«Два квитки до опери»

ДВА КВИТКИ ДО ОПЕРИ

Племіниця Ірюся не мала й двадцяти років, а вже була розлученою. З дому колишнього чоловіка повернулася до кімнатки на Некрасовській, яку їй наймала її мати Олена в родині своїх знайомих. Коли Ірюся тільки-но оселилася в Києві й почала вчитися в університеті, Людмила Харитонівна й Олександр Іванович нерідко навідувалися до її помешкання, розпитували господарів про їхню локаторку, як вона, чи встає вранці на першу пару, чи не запрошує до себе підозрілих приятелів. Бо чисте дитя з Хотинівки могло пропасти у місті великих спокус. І господарі квартири розповідали: на першу пару не ходить, каже, так рано і викладачі не встають. Друзів до себе не запрошує, але сама повертається додому дуже пізно. Їй були наказали: хочеш у нас жити — додому не пізніше десятої. А Ірюся плакала мамі по телефону: не дозволяють ходити на курси еспанської мови та на заняття з тібетських знань, знайди мені іншу квартиру. І господарі з Некрасовської відмінили комендантську годину, бо також зацікавлені мати трошки грошей, які платить Ірюсина мама. А де вони ще знайдуть квартирантку не з вулиці? Олександр Іванович з Людмилою Харитонівною регулярно навідувались на Некрасовську, і, переконавшись, що, як би там не було, а дитина вчиться, йшли до себе з почуттям виконаного обов`язку. А тепер, після розлучення Ірюсі, такий контроль нібито ставав недоречним. І як це так, зовсім юна раптом вийшла заміж без весілля, а потім так само раптово розлучилася? Це не по-людськи. Те, що без весілля, зрозуміти можна. Зараз дуже важкі часи, грошей нема ні на що. Ні в старих, ні в молодих. Людмила Харитонівна з Олександром Івановичем також сорок вісім років тому побралися без весілля, бо теж були важкі часи. Але все-таки Ірюся могла б принаймні прийти на чай з нареченим до своїх найближчих київських родичів. Та що вже говорити про чай, який не відбувся, якщо Ірюся розлучилася з хлопцем. Тільки й знали про нього, що він жив на Жилянській. Неприємне місце, хоча й у самому центрі. Але з Жилянської Ірюся повернулася до кімнатки на Некрасовську. Як бути тепер? Чи треба так само контролювати Ірюсю? З одного боку, вона вже тепер не дівчина, а розлучена жінка. З іншого — все одно зовсім юна. Ще два роки вчитися. Але ходити на Некрасовську пенсіонерам Олександру Івановичу й Людмилі Харитонівні ставало все важче й важче. Як же бути? Саме про це й говорили вони холодного осіннього вечора, коли пролунав телефонний дзвоник. Дзвонила розлучена Ірюся.

— Як ваші справи? Давно нічого не чула про вас.

— Ой, не питай Ірюсю. П`ємо кип`яток із сухариками, чай бережемо для гостей. Олесь Іванович просить передати, що гостям все одно раді. А як справи у тебе, Ірюсько?

— По-різному. Щось добре, щось погано. Ви десь буваєте, крім житлової контори й поліклініки?

— Ой, Ірюсь, — сміється Людмила Харитонівна, — ти права, переважно в цих двох установах. Раді були б кудись піти, але в гості нема з чим, а в театр нема за що.

— А хочете в Оперу? На "Аїду"?

— Ірюсько, ми намагаємось навіть не ходити біля Опери, щоб не страждати. Я мало не плачу, як бачу афіші, й думаю, що вже туди ніколи не потраплю. І Олесь Іванович так само. Ось він тобі хоче сказати, що ми відкладали з двох пенсій протягом трьох місяців, і вийшло тільки на один квиток. Олесь Іванович каже, іди краще ти, Людмило Харитонівно, а я йому кажу, Олесю Іваовичу, як це так, самій до опери? Ми все життя ходили разом!

— Я вас питаю: хочете завтра на "Аїду"?

— Але ж ми тобі пояснюємо: в нас нема грошей, Ірюсьо.

— Я вам даю два квитки. Ложа бенуар. Ідіть і ні в чому собі не відмовляйте.

— Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такий подарунок. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?

— Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.

— Ну то йдіть на "Аїду"! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.

— Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.

— Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!

— Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?

— Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі...

— Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.

— Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!

Нарешті, домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя — вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, — підкреслили свою тактовність Людмила Харитонівна й Олександр Іванович.

Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях — десяток кулонів і амулетів на срібних лвнцюжках. Серед них — і знаки зодіаків, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль.

На честь Ірюсі Людмила Харитонівна і Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, постелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад "Сповіді Блаженого Авґустина" й остаточно розчарувалася в християнстві. Якщо біля витоків стояли такі, м`яко кажучи, придурки... “Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тебе дякувати, Ірюсю”. — Розчулені Людмила Харитонівна й Олесь Іванович вже одягли своє театральне вбрання. — Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на "Сільську честь", але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, — поринули в спогади старі тетатрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава нам дуже сподобалась, пам`ятаєш, Людмило Харитонівно? Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

— То зробіть і ви мені свято.

— З радістю! Як саме, Ірюсю?

— Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете у театрі?

— З-звичайно, але що тобі треба?

— Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

— Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

— Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, — виявив кмітливість Олесь Іванович, то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!

— Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?

— Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох години! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.

— Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..

— То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?

— Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.

— Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасовській, вам хтось скаржився на мою неохайність?

— Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж...

— Ніж що?

— Ніж... ніж те, що ти задумала...

— Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого!

— Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким!

Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розгубились.

— Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре...

— Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все! Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі...

— Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.

— І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?

— Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам`ятай це, Ірюсю!

— Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! — Заплакана Ірюся встала, щоб показати ребрами рук, де в неї болить, — так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі... — і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?

— Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.

— Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.

— Чим же, Ірюсю?

— Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! — Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна заходилася капати їй веларіану, а Лесь Іванович вийшов із себе:

— Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої джинси і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!

Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:

— Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!

— Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!

— Він — старший брат мого батька! Хай б’є!

У Ірюсі під джинсами атласні трусики темно-зеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.

— Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!

— Ну то бийте! бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?

— Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!

— Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися...

Ірюся випила валеріани, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:

— Щоб ви знали ... дядю Лесю ... шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статеві почуття .... а тільки їх розпалює.... Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.

— От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!

— Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!

— Ну, може, не бити, — визнав свою помилку Олесь Іванович, — але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би і правда заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!

— На буряки? А ви коли-небудь були на буряках? Я вас питаю, ви коли-небудь були на буряках?

— Ми багато чого пізнали в цьому житті, Ірюсю, а на буряках не доводилось бувати. Але ми й без буряків знали, що і де можна собі дозволити, не казилися, як ті собаки.

— А я на буряках була. І знаю, як казяться там. От вже ж де і правда не люди, а собаки. Ви коли-небуть чули, які слова вимовляють чоловіки на буряках? Я можу зацитувати!

— Не треба, не треба, Ірюсю. Ти краще підтягни свої джинси.

— А жінки, якщо тих осіб, звичайно, можна назвати жінками! Ви коли-небудь бачили, як вони нахиляються і хитають своїми гладющими задами! І виють, і верещать, коли мужики, проходячи повз них...

— Не треба, Ірюсю, не треба, в житті багато усілякого бруду, треба думати про високе... про святе...

— Так, про "Аїду"... про "Травіату"... або, в крайньому випадку, про "Наталку Полтавку"! Я ж саме зі святого й почала! Хто повів розмову про стягання штанів і про буряки?

— Ірюсю, якщо ти така, — Людмила Харитонівна довго шукає потрібне слово, — темпераментна... дівчина... чому ти розлучилася? Ти ж була одружена, і все було гаразд...

— Хто вам сказав, що все було гаразд? Я його н-ненавиділа, як... як мужика з буряків!

— Ірюсю, дитино, то навіщо ти тоді виходила за нього заміж?

— А ви думаєте добре жити, коли всі тебе питають: де була, коли вернешся? То хазяйка квартири, то ви з комісією з`явитесь! Думала, буду розлученою, не так контролюватимуть кожен крок! А ви нічого не розумієте!

— Даремно ти так думаєш, Ірюсю. Ми значно більше за тебе розуміємо.

— Ну то пустіть нас на цей вечір! Побачите, ми нічого вам не зіпсуємо. А ви ще встигнете до Опери...

— Ірюсю, ми прожили велике життя... І багато чого розуміємо. Навіть те, про що не говорять. Раніше, коли були кращі часи, в нас багато людей зупинялося, ти ж знаєш, ми нікому не відмовляли, і твоїй мамі також. І знаєш, зупинилися в нас якось молодята з вашої Хотинівки, вони їхали до Ялти, і проїздом одну ніч ночували в нас. Ми з Олесем Івановичем постелили їм у вітальні, на цьому дивані, де ти сидиш. А собі в оцій спаленьці, зовсім поряд. І ти знаєш, Ірюсю, вони, поки спали у нас, нічого собі не дозволили! Це було так культурно! Так порядно! Так інтелігентно! І ти знаєш, Ірюсю...

— Тьотю Людо! Пам`ятаєте, у вас жила кішка Шарлота?

— Царство їй небесне, — Людмила Харитонівна і Олесь Іванович в унісон схлипнули.

— Пам`ятаєте, ви її прооперували, бо вона весь час тікала до котів! І ви її не били і не читали їй лекцій про високу мораль! У мене така сама проблема! Я до вас прийшла з горем, а не з блудом! — Ірюся знов перейшла на скажений крик. — Я би теж зробила собі операцію! Але де?..

— Замовчи, Ірюсю, замовчи, ти ще маєш народити дитину, і все буде не так!

— Я не знаю, чи зустріну чоловіка, від якого захочу дитину!

— Зустрінеш, обов`язково зустрінеш!

— Я до того помру! Ви нічого не розумієте! Особисто з вами такого не було, то ви гадаєте, такого взагалі не буває!

— Ірюсю, що ти робиш, встань з колін і підтягни штани! Ірюсю, облиш ніж! Ірюсю, в тебе кров на горлі, Ірюсю, що нам скаже твоя мама! Ірюсю, ми зараз порадимось з Олесем Івановичем, може, ми зможемо залишити тебе тут! Котра година? Двадцять на сьому! Нам звідси близько! Може, ми ще встигнемо до Опери, тільки віддай сюди ніж!

Ірюся впала обличчям на підлогу. Розгублений Олесь Іванович підняв її, спробував натягти на неї джинси. Ірюся відскочила і заверещала:

— Куди ти свої руки сунеш, старий розпутник! Корчиш із себе праведника, а сам тільки про те й думаєш! Поїдь попрацюй на буряках! Сезон ще не закінчився! Піди послухай і подивись, як воно там!

— Ірюсю, ти втратила розум, дитино, заспокойся!

— Ви могли цьому запобігти! Я до вас прийшла, як до друзів! А ви старі святенники, а не друзі!

— І-рю-сю! Ми порадимось з Олесем Івановичем на кухні і, скоріше за все, дозволимо тобі те, що ти в нас просиш. Тільки почекай трохи! І головне, заспокойся. Заспокойся. Отак. Отак. Ірюся більше не плаче. Більше не плаче. І навіть не хлипає. Все гаразд.

— А можна, я поки покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.

— Звичайно, дитино! Треба було відразу йти з ним!

Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла й хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого й дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.

Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.

— Ти знаєш, я теж випив би валер`янки, — у Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.

— А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам`ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в опері знайомих.

— Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетвоювати нашу оселю на бордель!

— Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.

— Але не в нашому домі... Хоча... ця дівчина... і правда хвора... і я тобі скажу... ще до того, як ми познайомились... я, звичайно, був парубком, не дівчиною... зі мною щось таке бувало... як ото з нею... і я, її віку хлопець... в тій самій Хотинівці... ходив до жінки з буряків... ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це...

— Харитонівна, Олександре Івановичу...

— Ще раз вибач мене, Харитонівно... Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!

— Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я б, чесне слово, згадавши нас сто років тому...

— П`ятдесят, Людо...

— Але ж це чорт зна що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?

— А ще я по досвіду знаю...

— Що ти знаєш по досвіду, Олесю Івановичу?

— Стільки, скільки йде "Аїда", цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.

— А я і не знала, що в тебе такий досвід...

— А потім починається нишпорення по шухлядах.

— Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули би спальню, і в ній усі цінні речі...

— Які в нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?

— А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!

— То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

— Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться подовше зберегти наші листи!

— Ти така сентиментальна!

— І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі,

— Від прабабусі.

— Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

— Вони з братом вважають, що її загублено.

— Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

— Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людо!

— А до Опери ми все одно спізнились!

Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:

— Лунає перший дзвоник.

— Треба було менше згадувати жінок з бюряків!

— І пустити цих скажених котів на наш диван?

— Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери! Ми можемо піти в гості до Галі!

— Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідати її до ожеледиці!

Старе подружжя нарешті прийняло рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

— Що сталося?

— Вони там... Вже... Прямо на підлозі...

— Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!

— Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! — Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалася одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз`єднатися, коли їх застукали.

— Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під`їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

— Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю і більше не встати.

— А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

— Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька би приїхав, допоміг! Він же на п`ятнадцять років молодший за мене.

Вітька — це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна, як давно. Коли Ірюся ще не вимовляла літери "р" і скаржилась, чому їй дали ім`я, яке цю літеру містить.

— А пам`ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!

— З капустою! Ми її готували з капустою!

— А мені здається, з яблуками!

— Я готувала, і я пам`ятаю!

— А я їв!

— Чи ми ще до смерті скуштуємо такої качки?

— Вчора ти плакала, чи ми потрапимо до смерті в Оперу.

— Так, життя бере за горлянку.

— І все одно добре, що життя, а не смерть.

— Але після недавньої сцени таки хочеться померти...

Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво й ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса знеслася нагору, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А нагорі, в маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право... яке право? Світ і правда божевільний.

Старі зупинилися біля одного з магазинів.

— Давай купимо трошки шинки.

— А може, краще, чотири сосиски?

— Ти взяв із собою гроші?

— Здається, в мене щось було у кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.

— Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів! Тримайте! — до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька і Олеся Івановича, яка колись померла молодою.

— Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, — хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?