«Книгарня «Шок»»

Євгенія Кононенко Книгарня «ШОК»

Частина перша: Книгарня «ШОК» Комп’ютерна елегія

Н. Л.

Екранчик мобільного висвітлив його номер. Вона давно боялася дзвінків від нього, якщо вони надходили за годину до призначеної зустрічі. Такі дзвінки могли означати лише одне: зустріч скасовується. І зараз вона сидить за столом, дивиться на маленький апаратик, ще один недавній винахід людського генія, і не поспішає натиснути зелену кнопку, щоб почути: «ти вибач, але тут така справа…»

Жінка, яка сидить у своєму кабінеті за письмовим столом перед комп’ютером, є директоркою невеличкого музейчика.

Цю посаду зо два роки тому вона отримала завдяки йому. І хоча все складається нібито добре, радості від того нема.

Адже йдуть місяці й зливаються в роки, а обіцяне «ми скоро неодмінно відзначимо твоє призначення у твоєму новому кабінеті!» не настає.

Правду кажучи, кілька місяців тому, ще навесні, він як сніг на голову заїхав до неї, коли музей уже закрився. Несподівано зателефонував, що їде. Чи змогла би вона сказати йому, щоб він не їхав? Вони ж не бачилися бозна-скільки!

Вона тоді саме вживала таблетки від депресії, через які їжа набувала смаку риб’ячого жиру, а все перед очима ніби було змащене базарною каламутною соняшниковою олією.

Він приїхав і увійшов до неї з чорного ходу. А в музеї саме відбувалася науково-практична конференція, і представниці з регіонів тинялися по експозиції, чекаючи, коли директорка столичного музею вийде до них, поділиться передовим досвідом. І вона вийшла за півгодини у блузі, застебнутій навскоси, із вогниками потойбічного щастя в очах.

- Ще тепленька, - сказала одна з учасниць конференції.

Вона почула, але їй було байдуже-байдуже, адже вона знала: в неї кохання, а не блуд.

Тоді він привіз пляшку коньяку, яку вона сховала в сейф, бо ж він пообіцяв, що настане день і вони вип’ють її, бо зараз він за кермом. Весна стала літом, а літо - осінню. Нарешті, він знову зібрався до неї, тепер уже на довше, але ж ось телефонує, щоби скасувати зустріч, мовляв, несподівана нарада! Вона заради нього відмінить будь-яку нараду! Навіщо ти кажеш про свої справи жінці, яка заради тебе відкладе будь-які свої справи? Хочеш її знову змусити пережити травму від того, що вона для тебе - зовсім не те, що ти для неї?

- Я не кажу такого… Але ж ти розумієш… - він починає пояснювати, які питання будуть вирішуватися на тій нараді.

Вона уриває зв’язок, він більше не передзвонює. І вона тоскно береться за мишу, зганяє з екрана чорний screen saver із фіалковими лініями і починає безладно блукати Інтернетом.

Невже доведеться знову пити ті кляті пігулки - снодійне на ніч та антидепресант уранці, бо ж інакше не зможе ні працювати на роботі, ні бодай щось робити вдома?

Вечорами директорка музею майже ніколи не поспішає додому. Сидить у своєму кабінеті перед комп’ютером, про-глядає новини, читає книжки, слухає музику, дивиться кінофільми. Іноді водночас із інтелектуальною інформацією несподівано відкриваються вікна порносайтів. Буває, вона сумно розглядає ці засмаглі тіла із силіконовими принадами.

Вона знає: там нема кохання. Але в її пам’яті живе болючий спогад, як кілька років тому, ідучи з нею вечірньою вулицею, її коханий жадібно озирався на молодих дівчат у міні й тугих джинсах, не приховуючи від неї свого захоплення тими ногами й місцями вище. Чому для чоловіків молоді сіднички означають аж настільки більше, ніж закохані очі?

А того вечора замість агресивних порносайтів, які ще й закрити швидко не виходить, і на екрані довго блимають огидні конвульсії імітацій кохання, їй відкрилося інше вікно.

На чорно-білому тлі з’явився червоний текст: ЧЕРВОНА РУТА (ЧЕРВОНА РУТА - не тільки популярна українська пісня, чи не єдина, яка українською мовою звучала на весь СРСР. Червона рута - це традиційне карпатське приворотне зілля). ПРИВОРОТ. Гарантія - 100%. Нам допомагають зорі. Ми нікому не робимо лиха.

Чим привабило її, ніяк не поведену на ворожбі, це підозріле оголошення? Згодом вона думала про це. Певне, культовий український бренд у заголовку в поєднанні з російською мовою оголошення змусили її прочитати весь текст.

Вона й раніше думала про приворот, але тільки як про якийсь абстрактний сюжет. Теоретично її цікавило: а що, як дві жінки візьмуться водночас приворожувати того самого? Якщо обидві звернуться до однаково кваліфікованих ворожок, а то й до тої самої… Що тоді? Тоді їй мимоволі малювалася варварська картина розривання князя в полі двома кобилицями, і вона намагалася думати про інше.

Але ж ось і вона повелася на ту ЧЕРВОНУ РУТУ і написала листа на запропоновану електронну адресу. Їй відповіли миттєво. Далека ворожка спитала, де саме її адресатка зараз, день чи ніч на її годиннику? Мовляв, сама вона зараз перебуває в Архангельську. Сеанс найкраще проводити опівночі за московським часом, коли магічні сили ворожки найсильніші.

Але треба, щоб у клієнтки також було темно. Директорка музею відповіла, що в неї - східноєвропейський час. Ворожка сказала, що це - сприятлива різниця в часі. А також сказала, що й вона з України, тож радо допоможе землячці.

Між жінками зав’язалася довірлива електронна розмова.

Ворожка пояснила, що її технології не допомагають, якщо чоловік потрібен жінці для грошей чи для кар’єри. Але якщо він цікавить її як об’єкт кохання, її приворот неодмінно спрацює. Його дія розпочнеться найраніше по десяти хвилинах, найпізніше - по десяти днях. Єдине, вона має попередити: у нещодавно байдужого чоловіка може виникнути занадто сильний інтерес.

- Кохання не може бути забагато, - відповіла директорка музею рядком десь чутої поезії.

Ворожка назвала ціну. Цілком божеську. Стільки коштував светр, що його директорка хотіла придбати в маленькій крамничці неподалік від свого дому. Бежевий светр із маленькими ґудзичками спереду - схожий на той, який був на ній багато років тому на початку її стосунків із тим самим чоловіком. У директорки була картка із Web Money, якою вона іноді розплачувалася за музику з іноземних сайтів, і вона вмить перевела потрібну суму в еквіваленті для ворожки.

Жінці стало легше. Навіть якщо це й «розведення», Бог із ним! І не те заплатиш за добрий настрій! Директорка одягла навушники, ввімкнула «Велике славослов’я» Струмського.

Поринула у християнський спів і вкотре здригнулася від надривного: «Господи к тебе прибегох: научи мя творити волю твою!» Християнський Бог не схвалює приворотів. Але ж Він схвалює любов! А любові у світі так мало! Будь-що зробиш, аби її стало більше! Зрештою, ще невідомо, як той Бог ставиться до християнських веб-сайтів і до відпущення гріхів через Інтернет, які вони пропонують.

Плин святого поспів’я перебив поштовий дзвінок: ворожка вийшла на контакт у належний час. А директорка мало не забула про неї. Ворожка написала, що їй потрібна Його електронна світлина.

Коханий чоловік директорки музею був відомою особою, і його бадьорий фейс прикрашав багато веб-сайтів. Вона послала кілька лінків до Архангельська. Ворожка відповіла, з якою саме парсуною вони працюватимуть рівно опівночі за Москвою, об одинадцятій за Києвом. Потрібно, щоб його фейс був у неї на екрані. Потрібна максимальна синхронність.

Що робитиме ворожка в Архангельську - не її справа. Але ось інструкція, що має робити вона. Отже, потрібна КРОВ. Її кров. Бажано менструальна. Але якщо такої під рукою нема, можна просто порізати палець.

Директорка простягла руку до мармурового канцелярського приладу, який залишив на робочому столі котрийсь із її попередників. Взяла архаїчне металеве перо, якого ніколи не вмочували у каламар. Протерла його своїми парфумами. І коли годинничок у правому нижньому кутку комп’ютера просигналізував 22:59, зробила щось на кшталт того, що робить лаборантка, коли бере аналіз крові. А рівно о двадцять третій зробила все так, як її проінструктувала архангельська ворожка (Свідомо не подається інформація, що саме треба робити з обличчям на екрані за допомогою крові).

Комп’ютер умить вимкнувся. І світло в кабінеті також.

Навкруги запанувала така чорна темрява, що директорка на якусь хвильку подумала, що осліпла. Вимкнувся електричний обігрівач, повіяло космічним холодом. У маленькому музейному садочку гучно завив пес. Директорка відчула чорний жах від контакту з холодом потойбіччя. Захотіла перехреститися, але права рука не слухалася. Та от поступово почали з’являтися тьмяні обриси чорних дерев за вікном.

Жах попустив. Десь у кінці коридора гукнув охоронець:

- Пробки вибило! Зараз поміняю!

Повернулося світло.

- Налякалися? - охоронець із нічним черговим зазирнули до її кабінету, - зараз усе буде нормально! То ми відразу два електрочайнички закип’ятили, тому, певне, таке сталося!

Ви вже нас вибачайте!

Увімкнувся комп’ютер. На годиннику 23:10. Вона ще цілком встигає на метро. Зателефонувала синові, щоб зустрів її біля виходу. Син сказав, що саме йде по пиво до кіоску, щоб вона передзвонила, коли сідатиме в метро. І коли вона вже одягала пальто, залунав мобільний.

- Ти ще в музеї? Слава Богу! То я таки їду до тебе!

Вона не встигла нічого відповісти, як він з’явився за вікном у саду, нетерпляче постукав у скло. Вона відчинила чорний хід. Він увірвався до кабінету, як навісний перелесник, рвучко схопив її в обійми. Відпустив лише тоді, коли вона сказала, що треба замкнутися. І з новою силою потяг її до казенного шкіряного дивана.

Дзвонив її мобільний, дзвонив міський у приймальні.

Вона знала, то її син. Бо ж метро вже не працює, а її нема.

Але коханий не відпускав її. Хоча сам він під час їхніх попередніх зустрічей завжди відповідав на свій мобільний. Не сповільняючи руху кохання, давав коментарі, що від нього хотіла світова преса, або спілкувався зі своїм збіса високим керівництвом.

Метро вже давно закрилося, але їхнє кохання тривало.

- Ви ще тут? - гукнув з-за дверей охоронець, певне, син зателефонував на вахту, - бо ваш син хвилюється. Сказали, що їдете додому, а вас нема. Сказати, що ви тут і заночуєте?

- Прожени його, - роздратовано стогнав коханий, - я так скучив за тобою!

Вона вже не мала сил, а він не зупинявся.

Фіранки не запнуто, світло увімкнено, кабінет на першому поверсі, думала вона. Її погляд упав на виріб народних майстрів, дерев’яну статуетку Лесі Українки, на якій зачепилася майка коханого. Музей - у центрі міста. Тут вони навіть не почують третіх півнів. Бо ж із третіми півнями дія магії мала би скінчитися. А може, в комп’ютерного привороту якісь інші закони?

О третій ночі, коли вони пили чай з тим самим коньяком, він сказав, що завтра ввечері неодмінно приїде знову. А ще спробує заїхати в обідню перерву.

Це триває вже кілька днів. Він буває в неї чи не щовечора. Їй вартує великих зусиль відпровадити його пізно ввечері, бо він щоразу готовий ночувати в її кабінеті.

- Ти можеш позбутися своєї посади, - каже вона йому.

- То я піду старшим науковим до тебе в музей! Візьмеш мене?

- Тебе можуть вигнати з дому.

- То я піду жити до тебе! Чи я тобі потрібен лише з посадою й житлоплощею? - він знову тягне її до себе на коліна, знову лізе до ґудзиків на її кофтинці - від тих далеких часів, як розпочався їхній роман, вона не носить глухих светрів, купує собі лише светрики на ґудзичках.

А сьогодні вона вперше сидить сама у своєму кабінеті. Їй пощастило скасувати зустріч, бо пішла та сама кров, якої жадала далека комп’ютерна ворожка. (Можна собі уявити, який міг бути ефект, якби директорка скористалася не кров’ю з пальця, а ЦІЄЮ кров’ю). Він телефонує, питає, може, вона передумала, може, він усе-таки заїде? Гаразд, сьогодні нехай вона відпочине, але завтра він неодмінно приїде і вони будуть кохатися нетрадиційними способами.

Але то завтра, втомлено думає вона. А сьогодні вона сам на сам із комп’ютером, за яким, як виявилося, дуже скучила. Вони ж і не спілкувалися відтоді, як та ЧЕРВОНА РУТА запропонувала їй свої послуги! Ти завжди хотіла потойбічного знання, каже вона собі, тільки боялася його, ну от і маєш. А особливо захотіла після того, як потоваришувала з ним, із комп’ютером. Хто б іще показав тобі, наприклад, месу Алістера Кроулі в усій її аудіовізуальній величі? Іноді комп’ютер може бути кращим за чоловіка - і вимкнути його можна, якщо вже зовсім набридне, і відповіді на сакральні питання знає краще за багатьох чоловіків.

Але є питання, на які й комп’ютер не відповість. Наприклад, як знову відшукати архангельську ворожку? Вже годину вона блукає Інтернетом, але сайт ЧЕРВОНА РУТА не відкривається. Всі пошукові системи на запит «Червона Рута» видають тільки пісню Володимира Івасюка або інформацію про фестиваль 1989 року. І знову вона, певне, ночуватиме тут. Бо немає сил підвестися зі стільця, така сильна кровотеча. Можна викликати таксі, але вона боїться закривавити чиєсь авто. А перед комп’ютером так добре, він уміє заспокоїти. Принаймні, дуже намагається. Вона набирає «приворот кров’ю», заходить на сайт SANGUIS-HAEMA. І знаходить дуже багато вельми суперечливої інформації.

Шлюбна ніч

Найкращі хвилини ночей кохання - щирі розмови потому.

Коли заговорять про те, про що мовчать за інших обставин.

Якщо воно так для обох, значить, їх направду багато чого поєднує. Ці двоє були разом більше двох років. А потім вирішили, що зможуть створити родину. Уклали шлюб і відмовилися від засобів запобігання. Йому трохи за п’ятдесят, їй трохи за тридцять. Зараз вони в готелі, в подорожі, куди прилетіли відразу після реєстрації шлюбу. За вікном мерехтять вогні незнайомого міста. На столі - два келихи й недопита пляшка дорогого шампанського. Над ліжком - лагідний світильник. Можливо, щойно вони зачали дитя.

- У мене двоє дорослих дітей. Але вперше я робив це свідомо, - каже він.

- У мене в минулому лише ненароджені діти, - відповідає вона. Її репліка провисає без відповіді. То - ніби звинувачен ня всім чоловікам світу, що зараз не є доречним. Аби повернути дорогоцінні хвилини гармонії, вона весело додає:

- Але мене моя мама все-таки народила.

- А моя мама, - несміливо починає він, - моя мама… Ти ж бачила її. Вона ще була жива, коли ми познайомилися, то ти, мабуть пам’ятаєш, якою вона була…

- Вона була дуже старенька, - обережно каже вона.

- Але й молодшою вона була… страшненька. Вона була горбатенькою, а над бровою випнулась якась пухлина, яка її геть унікчемлювала… Але люди любили її, бо вона була неймовірно привітною. Просто надприродно лагідною. Справжня сестра милосердя. Хоча по лікарнях все життя пропрацювала не медсестрою, а санітаркою… Я ніколи не питав її про батька.

Не в тому, зрештою, був трагізм мого дитинства. У нашому містечку майже ні в кого з моїх ровесників не було того батька. А в кого був, то якесь п’яне одоробло… Але я зараз не про це… Коли я вже був дорослим, мама розповіла мені, що на початку п’ятдесятих кілька років працювала в Карелії в будинку інвалідів Вітчизняної війни.

- Я чула про таких. Туди їх усіх позвозили з базарів, де вони жебракували відразу по війні.

- Там були й такі, хто навіть жебракувати не міг. Зовсім страшні каліки, потім я зустрічав у книжках назву basketbaby. Це про інвалідів без рук та без ніг… - І я чула таку назву. В одній американській книзі…

- Так от, моя мама розповіла, що виявила особливу увагу до одного з таких. Проходила до нього вночі поговорити. У нього не було ні рук, ні ніг. Але чоловіча стать у нього була. І вона, певне, мучила його. І мама сказала: «Я його спочатку рукою заспокоювала, а потім і ти заклюнувся…»

- Як же вони зробили таке, що й ти заклюнувся? - з мукою в голосі спитала молода дружина.

- Я й сам після тої розмови з мамою іноді про це думаю…

Це єдине, що моя мати розповідала мені про мого батька. А може, все було зовсім не так, і мама розповідала мені щось таке, чого й не було насправді.

- Навіщо їй було брехати?

- Вона не брехала. Але могла щось вигадати і повірити у свою вигадку. Пожаліла хлопця-каліку з гарним обличчям.

А я виник від чогось банальнішого.

- Гадаю, що твоя мама сказала правду.

- Можливо. Але це неможливо встановити. Минуле зникає без сліду.

- Ти є слід.

- Не знаю. Єдине, чого можна бути певним, - я бачив запис у її трудовій книжці. Вона направду працювала в Карелії в притулку для інвалідів тої війни. Звільнилася за кілька місяців до мого народження. Отже, моє місце зародження саме там… А місце народження - те містечко, де ми з нею жили, поки я не поїхав навчатися в університеті.

У кімнаті готелю стало тихо. А хотілося ще говорити.

Говорити і слухати. Але слів не було. Нарешті він знову порушив мовчання:

- Навіть якщо це й вигадка… але це ще одна народна історія про український секс… чи про українське кохання…

- А чому саме про українське? Як на мене, в тому страшному будинку… були всі народи.

- Мама казала, що виявила особливу увагу саме до того basket-baby, тому що коли в нього гноїлися обрубки, він марив по-українськи. Вона навіть не сказала «по-українськи».

Сказала: «по-нашому».

За вікном мерехтіли нічні вогні чужого міста. Над ліжком у номері готелю ніжно блимав світильник. Чоловік і жінка міцніше обнялися в гіркоті солодкої шлюбної ночі.

Голий ювілей

Сімома подвійними буквами Він влаштував сім земель, сім небес, сім днів, сім континентів і сім морів, сім річок і сім пустель, сім тижнів (від Пасхи до Трійці), і посеред них був Його Священний Палац. Сім років складають цикл, і сьомий рік - рік звільнення, а після семи років звільнення - Ювілей. З цієї причини Бог любить сімку більше, ніж будь-яку іншу річ під небесами.

Сефер Єцира

Досвід її життя ніяк не сприяв тому, щоби вона бодай якоюсь мірою захопилася нумерологією. Круглі дати завжди підводили, несподівану радість приносили якісь випадкові числа.

Вона була переконана: всі властивості надали числам люди, а числа як такі нічого в собі не містять. І отой самий ювілей, оте число п’ятдесят, яке чи то люблять, чи то не люблять, але ніяк не може не враховувати ніхто з тих, хто послуговується десятеричною системою числення, воно також штучне.

Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п’ять.

Тоді як справжній давньоєврейський ювілей - це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей - це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого.

Але й перший ювілей має особливий сенс, якщо надавати великого значення семи й семи разам по сім… А чи було десятеричне числення в часи написання Сефер Єцири? Ото питання!

Як повідомляють мудрі книжки, - раз на 50 років рабо- власники-юдеї відпускали на волю рабів. Але, якщо не виходи ти на рівень великого знання, лишатися в колі повсякденності, то в житті сучасних громадян число 50, коли воно стосується людського віку, має якийсь варварсько-сакральний сенс, позбутися магії якого майже неможливо. П’ятдесят років треба неодмінно святкувати. Святкувати гучно, п’яно, із залученням великих грошей, які рекомендується починати відкладати, тільки-но тобі виповнилося сорок вісім. А то й раніше. Інакше ти просто не шануєш усіх, хто добре ставиться до тебе. Тих, хто готовий щиросердно тебе привітати. Тих, хто готовий подарувати тобі дорогу й непотрібну річ. Тих, хто також готується гуляти свій ювілей, і тебе вже внесено до списку запрошених. Їй пригадалося, як вона ще малою дівчинкою була з мамою на першому в своєму житті п’ятдесятиріччі, що його гуляла тітка Марія, їхня далека родичка. Було дуже багато гостей, раніше вона не бачила, щоб до малометражної квартири вминалося стільки люду. Було дуже багато всіляких наїдків.

Але запам’яталися не люди й не ковбаси, а величезне декольте ювілярки і те, як вона весь час легко вимовляла погані слова.

Ті, за які вчительки викликали до школи мам маленьких лихословів і погрожували виключенням із піонерів, тодішнім аналогом вічних пекельних мук.

- Ти, Маріє, стежила б за мовою, тут діти!

- А що тут такого? Час біжить швидко! Дитині скоро й самій буде п’ятдесят! - відповідала п’яна тітка Марія. Мама й не знала, як прокоментувати дитині тітчину лексику. Одначе не забрала маленької дочки з нечестивого свята, де лисі череваті дядьки піднімали чарки за те, аби перестиглій іменинниці й надалі було з ким скакати і в гречку, і в кукурудзу, а та гучно реготала, ніби її лоскотали під пахвами.

Час і справді біжить неймовірно швидко. Сім сімок, що їх так полюбляє Бог, промайнули, як сім тижнів. Жах ювілею прийшов і став під дверима її оселі, як міліціянт із кайданками. Що робити? Продавати старе авто хворого чоловіка, аби добряче напоїти кілька десятків жадібних до гульні й наїдків перестарків, щоб і вони, дійшовши до потрібної стадії сп’яніння, піднімали чарки за її хмільний і стиглий жіночий полудень, себто за стегна, на яких тріскають усі колготи, за відсутність талії, за живіт, що його не годна замаскувати жодна «грація»?

- А ти зорганізуй собі глибше декольте! Це дуже відвертає чоловічі очі від талії, якої нема! - порадила їй від щирого серця її шкільна подруга Олена, яку вона нещодавно зустріла просто на порозі свого університету. Вони з нею давно не бачилися. Коли хтось, кого знаєш віддавна, весь час перед очима, то його/її вікові зміни перебігають не так кричуще.

Олена корчить із себе стильну пані, в неї коса спідниця із золотими торочками, розстебнутий кожух посеред зими, рясне намисто в глибокому декольте, хустка, що невідомо як тримається на одному плечі. На животі - широкий пояс із металевими бляхами, певне, покликаний маскувати катастрофічне наближення талії до стегон.

- У тебе ще є місячні? - питає Олена, і вони гучно регочуть на всю вулицю. Згадують, як незліченну кількість років тому замикались у кабінці шкільного туалету, і та, в якої почалося раніше, демонструвала ще не проініційованій, що воно таке.

- А зараз нібито продовжили, - відсміявшись, каже одна з клімактеричок.

- Що продовжили?

- Жіночий вік.

- Хто продовжив?

- Мені моя дочка написала з Німеччини, що в останні роки продовжили.

- Дочка тебе повідомила. А хто продовжив? - регоче Олена.

- Не знаю. Природа продовжила. Суспільство.

- Чи Бог.

- Може, й Він.

Колись вони з Оленою та з Нінкою, ще однією їхньою однокласницею, кілька років поспіль святкували колективні дні народження, оскільки народилися в один місяць.

- Може, й зараз скооперуємося?

- Борони Боже! Я думаю, як би взагалі уникнути цього!

- Ти геть розум втратила? - Олена сповнена панічного жаху. - Ти хочеш не дожити до п’ятдесяти п’яти? Цей ювілей треба неодмінно святкувати!

- Хто сказав?

- Бог! Бог велів!

- А де це записано? На яких скрижалях? Десять заповідей не містять наказу святкувати ювілей.

- От єзуїтка! Відразу видно, що пишеш книги та береш участь у «круглих столах» на телебаченні! На все в неї є відповідь! А Нінка, до речі, вже замовила п’ятсот троянд до свого ювілею! - І куди вона їх планує встромляти?

- Не твоє діло! - в Олени з’являється несподівана агресія, ніби її дуже образили.

- Валеріє Миронівно! На факс ректорату прийшов лист для вас! - озивається до неї секретарка ректора, яка поспішає з обідньої перерви. - Іди, Миронівно! Читай свій лист!

Найкращі подарунки завжди робить доля. Прийшло за - прошення на двотижневий семінар із технологій індивідуального лідерства. Вона надсилала тези вже давно, і от її запросили. І саме на ті дні, коли… Отже, проблема святку- вання ювілею в стінах УГС (університету гуманітарних стратегій), де вона завідує кафедрою постмодерної толерантності, відпадає. Бо вже готова була йти до ректора, брати відпустку на два тижні, але все відкладала слизький візит. Адже ректор не міг збагнути, як можна не гуляти того, чого не гуляти не можна. А тут цей семінар. Звісно ж, тут ректор не відмовить.

У ректора в кабінеті кілька людей. Обговорюється неймовірно важливе питання: треба догодити спонсорам і провести конкурс «міс викладачка». Студентських мало не щомісячних конкурсів краси їм замало, треба ще й втягти в цю срамоту молодих викладачок. Валерія радіє, що вийшла з відповідної вікової категорії. Але її вже ввели в журі оцінити якщо не сексуальність, то культуру одягу претенденток.

- Я пропоную не мучитися і призначити «міс» Олю Рачковську, - каже Валерія, називаючи найвищу на зріст викладачку, переможницю міського конкурсу «міс ноги» кількарічної давнини. Але її дотеп не сприймається.

- Та куди її, - вигукує Троня, Трохим Миколайович, молодий викладач кафедри новітніх форм ефективного лідерства, - вона ж стара, як добре вино! Їй сорок! Жінок старше тридцяти п’яти взагалі варто відстрілювати!

Це вимовлено так щиро, так безпосередньо, що навіть толерантна Валерія, яка зазвичай перетравлює все, відчуває, як здіймається хвиля обурення в тих її глибинах, які вже давно ніхто не міг скаламутити. Всі присутні в ректорсько- му кабінеті відчувають, що молодий викладач бовкнув щось не те.

- Відстрілювати? Почнімо з вашої матері?

- Ой, вибачте, заради Бога, Валеріє Миронівно! - так само щиро перепрошує прихильник радикальних заходів збереження жіночої краси на земній кулі. - Я вас настільки шаную, аж забув, що ви - жінка.

- Дякую! Таких компліментів мені ще не робили!

Валерія ненавидить компліменти:

- Що вам/тобі потрібно від мене? - завжди уриває вона чиюсь фразу, коли хтось намагається сказати, що в неї сьо - го дні чудова нова зачіска, неймовірний новий светр або вся вона така неймовірна. Компліменти доречні в ліжку. Але саме там чоловікам відбирає мову. Вони наче ковтають язики, хоча всі пам’ятки з успішного сексу починаються з банальної до ідіотизму фрази про те, що жінка любить вухами. А особливо сердечні слова берегтиме в пам’яті, скільки житиме.

А поза альковом Валерія щиро ненавидить компліменти. Але ж скільки жінок насолоджувалися б і її посадою з великою кількістю підлеглих, і компліментами з уст залежних чоловіків! А також можливістю помститися за недолугий чи то комплімент, чи то особливого роду кривду з боку цього молодого нахаби. Її статус у цій організації дав би їй можливість зацькувати його та змусити піти з посади з доброю платнею. Та Валерія Миронівна не стала з’ясовувати у завідувача тої кафедри, де викладає Троня, наскільки сильні позиції у хлопця в їхньому університеті, де стільки молодих ідіотів охоче платять великі гроші за імітацію навчання. Нехай собі живе! Автомата до рук для відстрілу жінок старше тридцяти п’яти, коли на їхніх боках починають вимальовуватися перші сальні нерівномірності, він, будемо сподіватися, не отримає. Та й кримінальний кодекс напевно знає. Але щоразу, коли вони зустрічаються в коридорі університету, Троня підкреслено чемно вітається з нею, а Валерія щоразу відчуває під одягом свої зони зайвої ваги, що викликає потяг пустити собі кулю в скроню власноруч, без допомоги Троні… Тільки де взяти револьвер? У чоловіка є мисливська рушниця. Але стрілятися з рушниці нелегко.

Можна відстрелити когось, хто буде поряд, а не себе…

Тіло, тіло, жіноче тіло. Жінка - це тіло, чоловік - це дух.

Хоча який, в дідька, дух, чоловік - це гаманець. Жінка має бути гарною і молодою, а чоловік має бути яким завгодно, аби при грошах. Її чоловік, нині старий і хворий, колись на початку засліпив її - чого правду ховати? - не лише манерами й досвідом, а й щедрими подарунками, яких не могли робити молоді хлопці. Йому виповнювалися ті самі п’ятдесят, і він зовсім не відчував від того ніяких проблем. Проблеми створювала його попередня дружина, його ровесниця, зів’яла й відвисла (невже я тепер така, як вона тоді?). А він, тоді стрункий і підібраний, хвацько відбивав молодих дівчат від молодих хлопців.

- Яка ти молода, мій Боже, яка молода, - шепотів він їй у відповідні хвилини, і вона бачила в півтемряві спальні, як на його очах з’являлися сльози.

Валерія пам’ятає п’ятдесятиріччя свого чоловіка; його святкували в ресторані «Театральний», якого зараз нема.

Він скасував усі віншування, сам виголошував тости на честь своїх гостей. Танцював з усіма запрошеними жінками, але вона, його молода дружина, була в центрі. То було справжнє свято зрілого чоловіка, якому є що згадати, проте й багато всього попереду.

Ювілеї чоловіка - святкування нового злету, нового кохання, нової хвилі молодості. А ювілей жінки - то кумедне бажання схопити за хвіст те життя, якого вже ніколи не буде. І всі претензії можна адресувати тільки Господові.

Патріархальне суспільство з його віковим гнобленням жінки тут ні до чого.

- Що ви робитимете, коли тобі буде сорок? - застерігали її подруги від шлюбу з перестарком.

У її сорок вони ще щось робили. Але потім до чоловіка прийшли інсульт, інфаркт, простатит і хвороба Паркінсона - не варто перераховувати всього.

- Якщо ти була подарунком до мого ювілею, то найкращим подарунком до твого буде, якщо я зроблю тебе вдовичкою, - шамкав він, - але не дочекаєшся! Я ще поживу. На- зло тобі. Хоча я знаю, що чоловіків, коли в них відмовляє амуніція, треба відстрілювати… - він ужив те саме слівце, що й Троня.

Те, що робить життя Життям, - це секс. А без нього - це вже перехід від життя до смерті. «Вони живуть», - кажуть про чоловіка й жінку, які мають секс. Отже, якщо вони його НЕ мають, то вони й НЕ живуть. А життя духу? Для цього нібито не потрібен секс. Скільки чудових розмов було в них із чоловіком після кохання! Вони могли говорити про все, могли говорити до ранку, забуваючи про буденні справи. Вона й нині намагається їх відновити. Знайома психолог з їхнього університету порадила їй повернутися до тих тем, які вони недообговорили колись. І вона неодноразово заговорювала з чоловіком про його монографію, яку він встиг дописати ще до хвороби Паркінсона, книгу, яку вона цитує у своїх лекціях в університеті гуманітарних стратегій.

Але чоловік не підтримує її прагнень «поговорити». Згадки про його колишню творчу спроможність лише підсилюють його нинішню лють. Уся його інтелектуальна міць диявольським чином трансформувалася винятково в те, щоб, незважаючи на кепський зір і постійно сльозливі очі, влучно підмічати найменші її вікові зміни:

- Я помру, а в тебе ніколи нікого не буде! Подивися на свій живіт! Але я ще поживу! Ти стара корова, а не жінка! А я в твоєму віці був молодий! Я міг би мати кількох таких, як ти!

Одна радість, що чоловік тепер багато спить. Засинає просто на дивані у вітальні й гучно хропе, широко роззявивши рота. І що вона робила би з ним, якби направду надумала святкувати ювілей? І дочка з Німеччини не приїде, її не відпустять з роботи. Але подарунок долі, цей двотижневий семінар. Вони побачаться з дочкою в Берліні. Все складається добре. Аби не те мало не щохвилинне відчуття болючої деформації тіла, яке в останні кілька місяців стає нестерпним. І так само болюче клекотання у грудях: статевого життя не буде, духовного також не буде. Буде животіння. Як у її старого чоловіка, скарлюченого, засцяного, лютого на весь світ.

У неї вже на руках квиток до Берліна. Вже домовлено з медсестрою, яка заходитиме до чоловіка. Домовлено з ректором, що її два тижні не буде в університеті. Її лекції скасують, а вона повернеться, коли відбуватиметься конкурс краси «міс викладачка». Отже, ювілей пройде непомітно, й ніхто не говоритиме їй за її гроші з чаркою її горілки про її полудень віку, хмільний, плодовитий, спекотний… про те, яка вона прекрасна жінка у свої зрілі літа… ревно відробляючи шинки, салати, можливість добре випити, «добрий розслабончик».

Але от жіночий голос у слухавці таки нагадує про ювілей і про давню дружбу. Це - Ніна. Третя з трійці Водолійок з їхнього класу. Точніше, перша. Її день народження був першим, і святкували саме її свято. Інші дівчата приєднувалися до неї та святкували свої дні народження наперед.

- Куди ти плануєш встромляти п’ятсот троянд?

- Це не твоє діло. Туди я тебе не запрошую.

- Я це переживу.

- Я знаю. У тебе насичене духовне життя. Я бачила тебе по телевізору. Ти говорила про досвід світової культури в сучасній освіті. А я запрошую тебе з Оленкою до своєї сауни «Змий печаль». На голий ювілей! Там не буде телебачення.

- Навіщо це тобі треба?

- Я запрошую! Ти знаєш, скільки все це коштує? А я з вас грошей не беру! Приходьте!

- Я лечу до Німеччини! Я не хочу дурних тостів і наїдків, від яких нудить!

- Я знаю твою позицію. Оленка мені розповіла. Це твоє діло. Але до моєї «Змий печаль» приходь. Це за два дні до твого від’їзду.

Ніна володіє мережею елітних саун «Змий печаль» по всій Україні. Її життєвий успіх значно вищий, аніж успіх Валерії Миронівни, завідувачки кафедри постмодерної толерантності в університеті гуманітарних стратегій. Але вона про те не кричить у ЗМІ, робить свій бізнес тихо, здаючи ванні кімнати під корпоративні вечірки, які не стоять порожні навіть у часи економічної кризи. Навпаки, графік став щільніший, доводиться відкривати нові філіали в області. Люди хочуть змивати з себе щоденний бруд у комфортабельних умовах.

Нещодавно один банкір із родиною святкував у неї ювілей.

Хто хотів, був голий, хто не хотів - у махровому халаті. Це й навело Ніну на думку попаритися з дівчатами. Складайте ваш одяг сюди. Для особливо сором’язливих ось халати від Benetton. Але є пропозиція халатами не користуватися.

В Олени сала на боках суттєво більше, ніж у Валерії. Але перша від того не комплексує, адже в неї, скромної учительки, на відміну від завідувачки кафедри Валерії Миронівни, чоловік зовсім молодий - у нього ювілей в наступному році.

Він нещодавно надумав піти до молодої. А Оленка взяла й виставила позов на половину всього майна, купно з дачею, машиною й меблями! Оленчин чоловік побачив, що половини майна йому аж ніяк не вистачить для облаштування життя з молодою, і повернувся трахкати ювілярку Оленку. Вернувся, як побитий пес! Оленка дуже пишається своєю житейською мудрістю. Інша бігала би плакатися до подруг або до попа - зараз відроджується така архаїчна форма збереження родини, яка майже ніколи не спрацьовує. Спрацьовує майно. Чоловіка й жінку має єднати сукупне майно. Це - гарантія того, що «секс для здоров’я» забезпечений доти, доки в чоловіка стоятиме. Бо жити треба. Треба якось жити.

- Так, жити треба, - гордо підхоплює тему розмови Ніна, виходячи гола перед голими подругами. У Ніни немає сального «рятувального круга» на боках і животі. Щоправда, живіт весь у зморшках. Зате вся вона вкрита рівномірною засмагою з солярію. Ходою манекенниці, пересмикуючи плечима, гойдаючи стегнами, ходить вона по килиму вітальні сауни, чекаючи оплесків від подруг.

- Це все бакси. Тут багато сотень баксів, - коментує Ніна свою, як вона вважає, ідеальну статуру. - У тіло треба вкладати і вкладати, щоб це було жіноче тіло, а не картопляне пюре в целофановому пакеті. Масажі. Ефірні олії найвищої якості. Парафінові сповивання. І, звичайно ж, се-е-екс. А пам’ятаєте, дівчата, як ми вперше роздяглися одна перед одною в Олени вдома? Я ніколи того не забуду. У жодної з нас тоді ще не було грудей! У мене й зараз нема! - Ніна пишається своїми маленькими грудьми, вкритими засмагою з солярію.

- Ну, ти ж у нас нєрожавшая, - каже Олена.

- То й що з того? У тебе дорослий син, а в мене мій пупсик!

Так, я зустрічаюся з молодими! І мені не треба думати про морально-етичний бік проблеми, оскільки в мене немає дітей!

То особливе почуття - молодий бичок біля ялової корови.

- То ти, мабуть, платиш своєму теляті! - І в наші літа можна бути жінкою, яку хоче молодий! І не тому, що вона йому платить! Просто треба бути яскравою особистістю! Я не плачу своєму! Він у мене працює! І добре заробляє! Їздить по регіонах, контролює сауни в обласних центрах! Він дуже здібний менеджер!

- Ви живете разом?

- Яка вам різниця? Йому є де жити. У нас вільний союз!

Я не триматиму його, якщо він захоче піти! Не триматиму, бо в мене відразу буде новий!

- Та краще б ти по-людськи вийшла заміж і народила дитину, ніж тримати якихось пупсиків!- кричить Олена.

Ніна зраділа. Саме такої реакції вона й чекала. Довести шкільним подругам, що то вони, матері родин, живуть неправильно, певне, було головною метою запрошення дівчат до «Змий печаль!» І Олена виправдала Нінині очікування, як то кажуть, за повною програмою.

- Гадаєш, не видно, скільки тобі років? - кричить Олена, - тіло за багато сотень баксів! Ніжний солярій сто баксів хвилина! А пика в тебе вся у зморшках! А живіт! Плаский, проте жмаканий! Подивись на неї, Лєрко! Голову Баби Яги прикрутили до тіла ляльки Барбі!

- Все одно краще, ніж у тебе! В тебе ні лиця, ні тіла!

- У мене і тіло, і лице! Інакше б мене не кохав чоловік! А він зі мною живе! Крім того, я душевна й високоморальна!

А ти зла й розбещена!

А от Валерія не піддається на провокацію. Підвелася й рушила до парильні. Чого, зрештою, прийшла сюди? Не для того, щоби лаятися з Нінкою. І господиня «Змий печаль!» міняє тактику. Коли дівчата вилазять із басейну й повертаються до вітальні, застають там накритий стіл. Пиво й горілка. Огірки, оливи, бастурма. Навіщо сваритися, давайте гуляти. Щоб ми всі прожили ще стільки ж.

- Стільки ж?

- Так, щоб прожили іще раз сім разів по сім, щоб знову те число, яке так полюбляє Бог, а потім за цією твоєю, Лєрочко, Сефер Єцирою, новий цикл… - І щоб зустрілися в цій самій сауні?

- Тоді вже ти точно висохнеш, стара хвойдо!

- А ти у двері не протовпишся, - обмінялися компліментами Ніна з Оленою.

Горілка пішла добре. І пиво теж. Хоча це дика суміш - горілка, пиво, парильня, басейн. Але все гаразд. Ніхто не обпікся, ніхто не втопився. Всі знову повернулися до кутнього диванчика у вітальні й сіли до столу.

- А тепер, бабоньки, у мене для вас сюрприз! Вгадайте, який?

- Біблія, читати на ніч.

- Розвоза, їхати додому.

- Не вгадали! Яке їхати додому! Розпочинається найціка-віше! - Ніна клацає пальцями, й до вітальні входять кілька молодих красенів від двадцяти до тридцяти з рушниками на стегнах.

- Дєвочки, все до ваших послуг! У цю ніч ці хлопці виконають будь-які ваші забаганки. Все оплачено! Вибирайте!

До ранку ви в раю!

П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому, що витівка Ніни видалася їй такою дотепною. А тому, що один із запропонованих жиголо - це Троня, викладач із їхнього університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, либонь, варто не просто відстрілювати, а катувати.

Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:

- Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо!

Ваші чоловіки, і старий, і, так би мовити, молодий, ні про що не знатимуть…

Олена вигукує, що вона - жінка порядна і два їй не по- трібні. Вона обирає наймолодшого з найвродливішим облич- чям.

А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається в маленькому будуарі з Трохимом Миколайовичем.

- Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.

Певний час вони мовчать. Валерія наливає хлопцеві пива, підсуває тарілочку з бастурмою, і Троня, не знімаючи руш- ника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, бо батько покохав іншу. Батько іноді згадує, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто, ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею стелиться. Троня з ними жити більше не міг. Цибата Оля Рачкова, яку Валерія жартома пропонувала на «міс викладачку», запрошувала до себе. Троня погодився, але Оля, аж ніяк не маючи ідеальних жіночих параметрів, хіба що довгі ноги, всіляко принижувала приймака. А вертатися до батька з мачухою не було сил. І Троня купив готельку в кредит. А як виплачувати? Платня викладача порівняно велика, але цього замало. То ж доводиться шукати вечірню додаткову роботу. Воістину, Київ - велике село! Де їхній університет, а де сауна «Змий печаль!» І от же ж, зустрілися!

Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? - сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:

- Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.

Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї «Валеріє Миронівно», не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати- ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо- вуватися сам.

- У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!

- Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!

Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.

А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.

Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.

Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.

- Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, - сказав їй Троня на прощання, - щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.

- Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, - прохрипів чоловік.

- Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. - І саме це тебе зупинило?

- Саме це.

Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.

- Наче вимазалася в лайні, - поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, - от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!

Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?

- Я знову розширила своє знання про це життя, - відповіла Валерія.

- Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? - обурилася Оленка.

- Сподобалося - не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.

- Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!

- Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.

- Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!

Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…

- Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик - то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…

Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.

Це - дочка.

- Ти вже зібралася в дорогу, мамо?

- Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.

- Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…

На своїй землі

Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.

А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.

- Вижени її! - порадила їй подруга на роботі. - Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!

Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті - вони з чоловіком, в іншій - його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:

«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!

Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:

- Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!

Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.

Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.

Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.

Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.

- Ну як? Купила козу - продала козу? Відчула наново радість життя? - спитала подруга. - Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?

- Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода! - кричала подруга матері під дверима синової кімнати.

Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.

- Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу! - вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.

Мати заридала.

- Що ви за сімейка ідіотів? - обурилася подруга. - Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!

- Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!

- То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, - подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.

- Ну йди, приведи її назад! - застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.

- Вона не вернеться, - відповів син.

- Чого ж не вернеться?

- А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?

- Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна-чим!

Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!

Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…

- Приведи її назад! Тільки не муч мене! Або йди жити до неї!

- У неї нема дому.

- Як це так - немає дому?! Ти що таке верзеш?

- Шість дівчат винаймають однокімнатну дуже далеко звідси. Коли вона зранку йде на заняття, її пускають переночувати у підсобці.

- А вона ще й вчиться?

Син не відповів, рушив до себе.

- А де ж вона працює вночі? - крикнула мати йому навздогін.

- У нічному барі «Ягідка», - відповів син з-за дверей.

- У цьому, що під нашими вікнами? То вона в нас добре прилаштувалася… А ти, виходить, зійшовся з дівкою з нічного бару?

Син щільніше причинив за собою двері, і клацання шпінгалета люто повідомило матір, що вона знову верзе не те.

А мати застигла під дверима його кімнати, і сум’яття в її душі набуло формату зіжмаканого паперу, який страшенно шурхотить у вухах, його жмакають просто в неї в голові… Приглушене радіо на кухні просигналило дев’яту. Дівчина завжди поспішала на роботу на дев’яту. І зараз дев’ята. Мати раптом миттєво вийшла з хати й рішуче кинулася до бару «Ягідка». Несміливо увійшла в тяжкі рипучі двері. Несміливо рушила напівтемним залом із великими каламутними свічадами на стінах, де, здавалося, підлога хитається під ногами. Ніколи в житті не бувала вона у таких приміщеннях. Незграбно сіла біля столика просто в центрі залу, хоча ще багато вільних місць було біля вікон та під стінами. Дівчина поклала перед нею грубезну книжку меню.

Це не та, що жила в них, за якою тужить її син. А як же звуть ту? Люда? Ні, Ліля, Ліля. На низеньку сцену вийшов скрипаль із мікрофоном, приладнаним до скрипки, заграв ностальгійну мелодію. А от зараз вона візьме п’ятдесят грамів коньяку, хоч би скільки це коштувало! І згадала, що забула гроші вдома, схопила не ту сумку, з якою ходила на роботу.

Офіціантка знову підійшла до неї з блокнотиком і олівцем.

- Я прошу вибачення, а Ліля сьогодні працює?

- Вона сьогодні була вдень.

- А… зараз її ніяк не можна побачити?

- Зачекайте, може, вона ще не пішла.

- Хоч би вона ще не пішла! Хоч би вона ще не пішла! - спливав рефрен у вирі її безладних думок. - А то сиджу в цьому нічному кафе без грошей, як ідіотка. А люди все йдуть і йдуть, щойно була тут мало не сама, аж ось уже половина столиків заповнена. І хто ж ходить сюди? Ніколи навіть не була знайома з відвідувачами нічних барів. Ось якась жінка мого віку сидить із молодим хлопцем, курить. Чи то її син, чи?… А роль лютої свекрухи аж ніяк не моя. Намагаюся зіграти і не маю ніякого хисту. Зрештою, тоді в мене могла народитися дівчинка, і що б тоді?…

За кілька хвилин Ліля вийшла до неї. Привіталася й сіла навпроти. Посміхнулася так привітно й лагідно, що мати несподівано подумала: синові є за чим так тужити.

- То як він там?

- Лежить і не встає з ліжка! Здається, так нічого й не їв відтоді. І на заняття не ходить! Вже телефонували з університету!

- Ой, ці чоловіки! Лежить і не встає з ліжка! Хіба ми з вами могли б собі таке дозволити?

5 хвилин ніжності

По п’ять хвилин ніжності треба було їхати на край світу з двома пересадками. Спочатку в метро. Потім в автобусі. А далі маршрутне таксі. Його будинок стояв біля самої траси.

Він був останнім у ряду однакових дев’ятиповерхівок. Далі по чиналися приватні будиночки сільського типу із садочка ми, а ще трохи далі стіною стояв ліс. Справжній край світу. Повз вікна його помешкання проносилися величезні вантажівки й міжміські автобуси. Із його вікон на останньому поверсі було видно щит на трасі при в’їзді в місто. Восени біля його будинку гули потойбічні вітри, а взимку його заносили космічні буревії.

Зараз теплий весняний вечір. Небо стає ледь рожевим, але до темряви далеко. Він подзвонив і сказав, що до дев’ятої буде вдома сам, і, якби в неї раптом були вільні п’ять хвилин і вона раптом опинилася в його районі, він радо почастував би її білим мартіні й чорними оливками, але він не може запрошувати її так далеко, це тільки в тому разі, якщо вона раптом випадково опиниться десь поблизу. Ті запрошення були нечастими. Та коли вони траплялися, вона кидала все й вирушала в дорогу, щоб раптом ніби ненароком опинитися там, де він мешкав.

Дорога була нелегка. В метро ще сяк-так можна було дихати. А в автобусі людей було так багато, що вона ледь ви- лізла на потрібній зупинці, автобус, пихкаючи, повіз кудись далі решту людей, напівмертвих від денної втоми й ве- чірньої задухи. А вона приречено стала в довжелезну чергу на маршрутку, підраховуючи, в третій чи в четвертий мікроавтобус вона зможе сісти. Щоб раптом ніби ненароком опинитися в районі дев’ятиповерхівок при виїзді з міста.

Але поки що не їде навіть перша маршрутка. Жінка у хвості черги дивиться на годинник і думає, чи встигне вона сьогодні отримати свої п’ять хвилин ніжності, які завжди даються їй такою дорогою ціною. А може, як завжди, в такі хвилини думає вона, якби все це було вдома під боком, не було б цього щему, цієї ілюзії повноти буття?… Маршрутки нема. Треба йти пішки, звідси вже недалеко. Хвилин двадцять ходу. Їхати дві-три хвилини. Але ж скільки чекати! Треба рушати пішки! Вже темніє! Простоявши в черзі, вона може опинитися в потрібному місці вже після дев’ятої. І вона рушила пішки. Ось уже ті дев’ятиповерхівки замріли на обрії. Коли бачиш мету, йти легше. Вона не йтиме смердючими бетонними подвір’ями біля сміттєвих баків і баб на лавках. Піде вздовж траси. Сонце вже сіло. Але ще зовсім світло. Як завжди, на підході, серце забилося, як у юної дівчини. Я сама вирішила приїхати сюди ніби ненароком.

Ніхто не змушував мене. Це мій вибір. Моя свобода. Вона швидко йде по тротуару біля траси. Людей нема. Тільки летять шалені авта. Здається, всі вони несуться на забороненій швидкості.

Коли її підхопили під руки двоє хлопців, затягли на заднє сидіння старого автомобіля, який на мить зупинився, а потім рушив по шосе, вона ще за інерцією продовжує думати, яку неймовірну ціну щоразу платить вона за ті п’ять хвилин ніжності, котрі зрідка дарує їй доля. А тим часом ця ціна, як під час великих фінансових криз, різко підскочила і стала таки неймовірною. Авто летить по трасі. Місто лишилося позаду. П’яні хлопці з обох боків міцно тримають її за руки.

Переднє місце поряд із водієм вільне. Салон цього брудного старого автомобіля весь порізаний. Їй на голову з дірок на засмальцьованій дерматиновій обшивці падає жовтий поролон. За кермом старший мужик напідпитку обмінюється із задніми матюковими репліками, яких вона не розуміє.

Куди вони її везуть? В ліс, на який вона не раз дивилася із його вікна? Зґвалтують, заріжуть і кинуть, ледь притрусивши глицею. А може, спочатку заріжуть, а потім зґвалтують. І ніхто не довідається, як жінка, не дочекавшись маршрутки, бігла по трасі по свої п’ять хвилин ніжності. А коли її все-таки розшукають, ніхто з друзів і родичів не збагне, що робила вона тут, на краю світу, на краю міста, на межі буття й небуття.

Немає сенсу ні кричати, ні випручуватися. Вона захотіла глянути на годинник, скільки ще до дев’ятої. Але негідник ліворуч міцно тримає її руку. Чому жінки такі дурні? Чому я не шкодую за загубленим життям? Чому шкодую лише за не отриманою ніжністю?

Раптом двигун заглух, авто різко стало. А те, що їхало ззаду, врізалося в нього. Із заднього авта вийшли двоє чоловіків, почалися гнівні розборки. Власник заднього авта по мобільному викликає міліцію.

- Випустіть мене! - кричить полонянка і смикає обидві руки. Горе-викрадачі забувають про свою здобич, гучно матюкаються із власниками автомобіля, якому щойно заподіяли шкоди. Вони вже не тримають її за обидві руки. В них інші турботи. Один із них, той, що ліворуч, виходить, лишає розчинені дверцята. І вона тікає, витягши свою сумочку з-під сідниці того, що сидить праворуч. Перелазить через металевий парканчик посередині траси, і, маневруючи між колесами швидких авт, зупиняє одне з них. Сідає поряд з водієм. Просить висадити її біля дев’ятиповерхівки при в’їзді до міста. Нервово розкриває сумочку, щоб знайти гроші для водія, і тут бачить, що то не її сумочка. Замість кількох десятків гривень у відділенні для грошей лежать кілька сотень зелених. Вона злякано заклацує сумочку, з якої пахне дорогими парфумами. Так, в неї була зовсім не така сумочка. Цю носять на коротенькій лакованій ручці. А її одягалася на плече. Тепер їй по-справжньому страшно. Хтось розповідав, - чи про це писали у «Вечірньому Києві»? - про жахливих ґвалтівників, які люблять робити це діло, попередньо випустивши жертві кишки. Вмить згадалася дуже давня і давно відболіла порожнинна операція, яку колись їй починали робити без знеболення. Згадався той біль, і жах, і матюки хірургів. Вона заквапилася шукати в сумочці таблетки валеріани, а потім знов згадала, що сумочка не її.

- Тут вийдете? Я не можу з’їжджати з траси.

- Ой, дякую! Дякую! - Вона все-таки простягла водієві одну з великих купюр з не своєї сумочки.

- Та сховайте ви гроші! Тільки виходьте швидше. Тут не можна стояти.

Вона вийшла. І побачила, що вже зовсім темно. В небі блимають зорі. Світить повний місяць. В його дев’ятиповерхівці світяться майже всі вікна. Там кипить життя. Зараз лише п’ятнадцять по дев’ятій. З помешкань на першому поверсі пахне смаженою цибулею. Вона здригнулася від страшної судоми, затулила рота рукою й відступила в темряву, до темних кущів, якщо раптом знудить. Але повіяв вітерець, запахло бузком, і їй стало легше.

Вона розшукала телефон на стіні його будинку. Але в знайденій сумочці нема телефонної картки. Тільки весь час плутаються непотрібні великі купюри, ах, Господи, а в моїй сумочці була зовсім нова картка на сто двадцять хвилин, так, а чи був там паспорт? Тепер ті негідники можуть знайти її, і тоді вже доведуть справу до кінця… Так, здається, паспорта там не було, але було посвідчення з роботи, буде морока його поновлювати, і так само по ньому можна її знайти… І тільки зараз вона помічає, що її сумочка висить у неї на плечі, певне, ще відтоді, як вона йшла вздовж траси, поспішаючи по свою скупу порцію ніжності. Добре, що ніхто не звернув уваги на жінку з двома сумочками, одна на плечі, друга в руках, от комічне видовисько!

Поки вона, незграбно тримаючи під правою пахвою знайдену сумочку, шукає у своїй, яка висить на лівому плечі, телефонну картку, телефон займає група підлітків. Вони довго регочуть біля автомата, встромляють і висмикують картку, кличуть до дроту то Лєну, то Вітю. А вона нервово чекає неподалік, бліда розпатлана жінка з двома сумочками в руках. Її раз по раз хапають судоми нудоти, але рятує бузковий вітерець із темряви. Нарешті підлітки звільняють телефон. Вона набирає його номер. Їй кажуть, що він уже ліг спати. Ще не було десятої, й вона зважилася зателефонувати вдруге. Була готова говорити «Покличте його, прошу, це дуже важливо!», але цього разу слухавку він узяв сам.

- Щось сталося?

- Так, якісь п’яні пики завезли мене в ліс, я втекла випадково!

- Де ти? Я зараз вийду.

Він вийшов, і вони стали під кущем бузку, і вона розповіла йому і про чергу на маршрутне таксі, і про те, як рушила пішки, і як опинилась у пошарпаному авті, де поролон сиплеться з дірок у дерматині, і як випадково вирвалася звідти, і про повернення до міста, і про чужу сумочку.

Він допоміг їй розібратися із вмістом тої сумочки, де крім грошей були тільки чиїсь губні помади й пляшечки парфумів. Не було ні документів, ні записника. Він сказав, щоб вона й не думала шукати ніяких власниць. Сама доля дає їй матеріальну компенсацію за моральні збитки. Їй ще довго буде млосно від тих парфумів. Це зрозуміло. Але гроші, як відомо, не пахнуть, і навіть не смердять. І він переклав їх до її сумочки. А чужу протер хусткою, щоб у разі чого не лишилось ніяких відбитків пальців, і закинув її далеко в кущі.

Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її.

І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.

- Ходімо до гаражів, - він повів її поміж дев’ятиповерхівок.

- Вибач, я… може, недоречно зателефонувала…

- Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала.

Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.

Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.

- Ти зачекаєш, поки він під’їде? - нервово спитала вона.

- Так, звичайно, звичайно.

Вони лишилися самі у темряві серед густої весняної зелені.

Він поклав їй руку на плече й прошепотів:

- Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері. Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжності. І найстрашніше - залишитися без них.

- А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.

Він стиснув її міцніше, притяг до себе. Обережно торкнувся губами її чола, притулив її до грудей. Вона відчула його серцебиття. Так вони й стояли серед квіту бузку й шипшини, поки вдалині не засяяли фари. В ту ж саму мить він хутко відсторонився від неї.

У машині по дорозі назад вона знов пережила жах того, що могло статися з нею, від чого врятував Бог - або випадок.

Або доля. Так, доля. І та сама доля підкинула їй гроші - вона й сама не чекала від себе такої спритності! Витягла з-під сідниці того бевзя чужу сумочку, а її власна спокійно висіла в неї на плечі. А головне… головне, хоча побачення було неповним, і не було ні білого мартіні, ні чорних маслин, але свої вистраждані п’ять хвилин ніжності вона таки отримала.

Фронтові листи

І досі, проходячи повз той будинок, я мимоволі знаходжу поглядом ті вікна й наче відчуваю пропасницю від думки про те, що сталося там бозна-як давно. Ця історія аж ніяк не зачіпає мене особисто чи близьких мені людей. Її розповіла мені дівчина, з якою я була знайома в студентські роки, а сталася вона з її київським родичем, який, певне, й досі живе у цій кімнаті.

Отже, наприкінці п’ятдесятих у великій комунальній квартирі на Великій Житомирській одну з кімнат займали мати й син. Батько повернувся був з війни, але по кількох роках помер від фронтових ран. Мати працювала у школі, син закінчував політехнічний інститут. На вечірці у студентському гуртожитку хлопець познайомився з дівчиною й закохався. Нібито взаємно. Вони цілувались у скверах, аж танули лютневі сніги. А потім він проводжав її до підворіття на одній з тих вуличок, які вели вниз від площі Богдана до Майдану, тодішньої площі Калініна. Далі вона йти не дозволяла, щось казала про лютого п’яного батька. І зникала в темряві. І тут його мати отримала путівку в санаторій. Директор школи наполіг, щоби вона поїхала, бо ж улітку путівку навряд чи дадуть, а полікуватися їй треба. Вчительки не люблять кидати роботу посеред навчального року, дирекція любить це ще менше. Але раптом усе сталося саме так, і мати зникла на двадцять чотири дні у лютому, посеред такої відповідальної третьої чверті.

Він привів кохану до себе, у них було кілька неймовірних побачень. А потім вона зникла. Зникла назавжди. Не прийшла на призначену зустріч до пам’ятника Богданові, де він чекав її кілька годин. Кілька разів він обійшов усі підворіття тих вуличок, шукаючи Віолу, - дівчина назвалася саме таким незвичним ім’ям. Заходив у крихітні кам’яні подвір’я, стукав у збиті з дощок прихатки-голуб’ятні, піднімався вузькими сходами у темні під’їзди. Ніхто не знав такої. Розпитував друзів, хто привів тоді на ту вечірку в гуртожиток чужу для їхнього гурту дівчину Віолу.

- То ж ти її й привів! - відповідали однокурсники.

А один раптом пригадав:

- Дівчина підійшла до мене і спитала, де Володька Сірий з п’ятого курсу? Їй показали. За хвилину вони вже кружляли в повільному танці під вінілову платівку 78 обертів. Отже, Віола прийшла в гуртожиток, вже знаючи, що їй потрібен саме він. Але навіщо, навіщо? Щоби звабити на кілька днів і зникнути?

Та болісно міркувати над цим він буде згодом. А тоді він був готовий обійти все місто, аби знайти кохану дівчину, від якої втратив розум, яка не могла зникнути просто так.

Значить, із нею щось сталося, потрібна його допомога, тільки як знайти її, о, Боже!

Повернулася мати. Комунальна сусідка розповіла їй, що в сина бувала дівчина. Якась підозріла особа. На ніч не лишалася, але ключ усередині клацав. Перевірте, чи не зникло щось із цінних речей.

Зникло. Зникли всі цінні речі, які лишились у спадок від батьків, які ще до війни їй дарував чоловік. Почалися домашні сварки, нарікання на статеву нестриманість сина, вже одружувався би з порядною дівчиною, а не водив у материн дім бозна-кого, хто вона, звідки, з якої родини? Треба спершу з’ясувати, а потім водити, коли матері вдома нема…

Можливо, ті домашні конфлікти, а втім, конфліктів не було, він тільки мовчав, дали змогу легше пережити зникнення Віоли. Адже якби мати, загалом добра мила жінка, жаліла його, він наклав би на себе руки, відчувши, що коханої ніколи не знайде. Він шукав способу не бути вдома, а потім погодився на призначення на роботу в інше місто, де невдовзі й одружився.

За кілька років його шлюб розпався, і він повернувся до Києва. Мати зробила все необхідне, аби він знов отримав усі права на цю кімнату. За той час сталися дві події: поперше, вона знайшла всі пропалі персні й сережки. Згадала, як ховала їх із шухляди комода подалі в глибині одежної шафи, коли хтось пограбував їхню комунальну сусідку. А по-друге, виявила, що з шухляди комода зникли фронтові листи її чоловіка.

Тепер вони з матір’ю багато говорили про ті події, через які посварилися кілька років тому. Він пригадав, що Віола, коли він бачив її востаннє, пішла від нього досить рано і попросила не проводжати його. Вона мала зустрітися з якоюсь своєю тіткою, а ще її, мовляв, дуже сварили б, якби поба чили з хлопцем. А мати згадала, що директор школи вельми наполягав, аби вона поїхала, бо з парткому прийшло розпорядження, щоб їхала саме вона, вдова фронтовика. А ще вона згадала, що батько одного разу попросив її знищити його фронтові листи до неї, а вона тоді тільки глибше заховала їх до шафи, бо дуже полюбляла перечитувати їх ніжні закінчення. А коли батько йшов до шпиталю востаннє, перед тим як більше не повернутися, перепитав про ті листи, і вона збрехала, мовляв, знищила. А коли його поховали, витягла їх із глибини шафи та знову довго перечитувала оті «цілую, моя рідненька», і поклала їх назад до шухляди комода, де вони й лежали кілька років, поки їх не забрала Віола.

Отже, схоже на те, що фронтові листи могли містити якусь інформацію, цікаву тій могутній таємній організації, якої боялися всі й у самій країні, і за її межами. До Володі підіслали Віолу, яка спритно закохала в себе хлопця, маму відпровадили до санаторію. За Сталіна, якби така потреба виникла, діяли б грубіше - арешт, обшук, підписка про нерозголошення; після Сталіна діяли тонше.

- Що ж вони могли знайти цінного для себе в листах вашого батька? - питаю я дядю Володю, коли та дівчина - це вже було на початку вісімдесятих - затягла мене до свого родича на чашку чаю.

- Я й сам неодноразово питав маму, що писав їй батько?

Листи йшли з Австрії, з Румунії, з Чехії… війну він закінчив старшим лейтенантом у Празі… Ми з матір’ю багато говорили про ті листи. Схоже, мати зовсім не пам’ятала, що там було, окрім слів кохання наприкінці… - розпачливо казав той чоловік невизначеного віку. Він незграбно підвівся з-за круглого столу, підійшов до того самого комода, дістав світлини з однієї з шухляд:

- Ось яким був мій батько, коли закінчував війну. А ось таким був я ТОДІ…

А ВІДТОДІ в його житті не сталося нічого. І чи не єдине, що направду цікавить його, це явні й таємні обставини тих кількох днів у лютому, коли він кохав Віолу, мати була в санаторії, а з їхнього дому зникли фронтові листи небіжчикабатька.

- А уявляєш, - казала я тій дівчині, коли ми йшли від дяді Володі по Великій Житомирській у бік Львівської площі, - а поїде раптом твій дядько влітку до Криму і на алеї серед магнолій біля санаторію КДБ зустріне гарну елегантну жінку, вона вже полковник тієї служби, вони впізнають одне одного, і він спитає її: що ти зробила з моїм життям?

- А вона відповість йому: ти це сам зробив зі своїм життям!

Тебе красиво зробили чоловіком, хто тобі заважав далі жити, як люди?… Листи забрали? Зате скільки задоволення! А навіщо шефові були потрібні фронтові листи твого батька, я й гадки не маю.

А потім моя знайома, родичка дяді Володі, облишила жартівливий тон і сказала з гіркотою:

- Дядя Володя про інше взагалі говорити не вміє. Це в нього - єдина тема розмови…

Цей будинок на Великій Житомирській стоїть і досі, і те вікно й досі ввечері світиться. Тепер це - дорогий район, де помешкання здебільшого повикуповували багатії. Але ТАМ - не поставили євровікон і не почепили жалюзі. Я дивлюся на нефарбовані від часів СРСР рами й на тюлеві фіраночки і думаю: схоже на те, що дядя Володя й досі там живе. І комод, і шафа, і круглий стіл, і диван, либонь, ті самі.

А ліжко поміняла ще небіжчиця-мати. І він розповідає всім, хто завітає до нього на чашку чаю, про своє перше кохання і про те, чим воно обернулося для нього. І про фронтові листи його батька, які стільки років лежали поряд, яких він так і не прочитав, хоча вже був дорослим хлопцем. Хто б міг подумати, що все так станеться?…

А я й досі згадую ту історію наче з пропасницею. Ніби то жар моєї юної душі якісь могутні сили з холодним серцем використали для своїх великих проектів.

Телефонна елегія

Вузьким пошарпаним коридором Міської нотаріальної контори плентався старий чоловік, відзначаючи кожен свій крок ударом тяжкої палиці. Його терпляче вела під руку немолода втомлена жінка. Незграбну пару байдуже обходили працівники контори. Вони давно звикли до безпомічних старих людей, яких молодші родичі тягали сюди відписувати помешкання, дачі, автомобілі чи оформляти доручення на отримання старих внесків в ощадкасах, до яких старі люди вже не мали сил дістатися.

- Ось, тату, присядь поряд із цією бабусею, - сказала жінка. Всадовивши діда, вона заходилася шукати кінець черги. А відшукавши, почала прориватися до кабінету, нагадати нотаріусові: діда привела, що тепер?

А тепер треба було йти до іншого кабінету друкувати копію документа. Черга підійде нескоро, але є надія, що сьогодні вони таки владнають справу. Зачекай, тату, розумію, тобі важко, але якщо вже я тебе сюди притягла…

Старий приречено зітхнув. Аби тільки знову не почало нудити. Бо ж усі ці ганебні моменти старечого животіння варто переживати у власних чотирьох стінах, не витягати на люди…

Час минав, дочка метушилася по кабінетах, стежила за чергою, а підступна млість між животом і грудьми посилювалася.

Читати в напівтемряві казенного коридора старий не міг, хоч і прихопив книгу й окуляри. І тому він зробив те, чого ніколи не робив упродовж усього свого довгого життя: щоби трохи заспокоїтися, відволіктися від запаморочення, заговорив до сусідки в черзі:

- Як змінилося місто. Мене везли по місту, а я його не впізнавав. Усюди якісь безглузді хмарочоси, звідки вони тільки взялися?

Старий говорив гучним розкотистим голосом, аж інші люди мимоволі обернулися. А жінка мовчала. Не відповіла на його банальну репліку. Так само й він ніколи не озивався, коли до нього в різних ситуаціях заговорювали в чергах незнайомі люди. Завжди ставився з великим презирством до тої імітації спілкування. Краще нічого, ніж таке. Але перебування в цьому бридкому коридорі було таким нестерпним, що він мимоволі зробив другу спробу.

- Це ми перебуваємо на розі Михайла Коцюбинського та бульвару Шевченка? - знову гучно спитав дід.

- Так, - холодно відповіла стара жінка, мовляв, вона ще не настільки вижила з розуму, щоб не знати, де перебуває.

Розмова не клеїлася, і старий чоловік зробив третю спробу:

- А туди вниз - знаменитий скверик на Столипінській?

Отут він, здається, сам для себе неждано влучив у ціль, оскільки його приморожена сусідка раптом жваво обернулася до нього: - І чим же такий знаменитий цей скверик? Фонтаном?

То таких по місту багато. До речі, він там іще є?

- Річ не у фонтані, хоч у фонтані ТОДІ були рибки…

- Коли - ТОДІ?

- Ну… ще ТОДІ… Але ж яке тоді в тому сквері було морозиво! Тітонька виймала морозиво з великого бідона і клала між двома вафельками!

- Вона стояла на тому місці, де потім поставили пам’ятник Чкалову.

- Лідіє Андріївно, зараз наша черга, прошу вас, тримайтеся за мене, - до його сусідки проліз крізь натовп відвідувачів молодший на покоління, проте досить немолодий чоловік.

Йому вартувало чималих зусиль підвести жінку на ноги, а потім вона слухняно потупцювала до дверей. А той, із ким вона щойно перекинулася кількома словами, схвильовано стежив, як жінка в супроводі родича нарешті дісталася до кабінету й увійшла до нього. Річ у тім, що її назвали іменем Лідія.

Ліда, Лідочка. Звичайне жіноче ім’я. Трохи менш поширене, ніж геть заяложені Тетяна чи Наталя. Але також досить часто трапляється і зараз, і ТОДІ. Він мав сентимент до цього імені та завжди добре ставився до всіх Лідій, які опинялися на його життєвому шляху. А зараз забув про старече запаморочення та про металевий смак у роті, який, сильніше чи слабше, а вже давно живе в ньому постійно. І відчув смак того довоєнного морозива, що його морожениця у білому фартусі виймала з великого бідона і клала великою ложкою поміж двох ламких вафельок.

- Тату, вже треба заходити, - дочка робить спробу підвести діда.

- Облиш, я сам, - він спирається на палицю, із рипом підводиться, і дочка веде його до того самого кабінету, тільки до іншого нотаріуса. Він, не читаючи, підписує всі папери, що йому підкладають, хоча нотаріус радить ознайомитися.

А він навіть не одягає окулярів. А потім лізе до внутрішньої кишені піджака й довго порпається там.

- Тобі нітрогліцерин? Ми вже їдемо додому, скоро будеш відпочивати.

Старий намацує свої візитівки, яких він уже давно нікому не дарував. Але ще кілька штук мало бути в кишені цього парадного піджака з коротенькою орденською планкою, який він змушений одягати двічі на рік, в якому його поховають.

Так, він не помилився, ось вони, невеличкі картки з цупкого паперу.

- Скажи мені, в іншого нотаріуса ще є та жінка, яка сиділа біля мене під дверима? Бо я кепсько бачу.

- Здається. Я не стежила.

- То передай їй мою картку, - каже він дочці.

- А ти ще й встиг познайомитися в черзі?

- Які знайомства? - скривився від болю старий, підводячись зі стільця. - Але, здається, я зустрів дуже давню знайому.

Нотаріус роздратовано гукнула, щоб заходив наступний.

Дочка вивела діда з кабінету, і він повторив своє прохання.

Жінка притулила старого до стіни, повернулася до кабінету, звідки вийшла з клаптиком паперу, на якому великими цифрами було написано номер телефону.

- Це тобі. Обмінялися телефончиками, будеш дзвонити, призначати побачення. Ой, Господи! До бульвару Шевченка доплентаєшся? Там легше ловити таксі. Лише доведеться об’їхати велике коло.

Вдома він проспав до вечора. А коли прокинувся, став шукати в темряві телефон. Ось папірець із номером телефону.

Тепер треба підвестися з канапи, взяти слухавку. Кілька разів на день він підводиться зі своєї лежанки, щоб здійснити залишки життєдіяльності: щось поїсти, зі стогоном піти в туалет. Ні, його не годують із ложки, за ним не виносять.

Старий пишається цим. А зараз він зателефонує тій жінці, можливо, то якимось дивом справді вона.

Зайнято, постійно зайнято. Невже телефон йому записали з помилкою? Так, він дав їй свій телефон, але чи не загубила вона його? Знову зайнято! Та коли старий укотре натис на кнопку, щоб знову набрати номер, залунав дзвінок.

- Васю, це ти?

- Лідко, хіба таке можливе?

- Коли я прочитала твоє ім’я на візитівці, подумала: то не може бути інший Василь! Як ти доїхав? Я все думала: мій зять машиною, міг довезти й тебе…

- Дякую, доїхав, мені недалеко. Ти краще скажи, куди ти зникла тоді? Я дуже сумував за тобою. Правда!

- Мене перестали водити до скверика на Столипінській.

Батьки взяли мені іншу бонну. А вона стала водити мене в Павловський садочок.

- Он воно як просто! А я стільки думав про те, куди поділася дівчинка Ліда? А чим же твоїх батьків не влаштовувала чудова Емма Францівна?

- Не знаю… І що найприкріше, вже й не спитаю їх про це…

Нібито завжди водила дитину в чистих панчішках! І зайвої порції морозива не купувала, щоб дитина не застудилася!

- Так! На другу порцію морозива давала моя бабуся, і я біг купувати дві порції, вже тоді відчував себе справжнім кавалером!

- А, до речі, тоді був тридцять третій рік!

- Так, той самий! А ми в місті його майже не відчували.

- Так, про тридцять сьомий я знав нібито завжди. Моєї родини це не торкнулося. Але багатьох із нашого дому забрали саме тоді. Ми з мамою завжди знали про це…

- А де ти жив, Васю?

- На Ярославовім Валу. Я й зараз там.

- То тобі треба було брати таксі з Валу до Першої міської?

Це ж поряд! Це ж не на Лівий берег!

- Можна подумати, ти дісталася б пішки від Валу до нотаріальної контори, - відповів старий, удаючи образу.

Обоє несподівано весело розсміялися. Хоча причин сміятися нібито й не було.

- То ви перебралися на Лівий берег, тому ти й зникла?

- Ти почав плутати часи й події, Васю. Лівого берегу тоді ще не було, була Чернігівська губернія. Ні, ми ще довго лишалися в тому будинку на розі Чеховського провулку та Бульварно-Кудрявської, де я народилася. Ми там були ще за німців.

- А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…

- Ти був на фронті, Васю?

- Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.

- Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, - вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.

- Це було дуже давно, Лідо, - тепло посміхнувся старий.

- Я це розумію, - засміялась у відповідь жінка, - Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…

- Я теж не пригадаю, Лідочко…

- А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.

- Хлопчик Вася живий. - І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.

- Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.

- А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.

- Остаточно?

- Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.

- То ти «з бувших», Лідочко?

- А ти?

- А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.

Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.

- А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.

- Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.

- Але принаймні ти нікому не заважаєш. А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.

Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.

Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!

- Ну, чому, це майже дитячий горщичок!

- Ти гадаєш?

Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.

- Ти де на Лівому березі, Лідко?

- Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…

- Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…

- То давай зідзвонимося наступного вечора.

- Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?

- Той, хто перший прокинеться!

- Ти жила всі ці роки в Києві?

- Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.

- А чому ж ми ніколи не зустрічалися?

- А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.

- Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру? - І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.

- Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!

Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.

- То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.

- А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.

Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.

- А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.

- Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?

- Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.

- Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.

- Свій божественний лід.

- А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.

- А скільки ми були знайомі тоді?

- А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…

- Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.

- Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.

А я чекав!

- А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.

А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!

- Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!

- Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.

- Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла. - І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!

- Я таке розповідав?

- А ти хочеш сказати, що не розповідав?

- Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.

- Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!

- А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!

- Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.

- Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.

- А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.

- То твої родичі мають бути вдячними мені.

- Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!

- Що ти сказала, Лідо?

- Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?

- У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.

- А я не жінка. Я маленька дівчинка.

- У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…

- Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!

- Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.

- А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.

- Зараз зовсім інше життя…

- На добраніч, Васю, скоро ранок.

- На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…

- Сьогодні випав сніг.

- Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.

- А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?

- Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.

- Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!

- Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?

- Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…

- Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!

- Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…

А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.

Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.

Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.

- Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…

Тобі пощастило, Васю.

- А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…

- Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…

- Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?

- Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.

А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?

- Та просто я вельми кепсько чую.

- Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те. - І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності. -… Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою - то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…

- Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!

- Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?

- Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.

- Та й я читала лекції багато років. Моя дочка скаржиться на мій гучний голос. Може, тому ти мене добре чуєш.

- А телефонний апарат у тебе звичайний?

- Певне, такий самий, як і в тебе.

- У мене хіба що це телефон із портативною слухавкою.

- Радіотелефон?

- Так! Онук купив мені такий, бо я вже декілька разів зі своєї канапи тяг шнур і розбивав корпуси апаратів.

- Це той хлопчик, який не хотів слухати про дівчинку Ліду і хлопчика Васю?

- А ти запам’ятала?

- У мене прорізалася дитяча пам’ять відтоді, як ми почали спілкуватися з тобою. Я запам’ятовую все, що ти розповідаєш мені, так само міцно, як пам’ятаю наші дитячі забави. - І наші… ну… ти направду все пам’ятаєш, Лідко?

- Мені здається, все. Але ти сам сказав, Васю: те, що сказали нам, пам’ятається міцніше, аніж те, що вимовили ми. Може, щось і забула. Але те, напевно, пам’ятаєш ти.

- А пам’ятаєш, як тобі знадобилося в кущики? І ти боялася звернутися до Емми Францівни, а звернулася до моєї бабусі?

- Пам’ятаю! Бо ж Емма Францівна зі своєю німецькою охайністю забрала б мене додому. А мені ще хотілося погуляти. Був літній день, було морозиво! То вже, здається, було наше друге літо.

- А хлопчик Вася безсовісно підглядав за дівчинкою Лідою…

- А коли дівчинка Ліда чи не вперше за весь час знайомства погрожувала все розповісти бабусі, хлопчик Вася… також дав можливість підглянути за ним… - І ти це також пам’ятаєш?

- Пам’ятаю… а також пам’ятаю, що згадала ті кущики в скверику, коли вперше побачила… по-дорослому… Згадала, що таємниця маленького хлопчика сподобалася значно більше, ніж дорослого хлопця.

- Якби ти побачила зараз… видовище було б те саме…

Старі люди знову довго реготали на різних берегах Дніпра.

Нарешті, жінка змогла заговорити після нападу сміху.

- Васю! Я не бачила, яке в тебе зараз обличчя. Я дуже рада, що ти не бачив мого з його плямами та беззубим ротом.

То навіщо нам дивитися туди?

- Справді не варто, Лідочко. У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів! Врахуй! Ми не скаржимося одне одному на хвороби, хоча тут є про що побалакати.

- О! То була би багатюща тема! І майже не скаржимося на наших родичів. Хоча й тут є про що потеревенити.

- Так… Але зараз суне мій онук; про вовка річ, а він навстріч. Договоримо завтра, Лідочко.

- Ти вчора згадав про свого онука й відразу поклав слухавку. Він… якось ображає тебе?

- Та ні… Але, розумієш, Лідочко, коли я розмовляю по телефону, говорю дуже гучно. Він усе чує, потім ставить іронічні питання. Я цього не хочу. Я маю право на особисте життя. Навіть у своєму безпорадному віці.

- Але ж ти казав, ніби живеш сам?

- Так, я живу сам у двокімнатній квартирі, де колись жило багато людей. Мій син живе в Америці. Дочка з родиною має інше помешкання, в якому жила родина моєї дружини. І дорослий онук має житло на околиці. А до мене іноді приводить дівчат. У нього бурхливе життя. Втім, і в мене в його роки… От тільки не було такої зручної квартири, де, крім хворого діда, нікого нема. - І в мене всі прилаштовані. Я живу з дочкою і зятем у тій квартирі, де колись мешкала купа народу… Було дуже тісно, єдина радість була піти до театру…

- У мене так само… Тоді подружжя й не мріяло про окрему спальню. А тепер хтось помер, хтось поїхав за кордон, а ті, хто лишилися, не планують ні родини, ні дітей. - І в мене так. У цій кімнаті, де я зараз, колись не було куди ступити, так багато було спальних місць. А поміж ними бридкі стільці з манаттям на спинках! А тепер це - велика простора кімната. Я сиджу в ній сама й чекаю дзвінка від друга дитинства. Васю, я не переживу, якщо ти перестанеш мені телефонувати!

- А чого б це я перестав тобі телефонувати? Хіба що мені відбере мову…

- Як у тебе справи, Лідочко… ой!

- Що з тобою, Васю?

- А чого ти так довго не брала слухавки? - І сама не знаю… задрімала на ліжку, ледь дісталася до свого крісла біля вікна. А сьогодні такий ясний день!

- Ні, Лідочко, сьогодні навпаки - великий туман.

- Так, мряка. Весняна мряка. Ти правий. То просто біля мого вікна яскравий ліхтар.

- Ти ж казала, що мешкаєш на восьмому поверсі, як же може бути ліхтар біля вікна на восьмому поверсі?

- Не знаю… Все зараз може бути… Як ти, Васю?

- Дуже серце болить. Якби не знав, що на світі є жінка, яка направду дуже чекає мого дзвінка, я сьогодні не телефонував би… А ти так довго не брала слухавки… Ой!

- Закололо?

- Запекло!

- Он як! Запекло! А в мене пече у скронях… А пам’ятаєш, Васю, як ми бігали по дну фонтана, коли в ньому навесні ще не було води?

- Пам’ятаю… А чому ти це згадала, Лідочко?

- А рибки, Васю, рибки були тільки одне літо чи в обидва літа?

- Рибки… У фонтані у сквері? Чи були вони на друге літо? Ну й питання ти мені задала, Лідочко! Це вперше… так, це вперше я зовсім не можу пригадати… Молодий хлопець радісно йшов темною весняною вулицею в бік Володимирської, щоб упіймати таксі. Цього разу він був сам і заходити до дідової хати не планував. Але мати завжди просила навідуватися до діда, коли буваєш поблизу. Особливо, якщо не відповідає телефон. Хлопець знав, що вночі в діда хатній телефон зайнято. Розмовляє з жінкою. Телефонний роман у вісімдесят два роки. Секс по телефону! А втім, рахунки не приходять, значить, знайшов безкоштовну співрозмовницю. Мати дала дідові мобілку, бо також знала про зайнятий вночі телефон. І зараз зайнято, але й мобільний мовчить. Здебільшого дід коротко відповідав на мобільний, а потім знову поринав у свій нічний телефонний роман. А тут мовчить. Треба піднятися до нього. Зрештою, в нього можна й переночувати, хоча зараз у хлопця інші плани… Вікно світиться… У під’їзді лунка тиша… Двері дідової кімнати розчинені, в хаті тихо… Ах, Боже мій! Скляні очі, синій язик… Сталося те, чого вже давно можна було чекати. І сталося щойно. З канапи звисає холодна, але ще гнучка рука… Хлопець підняв із килимка на підлозі слухавку радіотеле фону. Машинально підніс її до вуха. Почув дзвінкий три вожний жіночий голос:

- Хтось є на зв’язку? Ви чуєте мене?

- Я вас чую, пані! Але нічого втішного вам не скажу…

Це з вами щоночі розмовляв по телефону мій, на жаль, уже покійний дідусь?

- Лідія Андріївна щойно померла! Ми забігли до її кімна- ти, бо вона гучно впала зі стільця, потягла за собою і теле- фон, і тумбочку! Підняли її, а вона вже…

- А ви її онука?

- Дочка. А чого ви питаєте?

- У вас молодий голос.

- Ні, я дочка. А ви онук?

- Так… То виходить, вони померли в один день?

- Мало не в одну хвилину…

- Нехай їхня розмова триватиме там, - у хлопця в голосі ковтнулися сльози. Жінка на тому кінці дроту також схлипнула:

- Ми все зробили, щоб у матері були позитивні емоції наприкінці життя: і окрему кімнату, і зручне крісло, і чайник у кімнаті… А їй усе було не так! А от ваш дідусь приніс їй справжню розраду! Спасибі вам за це, молодий чоловіче!

- Нема за що… Я тут ні до чого… Навпаки, іноді підсміювався над телефонним романом дідуся…

- Ми з чоловіком також… І нашій дочці, її онуці, писали, мовляв, бабуся у своєму віці щоночі вуркотить по телефону…

Тож прийміть мої співчуття. Не буду займати телефону. Він вам зараз потрібен для іншого…

У слухавці затужили сигнали перерваного зв’язку. А у хлопця в пам’яті несподівано спливли колись почуті одним вухом дідові слова про те, що, коли стали модними маленькі бронзові пам’ятнички, то варто було б у котромусь із київських скверів поставити пам’ятник хлопчикові, який чекає дівчинку, а її чомусь не приводять на прогулянку…

Книгарня «ШОК»

На протилежному боці вулиці блимнуло коротке слово ШОК. Він перейшов дорогу на його поклик. Блимнуло і зникло - чи не примарилось? Аж ось так само хутко блимнуло та зникло інше слово: КНИГАРНЯ.

Він добре знає місто, і цю вулицю, і цей будинок. Але ні- коли не знав про цю книгарню. Втім, зараз у старому місті багато нового. Він давно уникає книгарень, бо нема куди ставити нові стелажі. Зрештою, і придбані раніше книжки не прочитано й наполовину. Але цей несподіваний сигнал: КНИГАРНЯ ШОК, і ці скляні двері, які роз’їхалися й терпляче чекають на нього. Він увійшов у тьмяний передпокій і прочитав:

У нашій книгарні

ВИ!

неодмінно знайдете книгу, яка шокує

ВАС!

Він схопився за бильця, бо підлога ніби гойднулася під ногами. Роз’їхалися інші скляні непрозорі двері, і він опинився у п’янкому книжковому лабіринті.

ОК, нехай буде шок. Але він не вірить, ніби це обладнане під камеру жахів приміщення забезпечить гостре відчуття такому захищеному від шоків чоловікові, як він. Шлях був лише один: вниз по спіралі-пандусу кудись до центру землі.

Або до пекла. Праворуч - стелажі з книгами. Книжки стильно розставлені на полицях, хоча логіку того стилю вловити важко. Книжки місцевих авторів стоять упереміш із переклад ними. Іноді з-поміж зовсім нових трапляються й букіністичні.

На стіні ліворуч книжок нема, тільки блимають електронні реклами: Ігор Бецький. Кохання вчотирьох - це не порно. Це шок Тамара Мара Вірші після електрошоку Новий роман Назарії Веремевич: шокуючі подробиці щоденного життя сучасної жінки. І нічого більше…

Такий «шок» йому відомий. З більшістю розрекламованих авторів він знайомий особисто, інших знає заочно. У загальних рисах знає, хто, з ким і коли. Знає, хто кого вважає генієм, а хто - винятково себе. Ага, і вона тут. Він узяв до рук її книгу, яка чомусь не заслужила «шокуючої» реклами.

Від розділеного кохання народжуються діти, від нерозділеного - великі книжки. Якби я була чоловіком, ти був би моєю музою. Але я жінка, а хто ти? Шукаю потрібне слово й не знаходжу його. Чоловікові-митцю дозволено безнадійне кохання до музи, яке не робить його ні жалюгідним, ні кумедним, а жінці?… Опозиція не є симетричною, рівні ієрархії є очевидними…

Мій Боже, знову ці її розумні слова, хворобливі зазіхання тулити категорії аксіології в нібито літературному тексті.

Він знає, що справжні великі книжки, від яких холоне кров і зупиняється серце, пишуться кров’ю. Але кров’ю теж треба вміти писати.

Цю книгу перекладали 28 мовами. А українською забракло слів… Хоча слово «шок» є й українською…

Яка мова оригіналу? Перекладено з мови варані. Він ніко- ли не чув цього письменника, хоча й стежить за процесом. Але їх по світу розвелося стільки, що це не дивно. І навіщо було перекладати аж двадцятьма вісьмома мовами цю інструкцію, як досягати потрібного забарвлення перед очима, додаючи до дози ту чи ту порцію вина чи пива? Де тут шок?

Він ішов униз і вниз похилою спіральною доріжкою між шаф і рекламних електронних плакатів, і йому здавалося, що між ним і книгарнею точився мовчазний діалог. Він ніби говорив: не здивуєш мене нічим! А вона відповідала: а зазирни ще сюди! А тепер сюди… Ось шафа старих книжок.

Ця шафа неодмінно шокує вас!

Тут книгарня «Шок» вперше спромоглася трохи подивувати його. У цій шафі зібрано книжки, видані не просто в СРСР, а в той період, коли ніхто й не повірив би, що на світі буває щось інше. У «шокуючій» шафі зібрано перші віршовані збірки типу «У фарватері крейсера «Аврора» нинішніх культових авторів, чиї книги рекламувалися вище і, певне, рекламуватимуться нижче як зразки шокуючої правди цього світу. Не треба ритись у читальнях великих бібліотек, робити виписки або ксерокопії, щоб аргументовано нагадати читацькому загалові, з чого виріс нинішній знаковий письменник. Він нарив у цій шафі не дуже грубу, зате у твердій об-кладинці працю тоді зовсім юної, але багатонадійної авторки, для якої зараз він є тим обтяжливим прекрасним «дамом». Праця мала назву «Критика буржуазного ревізіонізму у світлі вершинних досягнень марксистсько-ленінської гносеології». Саме так, вершинних. Оце він таки придбає. І подарує їй на восьме березня. Скільки воно коштує?

Оце таки шок! 150 гривень! За стільки можна купити три-чотири перекладні новинки, а йому парять цей, зрештою, нікому не потрібний «буржуазний ревізіонізм». Певне, є попит на такий товар. До нього підскочив досі незримий продавець.

- Будете брати?

Він кивнув.

- Книга чекатиме на касі, - сказав хлопчик і зник так само, як і виник.

Він повільно рушив далі вниз. Хіба такого шоку він хотів? І тут його зупинив плакат із його власним портретом:

- Чого ви хочете від літератури?

- Шоку! Справжнього шоку!

Можливо, він і казав щось подібне в котромусь зі своїх інтерв’ю. Працівники цієї книгарні добре попрацювали, щоб наповнити ключове слово сучасної реклами новим змістом, зробити його ще більш містким.

Краще не розкривайте цієї книги.

Це шок.

Він і не розкриє. Хоча дві дівчини, які то виникали поперед нього в його сходженні вглиб книгарні, то губилися за черговим вигином спірального коридора, рвучко схопили з полиці саме цю книгу, яку реклама радила і до рук не брати.

Він обігнав дівчат і побачив, як одна з них поставила на полицю його книгу, яку, певне, намірилася купити раніше, і заглибилася в ту, якої радили не відкривати.

Він ішов далі, перебираючи знайомі й незнайомі книжки.

Певне, він більше нічого й не купить! Книгарня не перемогла його! Якщо трохи й шокувала, то напруга була невисокою та невдовзі спала. Біля каси він поліз до внутрішньої кишені, щоб розплатитись за той «ревізіонізм», коли продавець простяг руку вбік і запопадливо вимовив:

- А іноземною ви не читаєте?

Принаймні англійською він читає. Перед ним знову роз’їхалися скляні двері, і він опинився в маленькому круглому приміщенні, так само в колі стелажів. Грала музика на кшталт «Лотоса невагомості», і англомовні книжки розкривалися, як ті пелюстки лотоса.

Ось цю читати зовсім легко. Мало не як підручник для середніх класів. Певне, для автора англійська не всмоктана з молоком, вивчена згодом…

Ми були друзями… Ми різали свої зап’ястя і прикладали один одному ті місця, звідки сочилася кров. Ми мінялися дитячими куртками і клялися, що ніколи не одружимося, щоб жодна дівчина не стала між нами. Нам було по десять років, і нам було ще далеко і до грубого голосу, і до полюцій…

Він машинально сів по-турецьки на вкриту сукном підлогу і став жадібно читати ту книгу. Чому, чому не він написав її?

Я благав батьків не їхати з нашого міста. А вони кричали мені, що я ідіот, маю бути щасливим, що мене вивозять із цієї країни кретинів та інформаторів. А його батьки прибігали до нас у розпал наших домашніх сварок і кричали, щоб я відчепився від їхнього синочка-піонера, майбутнього комсомольця, будівника комунізму.

Господи, а він і не знав про це. Вдома мати, навпаки, жаліла, що він утрачає друга дитинства, щедро давала на кіно і на морозиво. Батько - той бурчав. Скільки моментів його біографії стали книжками! А найбільша втрата, найбільша травма, найбільше раннє знання, скільки його дражнили через національність його друга! І скільки було через нього дитячих бійок, скільки було пролито крові! І та головна кров із зап’ястя, яка змішалася з його кров’ю! Мій Боже, він також став письменником! В іншій країні, в іншій мові, але також! Недаремно тоді, мало не сорок років тому, змішалася наша кров!

- Берете?

- Так, звичайно!

Він підвівся з суконної підлоги, попрямував до каси.

Розплатився за «ревізіонізм» і за книгу, назви якої ще не знав. Тепер продавець на касі задоволений тою напругою, яку випромінює його єство.

Йому вказали на вихід, і він вийшов на вулицю. Не треба було підніматися нагору. Він опинився у подвір’ї на два поверхи нижче, ніж вхід з вулиці, - в його місті таке цілком можливо. Стало темно, засяяли зоря й місяць. Це не дивно, він заходив до книгарні надвечір і провів там немало часу.

У подвір’ї дитячий майданчик, де, на щастя, нікого нема.

Він сів на краєчок дитячої пісочниці, розкрив книгу. Поряд схилилася верба. У маленькому подвір’ячку нікого нема, тільки під вербою цілуються закохані. Все так само, як тоді, коли вони з автором цієї книги сиділи поряд в один із останніх вечорів перед розлукою на все життя. Тільки тоді ті, хто цілувалися, були дорослими, а зараз це якісь шмаркачі.

Ясний вечір. Місяць освітлює книгу. Він схвильовано гортає сторінки, зараз йому важко читати уважно. Це ще попереду. Але поки він зазирне в кінець цього трьохсотсторінкового роману. Море… два хлопці їдуть трамваєм до моря. У трамваї порожньо, за вікном чорно. Тільки двоє хлопчаків із одним квиточком на двох. Він пам’ятає, як того пізнього вечора трамвай дзеленчав по набережній, але чому він вирішив у своїй книзі, де стільки всього справжнього, переробити ріку на море?

Він глянув на задню обкладинку, прочитав біографію автора. Зрозуміло, він змінив ім’я… Але й не те місто, не той рік народження. Народився в Одесі 1965 року… Це не він. Але відчуття шоку не минає. Бо ж не має значення, в якому місті та в якому році їдуть у порожньому трамваї двоє хлопчаків, щоб вечір перед розлукою назавжди провести тільки вдвох.

Частина друга: Не склалося Загублений шифр

Мені боляче писати цей текст. Боляче проговорювати гранично болючу ситуацію. Болючу саме її внутрішнім наповненням, бо ж зовні все спокійно. Ніхто нічого не бачить. Ніхто ні про що не питає. Тож нібито немає потреби шукати слова для приспаних бід. Ні про що не треба говорити. Може й далі тривати непроговореність. Та непроговореність, яка завжди була невід’ємним параметром нашого химерного спільного простору, і в тому був його шарм. «Щоб ніхто не подумав, ніби тут таки справді щось відбувалось», казав ти, похапцем ховаючи простирадло, на якому ми кохались. Стосунки, які ніколи не з’ясовувались, видавалися найбільшою мірою наближеними до істинних. То був реальний вихід за межі непереможної повсякденності, безсумнівне розширення границь сумного буття.

Це тривало досить довго. А потім почав руйнуватись той шифр, за допомогою якого чоловік і жінка знаходять спільну мову - бо ж прямим текстом у цій царині послуговуються тільки дуже обмежені люди. Зараз цей шифр зовсім не працює, але ще й досі судомно набирається, спричиняючи потойбічний біль. Певне, найрозумніше було б не плекати той біль, а пошукати новий шифр до якихось інших заповідних брам.

Але є сфери життя, де закони раціональності катастрофічно не діють. Старий шифр не відпускає, а брама вперто не відчиняється. І тоді за горло непереможно бере необхідність проговорити не говорене роками. Назвати неназване. Надати буттєвих рис тому, чого нібито й не було.

Спад збігся в часі з банальним і неуникним в’яненням жіночого тіла. Той, хто видавався непересічно ніжним і мудрим, виявив себе як банальний мужик, який чекає від жінки перш за все того, що звеселяє руки й очі, відмовляючись сприймати жінку як рівну собі, чия матеріальна оболонка також піддається віковим змінам. Власного черевця не видно, щоб побачити його, треба занадто низько нахиляти голову, ризикуючи вивернути шию. Зручніше дивитись на жіночий низ, констатуючи невблаганність часу, свідомо чи неусвідомлено мріючи про молодшу бабу.

Безліч жінок приходять до трагічного усвідомлення принципової і засадничої тілесності чоловічого кохання саме тоді, коли їхні тіла починають марніти. І відчайдушно кидаються омолоджувати їх, ґвалтуючи природу. Можна водити тематичну екскурсію по Байковому цвинтарю, по надгробках гарних жінок, які на п’ятому десятку божевільно захо дились коригувати свою плоть, терзаючи її варварськими процедурами на кшталт «креативних масажів» або «гарячих сповивань», що призводило не до нової молодості, а до новоутворень. Жінки, рятуючи кохання, потрапляли в обійми смерті. А чоловіки, для кого приносились ті криваві жертви, спокійно брали молодших на місця, які звільнялися…

Та особисто мене так бентежить не плоть. З неї можна й насміятись. Зрештою, є чоловіки, не аж так чутливі до відхилень від тілесних канонів. Є такі, кому зрілі жінки подобаються більше, ніж молоденькі. Протягом того тривалого часу, поки на межі буття й небуття виникав наш неіснуючий таємний спільний простір, у мене траплялись інші зустрічі - в тебе також. Я кажу про це не для того, щоб ствердитись як модерна жінка, яка хизується кількома партнерами. Я кажу про це тільки тому, що наш втрачений шифр складався не лише з тілесних символів; його духовні складові були важливішими. Хоча й тілесні єднання бували такими натхненними й солодкими, що зупинялося серце, і я знала: воно так тому, що є нематеріальний вимір, навіть позаматеріальний.

Я щойно говорила про єднання духа й тіла, щоб зараз рішуче розділити їх. Чомусь віддавна саме єднання тіл чоловіка й жінки вважається особливо сакральним, ближчим за яке нема нічого. Але є і той обмін таємними думами, який дає справжня дружба рівних перед Богом шляхетних душ і який робить двох незрівнянно ближчими, ніж близькість коханців у хвилини кохання. Розкриття душ у довірливій розмові є незахищенішим і трепетнішим, ніж увесь трепет, уся незахищеність наготи коханців.

Я завжди ставилася з іронічним жалем до тих, хто живе у просторі перезрілої мелодрами, безпорадно хапаючи вичахле, зужите кохання за хвіст, істерично тягнучи його туди, куди воно не хоче. Якщо коханий більше не хоче йти на ложе (або в койку, залежно від контексту), ми відпустимо його.

Я завжди могла знайти іронічний формат для цієї ситуації, бо, зрештою, виживаємо ми, сміючись. Але протягом вже багатьох, багатьох років я не можу, катастрофічно не можу перевести в сміхову площину твої «я зайнятий, зайнятий, зайнятий, я живу в божевільному ритмі, де немає місця невротичним істерикам, радий допомогти, але це не по моїй лінії, я тобі дам телефон, передзвони, нібито непоганий лікар, скажи, що від мене…»

Мені гріх нарікати на того чоловіка. Він реально й багато зробив для мене в зовнішній іпостасі життя. Скільки є друзів, які готові і слухати всі наші сповіді, і виявляти гли- боке розуміння усієї нашої проблематики, але нічого ніколи не зроблять практично - здебільшого й не можуть, іноді не хочуть. А він має змогу допомагати й робить це. Він таки правда чимало влаштував для мене. Він майже не дарував подарунків, а якщо й дарував, не вкладав у ті предмети сакрального сенсу дарування, даруючи перше-ліпше. Але кілька разів упхав певну суму грошей, яка саме на той момент виявлялась рятівною. Це було дуже зворушливо, я ніколи цього не забуду! І зараз, якщо я звернусь до нього, він зробить якщо не абсолютно все, то мало не все, що зможе.

Але, сказавши необхідне, вмить урве розмову, мовляв, я зайнятий, зайнятий, зайнятий, поговоримо колись іншим разом, а зараз щасти тобі, звертайся, як щось буде треба, а наразі вибач, пишу некролог одному хорошому чоловікові.

Чому я не можу просто користуватись ним як «потрібною людиною», котра має певний сентимент до моїх колишніх заслуг коханки? Чому хочу від нього чогось іще? Можливо, тому що відчуваю: той світ, який так міцно тримає його, той світ, в якому він такий «зайнятий», - то недобрий, нездоровий світ, що непоправно руйнує його особистість?

Тоді, коли ми ще, бувало, бодай якось розмовляли, відчувалось, що ти боїшся розмов про внутрішні зриви - мої або моїх рідних. Ти завжди рішуче перебивав мене. Моя пам’ять береже ті перебиті речення, ті фрази, перебиті в районі хребта: «Краще напиши про це новелу». - Ти ніби боявся моїх одкровень, чому? Що тебе аж так лякало? Невже думав, ніби в мене була мета підступно спровокувати відвертість за відвертість, щоб підібратись до твоїх заборонених зон, яких у такого, як ти, й бути не може? Адже в зовнішньому житті тебе всі знають як людину взірцево зважену й врівноважену, розважливу й добре виховану.

Минулої зими ти кілька разів поспіль рішуче уривав телефонну розмову. Як бритвою по обличчю. І відтоді я не набирала твого номера й ніколи не наберу. Мене б’є пропасниця з амплітудою в півметра від жаху знову почути:

«Вибач, я зайнятий». «Іншим разом». «А зараз я пишу некролог». Обіцяй мені, що, як я відійду раніше за тебе, ти не писатимеш некролога мені!!! І не промовлятимеш над моєю труною поминальних промов!!! Я зараз говорю про смерть, але це не спекуляція, мовляв, пожалій, бо помру!!!

Це свідчення того, що відвертість моїх слів дійшла тих меж, коли бачиш смерть. Або диявола. Або й Бога. Тільки ніяк не можеш збагнути Його волю… Я не збожеволіла (здається), хоча від минулої зими таки, буває, вживаю штучні антидепресанти - чи ти знаєш, які вони на смак? Я ще не відчуваю залежності від них. У мене буває цілком добрий душевний стан. А якщо й буває поганий, то це пов’язано не лише з тобою. Але весь час у моєму єстві тліє той біль загубленого шифру, який іноді майже зовсім згасає, а іноді вистачає малесенької жаринки, щоб він розгорівся до пекучої, пекельної пожежі. І щоб таки не збожеволіти, я проговорюю наш непроговорений химерний простір. Інакше не зможу вийти із каламуті тих уявних діалогів, які вдираються в мене в найнедоречніший час і вже кілька років потроху руйнують мою тілесну оболонку своїми дикими вібраціями, спричиняючи страшні чорні спазми нестерпного відчаю.

Чую у відповідь твоє розпачливе: зрозумій, я таки справді надзвичайно зайнятий! Я живу невідомо як, я скоро забуду, як мене звуть, я маю одночасно бути в кількох місцях, маю одночасно робити безліч справ, я радий спілкуватись, і колись це неодмінно станеться, тільки іншим разом, а зараз я дуже зайнятий, зрозумій це, зрозумій!… А тут іще некролог треба писати!

Не розумію, ти чуєш, не розумію!!! Невже ти не знаєш:

«колись» не настає ніколи!!! «Інший раз» буває тільки в іншому житті!!! Якщо десь у цьому світі хтось таки чекає якихось слів саме від нас, їх неодмінно треба казати!!! Це забере так небагато часу!!! Тільки треба знайти правильні слова! Ти їх знаєш, знаєш, просто наразі забув, і це потрібно не тільки мені, а й тобі так само!!! Якщо ти живеш так, що в тебе не лишається простору навіть на декілька добрих слів, то в тебе не життя, а якесь животіння від диявола з набором нав’язливих самоцитат і вкрай недо тепних жартів!!! Це в твоєму єстві, а не в нашому просторі, руйнуються шифри добра, бо перегниває трепетна серцевина життя, потроху вимальовується тільки потворний вапняний кістяк!!!

Я вже кілька років живу з німотою цих слів. Я готова прийняти від тебе відставку свого тіла. Зрештою, і українська класика закликає: «Не журися за тіло». Але я категорично не приймаю відставки своєї душі. Я маніакально шукаю тих змін шифру, щоб він таки зміг відчинити заповідну браму вгорі, бо нині за допомогою давнього шифру лише розверзається чорна безглузда прірва внизу.

Я знаю, що може бути далі. Настане «колись», і прийде «інший раз», але радості не буде. Жінка безпорадно захоче помститися за роки бездарного чекання, відкине запізнілі добрі слова і скаже у відповідь злі. І не просто злі, а фатально недобрі. Я благаю долю вберегти мене від такого. Але потвора чорної некерованої агресії ходить цим світом, жорстоко вражаючи тих, кого покинули друзі. Не коханці, а друзі.

Цвіт вишні

Тоді саме цвіли вишні. Рожеві абрикоси вже облетіли, а цвітіння яблунь ще було попереду. Вишні квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Але поки вони квітнуть…

Надворі саме та мить, яка так скоро минає. Щороку здається, ніби цвіт вишень принесе щось особливе, але ніколи нічого не приносить.

Саме про це говорили вони з нею, коли йшли вузенькими вуличками приватного сектору на Батиєвій горі, де цегляні котеджі межували з убогими мазаними хатами із дерев’яними прихатками. Але вишні цвіли однаково пишно в усіх маленьких садочках. До синього квітневого ясного неба вже було додано трохи бузкової вечірньої барви. Було тихо, трохи ніяково і невимовно сумно.

- Сюди, - сказав він, розчиняючи хвіртку в паркані навколо маленької садибки. Стежка огинала будинок і вела до дерев’яної будки з похилим ґаночком. Це житло наймали двоє його друзів-однокурсників, які поїхали до батьків. А йому лишили ключа, чим прикро було б не скористатися. І він запросив її на побачення. Та дівчина давно чимось цікавила його, але… але, якби хтось оцінював її як дівчину та його як хлопця за багатьма параметрами, то він набрав би набагато більше балів, ніж вона. Це й зупиняло його. Але ось ця вільна кімната, і синє небо, і цвітіння вишень, і її телефон, записаний на задній сторінці конспекту з теоретичних основ, і ніяких інших можливих кандидаток.

Кілька місяців тому урвався його шалений роман з іншою однокурсницею. Красунею, завжди класно вдягненою. Дівчиною, яка впевнено набирала чи не більше балів, ніж він.

Хіба так прямували б вони з нею до тимчасового любовного гніздечка? Вони б зупинялися під кожним деревом і цілувалися до непритомності. Але ще пізньої осені вони розійшлися, бо дівчина дуже хотіла заміж. А він однозначно не хотів одружуватися, поки студент, і попри весь шал любощів завжди дбав, щоб вона не завагітніла. І тільки-но вони розійшлися, бо одружити його було таки неможливо, вона відразу вийшла заміж за іншого, також з їхнього курсу, тепер гордо ходить вагітна і, щоразу зустрічаючи його, ніби каже: це ти мав би зараз водити мене під лікоть! А він незмінно відповідав очима: на біса тобі той живіт? Краще б тривало наше кохання, а не твій шлюб і моя неприкаяність!

Але сталося все саме так. Шалений роман закінчився, нової дівчини він не надибав, а друзі лишили йому ключа від напівтемного прихатку під вишнею. Ключ легко увійшов до іржавої щілини, легко повернувся, і він увійшов з нею до знайомої кімнати. Низька стеля, стіл біля вікна, несподівано гарна старовинна книжкова поличка, дерев’яні гачки на стіні, на яких висять речі, бо шафи не було, два ліжка, одне з них демонстративно заслано свіжою постіллю. Коли хлопці готували те ложе для нього, він ще не знав, кого приведе.

Йому показали схованку під другим ліжком із двокасетним магнітофоном Sharp, який він витягає зараз, ставить касету з «італійцями», посміхається їй. Вона не відповідає на його посмішку.

Він обняв її, і вона обняла його. Власне, для цього вони й ішли сюди. Не треба було б починати отак з порога. Але вони так довго їхали сюди! Вина випили ще у підвальчику на Великій Житомирській. Поки доїхали, весь хміль вивітрився.

Пляшки у хлопців у схованці не було, все випивалося вмить.

Але все одно варто було б почати з якихось розмов. Уже давно він бачив у неї на парті книгу Трумена Капоте. Власне, тоді він і підняв голову, глянув уважніше їй в обличчя. Нібито непоганий початок. І ось ці вихідні, до яких доєднались травневі свята, і синє небо, і цвітіння садів. І її телефон на задній сторінці конспекту з теоретичних основ. Вона погодилася дуже легко, дівчина, не розпещена увагою хлопців.

Вони зустрілися в центрі міста, пішли в той підвальчик, стояли в черзі по морозиво і лудогорське біле вино. Потім він запропонував поїхати сюди, і вона знову легко погодилася, хоча тут дівчата зазвичай змушують довго себе вмовляти, а вона погодилася відразу. З її боку то була не весняна хіть і не бажання за будь-яку ціну захопити будь-якого хлопця. Яка ж була причина? Таємна закоханість у нього? Чи бажання скористатися шансом, щоб відчути ту неймовірну повноту життя, яку дає лише свобода?…

По свободу вони довго їхали двома автобусами. А потім ішли вгору мощеними вуличками приватного сектору поміж квітучих садів. А потім… потім… Ні, йому нічого не відмовило, і він усе зробив не зашвидко й не задовго. Але чому іноді все це відбувається так добре, що немає слів, а іноді… ні, не погано, а просто ніяк. А тут «ніяк» бути не може. Навіщо тоді так пишно цвіла вишня, яка квітне мало не три дні у рік? І саме в такий день прийшов він із дівчиною у вільну кімнату, і… сталося, як сталося, забути, не згадувати, все життя ще попереду!… Але ж не забулося, не забулося!… А ще й вона тоді взяла його руку і притулила до своєї щоки, а він чомусь м’яко, проте рішуче вивільнив руку.

Він майже нічого не знав про неї, крім того, що вона була киянка. Зустрічатися з киянками вважалося нелегким тягарем. Всі вони не мали де, бо жили з батьками у маленьких тісних помешканнях, котрі, одначе, їхні мами вважали неабияким скарбом, на який поклали око підозрілі кавалеринекияни. А ще було помічено: чим солодшою в любовних забавах була дівчина-киянка, тим суворіше пильнували її батьки, наївно вважаючи, ніби вберігають її від чогось. Вдома їй треба було бути дуже рано, борони Боже, не прийде на одинадцяту! Цих киянок іще проводжати кудись на край світу, вони ніколи не лишаються на ніч, навіть якщо і є де переночувати. А вона ж була готова лишитися до ранку!

Як вона зуміла ще в такі молоді роки змусити домашніх шанувати свою свободу? Він і досі іноді думає про це. І вся та провальна зустріч гостро пам’ятається, кожна хвилина, кожен жест, кожен дотик. І як вони йшли назад із приватного сектору на проспект, і вона раптом побігла й застрибнула в автобус, якого він не помітив, а він лишився на зупинці - водночас зник тягар необхідності проводжати і гризла туга: а що ж тепер?

Звичайно ж, у його житті була не тільки вона. Було все, що буває в житті середнього чоловіка, не обділеного радощами й печалями земного людського життя. Але щороку, коли цвіли вишні, повертався той сум, і рипіли дерев’яні сходи, і легко входив ключ до іржавої щілини, і вони заходили до порожньої кімнати, і він витягав з-під ліжка магнітофон, і ставив популярних тоді солодких «італійців», а настала сама гіркота. Потрібне було зусилля, його зусилля, він це знав, не можна було, щоб усе йшло самопливом. Коли вона не посміхнулася його тривіальним «італійцям», треба було щось сказати, не мовчати, а він не знайшов слів, та й не шукав їх, зрештою…

Відколи її ім’я стало на слуху? Відколи вона стала відомою жінкою? Давні знайомі найкраще відчувають перші успіхи тих, кого знали ще невідомими.

Я ніколи не могла перекричати своїх ровесників, хоча цікавилася тим же, чим і вони, і, як мені здавалося, могла б стати для них цікавим співрозмовником. Подумки я сперечалася з ними, наводила аргументи, цитувала авторитетів. А насправді мене ніхто не слухав, я не могла навіть сказати першого слова…

Чому він декілька разів перечитав ту статтю в молодіжній газеті, на яку випадково натрапив? А потім глянув на ім’я авторки: Н. Сохацька. Тоді зрозуміло. Це вона. Потім він довго зберігав вирізку з тої газети разом із документами, поки вона геть не пожовкла й остаточно не зітліла на згинах.

На час її написання вже минуло кілька років по закінченні університету. Вона, до речі, не закінчувала з ними. Пішла тоді після третього курсу. Вона була не в їхній групі, він не знав, чому вона раптом пішла. Не розпитував нікого, боячись, що хтось здогадається. Хоча, хто що міг знати? Тільки він сам.

Він відчув: вона пішла через нього. Через багато років вона скаже широкій публіці, а він почує, що пішла з університету, де вчилася непогано, через шокову ситуацію. Але це згодом дало добрий результат. Бо це допомогло їй знайти себе, прискорило її порозуміння із собою. Чого ж він штовхав її на той гіркий шлях, адже чоловіки мають допомагати жінкам, а не загартовувати їх… - Іноді ми прагнемо чогось досягти, я маю на увазі не наші досягнення перед вічністю, а досягнення в соціальному вимірі. І робимо це, щоб довести двом чи трьом людям на землі, що ми не нікчеми, - сказала вона в одному зі своїх інтерв’ю. І в нього закололо в серці. Чи він належав до тих двох чи трьох? І чи це честь, чи вирок?

А час ішов. Скільки разів приходила весна, і розквітали й облітали абрикоси, щоб поступитися місцем вишням, які вмить облітали, щоб настав час яблунь, які квітнуть трохи довше… Одного разу він побачив її в міжнародному аеропорту. Вона була сама, чекала свого рейсу. Він також був сам. Міг, зрештою, підійти до неї, обмінятися тривіальними фразами: «Як ти? Все гаразд? Бачив тебе по ящику!» Але відчув, що миттєвої радості зустріти давню знайому не буде, стане ще гіркіше, і тільки мовчки здалеку дивився на неї.

- Я обожнюю твою Сохацьку! - не раз казала його дружина, - така розумна жінка! Жоден чоловік не може її покла- сти на лопатки!

А йому згадувався невеличкий рубець на її лопатці, про існування якого йому було відомо. А чи пам’ятає вона його тіло, як він пам’ятає її, болісно шкодуючи, що так бездарно повівся з нею, коли надворі цвіла вишня, а в яблунь вже набрякали рожеві пуп’янки?

Господи, як швидко йде час. Ось доросла дочка тягне його, напівсонного, до телевізора. Там дискусія про остогидле ґендерне питання. Він відразу прокидається, бо серед учасників передачі вона. Тема дискусії дуже ризикована: що тягне жінок кидати дім, іти робити кар’єру? Звичайно ж, статева невдоволеність, наполягає відомий філософ, огрядний голомозий чоловік із трьома підборіддями й великою бородавкою на скроні. Тільки-но в такої милої кар’єристки (товстун огидно посміхнувся) з’явиться бодай якийсь мужичок…

- Бодай якийсь? - перебиває вона. - Але ж з-поміж вас стільки таких, що краще самою, ніж із вами!

- Я не кажу - зі мною, - відразу губиться товстун, - я, зрештою, одружений. - І я не сама, - відповідає вона, - ви стежили за мною, підслуховували мої приватні розмови? Як ви дійшли висновку про мою…

- Я нічого не кажу про вас особисто, пані Сохацька, але я хочу сказати, що інші жінки, ваші колеги…

- Тобто про їхнє життя ви маєте вичерпну інформацію?

- Не маю я ніякої вичерпної інформації! Але ці голодні жіночі погляди, невже ви думаєте, що це можна приховати?

- Отже, ви весь час ловите на собі неприховані голодні погляди жінок-кар’єристок? - камера фіксує її іронічну посмішку і піт на лисині товстуна.

- Молодець! - дочка плескає в долоні.

- Я вчився з нею на одному курсі…

- Мама казала! І вона вже тоді була така язиката?

Ні, не була. Але ж чому він нічого не зробив тоді, щоб не приймати на себе ті її публічні докори? І ось телефонний дзвінок від однокурсниці Тані, їхньої активістки. Цієї весни збирається їхній курс. Тридцять років усе-таки! Приходь! Ресторан «Маракуйя». Багато хто з наших буде напевне! І Сохацька буде.

- Вона ж не закінчувала з нами…

- То й що з того? Вона серед нас найвідоміша особа.

Невже тобі було б не цікаво поспілкуватися з нею? Іти чи не йти? Зрештою, не піти - означає виявитися боягузом. Так, сам по собі цвіт вишні не несе нічого, облетить, пожухне й зіллється з землею. Але цвітіння садів - то все одно щось особливе. То знак: ми можемо стати іншими, якщо… якщо знайдемо спосіб, як це робиться.

Від метро до ресторану він добрався пішки, хоча можна було під’їхати маршруткою. Чому організатори вибрали саме цей ресторан? Зараз весна. Але навкруги кам’яні джунглі спального району, немає жодного деревця, хіба що зеленіє травичка в палісадниках. Ось ресторан «Маракуйя». Біля нього якесь маленьке деревце, схоже на фруктове. Чи воно вже цвіло цього року?

У напівтемряві ресторану для них накрито з десяток столиків. Їхній курс був великий, кілька паралельних груп.

Прийшло досить багато людей. Дзвенькіт келихів, тривіальні тости, тривіальне, здебільшого інформативне спілкування давніх знайомих: «Як ти?» - «А як ти?» А ось йому на шию кидається його перша кохана, та, з якою він так не хотів одружуватися. З обличчя вона ще й досі дуже гарна, хоча й удвічі огрядніша.

- Боже, який ти був мудрий і яка я була дурна! - кричить вона. - Я тоді швидко розлучилася, потім ще двічі виходила заміж, поки доперла, що все це нікому не потрібно! Головне - кохання!

Вони сідають до столика, п’ють за давнє кохання. Потім до них підсідає її колишній чоловік, батько її сина - хлопцеві вже тридцять один рік! Мій Боже, тридцять один! Його дочці тільки двадцять два, отже, він іще не такий старий.

Колишня кохана радо спілкується зі своїм колишнім чоловіком, забуває про нього. А він шукає поглядом її. Власне, він давно вже її знайшов, давно знає, де її столик, а тепер от має можливість підійти до неї.

Грає так звана «жива музика», чорноокий саксофоніст дуже старається видобути пронизливі ностальгійні наспіви.

Однокурсники танцюють - хто з ким. І давні закохані, і випадкові пари. Чому ніхто не притяг сюди касетного магнітофона з «італійцями», під які вони всі кохалися в ті далекі роки?

Хоча вона - найвідоміша особа з їхнього курсу, ніхто не спілкується з нею, як не спілкувалися тоді. В просторі цієї зустрічі оживають тодішні зв’язки, а вона як була на віддалі від усіх, так і лишилася такою. Він бачить, що вона дивиться на нього. Тож він мовчки підходить до її столика, мовчки вклоняється їй. Тепер вона посміхається. І встає йому назустріч. Вони рушають туди, де танцюють, вона кладе йому руки на плечі, він обережно кладе долоні їй на спину.

А саксофоніст на сцені дуже старається грати для них усіх саме те. Музикант із ресторану зараз грає не за гроші. Він сьогодні «в ударі», і однокурсники відчувають це. Он скільки пар танцюють і шепочуть одне одному щось важливе.

- Радий за тебе, - шепоче він їй на вухо. - Дуже радий, правда.

Вона трохи відхиляється назад, здіймає очі на нього, і він не відводить своїх, хоча йому не по собі. Музика грає, зрілі люди ледь гойдаються в танці й дивляться одне одному у вічі. Потім він каже:

- Нічого кращого в моєму житті не було…

Дорога Альоно!

Дуже рада була довідатися, що ти не просто жива та здорова, а й досі працюєш, живеш заможно і цілком задоволена своїм життям. Мій онук Славик, з яким ти познайомилася в Німеччині, передав мені листа від тебе, якого ти переслала по комп’ютеру. Отже, я бачу, хоч ти й належиш до того ж покоління, що і я, але ти цілком засвоїла новітні методи комунікації, а я, «вроджена учілка», як охрестив мене мій онук, так і помру із самопискою в руці, тому й пишу цього листа від руки. Сподіваюся, ти прочитаєш його, адже на мій учительський почерк ніхто не скаржиться, а як матимеш бажання відповісти, то відповідай у будь-який придатний для тебе спосіб.

Альоно, хоча ти вже давно Еліана, але для мене ти завжди лишалася і лишаєшся Альоною, тож звертатимуся до тебе саме так. Ми не бачилися з тобою майже сорок років, а це не просто сорок років, це декілька епох, коли всі вектори поверталися на сто вісімдесят градусів, і тому я просто не знаю, з чого почати цей лист. Почну, певне, з того, що дуже щиро скажу тобі: попри всі наші незгоди, попри все те, що нас роз’єднало, ближчої за тебе подруги в мене не було. Наше юнацьке спілкування було настільки близьким, що наші відверті розмови не забулися ніколи, і мені надзвичайно бракувало тебе в усі подальші роки, прожиті без тебе. Мало того, ти розширила мої уявлення про цей світ, про це життя.

Так, ми тоді абсолютно щиро засуджували емігрантів із СРСР, бо вважали нашу країну державою справедливості, державою, яка базується на високій моральності й повазі до людини праці. Але в моїх вухах завжди дзвеніли твої слова:

«Не можу ходити містом, де мій коханий ходить під руку з іншою жінкою». І я в душі благословила твою еміграцію. І моя мама благословила. І я переконана: тобі було легше їхати з нашого міста і пережити, що тебе виключили з комсомолу, знаючи, що найближча подруга розуміє тебе. І її мати, яка любила подругу дочки мало не як рідну дочку, також.

Ми з мамою довго думали, невже в тобі є єврейська кров, яка дозволила вашій родині емігрувати. Ні, ти не подумай, що від того могло змінитися моє ставлення до тебе чи до будь-кого. Ти ж пам’ятаєш нашу Берточку Мардер, як ми всі її любили, вона, до речі, виїхала у вісімдесят восьмому, часто приїздить до Києва. А щодо тебе Дмитро пояснив мені, що ви виїхали не за єврейською, а за німецькою візою, хтось у вас із радянських німців. Я нічого не знала, що в тебе було якесь німецьке коріння. Адже твій батько був учасником Великої Вітчизняної! І знов-таки, хоча на певному етапі ми ненавиділи німців, і це цілком зрозуміло, навіть тоді ми з мамою завжди повторювали: серед німців були і Ернст Тельман, і Ернст Буш, і Йоганнес Бехер!…

Альоночко, так мій лист буде нескінченним, я спробую писати його за тим планом, який утворили запитання з твого листа. Всі вони дуже болючі для мене, але це життя, моє життя, і що вже тут поробиш?

Отже, ти питаєш, чому я розлучилася з Дмитром і коли це відбулося. Навіть більше, ти поставила питання досить прямо: чи правда, що причина розлучення така, як розповідав Славик? Це запитання спричинило новий, а втім, не новий, а черговий шок у спілкуванні з моєю родиною, про що оповім далі, бо ті моральні вектори, на яких тримається матриця мого життя, ніколи не дозволять мені звикнути до того, як живуть вони. Я звернулася до Славика із запитаннями, що йому відомо про підґрунтя мого розлучення з його дідом, з яким і він, і мій син Олесь, і невістка Анастасія регулярно спілкувалися, знаючи, як це травмує мене, аж до його смерті - він помер кілька років тому. Але у відповідь почула тільки те, що моя ментальність нікому не налазить на голову і витримувати мене можна тільки за сто баксів на годину - баксами у нас називаються американські долари, а втім, це, можливо, тобі відомо… Але, Альонко, я обіцяла без ліричних відступів, бо інакше паперу в домі не вистачить на лист, тим паче й лірики у відступах небагато…

Отже, Альоно, ти знаєш, як я любила Дмитра. Так само, як і ти. І тому я так добре розуміла тебе. Цей чоловік умів викликати до себе божевільне кохання. Він обрав мене, хоч я не використовувала ніяких заборонених засобів, ніколи нічого лихого про тебе не казала, тільки стала забобонною, якою не була ні до, ні потому, і молилася, якщо не Богові, то долі, щоб і він полюбив мене. Далі ти все знаєш. Ми й весілля не робили, хоча день нашої реєстрації припав на той час, коли тебе в Союзі вже не було. Тільки поїхали разом до Ленінграда, мали чарівні два тижні, і це було значно краще, ніж стіл із наїдками і крики «гірко». Ми були щасливі в усьому: ходили по місту, а на ніч лишалися у квартирі маминих фронтових друзів, які дуже привітно прийняли нас і відвели нам окрему кімнату. Вибач, якщо тобі боляче читати це, повір, і мені це писати боляче. Я й тоді дуже багато думала про тебе, чому тобі тут, у Союзі, не стрінувся добрий хлопець, але не Дмитро.

Коли ми одружилися, Дмитро прийшов до нашої кімнатки в комуналці на Великій Житомирській, яку ти прекрасно пам’ятаєш, де ми мешкали з мамою, де крім нас мешкали ще дві родини. Мама була такою тактовною до нас, молодого подружжя, намагалася ночувати десь у знайомих, хоча це не завжди виходило. Але коли її не було, в нас були такі щасливі ночі, яких, мені здається, і не могло бути, якби нам відразу по одруженні дали окрему двокімнатну квартиру. Мій онук каже, що «інтенсивність переживань» - ти бачиш, які слова знає цей шмаркач у свої п’ятнадцять років? - не є обернено пропорційною до міри комфортності життя, а я все одно вважаю, що завеликий комфорт призводить тільки до нудьги і втрати мети життя. Коли матеріальні блага, як то кажуть, з носа лізуть, - то вже не життя, а споживацьке існування.

Я не за злидні, Альоно, я за духовне життя, за таке високе в духовному сенсі життя, коли не помічаєш дискомфорту… хоч я й не люблю слова «духовність», яке у нас тут вживають до речі й не до речі і зробили мало не лайливим… Але я знову відхилилася від плану, чого намагаюся не робити. Це тому, що ми дуже давно не спілкувалися, і дуже-дуже багато хочеться розповісти такого, чим я можу поділитися тільки з тобою.

Отже, про наш із Дмитром нетривалий шлюб і про наше розлучення. Наш син Олесь народився у другу річницю твого від’їзду… Ось так, я народилась у день Перемоги, чим пишаюся й досі. Мій онук народився в день проголошення незалежності України. Він із цього приводу багато іронізує.

Я того дня стовбичила під першим пологовим будинком, пам’ятаєш, це на Печерську, там неподалік жив Костик Рудий із нашої групи, а потім тривалий час було посольство Росії - уяви собі! Посольство Росії! Для мене це й досі дикий абсурд! - а Анастасію тоді, в дев’яносто першому, відвезли з переймами з якоїсь вечірки, і я була під пологовим будинком, а Олесь попхався на якийсь мітинг, куди всі тоді сповзалися, а я навіть не помітила проголошення тої незалежності, бо жаліла Анастасію, яка ще не мала народжувати. Згодом з’ясувалося, що все сталося в належний час, вона просто чогось не дорахувала. Сина його батьки назвали В’ячеславом на честь тодішнього популярного політика-незалежника, який мені ніколи не подобався, але потім він загинув, то не будемо про небіжчиків.

Знову мене понесло не туди, але переписувати листа не буду. Стільки сил доклала, написавши ці вісім сторінок! Але, здається, й досі не відповіла на жодне з твоїх, Альоно, запитань. Отже, я народилася в день Перемоги, а онук В’ячеслав - у день незалежності. А син Олександр - у день другої річниці твого від’їзду із Союзу, сумний день, який має сенс лише для мене. І саме тоді одна з родин із нашої комуналки отримала окрему квартиру на Борщагівці, а ми з Дмитром зайняли другу кімнату, оту, чиї двері, пам’ятаєш, тоді були пофарбовані зеленим, - тепер мої родичі поставили євродвері. І мама як учасник Великої Вітчизняної війни зайняла сама нашу тринадцятиметрову, а наша молода сім’я перебралася до тої, шістнадцятиметрової з балконом! І на кухні нам уже належала ціла плита, а не дві конфорки! Мама іноді брала до себе малого Олеся, школа моя була недалеко, Дмитрові до роботи було далеченько, зате тільки вісімнадцятий тролейбус без пересадки! Тоді, коли ми з Дмитром і маленьким Олесем отримали ту кімнату з балконом, був, якщо висловлюватись банально, найщасливіший день мого життя. А який день був найщасливішим у тебе, Альоно? Коли ти перетнула кордон «Імперії зла»? Багато колишніх емігрантів повертаються в колишній Союз бізнесменами чи керівниками благодійних фондів - здається, чимось подібним клопочешся й ти - і розповідають на сторінках наших газет, що тепер їм тут значно вільніше дихається, ніж тоді, в ганебні сімдесяті. Я скажу тобі чесно й відверто: так, як дихалося мені на тому балконі, де мама посадила петунії, у сімдесятому році, не дихалося мені в дев’яносто першому, коли нам стала належати вся ця квартира, бо Анастасія в результаті якогось складного обміну примудрилася роз’їхатися зі своїми батьками і помінятися з родиною наших сусідів. То був шок для мене! Така спритність з боку молодої дівки! Я довго не хотіла об’єднувати особові рахунки, не хотіла й приватизовувати помешкання, але що поробиш, як усе вже стало товаром?

Отже, Альоно, я відповіла на твоє друге запитання, в який спосіб вийшло так, що наша родина отримала всю ту квартиру, де ти багато разів бувала в нашій з мамою тринадцятиметровій кімнатці. У ній я й сиджу зараз і пишу тобі цього листа за тим самим письмовим столом, який я не дала їм викинути, дарма що вони кілька разів уже приводили вантажників нести його в ту квартиру… розповім тобі ще й про цю однокімнатну.

Тепер же в нас квартири, Господи! не даються і не обмінюються, а продаються, і ціни геть шалені, а тоді, коли вся та катавасія з квартирами - тепер усі кажуть із «НЕРУХОМІСТЮ» - тільки розпочалася, ціни були якщо не у сто, то в п’ятдесят разів меншими, і Анастасія дуже пишається, що придбала тоді стільки нерухомості. Вони рік працювали в Америці, Славика я їм не дала, вони погодилися. Зрештою, якщо не витрачатися на нього, то можна було привезти більше грошей. А я водила його в садочок, брала листок непрацездатності, коли він хворів. Він тоді ще був чарівним хлопчиком; отим ерудованим юним циніком, якого ти зу- стрічала у себе в Німеччині серед його однокласників-ліцеїстів, він став згодом, а тоді, хоча й було важко самій із дитям, я все це витерпіла і добре підготувала його до школи. Анастасія ж на знак подяки подарувала мені за це ключі від однокімнатної квартири, до речі, придбавши добре помешкання у «сталінському» будинку. Ти маєш його пам’ятати: це той великий будинок неподалік від Лук’янівського ринку, де в твої часи була районна поліклініка. Вони хотіли, щоб я звільнила їм помешкання для їхніх нескінченних оргій, переглядів порнофільмів по відео, для їхніх депресивних сварок і шизофренічних примирень. Альоно, я відмовилася переїхати. Я казала, слава Богові, така квартира, народжуйте другу дитину, я допоможу ростити, може, візьметесь за розум, припините марнувати життя. Але в них були свої плани на життя. І на ту квартиру, яку вони мені начебто подарували, також.

Я не переїхала, Альоно, сказала, що лишуся в цій тринадцяти метровій кімнаті, де померла моя мама, це ще окрема історія, смерть моєї мами. Я тобі розкажу, хоча ти мене про це й не питала. Як, до речі, твої батьки? Мій Славик розповідав, що в тебе триповерховий будинок і троянди поряд, і що в тебе молодий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за тебе, що ти, на відміну від мене, класна тітка, вийшла заміж за молодого, замість того, щоб устромляти носа в особисте життя своїх дітей, що твій старший син… о, Господи!… нетрадиційної орієнтації, а молодший сидить у в’язниці за зґвалтування неповнолітньої, «хоча й мала курва сама дала», але німецькі закони на боці жінок, пише у в’язниці про це книгу, а мій Славик береться перекласти ту книгу, тільки-но вона вийде у Німеччині… Я розумію, Альоно, Славика хлібом не годуй, дай подражнити бабусю, яка його виростила змалечку, водила його на гуртки і до всіляких дитячих академій, підтирала йому задочок мало не до трьох років, бо ті паскудні батьки про дитину не дбали, воно в них завжди ходило немите, з нестриженими нігтиками. Вони тільки змалечку показували йому порно по відео і билися при ньому, жбурляли одне в одного брудні каструлі, а потім мирилися, тобто лізли одне одному на коліна і все таке інше.

Я довго роздивлялася твою світлину, Альоно. Я впізнала тебе. Звісно, за ці тридцять сім років ти змінилася, але впізнати можна. Власне, з цього Славик і розпочав. Сунув мені світлину і спитав: упізнаєш? Я не була морально готова до «зустрічі» з тобою. Але згодом упізнала. І він розповів, що ти, приймаючи групу ліцеїстів з Києва, відреагувала на прізвище Лиховид. І розпитала його, чи не син він Дмитра Лиховида. Ні, не син, онук. Але зовні схожий, ти маєш рацію, і більше, ніж син. Славик більше схожий на Дмитра, ніж Олесь. А прізвище те саме. Коли Олесеві виповнювалося шістнадцять, я пропонувала йому взяти моє прізвище, але він не схотів, та я і не наполягала. Я не розповідала йому перипетій нашого розлучення, та це й неможливо розповісти, про це я могла б сказати тільки тобі, і скажу в цьому листі, просто так багато всього хочеться тобі розповісти, що ніяк не дійду до головного.

Ти не питаєш, чим ми клопочемося в цьому божевільному житті, в цій божевільній країні, бо про це тобі вичерпно розповів Славик, а цілком слушно питаєш, яке моє ставлення до того, що роблять мій син і Анастасія. У мене до них ціл- ком терпиме ставлення, хоча вони займаються якоюсь, як вони самі це іменують, не артикульованою діяльністю: пи- шуть якісь проекти, якісь статті, що їх вони називають «ма- теріалами», де здебільшого висміюють СРСР і навіть Велику Вітчизняну війну, їздять на якісь конференції та симпозіуми.

Анастасія іноді викладає на якихось курсах - не курсах, вона це називає літніми школами чи ще якось. Але це ще можна пережити. І мені доводилося по-дурному - так, я визнаю це, абсолютно по-дурному цитувати матеріали партійних з’їздів, коли я писала плани з класного керівництва, а тепер їм доводиться цитувати теперішню ідеологію, аби заробляти собі на хліб. Я це розумію, тільки не треба казати, що теперішній лад чимось кращий за попередній. Тоді було одне, тепер інше. Анастасія - дипломований фахівець із громадянського суспільства, вона стверджує, що зараз суттєво більше можливостей обивателям ставати громадянами, але ж, мовляв, обивателі із совковою ідентифікацією цього не бачать і для них громадянське суспільство взагалі не є цінністю.

Мені це прикро чути, і я з цим не мирюся! Суспільство, яке не цінує вчителів, не має право іменуватися ні громадянським, ні гуманним, ні взагалі людським! Я ще й досі працюю вчителькою в тій самій школі, хоча платня не набагато більша за ту пенсію, на яку можу піти, і я можу порівняти становище вчителів нині і в радянські часи. Так, учителі мають свободу не працювати вчителями, ніхто їх не прикував кайданами до учительських столів. Якщо їм не за шістдесят, як мені, вони цілком можуть перекваліфікуватися на таку діяльність, як у моєї невістки, але це вихід для них, а не для країни! Можна ще перейти до ліцею, типу того, де навчається мій безцінний онук, відмінник усіх наук, які тільки є, аж до зваблення дівчат.

Вони всі покарали мене за те, що я не пішла жити до тої квартири на Лук’янівці, і стали використовувати її як домашній родинний бордель! Розповім тобі, Альоно, найболючіше, те, що сталося вже давно, невдовзі потому, як вони повернулися з Америки. Ще Славик був чудовим хлопчиком, а не схожим на своїх безцінних батьків охламоном, яким є зараз. Анастасія довго парфумилася в усіх місцях, змащувала коси якимись рідинами, яка жахлива ця доба в усіх детальках! Ми з тобою підкручували чубчики металевими щипчиками, коли йшли на зустріч із хлопцями, а теперішні жінки змащують волосся якимись рідинами. Це в них називається ефект брудного волосся. Але ж я не дурна, я знаю, навіщо все це робиться, і навіщо одягають чорні панчохи на мережаному поясі з гумками. Вона пішла, а я через певний час рушила на Лук’янівку. Я не була певна, що вона там, але я вгадала. Заскочила паву в самий розпал. І відразу до Олеся: розлучайся, розмінюй квартиру, тільки щоб Славик лишився з нами! Я буду свідком на всіх судах! І що мені відповів мій, за всіма системами цінностей ошуканий, рогатий син? Спершу виматюкав мене, так, я не перебільшую, він вживав нецензурну лайку, що в перекладі нормальною мовою означало, не лізь, стара хвойдо, куди не просять, хоча мені тоді, по-перше, ще було тільки п’ятдесят два роки, а по-друге, чи до мене можна застосовувати слово «хвойда»? Я вже мовчу про те, як він звертався до матері, до рідної матері.

Він сказав, що Анастасії зараз дуже треба пережити зв’язок із тим типом, з яким я її заскочила, інакше вона опиниться на межі нервового зриву і не зможе написати проект боротьби з проституцією, а в нього зараз депресія і тому він не може, та й не хоче надавати їй те, що їй зараз так потрібне. Сказав, що ніколи не розлучиться з нею, нехай я про це й не мрію, бо їх поєднує не банальний статевий потяг, як примітивних самця і самицю, а висока дружба і глибоке розуміння проблем одне одного. Анастасія також сприяє його романам, які в нього періодично трапляються, а як не крутити романів, коли стоїть порожня хата, яку купили для спокою рідної матері, а вона лишилася мотати нерви всій родині? Тоді ж він зробив спробу забрати ключ, я не віддала, мовляв, як ти кажеш, що це моя квартира, то я в ній боротимусь із розпустою, скільки Бог дасть сил і здоров’я, а вони там поміняли замок! І ключа мені більше не дали!

Таке моє життя, дорога Альоно. Сподіваюся, в тебе життя краще. Сподіваюся, Славик, який тобі так сподобався, наговорив дурниць про твою родину, про твоїх синів, а твій нинішній чоловік, хоча й не є батьком твоїх синів, але зовсім не молодший за тебе на п’ятнадцять років, а просто добре виглядає. Ти також добре виглядаєш, я тобі про це вже писала в цьому листі. І я, Альоно, попри все своє скажене життя виглядаю непогано. Перш ніж сісти писати тобі цього листа, я відібрала світлину, яку надішлю тобі разом із цим листом. Тут нас троє дівчат із нашої групи, фото зробили під час торішньої зустрічі випускників нашого фізмату, ми сфотографувалися тільки ті, хто ще й досі працює в школі.

Так, я не фарбую волосся і не вживаю косметики, бо не люблю брехні ні в чому, але й досі роблю ранкову гімнастику.

«Невідомо для чого», каже Анастасія, яка мислить жіночу стрункість як спосіб тримати чоловіка - законного або лівого.

А для мене це - самодисципліна. А як природа дала високий зріст, то я ношу свою сиву голову дуже високо. Моя родина періодично намагається видати мене заміж то за відставника, то за іноземця. Бо я їхня совість. А безсовісним людям поряд із совістю жити важко. Без мене вони або розпочнуть якусь іще колективну розпусту, якої я наразі й уявити собі не можу (а так просто періодично всі по черзі ходять на Лук’янівку, здається, розклад склали й вивісили у вітальні, і п’ятнадцятирічний Славик ходить туди вже два роки), або повбивають одне одного, бо іноді вони сваряться, як дикі звірі, а я їх все-таки можу розборонити - єдиний випадок, коли вони мене цінують і визнають мої заслуги перед їхньою ненормальною родиною. Тоді ми ненадовго всі починаємо нове життя. І вони вкотре починають розмову, чи не вийти мені заміж, поки я ще зберегла, як вони кажуть, залишки товарного вигляду. Альоно, і тепер прийшов час розповісти, як закінчила моя мама. Ти ж бо знаєш, я народилася у день Перемоги. Хіба могли ті, хто зустрічав маму з лікарні, проґавити Перемогу, як я проґавила ту незалежність під лікарнею, де була Анастасія зі Славиком? Так от, я народилася у день Перемоги, а батька вже не було, не повернувся з війни. І відтоді в мами нікого не було. І якось і не мислилося, щоби хтось був. А у вісімдесят другому, коли я вже давно розлучилася з Дмитром, коли Олесь ходив до шостого класу, мама раптом познайомилася з одним чоловіком. Він був дуже приємний, учасник Великої Вітчизняної, з іншим мама просто і не могла би зблизитися, вдівець, а через рік мама померла.

Померла від жіночої хвороби, були страшні кровотечі, страшні крики, він доглядав її разом зі мною, це тривало недовго, але дуже страшно. Певно, їхній шлюб не був старечим. А помираючи, вона мені сказала: Тало, не виходь заміж на старості. Як лишилася сама молодою, сама й доживай віку.

Я постійно пам’ятаю ці мамині слова, як, зрештою, й інші.

Це для мене залізно. Я колись під добрий настрій розповіла про це Анастасії: не сватайте мене! Для мене пізній шлюб - це передчасна смерть. То моя бідна мама сказилася. І тяжко заплатила за це. Але й оберегла мене своєю кончиною. А могла б іще жити. Деякі жінки її року народження ще живі, хоча вже старенькі. У день Перемоги можна побачити багатьох таких бабусь із орденами. Я завжди беру гроші у своєї банди, бо вони тільки проп’ють чи куплять черговий диск із порнухою, купую квіти й дарую таким просто на вулиці. Син сміється, Анастасія, треба віддати їй належне, завжди зупиняє його, мовляв, це вияв моєї громадянської позиції, якому не варто заважати. Якби я за радянської доби надумала роздавати квіти героям УПА, мені стало б зовсім непереливки, то нехай цінує теперішній паскудний час.

Вони всі в мене, я маю тобі сказати, Альоно, великі патріоти України, тільки досить дивні. Між собою спілкуються російською, але пишуть (це для них найсвятіше) тільки українською. Лаються - винятково по-матюковому, як вантажники на базарі, а в своїх «матеріалах» для різних друкованих органів - він у мене де тільки не друкується - мій Олесь регулярно пише, що матюки - це суто російське явище, чужинецьке для нашої України. Коли ж я питаю його, навіщо він цим чужинецьким явищем так ретельно послуговується, він відповідає, що це - тяжкий колоніальний спадок. Коли я питаю, навіщо він прищеплює цей тяжкий і усвідомлений колоніальний спадок своєму синові, ровесникові незалежності, він закликає мене глянути на себе, мовляв, не ровесниці Перемоги судити таких елітних громадян України, як вони.

Не знаю, якою мовою ти спілкувалася з моїм Славиком, російською чи українською, він каже, що німецькою та англійською, і що ти похвалила його рівень. А я викладаю в українській школі вже мало не сорок років, і мої учні ще в радянські часи знали всю термінологію: і опір, і струм, напругу і все-все-все. І я завжди казала новеньким: не хочете вчитися українською - ідіть до іншої школи. Або взагалі їдьте з України. І ніяких неприємностей в мене через це не було! І платівки Гмирі в мене завжди звучали! А вони поламали мій програвач і, замість того, щоб полагодити його, купили мені апарат для прослуховування лазерних дисків! Але я хочу слухати свої платівки, а не їхні диски! І завжди в мене на столі стояла і стоїть статуетка Лесі Українки! І син у мене завжди був не Сашею, а Олесем, і чоловік завжди був не Дімою, а Дмитриком!

Альоно, як у мене защеміло серце, коли я написала останнє слово на цьому, вже двадцятому аркушику мого листа до тебе! Сподіваюсь, у тебе від нього вже серце не болить. Я так бажала тобі зустріти хлопця, з яким би ти забула Дмитра Лиховида, і певне, так воно і сталося. Дмитро помер кілька років тому, помер раптово від серцевого нападу, не доживши до шістдесяти років. Він був одружений, мав дочку, мої родичі, себто син, онук і навіть Анастасія, спілкувалися з його родиною. Він пішов од нас, коли ми розлучилися, завжди давав на Олеся більше грошей, ніж вимагав закон. Чому ж ми розлучилися? Це сталося не в один день. Я перестала бути для нього тою жінкою, з якою… Альоно, я не знаю, як би поставилася до цього ти, якби тобі судилося вийти за нього заміж, а від мене він одного дня захотів такого, чого я й уявити не могла, що таке буває. Олесеві було вже два роки, ми були одружені не перший рік. І він вирішив пожвавити наш шлюб. У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж, коханий. Він же ж був для мене не просто чоловіком, а героєм, воїном, тим, хто доспіває недоспівані пісні Великої Вітчизняної. Я ніколи не забуду, як він говорив, що хоче потрапити на війну з несправедливістю, яка десь іде на земній кулі, у В’єтнам або в загін до Че Ґеварри… Не знаю, можливо, ти змінилася, Альоно, але тоді й ти була така.

Пам’ятаєш, як ти розповідала, що твій батько хлопчиком тікав на війну до Іспанії. Потім, коли я прочитала «По кому подзвін» Гемінґвея, я весь час плакала і згадувала твого батька. І мого Дмитра також, тоді вже не мого.

А тоді це все сталося не в один день: я відмовила, він пішов.

Усе відбувалося поступово. Кілька днів я взагалі не могла бути з ним в одному ліжку. Він потім прийшов із квітами, з вином, я була щаслива, гадала, він вибачення просить, а він вирішив, що напідпитку я буду не такою принциповою. Це тривало кілька місяців. Воно ніби забувалося, і щасливі дні поверталися, а потім він наполегливо згадував про це. А потім почав повертатися зовсім пізно. А коли не повернувся на ніч, мама сказала: ось твоя кімната, ми її тобі звільнимо, а самі з Олесем і Талою підемо жити до нашої, тринадцятиметрової.

Тоді він пішов від нас. І більше не вертався. Навіть за своїми речами не прийшов. Став жити з однією жінкою. Вона й прийшла на осінь по його теплі речі, - а пішов він од нас навесні, коли цвіли каштани.

Таке життя, дорога Альоно. Нікому я не розповідала про те, що було тридцять п’ять років тому. Якби ти була поряд, то, певне, згодом би й розповіла. А більше в мене не було таких подруг. Хіба що мама. Вона щось зрозуміла.

Вона ж була медсестрою на фронті. Але ні про що мене не питала. Олесь бачився з ним. А чи обговорювали вони з ним причини нашого розлучення - це мені не відомо. Я знаю ті грубі слова, якими все це називається. Вчителі все це також знають, у мене було багато учнів із нещасливих родин. Але щоб такого хотів романтичний юнак, готовий воювати в загоні Че Ґеварри, - цього я не можу збагнути й досі. І потім, я завжди відчувала біль, коли бачила, як мій син Олесь шмаркався у піонерський галстук, хоча не думай, ніби я така тупа, я бачила весь ідіотизм піонерської організації брежнєвської доби, та й комсомольської також, і вище, але в мене у вухах і в серці завжди звучали рядки зі «Смерті піонерки» Едуарда Багрицького, які я знаю напам’ять і не забула й досі, і завжди відчувала біль за ту нещасну дівчинку і за тих, хто з прапором ішов у похід по кризі, не жаліючи себе! Нетривалий час такий настрій був у суспільстві в останні роки СРСР, коли здавалося, Союз оновиться, все повернеться до тих людяних ідей, під впливом яких його було створено - о, як би посміялися мої родичі, коли прочитали б ці слова! А Анастасія - та не сміялася б, а почала б укотре доводити мені, що, коли мені так добре знайомі романтичні почуття, пов’язані з радянською - які вона, в біса, вживає слова? - з радянською громадянською релігією, то чому я не можу зрозуміти тих, хто молиться іншим богам? А тому, що в системи координат тільки один початок! - відповідаю я.

Два нулі - відповідає мій онук. Ти розумієш, що каже цей розумник? Два нулі. Себто туалет. Отже, все треба злити в туалет. Всі високі почуття, всю романтику, все. І це мій онук. І Дмитра Лиховида, який хотів умерти за щастя людства, а помер, здається, тому, що випив надміру.

Так ми й живемо, Альоно. Здається, я відповіла на всі твої запитання. Якщо ти вже не така, якою була раніше, якщо в моєму конфлікті з моєю родиною ти готова прийняти їхній бік, то краще не відповідай взагалі. Але я чекатиму твого листа. Сподіваюся, ти знайдеш слова спростувати те, що наговорив тобі про мене мій онук і мені про тебе.

Цілую тебе, обіймаю. Мій Боже, я так і не обняла тебе, коли ти їхала з Союзу назавжди! То ж обіймаю зараз…

Твоя Наталя.

Наталя Василівна дописала листа і спитала в онука поштову адресу Еліани Беркгоф. Він сказав, що знає електронну.

Запропонував бабусі набрати на комп’ютері те, що вона щойно надряпала на папері. Втрутилася його мати, яка спитала електронну пошту давньої подруги своєї свекрухи, зв’язалася з нею, пояснила ситуацію і вже ввечері простягла Наталі Василівні поштову адресу колишньої Альони. І навіть запропонувала авіаконверт із маркою для іноземної пошти. Але лист виявися дуже важким, і Наталя Василівна поїхала на Головпошту доклеїти другу марку, щоб листа не завернули на півдорозі.

Декілька років тому Наталя Василівна надсилала листи з Головпошти комусь зі своїх знайомих, хто опинився, як казали в радянські часи, «за бугром». Це було, певне, ще до того, як так бурхливо розвинулися електронні засоби зв’язку, розвантаживши «паперову» пошту. Тоді вона ледве увіпхала листа до скриньки. А тепер її лист увійшов до щілини легко, впав долі й боляче забився об дно майже порожньої поштової скриньки.

Тягар корони

Вона уникала поцілунку з ним навіть на Великдень, хоча він завжди чистив зуби і взагалі був вкрай охайним і чемним чоловіком. Вона могла б говорити з ним протягом годин, бо він був цікавим співрозмовником, аби не його закоханий погляд, який дратував її, і вона ледь стримувалася, щоб не крикнути:

- Ну чого ти дивишся на мене! Дивись кудись убік!

Він уже знав, що вона не любить, коли він каже, що з її обличчя тільки випадково ще не написано великих картин і що світ не досконалий лише тому, що не підсилив у музики її голосу. Тож на цю тему він давно мовчить. Але для того, щоб позбутися закоханого погляду, йому треба було б осліпити себе, - це єдине, що могло б зарадити.

Він був готовий витратити на неї всі свої гроші та переробити в її домі всю хатню роботу, а вона намагалася якомога рідше користатися з його допомоги, бо не могла нічим віддячити. Міг заради неї скасувати будь-які заздалегідь складені плани, про що вона, бувало, довідувалася випадково від спільних знайомих, бо ж він ніколи ні півсловом не дорікав їй, мовляв, він бодай чимось жертвує заради неї. Міг заради неї відкласти що завгодно, хоча аж ніяк не був неробою і, крім як служити їй, мав у своєму житті чимало справ. І щоразу зіштовхуючись із одвічною неуважністю чоловіків, в яких у різні періоди свого життя була направду зацікавлена, роздратовано згадувала його, її лицаря, для якого в неї не було жодної квітки, яку вона могла б кинути йому від щирого серця.

Він не приносив їй дорогих подарунків, бо знав, що вона не візьме, але квіти й книжки можна дарувати завжди. Квітів вона не любила, отже, лишалися книжки та музичні диски, і він настільки добре знав, чого вона хоче, що завжди мав приємність - або щастя - побачити в її очах непідробну радість, коли вона бачила його подарунок. А вона відразу внутрішньо кривилася. Адже тепер треба було підвести очі на нього й подати йому руку. А його руки завжди були такі холодні й вологі, тож він нервово витирав долоні накрохмаленою хустинкою. Їй здавалося, що його закоханість, така немила їй, якої вона, одначе, не могла не шанувати, блокувала її стосунки з іншими чоловіками, до яких вона відчувала все те, що годиться жінці відчувати до чоловіка. Їй хотілося, щоб він одружився або просто зійшовся з якоюсь жінкою. Або щоб переніс свою відданість на інший об’єкт. Але він не міняв свого ставлення до неї. Він надовго зникав, коли його вже зовсім не хотіли бачити. Але обставини життя знову зводили їх, і він знову мав шанс стати перед нею на одне коліно і сказати їй, що цей жахливий світ іще не розлетівся й не розсіявся у прірвах галактики тільки тому, що в ньому існує вона.

- Мій Боже, - думала вона, - я чую слова, про які мріє чи не кожна жінка, багатьом навіть не брешуть і половини такого. А він каже щиро. Чому ж я відчуваю лише тугу? Ба навіть не тугу, а нудьгу?

Вона думала про нього більше, ніж того вимагало його місце в її житті. І одного разу вона вирішила позбутися його радикально. Тож попросила його ввечері повісити свічадо в передпокої, мовляв, його розбивали вже стільки недолугих горе-майстрів. А потім віддалася йому. І він її взяв. Прекрасна дама зійшла з високої стіни та розділила з лицарем ложе. І саме тоді, коли вони кохалися, його закоханий погляд потьмянів. Відразу потому він пішов, бо відчув, що треба піти. А вона довго відмивалася в душі, відчуваючи огиду до себе, бо він щойно несподівано втяг її в той еротичний вихор, який не завжди траплявся з тими чоловіками, в яких вона була закохана на різних етапах свого життя. Виходячи з того, як вправно він усе те робив, жінка в плотському сенсі в нього є весь час. Як середньовічні лицарі захланно ґвалтували селянок по дорозі на турніри за честь прекрасної дами.

Це було з ними лише один раз. Не зарадило. Ні йому, ні їй. Вони повернулися до того самого. Зрідка бачаться, коли зводить доля. Він і досі дарує їй книжки та музичні диски, безпомильно вгадуючи її бажання. Щоб на секунду побачити радість в її очах. Вона й досі вся внутрішньо кривиться, коли він знаходить неймовірні слова, щоби сказати, яка вона незрівнянна. Слова, що їх будь-яка жінка берегла б у пам’яті, як головний життєвий скарб. Ви питаєте, чим усе це закінчилося? Вони ще обоє живі. Якісь зміни можливі, тільки коли хтось із них відійде за межу.

Не склалося

Відкрию найзаповітнішу мрію феміністок. Ту, в якій, зазвичай, не зізнаються. Що ж воно таке? Заробити грошей більше, ніж усі мужики світу? Всмак накохатися і вранці піти, не попрощавшись? Змусити котрогось мужика виносити й народити її дитину? Вимазати чоловіка по вуха дитячими кашками та іншим, засадивши його глядіти трьох дітей, а самій, поки там що, натхненно обіймати три посади, бігати на наради, симпозіуми й прийняття, у перервах між якими ненадовго забігати до коханців? Усі ці картини багатьом жінкам у певні хвилини їхнього життя можуть видатися недосяжно привабливими. Але не вони є їхньою заповітною мрією. А заповітна мрія - це зустріти чоловіка, заради якого можна закинути подалі весь набутий досвід фемінізму.

Бог створив цей світ таким, що таких чоловіків дуже мало.

Принаймні їх суттєво менше, ніж жінок, готових їх зустріти.

Адже для багатьох жінок фемінізм розпочався саме тоді, коли із поривання йти за ним на край світу насміявся якщо не він, то саме життя. Коли з’ясувалося, що на край світу йти не треба. Треба забезпечувати хатній затишок, триразове харчування, безвідмовний секс. Коли альтернативою цьому всьому є або жіноча самота, або інший такий самий.

У ті часи, коли світ був суворим і буремним, вищість чоловіка зумовлювалась не законодавством і не стереотипами, а самою логікою життя. Жінки були готові проводжати в бій, чекати, зустрічати, кохати в коротких перервах між боями. Принаймні такий ґендерний стереотип минулого в загальних рисах наявний у нинішній культурі. А сьогодні чоловіки йдуть не в бій, а кудись у безпечне місце, подалі від хатніх боїв. А світ, якщо роздивитися, так само нещадно буремний і так само безжально суворий. Але він інший. І жінка поступово зрівнялася з чоловіком і в шляхетності, і в паскудстві. Жінка давно перестала бути хоронителькою, чоловік перестав бути охоронцем.

Справжні чоловіки існують лише у масових фільмах, де вони примітивні, спрощені, одноманітні, ніякі. У так званому високому мистецтві фігурують винятково психологізовані комплексанти. У щоденному житті ми зустрічаємо обивателів різного рівня інтелекту. А в душах багатьох жінок, особливо феміністок, живе непроговорена туга за отими справжніми чоловіками. Адже фемінізм - це не бажання принизити чоловіка й вивищитися над ним. Це - прагнення світу, де, всупереч усім традиційним підказкам, не треба прикидатися дурною та слабкою, щоб привернути чоловіка, якого любиш.

Справжні чоловіки - хто вони? Це, певне, ті, які не бояться дивитись у вічі своїй долi, хоч би якою важкою вона була. І своїй епосі, хоч би якою паскудною вона була. І ті, які за будь-яких обставин знайдуть у собі силу, розум і мужність діяти так, аби зберігати гідність. Але чому саме справжні чоловіки? Чому ж тоді не справжні люди? Жінки також здатні виявляти мужність, розум, безліч талантів. У цинічному продажному світі ще не всі втратили здатність захоплюватися непродажністю будь-якої статі. Сам тільки Бог знає, про яких жінок таємно мріють чоловіки - чи вони також мріють про мужніх, непродажних, нестандартно обдарованих? А на денці ошуканих життям жіночих душ живе приспана романтична мрія про зустріч зі справжнім чоловіком. І ось ти сидиш у ресторані зі справжнім чоловіком. На вашому столі тремтить маленький олійний світильник. За вікном центральною вулицею американського універ- ситетського містечка, єдиною з чотирьох вулиць так званого даунтауна, ходять твої колеги й бачать вас. Вони підморгують тобі, жестами висловлюють захоплення, коли бачать, яка пляшка вина у вас на столі - певне, й страви відповідного рівня.

Гарні вина не можна описати словами. Вони самі говорять про себе, потрапляючи до рота. Таке вино, певне, треба пити мовчки. Але ви з ним іще не дійшли до стадії комфортного мовчання. Ви розмовляєте. Тобі цікаво, йому, здається, теж.

Неймовірна доля звела тебе з цим чоловіком. Фотограф провідних американських політичних журналів, він відвідав мало не всі країни світу. Після показу слайдів його фотогРа- фій, коли одні захоплювались його роботою, а інші звинувачували його в якійсь нечуваній продажності, ти підійшла до нього і спитала:

- Ви працюєте для історії чи для сьогодні?

- Добре, що ви спитали саме це, про що майже не запитують. Зазвичай питають, хто вам платить і скільки - правда, яка не вигідна одним, може бути вигідна іншим.

- А може бути й не вигідна нікому.

- Цілком правильно. Але історії вигідна тільки правда, інакше це - не історія. Наступним поколінням буває дуже важко зрозуміти те, що відбувається зараз. Я багато часу провів, розбираючи фотознімки часів другої світової. Те, що не стає у пригоді в політиці, не може не стати в пригоді історії… Якщо вам цікаво все це, ми могли б пообідати разом, якщо ви не заперечуєте.

Численні поїздки в далекі краї - мрія багатьох. Такі подорожі мимоволі асоціюються із зустрічами в аеропорту, з дорогими готелями, зі шведськими столами на сніданок і вечерями в ресторанах. А йому нерідко доводилося подорожувати в краї, де зустрічають вибухи й кулеметна черга, де давно немає електрики, води, опалення, теплої їжі та напоїв.

Де можна не доїхати до чергового пункту, звідки доведеться робити репортаж. Але до останнього треба натискати на кнопку фотокамери й робити знімки, яких крім нього не зробить ніхто. Та більше, ніж власне життя, берегти відзнятий матеріал.

- Я завжди хочу розповідати правду про ті місця, де побував. Хоча мене й акредитують відомі політичні журнали, але самі замовники не їздять до «гарячих місць», тільки натякають, як розставляти акценти. Я не хочу служити ніякій політиці, коли знімаю картини горя тих людей, які мали нещастя народитися й жити в регіоні чергового катаклізму.

Я не служу нікому, коли фотографую очі біженців, які йдуть невідомо куди, або незакриті очі вбитих. Але, звичайно, мої знімки використовують для тих чи інших політичних проектів. Або їх не помічають, якщо вони невигідні жодному з тих проектів.

- А чи не набридло вам таке шалене життя? Чи не хочеться сісти вдома, писати спогади про свої божевільні мандри?

- Наразі ні. Мені сорок вісім, і я ще відчуваю сили для такого життя. У мене дуже гостре відчуття того, що я живу саме своє життя, саме те, яке мені судилося. Не знаю, чи колись писатиму спогади. Я все кажу своїми світлинами.

Цей чоловік, який сидить навпроти мене в японському ресторані й наливає мені дороге вино, не просто об’їздив увесь світ. Він був саме в тих місцях планети і саме в той час, коли там відбувались ті події, з яких усі міжнародні агенції починають новини. Він був у Пекіні, коли розстрілювали студентську демонстрацію, і бачив на бруківці китайської столиці ту кров. Він стояв за п’ять кроків, коли розстрілювали подружжя Чаушеску. Він був у Багдаді під час конфлікту в Перській затоці. А в березні вісімдесят п’ятого він стояв на Старій площі у Москві - там не проливалася кров, але там тоді також, як з’ясувалося перегодом, тільки-но вирішилася доля світу. Він зробив декілька знімків москвичів і гостей столиці СРСР, які стурбовано поспішали до московських гастрономів, не знаючи, що вже відбулося те, що невдовзі докорінно змінить і їхню долю, і долю світу також.

А цього року, звичайно ж, він знову був в Іраку. Від його знімків холоне кров. Ось жінки при дорозі, вони щойно побачили смерть. А ось американський солдат, який поставив ногу на тіло вбитого іракця. Навіщо ця дикість? Адже на весь світ поширюється інформація про те, що це - наймиролюбніша воєнна кампанія, що іракців рятують від їх нього тяжкого спадку, що віднині в них усе буде добре.

Тепер йому заборонено в’їзд до Іраку. Його репортажі не є такими, яких хоче адміністрація президента США.

Світлини, які з’являються в матеріалах провідних американських газет, абсолютно не відображають того, що відбувається в Іраку насправді. Вони відображають неправдиву картину, яку хочуть накинути світові.

Він робить знімки не лише у вогненних місцях світу. Ось закохані у сквері в Парижі, ось дівчата біля фонтана в Римі. І у нас із ним не інтерв’ю для котроїсь з українських газет.

Якби то було інтерв’ю, він запросив би мене просто випити по келиху вина чи пива у барі, а не повів до японського ресторану, найдорожчого в цьому місті. Не все у світі вимірюється грошима, але ціна тої вечері - певний знак у не зовсім збагненній для тебе системі. Це тобі остаточно пояснять вранці, а поки ти не знаєш, що воно буде, коли ваша неспішна вечеря скінчиться. Але ось вона таки добігла кінця, він розплачується, і ви виходите на темну холодну вулицю.

Віє сильний вітер, але ви йдете до готелю повільно. Ти не відчуваєш холоду, ти боїшся зробити щось не так, ніби вперше у своєму житті прямуєш у безвість із чоловіком.

Він бере тебе під лікоть, тільки коли ви переходите через дорогу, а потім знову кладе руку до кишені. Ви дійшли до твого готелю. У холі нікого нема. Загалом тобі немає діла, що подумали б про тебе твої колеги, якби побачили, що до тебе в номер прийшов чоловік. Справжній чи несправжній.

Але нікого нема, і це добре.

Ви зупиняєтесь у холі, й він розповідає тобі, що був в Україні в 90-му році, бачив, як розганяли якийсь тодішній несанкціонований мітинг. Зробив кілька знімків. Їх у нього наразі нема. А що було далі? Майже годину ви проговорили в холі готелю, де в тебе окремий номер. Тебе починає бити пропасниця: можливо, ти з тим чоловіком на порозі особливо хвилюючих хвилин. Але він прощається, тобі здалося, неохоче, одначе він таки прощається і йде. Що ж. Нехай так. Чого ти подумала, ніби він хотів лишитися з тобою наодинці? Ти мала цікавий вечір із неординарним чоловіком - хіба цього мало? Та ще й така розкішна вечеря. Ти повертаєшся до своєї кімнати. За вікном виє вітер. Хміль від дорогого вина давно минув. То було біле каліфорнійське вино. Американські вина, на відміну від французьких, якісні, тільки коли дуже дорогі.

А на ранок ти зустрічаєш колег, які запитують про твоє побачення з фотографом, яке не відбулося. Тобі пояснюють, що, оскільки все відбувалося на території США, запросити його до себе мала ти. Якби ініціатива йшла від нього, це можна було б витлумачити як статеве домагання. Він запросив тебе до дорогого ресторану, і лососевий стейк із тихоокеанською морською травою плюс дороге вино мали означати, що в разі, якщо ти згодна, він згоден також. Він провів тебе до готелю і довго підтримував розмову в холі, чекаючи запрошення від тебе, яке так і не надійшло.

Отже, для того, щоб лишитись на ніч зі справжнім чоловіком, принаймні на теренах Сполучених Штатів, не треба було забувати про досягнення фемінізму. Навпаки, треба було виявити себе ще більшою феміністкою, ніж ти є. Тобі шкода, що ти втратила рідкісний шанс. Можливо, то був би якийсь неймовірний новий досвід. Який він із жінкою, той чоловік, який не боїться казати правду в цьому брехливому світі, ба, навіть має мужність добувати ту правду в найнебезпечніших куточках планети? Але тебе бентежить не тільки сум за романтичною пригодою, яка не відбулася. Твій досвід - і життєвий і наукового працівника Центру культурних досліджень, змушують тебе ставити ще й інші запитання, наразі риторичні. До якої міри жінка мала б виявляти активність?

Гаразд, самій запросити його до себе, а далі? Чи треба було б робити самій усе те, що традиційно робить чоловік? Чи треба було б першою обняти й пригорнути? А може, законодавство цивілізованих країн, прийняте з урахуванням прав жінок, вже призвело до глибинних змін у стратегії еротичної поведінки, коли й перехід до найінтимнішого має забезпечити жінка?…

Ось так. Два світи, два способи життя. У твоєму житті були паскудні моменти, коли ти виявлялася погано захищеною від тих же статевих домагань. Треба було діяти самостійно, сподіваючись тільки на силу слова, рук, ніг, дверей і засувів.

Але й завелика захищеність також може бути не на добре.

Ти не віриш у долю хоча б тому, що вважаєш себе вартою суттєво кращої фортуни. Ти переконана, що сліпий випадок багато чого вирішує у вирі людських життєвих шляхів.

Випадок звів тебе з тим чоловіком. Ви зустрілися не на території котроїсь із диких країн, де він буває регулярно, а на території тої країни, громадянином якої він є, де він буває значно рідше. Ви більше не побачитесь. У нього немає твоїх координат, у тебе немає його. А втім, у теперішньому світі, з одного боку, все так заплутано, а з іншого - все ретельно структуровано. Звичайно ж, у нього є сайт в Інтернеті, де вказано й електронну пошту. У тебе нібито є шанс написати йому, що ти бережеш пам’ять про вашу вечерю і дуже шкодуєш, що не була обізнана з тим, як мала б повестися жінка на території США в такій ситуації. Але таке послання вже буде, попри модерний спосіб комунікації, атрибутом навіть не далекого минулого, а нашого уявлення про нього. А в сьогоднішньому світі треба жити тут і зараз.

P. S. Анна Гавальда (Микола Рябчук)

Я пишу й друкую оповідання протягом майже двох десятків років, сімнадцяти, якщо бути точною. Своє перше оповідання «Драні колготи» написала 1992 р. Я вже тоді мала двох дітей, і слушні та оригінальні поради з уст моєї матері не народжувати, якщо хочеш віддатися літературі, звучали як трохи абсурдистські. У 1994 р. відбувся мій прозовий дебют на сторінках часопису «Сучасність». А якщо говорити про мою літературну діяльність у цілому, то я не лише пишу своє, а й перекладаю чуже з французької мови. Платять за це мало, платня аж ніяк не відповідає докладеним зусиллям, але цим нікого не здивуєш, бо ж нарікати на низьку платню - неодмінний рефрен мало не всіх літераторів мало не в усьому світі.

Але я полюбляю роботу перекладача. Можливо, то не більше, ніж йоготерапія, - потреба всьому надати сенс, щоб виживати у світі тотального безглуздя. Якщо перекладаєш вартісний текст, це, бува, суттєво впливає на сутність власного. Зі мною таке було, мій текст БЕЗ МУЖИКА написаний під впливом романів французької письменниці Анні Ерно, що їх я переклала. Енергетика цих романів скаламутила мене, змусила відкрутити заржавілі крани у підвалі, спустити застояні води. Якби я просто прочитала її тексти в чужому перекладі, а не перекладала б їх сама, мого БЕЗ МУЖИКА не було б.

А нещодавно я поставила останню крапку в українській версії збірки новел «Я хочу, щоб на мене хтось десь чекав» Анни Гавальди, французької авторки оповідань, чиї книги очолюють найбільш рейтингові показники, перекладені вже багатьма мовами. І це не Даніела Стіл, це таки література. Не буду зіставляти масштаби популярності та якість оповідань.

Але ніхто не може завадити мені побіжно порівняти свої оповідання зі щойно перекладеними оповіданнями Анни Гавальди.

Перше оповідання збірки - молода жінка знайомиться з молодим чоловіком, у них усе йде до того, але ось він прореагував на дзвінок мобільного телефону, і жінка враз урвала те, що розпочалося так романтично. Занадто дрібний конфлікт. Я за таке не бралася б. У другому оповіданні проблема нібито серйозніша - зрив вагітності, яка для жінки була бажаною. Також, зрештою, задрібно. Хіба що пере- повідано душевно. А ось мініатюра «Ці чоловік і жінка». Це вже справжня добра новела. Вони їдуть на вікенд до замісь- кого будинку. Він не зраджує її, бо аліменти будуть колосальними.

Він живе з нею через гроші, вона це знає. А змінити статус-кво не виходить. У мене таке було б по-українськи: двокімнатна на Борщагівці, з якої ніяк не виходить два окремих житла.

Бачити одне одного немає сил, роз’їхатися немає змоги. Тож і немилі подружні стосунки періодично трапляються - а що робити, якщо мужик весь час під боком?… Далі новелка «The Opel Touch». Теж душевно. Французька студентка хоче кохання і не хоче просто так. Надворі весна, треба жити, а жити нема з ким. Але в неї є сестра, яка її розуміє, отже, не все так хріново - в оригіналі вжито ще відвертіше слівце.

Далі? - далі йде кілька оповідань від імені чоловіків. У моїх оповіданнях також є чоловічий досвід, чи такий, який мені видається чоловічим. Колись один вдячний читач сказав мені: «Ви, Женю, так добре перевтілюєтесь у чоловіків»…

Далі ще одне оповідання від імені чоловіка, і конфлікт там таки серйозний: водій мимоволі став причиною величезної аварії на трасі з багатьма загиблими, з багатьма пораненими. Іти зізнаватися? Тоді це різко погіршить долю його родини і не покращить долі потерпілих. Тут не відомо, як бути.

Анна Гавальда описує як чужий, так і власний досвід дружини й мами. (В Інтернеті прочитала, що вона також розлучена. Як і Анні Ерно, як і я. Чоловіки не витримують жінок-письменниць як дружин - або навпаки. Але це так, у дужках.) Якщо взяти довільну вибірку з дванадцяти моїх оповідань, то самотніх жінок там буде значно більше, ніж у дванадцяти оповіданнях Анни Гавальди, де майже всі одружені.

У її дванадцяти оповіданнях - різні грошові одиниці: то франки, то євро, що дозволяє з певною точністю визначити час дії. У мене так само і радянські карбованці, і купони, і гривні… На долю України випало значно більше соціальних випробувань, ніж Франції, хто сперечається? Але жодна людська доля не є залежною лише від майнового статусу.

Хто наполягає на беззаперечному пріоритеті соціальних передумов, нехай пише газетні матеріали, а не оповідання.

А ось маленький шедевр Анни Гавальди, оповідання «Ішли роки». Цей текст дуже різниться від моїх. Тут нема ні ефектного початку, ні ефектного закінчення, тут узагалі нічого нема, крім почуттів. Хлопець дуже кохав дівчину, яка його покинула. Він дуже тяжко пережив розрив. Та згодом зустрів милу жінку, одружився, має трьох дітей. Але весь час згадує ту, вже без болю. І от вона телефонує йому. Вона смертельно хвора. Вони бачаться в осінньому парку, мабуть, востаннє. Після нетривалої розмови вона йде й просить його не обертатися. Він і не обернеться, щоб вона не побачила його заплаканих очей. І все. В цьому простому сюжеті - весь щем французьких кінофільмів, увесь шарм усіх шербурзьких парасольок, від яких бодай раз плакав кожен.

Але навіщо я роблю цей огляд новел популярної письменниці? Аби сказати, що мої якщо не кращі, то, принаймні, не гірші, проте не мають і тисячної частки слави Анни Гавальди? Запитання «Навіщо?» в контексті творчості ніколи не має сенсу. Але можна поставити інше питання: «Чому?», і на нього я цілком можу дати відповідь. До цього тексту, який я зараз пишу, а ви читаєте, мене спонукало оповідання «Епілог», останнє з добірки Анни Гавальди.

Молода жінка, дружина й мати, яка пише короткі оповідання, вперше вирішує відіслати їх видавцеві. Чоловік іронізує з приводу літературних уподобань своєї дружини. Але ось її запрошують на паризький Лівий берег, де розташовані найвідоміші видавництва Франції. Молода жінка натхненно й нервово готується до зустрічі з видавцем. Навіть купує божевільно дорогу білизну, хоч інтимної ситуації не передбачається. Однак на зустріч зі справжнім чоловіком, яким є видавець, жінка, яка шанується, не може йти у штопаних трусиках, у старому ліфчику. Адже - це зустріч із долею, тим паче що доля, destin, у французькій мові чоловічого роду.

З’ясовується, що друкувати текстів Анни Гавальди престижне видавництво поки що не планує; її запросили, аби порадити продовжувати писати. У молодої жінки шок, у неї стрес! Їй відмовили ноги, вона не може вийти з кабінету видавця. Її виставляють до приймальні разом із кріслом, де вона сидить до кінця робочого дня. А потім так само разом із кріслом виносять на вулицю. Майбутня зірка світової новелістики сидить посеред вулиці, дивиться на вечірніх перехожих, на перших відвідувачів ресторану. У душі знову починає щеміти, як перед народженням нового оповідання. Але вона згадує, скільки в неї вдома невипрасуваної білизни. Ноги починають знову слухатися. Вона йде додому, попередньо подарувавши свій рукопис екстравагантного вигляду дівчині, яка виявилася іноземкою, та ще й не розуміє французької. І от, перекладаючи саме це оповідання, розуміючи, що французьке дієслово, яке за правилами лексикології перекладається «від’їбися», треба по-нашому перекладати «відчепися», мені мимоволі згадалося моє, якщо можна так висловитися, входження до літератури. До української, звісно.

Тож коли в мене було написано й надруковано на ма- шинці десь із дванадцять коротких оповідань (зараз їх у моєму творчому доробку чи не сто), приятель віддав мої тексти авторитетному критикові модерного штибу Миколі Рябчуку, тодішньому завідувачеві відділу престижного часопису «Сучасність». Зараз цей чоловік дав спокій літературній критиці, перекваліфікувався на фахового націоналіста і постколоніаліста (nationalism and post-colonialism studies). А тоді Микола Рябчук у певних колах вважався літературним авторитетом № 1. До того ж вів відділ літератури престижного часопису «Сучасність», а отже, міг підкріпити свою позитивну оцінку публікацією в солідному друкованому органі. Микола Рябчук прочитав мої незграбні машинописи з одиницею «1» замість українського «і» й вигукнув слова, які й досі, буває, цитуються у вузьких колах, коли йдеться про мої творчі витоки: «То де ж той хлопчик, який написав ці оповідання?»

Якщо перекласти цю фразу з української на французьку, маючи на увазі переклад у широкому сенсі, то, з огляду на повну відсутність видавництв в Україні в середині 90-х і престиж «Сучасності», яка донедавна була часописом іноземних українців, вигук Миколи Рябчука на мою адресу означав визнання, аналогічне прийняттю рукопису до друку не менше ніж у «Gallimard».

Роль Миколи Рябчука на моїй творчій стезі не обмежувалася тим, що саме завдяки йому мій прозовий дебют відбувся не в саморобній багатотиражці, яких у середині дев’яностих було багато, а на сторінках престижної «Сучасності». За кілька років до того, прочитавши його оповідання (а Микола Рябчук уславився ще й добіркою оригінальних оповідань), зокрема про юну поетку з провінції Галю Ганчорку, яка принесла вірші про кохання й рідну природу до місцевої газети, редактор якої провалив іспит з історії літератури, я також вигукнула: «Таких оповідань я зможу написати сто!»

Отже, й на формування мого неповторного творчого стилю вплинув Микола Рябчук, а не Анна Гавальда, якої тоді ще й на світі не було. Бо ж і в новелах Миколи Рябчука була та сама душевність дружньої розмови, яка є фішкою новелістики нині всесвітньо відомої Анни Гавальди.

Тоді, в далекому 94-му, я купила десять чи більше чисел «Сучасності» й дарувала всім, аж не лишила для себе. У мене немає того числа з моєю першою публікацією. То був період гіперінфляції, і пригадати, а тим паче оцінити суму гонорару за ту публікацію було б і важко, і не показово. Але пам’ятаю, що розраховувала на гонорар за п’ять оповідань, десь рівний ціні п’яти пляшок горілки, яку я тоді ще пила.

Отримала рівний ціні півтори.

Потім мої оповідання друкувалися й далі в українській періодиці, а згодом було й перше міжнародне визнання. В Америці вийшла антологія сучасної української літератури, яку назвали моїм оповіданням, одним із тих, що найбільше сподобалося Миколі Рябчуку з перших дванадцяти. Я можу сказати навіть більше: англійська версія мого оповідання потрапила до тої антології завдяки тому самому Миколі Рябчуку, який був одним із її упорядників. Ішли роки, зовсім як у новелі Анни Гавальди, і в моє творче життя входили і продовжують входити інші чоловіки й жінки. Але на початку був Микола Рябчук. Завдяки йому я прийшла в літературу, і мені не відмовили ноги. А я, невдячна, навіть ніколи не переймалася тим, яка на мені білизна, зустрічаючи цього чоловіка… Присоромила мене на цей предмет Анна Гавальда, яка є не просто світовою знаменитістю, а й належить до десятка найбільш читаних авторів. Вона є однією з перших за рівнем продажу не лише у світі, але й на нашій київській Петрівці.

То в чому ж річ? Чому мої оповідання, що їх схвалив Микола Рябчук, ледь сягають сумарного накладу в кілька тисяч, а оповідання Анни Гавальди читає весь світ, а за ним і вся Україна в наразі російських перекладах? Чи можна все списувати лише на неісторичність української нації, креольство української культури, відсутність кафедр україністики у світі, зокрема на батьківщині Анни Гавальди, тобто на все те, що, покинувши літературну критику, науково розробляє зараз Микола Рябчук у рамках націоналістичних і постколоніальних студій? Чи тут дався взнаки брак індивідуальних зусиль, конкретно моїх, коли авторці бракує запалу просувати свої тексти, все витрачається на їхнє написання? Чи таки відмовили б мені ноги, якби Микола Рябчук просто порадив мені писати далі, не вигукнув тоді сакральної фрази про хлопчика? Аби він не оцінив мене належним чином, чи назвала б я його ducon, сучий син, як Анна Гавальда назвала видавця з Лівого берега? Певне, що ні.

То, може, саме індиферентність авторки щодо долі її текстів і гальмує їхнє просування по світу?

Я не заздрю міжнародному успіхові Анни Гавальди. У всякого своя доля. Але мені приємно відзначити типологічну подібність своїх оповідань до оповідань цієї зірки. Я писала свої тому, що вони мені писалися. Не думаючи ні про успіх у світі, ні навіть про успіх в Україні. Бо найкращі короткі оповідання пишуться не заради грошей і не заради слави в усьому світі, а для того, щоб їх прочитала одна-єдина людина у світі. Не прочитає. А

Про інтимні стосунки оригіналу та перекладу

Була вражена, коли довідалася, що в західних перекладознавчих студіях співвідношення між оригінальним текстом і його перекладом традиційно порівнюють зі стосунками між чоловіком - сильним, творчим, активним, та жінкою - слухняною і пасивною. Мабуть, усі, хто читає бодай однією іноземною мовою, оцінили, як перекладають у так званих цивілізованих країнах. Добре знаючи, якої праці, яких надзусиль іноді вимагає переклад, я для себе пояснювала захід- ний підхід до оригіналу чи то загадковими їхніми лінощами, чи то глибокою неповагою до об’єкта перекладу. А виявляється, тут настільки глибоке теоретичне підґрунтя.

Оригінал самим фактом свого існування визначає, яким бути перекладові. Як головною чеснотою жінки є її вірність чоловікові, так і головним, якщо не єдиним, індикатором якості перекладної версії є її вірність оригіналові.

Західна школа художнього перекладу й досі послугову- ється переважно саме цією настановою. Поезії перекладаються дослівно, без збереження просодії оригіналу, рим, ритмів.

Ретельно збережено всі oбрази поезії, але самої поезії нема.

Перекладаючи прозові твори, перекладач навіть не намагається творчо використовувати можливості своєї мови.

Наприклад, каламбури оригіналу перекладаються дослівно, у кращому випадку дається коментар, що воно мало б означати, але зазвичай немає і того. Перекладач створює підрядник, який справді нагадує вірну дружину, безбарвну і прісну.

Вона не має власних ідей. Тільки слухняно повторює думки володаря, через свій невеликий розум дещо спрощуючи їх.

Така традиція, виявляється, має глибоке історичне корін- ня.

Ще в ХVІ сторіччі британський перекладач Горація Томас Дрант, пояснюючи свою позицію ретельно відтворювати тільки підрядник оригіналу, не дбаючи про естетику, посилався на розділ Біблії, де Господь наказав воїнам обстригти волосся і видерти нігті всім полонянкам, яких вони хотіли взяти за дружин, аби ті втратили свою красу, а отже, були би приречені на вірність.

Але і в бездарній західній школі перекладу останнім часом з’явилися зрушення, коли в результаті творчого ставлення до тексту перекладач намагається зберегти не тільки букву, а й дух оригіналу. Це збіглося в часі з появою паритетних союзів чоловіків і жінок. Та й творче ставлення до оригіналу, як уважають західні дослідники, а надто дослідниці перекладу, започаткували саме переклади в рамках жіночих студій. На їхнє переконання, мова є важливим чинником формування думки. Мова не лише відображає дійсність, але й моделює її.

Переклад, як відомо, є формою інтерлінгвістичного передання.

Перекладачі повинні маніпулювати текстом у такий спосіб, щоб він став значущим для читачів іншої мови. Для того, щоб перекладений текст виконував певні функції в рамках своєї культури, він має бути адаптованим до вимог епохи й культурної ситуації. Мало того, цей текст може бути підсиленим і загостреним дотично до оригіналу, якщо того вимагає й позиція перекладача (перекладачки).

Західні дослідниці наполягають на тому, що саме в рамках перекладу ґендерної літератури з’явився цей новий підхід.

Саме тоді, коли перекладалися тексти французьких феміністок англійською і навпаки, перекладна версія вже була не вірною дружиною оригіналу, а його цікавою співрозмовницею.

Яскравим прикладом саме такого перекладу є багато разів цитована фраза з франкоканадського феміністичного тексту «Я втрапила в історію, не піднімаючи спідниці», перекладена англійською «Я втрапила в історію, не розсуваючи ніг».

Цей пікантний момент розглядається як приклад творчого ставлення перекладачки до оригіналу, коли для того, щоб текст якнайкраще працював у псевдопуританському англомовному середовищі, його треба було підсилити й загострити. (Варто зауважити в дужках, що тут не зовсім зрозуміло, чому саме піднімання спідниці є менш відвертим, аніж розсування ніг - усе залежить від того, в який спосіб жінка втрапляє в історію).

Західні дослідниці перекладу наполягають на тому, що цілком виправданою є така практика, коли в перекладній версії з’являються вульгаризми, архаїзми та інші «ізми», яких не було в оригіналі, - якщо того вимагає, на думку перекладача, його (її) особисті погляди. Навіть і термін для цього є особливий - транстекстуалізація. Це не що інше, як розширення й розвиток ідей оригіналу без їх спотворення.

Але це все про Захід. А як воно в нас, на українських теренах? Якщо взяти до уваги традиційний підхід українських перекладачів до оригіналу, то, зважаючи на сказане вище, складається враження, ніби всі вони є затятими феміністами, для яких вірність жінки чоловікові не є засадничою. Головне, щоб вона була гарною й цікавою в його очах.

Українські перекладачі (як, зрештою, і російські) традиційно прагнуть зберігати і літеру, і дух оригіналу. Римовані вірші завжди перекладаються з дотриманням рим. Прозу також перекладають творчо. Ретельно підшукуються відповідні фразеологізми та ідіоми. Текст оригіналу в результаті тлумачення часом трансформується такою мірою, що йдеться про переклад не на рівні фрази, а на рівні абзацу. Але така перекладацька настанова випливає аж ніяк не з поваги чоловіка до жінки і не з пошани до жіночої творчої особистості в Україні. Просто бінарну опозицію «оригінал - перекладна версія» в українському перекладознавстві не зіставляють із опозицією «чоловік - жінка».

Високу якість української та російської перекладацької школи хтось пояснює тоталітаризмом. Мовляв, митці не мали змоги писати власні твори, от і вкладали свою творчу енергію в переклади світової літератури. Щоб не славословити і не вдаватися до словоблуддя на догоду владі. Перекладали так натхненно, як писали своє, зашифровуючи в перекладені рядки натяки на тоталітарну добу. А в Україні переклад виконував ще й націєтворчу роль, збагачуючи рідну мову, підносячи її до висот світової культури.

Хоча перекладацька праця у зросійщеній підсовєцькій Україні й була націєтворчою, але, крім того, вона була ще й пристойно оплачуваною. А отже, жінок до неї намагалися не підпускати. Пробивалися одиниці. Хто справлявся краще зі створенням українських версій чужоземних текстів? Гадаю, стать значення не мала. Важили індивідуальні здіб- ності.

Чи мали б автор оригіналу і перекладач бути однієї статі? З індивідуального досвіду можу сказати, що, перекладаючи значний масив французьких сонетів ХVІ-ХVІІ століття, чоловіків із їхніми соціально-філософськими рефлексіями перекладати було не менш цікаво, ніж статево стурбовану Луїзу Лабе, яка, одначе, не соромилася поривань своєї плоті, палко оспівуючи той стан.

Звичайно ж, усі сонети, як і велить слов’янська перекла- дацька традиція, було відтворено по-українськи як сонети з усіма необхідними атрибутами у вигляді, де треба, рівнозвучних рим у катренах, а де треба - відмінних у терцетах. Мені й досі шкода, що та натхненна праця, яка очищає кров, підтримує відсутність зайвої ваги та дає сили опиратися паскудствам цього світу, втратила для мене свою моти- вацію. Але свого часу плоди перекладацького натхнення винагородилися несподівано щедро - французька премія за невеличку антологію французького сонета викликала розгубленість і обурення в середовищі перекладачів-націєтворців, які нажили на перекладах французьких текстів не один геморой. Найбільше обурювало те, що не було чим обуритись. Адже всі сонети було перекладено не тільки з дотриманням правил «сонетарства», а й без будь-якої транстекстуалізації, себто без виходу за рамки української цнотливої традиції.

Вони чекали довго. Деякі, не дочекавшись, пішли з жит - тя. Але ось прийшла солодка мить помсти. Два невеличкі есеїстичні романи Анні Ерно, написані в жанрі моноло- гічних сповідей. Перекладаючи їх, я ще не знала, що таке транстекстуалізація, що таке феміністична школа перекладу - все сталося інтуїтивно. Сповідь французької жінки, яка дуже відверта у зображенні свого жіночого досвіду. Настільки відверта, що вживає французьку «ненормативку».

Без перебільшень, українська версія писалася кров’ю перекладачки. Вона стала мені рідною, жінка, яка бунтує проти того, щоб бути слухняною й пасивною, причім бунтує так рішуче, що перекладати її сповідь можна тільки зі словником розмовної лексики - звичайний словник на 50 тисяч не рятує.

В українській немає стількох жаргонних слів, скільки вживає ця бунтівна французка низького походження! Вживає вона й відверто обсцентну лексику, яку перекладено російськими матюками, - фахівці кажуть, що то праслов’янські слова.

Подейкують, французи до своїх матюків звикли настільки, що ті перестали бути табуїзмами. В Україні цей процес також розпочався, але кіл перекладачів-націєтворців (усі вони, без винятку, чоловіки) ще не охопив. Тому й прийшов донос у посольство Французької республіки про чужинецький українській культурі підхід до французького оригіналу.

То чим має бути українська перекладна версія, дотична до оригіналу? Певне, вона мислиться не тільки і гарною, і вірною жінкою, а ще й такою, яка майстерно прикриває грішки чоловіка. І не п’є він у мене, і не матюкається! Їй не стрижуть кіс і не видирають нігтів. Але й ніякої транстекстуалізації не потерплять. Доки в руках у колег-націєтворців радянського гарту є таке «староє, но грозноє оружиє», як донос.

Чому саме есеї?

Чому пишуться відверті есеї? Відповідь найлегше винести за межі раціонального: пишуться - і все. Пишуться, бо полегшують душу. Французька письменниця Анні Ерно, яка пише тільки глибоко особистісні монологічні романи-відвертості, взяла за епіграф до одного зі своїх останніх романів слова Жана Жене: «Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається». Людина, яка не є літератором, в такому стані, бува, веде щоденник. А письменник, бува, напише есей. Психологи дають рекомендації, як вести щоденник, щоб він мав психотерапевтичний ефект і для того, хто пише, і для того, хто все це одного дня читатиме. Але есей, навіть дуже відвертий, - не інтимний щоденник. Щоденник - це приватна писанина для друзів, родичів, а також для себе по кількох роках. Інша річ, що літературні твори іноді стилізуються під щоденники. А есей пишеться з претензією на літературу, тобто, за визначенням, орієнтований на якомога ширше коло читачів. Отже, чому саме есеї, а не новели чи романи? Те саме, про що кричить, стогне або іронічно хихикає відвертий есей, може бути подано не через інтригуючий монолог, а через традиційний літературний текст - і нехай хтось ламає собі голову, що є автобіографічним, а що нафантазовано.

Але буває такий стан, коли гострота задуму, на думку автора, сягає того рівня напруги, коли текст неодмінно має бути проговорений від першої особи. Це було, було насправді, і було не з вигаданими особами літературного тексту, а саме зі мною, чиє ім’я зазначено на обкладинці. Про це говорити нібито соромно, я зізнаюся в жахливих речах, я не жалію нікого, і насамперед себе, але я маю розповісти про це всім вам, знайомим і незнайомим, хоч би світ завалився… хоча все це підриває підвалини… хоча це обурює та дратує багатьох.

Друга причина, чому саме есеї, криється, певне, в моді, в духові часу. Коли Жан-Жак Руссо писав свою знамениту сповідь, усі, хто вміли писати, сповідалися, як ненормальні.

Принаймні чоловіки. І тепер пішла мода на відвертість, яка іноді набуває відверто шизофренічних рис. Зухвала публічність приватного стала однією з ознак культури інформаційної доби. З одного боку, світ літератури - не світ акторів чи поп-зірок із їхньою епатажною відвертістю. Нібито не той жанр. Одначе поведінка отого найпопулярнішого в масах прошарку мистецької еліти прямо чи опосередковано впливає на всіх. Плюс численні телешоу, де нічим не знамениті люди відверто відповідають на найризикованіші запитання телеведучих, розповідаючи про те, про що загалом мовчать. Така культурна настанова мимоволі формує і літературу. Наскільки есеїстична відвертість - або відвертий есей - належатиме до справжньої літератури, певне, залежить від смаку того, хто вирішив відкриватися в письмовій формі перед тими, хто полюбляє почитати. І першопричиною має бути справжній драматизм, справжній великий конфлікт із тими, хто поряд, або з тими, хто далеко, з усталеними нормами або з собою. У літературі, на відміну від бульварної журналістики, не може превалювати свідоме чи несвідоме бажання шокувати маси і привертати до себе увагу. І третя причина, чому саме есеї. У тексті взято сповідальний регістр, особливо чутливий до фальшу. І фальшу нібито нема. Так усе й було. Ширше чи вужче, залежно від ситуації, коло читачів впізнає відомі події, з ймовірністю вгадує імена. І вірить тим подіям, про які не відали, лише здогадувались. Он як воно, виявляється, було насправді! Нібито й не тримали свічки, а про все довідалися. У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині. Можливо, це - чи не головна причина, чому саме есеї.

Принаймні чоловіки. І тепер пішла мода на відвертість, яка іноді набуває відверто шизофренічних рис. Зухвала публічність приватного стала однією з ознак культури інформаційної доби. З одного боку, світ літератури - не світ акторів чи поп-зірок із їхньою епатажною відвертістю. Нібито не той жанр. Одначе поведінка отого найпопулярнішого в масах прошарку мистецької еліти прямо чи опосередковано впливає на всіх. Плюс численні телешоу, де нічим не знаме ниті люди відверто відповідають на найризикованіші запитання телеведучих, розповідаючи про те, про що загалом мовчать. Така культурна настанова мимоволі формує і літературу. Наскільки есеїстична відвертість - або відвертий есей - належатиме до справжньої літератури, певне, залежить від смаку того, хто вирішив відкриватися в письмовій формі перед тими, хто полюбляє почитати. І першопричиною має бути справжній драматизм, справжній великий конфлікт із тими, хто поряд, або з тими, хто далеко, з усталеними нормами або з собою. У літературі, на відміну від бульварної журналістики, не може превалювати свідоме чи несвідоме бажання шокувати маси і привертати до себе увагу. І третя причина, чому саме есеї. У тексті взято сповідальний регістр, особливо чутливий до фальшу. І фальшу ні бито нема. Так усе й було. Ширше чи вужче, залежно від ситуації, коло читачів впізнає відомі події, з ймовір ністю вгадує імена. І вірить тим подіям, про які не відали, лише здогадувались. Он як воно, виявляється, було насправді! Нібито й не тримали свічки, а про все довідалися. У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині. Можливо, це - чи не головна причина, чому саме есеї.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

06.10.2009

Оглавление

Частина перша: Книгарня «ШОК» . Комп’ютерна елегія

Шлюбна ніч

Голий ювілей

На своїй землі

5 хвилин ніжності

Фронтові листи

Телефонна елегія

Книгарня «ШОК»

Частина друга: Не склалося . Загублений шифр

Цвіт вишні

Дорога Альоно!

Тягар корони

Не склалося

P. S. . Анна Гавальда (Микола Рябчук)

Про інтимні стосунки оригіналу та перекладу

Чому саме есеї?

Реклама на сайте