«Монолог самотнього мужчини»

Монолог самотнього мужчини

Усі без винятку події, описані в романі, імена дійових осіб та назви, крім топонімів, я вигадав. Реальні прототипи деяких позитивних персонажів безумовно існують серед моїх знайомих, приятелів та друзів. Хто себе пізнав – приходьте з пляшкою ужгородського коньяку, лимон та кава у мене знайдуться.

Сергій Батурин

P.S. Людей похмурої вдачі, неврівноважених, записних моралістів, членів товариства «Тверезість», проповідників ханжества, невігласів, трамвайних хамів, соцреалістів, літературних піжонів, естетів, махлярів, дурисвітів, носіїв тоталітарного світогляду, літредакторів, злостивців, кілерів, блюзнірів, а надто –хворих на манію величі провінційних журналісток прошу цим текстом себе не утруднювати.

Розділ І. С7–С5 (Сицилійський захист)

Я вже давно збирався розповісти цю історію від початку й до кінця, чесно, як на сповіді, та не знав, як до неї підступитись. Фрази першої не було, речення забійного. Власне, слова є: «Мужики виходили з туалету…», — гм… ні, краще – так: «…з чоловічої кімнати з просвітленими лицями», — але для нашого випадку вони жодним чином не підходять. Загострений олівець і стос білих аркушів досить довго припадали пилом на моєму столі. І дуже добре, що не було кому там витирати: терпіти не можу, коли хтось торкається того гармидеру, у якому я легко, без жодних утруднень знаходжу потрібні мені речі.

Може, воно так би все і лишилося: незайманий папір, несписаний олівець – якби не Кай–Уве з його улюбленим Сицилійським захистом (цей шаховий дебют відіграв певну роль у подіях).

Кай–Уве, мій приятель з самісінького Берліну, на відміну від мене все доводить до кінця: у нього дружина–красуня, акторка і співачка, двійко дітей, власний колектив «Ozeanburg»(не джаз–бенд, не рок група – щось середнє), чітко розпланований наступний сезон і ясне бачення подальших перспектив. Він ніколи не кидає справи на половині, і якщо вже йому вдалося витягти з мене необережну обіцянку, то простіше написати, бо він усе одно не відчепиться.

Не знаю як вам, а мені риси людини, її одяг, манера розмовляти, хода, навіть запахи багато про неї говорять.

От, наприклад, король нашого футболу Олег Блохін. Бачили ви його депутатом у сесійній залі? У дорогому костюмі й краватці? А на футбольному газоні в спортивному одязі?

Добросовісно страждала людина хоч на засіданнях, хоч у кулуарах. І втекла звідти – туди, на футбольне поле, лишень тільки трапилася така нагода. Засвітилися тоді очі в нашого Олега Володимировича, як у найкращі часи, коли боялися його геть усі голкіпери світу. Мені тоді здалося, що синьо–жовті строї нашої збірної дорожчі йому за будь–які карденівські шати, а посаду головного тренера цінував великий форвард більше, ніж політичну кар’єру, хоча (пам’ятаєте?) і змушений був виголосити з високої трибуни протилежне…

Чи, скажімо, колишній чемпіон світу з професійного боксу Леннокс Льюїс. Одразу зрозуміло, що любить людина своє реноме: і вдягається витончено, як естет, і боксує. І трон свій чемпіонський велично залишає (я, мовляв, усіх, кого хотів, вже побив), коли з’являється небезпека бути з нього рішуче скинутим старшим з наших уславлених братів.

І хай би там що наші вболівальники говорили, а менш з тим вдалося йому лице не втратити як у переносному сенсі, так і в прямому, і, що не кажи, пішов він з великого спорту непереможеним.

Кай–Уве Зільбершмідт виглядає, як класичний західноєвропеєць, або — як наші уявлення про них: охайний, поміркований, цивілізований і витриманий. І цим вводить вас в оману: ви чомусь одразу думаєте, що він клерк, чиновник, «білий комірець» чи менеджер середньої руки: доволі успішний, але не з найвищого дивізіону. Дзуськи! Він – актор і рок–музикант, і те, що він не носить шкіряної косухи, розцяцькованої блискучими бляхами та заклепками, не відпустив хаєр до лопаток – ще ні про що не говорить. Він так інтонує мелодію, граючи на гітарі, що багато хто віддав би і довге волосся, і косуху, аби зрівнятися з паном Зільбершмідтом у майстерності. Що, думаєте, моя інтуїція схибила? А якщо я скажу, що Кай–Уве за сумісництвом – продюсер своєї групи, і він веде справи і перемовини зі студіями та аґенціями – тоді стане усе на свої місця? Бо домовлятися про концерти з панами у краватках, мабуть, таки легше, вбравшись у діловий костюм. А от дружина його Момо, відома у Німеччині акторка і співачка, струнка темноволоса кароока красуня з легким домішком східної крові, з невимушеною пластикою і своєрідними модуляціями голосу – ніким , крім актриси, виявитись не може.

Я познайомився з ними років зо три тому, коли талановита Марина Ваґнер привозила до Києва свій документальний театр з п’єсою «Танцівниця за ґратами». Трупу приймала одна урядова установа, була вистава, по ній – бенкет, спочатку досить млявий. Як я туди потрапив – не розповідатиму, та за годину начальнички ушилися, а ми чудово провели час: і співали, і танцювали, і випили усе, що було. І жодних мовних проблем: дрінк, данс та сонгз — усі і так розуміють. Тим паче, що трупа у них – багатонаціональна.

Якось Кай–Уве почув, що я колись займався у шаховому гуртку. Зустрітися за дошкою у той їхній приїзд нам жодного разу так і не вдалося, але – задля якого біса існує Інтернет?

Коли ми зіграли кілька партій в он–лайновому режимі, я зрозумів, що Кай–Уве мені не по зубах. Чорними фігурами я ще так–сяк опираюся. Але якщо у мене білі, а він починає свою гру, пересуваючи пішака з С7 на С5, я розумію: мені капець. Він обов’язково затягне мене до якоїсь пастки і розмолотить, як молодший Кличко Кріса Бірда. Петя, мій приятель з нашого двору, до речі, майстер спорту з шахів, подивився мої партії і завів монолог на цілу годину. Там були Штейн і Бронштейн, Карпов з Корчним і, здається, Смислов, а ще, якщо я, звісно, нічого не плутаю, якісь Ґата і Ананд Камські. Дебюти, гамбіти, мітершпілі і ще купа заумних шахістських слів, які я запам’ятати не спромігся, не говорячи вже про різні тонкощі штибу боротьби за пішака в центрі і виграшу темпу. Петя, мабуть, забув, що я – не Суетін і не Авербах, і мій один рік у шкільному гуртку під проводом вчителя–аматора – тьху для розуміння високого мистецтва гри у шахи. З усього сказаного я зрозумів достеменно лише те, що мене свідомо підводили до позицій, колись уже розіграних великими майстрами, і громили за їхніми геніальними схемами.

Звісно, у мене була страшенна спокуса підсадити за комп замість себе Петю і подивитись, чи допоможуть Каєві усі його Філідори та Капабланки вкупі з усіма трьома Ласкерами в боротьбі зі справжнім діючим майстром. Дійсно, якщо були в історії світового спорту «Помста за брата» та «Помста за брата–2», то чого не може бути «Відплати за приятеля»? Щоправда, тут був один нюанс: у тих історіях з братами зухвалець завжди знав, хто саме буде мститися.

Ну, зроблю я підставку, програє мій удатний суперник – мені–то що з того? Я, як і той хлопець з гітарою з 80–х (пам’ятаєте ще його?), «нє хачу пабєди любой ценой». Залишалося, мабуть, визнати музикантову перевагу і з чистим сумлінням поїхати у відпустку: гайнути з Віктором десь на Рось, Стугну чи на Раківку з наметом та вудками, як ми і планували – там жодного Інтернету, лише рибалка, природа… ну таке, самі знаєте.

Віктор – мій давній товариш, ми з ним колись в одній бурсі, тобто, профтехучилищі, разом працювали. Бурсаки тоді навісили йому прізвисько – Рудий Шухер. Не тому, що небезпечний, а за те, що шухерний. Не намагайтеся подивитись значення цього слова у словнику – його навіть у Лесі Ставицької немає, я сам перевіряв. Означає воно – веселий, галасливий, жвавий, той, що завжди у центрі уваги. Кого б оце за приклад навести? Скажімо, Еней — «… парубок моторний…», ну і далі — за текстом, усі в школі вчили напам’ять. Так от, якби класик вчився наприкінці 80–х у ПТУ, йому б не прийшлося так довго пояснювати читачеві про Енея. Сказав би: «Еней був шухерний» — та й по всьому. Не вірите?

Такого не вигадаєш, якщо не пережив, і слів цих не зрозумієш. Підозрюю, що та Леся, котра складає словники жарґону, у ПТУ не вчилася й не працювала… А я ж аж чотири роки там викладачем був, різного надивився й наслухався!

Чому Шухер – я вже пояснив. А чому Рудий – сподіваюся, і так ясно?

Так от, Вітя Шухер вже підготував свого старенького «москвича» (у нього є і краща автівка, та для чого в лісі — іномарка ?) до поїздки, я написав Каєві–Уве, що складаю зброю перед лицем більш сильного суперника, аж раптом…

Кажу ж: цей німець – майстер неочікуваних ходів.

Наступного дня зранку я отримав на «мило» листа, у якому мій єесівський музикант питав мене, чи не зміг би я допомогти (усі витрати будуть компенсовані) його близькому другові у терміновій справі, яка виникла у того в Україні. Річ у тім, що тому треба проїхати у кілька населених пунктів у нашій прекрасній країні (тут я з Каєм щодо слова «прекрасна» цілком погоджуюся) для з’ясування деяких обставин, без чого пан Ріхард на зможе отримати значний дядьків спадок. Така умова заповіту. Це займе не більше двох тижнів і мої затрати часу будуть повністю фінансово відшкодовані.

Цього тільки не вистачало… Замість того, аби ловити рибу, смажитися на сонці, сидіти ввечері з давнім корешем біля вогню з пляшечкою та доброю рибною юшкою, я маю гасати не знати якими селами та містечками з якимось незнайомим Ріхардом і шукати пояснення «деяких обставин». Цей скнара німецький дядько не міг просто відписати небожеві гроші та майно і не пудрити людині мізки?

Вітя Шухер сказав, що я, якщо мені не шкода власної відпустки, можу пхатися шукати вітру в полі куди заманеться, свою він може перенести, у мене ж лишиться днів десять? – от і поїдемо на Рось.

Що тут поробиш? Якби у мене виникла така справа у Німеччині, до кого би я звертався? До знайомих. А там у мене тих знайомих — не Батиєва орда, а раз–два … Тобто, ці двоє. Ще — пара емігрантів, до яких ще невідомо, чи варто тепер звертатися.

Ані Шарм–аль–Шейх, ані Анталія з Хургадою цього року мені не світили, витрати через того Ріхарда не передбачалися – я дав згоду.

Розділ 2. Експедишен воз стартед

Якби людство не вміло шукати, воно давно би вимерло. Шукають усі. Хтось – легких хлібів (хтозна, чи є такі взагалі), інші — теплих країв або принаймні місць, котрісь – свою другу половинку.

І майже ніхто не знаходить бажаного. Один дошукується філософського каменю, а винаходить порох, другий – винюхує короткий шлях до Індії, а відкриває — Америку. Я вже не кажу про скарби Полуботка, бібліотеку Ярослава, оригінали «Іліади», «Слова о полку Ігоревім» чи «Велесової книги». Конструюють бізнес–плани західного штибу, а виходять старі, як світ, схеми «як обдурити податкову».

Пошуки врятують людство, бо у пошуках – рушійна сила життя. Талант знаходити – чи кара, з якого боку ще на те подивитись – дається одиницям за якісь тяжкі гріхи у минулих життях. Дороговкази, мапи, досвід батьків та програми ТБ на тиждень нам, по суті, ні до чого. Позбавте себе задоволення клацати пультом, гасаючи з каналу на канал, і розплануйте перегляд телевізора за допомогою дешевої газетки, придбаної у переході (нащо: до скриньки з десяток безкоштовних накидають?) – усе, край: ви – нещасна людина, і гризуть вас сумніви: а чи не пропускаю я чогось більш цікавого на інших частотах?

А якщо ви – митець, то знайти означає – вмерти.

І якби ми надибували свою пару без довгих пошуків, спроб і помилок, людство би повільно збожеволіло від нудьги під безперервний урочисто–бравурний весільний марш Крендельсона.

Найліпший алгоритм для людства, на моє скромне ІМХО, це – вигадати щось зовсім несумірне, як Індія в Америці, шукати його, вигадане, не знати де (хоч би й Індостан у Карибському морі), знайти таки щось геть зовсім інше, але врешті–решт змикитити, що твоя знахідка теж аж ніяк не зайва, і від неї можна дістати чимало користі. Як от від Латинської Америки: це вам і самба – румба – ча–ча–ча, і сомбреро з пончо, і Ерік (Ель–Терібль) Моралес плюс Антоніо Баррера, і команданте Че у береті, гаванські сигари, вулкан Попокатепетль, верхівки Мачу–Пікчу, товстун Марадона, геніальний Сікейрос, псевдофілософ Коельо, Маркес, Борхес, Кортсар, Альєнде (не Сальвадор), Ернандес, Нерво та, якщо вас цей реєстр не переконує, сам Едсон Арантес ду Насіменто, якого, мабуть, так ніхто давно не зве, і навіть онуки звертаються до нього не інакше, як дідусю Пеле!

А якби пан Кристобаль Колон натрапив таки на свою Індію у тих краях, що мало би людство у дебеті, крім купи дешевого червоного перцю, кориці та імбиру? Уявіть собі: взагалі не існує святкового Ріо з карнавалом, самбадрому, параду танцювальних шкіл, стадіону «Маракана», загадки золота інків[1], пірамід, бразильської кави, аргентинського танго, мужніх гаучо і мачо, пустелі Наска; ніколи не народжувалися Ґаррінча та Евіта Перон? Шакіра та Джей–Ло з їхніми справжніми неповторними жіночними задками?

Та це ні в тин ні у ворота: хай пропаде він пропадом, той червоний перець, я погоджуюся на хмелі–сунелі та лавр благородний!

Пошук способів досягнення нестямної мети – от що головне.

Задача, яку поставив у заповіті барон Карл–Отто фон Пферденкруп перед небожем по сестрі та єдиним спадкоємцем, була проста й неймовірна: цей красивий документ з п’ятьма ступенями захисту (завірений, до речі, у нотаріальній конторі «Фартман і партнери»), з червоними печатками та голограмами, проголошував, що 99 відсотків рухомого та нерухомого майна барона (замок, броварня, винокурня, меблева фабрика, цінні папірен унд кошти на банківському рахунку) по смерті пана Карла–Отто перейдуть у власність пана Ріхарда Шваненвальда виключно за умови, що означений Ріхард знайде в Україні пані Марію (прізвища спадкодавець не пам’ятає), яку герр Пферденкруп покохав на усе життя, перебуваючи у названій країні під час Східної кампанії 1941–1945 рр., і передасть їй або її спадкоємцям (у разі її смерті) після того, як представниками нотаріальної контори «Фартман і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, про яку йдеться, частки спадку розміром в 1 відсоток, що становить 1 млн. ойро.

У випадку, якщо зазначена особа померла і не залишила по собі спадкоємців, після того, як представниками нотаріальної контори «Фартманн і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, 1 млн. ойро буде переданий громаді населеного пункту , де вона прожила останні роки свого життя, на доброчинність.

У випадку, якщо зазначена особа протягом шести місяців з моменту смерті спадкодавця не буде знайдена чи її доля достеменно не буде встановлена, сто відсотків спадку перейдуть в управління зазначеної нотаріальної контори для продажу нерухомого майна і подальшої передачі усіх коштів до благодійницьких установ.

Маразм ситуації полягав у тому, що пан барон не лише прізвища Марії не пам’ятав, але й назви населеного пункту. Лише те, що було це десь у Київській ґебіт.

До документу додавалися старовинні чорно–білі фото (молода красуня та бравий обер–лейтенант, на одній картці – вдягнений у цивільне), послужний список майора (дослужився під кінець війни) інтендантської служби фон Пферденкрупа і свідоцтво про його смерть у березні поточного року. Отже, п’ять місяців з відведених добрим дядечком–бароном на пошуки шести вже пройшли….

Жертвою майорового кохання і за сумісництвом його єдиним спадкоємцем виявився Ріхард Шваненвальд, друг моїх улюблених німецьких артистів.

— Розумієш, яка штука, — повернув я Ріхардові, добряче роздивившись, його документи. – У час, коли твій дядечко закохувався у наших краях, Київська область була у два рази більша: після війни від неї відрізали шматок і створили з нього Черкаську.

Це він зрозумів, хоча … багато чого йому у нашому житті просто не дано зрозуміти. Він, наприклад приїхав на новенькому «фольксвагені» з єврономерами і чудувався, чого це його під кожним стовпом зупиняє гаішник. Ще більше здивувався, коли я запропонував йому залишити машину в братовому гаражі та взяти натомість братів же «Луаз». За десять років, що брат їздить на цьому місцевому диві на дачу, на полювання та на рибалку, його жодного разу жоден інспектор не зупинив. Коли я сказав про це Ріхарду, він невимовно вразився.

Так і пізніше він не міг усвідомити, потрапивши на Київський приміський вокзал: і будівля відремонтована, і турнікети сучасні, і перони красиві, як у Німеччині, і електрички є не гірші, чому ж валяється стільки недогризків яблук, качанів від кукурудзи, недопалків та обгорток від морозива. Він не міг второпати: чому? – он же урни є…

— Українці люблять замітати? – ошелешив мене він.

— Ні.

— Тоді чому ж вони кидають сміття просто на перонах, схожих на німецькі, та у потягах, що виглядають так гарно?

— Проблема от у чому, — спробував пояснити я. – Ми можемо набудувати вокзалів, перонів та потягів не гірших, ніж у Європі. Але де на все це європейців набрати?

Він, здається, знову нічого не зрозумів.

Хай там як, але Ріхард Шваненвальд, друг моїх друзів, приїхав, я брякнув з мобільного до Німеччини, видзвонивши майже усі гроші з рахунку, і доповів напівзабутою англійською (так і спілкуємось: ані Кай–Уве, ані Момо не володіють українською чи російською, а я проходив у школі та інституті англійську), що все о’кей, ми зустрілись і наш експедишен Україною воз стартед. Мені відповіли, також мовою Шекспіра, Черчилля та Бенні Хілла, значно більш пристойною, ніж моя, що, мовляв, дуже вдячні і таке різне.

— Дякувати поки що немає за що, — пробурчав я, давши відбій.

Небіж німецького дядечка, треба віддати йому належне, так–сяк говорив по–нашому: приблизно, як я – англійською. Наслухавшись баронових оповідок про бевундерсверт Україну, він вирішив вивчити її мову і купив українсько–німецького словника та дві книжки одного українського письменника — рідною німецькою та в оригіналі. На його здивування, у словнику не відшукувалися лексеми, якими послуговувався популярний у Німеччині автор. У розпачі Ріхард кинувся до дядька. Той погортав бестселер і виніс вердикт: це – російська.

«Україна – не Росія», — примовляв у таких випадках відомий усім Данилич. Українська – не російська, підтвердимо ми. Ріхард кілька разів намагався з’ясувати у мене, чому той достойник – український письменник, якщо пише російською.

— Тому що живе в Україні, — сказав я.

— Фредерік Дар значну частину життя прожив поза Францією, але писав французькою і світом сприймається як французький письменник, — доводив мені мій німецький гість. – А цей літератор не живе в Росії, але пише російською, отже, за аналогією, він — російський.

Фредерік Дар і в Африці залишився би Фредеріком Даром: п’ять сторінок на день, п’ять романів на рік; дві сотні книжок і понад двісті мільйонів загального накладу!

— Жодних аналогій! – відрубав я. – Український, а не російський, і край!

— Чому? – сполотнів від граничного напруження свого IQ німець.

— Тому що Україна – не Росія!

Він і цього разу нічого не зрозумів. Та як йому поясниш, що ми аж так надто довго мали обмежене право на своє, що мало не почали його забувати, а тепер заходилися його відшукувати і ладні й в самого дідька знайти вкраїнське коріння.

Ріхард привіз із собою кілька листів, що їх строчив Карл–Отто фон Пферденкруп з окупованої України. Там, правда, жодного натяку на якусь Марію, зате топонімів таки чимало.

Виявляється, дядечко служив по інтендантській лінії, на фронті не був і особисто не стріляв, а лише постачав вермахту провіант, заготовляючи його в тилу. Не знаю, хто гірший ворог: той, хто стріляє в озброєного чужого солдата, чи хто зводить з двору єдину корову, лишаючи напризволяще цілу родину, прирікаючи її у найліпшому випадку на голодне виживання.

Ні, я не відчуваю ворожнечі ані до німців як таких, ані до померлого інтенданта, тим паче – до його родича, який, чесно кажучи, має мізерний шанс перетворитися на спадкоємця. Ми з ним чудово порозумілися і без фонду «Взаєморозуміння», випивши у перший же день за знайомство пляшку «Тиси» — до краплі і «Корну» — майже до половини. Війна – штука апріорі неправедна; та, — найжорстокіша, – так давно закінчилася, що і прадіди далеко не в усіх на ній воювали, але у мене з дитинства якесь болісне відчуття несправедливості.

То я почав про топоніми. Ми склали реєстр усіх сіл та селищ, які згадував у листах пан інтендант, відкинули ті, що відносилися до Чернігівської, Житомирської та Полтавської областей, проаналізували залишки і вирішили починати з тих районів Київської, де мали найбільші шанси. Найчастіше згадувалися у листах населені пункти Обухівського та теперішнього Іванківського районів.

Вже зранку помандруєм – вирішив я. Тоді–то і подзвонив до Німеччини.

Кохання – к?хання, з вечора й до рання! Через тебе зависли у повітрі і можуть шубовснути у гуманітарний вакуум сто мільйонів ойро, через якесь губате дівчисько з вологими очима, що наважилося (с?ме — наважилася, бо на вигляд – зовсім не нахабне) закохатися під час війни у ворожого офіцера. І він теж – Вася з гербом та з?мком. Він що, не знав, що закони його фатерлянду, який тоді тимчасово звався Третім рейхом, не дозволяли шлюбів з «неарійцями»? Нащо дівці голову морочив? За будь–якого закінчення війни ці стосунки були безперспективними. Та якщо гроші їй залишив через шістдесят років і так з іншою і не одружився – виходить, кохав?

Їй, тій Марії, не більше двадцяти на фото. Тобто, тепер — десь вісімдесят, плюс–мінус три–чотири роки. Чи жива ще?

Ну, я розумію: залізна завіса, сталінізм, два світи – два способи життя… Але чого ж пан барон не шукав свою трепетну Марічхен у ті часи, коли плямоголовий генсек цілувався з канцлером на прізвище Капуста? Коли в них розтягували по камінчиках Берлінську стіну , а у нас вчорашні дисиденти у вишиванках збирали двохсоттисячні мітинги? Тут тобі до послуг усі Червоні Хрести, Меморіали, Просвіти, газети та ТБ – що хочеш. Це ж сенсаційна для тих часів тема: два тоталітарних режими не збороли їхнього кохання!

Ні, згадав лише перед самісінькою депортацією до Вельзевула.

Хоча, може, я і помиляюся, не виключено, що дядечко побоювався, що у неї – родина і його поява буде недоречною? І до чого така умова? Хай би небіж отримав свою частку, а нотаріус Фартманн разом із партнерами розшукував цю Марію чи її нащадків. Але зробив хай через дупу, але по–своєму. Оце вже вдача. Справжній арієць, характер нордичний!

Не можу я зрозуміти його логіки. Що тут скажеш? Україна – не Німеччина!

Причепурилася та Марія перед фотографуванням. Аби виглядати на картці. Ну, це правильно. Хоча жінки, як на мене, надають забагато уваги словосполученню зовнішній вигляд. І вкладають у нього надміру сенсу. «Я для себе так вдяглася та нафарбувалася!»

Дозвольте трішечки засумніватись! Нині який сексотип у моді? Не кажу – кращий чи гірший, саме – модний? Довгі ноги, сіднички, кожна з кулачок, і великі груди[2]? Чи не звідси – високі підбори, обтягуючі штанці та глибокий виріз? А колись, як модні були пишні форми, жінки для себе робили ватяні накладки на зад і вшивали обручі у спідниці? У Східній Африці мужчини вважають красивою довгу шию, то жінки для себе витягують її мідними кільцями до такої довжини, що без тих ободів і голови тримати не можуть? А на Сході, де бажана маленька ніжка, жіноцтво для себе нівечить кінцівки колодками?

Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд… Та чоловікові, який кохає, зранку, без макіяжу та зачіски, його жінка не менш бажана, ніж ввечері, а може – й більше. Довершена тілесно порожня дурепа мало кого з чоловіків зацікавить довше, ніж на одну ніч, якщо , звісно, у того чоловіка на шиї голова, а не макітра. Внутрішня сутність жінки – ось що важливо. Але якщо ти нафарбувалася для мене – сонечко, я тобі дуже вдячний!

І ще. Найбільша шльондра, яку я бачив у житті, виглядала, як справжня «тургєнєвская дєвушка». Думаєте, хоч один путній – запав?

Але довго думати про це часу не було – завтра у дорогу.

«Луаз», звісно, не такий комфортабельний, як «фольксваген», таж і їхати нам не на Берлін. Скільки там від станції метро «Позняки» до самого Обухова? Головне – поскочити південний міст з його обов’язковою вранішньою пробкою. А для цього треба проїхати цю споруду десь о сьомій, найпізніше – о пів на восьму, бо потім міст забере більше часу, ніж уся дорога після нього.

Розділ 3. Кандидат в аристократи

Якби ми їхали на Ріхардовому «фольксвагені», я би мабуть, нічого не помітив. Неслися б собі у потоці зі швидкістю 120–130 кеме на годину, як усі.

Взагалі–то я людина спостережлива. Далася взнаки робота в охороні. Колись, років десять тому, я змушений був там працювати, аби заробити на шматок хліба.

Так от, якби «волинка» могла розігнатися до ста тридцяти, я би і не звернув уваги на кольору свіжої трави «октавію», яка причепилася за нами майже від самого дому. Але уже на восьмидесяті мотор нашого всюдихода починав жалісно підвивати, отже сімдесят – наша нормальна крейсерська швидкість. А чого б «шкоді» так повзти? Повертаю на заправку – вони за нами. Скло тоноване, не розгледіти, хто там і скільки народу. Не виходять, скло ледь опустили, із заправником крізь цю шпарину розмовляють. Залили ми півбаку і поїхали. Ті весь час у прямій видимості теліпаються. Ви ж не думаєте, що на самохідній колясці Луцького автозаводу можна на шосе відірватись від авта, над яким ґрунтовно попрацювали німецькі конструктори? У мене — теж жодних ілюзій щодо цього. А Ріхард сидить, у вікно витріщився, либу давить. Не підозрює нічого. А я у здогадках гублюся: кому ж це ми цікаві стали?

У нашій делікатній справі сторонні особи нам ні до чого, думаю я і біля Нових Безрадичей звертаю з траси на розбиту другорядну дорогу, а згодом врубаю два мости і – на розвезений після зливи путівець. Гребеться наша «ластівка», тільки гуде, як «кукурузник», а ті сунулися – дзуськи, не по кліренсах вам наші маршрути!

А ми кілометри через півтора на бетонку виповзли. Кручу я баранку, а сам думаю. Мій німець тільки вчора приїхав. І з хати практично не виходив. Хіба що з’їздили ми удвох до братового гаража, туди – на Ріхардовій машині, назад — на братовій. Кликав я брата до себе на чарку, так він відмовився. Йому від гаражів додому – три хвилини пішки, а від мене ще на метро їхати…

Отже, вчора ми зі спадкоємцем були весь час разом і проговоритись стороннім не могли. Брат мій не в курсі.

Хіба що баронятко саме бовкнуло щось комусь у Німеччині чи десь по дорозі на Київ.

— Слухай, а ти лише гроші дядечкові та майно у спадок отримаєш, чи й титул також? – підморгую пасажиру.

— Чий замок, того й титул, — поважно заявляє мій пасажир.

— Виходить, якщо я забагатію і куплю цю вашу фортецю, я теж буду — барон?

— Ти будеш тільки власником замку, бо ти не є нащадком барона Рейнгольда–Зігмунда фон Пферденкрупа, який заклав замок у тисяча чотириста одинадцятому році, одужавши від поранення стрілою у сідницю, одержаного у Грюнвальдській битві.

— Ага, — прояснюю ситуацію. – Так ти, власне, поки що не барон, а лише претендент? Так би мовити, кандидат…

А сам думаю: мені тільки героїчного предка, у задницю пораненого, не вистачає. Але як гордо він про це говорить! Вони, Пферденкрупи, ще б на гербі прострілену дупу намалювали. Мужньо, мабуть, бився цей барон Сигізмунд, що йому стрілою у таке місце поцілили.

— Чуєш, — зиркнув я на претендента. – А ти переконаний, що більше ніхто не балотується на посаду барона?

Вилупився він на мене, як Сірко на новий ошийник. Ніхт ферштейн буцімто.

— Якщо не ти, може ще хтось претендувати на спадок?

— Ні, я останній чоловік в роду, та й те по жіночій лінії. А що?

— Чи багато людей знає про умови заповіту? – наче не чую його я.

— Ну, я, ти, Зільбершмідти у загальних рисах, юристи з нотаріальної контори «Фартман і партнери»… А що? – починає крутитися на сидінні німець.

— Та нічого. Краще, аби якомога менше знало. І так дофіга.

— До чого? – не знає жарґону можливий аристократ.

— Забагато. Справа деліктна.

Міркую собі: якщо наш Претендент не виконає дядечкових умов, у розвиненій західній країні з’явиться ціла купа майна без господаря. Факт? Безперечно. Чи може хтось націлитись на це майно? Ймовірно. А не може такого бути, що нотаріуси Фартмани з ним у змові? Не факт, але не виключено. Грошики роздадуть, а маєток і підприємства продадуть заздалегідь визначеній особі. І що для того треба зробити? Лише одне: завадити лохуватому німецькому звукоінженеру Ріхарду Шваненвальду стати Пферденкрупом. І мені неймовірно закортіло знати, хто у цьому зацікавлений і як далеко він піде у реалізації своїх інтересів?

Бетонка впадала у шосе Обухів – Васильків, як маловодна Раківка у широку Стугну. Я виїхав на асфальт, крутонув керма праворуч, проїхав кілометрів з десять і повернув на меншу дорогу, знов по праву руку. Це був Копачівський шлях, а село, яке дало йому назву, єдине з усіх зустрічалося у листах обер–лейтенанта Пферденкрупа аж два рази.

Голова сільради села Копачівка Василь Микитович Кукібний – мій давній знайомий. Якщо є хоч одна зачіпка, сподіваюся, він допоможе.

У Копачівці теж було. Їздив я колись туди у справах. І у голови в хаті бував. На третій чи четвертий мій приїзд жінка голови і каже: «Олексію Володимировичу, а ви що, не знаєте, що у селі не печуть хліба?» Я отетерів: «Ні, не знаю.» «Ви що, вже такий городський у тому Кийові стали?» — атакує мене пані Кукібна. «Я уроджений киянин» — виправдовуюся, не знаючи, за що. «Неправдочка ваша», — переконується у моїй провині головиха. — «У столиці так українською не говорять! Там по–руськи балакають. Якщо ви не з села, звідки ви тоді знаєте українську мову?» Я ж українець… Не вірить пані. Буцімто у столиці українці не живуть. Прийшлося паспорта пред’явити: «Місце народження – місто Київ»

Але висновки я зробив правильні – три «українських» і п’ять батонів на село везу.

Василь Микитович Кукібний за сільськими мірками людина непитуща. Колишній вчитель математики, обраний років двадцять тому головою сільради, він припав копачівцям до душі своєю порядністю, вихованістю та освіченістю. З тих пір його щоразу обирають, і правильно роблять. За СРСР я багато чув про народну інтелігенцію, але, якби не зустрів цієї людини, то і не знав би, чи вона існує, народна, та як направду виглядає.

Голова сільради зустрів нас, розчинив ворота, аби ми загнали нашого мустанга у двір, і запросив до хати.

Недарма я вчора йому зателефонував: господиня поралася біля плити, а пахло у хаті так, що захлинувся би слиною будь–який шеф–кухар київського ресторану.

Ґазда не питав мене, що ми питимемо. Це тема пройдена. Якось ми з кумом заїхали до нього взимку, холодні, як морожені пеленгаси , голодні й заморені. «У мене є коньяк, вино, шампанське та горілка. Але з морозу вам варто випити…тієї, що у мене в льосі стоїть»

Тією виявилася домашня самогонка найвищої очистки, перша ж чарка котрої плеснула по жилах гарячу хвилю, а від другої нас кинуло у піт. З тих пір кожного приїзду у пана Кукібного завжди знаходилася заповітна пляшечка з льоху, але ніколи не знаходився рецепт її вмісту.

Тільки не подумайте, що я п’яниця: так вже повелося, що зустрічають на Україні гостей на тільки хлібом–сіллю, а й тим, що «до хліба». Вчора я зустрічав, сьогодні – мене… Головне – не зачастити.

Василь Микитович — людина вихована. Начастував гостей, а тоді вже перейшов до діла. Звісно, про мільйони ми йому не розповідали: мовляв, виконуємо останню волю шановного дядечка. І про резони, чому почали шукати само з їхнього села.

— Марія, кажете? — замислився голова. – Джура у Німеччині була, Петренчиха – теж, так що романи з баронами крутити у Копачівці вони не могли, Маслова вже після війни приїхала…

— Так у нас її фото є, — простягнув я голові картку, на якій німець був у цивільному, а Марія – у блузі та жакеті.

— Цю жінку я не знаю, — покрутив головою Кукібний. І додав, побачивши розчарування на обличчі німецького візитера. – Я ж родом не з цього села, у вісімдесят другому приїхав за розподілом після інституту. Може, вона і наша, та до мене виїхала з села чи померла… Треба у діда Сашка попитати чи Семена Естрадиста… Вони з тридцять другого року: великі вже хлопці були, як війна почалася, повинні усіх пам’ятати…

— Яке дивне прізвище – Естрадист, — каже мій іноземець.

— Взагалі–то він за паспортом – Забийворота, — пояснює керівник місцевої влади.

— А Естрадист?

— А Естрадист він — по–вуличному, між людей його так звуть, — посміхається Василь Микитович. – Це він вже на моїй пам’яті Естрадистом став.

— У вас що, люди мають по два різних прізвища: одне для паспорта, а друге — для людей? Як таке може бути? У Німеччині, наприклад… — починає повільно, як старий пентіум китайського виробництва від непосильної задачі, підвисати німецький програміст.

— У нас – може, особливо в селі, — не вдаюся у подробиці я.

— Чому?

— Бо Україна – не Німеччина, — гмикаю я.

Претендент на титул остаточно зависає з витріщеними очима.

— Вимагається перезавантаження, — виношу я вирок і наливаю Ріхардові здоровенного кухля міцного чаю.

Розділ без номера, з інсталяцією

Є люди, які дуже люблять вживати «розумні» слова. Це для них – як заклинання, як знак обираності й ознака приналежності до касти високочолих. Вони ґелґочуть на своєму койне, зверхньо поглядаючи на тих, хто розмовляє нормальною мовою.

Такі були завжди, але популяція їхня гарантовано приростала та ареал збільшувався у часи тотального поширення писемності або бурхливого розвитку інформаційних технологій. Вони лізуть у письменники, журналісти, коментатори й оглядачі. Один такий цілком серйозно посписував цілі стоси паперу творами, що пістрявіли фразами штибу: «Дванов їв біле тіло вареної курки» та «Перед Двановим розстилався ландшафт місцевості». За іронією долі служив цей писарчук в гардеробі письменницької організації і подавав пальта літераторам.

За шістдесят років по тому знайшлися побратими дванописця, які витягли його з небуття й спробували оголосити мало не генієм.

Дарма, як на мене: той, що пише про «ландшафт місцевості», в літературі може придатися лише на те, аби подавати пальто тому, що написав: «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана…»

У наші часи послідовники подавальника шуб вже не опускаються до ландшафтів та тіла курей. Зараз, у добу Інтернету, айсікью, занепаду постмодернізму та розквіту цифрової фотографії, ця лексика геть не актуальна. Тепер вам навіть не початок дев’яностих, вже й брокерами, ріелторами, марчендайзерами нікого не здивуєш, як і лізингами та моніторингами. І каста просунутих застрекотіла новомодними лексемами: месідж, парадигма, конотація, креатор, наратив, контініум, лакуна, симулякр, дискурс та інсталяція.

Хто не знає цих слів – про що з ними балакати?

Не йти в ногу з часом – означає стояти на ескалаторі історії, який опускається у минуле. Мені туди, принаймні, поки я не розповів усю цю історію, ще рано. Краще я зроблю, хай їй грець, інсталяцію.

Отже,

«Естрадист» (інсталяція до розділу без номера)

Це сталося років двадцять тому, коли Семен Полікарпович Забийворота, бригадир тракторної бригади, видавав заміж онуку свою, Любу.

Усе було у хазяйновитих Забийворіт, як у людей: і кабанчика закололи, і посаг приготували, і самогону вигнали. Ще й «казьонки» підкупили – для «городських», що на саморобну горілочку гидливо губи кривлять. І ансамбль у районному будинку побуту замовили.

Не те, щоб у селі не було своїх музик. Але для гармошки і бубна на весіллі місце і так знайдеться, а для танців і престижу – знадобився ансамбль. Свій ВІА (цікаво, чи знає тепер молодь, що означають ці літери) у клубі був. Але три роздовбані гітари, паяний–перепаяний підсилювач «Поділля» та саморобні барабани оптимізму не вселяли. Хлопці, які грали на тих унікальних інструментах, «знімали» слова англомовних пісень з нечітких магнітофонних записів українськими літерами: «Ам’йовінус, ам’йофайа, йо’дізайя!» — ще й на слух підбирали акорди. У школі, як на гріх, викладали тільки німецьку, і що воно за «йовінус», у селі достеменно не знав ніхто. А побутовики представили реєстр з чітким репертуаром, ще й завірили, що за потреби їхні музколективи можуть зіграти будь–яку пісню.

Сімейний тендерний комітет обрав музикантів з району.

У зазначені дату та час ті приїхали, виставили колонки, барабани «Аматі», підсилювачі «Біґ» та «Реґнет», підключили до них гітари «Мюзіма» та «Орфей–бас»[3] з різними «квакушками» і дуже швидко все налаштували.

Один–єдиний пристрій був у них саморобним – ревербератор. З часів популярності гурту «Машина врємєні» модним стало прикрашати спів ефектом відлуння. Відтворити такий художній засіб міг лише недешевий пристрій – отой ревербератор.

Виділити на нього кошти головбух, дебетно–кредитна душа, навідріз відмовився: що з нього взяти – далека від мистецтва людина! Але далі творити без такої машинки хлопці були вже не спроможні.

Проявивши чудеса винахідливості, вони переобладнали серійний магнітофон «Маяк–202», підмонтувавши до нього ще з півдюжини відтворюючих магнітних головок, і пропускали через нього сигнал з мікрофона.

Виходило так: плівка проходила спочатку через записуючу головку, а потім, вже із записом, через кілька відтворюючих, які по черзі знімали сигнал і передавали його на підсилювач. Виходив бажаний ефект. А на вигляд був цей самопал – звичайним магнітофоном!

…Спочатку все йшло добре: «Ах, ета свадьба», «Зємля в іллюмінаторє», «Гляжусь в тєбя, как в зєркало», «Ярмаркі краскі» і навіть «Паромщік».

Гості вже підпили, молоді цілувалися все частіше, бо їх славили, наречену ще не крали, і час від часу дійство переривалося танцями. Раптом хтось замовив «мєдляк» «Машини врємєні».

Вокально–інструментальні музиканти швиденько підключили свій винахід до мікрофона та підсилювача і завели:

«Я раскрасіл свій дом–дом–дом

В самий празднічний цвєт–цвєт–цвєт:

Напісал я на домє свойом –ом–ом

Бесконєчний рассвєт–єт–єт»

Добряче напідпитку, пильний після прочитання у вчорашній газеті статті «Маки під фанеру» про музикантів–халтурників, що співають під фонограму, Семен Полікарпович Забийворота раптом встав перед ансамблем, замахав руками і щодуху заверещав: «Зупиніться!»

Музиканти слухняно замовкли.

Не зважаючи на те, що бобини з плівкою продовжували крутитись, а музики не було, дідусь нареченої викрив заїжджих трубадурів:

— Ви нас обманюєте! Ви тільки робите вигляд, що граєте і співаєте, а направду грає магнітофон!

— Діду, та ви що? Це спеціальний пристрій – ревербератор! Він відзвук робить!

— Знаю я ваші пристрої! Пристроїлися – людей дурити! Я сам старий естрадист! Мене не обдуриш – бо я у 67–у в оркестрі машинобудівного заводу на мандоліні грав!

Обурені гості готові були і пики шахраям натовкти, і «грала поламати», та ситуацію врятував керівник ансамблю, чолов’яга років тридцяти, схожий на популярного актора театру і кіно Леоніда Філатова. Він тицьнув дідові мікрофон:

— Якщо ви такий «естрадист» — самі перевірте!

— А що? І перевірю! – заявив Семен Полікарпович і заспівав:

— Дві баби посварились за голівку маку…

— Маку–маку–маку, — відгукнулися динаміки.

— Одна баба другій бабі показала… дулю!

— Дулю–дулю–дулю! – пішла селом луна.

— Ух ти! – здивувався перевіряльник ревербераторів.

— Ухти–ухти–ухти! – передражнили його колонки.

— Переконалися, діду? – урезонив старого головний музикант. –Таку бучу здійняли! А ще – естрадист!

Далі гуляли нормально – весело і завзято.

Після того весілля Семена Полікарповича ніхто у селі поза очі інакше, ніж Естрадистом, і не називав.

Добре хоч, що на родину прізвисько не перейшло!

Розділ 4. Не наша дівка і кілька слів про чортівню

Дід Сашко уважно роздивися фото, повернув його Ріхардові і, дивлячись Кукібному просто в очі, виніс вирок:

— Не наша дівка. Не з нашого села.

Ще й додав як останній вирішальний аргумент:

— Таку я не забув би.

Сільській голова зробив у наш бік жест: мовляв, звиняйте, хлопці, я і радий допомогти, але… Німець сховав картку і хтів було вже йти, та дід цокнув язиком і видав:

— А от хлопа цього я пам’ятаю.

Старий витяг з кишені круглу коробочку від радянських ще цукерок монпансьє, повну домашньої махорки, і почату пачечку аркушиків для ділових записів, — хтось з онуків у офісі натирив – вирішив я, — згорнув ловку (а яку ще зробить дід з Київщини – не файну ж) козячу ніжку, набив її самосадом з кондитерської бляшанки, закурив і додав:

— Дуже добре пам’ятаю! Перший раз він до голови колгоспу приїздив одразу, як почався «новий порядок», десь у серпні сорок першого… Німці ж надурили: обіщали розігнати колгоспи, а самі – залишили. Я тоді вже за конюха був. Малий ще, та що поробиш, як мужиків дорослих немає. А які там коні: усе путяще Совіти до війська мобілізували, залишки німці підчистили — шкапи ледь живі залишилися, а цей прибув, — я так понімаю, рознарядку привіз, — прийшов на конюшню з головою колгоспу, подивився, наче кислицю з’їв, і розпфуйкався: «Пфуй–пфуй, малшік, пферде, — каже, — шлехтові. Треба краще кюммерн!»

Як — краще, якщо коні від старості ледь дихають, вівса – гулькін хрін, і той за його же ж наказом одразу забрали, і сіно також? У сорок другому в старої кобили лоша з’явилося, так ми за ним, як за дитям малим, гляділи.

Німці спочатку старосту та поліцаїв призначили, потім ревізію у колгоспі вчинили, а тоді ставом зайнялися: сітку металеву у гирлі Рівчака спорудили, малька десь взяли й до ставу запустили, але спершу шибеницю на греблі поставили. Хто, кажуть, до води ближче, ніж на двадцять метрів підійде, отут і повісимо.

Ходять, було, хазяями, ґелґочуть не по–нашому…

У сорок третьому вже Совіти вперед поперли, германці поспіхом став спустили, рибу так–сяк повибирали, і – драла, а карась увесь у мул зарився, його потім червоноармійці гранатами глушили…

Цей, ваш, з фотокартки, вдруге приїхав десь у вересні: продукти вивозити. Навантажили йому дві теліги аж під вечір. «У ніч, — каже, — не поїду, охорони немає, а в лісах партизани завелися. Завтра по світлому відправлюся» Сказав коней випрягти і відвести на конюшню, мажі закотити до сараю, замка пудового навісив власноруч і пішов у хату до старости.

А зранку на коморі у даху солом’яному — дірка здоровенна, всередині мішки з продуктами розкидані, вози перевернуті, ще й діжка з салом пропала.

Німець ваш репетує: «Партизанен!» Які там партизани, тоді їх у нас і близько не було, а з’явилися лиш навесні сорок другого, і то — як сніг вже зійшов.

— То хто ж це наробив? – питаю.

— Чугайстери, — переконано заявив дід Сашко.

— Та ну, — не повірив я.

— А то, — загордився старий. – Вони в наших лісах з давніх давен водилися. Хто про них казав – нечиста сила, другі – що то ще від царя Петра козаки в лісі поховалися та й здичавіли. А я так думаю: лісовики, мавки, чугайстери – то все різні назви однієї істоти.

— Якої ж саме? – дуетом вигукнули ми з Василем Микитовичем.

— Дуже просто. Ти про снігову людину чув? Ото і є чугайстер. А самка його – мавка. Я у цих речах розбираюся, зоотехніком був. Я людина сурйозна. У мене за штучне запліднення корів грамота від ВДНГ мається! …Це, так сказать, біологічна теорія, а різну чортівню їм людський поговір приписав від нерозуміння і переляку.

Поки ми утрьох здивовано переглядалися, майстер запліднення крупної рогатої худоби вів своє далі:

— У наших краях вони незлі були, тільки балувані. Поїде чоловік до лісу по дрова – так вони торбу з обідом вкрадуть, харч з’їдять, а порожню торбу на гілку на висоті свого зросту повісять. А розміри в них знаєш які? Боксера Вілюєва по телевізору бачив? Два метри чотирнадцять сантиметрів! А нашим чугайстерам він — до грудей, не вище! Або на колодязний журавель, на самий кінчик, ланцюга з відром намотають і кинуть – діставай тоді як знаєш. А собак бояться: як собака в лісі, то біля неї і мисливець з рушницею може буть.

Так от, вони це і зробили, не знали, дурні, про новий порядок. Ваш швиденько розпорядився, щоб люди знов погрузили все на вози, на один поліцая Безрука посадив кіньми правити, на другий – мене, і поїхали на райцентр – здобич його здавати на склади.

По обіді повертаємось – біля управи три здоровенні криті вантажівки, а у селі повно німців з собаками. Значить, поки ми мішки розвантажували, доповів куди слід пан інтендант про партизанів.

Влаштували вони в лісі облаву, дві доби ганялися, настрілялися досхочу – нам дуже добре чутно було, та не впіймали нікого і не застрелили. Проте шугонули лісових людей, видимо, добряче: пішли ті з наших місць, і більше про них у Копачівці ніхто ніколи не чув. Я думаю – десь на Волинь чи Буковину дременули, у тих краях ліси величезні, там їм воля.

Це був останній приїзд вашого німця. А дівка не наша, була б наша, я б упізнав.

Що нам лишалося? Ми переночували у гостинного голови, зранку викупалися у ставу, поснідали і відправилися додому.

Чи там ми шукаємо баронову Марію, крутилося в мене на зворотному шляху. Бо якщо їй не вдалося приховати від «компетентних органів» свій роман з окупантом, шукати її сліди варто десь у Сибіру.

Ми поставили «Луаза» на стоянку під моїм будинком і зайшли до парадного.

— Вас питали ваші друзі, — повідомила консьєржка.

— Які друзі? – насторожився я.

— Такі ввічливі, у костюмах, на зеленій «шкоді» приїздили.

Розділ 5. Інжир і фіга

Ледь зайшовши до квартири, я зателефонував братові; мовляв, як справи? Нормально у нього.

Бляха–муха, як я не подумав: «Волинка» ж на нього записана, на мене – лише довіреність, за номерами «знайомі» мали б вирахувати саме його… Проте прийшли до мене: значить цікавить їх хтось з двох – або я, або мій гість.

Відправляю Ріхарда в душ, а сам нашвидкуруч оглядаю квартиру. Слідів небажаного візиту не помітно, але до нього ніхто й не готувався, і «маячків» по хаті не розставляв. Гроші та документи лежать, де лежали. Так, що ще? Револьвер з гумовими кулями – також на місці (мені як журналісту дозвіл моментально дали, хоча я лише кореспондент відділу культури, до політики чи, не приведи Господи, до кримінальної хроніки – жодного відношення не маю, але «корочки» журналістські — ось вони, рідненькі).

Поки ми цілу добу з’ясовували етимологію прізвиська Естрадист та історію зникнення реліктових гоміноідів з лісів Київщини, ці «друзі» запросто могли втулити нам електронного подаруночка. «Жучка» чи приховану камеру. Така штукенція буває завбільшки як ґудзик від чоловічої сорочки чи горошина чорного перцю; у двох кімнатах, кухні, коридорі та санвузлі можеш все життя шукати – і не знайдеш.

Мій німець тим часом розніжився під потоками гарячої води і заспівав. Пісні цієї я не знаю, слів не розумію, хіба що «майн лібе фройнде».

Співай–співай, барончику, неперевершений солісте ванної кімнати! Як же я сам не здогадався: «фройнде»!

Був у мене, коли я ще в охороні працював, дружок, Олег Іваненко. Так Олег же за першою професією – технік–технолог радіоелектронних виробництв. Ще й якийсь колишній чемпіон серед радіоаматорів. Він казав, що кожен прилад, навіть найдрібніший, все одно створює навколо себе електромагнітне поле. І що це для людини «жучок» невідчутний, а спеціальний прилад – сканер – його відчуває і знаходить на раз. Він навіть зробив один такий: примітивний, кустарний, але, запевняв Олег, діючий – і ми сканували стіни та меблі у караулці: чи не підслуховує нас, бува, наш тодішній начальник Сергій Єгорович Синько.

І цей прилад, подарований мені корешем на пам’ять, коли я звільнявся з охорони, має лежати у шафі з інструментами в лоджії!

Замінити старі пальчикові батарейки на нові – секунда діла, ти тільки покупайся ще хвилин з десять, нащадку грюнвальдського витязя, тобі краще поки ні про що не знати!

Хоч би сканер не зіпсувався на балконі та Олег не помилився, його паяючи!

…Він спрацював два рази: на кухні під підвіконням та у великій кімнаті під рамою картини пітерського художника Бориса Фельдшера, купленої мною колись на Андріївському узвозі у самого автора, знайшлися дві бісеринки «жучків». Жити ставало веселіше.

Так. Нас вирахували за номером машини, хоча не виключено, що німця «вели» ще до нашої зустрічі, тоді вивів їх на мене саме він.

Ге! За номером вираховувати не лише вони вміють. Я взяв мобілу, вийшов з квартири аж до ліфтів і набрав Полковника.

Полковник – неабияка людина: пройшов, як то кажуть, вогонь і воду, бачив смаженого вовка і Бога практично за бороду потримав. Різні гарячі точки, спецназ ГРУ. Весь в орденах, та й місця живого на ньому — теж пошукати. Він і тепер «при ділах», в силі та на посаді. На якій – не скажу, здогадуйтеся самі, якщо кортячка свербить.

А спина до спини з ним проти кодла гопників став – ваш покірний слуга.

Років із десять тому Полковник працював над монографією «Секретні служби козацької держави». Він і досі її пише: вечорами, після служби.

Об одинадцятій у нього сигарети закінчилися. Це тепер на Позняках набудували півдесятка різних супермаркетів і купу дрібних магазинчиків, що вдень і вночі працюють. А тоді – один цілодобовий кіоск на зупинці маршруток на всю округу і на всі випадки життя. Пиво–чіпси–сигарети–жуйки–презервативи. Стандартний тогочасний набір. І часто – купка нудьгуючих молодиків типової зовнішності напідпитку, інколи – залетних. Такий собі клуб «Під обшарпаним кіоском».

Ну і як же їм не позбиткуватися з дядечка під сорок у дублянці? Він же хоч і пристойних габаритів, але – один! На ньому ж не написано: «спецназ ГРУ», «майстер рукопашного бою».

Зачепили і спробували обступити з усіх боків.

Перша заповідь рукопашника, якої вчать у будь–якій більш–менш пристойній секції: потрапивши у конфліктну ситуацію, намагайся уникнути прямого зіткнення і вирішити питання вербальними методами.

Де там:

— Що ти там базариш, дядю, бабло давай!

Я неподалік собаку вигулював. Був у мене тоді пес, кавказька вівчарка, Атос — розумний та сильний, як бик.

— Мужики, — підхожу, — несолідно виходить: десятеро на одного.

— Йди звідси нах… мерщій зі своїм Барбосом, — гарчить один, здоровий, як штангіст, і ножа–викидуху з кишені тягне.

Що саме зробив тоді Полковник, і зі скількох уламків збирали потім штангістові кістки хірурги, точно не скажу, але раптом ніж полетів далеко вбік і рука здорованя хруснула раз та ще раз, як торішній сухий хмиз.

Є і друга заповідь: якщо від сутички ухилитися не вдалося, слід працювати на ураження – рішуче, швидко, жорстко. Реальний бій – не спортивний поєдинок: не треба намагатися перемогти когось одного, краще завдати відчутної шкоди багатьом.

Випускаю Атоса, і відразу найближчого – ребром долоні знизу догори в корінь носа. Наступного – щосили носаком черевика під колінну чашечку, долоню човником і – під борлак. А Полковник кидає в різні боки гопів, як ведмідь Балу – бандерлогів. Хтось заверещав – пес взявся до справи.

Ми не погналися, хіба що Атоса прийшлося кликати двічі.

Так і познайомилися. А тих чуваків я на районі більше ніколи не бачив: точно, залетні.

Полковник нічого не питав, запам’ятав номер зеленої «шкоди» з першого разу, а за п’ять хвилин перетелефонував і коротко повідомив:

— Приватна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».

І поцікавився:

— Проблеми?

— Поки що – ні.

— Якщо раптом виникнуть – дзвони, — запропонував він і дав відбій.

Ну, не штукарі? Ще б «Патер Браун» чи «Місіс Марпл» свою лавочку назвали. Поки я розмірковував, що мені далі робити, з ванної вийшов мокрий Ріхард і спитав, чи я піду купатися.

Гаряча вода не принесла мені звичайного умиротворення. Я стояв під душем і напружував свої мозкові гігабайти на предмет — хто ці люди, на що ладні наважитись, чого їм від нас треба і чи задіяні лише ті, що були в зеленій іномарці.

І ще: чи не варто вже сказати Ріхардові про усі дива останніх днів.

Та й, нарешті: що робити з «жучками». Можна їх зняти та викинути чи приліпити на якогось бродячого пса, але чи не зарано давати знати «інспекторам», що ми помітили їхню присутність?

А потім мені спало на думку: можливо, нам слід звернутися до Державного архіву? Не виключено, в них є якісь данні про місця дислокації на Київщині під час війни військової частини, де служив пан барон?

Поки я витирався та підтирав підлогу за нами обома, хазяйновитий німець вирішив не гаяти часу: на сковорідці смажилася яєчня з беконом, парувала кава, червоніли щойно порізані помідори.

— Ну, ти – господар першого сорту , — похвалив я.

— Мені Лотта теж так завжди каже, — гордо повідомив німець.

— Хто це – Лотта?

— Моя наречена, вона у нашій фірмі офіс–менеджером працює, — блаженно закотив очі майже барон.

— Гарна?

— Ось вона, — витяг з портмоне і простяг мені кольорову фотку Ріхард. Чесно кажучи, не мій тип: рудувата, лупата, вкрита ластовинням.

— Викапана Ізольда Золотокудра, — я зробив захоплений вигляд, і закоханому полестивши, і трішечки його здивувавши своїм знанням давнього германського епосу. Труби, мій вірний Оліфан, рубай, знов–таки вірний Бальмунг! Або – Дюрнадаль!

— Перекусимо та поїдемо в одне місце, — навмисно неконкретно кажу Ріхардові.

— Куди? – цікавиться він, не втаємничений у шпигунські цяцьки, що ними нашпигована хата.

— Не кудикай – закудикаєш. Прикмета є така: питати куди – не можна, фарту не буде. В одне місце у нашій справі.

… «Шкодники» чатували вже на виїзді з двору.

— На метро швидше буде, — повів я Ріхарда повз наш припорошений копачівським пилом всюдихід у бік станції «Позняки». Аж надто мені цікаво: що пани приватні детективи робитимуть?

Ще жодного разу вони не показалися з–за своїх затонованих вікон. Але ж не в’їдуть вони на своєму авто до станції метро? Роблю вигляд, що у мене розв’язався шнурок, а сам зиркаю з–під пахви: один вийшов з машини.

У мене жетончики напоготові: поки наш топтун ставав у чергу до каси (звик, видно, на машині кататись – ані жетонів, ані проїзного), ми пройшли турнікет, сіли у потяг і поїхали. Я бачив у вікно, як він біг до вагону: ага, почекає тебе машиніст; дзуськи, дорогенький!

Зате я його розгледів: такий собі нівроку хлоп років під тридцять у недешевому літньому костюмі, що не кидається у вічі.

Люди, які користуються виключно авто, дуже швидко втрачають навички їзди в громадському транспорті. Не вірите? Значить, ви не з таких. А мій кум, на початку 90–х – голова величезного кооперативу, тоді двічі втрапив у метро в халепи.

У часи, коли фінансову систему новонародженої держави підтримував пам’ятний усім купонокарбованець, який народом уперто йменувався «фантик», а керівники Київського метрополітену вже відмінили у його назві словосполучення «імені Леніна», але ще не винайшли пластмасового жетона, на станціях метро у касах продавали талончики на проїзд, які пасажири віддавали м’ясистим тітонькам з будок біля турнікетів, і лише після того йшли на ескалатор.

Кум одного разу вирішив злитися з народом і проїхати пару зупинок підземкою. Про надважливу функцію тітки у синьому однострої він, звісно, не підозрював і навів паніку на пасажирів, всіх розпитуючи, де закомпостирувати талончик.

Кілька років по тому, називаючись вже президентом комерційної фірми, він взимку поїхав купатися на Гідропарк (що робить щодня, не зважаючи на сезон). Оскільки прямував він з ділових переговорів, в машині, крім нього та водія, сидів головний бухгалтер фірми Валерій Володимирович Соєв. Про цього достойника я ще принагідно згадаю. Приїхали. Шофер і каже: «Альфредовичу, може, поки ви купатиметеся, я заїду на техстанцію, гальма зроблю…

Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.

— Чого це він не зупиняється? – здивувався кум.

— А ти руку піднімав? – питає єхидний бухгалтер. – Ти що, не знаєш, що на Гідропарку взимку зупинка на вимогу?

Машиніст наступного поїзда метро ошелешено розглядав здоровенного дядька у дорогому пальті, який намагався зупинити його міжнародним жестом автостопа…

Отож: не треба аж так відриватися від народу!

…Завідувачка відділом Державного архіву Тамара Іванівна Голубок перебрала швидкими пальчиками картотеку і зітхнула:

— Лише три аркуші в одній справі. У нас небагато… Тоді всі документи йшли на Москву …

— То видайте, що є, — погодився я і подарував миловидній дамі свою найчарівнішу усмішку.

Два папірці були зовсім нікчемні, а от третій … Це був особистий припис від п’ятого липня сорок другого року для пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марії Запшеченьської відбути у відрядження до Криму з особливими повноваженнями у питаннях археології. Підпис – генерал фон Штрудель, печатка з орлом – усе як годиться.

— Твій дядько що – археологом був? – здивувався я.

— Та ні, але, як кожний пристойний колекціонер, на археології трохи знався.

— Ти бачиш, його особистого тлумача звали Марія! – я уважно подивився на німця. – І, цікаво, які такі археологічні справи були у твого дядечка а Криму…

— Я не знаю, він ніколи не розповідав про Крим… Ти думаєш, це та Марія?

— Усе може бути. Слухай, у мене є знайомий, керівник обласної археологічної експедиції. Може, його попитаємо, що могло зацікавити генерала вермахту у Криму?

Я нахабно, проти всіх правил перезняв документ цифровою камерою, заклав потрібну сторінку папірцем, підійшов до симпатичної заввідділом і з невинним виразом обличчя сказав:

— Дякуємо, шановна Тамаро Іванівно. Ви допомогли нам відшукати дуже цінний документ. Він стосується родича мого іноземного друга. Але, — я розкрив справу на закладці , — нам не зовсім зрозуміло, хто ця дама, що згадується поряд із паном бароном.

Архіваріус взяла справу, передивилася припис.

— Це так важливо? – здивувалася жінка.

Я усміхнувся:

— Мені – абсолютно неважливо, а он тому педантичному німцеві, — я кивнув на Ріхарда, — вкрай необхідно.

— Я спробую пошукати якісь дані, — із сумнівом пообіцяла вона.

Моє: «Дякую, шановна Тамара Іванівно» – прозвучало дуже щиро.

— Цим ви зробите величезну послугу євроінтеграції, — весело підморгнув я. – Коли нам зайти по відповідь?

— Днів за два, думаю.

Ми вийшли з архіву, пройшли повз телевежу та хокейну ковзанку й пірнули в метро. Що там тієї дороги: пара зупинок до «Золотих Воріт», перейти на «Театральну», а там вже — поряд.

Керівник обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло почухав плішиву опуклу потилицю, покрутив козацького вуса і прорік:

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, перед самою війною в Криму працювала на розкопках група професора Ізюмського–Інжирова, були навіть цікаві знахідки часів правління Шагін–Ґерая, але евакуювати нічого не встигли, здали до місцевого музею. Фонди музею були вивезені лише частково. Частину експозиції було залишено, один з кораблів, що перевозили експозицію, було потоплено. Подальша доля знайдених артефактів невідома: після війни частину експозиції повернули з Середньої Азії, але знахідок професора Ізюмського–Інжирова не виявилось ані серед повернутого, ані у тих крихтах, що лишилися після окупантів. А розкопки не поновлювалися – не до того було. Про це може краще знати мій учень, Богдан Коропенко, він доцент тамтешнього університету, у мене колись дипломником був саме по останніх роках існування Кримського ханства.

Коли ми вже пили каву у «Барабані» після візиту до експедиції, я між іншим спитав:

— Так що там колекціонував твій дядько?

— Старовинну зброю та військову атрибутику, — гордо повідомляє шукач таємничої Марії.

— А Шагін–Ґерай знаєш хто? Останній Кримський хан. Його примусили зректися престолу і вислали до Калуги.

— А де це – Калуга?

— Це далеко. Нам туди, — заспокоюю німця, — не треба. А от чи не по знахідки професора Кішміш–Фігова він туди їздив?

— Якого…Фігова?

— Фіг його знає, якого. Того, що розкопки вів. Ізюм–Інжирського, чи як там пан Гоняйло сказав? Знаєш, Ріхарде, у мене пам’ять – конкретна: не на слова, а на суть! Щоб ти знав, інжир і фіга – це одна й та сама смоківниця.

…Цікаво, що би він сказав, якби взнав, що наші вчені досі не домовилися, як називати династію Кримських ханів: Гиреями чи Ґераями? Наприклад, у шкільних підручниках пишуть – Гирей, як і за часів мого школярства. А просунуті історики кажуть, що це помилкова ще з ХVІІ століття транскрипція, ще й на західних вчених кивають. А мені що? Ґераї, так Ґераї. У них самих би спитати, так де їх візьмеш, ханів?

Розділ 6. IP (Internet Protocol Address) і дещо про каву

Найбільше відкриття минулого століття — це, безумовно, комп’ютер. Не літак, не космічний корабель, не авто VIP–класу, не кухонний комбайн, пральна чи друкарська машинка – саме він, дорогенький, з його гігабайтами та мегагерцами, з вінчестерами, материнськими платами, звуковою та відео–картами, блоками оперативної пам’яті і безшумними кулерами. Без нього вже не літають ракети і не їздять поїзди, не верстаються газети, не проектуються представницькі лімузини, та й романи не пишуться! Він може замінити цілу бібліотеку й кінотеатр, студію художника та кульман конструктора. Він породив її величність світову мережу і панує в ній. Він, як жива істота, вразливий для вірусів, від них хворіє і може навіть вмерти.

Мій комп живе у тумбі спеціального столу, придбаного, власне, саме для нього, дивиться мені просто у вічі пласким екраном, низько зітхає саббуфером, верещить інколи акустичними системами, підморгує зеленими вогниками на системному блоці і периферії, він покірно засинає, якщо я довго не торкаюся його, висловлює образу стандартною музичною фразою, коли його вимикаю, і радісно вітає мене, пробуджений великою кнопкою «Пуск»!

Захищений Avast–ом[4] і якимись брандмауерами, він впевнено працює, відчуваючи себе потрібним і надійним, і в цьому він абсолютно правий. У мене немає літака чи ракети, я давно не користуюся друкарською машинкою, а от як я обходився раніше без компа – тепер просто не уявляю! Зайти на мій комп’ютер без мене – не так вже й просто: він захищений десятизначним паролем з літер і цифр, а диск D, на котрому лежить найцікавіша інформація (у закодованих, до речі, файлах) – ще одним, який набирати треба у двох різних регістрах.

Отже, зайти у мій комп сторонньому – не така вже проста штука.

…Поки нас не було, до нашої хати ніхто сторонній, здається, теж не заходив – усі «маячки» були на місці. Зеленого легковика біля будинку я не помітив.

Я вирішив пошукати щось про того Шагін–Ґерая в Інтернеті, але коли мій до–біса–гігабайтний–друг завантажився, Avast безпристрасно повідомив: «Атака з IP[5]…» і багато–багато цифр. Йоханий бабай, родич японського городового! Цього мені тільки й не вистачало: нас взяли у щільну облогу: слідкують, залізли в хату і «жучків» насували, а тепер ще й намагаються зламати захист мого комп’ютера! Але я теж не якийсь Вася: Avastів лоґ відображає цей горезвісний IP нападника! Скопіював журнал на флешку, сказав Ріхардові «я швиденько» і — до Максима.

Макс – мій сусід, юний комп’ютерний геній і колишній неформал. Він встановлює мені програми, налагоджує захист, консультує у складних (для мене, звісно, а не для нього) випадках. Вчиться він на третьому курсі в ДУІКТі[6] на факультеті «Комп’ютерна безпека», і для нього усе це — дитячі забавки. «Ніхто не зробив би цього швидше та ефективніше», — поблажливо кинув колись Макс після чергового лікарського візиту до мого компа .

— Є ай–пі? – хижо посміхнувся він, вислухавши мою розповідь. – Нумо його знайдемо і запхаємо за це трояна[7]. Він тихенько сидітиме у системі, видаючи себе за корисну програму, а потім, одного прекрасного дня, зробить свою справу!

— Яку справу?

— Яку нам треба: хочеш – передаватиме тобі інфу, ні — покоцає систему…

— Краще – інфу, — кажу я.

— З тебе кава, — каже Макс, володар терабайтного монстра, проти якого мій комп – все одно як «Ланос» проти боліда «Формули–1».

— Та хоч зараз, — кажу.

…Усі мої колишні знали: каву я варити вмію. Зранку вона прокидається, а по хаті – трошки пряний, лоскотний, спокусливий духмяний аромат. У ліжко я жінкам кави не подаю: пиття кави взагалі – це ритуал, дійство, свого роду процедура і відправа. Не станеш же ні сіло ні впало запрошувати на каву будь–яку жінку. А якщо вже дійшло до вранішньої кави – заради тебе я підніму свою… гм… краще скажемо так: вистрибну з теплої постелі і приготую каву по–східному, чи по–арабському, по–мексиканському, бразильську традиційну, або, не виключено – японську, яванську, індонезійську ба й карибську каву. Я знаю із сотню способів її приготування, та обиратиму єдиний рецепт — виключно для тебе, під твій характер, на твій смак. І не помилюся, бо ти для мене не абихто, не всяка перша–ліпша, і просинаєшся у моєму ліжку – не просто так. А тому – ти маєш вийти, голубонько, на каву: вже і серветки чепурненькі на столі, і канапки, і фліжаночки чеські, мої улюблені.

І ти вийдеш, якщо тут опинилася не просто так, бо на повагу треба відповідати повагою, а за увагу – дарувати увагу. Інакше – не варто було й приходити.

Секрет кави дуже простий: зерна повинні бути якісними, молоти їх краще безпосередньо перед приготуванням, і в жодному разі не треба поспішати.

— Скільки часу тобі треба на це? – питаю я у Макса.

— Днів зо два.

— Чого ж так довго? – дивуюся.

— А ти думав: клац–клац–клац і готово? – сміється Макс. — Так лише в блокбастерах буває. Ти, наприклад, вмієш ламати захист?

— Та звідки? Я ж журналіст… Статті — ті, так, пишу.

— От бачиш. А людина, яка намагається зламати захист твоєї машини, щось у нашій справі, та петрає. До речі, — самовдоволено підморгнув мій сусіда, — це не так просто – твою машину хакнути, я це точно знаю.

Мій юний Норберт Вінер (не дай Боже порівняти його з Гейтсом – образиться на усе життя) особисто встановлював мені якийсь особливий захист. Тому я спокійний – у мене не стандарт, а, як полюбляли говорити «човники» на початку дев’яностих, ексклюзив.

— То каву тобі сюди принести? – питаю у Макса.

— Ніфіґа. Пиття кави поспіхом – це симулякр якийсь, — удавано ображається юний геній. – Зайду, коли зроблю. Кава – це ритуал, дійство, свого роду процедура та відправа.

Він знайомий з моїми теоріями, як бачите, непогано їх засвоїв і, здається, у цілому поділяє.

— У нас є два шляхи, — повідомляю, повернувшись у хату, Ріхардові. – Можемо два дні сидіти вдома і чекати результатів з архіву, а можемо десь поїхати у нашій справі.

— Як — поїхати? Ми ж сьогодні тільки приїхали, — німець, видно, звик до розміреного життя на своїй фірмі звукозапису: прийшов, відінженерив певну кількість годин, автом туди й назад, сніданок — обід–вечеря – за розкладом. Секс з білявкою Лотхен – строго по п’ятницях. Супермаркет за рогом. Кількість калорій – по таблицях. Шпацирен у парку по суботах.

Витягаю тоді наш реєстр населених пунктів:

– Дивись скільки. Чи не варто зганяти, наприклад, до Іванкова? Там, я чув, непоганий краєзнавчий музей, фотографій окупаційного періоду – море, може, щось і з’ясуємо. У тебе що, вагон часу, аби його гаяти? Ну що, їдемо завтра до Іванкова?

— Ти правий, — погоджується він.

Беру чорний пакет зі сміттям, виходжу у хол біля ліфтів, швиденько кидаю кульок у сміттєпровід і дзвоню до Макса – благо, він живе у сусідній квартирі.

— Нетерплячка, як на … — невдоволено цідить програміст.

— Та ні, не те: дай мені на хвилину Інтернет: не хочу заходити зі своєї машини.

Я швиденько замовляю два квитки на літак: для себе і для Ріхарда, туди — на завтра, назад – на післязавтра, і зовсім не до Іванкова.

Розділ 7. Дочка Агнешки Болеславівни

…Варто було мені повернутися додому, одразу задзеленчав міський телефон. Дзвонила Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.

…Це тепер потрапити на будь–який концерт чи виставу – не проблема, аби гроші. Заходите на сайт «Партер» і він не тільки розкаже вам про усі найближчі гастролі, вистави та концерти, а й продемонструє схему залу, де той концерт відбудеться, розділить ряди по цінових зонах і навіть покаже, які місця вже викуплено. Замовляй, що влаштовує, а потім у зручний час привозь гроші і без проблем отримуй свої білети.

А колись дістати квитки було цілою епопеєю, пригодою типу тієї, що відбулася з Язоном[8], Гераклом та іншими аргонавтами. Що тільки не вигадували меломани й театрали, аби розжитись необхідними квиточками! Заводили знайомства з адміністраторами театрів та концертних залів, розповсюджувачами та білетерами театральних кас, переплачували по три ціни спритним діловарам, волали в день події на ближніх підступах до театру, сподіваючись на поблажливість Фортуни: «В кого є зайвий квиток?» Я вже не кажу про контрамарки – прерогативу якихось недосяжних небожителів.

Так було перед концертами Алли Борисівни (яку ще ніхто не звав Примадонною, а здебільшого по–простому — Алкою чи Пугачихою: від того прості люди відчували її своєю і любили ще більше), а також Антонова, Леонтьєва, Градського, «Землян», «Піснярів», «Машини врємєні» і групи «Цвєти».

А з іноземцями – взагалі окрема історія.

Це тільки «Бітли» самі просилися в турне Радянським Союзом у зеніті слави, і не були допущені в країну розвиненого соціалізму, аби не поширювали тлінний вплав загниваючого суспільства на найпрогресивнішу молодь у світі (ті само відповідальні особи вирішили: хай волають своє сумнівне «Бек ін Ю–ЕС–ЕС–А!» у себе не Ліверпульщині!).

А інші іноземні зірки згадували про Ю–ЕС–ЕС–А лише тоді, коли вдома їхній блиск починав блякнути, збори – падати, ефіри – рідшати, а продаж платівок – уповільнюватись. Та й то, інстанції допускали з–за залізного запинала групи другорядні, якісь доуліфемелі та тіч–іни.

А ми, наприклад, любили групу «Слейд», переписували її на наші «Маяки» та «Юпітери» з платівок, що через Польщу не знати якими шляхами ввозилися до Києва, і через їхню музику пересвідчувалися, що наша нелюбов до штучно–радянських «Самоцвєтів» і «Поющих гітар» (але аж ніяк не до справжніх «Цвєтов» Стаса Наміна та «Піснярів» Вадима Мулявина) має усі підстави.

«Слейд» — кому з молодих тепер ця назва хоч щось говорить?

Наприкінці 70–х ми полюбляли їздити з наметами до урочища Вигурівщина–Троєщина (тепер Троєщина є, а урочища — катма) - на природу. І ще — там майже не діяли глушилки з Лисої Гори (символічно, хіба ні?), які не давали слухати музичні передачі «Голосу з–за бугра».

Так от. Після 9–го чи 10–го класу ми катером (!) заїхали з дівчатами на Вигурівщину–Троєщину і класно відпочивали. Ловили на блешні «Байкал» окунів по 400 г. і краснопчиків на черв’яків — неміряно. Тоді там усе це ще водилося. Варили юшку і споживали її під «Біле міцне».

У нас була потужна «Спідола», налаштована на короткі хвилі (їй не заважала їх ловити навіть присутність мого однокласника — сина полковника КДБ).

І от одного разу ми впіймали передачу «Голосу» — ПРО «СЛЕЙД»!

Що вони патякали! «Слейд», буцімто, давно втратив популярність у США, і взагалі — «відстійна» порівняно з новітніми, група, але, мовляв, оскільки вони, просунуті, знають, що в Ю–ес–ес–а молодь її ще слухає, то ось вам, мовляв, кілька композицій.

Що ж це виходило? Що ми, пацани з Печерська, найкрутішого району Києва, є галімими лохами, а вони, чорти з Мангаттену (чи не Сєва Старгородцев це був?) краще знають, з ким «Слейд» порівнювати: з «Бі Джиз», котрого ми ще ніколи не чули, чи з «Самоцвєтами», якими нас застібали по радіо та ТБ? Вони нахабно плювали в наших кумирів і вважали, що це — демократично.

Пашлі ані на … — вирішили ми, перемкнули на «Маяк» і стали купатися (голяка, але нікому про це не розповідайте) з дівчатами.

Це був перший плювок у нашу віру в західну демократію.

А диска групи «Слейд» я на Петрівці не так давно купив! Вони й досі там продаються.

А де чуваки, які паплюжили наш «Слейд» на хвилях неіснуючих тепер радіостанцій?

Ото ж бо!

Так було і, здавалося, буде завжди.

І раптом! приїхав! «Спейс»!

Тепер дещо призабута, ця група тоді гриміла по світу зі своєю електронною музикою та небаченими у нас лазерними шоу! Оскільки вони грали, але не співали, пришити їм ідеологію було вкрай важко ( у композиції «Стіна» група «Пінк флойд» викривлює зовнішню політику СРСР; для публічного відтворення названа композиція не рекомендується[9]), то фірма «Мелодія» навіть купила ліцензію та видала шаленим тиражем один зі спейсівських дисків.

Я і не рипався до Палацу спорту по квитки: там відбувалося побоїще, яке і Ріхардовому предкові, герою Грюнвальдської битви, видалося б кінцем світу. Я побачив вируючий натовп біля кас, проходячи мимо у справах, здалеку почув лемент з лайкою і жваво уявив, що коїлося біля Лядської брами за монголо–татарської навали.

…Хто каже, що не мав у ті часи громадського доручення, хоча б формального, записаного на папері – той або дисидент, або склеротик, або – каже неправду, якщо, звісно, у 1991 році не впав з Місяцю. Переважна більшість намагалися від того ухилитись шляхом отримання якоїсь формальної повинності, штибу агітатора, політінформатора (забув, які ще були), чи, за часів Горбачова, члена товариства «Тверезість». На крайній випадок лишалося ДНД: погуляєш два вечори на місяць в мікрорайоні свого підприємства з пов’язкою на руці у товаристві колег — стаєш суспільно корисним, ще й додаткові дні до відпустки плюсуються. Лише окремі ентузіасти залюбки займалися цією «громадською роботою» – як правило, за рахунок робочого часу та замість виконання своїх прямих посадових обов’язків. Але інколи наявність такого доручення могла дати якісь плюси.

…То було нечуване везіння, фарт і чудо з чудес: Олег Бризгаєв, секретар з ідеології райкому комсомолу, до якого я привіз внески вчительської комсомольської організації свого профтехучилища (таке було моє громадське доручення), раптом спитав:

— Хочеш два квитки на завтра на «Спейс»?

Хтось з райкомівських босів не зміг піти, чи вони замовили зайве у міськкомі – не знаю. Та я про такі дрібниці і не думав, миттєво зреагувавши:

— Хочу, звісно!

— Давай десятку, — каже секретар.

Коли твоя зарплатня становить лише п’ятнадцять червонців, то віддати десятку – не так вже безболісно. Я подумки пообіцяв собі курити замість «Столичних» — «Експрес», віддав Олегові червону купюру з профілем сина видатного просвітителя чуваського народу і став володарем щастя у вигляді квадратика непоказного паперу.

Сплата комсомольських внесків організацією полягала у тому, що кошти вносилися на рахунок через ощадкасу, а до райкому завозилися лише відомості та корінець квитанції.

Відвідувати ощадкасу ліпше було зранку, вистоявши невелику чергу з дисциплінованих платників квартплати пенсійного віку, ніж після роботи ставати у кінець довжелезного, як при Мавзолеї, хвоста до віконця «Комунальні платежі» (що за недоумок вигадав, що саме до цієї категорії відносяться комсомольські внески?), стояти з годину серед стомлених жінок, роздратованих неквапливістю касирки, дурною втратою часу, що його можна було використати на приготування вечері, перевірку уроків у дітей, на значно більш корисну чергу в гастрономі – мало справ у сімейної жінки? Більшість цих поважних матрон тримали в руках торби, сумки чи «авоськи[10]», важкі від продуктів, куплених під час обідньої перерви, що настрою їм теж не додавало.

Уроки у мене в той день починалися аж з п’ятого, отже, відвідавши зранку ощадкасу та райком, я, з квитками й прекрасним настроєм, попрямував до училища, по дорозі розмірковуючи, кого би мені запросити на концерт — віднедавна я був знову вільним, і цей факт тоді мене абсолютно не напружував: молоді вчительки і майстрині виробничого навчання якимось шостим відчуттям моментально усвідомили мою незаанґажованість, хоча я не поширювався про неї, і проявляли інтерес до перспективного викладача літератури.

Учительська у профтехучилищах зветься чомусь – «педкабінет». Зазвичай там є пара столів, за якими ніхто ніколи на сидить – для чого тоді підсобка?, — вішак, завжди порожній, завуч і телефонний апарат. У майстернях таке приміщення зветься «кімнатою майстрів». Мастаки, як повсюдно звуть майстрів петеушники, й поготів уникають «своєї» кімнати, як чорт ладану: там може чатувати старший майстер і, якщо у тебе немає занять, підвантажити позаплановою роботою, якої у майстернях завжди повно; до прямих посадових обов’язків майстра вона не входить, але виконують її, як правило, саме майстри.

У цих спеціальних приміщеннях в епоху немобільних апаратів найчастіше зустрічалися представники племені шанувальників телефонного зв’язку, які більшість робочого часу займали лінію приватними балачками.

Агнешка Болеславівна Цястковська була з тих, хто давав найбільше роботи місцевій АТС. Вона без жодних сумнівів окуповувала слухавку і дзвонила чоловікові, коханцеві з Держкомітету, подругам і дочці – вісімнадцятирічній красуні–студентці Віолетті. Сама ж Агнешка Болеславівна викладала суспільствознавство та основи економічних знань, у тридцять дев’ять виглядала на двадцять сім, вишукано вдягалася, подобалась чоловікам, ненавиділа власне паспортне ім’я Агнія, скомпрометоване, на її думку, відомою дитячою поетесою, і всіляко підкреслювала своє польське коріння. Вона саме засіла за апарат, коли я зайшов до педкабінету по журнал. Цього разу її розмова тривала на диво коротко.

— Де я тобі візьму? Проси в батька! – роздратовано жбурнула слухавку на апарат прекрасна полячка.

— Ти уявляєш, Олексію Володимировичу, — помітила мене вона, — Віолка за горло бере: дістань їй хоч один квиток на «Спейс» кров з носу. Мені звідки його взяти, якщо навіть у Держкомітеті допомогти не можуть!

Хто, такий всесильний у світі профтехосвіти, не міг дістати дефіцитного квитка, ні для кого не було секретом. Кажу ж вам: Агнешка Болеславівна була тоді жінкою рідкісної вроди…

«А чому б ні», — вирішив я.

— У мене є один зайвий квиток, — кажу, — і якщо ви не проти, я можу запросити вашу дочку.

Так ми і запізналися з Віолеттою. Вона мені сподобалася, та спочатку я поводився дещо скуто: таки дочка співробітниці, хто її знає, що вона подумає і, головне, скаже потім про мене матері?

Ми мали достатньо часу в запасі: навіть встигли випити кави у буфеті. Але ж мовчали вже і п’ять хвилин, і десять, і п’ятнадцять, наша мовчанка ставала загрозливою. Треба було хоч щось говорити, і я почав…

Тепер я точно знаю, що мали на думці письменники, сформулювавши легендарне «Остапа понесло» — зі мною тоді сталося саме це: вона сміялася до концерту, в антракті і весь час, поки я проводжав її додому. Де воно все бралося: жарти, анекдоти, байки з училищного життя, каламбури й гра слів – сам не знаю й понині. Віолетта подякувала за вечір і пурхнула у під’їзд.

Назавтра я поцікавився в Агнешки Болеславівни, чи задоволена її донька концертом.

— Ой, вона вам така вдячна, — засяяла жінка. – Вона так захоплено розповідала, і навіть сказала: «Мамо, ти і не уявляєш, який Олексій Володимирович талалай!»

Отакої! Вона що, не розуміє: я намагався розважити її… Сказала б – дотепник, а то…

Це дещо зменшило мої враження від Віолетти, але я за пару днів таки подзвонив, наступними вихідними вивів її до театру Франка на модну тоді виставу «Моя професія – сеньйор з вищого світу». У райкомі, мабуть, мали на мене якісь види, чи просто звикли враховувати вашого покірного слугу і доволі часто пропонували квитки, а я не відмовлявся: тепер у мене була чарівна супутниця для відвідин театру. Я вже почав подумувати, чи не атакувати мені Віолетту за всіма правилами залицяння, як вона, йдучи з чергової вистави, раптом почала розповідати мені про якогось однокурсника, який у неї шалено закоханий, упадає за нею й зве заміж, а батьки в нього працюють у ЦК і зможуть подарувати чималеньку квартиру, машину та влаштувати їх після університету на роботу за кордоном.

— А ти? – питаю (ми тоді вже були на ти).

— Обмірковую пропозицію, — з серйозним лицем каже Віолетта.

То сьогодні я розумію: хотіла вона цією оповідкою активізувати мене, а тоді промовчав, довів її до під’їзду, спантеличений новиною, ще й кілька днів не дзвонив. Квартира, машина, закордон… А що я міг запропонувати їй натомість?

Наступного разу вона відмовилася від мого запрошення, потім її ніколи не було вдома, коли я дзвонив, а десь за півроку Агнешка Болеславівна урочисто повідомила, що її дочка вийшла заміж і запросила колег після уроків до свого кабінету – відсвяткувати подію.

— Щиро вітаю, — сказав я Віолчиній матері, — але я, напевно, не зможу: до райкому викликають.

— Направду? – спитала жінка.

— Так, — збрехав я.

Агнешка Болеславівна дуже добре знала життя: вона глянула мені у вічі і сказала:

— Неправда, — потім чомусь зітхнула. – Боже, які ж ви, молодь, дурні…

Кілька років я не мав жодних відомостей про Віолетту, аж раптом вона сама зателефонувала:

— Привіт, як поживаєш?

Поживав я непогано: був вже завучем у престижній столичній школі з поглибленим вивченням англійської й досить часто друкувався зі статтями у російськомовній республіканській газеті «Комсомольское племя», а додаток до неї – «Рабочая смена» — щойно опублікував цілу підборку моїх віршів. У мене тоді був роман з однією жінкою (вона казала – стосунки), і я вже не так часто згадував Віолетту.

— Нормально, — кажу.

— Не одружився?

— Поки ні.

— А я розлучаюся, — повідомляє вона.

— Он як, — тільки й знайшов, що сказати.

— Він – кінчений! – палко заявляє моя колишня театральна компаньйонка.

Мене з тих пір і досі цікавить: якщо жінка живе три–чотири роки з чоловіком, а потім заявляє, що він – кінчений, чи може сама вона при цьому вважатися Кончитою?

Ми поговорили ще хвилин зо п’ять ні про що, типу того, якими класними були наші культпоходи, потім вона сказала, щоб я дзвонив, що телефон не змінився. Я не став того робити, а вона ще разів зо три телефонувала, а тоді знов зникла на рік.

Я інколи дзвонив їй просто так, а вона мені — коли їй погано, тобто виключно коли вона залишалася одна після чергового шлюбу чи стосунків; ми зустрічалися, йшли на каву, бувало, що і з коньячком, інколи навіть – до мене додому, я вислуховував її, проводив балачкотерапію, співчував, жалів, але ніколи, не гмикайте, дійсно – ніколи я не дозволив ані собі, ані їй навіть тіні думки про те, що між нами може бути секс чи, не приведи Господи, стосунки!

Так от. …Варто було мені повернутися від Макса додому, одразу задзвонив міський телефон. Це була та само Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.

— У мене до тебе є одна справа, — без преамбули почала вона.

— Термінова?

— Не дуже.

— То добре, — кажу, — бо я найближчі пару днів буду зайнятий.

— Я замовила квитки на концерт Кипелова і хочу запросити тебе.

За ці роки вона теж таки непогано вивчила мої уподобання. Я не міг не зацінити жест: сама вона важкий рок, навіть стиль old school, не любить.

— То це ж аж у вересні, а тепер тільки серпень, — дивуюся я.

— Так ти підеш? – підганяє мене дочка Агнешки Болеславівни.

— Піду, за однієї умови: ти не говоритимеш потім, що я — талалай.

— Досі пам’ятаєш? – дивується Віолетта.

— То як – станеш чи ні?

Вона розуміє, що я жартую, каже «ні» і дає відбій.

— Одна знайома, — пояснюю німцеві.

— Красива? – цікавиться Ріхрад.

Я показую йому фото, де ми разом сидимо в кафе, єдине у мене з її зображенням, досить недавнє…

— О–ла–ла! – захоплено роздивляється картку Ріхард. — Це – твоя…

Він не може підібрати слова, хоча у нашій мові за ці дні непогано напрактикувався.

— Ні, — хитаю головою я . – Ми проґавили той момент, коли це могло статись, а тепер немає сенсу міняти хороші дружні стосунки на невідомо ще які — любовні.

Він мене знов не розуміє; що поробиш – практична натура.

Розділ 8. Ловити практично нема чого

Зелена «Шкода» прилаштувалася за нами від самого мого будинку. Вона пленталася за нашим повільним самоходом через усе місто від Позняків аж до площі Шевченка, і я вже почав міркувати, що час позбутися «хвоста», коли, виїхавши на трасу на Іванків, водій іномарки дав газу, легко обійшов нас і довершений чужоземний легковик швидко зник з поля зору. «Вирішили організувати комісію з урочистої зустрічі десь по дорозі чи в Іванкові», — здогадався я. Хлопці з аґенції стають неприємно настирними.

Звісно, можна було звернутися до Сергія Єгоровича Синька, мого колишнього начальника – він тепер пішов на підвищення і вже неабиякий чин в «органах», ба й до самого Полковника. До речі, він давно вже генерал і зву я його Полковником лише за старою звичкою.

Мій Полковник чи той само Синько здатні швидко дати дрозда хлопцям з «Інспектора Лестрейда». Але! Від «жучків», якщо це їхня робота, вони відхрестяться: не наше, мовляв, ви що, ми такими незаконними штуками не займаємося; їздити тими само дорогами, що й ми, як і перебувати у моєму дворі, нікому не заборонено, і чого це я вирішив, що вони цікавляться саме нами: а може, ми слідкуємо не за вами, а за шахістом Петею – чи не він, бува, поцупив у гросмейстера Корягіна його улюблену щасливу шахівницю?

Вони самі полегшили мені завдання; я планував відриватись лісовою ґрунтовкою, знов використовуючи два мости та більший кліренс «волинки», а тепер просто розвернувся на сто вісімдесят та поїхав у зворотному напрямку. Я й не збирався до Іванкова, а просто морочив за допомогою прослушки голову «інспекторам»: в аеропорту на нас чекали квитки, які можуть бути поїздки по райцентрах? Але в одному сумнівів не було: «жучки» — їхні!

Ріхард таки завважив, що ми їдемо назад:

— Що, помилилися дорогою?

— Геть помилилися, — кажу. – Сьогодні до Іванкова нема чого їхати, я згадав: вівторок у музеях – санітарний день. Краще зганяти в інше місце.

Якби моїм напарником був хтось інший: Олег Іваненко чи рудий Вітя Шухер, я би давно розкрив карти. А німець… Як ще він поведеться: може, злякається та припинить пошуки, чи наполягатиме повідомити куди слід…

Поки ми їхали містом, мій компаньйон із цікавістю дивився у вікно, а коли вирулили на знамениту трасу, він здивовано прочитав дорожній вказівник і повернувся до мене:

— Аеропорт?

— А що? Зганяємо на пару днів до Криму: може, вдасться з’ясувати, чого це пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську носило туди за дорученням генерала фон Штруделя, і чи не та це Марія. Принаймні, іншої Марії в оточенні твого родича за його перебування в Україні нам виявити поки не вдалося.

— Та Марія була селянкою, — переконано заперечив ймовірний спадкоємець.

— З чого ти це взяв?

— У заповіті чітко сказано: познайомився у Київській області.

— Саме так: познайомився. Але ніде не сказано, що вона – селянка. По–перше, у Київській області й міст повно, по–друге, у містах голодно було, городяни по селах розбігалися, а окупаційна влада намагалася їх силоміць повернути.

Пан–майже–Пферденкруп замовк і, мені здалося, навіть образився: він мовчав, поки ми під’їжджали до стоянки, домовлялися з охороною, ставили машину й чимчикували до кас.

Він тільки й спитав, чого ми не поїхали потягом.

— Квитків на найближчі три тижні немає – сезон, — таке пояснення протеже Кая–Уве та Момо цілком задовольнило, хоча я бачив, що сума, віддана касирці, йому не сподобалася.

Скільки там того перельоту від Києва до Сімферополя – це ж не до Хабаровська, Буенос–Айреса або Вашингтона – не встигли політати, як миловидна стюардеса сказала припнутися пасками безпеки. Багажу у нас не було, залишивши пасажирів чекати свої валізи та сумки, ми вийшли з аеропорту й були атаковані бравим таксистом у тенісці з пальмами ( як вона, хай їй грець, зветься?), ультрамодній років зо три тому. Він випередив групу своїх колег на два корпуси і поспішав застовпити клієнтів зі столичного літака.

— Ялта, Алушта, Ласпі, — випалив він, як кулемет.

— Етнографічний музей, — осадила його моя фраза.

— Па гораду нє работаю, — скис він.

Почувши його «па городу», одні таксисти порснули від нас, як курчата від сусідського кота, а інші рядили таку суму, буцімто збиралися везти нас принаймні до Чернігова. Я цю породу вже знав: один такий пропонував минулого літа довезти мене з Севастополя до Ласпі за триста гривень, а там не більше двадцяти кілометрів.

Ні, дорогенькі, я попрямував до дідуся на старенькій «трійці», що понуро стояла осторонь:

— Тридцять гривень до етнографічного музею, — впевнено називаю ціну навмання.

— Поїхали, — погоджується старий.

Я чудово розумію різницю між крутою іномаркою та літньою «Ладою», здогадуюсь, що справжній зиск браві кримські кебмени мають місяців п’ять на рік, поки є курортники, але хіба це означає, що я за півгодини досить простої роботи маю заплатити комусь більше, ніж сам заробляю за день?

До речі, виявилось, що навіть за київськими мірками тридцять гривень за таку відстань – пристойна ціна.

…Редакційне посвідчення столичної газети справляє неабияке враження на тітоньку, яка перевіряє квитки у музеї.

— Нам, — кажу, — потрібний хтось з наукового персоналу, бажано – фахівець з археології.

Такого спеціаліста, старшого наукового співробітника, нам знаходять, і молодий симпатичний мужчина веде нас у двері з табличкою «Службовий вхід». У його малесенькому кабінеті, — стіл, шафа, пара стільців для відвідувачів, — я повторюю фокус з посвідченням і представляю свого супутника:

— Ріхард Шваненвальд, режисер з Німеччини.

В принципі, я не так вже й прибрехав: звукоінженер чи звукорежисер – різницю розуміє лише фахівець, а слово «звук» я опустив для економії.

Таке везіння інколи буває: хтось же виграє у лото «Потіха», знаходить скарби на власному городі, забиває вирішальний гол у фіналі чемпіонату світу, отримує Нобелевську премію чи завжди має шарові контрамарки до Київського театру української драми імені Івана Франка на вистави з Бенюком, Хостікоєвим, Ступкою (хоч з одним, хоч із другим) і Задніпровським–старшим… Нам пощастило не менше. Науковець представив себе:

— Богдан Тарасович Коропенко, до ваших послуг.

Я зробив круглі очі та видав:

— Невже – той самий?

— Ви чули про мене? – здивувався господар мікроскопічного кабінету.

— Аякже. Нам рекомендував вас як фахівця високого класу керівник Київської обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло.

У «десятку»! В «яблучко»! Точно в ціль! Очі Богдана Тарасовича засвітилися, як підфарники братового «Луаза», він розчулився та був готовий до споживання, як у липневу спеку пиво з холодильника.

— Щоправда, Степан Мар’янович радив нам шукати вас в університеті… — додав я.

— Основна моя робота – там, — погодився науковець, — у музеї я лише на півставки, але тепер серпень, вступні іспити, а я у відпустці, от і маю щасливу нагоду більше попрацювати у фондах…

Он у тебе яка «щаслива нагода» — витратити відпустку на улюблену справу. А я у свої вакації гасаю, як Сірко ярмарком, всією Україною у пошуках міфічної коханої потенційного спадкодавця мого випадкового знайомого…

— Ми збираємо матеріали про видатного археолога професора Ізюмського–Інжирова, — беру бика за роги я.

— До сто десятої річниці? — здогадується старший науковий співробітник.

— Зокрема, і до неї, — битий жак, я виду не подаю, що уперше чую про ювілей. Добре хоч, що вистачило розуму подивитись в енциклопедії, як звуть цього легендарного діяча: Гервасій Вікентійович.

— Взагалі–то, планується антологія «Видатні археологи України», — розвожу я далі. – І ми проводимо попередній збір матеріалу. Якщо вдасться вибити фінансування, книга вийде вже наступного року.

— Ви хіба не на літературні теми пишете? — виявляє приємне знайомство з нашою газетою вчений.

— Переважно на літературні, — ніяковію я від того, що змушений дурити хорошу людину. – Але від інших цікавих тем теж не відмовляюся.

Бачу – моєму співбесіднику приємно, що його улюблена справа небайдужа столичному журналістові. Даю собі слово написати статтю чи нарис до ювілею цього корифея археології та намагаюся трошки виправити становище:

— Якщо кошти не виділять, то буде цикл статей у столичних ЗМІ.

— Теж непогано, — киває Богдан Тарасович. – ЗМІ останнім часом приділяють недостатньо уваги висвітленню…

Господи, тільки б не з’їхав на офіціоз і пафос!

— Проте, мені би не хотілося, пишучи про таке світило, збиватися на банальний переказ загальновідомих фактів. Кортить зробити яскравий матеріал із родзинкою, цікавий і читабельний. Ви мене розумієте?

Хто ж мене ще зрозуміє, як не віддана археології людина?

— Мені хочеться, — веду далі я, — зробити статтю з інтригою, з назвою, яка б гіпнотизувала читача, не дозволяла не прочитати … Наприклад, «Таємниця експедиції» чи «Секрет професора Гервасія Ізюмського–Інжирова»!

— Ви маєте на увазі… — видихає співбесідник.

— Кримську експедицію тисяча дев’ятсот сорок першого року! – сам загоряюся ідеєю я. Та хто мені заборонить зробити такий матеріал? Були б кілька фотографій та пара–друга маловідомих фактів!

— Це трагічна експедиція, — зітхає мій візаві. — Усі знахідки втрачено, документів майже не лишилося.

Документи, звісно, штука хороша, особливо, з огляду – хто і за яких обставин їх писав. Пам’ятаєте, я згадував мого знайомого, бухгалтера Валерія Володимировича Соєва? Ще обіцяв принагідно розповісти про нього докладніше? Цей геній дебетів і кредитів, король проводок та корифей позитивного сальдо якось похвалився, що прізвище у нього – унікальне, і всі, хто його носить, є досить близькими родичами самого Валерія Володимировича.

— Та ну, — не повірив я. – Он у московських «Ізвєстіях» був такий міжнародний оглядач – Віссаріон Соєв.

— Віссарка? – підняв брови бухгалтер. – Віссарка — мій троюрідний брат!

— Взагалі–то наше прізвище мало би бути — Сисоєв, — почав свою розповідь родич московського міжнародника. – Усі мої предки були Сисоєви. Аж до тисяча вісімсот шістдесят першого року. А тоді грянуло – цар волю дав! До села приїхав чиновник із повноваженнями. Разом із батюшкою та старостою, помолившись у церкві, з пером, чорнилом та чистими бланками рушив він зранку селом, з хати в хату – виписувати паспорти! Лише уявіть собі: віками чекали цього! Та це було свято, не менше за Великдень! Селяни вбралися у найліпше, столи понакривали, стрічали цю трійцю хлібом–сіллю, як дорогих гостей! До столу запрошували, ображалися на відмову. А як вже сів, менше трьох чарок і пити непристойно.

Хата пра–пра–прадіда, Пафнутія Сисоєва, була від церкви шостою чи сьомою. Зранку він заради свята розговівся горілочкою і став чекати біля воріт: п’ять хат до моєї лишилося, три, одна… І від нервового напруження та нетерплячки бігав кожного разу, коли бачив, як до сусідів заходять воленосці, «румочку храпнути».

Коли процесія завітала до Пафнутія, достойно тримався лише батюшка, видимо, через постійне загартування, цілорічне якісне харчування та внаслідок добрячої ваги. Ті двоє, староста й чиновник з міста, були вже тепленькі, але господар запрошував до столу, сам, до речі, також п’яненький, а відмовитись сил у гостей уже не вистачало.

Скільки сиділи «гості дорогі», що пили, чим закушували – історія замовчує, але, судячи з усього, робили вони це під гаслом «за вєру , царя і отєчєство», а саме: совісно, ревно, старанно, побожно й патріотично. Розуміючи відповідальність моменту, не матюкалися, не богохульствували, не билися й сороміцьких пісень не гармошці не грали.

Дійшла, нарешті, черга й до паспорта. Чиновник витяг ручку, чорнила, бланк, не без проблем сконцентрував погляд на папірцеві, намітився, куди писати, і запитав: «Як прізвище?»

Хто з двох схибив: Пафнутій не був вже здатний правильно назватись, чи паспортист записати – до анналів не занесено. Проте виведено у графі було – «Соєв», паспорт заховано за ікону, перевірити неписьменний екс–Сисоєв не вмів, а коли з часом усе з’ясувалося – міняти документ ніхто не став. Отже, усі Соєви – прямі нащадки Пафнутія, мої родичі!

…Бачите, яка історія? Так що – документи документами, а істина буває дещо інакша… А документи експедиції, як стверджував шановний Богдан Тарасович Коропенко, майже не збереглися.

Художня самодіяльність втратила свого героя:

— Майже? – з надією зазирнув я у вічі вченому. – Значить, щось таки відшукати вдалося?

Бачу – вагається старший науковий співробітник: має щось, має, високолобий! Хотів, мабуть, сам статейку написати та у журнальчик тиснути! Встигаю підморгнути Ріхардові і б’ю доцента нижче пояса … спокусливим аргументом. А ви що подумали? Що я можу беззахисного, ерудованого й симпатичного овоцефала вдарити рукою чи, того гірше, ногою у… гм…

Хоча, навряд чи щось змогло би ошелешити поважного Богдана Тарасовича більше, ніж мої правдиві слова:

— Ми маємо абсолютно підтверджені дані, що у сорок другому році, одразу після окупації Криму, сюди була відряджена група у складі фахівця з археології та перекладача зі спеціальним завданням. Вам нічого про це не відомо?

Клюнув, карась дипломований! Аж дрижаки його забили, а я – своє:

— І нам аж кортить перевірити версію про те, чи не по знахідки професора прибув цілий обер–лейтенант з особливими повноваженнями у питаннях археології від самого генерала фон Штруделя.

— Самого фон Штруделя… — луною відгукнувся наш науковець.

— Але ж – невідомо, які саме знахідки залишила в музеї експедиція… Знаємо лише, що — епохи Шагін–Ґерая.

— Та ні, це скарб був епохи Шагін–Ґерая, а окремі предмети – значно древніші, чи не часів самого Менглі–Ґерая! – палко заперечив Коропенко.

Хто цей Менглі, біс його знає, але ти упіймався, доценте:

— Невже? – продовжив свою виставу я і показав деякі знання з археології. – Отже, скарб лише випав не раніше правління Шагін–Ґерая! Тобто — у період Падіння Кримського ханства!

Дякую, мій шкільний учителю Аркадію Захаровичу! Укотре Ваші цікаві уроки допомагають мені! Уперше це було ще на вступних іспитах з історії, коли екзаменатор, легендарний (про що мені тоді ще не було відомо) Анатолій Фотійович Трубайко поставив одне конкретне додаткове запитання: «Чому не істфак?» і заспокоївся, лише почувши про маму і бабусю – філологів: «А, так у вас – династія….»

Знавець історії та яскравий педагог, Аркадій Захарович вмів зацікавити своїм предметом і знаходив для цього час. А одного разу він розповів про скарби! Не десь на далекому острові, а тут, під ногами! Він говорив про причини, місця ймовірного випадання та роль скарбів в історичній науці. От знайшли, скажімо, під Конотопом горщик з монетами, і серед них – кілька італійських: значить, ці землі мали торгівельні зв’язки з Італією. Або – відомо з літописів про князя міста Чортополохів Олелька Кирпатого. А хто він був – посадник чийсь чи суверенний правитель, у пам’ятці не говориться. Так от: якщо ви потримаєте в руках карбовану ним його власну монету – не сумнівайтеся, кирпатий був властитель, а не призначений чиновник! Скарб завжди ховався на короткий термін з надією незабаром його зі схованки забрати! Ну, і таке різне! Завдяки своєму вчителеві я знав, що скарби випадають (так кажуть історики та археологи) і цим словом взяв Богдана Тарасовича, як син турецько–підданого – провінційних монархістів. І витяг з нього, що тільки можна було. Виявляється, пан Коропенко давно цікавився само тією експедицією, і знайшов навіть

водія експедиції,

місце розкопок,

щоденник професора!

Але радіти було зарано: водій пам’ятав найменші дрібниці побуту, усі діла житейські (з ким спала практикантка Леся, хто з землекопів був п’яницею), пригадав, на яку базу їздив по продукти на своїй полуторці, що професор був лагідною ввічливою людиною, а завгосп – скнарою, і нічого – про археологію. Тоді чоловіка це не цікавило, а потім із розкопками жодного разу він більше не стикався. Місце розкопок було геть спаплюжене вже в наш час чорними археологами. А щоденник професор Ізюмський–Інжиров вів у шкільних зошитах, і в онуки збереглися лише перший (початок експедиції) й останній (згортання табору, передача артефактів і від’їзд до Києва), списаний наполовину. Так що повного переліку знахідок встановити не вдалося. Згадується лише бунчук з двома хвостами, бухарська шабля та басма, яку професор хотів везти на Київ, навіть дзвонив до Академії наук, а йому не дозволили…

«Хна» і «Басма» — згадав я фарби для волосся, модні у радянських жінок за часів боротьби за естрадний Олімп між Майєю Кристалінською та Едітою П’єхою.

— Басма? – розіграв здивування я.

— Ну, тархан, — пояснив учений.

Я не знав, що басма й тархан – одне і те саме. Зате я пам’ятав третю назву цієї штуки.

«Тархан або пайцза, — сплив у голові голос мого шкільного вчителя, — це металева табличка з указом хана Золотої Орди або його вельможі. Могла давати право на правління якимось улусом, на проїзд територією ханства тощо.»

— А хіба Ґераї практикували тарханні ярлики? – чесно здивувався я.

— А чому ні? У записках згадується лише, що басма золота й належить до часів становлення держави Ґераїв, а коли видана і кому… А в акті Надзвичайної комісії з розслідування фашистських злодіянь на території Криму записано: «…розграбовано експозицію та фонди музею» і жодного слова – про знахідки професора…

Фото переритого мародерами місця розкопок, інтерв’ю з водієм, записки професора, акт – з цього дійсно можна зліпити цікаву статтю.

— Я можу розраховувати отримати з вашою допомогою копії цих безцінних документів для статті? – невинно питаю у доцента.

І поки він щось бекає–мекає штибу « безумовно, з превеликим задоволенням…», витягаю з портмоне роздруковане ще вдома фото припису, нахабно зняте у Київському архіві:

— Карл–Отто фон Пферденкруп, як нам вдалося встановити, нещодавно помер, і у нього не запитаєш, та якби нам поталанило розшукати його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську… Може, вона ще жива і щось пам’ятає…

Богдан Романович шулікою кинувся на документ:

— Хвилиночку! – прочитав (не німецький текст: там на чистому полі ще у сорок сьомому році був зроблений російський переклад) і заходився накручувати диск старого гедеерівського телефону. З третьої спроби йому вдалося додзвонитись:

— Здрастуйте, вельмишановна Антоніно Карлівно!

Я думав, що він буде розводити свої інтелігентські балачки, але історик несподівано чітко, по–діловому виклав прохання пошукати матеріали на Карла–Отто фон Пферденкрупа та Марію Запшеченьську, виклав необхідну інформацію, подякував і дав відбій.

— Ви до нас надовго? – поцікавився він.

— На превеликий жаль, завтра — літак на Київ, — зробив кисле лице я.

— А де зупинилися? — допитує пан Богдан.

— Та поки що… Ми з аеропорту – одразу до вас.

— От і чудово, — зрадів доцент. – Зупинитеся у мене.

— Якось незручно, — зніяковів я. Німець сидів, мов кілка проковтнувши – він, здається, вже починав розуміти складність завдання, що повстало перед нами.

— Дуже зручно, — запевнив вчений. – Мої всі поїхали до родичів дружини у Карпати. Квартира порожня, ви нікому не заважатимете, і мені веселіше.

Він мешкав неподалік у двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної п’ятиповерхівки. Ріхарда розчарувало, як скромно живуть наші вчені, та я не давав йому часу на роздуми: ми видзвонили того шофера експедиції, зустрілися з ним та взяли у нього інтерв’ю, мотнулися на таксі на місце розкопок (за дві сотні гривень той вранішній дідусь звозив нас за кількадесят кілометрів за місто), нафотали там свіжі сліди земляних робіт, заїхали у супермаркет, закупивши там усе, що треба. Що саме треба трьом чоловікам, аби повечеряти, ви, думаю, самі знаєте.

А зранку задзвонив телефон; наш сучасний Геродот розмовляв секунд десять і повідомив:

— Хлопці, збирайтеся. Підемо до Антоніни Карлівни: деякі сліди знайшлися.

Кави ми все одно випили, хоч як поспішали.

Антоніна Карлівна виявилася літньою жінкою з тих, про кого напрошується визначення «з колишніх». Я би не здивувався, якби вона носила пенсне, але, виклавши на стіл товстого старовинного зошита, дама вдягла цілком сучасні окуляри у золотистій оправі. Які різні бувають архіваріуси – згадав я нашу київську знайому Тамару Іванівну Голубок. А ця пані на нас з Ріхардом майже не звертала уваги, розмовляючи виключно з поважним доцентом:

— Особи, які вас цікавлять, шановний Богдане Романовичу, фігурують лише в одному документі: перед вами книга реєстрації мешканців готелю «Національ» за тисяча дев’ятсот сорок другий рік: ось , будь ласка, — олівець , скерований тонкими сухими пальцями, торкнувся графи у зошиті, — прибуття, ось – виписка.

— Перепрошую, вони жили в одному номері? – спитав я.

Дама не удостоїла мене навіть поглядом:

— Сучасних журналістів, — з презирством процідила вона, — лише одне цікавить. У ті часи люди, тим паче – шляхетного походження, не могли дозволяти собі по відношенню до дам такі вільності, які б могли їх скомпрометувати! Звісно, у різних!

Я образився і замовк. Дуже мені треба знати якісь пікантні подробиці! Просто їхні різні номери у готелі дещо зменшують і так примарні шанси Ріхарда. Богдан Романович забрав ксерокопію сторінок реєстраційної книги, завбачливо підготовлену дамочкою. Він ще дякував, а я розвернувся та вийшов. Сучасні журналісти їй не подобаються! А ти читала хоч один мій матеріал, мише архівна? І я ще раз згадав Тамару Іванівну Голубок – тепло, майже, як родичку. На неї тепер уся надія. Тут ловити практично нема чого — єдине ми довідалися: дядечко Пферденкруп з якоюсь Марією дійсно був у Криму!

Богдан Романович виконав свою обіцянку і передав нам копії своїх документів; він поривався поїхати проводжати нас, та нащо людині час витрачати, багажу у нас не було, а номер мобільника літнього таксиста на «Жигулях» ми мали. Розпрощалися з доцентом і поїхали.

Розділ 9. Дас іст фантастіш!

«Літайте літаками «Аерофлоту!» — закликала колись радянська реклама. На місцевих лініях «Боїнги» не курсують, користуватись доводиться тим, що залишилося українцям у спадок від цієї, колись найбільшої у світі, авіакомпанії. Звісно, братам Райт або капітану Нестерову якась підтоптана «аннушка» видалася б дивом техніки, ба навіть – комфорту. А мене чогось дуже непокоїло, як сприйме мій німецький компаньйон турбогвинтового ветерана, який чесно відпрацьовує свій другий термін у небесах, наочно підтверджуючи старовинний постулат про надійність цивільного повітряного флоту.

Та німець не переймався: він захоплено роздивлявся стюардесу з виразним бюстом і тонким перехватом, а потім пошепки повідомив: «В Україні дуже гарні жінки!»

Зробив відкриття, гідне Нобелевської премії! Без нього не знали… Але хай краще дівчатами милується, ніж потерту оббивку крісел розглядає.

— Гарні, — погодився я. – Дивись, тут свою Ізольду не забудь!

— ??? – закліпав очима Ріхард.

— Златокудру, офіс–менеджера вашого! Ти, до речі, збагнув, що ця дівчина сказала пристебнути ремені?

Він слухняно приторочив себе до крісла і з серйозним лицем зробив заяву, більш офіційну, ніж колишні заяви ТАРС:

— Ми з Лоттою восени одружуємось!

— Навіть якщо ти не знайдеш дядькову Марію?

— Моя наречена нічого не знає про спадок. Я не повідомляв їй про мету мого візиту в Україну!

— А що ж ти їй сказав?

— Що їду у сімейних справах, — з погордою за свою винахідливість каже він.

— І вона не поцікавилася, у яких саме?

— Ні.

— Дас іст фантастіш! – сказав я. Ріхарда колись дуже здивувало, що ця звичайна на його погляд фраза в українців усталено асоціюється з німецькими фільмами для дорослих. Видно, йому такі їхні фільми, безсюжетні та механістичні, теж не подобаються, бо після тієї розмови він жодного разу дасістфантастишем свого захоплення чи здивування не висловлював.

Мірно загули двигуни, я надів навушники, клацнув перемикачем і заплющив очі. «Ти мєня любіш…», — заспівав прямо у вуха колишній кумир. Років двадцять тому він був всюди: на ТБ, на радіо, на обкладинках журналів. Потім тихо десь подівся: чи то творча криза спіткала, чи то якийсь телепень вирішив, що він — «неформат». І лише зрідка , прориваючись на телебачення з сольниками, він, як і раніше, радував своїх прихильниць, яких, до речі, завжди вистачало на повний зал, своїм специфічним теноральним баритоном: « Я люблю тє–бя до сльоооооз!»

Про нього майже не писали вже газети, з нечастих трансляцій спостережлива людина могла би зауважити, як дорослішають прихильниці Колишнього Кумира. Але для них він залишається тим само хлопцем з буйною чуприною, вони не помічають його зайвої ветеранської ваги, не такого легкого, як колись, співу у верхніх реґістрах, вони засипають його, бажаного й улюбленого, квітами, і кожна так само, як і колись, вірить, що це він співає саме про неї : «…твой печальний силует, Мадонна!»

Це вони, дівчата 80–х, дорослі вже, але молоді ще й красиві (як он подруга моя Віолетта), колишні дівчиська часів горбостройки, гідні найбільшої поваги за вірність митцеві у скрутні для нього часи, хоча, можливо, і не усвідомлювали ніколи, що були потрібні йому тоді значно більше, ніж він їм.

…Шасі торкнулися землі і я прокинувся.

У залі аеропорту, коли ми пройшли через негустий коридор зустрічаючих і попрямували до виходу, я раптом крізь скло дверей побачив Віолетту. От ніколи не думав, що елеґантна дочка витонченої полячки Ангнешки Болеславівни пофарбує голову у брутальний нахабно–мідний колір і вульгарно вбереться у коротку спідницю та блузку з відвертим декольте. Вона курила біля входу у термінал, ковзнула по мені байдужим поглядом і витріщилася на мого німця. Ми проходили повз неї, а вона жодним чином на мене не відреагувала, розглядаючи Ріхарда, буцімто це не заштатний звукорежисер, а принаймні, Кріс Кельмі або Набухіко Такада[11].

— Ви не підкажете, котра година? – спитав я у неї перше, що спало на думку.

— Мужчино, у вас годинник на руці, — відшила мене вона тоном кінозірки, якій не дають спокійно пройти по вулиці набридливі нікчемні поклонники.

— Ще не перевів з токійського часу, — кинув я і, ображений, поспішив на стоянку. Я таки озирнувся, — хотів би я подивитись , як би ви тут не озирнулися, — моя давня подруга байдуже дзвонила з мобільного телефона.

Ми були відсутні добу, за якимись складними підрахунками парковщиків змушені були заплатити за дві, але в оплату мийка машини точно не входила. Мене трохи гризло усі ці дні, що я так і не змив з братової «волинки» копачівський ще пил, а тепер вона сяяла, як у кота… очі в березні, коли він на дах лізе. І дощу в Києві не було.

Висновок міг бути лише один: у нашій машині нишпорили, причому – вночі, а зранку побачили, що залишили сліди на пилюці і не вигадали нічого кращого, ніж помити її.

— Ти помітив, як та дівчина біля аеропорту схожа на твою подругу з фото? – раптом видав Ріхард.

— Не схожа, — несподівано розлютився я: приятелька з фото ніколи б так не вдяглася і не поводилася би, як Віолетта сьогодні!

А ти не такий вже простий, мій іноземний компаньйоне! Я ще раз глянув на термінал: тієї, кого я хотів побачити, там вже не було.

— Що ще ти помітив, спостережливий ти наш?

— У вас кращій сервіс, ніж я думав: авто не тільки охороняли, його ще й помили!

— Ніколи й ніде у нас на стоянках авто безкоштовно не миють! – здивував його я. – І мені не подобаються послуги, яких я не замовляв.

А кому подобається, коли, наприклад, у поштову скриньку напихають реклами, яка тобі не потрібна, чи газет, які ти не читатимеш? Що людина, яку ти не вповноважував, лізе до твоєї скриньки?

Добре, якщо у «луазі» лише нишпорили. А як щось підклали, і, лишень ми сядемо до нього, приїде наряд міліції …

— Нумо в охорони, — кажу Ріхардові, — з’ясуємо.

— Я заступив о восьмій, і ваша машина була чистою, – запевнив черговий.

Ну, за яким бісом мені усі ці пригоди? Леґінь, не виключено, отримає мільйони, бароном стане із замком, родоводом, гербом і легендарним предком, пораненим у сідницю, а мені–то що з того? Він мені витрати компенсує? Якщо до салону вночі пакет з якимось «драпом» підсунули чи ствол «брудний» — за життя потім не відмиєшся. А цей до авта суне. Я його – цоп за рукав!

— Не торкайся її. Пішли, — кажу, — до кафешки: кави вип’ємо й за життя поговоримо.

Там, за філіжанкою кави, я йому і вивалив: про зелену «шкоду», про атаки на мій комп, про здорованя, який ішов за нами до метро. Про «жучки» у квартирі. Лише про «інспекторів» промовчав.

— Ти, — кажу, — або розповідай все, або на фіґа воно мені треба? Хто може бути зацікавленим у тому, аби ти не знайшов ту Марію?

Розгублена мармиза імпортного звукоінженера була вичерпною відповіддю.

— Може, нам до поліції звернутись? – несміливо запропонував він.

— У Німеччині звернемось, бо тут поліції немає, міліція лише, — я витяг мобільного та набрав Полковника. Коротко переповів те, що тільки–но говорив німцеві. Цьому довго пояснювати не треба:

— До машини не підходь, зачекай півгодини.

Вони не спізнилися ані на секунду: рівно за тридцять хвилин на стоянку залетів білий «фольксваген–транспортер», з нього повилазили вправні плечисті молодики. А з «опеля», який тихенько підрулив слідом – сам Полковник. Він тримав мобільного, а за мить — мій заверещав рінгтоном.

— Ти де? – поспішав мій засекречений друг.

Ми підійшли, віддали ключі, і його хлопці заходилися вправно нишпортити в нутрощах всюдиходу.

Не встигли ми з Полковником закурити, як на стоянці опинилися міліцейський капітан, двійко сержантів, знайомий нам вже хлопець зі «шкоди» і… Віолетта. Вся група майже бігом прямувала до «Луаза».

— Ти хто? – ошелешив міліціянта Полковник.

— Капітан Петренко, — отетерів на секунду той.

— Троє дітей, — продовжив за капітана мій друг фразою з відомого анекдоту і тицьнув йому просто у вічі посвідчення.

Небагато є капітанів, які, стикнувшись з генералом, хай з іншого відомства, не розгубляться. Наш Петренко – знітився:

— Чому – троє? Лише одне.

— Непорядок, — гмикнув Полковник. – І що ж вам від нас треба?

— Ми маємо сигнал щодо цієї машини, — сказав міліціонер.

— Ми теж, — запевнив генерал. – А це – хто? – показав він на здорованя і Віолетту.

— Поняті, — відповів Петренко.

— Відійдіть і не заважайте спецоперації, — наказав Полковник. – Якщо справа стосуватиметься вашого відомства, ми повідомимо куди слід.

Я чомусь не міг подивитись у вічі Віолетті і втупився у її декольте. Ніколи нічого між нами не було, і не роздягав я її ніколи, але, що було, те було – у виріз не раз заглядав; присягаюся — цю родимку я бачив уперше.

— Я повинний доповісти по інстанції, — невпевнено заявив капітан.

— Повинні – доповідайте, — байдуже погодився Полковник. — А тепер – можете йти разом з понятими – у нас свої є, — показав він на нас з Ріхардом.

Менти з «понятими» змушені були ретируватись, а жвавий молодик із колючим поглядом, що порпався у нашому самоході, доповів Полковникові:

— Товаришу генерале, крім цього – нічого немає.

«Цим» виявилася коробочка з травою; ви розумієте, про що йдеться – звісно не про кропиву чи м’яту..

— Ваше? – окинув знахідку поглядом Полковник. Ми тільки головами покрутили – ні, не наше.

— Оформляйте, майоре, — кинув він гостроокому. – А ти, Олексію, заяву напиши просто зараз. Що у твою відсутність машину відкрили, а ти побоюєшся переслідувань за свою журналістську діяльність і просиш нас перевірити авто.

Ніколи не бачив, щоб так оперативно оформлювали папери.

— Все, можна сідати? – кивнув я на «волинку».

— Краще хай він сідає, — гмикнув Полковник і вказав на жвавого. – Бо хто його знає, може вони тебе зупинять на першому ж перехресті. А ми вас підвеземо, все одно повз Позняки їхатимемо.

Розділ 10. Процес пішов

Отакої! Спочатку талалаєм обізвала, потім випурхнула з–під носу заміж за якогось мажора, з’являється раз на сто років з оповідками про чергове нещасне кохання, а сьогодні зробила вигляд, що знати мене не знає, ще й опинилася у компанії, яка хотіла мене підставити з тими гербаріями. Якби не Полковник – убралися б ми з паном спадкоємцем по самісінькі халяви! Ще питання, чи випадково вона була з тим леґенем у «понятих» в міліціянтів, і кому, власне, тоді дзвонила. Те, що міліцію могли використовувати «в темну», підкинувши спочатку сумнівну коробочку нам у салон, теж досить ймовірно.

Чим мотивувалася вона, вчиняючи так – не знаю.

Збагнути рушійні сили, причини й аргументи, якими керується жінка не те що у своїх вчинках, а навіть у словах – чоловік не в змозі.

Цієї зими святкували ми в редакції Новий рік. Бачу – один молодий колега не п’є, а лише імітує, вмочує губи у малесенький келишок вина, та рідини там не меншає.

— Петре, — під’юджую я його, — ви, я бачу, не тільки від куріння відмовилися, але і від випивки. Якщо ще від жінок відмовитись – можна глибоко зосереджуватись на літературній творчості, ніщо не заважатиме.

— Нещасні ваші жінки, Олексію Володимировичу, — втручається молода симпатична поетеса, — якщо ви порівнюєте випивку, куріння і — жінок!

— Вкусила, — констатую. – Відчутно. Але я у відповідь кусати не буду.

Та настрій, настрій–то був трішечки зіпсований. А вона ж – не просто жінка, вона – прекрасний поет, хай не розуміє, але як може не відчути, що, ставлячи жінок у цей ряд, чоловік не має на увазі конкретної особи, і взагалі – жінок як таких, що для нього цей перелік – лише підкреслювання чоловічої спроможності, козацької волі та сили… «Гей, наливайте повнії чари…», «Пиймо, брате, грай музико: нам–бо все одно…», «Нам не завадить чарка вина», «Проміняв він жінку на тютюн та люльку…», «Вєсєліє на Русі єсть — пити»» — не чула такого ніколи, чи що?

І ще. Вона каже у множині – жінки. Їй здається, що їх у мене — безліч, леґіон? А направду одночасно більше однієї ніколи не було. Ну, майже ніколи. Та й то, якби кожен донжуанській успіх чоловіки відмічали якимись позначками, як от снайпери – зарубками на ложі гвинтівки, а льотчики–винищувачі — зірочками на фюзеляжі літака, я би у Покришкіних чи Червоних баронах не ходив.

Я направду не дуже вірю чоловічим оповідкам про походеньки й перемоги над прекрасною статтю, бо знаю лише одного мисливця за спідницями, в якого слово не розходиться з ділом: котру намітить – обов’язково буде його. За багато років нашого знайомства у нього була лише одна осічка, «недача», як здивовано визначив він сам.

Коли ця людина (не буду його називати, особистість видна, а раптом ви його знаєте) говорить, що не пам’ятає усіх своїх партнерок, але їх – точно понад тисячу, я вірю. Бо бачив – любить він жінок і вміє їх брати, а вони за це люблять його.

— А у мене їх було не дуже багато, — кажу я раз цьому донжуанові столичного розливу, — але до кожної було трепетне почуття, я пам’ятаю запах волосся кожної своєї жінки, відчуття її шкіри на долонях, модуляції голосу, смак поцілунку.

— Отакої, — здивувався спец по зваблюванню. – А я не те що імен – облич багатьох не пам’ятаю. Знаю: тоді–то і там–то – було, а яка вона, як звуть…

Він помовчав і каже:

— А ти, виявляється, гурман.

— Зовсім ні, — заперечую. – Я люблю жінок, але – не кожну.

І з грудня, з тієї вечірки, кортить мені запитати у молодої симпатичної поетеси, як би вона хотіла: стати однією з тисячі жінок, з якими «було» — як у нього, чи пам’ятною та неповторною – як у мене?

…Гостроокий поставив машину у дворі, піднявся з нами до квартири зі справжнім сканером і швидко знайшов ще два «клопи», дрібніші, іншої моделі – у коридорі та у міському телефоні. Очевидно, вони були встановлені від самого початку, просто кустарний пристрій їх не відчув – усі «маячки», залишені мною перед від’їздом, залишилися недоторканими, як деякі офіційні посадові особи. Ріхард розгублено дивився то на мене, то на молодика. «Ти хотів поліцію, — промайнуло у мене в голові, — ось тобі спецпідрозділ секретної служби».

Не треба бути академіком, аби зрозуміти: такі пристрої, що їх натикали у мій холостяцький барліг, далеко передавати сигнал не можуть. Приймач має бути десь поряд. Чому я про це раніше не подумав?

Усі мої вікна виходять у внутрішній двір будинку, і з моєї лоджії прекрасно видно його весь: зеленої «шкоди» сьогодні немає. Робочій день, ще й пора відпусток – під будинком всього пара машин. Це перед першим вересня їх насунеться, як набоїв до обойми – впритул: ні проїхати, ні пройти. Ще й на пішохідні доріжки постають… Хамство, звісно, і почалося воно з центру міста відповідно до рішення влади про дозвіл ставити машини на тротуарах, залишаючи не менше двох метрів для проходу людей. Та вони п’ятдесят сантиметрів не завжди залишають! Не можу второпати: з якого дива паркування у місті – це проблема пішоходів, а не виключно водіїв?

Так от: у дворі стояло всього кілька машин. Привернув увагу бордовий мікроавтобус «Соболь» з тонованими вікнами і антеною на даху – щось раніше я його тут не бачив.

Майор вийшов до мене в лоджію з сигаретою, перехопив мій погляд, підкурив, а тоді – гмикнув:

— У вірному напрямку думаєш.

Здається, у Полковника закрутилася своя гра: а чому, власне, ні? Є іноземець, який гасає Україною у пошуках невідомо чого в товаристві сумнівного журналюги, котрий заради красного слівця у статті розмазує по стінці Національний рейтинг «Фоліант року», обзиваючи його «Самодіяльністю у метеликах», і є приватна детективна аґнеція, що слідкує за цією парочкою, незаконно використовуючи при цьому новітні спецзасоби, і підкидаючи їм до машини зразки флори підозрілого походження…

Хіба це не привід спецслужбі зацікавитись усім, що відбувається?

Мій мобільний запіпікав про есемеску. «Зайди о п’ятій: здається, з тебе кава», — повідомляв комп’ютерний геній Макс.

По тому, як косував майор на екран мого мобільного, я зрозумів, що «працес пашол», як любив говорити останній Президент колишнього СРСР. У хлопців бравого Полковника вже, скоріш за все, були якісь плани і щодо прихованих мікрофонів, і щодо приватних аґентів, і нас, грішних.

Я прикрив балконні двері (у мене там подвійний склопакет із так званою «ручкою курця», а на вулицю – рами з одинарним), показав майорові очима на стіни, він зрозумів, просканував приміщення і кивнув головою – «чисто».

— Слухай, — кажу , — як тебе звуть?

— Зви мене Віталієм Валентиновичем.

— Що будемо робити: з «подарунками» і взагалі?

— Попрацюємо, — каже серйозно.

Я ще не вирішив, чи говорити усе цьому Валентиновичу, а він:

— Знаєш , яка улюблена примовка у нашого Ігоря Олеговича?

Ігор Олегович – так звуть Полковника. Звісно знаю:

— Наїстися лайна по саме «не хочу».

— Правильно . А друга?

— «Взялся за грудь – гаварі што нібудь»

— Це я до того: якщо ти вже звернувся до нас – відкривай карти, розповідай усе! – резонно заявляє Майор Валентинович. Як і той Штірліц, що був колись заслуженим штурмбаннфюрером радянського телебачення,, я теж не люблю, коли мене «держат за болвана в старом польском преферансе».

— Зазвичай «падають» обидва партнери, — пред’являю свій аргумент.

— О’кей, — колоритно, як Микола Березень, погоджується той. – Я скажу шефові, і все, що він вважатиме за потрібне, ти знатимеш.

Його шеф – мій друг Полковник. На ваш «о’кей» у нас є свій «зер гут»:

— Тоді – поїхали!

Бачу – він не усе зрозумів.

— До архіву, бо якщо їх цікавить, що ми робимо, то слід це і робити… От тільки як нам від тих аґентів відірватися: це стає важче й важче.

— А ми тепер не будемо відриватися, — скалиться Віталій Майорович. – І їм не дамо.

… Який же я був радий бачити миловидну Тамару Іванівну Голубок після тієї кримської дами Антонини Карлівни!

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, — винувато усміхнулася вона, — у нашому архіві на цю Марію Запшеченьську нічого не виявлено. Але я зателефонувала подрузі з Архіву Вищих органів влади – у них там є спеціальна картотека на зрадників і нацистських посібників.

Жінка подивилася на Ріхарда:

— Вона ж допомагала окупантам..

Пришиблений подіями останніх днів, майбутній німецький барон кам’яно мовчав.

— Так от, є данні на вашу Марію.

Хоч би ця Марія виявилася нашою і всій цій історії настав кінець!

— Там є відомості, — вела далі Тамара Іванівна. – Вона виявилася фольксдойче – німкенею, яка жила за межами Третього рейху. У них і карточка на неї є, і справа.

— Так що, їхати туди?

— Мені переслали факсом деякі документи. Якщо вас вони не задовольнять… — витягла з шухлядки кілька папірців жінка.

…Через силу стримуючись, я повільно взяв папірці: протокол допиту – почитаємо потім; анкета якась – мало зиску від неї, як ми не знаємо жодних даних про нашу Марію; фото – анфас і у профіль. Через факс поганенько передалося, але розгледіти можна. Тридцятип’ятирічна суха блондинка з тонкими губами. Це не вона – не та, що нам треба!

Показую зображення Ріхардові, він розчаровано зітхає.

— Якщо вас цікавить подальша доля Марії Запшеченьської, — радить архіваріус, — то можна звернутися із запитом до російського архіву правоохоронних органів чи до нашого архіву СБУ.

Ми подякували привітній Тамарі Іванівні, подарували коробку цукерок і, сховавши до сумки папери, вийшли.

На вході нам зустрілися двоє спортивних хлопців. Упіймавши мій стривожений погляд, майор пояснив:

— Наші люди попрацюють кілька днів у архіві. І якщо хтось питатиме, чим ми тут цікавилися, вони прослідкують, аби питали ввічливо.

Процес пішов – згадую я ще раз невдатного генсека.

Розділ 11. «Аста лавіста, бебі!»

Якби мені, уродженцеві Печерська[12], хтось сказав років п’ятнадцять тому, що я житиму на лівому березі і любитиму свій район, я би не те що не зрозумів чи не сприйняв такого твердження – я би навіть образився.

Спальні райони – хай то Сихів, Чертаново чи Троєщина – завжди викликають в уроджених городян недовіру. Старі міста приростали колись цими адміністративними одиницями, так і не спромігшись поширити на них ані свій архітектурний стиль, ані спосіб життя, не говорячи вже про манеру спілкування чи навіть говірку. Там завжди виникала власна субкультура, може, зовні і не ворожа відверто до сталої місцевої, але разюче відмінна, для мешканців старих районів незрозуміла, чужа і майже завжди неприйнятна. З часом її носіїв стає більше, ніж старожилів, і будь–яке місто втрачає свій особливий шарм і колорит, перетворюючись потроху на галасливий мегаполіс, схожий на усі мегаполіси світу.

Так було й у Києві: Поділ, Печерськ, Євбаз і Бессарабка, навіть колишні передмістя: Шулявка, Соломенка, Деміївка та Звіринець – розгублено й трохи здивовано дивилися на Нивки, Дарницю, Відрадний, Святошино, Оболонь, Троєщину, Вітряні гори, Харківський масив і Теремки, яки стрімко оточували їх, і на мешканців цих мікрорайонів, доволі відмінних від киян. Тепер у Києві вже нікого не дивували люди, які штовхалися у транспорті, кидали де прийдеться недопалки, лізли без черги (а колись вони, черги, вишиковувались у столиці навіть на тролейбусних зупинках), плювали на тротуари і таке інше. Перелік цей безкінечний, і він тільки зростає з часом, тому продовжувати його – жодного сенсу: я думаю, ви вже все зрозуміли.

Звісно, не всі корінні мешканці мого міста – цивілізовані європейці і завше чинять виключно культурно і правильно: сам Володимир Мономах юнаком дряпав банальне ґраффіті на стіні Софійського собору: «Ох тяжко мені»; далеко не всі кияни першого покоління — блюзніри та невігласи; хтось же пише геніальні пісні про Київ: «…дорогими для мене стали хвилі Дніпра», будує унікальні київські мости, вигадує нові методи зварювання, робить неймовірні операції на серці, перемагає найкращих у світібоксерів – надважковаговиків, талановито грає у театрі Тев’є–Тевеля чи Кіна ІV і все таке інше.

Трохи інша річ – Позняки. Років п’ятнадцять – двадцять тому тут були якісь плавні, луки, озера, старі русла Дніпра навколо невеличкого села. У середині дев’яностих кияни, попродававши грошовитим зайдам–нуворишам квартири у центрі, віддали свої гроші тресту «Київміскбуд» (це – ніяка не реклама, як, може, хтось подумав, це, шановні, вже – історія!) і незабаром переїхали сюди, у нові багатоповерхівки. Тут ще довго тримався справжній київський дух: сусіди вітались у ліфті, ніхто не смітив на подвір’ї і не кидав недопалків з балконів. Час вимиває киян і звідси, а розважальні заклади, що з’явились поруч, здається, довершують справу. Але за цей час я встиг полюбити Позняки, а вони – потіснити у моєму серці район мого дитинства та юності — Печерськ.

Я чудово розумію: усе, що відбувається з моїм містом – історична закономірність, і незадоволеним буркотінням: «Паннаєххалліііі!» — тут нічого не зробиш, і, як каже зіркова Дарія Матибджіл: «Майже ніколи не є навпаки» — але старого шляхетного Києва, який я ще трішечки–трішечки застав, мені невимовно шкода.

…Вже на Позняках я спитав у Майора Валентиновича:

— А ти що, тепер у мене житимеш?

Може, це і не було би зайвим у нашій ситуації: хто його знає, що ще можуть утнути ці дурисвіти, після сьогоднішніх подарунків у «Луазі» від них можна чекати будь – якої капості, але… але попитатися в мене чи хоча би повідомити – можна?

— Як скажеш, — як кіт, мружиться молодик.

— Тоді зайдемо, хлопці, до магазину, продуктів підкупимо.

— Ми самі, — чомусь вирішив підлеглий Полковника, а я не заперечував: витяг свій «Вінстон» і задимів, ставши подалі від входу до супермаркету й роздивляючись здоровенний транспарант на фасаді: «Вілла» хойте!» («Вілла сьогодні» — означає) з нереально красивими зображеннями продуктів і цінами – перекресленими старими і яскравими новими.

Отак: у моїй хаті одинокого мужчини неждано–негадано тимчасово мешкатимуть аж троє чоловіків!

Не подумайте, що у мене келія ченця–самітника: бувають в ній і друзі з дружинами й дітьми (а частіше – без них), бувають жінки.

Самотність не від того, що нема з ким провести час, випити чи, даруйте, переспати. У мене є з ким спати. Приходить одна жінка, Світланою звуть. Ми обоє чудово розуміємо, що ми – коханці, і це більше, ніж просто партнери, але катастрофічно менше, ніж закохані; і що, можливо, ще ми – приятелі. Ми свідомі того, що все у нас – тимчасове, несправжнє, таке, що ні до чого не зобов’язує. Що наші взаємини – не «стосунки», а ліки від самотності й данина фізіології. «Для здоров’я», — напівжартома каже Світлана. Вона дуже симпатична, і як жінка мені подобається. Ерудована, вдягається зі смаком. До того ж вона належить до улюбленого мого сексотипу і збуджує в мені бажання. Тіло у неї – супер: струнке та пружне, але не худе, а шкіра – неймовірно гладкий прохолодний єдваб. У ліжку у нас – ціла симфонія з варіаціями, експромтами, імпровізаціями, а інколи, у куражі — з акробатичними етюдами.

Та того замало. Бо я ніколи не відчуваю нестачу чогось аж надто необхідного, коли Світлани немає поряд, не сумую за нею, якщо ми не бачимось через мої чи її відрядження, мене не цікавлять її оповідки про роботу в Держдепартаменті, про подруг, їхніх дітей і телепнів–чоловіків, і я пропускаю їх повз вуха, як і вона мої. З нею легко: їй не треба нічого пояснювати – вона сама усе розуміє, і навіть на приготовану мною вранішню каву виходить з нашого першого спільного ранку, і завжди вчасно. Ми психологічно сумісні і розуміємо одне одного з миттєвого погляду. Я дуже ціную її і вона, здається, відповідає мені тим самим.

До всього цього нам не вистачає лише малесенької дрібниці: ми не кохаємо одне одного! Спокійно зустрічаємося раз чи два на тиждень – і нам цього досить.

Наявність у моєму житті Світлани жодним чином на позбавляє мене самотності, а лише дещо прикрашає її.

Поки я курив біля супермаркету, розмірковуючи, як казав горбань з фільму про Шарапова, про справи наші скорботні, хлопці накупили їжі, як потерпілі від розвиненого соціалізму у найвищій і останній його фазі — стадії тотального дефіциту. Вони винесли три здоровенних яскраво–жовтих пакети з тим само написом, що й на транспаранті: «Вілла хойте!» Ну, точно вирішили підірвати економічну стабільність молодої держави через знищення продуктів харчування шляхом пожирання. Або Майор Валентинович надумав у мене надовго прописатись, не зважаючи на відміну в Україні інституту прописки як такого.

Ми занесли харч у кількості місячної норми харчування в’єтконгівського сержанта до хати, інженер з самої Германщини заходився хазяйнувати на кухні, а я вискочив до Макса.

— Тільки не питай мене, як я це зробив: бо пояснювати довго, як програмістові – про переваги верлібру, — одразу обумовив правила Макс. – Коротше, ІР, з якого намагалися зламати захист твоєї машини – це сервак кампанії «Іспектор Лестрейд». На ньому у них – сайт, електронна пошта і таке різне, а під ним – мережа, невеличка – десяток машин. Сайт – нічого цікавого, презентація послуг, що надає фірма, та реклама, а електронка… В основному, вони риються у брудній білизні місцевих багатіїв: хто кого з ким зраджує, не гребують замовним пошуком компромату на конкурентів своїх клієнтів, і лише в одній скриньці, яку, до речі, на відміну від інших, регулярно чистять, знайшлося дещо цікаве…

Юний геній простягнув мені кілька аркушів, роздрукованих на принтері. Англійською. Я мав напружитись: про мою англійську ми вже говорили.

Чого там тільки не було! Просто таки – «Алекс – Юстасу»! На Джімейлівську скриньку Salkhan від самісінького приїзду Ріхарда повідомлялося майже про усі наші пересування і переговори у квартирі. Що цікаво, ми у них проходили під псевдо Турист і Шофер. З огляду на те, що залишивши у братовому гаражі свого «фольксвагена», Ріхард за кермо практично не сідав, вони попервах вирішили: німець просто винайняв мене разом з машиною для поїздок, потім, правда, розібралися, але псевдо вже не міняли.

Наші переслідувачі так і не дізналися, куди ми їздили в Обухівському районі, не дочекалися нас в Іванкові, не підозрювали, принаймні ще до сьогоднішнього ранку, що ми знаємо про їхнє існування, але досить швидко знайшли нашу машину на стоянці біля аеропорту і вирахували нас у списках пасажирів, навіть – встановили номер зворотного рейсу.

Вони повідомляли Salkhan–ові, що поведінка Туриста свідчить про те, що він знає, де шукати доказ. Я ще слухав у літаку старі хіти і шлягери, а вони вже провідали, що ми були у Кримському архіві і повідомили тому (чи тим), копії яких само документів там отримали. От і скажіть, що у чоловіків немає інтуїції! Мені одразу не сподобалася ця Антоніна Карлівна. А от можливості «інспекторів» дещо напружили.

А той Salkhan відповідав, що через Спілку Народу Німеччини отримав документальне підтвердження, що під час ІІ світової війни дядько Туриста мав зв’язок[13] з об’єктом, але, через складні обставини не зміг вивезти об’єкт до Німеччини.

І весь час нагадував, що друга частина гонорару шановним партнерам може бути виплачена лише у випадку, якщо доказ буде знайдено.

Я аж розізлився. Конспіратори бісові: доказ, об’єкт! І означають ці секретні слова дівчину з минулого століття!

Я сховав папери до кишені, домовився з Максом посидіти, коли мої гості заберуться, сказав «дякую» і повернувся додому.

Хлопці тим часом накрили чудову поляну і терпляче чекали

— Бачив? – загордився Віталій Валентинович. – Сідай та будемо починати!

Дивлячись на неповторної краси композицію, натюрморт, ікебану і сервіровку, створену хлопцями з наїдків, зелені, невибагливого мого посуду і, звісно, кількох пляшечок, довершену до тієї найвищої межі, на яку здатні голодні чоловіки, тобто – всього багато і все під рукою, я не став заперечувати.

Є якійсь кайф у вечері в суто чоловічій компанії: товсто покремсана ковбаса, хліб – величезними скибками, здоровецька миска з митими огірками, помідорами та зеленню, картопелька у мундирах, сальце з проріззю, і, по приколу, екзотика спеціально для Ріхарда – кілька у томаті. Та, звісно, яєчня – апофеоз холостяцької вечері. І – жодних салатів, бо їх приготування забирає час!

Пити горілку спекотного літнього вечора – збочення, але ми таки допили Ріхардів «Корн»: нащо йому даремно стояти у холодильнику, — а далі тішили себе пивом. Налаштований на найгірше покійним дядечком – спадкодавцем, який під час окупації потерпав від відсутності в Україні доброго пива, Ріхард був вражений розмаїттям місцевих сортів улюбленого напою майора Пферденкрупа і їхньою переважно пристойною якістю. Він куштував один сорт, другий, третій (сам же понакупляв у супермаркеті) і не міг сказати чогось поганого. І знаєте, що дивно? Німець не знав, що пиво можна пити з таранькою. У них для цього – солоні сухарики, якісь горішки, і максимум – сир. Солона риба до пива стала для нього відкриттям не меншим, ніж сільська нерафінована олія в салаті на столі у копачівського голови. Та й то, хіба з нею зрівняється будь–яка рафінована: оливкова, кукурудзяна, горіхова – яка там ще буває? Тараньку, я так думаю, купив передбачливий майор.

Пиво активізує нирки – незабаром Ріхард пішов «помити руки». Я одразу витяг з кишені роздруківку переписки між Salkhan–ом і «інспекторами» і простягнув Віталієві. Той продивися, гмикнув і голосом з американського кіно видав:

— Хочеш про це поговорити?

Я показав пальцем спершу на вухо, потім на підвіконня, під яким ховався ворожий «жучок», а майор зробив заспокійливий жест, витяг зі своєї сумки прилад з СD–плейер розміром, натиснув якусь кнопку на панелі, встановив під вікном на підлогу і демонстративно дав прихованому мікрофону дулю:

— Аста лавіста, бебі!

— Радіус дії невеликий: метрів сім – десять, — пояснив він, — але на цій відстані отакі штуки пригнічуються надійно.

— Тобто, на кухні можна спокійно розмовляти: вона всього вісім квадратів. А сусідським телевізорам поміх ми не наробимо? – поцікавився я.

— Не знаю, — байдужо посміхнувся Віталій. – Треба проконсультуватися в техслужбі…

Не питаючи дозволу, молодик склав папірці учетверо і заховав до нагрудної кишені:

— Ми нє можем ждать мілості ат пріроди…

— Тобто? – не зрозумів я цього мічурінця.

— Поки що ми лише захищалися; подивимось, як вони працюють другим номером.

«Другим номером» в єдиноборствах називають того, хто будує свою тактику поєдинку від оборони. Є купа майстрів, які само так б’ються; парадоксально, але той, хто атакує, часто–густо більш уразливий і незахищений. Не вірите? Не збираюся нікого переконувати: передивіться самі бій гіганта Миколи Вілюєва з невеликим, але спритним і технічним Русланом Чапаєвим.

Знайти слабкі місця у захисті, грамотно продумати атаку, змусити суперника помилитись і залишити шпарину, ефективно скористатися нею, а самому не наразитися на контратаку – вищій пілотах для атакуючого.

Що саме збирається заподіяти майор, я спитати не встиг.

Наш німець вийшов з туалету з просвітленим лицем. Потім він довго і старанно мив руки у ванній кімнаті, а коли пересвідчився, що вони чисті, як у хірурга, зайшов до нас у кухню. Він блаженно і трохи дурнувато усміхався.

— Ще пивка? – лагідно і приязно запропонував йому Віталій Валентинович. – З рибкою?

І, поки Ріхард розмірковував, налив йому повного кухля.

Раптом заверещав дверний дзвінок: впевнено, весело, нахабнувато.

— Нікого не чекаю, — зронив я і пішов відчиняти.

Не повний вже я бевзь, щоб у нашій ситуації навстіж розчинити двері перед першим–ліпшим, не подивившись, хто там.

…До такого я таки не був готовий: просто в імпортну оптику вічка весело усміхалась моя давня подруга Віолетта.

Розділ 12. Дочка Агнешки Болеславівни–2

Вона, у «маленькій чорній сукні», вигаданою жінкою усіх часів і народів, у модельних туфельках на високих підборах, з мініатюрною дамською сумочкою, стильною зачіскою і загадковою легенькою півусмішкою, була приваблива й еротична, як Дженіфер Тіллі. І фігурка у неї, як на мене, анітрохи не гірша. А волосся було знов її природного кольору – вівсяної соломи.

— Ти не сам? – одразу відчула вона сторонніх людей у приміщенні.

— Хлопці знайомі з Німеччини приїхали, — сказав я так, аби на кухні розібрали мої слова. – Заходь.

— Може, я іншим разом? – засумнівалася Віолетта. Востаннє вона була у мене позаминулого року:

— А буде той раз років за декілька, — не погодився я, переступив через поріг і за руку просто завів її до помешкання.

— До речі, привіт, — сказала дочка колишньої співробітниці і поцілувала мене у щоку. Добре, що я сьогодні перед архівом хоч поголився!

Поцілунок при зустрічі – наша давня з нею традиція, позбавлена сексуальної складової, але сьогодні в неї був такий вражаючий вигляд, неймовірний парфум і лоскотно–невловимий жіночій запах, що я мимоволі захвилювався. А втім, завжди відчував від неї запах жінки.

У кожної людини є особистий, лише їй притаманний запах, який наш ніс досі відчуває ще з прадавніх віків, коли від того залежали життя і смерть, от тільки свідомість відмовляється ідентифікувати його за непотрібністю, і лише підкірка вперто сигналізує нам про нього, а ми інтуїтивно сприймаємо ці сигнали, від яких і залежить наше перше, найвірніше, враження від людини.

І якщо людина не подобається нам з першого погляду – це її запах сприймається нами негативно. І навпаки. Що там пахне: гормони–феромони – не знаю, але пані, аромат якої ти відчуваєш само як запах жінки, буде збуджувати і приваблювати тебе завжди.

Так от: Віолетта з першого дня пахне мені жінкою. Якщо бути до кінця відвертим перед собою, не лише вона. Он і Світлана також, і ще дехто… Але жодна – сильніше. Тільки одного разу за відомих вже вам обставин я відмовився визнавати це. І сталося це саме у той день, коли я не пішов до кабінету Агнешки Болеславівни, де вона «виставлялася» за весілля дочки.

Моїм хлопцям Віолетта , очевидно, теж пахла. Ріхард витріщився на неї нерухомо, як з мармуру виструганий, і мовчав, наче язика проковтнув, а Віталій Валентинович заходився підставляти їй стільця — звісно, біля себе.

— Дякую, я вже поближче до Олексія Володимировича, — грайливо відмовилася жінка і підсіла до мене, таки досить близько.

— Представляю тобі Ріхарда Шваненвальда, звукорежисера з Берліна, і пана Віталія… е–е–е–е… — як сказати, вирішував я, – не «офіцера» ж «спецслужб»?

— Експерта з організаційних питань, — допоміг мені вискочити на сухе майор. Він простягнув Віолетті візитівку, потім подумав і видав кожному з нас теж по одній. «Віталій Валентинович Славнорибський, експерт–аналітик вищої категорії, тел. моб. …», — було написано на ній.

— Віолетта, моя хороша знайома, — відрекомендував я її хлопцям.

— У нас є пиво, а також вино і коньяк, — згадався мені недоторканий запас з холодильника, котрий ми не подужали у день приїзду Ріхарда.

— Мабуть, трішечки коньячку, — визначилася колишня прихильниця групи «Спейс». Я дістав зі свого «Лібхерра» пляшку і лимончик. Прекрасно знаю: коньяк не охолоджують, але куди ми його, нетверезі, прилаштували у перший день, там він і переховувався, очікуючи на прихід Віолетти. А майор експертної служби вже і лимончик нарізав прозорими кружечками, і пляшку відкоркував, і дамі налив. Ще й присутнім пропонує. Сам весь час — Віолетто та Віолетто. І дивиться на неї вологими очима, як бичок на теличку під час гону. А голос став такий оксамитово–вкрадливий… Де він взявся на мою голову, знавець етикету!

Маячня якась: я ж знаю, що вона не в обителі живе, в курсі ж про її амури, як і вона про мої, ми ж давні друзі, але вперше до неї на моїх очах заграє інший мужчина, і мені це до люті неприємно.

А стегно в неї – пружне та гаряче.

— У вас, Віолетто, форми, як у Мерілін Монро! – видав експерт з полювання на «жучків» і, як виявляється, на красивих жінок. Причому, одразу видно – вищої категорії!

— Невже? Ви мені лестите – загадково заблищала очима дочка викладачки економіки.

— Мерілін Монро відпочиває! Ви тільки уявіть, скільки б їй було тепер років! Усі принади повсихали би вже, — кажу і не можу втриматись: зазираю, начебто хочу пересвідчитись у своїх словах, сусідці у виріз. Диво дивне: родимка, яку я помітив сьогодні вранці, відсутня.

Вона весело кокетувала з «аналітиком з організаційних питань», теревенила про щось з Ріхардом, а сама – намагалася догодити мені: то кращий шматочок підкладе, то прибере щось зі столу. І стегном притиснеться, а то й персами.

Мені зазвичай вдається відчувати час, а тут глянув у вікно – вже вечір вечоріє, довго, мабуть, ми сиділи…

Експертний майор, якщо чесно, просік ситуацію навіть раніше за мене (кажу ж – відчувався досвідчений джиґун) і не те щоби прив’яв, але попустився, і жартував легко, невимушено і, треба віддати йому належне, дотепно.

Я колись збирався атакувати Віолетту, але так і не зробив цього. Невже тепер вона вирішила… Віддаючи перевагу джинсам і футболкам, вбралася, як кінозірка – для кого?

У мене в хаті є вихід з кухні прямо на лоджію. За проектом його не було , — з кімнати лише, — та, коли будинок заселявся, ним ще вешталися будівельники, я заплатив — і вони зробили. З кухні він більш потрібний, хіба ні?

Раптом Віталій Валентинович підвівся:

— Ми з Ріхардом підемо на балкон, покуримо.

За весь час, що німець тут, я жодного разу не бачив, щоб він курив. Але він встав і слухняно вийшов за майором.

…Давно мене ніхто так пристрасно не цілував, так солодко і, відверто кажучи, так бажано. На хвильку мені згадався її вранішній холодний тон в аеропорту, але розмірковувати про те у мене не було ані часу, ані можливостей. Скільки вони там викурили – не знаю, але через дверне скло їм було прекрасно видно, що діється в освітленій кухні, і хлопці мої делікатно не входили.

А коли нам вдалося відірватись одне від одного, Віолетта пристрасно зашепотіла:

— Ходімо скоріше до спальні!

— Але мені треба…

— Вони здогадаються прибрати, а як ні – я потім… Вранці…

— Та ні, мені треба у душ – я з дороги не мився…

— А я була у душі перед тим, як їхати до тебе. Ти кудись їздив? – між іншим спитала вона.

Знов загадки, розв’язувати які мені у той момент не кортіло:

— У відрядження. Йди, я швиденько!

Попередні пестощі звелися до мінімуму: не до них було. Ми кинулися одне на одного, наче хотіли надолужити одразу все за роки, проведені нарізно. Це було просто пристрасне з’єднання, без змоги стримуватись і хоч якось контролювати себе. Які там техніки – саме шаленство у найпростішій позиції. Виявилося, що вона, кохаючись, кричить, але мене абсолютно не обходило, чи подумають щось мої квартиранти, лише розпалювало ще більше.

А потім ми лежали, притиснувшись одне до одного і мовчали.

— Якби ти тоді сказав не йти за того мажора заміж, — раптом видала вона, — я би не пішла. Мені ніколи крім тебе ніхто по–справжньому не був потрібний. Чого ти тоді промовчав? Стільки років згаяли!

Я чудово зрозумів коли це – тоді.

— Я не мав що запропонувати тобі замість його закордону, квартири і машини.

— Хіба це головне? – провела рукою по моїй щоці вона.

— А як не головне, нащо ж ти пішла за нього?

— Я ж не винна, що він кликав, а ти – ні, він говорив, що я найліпша у світі, а ти мовчав, він щодня дарував квіти і освідчувався у коханні, а ти розповідав про ваших дурнуватих петеушників, буцімто я про них від матері нічого не чула… Як не за тебе – мені було байдуже за кого.

Я, звісно, не спитав, чого їй аж так кортіло заміж, що вона ладна була вийти за першого ліпшого, навіть якщо той, хто подобався, не поспішив з пропозиціями. Ще образиться… Але логіки я не просік.

Трохи відпочивши, ми знов захотіли одне одного. Якщо ви думаєте, що розповідатиму, хто кого куди цілував, яких місць на тілі торкався і у яких позиціях все сталося – ви сильно помиляєтеся. Те, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку, розголосу не підлягає. Ніколи не розумів я того ж Олександра Сергійовича, котрий залицявся, упадав, вірші складав: «Я помню чудноє мгновєньє…», а коли таки добився свого, написав другові: «Нарешті я її трахнув…» — з усіма подробицями. Не зважаючи на всі поетичні звитяги автора, такий вчинок, як на мене – абсолютне свинство.

Вранці хлопці сиділи у своїй кімнаті тихо, як мишки. Посуд вони таки здогадалися помити. Віолетта вийшла до кави у моєму махровому халаті, завеликому для неї десь на три розміри. Коли ми вже закінчували снідати, я наважився:

— Слухай, а чого ти вчора в аеропорту зробила вигляд, що не знаєш мене?

— Вчора? Я два роки не була в аеропорту – здивувалася Віолетта. – А вчора я весь день сиділа на роботі, втекла трохи раніше додому, потім забігла до перукарні, і – на таксі до тебе.

Дивно: подібність вражаюча, голос дуже схожий, я навіть не запідозрив що це – інша людина. Я розповів їй про вчорашню зустріч: без деяких подробиць, звичайно.

— Кажеш, викапана я, тільки вульгарно вдягнена і волосся пофарбоване у рудий колір? – перепитала вона. – Дуже схоже на Ілонку.

— Хто це – Ілонка?

— Ти не знаєш? – здивувалася Віолетта. – У моєї мами є сестра–близнючка, тьотя Ліза, за паспортом вона Єлизавета, але зве себе виключно Ельжбетою.

Я згадав її маму — Агнешку Болеславівну – і не здивувався.

— Ілонка – дочка тьоті Лізи, моя ровесниця, — вела своє Віолетта. – Ми з дитинства дуже схожі, нас навіть плутали. В юності ми з нею відпочивали на дачі (у них дача на Осокорках, на 107–й Садовій), так одному хлопцеві голову морочили: то одна піде на побачення, то друга. І він жодного разу підміни не помітив. Слова красиві говорив, у коханні освідчувався. А одного разу приходимо ми удвох і питаємо: «Так у котру з нас та закоханий?» Треба було бачити його розгублене обличчя!

«Гуманні ви були дівчата», — подумав я.

— Тоді нам здавалося, що це дуже весело, — як відчула мої думки Віолетта. – Тепер я думаю інакше. Потім ми закінчили школу, я вступила до університету, а вона – до якогось технікуму на «Діловодство», потім працювала десь у міліції, здається у паспортному столі, її звідти за щось поперли, а тепер — у якійсь приватній детективній агенції. Ми останніми роками майже не спілкуємось, ти ж бачив, якою вона стала. Як ти міг нас переплутати?

— Не переплутав: я і поняття не мав про її існування, а тому прийняв її за тебе.

Вона глянула на настінного годинника і заспішила:

— Ой, я ж на роботу можу спізнитись!

Я провів її до метро, і там, перед входом, Віолетта поспішно чмокнула мене у щоку:

— Я ввечері подзвоню!

— Не подзвониш, а переїдеш з речами, — заперечив я.

Вона мить мовчала, мабуть, прикидаючи кількість речей у сучасної жінки, а потім підсумувала:

— Я не впораюсь. Мені треба зібратись.

— Ну добре, біжи, бо спізнишся. Я зателефоную тобі на роботу, тоді і домовимось.

Вдома Ріхард зустрів мене словами:

— Ти ж казав, що вона – лише подруга.

— У нас тепер так дружать, — не втримався майор.

— До вчорашнього дня була подругою, — не почув його іронії я.

…У жінок таки потужна інтуїція: я не встиг ще перевзутися у домашні капці, як мені подзвонила Світлана:

— Привіт, як справи?

— Слухай, у мене до тебе є дуже серйозна розмова.

— Саме серйозна? – перепитала вона.

— Дуже, — відповідаю а сам судомно міркую, як їй сказати.

— У тебе з’явилася інша жінка, — здогадалася моя тепер уже колишня коханка. Їй відомо було про існування Віолети:

— Я завжди знала, що одного дня вона прийде і забере тебе у мене.

— Даруй, так сталося.

— Тобі нема за що вибачатися. Я все розумію. Досить тривалий час нам було добре разом – дякую тобі за те. Щастя вам, — і повісила слухавку.

Розділ 13. Головна знахідка

Вдень ми не криючись мотнулися до Іванкова. Огрядна директорка краєзнавчого музею переглянула Ріхардові фото і сказала:

— Чи наша дівчина, не знаю, а от чоловіка цього я десь бачила. У нас величезна фотоекспозиція[14], присвячена Іванкову окупаційного періоду, давайте переглянемо… Ці картки нещодавно надійшли до нас з Німеччини…

На величезних стендах, заповнених фотографіями, барон фон Пферденкруп відшукався досить швидко: з якимось дядьком у білому халаті вони вели вулицею корову, а от Марією і не пахло. Було одне фото місцевих дівчат з німецькими офіцерами, але Марії серед них не знайшлося.

Майор з цікавістю роздивлявся зображення, і я не втримався:

— Добре, що ці картки були у Німеччині і не потрапили до рук твоїх колег років шістдесят тому…

Віталій Валентинович промовчав. На Ріхарда ж історичні картинки справили неповторне враження: ось горить міст через Тетерів, а тут – вже лише палі від нього з води стирчать, задоволені німецькі офіцери на «опелі», похорони якось лисого дядька – усе село зігнали, мабуть посібник окупантів, поліські хати, сумні люди, двійко німецьких солдатів з вівчарками на ґанку, зморена бабця плаче біля хвіртки, мішки вантажать на підводи, а тут – вже на кузов вантажівки, худобу зігнали у центр села (зрозуміло, для чого)…

Старожилів у Іванкові з тих, що знала директорка музею, майже не лишилося: хіба що жінка, яка фотографувалася з офіцерами, — так вона давно несповна розуму, — і кілька стариків, що були дітьми у ті часи. Баронової Марії ніхто не пізнав – поїхали ми додому, облизавши макогона.

Вдома майор поміняв батареї у своєму пристрої, дочекався, поки Ріхард вийде з кухні, і повідомив:

— Ми організували їм проблеми з ліцензією: мають терміново переоформлювати. По лінії податкової у них почалася ревізія. Якщо випливуть якісь цікаві документи – нас повідомлять. Вони зреагували моментально: було уже кілька дзвінків від доволі високих посадовців… Але одна зачіпка для позбавлення ліцензії таки є – їхня спецмашина (мався на увазі бордовий «Соболь») і досі стоїть під твоїм будинком. А дозволу на прослушку приватним фірмам ніхто ніколи не дає – законом заборонено.

— А що з Ріхардовими пошуками?

— Я звертався до нашого архіву і до пошукової служби Червоного Хреста: фахівці в один голос твердять, що даних на розшукувану особу катастрофічно бракує. Хіба що на телебачення, на передачу «Шукай мене» написати, але у нашого німця, здається, часу на те немає…

— Повне маваші[15] в голову, — не сподобалися мені продиктовані експертом–аналітиком умови задачі.

Наш німець, здається, і сам усвідомив марність подальших пошуків через абсолютну їхню безнадійність. Він раптом заявив, що за пару днів буде збиратися додому — жив без мільйонів, якось і далі проживе.

Я плюнув на все і поліз у ванну, залишивши неприкаяного Ріхарда, який, здається, внутрішнє змирився з тим, що йому не бути багатієм і не носити титулу та прізвища Пферденкрупа.

Тепла водичка розслабила мене, я заспокоївся і задрімав. А коли, нарешті, вибрався з ванної кімнати, виявилося, що вже сьома вечора. Я вийшов на лоджію і набрав з мобільного Віолетту. «Абонент знаходиться поза межами досяжності», — повідомив неприємний жіночий голос. Тоді я набрав їх домашній.

— Ой, а Віолки немає, — по секрету повідомила мені вочевидь вже обізнана про нашу головну новину Агнешка Болеславівна. – Годину тому їй зателефонувала сестра і призначила зустріч.

— Яка сестра? — похолов я.

— Двоюрідна, Ілона, — підтвердила мої підозри колишня перша красуня усієї київської профтехосвіти.

— Я вас дуже попрошу, Агнешко Болеславівно, коли вона прийде, хай мені зателефонує.

Знаючи пристрасть шановної викладачки суспільних дисциплін поговорити по телефону, я чемненько попрощався і дав відбій.

Майже одразу заверещав міський.

— Слухай уважно, журналісте, — глухо пробубонів невідомий мені чоловічий голос. – Якщо ти хочеш отримати свою дівку, ти виконаєш усе, що ми тобі скажемо.

— Кажіть, — відповів я.

— Ти віддаси нам свою знахідку, а ми тобі — Віолетту.

— Яку знахідку?

— Не мороч нам голови! Дві години тому твій фріц дзвонив до Німеччини якомусь Каєві–Уве і сказав, що днями поїде додому, що поїздка була дуже корисною, а головну знахідку зробив ти! Німецьку ми теж знаємо, зрозумів? Отже, віддаси її нам, інакше …

Я не став питати, що значить інакше, а лише:

— Що саме я маю вам віддати?

— Не придурюйся, ти і так нас дістав. Знаєш, де причал «Високовольтна»?

— Так.

— За півтори години привезеш туди золоту пайцзу зі знахідок професора, інакше… — і зв’язок перервався.

Майор Віталій Валентинович вислухав новину і моментально оцінив ситуацію:

— Лайно.

— Саме так, — погодився я і визирнув з вікна лоджії: у дворі стояв лише «Соболь», а «Шкоди» не було. – Викликай своїх хлопців, хай накривають тих радистів разом з апаратурою.

— Ігор Олегович попереджав, що ти – імпульсивний. А як же дівчина?

— Я, здається, знаю, де її шукати, — витягаю свою дев’ятиміліметрову дуру з гумовими кулями з сейфу. — Вони призначили зустріч на причалі «Високовольтна», там колись приміські катери зупинялися. А дівка, що буцімто «пойнятою» була, коли нам в аеропорту «травку» підкинули, працює в приватному детективному агентстві.

— Ну–ну? – підганяє мене майор. – А ти звідки знаєш?

— А вона, виявляється, Віолчина двоюрідна сестра!

— Вони дуже схожі. Я ще вчора помітив. І, якщо чесно, вирішив, що це одна і та само дівчина. Яку таку, думаю, ти гру затіяв? Вибач, кажи далі!

— А у тієї сестри – фазенда знаєш де? Дачний масив Осокорки, 107–а Садова! Це – у п’яти хвилинах ходу від того причалу!

— Шанс є, — погодився Віталій і витяг зі своєї сумки, з якою ніколи не розлучався, таку волину, що я ніколи і не бачив, перевірив її і засунув ззаду за брючний ремінь.

— Стєчкін? – вихопилося у мене.

— Вітчизняний, «Форт–мурена»[16]! Ріхарде, сидітимеш вдома і носа не висовуватимеш! Замкнешся на всі замки! А тепер вийдіть звідси обидва, мені треба подзвонити!

За хвилину ми вийшли у під’їзд, піднялися на п’ятнадцятий поверх, звідти – на горище, перейшли ним до іншого парадного, яке виходить не у двір, а на вулицю, і непоміченими (а я ще сміявся колись, архітекторів профанами називав за те, що під’їзди нашого будинку виходять на різні боки) пройшли на автостоянку.

Ці спритники з аґенції «Інспектор Лестрейд» знали про Ріхардів «фольксваген», про братову «волинку», але вони не здогадувалися про старенький «ковровець» з коляскою, котрий чесно відслужив у Державній службі охорони і, списаний , дістався мені за копійки за допомогою того–таки підполковника Синька. Київські байкери, з якими я познайомився позаторік на їхньому фестивалі і про яких написав серію репортажів, відремонтували мені цього ветерана радянського мотоциклетного мистецтва, і він жвавенько бігає, куди мені потрібно: на рибалку, на дачу до друзів, на село до сусідів. Але сьогодні він мав відвезти нас із Віталієм у найважливішій для мене справі.

Речі відчувають своїх господарів – мій мотоцикл завівся з першого разу й понісся, аж у вухах засвистіло! Як молодий, він намотував на колеса вулиці і проспекти: Гмирі, Григоренка, Бажана, Колекторну, Підлипку! Ми повернули на сади, і я заглушив двигун:

— Далі пішки, реве дуже – почують!

— Ну ти даєш, гонщик, — зняв шолома і виліз із коляски майор–аналітик.

Я не був тут кілька років, і сади за цей час дуже змінилися: чимало ділянок скупили багатії і набудували здоровенних особняків. З якоїсь там «лінії» (на дачах під Києвом чомусь завжди — «лінії» і «садові») ми повернули на 107–у таки Садову і побачили знайому вже зелену «шкоду», припарковану біля непоказного дерев’яного паркану. Будиночок – типової побудови середини сімдесятих: низ – цегла, другий поверх – дерев’яний.

Сусідня дача — не те щоб кинута, але якась недоглянута: мабуть перші господарі постаріли чи померли, а діти приватизували земельку та й очікують, коли ціна на неї виросте… Он бур’яни по груди і замка на хвіртці немає. Ми в неї — тільки шасть, і тихенько на чотирьох – у потрібний нам бік. Між дачами колись був паркан, та дерев’яні стовпчики вже давно підгнили і ціла секція завалилася у траву.

До зустрічі на пристані ще майже година, а тут нас не чекали, навіть двері не зачинені. На першому поверсі — кухня, комора та їдальня – і ніде ні душі; сходами тихенько – на другий поверх. Віталій позаду йде, це і правильно – прикриє. Засклена веранда, з неї – ще одні двері — до кімнат. Хотів тихенько прочинити – рипнули, хай їм грець! – і переді мною, як з води, той, з метрополітену.

Лівою долонею – за лоба його і штовхаю – догори і назад, аби рівновагу втратив, а правою – під борлак безжально, ще й ногою по підвісках добавив. Завалюється він, хрипить; у найближчі хвилини – не боєць. На гуркіт другий вискакує – здоровенний, як бізон. Лусь його правим боковим не довго думаючи в голову, та де там, такого з кулака звалити – хтось із славетних братів потрібний. Відмахується здоровань рефлекторно – лечу я через усю кімнату, зношу по дорозі старенький стіл разом із стільцями і гальмую, лише спиною зустрівшись зі стінкою. А він, така машина, на мене пре. Де той напарник, чорти б його забрали? Це тобі, думаю, Олексію, не теревені про Вілюєва з Чапаєвим правити, тут діяти треба: стрімко, нестандартно. Вихоплюю пушку: гевал аж пригальмовує від несподіванки, і тут ззаду на потилицю йому потужно і стрімко обрушуються плазом здоровенні садові граблі часів незабутнього Леоніда Ілліча, за якого металу на інвентар не шкодували! Звісно, у даному випадку краще було би навернути суперника лопатою, та що Віталієві Валентиновичу потрапило під руку, тим він і загилив. Отримавши повноцінного нокаута, боєць завжди падає долілиць! Цей гепається так, що аж шибки у старенькому будиночку задзеленчали. «Іпон!» — кажу я Віталієві, що у перекладі з самурайської означає — чиста перемога, кричу йому: «В’яжи їх!» — і з ноги відчиняю двері до другої кімнати. Крім двох жінок, там нікого немає. Моя прекрасна полячка бачить мене з револьвером і розбитим носом, розвертається й закочує своїй поганій копії здоровенного ляпаса.

Тепер у нас троє нокаутованих, а кайданки у пана Віталія виявляються лише одні. Зате у бездонній сумці – цілий моток господарського скотчу. Ми швиденько сковуємо першому – моєму – за спиною праву ногу з лівою рукою, замотуємо здорованя липкою стрічкою, як кокон, а залишками надійно прикріплюємо до стільця Ілону.

— Уявляєш, вона, сестра, викликала мене на вулицю, а ці двоє запхали до машини, мобільного забрали і викинули, а потім сюди привезли! – не може заспокоїтись Віолетта.

— Фіалочко[17], — кажу, — усе вже минулося.

— Нічого собі – минулося: у тебе все лице в крові і ніс на очах розпухає.

— Порівняно з тим, що зробив пан експерт з тим штангістом, що й досі у відключці, я відбувся малою кров’ю на чужій території.

На вулиці характерно заторохтів дизель. Ми дали Віолетті граблі («Котрий смикнеться – лупи по голові»), збігли сходами і причаїлися біля дверей.

До дачі підкотив білий «фольксваген–транспортер», — той само, що був в аеропорту чи його рідний брат, — зупинився біля зеленої автівки «аґентів», з нього вистрибнув Полковник, за ним — кілька хлопців, усі у камуфляжі.

— Шефе, у нас порядок, — озвався Віталій і показався начальникові.

— Проїдьте на пристань, гляньте там, — наказав Ігор Олегович комусь у мікроавтобусі і попрямував з бійцями на дачу.

— Тих, з «Соболя», вже взяли, — повідомив він майорові, потім побачив мене, підморгнув і потиснув руку.

Була ще одна невідкладна справа, котру необхідно було зробити саме зараз. Я витяг мобільного, – слава Богу, не розбився у бійці, — і набрав свій же хатній.

— Ало, — невпевнено відповів Ріхард, який ще не знав про наші блискучі перемоги.

— Слухай, що ти мав на увазі, коли говорив сьогодні Каєві, буцімто я зробив головну знахідку? Що такого я знайшов?

— Як — що? – здивувався німець. – Ти ж знайшов Віолетту!

Розділ 14. Добросовісний замовник

— Сьогодні я ще переночую у вас, — повідомив нам із Віолеттою майор Віталій, — про всяк випадок, а завтра, я думаю, потреби вже не буде.

— Ти не проти запросити пана експерта до нас? — підморгнув я недавній полонянці.

— Не проти, — усміхнулася вона. – Він нам не заважав.

«Навряд чи він може сказати щось навзаєм», — єхидно подумалося мені.

— А що станеться завтра, від чого потреба ночувати у нас відпаде? – поцікавився я в майстра роботи граблями.

— Якщо схочеш – подивишся, — загадково відповів той.

Хлопці у камуфляжі вправно завантажили до мікроавтобусу затриманих, причому здорованя досі явно «вело», а під оком у нього напухала чималенька гематома. «Шкоду» теж вилучили – як речовий доказ.

Що далі люди Полковника робили на тій дачі – не знаю, ми утрьох потихеньку пішли до кинутого «ковровця».

— Візьміть шолома, — запропонував жінці Віталій. – Бо ваш друг так їздить, що я мало не впісявся з переляку.

— Дякую, — грайливо усміхнулася весняна квітка. – Я намагатимусь такого не допустити.

Моя найважливіша знахідка сиділа у люльці старенького мотоциклу, вбравши голову шоломом, як короною. Куди мені було поспішати – ми їхали повільно, не силуючи перетомленого недавньою шаленою гонкою двигуна.

Я завіз їх під самий під’їзд, дав Віолетті ключі:

— Йдіть додому, а я мотоцикла поставлю. І матері подзвони, попередь, аби не хвилювалася.

— Який рішучий командир у мене з’явився, — засміялася вона.

— Я довго над тим думав – аж вісімнадцять років! І дістався висновку – з тобою інакше не можна.

Дорогою зі стоянки я зустрів шахіста Петю.

— Володимировичу, — каже, — сьогодні у дворі таке було: справжнє «Маскі–шоу!» Бачили, кілька днів під будинком мікроавтобус стояв? Так його штурмом спецназ брав! Ми думали, він порожній, а в ньому, виявляється, терористи сиділи!

…Віталій під протокол ( ми з Віолеттою розписалися, а Ріхардові не довірили – іноземець, де його потім шукати) зняв усі «жучки» в хаті і бережно сховав до сумки: «Речдоки![18]»

А на ранок ми з майором, його вже службовою машиною, поїхали до «інспекторів» на гостину. Зайшли до їхнього офісу – клерки лежать лицем у ковролін, камуфляжні «вовкодави» з автоматами на всі боки зиркають, а у шафах та сейфах мундири нишпорять, за різними відомствами прописані. Полковник – у центрі офісу, руки за спиною, за подіями спостерігає.

— А це хто? – визвірився на мене чоловік у прокурорському.

— Понятий, — відповідає Віталій Валентинович.

Зиркнув прокурорський, та і відчепився – видно цього Віталія добре знав.

За годину все закінчилося: протоколи підписали, клерків – кого відпустили під підписку про невиїзд, когось – із собою прихопили.

Лишилися ми утрьох: я, Полковник і Віталій.

— От і закінчилася ця історія, — каже майор, і тільки–но сказав – до офісу запливає поважно респектабельний такий пан і звертається пристойною, але з помітним акцентом, українською:

— Доброго дня, панове добродії. Мені потрібна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».

Потім роззирається, завважує сліди погрому і дає повний назад:

— Я, здається, не туди потрапив.

— Ви потрапили туди, — завіряє Полковник. – От тільки діяльність аґенції призупинено за незаконні методи роботи і порушення законодавства України. А ви, власне, у якій справі? – і показує посвідчення.

— Я нічого не знаю про незаконні методи, — лякається іноземець. Я — добропорядний замовник і законослухняна людина.

Дивлюсь – Полковник добродієві крісло офісне підсуває. Сів той і далі веде:

— Я – Селім Ґері з Балтимори. Мій рід своїм корінням сягає у добу Золотої Орди.

Поки пан це промовляє, я встигаю зрозуміти: ніякий він не Ґері, він, мабуть Gary або… Garay!

Він мовчить, очікуючи, яке враження справить на нас Золота Орда, а я уточнюю:

— Тобто, ви – з ханського роду Ґераїв?

І ловлю кураж подумки: «От ти і попався, таємничий Salkhan – Селім–хан!»

— Власне, — витріщається на мене американський хан, — у цьому і полягає суть справи. Після виходу Кримського ханства зі складу Золотої Орди і заснування власної держави певний час існувала традиція призначати у прикордонні землі е–е–е–е–е…

— Намісників з роду Ґераїв, виділяючи їм війська для оборони північних кресів ханства від ногаїв, едичкулів, джамбулаків і, здається, кипчаків, — допомагаю я йому. – Коротше – від недружніх кочовиків Північного Причорномор’я.

Тепер уже троє вилупилися на мене.

— У тім–то і річ, що не завжди ці намісники були Ґераями, — каже Селім. – Мій предок, Рахмат–Ґерай, був призначений ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм на таку службу. Сучасні Ґераї не заперечують, що мій рід бере своє начало від хана Рахмата, вони сумніваються, що Рахмат був Ґераєм і вимагають доказів. І такий доказ мій рід мав, але у 1771 році, при поваленні хана Селім–Ґерая ІІІ, сторону якого прийняли мої предки, і вторгненні російського війська до Криму цей доказ було втрачено, як вважалося, безслідно.

Мені точно відомо, що у 1941 році цю річ було відшукано на території Криму.

— Ви маєте на увазі золоту басму, знайдену професором Ізюмським–Інжировим? – закинув я нащадку ханів.

— Ви історик? – ошелешено спитав Селім. – Звідки ви все це знаєте?

— Хто ж не знає про відкриття професора? – зробив круглі очі я. – Це ж світило української археології! От незабаром буде широко відзначатися його ювілей. Так ви шукаєте…

— Золоту пайцзу, видану ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм моєму предкові, Рахмат–Ґераю!

— Чекайте, ви кажете – пайцза, а Олексій – басма, — втрутився Полковник.

— Це одне і те саме: металевий ярлик, що слугував ханською грамотою, — пояснив я. – Є ще одна назва – тархан. От Тарханкут – місцевість, право на яку охоронялося таким ярликом.

— Документально підтверджено, — продовжив Ґерай, — що у 1942 році німецький офіцер барон фон Пферденкруп вилучив пайцзу з Кримського музею і перевіз до Києва для відправки до Німеччини, куди вона не потрапила.

— Цікаво – цікаво, — вставив репліку майор.

— Усі ці роки реліквія нашого роду так ніде і не спливла: на жодному аукціоні, в жодній науковій статті. П’ять з половиною місяців тому старий барон помер, а його єдиний нащадок почав збиратися в Україну для пошуків якогось доказу, без якого він, буцімто за умовами заповіту, не може отримати спадок.

— Це вам сказали в адвокатській конторі? – спрацювала моя звичка журналіста шукати «смажені факти».

— Ні. «Фартман і партнери» категорично відмовилися від будь–яких контактів зі мною. Але я маю свої джерела інформації. І я подумав: скоріш за все, баронові не судилося вивезти до Німеччини артефакт під час війни, він заховав його десь в Україні, і тепер молодий барон відправився сюди, аби здійснити те, що не вдалося його дядькові. Зрозумійте, якби знайшлася ця пайцза…

— Ви довели би свою належність до династії Ґераїв, — зробив висновок Полковник.

— Але я не претендую на вивіз реліквії з України, — поспішно заявив нащадок ординців. – Мене задовольнили би якісна кольорова фотографія пайцзи, завірена поважною українською науковою установою, скажімо, Інститутом археології, і висновок експертизи того інституту, що даний екземпляр не є підробкою. Я не бідна людина, і ладний заплатити за це великі гроші!

— А яким боком це стосується детективної аґенції? – поцікавився Віталій Валентинович, який, безперечно , про все вже здогадався.

— Я знайшов українську детективну аґенцію через Інтернет, замовив розслідування і перерахував аванс. А тепер от особисто приїхав, бо вони повідомляли про великі шанси на успіх. Я ні на мить не припускав, що вони використовуватимуть якісь незаконні методи.

— Хочу вас розчарувати: нащадок барона і не підозрює про існування якоїсь золотої басми і шукає зовсім не її, — не пожалів я цього мурзу.

— І аванс ваш плакав, — додав Полковник.

— До речі, де ви вивчали українську мову? — спитав Віталій Валентинович.

— У нас величезна українська діаспора, винайняв учителів, — сумно повідомив хан Селім.

Розділ 15. Не варто зволікати

Повернувся я додому, а Віолетта вже прибрати встигла. У моїх літніх шортах, футболці і у фартуху (скільки років він в шухляді без діла лежав) біля плити чаклує, ще й Ріхардом командує: «Моркви начисти! Цибулю поріж!»

— Що, — кажу німцеві, — потрапив на роботи до прекрасної полячки?

— Я полячка, — заперечує незрівнянна куховарка, — лише на чверть, та й то – за дідом по мамі, а так – на три чверті стовідсоткова українка!

Проти такого суто жіночого аргументу – «на три чверті стовідсоткова» — я встояти не можу, ніжно плескаю її по пружній сідниці і погоджуюсь.

— Ти руки мив? – переходить у контрнаступ Віолетта. — Йди вже мий руки, бо зараз їстимемо.

Вона категорично проти того, щоб ми випили за обідом по чарці («Що за мода — серед білого дня пити, сядемо вечеряти – тоді вип’єте, як схочете!»), забирає у нас пляшку і ховає до кухонної тумби. Якщо зважити, що це – ще той коньяк, котрий відкорковував для неї позавчора майор – слів у мене не знаходиться. Здається, мене щільно беруть в облогу: таких прав, як забрала собі з першого дня Віолетта, не мала в цій хаті жодна жінка. Але у мене навіть і не виникає закономірного питання: поступитися частиною своїх прав чи поставити під сумнів її присутність. Господь з нею, з частиною: я хочу, аби ця жінка була тут! Єдиний суверінітет, котрий я хотів би залишити за собою, це – гармидер на моєму робочому столі. І непевно сподіваюся, що вона на це погодиться…

Прекрасна загарбниця варить нам каву; я бачу, що їй ще вчитися і вчитися, але чомусь, коли я ту каву куштую, видається вона мені чи не найсмачнішою і найдухмянішою у житті.

Я ще встигаю подумати: невже я ще здатний закохуватись і банально — причому повторно! – закохуюсь у Віолетту?

Раптом по хаті друзками розсипався телефонний дзвінок: це згадав про мене мій давній приятель Вітя Шухер:

— Ти вже закінчив зі своїми справами? Бо сьогодні п’ятниця. Я останній день на роботі, з понеділка – у відпустці.

— Завтра проводжаємо нашого гостя, — констатую я Ріхардове рішення.

— Ну то приїздіть ввечері зі своїм німцем до мене: вип’ємо по сто грам, шашликів насмажимо.

— З приводу? – питаю.

— Моєї відпустки.

Що йому: у приватному будинку на Совках живе, на шашлики йти – лише з хати на подвір’я вийти.

— Добре, — кажу. – Запрошення приймається. Тільки з нами буде ще одна людина.

— Он як, — дивується Віктор.

— А то: я ж не один живу!

Домовившись, я кажу своїм:

— Ввечері йдемо на гостину до одного мого старовинного товариша.

Якихось особливих планів на вечір вони не склали – погоджуються.

— Слухай, — питаю я Віолетту, — а тобі нічого на роботі не буде, що ти не вийшла: сьогодні ж робочий день?

— Так я відгул взяла – до переїзду готуватися, — повідомляє вона.

О! Переїзд!

— Тоді так: їдемо до тебе, забираємо речі, а ввечері – до Віктора, — вирішую безповоротно за обох.

— Та там чимало….

— Братова машина ще у мене , — відкидаю усі заперечення.

— І дещо випрати треба…

— У ванній кімнаті у нас пральна стоїть. Одягайся, поїхали. Ріхарде, ти з нами чи як?

— Та я хотів хоч центр міста подивитись, — каже німець. – Бо скільки був, а Києва не бачив.

— Так і приїздив не для того. Наступного року приїдеш зі своєю Лоттою – погуляємо містом учотирьох.

Але він хоче на Хрещатик, я даю йому ключі і наказ о шостій бути вдома. Німці – дисципліновані, і я знаю: він не спізниться.

…До Віктора ми поїхали на таксі: дурний я ото за кермом по гостях їздити!

У мангалі майже достигло вугілля. Віктор побачив нас (він і раніше знав Віолетту і був у курсі наших стосунків):

— Нарешті! Бо я вже боявся, що ви усе життя так і будете, як журавель та чапля! Віктор, — представився він іноземцеві. – Заходьте, вже час м’ясо нанизувати.

У кімнаті мою увагу привернула старовинної роботи скринька, що стояла посеред Шухерового робочого столу.

— Що це у тебе, — між іншим поцікавився я.

— Так оце тьотя Муся навесні померла, — каже він, — призначила мене спадкоємцем за заповітом. Своїх же дітей у неї не було. Ну, я потроху документи і розбираю.

«Ще один спадкоємець – це вже занадто на одну відпустку», — дещо цинічно подумалося мені. Тьотя Муся – рідна Вікторова тітка з Германівки, що на Обухівщині, старша сестра матері. Ми були у неї – чистенька така бабуся, колишня вчителька.

— Шкода, — кажу, — Я її знав.

— Її, виявляється, достеменно ніхто не знав, — заперечує мій давній товариш. – Усі думали, що вона заміж не виходила і залицянь ні від кого не приймала, бо ненавиділа чоловіків, аж он, — киває на скриньку, — повна купа старих любовних листів, ще й фотка з якимось жевжиком.

— Та ти що? – висловлюю здивування улюбленою фразою Лори Макіної, незмінного третього секретаря (куратора навчальних закладів) того райком комсомолу, куди я возив колись внески.

— Як не віриш – подивись, — відкидає він віко скриньки, вишукує там і простягає мені пожовтілу фотографію. Такого у житті не буває: з вицвілої фотографії на мене дивляться барон Отто фон Пферденкруп, вдягнений у цивільне, і наша Марія.

— Це – молода тьотя Муся? — пересвідчуюся я.

— Так, — підтверджує Віктор.

— А за паспортом вона була – Марія?

— Ну, Марія, а що? – розгублюється він через мій допит.

— Неймовірно: як справжні закохані, вони й померли практично одночасно!

— Та хто? – взагалі нічого не розуміє спадкоємець тьоті Мусі.

— Ось він тобі роз’яснить – хто, — віддаю картку Ріхардові, тепер уже стовідсотково — баронові Пферденкрупу.

— Йо–ка–ле–ме–не! – роздивившись фото, емоційно видає десь підчеплений просторічний вигук Ріхард.

Поки наші спадкоємці і новоспечені мільйонери з’ясовують подробиці і дивуються збігові обставин, я, вражений раптовою фантастичною здогадкою, безцеремонно лізу до тьоті Мусіної скриньки і риюся там так само азартно, як сьогодні вранці правоохоронці – у сейфах аґенції.

— А це що? – майже кричу я, витягаючи з самого споду тьмяну пластину жовтого металу з примітивним зображенням хижого птаха і літерами невідомої абетки.

— Бляха якась чи жетон, я сьогодні це вже бачив, — байдуже каже Рудий Шухер. Йому здається, що після того, що він довідався від Ріхарда, його вже нічого вразити не може.

— Оце, — показую птаха усім присутнім, — зображення сокола. А Ґерай знаєте, як перекладається? Сокіл! Це – золота пайцза, видана ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм Рахмат–Ґераю на право намісництва! Нащадками того Рахмата втрачена і знов знайдена у 1941 році професором Ізюмським–Інжировим під час розкопок у Криму!

— Ну, і що? – не розуміє ажіотажу небіж коханої барона.

— А те, що цю пайцзу вилучив у 1942 році з Кримського музею той, як ти кажеш, жевжик.

Я враз схаменувся, але Ріхард, на щастя, вдруге пропустив повз вуха таке неделікатне визначення його дядька.

— Але, — веду далі я, — не зміг через якісь обставини вивезти її до Німеччини і віддав на збереження твоїй тітці. А відтак – планував до неї повернутись!

— І вона, виходить, з цією бляхою все життя його чекала? – дивується Віктор.

— Через цю, як ти кажеш, бляху вся каша і заварилася! Через неї я міг втратити Віолетту, бо її злочинці викрадали!

— Що? Тебе викрадали?

Ну, правильно. Він же нічого не знає про події останніх днів. Ми розповідаємо Віті–Шухеру усі наші пригоди, перебиваючи і доповнюючи одне одного.

Він уважно вислуховує нас, потім бере пайцзу:

— Я думаю, ніхто не заперечуватиме. Ти стільки пережила через цю бляху, що маєш повне право розпоряджатися нею, — і віддає раритет Віолетті. А вона тулиться до мене:

— Якби не Олексій, нічого би не вийшло. Так, Ріхарде?

Німець дає згоду. Здається, він у такому стані, що погодиться з чим завгодно. Тільки–но він отримав такого весільного подарунка, що вони з його Лоттю (мало не написав – Ізольдою Златокудрою) зможуть, якщо заманеться, кинути роботу і до кінця своїх днів насолоджуватись аристократичним життям.

— А ми подзвонимо тому Селіму, який шукав цього жетона, аби він не поспішав їхати з України, і разом з ним вже в понеділок відвеземо цього значка до Інституту археології. Скільки він там обіцяв, — хитро мружиться моя Віолетта, — тим, хто знайде доказ?

Я таки у захваті від цієї жінки! Здається, моя самотність остаточно закінчилася. Сподіваюся, вона з цією думкою погодиться…

Кінець

Київ, 2008

1 А без неї – і сучасної одеської поетичної школи!

2 Та лише за справжні стегна Джей–Ло – слава Колумбові та хай живе Південна Америка!

3 Не всі тепер і второпають, яка на той час то була крутизна!

4 Поширена безкоштовна антивірусна програма.

5 ІP–адреса – це унікальний ідентифікатор комп’ютера, підключеного до мережі Інтернет, використовуваний протоколом ІP для доставки і маршрутизації пакетів. ІP–адреса являє собою 32–розрядне (за версією ІPv4) чи 48–розрядне (за версією ІPv6) двоїчне число. Зручною для людини формою запису ІP–адреси (ІPv4) є запис у виді чотирьох десяткових чисел (від 0 до 255), розділених крапками, наприклад, 217.10.32.5.

6 Такий ВНЗ дійсно існує; не вірите – переконайтеся самі: / (Олексій Дем’яненко)

7 Якщо вам незрозуміло, про що це – подивіться тут: (Він же)

8 Ясон (Язон) — у давньогрецькій міфології герой, щоочолив групу древніх греків, котрі плавали в Колхіду по золоте руно на кораблі «Арго», за що отримали прізвисько – аргонавти.

9 Щось подібне було написано у циркулярі ЦК ЛКСМ України щодо проведення дискотек.

10 Специфічна компактна сітка для продуктів (від рос. авось – а може, може–таки, либонь, ачей, на галай–балай), призначена для носіння у кишені на випадок під кодовою назвою «А раптом щось з продуктів викинули?». Щезла разом із розвиненим соціалізмом.

11 Зірка японського єдиноборства бушідо, багаторазовий чемпіон світу.

12 Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?)

13 Я так тоді зрозумів, і в тому була моя помилка: was linked from означає «був пов’язаний», а зовсім не «мав зв’язок».

14 Така експозиція в Іванкові дійсно існує. (С.Б.)

15 У східних єдиноборствах – дуже сильний удар ногою.

16 Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва – хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Сергій Батурин)

17 Хто не знає, повідомляю: Віолетта італійською – фіалка.

18 Речові докази

Примечания

1

А без неї – і сучасної одеської поетичної школи!

(обратно)

2

Та лише за справжні стегна Джей–Ло – слава Колумбові та хай живе Південна Америка!

(обратно)

3

Не всі тепер і второпають, яка на той час то була крутизна!

(обратно)

4

Поширена безкоштовна антивірусна програма.

(обратно)

5

ІP–адреса – це унікальний ідентифікатор комп’ютера, підключеного до мережі Інтернет, використовуваний протоколом ІP для доставки і маршрутизації пакетів. ІP–адреса являє собою 32–розрядне (за версією ІPv4) чи 48–розрядне (за версією ІPv6) двоїчне число. Зручною для людини формою запису ІP–адреси (ІPv4) є запис у виді чотирьох десяткових чисел (від 0 до 255), розділених крапками, наприклад, 217.10.32.5.

(обратно)

6

Такий ВНЗ дійсно існує; не вірите – переконайтеся самі: / (Олексій Дем’яненко)

(обратно)

7

Якщо вам незрозуміло, про що це – подивіться тут: (Він же)

(обратно)

8

Ясон (Язон) — у давньогрецькій міфології герой, щоочолив групу древніх греків, котрі плавали в Колхіду по золоте руно на кораблі «Арго», за що отримали прізвисько – аргонавти.

(обратно)

9

Щось подібне було написано у циркулярі ЦК ЛКСМ України щодо проведення дискотек.

(обратно)

10

Специфічна компактна сітка для продуктів (від рос. авось – а може, може–таки, либонь, ачей, на галай–балай), призначена для носіння у кишені на випадок під кодовою назвою «А раптом щось з продуктів викинули?». Щезла разом із розвиненим соціалізмом.

(обратно)

11

Зірка японського єдиноборства бушідо, багаторазовий чемпіон світу.

(обратно)

12

Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?)

(обратно)

13

13

(обратно)

14

Така експозиція в Іванкові дійсно існує. (С.Б.)

(обратно)

15

У східних єдиноборствах – дуже сильний удар ногою.

(обратно)

16

Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва – хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Сергій Батурин)

(обратно)

17

Хто не знає, повідомляю: Віолетта італійською – фіалка.

(обратно)

18

Речові докази

(обратно)

Оглавление

Розділ І. С7–С5 (Сицилійський захист)

Розділ 2. Експедишен воз стартед

Розділ 3. Кандидат в аристократи

Розділ без номера, з інсталяцією

  «Естрадист» (інсталяція до розділу без номера)

Розділ 4. Не наша дівка і кілька слів про чортівню

Розділ 5. Інжир і фіга

Розділ 6. IP (Internet Protocol Address) і дещо про каву

Розділ 7. Дочка Агнешки Болеславівни

Розділ 8. Ловити практично нема чого

Розділ 9. Дас іст фантастіш!

Розділ 10. Процес пішов

Розділ 11. «Аста лавіста, бебі!»

Розділ 12. Дочка Агнешки Болеславівни–2

Розділ 13. Головна знахідка

Розділ 14. Добросовісний замовник

Розділ 15. Не варто зволікати X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?