«Мовчання адресоване мені»

Василь Слапчук Мовчання адресоване мені

Художній редактор Ірина Стецула

Художнє оформлення Василь Слапчук

Книга I. СЕЗОН ДОЩІВ У ГЛЕЧИКУ

БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

Я просто був. Хоч все було непросто, а дечого i зовсiм не було. Я жив, як мiг: молитвою i постом, Впадав у грiх, приносив зло… На вишнi iз Антоничем-хрущем ховавсь вiд свiту й вiд самого себе. Я просто був. А ти була дощем. I ти жила тодi на небi. Iз уст твоїх солоних злiтають птахи рожевi з голосами скрипок, а крила пахнуть хвоєю i воском, так пахне свято i вчорашнiй смуток, i я роблюся деревом гiллястим, щоб дати їм притулок I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу i мiряєш її Чумацьким Шляхом. Не плач, я посаджу в твої долонi мiсячне зайча з холодним носиком i лоскотним м’яким iм’ям, яке читається так само легко, як i слiди вiд лапок, котрi ведуть до усмiху. Самотня i натхненна, ти жала дощ, i серпик мiсяця в твоїх руках, легких, як крила ластiвки, свiтився тепло та рiшуче, стинаючи цiвки пiд корiнь, щораз торкавсь мого волосся. Ти струменi в’язала у снопи й складала у пiвкопи людських марнот. Ти рятувала свiт вiд кари, вiд потопу. Ти рятувала свiт, якого я зрiкаюсь заради пальчика утятого серпом. Спускаючися на дно криницi, глибина якої дорiвнює сподiванню, побачити на деннiм небi помiж зiрок зелених два жовтих згустки свiтлої й тремтячої печалi очей черницi, келiя якої зачинена зсередини. Криниця глибша вiд самого неба, на самiм днi - веселка, зiткана для тебе. Розпущене волосся тисячами ниток Арiадни - кожному заблудлому волосинка - вказує дорогу iз тванi зубожiння до бази вiдпочинку од щедрот на березi бурштинових очей. Пiду до Цербера, та не пiду з усiма. Мене врятує лише волосся, сплетене у косу. Вiд дiвчини з волоссям кольору соломи, гречки та вiвса, котра живе за межами чужого розумiння i виклала з очей, якi стрiчалися з її очима, мозаїку прозрiння на тильнiм боцi неба, а всi її слова помiряно в каратах, чекаю жайвора, аби принiс її мовчання, що адресоване менi вiд дiвчини, котра не любить телефонiв. - Уже не день. - Iще не день. Твiй ангел в сутiнках iде зi свiчкою. Аж смалить крила, так затуляє, щоб горiла. I божевiлля з божевiль: мiй ангел, як велика мiль, повзе кудись в куток вiд мене i там в пiтьмi кусає вени.

Освідчення, або два способи самовбивства

Мої слова, наче кров із горла після поранення в груди: - Я не можу без тебе жити!… А ти оповідаєш мені, як любиш сутінки й закохана у дощ. Опиняюся перед вибором: перетворитися у дощ чи розчинитися у сутінках? Приватна китайська стiна. По рiзнi боки двоє: ти - найвродливiша i найчарiвнiша мiж квiтiв, я - найнещаснiший серед людей. До твоїх очей чумаки їздять за сiллю, а я щодня ходжу топитися, але чумаки щораз мене видобувають, укритого саваном солi, iз тихою, наче маятник незаведеного годинника, механiчною зозулькою на шиї, i викидають, як звичайний непотрiб - а що зi мною робити? - на хлiб не посиплеш, пивом не зап’єш, нехай мене забере повiнь. Стiкаю у кутик тремтячих уст i чую, як двi сльозиночки на вiях вдаряються одна об одну - видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця i трохи сплющена пiд тиском обставин, вiд чого збоку нагадує яєчко, що стало навшпиньки; вибитий молочний зуб старого дракона, на мiсцi якого вирiс зуб мудростi; приручений серпик мiсяця з накинутою вуздечкою; двоє, що тримаються за руки у найостаннiшу мить прощання, а може, й навпаки, i зiллються за хвилю в єдине цiле на вiки вiчнi; чоловiк у профiль, який iде направо i несе перед собою стос добрих намiрiв та порожнечi; бедрик, незвичайний малюнок крилець якого, якщо дивитися зверху, нагадує вагiтного гапличка. О л е н к а Спускається з дзвiницi день i вечорiє. А небом втомлена iде з малям Марiя. Туман зливається в рiку, i пахне м’ята, у вишиванiм рушнику - зелене свято. Марiя Дiва i маля, обоє босi. До неба горнеться земля, вологи просить. I я молюся i прошу в Марiї Дiви хоча б двi пригорщi дощу, прохаю дива. Марiя Дiва i маля - все далi й далi… I враз побачу знак здаля, що диво сталось. Коли ти в глечику жила, а я пас бедрикiв, помiж кульбаб тодi текла вода солодка - мед-рiка. Зелена макiвка - твiй дiм i мiй притулок, над нами в небi золотiм - крилатий вулик. Жили ми в глечику колись, пили з горнятка, до нас дощi у гостi йшли i дощенятка. Не знали ми тодi грiха, жалю не знали. I я тебе тодi кохав, i ти мене кохала. Подарую тобi своє серце у виглядi кулона Не вiдмовляйся мотивуючи тим що нинi ця прикраса немодна Ти не потребуєш прикрас ти взагалi нiчого не потребуєш тому-то й дарую тобi рiч нiкому не потрiбну тобi ж вона служитиме оберегом Наслухатиму як б’ється моє серце в твої груди - знадвору чи з середини? Пiсля дощу до кiмнати залетiв зелений метелик i став кружляти над золотою голiвкою дiвчини з райдугою за плечима Коли я нахилився щоб її поцiлувати то побачив що це не метелик а два листочки котрi побралися за руки Сестра моя - печаль, сестра моя - Оленка. Заплакана свiча, прозора i тоненька. Заплакана свiча, заплакана сестричка i мiсячне зайча - в долонях - з мокрим личком. Лякливе зайченя - холодний, мокрий носик - iз зорями щодня спить у твоїм волоссi. Мiй подих у щоку i подих зайченяти… Люблю тебе таку… мов на штиках пiднятий. Вмирав, та не помер… А уникав я смертi для того, щоб тепер з тобою мiг померти у глечику. Дiвча беззахисне й маленьке… Моя сестра - печаль, моя печаль - Оленка. Впав хрест вечiрнього вiкна, впав через груди на обличчя. Я витиму на сонце, на… Але рятунку не покличу. Молюсь до заходу i сходу, до Духа, Сина i Отця… Ти прийдеш так, як бiль приходить, i знiмеш чорний хрест з лиця. Чорнiє дiрочка мiж брiв, повiльно тане грудка болю… Я вже тобою вiдхворiв, уже вiдмучився тобою. I не дружина, й не сестра, i не отрута, i не лiки… Ще тiльки вчора помирав, а нинi видужав навiки. До лiсу… В лiс… У хижакiв знайти притулок, наче в друзiв, i дати вихiд чорнiй тузi, i вити вовком мiж вовкiв. До лiсу… В лiс… Посеред ночi… Лежу нi мертвий нi живий. Нанизую зеленi очi на жовтий струмiнь дощовий. До лiсу… В лiс… Ледь-ледь добрiв… Тут лиця з нiмбами й рогами… Землi немає пiд ногами, немає неба угорi. До лiсу… В лiс… Тебе немає… Не буде… Не було. Нема… До лiсу з тiнню забiгаю, iз лiсу тiнь бiжить сама. Я побудую схрон, аби сховатися у схронi, i окрики ворон лiчити буду, мов патрони. У лiсi вирию печеру пiд шелестом ялин. Запарю чаю на вечерю з трави полин. I на лице моє роса уранцi капатиме з стелi… Я в цiй оселi буду сам, я побудую цю оселю. Пiсень спiватимуть пернатi, зазеленiє мох… Лише цвiркунчик буде знати, що схрон збудований для двох. Ти є. У мене. Тiльки ти. В усьому свiтi бiльш нiкого. Нас лише двоє перед Богом. Прости менi. Прости менi. Прости! У чорну падав я розпуку, холодний волохатий вiдчай все зазирав менi у вiчi. Вiзьми, вiзьми мене за руку. Iдуть оленi до води, як до причастя люди. У мене ти була завжди, i ти завжди у мене будеш. Обiйдемо людей, минемо кладку, до броду вийдем, як оленi, i будем пити тишу з жменi наприкінці життя як на початку два рази сiм душа гукає в комин я вiрю всiм не вiрячи нiкому коса не тне а чорний грiх залiза впiзнав мене душа у комин лiзе їсть очi дим i засипає жаром хай згине молодим нехай побачить старiсть То чорна ластiвка, то бiлий лебiдь, то дощ в очах, то дощ на небi, то диво-свiтло, то чудо-квiтка, то звiдусiль, а то нiзвiдки, то тихий смуток, то щира радiсть, то колiр квiтня, то листопаду, то запах лiсу, то запах поля, то голос скрипки, то голос долi… Твiй бiль вiзьму собi, вiзьму гiркi твої печалi, що мовчки у тобi кричали, вiзьму твiй хрест, вiзьму усi твої розп’яття, всi кари, що з небес, усi людськi прокляття - вiзьму на себе. Тобi зоставлю небо i лiтню зливу… Я залишу тобi тебе щасливу. Iз оберемком польових квiтiв ти простуєш до мене, хоч щойно вирушила у протилежний бiк, а час тягнеться так повiльно, що равлики перебiгають тобi дорогу - туди й назад - i не задихуються. Це - розлука. Наче мапу розгортаю зоряне небо, устами знаходжу сузiр’я Лебедя на твоїй лiвiй щоцi, зорi вiдбиваються на дiвочому тiлi золотими родимками, рахую їх, а щоб не збитися - цiлую кожну тричi. Над ранок згортаю небо у сувiй, ховаю пiд подушку на випадок розлуки, тодi я небо розгорну - i в ньому вiдiб’ються усi золотi родимки твого чистого тiла. Для людей близьких лишаю свої координати: шукайте мене в сузiр’ї Лебедя або нiде. Коли ти спиш, дихаючи у моє плече, два зайцi, подарованi менi твоєю подругою, ходять кiмнатою навшпиньки, тримаючи в переднiх лапах по морквинi, що нагадують менi два стручки червоного перцю, а тобi - два вогнегасники. Один заєць схожий на тебе, а другий спантеличений. До верхнє, нижнє до, нi крихти фальшi в синiй гамi… Сидить на плечах вiчний дощ, а мокре небо - пiд ногами. Пташа на синьому сiрiє, покоси струменiв, стерня… Я дощ у пазусi зiгрiю й погладжу, наче кошеня. Дотримуюсь звичаїв, та не вiрю в прикмети. Коли поспiшав до тебе, дорогу менi перейшла жiнка з порожнiми очима. Спиняюся, вагаючись: попрошкувати в завтра, чи повернутися у вчора? Сьогоднi ти не чекатимеш, а мене не буде вдома. I ти приходиш - нетутешня, немов з небес або з iкони, кладеш у рот менi черешнi - холоднi гранули червонi, цiлуєш у вуста зеленi, лiкуючи вiд всього свiту… Гукаю подумки: - Олено!… Уголос кличу: - Серафiто!… I ти приходиш, ти приходиш!… Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу… Зi схованим в волоссi нiмбом… i не зникала нiби. Усе не так. Не так. I все. Душа полощеться на вiтрi така блiда, аж бiла, така безформна, що аж шкода - така нiкчемна. Усе не так. Так не буває. Буває лиш нiяк. Задумавшись про щось, вiд мене сховане, заглиблена сама у себе, не помiчаючи, що робиш - пiдсвiдомо - виводиш пальчиком на вогкiй шибцi, за якою нiч збиває жовтi грушi; на синьому пiску, що взимку стане снiгом; на полiрованiй поверхнi столу, пiд яким ми не ходили пiшки, за руки взявшись - малюєш викрiйку, аби за нею мiг витяти з душi для себе спокiй, який врятує вiд думок про те, як не буває. Лiворуч сонце, справа мiсяць, в зенiтi бриль з соломи. Лiтає ангел над Полiссям, у небi крила ломить. Лiтає ангел небом, наче самотнiй чорний бусол, то заспiває, то заплаче, то мрiє про бабусю - у зморшках лагiдне обличчя,- що прийме на гостину з словами: «Ти ж моя дитино!…» - i поцiлує тричi. Спiває ангел, плаче жiнка, котра не жiнка ще - дiвчатко. I вiрш болить на всю сторiнку, якiй нема кiнця й початку. Якогось дня менi конче захотiлося бути тобi потрiбним, як щось таке, без чого людина неспроможна жити, я прагнув стати: твоїм хлiбом, твоєю водою, твоїм повiтрям… Але виявилося, що я тобi непотрiбний. Непотрiбний, як небо, на яке забуваєш глянути; як зорi, яких не помiчаєш; як поезiя, з якої немає користi; як кохання, без якого можна чудово обiйтися… I я розгубився вiд щастя бути тобi непотрiбним. Я б розповiв тобi про те, як дрiбно тремтить автомат, вимовляючи слово «смерть». Але що я знаю про смерть?! Я тiльки й умiю вiдтворювати тремтiння… Я б розповiв тобi про те, де починається тиша i якого кольору голос у зозулi, про що мовчать риби i скiльки лiт жайворонковi… Я б назвав тобi iм’я квiтки, але що я знаю про життя?! Я тiльки тямлю в його iмiтацiї… Я б розповiв тобi, о котрiй годинi прилiтає ангел, i чим душа прив’язана до неба, хто вигадав метелика i як малювати самотнiсть… Але що я знаю про любов?! Я тiльки й умiю любити. Я б розповiв тобi про себе, але про себе я знаю значно менше, анiж про смерть, про життя i про любов, про них я не знаю нiчого. Я знаю тiльки тебе, а отже, я знаю все. Ти ховаєш руки за спиною, а я вiдгадую, у котрiй руцi моє серце, але кожен раз помиляюся. Пiсля закiнчення гри кладеш серце до фiлiжанки з-пiд чорної кави, i ми сiдаємо лузати гарбузове насiння. Фiлiжанка збентежена. Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка, дiвчина, що малює на власному колiнi вiкно, у яке стукають вiршi, котрi сходяться пiсля заходу сонця i приносять жарини обрiю та усi барви неба божевiльного художника, втiкає зi своєї кiмнати i стукає до мене. Я, затинаючись, говорю про кохання, щось банальне i до оскоми обридле (чула бо вiд багатьох i багато разiв), а дiвчина вивчає вчорашню газету. Я боюся самотностi, а вона боїться мишей. Однак те, що вона завiтала до мене, а не пiшла шукати кота, я розцiнюю, як взаємнiсть. Три квiтки, для яких ще не вигадав барви, але зримо уявляю форму пелюсток, i вирiзняю аромат з-помiж тисячi iнших запахiв, схованi у твоєму рукавi. У другому рукавi живе пташка, котра посмiхається очима i тримає в дзьобику два гнiздечка, наче терези. В якому рукавi схованi квiти? В якому рукавi живе пташка? Зав’яжи рукави на моїй шиї, аж поки не навчуся розрiзняти, де лiвий рукав, а де правий. На сьомому листочковi четвертого дерева, якщо йти вiд мене до тебе, наче на долонi можна прочитати наше майбутнє. Якби ми вмiли… Ми ж не знаємо, як читаються нашi власнi iмена, ми щойно навчилися вимовляти їх i кликати на iм’я одне одного.

Радість

Лежу горiлиць. Ти, перебiгши луг, одягаєшся в домашнє i на кухнi п’єш сiльське молоко з хлiбом, а надi мною жайворонки розбирають дах i стелю, на долiвцi виросла конюшина, намальованi квiти пахнуть, а рiй бджiл приносить золоту грушку в дарунок нашiй домiвцi вiд їхнього вулика. Ходiм. Ми вже зняли взуття, щоб жити навпаки. Ми залишаємо ключi, але берем з собою дверi. Ми збережемо ритуал приходу в дiм. Ми вже прийшли. Ходiмо далi разом. Усе - з нiчого, хоча болить, як справжнє. Не знаю, де любов, де гiлка яблунi. Не вмiю вiдрiзнити себе вiд тебе. Я тiльки й вiдаю, що грiх - це кара, а кара - грiх. I вiрю у нiщо. Я так i зробив. Кровi було небагато, але цiлком достатньо, щоб вимазати не тiльки пальцi, але й обличчя. Зате битого скла було всюди. Душа ходила боса, а я вiдчув потяг до малювання, Сюжети висмоктував iз мiзинця, видивляючись у розбите вiкно. Ти думаєш, щось змiнилось? Це був не я. Я ще не був. Чавив мiж пальцiв вишнi, як чавлять пальцi в дверях, i дякував усiм, хто шарпав клямку. В обiйми падав дощ зi стелi, вiрнiше, дощ iшов, а падав я i повз повз нього. Допоможи зiбратися з думками, згорни слова холодними руками, збери i викинь пiд черевики, як злу личину, нехай спочинуть.

Чекання

Годинник спить, йому наснилась гамiвна сорочка. Я долiлиць рахую пульс старiй зозулi. Повiсив серце в дверях замiсть дзвоника, воно мовчить. час для кохання час для справ час вибору можливiсть вибору передбачає його вiдсутнiсть а отже вибiр зроблено завчасу Це ангел сумнiвiв, це ангел розпачу, це… цей ангел мiй. З зимовим прiзвищем, з iм’ям, подiбним на ромашку, i з синiм вiршем п’є чорну каву. На кожен дотик ти реагуєш, мов їжак, бо ти i є їжак, маленький їжачок, колючками всередину. На кожен дотик, ба навiть на саме бажання дотику. Мене врятує не коса твоя, не очi… Вовком чую: мене нiхто вже не врятує, якщо я не врятуюсь сам. Мене врятують не уста твої, не руки…Чую, чую: мене врятує лише та, котра нiкого не рятує. Нi, то не осiнь. Сьогоднi осенi не буде. Солома золота у золотiм волоссi i золота печаль у грудях. Не буде осенi нiколи. Лише коротка тiнь вiд лiта… I дiти не пiдуть до школи, i бiль забудеться болiти. у цьому свiтi все уже було задовго анiж починало бути чiпляюся зубами за стебло метеликом i каменем забутий чiпляюся зубами за травинку над головою розцвiтає мак i макiвки старої половинка на свiтi все було але не так не гасять щем спиртнi напої чим тiльки вже не убивав упасти б в небо головою щоб розкололась голова i загубитися в травi аби тебе любити звiдти та тiльки дощ у головi i вiтер Ще вчора я квiтки їв iз рук твоїх. Сьогоднi красень Київ тобi пiд ноги лiг. Упала ниць столиця, лежить, мов собача… I тiльки тiнь на лицях, i тiльки бiль в очах. Як лiсове озерце враз вигулькнув майдан. Пiд ноги впало серце, i покотивсь каштан. Думки волають хором, як веснянi коти… Це лиш уява хвора, це страх мiй покотивсь. Тебе вiтає Київ, у тебе рандеву… Ще вчора я квiтки їв, а нинi їм траву. Ти сьогоднi будеш синя, i тобi не буде меж, ти сьогоднi свого сина цiлувати не прийдеш. Я сьогоднi буду бiлим, в бiле вибiлю життя. Лише губи почорнiли - не цiлованi дитям. Не цiлований дочкою, синiй бiль i бiла синь… Доня сина заспокоїть, заспокоїть доню син. Заспiває синя птаха, голос бiлої зiйшов… Ми, обнявшись, йдем на плаху помирати за любов. Я дослухаюся ходи, я наслухаю кроки. Та тiльки дощ худий мене цiлує в око. Цiлує дощ у нiс, дощ слинить менi вухо. Та скiльки я не слухав - не чулося менi… Ти з’явишся без звуку - кульбабка золота - спочатку прийдуть руки, а потiм i уста. Коли мене цiлуєш, то трiо голубiв вклоняється тобi й спiває алiлуя. Люблю в тобi не жiнку, а дитину - маленьке диво з дитсадочка, люблю в тобi тебе i дочку, i голос твiй з бурштину. Тебе в тобi - немов зернят у колосi, як зiр на небi, як дерев у лiсi… Дитя, ти - найдорожче, найцiннiший - бурштин iз твого голосу. намальоване око клiпає упав навколiшки стiлець звелася тиша нанiвець вiн був калiкою жiнки iдуть на рiчку прати видзвонюють грудьми i спiдницями вiн був калiкою мiсцями а так хотiлось бути братом Це вишивання мукою, цi очi на фiранцi… Ну ось, вiн знову стукає, запрошує на танцi. За бiлою фiранкою, за голубою шибкою - вiн звечора i зранку вiн - чекає дощ зi скрипкою. Танцюємо до ранку, танцюємо до ночi… А вiтер дме в фiранку, у вишиванi очi. Я ще прийду. Мене не треба ждати. Прийду з дощем, але без грому. I тiльки дощ той знає точну дату, коли прийду до тебе, як додому. Я ще прийду. Але прийду не скоро, Як сповiдатись ходять грiшнi,- Коли твiй стiл письмовий пустить корiнь i визрiють на ньому вiршi. Я ще прийду. I ще не буде пiзно. Прибуду без твоєї згоди. Сумний i радiсний, я буду рiзний… Я ще прийду… Я вже приходив. Дивлюся на тебе. За однiєю щокою тримаю усмiх, за другою ховається пiсня. Подiлився б з тобою своїм настроєм, але ти не любиш цiлуватися, тому й пiсня моя сумна, як усмiх, а усмiх короткий, наче пiсня. Оце сиджу i дивлюся… Я нинi в траурi, я нинi плачу. Втрапляю в ауру, у пастку наче. Втрапляю серцем в петлю жалоби, в стiну твердечу втрапляю лобом. Чекаю суду й плачу печаллю за все, що буде й не буде далi. Мiзерна плата ця мука синя, я нинi плачу, я вию нинi. Смiюся смiхом, мiй смiх червоний. Лежу пiд снiгом… Цвiтуть пiони.

Я - твоє дзеркало

I

Мов пiсню слухаю тебе й вивчаю. Моя ти Мекка, мiй Почаїв… Це - ти. Це - мiсяць жовтень. А це - грудень. Це - ти. Ще не моя. Але моєю будеш.

II

це Ти отут я буду жити отут радiтиму отут заллюсь печаллю отут пiзнаю щастя отут зустрiну сумнiв отут молитимусь отут ховатиму уста у час спочинку тiла вiд цiлункiв Говоримо про кохання як два фiлологи. Одного в щоку лизнуло доручучення, а в другого своя проблема на цю точку зору. Так зелено, так зелено менi, так зелено i так шалено!… Женеться на зеленому конi за мною бiль зелений. Зелений бiль, зелений i гiркий наздоганяє iменем Олени… Сьогоднi день i свiт менi такий, немов позичив очi в клена. Ти назвала мене малим, а коли я став малим, ти вiдiбрала у мене руку. прийшли думки i здерли з мене шкiру найменше винуватий телефон але i вiн не втiк вiд правосуддя худий стiлець рипить над вченням йоги аби постояти на стелi як нинi я стою а поряд сохне шкiра Жнива надiй: а може!… О Боже мiй! О Боже!… Зима очей, зимова iз уст тече розмова. Спини! Не смiй! Шалено: о Боже мiй! Олено!…

I

твоєму вiкну завше щось видається ким воно тiльки не було вранцi ранком за дня днем воно вiдчуло себе навiть тим кого ти кохаєш але нiколи вiкну не видасться що воно це я

II

стану вiкном у твоїй кiмнатi ти будеш дивитися крiзь мене i будеш бачити захiдне небо i все що за мною але не бачитимеш мене а менi ввижатиметься… Ти побачиш мене лише тодi коли мене не стане але в тебе ще залишаться дверi птахи скаламутили небо стоїть душа зi свiчкою в однiй сорочцi на якiй нi хрестика днi такi короткi що ти не встигаєш потелефонувати а я знайти опору для очей на пiдвiконнi мокрий чорний голуб задумався про смерть як день народження Молюсь на пензель Врубеля, На кiнчику якого - iм’я застигло нiмбом, молюся на iм’я, дивлюся у лице печалi, на лик святої чи грiшницi, зi святим iм’ям, в очах якої небо болю. Молюсь, як молиться язичник.

Сумнів

шашiль збирає родичiв святкувати хрестини чорна кiшка сповiщає про завтрашнiй вiтер де ще вчора пролягав мiсток нинi перекинута жердина в долонi б’ється рибина слизька вiд нежитi розчахнутих думок що вперто матерiалiзуються у ножицi Що вам сниться, Олено? Я сьогоднi з Вами на «Ви». Розстеляю кохання знамено у пiднiжжі сухої трави. Може, викроїте собi блузку, а як нi, то хоча б носовик… Я сьогоднi лiтав до Вас бузьком, Щоб торкнутись крилом голови. Я сьогоднi лiтав, але марно, так лiтають в криницю сторчма. Як спите, моя панно, коли сонця нема? Як живете, шляхетна дiвице? Як без мене Вам час тече? Як спите? Що Вам сниться? Кому дихаєте в плече? Здрастуй! За цим словом вчувається холодна вихованiсть кравецьких ножиць. Здрастуй!- стрiчаються над тарiлкою виделка з ножем. Здрастуй! Здрастуй! Здрастуй!- обмiнюються, дiткнувшись, два дроти пiд струмом. А я вiтаю Тебе словом округлим, як буханець хлiба, i м’яким, як зелена трава пiд щокою: Прощавай! Дивлюся на тебе через зелене скельце розбитої пляшки, так колись в дитинствi дививсь на сонце. Аби я не порiзався, Ти вiдбираєш у мене скельце. Ти надто доросла i заклопотана, щоб помiтити мої сльози, а я надто малий, щоб їх приховати, тим паче суперечити Твоїй рацiї. Ми вже не вийдемо разом мiж люди у чорних однаково вишитих Тобою сорочках, хоч для цього траплятиметься чимало нагод, але не знайдеться жодної можливостi, позаяк у тебе не буде мене, а в мене не буде дарованої Тобою сорочки, хоч вона й буде чорна. Я вчора вмер, а очi загорнув у жменю, аби не бачити, як тебе сховає вiтер в дуплi останньої верби, котра бiжить до залiзницi в обiйми потяга. Я був тим потягом. I був Тобою. А ти була днем мого народження. Я вчора вмер, я народивсь учора.

ОСТАННІЙ ДОТИК КРОПИВИ

Втiкає лiто босонiж. Бiжу за лiтом. В однiй руцi у мене нiж, у другiй - квiти. За мною також хтось бiжить, а хто - не знаю. Так страшно вслiд менi кричить, наздоганяє. В однiй руцi у мене бiль, у другiй - радiсть, i я бiжу й кричу собi, як той, що ззаду. А вiн бiжить наперерiз, заходить збоку. В однiй руцi у мене нiж, у другiй - спокiй. До мене тягнеться, ще мить - i буде пiзно… З грудей широкий нiж стримить, а з горла - пiсня. В однiй моїй руцi квiтки, а друга вiльна. Лягли на очi двi руки, прикрили щiльно. I осипалися до нiг червонi маки, а той, що вслiд за мною бiг, за мною плакав. Втiкало лiто, а тепер втiкає осiнь. А я лежу, бо я помер. Та нi. Здалося. У жовтiй скринi божевiль рятуюся вiд втрати глузду, вiд страху i спокус зробитися розумним, i звiдти стежу за життям i за людьми, котрим усе вiдомо, за безглуздям, яким керує розум. У жовтiй скринi божевiль ховаюся й щораз знаходжу там тебе. наш свiт мiж двох iкон мiж двох вiкон мiж двох свiтил мiж двох свiтiв наш свiт мiж мною i тобою єднає нас i не дає нам зблизитись Ти менi казала, що найбiльше глузду - у безглуздi, найбiльше справедливостi - в несправедливостi, найбiльше правди - у неправдi, а я, погоджуючись з тобою, думав про те, у чому найбiльше життя. Що з мiж небом i небом?- гадали ми. Довiра?… Нiжнiсть?… Кохання?… А це ж так просто: мiж небом i небом тримається маленьке небо, таке маленьке, що часом падає. Цiлую клавiшi рум’янi, ловлю й цiлую тiнь руки. Сумує бiле фортепiано, i плачуть бiлi свiчники. Я кличу небо у союзники, стаю союзником землi… Торкаюся устами музики, торкаюся устами слiв. А що за диво сукня ця! Така смарагдово-зелена, аж зеленiють очi у Творця, аж зеленiє кров у венах. Нам нiч ворожить на зiрках, шепоче синьо щось i п’яно… А ми з тобою в свiчниках, а душi нашi в фортепiано. Мiражний запах орхiдеї i заєць з морквою навпроти… Ще не згадавши, де я, я запитаю: «Хто ти?» Зiйшлись - стоять над головою усi годинники планети… Ще не згадавши, хто я, я запитаю: «Де ти?» Ти - виправдання й вина, ти - заборона i ласка, ти - моя друга вiйна, ти - моя друга поразка. Мiй гiсть - їжак, вiн пасiчник колишнiй, i теж дивак, але дивак безгрiшний. Вiн теж смiшний, себе дивацтвом морить. П’є дощ грибний i їсть червонi мухомори. Крiзь дах скляний на нього дивиться Всевишнiй, а вiн - чудний - вчепив до вуха вишнi. Ми дiти. Ми граємось. Нашi кубики - вiршi. Ти iз своїх виклала небо, а я стелю з голубої кахлi, хоч також намiрявся - небо. Мiняємось кубиками i знову творимо небо. Наше небо таке справжнє, що пiсля закiнчення гри з нього пiде дощ. Чернице, сестро, у чорне вбрана, вдягни сьогоднi для мене бiле. Неначе дверi, вiдкрилась рана - я вийшов з тiла. Всi вдягнуть чорне, запалять свiчку i змиють з тiла кров порудiлу… Моя кохана, моя черничко, вдягнись у бiле. Ну хто там ще?! Ну хто там?! Я сам прийду до ваших площ, та не до вас, я йтиму проти… А нинi змерз, як змерз Оленчин дощ. Я нинi змерз, я нинi замерзаю, самотньо й холодно менi… Тихенько плаче надi мною заєць й збирає в лапу сльози льодянi. Давай посадимо дерево, адже мусило щось народитись, окрiм вiршiв, що було б нашим спiльним. Я мрiяв про дiвчинку. Породу дерева вибереш сама. Ти - кандидат усiх наук, а я подавсь у найми, пасу гусей за шкварку i обiднiй борщ, я б пас телят (посада рангом вище), але нема менi довiри за вiршоблудство. Ти пишеш тези, з колегами п’єш традицiйну чорну каву у кав’ярнi, ночами родиш вiршi, як небо родить дощ, даруєш вiдкриття… Я вирiзаю свищики iз власних пальцiв i переказую у вiршах те, про що говорять гуси. I знов менi приснився нiж, я утiкаю лiсом, а хтось бiжить за мною з крiсом, наздоганя уже, я б’ю його ножем, стрiляє крiс, бинти берiз… Ми лежимо в травi, i вiн, i я - в кровi - хто стане здобиччю для крукiв?- здiймаю руку… а ти кричиш: «Не треба!…» Iду, хитаючись, до тебе. - Не треба, братику мiй, сину… А вiн менi стрiляє в спину.

Сценарій фільму, наприкінці якого іде дощ

Моє вiкно закохане у Схiд. Твоє вiкно кохає Захiд. На хрестi iз двох стеблин червоної i жовтої троянди розiпнуто метелика, котрий мiняє колiр в залежностi вiд того, на яку з троянд подивитися. Моє вiкно - скептичний реалiст. Твоє вiкно - наївний фантазер. Одна з троянд зомлiла, друга спить, їй чоловiчi сняться руки. Моє вiкно стрiчає сонце. Твоє вiкно його проводить. Метелика покинула душа. У кожної з троянд опало по пелюстцi, аж - нi, то впали крила - червоне й жовте. У моєму вiкнi бiльше неба, але твоє вiкно до неба ближче. Твоє вiкно, моє вiкно. Метеликовi крила. Черпаю пригорщею воду, крiзь пальцi сиплеться пiсок. Самотня i прозора душа метелика щоночi стукає у нашi вiкна. Дитинство заховалося в кущi рубiнових порiчок, згубилось там, забулось… На срiбному зап’ястi срiбна павутина, якою прикуте до куща, мов до галери. Дитинство плакало сухими i дорослими очима. Довкола мене арус. Хочу подякувати дiвчинi - представницi латини i музейних вартостей - по дорозi з Голгофи на Голгофу, яка колись-таки подарує менi рушницю. Стану вовком, аби хоч трохи побути людиною, аби почути вiдповiдь на моє вiтання, навiть, якщо то буде рушниця. Стану твоїм молодшим братом, стану твоїм… - Хто ти такий?- спитав я себе, вичавивши iз тюбика бiлого черв’ячка i збиваючи пiну. - Чого ти хочеш?- вдруге звернувся до себе, ковзаючи по шкiрi приладдям для голiння. - Кому ти потрiбний?- запитав себе втретє, натираючи щоки одеколоном. - Вiдiйди! Не спокушай!…- вiдповiв я собi i побачив себе в дзеркалi неголеного. Марудить свiтом кiт, ще голоснiш, нiж радiо, йому огидний свiт, i кiшка йому зрадила. I все на те зiйшлось, що час настав здихати… Чи то розбити щось? Чи то спалити хату? Угору мчить стiна, росте з землi будова, а я лечу з вiкна на голову котовi. Пунктирна лiнiя життя, перехрещена з державною залiзницею, як двi жiночi ноги (лiва i молодша обтягнута чорною панчохою) ледве зiгнутi в колiнах, пролягає далеко за розмiри долонi, не ймучи вiри зорям, якi говорять про зустрiч з потягом, лише одна мовчить. Гончар помер, а глечик вже пiшов до школи, де вчиться малювати коней. Сердешний мучиться питанням, вiд якого ураз скисає молоко i нарiкає господиня, на яке шукає вiдповiдь в товстих, як цегла, книгах: «Чому у мене одне вухо?!» На що мiсцевий вiчний сторож, а тому фiлософ, вiдповiв: «Гончар був добрий чоловiк, хоч пив не так уже й багато».

З літературних пліток

Оцей кульгавий кiт з пiдбитим оком - вiдомий всiм поет-авангардист (всi вiршi у нього з матюками), стриєчний брат столичного лауреата i добрий сам вар’ят, i взагалi у цього вар’ята по материнськiй лiнiї прапрадiд - москаль, та ще й прив’язаний до дуба, а по батьковiй - то й зовсiм нiмець, здається, Мур, чи Гофман, i що дратує: чорний же увесь, а не фарбується. Ми стрiлись вперше навпроти ста речей i тисячi дрiбниць, в малесенькiй крамничцi, де продаються сни, вiрнiше, сновидiння, зiткнулись бiля каси, ждучи платнi за донорство. - Я впевнений, Вам снилась бiрюза або ж смарагд, метелики бурштин збирали з квiтiв… - А Вам, либонь, дитинство й свято… Тим часом ввiчливий крамничний працiвник, вписавши нашi сни до каталогу, поклав до скриньки «ЖАХИ». … а мамi хочеться кричати а я б навiки вже замовк летять у чорному дiвчата дiвчат пантрує бiлий вовк тебе здолала вiчна втома мене ж либонь долає злiсть я завтра стану добрим гномом а того гнома мишка з’їсть Тобi - Париж, менi - Горохiв. Черниця ластiвка шугнула чорним бумерангом i не вернулася - влучив. I тiльки осiнь-анашистка з приїздом слiзно привiтала. На Фiлiппiнах хтось помер, i хто мене переконає, що не вiд моєї вмер руки. Ти, як завжди, прекрасна. все далi i далi я не про час про вiдстань останнiй дотик кропиви менi милiший за троянду щоранку прилiтав метелик одне крило протез майстерно витятий з бляшанки вiн крав квiтки з жiночих суконь i був осуджений за збочення заглиблений в фотель iкарус iз щастям розминувся в темних сiнях все бiльше й бiльше я не про лiс а про уяву що окупована тобою - Навiщо годинниковi сажень? Рудий берет iз пипкою на головi вiльнодумця не поступається мiдному обручевi. Коли зарубали пiвня, годинник на вежi вшанував його пам’ять хвилиною мовчання, Ми - як велика i маленька стрiлки, що помiнялися мiсцями. - Я не знаю, навiщо. Що думає про кенгуру фiлософ? В дитинствi я любив халву i не любив дитинства, в якому менi для щастя бракувало одинадцяти копiйок. Фiлософ думає про кенгуру як про недiльний дирижабль, що забере мене в дитинство. Збудую собi Рим, обов’язково з Ватиканом, прийду до Папи з шахiвницею, коли програю сьомий раз пiдряд, Святiйший Папа дорiкне: - Ти знову думаєш про неї. На око визначу розмiри, кроками вiдмiряю межi. Перед тим, як взятись до роботи, схрестивши руки на заступi, задеру голову до неба: буде снiг чи не буде? Збоку своєю поставою нагадуватиму чоловiка, що молиться котромусь iз вiдомих богiв, але не дякує, а просить. Так i не спрогнозувавши, накинуся iз заступом на перемерзлу землю. Хто б не проходив - зупиняється, запитує подивовано: - Що то за чоловiк? Навiщо вiн копає яму?- А незнайома менi жiнка протягувала кожному свiчку i терпляче пояснювала: - У нього сьогоднi день народження. Пришлiть менi цирульника, щоб чорну кров спустив, в кровi душа помила ноги. Тебе зустрiвши, я упав, як впала тiнь вiд зламаної гiлки на з’яву сонця. Цирюльник заспаний i п’яний на росу вивiв пасти кiз росiйськомовної коханки. А я лежав, лежала тiнь i рухалась навскiс i боком. Проволочiть мене за нею трохи. Намалюй велику рибу, власне, не рибу, а її кiстяк, нехай вона буде з одним оком i оглушена плаває на поверхнi води догори животом. Саме так виглядає наша остання розмова по телефону. Отак завжди: було лiто - були валянки, а як здибається кохання, то колючiше вiд кiлограма цвяхiв. Я збирав для тебе у картуз зорi, а ти менi пояснювала значення слова «дiалектика». всi сто країн всi сто дерев вiтальнi надiслали телеграми в день коронацiї ромашки польової повз щирi оплески троянд її провезли на слонi до трону iз семи долонь я їй услiд з юрби гукнув твоє iм’я i бачив як здригнулись вiї здавалося ще мить i буду першим кому дозволено торкнутися устами черевичка але почався феєрверк прошу лише води хоч потребую рятунку з цим деревом стрiчаюсь втретє i кожен раз в iншому мiсцi збираю фаршированi егоїзмом дитячi м’ячики що влаштували облаву на колобка вiдчуваю близьку присутнiсть металу можливо це чиїсь вставнi зуби нема вже такої сторони свiту до якої не боявся б повернутись плечима не встигнувши перехреститись ще маю час поклонитись Околицi душi загрузли у зневiрi слiпi дощi минають криницi Забувся вигляд кольорiв лиш зрiдка сняться їхнi назви В iдеологiї панує натяк а зречення перейменовано у спадок Триває вiчна нота до до нижнє У центральному унiвермазi, у вiддiлi «Вироби з глини» продаються люди. Напис, зроблений на картонi червоним iз запахом одеколону фломастером (усi лiтери складаються з гострих кутiв, i навiть лiтера «O» позбавлена округлостi, що дозволяє безпомилково визначити, котрiй iз притрушених нудьгою продавщиць належить голос, спроектований на картонi) завбачливо попереджає купцiв, що бажають оглянути незвичайний товар: «Обережно - б’ються!» Я перерiс уже траву, але нiяк не розшукаю iменi. Це знову бедрики ним грали у футбол, воно хоч не м’яке, але достатньо кругле, щоб закотитися у безвiсть. Чи ти мене без iменi впiзнаєш? Чи розшукаєш у травi? Бо, чую, хтось уже iде з косою. то тiльки сни то тiльки листя то тiльки заграва думок менi б пiти угору чи униз аби лиш сходами аби не рiвно аби крутiше щоб злiва дощ у щоку сiк а справа лiс ловив за полу коли прийде пора зрiкатись з’ясується нема кого й чого i стрiчний обiйде мене а ось уже й тебе зустрiв Однi лiтають в космос. Другi лiтають з вiкон. Третi просто лiтають. Для перших - це робота. Для других - вихiд. Для третiх - найвища форма самооблуди. Боже, не став мене перед вибором. У слiпому всесвiтi на похнюпленiй планетi на заблуканому материку у зношенiй країнi в химерному мiстi на фригiднiй вулицi у чужому будинку жив чоловiк котрий вважав себе божевiльним насправдi ж був дурним Мiй бiль зомлiв, скалiчив босi ноги об уста, помiж яких збирався утекти, та не пустили зуби. Мiй крик присох до щiк, зсередини замкнувся в горлi i каламутить очi. Мiй страх ослiп i в темряву свою привiв дружину й пса. Моя любов нарештi здерла з мене скальп i продала чужинцям. За мною вже прибув рожевий дельтаплан, мене чекають два метелики з ножами. цвiтуть гарбузи i огiрки трунар спалив хлiва i хату напередоднi вiн не пив а тiльки стверджував життя нудне як кирзовий подертий чобiт без пари рятує вiд петлi лиш трилiтровий слоїк вишневого варення без кiсточок та й огiрки уже цвiтуть гарбузи i цвяхом вказує на мене Моя найбiльша мрiя: завести пасiку з семи роїв, якi б жили не у звичайних вуликах, а в бiлих, наче шлюбнi черевички, пiанiно. я бiль цього дерева це дерево моя совiсть строк нашої взаємозалежностi закiнчується вранцi вiдтак я слугуватиму йому i найдрiбнiший опалий листочок буде бiльшим од мене в царствi минулої осенi увечерi прийде чоловiк дозвольте заколядувати чи вiдчиниш ти йому дверi склянку томатного соку замучив комплекс меншовартостi однак усi її вади засвiдчують перевагу провiнцiйного виховання над засобами масової iнформацiї якими вiдверто обговорюються способи запобiгання вагiтностi вiд щiпки харчової солi i водночас замовчується наболiле питання цнота це довгочасна прикраса чи одноразовий доказ лояльностi сумнiви перебiгають дорогу враженням щось народне переспiвує батiг жiнка у серце поштою вражена календар хотiв та не мiг кiт валяється на обочинi мабуть нагло в дорозi здох каву п’ють сексуально збоченi одну фiлiжанку на двох вiд гангрени помирає настрiй сонцю залишилось жити двi доби вiн збирався лише дещо вкрасти а здається що когось убив ти бачиш сенс а я лише знайому жiнку ти знайшла iстину а я погнутого iржавого цвяха яким надряпав на стiнi: куди подiлася любов? за дерев’яним грибом i купою опалого листя двоє пiтних чоловiкiв вантажили на залiзничну платформу вимащене тиньком лiто пiд пахви його бери пiд пахви i чого вiд нього так хлоркою смердить дизентерiя пояснив той що ховав у кишенi окуляри дезинфекцiя дурнi втрутився дядько який умiв керувати потягом за годину вiн озирнувся назад скрушно зiтхаючи нещасливим було це лiто i круто звернув з рейок синiша вiд трави i стократ добрiша вiд лiтнього ранку у правiй руцi тримає дюралеве крило а в лiвiй запалену свiчку донизу полум’ям про що вона спiває? в той час як флегматичний мухомор настоює отруту на словах людей близьких i рiдних нам до болю змiщених суглобiв до сивини на скронях про що вона мовчить? коли я їм ножi i бите скло а дверi вже плекають зраду мої останнi дверi стирають напис вихiд про це не знає навiть хитрий вiтер якби менi дали уста то я б її назвав осiннiм небом або хорошим хлопцем маленький лiс питався за дощем а дощ сховався у твоїм волоссi чи я йому пробачу це? я всесвiти вбивав лиш за короткий дотик до руки твоєї яку так елегантно облягає рукавичка iз моєї шкiри той дощ помре у найкоротшу середу вiд втрати твого iменi в якому сенс життя i смертi сiмдесяти населених планет i непостiйнiсть настрою мойого брата сонця ти плачеш?- то нехай живе у цих краях вiтри i холод а я без голосу й очей не маю мiсця на короткiй наче слово нi фарбованiй зеленим лавi мене маленький кличе лiс приблизнiсть не звiльняє вiд боргiв якi виплачую насiнням бiлих квiтiв i щирими але земними почуттями в цiєї дiвчини коса м’яка i тепла як перевесло з променiв терпкого сонця така пестлива й нiжна як аркан в руках вузького ока приблизнiсть не рятує спасiння обiцяв лише пiсок але взамiн просив рожевий колiр i бiльше половини каяття та нагло сам помер на хилиткому возi вiд втрати гумору дорогою помiж сiльською церквою i клубом її хрещений батько сонях благословив мене на злочин принесений у жертву за думки про чорний виноград i голий гострий лiкоть незнайдена причина болю над тонко вирiзьбленим перенiссям про що їм говорити хiба не краще перенести зустрiч на позавчора та не на ранок а на вечiрню пору у сутiнках вони можливо зумiли б розминутись якщо ж їм суджено зiйтись нехай мовчать про фатум рипить кiстьми стара княгиня i родичка твоя зима ти знаєш що їжак загинув отой що пасiку тримав ми в нього чай iз трав пили i їли iз бриля кислицi вiн пасiку до тла спалив а сам застрiлився з рушницi не знав-бо дурень, що любов це лиш красивих слiв гербарiй сусiд на похорон пiшов а я либонь пiду до бару будучи змушений тримати себе у формi жорсткого кулака уникав зближення з людьми яким симпатизував аби не причинити їм болю ця нiжнiсть наче нежить ослаблює приводячи до втрати форми звичайно ж втрата форми це не єдина втрата але це єдине що вiд мене залежить обридли вiршi безсюжетнiсть снiв присутнiсть на щоках слiдiв помади не знати з чиїх уст що вiдбувають ритуал вiтання шкодую за листком iз зрубаного дерева пiвнiчним сяйвом i вистрiляними кулями боюся всього i нiчого а найбiльше втратити те чого не маю хворiю настроєм вiдсутнiстю листiв i бажанням розiбрати телефон кортить взяти себе за комiр i кинути тобi пiд ноги а щойно ж перший мiсяць зими менi б прийти до тебе з компасом i настiльною лампою з краваткою за плечима i пiвнем пiд пахвою у вивернутому пальтi i з однiєю босою ногою розбити на порозi лiтрову пляшку молока а коли ти мене запитаєш: що це означає? вiдповiсти: я люблю тебе невже б ти не повiрила квiтам схованим в одному iз трьох рукавiв ти в Київ а я до лiсу любов пiшла на рiчку її єдинi друзi гуси тобi ввижаються коти я сам немов собака а все тому що я давно не слухав радiо котре висить на мащенiй вапном стiнi немов украдена iкона усi твої боги сидять навпроти дiжки з чимось визначним i як звичайно сваряться один iз них подарував менi недокурка i п’ять есересерiвських копiйок чому так тяжко повертатись? у Києвi бомонд i купа вражень у лiсi тiльки я на рiчцi молоденька крига й гвалт по радiо останнi вiстi елегiя зими у пеленi колише тугу душа iз зайцем ходить по снiговi витоптують велику цифру вiсiм згори це таїнство пантрує НЛО запитую куди iти щоб втрапити до тебе показують у рiзнi боки мене переконала чемнiсть та гуманнiсть зайця душа зосталася позаду а в грудях щось тяжке й холодне як пальцi покритки зими минув Великдень i Рiздво i ти мене минула на тому мiсцi де ми зустрiчались раз у рiк тепер щодня здибаю каяття з дворучною пилою а думав що минає все який я самотнiй посеред пустелi який я дрiбний i нiкому не потрiбний думав я стоячи на долонi у Бога я коней крав i крав дiвчат але любив лиш коней i зрадив їм прощався з ними пострiлом у вухо заради iменi яке дзвенiло срiбно мов вуздечка я полюбив її та не зумiв украсти щось нiжно шепче цiвка бiля вуха холодна як її вуста скажи менi що-небудь на прощання нехай це буде ворон або крук але нехай це так звучить як вiра в солов’я i жайвора скажи менi що-небудь iз тих книг якi повiрили у власну мудрiсть як вiрить тихий добрий чоловiк iз крайньої палати в те що вiн наполеон i юлiй цезар скажи менi чи вернешся але скажи якимсь iнакшим не коротким словом аби воно було хоч трохи круглим скажи i я все одно не повiрю у твоє мовчання

Книга II. СТОЛИЦЯ ОСЕНІ - ЗИМА

ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ

ПРИВАТНА ГАЛЕРЕЯ 1. Натюрморти

ОСТАННI ВИМIРИ

У центрi - зелений телефон зi знятою слухавкою. Слухавка, згорбившись, лежить долiлиць на списаному дрiбним, нерозбiрливим почерком аркушi паперу, нагадуючи вбиту горем людину, котра, заховавши обличчя i затуливши голову руками, плаче не так вiд самого горя, як вiд жалю до себе. Поряд на такому ж помережаному лiтерами аркушi стоїть гранчаста склянка, на три чвертi заповнена прозорою рiдиною i накрита окрайцем хлiба. По другий бiк телефону лежать, схрестивши дужки, наче забита тваринка - лапки, чорнi окуляри слiпця i мiдний грiш, що вийшов з ужитку. Перед телефоном, наче приручений горизонт, який дозволяє топтатися по собi i переступати через себе, але не тим, хто його приручив, а лише тим, котрi його не помiчають, випросталася вузька дерев’яна лiнiйка, обидва її кiнцi губляться за межами зображеної картини. З допомогою цiєї лiнiйки можна не тiльки дiзнатися про вiдстань мiж об’єктом А i об’єктом Б, але й вимiряти бiль, кохання та iншi роздiленi i нероздiленi почуття цих об’єктiв. Окрiм цього, свiтло ще не вiддiлене вiд темряви, а телефон мовчить, посилаючись на мудрiсть древнiх.

НАТЮРМОРТ З МЕРТВОЮ БДЖОЛОЮ

У вазi з кольорового скла (у мiшанинi кольорiв найчастiше повторюється бiломатовий та жовтий, але видiляється з усiх лише червоний), наче три юнi грацiї, чарують витонченiстю i аристократизмом вроди ледве розквiтлi троянди. Руки просяться до стебел, колючки яких м’якнуть пiд долонями i закохано лащаться. Ледь розкритi, як уста для поцiлунку, бутони зберiгають цноту, нiжнi рожевi пелюстки нагадують свiжiсть лiтнього ранку i чистоту роси. Вони щось шепочуть про кохання, видихають в обличчя тонкий, ледве вловимий, а тому бентежний, як нездiйсненна мрiя, прекрасний аромат. Яка краса!… Яка дивовижна досконалiсть!… Поряд з вазою лежить на боцi нiким не помiчена бджола. Проте якщо бодай на мить спинитися на нiй поглядом, а потiм перевести очi на квiтки - враз наступить прозрiння. Тодi бачимо, що стебла виготовленi з капрону, а пелюстки - з тканини. Над почуттями панує пiдозра до всього на свiтi. На всi питання вiдповiдає мертва бджола.

ВIКНО У СВIТ

Жовтi штори, наче волосся з обличчя, вiдгорнутi з вiкна, обрамлюючи його двома солом’яними снопами. Обидвi половини рам вiдчиненi навстiж. Погляд впирається у кам’яний мур в’язницi, мур заступає собою небо, утворюючи в кiмнатi вiчнi сутiнки. Однак звiдкiлясь згори i трохи злiва пробивається i падає на долiвку, покриваючи її позолотою, вузька смуга сонячного свiтла. Обiч вiкна висить дзеркало, у якому вiдображається протилежна стiна з так само вiдчиненим вiкном, за яким той самий мур, та ж сама золота смуга свiтла i навiть дзеркало поряд з вiкном… Питаємо себе: чи це можливо? Поволi починаємо здогадуватися, що у дзеркалi бачимо вiдображення вiдображення дзеркала, котре висить на протилежнiй стiнi. I вже коли ми, потiшенi власною кмiтливiстю, остаточно переконуємося у своїй правотi - помiчаємо, що на пiдвiконнi лежить сiрникова коробка, а на вiдображеному її немає. Виникає гнiтюче бажання озирнутися.

ФАТУМ

Маринований оселедець з вiдкритим ротом i випуклим тьмяним оком приречено слухає, як час вицокує язиком у черевi електронно-механiчного годинника. Хвiст оселедця мiцно затиснутий пружиною у пастцi для мишей. Усiм своїм виглядом оселедець iмiтує почуття болю, однак його зовнiшнiсть i загальна ситуацiя лише справляють враження непорозумiння. Пастка ж, сказавши своє слово, подальшою пасивнiстю засвiдчує непричетнiсть до театрально-драматичних подiй. На всi докори оселедця i тих, хто йому спiвчуває, у неї приготована резонна вiдповiдь: «Не треба було мене чiпати». Годинник, переконаний у своїй досконалостi, на прикладi трьох стрiлок демонструє вiдноснiсть швидкостi руху часу. Та що оселедець може тямити в римських цифрах, з допомогою яких час виражає свою точнiсть, ретельно дбаючи, аби усi пов’язанi з ним умовностi сприймалися як його внутрiшня сутнiсть. А втiм, оселедець уже починає здогадуватися, що час нiчого не мiняє, а лише дещо мiняється в часi. Однак якби вiн знав усе, то не втрапив би до пастки. Зрештою, знання не рятує. Можна знати все, та неможливо не втрапити до пастки. ПО ТОМУ, ЯК ЯБЛУКО З’ЇДЕНЕ Жiноча лiва шкiряна рукавичка проклинає свою самотнiсть, позаяк лише в парi з правою почуває себе повноцiнною. Поряд з нею керамiчна фiлiжанка з-пiд чорної кави виглядає щасливою, бо хоча й випита i покинута, проте й досi зберiгає слiди поцiлункiв на своїх краях. Рiзнi кольори губної помади свiдчать про її легковажнiсть i доступнiсть кожному. Бiля фiлiжанки на тарiлочцi, наче скелет убiєнного кохання, лежить недогризок яблука. Нiчим бiльше спокушати i нi на що спокушатися, усi причини зосталися позаду, завжди присутнi лише наслiдки. Решту вiльного простору займає цибуля, одна з цибулин уже очищена i порiзана кружальцями, iншi покiрно чекають своєї черги, i то так покiрно - аж мимоволi виникає пiдозра, що у хвостi черги прилаштувалося ще зо два мiшки золотобокої. Кому ж кинута права рукавичка? Чи прийнято виклик? Хто перемiг? Кого? А зрештою, чи це так важливо?…

НАТЮРМОРТ ЗI СМАЖЕНОЮ ЯЄЧНЕЮ

Кухонний стiл розкарячив кривi нiжки. Йому бракує впевненостi. До половини вбитий у з’єднання суглобiв i загнутий цвях засвiдчує його ненадiйнiсть, а невизначенiсть правдивого кольору пофарбування вказує на загальну втрату фантазiї. На побитiй вiспою стiльницi стоїть чорна вiд часу i користування сковорода, в якiй, мов двi ромашки, квiтне пiдсмажена на салi яєчня «оката». Пiдставкою для сковороди служить середньої товщини книга, на корiнцi частково зберiгся напис, однак лише певна доля прискiпливостi та кмiтливостi дозволяє висловити здогад, що це «Iсторiя…», та iсторiя, тлумачення i використання якої завжди було довiльним. Блiдiсть i похнюпленiсть кольору одного iз жовткiв говорить про те, що яйце знесене куркою, котра народилася в iнкубаторi, якої зерном не годуй, а дай послухати лекцiю про злиття нацiй. Iнтернацiональнiсть її характеру легко визначити за бiлим кольором оперення, а у випадку, коли вона обскубана i гола, за синьо-фiолетовим вiдтiнком шкiри. Гарячий колiр другого жовтка пробуджує апетит, однак жодному з провидцiв невiдомо, що саме з цього яйця мав вилупитися пiвень, якому судилося б розбудити свiдомiсть великого, але збiднiлого народу, голосним спiвом повiдомивши про досвiток нової епохи. Рум’яна шкварка приховує iнформацiю про хворобливiсть пiдсвинка, якого з цiєї причини змушенi були дорiзати, але дещо свiдчить про ментальнiсть споживача. Поряд зi сковородою перекинута сiльниця завмерла у чеканнi того, хто збере розсипану сiль. Пору доби за освiтленням визначити неможливо. Бракує бодай шкуринки хлiба.

1. Портрети

МАМА

У почуттях переважає жовтий колiр, по лiвий бiк цвiтуть жоржини i в’ється щось колюче. В зiницях гасне день. До сина прикотила сонце й не зважиться дорослого погладити по головi. Виразнiсть болю не лягла у зморшки, а свiтиться над мiсячним чолом. З плечей додолу падає хустина. Тремтить рука, в якiй окрайчик хлiба, у другiй затиснула крик, а вiн пручається i б’є її крильми, як пiвень, котрому щойно голову втяли, i з шиї порскає довкола кров. Позаду повний вiз роботи. На скроню сiла вiдпочить бджола, i, наче мед, повiльно зiшкрiбає з лапок втому. А низько, заледве не торкаючись, над головою нiчний кружляє птах, дев’яте робить коло навпроти руху сонця. Уста шукають слова, а слово закотилось в бур’яни, де ще недавно неслась зозуляста курка, а нинi заховався чорний кiт. В пучечку зморщок на краєчку ока тоненький загубивсь промiнчик, неначе зачепилась волосина з синової голови. В кишенi задзвонив будильник. Навскiс через щоку до уст iде заблуклий усмiх.

СИН

Гуси iз заздрiстю та ворожiстю позирають на хлопчика, що стоїть посеред найбiльшої калюжi, а вiн дражнить гусака росiйською мовою, вiдповiдає на його сичання камiнцями з кишенi i, будучи дитиною достатньо вихованою, щоб пiдсвiдомо пам’ятати частину настанов дорослих, все ще вагається: роззуватися, чи не варто? Втiм, зараз малого найбiльше цiкавить питання: чому в калюжi вода зелена i яка вона на смак? Хлопчисько не проти того, щоб поекспериментувати, позаяк переконаний, що табличка множення, проповiдувана дiдусем, на його питання не вiдповiсть. До того ж, необхiдно залагодити суперечку зеленого жабеняти зi старим жуком, спричинену подiлом житлової площi у лiвiй кишенi, навiть перегородка iз сiрникової коробки не допомагає. Неподалiк виднiється школа, але вхiд до неї заступає велосипед i ще якiсь вiдеопiрати-нiндзi. Однiєю рукою хлопчик пускає кораблика, зробленого з листа вiд батька, а другою тримає надкушену червиву грушу, запитально дивлячись на хробака: ти сам тут живеш чи з родичами? Жiнка, що проходить мимо, на хлопчикове «добридень» вiдповiдає посмiшкою, яка чудово передає її думку: якби малого помити та додати йому лiт iз десять, то вiд дiвчат проходу не мав би. А кораблик непомiтно пливе з дитинства у синє море, вода в якому ще зеленiша, анiж в калюжi, i дуже рiзна на смак.

ТИ

Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб - у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого метелика. Квiти кланяються їй, а троянда подає золоту обручку корони. Назустрiч бiжить пес iз хворими очима i перебитою лапою. Чи потягнеться рука за хлiбом? Дiвчина вголос читає небо, i жодна луна не вмiє повторити за нею. Синьо…

ЗОЯ

Вельможна панi, яку не сплутаєш iз простолюдинкою, знаходить час, щоб задивитися в небо, де крайня хмаринка нагадує їй дитинство i запрошує в гостi до мами, котра вмiє звiльняти вiд втоми бути дорослою. - Доню, коли я гладжу тебе по головi, менi вчувається музика. - Може, це камертон звучить у кишенi? - Нi, це волосся вiд мого дотику. - Ця музика будить мене щоранку. - Чия вона, доню? - Не знаю, мамо. Може, ваша… Задумавшись, вельможна панi пестить солом’яну гриву гiтари, гiтара вигинається пiд долонею i пошепки розповiдає свiй вчорашнiй сон, в якому бачила себе пензлем, що освiдчувався в коханнi усiм барвам, а любив лише одну - вiдверто чорну, та не похмуру. Птахи мiряють голосом вельможної панi глибину неба, але жоден птах не може здiйнятися так високо, як сягає голос. Голосовi вельможної панi молилися язичники, а у пiзнiшi часи князi чеканили з нього найщирiшi монети, нинi її голос зцiляє i гоїть… З далекого дерева спадає листок, на якому проступають лiтери недописаного листа до старшого брата, з котрим зустрiлася в минулому столiттi. Справжнє її iм’я знає лише Мiсяць, в перекладi на мову брата воно звучить дуже приблизно i дуже точно: ТА, ЩО ПРИНОСИТЬ РАДIСТЬ.

НАТАЛЯ

У пiвоберта до моря в товариствi задерикуватого зайця дiвчина цвiте сукнею на високому березi. Її серце б’ється зеленим кольором, а тиша лащиться до нiг i по-котячому муркоче, через що ревнивий вухатий друг невдоволено морщить носа. Крилатий, ледь напружений вигин її шиї i нервознiсть вуханя говорять про чекання. До неї хочеться сказати: здрастуй! Мурашки питаються у неї дозволу на будiвництво пiрамiди i пригадують тi часи, коли її профiлю поклонялися древнi єгиптяни. Два бедрики сперечаються за право першостi сiсти їй на руку. На правому плечi, у виямцi бiля ключицi тримається гнiздо, з якого трiйко пташенят благально дивляться на зайця, щоб наловив зелених мух. Її лице освiтлене зсередини, з косметики на ньому лиш квiтковий пил. Це незнайомi їй ромашки приходили за три версти вiтатись. В її долонi вiд мрiї про вiтрило i невеличкої сльози вродилася i визрiла перлина - малесеньке велике Чудо, iм’я йому Початок. I заєць лапою вказав на горизонт…

ВАЛЕРІЙ

Помiж двох бабусь, котрi так само популярнi в народi, як i його пiснi, сидить на низькому ослонi i з золотої лози плете щось сферичне, здається, купол до нового храму, в якому ще не запалював свiчок i не спiвав у хорi, лише молився. До нього iстина приходить пити воду i вже не раз лишалась ночувати, за що обоє осудженi i зневаженi сусiдами (для них вона розпусна дiвка, а вiн - ледащо). Сучасники у своїх мемуарах даватимуть про нього суперечливi свiдчення. Бiльшiсть (тi, що бачили його) зображатимуть чоловiка вельми компанiйського, котрий, вiдкорковуючи пляшку горiлки, смiшить товариство анекдотами та оригiнальними побрехеньками власного приготування. Меншiсть (тi, що знали його) опишуть самiтника, який стає собою лише у вузькому колi друзiв-спiльникiв, поряд з величезною купою прочитаних i вiдкинутих фiлософських та релiгiйних книг, з вiдкритою Бiблiєю в руцi… Усi його бiографи будуть лисими вiд натуги звести величину i незбагненнiсть таланту до власного розумiння. Вiн вже довiв собi, що свiт нiтрохи не складнiший вiд самотнього листочка на самотньому деревi посеред лiсу, йому вiдкрилася межа мiж примiтивним i простим, а норовиста i грiховна думка слухняна як лоза пiд пальцями. Вiн трiшечки вiдчув себе китайцем…

МИРОСЛАВА

Бiлизна її робочого халата гармонує iз чистотою совiстi, а горизонти свiтобачення дозволяють зазирнути у день прийдешнiй, який для бiльшостi її колег i пацiєнтiв асоцiюється iз ребусом. Вона вибирає шляхи не спиняючись, навiть її провiдник - неспокiй - вiдстав, попереду неї лише цiкавiсть. У правiй руцi тримає чашу, до якої зазирає гадюка, а в лiвiй - пiсочний годинник, що вже вiдмiряв половину замкненого у ньому часу. На лiктi, наче господарська сумка, почепилася тривога i з кожним кроком важчає вiд кiлькостi i хаотичностi думок, котом пiд ноги лiзе сумнiв, збиває ритм ходи… Прагнення до цiлковитої гармонiї вiдбирає у неї шматок м’яса, втiм, вегетарiанство для неї не релiгiя, а лишень один iз засобiв, котрi дають змогу якщо не пiзнати iстину, то бодай довiдатися її iм’я. Обстежуючи пацiєнта, дослуховується до його дихання не стетоскопом, а серцем. Вона лiкує в той час, як iншi лiчать. Вона лiкує поглядом i словом. Вона рятує…

МИКОЛА

Вiн поки що рахує багатозначнi числа (хоч мiг би рахувати власнi грошi) i навзаєм гризеться з наукою. Укотре сваряться з комп’ютером, не подiливши мiж собою якогось там квадратного нуля чи то нуля в квадратi. I вiн доб’ється свого. У дуже ранньому дитинствi на питання «як ти звешся?» завжди вiдказував рiшуче: «Сам». У спадок вiд дитинства йому зостались рожевi вуха-клаповухи, довiрливi i лагiднi очi маленького косуленяти i друг, котрий тi очi пам’ятає. На правому плечi вмостилась i вилуплює совинi очi (най)вища i прикладна (казна до чого) математика. Комп’ютер востаннє пiдморгнув екраном i згас, бо, роздiливши врештi-решт нуля, не роздiляє все-таки жалю ученого, що нi в яких аспiрантурах не вивчають тих наук, яких йому i друговi щоденно викладала баба Євка. Тому, можливо, вiн не квапиться в той бiк, де вже чекають визнання i грошi. Вiн також пам’ятає очi свого друга. Бо друг - це друге його я, бо друг - це другий вiн. Бо пам’ять - не принагiдний екскурс у дитинство, а вiрнiсть вченню, що засвоїв у дитячi роки. Для скептикiв це переконливо доводиться математично.

IРА

Панна сидить у м’якому шкiряному фотелi перед розпаленим камiном i в’яже на дротах чи то рiдку вуаль, чи то густеньку сiтку для лову солов’їв та екзотичних метеликiв. На колiнах згорнувся клубком кiт i голосно, мов радiо, муркотiв про добробут i вмiння вишивати хрестиком, Домашнi капцi солiдарнi з промовцем, свiдчення цьому - їхня зовнiшня схожiсть з котом. Панна пiдсiла ближче до вогню. «Все-таки тяжка наша робота,- шепнув правий тапок лiвому.- Як не у воду, то у полум’я…» - «Мабуть, не тяжча вiд енциклопедiї,» - подумки заперечив кiт, котрий останнiм часом взявся за самоосвiту, аби не виглядати невiгласом в очах господинi i на законних пiдставах похизуватися перед старим двiрником, який, здiймаючи над головою капелюха, щоранку вiтає панну незмiнним: «Дай Бо’ здоров’я, панi професорко!» А «панi професорка» з радiстю обмiняла б своє звання та науковi роботи на спокiй i домашнiй затишок. Її покликання - створити власний дiм, а ймення їй забуте - Берегиня. Та знову кiт гладкий щось має проти…

НIНА

Всi її вiршi вишитi хрестиком на полотняному рушниковi життєвої дороги. Сам процес вишивання вiршiв надто буденний i прозаїчний, однак вигляд вишитого рушника завжди святковий; можливо, тому найбiльше свято - це очiкування свята, а свято свят завжди, хоч трiшечки, але позаду, як вiршi, що вже написанi. У цього вiрша хворе серце, а цей заплаканий, а в цьому павутинка бабиного лiта лащиться до слова «iнiй». I кожному вона дала iм’я й обличчя, i дихання, i… всю себе. Чи то читач, чи то колега оцiнював її словами: «Вона не справжня поетеса, бо не навчилась заздрити». Вона ж, мов свiчка, горить, здавалося б, для себе, а свiтить багатьом. Територiя її слова рiвна трьом країнам Захiдної Європи, та попри це ще нiким не була завойована. Навiть Муза до кiнця не знає достеменної цiни її перемоги, поетеса оповiдає лише про Тарасиковi (синовi) походеньки, але нi слова про власне ходiння по муках. Її щирiсть, як цвiт соняха, викликає на обличчях друзiв соняшниковi зайчики усмiшок, випромiнювана нею енергiя перечить силi земного тяжiння; той, хто потрапив пiд її вплив, перебуває ближче до стелi, анiж до долiвки. Територiя її слова - для всiх.

НАТАЛКА

Вона в дитинствi була хлопцем i тiльки згодом виросла в чарiвну дiвчину, однак лишилася в дитинствi. Заплакана i ображена на Львiв, бреде похнюплена, а вiн їй зоряним дощем у вузьких каналах вулиць миє ноги, i тому знову буде прощений за зраду. Найкраща її подруга - гiтара - розчулена нiжнiстю мальв, якi розквiтли кольором голосу дiвчини. Усi шiсть струн прикрiпленi до серця, та дiвчина не грає, вона отак живе, вразлива й незахищена вiд фальшi, оголений тремтячий нерв - незмiнний камертон усiх її мелодiй. У буднiй день перехожим дарує повiтрянi кульки з таким багатством кольорiв, на яке спроможний тiльки її настрiй, чужим так щедро роздає своє, дарує незнайомим свято. Вона прихильник простоти й противник всяких церемонiй. Вмостившись на долiвцi поряд з псом, разом з ним їсть iз однiєї миски смажену яєчню, виделку вiддала собацi, сама облизує тонкi i музикальнi пальцi, котрi у неї трiшки розбишаки. Рабиня i володарка фантазiй, вона сьогоднi - Попелюшка, а завтра - фея, опiсля навпаки… Вона дослiдник i творець людського настрою, квiткових ароматiв i кольорових звукiв. I їй це надзвичайно личить…

ВАЛЯ

Маленька жiнка серед великого лiсу заколисує у власноруч виплетеному кошиковi саму себе, ту, яка ще немовля. На свiтi так багато невимовного, та невимовнiсть - це не є мовчання, i це чудово розумiє лiс, тому й бере її на руки i легенько дмухає в лице, щоб усмiхнулась, а потiм вiн згадує той усмiх, коли ночами дошкуляє старiсть. Вона здригнулася вiд слова за плечима, це був листок, вiн повз до неї, мов живий. Таки живий, та на її очах помер. Його оплакала ревнива осiнь, йому ж привидiлася маленька жiнка, котрiй не зважився поглянути у вiчi, i нецiлований листочком краєчок її легкої, наче вiтер, сукнi. Вона на мить злякалась… В зелений слоїк до чорниць збирала сутiнки, щоб потiм ними малювати вчорашнiй настрiй i далеку, вiдмiряну листком опалим мрiю. Маленькiй жiнцi пригадалось лiто, коли вона знiмала з себе одяг i, наче в озеро, пiрнала у глибоке небо, яке в ту пору мало форму ока, за нею пiдглядали сотнi квiтiв, та їй було не соромно купатись голою у небi. Маленька жiнка плаче, лiс не тривожиться, йому вiдомо, що вона велика плакса. Її зараз плачеться вiд того, що гарно на душi. Але пора додому… Їй навздогiн зiтхнув щасливий лiс.

БОГДАН

Найдобрiший i найталановитiший iз усiх циклопiв, котрi споглядають i фiксують свiт великим оком вiдеокамери. Йому в дрiбних i незначних деталях вдається роздивитися велике i цiле. Все те, що iншi бачать ззовнi, вiн вмiє показати iзсередини. Цей чоловiк зумiє примусити, але не силою, а силою безсилостi вмовляння, примхливого метелика пiвдня просидiти на рожевiй квiтцi будяка, аби на його прикладi вiзуально розтлумачити усю складнiсть i простоту схiдної фiлософiї, а перед тим вiн сам лiтатиме над лугом, демонструючи метеликовi, що вiд нього вимагається, i благально повторюватиме: «Найголовнiше - не дивись у камеру». Вiн здатний змонтувати гiлку яблунi iз карими очима так, що i слiпець у цьому кадрику впiзнає її величнiсть Неземну Любов, а знявши дощ i незачинене вiкно, покаже вам людську i зриму душу. Йому вiдкрилися казки, на всi реалiї життя вiн дивиться очима сина. А iнколи вони удвох - велика i мала дитина - у мандри ходять пiд стiл пiшки. В цих мандрах народилися всi його iдеї. Вiн знову дивиться на нас своїм великим добрим оком.

ВІРА

Чорний лелека збудував гнiздо на її оселi, самiтник витiснив з її душi самотнiсть, принiсши в дзьобi золоту обручку, а згодом з вирiю вернувся з малюком i сам його нарiк Богданчиком. Вiн був за свiдка на весiллi, а на хрестинах кумом. За сонячної погоди, якщо дивитися пiд певним кутом, на його крилi можна прочитати окремi строфи її вiршiв, а в дощ вони густими рядками стiкають з птаха, струмочками тягнуться до краю даху, а звiдти повiльно скапують (якщо сiсти навпроти вiкна, то можна читати їх, не виходячи з хати) у траву, яка вивчає їх напам’ять, а вранцi декламує пташкам пiд срiбний передзвiн роси. У неї пiд вiкном цвiте мiж квiтами терпка й солодка рима, найталановитiшi iз бджiл збирають з неї мед, тим медом причащають у великих храмах. Сьогоднi їй мовчиться, зате навчився говорити син - її маленький, ще дитячий вiрш, найгенiальнiший з усiх можливих вiршiв. Чи ним все сказано, покаже час, хоч зараз навiть вiн не знає, про що задумавсь, стоячи в гнiздi, лелека чорний. Бо й сам лелека ще не вирiшив, що буде жiнцi дарувати. Не знає що, не визначив коли, та неодмiнно подарує.

ВІКТОР

Iз мрiйливою усмiшкою на лагiдному обличчi ходить буйнозеленим городом, прислухаючись до розмови бурштинових бджiл, що тiшаться з того, як солодко розцвiли огiрки. З пiднебесся жайвiр розсипає срiбнi горошини, примружившись, хлопець вiдчуває, як вони розтають у нього пiд язиком, наповнюючи горло нiким iще не чутою мелодiєю. Настроївши на голос жайвора гiтару, нагинається за якоюсь нотою iз нижньої октави, а може, щоб зiрвати бур’яна. Присiв у борознi i тихо щось наспiвує. Iз-за штахет гукнув сусiд: «Я, знай, салiтру сиплю, а ти тiлько спiваєш… Чого ж у тебе все росте пишнiш? А мо’ вiд спiвiв? Тодi спiвав би голоснiше» - «То все з любовi… Ви землю потоптали чобiтьми, а я ступаю босими ногами». Вiд хати засвiтилась мама: «Сусiда, синку, правду каже. Вiд твоїх пiсень не тiльки що городина - Карпати пiдростають».- «Тодi не буде в свiтi вищих гiр, анiж Карпати»,- пiдсумував сусiд. «Чому ж я цього не помiтив, мамо?» - «Бо й ти ростеш разом iз ними». А вiн змалiв у борознi перед Великим Богом, щоб помолитися. Бо все з любовi…I пiсня, i город, i гори… Усе вiд вiри. Спiвай, спiвай, бо мама правду каже.

МИХАЙЛО

Осторонь вiд усiх стоїть високий i самотнiй, як дзвiниця, на нього позирають косо, вважають, що дзвонар, якщо не божевiльний, то принаймнi п’яний, бо тiльки й знає, що човпе у дзвiн, зчиняючи тривогу. А хоч би вiдгукнулася луна. Самотнiй дзвiн розсерджено гуде: то зойкне враз i жалiбно заплаче, то вiд натуги затремтить, ось-ось розколеться, як глечик, на дрiбнi черепки. А хоч би де луна!… Лиш чути звiдусiль: заткнись! Дзвонар не спить, а ймення йому Совiсть. Так тяжко дихає, пульсує гучно серцем… тривожить. Стоїть не осторонь посеред всiх, та не такий, як всi, хоч зi всiма iде до церкви та перед Богом сам вклякає. Прийшовши раз до Бога, до нього йде тепер щодня. Не в розумi шукає вiри, але в серцi. Бо бути в двадцять лiт навiть не батьком, а отцем для пастви - тяжка безмiрно ноша. Як шашiль, точить сумнiв: а чи вона йому пiд силу? I враз - як блискавка, як лезо бритви в очi: а що коли його нема?! Це сатана не спить, пантрує, щоб не свiтився. Йому цiкаво, хто його привiв до храму. Хто потурив вiд операцiйного стола? Лишився скальпель, наче ностальгiя, а ностальгiя - наче скальпель… Та що це?! Невже луна?! Йому причувся дзвiн… Таки не сам! Й не так уже важливо, чи звернуться до нього: «Отче…»

АВТОПОРТРЕТ

Зв’язаний чоловiк лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими, котрi не схожi мiж собою, як вiн не схожий сам на себе. Усiх їх нiчого не об’єднує, окрiм спiльного заняття - ловлять у тiснiй кiмнатi, наче збожеволiлу курку, спокiй. Та ледве котрийсь упiймає, як сам, чи iнший вiн у якийсь спосiб (вигадуючи способи страти, їхня фантазiя неперевершена) убивають жаданного. I одразу ж кидаються урiзнобiч по всiх закамарках вишукувати того ж таки спокою. Окрiм колективної розваги, у кожного свiй клопiт. Один стоїть бiля вiкна i пальцем розмазує по шибцi почуття, наївно думаючи, що малює, водночас чекає i боїться того дня, коли кохана вiдчинить йому вiкно, i вiн полетить… донизу. Другому йому - тому, що у нього за плечима через голову дивиться у пiдзорну трубу, пiдглядаючи за голою правдою, не до вподоби розчуленiсть i самозречення його iншого. «Обидва ви збоченi»,- хрипить до них той вiн, що корчиться на долiвцi вiд поранення словом. «Хто б говорив»,- смiється над тонкошкiрим собою твердолобий, у той час як йому на головi вiн жорстокий випрямляє цвяхи… «Скiльки ж їх є!»- жахається, збившись з рахунку, зв’язаний чоловiк, що лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими. «Котрий же з них я iстинний?»- йому хочеться закричати, покликати на допомогу, але кляп у ротi перепиняє слова. «Оце i все, на що я здатний,- з прикрiстю, але спокiйно констатує. -Куди менi вiд них подiтися?! Як втекти вiд себе?»- чоловiк шарпається з усiєї сили, намагаючись звiльнитися. «Як ви усi менi набридли!»- стогне вiн i заплющує очi. I враз у його нерухомiсть i темряву приходить розумiння, що вiн вiльний, вiн, котрий лежить пiд стiною зв’язаний iз затягнутим ганчiркою ротом, вiльний вiд усього. Вiд усього на свiтi. Тiльки не вiд себе.

ОСIННIЙ ЩОДЕННИК

Ти прийшла зненацька. Хоч i застала мене вдома, але я був малим, i тобi довелося чекати, поки я виросту. Все на свiтi потребує догляду. Все, що приручене. Тобi болiв зуб. Може, тому ти прийшла з кавуном, але на цей раз обiйшлося без символiв. Щораз бiльше дичавiю, живучи в собi й собою. Згадую Антуана де Сент-Екзюперi. Але то була казка. Мене ж турбує нежить. Боже, як все просто! Це майже так само просто, як померти. Коли вже нiщо не видається. Сьогоднi я думав про iншу, але це була майже ти.

1.10.93 р.

Писав вiршi на розпал, усiх би їх вистачило для паровика, але розводити вiдкритий вогонь - дуже небезпечно, тому ховаю своє натхнення пiд камiзелькою, а в хатi так холодно, що й собаки не втримав би, попри все це мучить цiкавiсть, чи у змозi завагiтнiти Муза вiд самонавiювання, i як це вiдобразиться у вiршах, народна ж мудрiсть застерiгає: «Не лiзь, бо вдарить», лише тепер починаю розумiти, як багато спiльного мiж цнотою i електричним струмом, позаяк власний досвiд - рiч неперевершена у тому розумiннi, що переконливiше один раз вiдчути, анiж сiм раз уявити. Як осколок з останньої вiйни, пiд серцем ворушиться вiрш, цiлий день просив Тебе: звiльни мене вiд нього.

2.10.93 р.

В зеленому була не Ти, хоч також рiдна, пили вино, запаленi свiчки стримiли з бутербродiв, як здогади про те, чого не було, як спогади про те, чого не буде, пили печаль з очей Твоїх, я гладив шерсть чорнющого кота, якого вигадав, коли прийшов знадвору, той кiт посинiв, i синiло вино в бокалi, а сутiнки стiкали з уст на пiдборiддя i скапували тiнями. Я хочу плакати, вхромiть менi у вiчi свiчку, i я побачу дзеркало, вiдчинене навстiж моїм бажанням. Я гладив руку, котрiй вiддав усе, чого не потребую сам, я почувався псом, побитим псом, в якого вже стрiляли люди, а вiн i досi вiрить шматочковi хлiба у руцi, я слухав музику, яку передаю словами: вiзьми мене до своєї мами, а сама вертайся. Я вже пiду, лишайтеся, запам’ятайте день -

3.10.93 р.

Сам процес пiдстригання волосся не є трудомiстким, однак потребує чималих моральних затрат, а, що важливiше, вимагає творчого пiдходу, попередньо це може бути розмова про художника з провiнцiї, в котрому ще не вмер цирульник, i якому ти надаєш статус генiя, про кохання - нi слова, Пушкiн таки мав рацiю, втiм, тлумачення слiв - це також наука, нехай на моїй головi випростують цвяхи, бажання бути всiм - це теж хвороба (є такий прилад, що встановлює дiагноз, зчитуючи iнформацiю з ока), а зрештою життя - хвороба, не що iнше, як нудна й повiльна смерть, дароване вiд Бога право вибору не передбачає саму можливiсть, не сотвори собi кумира, створи себе, а лiпше будь собою, наразi слова просять ножицi, пiсля поради з дзеркалом: в тобi живе художник. А в менi помер дiд Мазай.

4.10.93р.

Я згодився, аби менi позазирали в душу i вийшов з дому по обiдi (не пообiдавши) до тих майстерень, де латають м’ясо, насильно ув’язнюючи душi у гамiвних сорочках тiл. Я йшов туди як у своє минуле i першим стрiчним був покiйник, його супроводжували тепло одягнутi люди, серед яких одна жiнка плакала, друга була в чорному. Iз-пiд простирадла виглядали жовтi босi ноги, ми розминулись, як це траплялось i ранiше, гудiв рентген, лiчив кiстки комп’ютер,- чого та жiнка плакала? Адже йому було не холодно. А я недавно змерз, бо пiсля того, як зруйнувалося моє гнiздо в твоїм волоссi, я став нiчим i знову став собою. Kоли ж мене покличе телефон?

5.10.93р.

Усе владналося. Прибив до серця клямку i зачинив з середини. Упало слово, обличчям розiйшлися кола. Сахнулась тiнь вiд свiтла, впала. Сльозиться око. Довкола серця - кроки. Будую мушлю до самого полудня. Опiсля нуджу свiтом. За вiкном питає в перехожих осiнь про мiй зелений телефон. А я б заскиглив на губнiй гармошцi, але не маю для гармошки губ. Не маю уст для поцiлункiв. Читаю квiтам вiршi, дарую вiршам квiти. Яка чудова iкебана! Багато думаю про тебе, ранiше думав завше. Ти - мiй лiс, мої Карпати. В оцих ось стiнах. В оцьому ось кутку. Живе метелик, на кожному крилi - твоє обличчя. Усе владналось. В кишенi свiжий носовик. В долонях срiбних очi. Хтось стукає до серця. Усе…

6.10.93р.

Нас травень звiв, йому iм’я Тетяна - суха трава, ми їм пробачим все, за себе - так, за тебе - нi, як не простив собi покусаних, мов вени, уст, як ти не зрозумiла, що пiд шкаралупкою звертання «ВИ» молилось Курячому Богу курчатко. Ти не розчула його молитви, що теж пiдтверджує мою провину, ти перейшла мене убрiд, не замочивши нiг. Це лiто, наче сон з минулого столiття, як вигадка жорстокого Шекспiра, Судом Всевишнiм я був осуджений довiчно вiрити в останнiй сенс кохання, i вже свiй строк вiдбув, лишилось заслання на острови Повiльних Рухiв. Прощаємо усiм i все, та не пробачимо собi…

7.10.93р.

У Луцьку сонце, куплю йому квитка в Дрогобич, або куплю велосипеда (нехай дарує менi Драч), у Луцьку бедрики помили зранку лiнзу неба, у них ще й досi лапки синi i свiтлi-свiтлi очi, у Луцьку день як двi доби i хвостик, а збоку напис «Луцьк-Дрогобич», у Луцьку я збираю в глечик свiтло, настоюю на травах… У Луцьку я, а Луцьк iде в Дрогобич, так скучив за тобою.

8.10.93р.

Прийшов вiд тебе, як прийшов з вiйни, прийшов, та не вернувся, було так само страшно, та набагато тяжче i боляче стократ, було безвихiднiше… А як було прекрасно! Було, та не зi мною. Зi мною не було. А що було, то не з Тобою. З Тобою як нi з ким. До Тебе не було нiчого. Я створений Тобою. Дiстань моє ребро, створи менi на Себе схожу. Створи менi Себе. Створи Себе, хоч би i не для мене. Та з мого щоб ребра. Навiщо нам слова? Словам нема довiри. У слiв лише цiна. Лише вага. Але вага не хлiба, а камiння. А втiм, ти не мовчи. Я хочу чути голос. Спiвай, молись, сварися… Та не мовчи. Чи дихай голоснiше. I ближче. Аби я не боявся склепити очi. Аби я не боявся…

9.10.93р.

Знайшов бiля дверей квадратних двi яйцi, щойно занiс їх до хати, як з одного вилупився похнюплений вареник з мантачкою, котрий одразу ж самолiквiдувався, а на мантачку претендують аж три областi, i обидвi з Росiї, а з другого яйця видобулися чотири порцеляновi кiшечки, i тiльки коли вони почали роздягатися, в однiй упiзнав колiр голосу, який телефонував менi напередоднi з обох долонь, що частково належали радiо, першою привiталася знайома панi - дружина i натурщиця незнайомого менi пана, який малює вiршi i принiс їх показати, з-за пана художника визирала панночка, м’яка, як малолiтнє лiто, i гладенька, мов зелена шовкова стрiчка. Усiх їх супроводжувала гiтара. Розливали в горнятка музику, пили дрiбними ковточками, i тiльки я похлинувся й закашлявся, бо думав про тебе i ту, що з тобою, але присутнi ввiчливо вдали, що не побачили моїх думок, на щастя, їхню увагу вiдвернув черговий гiсть, якого панночки виловили з цукерницi, чоловiк той розпочинався з «I», носив окуляри, а в руках тримав пастку для голосу, тим часом я, аби нагадати, хто в хатi господар, заступивши дверi, взявся вголос читати тобi вiршi, посерединi двох рядкiв з темряви випав головний спецiалiст iз монтажу людських рук з крилами метеликiв, окрiм цього вiн був чоловiком поетеси, однак прибув лише з переконливими доказами її кулiнарних здiбностей, напившись чаю, вiн став уперто дивитись на мене, як на магнiтофонну касету, я терпляче розмотувався, думаючи про тебе i про ту, що з тобою. Це було вчора. Сьогоднi лузав гарбузове насiння, представником вiд овочiв був солодкий перець, старий фотель ковтнув холодну жiнку, котру я малював чорнилом на сусiдських дверях, пiзнiше двоє у цивiльному питалися за нею, та я придумав дощ, щоб змив усi слiди, i тiльки чорне кошеня застерегло, що поїзд зi Львова прибуває пiзно. А думав я про те, що й вчора.

10.10.93р.

Тебе здолала втома i щось невиразне, але вiдчутне мною, як трикутник, а радше ромб, щось бiле серед ночi, щось чорне в молоцi, забув, як вимовляється це слово. Я все забув, що мало форму й змiст, що мало вартiсть i вiдчувалося на дотик, сам дотик пам’ятаю, як укол, укол же - як ревiзiю рефлексiв. Я вмiю бути камiнцем, якому все одно, якому все єдино, я вмiю вмiти, це придбане цiною спiльних втрат старих годинникiв, проблемою старого одягу, вiдсутнiстю дитячих iграшок i натяком на смак дешевих карамельок в ротi. Тебе ж руйнує вмiння чути, що вроджене i має форму диктатури з клiнiчним станом комендантської години. Твоя вразливiсть не виражається математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб. Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.

11.10.93р.

За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному - царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол. Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть - це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти… Але ти не приходиш.

12.10.93р.

Ти ще в дитинствi вигадала колесо, а я тепер метикую, куди б його приладнати, врештi-решт вимiнюю у якогось татарина, урiвноваживши рiзницю цiн вартiстю квитка до драматичного театру, на зимове яблуко, яке також кругле, але не настiльки, щоб пригнiчувати щипцi для лущення горiхiв своєю досконалiстю, або ж вiзьмiмо, наприклад, комбайн для збирання цукрових бурякiв як iлюстрацiю до пiдручника «Статеве виховання», причому 63% iз опитуваних жiнок розцiнюють агресивнiсть цього механiзму як пiдвищену сексуальнiсть, що на збираннi урожаю бурякiв нiяк не вiдображається, саме ця обставина дає нам пiдстави стверджувати, що психологiя як наука через недогляд iнквiзицiї була заснована алхiмiками, якi ще ранiше скомпрометували себе створенням порошку для боротьби з тарганами, вертаючись до колеса, форма якого переслiдує мою уяву, знаходжу його на тому ж мiсцi, що й залишив, натомiсть зауважую втрату годинника. От клятий циган! Не обдурить - не проживе. А до мого клопоту - куди приточити колесо - долучається питання: хто надкусив яблуко?

13.10.93р.

«Автомобiль» - слово iноземне, i для багатьох добродiїв, не знайомих iз карним кодексом, перекладається як «фiра» - слово власне українське, древнiший вiд якого лише архаїзм «клуня». Cпиняємось у селi, проiгнорованому всiма (включаючи вiйськовi) мапами, але вже чути, як риплять, розчиняючись перед ним, дверi iсторiї. Вiтаю односельцiв з Празником, та нiхто не цiкавиться, навiщо менi граната, нiби йдеться про сiмнадцять равликiв i горобця в стрiсi, котрi так само нiкого не дивують, як термiни «лактатдегiдрогеназа» i «конвергенцiя» у словниковому запасi конюха Степана. «I чим вони менi нагадують людей» - приглядався я до присутнiх, в цей час покликали до столу, i питання лишалося без вiдповiдi, аж поки вони не заспiвали. Пропонувалася гра в фанти, але пiсля того, як подали голубцi, з лiсу напали вороги i разом з наїдками покидали всiх до трилiтрового слоїка, мене не зачепили, бо я на ту пору перенiсся до Турiйська, куди ти напередоднi збиралася. I залишилися ми удвох: я i граната.

14.10.93р.

«Як можеш iснувати серед людських голосiв, не боронена моїм прiзвищем?» Це сказав не я. I адресованi цi слова не тобi. Власне, звертався той чоловiк до хати. Моє ж прiзвище лише сонце заступає, затуляє очi… Ти боронена вiд мого прiзвища своїм власним. Серед людських голосiв i поглядiв… Ти нiчим не боронена. Здрастуй! Чотири горобцi перейшли межу дозволеного. Пишу за дощем диктант. Хочу тебе бачити. Здрастуй! Друге попередження горобцям. Сiм помилок у словi iз трьох краплин. Тема для дисертацiї: «Кохання i митниця, спорiдненiсть цих понять у взаємодiї з особистiстю». Хочу тебе чути. Розбивається шибка. Скалки безконечно довго падають додолу. Майже висять у повiтрi. Кадр зупиняється. Свiтло гасне. Чотири горобцi, об’єднавшись, утворюють голуба. Третє попередження без адреси. Здрастуй! Дощ диктує свої умови.

15.10.93р.

Тиша. Аж увiгнулись скронi. Риплять в орбiтах очi. Шелестять думки, немов хрущi в коробцi. Зозулi стукають у вени, мачають крила в кров. Якби ще й спокою. Душа iде по дротi. Вибалансовує. Стискаю дрiт зубами. Приходить сумнiв, запитує: котра година? У дрота два кiнцi. Куди ж iде душа? Невже вiдходить? Стiй! По горлi рiзонула тиша. I спокiй в зуби зазирнув… I знову тиша. Iснує спокiй лише у виглядi несвiжого бажання. Не хочу нi про що думати. Хочу стати рiччю, але не предметом першої необхiдностi. Хочу стати, але не хочу бути. I буду не хотiти. Однак можливi компромiси. Буду думати про нiщо.

16.10.93р.

Моє знайомство з пилососом не передбачає знання англiйської мови. Рiвень води у ваннi не залежить вiд учорашнього дощу. Втрата почуття гумору не рiвноцiнна втратi гаманця з грiшми. Прихованi вiд Великого Гуманiста подiї вiдбувалися мiж переселенням колорадських жукiв i космiчними вiйнами. I тiльки Мiсяць дозволяв собi мiняти форму i забарвлення, зважаючи на свiй настрiй. Усi iншi юридичнi особи зареєструвалися. Книга Приречення не визначає термiну, а лише реєструє спалахи зiр i потьмарення розуму. Все, сказане вище,- переклад з англiйської. Авторство не встановлено. Вiдоме iм’я репетитора. Який в усiх своїх iнших iпостасях належить людству. А я - частина людства.

17.10.93р.

Я приведу до тебе лiс. Вiддам в твої обiйми гори. А пам’ятаєш лiто у Венецiї? Ми так давно до нього не вертались. Ми досi не вернулись звiдти. Той чоловiк, що нас минув, наклеєнi мав очi, а пояс зав’язував на шиї. У лiтаку самотнiй жiнцi зробилося погано, i довго плакала дитина. Твоє волосся менi снилось. Про нього мрiяла в Едемi Єва. У лiсi справжнiй рай. Пiд кожним деревом - сiм’я грибiв, а що не кущ - сiмейство зайцiв. То не гора була, а шлях на небо. А на вершинi, Боже!… Тодi зрослися нашi руки. Ми їли снiг. У тебе закохався грецький консул. Я перекинув на штани йому морозиво. Та жiнка справдi була гарна, але вищипувала брови i надто голосно смiялась. Ти купила парасолю i встромила її в руку котромусь iз поетiв часiв Вiдродження, на що я поцiкавився, чи ти не збираєшся купувати костюми усiм голим античностям. За нами поспiшали кроки. Хлопчик бiгав i ловив краплини двох дощiв, що йшли з одного неба. Один був синiй, другий голубий. I ти впiзнала того хлопчика. I вiн привiв до тебе лiс…

18.10.93р.

Думав про руду лисицю, котра насправдi не була руда, вона була зелена. Зелена, як моє уявлення сукнi, в котрiй тебе ще не стрiчав, але той колiр чув, як бачив звуки бiлого фортепiано. Отож, я думав про лисицю, що була зелена i зранку мрiяла про тлусту курку, а курка трапилася худа, правдивiше, спортивна, бо їздила на роверi - туди й назад - уздовж штахет, шукаючи загублене яйце. Яєчко ж спало в лопухах, яєчку снився iнкубатор, i так бентежно снився й тепло, що аж хололо в животi, в передчуттi курчатка. Пухнаста жовта кулька спинилася над жовтою зерниною пшона i кличе маковим зернятком. Курчатко - викапана ти… Зненацька дзвонить телефон, ще бiльша несподiванка - твiй голос. Мене питаєш: про що ти думаєш? Я вiдповiв: не знаю.

19.10.93р.

Прости, ромашко, зачиненим рипучим дверям їх форму i обмеженiсть, прости холодним стiнам порожнечу, котра не помiщається в очах i вивертає руки, прости, годинник поламав хребет i бiльш не може йти, прости йому калiцтво несправджених надiй, нещасний випадок передбачає жертву й стиль, прости йому невiру в випадковiсть, прости, розколота реальнiсть i невисокий курс iдей дались взнаки, прости невиразнiсть понять i кострубатiсть значень, якi привласнив лабiринт акцентних дикцiй i вузьких тлумачень, прости вiдсутнiсть навику у малюваннi рацiо, у пошуках грибiв, грошей i рацiї… Прости, втомився.

20.10.93р.

Ми вже не бачились з весни, не цiлувалися з тобою з лiта. Обоє родом з Осенi, столицею у нас - Зима. Короткий день вертає нас з провiнцiї. Пиши менi листи на листi клена. Адресу помiняв на глечик молока. Змiнився тричi сам на себе. Для порiвняння зберiг: три фотографiї, рентгенiвських (три також) знiмки i три (в кульках прозорих) настрої. Та не зберiгся сам. I вже послав за спiвчуттями. Але у протилежний бiк. Надворi пори року, одразу усi - п’ять i житнiй коржик. Впускаю до середини туман i називаю спокоєм. Малюю руку, вузьку i лагiдну долоню. Не вмiю малювати потиску, а тiльки дотик, i той короткий та невдалий, що причиняє бiль. Малюю бiль, що здобуває визнання: ти - генiй! I сам торкаюся руки. Твоїм iм’ям зцiляю немiч i замовляю кров. Твоє iм’я єдине - панацея. Як вимовляється твоє iм’я? Таки не вимовлю… Ми вже не бачились…

21.10.93р.

Обридла фiлософiя вологого клiмату. Культурний рiвень флюгера помiтно вирiс, але при цьому втратилась чутливiсть. Пророкам сняться мандри у старих автобусах. Приватизованi пiснi дають прибуток у валютi. Збитковi тiльки добрi намiри. Бажання - як тiсне взуття - асоцiюється з перейменнуванням газет i вулиць. Зерно гiрчицi - еталонний вимiр вiри - згубилося, натомiсть використовують дозиметри. Реальнiсть - наче паспорт у кишенi, а щастя, як завжди, iнкогнiто i в чорних окулярах. Питання пам’ятi й засушених квiток не пiднiмалось вище рiвня моря. Варенiй рибi сниться кiт, що призвело до заїкання (такої гадки психоаналiтик). Дилеми об’єдналися у лабiринт, який пантрує цноту iстини. Лише Вiвторок знає, що iстини нема. I це єдина iстина. Мої думки, позбавленi житла i громадянства, щораз вертаються до тебе.

22.10.93р.

Сьогоднi випав снiг. Я так схотiв. Я так собi задумав. Я розпочав сьогоднi рiк. Але сценарiй застарiв. Снiг на пальтi повiльно тане. Пан Режисер мовчить. Життя - найбiльше iз мистецтв. Менi б сокиру та вiдро, а лiпше тазика i торбу цвяхiв, менi б двi похибки в письмi i криголама в очi, менi б мене без мене. Навiщо? Для медитацiї. Стою знадвору. По груди в цвiтi, як лоша в туманi. Менi наснились теплi губи. I я розм’як. I втратив форму кулака. Осiннi днi ламають пальцi. Терплю. Й знаходжу в цьому насолоду. А в муцi сенс життя. I прагнення позбутись сенсу. I ти б менi простила. Якби не яблуня, що зацвiла червоним. Вже цвiт сягнув до горла. А в горлi соловейко звив гнiздечко. Нехай живе, нехай собi спiває. Нехай… Нехай собi зiтхає прив’язане до яблунi лоша.

23.10.93р.

Герметизм - це обмеженiсть чи черствiсть? Надто важке й гуркiтливе слово, в минулому, очевидно, вiйськове. Вiдчуваю його на своїх плечах. Тяжче вiд автоматичного гранатомета. Його вигадав заготiвельник районної кооперацiї, або євнух без права на пенсiю. Герметизм. Це коли дивишся - i не бачиш. Слухаєш - i не чуєш… Це новiтня назва льоху. Це коли тобi вже нiчого не треба. Це коли в тебе є те, що потрiбне iншим. Герметизм - вiдмова, аргументована перевагою гирi, намальованi на стiнi вiкна, рекомендацiя банкiвського сейфа, металеве слово, обтягнуте плющем, видимiсть благополуччя, проiлюстрована вiдтиском каблука на святковому обрусi, домашнє консервування хокейних шайб, енне число слiв «нi», що замикають простiр… Гер-ме-тизм - це втрата.

24.10.93р.

Невтiлене бажання перетворитися в осад переросло популярнiсть «Голосу Америки» часiв застою i прибутки банку «Iнко». Його прихiд до влади призвiв до марних намагань i наслiдкiв небажаних, як згубний вплив пригнiченого настрою. Я вiдступив перед реальнiстю вiдчинених дверей, а ти вернула пiльги телефону. Все файно є. Усе напрочуд файно. Файнiше вiд фiналiв фiльмiв та феєрiй. Як лице привласнених фантасмагонiй. А добрий чорний гумор хоч i не зрадив, але пiдвiв. Я перепрошую. Дозволь побути равликом.

25.10.93р.

Полегшення приходить як недiля. В легенях порожньо. Учора ти менi приснилась. Чи спав я вчора? Чи тiльки пас худу тривогу на вигонi полярних вражень? Узбiччя тверезих мiркувань завжди слизьке, як претензiйна пам’ять. Принади завтрашнього дня - те ж саме, що й лжесвiдчення. Немає правди бiльшої, анiж черства шкуринка хлiба. Не iснує нiчого щирiшого вiд пасма твого волосся бiля моєї щоки. Куди менi пiти, коли я босий, наче заєць? Втомив тебе конструкцiєю слiв та монтажем вузьких уявлень. Свiдомiсть повертається увечерi останнiм рейсом, i нiкому її зустрiти, бо вiдлетiли гуси й журавлi, що витинав з мiсцевої газети. Нарештi я зiтхнув. Не дихав вiдучора. Думки мобiлiзованi у вирiй, лиш зрiдка бродять дезертири. Усiм дарована амнiстiя. Аби присiсти на пеньок, я зрiзав дерево, єдине на весь лiс. Але нiяк не вийду з лiсу. Нiяк не вийде з мене лiс.

26.10.93р.

Бiльшiсть iз нас схожа до циркуля домiнантою прагнення бути в центрi хоча б однiєю ногою. Такий близький до природи, що почуваюся мавпою. Три моїх листи Дарвiну залишилися без вiдповiдi. Єдина книга - Бiблiя, єдине слово - Бог. А я нiмий i вiрний, як твiй молодший брат. Ти пам’ятаєш мої очi? Я розумiю все. Я вийшов з холоду, а ти прийшла з дощу. Одна зоря над нами. Нас забере одна комета. Не покидає вiдчуття незадоволення i втоми. Долає сон. Свiдомiсть гасне. Але не гасне свiтло довкола голови твоєї. Я залишу тебе саму, втiм, не саму, а з ними. Це я зостанусь сам перед навалою iмен i парасольок, перед привiтнiстю зачинених дверей. Ми будемо разом. Я просто вийду в люди, неначе в темряву. I повернусь. Я принесу тобi корону. I серце лева принесу.

27.10.93р.

Згубивши голову, не плачуть за волоссям. Я не про втрати, я про вiск, про тiло свiчки, що тече по пальцях. Я про квiти, що ревно моляться i постять, розпалюють уяву в передчуттi видiння. I ти до них прийдеш, ти з’явишся, забувши на лице накинути вуаль дощу… Квiтки помруть, як помирають всi, хто бачив Бога. Помруть щасливими. Я про нiч i срiбнi дзвоники на мiсячних зап’ястях, котрi вiдтворюють твiй голос, i вiн так лагiдно мене не кличе, нехай, уламком променя я вирiзьбив у тишi твоє iм’я, воно рухливе i густе, як тромб у венах, якого сам собi вживив, бо тiльки з ним i вмiю жити. Я про печаль, яка матерiалiзується то у кiмнатний дощ, то в неотриманi листи, а найчастiше у запалену свiчку, що згорiла до половини, проявляється ж завжди однаково - хочеться налити в кухоль чаю й розчинитися в ньому, i щоб нiкому не було нi солодко, нi солоно… Про що ж це я?… Ага, «й щораз торкавсь мого волосся»… Я про серп.

28.10.93р.

Твої тендiтнi, аж прозорi пальцi в церковному спiвають хорi. А власне, вони i є церковний хор. Я чую їхнi голоси, я чую благовiсть. Душа здiймається пiд купол, до голосiв, зливається… Я очищаюсь їхнiм спiвом… Довкола синьо, земля внизу, а може й угорi, якщо вона iснує, якщо iсную я, чи будь-що iнше, окрiм божественного спiву тонких i срiбних пальцiв. Такої свiтлої i нiжної печалi, такого голубого щему ранiш не знав. Ранiше я не жив… Не розрiзняю слiв, та вирiзняю голос кожного, оцей стрiмкий, цей зовсiм ще дитячий, цей нецiлований, цей часто плаче, цей смiється… Та всi вони аскети, усi монахи, i сестри їм свiчки, котрi горять бажанням праведностi, всує не згадуючи iмен, цiлую кожнiй полум’я, отак недавно нiгтики я пальцям цiлував… Сьогоднi хор мовчить.

29.10.93р.

Довго розмовляли з тобою пiсля того, як ти пiшла. Ми сказали одне одному все, що думали i що не думали, а тiльки вiдчували, але воно жило в нас. Ми сказали все, ми сказали себе, i це не було переказом, не нагадувало випатрошення, це полонило нас, як вiдкриття. Ми тричi обмiнялися мовленим i почутим, один раз обмiнялися собою. Ми не говорили про любов, навiть не згадували її iменi, ми говорили про те, про що ранiше завжди мовчали, чим мучилися й мучили, чим жили й помирали. I враз ми зогледiлися, що нас уже нiчого не роздiляє, душi нашi вiльно перемiщаються й мiняються мiсцями, а ми їх впiзнаємо, та не розрiзняємо, кожна була моя власна, i кожна належала тобi. А пiд кiнець ми зрозумiли, що це наша остання розмова, бо ми бiльше не потребуємо слiв, позаяк бiльше не iснує мовчання, а те, що народжувалося в менi,- вiдбувалося з тобою. I навпаки, i сорок тисяч разiв навпаки, оскiльки неможливо було визначити, чи це я - ти, чи ти - я… Це була майже звичайна розмова, але така, та!… Та як би там не було, вона була остання.

30.10.93р.

Жодному з тих, кому не терпиться дiзнатись, ким ти менi є, не збагнути, що ти менi - Я. А втiм, усi вони добрi люди. Хоча любимо ми їх не за це. Зрештою, можливо, що ми їх зовсiм i не любимо, але правильно те, що ми не вмiємо їх ненавидiти. Це так само складно, як i нашi стосунки. Майже очевидно, що ми не потрiбнi одне одному, i в той час уже перевiрено, що ми не здатнi одне без одного жити. Ми не можемо називатися чоловiком i дружиною чи навiть сестрою i братом, бо ми значно ближчi, ми - одне цiле. Однак поки iснує подiл я - я, я - ТИ, ти для мене бiльше, нiж моє я, ТИ для мене - ВСЕ. Вчора, коли ти потелефонувала вдруге i повiдомила: «а я у гай ходила»,- мене довелося знiмати з горiшньої книжкової полицi. Сьогоднi ти була блiда, а я був винуватий. Ти привела з собою ту себе, що звалася Наталя. I я не знав, котру з вас двох втiшати. Бо я нiчого вже не знав. На яблуцi намалювала око, яке тепер за мною стежить, i двi свiчки, одна з них нижча, але вища горить скорiше, окрiм цього, йшов дощ, i заховавсь заєць… Я з тобою. Якщо всi грiшники згорять в огнi, то нас з тобою змиє дощ. I ми вiзьмемося за руки.

31.10.93р.

«Усе на свiтi треба пережити»,- ледь печалиться панi Лiна чарiвним голосом не менш мудрої панi Зої. Все бiльше схиляюся до думки, що цi двi прекраснi жiнки мають рацiю. Шкода тiльки, що вона нiяк не виражається для мене в кольорi. Саме ця деталь i залишає мiсце для сумнiву. Сумнiв - найбiльший фiлософ. Проте для багатьох вiн лише ревнивий рогоносець. Я незнайомий з обома. Зрекаюся усiх думок, нехай живуть державним коштом або сидять пiд церквою, як ми збиралися з тобою… Бiль постукався у скроню… Переживаю… Якби ти знала, як кортить сказати: ВСЕ!…

1.11.93р.

Я помилявся. I, збагнувши це, передумав. Я не чiплятимусь за тебе. Якщо це потрiбно тiльки менi, то це нiчого не варте. Можеш прискiпатися до слова «потрiбно». I пофiлософствувати на цю тему. Вмiння видавати форму за змiст - перша ознака естета. Я ж до засобiв вираження невибагливий. Цього також не треба менi пробачати. Коли нема рiдних, то нiхто не змусить тебе ходити на їхнi похорони. Нехай кожному дається за його бажаннями. Вчора я тобi повiрив. Двiчi. Все те, з чим ти не згiдна, витреш рожевою гумкою. У центрi мiста йдуть бої. А на околицях пожежi. Палають щоки у невинних. А зрештою, невинних не iснує. Нема невинних, винуватi всi. Окрiм замореної цноти. Яка також на барикадах. Але не як боєць, а як знамено. Ти там, де i повинна бути. Ти з усiма й для всiх. А я - мураха, придушений стеблом трави. Ти знов рятуєш свiт. Я ж цього свiту зрiкся. Хоча й не протиставив себе йому. Закономiрно, що коли ми (я i свiт) покликали тебе одночасно, то мене ти не почула. Бо я ж навiть не частинка його. Я лише дрiбний мураха. А рятувати мурах - це так неромантично. Але ти є. I цього досить, щоб мураха дала раду стеблинi й собi. Цього бiльше, нiж досить. Ти зi мною завжди.

2.11.93р.

Слiпий сонях бреде понуро майданом Праведностi. За плечима то зойкне, то застогне тихо кобза. Маленький поводир тримається за руку, йому самотньо й страшно. Вiн коникiв лiпити вмiє з хлiба, такi вже гарнi, аж шкода потiм їсти. Той одноногий маляр обiцяв до себе взяти учнем, казав, навчить, як малювати Бога, за одну лиш пляшку самогону. Та де його вкрадеш?! Аби вже швидше дiд помер, бо шкода кинути самого. А сонях згадував торiшнiй сон, в якому сам собi приснився зрячим, але уже забув. Важкi i мокрi окрики ворон щораз влучали в тiм’я. Спитав малого лайдака: а чи змiнився свiт? Авжеж! Тепер у кожної корови по два хвости. Мабуть, не знаєте, що з понедiлка другий рiк, як сонце прямокутне? Якби ви бачили, як понад став увечерi лiтають жаби! А чули, що у небi насадили бiлий лiс?… I сонях усмiхнувсь. У небi бiлий лiс… Я знав про це, але не бачив. Веди мене до того лiсу… Вони повiльно пiднiмалися угору. За ними слiдом я з тобою. Ми…

3.11.93р.

Мов пiд лопаткою багнет, сяйнуло променем прозрiння. Сяйнуло холодно i вузько. Та не вiдбилося в очах. Нi хвилею, нi тiнню. Сяйнуло й згасло. Все забуваю в тебе з’ясувати, що гiрше: час прозрiння чи день народження? Погоджуюсь з тобою. Давай найглибший з океанiв перейдемо убрiд, хоча б в один лиш бiк, хоча б до половини. На пiвдорозi буде рай. У мене запитають перепустку. Ти пронесеш мене в пуделочку з-пiд крему. До першого куща. А пiсля третьої берези ти зайця називатимеш на прiзвище, але на «ти». Я ж вуханевi подарую окуляри i збiрку наших вiршiв, а вiн подякує тобi. I тiльки в середу, якщо наздоженемо черепаху, вiдкриємо безлюдний острiв i до полудня заселимо його людьми. Ти з ними сядеш пити каву. Ти усамiтнишся з митцями… А хочеш, розкажу тобi про себе? I чорний жук менi кивнув, хоча й на нього теж чекали справи. А потiм, потiм…Так i не згадаю, коли ж сяйнув менi багнет, немов прозрiння.

4.11.93р.

Свiтає… На душi Рiздво. В кишенях повно снiгу. Морозеня втекло до лiсу. А тiльки ж вчора плакало й жалiлося, що зайцi б’ються… Лiтають паперовi голуби. В голубки на хвостi сонет, а голуб чорний од верлiбрiв. У iнших також крила в вiршах. З них бiльшiсть бiлi. I майже всi твої. Сiдає ворон на плече зi скаргою. Морозеня iз бiлкою знов облили водою гiлку, на якiй вiн любить подрiмати. Дванадцять раз додолу падав. Морозеня ж на цiлий лiс втiшається з його кумедних, чудернацьких поз. З-за вуха шапки дiстаю для ворона новенькi ковзани. Якби ще й скла дiстати… Морозеня малює квiти на шибках, а потiм б’є в поривi самокритики. А щоб я не сварився, починає слiзно: ну розкажи менi про лiто. В кишенях все голоснiше снiг рипить. Душа, як бiле поле, незаймана i… «А я тобi снiжиночку принiс,- вигулькує Морозеня.- А ця найкраща!» - кладе менi до повної кишенi. Видобуваю слово чорне, мов скривджений сердитий ворон. Воно ж схиляє голову на бiк: «А я у гай ходила!» I я повiльно тану, наче снiг в кишенях. Морозенятку, порятуй!…

5.11.93р.

Чайний сервiз та шiсть фiлiжанок для кави утворюють замкнуте коло елiти. Самотнiй кухлик обдумує спосiб самогубства. Хороший день четвер! Надходить безлiч пропозицiй. I шiсть звертань до Бога. У сорока нехрещених криниць симптоми бiлокрiв’я. Старi годинники на людських лицях пишуть спогади. Кiмнатнi капцi подали на суд бджолу i бедрика за грубий наклеп, останнi стверджують, що люди виникли од радiо, бо тiльки вмiють говорити i не вмiють слухати. Двi тьми оточують сумлiння. Печаль сховалася в шпакiвнi. Пучки переконань лежать на лавi. Куди менi подiтись? Надiя п’яна спить. Любов задовiльнилась онанiзмом. А Вiра вийшла геть. Останнi аргументи м’ясорубки перетяли ефiр. Пiд стелею зiйшлись два голоси, один - мов пострiл. Авторитет упав, та знову ставиться питання. Дощi iдуть навприсядки довкола хати. Отримав слово оцет. Мистецтво зачинається в кав’ярнях. I тiльки кухлик, як завжди, самотнiй. Та й вибiр в нього небагатий.

6.11.93р.

Усе так просто. Простiше вiд простого олiвця. Печально, як пелюстка на долонi. А називається «Полiт у чорну яму, або Провали в пам’ятi». Здається, завершився. Я буду мислити про озеро. Зелене й кругле. Котре вiд болю перетвориться в овал, та не поморщиться. Навiть тодi, як риби закричать. Зелена жаба з’їла сонце. На небо почепили дублiкат. А жабу вислали до гуманоїдiв. Всi решта вiрили у щирiсть свiтла. Маленькi сни потопленi мiж лiлiй. Янчать, мов цуценята. Жiнки перуть на березi бiлизну, їм видається, що це я. Моя сестра пiшла по воду. Моя сестра… Пiшла й взяла з собою цих двi словi: моя сестра… Прошу води. Прошу у простiр. Для тих двох слiв, що залишились. Про…-сив. Уже просив… Твiй брат. Лише печаль моя тобi перейде в спадок. А вiршiв не читай моїх. Коли пожовкнуть - вiддаси козi. Та не коровi, бо корова здохне. Оце i весь мiй заповiт. Менi набридла осiнь. Мабуть, вернусь назад у лiто. Усе напрочуд просто.

7.11.93р.

Приходив сумнiв - байстрюк i гицель. Шукав у розбитому посудi. Палив у темрявi сiрники, сичав, обпiкаючи пальцi, i слинив пучки. Мовчав у мiй бiк. Закладав на стiл ноги в брудних черевиках. Коли мною почало трясти, вiн позiхнув: «Як собi хочеш». I вийшов, насвистуючи. На пiдлозi залишився бiлий зiм’ятий носовик, на якому розпливалися свiжi рудi плями. «Невже кров?» - засумнiвався я i почув за дверима його хрипкий смiх. Снилася баба Євка. Вона наздоганяла мене через берег. Менi було страшно. В останню мить мама перехопила бабинi руки. Знову мене врятувала мама. Баба Євка померла весною. Де була в цей час ти? У час моїх вагань, у час вiдстроченої смертi? Чи поверну тобi iм’я Джульєти?… Хоча б на день… її жалобну бiлу сукню… На кухнi сумнiв миє руки.

8.11.93р.

Нi, не прощай! Посадови мене на палю слова «рiдний». Нехай то буде мiра. Мiзерна плата за прозрiння окупить всi погаслi зорi. Побачив лиш наївнiсть. Нiчого бiльше не було. Та не тому, що не було. Але тому, що не буває. Уже надерли з вiри лика, учуся плести постоли. «Немає краю сiрiй пустцi». Забув уже, чиї слова. Либонь, вони належать правдi. Бо мiра таки є. Немає лиш межi. I краю. Нудьга, панове. Така нудьга, що аж наснилась шворка. Як пов’язав її на шиї - вiдкрилося: життя смiшне, смiшнiш од слова «вараниця». Цiкаво, вона варенику дружина чи сестра? Чи те i друге? Iнцест, iнстинкт, iн’єкцiя, iнструкцiя, iнтернат, iнтернацiонал, iнвентаризацiя, iнтерпретацiя, iнтерцесiя, iнкогеренцiя. Нехай то буде завтра. А потяг буде - мов iм’я у сферах тих, де кожен мiряє собою.

9.11.93р.

По колiно в думках. Рот набитий халвою. Очi мов снiгурi. Чергова спроба трансформувати росiйське слово «внезапность» в українське «доречнiсть» потерпiла фiаско. Є речi неможливi. А є неможливi речi. Вiдкрив двi формули дощу. Але одну забув у лiтi. Чи мають назви сни? Чи тiльки порядковий номер? Цей вечiр наче качур, поранений в крило. Вiн сiв менi на груди. I важко дихає, мов камiнь. Моя вина як iдеальний ромб. Надiя ж завше кругла. Напевно, вiд наївностi. Щораз кудись закотиться. А ромб аж колеться. Де пролягав Чумацький Шлях, гуркоче нинi залiзниця. Гостинний дiм зоставсь знадвору. А з пам’ятi опала позолота. Останнi два рядки, з’єднавшись, утворили рiчку. Ти вийшла назавжди. Вдягнулася в пальто, але забула крила.

10.11.93р.

Любов пiшла збирати хмиз. Бо нi вогню, нi свiтла. Лиш свiчка в головi показує, мов жало, гнотика. У голосi дверей - гамована нудьга. У порухах руки - прихована вiдраза. А вiльгiсть в голосi вирощує на вiях iнiй. Мелодiї немов гриби, незбиранi i геть усi мiнорнi. Душа цвiте барвiнками, як цвинтар. Вiршi не пишуться, i ти менi не снишся. Лише приснився кiнь, iржанням роздiлив мою самотнiсть. Сезон дощiв минув. Первiсний задум втратив сенс. Рятуючись од втрати глузду, стаю заложником бажань i не знаходжу виправдання. Питань нема. Нема кому й кого питати. У мушлi народився крик i сам собi порiзав горло. Живу, мов чукча за полярним колом в перiод ночi. I нi вогню, нi свiтла. Нi любовi. Любов пiшла збирати хмиз i не вернулась. Кладу у рот червоний кубик льоду. У ротi солоно. Я ледве вимовив твоє iм’я. Прошепотiв останнє слово.

11.11.93р.

Знайду у поштовiй скриньцi бiлого прямокутника, який повiдомить, що мене забирають до вiйська. Зiмну його в жменi. Я потрiбний державi i непотрiбний тобi. Збираюся. Якби я був нiмцем, то взяв би з собою губну гармошку. Українцевi ж Бог подарував сопiлку. Однак бути українцем складнiше, нiж навчитися грати на сопiлцi. Отож, пiду з дому без будь-якого музичного iнструмента. Покладу лише до кишенi грудку цукру, аби життя здавалося солодшим, або ж на випадок, якщо зустрiнуся з конем. Мамi лишу цибулину. I двi хустини, що рiзнитимуться барвою. Ти сама її скажеш, у яку зав’язатися, коли буде мене зустрiчати з вiйська. Тобi не залишу нiчого. Усе i так твоє. Менi ж належить срiбний хрестик i каблучка з зеленим камiнцем, що схованi на грудях. Коли вернуся iз вiйни, то хрестика вiзьмеш собi. Вiйна та буде не для всiх. Для всiх її не буде. Вiйну один лише озвучить пострiл.

12.11.93р.

Переживаєм «час бика», а, може, й хижого якого звiра. Це тiльки здогади, далекi вiд науки. В той час, коли й сама наука хибна. Це лиш невдала спроба дефiнiцiї. Це плагiат iз лiтнiх уст у зимнi очi. Це надто довгий вирок, наприкiнцi якого втiха. Старий розпусник, настiнний годинник, позбавив цноти юну орхiдею хтивими очима. Вина ж лягла на час. Дiсталось також мiсцю дiї. Цинiчний гвалтiвник, змастивши куцу стрiлку, розмазував нектар по циферблатi, а бiльшою показував на керамiчну вазу. Набутий досвiд скла пручається i не дається в руки. Фiранка притупляє пильнiсть. Облуду слiв ховає килим. Я сiм осiннiх днiв змiняв на очi, вилитi iз цинку. А з позитивного - один-однiсiнький каштан не знайде мiсця у долонi. Прибулий торкнувся пучками чола. Його впiзнав лише собака. Мовчання - найбiльше iз чеснот, а найвiдчутнiша вiдсутнiсть. Прибулий вiдмiнив порiг. I ти його не переступиш.

13.11.93р.

Зсукав iз туги мотузка i прив’язав себе до тебе. В крамницi продавалась рiднiсть по кiлограму в однi руки. Лiхтар згорбатився i втупився пiд ноги. Усi iнтимнi почуття вiн зберiгав у шафi помiж старих газет. Цей стiл хитається од недовiри до пiдлоги. Якихось четверо несли мене униз по сходах, а слiдом дядько дверi нiс. Без душi так само тяжко жити, як i без душу. Евакуацiя була пiзнiше. Чого варте щастя у порiвняннi з райдугою? Проекцiя твоїх думок про монастир вкладається лише у площину марксистсько-ленiнської фiлософiї. Цей календар вiдстав вiд часу i життя, збiгаються лиш числа. Ми зупинились бiля озера. Якогось дня зберу своїх коханок у картуз i понесу топити. Тобi ж на пам’ять подарую жовтенятську зiрку. Ти не збираєшся до вiйська? День наче змилок. А нiч чорнiша вiд немитої турчанки. Завершена розмова про любов. Самодостатнiсть у новiй коронi вийшла до курей. Сидить на плечах втома у рудiй перуцi i, наче трупи, лiчить днi.

14.11.93р.

Прощатися i не прощати. Давати чайовi i не давати здачi. Читати вголос вивiски i пiдстригати нiгтi. Ходити в гостi i здiймати капелюха безруким враженням. У темрявi жувати сало i думати про сокровенне. Кусати яблуко i грати Моцарта на гребiнцi. Кохатись на кухонному столi i падати з фотелю в розпач. Шукати сенс у кишенях i одружитись на японськiй парасолi. Латати власнi намiри i вiрити у чорну зраду молока. Писати лiтери червоним олiвцем i пришивати гудзики до серця. За нiч одну дiйти до висновку i закусити огiрком. Прийняти в дiм чужу вагiтну славу i заручитися пiдтримкою дощу. Цiкавитися формою жiночих тiл i раз на тиждень кидатися з мосту. Документально засвiдчити походження настрою i загорнутися у бiле простирадло. Зректися логiки i подумки знайти тебе.

15.11.93р.

Колобок, колобок, не їж мене! Прошуся, стоячи на вишитому бузковими пiвнями рушнику. Не вiдбирай у мене хiмiчного олiвця i трьох зелених камiнцiв. Пiвнi дзьобають мене у босi ноги, а колобок натягує гумовi рукавички. А я тобi за це покажу, як пишеться лiтера «О», або подарую обгортку вiд цукерка, якого тримаю для Оленки. Колобок дiстав з нагрудної кишенi пiнцет i, зневажливо глипнувши на мене, став вищипувати собi брови. Пiвнi побилися за мiзинця на моїй лiвiй нозi. Я нiколи не помирюся з соняхом, я перестану вiтатися з лелекою i сiльським учителем, я iгноруватиму сiм кольорiв веселки… Колобок здмухнув з пiнцета останнiй волосок, його посмiшка нагадувала паралiзованого вареника. Пiвнi дiлилися трофеями, обидва помилково вважали, що синiй нiготь великого пальця на пiдiгнутiй нозi - це погасле табло електронного годинника. А хочеш олiвця? Подивись, якi гарнi камiнчики. Колобок, сплюнувши цигарку, ступив до мене. Що хочеш зi мною роби, а таємницю зайцiв я тобi не викажу! У недiлю колобок з’їв мою сестричку.

16.11.93р.

На цiй стiнi слiди потилицi й несвiжi потьоки думок, котрi передбачали зубожiння простих речей i дротяного перевесла. Який чудовий храм! Якби ще й телефона з кнопками, то не було б цiни (а втiм цiна є всьому, не все лиш є) букетовi iз мiсячних пiвонiй i мiдних труб, якi своє вже вiдiграли. Кому належить право снiв i першої години ночi? Нема нiчого вiчного, окрiм стосункiв мiж померлими вiд оцту й читання книг в останнiй день збирання свiтлячкiв. Сакраментальна пара голубiв подружню розцiнила зраду як зраду Батькiвщинi. Збувається полiт впродовж зими у зашморзi краватки. Переболи менi вiршем, похмурiстю iкон i вiкон, забутими всiма дверима, не муч операцiйними думками. Така банальна курка, а скiльки їй уваги за столом! Прийди, прийди, моя печале! Релiгiя iнтактностi i фетиш цноти передбачають поклонiння i дрiбнi офiри.

17.11.93р.

Твої листи перетяли екватор, провiнцiю, нiчнi сади i зрадженi устами чорнi вени. Пов’язана на шиї хустка забула всi слова, бо й шия теж не пам’ятає рук. Вiдiбравши вiршi, перепиши, перейменуй, змiни посвяту… Керуючись логiкою останнiх вчинкiв. Субота так i не вивчила англiйської мови. Зрештою, вона i не обiцяла. Вкотре не заставши тебе вдома, роблю висновок: наука не стоїть на мiсцi. Буває, що по телефону тяжче дзвонити, анiж його вигадати. Ця повiсть не так про велике кохання, як про велику помилку. Це пiдтвердить кольорове фото. Недiля взяла вину на себе. I два столiття пiсля цього менi щоночi будуть снитися твої дитячi акварелi. У цьому глечику нiхто не проживає.

18.11.93р.

Котовi теж всмiхалась винятковiсть. I масть не мала значення. Для вшанування форми носа зiбралися окремi погляди. Роса. Пiдозри грали у квача з невиннiстю у колi другорядних iнтересiв. Двi жiнки розмовляли про козу й симпозiум натуралiстiв. Вишневий сiк, як доказ зради, береться до уваги. Вiд форми одягу до форми дiжки один квартал. Прибулi з кухнi перейшли до справи. Знiчев’я дотик запалив бажання. На конкурсi вiдзначенi весна i родич сонця - мiдний тазик. Змiнила настрiй тiнь. Три квiтки в черзi за причастям грiшили подумки одна на одну. Цi двоє розлучилися, бо вiн її образив увi снi. Весь сенс життя - у вузлику краватки. Найвитривалiша з усiх дерев - трава. Вiн нинi сам, але нехай про це не знає. У кружку з квасом капнула сльоза. Любов, звичайно ж, в пеньюарi. Надiя влiзла в куций сарафан. А Вiра одягла пальто на голе тiло. Пiд деревом погасла музика, згорнувшись в жменю нот. Й нiхто не сяде бiля мене.

19.11.93р.

Шiстнадцять з половиною - це розмiр рукавичок. Та дiвчина тендiтна, нiби скрипка. Але який болючий її дотик! Я знав її здаля. А вiдчував, як вiдчувають нiж у тiлi. Вона у снах моїх на роверi вiдром возила воду. Така близька й чужа, наче сусiдня держава. I недоторкана, як її кордони. Два тижнi - це чотирнадцять днiв. I бiльш нiчого. Тремтячий спогад живе у пляшечцi iз-пiд парфумiв. Про що ж я думав?… Цей бiль у головi породжує химери. Одне i теж. Лише за кiлька слiв вона дозволила менi померти. I я приймаю її милiсть. Моїм рукам пасує автомат, їх грубiсть покалiчить скрипку. Менi за неї лячно. Ця дiвчина… Хоч не одна, але єдина, як Батькiвщина.

20.11.93р.

- У цих лiсах живуть вовки i сови. Цi черевички затiснi. Ця жiнка дуже тлуста, їй страшно зазирнути в рот. - Я дочекаюсь райдуги. - У поїздi було так душно! Я не люблю собак, вони ночами виють. Сусiди завше сваряться. У неї четверо дiтей i хвора мати. У магазинi порожньо. Вiн так її кохав, що, кажуть, навiть вiшався, але невдало. - Ця квiтка дихає. - У бiлому винi втопилась муха, червоне дуже кисле. А може й навпаки. Пирiг у неї пригорiв, вiд нього тхнуло iмпортним шампунем. До речi, дуже дорогим. - Метелик пахне квiткою. - Ти вмiєш клацати зубами? Невже тобi не соромно? Ти знав про це й не розповiв менi!… Ти колешся, але м’який очима. - Кому болить роса? - Новий диван рипить, аж боязко дихнути. У нього п’яний нiс, а з рота пахне погребом. Їй сняться еротичнi сни. Ти їхав коли-небудь возом? - У неї також коси.

21.11.93р.

Листок опав, а музика торкнулась лiктя. Не лiктя, а душi. Нi, музика торкнулась лiктя. А душi торкнувся вiдчай. Додолу впало яблуко. Бо ти шарпнув за гiлку. Нi, випало з руки. Ти що - поранений? Убитий. Навiщо ж ти торкався слова? Це слово прикотила музика. Принесла, мов рожеву кульку. Хiба звучить не лiпше? Але ж неправда. А правда що? Що вiтер нам купив морозиво. Що ти вином розводиш сутiнки. Що ти сьогоднi плакав… Брехня!… Яке яскраве слово! Його принесла музика. Коли вона торкнулась лiктя, я здригнувся. Це, очевидно, вiдчай. Нi, музика. А яблуко?… Це вiдчай. Тобi, мабуть, болить? Це слово. Гамоване чи мовлене? Нiяке. Ти знов утiк. Нi, заховався. То ти живий? Вже музика торкнулась мого лiктя.

22.11.93р.

Менi давно не грав орган i не стрiчалося маленьке диво, а так хотiлось мати пасiку з семи джмелiв, а вечорами читати Бiблiю аристократкам-осам. Менi не сняться журавлi, а тiльки свiйськi гуси, котрi не бачили водойми. Ходiм посидимо на лавцi, поставим бiля лавки грушу, нехай пожуриться, у що нас одягнути. А краще напиши менi листа на синьому паперi молоком, та обов’язково щоб при свiчцi, а я знайду його в кишенi, коли шукатиму цигарку. А втiм, я не палю, вважай, уже й не дихаю, моє останнє «добрий вечiр» розгребла мала сiренька пташка, бо велика тримала в дзьобi сiрника. З рiднi зостався тiльки комин, хоча i вiн помiтно охолонув, життя банальне, як мiшок картоплi, та не банальнiше вiд нас, коли ми роззявляєм рота. До речi, поцiлуй мене у сиву скроню, холодними устами, навiть якщо це зовсiм недоречно. Менi вчувається орган.

23.11.93р.

Не маю бiльше слiв. Терпiння лиш на денцi. Прошу: прости. Так в голод просять хлiба. I не отримують. Руда мураха знала Окуджаву. Старенькi черевички вмiщались на моїй долонi. Поверненi назад слова молитви. Алiлуя! Хоч соловей живий i справжнiй, та голос в нього з пластилiну. З слiдами грубих пальцiв. Який оригiнальний спiв! Втiкає спогад до села. Копає яму на подвiр’ї. З рогатої худоби - тiльки пiвень. Вiн грошi заробляв рiзьбою по водi. I досягнув значних вершин у цiм мистецтвi. Майно пробачення не просить. Ми знову разом. Ти з вiрою в одну з своїх iдей. А я з невiрою в твою звичайнiсть. Не маю бiльше слiв.

24.11.93р.

Рацiональнiсть зубної щiтки породжує сумнiви. Однак годi про полiтику. Компетенцiю вишиваної сорочки давно передано макiтрi, яка нинi й засвiдчує нацiональнiсть аборигенiв. День такий короткий, що обiдати доводиться в темрявi i на етажерцi, позаяк вона єдина з меблiв зберiгає горизонтальну площину i не цурається прямих кутiв. На покутi помiж сметаною i жовтим салом пошанована борщем ментальнiсть приймає зубочистку з гiлочки калини, неначе естафету. Розлите молоко i ностальгiя. Горнятко всиновлене силою тяжiння, яка змiстилася вперед i трохи влiво у пошуках води i компромiсу. Настiнний календар лякав сопiлку постом. Продовжувач традицiй привiв з собою архаїчне веретено, котре усiм вiдрекомендував як засiб самооборони козацької старшини. Дзвонар, аби не загубити глузду, i в хатi не знiмає шапки. Кругом полiтика. Пiду врубаю дров.

25.11.93р.

Над головою хворi зорi ледь чутно моляться i славлять темряву. Я зосередився, аби подумати про Африку i довгий Нiл, аж це з’явився п’яний альбiнос i став менi читати конституцiю. Йому приспiчило женитись. Знайомство зав’язалось випадково, коли вони разом приймали в кiшки пологи. Звичайно ж, наречена - педагог. Менi в очах вiд нього бiло. Я мрiю стати павуком, щоби повiситись на павутинi. Я жив би за iконою, або в учнiвському портфелi, господар якого загинув на вiйнi. У черевi товстої шафи завжди бурчить, не шафа, я радянське радiо. Проводжу альбiноса до дверей. Збираю мертвi зорi на снiгу. Беру до рук псалтир. А голови вчепилась конституцiя. Ну, хто мене до тебе прикував, як до галери?! Не маю сил гребти, але й не зважусь турком стати. До хати зазирнув сусiд: ти щось хотiв мене спитати? А йдiть ви всi до бiса!…

26.11.93р.

Про тебе я мовчу, мовчу до тебе, та не мовчу з собою. Зi слiв навитискав мелодiй, тепер впиваюсь ними. Усi думки на прив’язi, неначе пси, хоч зовсiм не лихi, але украй безсилi. Вони не всi мої, але усi про тебе. Твоя рука лишилася менi на згадку. Вона без тебе осмiлiла, а я без тебе розгубився. I нiкому мене зiбрати. Твоя рука малює зиму i майбутнє. Пора мiняти тему. Усе на свiтi несерйозно, усе несправжнє,- прийшов до висновку квiтковий запах. Збирає вибухiвку мiст, а хрест збирає цвяхи. Колекцiю наївних сподiвань вимiнюю на курячi пупки. Атож! У кожного своє. Загальна спiльнiсть - ковдра. Чи ж то бiда, що зламаний хребет! Бiда, що скучив за дощем. Але про це нi слова.

27.11.93р.

Прибивсь до хати кущ шипшини: навчи мене читати лiтери, якими пишуть про кохання. Якби ж я сам умiв читати. Нехай кепкує з нас снiгур. Навчи мене тих нiжних слiв, якi передають кохання. Якби ж я сам їх знав. Хай зневажає нас синиця. Тому i ти, як я, колючий, ти все ховаєш у собi. Я сам ховаюсь у собi, бо тiльки й навчений не знати. Але ж ми народились, щоб кохати… I мучитись. Чому ж нам заздрить горобець? Улiтку я б тебе любив, а взимку покатав би на санчатах. Прийди до мене восени - i я зiзнаюся у вбивствi старих речей, котрi ще не були старими, але були. Потрiбне тiльки те, чого нема, а все, що є, то достеменно зайве. Поклич менi весну, вона найближча до лiкарнi. Я знову сам на всi чотири пори року. Порожнi за собою волочу санчата.

28.11.93р.

Я передумав. Що я передумав? А передумав, та й усе! Я вiзуально визначив свою вину, i цього виявилося досить. Я рiс без батька. Зате мене частенько били. Я ще не знав за що, але здогадувавсь, навiщо. Я швидше рiс, анiж штани, а з кирзових чобiт вилазив лиш на лiто. Я вже тодi любив жiнок i жив таємним здогадом про тебе. Мене дорослi не любили за те, що я вiд них навчався лаятись i красти i забував казати дякую. Я народився здiбним, тому б пiшов далеко. Та не судилося, бо тiльки бути вмiв недобрим, а вимагалося - лихим. Отут я й програвав. Мене цiкавили жiнки i не цiкавили дiвчатка. Ще будучи малим, я був уже дорослим. I дуже рано кинув пити, здається, в той же рiк, що i пiшов до школи. Чи я любив людей? Окремих я боявся, окремих сам лякав. Я мав вiдразу до роботи. I працював багато i сумлiнно. Либонь, за себе i за батька, якого не взяли чорти. Я був малим, а що я з того мав, що мали iншi дiти? Я мав вигадливiсть i дозволяв усе, окрiм думок про тебе. Я рiс усiм на зло, та не на прикрiсть. Я рiс самотнiм. I зараз зовсiм не шкодую, що був тодi не тихою дитиною, а всюдисущим байстрюком. Шкодую тiльки маму. Та не показую.

29.11.93р.

Менi бракує вiри у безглуздя. Чому ж тодi я вiрю не руцi, а ручцi для письма? Оце питання прийшло до мене серед ночi. Вставай, iди шукати логiку, оту зануду, пуританку. Насправдi ж логiка розпусна. Один знайомий молодий поет зiтхав: чому мiй дiд не негр? Дидактика в поєднаннi з риторикою вiдчутно виграє. Нi, не буває нещасливого кохання, бувають лиш нещаснi люди. Закоханiсть - як протяги. Я не поет. Поет собi такого не дозволить. I де та клята логiка? Людина вперта i лiнива. Найбiльший нiмець - шлунок, котрий її примусив до роботи. Однак, можливо, це був Енгельс. Обридли символи, якi, немов коти, усюди, де не ступиш. Люблю конкретнiсть, якщо не йдеться про жiнок i аромати. Диктатор також був малим. За що його любила мати? «Найбiльше яблуко - кавун. Найглибшi черевики - чоботи «,- заповiдав натуралiст Мiчурiн…А я їй вiрив. Як у святе письмо. Кохати можна й двi хвилини. Це буде правдою. Та правда - для одного. Найпопулярнiша iз правд. Однак не iгноруймо логiку, яка, до речi, так i не знайшлась. Цiлую осiнь у чоло. А може, то вона мене цiлує. Ти знов не голений! Таки вона. Але чомусь в щоку. Прости, я мав поганий настрiй. Це своєрiдний траур. Ти в цьому траурi нещасний. Нещаснi всi, але не всi це вiдчувають. Щасливий тiльки Бог. Щасливий, дивлячись на нас?! I вiн також не вiрить в Осiнь. Найпершими мене зреклися птахи. А нинi ти зрiкаєшся мене. Нi, я минаю… Вона пiшла за нею вслiд. Цю осiнь звали iменем дощу i голосом печалi. Минає все…

30.11.93 р.

НЕВІДІСЛАНІ ЛИСТИ

21.09.93р.

Осiнь вивертає кишенi, розводить руками. Я посилав її за щастям. Вона ж прикотила менi кавуна, а замiсть свiтла принесла сiрники i тепер палить листя. Так палять листи. Цiлую пантофлi iнквiзиторовi. Прошу дозволу власноруч черкнути сiрником. За думкою про кавунового родича прийде жебрак на милицях. Протягне до вогню руки. Лiву вниз долонею (погрiти), а праву долонею догори (за милостинею). Наштовхнеться на мою порожню руку. Знiяковiло потисне. А зазирнувши менi у вiчi, вiдчує себе багатiєм. «Давай допоможу»,- розчулено шморгне носом. Роздмухує пiдi мною вогонь. Поруч надуває щоки вiтер. А я думаю про дощ так, як думав про осiнь, коли посилав її до Тебе.

21.09.93р.

Так б’ється дзеркало. Так перестає битися серце. Так рветься тiло пiд ножем. Так боляче… Дiстаю з конверта потяту свiтлину. Одну скалку загнав пiд нiготь, друга розтяла вени, третя вразила око, четверта черкнула по горлi, п’ята вхромилася в серце. На кожнiй скалцi - Ти. На однiй Ти - Олена, на другiй Ти - Джульєта, на третiй Ти - Серафiта, на четвертiй Ти - Lady Rain, на п’ятiй Ти - Нiхто. З мозаїки болю викладу щось цiле i назву його вдячнiстю. Не спитаю в дочки, чи тремтiла у неї рука. Не питатиму сестру, чи болiло їй… Впаду на колiна: прости! Прошу в усiх твоїх iмен. Простiть менi бажання бути ввiчливим i надiслати Вам себе у скринi. З п’яти шматкiв склади моє iм’я. Прости, бо вже ослiп вiд свiтла соняха й свiтлини.

24.09.93р.

Цiлую спомин у чоло. Приспав. Прирiк. Прибив до рани. Виймаю шибку з рами, як душу з тiла. Виймаю душу. Мокру гiлку яблунi розбив паралiч. Нiма. Нема дощу. Вiкна нема. А тiльки час i простiр. В якому нi часу, нi простору. В якому все для всiх. А я вiд всiх окремо. Вiтер втих. Пiд нiгтями у мене небо. На серцi вечiр синiй висiяв пiсок. Спиняюсь перед дзеркалом - стрiчаю в нiм Тебе. Дивлюся в Тебе, мов у дзеркало. Наша схожiсть сплелася пальцями. Подiбнiсть наша сплуталась волоссям. Ми однаковi i рiзнi, як двi краплини дощу, котрим в одну не злитись. Такий прогноз на завтра.

2.10.93р.

Писання вiршiв можна порiвняти iз грою на скрипцi. Так само хочеться плакати, коли смичок торкається вен, так само хочеться лiтати або померти, так само чути фальш… А втiм, рiвняти можна з чим завгодно. З голiнням щiк звичайною сокирою, або з вживанням м’яса, законсервованого на випадок вiйни з Китаєм… Все це однаковою мiрою небезпечно, але не по сутi, бо я тiльки й хотiв сказати, що для бiльшостi кохання - це не заєць з листочком конюшини у вусах, а заяча шапка; власне, я не мав намiру Тобi цього казати, я лише збирався попросити Тебе: зiграй менi на скрипцi.

3-4.10.93р.

Ти де? Менi сьогоднi темно. Це надмiр свiтла. Це не Ти. Це я. А хто з нас Ти, хто я? Нехай менi покажуть. Побудь трояндою, мене ж псує бажання стати оселедцем, загорнутим в стару газету, i насолода бути з’їденим котом, котрий не має дому i дивиться на свiт єдиним оком - i те заплющив, зiзнаюся Тобi, що кiт той буде єдиним чоловiком, з яким порозумiюсь, мене псує бажання бути i спокуса зректися усiх бажань, окрiм одного, яке у нас з тобою спiльне, я вiдповiм Тобi: гаразд, але без Тебе, це єдине, що я зможу без Тебе.

9.10.93р.

Зiтхни полегшено. Помер наш лiкар - час. Помер од власних лiкiв. I ми його пережили на три з рядочком лiктi. Помер великий шарлатан. Я вже зiтхнув, а Ти тихенько зойкни. Годинники притишили ходу, везуть його до ями, до нiшi у стiнi (чи Ти стiну впiзнала?), якої не пошкодив вибух мого серця, уже вернулася луна - душа здригнулась, сполохано кружляють лiтаки, нас кличе лiс i нiч, i вогнище, i ми колись прийдемо, та вже вони нiколи не прийдуть до нас, ми стали поза часом. Я проти всяких лiкiв, пiд час хвороби, наче пес, вишукую i їм траву цiлющу. А нинi осiнь. Тримаю мокрi очi в жменi. Давай мiнятись iменами.

18.10.93р.

Гадав, що втратив все, а втратив лиш свiдомiсть. Переступив через порiг, як через себе. Я простягнув тобi зорю, а ти вiд неї розпалила в грубi. Нехай уже горить, що створене горiти. Нiщо - це також Щось, загорнуте в абстрактнiсть. Ми запросили нiч, вона з’явилась пополуднi. Ти задивилась у вiкно, щоб я пiшов рубати дрова. Лiтали кажани, кричали сови, собака вив… А я молився вiтрам i двом кущам калини. Та свого iменi не чув. Самотнiй власний голос шукав мiж трав. Спiвали пiвнi, батько снiв - туман - прибрав мою подобу, а я розсiявся… Комусь уже свiтало. Лише зомлiв, а думав, що помер.

28.10.93р.

Даруй, прости брутальнiсть оголеного черепа i п’янi витiвки душi, що також гола, а тому багато небезпечнiша, нiж голий дрiт пiд струмом. А Ти до неї доторкнулась. Хоч нi, не Ти, це я настирний лiзу обнiматись. У Тебе очi вийшли з берегiв, стою у повенi по горло. Поблизу жодного листка, i яблуня менi не простягнула гiлки. Нiхто не вiрить в спiвчуття трави, хiба один Уїтмен. Усi астрологи передбачають зраду, вони, наївнi, вiрять в числа, як бiльшiсть з нас в слова. Мої листи все бiльше схожi на Твої. У них, як мiль, живе абстрактнiсть, вона з’їдає «так» i «нi», тiснить ворожу їй конкретнiсть. Все бiльше настрою, а невиразнiсть почуттiв нагадує розмитiсть акварелi. Ти вiриш голосу волосся, що обiймається з травою. Твiй iдол спить в книжковiй шафi. В Тобi живе язичниця. Про це менi говорить кожна нiч. Прости повалення богiв. Та Ти не вiриш у мiй голос.

7.12.93р.

Нiколи не бачив, як Ти розчiсуєшся. Нiколи не бачив Тебе в домашньому одязi. Нiколи не бачив Тебе сплячої. Нiколи Тебе не бачив… Та нiколи в це не повiрю. Я виростив Твоє iм’я в старому глечику i вiдпустив на волю, нехай цвiте, кому захоче. Твоє iм’я. Ним досi пахнуть мої руки, воно немов пелюстка на устах, якої я не встиг злизнути. Щодня звертаюся до Тебе, як до Євангелiя. Повторюю Тебе немов молитву. Я вiрю в Тебе, не вiрячи Тобi. Так само як не вiрю скрипцi, коли вона мовчить. Так само, як не вiрю в те, що сам кажу, коли заходить мова про невiру. Я часто згадую про те, як ми з Тобою не пасли череду корiв, як не сидiли вдвох в кущах порiчок, як не пили ми молока iз однiєї кварти, як не були з Тобою братом i сестрою. Неначе Лету перейду минуле лiто туди й назад, аби ще раз зустрiтися з тобою. А по дорозi з осенi у зиму я здибаю коня, i вiн менi не скаже «добрий день». I я не буду прощений Тобою.

Книга III. ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ

ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА

I

Молюсь снiгам i синьому волоссю, Її стареньким туфелькам молюсь. Крихкi вуста молитвою палю. Ревнивiше молюся, анiж досi. Молитви б’ються, наче з кришталю, Молитви тануть, як пiд сонцем роси. Раб прославляє, але бiльше просить Велику Повелительку свою. Немов жебрак голодний просить хлiба, Випрошує у неї свiтла з нiмба. Але гiркий дiставсь йому талан. Йому ввижаються похмурi лики, Вiн сам малий, а свiт такий великий. Охрип дверей вiдчинених орган.

2

Охрип дверей вiдчинених орган, Та зачинити дверi не наважусь. Стара ворожка, мабуть, правду каже: Немає вiд кохання замовлянь. Холодний комин видихає сажу, Холодний вiд самотнiх зимувань. А я холодний вiд його повчань, Що час навчить, що час менi покаже. Покаже - так, а чи навчить - не знаю, Бо й вiн в усiх годинниках конає, А заєць б’є над ним у барабан. Укотре стеля падає i стiни, I з лезами до горла лiзуть тiнi… Я стережу вiкна слiпий екран.

3

Я стережу вiкна слiпий екран, Забувши пiвникiв лiпити з глини. Усi мої непрощенi провини Вiкно затягують, немов туман. Повiльно дуже, але певно гину. Волосяний спiвав менi аркан: «Бажаєш стати вiльним - спробуй стань…» Нi крикнути, анi ковтнути слину. А мав же час!… I я б таки ще встиг На покаянне спромогтись: прости!… Перед очима закружляли оси. Одна лиш мить - задушений помру. Уся моя надiя на сестру. Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4

Сестра пiшла провести трохи осiнь. Десь забарилася моя сестра. Холодна й темна надворi пора, I пес старий у вiдчаї голосить. Той пес дурний, його замучив страх, Вiн од думок ховається у льосi. Вiд слiз у нього лiд блищить на носi. Довкола хати бродить, як мара. I проклятущому отому псовi У тон пiдспiвують банькатi сови, А вiтер волоцюга й уркаган Прогулюється по даховi, ходить, Сентиментальним голосом виводить Елегiю розлуки i кохань.

5

Елегiю розлуки i кохань Народжує тривка печаль поета. Вiн, як заблукана мiж зiр планета, Чужий усiм. Вiн сам собi капкан. Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан - Сьогоднi вмер перед її портретом. Нехай пересихає рiчка Лета, Якщо нема надiї в сподiвань. I знов живе, i знову помирає. Рятує сам себе i сам себе карає. Складає вiршi у нерiвнi стоси. Йому червону ягiдку калини, Немов надiї рятiвну жарину, Синиця в дзьобику щораз приносить.

6

Синиця в дзьобику щораз приносить Менi вiд зайця крихту пирога I давню чутку: всiм, хто у бiгах Амнiстiю, можливо, оголосять. Я кров’ю вишиваю на снiгах, А не втiкаю, як це вам здалося, Хоча мiй слiд заплутаний i босий. Я просто йду, допоки на ногах. А щоб не впасти, думаю про Неї, Як думають про сенс чи про iдею. Дощем i сонцем пахнуть її коси. У небi свiтиться її iм’я. Довкола тиша. Тiльки чути, як Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7

Траву пiд снiгом сонний заєць косить, Мене не бачить посеред трави. Я в нiй ховався й сам себе ловив. Та заєць не збагне оцих вiдносин. Ще три стебла косi до голови, Та я не закричу: «Спинися, досить!…» Коса замовкла. Заєць глянув скоса: «Це ще не все. Помучся, поживи». Смiється тихо надi мною заєць, Вiн бо, старий i мудрий, певно знає, Що все мiраж, химера, все обман, Все вигадки. I наша з зайцем гра… Навколiшки стає покiрний раб. Рабовi сниться кара i тиран.

8

Рабовi сниться кара i тиран, Маркiз де Сад i Мазох йому сниться. У небi журавель, в руцi синиця, На небесах Великий Вiчний Пан. Рабовi все одно, все без рiзницi. I тисяча зачинених питань. До нього не вертає бумеранг, До нього усмiхається рушниця. У рабствi вiн знайшов для себе волю, А за полегшенням звертавсь до болю, Найлегший хлiб у нього - хлiб тяжкий. Вiн брат найбiльшої з усiх царицi. Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця Алогiї - тонесенькi свiчки.

9

Алогiї - тонесенькi свiчки. Очей печальних золотi свiчада. Самотнiм повертаюсь з листопаду, Без тебе повертаюсь навпрошки. Ти там, ти десь зосталася позаду, Ти десь попереду на всi вiки. З голiв упали й котяться вiнки… Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду, I я не знаю, де той сад зимує. Iм’я твоє не вимовляю всує, Але з тобою всi мої думки, Бо ти кiнець i ти менi початок. Мої слова, яких не оправдати, Оправданi довiрою руки.

10

Оправданi довiрою руки, Осудженi невiрою у руку, Ми мовчимо, iз наших уст - нi звуку. Усi слова вкладаєм у рядки Вiршованi - годуємо розпуку. У тебе їсти просять ще ляльки. Мої солдатики - штурмовики Погинули в оточеннi розлуки. Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi, Але слова безсилi й невимовнi. Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi. А що в душi?… Душа душi не чує, Душа бездушна вдома не ночує. Любов прийшла, але прийшла невчасно.

11

Любов прийшла, але прийшла невчасно. Любов пообiцяла й не прийшла, Лише пройшлась, як по душi пила, Пiдкресливши, що почуття контрастнi. Навпроти серця ружа розцвiла. I бедрики її обсiли рясно. На серцi холодно, рипуче, ясно. Як у мороз. Замiсть снiгiв зола. Ми чесно так любов’ю подiлились, Та все одно вона у нас просилась, Адже любов одна i недiлима. Немов хреста несу, немов провину Несу свою любовi половину. Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними.

12

Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними. Усi вони холоднi, наче снiг. Приречено чiпляються до нiг, А на душi вiдлига нестерпима. Душа на серцi вiдзначає днi Зарубками. Душа немає стриму. Ввижається мороз їй за дверима. Їй холодно згоряти на вогнi. Життя життям, а гра зосталась грою. Я розминувсь у почуттях з сестрою. Ми не зiйшлися болем i очима. Немає ради. I сестри нема. Великим хресним ходом йде зима. Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13

Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. Нема. Вже стiльки лiт, вже стiльки зим. В нiчному небi лиш риплять вози Туди, де ми зосталися малими. I впертий козерiг, i терези Мiнливi на возах старих незримих. Обiч возiв лiтають херувими, А їздовi цiлують образи. Я так нещадно нинi зубожiв. Для всiх чужий, для мене всi чужi, Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний. А так, як не буває, не буває. Моя сестра зимової спiває. А я молюсь. А бiль… Мiй бiль прекрасний.

14

А я молюсь. А бiль… Мiй бiль прекрасний. Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв. У болю голки срiбнi й золотi. То враз спалахують, то тихо гаснуть. А я молюсь. Мої слова простi. Моя молитва щира i безгласна. I бiль мiй спiвтворець, мiй спiвучасник. Мiй поводир, i всiх твоїх братiв. Прости. Твiй раб колючий i невдячний. Йому без тебе темно, зимно, лячно, Йому без тебе тяжко довелося… Молюсь печальнiшiй iз берегинь I туфельцi з маленької ноги, Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15

Молюсь снiгам i синьому волоссю. Охрип дверей вiдчинених орган. Я стережу вiкна слiпий екран. Сестра пiшла провести трохи осiнь. Елегiю розлуки i кохань Синиця в дзьобику щораз приносить. Траву пiд снiгом сонний заєць косить. Рабовi сниться кара i тиран. Алогiї - тонесенькi свiчки, Оправданi довiрою руки. Любов прийшла, але прийшла невчасно. Етюднiсть почуттiв… Та Бог iз ними. Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. А я молюсь. А бiль… Мiй бiль прекрасний.

ЖЕБРАКУВАННЯ

Жебрак i алкоголь

день поїхав до моря я з торбою через плече ходжу жебракувати до найвродливiших жiнок випрошую у них засмагу тiл на позолоту купола найголоснiшої дзвiницi i найщедрiшi тi жiнки котрi переконанi що я проп’ю їхню офiру у найближчiй корчмi не берусь судити це чеснота їхня чи порок але без сумнiву це їх прикрашає у твоїх же очах бачу себе завжди тверезим як простягнута i порожня долоня

Жебрак розповiдає анекдоти

я б теж пiшов збирати колоски ще мiг би кошиком ловити рибу або ж навчився б називати днi бо красти вмiю змалку та не краду але найбiльше я не люблю просити дiлився я думками зi своїм колегою жебраком котрого нiхто не вмiв так розсмiшити як я до речi ще б я мiг розказувати анекдоти на радiо або зi сцени i тiльки ти б менi повiрила

Жебрак вiдмовляється вiд хустини

найбiльше менi щастить у четвер коли я сиджу пiд яблунею нi в який iнший день нi пiд яким iншим деревом менi так не щастить коли жiнки бачать мене в четвер пiд яблунею серце їхнє м’якне а перса твердiють щедрiсть їхня вiдверта як грiх воiстину лiва їхня рука не вiдає що дiє права i я вмiю цим користатися нiколи не прошу у чоловiкiв бо всi чоловiки такi ж самi жебраки як i я жертвує завжди жiнка i тiльки жiнка i я приймаю цi пожертвування та коли ти мене спитала тобi лишити хустку я вiдмовився бо хотiв щоб ти лишила а не питала ще нiколи я не був так далеко вiд яблунi i четверга

Жебрак у вiдчаї

незнайома жiнка рясно плаче надi мною друга десь уже її бачив послужливо прикриває вiд її слiз парасолею тим часом третя не пам’ятаю iменi намагається годувати мене драглями вiд надмiру уваги я почуваю себе хворим зубом навiщо менi це адже я просив лише одну родимку i не в них а у тiєї що з косою та не косар у чорному та не в жалобi з хрестиком але без вiри навiщо менi все це коли я просив родимку одну-єдину маленьку родимку

Жебрак кається

це моя торба сказав я i потягнув до себе це справдi була моя торба i все те що в торбi також було моїм окрiм торби я нiчого бiльше не мав але ж навiщо було про це нагадувати адже вона не збиралася вiдбирати її у мене а тiльки зазирнула до середини можливо сплутала її з моєю душею та й зробила вона це навiть не з цiкавостi а тiльки тому що не мала про що говорити тим паче що й у торбi не було нiчого окрiм її подаяння даремно я нагадав їй що вона любить жебрака

Жебрак обманюється

коли я побачив її вперше то на згинi вказiвного пальця лiвої руки знагла виступила кров це мiй рятунок подумалось менi або моя смерть придивлявся до неї коли я побачив її вперше на долоню менi опустився голуб чорний iз сивувато-срiбним вiдблиском а в дзьобi тримав дорогу каблучку iз смарагдовим камiнцем у формi краплини ця краплина переповнила мою душу почуттями це смерть моя подумалось менi або рятунок невмiло сподiвався а це була звичайна незвичайна перехожа яка завжди давала милостиню i простувала повз мене нинi вона ходить iншою дорогою хоч я i не сказав їй нiчого такого чого не можна було б простити

Жебрак мучиться

я вiчний раб колишнiй гладiатор тепер смиренний як папiр жебрак проте остерiгаюсь повертатись до людей плечима бо людям вiрю менше анiж псам а втiм я псiв люблю а до людей байдужий i з мого боку це гуманно бо це вони менi на грудях писали голкою три правила не вiр не пробачай бий першим бо це вони тримали пальця вниз i я їм щиро вдячний за науку хоча й не вiрю сам собi i бiльше того не вiрю навiть тим кого люблю та я ви не повiрите щасливий я вже давно нiкого не вбивав

Жебрак цiлує руку синiй дiвчинi

у той день вона була синя я знав це ще до того як її побачив з досвiтку просив бiля церкви подаяння але миряни оминали i мене i церкву я перебрався до багатолюдного ринку проте i тут мене нiхто не помiчав тодi я покинувши людей подався на пустир впевнившись що поблизу нiкого нема з великим полегшенням простягнув руку i враз на долоню менi закрапав дощик свiтило сонце над головою анi хмаринки жодної краплини не впало деiнде лише на мою долоню дощик капав i капав отiєї хвилини мене й осяйнуло вона прийшла мов небо я вгадував її я знав щось тонке i синє торкнулося моїх уст це була її рука

Жебрак думає що грає на скрипцi

бажання заскочило мене зненацька як удар ножем менi забагнулося пограти на скрипцi я квапливо озирнувся чи нiхто не пiдслухав моїх думок потiм подивився на свої руки щаслива та скрипка котрої вони не торкалися очевидно саме так починається божевiлля ця думка мене розвеселила а чому б i нi дiвчинi моє прохання не видалося дивним її тiло здригнулося i зазвучало пiд моїми руками я притулився до неї щокою i став думати що граю на скрипцi

Жебрак шукає самотностi

я люблю лiс саме лiс а не величезний натовп дерев я люблю його в однинi можна сховатися вiд помсти уникнути справедливої кари навiть розминутися зi смертю але неможливо сховатися вiд людей уникнути їхньої цiкавостi i доскiпливостi навiть у величезнiй пустелi не вдасться розминутися з людиною куди подiтися жебраковi пiсля того як вiн передумав помирати

Жебрак спостерiгає за собою збоку як вiн їсть хлiб

жебрак сидiв пiд знайомим кущем глоду i збоку спостерiгав за собою як вiн їсть хлiб тримав у лiвiй руцi черствого окрайця а правою вiдщипував шматочки i сонним мимовiльним рухом подавав до повiльного ображено-дитячого рота жебрак не мав змоги розгледiти вираз його очей бачив тiльки що вони часто клiпають знову вiн себе шкодує скривив жебрак рота i вiдвернувся

Жебрак i протирiччя

люблю бути рiдним близьким коханим дорогим з мамою з сином з тобою з совiстю люблю повертатися з вiйни з лiсу з небуття з мандрiв до мами додому до тебе до свiдомостi люблю слухати мамине серце твiй голос спiв птахiв тишу течiю струмка дихання сонних люблю дивитися на воду на тебе на небо в нiч в очi в далечiнь не хочу нiзвiдки й нiкуди повертатися хочу бути чужим i самотнiм не хочу чути i бачити нi-чо-го а треба ж якось жити

Жебрак молиться

не прощай менi Господи як не прощають менi мої ближнi прийми мене таким який я є не вигадуй мене для себе Господи полюби мене грiшного i смердючого як любиш праведника полюби мене таким як любить мама полюби не за справи i ревну вiру а просто так нi за що полюби мене мiй Великий Пане i покарай мене за те що Ти мене любиш

Жебрак i поетеси

щедрiсть поетес поступається лише щедростi доярок доярки неперевершенi у їхню щирiсть вiрю бiльше анiж у щирiсть коров’ячого молока милосердя поетес нагадує менi скорпiона такi асоцiацiї чудово тонiзують приймаючи вiд поетеси милостиню почуваю себе провiнцiйним актором що також вносить елемент пiкантностi оскiльки гра тим паче зi скорпiоном завжди збуджує i спонукає до авантюр поетесу так само складно збагнути як i таємницю популярностi пепсi-коли єдине що знаходжу в поетесi вiд доярки вона нiколи не кине свого вiрша жебраковi пiд ноги якщо дає в долоню то обов’язково сама затисне її в кулак а якщо опускає до картуза то дбаючи аби пожертвуваних вiршiв не забрало вiтром без вагань знiме годинника i прикладе ним подаяння i це вже не манiрнiсть не гра а порух душi природний як бажання доярки можливо саме поетеси не дають менi померти проте мушу зiзнатися що про доярок я думаю частiше

У жебрака вихiдний день

опершись плечима на стовбур стрункої молоденької яблунi я розслабився тiлом i поглядом душа моя вiдпочивала я дрiмав бажаннями i почуттями мене звуть Оленою почулося надi мною то й що зiбрався було вiдповiсти але розплющив очi сонце заслiпило мене тому майже не розгледiв її лиця а тiльки побачив над головою золотого нiмба приємно було з вами познайомитися завершила дiвчина церемонiю я не одразу збагнув що її знайомство зi мною це менi подаяння провiвши її поглядом скрушно зiтхнув як жаль що я сьогоднi не працюю таке знайомство пропало а втiм я не педант якщо й забудеться її iм’я то завше пам’ятатиму волосся

Жебрак i сентиментальнiсть

зневажаю заощадження але маю сентимент i зберiгаю деякi дрiбнi подаяння котрi вiд довгого зберiгання набули для мене уже цiнностi матерiальної а не тiльки як пам’ять минувшини я люблю їх переглядати отримую справжню насолоду ось цю обгортку вiд жувальної гумки дала менi дiвчина з личком здивованої тваринки а великого чорного гудзика аби пришив до пальта на мiсцi вiдiрваного якоїсь зими пожертвувала старенька згорблена бабця котра на мотузяному повiдку вела за собою безхвостого рудого кота а голубий носовичок вiд дебелої молодицi на ньому ще й досi моя кров яку вона спиняла однак найбiльше я дорожу поглядами дотиками словами ароматами таких речей у мене дуже мало

Жебрак жертвує мотузка

у кожного свiй смак але як на мене груша з усiх плодоносних фруктових дерев найбiльш придатна для вiшання зрештою я нiкого не збираюся переконувати коли нарештi вiдшукав зручну гiлляку то присiв на неї перепочити бджоли довкола гули так наче ангели спiвали а як глянув донизу душа нiби тiсне взуття роззула Боже як довго я не вiдривався вiд землi я лiчив бiлий запашний цвiт зорi на небi голоси бджiл жовтобокi перестиглi грушi я щось мугикав собi пiд нiс i бовтав у повiтрi ногами спустившись додолу провiв долонею по стовбуру вдячно притулився щокою гей дурню перепинив мене голос з кущiв мотузка на грушi забувся я його тобi дарую раз у рiк i жебрак може чимось пожертвувати ну i нехай вона мене не любить

У жебрака день народження

цей день буває лише раз на рiк i хiба це не щастя та ще бiльше щастя в тому що таке може трапитись лише раз у життi в цей день жебрак не просить а запрошує приймає не подаяння а подарунки це день красивої подекуди приємної неправди у яку бiльшiсть iз народжених охоче та наївно вiрять нещирiсть адресованих iменинниковi слiв зазделегiдь виправдана позаяк зумовлена до банальностi традицiйними вимогами цього виняткового дня в цей день комусь надзвичайно пощастило а комусь страшенно не повезло однак для всiх цей день трохи печальний навiть якщо вони напилися лише цей день дозволяє жебраковi дiзнатися який вiн багатий

Жебрак зустрiчає новий рiк

у новорiчну нiч жебрак здалеку трохи нагадує дiда мороза особливо якщо вiн завчасу вiдростив бороду а втiм я не голився з iншої причини i дiвчинi про це вiдомо ми новий рiк стрiчали вдвох печальний я i вбогий карлос кастанеда якого дiвчина до мене привела за руку i я i вiн банальнi поряд з нею як українське сало поряд з ананасом нехай менi дарують патрiоти сала нехай менi простить вона я заїкався про любов а кастанеда торочив щось про некеровану нiким (мою ж звичайно) дурiсть та навiть роздiливши його рацiю я продовжую вiрити у дiда мороза хоч вiн до мене й не прийде надранок карлос поцiкавився пробач чому ти називаєш її дiдом я вiдповiв ти дивишся але не вмiєш бачити ти помиляєшся нi лиш обманююсь спокiйно виправляю кастанеду до речi з новим роком

Жебрак прозрiває

я стояв у черзi до неї за словом власне я стояв збоку вiд натовпу що її оточував i вигадував для себе пiльги якi без перешкод дозволили б отримати таке жаданне i цiлюще для мене слово позаяк статус жебрака нi цих анi жодних iнших пiльг не передбачав зрештою я їх i не потребував а вигадував лише для того аби прискорити час не маючи нiчого я мав усе все окрiм її слова яке ще ранiше випрошував у неї за яке уже заплатив цiну бiльше за яку важить лише життя я стояв наче перед зачиненими дверима аптеки в якiй сподiвався знайти лiки i смиренно чекав замислившись над рiзницею мiж милосердям i милостинею повз мене проходила жiнка я за звичкою простягнув руку спинившись вона плюнула менi у вiчi ти вiльний мовила на прощання витершись я озирнувся довкола хiба не вчив мене батько не вiр словам особливо коли вони належать жiнцi бiльше того не вiр власним очам особливо коли вони дивляться на жiнку я поправив на плечi торбу i неквапно рушив геть що жебраковi робити на мiтингу

Жебрак i фiлософiя

усе на свiтi умовне окрiм болю але й бiль вiдносний а отже вiдсутнiсть болю це також бiль котрого ми не чуємо все що ми не чуємо бiль i все що не бiль якщо ми його не чуємо також бiль лише вмiння чути дозволяє бачити а втiм не кожен хто бачить чує але кожен хто чує бачить однак можна чути i бачити та не розумiти тiльки тому хто розумiє завжди болить проте розумiння не є причиною болю а лише наслiдком провiдником розумiння тому так важко дається що йому протистоїть iнстинкт самозбереження зрештою нiщо в цьому свiтi не вiчне все минає а жебраки лишаються

ОФІРИ

I

звiвши суть до символу вручаєш менi двi макiвки вбереженi тобою вiд посягань наркоманiв i пронесенi через кордони мiлiцiї щоб впорскнути у мої набухлi вени мiнiмальну дозу сподiвання котра пiзнiше мусить вихлюпнутися очима очi тi будуть рiзного кольору i дивлячись на одне бачитимуть рiзне та це нiяк не буде зв’язане з їхнiм кольором а тiльки з прихованим виразом все приховане врештi-решт стає явним рiзниця лише в тому яке зернятко було загорнуте у землю ти вiдцвiла менi пилком жадання не торкнувшись уст лиш пелюстками обсмалила вiї невладний над собою тримаю у руцi два скiпетри шкодуючи що нiколи вони не слугуватимуть тарахкальцями на забаву нашим дiтям яких я зрiкся а ти не пам’ятаєш пiд мертвим серцем макiвки що так нестерпно їй болить

II

флакон з бурштинового скла iз срiбним переливом мав форму квiтки що цвiте у джунглях або деiнде не у нас вбирає аромат екзотики тут мешкав джин але помер вiд трьох твоїх вiдвертих небажань якi довiльно сам собi тлумачив вiд твого iменi той джин помер вiд трьох своїх бажань що загадав але не виконав i залишив менi у спадок своє житло i всi твої здiйсненнi небажання

III

палає свiчка чорнiє профiль i страшно трохи либонь з незвички горить iзнизу тремтить рука грайливе лезо язичка ув очi лиже сльозиться око ув оцi трiска на самiм днi глибоко свiча горить iз трiском горить мов церква неначе ризи але не зверху горить а знизу

IV

помолись Богу Всевишньому пiд дахом якого мешкаємо опiкою якого живемо з дозволу якого мучимося зацiлованi спокусами задобренi лукавим мучимося вiд власної недосконалостi та гординi великої страждаємо за грiхи свої i ближнiх своїх каємось перед Богом Всемилостивим на все Його воля а воля Його залежить вiд нас покличмо Його iм’я

V

засушенi i прикрашенi японським словом квiти нагадують про єгипетськi гробницi що не має нiякого зв’язку iз їхнiм культовим поклонiнням пресвiтлому сонцю всi квiти язичниці якщо вони не зробленi з паперу цi войовничi атеїсти бояться лиш вогню а мумiї зберiгши спокiй i красу уже нiчого не бояться пiд тиском часу вони стiйкi як добра пам’ять

VI

не бийте глечикiв бо їм також болить навiть якщо вони зостались цiлi частiше пестьте їхнє вухо бо правда все-таки не в молоцi хоча воно i бiле а в тому що болить навiть тодi коли вони порожнi тодi болить найбiльше не бийте глечикiв хоча б за те що розбиваючись вони приносять щастя

VII

немов козацька голова пiдвiшена за оселедець висить на цвяшку колобок i посмiхається до мене чорним носом до речi мiй знайомий стверджує що колобок це все та ж сама паляниця лише вагiтна я так одразу б не повiрив та мiй знайомий трохи гiнеколог ну ось вiн знов образився i зi спини нагадує ранкове сонце на коротеньких нiжках або жовток що не навчився ще ходити або ромашку польову любить не любить любить не чотири залишилося пелюстки квапливо повертається лицем не вiдривайте менi нiг i знов смiється носом i очима а вiї як метеликовi крила так дивиться розчулена корова за що ж його повiсили

VIII

при свiтлi їхнiх свiчок я щоразу спотикався i падав почуваючись слiпцем мацав перед собою темряву благословлялося менi лише поряд з тобою хоч ти свiтила менi свiчником який не знав ще свiчки але займався вiддаючись твоїй руцi сьогоднi ж я мов кiт обходжусь власним зором до жодних не вдаюсь свiтил тим паче штучних ось i зараз читаю в темрявi iнокентiя аненського среди миров в мерцании светил

IX

ромео прощається з кольоровою свiтлиною джульєта уся в бiлому у бiлих рукавичках тримає червону троянду ще двi червона i рожева лежать у неї пiд ногами поряд iз чорним черевичком все правильно шепоче ромео пiдносячи до уст чорний черевичок з отрутою джульєта зостається жити але з однiєю босою ногою тому частенько плаче на кольоровiй свiтлинi джульєта в замiжжi дездемона все справедливо

X

полiчила мої пальцi кожного братом назвала усi її люблять але жоден за неї не вболiває на порiг пустить а до хати не запрошує кожен князь сам собi сам собi iлля муромець а вона без захистку без притулку опечалена та зiбралися всi брати її та згорнулися у долонi гуртом приголубили стали пестити золотою стали кликати сестру свою каблучку

XI

блукаємо Волинню через усi сто лiт єпархiї вiд церкви до церкви вiд храму до храму у пошуках благодатi i знамення небесного самотнi але суєтнi з вiрою та без праведностi вклякаємо перед зацiлованими iконами Божої Матерi i молимось до єдиного Бога

XII

ця кава чорна i гiрка гiрка i чорна душа набрякла i глевка а дзеркало потворне до кави влити б молока i стане бiло душа похнюплена й важка i затвердiла немов керамiка сервiз такий що б’ється ледь не розхлюпав ледь донiс i кава п’ється душа прокинулась душi наснився ранок а на столi завмерли шiсть порожнiх фiлiжанок

XIII

втрапивши до пастки заєць зумiє звiльнитися якщо перестане бути зайцем ставши людиною або соняшником вiн опиниться поза небезпекою оскiльки впiймався лише заєць i нiхто бiльше коли заєць зникне пастка зостанеться порожньою зробити це зовсiм нетрудно варто тiльки зняти маску поки що заєць вагається пожертвувати собою чи своїм я

XIV

бiжить собака по водi за ним бiжить чиясь дитина в долоньцi срiбна хворостина а у собаки очi золотi поперед себе хвилi гонять але нiяк не здоженуть вже й пес натомлений заснув дитя посапує iз прутиком в долонi i тiльки я яку вже нiч не сплю я вiдмовляюся собi простити в однiй з найкращих монотипiй себе рятую i топлю аби не дорiкнула ти зi сну чому не змiг ти до мене по водi прибiгти а я бiжу але по дну повзу на животi як пес iз рибками в очах собачих i з-пiд води тебе я бачу як сонце бачу я тебе його волосся чи твоє промiння ще не сягнули мого дна над головою пелюшки пере весна а ти сидиш на березi осiння

XV

земля вхромилась в груди вiссю з плечей упала голова я щойно вибрався iз лiсу та заблудився у словах я знову там там де провину провинами щасливо перерiс де кожен їсть свою морквину де кожен сам для себе лiс де кожен сам для себе клiтка i не стачає всiм морквин а бiль з’являється нiзвiдки з обценьками до голови де тiльки я у всьому винуватий де лиш моя розкаяна вина беру вiд тебе моркву з вати й вона менi смачна-смачна

XVI

ти менi вголос читаєш стефана цвейга в оригiналi хоча мене й не покидає вiдчуття що живу серед нiмцiв я не розумiю жодного його слова але розумiю тебе хоч би ти зверталася до мене на одному з дiалектiв нiкому невiдомої мови ще невiдкритого племенi в басейнi рiчки Амазонки я розумiю тебе завжди навiть тодi коли не розумiю колись i я навчу тебе української мови

ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ

I

i той що їсть вогонь i та що вигадала зиму не бачила обiймiв дерева роззутого поблизу ями не чули каяття медузи що вiдпросилася до лiсу а Бог їм присвятив на двох одну сторiнку у книзi таємниць i власних вражень вони любилися їх Бог любив але всi троє про це не знали

2

у нього серце обростало пiр’ям коли вчувавсь її пташиний голос роздертий сумнiвом надвоє пернатим серцем дослухавсь вона спiває чи кричить жене його чи кличе вона ж улюблене горня розбила i довго думала що ненавмисне

3

вона знала сiм мов п’ять європейських i двi пташинi йому заздалегiдь було вiдоме кожне її слово журналiст мiсцевого радiо перепиняє прохожих питанням чому ж вони не можуть порозумiтися мiкрофоновi болить голова

4

в дитинствi вiн ходив довкола тишi i кликав вишню мамо коли боявся темряви й собак просив у вишнi руку i сестру вона нiколи не була в його дитинствi дарма що вишня нареклась її iм’ям i скiльки б вiн не кликав вона вже не назве його дитям

5

вона прокидалася щоночi бо вiн увi снi скреготав зубами i нiколи вони не спали в одному лiжку не жили в однiй оселi навiть не мешкали пiд спiльним дахом але їх було двоє її щоночi будить звук неначе з неба небо зiшкрiбають

6

вона для нього наче згуба її iм’я мов оберiг його ж для неї просто не iснує

7

його замучили страшнi видiння доводили до божевiлля i думок про самогубство а вiн чiплявсь за неї як за життя йому ввижались люди

8

для неї в нього не було вiкна для нього в неї не було її вони росли мов бур’яни поводились як дiти вони любили ображатись

9

до того як вони зустрiлись їм не було чого сказати пiвниковi з глини пiсля розлуки вони нiколи ще не доживали до свiтанку

10

у кого є дiм того нема вдома у того хто є нема дому Боже зроби так щоб вiн з нею не розминувся

11

Боже чому Ти даючи вибiр не даєш розуму а даючи розум не даєш вибору вони мрiяли про зустрiч але риба з’їла тишу i мовчить

12

вона приблизна як сума потрачених нею грошей вiн точний нiби два з половною нiмцi довколишнi дивувалися що у них може бути спiльного а спiльною у них була любов але про це не написала жодна газета

13

знайомлячись вона вiдкрилася йому душею i вiддалася тiлом а потiм вiн усе життя дослiджував i пiзнавав її iм’я

14

для всiх вона була загадкою а вiн диваком що мордує себе йогою насправдi ж вiн мусив часто ставати на голову аби прочитати вiдгадку позаяк для нього вона була не однiєю а цiлим збiрником загадок

15

вiн украв у неї щастя якого вона йому не приносила вона вiдiбрала у нього надiю яку сама втратила ще ранiше ще не знайшовши спiльної мови починали сперечатися кому вона належить лише взаємнiсть утримувала їх вiд розлучення

16

вiн не читав її думок бо там про нього не писали вона його мовчання розцiнила як не дозволену нiкому грубiсть для розумiння їм не вистачало чашки кави їй з молоком йому без цукру

17

вона будила його серед ночi i питала з ким на цей раз була твердо переконана що вiн їй увi снi зраджує вiн завжди здригався коли в його присутностi згадували Шекспiра а сам думав щось тут не так

ЦИФРИ

Нуль

порожнеча обмежена символом людям з традицiйною уявою що не схильнi до еротичних фантазiй нагадує кулiнарний вирiб поряд з ним множаться i ростуть i тiльки вiн зберiгає недоторканiсть i цноту заради початку i середини виражаючи те чого не iснує вiн переповнений значенням

Один

усi його думки про славу його релiгiя самотнiсть великою мiрою зумовлена прямолiнiйнiстю зовнiшня схожiсть iз церковною свiчкою не в змозi приховати його егоїзму вегетарiанець i аскет вiддаючись холодному спогляданню нехтує продовженням роду якби вiн знав чого хоче

Два

умова й творення собi подiбних дiлення i рiвнiсть самотнiсть перед дзеркалом вечеряє червоним яблуком походження грiха i насолоди щоденнi пошуки й невтiлене бажання усмiхнена вагiтна жiнка приховує таємницю дня народження Ти i Я в дорозi до останнього неба

Три

слава Богу самотньому у своєму триєдинствi котрий зображає кохання символом найбанальнiшої геометричної фiгури гострi кути якої ранять нарiвнi з ароматом жовтого кольору приватне будiвництво лабiринтiв породжує дефiцит рятiвних ниток не кажучи уже про щуку лебедя i рака

Чотири

це можуть бути закоханi очi або приблизна кiлькiсть згублених сподiвань виражених дуже асоцiативно що настроєм прописанi у випадкових порах року це привабливiсть форми людських осель якщо дивитися iз висоти польоту самотнього птаха або ж прадавня форма колеса яке удосконалила наступна приблизнiсть це так само просто як кварта води у спрацьованих маминих руках i так само таємниче як сутiнки в кутках твоєї кiмнати це дуже традицiйно

Пять

жiноче колiно зiгнутої ноги котра проповiдує домашнiй затишок i виражає довiру крилатому чоловiчковi що вилiплений iз м’якушки хлiба i тепло пахне м’ятою подружня вiрнiсть i злагода основа чудового настрою i гарантiя усiх гараздiв що також сприймаються як нагорода

Шість

кохається у чорному кольорi володiє усiм золотом окрiм того що покриває святi образи хто вiн той що продає жiнкам панчохи люб’язно дозволяє куштувати яблука i засiває по обидва боки гречку суть якого протилежнiсть i протирiччя початок якому спокуса а кiнець вогонь звичайно ж ширшi ворота риплять голоснiше туди й прямує наш потяг у той час як ми вирiшуємо що передує пiзнання чи задоволення

Сім

споконвiчна самотнiсть митця приречена та iдеалiзована як i недосконалiсть його творiнь що наче б то служать призмою для спостереження за iстиною власне для пiдглядання за нею у чому очевидно i полягає сенс мистецтва саме iнтимнiстю цього заняття i зумовлена самотнiсть митця

Вісім

незбагненнiсть жiночої логiки спричиняє непередбаченiсть усiх космiчних явищ котрi якщо i не породженi жiнкою то принаймнi перебувають пiд її впливом родоначальниця абсурду служителька культу алогiї безстрашна завойовниця дилеми жiнка незбагненнiстю свого мислення оберiгає вiд чоловiка формулу краси i дива

Дев'ять

засмучена стара корова з поламаним у бiйцi рогом клiпає зволоженим оком чи кохала вона колись чи була тонконогою телицею господине допоможи їй згадати пригадай колишнi вибрики нехай вона розчулиться бо тiльки й пам’ятi у старої корови що флегматична жуйка та ще поламаний рiг чи не тому в дiйницi гiркне молоко Десять iдилiя куща червоних троянд не порушена нi агресивними фанатами авангарду що знайшов вираження у колючках нi скромними шанувальниками таланту поєднання тонкого аромату з вибагливiстю барви соловейкове яєчко у лонi пелюсток зберiгає спокiй i схожiсть з круглим словом панна у бiлому капелюшку свiдома своєї досконалостi розхитуючись на крiслi-гойдалцi читає декамерона своєму обранцевi

ВІРШІ ДЛЯ ЗАЙЦІВ

Дощ не минув, лише пройшов, i з церквою подався далi. Гукаю вслiд йому: - Наталю! - а заєць вiдгукнувся: - Що? - Тобi чого? - допитується заєць. - Наталю, дiвчинко, прости, бо я стою з дощу й не знаю, що зайцевi вiдповiсти. З великим синiм глобусом, як заєць з капустиною, ти вийдеш iз автобуса, менi махнеш хустиною. Пiдемо вслiд за лiтом ми, за дiвчиною синьою… Прийдеш до неї з квiтами, а я прийду з морквиною. - Наталю, чуєш, дощ iде. - Та нi, це йдуть в садочок зайцi. - Так це ж їх дощ туди веде iз неба голубим окрайцем. А за хвилину ти спитаєш: - Чого це зайцi верещать? - Наталю, нинi дощ лiтає!… I скiльки крапель - стiльки й щасть. я втратив напрям i зв’язок хоч вистраждав усi орiєнтири я втратив нюх i втрату цю нiчим не компенсую я заблукав бо забував дивитися у небо менi б хоч трохи снiгу i я знайду вас по слiдах Нарештi дочекались снiгу. Йому давно прийти пора. Я пiвзими за ним пробiгав i в пазуху для зайцiв крав. Злодiйство не прощалося менi, я оправдатись був не в змозi. У пазуху згортав для зайцiв снiг, а вiн щоразу танув без морозiв. Той снiг прийшов, прийшов i лiг, худий мороз узяв його на руки. У неба на високому чолi зостався слiд великої розлуки. Лежить, закiнчивши полiт, прибитий до землi слiдами зайцiв. Оце Оленчин босий слiд, а ось Наталинi кругленькi пальцi. Агов, ви де?! Вас брат удома жде. Вiн чаєм грiється на кухнi. Ви ж у вечiрнiх довгих сукнях танцюєте мазурку при свiчках, довкола вас все: ах та ах! - iз фракiв сиплять комплiменти зайцi. А брат самотнiй у куфайцi сидить i жде. Ви де? спалили осiнь на вогнищах наче вiдьму i я пiдкинув у вогонь своїх печальних вiршiв нехай погрiють зайцi босi лапи Зустрiлись ми не випадково. Вiзьми мене з собою в Ковель. У полi назбираємо квiток. Прийдемо, вклонимось хазяйцi. Наталя запитає: - Хто? Хазяйка вiдповiсть: - До тебе зайцi. мокрий нiс осенi тулиться до шибки гумовi чоботи зостались за порогом усiх її надiй коханий про що ти думаєш про зайцiв так розбиваються серця Ти повернулася. Я не чекав. - А це тобi вiд зайця,- протягуєш синього олiвця,- не люблю коли у тебе очi сiрi. дай руку погадаю менi усе вiдомо ти любиш так люблю остерiгайся ти вивчив норови жiнок але не знаєш зайцiв не довелось побачити вiйну та довелось на нiй побути вiн був поцiлений хрущем у скроню i не вернувся його оплакували зайцi рясними й щирими сльозами за пару качанiв колгоспної капусти моя квадратна голова гойдалася над дахом в той час як я закоханий сидiв на ганку вона була прекрасна вона була моя i я в її очах ловив форель завжди тверезий заєць перебив хiба форель живе у кавi в душi вогонь i брязкiт вiдер нема води гуляє вiтер а довгий полум’я язик прилип до пiднебiння неба це знову зайцi грались сiрниками боса нога на холодному порозi читає останнi вiстi розпочинає з погоди повернувшись до полiтики п’ятою переглядає оголошення та не всi пальцi уважнi великий по-котячому вмивається а мiзинець розвеселився наче заячий хвiст обидва ж бо малi та несерйознi до речi коли ж вони востаннє бачились найшвидше старiють вiстi

АФІРМАЦІЇ

цей лiс сховати можна у кишенi вiд заячих бажань такi вони мiзернi такий нiкчемний лiс перед лицем сокири такi великi запити в кишенi та скiльки в себе не вмiщала б завжди залишиться мiлкою я тiльки крапка в просторi i часi я чийсь останнiй крик i чийсь жаданний спокiй полiно у чийомусь оцi чиєсь вологе око я те що є i те що вже було до мене i те що пiсля мене буде я тiльки я у гамi розумiнь i значень менi не свiтить бiльше сонях хоча й цвiте зате кусають бджоли i не кусають комарi ти захворiв ти знову втратив вiру шепоче нiжно яблуня приймаючи мене в обiйми щастя це iскриста снiжина на дiвочих вiях саме того ока у яке я щойно її поцiлував лише босим дозволяв собi постояти на порозi рiдної хати а взутим завжди через нього переступав порiг впiзнавав його здалеку господар iде син сонця сонях як i я байстрюк бо народився не вiд шлюбу а вiд кохання земля пiдошви лиже язиком тому й живем так смiшно вiд цього наша схильнiсть до iстерик земля пiдошви лиже вибраним лице не нею вибраним для неї лежить на плечах небо тому й так легко це не бiда що не зустрiв очей що рiдна хата вiдвертає вiкна що комин дихає в обличчя димом не це бiда а з мотузком в руцi самотнiсть усi думки язичницi щоразу вiдвертаються од вiри в Слово i поклоняються бундючнiй власноруч оздобленiй рiзцем лексемi Це дерево для мене темний лiс Ця випадкова зустрiч неминуча Цей вiтер слово в пазусi принiс I слово це мене мовчанням мучить У небi хмари це моя рiдня Оця карга для мене добра цьоця Хоч ночi я не дам та не вiзьму у дня Хоча й не буду за але й не буду проти Ця жiнка скромна як сухе вино А дiвчина оця для мене ребус А вiтер дме й слова приносить знов та слiв менi вже нiчиїх не треба кожна перемога над собою поразка з’ясуй спочатку хто ти тодi й дiзнаєшся на чиєму боцi перемога вiд крику на обличчях заграва осiла наче попiл вiд крику запилюються квiти i в другiм поколiннi мiняють барву форму назву вiд крику в небi поробились дiри вiд крику до мовчання короткий вiдтинок життя

ВІРШІ ДЛЯ ОЛЕНЯТКА

- Чому у зайця хвiст зелений? - Вiн брат художницi Олени. - Тодi чому вiн весь у тiстi? - Сестра варила йому їсти. - Але чому у вухах вата?! - Сестричка любить поспiвати. - А чи не мiг би вiн помитись? - Кортить сестрою похвалитись. Маленький дощ по вигону пробiг, лишив веселку: - Це тобi. - Невже зiткав її для мене? - Це подарунок вiд Олени, - i синiм огорнув мене плащем. - Це нинi звуся я дощем, бо трохи вирiс. А спочатку я був маленьким Оленятком. - Як живеш, Оленко? - Помаленько. - Чи їсиш картохи? - Потрохи. - А шоколаднi плитки? - Швидко-швидко. бджола вiтається з кожною квiткою а муха летить над лугом наче мiстом iде нiкому не поклониться добрий день не скаже в лошатка вуса бiлi мов сметана воно в долинi напилось туману гнiда кобила а пiд оком бiла пляма це так лоша поцiлувало маму сестра синиця зимi приносить рукавицi а шпаки веснi дарують чобiтки а лiтовi Оленка несе суниць зi жменьку я на листка опалого похукав щоб осенi зiгрiти руки - У бедрика червоний кожушок. - Що?! Що?! У що одяг ти бедрика? - У сведрика. - А чи не буде бедрик прiти серед лiта? - У бедрика, напевно, сорочина. - Молодчина! Зелений коник сидить на золотому промiнчику, аж раптом - i вiтер не дмухнув, i земля не здригнулася, нiхто й слова не мовив - шух! - i лежить у травi догори лапами. Це хмаринка сонце заступила. пригорнувшись до їжачихи їжачок думав що будучи їжаком не колотись може тiльки мама гриб росте не вiд дощу а вiд бажання прикрити собою вiд водяних батогiв рiдну йому мурашку у маленькому меншому вiд сiрникової коробки автобусi до нас їде велике бiльше за небо диво-дивне їде-їде i нiяк не може доїхати хiба ж не дивно? мороз похукав у вiкно снiгами дверi замiтає впiймав снiжинку юний гном i бiлi вiршi їй читає i лавка i на лавцi гномик i пiч i хата i зима i бiлих вiршiв синiй томик лише снiжиночки нема про це з самого ранку гудуть бджоли сьогоднi до рожевої квiтки брат жовтий метелик прилiтає мабуть з вiйська повертається шкребеться й плаче на горищi нiч i спати не дає менi долiвкою веселий котик золотого мiсяченька котить котить-котить понад лiжком стiною на стелю а на стелi срiбнi зайцi граються у снiжки пiд лапами снiг рипить я рахую кроки тихо падає снiжинка потрапляє в око вiдлiтало лiто на пташиних крилах загубило лiто солом’яний брилик вiдлiтало лiто а куди не знало за ним бiгли квiти та не наздогнали вiдлiтати треба та летiть не хоче вже за лiтом небо виплакало очi впала з неба зірка закотилася до нірки а у нірці мишки гризли горішки мишинятко: ура-а! світла повна нора як лягатимуть спати мишенятків тато із мамою-мишкою зіроньку накриють мискою

МІАЗМИ

чоловiк шукає зубочистку у склянцi слабкого чаю знявши пiджака засукує рукава сорочки i по лiкоть занурює руку в гарячий чай намацує на днi стару велосипедну шину iржаву бляшанку жiночого гумового чобiтка кавалок бетонної плити з якої стримлять ребра арматури сполохує зграйку рибок схожих на кишеньковi ножики заплутується в обривковi дроту i нарештi ранить пальця об розбиту пляшку з-пiд пива рука повiльно мов цукор розчиняється в чаї а зубочистка нiяк не знаходиться до чоловiка пiдходить жiнка i протягує йому сiрника чоловiк вдячно усмiхається вiн випиває свiй чай питає як звати жiнку або ж тiльки цiлує її бiля вуха i вони йдуть шукати мiсце де могли б навзаєм покохатися цей однорукий iз сiрником у зубах чоловiк щасливий щораз хтось висмикує стежку з-пiд нiг наче килимову дорiжку i чоловiк втрачає рiвновагу заточується незграбно падає зустрiчнi оминають чоловiка однi лаються другi смiються третi з огидою п’яницею обзивають а бiльшiсть байдуже не помiчають чоловiк силиться добути слово язик йому заплiтається i вiн белькоче щось нерозбiрливе чи то смiється чи то плаче i тiльки стара згорблена бабця з вицвiлими очима опираючись на курячу лапу костура прошамкотiла спiвчутливо до чого тiльки не доводить людину любов чоловiк повертається жене перед себе вiдлуння власних крокiв мощеною бруком нiчною вулицею але повiльно не кваплячись як женуть увечерi з пасовиська череду обтяжених вименем корiв чоловiка не видно всi лiхтарi пiдтягнулися до центральних вулиць де їм з викликом пiдморгують кольоровi неоновi вивiски а в завжди освiтлених вiкнах-вiтринах стовбичать самовдоволенi манекени однак характер ходи вказує на те що це не жiнка чоловiк зупиняється черкає один за одним сiрниками вони з шипiнням гаснуть хоча чоловiк i затуляє їх спиною од вiтру i ховає в долонях знову вона плакала бурчить чоловiк нарiкаючи на вiдсирiлi сiрники зустрiчний перехожий дає чоловiковi припалити дивлячись на освiтлене спалахом обличчя впевнено вiдзначає вiн її не любить давши припалити зустрiчний сiрниками не дiлиться нехай помучиться зловтiшався позаяк був самотнiм i був жiнкою чоловiк грає в шахи сам з собою хоча змалку мрiяв грати на флейтi спочатку йому заважали зуби потiм довiдався що у нього губи неправильної форми а нарештi з’ясувалося що немає слуху власне i шахи не для нього але у домiно його грати не беруть а в дурня самому не хочеться звiдкiля розпочати вагається чоловiк приглядаючись до в’яленої риби з голови чи iз хвоста розпочну з хвоста очевидно це комплекс меншовартостi в менi проявляється мiркує чоловiк адже не тiльки риби але й усi звiрi птицi навiть чорти надiленi хвостами i тiльки люди безхвостi пiшли зi мною кинула проходячи жiнка чоловiк озирнувся жiнцi вслiд i квапливо звiвся iншим разом розпочну з голови подумав про недоїдену рибу люди що залишилися стали сперечатися чи мав той чоловiк рацiю коли чоловiк був малим великi його часто били не за якiсь провини а тiльки тому що вiн був малим коли я виросту то всiм їм вiдомщу поклявся чоловiк чоловiк став дорослим але так i не помстився не тому що навчився прощати а тому що так i зостався малим чоловiк пас корову i розмiрковував над тим як гарно почуватися пастухом корови все-таки бодай якась рiвновага i справедливiсть у природi iснує якщо жiнка лиха i на вроду негожа то корова спокiйна i лагiдна нi неправда подумавши трохи остаточно вирiшив чоловiк рiвновага є а справедливостi нема i копнув корову в живiт хай би й корова була норовистою i билася тодi вона могла б прохромити рогом його сварливу жiнку i та померла б а вiн одружився б на тихiй i файнiй от худобина все життя зiпсувала щоб ти цвяхiв наїлася а спочатку ж усе так гарно було

ВІРШІ ПРО ЗАЙЦІВ

зустрiчаються два зайцi один з вовком другий iз шкiльним товаришем i обом нема про що говорити надто вони рiзнi пригадали усе своє минуле життя та й попрощалися один з товаришем а другий назавжди - Знаєш, усi зайцi рiзнi,- дiлився дiд Мазай враженнями. - Так, - погодився спiврозмовник.- Все залежить вiд рецепту та кухаря. прийшовши до влади i перепробувавши усi способи впливу заєць дiйшов висновку що керувати собою неможливо однак поставився до цього фiлософськи фата моргана я собою не володiю я за себе не вiдповiдаю казав про себе страшний чоловiк звiр а не заєць говорили про нього значно легше керувати iншим зайцем прагнення до влади спонукало зайця до одруження яке розширило горизонти його фiлософських уявлень але порушило їхню стрункiсть нонсенс де ж це бачено щоб не володiючи собою за себе вiдповiдати i приречено зiтхав фатум судячи дикого кота за збочення i порушення природної гармонiї народний суд зайцiв iнкримiнував йому вегетарiанство миша-адвокат визнала процес антигуманним i закликала суд та громадськiсть до справедливостi на що зайцi приязно посмiхалися хiба ж ми не люди найбiльше з усякої їжi заєць любив рибу хоч i нiколи її не їв i майже не нюхав лише якось у дитинствi здалеку бачив вiн приховував свою любов спочатку вiд батькiв потiм вiд дружини нарештi вiд дiтей коли заєць дивився на моркву йому ввижалася риба вона снилася йому ночами запоморочливо пахла аби не видати себе словом заєць мало розмовляв рiдко з’являвся на люди його серце жило в п’ятах вiн тремтiв од страху що не вистоїть проти спокуси та ще бiльше боявся бути викритим i все-таки пiддавався розпуснiй насолодi i думав марив снив рибою але так i помер її не скуштувавши i не знати чи перемiг вiн себе чи зазнав поразки про що ти думаєш запитав у зайця подорожнiй про життя прошепелявив заєць тому ти й усього боїшся нема нiчого шкiдливiшого анiж думати про життя думай про смерть порадив зайцевi подорожнiй ця думка якнайкраще сформує в тобi фiлософське ставлення до життя ти не сприйматимеш його нi як каторгу нi як свято до тебе прийде спокiй i нiщо бiльше не лякатиме я думаю проплямкав заєць тремтячими губами тодi я не знаю чим тобi ще допомогти поспiвчував подорожнiй говорячи про одне вони говорили про рiзне до речi подорожнiм був вовк а втiм це не має нiякого значення ким би ти хотiв стати якби не був зайцем продовжував допитуватися подорожнiй не знаю закосив очима заєць може ти хотiв би зостатися зайцем нi мов епiлептик засiпався заєць тодi ким тигром вовком слоном заєць заплющив очi i вiдчайдушно видихнув мишею так так мишею але ж миша ще нiкчемнiша вiд тебе здивувався подорожнiй звичайний домашнiй кiт може вкоротити їй вiку хiба ти не хотiв би стати хижаком хотiв би але я боюся зважитися що ж виражає внутрiшню сутнiсть зайця причина чи наслiдок не тому заєць дурний що погано в школi вчився а тому що така склалась про нього думка ображати зайця кожному дозволено не тому заєць вiд усiх бiжить що вони страшнi та жахливi а тому що така вже про них у нього склалася думка думка кого хочеш з розуму зведе боїться заєць усiх а не любить лише своїх родичiв у родинному колi вiн почуває себе наче у кiмнатi де всi стiни стеля долiвка облицьованi дзеркалами куди б не вiдводив очi всюди натрапиш на розтиражовану власну подобу хiба це не жахливо дружив заєць лише зi своїм далеким малолiтнiм родичем сонячним зайчиком це зайченя нi на кого не було схоже але й воно було таке як усi i недавно попросило аби при стороннiх заєць не називав його кузеном що б це могло означати вголос подивувався чоловiк спостерiгаючи за колоною зайцiв що тягнулася вiд горизонту до горизонту лише одне буркнув я похмуро мобiлiзацiю вiйну похорони а конкретнiше прощання уточнив я i подивившись у вiкно додав або тiльки те що ми їдемо в поїздi а зайцi iдуть пiшки але ж ми не їдемо в поїздi вигукнув чоловiк нiчого не розумiю вам пощастило вам вiдкрилась правда бо той хто думає що щось розумiє помиляється над рожевим лугом лiтають зеленi зайцi на паперових крилах за кольором носа легко дiзнатися котрий яку квiтку любить це не театр не садочок а будинок для вiльних зайцiв вiльних вiд вовкiв людей лiсу моркви страху вiд самих себе вiд усього та навiть старий мудрий ворон не знає чи вiльнi вони вiд того хто їх звiльнив зайця здолала гординя якщо йому судилося померти то нехай на нього впаде метеорит прагнув цього усiм єством однак безлiч небезпек пiдстерiгали його повсюдно а метеорит не падав навiть вiддалiк гординя ж нуртувала у вiдчаї заєць звернувся до екстрасенса у вас нема зв’язку з космосом повiдомив екстрасенс стаючи на горло заячiй надiї ось воно що зiтхнув заєць i тут зв’язки потрiбнi як це банально як примiтивно i жорстоко метеорит розколов зайцевi череп i став повiльно разом iз зайцем холонути найбiльше постраждала гординя вiд сьогоднi ти будеш зайцем повiдомила зайця лiсова рада ось тобi документ з печаткою а отут розпишися подальшi iнструкцiї отримаєш за мiсцем прописки задкуючи заєць кланявся i дякував другого дня лiс облетiла офiцiйна звiстка що заєць полiзши на дуб за жолудями для хамули зiрвався з гiлляки i падаючи зачепився ремiнцем за сучка ремiнець зiсковзнув iз пояса на шию що й призвело до задушення тяжка все-таки рiч вiдповiдальнiсть тяжча вiд хреста на плечах

LADY RAIN

Серафіті

Допоки, Господи?! Невже це я?! Чи Ти впiзнав мене, чи вiдрiзнив мене вiд мене, чи ще не зрiкся, як зрiкся я себе? Я зрiкся сам себе, але не знаю: я котрий себе котрого зрiкся? Невже це я?… Перш, нiж зайти у дiм, замiсть вiтання, кидаю гранату… Б’ю дiда в пах лише за те, що вiн старий, а я навчився бити, за те, що правда не на моєму боцi… Вивертаю кишенi убитого, знiмаю з руки електронного годинника, такого учора зняв з живого, та вiн також помер, бо не умiв дiлитись, до того ж i годинник надто квапився, а я цiную час, час це - життя, але годинники дорожчi… Невже це я?! Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа, клякаю перед страхом i молюся Богу… Моя молитва набрякла кров’ю й потом, вона така важка, що не здiйметься вище од цих гiр i то лише для того, щоб впасти менi на голову прокляттям. Невже це я?! Невже!… О Господи, прости менi грiхи!… Нi, не прощай, лише звiльни мене вiд мене, склепи мої печальнi очi, зiший повiки, вiзьми мене звiдсiль, живого або мертвого вiзьми, нехай спочину, бо душа трiщить i рветься, наче шмата. Я так втомив себе собою, що не боюсь нiчого вже й нiкого, окрiм себе. Холодний ствол у ротi розтає, як празниковий пiвник-смоктунець, лизни його - i бiльш не кукурiкне, та палець не кивнув, бо жити тяжче, нiж померти, а я такий дурний, що вибираю завше тяжче. Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила присмак, у грудях порожнечу i мовчазне приречення, що не сховалося у вистрiляну гiльзу, позаяк ця схованка нiкчемна, i я її не гiдний, навiть її, бо я - Нiхто. Нiхто - i годi. Честь вiддаю усiм i всюди, роздав усю до крихти. Без честi легший автомат, та погляд (хоч очi голубi) все важчає… Невже це я?! О Господи!… Пошли до мене жайвора, що знає українську мову, нехай у дзьобику тримає слово, яке мене врятує, але нехай мовчить, я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях, на слово жайвiр сяде, мов на яєчко, i вилупиться з слова слово, яке врятує всiх. До мене ж пришли крука, або пришли за мною, нехай нап’ється неба iз моїх очей, нехай наїсться скла. У вогнегаснику хлюпається брага, настояна на скорпiонах… В шерензi голених потилиць (потилицi i ззаду й спереду), якщо й зустрiнеться лице, то не лице, а морда… сонце свiтить усiм однаково, але не всi мають уявлення про соняшник… Iдемо в гори здавати кров, та лише декотрим перепаде цукерка… А ось i птах, його iм’я, мов пострiл, i пострiл, наче птах, розправив гострi крила, постукавсь дзьобом в спину i сiв на груди, ми обнялись, i нашi крила вдарились об небо, одне об одне, покликали до себе вiтер, i пострiл згас, як гасне думка… Нарештi, Господи, нарештi!… Слова набрякли кров’ю в ротi i збилися у грудку болю. Нарештi!… Довкола всi з свiчками i тiльки я з ножем в руцi, та ще дiвча в школярськiй формi з олiвчиком. - Дитятко, не пiдходь, голiвку вiдверни, роби, як всi оцi, що обпекли мене свiчками. - Я не боюсь. То ж не ховай ножа у грудях i не ховай очей… Я не боюсь. - Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе. - Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем. - Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка? - Я дощ. Я - клаптик неба, в чужих руках не зiм’ятий. Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi. - А донинi ти ким доводилась менi? - Ти дихав мною, вiдтепер ти мною будеш жити. Ти не помреш, ще не злiпили того глечика, в якому ми помремо разом. - Це суперечить лiнiї життя. Поглянь, яка коротка. - Ти будеш жити за моєю, твою ж я домалюю олiвцем. Дай руку, рiдний. - Вона в кровi, я весь в кровi, я почорнiв од кровi, не вiдрiзню, де власна, де чужа… Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити? Це буде не життя, а мука. - Ти будеш жити. А я… я буду карою твоєю, твоїм спасiнням… - Ми будем жити разом? - Ми будем жити… У глечику. - Спасибi, ти розважило мене, наївне дощенятко, але iди звiдсiль, тут смерть… - Смерть всюди, де є життя, народження - це смерть… - А смерть - народження?… - Можливо. До зустрiчi у глечику. - Ти йдеш? I ти чекатимеш мене? - Чи я чекати буду? Нi. Приходь нежданим. - Прийду… але твоїми вже ногами, прийду так, як приходить страх, так, як душа вертається у тiло, а тiло до душi. Прийду. Ти не чекай мене… I я зробив свiй перший крок, не встаючи на ноги. Вмирати легше горiлиць, нiж впавши ницьма, але вмирати легко - тяжче. Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи, воно ходило ходором, коли спiвали кулi носiям афганських коломийок, я їх не чув, бо вже своє вiдслухав, своє вiджив… вiджив, та не звiльнився. I враз побачив напис олiвцем на небi:

«ТИ БУДЕШ ЖИТИ.

Lady Rain». Згадалось все, чого ще не було, i ще згадав, що не спитав: навiщо? Я їй повiрив, я повiрив їй i аж тепер злякався. Невже!… Я вигадаю синю тишу, яка розчиниться у жовтому мороцi, а нарештi до мене проб’ється бiлий голос: «Невже це ти?! О Господи! Невже!…»- на що спитаю тихо: де я?

КОЗАКУВАННЯ

1

їздить козак селами за Україною питається у селах плечима знизують до хати не запрошують води просить вiдвертаються ось же вона Україна

2

як пiснi були не мав голосу як голос вiднайшовся пiсень не стало

3

у козака двi думки i кожна найголовнiша однiєю на мiсцi прип’ятий а друга в шию жене

4

козакує козак побивається до ворогiв на конi летить до коханої пiшки волочиться

5

перестрiває козак дiвчину поклоняється побудь менi сопiлкою бо серце свiтом нудить а дiвчина у його руцi шаблею стала обережно козаче не поранься

6

рубає козак налiво та направо голови по землi котяться та все з оселедцями

7

промiняв козак шаблю на кавалок сала i не має чим врiзати

8

у козака жiнок що сердечок у калини та кожна чужа

9

iз сердеги козака яничар насмiхається турком прозиває

10

вертається козак з походу та городами пороговi не кланяється до макiтри привiтався давай їсти батько старий з могили встав люльку закурив щоб очi виїло аби сорому не бачили

11

що не ступить крок кiнь спiткнеться що не здибає молодицю вiдра порожнi а козак собi щось наспiвує та повйокує долю поперед себе жене

12

блукає козак свiтом якою б дорогою не йшов з Україною розминається

13

випив козак чарку не закушує випив козак другу не закушує випив козак третю не платить

14

кохається козак iз шаблею з люлькою цiлується а жiнку для роботи тримає

15

наречену козак на покутi посадовить дружину бiля дверей стояти примусить а коханку до лiжка покладе

16

довго на коня вибиратися та ще довше падати

17

лише честь у козака дорожча за вуса

18

словом козацьким можна коней пiдковувати

19

хоч козак своїх ворогiв i не жалує та завжди вип’є за здоров’я крука

20

мав козак хату нинi у нiй його пам’ять живе

21

козак кисета дiстає люльку запалює страх свiй у капшуку ховає

22

дружини козак боїться бiльше анiж ворогiв бо вона в нього одна а вороги битi

23

точив козак шаблю нинi зуби точить

24

коли козак на конi його щастя здалеку бачить як не воно то вiн його наздожене

25

поки козак ворогiв поб’є мати очi виплаче поки додому вернеться зима коси вибiлить поки шапку знiме земля матерi перевернеться

26

без шаблi козак не козак без ложки не людина

27

до шинку козак сам дорогу знайде додому жiнка покаже на шлях iстинний товариство настановить

28

перемiг козак вражу силоньку голiруч здолав але в дурнях зостався

29

не запряжеш не поїдеш не вкрадеш не будеш мати

30

попереду козака слава скаче а позаду лихi вiстi не наздоженеш не вiдiрвешся

31

збуднився козак зiсвяточився рука як не до чарки то до жiночої пазухи потягнеться а коли спить за шаблю тримається не продасть зайдам Вiтчизни

32

правда у козака завжди боса хоч сам в чоботах

33

в хатi козак стелi не дiстане а в чистому полi шапкою неба торкається

34

козак козаковi не рiвня один мов сокiл другий як пiвень а третiй як потороча не бачили б очi

35

козак козаковi слова не подарує а вороговi пробачить

36

вiдбери в козака люльку жiнку продасть вiдбери у козака шаблю пам’ять втратить вiдбери у козака пам’ять Батькiвщину зрадить

37

козак козака стрiне рукою шапки торкнеться а перед москалем i голову знiме

38

козаковi аби душа а тiло знайдеться

39

дорога додому козаковi утричi довша як до раю хоч це й поряд

40

козак дiвчат любить а коня шкодує

41

козак на матiр молиться дочку любить на дружину свариться

42

козак до дiвчини i боком пiдходив i на конi пiд’їжджав i навприсядки пiдбирався вона ж знай цурається а став на вiйну збиратися сама прибiгла

43

з вiйни козак до дружини квапиться а перед смертю маму кличе

44

козак не любить балакати головне для нього мова

45

не всi українцi козаки але всi козаки з українцiв

46

слава не жiнка не зрадить поки козак їй вiрний

47

якими б свiтами козак не волочився Батькiвщину з собою носить

48

навiщо козаковi шабля коли у нього жiнка з коромислом

49

за що козак шаблю любить за красу за що козак коня любить за вiрнiсть за що козак жiнку любить за звичаєм

50

лише пiсня сльозу у козацькому оцi бачить

51

хоч би як жiнка сварила не пiшов би козак на вiйну якби вороги не покликали

52

до коханої у козака кiнь вiтром летить а назад попасом вертається

53

аби вмiв козак коня доброго розпiзнати шаблю пiд свою руку вподобати а жiнку йому батьки пiдшукають

54

якби не козак хто Вiтчизну захищав би якби не жiнка де козак взявся б

55

у кожного козака своя правда а Вкраїна на всiх одна

56

одна в козака мати Україна i ту сусiди поховали

57

жiнцi сняться козаки а козаковi воля

58

козак Богу за ворогiв молиться а шабля пiд рукою лежить

59

не боїться козак помирати у козака завжди все попереду

САМ З СОБОЮ

Преамбула

я б розповiв тобi про все яка бiда мене трясе все чисто б розповiв про себе але тобi не треба моя душа у тiлi не ночує ув око вiтром кинуло зорю i навiть домовик старий не чує як я з собою говорю

1

Ти вся у пошуках вини, а я у тузi за тобою живу, неначе перед боєм, немов i не прийшов з вiйни. Я повернувся не з вiйни, вернувся разом iз вiйною… - Це вiн торiк помер весною? - Нi, вiн загинув восени.

2. Спокуса

Єва з широким гузном i хилиткими цицьками, мiж якими кулончик - камiнь, кохає мене давно. А я нiчого не знав. Так гарно було не знати! - Василю, яблуко на…- i простягнула гранату.

3. Хрещення

Душа заскучила за лiтом i за теплом. Цiлую руку замполiту i б’ю чолом. Беру вiд нього чашу з кров’ю i п’ю до дна, а вiн перстом цiля в мiжбрiв’я, малює знак - червону зiрку у промiннi, на п’ять кутiв. Душа чекає воскресiння i холодiв. Кудись подiвся мамин хрестик, мабуть, згубив. А душу далi треба нести, якби, якби лиш до зими, а там до лiта - i загуло б… Душа для того, щоб болiти. Навiщо ж лоб?

4

i бачив я звiра i бачив людину i не вмiв їх розрiзнити бо хоч i заглядав до люстерка i вдосталь надивився на руїни храмiв а бувало що й сам писав на стiнах я нiколи не був греком я навiть не був українцем хоч ним народився i писався спочатку я пiзнав розчарування потiм бiль i бачив я себе i не вмiв розрiзнити i не впiзнавав i ховався вiд себе i боявся себе i спитав я у себе: хто я? але нi я нi древнi греки про мене нiчого не знали i пiзнав я бiль i став болем в очах чужих

5. Коханка смерть

я цiлував її в уста я пестив лоно їй одне дiлив iз нею ложе я був їй вiрним цiлуючи обвислi груди я виссав з них життя

6. Осяяння

В ту мить я збагнув: моє життя - термiн вагiтностi всесвiту, що це не смерть, а пологи, що всесвiт мучиться зi мною, кричить зi мною i плаче за мною недоношеним.

7

Той, хто в мене стрiляв, мабуть, був хорошим чоловiком (нехай пошле йому Аллах довгих рокiв життя), але вiн не їв сала, а я вирiс на Українi. Той, хто в мене стрiляв, близький менi i рiдний, i я його люблю, хоч вiн не їсть сала, а я вирiс на Українi. Нiколи не дорiкну тому, хто в мене стрiляв, я навiть вдячний йому, i якби зустрiв того чоловiка, то спитав би: що виросло на тому мiсцi, де проллялася моя кров? Але я живу на Українi, а вiн там, де й стрiляв. I лише зрiдка я картаю того, хто в мене стрiляв, що вiн таки мусив би бути точнiшим.

8. Страх

поряд зi мною лежала чиясь рука не гоголiвський нiс у чиновницькому мундирi а звичайна людська рука вiд кистi до лiктя обтягнута жовтою шкiрою i засiяна рудим товстим жорстким на вигляд волоссям зрiдка вище вiд зап’ястя посипана ластовинням iз чорними смужками бруду пiд нiгтями зап’ястя охоплював бiлим металевим саморобним браслетом старий потертий годинник iз написом на циферблатi ПОБЕДА за п’ятнадцять перша мимоволi зауважив я годинник справно вицокував секундна стрiлка описувала кола звичайна людська рука чого ж я так злякався це все годинник його колючi колiщатка ухопили край моєї душi i затягують у механiзм чавлять нiвечать кожен його цок голоснiший од вибуху звичайна рука звичайний годинник Боже що ж це за такi звичаї

9

Бiль вийшов з мене i лишився ззовнi, а крик назад вернувсь у горло. Великий бородатий дядько, впiймавши сонце за волосся, ударив ним перед моїм лицем об камiнь. - А що, малий, злякався? - Ви помиляєтесь. Коли я був малим, i тре’ було рубати пiвня, менi важкою видавалася сокира, тож мусив нести птицю до сусiда, бо сам не мiг забити. Тодi я був малим, а нинi вирiс, вирiс сам iз себе. Бiль вийшов з мене, бiль мене покинув. Зостався жаль до пiвня, та не зосталось пiвня. - А що, злякались, дядьку?

ЧЕРЕПКИ

1

зоря в долонi це вже не зоря а тiльки спогад про далеке свiтло

2

Щоденнi зречення, щоденний страх покари. Приймаю хрещення в приблуди, в яничари.

3

Горять вогнем обидвi щоки, до спраглих уст несуть ропи. I тiльки й мовиться: «Допоки?» I тiльки й чується: «Терпи!»

4

чекання до ворiт на крилах летить а за ворота каменем падає

5

самiтником вагiтна нiч приймає пологи у людства

6

Лови, козаче, з усiма у небi неводом хмаринку. З’їв гарбуза, доїж шкуринку, а хлiбної, даруй, нема.

7

Живем як перше, поживаєм, хмiльнi вертаємось з хрестин, печем весiльнi короваї, збиваєм труни i хрести.

8

це пожовкле фото наче палиця у колесi часу

9

картуз не любить голови йому милiший цвях в одвiрку

10

пiсля окупацiї кури iз власних яєць стали висиджувати крукiв та шулiк

11

Я йшов iз дому, мав мету: як повернусь, то обмету бiля порога з власних нiг з вершин найвищих в свiтi снiг.

12

Пейзаж один. I на трубi - труба. А дим важкий i кучерявий фiльтрують нашi голови дирявi. Планета наша, кажуть, голуба.

13

Живем всi рiзно, i хто як звик. Життя не пiсня, життя - це крик.

14

накидає вечiр пiджаки на плечi зваблює дiвчат з солов’ями в змовi ловить їх на словi а вони мовчать

15

Зустрiлися на ешафотi: Хто ти?

16

печаль похукує на очi мов на скло а пiсля неї радiсть свiтлом миє

Оглавление

Книга I. СЕЗОН ДОЩІВ У ГЛЕЧИКУ

БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

ОСТАННІЙ ДОТИК КРОПИВИ

Книга II. СТОЛИЦЯ ОСЕНІ - ЗИМА

ПРИВАТНА ГАЛЕРЕЯ . 1. Натюрморти

1. Портрети

НЕВІДІСЛАНІ ЛИСТИ

Книга III. ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ

ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА

ЖЕБРАКУВАННЯ

ОФІРИ

ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ

ЦИФРИ

ВІРШІ ДЛЯ ЗАЙЦІВ

АФІРМАЦІЇ

ВІРШІ ДЛЯ ОЛЕНЯТКА

МІАЗМИ

ВІРШІ ПРО ЗАЙЦІВ

LADY RAIN

«ТИ БУДЕШ ЖИТИ.

КОЗАКУВАННЯ

САМ З СОБОЮ

ЧЕРЕПКИ

Реклама на сайте