеться. Психопатка. З десяток швів на руках — не інакше, як жили різала. Не коліть у вену та й не коліть. А що мені робити, коли пульс зникає? Адреналін в серце? Цього нас не вчили. Тут же не реанімація. То нічого, якщо вона закурить в палаті?

— Та ради Бога. Аби лишень не загнулася.

— Не загнеться. За пару хвилин буде спати.

Спати. Та тут просто сонне царство якесь. Маленькі арійські гноми бережуть мертвотний спокій захоплених у полон бранців. Це навіть зворушливо, в певному сенсі. Якби не так втомливо і страшно.

Почекавши ще трохи й пригостивши на додачу тютюном напівживого наркомана (сподіваюся не того, що недавно вмирав тут на підлозі), я повертаюсь у палату. Подружка з сестрою зникли. Микола відвернувся до стіни, має вже того рейваху досить, гіпертонік взагалі, здається, пропустив цілу виставу — він реаґує на медикаменти миттєво й дисципліновано.

З-поза ширми ані звуку, ані знаку. Я вкладаюся до ліжка, але спати мені не хочеться. Сягаю по рятівний плеєр, однак, що вже цілком пізно, вдається злапати одну-єдину станцію, яка крутить NON STOP якусь повільну музичку категорії XXL (вочевидь для тих, хто надумав займатися сексом при свічках, із шампанським, пахучими китайськими паличками, пахучими китайськими ж презервативами та іншими атрибутами інтеліґентного злягання). От і добре. Категорія XXL повинна навіювати сон. Я майже готовий до цього. Може, варто хіба набрати в пляшку свіжої гарячої води — аби на довше вистачило рятівного тепла. Не забувати про сульфазин.

В лазничці надто яскраве світло турбує чорних тарганят, які обсіли потріскані кахлі довкола мушлі. Напевно, теж вигрівають свої зади після заштриків — сумніваюся, що хоч одному мешканцеві цього закладу вдалося уникнути ін'єкцій. Добре, що ці хоч не прусаки — тих я бриджуся, довелося б і собі просити мидницю. Я ще встигаю сяк-так сполокати обличчя, — поки не прогрілися труби, — бо потім тече такий крутий окріп, що навіть кран закрутити важко. А тарганята гріються, засранці — їм хоч би що. Тут люди, бляха, від алкоголізму лікуються, а їм лише теплий клімат в голові. Повзли б собі на Канари чи на острів Крк[75] — там, кажуть, тепло всенький рік. Я натомість вимикаю лампу, влаштовуючи їм місцевий варіант тропічної ночі, і зачиняю лазничку. Тепер палату освітлює лише конус світла, що проникає в дверне тюремне вічко. Крізь нещільно прихилену портьєру бачу Оксану — вродливу молоду дівчину років двадцяти. Справді спить. І справді руки в шрамах. Нещасливе кохання, мабуть (ніби кохання буває щасливим). Дев'ять швів, дев'ять нещасливих кохань. Тут справді може дах поїхати. Але зараз вона спить. Одне персо оголилося — якогось лиха вони постягали з неї весь одяг. Справжня тобі спляча красуня в кришталевій труні. Може, я твій принц? Може, підійти, поцілувати тебе в забльовані уста, і ти прокинешся щасливою й здоровою? Нічого. Потерпи. Знайдеться й твій суджений. Гадаю, це не буде жлоб в спортивному костюмі із золотим ланцом на шиї. Втім, яка мені різниця. Може, із жлобами й спокійніше. В мене натомість ще купа своїх проблем.

Я знову вмощуюся під ковдрою. Я вже не пам'ятаю, коли спав не сам, тому довго морочуся з пляшкою — то кладу її під подушку, то пригортаю до грудей, забуваючи, що запалення легенів мені так і не вдалося підхопити, то підмощую під неї покривало, аби не змерзла, не дай Боже, — аж поки не згадую, де її місце і відсилаю до дупи — в буквальному сенсі. Мала паскудниця розімліла і аж пашить бажанням, але ж не виставляти її на підвіконня, не для цього я затяг цю пластикову хвойду до ліжка. Мабуть, найкращий терапевтичний ефект дала б гумова лялька із секс-шопу, — шекс-пірр-шоу, якщо вже бути відвертим до решти. Надувна Офелія зі сплутаним волоссям, уквітчаним водяними ліліями.

Ми навіть могли б порозмовляти подумки:

В о н а. Який блискучий розум — і пропав[76]!

Я. Зате все інше не пропало. Чи можу я вкластися на ваше лоно?

В о н а. Ні, принце.

Я. Мається на увазі — втулити голову у ваші коліна.

В о н а. Так, принце.

Я. Думаєш, мені йшлося про щось вульгарне?

В о н а. Нічого такого я не думаю, принце.

Я. Бо нема нічого вульгарного в тому, аби лягти між жіночих ніг.

В о н а. Що ви сказали, принце?

Я. Нічого особливого.

В о н а. Гостро, принце, дуже гостро.

Я. Бо щоб мій кінець затупити, довелося б тобі всмак настогнатися.

В о н а. Ого, дедалі гірше.

Я. Не бійсь і не розкатуй тут губу. Насьогодні забави відміняються. Йди грій мій зад, посмітюхо задрипана. Надувні офелії не тонуть.

Трохи відсунувшись від надто збудженої й гарячої сусідки, я прислухаюся, як там розповзається моїми набряклими, просоченими хімією судинами ворожий резидент Сульфазин. «Молчи, товарищ! Будь бдителен! Враг повсюду!»[77] Однак поки що він ніяк не виказує себе — явки, паролі, шифровки, — все це вийде на поверхню аж під ранок. А тим часом він лише вживається в чуже середовище, вивчає місцеві звичаї, говірки, відпрацьовує «легенду» — так, здасться, це називається на шпигунському жаргоні. Зачаїтися, дочекатися слушного моменту і аж тоді вдарити зненацька — така у нього тактика.

Я знову вбираю слухавки. DJ 107FM, паскуда, вже, мабуть, перейшов у наступну карму, курнувши на ніч доброї трави, тому мені доводиться слухати усю цю заспокійливу фіґню категорії XXL.

Однак за якусь годину, вчетверте почувши реповий REMIX «Killing Me Softly»[78], я допер, що фонограма склеєна в кільце, і коли це потриває ще трохи, я звар'юю, не дочекавшись рятівного пострілу сульфазину.

Тож довелося гарячково шукати якусь іншу опівнічну станцію.

Шкала настройки, з якою останнім часом щось таке трапилося, що я ніяк не міг вийти з діапазону приблизно 101—110FM, раптом стала сливе безрозмірною, даючи мені можливість рухатися вправо чи вліво як завгодно далеко. Яко людина послідовна, я вирішив не метатися безсистемно по нічному ефіру й рушив просто на захід, маючи за орієнтир червоне вічко індикатора. Хвилин десь за п'ять вічко заохочуюче спалахнуло і в слухавках почувся інфернальний регіт. Не інакше, як дійшов до шістсот шістдесят шостої хвилі, — подумав я. Та це виявилася гумористична програма, в якій два пришелепкуватих ді-джеї навперебій розповідали старі анекдоти, мало не лускаючи від натренованого сміху. Я без особливого труду впізнав у них своїх шалапутних астральних двійників — BEER'a з BEAR'om. От пройдисвіти! Такі ніде не пропадуть.

— Нє, ти послухай чувак. Йде, значить, по вулиці похоронна процесія — все як годиться: попереду хрест, позаду зажурена родина, корочє, всьо як у людей. Тілько труну несуть якось криво. Ну, тут перехожий назустріч. Зупинився, перехрестився, як годиться, та й питає чоловіка, який першим за труною йшов: «Що, — каже, — сталося? Хто вмер?» «Та от, — відповідає той, — тещу ховаю». А чого ж труну так криво несуть?» «Та, бачиш, її як прямо нести — теща хропіти починає».

— Козлобан ти, то треба було на кінець притримати. Тут про тещ цілий блок. Знаєш, як жінка питає чоловіка: «Минулого разу ми спрезентували моїй мамі стілець на уродини. А який сюрприз піднесемо їй цього разу?» А той, не відриваючись від телевізора: «Підведемо до нього електрику».

— Нормальний хід. Там ще серія про крокодилів з тещами, чув? Ну, тіпа, дзвонять мужику по телефону: «Ваша теща впала в басейн з крокодилами!» А він їм: «А мені що до того? Ваші крокодили — ви й рятуйте». Або як приходить чувак до психіатра і каже: «Лікарю, ви знаєте, мені кождої ночі один і той самий кошмар сниться: бачу свою тещу з крокодилом на повідку. Ви тіки уявіть собі цей жах: ці вишкірені зуби, ці вибалабушені очі, палаючий ненажерністю погляд, цю холодну бородавчасту шкіру!!!» «Так, справді страшнувато». «Та чекайте, докторе, я ж вам ще про крокодила не розповів!» І на остаток вже без крокодилів. Значить, тип один тещу хоронить. Ну відправа там, квіти, вінки, людей купа, гробарі бухі, всьо конкретно по правилах, і тут він тільки з цвинтара виходить, капелюха вдягає, а на нього ворона як серне — з ніг до голови, короче, обтраскала. Він так став, на небо подивився і каже: «О! мама, ви вже там?»

— Ну давай, щоби про тещ уже зав'язати, на остаток така порада молодятам: щоб ваша теща завжди добре виглядала, купуйте їй квіти, дорогу французьку косметику, а головне — підтримуйте в кімнаті мінусову температуру, щоб тіло не розкладалося.

— Га-га-га!!! А знаєш, на другу тему, як летять два комарі — старий і молодий. Дивляться, гола дівка на пляжі загаряє. Ну старий і питає молодого: «Ну, з яких місць смоктати будемо?» А молодий, ясне діло, — лох, от він і каже: «А яка на хрін разніца?» «Муділа ти, — відповідає йому старший, — з ерогенних зон ссати треба: тобі то по фіг, а тьолці пріятно…»

— Це, тіпа, як женилися двоє, ну там перша шлюбна ніч, всі діла, тільки поселилися вони в батьків на хаті. Ну і вночі мамашка молодої чує зі спальні крики: «Мамо, мамо!» Вона зривається, а чоловік їй: «Лежи тихо, стара, самі розберуться». А зі спальні знов: «Ой матінко моя рідна, ой матусю ріднесенька, ой!…» Стара вже місця собі не знаходить, але чоловік її далі не пускає. А тут вже просто вереск такий дикий: «Ой матінко, ой рятуйте, ой не витримаю, ой вмираю!!!!» Та забігає в спальню: «Що доню, що таке що сталося, що він тобі зробив?» А дочка їй: «Ох, матінко моя ріднесенька, ох же ж добре я-я-я-як…»

— Ги-ги-и! А знаєш цей, як забігає чувак весь потний такий, змилений до аптеки, — а там черга мало не до дверей, — стояти треба чортзна скіко, а він захеканий такий кричить: «Пропустіть, пропустіть, розступіться — там людина лежить». Ну всі, ясне діло, розступаються, а він пробирається до каси і каже: «Дайте… пошвидше… пачку презервативів!»

— Нє, з презервативами ще інша історія була. Значить, приходить мужик в аптеку і просить гандон. Аптекарка його питає: «А вам який розмір потрібний?». А він плечима знизує — «не знаю», каже. То вона йому дає таку дощечку з дірками різного розміру. «Йдіть, — каже, — поміряйте». Ну мужик в сортир — міряти, значить. Сидів там, сидів, мало не з годину. А потім виходе і каже: «Слухайте, а можна я замість презерватива у вас цю дощечку куплю?»

— Прикольно, ага. А мені недавно розказали цей про «нових руських», ну знаєш. Як їде «новий руський» на шестисотому «мерсі», ззаду охорона, всі діла, круто так з сиренами, понтово. І тут «мерс» на повній скорості врубається в дерево і ще й взривається на хрін. Ну, тут шум, паніка — охорона повискакувала, бики-братани всі як один в ADIDAS'ax із золотими ланцами на шиях бігають, матюкаються, вогонь збивають. Ну, загасили значить якось то всьо і почали пахана шукати. А там таке — рознесло, корочє, чувака по кускам — рука в одному місці, нога в другому, голова в канаві качається, пуцюрина відірвана на дереві висить. Ну вони все це діло рєзко почали в пакєт збирати — всі часті шефа, корочє. І тут таке западло — одного яйця нема. Шукали, шукали — ні фіґа не знайшли. Але час підпирає, чекати нема коли — вони пакєт із собою і на всіх газах до найкращого хірурга. «Мужик, значить, — кажуть йому, — братана нашого треба зашити. Нємєдля. Канкрєтна в натурі. Зробиш — п'ять штук зелених твої, не зробиш — замочимо на місці. Ну, діватись нікуди, бере хірург цей пакет, йде в операційну і починає всі ці обрубки докупи якось ліпити. Зшивав, зшивав, навіть голову присобачив, а тут почав «ето дєло» пришивати — бачить одного яйця нема. Ну він «братві» і каже: так, мол, і так, одної запчасті нема. Вони рєзко развєдгрупу на місце, обшукали там все, кожен сантиметр облазили — нема ні фіґа. «Викручуйся сам, мужик, — кажуть хірургу, — дєло серйозне». Ну хірург не довго думав і рішив, значить, замість яйця бульбину зашити — хто там розбере, головне, щоб живим залишитись. Пахан, тіпа, оклигав там за якийсь час, «братани» обрадовалися, відстєгнули п'ять штук, як обіцяли і уйо… Ну, все ніби кльово, але хірург, казьол, все мучається, совість йому спокою не дає: я ж, тіпа, клятву Гіппократа давав і те де. Мучився він, мучився і рішив: поїду, мол, до того пахана, все йому поясню. Замочить, значить, така моя доля, але так жити не можу. Поїхав, значить, до того на хату, а там — особняк, басейн, всі діла. Хазяїн його зустрічає, як рідного: «Братан, ти ж мнє жизнь спас. Захаді — хочешь віскі, коньяк, сауна, дєвочкі — всьо твайо». А той: «Та знаєте, я покаятися прийшов. У вас там одного яєчка бракувало, то я в мошонку картоплину зашив. Пробачте, як можете». А той: «Опа! А я то думаю — у всєй братви мандавошкі, а у мєня колорадскіє жукі!»

— А мені про «нових рускіх» такий розказали: Значить, вирішив один братан своїх здивувати. Ну і думає, що би таке знайти, чого в інших немає. Оббігав усі бутіки, всі супермаркети — одна туфта. Ну, забрів він до якогось антиквара, каже, в натурі, нужна, канкрєтна вєщ, ну так, щоб братва з копит. Антиквар йому показує якісь барабани і каже: «Ці барабани сам Страдіварі робив. Якраз те, що треба». «Скільки?» «Десять штук». Ну, зійшлися на п'яти, братан довольний, барабани додому притаргав, братву чекає. Вечером позбиралися — всьо чин-чінарьом — водочка, хавка, тьолки. «А тепер, — каже, — я вам свою колекцію покажу. Отут у мене бібліотека» — а там справді книжок неміряно, самі раритети. «Отут, — каже, — картини. Оце, — каже, — Ріхтер малював, оце — Співаков. Оце…» А серед братви якийсь отморозок затесався, ну з інтєлігєнгов, корочє, і лізе із своїми п'ятьма копійками: «Так вони ж музиканти, вроді как…» А той йому: «Мені пох', шо музиканти. Кажу їм малюй — і малюють. А тут у мене Ван-Гоген — на Сотбісі лімон зелених вібашляв». Відморозок шось там був пискнув про Ван-Гога, але братани йому хлєбало бистро заткнули. «А отут у мене шедевр колекції — барабани від Страдіварі». Ну тут отморозок, ясне дело, не витримав і пискнув: «Братани, нас тут за лохів дєржат: Страдіварі скрипки стругав, я точно знаю.» Ну братва до хазяїна — об'ясни, мол. А той каже: «Я щас, я мігом, я всьо виясню. Єслі шо — того козла задушу в натурі». Скочив у «мерс» — і до антиквара. За півгодини вертається, довольний такий і каже: «Чуваки, спокуха, я всьо вияснив. Страдіварі, він значить скрипки чіста по пріколу для лохів робив, а для братви він робив барабани!»

— Ну да, а в нас чисто по приколу, в натурі, дорогі наші слухачі зараз невеличка рекламна пауза. Залишайтеся конкретно з нами, ми повернемося з новою порцією ваших улюблених приколів і проколів.

В слухавках почувся новий голос, і я відразу впізнав Ґорвіца. Він знову рекламував карамельки. «Купуйте карамельки CHUPA-CHUPS, — рахманним юдейським голосом закликав він. — Малята! Смокчіть CHUPA-CHUPS замість ссати силіконові груди ваших матерів. Дівчатка! Смокчіть CHUPA-CHUPS замість того, щоб облизувати прутні ваших немитих козлів. Козли! Тобто юнацтво! Скуповуйте CHUPA-CHUPS, щоб хтось ще захотів посмоктати вашого прутня! Оптовим покупцям — зваблива система знижок і безплатні обертові підставки для карамельок. Каруселя карамельок — це каруселя вашого життя, це чортове колесо вашої удачі. «Відвідайте RIESENRAD CHUPA…» — голос раптом змінився на жіночий, і я безпомилково впізнав фрау Де. Невже вона й тут контролює мене? Колесико настройки дарма що крутилося необмежено в обидвох напрямках, не давало жодного результату. «Невже вони захопили весь можливий ефір?» — нажахано подумав я. Дещо панічно зірвавши слухавки, почав роззиратися довкола. Микола спокійно спав, склавши руки на грудях, немов мрець, гіпертонік посопував у кутку, з-за ширми не долинало жодного звуку. Крізь грати пробивався місяченько, навряд чи повний, але розповнілий достатньо, щоб складати конкуренцію тюремному вічкові. Все виглядало більш-менш спокійно. Я з острахом знову натягнув слухавки, потерпаючи, що зараз почую щось непоправне на кшталт: «Aufstehen! Hinaus!»[79]

Та нараз двері беззвучно розчахнулись і в них з'явилися залиті з обидвох сторін сліпучим флуоресцентним сяйвом Фрау Де та BEAR з BEER'om — всі в білих халатах.

— Надумали податися в еміґрацію? — суворо каже фрау Де, і я із здивуванням усвідомив, що вільно розумію німецьку. В межах Будєйовицького анабазису[80], звичайно.

— Also wie geht's? (Як почуваєте себе?) — традиційно питає вона.

— S-s-se-hr gu-gu-tt. (Дуже добре), — зацокотів я зубами. — Noch eine D-deck-ke, bitte. (Ще одну ковдру, будь-ласка).

— Lecken Sie mir Arch! (Поцілуйте мене в дупу!), — дещо стереотипно відповіла вона.

— Mit großem Vergnügen! (З превеликим задоволенням!), — сказав я і несподівано затяг:

Gute Naht, gute Naht! Allen Müden sei's gebracht. Neigt der Tag stille zur Ende ruhen alle fleiss 'gen Hände… (Ніч іде і день погас, втомленим спочити час! Хай спочинуть на цім світі ваші руки працьовиті…)

— Also was gibt's? (В чому справа?), — звергається фрау Де до BEER'a.

— Total besoffen. (Цілковито п'яний), — лаконічно відповідає той.

— Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachmeister. (Поздоровляю, пане вахмістре), — з крижаною люттю каже вона.

— Wenn man soll drei Minuten weg, da hört man nichts anderes, als… (Тільки вийдеш на хвилинку, як вони відразу ж починають…), — вступається за брата BEAR.

— Halt Maul, du Elender! Marsch heraus, Sie Schweinkerl! Halt! Habacht! Wo ist sein Krankenbuch! (Заткни пельку! Геть звідси, брудна свинюко! Стій! Струнко! Де книга запису хворих?)

— Bitte schön! (Будь ласка!), — гаркає той, виструнчуючись.

— Es ist ekelhaft, — каже фрау Де, гортаючи книгу. — Ekelhaft, wirklich ekelhaft! (Це огидно! Огидно, справді огидно!) Unterschrift, Name falsch. Was ist das, meine Herren? (Підпис, ім'я фальшиві. Що це таке, мої панове?) Herrgott! (Лайка).

Я з того всього бедламу знову починаю горлати на всі заставки, намагаючись йодлувати, мов клятий тіролець:

«Wann ich kumm, Wann ich kummm, Wann ich wieda, wieda kumm. Und du, mel Schtz, Bleibst hier, Holario, hola!» («Як прийду, як прийду, гей, як назад прийду, а ти, мій скарбе, вже не са ма, голярійо, гойя!»)

— Krucifix!!! Himmelleon nieder!!! (Брудна лайка, що не піддається перекладу), — здається, я її трохи роздратував.

Гіпертонік несподівано прокидається й здивовано витріщається на нас.

«Wo man singt, da leg' dich sicher nieder, böse Leute haben keine Lieder.» (Спи спокійно, там, де всі співають, Люди-бо лихі пісень не мають),

— заспокоюю його, забувши, що він навряд чи знає німецьку, не кажучи вже про тірольський діалект.

— Der Teufel soll den Kerl buserieren! (Дідько його візьми, цього негідника!), — каже фрау Де, чи то мене маючи на увазі, чи гіпертоніка.

— Das ist wirklich schreckllich, meine liebe Frau, das Volk ist verdorben. (Це справді страшно, наша люба пані, ці люди цілком зіпсовані), — кажуть BEER із BEAR'om в унісон і виструнчившись.

Я теж виструнчуюся в ліжку й рапортую:

— Ich melde gehorsam, meine liebe Frau, ich bin besoffen. (Насмілюся доповісти, люба пані, я п'яний). Schnaps hab'ich auch, gnädige Frau. (Маю також горілку, моя ласкава пані).

— Einstellen! Auff! Habacht! Rechts schauf! (Припинити! Встати! Струнко! Праворуч рівняйся!), — верещить вона, не тямлячи себе з гніву.

Я тільки підтягую ковдру вище, аж до підборіддя, тулюся до теплої пляшки і, скорчивши винувату міну, бурмочу:

— Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig meinem Leben gehabt. (Повірте мені, я дотепер так мало користався життям).

— Sie sind ein Simuliant! (Ви симулянт!), — дещо заспокоївшись і набираючи звичного незворушного вигляду, каже фрау Де. Потім додає ніби про себе: «Der Teufel soll den Kerl buserieren». (Дідько візьми цього негідника.) І вже без будь-яких емоцій до мене:

— Marsch hinaus. (Забирайтесь).

Це ж ніби те, чого я так прагнув, але якийсь біс спротиву і справді вселяється в мене, і я кажу похапливо:

— Ich kann bezahlen! (Я спроможний заплатити). Я не трушуся над крейцаром.

— Heilige Marie, Mutter Gottes! (Свята Маріє, Мати Божа!), — закочує вона очі й, виходячи, наказує вірним BEER'ові з BEAR'ом:

— Streng behüten, beobachten. (Суворо стерегти і стежити).

Як тільки двері за нею зачиняються, BEER, затуляючи мікрофон, каже до BEAR'a:

— Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen. (Ну й шльондра, не хоче зі мною спати.) На що той похмуро відповідає:

— Maul halten und weiter dienen. (Тримай рота на замку й служи). — і в той же момент перемикається на своє ді-джейське арґо, бравурно закликаючи, — ну і остання насьогодні реклама:

— Кашель зранку. Хрипи в легенях. Жовті зуби. Відкрий для себе країну MARLBORO!

Я, здасться, трохи задрімав. Слухавки все ще на мені, а от пляшка могла б уже бути гарячішою. Я піднімаюсь і йду набрати свіжої води. Схоже на те, що тарганята-курортники так і не рушилися зі своїх звичних місць. От кому добре в цьому санаторії без клепсидри.

Повернувшись, я знову дбайливо обгортаюся зусібіч і вдягаю плеєр. Містер Сульфазин поки що ніяк не виказує себе. Що ж, терпіння мені вистачить. От тільки чи вистачить сили.

А з ефіру й далі ллються потоки PULP FICTION'ських дотепів.

— Чувак, я вчора з INTERNET'y такий абсолютно дурний анекдот витягнув, але закодований так, що хакера довелося кликати.

— ?…

— Ну, розумієш, щоб феміністки до суду не подали. Там за таке можна й до тюряги загриміти.

— І що за анекдот?

— Та тупий. Ну, тіпа, питання: «Що робити чоловікові, коли жінка виходить з кухні й починає на нього кричати?» І відповідь: «Скоротити ланц».

— Дійсно тупо. От дурні американці — до чого країну довели. Давай ліпше наші, місцеві. В Штатах теж би за таке судили, напевне. Тіпа, стоїть негр під деревом, п'яний в дупу. Стоїть, хитається. Ну, мєнт до нього підвалює і питає: «Що, погано тобі?». А негр: «Ой, погано…» А мєнтяра своє: «І додому напевно хочеться?». «Ой, хочеться…» «Ну давай підсаджу.»

— Га-га-га. Тебе б за це в KU-KLUX-KLAN навіть без моєї рекомендації прийняли. А знаєш, як ґазда надумав свиню зарізати?

— Ну?

— Ну, попросив двох хлопів здорових з полонини, півлітру пообіцяв, закусь, діла. Ті прийшли з тесаками здоровими, він їх у стайню — і двері закрив, щоб льоха не втекла, значить. Чує, а звідти шум, галас, крики — свиня пищить, хлопи матюкаються аж стайня дрижить. Минає півгодини, година, а там все гак само. Нарешті двері відчиняються, виходять ті два хлопи, мокрі, захекані, в крові. Ну ґазда й питає в них: Зарізали?» А ті: «Та зарізати не зарізали, але скопали так, що за тиждень сама здохне».

— Н-да. Трудна справа. А я, знаєш, в PLAYBOY'i вичитав один непоганий. Ну там, про лицаря такий сюжет. Тіпа, йде він, іде, а тут на роздоріжжі камінь, і на ньому написано: «Направо підеш — згинеш, наліво підеш — багатий будеш». Ну, дєло ясне, пішов він наліво. Там знов роздоріжжя і знову камінь: «Направо підеш — загинеш, наліво підеш — славним станеш». Ну, чувак, понятно, знову вліво бере, а там по закону подлості ще одна каменюка хитра. Тіпа: «Направо підеш — шиздєц тобі, наліво — охуїєш». Ну лицар думав, думав, рішив, піду знов наліво, один хрін помирати, а так цікаво, що ж воно буде. Йшов, йшов, баче — на березі ріки семиголовий дракон воду п'є. Ну лицар, ясно, на нього скочив, почав голови рубати. Рубав-рубав, шість голів зрубав, стомився та й сів відпочити. А дракон, прикинь, останню голову так спокійно обертає і каже: «Ти лицарю що, охуїв? — я ж тільки прийшов води напитися».

— Ну, і шо тут смішного?

— Та нічого. Просто я цей анекдот по-польськи читав, а в них слово «охуїв» має зовсім іншу етимологію. Від назви жіночого, значить, органу походить, врубався в натурі?

— Зараз, зараз, треба подумати. А-а!!! Кльово! І як це звучить?

— Завтра скажу. Якщо сам не допреш. За десять баксів.

— Та пішов ти…

Ого, подумав я. «Етимологія»! Це ж які слова BEAR з BEER'om знають. Моя школа! Але видають себе з головою. Не вмієш рогулем прикинутись — не берися.

Тим часом підставні рогулі продовжували засмічувати ефір.

— А тепер на замовлення пацієнтів одного конфіденційно відомого лікувального закладу — кілька медичних історій:

Корочє, приходить негр до шпиталю й каже: «Пане доктур, посмотріть, щось мені тут на носі вискочило». Доктор так дивився і так, щось там приглядався, крізь збільшуване скло зиркав, а потім говорить негрові: «Роздягайтеся. Все, все скидайте. І білизну теж. Так. А тепер відійдіть до вікна. Та-а-ак. А тепер присядьте. До-ообре. А тепер станьте навкарачки. Ні-ні, не тут — он там в кутку. А тепер спробуйте он там, біля шафи…» Корочє, обповзав негр всі кутки і питає: «Пане доктур, це що в мене — так серйозно?» А доктор йому: «Та ні! Це зеленкою замазати. Просто я собі чорну тумбочку купив — не знаю, де поставити».

— Х-хе, ну ти таки расист канкрєтний. Давай, в натурі, чіста про медиків.

— Ну, давай. Приходить, тіпа, чувак до гінеколога й каже: «Лікарю, я хочу завагітніти». А той: «Та ти шо, довбанувся? Ти ж мужик, йома-йо, — яка вагітність може бути». А чувак вперся: «Розумієте, це моя заповітна мрія. Ще з дитинства. Мені без цього не жити. Прошу вас, зробіть щось. Гроші не мають значення. Я не трушуся над крейцаром». Ну, гінеколог бачить, що перед ним канкрєтний псіх і каже: «Знаєте, що, — ви йдіть до хірурга, може, він щось придумає, я тут безсилий», — ну, тіпа, спихнув козла іншому. Але минає який там час, іде цей лікар вулицею і зустрічає того мужика. З ота-а-аким пузом. Очі на лоб лізуть, він і питає:» Ну, як ви? Щось вдалося зробити?» «Ви ж бачите, — відповідає той. — Все нормально. Восьмий місяць уже. Скоро збираюся родити». І пішов собі. А гінеколог, тіпа, ніяк не в'їде, шо за розклади такі. Бігом до хірурга. «Так, каже, і так: бачив твого пацієнта прибацаного. Так він і справді вагітний. Уявляєш. Це ж революція в медицині! Так, між нами, скажи, як тобі вдалося, що ти йому зробив?..» А той повертається і так з нехіттю відповідає: «Що зробив, що зробив? — жопу йому зашив, от і всі діла!»

— Га-га-га. А знаєш, як завалює до проктолога мужик, і з порога: «Лікарю, допоможіть, геморой так замучив, ну так замучив, просто спасу нема». Лікар оглянув його й каже: «Це все дурниці. Я зараз випишу вам свічки спеціальні, і ми так активненько курс пройдемо — по три свічки на день, — і через тиждень будете, ніби на світ народились.» Прописав він йому, значить, свічки, а через пару днів чувак завалює по новій і каже: «Лікарю, зробіть щось. У мене вже сил немає. Щось ті свічки не допомагають. Я вже третю упаковку докінчую, в мене вже піна з рота йде, ну не можу я більше…» А лікар приторчав в натурі й ошелешено так питає: «Ви що — їх їсте?» А той подивився на нього і каже так саркастично: «Нє, я їх, знаєте, в задницю засовую».

— Ги-ги-и. Я ще один про гінеколога згадав. Як, тіпа, ранком консиліум лікарський, ну і главврач всім роздає завдання. Доходить до гінеколога, а той, виявляється, захворів — на больничному, тіпа. Ну, головний каже до пари дантистів: «Хтось із вас сьогодні піде в гінекологічний кабінет». А ті в один голос: «Та ми ж не від того діла, ми ж тільки по зубах, тіпа». «Нічого не знаю, — каже той, — під дверима черга — люди з номерками чекають. Коротше кажучи, робіть, що хочете, а хтось сьогодні повинен бути замість гінеколога». Ну, один пішов. Стоматолог, значить. Приходить перша пацієнтка, а він їй: «Та-ак, сідайте е-е… лягайте в крісло. Зручно вам? Отак — руки сюди, ноги сюди. Розтуліть губенята… Ну що ж. Один тампон сюди, другий туди…» Корочє, мудохався він з нею, мудохався, вкінці йде мити руки і не обертаючись так до неї: «А тепер сплюньте». Прикідуєш? — «Сплюньте!» Ги-ги-и.

— А це, тіпа, про твого гінеколога продовження. Тіпа, вийшов він на пенсію і вирішив підзаробляти в автомайстерні. Ну там спочатку курс навчання, а потім екзамен. Дали йому якусь там хєрню в моторі зремонтувати. Ну він там щось лазив, порпався, зробив, корочє. Екзаменатор подивився і каже: «Я в захваті! Це просто блискуче проведена операція. Тільки скажіть, як вам усе вдалося зробити крізь вихлопну трубу?!» Догнав? Як, каже, вам вдалося?…

— Догнав-догнав, не сци, не тупий. Іще один на цю ж тему. Ну, про медицину ващє. Гралися хлопчик з дівчинкою в лікарню. Їм там років по п'ять-шість від сили. Після цього мамаша малої прибігає до пацанового баті й піднімає дикий рейвах. «Ну чого ви так нервуєтеся?» — каже той. «Сексуальна цікавість у їхньому віці — справа цілком природна й допустима». «Яка там цікавість! — репетує мамаша. — Ліпше б він її трахнув, в натурі. А ваш байстрюк нашій донечці апендицит вирізав!!!»

— Ну от, шановні слухачі, як бачите, не одні ви стурбовані справою охорони здоров'я. Я теж. Особливо психічним станом нашого любимого друга BEAR'a. Його почуття гумору явно потребує психокорекції. А тим часом не забувайте, що з нами можна спілкуватися і в INTERNET'і. Наша адреса: h6t6t6p://. Працює також пейджер, по якому можна замовити свій улюблений анекдот — для коханої дівчини, наприклад, або для boy-frend'a. Наш номер: ТИП КР-15М№563323 220V1000Wt50Hz ОСТ8351-99.

— О, знаєш, кстаті-до-речі, про INTERNET? Як загубився маленький хлопчик. Ну, стоїть на Хрещатику, плаче, шмарки облизує. Прохожі спиняються, питають, тіпа, хлопчику, де твоя мама? А хто твій тато? Де ти живеш? А малий тільки сльози ковтає, і мовчить, і головою хитає — не знаю, мол. Ну як це, не знаєш, де живеш? Хлопчику, ти що, справді адреси своєї не знаєш? А він так дивиться і каже: «Чому ж, адресу знаю — .»

— Ну ти, чувак, віртуалом так не увлєкайся, а то в мене один друг був, так він…

— Ладно, ладно, не тринди, у мене тут ще цілий блок цілком, можна сказати, про жизнь, як вона є в натурі.

— То чого ти телишся. Давай, тíскай, а то народ позасинає.

Заснути, — думаю я, — це якраз те, що в даній хвилі було би найбільш доречне, але сном наразі й не пахне, а ціла жменя капсул і піґулок, зжертих мною насухо, невідомо чим займається. Може, вітчизняний суперагент Сульфазин всіх їх, лохів імпортних, розколов і здав ворожій розвідці — якому-небудь МОССАДУ, або Аслану Масхадову, наприклад.

A BEER із BEAR'ом продовжували вимахуватись на всі заставки. Я вже перестав їх ідентифікувати, а тільки іржав, як недорізаний кінь, після кожного тупого анекдоту. Поступово виявлялася якась обернена залежність: чим тупішим і «бородатішим» був анекдот, тим більше я гиготів, наражаючись на ризик розбудити сусідів. Не вистачало мені ще нічного спілкування з роздягненою Оксаною, в якої скінчились сигарети, але почався натомість гострий напад лібідо. Уявна можливість саме такого сценарію чомусь насправді настрашила мене (а що, як Оксана — теж підсадка фрау Де?), і я подався до чергової сестри попросити валідолу. «Може, вколоти все-таки вам снодійне?», — запитала вона співчутливо. «Та ні, вже, мабуть, запізно — треба вдосвіта вставати. Просто серце чогось розійшлося». «Ну, це ви надто переймаєтеся тим сульфазином», — сказала вона й підморгнула мені як змовникові; як щойно ініційованому розенкрейцерові; як члену ОУН-УПА, що досі сидить у карпатському схроні з дубельтівкою, чекаючи проклятих москалів; або, не виключено, і як потенційному коханцеві.

«Ще й нога до всього того болить», — про всяк випадок виправдовуюсь я і прожогом вискакую з кабінету. «Грійте її, грійте!» — наздоганяє мене вже в коридорі й перекрученим ляскотом відлунює заклично, коли минаю Оксанине ліжко: «Грайте її, грайте». Списуючи почуте на особливості місцевої акустики, я набираю свіжої води в пляшку, кажу «па-па» тарганятам і знову вмощуюсь у свому радіофікованому термодинамічному лігві.

— Якось то раз святий Петро попросив Ісуса почергувати коло воріт раю. Той став, дивиться, якийсь мужичок обдертий пхається. Ну Христос, ясне діло, питає: «Чоловіче добрий, хто ти такий, чого сюди забрів?» А той потупився: «Я бідний тесля. Все життя був бідним. А потім народився у мене син, виріс, пішов світами і багато добрих справ людям зробив». Христос здивовано: «Тато?!» А старий теж здивувався, піднімає погляд: «Піноккіо?!»

— На ту же саму тему:

«Сходить старий єврей на гору якусь там, Сінай, чи що, возводить руки д'горі і каже, промовляючи до Господа, тіпа, Боже мій, послухай мене, старого єврея — я все життя був правовірним і слухняним, ну, може, там не без гріха, діло понятне, але ні законів Твоїх, ні заповідей не порушував, святу суботу шаную, до синагоги вчащаю, всьо конретно, по понятіям, правда? Так за що ж мені така страшна кара — син мій подався в католики? Тут грім, блискавка, розверзаються небеса, з'являється Господь і каже євреєві: «А мій?»

— Допер, нє?

— Такі історії треба з самого початку розповідати, врубуєшся?

— А шо там з початку було?

— Ну як же. Приходить до психіатра старезний такий дідок — сивий, зморщений, борода по пояс, і в очах явно щось таке, ніби старечий маразм. «Сідайте, дєдушка, — каже йому психіатр. — Давайте, розказуйте все по очєрєді, все, як було з самого початку. Як це все сталося?». «Так-таки з початку?» «Ага, з самого-самого. Коли все почалося». «Ну, напочатку, — каже старий, — я створив Небо і Землю….»

— Ну ти, в натурі, не дуже то богохульствуй. Тим більше, там не сплять, усе чують.

— Нічо', всі там будемо. Знаєш, як одна кобіта каже іншій: «Я так люблю музику. Мені тк би хотілося подружитися з кимось із знаменитих музикантів — із Чайковським, Фреді Меркюрі, Елтоном Джоном, Бой Джорджем, Джорджем Майклом, Борисом Мойсеєвим чи, на гірший випадок, із Костем Гнатенком…» «Ой, дівонько, не жіноче це діло…», — відповідає їй приятелька.

— А-аа, це як, тіпа, гомік потрапив у рай. Дивився на нього Бог, дивився та й думає: «Ну то й що, що голубий — більше гріхів за ним ніяких не числиться, нехай собі буде». А за тиждень рейвах в раю — клієнт ангела якогось зґвалтував. Бог, ясне діло, розсердився, копнув чувака — нехай у пеклі посидить. Минає там якийсь час, а з пекла глухо — ні слуху, ні духу. Думає Бог, — треба провірити: щось тут нечисто. Спускається Він, значить, в пекло, а там — дубак, зусмар, холод собачий; грішники стоять сині, трусяться, шмарклі їм позамерзали — неподобство. Ну, Бог до головного чорта, мол, шо за діла, тут в тебе, каже, повинна смола кипіти, грішники в сірці паритися, жар, дим, вогонь, а це фіґня якась повна. І, знаєш, що Йому чорт відповів?

— Що знову ТЕЦ тепло перекрила?

— Казьол ти. Що то значить в людини світло вимикають вечорами — зовсім чуття втратив. Чорт подивився скоса на гоміка й відповідає Богові: «Он, бачите того педика — тепер попробуй зігнися, щоби дровець у вогонь підкинути…»

— Нє, ну це ти казьол канкрєтний. До того ж сексуально стурбований. За Кортасаром 80 % чоловіків — латентні, тобто приховані гомосексуалісти. І що я тут з тобою роблю.

— Скажи своєму Кортасару, що сам він… того… латинос латентний, чи як його там.

— Ну ладно. Ми ж домовлялися незнайомих слів не вживати. А тепер кілька коротких оголошень:

«До відома глав усіх урядів! За 20 доларів готовий підписати своїм прізвищем будь-які непопулярні або антинародні укази. Рабінович».

«Люди добрі! Допоможіть, хто чим може — самі ми не мєстниє, дом згорів, город затопило, жена ушла, водка кончілась! Кошти надсилайте на адресу: Київ, до запитання, пред'явникові депутатського посвідчення ТИП КР-15M№563323-220V1000Wt50HzC)CT8351-99 або номерного знаку 999666-КІО від «Мерседеса-600».

«Самотній кіллер з порядної родини познайомиться із розчарованим у житті пенсіонером для відпрацювання контрольного пострілу».

«Самотній кіллер», — чомусь засіло мені в голові. Абсурдне словосполучення. Кіллер завжди самотній. Хіба що він подвійний Леон.

— Wellcome back. Продовжуємо наш молодіжний марафон, — захлиналися мої астральні друзі, — парад старих анекдотів для тих, хто народився недавно. Отже, повертається чоловік з тривалого відрядження, заходить до хати, дивиться, а на ліжку з-під ковдри чиїсь голі ноги стирчать. «Це хто?» — питає він жінку. «Хто, хто! Шубу норкову ти мені купив? От так от. А він купив. До моря ти мене хоч раз возив? А він возив і не раз… А дача, а машина? Ти думаєш, це все з неба впало? Чи, може, на твою зарплату куплене? І робота в мене «не бий лежачого», і ти влаштований, одягнутий, взутий, і діти голодні не сидять. До того ж нам нову квартиру обіцяють…» А чоловік: «Ну от я і кажу — прикрий ноги годувальникові, а то ще простудиться до біди».

— Потерпів, значить, авіалайнер катастрофу над пустинею. Кругом Африка, піски, ну і, традиційно, врятувалися троє: командір літака, штурман і стюардеса — класна така тьолочка, ноги від шиї, мордочка шо надо, груди там, всі діла. Ну, йдуть вони, значить, пустинею, йдуть, а їм назустріч плем'я людожерів. Виходить вождь і каже, показуючи на командіра: «Тебе ми з'їмо на сніданок, а тебе — на обід, — це до штурмана». Тут синок вождя вибігає, шустрячок такий, і кричить: «Тату, тату, а дєвочку ми з'їмо на вечерю?» Вождь так подивився на нього канкрєтно і говорить: «Нє-а, синок, на вечерю ми з'їмо твою маму!» Прикидуєш?

— Хірня. Зібралися троє — німець, американець і наш хохол. Поспорили, значить, хто заставить кицьку гірчицю їсти. Ну, німець бере її, пащу розтуляє і гірчицю з тюбика туди видушує. «Що ви робите?! — кричить наш. — Це ж насильство. Віддай животноє. У-у, блін, фашистська морда». Дає американцеві. Той зробив хот-дога, сардельку побільшу туди запхав і гірчиці всередину напердолив. Наш знову у крик: «Це ж наглий обман! Порушення декларації прав тварин! Нема на вас Green-Peace'y. Дайте сюди бєдняжку». Взяв, корочє, кітку, мазнув їй під хвостом гірчицею. Та, конєшно, в писк і ну під хвостом вилизувати. А наш подивився на тих двох і каже: «Ну от, панове, полюбуйтеся! Добровільно і з піснею!»

— Садюга ти, братику. Ще й дискредитуєш світлий образ українця в очах світової громадськості. Українці звірину люблять.

— Ага, особєнно в маринованому виді. І в партії «зелених», гм-м…

— Мовчи вже, чмо. Я про тваринок совсєм другіє історії розказую. Як приходить, тіпа, мужик до ветеринара і приводить здоровенного такого пса. Ну канкрєтно — о-отакого! В природі таких не буває просто. Слон, а не собака. Ветеринар так подивився і питається, а які, мол, проблеми. На вигляд ніби нічого — шерсть густа, ніс холодний, мокрий, в чьом вапрос, карочє. А мужик йому каже: «Бачите, докторе, зі здоров'ям у нього всьо OK, але він, бляха, останнім часом на «Запорожці» почав кидатися». «Ну так шо? Багато собак на «Запорожці» кидаються» — це доктор, тіпа, відповідає. А мужик: «Та то хірня, що він на них кидається — він потім відносить їх у поле і десь там закопує».

— Нє, самий крутий анімалістичний анекдот, який я чув — це той, про коня поручника Ржевського.

— «Анімалістичний» — це, тіпа, як з мультфільма?

— Кабан ти тупий. Мультфільм — це анімаційний фільм. А анімалістичний — це про звіряток, значить. «У світі тварин» дивився? Нє? То, значить, тебе там показували. Ну карочє. Приходить поруччик Ржевський до подруги, лишає коня під балконом і каже йому: «Ти, братан, стій тут і нікуда не отлучайся. Як побачиш, що чоловік цієї курви повертається додому, заіржи так неголосно, я за той час одягнуся, а коли старий у двері подзвонить — я через балкон, прямо тобі в сідло і гайда. Окей?!» Карочє, всьо кльово, поручник чувіху пірхає, аж дим іде, сам цимис тільки починається, і тут западло — дзвінок у двері. Ржевський навіть не встигає подумати, чого це рисак не заіржав — хватає одяг і рєзко скаче через балкон. Ну, а чувіха прикрилась там, як могла, та й іде відкривати. Відкриває двері, а там кінь стоїть і говорить їй: «Я діко ізвіняюсь, але передайте, пожалуста, хозяїну, шо там на уліце дощ пашол, то я його лучче в под'єзді почекаю…»

— А знаєш, як дочка з мамашою в зоопарк пішли. Тільки заходять, а мала зразу мамашку за рукав дьоргає: «Мамо! Мамо! Це вже мавпочка?» «Ні, доцю, — каже мама, — це тьотя-касирка».

— Ну, якщо про мавп, то краще цей: «Приїжджає мужик з командіровки африканської. Рік, значить, там був чи два. Приходить в гості з маленькою мавпочкою на плечі. Ну, його там розпитують, як Африка, як діла. Він тільки починає жвиндіти, як там трудно і жарко, а його всю дорогу перебивають: «А з жінками там як?» «Та розумієте, незнайома їда, клімат…» «Ну а з тьолками як?..» «Працювали з ранку до ночі, треба було об'єкт в назначені строки здати…» «Та ладно, ти скажи, як з бабами там було?» Тут мавпочка торкає мужика за плече і каже: «Тату, слухай, та розкажи ти вже їм…»

— Стоїть, карочє, тьолка на дорозі, таксі ловить. Кінець дня. Всі з торгів їдуть — машини забиті. Глухо. Тьолці, тіпа, діватися нікуди: купа сумок, в зубах не потащиш. Корочє, зупиняє всіх підряд. Ну, став якийсь часник, сідай, каже, підвезу. Та запакувалася разом із торбами, їдуть. Чувак базарити починає — то се, то те, як торгувалося, як там попит на ринку і те де. Чувіха, ясне діло жаліється, ні хєра, каже, не вторгувала — от з чим приїхала, з тим і вертаюсь. Навіть дорога не окупиться. А він сразу напрягся так, а ти шо, тіпа, і заплатити не маєш чим. А вона, ну я ж кажу, покупатєлєй мало, одкуда ж гроші. Так шо ж я тебе, виходить, безплатно катати буду, кип'ятиться мужик. Та тут недалеко, так і вам же по дорозі, невже в цьому світі вже все тільки за гроші, та я ж вам віддячу вже якось колись. Ага! Знаємо ми ваше «якось» і «колись». Приїдеш, і поминай як звали. Корочє, звертає він з шоссе і на якусь лісову дорогу. Тьолка в крик, мол, що ви робите, куди ви мене везете і те де. А чувак спокійно так, мовчки вглиб лісу пиляє. Тьолка вже не знає, що робити — випригуваги, чи що, так з торбами й не випригнеш, вона його і так, і сяк просить, а він молча, значить, виїжджає на поляну, виходить з машини, витягує з багажника здорове таке рядно, ну, тіпа, простині двухспальної. Тут чувіха вобше в ужас прийшла, кричить, та що ж ви собі думаєте, я порядочна женщіна, у мене сім'я, двоє дітей, свекруха хворіє. А мужик знову так спокійно каже, ну і шо — у мене, мол, тоже діти, і сім'я з тьощою. П'ятеро синів. І сотня кроликів. Сотня! — січеш? І на ряднину їй показує — давай рви траву, не вимахуйся.

— Ну це, тіпа, як заходить в ліфт тьотка, вся така нагружена торбами, пакетами там різними — з базару значить. А тут тільки двері закриватися — заскакує мужик якийсь підозрілий, в такому довгому плащі в чорних окулярах, сексуальний маньяк, одним словом. Тьотка вже натиснула останній поверх, а чувак починає розщіпати плащ, не спєша так розщіпає — а під плащем нічого. Ващє нічого. Голий. А тьотка, запарена така з тими своїми торбами дивиться на всьо його добро й каже: «От чорт, знов забула ковбасу і яйця купити!»

— В Бальшом Тєатрє дають «Євґєнія Онєґіна». Якийсь жид сидить біля москаля й питає того: «А Онєґін — єврей?» «Нє». «А Татьяна — єврейка?» «Нє-а». «А Ольга — єврейка?» «Нє, ніяка вона не єврейка». «А, може, Лєнський — єврей?», — з надією в голосі питає жид. Ну москаля вже дістало конкретно, і він каже, аби тільки той відчепився: «Єврей! єврей! розслабся!». Після дуелі Онєґіна з Лєнським жид каже з тремтінням в голосі: «Один єврей був на всю оперу, і того вбили».

— Це похоже, знаєш, як мужик заснути не може і все думає: «Є Бог чи нема? Напевно нема. А, може, все-таки, є? Чи нема? Хтозна. Може і є, але швидше за все — немає». Збирається спати, але заснути ніяк не може: «А раптом усе ж таки є? Ні, мабуть, нема. А якщо є?» Тут голос такий з неба: «Нема мене, нема! Спи давай!»

От, здасться, мої ефірно-астральні двійники добралися й до мене. Але навіть ефірно-астральне «Спи давай!» на мене вже не діє — в голові суцільна каша з їхніх ді-джеївських дотепів:

— чорний п'яний гей із зашитою задницею душить на дереві колорадських жуків дощечкою, в якій просвердлено багато отворів різного розміру;

— тітонька в ліфті душить Бой Джорджа й бой-френда-меркюрі кільцем із мисливських ковбасок: яєць вона так і не купила;

— по пшеничному полі за гігантським облізлим сенбернаром ганяються гінекологи на «Запорожцях» і кричать: «Та сплюнь ти нарешті той шестисотий мерседес!»

— Похоронна процесія. В побитому акваріумі хоронять крокодила. Оркестра грає траурного марша на барабанах Страдіварі;

— Святий Петро із Карабасом-Барабасом сидять на райському лужку і фауну місцеву розглядають: отого довговухого кроля з'їмо на вечерю — дієтично, коня оцього ржевського можна до обіду приготувати, а кішку давай зараз, на сніданок, поки вона всю гірчицю з-під хвоста не вилизала;

— Онєґін намагається оформити ізраїльську візу. «Я хочу відвідати свою історичну батьківщину і могилу сестри моєї — Офелії Ісаківни Латекс». Але в посольстві все щось крутять — не хочуть давати візи. Тоді Онєґін каже до мавпочки, яка сидить у нього на плечі: «Сара, да расскажи ты им нашу родословную!»;

— Фрау Де і дівчинка-психіатр, яка виявилася несподівано вилікуваною й одягненою в білу льолю Оксаною, оглядають мої босі ноги, що стирчать з-під короткої ковдри. «Це що?» — питає фрау Де, відчуваючи за собою психоаналітичну підтримку асистента. «Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт»[81].

Зненацька чи то в слухавках, чи то з ратушної вежі чутно бамкання годинника— п'ята ранку. Я моментально налаштовуюся на 107FM, але замість очікуваного прокуреного тенору Чжуан-цзи чую чистий і прозорий дитячий голос:

— Найсвятіишй Боже, у Пресвятій Трійці єдиний! У глибокій покорі серця вклякаю перед Тобою і складаю Тобі сердечну подяку. Дякую за те, що Ти збудив мене з нічного сну та заховав від наглої й несподіваної смерти; що можу Тобі ще служити й честь та славу віддати. Дякую Тобі, мій Боже, і за здоров'я та за всі дари й ласки, яких так щедро уділюєш мені все моє життя.

Господи, це знак, це знак Твій, отже в мене є таки шанси вирватися звідси. Я похапцем пхаю під язик валідол, який до цього часу для чогось тримав у руках, і схвильовано, але від піґулки не надто артикульовано, повторюю за рятівною фонограмою:

— Господи, дай мені зустріти з душевним спокоєм усе, що принесе мені цей день. Дай мені цілковито віддатися на волю Твою святу. На всяк час дня цього в усьому настав і підтримай мене. Які б я не дістав вістки сьогодні, навчи мене прийняти їх із спокійною душею і твердим переконанням, що на все — Твоя свята воля. У всіх ділах моїх і словах керуй думками моїми і почуттями. У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все Ти послав. Навчи мене просто й мудро ставитися до всіх людей, нікого не ображаючи, не засмучуючи. Господи, дай мені перенести втому і всі події цього дня. Керуй моєю волею, навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати й любити. Амінь.

Я ще деякий час лежу, чекаючи, поки розсмокчеться валідол, а потім встаю і, з огидою виставляючи охололу пляшку на підвіконня, починаю зосереджено збиратися. Мені потрібні будуть два поліетиленові пакети — для білизни й туалетного причандалля. О цій порі мене ніхто не повинен потурбувати. Я трохи остерігатимуся можливості корчів чи судоми від крижаної води, але це не більше, аніж обережність колись наляканої людини. Я пройду в кінець коридору, зайду до «санвузла», покладу пакет із чистою білизною на лавку, на нього зверху — складений рушник. Потім я зайду в душову камеру, прилаштую пакунок з туалетним причандаллям, причепивши його до дротяної сітки непрацюючої лампи. Далі з мавпячою спритністю і впертістю маніакального «моржа» я ретельно вимиюся антибактерійним милом, поливаючи себе зі шланґа. Мити голову в холодній воді — справа з ненайприємніших, але сьогодні мені треба йти до останку, не зупиняючись ні перед чим. В процесі моїх гіґієнічно-циркових вправ я з жалем побачу, як зникає в отворі стоку черешнева кісточка, що кілька років тому застрягла в протекторі підошви купальних капців. Це реальна втрата, але зараз не час на рефлексії. Потім, вдивляючись у напівтемне ще вікно, я сяк-так поголюся і ще раз прийму льодувату купіль і розітруся до червоного рушником. Ще пізніше, віднайшовши якусь підозрілу шмату, я порозтираю розхляпану по підлозі воду. Вбравшись у чисте й ретельно поскладавши брудну білизну в пакет, я зберу туалетне причандалля і, повісивши на шию рушник, повернуся назад.

Коли я увійшов до палати, Микола саме робив фізичні вправи. Щоб не бентежити його, я сховався в лазничці, добре вимив купальні капці, витер їх насухо рушником, який негайно ж викинув до смітника і, повернувшись, влігся на ліжко, заплющивши очі. Молодець він, Микола. Не пропаде. Куди мені до нього. Він справді може витримати тут же кілька тижнів. Я — ні. Я мушу сьогодні за будь-що вирватися на свободу, інакше зірвуся й тоді вже точно потраплю до сульфазинового раю. От коли мені справді потрібен спокій. Спокій і незворушність. Ввічливість і коректність. Містер Макмерфі проти місіс Гнуссен. Гер Бромден проти фрау Де. Сер Елтон проти леді Вікторії. Ласкер проти Капабланки. Розенкранц проти Ґільденстерна. Bear проти Веег'а. Плейбоївський кролик проти світової розпусти. Ку-клукс-клан проти апартеїду.

Полежавши ще трохи, я починаю збиратися. Головне нічого не забути. Залишати щось у шпиталі — погана прикмета. Краще вже жбурляти крейцари, драхми, злоті, песо, центи, сентаво, сантими, піастри, пенні та шилінги з королівським профілем до смердючих венеційських каналів. Але цим нехай займаються інші. Я ж збираю небагатий свій скарб, педантично вкладаючи його до торби. Потім починаю методично доїдати принесені вчора дари. Надто ризикована суміш як на сніданок, та зараз це несуттєво (наслідки прийдуть потім, вже за стінами ЛЗЗТ). Ще надто рано, — Д.Ю. приходить щойно о дев'ятій (о дев'ятій я ж обіцяв з'явитися на службу), — та мене бере нетерплячка і я, вбравши куртку, виходжу на коридор. Куртка розщіплена. Під курткою в мене подарована знайомим рокером футболка з написом

NO DRUGS

NO SEX

NO ROCK-N-ROLL.

Я хотів було виправити NO DRUGS на NO DRUNK, що в моєму випадку виглядало б доречнішим, але передумав.

Горбатенька сестра сьогодні непривітна. Де й поділася її нічна толерантність. Може, я й справді не виправдав її сподівань? Може, справді треба було написати NO DRUNK, але не замість NO DRUGS, а замість NO SEX? — до рок-н-ролу вона, здається, байдужа.

Відпустити мене до появи фрау Де, вона, річ ясна, не погоджується. Синтетичні «Майданек», «Ґетто» і т.п., імплантовані їй у праву лобну ділянку мозку, роблять будь-яку несанкціоновану ініціативу неможливою.

Я курю цигарку за цигаркою, визираючи у вікна. З якого боку, цікаво, вона приходить. Не прилітає ж на мітлі, коли надворі вже розвиднілося (хоч нестиглий місяць ще не встиг сховатися за лаштунки місцевого ландшафту). Хвилини минають надто повільно, але з часом, тобто з його плином, у мене були й не такі пригоди, так що все байка. Я перевіряю вміст кишень і десятки разів прокручую в голові варіанти майбутнього діалогу. Невже в неї прихований ще якийсь сюрприз? Побачимо. Головне — витримка і спокій. І жодних демонстрацій фармацевтичної обізнаності. Сама ввічливість і коректність з нальотом постхірургічної збайдужілості. Хай уявляє себе авторкою невдалої лоботомії. Нехай чується володаркою мого таламусу з гіпоталамусом вкупі, нехай…

— Доброго ранку, куди це ви вже так зібралися? — чую рідний голос за спиною.

— Доброго ранку, Даріє Юріївно. На роботу зібрався. От вас чекаю.

— На роботу? Отако з самого ранку? А процедури? — каже вона, несхвально розглядаючи мої «no drugs» і скручуючи в трубочку свіже число «GESCHICHTE MIT PFIFF».

— Процедури в мене ввечері — ви самі знаєте. Крім того, ми домовлялися. Про денний стаціонар, пам'ятаєте? Сподіваюся, ваше слово таке ж міцне, як і тутешні медикаменти.

— Сьогодні вам ще потрібно побути під наглядом. Як, до речі, сульфазин?

— Чудово. Просто чудово. Буквально відчуваю, як кров моя вже наполовину очистилася. Із задоволенням прийму наступну порцію.

— За вами потрібен нагляд. Може піднятися температура.

— Минуло вже дванадцять годин. Як бачите, все в нормі. До того ж мене чекають на роботі. Як і ви, я не люблю запізнюватися.

— Щойно лише половина дев'ятої. Ви навіть не снідали.

— От якраз маю півгодини на сніданок.

— Де ж ви зараз поснідаєте? В місті ще все зачинене. Хіба нап'єтеся якоїсь кави.

— От і добре. Я звик зранку пити каву.

— Послухайте, я не можу вас відпустити просто так. Тобто я можу вас відпустити, але ж ваші ліки залишаються в нас — а ви за них платили, до того ж мені телефонував головний лікар області й питався про стан вашого здоров'я.

— Стан, як бачите, задовільний. Про ліки не турбуйтесь — я ж увечері повернусь (аякже, чекай мене, любонько, просто в кріслі гінеколога-дантиста), а щодо телефонних дзвінків — запевняю, більше вас ніхто з мого приводу не турбуватиме. Зрозумійте — в мене робота. Мені потрібно годувати сім'ю.

— Будете продовжувати пити — втратите й роботу, і все решта. Ви перетворили життя своєї сім'ї на пекло, — вдасться вона до своїх вбивчих, але заяложених арґументів.

— В пеклі теж іноді хочеться їсти, — намагаюся їй не суперечити, — самі колись переконаєтесь. А зараз я просив би, щоб ви нарешті виконали нашу домовленість і свою обіцянку. Дуже хочеться хоч раз побачити, як ваші слова співпадають з вашими ділами.

Зовні фрау Де ніяк не змінюється. Може, навіть стає ще вродливішою — загадкова природа краси не виключає можливого взаємозв'язку стерильної ненависті з неземною гармонією.

— За кілька місяців ви знову опинитеся тут, і то в набагато гіршому стані, — пророче каркає вона, рвучко дістаючи в'язку ключів і відчиняючи двері.

— Одну хвилину, перепрошую, я, здається, забув у палаті торбину.

Мені трохи лячно повертати від порога, що був уже за крок — тільки переступи, але за всією метушнею я забув попрощатися із сусідами по палаті і не міг не зробити цього.

— Ну все, хлопці — я на свободу. Виздоровлюйте. Тримайтеся. Вона сьогодні буде люта.

— І ти тримайся, — каже Микола. — Якби, не дай Боже, що трапилося, пам'ятай — похмелився, і під крапельницю. Це найкращий вихід. Але ліпше, щоб нічого не було.

— І вам того ж бажаю.

Гіпертонік мовчки тисне мою руку. За ширмою нікого не видно. Нічна примара Оксана щезла так само загадково, як і з'явилася. Прощатися більше ні з ким.

Фрау Де терпляче чекає мене коло виходу. Може, я дарма розслабився, і зараз вона викине якогось чергового лікарського коника?

Дам тобі серце щирозолоте, люба моя курво. Дам тобі перстеник і тютюну на куриво. Твій перстеник не для мене, а чому? Не гарний він. Як повернуся додому, заряджу ним карабін. Треба дівчині щось дати, щоб не йшла голодна спати: Від дохлого осла дірку, з киптара ногавиці— пошиєш собі з них кожуха, з решти — рукавиці. Ти, ти, тільки ти краєш моє серце. Ти, ти, тільки ти п'єш горілку з перцем. Ти, ти, тільки ти вмієш грати скерцо, Ти, ти тільки ти маєш пружні перса. Гей, як ми в похід рушали, всі дівчата заридали. Жупайдія, жупайдас — нам усяка дівка дасть.

Однак я, здається, захопився, намагаючись пропустити повз вуха, як фрау Де знов і знов шамотить свої шаманські мантри:

— Кажу вам як лікар, за кілька місяців ви знову опинитеся тут (не така вона й дурна: відчуває, що ані сьогодні, ані завтра ввечері ми вже не побачимося).

— З превеликим задоволенням. У вас так мило. Як захочете, я навіть можу розмалювати вам кабінет ангеликами. Щоправда, до цього я займався лише абстрактним маляр…

Однак вона, мабуть, вже ознайомилась зі звітом дівчинки-психіатра, бо не дослуховує мене, а, випускаючи за поріг, з неприхованою люттю проголошує несподіваний вирок:

— Знаєте, Леоне, ви такий, як ви є[82]!

— Кожен з нас є таким, яким є, — думаю я, але не кажу цього вголос, а тільки дістаю з-за пазухи свій вірний дев'ятиміліметровий NEW NAMBU із стертим серійним номером і, промовляючи стиха «о так от, міста Тейба, о так от…», стріляю, стріляю, стріляю в це випещене мертве обличчя, аж поки воно не ховається за дверима.

P.S. Професійне прокляття дипломованої дияволиці таки збулося: за кілька місяців я справді знову потрапив до шпиталю, але вже до зовсім іншого шпиталю — без ґрат, зате з крапельницями, без засувів на дверях, зате з чисто вимитою лазничкою і привітним персоналом. Без тарганів, зате з телевізором.

PPS. До того ж тут не відбирали на зберігання особисту зброю.

Розділ восьмий. Трансильванський транс

Як туга за мною здолає тебе,

Ти заступ візьми і мене закопай.

Л е о н  К і л л е р

Я повстав із могили по стількох десятиліттях.

С л а в к о  Я н е в с ь к и й. «М і р а к л і»

«Я можу розмовляти стоячи, якщо вам зручніше», — сказала жінка.

Вона може розмовляти стоячи. Якщо мені зручніше.

Я тільки згодом збагнув зміст цієї фрази. Вона справді могла стояти: в одній-єдиній вимученій позі, похилившись, лише завдяки якимось химерним протезам, але могла.

Єдина з цієї сім'ї.

У них, у неї і в чоловіка була якась загадкова хвороба — що проявлялася в розм'якненні кісткової тканини, — можливо, наслідок прадавнього інцесту.

Вони ледве могли пересуватися. Чоловік не піднімався із спеціального ортопедичного крісла. Вона так-сяк могла повзати і стояти. Не більше.

Він скидався б на сільського вчителя — (ще старої доби вчителя, що обов'язково знав кілька мов, мав за плечима Віденський університет і блискучі перспективи, зігноровані задля ідеї просвітництва), — якби не спеціальний пластиковий шолом, схожий на маску хокейного воротаря, що захищав його тендітний череп від можливих травм. Він і зараз тримав на колінах книжку, хоча підняти її коштувало йому зусиль. Можливо, справді щось колись студіював, але хіба заочно, бо хворів з дитинства.

Вона була радше потворною, хоча зовнішність мала цілком пересічну, але гримаси болісних зусиль і це тіло, жіноче тіло сливе без кістяка — викликали внутрішній спротив. А найгірше, що під час розмови — (кисті рук ховались в чорних шкіряних рукавичках) — вона постійно торкала своє обличчя, і від тих доторків на чолі, на вилицях, на підборідді залишалися вм'ятини, як на розігрітому воску. Я довго не міг втямити, для чого це вона робить, і вирішив напочатку, що це нервове, на кшталт того, як люди гризуть нігті абощо, та в якийсь момент до мене дійшло — хвилюючись, вона поправляла своє обличчя, як інші жінки поправляють зачіску!

І все ж за цією фізичною неспроможністю і фізичною безхребетністю відчувалася якась несамовита психічна енергія, незнищенна воля, до останнього дзвону напнутий нерв.

Було зрозумілим і видавалося неймовірним нараз, що саме завдяки їй у них більш-менш нормальний побут, все, «як у людей», зрештою. (Якщо не брати до уваги всі ці приступочки, поруччя, важелі, блоки, через які помешкання більше скидалося на гімнастичний зал, аніж на житло).

Вона оповідала мені історію їхнього знайомства, шлюбу, життя. Він уточнював деталі, виправляв дати, назви, імена. Мав світлу пам'ять.

У них був син. Хвороба передалася в спадок з ускладненням — затримкою розвитку. Малому виповнилося вже вісім років, але виглядав він на чотирирічного. Якщо лише бувають такі чотирирічні. Для нього був відгороджений куток кімнати. М'який, м'який і ще м'якіший. Відсутність стійкості малий компенсував надзвичайною гнучкістю. Було страшно і моторошно дивитися на цю істоту, яка звивалася в якісь неймовірні клубки, спліталася, розпліталася, при цьому намагаючись щось говорити, але нічого, крім мукання, не долітало з заслиненого рота, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в корчі.

Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася — я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, — але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву — що жага життя  б у т и,  в і д б у т и с я,  з б у т и с я  є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?

Холера ясна! Та навіть нормальним, — хоча що означає «нормальний», — народжуєшся на цей світ, щоб назавжди стати в'язничним наглядачем власної крові — цієї бранки, що їй ніколи не вільно бачити світла, адже вона знає темну таємницю, секретну технологію дня. Кров — це імператив. Випускати її на світло — одна з найбільших заборон. Тримати її в темряві — одне з найбільших таїнств. Щодня піклуватися про неї. Гріти винами. Гнати жилами. Живити зелами. Поїти джерельним сном. Бо ця полонянка вже надто дорога Комусь, аби можна було вільно нехтувати її примхами. Піклуватися про неї щодня. Аби щоночі вона опікувалась тобою. Казіродський зв'язок, який називається життям.

Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких — лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай — у звільненні від пекельних мук.

Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболіста я помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTER з витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.

А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ — інвалід на візку. — Прим. верстальника.)

Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве — «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cię jak Irlandię» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.

«Покажи ще, як він вміє рахувати», — сказав батько.

На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції[83] багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату[84], закінчуючи ноосферою[85] як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.

Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».

Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» — мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою — просто дріб'язок.

— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.

— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».

Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.

Віддаючи швацьке причандалля господині, я мовчки показав їй на пухир. Вона заметушилася, вибачаючись.

— Треба, мабуть, проткнути голкою, — сказала вона і вже готова була це зробити, але тут підкотив на своєму кріслі старий віденський хокеїст.

— Це, швидше за все, — алергічна реакція, — авторитетно заявив він. — Потрібно відсмоктати рідину шприцом, змастити ранку йодом, а ще краще «Фторокортом» і забинтувати. Ось, — тицьнув він м'якушем пальця у розгорнуту книгу, яка й справді виявилася якимось рецептурним довідником.

Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне — одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.

— Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.

Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це — лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC.

В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, — навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.

Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче — як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір — я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, — завдяки камінним сходам, що спускалися до води, — сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа[86]. Хоча, як вже хтось казав, — не в пропорціях була справа. Отож я сповзав, підтягуючи кінцівку за кінцівкою, намагаючись перемістити центр ваги в такий спосіб, щоб земне тяжіння саме змусило моє безсиле тіло котитися вниз. Робити це ставало дедалі важче, бо прогресуюча аморфність змушувала мене набирати тієї форми, яку диктував довколишній рельєф. Незабаром я майже повністю перетворився в драглисте покриття камінних сходів, і хоча, на щастя, спуск майже закінчився, потрібно було ще перетнути смугу піску. Зрозуміло, що за таких обставин мені не вдалося набрати достатньо інерції, аби добратися до води без втрат. Пісок всотував в'язке моє єство неохоче, але невблаганно. Намагаючись випускати із себе мляві паростки, я поволі тягнувся до води. Не знаю, скільки це тривало. В кожному разі достатньо довго, аби я втратив абсолютну більшість своєї маси. Невідомо, що робилося з моїми компонентами, котрі просочилися в пісок. «Компонентами», — бляха муха! — компонентами! Та я просто розлазився на шматки! Може, це новий спосіб розмноження? Однак мене робилося щоразу менше, оскільки свідомість все ще перебувала в тій мізерній, обліпленій піском і пилом грудці мислячого желе, — gelée sâpiens, — а водяниця, очевидно, модифікувалася в різновид іхтіозу.

Врешті-решт мені все ж вдалося добратися до води ще до початку відпливу, і рятівні хвилі потягли мене в морську глибінь.

Рідна стихія поглинула мене до решти.

(Подальший текст, виділений курсивом, у паперовому оригіналі подано двома блоками — прозовим і віршованим, розташованими на сторінці паралельно. — Прим. верстальника.)

Море було спокійне[87], а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.

Було спокійним мирне море, а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та обрав сьогодні шлях, одначе, ніким незвіданий раніш. Імла ковтнула нагло берег, всотала млосно суходоли, над море назлітались хмари, і мерехтіння ясних зблисків єдино дійсністю здались. Примхливих течій чудні плини мене полегкі огортали, в обіймах ніжних несучи, чуття даруючи породи- чання з бездною стихій. Я намагався самотужки поплисти, хоч і певен був — води насправді не існує. Та марні наміри здолати всевладні вади власних дум. Нараз зірвався вітер буйний і збурив море не на жарти, здіймаючи величні хвилі, розшарпуючи небо в клоччя, жбурляючи безжально птиць. А тим же часом панували такі довкола тиша й спокій, що знищеним усе дотла здавалося. З-під хвиль навали я марно вирватись хотів. І холод лютий, пронизавши до решти плоть мою калічну, скував паралічем всі рухи, лиш тільки води вирували. Чи ж справді то була вода? Піна злітала пелюстками, засвідчуючи вод відсутність, але невидима стихія таки затягувала в себе, немов це я водою був. В собі самому відчував я ті швидкоплинність і текучість, які довкола нуртували, нутро поглинувши моє. Сей дивний трунок ніби сам себе самого споживав. На мене враз зійшла утома, і я відчув себе чужинцем у власному єстві, неначе я тільки — плюскотіння хвиль. Спочатку здалось це приємним — перетікати з тіла в море і розчинятись в ньому сіллю, і з моря в тіло знов вливатись, єдину цілість творячи, та я забув про небезпеку. Бо непорочне сливе море, котрим я так нежданно став, мене тягнуло вглиб нещадно — я, неіснуючий, тонув. Не це однак мене лякало, а те, що потопельник все ще тут існував лише для того, аби роздумувати власне про плин і плавання, і ціль. Та плоть моя знайшла без мене з безвиході таємний хід. Вона, немов плавець управний, крізь зябри воду пропускала, і течій вловлювала струм. А що зі мною? Міг хіба я змагатись з морем, що було тепер єством моїм правдивим? Втопитися в собі самому — яка сумна і ница смерть! Був час, напевно, повертатись, але негаснуча надія усе несла мене вперед, як монстра злого водяного, позбавленого плавників. Я линув у глибини темні, немовби у місця святії, де тільки й можна перебути цей жах земного існування, де можна бути просто як частина простору, що прагне не вивільняти більше місць, а бути лиш самим собою — відбитком власним на вапні своєї мушлі-черепашки[88].

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.

Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.

Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.

Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.

Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.

Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.

Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.

І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.

Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим (а тривіальності ніколи не буває забагато), адже осягнути всі можливості води — майже те саме, що збагнути все. Мені вистачило б малого. Лише б щодня витікати з водогону, варитися в чайнику, перетворюватися на твою ранкову каву, потім литися із крана в твої долоні, омивати обличчя, струменіти душем, не оминаючи жодного закутка ні тіла, ні душі.

Бачить Бог, я б погодився бути довічним бранцем водогонів, адже я орієнтуюся в них, як ніхто. Я знаю всі різновиди іржі залізних муніципальних труб, розуміюся на оксидах мідних рур у дорогих готелях кшталту MARRIOTT, я звідав леґовану сталь водонапірних систем Беверлі Гіллз, поліпропіленові кишки модерних кварталів середнього класу, пізнав смердючі бетонні катакомби каналізаційних мереж та чавунні ребра радіаторів центрального опалення. Та найбільш мені відомі й любі різні крани — всі ці фітінґи, вентилі, васергани, міксвотери, — що проникають у кожне помешкання, не беручи до уваги хіба що найреліктовіші поселення де-небудь в Арктиці, пустелях чи високогір'ях. Хром-нікелеві корпуси HANSGROHE, ґумові прокладки УКРЛАТЕКС, керамічні золотники HANSA й найгерметичніші штифти з оксиду алюмінію DORNBRACHT — все це органи найвищої чутливості та чулої перфектності. Саме крізь них випорскує живильна лагідна волога, що так ніжно нівечить життя.

Та навіть цим убогим сантехнічним маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся. Розв'язка виявилась апогеєм ганьби й безчестя — я перетворився на слимака.

Мене викинуло припливом на піщаний берег просто тобі під ноги — ти вдивлялась у передсвітанкове небо. Надаремно я розтуляв стулки своєї мушлі — навіть мукання не долітало з заслиненого молюскового нутра, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в судому. Ми перебували майже поруч і, одночасно, так далеко одне від одного, як ніколи раніше.

Що з того, що кров моя тепер прозора, а мантія та зябри споліскувані морем. Я зупинився на півдорозі між живим і мертвим, поміж тобою і водою — мені ніколи не вистачало мужності довести справу до завершення. Тепер приречений я фільтрувати солоні хвилі узбережжя аж до кінця гнилих часів.

Ти постояла ще трохи і пішла вздовж пляжу, несучи сандалики в руках. Навіть слідів твоїх я вже не міг побачити — надто близько до поверхні точилося тепер моє життя.

Згодом я навчився багатьох речей — використовувати підводні течії, залягати на дно, ховаючись від небезпек, добуватися берега на вершечках хвиль і навіть закопуватися в пісок, уникаючи набридливих дітлахів династії Мін. Невігласи, вони прозвали мене людиною-креветкою, не підозрюючи навіть, що походжу я із шляхетного роду молюсків OSTREIDAE, котрими так люблять смакувати нащадки інших шляхетних кланів, поливаючи нас цитриновим соком і запиваючи дешевим «Шатобріаном». На щастя звиродніння й вберегло мене від ненажерливих гурманів, та я ще мав надію виносити в собі справжній чорний перл.

Вечорами, дочекавшись припливу, я часто повертався на те місце, де вперше побачив тебе, відкривши стулки черепашки. Але ти більше не з'являлась. Час від часу звідкись долинали звуки акордеона, підкріплювані несміливим співом. Одного разу мені здалося навіть, що я розпізнав слова: «Tako ti je mala moja kad ljibi Bosanac[89]», але то, мабуть, лише причулося, — який там у молюска слух, — бо відразу ж потому густий солдафонський бас утнув іншої:

«Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum!    («Ох, ялиночко, ялиночко! Wie schön sind deine Blätter!             Гарне ж твоє гілля! Wenn die Leute auseinander gehen,   Коли люди розлучаються, Da sagen sie auf Wiedersehen.»          Вони говорять: до побачення».)

Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…

Роділ дев'ятий. Never say never again[90]

Йшов Ісус Христос через море, загнав собі дерево в ноги.

Став Він дерево виймати та й кров замовляти:

«Кров не вода, рікою не біжить».

Із «К н и г и  у к р а ї н с ь к и х  з а м о в л я н ь».

Ніколи так не притуплюється в людини інтуїція смерті, як у сорок років.

І г о р  К л е х «С м е р т ь  л і с н и к а»

Після цього мені вже більше нічого вам сказати.

М а р і в о  П ' є р  К а р л е  д е  Ш а м б л е н  д е  (III, IX)

Сеанс перший

Отож весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися… (і далі за текстом). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа.

«FIAT LUX!» — подумав він. — Тобто «ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!» Дурна зацофана латина. Насправді — це вже давно марка недорогого авта, а ніяке там, в дупі, не світло. Життя, що не кажи, змінюється на краще.

Сидів трохи в темряві. (Нове ліжко виявилося незручним — матрац прогинався мало не до підлоги). Слухав своє серце. Думав про її серце, як воно б'ється, про два наші серця, про цю поліритмію, аритмію, синхронію, котра не має шансів перетворитися на нищівний, всевладний резонанс, про багато людських сердець, про тихий гуркіт, викликаний ними.

Про те, як люди пересуваються поверхнею землі (залишаючи по собі нетривкі сліди — вичесане волосся, складки на простирадлах, жменьки попелу, записи в готельних книгах, візитки, квитанції, фотонегативи — все інше забирає вода).

Про те, що деякі маршрути перетинаються, деякі — ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.

Все, що трапляється надто пізно, є достойним жалю.

Все, що трапляється надто рано, є гідним подиву.

Все, що не трапляється, є вартим любові.

Світло увімкнулося несподівано, як і все на світі. Зірвався на ноги й ходив занепокоєно кімнатою. Що не кажи, це була величезна подія. Майже контакт. Майже розмова. Майже життя.

Надумав піти в душ, але, згадавши про черешневу кісточку, яка безслідно зникла з протектора купальних капців, передумав. Усе ж зайшов до лазнички. Ті два підозрілі типи, цілком не схожі на гідравліків, які товклися тут зранку, таки приходили недаремно. Викрутили якогось біса кран — його улюблений, хром-нікелевий, системи HANSA, — і тепер зі стіни стирчав тільки іржавий пенпайп із збоченською восьмидюймовою різьбою на кінці. Згадав, що завтра на ранок призначено «сеанс групової терапії» — так це у них тут називалося. Найгірше, що ніколи не відомо, чим можуть закінчитися подібні забави.

Тільки повернувшись до кімнати, помітив ті незначні, малопомітні резонерському оку метаморфози, що відбулися за час затемнення. Власне кажучи, нічого не змінилося, та він був певен — усе тут підмінили, понаставлявши пасток і позалишавши пустки по кутках.

Розпочав ретельну ревізію: штамп на простирадлах, цвіркун під радіатором, три апельсини в шухляді, шматок серветки на підвіконні, світлий слід на шпалерах від необачно розбитого дзеркала з облущеною амальгамою, невисохлі сліди йогурту на табуретці — все було на місці, та нагадувало… ні, не репродукцію навіть, а… досконалу копію «Соняхів» Ван-Ґога, котру можна продавати на «Сотбісі» без крихти сумнівів, сумління й остраху бути викритим прискіпливими експертами. Старезне полотно, півторавіковий підрамник, божевільні потьмянілі фарби, рентґеноскопія безсила, спосіб ґрунтування, манера мазків, пірке, манту, ультразвукова діагностика, нескінченні томограми, електромагнітний резонанс, кавалки забальзамованого вуха, бризки крові на білій після ЄВРОРЕМОНТУ стіні — прокусив собі губу під час епілептичного нападу і це було останнє, що вдалося побачити перед втратою свідомості.

Однак досвід, коли й не вчить людину нічого, то принаймні пожвавлює уяву й розбуркує інтуїцію  і н ь.

Тому він майже впевнено поліз на антресолі, куди раніше навіть не заглядав, — і викрив зловмисників! Пачка нерозпечатаних листів, перев'язаних поштовою мотузкою (переслали, зараза, всі відразу), загорнений в газету NEWSWEEK віночок часнику і недопалок свічки — забраклі деталі[91] нерозгаданого ребусу. Дивився на все це, стоячи на табуретці, ризикуючи послизнутися на плямі йогурту, і таки послизнувся, ледве не впав, незграбно зіскочивши, забраклі ж деталі вправно повивалювалися слідом, демонструючи бездоганну функціональність терапевтичного інструментарію: поштова мотузка негайно луснула, листи розсипалися по підлозі, свічка закотилася під ліжко (куди,  в о н и  знали достеменно, він ніколи б не наважився зазирнути), часниковий вінок прицільно нанизався на ніжку перевернутої табуретки, ніби його метнув король атракціонів.

Пожовклий NEWSWEEK слугував лише для того, аби нагадати дату кількарічної давності, дату, про яку завжди забувалося, і про яку ця утилізована газета, — він зрозумів це відразу, — буде тепер щодня катувати пам'ять, якщо не прийняти терміново запобіжних заходів. Тому, зіжмакавши славний тижневик, він витер ним закаляну табуретку (зняв попередньо нонтран-сильванський часник і повісив на шию) й викинув до смітника разом із шматком серветки.

Залишалися ще листи. Він обережно попідбирав їх, намагаючись не дивитися на адреси, що повторювалися з нав'язливою невблаганністю (чи невблаганною нав'язливістю?) рекламних кліпів, а потім сів у глибокій-преглибокій, курва-мама, задумі й завмер. Вибляклі штампи на конвертах теж свідчили про давно забуті дати, та кодована їхня дещо орієнтальна орнаментальність видавалася надто складною, аби піддатися спокусі хронологізації. Тому він зосередився на філателістиці — класифікація нечитаних послань за символікою поштових марок видалась йому найпростішим виходом. Зображення легко піддавалися селекції за візовими ознаками: були тут зодіакальні та геральдичні символи, були національні логотипи, славетні різні типи, популярні авта, траплялися знані топоси, хроноси й незнані примаси, а також примати, прелати, прем'єри й прими. Отак він і складав:

овнів — до овнів,

раків — до раків,

скорпіонів — до скорпіонів,

запорожців — до запорожців,

козерожців — до козерожців;

однорогів — до рогоносців,

рогоносців — до фаноносців,

фаноносців — до фалократів,

фалократів — до демократів,

слава україні — до слави україні,

день конституції — до дня конституції,

день конституції — до дня судного,

сýдно — до суднá[92],

титаник — до титаника,

аврору до венери,

Шевченка — до кобзаря,

кобзаря — до бандури,

бандуру — до бандери,

бандеру — до кундери,

кундеру — до мандели,

манделу — до дахау,

дахау — до ноу-хау,

ноя — до хама,

хама — до храму,

храм — до франкмасонів,

франка — до костомарова,

франца — до йосипа,

йосипа — до …якова,

якова — до ісака,

ісака — до авраама,

авраама — до лінкольна,

лінкольна — до кеннеді,

кеннеді — до лютера,

лютера — до кальвіна,

кальвіна — до канта,

канта — до шпенґлера,

шпенґлера — до шопенгауера,

шогіенгауера — до шопена,

шопена — до шона пена,

пена — до лона,

лоно — до лану,

траву — до трави,

каміння — до каміння,

небо — до неба,

воду — до води,

і тільки рибі не знайшлося пари, тому в якійсь напівмістичній-напівмісячній відчуженості розірвав конверт і витягнув листа.

(На ранок було призначено сеанс групової психотерапії!)

Тому, не розгортаючи аркуша, але й не вкладаючи його назад, він взяв усю акуратно складену пошту і запхав назад на антресолі. Туди ж пожбурив і низку часнику, відірвавши, втім, один зубець. Довго роздивлявся його, потім облущив і вклав до уст. Запаху майже не чулося. Зате згадав давно забутий смак. Було незвичне відчуття — знайоме і незнайоме водночас. Тримав часник у роті, час від часу злегка посмоктуючи його і обережно перевертаючи язиком. Просидів так, мабуть, силу-силенну часу.

Почувався цілком щасливим.

(І пішли ви всі в задницю з вашою психів групотерапією!!!)

Сеанс другий

Хлопчина той, ясночолий улюбленець вахтерки і бентежник Канта, маґістр посмішок, пошуків і зрад, був режисером. Не театральним, звісно: театр — дрібничка. Режисером життя, з дозволу сказати. В одному з втілень — режисером ситуацій.

Сьогоднішній сценарій включав багато чого, але напочатку належалося  п и т и  (цікава деталь з огляду на алкогольне вето шпитального уставу). Ми зібралися для цього в одній із кімнат старого гірського санаторію — ним несподівано виявився мій грізний і гнітючий маєстат.

Сухотників було ще мало — вони стягуються сюди пізніше, коли в долинах міст залягає густий млоїстий туман, який тримається мало не цілу зиму. Отож ми почувалися вільно, відгородившись від яскравого вранішнього сонця віконницями та важкими запилюженими портьєрами. Лише лампа низько нависала над столом, облич майже не було видно.

Я все ж спромігся на ідентифікаційну сміливість і дозволив собі припустити, що, окрім мене й режисера, — назвімо його Марком, — присутніми були: брат Марка, стрункий і невротичний Зіґфрід в потужних цейсівських окулярах; нежданно всюдисущий Ґорвіц (без товару); зневажений Артур (без товару); калганний Фавн, тепер лауреат усіх можливих недержавних премій та молодий польський митник Кароль, який не витримав навали східної гендлярської орди, за що й опинився нині в самому серці внутрішнього монголшуудану — MONGOLIA INSIDE. Окремо виділялась інкоґнітична постать, непідвладна ідентифікації — така постійно виникає в гівна вартій белетристиці, й мені довелося проявити впертість та неабияку інтуїцію, аби впізнати в ньому дискваліфікованого тайняка, шпига, резидента, який виникав у попередніх історіях то в подобі офіціанта (пам'ятаєте малинову блюзку злегкабожевільного?), то в образі рекетира чи таксиста, а то і просто — телемайстра, гідротехніка, пожежника, альфонса, сутенера, ґуру. Я не став вигадувати для нього імені — забагато честі мудакові.

So.

So, so, s, о, s, о, so, sos, sos.

За однією з умов спектаклю етикетки на пляшках було заклеєно. І хоч відрізнити напої за смаком не становило жодного труду, це все-таки грало якусь свою дивну роль. Власне кажучи, асортимент питва не був таким уже й широким — коньяк, червоне сухе вино і біле десертне. Коньяк видавався непоганим — м'яким і запашним, та все ж йому було далеко до колишніх закарпатських трунків, безмежно багатих на цілі колекції смаку, тепла і ароматів. Запах щойно відкоркованої пляшки і запах келішка, нагрітого в долонях, перший обпік потрісканих уст (а добрий коньяк завжди потрапляє на потріскані уста), ціла гама смаків від різних ділянок слизової, розрізнити які (і смаки, і ділянки) під силу тільки фахівцеві, ще до першого ковтка коньячна пара піднімається склепіннями гортані, а незабаром і він, цей довгожданний ковток, що для нього надто спресованим виявляється час, бо хотілося б якомога довше розтягнути смакову ініціацію стравоходу й шлунка, але найважливішим уже починає бути тепло — якість цього тепла є одною з найпевніших ознак якості напою, тамуєш подих, намагаєшся затримати це відчуття в собі, а коли врешті видихаєш, то ти вже цілком під владою трунку, ти дихаєш коньяком, коньяк дихає тобою, ви дихаєте в унісон.

Направду добрим виявилося червоне сухе. Воно звучало невимушено й легко, а в той же час насичено і терпко, і в цій насиченості не було жодної прогалини — все щільно й старанно заповнювали сутінки пивниць і сяйво моря, колір граната, дзвін стиглого ліга, пряний дух істини і тіла.

Натомість розчарувало біле десертне. І густина його виявилася оманливою, мов колоїдний розчин, і запах здавався запахом порожньої бочки, і блідість його насторожувала. В офензиві смаку десь на одному фланзі волочилася нічим не обґрунтована солодкавість, на протилежному — відгикувалося кислим, а посередині зяяла величезна діра, котра хотіла називатися вином.

За якийсь час ідея із заклеюванням етикеток направду спрацювала — напої змішувалися в неприпустимих комбінаціях, тіні густішали, розмови гучнішали, по той бік столу почалися експерименти з тютюном. З різних ґатунків робилися суміші і скручувалися самокрутки. Не певен, чи не бавилися також і травою.

Мені трапилася смачнюща крихітна цигарка, скручена чи не з листка евкаліпта. Я попросив іще одну. Курили багато, майже без пауз. Під лампою утворився мінливий конус диму. Дим напливав шарами, смугами, цівками, інакший той, що піднімався від сигарет, інакший видихнутий з легенів. Скидався на живий прозорий мармур. Або на влите в воду молоко. Або на війну.

Річ ясна, з огляду на все сказане, я при найблагіших намірах не зміг би відтворити застольної психотерапевтичної балаканини. Та попри те, що намірів у мене жодних (ними ж вистелена дорога відомо куди), деякі епізоди й фрази відклалися в пам'яті подобою лінґвістичного гербарію, вицвілі експонати якого, можливо, й варто було б задемонструвати, якби не стерлися вони на порох і не перемішалися в різновид несуттєвих спецій.

Сеанс третій

Повторюю для зовсім тупих, нас було семеро:

0. Я, Леон;

1. Марк, улюбленець, бентежник, режисер, маґістр;

2 Зіґфрід, його єдинокровний брат — страшенний нервус та інтелігент;

3. Артур, дрібний торговець, друг, паскедник, секундант;

4. Кароль, лях, хам, колишній митник;

5. Ґорвіц, адепт від карамельок і родзинок, тип загадковий і сумирний;

6. Фавн (справжній статус невідомий), відверто блаженний і благий;

07. багатоликий, безіменний офіціант, таксист і резидент (іноді виникає в аватарі кота).

Ще раз, для найтупіших: нас було семеро, всі ми були не те щоби тверезі, але начитані. І ми вважались хворими.

Зрештою, ми й були хворими. Так само, як і ви всі.

Сеанс четвертий (фраґмент)[93]

[…]

Загальний регіт

Ф а в н. Як би там не було, мені з біса приємно знову почути ваш сміх, я думав, вам вже ніколи не доведеться сміятися. Та й мені теж. Мабуть, хтось визнає наш сміх блюзнірським, та мені подібні звинувачення видаються безпідставними. (Пауза). Немає кращого способу возвеличити Господа, ніж від усієї душі потішитися з його дрібних добірних каламбурів, особливо пореготати над дешевими жартами та старими дотепами. Крім того, сподіваюся, ми сміялися не над одними й тими ж речами.

Загальна пауза. Кожен намагається чимось зайняти руки — хто пересипає в руках кавові зерна, хто пробує на смак грейпфрутові шкірки, хто торохкотить сірниками, якийсь придурок непомітно потяг зі столу мій часник. Невдовзі зависає мертвотна тиша.

М а р к. Продовжимо.

З і ґ ф р і д (до Марка). Ти коли-небудь бачив мої очі?

М а р к. Ні.

З і ґ ф р і д. І тобі жодного разу не захотілося, поки я сплю, зняти з мене окуляри і подивитися на мої очі?

М а р к. Це означало б піднімати повіки? (Пауза.) Ні.

З і ґ ф р і д. Якось я тобі їх покажу. (Знімає окуляри, мружиться.) Вони, мабуть, вже зовсім білі. (Пауза.) Котра година?

М а р к. Як завжди.

З і ґ ф р і д. Ти дивився?

М а р к. Так.

З і ґ ф р і д. Ну то котра?…

Під час цього діалогу  Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т  нагло зривається з місця, — на бильці крісла залишається малинова блюзка, — проходжується кімнатою, мовчки нервово жестикулює і нарешті звертається до  З і ґ ф р і д а.

Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т. Можна вас попросити повернути мені окуляри? Я теж короткозорий, і в мене починає боліти голова… Крім того, носіння чужих, надто сильних окулярів, може вам зашкодити (зупиняється, ніби намагаючись дослухати розмову братів).

М а р к (не звертаючи уваги на репліку Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т а, оглядає зап'ястя з незаведеним ROLEX'ом і відповідає на запитання З і ґ ф р і д а). Щось ніби коло…

З і ґ ф р і д. Що, братику, що?

М а р к багатозначно показує на Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т а. Той, помітивши, що його маневр викрито, знову починає проходжуватися залою, прикидаючись, що його ніскільки не цікавить питання часу.

Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т. Лише в сучасному суспільстві люди, подібні мені, почали користуватися належною повагою. Не забувайте, що з часів Парацельса наш авторитет незмірно виріс. Це ми намічаємо нові шляхи людства. Будь ласка, негайно поверніть мені окуляри. (Ф а в н  нахиляється і щось шепоче З і ґ ф р і д о в і  на вухо. З і ґ ф р і д регоче. Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т  награно обурюється). Де тут двері? Я погано бачу… У мене в очах такий туман… Ви самі сказали, що вони вже зовсім білі. Я хотів би вийти.

М а р к. Йти нікуди. За дверима — смерть. (Довга пауза). Як хочеш — біс із тобою, йди. (Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т  не рухається). Продовжуємо.

Ґ о р в і ц. Я можу запропонувати йому оптову партію окулярів.

А р т у р. Я теж. Китайські. Зі знижкою. Оправа черепахова. Лінзи…

Ґ о р в і ц (перебиваючи А р т у р а). Ти хто такий — Боббі Вотсон?

А р т у р. Я — Артур. Не прикидайся ідіотом. Який ще Боббі Вотсон?

Ґ о р в і ц. Боббі Вотсон, син старого Боббі Вотсона, двоюрідного стрия Боббі Вотсона, котрий помер. Всі Боббі Вотсони — комівояжери.

Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т (поступово трансформуючись у  Р е к е т и р - т а й н я к - о ф і ц і а н т а — подальші трансформації залишаємо поза ремарками). Комівояжер! Яка важка професія. Але досить таки прибуткова. (Бере зі стільця свою малинову блюзку, вдягає її, набирає погрозливого вигляду, говорить зухвало.) А чё, мужики, крыша конкретная у вас в натуре есть? А то у меня тут братаны на стрёме кантуются. Чисто по приколу. Так будем базарить, нет?

А р т у р (збентежено). Не така вже й прибуткова наша справа. Правду кажучи, самі лиш збитки. З нашими порядками, тим паче. (Пауза. Звертається до  М а р к а.) Чи не час мені, бува, приймати заспокійливе?

М а р к. Ні.

Ґ о р в і ц (пошепки А р т у р о в і). Не бзди, пацан. Він блефує. (Голосно й гаркаво до Р е к е т и р - т а й н я к - о ф і ц і а н т а.) Ой, я вас умоляю, не смешите мои тапочки. Чтоб я так жил. Откуда у бедного еврея деньги? Вы что, думаете, очки — это бизнес? Может, вы думаете, наше здравоохранение допустит такое количество близоруких в независимом государстве? И при чем тут крыша? Я на вас просто удивляюсь. Вы, может, думаете, если человек сидит в психушке, то у него обязательно крыша поехала? А где, я вас спрашиваю, ещё можно встретить столько интеллигентных лиц? (Змінюючи інтонацію). И вообще, козёл, ты на эту тему с Каролем базарил?

К а р о л ь (піднімається з-за столу. Він усе ще в уніформі митника. Зневажливо дивиться на  Р е к е т и р - т а й н я к - о ф і ц і а н т а). Чого це ви так зблідли?

Р е к е т и р - т а й н я к - о ф і ц і а н т. Зблід? Дивно…

К а р о л ь. Як стіна. Або, якщо точніше, — хе! хе! — немовби труп.

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Це метафора?

К а р о л ь. Можливо. Ми університетів не закінчували. Ми стріляємо.

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Де тут двері? Я погано бачу… У мене в очах такий туман… Ви самі сказали, що я блідий. Я хотів би вийти.

М а р к. Ні. (Пауза.) То як у тебе з очима?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Погано.

М а р к. А ноги як?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Погано.

З і ґ ф р і д. Але ходити можеш?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Так.

З і ґ ф р і д (скипівши). Ну то ходи! (О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к  доходить до стіни, впирається в неї руками й чолом). Ти де?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Тут я.

З і ґ ф р і д. Іди сюди! (О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к  повертається до свого крісла). Чому ти мене не вб'єш?

Т а й н я к - о ф і ц і а н т - р е к е т и р. Я не знаю секрету буферного замка.

К а р о л ь. Так не буває!

Ґ о р в і ц (пошепки А р т у р о в і). Я ж казав, він блефує.

Ф а в н. А як же ти виконуєш мої доручення? Звідки добуваєш їжу?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Що конкретно вас цікавить?

Ф а в н. Я двічі не повторюю.

А р т у р (плетучи якісь власні інтриги). Може, дати йому спокій? Як-не-як це старша людина, напевно дуже чесна, але пожмакана життям, зір ослаблений… Врешті-решт він має право на помилку.

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а й н я к. Ну я піду, мабуть. Маю справи.

З і ґ ф р і д. Де, на кухні?

О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а к с и с т (пригнічено). Угу. (Пауза). То я піду?

М а р к. Ні.

О ф і ц і а н т - т а й н я к - т а к с и с т (істерично). Чому ви не дозволяєте мені вийти? Це недемократично!

А р т у р. Справді, чому?

М а р к. Нікуди він не піде. За дверима — смерть. (Пауза.) А, зрештою, як дуже хоче — хай іде.

Всі зриваються. Чути вигуки: «Принеси щось пожерти! Закусь давай! Неси хавку бігом! Кашка! Де моя кашка?! Принеси ти йому кашки! Краще печива! І «Чупа-чупс»! Хрін тобі в рот, а не «Чупа-чупс»! І водяри захопи зо дві пляшки! Три! Три!!! Краще чотири! І пива! Тільки темного і щоб холодне! Нехай нормальної жранини принесе. Всім по порції солянки і гриби в підливі!» О ф і ц і а н т - р е к е т и р - т а к с и с т  не рухається, М а р к  мовчки спостерігає. Поступово всі стихають.

М а р к. Продовжуємо.

О ф і ц і а н т - т а к с и с т - г і д р а в л і к. Кому принести слимаків «ostreidae»? (Усі мовчать).

Т а к с и с т - о ф і ц і а н т - г і д р а в л і к. Таксі хтось замовляв? (Усі мовчать).

Г і д р а в л і к - о ф і ц і а н т - т а к с и с т. Може, в кого кран протікає? (Усі мовчать).

Довга пауза. Пронизливо дзвенить дзвінок, секунд, скажімо, десять. Це великий настінний годинник з боєм і блискучим маятником, однак замість глухо бамкати, він дзеленчить, немов будильник. Усі завмирають. Пауза. Дзвінок дзвенить іще гучніше, секунд, скажімо, п'ять. Тиша. Довга пауза.

Ф а в н (дивлячись у стелю). І знову день видався на славу. (Пауза. Опускає голову, складає руки, закриває очі, губи його ворушаться в беззвучній молитві, секунд, скажімо, десять. Перестають ворушитися. Руки, як і раніше, складені на грудях. Пошепки.) Во ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Амінь! (Розплющує очі, кладе руки на стіл. Пауза. Знову підносить руки, заплющує очі, і знову ворушить губами в німій молитві, секунд, скажімо, п'ять. Пошепки.) Во віки віків. Амінь! (Розплющує очі, знову кладе руки на стіл. Пауза.) Починай, Леоне. (Пауза.) Починай свій день, Леоне! (Всі втуплюються в мене. Очікування).

Я (невпевнено цитуючи панам'ять). О, вірна моя подруго! Ти вірила в мене незмінно й віддано… (Збивається, дивиться на  М а р к а).

М а р к. Продовжуй. (Всі: «Давай, Леоне! Покажи клас! Більше чаду!»)

Я. Ти вірила в мене незмінно й віддано весь довгий вік, ми ніколи не розставалися з тобою, ніколи, але тепер, в мить нашої слави, безжалісний натовп розлучив нас…

А мені б хотілося дуже, дуже, дуже хотілося б, аби кості наші перемішалися, аби шкіра одна сховала тління нашої знеможеної плоті, і ми б з тобою спільно хробаків у спільнім склепі годували б…

(Всі хором: «В одній могилі — спільних хробаків!»)

М а р к  (виправляючи). У спільнім склепі годували б.

Я. Не збутися цій мрії!

М а р к  (уточнюючи). Не збутись мрії цій!

Я. Далеко один від одного розпухнуть наші труни у воді… (Забуває текст).

М а р к  (підказує). Зробимо все, що належиться зробити…

Я. Зробимо все, що належиться зробити. Нас не забудуть. Цар небесний збереже про нас пам'ять вічну.

М а р к  (виправляючи). Вічную пам'ять! (Всі, підхоплюючи: «Від нас залишаться сліди, ми особистості, ми не міста-потвори!». Загальний регіт). Тихо, тихо, заспокойтеся. (До  Л е о н а). Ну як, зійшли посіяні тобою зерна?

Я. Ні.

М а р к  (розчаровано). Уже не так весело, як раніше. Але так завжди буває під кінець, правда?

Я. Мабуть.

М а р к. О'кей. (До всіх.) Продовжуємо.

[…]

Сеанс п 'ятий

Так минуло кілька годин. Потім на стіл жбурнули жменю кавових зерен, дві-три грудочки овечого сиру, ядро волоського горіха, коробку сірників, шкірки немитого грейпфрута. Я добув із кишені обсмоктаний зубець часнику і долучив до спільного манаття. Фавн теж щось витягнув з-за пазухи, — здасться, незмінний корінь калгану, — та, покрутивши його в руках, запхав назад.

На цьому пиття закінчувалося. Далі кожному належалося своє. Жереб визначав Марк. Він взяв із шухляди гральні кості та кілька заклеєних конвертів — неочікувано я впізнав у них мою вчорашню пошту. Однак тепер листів було суттєво менше і кожен з них — пронумеровано.

Марк пояснив правила гри. Кожен мусів кинути кості і за числом, яке випадало, відчитати своє завдання з відповідного конверта. Такі собі невинні фанти. Може, мені випаде нарешті виграш вграти медсестру? Оту горбатеньку, в окулярах. Від долі не втечеш, як то кажуть.

Кидали всі по колу, починаючи з Артура, що сидів на розі. Він метнув кубики надто експресивно і навряд чи вдало: один із них закотився під стіл. Артур поліз було за ним, та Марк зупинив його й кивнув Зіґфріду. Той дістав кубик і оголосив: «Два». Разом із четвіркою, що лежала серед кавових зерен, це складало шістку. Марк срібним антикварним ножичком розрізав потрібний конверт і витягнув картку. Усе це нагадувало вручення призів «Оскар» чи конкурс «Містер Роккі року».

Вирок невідомого журі для Артура звучав приблизно так:

«Впродовж місяця створити колекцію живописних полотен урбаністичної тематики. Набір фарб регламентується. Певне число тюбиків (див. «Додаток хроматичний») із кобальтом синім світлим, блакитною «ФЦ», кадмієм лимонним (імітація), краплаком темним, умброю, охрою та зеленню смарагдовою — кожен барвник у строго визначеній кількості (див. розділ «Рекомендовані пропорції»). Білила цинкові дозволяється використовувати без обмежень. Ґрунтовані полотна, пензлі та підрамники додаються (див. «Перелік допоміжних засобів»). Невиконання вироку карається повторним строком лікування із застосуванням електрошокової терапії. За обставин, що поглиблюють провину, — рекомендується лоботомія».

Артур зробив спробу немовби жартома щось запитати, але Марк рішуче обірвав його і наказав кидати кості Ґорвіцу. Ґорвіц довго тряс їх у спітнілих долонях, а потім затиснув в один кулак і обережно поклав на стіл, прикривши рукою. Прошепотів щось на кшталт закляття, зітхнув, підняв руку. Випала ще одна шістка — цього разу п'ять плюс один.

Втім, присуд був майже повністю незрозумілим для невтаємничених.

«Компенсувати всім постачальникам демпінгові втрати, згідно з антимонопольним законодавством (див. «Указ Президента від такого-то, такого-то). Леґалізувати дочірні підприємства й філії, перепідпорядкувавши їх міністерству оборони (див. «Перелік фірм, що підлягають служінню обороноздатності країни»). Підвищити боєспроможність трудових колективів. Позаштатним працівникам видати посвідчення «Добровільної народної дружини» та виплатити одноразову грошову допомогу згідно із тарифом (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkampf Verlag, München, 1939]. Розділ XIV, «Фінансування органів правопорядку»). У визначений «Хронологічним додатком» термін докомплектувати партії «CHUPA CHUPS» обертовими підставками та батарейками ULTRAVOX LONG LIFE. В разі невиконання розпорядження чи окремих його пунктів позбавити ліцензії на особисту зброю (газовий пістолет системи NEW NAMBU), а також застосувати інтенсивну фізіотерапію: сувора дієта, двічі па день промивання шлунка і раз на день клістир[94]. При підозрах на рецидив приписати також аспірин, хінін і загортання в мокре простирадло».

Наступним був Зіґфрід. Він метнув кості з показною безтурботністю. Випало дві одинички. Марк витягнув картку, згідно з якою належався повторний жереб. Зіґфрід кинув ще раз. Випало дві двійки. Цього разу в картці була така інструкція:

«Статус пацієнта доповнити обов'язками помічника санітара — прибирання в палаті, опікування новачками, наглядання за графіком подачі води. Заборонити носіння бездіоптрійних окулярів та замінити псевдонім справжнім іменем — Микола. Недбалість у виконанні вищевказаного карається кодуванням від алкоголізму на термін від трьох до п'яти».

Зіґфрідомикола спохмурнів, віддав окуляри безіменному резидент-офіціанту і похнюплено сів на місце.

Фавн, який сидів поруч, довго крутив у руках кубики, розглядаючи зусібіч. Потім взяв свій одноразовий пластиковий келішок, вихлюпнув недопите вино, кинув їх усередину і з виглядом заправського круп'є потряс. Мокрі кубики покотились по столі, до них попричіпалися крупинки тютюну, пил та дрібне сміття. Цього разу Марк мовчки розпакував конверта під номером «сім» і передав картку Фавнові. Той підтягнув штани, защіпнув верхній ґудзик картатої сорочки і бравим голосом відставного бойскаута прочитав:

«Звільняється під заставу в 1,5 (півтора) мільйони доларів, а також під розписку про невиїзд за межі північноамериканського континенту. Необхідні кошти надані відділом славістики Гарвардського університету, а також центром гуманітарних досліджень фірми MICROSOFT».

Потім показав усім печатку магістрату з підписом головного лікаря, і сховавши картку до кишені та зімнувши пластиковий келішок, відкинувся на спинку крісла. Він навіть зробив спробу з удаваною індеферентністю заплющити очі, та під пильним поглядом Марка стрепенувся, підібрав кості, повитирав їх об штани і подав офіціантові-таксисту-резиденту.

— Ні, — сказав Марк. — Там, на звороті, є ще постскриптум.

Фавн дещо збентежено витяг картку і з острахом перевернув її. Прочитавши, полегшено зітхнув і виголосив, оглянувши всіх:

«Загасити світло, розсунути портьєри, відчинити віконниці та вікна».

— Давно пора. Давно пора. Сидимо, як бабаки. Надворі білий день, — загомоніли всі.

— Виконуйте, — наказав Марк коротко.

Фавн вимкнув лампу, одну по одній розсунув щільні темно-сірі штори, до зали увірвалося вранішнє сонце, заплутавшись в задимлених клаптях затхлого повітря, але до відкривання вікон так і не дійшло — за однією з портьєр ховався зблідлий Кароль. За столом прошелестів смішок і вигуки задоволеного здивування: як непомітно зачаївся гад — усі й забули про його присутність.

— Ну, — похитуючи несхвально головою, запитав Марк, — що це ви надумали?

— Мені здавалося… — тремтячим голосом промовив Кароль, — мені здалося, це може бути небезпечним, і тому…

— Небезпечним? Для кого?

Кароль мовчки переминався з ноги на ногу, копирсаючи нігті.

— Я повторюю, для кого небезпечно? — наполягав Марк.

— Ну, взагалі… Для всіх.

— Для всіх?! — здивувався Марк. — Подивіться на них, — окинув він рукою довкіл, — хіба вони бояться якоїсь небезпеки? Подивіться на мене. Хіба я чогось боюся? Ні. А сказати чому?

— Звідки я знаю… — промимрив Кароль. — Можливо, відсутність уяви, брак фантазії…

— Відсутність уяви? — Марк розсміявся. — Я не боюся, тому, що я не… Ви ж знаєте, що я не… Ну? Ка… Ка… Ну, сміливіше!

— Ка… Ка… — Почав затинатися колишній митник.

Марк, поглянувши на незаведений свій ROLEX, продовжив нетерпляче й дещо іронічно:

— Ну, Ка… Ка… Kapo…

— Kapo…

— Кароль… ль…

— Кароль.

— Ну, от бачите, — полегшено зітхнув Марк.

— Це вже занадто. Що ви маєте проти мене?

— Що? А ви самі подумайте. Ті, в кого совість чиста, як бачите, поводяться спокійно, й любесенько собі бавляться. (Марк несподівано прибрав театрального вигляду, немов ми всі потрапили на виставу, де він виконував одну із головних ролей. Зрештою, так воно й було). Але Кароль! О! Він тремтить зі страху. І це правильно. Тому, що знає, що ми його знайдемо всюди, не те, що за портьєрами, а тим більше тепер, коли нашому бравому такс-офіцер-офіціанту повернули окуляри.

— Чому мені не вільно вийти? Це недемократично! — верескнув Кароль, повторюючи вже кинуту сьогодні кимось фразу.

— Ну от. Прошу дуже, — повчально мовив Марк. — Щоразу краще. В цю мить мільйони простих спокійних людей в цілому світі заходять і виходять, коли їм заманеться. Звичайнісінькі двері на завісах, розсувні чи, на гірший випадок, обертові; завіси з бісеру, бамбуку або циновки, прикордонні турнікети, шлагбауми, ворота… — скрипіння, клацання і шурхіт цих перепускних пристроїв лунає безперервно, вільно й життєрадісно. І тільки ви, на жаль, лише ви не належите до цих веселих мас!

— Що ви маєте проти мене? — знову промимрив Кароль.

— Ви — Кароль.

— Ні!

— Ви — Кароль! — наполегливо підтвердив Марк.

— Ні! Ні! Тут якась помилка! Клянуся. Я вам паспорт покажу! Моє ім'я — Славомір!

Це повідомлення викликало загальне пожвавлення. Почулися глузливі вигуки: «Подумати лишень — Славомір! Слава-й-мир! А, може, Станіслав? Як Сойка? Як Лем! Як Єжи Лєц! Станіслав Єжи Лем! Га-га-га! Вже краще Болеслав — болі слав! Як Прус? Як Пруст!!! Як Фрост!!! Як Фройд!!! Як Форд!!! Який із них? — ой, я не можу, ой, я зараз всцяюся, га-га-га…»

— Тихо, тихо, товариство… — змахнув руками Марк. — Не випадає так зневажувати співвітчизника. Ну, то як? — звернувся він до очманілого небоги. — Будете брати участь у загальній грі чи далі впиратиметеся? І сховайте свій паспорт. Він не дійсний на цій терапевтичній території.

Кароль мовчки підійшов до столу, прийняв від екс-тайняка кості й так само мовчки, може, навіть трохи демонстративно поклав їх перед Марком, не перемішавши навіть. Не всім вдалося побачити комбінацію п'ятірки й трійки.

В конверті під номером вісім виявився дещо несподіваний, ніби спеціально до цієї ситуації підготований вирок.

«Получателю сего, — чомусь писалось іноземною мовою, — надлежит в кратчайшие сроки перевести на польский язык поэму Т. Шевченки „Гайдамаки“ и с польского на украинский бессмертный опус почётного гражданина PRL Г. Сенкевича „Огнём и мечем“. Словари и упомянутые тексты прилагаются.»

— Але ж я не знаю мов… — запротестував було Кароль, та Марк незворушно продовжував читати:

«В случае неповиновения подсудимого вернуть к выполнению таможенных обязанностей на границах княжеств Брест-Литовского и Галицийско-Волынского в составе великой Речи Посполитой. Со всеми вытекающими отсюда последствиями.»

— Ні, ні! — верескнув напівблагально-напівдико Кароль. — Будь ласка, не звертайте уваги на мої попередні слова. Миттєве потьмарення свідомості. Жодних кордонів, жодних митниць. Я за свободу пересування без обмежень в рамках Європейського Союзу, Ліги націй та Спілки Об'єднаних Незалежних Королівств. Я за безвізовий режим і пільги для членів ООН, Ірландської Республіканської Армії та Організації Визволення Палестини. Я зовсім не проти літературної праці. Перекладання з іноземних мов добре впливає на легені. Це прекрасний спорт. І, зрозуміло, не якихось там бестселерів. Справжні чоловіки не займаються подібними дурницями. Я все прекрасно розумію і голосую за це обидвома руками. Я навіть дивуюся, що мені доручено лише два твори. Я цілком готовий взятися за всю класичну спадщину наших братніх народів.

— Ну от і славно, — підсумував Марк. — Виберете в бібліотеці, що вам припаде до душі. А ми продовжимо.

Нарешті таки надійшла черга офіціанта (офіцера?) — таксиста (танкіста?) — резидента (президента?).

У цього присуд виявився навдивовижу лаконічним:

«Продовжувати виконання службових обов'язків» (визначену кубиками комбінацію цифр чомусь ніхто не зауважив).

Оф.-так.-рез. одягнув, невідомо звідки витягши, шолом хокейного воротаря, різко викинув уперед руку й вигукнув: «Служу народу батьківщини». Чиєї саме батьківщини, уточнювати він не став.

Марк спроквола зібрав зі столу кості, що порозкочувалися від тайнякового заповзяття в різні кінці столу, і зупинився в задумі. Настала його черга.

— Попрошу всіх вийти, — тихо сказав він.

Присутні рушили до виходу, здивовано переглядаючись. Я разом з усіма.

— А ви, Леоне, залишіться, — звернувся він до мене.

Коли зала спорожніла, Марк акуратно виставив на стіл кубики двома шістками догори й сягнув по відповідний конверт. Він довший час не розпаковував його, очевидно вже наперед знаючи зміст адресованого йому дванадцятого послання. Потім, зіґнорувавши срібний антикварний ножик, усе-таки обережно надірвав конверт по краю і витягнув пожмакану затерту картку. Мигцем оглянувши, запхав її назад і, скориставшись сірниками, що лежали на столі, підпалив листа. Він дочекав, поки вогонь мало не обсмалив йому пальці, і поплювавши на недопалок, кинув у шухляду. Потім звернувся до мене:

— Допоможіть мені, Леоне.

Ми підійняли стіл і перенесли його на середину приміщення. Марк поставив зверху один зі стільців і попросив мене зняти люстру.

— Не бійтеся, вона не під'єднана до струму.

Сам натомість подався в інший кінець зали й почав порпатись у величезній дерев'яній скрині. Поки я розмотував ізоляційну стрічку та відкручував дроти, він викидав зі скрині різне лахміття — якийсь подертий одяг, строкату постіль, пакунки, іграшки, ялинкові прикраси, грамофонні платівки, карнавальні маски, хірургічні інструменти, інше дрантя. Закінчили ми майже одночасно. Коли люстра вже лежала на підлозі, він видобув із надр дубового вертепу товстезну линву, схожу на гімнастичний канат.

— Ви вмісте в'язати морські вузли? — спитав байдуже.

— Ні.

— А звичайні?

— Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.

— Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.

— А як же мій жереб? — спантеличено промимрив я.

— А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, — кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.

Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.

— А як же ви? — мимоволі вирвалося в мене.

— Я ж сказав, ідіть, — раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. — Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stąd! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!

Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.

Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності — забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТv-шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTER чи HAUTE COUTURE — ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць — не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.

Однак я знову захопився. До діла! Треба ж довести до кінця цю ідіотську (в буквальному сенсі) гру. Отож я не без трепету роздер конверт (той самий, ясна річ, якому вчора не знайшлося пари).

Мушу визнати, що трепет мій виявився небезпідставним і сміховиним водночас. Мій жереб розчарував як своєю лаконічністю й фальшивою багатозначністю, так і певною тавтологічністю. Майже те саме я нещодавно чув від Марка. На звороті рекламної поштівки (яка зображала фасад нашого санаторію саме так, як він і виглядав зараз — освітлений привітним сонцем, з контрастними тінями й запущеним смарагдовим плющем на стінах) було написано недбалим лікарським почерком: «Устань і йди». Це означало, враг мене бери, не що інше, як встати і піти! Піднятися з лавки і пердолити звідси к бісовій матері. Мало не біблійне одкровення, блядь! Мало не знак небесний! Доведеться підкоритися. Чим я кращий за інших, га? Ото ж бо й воно, хлопче, то ж бо й воно. Устань і йди.

Сеанс шостий

Однак просто так собі піти я не міг. Якась у цьому всьому відчувалась якась западляна. Підставка. Высадка на измену. Лажа якась. Одним словом — сиф. Я встав, пороззирався довкола, та не знайшовши нічого підходящого, підняв лавку, переніс її до будинку і, перевернувши вертикально, припер до стіни. Хапаючись за пагони плюща, видерся нагору, і, стоячи на такій більш як непевній підпорі, почав відчиняти доступні віконниці. Не відразу зорієнтувавшись, де знаходяться вікна зали, котру я щойно покинув, відчиняв щільні дерев'яні решітки одну за одною, заразом розчахуючи навстіж вікна. Доводилося щодві хвилини злазити, перетягувати лавку далі й знову дряпатися догори. Спочатку я натрапляв на якісь чужі палати, операційну, ординаторську, сестринський пост, маніпуляційну, масажний кабінет і навіть на жіночу перевдягайку, щоправда без відвідувачок, але з порозкиданою по підлозі еротичною білизною. Були тут пояси, панчохи, шовкові підв'язки, бюстгальтери, що мали б не так підтримувати груди, як оголювати їх, були вигадливі мережані трусики, справжню функцію котрих не зрозумів би навіть старий фригідний принагідно Фройд.

Нарешті вдалося дістатися до вікна терапевтичної зали. Поморочившись трохи із засувами, залитими скам'янілою фарбою, я просунув голову в прочинене вікно й побачив зовсім не те, на що ми всі тут, бляха-муха, сподівалися.

Марк сидів, прив'язаний до крісла, що стояло на столі, тією самою линвою, про яку так мріє кожен порядний суїцидник. Нікого більше в залі не було. (Якщо не зважати на черепаху Замза[95], — загального улюбленця нашого відділення, — якого ще називали «Панцерник Zeke» і який кілька днів тому несподівано зник. Пошуки нічого не дали, аж ось, потривожений Марковими пошуками, старий броньований Замза виповз із сховку, — мабуть, дрімав за скринею, — і тепер меланхолійно дожовував зів'ялий побурілий листок салату, що звисав у нього з дзьоба). Марк підняв на мене знесилений погляд. Мотузка не давала йому поворушитися. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного. Мені хотілося сказати йому щось приємне. Подякувати за сеанс абощо. Але ноги мої затерпли, і тому я лише вигукнув, зіскакуючи долі:

— See you later, alligator! — маючи на увазі чи то Марка, чи то Замзу.

— After while, crokodile![96]— почулося у відповідь невиразне плямкання.

Кажу ж вам — щастить мені на дотепників.

Сеанс сьомий

Тепер вже точно не залишалося нічого іншого, як тільки йти. Йти безупинно дорогою, що вела в долину. Йти якомога швидше. І якомога далі. Йти без мети, — мета, властиво, йти. Я рушив, не обертаючись, все ще засліплений яскравим світлом (порушена надміром ліків акомодація), зіщулений від холоду. Сонце прогріє повітря тільки під обід. Після задухи приміщення раптово сп'янів від випитого раніше, від кисню, від простору. Відчував за плечима будинок, як живу істоту. Ніби той дивився мені услід. Аж надто пильно. Агресивно аж.

(Будинок цей, триповерхову кам'яницю[97], збудували два брати-близнюки ще в минулому столітті. Нащадки барона Фордемберґе-Ґільдеварта, вони отримали в спадок не лише добрячий капітал, але й сухоти. Рів'єра, Альпи, Капрі — нічого не допомагало, і фамільний лікар, рожевощокий веселун Хорст Мюнх, любитель преферансу, свинячих кнедликів з капустою, рейнвейну та покоївок, порадив Карпати. Порадив більше з якоїсь відчайдушної нехіті до справи зцілення, аніж з упевненості, але — спрацювало. В новому маєтку брати дожили до похилих літ, заповівши по смерті на його місці заснувати санаторій. Не забули вони й про Хорста, та він не встиг скористатися відведеним йому в заповіті капіталом, оскільки випередив невиліковно хворих близнюків на вісім років, сконавши від апоплексичного удару в одному з борделів Ліворно під час орального свавілля неперевершеної креолки Кікі. Суд визнав наступним законним спадкоємцем його сина, але століттю йшов уже чотирнадцятий рік, а сину — двадцять сьомий, він виявився військовим льотчиком, і його чотирикрилий одномоторний RWD-6 увійшов у безповоротне піке над гірською ущелиною в околицях Ґорліци. Подальші сліди спадку губляться в нетрях військової бюрократичної машини, та, якби це були не абстрактні гроші, а якісь конкретні мічені банкноти, то час від часу можна було би спостерегти, як вони виринають з темних глибин фінансової безодні. Добротні сейфи НСДРП, мила кокаїнова артілька в серці Колумбії, передвиборча кампанія в Арізоні…. Вудсток, фонд чергових свідків чергового єгови тощо. А відправною цих кіл на поверхні історії була триповерхова кам'яниця в осередді Карпат, звідки я простував у невідомість).

Не знаю, скільки я йшов. Рухався, немов автомат. Лише коли мене обігнав сільський автобус, я усвідомив, що цей день усе ще продовжується. Довкола простягалася рівнина. Гори вкривали виднокіл, як наквецяні дальтоніком декорації. На їхніх вершинах білів сніг (напевно зроблений із неодноразово використаної вати). Обабіч дороги лежало поле. Нескошене жито вже чорніло і вилягало цілими ділянками. Хіба тепер сезон на жито? Яке може зараз бути жито, насеру матері?

Хміль майже вивітрився. Сонце сховалося в ілюзорній імлі, і важко було визначити час. Сюрреалісти срані. Мегафористи, бляха, сповідальники. Дешеві вибрики прибацаних абсурдистів. Та на хріна мені здався ваш час? Незаведені годинники, будильники з маятниками без стрілок — це ж треба настільки ошизіти, аби зовсім втратити почуття міри й стилю!

Відчувалася втома. До черевика потрапив камінчик, і я ніяк не міг його витрусити. Це відволікало. Доводилося раз за разом зупинятися, розв'язувати шнурівку. На черевиках осіла курява. Почувався ще більш дивно від того, що, виявляється, не взяв із собою ніяких речей, і тому весь час мав відчуття, ніби ремінь торби зсунувся з плеча — звик завжди ходити з торбою. Дискомфорту ставало дедалі більше. Тихо проїхав велосипедист. Настільки тихо, що я сприйняв його за чергову галюцинацію, тому не здогадався гукнути, спитатися годину. Коли отямився, він був уже далеко. Ну й чорт із ним. От дався мені той хронометраж. Зовсім вже хуйнувся з усіма цими психотерапіями.

Праворуч шляху, кроків за п'ятдесят, нагло виникло урвище. Його появу супроводжувала зміна рослинності. Мабуть, це не просто яруга. Мабуть, там, глибоко внизу, клекоче потік гірської річки. Точно! Тут мусить бути ріка. Це певний орієнтир. К бісу час! Воздаймо хвалу топографії, географії і геології. Це саме та річка, яка, набираючи силу й силу-силенну всілякого гівна, тече аж до Сяну чи там до Дону, скажімо, додому, одним словом. Це саме та річка, над якою в околицях Ґорліци було збито чотирнадцятого року чотирикрилий і одномоторний RWD-6, керований двоюрідним братом мого прадіда Леоном Ездрою (імена в нашій родині повторювалися нав'язливими репризами з століття в століття). Так от, якщо родовід мій мене ніколи серйозно не цікавив, то ця історія, збережена в застольних сімейних саґах, чомусь бентежила мене якимись цілком матеріальними аспектами.

Допустімо, літак звалився в річку. Накрився пиздою, як то кажуть. Наїбнувся, коротше.

Допустімо, навіть вибухнув і трохи обгорів.

Допустімо, більшість уламків віднесло течією.

Допустімо, вцілілий металевий каркас (хоч каркаси тоді будували здебільшого дерев'яні) довколишні селяни порозтягали для господарських потреб — з гвинта, скажімо, якийсь кмітливий лемко зробив вітряка, винайшовши таким чином перше альтернативне, екологічно чисте джерело електроенергії.

Допустімо, пошматоване й підкопчене тіло двоюрідного брата мого прапрадіда спожили на вечерю якісь прісноводні піранії. Все це цілком припустимо. Але окуляри! RWD-6 не мали критої кабіни, і пілоти натягали поверх шолома масивні окуляри в оцинкованій оправі — подібні можна віднайти й сьогодні в занедбаних слюсарських майстернях.

Так от, оправу, допустімо, з часом остаточно роз'їла корозія (майже сто років минуло ж бо!), але ж шкло! Шкло, як відомо не піддається корозії. А, отже, осколки тих сраних військових окулярів до цього часу десь лежать між камінням на дні. Я, певна річ, ніякий не фашист й не фетишист, і навіть гадки не мав, щоб їх шукати, носити в кишені, тримати в серванті чи здавати в музей абощо. Але їхня відчутна матеріальна присутність в цьому світі наштовхувала мене на роздуми про вічність, дійсність, безконечну циклічність, реальність і подібну хуйню.

O.K. Порозмірковуймо над реальністю. Тим більше, що по дорозі треба чимось розважатися. Щоб згаяти цей клятий час, час, який, — про що вже було сказано, — я мав глибоко десь. (Хотілось написати — «в дупі», але вчасно схаменувся. Бо мати всенький час у дупі — це більш, аніж педерастично).

Отже — реальність.

Тобто дійсність.

Коротше кажучи — увесь цей джез.

Сеанс восьмий

Дійсність, яка раніше несла його… (саме «його», а не «мене» — говорячи про такі речі, завжди слід користатися третьою особою однини) …в своєму плині, — а він давно вже перестав опиратись і течіям, і чорториям, — раптом почала оминати чувака — він виявився завішеним в якихось непевних точках, відчуваючи, як все проноситься мимо мутною круговертю, не зачіпаючи його анінаскілечки. Він випав із стихії реальності, як випадає із малечих невмілих рук яка-небудь кулька від щойно отриманої в подарунок гри і, закотившись під  ш а ф у, лежить там непомічена ніким, і всі даремно шукають під канапою, і під креденсом, і за порогом, присвічуючи спочатку сірниками й запальничками, а далі й ліхтариком — великим армійським ліхтариком довоєнного зразка з тьмяним ебонітовим корпусом, — та все марно, не допомагають жодні втішання, і сльози котяться дитячим личком, а ціла забавка з картатим картонним полем і невеличкою пружинною катапультою, котра й призначалася для злощасної кульки, виявляється непридатною, довгі роки припадає пилом на антресолях, потім вивозиться на дачу і там зникає серед трухлявих привидів горища. Кулька ж, пролежавши час достатній для того, аби дитячі щоки не тільки висохли від сліз, а й вкрилися шорстким рудуватим заростом, — власник якого, зібравшись переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни[98], не полінувався тягти за собою весь дерев'яний мотлох, у тому числі й оту метафізичну  ш а ф у, — зненацька потрапляє в поле зору, опиняється викритою, звинувачується в багаторічній зраді і з ганьбою викидається на смітник (хоча, по суті, саме вона варта найбільшої уваги і могла б ще довго слугувати талісманом у заморських мандрах).

Отак і він виявився завішеним в якійсь непевній точці, повз яку з клекотом проносилось усе суще, не помічаючи й не зачіпаючи його, немовби він був тим пунктом, тією точкою опори, упершись у яку можна перевернути світ. Часами він нібито опам'ятовувався від забуття, нібито розплющував очі і нібито роздивлявся довкола, згадуючи, що раніше були нібито дні, нібито години, були немовби відстані і кроки, але йому не вдавалося більше влитися в загальний потік чи бодай схопитись за якийсь розтрощений уламок. Все вирувало довкола в екстатичному пароксизмі, а він залишався сам у собі, сам по собі, сам не свій, сам нічий, жертва власного гомеостазу, кулька непридатної забавки. Тепер він перебував у місцях, про які нізащо не скажеш «тут», чи навіть «десь», а хіба лиш «ніде» та «ніколи». Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць[99], а, крім того, позбавлені елементарного смаку (так, ніби зараз йшлося про смак), були тепер його довічною оселею. Але чомусь саме цей смак, чи то пак несмак його найбільше й дратував. Напевно, крім усього, в душі він був естет.

Сеанс дев'ятий

Втішившись таким чином, означивши власний естетизм як праведність і достойність, я цілком вичерпав свої інтелектуальні ресурси. Не було більше чим себе зайняти.

А дорозі все не видно було ні кінця, ні краю. Вона пролягала тепер паралельно річці, та про те, щоб спуститись урвищем і перейти на другий берег, не могло бути й мови.

Пиздуватий час таки давав про себе знати, бо сонце якось нагло пірнуло додолу, показавшися під пеленою імли. На заході зачервонілося. Тепер принаймні було зрозуміло, в якому напрямі я просуваюся. Ладен вже був зупинитися, — гули ноги, — але де тут можна спинитися. Сісти просто серед битого шляху. До речі, ким він битий? За цілий день один автобус і дистрофічний велосипедист — це називається битий? А сульфазину вам би кубиків зо п'ять у задницю. А жменю транквілізаторів тричі на день! А груповуху терапійну! А ламанутих торчків в шеренгу по чотири! А зграю алконавтів на здичавілих білих кобилах! Отоді б знали, що таке битий. За одного битого двох небитих дають, як твердить мудрість нашого нещасно-вінценосного арійського народу. Це я, виходить, битий, а велосипед з автобусом — ні? Що ж — кожному своє. Катюзі, як то кажуть, по заслузі. A bon chat bon rat. Від кожного за здібностями — кожному по потребі. Suum cuique! (Це останнє гаркнув у моїй свідомості якийсь цыцеронистий гомик). От далася мені та клята латина! Причепилася, немов скарлатина. Ніби я знаю ще щось, окрім кількох «крилатих» виразів. Та навіть ними в цій ситуації можна було б скористатися раціональніше. Сам час був запитати себе: «Quo vadis? Куди валиш, козел?» Але ніхто не наказав мені: «Siste, viator! Сісти, авіаторе! Стояти! Поедешь домой! Факс — не документ! Faux pas!»

Тому не залишалося нічого іншого, як іти далі. Не вертатися ж у той гірський, та далеко не тибетський бедлам, притулок бідних bad лам (поганий лама — мертвий лама, найкращий лама — мертвий лама.). Та й шляху назад я б уже не подолав. Залишалося йти. Тупо і методично переступати ногами — чим швидші кроки, тим краще. Небо зробилося важким, похмурим — хмари вже не просвічувалися згори, а освітлювалися знизу косими променями, від чого на них проступали тіні, а колір ставав дедалі насиченішим. І все ж було ще достатньо світло, коли мені здалося, ніби на обрії бачу білі цятки будівель. Було ще надто далеко, щоб зрозуміти їхні розміри, та в будь-якому випадку це вселяло надію. Згодом проявилися деталі — відблиски на вікнах і куполах, кам'яні стіни, оздоблені фасади. Тут справді все нагадувало Схід. На тлі густо-синього неба променіло білосніжне місто. Я перейшов його уявну межу і відразу побачив людей. Незважаючи на пізню годину, вони працювали. Храм, зменшена подоба одного з чотирьох Софіївських, стояв обліплений риштуваннями. На риштуваннях люди робили щось дивне. Я мусів підійти ближче, щоби зрозуміти. Вони брали якусь коричневу глину і кидали на білі, подекуди вже оздоблені орнаментом стіни. Ніби накладали тиньк в такий незвичний спосіб. Мені якось відразу поступилися місцем на одному з риштувань, і я теж мусів взятися до роботи. Брав глину, дуже пухку й легку — не глину навіть, а якусь чудесну, ніби манна, землю — і кидав її на стіну. Земля відразу добре приставала, і коли якась ділянка виявлялася заповненою, треба було розгладжувати її руками. Було навдивовиж приємно торкатися цієї сухої, теплої, податливої маси. Було незрозуміло, як вона не обсипається. Під руками поверхня вирівнювалася, залишаючи на собі відбитки пальців, долонь. Я помітив, що інші закладають у цю глину пір'їни, жмутики трави, соломинки. Стіни немов обростали тілом — живим, чутливим, ніжним. Раптом мені зробилося дуже добре від думки, що ми будуємо таку гарну церкву, і що робота йде швидко і злагоджено, і що до темряви ще досить часу, і що я нарешті дістався сюди, де й мав би бути від початку.

Сеанс нульовий

Що ж, доведеться констатувати, повторюючись, що він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома. Його уява, як і все у ньому, була надто тривіальна… і тому подібне. Вчергове сподіваючись на якийсь там кінець, на остаточність, на ендшпіль, він учергове помилився.

Він так і не збагнув, що слова «кінець» і «початок» — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми.

Він взагалі мав проблеми з мовою: ніяк не міг звільнитися від спокуси називання. Він і зараз, після всіх халеп міг безперешкодно думати про ліс, скажімо, як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», і наважився б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова не перестали бути назвами речей, і самі не перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова не виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. А, отже, й розділові знаки — теж.

Він не знав, що до темряви не так уже й багато часу. Не здогадувався про справжнє призначення дивного будівництва і цілком безпідставно вирішив, що опинився у потрібному місці у потрібний час.

Не знав він також і про те, що в церкві йому заночувати не дозволять, і взагалі, помітивши його непрошену присутність, просто вкажуть на двері, бо саме так належиться поводитись із зайдами й чужинцями. А ким він був у цьому світі, по суті, як не зайдою й чужинцем. Зашмарканий шукач ініціацій. Мисливець за обов'язками. Не дивно, що чашею Ґрааля для нього виявилася горілчана пляшка. Мав рацію нещасний Марк, пославши його під три чорти, і добре, що принаймні тут ніхто не послуговувався Марковою лексикою. Його просто вивели за межі поселення і дали копняка під зад. (Віртуального, річ ясна, копняка, — усе-таки тут позбирались будівничі храму, а не бахурі якісь).

Тож мусів він іти далі, не знаючи, ані куди веде шлях, ані чому, властиво, повинен ним простувати, а не зійти, скажімо, у придорожнє жито і там лапати коло прірви малюків[100]. Чи то забракло йому педофільної уяви, чи то взагалі фантазію мав небагату (мав рацію нещасний Кароль). Хтозна — мабуть, і одне, і друге. Коротше кажучи, як бачив перед собою дорогу, то був упевнений, що мусить рухатися вздовж. Господи, і хто відпустив такого придурка зі шпиталю?

Він взагалі ні фіґа не знав, якщо вже викладати все на чистоту. До того ж не міг отак собі просто пензлювати, вдивляючись у небо та позираючи під ноги. Мусів чимось себе зайняти, бо в небі й так не відшукав би Полярної Зорі — цього орієнтиру схибнутих мандрівників (хіба що вічно блукаючу Велику Медведицю, котру з надмірного патріотизму іменував Великим Ковшем, або W-подібну Кассіопею: мав, як справедливо зауважено, нездорову пристрасть до латини), а під ногами не знайшов би навіть натяку на азимут. Витративши всі інтелектуальні залишки на роздуми про дійсність, надумав збавити час віршуванням. Якщо лише можна так назвати напад версифікаційного ідіотизму. Згадавши дебільну історію про перетворення на молюска — плюскіт хвиль, солоний присмак застряглого в зябрах піску, комфортну темряву закритих стулок, — так тихо й затишно буває тільки між складеними в молитві долонями, — вирішив розробляти мариністську тематику. Мусимо визнати, — небагато часу морочився із розміром та римами. А, що найголовніше, — цілком слушно визнав: найвищі почуття досконало відображають лише відверті кіч та низькопробність. Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: «Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты[101]». Тому вродив щось приблизно отаке:

Місяць сів на парапеті. Зорі, небо — все, як слід. Мов з рекламного буклету, в шклянках заіскрився лід. Ми з тобою у кімнаті. Вийдеш з неї, а за крок темне море вайлувато набігає на пісок. А із моря теплий вітер залітає у вікно і зрива пелюстки квітів. Хай зриває — все одно. Ми виходимо курити. Скоро ранок, пізній час, та нема чого журитись — ранок не розлучить нас. Нас ніщо вже не розлучить. Ми лишаємося вдвох тут, де море, тут, де кручі, де над нами тільки Бог.

Треба віддати йому належне — не був усе-таки остаточним олігофреном, через що й подумав цілком слушно: «Ну, Бога то я, мабуть, дарма сюди приплів. Таке, мабуть, і на MTV б не пропустили». Але до слова «вдвох» не знаходив жодної підхожої рими. Крутилася в голові сама арифметика — «утрьох», «учотирьох», «вп'ятьох». Вирішив не рахувати далі, бо рахунок, як відомо — добрий засіб проти безсоння, а не проти втоми нічного подорожнього.

Йшов далі, дещо розгублений і дезорієнтований. Ішов тотально мовчки, тобто не розмовляючи ані вголос, ані подумки — іноді все ж йому вдавалась адекватна поведінка. Не мав, щоправда, страху. Невідомо з якої причини. Можливо, від незнання. А не знав він, окрім переліченого, ще й такого:

— що певний час його переслідуватиме на поважній відстані великий чорний пес із червоними всезнаючими очима пияка — з невідомої причини пес цей відстане й зникне в темряві, покинувши його напризволяще;

— що шлях над ранок приведе його до озера;

— що озеро це рукотворне і утворилося воно із перекритої греблею річки — тієї самої, повз яку він проходив удень;

— що дорога була прокладена раніше, аніж збудували греблю, і тому вода затопила той її відтинок, який пролягав улоговиною;

— що в озері цьому він цілком міг би віднайти і мушлю, й карпа, і навіть окуляри свого двоюрідного діда (до речі, майже неушкоджені), не кажучи про інші принади глибин;

— що шосе, якщо ним рухатися безупинно, незважаючи на підводний брак кисню та інші тимчасові незручності, виводить врешті-решт із затопленої долини на гору, ту саму, де його кохана колись палила надіслані ним листи, запальничку ZIPPO із пачки VOGUE видобуваючи;

— що попіл від цих листів не зник безслідно, а проникнувши з дощами в землю, згодом знову підійнявся, увійшов у стебла трав, пелюстки квітів, і слова не пропали надаремно, перетворившись на потаємні шифрограми хлорофілу, заповнивши пустоти вакуолей та енергетичні бази мітохондрій. (Він взагалі не уявляв собі, які радикальні зміни вносять у матеріальний світ слова, навіть кинуті бездумно на вітер. Забув бідака, що все постало зі слова, і  с л о в о м  було все, і знову… …б у д е, одним словом);

— що він так і не наважиться переплисти озеро, а увійшовши в воду з головою, раптово поверне навспак, і, пропливши кілька метрів істеричним стилем, вилізе на берег мокрий і дрижатиме з холоду й нікчемності до ранку.

Не знав він також і того, куди подасться далі, а це вже невідомо навіть нам (ми знаємо лише, що якби він зачекав бодай три дні, то все життя його, можливо, склалося б цілком інакше, почавшись наново з початку, адже недаремно сказано нездатним чути: «…і третього дня пізнаєш долю свою, підійнявшись… і вже не вернешся, хоч крила зітри, хоч згори…[102]»).

А, отже, з огляду на:

— цілковиту оцю невідомість;

— нічну темряву, на відсутність азимуту й Полярної Зорі (затягли небогу хмари);

— безглуздість подальших мандрів манівцями та маневрів навмання: ми закінчуємо нашу оповідь.

Нам, як і справедливо забутому Маріво П.К. де Шамблену де[103], вже більше нічого сказати, і все, що здатні ми зробити, аби не уподібнитися блаженному Леонові, це поставити нарешті велику, промовисту, хоча й нічого не обіцяючу нікому кому, дві коми, багато ком[104]… … .

Додаток (Постскрипт. Коментар. Примітки) 

Постскрипт

Нову книгу Іздрика «Подвійний Леон» можна розглядати як продовження чи навіть логічне завершення двох його попередніх найбільш знаних творів — «Острів Крк» та «Воццек». Якщо в першому маємо традиційну love story (за словами Оксани Забужко) із більш-менш чіткими жанровими ознаками, принаймні деякі критики називають цей твір повістю, — то «Воццек», який за обсягом може бути визнаний романом, сам автор означує як палімпсест, знімаючи таким чином усталені жанрові конотації. У «Воццеку» так само маємо «історію кохання», яка, втім, губиться в безконечних мовних іграх, культорологічних рефлексіях та сомнамбулічних мареннях протагоніста. Якщо це й роман, то, як цілком слушно зауважила Лідія Стефанівська — роман з мовою: герой-протагоніст, за яким звикло ховається постать автора, тут, фактично, відсутній — безперервна верениця перевтілень, роздвоєння, розтроєння та остаточного розпорошення особистості безповоротно нівелює персональну присутність бодай чийогось ego, залишаючи читача наодинці з лексично та семантично перевантаженим самоцінним мовленням. Щоправда, в самій конструкції книги все ще вдасться віднайти кілька основних стрижнів, які певною мірою стабілізують кінетику нетривких нарративних механізмів, що більш за все нагадують «рухомі самознищувальні скульптури» Жана Тінґелі. Виділимо серед них найпомітніші:

— традиційний вертикальний вектор «земля-небо», «тіло-душа», «інферно-сакрум» тощо.

— пунктирна горизонталь сюжетних колізій і, нарешті;

— центральна вісь, своєрідний ведучий вал усієї складної машинерії тексту, який вмонтовано між полюсами «він» та «вона».

Ми не будемо зараз повертатися до верифікаційних аспектів «Воццека» — все це детально проаналізовано Марком Павлишином, Василем Костюком, Єжи Яжембським та іншими дослідниками й інтерпретаторами Іздрикової прози. Хотілося б нагадати лишень один, теж неодноразово відзначений критикою момент: автор відсилає врешті-решт свого мультиплетного героя до божевільні, знімаючи таким чином із себе відповідальність як за інтелектуально-лінгвістичну агонію протагоніта, так і за власний етичний релятивізм. Однак, якщо у «Воццеку» мотив психічної аберації — марґінальна, в певному сенсі утилітарна лінія, то в «Подвійному Леоні» божевілля — основна, наскрізна тема твору. На це вказує навіть підзагаловок «історія хвороби». Безперечно, це в даному випадку прозора алюзія до згаданої раніше ідіоми «love story», але так само й очевидні намагання автора нейтралізувати можливі жанрові означення критики і, можливо, натяк на те, що всі згадані книги Іздрика становлять своєрідну трилогію.

У «Воццеку» психічний розлад відтворено через полі-, мега-, транс- і мульти-індивідуалізацію головного героя. Історія хвороби «Подвійного Леона» полягає в цілком протилежному фраґментурній неповноцінності героя; його непереборному, але нездійсненому бажанні злитися воєдино з об'єктом свого кохання (згадаймо Воццекове «Бути з тобою. Бути тобою. Бути»). Йдеться тут не стільки про фізичну чи духовну єдність, скільки про абсолютну цілість, тотальне взаємопроникнення, субстаніональну унітарність, на заваді якій стоїть уже не тілесність як така («Воццек»), а сама метафізична сутність непізнавального і неуникного тут-буття («Подвійний Леон»). І коли задекларована подвійність Леона в першій, одноіменній частині ще трактується як одночасна присутність у текстовому ґештальті двох психогенних фанотомів — автора і його протагоніста, то в наступних («Вінвона», «Акупунктура», «Трансильванський транс») дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену розділеність. Можна віднайти більш, аніж достатньо цитат (як нарративного, так і інтенціонального чи ідіографічного характеру), що підтвердили б цю тезу, але зайняли б невиправдано багато місця. До того ж автор, реєструючи різноманітні прояви «хвороби», пропонує нам несподівано відверту підказку до розуміння її істиної природи, вводячи в текстуру твору два, на перший погляд необов'язкові графічні символи — (тут у тексті — символ інь-ян. —Прим. верстальника) та (тут у тексті — символ інваліда на візку. — Прим. верстальника.) «Інь-ян» як тавро розділеної монади та «інвалід на візку» — як візуальний синонім неповноцінності, каліцтва. В поєднанні культур-філософської семантики першого та логотипної тривіальності другого — черговий вияв найуживанішого технічного прийому Іздрика: жорсткого, часто на межі фолу, зіштовхування ефемерної естетики високого, романтичного, духовного з табуйованою естетикою бридкого, потворного, патофізіологічного.

Єдиною видимою спорідненістю Воццека й Леона є їхня інфантильність. Однак, знову ж таки, якщо для Воццека вона є наслідком внутрішньої багатовекторності, яка унеможливлює будь-яку дію (своєрідний синдром «лебідь-щука-рак»), то інфантилізм Леона буквальний — це динамічна безсилість несамоцінної компоненти. В нейрофізіологічному розрізі це виглядає дещо парадоксально: хронічний невротик Леон постійно намагається пробитися в недоступні для нього сфери класичного психозу.

Таким чином, «подвійний Леон» — це, по суті «розчленований Леон». Тобто, виникає наступна імплікація: якщо клініка «Воццека» виражається у несполучній множиності макростуктури особистості, то в «Леоні» — навпаки, в сутнісній «некомплектності», сеґментарності авторського «Я».

При бажанні «Подвійний Леон» можна було б назвати «романом в новелах», якби лишень самі поняття «роман» і «новела» тут не були остаточно знівельовані. Іздрик змішує воєдино стилістичні модуси прози, поезії та драми, закладає в текст складну, не до кінця з'ясовану міфологічно-символічну основу (на її особливостях ми спробуємо зосередитися дещо пізніше), вибудовує хитромудру текстуру письма, перетворюючи візуалізацію тексту на повноправний технічний прийом і, нарешті, доводить «постмодерний» метод цитування до логічного абсурдного кінця — він не просто девуалізує механіку запозичень, а відверто, з показним зухвальством використовує цілі фраґменти творів різних авторів, іноді спотворюючи їх до невпізнаності, іноді залишаючи майже без змін, іноді вправно імітуючи стилістику, іноді формуючи карикатурні компіляції. Тобто, в даному випадку божевілля — не лише тематична канва, а й своєрідне виправдання авторської сваволі. Мусимо визнати, що алібі це досить хитке — Іздрик, як уже було зауважено, постійно балансує на межі дозволеного й табуйованого, прийнятного й неприпустимого. Тут уже не йдеться ані про етичний релятивізм, ані навіть про ризиковане експериментування.

Тому цілком виправданим видасться запитання:

«Чи «Подвійний Леон» — це взагалі література?»

Очевидно, що ТАК, коли трактувати термін «література» в найширшому сенсі як «сукупність всіх писаних і друкованих текстів», і мабуть таки НІ, коли керуватися бодай якимись, навіть найліберальнішими художніми принципами та мистецькими категоріями. Швидше за все цей твір можна назвати філологічним, а не літературним. Себто не стільки літературним, скільки філологічним. Мова «Подвійного Леона» ще самодостатніша, аніж у «Воццеку», і, — хоч іноді це майстерно закамуфльовано, — ритміка, фонетика та графічний потенціал тексту мають тут незаперечну презумпцію надвартісності, визначаючи конструювання як мікро- так і макроструктури тексту.

Саме з огляду на це нам видається доцільним попри традиційний коментар зробити спробу витлумачити найконтроверзійніші аспекти цього незвичного твору.

Леонід Косович

Коментар

Як уже було сказано, Іздрик заклав в ідіолект «Подвійного Леона» складну символіко-міфологічну основу, з'ясувати всі аспекти якої не видається можливим. Передовсім тому, що в більшості випадків позірна складність і зашифрованість метатексту виявляється містифікацію — автор абсолютно вільно трансформує семантику запозичених знаків, символів та міфологем. Однак, безумовно, трансформація ця не є абсолютною, як не може бути абсолютною авторська сваволя стосовно архетипів масової свідомості. Крім того, повторюваність деяких образів, та й сама модальність мови «Леона» свідчать про те, що певна кореляція поміж загальноприйнятими значеннями та їх авторською інтерпретацією все ж існує. Тому спробуємо прокоментувати найпомітніші та найуживаніші елементи символіки «Подвійного Леона», що подібно метастазам пронизують анатомію книги.

1. Символіка чисел

Це, мабуть, найзагадковіша й найзаплутаніша знакова система, яка замалим не є визначальною для структури книги, однак її дешифрація — справа надзвичайно складна, не в останню чергу тому, що автор навряд чи керувався якоюсь, бодай примарною логікою. Швидше за все тут маємо напівінтуїтивну, напівмістичну гру з невідомими значеннями, тобто профанну комбінаторику. Натяк на саме такий стан справ знаходимо в розділі «Трансильванський транс», де неповноцінна андрогінна істота демонструє свої арифметичні здібності, та в розділі «Never Say Never Again» (епізод з гральними костями). Нам нічого не відомо про кабалістичні захоплення Іздрика, однак уже особливості конструкції «Воццека» (симетричність двочастинної будови, статистика розділів, ритміка повторень певних епізодів та синтагм, кількісна характеристика предметів аналізу, морфологічна специфіка тексту) вказують на небезпідставність припущення, що символіка чисел — одна із невипадкових і важливих компонент Іздрикового письма. Здогад про це знаходимо в герменевтичній розвідці Володимира Єшкілєва (див.: В. Єшкілєв. «Воццекургія Бет». Ів.-Фр. «Unicornus», 1998, ст.21), який вперше висловив припущення про кабалістичний (або квазікабалістичний) контекст «Воццека». Нам видається, що в «Подвійному Леоні», де наявність числової символіки нав'язливо підкреслюється автором (особливо в першому та останньому розділах), маємо справу не так з категоріями кабали, як із «постмодерною» сумішшю різних містичних практик, пов'язаних з числами, тобто своєрідну «екуменічну» контамінацію. Можна віднайти паралелі із циклом Д. Селінджера про родину Глассів, де, за припущенням деяких дослідників (див.: И.Галинская. Тайнопись Сэлинджера. М., «Наука», 1986), використана індуїстська система номографії чисел та естетично-знакових розрядів («Махабхарата», «Рамаяна», «Бгахаватгіта»): «Подвійний Леон» так само складається з дев'яти самостійних і самоцінних розділів, кожен із яких має особливе, чітко окреслене емоційне забарвлення, складаючи, в той же час, нерозривну цілість, структурну єдність. Страх, еротичне напруження, спокій-споглядання, естетична насолода, гнів, відраза, сміх-іронія, співчуття, одкровення — такий нонет психопоетичних станів знаходимо в обидвох творах. Щоправда, на відміну від Селінджера (та Іздрика-Воццека), Іздрик-Леон уникає символіки кольору, яка, згідно з трактатом «Дхваньялока» тісно пов'язана з числовою.

Загалом, можна стверджувати певну спадковість Іздрикових квазікабалістичних вправ. Він традиційно використовує числа передовсім як клас знаків, що описують міфологічну модель світу. Не важко зауважити універсальний поділ чисел на парні і непарні в зв'язку з дуальними міфологічними класифікаціями (чоловіче й жіноче, ліве і праве, верх і низ, інь і ян тощо). Найпростіші операції дають ряд сакральних чисел: 3, 4, 7, 8, 9, 12, 52, 888 тощо; так само, як порушення числової цілісності породжує інфернальну статистику: 6, 13, 44, 148, 666 і т.п. Зауважимо, що Іздрик підкреслено уникає 0 та 10, тобто числового еквіваленту першооснови, алефу, Ейн-Соф та його смислового розгортання в декаду «сфірот». Якщо у «Воццеку» пошуки абсолюту, відбуваються в двох протилежних напрямах в бік «чистого» ніщо та в бік універсальної всеохопності (це відображено всіма можливими комунікативними засобами), — то герой «Леона» вже не наважується наближатися до табуйованих меж, перебуваючи в композиційному хаосі нарративного епіцентру («Він так і не збагнув, що слова „кінець“ і „початок“ — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми». Розділ «Never Say Never Again»). Складається враження, що статистична динаміка й кінетика сюжету книги знаходяться в паралельних площинах і ніяким чином не перетинаються. Втім, твердження це потребує детальнішого дослідження, що не входить у наші плани.

2. Символіка стихій

В «Подвійному Леоні» в повній мірі представлені лише дві полярні, фундаментальні в системі міфологічної світобудови стихії — вода та вогонь.

Вогонь виступає як однозначно есхатологічний символ («Син літньої ночі») та як сила руйнівна і, в той же час, цілюща, очищаюча. Вогонь для Леона — це передовсім апокаліптична енергія, вееохопне начало світу й інструмент його нищення, але так само єдиний спосіб позбутися диктату матеріального макросвіту шляхом його «деконструкції» в первинний матеріал космогенези. У вогні гине будинок Леона — єдине, що пов'язує його з екзотеричною життєвою системою координат (згадаймо: радикальніший Воццек готувався до аутодафе), — в результаті чого герой опиняється в «місцях, про які нізащо не скажеш „тут“, чи навіть „десь“, а хіба лиш „ніде“ та „ніколи“. Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, а, крім того, позбавлені елементарного смаку […], були тепер його довічною оселею» (розділ «Never Say Never Again»). Тобто очищальна функція вогненної стихії зводиться до того, що Леон отримує примарний шанс почати життя, заклавши в нього власну, ніким не нав'язану систему відліку. На жаль, він не може скористатися цим шансом — його свідомість (яка дісталася «нізвідки» у цей світ), засмічена хибним досвідом і профанним знанням не спроможна очиститись, блукаючи в лабіринтах власного рефлексійно-флективного мовлення, що вироджується у своєрідний приватний volapük.

Вода в семантиці «Подвійного Леона» займає особливе місце. На відміну від народної традиції, в якій жоден із водяних символів не монолітний (море, ріка, озеро, джерело, колодязь, дощ виділяються класичним міфознавством в окремі категорії), Іздрик трактує воду як стихію взагалі, як першооснову всього сущого, еквівалент первинного хаосу. В той же час вода — всепроникаюча субстанція, життєдайна сутність, інтегральна єдність. На відміну від «Воццека», де вода наділена виразними есхатологічними ознаками (розділ «Велика вода»), «Подвійний Леон» трактує воду як єдину прийнятну форму матерії. Він прагне перебрати її властивості, здобути плинність, аби, відкинувши дискретність тілесності, цілковито з'єднатися з об'єктом свого кохання, опанувавши таким чином і власну сутність (розділ «Трансильванський транс»). Вода також виступає парним аналогом крові («кров — це імператив», ibid), що пов'язує міфологію «Леона» з традиційними повір'ями, опертими на єдність космогонічного та ембріогонічного міфів, та засвідчує очищувальну та замикальну функції води.

«Водяна» модель світу за Леоном — це певна магічна універсалія, позбавлена чітко окресленого центру, тобто центр її позасиметричний, від нього немає відліку ні «праворуч», ні «ліворуч». В цьому одна з причин «статичності» Леона на противагу «мультикінетичному» Воццеку. Леон прагне перебувати водночас «всюди» і «ніде» в той час, коли Воццек з останніх сил намагається бути «тут» і «тепер». Немає сенсу нагадувати, що обидвоє врешті-решт зазнають поразки.

Таким чином бачимо, що Іздрик в «Подвійному Леоні» немовби творить дзеркальну щодо «Воццека» панораму світобудови — вода в певному сенсі перебирає функції вогню і навпаки.

Цікаво, що дві інші фундаментальні стихії — повітря й земля в цій книзі фактично не фігурують в якості міфологем. Земля як субстанція, наділена незвичайними властивостями, з'являється лише в епізоді будівництва храму (розділ «Never Say Never Again»), однак цей образ не отримує подальшого розвитку. Повітря і земля, що є чіткими орієнтирами «верху» і «низу» просто відсутні в позбавленому координат світі Леона.

Бездонні водні глибини як сфера існування і вогонь як антитеза буттю — ось складові його інтимного космосу.

3. Анімалістична символіка

Мусимо визнати, що фауна «Подвійного Леона» нечислена: це передовсім риби, молюски, плазуни, тобто істоти, чиє життя тісно пов'язане з водною стихією, різноманітні комахи, а також напівмістичний собака-вовк, який з'являється в різних подобах, виникаючи навіть в аватарі зайця (розділ «Син літньої ночі»).

До фауни можна зарахувати й самого Леона, який уособлює в міфоструктурі книги лева («Леон — це те саме, що й Лев?», розділ «Леон-кіллер»), подібного на індуїстського Нарасінху — одне із земних втілень бога Вішну. Однак, як ми вже говорили, Іздрик з демонстративною легкістю змішує об'єкти різних вірувань і традицій, зміщуючи семантику образу. Так, скажімо, у вигляді лева іноді зображався староєгипетський бог Акер — володар землі і змій, покровитель царства мертвих, а також Байцзе — в давньокитайській міфології мудрий, всезнаючий звір, який вміє розмовляти. Образ лева так чи інакше присутній майже у всіх світових міфах як етіологічного, космогонічного, есхатологічного, так і тотемічного чи героїчного характеру. Традиційно лев — цар звірів, переможець хтонічних та демонічних сил, охоронець і помічник «культурного героя», один із найверховніших звірів поганського анімалістичного пантеону, що згодом перейшов і до християнської міфології. Однак лев-Леон не має жодної влади, навіть влади над самим собою. Цей символ полярний стосовно його традиційного трактування, до того ж нечіткість його обрисів ставить під сумнів символічність його природи як таку. (Не уникнемо спокуси запитувати одного з «батьків літературного постмодернізму» Умберта Еко: «…тривимірний лев, що вбиває змія. […] Я пробував згадати, де міг уже бачити цей образ. Пізніше згадав. Деміург, огидний продукт Софії, перший архонт, Ялдавалот, відповідальний за світ та його радикальну ваду, мав форму змія і лева, а його очі палали вогняним світлом.» Див.: Умберто Еко. Маятник Фуко. Львів, 1998, с.21). І все ж, не виключаючи можливість випадкового вибору Іздриком саме цього образу, ми схиляємося до гіпотези про визначальну роль астрально-зодіакальної символіки. Це значно спрощує інтерпретацію нерозривно-непоєднувальної пари лев-риба — своєрідної інцестуальної біваленти, що протистоїть решті тератоморфної фауни.

Риба, що на перший погляд дивно, не трактується Іздриком як загальноприйнятий християнський символ. В «Леоні» це радше персонаж архаїчної картини світу. Риба пов'язана з морем, водою, тобто з первозданним Хаосом, однак вона, на відміну від Змія, котрий з'являється в тексті то як черепаха, то як плазун чи молюск, вже є мешканцем світу-Космосу, а не світу-Хаосу, а отже — така само є жертвою тілесності й монадної неповноцінності, як і лев-Леон. Цілком можливо, що саме вона символізує ту половинку монади, з'єднатися з якою Леон так прагне. Однак всі його спроби приречені: навіть в стані психічного розладу, перетинаючи кордони реальності, він опиняється власне у світі-Хаосі, де ще немає риб, але вже є гади — звідси перетворення на молюска.

Черепаха в «Подвійному Леоні» не є (як можна було б сподіватися) варіантом символу змії, володарки підземного царства. Іздрик використовує традиційний міфологічний образ Черепахи як праоснови світу, його точки опори («…адже саме вони тримають на собі землю». Розділ «Власне кінець»). Однак поступове руйнування Леоном всіх можливих систем відліку унеможливлює таку, міфологічну її функцію, тому в останньому розділі цілком закономірно черепаха з'являється у «внутрішньому» світі роману повноправним його персонажем, наділеним навіть ім'ям. З яких мотивів Іздрик використав у цьому випадку ім'я героя «Перетворення» Кафки зрозуміти важко. Швидше за все — це знову спроба семантичного зміщення, нагадування про зооморфні трансформації «Трансильванського трансу», а, отже, повернення Черепахи в розряд хтонічних істот. З огляду на очевидне (хоча й поверхове) знайомство Іздрика з китайською міфологією, можливо, існує певний натяк на Суаньу — черепаху, втілення водної стихії. В кожному разі майже неможливо виокремити якесь чітке й однозначне трактування цього образу. Більшість спроб аналізу міфологічно-символічної структури «Подвійного Леона» втрачають сенс при зіткненні з «постмодерною» механікою вільного мозаїчно-комбінаторного інтерпретування.

Пес, який в «Леоні» майже весь час виступає уособленням зла, загрози, джерелом страху (розділи «Власне кінець», «Син літньої ночі», «Never Say Never Again»), насправді не «добрий» і не «злий», не «шкідливий» і не «корисний» в абсолютному вигляді, а мінливо-амбівалентний. Це, власне кажучи, вже не зовсім собака (охоронець дому й родинного вогнища), однак ще й не вовк (перевізник ворожих сил, мешканець антисвіту), а вивернутий перевертень, який перебуває на межі макро- і мікрокосму, між «я» і «вони». Це своєрідний кур'єр між зовнішнім і внутрішнім світом, поява якого вже є певним посланням «іззовні». Недарма він з'являється в різних подобах, навіть в образі зайця, котрий в традиційних народних віруваннях символізує серединний простір (тобто, в даному випадку, дослівно знаходиться «між собакою і вовком», розділ «Подвійний Леон». Можливо також, Іздрик натякає на ще один загальновідомий образ — «псів святого Юра», котрі насправді є вовками). Послання «ззовні» — це завжди нагадування Леонові про його тілесну природу і смертність, про марнотність будь-яких трансгресивних спроб (розділ «Власне кінець»).

Мешканців орнітологічно-ентомологічних ареалів «Подвійного Леона» класифікувати ще важче, аніж інших представників фауни, незважаючи на достатньо велику кількість згадок про них. Якщо говорити про комах, то це здебільшого представники т.зв. «нижнього світу» мухи, павуки, нічні метелики, молі, шашіль, сарана, мокриці, оси тощо. Цікаво, що з птахів згадуються лише два цілком полярні типи: 1) колібрі, найменший з птахів, який, фактично вже перебуває на грані ентомологічного світу, однак в «Леоні» наділяється «низовими» властивостями поїдача падлини («Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі…». Розділ «Власне кінець»); 2) легендарний гігантський птах Пен, який також має амбівалентну природу — за деякими версіями він перетворився на птаха з велетенської риби кунь (кит?), аби дістатися до Небесного Озера (рай?).

4. Номінативна символіка.

Ще один аспект «Подвійного Леона» вартий спеціального аналізу, на який у нас немає ні часу, ні місця. Тому обмежимося лише коротким глосарієм виділених синтаґм, які Іздрик вводить у текст, ясна річ, невипадково, однак ніяк не аргументуючи й не коментуючи цей ідіографічний прийом. Як ми вже зазначали, «Подвійний Леон» перенасичений «семантичними ідіомами», почерпнутими передовсім з обшару транскультурної рекламно-торговельної лексики та із своєрідного арґо псевдоінтелектуальної субкультури. Ці ідіоми, без сумніву, становлять певне понятійне поле (можна сприймати його як квазіезотеричну криптограму), однак, немає жодного переконливого свідчення, що саме це входило в наміри автора. Швидше за все перед нами знову результат неусвідомленої, інтуїтивної «гри без правил», непередбачуваність якої і становить для Іздрика основну інспірацію.

Глосарій виділених синтаґм

ANSCHLUSS — (нім.), буквально «приєднання», у військовій термінології — план швидкого наступу й захвату супротивника.

ADIDAS — всесвітньовідома фірма, що спеціалізується головно на виробництві спортивного одягу.

ARTEMIDA — одна з найвідоміших українських марок алкогольних напоїв.

BEAR BEER — голландський сорт міцного пива.

BEAR — (англ.) ведмідь.

BEER — (англ.) пиво.

BLONDE BESTIE — (нім.) буквально «ясноволоса бестія», один з ніцшеанських образів, використаний згодом фашистською пропагандою. Можливо натяк на героїню популярних коміксів Гессу, безжальну й сексапільну жінку-воїна часів Другої світової війни.

CERURA VINULA — (лат.) вид нічних метеликів, званих також, як справедливо стверджується в тексті, Великою Гарпією.

CHUPA-CHUPS — сорт популярних карамельок.

DER WILLE ZUR MACHT — (нім.), букв. «воля до влади», один з основних постулатів ніцшеанства.

DJ 107FM — абревіатура, якою називають диск-жокеїв дециметрових радіостанцій.

ЕХІТ — (англ.) досл. «вихід».

FACK YU — (англ.) спотв. від «fuck you», брутальна лайка.

FIAT LUX (лат.) ідіоматичний вислів «нехай буде світло».

FUJICOLOR — марка фотопродукції відомої японської фірми «Fuji».

FUCKING SHIT — (англ.) брутальна лайка.

GESCHICHTE MIT PFIFF — (нім). досл. «Історія й викрутаси» — назва сучасного німецького пронацистського часопису.

GILLETTE — всесвітньовідома марка товарів для гоління. В даному випадку — бритва.

GUINESS — сорт пива.

HANSA — нім. фірма, що спеціалізується на виготовленні сантехнічного обладнання за високими технологіями.

HANSGROHE — нім. фірма, що спеціалізується на виготовленні сантехнічного обладнання за високими технологіями.

HAUTE COUTURE — (франц.) букв. «висока мода», спосіб моделювання одягу як мистецького продукту, а не як ужиткових речей.

HELP — (англ.), букв. «допомога», одна з ідіом комп'ютерного лексикону.

HIGH-END — наступний після НІ-FI (high fidelity) стандарт аудіо- та відеопродукції найвищої якості.

HITLER JUGEND — (нім.), букв. «молодь Гітлера», молодіжні збройні загони, що формувалися в нацистській Німеччині наприкінці Другої світової війни.

HYUNDAI — японська фірма, що спеціалізується на випуску електронної відео- та аудіопродукції.

INTELLIGENCE SERVICE — служба зовнішньої розвідки и Англії.

INTERNET — всесвітня інформаційна комп'ютерна мережа.

IRON MAIDEN — (англ.), букв, «залізна баба». 1. В середньовіччі — довбня, що застосовувалася для пробивання фортечних мурів та воріт. 2. Сучасна гард-рокова група.

KU-KLUX-KLAN (або ККК) — расистська організація США.

LONG LIFE — (англ.) букв. «довге життя», торгово-технічна ідіома, що використовується для означення акумуляторних батарей з підвищеним строком експлуатації.

MARLBORO — популярна марка американських сигарет, асоціативний ряд більшості рекламних брендів якої пов'язаний з іміджем «справжнього чоловіка», еталону мускулізму.

MARRIOTT — мережа висококласних готелів.

MASTER CARD — одна з форм електронних кредитних карток.

MICROSOFT — трансконтинентальна фірма, лідер по виробництву програмного забезпечення комп'ютерів.

MITSUBISHI — японська автомобільна компанія.

MTV — (англ. абр.), mucic television, (букв. «музичне телебачення»), телевізійний канал, що цілодобово транслює музичні програми.

NATO — (англ. абр.), North Atlantic Treaty Organization (букв. «Північноатлантичний союз») військовий блок західних держав, заснований 1949 року в Вашингтоні. Початково до нього входили Бельгія, Данія, Франція, Греція, Голландія, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, ФРН, Португалія, Турція, США, Великобританія, Італія, пізніше склад неодноразово змінювався — в часи т.зв. «холодної війни» з Нато вийшли Франція та Греція, після розпаду СРСР чисельний склад блоку поповнили країни колишнього «соцтабору».

NEW NAMBU — марка пістолета, який продукувався в Японії після Другої світової війни. Марка, яка базується на системі Кольта, вважається раритетною, так як випуски її нечислені, а кількість моделей обмежена.

NEWSWEEK — американський тижневик, один із найвпливовіших та найавторитетніших друкованих видань США.

NIKE — торгова марка, що спеціалізуються на спортивному інвентарі та одязі.

NON STOP — (англ.), букв, «без перерви», система закладів, переважно торговельних, що працюють цілодобово.

NO DRUGS, NO SEX, NO ROCK-N-ROLL — (англ.), букв. «без наркотиків, без сексу, без рок-н-ролу», популярне молодіжне гасло, що прийшло на зміну гіппівським лозунгам.

OOPS — (англ.), модифікації «oopsy», «upsy», «whoops», вигук несподіванки чи розчарування, часто виступає складником сленгових лексичних побудов.

OSTREIDAE (лат.), різновид їстівних морських слимаків.

OUCH — (англ.), вигук, аналогічний укр. «ой!»

PAL-SEKAM/NTSC — (абр.) система форматів відеозапису.

PAN-PIPE — (англ.), правильне написання рапріре, «флейта Пана», загальна назва багатотрубкових флейт, яка походить від давньогрецького міфу про міксантропічного бога Пана, покровителя пастухів, володаря пасовиськ, лісів і полів. В даному випадку автор поєднує фонетичну співзвучність слів Pan і Пен. Пен — в древньокитайській міфології гігантський птах (див.: прим. 41).

PEARL — (англ.) перли. Назва музичного альбому британської групи Portishead. Втім, у середовищі меломанів розповсюджена легенда про те, що «Pearl» — імітація невідомої московської групи, оскільки в офіційній дискографії Portishead цей диск не зафіксовано.

PEPSI–COLA — торгова марка фірми прохолоджувальних напоїв. Логотип її нагадує кольоровий варіант китайського символу «інь і ян», про що згадується в тексті. Можливі також алюзії з романом Віктора Пєлєвіна «Generation Р.»

PLAYBOY — всесвітньовідомий часопис, заснований Г.М. Гефнером. Одне з найповажніших і найавторитетніших друкованих видань, незважаючи на його позірно розважальне й еротичне спрямування.

PORTISHEAD — британська група, одна із основоположників стилю «трип-хоп».

PRET-A-PORTER — (франц.) мистецтво ужиткової моди.

PRL — (польськ. абр.) Polska Rzeczpospolita Ludowa, Польська Народна Республіка, ПНР.

PULP FICTION — (англ.) низькопробна література, бульварне чтиво. Назва одного з культових фільмів Квентіна Тарантіно.

PUSH-PULL — (англ.), букв. «тягти»—«пхати», традиційний напис на дверях громадських закладів.

REMIX — (англ.), музичний термін, що означає студійний перезапис з накладенням (мікшуванням) нових звукових компонентів, наприклад, зміна інструментального супроводу вокального твору.

RIESENRAD — (нім.) атракціон, колесо огляду, «чортове колесо».

ROCK IS DEAD — (англ.), букв. «рок мертвий» (варіант — «rock-n-roll is dead»), одна з ідіом роккультури, правдоподібно, цитата з пісні Боба Ділана.

ROLEX — відома марка швейцарських годинників.

RUSSISCH SCHWEIN — (нім.), букв, «російська свиня», ідіоматичний вираз з лексикону клонованих радянською агітідеологією образів «фашистських загарбників», які переповнювали повоєнні твори ВВВ-шної тематики.

RWD-6 — марка літака, на якому знамениті польські пілоти Ф. Жвірко й С. Вігура 1929 року здійснили історичний політ довкола Европи. Іздрик навмисне чи ненавмисне спотворює факти, описуючи двокрилий RWD-6 як «чотирикрилий літак» без критої кабіни. До того ж машини цієї конструкції не могли використовуватися в ході Першої світової війни, оскільки їх випуск було налагоджено значно пізніше.

SAM-SUNG — (правильне написання «Samsung»), популярна марка аудіо- та відеопродукції.

SKI-DOO — незідентифікована синтаґма, швидше за все одна з торгових марок.

ТО SELF-FROM SELF (спотв. англ.) — букв. «до себе — від себе», спотворена ідіома PUSH-PULL, її калькований дослівним перекладом з української на англійську мову варіант.

ULTRAVOX — (лат., від «ultra» — понад та «vox» — голос), букв. «надзвичайний голос». Назва відомої британської поп-рок-групи.

VICTORIA — (лат.) перемога. Назва одного з найбільших готелів у Варшаві.

VISA — різновид електронної кредитної картки.

VOGUE — популярний жіночий журнал (Франція), також марка сигарет та загальне означення певної стилістики одягу, аксесуарів, манери поведінки, соціального статусу.

VOLENS-NOLENS — (лат.) хоч-не-хоч, мимоволі.

WAW — (англ.) вигук здивування.

WELLCOME BACK — (англ.) ідіоматичний вираз, щось на кшталт «вітаємо з поверненням».

WOLTMEISTER — знаменита німецька фірма музичних інструментів.

WWW — (англ. абр. World Wide Web), букв, «всесвітня павутина», інформаційна мережа Internet.

XXL — міжнародний ідіографічний знак, який означає надвеликий розмір (наприклад, одягу).

ZIPPO — марка запальничок та аксесуарів для куріння.

ZURÜCK — (нім.) назад.

ГУ — в китайській міфології отруйна комаха (плазун), наділена надприродними здатностями. (Докладніше див.: прим. 38).

ДЗЕРКАЛО, ЩО ОСВІТЛЮЄ МОРЕ — назва 976-ї глави книги китайського письменника XVIII ст. Юань Мея «Нові записи Ці Се».

ЄВРОРЕМОНТ — напівсленґова ідіома, що виникла на пострадянському просторі, передовсім у середовищі т.зв. «новых русских», як для означення високотехнологічного будівництва за стандартами західного світу, так і його імітації.

МАО — Мао Цзе-дун (1892–1976), один з найвідоміших диктаторів комуністичного Китаю. Відомий також як письменник. Ініціатор т.зв. «культурної революції» 1966 р.

МОРСЬКЕ ДИВО З ЧЖАПУ — назва 741-ї глави книги китайського письменника XVIII ст. Юань Мея «Нові записи Ці Се».

МОССАД — ізраїльська розвідка.

НЕБО РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ — назва 742-ї глави книги китайського письменника XVIII ст. Юань Мея «Нові записи Ці Се».

НСДРП — (абр.) Німецька Соціал-Демократична Робітнича Партія.

ООН — (абр.) Організація Об'єднаних Націй, заснована 1945 року.

ОУН-УПА — (абр.) Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія.

СУЛЬФАЗИН — фармацевтичний препарат (дет. див.: у тексті).

ТЕЦ — (абр.) ТеплоЕлектроЦентраль.

ТИП KP-15М № 563323 220V 1 OOOWt 50Hz ОСТ8351-99 — стандартне (у відповідності з системою ГОСТ) означення технічних характеристик електроприладів. Іздрик використовує його як певний текстографічний символ у різних транскрипціях.

ТРАНКВІЛІЗАТОР — загальне означення групи психотропних фармацевтичних засобів, що мають заспокійливу й седативну дію на центральну нервову систему, не порушуючи при цьому процесів мислення та не викликаючи сонливості.

УІ — інша назва китайської провінції Цзянсу.

УКРЛАТЕКС — вигаданий логотип.

У-ХУА — (кит., правильне написання Ухуа) гора в китайській провінції Юньнань.

ФУ-ЧЖОУ — назва фільму Михайла Іллєнка. Орієнтальні конотації не з'ясовані.

ЦЕ — евфемізм, яким Іздрик користається для означення хвороби Леона.

ЦЗЯНСИ — провінція в південно-східному Китаї.

ЦІНШАНЬДАВАНМЯО — назва храму в китайській провінції Фуцзянь.

ЧЕРВОНИЙ ГАОЛЯН — незідентифікована синтаґма.

На цьому ми завершуємо начеркові спроби коментувати міфологічно-символічні аспекти «Подвійного Леона», цілком свідомо іґноруючи можливість аналізу астральної, анатомічної символіки, а також символіки кольорів та речовин. Подібно ми не будемо з'ясовувати роль християнських елементів Іздрикових філософем. Все це, на чому вже акцентувалося, може бути предметом окремого дослідження, але жодним чином не входить у наші плани побіжного й фрагментарного коментування.

Примітки

(Корпус приміток, що складає у паперовій книзі окремий розділ, рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

Примечания

1

…цих жалюгідних сутностей-в-собі — іронічний натяк на одну із основних категорій філософії XX ст. (Гуссерль. Гайдеґґер, Сартр, Ясперс), головно екзистенціалізму та феноменології. Можливо, також — традиційна для Іздрика, прихована і беззмістовна без очевидної і обґрунтованої полеміки, саркастична опозиційність стосовно згаданих авторів. Очевидно, йдеться, не стільки про їхню теоретичну спадщину, скільки про самі імена, які стали своєрідними кодовими ідіомами, слоґанами «масової» субкультури певних інтелектуальних кіл (див.: Іздрик. «Денні» роздуми в сутінках. Альманах «Кінець кінцем», № 1, 1999, ст. 73).

(обратно)

2

…kiedy sobie wspominam… — цитата з пісні Кори (Ольга Яцковська), солістки культової польської групи «Maanam», симпатії до якої Іздрик декларує в кожному творі «трилогії» «Острів Крк-Воццек-Подвійний Леон». Пісня «Окрім блакитного неба» належить до одних з навідоміших гітів групи.

(обратно)

3

Коли згадую добрі старі часи, почуваюся якось дивно, тепер ніч чорніша (польск).

(обратно)

4

Kto chcial cieszyć się światem… — строфа із вірша Нобелівського лауреата, польської поетеси Віслави Шимборської «Schylek wieku» («Кінець століття»). Навмисне перекручення: Іздрик подає ці рядки як продовження пісні Кори.

(обратно)

5

Той, хто хотів би тішитися світом, ставить перед собою нерозв'язне завдання (польск.).

(обратно)

6

…повість Solange MARRIOTT «Rien du tout, ou la conséquence» — відсилання до книги Станіслава Лема «Досконала порожнеча» (Stanisław Lem. Dzieła. Doskonała próżnia. Welkość urojona. Kraków-Wrocław, 1985), і одночасно до «Воццека», де також цитується саме цей фрагмент (див.: Іздрик. Воццек. Ів.-Фр., «Лілея-НВ», 1997). Детальний аналіз запозичення викладено в дослідженні В. Єшкілєва «Воццекургія бет» (Ів.-Фр. «Unikornus», 1998, ст. 26). В даному випадку Іздрик дещо трансформує прізвище Marriot, перетворюючи його в назву готелю MARRIOTT (див.: «Глосарій виділених синтаґм» в кінці коментаря).

(обратно)

7

…коренем калгана… — Калган або перстач, зав'язний корінь, кошачі лапки (лат. Potentilla erecta), багаторічна лікувальна рослина з родини розоцвітних. Найчастіше зустрічається в Карпатах.

Калган також — місто в китайській провінції Чахар (див. примітку до стор.***).

(обратно)

8

…на славнозвісному сніданку в Канта — відсилання до «Майстра і Марґарити» М. Булгакова, а саме до епізоду полеміки Берліоза з Воландом, який стверджує, що був знайомий з Кантом (— Именно, именно, — закричал он, и левый зеленый глаз его, обращенный к Берлиозу, засверкал […] Ведь говорил я ему тогда за завтраком: «Вы, профессор, воля ваша, что-то нескладное придумали! Оно, может, и умно, но больно непонятно. Над вами потешаться будут». Берлиоз выпучил глаза. «За завтраком… Канту?.. Что это он плетет?» — подумал он». «Мастер и Маргарита». Київ, «Молодь», 1998, ст. 11). Натяк на інфернальну сутність персонажа, котрий з'явиться повторно в розділі «Never say never again» під іменем Марк.

(обратно)

9

Ґорвіц — один з наскрізних персонажів Іздрикової прози. З'являється у різних якостях, не маючи чітко визначених характеристик.

(обратно)

10

Все розпадається на цитати. — Видозмінена цитата з віршованого циклу Юрія Андруховича «Листи в Україну»: «А для мене — пастки на кожнім метрі, мова розпадається на цитати» (див.: Четвер № 4, 1993, стор. 59, вірш IV). Автоіронічний пасаж, зайва вказівка на цитатно-мозаїчну природу «Подвійного Леона».

(обратно)

11

…поміж собакою і вовком… — назва роману Саші Соколова. Одночасно — один із складових елементів міфологічно-символічної основи «Подвійного Леона» (див. розділ «Символіка фауни» цих коментарів).

(обратно)

12

…з виглядом реабілітованої Касандри. — Касандра, в грецькій міфології дочка Пріама й Гекуби, відзначалася даром провидіння, який перестали сприймати поважно. Сталося це завдяки Аполонові після того, як Касандра не відповіла йому взаємністю.

(обратно)

13

Всередині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма. — Художній образ запозичено в Андрія Платонова.

(обратно)

14

Бабине літо, змінивши підданство, перетворилося на слину диявола. — «Слина диявола», саме так іспанською називається бабине літо. Саме таку назву має й відоме оповідання X. Кортасара, за яким 1967 року було знято знаменитий фільм «Blow up» (реж. Антоніоні). Ім'я Кортасара з неприхованою іронією згадується в розділі «Леон-кіллер». Відомо також, що проза Кортасара мала великий вплив на ранню творчість Іздрика.

(обратно)

15

«х»-файл… — Нічим невмотивована згадка популярного телесеріалу «X Files», один з багатьох прикладів семантично невиправданого використання маскультових ідіом та рекламних слоганів. Свідоме насичення тексту ефемерними й недовговічними лексемами.

(обратно)

16

…невиразна мішанина «ночі» і «дня»… — чергове відсилання до «Воццека», дві частини якого мають назви, відповідно, «Ніч» і «День». Зайвий доказ нашого припущення про генетичну спадковість «Подвійного Леона».

(обратно)

17

«невидимі режисери снів», як називав їх Воццек… — див.: попередню примітку.

(обратно)

18

…операцію «Вісла» — операція «обміну народами» між Польщею та Радянською Україною, яку СРСР розпочав 16 вересня 1944 року, не дивлячись на те, що офіційний польсько-радянський кордон «по лінії Керзона» було встановлено 16 серпня 1945 року. Внаслідок примусової депортації постраждали як етнічні українці, що проживали на території Польщі, так і поляки, що після закінчення Другої світової війни опинилися в «закерзонні».

(обратно)

19

Гербі Генкок, Майлз Девіс, Маркус Міллер — видатні джазові музиканти. Майлз Девіс, творчість якого, вочевидь, мала значний вплив на формування естетичних уподобань Іздрика, згадується також у повісті «Острів Крк». Маркус Млинарський — персонаж прози Тараса Прохаська. Конотації з творчістю Прохаська, номіналістські компіляції, запозичення певних мотиваційних схем та обігрування іміджу самого Прохаська (котрого, як і Іздрика, зараховують до т.зв. «станіславського феномену») — один із постійних елементів образної технології «Подвійного Леона» (див. розділ «Леон-кіллер»). Мох (Олег «Мохнатий» Гнатів) — реальна постать, відома в Івано-Франківську як безумовний авторитет місцевої контркультури. Згадується також в текстах Андруховича, Прохаська та ін. (Див. також альманах «Кінець кінцем» № 1, 1999. Інтерв'ю з Олегом Гнатівим).

(обратно)

20

Вибачте, але ці карти не можна класти одна на одну (англ.).

(обратно)

21

Іван Кучін — російський виконавець т.зв. «блатного» репертуару, популярний в злочинному середовищі співак. Не зовсім вправна стилізація «блатного» російського арґо (як і запозичення з інших іноземних сленґів) в «Подвійному Леоні» не лише унаочнює ареали ворожої лексики, а й виступає загальною прикметою неприйнятності героєм зовнішнього світу. Відторгнення довколишнього на рівні мікрофізіології — характерна риса Іздрикового протагоніста.

(обратно)

22

…гібридові Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса. — Чергове іронічне згадування видатних постатей культури XX ст. (див коментар 1). Хоча видається майже певним, що у випадку з Болеславом Прусом йдеться лише про фонетичну гру «Прус-Пруст»: надто вже очевидна неспівставність цінності доробку польського класика із світовим масштабом двох інших літературних монстрів.

(обратно)

23

…як солдат без батьківщини, голий вася — цитата з вірша Юрія Андруховича «This is the end» (див.: «Четвер» № 9, 2000, ст. 189).

(обратно)

24

Сьогодні мені залишилася остання порція голок… — в наступному епізоді Іздрик майже дослівно цитує окремі розділи пам'ятки китайської літератури XVIII ст. «Нові записи Ці Се» відомого письменника Юань Мея, зберігаючи при цьому автентичну нумерацію. Незначні зміни стосуються лише епізодичного введення в текст (передовсім в назви розділів) сучасних реалій, здебільшого лінґвістичного характеру (згадане вже використання «архетипічних» ідіом маскульту).

(обратно)

25

Хойсі — повіт східно-китайської провінції Чжецзян, яка займає прибережну смугу між провінціями Цзянси й Фуцзянь.

(обратно)

26

…тридцять чжанів. — китайська міра довжини. Один чжан дорівнює близько 3,2 м.

(обратно)

27

Чжанцзякоу — місто Калган в провінції Чахар.

(обратно)

28

Фуцзян — провінція в Південно-Східному Китаї.

(обратно)

29

Чунмін — місто в провінції Цзянси.

(обратно)

30

…в храмі Юньціси… — Храм Юньціси знаходиться коло Ханчжоу, головного міста провінції Чженцян, на одному з виступів гори Уюньшань. Збудований в X ст., пізніше він неодноразово перебудовувався та реставрувався.

(обратно)

31

Сунь Се-фей — прізвисько достойника, вченого й поста XVIII ст. Сунь Цзянь-луна.

(обратно)

32

Ухуа — гора в провінції Юньнань.

(обратно)

33

Юньнань — провінція в Південно-Західному Китаї.

(обратно)

34

Династія Мін — династія, що правила Китаєм з 1368 по 1644 рік.

(обратно)

35

Сіньлінський правитель — У Цзи (?—244 р. до Р.Х.), молодший син вейського князя Чжао-вана, один із чотирьох героїв, що чинили опір князівству Цінь, яке намагалося об'єднати Китай під своєю егідою. В 285 р. до Р.Х. У Цзи очолив вейське військо, пізніше він завдав нищівного удару армії ціньського генерала Ван Хо.

(обратно)

36

Плаче-тужить Стефанія вранці в Путивлі на вокзалі. — Парафраз на славнозвісний плач Ярославни із «Слова о полку Ігоревім» (Плаче-тужить Ярославна вранці в Путивлі на валу). В наступних епізодах Іздрик іронічно, іноді навіть карикатурно обігрує лексичні форми «Слова», пародіює старослов'янську мову, лемківський діалект, та інші мовні маргіналії, доводячи, як зазвичай, гру до абсурду, до руйнування самої природи словотворення.

(обратно)

37

Юньан — область в провінції Хубей, що в Центральному Китаї.

(обратно)

38

Гу — цей термін має декілька значень: отруйна комаха чи плазун; злий дух; отрута, яку додають ворогові в їжу чи пиття; спосіб отруювання; хвороба; чорна магія. Археологічні дані свідчать про те, що ієрогліф ГУ зустрічався вже на панцерах черепах та кістках тварин, які використовували в глибоку давнину для гадання. Вважалося, що за допомогою ГУ можна отримати багатство, а також помститися ворогові. В посудину клали отруйних комах і змій, які пожирали одне одного; того, що виживав, іменували ГУ. Отриману від нього отруту давали людині, вона невдовзі помирала.

(обратно)

39

Дао — в китайській філософії Шлях Істини, абсолютна першооснова світу, що спричинила всю його багатогранність і різноманіття.

(обратно)

40

…коли мені тільки виповнилося сім років… — Юань Мей народився 1716 року, одначе в Китаї, як і в інших країнах Далекого Сходу, вважається, що новонароджений відразу має один рік.

(обратно)

41

Птаха Пен — міфологічний гігантський птах (птах Рок), його спина простягається на декілька тисяч лі (лі — близько 0,5 км), крила нагадують хмари — одним їхнім помахом Пен може подолати 90 тис. лі. В книзі філософа Чжун-цзи говориться, що якась велетенська риба перетворилася на птаха — так виник Пен. Деякі давні коментатори вважали, що назва «Пен» — фонетичний варіант назви птаха Фен, звідки походять можливі ототожнення Пен з божеством вітру.

(обратно)

42

Чжуан-цзи — поет-філософ (IV–III ст. до Р.Х.), який сповідував філософію даосизму. Іздрик називає його DJ 107FM, тобто, фактично, диск-жокеєм івано-франківського радіо «Вежа». Наведена фраза «Крила, що як хмари закривають небо», цитується Юань Меєм за трактатом Чжуан-Цзи «Мандри у безмежжі».

(обратно)

43

Цюнчжоу — область в провінції Гуандун, що в Південному Китаї.

(обратно)

44

Ісін — місто в провінції Цзянсу.

(обратно)

45

Лі — китайська міра довжини, приблизно 576 м.

(обратно)

46

Чжапу — бухта на південному сході повіту Пінху в провінції Чжен-цзян.

(обратно)

47

Хуайнань — місто в провінції Аньхой.

(обратно)

48

Всі імена справжні, всі події — вигадані. Будь-які співпадіння слід вважати невипадковими.

(обратно)

49

Альбан Т. — алюзія до імені Альбана Берга, австрійського композитора, автора опери «Воццек», назву якої й запозичив Іздрик для своєї книги. Зі слів Юрія Андруховича («Воццек, син Іздрика». Art Line #10–11, 1997, ст. 92) знаємо, що згідно з початковим задумом книга мала називатися «Альбан — Той — Воццек». Причина такого нав'язливого нагадування Іздриком-Леоном про Іздрика-Воццека не зовсім зрозуміла, адже вона демонструє відвертий несмак, який важко виправдати навіть рятівним поняттям «антиестетика». Швидше за все — це наслідок підсвідомого відчуття того, вже згаданого нами факту, що «Подвійний Леон» (на відміну від попередньої книги) навряд чи можна визнати літературним твором.

(обратно)

50

…такі світила як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад… — майже дослівна автоцитата з «Воццека» (розділ «Синдром Любанського»), на що прозоро натякається в кінці виділеного курсивом епізоду.

(обратно)

51

«Ogniem і mieczem» — роман класика польської літератури Ґ. Сенкевіча, відомий своїм антиукраїнським спрямуванням. Бум довкола проблематики цього твору виник 1999 року в зв'язку з виходом на екрани одноіменного блокбастера С. Гофмана.

(обратно)

52

«братва» — одне із сленгових самовизначень осіб, приналежних до кримінальних структур.

(обратно)

53

— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.

— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.

— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.

— Ви, напевно, український космонавт?

— На жаль (польськ.).

(обратно)

54

Станіслав Сойка — польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamięci» (Pomaton 98124).

(обратно)

55

У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.

Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.

Як у фільмі на екрані

Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о — прим. моя,—

Леон.)

І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола

І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.

О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?

Так, ніби в фільмі на екрані.

Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,

У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —

І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.

І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно

Неначе в фільмі на екрані (польськ.).

(обратно)

56

Ой любчику ти наш, однолюбчику!.. — черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку — стилістики перекладу Максима Рильського.

(обратно)

57

Бальшова Тєатра — йдеться, очевидно, про варшавський Teatr Wielki, який справді знаходиться неподалік згаданого в тексті готелю VICTORIA, і своєю похмурою псевдоімперською стилістикою нагадує подібні радянські будівлі. Це ж стосується й Палацу Культури та Мистецтв — точної копії помпезних проектів сталінської доби, які все ж біль-менш органічно вписуються в московський урбаністичний ландшафт і, в той же час, абсолютно випадають з архітектурного контексту європейської Варшави.

(обратно)

58

— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.

— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.

— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.

— Ви, напевно, український космонавт?

— На жаль (англ.).

(обратно)

59

«А в Кракові на Брацькій падає дощ (польск.).

(обратно)

60

«Леон-кіллер» — запозичення назви відомого фільму Люка Бессона. В даному випадку бачимо пряме протиставлення популярного кінематографічного героя образові Іздрикового Леона: професійного холоднокровного кіллера і невротичного пацієнта наркодиспансеру, для якого єдиною можливою формою вбивства є самогубство.

(обратно)

61

…відчуваючи цілком стерпну легкість буття… — парафраз на назву відомого роману М. Кундери «Нестерпна легкість буття».

(обратно)

62

Клаудія Шіффер — відома фотомодель, один із тимчасових символів маскульту. Міс Ґнуссен — персонаж роману Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», уособлення домінуючої злої сили довколишнього світу, яка замагається заволодіти внутрішнім мікрокосмом людини. Іздрик проводить певні паралелі між старшою сестрою «Комбінату» і головним лікарем наркодиспансеру, до якого потрапляє герой «Леона». Цитування Кена Кізі відбувається в цьому розділі як в прихованій формі, так і у відкритій формах (стор. 80. — «Усі ми кролики різного віку й категорій…), зокрема, фраза із «Польоту…» слугує одним із епіграфів. Леді Ді — принцеса Великобританії Діана. Після трагічної загибелі в автокатастрофі її масмедіївський титул Леді Ді остаточно набув ідіоматичних ознак. Фактично, історія її життя і смерті також є прикладом того, як агресія зовнішнього обшару нищить не лише внутрішній духовний світ людини, але цілком реально загрожує її фізичному виживанню.

(обратно)

63

…іншу леді—залізну. — натяк на колишнього прем'єр-міністра Великобританії Марґарет Тетчер, яка за твердість переконань і жорсткість політики отримала прізвисько «залізна леді».

(обратно)

64

Прекрасний хмелю аромат!.. — Тут і далі, в драматургічних епізодах Іздрик використовує текст п'єси Славоміра Мрожека «Танґо». Використовує дуже вільно, зміщуючи акценти, вводячи власні ремарки та епізоди, часами дзеркально перевертаючи авторське трактування образів і характерів. Так, скажімо, Артур (єдине ім'я, запозичене з п'єси) в «Леоні» цілком не подібний на Артура в «Танґо». Можливо, саме тому Іздрик часто приписує «своєму» Артурові репліки його сценічних антагоністів, перетворюючи його з умовного героя в не менш умовного антигероя.

(обратно)

65

Орест Щезняк (…так звали одного з моїх персонажів) — такого персонажу в Іздриковій прозі не знаходимо. Однак відомо, що в своїй артистичній діяльності Іздрик іноді використовував це ім'я для мистецьких містифікацій. Так під час персональної виставки «Живопис. Графіка. Трансильванія» (1996) в Івано-Франківському художньому музеї одна з рецензій на Іздриковий живопис була підписана: «Орест Щезняк, Едмонтон, Канада».

(обратно)

66

Почуваюся цілком задовільно. Все в порядку. Порядок мусить бути (нім.).

(обратно)

67

На все добре, моя кохана фрау (нім.).

(обратно)

68

Хочеш (…) яскравих апельсинів? — рефрен відомого гіта російської рок-співачки Zемфіри «Хочеш?», рядки з якого винесено також в епіграф.

(обратно)

69

…терористичної організації «Червоний Гаолян» — авторська вигадка. Подібної організації не існує. Таку назву мав один із шедеврів китайської кінематографії. Можливо, Іздрик таким чином вводить додатковий «східний» акцент, доповнюючи і в специфічний спосіб виправдовуючи орієнтальну перевантаженість «Акупунктури».

(обратно)

70

Мата Харі — відома історична постать, жінка-шпигунка.

(обратно)

71

Мелатонін — фармацевтичний препарат, речовина, яку виділяє мозок людини під час сну. У вітчизняній медицині не застосовується — звідси й здивування фрау Де.

(обратно)

72

…Корочє, зёма, вдруг посерьёзнел Колян… — цитата з повісті Валерія Прімоста «Дурка» (див «Четвер № 5, 1993). Іздрик пише про неї як про «повість (…), друковану в моєму ж часописі», тобто застосовує цілком автобіографічний пасаж, нагадуючи про своє кредо редактора журналу «Четвер» і виводячи таким чином колізії «Леона-кіллера» з медикаметозно-філолоґічних теренів у площини документальної реальності.

(обратно)

73

Фау-2 — Vergeltungswasse (V-2), легендарна німецька секретна «зброя помсти», стратегічна ракета часів Другої світової війни (перший запуск відбувся 8 вересня 1944 року), над створенням якої працював конструктор Вернер фон Браун.

(обратно)

74

…синдром Любанського… — назва одного з розділів роману «Воццек», в якому використовується загальновживаний літературно-кінематографічний прийом «сон уві сні». Карп Любанський — песонаж «Воццека» й одночасно літературна персоніфікація Юрія Андруховича. В даному випадку ще один натяк на можливу автобіографічність подій — ім'я Карп зустрічаємо в першому абзаці розділу «Леон-кіллер».

(обратно)

75

…Повзли б собі на Канари чи на острів Крк… — безумовний натяк на повість «Острів Крк», що разом із «Воццеком» та «Подвійним Леоном» вкладається, як уже говорилося, в своєрідну трилогію.

(обратно)

76

Який блискучий розум — і пропав! — тут і далі цитуються рядки з «Гамлета» в перекладі Юрія Андруховича (див.: "Четвер" №10, 2000).

(обратно)

77

«Молчи, товарищ! Будь бдителен! Враг повсюду!» — розповсюджені лозунги 30-х років сталінської доби, періоду повальної шпигуноманії та масових арештів.

(обратно)

78

«Killing Me Softly» — один з т.зв. музичних «евергрінів». Лише завдяки йому Roberta Flack (автори пісні — N. Gimblc / C. Fox) увійшла в історію рок-музики. Можливо, Іздрик згадує саме її, як і Кена Кізі — автора, фактично єдиного, але всесвітньовідомого твору, підсвідомо уподібнюючи себе до цих славетних аутсайдерів арт-процесу. Це може бути як іронічний, так і клінічний вияв своєрідної «манії величі», або ж внутрішнє прагнення змоделювати власну біографію за подібним зразком: загальновідома пристрасть Іздрика до ще одного «аутсайдера» — Д. Селінджера.

(обратно)

79

Встати! Геть! (нім.).

(обратно)

80

В межах Будєйовицького анабазису… — відсилання до книги Я. Гашека «Пригоди бравого солдата Швейка», німецькомовні фрагменти з якої цитуються в наступному епізоді. Іздрик дотепно компілює з окремих фраз та пісенних куплетів подобу діалогу.

(обратно)

81

«Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт». — Неточна цитата з вірша С. Руданського «Не мої ноги» (С. Руданський. Твори в трьох томах. Київ, Наукова думка, 1972, т.1, ст.202).

(обратно)

82

Ви такий, який ви є. — Порівн. з «Я є той, хто є» (Вихід 3, 14) — так Бог представив Себе Мойсеєві.

(обратно)

83

…висмоктане до останньої клейкої субстанції… — чергова трансформована автоцитата з «Воццека».

(обратно)

84

Носферату — персонаж фільму Вернера Герцога «Носферату — фантом ночі» (1978), знятого за романом Б. Стокера «Дракула». Можливий натяк на інфернально-вампіричну атмосферу розділу (про це свідчить і назва «трансильванський транс» — граф Дракула, як відомо, походить із Трансільванії), можлива також віддаленіша алюзія: того ж 1978 року Вернер Герцог зняв ще один фільм, цього разу на основі п'єси Г. Бюхнера «Войцек»…

(обратно)

85

Ноосфера — одна з основних категорій філософського вчення В. Вернадського, особливий стан біосфери, якого вона набуває під впливом цивілізаційних процесів. Буквально — сфера розуму. Нам нічого не відомо про захоплення Іздрика філософією Вернадського, однак проблема деміургічного потенціалу тексту, згадки про яку знаходимо майже в кожному творі письменника, цілком може бути конспектом деяких аспектів досліджень Вернадського: «Думка не є формою енергії. Як же вона може впливати на матеріальні процеси? Питання це до сьогодні не вирішене, не зважаючи на те, що емпіричні результати такого «незрозумілого» процесу трапляються нам на кожному кроці». (В. Вернадський. «Кілька слів про ноосферу», 1944).

(обратно)

86

Кінґ-Конґ — ще один персонаж масової культури — велетенська горила, що разом із Дракулою, Фредді Крюґером, Суперменом, Годзілою, І.Т., Альфом, згаданими в наступному епізоді черепашками-ніндзя та ін. входять до всесвітнього шоу-бестіарію.

(обратно)

87

Море було спокійне… — дослівна й розлога цитата з повісті Моріса Бланшо «Thomas l'obscur». Паралельно Іздрик подає власну, поетичну транскрипцію цього епізоду. Своєрідна стилізація «під Бланшо» нам бачиться також у розділі «Вінвона» (епізод «Вона спускалася до води.»).

(обратно)

88

Не плутати з черепашкими-ніндзя.

(обратно)

89

Отак воно, моя мила, коли кохає боснієць (босн.).

(обратно)

90

Never Say Never Again — назва одного з фільмів про «агента 007» Джеймса Бонда. Імовірно (ніколи не говори «ніколи»), — натяк на декларативну незавершеність розділу, можливо, також — чергова формальна гра з ідіомами маскульту.

(обратно)

91

…забраклі деталі… — важко зрозуміти мотиви виділення цього словосполучення курсивом. Одним із принципів текстографії «Подвійного Леона» є виділення курсивом цитат та автоцитат, запозичень чи віршованих компіляцій. В даному випадку нам не вдалося з'ясувати жодних подібних конотацій. Швидше інтуїтивно, аніж вмотивовано, можна припустити завуальований натяк на роман Стівена Кінґа «Необхідні речі».

(обратно)

92

…сýдно — до суднá… — парафраз на рядки другого вірша Ю. Андруховича з циклу «Листи в Україну»: «Хоч насправді це ніби судно (чи судно) / і не так ковчег воно, як титанік».

(обратно)

93

Сеанс четвертий (фраґмент) — цей епізод являє собою компіляцію з кількох драматургічних творів: «Кароль» С. Мрожека, «Ендшпіль», «Щасливі дні!» С. Беккета, «Стільці» та «Голомоза співачка» Е. Йонеско. Авторських вставок тут дуже мало, найчастіше — це ремарки та, іноді, перехідні фрази. Іздрик вводить в контекст запозиченої драматургії майже всіх власних героїв, зібравши їх воєдино.

(обратно)

94

…сувора дієта, двічі на день… — парафраз на епізод із «Пригод Бравого солдата Швейка» (Я. Гашек. «Пригоди бравого солдата Швейка», Київ, «Дніпро», 1970. Розділ «Швейк-симулянт», стор. 54).

(обратно)

95

…чарепаха Замза… — відсилання до «Перетворення» Ф. Кафки, герой якого Ґрегор Замза трансформується в гігантську комаху. Леон також переживає подібну трансформацію (розділ «Трансильванський транс»), проте окрім подієвого паралелізму жодних інших конотацій з повістю Кафки не знаходимо. (Докладніше див.: «Символіка фауни» в цьому Додатку).

(обратно)

96

Побачимося пізніше, алігаторе!

За якийсь час, крокодиле! (амер. сленґ.). 

(обратно)

97

Будинок цей, триповерхову кам'яницю… — в цьому епізоді майже документально відтворено історію одного з карпатських санаторіїв у містечку Татарові. Річ ясна, Іздрик вводить в оповідь вигадані імена та орнаментовані фікцією деталі. Щодо можливої достовірності деяких генеалогічних аспектів виникають, як нам видається, небезпідставні сумніви, однак з'ясувати це проблематично: Іздрик вже неодноразово вводив у контекст своїх творів позірно автобіографічні подробиці, більшість з яких за детальної перевірки виявлялися містифікацією. Однак це не заперечує можливості використання ним реальних фактів власної біографії.

(обратно)

98

…переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни… — порівн. у «Воццеку»: «…і як мізерним, нікому не потрібним лантухом лежить в одному з помешкань одного з будинків пересічного міста невеликої країни…» (ст. 13).

(обратно)

99

…місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, — чергове відсилання до Гайдеґґера, а саме, до його афористичного вислову «простір — це вивільнення місць». (Див.: Heidegger М. Die Kunst und der Raum. Sankt Gallen: Erker. 1969. 26. S.).

(обратно)

100

…зійти, скажімо, у придорожнє жито і там лапати коло прірви малюків. — відсилання до повісті «Над прірвою в житі» Д. Селінджера, творчість якого, — про що вже згадувалося, — мала значний вплив на формування Іздрика-письменника.

(обратно)

101

Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: «Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты». — неточна цитата з роману В. Пєлєвіна «Життя комах». Іздрик навмисно перекручує прізвище російського письменника, зміщуючи таким чином акценти: «Плерома» — назва часопису, редагованого В. Єшкілєвим. Третє число цього часопису містить скандально відому «Малу Українську Енциклопедію Актуальної Літератури» (Ів.-Франк. «Лілея HB». Плерома № 3'98). Поняття «Плерома» є також терміном єретичної християнської містики: можливо, в такий спосіб Іздрик натякає на певну єретичність християнського самоусвідомлення протагоніста.

(обратно)

102

…і вже не вернешся, хоч крила зітри, хоч згори… — цитата з поетичного циклу Ю. Андруховича «Індія» (Див.: Плерома № 3'98. Хрестоматійний додаток, ст. 190).

(обратно)

103

Маріво П'єр Карле де Шамблен де — Marivaux Р. (1688–1763), французький письменник і драматург.

(обратно)

104

Кома — 1 (грам.). Розділовий знак, який розмежовує частини речення.

2 (мед.). Стан непритомності з порушенням чутливості й рефлексів, розладом життєво важливих функцій: кровообігу, дихання тощо.

(обратно)

Оглавление

Double Trouble

Подвійний Леон. Isтоrія хвороби 

  Розділ перший. Подвійний Леон

  Розділ другий. Власне кінець

  Розділ третій. Вінвона

  Розділ четвертий. 1Син літньої ночі

  Розділ п'ятий. Акупунктура

  Розділ шостий. Син літньої ночі-2[48]

  Розділ сьомий. Леон-кіллер[60]

  Розділ восьмий. Трансильванський транс

  Роділ дев'ятий. Never say never again[90]

Додаток (Постскрипт. Коментар. Примітки) 

  Постскрипт

  Коментар

  Примітки X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?