«Ги-ги-и»

Юрій ВИННИЧУК ГИ-ГИ-И

Маленький вступ від видавця

Ця книга — сюрприз не тільки для читачів, але й частково для самого автора. Уже коли видання макетувалося, до нас несподівано звернувся колишній працівник КҐБ і запитав, чи цікавлять нас… невідомі твори Юрія Винничука. Ми були щиро здивовані пропозицією придбати у нього цілу папку. Нам відомо було, що це вже не перший подібний прецедент. Таким самим чином були викуплені конфісковані рукописи Бориса Антоненка-Давидовича, чим ще раз підтвердилася відома сентенція про те, що рукописи не горять. Що ж — старі кадри, вочевидь, у багатстві не купаються.

Отже, коли ми поцікавилися вмістом папки, то не вагаючись, викупили її.

Папка містила здебільшого твори, які раніше ніколи не публікувалися. Частину небезпечних рукописів автор, за його словами, зберігав у знайомих. Та під час одного з обшуків вони були конфісковані і зникли безслідно. Працівник КҐБ розповів, що їм щойно наприкінці 1986 року вдалося ідентифікувати автора, але уже набрала обертів Перестройка, і справу закрили.

Таким чином читачі тепер мають змогу ознайомитися з творами, які сам Винничук вважав безнадійно втраченими. Це такі речі як «Святе сімейство», «Завжди напоготові», «Око», «Арканумський борщ», «Газети», оповідання з циклу «Прекрасна Емма Зунц» («Сюрприз», «Парк культури і відпочинку»). Їх ми долучили до цієї книги без відома автора і в тому ж вигляді, в якому вони ходили у самвидаві й дратували пильне око церберів.

Інші новознайдені рукописи суттєво доповнять фантазійну книгу «Арканум» та книгу віршів і поем, які ми плануємо видати ближчим часом.

Ги-Ги-и

Ги-ги-и

1

Було мені, либонь, зо п'ятнадцять років, а братові Максові — шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею. А влаштував він собі мандрівку в ліпший світ тим робом, що упав напідпитку з кладки в струмок, де й води було жабі по коліна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, таткові хтось і поміг, але нам про це нічого невідомо.

Щоправда, того вечора матінка веліла нам із братиком перетягти кладочку мотузкою і ледь-ледь підпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досі в здогадах. Коли ж уранці знайдено трупа, то мотузки, звісно, вже не було. Матінка одразу в плач:

— Ой горе ж мені! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?

Та гріх було нарікати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своїх кавалерів, котрі ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку і платили незлецькі гроші, віддаючи належне матусиним привабам.

В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тім'я биті і, підкравшись до віконця, усе любенько бачили. Меншенького я підносив на руках, щоб і він поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на ліжкові.

Всіх її гостей ми знали добре з вигляду і завше ґречно віталися, дуже їх любили і шанували, бо ж приносили нам цукерки та інші солодощі.

Лише одного жевжика терпіти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото він, щоб не увередити нашу матінку, не на неї вибирався, а клав її зверху. Це ж, було, бідна матінка ґецкають та ґецкають, аж рясним потом сходять, а він лежить, мов колодисько, та й сопе тіко.

Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми і тебе поґецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в ліжко під простирадло. Самі причаїлися за вікном і чекаємо.

Приходе наш любасик і зараз із матінкою порозбиралися — та й бух у ліжко. От мама почали своє робити, а він, хоч-не-хоч, і терне задком, перець йому — й туди. Ех, як не почне він кидатися та підкидатися, що матуся наші, мов горобчик, злітали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забідкалися, аби не беркицьнула вона на підлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка після тієї скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягається вже, бісова намога, а чухається!

А то якось нас дідуньо під вікном застукали, та як галайкнуть:

— А що ви тут, шибеники, робите, га?

Ми ж йому:

— Цитьте, діду! Клієнта сполохаєте!

— Якого ще в біса клієнта?

— А ходіть-но лишень погляньте!

Та з тих пір і дідуньо наш учащати почали під вікна. Усе нам, було, наказують:

— Дивіться, не забудьте й мене покликати, коли там теє… Бо візьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!

Не минуло року по татовій смерти, а наша матуся з'їздилася на ніц. Куди й кавалери пропали — наче вітром здуло.

Як на зло, ще й з дідом пригода. Дідуньо, бачте, займалися тим, що перевіряли сусідські курники. Вони всюди любили порядок.

— Я, — каже, — чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу — непарна рахуба, то й кажу собі: не буде пари — з'їдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну візьмеш — пару розіб'єш. Беру дві.

Одної нещасливої години прилапано було нашого дідуня в курнику саме як вони парній курочці голівоньку скручували. Дідуньо, звичайно, пробували пояснити, що його діяльність спрямована винятково на користь господарства, але кийки на ці апеляції не зважили і справно вирахували парність дідових ребер. Так що ні в кого вже сумніву не було, що дід зайвого ребра не мав.

Після такої рахуби небіжчик з ліжка вже не вставали. Але нам вже було добре відомо, що порода наша живучіша за котячу, і дідуньо бозна ще скільки літ валятимуться в ліжку, доки надумають Бозі духа віддати. А що це нам було й зовсім не до речі, то не дуже-сьмо жалували, коли якось уночі дідо задихнулися під периною, котрою накрилися з головою. А щоби тая перина не сповзла, і наші дідуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матінкою сіли зверху.

Небіжчик і кавкнути не зміг, бо наша матінка була вже на ту пору дебеленькою жіночкою і, хоч мала гузно в добрих два обійми, то все ж, певно, їй холерно дідова голівка намуляла, а особливо довгий з горбиком ніс.

Ото як дідуньо, царство їм небесне, ґеґнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальність від часу, як його авторство стало відоме всім, кого він обслуговував. То й не диво, що наша матінка якось і каже:

— Ну, ви вже повиростали, пора й за діло братися. Бо я не збираюся дармоїдів тримати.

А що це святісінька правда, ми на дідуньові переконалися, і щоб убезпечити себе від різних несподіванок, на які наша мама була дуже спритна, удалися до цілком пристойного діла: де що не так, або ж не там, де слід, лежало, відразу волокли у хату.

Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось мені той вереск так допік, що я не втерпів:

— Цить, — кажу, — а то вухо відріжу!

Куди там — не перестає. Я свого братчика дуже любив, але обіцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк — і вуха нема.

Макс умить занімів; де й сльози поділися. То капотіло, як з ринви, а то, мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько — дзюрр та дзюрр.

— Дурню! — не витримав я. — Ти хоч би долонею прикрив!

А він ані мур-мур. Стоїть, як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама і питає:

— Що таке сталося, що він вже не плаче? То верещав, як недорізаний, а то замовк і ні шелесть. Що ти йому зробив?

— Та нічого. Ото тіко вухо відчикрижив, бо занадто вже він заходився.

— А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як відчикрижити?

— Ні, а що?

— А те, що міг інфекцію занести. Господи, що мені з вами робити? Ніколи в старших не спитаються, самі все вирішують. Ходи, Максе, в хату. Заліплю тобі рану тістом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!

Те вухо я сховав у сірникове пуделочко, вимостивши його ватою, і Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощів усіх вуличних хлопчаків, ба навіть із передмістя приходила дітвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс із гордістю показував своє вухо і пояснював:

— Це Влодзьо мені втяв, коли я кричав, як недорізаний.

І тоді всі звертали на мене погляди, повні пошани і заздрощів: оце братик — перша кляса!

На щастя, я одразу зорієнтувався, що на демонстрації відтятого органа можна незле заробити, і став брати від кожного глядача п'ятачок. І лише в рідкісних випадках, коли глядач був надто малим, аби володіти бодай дрібною копійчиною, плата замінювалася якими-небудь цінними предметами. Це могли бути кольорові скельця, ґудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навіть цукерка.

Мама не могла нами натішитися:

— Я завше казала: у вас грає моя кров.

Про кров нашого татуся ніколи не згадувала, оскільки й сама гаразд не відала, хто з безлічі її кавалерів міг бути нашим татом.

Але все має свій кінець. Коли забракло охочих милуватися відтятим вухом, наш ґешефт занепав. Бідолашний Макс не міг цього пережити. Він зі слізьми на очах благав мене, щоб я відрізав йому і друге вухо, але я добре розумів, що це вже ледве когось знову зацікавить.

І тоді ми почали розмірковувати, що б таке ще в Макса можна було відрізати. Довго ми думали, доки врешті Макс не повідомив з таємничим виглядом, що в нього є одна дивна штучка, яка йому зовсім не потрібна, і він би з радістю її позбувся. Та коли він мені показав тую штучку, то я не захотів брати на себе такого тяжкого гріха.

— Максе, — сказав я, — ти ще занадто малий і не можеш гаразд оцінити вартість цієї штучки. Коли ж підростеш, вона тобі деколи буде дуже потрібна.

Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати іншого зарібку.

2

На ту саму пору забрів на наше подвір'я п'яничка і заснув, а наша свиня підкралася і перекусила йому горлянку. А що вона, як рідко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала і давай собі ласувати.

Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибігли ми з матінкою і відігнали жирунів. Та було надто пізно, п'яничка одійшов у кращий світ. І в тую мить посивілу голівоньку нашої неньки навідала смілива ідея: аби добро не пропадало та поки м'ясце не засмерділося, напекти з останків цього п'янички шницлів.

Довго не думаючи, затягли ми його в льох і хутко розтяли від пецьки до тецьки.

Оскільки шкура вже була пошкоджена, ми її закопали, а м'ясо, відділивши від кісток, перепустили через м'ясорубку.

Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивіска:

ПІД ЗЕЛЕНИМ ПСОМ

Тут можна смачно пообідати і переночувати в товаристві незрівнянної Лоліти.

Незрівнянною Лолітою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собі чорну кудлату перуку і зовсім незле виглядала, хоч її форм вже не стримували жодні гумки і жодні корсети.

Таким чином, наша робота полягала в тому, що нічліжан годувалося найрізноманітнішими м'ясними делікатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гості розходилися по виділених покоях, то одразу цікавилися незрівнянною Лолітою. Яке ж було їхнє збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було іншої ради — незрівнянна Лоліта заходила в кожну кімнату по черзі і примушувала до злягання, поєднуючи корисне з приємним.

На світанку жоден із клієнтів уже не дихав, і тоді для нас із Максом починалася справжня робота. Хоч і часто заходили відвідувачі «Під зеленого пса», та все ж м'яса лишалося стільки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кісток до біса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.

— А чому б нам не почати варити з них мило? — поцікавився я у матінки.

Її ця ідея неабияк зворохобила.

— А що — і справді! Не пропадати ж добру.

Роботи навалило стільки, що ми ухекалися не на жарт.

Одного вечора ми після довгої наради вирішили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засіяли цикутою і блекотою, щоб була приправа до м'яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кістки і тлущ. На мене лягла вся різницька робота, а на маму — кухня і роля незрівнянної Лоліти.

Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка.

3

Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки — Мілько і Філько.

Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих і псячих шкурок норкові й лисячі хутра, які надто підозріло пахли, і їхні власники дуже нарікали на те, що за ними по вулицях бігло щонайменше з десяток котів і псів, мабуть, родичів лисячого хутра.

Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку і сховав за поясом під курткою.

На хуторі панував затишок. Осінній вітер розважався нещасним листям. Стрийна сиділа на порозі й товкла масло. Ледве чи воно було коров'яче.

Я чемно привітався і запитав, чи є стрийко.

— Є, є, піди за хату — він там хазяйнує.

За хатою старий кендюх стрийко і його троє бовдурів саме білували котів.

— Боже помагай! — привітався я.

— О, хто до нас прийшов! — вигукнув стрийко, вдаючи, ніби дуже втішений, а вся трійця його вишпортків порозтягала писки від вуха до вуха, оголюючи жовті ріденькі зуби. — Яким тебе вітром занесло?

— Тим вітром, що мете грошима.

Почувши про гроші, стрийко зацікавлено глянув на мене, тоді витер скривавлені руки об траву і підступив ближче.

— Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку мої хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якої-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.

При тих словах троє бенькартів метнулися до мене, скалячи зуби, і вже хотіли виконати веління свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голівці.

— Е-е, — заметушився стрийко, — я пожартував.

— Прибережіть такі жарти для роботи, яку я вам збираюся підкинути.

На Бодя вилили відро дощівки, і він очуняв. Сіли ми під деревом на траву, і я їм почав розповідати.

— Отож, діло таке. Відкрили ми з матінкою шинок «Під зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але ніхто не бачив, аби вони звідси виходили.

Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:

— Частуємо їх м'ясцем, а залишки м'ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?

— Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.

— Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.

— То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м'яса?

— Еге ж.

— А м'ясо у вас з'являється після того, як кудись пропадають нічліжани?

— Маєте рацію.

— А нічліжан годуєте м'ясом, яке з'явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?

— І які ж бо ви, стрийку, дотепні! — вигукнув я захоплено.

Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.

— Гм-м… — нарешті промимрив стрийко. — То ти хочеш мені запропонувати спілку?

— Ви, стрийку, так якби мої думки читали.

— А не боїшся, що я продам вас?

— Нє-а.

Стрийко здивовано підняв брови:

— Чому?

— Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар'ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.

Стрийко скривився.

— Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?

Любі діточки одразу ж закивали головами. Мені сподобалась їхня маломовність. Ми потиснули одне одному руки, і стрийко мовив:

— Ну, таке діло не зашкодить і обмити. Ходімо до хати.

Стрийна накрила на стіл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящчину і розлив по келишках. В житті ще не доводилося мені пити бридкішого трійла. Певне, що й покійник скривився б, якби хто хлюпнув йому тієї зарази на губи. Закусив я квашеним огірком, бо ті вареники з м'ясом, що з'явилися на столі, довіри в мене не викликали.

4

Відтоді пішло наше діло так вдатно, що заробили ми доволі грошенят і стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, і без сварок, бо і стрийко, і наша матінка ніколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурні не пошити.

Одного разу мама й кажуть стрийкові:

— Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?

І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слів за стрийкову доню, котра мала вже сімнадцять літ і вважалася на виданні. Звали її Рузя. То було придуркувате від народження створіння, котре годилося б тримати на темнім стриху, аби вона порядних людей не полохала.

Уявіть собі худющу, позеленілу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такій немитій мармизі мене зібралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:

— Та ж вона страшна, як світ соціалізму! Коли я її бачу, у мене все опускається і гикавка бере.

— Сину мій! — сказала матуся. — Наше діло потребує жертв. І коли ти не даси згоди, то мені доведеться вдатися до крайнощів.

Вона так промовисто подивилася на мене, що я відчув себе одною ногою вже там, де і мій коханий татусь.

5

Весілля закотили на всю губу. У місті помітно поменшало блудних котів і собак, а що вже ворон упольовано — то й ліку нема. Стрийна напекла таких курчат у сметані, що гості мало пальці не попроковтували, не здогадуючись, що ще вчора ці курчата каркали на деревах. Не кажу вже про тушковану крілятину з котів і печеню з псів. Стрийна доклала весь свій кухарський талант, аби навіть найзаповзятливіший смакоша не засумнівався у натуральності ковбас, паштетів і шинок.

Я сидів із квасною міною на обличчі, а поруч стирчала, мов шило з мішка, моя Рузя. Вусата усмішка сяяла від вуха до вуха. Довгий час я намагався не зиркати у її бік, щоби не зіпсувати собі апетиту, й сумлінно спожити тих кілька натуральних канапок, які мені мама запхала до кишені. Але оті пуцьверінки, її пришиблені братчики, зчинили страшенний вереск — мовляв, горілка гірка (а хіба вона може бути солодка, якщо її з кізяків гнали?), і пити вони, бач, не будуть, поки молоді не засолодять.

Я зблід і відчув, як мурашки повзуть мені по спині. Куди там, вража мати, до солодощів! Такій штахеті хіба чоботи дай цілувати, то, може, заблищать від її губ, як від дьогтю. А ті іроди не вгавають, лементують так, що аж їхні пики збуряковіли від потуги.

Рузя тим часом тулиться до мене, мов собача, і я чую, як щось у неї бурчить в животі, наче там хтось під гору тачку цегли пхає.

Звівся я на ноги з важким серцем. Рузя мені рийку свою тиць та й обслинила всього так, що мало носа не відгризла. Присмокталася тая кляча, мов п'явка, думав, що й душу з мене висмокче, бо вже почув, як в шлунку моєму буйні соки зануртували і піднялися до горла. Ледве відірвав її від себе і впав на лаву. Писок аж блищав мені від слини, а витертися ніяк не пасує, то я вхопив кусень короваю і дарма, що його спечено було з тирси, набив ним рота, щоб хоч так якось витравити смак Рузиних вуст.

Тим часом родичі чомусь вирішили, що я палаю страшним бажанням усамітнитися з молодою і, підхопивши нас попід руки, заштовхали в покій та зачинили на ключ.

Моя жіночка, уся червона від невтомної жаги, переповнена бажанням нарешті знищити залізобетонну лінію Мажіно своєї невинності, умить поскидала з себе усеньке манаття, усе, що приховувало від людського ока її кістляві форми, і стала переді мною гола-голісінька, як її дурнувата матуся породила.

Мій сумний погляд проїхався по гладенькій поверхні відсутніх грудей, провалився в запалий із синіми прожилками живіт, на котрому можна було б цвяхи випрямляти, і з жахом заплутався в чорній куделі, що стирчала з-під живота. Ця жахлива мітла приголомшила мене своєю непропорційністю до решти тіла, і я відразу запідозрив талановиту рученьку стрийни.

Зловтішно посміхаючись, я шарпнув за теє гніздо. Рузя скрикнула. А в руках у мене опинилася звичайнісінька перука, не без майстерності пристосована для виконання зовсім інших функцій. А на місці, де щойно чорніли непролазні хащі, руділа тепер несмілива хошимінівська борідка, яку Рузя цілком доречно вирішила цнотливо прикрити кістлявою ручкою.

Щоб якось розвіяти напружену атмосферу, Рузя хихикнула і, беркицьнувши в ліжко, жваво розкинула ніженьки, аби я хоч зараз не засумнівався в наявності того місця, на якому мене, дурного, вженили. Я дійсно побачив, що там усе в порядку і не чигає на мене замаскований міксер, адже від моїх родичів усього можна було сподіватися.

Та-ак, думаю собі, коли зараз її не навчу розуму, то коли ж учити? І, скинувши ременяку, підступаю до неї, а воно, звісно, дурне — шкіриться та потягується, мов кішка. Ухопив я подушку, мордяку її накрив та ну ж хрестити по чім попало. Вона, як зміюка, звивається та кидається, аж кості торохтять, а я не вгаваю — хресть-навхресть, аж ремінь до шкіри прилипає.

Одвів я душу, сів біля неї та й кажу:

— Оце писни кому — порішу на місці. Я такий. Втямила?

— Умгу, — крізь сльози.

— І щоб більше я тебе голою не бачив. Твої божественні форми діють на мене, як на кота скипидар.

6

Після того родичання може б ми й жили собі, як пироги в маслі, але наша матуся уже зовсім занепала на силах і, яко незрівнянна Лоліта, могла тепер задовольнити хіба такого хлопа, що п'ятнадцять літ в криміналі відсидів, та ще перед тим добряче його підпоївши.

Зібралася всенька наша родина за квадратним столом і почала розмірковувати, як же тут виплутатися з тяжкої ситуації.

От я й кажу:

— Коли наша матінка вже не теє, то я пропоную до цього діла залучити або стрийну, або мою любу жіночку.

Ех, що зі стрийком зробилося! Як не зірветься на свої кривулі та як не загамселить кулаками по столу:

— Не дозволю! Не дам! — і таке інше, присмачене перченими слівцями.

А його одоробали і собі за ножі та виделки схопилися, мовби сплутали мене з печеним гиндиком.

— Ага, — кажу я, — то це як ваша сестра, а моя матінка надуживала сил задля спільної кишені, то ви ні гу-гу, а як черга до ваших дійшла, то ви зараз гальма тиснете?!

— Я слаба для такої роботи, — сказала стрийна.

— Вона дуже слаба, — підтвердив стрийко. — Ми з нею тепер не частіше, як раз на два дні борюкаємось, та й то чух-чух, аби скорше.

— І то хіба, як від него по зубах дістану, — зітхнула стрийна. — Бо для мене і раз на два дні затяжко. Добре, жи я на ніч щелепу виймаю, бо був би мені весь писок погаратав.

— Ті хлопи — то всі якісь бузувіри, — похитала головою моя матінка. — Колись до мене один такий приходив, що все хотів мені кавалок дупи врізати. Казав, жи як баче її, то зара йому слина тече і хоче жерти. Як-єм тото зачула, то більше він мене без майталесів не видів.

— А як же він тоє?… — поцікавилася стрийна, але мама, кивнувши на дітей, зашептала їй на вухо.

Стрийна сказала:

— Ага, — і задумалась.

— Ну, добре, — встряв я. — На стрийну маєте право. Тримайте її винятково для своїх дрібновласницьких куркульських потреб. Бийте в писок і нюхайте, чи дихає. А я хлоп сучасний, в мене мораль не засмічена буржуйськими забобонами. Я свою кохану жіночку віддаю на спільне діло.

Рузя, як те зачула, спалахнула, мов жар, і очка опустила. Відразу видно, що мою пожертву оцінила вона, як найвищий дар своєї долі. Нарешті вона скине із себе важкі ланцюги невинності і наситить спраглу плоть.

Всі решта важко перетравлювали мою пропозицію, гарячково підраховуючи свої відсотки. Аби полегшити тії підрахунки, я продовжив:

— Оскільки я — її повновладний власник, то вимагаю для себе сорок відсотків із прибутку.

Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про гроші, відразу забув, що йдеться про доньку, і кинувся торгуватися, збиваючи ціну. Стрийна і своє вставила:

— А мені скільки перепаде? То ж я її родила. Дев'ять місяців носила, аж мені поперек ломило! Прошу мені заплатити за кожен місяць.

— Не дев'ять, а сім, — сказала моя матінка. — Я добре пам'ятаю. Через те воно таке худюще і вродилося.

— Як то сім? — насторожився стрийко. — Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сім бути не може, бо мене до войська забрали відразу по весіллю. То було в листопаді, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев'ять місяців.

— Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому місяці, а не на дев'ятому. Так жи твоя жіночка через два місяця після шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.

Стрийна сиділа з очима в стелю і зовсім біла.

— Як-як? Якого ступеня? — морщив чоло Стрийко.

Потім поволі повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицілюючись, і, не довго думаючи, заїхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом із кріслом, розкинувши руки і ноги. В лівій руці вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.

— Так то є з бабами, — похитав головою стрийко і всмалив собі десять дека шпагатівки, не закусуючи. — Двадцять п'ять і ні відсотка більше.

— Добре, — погодився я.

Рузя про свою долю навіть не мрукнула, бо ж дістала все, про що тільки могла мріяти — кожної ночі по п'ять-шість хлопів, а то й більше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобітою.

Але на тім проблема не закінчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лоліта переймалася лише тим, як стримати розкішні форми, що рвалися з одежі, то в Лоліти новоспеченої, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.

Щоб добре дослідити, які саме місця її тіла потребують руки майстра, матінка звеліла Рузі розібратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, діставши від стрийка ще два ляпаси по писку і горнятко води на голову. Вона вставила собі щелепу і теж взялася до ціла. Обоє з матінкою кружляли, мов джмелі, довкола Рузі та радилися, що з цим скарбом робити.

— Цицьки я зроблю з паклі, — сказала матінка. — Обшию їх марлею, аби купи трималися, коли їх клієнт буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч і пакля, але як кобіту хтось лапає за цицьку, то мусить вона стогнати і очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобі, сину, як ще ти об неї не потовкся.

— Може, тістом замастити, аби не так випирали? — спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.

Стрийна взяла зі столу ложку і постукала себе по лобі, дивлячись при цьому стрийкові просто в очі. Але стрийко, певно, не зрозумів її прозорого натяку, бо потягся за квашеним огірком, а не за ременем.

— Іншої ради нема, — сказала мама. — Треба буде її кілька днів поїти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.

— Не хочу псячого са-ала-ла! — заскиглила Рузя.

— До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горшки і збитих яєць. — долала матінка. — То є муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнішати. І не таке то вже гидке, як ти собі гадаєш. Я пила, і нічо.

— А яйця чиї? — спитала стрийна. — Курячі?

— Ні. Котячі, — відказала матінка.

— Ве-е-е, — скривилася Рузя.

— Цить, — урвала її стрийна. — Як тра, то тра. Яйця маєм, чого жаліти?

— Ще би їй дупу трохи роздмухати, — сказала мама, — бо це якась грудочка, а не дупа. Як вона, бідачисько, сидить на ній? Ану, нагнися.

Рузя слухняно нагнулася, наставивши на нас твердий, як коліно, афедрон, від вигляду якого стрийко тяжко зітхнув і хутенько ликнув ще десять дека.

Того таки дня бідолашну Рузю прив'язали до ліжка і стали щогодини поїти коктейлем із псячого смальцю і збитих котячих яєць. А щоб товщ насичував тіло і якнайменше витрачався, Рузя вже з ліжка не вставала, аби жирів своїх не розгоцкати. Надвечір ціла родина збиралася коло її ліжка і уважно обстежувала наслідки матусиної дієти.

Писок Рузі аж виблискував від смальцю, але погляд її був сумний і пригнічений. Поволі тіло й справді бралося товщем, а надлишки його навіть виходили всіма порами, і тіло в притьмареній кімнаті аж світилося. Густо пахло псятиною і збитими котячими яйцями.

Як не чаклували матінка зі стрийною, але за тиждень Рузя набрала в тілі ще недостатньо, аби її запустити до клієнтів, і довелося сеанси ожиріння продовжити. Ще за тиждень Рузя виглядала так пишно, що мені самому капнула слинка і захотілося спробувати цього смаколика, але, згадавши, якими його спеціями начинювано, хутко втратив апетит.

Рузя тепер стала пухкою і круглою всюди, де досі випинали самі квадрати. Ребра щезли, натомість з'явилися такі складки сала, що навіть на грудях вигулькнуло два пампухи і при кожному кроці весело підстрибували. Матінка навчила її ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовніше, і ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрій ледве хто й відмовиться погарцювати.

Так воно й сталося. Рузя користувалася незмінним успіхом, і діло наше розквітло всіма барвами.

7

Коли наше обійстя оточила поліція, ми були зовсім не підготовлені до оборони.

Стрийко зі стрийною займалися своїми котами, Макс варив у казані мило, Рузя нагорі, в покої, бавила чергового клієнта, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а мої стриєчні братове гнали свою улюблену кізяківку.

І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячні промені грайливо лоскотали вуха, несподівано завищали сирени і гальма, заклацали цинглі на карабінах і десятками голосів пролунала команда підняти руки й здаватися по одному.

— Краще смерть, як неволя! — вигукнула моя матуся, і за лічені секунди ми сховалися в будинку.

Кожен озброївся, чим міг. Стрийко виставив у вікно свою стару дубельтівку, з якою полював на котів, а стрийна випорпала на стриху австріяцького кулемета, котрий востаннє стріляв ще в бою на Маківці.

Згори збігли Рузя з клієнтом, зовсім голі. Клієнт кричав, що він тут випадково і зараз піде здаватися.

— Добре, — сказав стрийко. — Дорога вільна.

Рузя зробила йому цьомпа, і клієнт вискочив на подвір'я, вигукуючи:

— Я свій! Я свій!

Може, якби він підібрав інше гасло, все обійшлось би, але поліція в цьому вигуку відчула сильну образу своєї честі. Автоматні черги прошили його повздовж, а потім впоперек.

Після цього поліція рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулі стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чім світ поліцію і, думаю, ці прокльони дошкуляли їм більше, аніж кулеметні кулі. Тим часом десь із підвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грізно, як смішно.

Стрийко зосереджено лякав поліцію своєю дубельтівкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.

Макс із матінкою взяли вила і зайняли оборону біля дверей.

Я за той час поскидав у підвал все, що може свідчити проти нас, і щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сірник, і поліція втратить одним махом усі докази.

Нарешті гармату наладували і, відчинивши двері, спрямували люфу в нападників. Поліція, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.

Бодьо запалив паклю, підніс її до дзюрки і гукнув:

— Вогонь!

Як вам описати те, що відбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цілий будинок ходором заходив. І все довкола заволік чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цілилися в поліцію, що одним пострілом висадили всі вікна разом із рамами, двері з одвірками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стіні другі двері. Певно, люфа не в той бік стріляла.

Коли дим розвіявся, я побачив дві відірвані голови. Близнюки чесно виконали свій обов'язок. Бодьові повезло більше — йому лише відірвало руку.

Стрийко тяжко кашляв.

Матуся і Макс трясли головами і били себе по вухах.

Стрийна тим часом вилізла вже на дах, бо зі стриху мала обмежений круговид, і гукала нам:

— Льондзю!

— Гов! — хрипів старий.

— Ти живий?

— Живий!

— А кого забило?

— Близнюків!

— Я з них ніколи потіхи не мала. Навіть в такий день мене нервують.

А за хвилю:

— Льондзю!

— Гов!

— Скажи Рузі, най вбере майтки, бо вже знов поліція наступає.

Після цього закалатав кулемет, і Рузя кинулася шукати свої майталеси.

Я зрозумів, що нам небагато зосталося.

Бодьо одною рукою вперто ладував гармату. Тепер вже було по цимбалах, куди вона стрелить, бо поліція перла зі всіх сторін. Матінка з Максом вистромляли свої вила то у вікна, то в двері, щоби вороги знали, яка їх грізна зброя чекає.

Стрийко спитав:

— Бодю, будеш стрілєв?

— Буду.

— Ну, то бувай здоров.

Гармата гугупнула так, що на протилежній стіні з'явилися ще одні двері, а одна поліцейська машина радісно спалахнула. Шкода, що Бодьо того вже не побачив.

На даху пролунав гуркіт, а потім голос стрийни сповістив:

— Льондзю!

— Гов!

— Я вже полетіла!

— Царство тобі небесне, — перехрестився стрий, коли стрийна важко хляпнула на подвір'я.

Від гарматного пострілу ми всі мали чорні писки і виглядали на ангельських повстанців.

Рузя нарешті вбрала майтки і полізла на дах до кулемета.

Макс спитав:

— І що ми їм зробили поганого?

— Загинемо, як герої, — відповіла матуся.

Нагорі знову залунало тарахкання кулеметних черг. Я міг пишатися своєю жінкою. І дивна річ: жодного разу з нею так і не переспавши, я саме у цю вирішальну хвилину відчув до неї такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах і там під кулями кохатися з нею на зло ворогам.

І, може, я б так і вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркіт на даху і голос Рузі:

— Тату!

— Гов!

— Я лечу!

— Царство і тобі небесне.

Рузя впала разом із кулеметом.

Стрийко повернув повільно свою голову від вікна, і я побачив у його роті повно крові. Тіло його важко осіло на підлогу.

Я підхопив дубельтівку і збив якомусь поліцаєві кашкета. На більше, видно, ця зброя і не претендувала.

У дверях мужньо боронилися моя матінка з Максом, але сили були нерівні. Поліція дуже хотіла хоча б частину нас захопити живими і стріляла понад голови. Та коли матінка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлючені поліцейські розпанахали їй кулями живота.

— Бандити! — щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами. Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнув сірником, і в підвалі бехнуло полум'я.

Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.

Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло.

8

Що було далі, я дізнався на суді.

Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар'ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.

Я свого домігся. Мене визнали хворим і відправили в божевільню на Кульпаркові.

Зараз я сиджу коло вікна і милуюся зимовим парком. Падає дрібненький сніжок, каркають ворони, на мені чиста піжама, а на колінах — тарілка з манною кашею. Життя прекрасне.

Коли розвесніє, я попрошу санітарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я міг раніше чинити такі страшні злочини. Дехто навіть каже, що я страждаю тільки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.

Санітарочка Оля приносить мені цукерки, гладить по голові — та приказує:

— Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!

Я пробую лизьнути її в руку, а вона ховає її за спину і сміється.

Санітарочка Оля скаже: «Він заслужив,» — і виведе мене навесні прогулятися. На той час у мене під піжамою сховані будуть штани і сорочка, щоб перебратися.

— Дивися, щоб головний не помітив, — усміхнеться старша сестра до санітарочки Олі і відімкне двері.

Ми будемо йти повільно, дуже повільно, адже я за рік і ходити відвик. Санітарочка Оля триматиме мене попід руку і приказуватиме:

— Обережно, ямка… обережно, горбик…

Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках.

Може, я поцілую її на прощання, а може, ні.

Хутенько перевдягнуся і, зіп'явшись на розлогу липу, опинюся на мурі. Прощальний погляд на дім вар'ятів і — вітай мене, воле!

А поки що — зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санітарочка Оля питає про добавку, я спритно лизькаю її долоню й кажу:

— Ги-ги-и!

Кульпарків або Ги-ги-и-2

1

Якщо вам ніколи не доводилося бувати в лікарні для божевільних на Кульпаркові, ви не можете вважати, що знаєте Львів. Бо Львів — то не тільки Кайзервальд, Личаків, Кривчиці, Погулянка, Замарстинів, Клепарів, Голоско. Це ще й Кульпарків. І якими ж мали бути львівські язики, що зуміли перемолоти давню назву цієї місцини Ґольдбергоф на… Кульпарків!

Коли я починаю замислюватися, чому санаторій для вар'ятів ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепарові, де заклад для людей без одної клепки був би якраз на місці, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономірність. Уже сам Пауль Ґольдберґ, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у голові не в порядку поскладано. Але, що цікаво, ознаки свого божевілля він став проявляти саме з тієї пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величні дубові ліси, звідки цілими днями линуло меланхолійне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як і цокання дзиґаря, але пан Ґольдберґ чомусь у тім куванні почав уловлювати якісь дивні сигнали. Азбуки Морзе тоді ще не існувало, але вже давньоєгипетські в'язні знали азбуку перестукування. Тому пан Ґольдберґ узяв чистий папір і почав старанно записувати кожне «ку-ку».

Стос паперів із записами невпинно ріс, а пан Ґольдберґ уже не встигав їх розшифровувати. Врешті змусив своїх слуг займатися кодуванням сигналів, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурні слуги не могли збагнути своєї історичної місії і виконували, повинність недбало. Пан Ґольдберґ відразу помітив, що розшифровані тексти втрачають свою залізну логіку, і одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дітьми самі втекли. І зостався великий учений наодинці з зозулями.

Коли йому забракло паперу, почав писати на стінах, далі на книгах, на тарілках, на меблях, на яєчній шкаралупі, на пелюстках рожі, на крильцях метеликів, на піску, на камінцях, на воді, ба навіть коли нічого не мав під рукою, писав на ногах, на животі… А зозулі кували й кували невпинно, вмовкаючи пізно восени, аби дати можливість єдиному посередникові між ними і людством розшифрувати дорогоцінні послання.

Так його, бідачку, і знайшли серед безлічі записів у геть побазграній хаті. Останні свої нотатки він робив уже кров'ю, коли чорнила забракло. А коли скінчився й червоний атрамент, Пауль Ґольдберґ віддав Богові душу.

З тих ото пір ві Львові кажуть на вар'ята «кукунамуні», оскільки «муня» — це мозок у говірці вуличних бенькартів.

Та що цікаво, ті кляті зозулі продовжували «діставати» й усіх інших власників помістя. Аж поки один дідич у 1588 році не вирубав цілих 600 дубів, щоби таким чином зменшити кількість пташви, що гніздилася там, і в чиїх гніздах вилуплювалися зозулі. Але це мало помогло, бо тепер зозулі кували і в гайках, і в садках. Сміливіші сідали на ґанку, на даху, ба навіть на підвіконні. Зранку до вечора бідний дідич тільки й чув, що оте знавісніле кування, а вночі у снах йому ввижалися велетенські зозулі з кривавими дзьобами і довгими зміїними язиками.

З того всього він привіз на підводі до лісу гаківницю, наладував її шротом і бабахнув у розлогі корони дубів. Густа, мов рій мух, зграя пташок з галасом спурхнула в небо і закружляла понад головою. Та ще доки він устиг наладувати гаківницю вдруге, зозулі впали на нього і вкрили собою з голови до ніг.

Жалюгідна купка манаття і скарлючений обсмоктаний скелет — усе, що зосталося від дідича.

2

І ось настав такий відповідальний час, що мені довелося вдати зі себе вар'ята, аби уникнути караючої десниці правосуддя й потрапити у цей величезний пансіон. Жодна інша львівська дільниця не може похвалитися будівлею, котра б виросла до символу, і вже сама її назва говорила так багато.

Я побачив чудовий парк, у якому проростають тропічні рослини, співають райські птахи і розливають пахощі казкові квіти. А все чому? Та тому, що тут не тільки люди слабі на голову, але і все довкола, піддавшись незбагненним флюїдам психотерапії, на місці чманіє і шаленіє. Вся ця рослинність, беручи заразливий приклад з пацієнтів, котрі вважають себе хто Наполеоном, а хто Юлієм Цезарем, так само не може стримати буйної своєї фантазії, і вже якийсь обшарпаний присохлий каштан починає дутися під баобаба, а рахітична ліщина корчить із себе бамбука, а лопухи виганяють свої стебла і листя до розмірів рододендрона. То як же придуркуватим горобцям не вдавати королівських папужок, а воронам не спробувати свого таланту в ролі фазанів?

Одне слово — Кульпарків. Тут геть усе дуріє з лікарями вкупі.

Наприклад, я помітив, що медичні сестри працюють у тих самих відділеннях по багацько років, і їх практично ніколи не переводять до інших. І на мій погляд від цього вони обов'язково повинні в якійсь мірі втрачати свою здорову індивідуальність. Адже за такого порядку речей середній медперсонал і хворі мовби сплавляються в одну велику родину. І людина, котра працює з хворими протягом тривалого часу, сама піддається великому ризикові психічного розладнання.

Коли одного разу їхнім пацієнтом став колишній головний лікар Кульпаркова, то ніхто особливо не дивувався. Така вже їхня доля — спочатку лікувати когось, а потім і самим лікуватися.

У моїй палаті були крім мене, ще п'ятеро вар'ятів. Старший пан Місько Штунда з'їхав з глузду в час національного здвигу. В патріотичному пориві він записався геть до всіх організацій і партій, пошив собі купу мундирів і видавав себе за ветерана УСС, УПА, «Нахтіґаль» і СС «Галичина» вкупі. Кількість москалів, яких він убив, росла з кожним днем, і я мав підозру, що за кілька років вона перевищить населення Росії.

Його постійним опонентом у політичних баталіях був товариш Бураченков, якого потряс той самий національний здвиг. І тоді як Штунда ділився своїми спогадами про особисті зустрічі мало не зі всіма членами Центральної Ради, додаючи при тім нові деталі бою під Крутами, тов. Бураченков згадував Леніна, Крупську і Коллонтай, переконуючи, що з останньою мав роман.

Їхні дискусії могли тривати до пізньої ночі, а що я людина аполітична, то впросив, щоб мене перевели в іншу палату, де перебували тихі, але безнадійно хворі. Це мене влаштовувало. Більшість із них взагалі не проявляли жодних звихів. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позі якого-небудь пам'ятника і стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кілок на голові тесати, а він навіть оком не мругне.

Одного дня на Кульпаркові зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чисті піжами. Ну, а коли на обід зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхні, сумніви у мене зникли — має приїхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпарків провідав пан бургомістр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратуші.

З-поміж хворих вибрано було півтора десятка якнайпристойніших дебілів і запроваджено до кімнати відпочинку. Зайве казати, що до тої славної когорти потрапив і я. Нам видали зовсім новенькі шахи, книжки і сказали, щоб ми розсілися за столами і робили вигляд, буцім то наш улюблений відпочинок.

Я й перед тим, заки вар'ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.

Коли пана бургомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.

Але бургомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.

— Як вас звати, прошу пана? — спитав високий гість.

Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:

— Місько Штунда, мільдую слухняно.

— Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?

— Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

— Це дуже свідомий хворий, — втрутився головний лікар. — Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.

— Чим вас так зацікавила Верховна Рада? — здивувався бургомістр.

— То є справжній дім вар'ятів, — відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. — І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.

— То ви патріот! — похвалив бургомістр.

— Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви — там, а ми тут — на Кульпаркові.

— Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?

— Чому нє? Маю.

Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:

— Просив би-м пана бургомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.

Бургомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.

— Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар'ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.

— Ні, пане бургомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовність бургомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар'ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бургомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав:

— Пане бургомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?

— М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.

— А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?

Бургомістр замислився.

— Може, з десяток.

— О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! — патетично виголосив я. — Спитайте мене, за що!

— За що? — слухняно спитав пан бургомістр.

— За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.

— Це правда? — звернувся він до лікарів.

— Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, — виголосив головний лікар.

— Браво! — захоплено вигукнув бургомістр. — Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?

— Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.

Пан бургомістр уважно подивився на мене.

— Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?

— Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.

— І чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?

— Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».

— Панове! — звернувся бургомістр до лікарів. — Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!

І потиснув мені руку.

Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.

Після цього пан бургомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар'ятів і сказав ще раз:

— Панове! — Так до нас ще ніхто не звертався. — Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! — таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов'язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.

Оця промова дещо ошелешила лікарів.

— Знаєте, пане бургомістр, — сказав головний лікар, — у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.

— А це тому, що раніше їх за людей не мали! — радісно проголосив бургомістр. — А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! — гукнув він на прощання і покинув нас.

Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:

— Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, — тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: — Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.

— Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, — сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. — А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…

— Воно то так, — зітхнув головний, — але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка — прийде УНСО і наб'є нам писки, повісимо Хмельницького — те саме нам зробить УНА.

— Треба когось не такого значного вішати, — сказав доктор Філюсь. — Може, Марка Вовчка?

— Ой, ні! — скрикнув головний. — Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.

— Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, — сказав я.

— І щоби був трохи пришелепуватий, — доповнив Штунда. — Бо інакше не буде сюди пасувати.

Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.

— Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, — сказав головний.

— Зачекайте! — ляснув себе в чоло доктор Філюсь. — Та в нас же лікувався депутат Цвібак!

Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.

— Боже мій! — закотив очі Штунда. — Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!

— Чудово! — втішився головний. — Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, — тицьнув він пальцем у мене.

— Нам конче бракує якогось пам'ятника, — сказав я. — Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.

— Гм… Маєте рацію, — кивнув головний. — Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

— Є вихід, — продовжив я. — Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття — завмерти в якійсь театральній позі.

— А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?

— Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.

— Стривайте, — втрутився пан Гольцман. — Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…

— Метр п'ятдесят вісім, — уточнила санітарка Оля.

— Одним словом, метр з капелюхом, — сказав пан Гольцман. — А наш Шопта — це двометровий бицюра з кабанячою головою.

— Ну і що? — стенув плечима пан Філюсь. — То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура — це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

— Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

— А чому б йому не стояти в класичній позі? — підказала Оля. — Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

— О! Власне! — втішився пан Філюсь. — Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій — сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

— Маю одне уточнення, — сказав пан Гольцман. — То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

— Все це чудово, — кивав головою головний. — Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені — дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

— Пане дохтор, — засяяв радісно Штунда. — На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

3

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.

— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?

— Ветепііа ргаесох.

— Перепрошую?

— Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.

— Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.

— Що-що ви сказали? — не второпала санітарка.

Я збагнув, що захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.

— Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.

— О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.

— Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?

— Тут є одна порожня палата.

— Чудово. Одне лише прохання — стежте, щоб ніхто мені не заважав.

Я завів молодичку в палату, і, недовго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.

— Мене цікавить діафрагма, — сказав я, обмацуючи повні налиті перса.

Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите — все було на місці, як книжка пише, навіть більше.

Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.

Головне, що мені подобалося, це виразне вдоволення тої вар'ятки від любощів. Вона й очі закочувала і язика вистромляла і мукала, мов корова, котру забарилися видоїти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собі, що яке мені діло — завагітніє вона чи ні, коли вже за місяць-два по мені й сліду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей світ на ще одного придурка — хай собі голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав її напомпувати безцінним коктейлем своїх секрецій, зненацька ця безнадійна дурепа, в черепку якої, здавалося, не лишилось ані краплі олії, з-під мене штудерно висковзнула і все, що я старанно накопичив за три місяці тюремного слідства, комісій і лікарняного режиму, вистрілило туди, де могло запліднити хіба що тарганів.

Я не знаю, що за вар'яти працюють в медичній комісії, коли вони повірили в безнадійне божевілля цієї зозульки.

— Ну, що? — засміявся я. — Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маєш не менше здорового глузду, ніж я.

— А я вже й не збираюся вдавати. Мені так сподобалося те, що ти зі мною зробив, що я тепер від тебе не відстану.

Люблю мудрих бабів.

Вдягаючись, вона спитала як мене звуть.

— Влодзьо, — сказав я. — Моїй родині не повелося і вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всі їхні гріхи. А тебе як звати?

Її звали Ганулькою і мала вона дев'ятнадцять літ.

— І давно ти тут лікуєшся? — поцікавився я.

— Вже півроку. Але скоро мене випишуть.

— Випишуть? І ти вернешся додому?

— Аякже. На поруки батьків. Я по чоловікові дістала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому слід.

— Розкажи мені, як ти овдовіла.

— Спочатку я тобі оповім, як віддалася за того бузувіра. Мої батьки займаються дуже поважним бізнесом. Мама робить аборти, а тато — горілку.

— То ти маєш золотих батьків! — зрадів я за неї. — Твоя мама гінеколог?

— Звідки? Моя мама скінчила штири кляси і не вірить, що земля є кругла. Але вона має делікатні руки і робить аборти навіть на дев'ятому місяці.

— Зачекай, Ганульцю, — труснув я головою. — Я є вар'ят, але не настільки, щоби не знати про дев'ятий місяць. Який тоді може бути аборт?

— Ну, який — звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собі шкробанку. А як при тім можна вишкребти цілу дитину — то є проблема пацієнтки, а не моєї мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всі незаконні плоди кохання віддає нашому сусіді. Тут нам із сусідою дуже пофортунило, бо він працює на цвинтарі старшим гробарем. От він тих янгеликів ховає, ще й над ними отченаш відспівує.

— Ага… Ну-ну, далі… — наставив я вуха, бо люблю я людей, котрі киплять творчою енергією.

— Тато мій робив горілку зі всього, що під руку попало, а коли якось нічого ліпшого не знайшов, то вигнав з лайна.

Я відразу, аж очима блиснув:

— Яке ж це мені рідне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров'ячих млинців, конячих пампухів і курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.

— Бо татові кізяків забракло. Ну, от він потім той самогон через мамині майталеси проціджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбіду і виходила горілка, як сльоза. Але треба було її ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав мені тато одного хлопця, котрий на горілчанім заводі електриком робив. Татові конче треба було мати корки і наліпки. Але тато не сказав мені, що то є запропащий пияцюра. І от коли він напивався і ліз до мене з обіймами, я тікала до батьків. А коли тато його випихав за двері, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тоді ми задумалися і побачили, що іншої ради нема. Бо колись та свинюка зіправді заявить на нас, і плакала вся наша праця. Одного разу, коли він припхався до батьків, тато вмовив його сісти за стіл і підпоїв так, що той звалився без задніх ніг. Потім ми його поклали на тачку і завезли до сусіда. Той тільки глянув і тяжко зітхнув: «Нічого собі вишкребок! Покажіть мені ту піхву, з якої це чудо вилізло! Та й ще в гарнітурі і в мештах.» Мій тато його заспокоїв: «Не переживайте. Я вам заплачу.» «Та добре, — каже сусід, — жи я бачу, що тому абортові не дев'ять місяців, а тільки тридцять разів по дев'ять.» «А ми вам заплатимо за кожен місяць окремо.» На тім і зійшлися, і гробар завіз мого п'яницю на цвинтар та й поклав коло якоїсь старої дримби.

— Так-таки живцем і поховав? — перепитав я.

— А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?

— Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?

— Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.

— І ви знову завезли тачку до сусіда?

— Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, — сказав мій тато. — Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, — каже гробар. — Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар'яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.

Мені її оповідь припала до душі і я зрозумів, що нарешті натрапив на своє щастя.

З десяти молодичок, які претендували на хористок лише завдяки своєму пристойному вигляду, одна Ганулька могла співати. Решта здатна була хіба ворушити губами.

— Хор у піжамах справляє сумне враження, — сказав я Ганульці суботнього ранку.

— Давай з простирадл поробимо для них грецькі туніки, — запропонувала Ганулька.

— Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспіваєте? Крім національного гімну.

— Може, «І шумить, і гуде»?

— Ну ти ж їх навчи бодай приспів, якщо вже всієї пісні вони не запам'ятають.

Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.

Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.

В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни — автори шедевру — стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

— Це знахідка! — похвалив доктор Філюсь. — У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми — щирі українські психіатри і пацієнти — вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

— М-м-м… е-е… — задумався пан Гольцман. — Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

— Нема вогню? — здогадався пан Філюсь.

— Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

— Цими… ну, як його… — наморщила чоло санітарка Оля.

— А-а, ну то не дивно, — кивнув пан Гольцман. — Тому й нема вогню.

Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

— Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? — замислився пан Філюсь.

— Дуже просто, — сказала санітарка, — вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

— Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут — затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

— Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, — сказав пан Гольцман. — Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев'яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів:

«Тут кується наша доля — України слава й воля». «Заходь сюди в ранковий час, Лиш не сідай на дзюрку, І не роби мені ковбас, А голосуй, придурку!» «Стій, хто вар'ят! Зупинись! Голосуй завзято! Україна — мати нам! А Кульпарків — тато!»

В одному з кутів зайняв свій пост товариш Бураченков. Він стояв з червоним прапором під транспарантом.

— Це наша опозиція, — пояснив Штунда.

— Він що, лаштується агітувати під час виборів? — спитав пан Філюсь. — Не має права.

— Воно то так, — погодився Штунда, — але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар'ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.

— І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?

— Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.

— А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? — здивувався пан Філюсь. — Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?

— Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав — чим кухня багата.

— Да-а, то вже легше, — зітхнули лікарі. — Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…

— Не переживайте, — палав ентузіазмом Штунда, я на то майстер перша кляса.

— Що-що? На що ви натякаєте?

— Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже — ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде докторська. А манна каша зварена на буряках і моркві виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти — природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров'я. А до всього цього — таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:

— Зелень… Звідки ви візьмете зелень?

Так само стишено Штунда відповів:

— Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу — йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!

Обличчя лікарів зблиснули радістю.

— Пане Штунда, — сказав Філюсь, — ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.

— З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.

— О, Боже! — вжахнулися лікарі. — Ви нас обдерете до нитки!

— Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.

— Я завше казав, що земля наша повниться талантами! — вигукнув пан Гольцман.

— Я подумав про одну проблему, — сказав пан Філюсь. — Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?

— Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.

Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:

— Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам'ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?

— Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

— З Яськом. То я пам'ятаю. Але що на то Диздимона?

— Жи спала, але тільки їден раз.

— А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?

— Так, але вкінці вона ще співає, — пригадував я.

— О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.

— Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

— Так, Влодзю, я пережив багацько.

— Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?

— Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них — перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар'ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

— Ну і де він?

— Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.

В палаті з десяток хворих вгризалися в якісь клапті паперу. Штунда підкликав високого худого чоловіка і сказав до нього:

— То є Влодзьо, відповідальний за культурну програму, вийдіть собі до парку, бо тут такий галас, що годі говорити.

Ми вийшли в парк, сіли на лавці, і я спитав:

— Що то за пісня, яку ви співаєте?

— Це наш національний гімн.

— Ваш? Особисто?

— Ні, мого народу.

— Ага, то ви представник національної меншини?

— Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик і вже п'ять літ мучуся у цьому вашому Кульпаркові.

Мені все стало зрозуміло. У нас тут є різні особистості. Є просто Марія, апостол Павло і навіть Сергій Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?

— Я знаю, що ви думаєте, — сказав він. — Але ви помиляєтесь. Я справді прибув сюди звідти, — він тицьнув пальцем у небо. — І повернуся туди.

— Всі там будемо коли-небудь, — хитнув я головою.

— Влодзю, я вам вірю, ви не є божевільний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звідси, і я віддячу. Я маю дивовижні властивості: можу лікувати людей, ба навіть воскресати із мертвих.

Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тоді він встав, роззирнувся і сказав:

— Зараз я вам доведу. Злапайте мені щось… Щось живе — муху, метелика…

— Де я вам тут буду бігав по парку і лапав мух! Це вам не палата.

Я ліниво покрутив головою і побачив метелика, який сонно стирчав на стеблі квітки. Я впіймав його і приніс тому диваку.

— Обірвіть йому крила.

Колись у дитинстві я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приємності. Проте я слухняно позбавив бідолашного метелика крил і поклав на лавку.

— Тепер розчавіть йому голову.

— Та ви що гадаєте собі? Що я садист?

— Добре, тоді це зроблю я.

І він узяв камінчик, роздушив метеликові голівку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.

— Тепер ви бачите, що він мертвий, правда? Бачите?

— Ну, бачу.

Він втупився в метелика своїм поглядом і завмер непорушно, затамувавши подих.

Я зустрічав тут різних вар'ятів. Одні пророчили майбутнє, інші бачили крізь стіни, ще інші могли впливати на міжнародну розрядку силою своєї думки. Мене вже нічим не здивуєш. Я спокійно дивився на метелика.

Але поволі цей спокій зник. На моїх очах розчавлена голівка метелика поворушила вусиками, а за мить уже він і лапками дриґав. Та найдивніше було попереду: на спині в метелика почали відростати крила, а голівка поволі набрала нормального вигляду. Ще секунда, і комаха злетіла в повітря.

Що б ви помислили на моєму місці? Я вирішив, що коли вже конче хтось із нас двох має бути божевільним, чому не я? Хіба здоровій людині може подібне привидітися?

— Тепер ви не вірите своїм очам, правда?

— Може, ви фокусник?

— Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звідси.

Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому ділі незле заробити, і погодився йому допомогти.

4

У день виборів Кульпарків майорів прапорами і цвів гірляндами.

Пан Штунда, який мав зображати пам'ятник славного депутата Цвібака, вже стояв на постаменті, загорнутий в простирадло, мов Юлій Цезар. Для урочистого відкриття його покрили полотном, звідки стирчала тільки його рука з історією хвороби в жмені. На помості зайняв свою позицію жіночий хор у грецьких туніках. По краях його стало двоє вар'ятів з барабанами і двоє з піонерськими горнами.

Коли брама Кульпаркова відчинилася, і в'їхало кілька автомобілів, гучно забили барабани і зарипіли горни. Ледве їх вдалося спинити.

З машин вигулькнула вся міська влада і ще купа якихось представників. Мурашки побігли по спині лікарям, й медики почали поправляти на собі халати.

Висока делегація наблизилася до помосту, і хор почав співати гімн. Як на біду, Ганулька навчила їх одразу двох пісень, і ті вар'ятки усе змішали докупи. Після першого рядка гімну пролунало «І шумить, і гуде, дрібен дощик паде!», а після другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дівки ще й пританцьовували. Туніки, одначе, для танців не були розраховані і посповзали, оголивши перса, котрі стрибали на очах ошелешеної делегації. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали підкидати догори ноги, всім глядачам забило подих.

Головний лікар, рятуючи ситуацію, вибіг на поміст і почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зі сцени.

— Шановна громадо! Ми — українські психіатри, хворі на голову та інші щирі патріоти нашої неньки, зустрічаємо цей день значними здобутками. Українська психіатрія вийшла на нові, незнані ще рубежі. Ми повертаємо для народу його блудних синів і дочок, звар'йованих в часи колоніалізму. За звітний період Кульпарків виростив гідну зміну нашому суспільству. У нас куються кадри нової держави. В зв'язку з тим, що кількість божевільних невпинно зростає, населення Кульпарківської лічниці мріє про статус автономної республіки зі своїм парламентом і президентом. З цією метою ми плануємо провести з'їзд божевільних України й діаспори. Вар'яти українського походження! Єднайтеся під прапор президента Цвібака!

Бургомістр якось дивно зиркнув на Цвібака, але теж двічі плеснув у долоні, коли депутата виштовхнули на поміст.

— Я до глибини душі зворушений тим, що Кульпарків мене пам'ятає. Я провів тут найкращі роки свого життя. Адже тільки тут міг як слід відпочити, розслабитися і ні про що вже не думати. Як мені тепер цього бракує! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у світле завтра. Дешевої ковбаси не обіцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати різнобарвні піжами! Першим своїм декретом я скасую ці ненависні заштрики!

Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.

— Я буду боротися за те, щоб вар'ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.

Цвібака змінив бургомістр.

— Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар'ятом — це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш по вулиці, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар'ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар'ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці — там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар'ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар'ятів Америки.

Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.

— Шановні пані й панове! Ми — українські вар'яти Америки чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо зі собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, — складемо списки всіх вар'ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар'ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров'я!

Після американця зійшов на сцену Штунда.

— Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам'ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!

Під гучний бій барабанів з пам'ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. Внаслідок цього перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.

Головний лікар пояснив делегації, що пам'ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.

— Оригінально, — погодився бургомістр. — Але я б собі не бажав подібного пам'ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам'ятник відчувати збудження?

— А ми після свята знову його полотном накриємо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір'їнки.

Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика.

Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п'юрка, що були в неї на голові.

— Диздимоно! — гаркнув лютий Вотелло. — Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?

— Мала. Але тілько раз!

— Де то було?

— На сіні.

— Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

— Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?

— Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!

— Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

— І то правда, — тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.

Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.

Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бульби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці.

На сцену вибігли вар'яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.

Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.

— Чому ви її задушили? — спитав я.

— Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.

— Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.

Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.

— Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.

Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:

— Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.

За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:

— Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!

Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п'ятами.

Концерт закінчився і весь тлум посунув усередину.

На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани.

Я штурхнув Штунду:

— Признайтеся, з чого ті банани?

— З качанів капусти.

За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар'ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.

Бургомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.

— Що це в нього?

Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.

Головний лікар спробував тлумачити:

— Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображається на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.

— Кабіни у вас оригінальні, — сказав бургомістр. — Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.

Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.

— Взагалі ми… е-е… — мимрив щось головний, — приготували для вас дещо… але не тут… а…

— Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.

І гості обступили буфет.

— О, канапки з ікрою! — захоплювався бургомістр.

Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:

— Манка.

І в нього на чолі виступив піт.

— Які смачні канапки! — хвалили гості й наминали все підряд.

Коли ж вони почали хрумтіти бананами, я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Ніхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар'ят?

Бургомістр виголосив:

— За здоров'я української психіатрії!

Я й сам пригубив те пійло — ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив воду на вино.

Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.

І тут я відчув якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани.

За ними подалися й інші. Запах посилювався.

— Курчий син! — скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. — Чи він заснув?

— Ну, то підіть розбудіть, — сказав я.

За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.

Штунда з'явився сяючий, потираючи руки.

— Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.

— Що нам з ними робити? — забідкався головний лікар. — Вони ж зовсім п'яні.

— Карбід робить свою справу, — тішився Штунда.

— Це вже не жарти, — сказав доктор Філюсь. — Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.

Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:

— А подати сюди хористок!

Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.

— Це неподобство, — сказав бургомістр, — ви не пускаєте людей до кльозету!

Лікарі пробували пояснити місцезнаходження туалетів, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла.

Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.

Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:

— Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар'ятам! Гурра!

Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.

П'яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:

— Це добрий шанс! Тікаймо!

— В піжамах?

— Чому в піжамах? Ходи за мною.

Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.

Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.

— Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.

— Свобода! — вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.

Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар'йований і хворий на голову світ.

1992

Святе сімейство

— Ви поводите себе по-хамськи, — сказав я Сталінові.

— Що?

Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.

Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так — тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.

Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:

— Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!

Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.

Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.

— Я тебе уб'ю, — прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.

Я ґречно вклонився.

Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.

До Кремля мене привезли з в'язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверіньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м'яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п'ятеро братів — Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень — Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах — хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.

Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета, і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.

Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.

— Щоб я здохла, коли його не розстріляють! — ляснула себе по животу Мать Революція.

— Але спочатку нехай намалює портрет, — сказав Каганович. — Історія мусить балдіти від своїх героїв.

— Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, — крутнув вуса Ворошилов.

— Особливо, коли це групове зґвалтування, — докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.

— Цікаво… — задумався Каганович. — Коли розстрілюють — це боляче?

— А чому ти не спитав у троцькістів? — поцікавився Ворошилов. — Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…

— О-о-й, Адольф! — простогнала Мать Революція. — Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.

— Ну, це ви, Мамашо, загнули, — обурився Каганович. — Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами — жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми — повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.

— Да, — перебив його Ворошилов, — Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…

— Климусь! — устряв Каганович. — Екскременти — це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.

— Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стільки цінного научного продукту прахом пустили.

— Ну ти зрівняв! — похитав головою Молотов. — Якби Адольфу треба було зничтожити п'ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.

Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.

— Чудово! Я в захопленні! — нарешті проказала вона. — Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.

— Можна? — потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: — Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!

— Еге ж, Матусю, — усміхнувся до неї Каганович. — Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.

— Червона порнуха колись завоює світ, — сказав Молотов.

— А-ах, — потяглася Мать Революція, — коли нам подадуть солодке?

— За десять хвилин, — повідомив Ворошилов.

Каганович голосно висякався і буркнув:

— Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.

— Цікаво-цікаво, — заплескала в долоні Мама, — я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася Гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге — про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?

Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:

— Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше — то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

— Хто «вони»? — затрясла головою Мать. — Говори ясніше. Я хочу все знати.

— Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з'їхати з глузду.

— А для чого ти виїжджав?

— Куди?

— Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з'їхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся, і знову зайняв своє місце за столом.

— Ну? — не вгавала Матуся.

— Я там опинився відразу, як з'явився на цей світ.

— Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

— Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!

— Духи надто дорогі, щоб їх споживати, — відказала суворо вона. — Вистачить з тебе й одеколону.

— Ах! Я не про те! Не про те! — загарячкував Лазар. — Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.

— Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! — гаркнув Ворошилов. — Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!

— Здається, дорогий Лазарю, — озвалася Мати, — тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.

Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.

— Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, — продовжувала Мать, — але в нього є своя сім'я і обслуговувати двох жінок…

— Трьох! — вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.

— Трьох?! — підняла голову Мать.

— Еге ж, трьох, — засміявся Молотов.

— Чия ж третя?

— Оно, — кивнув на Малєнкова. — Пупсика.

— Пуп-си-ка?! — вирячила очі Революція. — Пупсик! Це правда?

Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.

— Так ти шо, Клим! — гримнула Революція. — Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Та?

— Пардон, Маман, — підняв вказівного пальця Молотов. — Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.

Мать вдарила кулаком по столу:

— Що за чорт! Коли подадуть солодке?!

— За десять хвилин, — відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.

— Так шо, Лазар? — знову провадила своє Мать. — Доки твоя жінка буде клянчити любов?

— До наступної п'ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…

— Лазік! — урвав його Ворошилов. — Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.

— А шо ж ми тепер робимо? — здивувався Каганович.

— Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?

— Поняв. А з чого ми його будуємо?

— З обломків соціалізму! — зареготав Молотов.

— Ну, братва! — обурився Ворошилов. — Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!

— Шо-о? — визвірився Молотов. — Я — обломок?!

— Ану припиніть негайно! — накричала Мать. — Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он — прєдставітєль народа… — і вказала на мене.

— А-а, — махнув рукою Ворошилов. — Хай дивиться, все одно в расход пустим.

По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.

— Всьо, — сказала Мать, — моє терпіння лусноло. Де солодке?

— За десять хвилин! — гукнув з повним ротом Ворошилов.

— Я вже це десятий раз чую!

— І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.

— Шо у вас за порядки дурні? — дивувалася Мать. — Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.

— Родінє нужни герої, но рождаєт піська дураков! — заспівав Каганович.

— Це ти про себе? — спитав його невинним голосом Молотов.

— Гандон штопаний, — відбрикнув Лазар.

— Нормальні порядки, — сказав Молотов. — Ми рішили, що коли в нашій країні все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От і призначили одного члена Політбюро, а іменно товариша Пупсика Малєнкова на пост Генеральної Кукушки. Стоїть йому тільки кукнути — і відразу озиваються куранти, щоб возвістити на весь світ наше радянське врем'я, которе іде всігда впірод. Но діло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирає істеричний сміх і замість кукати, він, падла, починає пукати. Тоїсть, по-простому пердіти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб він прокукав, тоїсть пропукав восьму годину. Ми вирішили, що у вашій присутності це виглядатиме непристойно.

— Єрунда, — відмахнулася Революція. — Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене, як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.

Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б'ючи себе по боках та мало не гигикаючи.

Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.

Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.

— Браво! Браво! — похвалила Мать. — Які в мене талановиті діти!

— А ось і солодке! — оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.

— Це — торт?! — обурилася Мать. — А де різні там розочки, пташечки, листочки?

— А де напис «Смерть космополітам»? — трахнув кулаком Молотов.

Ворошилов нервово облизався, але запізно.

— Ось! Ось де наш крем! — закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.

Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.

— Всьо! — сказала Мать Революція. — Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!

— О-о-о-й! Мамо! Не треба! — верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.

Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.

— Брись! — форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. — І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.

— И-и-и-и! — розмазував сльози Ворошилов. — Торта мені пожаліли!

— Нічого ти, дурак, не поняв, — похитав головою Молотов. — Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.

Саме в цей момент з'явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.

— Во! Приказ про твій розстріл! — він тішився неймовірно.

— А Йосип Віссаріонович підписали? — поцікавився я.

— Конешно підписали. Так шо я тебе вб'ю.

— Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.

— Справді? — витріщив баньки Лаврентій. — Чому? Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.

— Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.

— Які персонажі? Який автор?

— А такий, — мені дуже подобалося його дратувати. — Ви всі — плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам'яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.

— Брєд! Самашедший брєд! — загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. — Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі — це тільки твоя фантазія?

— Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.

— Не зможу… прокинутися… — навіщось повторив він і протер пенсе.

— Е! — озвалася Мать Революція. — Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?

Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а, може, й спасінню.

— І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам'яті і відразу ж з'явитеся ви — Вічна Фрейліна Смерті!

— Браво! Браво! — заплескала в долоні Мамуся. — Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!

— Він уже сховався, — гигикнув Малєнков.

— Але ж це повний брєд! — нервував Берія і натис дзвінок. До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.

— В чом дєло? Тривога?

— Да, — сказав Лаврентій. — Іменно тривога. Цей суб'єкт запевняє, що нас не існує і що ми — плід його фантазії. Весь Кремль — це його уява. Га? Як тобі подобається?

— Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.

— Який Петлюра? — здивувався я. — Ви його давно забили.

— Ніхто його не вбивав! — невідомо чого сполошився Берія. — Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…

— Жидівські погроми, — підказав Сталін.

— Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, — заперечив я.

— Неправда! У нас є документи! — ще нервовіше заверещав Берія.

— Спокійно, — сказав Сталін, — одним Петлюрою менше, одним — більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.

— А діло, я вам скажу, неординарне! — озвався Каганович. — Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна полупається комбінація.

— У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! — обурився Ворошилов. — І ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов — узагалі скандал.

— Це зовсім інша тема, — перебив Берія. — Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб'ють.

— Мовчать! — гаркнув Сталін. — Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.

— Тоже мені таємниця, — здвигнув плечима Берія. — Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.

— Він нас продасть, — засопів Сталін.

— Ніхто йому не повірить.

— Його потрібно негайно ліквідувати, — сказав твердо Сталін.

— Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, — заперечив Каганович. — Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.

Сталін зміряв мене поглядом повним ненависті. — Думайте, хлопчики, думайте, — сказала Мать Революція. — Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.

— Треба негайно зібрати Політбюро, — сказав Сталін.

— Так ж воно усе тут! — здивувався Берія.

— Я сказав зібрати Політбюро! — гримнув Сталін. — А не родичів!

Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:

— Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. — Він підняв слухавку: — До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Двері відчинилися і з'явилася зовсім гола секретарка:

— А ось і я!

— Негайно збери Політбюро.

— Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує промине купа часу.

— А ти не давайся!

— А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.

— Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?

— Канєшно! Я й чотирьох можу.

— Да? А яким образом? — пожвавішала Мать Революція.

— А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.

— Чудово! — вигукнула Мать Революція. — До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.

Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:

— Давай, дерзай. І все в темпі.

Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:

— Мені все-таки здається, що він нас дурить.

— Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, — заперечив Берія.

— А тобі ніби хочеться.

— І мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Ленін?

— Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?

— Да ти ж його сам і визвав.

— Я? — вибалушив очі вождь.

— Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.

— Так я що, казав саме його викликати?

— Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть, пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.

— А-а, — закивав радісно Сталін, — так це він «Щорса» зняв?

— Він! От бачиш — признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…

— Так це ж режисер, а не художник.

— Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей — сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.

— Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? — Тяжко зітхнув Сталін. — Добре, а шо було далі?

— Як? А ти шо, не помниш?

— Да у нього ж страшні провали, — озвалася Мать Революція. — Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…

— Про провали нам давно ізвєсно, — сказав Берія. — Але одне дєло люльку загубити, а друге — державу.

— Е! — стрепенувся Сталін. — Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!

— Правильно гне! — підтримала Берію Мама. — Держава — не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.

— Коротше, — вів далі Берія, — ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.

— Ну і що? Не заслужив я, чи що?

— Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.

— І я заслужила! — нагадала про себе Революція.

— І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.

— Так, — кивнув Сталін. — Це пам'ятаю. А що далі було?

— А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.

— А він що?

— А він, чи не здогадався, чи здєлав вид — не знаю. Всі вони — ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.

— Значить не здогадався, — похитав головою вождь.

— Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.

— А він і тут не догадався? — аж позеленів вождь.

— Нє-а… і тоді якраз случився припадок.

— З ним?

— Ні, не з ним, а…

— З тобою?

— Да я шо — припадошний, чи шо?

— А з ким?

— Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…

Тут Берія поляскав долонею по кулаці.

— Шо за єрунда? — стенув плечима Сталін. — Да ніколи я з його мамашою нічого такого…

— Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, — ляск-ляск долонею по кулаці, — ето самоє.

Сталін перестав міряти залу й спинився.

— А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо — образився?

— Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.

— А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам'ятаю. Так воно й було.

Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.

— Що це таке?! — аж кипів Каганович. — Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні.

— Це все штучки Лаврентія! — сопів Ворошилов.

— А по-моєму правильно, — сказав Молотов. — Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.

— Не угробити, а умавзолеїти, — заперечила Мать Революція, — бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.

— А ви знаєте, Маман, — задумливо промовив Каганович, — як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам'ятник.

— А шо? — примружила око Мать. — В цьому шось є. Інтересна мисль.

— Він буде стояти і показувати рукою туди, — продовжував Каганович. — Або туди!

— Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? — спитав з єхидною посмішкою Берія.

— А куди?

— А на Сибіряку!

Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:

— Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити — стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося — як заскавулиш.

— Да, — кивнув Каганович, — но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.

— Ану прекратіть іздіватися над покойником! — затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. — Я хотів сказать — над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!

— Сталін живєє всіх живих! — заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. — Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!

Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь, або в прекрасне майбутнє.

Помітивши цю ленінську позу Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.

— Геніально! — заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. — В одному я впевнена, якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить к ібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!

— Чому ви це назвали експериментом? — спитав Сталін. — Шо за шуточки?

— Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Ленін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.

— Шо? Так і сказав? — аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…

— Так! Ну всьо! Ну всьо! — заспокоював їх Берія, душачись від сміху. — Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…

— К нам іде ревізор, — зхохмив Каганович.

— Шо, знову цей Ріббентроп? — сполошився Малєнков.

— Мовчать! — гаркнув Берія. — Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?

— Готувать плацдарм для Гітлера, — відрапортував Каганович.

— Вот іменно.

— За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.

— Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?

— Кажись пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…

— Гірше, Лазар, — зі смутком проказав Берія. — Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?

— Що він не продається, нічого не буде малювати і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, — проторохтів Лазар.

— Єрунда, — відмахнувся Берія. — Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.

— Що ми існуємо тільки в його уяві, — з тривогою в голосі промовив Сталін. — І коли зникне він, то зникнемо й ми.

— Ужас! — скрикнув Малєнков.

— А по-моєму херня, — буркнув Ворошилов. — Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.

— Може, він бере нас лише на мушку, — міркував Каганович, — щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні — нічого не зміниться.

— От у тому й діло! — помахав пальцем Берія. — Або бреше, або правду каже. Якщо не дай Боже правду, мусимо його берегти, як зіницю ока.

— Товариші! — озвався Молотов. — А, може, нам оце все тільки сниться? Га?

— І справді! — зрадів Малєнков. — Ану давай ущипнемо себе!

І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав, як недорізаний:

— Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!

Мать Революція набрала повний рот води і пирснула на Ворошилова. Кавалерист очуняв, потрусив головою і сказав:

— А я все одно не вірю!

Після чого гаратнув себе по голові масивним прес-пап'є з головою Маркса. Після такого удару він уже на холодну воду не реагував.

Весь цей час лише Берія і Сталін сиділи похмурі й спостерігали за божевіллям Політбюро.

Молотов узяв зі столу ручку з великим сталевим пером, уважно її оглянув і з силою загнав собі у задницю.

— А-а-а! — заверещав він. — Це не сон!

Терпець у Берії увірвався і він, висмикнувши з-за халяви канчука, кілька разів стрілив ним у повітрі. Задрижали шиби, а Політбюро завмерло з переляканими писками. Навіть Ворошилов розплющив одне око.

— Всьо! — гаркнув Берія. — По місцях! Тепер всім ясно, що це не сон, а гірка дійсність.

Всі знову розсілися навкруг столу, тільки Сталін міряв кроками залу.

— Так-так-так… — постукала по столу Мать Революція. — Весела історія, нема що сказати.

— Е-е-гм, дозвольте мені уточнити, — почав Молотов. — Виходить, що нас насправді не існує? І вся наша діяльність, всі наші подвиги — це тільки його фантазія?! Фата морґана?

Говорячи це, він навіть не зиркнув у мій бік, наче б мав на увазі когось відсутнього. Одначе я не змовчав:

— Про які подвиги мова? Я бачу одні лише злочини. Більших головорізів, ніж ви годі шукати. Ніяке ви не Політбюро. Подивіться на свої руки — з них скрапує кров!

Чесно кажучи, я не сподівався такого ефекту — уся зграя втупилася в свої руки. Я вже так далеко зайшов у своїй вигадці, що відступати було нікуди і що нахабніше я вестиму себе далі, то більше шансів, що виживу.

— Господи! — раптом заверещав Малєнков і бухнувся мені в ноги. — Господи! Прости нас грішних! Не відали, що творили! Замутився наш розум! Лихий поплутав!

Він заломлював руки і бризкав слиною.

— Пупсик! — осмикнула його Мать Революція. — Одумайся! Кого ти називаєш Господом?

— Його! Вседержителя нашого! Він явився нам вдруге, а ми його не признали!

Політбюро стривожено переглянулося.

— Ніякий він не вседержитель, — процідив Берія. — Вседержитель у нас один — товариш Сталін. А це звичайний чоловік.

— Але він сказав: кров! А подивіться на мої руки — там кров! Кров! Кров!

— Заспокойте його, — скривилась Мать Революція, — знайшов чого бідкатися!.. Ну, кров!.. Так шо — вішатися тепер? Тоже мені вождь! Крові злякався. А чия це кров, ти знаєш? Це кров моїх ворогів! Це ті, хто хотів мене знищити! Це вони тепер вихлюпнули на твої руки! Струси їх, Пупсик!

Малєнков затріпав руками, все ще не перестаючи скиглити, і Каганович відвів його убік та посадив на канапу.

— Коротше так, — сказав Берія. — Мусимо вияснити, що нам робити далі. Якщо він бреше, то діло ясне — к стєнкє.

— А якщо не бреше? — колупнулася в носі Мать Революція.

— Тоді діло швах, — зітхнув Лаврентій. — Мусимо танцювати під його дудку.

— Щоб це я — вождь усіх народів, — наїжився Сталін, — і танцював під дудку якогось хахла?

— Проблема в тому, — проказав Каганович, — що я навіть не уявляю собі, як ми це можемо вияснити.

— А не можна, приміром, розтягнути його на дибі і врізать шомполами, щоб аж цвиркало? — запропонував Ворошилов, підводячись з підлоги. — Помню, я в гражданську дуже це діло уважав. Не дає мужик хліба, а ти його шомполами, шомполами! Гляди й дав. Да ще й у ноги кланяється.

— Ну, тут цей номер не пройде, — сказав Берія. — Тут треба тонкого підходу.

— А можна я його вкушу?! — раптом вихопився Малєнков.

— Не по-о-оняв! — затрусив головою Берія.

— Потому шо, може, це йому сниться, а не нам! Я його вкушу — і він прокинеться. Прокинеться, глядь — а він в тюрмі! Га? Сила я придумав?!

Політбюро зі смутком подивилося на свого члена.

— Мовчав би ти, Пупсик, — сказала Мать Революція. — Он, Калінін мовчав, так ціле місто його іменем назвали. І ти мовчи.

— Да я вже стільки мовчу! А ви як обіцяли Київ на Малєнков перейменувати, так і досі одна похвальба, — заскиглив Пупсик.

— Скромнішим надо будь, — сказав Берія. — Он я — бачиш, який я могутній, а й то на города не претендую.

— Смерть твоя буде страшна, — промовив я. — Ти плазуватимеш, ридаючи і молячи, щоб тебе не вбивали. А тобі зірвуть з носа пенсне і розтопчуть чоботами. Ти будеш скидатися на гидку жабу.

— Що? Це ти мені пророчиш? — обурився Берія. — Та я вмру на лаврах! Не дарма мене звати Лаврентієм! Мені збудують окремий мавзолей. Праворуч від Сталіна.

— Це шо значить? Я умру раніше? — спалахнув великий вождь і заїхав Берії по писку.

— От падлюка! — скипів Каганович. — Я вже домовився! Мій мавзолей буде праворуч!

— І всьо це єрунда, — вдарив по столу кулаком Ворошилов. — Я знаю точно, що мій мавзолей буде праворуч від Сталіна. Я завжди був його вірним другом і соратником!

— Братці! Да шо ж це таке! — аж за серце схопився Молотов. — Да я усьо вже вищитав.

Він витяг якийсь папір і почав усім показувати:

— Бачите? Отут Сталін, отут Берія, а отут — я! Я вже всьо обдумав!

— Ах, падлюки! — гаркнув Сталін і, вирвавши у нього з рук папір, пошматував на дрібні клапті. — Я не вмру ніколи!

— Вам поможуть умерти, — втрутився я. На мене щось найшло і я тепер дуже ясно бачив, що їх чекає. Кожному я міг напророчити його долю. Я дивився на їхні пещені настрашені обличчя і читав, мов у книзі, їхню смерть. — Вам поможуть умерти ваші ж соратники.

— Хто? Конкретно! По іменах!

— Вони всі тут.

Сталін обвів присутніх налитими кров'ю очима: — Ага! Убивці! Гадюки! Пригрілися?

— Йосип! Схаменися! — пробував заспокоїти Лаврентій. — Хіба ти не бачиш, що це він розважається за наш кошт?! Він навмисне нас стравлює. Щоб ми перегризлися і видали якомога більше секретів.

— Точно! — пропищав Малєнков. — Це він всьо підстроїв! Петлюра!

— З-за гробу мстить! — похитав головою Ворошилов.

— А все-таки серед вас є мої вбивці, — сопів Сталін. — Я це нюхом чую.

— Вони накриють вам лице подушкою, сядуть зверху і ви задихнетесь, — говорив я.

— А-а! Вже знаю! — зрадів Сталін. — Пізнаю методу! Це зробить Берія! Напрольот бачу! Ах ти ж гидка ропуха!

— Йося! — стис кулаки Лаврентій. — Не піддавайся на провокацію! Петлюра хоче внести розкол в ЦК! А тоді захватати власть!

— Во-во! — згодився Ворошилов. — Я як глянув на цього, дак зразу собі сказав: «Да це ж Петлюра!» А ви — кіношник, писатель…

— Канчай, Климентій, бздіти! — урвав його Каганович. — Петлюру ми давно вже убрали. Просто ти хочеш нам баки забити, щоб ми й тебе не запідозрили.

— В чому? — стривожився Климентій.

— А в тому, що ти з Беріком отця народів закатрупиш.

— Шо? Я? Подушкою? Да нікагда в жизні! Кавалєріст орудує тільки шаблею.

— Тільки твоя біда, шо з шаблею у Кремль не зайдеш, — сказав Каганович.

— А чо іменно в Кремлі? — стенув плечима Климентій. — А на параді шо — ніззя рубануть?

— О! Бачите? — стрепенувся Берія. — А я давно казав, що треба всі шаблі замінити на дерев'яні.

— А ето… — втрутився Малєнков. — На параді ше всякої зброї ого-го скільки! Танки, бронітранспортери, ракети, автомати…

— Все! Все замінити на дерево! — гаркнув Сталін. — Танки з фанери! Бронітранспортери з картону! Ракети з пап'є-маше! Автомати іграшкові! Всьо негайно замінить і до вечора доложить!

— Поняв — не дурак! — віддав честь, сидячи, Ворошилов. — Так і здєлаєм. А куда дівать настоящу зброю?

— А настоящу зброю продамо Мао Дзедуну. Купимо за неї червоного шовку, пошиємо флаги і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму.

— А вот нащот самольотов, — нагадав Климентій, — нащот самольотов розпорядіться.

— А самольоти продамо в Монголію. Купимо за них красіві мундири, всю країну вдягнемо в однакове обмундірованіє і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму на мєстах. Ура товаріщі!

— Да, але на парадах нам самольоти тоже нужні, — сказав Берія.

— І самольоти з фанери! — знайшов вихід Сталін.

— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти ніяк не вистачить, — промовив Каганович.

Але Сталіна ще ніхто в сліпу вулицю не заганяв.

— Тоді так: продамо червоні прапори, які ми пошиємо з червоного шовку за продану зброю, а на ці прапори купимо фанеру. А до остаточної перемоги комунізму підемо й без прапорів.

Хвильку тривала мовчанка, але Каганович її порушив:

— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти все одно не вистачить. Бо вона вся на танки піде. А робити танки з паперу небезпечно. Дощ піде — розмокнуть. Народ побачить і зробить ще одну Жовтневу революцію.

Тільки Сталін ще й не такі горішки лузав.

— Тоді продамо китайцям і прапори, і мундири. Як сказав товариш Мао, кожен народ довжен відрізнятися від іншого оригінальним обмундірованієм.

— Ет, та це що ж виходить? — втрутилася Мать Революція. — Що ми до останньої перемоги прийдемо без флагів і мундирів?

— Ну да! — блиснув Сталін радісними очима. — Зовсім голі! Це ж даже інтересно! Усі голі, босі — як Мать родила!

Берія аж застрибав на кріслі:

— Ой як інтересно! Аж жить хочеться!

В цю мить з'явилася секретарка, така ж гола, як і раніше, але цього разу тримала в руках червоного півня.

— Лаврентій Палич! На процедури!

— Одну минутку, — провуркотів Берія. — Мені тут доктор приписав.

Сокира зблиснула і змусила всіх здригнутися, бо це була не проста собі сокира, а така, яку ми бачили хіба в кіно, коли її тримає в могутніх своїх руках майстер кат. Берія витяг її з-під канапи і витер хустинкою.

Секретарка взяла одною рукою півника за шию, другою за ноги і закинула собі за голову так, що півняча горлянка опинилася в неї на карку. Вклякнувши, вона завмерла і затамувала подих.

Берія театрально замахнувся сокирою і, вигукнувши: «Аллах Акбар!» — опустив її стрімко на жертву. Сокира відрубала півневі голову, навіть не зачепивши ніжної секретарчиної шийки. Кров забила струменем і розтеклася по жіночому тілу. Секретарка вмліваючи від розкоші, розмазувала кров по грудях і животу, кров побігла двома струмками по стегнах. Півень бився у корчах в її руках, вихлюпуючи своє червоне тепло і, здавалося, складався він з самої лише крові, бо так багато її вицідилося.

Політбюро захланними очима жерло скривавлену жінку. Правиця Сталіна ритмічно ворушилася в кишені галіфе.

— У-у-у! — застогнала Мать Революція. — Мужика! Мужика!

Берія, важко дихаючи, кинув сокиру на підлогу. Секретарка стріпнула персами та, прихопивши безголового півня, який не переставав тріпатися, покинула добірне товариство з гордо піднятою головою. Малєнков розчахнув вікно і став жадібно ковтати повітря.

Провівши секретарку масними очима, Сталін сказав:

— Да-а, Лаврентій, істинний з тебе джигіт. Тобі б у цирку працювати.

— А чим ваше ЦК не цирк? — спитав я.

Комуністи засміялися, мов і не про них говорилося. Ворошилов крутнув вуса:

— Це ще нічого. А от раніше, дак наш Лаврентій відрубував голову і півневі, і секретарці. Щодня по три секретарки пускав у расход. Ніяк йому не вдавалося, щоб не зачепити бабу. Дак ми вже розпорядилися, щоб набирали самих контрреволюціонерок, шпигунок і жінок-вредителів… А потім, дивись, навчився. Справжній тобі джигіт.

— Мужика! — проревіла знов Мать Революція.

Поки вони були зайняті собою, я вийняв з кишені маленьку темну пляшечку, зовсім малесеньку пляшечку, яку вдалося мені поцупити у медичному ізоляторі. Я покрутив її у пальцях, наче коштовний камінь, любуючись грою світла на її поверхні, а потім тихцем перехилив і зручніше вмостився у кріслі. Ті, що живуть в моїй уяві, зникнуть разом зі мною. П'янлива хвиля стала поволі затоплювати мій мозок, я побачив, як вони почали розчинятися у повітрі один за одним, наче клуби диму, ледь-ледь усвідомлюючи своє зникання. Якась тривога, звичайно, опанувала їх, невловимий страх стиснув їхні серця, вони знервовано закрутили головами, шукаючи пояснення то в очах Сталіна, то в моїх, і врешті-решт, коли збагнули, що це все має означати, то закричали, вирячивши очі, замахали руками, забігали, наче щурі у пошуках шпарки, але мої очі уже гаснули і вкривалися пеленою, забираючи їх усіх у темну невідь.

— Нє-е-е-ет! — верещала Мать Революція, вона зникала останньою і її зникання було найболючішим.

* * *

— І що ви на це, пане доктор?

— Гадаю, їх усіх слід розселити по різних палатах. Де він взяв отруту?

— Слава Богу, не в нас. Він її поцупив у в'язниці, в медичному ізоляторі.

— І не міг він отруїтися там?

— Мабуть, прихопив отруту про всяк випадок. А тут ці ідіоти своїми фантазіями довели його до самогубства.

— Хіба йому бракувало власних фантазій?

— Не бракувало. Але його легко було збити з пантелику і спрямувати в інше русло. Власне, це й була причина, що його поклали саме до цієї палати. Але згодом я помітила, що він втягнувся у їхню гру. Він став одним із них.

— Я не думав, що це так серйозно. Чим вони там займалися?

— Спочатку це виглядало досить невинно. Вони провадили репетиції якоїсь п'єси. Самі пошили костюми й декорації. Але поступово так перейнялися своїми ролями, що почали жити життям своїх героїв. Ми думали, що спілкування з ними для хворого тільки на користь.

— Добра мені користь! Що вони там верещать?

— Він переконав їх, що вони — плід його уяви і зникнуть разом із ним. Тепер ними оволодів страх.

— Негайно усіх в гамівні сорочки і по різних палатах. І щоб вони ніколи більше не перетиналися. Костюми й декорації конфіскувати.

— Я виписала для них заспокійливе.

— Потрійну дозу.

1984

Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука[1]

Щур і гусак

В ОЄКа був син з двома великими головами. В одній голові жив щур, а в другій гусак. І от цей гусак весь час намагався впіймати щура, який деколи визирав то з вуха, то з носа.

ОЄК любив говорити:

— Це так виглядає боротьба двох ворожих систем.

Галушки

Коли Олександр Євдокимович Корнійчук (ОЄК) завершував чергову п'єсу, то влітав на кухню, де його дружина Ванда Львівна Василевська (ВЛВ) варила галушки, і бив її по голові друшляком. Вона ділила його радість тим, що виливала йому на голову баняк гарячої води разом з галушками. ОЄК дуже тішився і, сівши де-небудь в куточку, збирав з голови галушки та й весело обідав, закусюючи часником.

Борщова заправка

ОЄК дуже соромився свого походження. Воно, бачите, було в нього не зовсім українське. І, коли хтось занадто допитливий присікувався:

— А хто ви за національним складом?

ОЄК відповідав:

— За національним складом я радянська людина. А ви, голубе, мабуть націоналіст. Ось ми вас зараз і притягнемо!

І коли допитливого товариша притягали, ОЄК задоволене копилив губи і казав:

— А все-таки яким же дотепним був цей український народ, що придумав таке прислів'я: цікавий гиндик у борщ попав!

Роздвоєння

Народний поет-гуцул Степан Пушик прогулювався вулицею Скліфасовського і їв помаранчу, а шкуринки кидав через плече.

Через півгодини цією ж вулицею прогулювався ОЄК. От він став на шкуринку, послизнувся і попав під трамвай. Розрізало його навпіл.

В морзі вияснили, що це лежить великий драматург і кинулися шукати професора Одудайського, який винайшов спосіб з окремих частин тіла вирощувати цілу людину. Отже, професор поклав одну половину великого драматурга в одну ванну, а іншу половину в другу ванну. А потім чимось там посипав, чимось полив, щось пошептав, поплював, крекнув, хрякнув, хрюкнув, і до вечора з ванн вилізло аж два Олександра Євдокимовича.

Словом, скандал. Що з ними робити?

Приїхали відповідальні товариші. А ОЄК кричить у два голоси, ногами тупає:

— Що таке? Як посміли? Я не хочу роздвоюватися!

І другий ОЄК ніяк не заспокоїться — пузирі пускає:

— Тоді, — каже, — нехай і дружину мою, товаришку ВЛВ, теж роздвоять, а то, що ж це получається? Розпуста, товариші, получається! Як у пісні «А ми удвох, а ми удвох в одне дівча закохані…» А цього нам ніяк не можна, бо ж ми світочі і класики. З нас піонери примір беруть.

— Да-а, — згодилися відповідальні товариші. — Двох Корнійчуків буде забагато. А що, як одному з вас прізвище змінити?

— А кому саме? — стривожилися обидва ОЄКи.

— А ви самі вирішіть.

Що тут почалося! Обидва драматурги зчинили бійку. Один схопив табуретку, а другий витяг з ванни мокрого трупа і почали гамселитися. Цей лупить табуреткою, а той — мокрим трупом.

А труп цей був колись директором плодоовочевої бази, товаришем Зільбершнапсом. І якраз саме родичі в морг приперлися його забирати. І що ж тут вони бачать? Вони бачать, як визначний драматург схопив за ногу мокрого трупа їхнього дорогого татуся і махає ним так, аж вітер гуляє.

— Каравул! — закричали вони і знепритомніли.

А тут вбігли санітари: дивляться — лежать якісь тіла.

— Ура! Свіжі трупи!

Санітари кинулися до них, пороздягали і шпурнули у ванни з фурациліном, а самі сіли збоку і давай вболівати за бійкою.

Відповідальні товариші порадилися і вирішили припинити це неподобство. Вони розтягли розлючених драматургів і оголосили їм, що справжнім ОЄКом вважають того товариша, який боронився мокрим трупом.

— Так міг вчинити лише великий драматург. А ось цей другий товариш з табуреткою дістане зараз інше прізвище. Ну, яке, наприклад… м-м-м… Ну, хоча б Рибак, га? Рибак! Як вам? Правда харашо? Рибак Натан Самуїлович! Так і запишемо. І щоб більше ніколи себе Корнійчуком не називав! Ясно?… А то будуть неприємності.

Так і сталося, що нарекли його НСР. І ще сказали:

— На всяк випадок, щоб замести сліди, драмів не пишіть, а пишіть ліпше романи.

Навіки разом

Якось до ОЄКа прийшов Натан Самуїлович Рибак (НСР) і приніс дві валізи рукописів.

— Це рукопис «Переяславської Ради».

— Чудово! — застрибав ОЄК. — А давай почитаєм.

— Ну, що ж, я, звичайно, почитаю.

— Ну, почитай.

І що ви думаєте? Вони обоє замкнулися в спальні і сиділи там півроку, доки НСР не прочитав увесь свій романище разом з чорновиками, варіантами, поправками і зносками. Півроку нещасна ВЛВ носила їм їсти, а що двері були замкнені, то вона галушки пропихала паличкою в шпарку. Туди ж лила й зупу. ОЄК ставав на коліна і злизував, а НСР читав, а потім НСР злизував, а ОЄК читав.

Коли нарешті вони скінчили читати, НСР скромно запитав:

— Ну, то які ж будуть ваші зауваження, Олександре Євдокимовичу?

ОЄК наморщив розумне чоло і через півгодини відповів:

— Прекрасно… особливо образ товариша Хмельницького просто незабутній. Як живий, стоїть перед очима… А ось товариш Кривоніс трохи недороблений. Адже він у нас викликає не тільки симпатію, але й антипатію, як виразник стихійності мас. Це справжній попередник Махна. А з Махном у нас свої порахунки. Тому товариша Кривоноса доробіть, обробіть і переробіть, щоб він теж був, як живий… Ну, а сама Рада описана у вас із глибоко партійних позицій. Як же вона нагадує мені наш останній пленум Спілки письменників! Усі виступаючі чудово підготувалися. Особливо товариш Бутурлін, який закликав: «Більше творів правдивих!» А товариш Кацнельсон вигукнув: «Навіки разом!» На що тов. Хмельницький щиро заплакав і заволав: «Дайош образ Павки Корчагіна!» І тільки Іван Богун, як це ви дуже тонко підмітили, не склав присяги, не підтримав резолюції пленуму. Як опортуніст він заслужив гідної відсічі через відсічення… е-е… м-м-м… не важно якої кінцівки… Але ми гуманні. Ми його за це діло виключимо зі Спілки письменників, вилучимо його книги з бібліотек і викреслимо це ім'я зі списків лауреатів премії тов. Кагановича.

Бійці невидимого фронту

ОЄК дуже любив писати анонімки на Рильського. То була його найулюбленіша розвага. Оце зберуться вони з НСРом та ще критика Лазаря Санова запросять, сядуть за стіл, закусять, а тоді давай анонімку сочинять.

— Який же цей Рильський націоналіст! — хитає головою ОЄК. — У-у-у! Страх який націоналіст. Зустрічаю його вчора коло Спілки та й кажу так, знаєте, весело: «Здрастуйте!» А він: «Як ся маєте?»

— Так і сказав? — перепитує Лазар Санов, який у них був за секретаря і усе старанно записував.

— Так і сказав. А тоді я його питаю: «Куди це ви йдете?» А він: «Обідати». А я: «Чого ж в „Енеї“ не пообідали?» — «А там, — каже, — борщу нема. А мені борщу хочеться».

— Так і сказав? — перепитує Лазар Санов і записує. — А не сказав часом якого борщу?

— Гм, — морщить лоба ОЄК. — А яке це має значення?

— А велике має значення. Бо якщо, приміром, сказав, що хочеться йому українського борщу, то це ого-го, як міняє діло.

— Диствительно, — погодився ОЄК. — То ви так і пишіть.

— А я так і пишу.

Тут і Натан Рибак встряє:

— Цього замало. Пишіть так, що йому хочеться не просто борщу, не просто українського, а ще й буржуазно-націоналістичного.

— А що, є й такий борщ? — цікавиться ОЄК.

— Як нема, то зваримо, — сміється НСР.

— Ех-хе-хе! — потирає руки Лазар Санов. — Ще й як ізваримо!

А потім, коли анонімка написана, ОЄК і НСР навалюються на Лазаря і лупцюють його аж гай шумить та кричать:

— Ах ти чортів анонімщик і донощик! Стукач! Сексот!

Б'ють його чим попало, бувало, що й табуреткою і друкарською машинкою. А одного разу ОЄК узяв два томи «Переяславської Ради» і оглушив Лазаря Санова так капітально, що той до ранку ледве очуняв.

Ну, потім вони його відкачують, дають три рублі на таксі, а якщо ґудзики відірвані, то й на ґудзики. І виштовхують з хати.

Але наступної неділі повторюється все спочатку. І Лазар Санов ніколи не ображається. Він знає своє місце. Він же тільки маленька комашка, яку допустили до свого столу два великі титани праці. І він цим гордий. Лазар приходить додому і, коли його Фімочка руками сплескує, задоволено пояснює:

— А це Олександр Євдокимович приложили, а оце Натан Самуїлович! Минулого разу дак було навпаки — отут Натан Самуїлович, а отут Олександр Євдокимович.

Цвіт

ОЄК зібрав у себе на дачі цвіт літературної молоді Києва. Чого там тільки не було на столі! Кав'яр їли ложками, коньяк юшили шклянками.

— Література — це я! — сказав ОЄК після третьої. І ніхто не міг йому заперечити.

— І я! — раптом вирвався НСР, який, випивши, дуже осмілів.

ОЄК суворо зиркнув на зятя і промовчав, але коли подавали гаряче, то НСРу воно не дісталося, і тоді він зрозумів, якої фатальної історичної помилки припустився.

Раптом залунала весела музика. Це грала делегація циганської літератури. Вона приїхала на дачу, щоб випросити у ОЄКа дозвіл на переклад його епохальних п'єс. Дозволу ОЄК не давав, і цигани змушені були вже четвертий рік сидіти на дачі. Бо їм у таборі сказали: без дозволу щоб і не верталися. Ну, то вони тепер, щоб не померти з голоду створили ансамбль.

Молоді письменники на чолі з пушиками і павличками побралися за руки і пішли в танок довкола ОЄКа. Боря Олійник виліз на стіл, насадив собі на голову баняка і почав читати вірші про партію.

Дрозд пускав дрозда, Чхан чхав під Скирдою, Петрук-Попик грав на арфі, а Іваничук співав народну турецьку думу.

— Братня російська література вийшла з шинелі Гоголя, а українська — з загибелі ескадри! — вигукнув зіпрілий Пушик. Всі заплескали і підняли тост за ОЄКа.

Пізно ввечері гості хропли під столами. Один ОЄК мужньо залишався тверезим. Він гордо оглянув поле бою і презирливо мовив:

— Хіба це література? Одне п'янво. Як добре, що ми в тридцятих зробили селекцію.

— А, може, й зараз їх, поки п'яні, пустить в расход? — спитав Лазар Санов.

— А на фіга? — здивувався ОЄК. — Хіба ж серед них є хоч один Плужник?

— І правда, що нема.

— Так отож.

Любов

Одного разу ОЄК вийняв десятку і став нею вимахувати з вікна так, що це помітила дружина Збанацького, який мешкав навпроти. Звали її Циля. Вона мала чудовий зір і, побачивши гроші, дуже збудилася. У цей час Збанацький тяжко працював над новим романом. Циля хутенько перевдягла майтки і помчала до ОЄКа.

Там вони зайнялися інтенсивним обговоренням п'єси «В степах України». Через півгодини, коли обговорення закінчилося, Циля повернулася додому і зайняла своє місце на кухні.

А ОЄК знову став біля вікна і вимахував десяткою. Коли це помітила Циля, то дуже розхвилювалася, бо нагадала, що забула взяти гроші. Вона підійшла до вікна і почала робити знаки, аби ОЄК у щось ті гроші загорнув та кинув їй у вікно.

ОЄК, довго не думаючи, зашпортав гроші до вазону, старанно розмахнувся й метнув ним у вікно навпроти. Вазон попав у голову Збанацькому, і той помер на місці.

— Ай-я-яй! — похитала головою Циля і погрозила пальчиком. — Тут уже вам одною десяткою не обійтися.

Так воно й сталося.

Серп, молот і каток

Одного разу ОЄК потрапив під асфальтовий каток, який зробив з нього пляцок. ОЄК спробував підвестися, але тепер це було важко. Каток наїхав знову і розкатав ОЄКа по цілій дорозі, а потім над'їхав другий каток і довершив справу.

ОЄК все ж таки не облишив спроб підвестися і за п'ятдесят восьмим разом йому це вдалося. Виявилося, що він тепер дуже широкий, а тоненький такий, як книжечка «Загибель ескадри». Скидався він більше на вітрило, аніж на відомого драматурга. Тут його підхопив вітер і поніс кудись далеко-далеко. Може, навіть в Африку.

В Африці ОЄКа прибили до щогли і він там проплавав усю відлигу 60-х років. А коли до влади прийшов Брежнєв, то корабель з вітрилом ОЄКа прибув на Кубу. Там його відразу упізнали, і сам Фідель поцілував його у щічку.

ОЄКа здерли зі щогли, скатали в трубочку і відправили в СРСР. В Одесі подумали, що це звичайна каналізаційна рура і вставили її в каналізацію. І цілий місяць ОЄК випомповував різні фляки, аж поки не вияснилася помилка.

Руру вийняли, вимили в морі, щоб вона так не смерділа і відправили до Києва. Ну, там з великим драматургом довелося довгенько поморочитися, поки вернули його до нормального вигляду, а все ж відтоді п'єси ОЄКа уже були з душком.

Окозамилювання

Якось ОЄК виліз на стовп на Хрещатику і почав виголошувати промову. Зібралося море народу. Прийшли відповідальні товариші і прислухалися, що глаголить великий чоловік. Виявилося, що ОЄК читає монолог Галушки з п'єси «Часник», чи то пак монолог Часника з п'єси «Галушка». Інші дослідники твердять, що то був монолог з п'єси «Платон крекче». Одним словом, відповідальні товариші заспокоїлися і відійшли.

Проте юрба не зрозуміла, про що йдеться і почала кидатися гнилими помідорами, не впізнавши улюбленця уряду. Коли помідори скінчилися, в рух пішли камінці. Один з них роздробив класикові нижню щелепу, а другий вибив око. Його забрала швидка допомога і завезла в лікарню. Там йому вставили щелепу письменника Збанацького, який після цього став сильно шепелявити. А от з оком просто біда — нема донора.

Зібрали Пленум Спілки письменників і поставили питання руба. Слово взяв тов. Рибак:

— Товариші письменники! Мушу вам сповістити дуже сумну новину. Наш дорогий товариш, видатний… ні — великий український радянський драматург втратив ліве око в боротьбі з реакцією. Самі розумієте, що драматург та ще й радянський, без одного ока — це вже не драматург. До того ж він їздить часто за кордон і представляє там нас із вами. Як же він буде нас представляти з одним оком?… Так от, товариші, секретаріат порадився і постановив: для трансплантації лівого ока вибрати на донора когось із передових членів Спілки. Бо ж подумайте: драматургів у нас обмаль, їх треба берегти. А поетів так багато, що їх пора знову відстрілювати (бурхливі оплески). Та й, чесно кажучи, навіщо поетові два ока? Гомер, як відомо, взагалі був сліпим. А згадаймо наших кобзарів, які так гостро бачили наше з вами світле майбуття, знаходячись у суцільній темряві. В народі кажуть: де темно, там приємно (бурхливі оплески). Сліпих поетів історія знає, а от сліпих чи однооких драматургів — ні. А тому, цього ми ніяк допустить не можемо. Отже, товариші, висовуйте кандидатів на донорів. Це повинні бути відповідальні товариші, справжні громадяни і обов'язково, товариші, я на цьому просто наголошую: віддані представники соцреалізму! Жодних модерністів, авангардистів, чорних гумористів просимо не висовувати. Хоча, здається, у нас таких і нема в Спілці.

Запанувала тривожна мовчанка. Письменники вовтузилися на місці й ховали очі. Нарешті встав з місця відповідальний письменник-каґебіст Ве Виноградський:

— Дорогі товариші! Я тут прикинув і вирішив, що найкращим кандидатом на донора має бути тов. Де Онкович, який завідує відділом поезії журналу «Всесвіт». Це справжній громадянин, поет-реаліст, оспівувач прекрасного. Тільки його око заслуговує на таку честь.

Тов. Де Онкович, як теє зачув, зірвався з місця і, судорожно ковтаючи повітря, залопотів:

— Товариші! Ви нічого про мене не знаєте! Ви до мене виявили таку довіру, а я падлець і нигодяй. Я, чесно це визнаю, працюючи в редакції… е-е… цього, як його… е-е… ну, журнальчик такий… оце… як же його… рептилька… усе на Заході спецілізується… ну, та не важно. А важно те, що я, постійно читаючи буржуйську поезію, і сам дещо місцями обуржуївся. На щастя, я не володію мовами і читаю все це в перекладах, а то б… Я й так уже в голубий період творчості став схилятися більше до цього, як його, ну… сюр… сюр… сюр… Ну, не важно… Коротше, моє око ніяк, ну, ніяк…

Тут підвівся начальник і поет Ве Вихрущ:

— Ми, славні посланці славного Поділля, вітаючи славних побратимів золотого пера, пропонуємо свою кандидатуру. Є у нас скромний, але дуже талановитий, ніжно-солодкий, щемно-ліричний поет Ге Петрук-Попик, автор цілого ряду здобутків. Я і мої товариші вважатимем за честь піднести в дар столиці його ліве око!

З цими словами тов. Ве Вихрущ вихопив з кишені авторучку і всадив її в око тов. Ге Петрука-Попика. Але, не маючи в пересадці очей жодного досвіду, тов. Ве Вихрущ допустився промаху і патріотично настроєне око витекло тов. Ге Петруку-Попику на штани.

Слово взяв тов. Пе Біба:

— Товариші! Я розумію усю серйозність моменту, усю його відповідальність. Я пропоную на донора нашого, можна сказати, улюбленого поета, нашого сталевара і вогняра, тов. Пе Ребра… Петю я знаю давно! Ще з малих літ він мріяв принести в жертву своє життя заради Батьківщини. Ще тоді він запитував мене: «А порадьте, — каже, було, Петя, — куди б мені жертву, так би мовити, зложити? На який, так ска'ть, олтар?…» Да-а, як зараз пам'ятаю. Дак ото, Петю, настала оця історична минута. Встань, Петю, хай усі глянуть на твоє око. Ти це заслужив.

Тов. Пе Біба змахнув сльозу і сів, а тов. Пе Ребро, гірко ридаючи, заголосив:

— Ой, товариші мої вірні, товаришочки мої любі! Ой що ж я тепера робитиму?!

— А що ж таке? — здивувався тов. Пе Біба. — Хіба я щось не так сказав?

— Та ні, так… Але, понімаєте, з лівим оком у мене біда. Праве якраз таке, що хоч самому товаришу лічно Леоніду Іллічу Брєжнєву віддай, а от ліве — те вже якесь не таке. Неправильне воно в мене. Лівить воно трохи, праве править, а ліве, падла, лівить. Я вже його і так, і сяк, а воно, зараза, понімаєте, той… І вже, було, як читаю клациків марксизму, то тільки лівим оком. Або передовиці в газетах, або промови товариша Леоніда Ілліча. Праве заплющу, а лівим читаю. Щоб виправить його. А воно ні. Не випрямляється. Твердо стоїть на своїх, так ска'ть, лівих позиціях… Усю іншу літературу я читаю правим оком. Навіть ось працю тов. Дзюби прочитав правим оком і знаєте — нічого. Стійке око. Жодна пропаганда йому не страшна. А ось ліве лівить.

Письменники загуділи від такого саморозкаювання. Дехто подумав, чи не пора вже зачинити для тов. Ребра усі видавництва.

— У мене і з вухами те саме, — не вгавав Петя. — Правим я навіть «Голос Америки» слухаю і нічого, як об стіну горохом. А от лівим боюсь. Телевізор, буває, включу і, як тільки, подивлюся лівим оком та послухаю лівим вухом, всьо — хоч зараз мене на Соловки відправляй. Нічому не вірю. А повернусь правим боком — усе як рукою зняло. Хоч кілок на голові теши, хоч на амбразуру кидай… Да-а… Отака в мене біда. Якби тов. Корнійчуку треба було праве око, я хоч зараз готовий виколупати. А от ліве небезпечно. Як залівить у нас тов. Корнійчук, то що ж тоді буде? Що він тоді напише?

— Правда, — згодився тов. Ве Козаченко. — Знову якогось «Мину Мазайла»?

— До цього нам ніяк допустити не можна! — озвався тов. Ю Бедзик.

— А, зрештою, я й правого ока віддати не можу. Ви ж подумайте, що зі мною станеться! Я тоді пропаду! Я ж одразу дисидентом стану. Дзюбі передачі носитиму! Не карайте мене так жорстоко!

Зажурився секретаріат. Тов. Ме Олійник взагалі за голову схопився. А тут з лікарні телефонують: давай, мовляв, скоріше, а то пізно буде пересадку робити.

Нарешті встає в задніх рядах поет Ве Коротич:

— Шановні товариші! А візьміть моє око! Я для тов. Корнійчука й життя не пожалію. Візьміть! А я про це й поему напишу, а то вже нема про що писати. А тут же тема така благодатна! Як копнуть — до самого смертного кінця вистачить.

Задумався секретаріат. Ве Коротич, поет, звичайно, правильний, з гострим оком, але трохи бунтує. Ось навіть тов. Ме Дубина слушно вказав у «Літературній Україні» про хитання тов. Ве Коротича. Але більше ніхто добровільно не згоджувався, а з лікарні кваплять. Ну, гаразд, нехай Ве Коротич.

Так от і пересадили око Ве Коротича ОЄКові, а Ве Коротичу скляне вставили. Ве Коротич, позбувшись лівого ока, відразу перестав бунтувати, кинувся в публіцистику, узяв премію і поліз по драбині.

А от із тов. ОЄКділо пішло негаразд. Своїм правим оком він жодних змін не помічав, а от лівим, лівим дуже навіть помічав. Так і тягло його збунтуватися. Прийде, бувало, додому і кричить до жінки:

— Що ж це таке?! Кругом застій. Кругом корупція. Хабарництво! Брехня! А наркоманія?! А проституція? А мафія? Всі крадуть, беруть, гребуть! Українські школи закриваються! Тиражі падають, врожаї падають, ціни піднімаються! Телевізор бреше, радіо бреше, газети брешуть. Землетруси без жертв, аварії без жертв, а цвинтарі чомусь переповнені. Масла нема, ковбаси нема, ікра на експорт. Чорт зна що!

І так він розхвилювався, так розхвилювався, що кинув писати і запив. Та так, бідолаха, до самої смерті й пиячив безпросвітно, зітхаючи: «Ото яку мені свиню тов. Рибак підсунув! Були б пересадили мені око якого-небудь Рябокляча і горя б не знав. А так пропав я ні за цапову душу…»

А то, було, вранці встане з похмілля, вип'є огіркового росолу та й так сумно-сумно:

— От засада! Як встану вранці — так мене й тягне в еміграцію. На дачу до Солженіцина. Поливали б ми обоє троянди і сперечалися про долю Росії. Да-а, підсунули мені свиню…

І наллє він собі стаканчик, хряпне, закусить торішнім салом і знову кімарити ляже.

Отаке з чоловіком приключилося. А який же класик був!

Залізний класик!

Чарівне дзеркальце

У ОЄК було чарівне дзеркальце. Бувало, стане він отако в позу, подивиться в дзеркальце і запитає:

— А скажи мені, дзеркальце! Хто на Україні драматург найперший, хто найбагатший, хто найславніший?

А дзеркальце відповідає:

— Був Микола Куліш, але ви його вчасно розсекретили. Ну, ще Іван Кочерга був, але помер. Тепер ви, Олександре Євдокимовичу, найбільший драматург на Україні.

А то якось спитав дзеркальце, як звикле, а те й відказало:

— Не було нікого окрім вас одного. А тепер є. Живе у Львові скромний хлопець Винничук. Оце він і буде славнішим од вас.

Як це ОЄК почув, то так розхвилювався, так рознервувався, що впав на підлогу, бив ногами і верещав, як недорізаний. Тоді відповідальні товариші поїхали до Львова і тільки-но зібралися скромного хлопця Винничука задушити і в Полтві втопити, як тут радіо передало: «Уряд і партія з глибоким сумом… передчасно… великий український радянський драматург і державний діяч ОЄК… На всіх постах… відданий син свого народу…»

Ну, як вони теє почули, то вирішили, що хай уже цей хлопчина живе, але про всяк випадок розпорядилися, щоб ніяких його писань не друкувати, досить їм, мовляв, уже одного видатного Корнійчука.

А чарівне дзеркальце ОЄКа поділили поміж себе три богатирі сучасної драматургії: тов. Канівець, тов. Коломієць і тов. Зарудний.

От вони по черзі зазирають у нього і випитують, чи є хтось од них талановитіший, а коли чують щоразу про скромного хлопця зі Львова, то дуже кривляться і питають у відповідальних товаришів:

— А що, він ще й досі не в Полтві?

— А чого його топить? — відказують відповідальні товариші. — Адже він, падлець, і так ніде не друкується. Одні хвейлетончики кропає.

— Ну-ну, — заспокоюються славні драматурги і наливають собі по другій та п'ють за упокій душі свого славного татуся ОЄКа, що їх особисто породив і висвятив.

1983–1984

Сни

Здобич

1

За вікном сіявся сніг, біла пустка вулиці затято мовчала, холод припадав до шиб і з якимось чудним отупінням вдивлявся в кімнату. На душі було мертво, темно і ніяко.

— Чи з'являлося в тебе коли-небудь бажання когось убити? — спитав мене сніг і, не чекаючи відповіді, розтанув на шибі від мого подиху.

Я дихав у вікно, мовби збирався зігріти всю вулицю, разом із чорними кістяками дерев.

— Так, з'являлося, — проказав я. — Ось хоч би й зараз. Убити — це очиститись і народитися знову. Убити — це випити вина, відчути в голові неймовірну каруселю щастя та радощів. Убити — це в кров свою влити свіжости й сили.

Я беру в руки ножа, великого гострого ножа, що має таке горде і молоде лезо. Про що мріє пересічний ніж? Про хліб? Цибулю? Ні, в кожного ножа є своя мрія — вбити. Лезо створене для проникання в тіло. Ніж марить кров'ю. Сни, криваві й розкішні, палючі й солодкі розквітають на його лезі. Кого хоче убити ніж? Найперше — свого ж таки господаря. Ви ніколи не пробували прикладати сталеве лезо до грудей? От сюди, попід саме серце. Прикладіть і побачите, як радісно спалахне воно, як оживе яскраво і, здається, от-от заспіває, протинаючи шкіру. А щойно перша краплинка крові витече на лезо, ви вже не годні будете стриматися і випустите цілий струмінь крові — щоби вона вільно витікала із рани і скрапувала на підлогу. Це дивне і незвичайне чуття, коли витікає з вас кров — тихо, спокійно, без паніки, мов цілюще джерело. Не треба при цьому думати, що разом із кров'ю з вас витікає життя. Це неправда. Життя щойно почнеться, коли кров покине вас.

2

Якщо ви ніколи не були бездомним псом, то ніколи мене не зрозумієте. Бездомність — це стан невагомости й непевности, коли розпач роздирає вам душу. В довгих і даремних пошуках прихистку мені ледве вдалося напитати помешкання пізньої осені. Я поселився в будинку, де було троє осіб — пан Кундель, його дружина і донька Квітка.

Квітчин батько був мисливцем і взимку тільки те й робив, що тинявся лісами, вистежуючи диків. Повертався лише навесні в авті, заладованому шкурами. Всі стіни у них обвішані рогами й іклами, а то й цілими кабанячими головами, що зирять на тебе, наче на здобич. А на кріслах, канапах і підлогах самі іно шкури вепрячі, від чого у хаті стояв якийсь особливий сопух, мовби ти втрапив до свинарника. Одне слово — рай для молі.

Молі тут розвелося сила силенна і, коли, було, отако знічев'я тупнеш ногою посеред шкури, разом зі сивою пилюкою, вилинялими шерстинками, піднімалася в повітря армада молі. Вдихнувши цей густий коктейль, ви вже могли нічого не їсти, бо на зубах весь час скрипіло і слизькало, чвакало і плюскало, а лопотіння крил у горлі доводило до сказу.

— Не смій їх убивати! — верещала пані Кундельова, себто Квітчина матінка, коли я починав ляскати в долоні, боронячи своє обличчя від тих гидких створінь.

Молі обліплювали мене з усіх боків, забивалися в ніздрі й вуха, запорпувалися у волосся, проникали попід одежу, і я чув, як мерехтять їхні крильця, черкаючи об мою шкіру, як шкребуться їхні лапки, як вони солодко й захланно цьмакають, смакуючи моє вбрання, мої волосинки, мою безпорадність.

Ті, що потрапили в горло, пірнули в самісінький шлунок, і соки шлункові ринулися на них, як дощівка з ринви, все в мені клекотіло і булькало, перетравлюючи оцю нечисть. Та не всі вони згинули в мені, подекуди ще довго пурхали в грудях, бились об ребра, мов очамрілі.

А взагалі, ви пробували кого-небудь убити? Ні, я не маю на увазі міль чи там яку мишу. Я кажу про людину. Людина не міль, і вбити її непросто. Щоби вбити людину, слід усе гаразд розрахувати, вивірити і зважити.

Її батько, щоб убити дика, деколи блукав цілими днями й ночами засніженими полями, принюхуючись до слідів. Хоча сам дуже боявся смерті, але справедливо вірив, що на ловах вбережеться краще, ніж сидячи в хаті серед молі. Адже він сам став блукаючою смертю, сам ніс смерть і через те робився безсмертним. Убивці житимуть вічно, і це брехня, що карають їх на горло, коли спіймають. Убити їх неможливо. Вони виборсуються з лабет смерти, як вугри, коли їх пробуєш закіптити димом. Вугри бовталися в Кунделів просто попід паркетом. Я чув, як ляскають вони хвостами, прискаючи від моїх кроків, а потім, коли пригасити світло, їхні вогнисті очі починали стежити з кожної шпарини.

Але пані Кундельова навідріз боронила ловити їх на вудку, щоби я не попсував паркету. Це була якась неймовірна дурість. Що таке їхній задрипаний паркет у порівнянні з нормальними вудженими вуграми?

Я мріяв, що коли оженюся з Квіткою, то обов'язково прорубаю в паркеті ополонку й таки наловлю риби. Вночі я тихенько виборсувався з теплої постелі, обережно відгортав шкуру дика і, припавши вухом до підлоги, наслухав темну причаяну глибінь, у котрій мешкали вугри. Я чув їхній стривожений шепіт, ковзання тіл, плескіт води. Вони мене відчували так само виразно, як я їх. Вони вслухалися в мене, в биття мого серця, у плюскіт крові й міркували, чого від мене можна чекати.

Коли я почав у них мешкати, мати забирала на ніч доньку до свого покою, щоб я, бува, не скористався і не встругнув передчасної дитини. Я спав у просторій вітальні, де на мене зі всіх сторін зиркали кабанячі голови, а роги й ікла стриміли, мов зброя, я відчував себе оточеним, загнаним вовком. Я закопувався в свою темну смердючу нору, вкривався шкурою дика і слухав, як у тій шкурі пересипається піщаний годинник молі. Шкура, здавалося, ворушилася й оживала.

Темінь у вітальні стояла така, що на досяг випростаної руки нічого, крім чорноти, намацати неможливо. Здавалося, що лежиш у могилі. Поки заснеш, уявляєш собі, як у безпровидній сутіні лісів блукає батько Квітки, як він мостить собі з гілок лігво й засинає під шкурою недавно впольованого дика, а то й ховається у сніг чи лізе в дупло і крекче перед тим, як заснути. Дики теж вистежують його. Вони знають про нього все. Мабуть, знають і про мене. Деколи я це відчуваю. Дики шукають його слідів так само пильно, як і він їхні. Колись вони його вислідять і розшматують. А поки що вони хочуть добратися до мене, аби підкупити, але не можуть знайти посередника. Я тільки молю Бога, аби їхній гнів не перейшов на мене. Я ж бо не маю нічого спільного з Квітчиним батьком. Тільки й того, що вкриваюся кабанячою шкурою.

Мати її помилялася, вважаючи, що зуміла вберегти свою доньку від мене, бо ми з Квіткою домовилися, що будемо гладити себе поміж стегнами в один і той же час. Ви ніколи не пробували такої забавки? О, це так чарівно, коли відчуваєш усім тілом, як твоя кохана ластить себе ось тут, за стіною, і як подих її частішає, а тіло вкривається гусячою шкірою від надмірного збудження.

В таку ото пору оживає шкура дика, якою я вкритий, і починає ворушитися й стогнати. Щетина її наїжується, і міль шурхоче уві сні. В тій шкурі оживає цілий праліс: риплять сосни, похрумкує сніг, тихо дзвенить хвоя, і ніч гострить ножі смерти. Вага шкури поволі збільшується, мовби налягла на мене ціла ватага диків — тих самих, що йдуть слідами Квітчиного батька.

Деколи я вибирався на дах їхнього будинку буцімто для того, аби поправити телевізійну антену, а насправді я прикладав до ока далекогляд і так обережно-обережно ковзав поглядом по тонюсінькій смужці лісу, котра пропадала за обрієм. І коли з-за пагорба вигулькувала чиясь голова у чорній шапці, то я здогадувався, чия це голова, а раз, було, побачив зграю диків, що мчали, мов очманілі, просто на густозелені кущі ожини. Ожина стояла стіною, наїживши гострі ікла. Вепри налетіли на неї і їхні тіла враз запломеніли від яскравої крови. Кров зацвиркала по снігу і сніг розцвів китицями темно-червоних ягід. Ожина пошматувала їхні тіла і незабаром лише клапті щетини розвівалися на вітрі.

Коли ворони злітали раптово вгору, то можна було здогадатися, що це їх наполохали постріли. І мені самому баглося кинутися туди, в той ліс, відшукати сліди Квітчиного батька і, відкопавши його з-під снігу, повернути домів.

— Ну, чому, чому ви полюєте лише за шкурами й головами, а стільки м'яса, чудового пахнющого м'яса лишається для вовків?

Ось що я запитаю у нього. М'ясо не повинно пропадати в снігах, ставати поживою дикої звірини. Якби я був його дружиною, я б на цьому просто таки наполіг, я б добився свого. А ця дурепа — що вона тямить? Все пустила на самоплин. Але якби я був Квітчиною мамою і спав з Квіткою в одній постелі, купав би її в лазничці, купав би її ще змалечку, коли вона ще така солодка, пухкенька, вся в родзинках, пампушечках, марципанах, я б учинив з неї лесбійку, а щоб ніхто нам не заважав займатися любощами, я пішов би (себто пішла б) у ліс і показав би (показала б) лігво мого чоловіка розлюченим вепрам.

Взимку її мати спить до самого полудня, решту дня нипає в якомусь дурнувато-сомнамбулічному стані, ліниво ковзаючи очима по речах, бурмочучи щось під ніс — чи то молитву, чи то прокльони на свою сусідку, котру ненавидить ще дужче, ніж мене. Сусідка так само цілком щиро бажає їй смерти. Таким чином вони обидві бажають собі смерти і, коли котрась із них помре скорше, то вже та, що залишиться, матиме справжнє свято.

Під вечір пані Кундельова оживає і заходжується варити чародійне зілля, від якого б її сусідку вкрили суцільні пранці, а згодом поволі повідпадали б усі частини тіла, аж поки не зостанеться самий лише кадуб з фарбованою на червоно головою. Сусідчина смерть вимріювалася не наглою й не легкою, а тільки довготривалою і в муках. Зайве казати, що й сусідка в цей час не дрімала і теж примовляла заклинання над своїм варивом. Але смерть чомусь не квапилася до жодної з них, а схоже, просто розгубилася, до кого постукати скоріше.

Як взагалі в такому оточенні могла жити Квітка? Якось уночі, коли я пестив себе, уявляючи, як те саме за стіною чинить Квітка, шкура дика напружилася і обгорнула мене з усіх сторін, мовби затискаючи в обіймах. За мить мені здалося, що вона хоче віддатися, я забрав руку і відчув теплу, зволожену слиною молей шкурину. Либонь то була шкура самиці, що поступово пройнялася до мене щирими почуттями. Ні, я не перебільшую, шкура закохалася в мене і щоразу, коли я лягав під неї, обгортала мене, і вже сама, вже сама слизькала по моєму тілі, похрюкуючи від насолоди.

Ви ніколи не кохалися зі свиньми?

Не кажіть ні, бо ж, зрештою, жінки — це ті самі свині, тільки без шкури. Колись чоловіки, вполювавши їх, поздирали з них шкури разом з ратицями і приручили, але жінки, як і свині, не мають почуття вдячності, вони позбавлені його навіки, і замість того, щоби молитися до своїх чоловіків як до богів, всіляко їх упосліджують і нищать.

Коли я засинав у палких обіймах свинячої шкури, снився мені зимовий ліс і вепряча зграя, що блукає в снігах, шукаючи поживу. Я був одним з них, їхнім ватагом і паном. Ми брели натомлені й голодні, а нашими слідами йшов Квітчин батько, і, коли хтось із нас відбивався од гурту, втрачаючи пильність, куля здоганяла його і прошивала на місці. Таке ото життя — в постійній втечі, в переховуванні, в страху може довести до розпуки, коли багнеться покінчити життя самогубством, але як це здійснити, будучи диким кабаном? Хіба попрохати товариша, аби розпоров тобі живота іклами, або самому кинутися на мисливця простовіч під його кулі і прискорити завершення мук… Мабуть, дехто з них так ото й чинив. Уночі я дуже ясно відчував смерть когось із диків — шкура здригалася від далекого, тут і не чутного пострілу, а потім тихо скиглила, тремтячи, мов у пропасниці, і я здогадувався, що смерть спостигла ще одного вепра. Ким він був, за що змагався, про що мріяв, — усе це притрушено густою тирсою снігу.

Для шкури я став мало що не рідною істотою, вона тулилася до мене, сумно нарікаючи на гірку долю своєї родини, котра приречена отако ні за що, ні про що гинути в холодних снігах. Шкура звірялася мені у своїх жалях, шукаючи спочуття й любові, а за ту дрібку тепла, що я вділяв їй, кохала мене і пестила, мов дика куртизанка. Я міг лежати собі, мов колода, нічого не чинячи, не ворушачи ані пальцем, а шкура робила усе сама, аж схлипуючи від насолоди. Ніколи ще тіло моє не віддавалося з таким блаженством, з таким захмелінням, коли, заплющивши очі, потопаєш в медах розкоші.

Нічні злягання зі шкурою стали для мене настільки бажаними, що коли траплялася нагода кохатися з Квіткою, я уникав цього, прикидаючись то хворим, то без настрою, аж поки Квітці не увірвався терпець і вона не повалила мене на ліжко.

Перед тим вона перевернула шкуру щетиною вниз і я враз відчув, як шкура під нами ожила й незадоволено зарохкала. Я знав, що це їй не сподобається і вона мені зради не вибачить, але вже було пізно: я лежав на голій Квітці і піддавався її пестощам з якимсь дивним для мене отупінням. Квітка дихала часто й знервовано, захлинаючись повітрям і поцілунками. Зойкіт її вистрілював у причаєну сутінь покою і спалахував, наче блискавка під стелею. Шкура тривожно сопіла і ворушилася попід нами, щетина пружинила, вигойдуючи обидва тіла, мов легенькі човники, і я зі страхом чекав на те, що мало статися. Сопіння і Рохкання робилося усе гучнішим, та Квітка на те не звертала уваги, думаючи, либонь, ще це я рохкаю і сопу, хоча насправді я заціпеніло мовчав.

Зненацька я побачив, як шкура почала згортатися, її краг піднялися і вигнулися всередину. Я ледве встиг вискочити з Квітчиних обіймів, коли її спеленало, мов немовля, й дівчина щезла у шкурі. Пролунав її розпачливий зойк, що благав порятунку, плач її усе слабшав і слабшав, доки не заглух і не потонув у темних нетрях шкури, котра закутувала, деформуючи її тіло, вигинаючи кості, припасовуючи кожну частину чудового юного тіла до своїх огидних кшталтів.

Я перелякано накинув на себе вбрання і позадкував до вікна. На ліжку догори ногами лежала дика свиня й мирно хрюкала, мовби вертаючись до тями після глибокого наркозу. Її широка і тлуста задниця виставляла усі свої свинські приваби, і я з жахом прикипів очима до темної шпарини, котра ще зовсім недавно належала Квітці і була така розпашіла й жагуча, мов м'якуш свіжоспеченої паляниці.

Дика свиня важко перевернулася на бік і скотилася з ліжка на підлогу. Сполохані вугрі вдарили хвостами і пішли у глибінь. Молі злітали й опадали, наче пелюстки вишні. Свиня повільно й непевно звелася на ноги, і велике її тіло, похитуючись, мов захмеліле, втягло ніздрями гострий запах шкур, котрі належали її чисельній родині. Дивно, що жодної уваги не звернула при цьому на мене, погляд її був геть отупілий.

За вікном сутеніло, а крізь щілини проникала знадвору волога — це починав танути березневий сніг, опадали сріберні ікла бурульок. То був знак, що ось-ось міг повернутися з ловів Квітчин батько. Якщо він застане в хаті свиню, то неодмінно її заб'є, а я ж не зможу нічого витлумачити…

Я прочинив двері надвір, ухопив мітлу й заходився виганяти свиню з хати. А вона така очамріла від несподіваного перевтілення, така слабосильна і нерішуча, мов дитина, вона ж нічого не тямить…

Я змушений був руками впертися в її зад і таким ото робом виштовхувати на двір. Свиня неохоче переступала з ноги на ногу, а проте сунула до дверей. На ґанку я вже спересердя дав їй копняка під хвіст, бо дурепа не розуміла, що чекає на неї смерть, а вона була така слаба, що беркицьнула з ґанку й покотилася сходами в самий сніг. Полежавши кілька хвилин, врешті таки звелася і пошкутильгала простовіч, низько нагнувши голову.

Та саме у цей час над'їхало авто вщерть заладоване шкурами і головами кабанів. З авта вийшов Квітчин батько й остовпів од подиву, побачивши, як бреде вздовж паркана дика свиня.

Я хотів гукнути:

— Не стріляйте!

Мені хочеться щось пояснити, але разом з перетягом густий рій молі вилітає з хати на ґанок і забиває мені вуста. Рука моя вказує на свиню і я волаю безгучно:

— Це не свиня не свиня не свиня це Квітка Квітка Квітка, а не свиня не свиня!

Але цівка рушниці уже спрямована в неї, клацає цингель, а вистрілює тиша. Пострілу не було. Він ще кілька разів клацає, але намарне. Тоді добуває гострого багнета і кидається навздогін, свого він не випустить, здобич мусить бути впольована. Чим далі сніги глибшають і глибшають, свиня потопає в снігах і буксує, розпачливо рохкаючи. Либонь відчуває свій рішенець і страх переймає її. А мисливець уже поруч, усім тілом падає на свиню і застромлює ножаку під горло. Кров хлюпає з рани, свиня розвертається і в останньому пориві хапає мисливця за ліве зап'ястя. Біль прошиває обох, і їхній крик зливається в один, крик, який прошиває сіре надвечір'я, нагадує далекий крик паротяга.

Я судомно закушую зубами губи. Солоний смак крові і сліз наповнює вуста. Я бачу, як знову зблискує багнет і входить під ліву передню ногу. Свиня звалюється в сніг і здригається в корчах.

Він покликав мене на допомогу, силкуючись вивільнити руку зі свинячої пащеки і я, взявши багнета, застромив його свині межи зуби. Це було нелегко — розімкнути її міцні щелепи. Рука його кривавила і, коли він висмикнув її, то обвисла, мов відрубана галузка, вздовж тіла.

Я глянув на свиню й побачив, як в очах її спалахнуло здивування і вмерло.

Квітчин батько, тамуючи біль, ухопив правицею свинячу ногу, кивнув мені, аби я схопився за другу, і ми удвійко поволочили тушу до хати.

Дві криваві доріжки значили сніг — одна соталася зі свинячого серця, а друга з руки мисливця. Барва їхня не відрізнялася нічим. Та мисливець цього не помічав.

Я знаю — нема мені виправдання. Єдине, що я встиг зробити, поки батько подався бинтувати руку, поховати Квітчини манелі, що вона їх поскидала з себе перед тим, як пірнути зі мною в ліжко.

Коли прийшла з роботи її матінка, то дуже тішилася, що нарешті матиме м'ясо. Тут таки в хаті ми заходилися білувати свиню. Я помагав розробляти тушу, краяти м'ясо, відділяючи від кісток і затято мовчав. А мати її тріскотіла, як кавовий млинок:

— Боже, яке ніжне м'яско! А які тендітні кісточки! Росолик буде фантастичний! А ратички? Ратички! Та це щось неймовірно витончене! У мене таке вражіння, що ми краємо не свиню, а принцесу!

— Ба й справді, — погодився татко. — ніколи ще мені не доводилося бачити такого ніжного м'ясива. Надто воно рожеве. А на смак, — тут він відкусив кавалок сирого м'яса, хвильку зосереджено пожував і докінчив: — На смак воно солодке як… як…

Я отерп і стривожено зиркнув на нього: невже здогадується? — …як диня… — врешті проплямкав і ковтнув, облизуючись.

— Воно й пахне чимось таким, — проказала пані Кундельова, втягуючи носом паруюче м'ясо.

— І то ж треба — в саме місто забрела, — сказав пан Кундель, шпурляючи Квітчині тельбухи у відро.

Я мовчки брав переповнене відро й плуганився у кінець вулиці, де в скверику сковичали бездомні пси. Я дивився, як вони кидаюся на ці чудесні ласощі й шматують з несамовитим гарчанням і скавулінням, як рвуть на частини свинячу голову, добираючись до мозку, й мене охоплював такий розпач, що на хвилю здавалося, наче б і я перетворився на здичавілого пса, вихудлого і голодного, пса, що ладен пожерти геть усе, не задумуючись.

Квітку покраяли, перепустили через машинку, порозпихали у слоїки, присмачили сіллю, чорним перцем, паприкою, часником, кардамоном і лавровим листом, розлили драглями, завудили в ковбасах, шинках, затовкли в сальцесони, налили кров'ю кишки… І я усе це їв, смакував, плямкаючи від насолоди…

Деколи мати її спохоплювалася і, мов крізь сон запитувала:

— А де ж то наша Квіточка?

— Еге ж, де вона? — мрукав під ніс її батько, не відриваючи погляду від телевізора.

Та ось же вона! — хотілося мені закричати. — В наших животах! В слоїках! В заморознику! В льосі! В каналізації! Перетравлені рештки Квітки гойдають уже мирні хвилі Полтви…

Мій погляд падав на шкуру дикої свині поверх канапи. Вночі я залізав під неї і шкура кохала мене й пестила доводячи до знемоги, з якимсь особливим завзяттям, немовби прагла змусити мене кохати лише її, її одну і більше нікого. Шкура муркотіла на вухо мені ласкаві слова і молила:

— Не покидай мене… не покидай…

— Не покину… — видихав я гаряче повітря й провалювався в густу безпросвітну дрімоту.

Шкура кохала мене.

І чого ж бо мені ще треба від цього засраного життя.

1983

Вугляр

Дівчинка була донькою вугляра і пахла вуглем. Вона любила сидіти на підвіконні і показувала мені язика. В садку ми гралися в тата і маму, а коли знуджувалися, вона сідала на траву і розкидала ніжки, а що майточок не носила, то мені все було гарно видно.

Я лягав на траву, клав підборіддя на руки і вдивлявся, вдивлявся в усмішку монилізи. Вона вабила не тільки мене. Мурашки охоче кидалися до неї, волочачи свої подушечки. Кращого інкубатора для їхніх яєць годі знайти, вони це розуміють, а тому виставляють сторожу на вході, котра побачивши наближення мого пальця, вищирює ікла.

— Ану геть! — кричу я і чавлю їх, чавлю, чавлю, а вони героїчно гинуть, наче триста спартанців, боронячи Фермопільську ущелину, триста, як скло, боронячи свої подушечки. Всюди лежать їхні мертві тіла, корчаться в муках поранені, але мені байдуже, терпіти не можу завойовників.

Мій палець проникає всередину і намацує зимні скелі, гострі шпилі, глибокі печери, гнізда пінгвінів, слизькі тюленячі тушки, снігові замети. Палець коцюбне і тікає назад.

Донька вугляра сміється, снігова завія б'є мені в очі, а за мить вона починає здригатися, вулкан вибухає в її животі і гаряча лава заливає ноги, ноги розчиняються, лава заливає доньку вугляра, вона зникає, я ледве встигаю сахнутися, і в цей момент з'являється розлючений вугляр і кричить:

— Що ти зробив з моєю донькою?

Я скручуюсь бубликом, намагаючись сховатися від його копняків, бо він цілиться у конкретне місце, хоча воно й не винне, а мій палець залишається неушкодженим. А він танцює, танцює довкола мене і скипає від злості.

— Там були пінгвіни й тюлені, — кажу я і непритомнію.

1985

Крила рожевих карликів

Того дня, коли прилітають крилаті карлики, я вже з самого ранку нервую і почуваю себе так паршиво, наче б скоїв щось неймовірно злочинне, хоча насправді я такий легкодух, що не здатний на жодний рішучий вчинок. Інший на моєму місці давно б повбивав отих карликів, а то переловив би їх у сачок і, всипавши до слоїка та гарненько його зачинивши, поставив на вікні й милувався б цими зухвалими сотворіннями, як вони мліють від спеки, як копошаться там, підстрибують, б'ються об скло, лізуть одні на одних і хапають роззявленими ротами гаряче повітря, аж поки одне по одному не опадуть на саме дно й не виздихають до решти.

Що й казати, не зла б то була забава, але де мені взяти для цього сили і люті? Адже без великої люті такого не встругнеш. Тим часом я відчуваю до них лише огиду, як до слизняків. Хоча по-правді, ці карлики зовсім не потворні й не гидкі, їх при бажанні можна навіть сплутати з янголятами. Всі вони голенькі, з кругленькими рожевенькими тільцями і білими крильцями. Золотистий пушок вкриває їхні голівки.

Я ніколи не торкався їх рукою, але чомусь переконаний, що вони слизькі і мокрі, а коли стиснути, то тільки чвакнуть, мов перезрілий помідор і розтечуться по пальцях. Спостерігаючи за тим, як вони забавляються, борюкаються, танцюють і співають, мені інколи багнеться стати одним з них — маленьким чепурненьким карличком. І дарма, що хтось може тебе розчавити, або закоркувати у пляшці, адже як на те пішло, я й без того вже розчавлений і закоркований, і куди лише не поткнусь — усюди тепле скло і скло, і більше нічого…

В очікуванні, поки відростуть крильця, минають мої дні. Щодня я приміряюсь до одвірка і з утіхою помічаю, як поволі малію. А може, то тільки злуда?

1988

Проводир

Кипіла вода в підніжжі скель. У вухах гуділо і хотілося впасти де-небудь, хоч би й на цьому гострому камінні, впасти і тихо, спокійно вмирати, упівока стежачи за каламутними зорями.

Йшлисьмо вже так давно — день і ніч, день і ніч — що й згадати важко, коли почався цей похід.

Я йшов попереду і час від часу падаючи, кричав: «Увага! Камінь!» або «Увага! Урвище!»

Бо була темна ніч, безпросвітня ніч. Бита стежка тяглася вздовж скель і не було на ній каміння, та й урвище було значно далі. Але ж я мусив якось виправдати те, що йду попереду, і кричав:

— Увага! Пильнуй!

І падав для більшої правдоподібності.

Тоді усі ті, хто йшов за мною, високо піднімали ноги, мов бузьки і перепитували:

— Де? Де камінь? Де урвище?

— Отам, отам! — казав я в пустоту, навіть рукою не змахнувши, і вів їх далі.

П'янливе це відчуття — вести когось за собою.

1991

Переслідування

Біля озерця я зупинився, втупивши погляд у рожевих рибок, що сновигали в гіллі верби, а деякі навіть скубали за хвіст сороку. Раптом чиїсь сильні руки зімкнулися в мене на шиї і стисли горло, подих мені забило, і я захрипів, спазматично вчепившись пальцями в невидимі руки. Сорока заскрекотіла й спурхнула. Я напружився й блискавично смикнувся додолу усім тілом так, що незнайомець не зумів мене втримати, і голова моя вислизнула з його рук, аж запекли вуха. І в мить, коли я повернувся, щоб побачити, хто це, сон спурхнув, як і та сорока.

Я прокинувся з відчуттям болю на горлі, на очах бриніли сльози.

— Хтось чигає на тебе, — пояснила дружина.

І я заспокоївся, бо не вірив, що хтось на мене чигає, хоча…

Наступної ночі снився парк, я гуляв собі між дерев і, схоже, чекав на когось. В один з моментів мій погляд шарпнувся убік і виловив темну постать за кущами ясмину. Інстинктивно я звернув зі стежки і поквапився в інший бік, весь час зиркаючи на те місце. Ось постать кинулася мені навздогін. Я теж побіг, але, мабуть, не надто швидко, бо невідомий мене наздоганяв, я біг уже зо всіх сил, але ноги, налиті каменем, не слухали. Я вже чув його уривчасте дихання за спиною і закричав. Ось-ось його руки мали зімкнутися на горлі.

У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.

Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечности. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.

Одного дня я сам пішов його висліджувати, прихопивши маленьку гостру сокирку, якою ми розрубували кістки. Моросив дощ, було похмуро і гидко. Я вийшов з трамваю біля парку, і з цього місця уже перетворився на лиса, який висліджує здобич. Усі сни про мого переслідувача відбувалися в цьому парку. Я підняв комір і низько на очі насунув капелюха.

Я уважно розглядав кожен кущ, кожен стовбур дерева, де міг причаїтися мій убивця.

У парку було пусто і непривітно, наче в животі здохлої жаби. Шурхотів під ногами пісок, і я намагався ступати обережно.

Щось мигнуло в кутику ока, я зупинився і побачив, як він присів за лавкою. Його важко було б помітити, якби не оцей його поспішний рух. Хвилину я дивився на нього, а він сидів навпочіпки непорушно і, мабуть, цокотів зубами. Тоді я рушив до нього.

У правій руці я стискав сокирку і відчував неймовірну хоробрість. Сокирка мене окрилювала, це було незнайоме раніше почуття, і я, щоб продовжити оці блаженні хвилини, йшов неквапно, мовби плив у плазматичному повітрі. Однак убивця не витримав психічної атаки і, мов заєць, впідстриб помчав уздовж озера.

Мене підхопив вітер, і я полетів за ним, розмахуючи сокиркою, за спиною лопотіли сірі крила плаща.

Я наздогнав його дуже швидко, занадто швидко, що й не встиг натішитися переможним переслідуванням і зрозуміти, що саме цього мені й бракувало все життя, відчуття переслідувача, могутнього переможця, підступного і немилосердного. Моя душа прагла крови, слина клекотіла у роті, баглося зубами вчепитися в карк і не відпускати доти, доки не стече юхою. Я вже чув у роті її смак, що п'янив мене і збуджував, аж не міг стримати гучного рику і дозволив йому вирватися на волю. Перелякане вороння шугонуло в повітря, а з гілок посипалося жовте листя.

Так робиться осінь…

Я змахнув топірцем і з розгону увігнав його глибоко в потилицю мого ворога. Голова розкололася, і з неї заклубочилася густа пара. Топірець застряг у розчерепленій голові і нервово подригував. Тіло впало охляп, мов коров'яче лайно. Я весело засміявся і поставив ногу на груди поверженого. Всі дерева радісно гримнули одноголосне «гур-ра!»

Але в цю мить зі мною почало діятися щось неприємне і дивне, я відчув себе цукром, який розпускається у каві, цукром, що втрачає свою херувимську непорочну барву.

Це була якраз та мить, коли сон закінчився, і мій убивця прокинувся. Він звівся на ліжку, протер очі, глянув на годинника і гукнув до жінки, що поралася на кухні:

— Вода закипіла?!

— Так! А що?

— То запар мені каву.

Коли вона принесла йому горнятко, він сів у ліжку і почав голосно калатати ложечкою, чекаючи, поки розпуститься цукор.

1985

Три сестри

Розкрий цю товстенну книгу, де кожна сторінка пахне по-своєму, відкрий сторінку, що пахне імбиром і прочитай трьох старезних бабенцій, трьох самотніх сестер.

З-під хустин їм видніє сиве волосся — хто в нім зараз живе, крім кажанів і сов, крім нічних мотилів і темної папороті?

Коли котрась із них скидає хустину — відразу зривається вітер і чути, як жахно сови кричать і б'ють крилами, як пищать кажани і скрегоче зубами папороть.

Вони розвішують білизну у себе на подвір'ї, котре довкола заросло щільними хащами бузку й жасмину, і з вулиці нічого не побачиш.

Але ми продеремося, ми прикладемо наші очка до дірочок у листі й будемо спостерігати, як…

О, це дивна білизна, це незвичайна білизна, це проклята білизна — бо, може, вона й не білизна.

Кожна з тих шмат має обриси людини — є руки, є ноги і тулуб, і голова, але все це сплюснуте і скидається на мокру шмату.

Ці шматолюди покірно дозволяють себе чіпляти за вуха й руки защіпками до мотузки. Ними вітер гойдає — бом-бом, бом-бом — і вони так смішно змахують ногами. Їхні випрані й накрохмалені тіла такі безвільні, наче разом з водою викрутили з них і душу.

Але ми з тобою не втечемо, будемо й далі спостерігати, будемо читати цю книгу, ховаючись у листі жасмину. Ти любиш жасминовий чай?

Три старезні бабенції, розвісивши білизну, застигають непорушно, і пильно вслухаються в шелест листя.

Одна з них повертає голову в бік жасмину і дивиться просто на нас. Немає жодного сумніву у тому, що вона нас бачить.

Але ж ми не боїмося, правда? Чого нам боятися? Ми ж тільки гортаємо ці сторінки, ми читаємо їх, читаємо… Можемо навіть пообіцяти, що нікому-нікому не розповімо, про вичитане. Навіщо ти заплющуєш очі? Вона ж не хоче нічого поганого нам зробити. Ця старушенція бабенція бабуся мила бабуся… Може, хоче нас тільки погладити по голівках?

Хто в ноги нам свинцю налив?

Коли вона бере мене лівою рукою за чуба, а тебе за косу і несе до своїх сестер, то це можна також сприйняти за жарт. І я зовсім не розумію, чого ти репетуєш і шарпаєшся.

— Хі-хі-хі! — тішиться старша сестра.

— Хе-хе-хе! — трясе животом середульша.

— Га-га-га! — пускає слину молодша.

Мабуть, ми й справді вимурзані такі, що нас треба викупати. Правда, купають нас чомусь у діжці з холодною дощівкою, але це не біда. В таку спеку ця купіль навіть приємна.

Але куди приємніше, як лагідні руки бабусь розвішують нас на мотуззі, особливо, якщо перед цим довелося пережити справжній шок, коли їм довелося викручувати наші тіла, наші мокрі тіла.

Це було дуже прикре відчуття, здавалося, наче з тебе викручують душу. На щастя, воно тривало зовсім недовго.

Зате зараз ми тріпочемо з тобою на теплому вітрі — легенькі, наче пелюстки. І як добре, що нас закріпили защіпками, а то хтозна куди б нас вітер заніс.

Як і оно ту пушинку — маленьку білу пушинку, що була колись птахом…

1989

Моє обличчя

Я стою перед дзеркалом і вдивляюсь в холодне своє обличчя, а воно вдивляється в мене. Погляд його чужий і пронизливий.

Я примружую очі, щоб уважніше роздивитись тую скелясту місцину, яку не освітить сонце, погаслу і вичерпану. Безнастанні вітри видули в ній форми химерні, і жовтий, як смерть, пісок, що несуть вони, осідає і горбиться дюнами. Ковзають тіні пролітаючих птахів, що вимерли ще до мого народження.

В оці деколи дивна риба плюскоче. Як вона називається?

З'явившись, зникає раптово так, що я не можу встигнути прочитати із її вуст слово до мене звернене. Це триває роками. Вона хоче щось пояснити мені. Застерегти…

Коли окуляри вдягаю, то маю змогу помітити невідомі сліди на чолі.

Хтось приходив… Що він шукав?

Ось виразно видно те місце, де він розпалив багаття і де ночував… Кришки хліба, попіл цигарки…

Це міг бути летун, чий літак зазнав катастрофи. Розумію його розпач. Розпач людини, котра потрапила у таку глушину.

Чи знайшов дорогу додому?

Чиї це кістки біліють там — на скроні? Може, він зморений голодом і спрагою впав і помер у мареннях і снах?

Пам'ятаю, як у сни мої ввірвалися дивні видіння. Снилися люди, яких я не бачив. Молода жінка з трояндами в руках. Усміхалася, мов до фотографії. Можливо, це сон летуна. Сон летуна, що розбився на моєму обличчі.

Він не зважився купатися в оці. Плесо було солоне і неприємно тепле. То було мертве плесо. Може, воно змертвіло уже після того, як в нього упав літак. Там на дні він вибухнув. Бомби, які він віз, спалахнули в оці моєму і зір занепав…

Кому призначалися ці бомби?

Може, тим, хто ховається за моєю спиною, часом визирає мені з-за вуха і тривожно вдивляється в сизий простір — чи не летять нові літаки… У мене на карку вони заснували вже ціле місто. Я ношу на собі те місто з його будівлями, вулицями й цвинтарем. Коли вкопують чергового хреста — це ніби поколювання голочки, не більше. І це я ще можу стерпіти.

Але чи повинен терпіти я те, що літаки націлені в них, нищать моє обличчя?

1984

В животі

Я лежав у піску, втупившись у сонце і, коли отак уперто дивився на нього, не мружачи очі, воно почало мутніти, покриватися сірою плівкою. Сонце блідло і висихало, незабаром воно вже нічим не відрізнялося від гнилої барви неба.

Тоді я заспокоївся і відвів очі.

На гадку мені з'являлися жінки, яких я мав і не мав, усі вони виблискували тілами, як молоді ножі, у кожної через ліву руку перекинуте простирадло — рожеве, зелене, яскраво-червоне, синє і т. д.

Вони запрошують мене лягти біля них на ці дивні простирадла, і я з насолодою уявляю собі кожне злягання, починаючи з рожевого.

Крилате дерево кручить над головою, опадають з нього невисиджені яйця, вони лускають, і з них вистрибують маленькі чорні чоловічки на чорних спадохронах. Чорні чоловічки нападають на моїх коханок і ґвалтують їх. По троє-п'ятеро на одну. Ті починають вищати і скавуліти, катуляючись по піску. Простирадла спурхують і, вишикувавшись у ключ, зникають за обрієм.

Я беру виделку і, наштрикнувши на неї певну панну, ковтаю, наче галушку.

Чорні чоловічки, які присмокталися до неї, скидаються на шкварки. Галушки такі смачні, що апетит у мене хутко зростає. Правда, перса я випльовую, ну, і волосся, бо воно застрягає в зубах.

Один чорний чоловічок, який ніяк не міг знайти собі місця серед безлічі дір, що світилися з кожної панни, почав ті перса підбирати й будувати з них вежу. Потім видряпався наверх, сів і заспівав щось на тему гарної погоди.

Але я його не слухав. Мою увагу заполонив жахливий рейвах, який раптом зчинився у животі. Схоже на те, що галушки не знайшли спільної мови зі шкварками.

Можливо, цього і слід було чекати.

1985

Моє привітання

Мертвий горіх встає з землі і вириває птахів зі своєї голови. Птахи розлітаються, важко тріпочучи чорними кістяками крил. Ці птахи теж давно мертві.

В дуплі у нього живе хтось, хто давно чекає мене і кличе до себе, заманює дарами і обіцянками.

Щоразу, коли встає з землі мертвий горіх, дупло його засвічує своє темне сонце і шукає за мною очима сухотних лиликів.

— Йди до мене… до мене… мій солодкий…

В дуплі живе хижа миша, що пожирає приблуд, яких доля лиха заведе до горіха. Коли я наступив на неї чоботом, горіх промовив:

— Лиши її… вона наша…

Я міг би утекти від горіха, кудись далеко, але ця втеча мало що б дала, бо завше наді мною лопотіли чиїсь жорстокі залізні крила, а стебла сичали на кожен крок, наїжена трава повстала б проти кроків моїх, а сни всі мої він би вичистив так дбайливо, так виголубив їх, що стали б і вони бездонними, а через те мертвими. Я залажу в дупло і в ту ж мить відчуваю, як мені стає легко і тепло. Дупло лагідне і мовчазне. Це те, що треба. Аби не балакало зайве. Воно добилося свого. Та і я позбавився переслідування.

Я сідаю в карету і їду гостинцем, який проклали в дуплі ті, хто вірив у мене. Виймаю з кишені зашмаркану хустинку і махаю вам.

Я вас вітаю з моїм прибуттям.

1987

Може, я — місто

Може, я — місто. Дуже велике місто. З безліччю вікон. І стільки ж дверей. Двері відчиняються і зачиняються. Входять і виходять. Постійно щось відбувається.

Вносять дитину — виносять труну.

З плачем народжуються — з плачем помирають.

Колиски схожі на домовини.

Деколи хтось щось наплутає, і тоді в колисках вмирають, а в домовинах народжуються.

Дехто спить в домовині, як в ліжку. Є такі, що й кохаються, заганяючи скалки в сідниці. І зачинають дітей. Не питаючи згоди моєї.

Роблять, що хочуть. А я терплю.

Входять і виходять. Більше виносять, як вносять. Хочуть мене спорожнити. Щоб став я, мов діжка. Бо ж якщо і вносять, то лише пустоту. І мені так на душі пусто!

Пустопорожнє місто.

Я не можу заснути, бо ця пустота усюди. В розмовах, у книгах, У тих, хто мене оточує і ще не оточує (бо не мали вказівки), у поглядах в очі й з-під лоба.

Я порожнію і легшаю на вазі, скоро стану, наче пір'їнка. Хтось порадить по-дружньому: дмухни на неї.

І я дмухну.

І полечу в пустоту пустоти.

1974

Тільки тінь

Звідкіля в мене цей страх? Який вітер завіяв його зерно і дбайливо полив молодим дощем?

Я озираюсь і лякаюсь тіні, що одірвалась від дерева і крадеться за мною, перетинає світляні калюжі, розлиті ліхтарями.

Будинки склеплюють повіки, вікна мовчазно хрестяться і за фіранками смеркають налякані обличчя.

Ніхто не хоче бачити мого переслідування. Лишають мене самого зі своїм страхом.

Тінь ковзає бруківкою, прослизає попід моїми ногами, попід моєю власною тінню і щезає удалині.

Хто се був? Що йому треба?

Невідомість жене мене навздогін, в темряву й тишу нічного міста, котре відреклося від мене.

Але поволі страх таки розпрямляє листочки, випростовує гілочки і ледачо потягується. Він змушує мене вернутися назад, запорпатися в листя і причаїтися до пори, виловлюючи тіні слів, що давно померли.

Ось вони сходяться до моєї постелі і обступають довкруж, руки холодні кладуть на спітніле чоло, питають: — Звідкіля в тебе цей страх?

1980

Жити у склянці

Бачу чудесних русалок на дні голубої склянки. Вони колишуться серед зелених водоростів, а бульбашки повітря здіймаються вгору і плавають на поверхні.

Їхні сонячні перса дзвонять грайливо і лине музика із голубої склянки, і їхні білі долоні спурхують понад водою, і опадають, розлітаючись, бризки на моє обличчя. На вустах чую смак солодкого вина.

Я розмішую ложечкою русалок у склянці, розмішую їхній світ, вони сполохано метушаться, мало з води не вистрибують.

Я калатаю ложечкою усе швидше і швидше. Небавом усі вони кружляють у дикому вирі, в якому зникає прозорість вина.

Оплетені густо водоростями, скидаються тепер на зелених птахів, що потрапили в ловецькі мережі. Вони кружляють навздогін за моєю ложечкою, мов навіжені доньки вітрів. Здавалося, ніби крутиться чортове колесо. Швидкість його зростає. Посередині склянки утворюється глибокий повітряний колодязь, що сягає мало не до самого дна.

І тут я помічаю, що вже не володію своєю рукою, вона починає крутитися сама по собі. Я хочу спинити її, але не можу. Вона крутиться усе швидше і швидше, і в міру зростання швидкості її затягує в цей винний вир.

Я захльобуюсь, другою рукою пробую зловитися за край склянки, але мене закручує з такою силою, що рука лише ковзає.

Чую, як об мої ноги б'ються тіла русалок, слизькі тіла, холодні тіла. Ловлю останній ковток повітря і щезаю у склянці. Довкола червоно аж горить, а в тій червіні — зелені тіла русалок, чиї сонячні перса тягнуть мене усе вглиб і вглиб, туди, звідки нема вороття — на саме дно голубої склянки, яку зараз тримаєш ти у руці і збираєшся випити.

1986

Час топельників

В небі жовтому — риби чудовні — очі витріщені від подиву. Золотая луска аж плавиться на сонці й тече вниз ясна карамель. Риби ворушать жабрами і кажуть «О».

Надвечір, коли хмари їх всіх затулили, і посіявся дощик дрібний, сірі топельці про нас ізгадали і до наших будинків приплинули. Вони припадали до наших вікон, розпластавши ніякі обличчя до мокрих шиб і губами робили «О». І дивились, дивились на все, що в кімнаті у нас відбувається.

Під їхніми пильними поглядами ми поводили себе дуже нервово, нам усе падало з рук. Не було й мови, аби хтось із нас дозволив собі у цей час любитися. Вони стежили кожен наш рух. Мені не забути, як того вечора найвродливіша в світі топельниця приплила до мого вікна. Показувала по частинах дивне тіло своє, чаклувала і вирувала… руками ніжними закликала… цілувала шибу так палко, наче б цілувала мене. Я навіть чув її подих — холодний і свіжий, як ранок узимку.

Тихий шепіт її прокочувався по хаті і танув у найглухіших закутках. Чим я мав оборонитися?

Я зачинився у шафі, запорпався у вбрання просмерджене нафталіном і почав уявляти тебе. Але ти чомусь не здатна була витіснити тіла топельниці.

Її шепіт ласкавий і тут мене розшукав, обволік мене й заколисав.

Коли я прокинуся, задихнувшись на смерть від нафталіну, то попрошуся до топельців, щоб зустрітися з нею. Часом запливати у рідне місто. Цілувати шиби вечірні і тихо муркотіти комусь колискову.

1986

Мертва липа

Коли я розплющив очі, то побачив чотири голі жінки, що хижо клацали зубами. Вони обступили ліжко з чотирьох сторін і ласо придивлялися, наче б вибирали смачніший шматок.

На стелі ясно горіли зорі, і блимав світлом якийсь заблуканий літак.

Вітер зняв ціле вітрило піску і проніс його над головою.

З темних таємних глибин підлоги випірнали холодні риби і блискали люто очима. Я чув, як ворушаться їхні плавники.

Хтось тесав камінь і тяжко стогнав.

Впав обірваний ланцюг.

— Почнемо, — сказали чотири жінки і пов'язали собі на шиї серветки.

В руках їхніх з'явилися виделки і ножі.

— А посолити? — сказала одна і посипала мене сіллю.

— А поперчити? — спитала друга і посипала мене перцем.

— А сметани? — згадала третя і полила мене сметаною.

— А кропу? — схопилася четверта і посипала мене кропом.

Водночас чотири виделки увіткнулися в мене, чотири ножі почали тяти мою живу плоть.

Вони старанно розжовували моє м'ясо. Ось одна задерла голову і виплюнула кістку. Підбитий літак закрутився і штопором полетів додолу, з виляском вдарився об підлогу і пішов на дно. Сполохані риби забили хвостами, але хутко заспокоїлися.

Той, хто тесав камінь, завмер і сторожко прислухався.

Ланцюг відповз на безпечну відстань.

Десь далеко-далеко дзижчала бджола понад мертвою липою.

1986

В пуделку

Сірник упав мені на ногу. Нога хруснула. Я втратив свідомість. Коли очуняв, то побачив, що лежу на горі трупів і серед трупів. Я теж був трупом, бо не міг ворухнути жодною частиною тіла. Можливо тому, що був їх позбавлений.

Наче сірник серед сірників.

1986

Малюки

Їхні маленькі пампулясті личка несподівано вигулькнули на закруті сходової клітки. Я зупинився. Вони стояли внизу і мовчки дивились на мене. Двоє малих дітей у плетених шапочках.

В їхніх очах була тільки ненависть.

Не знати навіщо я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.

А вони не зводили з мене очей.

— Чого витріщилися?! — гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не зморгнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

— Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться — про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх із вікна?

Я заплющив очі… Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць… що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах.

Я розвертаюся і біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.

В цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх.

Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці.

Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна.

Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.

Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдоволено шарудять за дверима.

Тоді я впускаю їх досередини.

Вони заходять — такі чемні, тримаючись за ручки — і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.

Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.

Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.

Вони ані мрукнуть.

Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.

Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме одійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.

Як вони там горіли мене вже не цікавило.

Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І, коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливій. Бо лунав з тамтого світу.

1984

Оповіді мороку

Брами часу

Мені в житті ніколи не велося. Усе було проти мене. Все йшло шкереберть. Коли шпурляв камінь в горобця — потрапляв в око однокласникові. Коли копав м'яча — обов'язково в шибу. Коли вистрибував із трамваю — збивав із ніг бабусю. Коли зачиняв двері — за спиною лунав пронизливий крик.

Навіть коли я покохав дівчину, то відчув, що занадто вона до мене прив'язалася, спутала мене своїми почуттями, вихлюпуючи густий мед любові і спраги. Я запросив її на озеро. Ми взяли човна. Я веслував і розповідав якусь цікаву історію, а потім показав їй розквітлі лілії. Запах її лоскотав ніздрі. Вона хотіла вирвати квітку, я гойднув човна і вона випала з нього. Так смішно було спостерігати за тим, як вона бабрається у воді, хапаючись за латаття, заплутуючись у його пагонах, ловлячи ротом повітря. Я сказав, щоб вона закрила рота. З закритим ротом людина ніколи не втоне. Але вона мене не послухала і пішла на дно. Я допоміг їй веслом. Вода була прозора і видно було, як її тіло повільно опускається на саме дно і влягається, наче до сну.

Після цього мені жахливо хотілося повернутися назад у дитинство.

Але брами часу були надійно замкнені.

Авто, в якому я їхав, збило хлопчика. Авто було крадене. Хлопчик помер.

У в'язниці я знову почав думати, як мені повернути усе назад, почати усе спочатку, виправити…

Осколком скла я перетяв собі вени і брами часу нарешті прочинилися. Я вбіг туди, просвітлений, надіючись на якусь хоча б крихітну ласку для себе, малюсінький усміх… Але й на тім світі не зазнав я спокою.

Тому й пишу цього листа.

1993

Нічна варта

Пізній вечір осени — мокрота і студінь. Щур перебіг двір і зник під курником.

Під цим курником вона поховала свого чоловіка торік.

Забила його сокирою, викопала яму, заволокла за ноги і присипала землею. Чинила все дуже старанно, навіть сокиру кинула до ями, а землю добре втоптала. Кури спали, пес мовчки стежив — він теж не любив господаря; зорі всю ніч не гасли, щоб осяяти шлях для душі небіжчика, але вона чомусь не квапилася у небо…

Забила його після того, як він знову її люто відлупцював, а потім ще й кинувся ґвалтувати. Робив так завше, коли напивався. Спочатку бив, тоді валив на підлогу і дер на ній геть усе. Коли захропів, тихенько викралася з хати, взяла лопату і заходилась копати яму. Копала довго, але вправилася ще затемна.

Не здатна була вбити людину. Вдарила його обухом зовсім не сильно і тільки тому, щоб не дорікнути собі, що поховала похапцем. Та, коли присипала землею, почулось його незадоволене бурчання, і тоді земля посипалася з таким поспіхом, що враз затовкла йому і писок, і очі, і вуха і привалила навіки.

Колись вона кохала його і відчувала тремт у всьому тілі, коли торкався її руками.

В цій хаті вона народилася, тут померли її батьки, тут вона й доживе віку.

Всі її жалітимуть — чоловік-п'яниця пропав безвісти і нема по нім сліду.

Дух закопаного живцем не підноситься в небо. Він вставатиме ночами з могили, підійде до вікон з сокирою в руці і буде вдивлятися у сутінь покоїв. Погляд його сумний і нещасний. Не має він зла до неї, так мусило статися. Катував її стільки літ, що іншого рішенця годі було чекати. За життя він би ніколи не вступився з її хати, а ще з більшою люттю товк би її і мучив.

Тепер йому шкода себе, що тільки зараз, по смерти, збагнув, скільки горя приніс цій жінці і як довго і мужньо терпіла вона, боронячи його перед сусідами. Баглося тепер підкрастися до її постелі, погладити її довге густе волосся, припасти щокою до її щоки і подих її вдихнути. Тіло її зберегло ще усі приваби, тіло її туге і гладеньке…

Але знав, що коли ненароком вона прокинеться і побачить його із сокирою, котрої ніяк не міг позбутися, то може збожеволіти від страху. І вже більше ніколи не заспокоїться, а то й чого доброго покине цю хату з жахливим привидом і більше ніколи не повернеться. А це була б найстрашніша кара для нього — більше її не побачити, голосу її не чути…

Повертається знову в свою могилу, над якою сокочуть кури. Щур, злякавшись його, мов ошпарений, прискає в гноївку…

Я ще є — я ще можу сполохати щура…

Кури попідводили голови і впівока дивляться, як він западається в землю.

Сходить сонце, оживає усе довкола.

Похований живцем спокійно засинає.

1990

Дім смерти

Я мешкаю в темних закутках, там, де завше найбільше порохів, скуйовджених з вичесаним волоссям в незчисленні клубки. Я змушений вдихати густе від пилу повітря і намагатися не чхнути, щоб мене не почули й передчасно не виявили.

Я звичайний собі домовичок, маленький, незграбний, мене дуже легко пригнітити, я маленьке ніщо, про чиє існування ніхто в цьому будинку й не здогадується.

Вночі я виходжу зі свого схрону і, обережно переставляючи ноги, прогулююсь мовчазними покоями, підходжу до ліжка, на якому сплять господарі й стежу за ними, примостившись на бильці. Можу навіть підкрастися до них ближче і провести долонею по волоссю господині. Вона така гарна. А я такий бридкий, що для мене це особливе задоволення — гладити її волосся. Я гладжу його, набираю повні жмені і занурююся в ньому своїм обличчям, мене п'янить цей запах, в голові паморочиться і страшенно хочеться пірнути в її волосся, щоб, запорпавшись у нього з головою, міцно заснути. І щоб наснилося, наче це я господар будинку і можу робити тут усе, що мені заманеться.

Одного разу вночі я сів господареві на груди і почав ловити повітря, яке він видихає. Ловив його вустами і відразу ж ковтав. Так тривало може з півгодини. Але цього цілком достатньо, щоб на ранок господар занедужав. У нього пішла носом кров, розболілася голова, він був блідий, наче смерть.

Я подумав, що якби він помер, то, можливо… Але сам відразу й сполохався цієї думки. Як я міг уявити щось подібне? Хто я для Неї такий? Маленька потвора, що обожнює її волосся?

До вечора, зрештою, він оклигав. Даремно вони метушилися з лікарями.

Я часом дивуюся, чому в мене так мало бажань? Чому я задовольняюся наймізернішим? Живу, наче миша, вдень сплю, а вночі просто вбиваю час із нудьги. Деколи хочеться покинути цей будинок і втекти світ за очі, кудись, де я буду потрібний, але як подумаю, що той світ, який оточує мій будинок, можливо, не такий погідний, яким видається з вікна, і що шукання притулку може виявитися небезпечним, то відразу й пропадає це прагнення, а натомість з'являється інше — набратися врешті хоробрости й встругнути щось таке, від чого в людей аж мороз по шкірі пробіг би, щось таке незвичне й жахке.

Так мені вже обридло бути сумирним домовичком! Хочу бути страхом! Перетворити цей будинок на пекло. І щоб слава про нього пішла по всіх усюдах. Для цього й небагато треба…

Однієї ночі я сяду на груди господареві і вип'ю йому дихання. Потім, натішившись розпачем і риданням господині, я зроблю те саме з Нею.

Мертве тіло її ще довго лежатиме тут на ліжку, і я без перешкод зможу тішитися ним. Я купатимусь у густому волоссі, я розберу її наголо і цілуватиму, де тільки захочу. І ніхто мені не перешкодить.

Вона буде належати тільки мені.

І цей рай триватиме доти, аж доки хтось не зачує за дверима трупний сморід.

І тоді виважать двері й побачать її. Але Вона вже не буде такою прекрасною, як за життя. Ніхто не знатиме від чого Вона померла.

А далі… далі таємнича смерть забиратиме кожного, хто тут поселився. І назвуть цей дім Домом Смерти…

Звідтоді я буду єдиним господарем у ньому…

Духи моїх жертв тинятимуться порожніми покоями і важко стогнатимуть.

Ось тоді я нарешті зможу доступитися до Неї. Тоді вже Вона мене не злякається і не збридиться.

І я досхочу милуватимуся її любов'ю, бо любитиме Вона вже тоді тільки мене…

1991

Кров-любов

Анна-Марія Плюм дивиться в дзеркало і бачить Анну-Марію Плюм з обвислими персами, випнутими ребрами, суху кістляву потвору, що вилізла з ванни. Могла й не вилазити. Могла б зостатися там жити, вдаючи русалочку. Однак нема перед ким вдавати, бо Анна-Марія Плюм мешкає сама, і єдиними живими створіннями в хаті є сім божевільних котів.

Анна-Марія Плюм показує язика Анні-Марії Плюм і в розпачі, схопивши стільчик, розбиває своє відображення. Дзеркало розсипається на друзки, і тепер сотні Анн-Марій зиркають на неї з підлоги.

Коли вона з'являється в покої, коти сидять на канапі й мружать очі від сонця.

В кутку дрімає Крісло — перший її коханок. Вона любилася з кожною із чотирьох його ніжок. Тепер це Крісло схоже на руїну від сексуального надуживання. Анна-Марія гладить його по спинці:

— Нічого, мій любий… Я ще тебе дам направити, і ми заживем… Пам'ятаєш, які то були часи… Я була молода й нерозважна, а ти — такий шалений-шалений…

Крісло сумно всміхається і знову поринає у свою поточену шашелем дрімоту.

Коти на зміну її коханців дивляться дуже спокійно. Адже їхня роля в житті Анни надто примітивна. Коти їй слугують лише за кльозетовий папір. Сім котів на сім днів тижня. Дуже вигідно. Використавши в потребі чергового кота, Анна шпурляла його в баняк з хлорованою водою, кіт із несамовитим вереском відбував купіль і щезав під шафою, де, зачувши запах хлорки, усі таргани розбігалися по щілинах і проклинали свою гірку долю.

Анна-Марія перекохалася вже з усіма речами в хаті. Деякі з них в екстазі ламалися і згадували солодкі хвилини вже на смітнику. Анну це мало хвилювало. Коли їй котрась річ набридала, вона легко забувала про неї.

— Ах повія! Вона розбила мені життя. У мене могло бути таке майбутнє! — голосно зітхав Друшляк.

— Чого ви нарікаєте? — дивувався Кавовий Млинок. — Адже ви хоча б цілий, а я… Подивіться на мене, в яку руїну перетворила мене ця розпусниця!

— Речі в неї викликають непогамовну хіть, — проскрипів старий Креденс. — Це називається статевим збоченням. Вона робить із нами, що їй заманеться, а ми покірно те все зносимо.

— Та вона нас просто стероризувала, — сказав Друшляк.

Раптом увімкнувся Телевізор:

— Мєждународний террорізм? Єслі вас інтєрєсуєт етот вапрос, то я магу прачітать целую лєкцию!

— На біса нам міжнародний тероризм? — здивувався Креденс. — Йдеться про нашу хатню терористку, яка ще, на щастя, на міжнародну арену не вийшла.

— Тогда я виключаюсь! — буркнув Телевізор і погас.

— Згадайте, як вона розправилася з нашим другом Пилосотом! — ожив Заморозник. — Півтора року ґвалтувала його день у день. З жодним зі своїх коханців так довго не жила. В ті хвилини любові в неї вилазили очі на лоба.

— Так-так, — погодився Креденс. — Пилосот показав себе бравим хлопцем. Він так вібрував, сопів і стогнав, що, здавалося, повитягує з неї усі соки… А чим скінчилося?

Скінчилося усе тим, що Анна-Марія піймала свого коханка на ганебному вчинкові: Пилосот їй зраджував з Пралькою. Анна-Марія була в розпачі. Як? Її, королеву усіх хатніх речей, проміняти на оцю зачухану Пральку?

— Ти! Йолопе! — кричала вона. — На що поласився?! Я в ній майтки перу! А ти в любов граєшся? Оце така твоя вдячність за мою доброту? Півтора року я оцим одороблом навіть пилинки не здмухнула, шанувала його, як рідного… Ну, зачекай мені, волоцюго, я тобі ще покажу!

Звідтоді вона щодня тим Пилосотом прибирала всю хату і, не витрусивши сміття, замикала в шафу. Пралька гірко плакала:

— Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка.

— Ех, пропав козак! — крекнув Креденс. — От чим кохання закінчується. Я все казав: баба до добра не доведе. Хто-хто, а ви про це теж знаєте, — звернувся він до Заморозника.

— Ще б пак — мені не знати!

Анна-Марія довший час приглядалася до нього. Своєю мужньою статурою і широкими плечима викликав у неї повагу. А коли однієї ночі наснилося, що Заморозник обнімає її, вона зрозуміла — це любов. Щодня приносила квіти і ставила на Заморозник. А той задоволено муркотів.

— Чому ви такий холодний? — шепотіла йому на вушко і ніжно гладила клямку.

Анна-Марія кипіла й скипала, а Заморозник взаємністю не відповідав. Це було нестерпно. І вона таки не стрималася. Одного вечора вона стала роздягатися перед ним. Крутила стегнами, трясла грудьми, що звисали, мов пляцки, а далі кинулася його обіймати й пестити, гарячково намацуючи пальцями ерогенні зони. Усі присутні речі непорушно завмерли у тривожному очікуванні: невже він піддасться на її пестощі, на спокусу диявола? Невже не стримається і впаде остання твердиня моральності та цноти у цій хаті? Анна-Марія мліла й заходилася від жаги, а Заморозник хурчав собі без особливого запалу. І коли в якийсь мент їй здалося, що він таки збудився, апарат вимкнувся і затих.

Розбита і змучена поплелася в покій, щоб усю ніч проревіти в подушку, їй хотілося навіть покінчити самогубством. Але так, щоб у цьому винен був Заморозник. Хай уб'є її струмом, хай мучиться потім…

Для речей перемога Заморозника перетворилася на ціле свято. У ту ніч вони влаштували справжній карнавал.

Телевізор показав цнотливий фільм про кохання, створений цнотливими митцями студії імені О. Довженка. Після мерзенної розпусти це сприймалося, як пісня райської птиці.

А потім вони танцювали і співали, перевдягалися й дуріли як могли. Телевізор вдавав із себе Заморозника, а Друшляк показував телепередачу, Унітаз оголосив, що він буде Чорним морем, і створив шум прибою. Бракувало тільки криків чайок. І Кавовий Млинок справився із цим завданням якнайліпше. Було враження, наче всі вони відпочивають десь на Півдні під пальмами. Креденс узяв віника і заспівав італійську серенаду. Таргани повилазили на підвіконня і дружно підспівували. Молі пурхали й кричали:

— Ми альбатроси! Ми альбатроси!

Анна-Марія згребла скалки розбитого дзеркала і висипала в смітник. Роззирнулася зі смутком по кухні — не зосталося більше жодної речі, з якою б вона не кохалася.

Парасоля, мітла — все це було, було… виделки й ложки — було, було… Погляд її упав на великого ножа, що мав добрих півметра. Ніж виблискував і наче весело підморгував, заохочуючи її до палкого кохання. Речі теж прикипіли очима до них обох… Невже вони зійдуться? Невже таке можливе?

Анна-Марія, не володіючи більше собою, схопила ножа обіруч і віддалася йому з усім надміром почуттів, так, як не віддавалася ще нікому. Ніж проникав усе глибше та глибше, кров забила водограєм, і Анна-Марія закричала від задоволення. Усі семеро котів повистрибували на стіл і, вирячивши очі, стежила за двобоєм коханців. Ніж любив гострі відчуття і розтинав усе, що траплялося на його шляху. Кров залила підлогу. Зголоднілі коти обсіли калюжу і стали злизувати.

Заскрипіла шафа, з неї виповз Пилосот. Він виманив із лазнички Пральку, і закохана пара підкотила до господині. На її очах Пралька віддалася Пилосотові. Анна-Марія не могла цього стерпіти. Вона дозволила ножеві ввійти в себе разом із руків'ям, і останнє, що виловив її туманіючий погляд, — це щасливі обійми Пилосота і Пральки.

«Якого ж монстра вони породять!» — подумала вона. І померла.

1984

Роза Кнукельбаум

1

Роза Кнукельбаум… Колись її знала вся вулиця. Розміри ж нашого містечка однак дозволяють, аби все, що відоме вулиці, небавом ставало відомим усьому Станіславову. Словом, Роза належала до примітних особистостей, про яких розповідалися різні історії і чиї імена частенько вживалися в приказках та жартах.

Роза мешкала у запущеній облупленій хаті, яка сливе й не прозиралася через густі хащі кропиви та різного будяччя. Але непривабливість її родового маєтку не стояла на перешкоді численним відвідувачам, які сунули до Рози, наче до церкви. Увечері після роботи ставало особливо людно. Ті, хто не вміщався в хаті, пиячили в садку, терпляче очікуючи своєї черги. Справа в тому, що Роза була повією, а її апартаменти мали дуже скромний вигляд. В одній кімнаті, досить просторій, тільки й було, що роз'їжджений низький тапчан та стіл під вікном. В сінях трухлявіла доісторична шафа, набита шматтям, яке ласо поїдала міль. За столом пили, їли, різались в карти і, звичайно ж, не відмовляли собі у такій невеличкій утісі, як поспостерігати за молодецьким гарцюванням чергового клієнта. Гості голосно коментували окремі сексуальні па і навіть вітали оплесками того зуха, якому поталанило видобути зі, здавалось, закам'янілої на пестощі лярви хоч малесенький зойк. А коли Роза, заплющившись, вила, наче пес, якому трамвай переїхав лапу, усі гості вставали з-за столу, підносили келишки і, співаючи «Многая літа», пили на честь героя дня. Ті, що в садку, підбігали до вікон і так само галайкали на повну горлянку, аж уся вулиця ураз наставляла вуха і переморгувалася. А декотрі, у кого до цього питання прокидався спеціальний інтерес, підходили до хвіртки і чекали на появу сексуального гіганта. І тільки-но він з'являвся на порозі, як відразу лунали бурхливі оплески і вигуки «Слава!», а пан Суслик квапився піднести кухоль пива мужньому витязю, а пан Варцаба, що відкалатав на Сибірі п'ятнадцять літ і мав відтепер усе в носі, навіть затягував «Ще не вмерла Україна».

А тим часом Роза приймала вже наступного клієнта, і лилося ріками чорнило, а в непровітрюваній хаті стояла важка безнадійна задуха. Узимку вікон не відкривалося, щоб не задубіти, бо газ тут уже давно від'єднали, і Роза палила дровами, а влітку — щоб захиститися від мух, які могли сюди злетітися цілими сотнями, принаджені ароматом зіпрілих тіл, і вивести клієнта з рівноваги, а отже, і з ритму. А Роза любила в цій справі порядок.

Внаслідок малорухливого способу життя її неймовірно рознесло, адже з ліжка вставала тільки до кльозету, та й то не завше, а йно тоді, коли з виварки під ліжком вихлюпувало через край. Такої виварки одна людина двигнути, звісно, не могла, і цей почесний обов'язок лягав на плечі гостей, що викликало у них завше бурю емоцій. Зі сміхом та жартами виносили вони розплюсканого баняка на подвір'я і виливали у старезний перехняблений курінь, аж той глибоко ухкав.

А ще Роза піднімалася з ліжка, щоби покупатися. В описувані часи ні водогону, ні каналізації ми не знали, а тому хто в лазню ходив, а хто в хаті мився. Роза в лазню не ходила. Запопадливі клієнти гріли в баняках воду, наливали у величезну балію, котру встановлювали на подвір'ї, щоб у хаті водою підлогу не залити, а потім виводили Розу, вели її обережно, підтримуючи з усіх можливих боків. На підпухлому її обличчі грала королівська усмішка.

Роза була недорога, її любов коштувала тільки три карбованці початку шістдесятих років. Куди вона витрачала свої чесно зароблені гроші, не знав навіть дільничний міліціонер. Він з'являвся, кожного першого числа з чорною папкою під пахвою, чемно стукав у двері й питав:

— Гражданка Кнукельбаум?! До вас можна?

— Минутку, гражданін участковий, — хрипіла Роза і одним махом вправного важкоатлета скидала зі себе клієнта. Той хляпав на підлогу, хутенько згрібав манатки і з рештою присутніх ушивався на кухню.

Роза вставала з ліжка.

— Заходьте, пожалуста, гражданін участковий! — гукала вона і вже тоді, коли міліціонер з'являвся на порозі, піднімалася з ліжка, як була, гола, важко покректуючи і роздуваючи червоні щоки.

Тут було на що подивитися. І гражданін участковий захоплено дивився, роззявивши прокуреного рота й тупцяючи на одному місці.

Роза звішувала ноги з ліжка і шоргала ними, намацуючи пантофлі, чіхалася попід пахвами і натхненно зітхала. Великі білі цицьки, кожна з відро, баламкали з боку на бік. Не намацавши пантофель, Роза вклякала перед ліжком і, виставивши свою монументальну гепу, трясла нею так заклично, що в участкового лізли очі на лоба: в жодної з тих півсотні повій, із якими зводила його служба, не доводилося йому бачити такого величного підхвістя.

Ви вже здогадалися, що все це належало до щомісячного ритуалу, розігруваного суворо за неписаним сценарієм самого дільничного. За кілька літ співпраці Роза чудово знала, чим догодити колезі, адже обзиранням її тілес він компенсував собі ту естетичну насолоду, якої йому так бракувало в сухоребрій законній шкапині.

Коли повія нарешті зводилася з підлоги, міліціонер вдавав, наче озирає слоників на шафі, потім відкашлювався і простував до столу, заставленого чорнилом, склянками, огризками хліба, хухав на стілець і сідав, поклавши папку на коліна.

Роза звільняла частину столу, виявляючи при цьому дивовижну прудкість, і добувала з шафи недопиту пляшку коньяку.

— Той самий? — кивав на нього міліціонер і прицмокував.

— Аякже, — плямкала Роза і наливала два келішки. — Давай, гражданін участковий, за любов!

— Ну, давай, — блискав риб'ячими очима участковий і, цокнувшись із курвою, одним духом перекидав коньяк собі в горлянку. — Спритна ти дівка, га?

— Що ви таке кажете? Здоров'я вже не те. Колись я могла гори перевернути, а тепер навіть нічного горшка з місця не здвину.

Міліціонер озирав нічного горщика і співчутливо хитав головою.

— Аж не віриться, що людина може стільки нацюняти!

— Нема таких труднощів, яких би не могла подолати радянська людина!

І тут вони весело заливалися сміхом. При цьому Роза стрясалася усім своїм голим тілом, ляскаючи себе по стегнах, аж гуло.

— А ще мене дивує, куди це ви грошики витрачаєте. Заробляєте за два дні стільки, скільки я за місяць, а в хаті у вас хоч на ровері катайся. На вбрання ви не витрачаєтесь, на харчі теж, їжу вам до хати приносять. На вулицю не виходите…

Роза наливала по другому і приказувала:

— Що я заробляю? Що я заробляю? Я нічого не заробляю! Я бідна жінка. У мене хоре серце. Я в будь-який час можу зробити па-па лівою ніжкою. А я ж мушу подумати про старість. Можливо я ще довго буду жити, але не зможу займатися трудовою діяльністю. Я вся в роботі! Ви зверніть увагу на моє ліжко! Яке воно мокре! Моє ліжко мокре від мого поту! Я працюю, мов проклята! Ніхто в Совєцькім Союзі не працює по дванадцять годин! Одна лише Роза. А погляньте на дошку пошани. Там є Роза? Ні, там нема Рози. Зате там є товариші Бураченков і Хачік'янц. А Рози нема. Але Бураченков і Хачік'янц бувають у Рози кожної п'ятниці. Вони так і кажуть: «Роза, ти помагаєш нам виполнять соцобязатільства. Без тебе, Роза, у нас був би творчеський простой». Роза мусить працювати, щоб країна не збивалася з виробничого ритму.

— Звичайно, звичайно, — кивав міліціонер. — Я й сам гроші відкладаю. Чого доброго ще попруть з роботи за зв'язки з мафією. На одну платню не виживу.

— Де ви в нас мафію знайшли? — поцікавилася Роза. — Сама би з ними зв'язалася.

— Та ви вже з ними і так зв'язані. Висять на дошці пошани.

— О-о! — похитала головою Роза. — Хто б подумав.

— А як там Ромуальд Павлович? Які від нього вісті?

Ромуальд Павлович — законний чоловік Рози. Кілька років тому він емігрував до Америки і зробив там кар'єру, розбавляючи бензину водою. Роза діставала від нього листи, в яких він постійно скиглив і кликав Розу до себе. Та вона не їхала.

— Що ви? Як ви можете подумати, що я поїду? Я ніколи не поїду туди, де експлуатують жінку. Я люблю свою Вітчизну — великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум. Ні, я звідси не поїду. Я з дитинства не люблю імперіалістів. Тут Роза — поважна людина. Ви і подивіться, які люди до неї ходять! Сам товариш Бубновський до мене ходить! Він приходить і каже: «Роза, коли я на вас дивлюся, то переконуюсь у всезростаючому рівні добробуту совєцького народу!»

Потім Роза виймає з шухляди наготований податок, загорнутий в газету і перев'язаний рожевою стрічкою. Дільничний густо червоніє і ховає податок в кишеню. В дверях він робить під козирок, виструнчившись, наче перед генералом, і виходить, а Роза проводжає його задоволеним квоктанням.

2

Однієї осені сталася з Розою дивна пригода. Вона стояла біля вікна й дивилася вслід за тоненьким разком намиста в похмурому небі. Бузьки на очах маліли й зникали, але не маліла і не зникала гаряча туга в погляді Рози.

Вона знялася у повітря і, розпластавши повні рожеві руки, зависла поземно.

— Я лечу! — скрикнула налякано.

Але Роза не летіла, її тіло тільки висіло, наче у цирку, і ледь-ледь погойдувалося в повітрі.

Це було так несподівано і так переобтяжувало шлунок від щойно спожитого обіду, що Роза відчула нагальну погребу провідати кльозет, а що ця обрядова споруда знаходилася в затишному куточкові саду, то вона спробувала вилетіти надвір. У вікно нічого було й рипатися. І Роза почала махати руками, наслідуючи пташиний лет, щоб добратися до дверей. Однак, це чомусь не вдалося. Тіло зависло і не рухалося з місця.

Це було жахливо. Знятися в повітря і не могти пролетіти хоча б пару метрів! Роза затріпала ще й ногами і головою, і ось, коли їй уже здалося, що вона таки проплила в повітрі сантиметрів десять, тіло раптом обважніло і гупнуло просто на неприбраний і неготовий для посадки стіл.

Все, що було на столі, вмить перетворилося на черепки і скалки, і це щастя, що Роза не поранилася.

Вона злізла зі столу й перехрестилася. Щоб аж такого чуда зажити! Щоб оце знятися в повітря, наче справжній янгол!

Роза схопила газету і помчала у садок, стрясаючи усіма незліченними складками свого переповненого тлущем тіла. Ледве встигла добігти до кльозету і розміститися на сідалі, коли відчула якийсь дивовижний запах. О, це був запах троянд! Але такий густий, такий багатий, якого не доводилося їй чути ще ніколи.

Що сильніше вона тужилася, то усе сильніше й сильніше чувся цей запах, він заповнив виходок по самі шпарини, і вона вже просто задихалася у цих блаженних ароматах. Чула, як із неї щось вилазить, щось ніжне й легеньке, щось абсолютно не схоже до того, що мало честь виповзати з неї раніше.

Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.

Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.

Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!

Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.

— О Боже! — зойкнула вона. — Я какаю трояндами!

І тут її осінив здогад:

— Може, я свята?

Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.

Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:

— Я — троянда! Я — райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!

Пан Бомблик протер очі і бовкнув:

— Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.

— Що? Майталеси? Які майталеси?

Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла — так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.

Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:

— Вони вже мені не потрібні.

— Як на мене, — сказав пан Бомблик, — то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.

— Але віднині мені вже не треба трусів!

— Пані Роза, певно, дістала свірка? — поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. — Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але — майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.

— А я і є янгол! — хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.

— Ви — янгол? — не довірив той. — З такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім'ячку ґулі.

— Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь — ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.

Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…

— Прошу зайти і полюбуватися.

— Ще чого! — обурився той. — Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?

— А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.

Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.

Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.

— Ага, — кивнув, — так я і мислив собі.

— Ну, що? Тепер переконалися?

— Тепер переконався.

— Справді? Що я — янгол?

— Ні, що ви вар'ятка.

— Але чому? Чому ви мене ображаєте? — заломила руки Роза.

— Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.

— Але ж я завжди мала повно хлопів!

— Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!

— Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!

Бомблик про всяк випадок перехрестився:

— Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.

— Не вірите! — Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.

Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.

Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.

Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.

Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.

— Піди до Рози та занеси листа, — сказала мама. — Можеш запхати просто в двері.

Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.

Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.

— Прошу! — озвалася господиня.

Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.

— Хто там?

— Це я, ваш сусід, — відказав я.

— А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.

— Спасібо.

Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.

— Мама передала вам ліста.

— Какого гліста?

— Е-е… пісьмо… от, що передала.

— Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?

— Еге, з Америки. А марку можна взяти?

— Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.

Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.

В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.

Роза важко крекнула і сіла.

— От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров'я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… — Тут вона схопила першу ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с'єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…» Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, — читала вона з газети, — примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»

Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:

— Ні… ні… не треба… Це вже не поможе…

Вона плакала і била кулаками подушку. Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:

— Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!

Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.

— Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.

І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.

— Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?

Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє знаходилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.

Роза гладила мою голівку і лопотіла:

— Пожалій, пожалій тьотю Розу.

З великим зусиллям мені вдалося вислизнути з її обіймів, і я ковтнув повітря. Ще трохи, і я б знепритомнів. У голові гуділо, все обличчя змокріло від поту.

Роза згребла зі столу кілька цукерок і тицьнула мені. Цукорки були липкі, розлізлі й смерділи тютюном.

— А-а-а! — прогуркотіла Роза і погрозила обома кулаками комусь невидимому на засидженій мухами стелі.

Та ось її погляд упав на мене, а я, злякавшись, що вона знову хоче мене пригорнути, сіпнувся.

— Ні-ні, не бійся. Роза хоче тобі показати… — на очах її проступили сльози, а повні бліді губи затремтіли… — хоче показати свою тайну. Але це дуже велика тайна! Це дуже велика тайна! Те, що ти побачиш, не бачив ніхто!

Вона завела мене в сіни і зупинилася перед темними дверима з великим замком.

— Що ви знаєте про Розу? Ви нічого не знаєте про Розу. Ви думаєте, що Роза проститутка? Ні. Роза просто хора жінка. У Рози спухають ноги…

Раптом, мовби згадавши, що перед нею дитина, лагідно крізь сльози всміхнулася. Замок роздратовано заскреготів і глухо впав на підлогу.

Роза штовхнула мене в плечі, і я опинився в суцільній темряві, налякане серце билось так лунко, що я мусив зловити її за руку. Але в цю мить рятівне світло спалахнуло мені в очах і вибухнуло не в комірці, не в якомусь захаращеному закутку, а в просторій кімнаті, стіни якої ущерть завішані картинами.

В першу хвилину я не міг отямитися. Такої кількості картин ще не доводилося бачити. Спочатку це мене змусило крутитися на всі боки, доки нарешті я не спинив свого погляду на якійсь одній картині й від неї продовжив обзирання всіх інших.

Специфічність Розиної колекції полягала в тому, що на картинах були зображені поспіль голі жінки. Але й це означення буде неповним, бо тут красувалися самі товстулі. Більшість із них, очевидно, малювалися якраз на Розине замовлення. Всі ці дорідні тілеса просто таки пузирилися і мало не вивалювалися з розцяцькованих рамок.

Гола Роза пропливала вздовж стіни, наче менструальний білий лебідь, і голосно декламувала імена митців, але замість милуватися усім цим специфічним гаремом, я не зводив очей з Розиної задниці.

Уявіть собі велетенський, білий і з рожевими переливами пудинг, який, коли ви його несете, нервово подригує, наче навмисне залицяється до вашого язика. Досконала його форма, незважаючи на буйні розміри, роз'ятрює увагу. Оці ідеально круглі півкулі, що при кожному кроці розходяться і сходяться, наче міфічні Сцілла й Харибда, на мить засвічуючи чорну щілину — вони грають, наче морські хвилі, і манять до себе ваше маленьке дитяче серце, як манять до себе дивні південні хащі, до яких ви мандруєте в снах і мріях. І тут вас охоплює передчуття мандрівки, нестримне й окрилююче… Здається, що тільки стрибни — і пірнеш в цього пудинга, як пиріг у сметану, а там уже пливи й пливи до незвіданих берегів і тільки стережись, аби не затягло тебе до чорної щілини і не розчавило на смерть.

Невідомо, що б я вчинив, леліючи себе на хвилях уяви, якби бісова Роза раптом не зруйнувала всю оцю романтику. В якийсь мент оцей дивовижний пудинг надувся і гахнув таким добірним розрядом картечі, що я ледве втримався на ногах, а люстра вгорі тонко задзвеніла.

Роза нажахано скрикнула і почала себе обмацувати. Вона чекала троянд. Вона чекала повних жмень рожевих пелюсток і п'янкого трояндового запаху. А натомість довкола розлився запах зовсім інший і далеко не такий п'янливий.

Це витверезило й мене, бо враз я побачив уже перед собою не білого лебедя, я побачив звичайну товстелезну задницю, а з чорної щілини стирчало волосся.

Пучок волосся, мокрий від поту, стрибав щокроку то вниз, то вгору і виглядав межи двох півкуль на невеличкий діловий хвостик.

Який мене біс укусив, я й досі не знаю. Але пам'ятаю добре, з якою зловтішною насолодою, так, наче виривав шпичку із власного серця, схопив я той пучечок волосся і з усієї роз'ятреної сили шарпнув.

Роза в перші секунди заклякла, мовби її заціпило і, вже коли я був за порогом, розлігся такий відчайдушний вереск, що, здавалося, вирвано в неї було не кільканадцять нещасних волосин, а цілу ногу.

Тим часом я вилетів кулею з хати і відсапався уже в себе в саду, куди сховався про всяк випадок.

Коли я заспокоївся і подумав, що, мабуть, пора щось перекусити, то зауважив, що й досі тримаю в руці чорне волосся. Мені раптом стало смішно і я розреготався, крутячи тим пучечком перед очима. Не перестаючи реготати, я розтулив пальці, і пучечок розсипався. Розине волосся опало в траву і загубилося.

— Юрцю! Обідати! — покликала мене мама, і я, радісно підстрибуючи погнав до хати.

1979

Манна каша

Коли я був маленьким, то дуже не любив манної каші. Я так її ненавидів, що вона мені снилася ночами — наповзала на мене, наче велетенська дюна, пухирилася і булькала, лізла по ковдрі, добираючись до вуст, і я з переляку не втримувався і цюняв під себе. Каша тоді розтікалася і щезала, але я змушений був лежати у мокрому ліжку і тоді мені снилося, що я впав у діжку з квашеними огірками, а маленький чорний карлик б'є мене по голові, щоб я часом не виплив.

Коли мене годували кашею, то вигадували різні страхи.

— Їж кашу, — приказував татуньо, — бо як не з'їси, то прийде страшний карлик Сульфуль і скрутить тобі голівку. Тоді доведеться тобі ходити задом наперед. Уявляєш, як це смішно?

Замість сміятися, я гірко плакав і їв кашу.

Мама мала інший підхід.

— Їж кашу. Хто не їсть манної каші, в того випадуть усі зуби, а потім вуха і ніс. Далі повідпадають руки і ноги. На кого ти тоді будеш схожий, га?

Така перспектива не віщувала нічого доброго, тому я гірко плакав і їв кашу. Тим часом усе нові й нові страхи сипалися на мою бідну голівоньку.

— Якщо ти не з'їси кашу, то дідуньо вмре. Бачиш — він уже ледве ходить.

Я їв кашу і з радістю переконувався, що дідуньове здоров'я доправляється.

Лише одного разу їм не вдалося мене купити. Це було, коли вони сказали, що помре цьоця Геля, якщо я не з'їм каші. Цьоця Геля, мамина сестра, частенько гостювала у нас по кілька днів, і я з першого погляду проникнувся до неї тими ж почуттями, що й до манки. Найбільше мене дратувало те, що вона не вилазила з кльозету, принаймні завше, коли у мене виникала пекуча потреба зазирнути туди, вона вже там сиділа і безнадійно стогнала, можливо, із жалю, що розлучається зі своїми улюбленими кльоцками.

Наш дерев'яний кльозет розмістився у кінці городу серед густої кропиви. Я стояв і терпляче вичікував, переступаючи з ноги на ногу доти, доки нарешті не чулося, як тріщать її безмежні вічнозелені райтузи, які вона не без зусиль натягувала на своє безмежне черево. Тоді вже я підступав до дверей ближче, але в мить, коли вони розкривалися, не стримувався і дзюркотів по ногах, а цьоця Геля щасливо усміхаючись, випливала з кльозету, наче королівна з діамантової карети. Я з заздрістю дивився на її щасливий вигляд потім на мокрі штанці й, похнюпившись, плентався до хати дорогою обмірковуючи, куди б заховати татусів пасок.

Так от, коли я почув, що цьоцю Гелю можна таким простим способом зжити зо світу, то навідріз відмовився їсти кашу. Я не їв цілих три дні, дарма, що цьоця Геля, яку підмовила мама, лежала у ліжку і так жалібно стогнала, наче б її збиралися посадити на кілок.

Усі ті страхи, якими мене начиняли, не минули безслідно. Я відчув, що в мені розвинулася буйна фантазія, і, оскільки я стримати її не міг, то одного разу запитав тата:

— Татусю, чи коти можуть розмовляти, як люди?

— Тільки в казках.

— А вночі?

— Не мели дурниць.

— Чому ж тоді Мацько вчора вночі заліз до мене на ліжко і заговорив по-людськи?

— Тобі наснилось.

— Гм… Напевно, й справді мені наснилось… Але скажи мені, хто такий пан Зеньо?

— Пан Зеньо? Перукар з сусідньої вулиці. А що?

— Та бачиш, мені наснилося, ніби Мацько сказав, що пан Зеньо, коли тебе нема вдома, а я граю з хлопцями у футбола, приходить до нашої мами пити каву.

Того ж вечора мене відпустили гуляти, хоч я й не дуже рвався, а повернувшись, я побачив у мами під оком синець і подумав собі: який наш тато економний на відміну від мами, котра пригощає кавою сторонніх.

Іншого разу я розповів мамі, що цьоця Геля частенько навідується на стрих, ходить з кутка в куток і вигукує: «Миші, миші! Чи ви мені вишили шлюбну сукню? Якщо не вишили, то я зараз вас усіх попалю!» Потім робить вигляд, що хлюпає гасом з пляшки, а далі починає танцювати, розмахуючи руками.

Мої батьки перестрашилися не на жарт:

— Вона нас по світу з торбами пустить!

Наступного дня цьоцю Гелю відправили у божевільню, і я міг тепер з насолодою просиджувати у кльозеті, скільки мені заманеться.

1986

Пан професор і пан кат

Професор Клюсик жив наприкінці XVIII століття у Львові на вулиці Академічній і був чоловіком розсіяним, себто типовим професором, який інколи шукає по цілій хаті окуляри, маючи їх на носі. На щастя, він хоч і не мав дружини, але мав кебетну служницю, яка у такі хвилини не раз рятувала його дорогоцінний для науки час, гукаючи: «Пане пруфесор! Та роззуйте свої баньки! Та пудивітьсі на носа!»

Якось професор Клюсик, чимчикуючи з занять додому, вступив по шинку «Під Золотим Шницлем», а там за гальбою доброго пива зазнайомився з дуже приємним чоловіком, який сипав дотепами, як з решета. Панові Клюсикові так сподобався цей чоловік, що він його навіть запросив до себе на обід. Звісно ж він жодної підозри не мав, ким є його новий знайомий.

За обіднім столом професор з задоволенням слухав оповіді нового знайомого про цікаві випадки зі своєї практики. А практикував він на посаді міського ката. Правда, професор цю страшну правду ще ніяк не міг усвідомити, бо сприймав катові оповідки, як бурхливу фантазію.

За десертом кат нарешті второпав, що господар сприймає його не так, як йому цього хотілося б і, щоб якось наочно задемонструвати свою майстерність, піймав під столом кота і одним ударом ножа відсік йому голову.

Пан Клюсик з почуттів гостинності навіть не пробував обуритися, ба, навпаки, сказав: от і добре, цей розбишака мені страшенно набрид.

Проте ката не задовольнила така відповідь, адже він не почув вигуків захоплення своєю майстерністю. І тоді він, вловивши момент, коли покоївка з мокрими очима, які щойно оплакали бідного котика, подала вино, кат схопив її за поділ і повалив на підлогу. Покоївка була дівкою дебелою, але й кат мав свою вагу, і вони довгенько борюкалися, доки катові не вдалося скрутити їй руки і ноги. На додачу він ще й забив їй рота кляпом.

Пан Клюсик на те все дивився досить спокійно, бо так по-правді, покоївка вже йому мало на голову не вилазила, і він би сам із задоволенням дав їй пару кляпсів по задниці. Однак кляп його нервував.

— А як же вона буде з нами розмовляти? — поцікавився він.

— А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? — цілком слушно здивувався кат. — Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури — це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.

— Чиєї енергії?

— Та моєї ж, звичайно. Її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?

— Ні, не знаю, — похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: — І знати не хочу.

— І даремно. Тортури — заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.

Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив'язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.

— То ви не знаєте, що таке тортури? — перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. — Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть найяснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!

Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.

— Та-ак… — потер руки кат. — А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, слід спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.

— Але я не маю до неї жодних питань, — стенув плечима професор.

— Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?

— Щось не пригадую.

— Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам'ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача — цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?

— М-м-м… — промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.

Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.

— Бачу, я не помилився, — втішився кат. — Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?

— Які гроші? — обурилася служниця. — Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.

Кат повернув голову до професора і запитав:

— Це правда?

Той кивнув:

— У мене нічого вкрасти.

— Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?

— Попробуйте тільки! — буркнула служниця. — Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.

— О, діло серйозне, — скривився кат. — Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.

— О-ой, — зітхнула служниця. — Закінчиться це все для вас дуже сумно.

— Може, тоді її помилуємо? — запитав пан Клюсик.

— Це не в моїх правилах, — не погодився кат. — Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.

— Страх, як люблю традиції, — позіхнула служниця.

— Ну-ну, що то за вихід? — спитав професор.

— Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.

— Що? — обурився пан Клюсик. — То це я маю оженитися на власній служниці?

— Боюся, що це в нас єдиний вихід зі становища, — похитав головою кат.

— Пане Клюсик, — прощебетала служниця. — Я завше відчувала до вас велику симпатію. І якщо вже так ся стало, то я ніц не маю проти.

— Але я маю! Ви цю кашу заварили, — тицьнув він пальцем у ката, — то ви її й розхльобуйте. Ви й самі можете оженитися на ній.

— Аякже! Я вже жонатий. З нас двох іно ви, пане професоре можете розплутати цей вузол.

— Але чому я повинен женитися, якщо мені цього не хочеться? І ніколи не хотілося!

— Захочеться, — підморгнув кат. — Подивіться який це скарб. Все на місці. Все допасоване, як два черевики. І тут скарб, і тут скарб, і там-во теж скарб, а тутка-во аж два скарби, га?

Пан Клюсик витер піт з чола.

— Невже я оце все маю повтинати? — скривив писок кат. — Таку красу! — Він висмикнув з бороди волосину і провів по ній лезом ножа. — Гострий. Прошу зауважити, що коли я зачну її тяти, то крові буде багацько. А хто ж тоді тут поприбирає, як вона буде страчена?

Професор проковтнув слину і опустив голову.

— Добре, пустіть її… я оженюсь…

Так ото пан Клюсик і оженився на власній служниці, і, тільки проживши з нею щасливо кілька літ, раптом із подивом дізнався, що той ніби кат ніякий не кат, а звичайний різник, стриєчний брат його ж таки жіночки. Він би міг і обуритися, але на ту пору уже встиг обрости п'ятьма дітьми, а шосте якраз брунькувало, то тільки й махнув рукою. Щоправда наступні покоління Клюсиків уже нічим особливим на науковому поприщі не відзначилися.

1990

Івакуна

Я не знаю, як про це почати. Бо я боюся. Івакуна всесильний і всюдисущий. Можливо, він зараз стоїть праворуч мене і спостерігає за моїм пером. Пильно спостерігає. Можливо, він ставиться зовсім неприхильно до мого писання. Можливо, він ще нині вночі прийде до мене і покладе свою холодну руку на моє чоло. Але звідки я можу знати, що вона в нього холодна? Цього ніхто не може знати. Може, в нього навіть немає руки… і нема ніг, щоб ходити…

Івакуна… Івакуна… Івакуна…

Відтоді, як я його побачив… Ні, не я один… Відтоді, як ми всі його побачили, то втратили спокій. Він почав приходити до нас дуже часто, і то в найнесподіваніші хвилини.

Ти не перебивай мене, я все одно маю кращу пам'ять, ніж ти. Зрештою, в мене є щоденник. Властиво, половина щоденника. Друга його половина.

1972 РІК, СЕРЕДА.

Я бачив Івакуну. Він сидів під деревом і нічого не робив, а просто сидів.

ПОНЕДІЛОК.

Я побачив Івакуну, який копав щось на городі. Коли я його спитав, що ти копаєш, він зник, а лопата залишилась.

ЧЕТВЕР.

Нині він спускався з балкону сусіднього будинку. Спускався дуже вправно, наче б усеньке життя тільки те й робив, що лазив по стінах. Коли я хотів йому допомогти, хоч тої допомоги й не потребувалося, бо ж кажу, що він лазив по стінах незгірше кота, Івакуна роздратовано форкнув і зник.

1973 РІК, НЕДІЛЯ.

Я бачив Івакуну. Він стояв на подвір'ї і намотував на палець довгу мотузку, на якій висіла випрана білизна, разом з мотузкою він намотав на руку й білизну, і те дерево, до якого була прив'язана мотузка. Дерево ще було молоде і гарно родило. Мені стало шкода його і я закричав, що ти робиш. Івакуна на мить зупинився, а тоді розчинився в повітрі, залишивши по собі тільки половину дерева, яку ще не встиг намотати на руку, а верхівка таки пропала.

СЕРЕДА.

Івакуно, поверни мені верхівку дерева, інакше воно засохне, а воно ж так гарно роди…

Івакуно, ти чуєш мене?

Оглядаюся на боки, намацуючи його очима. Роблюся злий.

П'ЯТНИЦЯ.

Івакуно, якщо ти не з'явишся… рахую до трьох… раз… дерево засохне, якщо не повернеш… два… мені вер… два… хівку… ти чуєш, Івакуно… два!!! Івакуно… ну що тобі на тім залежить… два!.. рахую до трьох… два…

СУБОТА.

Я не наважився мовити три бо не відав що маю чинити коли й після трьох його не буде…

Рушниця була з одною цівкою зараз вона з двома… якщо він з'явиться вальну з обох… адже ж вчора тут була тільки одна цівка… а-а це все твої хитрощі Івакуно… але я тебе розгадав… все одно тебе ніщо не врятує… Цілий день я чекав його але він не прийшов і я заснув…

МАБУТЬ НЕДІЛЯ.

Дружина пішла від мене… ну і йди к бісу… дурепа тонконога… хіба я винен що не годен вже цілий місяць спати з тобою… хіба я винен… То все Івакуна… він так зумисне вчинив… та подумаєш… або хай дерево поверне або я його… і білизну… туди к бісу — в газетах сплю… а вона бач що меле: я не можу спати з людиною в якої навіть білизни немає… дурепа сама ж на мотузок повісила… але не вірить що то все Івакуна… і дивиться ж на нього дивиться — ні каже не бачу…

Ніхто мені не вірить що він є.

Кажуть поміщався… кажуть самашедший… а хіба самашедший бачить крізь стіни… а я бачу… о гля! — двір сад… чи не Івакуна там під кущем… ну держись гад…

2408 РІК МІСЯЦЬ ЗЛИВЕНЬ, ДЕНЬ ВОСЬМІРОК.

довго не вів щоденника потому був хорий мав у голові болі тампаратуру нинє пришол ліст од Івакуни пише прийду ладнаю рушницю зара я йому дам очень мінє надокучіл

трап-трап-трап

йде вон йде набліжаєцца січась струлю січась о-о-оддай дерево оддай пальму помідори на ній в'януть

оддай а-а-а-а-а нє???

нугад!!! ббах!!!

ги-ги-ги-ги

А КРОВ ТО КРОВ ТО ЖЖОЛТАЯ!

1974

Завжди напоготові!

Одна стара карга вирішила, що пора помирати. Мовляв нажилася на світі, пора і честь знати. От вона смачно пообідала виїла все, що мала і сказала:

— А посуду мити не буду. Навіщо? Все одно вмирати.

Вбралася вона в усе чорне, прихопила парасольку і почалапала вулицею, старанно обходячи калюжі.

Була спокійна радянська осінь. Бадьоро червоніло пролетарське листя. Прогресивно настроєні горобці оспівували перебудову.

Стара карга побачила овочеву крамницю і вирішила — це якраз те, що треба. Вона зайшла всередину, вилізла на гору капусти, лягла і склала руки на грудях.

Продавець, коли це уздрів, несамовито заверещав. Позбігалися і всі інші продавці й теж почали верещати, бо це ж було просто неподобство. В крамницю напхалося стільки людей, що й не проб'єшся. Всі вони галайкали, шуміли, тупотіли ногами і люто сопіли.

— Дайте мені спокійно вмерти! — ввічливо попросила стара.

— Що? Вмерти?! — скрикнула директорка крамниці. — Нікада в жизні! Та як ти, чортова бабенція, загнешся мені на оцій капусті, то в мене її більше ніхто не купить! А що я тоді з нею робитиму? Хіба самій зжерти? Але ж я за все життя не зжеру стільки капусти!

Тут звідкись узявся міліціонер і засюрчав:

— Гражданка старушка! Немедленно злізьте з капусти! Бо це капуста державна і за неї отвічає оця дама!

Він тицьнув пальцем в директоршу і ненароком вибив їй око, але директорша зробила вигляд, наче нічого не сталося, бо її вже років десять ніхто дамою не називав.

Міліціонер облизав палець і грізно ним помахав:

— Гражданка старушка! Убедітельно прошу: злізьте з капусти! Умирать на капусті не положено! А положено тільки розмножуваться, тоїсть проізводіться на світ. Але в образі младєнца, а не старої рухляді.

— Це я рухлядь?! — зашипіла бабуся. — Сама стара пантофля!

— Не зводьте обзивать дам! — гримнув міліціонер і знову тицьнув пальцем у директорку, при цьому вибиваючи їй і друге око.

Директорка хотіла зробити вигляд, що знову нічого не помітила, але не встигла. Бо зомліла. Двічі підряд назвати її дамою — цього вже й для неї забагато.

Тут міліціонер відстебнув кобуру, витяг пістолет і сказав:

— Щитаю до тисячі. Єслі ви не одумаєтесь і не злізете з капусти, стріляю! Пиняйте на себе, раз!

Стара розсміялася:

— Чудово! Краще і не придумаєш! Що може бути приємніше — вмерти від кулі представника державного порядку! Уявляю на панок газети цілого світу — сенсація! Бомба! «Убивство старої жінки!», «Міліція знову розперезалася!», «Терор серед білого дня!», «Червоні знищують дисидентів!» А внизу під фотографією мого трупа написано: «Ця старенька жінка прагнула свободи. Вона її здобула».

Міліціонер зблід і витер спітніле чоло.

— Вісімнадцять! — проказав він, озираючись на всі боки. — У що ви мене вплутуєте? Двадцять один! Чому ви відразу не сказали, що це у вас така форма протесту? Двадцять п'ять! Ще не вистачало прогриміти на весь світ! Двадцять дев'ять! Ану пропустіть! Тридцять один! Дайте пройти!

Народ зашумів. Заступниця директорки поцікавилась:

— Куди це ви зібралися?

— Я йду порадитися з начальством, тридцять три! З демонстрантами я ще діла не мав. Я йду, а ви рахуйте до тисячі. Я зупинився на тридцяти трьох. Дорахуєте до тисячі — стріляйте!

— Прівєт! — здивувалася заступниця. — Чим же я стрілятиму? Хіба оцим бананом? — і тут вона вийняла з кишені жовтого банана.

Це вона зробила зовсім необдумано, бо бананами на вітрині й не пахло, і тепер вона себе видала. Народ з криком «Банзай!» кинувся на прилавки і почав викидати з-під них ящики бананів. Творилося щось несусвітне. Сліпа на два ока директорка очуняла і заверещала:

— Товарищі! Соблюдайте живую очерідь! Імійте совість!

Тут її хтось оглушив ящиком, і вона зомліла ще раз. Тепер надовго. Міліціонер в розпачі замахав пістолетом, а коли на це ніхто не звернув уваги, взявся стріляти в стелю і кидати команди:

— Стаять! Смірно! Замрі! Малчать!

Та його ніхто не слухав. Тут стара карга розвеселилася і ну шпурляти головками капусти. Міліціонер виліз на прилавок і гаркнув:

— Щас каждого третього к стєнке поставлю!

Народ, як це почув, дійсно завмер. Настала тиша. Лише стара хіхікала на капусті. А тут якийсь дотепний громадянин в окулярах і з течкою під пахвою, сказав:

— Та-а-ак!.. Шо-то тут, товариші граждани, не то-о… Шось цєй міліцанєр у нас якойсь не тако-о-ой. У нас так міліція не раз-га-ва-рує, к стєнкє не ста-а-авить.

Народ враз стрепенувся. А якийсь пенсіонер взагалі обурився.

— Диствительно! Яка стєнка?! В чом дєло?! Шоб мені на сімдесятом году октябрської революції якась падла «к стєнке» камандувала? Да не бувать етому. Брав я Перекоп, Царицин і собственную тещу! А щоб я оцього хмиря злякався?

Міліціонера стягли на підлогу, роззброїли, і що виявляється? Ні, ви ніколи не повірите! Виявляється, що оцей міліціонер зовсім ніякий не міліціонер, а перевдягнений шпигун, якого нам закинула розвідка острова Тапу-Тапу, щоб розкрити таємницю гнилих помідорів, бо ніде крім нашої країни не вдається їх розпродати.

Хтось зателефонував, і за кілька хвилин примчало вісімнадцять броньовиків морської піхоти, десять машин міліції, п'ять пожежних і чотири швидкої допомоги. Приперся навіть один танк і всунув у двері люфу. Нехотячи, він, правда, розчавив трьох громадян, але, як пізніше вияснилося, не було за ким жалкувати. Двоє з цих потерпілих були запеклими рецидивістами і спеціалізувалися на тому, що постійно потрапляли під авта, а потім, вимагали компенсації, на що й жили. Вони й зараз навмисне підлізли під танка, надіючись, що армія їм виплатить круглу суму. Але перестаралися, бо з танком їм ще не доводилося працювати. Коли вони лежали під гусеницями, один з них проскавулів:

— Ох і тяжка бандура! Всі кишки вичавив!

— Да-а, — згодився його колега, — без кишок діло швах. До компенсації не доживем.

Третьою жертвою була місцева проститутка, її ледве вдалося відліпити від гусениць, на ношах вона простогнала:

— О-ох! Хто б подумав, що останнім моїм клієнтом буде оцей танк?!

Тим часом шпигуна арештували і під автоматами вивели з крамниці. Оскільки народ не розходився, один генерал виліз на ящики з бананами і виголосив:

— Таварищі! Спасібо за бдітельность! Родіна нікада не буде в опасності, доки її населятимуть такі таварищі, як ви, таварищі. Враг не дремлєт! Але і ми, таварищі, не дремлєм. Окрім тієї старушки, що оце на капусті друшляє. Но вона на те і старушка, щоб друшлять.

Тут з натовпу вихопилася заступниця директорки і заторохтіла:

— Дозвольте вам доложить, шо ця старушка якраз і є сама бдительная старушка зі всіх старушок Радянського Союзу! Вона перша розкрила підлу душу цього шпійона, завлєкла його вніманіє і не дала совєршить злодійство!

Генерал дуже зрадів, бо одну стару каргу набагато легше нагородити цінним подарунком за громадянську пильність, аніж цілий натовп.

— А подать сюди старушку! — звелів генерал.

Бабусю стягли за ноги з капусти і генерал почепив їй ордена, фотограф увічнив цю зворушливу сцену.

Стара попленталася з крамниці під оглушливі оплески щасливих мас. Вона йшла по вулиці, орден виблискував у світлі призахідного сонця. Вже біля хати вона твердо вирішила:

— Ні! Поки ворог не дрімає і держава у небезпеці, вмирати я не повинна! Я буду твердо стояти на сторожі нашого майбутнього!

Тут вона зробила правою рукою піонерський салют і вигукнула:

— Завжди напоготові!

1982

Непрохані

Страшно не люблю непроханих гостей. Коли вони приходять з розмазаним кремом усміху на цілий писок, мені хочеться туди плюнути, або вилити окріп, або встромити виделку.

Якби вони уважно поглянули в мої очі, то могли б, чорт забирай, вичитати стільки злості, що по спині їм би побігли миші. Або щури.

Подумки я їх вбиваю і скидаю в рів, заливаю бензиною і спалюю. Увесь час, поки вони теревенять, поглинаючи мої харчові запаси та хлепчучи мої вина, я їх вбиваю, вбиваю і закопую, вбиваю і закопую. Попалені вогнем, їхні писки жадібно перемелюють їжу, навіть вино не гасить вогню ненависти.

Скільки можна їсти? Доки можна пити?

Я сиплю отруту їм у склянки, вони вмирають у муках, а я, тріумфуючи, скидаю їхні скоцюрблені тіла у рів. Скидаю і спалюю, скидаю і спалюю.

Весь той час, що вони сидять у мене, я, мов розлючений інквізитор, вигадую нові й нові тортури.

І лише тоді, коли нарешті вони покидають мене, я сконструйовую вимучену посмішку і випроваджую їхні попалені, понівечені тіла з запахом тліну, випроваджую на подвір'я повз рови, завалені безліччю непрошених гостей.

І коли хтось із них питає, тицяючи пальцем:

— Що там ворушиться?

Я відказую зловтішно:

— Там ворушаться мої гості, колекція моїх гостей, зібрана впродовж багатьох літ…

І сміюсь дзвінким здоровим сміхом, від якого у присутніх крижаніє кров у жилах, а по спині мчать гіпопотами.

1996.

Бестіярій

Спогади К

…Або брала мене до свого ліжка, дозволяла лежати коло неї всю ніч, дивитися на неї, як спить. Але не більше.

Пестила мене і пригортала до себе, і цілувала, і шепотіла на вухо розчулені слова, значення яких я не розумів. Але не більше.

Купалася разом зі мною і я бачив тепер її усю, як на долоні. А одного разу я лизнув її і їй це так сподобалося, що відтоді змушувала мене лизькати її щодня, хоч мені й не хотілося, але я боявся, що вона мене вижене. Тому я слухався її. Але доки це могло тривати?

Час минав, я старів і вже не справлявся зі своїм щоденним обов'язком, я часто закашлювався, хапав ротом повітря, я вже не був такий спритний, як раніше. Але вона мені крутила вуха, не давала їсти і била ременем.

Врешті-решт я збунтувався і з люті вкусив її за те місце. Вона заверещала, мов ошпарена і, схопивши мене за хвоста, викинула у вікно, що я й нявкнути не встиг.

Тепер ось лечу додолу, рахую поверхи і думаю: якщо впаду на квітник, то ще зможу їй відімстити.

1985

Топелець

Славетний Нестор-літописець писав свою «Повість» безперечно для майбутніх поколінь, але не враховував, що одним із представників цього незчисленного племені буду я. Бо якби це міг передбачити, то замість переповідати кавалки з Біблії, чи загальновідомі сентенції євангелістів, зосередився б на різних цікавих випадках, що траплялися у ті сутемні часи.

1065 року явилася кривава зоря, котра з вечора сходила на небо і світила сім ночей підряд. Саме на ту пору хтось, а був це вочевидь препаскудний чолов'яга, кинув у річку немовля. Коли його згодом виловили рибалки, Нестор був свідком цього: «роздивлялись ми його до вечора і знову вкинули у воду, бо було воно таке: на лиці в нього виднілися соромні частини тіла, а про інше годі й говорити через сором».

Шкода, що Нестор виявився аж таким цнотливим, що не міг детально описати цю дитину, і ми тепер змушені самі домислювати, що саме і де саме виросло у нього на обличчі. Перше, що застановляє — це питання чи були то соромні частини чоловічі, а чи жіночі. А, можливо, і те, й те. Скажімо, замість носа стирчав прутень, а замість вуст шкірилася піхва. Або чи були на місці очей маленькі перса? А на місці вух — ядра?

Хоча все могло бути зовсім не так, як твердить Нестор. Виловлене з води чудовисько могло не мати жодного стосунку до втопленого напередодні немовляти. Це взагалі могла виявитися якась незнана істота, в якої голова мала чудернацькі нарости, що нагадували соромні частини. Потрапивши у невід, ця дивна істота прикинулася мертвою, прибравши для цього й відповідної барви. От її взяли за дитину-топельця. А коли роздивилися уволю і кинули назад у річку, істота знову ожила й чкурнула в глибини.

Залишається додати, що скоїлося це в річці Ситомль, правій притоці Почайни, яку нині називають Сирець. Цілком можливо, що дивовижне чудовисько й досі живе там саме, запорпавшись удень в намулі, а вночі спливає на поверхню і, вистромивши свого прутня, всміхається загадково широкою піхвою до місяця.

1993

Що таке симбіоз

Мандрівна Крилата Голова (МКГ), важко стогнучи, вилізла з дупла і полетіла через ліс, густа смоляниста кров сочилася з її вух і схляпувала у траву, полохаючи звірину.

Втомившись летом, сіла на галузці Зміїного Дерева (ЗД).

Враз усі змії заворушилися і, припавши ротами до неї заходилися ссати кров.

Було добре видно, як МКГ блідне і настрій її покращується. Вона навіть облизується і блаженно заплющує очі.

Тим часом змії бубнявіють і червоніють.

МКГ відчуває полегкість і обіцяє віднині щодня прилітати до ЗД.

— Оце, дітки, і є симбіоз, — каже Великий Товстий Хрум (ВТХ) до Малесеньких Товстесеньких Хрумчиків (МТХ).

— Еге ж, еге ж, — хихоче Стрибаючий Псяк, підкравшись зненацька, і з апетитом хрумає спочатку самого ВТХ, а далі й усіх МТХ.

1985.

Життя поета

Гостей було надто багато. Вони снували довкола, здіймаючи гамір. Водяному Жучку це не сподобалось, особливо коли наступали на ноги. Після того, як вийшла у світ його нова книга поезій, він намагався набратися звичок і поведенції класиків, про яких так багато читав у різних мемуарах. Отож він мовчки походжав залою, за яку правило дно великої калюжі, і не втручався у розмови. Деякі дами — дафнії, водяні блохи, водомірки — зиркали на нього з цікавістю і, стрічаючись із його поважним меланхолійним поглядом, відводили очі вбік, густо червоніючи.

Жучок був голодний і, хоч столи вже були накриті, ніхто до них не поспішав, чекаючи на появу господаря, Зеленого Жаба.

До Жучка наблизилася одна з блішок, галантно дриґаючи ніжкою і, заливаючись багрянцем, заговорила:

— Ви знаєте, я читала вашу книгу. Це незабутнє враження. Яка багата метафоричність, яка глибока образність. Я ніколи не перестану дивуватися вашому талантові. Особливо це місце:

я цілував усі твої шість ніг і цього було мені мало о як би я хотів щоб моєю коханкою стала сороконіжка або стоніжка або безлічніжка

Жучок соромливо затупцяв на місці і підкрутив вус.

— Ах, як це чудово, — продовжувала Блішка. — А між іншим, у мене аж вісім ніжок. Чи ви помітили?

— Так-так, звичайно… Вісім ніжок — це не абищо, це… гм… це…

— То ви помітили? Отже, я вам подобаюсь? Ах, я така щаслива! Чи не бажаєте зі мною усамітнитись? Тут є одна затишна місцинка — он за тим каменем.

Жучок від несподіваного залицяння оторопів. Він був імпотентом і сексуальні вірші для нього були єдиною сатисфакцією.

— Та ні, я той… е-е… бачите… не той… тобто…

— Ви відмовляєтесь? — витріщила свої банькаті очі Блішка. — Ви гордуєте моїми стегенцями? Усіма вісьмома? О, яке хамство! Тільки подумати! І я цьому негідникові збиралася подарувати свою невинність! А він… він… Та краще я віддамся наймерзеннішому хробакові!

— Я тут, моя рибонько! — озвався червоний тлустий Хробак і вже збирався взяти Блішку в кільце, як та несамовито заверещала і, гидливо брикаючи ніжками, пострибала геть.

Жучок полегшено зітхнув.

— Ну і вір після цього жінкам, — сказав Хробак.

Жучок не мав бажання підтримувати розмову, і Хробак відповз. Але свідком цієї сцени був ще хтось. Зовсім поруч на камінчику примостилася біла Гідра.

— Ви все чули? — поцікавився Жучок.

— Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…

Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:

— Дурний! Мене з'їсти неможливо.

Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.

Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з'явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.

— А мені хоч кусюнчика хтось принесе? — гукав недоїдок Гідри. — Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.

Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.

— А виявляється, ви поет? — поплескав Жучка по спині Жаб. — Скоро з'явиться моя дружина — вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?

— Хіба ви не знаєте? — засміялися блішки. — Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.

— Здохнути можна! — вигукнув господар. — Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.

— Хто? Я? — запанікував поет. — Та я ніколи в житті…

— Перестань, — махнув примирливо лапою Жаб. — Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?

— Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…

— Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? — звернувся він до великої пузатої Жаби. — Поет.

— Той, що пожирає нашу ікру?

— Та ніколи в житті! — заметушився Жучок. — Я водорості… водорості…

— Не слухайте його, — озвався оновлений Гідра. — Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.

— Та це ти сам і жереш! — боронився поет. — Оно який випасся!

— Я за ним давно спостерігаю, — сказав господар. — Він нічого не їв на гостині.

— Поезію я люблю, — облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.

— Смачний? — поцікавився Жаб. — Шкода, що я вже ситий.

— Ну, як тобі сказати… Сухуватий.

— Ану-ну, — підповз Гідра, — пригостіть і мене бодай лапкою.

— Та беріть хоч усього, — відказала Жаба. — У мене пропав поетичний настрій.

1991

Урок ботаніки

Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.

— Ця рослина називається упириця, — сказав учитель. — її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят — мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.

Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:

— Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?

І діти хором відповіли:

— Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.

— Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, — і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.

Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву — безвільну оболонку зі шкіри та кісток.

Вчитель голосно висякався і сказав:

— Та-ак… а тепер, дітки, перейдемо до іншої рослини, яка називається душиця…

1984

Перелітка і квітка

— Яка чудесна квітка! — вигукнула Перелітка, побачивши чудесну квітку.

Взагалі вона мала намір назбирати китицю квітів, щоб поздоровити з іменинами свою подругу. Але ця квітка настільки її схвилювала, що Перелітка впала перед нею на коліна і стала її нюхати, гладити, пестити, цілувати, облизувати. Квітка від несподіваного збудження розкрила великі червоні пелюстки. Всередині вона палахкотіла сліпучим жаром. Перелітка, не тямлячись від захвату, встромила голову у саму чашу квітки, щоб поцілувати її яскраве серце.

І в цей момент квітка раптово затраснула пелюстки і відкусила Перелітчину голівку. Потім з квітки долинуло апетитне хрум-хрум-хрум, але Перелітка цього вже не чула. Невинна душа її злетіла до небес, де чекали її такі самі невинні душечки переліток схруманих чудесними квітами.

1994

Співучий камінь

Камінь, що співає, завше викликає підозру. З якого б це дива йому співати? Щасливим його не назвеш. Лежати при дорозі непорушно і мліти під сонцем, дощем і снігом — доля незавидна.

Може, він співає зі смутку? Буває й таке. Буває. Співає дехто й зі смутку. Але чого йому сумувати? Лежиш собі при дорозі — і жодних турбот. Усі тебе намагаються обійти, об'їхати, перескочити. Та тут і загордишся чого доброго.

Чого співати? Незрозуміло… Хіба що з нудьги. Буває й таке. Але звідки взятися нудьзі? Вгорі небо з хмарами. Можна безконечно спостерігати, як хмари утворюють різні там хвигури. Часом то такі хвигури, що тільки камінь не усміхнеться. А поруч річка дзюркоче. Теж не зле. Дорога куріє. Хто проїхав, хто пройшов — усіх тобі видно. Чого нудьгувати?

А бач — співає. Обріс мохом, почорнів, а співає. Про що співає? Богу одному відомо. Цього співу ніхто не чує. Камінь співає мовчки. І невідомо, чи він взагалі співає.

Бо так по-правді — чого йому співати?

1990

Квадратовий кіт

Цей кіт не такий, як усі. Це дивовижний і рідкісний кіт. Невідомо, щоправда, чи він один такий, чи це ціла порода, бо якщо порода, то, мабуть, вже кимось описана. Оскільки мені про це ще нічого невідомо, то зупинимося на такій версії — це останній з великої породи квадратових котів, яка вимерла за незрозумілих обставин.

Бо й справді! Чого б то було їм вимирати? Ну, квадратові, ну, в глечик зі сметаною не влазили, ну, неповороткі. Але щоб через це вимирати? Мало хто нині квадратовий. Наприклад, я в душі абсолютно квадратовий. Назовні циліндроподібний, а от всередині… Усі ходять і прицмокують язиками: який же ти циліндричний! А я ж чудово знаю, що всередині я квадратовий. І думки в мене квадратові. І мрії. І наміри. Уява теж. Інакше як би я міг сприйняти квадратового кота? Я би просто не звернув на нього уваги. Мало які квадрати на дорозі валяються!

Зустріч з останнім квадратовим котом вивела мене з рівноваги. Я зупинився і почав його вивчати з метою написання трактату.

Тим часом квадратовий кіт поводив себе дуже спокійно і, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Зрештою, упевнитися в цьому я й не міг, бо не бачив його очей. Та й не тільки їх, а й цілої морди. Вся вона була в квадраті. Не видно було й хвоста, за подригуванням якого вдалося б зрозуміти, як він ставиться до мене. Ані вух, ані лап — чорт знає що. Переді мною лежав суцільний квадрат, який нагадував лише квадрат, але я був упевнений, що це не простий квадрат, а квадратовий кіт, хоча він нічим не відрізнявся від буденного квадрата. Він навіть не нявчав, а лежав непорушно, мов зужита запчастина якогось механізму.

Небо заволокли хмари, і я зрозумів, що докінчити обстеження квадратового кота в природних умовах мені не вдасться. Я схилився, підняв його і, обережно склавши вчетверо, заховав до кишені. Тепер це був зовсім маленький квадратик, який лежав собі покірно і грівся теплом мого тіла, наче звичайна картка паперу.

Коли залопотіли од вітру дерева, загримів грім і перші краплі дощу упали на мене, я кинувся бігти. Та було вже пізно — небо розкололося, і злива затопила світ. Заки я добіг додому, то вимок, як хлющ. Вдома я вийняв з кишені квадратового кота і з жахом побачив, що він перетворився на мокрий зіжмаканий шмат паперу, який миттю розлізся у пальцях. Розпачу моєму не було меж. Можливо, саме такі почуття охопили Дарвіна, коли він випадково роздушив останню зелену клінклю, сівши на неї у джунглях Бірми.

1990

Книга буття від мухи

Ця земля не має назви і росте на ній замість винограду руде волосся, в якому можна загубитися навіки.

Тут птахи повзають пісками, волочачи за собою гнізда, і дикі свині щебечуть на гіллі споловілих рук. Руки густими гаями ростуть вздовж річок, що витекли з мого рота. В річках плавають різнобарвні язики і ляскають хвостами, аж розлітаються бризки.

Самотній вуж на березі з вудкою просиджує цілими днями, ловить ті язики й висушує. Поруч біля нього слоїк повен привабливих слів. Язики клюють дуже охоче на слова. Правда, це мертві слова, що вже вийшли з ужитку і належать до мови, якою ще мати мене заколисувала. Та язикам байдуже.

На цій землі на лугах цвітуть люди. Щодня прилітають круки, збирають з них мед і відносять у чорні вулики. Люди під осінь відцвітають і сохнуть. Приходить тоді коса і скошує їх, лишаючи тільки голу стерню ніг.

Та на весні луги знову цвітуть, і з вух розквітлого народу скрапує золотий мед. Часом його так багато, що він заливає місто, яке розкинулося неподалік.

Мухи, які у ньому живуть, змушені вилазити на дахи і перечікувати повінь.

Колись давно-давно мед затопив нашу землю, лише одна праведна муха, збудувавши ковчег зуміла врятувати себе і дати нове життя.

Потім її посадили у пляшку, і всі приходять до неї, щоб подивитися, як виглядала їхня праматір.

Муха зсохлася до невпізнання. Лапки й крила давно відпали, і нагадує вона тепер маленьку грудочку болота, яку хтось виколупав з-під нігтя.

Часом з'являються поголоски, що це зовсім не та муха, яка збудувала ковчег, бо та вже давно розсипалася. Але, можливо, ці поголоски пускають самі працівники мавзолею, щоб підігріти інтерес відвідувачів.

1983

Досліди

Львівський художник Юрко Кох перш ніж що-небудь малювати уважно вивчав об'єкт. Нехай це буде навіть маленька нікудишня комашка, така, що й плюнути нема куди, а він все одно — візьме покладе на чисту серветку і під лупою вивчає її, як Гумбольдт.

Години через дві він починає відривати комашці ніжки, потім крильця, потім вусики, видовбує голкою очі, вставляє їй в задок тоненьку стеблинку споришу і надуває нещасну комашку до розмірів сливи.

В цей момент з'являється Ольга, перша дружина художника.

— Олю, хочеш чорнослив? — цікавиться він.

— В чоколяді? — цікавиться Ольга.

— Еге, в чоколяді, ги, ги-ги, — тішиться Кох і кладе їй у ротик роздуту комаху.

А Ольга — хрум, хрусь, плям, плям — і їсть.

Потім Кох іде в підвал, ловить павука, приносить, кладе під скло і продовжує вивчення.

Якось Ольга знічев'я сказала:

— Може б ти і мене намалював?

— Для цього я повинен тебе дослідити.

— Хоч зараз, — сказала вона, роздяглася і лягла на скляну поверхню.

— Добре, — рішуче відказав Кох і подався у підвал за пилкою.

1991

Легенди

Легенда

Зазвичай вони об'являлися в старій густій вербі. Спочатку тільки шелест, тільки шепіт, шемрання… потім мигтіли долоні і тонесенькі пальці. Наче грав хтось на фортеп'яні, бо згодом і шелест уже нагадував музику.

Вони ховалися в листі. Ми помічали часом їхні очі — здивовані й сміхотливі. Або вуста.

Коли ж ми розсували зелені штори верби і намагалися їх побачити, вони зникали, а шемрання влягалося.

Чорне дупло верби зяяло пусткою і гнівом. Ми тицяли в нього палками і розбігалися з вереском, коли зачували розлючене кректіння.

Їм було важко до нас призвичаїтись.

Коли вони вимерли, ми враз відчули себе дорослими і теж почали вимирати.

1987

Праісторія

Ті, що жили колись на землі, були диваками. Будовою своїх тіл навіщось наслідували будову всесвіту.

Одні з них мешкали собі в колінах, інші в ліктях, шлунку, або в п'ятах. Ще інші у вухах і носах, в очах чи під язиком. А були й такі, що облюбували собі місце в грудях за ґратами ребер, у непрохідних лабіринтах кишок, у руслах жил, або в карцері черепа.

Кожен вважав батьківщиною якусь частину тіла і в ній вирощував свою істину.

Ті, що мешкали ніде, — були ніким. Ніщо не могло розмножитись.

Оскільки ж їх було багацько, а істина таки одна, то вежа з черепів одного разу розсипалась і поховала усіх.

1980

Коріння

Сліпий і вбогий сад, що зріс на шкаралупці равлика, сповзає разом з ним в глухий закуток здичавілого городу, де тіні вологі й липкі кидаються зловтішно його обмацувати, облизувати і пробувати на смак. Ще зелений, але вже згірклий сік проступає на надкушених стовбурах і скрапує, скрапує…

Наляканий кущ аґресту скрикує в тонюсіньку щілинку неба, що прозирає крізь хащі, в надії уздріти око Господнє — зелене і стигле, як ягода аґресту.

Але тіні — це випари смерти, що вже чатує і розтирає закрижанілі пальці. Пожива так близько і така приступна.

Сад припадає на коліно й молиться сухою молитвою дерев, з яких по краплі витікає живиця, і перетворюються на карачкуваті хрести. Хрести, під якими ніхто не похований. Крім власного коріння.

1993

Вічність

Стою собі перед дзеркалом і зав'язую краватку.

Пропливають хмари під стелею.

Море хлюпає хвилями у підніжжі креденса.

Ліжка напинають вітрила. Вздовж прови пливуть знайомі русалки.

Вікно м'яко лягає на березі і вкривається смагою.

Крісла вирушають на водопій і не повертаються.

Підлогу заносить піском і намулом. Крізь щілини в дошках протискаються глибоководні підсліпуваті риби. Слизькі і зимні. Грайливо метляють хвостами.

Зелені водорості обплели мої ноги.

Хвилі затоплюють мене разом з дзеркалом.

Через тисячі літ, коли море відступить, знайдуть мене археологи і здивуються, що я так добре зберігся.

1982

Тінь

Він побачив тінь дерева. Взяв і ковтнув її. Тепер за ним ходила його власна тінь і тінь його дерева. Потім він так само вчинив з тінню хмаринки, їжака і квітки, а далі черга дійшла до будинку, стовпа і авта.

Він з насолодою також ковтнув тінь пролітаючого орла.

Довкола нього утворився темний круг з поперечником у три метри. Тепер він вже не міг розрізнити, де чия тінь. Навіть своєї він уже не пізнавав.

Йому нічого не залишалося, як те все виблювати.

Але на біду він виблював і свою тінь.

Його тінь сама по собі пішла уздовж вулиці, а він за нею.

Він і досі її переслідує.

1975

Зникання народу

Тепер, коли виявилося, що альги вигинули не до решти, як це вважалося досі, я відчув себе незвичайно окраденим, понадто — з'явилася така сумна і настирлива гадка, що життя моє було далеко не повноцінним, бо і як його можна було б вважати повноцінним, якщо жив я позбавлений хоча б найменшого відчування альгів. Так нас навчили в школі. Сказано — альги вимерли. І все.

Згодом, щоправда, з'являлися в часописах якісь домисли вчених і просто допитливих людей, котрі висловлювали припущення, що альги, якщо й вимерли, то не так давно, як думалося, а зовсім недавно, інші йшли далі, бо казали, що альги вигинули не всі, і що кількоро ще десь ховаються. Але ці публікації особливого враження на загальну думку не справили, а вже нічого й говорити, що жодні зміни у підручники та енцикльопедії не проникли.

Так ото я й жив разом з усім народом — в сліпому переконанні, що альги щезли аки обри і слід по них згас.

А тим часом вони існували. Жили тут, коло нас. І, що найстрашніше в цій історії, то це те, що ми їх бачили. Ми бачили їх неодноразово, але твердо знаючи, що їх нема, проходили повз них, навіть оком не зморгнувши.

Тепер мене дивує, як же це так сталося, що ми їх бачили, але робили вигляд, що не бачимо? При цьому ж ми не змовлялися. А однак, навіть розмовляючи наодинці, жодним натяком не дали зрозуміти співрозмовцеві, що таємниця альгів нам відома. Ми просто уникали цієї теми. Не те, щоб навмисне це робилося, ні, нам ніколи й на думку не спадало згадати їх. Зрештою, так само ніколи не з'являлися в розмовах тури, кіммерійці, хетти, таляпси, пеласги, щумерці, аккадці, або арканумці. Тобто всі ті народи, про які достеменно відомо було, що вони вимерли. Але, якщо по-правді, то я можу виписати з енцикльопедії ще зо три сотні народів, яких ми теж не згадували, а проте вони існують. Бодай на літеру «ф» — фазогло, фала, фалам, фалаша, фанве, фанг, фанте, фарсімадан, фаршеріоти, фаталена, фаталуну, фатла тощо. А це ж бо тільки чверть зі списку на одну літеру.

Страшно й подумати, скільки народів приречено на наше забуття. Але є тут хоча б одне виправдання — народи ці далеко, переважно в Африці, і всі вони малочисельні. А от для того, щоб викреслити з пам'яті а… а… цих же… як же їх… на «а»… недавно ж говорив про них. Ну, та менше з тим… одне слово, для цих на «а» виправдання нема, бо ж вони жили біля нас зовсім поруч, а ба які — абсолютно нас не помічали. Не тільки не помічали, а навіть не згадували в розмовах, мовби нас і не існувало. Хоч і жили серед нас і мало не щодня човплися одні попри одних.

Дивним виглядає мені це їхнє ставлення до нас. Виходить, що коли про нас ніхто з їхніх учених не нашкрябав ані рядка, то вже нас не існує взагалі. А ми ж не просто існуємо — ми завойовуємо нові терени і в тому числі ті, на котрих мешкають ці на… на… здається на «щ»…

Я виходжу на вулицю й дивлюсь на них. Як проходять вони повз мене, навіть оком не зморгнувши.

Я виходжу в поле й дивлюсь на них. Як мчать вони на конях, розмахуючи шаблями. Вслухаюся в їхні бойові вигуки і не розумію, як ми могли завойовувати такий грізний народ? Звідки в нас бралися сили?

А може, нам тільки здавалося, що завойовуємо нові терени, а насправді все це були наші старі території, котрі ми відкривали знову?

Я дивлюся на них і силкуюся пригадати собі їхнє імення, або хоча б букву, на яку воно починається, хоч що-небудь… Але все даремно. Вивітрився з моєї голови їх народ до щенту, наче б і не існувало його ніколи… Зрештою, так само як і нас…

1986

Ісход в

Вже одійшли вони сумною вервечкою в тлін опустились на зимне й сипке мертве дно з руками вростаючими в

Очі їхні йшли за ними назирці з розкритими віконницями повік засліплені але уперті щоб не згубити слід що поведе в

Плакала гірко трава їм у спини гойдаючи мертве насіння і розіп'ятих комах весь осад світу всю гіркоту вигойдуючи мов причинна і топлячи в сльозах у кратерах їхніх слідів.

Чому ви пішли і зоставили нам самий лише смерк і більше нічого ані пучка промінчиків кинули нас безвладних кинули нас безрадних ще теплих але вже зимних ще живих але вже мертвих з очима вибалушеними в

Привиде світла пора тобі встати зі сну і змити з очей попіл країни пора показати нам шлях навздогін за тими що одійшли мусимо їх повернути заки самі не розсипалися на порохно не розпалися на іскри

Кроки наші мов кроки дитини щоразу усе від початку входимо в

і в

і в

і в

але їх наздогнати не можемо

1991

Арканумські історії

Острів Зиз

І

Поблизу Арканума на острові Зиз живуть цвірінькаючі собаки. Ці рідкісні звірі сидять на гілках і співають наче птахи. Вони також несуть яйця, але ніколи не в'ють гнізд, а дозволяють яйцям випадати з-під кудлатих хвостів і гепати на землю де попаде. Оскільки яйця потрапляють у лайно, яким собаки запаскудили усе довкола, то вони не розбиваються і спокійно собі в тому лайні вигріваються. Зрештою, ці яйця відрізняються від усіх інших волохатою шкаралупою. Коли таке яйце прикласти до вуха, то чути, як там якесь падло бурчить і копошиться.

Весь острів — це, власне, лайно на лайні, яке залайнячило лайно доісторичне і в результаті з'явився суто гівняний острів з гівняним пейзажем гівняного кольору. Цікаво, що й небо вгорі над островом типово гівнячкового кольору. І дерева, на яких сидять собаки, — це, фактично, висотні купи лайна, з якого ненька-природа начудила справдешні шедеври.

За тисячі літ навіть у такому несерйозному продукті, яким є гівно, може зародитися життя. Це вже доведено. Але на острові Зиз бачимо справжній апофеоз гівняного ренесансу. Все, абсолютно все тут гівняної барви і всіх її відтінків.

Донедавна наша преса уникала гівняних висловлювань, і барви острова Зиз подавалися яко медові. Але ж мед — це те саме гівенце, тільки бджолине.

Коли я в супроводі двох чарівних арканумок ступив на острів, мене вразило, що лайно має аж таку велику гаму запахів. Я нюхав квіти, гілля дерев, маленьких гівняних метеликів — і все це мало свій, ні з чим незрівнянний аромат. Вперше я відчув гівно в його первозданності, без домішок інших запахів. В цьому було щось святкове й урочисте. Я пізнав суть гівна, його природу і велике майбутнє, котре чаїлося у його глибинах.

Ми прогулювалися островом і милувалися чудовими краєвидами. Арканумки запропонували роззутися, і я з задоволенням наслідував їхній приклад. Адже ніде на землі, крім острова Зиз, людина не може почуватися так вільно і розкуто, бо тільки тут вона позбавлена небезпеки ступити в гівно, оскільки гівном є все, що тебе оточує. Тільки тут перспектива бути обісраним лякає не більше, ніж у нас попасти під сонячний дощик. Арканумки були науковими працівниками академічної установи і все мені терпляче пояснювали.

— Ми працюємо зараз над важливим відкриттям, яке називається антигівнізацією, — розповідали вони. — Отже, процес перетворення продуктів у гівно всім давно відомий. А ось як домогтися зворотнього процесу — цього ніхто не знає. Професор Дупик запропонував за допомогою спеціальної помпи запомповувати лайно назад туди, звідки воно вийшло. За його розрахунками, через кілька годин із рота повинні вилізти харчі. Професор Попик довів, що цей спосіб має одну ваду — всі харчі з'являтимуться не окремими продуктами, а суцільною розжованою масою, що, звичайно, дуже знижуватиме ефект антигівнізації. Тепер ця теорія називається теорією Дупика-Попика. Або навпаки.

— І що, на цьому дослідження не зрушилися з місця?

— Чому ні? У нас уже працюють грандіозні гівностанції, на яких перетворенням гівна на харчі займаються спеціальні машини. Поки що ми ці харчі випускаємо виключно на експорт у малорозвинуті країни. Зокрема у вашу.

— Чому так?

— Бачите, вони не відповідають нашим вимогам. Зокрема, не вдасться поки що позбавити їх легкого гівняного аромату. Невже ви ніколи не пробували, які ці продукти на смак? Адже ми відправили їх у гуманітарній чи то пак гімнотарній дупомозі.

— На жаль, не довелось. Гуманітарна допомога поширюється серед бідного населення, а я до нього не належу.

— Для бідних нам навіть гівна не шкода. Взагалі, гівно у нас застосовується і в архітектурі. Після випалення з нього виготовляється чудова цегла і черепиця. Роблять із гівна також глечики, горнятка й макітри. Гівно, змішане з гравієм, виявилося ідеальним замінником асфальту. Наші електростанції працюють лише на гівні. Недавно професорові Пуркевичу вдалося навіть виділити з гівна мирний атом. Деякі народні умільці гонять з гівна спирт. Одним словом, геть у всіх галузях нашого життя відбулася справжня гівняна революція. Недаремно ще Пліній сказав: «In hivno Veritas!», себто «Істина в гівні!»

Мовби для підтвердження цих слів обидві арканумки сіли собі навпочіпки й наклали дві симпатичні купки. Перша мала вигляд Пентагону, а друга нагадувала Вавілонську вежу. Може, деінде мене б таке видовище обурило, але тут я сприйняв це весело і з захопленням. Скажу навіть, що у мене з'явилося було бажання так само відзначити своє перебування на острові подібною пам'яткою, але не посмів таки конкурувати з їхньою архітектурною майстерністю.

Щоби детальніше дослідити острів, я попросив арканумок залишити мене з гівном наодинці і приїхати за мною через тиждень.

Дуже хутко я зрозумів, що коли тут гівном є все, то гівна, фактично, нема. А якщо гівна нема, то це — найдосконаліша територія на планеті. Недарма ж арканумки сказали мені, що гівняний острів — це вже сформована для логічного мислення маса і що в недалекому майбутньому нам вдасться увійти з нею в контакт.

II

Все відбувалося на моїх очах. Першого дня, в понеділок, гівно почало булькати, а з кожної тріснутої бульбашки виділялася маленька гівняна хмаринка і піднімалася вгору. Цьвірінькаючі собаки занепокоєно стрибали по гілках і чхали, коли хмаринки наближалися до їхніх носів. Час від часу показували на мене лапами і люто блискали очима. Мабуть, видавалося їм, що саме я винуватець цієї чудасії.

Другого дня, у вівторок, клекотів уже весь острів, як велетенська пательня з кашею. Смерділо так, наче одночасно перднула уся тисяча членів Арканумської академії. Навіть собаки, і ті затуляли лапами і хвостами носи й намагалися вже какати якомога рідше.

Я ж не знайшов способу мудрішого, як самому навалити в штани, і тепер просто упивався рідним моєму серцю запахом. Що не кажіть, а таки наше національне гівно не тільки не поступається кращим зразкам західного, а в окремих випадках навіть його переважає як букетом неповторного аромату, який неодмінно, наче легендарне євшан-зілля, нагадає вам про покинуту домівку, так і своїм ніжним кольором, який одразу викличе на згадку відому пісню «Знову цвітуть каштани».

Тільки тут я зрозумів, наскільки ми недооцінювали наше українське лайно, ніколи його не ставлячи поруч таких безперечних здобутків нашої культури, як борщ, вареники, сало, ковбаса і кишка. Я вже не торкаюся тут духовних здобутків, оскільки лайно все ж таки матеріальна культура, незважаючи на те, що має також і деякий стосунок до культури духовної, розливаючи довкола себе оригінальний дух або, коли хочете, ауру. Ми дивилися на своє лайно як на щось другорядне і пусте, бачили в ньому лише продукт фізичного збочення, а знаходилися навіть такі мудрагелі, котрі бідкалися тим, що занадто вже багато ми лайна продукуємо і що скоро наша квітуча земля виявиться суцільним лайном. Дехто добалакався вже до того, що, може, й планету Земля варто перейменувати на планету Гівна.

А тим часом наші мужні емігранти ще понад сотню літ тому вивезли зразки українського лайна за кордон і таким чином сильно збагатили зарубіжну культуру. Процес збагачення й досі триває. Однак я вважаю, що це не що інше, як розкрадання національних скарбів. Вивіз гівна слід припинити нарівні з вивезенням золота і творів мистецтва. Пройде час, і так само, як тепер вимагаємо повернення скарбу гетьмана Полуботка, — почнемо вимагати повернення наших національних святинь. І вже бачу той день, коли з різних куточків світу летять до нас літаки і замість жебрацької гуманітарної допомоги везуть нам наші гівняні надбання. Так і хочеться вигукнути: «Українське гівно всього світу, єднайся!»

На жаль, значна маса нашого несвідомого населення не розуміє, яке значення для нашого духовного відродження може мати створення пантеону національного лайна. Взагалі, слід у кожному місті відкрити музеї лайна, де можна було б демонструвати ті зразки, що їх випродукували видатні особистості нашої епохи. Для цього всього не обійтися без скромних народних пожертв. Досить лише кинути клич, і до Центру Гівнознавства почнуть надходити слоїки, мензурки, пляшечки, пуделочка і пакуночки, наповнені цим цінним продуктом.

На превеликий жаль, вирішуючи різні глобальні завдання сучасної епохи, наша Верховна Рада й досі не підійшла до вирішення проблеми національного лайна. Через те ми ніяк не можемо подолати постійного відставання від інших розвинутих країн у цій галузі.

Та повернемося до подій того дня. Пополудні трапилася зі мною ще одна пригода. Я раптом відчув у своїх штанах якийсь підозрілий рух. Щось там забулькотіло й ожило. Я вже, було, метнувся до моря, але на півдорозі схаменувся — експеримент варто довершити. Зародження нового життя у моїх власних штанах — це неабияка подія, і слід поставитися до неї фахово.

Я сів на кам'яну брилу і продовжив наукові спостереження, хоч почувався не найкраще, бо штани мої то надувалися, як бальони, то опадали і прилипали до ніг. Було мокро, але тепло.

Третього дня з хмаринок, котрі виділялися з бульбашок, почали, мов на команду, вистрибувати малюсінькі чоловічки. Ці особи різної статі та різного віку з'явилися на світ в чому їх гівно породило, а тому й не дивина, що вони масово зайнялися розпустою та парувалися де попало і з ким попало.

Дуже мене зацікавив той факт, що не всі дрібнолюдки народилися голими, бо були серед них і такі, що явилися в чорних костюмах, в чорних капелюхах і з чорними портфелями.

Якась нерозумна сила звела їх докупи, і тепер вони стояли на горбку, жваво обговорюючи поведінку своїх співвітчизників. Нарешті вони щось-таки вирішили і, поки одна група хутенько скатуляла з лайна масивні столи, інші виловили кількох голих суб'єктів і припровадили їх до панів за столами.

Співбесіда тривала недовго, але наслідки її були очевидні: голі суб'єкти збігали з горба, ховаючи в жменях непристойні частини своїх грішних тіл. Неофіти йшли в маси і несли ідею гріха. Пара за парою розбігалися на всі боки в пошуках якихось лопухів чи іншого причандалля, котрим було б можна затулити відомі місця.

Проте, не все тут пішло так гладко. В той час як більшість осіб зімпровізувала щось на зразок одягу, то відразу стала помітною та меншість, яка цього не зробила. Це, звісно, не на жарт обурило добродіїв.

Розправа була недовгою. Голодупків запроторили у концентраційний табір і зайнялися їхнім перевихованням.

III

На четвертий день харчі в мене закінчилися, і я покинув свій спостережний пункт, намагаючись відшукати щось їстівне.

На узбережжі росло кілька кокосових пальм. Я підібрав один горіх, розколов його і перехилив до рота, але тут же виплюнув. Я згоден був жити в гівні, ходити по гівні, зрештою, і сам згоден називатися гівном, але їсти гівно — це вже занадто.

Однак голод не тітка, та й гівно — не сірчана кислота. Наступного горіха я перехилив до рота одним махом. Проковтнув цей дар місцевої природи і завмер, очікуючи наслідків. Вони не забарилися. Все, що я випив, чемно повернулося назад у ту саму шкаралупу, яку я тримав у руках. Разом зі вчорашнім обідом. Я вилаявся і шпурнув шкаралупу з безцінним напоєм у море. І тут я помітив у воді риб, котрі ліниво перебирали плавниками серед укритого мохом каміння. Мали вони зовсім не гівнистий вигляд.

Я хутенько піймав дві тлусті камбали і закопав їх у лайно. На незначній глибині воно було таке гаряче, що риба стушкувалася на славу. Легенький запах гівенця додавав деякої пікантності.

Коли я повернувся, то побачив, що перевиховану частину народу вже було звільнено, а впертих розпусників прив'язували до хрестів.

— Історія повторюється, — зітхнув я.

— Історія не любить втручань, — сказав я ще один афоризм і цим заспокоїв свої шляхетні пориви ринутися на допомогу пригнобленим.

IV

Сяк-так добувши свій тиждень на острові Зиз, я під кінець втратив будь-який інтерес до пробудження гівняної цивілізації, бо вже й так було видно, яким шляхом вона рухається. Нарешті прибули арканумки на моторовому човні й забрали мене з острова.

— Прощавай, гівно! — гукнув я у свіже ранкове повітря.

— Буль-буль, — відповіли мої штани.

Арканумки зі сміхом здерли їх із мене і заходилися прати. Нічого цікавого в штанах моїх не зародилося.

1984

Арканумський борщ

Борщ в Арканумі вариться з прапора. Ясна річ, прапор цей обов'язково мусить бути червоним. Інакше борщ не матиме специфічного кривавого забарвлення, а воно ж просто необхідне, бо так вимагає традиція.

Червоний прапор опускають в окріп не більше, як на десять хвилин, а вийнявши, сушать і відкладають до наступного борщу, таким чином, з цього основного компоненту можна наварити чимало борщів.

Інша справа, чи буде цей борщ їстівним. Сумніваюся. Адже ніхто ще його не куштував.

Для чого ж варити, коли не їсти? — справедливо спитаєте ви. І я відповім: борщ слід варити регулярно, інакше громадянин, який не варитиме борщ, втратить арканумське громадянство. Так вимагає традиція.

Є хитруни, котрі замість червоного прапора використовують червоні труси, або червоні майталеси. Цього не слід робити. Інакше борщ втратить свою глибоко патріотичну суть і перетвориться на чергове окозамилювання тих високих органів, які вповноважені пильнувати за незмінністю традицій.

1983

Газети

Газети в Арканумі з'являються щодня, так само, як і в нас. Але найбільшою популярністю користується газета, котра називається «Арканумські свистлі». Особливістю цієї газети є те, що крім заголовку там більше ані слова не видруковано. Просто чистий папір. Проте арканумці її купують залюбки.

Придбавши цю найчистішу і найправдивіщу у світі газету, арканумець сам вписує до неї різноманітні свистлі зі свого власного побуту. Після цього з будь-ким обмінюється екземплярами і читає. Якщо у нього родина, то обмін відбувається також в межах родини і кожен арканумець може із цікавістю дізнатися, що бабця його коханої дружини знову вилляла рештки зупи з балькона, як звикла на селі, і засвинила вбрання відразу кількох громадян. А його дружина може вичитати, що робив її чоловік цілий день, де був, скільки заробив і таке інше. Завдяки цьому він може спокійно повечеряти, не відволікаючись на численні запитання своєї жінки.

Словом, газета ця дуже цікава і корисна, бо позбавляє арканумців зайвих розмов. «Свистлі» пишуться стисло і подія, на вислуховування якої кожна інша людина витратить щонайменше півгодини, в арканумця відбирає лише кілька секунд. Адже йому не доводиться після кожної фрази кивати головою і приказувати: «так-так», «звичайно», «хто б подумав», «ти дивись!», «он воно що!» і т. д.

Завдяки цій газеті ніде на вулиці не побачиш, щоб знайомі при зустрічі цікавилися такими важливими проблемами «як живеш?», «як ся маєш?», «ну як воно?»

Арканумець одразу ж тицяє газету і йде далі. Якщо після цього він зустрічає ще одного знайомого, то в такому випадку просто повідомляє ім'я попереднього знайомого і знову йде далі. А той при бажанні завше може позичити газету й дізнатися, як ся має їхній товариш.

1983

Хто живе в троянді

Хто живе в троянді?

В троянді живе цар Троян.

І було б, напевно, дуже дивно, якби він жив деінде, наприклад, у капусті. Або якби у троянді жив цар Капустян, якого, до речі, не існує, бо капусту, як відомо, надійно окупували немовлята, а ці вам не поступляться ні перед яким царем. Тому він не існує. Зате існує цар Троян.

Ось він на трояндовім коні гарцює серед пелюсток і привітно махає вам рукою. На царське вітання слід хоча б схилити голову, йому це мусить сподобатись. Ну ж бо, чого гапитесь? Схиляйте хутше голови!

А коли він виїжджає з троянди, довкола розливається запах «Шанель № 3», і всі кралі в захваті, не можуть просто нанюхатися. Ах як чудово пахне цар Троян!

І всі інші царі, королі, князі й лицарі, які живуть у квітах, скидають капелюхи і вимахують ними, не тямлячись від утіхи, адже цар Троян — це не просто Цар, а жива легенда. Він вродливий і молодий, про нього всюди лунають пісні, а дівчата можуть годинами вистоювати попід трояндовим замком, визираючи свого героя.

Цар Троян гарцює на коні і роздаровує усмішку. Юрби народу просто дуріють — верещать, лементують, стрибають, тягнуться до царя руками. І коли він кидає їм свого капелюха, то розривають його на клапті, аби хоч якось поділити цю дорогу реліквію. Він їм шпурляє хустинку, потім свої червоні чоботи, вслід їм летить розшитий золотом жупан, батистова сорочка — і все це юрба несамовито шматує і розпихає по кишенях.

Цар Троян хоче повернути коня, але не може. Він стурбовано зиркає на всі боки, шукаючи хоч якоїсь щілини серед цього юрмища збожеволілих людей. Ситуація стає серйозною.

Цар нервово здирає із себе штани, кидає в юрбу і править конем у тому ж напрямку. Штани вмить розриваються, але цареві вдається вибороти кілька метрів. Народ знову стає стіною.

Що ж, нічого не залишається — і цар скидає під ревіння спіненого тлуму свої сніжно-білі кальсони, вони змахують крилами, наче королівський лебідь, і плавно опадають на жадібні руки. Знову відвойовано кілька кроків, а юрбі нема ні кінця ні краю.

Цар зриває збрую з коня, шпурляє сідло і стремена, ба навіть розкішного султана з павиних пер не шкодує — все це юрба шматує і розпиха по кишенях. А до замку ще кусень дороги. І тоді цар починає роздаровувати плювки. Він харкає наліво й направо і народ із вдячністю ловить ці свідчення царської прихильності. Але небавом у роті стає сухо.

Тоді цар вишмаркує, що бог послав з носа у підставлені долоні мас.

Юрба реве:

— Слава! Хай живе! Віват! Боже бережи царя! Гурра!

Цар шкодує, що замало випив рідини перед прогулянкою. Він встає на повен зріст і цюняє людям на голови, а кінь тим часом виграє ще кілька метрів. Юрба наставляє капелюхи, кишені, пазухи, жмені. Але в Трояна надто обмежені можливості.

Коли він хоче знову сісти, ноги його слизькають на мокрій спині коня, і він падає коміть головою.

І тоді настає апогей свята. Царя Трояна — чарівного царя Трояна — розрізають на клапті і розпихають по кишенях.

За трояндами сідає сонце. Натовп розходиться.

Юні дівчата беруться за руки і співають нову пісню про царя Трояна. Коли в них народяться діти, то почують безліч легенд про народного героя.

В соборах на іконах малюватимуть святого Трояна і цілуватимуть у вуста.

1984

Королівна жаба

Король Кендюх IV був чоловіком статечним і поважав звичаї, тому, коли його трьом синам приспіла пора женитися, він їх скликав до себе і сказав:

— Ну, хлопці, повиростали ви, як дуби. Пора вам вже й жінками обзавестися. Коли ви читали хроніку нашого королівського роду, звичайно, в тому випадку, якщо ви взагалі що-небудь читали, то мабуть, натрапили в частині першій, розділ третій, сторінка сто шістнадцята, на опис женячки королевича, нашого прапрапрадіда… Отже, королевич зійшов на гору і стрілив з лука. Як виявилося, стріла попала у вікно князівського замку і збила віночок з голови князівни. Цей милий жарт міг закінчитися дуже сумно. А проте вони поженилися. Після того не раз і не два наші пращури таким самісіньким робом добували собі дружин. От і я вирішив — чи не спробувати й вам щастя? Що ви на це?

Королевичі, звісно, були не в захваті від цієї затії, бо вже мали собі на прикметі дівчат згідно зі своїми смаками і стріляння з лука якось їх не дуже втішило. Але, перезирнувшись, вирішили, що не варто сперечатися з батьком, бо той ще чого доброго візьме та й обділить спадком.

Отож якогось дня повів їх король до гори, яка височіла неподалік і сказав старшому:

— Почнемо з тебе.

Старший був не в тім'я битий і нишком прихопив із собою карту. На горі її розгорнув, вирахував де і що та й тоді вистрілив. Як і сподівався, стріла залетіла в покій доньки міністра оборони, а що тая панна від самого рання уже чипіла біля вікна, бо була своїм коханим попереджена, то застрибала од радощів і з голосним вереском помчала до свого любого татуся, щоб розділити з ним своє щастя.

Середульший брат так само усе наперед обрахував і поцілив у вікно доньки міністра фінансів. Якщо взяти до уваги, що цілився він у вікно будинку міністра юстиції, то можна було б вважати, що його спіткала невдача, але, як виявилось, наречена була не гірша. Так що невдача спіткала хутше доньку міністра юстиції.

Молодший син, улюбленець короля, ще собі й до голови не брав женячки, але подумав, що смаку брата можна довіряти і вистрілив у вікно доньки міністра юстиції. Як на те, звіявся сильний вітер, збив стрілу з дороги і заніс її на болото. Королевич хотів було вистрілити вдруге, але король не дозволив.

— Це вже буде проти приписів. Гайни на те болото і принеси стрілу. Хтозна, може вона попала в руки якої, хе-хе, русалки.

Королевич почіхав потилицю й подався на болото, по дорозі уявляючи жінку-русалку — мокра, слизька, а ще той хвостяра! Бр-р-р! Хай вона сказиться!

Пошвендяв туди-сюди по болоту, затраскався по вуха, а як знайшов стрілу, то дуже пошкодував за русалкою, бо на стрілі сиділа зелена пульката жаба й дивилася на нього так мило, так мило, що королевич з великим задоволенням копнув би її подалі. Але не міг того зробити, бо король стежив у далекогляд за кожним його кроком. Проклинаючи вітряну погоду, татуся-короля і його затію, поплівся королевич назад, несучи в шапці свою наречену, котра очевидячки теж перебувала не на сьомому небі від щастя, що її з болота витягай.

Брати, побачивши оце чудо, почали реготати, але король тупнув ногою і сказав:

— Цитьте! Тут діло серйозне. Якби ви хоч коли-небудь до книжок зазирали, то знали б, що історії вже відомий подібний випадок. Так самісінько, як і оце зараз, стріла молодшого королевича потрапила до жаби, але потім та жаба перетворилася на писану красуню, бо це була зачарована королівна. Ось так. І надалі попрошу без жартів. За тиждень весілля.

Молодий королевич приніс жабу в замок і, маючи теж надію, що з цієї жаби ще будуть люди, повівся з нею дуже ґречно. Звелів приволокти велику балію з багном, насадив зелені і таким чином створив маленьке кімнатне болітце. Поява жаби змусила його також зацікавитися спеціальною літературою, щоб знати чим її годувати. Раціон заклятої королівни виявився не таким уже й простим, як могло видаватися. Особливо жениха діймала біганина за комарами.

Весілля гуляли дуже пишне. Для всіх трьох братів одразу, щоб менше було витрат. Гості не скупилися на дарунки. Дочка міністра юстиції подарувала навіть цілий мішечок комарів, чим дуже розчулила королевича, хоча в дійсності не це мала на меті.

Старші брати заздрісним оком зиркали у бік молодшого — вони ще з дитинства пам'ятали казку про королівну-жабу. Гості теж не забули висловити щасливому подружжю своє захоплення, і королевич поволі пройнявся пошаною до подруги життя, адже доля йому подарувала не якусь там міністрівну, а королівну. Хоч, правда, тимчасово закляту. У тій давній історії його особливу увагу привертав факт, що вночі жаба скидала шкуру й перетворювалася на красуню. Це мало тривати лише дванадцять днів, після чого шкура щезала навіки, головне тільки набратися терпіння і не прискорювати подій, як це зробив його попередник.

За столом королевич навіть запропонував жабі шампанського, але вона жодним рухом не зреагувала на заморський напій, тоді він запхав її до келиха і дав можливість поталяпатися в шампанському. Жаба сказала «бре-ке-ке!», а гості заплескали в долоні. Насолоджуючись мріями про шлюбну ніч, королевич пив зовсім мало, щоб чого доброго не осоромитися. Ось заграли музики, молодий узяв жабу на долоню і не пропустив з нею жодного танцю. Гості стали кричати «Гірко!», і коли цілувалися старші брати, гамір не вщух ані на хвилю, проте, коли настала черга цілувати жабу, гамір ущух. Гості затамувавши подих з шанобою дивилися, як виконується цей анімалістичний поцілунок, і всі одностайно вирішили, що жа… е-е… заклята королівна надзвичайно граційна.

Король штурхав обох міністрів-сватів попід боки і казав:

— Ну як? Хе-хе! Королівну відхопили! Цікаво, де це її королівство знаходиться. Чи не дуже далеко від нашого, щоб можна було легко приєднати.

Тут заграли сурми, і до зали внесли печених чапель та журавлів, начинених перепілками та прикрашених натуральним пір'ям. Королевич, виголоднівши, рішуче відтяв журавлину ногу та, коли поклав її на тарілку, раптом помітив, що молода щезла. Зчинилася метушня, всі кинулися шукати її. Король кричав:

— Обережно! Не наздобчіть королівни!

Ледве її знайшли під стіною за шторою. Тут усі збагнули, що причиною втечі молодої були саме чаплі з журавлями, котрі виглядали, мов живі. Король звелів негайно прибрати зі столів цих нешляхетних птиць, які не розбираються, де справжня жаба, а де королівна.

За якийсь час король підвівся і вигукнув:

— А тепер, молодята, прошу по покоях! Люлі-люлі! Хе-хе!

Королевич посадив свою любу дружину на золоту тацю і, підбадьорений не зовсім скромними, але доброзичливими побажаннями, виплив на вітрилах кохання із зали.

Він лежав у ліжку, заклавши руки під голову і терпляче чекав. Молода сиділа в балії і, либонь, теж чекала, коли сповзе з неї шкура і можна буде одне одному кинутися в обійми. Отак вони обоє чекали, а час ішов і нічого не відбувалося. Королевич подумав, що королівна, скинувши шкуру, буде гола-голісінька і ледве чи наважиться в такому вигляді з'явитися перед ним. Він встав і повісив біля балії свого халата й ліг знову, заклавши руки за голову та поринувши у щасливі мрії. Різне йому йшло на думку. Зокрема і про те, що сам він далеко не красень — малого зросту, ніс картоплею, вуса ріденькі та ще й клаповухий. Стривай, чи не це причина, що вона зволікає? Королевич підвівся на ліктях і запитав:

— Гей, скажи-но, я тобі до вподоби?

Але відповіді не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак ні сіло ні впало висловлюватися про його вроду? Інша обов'язково б збрехала. А ця делікатна. Може, навіть по парижах училася.

— Слухай, а ти часом не в Парижі училася?

Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась — не відповість зі скромності, а якщо не вчилась — то з сорому. А проте, якось розмову слід зав'язати. Щоб її ще такого запитати? Може помогти їй зняти шкуру. Але чи це буде виховано? Все ж таки панна. Раптом серце його защеміло: а що, як не панна? І таке можливе. Хтозна скільки вона там по болотах волочилася. Там теж женихів море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь і той… Звідки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак під ним заклята королівна? Бачить — жаба, ну і… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.

Раптом у балії щось заворушилося, захлюпало, і повільно-повільно стала підводитися якась постать, ось вона накинула на себе халата і, обережно ступаючи, мовби роблячи перші кроки після тривалої хвороби, попростувала до ліжка. Серце королевича затріпотіло від збудження. Постать наближалася, і він тепер ясно бачив, що вона зовсім невисока, а скоріше низька, хоча обличчя у темряві роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високій дружині чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася біля самого ліжка, королевич вловив якийсь неприємний запах, то був запах цвілі і трухлявини, запах розкладу і гнилі, а за мить він з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:

— Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.

Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку, і попрохала:

— А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вщі кошті ломе.

— Що? — обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. — Та як ви смієте? Хто ви така?

— Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?

— Хіба ви і є заклята королівна?

— Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.

— Але чого ж ви така стара?

— Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті іж жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб'ячого життя урвала — жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почитую!

1984

Стриптиз по-арканумськи

Пан Клюсик вийшов на сцену. Спочатку галантно шкіру стягнув через голову. Далі змотав у клубок всі жили й артерії. М'язи поскладав на одну купу, а кості на другу. Шлунок загорнув у сорочку, легені накрив капелюхом, серце повісив на кілочку, кишки за вухом. Голову поклав неподалік, щоб вона була під рукою.

Коли вже нічого не залишилося, пан Клюсик почав розкланюватись, але оскільки цього ніхто не міг роздивитися, то ніхто й не плескав.

Пан Клюсик розгнівався не на жарт. І як був — ув одній порожнині — покинув сцену.

Пан Клюсик, який перетворився в Ніщо, в пустоту, вийшов на вулицю.

З великою насолодою відчув, як вітер пролітає крізь нього і лоскоче його розкішне Ніщо.

Проходили крізь нього люди. Пробігали коти, пролітали мухи. І це було прекрасно.

Після цього з задоволеною міною розлігся посеред вулиці. Перехожі топталися по ньому, вози раз у раз розтинали його пустоту.

Пан Клюсик вмостився зручніше і повільно злився з бруком. Він одягся в каміння, застібнувся слідами, заклав собі руки під голову і знічев'я почав насвистувати.

1973

Арканумські шницлі

Треба було бачити цей королівський баль, де кишіло розкішними панянками, до запаморочення тхнуло кольонською водою, а цицьки всіх можливих гатунків буйно розквітали в танці, мало не вилітаючи з корсетів. Кавалери, схожі на стрикоників, гарцювали серед цієї пишноти тілес, кривляючись в усмішках і дотепах.

Око легко могло виловити з-поміж них королівського сина Боніфатія, високого і дуже худого молодика, який розважався тим, що спритно кидав гусениць паням за корсет. Панії верещали, кавалери, заходячись від повноти щастя, пірнали руками в пухкі перса і добували жовто-зелену кашу, яка їм розлазилася межи пальцями. Панії мліли. Одна навіть вцюнялася, але помітила це лише тоді, коли з-під її крісла витік грайливий веселий струмок, а всі присутні мало не пукали з реготу. Пані подумала спочатку, що в таких випадках найкращий вихід беркицьнути на підлогу, але вчасно зорієнтувалася, що може потрапити в баюру. У цю драматичну хвилину підлетів її чоловік, генерал Ковбасюк і, скинувши маринарку, елегантно витер паркет. Гості його відчайдушний вчинок зустріли бурхливими оплесками, ще бурхливіші оплески генерал здобув, коли мокру маринарку знову зодяг на себе.

— Браво! Браво! — загукав королевич і пришпилив генералові до коміра найтлустішу гусеницю.

Кількоро кавалерів упало на коліна перед своїми кралями серця і зі сльозами на очах благали їх теж цюркнути на підлогу, але панії чомусь не зважили на їхні прохання.

Баль продовжувався. Пані генералова виплила з зали, щоб поміняти панталони. Мокрий генерал пурхав, наче сухий метелик, щедро роздаровуючи запах своєї дружини.

Тим часом королевич ішов на штурм ще не здобутої ним фортеці, намовляючи пані К. на нічну зустріч. Пані К. була вдовицею на виданні. На сторожі її цноти стояв брат — мордатий бузувір з параноїдальною психікою. Вдова червоніла, закочувала очі, закушувала пухкі вуста і виділяла густий піт, але відповіді не давала.

— Якщо я не побачу зрозуміння моїх почуттів, — сказав королевич, — то кину вам за пазуху не якусь там гусеницю, а велику пулькату жабу.

Вдова охнула і, пробелькотівши, «мені зле», відкотилася під стіну. Але королевич облоги не знімав. Він продовжував атакувати усе новими й новими зразками зброї, аж поки вдова не процідила крізь усміхнені зуби:

— Опівночі я спущу з балькону драбинку.

І якраз вчасно, бо саме підлетів її брат і повідомив, що їм уже пора додому.

Вночі королевич сидів у кущах розквітлого жасмину і пильнував балькон. Рівно опівночі зашелестіла мотузяна драбинка, а за хвилю він уже щосили стискав свою кралю в покою.

— Я вам хочу сказати… я вас хочу попередити… — муркотіла вдова, розімліло обороняючи рештки свого гардеробу, які королевич зривав, наче лушпайки цибулі.

— Так-так, звичайно, — відповідав королевич, розкладаючи її на ліжку.

А коли і він роздягнувся і хотів уже, було, перейти до урочистої частини, вдова сказала:

— Ах, ви нічого не зрозуміли. Подивіться спочатку, яка пастка на вас чекає, — і розкинула ніжки.

Королевич глянув і скрипнув од люті зубами. З-поміж стегон визирав механізм, що нагадував млинок. Коли вдова розводила ноги, він сам вмикався і тоді лунав легенький скрегіт металу. Ніжне хурчання млинка не віщувало ані краплі задоволення.

— Чорт би його побрав, вашого брата! Таке вигадати, га? Королевич узяв зі столу олівця і всадив до млинка. Олівцем закрутило і за мить з піхви посипалося саме порохно.

— Чому ж ви мені одразу про це не сказали?

— Я говорила, та ви не слухали. А, зрештою, чи повірили б ви мені?

— Звичайно, що ні. Але врахував би і відповідно б наготовився. А то, що ж тепер робити? Мені зовсім не хочеться свого чудового розпашілого від бажання прутня перетворювати на фарш для шницлів!

— Ох, не кажіть! Він так апетитно виглядає!

— Правда? Ну, то пригостіться.

— Ах, що ви говорите! Хіба я якась… Ап… Ав… Ay… A-A… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц…

Потім, як це пишеться у відповідних романах, вони лежали і глибоко дихали.

— Добре, що у вас бодай у роті нема млинка.

— Хі-хі-хі… — відповіла вдова і розкинула ніжки. В повітрі поплив тихий скрегіт металу, але тепер він звучав, як музика.

— А знаєте, це навіть цікаво, — сказав королевич. — А, може, навіть і практично. Завше згодиться на господарці.

— Ах, не кажіть, — зітхнула вдова. — Насправді це муки. Мені так хочеться, щоб хтось по мені гецкав… Ненавиджу цю кляту машинку!

— А так між нами, скільки ви вже шницлів наготували для своїх кавалерів?

— Ви маєте на увазі, скількох я змолола?… Я вам скажу… Вісім.

— Мабуть, вони неймовірно верещали?

— Ще й як! Але саме цього очікував мій брат. Він прибігав і надавав першу медичну допомогу.

— Ви хочете сказати, що він і зараз чекає?

— А це вас не розгніває?

— То ви йому все розповіли? — обурився королевич.

— Якби я йому не розповіла, він би не дав мені драбинки і замкнув би двері на балькон.

— Прокляття! Це якийсь садиста!

— Що поробиш… Але він мій брат.

— Чому ж ви зі мною цього не вчинили?

— Бо… бо ви мені найбільше сподобалися. До того ж ви королевич… Єдиний син… А король ще чекає онуків.

— Гм… Я бачу, ви не позбавлена патріотичних почуттів. Це похвально… У вас нема якоїсь залізяки?

— Навіщо вам?

— А я запхаю її в цей чортів млинок, нехай там усе потрощиться.

— Ой, не можна! Це нічого не дасть. Брат зробить нову машинку і ще, можливо, хитрішу. Він ніколи не заспокоїться.

— Ну, тоді вибирайте: або я, або ваш брат.

— Якщо я маю вибирати між коханцем та братом, то виберу брата.

— До чого тут коханець? Я пропоную вам руку і серце. Жінка патріот — це моя мрія.

— Як? Ви збираєтесь на мені одружитися?… Не дивлячись… не дивлячись на те, що…

— Ну, не думайте, що я вже зовсім лопух. Я збираюся женитися на вас, а не на цій машинерії. І мусите її позбутися.

— Ви не знаєте мого брата. Він ніколи на це не згодиться, адже весь цей маєток дістався мені у спадок від мого чоловіка і, коли я вийду заміж, брат втратить усе.

— К бісу вашого брата. Я вам дав вибір, чи ні?

— Ну… ну, якщо я маю вибирати між нареченим а братом, то волію нареченого.

— Тоді, моя люба, мусите робити лише те, що я вам звелю.

— Я на все згодна заради вас.

У ту ж мить королевич упав на підлогу, почав корчитися і несамовито верещати, затискаючи в жмені низ живота. Брат не примусив себе довго чекати і примчався до покою сестри, аж трусячись від задоволення. В руці він тримав скриньку з медикаментами.

— Ага! Попався горобчику! Хе-хе-хе!

Та тільки він нагнувся над своєю жертвою, як королевич збив його з ніг, заломив руки і з вигуком «Згинь, потворо!» — штовхнув головою просто межи ноги своїй нареченій. Млинок бадьоро завищав і з подиву гідним апетитом схрумав голову нещасного брата.

— Ах, може, досить? — спитала вдова.

— Не відволікайся! — звелів Боніфацій.

Млишок хурчав і викидав криваве мливо на килим. Запах свіжого м'яса разом з теплою парою клубочився у повітрі. Королевич тримав винахідника пекельної машини за ноги і легенько попихав вперед доти, доки в руках не зосталися лише пантофлі.

— Ну от і все, моя люба, — усміхнувся він. — Зосталася ще тільки маленька процедура… Ага, ось цей свічник мені підійде, — і з цими словами встромив важкого мідного свічника в машинку. Млинок жадібно застогнав, хруснув, і з живота вдови висипалися жалюгідні залізячки, гвинтики і шруби.

— Хай живе свобода! — вигукнула вдова і, все ще не вірячи в неї, обережно поколупала пальчиком, чи не зостався там ще якийсь таємничий механізм.

— Катайте в лазничку і сполосніться, заки я тут позбираю оцю гору кривавих шницлів.

Він згорнув килим з тлінними останками, зав'язав мотузкою і спустив з балькона на подвір'я. Вранці треба буде це кудись вивезти. Потім зайшов у кабінет винахідника, що виглядав на справжню майстерню, і заходився переглядати папери.

— Так, весь цей смітник завтра спалимо, — сказав Боніфацій, коли до кабінету зайшла вдова. — А от креслення залишимо собі.

— Які креслення?

— Креслення млинка.

— Навіщо вам? — здивувалася вдова.

— Як то навіщо? Не забувайте, моя люба, що мені часто доводиться вирушати у військові походи і винахід вашого брата забезпечить мене від зайвих переживань.

1985

Око

На одній з арканумських вулиць просиджував щодня старий жебрак. Мабуть, і не варто було б про нього згадувати, якби не його дивна поведінка і вкрай негідне ставлення до співвітчизників. Одного дня цей жебрак міг з'явитися без лівої руки, іншого дня вже без правої. То в нього одного ока нема, а то вже й другого, то обидва вуха щезнуть, а то і ніс пропаде, ніби його й не було. Бувало, простягне руку, а на ній шість пальців, хоча вчора було тільки п'ять.

Все це виглядало б, може, й не так прикро, якби у той час, коли жебрак сидів собі й просив милостиню, його рука не розгулювала по місту, при цьому в лівої була постійна пристрасть залізати в чужі кишені, а права полюбляла бешкетувати — то капелюха зіб'є комусь, то якійсь панні із зачіски всі шпильки повисмикує і волосся розпатлає. Словом, фантазію права рука мала дуже багату. Головне — ні ту, ні другу не вдавалося притягти до відповідальності, вони безслідно зникали, коли їх хтось намагався затримати. А тому їх ніхто не міг ідентифікувати і виставити претензії до власника. Спробуй доведи, що це руки саме того жебрака, а не кого іншого. Хоч усі й здогадувалися, чия рука оце бешкетує, але для закону здогади не грають жодної ролі, і комісар поліції Варцаба сотий раз б'є себе в груди, погрожуючи, що піде к бісу на пенсію, якщо пан прокурор не дозволить арештувати жебрака, а пан прокурор важко зітхає і тицяє пальцем у параграф 42 кодексу карного, де чорним по білому заборонено арештовувати осіб без достатніх доказів і так само всоте читає вголос, які саме докази вважаються достатніми. А тим часом весь Арканум обурено гуде і погрожує сам розправитися з тим негідником.

Особливо розпинаються жертви нападу, а ще більше чоловіки тих жінок і батьки тих панночок, яким розгульна правиця залізла під сукні. Наслідки цього деколи були просто трагічними, якщо вони стосувалися невинних панночок і старих дів. Заскочена зненацька цнотлива панна в таких випадках просто не знала, що має чинити — вона переступала з ноги на ногу, пробувала усміхнутися, а насправді кривлялася так, що перехожі зупинялися і цікавилися, що таке з панночкою діється і чи не хоче вона часом сюсю, бо за рогом якраз знаходиться відповідне місце.

Який же зчинявся переполох, коли раптом з-під спідниці вилітала чиясь рука, мов бешкетний котяра. Тут нарешті панночка отямлювалася і, зауваживши юрбу, втрачала свідомість. Доля її з цієї хвилини робила крутий закрут — панночка рішуче позбавлялася такого прикрого рудименту, як оспівана в арканумських піснях цнота і перетворювалася на повію. Звичайно, тут проявлялася і дикість арканумських звичаїв, за якими прийнято кожну панну, хоч би вона спала з хлопом до заміжжя тільки раз (а ніби яка не раз?) вважати повією. У цивілізованіших країнах повією вважається панночка, яка спала не раз і не з одним та й то лише в тому випадку, коли вона цього не заперечує, а якщо заперечує, то це вже не повія, а панна на виданні.

У центрі Аркануму, коли вам теє невідомо, знаходиться площа Перемоги і величезний пам'ятник, який увічнює історичну подію в житті держави. Років з тридцять тому один арканумець побив у кнайпі туриста сусідньої держави, з якою Арканум був у тісних, але ворожих контактах. Отже в честь цієї битви й перейменували площу Квіткову на площу Перемоги і збудували грандіозний монумент, що зображає здоровенного дядька, який молотом трощить змію. Автора, правда, небавом посадили за перевитрату державних коштів, але монумент височить і справляє враження, особливо, коли хтось не знає справжньої причини його походження. Так от — ця площа завше правила для арканумців за місце різних демонстрацій. Отож не дивно, що почали з'являтися там і демонстрації протесту з приводу правої руки. Демонстранти несли макет правиці з начепленими на мізинець майтками.

Згодом ці демонстрації переростали у справжній бунт і їхньою причиною стало ще одне бешкетництво згаданого жебрака. Мало того, що містом розгулювали обидві руки, розгулялося ще й око. З тим оком була просто біда: воно з'являлося в найнесподіваніші моменти, порушувало спокій арканумців, ставало причиною скандалів і бійок. Коханці почали уникати коханців, бо око могло з'явитися у найнесподіваніший момент і сполохану пані хапали корчі. А уявіть себе на місці жінки, яка раптом помічає біля ніг, якраз під спідницею, чиєсь око? Вона йде, а око за нею, вона загортає руками спідницю, а око — туди. Панночка верещить, бо, може, у неї зацеровані червоною ниткою білі майтки, а котрась із цілком поважної причини вийшла в місто і без.

Ясна річ, що скоро в Арканумі почався дефіцит на жіночі майтки. Жодна дама не могла тепер собі дозволити вийти в старих майтках. А це, звісно, вдаряло по кишенях не кому, як чоловікам. Старі майтки вилежувалися в шухлядах до кращих часів, а нові розхапувалися в один мент.

А ще око стало з'являтися при різних незаконних оборудках. Хоче хтось комусь тицьнути хабаря, а тут — око! Ну як тицьнеш? Почала валитися економіка. В магазинах забракло найнеобхідніших продуктів.

Хочеш написати поему про нового диктатора Аркануму, а тут — Око! Вже й рука починає тремтіти, і думаєш: а чому саме про диктатора, а не про метелика? Почала загнивати культура.

Виступає мер міста по телебаченню і говорить про постійно зростаючий добробут арканумців — а тут Око. Мимоволі він починає заникуватися, а далі й узагалі плете якісь дурниці. Одного разу він сказав, що арканумський добробут виріс настільки, що ми не тільки обігнали усі розвинуті країни світу, але вже вийшли навіть на космічну орбіту і обганяємо добробут всієї сонячної системи… Після цього вимкнули телебачення.

Через кляте Око почали арканумці правду говорити. І не тільки ті, що внизу, а — що найстрашніше — і ті, що нагорі. Анархія! Оголосили військовий стан. Люди на всяк випадок хутенько розібрали сірники, мило і цукор. Виповзли панцерники на вулиці, всі одяглися в уніформи, навіть жінки зобов'язані були носити галіфе і чоботи. Цим, звичайно, ліквідували дефіцит на майтки і підняли бюджет сім'ї, та все це мало що помогло. Арканумці, переставши брехати й чинити незаконні дії, вкрай розхитали підвали держави. Вирішено за будь-яку ціну затримати кляте Око.

Поліція випустила спецпанночок в спецспідницях з налаштованими полапками на щурів. Та хитре Око трималося на відстані.

На стінах вивісили лозунги, які закликали громадян віддати усі сили на боротьбу з Оком.

Громадян намагалися заспокоїти звісткою про побудову нових далекобійних ракет націлених на Око. Та громадяни були не в тім'я биті і розуміли, що з неприкритою задницею ракети не збудуєш. Робоча дисципліна з'їхала на пси. Хто хочеш міг відлучитися з роботи і потім яснити, що полював на Око. Чоловіки могли не приносити жінкам платні, посилаючись на поповнення фонду боротьби, а жінки в свою чергу виправдовували неготовий обід шиттям кальсонів для війська.

А тут ще почали стріляти панцерники. Око зазирне в люфу, а панцерник бабах! — якогось будинку й нема. З'явилися жертви воєнного лихоліття. Одного разу такий снаряд перелетів через кордон і залетів у державу, з якою Арканум був хоч і в тісних, але ворожих контактах. Урядові ледве вдалося затамувати конфлікт, вивізши весь урожай моркви до тієї держави, бо морква там правила за делікатес. А якби морква на той час не вродила, то не знати чим би це закінчилося.

Тим часом народ перейнявся таким ентузіазмом, полюючи на Око, що зупинилися всі заводи і фабрики. Усі громадяни стали добровольцями. Але як прогодувати таку масу добровольців? Уряд змушений був продати частину зброї менш цивілізованим країнам і закупити макарони, щоб населення не вимерло з голоду. Оскільки полювання продовжувалось, то деяким менш цивілізованим народам вдалося продати не тільки решту зброї, але навіть ножі, виделки і коркотяги. Це, ясна річ, дуже піднесло їхній добробут, але відбилося на арканумському.

А що ж Око? Небавом той жебрак тихенько собі вмер, і ніхто більше ніякого Ока не бачив. А проте Арканум ще довго не міг отямитися. Військове становище відмінили, але заклики на стінах не зникли. Навпаки, їх стали малювати ще яскравішими фарбами. А в газетах навперебій з'являлися оголошення про нові зрушення в боротьбі з Оком. Із платні арканумців відчислялося 90 % у фонд боротьби. Магазини поповнилися найнеобхіднішими продуктами. Але й далі бракувало тих ненайнеобхідніших, без яких чомусь арканумці прожити не могли. Понадто, що ще залишалися при житті покоління, які пам'ятали кращі часи. Мимоволі боротьба з Оком переросла на боротьбу з кращими часами. Їх оголосили міфічними, а всіх, хто про них згадував, садили до цюпи. Літераторам суворо заборонялося згадувати окремі продукти, а художникам — малювати натюрморти, бо, як не дивно, художники впродовж цілої історії малярства охочіше змальовували саме ненайнеобхідніші продукти — печені качки та індики, шинки і сальцесони. Віднині вони змушені були малювати тільки макарони, рибні консерви і ковбасу ліверну собачу. Письменники тепер постійно у своїх творах згадували про Око, яке загрожує добробуту країни. Уряд настільки звик усе списувати на кляте Око, що уже ніхто з урядовців не заникувався, не відкашлювався і не молов дурниць. Дозволили вмикнути телебачення. Культура знову піднялася. Посипалися хабарі, хоч і в більших дозах. Зросла економіка. Скоро взагалі все стало на свої місця.

Лише на площі Перемоги сталися деякі зміни: змію, котру розтрощував молот замінили Оком.

Поки я пишу цей репортаж зі своєї мандрівки до Аркануму, на моєму столі в попільничці раптом засвітилося чиєсь око. Воно недремно стежить за мною і я намагаюсь не чіхатися і не шморгати носом, щоб виглядати на американських телеекранах якомога пристойніше.

1984

Прекрасна Емма Зунц

Успадкована вулиця

Більше вона не мала бажання вивчати вулицю, яка дісталася їй у спадок від бабусі, а, дбайливо згорнувши, знову запакувала до шухляди й присипала нафталіном.

Але чи стало їй від цього легше?

Емма Зунц довго порпалася в старій шухляді безмежно старої шафи, яку витесано було з того самого дуба, що й гріб для князя Марцелія.

От вона порпалася, порпалася та й випорпала цілу вулицю з будиночками, садочками, ліхтарями і котами на дахах, простелила її на столі і почала вивчати, хто тут живе, але жили тут зовсім невідомі люди, що на Емму жодної уваги не звертали, не кланялись і привітно не всміхались, як належить усміхатися до власників вулиць.

Тоді Емма взяла і підпалила один будиночок, загинули і люди, і навіть кіт, який сидів на даху, але це нічого не змінило. Емма задумалась.

Нарешті не витримала і постукала в першу ліпшу хату, двері відчинила якась брудна лярва в синіх панталонах, які під колінами збігалися гумкою, в лярви стирчав живіт і звисали з грудей два білих неїстівних пляцка, а з рук скапувала мильна піна.

— Шо таке, — сказала лярва, — я перу, а ту стукають, шо таке, шо треба, я тебе кликала, га?!

Емма від подиву не знайшла що сказати, такої зустрічі не уявляла. Розгнівавшись, Емма схопила лярву і скрутила з неї цигарку. Цигарка жахливо диміла і смерділа панталонами.

З хати вивалило якогось хлопа в смугастій піжамі, хлоп шморгав носом і гарчав:

— Гаська! Гаська! Де тебе шляк трафив курва маць засрана як піде стерва по сусідах то пиши здохла ну як я тя зловлю мурга францувата Гаська!

Тут йому в очі впала Емма.

— А ти шо тут стирчиш як макогін з дупи язда звідси бо я ту жию а потім кошельки пропадають!

Емма зрозуміла, що таких гидких типів лишати живими не можна і, відірвавши дядькові голову, кинула в каналізацію, потім повідривала руки й ноги і так по частинах відправила дядька, хто куди.

Весняні забави

Цвіла мушкателька і билася цвітом у вікна, десь далеко-далеко гудів літак, що віз бомби для В'єтнаму.

Емма Зунц виволокла в сад своє чорне лискуче фортеп'яно на колесах, облила його джемом з весняних філобусів і підпалила. Фортеп'яно горіло, бризкаючи клавішами, чути було, як тріскають струни і неймовірно верещать обсмалені композитори.

Чи то з нудьги, чи так чогось Емма вирішила народити мене, але чомусь саме мене, а не когось іншого, хто дійсно поставився б до неї, як до матусі, з усією повагою, я не знаю, адже вона добре розуміла, що я, можливо, єдина особа, котра не бачить в ній матері.

Не знаю, чи в мене саме на той час ці почуття атрофувалися, чи як, але Емма вже заздалегідь, ще до мого народження була овіяна таким чаром еротизму, що при кожній згадці про цю фантастичну істоту я запалювався, мов сандалове дерево, і відлітав у хмарну далечінь.

Емма сіла в теплий попіл по спаленім піаніно, котре насправді було фортеп'яном, на якому ще грав дідусь її бабусю, забуваючи при цьому щось підстелити, і поверхня цього грандіозного рояля була така вишурувана, що вся чорна фарба давно злізла і тепер ця віолончель скидалася скоріше на барабан.

Правда, тепер, коли барабан було спалено, попіл усі його недоліки приховав і навіть де чорні, а де білі клавіші не розбереш.

Отже, вона сіла в цей попіл, натужилася і гульк — я вже на білому світі.

Коли я вилазив, то здалося мені, що потрапив у довжелезний темний тунель і мене весь час переслідував страх, що десь несподівано вискоче поїзд і лусне просто в чоло, але я мусив повзти і повз, — давай, давай, — підганяла Емма, — вилазь, — і навіть пальчиком манила, і я, побачивши пальчика, поповз дуже хутко, так хутко, що вона потім мусила мене доганяти і вертати назад, бо тепер я мав бути її сином і вона повинна була доглядати мене.

Доглядала вона мене так: спочатку посадила у вазонок і поливала куріпковою олією, від чого я ставав усе блискучішим, майже, як фортеп'яно, і раз навіть злякався, що вона мене заграє, але обійшлося.

Одного разу, щоправда, на голові в мене виросла цитрина і бризнула соком, тоді Емма зрозуміла, що перестаралась і, витягши мене з вазона, поклала до себе в ліжко.

Ну, вже тут я ріс і розвивався з такою швидкістю, що став зовсім уже схожий на піаніно: такий товстий і широкий, і Емма навіть заграла на мені якусь мазурку, але мене, як на перший раз, знудило на ліжко куріпками, котрі враз розлетілися по хаті і забилися в щілини.

Але Емма була така жорстока, що наступного дня вже заграла вальс, і я знову виблював, але цього разу самими клюфами, аж їй соромно стало і вона вбрала капелюх на живіт.

Третього разу, коли вона грала на мені польку-бздикалку, діло пішло легше і я навіть підгецкував і присвистував.

Але проминув місяць і вона мене виграла так, що я вже скидався на нещасний тромбон або й гірше — на зачухану сопілку — і ясна річ, що коли я побачив, як наближається вона до мене, тримаючи в одній руці джем, а в другій сірники, то зрозумів одразу, що мене чекає.

Але мені від того легше не стало.

Бумбл-бум

— Виходь за мене заміж, — сказала Емма Зунц.

— А що мені з того буде? — поцікавився я.

— Я буду тебе пестити, обпирати, годувати, взувати і бумбляти.

— Дуже цікаво, — замріявся я, — але я не знаю, що таке бумбляти.

— От вийди заміж, тоді й дізнаєшся.

Нічого робити, довелося мені з самої цікавості вийти за Емму Зунц. Звідтепер мене всі кликали паном Зунцом і питали про медовий місяць.

Медовий місяць, як медовий місяць. Емма й справді робила зі мною все те, що обіцяла, крім одного — я й досі не знав, що таке бумбляти.

— Еммо, — якось не втерпів я, — живемо вже цілий місяць, а й досі я ні бум-бум в бумблянні.

— Почекай, мій милий, ще один тиждень і я з превеликим задоволенням побумбляю з тобою.

Чекав я, коли мине цей тиждень з таким нетерпінням, що навіть взуватися забував і ходив по хаті босий, а Емма казала — скільки я буду тебе взувати, мусиш вже й сам раду давати.

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.

Емма зиркнула на календар — а що, чи справді вже минув тиждень?

— День в день! — аж нетямився я від щастя.

— А котра година?

— Десята.

— Тоді, мій любий, ще дві години потерпи.

— Терпів місяць, терпів тиждень, то й дві години потерплю, — відказав я і, лігши на канапу, віддався теплим мріям про те дивовижне бумбляння, яким має нагородити мене моя любов, я молив Бога, щоб дав мені силу і діждався я розкішної хвилини в добрім настрої і готовності, а не так, як це було нераз, коли Емма починала мене взувати, а мені ногу корчем зводило, пальці коцюрбило і вона ніяк мене взути не могла, хоч і як намагалася, аж стогнала й зубами скрипіла і навіть лаялася, а то навіть було раз оглушила мене, розбивши на голові трилітровий слоїк маринованих шпаків, а все одно не взула, як слід.

Після того купила собі песика, назвала Ромео і почала взувати його, песик був дуже слухняний і в міру дурний, а я тішився, що лишила мене Емма нарешті в спокої.

Аж ось бемкнула нарешті дванадцята година, я зірвався, весь трясучись від млосного нетерпіння.

— Дванадцята! — закричав я.

Емма уважно подивилася на годинника:

— Ну що ж, тепер будемо бумбляти, підійди до мене.

Я підійшов, відчуваючи, як рясно потом сходить моє тіло, як весь я трясуся, і в голові моїй б'ють малинові дзвони. Емма сказала:

— Роби як я, — і, надувши ніжні свої губки, почала бринькати по них пальчиком: бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум!

Те саме вчинив і я, спочатку в мене вийшло не так дзвінко, але за хвилю забумбляв незгірше від Емми, далебі мені це вдавалося куди успішніше, аніж те противне взування, і я віддався всепоглинаючому божественному бумблянню так самовіддано і без пам'яті, що втратив уже лік і годинам, і дням, і не цікавить мене вже ані їжа, ані питво, ані солодощі, а тільки одне-єдине бумбляння, яке тепер займає увесь мій вільний час, ба навіть вночі, коли я міцно сплю, сниться мені не що інше, як те саме бумбляння.

Поволі я зсихаюся, малію, карликію, бо ж нічого не їм, а тільки лежу і бумбляю, і вже забумблявся так, що Емма мусила мене сховати в сірникове пуделко й поставити на шафі, щоб, чого доброго, песик Ромео помилково не зжер мене.

Я лежу собі й бумбляю, і колись, коли Емма нагадає про мене, зніме з шафи, порох здмухне і спитає, чи я щасливий, що вийшов за неї, то відкажу: «О Еммо! Я найщасливіша істота на землі!»

Але мені від того легше не стане.

Духи

— На стриху в мене мешкають духи, — сказала Емма. — Будь чемний, не ходи на стрих. Навіть, коли тобі страшно хочеться.

Сказавши це, Емма взяла кошика і пішла на базар.

Щойно вона вийшла з хати, як я, прихопивши великого ножа, поліз на стрих.

Там було сіро, мертво і німо. З маленького віконця сіявся скіпець променів, а в ньому гайсали місцеві порошинки. Я вдихнув їх на повен рот і чхнув. Водночас у всіх чотирьох кутках пролунало таке саме чхання, хоч ніби й нікого не було.

Це, певно, і є духи, вирішив я.

Тепер порошинки гецкали, як зварйовані.

По кутках почулося шемрання, шурхіт паперу, легенький стогін, а за ним виступило з пітьми чотири похмурі постаті в довгих сірих плащах. Голови їхні покривали капузи і облич розглядіти не міг я.

Вони наближалися крок по кроку до мене, і в руці моїй тремтів ніж.

Коли стали вони біля мене, я побачив, що це жінки, або точніше — духи жінок.

— Що вам треба від мене? — спитав я тремтячим голосом.

— Це ти прийшов до нас, а не ми до тебе, — відказали вони і змахнули руками.

Плащі їхні враз опали і явились мені чотири жінки з голими тілами і розпущеним довгим волоссям. Були зовсім білі, наче папір.

Вони притулилися до мене з чотирьох сторін, тісно-тісно, потім ще тісніше, аж поки не втиснулися в мене так, що відчув я їх у своєму тілі, відчув їхню прохолоду і подих, а навіть чув, як шепочуть мені щось, нашіптують, зашіптують. Аж захотілося мені чимдуж вирватися зі свого тіла.

Та в цей час я почув, що вони розпочали танок в моєму тілі, чотири жінки…

Це було так нестерпно, адже танцювали вони, приспівуючи та припліскуючи в долоні, а від того мені аж луна в тілі йшла.

Тоді я всадив собі ножа в ліве стегно, де якраз танцювала котрась жінка, але вона виявилася надто прудкою і в одну мить перескочила в праве стегно. Я й туди загнав ножа, але вона випорснула кудись угору. І тепер вони четверо почали гасати по цілому тілу — зверху вниз, знизу вгору, вбоки й по колу, пірнаючи в глибини глибин, визираючи то з вуха, то з ока, то з рота. Це було жахливо. Я колов ножем всюди, куди лиш сягала правиця, а вони спритно випорскували і щезали…

То було схоже на дивну купіль в моєму тілі, я чув, як здіймався із дна мого намул і підносився до самого горла і замість слів я видихав пісок…

Вже не було цілого місця на моєму тілі, а вони все ще дуріли в темних просторах, закритих від мене шкірою. І тоді я почав зривати її, мов дахівку з будинку, зривати і зазирати всередину.

Шалені бурвії крутилися там, дими стелились червоні, дзвеніли джерела, згоряли небосхили і падали стиглі зорі в провалля кісток.

І тоді вони вийшли з мене, з моєї піни, вийшли врочисто і гордо. Підняли мене з руїн і омили слізьми…

Я не питав їх, чому вони плачуть. Не питав, що побачили там жахкого. Боявся почути щось несамовите.

Поклали мене на пір'їну, дмухнули і я полетів-полетів-полетів, — тепла долоня Емми прийняла мене.

Де ти пропадав? — могла так запитати, але не спитала.

І мені від цього легше не стало.

Мій росіл — моя фортеця

Одного разу Емма вирішила зварити з мене зупу.

— Зупа з мене, це щось фантастичне! — сказав я.

— Умгу, — відказала вона і поставила воду на вогонь.

Коли в баняку завирувало, вона акуратно обібрала мене зі всього зайвого, причесала, виполоскала і кинула в окріп.

Гарячі бульбашки припали до мене в одну мить, наче п'явки, і обліпили геть усе тіло, але я не боронився, бо розумів, що саме так і треба.

За півгодини в окріп попала морква, петрушка, цибуля, ложка солі і перцю, лавровий листочок і ще якісь приправи.

— Як ти ставишся до клюсок? — спитала Емма.

— Давай, — гукнув я.

І посипались на мене клюски, мов дощ.

Десь за півтора години я відчув, що вже зварився, почав кричати, верещати і пищати, але Емма чомусь не підходила, а тим часом дорогоцінний росіл, що набрав неповторного смаку моїх розкішних секрецій, усе википав і википав, і вже ярина, припавши до дна, пригоріла і надала неприємного присмаку, аж я мусив затулити носа.

Це було жахливе неподобство і я щиро обурився, на що одна цибулина — яка вже цілу годину кокетувала зі мною — відказала, що вона нічого іншого й не чекала від цієї Емми, бо, виявляється, вона зіпсувала вже не одну зупу своїм недбальством, а зелений трафікатор, який саме пропливав повз нас, повідомив, що Емму в цей час, о Боже! в цей час, о горе! в цей час, нещастя моє! тарабанить листоноша, котрий приніс пакунок — і це особливо прикро — на моє ім'я.

— А що в пакунку? — спитала цибулина і, не чекаючи відповіді, розповзлась, як галамадзя, жах якийсь.

— В пакунку була незаконна дитина адресата, — пояснив колись зелений трафікатор, а тепер уже блідожовтий мармуляк. — Це настільки зворушило Емму, що вона в одну мить впала на килим і пригостила листоношу чим попало.

— З листоношею?! — обурився я. — Не дозволю!

По тих словах я ухопився за край баняка і вистрибнув з нього, мов чорт з конопель.

Те, що я побачив, дещо мене ошелешило, бо з тої позиції, яку зайняла парочка, випливало, що зовсім не листоноша тарабанить Емму, а скоріше навпаки — Емма тарабанить листоношу.

І це мене відразу заспокоїло.

Я повернувся у свій росіл, перед тим доливши до нього води і зменшивши вогонь.

Коли я буду готовий, охоче їх покличу.

— О'кей, — буркнув ліловий пунделяк і почав ґвалтувати клюску.

Але мені від цього легше не стало.

Кохання з Еммою

Коли Емма хотіла зі мною кохатися, то, роздягнувши мене, кидала в пральку і довго прала, шурувала, викручувала, аж я ставав таким білим, як Білий дім, ще й, падлюка, крохмалила, бо як би ще не крохмалила, то вже чорт з ним, а то після цього крохмалу я весь хрумтів, як новий карбованець.

Що не ворухну рукою, чи вухом, то хрум-хрум, що не шморгну носом, то знову хрум-хрум так, якби не мав що робити.

Потім мене мастила різними кремами, спочатку суничним, далі полуничним, потім цим, як його, а тоді у всі діри затовкала збиті вершки, що я аж задихався.

Але то ще був не кінець, бо посипала мене меленими горішками, цукатами, чоколядою і поливала густелезним, як ліс сиропом.

Я лежав на столі, як святковий пиріг, аж самому хотілося кавальчик.

Емма кружляла навколо мене й прицмокувала, не знаючи з якого кінця підступити, такий я був красивий і пахнючий, і вона так кружляла, кружляла, дз-з-з-з, кружляла, кружляла, дз-з-з-з, кружляла, а я всюди, всюди, ну, геть усюди був аж такий, що просто язика можна проковтнути, ясно, що вона бідна просто не знала, що має робити, аж всіма соками сходила, аж стогнала і ніжкою дриґала.

І ось, коли вже нарешті знаходила з якого кінця до мене підступити і підступала, то — о горе! о лишенько! — всі ті чортові креми, всі ті мастила скисали, вурдилися і сповзали з мене, як сніг з горба, просто жах якийсь, вся її робота слону під хвіст, але я тут ні при чому, сама винна.

Я йшов знову у лазничку і пірнав у ванну, і плив, плив і плив доти, доки мене не звертали прикордонники, вони вимагали паспорт, а я кажу: подивіться, я ж зовсім голий, а вони твердять одне:

— Граніца на замкє і враг не прорвйотся.

Мусив я плисти назад, добре, що людей на березі не було, бо я інакше б боявся вийти з води наголяса.

А Емма вже тут як тут, зустрічає з рушником, витирає, питає, чи не застудився, скидає з мене медуз, до яких мене жахливо як ревнує і веде в покій, кладе в ліжечко, накриває ковдрочкою, каже люлі-люлі і дає мені посмоктати свій мізинець.

Але легше мені від того не стало.

Парк культури і відпочинку

а то якось подалися ми з Еммою до парку і побачили що там у літньому театрі йде якийсь концерт правда глядачів не було ні душі але артисти все одно виступали бо мали такий наказ а наказів не обговорюють

ну ми з Еммою зайняли перший ряд і почали дивитися

артисти зраділи коли нас побачили і всі висипали на сцену й почали теж на нас дивитися а один навіть показував рукою і все кричав ух ти ух ти аж поки нарешті не вийшов швейцар із лампасами і оголосив початок концерту тоді артисти поховалися за лаштунками і тільки носи повистромляли

швейцар тупнув ногою знялася хмара пилюки і він оголосив виступ першого секретаря КПУ

вийшов перший секретар зі своїм портретом вклонився і сказав — а зараз я з'їм свого портрета

давай кивнув я

він накинувся на портрета наче б це був налисник і уплів його за милу душу

ми заплескали він вклонився і зник

знову вийшов швейцар і оголосив виступ другого секретаря

вони не тільки нами керують пояснив швейцар але у вільний від роботи час разом із мистецтвом знову служать народові

служи — гаркнув швейцар і другий секретар ставши на задні лапи почав вірно служити за що й дістав свинячу кістку

а зараз сказав швейцар виступає заслужений розкрадач Державного майна міністр торгівлі

міністр поклав до одної кишені гаманець а вийняв з другої а Потім висипав гроші з гаманця до кишені і вийняв дулю було Дуже смішно швейцар аж тіпався зі сміху міністр узяв молоток і Постукав себе по голові — пусто! — виголосив він і на підтвердження своїх слів навіть зняв голову з плечей та показав нам що там і справді пусто але й цього було йому мало і він Подав голову нам щоб ми помацали і пересвідчилися що вона зовсім безнадійно пуста після чого міністр знову насадив її на Плечі і став виймати з вух різні там сукні джинси сорочки і все це з закордонними наліпками

швейцар сказав хватить чудити наступний номер наступним номером з'явився міністр охорони здоров'я і вивів за собою цілу зграю веселих та сумних карликів у формах штатних кагебістів

спочатку їх вишикував в одну шеренгу і наказав порахуватися на «перший-другий» а тоді другим номерам вийти вперед і знову порахуватися і знову другим вийти вперед і так він їх ділив і ділив що з восьми карликів стало шістнадцять а далі тридцять два а там і шістдесят чотири і ставало їх за кожним разом усе більше та більше хоч правда вони водночас і маліли аж поки не стали такими дрібнюсінькими пуцьверінками як мурашки і аж в очах заряхтіло а тоді міністрові як не закрутить у носі а він як не чхне а ті карлики як не розлетяться на всі боки мов порошинки то так і сипонуло на нас що і ми мусили чхати

швейцар виштовхав міністра і оголосив виступ міністра культури

міністр склав руки на животі задер голову у небо зосередився і сказав дозвольте вам прочитати монолог Гамлета з опери коза-дереза

брррр замотали ми головами з Еммою

тоді я заспіваю чуваську серенаду

фрррр замотали ми головами знову

тоді дозвольте прочитати лекцію антирелігійні мотиви в творчості апостола Петра

я не витримав і пошпурив у нього капцем

міністр жадібно пригорнув капець до грудей і вигукнув я збережу цей дар як свідчення любові

щезни гаркнув швейцар і дав йому копняка

а я маю кращий номер сказала Емма і вибігла зі мною на сцену

ану ну сказав швейцар

Емма підкинула мене вгору попід самі хмари дмухнула і я поплив я плив і плив і небо наді мною гойдалося а мокрі хмари терлися об ноги мов кошенята а коли вона перестала дмухати я повільно грайливо опав у її підставлені долоні і скрутився калачиком та легше мені від цього не стало

Книга

Я твердо вирішив літати тими літаками, які запускає Емма Зунц, вона робить їх на совість, бо вичитала рецепт зі старовинної книги.

Отже, береться дві склянки муки, два яйця, літра молока і все це змішується, збивається на рідку масу, можна ще посолити, поцукрувати і вкінці влити ложку олії, потім вливати потроху на розпечену пательню, в результаті чого матимете тоненькі пляцки, як для налисників.

Коли напечете тих пляцків достатню кількість, викидайте їх по одному у вікно, майже всі вони впадуть на землю, але один обов'язково закрутиться у повітрі, наче металевий диск і, зробивши коло, повернеться вам у руки.

Отже, цей аеропляцок і можна використати для побудови літака.

Будується літак елементарно — всього лиш слід ножицями витяти його з пляцка.

Але тут і криється найбільша небезпека — досить врізати трохи більше, або трохи менше і ваш літак стане небезпечним, бо, злетівши, вріжеться в яке-небудь дерево, або впаде в криницю, чи комусь в око. Тому краще самому літака не витинати, а піти до Емми Зунц і попрохати її, щоб вона це зробила сама.

Одного разу я сів у літак, який витяв сам, і залетів у якусь дурнувату книгу, котру нікому не видавали і берегли, наче якусь таємну зброю. Пролежавши у тій книзі, може, рік, може, два, я відчув, як мене починає гризти страшенно люте і страшенно складносурядне речення з двома хижими присудками.

Я спробував кричати, але між стиснутих сторінок це було неможливо.

Тепер я опинився в середині цього речення, воно поглинуло мене, наче кісточку вишні, але через те, що та книга зовсім безнадійно дурна і нікому її не видають, ніхто ніколи не міг мене виявити.

З тієї пори я твердо вирішив літати лише тими літаками, які запускає Емма Зунц.

Але мені від того легше не стало.

Вигнання з Едему

До Емми часто заходили гості, вони сідали хто де ляже і пили, а пили вони в основному струдлю і заїдали скраклями.

От, коли вони впивалися так, що їм очі вилізали з вух, то починали вовтузитися і всіляко співати, навіть не по-нашому, а коли Емма не мала гумору, то ці їхні забави ставали їй упоперек рота і вона тоді підливала в струдлю малярівки, від якої гості відразу зеленіли і ставали такими зеленими, що починали скидатися на живі помідори.

Це було дуже потішно, і в Емми відразу піднімався настрій, не кажучи про все інше.

Після цього вона виганяла гостей у сад і казала: раз ви такі зелені, значить всі ви кущі і повинні рости в саду — і гостям нічого не залишалося, як починати рости і вкорінюватися, згодом, дехто з них навіть плодоносив, а Емма успішно продавала на базарі.

Восени вона їх виганяла з саду геть і ті розбрідалися по хатах, розносячи тугу і розпач за втраченим Едемом.

Але Еммі від цього легше не стало.

Галапусики

Одного разу Емма Зунц оголосила себе королевою і сказала, що піде війною на галапусиків. Вдягла на голову чайник, взяла в руки меч і полетіла в Галапусію.

Війна тривала цілий день. Емму не брали стріли галапусиків, не брав меч, Емма плакала і рвала на собі вуса, а потім стала вищипувати волосинки на ногах і все це з горя, і тут раптом зненацька побачила, що галапусики наслідують її і вискубують з себе волосинки.

Ага, сказала Емма, і на всяк випадок вирвала собі голову, а галапусики і собі почали виривати голови, тільки Еммі з того жодної шкоди, вона ще й не такі штуки вміє і, коли уже всі галапусики голови собі повідривали, то Емма взяла й зодягнула голову назад.

Галапусики без голів — це все одно, що слон без пісні, риба без шкатулки, міль без криголама.

Галапусики без голів зовсім уже ніякі не галапусики, а звичайні собі шкраби, на яких ніхто й уваги не зверне.

Емма сіла в чайник, дала пару і прилетіла назад, де її зустрічає вдячний народ, тобто я.

Емма стала ще королевішою королевою, ніж була досі і стала так королевіти, що небавом я відчув себе дрібною порошинкою біля її безмежних вуст.

— Тільки не дмухай, Еммо, — благав я вночі, коли вона клала мене собі на груди і голубила.

— Мій королю, — шепотіла вона.

Але мені від того легше не ставало.

Сни галапусиків

Чим займалися галапусики?

Отже, у них була найулюбленіша розвага, яка полягала на тім, щоб комусь приснитися. Кожен галапусик вибирав собі об'єкт і снився квітам, зорям, рікам, птахам і окремим людям.

Бувало, йдеш і бачиш, як дерево стрясається в конвульсіях, сусідні дерева стоять непорушно, бо вітру нема, а це стрясається і стрясається — ясно, що це галапусик йому наснився, таке буває.

Або річка раптом виходить з берегів і бреде кудись неприкаяна наосліп, куди хвилі ведуть.

Чи зграя птахів… Особливо… Аж кричиш… кидаєшся…

…що за сон такий… нема мене нема мене нема…

…галапусик мов нерв…

Сюрприз

Коли нас Шляктрафські запросили у гості то попередили що чекатиме нас сюрприз.

Ну ми з Еммою сюрпризи дуже любимо і про всяк випадок помінялися вбранням тепер я став Еммою а Емма мною.

Коли ми прийшли до Шляктрафських вони страшенно ну просто жахливо втішилися і почали як дурні стрибати верещати і торохтіти

Сідайте сідайте пищала пані Шляктрафська

Лягайте лягайте тирликав пан Шляктрафський

Потім ми сіли за стіл накритий рожевим а в деяких місцях жовтим обрусом

Який оригінальний обрус позіхнула Емма тобто я

А це я пошила його зі своїх майталесів я їх розпорола і дивіться яка краса отут була Гумка а тепер це скидається на стежку серед поля

На перше буде печений маркс повідомив пан Шляктрафський і подав на стіл товсту-претовсту книженцію на якій писалося копитал

З Маркса йшов пар

Як ви його готували поцікавився я тобто Емма

О це дуже просто пожвавішала пані Шляктрафська — спочатку я ошпарила Маркса окропом і повискубувала всі великі букви я їх терпіти не можу застрягають в зубах я також вирізала всі коментарі а всередину насипала дусту потім зашила і пекла в братрурі два дні

Одну хвилинку сказав я тобто Емма а що ви зробили з портретом Маркса

О портрет — портрет моя душечко я посікла дрібно-дрібно і підсипала курам — як же вони після цього почали нестися

Пан Шляктрафський порізав Маркса і дав нам його по шматочку було дуже смачно ніколи не сподівався що книга може так смакувати

А що ти думав сказала Емма тобто я нічого дивного книга Джерело знань

А на друге салата з іваничука павличка і яворівського усіх їх слід залити окропом і повискубувати з іваничука всі цитати яворівського а з яворівського всі цитати павличка

Емма тобто я перебила

Але що ж тоді з них лишиться

А от те що лишиться і піде на салату

Га-га-га тішився не знати чого Шляктрафський що вас чекає на десерт оце сила

Ми з Еммою насторожено перезирнулися

А пані Шляктрафська принесла торт у вигляді верховної ради і коли вона зняла дах то ми побачили усіх наших славних дупотатів

Ну тут почалася забава на славу я першим ділом наштрикнув на виделку першого секретаря львівського обкому партії і проковтнув його не розжовуючи щоб не виблювати

Емма вполювала якусь знатну доярку яка побила усі рекорди з надоїв але цицьки у неї виявилися пляцковидними

Потім ми з'їли двох шахтарів три колгоспниці і гончара з Корнійчуком

Яка чудова гостина сказала Емма тобто я а де тут у вас кльозет

А на городі під бузиною

Ми з Еммою радісно примостилися у холодочку і з нас цілими й неушкодженими повилазили усі шахтарі і доярки яворівські козаченки і збанацькі пушики і розбіглися по кущах весело галасуючи

Але ж нам від цього легше не стало

Гостина

Емма Зунц визирнула у вікно і сказала:

— От чорт! Здається, до нас сунуть ті бісові Шляктрафські! Негайно ховай зі столу цукерки і все, все, все, у нас нічого нема, ми голодуємо, вся країна голодує, і ми голодуємо, ховай келишки, щоб не подумали, наче у нас є що пити, ховай тарілки, щоб не подумали, що у нас є що їсти, ховай кухарські книги, щоб не подумали, ніби ми щось варимо і чайник ховай — вся країна без чаю, ми без чаю, п'ємо скипидар, цукру нема, соли нема, є паста для взуття.

Я ледве встигаю те все поховати, коли й справді з'являється пан Шляктрафський зі своєю незмінною, дорогоцінною, нікому непотрібною пані Шляктрафською фон Бубенґольц із тих самих Бубенґольців, які мешкали на Личакові і торгували печеними кнудлями з трускавковим струдльом і якими отруївся стриєчний брат жінчиного свекора кума найясніший пан цісар Клюска з тих самих Габсбурґів, що про них писалося в тій читанці, яку всю перевів мій дід на цигарки.

— Ай-яй-яй-яй! — застрибала Емма Зунц на одній нозі й, нахиливши голову на бік. — Кого ми бачимо, як ми раді, скільки літ, скільки зим, а ви все ж такі цвітучі, пахнючі, свіжі й блискучі!

— Це в нас ґудзики блистять, — сказав пан Шляктрафський і вклонився.

— А ми до вас у гості, — засміялася пані Шляктрафська і підскочила.

— А ми дуже раді, дуже раді, такі раді, що такими радими ще ніколи не були, — замахала руками Емма.

— Просимо, просимо, — завихлявся я і навіть пукнув для розрядки.

— А ми до вас у гості, — шкірилася пані Шляктрафська.

— Як прийшли, то заходьте, — повідомила Емма.

— Ми зайдемо, зайдемо. Ой, як у вас тут усе зі смаком, — зацмокав пан Шляктрафський.

— А ми до вас у гості, — не вгавала пані Шляктрафська.

— Просимо, просимо, сідайте на канапу, — щебетав я і вихляв задком для різноманітності.

— А над нашою хатою сьогодні пролетів військовий літак, — Почав пан Шляктрафський, — одна бомба впала і хляп мені в Капелюх, я її посадив на городі, може, виросте бомбосховище.

— А ми до вас у гості, — нагадала пані Шляктрафська.

— Краще, щоб виросла фалінезія, — сказала Емма, — вона помагає на порожню голову.

— Що ви не кажете, — здивувався пан Шляктрафський, — але навіщо нам фалінезія, коли у нас голови жахливо, які не порожні, вони просто по самі вінця набиті всякою всячиною. Одного разу я труснув головою і як посипляться з неї самі цитати і то самих лише клациків, повна хата насипалася, так аж мусили викликати гівнярів чи то пак по-науковому асенізаторів, щоб те все вивезли куди слід, бо зужиті цитати тепер, як відомо, приймають в обмін на майталеси, ану, моя люба, покажи, які я тобі майталеси виміняв.

— А ми до вас у гості, — блиснула золотими зубами пані Шляктрафська і задерла сукню, а там, а там, які там були майталеси, мамцю моя рідна, я ще таких не видів, і Емма теж, і ми аж кинулися їх обмацувати, пробувати на зуб, нюхати, шкробати, смикати і змальовувати в альбом, бо ті майталеси геть усі від і до були списані різними мудрими висловлюваннями, наприклад: більше добрив нашого заводу — багатший стіл радянського народу.

Я собі навіть це виписав і повісив, де слід, щоб було завше перед очима.

— Але чим ми вас будемо вгощати, — забідкалася Емма, — вся країна голодує і ми голодуємо, чаю нема, п'ємо скипидар.

— Ну що ж, і скипидар — Божий дар, — задриґав ногами пан Шляктрафський.

Я приніс скипидар і налив його в брудні гранчаки.

— Так, а за що ми вип'ємо? — задумався пан Шляктрафський.

— Вип'ємо за цю, як її, — сказала Емма.

— Чудово! — втішився пан Шляктрафський. — Давай за неї.

І ми випили, а на закуску Емма подала взуттєвий крем, оздоблений сірничковими голівками.

— Умм! Я просто вмираю за сірничковими голівками! — аж застогнала пані Шляктрафська.

Але то ще було не все, Емма просто зблиснула своїм талантом і подала на гаряче свою сумочку з крокодилячої шкіри, яку вона запекла в оліфі, перед тим начинивши паперовими карбованцями. Що то був за смаколик, не описати: карбованці хрумкали і танули в роті.

— Обожнюю крокодилів! — сичала від розкоші пані Шляктрафська.

А Емма — о Емма! — подала тепер ще й мої пантофлі, тушені в парафіні зі збитими вершками, а до них ще й фіранки в крохмалі і шкарпетки у власному соці з перламутровими ґудзиками.

Шляктрафські мало язики не попроковтували, так жерли, так жерли, аж з носів їм дим ішов і стелився під стелею.

— Боже мій! — вмліваючи, зойкнула пані Шляктрафська і відкинулась на канапу. — Я обжерлася, я просто не можу, це все таке смачне, як ви це готували, о мій живіт, він зараз лусне, я ще ніколи так не об'їдалася, мені здається, я порохова бочка, ні — вежа, я порохова вежа, така сама, як та, що стоїть на Підвальній — зараз я лусну, бережись! Лягай! Атас! Каравул!

БА-БАХ-БАХ-БАХ!!!

Далі я пам'ятаю тільки, як нас збирали по частинах і складали в один величезний ящик і, коли підняли голову пана Шляктрафського, то посипалися з неї різні мудрі цитати, і один із санітарів сказав: чудово, зараз я їх позбираю, здам і дістану майталеси для своєї жіночки, а то вона вже зовсім змайталесилася.

Мою голову поклали Еммі на живіт, я чув, як там шкребеться ще живий пантофель і шурхоче смажений карбованець, але мені від того легше не стало.

Попіл

Емма Зунц мала буйну фантазію і, коли їй бувало нудно, вона виходила в сад і вигадувала різні кумедні речі, наприклад, мене.

Коли вона вигадувала мене, я з'являвся весь у блакитному пір'ї і плив до неї, вигнувши шию, це було чудесне видовище.

Емма клала мене собі на коліна і висмикувала кожну пір'їнку, наспівуючи колискову, нарешті я поставав перед нею у всій своїй незрівнянній красі.

Тоді вона хльоскала лозинкою і я починав стрибати через вогонь її серця.

Одного разу я скочив так невдало, що ноги мої заплуталися в язиках полум'я і я згорів на попіл.

Емма взяла попіл і посипала ним грядки, нічого й казати, які там повиростали пампердоклі — такі, як кавуни, або ще більші. Емма не могла натішитися.

Але мені від того легше не стало.

Яєшня

тому що виповзуть хробаки такі білі білі в кільця гидкі слизькі і очі чорні — чорні очі карі брови — сказав Румц.

круглий круглесенький Румц найкругліший зі всіх кругляків просто якесь яйце тільки й того що в штанах на шлейках а так яйце

слова його звернені були до Лунца

круглий круглесенький Лунц найкругліший зі всіх кругляків просто якесь яйце тільки й того що в штанах на шлейках а так яйце

взагалі хто з них був Румцом а хто Лунцом знати нам не дано і я сам цього не знав коли побачив їх уперше а що бачити їх удруге не довелося то й досі я не розрізняю їх коли бачу утретє або вчетверте просто дивлюся на них і мені хочеться їх накопати побити їм голови чимсь залізним лисі їхні голови особливо цвях затовкти в самісіньку маківку разом з пропелером щоб крутився на ходу

привіт — кажуть вони і дуже тішаться коли мене бачать уперше хоча я бачу їх уперше і зовсім не знаю чи маю тішитися чи навпаки обходити восьмою дорогою виходячи з хати

у мене нема цвяха а то б я поробив вам пропелери

нічого зате в нас є літаючі мухи

вони розкривають жмені й випускають літаючих мух зі справжніми крилами і ніжними голосами

коли їх розтовкти виповзуть хробаки такі білі білі — повторив Румц

думаючи що я не чув але я все чув і одну літаючу муху піймав поклав на стіл і вдарив чим попало по голові з голови пішов зелений дим наче з порхавки тоді я гугупнув чим попало по животу і з нього витекли зелені пумпарослі з густими виткими фарзлями мерехтіли і свинками мов божевільні

де хробаки — спитав я і грізно на них подивився — дивився в білі кільця

не треба було бити чим попало — сказав Румц

треба було бити сковорідкою — сказав Лунц

в крайньому разі праскою — додав Румц

ви обоє просто засранці — висварився я — геть з мого саду яйцеподібні квадрати

ми не можемо геть — сказав Румц

ми тут живемо — сказав Лунц

в моєму саду? о горе мені! тут живе всяка наволоч якісь приблуди мухомори нещасні — я схопився за голову і спробував її відірвати від тулуба щоб пошпурити в них але голова сказала не руш і я лишив її тоді я схопив праву ногу висмикнув її і давай гамселити вони плакали звивалися наче яйця плазували і корчилися доки не перетворилися на двох яйцеподібних істот у штанах на шлейках і з лисими уявіть черепами

тепер я остаточно переплутав де Румц а де Лунц а де я без ноги яка вирвалася з рук і виманивши свою ліву подругу чкурнула з саду зоставивши мене яйцеподібного напризволяще

тепер і ти Румц — сказав хтось мені

тепер і ти Лунц — сказав хтось мені

але мені від того легше не стало

Торт

Емма запросила мене до себе на іменини, бо виявилося, що її насправді звати не Емма, а якось інакше, але вона забула.

Коли я прийшов, то застав чотирьох гостей: двох карликів-мужчин і двох дівчаток, які зовсім не виглядали на карличок, а, навпаки, були вищими за мене, незважаючи на те, що я теж далеко не карлик, а навпаки.

Карлики сидіти в дівчаток на колінах і гамцяли скраклі з прецлями, запиваючи струдлями.

— Мням-мням, — приказували дівчатка для апетиту.

Здається, я забув сказати, що дівчатка були зовсім голісінькі, як і належиться порядним дівчаткам, а от карлики були зовсім не такі голі, як це видавалося з першого погляду, ба навіть зовсім не голі, бо вдягнені в традиційні чорні костюми з золотими пупцлями в темно-сині ганцлі на штруцлях.

На щастя, Емма була не гола, або сказати просто: вбрана в розкішний голубий аблакат, що сягав до колін і дуже часто розходився на животі, являючи мені напис «ПРАВДА», бо саме з цієї газети були зшиті її майтки, які постійно шелестіти шелестом російськомовної газети, нижче виднілося ще слово «орган» і воно мало рацію.

— Спробуй, які смачні скраклі, — сказала Емма і вискалила розкішні зубки, імітуючи стиглу скраклю.

— Просто тануть в роті, — облизався я.

— А прецлі, спробуй прецлі.

І залупила очі, імітуючи стиглу прецлю.

— Розтікається соком, — прицмокнув я.

— А струдля, сьорбни струдлю.

І розтягла вуста, імітуючи течію струдлі.

Тим часом голісінькі дівчатка запхали карликів у миску з пашкалатом і присипали зверху прухом. Карлики борсалися, кидалися, верещали, але в'язкий пашкалат тримав їх надійно і навіть не думав відпускати.

Нарешті дівчатка змилосердилися і вирятували своїх карликів.

Емма саме принесла велике корито з драглями, і карлики, весело скочивши у нього, почали ковзатися.

— Познайомся, — сказала Емма, — це Люся, а це Сюся, а це їхні чоловіки, а вони сестри.

— Прдужеємно, — сказали сестри.

— Мені теж, — відказав я.

— А ось і торт! — засміялися сестри і заплескали в долоні.

То був не торт, а тортисько, але, коли Емма поставила його на стіл, то я побачив, що це якийсь супертортуальний тортище з тортендикулярними тортруаціями тортуризму навзнак.

Торт становив собою яскравий луг чурліанів, над якими пурхали фламайрики; цей луг манив нас до себе і кликав запахом і цвітом, і ми, не втримавшись, узялися за руки й вибігли на луг.

З-під ніг цвиркав крем, бо то були мочари, але все одно було розкішно, і ми вчотирьох катулялися в заростях чурліанів, аж задихаючись від їхньої тортівної духмяності.

Під час тих несамовитих ігор порвалася «ПРАВДА» і щез безслідно «орган» — тепер і Емма стала зовсім гола, як помідор.

Нам було так радісно і весело, що ми й не помітили двох похмурих карликів, які спостерігали за нашими забавами осудливими поглядами, а, помітивши їх, ми стали шпурляти в них кремом так, що їхні поважні чорні костюми з золотими пупцлями в темно-сині ганцлі на штруцлях перетворилися на якесь дрантя з кремовими френзлями в білі клюксклі на фарфоцлях.

Це було так смішно, що ми аж заливалися, а Сюся зробила сюсю.

Що сталося з карликами — жах якийсь! Вони похапали лопати і почали нас закопувати, спочатку нас закопували пашкалатом, щоб ми зав'язли, а потім драглями, я вже зверху полили густою струдльою і присипали прухом.

Так ми були поховані в торті і тільки через десять тисяч років якийсь молодий фламайрик, що на ту пору досяг належного рівня цивілізації внаслідок еволюції виявив нас, але не здогадуючись про надзвичайну наукову вартість свого відкриття, спокійно намастив нас на кавалок скракля і зжував, запиваючи струдльою. Емма, яку він намащував останньою, намагалася пояснити всю безглуздість його вчинку, але той, очевидно, сприймаючи голос за шелест газети, навіть не спробував прислухатися.

Намастив спочатку її пишні стегна, далі круглий і м'який живіт, потім тугі й солодкі перса, а коли намащував голову, Емма сказала: — Щоб ти вдавився, бевзю!

І той фламайрик таки дійсно закашлявся, зашмаркався, захльоркався і здох.

Нам, щоправда, легше від цього не стало.

Торт-2

Цього бенкету я не забуду ніколи. Особливо торта. Його винесло вісім дебелих кухарів, чиї товсті мордяки набрякли кров'ю від надлюдських зусиль, а ноги вгиналися, їхні очі виблискували потойбічним сяєвом, а на вустах кривлялася усмішка, що була звернена не назовні до гостей, а всередину, в самих себе, і це дуже дико виглядало.

Кухарі виклали торта на стіл і вийшли. Тільки тепер усі побачили, що його оздобили під зимовий цвинтар. Посередині стирчала стара облуплена каплиця з побитими вітражами вікон, з полущеною черепицею, а довкола височіли чорні скелети дерев з гніздами вороння, куделями омели та незліченні кущі. Поміж дерев і кущів прозирали перехняблені хрести. Це, вочевидь, був дуже старий цвинтар.

Гості заніміло розглядали торт, і ніхто не насмілювався першим штрикнути у нього ножем.

— Я цього торта їсти не буду, — шепнула мені Емма.

Раптом баламкнув дзиґар на стіні і почало вибивати північ. Поміж могилами війнув вітерець, здіймаючи вгору куряви снігу. А як вдарило дванадцяту, могили здригнулися разом з хрестами і порозкривалися, а з них повилазили покійники.

Публіка застогнала від захвату і стримуваного жаху. Панночка з прищем на носі, що сиділа ліворуч від мене, знепритомніла й беркицьнула горініж разом з кріслом. Я не став їй помагати, щоб не проґавити чогось цікавого.

Покійники сиділи кожен на своїй могилі і роздивлялися так, наче б це вони прийшли у гості, а не ми. Двері каплиці затремтіли від важких ударів зсередини. Іржавий замок мужньо якийсь час тримався, однак дошки таки тріснули і розлетілися, а звідти вискочила якась чудернацька потвора. Це було щось пухке й кругле на тоненьких павучих ніжках і з такими ж тоненькими руками чи лапами, що аж дивно було, яким чином воно могло вивалити ці двері. Потвора весь час міняла свою форму, роблячись то подовгастою, то круглою, як м'яч, то втягуючи всередину живота, скидаючись на полумисок. Ось вона підстрибнула, закрутилася дзиґою, розбризкуючи крем, а тоді запхала довгі пальці до писка і лунко свиснула. І враз усі небіжчики застрибали, замахали руками, загаласували й кинулися у танок.

Пелюстка

цукор показував дванадцяту годину з вікна посипалися пелюстки рожі і вкрили мій стіл з паперами

папери зсипали слова у каламар там булькало і плямкало слова тонули в атраменті і перетворювалися в ніщо

черево повне жаб прийшло і постукало в двері

піди відчини сказав телевізор мовби й не до мене але враз перервав показ концерту жовтих помаранчів і засвітлив мій будинок і двері біля яких зупинилося черево

пук-пук-пук

хто там?

пук-пук-пук — це я

хто я?

пук-пук-пук — прекрасна Емма Зунц

неправда — ти гидке черево з жабами

пук-пук-пук — подивися в шпарку покажу кіндзярку

я подивився у шпарку побачив справжню кіндзярку і відчинив двері

куди зникло черево?

переді мною стояла прекрасна Емма

ах! — сказав я і зомлів

Емма взяла мене на руки занесла в хату поклала на ліжко і стала хухати доки не розхухала і тоді я ожив поклав руку їй на кіндзярку й почув як палає вона любов'ю до мене

вітер звіяв пелюстки рожі зі столу і вкрив нас мов снігом і ми пірнули в рожевий сніг

я кохав її буряно я кохав її електрично з кожним кохом я малів і малів перетворюючись на нікудишнього слимачка коли цукор показав третю я вже був як пелюстка рожі вона плюнула на мене і приклеїла собі до кіндзярки тепер кожен до кого постукає Емма Зунц зазирнувши у шпарку бачить мене розіп'ятого на кіндзярку

а на мені розіп'ятого себе а на собі розіп'ятого тебе а на тобі розіп'ятого його

але від цього мені легше не стало

Повстання

віднині я тебе називатиму Трафердокль — сказала Емма

я зітхнув але в небі пролітали справжні трафердоклі і я помахав

їм ніжкою — мені стало легше на душі

гострі стебла — чорна роса — імла поміж пальців — падання зірок повстань — прокипіла роса — доки будемо терпіти ці

знущання

повстаньте гнані прісноводні! — заспівав я і озброївшись ножицями кинувся на Емму

спочатку я обтяв їй те потім обтяв тамте далі втяв хі-хі-хі а тоді ще й ой не можу ой здохну від реготу а ще ще одним словом і це теж

як же вона звивалася зойкала конала

умри нещасна! — здушив я її за

і вона вмерла

перетворившись на веселий струмок

ну й дурень — сказав Клунц запхавши череп'яну голову у вікно — адже завтра коли вона оживе тобі не виблагати милосердя Емма така люта у своєму гніві така люта як сама смерть

я поблід страх скував мої члени я кинувся у веселий струмок Емминих рештків і розчинився до решти

але мені від того легше не стало

1982–1985

Примітки

1

Усі імена та прізвища не мають нічого спільного з реальними особами.

(обратно)

Оглавление

Маленький вступ від видавця

Ги-Ги-и

  Ги-ги-и

  Кульпарків або Ги-ги-и-2

  Святе сімейство

Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука[1]

  Щур і гусак

  Галушки

  Борщова заправка

  Роздвоєння

  Навіки разом

  Бійці невидимого фронту

  Цвіт

  Любов

  Серп, молот і каток

  Окозамилювання

  Чарівне дзеркальце

Сни

  Здобич

  Вугляр

  Крила рожевих карликів

  Проводир

  Переслідування

  Три сестри

  Моє обличчя

  В животі

  Моє привітання

  Може, я — місто

  Тільки тінь

  Жити у склянці

  Час топельників

  Мертва липа

  В пуделку

  Малюки

Оповіді мороку

  Брами часу

  Нічна варта

  Дім смерти

Кров-любов

  Роза Кнукельбаум

  Манна каша

  Пан професор і пан кат

  Івакуна

  Завжди напоготові!

  Непрохані

Бестіярій

  Спогади К

  Топелець

  Що таке симбіоз

  Життя поета

  Урок ботаніки

  Перелітка і квітка

  Співучий камінь

  Квадратовий кіт

  Книга буття від мухи

  Досліди

Легенди

  Легенда

  Праісторія

  Коріння

  Вічність

  Тінь

  Зникання народу

  Ісход в

Арканумські історії

  Острів Зиз

  Арканумський борщ

  Газети

  Хто живе в троянді

  Королівна жаба

  Стриптиз по-арканумськи

  Арканумські шницлі

  Око

Прекрасна Емма Зунц

  Успадкована вулиця

  Весняні забави

  Бумбл-бум

  Духи

  Мій росіл — моя фортеця

  Кохання з Еммою

  Парк культури і відпочинку

  Книга

  Вигнання з Едему

  Галапусики

  Сни галапусиків

  Сюрприз

  Гостина

  Попіл

  Яєшня

  Торт

  Торт-2

  Пелюстка

  Повстання

Реклама на сайте