«Ми»

Тетяна Винокурова-Садиченко МИ

Моїм друзям і моїм демонам

присвячується

1. Цап та історія про чорного собаку

Михась був балакучим хлопцем. Мав задовге, не охайно скуйовджене волосся, декілька кілограмів зайвої ваги й силу-силенну цікавих історій у голові. Коли ми сиділи вечорами біля вогнища, саме він розповідав анекдоти й страшні казки, він задавав тон розмови, він створював атмосферу. Михась був атмосферним хлопцем. Примусити Михася замовкнути міг лише Ринат, але Ринат робив це нечасто. Зазвичай він слухав і всміхався. Ринат умів слухати. Ринат був у нас за старшого. Бо він і був старший: нам усім було по тринадцять, а йому - всі п’ятнад цять. Неабияка різниця для того нашого віку. Ринат був невисоким худорлявим хлопцем, хворобливо блідим, із великими сірими очима та лагідною спокійною усмішкою.

Ми товаришували всеньке літо. Неабиякий час для того нашого віку. Всі приїхали з Києва, всім було нецікаво сидіти по хатах і слухати своїх старих, всі шукали однолітків - і таки знайшли. Навряд чи у Києві ми були б друзями. Ми були зовсім різні, нас поєднав лише вік.

Тож Михась був балакучим. Полюбляв різні оповідки й анекдоти. А ще полюбляв розповідати історії про себе.

Звісно, брехав, майже завжди (ну, не міг його батько бути заразом космонавтом, археологом і чемпіоном світу з боксу!), та брехав так емоційно, майстерно й цікаво, що доводити істинність або хибність його тверджень не хотілося нікому.

Хіба часом Аскольдові. Аскольд був одвічним опонентом Михася, бо вже тоді, у тринадцять років, був радикальним скептиком і циніком. Мав до біса грошей, власного водія і неадекватного батька. Аскольд був великим хлопцем - не товстим, саме великим, вищим та більшим за всіх нас, навіть за Рината. Інколи Аскольд здавався і дорослішим за Рината.

Ринат не мав ні грошей, ні водія, ні батька. У Рината була мати-вчителька, а ще - унікальний талант ватажка.

Що було в Михася, крім його балакучості, ми не знали, бо той так багато розповідав усього про себе, що вже давно всіх заплутав.

А якось він зізнався у своїх надприродних здібностях.

Це, в принципі, нікого з нас не здивувало. Чому б не виникнути таким здібностям у людини, батько якої - суміш супермена з Гагаріним?

- У мене є свій власний канал спілкування зі світом, - повідомив Михась, кидаючи у вогонь галузки. Ринат здивовано звів брови, Аскольд підморгнув мені й покрутив пальцем біля скроні. Михась жбурнув у нього кокорудкою, глянув на Рината (чи слухає той) і провадив далі: - Інколи я бачу щось, а потім розумію, до чого воно було…

- Видіння? - вишкірився Аскольд.

- Ні, не зовсім, - похитав головою Михась, - радше картинки… ніби дитиною намальовані, виникають отут, - тицьнув пальцем у лоба, - бачу вас, бачу все навколо, а заразом щось є й отут. - І що в тебе зараз отут? - насмішкувато поцікавився Аскольд.

- Зараз нічого. А вчора був щоденник. Шкільний. Місяць лютий, напис червоним на півсторінки…

Я згадала - такий напис і справді був у моєму щоденнику. І саме на початку лютня його зробив мій класний керівник.

То була дівчача бійка. Звичайна і страшна дівчача бійка.

Якщо ви брали участь у таких акціях, то розумієте, чим саме вона така страшна. Якщо ні - поясню. Дівчата, на відміну від хлопців, не відчувають межі, ніколи. Хлопці навіть у десятирічному віці знають, коли треба зупинитися, куди і як можна бити, дівчата ж - ні. Хлопці у бійках б’ються, дівчата - вбивають, без жодних правил, підступними, болісними ударами. Цілеспрямовано і з усією можливою ненавистю. Просто так вони не б’ються - б’ються лише тоді, коли справді хочуть убити. Тим-то дівчачих бійок так мало, тим-то вони страшні й небезпечні. Може, у вас такого не було, може, лише у моїй школі вчилися такі скажені дівки, та я ніколи не забуду того моменту, коли мою найкращу подругу згребли за коси і гамселили головою об батарею.

Звісно, я не дала її вбити і затопила в пику тій, котра намагалася вдарити мене, а потім кинулася до тієї, що била подругу, повалила на підлогу й гамселила носаками, аж поки сама отримала в голову.

Нам тоді пощастило, бо нас було менше, а завнач прибіг вельми вчасно. У школу я прийшла наступного ж дня, а от Ліля (та, яку били головою об батарею) місяць пролежала в лікарні зі струсом.

З чого та бійка почалася, я так і не дізналася. Щось таке сталося між Лількою й тою красунею, що накинулася на неї. Може, хлопця відбила, може, чутки якісь про неї розпустила… Є чимало причин, з яких дівчата у тому віці хочуть убити одна одну.

Втім, усе це жодним чином не стосується моєї історії. Історії стосується лише наявність того напису в моєму щоденнику.

- У мене такого напису точно немає, - повідомив Ринат, який був зразковим учнем.

- У мене теж, - сказав Аскольд.

Всі подивилися на мене. Чекали офіційної заяви.

«Коли ж ти, брехло, вже встигло побачити мого щоденника?» - подумала я і зробила заяву:

- У мене теж немає.

- Значить, буде, - впевнено відповів нам Михась, - у когось обов’язково буде.

- То ти бачиш майбутнє? - поцікавився Ринат - на відміну від Аскольда, він зробив це серйозно.

- Ні. Я бачу картинки. Різні картинки. Інколи розумію, до чого вони. Інколи - ні.

- Теж мені, екстрасенс! - широко посміхнувся Аскольд. - Я теж так можу! Ринате, я бачу темні вікна твого будинку. Це означає, що всі сплять. А може, й ні…

Михась не вмів ображатися. Він лише знову жбурнув кокорудкою в Аскольда.

А я раптом згадала, що мій щоденник у Києві. І довго кидала швидкі погляди на Михася, який уже почав розповідати чергову казку, і вперше в житті не слухала його, намагаючись зрозуміти, як він міг побачити ту сторінку, і силкувалася згадати, чи не розповідала йому про цей випадок.

А наступного дня зник Вогник, мій рудий кіт. Я привезла його з Києва, то був критично домашній, радикально диванний кіт, і його зникнення було справжньою трагедією.

Я нічого не сказала бабці (аби не засмучувати стареньку), натомість, проковтнувши порцію борщу (аби знову ж таки не засмучувати бабцю), помчала до Рината. Це вже стало звичкою - як у когось із нас виникала проблема, він мчав до Рината.

Ринат знайшовся в гаражі, - він допомагав дідові лагодити старенького мотоцикла, якого, якщо чесно, вже давно слід було викинути, бо ламався він частіше, ніж їздив. Я кинулася до Рината й розридалася у нього на плечі. Він завжди викликав бажання поплакатися йому - мабуть, своїм мовчанням і розуміючою усмішкою.

- Вогник зник, - поскаржилась я крізь сльози.

- Знайдемо, - навіть не замислюючись, впевнено відказав він, обійняв мене за плечі й повів надвір, - зараз зберемо хлопців і підемо шукати.

- Знайдемо? - перепитала я.

- Ну, звісно, знайдемо, - відповів Ринат. І я повірила йому.

Ринатів дід залишив нам гараж («Тарахтєлка, той, почекає, а кіт, він же ж, той, живий…»), у якому ми і влаштували польовий штаб. Михась прибіг хвилин за десять, Аскольд десь затримувався (видно, знову вирішував проблеми з батьком). Поки ми чекали, я згадала, що Вогника подарував мені класний керівник - саме той, що зробив червоний напис на півсторінки. Рік тому його кішка народила кількох пухнастиків, і я вмовила батьків узяти одного з них.

Рудого - під себе.

Мабуть, я якось не так дивилася на Михася, бо, перехопивши погляд, він спитав:

- Що?

- Тобі зараз світ нічого не каже? - спитала я.

- Ні.

- А може, попроси його? Нехай щось про Вогника повідомить…

- Ага, - раптом долучився Ринат, - Ілька діло каже. У такій справі треба використовувати всі методи.

- Я не вмію викликати видіння, - зітхнув Михась, - я тільки бачу, і все.

- А ти спробуй, - наполягав Ринат.

Михась знову зітхнув, сів на скриню, що стояла у кутку, закрив очі й стиснув долонями скроні. У такому вигляді його й побачив Аскольд.

- О! - зрадів він, заходячи до гаражу. - Медитація!

Можна біля тебе воду позаряджати? А чакри відкрити?

Михась не відповів. Не ворухнувся. Ринат швидко підійшов до Аскольда, тицьнув його ліктем у бік, притис пальця до губ.

- Мовчу, мовчу! - підняв руки Аскольд.

А Михась раптом сказав:

- Козел.

- Що? - перепитав з погрозою у голосі Аскольд. - Що воно в’якнуло?

Михась розплющив очі й широко посміхнувся:

- Не ти, Аскольде. У видінні. Я бачив цапа.

- Блін, а я так і не встиг відкрити чакри, - засмутився Аскольд.

- Аскольде, - м’яко звернувся до нього Ринат, - у Ільки зник кіт. Ми зараз його шукаємо. Давай серйозніше.

- Чого ж одразу не сказали? - він і справді посерйознішав, глянув на мене. - Пробач.

- Пусте, - відмахнулась я від Аскольда й подивилася на Михася, - що за цап?

- Білий, домашній… здається, великий. На галявині, пасеться. - І що це може означати?

Михась знизав плечима:

- Не знаю… не знаю навіть, чи стосується це Вогника…

- Яка галявина? - спитав Ринат.

- Звичайна, - знову знизав плечима Михась.

- Ти бачив її раніше? На що вона схожа?

- Та не бачив я нічого! Галявина собі і все! - раптом зірвався Михась.

- Спокійно! - звелів Ринат, пройшов од стіни до стіни, постояв на місці і раптом скомандував: - За мною. Бігом.

План Рината був простий, як і все геніальне: ходити по хатах і питатися в хазяїв, чи немає у них часом цапа. На нас дивилися, як на диваків, та пояснювати, навіщо це нам здався цап, нам було ніколи. Бо село було (чи, може, здавалося) здоровезним, а до вечері всім нам (особливо Аскольдові, якого за будь-яку провину легко могли посадити під хатній арешт) треба було бути вдома.

Цапів у селі виявилося напрочуд мало - п’ять. І ніхто з хазяїв не зміг пригадати, чи не бачив він десь рудого кота. І ретельний обшук у їхніх господах (під їхнім пильним і вкрай здивованим наглядом) не дав жодних результатів.

Вогника ніде не було.

Смеркало.

Ми стояли біля покинутої хатки (її ми теж обшукали, про всяк випадок, хоча ніяких козлів там точно не було), дивилися на занурене у сутінки село, Ринат знову обійняв мене за плечі, а Михась видав сакраментальну фразу:

- А може, то була коза?

- Кльово, - прокоментував Аскольд, - геніально…

- Тепер про кіз підемо питати? - спитала я.

- Ні, - рішуче відмовився Аскольд, - ви як хочете, а я пас. Мене вже й так татко вб’є. Я вже годину тому повинен був прийти на вечерю. Як хочете, хлопці, але я додому.

- Так, - погодився Ринат, - Аскольд має рацію. Зараз усі йдемо додому, а завтра шукатимемо кіз.

- Кльово, - знову сказав Аскольд і пішов. Точніше, поліз. Крізь діру в паркані тієї покинутої хатки. Іноді Аскольд так скорочував шлях - йому зручніше й швидше було дістатися додому околицями, а не головною (та майже єдиною в селі) вулицею. Михась частенько розповідав нам про ті околиці. Там, за словами Михася, колись було кладовище, і тепер з-під землі вночі вилазили всілякі зомбі й мертвяки, літали привиди у трунах та стогнали ті, кого поховали не під їхніми справжніми іменами. Аскольдові, втім, усі оповідки Михася були по барабану. «Навіть якби я у це вірив, то все одно ходив би додому тими місцями, - казав Аскольд, - бо мій татусь - іще страшніший, ніж будь-які привиди».

Ринат із Михасем проводжали мене. Бо я у ті страшні казки не вірила лише вдень, а от у вечірніх сутінках рішуче відмовлялася гуляти на самоті. Того вечора, дорогою до хатки моєї бабці Ринатові довелося заспокоювати нас обох: і мене, й Михася. Я хвилювалася за Вогника, Михась був розчарований у собі, бо не зміг допомогти. Вперше я бачила нашого Михася отаким - мовчазним, похмурим, без усмішки, без смішинок у очах.

Ринат казав: - Ілько, Вогник нікуди не подінеться, нічого з ним не трапиться, усі собаки сидять на цепках, окрім тих маленьких, яких Вогник сам з’їсть, якщо зголодніє. Скоріш за все, сидить зараз спокійнісінько десь на дереві, а ми завтра його знайдемо і знімемо.

Ринат казав:

- Михасю, не супся. Я впевнений, що той цап чи коза щось означає. Завтра ми обов’язково це з’ясуємо, а сьогодні треба добре виспатися, аби завтра був час і на котів, і на кіз. Так, сьогодні твоє видіння не допомогло, може, воно й справді не Вогника стосувалося, але воно допоможе, це я тобі точно кажу, не Вогникові, так комусь іншому, ти ж краще за мене, Михасю, знаєш, що видіння просто так не приходять… І я думала: «Дякую, Ринате, заспокоїв ти нас. Не дуже, щоправда, та якби тебе не було, Ринате, то нам би зараз точно було б гірше, важче…»

Вдома я відмовилася від вечері (таки засмутила бабусю), видерлася на горище і вклалася там. У хаті була призначена для мене кімната, ліжко й навіть телевізор, та горище я уподобала більше. Там було сіно, старі книжки й жовті газети (так от що таке «жовта преса», думала я), якесь лахміття, скрині, які не відкривалися без ключів, й ніхто не знав, де ці ключі, а ще - дивне, незвичне, магічне для мене, асфальтової дитини, поєднання пахощів. Ще там була пилюка, від якої хотілося чхати, і простирадло, що було мені за ліжко.

Отже, я видерлася на горище і загорнулася у своє простирадло. Але не заснула - не виходило. Я лежала на боці, деколи чхала, думала про Вогника і Михасевого цапа (чи козу?).

А посеред ночі у дворі хтось тихенько свиснув. Я визирнула у маленьке віконце і спочатку вирішила, що це мені наснилося: там, посеред двору, стояв Аскольд, який міцно притискав до себе рудого кота. Мого Вогника.

Я миттю злетіла з горища (замалим не впала), кинулася надвір, до Аскольда.

- Він? - пошепки спитав той, простягнувши мені кота.

- Вогник!.. - прошепотіла я, вихоплюючи того (воно, видно, злякалося, бо одразу почало дертися на мене, на плече, на голову). - Вогник, Вогник…

- Він. - зрозумів Аскольд і широко посміхнувся: був украй собою задоволений. - На дереві сидів. Добре, що я запізнювався й своєю дорогою пішов. Цей дурень знайшов єдине дерево серед галявини, тієї, де колись чарівник мешкав, - (це нам Михась якось розповідав, згадала я), - видерся на нього і нявкав, як я не знаю що. Дивно, що ми його не почули, нявкав на все село.

- Дякую тобі, - сказала я, відриваючи нарешті погляд від кота.

- Та годі, - відмахнувся Аскольд, розвернувся й пішов геть, буркочучи собі під носа щось на кшталт, - а ви «козел», «козел»…

Наступного ранку я замкнула Вогника у своїй кімнаті й помчала до Рината, не поснідавши (бідолашна моя бабця, тоді я ще не розуміла, як важливо їй було мене нагодувати).

Польовий штаб уже працював на повну. Ринат з Михасем розробляли план дій щодо порятування рядового Вогника.

Ринат ходив від однієї стіни до іншої, а Михась сидів у кутку й палив украдену вже десь цигарку.

- Знайшовся! - гукнула я, залітаючи у штаб.

- Знайшовся? - зрадів Ринат.

- Як? - здивувався Михась.

Я розповіла. Ринат зрадів, Михась - ні. Тобто, за Вогника він, мабуть, таки зрадів, але чомусь важко зітхнув і насупився.

- Треба було по деревах шукати, а я зі своїми козлами… - тихо сказав він.

- Не засмучуйся, - попросила я, - може, козел означав щось інше.

- Ага, - погодився Михась, - мене. І тоді я повірила, що він справді бачить ті свої видіння, чи б пак - картинки. Повірила в існування його власного каналу зв’язку зі світом. Бо якби це все було звичними Михасевими побрехеньками, то навряд чи зараз він перебував би у такому засмученому стані. Та й не бачила я його раніше у такому стані ніколи. Раніше я взагалі не бачила неусміхненого Михася.

- Слухай, - тепер Ринат обійняв за плечі Михася, - а може, ти саме для цього його і бачив? Аби Аскольд пішов тією дорогою? Бо якби ми не шукали цапа, то Аскольд не запізнювався б додому. І не йшов би повз те дерево.

- Не думаю, - відказав Михась, але йому помітно полегшало. Він іще не посміхався, але вже й не супився. А в очах з’явився вже знайомий вогник, застрибали звичні бісенята.

А потім до польового штабу влетів Аскольд. Він мав такий вигляд, ніби його переслідують всі спецслужби світу.

Забіг, зачинив двері, потім обережно визирнув у щілину надвір. Нарешті обернувся до нас (ми уважно й мовчки спостерігали за всіма його маніпуляціями).

- Хлопці, - сказав Аскольд (вони вже давно вважали мене своїм хлопцем, і я збрешу, якщо скажу, що це мені не подобалося), - хлопці, я на хвильку. Татусь учора помітив моє запізнення й кота, а потім виявив, що вночі я десь швендяв, так що я під арештом. Коли вийду, не знаю. Тож козлів, - він підморгнув Михасеві, - шукайте без мене. І навідати мене не намагайтеся. Все одно не впустять.

- Ти молодець, - серйозно сказав Ринат і потис Аскольдову руку.

- Правду ти казав, - відгукнувся зі свого кутка Михась.

А я підійшла, обняла його і сказала:

- Дякую.

Аскольд зашарівся, буркнув щось типу «та ну вас», обережно визирнув за двері й вислизнув, щільно причинивши їх за собою. Деякий час ми всі мовчки дивилися на ті двері, ніби чекали, що Аскольд повернеться. Аж раптом Михась схопився, підійшов до мене й спитав:

- Він сказав, на якому саме дереві знайшов Вогника?

- Приблизно… А тобі навіщо? - здивувалася я.

- Покажеш?

Я глянула на Рината. Той кивнув.

- Ну, ходімо, - знизала плечима я.

До галявини ми йшли швидко, майже бігли - Михась задав такий темп, наче боявся кудись не встигнути. А на галявині всі зупинилися. Бо під єдиним деревом, що стирчало просто посеред неї, спокійнісінько скуб травичку величезний білий цап. Якусь мить ми всі, мов зачаровані, милувалися ним. Цап, відчувши наші погляди, підняв голову, якось меланхолійно глянув на нас і повернувся до своєї трапези.

- Він? - тихо спитав Ринат.

Михась нічого не відповів. Він мало не з любов’ю роздивлявся того цапа й широко усміхався.

Про той випадок ми більше не згадували. У Михася вже була ціла купа нових історій і цілий кілограм анекдотів. Не знаю навіть, чи повідомив хтось Аскольдові, який вийшов з-під арешту за декілька днів, що цап таки був. Певно, що ні, бо ні нас, ні Аскольда цап більше не цікавив. У нас виникли нові, нагальніші справи: ми полювали на привидів у покинутій хаті (адже привиди, за словами Михася, там точно були, Михась сам їх бачив, на власні очі), викликали гномів, що матюкаються, коли йдуть мотузкою з вузликами (гноми не матюкалися, але мотузкою гуляли - я відчувала, як вона прогинається під їхніми кроками), ловили у ставку рибу, а заразом видивлялися русалок (Михась побачив одну, гукнув: «Он вона! Дивіться!» й розсміявся, коли Аскольд висловив нашу спільну думку, що то ніяка не русалка, а звичайна колода. «Сам ти колода, - повідомив він Аскольдові, - вона була за тією дровинякою»).

Тож нам не було коли згадувати про той випадок. Ми згадали про це лише раз, наприкінці того чудового літа, коли сиділи на нашій галявині. Тоді Аскольд загубив десь свій мобільний (на той час він був єдиним з нас, у кого ця штукенція була) і з насмішкою (а може, з прихованою надією, бо татусь уже збирався з ним серйозно говорити), спитав у Михася:

- Може, вийдеш знову на свій канал зі світом? Спитаєш, де моя цяцька?

- Це не допоможе, - зітхнув Михась, - воно ніколи не допомагає. Не знаю, навіщо світ мені це показує, якщо воно не допомагає. Я лише дивлюся й нічого не розумію. І нічого не можу вдіяти. Гадаю, краще б я тих картинок узагалі не бачив…

Здається, вперше в житті Аскольд повірив Михасеві, бо раптом серйозно кивнув і нічого не сказав - ніяк не прокоментував, що було геть не в його стилі. Натомість дістав пляшку вина, яку, як завжди, поцупив у свого батька.

- Ох, перепаде тобі за це! - похитав головою Ринат, глянувши на пляшку.

- Мені вже й так перепаде, - знизав плечима Аскольд, - тож я вирішив скористатися цією нагодою.

- Сміливий ти хлопець, - завважила я.

Я була вдячна Аскольдові за цю пляшку. Ми всі були вдячні. Пити вино біля вогнища серед ночі й слухати страшні казочки - що може бути краще, коли тобі тринадцять (ну, щонайбільше, п’ятнадцять) років?

- А я? - образився Михась і дістав цигарки, які вкрав у свого батька-супермена. - Я теж сміливий!

Ми всі засміялися.

- Так що там із чорним собакою? - спитав Ринат. Історію про чорного собаку Михась обіцяв нам іще вчора.

Він встромив у зуби цигарку, затягнувся, оглянув нас, і в його темних очах спалахнули знайомі бісенята. Історія про Чорного собаку, яку розповів нам Михась Це сталося років із десять тому в селі, яке було дуже схожим на наше. А може, це сталося і в нашому селі… Село відлежало далеко від будь-яких міст, не мало асфальтових доріг, а навколо нього стояв темний ліс. Всі мешканці села знали один одного, а влітку сюди частенько відправляли на відпочинок дітей, так само, як оце відправили нас.

Якось приїхали у те село двоє братів. Вони були такими самими хлопцями, як ми. Одному було років п’ятнадцять, другий був молодший на два-три роки. Вони приїхали до бабці, батьки їхні у село навіть не заїжджали, довезли їх до зупинки й відправили самотужки. У них були дуже заклопотані батьки, які завжди кудись поспішали.

Хлопці прийшли до хати, де жила їхня бабця, та чомусь, на їхній подив, бабця зовсім не зраділа, побачивши їх. Навпаки, вона злякалася й порадила хлопцям негайно їхати геть, бо залишатися в селі було небезпечно. Хлопці, звісно, їхати будь-куди відмовилися, поки бабця не розповість їм, у чому річ. І бабця все виклала, сподіваючись, що після цього її онуки таки поїдуть.

А в селі коїлося от що. Навесні в селі з’явився Чорний собака, який насправді ніяким собакою не був, а був справжнісіньким демоном. Побачити його можна було лише у сутінках, а той, хто його бачив, не доживав і до ранку. (- Кльово! - зрадів Аскольд. - Хлопці, це ж собака Баскервілів!

Михась жбурнув у нього кокорудкою і провадив далі) Брати вислухали стареньку, але не поїхали, просто пообіцяли, що вечорами не виходитимуть з хати, аби не побачити того собаку. Бабуся дуже засмутилася, та нічого не могла з ними вдіяти, і вони залишилися. Минуло декілька днів. У селі було спокійно, хлопці вирішили, що історії про Чорного собаку - це звичайні вигадки, й потроху стали забувати про нього. Аж раптом, одного вечора брати почули крики з сусіднього будинку. Про собаку вони тоді вже й не думали.

Вирішили, що там якісь грабіжники. Вхопили рушниці… (- А звідкіля у них взялися рушниці? - поцікавився Аскольд. - Їхній дід був мисливцем, ходив на полювання, іноді й хлопців з собою брав, - не розгубився Михась, - а потім його загризли якісь звірі. Ніхто й досі не знає, чи то були вовки, чи знову ж таки той Чорний собака…) Отже, хлопці вхопили рушниці й помчали до сусідів. Коли вони вже майже дісталися сусідського будинку, то побачили, як через паркан майнула величезна чорна тінь… тінь собаки…

Та тінь пролетіла повз них, а вони забігли у хату.

У хаті скрізь була кров і пошматовані тіла. Вони зупинилися посеред хати, зрозумівши, що нікому тут вони вже не можуть допомогти.

- Ти бачив тінь собаки? - спитав молодший.

- Бачив, - відказав старший.

- Отже, цієї ночі ми станемо його жертвами? - спитав молодший.

- Ні, - сказав старший, - думаю, цієї ночі він уже наївся. Він прийде до нас наступної. - І з’їсть? - злякався молодший.

- Це ми ще побачимо, - відповів старший, закинув рушницю за плече й пішов додому.

Цієї ночі їх справді не чіпали. Вони ж не спали, а сиділи й думали, як перемогти Чорного собаку.

- Він не їсть людей, - казав старший, - він їх шматує.

Отже, ним керує не голод. Він за щось їх ненавидить, за щось мститься. Треба зрозуміти, що з ним трапилося…

На ранок вони взялися питати бабцю про собак, які жили в селі та з якими щось трапилося навесні. Бабуся одразу збагнула, що в такий спосіб вони хочуть більше дізнатися про Чорного собаку, й відмовилася розповідати: не хотіла, щоб вони лізли в цю справу. І тоді старший зізнався.

- Ми його бачили, - сказав він, - і тепер у нас є одна можливість залишитися живими - зрозуміти, що трапилося з тим собакою. (- А можливості втекти додому у них не було? - усміхнувся Аскольд.

- Була, - погодився Михась, - та хіба хтось казав, що Чорний собака не зможе вбити їх на відстані? Він же був демоном, тому, хтозна, чи вижили б вони вночі в місті…

- А в селі вижили? - влізла я.

Михась загадково посміхнувся у відповідь) Бабуся не змогла згадати жодного випадку з тих, про які питали її хлопці. Ніяких проблем з місцевими собаками у селі не було. Згадала лише те, що декілька років тому в одного діда втік до лісу великий сенбернар, а на Новий рік до сусідів приїжджала їхня донька, і був у неї собачка, маленький такий… (Михась продемонстрував розміри собачки - трохи менший за мого Вогника) …чихуахуа, чи що воно там. І воно загубилося, як Ільчин Вогник, але у сусідської доньки не було такого Шерлока Холмса, як наш Аскольд, тому собачку так і не знайшли.

Отже, у хлопців було два варіанти й мало часу. Уявити чихуахуа… (-…чи що воно там, - додав Аскольд, посміхаючись) у ролі величезного чорного демона хлопці аж ніяк не могли, тому подалися до хати, звідкіля втік сенбернар. Хазяїн - старезний дід - виявився дуже гостинним. Він запросив хлопців до оселі, налив їм чаю, дістав смачне повидло і дуже довго розповідав про свого собаку. Було видно, що дід собаку любив, згадував із задоволенням. Казав, що кращого собаки не було ні в кого: сенбернар був грайливим, веселим, добрим.

Жодного разу нікого не вкусив, гавкав лише на сторонніх, та й то - просто погратися хотів.

- А чому ж він тоді втік? - спитав старший брат.

- За птахом побіг, - сказав дід, - він здоровезний виріс, я давно збирався цепок змінити, але не встиг. Він зірвався, перескочив паркан і втік кудись… дорогу додому, мабуть, не зміг знайти. Він же пришелепуватий трохи був…

Згадавши, що собака втік, дід засмутився, похнюпився.

Брати швиденько подякували за чай і залишили старого з його смутком наодинці. Вони залюбки залишилися б і поспілкувались би з ним іще, заспокоїли б, але часу в них уже майже не було, а сенбернар, вочевидь, був не тим собакою, якого вони шукали.

Отже, сенбернар відпав, і залишилось оте чихуахуа… (-…чи що воно там, - разом додали ми) Брати повернулися додому й заходилися порпатись у старих газетах і журналах. У них не було жодних ідей, окрім однієї, не надто розумної, але єдиної: знайти фотографію чи якесь зображення тієї шавки й ходити по сусідах, питаючи, чи не бачили вони її. Бабуся допомогла їм знайти потрібну фотографію, і вони почали опитування… Так само, як ми нещодавно питалися про цапів.

До вечора брати встигли обійти майже все село, але - не все. Вже смеркало, а їм залишалося ще три хати. Одна - геть покинута, без даху та однієї стіни, друга - велике мажорне обійстя за високим парканом, а третя - майже розвалена, але з дахом. У цій, третій, хатинці мешкав місцевий дурник - підстаркуватий, скажений дядько, від якого завжди несло болотом і собаками, який завжди носив на голові шапку з лисиці й завжди ходив босий. Розмовляв із собою, з парканами, тваринами, деревами і небом. З людьми теж намагався, але не чув їх. А ще він годував безпритульних собак, спав разом з ними, ходив, бувало, в оточенні цілої зграї.

Тому старший вирішив:

- Йдемо до дурня. Він знається на собаках…

У його хаті, звісно, не було дверей, тому брати зайшли без перешкод. Одразу ж позатуляли носи. Всередині було темно, великі невиразні силуети, схожі на купи лахміття, лежали на підлозі. Одна з цих куп раптом заворушилася і з неї виліз дурник.

- Геть! Геть! - закричав він, вимахуючи руками. - Чорти! Геть!

- Ми не чорти, - сказав йому старший брат, - нам потрібна ваша допомога.

Дурник, як не дивно, його почув. Йому сподобалося слово «допомога», він почав стрибати по хаті й співати: «Допомога, допомога…» Молодший дістав фотографію собачки, спрямував на неї ліхтарик і спитав:

- Бачив?

- Допомога, допомога, - співав дурник.

Молодший тицьнув йому фотографію під носа, спитав голосніше:

- Бачив?

Дурник нарешті помітив фото, вдивився, раптом схопився за пальця й пожалівся:

- Вкусив. Боляче.

- Де? - спитав молодший.

- Злий собака, - поскаржився дурник і вказав рукою на підлогу.

Старший освітив підлогу й побачив на ній маленькі дверцята - вхід у льох.

- Стій тут, - наказав він молодшому й поліз униз. (- Тю, - розчарувався Аскольд, - не цікаво… Я думав, вони разом туди полізуть, і той їх зачинить…

Михась посміхнувся, знизав плечима, мовляв, звиняйте, що маємо, те маємо) Він шукав довго, адже там було зовсім темно, а його ліхтарик був маленький, але нарешті знайшов - скелет маленького собаки зі шматками шерсті. Обережно поклав його у свою куртку, згорнув і виніс нагору. Брати вийшли надвір.

- Він замкнув нещасного песика в льоху й залишив помирати, - повідомив старший брат молодшому, - я теж сказився б…

- Що ж робити з кістками? - спитав молодший.

- Поховаємо, - відповів старший.

Вони винесли кістки за село, поклали на землю й почали копати могилу. Аж раптом навколо кісток утворилася чорна хмара, здійнялася курява, кістки злетіли в повітря, закрутилися, немов танцюючи, і з усього цього постала здоровезна чорна тінь собаки. Величезний чорний собака з червоними очима-жаруками стояв і дивився на хлопців.

- Ми тобі допоможемо, - сказав демонові старший.

Демон трохи пороздивлявся братів, а потім розвернувся і чкурнув до села.

- Хутчій поховаймо його, поки не вбив ще когось, - сказав молодший.

- Стривай, - посміхнувся старший, - дамо йому завершити одну справу, а тоді поховаємо.

Вони стояли посеред темної галявини й дивилися на похилену хатку місцевого дурника, звідкіля лунав несамовитий лемент.

Щодо подальшого розвитку подій, є дві версії. За першою з них, брати поховали кістки й Чорний собака зник назавжди, а от за другою, більш імовірною, собака залишився з ними. Чи то із вдячності, чи то через те, що брати вирішили кісток не ховати, а забрати із собою, демон став їхнім слугою. Він захищає їх і живе з ними.

Лише інколи вони випускають його на прогулянку, і демон гуляє лісом, який дуже скидається на цей, а може, й цим лісом… І тут, на прогулянці, брати вже не можуть вказати Чорному собаці, кого йому жерти, а кого - ні. Тут він усе вирішує сам…

Михась замовк і глянув на нас, милуючись справленим ефектом.

- Супер, - посміхнувся Ринат, - точно тобі кажу, будеш письменником!

- А мораль? - поцікавився Аскольд. Не міг він не поцікавитися: усюди йому було подавай мораль, висновки, логічне завершення.

- Мораль: не кривдіть маленьких, - одразу ж знайшовся Михась, - з них зазвичай виростають найбільші й найстрашніші демо…

Михась замовк на півслові. Ми всі завмерли: зовсім поруч хтось дуже неприємно завив.

- М-може, підемо? - спитала я.

- Ходімо, - відповів Ринат, - і швидко.

Михась усміхнувся, схопився, запхав руки в кишені й, трохи пританцьовуючи, пішов у напрямку села (ця його хода означала, що він собою дуже задоволений), за ним ішов Аскольд, за Аскольдом - я, останнім - Ринат, з великою дровинякою в руці. Він постійно озирався, ми - також (лише Михась задоволено вистрибував попереду).

Не те, щоб ми боялися Чорного собаку з червоними очима, проте я трохи шкодувала, що дровиняка у Ринатовій руці - не осикова. А Аскольд, попри те, що вже запізнювався, пішов разом з нами - вулицею, а не своїми околицями. І лише Михась сяяв. Щось насвистував під носа, ніби й намагався стримати загадкову посмішку, та вона вперто лізла йому на обличчя, а в очах стрибали бісики.

Я дуже добре запам’ятала, як усі вони тоді виглядали.

Може, ще й тому, що це був останній вечір того літа, який ми провели разом. Наступного дня поїхав Аскольд. Таткові здалося, що село, а, якщо чесно, ніяке не село - що ми негативно впливаємо на розвиток і виховання його дитини. Він навіть не дав нам попрощатися. Просто зранку Аскольд не прийшов до польового штабу, а ввечері, коли ми вирішили брати його хатку штурмом, охоронці повідомили, що пан Горін поїхав разом зі своєю родиною. Ані тобі адреси, ані телефону…

Без Аскольда все було вже не так. Без Аскольда було сумно. Хоч як це дивно, та найдужче сумував Михась. Йому не вистачало опонента. Втім, і Михась поїхав за декілька днів. Їхав похмурий, мовчазний. Коротко пояснив нам:

«Сімейні проблеми», закинув на плечі величезну торбу й запхався до автобуса.

Ми з Ринатом роз’їхалися за тиждень. Увесь тиждень він готував мене до школи. Що можуть робити діти влітку в селі, де кожна хатка, кожне дерево, кожна галявина так і просять, щоб їх вивчили, облазили, роздивилися? Ну звісно ж - діти можуть сидіти у гаражі й під сопіння діда, який збиткується з купи металобрухту, яка колись була мотоциклом, вчити математику. Фантастика…

Тож ми роз’їхалися за тиждень. Пообіцяли одне одному обов’язково знайтися тут наступного літа, обмінялися телефонами й роз’їхалися.

Наступного літа я не змогла приїхати. Хоч як пручалася, та батьки відправили мене до Криму, авторитетно заявивши, що до Криму зараз потрапити складно, а село - воно і є село, нікуди не подінеться. Через літо я таки відмазалася від того остогидлого Криму й поїхала до бабці, та хлопців у селі не було. А клаптик паперу із телефоном Рината загубився десь поміж моїх блокнотів, папірців і зошитів.

Ще за рік моя бабця продала ту хату й поїхала жити кудись у Росію - до сестри. Я плакала. Мені шкода було за своїм селом, я хотіла повернутися туди, бо там мені було добре, бо ще сподівалася знайти там своїх друзів і посидіти з ними коло багаття. Навіть з дому втекла, назбиравши грошей на квиток, але з Києва виїхати не встигла. Батьки спіймали мене на вокзалі.

Втім, усе минає. І згадки про село - не виняток.

Минули.

Залишилася лише легка меланхолійна посмішка - мабуть, то було найкраще літо мого дитинства. А може, найкраще моє літо взагалі. Та воно минуло. І життя йшло далі. Я більше не бачила своїх хлопців, та у мене вже були нові друзі, нові компанії, нові проблеми та історії.

Пам’ять потроху стирала обличчя друзів із села, і здавалося, що навряд чи впізнаю когось із них, як колись побачу, та й вони не впізнають мене. Бо це доля всіх компаній - розсипатися, розбиватися на друзки, губитися у часі й просторі. Зникати.

Так було і з дворовими друзями (милою напівкримінальною шпаною), і з моїм шкільним класом (найкращим класом у світі), і з хлопцями-дівчатами з інституту (веселими, відірваними на повну молодими людьми, які часом більше скидалися на милих гремлінів, бо частенько полюбляли щось поцупити з якогось клубу або щось у тому клубі зламати)… Це такий фізичний закон, і нічого з ним не поробиш.

Так було б і з моїми трьома мушкетерами, якби якось я не загубила свого хлопця.

2. Ілля, який зник, і декілька слів про село.

Робота у піар-агентстві виявилася не такою цікавою, як я собі її уявляла. Втім, можливо, це доля всіх робіт.

Сподіваєшся на можливість креативу, швидкий кар’єрний ріст і керування свідомістю мас, а отримуєш невеличкий стіл, старенький і трошки неадекватний комп’ютер, купу нікому не потрібної нудної роботи і шефа.

Про мого шефа, щоправда, нічого неприємного сказати я не можу. Він був на диво адекватним, на відміну від багатьох інших шефів, міг навіть мавпу навчити робити те, що йому було треба, а, оскільки я була не мавпою, між мною і ним давно утворилося повне взаєморозуміння. Та менш нудною робота від цього не ставала. Ким я стала у свої двадцять сім років? Звичайнісіньким офісним планктоном…

Втім, може, й не зовсім звичайнісіньким. Бо бракувало мені чогось. Бо щось муляло всередині, бо десь на краєчку свідомості існувала й не хотіла зникати така собі голочка - ніби я щось забула, а потім забула, що щось забула.

А ще у мене була моя уява, надто бурхлива уява, яка не дозволяла заснути ввечері, поки не увімкну світло й не перевірю якийсь предмет, який здався мені чи то велетенським павуком, чи то гномом, що сховався під моїм светром (предмет, звісно, виявляється светром), або чи не ховається хтось за гардиною, - і взагалі, чому та гардина рухається, я ж бо зачинила вікно… Може, це мене Михась так перелякав у дитинстві, а може, фільми жахів, які я полюбляла дивитися довгими самотніми вечорами. Коли вертаєшся з роботи й розумієш, що всі думки, всю свою словницю та балакучість залишила там, у великому світлому офісі, то що робити у своїй маленькій темній квартирі?

Правильно - дістати черговий диск зі страшними фільмами, всунути у комп і розслабитися. Втім, либонь, то все одно вплив Михася, бо яка нормальна людина відпочиватиме під фільми жахів? Вочевидь, із Михасем я просто звикла ловити кайф од того, що мене лякають.

«Цікаво, - часом думала я, - це лише у мене така звичка, чи в усіх тих хлопців із села?»

А потім я здибала одну місцинку за Кирилівською церквою, біля якої мешкала. Там, за церквою, стояла лавиця, на якій можна було сидіти годинами. Якщо спостерігати з тієї лавиці за одним із білих будиночків, що стоять навколо церкви, то можна було потрапити до справжнісінького театру тіней.

Два кущі обабіч тієї лавиці й ліхтар за спиною грають свою виставу. Спершу бачиш лише тіні від кущів, а потім вдивляєшся - і розпізнаєш у тих тінях чиїсь обличчя.

Невдовзі ті обличчя оживають. Бачиш, як сердитий орк, який щойно кричав на когось, починає реготати. Як гном перетворюється на ельфа, а його ковпак стає ельфові високою зачіскою. Як ельф повільно розвертається до тебе й підморгує. Кліпаєш очима, і вони обидва зникають, а замість них виникають чорні провалля, і стіна білого будиночка виявляється аж ніяк не зануреною в тіні, а погризеною з обох боків. Там, де щойно грали тіні, виникають чорні провалля у стіні. Вдивляєшся у ті провалля, аби побачити, що за ними, а навстріч твоєму поглядові знову визирає усміхнений орк.

Зачарована місцинка…

Саме там я й познайомилася з особою, яка відіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.

Я вже годину сиділа на тій лавиці, дивилася на двох войовничих гномів, які щось сердито кричали один одному, і шкодувала, що вже почалася осінь, яка за пару місяців перетвориться на зиму, із моїх улюблених кущів зникне листя, і наступну виставу я зможу побачити лише навесні, коли хтось підійшов і всівся поруч. Було темно, і боковим зором я бачила лише червоний жарук його цигарки.

До таких гостей на моїй лавиці я вже звикла. Якщо подумати, це й не моя лавиця була, вона була громадською, тож усі мали право тут посидіти. Найчастіше сюди приходили люди з Павлівської лікарні, яка містилася неподалік, неадекватні, але, загалом, мирні люди. Я заспокоювала себе думкою, що не-мирних навряд чи відпустять на прогулянку, тому хвилюватися нема чого. Зазвичай такі люди сиділи поруч, буркотіли щось собі, а деколи навіть зі мною розмовляли.

А я демонструвала їм тіні. Думала, що, мабуть, так не можна. Люди ж лікуються, хочуть стати нормальними, а тут я - дивіться, хлопці, на стіні орк, і, взагалі, світ, хлопці, це суцільна гра тіней… Куди дивляться лікарі? Як можна випускати хвору людину у світ, де живуть такі, як я? А якби їм Михась зустрівся?..

Втім, не лізтиму у зовсім не свої лікарські справи й повернуся до особи, що зіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.

Отже, спершу я вирішила, що поруч зі мною сидить хтось із Павлівки і звично не звернула на нього уваги, роздивляючись своїх гномів. Він також довго мовчав, ніяк не реагуючи на мою присутність. А потім спитав:

- Ви теж бачите блазнів?

- Кого? - не зрозуміла я.

- Блазнів. У ковпаках із дзвониками.

- Я бачу гномів, - відповіла я.

- Дивно, а я - блазнів. Із дзвониками.

Я знизала плечима.

Ми знову довго мовчали й роздивлялися тіні (кожен - свої тіні, свою власну виставу), а потім він спитав:

- Хочете вина?

- Дякую, я не п’ю, - збрехала я. Психи іноді траплялися трохи надокучливі, але вином мене поїти ще ніхто не намагався.

- А чого? - спитав він.

Я нарешті відірвалася від тіней і поглянула на свого співрозмовника. Він відчув погляд, обернувся до мене, посміхнувся. І ніби весь спалахнув. У нього були сірі очі, й ці очі сяяли. Сяяли так, що за ними і його не було видно.

Маленькі сірі зірочки. А коли я до цього сяйва призвичаїлася, то змогла розгледіти і самого хлопця. Симпатичний, років тридцять, русявий, світлий. Весь світлий. Ніби випромінює світло. На якусь мить мені здалося, що це якийсь святий зійшов з ікони й сів біля мене на лавку, така навколо нього була аура, таке сяйво й тепло. А потім виникло враження, ніби вже десь його бачила. На когось він скидався…

- Ми не зустрічалися раніше? - спитала я.

Він уважно подивився мені в очі. Довго. Згадуючи.

- Ні, - нарешті відказав, - я вас запам’ятав би.

- Це можна вважати компліментом? - поцікавилася я (я ще не відійшла від шоку, який справили на мене його очі, але вже увімкнула звичну свою манеру розмовляти).

- Це можна вважати правдою, - відповів він, простягнув мені руку й відрекомендувався, - Ілля. - Ілона, - відказала я, потискаючи її. У нього були великі сухі й ледь теплі долоні.

- Це доля, - раптом сказав він.

Таки він псих, подумала я. Перепитала:

- Доля?

- Ага, - він знову посміхнувся, заповнюючи весь простір навколо тим сяйвом, - у нас схожі імена, а це означає, що я повинен напоїти вас. Хоча б чаєм.

- Ви десь поруч живете? - спитала я. Що ж, доля так доля. Не будемо пручатися. Та й не надто хочеться пручатися, якщо чесно…

- Можна й так сказати, - його посмішка стала загадковою.

Ой, подумала я, невже таки Павлівка? Хто дозволив вам, лікарі, тримати у своїх закладах таких світлих людей? Ви навіть не уявляєте, як цей факт може засмутити дівчину, якій це світло просто вкрай потрібне. Навіть якщо вона звичайний офісний планктон, то все одно залишається дівчиною…

- Що це означає? - спитала я.

Він не відповів, підморгнув, схопився на ноги й потягнув за собою. Потягнув не до лікарні, тому я пішла за ним.

Цікаво, чи пішла б я за ним до лікарні? Відповісти на це питання я так і не змогла.

Він працював у майстерні, яка містилася там таки за церквою. Працював різьбярем, виробляв з деревини оті всі штукенції, що їх потім вішають у церквах і фарбують або покривають позолотою. Саме у ту майстерню він мене і привів.

- А ми тут нікому не заважатимемо? - спитала я.

- Хіба що кошенятам, - відповів він, - вже пізно, всі давно роз’їхалися по домівках.

- Кошенятам? - перепитала я.

Він не відповів, просто вказав на один із кутків приміщення.

Там, у кутку, лежав чийсь великий светр, а у светрі ворушилися маленькі пухнасті створіння. Я підійшла, нахилилася до них. Зовсім ще малесенькі, ледь не сліпі.

- Звідкіля вони тут? - спитала у Іллі. Ілля приніс чаю, сів поруч:

- Ми тут одну кішку годували, вона прижилася, кошенят принесла, а потім зникла. А кошенята залишилися… не викидати ж… Тобі, до речі, кіт не потрібен?

- Я подумаю, - всміхнулася я йому.

У майстерні було дивно й хороше. Не думала, що бувають такі майстерні - світлі, теплі, затишні. Тут пахло деревом і якимось зіллям, тут були сутінки і кошенята. Чай був найсмачніший у світі, а вино, яке ми таки вирішили випити, скидалося на нектар.

Ми багато розмовляли. Ілля розповідав про своє дитинство, яке минуло в селі (не одне літо, як у мене, а всеньке дитинство), я заздрила йому, а він заздрив мені, асфальтовій дитині.

- Чому тут можна заздрити? - не розуміла я, він пояснював, але всі пояснення вилітали з голови, бо вже щось діяло на мене - чи то вино, чи то гіпнотичне світло його очей, у яке я вдивлялася, замість того, щоб слухати його.

Поруч із ним було спокійно. Він викликав відчуття повного й абсолютного спокою. Самою лише своєю присутністю він захищав від усього світу.

Близько другої ночі я нарешті згадала, що я таки не тільки дівчина, а ще й офісний планктон, тож повідомила, що мені треба додому. Він провів до самісіньких дверей, і там, коли я вже діставала ключі, нарешті поцілував. Не скажу, що я не чекала цього. Навпаки - чекала й хотіла весь той час, що ми сиділи поруч у майстерні. А потім вирішила, що це чекання даремне, що він або соромиться, або ж просто не збирається мене цілувати взагалі, образилася й хотіла вже заходити додому, забувати якнайшвидше цього милого світлого хлопчика, вже встромила ключ у двері, аж раптом він розвернув мене до себе й обережно поцілував. Саме так - обережно, ніжно, лагідно. Відпустив. Спитав:

- Зустрінемося завтра?

- Зустрінемося, - відповіла я, намагаючись приховати радість.

- Біля тіней, - кивнув він і пішов.

А я довго не могла заснути. Вперше в житті не могла заснути не через якісь проблеми чи нічні жахи, а просто тому, що була щасливою. Всміхалася у стелю й не боялася ні темних незрозумілих предметів, ані напіврозкритих дверей до кімнати, які частенько невідь-чому нагадували про себе тихим рипінням. І так було ввесь тиждень. Увесь тиждень Ілля був поряд, увесь тиждень освітлював мене і все навколо своєю присутністю, увесь тиждень я довго не могла заснути й нічого не боялася.

Поруч з ним я постійно відчувала себе п’яною, навіть пам’ять закарбувала ті дні якось незвично - кадрами, фотографіями моменту. Кадр - ми знову сидимо на тій лавці, Ілля обіймає мене, усміхається, я розповідаю щось дуже важливе про тіні, а він дивиться на мене й усміхається. Кадр - ми годуємо кошенят молоком із пляшечки, він обіймає мене, підносить ту пляшечку до губ, і я, ніби одне з тих кошенят, смокчу молоко, а він сміється. Кадр - ми їдемо у таксі, він примушує водія зупинитися бозна-де, бо йому сподобався навколишній індастріал, ми виходимо і пхаємося бозна-куди у геть незнайомій місцині. Кадр - ми у моєму ліжку, він обіймає мене - лагідно, ніжно, обережно.

- Чого ти боїшся? - питаю я.

- Я боюся скривдити тебе, - відповідає він.

- Ти не можеш скривдити мене, - кажу я.

- Все одно боюся, - відповідає він.

Кадр - він укотре проводжає мене додому, обіймає, цілує. Дуже обережно. Ну звідкіля ж у ньому ця клята обережність?

- Завтра біля тіней? - питаю я.

- Я не знаю, - раптом каже він.

- Чого не знаєш? - питаю я. Я розгублена, бо це не його слова, бо він не може так відповідати, бо він ніколи так не відповідав, він завше казав «так» або «ні»… Що ж це таке?! І тут я розумію, що боюся, шалено боюся його втратити.

- Просто не знаю, - він усміхається, зігріваючи світлом, даруючи тепло, але… чи я помиляюся, чи щось не те у цій його посмішці? Щось незнайоме, відсторонене? Чи мені так здається після таких незвичних його слів?

- Добре, - погоджуюсь я, - як знатимеш, дзвони.

- Бувай, - каже він і йде.

Так закінчився тиждень, упродовж якого я довго не могла заснути й нічого не боялася.

Наступного дня я сиділа на тій лавиці й чекала на Іллю.

Даремно. Наступного - знову чекала. І знов даремно. Потім чекала вже вдома. І знову ж таки - даремно. Нарешті подзвонила йому сама - він був поза зоною покриття. Два дні поспіль - поза зоною покриття. Я якось забула про свою гідність і пішла до майстерні за церквою. Майстерня була зачинена. Куди і чи надовго зникли її працівники, не знав ніхто.

Наступного дня я нарешті спромоглася відшукати десь у глибинах свідомості свою гідність, нарешті примусила себе розсердитися, образитися, прийняти рішення під час ще одного побачення з Іллею - помститися. Бо не можна мене ось так кидати, мене суворо заборонено кидати. Надто ж усіляким там різьбярам…

А ще за декілька днів він наснився мені.

Він був на даху мого будинку - стояв на самому краєчку.

Я - за декілька кроків од нього. Він простягнув мені руку.

Мовчки, ніби не міг говорити. Просив допомогти - лише очима, сірими сяючими зірочками. І я хотіла допомогти йому. Хотіла - й не могла. Простір навколо мене був надто густий, критично уповільнював і стримував рухи. Простір став павутинням. Я не могла підійти до нього й схопити його руку, хоч як пручалася, хоч як опиралися густині цього клятого простору. Я заплакала. А він якось сумно всміхнувся, розвернувся і стрибнув. І раптом павутиння зникло. Впало під ноги. Я кинулася до краю й поглянула вниз. Ні, він не впав. Його не було на асфальтовій доріжці під будинком. Я озирнулася довкола.

Його не було ніде. Він полетів, зрозуміла я, полетів у якусь іншу площину, у якийсь інший світ. І стрибнула за ним, аби потрапити туди, де був зараз він. Але не потрапила.

Повільно, як пір’їнка, тримаючись на теплих хвилях повітря, падала на асфальт. Впала. Асфальт чомусь був теплим і м’яким. Я кліпнула очима і раптом замість сірого неба, яке щойно висіло над головою, побачила стелю.

Я лежала на своєму ліжку й витріщалася у стелю. Це не було схоже на звичайне пробудження, не було переходу від сну до яви, а все, що я бачила й відчувала вві сні, пам’ятала так, ніби воно щойно сталося…

Це був не зовсім сон. Це більше скидалося на… видіння?

Я рвучко сіла у ліжку. Бо раптом зрозуміла, згадала, кого так нагадував мені Ілля. Малого Михася. Ті ж сяйливі очі, та ж загадкова усмішка… Риси обличчя були зовсім іншими, - Ілля був якийсь аж надто витончений, Михась же скидався на веселу картоплинку, - але ж усмішка…

Михась, вирішила я. Ось хто мені потрібен. Можливо, Ілля - його родич. А якщо й ні - нехай пошукає. Адже Вогника ми знайшли, то, може, знайдемо й Іллю?.. У тому, що Іллю таки треба знайти, я була впевнена. Сни, особливо такі, надто реальні й відчутні, просто так не приходять. Ілля просить про допомогу, я потрібна йому. Значить, будемо шукати.

Вранці я подзвонила на роботу й попросила шефа про термінову відпустку. Шеф здивувався, бо останні два роки я про відпустки навіть не згадувала, а тут - не просто відпустка, а ще й термінова…

- У тебе щось трапилося? - стурбовано спитав він.

- Не зовсім, - відповіла я. Не розповідати ж шефові, що мене кинув хлопець, потім наснився, і тепер я хочу відшукати людину, яка трошки схожа на нього й, можливо, має екстрасенсорні здібності. Зазвичай шеф мене розумів, але зараз… Не хотілося його лякати подібними заявами, тим паче що шеф надто серйозно переймався психічним здоров’ям працівників. «У нас завелике нервове навантаження, - казав він, - тому, якщо виникнуть будь-які симптоми депресії чи іншої хвороби, кажіть одразу, - не хочу, аби ви тут показилися всі». Ги, знав би він, що в темряві я частенько лякаюся власних светрів…

- Не зовсім - це як? - поцікавився шеф.

- Не зовсім - це означає, що я ще точно не знаю, - відказала я.

Він помовчав, обробляючи інформацію.

- Тоді за власний рахунок, - обробив. І дав відбій. Коли йшлося про гроші, шеф умів швидко давати відбій.

- Гаразд, - відповіла я вже порожній слухавці й почала збиратися. До села. Бо звідкіля ж іще можна було починати пошуки людини, яку я знала п’ятнадцять років тому і про яку відомо лише те, що її ім’я - Михась, а хобі - розповідати страшні казочки біля вогнища? … Село змінилося, село здавалося порожнім, неживим.

Чи то через осінь, яка вже добряче обскубала дерева й кущі, чи то через те, що я виросла, чи то через те, що воно і справді постарішало і збиралося от-от вмерти…

Було тихо, прохолодно й порожньо. Всередині щось боляче поколювало, шпиняло, вочевидь, прокинулася від довгого сну моя ностальгія. Я зупинила машину на в’їзді, вийшла, повільно пішла вулицею. Чому ж так боляче?

Може, тому, що навколо забагато покинутих хат (дідько, вона ж була одна! Одна!) і темних дерев без листя? Чому так тихо? Може, тут давно вже всі померли і це не просто село, а село-привид? (Як зрадів би Михась цій ідеї та як моторошно від неї стало мені…) Я спробувала пригадати барвисті моменти того літа, що минуло тут, але вони ніяк не накладалися на те, що було перед очами тепер. П’ятнадцять років минуло. П’ятнадцять довгих років я була впевнена в тому, що завжди зможу повернутися сюди, у найкраще місце мого дитинства. А от - не змогла… Це було не те місце, того місця тепер уже не існувало. Я побачила лише тишу й порожнечу. І жодних натяків на моє літо…

Майнула думка, що я помилково завітала не в те село.

Що там, у моєму селі, все так і залишилося гамівним, теплим, барвисто-квітучим. А це знебарвлене місце - зовсім не те, куди я прямувала. Може, так воно й було. Може десь там, на теренах часу і простору, досі стоять занурені в одвічне літо біленькі хатки й зелені дерева, які ніколи не скидають свого листя. Там залишилися наші бабці й діди, які із задоволенням (чого мені, асфальтовій дитині, ніколи не зрозуміти) пораються на городах і готують найсмачніші у світі страви, а також ремонтують у гаражі купу металобрухту, яку чомусь уважають мотоциклом, і чекають нас, малих, додому. Там залишилися й ми, малі. Ми бігаємо вулицями, лякаючи сусідських курей, ліземо всюди, куди нам забороняють лізти, слухаємо Михасеві побрехеньки й викликаємо гномів, що матюкаються. І Вогник там залишився. Ображене руде кошеня, що його замкнули в кімнаті.

Там є все необхідне для щастя… Та от біда - я не знаю, як потрапити в ту місцину. Та й досить у тій місцині і однієї мене - я ж там уже є, мале кирпате чортеня з постійно розбитими колінами й ліктями.

Я сумую за тим чортеням. Воно нікого і нічого не боялося (крім хіба що Михасевих оповідок), було щире, веселе, перше лізло на дерева й паркани, перше з них падало, перше стрибало у воду, щоб угледіти там русалку, і перше заходило у стару занедбану хату, аби побачити привидів.

Воно стало своїм хлопцем серед хлопців, і воно, хай йому дідько, було того варте. Здається, у того чортеняти ніколи не було проблем. Може, через те, що воно саме собі тих проблем не створювало?

Хто я зараз? Краля, що не може з’їсти зайвого шматка улюбленого торта, позаяк боїться погладшати на декілька сот грамів? Краля, котра щодня поспішає на роботу, позаяк боїться запізнитися, вимушено всміхається співробітникам, які щось теревенять за її спиною, тому що боїться натовкти їм пику? Працює, працює, працює, позаяк боїться втратити можливість ходити у дорогий салон і сплачувати кредит на житло… То он хто я зараз… Істота, залякана життям по самі вуха, істота, яка вже створила собі таку купу проблем, що розв’язувати їх доведеться до самої смерті… Одне слово, повна протилежність малій Ільці, за якою я так сумую…

Хата, де колись жив Михась, стояла пусткою. Давно і назавжди. В Аскольдовій хаті мешкали якісь мажори (то ж не хата була, а цілісінький маєток), які ні про якого Аскольда не чули, дім придбали років зо два тому, ні адреси, ні телефону попереднього власника дому згадати не змогли.

- Та й не сказали б ми вам, навіть якби знали, - широко посміхнулася мені, демонструючи білісінькі зуби, хазяйка маєтку, спозираючи яку, я змінила свою думку про те, що виглядаю дуже гламурно, бо справжній гламур стояв зараз просто навпроти мене у всій своїй сліпучій красі.

- Чому це? - здивувалася я.

Невже я виглядаю настільки кепсько?

- Ми ж вас не знаємо, а може, ви їх убити хочете? - пожартував гламур і підморгнув. - А хочете чаю? Чи кави?

- А може, я вас убити хочу? - пожартувала я і підморгнула гламурові.

Гламур замислився, а я пішла геть, дуже задоволена собою. Іноді я шкодую, що народилася жінкою. Не знаю, як поводять себе чоловіки, побачивши у якійсь особі конкурента, а от жінки (принаймні, більшість) одразу починають сердитися, заздрити і щось демонструвати (як не красу, то розум, як не діаманти у вухах, то сумочку від Гуччі). Це відбувається мимоволі. Це щось закладене у нас самою природою. І я шкодую про те, що тут ніколи не можу перти проти природи.

Адже можна було зайти на чай-каву до тієї тітки, думала я, адже можна було з нею розговоритися. А може, вона справді знала щось про Аскольда і наприкінці нашого чаювання виклала б мені…

А навіть якби не знала, я з неї витягла б хоча би назву крему, завдяки якому вона має таку пречудову шкіру. Я просто зобов’язана була це зробити…

Я ще довго картала б себе за цей інцидент, якби не дійшла до хати, біля якої стояв гараж, де колись містився наш польовий штаб.

Господи, як я зраділа, коли увійшла на те подвір’я й побачила Ринатового діда. Той майже не змінився. Лише остаточно посивів і ніби поменшав (чи це я виросла?).

Він сидів на ґанку, тримав у зубах люльку й по-котячому мружився на сонце.

- Доброго дня! - радо гукнула я, підходячи до нього. - Ви мене не пам’ятаєте? Я… - Ілька, - перервав мене старий і посміхнувся, - пам’ятаю.

Ти тільки, той, не верещи так. Я не глухий.

- Пробачте, - розгубилася я, - я не думала, що ви глухий. Я кричала, бо зраділа, побачивши вас, що ви тут, що ви не…

- Не врізав дуба, - підказав дід.

- Я не це хотіла…

- Та годі тобі, той, балакуча яка, - він посміхнувся мені, - а ти запізнилася. Ринатка тиждень як тут був. Вас питався…

- Він шукав нас? - здивувалася я.

- Та він завше питається, каже, що ви, той, погубилися десь…

- А у вас є його телефон? Чи адреса?

- Ну, телефону нема, бо звідки тута дзвонить, а от адреса…

Старий важко підвівся, почалапав до хати. Хотіла підхопити дідуся, допомогти йому, але вчасно спинилася.

Ринатів дід був не з тих, хто приймає подібну підтримку.

У цьому він дуже нагадував мого власного діда. Тому я просто повільно пішла за ним. А він розповідав, з любов’ю, з гордістю:

- Ринатка ж мені телеграми шле, листи, фотографії… І я йому, той, іноді щось пошлю… А на тижні журнала вислав, про мотоцикли. Ой, цікавий такий журнал…

Я слухала його, а всередині щось коїлося. Підіймалися неймовірні хвилі ніжності і незрозумілої вдячності Ринатові; сорому, що не відсилаю своєму дідові ні листів, ні телеграм, лише телефоную раз на декілька місяців; страшного розуміння, що цього маленького дідка підтримує, а може, й просто тримає на цьому світі лише Ринатова любов і турбота, що нічого, крім цієї турботи, у нього на світі немає, але нічого більше йому й не треба. І єдиний куточок мого дитинства, що залишився у цьому місці, єдиний притулок для малої Ільки був тут і існував лише завдяки Ринатові. Ринатові, який вряди-годи навідується сюди й питає про нас.

А от ми, - я, Аскольд, Михась, - взяли безпосередню участь у руйнуванні нашого села. Бо ми не намагалися врятувати його. Врятувати нас. Наше літо і наше дитинство.

Бо нас тут навіть не було…

Старий простягнув мені клаптик паперу, на якому величезними кострубатими літерами нашкрябав адресу, а я сказала:

- Знаєте, коли я була малою, то гадала, що Ринат - найрозумніший і найдобріший хлопець у всьому світі… А зараз я так не думаю. Зараз я це знаю.

Старий посміхнувся:

- Ти теж гарна дівчинка. Молодець, що приїхала сюди.

- Та ні, - відмахнулася я й зізналася, - я приїхала, бо у мене виникли проблеми.

- Проблеми, той, виникають у всіх… - багатозначно відповів дід.

3. Ринат зі своїм янголям і Аскольдові окуляри.

А доля була все тією ж жартівницею. Виявилося, що Ринат мешкає поруч зі мною. В одному з сусідніх будинків. Втім, до її жартів я вже звикла давно, тому майже не здивувалася і того ж вечора вирішила зайти у гості.

Підіймаючись сходами (ліфт не працював, що на рідній Куренівці було справою звичною, ба навіть буденною), я раптом вирішила, що бачила його, не могла не бачити, бо він був сусідом, ходив у ті ж магазини, що і я, гуляв тим самим парком, їздив кудись тими самими маршрутами. Отже, я його бачила, може, й не раз перетиналася з ним, стояла у черзі по хліб і по цигарки, бачила - і не впізнала. А тепер доведеться вибачатися… Втім, він мене теж, виходить, не впізнавав, тож вибачатися доведеться не лише мені… Та думка про те, що зараз я створю якусь чергову незручну ситуацію, примусила зупинитися між поверхами.

Не страшно, запевняла я себе, це ж Ринат. Він же все зрозуміє… Втім, хто його знає, який він зараз… Та ні, годі - зрозуміє! Вперед.

Ще раз я зупинилася вже просто перед його дверима.

Підняла руку, аби подзвонити й заклякла. Господи, сказала собі, ну що ти робиш? От що ти зараз робиш? Ти ж доросла дівка, він - дорослий чоловік, ви спілкувалися одне з одним п’ятнадцять років тому, і всього два місяці! У нього ж своє життя, у тебе - своє… І пхаєшся ти до нього не просто аби привітатися, ні, ти пхаєшся до нього, бо у тебе загубився твій хлопець, і тобі треба знайти Михася, якому колись явився у видінні білий цап! Маячня. Додому. Негайно.

Я натиснула на кнопку. У квартирі щось дренькнуло.

Ага, радісно звернулася до себе, тепер уже не втечеш. І собі ж відказала: «Ну ти й дурепа».

Двері відчинила білява дівчина. Вона була невисока, тендітна (зовсім тоненька, ледь не прозора), з величезними блакитними очима і трохи дитячим обличчям. Спершу мені й здалося, що вона - маленька дівчинка, та за мить зрозуміла - це тільки здалося. Їй було років двадцять п’ять, і, якби я вміла малювати й постановила б собі намалювати янгола, то малювала б його з неї. Загалом усе було непогано, вона усміхалася мені дуже мило, але, от лихо, на руках вона тримала немовля.

«Дідько… Це ж дитина… Дитина! Мамо, що я тут роблю?» - пронеслося у голові.

- Пробачте, мені потрібен Ринат, - сказала я, чомусь відчуваючи себе злодієм.

Вона посміхнулася ширше, відійшла трохи, впускаючи мене у дім:

- Доброго дня, Ринат у школі. Ви проходьте, він скоро буде.

- У школі? - здивувалася я.

«Може, це не той Ринат? Що дорослому чоловікові робити у школі? Але ж адреса та сама, я ж перевіряла два рази…»

Дівчина помітила мій подив, коротко, сріблясто розсміялася, пояснила:

- Він учитель. Його знаєте, як діти люблять…

О, це я знала… Якщо діти у школі люблять його так само, як любили ми, то він уже давно повинен бути вчителем року, чи як воно там у них називається…

- Та проходьте ж, не стійте на порозі, - вкотре усміхнувся янгол. Мадонна з немовлям…

Отут я б уже не втекла, навіть якби захотіла. Бо куди вже тікати, коли запрошують із такою щирою усмішкою.

Я увійшла, зачинила за собою двері. Немовля тихенько писнуло, Мадонна кинула мені:

- Проходьте на кухню, я зараз, - і, заколисуючи, понесла дитину до кімнати.

Дивна якась Мадонна. Якби до мого чоловіка прийшла невідома мені гламурна (ну, не зовсім, лише трішечки, але ж - гламурна) особа жіночої статі, яка навіть не знає, де той працює, то навряд чи я її так приязно зустрічала б.

Утім, чоловіка у мене немає. Та що там чоловіка - я навіть хлопця свого невідомо де загубила…

Вона повернулася, вже без дитини. Вказала мені на стілець, увімкнула кавоварку.

- Будете каву? - спитала вона, я хотіла відмовитися, але вона раптом попросила. - Будь-ласка, випийте кави.

Мені не можна, так я хоч на вас подивлюся, - і всміхнулася.

Куди було подітися від цієї усмішки?

- Давайте, - погодилася я.

- А ви його подруга? - спитала вона.

Ой, прокинулися, з насмішкою подумала я, прокинулися й вирішили зрозуміти, кого ж це ми впустили в дім. Не дуже я любила людей, яких не могла зрозуміти, а ця істота була саме з них…

- Не зовсім подруга. Ми в дитинстві були знайомі, а зараз мені потрібна його допомога…

- Ясно. Ви не хвилюйтеся, я впевнена, що він вам допоможе. Мене, до речі, Юлею звати, - вона простягнула мені тонку ніжну долоньку, яку навіть страшно потискати було. Але я зробила над собою чергове за цей день зусилля та обережно потисла. - Ілона.

Юля дістала з полички коробку шоколадних цукерок і поставила на стіл.

- Дайте вгадаю: цукерок вам теж не можна? - спи тала я.

Вона посміхнулася, кивнула. «Прощавай, дієта», подумки зітхнула я й полізла за цукеркою.

- То ви одружені? - поцікавилася я, відправляючи цукерку до рота.

- Так, - вона продемонструвала обручку на пальці, - уже два роки. І тут я відімкнула усіляку чемність, бо втомилася почуватися настільки незручно й зовсім не розуміти це біляве янголя. Я спитала:

- А ви можете пояснити мені причини своєї поведінки?

- Причини? - здивувалася вона.

Господи, воно не розуміло… А мені просто необхідно було зрозуміти її, життєво необхідно. Я виклала ситуацію:

- Ну дивіться, до вашого чоловіка прийшла якась жінка, якої ви зовсім не знаєте, а ви, замість того, щоб влаштувати скандал чи принаймні здивуватися, робите їй каву, годуєте цукерками… А де ж усілякі там ревнощі?

Вона уважно вислухала мене, а потім усміхнулася до мене, як до малої дитини (і раптом стала дуже схожою на Рината, це було його вміння слухати, це була його усмішка), відповіла: - Ілоно, ну які ревнощі? Ви ж знаєте його! - О, як вона вимовляла це «його», так, ніби розповідала мені про бога, у якого відчайдушно вірить. - Ви ж знаєте, що він ніколи не бреше. Знаєте, що у нього багато друзів, які приходять і так, як ви, по допомогу, і за порадою, і просто поговорити.

А я ще й знаю, що він кохає мене. Які ж тут можуть бути ревнощі?

«Так ти зовсім ще дитина, - подумала я, - маленьке янголя… Ох, обпечешся ти коли-небудь із цією своєю сліпою вірою… А втім, ти з Ринатом. Може, й не обпечешся.

Він не дозволить…»

Ринат прийшов за півгодини. Я встигла випити вже дві кави й з’їсти майже половину тих цукерок, коли почула, як у дверях обертається ключ. Янголя злетіло зі стільця і помчало назустріч своєму богові, а у мене чомусь знов виникло гостре відчуття неадекватності ситуації та не менш гостре бажання втекти. Це був чужий храм, і я була у ньому зайва.

Більш зайвими, ніж я, тут були тільки мої проблеми.

А коли він зайшов на кухню, все зникло. Все було так, як треба. Я сиділа тут, бо прийшла до свого друга Рината за порадою, і мій друг Ринат стояв навпроти, готовий допомогти.

Він не змінився. Був тим самим невисоким, худорлявим, блідим хлопцем, з тими самими серйозними сірими очима.

Це був наш Ринат. Той самий, що обіймав мене за плечі під час пошуків Вогника, той самий, що прикривав наш відступ з лісу із дровинякою в руці, той самий, що розбороняв під час бійок Аскольда й Михася, той самий найрозумніший і найдобріший у світі хлопець. Хіба що не усміхався…

Він швидко глянув на Юлю (та зрозуміла, підморгнула мені й зникла в кімнаті), сів навпроти й, не вітаючись, дуже серйозно спитав:

- Що сталося?

- А чому ти вирішив, що щось сталося? - спитала я у відповідь.

Оце так зустріч… Просто, як п’ять копійок… Ніби й не було тих п’ятнадцяти років. Хоча привітатися все ж таки можна було.

- Бо ти прийшла до мене, - відповів він, - а до мене ти завжди бігла, коли у тебе щось траплялося. Розповідай. І зазирнув просто у душу. Таким знайомим гострим сірим поглядом.

- Нічого не сталося, - відповіла я, - просто хотіла спитати поради у одній справі.

- Нічого не сталося? - перепитав він, скануючи мене зсередини цим своїм поглядом.

- Нічого серйозного.

- Точно?

- Точно. І тут він посміхнувся. Знайомо. Зверхньо й лагідно водночас. І сказав:

- Ну ти мене й налякала… І мені здалося, що навпроти справді сидить бог. Найдобріший у всьому світі бог, який переймається проблемами всіх і кожного, навіть давніх друзів, які його вже давно забули, бог, який знає, що до нього приходять лише у найважчих випадках і який згоден саме у цих випадках допомогти. І мені стало соромно. Соромно, що я не приходила до нього тоді, коли все у мене було добре. І чомусь трохи шкода стало його - бо роздивилася його старий розтягнутий светр, дешевий годинник на руці й майже подерті кросівки, у яких він чомусь увійшов на кухню. Хіба може так одягатися бог? Та що там бог - хіба може так одягатися Ринат? Наш Ринат?

Чому я маю право їздити у своїй тачці й фарбувати нігті у салоні краси, коли він ходить у цих жахливих кросівках? І яке я, взагалі, мала право приходити до нього зараз?

Господи, це ж Ринат, вкотре пронеслося в голові, це ж наш Ринат… Він же у нас за головного… І я сказала:

- Пробач.

За все одразу. За себе.

- Та ну тебе, - відмахнувся він, - вигадала! Тебе Юля хоч нагодувала? А то, бачу, вдома тебе не годують зовсім.

Помітні перші ознаки дистрофії.

- Нагодувала. І не треба гратися в мою бабцю. Я схудла, бо стежу за фігурою.

Він усміхнувся:

- Ну-ну, фігуристка… Давай тоді розповідай, де ти, що ти.

- Що там розповідати… - знизала плечима я. - Азм єсьм офісний планктон. Живу, працюю, заробляю гроші, витрачаю гроші. Нічого цікавого. А ти?

- А я дітей вчу, - повідомив він - було видно, що йому подобалося про це говорити, - початкові класи. Одружився, як ти вже, певно, помітила. Сина народив. Залишилося дерево посадити і дім побудувати.

- Ти молодець, - серйозно сказала я.

- Ага, - підморгнув мені, - поповнюю генофонд нації.

- Ні, я серйозно. Ти молодець.

- Ну добре. Прийнято. А тепер, коли ми розібралися, хто є хто, розповідай, що за порада тобі потрібна.

Я трохи розгубилася. Не була я ще готовою до цієї розмови.

- Ну, це не зовсім порада… Знаєш, мені… мені хотілося б знайти Михася… думала, може, ти знаєш, де він…

Ринат помовчав, знову швиденько відсканував поглядом.

- Ні, - сказав нарешті, - не знаю. Але дуже хотілося б почути, що все ж таки у тебе сталося. Пробач, Ілько, але не вірю, що Михась просто так тобі знадобився.

- Це довга історія…

Ринат узяв мене за руку, попросив: - Ілько, не тягни. Ти розповідаєш, ми щось вирішуємо.

Треба Михася - шукаємо Михася. Але я повинен знати, у чому річ.

- Польовий штаб? - посміхнулася я.

Ринат швидко глянув у бік кімнати, де спав малий, зітхнув і відповів:

- Щось типу того. Давай.

Я теж зітхнула, але зібралася з думками й якомога коротше виклала Ринатові свою історію про Іллю. Ринат слухав уважно, втім, як завжди. Дивився спокійно, серйозно, із розумінням… Цікаво, він справді завжди розумів усе і всіх чи це просто погляд у нього такий?

Коли я закінчила, він сказав:

- Не хочу здатися нечуйним або нечемним, але чи не здається тобі, Ілько, що тебе кинули?

- Ні, - відповіла я і розповіла про сон.

Він знову мовчки й уважно вислухав, а коли я завершила розповідь, спитав:

- Ти Фройда читала?

Він не вірив мені. А чого я ще чекала? Та відступати було пізно.

- Ринате, я знаю, що то був не сон. То було видіння.

- Ти впевнена?

- Так. - І ти думаєш, що з твоїм хлопцем щось сталося?

- Так. - І жодних його координат, окрім мобілки, що поза зоною?

- Жодних.

Ринат замислився. Піднявся, пройшовся кухнею. Почухав носа. Він завжди чухав носа, коли про щось думав, згадала я. Ще тоді, у дитинстві. Й одразу ж укотре зрозуміла всю неадекватність ситуації. Хоч і чухає носа так само, та він уже подорослішав. Можливо, на відміну від мене. У нього є дружина, схожа на янгола, дітлахи, яких він навчає у школі, та ще й власне мале дитинча. У нього є власне життя і власні плани. І допомога у пошуках бозна-кого, бозна-де, та ще й разом із нашим казкарем Михасем, у його плани навряд чи входила. І навряд чи зараз він чухав носа, згадуючи, де ж може бути наш Михась. Він, мабуть, вирішував, як би мене обережно, аби не травмувати, відправити додому…

- Слухай, Ринате, - сказала я, - облиш. Ти пробач, я не хотіла тебе грузити своїми проблемами. Давай я піду, розберуся з ними, а потім зайду до тебе. Нормально поговоримо…

Я піднялася, збираючись якнайшвидше втекти, аби не створювати зайвого клопоту, а він обернувся й попрохав:

- Сядь, будь ласка. Помовч.

- Я не хочу заважати…

- Ти помовчати можеш? Я згадую.

- Згадуєш? Що?

Він тяжко зітхнув, але відповів:

- Я не знаю, де Михась, але якось бачив у газеті статтю Аскольда Горіна, а це, якщо не помиляюся, наш Аскольд.

- Аскольд - журналіст?!

- Ну замовкни ж ти, - майже застогнав він, - дай же назву газети згадати…

- Ринате, ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна…

Замість чергового прохання помовчати, він просто пожбурив у мене якимось рушником. А я ледь стрималася, аби не кинутися йому на шию й не розцілувати.

Це таки був Ринат. Той, наш Ринат. І Ринат був у грі.

- «НЛО», - раптом повідомив Ринат, зупиняючись, - точно: газета називалася «НЛО». Я ще здивувався, чого це наш скептичний Аскольд обрав таку тематику…

- Може, це не наш Аскольд? - я теж здивувалася.

Ринат знизав плечима:

- Може й не наш. Але ж спробувати можна, - і гукнув до кімнати, - Юленько, принеси, будь-ласка, телефон!

У редакції Аскольда Горіна не було, проте нам повідомили, що так, у газеті такий працює. Ринат зрадів і взявся просити його мобільний. Мобільний йому давати не хотіли, й тоді він перейшов до іншої тактики.

Вперше в житті я побачила Рината, який бреше. Він брехав серйозно й дуже переконливо - про те, як його викрали інопланетяни, про те, що він контактер зі стажем, про те, що йому просто життєво необхідно сьогодні ж розповісти панові Горіну про дату кінця світу. Нарешті, він усіх так дістав своїми побрехеньками, що йому продиктували той телефон, аби лишень відчепився.

- А ти, виявляється, брехун, - посміхнулася я, коли він радісно тицьнув мені під носа клаптик паперу з телефоном.

- У Михася навчився, - підморгнув мені Ринат і набрав Аскольда.

«Що, Юлько, ніколи не бреше?» - подумала я із якимось незрозумілим тріумфальним відчуттям.

Аскольд відповів майже одразу. Бо майже одразу Ринат заговорив у слухавку:

- Аскольде, доброго вечора, - почав Ринат, - ви мене, мабуть, не пам’ятаєте. Мене звати Ринат, ми були знайо…

Він замовк на півслові, бо йому щось почав розповідати Аскольд. Судячи з обличчя Рината, щось не дуже приємне. Він ніби скам’янів, слухав деякий час мовчки, потім спитав:

- Де він зараз?.. А ти?.. Ясно. Зустрінемося там за годину.

Скинув дзвінок, глянув на мене, кинув:

- Поїхали. З Михасем трабли.

- Щось серйозне? - злякалася я.

- Ще не знаю, зараз розберемося.

Він швидко зазирнув до кімнати, щось сказав Юлі, вхопив одною рукою мене, іншою - куртку й буквально витяг з квартири. А я й забула, як стрімко, рішуче й цілеспрямовано рухався Ринат, вирішуючи чергове питання, чергові чиїсь проблеми. Цікаво, у нього колись були власні проблеми? Здається, що ні… Може, він відлякував їх такою своєю поведінкою?

У ліфті я поцікавилася:

- То що тобі сказав Аскольд?

- «Ринате, як ти вчасно. З Михасем трабли», - з усмішкою процитував Ринат. І мені знову здалося, що ці довгі п’ятнадцять років минали лише для мене. Лише у мене. Може, у мене щось не те із відчуттям часу? Ну що може сказати одна доросла людина іншій дорослій людині, яку за всіма законами світу вже й пам’ятати не повинна? «Як ти вчасно»?!

- Я сам дивуюся, - відповів на мої думки Ринат, вкотре викликаючи підозру, що він таки не зовсім людина. Не бог, звісно, але й не звичайна людина…

- Ти думки читаєш? - спитала я.

- У тебе вони на обличчі написані, - коротко посміхнувся він, - просто на лобі.

Ми вийшли на вулицю.

- Ти на машині? - спитав він. І про те, що у мене взагалі є машина, я йому не казала… Втім, про це міг сказати мій таки трохи гламурний вигляд.

Я мовчки тицьнула пальцем у бік своєї «Волги».

- Залишиш тут, - повідомив він, не спитав, не наказав, просто повідомив, - ми їдемо до бару.

- Я не п’ю…

- Облиш, - відмахнувся він.

- Так, мій генерале, - зітхнула я.

Коли Ринат перебирав командування на себе, а він завжди перебирав командування на себе, сперечатися з ним не було сенсу.

Бар називався «Дно». Був у знаковому місці - біля станції метро Шулявська, де особи, яких можна було віднести до відповідного прошарку суспільства, зустрічалися частенько.

Втім, ізсередини «Дно» було дуже симпатичним, і з часом ставало зрозуміло, що назва його прошарків суспільства не стосується, а стосується вона виключно інтер’єру, який повинен був створювати атмосферу субмарини, у якій сидять відвідувачі бару, хлопці з «Бітлз» (їхні фото були розвішані по стінах) і папуга, що сидів у клітці біля входу.

Навіщо туди посадили папугу, було невідомо, та й шкода було бідного птаха, який невідомо яким дивом ще не задихнувся в тютюновому димі, де можна було спокійнісінько повісити декілька сокир.

Утім, весь цей антураж я розгледіла згодом. А тоді якось не звернула уваги, зайшла одразу за Ринатом, озирнулася, шукаючи Аскольда. Людей і диму було забагато, тому Аскольда я одразу не помітила. Його помітив Ринат. Смикнув мене за руку, потяг до канапи, що стояла у самому кутку.

Якби не Ринат, я могла б і не впізнати його.

Він не дуже змінився, проте з пантелику збивала зачіска а-ля Ейнштейн і величезні дуркуваті окуляри, у яких зовсім губилися його очі. «Навіщо він так з очима?» - подумала я, бо Аскольдові очі - то була пісня. Жовто-зелена пісня, яка мала гіпнотичну дію, якщо довго на неї дивитися.

Він сидів на канапі, потроху цмулив крізь соломинку якийсь прозорий коктейль і сумно роздивлявся порожній акваріум на столі. Здається, був уже під градусом.

- Де воно? - спитав Ринат, підходячи. Аскольд підняв голову, подивився на нас, посміхнувся й невпевнено махнув рукою у бік бару:

- Десь поповзло…

Це вони про Михася, за мить дійшло до мене. А ще за мить я подумала: «Дідько, тут хоч хтось пам’ятає про те, що при зустрічі треба вітатися?!»

- Сідайте, хлопці, - кивнув поруч із собою Аскольд, - зараз розповім.

Він зайшов сюди години зо дві тому. І побачив Михася.

Той сидів на цьому самому місці й пив горілку. Навпроти нього стояла напівпорожня пляшка, і були всі підстави сумніватись у тому, що вона - перша. Аскольд зрадів, побачивши старого знайомого, адже так само, як і ми всі, не виходив на зв’язок всі ці роки. Сів напроти, сказав:

- Привіт, Михасю!

А той («…він навіть не п’яний був, хлопці, ніби під кайфом, чи під гіпнозом…»), зиркнув на нього («…у нього, хлопці, були такі очі… скляні… як у небіжчика…») і сказав, спокійно так, тихо, невиразно:

- А, Аскольде… Хочеш випити?

Аскольд стурбувався, спитав:

- Щось трапилося, Михасю?

- У тому й фішка, що нічого, - відказав Михась і по складах додав, - а-ні-чо-гі-сінь-ко-го… Порожньо… І раптом упав. Одразу ж підхопився, вліз назад на канапу, глянув на Аскольда й знову спитав:

- Хочеш випити?

- Що порожньо? - спитав Аскольд.

- Порожньо? - здивувався Михась.

- Ти щойно сказав «порожньо».

- Я? - здивувався Михась.

Аби щось з’ясувати, Аскольд погодився випити з Михасем.

Той зрадів, попросив у офіціантки ще чарку, налив. Випили.

Але нічого путнього Аскольд так і не дізнався. Михась буркотів щось незрозуміле про порожнечу й психічні хвороби та періодично падав зі стільця. А коли Аскольд повідомив йому, що невдовзі до них приєднається Ринат, сказав:

- Ні, Ринат - це вже занадто, - піднявся й кудись пішов.

- Занадто? - перепитав Ринат.

- Так, він ніби злякався тебе. - Аскольд тяжко зітхнув. - Мені здається, він наркоман… Знаєте, хлопці, він так схуд… От Ілька схудла, це видно, а він у декілька разів більше схуд. Ніби висох, ніби от-от прозорим стане… Тому й злякався, видно, тебе, Ринате, бо перед тобою хоч якусь відповідальність за себе відчуває… - І ти його відпустив, - сказав Ринат.

- Я думав, він погуляє десь і повернеться… А його вже десь із півгодини немає… І рахунку не сплатив, свиня.

Він замовк, глянув на Рината. Той дивився у очі.

Чекав.

- Добре, - зітхнув Аскольд, - добре. Кажу правду: я злякався. Ось вам хрест, хлопці, злякався. Він мені зомбі здався! Він мертвяком був! Рибою! Він, хлопці, був повною протилежністю нашого Михася! Я говорив з ним, а він не чув! Знаєте, як важко було сидіти поруч з ним?! А вас не було, хлопці! А мені здалося, що він помре тут зараз, впаде знову на підлогу й не підніметься! - І ти його відпустив, - повторив Ринат.

- А хто я йому?! - остаточно зірвався на крик Аскольд (я йому чесно співчувала - дуже не хотілося б мені коли-небудь так надовго опинитися під цим сірим поглядом, надто глибоко він ліз усередину, надто там усе перегортав). - Хто я йому?! Мамка-нянька?! Він уже доросла людина! Нехай сам розбереться!

Ринат нарешті відвів свій сканер і кудись у стелю процитував:

- «Хіба я сторож братові моєму?»

Аскольд швидко, розгублено глянув на мене, відчув, видно, підтримку, вже спокійніше сказав:

- Знаєш, Ринате, ти кльовий чувак, але іноді ти…

- Дратую? - з усмішкою підказав Ринат.

- Ні. Просто забагато вимагаєш. Від людей.

Ринат знизав плечима. Помовчав. Нарешті сказав:

- Добре. Пробач. Просто хвилююся за Михася.

- Ніби я не хвилююся, - пробуркотів Аскольд.

«Від людей», повторила я подумки Аскольдові слова.

Він що, теж уважає Рината не зовсім людиною?

- Слухай, а ти чого дзвонив? - згадав Аскольд. - А то я тут зі своїм Михасем… А чого ви, до речі, з Ількою разом?

- З нашим Михасем, - виправила я, - саме через Михася ми тут. Мені потрібен був Михась, ми його шукали, вирішили у тебе спитати…

- А ви, хлопці, давно на зв’язку? - спитав Аскольд.

- Від сьогодні, - посміхнувся Ринат.

- Ого, - здивувався Аскольд, - так це просто… просто доля якась!

Я сіпнулася, бо згадала майже ті самі слова Іллі. Як він промовив: «Це доля» у вечір нашого знайомства із тією своєю дивовижною усмішкою. І саму ту усмішку згадала, усмішку, яка освітлювала мені дні і ночі, під світлом якої не страшно було засинати і прокидатися, легко було засинати і прокидатися, легко було жити, дихати…

Ринат штурхнув мене ліктем, скомандував: - Ілько, припини.

Невже знову на лобі все було написано?

- Звісно ані телефону, ані адреси? - спитав він у Аскольда. Той лише винувато кивнув.

- Добре, - сказав Ринат, - зараз щось вигадаємо… Ага, вигадав. Ви тут потеревеньте, я зараз.

Він піднявся й пішов до виходу.

- Ну, якщо і цей рахунок не сплатить… - усміхнувся Аскольд. І нарешті нагадав мені себе самого п’ятнадцять років тому - скептика і циніка.

- А знаєш, Ілько, - сказав Аскольд, - у мене таке враження, ніби ми й не прощалися взагалі.

- Ну, ти, за великим рахунком, з нами й не прощався, - знизала я плечима. - Іди ти, - з посмішкою відмахнувся він і став остаточно схожим на себе. А я зрозуміла, що скучила за ним не менше, ніж за нашим вчителем Ринатом.

- Може, поки що розповіси, як ти? - спитала я. І Аскольд розповів.

Він жив в однокімнатній квартирі, яку винаймав за власний кошт. Він так і не зміг знайти спільної мови з батьком. А батько так і не зміг пробачити синові його потягу до журналістики, а не до банківської справи. Йому не подобалось у синові все: Аскольдова манера одягатися й розмовляти, Аскольдові великі окуляри і великі амбіції.

Батько не пробачив синові, що той виріс не тим, кого б він хотів бачити, а син не пробачив батькові, що той хотів би бачити його не тим, ким він є.

- Він був тираном, - казав Аскольд, тягнучи свій прозорий коктейль крізь соломинку, - типовим тираном. Він хотів указувати, що і як мені робити, де і з ким зустрічатися, з ким товаришувати, кого любити. Він намагався розчавити авторитетом… Козел…

- Не варто так, - попросила я, - він усе одно твій батько.

- Бі-о-ло-гіч-но, - значуще підняв пальця Аскольд, і я зрозуміла, що він таки п’яний. З п’яними, як відомо, сперечатися собі дорожче, тому я перемкнулася на іншу тему, яка цікавила мене не менше Аскольдового життя-буття.

- Ну, добре, - відмахнулася я, - а скажи мені, Аскольде, навіщо тобі такі окуляри? - Імідж, - вагомо повідомив Аскольд, - я журналіст, який пише статті про всілякі там дивні речі, неадекватні речі, то чому я, Ілько, повинен виглядати адекватно? Мій імідж цілком відповідає моїй професії.

- А чому «НЛО»? - спитала я. - Ти ж у все це не вірив.

Він хитро посміхнувся, підморгнув:

- А зараз, гадаєш, вірю? Я що, скидаюся на того, хто вірить? О, тоді я щасливий. Це означає, що мій імідж таки працює.

- Тобто?

- Ну добре, тобі, Ілько, скажу, тільки ти - нікому. Домовились?

Я зробила жест, ніби зачиняю рота на замок і викидаю ключ. Цього Аскольдові вистачило, і він змовницьки повідомив:

- Це все стьоб. Розумієш, який масштабний стьоб?

Пишу я ту маячню, а сам регочу. Іноді щось таке наверну, що аж перечитати не можу, так смішно. Несу редакторові, сидю навпроти, спостерігаю за реакцією. Вона так серйозно читає, що мене аж розпирає, але мармизу зберігаю, хоч це і тяжко… Отже, сиджу, дивлюся, а вона, знаєш, що каже? Каже:

«Геніально, Аскольде». Із таким, знаєш, пафосом. Розумієш, я жартую так, а вона на повному серйозі: «Геніально!» А ті психи, що інтерв’ю дають? Ти навіть не уявляєш, як тяжко їх слухати із розумним виглядом!

- То ти так знущаєшся з людей? - зрозуміла я.

- Ага! - радісно закивав він. - І виглядаю так теж спеціально!

Так от ким ти став, Аскольде, подумала я, тобою справді пишатися можна. Ти свого домігся, Аскольде. Так витончено знущатися з усього, що тобі не подобалося від самого дитинства - це ж треба додуматися! Так от хто ти тепер Аскольде, ти ходяча іміджева насмішка над усіма НЛО, контактерами, провидцями і скаженими професорами разом узятими…

- А головне, ніхто від цього не страждає, - вів далі Аскольд, - ніхто не ображається. Вони задоволені, я - теж.

Мені весело, їм…

Раптом Аскольд обірвав себе на півслові, глянувши мені за плече, я обернулася й побачила Рината, що повертався до нас. І зрозуміла, що Ринатові він цього ніколи не розповість.

Ринат таки залишився у нас за головного, і його хворобливе почуття справедливості залишилося разом з ним. І ми з Аскольдом лишилися своїми хлопцями, які слухаються й трохи побоюються розчарувати нашого головного.

- Значить, так, - сказав Ринат, - сплачуймо рахунок і їдьмо до Михася.

- Як? - здивувався Аскольд.

- На таксі. - посміхнувся Ринат. - Я тут влаштував невеличке опитування серед таксистів, що стоять біля входу.

Один згадав хлопця, який за описом нагадував Михася. А переконувати його, що Михасеві потрібна наша допомога, навіть не довелося. Він сам, здається, за нього злякався, поки відвозив додому. Тому й адресу назвав, і відвезти недорого погодився.

- Недорого? - підозріло перепитав Аскольд.

- Відносно, - відповів Ринат.

- Відно-осно… - із розумінням простягнув Аскольд, але перехопив погляд Рината й швиденько підскочив. - Та йду вже, йду! Пожартувати навіть не можна…

Коли ми сіли у таксі, Аскольд серйозно запитав:

- Ринате, а я тобі казав, що ти - геній?

- Ага. Коли я відремонтував твого мажорного плеєра, - нагадав Ринат. - І пам’ять у тебе теж нівроку, - посміхнувся Аскольд.

- Ти ще не чув, як він уміє брехати, - сказала я.

- Ринат уміє брехати?! - здивувався Аскольд. І замовк на всю дорогу - так його шокували мої слова.

4. Михась та історія про княжу могилу.

Двері його квартири були обшарпані, а дзвінок не працював.

Ми втрьох стояли перед тими дверима, і тиша по той бік лякала. Не знаю, як хлопцям, а мені стало трохи моторошно.

Мені здалося, що Михась помер. Що ми не встигли. Що та тиша зловісна й не провіщає нічого доброго. Що дзвінок вимкнувся, помер разом з усім, що було за тими обшарпаними дверима. Що він там казав Аскольдові? А-ні-чо-гі-сінь-ко-го, казав він. Порожньо, казав він. Порожньо і тихо…

Ринат постукав. Голосно і, як мені здалося, знервовано.

Видно, не тільки мене злякала та тиша. Декілька секунд - і нарешті замок обертається. Я зібралася зітхнути із полегшенням, але не встигла. Бо побачила на порозі не Михася.

Примару.

Якби якось перетнулася з ним на вулиці, точно не впізнала б. Подумала б: «О, хлопець, схожий на Михася!» Але не Михась. Ну зовсім не Михась. І заява Аскольда щодо його скляних очей - то були лише квіточки. Які там, в дідька, скляні очі! Він увесь був скляний. Прозорий. Від хлопця, який раніше так сяяв, так грав на публіку, так загадково усміхався, лишилася холодна скляна витончена оболонка.

Темні запалені очі й темні кола під ними. І - порожнеча за оболонкою. «А-ні-чо-гі-сінь-ко-го». І ніби постарішав. Не подорослішав, саме постарішав.

У нього не було ні сивого волосся, ні зайвих зморщок на обличчі, це просто відчувалося у ньому. Він постарішав, і він умирав.

Він подивився на нас - холодно, незнайомо. І зачинив двері.

- Кльово, - прокоментував Аскольд. Я нічого сказати не могла - мені просто відібрало мову.

А Ринат знову постукав. Михась довго не відчиняв, та Ринат продемонстрував неймовірну впертість. Двері знову відчинилися.

- Що вам треба? - спитав привид Михася.

- Поговорити, - відповів Ринат.

- Забирайтеся, - сказав привид Михася, - я сплю.

Мені завтра на роботу. - І хто таких алкашів на роботі тримає? - в’їдливо поцікавився Аскольд. Михась замахнувся, аби вдарити чи просто відштовхнути його, але не встиг - Аскольд перехопив його руку, крутнув, Михась гепнувся на підлогу.

Я нарешті відчула, що можу говорити й прошепотіла:

- Господи…

- Можна просто Михась, - відповіли мені з підлоги, й у мене відлягло. Жартує, значить, ще живий.

Хоч він і пручався, та Ринат з Аскольдом підняли його й затягли у квартиру. Я увійшла за ними, зачинила двері. - Ілько, кави, - наказав Ринат, - багато міцної кави.

Аскольде, у ванну його. Поїхали.

У квартирі було повно мотлоху, брудного посуду й порожніх пляшок. Звідусіль тхнуло тютюновим чадом - здавалося, цей мерзенний дух в’ївся просто у стіни. Кава, хоч як це дивно, таки знайшлася. Чомусь у холодильнику.

Я зварила її стільки, що будь-якому бабакові вистачило б на тиждень неспання.

На мій превеликий жаль, півгодини перебування у ванній мало змінили Михася. Лише на ногах стояв краще. Все інше залишилося: той самий прозорий байдужий погляд, ті самі кола під очима, та сама втома у ньому.

Проте він уже не пручався. Слухняно всівся за стіл, слухняно почав пити каву. Ми також розсілися за столом.

Мовчали. Роздивлялися істоту, яка п’ятнадцять років тому була Михасем. Істота зробила декілька ковтків, байдуже оглянула нас, сказала:

- Гаразд. Пробачте мою нечемність. Я поводився як свинюка. Але думаю, наша зустріч була б набагато веселішою, якби пройшла не тут і не зараз. А ще мені потрібно спати, бо завтра мені справді на роботу. Якщо ви прийшли лікувати мене, то йдіть геть зараз же. Якщо ні, викладайте, що у вас, і йдіть.

- Вибачення прийнято, - погодився Ринат, - у мене до тебе одне запитання, і ми підемо.

- Давай.

Михась поглянув на нього. І нічого у цьому погляді не було, окрім байдужої порожнечі.

- Що з тобою? - спитав Ринат.

- Таки лікувати вирішили, - зрозумів Михась. Не сердито, не ображено - просто констатував.

- Ні. Нам потрібна твоя допомога, але ми не скажемо, яка саме, доки не зрозуміємо, що з тобою.

Михась зробив ще декілька ковтків кави, Ринат жестом наказав мені налити йому ще.

- Допомога, - промовив Михась, ніби смакуючи слово, - допомога… ні, Ринате, я не допоможу вам. Бо я вже не можу. Нічого.

- Вже? - перепитав Ринат.

- Вже, - погодився Михась, - я вилікувався. Я тепер нічого не можу.

Я про всяк випадок тицьнула Аскольда у бік - аби не ляпнув зайвого. Та Аскольд мовчав. Навіть із якимось подивом глянув на мене, ніби питав: «Та за кого ти мене маєш?»

- Поясни, - запропонував Ринат і одразу додав, попереджаючи будь-яку заяву Михася, - ми не збираємося нікого лікувати. Ти поясниш - і ми підемо.

- Ну, якщо вам так цікаво, - знизав плечима Михась. І розповів.

Останні роки у нього все було добре. У нього була дівчина, робота, квартира. І у нього були його видіння, які змінилися відтоді, як ми спілкувалися, стали вже справжніми об’ємними зображеннями, а не картинками. Його дівчина у ті видіння, щоправда, вірила не дуже, але вдавала, що вірить.

- Вона кохала мене, - повідомив Михась. Знову ж таки - без жодних емоцій. Знову - просто констатував.

Він полюбляв посидіти з нею десь на природі й розповісти декілька своїх історій, які й далі вигадував. Ці історії, на відміну від видінь, вона полюбляла.

- Може, не так, як ви, але слухала з цікавістю, - додав Михась. І все було у нього добре, і все було нормально. Аж якось, сидячи поруч із нею на галявині десь серед подільських пагорбів й розповідаючи про жахливого маніяка, який убивав таких от як вона, молодих дівчат, Михась підняв голову й побачив цього самого маніяка за декілька кроків від них. Саме такого - високого, у чорному пальті й капелюсі (влітку!), із закривавленим ножем у руці. Михась скрикнув, зірвався на ноги.

- Що сталося? - спитала його дівчина. Він показав у той бік, де щойно бачив маніяка, але той зник.

Саме тоді Михась злякався вперше. Бо це вперше його вигадки, його видіння і реальність сплелися так щільно. І він зрозумів, що бачив того, кого існувати не могло, бачив просто перед собою.

Після другого подібного випадку (на нього, як йому здалося, просто з під’їзду вибіг лицар, від якого він кинувся навтьоки й лише за квартал зрозумів, що ніякого лицаря позаду немає і бути не може, але саме про цього лицаря він розповідав сьогодні чергову казку) Михась звернувся до лікарів.

- Декілька місяців стаціонару, - вів далі Михась, так само спокійно, скляно, - з усілякими психологами, гіпнологами, ін’єкціями… І ось я, нормальна людина, без будь-яких психічних вад. Але я не зміг жити так. Мені було важко так.

Мені було порожньо. Декілька разів я намагався розповісти якісь історії. Та я вже не вірю в них. Не знаю навіть, навіщо я їх розповідав. Це ж безглуздо - розповідати історії…

Може, тому вона мене кинула?.. Тепер я п’ю. Аби згаяти зайвий час і наповнити пустку. - І жодних видінь? - спитав Ринат.

- Поки що ні…

- Поки що? - спитала я.

- Чекаю на білу гарячку, - пояснив Михась.

- То це була хвороба? - спитав Аскольд.

- Так. Радій.

- Як же? - розгубилася я. - А цап? Ми ж бачили того цапа!

- Збіг, - знизав плечима Михась, - більшість моїх видінь так і не справдилися. Просто тоді я хотів бачити у них якісь знаки, і знаходив їх…

Він замовк. Ми теж мовчали. Було тихо й важко. Аж раптом Михась додав: - І, взагалі, я й досі не впевнений, чи то була не коза.

Якусь мить ми витріщалися на Михася, намагаючись зрозуміти, що це він щойно сказав. Першим зареготався Аскольд, за ним - ми з Ринатом. А Михась посміхнувся.

Блідо й невиразно, так само байдуже, але чи то мені здалося, бо я того дуже бажала, чи справді я побачила, як десь у самісінькій глибині тих скляних очей проскочило маленьке бісенятко. І здалося, що це він прикидається, що знову бреше і грає чергову роль, аби вкотре збити нас із пантелику, а зараз засяє так, як завжди, спалахне, посміється разом із нами, а потім заплющить очі й одразу ж побачить того, кого я шукаю. І стало так тепло від цього сподівання, так спокійно й легко…

Та він не прикидався. Спокійно дочекався, коли замовкнемо, ковтнув іще кави й промовив:

- Ось і все, Ринате. Ти обіцяв вислухати й піти. Ти вислухав. Бачиш, тут нікого не треба лікувати. Все ж нормально. Всі живі-здорові. Нічого не сталося. Просто та штука, яку я вважав даром з небес, виявилася звичайнісіньким психічним розладом. До речі, є багато людей, які вважають свої розлади даром…

Він промовляв це тим самим тоном, без якихось інтонацій, не жалівся й не чекав, що його жалітимуть, але Ринат раптом піднявся, підійшов до нього й до болю звичним жестом обійняв за плечі. А Михась не скинув його руки. Він опустив очі. І мені здалося, що зараз він заплаче. Може, це мені так здалося, а може, він і справді хотів би заплакати, бо його зараз обіймав наш Ринат, який завжди викликав бажання поплакатися.

Не знаю, як було Михасеві, а на мене Ринат подіяв.

Бо я сама ледь не розридалася: шкода було Михася, який володів каналом зв’язку зі світом, аж раптом виявив, що то - звичайна хвороба, шкода було веселого малого Михася, який, вочевидь, давно й остаточно помер, шкода було всіх нас, бо ми всі потроху повмирали у тому часі, шкода було Іллі, якому ми вже навряд чи зможемо допомогти… Поруч тяжко зітхнув Аскольд. Видно, й на нього подіяв Ринат, видно, і йому чогось було шкода…

- Гаразд, - раптом сказав, вихоплюючи нас із хвилі шкодування про все і вся, Ринат, - гаразд, Михасю. Ми зараз підемо. Але нагадаю, ти казав, що наша зустріч була б веселішою, якби пройшла не тут і не зараз. Так от у мене пропозиція. Точніше, заява. У неділю ми всі їдемо до села.

Чекаю на вас у хаті мого діда. Всі пам’ятають, де хата мого діда?

- Навіщо? - спитав Михась.

- Треба ж добряче напитися з приводу нашої зустрічі, - знизав плечима Ринат.

- Навіщо? - втомлено зітхнув Михась.

- Не зітхай, - легенько штурхнув його Аскольд, - ти ж і так п’єш, тобі яка різниця? А ми складемо тобі компанію. - І не будемо тебе лікувати, - додала я. … Виявилося, що змінилося не лише наше село, а й наш ліс. І наша галявина. Осінь попрацювала й тут. Було незвично, холодно і тихо. Вечоріло. Ми сиділи навколо вогнища. Дорослі й загалом уже чужі одне одному люди серед темного, холодного й загалом чужого вже нам лісу.

Було незвично й ніяково.

Аскольд іноді намагався розпочати розмову, я намагалася її підтримати. Виходило не дуже. Все зводилося до його «а пам’ятаєте…» й мого «так, пам’ятаємо…» Ринат розмову підтримати навіть не намагався. Він то збирав гілочки й кидав у полум’я, то просто тинявся галявиною.

Ніби думав про щось своє. Я знала, що це було не так. Що не міг Ринат притягнути нас сюди, аби ходити й думати про щось своє. Та пояснення його мовчазному тинянню вигадати не могла.

Про Михася й казати нема чого. Михась був десь дуже далеко. Тобто сидів тут, поруч із нами, але скляний погляд був спрямований кудись крізь вогнище, а наші намагання про щось поговорити зачіпали його ще менше, ніж Рината.

Він був таким від того самого моменту, як приїхав сюди.

Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху і далекий відсутній погляд. Дивлячись на нього зараз, можна було впевнено заявити, що у себе вдома він був іще дуже веселим і балакучим.

Минуло вже години зо дві відтоді, як ми прийшли сюди.

Пиво, якого набрали із собою чимало, вже майже закінчилося. У Михася десь була ще пляшка горілки, та жодного бажання її почати він не виявляв. Він узагалі нічого не виявляв. Сидів і витріщався у вогнище. Зомбі якесь, а не Михась…

Нарешті Аскольд не витримав:

- Слухай, Ринате, - покликав він, - я все розумію, романтика, там, ностальгія, але, може, почнемо потроху збиратися? Я змерз, як собака…

- Ще трошки, - попрохав Ринат, - давайте посидимо ще трошки. Будь ласка.

- Чого ми чекаємо? - спитав Аскольд. - Другого пришестя?

- Ага, - коротко відказав Ринат.

- Ні, ну це вже взагалі… Хлопці, я знаю, я пам’ятаю, що всі ми були трохи скажені, але зараз… Ну, дорослі ж люди!

- А й справді, - влізла я, - Ринате, чого ми чекаємо? І раптом заговорив Михась. Ми всі аж підскочили, бо вже звикли до того, що весь вечір наш Михась перебуває у критично зомбічному стані.

- Він чекає, поки я щось розповім, - сказав Михась.

Тихо, дивлячись у вогонь. І тут мені вже точно не здавалося - його голос ледь тремтів, його голос набув інтонації, якоїсь не зовсім мені зрозумілої, але хоч якоїсь. Так от що ти робиш, Ринате, зрозуміла я. Ну що ж - уже прогрес.

- То розповідай щось, будь ласкавий, - пробурчав Аскольд, - бо я собі зараз усе відморозю…

Михась усміхнувся, звів погляд на Аскольда.

- Добре, - сказав він і раптом вишкірився, - тільки для тебе, Аскольде.

Не знаю, як було Аскольдові, але, якби на мене щось отак вишкірилося, я втекла б. Одна річ - залякувати одне одного в дитинстві, воно й цікаво, й весело, й лякатися хочеться, аби нерви полоскотати. Зовсім інше - коли ти доросла людина, яка лякатися вже не дуже й хоче, якій і в буденному житті адреналіну достатньо, яка, може, і сумує трохи за дитинством, але зовсім не готова до подібних викрутасів, та ще й з боку іншої дорослої людини, яка, між іншим, перебуває у стані перманентної депресії.

Одне слово, я злякалася. Серйозно злякалася. Бо здалося, що, поки ми сиділи біля цього вогнища, у Михасевому тілі оселився якийсь злий дух, який блукав був собі лісом, аж раптом уздрів порожню оболонку й запхався туди.

А от Аскольда злякати було не так просто, як мене. Недарма ж він був скептиком. Аскольд повільно зняв окуляри, склав руки на грудях і з насмішкою кинув:

- Ну-ну. Спробуй.

От тепер він став саме тим Аскольдом, якого я пам’ятала з дитинства. Точна копія, лише збільшена у розмірах. А Михась… А Михась, дідько б його вхопив, нарешті широко всміхнувся. Примружився, дивився на Аскольда, а в очах горіло щось неймовірне. Ні, не було ані знайомих бісенят, ані сяйва - лише щось гаряче заворушилося у їх глибині. І Ринат ледь чутно полегшено зітхнув. І я вкотре вирішила при нагоді поцікавитись у нього, хто ж він насправді. Ну не могла людина передбачити цієї усмішки… - І чим ти мене лякатимеш? - поцікавився скептик і цинік Аскольд. - Історією про княжу могилу, - ще ширше посміхнувся казкар Михась. Історія про княжу могилу, яку розповів нам Михась Колись у цих краях, у палаці, що стояв на пагорбі за селом, жив один князь. Його ім’я не збереглося в історії, але кажуть, що звали його Аскольдом… (- Хто б сумнівався, - буркнув Аскольд, підсовуючись ближче до багаття, - це часом не той, що з Діром тусувався?

- Ні, - коротко кинув Михась) Князь був жорстоким і мав лиху славу в народі. Про нього балакали різне. Казали, що ночами він перекидається на вовка, бігає селами і краде малих дітей, подейкували, що ходить під повним місяцем у людській подобі й п’є кров, мовили, що харчується людьми… (- А може його Влад Цепеш звали? - поцікавився Аскольд. - Ти, Михась, здається мені, грішиш плагіатом…) Насправді то були лише чутки. Князь був людиною жорстокою, але вбивав не задля втіхи, а для того, щоб утримати владу у своїх руках. (- Ось тобі і вся містика, - знову вліз Аскольд.

- Щось ти надто балакучий сьогодні, - недобре усміхнувся йому Михась, знову трохи лякаючи мене цією усмішкою, - навіть як на тебе…) Окрім цього, князь був дуже самотнім. У нього не було ані друзів, ані приятелів, ані коханої, бо він нікому й ніколи не довіряв. І, як це часто трапляється з такими от самітниками, якось закохався надто сильно, шалено. Їхав оцим лісом на кобилі, думав про якісь свої важливі княжі справи, аж раптом побачив дівчину, що збирала квіти на галявині неподалік. Попервах йому здалося, що та дівчина - який лісовий дух, такою гарною вона була, а коли зіскочив з коня й наблизився, зрозумів, що вона - проста дівчина.

- Ти хто така? - спитав він.

- Я тут, у селі живу, - усміхнулася вона і вказала на наше село.

- Ти знаєш, хто я? - спитав князь.

- Знаю, - відповіла вона.

- А чому не тікаєш? - здивувався він, бо вже звик, що його бояться не як просто жорстоку людину, а як демона, що від нього тікають чимдуж, що на нього хрестяться…

- А я вас не боюся, - відповіла вона. І він зрозумів, що зараз же повинен забрати цю дівчину до свого палацу, бо, якщо вона зникне, то він цього не витримає, так сильно закохався.

- Поїдеш зі мною? - спитав він.

- Поїду, - відповіла вона.

Він знову здивувався, а вона знову всміхнулася йому.

Вона теж закохалася. Одразу ж. З першого погляду.

Казали, вона була заручена з якимось хлопцем з села, та навіть якщо так і було, то вона забула про того хлопця, щойно побачила Аскольда.

Наступного ж дня вони одружилися. Про їхнє весілля, так само як і про їхнє кохання, балакали по всіх сусідніх селах.

Казали, що князь причарував дівчину, бо як інакше пояснити таке раптове кохання? Казали, що він укотре проявив свою відьмацьку сутність, та молоді на всі ці балачки не звертали уваги.

Вони були щасливі разом. Дівчина була гарна: струнка, з довгими розкішними косами й такими ж здоровезними очима, як у нашої Ільки, та, на відміну від Ільки, дівчина була ще й найдобрішим у світі створінням. (Я промовчала лише тому, що не хотілося потрапляти під ту моторошну усмішку, під яку щойно потрапив Аскольд) Вона любила людей, тварин, зілля, увесь цей ліс. Вона і справді видавалася добрим лісовим духом, милою мавкою, дитям лісу, дитям природи… Вони з князем гуляли цими галявинами, і він поруч з нею змінювався сам. Раніше у цих місцях він полював, а тепер просто допомагав коханій збирати квіти.

Так, вона змінювала його. Може, тому й сталося лихо.

Князь давно вже не звертав уваги на інтриги навколо себе, давно вже не намагався придушити невеличкі повстання, що спалахували то тут, то там, залишивши все це комусь іншому. І цей інший, чи то кузен князя, чи то його рідний брат, вирішив, що вже час змінювати ситуацію на свою користь. І він змінив.

Замість того, аби придушувати повстання, він зосередив керівництво ним у своїх руках, селяни повірили йому й повстали проти нашого князя. Це сталося вночі. Озброєні люди вдерлися до палацу і вбили князя, його молоду дружину та всіх, хто там був тієї ночі. Палац було рознесено вщент, а тіла вбитих привселюдно спалено.

Але тіла князя вони не спалили. Бо просто перед спаленням його викрали. Якимось дивом в оточенні князя ще залишися вірні йому люди і якимось дивом ці люди вціліли після погрому. Вони так вірили у надприродні сили Аскольда, що ризикнули своїм життям, аби лише його не спалили. Їм поталанило викрасти тіло й сховати його в одній із підземних печер, про які знало хіба декілька людей. А от тіла молодої княгині винести не встигли. Його спалили. І що ж князь? А князь кохав свою дружину так сильно, що його душа не схотіла ані летіти не небо, ані падати у пекло, поки не відшукає її. Та як він міг відшукати її, коли його люди щільно заклали вхід у печеру, завалили його каменюччям, і тепер князь ніяк не міг вийти звідтіля? Він навіть не знав, що його кохана вже далеко, він сподівався, що її душа також чекає на нього десь неподалік, що вона теж шукає його.

Так він і лишився - поміж небом і пеклом, поміж кам’яними стінами печери, поміж нестримним бажанням шукати свою кохану й неспромогою це зробити… Можливо, він був би там і досі. Вже зовсім скажений (декілька століть у такому стані - не позаздриш) самотній дух. Так і було б, якби не подія, що сталася рік тому.

Рік тому ту печеру відшукала група дослідників. Може, все й обійшлося б, може, князь і не був би проти їх перебування у своїй печері, може, й подякував би якось - адже вони відкрили йому вихід назовні, але, от біда, серед тих дослідників була одна дівчина, яка мала такі самі очі, як молода княгиня й наша Ілька. Вона зовсім не була схожою ані на княгиню, ані на Ільку, та духові князя, який вже давно з’їхав з глузду, здалося, що це вона, що нарешті він знайшов свою кохану.

Він зрадів, але тут же побачив чоловіків навколо неї. Чи то були ревнощі, чи йому здалося, ніби чоловіки хочуть образити його дружину, але скінчилася для них ця історія зовсім невесело. Бо всю свою лють, усю ненависть, що накопичував у собі століттями, він спрямував на них.

Вони нічого не встигли зрозуміти, лише побачили скелет, що раптом сів і викинув вперед руку, і відчули, як їм у груди б’є могутній вітер. Вони повідлітали від тієї печери на десятки метрів і, ясна річ, уже не піднялися. А члени пошукової групи, які знайшли їхні тіла, казали, що вони виглядали так, ніби стрибнули з літака без парашутів.

Дівчини він, звісно, не зачепив. Він потягнувся до неї. І вона, звісно, кинулася геть із тієї печери. А скелет злетів у повітря й помчав за нею. Він не йшов, не біг. Він летів на крилах… (-… кохання, - підказав Аскольд) вітру. Вона бігла швидко, не розбираючи дороги, та хіба можна утекти від вітру? Її тіло знайшли десь біля цієї галявини. Лікарі констатували зупинку серця. Так досі й невідомо, що саме сталося. Чи князь наздогнав її та вбив, зрозумівши, що вона не та, кого він шукає, чи її серце таки спинилося, коли вона бігла, - бо не всяке серце витримає такий жах…

Але достеменно відомо, що князь не зник, що душа бідолашної дівчини була зовсім не те, що потрібно було йому, аби піти з цього світу. Бо й зараз ночами він блукає цим лісом і намагається відшукати її. Зазирає за дерева й кущі, годинами літає над ставком, кличе її, але не може знайти. І якщо раптом він помітить дівчину з такими… (Михась багатозначно подивився на мене) …очима, то схопить її за руку й затягне у свою печеру.

А тих, хто буде поруч із нею, просто повбиває. І люди, які знайдуть їхні тіла, казатимуть, що виглядають вони так, ніби стрибнули з літака без парашутів.

А зараз уся лють і все кохання князя - у вітрі, на крилах якого він літає, який підкоряється лише йому. Холодному лютому буревієві, який і свідчить про його наближення.

Тому, відчувши, що зривається вітрюган, з цього лісу треба тікати. Може, встигнете…

Михась замовк. Обвів нас поглядом.

Він змінився. Так радикально змінився, що думка про демона, який вселився у нього, здалася мені не такою вже й маревною. Зараз він не був ані тим хлопчиком з бісенятами в очах, якого я пам’ятала, ані скляною напівпрозорою подобою самого себе. Зараз перед нами сидів інший Михась, дивна незнайома усмішка грала на його губах, а в темних, як ніч, очах уже не бісенята стрибали - звідтіля визирали здоровезні темні біси. Він здавався уособленням чогось темного, холодного, невідомого. Задоволеним, треба зазначити, уособленням.

Мені стало вже відверто страшно. Уособлення впритул дивилося на Аскольда, який трохи зблід (чи мені здалося?), але все одно нахабно всміхався. Ринат, здавалося, знову чогось чекає… Господи, що ще?!

Аскольд нап’яв на носа окуляри й поцікавився:

- Ну і?

- Що «ну і»? - спитав Михась, з тією ж темною посмішкою, навіть не своїм якимось голосом.

- Мораль, - нагадав Аскольд.

- Мораль: не можна пускати гарних дівчат до усіляких там печер, бо хтозна, чи не уподобають їх місцеві привиди, - Михась перевів темний погляд на мене, підморгнув… і шубовснув вітер. Саме шубовснув: раптовою, холодною, колючою хвилею.

- Т-такий вітрюган? - спитала я.

Михась озирнувся, ніби шукав когось серед дерев.

Повільно звівся на ноги, обтрусився, знову оглянув нас і весело запропонував:

- Вшиваймося? - І швидко, - погодився Ринат. Дочекався, видно, чого хотів…

Двічі нікого з нас просити не довелося. З лісу ми йшли швидко. Не те, щоб бігли, але рухались у непоганому спортивному темпі. Я озирнулася назад лише раз. І мені здалося, що десь далеко між дерев майнула біла напівпрозора постать. Більше я не озиралася. … Ринатів дідусь дуже засмутився, що ми запізнюємося на останню електричку, і він не встигне нагодувати нас вечерею. Ми швиденько вибачилися, похапали свої речі й побігли на станцію - бо й справді могли запізнитися, а ловити машину до Києва у цих краях серед ночі ризикувати не хотілося.

Дорогою до станції всі мовчали. Перетравлювали.

Михась мовчав також. Усміхався кудись всередину себе, дивився вперед, ішов трохи попереду, запхав руки в кишені, але не вистрибував і не свистів, просто швидко йшов уперед, і його довгий шкіряний плащ летів за ним так, ніби його обережно ніс за ним вітер.

Я зловила себе на тому, що мимоволі намагаюся триматися подалі від цієї загадкової істоти. Іду так, аби між нами були Аскольд і Ринат. Зловила й, доводячи собі невідь-що, швидко наздогнала Михася. Пішла поруч. І раптом відчула (чи знову, вкотре вже, здалося), що поруч із ним іде не лише цей вітер, що поруч з ним, оточуючи його, летять якісь невідомі сили, що навколо нього вирують неймовірно сильні теплі й холодні енергетичні потоки, утворюючи щось на кшталт циклону, в епіцентрі якого перебуває він сам.

Він кинув на мене швидкий погляд. Ніби й знайомий і теплий, але таки зовсім незрозумілий. Темний погляд.

- Як тобі? - спитав у мене. Це він про історію.

- Романтично, - ляпнула я. З переляку.

- Романтично? - перепитав Михась. Здається, здивувався.

- Романтично, - повторила я. Не казати ж, що злякалася його, тому й відповіла перше, що спало на думку.

Та й не страшний він уже був. Тільки-но почав говорити - і я побачила його. Нашого Михася. Трохи іншого, дорослішого, темнішого, але - нашого. - І страшно, - додала я.

Він усміхнувся. До мене й до себе водночас. І я збагнула, що говорити він зараз не хоче. А те, що я йду поруч, сприймає як спонукання до розмови. Я сповільнила крок, і він знову опинився трохи попереду. Руки в кишенях, швидка хода і вітер, що притримує шкіряний плащ…

Більше ніхто не сказав ні слова. Мовчки дійшли до станції, мовчки чекали на нашу електричку, мовчки запхалися до неї, напівпорожньої, мовчки окупували дві лавки, одна навпроти одної - я поруч із Ринатом, Аскольд - із Михасем.

Ми ніби чекали, поки виникне слушна мить для розмови. І, нарешті, коли електричка повільно поїхала в бік Києва, коли Михась таки дістав ту свою пляшку горілки й ковтнув, мить виникла.

5. Жовтий слон.

Михась ковтнув просто з пляшки, кумедно наморщив носа, передав Аскольдові. Той хильнув і собі, простягнув Ринатові, довго дивився на нього, потім поглянув на Михася, нарешті спитав, чомусь у мене:

- Добре, хлопці, тепер хто-небудь скажіть мені, що це було.

Я відкрила рота, аби відповісти, що мене теж дуже цікавить відповідь на це питання, але не встигла. Ринат тицьнув мені до рук пляшку й відповів за мене:

- Михась. Це був Михась.

Той поглянув на Рината. Швидко, ніби теж щось запитуючи. Ну, це вже точно не демон, із полегшенням зрозуміла я. Хіба демон дивився б так на нашого Рината?

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Михась у нас викликає вітер. Дозвольте поцікавитися, це у нього тепер замість видінь, чи як?

- Може, й разом з ними, - відказав Ринат, швидко, але уважно оглянувши Михася.

- Ринате, досить удавати розумника, - пристала я на бік Аскольда, - ти поясни краще…

- Ага, поясніть, будь-ласка, екстрасенси наші любі, простим смертним, - погодився Аскольд і витяг із кишені диктофон, - мені саме не вистачає порції маячні для наступної статті…

Михась раптом широко всміхнувся Аскольдові (ще одна нова усмішка, приємна, принаймні, не страшна). Весело, трохи знущально прокоментував:

- Як з лісу тікати, то ми у перших рядах, а як утік, то й диктофоном вимахувати можна.

- Це я тікав? - здивувався Аскольд. - А хто запропонував ушиватися?

- Я. А ти радо послухав.

- Брехло.

- Дурень.

- Хлопці! - гукнув Ринат. - По скільки вам років? Що ви, як діти? Припиніть!

Обидва замовкли. Обидва насупилися та ображено подивилися на Рината. Ні, вони були не просто, як діти. Вони були, як ті самі діти, яких я знала п’ятнадцять років тому.

Звісно, тепер вони не серйозно сварилися, вони гралися, їм подобалися їхні колишні ролі, і вони із задоволенням приймали гру. І мені було добре з ними, малій Ільці було добре.

- Заспокоїлися? - спитав про всяк випадок Ринат.

- Так, - сказав Аскольд.

- Нє-а, - разом із ним сказав Михась і всміхнувся, ніби закликаючи до дій, ніби питаючи, «а що ти мені зробиш?» Жахливий характер… Оце у ньому точно ніколи не зміниться.

- Михасю, - попросив Ринат.

Той насупився знову й сягнув по пляшку.

- Заспокоїлися, - прокоментував Ринат, - тепер слухаємо мене. Я розповідаю і, поки я розповідаю, від коментарів утримуємося. Всім зрозуміло?

Ми мовчки кивнули, лише Аскольд показово клацнув диктофоном. Михась за це штурхнув його у бік, Аскольд штурхнув у відповідь.

- Отже, - тихо-тихо, ледь чутно заговорив Ринат, - почнімо з того, що я не повірив у те, що розповів нам Михась тієї ночі…

Згодом Ринат розповідав, що цю методику застосовує й у школі. Коли діти надто галасують, він не кричить, як робить це більшість викладачів, а, навпаки, починає говорити тихіше й швидше. І діти замовкають самі, бо починають прислухатися. Бо стає їм цікаво, що ж там бурмоче та людина біля дошки. Подіяло це й на наших розбишак. Аскольд із Михасем разом припинили, завмерли, прислухалися.

- Спершу мені здалося, що Михась бреше, - казав Ринат, - пробач, Михасю, нічого не міг із собою вдіяти.

Дивився на тебе, бачив, що тобі справді кепсько, але здавалося, що ти граєш на публіку, що просто занадто увійшов у роль. На те було дві причини. По-перше, власне, Михась. Бо ковзало щось у нього в очах, щось таке грайливе.

Не дивися на мене так, Михасю. Ти сам того не знав, але воно було видно. По-друге, мої спогади. Надто багато я пам’ятаю збігів, аби вони були просто збігами. І не стільки стосовно твоїх видінь, Михасю, скільки з реакції довкілля на твої історії. Згадайте. Коли Михась розповів нам про ведмедя-людожера, навколо затріщали кущі, коли була історія про лісових гномів, всі чули те тихеньке пхекання, коли був Чорний собака, ми чули виття… І я вирішив, що Михась таки дурить. Нас усіх і себе заразом. Його просто переконали в тому, що він нічого не може, оті гіпнологи, психологи… А коли він розповів про маніяка, я упевнився у своїй правоті.

- Чекайте, хлопці, - не витримав таки Аскольд, - але ж усе те пхекання і виття - це може бути тільки грою нашої уяви. Змінений стан свідомості…

- А сьогодні? - спитав Ринат. - Вітер сьогодні - це теж змінений стан свідомості?

- А чому б і ні? - відповів запитанням Аскольд. - Припустімо, що наш Михась володіє чимось типу несвідомого гіпнозу… А якщо знову збіг? Знаєш, Ринате, у житті й не такі збіги трапляються…

- У когось є скотч? - безневинно поцікавився Михась. - Треба чимось заліпити рота одному надто розумному журналюзі.

- Я тобі зараз заліплю, - буркнув Аскольд, але замовк.

Все ж таки подорослішав. П’ятнадцять років тому і заліпив би…

- Всі висловилися? - поцікавився Ринат. - Добре. Тоді дозвольте продовжити. Отже, я вирішив перевірити своє припущення. Я потяг вас сюди, аби Михась відчув себе так само, як тоді. Аби те, що йому там ті гіпнологи заблокували, розблокувалося. Та сама галявина, ті ж люди поруч, таке ж вогнище. І воно спрацювало, так, Михасю?

- Хтось обіцяв не лікувати, - нагадав Михась. Але нагадав зовсім не сердито. Скоріше - із вдячністю за те, що Ринат часом не дотримується обіцянок. Ринат кивнув йому, провадив далі:

- Щоправда, такого ефекту я не чекав. Сподівався на якийсь натяк… А він нам вітер викликав. І, між іншим, налякав. Принаймні мене.

Михась широко посміхнувся. Йому подобалося, що він налякав Рината.

- А видіння? - спитала я. Я, звісно, раділа за Михася, та у мене була ще одна проблема…

- Щодо видінь - не знаю, не певен, - відповів Ринат, - зміна навколишнього світу під його вигадки - це і є його канал зв’язку з цим світом. А видіння… Треба спробувати.

Я сподіваюся, що вони - це зворотній зв’язок. Михась розповідає світу свої історії, а світ демонструє йому свої, розумієте? Це треба перевірити. Михасю, зможеш?

Михась уважно подивився на нього, заплющив очі, одразу ж розплющив і повідомив: - Іграшка. М’яка іграшка. Жовтий слон.

Ринат похитав головою - він не бачив такої іграшки й не знає, де така може бути.

- Ти ж у школі працюєш! - вхопилася за нього я. - У твоїх дітей може бути така іграшка!

- Я пошукаю, - кивнув Ринат.

- Небезпечна, - раптом додав Михась. - Іграшка? - здивувався Ринат.

- Я не певен, - похитав головою Михась, - просто відчув якусь небезпеку.

- Теж мені, екстрасенс, - сказав Аскольд, - я теж так можу. Ринате, я бачу червоний м’ячик! Не знаю, до чого, не знаю, чи небезпечний він, не знаю навіть, чи це м’ячик.

Але знайди його і викинь, аби не було проблем.

Михась піднявся і голосно гукнув на весь вагон:

- Громадяни пасажири! Куплю скотч! Дорого! … Я дісталася дому о другій ночі. Увійшла до квартири і раптом збагнула: я зморилася настільки, що, якщо зараз же не вкладусь у ліжечко, то помру просто тут, посеред власної квартири. Я впала на ліжко, не роздягаючись. Лише стягла чоботи й пожбурила в куток. Одразу стало темно і спокійно.

Я лежала із заплющеними очима, чомусь уже не хотілося спати, але не хотілося й ворушитися. Хотілося вічно перебувати в такому-от стані анабіозу. Аж раптом відчула тепло. Те тепло немов би йшло від краю мого ліжка, огортало мене, заспокоювало… І зрозуміла - він сидить поруч. На ліжку. Ілля. І не злякалася, адже його тепло перемагало всі мої страхи, а потягнулася до нього. Відчула, як він узяв мою долоню у свої - сухі й ледь теплі. Прошепотіла:

- Де ти?

- Я тут, поруч, - пошепки відповів він, - ти спи, а я тебе оберігатиму.

- А завтра? - спитала я.

Він мовчав. Я розплющила очі. Він таки сидів поруч і тримав за руку. Він сумно всміхався мені.

- Що з тобою? - спитала я.

- Нічого, - відповів він, - а-ні-чо-гі-сінь-ко-го…

Десь я це вже чула, подумала я…

- Спи, - він посміхнувся, - хочеш, колискову заспіваю?

- Не треба мені твоїх колискових! - раптом розсердилася я. - Мені нічого не треба! Мені треба тільки, щоб ти був! І все! І раптом усе зникло, а у повітрі розчинилося його шепотіння:

- Я є…

Я піднялася, кинулася до вікна, визирнула. Нікого.

Відійшла. І раптом побачила у темному склі вікна - своє відображення та його обличчя, що висіло за моїм плечем.

Лише обличчя. Точніше, маску з його обличчя. І ця маска витріщалася на мене своїми порожніми очицями. Я скрикнула і… прокинулася.

Сіла на ліжку, озирнулася… Було темно. Мотлох навколо здавався ще більш зловісним, ніж завжди. Було страшно.

Я кинулася до вимикача, клацнула ним і, намагаючись не дивитися на своє відображення у віконному склі, схопила телефон. І лише коли голос Михася на іншому кінці дроту сердито спитав: «Знаєте, котра зараз година?!», зрозуміла, що роблю щось не те. Кинула слухавку.

Пробач, Михасю, вважай, що хтось помилився номером.

Ковтнула снодійного, повернулася до ліжка. Світло залишила. Нехай буде.

Я дивилась у стелю й міркувала над двома життєво важливими питаннями: «Коли подіє те кляте снодійне?» і «Що я оце щойно зробила?» І, якщо відповіді на перше питання я не знала, то з другим можна було розібратися, поки не розв’язалося перше. Уві сні я побачила маску Іллі, яка мене страшенно налякала, після чого чомусь кинулася телефонувати Михасеві, ніби він міг щось із тією маскою вдіяти. З маскою, зважте, якої взагалі не було.

Що я могла йому сказати? «Приїжджай до мене посеред ночі, бо мені наснилася маска мого коханого»? Чи, може,

«зроби так, аби мені більше нічого такого не наснилося, ти ж екстрасенс»? Та ще невідомо, що страшніше - та маска чи Михась, який може так усміхнутися, що кров холоне… Та ні, брешу. Відомо. Михася я вже не боюся. Бо вже впевнилася, що навіть як у ньому й сидить демон, то цей демон - на моєму боці. А от маска…

Десь на цій думці снодійне таки спрацювало.

Наступного дня мій телефон мовчав. І в день, що був після наступного. І в день, що був після дня, що був після наступного. Я сиділа й чекала, поки хтось із хлопців щось повідомить, чи хоча б запропонує, та ніхто не дзвонив. Я постійно перевіряла, чи працює той клятий телефон. Він працював. Але не дзвонив. А в мене не було приводу дзвонити їм, бо не було ані новин, ані пропозицій. У мене було лише бажання відшукати Іллю.

А потім мені взагалі почало здаватися, що я остаточно з’їхала з глузду. Що не було ніяких моїх хлопців, тобто були, але не розмовляли зі мною, не їздили до Ринатового діда, що я й сама нікуди не їздила. Що сиділа вдома й вигадувала все це, аби якось відволіктися від травми, якої зазнала моя психіка зі зникненням Іллі… Втім, ні, Іллю я теж, мабуть, вигадала… («А чи був хлопчик?..») Вигадала собі кохання, вигадала, як воно пішло, вигадала друзів, які шукатимуть його разом зі мною. А й правда! Ну де ви бачили трьох дорослих чоловіків, які шукають коханого симпатичної дівчини, замість того, щоб клеїтися до неї?

Я ледь не повірила у все це, ледь не набрала свого психолога, аби добровільно здатися, доки ще не пізно, аж раптом, за три дні після Михасевого видіння, телефон прокинувся.

Задзеленчав. І мара зникла. Це був хтось із моїх хлопців.

Знімаючи слухавку, я вже знала це. - Ілько, як справи? - це був Ринат.

- Нормально, п’ю чай, їду з глузду, - відрапортувала я.

- Не треба їхати, - серйозно сказав Ринат.

- Чому? - поцікавилася я.

- Бо жовтий слон у мене, - повідомив він.

- Що? - це була саме та фраза, на яку я так чекала, тому спершу я вирішила, що мені почулося.

- Жовтий слон у мене. За годину ми зустрічаємось у «Дні». Ти будеш?

Замість відповіді я заверещала у слухавку щось радісноістеричне, кинула її й побігла одягатися.

У «Дні» від моменту нашої зустрічі з Аскольдом нічого не змінилося. Так само висів густий тютюновий дим, так само верещав щось своє папуга біля входу.

Аскольда ще не було, Ринат із Михасем сиділи за невеличким і не дуже зручним столом - канапи були зайняті.

Посеред столу сидів жовтий пухнастий слон. Михась впритул, із якоюсь підозрою роздивлявся того нещасного слона, хіба що не нюхав. Ринат дивився на Михася.

- Привіт, хлопці, - привіталася я й сіла поруч, - рада бачити вас, рада бачити слона.

- Як справи? - спитав Ринат.

- Ти мені не дзвонила? - спитав Михась, не відриваючи підозрілого погляду від іграшки.

Ні, вони таки справді не в курсі, що іноді з людьми треба вітатися!

- Не дзвонила, - збрехала я Михасеві, - що за дивне запитання?

- Мені здалося, що дзвонила, - відповів Михась, відірвався таки від споглядання слона, глянув на мене, всміхнувся.

Нарешті у мене виникла можливість роздивитися нашого нового Михася, не перебуваючи під впливом його страшних оповідок. І нічого такого демонського у ньому я не помітила. Хіба що очі ніби й справді потемніли - стали зовсім чорні, такі, що й зіниць видно не було. Величезні чорні очі без зіниць…

Та це не лякало. Бо погляд у нього був гарний. Дружній. І хоча здавалося, що у глибині того погляду ворушиться щось темне, все одно Михась був нормальним, милим, нашим. І не було навколо нього ані того шаленого вітру, ані циркулюючих енергетичних потоків. Якби не цей слон посеред столу, то я, мабуть, повірила б Аскольдові щодо Михасевого несвідомого гіпнозу.

Та слон був.

- Звідки він? - спитала я.

- Малому подарували, - відповів Ринат, - Юля від сестри привезла купу іграшок для нього, серед них я його і знайшов.

Повз нас пройшла офіціантка, і я спіймала її здивований погляд. Спочатку - в бік Михася (певно, він був тут постійним клієнтом, але виглядав тоді зовсім не так), потім - у бік слона, потім - на мене, ніби шукаючи у мені пояснень. Я підморгнула їй. Дівчина швидко відвернулася, пішла геть.

Дожилася. Офіціанткам підморгую… Ще трохи - і справді хлопцем стану… - Ілько, Ринат розповів про твою проблему, - відволік мене Михась, - тобі потрібна допомога.

- Було б непогано, - трохи розгублено відповіла я, бо не чекала такого швидкого занурення нашого екстрасенса у мої справи.

- Я спробую, - сказав Михась.

- А може, цю іграшку того… спершу викинути? - спитала я, згадавши про небезпеку, про яку казав Михась. - А потім уже мені допомагати?

- Чекаємо на Аскольда, - відповів Ринат, - а тоді викидаємо.

Щось тут було не те. Ринат, який дуже серйозно ставився до всіх заяв і видінь Михася, Ринат, який про всяк випадок прикривав наш відступ із лісу дровинякою, Ринат, який завжди оберігав нас, зараз чомусь не поспішав викидати небезпечну іграшку. А чому не поспішав - хотів продемонструвати її Аскольдові? Що за демонстрація? Хіба Аскольд не повірив би нам і без речового доказу? Таж і я повірила б, і Михась… Чому ж Ринат не викинув цього слона?

Михась, либонь, теж щось таке подумав. Відірвався від слона й почав так само підозріливо вивчати Рината. Ринат одразу ж відповів йому своїм гострим поглядом.

Вони довго й мовчки вивчали одне одного, повітря навколо поступово заряджалося, густішало, здавалося, ось-ось полетять на всі боки іскри, навколо вже відчувалися запахи сірки й ладану… Але тут з’явився Аскольд. Він підійшов, умостився на єдиному вільному стільці, швидко роздивився слона, потім поглянув на нас. Чомусь сердито.

- Добре, - сказав Аскольд (я пообіцяла собі більше не звертати уваги на те, що вони не вітаються), - я зрозумів, хлопці. Це розіграш, так? Де у вас прихована камера?

- Здурів? - лагідно, із якимось співчуттям, спитав Михась.

- Та ні, - в’їдливо усміхнувся Аскольд, - якраз я нормальний. А от ви всі… Вирішили із мене ідіота зробити?

Хто у змові? Всі втрьох? Чи тільки ви, двоє, екстрасенси довбані?! У мене на ці ваші ігри часу немає!

Він наближався до істерики. І я його розуміла. Уся його система цінностей, усі його базові переконання були такими, що надприродні факти, які не пояснюються наукою, туди просто не влазили. Такі, як, наприклад, жовтий слон, якого нещодавно бачив у видінні Михась. І якщо він зараз повірить у цього слона, то просто зруйнує всю свою систему цінностей…

- Ти сам із себе ідіота робиш, - усміхнувся Михась. І раптом Аскольд упав. Разом зі стільцем. Не зробив жодного руху, просто де сидів, там і впав. Голосно вилаявся. Ми кинулися до нього. Михась опинився поруч першим.

- Що? Де? - стурбовано питав він. - Де болить?

- Нога, - буркнув Аскольд, - підвихнув, зараза…

- Тихо-тихо, - Михась, здавалося, перетворився на Рината, обережно взяв Аскольда під руку, допоміг підвестися, підсунув стілець, посадив…

Ми з Ринатом просто стояли поруч, спостерігали за всім цим дійством і перезиралися. Ринат теж був здивований таким проявом братерської любові, а я намагалася зрозуміти, як це людина може просто так впасти разом зі стільцем, та ще й ногу підвихнути… І чи здалося мені, чи справді було - як щось спалахнуло у чорних Михасевих очах за мить до того, як упав Аскольд. І чи братерською любов’ю викликане зараз хвилювання й метушіння Михася і така незвична блідість.

Михась нарешті посадив Аскольда і повідомив нам:

- Викину цього дурного слона, - схопив іграшку й пішов геть. Я опустилася на стілець і подумала: «Чого це раптом?

Чого це йому саме зараз припекло викидати того слона?

Може, вирішив, що Аскольд через слона впав? А може, тому що не хотів зустрітися поглядом з кимось із нас?»

А за мить Михась повернувся, і все стало на свої місця. Ринат замовив нам пива («А мені ще горілки, будь ласка», попрохав Михась, і офіціантка всміхнулася з полегшенням - таки впізнала постійного клієнта), Аскольд тихенько матюкався кудись у повітря. Михась посміхався нам - нормально, дружньо, а я подумала, що люди не лише підвихають, а й ламають ноги на рівному місці.

Ми випили потроху, Михась наморщив носа після чергової чарки, сьорбнув пива, підморгнув Аскольдові та якось хижо витріщився на мене.

- Ну? - спитав він. - Почнемо?

- Давай, - погодилася я.

- Розигри тривають, - весело повідомив Михась Аскольдові, перехилився через стіл, схопив мою руку, закрив очі. Його долоня була холодною, аж обпекла спершу холодом, та я вже так звикла лякатися Михася, що навіть не злякалася цього разу…

Мабуть, я здивувалася б, якби його долоня була теплою…

Ми мовчали. Чекали. Замовк навіть папуга. А може, просто таки здох, ковтнувши чергову порцію диму. Папуги я не бачила, бо дивилася на Михася. Бо зараз він був єдиною надією, і я намагалася щось побачити, прочитати на його гострому обличчі. Ринат мовчав теж. Аскольд, який, вочевидь, так і не зміг прийняти жовтого слона, але вирішив просто забути про нього, зацікавлено поглянув на Михася, потім узяв свого келиха й декілька разів голосно сьорбнув.

Михась відкрив очі, поглянув на Аскольда.

- Козел? - поцікавився той.

- Ні, - Михась усміхнувся, - дракон. Маленький. Залізний.

- Кльово, - замислено кинув Аскольд.

- Ти як? - спитав у нього Ринат - злякався, мабуть, бо така коротка відповідь на слова про залізних драконів була аж ніяк не в Аскольдовому стилі.

- Було б набагато краще, якби мені пояснили, що тут діється, - відповів Аскольд.

- Ми шукаємо Ільчиного хлопця, - пояснив Ринат.

- У Ільки є хлопець? - здивувався Аскольд. - Ілько, у тебе є хлопець?

- На даний момент? - спитала я. Дуже не хотілося наново розповідати всю історію, надто ж Аскольдові, скептикові й цинікові.

- Він зник, - пояснив за мене Ринат, - адреси немає, телефон не відповідає, відомо лише ім’я. Михась допомагає знайти його.

- Я буду оригінальним, якщо висловлю припущення, що Ільку кинули? - поцікавився Аскольд.

- Ні, - відповіли ми втрьох.

- Ну, слава богу, - з полегшенням зітхнув Аскольд, - а то мені чомусь почало здаватися, що ви всі зовсім неадекватні… Не знаєте, чому?

Михась раптом схопив за руку офіціантку, що потягнулася до нашої попільнички, аби замінити її, і спитав:

- Пробачте, у вас часом немає скотчу? Тільки не того, що п’ють, а того, яким клеять…

«Дно» було одностайно призначене польовим штабом.

Ми замовили ще пива (Михась - іще горілки) і спробували взяти залізного дракона мозковим штурмом. Дракон не брався. Потім спільний штурм якось сам собою звівся нанівець, і кожен спробував поштурмувати того дракона самостійно, окремо й мовчки. Під час цього штурму ми потроху понапивалися.

Більше за всіх напився Михась. Не дивно: запивати горілку пивом - справа не з легких… Отже, Михась надудлився, занурився в себе, уважно роздивлявся стіл і старанно малював пальцем у невеличкій калюжці з пива якісь візерунки. Посміхався. Не нам. Мабуть, калюжці.

Деякий час ми всі уважно спостерігали за цією його справою. Нарешті Ринат зрозумів, що треба щось робити, й тихенько погукав:

- Михасю…

- А? - той підскочив, здивовано оглянув нас. Ніби щойно прокинувся.

- Михасю, ти чого? - обережно спитав Ринат.

Михась мрійливо посміхнувся:

- Згадував драконів…

- Драконів? - перепитав Ринат. Власне, ми всі думали про тих драконів, але щоб згадувати…

- Я їх ба-ачив, - з тією ж посмішкою простягнув Михась.

- О! Тепер воно й драконів бачило… - якось приречено прокоментував Аскольд, який вже теж доста набрався.

Михась здивовано глянув на нього, ніби намагаючись зрозуміти, потім його обличчя посвітліло - зрозумів. І раптом зареготав.

Я вже не дивувалася тому, як швидко Михась міг змінюватися. Щойно сиділа переді мною п’яна, але, на перший погляд, адекватна людина, тихо собі щось малювала пальцем на столі, аж раптом бах! - і сидить переді мною буйний псих, у якого з невідомої причини почалася істерика. Регоче голосно й заразно, та сміятися разом із ним чомусь не хочеться.

А може, й справді не треба було Ринатові лікувати його?

Грець із тим Іллею, якщо його пошуки вимагають того, щоб Михась перебував у такому стані… Ой. Що це я щойно подумала? Це я подумала «грець із тим Іллею»? Я?

Михась нарешті припинив свій сатанинській регіт і пояснив:

- Не справжніх драконів… дерев’яних…

- Де? - швидко спитала я. Там, де є дерев’яні дракони, можуть бути і залізні…

- На Андрвс… Андр… вс… - Михась зосередився, зібрався з думками, нарешті видав, - Андрі-ївсь-ко-му. Узвозі.

Похитнувся на стільці, але не впав - вхопився за стіл і втримав рівновагу.

6. Залізний дракон і Михасева фотографія.

Наступного вечора ми поїхали на Андріївський узвіз.

Аскольд категорично й рішуче попхався з нами, хоча й мав травмовану ногу. Журналістська цікавість перемогла, нарешті, скептицизм (тим паче, що я погодилася після прогулянки розвезти всіх по домівках), проте бурчати і звинувачувати нас у неадекватності це йому не завадило.

Втім, були в цій ситуації й певні плюси: по-перше, без Аскольда ми не відчували б себе повноцінною командою, по-друге, його бурчання спонукало нас (принаймні, мене) довести свою правоту.

Ми почали рейд згори. Йшли повільно, роздивляючись кожний стенд, кожен малюнок, кожну вишиванку.

Шукали хоч десь хоч щось схоже на залізного дракона.

Лише Аскольд нічого не шукав, Аскольд грав у радіо, яке шкандибало позаду й періодично повідомляло нам деякі відомості про нас і просто страхітливий стан нашої психіки.

Найбільше перепадало, звісно, Михасю, який, на думку Аскольда, спеціально побачив щось таке, що могло бути на Андріївському узвозі, аби водити його, Аскольда, цією клятою бруківкою.

Коли бурчання досягло апогею, я трохи відстала від хлопців, обережно взяла Аскольда під лікоть. Спитала:

- Ну, чого ти? Ну, хочеш, допоможу йти?

Він висмикнув руку, ображено пхекнув. Сказав:

- Ти допоможеш тоді, якщо бодай приблизно опишеш того, кого шукаємо. Як він виглядає?

- Ну… симпатичний, світлий… русявий, великі сірі очі… чимось схожий на Михася…

- На Миха-ася, - із розумінням повторив Аскольд і підморгнув мені.

- Що? - обернувся до нас Михась, почувши своє ім’я.

- Нічого, - весело відповів Аскольд і підморгнув тепер йому.

Ну от, подумки зітхнула я, сказала на свою голову. Тепер у Аскольда з’явилася нова тема для жартів. У, журналюга клятий! Пішла швидше, аби відірватися від його в’їдливого погляду, та не відірвалася. Мене спинив Михась. Підхопив під руку. Спитав:

- Що? Що таке?

Я мовчки відмахнулася і взялася озиратися з подвійною старанністю.

Ми пройшли узвіз. Так нічого й не надибали. Зупинилися внизу.

- Тепер що? - спитав Аскольд. Він уже не буркотів, навпаки, мав дуже задоволений вигляд і позирав на Михася з хитрою посмішкою. Зараза.

- Ну, можна ще узвозом повештатися, - запропонував Ринат, - раптом пропустили щось…

- Ага, кльово! - радо згодився Аскольд. - Повештаємося! А може, краще побігаємо? Пробіг заради миру, і все таке…

- А якщо цей дракон означає не дракона? - спитала я.

- Ну звісно ж, не дракона! - ще більше зрадів Аскольд. - Я взагалі думаю, що він означає метелика! Хлопці, ходімо метеликів полювати!

- Ринате, я його зараз придушу, - попередив Михась.

- Тихо! - гримнув Ринат. - Ніхто нікого не душить.

Слухаємо Ілону.

Ого, мене назвали на повне ім’я. Дивно, мої хлопці майже ніколи так мене не називали. Я взагалі не була впевнена в тому, чи знають вони, як мене звати насправді. Може, це так подіяв той факт, що й до моєї голови іноді приходять якісь думки?

- Я маю на увазі, що, може, не дракона треба шукати?

Може, це просто непряма вказівка на сам узвіз? - пояснила я. - Дивіться, Ілля - різьбяр, а тут продається купа всіляких дерев’яних фіговин… Може, нам просто треба попитати у продавців про майстрів?

- А як же дракони? - засмутився Аскольд. - Я вже почав писати статтю про драконів!

Його проігнорували.

- Тут зазвичай продавці і є майстрами, - помітив Ринат, - але це ідея. Можна піти попитати…

- Взагалі-то можна і в якомусь генделі посидіти, - запропонував Аскольд.

- Можна і додому поїхати, - усміхнувся Михась і додав, - декому… хто більше за всіх шкандибає…

- Пішли, - скомандував Ринат і першим подався нагору.

- То як? - Михась штурхнув Аскольда у бік. - Інваліди їдуть додому?

- Вдома не вип’єш, - посміхнувся йому Аскольд, - от, якби у гендель піти…

- Так ти випити хочеш? - зрадів Михась і дістав із внутрішньої кишені плаща напівпорожню пляшку горілки.

- Ти що, постійно п’єш? - спитав Аскольд.

- Ні. Просто часто, - відповів Михась, простягнув пляшку. Аскольд відмовився, а Михась знизав плечима й ковтнув.

Треба буде поговорити про це з Ринатом, вирішила я, нехай вже й від алкоголізму лікує, раз лікувати взявся…

Думаю, зараз саме час сказати декілька слів про місце наших пошуків, про Андріївський узвіз, який безперечно є зачарованим. Настільки зачарованим, що за деякий час перебування тут навіть такі, як Аскольд, припиняють своє буркотіння й починають крутити головою на всі боки.

Хоч скрізь давно вже панує осінь, повітря тут солодке і весняне. Воно тут завжди таке. О будь-якій порі року.

Тут тихо і гамірно водночас. Тут майже не їздять машини, зате гучно цвірінькають птахи, тупочуть і бубонять люди, дзеленчать дзвоники на мотузках, що їх продає хлопець із довгою кудлатою бородою. Тут строкато: тут продають живопис, глечики, віники, строкаті шапки і футболки з написом «McLenin’s». Тут на кожному кроці трапляються речі, які випромінюють власну енергетику, яка, зливаючись із іншими, утворює таке собі енергетичне зачароване поле.

Ауру узвозу.

А коли хлопець із дзвониками на мотузках збирається і йде, їхній дзвін залишається тут. І коли по домівках розходиться увесь той строкатий натовп, розносячи з собою по шматочку тих чар, коли сюди приходить темрява, дзвоники починають щось тихенько наспівувати, в одному з вікон замку Ричарда вмикається світло (ніхто не знає, хто і навіщо його вмикає, але воно горить там щоночі), на прогулянку виходять прозорі невагомі істоти, які ледь чутно, аби, мабуть, не перебивати мелодію дзвоників, перемовляються незрозумілою мовою, а біля будинку №13 з’являється здоровезний чорний кіт із сигарою у лапі. Кажуть, коли в нього гарний настрій, він співає пісні…

Звідкіля я все це знаю? Не впевнена. Чи бачила я це?

Чи наснилося? Чи якось давно, років п’ятнадцять тому, розповів один хлопчик, який на подібних історіях спеціалізувався… Єдине, що можу точно сказати - це таки зачароване місце. Бо Аскольд таки припинив буркотіння і таки почав озиратися довкола. Він зачарувався настільки, що взяв безпосередню участь у нашому опитуванні продавців на тему:

«Чи не знаєте ви різьбяра Іллю?» Одначе, навіть попри активну допомогу з боку Аскольда, опитування бажаних результатів не дало. Іллю тут знали, проте Ілля ніяким не різьбярем був, а був Ілля художником. Та що про нього розповідати, коли он він стоїть, власні шедеври продає за безцінь, ідіть і самі у нього спитайте… Ілля був молодим хлопцем із яскравими картинами і слідами нещодавньої бійки на обличчі. Навіщо бити хлопця, який малює такі картини?..

- Може, тобі цей підійде? - пошепки поцікавився Аскольд. - На Михася, звісно, не тягне, але так, нічогенький…

Я легенько вдарила його, й він замовк. Але знову підморгнув.

Ми про всяк випадок познайомилися з цим Іллею, трохи побалакали. Він і справді був нічогеньким милим хлопцем.

Але не тим. Не моїм.

Більше ніякого Іллі тут ніхто не знав. Отже, ми знову пройшли весь узвіз, тепер уже нагору, і знову без жодних результатів.

Ми стояли біля Проні, потроху темнішало, продавці збиралися, люди розходилися.

Ми перебували в тому моменті, коли день уже збіг, а ніч іще не прийшла, коли навколо ненадовго утворюється порожнеча, аби потім її заповнили інші істоти й звуки, та поки що цього не було - поки що ми стояли в новонародженій порожнечі.

У Михася був зморений вигляд. Ще раз глянув довкола, нічого, видно, не побачив і вмостився на найближчому парапеті. Я сіла поруч. Він якось важко, ніби через силу усміхнувся мені. Його видіння не принесло результату. Світ укотре надурив його, надурив крізь свій, власний канал. Я поклала руку йому на плече і раптом теж відчула жахливу втому. Мені вкотре стало шкода всіх і вся, вкотре виникла логічна думка кинути всю цю маячню і повернутися до роботи. Я ж офісний планктон, а офісний планктон повинен бути в офісі, там йому і місце…

Ринат підійшов, сів поруч із нами, вкотре уважно роззирнувся. Він іще сподівався щось знайти, за що-небудь зачепитися. Йому сподобалася гра, він не хотів виходити з неї. Що ж, якщо припустити, що він таки не людина, що він хоча б напівбог, хоча б янгол, то можна було сподіватися на продовження пошуків. Втім, я знала, що він - саме людина, надто справедлива, хороша, позитивна, але - лише людина… І тут сталося диво. Аскольд, який деякий час уважно вивчав усіх нас, повільно підійшов, сів поруч з Михасем і сказав:

- Слон з’явився за три дні після того, як ти його побачив.

Може, прийдемо сюди пізніше?

Ми витріщилися на нього, як на восьме диво світу. Це міг сказати Ринат, це могла сказати я, це міг сказати й сам Михась, але Аскольд… Аскольд зараз повинен був ходити перед нами туди-сюди, заклавши руки за спину, і з розумним виглядом читати лекцію на тему: «Шкідливий вплив екстрасенсорних здібностей на розум oві».

Михась приклав долоню до його лоба, перевіряючи, чи не захворів бува, а Ринат поцікавився:

- Ти чого це з ролі вийшов? - Іноді краще вийти з ролі, ніж спостерігати ваші похнюплені мармизи, - ображено відповів Аскольд.

А моя уява викинула чергове марево: мені здалося, що все так і є. Що ми всі - актори, що грають у якійсь шаленій п’єсі, що нам роздали ролі, а ми не вивчили їх, бо, мабуть, не розуміємо їх, тому що ми зовсім не ті, ким прикидаємося, що Аскольд, наприклад, вірить у все надприродне і передовсім - у Михася, що Ринат у глибині душі ненавидить дітей і нас разом із ними, тому й намагається постійно домінувати, а Михась узагалі вже давно десь загубив свої слова, тому постійно змінюється, змінюється, змінюється, і дурить нас, дурить, дурить, і ніхто в усьому світі вже не зрозуміє, ким він є насправді, та й чи є він насправді… Господи, яка ж складна п’єса… Господи, хто ж режисер?

Це була мить паніки. І, як властиво будь-якій миті, вона минула.

Я мотнула головою, приходячи до тями (ги, знав би ти, Аскольде, про що я щойно думала, ох і познущався б ти наді мною… втім, тобі й мого опису Іллі повинно на найближчий час вистачити), зібралася згортати операцію й їхати додому. Нам усім треба було відпочити, аби робити щось далі. Нам треба було подумати, чи варто щось ще робити. І якщо варто, то що?.. І саме тієї миті, коли я відкрила рота, аби командувати відбій, Ринат чомусь прошепотів:

- Погляньте.

Ми подивились у вказаному ним напрямку - і заклякли. Просто до нас узвозом рухався маленький залізний дракон.

Не самостійно, ясна річ, рухався - його обережно несла в руці якась жіночка, що спускалася вниз. Вона йшла швидко, поспішаючи. Лише коли вона пройшла повз нас, я оговталася. Спитала у Михася:

- Він? Той дракон?

Михась, який, здається, здивувався ще більше за нас, кивнув:

- Він.

- Тоді бігом за нею, - наказав Ринат і першим виконав наказ.

- Обожнюю екстрасенсів, - зітхнув позаду Аскольд, - і бігати обожнюю…

Ми наздогнали її швидко. Деякий час просто йшли в декількох метрах за нею. Зупинилися, коли вона пригальмувала біля театру «Колесо» - розглядала афішу.

Цікаві ми, люди, істоти: поспішаємо додому, майже біжимо Андріївським узвозом на підборах, між іншим, із ризиком зламати ногу, а потім бачимо афішу - і зупиняємося. І, виявляється, вже нікуди не запізнюємося…

Ми про всяк випадок відійшли на інший бік вулиці, зібрали термінову нараду.

- Що тепер? - поцікавився Аскольд. - Не будемо ж за нею до самого її дому бігти? Тільки не кажіть, що будемо!

Будь ласка!

- Мабуть, що не будемо, - відповів Ринат, розглядаючи її, - треба щось вигадати…

- Треба з нею познайомитися, - запропонував Михась.

- Молодець! - зрадів Ринат і ляснув його по спині. - Іди знайомся.

- Чому я? - одразу ж позадкував Михась.

- Пояснюю, - відповів Ринат, - Ілька - дівчина, я - жахливо вдягнутий, Аскольд будь-кого злякає своєю зачіскою, особливо вночі, тим паче, що він шкандибає. Методом виключення, ти залишаєшся крайнім.

- Щось я останнім часом усіма методами крайнім залишаюсь, - посміхнувся Михась, але запхав руки у кишені й цілеспрямовано пішов уперед.

Підійшов до неї, щось спитав, вона відповіла, він знову щось спитав. А вона раптом радо щось вигукнула і кинулася Михасю на шию. Аскольд тихенько свиснув:

- Хлопці, я передумав. Я хочу бути екстрасенсом…

- Пішли потроху, - кинув Ринат, - не будемо заважати їм. Почекаємо внизу.

Михася не було довго: ми встигли знайти вільну лавку, посадити на неї нашого інваліда, зганяти за пивом і випити його.

Коли Михась повернувся, то посміхався. Але не тріумфально - меланхолійно і трохи сумно.

- Що? - кинулася я до нього. - Хто вона?

- Марічка, - повідомив Михась, всівся поруч з нами, дістав свою пляшку, - Марічка Панова. Не одразу впізнала мене… Сказала, що я змінився… І ніякого Іллі не знає…

- Може, якось детальніше розповіси? - поцікавився Аскольд. Михась ковтнув горілки і розповів.

Марічка Панова вчилася разом із ним в одному класі.

Марічка була найгарнішою дівчиною на всій паралелі, тому Михась, як і всі, був у неї закоханий. Зараз вона одружена, у неї підростає син. Вона трохи здивувалася, коли Михась поцікавився драконом, але розповіла. Дракона вона купила синові - такі дракони продаються тут, на Андріївському, недалеко, а ти що, цікавишся ними?

Ось і все. Вони обмінялися телефонами, домовилися якось зібратися всім класом, чого, звісно, ніколи не зроблять, і попрощалися. Загалом, звичайна зустріч…

- Як же ці дракони, цікаво, тут продаються, що ми їх не помітили? - здивувався Аскольд.

- Не знаю, - знизав плечима Михась, - та це вже не має значення…

- Чого? - спитала я і подумала: «Ні, ні, не починай знову цю кляту депресію! Не починай, Михасю, ти потрібен мені!»

- Ви не розумієте, чого? Я побачив не те, що потрібно Ільці. Я побачив те, що потрібно було мені. Побачив дівчину, в яку був закоханий у школі, замість хлопця, якого шукає Ілька, - глянув на мене, - пробач.

- Тобі нема за що вибачатися, - сказала я. Треба було ще щось додати, заспокоїти, аби зібрався з силами і спробував ще раз знайти Іллю… Додав Ринат:

- Ти щойно відновив свій контакт зі світом, - помітив Ринат, - тобі треба до нього звикнути, навчитися керувати процесом…

Михась піднявся, сховав пляшку. Запропонував:

- Ходімо?

Він не чув. Ані мене, ані Рината. Він знову був десь глибоко в собі. Я зітхнула. Сказала:

- Так, хлопці, ходімо.

Ми піднялися, пішли до узвозу, почали чергове здіймання. Я вже втомилася рахувати, скільки разів за сьогодні ми пройшлися ним. В одному я була впевнена: найближчим часом навряд чи захочу прогулятися тут. Дякую дуже, нагулялася…

Михась знову пішов трохи швидше за нас. З ним треба було щось робити. Я наздогнала. Спитала:

- Михасю, як ти вважаєш, чому Аскольд упав? Там, у «Дні»?

- Не знаю, - відповів Михась і поглянув на мене своїми чорнющими очима - ніби питаючи, ніби намагаючись знайти відповідь у моєму погляді, ніби я знала…

- Бо підлога була слизькою, - раптом повідомив з-за спини голос Аскольда. Ми обернулися до нього.

- Ти підслуховував? - образилася я.

- Діти мої, вас підслуховувати не треба, - посміхнувся Аскольд, - ви репетуєте на весь узвіз, аж віконце у Ричарді вмикати бояться.

- Хто боїться? - спитала я.

- Як хто? - здивувався Аскольд. - Привиди, звісно ж! І я подумала, що історію про привидів Андріївського і нічні дзвоники таки розповів нам Михась, ще тоді, п’ятнадцять років тому, біля вогнища на нашій галявині. А, минаючи будинок №13, помітила біля нього чорну тінь, що дуже скидалася на величезного кота на задніх лапах.

У машині Михась запросив усіх до себе. Йому дуже хотілося, аби всі поїхали до нього. Навіть погляд змінився, ніби посвітлішав. Чомусь не хотів він залишатися сам, судячи з погляду, дуже не хотів…

- Хлопці, поїхали, га? - просив він.

- Давай завтра, Михасю? - спитав після недовгих роздумів Ринат. - У мене Юлька захворіла…

- Щось серйозне? - стурбувалася я.

- Якби було щось серйозне, я зараз був би не тут, - посміхнувся Ринат (а, точно, я й забула, з ким розмовляю; уявила, що трапляється, якщо Юля чхне: Ринат хапається за аптечку, тягне купу ліків, обмотує її шарфом, починає годувати всіма можливими пігулками і поїти чаєм-медом), - але я потрібен їй, розумієте?

- Ага, - невесело відповів Михась. Рината він розумів, та чекав на те, що хтось зрозуміє і його.

- У мене стаття, - повідомив Аскольд, - чесно. Якщо до ранку не закінчу, мене звільнять. А я ще навіть не вигадав, як виглядають прибульці.

Я саме намагалася вигадати привід, аби й собі якось відмазатися, але мимоволі вхопила благаючий погляд Михася.

«А, до біса! - подумала я. - Чого я боюся? Зрештою, це шанс утримати його від депресії, шанс на нові видіння…»

- А, поїхали! - погодилася я.

Михась вдячно посміхнувся - Схожий на Миха-ася, - їдко простягнув Аскольд і підморгнув мені.

- Хто? - разом спитали Михась із Ринатом.

- Та є там один… - загадково повідомив Аскольд.

- Придушу, - попередила його я.

- А я допоможу, - радо запропонував Михась.

- А ще кажуть, що у нас свобода слова, - образився Аскольд. … У Михася було холодно. Лише зайшовши до квартири, я подумала, що, мабуть, треба було мені таки їхати додому. Що я роблю серед ночі у цій прокуреній холодній хаті поруч із Михасем, якого я взагалі-то вже зовсім не знаю, та й не зовсім розумію.

- Проходь, - посміхнувся мені Михась. Я увійшла. Кінецькінцем, що він мені зробить? Впустить, як Аскольда?

Він провів мене до кухні, притяг якусь стару, але теплу кофтину й накинув на плечі. Поставив на стіл чарки.

- Я горілки не п’ю, - попередила я.

- Не страшно, - посміхнувся він, - у мене коньяк є.

Коньяк я теж, чесно кажучи, не дуже пила. Та він так радів із того, що я до нього приїхала, так сяяли його чорні очі, що не хотілося засмучувати, навіть заявою про те, що я не п’ю коньяку, бо дуже було страшно, що це сяйво може згаснути будь-якої миті.

Він налив, ми випили. І я зрозуміла, що Михась зовсім не страшний. Що він - свій, сидить ось тут, просто навпроти мене, і зараз у нього можна спитати все, аби розставити крапки над «і». А він пояснить усе, відповість на всі мої питання, і я вже ніколи не буду боятися його, бо зрозумію.

- А мені здається, - сказала я, - що це ти впустив Аскольда.

- Чому?

- У тебе погляд такий був, - пояснила я, - сердитий.

- Він мене розсердив, - знизав плечима Михась, - тому й погляд такий був…

- А чому ти перший до нього підбіг?

- Бо мені теж здалося, що це зробив я, - відповів він і винувато посміхнувся.

- Ага! - зраділа я.

- Але я не знаю, - вів далі Михась, - чесно - просто не знаю. А навіть якщо це зробив я, твоєму Іллі воно навряд чи допомогло…

- Зате зустрів свою Марічку.

- Вона не моя. Та й не така вже… Я тобі зараз покажу, якою вона була!

Він підхопився, збігав до кімнати, повернувся зі здоровезним старим фотоальбомом. Поклав навпроти мене, підсунувся ближче, взявся гортати. Ось весь його клас - велика чорно-біла світлина на всю сторінку, ось вона, Марічка, в самому центрі, справді гарна, квіточка серед бур’янів… ось його, Михасеві, мама й тато… ось Михась, зовсім малий, на колінах у Діда Мороза, тягне того за бороду (вже тоді мав жахливий характер)… ось знову Марічка - гарна портретна світлина, десь її Михась, вочевидь, поцупив…

- Слухай, - раптом зрозуміла я, - а в нас же немає жодного нашого фото з села… Жодного!

Михась посміхнувся мені, відмахнувся:

- Зробимо. Не переймайся.

Я подивилася на нього, ми зіткнулися поглядами. І мені стало прохолодно, попри теплу кофтину на плечах.

Звісно, він мав на увазі, що найближчим часом ми зберемося всі разом, поїдемо до села і сфотографуємося там.

Але, дивлячись у його чорнющі очі, усміхнені й холодні водночас, очі, що були знайомі лише наполовину, а може й менше, очі, що всміхалися ніби й мені, а взагалі-то - кудись до себе, що палали десь у глибині неясним темним полум’ям, я чітко уявила, як зараз він змахне рукою, і в цьому пошарпаному альбомі з’явиться старенька чорнобіла світлина чотирьох дітей на галявині біля вогнища, світлина, якої просто не могло існувати в природі, бо не було в нас тоді ані фотоапарата, ані когось п’ятого, хто міг би зняти всіх чотирьох разом.

Марево здалося таким справжнім, що я ледь не впала зі стільця, коли Михась перегорнув сторінку, і я побачила фото чотирьох дітей, одним із яких був Михась. У голові спалахнуло панічне: «а хто ж фотографував?!», і одразу ж відпустило - то була фотографія чотирьох хлопців, там справді був малий Михась, але ані мене, ані Аскольда, ані Рината там не було.

- Це ми у восьмому класі, - розповідав Михась, він так захопився спогадами, що навіть не помітив, як я сіпнулася, глянувши на світлину, - половина нашої футбольної команди…

Я вдивилася у фото - і знову ледь не впала.

«Скільки можна?! - застогнала подумки. - Скільки можна ще сюрпризів?! Скільки їх я ще витримаю?!»

Один із тієї четвірки, білявий невисокий хлопчина, широко посміхався в об’єктив. Світилися, сяяли, випромінювали тепло його великі світлі очі. Ні, він зовсім не був схожий на Михася, який стояв поруч із ним та обіймав за плечі. Але усмішка схожою була. Схожою і дуже мені знайомою…

- Хто це? - тихо, якомога спокійніше, стримуючи тремтіння у голосі, спитала я.

- Це? Це Ілля. Він… - Михась замовк. До Михася дійшло. - Він?!

Я могла лише кивнути. Це був він. У старому пошарпаному альбомі Михася, серед старих чорно-білих фотографій був він. Мій Ілля. - Ілька! - радо заволав Михась і смачно чмокнув мене у щоку. - Ілька! Воно працює! Працює!

Здається, Михась зрадів цьому фактові навіть більше за мене…

- Це була вказівка! - кричав він, тицяючи пальцем у фотографію. - Марічка була вказівкою на наш клас! Твій Ілля вчився у нашому класі! Ілля вчився з ними у восьмому-дев’ятому класах. У десятий вже не прийшов - подався до якогось іншого закладу. До якого - Михась не пам’ятав. Він взагалі не дуже пам’ятав Іллю. Той був милим хатнім хлопчиком, якого любили вчителі й дівчата, був мовчазним, усміхненим, а ще непогано стояв на рамі… Це все, що Михась зміг згадати про нього. Вони не товаришували. Звісно, хатньому хлопчику не знайшлося місця в компанії Михася, та й не хотів, мабуть, хатній хлопчик потрапити у ту компанію. Взагалі, як і всі, хто був не у компанії Михасевих розбишак, він Михася не цікавив. Їм не було про що спілкуватися. Лише про футбол, та й то - тільки до і під час гри. Після гри Ілля жодного разу не ходив з хлопцями на пиво, жодного разу не лишався побалакати, швидко збирався і йшов кудись у своїх справах.

- Мене завжди дивувало, чому такі-от подобаються дів чатам. - додав Михась. - Може, хоч ти поясни…

Це була каменюка у мій город. І я відповіла своєю каменюкою.

- А що, Марічці він теж подобався?

- Марічці ніхто з нас не подобався, - посміхнувся Михась, знову занурюючись у спогади, не помітивши навіть мою каменюку, - у неї були якісь дорослі хлопці, тому до неї й підступитися було лячно.

- А як вона тобі зараз? - і чого це я до нього причепилася? Це вже не відповідь на каменюку. Це просто питання, яке мене цікавить. Чому воно мене цікавить? Невже я і Михась… невже Михась мене… приваблює? Тьху ти! Що це зі мною? Це ж мій старий друзяка Михась! Це ж наш Михась! А, ні. У тому-то й річ, що ні. Він уже не той. Він уже зовсім інший. Зрозуміти ще б, який…

- А зараз… зараз вона ніяка, - він знизав плечима, - зараз вона дружина, мати і хатня господарка. Еталон жінки. - І що? Хіба це погано? - не відставала я. - Ілько, - Михась подивився на мене, як на малу дитину, - це буде непогано, коли мені років, певно, у п’ятдесят забажається затишку і спокою. Ілько, мені лише двадцять дев’ять.

- А я десь читала, що затишок стає потрібен чоловікам після тридцяти, - помітила я.

- У жіночому журналі ти це читала, - Михась рішуче забрав зі столу альбом і підвівся, - у брехливому жіночому журналі.

- Ти куди? - спитала я.

- Дзвонити Марічці, - посміхнувся Михась, - вона, хоч і еталон жінки, раніше знала багато чого про всіх із класу.

Перевіримо, що вона знає зараз.

Марічка попросила Михася більше не турбувати її о такій порі, а надто з такими дурними запитаннями. Про Іллю вона не знала майже нічого, лише пам’ятала його прізвище, що вже було чимало: Хоменко. Отже, тепер ми шукали не просто Іллю-різьбяра, а Іллю Хоменка.

- Що тепер? - спитала я.

- Аскольд, - не замислюючись, відповів Михась, - він же журналюга, нехай проб’є своїми каналами твого Іллю.

Честь дзвонити Аскольду випала мені - Михась небезпідставно вирішив, що на мене за пізній дзвінок Аскольд сваритиметься не так сильно, як на нього.

- Принаймні, зачувши твій голос, не кине одразу слухавки, - додав він і набрав Аскольда. Той відповів майже одразу.

- Не спиш? - спитала я (вже навчилася не вітатися).

- Звісно ні! - весело відповів Аскольд. - Яка ж нормальна людина спить о другій ночі?

Я так і не зрозуміла, чи то він знущався, чи висловив свою життєву позицію.

- У нас є прізвище Іллі, - повідомила я.

- У видінні побачили? - тепер точно знущався.

- У фотоальбомі, - відповіла я, - зможеш пошукати своїми каналами?

- Так, звісно, я ж тільки тим і займаюся, що зниклих людей за прізвищами шукаю. Хлібом мене не годуй, дай твого хлопця пошукати…

- Аскольде!

- А що мені за це буде?

- Бити не буду.

- А придушувати?

- Теж не буду.

- Добре, - посміхнувся він, - давай. - Ілля Хоменко. Хо-мен-ко. Записав?

- Ага. А ти де? У Миха-ася? - Іди ти, - відповіла я, поклала слухавку та обернулася до Михася. Він сидів у кріслі, дивився вичікувально. Які ж у нього чорні очі… Які ж у нього величезні чорні очі…

- Він спробує, - повідомила я.

- Що означає «іди ти»? - поцікавився він.

- Це так… це ми про своє…

Михась із розумінням кивнув.

Щось зависло між нами у повітрі. Щось незрозуміле й трохи незручне. І незручна мовчанка із цим чимось. Я відчула, що не повинна зараз перебувати тут, у цій квартирі, удвох з ним. Що мені зараз же треба йти звідси, швиденько збиратися і вшиватися.

- Я, мабуть, піду? - спитала я.

- Так, звісно, - підхопився він, - теж, видно, відчув це щось, теж воно йому не сподобалося.

Він провів мене до авта. Не дивлячись ув очі, поцікавився:

- Ти впевнена, що тобі можна сідати за кермо?

Я кивнула. Навіть якщо я і була п’яною, то фото Іллі протверезило мене абсолютно. Ну, може, й не зовсім абсолютно, та чекати на таксі удвох із Михасем не хотілося.

- Ну, добре, - він усміхнувся мені.

- Добре, - відповіла я.

Сіла за кермо й натиснула на газ. Вилетіла з його двору й помчала додому.

Щось не те відбувалося між нами. Щось схоже на обопільну цікавість і водночас небажання втілювати цю цікавість у будь-які дії. Він подобався мені, дуже подобався, але ж наскільки це було неправильно, нелогічно, неможливо…

Ми були друзями, не можна було руйнувати нашу дружбу, це змінило, зламало б мою систему цінностей не менше, ніж жовтий слон зламав Аскольдову. Тим паче що я була глибоко переконана: дружба, справжня дружба - почуття набагато відвертіше, щиріше, ніж будь-яке кохання. Друзі ніколи не зраджують, не дурять, не ревнують, не намагаються перетягти ковдру на себе. Кохання - це біль, егоїзм, страх утрати (Ринат і його янголя - то, певне, один із тих винятків, які підтверджують правила), дружба - це тепло, самопожертва, допомога…

Та й до чого тут узагалі кохання? Я не кохання відчувала до Михася. Він був симпатичним непоганим хлопцем («нічогеньким», сказав би Аскольд), та тягнуло і вабило до нього зовсім не це. Вабила загадкова темрява у безодні чорних очей, вабила його холодна усмішка, після якої люди падають зі стільців разом із цими стільцями, вабило викривлення простору навколо нього, яке вряди-годи відчувалося…

Що в нього до мене? Щось було… Я відчула це навіть у тому викривленому просторі. І дуже не хотілося, аби він це щось випустив на волю. Хотілося, щоб ми були друзями, як раніше. Залишалось одне питання: чи зможе, чи забажає цей новий, незнайомий іноді, Михась бути моїм другом?

Чи забажає він, темне створіння, яке, можливо, лише прикидається нашим Михасем, бути нашим другом? Може, це таки справді не він? Може, в нього таки вселився якийсь демон? А я ж була з ним удвох…

Я зробила зусилля, аби відігнати від себе ці думки. Трохи знизила швидкість, бо занадто розігналася з переляку. Так на мене, видно, впливає ніч. У голову лізуть такі дурниці, які при сонячному світлі видаються смішними, а в темряві - вельми правдоподібними, критично можливими… А може, не темрява впливає? Може, Михась? Може, таки правий Аскольд щодо несвідомого гіпнозу? А якщо це не несвідомий гіпноз? Може, це частина якоїсь гри, в яку грає з нами демон? Гри, правила якої відомі лише йому?

Чергове зусилля, зникнення чергової мари, мій двір, під’їзд. Сходи, ліфт, квартира. Ліжко і увімкнене світло (так, про всяк випадок)… І знову сон. І знову Ілля.

Школа. Я стою на третьому поверсі, дивлюсь у вікно.

Шкільний двір. Сірий. Втім, ні. Просто чорно-білий. Навколо дуже тихо. Мертва тиша. Чому так тихо? У дворі - діти. Чорно-білі діти зі старих фотографій. Розмовляють і бавляться одне з одним, та я не чую ані звуку. Це скло, розумію я. Крізь це скло нічого не чутно. Я видивляюсь малого Іллю. Знаходжу. Він стоїть один, біля здоровезної труби, яка чомусь валяється на тому дворі. Підіймає голову, помічає мене. Посміхається. Весело й тепло. Я посміхаюсь у відповідь, підіймаю руку, аби помахати… і раптом помічаю Михася. Малого Михася, у чорному шкіряному плащі.

Він іде з іншого боку двору просто до Іллі. І я розумію, що разом із Михасем, поруч із ним, тримаючи його за руку, іде небезпека. Смертельна загроза.

- Тікай! - кричу до малого Іллі, та він не чує. Адже між нами - це кляте скло.

Він здивовано дивиться на мене, намагаючись зрозуміти, почути. Та не розуміє. Не чує. Михась уже підходить. Діти розступаються, даючи йому дорогу, він рухається швидко, надто вже швидко. Я розумію, що не зможу, не встигну вибігти надвір, аби зупинити його. Він зупиняється за декілька кроків до Іллі, викидає вперед руку…

Я не бачу, що далі. Я вже біжу вниз сходами. Намагаюся встигнути, знаючи, що не встигну.

Я надворі. А двір уже зовсім порожній. Чорно-білий. І та сама мертва тиша. То було не скло, розумію я, тут і справді так тихо. А де всі? Де вони всі? Озираюся. Раптом розумію, що я мала. Мала чорно-біла Ілька стоїть посеред шкільного двору. Озирається, але не бачить нікого і чує лише мертву тишу.

А з тієї труби раптом вилазить Михась. Він малий, усміхнений, замурзаний якоюсь багнюкою. Наш Михась.

Мій старий знайомий Михась. Він простягає мені руку, я хапаюся за нього. Він вказує на вікно - те саме вікно, з якого щойно визирала я. Хтось там стоїть і дивиться на нас. Чорна фігура, я намагаюся роздивитися, але не можу, не бачу. Відчуваю, що ось-ось, ще трішечки - і зрозумію, хто там… Господи, думаю я, це ж… І прокидаюся. Щось викидає мене зі сну. Якийсь звук.

Що за звук? Що це був за звук?!

Я сідаю на ліжку, прислуховуюся до тиші, а вона мовчить.

Неспокійно й загадково мовчить.

Я лягаю знову, заплющую очі. Я хочу знову зануритися у той сон і зрозуміти, хто був у вікні, я намагаюся зробити це, але у мене не виходить.

Цікаво, думаю я, що сказав би про все це дідусь Фройд?..

7. Зелені яблука з черв'яком і Лада

З Фройдом я, нажаль, порадитися не могла. Проте могла порадитися з друзями. … - Ринате, - сказала я, - я втомилася від своїх сновидінь про Іллю. Вони дивні та дуже реальні. Що мені робити? - Ілько, - сказав Ринат, - я не Фройд, - таки читає думки, подумала я, - тому навряд чи зможу щось сказати про сни, та можу висловити думку, що тобі краще було би повернутися на роботу, аби твій мозок був зайнятий ще чимось, окрім наших пошуків… … - Аскольде, - сказала я, - я бачу дуже дивні сни про Іллю, я втомлююся від них. Що мені робити? - Ілько, - сказав Аскольд, - я шукаю. Ти поки що нічого зробити не можеш, тому спрямуй свою енергію у мирних цілях. Попрацюй, наприклад, на благо батьківщини… … - Михасю, - сказала я, - ти навіть не уявляєш, як я втомлююся від своїх клятих сновидінь, мені здається, що я їду з глузду. І я не розумію, що вони означають, Михасю! - Ілько, - сказав Михась, - роби, що хочеш, тільки в жодному разі не звертайся до психологів…

Я прислухалася до думки більшості й повернулася на роботу. Робота затягла, всмоктала у себе з неймовірною швидкістю, і сни дійсно припинилися. Спала ночами міцно, як дитина. Чекала звістки від Аскольда, але так, тлом.

Працювала на повну силу. Можливо, вперше в житті.

Затримувалася до ночі і приходила раніше за всіх. Купа паперів на столі зменшувалася з неймовірною швидкістю, а шеф пообіцяв премію, але запропонував порадитися з психологом, бо здалося йому, що так працювати може лише не зовсім нормальна людина.

Я пообіцяла порадитися і почала оминати кабінет психолога десятою дорогою.

А наприкінці тижня подзвонив Ринат.

- Збираємось у «Дні», - сказав він.

- Аскольд щось знайшов? - спитала я.

- Не дуже, - відповів Ринат, - будемо вирішувати, що робити далі.

Папуги у «Дні» вже не було. Бідолашний птах… Не було і вільних місць, довелося сісти за баром. Аскольд, як завжди, запізнювався, поки чекали його, взяли по пиву («А мені ще горілки», - попросив Михась). Ринат сів між мною та ним.

Досить розумна позиція. Бо те незрозуміле й неприємне магнітне поле між мною й Михасем заважало нормально сприймати навколишнє середовище, а Ринат це поле порушував. І всім своїм виглядом, просто своєю присутністю нагадував, що виникнення такого поля заважатиме не лише моєму сприйняттю середовища.

Аскольд з’явився за півгодини. «Вже не шкандибає», - помітила я.

Він сів поруч зі мною, зиркнув з-під своїх неадекватних окулярів і повідомив: - Є дві новини.

«І тобі доброго вечора», - подумала я.

- Гарна: Ільчин Ілля, вибачте за тавтологію, за останні три місяці на території України не помирав, не потрапляв до лікарень, не був заарештований і не зникав безвісти.

Погана: хто він і що він, невідомо.

- Ну, хоч живий-здоровий, - усміхнувся мені Ринат.

- Сподіваюся, - зітхнула я.

- Можна ще горілки? - спитав у бармена Михась.

Чому Ринат нічого йому не скаже? Це ж алкоголізм! Його ж треба лікувати! Чому ж Ринат мовчки на це дивиться?

Втім, ні. Не дивиться навіть. Ніяк не реагує…

- Пропоную пробити через Михасеву школу, - сказав Ринат.

- Ви ще не пробивали? - здивувався Аскольд. - Я бігаю, як навіжений, моргами, лікарнями, ментівками, пробиваю бази, пишу для прикриття зовсім вже дурнуваті статті, а ви навіть до школи не зазирнули?! Знав же, що з вами, психами, діла не буде!

- Не треба до школи, - раптом сказав Михась.

Це вперше він щось сказав до нас. До того він мовчав, лише періодично просив у бармена горілки, а так - мовчав.

Випромінював те кляте магнітне поле і мовчав. Ринат, поки чекали на Аскольда, розмовляв зі мною тільки пошепки.

Чекав, поки наш екстрасенс нарешті чимось розродиться. І він розродився.

- Треба знайти картину з яблуками, - повідомив Михась.

- Михасю, - Аскольд навіть трохи піднявся на стільці, аби побачити його, - Михасю, дай мені інтерв’ю.

Будь-ла-аска!

- У тебе було видіння? - спитав Ринат, ігноруючи Аскольда.

- Так. Я бачив ту картину. Я навіть бачив, ніби сам її малював…

- А я якось Наполеоном уві сні був! - весело підхопив Аскольд.

Ринат відкрив рота, аби щось відповісти нашому скептикові, але нічого не встиг сказати. Бо сказав Михась.

Точніше, спитав.

- Як нога? - раптом поцікавився у нього Михась, не зовсім своїм голосом. Я глянула на нього. Ну, звісно - це знову вже був не наш Михась. Це знову був незнайомий, темний і дуже блідий хлопець з холодною усмішкою. І Аскольд - диво! - заспокоївся. Знову сів на стілець і мовчки сьорбнув пива.

А я поглянула на підлогу. Не була вона слизькою. Вочевидь, Аскольд теж помітив це.

Ринат поклав руку на плече Михася і посміхнувся.

- Ну чого ти? - спитав він. - Не переймайся. Аскольд жартує. Просто жартує.

Доки Ринат промовляв це, Михась змінився. Просто на очах: темрява і холод відступили кудись углиб погляду, впали на дно чорних очей, шкіра обличчя набула нормального кольору.

Чи все це мені знову здалося? Чи не було погрози у словах та усмішці Михася, вони просто, як завжди, шпиняли один одного, а Ринат, як завжди, заспокоював їх? Господи, попросила я, сховай, будь ласка, ненадовго деінде мою уяву і дай побачити все так, як воно є!

- Отже, картина з яблуками? - спитав Ринат.

- Ага, - посміхнувся йому Михась. Наш милий Михась.

- Яка вона була? Які яблука? - спитав Ринат.

Михась заплющив очі, згадуючи. Завмер. Минула хвилина, дві…

Аскольд обережно поставив біля нього келих зі своїм пивом. На запитання у погляді Рината одними губами відповів:

- Заряджаю.

Ринат продемонстрував йому кулак, Аскольд ображено насупився, але келих прибрав.

Михась розплющив очі й повідомив:

- Яблука зелені.

- Клас! - зрадів Аскольд.

Всі поглянули на нього. Чекали, доки він щось додасть - не в його стилі були такі короткі заяви. Не додав. А Михась широко посміхнувся йому і сказав:

- Ринат правий. Ти просто жартуєш так. А насправді ти у мене віриш. Лише вдаєш, що не віриш. Бо так ти відчуваєш себе впевненіше. Це - самозахист.

- То ти не просто екстрасенс! - здивувався Аскольд. - Ти екстрасенс-психолог! Утім, чого я, хлопці, дивуюся! У нього ж який досвід спілкування з психологами!

Ми знову ненадовго затримали погляди на Аскольдові. Не знаю, хто як, а я все чекала, поки він упаде і щось собі зламає.

Та він не впав. А Михась знову посміхнувся йому.

- Ти можеш детальніше описати? - спитав Ринат.

- Я саме це намагався зробити, коли Аскольд вирішив висловитися, - повідомив Михась, - яблука зелені на червоному тлі, їх три, у лівому сидить черв’як.

- Черв’як? - перепитала я.

- Оце так уява! - із захопленням промовив Аскольд.

А Ринат раптом повідомив:

- Я бачив це.

- Черв’яка? - спитав Аскольд.

- Картину. Її намалювала одна дівчинка з моєї школи.

- Слухай, Михасю, - сказав Аскольд, - що за інфантилізм? Чого ти бачиш усе, що пов’язане зі школою? То з твоєю, то з Ринатовою. Ти щось доросле вгледіти можеш?

- Бачу дорослого журналюгу в окулярах, який чомусь уважає, що смішно жартує, - спокійно відказав Михась, впритул дивлячись на Аскольда.

«Та впусти ти вже його!» - подумала я.

- Картина з мого дорослого життя, - повідомив Ринат, вкотре відволікаючи їх. Напруга зникла з повітря, Аскольд знову залишився живий-здоровий. «А може, тут таки слизька підлога», - подумала я. Ринат вів далі:

- Дівчинка, що намалювала її, навчалась у школі, де я працюю.

- Навчалася? - перепитала я.

- Торік випустили, - пояснив Ринат.

- Яка вірогідність того, що йдеться про ту саму картину? - поцікавився Аскольд.

- Невеличка. Але є. - відповів Ринат. - Яблук у нас малюють багато, а от червивих…

- Я завжди казав, що мистецтво є повною протилежністю реальності, - вагомо додав Аскольд.

Далі все відбулося швидко. Ринат, як завжди, діяв стрімко й упевнено. Він зробив декілька дзвінків, увімкнув усе своє красномовство і дістав потрібний телефон уже за п’ять хвилин. Одразу ж набрав її.

Вона зраділа йому й запросила в гості ще до того, як він натякнув на мету свого дзвінка. Таки й справді любили його ті діти…

Коли він попередив її, що буде з друзями, вона радо погодилась і спитала, що питимуть друзі. Друзі вирішили, що питимуть щось не надто алкогольне («А я горілку», - додав Михась) і спитали у бармена, скільки з них. … Все ж таки вони були найкращими у світі. Вони не те, щоб дуже переймалися моєю проблемою, але із задоволенням переймалися грою. Їх захопила наша гра у пошуки Іллі, вони йшли поруч зі мною вечірньою вулицею, і навколо них повітря аж потріскувало від збудження й неймовірного азарту. Михась ішов попереду, запхавши руки у кишені, я не бачила його обличчя, та знала, що зараз він сяє. Ринат крокував поруч: впевнено, рішуче, зібрано. Він скидався на мисливського собаку, який знайшов слід і тепер ішов ним.

Аскольд позирав на нас із звичною скептичною усмішкою, але теж, здається, чомусь радів. Можливо, тому, що ми продовжуємо пошуки, і в нього виникне ще не один момент, аби посміятися з нас.

Всі вони були задоволеними, навіть - щасливими, всі вони ладні були пхатися зі мною в інший кінець Києва, аби знайти дівчину, за допомоги картини якої сподівалися знайти мого хлопця. І це дорослі люди, у яких є сім’я, робота, яким потрібно писати чергову статтю або просто виспатися перед наступним днем, люди, яким уже майже по тридцять років. Так не буває, подумала я, дивлячись на них. Таких людей не може існувати… Але ж вони є. Є.

Аскольд, ніби почувши мої думки, порушив наше збуджене, азартне мовчання.

- Дозвольте поцікавитися, - звернувся він до нас, - зараз, о десятій вечора, ми всі, четверо дорослих людей, ввалюємося у дім якоїсь дівчинки й питаємо, де її малюночок із яблуками й черв’яком? Я правильно зрозумів диспозицію?

- Об одинадцятій, - виправив Ринат, - ми ввалюємося об одинадцятій - годину витрачаємо на дорогу. Все інше - правильно.

- А, точно, - посміхнувся Аскольд, - дякую за цінне зауваження.

- Будь ласка, - відповів Ринат, ігноруючи одвічний Аскольдів сарказм, - і ще одне: не малюночок, а картина.

Вона художник. Справжній і, між іншим, дорогий.

- Нагадайте мені, щоб узяв автографа, - буркнув Аскольд.

Справжнього і, між іншим, дорогого художника звали Ладою. Незвичайне й мелодійне ім’я стародавньої богині. Їдучи в метро й роздивляючись своє викривлене відображення у темному вікні, я замислилася над однією тенденцією, яку раніше якось не помічала: майже всі мої знайомі мають дивні, незвичні імена; доля зіштовхує мене з такими постійно.

Може, тут справа у моєму імені? Не так уже й багато серед українок є Ілон… Може, люди з рідкісними іменами притягуються одне до одного? Такий собі іменний магнетизм.

Якщо мають слушність ті, хто вважає, що від імені людини залежить її характер, тоді можна припустити, що нам, людям із незвичними іменами, а отже, й характерами, зручніше спілкуватися з такими ж незвичними, як ми, Ринатами, Аскольдами, Ладами… Тільки от Михась із цієї теорії трохи випадає, псує загальну картину… Втім, Михася звичайною людиною точно не назвеш. Просто той, хто роздавав ролі у цій п’єсі, щось наплутав із персонажами…

Отже, художника звали Ладою.

Вона була невисокою тендітною дівчиною з темними уважними очима. Щось у тих очах було від Михася - щось там копирсалось у глибині, у тереновій темряві, щось не людське: чи то божисте, чи то диявольське. І одразу щось виникло між нею й Михасем (а мене знову якогось біса вкололи ревнощі). Якесь швидке розуміння у миттєвому обміні поглядами. Чи знову мені все приверзлося?

«Зібралися демони на мою голову», - подумала я.

- Доброго вечора, - привіталася Лада й відійшла, даючи нам змогу пройти у вузький темний коридор. «О, вітається!» - подумки здивувалася й водночас зраділа я.

Доки ми роздягалися, я декілька разів перехоплювала погляди, що вона кидала на Рината. І у цих поглядах було щось надто дивовижне, як на це чарівне бісеня: у них було захоплення, повага, вдячність. Радість від того, що він до неї завітав (об одинадцятій вечора, із кодлом незнайомих людей, та все ж завітав).

«Таки він бог», - подумала я, згадуючи, кого б зі своїх учителів я пустила б до себе так само радо, як вона його.

Вона провела нас у кухню. Кухнею це можна було назвати умовно - це більше скидалося на художню майстерню, де час від часу можна було щось кинути до рота. Лада прибрала зі столу щось таке, що, певно, було майбутнім шедевром, дістала пляшку вина, шоколадні цукерки і чашки. «Останнім часом я їм забагато шоколадних цукерок», - подумала я, відправивши до рота одну з них.

Михась дістав із внутрішньої кишені пляшку горілки (у мене виникло враження, що то пляшка магічна - жодного разу не бачила, як Михась її купляє, проте постійно бачу, як він її п’є…).

- Звиняйте, келихів нема, - сказала Лада і посміхнулася, бісеня, зовсім не винувато, весело, із ледь не науковою цікавістю у погляді, ніби питаючи: «Як вам це, панове? Що робитимете?»

- Відкорковувача, я так розумію, тим більше, - не спитав, констатував Аскольд.

- Панове, - ще ширше посміхнулося бісеня, - чого ви хочете від бідного художника? І нахилило голову вбік, чекаючи на нашу реакцію, на наші дії… Досліджувало воно нас…

- Відкорковувач є, - врятував нас Ринат і дістав з кишені маленький складаний ніж, із якого дивним чином витяг відкорковувача.

«Таки він бог», - упевнилась я.

Пити вино з чашок було на диво приємно: затишно, по-домашньому.

Зручно влаштувавшись на стільці разом із ногами, Лада розповідала Ринатові про свої останні успіхи й досягнення, про виставки й покупців. Ринат слухав уважно, мовчки, так, як він слухав усіх і завжди, так, як умів слухати лише він. Я вдавала, що теж слухаю, а насправді спостерігала, і зовсім не за Ладою.

За іншим.

Аскольд, який, вочевидь, аж ніяк не переймався долею сучасного українського живопису, нетерпляче совався на стільці, а Михась, якого це явно дратувало, кидав на нього не надто приємні погляди. Якщо чесно, я чекала, коли ж то Аскольд упаде. Розповідь Лади звучала десь на краю сприйняття, тлом; те, що я спостерігала, було набагато цікавіше: ось Аскольд іще раз поворухнувся, ось поглянув на годинник - ось Михась, який теж удавав, що слухає, зиркнув на Аскольда, щось темне ковзнуло у погляді, вчасно відвів очі; ось Аскольд заходився не чутно, але помітно стукати пальцями, а там і всією долонею по столу - ось Михась знову перевів погляд. Ні, це вже не Михась, це вже демон: визирає з його величезних чорних очей.

Ну давай, із якимось незрозумілим мені самій захватом подумала я, давай! Зроби це! Впусти його! Коли ж він брякнеться?

Рух Аскольда - погляд Михася.

Ну коли ж він впаде?

Рух - погляд.

Ну коли ж…

Рух - погляд. … він…

Рух - погляд…

- До речі, та картина з яблуками… - раптом якось надто голосно (чи мені так здалося, бо вирвало з того гіпнотичного ритму?) сказав Ринат.

Аскольд хитнувся на стільці та вхопився за краєчок столу - мало не впав. Михась, який уже перевів погляд на Рината, знову глянув на Аскольда, і вже нічого потойбічного не було у його очах - тільки сяйливі смішинки.

- Аскольде, що ти як мала дитина? - спитав Михась, широко, дружньо посміхнувся. - Так же і впасти можна.

Замість того, щоб господиню слухати, воно на стільці хитається…

- Провокація й інсинуація, - Аскольд посміхнувся до Лади, - то не я хитаюся, то ваш стілець хитається… А ось цей юнак, - він кивнув у бік Михася, - має намір заплямувати мою честь у ваших…

- Досить, - перервав Ринат, тихо, але вагомо; обернувся до Лади, - так от, та картина… ти її продала?

- Ага, однією з перших на тій виставці, - раптом посмішка злетіла з її обличчя, зникла з очей, вона стурбовано спитала, - Ринате Андрійовичу, ви хотіли її купити? Чого ж не сказали? Я б вам її подарувала…

Стільки смутку і легенької образи було в її словах, мені аж стало соромно, що ми потурбували це симпатичне бісенятко.

- Ні, Ладко, - Ринатові видно теж, аж злякався, - ні, я куплю у тебе іншу! А ту картину… Розумієш, ми шукаємо одну людину, можливо, ту, що купила у тебе цю картину.

Посмішка повернулася на її обличчя і в її очі - у мене відлягло. Вона просто повинна була посміхатися, не мала права не посміхатися, вона, бісенятко таке, створена була для того, щоб посміхатися.

- Ну, це вже краще, - вона чомусь підморгнула мені (мені здалося, що у них з Михасем таки утворився свій власний канал для спілкування, і той встиг цим каналом повідомити, хто ми й навіщо припхалися, а може, це трапилося за ту коротеньку мить обміну поглядів: один із його бісів перескочив до неї та все розповів…), - а знаєте, я пам’ятаю покупця. Зазвичай я їх не можу всіх запам’ятати, але цей був… надто імпозантний, аби забути. А ще фразу сказав, яка мені запам’яталася… - вона поглянула на Аскольда. - Це ви його шукаєте?

Таки не все встиг розповісти Михасів біс… Аскольд здивувався, похитав головою:

- Ні, не я.

- Дивно, - знизало плечиками бісеня, - а він називав ваше ім’я. Коли купував. З якоюсь дивною інтонацією сказав:

«Аскольдові б сподобалося». Я ще й через цю фразу його запам’ятала. Подумала, він про князя чи як…

- З якою інтонацією? - спитав Аскольд. Якось надто тихо.

- З… неприємною.

- Як його звали? - ще тихіше.

- Олексій Горін, - з готовністю відповіла Лада, - такий кремезний, здоровий, сивий, у довгому пальті. У нього ще золоті персні на руках були і голос - низький, приємний.

Знаєте, від нього такою силою віяло, такою міццю…

Поки Лада захоплено описувала нам Аскольдового батька, Аскольд дивився на Михася. Важко, з-під лоба, так, що мені почало здаватися, ніби зараз зі стільця впаде Михась.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд уже на вулиці. Це були його перші слова відтоді, як він почув ім’я свого батька. Він мовчав, доки ми допивали вино, прощалися і вдягалися, мовчав, доки ми спускалися сходами. Доки виходили з двору, дивився собі під ноги й мовчав. А потім раптом зупинився й спитав.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд.

- Тому що у тебе параноя? - запропонував відповідь Михась.

- Можливо… - він ще трохи помовчав, ми чекали. - Можливо… Значить так, хлопці, навіть, якщо це не розіграш, навіть, якщо це все правда, мені ваші ігри остогидли. Я виходжу. Можу дати телефон і адресу свого батечка, але з гри виходжу. Хочете дуріти далі - дурійте без мене. Все.

Оревуар!

Розвернувся й почалапав кудись.

- Гей, параноїку! - гукнув йому Михась. - Метро з іншого боку!

Аскольд, не обертаючись, високо підняв над головою руку і помахав нам.

- Нехай іде, - тихо сказав Ринат Михасеві, - повернеться.

- Зрадник, - додала я.

Ми простояли з півгодини. І він повернувся.

Підійшов, мовчки взяв запропоновану Ринатом цигарку, дістав запальничку, клацнув, затягнувся. Спитав кудись у простір:

- Яким чином мій батько може бути пов’язаний з Ільчиним хлопцем?

Ми мовчали, - бо не знали. Навіть припустити нічого не могли.

- Гаразд, - Аскольд глянув на Рината, - завтра поїдемо до нього. Тільки розмовлятимеш ти. А я почекаю десь у під’їзді.

- Без питань, - Ринат посміхнувся й пішов до метро.

Аскольд - за ним. Ми - за Аскольдом. Михась пришвидшив крок, наздогнав Аскольда, легенько штурхнув ліктем.

- Ти чого? - не зрозумів Аскольд.

- Пробач, - попросив Михась, - ти не параноїк, це у мене вилетіло.

- Ого, - здивувався Аскольд, - гляньте, хлопці, наш Михась за щось вибачається! Чи не захворів бува?

Михась посміхнувся і штурхнув його ще раз. Аскольд відповів тим самим. Михась теж не залишився у боргу.

Я йшла позаду, спостерігала за цим шоу і не могла стримати посмішку. Діти, чесне слово, зовсім діти. Раптом Аскольд уповільнив крок, підскочив до мене, штурхнув, заволав: - Ілька квач! - і кинувся геть. А я побігла за ним. І теж стала дитиною. Яка щойно лише прикидалася дорослою лише через те, що її не хотіли приймати у гру. Аскольд бігав швидко, Михась - тим паче. Тому я віддала квача Ринатові й одразу ж відскочила.

Ринат лише знизав плечима і прямував собі спокійно далі.

Він поводив себе так, ніби не збирався гратися й чекав, поки ми заспокоїмося, а коли Михась необережно наблизився до нього, миттю віддав квача і побіг уперед.

Якщо колись у районі станції метро Позняки серед ночі ви бачили трьох здорових дядьків і одну тітку (між іншим, на високих підборах), котрі, як навіжені, гасають одне за одним і голосно верещать, то, може, ви бачили нас. А може, то були ще якісь майже дорослі люди. Майже - бо не догрались у щось у дитинстві. Не догралися, не добігали, не досміялися… … Ілля знову наснився мені.

Цього разу він урешті заговорив.

Він стояв посеред галявини, на якій чомусь росли троянди, не на кущах, просто на галявині, стояв і дивився кудись. Пах троянд викликав бажання поспати, присипляв… Ні, це не троянди, зрозуміла я, це якісь інші квіти… Які ж квіти?

Якщо я згадаю, як вони називаються, то все буде добре, все повернеться на свої місця, Ілля повернеться…

Але я не могла згадати. Бо голову вже заповнювала сіра імла, бо в ній, у голові, не лишилося вже нічого, крім тіней… Ілля стояв до мене спиною і дивився на когось. Цей хтось був неподалік, але я його не бачила.

А Ілля з ним розмовляв.

- Швидше, - сказав він. - Іллє! - покликала я. - Я тут! - Ілоно, - сказав він, але не мені, туди ж, у кущі, - Ілоно, будь ласка, швидше. - Іллє! - гукнула я. - Хіба ти не бачиш, я вже тут! Навіщо ти кличеш мене?!

- Швидше! - гукнув він у кущі.

- Що швидше? - я теж закричала. - Що швидше?!

Аж раптом побачила серед кущів її - постать у білому.

Надто далеко, аби розгледіти хоч щось, окрім того, що вона у білому. А Ілля раптом упав. Я хотіла кинутися до нього, аж раптом відчула, що мене хтось тримає за руку. Обернулася, аби відштовхнути його, вдарити, роздерти обличчя… і - не змогла. Бо за руку мене тримав малий Михась. Малий усміхнений Михась. А за його спиною стояли Аскольд і Ринат. І всі дивилися на мене.

- Ви всі проти мене?! Всі проти мене?! - закричала я. - Чому?!

А Михась притис пальця до губ, його очі почорнішали, на обличчі з’явилася холодна посмішка, і мені зробилося зле. Не просто страшно - здалося, що зараз помру від жаху.

Не може бути у нього, малого хлопчини, таких очей, такої посмішки. Несумісні ці речі. Несумісні й жахливі у своєму поєднанні.

- Квіти, - прошепотіла я, - що це за квіти?.. І відчула, що задихаюся, чи то від квіткового дурману, чи то від жаху… … Дивно було б, якби не задихалася. Бо лежала долілиць у подушці, що не могло не заважати процесу дихання.

Звелася на ліжку. Увімкнула світло й дістала із заначки цигарку. Сіла на кухні й закурила.

Що ж це таке? Що означає цей сон? Чи означає він щось узагалі, чи в мене просто дах їде? Давно й цілеспрямовано?

Чому вони всі були проти мене? А втім, чого я вирішила, що вони проти мене? Може, вони не пускали мене на галявину, бо там було небезпечно? Вони не можуть бути проти мене, фізично не можуть. Хіба що Михась… Я згадала того Михася, якого бачила уві сні, й відчула, що досі тремчу.

Може, мені таки треба до психолога? Так. Точно. До психолога. Завтра завітаємо до Горіна-старшого, а потім - до психолога. Бо далі я так не витримаю. Бо це неможливо - довіряти людині, яка у житті є (чи прикидається?) другом, а уві сні викликає жах…

8. Наша відповідь Олексієві Горіну і жовті вежі.

Аскольдів батько жив у двоповерховій фіг-його-знаєскільки-кімнатній квартирі на Печерську. Ми зустрілися вранці біля метро. Аскольд, як завше, запізнився, та, коли прийшов, його навіть сварити за це розхотілося. Бо на нього любо було глянути: ейнштейнівська зачіска якимось безсумнівно магічним чином перетворилася на акуратний маленький хвіст, окуляри поменшали і вбрались у дорогу оправу. Весь він став якимось чистим, випрасуваним, зібраним. І помітно ніяковів від цього свого нового образу.

- Диво! - заволав Михась, забачивши його. - Диво!

- Стули пельку, - попрохав його Аскольд. Саме попрохав, ледь не додав «будь ласка». Він нервував, йому було незручно в такому вигляді, він постійно смикав себе за той хвіст і намагався насунути на ніс окуляри, які й не збиралися з носа падати.

- А ти чого такий? - спитав Михась (не міг він просто так стулити пельку - відігравався, вочевидячки, за всі Аскольдові насмішки). - Ти ж у під’їзді чекатимеш…

- А раптом він вийде? - спитав Аскольд, і в цьому його питанні, хоч ви мене вбийте, ковзнула надія.

- Вийде, - запевнив його Ринат, і Аскольд посміхнувся йому. Він хотів побачити батька. Боявся і водночас хотів. І той таки вийшов.

Ринат дзвонив йому вранці й попереджав, що ми приїдемо, тож він уже чекав на нас, на Аскольда - стояв на вулиці біля будинку. Здалеку побачивши фігуру в довгому чорному пальті, Аскольд мовчки, не уповільнюючи темпу, розвернувся і пішов до метро. Ринат із Михасем наздогнали, підхопили його під руки, потягли вперед.

- Я не хочу, - бубонів Аскольд, - не хочу, не хочу…

- Стули пельку, - із задоволення передражнив його Михась. Аскольд спробував копнути його. Не вийшло.

Олексій Горін справді був людиною, яка вкарбовується у пам’ять. Не скажу «імпозантною» (дозволю собі не погодитися із бісенятком Ладою), скажу - «сильною». Надто сильною. Одягнений із тонким смаком у дорогезний шмот, високий, з рівною спиною й величезними долонями - то все було зовнішнім антуражем. А сила, впевненість, міць - ішло зсередини й утворювало навколо нього відчутне силове поле.

Не дивно, що Аскольд утік від нього - такий розчавить авторитетом, як таргана, будь-кого, а тим паче - власну дитину, яка чомусь не хоче бути схожою на батька. Дивно навіть, що не розчавив, що Аскольдові пощастило з цього поля видертися, втекти.

Ми підійшли. Хлопці відпустили Аскольда, він уже не втікав, навпаки - підійшов до батька, а ми зупинилися за його спиною.

- Доброго ранку, - привітався Аскольд.

- Зараз він його з’їсть, - прошепотів нам Михась, - їй-богу, з’їсть…

Олексій Горін довго й прискіпливо розглядав сина.

Мовчав. Тиск силового поля посилювався. І я подумала, що дарма ми притягли сюди Аскольда. Коли такий ось енергетичний монстр тисне - це важко, але як можна витримати той факт, що цей монстр, який ось-ось розчавить тебе, - твій батько? Це ж взагалі несумісно з життям…

- Доброго, - озвався нарешті Горін-старший. Справді - низький приємний голос. Цей голос навіть якось випадав із загального образу Аскольдового батька, не вписувався у нього…

- Мені потрібна допомога, - було чутно, як тяжко далася Аскольдові ця заява.

- Це я зрозумів, інакше ти не прийшов би, - холодно озвався Горін-старший.

«Що ж ти робиш, чоловіче?! - захотілося закричати мені. - Що ж ти робиш?! Це ж твій син! Твій! Син! А ти тиснеш на нього так, що аж мені моторошно!»

- Прийшов би, - щось зламалося у Аскольдовому голосі, щось тріснуло, - але… згодом…

Батько склав руки на грудях, неприємно всміхнувся синові, промовив, ніби сплюнув:

- Брехло.

Я відчула одразу все: як Олексій Горін розчавлює Аскольда, як від Аскольда вже майже нічого не залишається, як Аскольд ледь стримується, аби не розридатися просто тут, на місці, тримається лише для того, щоб батько не відчув себе переможцем, як я сама готуюся роздерти цьому самовпевненому мажорові писок за нашого Аскольда, і як раптом праворуч виникає щось величезне й холодне - темна хвиля, що вдирається у те надміцне силове поле й руйнує його…

А за мить я побачила все: як щось (сіра хмаринка, помітна на межі дійсності й уяви) штовхає Олексія Горіна у груди, як він повільно падає на землю, як кидається до нього й підхоплює Аскольд… і як Ринат тримає за лікоть Михася, блідого, майже білого Михася, який ледь стоїть на ногах, як Михась простягає руку - чи то до Аскольда, чи то до його батька…

«Господи, він же його вбив!» - панічно блимнуло в голові. І повернувся жах, той самий, що охоплював вночі після сну з невідомими квітами.

Якщо все, що відбувалося досі, можна було вписати у концепцію гри моєї надміру чутливої уяви, що перебувала під впливом містичного нальоту останніх днів, то це - ні.

Олексій Горін справді напівлежав на землі (його притримував Аскольд), а Ринат справді тримав виснаженого Михася.

- Швидку! - закричав Аскольд. - Дідько, викличте ж хто-небудь швидку! І таки розридався.

- Швидку, ідіоти!

Я схопилася за мобільний, зрозуміла, що з переляку забула телефон швидкої, хотіла спитати його у Рината, аж раптом мою руку з телефоном перехопив Михась. Прошепотів:

- Не треба… це лише… - йому важко було говорити, - лише втрата… свідомості… Він зараз… отямиться. І, ніби почувши його слова, Олексій Горін розплющив очі. Поглянув на Аскольда й раптом посміхнувся:

- Це що за соплі? - спитав він.

- Ти краще скажи, що з тобою? - спитав у відповідь Аскольд. Говорив упевнено, спокійно вже - я впізнала нашого Аскольда.

- Не лякайся. Це в мене… буває. Іноді. Допоможи.

Аскольд підняв батька на ноги. Спитав:

- Ти хоч лікуєшся?

- Та так, - відмахнувся той.

- Тату, це не діло, - серйозно сказав Аскольд, - треба, може, якісь ліки?

- Ліки… - повторив Горін, - ну, добре, це ми обговоримо пізніше. Ходімо додому. І моральна підтримка, - він кивнув на нас, - нехай теж заходить.

Вони увійшли до під’їзду. Аскольд обережно підтримував батька під лікоть.

Я обернулася до хлопців. Ринат замислено почухав потилицю. Михась, ще блідий, але вже не білий, посміхнувся й підморгнув мені.

- Дивна метаморфоза, - прокоментував Ринат.

- Нічого дивного, - знизав плечима Михась, - він відчув, що не вічний і не всесильний. І згадав, нарешті, що поруч з ним його син. Зрозумів. Дурень.

- Не можна так про старших, - як дитині, повідомив йому Ринат.

- Навіть якщо вони й справді дурні?

- Навіть якщо. Пішли.

Підіймаючись сходами (не щастило мені останнім часом з ліфтами - або поламані, або, як оце тут, узагалі відсутні) я намагалася переконати себе у тому, що щойно спостерігала черговий неймовірний збіг обставин. Але переконати не змогла.

А біля дверей, коли Горін-старший забряжчав ключами, Михась прошепотів мені у вухо:

- Так! - і знову підморгнув.

- Що «так»?

- Відповідаю на запитання у твоєму погляді: так, це зробив я. І Аскольда тоді впустив теж я, але то було ненавмисно…

Він був щасливий. І так заразно посміхався, що я не змогла не посміхнутись у відповідь. І, посміхнувшись, подумала: «Знав би ти, як лякаєш мене у моїх снах…»

Олексій Горін з нами не знайомився, лише з бридкою посмішкою ковзнув поглядом по Ринатові. «Добре, що Михась цього не бачив», - майнуло в голові. Михась дивився на Аскольда, який, своєю чергою, його погляду старанно уникав. Ми сіли у вітальні, на канапі поруч із величезним мармуровим фонтаном. Горін-старший - у крісло, що стояло навпроти.

- Аскольде, у мене мало часу. - він знову був великим і дужим Горіним, проте силове поле навколо нього дивним чином зникло, він не тиснув, лише трохи чи то сердився, чи то вдавав, ніби сердиться. - Тому кажи, скільки тобі треба, - і вимітайся!

Нас він ігнорував, розмовляв лише з Аскольдом. Це, звісно, було неприємно, але не смертельно.

- Мені не гроші потрібні, - сказав Аскольд. Він був спокійним, був собою, посміхався навіть.

Горін-старший здивовано поглянув на нього, з мовчазним запитанням у погляді.

- Мені потрібна картина. З зеленими яблуками і черв’яком. Ти придбав її рік тому…

- Пам’ятаю, - перервав його батько, - у симпатичної такої дівчинки… Ще подумав, що тобі вона сподобалася б…

Але ти ж розумієш, що для себе я таку фігню не купував би. Я подарував її.

- Кому?

- Своїй коханці.

- У тебе є…

- Замовкни. То не твоя справа.

- Пробач.

- У тебе до мене все?

- А ти не підкажеш, де її можна знайти?

- Не підкажу. Не лізь у мої справи.

- Тату, вона дуже потрібна нам… мені.

- Я недостатньо ясно висловився? Якщо у тебе все…

Горін-старший багатозначно поглянув на годинник.

Аскольд озирнувся на нас. Розгублено, винувато глянув на Рината.

- Гаразд, - вирішив щось Ринат, піднявся, - ходімо, хлопці.

Ми підвелися.

Всі, окрім Михася.

Михась розвалився на канапі, закинув ногу на ногу і прохолодно, дивлячись у очі Олексію Горіну, повідомив:

- Нікуди ми не підемо, доки не дізнаємося все, що нам треба.

Горін-старший також вдивився у очі Михася. Щось там відбувалося між ними.

- Аскольде, - так само прохолодно і спокійно сказав Олексій Горін, - твоя моральна підтримка в курсі, з ким розмовляє?

- Михасю, - покликав Ринат, - Михасю, не треба.

- Михасю, - напружено сказав Аскольд, який так жодного разу після випадку на вулиці і не подивився на нього, - якщо ти знов щось утнеш, я тебе вб’ю. Михасю, це мій батько.

- Гаразд, - Михась посміхнувся, не зводячи погляду з Горіна (ні, вже не Михась, вже добре знайомий мені чорноокий демон), - гаразд. Татка не чіпатимемо.

«Ой, зараз почнеться…» - із незрозумілим захватом подумала я. І воно почалося.

Михась майже не рухався - робив лише ледь помітні рухи рукою, ніби перегортав сторінки. Але простір навколо на ці його рухи реагував досить відчутно.

Хрясь! - невеличкий і, мабуть, шалено дорогий стіл із крученими ніжками, що стояв біля стіни, раптово злетів у повітря і вдарився у стелю - розлетівся на друзки. Хрясь! - вилетіли дверцята з шафи, і на підлогу посипалися книги.

Хрясь! - дверцята вдарилися об стіну просто над головою Горіна-старшого.

- Я не знаю, хто ти, але геть з мого будинку, - засичав Горін.

«Оце так нерви!» - з повагою подумала я.

- Де картина? - спокійно спитала темна тварюка, що сиділа навпроти Аскольдового батька, а я відчула, що вже точно стою на порозі шизофренії, бо ніяк не могла второпати, на чиєму я боці, бо не могла зрозуміти, що робити мені - чи лякатися й тікати, чи й далі із захопленням спостерігати за розвитком подій, точніше - за Михасем.

Хрясь! - і впала на підлогу шафа, хрясь! - і злетіли зі стін усі картини, хрясь!…

- Досить! - гаркнув Горін-старший. - Припини! Я скажу… І все спинилося. І Михась припинив перегортати свої сторінки, склав руки на колінах.

- Слухаю вас, - сказав він. Вже знову наш Михась.

Блідий, але не білий. Втомлений, проте усміхнений, задоволений.

- Через один дешевий малюночок півхати розніс, - зітхнув Горін.

- Слухаю вас! - повторив Михась із погрозою в голосі.

- Гаразд, гаразд… Село Заріччя. Недалеко від Києва.

За селом - декілька котеджів. У одному з них ваша картина. Ви побачите, високий, із жовтими вежами. Адреси не пам’ятаю. - Ім’я? - спитав Михась.

- Олена.

- Гарне ім’я.

Він усміхнувся, підвівся, поглянув на Рината, повідомив:

- От тепер, хлопці, можна йти. І пішов до дверей першим. Ми - за ним.

- Гей ти! - раптом покликав Горін, - Полтергейст! Як тебе звати?

Михась обернувся:

- Михаїл.

Я обернулася теж. Якби Олексій Горін хоч трохи злякався б Михасевих викрутасів, я могла б сказати, що зараз він отямився. Та він, здається, і не лякався взагалі. Так і сидів у своєму кріслі, серед купи друзок, що залишилася від його меблів, але усміхався спокійно, розслаблено. Десь уже дістав сигару і зараз клацнув запальничкою «Zippo».

Спитав:

- Працюєш десь?

- Потроху, - невизначено відповів Михась.

- Ти мені сподобався. На мене попрацювати не хочеш?

Я плачу добре, Аскольд не дасть збрехати.

- Що робити? - спитав Михась.

Горін посміхнувся:

- Я ще не вигадав. Питаю на перспективу.

- А, ну раз на перспективу… - Михась дістав з кишені олівця, нашкрябав на білих шпалерах свій номер. - Як вигадаєте, то дзвоніть.

Відсалютував двома пальцями й вийшов.

- Синку, - покликав Горін.

Тепер обернувся Аскольд.

- Синку, - сказав йому Горін, - молодець. Гарна у тебе моральна підтримка. Хоч і борза…

- Бувай, тату, - безбарвно відповів Аскольд, і ми пішли.

Михась чекав нас на вулиці. Стояв із цигаркою у зубах і з утіхою мружився на сонце. Ми підійшли. Михась знову спробував зазирнути в очі Аскольдові, той знову сховав погляд. Поглянув на Рината. Той у відповідь ледь похитав головою. Михась знизав плечима і спитав:

- Тепер у Заріччя?

Ринат обернувся до Аскольда - вперше віддав право вирішувати комусь із нас.

- Ага, - відповів Аскольд, розмірковуючи, здається, над чимось своїм, - у Заріччя. Лише один момент…

Раптом зробив крок у бік Михася і щодуху врізав йому в носа. Не знаю, чи він займався раніше боксом, чи просто такий сердитий був, але Михась упав, схопився за обличчя - із розбитого носа пішла кров.

- За що? - простогнав Михась.

- За батька, - відказав Аскольд, розвернувся й пішов до метро. Ринат жестом наказав мені допомогти Михасеві, сам пішов за Аскольдом. Я обережно взяла Михася під руки, допомогла встати, спитала:

- Ти як?

- Живий, - він хлюпнув носом, закинув назад голову, я простягнула йому носовичок, - а Аскольд - дурень.

- Михасю, це ж його тато…

- Та я розумію! А от він не розуміє! Не розуміє, що є такі люди, яких нічим, окрім сили, не візьмеш. Причому такої сили, яка більша за їхню власну. Чи хоча б рівна. Не поважатиме його товариш Горін, доки не отримає добрячого стусана - як от я зараз… Дідько! Скільки ж у моєму носі крові?

- А може, ти її якось по-своєму спиниш? - спитала я. - Ти ж столи кидати можеш, людей впускати теж… кров спинити - це для тебе взагалі повинно бути легко, раз плюнути…

- Давай я краще ще пару столів кину, а ти мені кров спиниш? - запропонував Михась і знову шморгнув.

- Домовилися, - всміхнулась я, - у мене, до речі, незабаром ремонт удома буде…

- Який меркантилізм, - зітхнув Михась, - яка приземленість! Я тут кров’ю стікаю, а вона про ремонт…

Кров ми таки спинили. А Ринат таки завернув Аскольда назад.

- Пробач, - попросив Аскольд, підходячи до Михася і простягаючи йому руку, - пробач і дякую… Розумієш, я просто перенервував…

- Пробачаю, - Михась усміхнувся і потис руку, - проїхали.

- Пробач, що вдарив тебе, ти мені допоміг, нам усім допоміг, - Аскольд проїжджати не хотів, - пробач, що не вірив у тебе, що глузував з тебе, пробач…

- Якщо не припиниш, то вдарю я! - з широкою посмішкою пообіцяв Михась.

Аскольд хутко відпустив його, підняв руки і з театральним жахом попросив:

- Тільки не чаклуй!

Вони посміхнулися одне одному, ми всі посміхнулися одне одному.

Ми залишилися друзями, попри те, що один із нас виявився чаклуном і вчинив погром у будинку батька іншого.

- А ще краще, начаклуй таксі до того Заріччя, - підказав Ринат.

- Бажано нашармака, - додала я.

- Хлопці, може, я просто ще раз меблі покидаю? - спитав Михась. … Заріччя було схоже на наше село - мовчазне, напівмертве, напівзруйноване. І в Заріччі був сніг. Дивно, осінь тільки набула своєї повної сили, у Києві жовтогаряче палали дерева, а в Заріччі був сніг. Падав із неба великими білими клаптями й одразу ж перетворювався на багнюку під ногами. Його було шкода, цей несподіваний осінній сніг. Він, такий білий і пухнастий, не міг, не мав жодного права ставати багнюкою. Втім, таке нерідко в житті трапляється, і не лише зі снігом.

Село мовчало. Може, воно і справді вже померло, а може, замилувалося цим снігом. Так замилувалося, що забуло про необхідність видавати якісь звуки.

Ми йшли широкою вулицею, майже по коліна у тій багнюці (звісно, тут не було й натяку на асфальтову дорогу) у звичному вже порядку: Михась - трохи попереду, ми втрьох - за ним. У нього це вже було звичкою: запхати руки в кишені, обігнати нас на декілька кроків і швидко йти вперед, так, щоб його плащ ледь встигав летіти за ним. У якійсь пісні я чула про це, згадала я, дивлячись на нього, про хлопця у шкіряному плащі, який кудись ішов попереду всіх. Тільки, там, у пісні, він, здається, мертвим був… Що ж то за пісня?

Ми мовчали. Ми вже бачили мету. Йшли повз мовчазні старенькі хатки, повз пошарпані, почорнілі, похилені паркани, йшли туди, де, ніби насміхаючись над цими нещасними парканами й хатинками, височіли барвисті вежі палаців, що в них мешкали нинішні господарі життя.

Коли ми дісталися до потрібних нам жовтих веж, які стирчали з-за високого паркану, я зрозуміла, що допіру згадувала назву тієї пісні так само, як уві сні згадувала ті квіти. І зрозуміла, чому Ілля стояв до мене спиною у тому сні. Я не пам’ятала його обличчя. А потім зрозуміла, що не лише його обличчя не пам’ятаю - майже нічого не пам’ятаю з нашого спільного минулого. Бо це мені вже нецікаво і непотрібно. Мені вже Ілля не потрібен… Так, не будемо собі брехати, вже давно його пошуки стали для мене лише приводом, аби побути разом із моїми друзями і пограти у нашу дивну гру. І стало соромно - вони ж усе це робили заради мене, вони ж ішли на стреси, на ризики заради мене.

А мені не треба було, аби вони щось робили, мені просто потрібно було бути поруч із ними.

Ми зупинилися перед воротами. Михась швидко стиснув мою руку, підморгнув і прошепотів:

- Все ОК.

Одразу ж відпустив. Я замислилася: це він мене про всяк випадок заспокоює, чи вже й думки читати навчився… Якщо так, то вони тепер із Ринатом можуть розмовляти мовчки.

Той теж таке вміє…

- Михасю, - покликав Аскольд. Він уже давно отямився, знову був сповнений сарказму, - а ці ворота прибрати можеш?

А Михась подивився на нього і, роблячи наголос на кожному слові, відповів:

- Я. Все. Можу. І Аскольд не відповів нічого. Бо повірив. І я повірила. І стало трохи моторошно, але водночас і спокійно від того, що я тут, поруч із Михасем, а не там - у будинку з жовтими вежами; що він грає на моєму боці, у моїй команді, а не проти. Залишився лише легенький мимовільний страх - а раптом колись ми опинимося по різні боки барикад?

А Ринат лише усміхнувся і дружньо, навіть якимось батьківським жестом легенько скуйовдив Михасевого чуба. І Михась посміхнувся йому - щиро, по-дитячому. А я зрозуміла, що Ринат не боїться нікого й нічого. Що попри те, ким є ми сьогодні й ким будемо завтра, для нього ми назавжди залишимося дітьми, яких треба виховувати, яких іноді треба сварити, якими можна пишатися.

- Не треба прибирати ворота, - сказав він Михасеві, - спробуймо в мирний спосіб…

- Хлопці, - згадала я, - я бачила нещодавно Іллю уві сні. Він просив: «Швидше!»

Визнаю: дуже хотілося подивитися, як Михась прибере ті ворота.

- Швидше - прибрати, - зауважив Михась.

«Так, так, так!» - захоплено подумала я.

- Ні, - твердо відмовив Ринат, - спробуємо спершу мирно.

Він натиснув кнопку на якомусь пристрої, що висів біля воріт і скидався на домофон.

- Слухаю, - почули ми жіночий голос з динаміка. І тільки зараз я зрозуміла, що ми не вигадали жодного приводу, аби потрапити всередину, що ми не вирішили навіть, хто з нас буде розмовляти. Що ж, імпровіз… Імпровізувати вирішив Аскольд.

- Олено? - про всяк випадок спитав він.

- Я вас знаю? - спитала вона у відповідь.

- Не знаєте. Моє ім’я Аскольд Горін. Я хотів поговорити з вами з приводу картини, яку подарував вам мій батько.

- Що за маячня? - здивувалася вона. - Ваш батько?

Не впевнена, що знаю, про кого ви зараз говорите.

- Олено, будь-ласка. Нам… мені дуже потрібна ваша допомога, - попросив Аскольд і про всяк випадок тицьнув Михасю кулак під ніс - аби не почав виробляти своїх фокусів завчасно.

Вона помовчала, голосно зітхнула, спитала:

- Ми можемо вирішити це питання дистанційно?

- Можемо спробувати, - погодився Аскольд, - ми розшукуємо людину, яка, на нашу думку, пов’язана з цією картиною. Іллю Хоменка.

- Я співчуваю вам, якщо ви загубили свого товариша, але, пробачте, ніякого Іллі Хоменка не знаю, - відповіла вона і вимкнула зв’язок.

- Не бреше, - тихо повідомив Михась, - вона не знає його.

Це він уже на відстані думки читає?

- Кльово, - прокоментував Аскольд, - тоді де він? І до чого тут була ця картина і мій батько?

- Не знаю, - зітхнув Михась.

- Ти ж усе можеш! - в’їдливо нагадав Аскольд.

- Але не все знаю, - викрутився Михась.

Ми постояли, помовчали.

- Додому? - спитала я. Бо мовчанка затяглася й почала дратувати. Та й те, що ми стояли під снігом, по коліна в багнюці, перед зачиненими воротами, теж було не дуже приємним.

- Ні, - Михась обвів нас поглядом, - ні. Все це не могло бути просто так. Треба лише подумати. Це - вказівка, яку ми мусимо зрозуміти.

- Ти певен? - спитав Ринат.

- Ні. Але, якщо зараз поїдемо додому, то згаємо час.

А Ілька ж сказала, що цей Ілля просив її діяти швидше. А раптом він і справді у якійсь халепі? І чекає на нас?

«А я згаяла б час, - подумала я, - я згаяла б його, аби знову зустрітися з вами, хлопці, я згаяла б до фіга часу, аби знову й знову грати у нашу гру…»

Ми поволі пішли вперед. Тут, біля цих будинків, уже не було багнюки - лише мокрий асфальт, і ходити було зручніше. Ми йшли, мовчали.

Казав Ринат:

- Ми маємо село Заріччя, котедж із жовтими вежами, картину з яблуками і черв’яком, жінку на ім’я Олена… Все? І з усього цього ми повинні зробити якийсь висновок…

Думайте, хлопці.

- Може, ще щось побачиш? - спитала я у Михася.

- Намагаюся, - відповів він.

Раптом Ринат спинився, показав на темну смугу за котеджами, спитав:

- То часом не ліс?

Якусь мить ми всі витріщалися на ту смугу. Першим весь зміст запитання зрозумів Аскольд.

- Здурів? - спитав він. - З дуба впав? Навіть не намагайся зараз умовити нас піти туди. Навіть не думай про це.

Вогнища все одного не вийде, бо все навколо змокло. Ринате, там сніг, там холодно і мокро. Зараз нуль градусів, і мені вже холодно. А там я взагалі помру. Захворію і помру.

Він глянув на нас із Михасем.

- А ви чого мовчите? Хочете застудитися? Чого посміхаєтеся? Господи, ви з ним?! Дідько, я ж забув, що ви тут усі навіжені! Значить так, хлопці, це все. Гейм овер. Я туди не піду. Хочете пхатися бозна-куди, бозна-навіщо - вперед!

А я піду додому! Хто зі мною? Ніхто? Ну й фіг з вами!

Він розвернувся й рішуче пішов геть. Ми перезирнулися, склали руки на грудях і почали чекати.

- Хвилин п’ятнадцять, - запропонував Михась.

- Менше, - відповів Ринат, - він відповідальний хлопець, зрозуміє, що ми тут заклякнемо за п’ятнадцять хвилин… гадаю, хвилин п’ять.

- На гривню?

- На гривню. Ілько, розбий.

Аскольд навіть не встиг зникнути з нашого поля зору.

Дійшов до повороту, постояв там декілька секунд. Розвернувся й пішов назад.

- Це востаннє, - пробуркотів він, підходячи, - востаннє я йду на ці ваші авантюри. І за умови, що хтось позичить мені рукавички.

Михась простягнув Аскольду рукавички, Ринату - гривню.

- А оце щойно що відбулося? - помітив передання гривні Аскольд. - Ви вже гроші на мене ставите? Я вам що, кінь скаковий?

- Цілий іподром, - широко всміхнувся Михась.

Аскольд легенько вдарив його по плечу, відскочив і помчав до лісу. Михась кинувся за ним. Ми з Ринатом повільно пішли туди ж.

- Ми ж не загубимося? - спитала я у нього.

- У лісі?

- У житті. Після того, як знайдемо мого хлопця.

- Давай спочатку спробуємо не загубитись у лісі та знайти твого хлопця, - підморгнув мені Ринат. І я зрозуміла, що, попри свою напівбожисту сутність, він не може мені цього обіцяти. «Краще взагалі не знаходити таких, як вони, людей, аніж знайти й одразу ж загубити», - подумала я.

Я вже збиралася впадати з цього приводу в депресію, аж на мене звідкілясь збоку налетів Михась, гукнув у вухо:

- Квач! - і кинувся геть.

А я побігла за ним.

9. Історія про пляшку та бичача голова.

У лісі я справді змерзла. Вітру там не було, та вогкий холод ліз усередину, промикався під куртку, в рукавички, за комір. Ринат із Михасем вже вп’яте намагалися розпалити вогнище, а я тупцювала на місці, аби хоч трохи зігрітися, й думала, що деколи Аскольд таки має рацію, а також обіцяла собі надалі прислухатися до його зауважень.

Втім, не зараз. Бо зараз Аскольд радив нам якнайшвидше забиратися звідси і добровільно здаватись у божевільню.

Відчувши, що нарешті має рацію, він увімкнув свій ораторський гейзер на повну, ходив колами галявиною та без упину буркотів.

- Що я можу сказати, - промовляв він, картинно заклавши руки в Михасевих рукавичках за спину, - що, мабуть, сам винен, бо сам зв’язався з трьома неадекватними особистостями: скаженим екстрасенсом, розумником, у якого виникають дивні ідеї на взір «а чи не сходити нам, хлопці, у темний холодний не знайомий нікому ліс?», і дівкою, яка шукає свого бойфренда, який, поки там що, її кинув. До чого це призвело? Це призвело до того, шановні, що на даний момент ми в якихось хащах, де, завважу, дуже холодно, де, знову ж таки не можу не завважити, вже темно, а дорогу назад ніхто не знає… Заріччя! Яке ж це, шановні, Заріччя? Це справжнісіньке, даруйте, Загеп’я! І головне - що? Головне, шановні, мета всього цього ідіотизму. Мета, шановні, полягає у прослуховуванні чергової казочки того самого скаженого екстрасенса. Навіщо? Аби він знову відчув себе найкрутішим хлопцем у світі й побачив чергове видіння. Головне, аби Сибіру не побачив. Бо до Сибіру я не поїду. Мені релігія не дозволяє до Сибіру їздити. Чуєш, Михасю, побач Гаваї, га?

Михась звівся на ноги й на декілька кроків відійшов від купи вогких дровиняк, які не хотіли ставати вогнищем.

Деякий час дивився на них, ніби гіпнотизував, потім - на Аскольда, потім глянув на мене (вкотре підморгнув - він зблід, чи мені здалося?), м’яко попросив:

- Ринате, відійди.

Той також зробив декілька кроків назад.

- То що ти там казав, Аскольде? - спитав Михась, знову розглядаючи неслухняні дрова.

- Що саме з моїх заяв тебе цікавить? - зрадів увазі слухачів Аскольд. - Що ми маємо вигляд купи ідіотів і вам, а заразом і мені, вже давно треба до божевільні? Що краще сидіти у тепленькій лікарняній палаті, аніж із вами, придурками, замерзнути в цих клятих хащах? Або що ти… І раптом неслухняні дрова злетіли в повітря й закружляли над землею з шаленою швидкістю. Аскольд замовк.

Утім, ненадовго. Дрова продовжували кружляти, Аскольд - говорити:

- Кльово! - казав трохи шокований, але все одно язикатий Аскольд. - Не розпалимо багаття, так хоч продемонструємо, як ми файно предмети крутити можемо! Треба ж нам якось самоствердитися! І знову ж таки, зауважу, для чого? Для того, аби до нашої неймовірно магічної макітри прийшло чергове видіння!

Дрова впали.

- Вони сухі, - повідомив Михась Ринатові, - підпалюй.

Потім глянув на Аскольда, всміхнувся йому:

- Дякую. Ти мене… стимулюєш.

- Оце так зізнання! - буркнув Аскольд.

Ринат клацнув запальничкою, і дровиняки зайнялися.

Розгорілися. Почали затишно потріскувати. Ми присіли навколо вогнища, простягли до нього руки.

- Брр, - сказала я, відчувши біля його тепла, що змерзла дужче, ніж здавалося, - шкода, що нічого спиртного не захопили. Я змерзла як собака.

- Це точно, - піддакнув Аскольд, відчувши у мені союзника, - я б захопив, якби знав, куди ми попхаємося, але, пробачте, мої скажені друзі, цього я передбачити не міг.

- Все нормально, - посміхнувся Михась і дістав з кишені свою одвічну напівпорожню пляшку горілки, - спиртне є.

Ми по черзі ковтнули. Було гидко, проте воно ніби й справді трохи зігріло.

- Чому ти завжди ці пляшки з собою носиш? - спитав Ринат.

Нарешті, подумала я, нарешті помітив деякі ознаки алкоголізму у нашому Михасеві.

- Пляшку, - виправив Михась, - вона у мене одна.

- Щаслива, чи що? - спитав Аскольд.

- Та ні, просто горілка в ній ніколи не закінчується, - загадково посміхнувся Михась, і я зрозуміла, що це вже початок чергової історії, - я зараз усе вам розповім. Тільки почну спочатку. І знову передав пляшку по колу. Історія про пляшку, яку розповів нам Михась Почну розповідь від того моменту, коли у мене з’явилася третя дівчина. (Аскольд саме ковтав горілку і закашлявся.

- Так ти у нас не тільки екстрасенс, ти ще й Казанова! - сказав він).

У тім то й річ, Аскольдику, що ні. Мені було важко. Дівчата всі були гарними, розумними і закоханими в мене, а мені не хотілося кривдити жодної з них. Але дуже з ними було важко. Брехати їм було важко, сказати правду - ще важче. Обрати одну з них - просто неможливо. Я був на роздоріжжі, а навпроти мене, як у казці, стояла каменюка, але напис на ній був: «Ніде нічого немає». (- Ага, я знаю цей анекдот! - зрадів Аскольд. - Це про те, як російський богатир приїхав до України, а там лежав камінь із таким написом!

- Я образно висловився, селюче ти неосвічений, - відповів Михась, - кого тільки беруть у журналісти…) Отже, була у мене така проблема. І якось я відмазався від усіх трьох і пішов гуляти містом, аби подумати на самоті і якось цю проблему вирішити.

Та вирішити нічого не міг. Почало здаватися, що найкращим виходом з ситуації буде моє зникнення. Знаєте, не надто приємна думка. І взагалі, настрій був кепським.

Можна сказати, навіть депресивним.

Якось непомітно я потрапив на Велику Житомирську, звідти - на пагорби, що біля Андріївського. Вже вечоріло, і я побачив на одному з пагорбів вогнище. Пішов туди подивитися. Там, навколо вогнища, сиділи, так само, як зараз ми сидимо, якісь хлопці. (- А було так само холодно? - спитав Аскольд.

- Ні, - відповів Михась, - було літо.

- Розумні хлопці, - вирішив Аскольд).

Коли я підійшов до них, то побачив, що вони не дуже схожі на людей. Тобто, вони були схожими, але обличчя у них були якісь ніби викривлені. А в одного просто з голови стирчали невеличкі роги. Вони про щось перемовлялися, але, побачивши мене, замовкли. А один з них підхопився й загарчав на мене, і я побачив величезні ікла, що стирчали з його пащі.

Якби у мене все було нормально, то я, мабуть, перелякався б і втік. Та мені було так фігово на душі, що замість цього я теж загарчав на нього. Вийшло не так ефектно, як у нього, бо іклів у мене не було, але я їх здивував. Вони порозглядали мене, а потім той, що з рогами, запросив мене сісти поруч.

- Ви хто? - спитав я, сідаючи.

- Ми демони, - відповіли вони, - а ти?

- А я людина, - відповів я, - але мені дуже зле.

- Ти п’яний? - спитали вони.

- Ні, - відповів я, - мені просто дуже зле.

- То випий з нами, - запропонували вони. І я погодився.

Потроху я сп’янів, ми розговорилися. Вони розповіли про себе. Що живуть узагалі-то під землею, але там нецікаво, тому іноді вони вилазять на землю і лякають людей. А ще там, під землею, немає горілки, тому вони п’ють її тут. Я поспівчував їм - адже людям, а заразом і демонам, які не люблять своєї домівки, треба співчувати.

- А чого тобі зле? - спитали вони в мене.

- Мені вже нормально, - відмахнувся я, - я вже п’яний. І вони поспівчували мені, бо людині, яка нормально відчуває себе лише під градусом, треба співчувати.

- А чому тобі було зле? - спитали вони.

- Тому що я нещасний, - відповів я.

- А що таке щастя? - спитали вони, і я зрозумів, що вони не знають, що таке щастя.

Тут настала мить співчувати нам усім разом, бо вони не знали, що таке щастя, а я не міг пояснити, отже - теж не знав.

- Щастя, це коли ти почуваєш себе гарно, і тобі не потрібен ніхто, - сказав я і додав, згадавши своїх дівчат, - і поруч з тобою нікого немає.

- Коли ти сам - це щастя? - спитали вони.

- Мабуть, - сказав я, а тоді відмахнувся і розповів їм декілька анекдотів. І знаєте, хлопці, з почуттям гумору в них усе було гаразд. Вони довго сміялися, а потім сказали, що я їм сподобався, тому вони хочуть мені допомогти.

Той, що з рогами, зник на деякий час, а потім повернувся із цією самою пляшкою. Простягнув її мені та й каже:

- Тут неподалік мешкає один чарівник, він сказав, що це тобі допоможе. Коли вип’єш, то знайдеш щастя.

- А що я за це вам винен? - спитав я, бо знав, що демони - хитрі хлопці, й нічого не роблять нашармака.

- А поки ти її не вип’єш, будеш приходити кожен місяць на цю галявину й розповідатимеш анекдоти, - відповіли вони. Їм і справді дуже сподобалися мої анекдоти.

А потім у мене запаморочилася голова, - я був уже добряче напідпитку. Я заплющив очі. А коли розплющив, їх уже не було поруч. І вогнища не було. Я сидів на землі посеред пагорба сам-самісінький. Втім, не сам. У руці я тримав цю саму пляшку.

Я подався додому. Там спробував випити, вийшло лише до середини, далі вже не лізло, і я пішов спати. А наступного дня виявилося, що кількість горілки у пляшці не зменшується, хоч скільки б я її пив. Я намагався випити її постійно, вранці, вдень, ввечері, вночі я пив. Мої дівчата кинули мене, бо вирішили, що я алкоголік. Може, так воно й було, але я вже не міг зупинитися. Мені треба було випити цю кляту пляшку. Я не міг зрозуміти, чому в той вечір мені поталанило випити її половину, а у наступні - ні. Я вираховував час, фази Місяця, я ледь не з’їхав з глузду, я заплутався у власних розрахунках і почав просто постійно пити.

За місяць я не пішов на галявину до демонів, хоча й обіцяв. Вони надурили мене з цією пляшкою, тому я вирішив надурити їх. Та виявилося, що надурити демонів - не так легко, як здавалося. Я саме вкладався у ліжечко, коли раптом зрозумів, що немає ніякого ліжечка поряд зі мною, що я вже не у квартирі, що сиджу на тій самій галявині, біля того самого вогнища, а поруч зі мною - мої давні знайомі, які чекають на мої анекдоти. (- Це, хлопці, вже не історія, - гикнув Аскольд, - це сповідь алкоголіка, до якого приходять глюки…) Довелося розповідати. І так було щомісяця. Я пив багато горілки і вчив багато анекдотів. А щастя так і не прийшло.

Отака історія, хлопці… - І це все? - здивувався Аскольд. - Що ж тут страшного? Здаєш позиції, Михасю…

- Може, воно й не страшно, - посміхнувся Михась, - але правда.

Я дивилась у його темні очі й щиро вірила у цю його історію. І думала: не диво, що він сам іноді скидається на демона - надто вже часто спілкувався з ними. І думала: бідненький, як же ти живеш із цією пляшкою, відчуваючи себе боржником тих, хто не допоміг, хто погіршив твоє життя, звів його до намагання випити пляшку горілки…

Я відчула, що мій дах таки їде, й уже не вперше подумала, що непогано було б бути Аскольдом - скептиком і циніком.

- Правда? - з насмішкою спитав Аскольд. - А як ти це поясниш? І продемонстрував порожню пляшку, яка щойно здавалася мені магічною.

- А це вже мораль, - посміхнувся Михась, - виявляється, самотужки людина не може стати щасливою. А от якщо поруч друзі, то вони можуть допомогти.

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Я знайшов рецепт щастя, хлопці! Нажертися горілки разом!

Михась не відповів нічого, заплющив очі.

«Видіння! - зрозуміла я. - Є!»

- Що? - спитала я. - Що ти бачиш?

- Тільки не Сибір, - попрохав, дивлячись у небо Аскольд, - будь ласка, не Сибір.

- Бик, - сказав Михась, не розплющуючи очей.

- Що?! - з погрозою перепитав Аскольд.

- Ні, - Михась простягнув вперед руки, ніби намагаючись щось помацати, - бичача голова.

- А, ти в цьому сенсі… Ну, хоч не Сибір, - полегшено зітхнув Аскольд.

Михась розплющив очі, схопив якусь дровиняку й пожбурив нею в Аскольда. Той ледве встиг ухилитися.

- Ти що? - образився він.

- Кокорудки не було, - винувато усміхнувся Михась.

- Ах ти… - сказав Аскольд і замість продовження тиради схопився за якусь ломаку.

- Хлопці! - вкотре гаркнув на них Ринат. Аскольд ображено поглянув на нього, та ломаку покинув. Михась показав Аскольдові язика.

- Хлопці, - вже тихіше сказав Ринат, - ходімо.

Коли ми йшли з лісу (вів Михась, точніше, йшов знову попереду, та я була впевнена, що дорогу він знає), Аскольд поцікавився:

- Хлопці, а тепер що? Хтось може пригадати щось пов’язане з бичачою головою? Ні? Кльово! Може, у гуглі пошукаємо? Пошук за запитом «Бичача голова», га? А може, знову опитування?

- Ні, - відповів Ринат, - ніякого опитування. Спитаємо лише у однієї особи.

- У екстрасенса? - усміхнувся Аскольд.

- У Олени.

- А чому в Олени? - поцікавилася я.

- Бо вона нам ще ніяк не допомогла, а Михасеве видіння вказувало на неї. Не просто ж так…

- Кльово! - вкотре зрадів Аскольд. - А якщо нам бичача голова не допоможе, то і в неї щось питатимемо? Чорт!

Він послизнувся, аби не впасти, схопився за Рината. Михась озирнувся і з хитрющою посмішкою поцікавився:

- Що таке, Аскольде? Знов нога?

- Мало ти по мордяці отримав, - ображено повідомив йому Аскольд і додав, - свинюка.

Михась тихо засміявся.

Ми дісталися до воріт Олениного котеджу, коли було вже зовсім темно.

- Може, вона вже спить? - чомусь пошепки спитав Аскольд.

- Зараз перевіримо, - посміхнувся Михась і натиснув кнопку.

Вона відповіла майже одразу. Точніше, втомлено спитала:

- Знову ви?

- Не спить, - прошепотів Михась і штурхнув Аскольда, - давай!

- Знову, - сказав Аскольд, ображено зиркнувши на Михася, - ви не підкажете нам ще одну річ…

- Може, нехай вам охорона підкаже? - холодно спитала вона. Ми її дратували. Аскольд знову зиркнув на Михася й швидко попросив:

- Не треба охорони, - злякався за охорону, - одне запитання, і ми підемо.

- Ну? - спитала вона.

Аскольд зітхнув, невпевнено озирнувся на нас. Йому випала честь поставити запитання, у відповідь на яке він сам довго сміявся б.

- Ну? - нетерпляче повторила вона.

- Е… - сказав Аскольд, - ну… таке питання… ви не знаєте, де у ваших краях можна знайти… е… бичачу голову?

- Бичачу голову? - перепитала вона. - А може, вам краще лікаря знайти?

Динаміки клацнули - вона відімкнулася. Ринат зітхнув, озирнувся на Михася.

- Відійдіть, - попрохав той. Його очі вже налилися темним світлом, обличчя побілішало. Ми послухалися (я навіть не відійшла - відскочила).

Михась викинув вперед руку - і ворота, здоровезна залізна брама, просто впали.

- За мною, - скомандував Михась. І пішов всередину.

З дверей жовтого будинку нам назустріч уже бігли сходами два чоловіки, дістаючи щось з-за поясів. Зброя, зрозуміла я. Дістати не встигли. Михась махнув рукою, ніби відганяючи муху - одного знесло на декілька метрів убік, махнув ще раз, ніби штовхаючи щось уперед - другий залетів назад у будинок.

Ми вже майже підійшли до будинку, коли нам назустріч вибігла жінка у довгому халаті. Немолода, проте дуже приваблива. І дуже сердита. Михась не уповільнив ходи - йшов просто до неї.

- Що ви робите? - скрикнула вона.

- Олена? - спитав він.

- Хто ти такий?! - майже заверещала вона.

Він зупинився за декілька кроків від неї. Спитав:

- Що ви можете повідомити нам про бичачу голову?

- Де моя охорона?! - вона не почула його. - Що ви зробили з воротами?! Ви хоч знаєте, хто я?!

- Охорона жива, ворота поламали, ви - коханка Олексія Горіна, - з холодною усмішкою відповів на всі запитання Михась.

- Що вам треба?! - вже зовсім істерично заверещала вона. І тоді вперед вийшов Ринат. Обережно відсторонив Михася. Сказав:

- Пані Олено, пробачте нашу нечемність, але нам справді дуже потрібна ваша допомога. Ви не зовсім вірно зрозуміли наші наміри. Нам потрібна відповідь на одне питання, й ми підемо.

- Про бичачу голову? - Ринат, здається, заспокоїв її.

Вона вже не намагалася влаштувати істерику, вже знову увійшла у роль хазяйки життя й навіть спромоглася холодно усміхнутися. - Я не можу вам на нього відповісти. Але це не привід ламати ворота і вдиратися отак…

- Пробачте, - перебив її Ринат, - у нас обмаль часу.

Можливо, ви згадаєте якесь місце, якийсь заклад, можливо, де може бути голова бика? Може, бачили десь?

Вона замислилася. За декілька секунд похитала головою:

- Ні, я такого місця не бачила і не знаю. Хіба що…

- Хіба що? - спитав Ринат.

- Тут неподалік, за декілька кілометрів по трасі, є якась забігайлівка, називається «Синій бик». Хіба що там…

- Дякую, - сказав Ринат.

- У вас до мене все? - спитала вона й одразу ж стала схожою на Олексія Горіна.

- Так, - відповів Ринат. - Ідіоти! - сказала вона, розвернулася й пішла до будинку.

- У дечому вона має рацію, - помітив Аскольд.

- Хлопці, а якщо вона міліцію викличе? - злякалася я.

- Такі міліцію не викликають, - повідомив Аскольд, - такі самі розбираються. А ця краля зараз на нас мого батечка нацькує.

- Не переймайся, - Михась широко посміхнувся й ляснув Аскольда по спині, - батечка я візьму на себе. А тепер забираймося, доки охорона не очуняла. І знову ми йшли мовчазним мертвим селом, і знову по коліна в багнюці, і знову Михась ішов попереду, а шкіряний плащ летів за ним (яка ж пісня?..). І знову ми вийшли на трасу. І знову ловили машину, і знову всі погодилися, що додому встигнемо завжди, а от бичачу голову нам необхідно відшукати сьогодні. І знову я злякалася, що разом із головою знайдемо й Іллю, і на цьому все скінчиться… «Шукати б його ще декілька місяців!» - мрійливо подумала я.

Звісно, не можна було так думати. Звісно, це було поза всіма нормами моралі й людяності (раптом він і справді у якійсь халепі?), та нічого з собою вдіяти я не могла. І залишалося мені лише одне - бодай бути із собою чесною.

Я - моральна потвора? Що ж, може, й так. Від цього тільки легше. У мене є виправдання на будь-які випадки життя.

Я - моральна потвора, а чого ви хочете від потвори?

Я згадала, як подумки підбадьорювала Михася, аби той жбурнув додолу свою чергову жертву, як із захватом дивилася на кружляння меблів у квартирі Горіна-старшого, як хотіла, аби він поламав ті кляті ворота, і впевнилася - таки потвора.

Добре, що цього не знає Ринат, подумала я, втім, ні. Він людина. І з ним я не можу вчиняти, як потвора. Йому я розповім усе. Тільки згодом. Трохи згодом… Колись…

До «…бика» нас довезли швидко. Ми вийшли. І одразу ж побачили його.

У «Синьому бику» щось святкували. Так, як завжди святкують у селі. Весело і гучно. Поруч із закладом уже стояли машини й вози, навколо них ходили веселі й п’яні люди. Зсередини чулася гучна музика, співи й галас. Сам «…бик» був двоповерховим будиночком із написом «ній бик» над дверима. «Си» хтось поцупив. Навіщо комусь викрадати дві величезні букви, що спокійнісінько собі висять над входом? Навіщо комусь взагалі букви «Си»? Втім, не мені, людині, що шукає якусь бичачу голову, ставити такі питання…

То ось чому село мовчало, коли ми йшли ним, зрозуміла я. Воно не милувалося снігом, але й помирати не збиралося.

Воно пиячило тут, у «Синьому бику».

- Сьогодні якесь свято? - спитала я у хлопців. Ринат знизав плечима, виражаючи загальну думку.

- Биків багато, - помітив Аскольд, розглядаючи п’яний натовп надворі, - голів багато. Але не відокремлених від биків…

Я уявила, що ми ось-ось знайдемо людську голову десь біля цього галасливого закладу, а Михась скаже: «Ось та голова… цей хлопець був биком…» Брр! Лікуватися. Завтра ж.

- Аскольде, не можна так про людей, - докорив Ринат.

Мені трохи полегшало.

- Це залежно про яких, - замислено сказав Аскольд, озирнувся, - хлопці, хтось бачить голову?

- Вона може бути всередині, - сказав Ринат, рішуче підійшов до дверей і смикнув їх на себе. Ті слухняно відчинилися - і ми опинилися посеред яскравого світла, трохи, правда, затьмареного тютюновою завісою, гучної музики і п’яного натовпу, який стрибав під ту саму музику, співав або просто пив. Хтось у ближньому кутку знущався з баяна (здається, мав намір його розірвати), хтось намагався щось підспівати баяністові…

На нас ніхто уваги не звертав. Михась примружився, оглянув приміщення. Щось зблиснуло в чорних очах. «Невже знайшли?» - подумала я.

Ринат схопив якогось п’яного дідка, який необережно врізався у нього, голосно, аби перекричати навколишній галас, спитав:

- Що святкуєте?

- Хлопше, ти шо, ж дуба впав? - прошамкав старий. - Вешілля швяткуємо! І впав. Ринат дідка обережно підняв, розвернув до найближчого столу й штовхнув, надаючи цьому тілу необхідного прискорення.

- Весілля святкують! - гукнув нам Ринат, про всяк випадок - раптом не почули.

- Кльово! - весело гукнув у відповідь Аскольд. - Пропоную напитися на шару! Аби не було відчуття, що дарма з’їздили!

А я згадала постать у білому зі свого сну, і в мене виникла недобра підозра.

Я оглянула приміщення знову і раптом побачила на стіні голову. Велику бичачу голову, що витріщалася на мене, здається, з насмішкою. Просто під головою стояв довжелезний стіл, судячи з усього, для молодят. От тільки молодят за столом не було.

- А я пропоную їхати додому, - тихо сказав Михась.

З такою люттю й таким холодом, що я відчула, як підозра укріплюється.

Але нічого не встигла ані відповісти, ані вдіяти. Бо відчинилися двері, і увійшли молодята. Дівча (років двадцять, не більше) у довгій білій сукні й такому ж довгому пальті на плечах та Ілля Хоменко у фраці.

Картина олією, зустріч на Ельбі…

Повз нас проходили п’яні веселі люди, телесувався нещасний баян, всі навколо співали й танцювали, а ми просто стояли й мовчки дивилися одне на одного. Він упізнав мене одразу - так і закляк на порозі, тримаючи за руку своє дів ча. Пробіг поглядом по моїх хлопцях, і - знову на мене.

Злякався. Зробив крок назад. Дівча здивовано смикнуло його за руку, глянуло в очі.

А мені вкотре за останні дні стало соромно. Тягала хлопців, примушувала Аскольда сваритися з батьком, а Михася - виносити ворота, травмувати охорону й лякати Олену, примушувала їх усіх мерзнути в холодному лісі… А тепер - стояла разом із ними навпроти того, кого ми весь цей час рятували, і не знала, що їм сказати.

Втім, я була рада, що вони зараз поруч. Навіть не уявляю, як почувала б себе, якби стояла посеред цього клятого «…бика» сама і дивилася на цю свиню. Я була рада, що ця свиня бачить, що я прийшла не сама. Що мої хлопці стоять тут, поруч зі мною й прикривають спину. Михась закрив очі й тихо (але ми чомусь почули) промовив:

- Козел.

- Ти бачиш козла? - здивувався Аскольд. Він, певно, ще не второпав, що зараз відбулося і хто стоїть навпроти.

Не дивно - він не був екстрасенсом і навіть не вчився з Іллею Хоменком в одному класі.

- Ага, - Михась холодно всміхнувся, відкрив очі, - бачу. Просто перед собою. І Ілля впав. Падаючи, схопився за своє дівча - й воно впало разом з ним. І ніхто не підбіг до них, ніхто не допоміг здійнятися на ноги. Всі були надто п’яні, надто захоплені співами й танцями, аби помітити, що з молодятами щось не те. Що вони, взагалі-то, валяються на підлозі… Немає у вас, хлопці, друзів, весело подумала я, невдахи ви, хлопці…

Михась нахилив голову убік, спостерігав, як вони підіймалися, плутаючись у довгій, вже не зовсім білій сукні.

Ми всі спостерігали.

- Підлога слизька, - зі співчуттям прокоментував Аскольд, склавши руки на грудях.

- Точно, - із посмішкою погодився Ринат.

«Це Ринат? - здивувалася я. - Наш надмірно людяний і надмірно справедливий Ринат?»

- Знаєте, яка мораль? - спитав Михась, не відриваючи погляду від молодят, які вже майже піднялися. - Ілька - дурепа, - підказала я.

- Ні. Мораль така: екстрасенс тут я, тому всілякі видіння й пророчі сни можу бачити тільки я. І наступного разу рятуватимемо когось тільки в тому випадку, якщо він насниться мені.

- Пробачте, - попросила я.

Дівча нарешті підвелося за допомоги Іллі. Той тримався за голову й стогнав - видно, добряче забився.

- Він хоч житиме? - поцікавилася я у Михася. Не те, щоб дуже переймалася його долею, - просто шкода було б дівча, яке, здається, кохає його.

- Ага, - Михась підморгнув мені, - навіть після цього.

Молодих раптом відкинуло убік - на найближчий стіл.

Впали: молоді, стіл, стільці, посуд, декілька гостей.

- Михасю, - з докором промовив Ринат.

- Що? - здивувався Михась. - Треба ж було якось шлях до виходу розчистити.

Сунув руки у кишені й пішов до дверей.

Ми вийшли на трасу, Ринат простягнув руку, зупиняючи машину.

Ми поверталися додому.

Ми знайшли Іллю, одначе виявилося, що це не було потрібно - ані мені, ані йому, ані, тим паче, моїм хлопцям.

Усередині було порожньо - це був кінець історії, яка мені так подобалася. І кінець був не дуже хепі, він був якимось не таким, не під цю історію.

- Гей, Ілько, - раптом прошепотів мені Аскольд, - ти чого мені збрехала?

- Коли? - здивувалася я. Ще цього не вистачало - не лише втягла хлопців у марну гру, а й набрехати встигла.

- Не схожий він на Михася, - пошепки повідомив Аскольд, втім - уже не так тихо (мені здалося, що навмисно).

- Хто? - разом спитали Михась і Ринат.

- Та так… - загадково посміхнувся Аскольд.

- Придушу, - сказала я.

А коли ми прощалися, Ринат запропонував:

- Хлопці, а поїдемо до села наступної неділі?

10. МИ.

Сніг був скрізь. Лежав на дорогах, деревах, дахах, смачно хрупотів під ногами. Ми йшли вулицею. Так само, як нещодавно йшли Заріччям - Михась попереду, ми - за ним. Ринат пер на собі купу дровиняк, яку ми позичили в його діда, Аскольд тягнув пакети зі спиртними напоями, Михась, вочевидь на правах екстрасенса, не ніс нічого.

Лише відібрав мою сумку, яка за масою своєю була близькою до нуля, але таки була.

Дорогою Аскольд буркотів. Втім, як завжди. І з його буркотіння, як завжди, було зрозуміло, що він зв’язався з купою навіжених, котрим якогось дідька не сидиться вдома і котрі його колись таки доконають; що зараз дуже холодно і, взагалі, пертися до лісу ми не домовлялися, а йому завтра ще статтю писати, яку він, нарешті, присвятить нам, а назве він її, хлопці, «Психи на снігу».

Михась іноді зупинявся, ліпив зі снігу кім’яхи і жбурляв у нього, що дивним чином покращувало Аскольдові ораторські здібності.

А потім ми прийшли на нашу галявину і розклали багаття.

- А що, сьогодні дрова не літатимуть? - поцікавився Аскольд.

- Хіба що в голову, - відповів Михась, - усіляким балакучим журналюгам…

- Ач як він заговорив… Думаєш, одні ворота виламав - і тепер друзів ображати можна?

- Ці друзі забагато бухтять!

- Ці друзі виражають адекватну думку про вас!

- Хлопці! - гукнув Ринат. - Припиніть. Краще відкоркуйте пляшки.

- Нехай Михась відкорковує, - вкрай образився Аскольд, - поглядом.

Михась усміхнувся, продемонстрував Аскольдові свого язика і таки поліз по пляшки.

Хлопці взяли з собою дві пляшки горілки для себе, а мені (диво! - згадали, що я особа жіночої статі) - червоне вино. Михась відкоркував усе це, але не застосовуючи своїх здібностей - за допомоги рук та відкорковувача.

- Що таке? - спитав Аскольд. - Зламався?

- Ти мене сьогодні недостатньо надихаєш, - знов усміхнувся Михась. Ковтнув горілки, передав далі й задивився у вогонь. Але замість того, щоб почати якусь історію, раптом спитав:

- Ринате, слон був підставний?

Ринат посміхнувся, відповів:

- Ага.

Це він про жовтого слона? Про ту кляту іграшку?

- Що ще було підставне? - спитав Михась.

Я вже звикла до сюрпризів, настільки, що була майже впевненою: зараз виявиться - все було підставне. Все це спланував Ринат задля досягнення якоїсь своєї мети… Бо надто багато було всілякої містики, магії, збігів. Надто легко вони всі йшли за мною - так легко вони повинні були йти лише за ним, за Ринатом.

Але він відповів:

- Нічого.

Михась уважно глянув йому в обличчя. Здається, повірив.

Деякий час було тихо. Потім заговорив Аскольд.

- Так, шановні екстрасенси, - сказав він, - негайно припиніть своє екстрасенсорне спілкування і почніть хоч трохи по-людськи розмовляти. Прості смертні вкотре вимагають пояснення, про що ви тут балакаєте і що маєте на увазі.

- Жовтий слон, - повідомив йому Михась, - він був підставний.

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Ти відкрив мені очі!

Тепер я все зрозумів! - поглянув на Рината. - Тепер ще ти відкрий, будь ласка. Аби я остаточно заплутався у вашій маячні.

- Жовтого слона знайшов я, - сказав Ринат, зітхнувши, - придбав у магазині для дітей. Спеціально для Михася. Бо слон ніяк не з’являвся, а мені потрібно було, аби Михась повірив у свої здібності. Як ти здогадався, Михасю?

- Бо він був не такий, - із посмішкою знизав плечима Михась, - не такий, як я його собі уявив.

- Уявив? - перепитала я, вкотре відчуваючи, що мене таки дурять.

- Ага, - він підморгнув мені (щось надто часто підморгує - може, у нього просто нервовий тик?), - уявив. Дякую тобі, Ринате, за того слона, але, знаєш… я так і не повірив. Я нічого не бачив, хлопці. Я вигадував. Все: і залізного дракона, і картину з яблуками й черв’яком, і бичачу голову.

- Брешеш, - авторитетно заявив Аскольд.

- Ні, Аскольде, - посміхнувся Михась, - не брешу.

Брехав вам увесь цей час про видіння, але, пробачте, не знав, чи повірите ви мені, чи зрозумієте. У видіння ви вже вірили, я - вже ні. Коли ми поверталися додому після того, як були в селі, я збагнув, що Ринат правий, що мій канал зв’язку зі світом - не такий, як я вважав раніше.

Світ нічого мені не демонструє, жодних картинок, жодних образів. Світ просто змінюється під мої вигадки. А слона я вигадав не такого… І лише згодом зрозумів, що він був не таким, бо інше все збігалося. А Ринатів слон був більшим і темнішим за слона, якого вигадав я.

- Брешеш, - уже не зовсім впевнено повторив Аскольд.

- Ні.

- А довести зможеш?

- Я думаю, що зможу. Спитаймо у Марічки Панової, у кого й навіщо вона придбала того залізного дракона. Спитаймо, як виглядав той, хто його їй продав. І вона не згадає.

Бо дракон просто з’явився в її руках, там, на Андріївському.

А вона вже сама для себе вигадала пояснення, чому він у неї. Така вже людська психіка, хлопці. Людина вигадує пояснення тим фактам, яких пояснити не можна, а потім переконує себе, що так воно й було. Яскравий приклад цієї властивості людської психіки - наш любий Аскольд…

- Слухай, може, краще про твої психічні властивості поговоримо, га? - образився Аскольд. - Гадаю, ця тема - набагато глибша й цікавіша.

- Зараз ударю!

- Спробуй!

- Хлопці! - майже застогнав Ринат. - Я зараз вас обох бити буду! Давайте ви свої стосунки якось потім з’ясуєте!

А зараз послухайте!

Вони замовкли, перезирнулися. Обидва поглянули на Рината.

- Гадаю, сказане Михасем пояснює, принаймні, одну річ, - повідомив Ринат, - гадаю, це пояснює, чому ми не бачили місця, де продаються ті дракони, попри те, що обшукали весь узвіз. Але, Михасю, як бути з картиною? Її намалювала Лада. Отже, ми точно знаємо, звідкіля вона взялася, хто автор і так далі… Як це пояснити?

Михась пояснив:

- А спитаймо в неї, як вона її малювала. Як вигадала, які фарби застосовувала, яку техніку… Хлопці, вона не зможе на це відповісти. Бо картину намалював я, і вона з’явилася.

А Лада вирішила, що то її робота - знову ж таки, людська психіка…

- Михасю, - Ринат уважно глянув йому у очі, - ти хочеш сказати, що вигадав щось і воно з’явилось… у минулому?

- Ага, - широко посміхнувся Михась, - саме це я хочу сказати.

Мені здалося, що це таки одна з його історій. Може, так воно й було… У його видіння я ще вірила, але в дар матеріалізовувати свої вигадки… Так, він правильно робив, що брехав нам про видіння. У вигадки я не повірила б. - І бичача голова сама на стіні опинилася? - з усмішкою підказав Аскольд.

- Саме так, хлопці, - відповів Михась і повернувся до спостерігання багаття, - саме так… Я все вигадав.

Аскольд хутко позирнув на нас з Ринатом і серйозно повідомив:

- Хлопці, я не дуже знаюся на психіці, особливо екстрасенсорній, та, здається мені, він скоро себе й богом назве…

- Нехай назве, - раптом долучилася я, - а ти що, заздритимеш?

- Гей! - образився Аскольд. - І ти, Бруте?! І ти за нього?!

- Михасю, - сказала я, - якщо ти все вигадуєш, якщо воно справді виходить, то вигадай щось про нас! Щось таке кльове, позитивне…

Михась підвів очі, загадково посміхнувся й оголосив: - Історія про крадіїв душ.

- О! Позитивно! - відразу ж прокоментував Аскольд. Історія про крадіїв душ, яку розповів нам Михась Ви, певно, знаєте, що цигани бувають різні. Є цигани, які видурюють гроші, є цигани, які ці гроші крадуть, є такі, що крадуть коней, а є… Є цигани, що крадуть людські душі.

Вони мають контракт із самим дияволом, постачають йому душі, а він за це платить їм великі гроші. (- Ага, я про це вже десь читав, - встряг Аскольд, - знову плагіат, Михасю…

- Звісно, ти міг про них читати, - відповів Михась, - бо їхнє існування - це правда.) Вони живуть серед нас. Живуть, мабуть, і зараз, але історія моя про зовсім інші часи. Було це років двісті тому. У нашому лісі тоді стояв табір саме таких викрадачів душ.

Вони мали дуже просту технологію, за допомоги якої могли забрати душу в будь-кого. Аби втратити душу, з ними треба було випити вина. Вони підливали у це вино магічне зілля, після вживання якого людина помирала, а її душа потрапляла до їхніх рук. Вони збирали душі у магічне дзеркальце, а коли те наповнювалося, відносили його дияволові.

Диявол непогано влаштувався - йому вже не потрібно було самотужки ходити землею, аби вполювати чиюсь душу, йому ті душі приносили на тарілочці, точніше - у люстерці.

Та він не врахував однієї штуки: він не забрав душі самих крадіїв, а людські душі можуть утнути будь-яку дурницю.

Про одну з таких дурниць - моя історія.

Був у таборі один молодий хлопчина. Звали його… Припустімо, звали його Ринатом. (- Дивно, що не Аскольд, - прокоментував Аскольд.

- Аскольд - якесь не циганське ім’я, - посміхнувся йому Михась) Отже, Ринат. Він був гарним парубком, його обожнювали дівчата, а він, користуючись цим, запрошував їх у свій табір, де одразу ж пропонував випити вина. Ринат завжди приносив багато душ, можна сказати, був стахановцем у таборі. І от пішов якось Ринат на чергове полювання. У наше село. Йшов собі селом, роздивлявся навколо, аж раптом побачив просто перед собою дівчину, що несла воду. Чергова жертва сама йшла до його рук. Він познайомився з нею й допоміг однести відра. У хату вона його не пустила, аби не сердити батьків, але познайомилася радо і про наступну зустріч домовилася легко.

Вони зустрілися за декілька днів біля нашого лісу й пішли на прогулянку. Він запрошував її до табору, але вона відмовлялася. Казала, їй із ним удвох цікаво, а більше їм ніхто не потрібен. Казала, вина не п’є і пити не збирається. І так було щодня.

Він, звісно, міг кинути її та познайомитися з якоюсь більш навіюваною особою, та це було для нього вже справою принципу. Затягти неслухняну дівку до табору й напоїти вином.

А ще за декілька днів зрозумів, що йому з нею справді цікаво розмовляти. А ще за декілька - що більше їм ніхто не потрібен. Він закохався. (- Слухай, Михасю, ти якийсь сентиментальний став, чи що… - сказав Аскольд. - У тебе щось усі історії про кохання…

- А про пляшку? - нагадав Михась.

- Так у тебе там усе з дівок і починалося, - посміхнувся Аскольд.

- Ну, люблю я дівок, - знизав плечима Михась, - а ти що - ні? Чи, може, ти хлопцями цікавишся?

- А по лобі?

- Можу й по лобі…

- Розповідай уже, базікало, - відмахнувся Аскольд) Отже, він закохався. І розповів про це одному зі своїх товаришів у таборі. А той виявився кепським товаришем - і розпатякав усім. Тієї ж ночі Рината зв’язали й відправили декількох чоловіків, аби викрасти дівчину. Вони вирішили, що така душа дуже сподобається їхньому господареві, а Ринат забуде її, якщо вона помре, і повернеться до свого діла.

Ринат довго намагався позбавитися мотузків, але не зміг, - його міцно зв’язали. Він зрозумів, що сам нічого не вдіє й покликав господаря. Диявола. І той з’явився, почувши його. Він любив Рината, бо той приносив йому чимало душ, більше за всіх. І яких душ! Чистих, світлих дівчачих душ…

Отже, покликав він диявола й запропонував угоду - той допомагає Ринату врятувати дівчину, за що Ринат надалі постачатиме йому душі абсолютно безкоштовно. Диявол прийняв угоду. Але сказав:

- Я не зможу відкрито допомогти тобі, бо твій табір повинен вірити в те, що я на їхньому боці. Я розв’яжу тебе, а далі ти все робитимеш сам.

Ринат погодився.

Коли він звільнився від мотузків, його дівчину саме привезли до табору. Вона відмовлялася пити вино, і цигани вже збиралися вливати його їй до рота силоміць. Та зробити цього вони не встигли. Бо Ринат непомітно вислизнув з намету, де його тримали, осідлав коня, під’їхав до них, підхопив свою дівчину - й вони помчали геть з галявини.

Що було далі з ними, я не знаю. Та знаю, що, коли він підхоплював її, пляшка з магічним питвом, яку тримала одна з циганок, впала на землю й розіллялася.

Цигани поїхали з цього лісу наступного ж дня. Зрозуміли, видно, наскільки круті наші дівчата… А питво всякло у землю і залишилося у ній. Чекало на свій час. І дочекалося.

П’ятнадцять років тому на тій галявині, де воно було розлито, з’явилися четверо дітей. (- Михасю, обережніше, - вперше в житті перервав його розповідь Ринат.

- Спокійно, - відповів Михась, - я знаю, що кажу) І ці четверо дітей розпалили багаття просто на тому місці, це воно було розлито. І ще - тоді вони пили саме вино, яке один із них поцупив у свого батька. (- Позичив, - виправив Аскольд) Тобто, позичив. Так от, вони відкоркували ту пляшку, а вогонь тим часом нагрів землю, й малесенькі частинки магічного питва з’явились у повітрі. (Аскольд розтулив рота, але отримав сніговим кум’яхом по лобі раніше, ніж устиг щось сказати.

- Хімічні й фізичні аспекти цієї справи не розглядаються, - серйозно повідомив Михась, - питво було магічне, тому матеріалістів прошу помовчати) Так от, ті частинки кружляли у повітрі, а декотрі з них потрапили у вино, яке пили діти… Нічого з їхніми душами не сталося, Ринате, припини сіпатися! Гм… пробачте за тон.

Отже, нічого з їхніми душами не сталося, та й статися не могло - замало було тих частинок у вині, та й дітей було четверо, а порція розрахована на одного… Сталася зовсім інша штука.

Малесенькі частинки їхніх душ вилетіли й зібралися в одне ціле посеред галявини. Отут, де багаття. Утворилося щось схоже на їхню маленьку спільну душу, яка тут мешкає й понині, і ніхто не може її звідси забрати, бо як забирати душу, знають лише ті цигани. Тут, посеред галявини, висить таке собі енергетичне поле, яке пов’язує нас… тобто, їх. І коли ці діти, які вже, звісно, виросли, забувають про те, що вони разом, тут, на галявині самостійно спалахує вогнище, і з нього виходить хтось, або щось, що може поєднати їх знову. Бо якщо вони геть забудуть одне одного, енергетичне поле, їхня спільна душа, зникне, а зникати воно не хоче.

Ніякого Іллі не було. Це був фантом, який прийшов до Ільки, а потім зник, аби поєднати нас. Або ж він був, але лише там, у Заріччі, а Ілька бачила, скажімо, його астральну проєкцію… Це неважливо. Важливо лише те, що живе тут, на галявині. І важливо, що воно не хоче, аби ми забували одне одного. І якщо ми знову загубимося, то чекайте - бо станеться таке, що знову поєднає нас. І сподівайтеся, аби це щось не було надто трагічним. І наостанок: у селі вже багато років ходять чутки про цю галявину. Кажуть, ніби тут іноді горить вогонь і чутно дитячі голоси та дитячий сміх. Це ми тут залишилися, хлопці. Назавжди.

Михась замовк. Декілька секунд мовчки розглядав вогнище.

- Все? - здивовано спитав Аскольд.

- Все, - тихо відповів Михась.

- А коли треба було лякатися? - поцікавився Аскольд.

Михась нарешті звів погляд на нас, усміхнувся Аскольдові:

- Самі ж просили щось позитивне.

- Ну, - розгубився той, - я ж не чекав, що настільки…

А мораль?

- Не губити одне одного, аби не трапилося лиха? - запропонувала свій варіант я.

- Ні, - похитав головою Михась, - все одно ж загубимося… - І раптом весело всміхнувся. - Мораль, хлопці, така: не пийте з циганами, бо можуть і душу поцупити.

- З демонами не пийте, з циганами не пийте… - знов увімкнув буркотіння Аскольд, - Михасю, а з ким узагалі можна пити?

- Зі мною, - радо запропонував Михась і простягнув Аскольдові пляшку. Одну з тих, що принесли ми. Свою, ту, що завжди носив у внутрішній кишені, він таки викинув. Бо, мабуть, щастя - це непоганий стимул, аби покинути пити.

Вигадав собі умови для виникнення твого щастя - дотримуйся їх. Навіть якщо однією з умов (ні, єдиною умовою!) є відсутність у кишені улюбленої пляшки…

Коли ми виходили з лісу, я подумала, що дуже вдячна Михасеві за цю історію. Він зміг зробити те, чого не міг навіть Ринат, - гарантувати, що ми не загубимося. Звісно, якщо світ і справді отак відчутно реагує на всі його вигадки.

А вже виходячи, я озирнулася. І мені здалося, ніби я бачу далекий вогник багаття поміж дерев і чую (крізь рипіння снігу під ногами й стогін сосен на вітру) веселий, щирий дитячий сміх. … Зараз ми майже не бачимося. Всі у справах, всі заклопотані - кожен чимось своїм; всі десь працюють, у кожного є особисте життя, у декого підростає дитина… Тим паче що ми - зовсім різні люди, і нічого спільного, крім одного літа в дитинстві і половинки осені рік тому, що їх ми провели разом, у нас немає. Хіба що один із нас працює на батька іншого… та про це ми під час зустрічей не розмовляємо.

Ринат став завначем у своїй школі, діти його так само обожнюють. Його малюк уже розмовляє, Ринат каже, що дуже розумне хлопча виросте. І не дивно - спробувало б воно бути нерозумним із таким вчителем…

Аскольд і далі пише статті про надприродні явища, але, за його словами, це вже йому не так цікаво. Мабуть, через те, що у щось він таки повірив, і знущатись, як раніше, у нього вже не вийде. Аскольд збирається перекваліфікуватися на політолога - політикам він досі не вірить. А ще в нього з’явилася дівчина, яка так сподобалася його батькові, що остаточно допомогла примиренню ворожих сторін.

Утім, не можна не відзначити і внеску Михася в цю нелегку справу. Михася Олексій Горін дуже вподобав, і тепер думка Михася є досить вагомою у верхніх прошарках суспільства. На питання, яку саме роботу він виконує для Горіна, Михась із загадковою усмішкою відповідає: «Так… столи кидаю…» Михась, до речі, теж знайшов дівчину. Потім - ще одну, потім - ще. Михась таки був страшенним бабієм.

Що ж до мене, то я так і залишилася офісним планктоном.

Самотнім і тому трохи нещасним планктоном. Щоправда, якось випила забагато пива й пообіцяла хлопцям, що скоро зберуся з думками, піду у відпустку і напишу про них книгу, та все якось не до того було.

А Михась, до речі, таки знайшов того жовтого слона. За місяць після наших походеньок приїжджав у село до діда (до Ринатового діда, який якось непомітно став нашим спільним дідом) і побачив слона. Той лежав посеред дороги, до нього бігло мале дівча, а просто на них мчав величезний КАМАЗ. Михась встиг підняти той КАМАЗ у повітря - він пролетів над слоном і дитиною. Після цього Михасеві було зле - він відходив два дні, лежав у ліжку й намагався вмовити власну голову не боліти й не крутитися. Чи бодай не робити все це водночас.

- Ніколи більше не підійматиму КАМАЗів, - пообіцяв він нам, розповідаючи цю історію.

- А що з КАМАЗом трапилося після польоту? - поцікавився Ринат.

- Нічого, - посміхнувся Михась, - я його на землю поставив. Поїхав собі спокійнісінько далі…

- Угу, спокійнісінько, - усміхнувся Аскольд, - уявляю шок водія…

- Якби він збив дитину, то був би у більшому шоці, - знизав плечима Михась.

Аскольд помовчав, потім підняв руку, як у школі.

- Дозвольте чергове дурне питання?

- Дозволяємо, - відповів за Михася Ринат, який був, як завжди, за головного.

- Чи не легше було прибрати з дороги дівчинку? Вона, якщо не помиляюся, легша за КАМАЗ…

Михась замислився. Потім знову знизав плечима й знову широко посміхнувся:

- Якось не подумав…

- Кльово, - прокоментував Аскольд.

Що саме було «кльово», він так і не повідомив. Утім, ми й не допитувалися. Хильнули ще по келиху і розійшлися хто куди.

Дорогою я спитала у Рината:

- А що отримав ти?

- Тобто? - не зрозумів Ринат.

- Дивися, - взялася пояснювати я, - внаслідок нашої пригоди я знайшла Іллю, якого шукала, Михась - свій дар і гарну роботу, Аскольд - батька… А що отримав ти?

Він звично обійняв мене за плечі й відказав:

- Вас. І я подумала, що насправді ми всі отримали нас. Все інше - то побічні ефекти, приємні й не дуже, а єдине, заради чого ми вели всі наші пошуки, - це ми. А може, і справді не було ніякого Іллі? Може, він і справді виліз із того багаття?..

Втім, скажу, як полюбляє казати Михась: це неважливо. Важливо лише те, що вони поруч. Найкращі друзі, з якими цікаво говорити про будь-що і цікаво мовчати про будь-що.

Хіба що… Хіба що останнім часом мовчимо ми більше, ніж розмовляємо. Хіба що тем для розмов у нас дедалі менше, та й бачимося дедалі рідше. І я, чесно кажучи (тільки мовчіть про це, бо це - секрет), я не можу дочекатися тієї миті, коли посеред нашої галявини саме по собі спалахне багаття, і з нього вилізе якась халепа, що змусить нас об’єднатися знову.

Халепа може бути серйозною, може загрожувати чимось моїм хлопцям, я знаю це, та нічого вдіяти з собою не можу.

Егоїзм самотнього офісного планктону, якому знову стало нудно жити… Я вже казала, що я - моральна потвора?..

Воно станеться, ось-ось станеться. І тоді я обов’язково напишу про них обіцяну книгу, бо вони - найкращі люди (а може, боги, а може, демони…) в цілому світі - варті того.

Варті ж?

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

12.12.2008

Оглавление

1. Цап та історія про чорного собаку

2. Ілля, який зник, і декілька слів про село.

3. Ринат зі своїм янголям і Аскольдові окуляри.

4. Михась та історія про княжу могилу.

5. Жовтий слон.

6. Залізний дракон і Михасева фотографія.

7. Зелені яблука з черв'яком і Лада

8. Наша відповідь Олексієві Горіну і жовті вежі.

9. Історія про пляшку та бичача голова.

10. МИ.

Реклама на сайте