«Покоївка»

Галина Тарасюк Покоївка

Кримінальний роман

I

Віорелія Віорелівна пробудилась від головного болю і відчуття, що вона проспала. Глянула у вікно — день білий! За вікном — шамріння, брязкіт відер, жіночі притишені голоси. Встала, підійшла до вікна: так і є — Міля підмітає подвір'я та квіти поливає, щоб свіжіше було. І при тому ледве ноги волочить. Ні, Міля таки права — вона геть постарілась і недаремно проситься на пенсію. Треба шукати їй заміну… От вже й гомонить сама із собою… Але ж бо…

І тут тільки Віорелія Віорелівна вздріла на лавочці під розлогим кущем ясмину довгі засмаглі жіночі ніжки у білих модельних босоніжках. А це ще що за новина? Щось на Мілю не схоже. За двадцять років вірної служби Міля не посміла привести у їхній двір навіть улюблену племінницю, дочку старшої сестри, в якій бездітна Міля душі не чула.

І раптом — ця дівуля!.. Віорелія Віорелівна починала нервувати. Позаду була безсонна ніч, тривожне кількагодинне забуття з кошмарами на світанку, і важка, як баняк, голова, і… все її життя — з тієї неділі, коли її через тиждень після випускного вечора батьки віддавали заміж за молодого голову їхнього колгоспу, але вже підтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподіване кохання ще не встигло скаламутити її дитинну душу, підпалити гріховним вогнем її цнотливе серце. А тому Віоріка навіть щаслива була, що виходить заміж на заздрість всім сільським дівкам за такого поважного чоловіка, якого навіть її тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що їй найбільше з усіх сільських дівчат повезло. Авжеж, коли порівняти її життя головихи з їхнім, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках і сварках із п'яними чоловіками — тими смердючими їздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. І Віоріка була щасливою — покірною, терплячою жінкою, що й досі боїться підняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос… Та останнім часом той голос рвався із неї то нежданим плачем, то істеричним сміхом, то глухим наріканням… Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в її душі голос назад колом у горло…

Одно слово, причин для роздратування було предосить, отож Віорелія Віорелівна, навіть не причесавшись, в одному пеньюарі вийшла на балкон і строго спитала згори стару наймичку:

– Мілю, що сталося? Що за галас із самого ранку?!

Міля підняла тісно запнуту хусткою сухеньку, як маківка, голівку і винувато проквилила:

– Та же я вам, домно 2, заміну привела… Як і обіцяла…

– Мені? Заміну? — не зрозуміла Віорелія Віорелівна.

– Та же як обіцяла, — товкла своєї Міля.

Тим часом з-під куща винирнула гінка, чорнява і досить-таки стильна дівчина. Вона стояла на тлі розквітлого ясмину, розставивши тонкі довгі ноги, ледь прикриті куценькою спідничкою, з таким виглядом, ніби її фотографували для останньої сторінки «Бульвару».

«А що, нічогенька могла б бути мені заміна. Тодоріці сподобалася б…» — З гіркою іронією подумала Віорелія Віорелівна, збагнувши нарешті, що то Міля привела заміну собі, тобто нову прислугу. Вже з місяць, як Міля, що віднаймитувала в них із Тодорікою тридцять років, квилить відпустити її, як вона каже, «на пенсію», бо вона вже й сили не має та й нібито мусить доглядати старшу сестру, яка вже ніц нічого не годна, навіть з ліжка встати, а замість себе обіцяє привести свою непоту 3, дівчину вельми чемну і спритну. От і привела, як обіцяла. Але що та спритна племінниця годна, окрім того, що ноги розставляти, як… не при людях будь сказано, на фотку для вульгарної газетки?

Роздратування в душі Віоріки наростало. Уздрівши, як враз порожевіло лице ґаздині, Міля злякано заквилила, плутаючи румунські та українські слова:

– Драго домно, не майте гніву… це моя непота, моя племінниця Жоржетта… Вона буде вам як я… От побачите…

Помітивши краєм ока, що на квиління Мілі, невидимої за високим парканом, повертають голови поодинокі ранні перехожі і з цікавістю починають розглядати на балконі другого поверху її, не причесану, в одній нічній сорочці, Віорелія Віорелівна сердито обірвала бесіду:

– Мілю, ґата! 4 Абись була за хвилю перед мене! — І щезла за важкими портьєрами спальні.

Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Віорелія Віорелівна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотілося перед молодою нахабною дівкою постати старою, пом'ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цілому району яка нечипойда та колишня головиха… Інша справа — Міля. До Мілі вона звикла. Авжеж. За тридцять років Міля була чи не єдиною порадницею і розрадницею в її заможному, але бідному на добрих людей житті. Даремно мама тривожилась, аби Міля (тоді жвава, весела молодичка, якій би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою, а вона — в наймички) та не влізла між молоде подружжя. Мамині страхи лиш дратували недосвідчену в житті та безпорадну в господарці Віорічку, для якої перші роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пішли діти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було і няньки, і наймички, і мами рідної. Тож ними для юної Віорічки і стала Міля.

А те, що Тодоріка до неї прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звіром на заповзятливу служницю!.. Так Міля і зостарілась біля них, непомітно перетворившись із вродливої, моторної, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вічної провини на пісному старіючому личку. І цей винуватий вигляд служниці останнім часом вельми подразнював і без того слабкі нерви Віорелії Віорелівни, викликаючи в неї самої… почуття вини не тільки перед Мілею, а цілим білим світом.

Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Віорелія Віорелівна починала запізно дивуватися з Мілиної самопожертви. І все частіше згадувати давні підозри матері. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло… І Тодоріці давно не до них з нещасною Емілією. Він на старість тільки в смак входить…Тепер багатому чоловікові — воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звільнить з роботи по партійній лінії… Ні стиду перед людьми, ні страху перед Богом…

Так думала Віорелія Віорелівна, виходячи у просторий хол на другому поверсі, заставлений дорогими італійськими меблями, велетенськими фікусами та розквітлими олеандрами. Наймички вже чекали, знічено тупцюючи під вазонами, як дві загублені серед лісу Червоні Шапочки. Міля — з винувато-скорботною міною, втупившись у підлогу, а та, друга… ніби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкі та довгі, тримала прикупі і личко робила привітно-прохальним… Чи, може, то їй тільки здавалося ?..

Віорелія Віорелівна сіла в м'яке золотисте крісло і наймичок запросила, одверто спостерігаючи за тим, як вони всідаються: Міля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка — зробиш необачний рух, спурхне і вилетить крізь вікно… Що б там у них з Тодорікою замолоду було не було, але, до честі Мілі, вона ніколи не нахабніла, ніколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справді між ними нічого не було, або Міля велика артистка… А що трималася все життя їхнього дому, то теж нічого дивного в тім нема — хіба на нормах чи на фермі їй легше було б? А так прожила як в Бога за пазухою, у теплі та добрі… хоч, як на Віоріку, за дверима — у щастя-долі… Але сама винна, бо сама собі обрала такий шлях, а могла ж, могла і заміж вийти, і сім'ю мати, ніхто ж її не тримав на прив'язі, ніхто не силував…

Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші 5.

«Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж — нога на ногу, спідниця підсунулась під саме «далі вже нікуди», волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!» — прискіпливо вивчала нову прислугу Віорелія Віорелівна.

«З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт», — зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно:

– Кажеш, Мілю, прислугу привела? А що ж вміє робити твоя непота?

Але замість Мілі, що злякано стрепенулася від цих слів, ніби за вікном гримнули єрихонські труби, відповіла Жоржетта:

– Все вмію. Я два роки працювала покоївкою в Італії, у багатих міланських юристів. Маю добрий відгук. Хочете прочитати?

– Я італійської не знаю, — чемно відмахнулась Віорелія Віорелівна.

– Звичайно, ви ж у нас французьку викладали…

– У вас?! Це… де?

– А в Буківці, де чоловік ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, — нагадала Жоржетта.

– Але… щось я тебе не пригадую… Та й імені такого — Жоржетта не пригадую. Здається, серед моїх учнів не було жодної Жоржетти… — засумнівалась Віорелія Віорелівна. І здивувалась, помітивши, що тим зачепила дівчину за живе. Де й привітність ділась! Жоржетта зблідла, а в очах спалахнув і згас холодний злий пломінь. Ну й ну, з таким характером тільки в покоївки! Не в матушу непота, не в матушу…

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? — спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я… та на що ?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам'ятати якесь невмите дівчисько! — кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. — Я ж такою, даруйте, не була. А була… зачуханою, затюканою сільською дівчинкою… Авжеж, невмитою, бо моїй мамі було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб …

– Жето! — скрикнула застережливо Міля, але Жоржетта, мов не чуючи, з викликом продовжувала:

– Тож як ви могли мене запам'ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім'я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але ми вас так… з любов'ю називали.

Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, зніяковіла:

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі… таке придумати… А я й не знала… — І раптом осіклась, знову помітивши в чорних очах усміхненої Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре… Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, — запитала вже з осторогою.

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде — руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та, звичайно ж, відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, — заметушилась Віорелія Віорелівна, — та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Вовтузячись коло Мілі, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалось) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. «Бог з нею, — подумала. — така вже конозиста, видно, дівка. Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно».

Втішені служниці заспішили сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав'язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Між лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

«Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, — несподівано для себе подумала Віорелія Віорелівна з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні, свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Вона вже готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова прислуга накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустих дівчат.

* * *

Стомлена минулою безсонною ніччю, цілоденною колотнечею з прислугою, Віорелія Віорелівна заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні.

Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… А тут — дім величезний, розкішний сад, город до річки…

З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий різкий голос, грюкіт дверима, а по хвилі — шум від'їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон — у дворі теж нікого, тільки в кінці вулиці — даленіюче світло автомобільних фар.

Але тривога не минала, і Віорелія спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні — видно хоч голки збирай. На подвір'ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. З цією думкою Віорелія Віорелівна поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і… кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.

– Ради Бога, не бійтеся, — сказала мара. — Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.

– Якого ще кота? — зчудувалася налякана хазяйка.

– Приблудного! Приблудного пакісного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! — Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибки круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.

– Де ж він міг взятися? — ще більше здивувалася Віорелія: — Дивно, що я його не примітила…

– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я — викидала його!

– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…

– Звісно, що здалося, — подобрішала покоївка. — Не було ніякої машини. І Тодора теж.

– Це мій чоловік, — образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. — Тодор Йонович. Ти мусиш знати….

– Авжеж, — буркнула Жоржетта, — я його знаю. Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис 6… Крутий, та ще й депутат… Я сама за нього голосувала… — І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: — Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу… І не гнівайтесь, що розбудила… з тим котом.

І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:

– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.

Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: «Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось… не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо — не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає… Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина… Завтра ж! Аби й духу її не було!

З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач — під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась — порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив. І Віорелія Віорелівна до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут… Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани…

За цими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.

Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір'я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.

Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала, чи сніданок вже готувати чи пізніше?

Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.

Віорелія Віорелівна, відпустивши прислугу, полегшено зітхнула і вирішила задзвонити чоловікові в офіс: все не давав їй спокою нічний переполох, а надто шум від'їжджаючого авто. Вона його ясно чула. Їй могло причутися, приснитися казна-що, тільки не це! За тридцять років подружнього життя Віорелія звикла до нічних повернень чоловіка і звук кожної з його автомашин впізнавала за кілометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше… Бо чого б це Тодорові було щезати так спішно, лиш-но на подвір'я заїхавши?.. Ні, треба до обори пса. Великого, злого, вівчарку або бультер'єра, чи як їх там… Або поставити дім на сигналізацію. Ще чого доброго… не дай Боже, і дім обкрадуть, і її заріжуть. Але Тодорові байдуже. Йому все байдуже: і хата, і вона, і діти, й онуки. Він знає лиш роботу, лиш свій проклятий бізнес… Подумати, на такий здоровенний дім — один телефонний апарат!.. Скільки вона його просила за мобільний! У нього ж кожна сявка тими мобілками обвішана… А для неї нема. Тодорові вона байдуже, хоч би й сьогодні здохла.

Образа на чоловіка розбуркала невиспану жінку, ліпше аніж би кава. Вона стрімко, мов юна, збігла вниз, зайшла в чоловіків кабінет — найбільшу кімнату на першому поверсі, вікнами у старий тінистий сад — узялася за слухавку і…

Щось її вразило, але що? Ліжко акуратно застелене, але… не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам'ятає, ромбиком. А зараз — одна на одній, як… брикети. Нічничок відсунений на самий краєчок тумбочки, на килимі щось поблискує. Нахилилася — жіноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькі дівчатка… Де вона могла тут взятися? І чия вона? У кучерявому розпущеному волоссі Жоржетти вона такої нібито не примітила… Що за чортівня?!

Після довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повідомила пані, що пана директора ще немає, буде, ймовірно, завтра вранці. Тож пані не варто переживати. Вони вже виїхали і вдосвіта будуть на митниці.

Хотіла запитати, звідки вони виїхали, з якої країни, але не посміла, радше не хотіла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсім не посвячена в Тодорові справи. З досадою поклала слухавку і підняла шпильку — дешеву імітацію срібла з діамантом. Не відаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата.

Ходила по кухні, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: «Де вона взялася, ця дівоча цяцька? І хто спав чи сидів на ліжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його ліжку товклася Жоржетта зі своїм віруючим нареченим?!»

Від згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони сміли влаштовувати в її домі, на чужій постелі оргії?! Що це за молодь нині пішла безсоромна? А ще — віруючі!.. Тим паче що вони домовлялися!.. Треба буде поговорити з Мілею… Ні, не говорити, а вигнати її непоту в три шиї — от що треба робити!

Аби заспокоїтись, Віорелія Віорелівна вирішила пройтися містом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зі стрічними знайомими, врешті, пам'ятаючи про приїзд чоловіка, купила на базарі помідори, зелень та свинину для улюбленої Тодорової печені в горщечках.

Увечері довго вешталась по садибі, поливала квіти, найрозпукліші пишні півонії зрізала і складала в букети та квітчала ними дім. Найрозкішніший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букет: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав'янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як в ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.

* * *

А вночі їй знову приснився шум, різкі голоси — чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від'їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного — Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте вона не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило з двох одне: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них з Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.

Із цими тривогами і спустилась Віорелія Віорелівна на кухню, де вже, на превеликий її подив, поралась Жоржетта. На кухоннім столі у мисках стояли помиті овочі, зелень, почищена картопля.

– Ти що, дитино, ще звечора тут? — спитала вражена Віорелія Віорелівна, але помітивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулінарні і на гурманські смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянській печі, на вугіллі, а не в мікрохвилівці. Торік спеціально привозив пічника із села, щоб той справжню селянську піч зі шпаргатом 7 виклав на літній кухні. А от дров для печі Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газової духовки, що, на її думку, одне і те ж.

На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазність Жоржетти ще більше насторожила хазяйку. І вона з острахом спостерігала, з якою вправністю, чи радше, як їй здавалося, з хижістю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочі.

«Ні, я таки, видно, з глузду з'їжджаю від одинокості… — думала. — Але, як би там не було, лиш приїде Тодоріка, відпущу цю дику, незрозумілу дівку, а сама поїду по внуків… Міля ж хай вибачає: треба було виховувати племінницю…»

За якусь годину стук ножів, брязкіт посуду на кухні стих. Запахло прянощами і смажениною, а жінки мовчки заходилися накривати на веранді стіл, позиркуючи у вікна на шум проїжджаючих по вулиці авто.

Нарешті дюралюмінієва брама розсунулась і на подвір'я вповз джип із довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жінки вискочили навстріч одночасно, що неприємно вразило Віорелію Віорелівну, переконану, що прислузі не конче зустрічати господаря поперед його дружини. Вразила запобігливість Жоржетти, видно, і Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, він став як стій і так стояв, вирячившись та багровіючи, довгенько. Стривожена реакцією чоловіка, Віорелія Віорелівна заспішила виправити ситуацію:

– Це Жоржетта. Замість Мілі… Мілина родичка… Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от… племінницю привела…

Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім і зачинився у своєму кабінеті.

Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м'яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:

– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька… — І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла ні в сих ні в тих посеред подвір'я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.

«Видно, в мене щось таки з нервами, — зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. — Знову все як серед ночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на… але ж його не було! Стефа не брехала б…»

За півгодини Тодор Йонович вийшов до столу, у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Видно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, з яким смаком чоловік споживав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко, влітку. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї — ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут — величезний дім, сад розкішний, город до річки… Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.

Та Тодор, запиваючи ситний обід крижаною мінералкою, сам спитав, ніби між іншим:

– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю… Мілину родичку, відпусти… Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім покинути, а не якась… ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?

– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж… Міля… Мені здається, до неї хтось в ночі приходить… І вчора, й позавчора… Мені страшно…

Тодор Йонович уважно подивився на дружину:

– Ти впевнена?

– Авжеж, я чула голоси, — твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. — Це міг бути, звичайно, її наречений… А потім…

Вона хотіла розказати Тодоріці за одним і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:

– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!

Одразу ж по обіді Тодор Йонович від'їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.

Прибравши на веранді, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож Віорелія Віорелівна з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:

– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу…

– Пані, — неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, — ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його… ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи… Мені так потрібні гроші… А роботи не знайти, ви ж знаєте… Люба пані, прошу вас… І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись… А сьогодні… він на ніч все одно не приїде…

– А ти звідки знаєш? — сторопіла просто-таки Віорелія Віорелівна.

– Знаю, я все знаю. Всі знають… Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче… І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.

– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти — іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.

– Я не можу, — вперлась Жоржетта. — Не можу піти, бо цієї ночі вас… мають убити.

– Що-о-о? Що ти сказала? — побіліла Віорелія Віорелівна.

– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.

– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч…

– На ніч не прийде, а вбивати прийде, — товкла й далі покоївка.

– Ти брешеш! Геть з мого дому!

– Добре! Я піду, а ви… здих… вмирайте, коли не вірите!

І Жоржетта як фурія вискочила на подвір'я і хряснула хвірткою.

А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорнодзьобої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про… страшно подумати… про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув… Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлось щось лихе і недобре.

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім'єю поїхали не то до моря, не то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? «Не сьогодні-завтра»… Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати… Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла… Або з жиру біситься. Зараз така біда всім, а вона… в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на… одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю… От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту тій розкаже, і порадиться, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась… Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Не Нью-Йорк же ж та Остриця, там люди мусять знати одне одного. Тож підкажуть…

* * *

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але… Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Єрусалиму… Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня — назад… А там, вночі, як вже Бог дасть…

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але… чуже життя — темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би… Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома… Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це — якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!

І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.

Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір'я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.

Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:

– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?

Оте «наймичка» неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:

– Та ні… я її знайома. Просто знайома…

– Щось я таких… культурних знайомих не помічала за Мільою, — сухо зауважила жінка. — Але про мене Семене… а живуть вони із сестрою Кассандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.

Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.

«Чого б то? Хіба вони Мілю силували у себе… наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати… От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася… То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті — як на довгій ниві…»

Віорелія майже бігла, підштурхувана знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді — хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою… Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так… ну, що ж — сама винна… Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі — зле чи добре, доки сам не скажеш…

Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть… Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається… Оце і все ґаздівство. Ні пацєти 8 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки… Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого…

Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила… ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет 9, і облуплена піч, в якій курилось якесь триня, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках…

Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими… недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона… а її нібито хтось там вбити має… чоловік нібито… А Жоржетта: тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми… Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів… І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати… Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.

Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:

– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку… файна дівчина… така розумничка… прийшла подякувати і… ось… — попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев'янілій Мілі, далі поклала на припічок:

– Це… за Жоржетту… Але я й дівчині заплачу… А ти… ти приходь колись… я баную 10 за тобою… Може, сестрицю до лікарні… чи лікаря викликати?..

Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.

І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.

Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, стати й собі чорною висхлою мумією, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.

– Пробач… Я на хвильку… Не забувай мене… Приходь… — І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.

* * *

З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так… мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти… А вони з Тодором від сала і… гріхів у шкуру не потовпляться…

Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями — щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.

Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!

Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде… Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула пару коців торішнього сіна.

«Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,» — думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від… присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула «мама!» прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати «Отче наш». Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання… В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать… чоловікові… якомусь чоловікові… Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.

Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.

– Як ви тільки в ту щілину забились? –дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: — Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.

Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи… Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім'яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, — повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти — геть, геть з цього дому! — і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:

– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивця не покараний…

Ні про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з відчаю Віорелію Віорелівну на подвір'я, посадила на лавочці під кущем розквітлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулиці добряче припікало, і пішла шукати валер'янку.

* * *

Останнім часом Тодор Йонович рідко бував вдома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м'ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, «до хвоста», колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними вичворив колишній «батько рідний» домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші) і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та собаки здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.

Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин 11, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ в чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім «Мерседесі.»

Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатись цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, «слабких на передок», яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що «чесно жити — бідно жити». То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині…

Але що в тім поганого — не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях… Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці… хай Бог простить її грішну…

А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть… Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:

– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов… Згадай, в яких злиднях сама росла… А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти… Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті… А вони… ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та… Бог з тим народом… Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму… Тому й на церкву дав, за поману 12. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт… Будемо й ми надіятись, що… нє оскудєєт.

Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше, те, що з тих пір, як Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з'являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як вже дочка, десь поневірявся далеко від дому.

Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес…

І от цей жах… Її збиралися вбити! У власній хаті… Але хтось знав… все-таки хтось знав… А може, вона збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота… Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці… дихання смерті… Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.

Прибігла, нарешті, з валер'янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:

– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі — вона вам ще пригодиться…

Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.

Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам'яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!

Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко… Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:

– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.

– Просто, — спокійно відповіла та. — Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.

– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?

– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все… От причім…

– Про що — розповіла?

Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під'їжджало авто.

– Це він! — тихо скрикнула покоївка. — Швидко у хату. На кухню! Робіть вигляд, що нічого не сталося. А я — в саду. Коли що — кричіть! — І щезла у хвіртці, що вела в сад.

Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в'їхав на подвір'я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила…

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:

– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від'їжджаю за кордон. І буду там довго.

Давлячись словами, вона відповіла:

– Дітей немає. Поїхали ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі….

– Тоді чекай. — І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей…

Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким він би не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе… А це… такий, як завжди, і все — як завжди… Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде… Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру… Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!

Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі — вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?

Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку… Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш… Вона може уступитись… Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.

Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.

– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, — покликала вона з дивана, відчуваючи з подивом, що якась осторога не дає їй бути з ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.

– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар'єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку… В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.

Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.

«От і поговорили», — з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати, не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила по порожньому дому, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.

Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!

Віорелія Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі прикраси… Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли. Завжди він гуляв, але і її мав за жінку. Але тепер… невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..

Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків ідеальних не буває. Той — п'є, той — б'є, той — нероба, а той — скупий… Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жінки любили? Але тепер…

Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала сережку до кишені, але не оберталась: їй так хотілось, щоб це був Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю… Щоб признався… або… або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть.

– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? — хтось тихо запитав її. Тихо, наче власна совість. — Ви ж така красива, достойна, добра… Як ви можете терпіти його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що йому завадили?!

Віорелія злякано обернулась на голос і спаленіла… перед нею стояла Жоржетта.

– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку… таку брехню зводити на мого чоловіка! — Віоріка задихалась, готова роздерти це нахабне дівчисько, яке нагло ввірвалось в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило з нього страшну, криваву руїну! І замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом зблиснуло люто очима і пішло грудьми на неї, карбуючи слова:

– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як … як … якусь непотріб!

– А тобі що до того?!

– Бо сама таке пережила…

– Ти?

– Я! Дивлячись на свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив, доки… доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх літ. Він уб'є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він знищив вас!

– Твоя мама — та нещасна, прикута до ліжка жінка?

– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі — нещасні, прикуті до його ліжка ідіотки!

– Як ти смієш! Що ти мелеш?!

– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це… скотство!

– Жоржетто, вибач… Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє… у наше з Тодором Йоновичем життя.

– А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном — там жінки знають собі ціну. Тому вони й живуть як люди, а не як… скотина! Як моя мама прожила! Її я не встигла врятувати… то хочу бодай вам допомогти.

– Як? Чим допомогти? Плітками?

– Не плітками — фактами!

– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!

– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі –– на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!

– Замовкни! Бо я викличу міліцію! — такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім'ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.

Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п'яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:

– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко! Порадниця… молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що хочеш з того мати? Гроші?!

Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої, примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і — за двері. І вже за порогом з лютим розпачем вилаялася:

– Та йдіть ви всі до чорта! Подавіться своїми грішми, нещасні!

І тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість з'явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на порожнім місці… І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добігала хвіртки.

– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш як на духу!

Жоржетта зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів'яла і втомлено сказала:

– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити… Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобі гарно віддячу. А за… вибач. Ти мене дуже, дуже вранила… Якщо це правда?.. Боже, яка я нещасна…

– Вибачте, коли так… я не хотіла, — силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.

* * *

Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці, синові, але їх не було.

Жоржетта теж не лізла в очі, добряче настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби відчуваючи, що… треба чекати. І дочекалася.

Під вечір покликала її господиня. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.

Але покоївка заспокоїла її:

– Не бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він… Кажуть, що вбивці обов'язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить. Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрі?

– Господь з тобою! Звідки мені знати! — знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.

– Ну, такої пані, як ви — доларів двісті.

– Так мало?! — Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.

– Як для кого, — продовжувала покоївка із завидним знанням справи: — Для вас і Тодора Йоновича — мало, для безробітного колишнього воїна-інтернаціоналіста — навіть забагато… А от, наприклад, за мене… нічого не дадуть. Бо я — ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій розтовченою мордою…

– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино…

– Більше не буду, а то у вас ще дах поїде… Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь… А нема чому дивуватись — жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і — вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью — чемоданом с двойным дном… Та це буде завтра, а сьогодні — відпочивайте. Поводьтеся так, ніби нічого не трапилось або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна, вилазьте на свій балкон, можете навіть співати… Тодор Йонович чоловік хитрий і лукавий. Зате ми — мудріші, бо ми — жінки. Тож побачимо, хто кого перехитрить.

Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні, кмітливі, виховані. Не якісь п'яниці чи шелихвости. Як же це можна бути ворогом власним дітям?!

Ніч минула як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше було їй видіння: нібито Великдень і вони всією сім'єю йдуть до церкви паску святити. І так гарно довкіл, такий ранок золотий, а людей із свічечками — море світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч, як би торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку над землею і несе-несе світанковим небом аж за обрій.

Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон — не дуже добрий: церква — до тюрми, а смерч… той смерч давно відірвав Тодора Йоновича від сім'ї, так що журитися не варто…

Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:

– А тепер — ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки… правду.

І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:

– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім'ю, молоду, двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки… Знаю, що він присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку — теж. Їх навіть в заповіті не згадано.

– Жоржетто, звідки тобі це відомо? — все ще не йняла віри Віорелія.

– Звідки? Коханка вашого чоловіка — моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.

Схоже, покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає, що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, — думала Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:

– Жоржетто, що ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може…

– Може, й грошей… Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам… повідомити… А ви вже робіть як знаєте. А про гроші… що з того, що хтось їх має… Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії… В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.

«Господи, — вжахнулась Віорелія, — ця пройда таки хлебнула горя, і від неї можна всього сподіватися… Але, видно, вона не ликом шита, хоч і бандитка, коли каже, видно, щось-таки знає». — Але вголос сказала:

– Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались. Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе фактів.

Несподівано прислуга аж повеселіла:

– Будуть вам факти і «кієвскіє вєдомості»! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?

– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?

– А те, що нам машина дуже знадобилася б… До речі, в мене теж є права. — І, помітивши подив Віорелії, уточнила. — Мусила закінчувати курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.

– То ти і в Німеччині була?

– Не доїхала. Але зате права маю. Тож з радістю відвезу вас сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались… А за машину не переживайте — я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки… не восторжествує справедливість…

– Жоржетто, ти така віддана мені чи…?

– Не бійтеся, пані, зі мною все о'кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу… Бодай ради моєї нещасної матері, — і дівчина враз схлипнула, втираючи рясні щирі сльози.

Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха…

* * *

З тієї хвилини життя в просторому домі Віорелії Віорелівни змінилося. Та й вона вже не ходила як сновида по дому, не трусилася від страху. Тепер вона знала, що робити. Вірніше, вони обидві знали, що робити.

Дізнавшись по телефону від секретарки Стефи, що чоловік знову у відрядженні, Віорелія Віорелівна повеселіла, одягла свою найкращу сукню, причепурилась і пішла до приватного нотаріуса завірити доручення Жоржетті на право користування машиною.

Потім, мов нічого не трапилось, ходила по магазинах, по базару, розмовляла зі знайомими, пильно вдивляючись в їхні обличчя і шукаючи підтвердження тому, про що розповіла їй покоївка. І справді (чи то їй вже починало привиджуватись?) знайомі поводились якось дивно: то очі ховали, то розмовляли обережно, ніби з дружиною важкохворої людини, але всі до одного вдавали, що страшенно поспішають.

«Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають», — думала, відчуваючи, як тривога, образа, страх перед підступністю чоловіка поволі починають точити черв'яком стигле яблуко її душевної рівноваги і впевненості у завтрашньому дні. Але десь на самісінькім споді душі ще теплилась надія, що все це неправда, що це лиш злісні наговори…

І, може, вперше пожаліла Віорелія, що не має подруги. Або хоч би приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жіноче, чоловіків, поскаржитись і порадитись. І почути те, чого тобі ніколи ніхто інший, крім подруги, в очі не скаже. Хай і від заздрості. Одруження з Тодором позбавило її розкошів мати подруг, віддаливши її від ровесниць на таку віддаль, матеріальну і станову, що важко було ту прірву подолати навіть при найбільшому бажанні. А такого бажання Віоріка не мала, та й часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Міля. Але незаміжня Міля на сімейні теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча на геолога… з таким рабським захватом і страхом, що Віорелії почасти аж незручно було. А тепер і Міля її покинула. І підсунула (навмисне чи по глупоті своїй?) цю жахливу скандальну дівку… яка переколотила все її життя, і тепер Віоріка не відає, що з ним робити, із життям своїм. І шукає якоїсь правди. І вірить покоївці, і не вірить. І дуріє від передчуття біди.

Жоржетта чекала її біля вже накритого на веранді столу підкреслено уважна, привітна і чемна. Лиш трішечки стривожена. Коли ж Віорелія поклала перед нею на стіл доручення на машину, полегшено зітхнула.

На обід були квасоляна зупа, мітітей, перець, фарширований бринзою, і плачинда з гарбузом — улюблені страви Віорелії, які зазвичай Міля готувала раз на тиждень, коли хотіла догодити хазяйці. Видно, колишня покоївка добре проінструктувала теперішню. Але їсти Віорелії самій не хотілося. Радше не могла. Від нервів шлунок стискали спазми…

– Жоржетто! — звернулась лагідно до покоївки, що саме принесла з холодильника мінералку. — Візьми прибор і сідай зі мною обідати. Міля зі мною завжди обідала, вірніше, коли не було Тодора.

– Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мілі як… до собаки, — примружилась на ґаздиню покоївка.

– Як це ?.. Не розумію. Тодор Йонович поважав Мілю…

– Авжеж, як поважають вірну собаку: то приласкає, то ногою копне…

– Це Міля тобі розказувала? — вражено спитала Віорелія.

– Та ні. Міля ж німа. Ви ж її, до речі, і зробили німою… Просто… я здогадуюсь. По ставленні до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь із людьми, як… плантатори з неграми. Бачили кіно по телевізору «Рабиня Ізаура»? То це про Мілю… І про мене було б, якби я у вас залишилася на рік-два. Але я стільки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу вам вірою і правдою трохи, а ви мені за це добре заплатите, та й розійдемось. Ви ж бо знаєте, що я заміж виходжу? Пора й мені своє гніздо звити…

– Жоржетто, я ніяк не можу звикнути до твоїх… вибриків і… нетактовності. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твої авантюри, то мушу терпіти і миритись. А поки що сідай, бо страви холонуть.

За обідом Віорелія, покликавши на допомогу весь свій недовголітній педагогічний досвід, намагалася знайти з покоївкою спільну мову: розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Італію. Спочатку дівчина відповідала односкладно: так-ні, однак, коли Віорелія почала цікавитись деталями, не церемонячись відрізала, пропалюючи хазяйку гарячими циганськими очима:

– Пані, вибачте, але мені і там, і там було так хріново, що про те не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живій матері і виродкові батькові. Зрозумійте це! А що може доброго згадати сирота?! Як її кожен сучий син не проминав ногою копнути?

Віорелія знітилась і вже більше ні про що не питала. Та, власне, чого вона причепилась до дівчини? Видно ж і так, яке вона прожила собаче життя… Така симпатична, навіть вродлива дівчина, а — суцільні комплекси. Та й, врешті, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати її сповіді про нелегке сирітське життя. Хоча в кого те життя легке? Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в сироти воно найлегше. Принаймні, не терпиш від родичів, а від чужих –– не так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: «Мені добре. Я сирота…» І взагалі, прислуга є прислуга, і вона сама про те Жоржетті нагадувала не раз…

Отож дообідали мовчки. Подякувавши та прибравши зі столу, Жоржетта попросила хазяйку дозволити їй подивитись до машини, бо сьогодні ввечері вони поїдуть у місто.

– Навіщо? — здивувалась Віорелія Віорелівна. — Тодор же у відрядженні…

– Так вам сказала вусата Стефа? — зневажливо запитала Жоржетта. — Та стара верета бреше аж гай шумить. І все тому, що він їй добре за це платить!

– А ти звідкіля знаєш Стефу? — насторожилась Віорелія.

– Що ви все: звідки та звідки? — образилась покоївка: — Я ж вам сказала, що коханка вашого чоловіка — моя подруга. І я з нею часто бувала в офісі.

– Так він… Тодор Йонович не приховує своїх… зв'язків?! І Стефа це знає?! Жалко було дивитися на бідолашну Віоріку: обличчя побуряковіло, налилося кров'ю, от-от шляк трафить. І Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в її благородні плани…

– Та ви що, Віо-Віо-Віорелі? Заспокойтесь. Будьте мужньою, інакше я нікуди вас не повезу. Мені тільки вашого інсульту бракувало! Та ви що! Це він… він, — обличчя служниці аж перекосило від святої ненависті, — він повинен страждати, мучитися, не ви…така благородна, добра, порядна… Ради Бога, сядьте, заспокойтесь.

«Боже, — жахалася в думках Віоріка, вмощуючись при допомозі Жоржетти у фотель, — яке ж він падло все-таки в людських очах, коли навіть ця незнайома дівчина ненавидить його більше, аніж я. Який же він грішник і покидьок, коли обікрав власних дітей із якоюсь… якоюсь хвойдою? Який він брехун! Він бреше, бреше мені все життя!»— Захлинаючись валер'янкою, якою заливала її завбачлива Жоржетта, Віоріка ледве стримувала злі сльози обиди. Але, справді, чого це вона розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це він, Тодор, має ридати, цілуючи їй ноги, він землю має гризти, щоб вона простила. Він мучитись має… за те все зло, що заподіяв рідним дітям… І так буде. Так буде!

– Все. Я спокійна. Все гаразд, — взяла себе в руки, — А ти йди до машини. До неї ніхто не дивився з минулого літа, відколи Даник поїхав.

І жінки розійшлись кожна по своїх справах: хазяйка — у спальню зібратись із думками (хляками, — подумала Жоржетта), а покоївка — в гараж ( готувати техніку до війни, — подумала Віоріка).

* * *

Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя, підтоптана, як і її ґаздиня, «дачія», легко злившись із сутінками, набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що вела до міста.

Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що вдавилась кукурудзиною.

Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилась вперед, щоб лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що наближала їх до міста.

За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в тому районі, де розбудували місцеві «круті» своє власне «царське село». Віорелія давно не була в місті, тож з цікавістю обзирала залиті світлом потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори, вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні пером описати. «Не те що мій похмурий, як танк, дім», — подумала.

Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в'їхала в ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла «село» від траси, і поїхала по вулиці в глибину масиву. Зупинилися в тіні високої мурованої огорожі, за якою височів світло-рожевий котедж з колонадами, баштами і башточками, освітлений ззовні і зсередини, як цяцьковий будиночок.

– Це той палац, який він… — Віорелії здалось, що в Жоржетти від гніву перехопило подих, — подарував своїй коханці, Сніжані, так її звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як він.

Лайливий тон покоївки покоробив Віорелію: — Жоржетто, зважай на слова, — зашипіла гнівно. — Як-не-як, а він…Тодор Йонович — мій чоловік!

– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! — зневажливо пхикнула Жоржетта. — І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном, побачимо… Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде, ваш дорогий чоловічок. — Жоржетта перейшла на шепіт: — Він повертається рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!

І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під'їхала машина з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона до тями від того, що хтось її термосив:

– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, красопупиця, та он же, на терасі другого поверху!

Віоріка дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка, знову знепритомніла.

* * *

На другий день Віорелія Віорелівна злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.

Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І заповіт він ще теж не склав… Так що є ще шанс. Але чекати не треба. Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.

Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає. Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була така сліпа… Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття, не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе, ні… Задля своїх дітей! Бо вона — мати! І Бог бачить це, і простить їй!..

І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.

Увечері приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у вітальні, хвору і всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і вирішив залишитися на ніч.

Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити, що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула дім Міля, звичний спокійний плин їхніх з Ритою подружньо-дружніх стосунків почав робити перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, як тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалась дружина чи й справді жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох влаштовувало.

Одначе зараз… Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила власна дружина, порізала на шматочки і закопала в городі, під калиною. І тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і викинуть на смітник.

А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу, повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і водолазів, щоб виловили його.

І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.

Грізно наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам не повідомляти в міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І застав її дійсно хворою. Але, видно, з нервів. Чи, бува, не тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не встигла накоїти більшого лиха.

Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному, хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і шантажисток. Із такими прорвами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.

Жоржетту він впізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно: в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому фацу 13, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер, коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього кендюх опустився! Він вперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною, агресивною, ще й родичкою Мілі… У цих курваріях дійсно не знаєш, де тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався, що вона відомстить йому, розповівши все дружині…

В пам'яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні. Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно, тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.

Вкусивши розкошів, сільське дівча прив'язалось до нього, безтямно закохавшись… Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обі глухі до поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна бісиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в дім до Сніжани, каламутила тій душу… Він помічав зміни в настроях коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки…

Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні? Якось в одній, м'яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх було б узаконити багатожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні і охочі до дармівщини, не проти…

Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром, іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не вимирає… Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і Європу і крізь наші кордони просочуються, як вода…

Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок: він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості — невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця по ділах басейнових привозив, як колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду, розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна — Жоржетта, до всього ще й хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки були такі п'яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали винце і несли таку нецензурщину, що навіть в бувалого в бувальцях домнула Чепраги вуха моментально почали в'янути, як обірване листя на сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров, і розбудила у втомленім мозку солодку мрію гаремну… А чом би й ні?! У власній фортеці, за високою кам'яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока він міг собі дозволити розслабон. Тим паче що дівки самі провокували… Особливо ця, чорна дракулиця… чогось-то вона лізла йому в очі? А він все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона хоче…

Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув) стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його, аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.

– Поклич до гурту подругу, — ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.

І здивувався, коли коханка п'яно загорлала:

– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!

Але та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання, стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні шалені очі, повні вогню і… ненависті. І це його збуджувало ще більше. У лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню, отої справжньої жіночої — не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, — солодко тріпотів у хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.

Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей грайливу русалку, як отримав… коліном у пах. Зловтішно зареготавши, Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.

Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці про Жоржетту. Що за чортівня, — лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!

Скоро почав помічати, що шукає її… Їдучи містом, обмацував поглядом всіх перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої чорнявки… Серце мало з грудей не вискочило… але то була не вона… І раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину… у власному домі! Але тепер уже… поряд з його першою, з його вірною старою жоною Ритою!

Шалене бажання охопила його при першому погляді на Жоржетту. Збудження затьмарило розум. Втративши обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його безумні спроби завершились ганебним провалом… Любовний вогонь згас. Натомість з'явилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа…

Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта — племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі! Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити хатню роботу, дітей доглядала і роками, як тінь, безшелесно проникала опівночі до нього кабінет і безшелесно покидала його, сонного і вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку… Бідна терпелива Міля… Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно, ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала, боячись втратити і його, і Мілю…

За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.

– Приходила сусідка Надя, — сказала ледь чутно Віоріка, — вечерю приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима… Багато працюєш? А здалося б і про здоров'я подумати: не двадцять уже…

«Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене ще за гайдука молодого мають, а вона… занила—завила, бля. Нема гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої окучуришся від тоски-печалі», — з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже протоптала сюди стежку, то добра не сподійся…

Рити він не боявся. Скоріше… хотів мати фацу (лице), як кажуть у його колишній вотчині — селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго, турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної і обуреної матері про його… зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще прийдеться голову прихилити на старість… В цьому житті все скороминуще, а найбільше — гроші. Вони минають і обминають людину, а от старість і смерть — ті не обминають, навіть царів не обминають.

Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і… і ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям смертельної небезпеки. Звідки це погане… незатишне… мульке передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись…

– Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який…

Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування, жалюгідного загравання і… чогось незатишного, тривожного, що наразі холодним вітерцем повіяло в душу.

* * *

Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні, і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання — їм кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно, «віаґру» ковтає жменями… Бо звідки б то у його роки тій дитинці взятися, як не від «віаґри»? Часто такі чоловіки, що лигаються з молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває… Їй навіть жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки порізати… І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку. Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і жінками.

Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:

– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю…

І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню Жоржетта.

– Пора, — сказала, звертаючись до враз посірілої Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві весняних кодрів. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої рішучості.

Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї під підборіддям. Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з голови пакет.

– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! — зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п'ястуків. Але побачивши, що Віоріка стоїть скам'янівши, закричала. — Не стій! Не смій його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! — І покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у фіолетових покусах і засосах. — Може, хоч тепер повіриш, що твій чоловік — чудовисько, яке має здохнути! Бо я… я тебе сама вб'ю!

«Он воно що! — сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. — От звідки ця ненависть! А я… А він… як він міг… у неї, дружини, під боком…»

Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на свого тирана, на свого кривдника і … стиснула на його борлаку сталеві кігті…

Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване, плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось із трясовини паралізуючого снодійного та «обіймів» дружини. З нелюдським зусиллям розклепив ніби склеєні повіки, і… здивування, жах, лють спотворили його лице.

Віорелія впала на бік, заверещала і кинулась рачки до дверей. Тодор Йонович, побагровівши від натуги, перевернувся долічерева, став навколішки, а далі — ривком — схопився на рівні. Похитуючись на розкарячених неслухняних ногах, обвів налитими кров'ю очима кімнату, якусь мить з тупим нерозумінням розглядав перестрашену Віорелію, скоцюрблену біля порога, і лише коли його важкий погляд наткнувся на Жоржетту, блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до ніг… Розчепіривши руки, він пішов на неї, як зомбі, повільно, нахиливши по-бичачому вперед широколобу голову…

«Де вона взяла цю биту для гольфа? Я ж її тільки вчора з Франції привіз… для Сні…» — було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович, падаючи від пекельного болю у скроні.

І вже не чув, як страшно закричала Віорелія Віорелівна, не бачив, як вона обезуміло кинулась до телефону, белькочучи:

– «Швидку», «швидку»… лікаря…

Але тонка, в срібних перстениках рука вихопила в неї слухавку. Перед Віорікою виросла Жоржетта:

– Не поспішайте, люба пані! Дайте чоловікові спокійно віддати Богові душу! Йому вже все одно ніхто не допоможе. І заспокойтесь. Ви нічого поганого не вчинили. Ви лише… захищалися від цього розлюченого звіра! Так-так, захищали своє потоптане життя, своїх дітей і всіх тих жінок, кого це страховище знищило.

– Тодоріко! То-до-орі-ко! — не слухаючи Жоржетту, голосила Віорелія, від жаху б'ючись головою об одвірок. — Мій коханий, мій нещасний Тодоріко, ради Бога, прокинься… Боже, Боже, що я наробила? Як мені далі жити?! Що мені діти скажуть?!

–Заткнися, стара ідіотко! Бо я тебе навіки заткну! — зашипіла Жоржетта, замахнувшись на хазяйку білою ключкою: — І не валуй, як сука в сливах, бо ще люди почують. А мені б не хотілося відповідати за це падло, як за щось… порядне. Та й тебе шкода… Як–не-як, а ми все-таки друзі по нещастю і трохи… родичі.

Жоржетта замовкла, бо якраз на цих словах Тодор Йонович ще раз сіпнувся, витягнувся на весь зріст і завмер. На скроні його проступила густа яскраво-червона пляма. Віорелія здавлено зойкнула, відчуваючи, як земля тікає з-під неї, як всмоктує її в себе чорна, задушлива лійка смерчу і несе-несе за обрій…

Очумалась в Тодоровій постелі, просячи в Бога, щоб це був тільки сон, страшний, та минущий кошмар. Однак це був не сон. На зеленій підлозі лежав бездиханний, залитий кров'ю її чоловік, її Тодоріка, а навпроти у кріслі сиділа Жоржетта, виграючи білою ключкою та патякаючи, як божевільна маніячка:

– Він весь посинів, ніби його отруїли трутою для пацюків. Але чого голова пробита і… кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека — одні жертви автокатастроф. Відкриття купального сезону — потопельники. Починаються осінні дощі — самогубці, переважно вішальники… Всі як один — депресивні інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених… А щоб задушених целофановим мішком чи вбитих власною дружиною — таке бачу вперше!

– Замовкни, замовкни! — забилась в істериці Віорелія Віорелівна. — Як ти можеш — він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!

– Кажу вам, не валуйте! І запам'ятайте: всім — і дітям, і сусідам, і на суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви — оборонялись. Він на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією палкою. Зветься — бита. І тоді — вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви — жертва… Вас виправдають. Бо ви, захищаючись, покарали зло — от і все.

– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю… а мене мають… Ти… Ти… катюго! — нарешті до Віорелії дійшов зміст Жоржеттиних слів.

– Не кричіть на мене! — Зло зблиснула очима покоївка. — Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так що мовчіть і слухайте. Викликати «швидку» не раджу. Вас запідозрять і зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає безвісти.

– Але ж… Стефа… люди… Боже, помилуй! Спаси! — несамовитіла Віорелія.

– Стара вусата Стефа? Та вона не пам'ятає, що з нею хвилину тому було. Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, — знущалася Жоржетта, — до вас з першого поклику їхав?! Може, до когось іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом. Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте? Прекрасно. Тоді ходімо.

– Куди? Куди мені йти? — хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.

– Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не подобається… Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося! Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.

– Я… вбила?! Я — вбила?! Боже! Я?!— знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.

– А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по голові чоловіковій битою для гольфа, яку він щойно із самої Франції привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?.. Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати не пощастило… Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані. Тепер я теж — багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові вашого злочину. Це — по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями… Авжеж! І добре заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла б, та ключика не маю… І не робіть таких здивованих очей. І не брешіть, бо мені нема що втрачати… давно нема що втрачати. З колиски. Отож, люба пані, діставайте ключик… А я за це допоможу ще й вам виплутатись із прикрої історії…

– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!

– Ще одна образа — і я йду, — попередила холодно Жоржетта, — тож вставайте, діставайте гроші, та й запорпаємо притьмом вашого чоловіка, доки темно, десь на городі, під калиною, або ще ліпше… втопимо! Точно! Ми його втопимо! — І покоївка радісно заплескала в долоні, наводячи на Віорелію своїм сатанизмом тваринний жах. — Отож беріть за ноги, а я — за руки та й поїхали… А то скоро розвиднятися почне…

– Ні, я не можу… — жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: — Не мо-о-ожу…

– Уб'ю! — спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись закривавленою битою: — Мені свідки непотрібні. Тим більше невдячні суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це збираються під трибунал підвести… Але, матушо, не вийде! Не на ту напоролись. Тож або вставайте, або… відлетить ваша душечка, Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою…

Те, що було далі, залишилось в пам'яті Віорелії Віорелівни мішаниною з уривків страшних кошмарів. Мов з потойбіччя. І вона серед тих кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім… потім — ніби поїхала…

* * *

Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи, виповзла на вулицю ледь освітлена «дачія» і почухикала в протилежний бік, на далекі вогні обласного центру…

II

Позаяк вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом виявилось, навіть найближча до покійного людина — його секретарка Стефа думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя «дачія», яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби темно-синю «дачію» не впізнав кум Тодора Йоновича — начальник районного відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки, на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.

Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила правоохоронні органи почати розслідування по факту пограбування будинку народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула садибу і дім, «дачії» не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити й річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за добрих двадцять кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка машина могла так далеко заплисти. Оскільки пані Чепрагової в тій «амфібії» не було, а були тільки сліди від її пальців на шиї чоловіка, то про її зникнення місцева міліція збиралась повідомити в Інтерпол. Але не повідомила, бо в області в цей час об'явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого, вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.

III

Міжнародний поїзд «Москва-Рим» безтурботно перетинав буйно-зелені Карпати. Біля вікна в коридорі майже порожнього вагона стояли дві жінки і сумно вдивлялися в миготливі гірські краєвиди з полонинами, лісами й перелісками.

– Перепрошую, ви далеко? — чемно спитала старша.

– Та ні, — чомусь усміхнулась молодша. — Недалеко, лиш до Парижа.

– А я ще ближче, до Букурешта, — чомусь зітхнула старша.

– Тоді ви сіли не в той поїзд, — зауважила молодша.

– Хіба? Себто хіба з Риму не ходять потяги на Букурешт?

– Не знаю. Не цікавилась ніколи. Знаю лиш, що ходять до Парижа. І я туди їду.

– Певно, на показ мод… Ви така гарна, така вся… певно, топ-моделька?

– Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на інші заробітки… Чула, що у Франції ще мало наших, тобто заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки… Навіть в більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші…

– Певно, на посаг? — спробувала вгадати старша.

– Ні, на ліки… Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї… рак.

– Боже, яке горе! — щиро поспівчувала старша.

– Горе… Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе…

– Ваша правда… До речі, — спохопилася старша, — ви чули ту страшну новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали! Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі не розчула. Запам'ятала лиш це рідкісне в наш час ім'я. Нібито його авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті знайшли цілу калюжу крові, а в ній — нібито невідому якусь отруту! А ще — на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині, і нібито вони билися, чи що… Жах, яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф, прив'язаний до спинки сидіння… Отака страшна, заплутана історія… Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному, одної смерті мало було?!

– Видно, що мало… — подумала вголос молодша. — Є такі люди, що їм мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона… Мабуть, і смерті однієї замало…

– Воно то так, але щось не віриться, щоб виною катастрофи була дружина… Вперше чую, аби на старість доходили такого краю… Але чого в житті не буває…

– Боже, як нудно… — Раптом позіхнула молодша. — Нудно і бридко… Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а … дочка. Отак!

– Рідна?!

– Позашлюбна. За що? Хтозна… Може, за те, що звів її маму, котра робила в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну з ним дочку йому не призналась, аби… не вигнав з хати… Але, я думаю, він все добре знав… Не такий він чоловік був, щоб від нього могло щось втаїтись чи сховатись… Просто, він ту жінку мав за тварину, за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей… А може, тій дочці гірко було, що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі, котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж улаштувалась до нього покоївкою, він… хотів її… збезчестити, а потім побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? — Останнє слово прозвучало як схлип.

– Боже, яке… страховисько! — вжахнулась старша. — Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!

– Буває ще й не таке, — гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. — А може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні і упослідження сирітством… і не ким-небудь, а рідними людьми… А може, то був просто самозахист — те вбивство?.. Просто, вона захищалася… від таких батьків і всього свого життя паскудного… Та що гадати! Смерті без причини не буває. Помсти — теж. Тільки от кому від того легше?..

– Ви так говорите, ніби все те… бачили? — здивувалася старша.

– Неважко уявити… Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони… Не хотіла б я опинитись на її місці… Ні за які гроші не хотіла б…

– То правда, — погодилася старша, — хай Бог милує від такого! Але, що поробиш, світ страшний, і на віку — як на довгій ниві… таке може приключитися, що й у страшному сні не присниться…

І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.

2002 р. Чернівці — Бухарест — Київ.

–

 Примітки автора:

Домнул — пан, господар (рум.)

Домна — пані (рум.)

Непота — племінниця (рум.)

Ґата — все, досить (рум.)

Матуша — тітка (рум.)

Пурис — велике цабе (діал.)

Шпарґат — плита (діал.)

Пацє — порося (діал.)

Верета — ряднина (діал.)

Банувати — тужити (діал.)

Слатина — солоне мінеральне джерело (діал.)

За поману — на Боже, милостиня (діал.)

Фаца — обличчя (рум.)

 – КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»:

 

1

1 Домнул — пан, господар (рум.)

(обратно)

2

2 Домна — пані (рум.)

(обратно)

3

3 Непота — племінниця (рум.)

(обратно)

4

4 Ґата — все, досить (рум.)

(обратно)

5

5 Матуша — тітка (рум.)

(обратно)

6

6 Пурис — велике цабе (діал.)

(обратно)

7

7 Шпарґат — плита (діал.)

(обратно)

8

8 Пацє — порося (діал.)

(обратно)

9

9 Верета — ряднина (діал.)

(обратно)

10

10 Банувати — тужити (діал.)

(обратно)

11

11 Слатина — солоне мінеральне джерело (діал.)

(обратно)

12

12 За поману — на Боже, милостиня (діал.)

(обратно)

13

13 Фаца — обличчя (рум.)

(обратно)

Оглавление

I

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

  * * *

II

III

Реклама на сайте