«Конотоп»

Василь Кожелянко Конотоп

Роман

Події, описані в цій книжці, ніколи й ніде не відбувалися. Усі збіги географічних назв, назв часописів, власних імен і характерів є абсолютно випадковими.

І була битва року Божого 1659-го, дня 28-го і дня 29-го теплого місяця червня, що його ще ійунем називають.

Битва як битва. Цілком пристойна битва, витримана в естетиці пізнього середньовіччя. Таких у ті веселі часи по Европі відбувалось не рідше, ніж тепер футбольних матчів у тій же неспокійній частині тверді земної, на захід від Уральських гір. Привід для війни тоді легше було знайти, ніж сучасному пиякові — причину напитись: якийсь начальник щось не так сказав, сусід під час полювання вторгнувся зі своїми псами у пшеницю твоїх сервів, піддані іншого сусіда звабились на чергову модну релігійну єресь, уряд податки знову не добрав, а парламент їх в черговий раз не знизив, дружина лається, погода псується, коханка вимагає… геополітика, зрештою, змушує — словом, війна! Війна в усі часи була справою економічною. Бажання якомога вишуканіше відправити до праотців свого ворога стимулювало розвиток металурґії, хімії, механіки, металообробки, а також картографії, інженерної справи, геодезії, мостобудування, маркшейдерства, крім того — ткацтва, кравецтва та виготовлення прегарних золочених позументів, шевронів, ґудзиків. Ще варто відзначити вклад війни у вирішення такого актуального у всі часи питання, як зайнятість населення, суть боротьба з безробіттям. Знову ж таки, демографічне реґулювання… А вклад у мистецтво? Який величезний вклад у народну та авторську творчість зробила війна! Епоси, саґи, думи, одна «Енеїда», як у редакції Вергілія, так і у версії Івана Петровича, чого варті? Суцільна дума про невмирущого!

Однак примхлива історія з тими битвами нерідко виробляла всілякі кумендні штуки: часом п’яну вовтузню двох забіякуватих феодалів підносить на п’єдестал епохально-доленосних герців, а іноді справді масштабну кампанію армій зносить до рівня пересічної тактичної сутички. Наприклад, що було 1242-го року на Чудському озері, де кількатисячна бригада професійного татаро-руського війська під орудою хана Олександра Невського побила сотню з гаком німецьких волоцюг у рицарському званні? Нас вчили — Льодове побоїще. Вчили, називається. Але нас не вчили, що інший, ніж стався, вислід битви під Полтавою 1709-го року міг би кардинально змінити усю геополітику Східної Европи на подальші 200-300 років. То хіба можна вживати слово «історична наука» стосовно нашого 50-70-річного минулого? Нас[1] чомусь не вчили, що у XVІІ столітті була така собі битва під Конотопом, яка має всі підстави, аби бути названою «Конотопським побоїщем». Бо це була класична битва доби пізнього середньовіччя з усіма найсуттєвішими її атрибутами: вторгнення іноземної армії на чужу територію, перемога за чисельної переваги противника, коаліція з вчорашнім супостатом заради політичних інтересів за формулою «ворог мого ворога — мій друг», і навіть — з невмінням осягнути історичну перспективу і скористатися як слід зі своєї перемоги. Тодішні інтервенти теж не були личчям шиті і про людське око запасались таким собі юридичним документом, як Переяславська рада, що відбулася 5 років перед тим. Хоча «радою» та подія стала пізніше, в потрактуванні істориків, заанґажованих вєлікоруской ідєєй.

А тоді це був такий собі пакт між двома майже рівними сюзеренами про військову поміч. Український військовий диктатор тих часів генерал армії Богдан Хмельницький, відчуваючи, що йому бракує військового союзника у війні з Польщею, вирішив заручитись підтримкою когось із сильних на той час у тім районі чинників. Найкращим союзником могла би бути Швеція, — разом вони б затиснули Польщу у залізні лещата і Хмельницький би взявся до розбудови своєї абсолютної влади в Україні, через 100-200 років це назвали би-державотворенням. Але Швеції на той час вже обридло воювати з Польщею. Непоганим союзником могла би бути Туреччина: султан міг би попросити кримського хана не зраджувати козаків так часто, а у військовому сенсі спільна українсько-татарська армія на той час була непереможною. Але султан не хотів мішатися до україно-польської тяганини, і хан чинив собі, як йому Аллах на душу покладе. Тому залишалась — Москва. Тим більше, що московського царя уже тягнуло до великої европейської політики. В січні 1654-го року болярин Бутурлін у шубі, підбитій соболями, приїхав до українського міста Переяслава, де і відбулася українсько-московська «рада». Так і так, каже боярин, ми допоможемо військовою силою, прищучимо ляхів, а ви за це, козаки, нам нічого не будете винні, пануйте собі у своїй сторонці, ми з царем Алєксєй-Михаличем спимо і бачимо в кольорових снах Суверенну Соборну Самостійну Україну-неньку (мать, по-нашому) в етнічних кордонах — від Сяну до Дону, під синьо-жовтою хоругвою і печаткою із знаком великого князя Володимира Святого — Золотим Тризубом, словом, розбудовуйте Державу, браття, для нашої кацапської втіхи… Думаєте, диктатор України Богдан Хмельницький боляринови Бутурлінови і цареви Алєксєй-Михаличу повірив? Не повірив, бо не був дурний, але грамоту підмахнув. Прозріння наступило одразу ж після того, як Богдан Хмельницький підписав ці переяславські статті, він цілком справедливо спитав боярина, коли московський цар складе присягу українській стороні на т.зв. pacta conventa, як це роблять польські королі. На це боярин заявив, що цар є самодержець, править, як той кіт, сам по собі, і своїм підданим не присягає… Що було далі, відомо.

Але вся ця московська неволя могла тривати лише п’ять літ, якби українські генерали зуміли правильно скористатись блискучою перемогою українського реґулярного війська над московськими інтервентами під Конотопом 1659-го року.

Що ж відбулося року Божого, 1659-го від Різдва Христового, дня 28-го і дня 29-го літнього місяця червня, що його ще ійунем називають?

Достеменно можна сказати лише одне: списами скородили московські ребра. Цей факт зафіксував у своїх поетичних фантазіях на історичні теми непоганий, як на XІX століття, поет Тарас Шевченко. Український і — що важливо — україномовний!

Історики пишуть детальніше. Добрий історик і геть поганий політик Михайло Грушевський повідомляє:

«З початком 1659 року гетьман Іван Виговський пішов до Дніпра, аби приборкати своїх противників — сепаратистів, що знов підняли голови, як Москва була виступила против Виговського, коли проти нього вирушило окупаційне московське військо, він уступився за Днипро, а московський експедиційний корпус почав був підбивати собі сіверську Україну і обложив полковника Гуляницького в Конотопі. Виговський же діждав ся татарських союзників по антимосковській коаліції і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і татар. Став ся погром небувалий: знищено ціле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського». (Цитата з «Ілюстрованої історії України» — неточна. — В.К.).

Якщо хто не вірить «українському буржуазному націоналістичному історикові М.Грушевському», а для цього є деякі підстави, бо професор Грушевський не був байдужим як у прихильності своїй до української державности, так і у відразі до московського імперіалізму, то можна запитувати ще одного історика. Історика русів. Тобто чоловіка, який написав «Історію Русів» (хто це був, історики дотепер не можуть остаточно з’ясувати, але очевидно одне: це була розумна і більш-менш об’єктивна людина).

Георгій Кониський (або Григорій Полетика, а може, й Олександр Безбородько, чи ще якийсь український князь) пише:

Князь Трубецкой, проходя отъ города Путивля къ городу Конотопу, встрченъ былъ отъ жителей Конотопских и увдомленъ, что къ нимъ наведены Виговскимъ Польскія войска, не извстно съ какимъ умыслом. Князь, вздумав мимоходомъ забрать Поляковъ въ плнъ, причитая то къ своей коммисіи, осадил Конотопъ. Но генералъгетманъ Виговский, согласясь давно съ полковнікомъ Гуляніцкимъ, напали на него съ своими войсками съ двухъ сторонъ и армію его разбили на голову, а обозы, со всми запасами забрали в свою добычу. Князь же інтервентъ Трубецкой съ немногими, розсянними остатками своихъ окупационнихъ войскъ, пробрался лсами вгору рки Сейма и скрылся въ Путивл. И отъ сего побдоноснаго побоища вышла в Украино-Русы на патріотовъ извстная пословица народная, что «такой-то мудрецъ провелъ такъ, какъ Виговскій Москву». (Цитата, звичайно, неточна. — В.К.). У перекладі на літературну українську мову, що його здійснив відомий у 60-х роках XX ст. український поет Іван Драч, ця цитата звучить ще більш патріотично.

Але хто не знає, що історію краще писати з відстані, найкраще — у кілька століть, коли вже помер останній з невтомних правдолюбців, який міг би заперечити історикові, мовляв, не елліни розбили персів під Термопілами, а перси натовкли впертих греків, бо він сам усе бачив, коли був фельдфебелем роти шахського спецназу, що їх чомусь називали «безсмертними». Ну, як ти, вчений історику, заперечиш такому безсмертному самовидцеви? Він, бачите, сам бачив. А те, що нам треба зі справедливим гнівом історика-патріота, з почуттями і деталями описати, як триста юних патріотів полягли в нерівному бою з ордою п’яних окупантів, його, гада правдолюбного, не обходить. Він сам, понімаєш, видів! А ось це ти видів?

Але є такі, що справді все бачили своїми очима. Хоча б літописець Самовидець. Ось що він спостерігав на території суверенної, але ще не собороної і вже не самостійної Української Держави року Божого 1659-го місяця червня, іншою мовою ійуня. Він своїм гусячим пером пише:

«На другий день зась юня 28 дня, в середу рано, гетман Виговській войско вшиковавши козацкоє і полскіє корогви, просто на Сосновку рушил, а хан з ордами на Пустую Торговицу рушил з ескадронами одборними до бою; і там пришовши гетман Виговскій до Сосновки ку переправі, застал великії войска его царского величества, с которими бил околничій князь Григорій Ромодановскій і князь Пожарскій і иних много начальних людей конних і піших, і на кілька годин у той переправи великій бой бил. Але хан з ордами з тилу от Конотопу ударивши, оних зламал, где за один час болей ніж на двадцять тисячей албо на тридцять люду его царского величества полягло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живого поймано, которого хан отримав того ж часу, скоро приведено, для того, же хану домовлял. Юня 29 комендант гарнізону полковник Гуляницький з войском в Конотопі зостал волним от облеження, которих тилко било зостало полтері тисячі. Князь Трубецкій, видячи, же на войско трудно от орди, табор справивши і войско ушиковавши, третего дня рушил зпод Конотопу і так оборонною рукою аж до Путивля пришол юже без шкоди». (Цитати з деякими уточненнями. — В.К.).

Без сумніву, для допитливої людини, яка б хотіла конкретно знати, що все-таки відбулось під Конотопом року Божого 1659-го місяця ійуня, наведених відомостей буде замало. Допитлива людина хоче знати більше. А більше дізнатись вона зможе не з пергаментів, списаних гусячим пером якогось самовидця-літописця, а з цілком модерних газет, зверстаних комп’ютерами і віддрукованих офсетним друком на потужних машинах.

Справа в тому, що 1999-го року в Україні широко відзначалось 340-річчя битви під Конотопом. Різні газети, звичайно, в силу своєї політико-лінґвістичної орієнтації, кожна по-своєму трактувала цю історичну подію. Але правду написати міг би лише один писака. Той, хто бачив цю битву на власні очі. Звичайно, це — неможливо. Вірніше, майже неможливо, бо знайшовся такий писака, який перенісся з кінця 2-го тисячоліття в 1659-й рік і написав серію репортажів з місця тієї кривавої і величної битви. Фантастика? Фантастикою це було б, якби згаданий журналіст перенісся в минуле за допомогою якоїсь банальної машини часу. Але він пішов іншим шляхом.

…Вранці 2 травня 1999 року вільний журналіст Автовізій Самійленко не прокинувся, як завше, о сьомій годині, а спав далі. Спав у своєму холостяцькому помешканні він чомусь не на ліжку, а на підлозі і у досить незвичній, як для людини з вищою освітою, позі: одна рука була заломлена за спину так, якби його скручував невправний поліцай і недокрутив, другою рукою він міцно тримався за своє таки власне волосся, спав він долілиць і ноги його нагадували рунічний символ німецьких частин SS часів Другої світової війни. Поряд на підлозі лежала його шкіряна куртка, з кишень якої повипадали знаряддя тяжкої журналістської праці: диктофон «Sony», фотоапарат «Mіnolta», вітчизняний блокнот за одну гривню та дорога авторучка «Senator» із золотим обідком — презент з останньої фуршетної прес-конференції. Джинси пана журналіста були забризкані бридким грецьким коньяком і добрим оболонським пивом. Може, тому й він лежав… Минала дев’ята година, і Автовізієві вже треба було бігати по редакціях з кількома варіантами репортажів про вчорашню прес-конференцію, яку давали керівники щойно створеного банку «Брат-Ва». Але він спав так, якби був не самотнім вовком на вільних хлібах, а редактором якоїсь бюджетної газети…

Ні, панове, Автовізієві не снилась Конотопська битва 1659-го року, що могло би виправдати подальший історичний антураж цієї правдивої розповіді, на жаль, Автовізій Самійленко снив холодне пиво. Багато пляшок та баночок з імпортним і нашим пивом у маґазинних холодильниках з прозорими дверима, ось він відчиняє двері, бере холодну запітнілу пляшку Гайнекена, зубами зриває металеву закупорку, п’є… але в роті все одно сухо і не минає огидний смак металу… ох, не треба було зубами відкривати пляшки…

Разів вже зо п’ять сердито теленькав телефон, але Автовізій спав… Десь коло десятої години ввійшов Воланд. Він був одягнутий так, як це описав один київський фіксатор: у сірому іноземному костюмі і сірому же, хвацько заломленому, береті, одне око було чорним, а інше — зеленим і т.д. З ним був кіт Бегемот, що ніс тацю з білим хлібом, чорною ікрою у вазочці, білими маринованими грибами на тарілочці, щось в кастрюлі і нарешті — горілку в круглястому ювелірчиному графині, і що характерно, спітнілому від холоду…

Автовізій з титанічними зусиллями підняв титанові повіки, і замість кота Бегемота з грибами і горілкою побачив свого колеґу — головного редактора газети «Ніч» Семена Черевичника, він тримав у руках тацю, на ній були якісь гриби, але горілки не було. Автовізій перевів погляд на Воланда і спитав, із зусиллями ворушачи розпухлим язиком:

— А де кіт Бегемот з ювелірчиним графином?

— Старий, — заторохтів Семен, — я розумію, що ти не похмелявся, але тут є цікава справа. — Він поклав тацю з грибами на столик і вийняв із поліетиленового пакета кілька пляшок мінеральної води, одну відкупорив, простягнув Автовізієви. — На, пий воду, пива не буде, бо є серйозна розмова.

Воланд розкинувся у кріслі і, замість ціпка з набалдашником у формі голови чорного пуделя, елеґантно помахував мобільним телефоном.

— Я без пива не можу розмовляти, — героїчно вимовив Автовізій.

— Старий, — наливав йому склянку мінералки Семен, — ти спочатку послухай, у чому справа, і не вимахуйся, пан Чортенко, — він кивнув на Воланда, — людина ділова, зайнята. — Під час цих слів Воланд криво, як йому й належить, посміхнувся. — Він не має часу чекати, поки ти знову нап’єшся, — молов далі Черевичник, — він має до тебе пропозицію цілком пристойну…

— В сенсі капусти? — несподівано спитав Автовізій.

— Капусти, капусти, в долярах, — ще більш криво посміхнувся Воланд.

— Пива хочу-у-у, — заскавчав Автовізій.

— Не буде пива! — гаркнув Семен. — Випий води і спробуй втямити, що пан Чортенко тобі пропонує… А якщо ні, то ми підемо до Онученка.

— Та нє… якщо ви вже тут, говоріть. — Автовізій випив дві пляшки мінеральної води, побіг у лазничку, там трохи поблював і повернувся геть заплаканий і нещасний.

— Слухай, хлопче, — урочисто почав промовляти головний редактор ніби незалежної газети «Ніч» Семен Семенович Черевичник, — пан Чортенко, — він надзвичайно ввічливо тицьнув долонею у бік Воланда, — наш, як би це висловитись, — наш добродій — спонсор — меценат…

— Та що там гратись в ейфоризми, — перебив його чорт, — я власник цієї газети.

— Так, так, — спантеличився Семен, — не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, — ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…

— Скільки, — трохи протверезів Автовізій.

— Стільки, — втрутився чорт, — що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.

— Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю! — сказав мляво Автовізій Семенові.

— Та нє, — засміявся Семен, — пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.

— І це не псевдонім, — кинув Чортенко.

— То це жарт? — розчаровано протягнув Автовізій.

— Щодо чорта — жарт, а пропозиція цілком реальна.

— А гроші? — пожвавився Автовізій.

— Гроші — не жарт, — твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».

— Тоді я згоден, — байдуже сказав Автовізій.

— Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, — стурбовано промовив Семен.

— Як ЩО, — писати, — відповів Автовізій, — я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку? — діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.

— Писати будеш репортажі з місця бойових дій, — поважно промовив Семен.

— На війні — подвійний гонорар! — поспіхом сказав Автовізій.

— Звичайно, — кинув чорт Воланд-Басаврюк.

— На яку війну я маю поїхати? — професійно розпитував Автовізій. — На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?

— На україно-російську! — відповів чорт.

— На цукрову, автомобільну чи соняшникову? — допитувався Автовізій.

— На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, — повідомив Семен.

— Але ж така ще не почалась.

— Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, — сказав Семен.

— На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.

— Рівно 340 років тому, — додав Воланд.

— Ви що, купили машину часу? То це — сенсація! — пожвавився Автовізій. — Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я — згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби. — Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.

— Ні, пане Самійленку, — сказав чорт, — ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, — Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, — нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.

— Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, — перебив свого шефа Семен.

— Дякую, друже, але ти забув додати — талановитий, — образився Автовізій.

— Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, — поблажливо сказав Чортенко, — вибір впав на тебе — цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?

— Великі гроші! — уточнив Автовізій.

— Що? — спитав Семен.

— Гроші, кажу, великі, — сказав Автовізій. — Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

— Цілком законна цікавість, — сказав пан Басаврюк, — поясни йому, Шімоне.

— Охоче, — почав Семен Черевичник. — Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…

— Хоми Брута чи Тіберія Горобця? — перебив Семена Автовізій.

— Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…

…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», — бо скільки можна бути битим? — студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, — капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки — з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, — отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу — добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування — дуже гарним письмом — якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба, бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!

Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…

— Герцелю! Герцелю! Враже іудейський! — загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.

— Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі — горівчини, пива, чи, може, вина грецького?

— Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, — Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.

— Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!

— Бий тебе кара єгипетська, — сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін. — Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом — голоден єсмь.

Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.

— Гершку! — крикнув люто, — неси, що треба, спраглий з дороги!

Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.

— Отче, — гукнув запорожець до Самійла після того, як одну за одною випив дві чарки горілки, — сідай біля мене, співати будемо!

Далі вже з розповіді корчмаря Герцеля можна було дізнатись, що спудей і запорожець всього випили п’ять штофів горілки і штирнадцять жбанів пива, вони спочатку співали тужливих пісень про татарський плін і Марусю Богуславку, потім — про Сагайдачного, потім ще пили, за тим вони плакали, обнявши один одного за шиї, потім поклали прегарну чарку на шинквас і стріляли в неї з пістолів, причому ніхто з них не поцілив, ще пили, нарешті взялися битись навкулачки, спудей розбив запорожцеві ніс, а запорожець гупнув філозофа в груди, той впав і донині до тями не приходить…

Я поклав його в коморі, панове, бо він не дихає, але серце б’ється ледь-ледь, тому не знати, чи живий, чи вже вмер, тож я поклав його на холодне, — якщо живий, то оклигає та й заплатить мені, ось у нього, будете свідками, панове, що я не вкрав, бо всі в Конотопі знають Герцеля за чесного чоловіка, у нього в капшуці вісімнадцять срібних цехінів, а якщо помер, то буде за що поховати, а на холодному аби не зачутнів…

…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, — розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, — ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.

— Ні, — заперечив Автовізій, — спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще — вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, — він сказав на себе, — звичного і не байдужого мені тіла.

Семен перезирнувся з паном Чортенком.

— Згода! — сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: — Хай іде ієрофант Чорноконський.

Майже відразу в кімнату зайшов високий худий чолов’яга з довгим чорним з сивиною волоссям і такими ж звислими вусами. Одягнутий він був у дорогий модний костюм, білу сорочку з вишуканою краваткою, черевики зі зміїної шкіри, але ансамбль псував простий гуцульський киптар замість жилета. А може, не псував?…

— Знайомтесь, — сказав чорт, — ієрофант Вищої Магії, його знанність, маг і мольфар пан Юрій Чорноконський з Карпат.

— Ніколи не мав чести бути Юрієм, — приємним баритоном промовив маг, — Юра, Юра і лише так! Або Юр! А це наш мандрівник, — глянув на Автовізія. — Не бійся, хлопче. Він вже з’їв гриби? — спитав Семена.

— Ні, — відовів Семен, — без вас не наважувались.

— О’кей, — весело сказав Юр. — З’їж, хлопче, оці гриби, — він показав на гриби, які приніс був Семен, — лягай на диванчик і чекай, поки вони прийдуть.

— Хто вони? — трохи злякано спитав Автовізій.

— Гриби, гриби прийдуть, — заспокоїв його Юр. — А потім роби усе, що я скажу, якщо хочеш повернутися назад у плоть Автовізія, що веде тяжко грішне існування в 1999 році.

— І запам’ятай, Візі, всі репортажі пишеш винятково для газети «Ніч»! — примовляв Семен.

— Ага, — подумав Автовізій, — так і зроблю — золоту жилу не розгребу до кінця, усе лише задля твоєї жовтої рептильки.

…Потім Автовізій побачив себе, вірніше він себе не побачив, але зрозумів, що це він у якомусь незрозумілому просторі… Гриби прийшли!

Він йшов з Юром по сірій тверді. Неба не було, згори сіялось якесь зеленкувате світло, простір справляв враження безкінечного. Збоку височіло — щось, коли Автовізій придивився, то побачив, що це безкінечний ряд підвішених до світляної рейки тіл. Людські тіла висіли, як костюми в магазині. І не було цьому рядові ні початку, ні кінця. Раптом Автовізій побачив СВОЄ тіло, воно висіло, як усі, — підвішене за карк до світляної рейки. Його бельгійська шкірянка, ось його джинси, заляпані вчорашнім коньяком.

— Ходімо, ходімо, хлопче, — вів його далі Юр.

Вони зупинились біля середнього росту тіла, одягнутого в заляпану воском і чорнилом бурсацьку рясу і чоботи, намащені дьогтем.

— Вдягай, — сказав мольфар Юр.

…- Тателе, бурсак ожив! — сказав 2 травня 1659 року корчмарський малий синок Хаїмко батькові, коли повернувся з комори, куди він ходив собі за чесно заробленим півником з паленого цукру.

— Це добре, синку, — сказав Герцель, власник корчми у місті Конотопі…

— Пішли, Шімоне, — сказав пан Чортенко головному редакторові газети «Ніч» Семенови Черевичнику. — Здається, все в порядку.

Семен накрив шотландським пледом непорушне тіло Автовізія Самійленка, яке лежало на тахті, і вони пішли собі геть…

Повернувшись з 1659 року, вільний журналіст Автовізій Самійленко відразу ж сів за написання репортажів. Але він би не був справжнім заробітчанином, якби послухав Семена і писав лише для його газети «Ніч». Ні, Автовізій писав для всіх видань, які лише брали його репортажі. Писав він для газет різних політичних орієнтацій, а згодом і для закордонних видань. З часом Автовізій став дуже популярним, багатим, а надто тоді, коли виграв судовий процес у газети «Ніч». Вони звинуватили цього чесного чоловіка у невиконанні угоди, а хто її бачив, ту угоду?

Найцікавіші репортажі з місця бойових дій, написані Автовізієм для різних газет, ми пропонуємо увазі читачів. Писав ж бо самовидець!

Газета «Ніч» До 340-річчя Великої Конотопської Битви

За кілька тижнів уся Ненька — Славна Україна буде відзначати знаменну річницю Великої Конотопської битви, яка отримала неоднозначну оцінку сучасної історичної науки. Аби з’ясувати в деталях, ЩО саме відбулось у ті весняно-літні дні 340 років тому, редакція газети «Ніч» відрядила свого спеціального кореспондента Автовізія Самійленка у… минуле (так, так, шановні читачі, ми зробили ЦЕ, методом найновішої езотерично-окультної технології, що називається кармопортація). Успішно повернувшись з цієї не зовсім безпечної мандрівки, пан Автовізій розпочинає друкувати у вашій улюбленій газеті серію репортажів з театру бойових дій.

Автовізій САМІЙЛЕНКО Спрага подорожнього в пустелі або пошук в стозі сіна

… Вранці спраглий і замучений недосконалістю земного буття, а ще більше відсталістю цієї історичної епохи, я вийшов з… гм… ну, скажімо, готелю і вирішив пройтись славним містечком Конотопом. Вже давались взнаки наслідки кількатижневої облоги цього міста московським військом.

Дефіцитом стало пиво, подорожчав хліб, а оселедця взагалі годі було дістати. Сьогодні я вирішив обійти українські позиції, розпитати козаків про патріотизм, бойовий дух та священну ненависть до московських окупантів, а згодом, якщо буде нагода, взяти інтерв’ю у коменданта Конотопа полковника Козацьких військ України Григорія Гуляницького. Але перед тим, як піднятись на оборонні вали, я мусів зайти до корчми, ні, ні, шановні читачі, не те, що ви подумали — на роботі не п’ю, — просто треба було поповнити мою похідну баклажку чистою водицею. У корчмі було темняво і безлюдно — кому хочеться пити-гуляти, коли супостат — під стінами рідного міста?

— Гершку, — кажу, — негайно дай мені… — і так далі, шановні читачі…

Жидовин-корчмар (по-теперішньому: єврей-бармен) швидко, як на стан облоги, дав мені що треба, наповнив баклажку чистою миргородською мінеральною водою, і я пішов на позиції.

Москалі якраз наступали з північно-східного боку. Вони йшли юрбою на приступ зі списами, алебардами, протазанами, а командири — з оголеними шаблями в руках. На що вони розраховували? Без належної артилерійської підготовки, без продуманого плану дій, без спеціальних знарядь для взяття фортець, без обложних машин, без… словом, без царя в голові, московити йшли на приступ. Йшли стрільці його царського величества. Наші Чернігівського та Ніжинського полків козаки спокійно чекали нападників з наладованими мушкетами і гарматами.

— Відіб’ємо атаку? — стурбовано запитую сотника Ніжинського полку Степана Непийводу.

— Йди, попе, звідси, не духовна це справа по позиціях швендяти, — з добродушним козацьким гумором, посміхаючись у розкішні вуса, каже сотник. Його вводить в оману моє вбрання: ряса спудея Києво-Могилянської академії.

Стрільці московські лише те, що називались стрільцями, а насправді були банальною піхотою, що орудувала холодною зброєю, бо стріляти як слід не вміла. Взагалі на той час у Східній Европі стріляти прицільно вміли лише українські козаки. Всі інші вояки тішились лише з того, що їм взагалі вдається вистрілити з мушкета чи аркебузи, а вже куди поцілить куля, то на те воля Божа. Українські же козаки, городові та запорожці, у вільний від бойових дій час не стільки сиділи по корчмах і вихвалялись мілітарними подвигами, скільки практикувались влучно стріляти.

Московські стрільці йшли на приступ якось неохоче, очевидно, були майже тверезими, час від часу озирались у бік табора: чи не поступає сиґнал від командуючого князя Трубецкого повернути назад. Не було такого сиґналу, тому москалі йшли, йшли приречено і понуро. Ось вони підійшли до рову, лаштують переправу з плетених тинів, які позбирали в довколишніх селах. А тепер ти знаєш, московський зайдо, звідки у простого українського селянина така ненависть до окупанта, — за той паркан з лози плетений, за витоптане жито, за порізаних курей і поросят, за випиту воду з колодязів, за зіпсований, зрештою, криничний журавель, який ти, дикуне золотоординський, побачив вперше у житті, — ось за це і ненавидить український простий громадянин російських загарбників… Ділюсь цими своїми міркуваннями з паном сотником Непийводою. Чи не так, пане офіцере?

— Годі тобі, дяку, демагогіон розводити, — каже мені пан сотник, демонструючи таким чином свою непересічну, як на той час, освіченість. — Не до риторики зараз, pro publіco bono треба дбати! — вигукує хоробрий і вчений сотник Непийвода.

Спостерігаю за ним із захопленням, до якого поволі домішується тривога: московити вже перебираються через рів, починають дряпатись на вали, а козацькі командири мовчать.

— Командире, — кричу сотникові, — чи не час вже стріляти, ворог лізе!

— Пильнуй своєї реляції, писаре, — каже сотник (ба, він вирахував мене, впізнав, що я — журналіст), — а вже іnstructіon mіlіtarec залиш мені!

І сотник Непийвода, вставши на повний зріст на самому гребні валу, рвучко змахує червоною китайкою.

Залпом гримнуло тисячі козацьких мушкетів і для москалів настав dіes іrae et calamіtatіs. Кров і мозок бризнули з їх невеликодушних грудей і дурних голів. Вони заверещали і до моїх вух долинули популярні в їхньому середовищі вигуки на означення великого занепокоєння «Йоп твайу мать, бля». Вода в рову зачервонілась від московської крови і в їх рядах сталось замішання. Чути було, як сотники їх стрілецькі почали вмовляти стрільців: «Впєрьод, пока ані пєрєзарядят руж’я, ми їх порубаєм!» Стрільці знову посунули лавою на вали. Але козаки на вогневих позиціях вже помінялись зі своїми товаришами — на місце тих, що вистрілили, заступила нова шеренга із наладованими мушкетами.

— Ба-бах!!! Тепер уже ці, що стрельнули, швидко відійшли з позиції, а на їх місці вже стояла нова шеренга з наладованими мушкетами.

— Ба-бах!!! Знову міняються козаки місцями… Я спостерігаю, як вміло керує їх діями мій друг сотник Непийвода. Це справжній командир, офіцер з блискучим вишколом, якби не XVІІ століття, я би сказав, що це абсольвент-відмінник Академії Генерального штабу, і бути йому років за п’ять-сім генерал-майором, а ще за три — генерал-лейтенантом, і так аж до генерал-полковника.

… А тим часом на підступах суцільне іnferno, пекло, словом: нападники під шаленим вогнем роблять спробу відповісти вогнем. Московські стрільці вбивають у землю свої бердиші і прилаштовують на них важкі рушниці. Зброя у них стара, не оснащена кремнієвими замками, ще ґнотова. Стрільці роздмухують ґноти, підносять їх до рушниць — грим! На валу впав один український козак: московська куля грудь його пробила о пів до другої години!

Бігме, шановні читачі, я чув, як свиснула ворожа куля і біля мого вуха, на кілька сантиметрів лівіше, і вже не було би кому писати для вас ці звитяжні рядки.

На більше московські стрільці вже не спромоглися — ще кілька козацьких залпів і атаку московитів геть відбито. Залишаючи на валах, в рову та на підступах до нього багато вбитих, стрільці відступають. Дехто несе поранених, дехто біжить, не озираючись, а дехто зготовлюється до ще одного вистрілу. Бачу одного дуже в’їдливого стрільця, який не хоче відступати, а щось кричить до своїх соратників, розмахуючи алебардою. Потім він досягає з-за спини важку пищаль і квапливо ладує її, ось він засипав у люфу порох з порохівниці, ось заладовує кулю…

І тут, шановні читачі, я мушу зізнатись, що зробив вчинок, який виношу на ваш поблажливий, сподіваюсь, суд. Я глипнув на мушкет вбитого московською кулею козака, потім перевів погляд на пана сотника, він підбадьорливо посміхнувся… Тоді, любі мої читачі, я взяв до рук зброю! Так, я порушив кодекс журналіста в умовах бойових дій, панове, я не дотримався статусу безпристрасного та об’єктивного спостерігача. З одного боку — ганьба мені і міжнародний суд! Але з іншого — чи зрозуміє сутяга-чиновник з Гааги мою священну ненависть до загарбників?… За наругу, за спалені села, за поґвалтованих молодиць, за спаплюжені святині, за зневажену українську мову, за зруйновані хати, за зарізаних поросят, за зіпсований журавель колодязний, я вбив його, шановні мої співвітчизники! Хай тепер мене судять черстві судді в Гаазі, хай колесують-четвертують, але я виконав свій громадянський обов’язок перед Ненькою-Україною, — я вбив ворога, який ступив — оружно — на її святу землю! Я взяв мушкет вбитого московською кулею козака, оглянув зброю, вона виявилась заладованою, треба було лише пороху підсипати на поличку. Я зняв порохівницю з пояса вбитого козака, підсипав пороху на поличку, поправив кремінь і тоді побачив того активного москаля, що розмахував своєю московською сокирою. Він хотів організувати нову атаку на наші позиції, він був загрозою обложному Конотопу і в мене сумнівів більше не залишилось.

Я прицілився і вказівним пальцем, який звик був останнім часом лише до дорогої авторучки «Senator», смикнув за пусковий гачок. Гримнув постріл, і неспокійний стрілець на полі впав. Щоправда, шановні мої читачі, він не відразу помер, він ще з добрих півгодини корчився, спливав кров’ю, бо моя куля втрапила йому в живіт, верещав несамовито, як porcul, дуже гидко лаявся, до моїх вух доносилось «бля» та «йо», а потім вмер. Я заціпеніло стояв з мушкетом в руках і дивився на його тіло в калюжі крови, що розтеклась по вибитій чобітьми землі з прибитою травою. Кров того москаля застигала на сонці, тьмяніла і густіла, а я стояв і дивився.

— Отямся, спудею, — легко вдарив мене по плечах сотник Непийвода, — офензиву супостата відбито, час і спочити трохи.

— Як його звали? — спитав я сотника.

— Ванькой або Трішкой якимось, звідки я знаю? — здивувався сотник.

— Та я не про московина питаю, а про цього козака, — сказав я, показуючи на вбитого, з якого я взяв мушкет.

— А-а-а! Це — козак з Ніжина Оверко Посмітюха, дуже відважний був козак, царство йому небесне, — сотник зняв смушкову шапку з червоним шликом і три рази перехрестився. — Хай спочиває з Богом.

— Тебе відомщено, Оверку з Ніжина! — сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що — голку в стозі сіна. Нема пощади!

…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, — Ніжинського та Чернігівського.

— Доповідайте про втрати, панове, — звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.

Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом — вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх — кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.

Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».

— Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами. — Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.

Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.

— Це пані Наталка Вареникова, — пошепки сказав мені сотник Непийвода. — Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.

— Що, вдова? — спитав я співчутливо.

— Солом’яна, — відповів сотник. — Вона побралась зі своїм чоловіком Гедеоном Вареником, багатим конотопським козаком, вісім років тому. Кажуть, що з великого кохання, бідний Гедеон так її любив, так любив, що аж хотів був йти топитись у Сулі, коли зваблива Наталка вагалась виходити за нього заміж. Згодом все-таки вийшла. Але прожили вони недовго, через півроку бідний Гедеон все кинув і втік на Запоріжжя, так, кажуть, тікав, що навіть не взяв свого нового малинового кунтуша і шапки з решетилівських смушків.

— І що, ця сердешна Наталка дуже сумувала за тамтим Гедеоном? — спитав я, придивляючись до господині. Так, вона була не дуже гарна, але мала в собі якісь чари, я відчув її потужну енерґетику, коли вона пройшла повз мене з макітрою вареників. Вона глипнула на мене своїми зеленими очиськами і в мене, чесно зізнаюсь, шановні читачі, затерпло в п’ятах. Я відчув, що ця емансипована Наталка, від якої втік чоловік, може робити зі мною все, що захоче, — сукати мотуззя, ліпити віслючків чи баранців з мого розм’яклого єства.

— Де там вона, брате, сумувала за своїм благовірним, — відповів мені сотник Непийвода, — вона зовсім не журилася, бо це не жінка, це якийсь monstrum. Живе собі, як вареник в сметані, все має, ні за що не журиться, а ходить до неї якийсь чорновусий Марко.

— Відьма? — з жахом спитав я.

— Я не знаю, — чесно відповів сотник. — Але люди різне говорять. Кажуть, що їй служить ворог genus humanum, суть роду людського…

— Пане сотнику, Непийвода, — весело і рвійно, як вітер, защебетала ця інфернальна Наталка, — що ти там лякаєш нашого гостя-писарчука, сідайте, нумо, до столу та наливайте горілки. Якої бажаєте, пане спудею? — Вона підійшла до мене ззаду, лягла на мої плечі своїми вогненними персами і обняла за шию голими руками. В одній руці тримала розписаного куманця, в іншій — штоф голубого скла. — Якої б ви хотіли, — прошепотіла відьма мені на вухо, — шафранівки чи калганівки?

— Перцівки, — поборюючи спазми, які хвилями стискали моє горло, відповів я…

Тут, шановні читачі, я відчув таке, таке… словом цілу гаму почуттів — від містичного жаху до майже оргастичного екстазу але… але краще я цю історію прибережу для журналу «Лель», а в такій поважній газеті, якою є ваша улюблена «Ніч», ми будемо серйозні, добропорядні, благочестиві, патріотичні, трохи українофільні, трохи русофобні, але, як завжди, суворо об’єктивні…

— Віват, — вигукнув полковник Гуляницький, підносячи гранену голубого скла чарку з калганівкою. — Віват, мої мілітарні побратими, дорогий гостю-журналісте, і особливе віват, наша конотопська красуне, Наталко, зваби якої теж допомогли нам здобути славну вікторію над північним супостатом… Віват!…

Того дня, шановні читачі, як ви, очевидно, зрозуміли, мені не вдалося взяти інтерв’ю у полковника Григорія Гуляницького, але я був у охопленому війною Конотопі, слава Творцеви, не один день. Тому далі буде.

Газета «Ніч» За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ

Розмова нашого спеціального кореспондента Автовізія САМІЙЛЕНКА з військовим комендантом міста Конотопа полковником Григорієм Гуляницьким.

— Пане полковнику, щойно ми спільними зусиллями відбили атаку ненависного ворога. Скажіть, будь ласка, що стало запорукою цього успіху? Щирий патріотизм та висока боєздатність українського війська, чи уміле командування в цих непростих умовах і фахове володіння тактикою позиційного бою, а може, усвідомлення своєї високої місії — захищати територіальні та державні цілісности Української Держави? А може — все це докупи і стало ґарантом перемоги?

— Так, пане письменний.

— Пане полковнику, в мілітарних колах України Ви відомі як професіонал найвищої проби — блискучий тактик, досвідчений фортифікатор, вмілий командир. Відомо, що Ви брали участь у експедиційному поході Українського леґіону в Францію, в складі польських бригад бились з російськими ордами, командували піхотним батальйоном у дивізії генерала Кривоноса під час україно-польської війни, відзначились під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, під Батогом захопили в полон польського генерала. Ви нагороджені багатьма урядовими нагородами України, зокрема, орденом Богдана Хмельницького І ступеня та орденом «Шлях Сагайдачного». Скажіть, будь ласка, чи є різниця, кого бити во ім’я України-татарів, турків, поляків чи москалів?

— Нема різниці!

— Пане полковнику, Ви маєте знати, чи правда це, чи ні, що говорять по европейських столицях ніби існують дуже таємні протоколи міністрів закордонних справ Московщини та Речі Посполитої щодо розділу нашої Неньки-України між поляками та москалями — по Дніпру. Ніби Правобережна залишається за Польщею, а Лівобережна Україна вкупі з Слобожанщиною, Запоріжжям та Кримом ніби відійде до Москви. У своєму ієзуїтстві вони зайшли так далеко, що мало того, що не спитали з цього приводу думку великого українського народу, а й вже поділили ще не завойований Крим. Якою буде на це відповідь справжнього українського патріота?

— Меч!

— Радісно чути це, пане полковнику, з уст сильного духом і тілом українського офіцера, а після цих Ваших, проникнутих чистим полум’ям світлого українського патріотизму, слів поговоримо трохи на теми геополітики. У нашій розмові ми згадали про Крим, союзну нам державу, як Ви думаєте, якщо Україна і Крим не виступлять сильним блоком проти північного аґресора і Московське царство завоює спочатку Україну, а потім і Крим, чи не стане це катастрофою для обох наших держав? Чи не стане Україна колонією Московщини і втрачатиме поволі рештки суверенітету, мову, національну самоідентифікацію, а Крим ще більше — його перетворять у пересічну губернію, а населення взагалі виселять на Самаркандщину та Хорезмію?

— Можливо.

— Пане полковнику, як Ви дивитесь на те, аби ми трохи вдались до футурологічних фантазій (пан Гуляницький радісно посміхається. — Авт. С.) і поміркували трохи над тим, що чекає нашу рідну Україну в разі перемоги над супостатом і набуття повної державної незалежності. Якщо ми розіб’ємо під Конотопом московське військо, укладемо союз з Польщею, мир — з Кримом, чи не повстануть противники союзу з Польщею проти ясновельможного гетьмана пана Виговського і чи не буде знову кинута Україна під ноги Москви?

— Буде!

— А якщо ясновельможний гетьман Виговський розжене опозицію, ввійде в силу і набуде одноосібної влади, згодом стане військовим диктатором України, залізною рукою підкорить собі Запоріжжя, розірве Гадяцьку угоду з поляками і розширить кордони України аж до Сяну на заході і до Дону на сході, завоює Крим і включить цей півострів у склад України на правах автономії, поширить свій вплив на Литву і Молдову, чи не стане тоді Українська імперія супердержавою?

— Стане!

— Пане полковнику, мій синьоокий, тьху, що це я пишу, словом, пане коменданте, я дуже радий, що наші погляди на геополітику цілком співпадають, але повернімось до нашої війни. Щойно ми з Вами відбили чергову атаку московського супостата, скажіть, будь ласка, що буде, коли дурні москалі знову підуть на приступ Конотопської твердині. Дадім отпор захватчікам?

— Даді-і-і-м!

— Пане полковнику, наші північні сусіди дуже люблять хизуватися таким модним терміном, як інтернаціоналізм.

- Як, як (перебив мене полковник Гуляницький) — іnterregnum, коли старий король вмер, а нового ще не обрали?

— Ні, пане полковнику, я маю на увазі так званий інтернаціоналізм, це коли турчин дружить з ляхом, а українець, скажімо, з москалем…

— Тьху! Перепрошую пана писаку.

— То нічого, пане полковнику, але наш теперішній супротивник по бойовищу стверджує, що всі народи ніби одна родина, але він, московський нарід, кажуть, старший брат.

— Lupus іnsatіabіlіs!

— Що, пане полковнику, я не дуже добре знаю англійську.

— Вовк ненажерливий, кажу.

— Звичайно, пане полковнику! Ненажерливий хижий вовк! Скажіть, будь ласка, якщо окупант приходить на чужу землю, вогнем і сокирою плюндрує квітучу землю, грабує садиби, маєтки та храми Господні, хоче панувати над людьми і встановлює свої дикунські порядки, а йому на його кривавім путі стає звитяжне воїнство, якому цілком безкорисливо допомагають своїми залізними полками сусіди — вільні ляхи та свободолюбні татари, а також православні молдовани і серби та благочестиві німці, то я Вас питаю, пане полковнику, це інтернаціоналізм чи ні?

— Господь його знає, писарю.

— Пане полковнику, облога Конотопа московськими ордами може тривати ще не один день, не один тиждень, та й не один місяць, ніхто не має сумніву у високій звитязі та залізній доблесті української зброї, але нашим читачам цікаво було би дізнатись, скільки припасів ще є у обложеному Конотопі, скільки ядер, скільки бочок пороху?…

— Що?! Чортів сину, хто тебе послав?!

…

Наша розмова з командантом обложеного Конотопу полковником Григорієм Гуляницьким продовжилась після невеликої паузи.

— Пане полковнику, московські ідеологи як з числа Боярської Думи, так і з адміністрації царя трактують ці нинішні бойові дії не як повноцінну війну між двома суверенними державами, де є з одного боку аґресор, в нашому випадку Московське царство, з іншого — жертва аґресії — Українська Держава, отож для нас це є вітчизняна визвольна війна, а для москалів — несправедлива, загарбницька, тож там ті ідеологи хочуть подати все це, як війну громадянську…

— Bellum cіvіle?

— Отож, пане полковнику, це, мабуть, у Парижі Ви так добре опанували французьку мову, але скажіть, хіба не фарисеї ці ідеологи з Кремля, які підмінюють поняття і віроломний напад Московщини на нашу вільну Україну подають, як громадянську братовбивчу війну?

— Фарисеї, паливоди, харцизи, душогуби, зарізяки, супостати, горлорізи, вельзевульники, кати, песиголовці, людолови, антихристи, душителі людей, безбожники, розбійники, політичні рекетири, словом, гегемоністи, експансіоністи, глобалісти, мондіалісти, імперіалісти, осквернителі могил, розкопаних ними ж, гунцвоти, лайдаки, здрайці, а також лицеміри, сволочі і гади!

— Чи ж я, пане полковнику, проти? Вони такі. Відразу запитання у цьому контексті, що чекає на зрадника, який змалодушіє, хоч це нереально у нашому залізному ґарнізоні, або — що приготовлено для шпигуна московського, який би якимось дивом теоретичним затесався у наші славні кармазиново-кольчужні ряди?

— Кіл!

— Це Ви, пане полковнику, так називаєте виконавця смертних вироків, себто кілер, Ви хотіли сказати, чи як? Бо кілери, вони різні бувають — є, що за гроші по замовленню відправляють до праотців нічого особисто їм не винних людей, є — що за ідею, а є, що убивають людей за службовими обов’язками. Скажіть, будь ласка, пане полковнику, Ви за яких кілерів?

— Можуть бути грабові чи тополеві, можуть з молодих дубців або навіть — з ялини. Кіл є кіл.

— Пане полковнику, я би дозволив собі навести таку схему: наші союзники — татари у часи, коли їх аллах затьмарює їх бусурманський розум, чинять набіги на наші мирні українські села і селища міського типу, вони захоплюють ясир українське населення і продають у Кафі на їх сарацинському базарі. Як правило, хлопчиків закуповує військове міністерство Оттоманської імперії і таким чином забезпечують потребу в живій силі елітний підрозділ збройних сил султанської Туреччини — яничарський корпус. Хочемо ми того, чи ні, але кращих за яничарів вояків у Азії нема, те ж саме можна сказати і про українських козаків у Европі, то чи можемо ми сказати, що найкращі вояки світу — українці — суть козаки та яничари?

— Можемо. Але…

— Ніяких «але», пане полковнику, ніяких «але». Я розумію, Ви не хотіли би ображати наших теперішніх союзників: татар та поляків, а також рейтарів гауптмана Тойфеля, але такі реалії, як той казав. А тепер, пане полковнику, розкажіть трохи про себе. Нашим читачам, сподіваюсь, цікаво було би почути, що Ви, Григорій Гуляницький, чистокровний українець, ревний християнин віри православної, народились у родині православного шляхтича сотника війська реєстрового Михайла Гуляницького сорок п’ять років тому. Освіту здобули в сотенній школі, а далі — в Києво-Могилянській академії, звійдки й втекли на Запоріжжя. У війську Низовому Ви завоювали собі авторитет за кілька вміло проведених морських походів на турецький берег, де Ви командували спочатку екіпажем чайки, а згодом й ескадрою козацького флоту. Дослужились до курінного, кілька років обирались військовим писарем. Потім перейшли на реєстрову службу і разом з поляками ходили у походи на Московщину, відзначились під Смоленськом тим, що в одній локальній сутичці розбили цілий ескадрон дворянської московської кінноти силами однієї запорізької чоти. Так, чи не так?

— Так!

— Отож, як Ви уже казали, брали участь у французькій експедиції, потім стали героєм україно-польської війни, за що вдостоєні ряду урядових нагород, як то ордени-медалі та маєток над Десною, скільки морґів поля маєте, пане Гуляницький?

— Є, дещиця.

— Ще про Вас говорять, як про романтичного лицаря, який зворушив Україну своїм коханням до дочки полковника Білоцерківського прегарної Гафії, за яку Ви змагались у лицарському поєдинку з молдовським шляхтичем Караколієм. Ви, кажуть, вбили його за три випади…

— За тридцять з гаком, але вбив…

— Пане полковнику, хотілось би почути Вашу думку щодо нинішнього противника — московського війська. Ось ми з Вами сьогодні були свідками, як вони юрбою без мілітарного шикування, без будь-якої тактики йшли на штурм нашого славного міста Конотопа, і — сумні для них наслідки в результаті: повен рів московських трупів. Чи не хотілося би такому доблесному воїну, блискучому лицарю, талановитому полководцю схрестити меча з більш достойним супротивником? Чи, може, для захисника Вітчизни немає різниці, від кого обороняти свою рідну землю, дітей, жінок, мирну працю українського народу? Може, для українського вояка краще було би займатись самопідготовкою в касарнях та час від часу виїжджати на маневри у козацький степ, ніж проливати, хай ворожу, але — кров?

— Так.

— Тепер, пане полковнику, питання, так би мовити, більш індивідуального плану. Ваші соратники — козацьке офіцерство, як правило, мають свою особливу моду одягатись: навіть у найбільшу спеку носять жупани, а поверх них — кунтуші, те ж саме — хутряні кучми. Ви ж одягаєтесь більш функціонально — ось тепер досить тепло, і Ви одягнули собі білу полотняну сорочку, поверх якої вбрали кольчугу. До речі, це дуже делікатна, витончена, майстерна робота. Венеціянська?

— Венеціянська.

— Пане полковнику, скажіть, будь ласка, що буде, якщо станеться таке диво (в що я, звичайно, не вірю, але припускаю суто теоретично) і москалі візьмуть Конотоп? Чи очевидно ясновельможний гетьман Виговський прийде на допомогу і ми — звідси, він — звідти затиснемо москалів у залізні лещата і розіб’ємо ік чортової тітки?

— К чортової тітки.

— Пане полковнику, перепрошую за нетактовне запитання, але нашим читачам, очевидно, буде цікаво почути з Ваших вуст, якою є зарплата полковника Української Армії XVІІ ст.? Що Ви так дивитесь на мене, пане полковнику? А-а-а! Гаразд, перейдемо до іншого запитання: Ваш син Степан — студент Могилянки, чи нема загрози, що московські воєводи Шереметьєв та Барятинський захоплять його в Києві в заручники?

— Ні.

— А чому, пане полковнику, чому? Чи, може, Ваш син тут, поряд з Вами, у звитяжних шеренгах українського війська? Га, пане полковнику? Чи, може, той молодий красень, блискучий лицар у позолоченій кірасі, що командує артилерійською батареєю на північному редуті, сотник Степан Гуляницький — Ваш син?

— Син.

— Та-а-а-к. Пане полковнику, Ви мене все більше й більше вражаєте своєю непересічністю. Дивлюсь на Вас, і в пам’яті зринають яскраві образи героїв України-до речі, слава їм! — як то Їлик Муромець, Микита Добрий, Байда Вишневецький, Низ та Евріал, Олекса Довбуш, сотник Грім, хорунжий Левицький, майор Вихор та інші. Скажіть, будь ласка, Ви не думаєте над тим, ЯКИМ Ви залишитесь в історії України-героєм, про якого народ складатиме думи, а поети-лавреати — оди, чи скромним, але високопрофесійним офіцером, що з честю та гідністю виконує свій обов’язок перед Вітчизною?

— Не думаю.

— Тоді, пане полковнику, скажіть просто і чесно, без будь-якої декларативности, без фальшивого словоблудства, без гучних слів, скажіть коротко і ясно — за ЩО Ви, полковник Української Армії XVІІ ст. Григорій Гуляницький, воюєте?

— За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!

— Дякую, пане полковнику, бажаю НАМ перемогти.

Інтерв’ю провадив Автовізій САМІЙЛЕНКО

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Країна «У» та Оскомщина «М»: наші корені різні

Есей

Перебування в районі активних бойових дій під час україно-російської війни 1659 року навело мене на деякі роздуми суто історіософського, філософського та націософського характеру. Хочеться поміркувати про походження, розвиток, онтологічне призначення та сакральне значення у матеріальному світі цих двох народів — українців та росіян, яких багато хто вперто хоче поєднати в одному спільному генеалогічному дереві, чи навіть розмістити на одній гілці. Я бачив, як українці вбивали росіян, я бачив, як росіяни вбивали українців, тому це, а також багато-багато інших чинників, дають мені змогу стверджувати: ми різні народи і наші корені — різні.

Почнемо de profundіs, чи як там. Десь у V тисячолітті до Різдва Христового на масних чорноземних просторах від моря (Балтійського) до моря (Чорного), від Сяну (річка така) до Дону (теж) існувала велика цивілізація народу, який називався «трипільці». Ці ґаздовиті люди першими в нині чинному континуумі почали поліпшувати собі існування за допомогою підручних засобів. Побачили вони, що пшеницю добре їсти у хлібній вже консистенції, і почали займатись хліборобством. Аґрономічна наука у тих трипільців сягнула такого рівня, що вони доселекціонувались до твердих сортів пшениці, які і тепер висіваються на тих же просторах від… словом, ясно. Побачили потім трипільці, що туди-сюди ходять собі по степах України бездомні коні, взяли і приручили їх, поставивши на службу чоловікови. А якщо є кінь, то мусить бути й віз, тому трипільці мусіли винайти колесо. Вони потім багато ще чого винайшли, про що свідчать відкопані дуже гарні мальовані черепки.

Отож, чи міг народ, який мав такий гарний керамічний посуд, їсти собі подібних? Ні, звичайно, він їв хліб і сало. А в той же час на просторах довкола верхів’я Оки жили дикі люди-антропофаги, які основним джерелом свого існування мали людоїдство. Про це свідчать археологічні розкопки, зокрема, дослідження такого відомого археолога, як академік П.Штепа.

То про яке спільне коріння може іти мова?

Але провадимо далі. Для зручности простір між двома морями і згаданими в нашому славені річками назвемо «У», а довкола верхів’їв Оки та Волги назвемо «М». Отже на «У» одна цивілізація замінює іншу, але започаткований трипільцями-хліборобами генетично-архітипічний ланцюг не обривається. Українська людність могла називатись по-різному: сармати, анти, гунни, слов’яни, русини, але суть її збереглась у печеному хлібі, писанках, будженому салі, добутому зі свині, витривалих волах, дикому азарті свободи, чорноземному дарі працездатности, в нічим не виправданій аґресивності, як і в нічим не виправданій покірності.

На території «М» плодились і розмножувались якісь вайлуваті хутряні звірі, що дуже любили красти мед у диких бджіл.

Людність території «У» від інших нервових народів світу відрізняло і відрізняє одне — вони, як за часів Аріяни, коли ходили в останній кидок на південь і, застромивши в землю древко з хоругвою (жовтий хрест із загнутими кінцями на синьому тлі), мили в теплому океані намащені ще в Конотопі дьогтем чоботи, так і за часів осіннього походу на Москву 1941-го року, знали: якось воно буде. А якщо воно якось буде, то навіщо все це? Навіщо поспішати? Треба дійти до теплих південних морів, — дійдемо, треба на Спаській вежі московського Кремля встановити золотий тризуб, — встановимо! І так далі. Що ще треба?

Коли прийшов час розбити іранського реакційного монарха-фанатика Дарія, який задумав щось лихе і здуру перейшов Дунай, ми розбили Дарія. Поволі, не поспішаючи, заманили в Дике Поле, звідки він ледве втік. Потім нас, умовно кажучи, у-вців, зачепило за живе, що на півдні Европи ще існує якась держава, що нахабно іменує себе Імперією. Ми розбили це римське непорозуміння. Щоправда, через власну миролюбність і любов до екзотики ми залишили у себе під боком інше непорозуміння — Візантію. Хотіли теж знищити, але раптом вона згодилась як полігон для бойового вишколу збройних сил країни «У». Один адмірал Олег лише скільки там «сі-бризів» провів!…

На території «М» у той час продовжували плодитись хутрові звірі, а примітивні антропоїди пожирати собі подібних.

Наш чоловік, великий у-вець, генерал-полковник Гатило ходив у т.зв. Европу встановлювати «новий порядок». Бо у тій Европі чинилось суцільне неподобство — будувалось і ніяк не змогло добудуватись (корупція, знаєте) суспільство розвитого рабовласництва. Торгували людьми, як цигани кіньми. З одного боку — бізнес є бізнес, з іншого — права людини. Словом, у-вці погромили ті порядки і дали їм поштовх до вільного існування.

Після того треба було взятись за північних антропофагів. Тодішня держава у-вців — Києворуський каганат — розрослась, і прийшов час зайнятись колоніальними війнами.

Так уже повелося в усі часи та серед всіх народів, що в колоніяльні війська записувалась, скажімо, не найкраща частина суспільства. В експедиційні корпуси києворуських каганів йшли нечемні і неслухняні хлопці, яким нудно було вдома ходити за волами чи прегарно розмальовувати посуд. Князь-генерал давав йому коня і списа, а решту, казав, здобудеш собі сам, якщо ти сильний і сміливий. У межиріччі Оки та Волги перші колоністи у-вці спостерігали сумну картину: по лісах ходило дуже багато хижого звіра, а впереміш з ним якісь смішні люди, що лопотіли на незрозумілих для леґіонерів — угро-фінських та тюркських говірках. Ха! Метрополія — Київ далеко, в руках меч, довкола багатющі людські та природні ресурси, що залишається колонізаторові? Звичайно, нести тягар білої людини! Навертати до цивілізації темних абориґенів, при цьому, з одного боку, радикально зменшуючи їх поголів’я за допомогою меча, з іншого — збільшуючи чисельність довколишньої людности за допомогою, ну якби це сказати… словом, леґіонер молодий і здоровий, а дівчата в угро-фінів та західних тюрків не такі вже й дикі… Таким чином, за 3-4 покоління в північній колонії Києворуської імперії з’явилась нова людність, субстратом якої стали місцеві угро-фінські та тюркські племена, а суперстратом — леґіонери-колонізатори з «У». Історія свідчить, що кожна колонія, коли входить у силу, неодмінно виступає проти своєї матері-метрополії. Так було згодом з обома Америками, з африканськими князівствами, які, чомусь, називались «республіками», так сталось і з Сибіром та Далеким Сходом, коли вони в XXІ ст. відділились від Російської федерації.

Аби в метрополії не залишалось сумнівів у намірах новоявленого утворення, «М» завдала військового удару по «У». В 1169 році м-ський хан Андрій напав на Київ, різав людей і так запопадливо грабував християнські церкви та монастирі, що здобув собі іронічне прізвисько «Боголюбський».

У-вці були завжди людьми добрими і щедрими, вони не любили ображати малих, а паче молодих народів, які хотіли часом погратись у війну. По території «У» ходили якісь татаро-монголи з кіньми… ну і що? Монголи приходять і відходять, а «У» — вічна. Правда, ці зайди трохи нашкодили у-вцям, порозоряли їх князів, але ті князі вже були геть зажерлися, так що у-вцям їх і не дуже було шкода. Шкода було трохи втрати північної колонії «М», яка почала чомусь називатись «Алтин Орду», але до часу хай…

А поки що на території «У» робили спроби побудови цивілізованих правових держав. Спочатку у-вці побудували таку собі конституційну монархію, як «Велике Литовське князівство», потім трохи експериментували з республікою під назвою «Річ Посполита».

Як відомо ще з клинописної літератури, душа у-вця таємнича і незбагненна. У-вець може тисячу років орати землю, різати свиней восени, їсти печений хліб, може так другу тисячу, третю, а потім ні з того, ні з цього хапає меч і починає займатися… державотворенням. Коротше кажучи, у-вці розвалили Річ Посполиту, встановили на території «У» військову диктатуру генерала Б.Хмельницького і проголосили курс на незалежницьке державне існування. Сусіди здригнулись, бо ще пам’ятали, якою аґресивною та експансивною буває імперія «У», і почали вже готуватись до національно-визвольних воєн з жорстокою імперією «У». Але диктатор Богдан Хмельницький був цивілізованим і проґресивним диктатором, ну десь як Авґусто Піночет, чілійський генерал XX ст. Він не створював концентраційних лагерів для дисидентів, не труїв за бенкетом своїх найкращих генералів, не займався ні масовими репресіями, ні геноцидом, не тероризував нацменшини, та що там говорити, він навіть не приступив до побудови тоталітарного суспільства.

А тут якраз до «У» звернулись посланці від колишньої колонії «М», мовляв, хочемо назад у лоно метрополії, Київської матері і проч. То чи міг зверхник усіх у-вців відмовити своїм блудним дітям? Вернулись м-ці злиденними, духом здичавілими, вбраними у шкури, здерті з бідних медолюбивих звірят, малограмотними, гріховними. Минули століття, аж поки у-вці навернули м-ців до цивілізації, вони дали їм знання і високий дух. Але це згодом, а поки що «М» не захотілося бути чемною і високодуховною. Не минуло й добрих шести років після того, як «М» просилась назад до «У», як вони пішли війною на свою милосердну метрополію. За це мусіли бути жорстоко розбитими: корпус генерала Виговського вщент розбив московську армію під Конотопом 1659 року. Після того у-вці вже не були такими жорстокими до своїх блудних дітей: і під час нової україно-російської війни 1709-го року вони вже не стали доводити справу до логічного кінця. Навіщо? Мине неквапом якихось 300 років, і все буде зовсім інакше.

Ось у 1941-му році залізні батальйони щойноствореної армії «У» ввійшли в Москву, встановили жовто-синю фану на Спаській вежі московського Кремля, ну і що? Мине неквапом ще якихось 300 років і у кого повернеться язик артикулювати якісь нікчемні звуки про єдність та спільне походження у-вців та м-ців?

А тепер, шановні читачі, хай мене каменують, але я не втримаюсь від спокуси трохи вдатись до футурології і змоделювати таку собі шкіцову картину майбутнього.

Через 300 років «У» — буде! У-вцям не аж надто важливо, ЯК буде називатись держава на території від Сяну до Дону, і чи буде взагалі якась держава, але вільний у-вець буде. Він буде орати землю (може, волами, а може, якимось фотонно-квантовим трактором), буде годувати свиню і добувати з неї сало, до Великодня буде писати писанки, а на Різдво варити кутю…

Розмовляти у-вець буде у-вською, писати — невідомо як. Може, знову клинописом, може, латинкою, але вірогідніше всього — кулішівкою…

Гасло «Брюсель нам не батько, а Москва — не мати» перестане бути актуальним, бо на той час вже не буде ні НАТО, ні Ташкентського пакту, та й Брюселя не буде, як також і Москви…

Територія «М», проте, буде, на ній будуть жити м-ці, які час від часу будуть згадувати, чиї вони діти і проситися у лоно «У». Від того буде оскома…

У-вці не перестануть читати книжки (хай електронні) і рівно через 287 років міністерство освіти держави, яка буде тоді на території «У», видасть циркуляр, за яким обов’язковою для вивчення у загальноосвітніх школах буде творчість белетриста у манері «мілітарне фентазі» Олеся Палиглини, зокрема його трилогія «Хоругвяне»…

Оцінка «село!» стане ознакою доброго смаку, відчуття стилю і високої естетики. «Сільський» буде означати «модний», «стильний», «сучасний», те — що ми тепер величаємо «европа!», «модерний», «европейський». А у Европі будуть випасатись кози поміж мальовничих руїн…

Рівно через 302 роки на київській кіностудії імені Олександра Довженка буде завершено знімання двосерійного фільму за романом видатного українського письменника XІX ст. Миколая Гоголя «Тарас Бульба». В головній ролі зніметься видатний кіноактор, зірка світової величини Гео Бара-Буль…

Найбільш модним, престижним, поширеним та прибутковим заняттям стане фах філософа. При чому ліквідними будуть обидві спеціалізації — філософ-ідеаліст та філософ-матеріаліст…

Курс гривні буде трохи коливатись…

Прізвище «Шевченко» стане урядовою нагородою, воно буде присуджуватись громадянам спеціальною постановою за особливі заслуги перед нацією. Ступенів не буде. В моду ввійде прислів’я «То не у-вець, що не мріє стати Шевченком»…

Антропологічно у-вець не зміниться, проте ніде — ні у Києві, ні в Лубнах ви не побачите у-вця-окулярника: всі, хто цього потребує, буде носити дуже якісні контактні лінзи, це дасть змогу міняти колір очей, тому некарооких на території «У» не залишиться.

Також не залишиться там безвусих, бо технологія висівання штучних козацьких вусів, як також чорних «шовковим шнурочком» брів, сягне висот небачених…

У-вці залишаться дуже побожними.

У-вці через 298 років рівно раптово зрозуміють, що влада — це великий гріх, а держава — зло, тому цуратимуться державної служби, так, як тепер до неї пруться. Ходіння у владу стане тяжкою громадянською повинністю для у-вця. Хитрий у-вець буде всіляко уникати усіх видів цієї «панщини», найстрашнішими з яких будуть т.зв. «кабмін» та т.зв.«вееру».

Не заспокояться релігійні місіонери, далі будуть тривати розмови про Єдину Помісну У-вську Церкву, але церков далі буде не менше чотирьох, щоправда, ніколи — більше семи. Тому все більше і більше у-вців оголосять єдність церкви духовним імперіалізмом і приймуть вчення пророка землі «У» Назарія Кравченка, чиє ім’я гриміло в андеграунді кінця XXІ — на початку XXІІ століття.

Для довідки:

Назарій Савович Кравченко народився десь між 24 грудня 2056-го і 7 січня 2057 років. У двадцятимісячному віці, побачивши каламутну ріку Прут, сказав: «Все тече, але нічого не змінюється». Коли його понесли виписувати метрику, сказав ошелешеним канцеляристам: «Побатькові запишіть мене не Савович, а САВАОТОВИЧ». Завідуюча загсу зомліла і гепнулась на підлогу.

З малих років проповідував. Мав 12 співучасників.

Коли йому виповнилось 33 роки, витесав собі дубового хреста і одної весняної днини з ранку до полудня ніс його на гору Цецино. На нього ніхто не звернув уваги і майже ніхто цього не запам’ятав.

Потім Назарієві Кравченку приснився білий кіт, з яким він довго про щось розмовляв. Мовляв, ну що ти, коте, прикидаєшся, я ж бо знаю, ХТО ти насправді і т.д.

Назарій хотів був поїхати в Палестину і в’їхати в Єрусалим на сірому моторолері, але через чергові бойові дії Ізраїль припинив видавати в’їзні туристичні візи.

Тоді Назарій Кравченко залишив людству 10 заповідей і щез з поля зору широкої громадськости.

Ось ці заповіді:

І. НЕ БІЙСЯ

ІІ. ЗНАЙ

ІІІ. НЕ ПРОСЯТЬ — НЕ РОБИ

ІV. НЕ ПРИВ’ЯЗУЙСЯ

V. ШАНУЙ ТІЛО СВОЄ, ЯК СЕБЕ САМОГО

VІ.ГРАЄШ — ГРАЙ

VІІ. МИНУЛЕ — НІЩО, МАЙБУТНЄ — НІЩО. Є — ТУТ І ТЕПЕР

VІІІ. ШАНУЙ ІЄРАРХІЮ

ІX. ВСЕ, ЩО НЕ ТИ, — НЕ ТВОЄ

X.БУДЬ У СВОБОДІ

Через якийсь час після зникнення Назарія Кравченка з мистецької богеми, де він в останні роки здобував собі хліб насущний, виконуючи за харчі функції «третього» (бо якщо двоє, то це банальна пиятика, а якщо троє — то це вже інтелектуальне спілкування), про нього несподівано заговорили. Надійшла пора для духовного оновлення, і тут якраз знадобилось вчення щезлого Назарія. Дванадцять його співучасників було оголошено апостолами і все почалось, як тоді… І все закінчиться, як тоді…

Лише вічний у-вець буде сидіти на призьбі під білою хатою, спустивши босі ноги у траву, покладе шмат сала на печений хліб, вкусить і скаже нахабним курам: «Киш!»

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Залпи свободи або що ти шукаєш в степах України

І вічний бій… І вічний бій… Ця апокаліптична фраза з вірша якогось поета-мілітариста початку спливаючого століття зав’язла мені з самого ранку в зубах, як після активної пиятики мелодія примітивного шляґера. З самого ранку, любі мої читачі, але якого ранку? Це був той самий день 28 червня — дата, яка започаткувала містичне клонування цифри «28» у подальшій історії України. І не просто «28», а таки двадцять восьмого дня місяця червня. У цей день року 1940-го червонозоряні танки російського імператора Сталіна перейшли румунський кордон і Червона армія окупувала Північну Буковину. В результаті цього в складі України з’явилась ще одна область — Чернівецька. Звичайно, центуріони імператора Сталіна почали нещадно винищувати національну еліту та економічно спроможних господарників у новій провінції, як це завжди робили і будуть робити завойовники, але в глобальному контексті було зроблено ще один крок до об’єднання української землі в одній державі (на той час під назвою «УССР»). Якщо зважити кількість жертв сталінського терору і кількість загиблих українців у можливих війнах за територіальну єдність — а воювати б довелося з усіма без винятку сусідами, і то довго, — то на чию користь схиляться ваги? Ніхто не каже, що імператор Сталін лише про те й дбав, аби зібрати всі етнічно українські землі в одній державі, але саме цього вимагала концепція його ж власної Імперії.

Третя копія цієї дати «28 червня» — відома усім — День Ще Не Спотвореної Поправками Конституції України.

Тому того ранку 28 червня 1659-го року я, перебуваючи у штабі гетьмана Виговського, відчув, що стаю свідком Історії. Великої Історії. Мало того, шановні читачі, я став не лише свідком, а й певним чином учасником тієї Історії. Тепер уже тут, в 1999-му році я можу зізнатись: так, я брав участь у бойових діях тієї україно-російської війни на боці… само собою.

Отож за тиждень до цієї, що має бути вибита золотом на мармурі, дати «28 червня 1659 року» мене закликав на ланч комендант обложеного Конотопа полковник Григорій Гуляницький.

— Вип’єш, пане письменний, горілки? — для годиться спитав мене полковник.

— Чому б ні, — скромно відповів я, і ми віддали належне скромним, але поживним стравам та напоям. Не зважаючи на облогу, ланч був поданий за всіма тогочасними правилами: чотири сорти горілки в куманцях та штофах, галушки, каша з саламахою, сало варене, сало по-мадярськи, сало солене, сало буджене[2], огірки зелені, на десерт — вишні і гарбузове насіння. Вже тяжко ставало з хлібом і замість пухких, як груди пані Наталі, книшів, ми гризли сухарі, розмочуючи їх у кухлях з узваром. Після спожитку пан полковник витер вуса, набив люльку і почав здалеку:

— Знаю, пане, що ти тут не жеби оружно собі славу здобувати, а жеби каламарем та гусячим пером на пергаменті паперовому фіксувати чин мілітарний, яко ж воно водиться у християнського народу — аби-с для нащадства правду без олжі та словесних дармовисів вкарбувати у книзях великомудрих. Але ж чув, водночас, що не суть ти, пане студений обсерватор, а вельми пристрасний суть козак, бо ще раз завважу, чув, як ти тамтого кацапа відправив у ліпший світ, але мислиться мені, що тамтой окупаційний кацап потрапить не у рай, а таки в ад-шеол, суть пекло, бо що він шукав тут, у нашій славній Україні? Прийми, пане, ще чарку калганівки і я буду далі eloquentіo тримати… Отож-бо, пане Самописцю, ти не є чужд на цім полі крови, і тобі не вшистко єдно, чи дістанемо ми вікторію, чи, не допусти Творче, — конфузію. За це тобі, писче, воздасться у суверенній Україні, як каже миргородський писар Гоголь-Янівський, — усіх гараздів і хліба в пропорції. А від жонду українського, може, й медаль…

— «За відвагу!» — каюсь, шановні читачі, не стримався я.

— За відвагу, писаре, за відвагу, але ще одна чарка шафранівки наблизить нас до суті нашої преприємної діалоги.

— До суті, пане полковнику, до суті…

— Знаю, пане письменний, що, за велінням твого ремесла архівченого, ти би хотів мати іntervіew з ясновельможним гетьманом всія України, командувачем Збройних сил нашої молодої Держави паном генералом Іваном Виговським, так чи не так?

— Так!!!

— Понесеш вельми важну relatіo ясновельможному?

— Так!!!

— Бо знаєш, пане писарю, наші фельд’єґері можуть потрапити в кігті супостата, а ти цево, звання ніби духовного, та й по-кацапськи, кажуть, вмієш, як московит. Вручиш ясновельможному relatіo, оце вже й наблизишся до нього…

Таким чином після обложеного Конотопа я опинився у штабі гетьмана-генерала Івана Виговського.

Отож вранці 28 червня 1659-го року я стою серед оточення гетьмана Виговського у його військовій ставці на пагорбі біля Соснівки. Наші війська — українські полки та союзники, — вишикувавшись у бойові шеренги, вирушили в напрямку Соснівки. Я бачив, як йшли українські полки — рухався, мінився на сонці червоно-малиновий потік козацьких шликів на папахах, а над потоком цим стримів ліс списів з різнобарвними значками, йшли польські жовніри у шапках з пір’ям, їхали верхи польські «крилаті» гусари — що поробиш, ще років десять тому в українців не було затятіших ворогів, ніж польські гусари з пір’ям за спиною, а тепер — союзники, йшли піхотні батальйони німців, це — професійні вояки, ландскнехти, кондотьєри, їхали верхи кіннотники з волоської хоругви, йшли чоти сербів, теж союзники, — і вояки добрі, і віри небусурманської, як інші союзники — кримські татари: кіннота під орудою самого хана Мухамед-Гірея ІV-го вирушила у напрямку Пустої Торговиці.

— Коня мені! — крикнув до свого джури гетьман Виговський.

Я зрозумів, що ясновельможний мав намір перебратись ближче до бою, що ось-ось мав розпочатись, і, розштовхуючи сердюків, підійшов до гетьмана.

— Ваша ясновельможність…

— Чого вам, пане письменнику? — нервово перебираючи прикраси дорогоцінного каміння на гетьманській булаві, заткнутій за темно-синій шкіряний пояс, спитав гетьман.

— Теж коня мені, — нахабно пробелькотів ваш кореспондент, — хочу бути поряд з вашою ясновельможністю.

— Навіщо вам, пане, туди? — гетьман кивнув у бік військ, що рухались у напрямку Соснівки, при цьому він трохи повернувся, і мене на мить засліпив блиск: його золочена блискуча кіраса відбила сонячне проміння, незгірш, як дороге венеційське дзеркало. — Звідси теж все добре видно.

— Ваша ясновельможність, — залепетав кореспондент «Ночі», — для нащадства, аби вдячне було, аби пам’ятало звитягу славних прадідів великих…

— Ти думаєш, правнуки — погані? — сміючись, перебив мене гетьман Виговський.

— Ага, ваша ясновельможність.

— Дайте йому коня, — гукнув сердюкам гетьман, — а якщо вб’ють, то сам винен, та щоб не було так страшно, дайте йому якусь зброю, клевець чи що…

Сердюки дали мені дуже сердиту кобилу, що раз-по-раз поривалась мене вкусити за ногу, в руки дали легкий чекан, і ми поїхали туди, звідки вже насувались ряди московської кінноти. Їх було дуже багато. Вже згодом я дізнався, що московського війська було понад 100 тисяч, а може, й цілих 200.

Московські сили гуртувались біля переправи. За дві милі від неприятеля його ясновельможність дав наказ осавулам: «Стати до бою!»

Ось тоді на власні очі я побачив військове мистецтво українських козаків. Просто на очах утворювався грізний козацький фронт: козаки Переяславського та Кропивенського полків зайняли лівий фланг, з правого боку розмістились миргородці, полтавці та прилучани. А центр головнокомандуючий генерал Виговський довірив правобережним полкам: Чигиринському, Київському та Канівському. В центрі також зайняла позиції польська дивізія під орудою генерала Анджея Висоцького. Татари, як я зрозумів, пішли в обхід. Найманці — волохи, німці та серби — розмістились порівну по всьому фронту. Козаки дуже вправно демонстрували своє фортифікаційне вміння: вони блискавично викопали шанці, звели невисокі бруствери для стрільби з мушкетів та редути для гармат. За кілька годин до того голе поле перетворилося на зведений за усіма вимогами польового статуту Української Армії бойовий рубіж.

Але все одно з того боку війська було більше. Українські сили, не зважаючи на присутність славних і боєздатних полків (що були, в основному, далеко не укомплектованими за повним штатом), союзників-поляків і татар, найманців — німців, волохів, сербів — на загал не перевищували тридцять тисяч вояків. Тоді, як московитів — стрільців, артилерійського дивізіону, дворянської кінноти та заблуканих баранів — кілька куренів запорожців під орудою наказного гетьмана Івана Безпалого — налічувалось, як уже було сказано, набагато більше, як 100 тисяч.

Бій розпочався! Я сидів на своїй лютій кобилі біля гетьмана Виговського, який спокійно керував битвою, раз-по-раз віддаючи розпорядження осавулам, що під’їжджали галопом і так само хвацько щезали на своїх конях у рядах воїнства.

Йшла артилерійська підготовка. Московити викотили наперед свої батареї і обсипали нас чавунними ядрами, які, звичайно, ніякої шкоди не завдавали, лише трохи руйнували земляні бруствери. Перших втрат ми зазнали, коли московити почали обстрілювати нас картеччю. Це вже ставало неприємним і пан гетьман дав наказ стріляти з гармат.

Вогонь українських артилеристів у відповідь був набагато ефективнішим, бо наші не стріляли дурними ядрами, які були придатними хіба що для морського бою — робити пробоїни у ворожих кораблях, або для руйнування капітальних укріплень, а — картеччю. Мало того, — я готовий свідок — під час Конотопської битви українські артилеристи широко застосовували в гарматній справі уламково-фуґасні ґранати. Чавунна ґраната, наповнена порохом, вистрілена з гармати, якимось незбагненним для мене чином, розривалась на маленькі уламки — шрапнель у самій гущі неприятельського війська, завдаючи при цьому чималої шкоди. Я сам бачив, як загинула група дуже відчайдушних московитів з числа дворянської кінноти. З десяток їх виїхало з шикування і почало дуже вправно і прицільно обстрілювати наші позиції з луків. Я мав змогу роздивитись їх спорядження — це були багаті молоді княжата і, судячи з розрізу очей та випинаючих вилиць, тюркського кореня. Вони були в коштовних єпанчах та соболиних шапках, луки у них, я це помітив добре, були з турячих рогів, оздоблених сріблом.

Вони, не зважаючи на стрільбу, виїхали на своїх прудких конях на пагорб і нахабно обстрілювали наших артилеристів. Козаки падали від їх стріл, аж поки до гармати не підійшов осавул Клим Клименко, який мав на своєму рахунку і турецький полон, і навчання в Сорбонні, і війну з іспанцями на боці англійського короля в далекій Америці, і службу в французькому Іноземному леґіоні. Пан осавул сам навів гармату, сам запалив ґніт — вистріл! — і на місці зухвалого дворянського загону залишилось кілька коней без верхівців: клименкова ґраната розірвалась шрапнеллю в самому центрі того загону, якраз на висоті кінського росту. Наслідки — жахливі.

Але ось у московському стані сталось якесь пожвавлення, вони готувались до кінної атаки. Вперед виїхав сам князь Семен Пожарский у блискучій кірасі та німецькому шоломі, він щось кричав до командирів дворянської кінноти, розмахував палашем, але навіть мені, нефахівцеві з військової справи, було помітно, що у московському стані бракує дисципліни. Воно, знаєте, з боку якось помітно, коли армія діє, як злагоджений механізм, підкоряючись залізній волі генерала-зверхника, а коли — ні.

Московське військо вдалось до давньої, перевіреної на битвах з нещасними сибірськими та степовими тубільцями, — навальної кінної атаки. Як правило, проти масивної лави, наїжаченої списами, мало хто міг встояти. Бідних хантів-мансів та різних там удмуртів ця армада спочатку розпорошувала з бойового ладу в юрбу, а згодом уже сокирами, шаблями, палашами та протазанами московити рубали їх голови, як капусту.

Але на цей раз вони не знали, що їм протистоять не капустяні голови, вони думали, що це так собі, а це було модерне на той час, дисципліноване реґулярне українське військо, яке володіло здобутками найновішої тактичної науки.

Залп!

І кулями з тисяч козацьких мушкетів проріджена лава дворянської кінноти на якусь мить припинила свій навальний наступ…

Залп!

Московити, за звичаями воєн того часу, не очікували на другий залп, вони вважали, що після першого залпу мусить наступити пауза, за час якої вони і врубаються у бойові порядки противника…

Залп!

Але сталось несподіване: мало того, що за першим залпом неочікувано вдарив другий, за цим відразу ж гримнув третій…

Залп!

А це вже проти правил… В рядах кінноти московського царя діялось щось жахливе: передні падали, вражені кулями з козацьких мушкетів, задні напирали…

Залп!

В кінноті почалась кривава мішанина, але вони все ще посувались наперед…

Залп!

Ці козаки якісь дияволи, вони стріляють так, ніби в них мушкети зачаровані, — стрільнеш, а воно вже наново заладоване. Ні, тут без нечистого не обійшлось. Було помітно, як багато хто з московських кіннотників хрестилися перед тим, як знову наставити списа для атаки…

Залп!

Біда якась впала на московську армію. З їх боку не було помітно, що козаки вишикувані в шість рядів і стріляють, міняючись миттєво місцями. Поки перші вистрілять, останні вже встигають знову набити набої…

Залп!

Крики поранених долинають до самого Конотопу…

Залп!

До гетьмана Виговського прискакав заляпаний кров’ю осавул і повідомив, що полковник Гуляницький з Ніжинським та Чернігівським полками зробив вилазку з Конотопа і вдарив у тил московитам…

Залп!

Все-таки частина кінноти допалась до українських порядків, на них вдарили польські гусари, почалась страшна різанина…

Залп!

На московські ряди вдарили наші кінні…

Залп!

Прискакав осавул і задихано прокричав до пана гетьмана:

— Татари вдарили по москалях з боку Конотопу, дуже їх ріжуть!

— Кого ріжуть? — перепитав гетьман.

— Їх ріжуть, — показав закривавленою шаблею у бік війська московського царя осавул…

Залп!

Уже згодом я довідався, що московського війська полягло всього тридцять тисяч люду…

Залп!

— Князя Пожарского татари взяли в плін живцем! — крикнув осавул…

Залп!

Московський цар Алєксєй Михалич одягнув жалобу за своєю знищеною дворянською кіннотою…

Залп!

Україна зробила ще один крок до свободи…

…Ні до того, ні після того я, шановні читачі, так багато вбитих москалів не бачив!

Газета «Шлях в Перемогу» Автовізій САМІЙЛЕНКО Як ішли до бою ми темненької нічки або гармати били, а ми наступали

Мене засліпив блиск української зброї того дня червня двайсять осьмого, року Божого одна тисяча шістьсот п’ятдесят і дев’ятого. Бо значного іроїчного патосу була ця мілітарна подія, що її обзервував з ласки Божої і фінансового супроводу небайдужих спонзорів з числа правдивих щироукраїнців. Бо що я мушу казати? Нам конче потрібна своя національна бізнесова еліта, або, як той каже, буржуазія, свідома своєї українскости. Доконечно, мої читачі мають розуміти, що ходить про нас з вами в одна тисяча дев’ятьсот дев’ятьдесят і дев’ятому році, а не про той час, де ваш правдивий новинкар з ласки Божої і фінансової… т.д. перебував, з місією незалежного літописця, суть репортера. Час це був тяжкий, бо українська національна буржуазія ще ледве-ледве пускала перші пагони, але була ж витоптана брутально зшитим з сирої шкіри погано підкованим московським чоботом. Не розвинулась… Та й не могла вона розвинутись, розквітнути й буяти, ця національна українська буржуазія, бо не було тоді, у 1659-му році, у світі Божому тої величезної буржуазної потуги, демократичної твердині, благочестивого осердя, грошовитого бастіону, парадизу свободи та інферно комунізму, оранжереї успіху та тюрми тоталітаризму — Злучених Стейтів оф Америки! Бо хочемо ми цього, чи ні, але Америка була, є і буде завжди і скрізь першою! Але тоді, в 1659-му році, Злучених Стейтів ще не було (а значить, і не було правдивої, чогось вартої, світової історії), тому Збройні сили демократичної України не мали ні ефективної високоточної зброї, ні пристойного камуфляжного обмундирунку, ні фахових дорадників з Вест-Пойнту. Тому на першому етапі цієї війни за демократію і суверенітет Україна зазнавала деяких незручностей. Цілим квітнем, травнем та неповним червнем українські солдати, офіцери та пан полковник терпіли тяжкий дискомфорт у обложеному Конотопі. Північні орди московських тоталітаристів взяли були в оточення це славне місто, цю оазу вільного світу, у тамтому, ще не структурованому европейському поспільстві. А позаяк тоді, у 1659-му році, ще не було цих сріблястих голубів миру, цих білих провісників демократії — бомбардувальників В-52 з US Aіr Force, тому й українським солдатам свободи у тому похмурому XVІІ столітті не було вчасно подано братської допомоги від держав вільного світу.

Тодішній український президент містер Джон Виговскі знав, що Злучених Стейтів нема і допомоги від країн з ринковою економікою не буде, тому шукав опори у автентичних українських національних силах. Хоча задля свободи слова і права на вільний обмін інформацією необхідно згадати, що до боротьби за ідеали свободи і демократії український президент м-р Виговскі залучив і союзників: напівдемократичну Польщу та цілком авторитарний Крим. А зараз дозволю собі значний відступ, бо це ми мусимо знати.

Політологічні шкіци.

У середині XVІІ століття політичні режими країн-учасників обсервованої вашим чемним кореспондентом війни і, прецінь, Великої Конотопської битви, були такими:

Україна. Режим — демократичний. Представники усіх гілок влади обираються всезагальними виборами на основі рівних виборчих прав для усіх верств населення. З чотирьох гілок влади найслабшими є третя і четверта. Особливо, малорозвинута остання, бо Україна не виробляє власного паперу, а журналісти отримують грошове утримання від чільників другої влади, суть від президентської адміністрації, губернаторів, міністрів та комендантів військових залог. Вищим органом першої (законодавчої) гілки влади є Всенародний Конґрес, т.зв. Чорна рада, у роботі цієї демократичної інституції міг взяти участь будь-який громадянин України, незалежно від класового походження і майнового стану. Конґрес обирає голову виконавчої влади — президента-гетьмана, який утворює виконавчу вертикаль: призначає міністрів (генеральну старшину), губернаторів (полковників) та префектів (сотників), яких затверджують місцеві ради. Міста управляються на основі маґдебурзького права. Економіка базується на засадах вільного ринку, конкурентного змагання та приватної власности, зокрема на землю. Державним коштом утримуються адміністрація, армія та заклади народної освіти.

Збройні сили України формуються на професійних засадах, основу їх складають реґулярні козацькі полки, а також добровільне збройне формування — Запорізька Січ. У час війни президент-гетьман, він же верховний головнокомандувач, має право за кошти державного бюджету формувати Іноземний леґіон з числа найманців, т.зв. «солдатів фортуни» або «диких гусей». Під час згаданої суть україно-московської війни президент Виговскі наймав фахівців мілітарної справи з числа німецького, волоського (представники молдово-румунської етнічної спільноти) та сербського континґенту.

Польща. Режим — квазідемократичний. Електоральних прав позбавлено всіх верств населення, крім шляхетської (аристократи-землевласники). Вищим ораном законодавчої влади є Конґрес шляхти, т.зв. Сойм, постанови якого, як правило, ніколи ніким не виконуються. Сойм обирає керівника виконавчої влади, т.зв. круля, який не має ні реальної влади, ні реальних повноважень.

Влада в державі утримується фінансово-мілітарними диктаторами регіонального рівня, т.зв. маґнатами. Кожен маґнат має свою територію, армію, підданих, дехто навіть карбує власні гроші.

Реґулярної армії Польща не має, а збройні сили формуються за рахунок власних армій маґнатів.

Самоназва Польщі — Res Publіca, перекладена польською мовою, що звучить як Жеч Посполита.

Основою економіки Польщі є землеробство, що функціонує на засадах рабовласництва. Характерною особливістю рабовласницького ладу Польщі є те, що аристократи-землевласники набирають рабів не з числа військовополонених, а з числа своїх пауперизованих (суть дуже немаєтних) співгромадян, одного з ними етнічного походження та віросповідання.

Польща веде постійні колоніальні війни на територіях на схід від себе. З поперемінним успіхом.

У геополітичному контексті Польща XVІІ ст. — природній суперник-союзник України (суперництво за території, союзи проти аґресивних сусідів: Туреччини та Московії).

Московія. Режим — тоталітарний. Жодних демократичних норм не існує. З чотирьох гілок влади існує реально одна — виконавча, на чолі якої сидить диктатор, т.зв. тсар. Перша гілка влади, законодавча, дуже слабко означена у неефективному функціонуванні дорадчого комітету при диктаторові, утвореного з числа найвпливовіших олігархів, т.зв. Боярська Дума.

Диктатор-тсар має необмежені повноваження та нічим не контрольовану владу.

Третя і четверта гілки влади цілком відсутні.

Основою економіки Московії є землеволодіння на засадах рабовласництва. Раби в Московії (теж набрані не з військовополонених, а зі своїх співгромадян) є одним з найприбутковіших об’єктів торгівельної діяльности олігархів-сатрапів.

Геополітика Московії передбачає постійну експансію на схід (Сибірське ханство), на захід (Прибалтика), на південний захід (Україна) та на південь (Середньоазійські емірати).

З державного бюджету не фінансується народна освіта, тому в країні суцільна неписьменність.

Збройні сили Московії складаються з придворної ґвардії диктатора-тсара т.зв. стрєльци та волонтерів з числа аристократів-землевласників, т.зв. дворян.

Після Великої Конотопської битви внаслідок нищівного розгрому дворянське ополченіє, як рід збройних сил, перестало існувати. Збройні сили Московії почали формуватись з німецьких найманців, т.зв. рейтарські полки, що утримувались за рахунок державного бюджету.

Найбільш ефективними службами в Московії є податкова інспекція та таємна політична поліція.

Крим. Режим — автократичний. Перебуває в політичних зв’язках з Турецькою імперією на основі васальної залежности та обмеженого суверенітету.

В геополітичному сенсі, як сателіт Туреччини, йде у руслі її зовнішньої політики. Проте Крим мав право укладати військово-політичні союзи зі своїми сусідами (Україна, Північний Кавказ), виходячи зі своїх державних інтересів.

Влада в Криму зосереджена в руках спадкового (в XVІІ ст. династія Гиреїв) військово-політичного диктатора, т.зв. хана. Інших трьох гілок влади майже не існує.

Збройні сили Кримської держави формуються на професійній основі, але утримуються не з державного бюджету (за винятком ханської ґвардії — нукерів), а за рахунок військової здобичі. Армія Кримської держави відзначалась високою боєздатністю, залізною дисципліною та ориґінальними тактичними розробками. Польовий статут кримсько-татарської армії передбачав мінімум фортифікацій при мобільних переходах від атаки до відступу і навпаки, т.зв. наскік.

Економіку Криму поряд зі скотарством і частково землеробством значною мірою визначала торгівля рабами. Але рабів кримські татари набирали не зі своїх співгромадян, а з військовополонених та громадян тимчасово окупованих областей країн, з якими Крим перебував у стані війни.

На відміну від Польщі та Московії рабство у Криму носило гуманні форми: рабів не змушували до тяжкої праці, здебільшого продавали в цивілізовану Туреччину, а з більшою охотою дозволяли багатим родичам щойно полонених вояків викуповувати їх назад.

Україна, вступивши у стан війни з сусідньою Московією, оголосила в країні мобілізацію і уклала військові союзи з Польщею та Кримом. Президент м-р Виговскі, який мав військове звання тризіркового генерала ще з часів україно-польської війни, перебрав на себе управління всіма збройними силами України та союзників: козацькі полки, польську дивізію генерала Ендрю Висоцкі та кінний корпус татарської армії під орудою самого диктатора Могамет-Гірея.

Ваш кореспондент перебував як у обложеному аґресором Конотопі, так і під час апогею Великої Конотопської битви червнем 1659 року. То що я мушу казати?

Я бачив, як московські дворяни і стрільці йшли на приступ чужого для них міста Конотопа, і як десниця Всевишнього карала їх тут же, на валах українського міста, — вони лягали від козацьких куль, як трава на землю від гострої коси. Ось бородатий сержант московського стрілецтва в червоному мундирі з екзотичною сокирою на довгому топорищі, що робить його безпрограшною мішенню для українських мушкетерів, робить чергову спробу організувати атаку московитів. Він нещадно лупцює буком своїх солдатів, які поволі відступають від конотопських стін, змушує їх йти на приступ, показує у бік валів. Та він усім вже набрид, цей сержант! Недовго вже йому залишалось, ось він на прицілі козацького мушкета, ось мушкетер спускає гачок: ба-бах!

… Як журналіст, шановні читачі, згідно з міжнародною конвенцією, я не мав права брати в руки зброю, але… стрілецький сержант лежить мертвий біля стін Конотопу…

Я був біля президента в генеральському строї м-ра Виговскі в час найбільшої напруги Великої Конотопської битви.

Московська кіннота хвиля за хвилею накочувалась на позиції українських частин і з такою ж періодичністю відкочувалась, споловинена влучними пострілами несхибних мушкетерів.

Я бачив, шановні читачі, як припиняли своє існування збройні сили Московської держави. Тепер Москва ставала легкою здобиччю для того, хто хотів би пімститись цьому аґресору за тривалі кривди. З такими міркуваннями я звернувся до президента Виговскі, який був у мілітарному строї, а це на той час (XVІІ ст.) — позолочена кіраса, золотий шолом з пір’їною та шкіряний пояс, за яким було засунуто відзнаку вищої військової та політичної влади в Україні, т.зв. булава (золота куля, трішки більша за більярдну, настромлена на рукоять, щедро обсипана коштовним камінням):

— Містер президент, московську армію розбито (а це було вже червнем 29-го), ця держава вже залишилась без своїх збройних сил, чи не вважаєте Ви, що це є нагода вкупі з союзниками покласти край існуванню Московської держави, яка є перманентним джерелом дестабілізації та загрози безпеки у східноевропейському регіоні?

— Коби Бог поміг сю баталію довести до вікторії, а потім видко буде, жеби розбити супостата на сім полі, а ще ж є клята опозиція — і в полках, і на Запорожжу, ось чим болить моя голівонька, любомудре письменний, — відповів мені дещо заплутано містер Виговскі, але я не полишив надії донести до президента-гетьмана свої стратегічні концепції.

— Містер президент, поки наші мушкетери винищують рештки московської дворянської кінноти, послухайте диспозицію, яку я уклав смиренно у нікчемній своїй уяві, але яко патріот і громадянин цієї держави, не можу мовчати.

— Ходімо, дяку, до мене в шатро, перекусимо ковбасою з часником та гарячим кулешем, бо я не їв уже чи не два дні, та й почастуємося чим Бог послав, — просто, майже як рівний рівному, запропонував мені генерал-президент м-р Виговскі.

На конях у супроводі кінних же секюріті, т.зв. сердюків, ми поїхали до ставки верховного головнокомандувача українських та союзницьких сил. Сіли в наметі до столу. Випили, бо ж християне, а не мусульмане, заїли ковбасою зі свинини, бо ж українці, а не іудеї, почали їсти зупу з телячих тельбухів, бо ж солдати, а не буддисти…

— Містер президент, зараз найсприятливіший момент для створення широкої антимосковської коаліції — треба укласти негайно Антицарський блок народів, закликати турецького імператора, шведського конунга, польського круля, хана Криму, господаря Молдови, виписати у північнокавказьких баронів Дику дивізію, а від прибалтійських президентів заанґажувати латвійських стрільців, укласти договір про дружбу та добросусідство з Московією, а наступного дня усією потугою вдарити на Москву. З ними інакше не можна! А ще треба негайно встановити зв’язки з сибірськими ханами, казанськими та астраханськими підпільниками, новгородськими сепаратистами, бійцями Опору на Дону, невдоволеними козаками на річці Яїк та командуванням збройних сил середньоазійських еміратів Хорезму та Бухари. І разом — на Москву!

— І що з того буде, вчений вельми чоловіче? — якось без ентузіазму спитав мене містер президент.

— А те, що Українська Держава постане у незалежній іпостасі не 24 серпня 1991-го року, а 30 червня 1659-го!

— Це ж завтра?! — вигукнув м-р Виговскі.

— Атож, містер гетьман, завтра ви зберете Всенародний конґрес українського народу і проголосите незалежну соборну суверенну Українську Державу!

— І що буде? — перестав жувати гамбургер гетьман-генерал.

— Не знаю, що буде, — чесно відповів я, — але не буде Малоросійської губернії, не буде зруйновано Запорізької Січі, не буде Московського патріархату православної церкви, не буде спалено Батурин, не буде малоросійського нарєчія, не буде Російської імперії, не буде Першої світової війни, не буде Лютневої революції, не буде Жовтневого путчу, не буде громадянської війни, не буде колгоспів, не буде голодомору 30-х, не буде масакри теж 30-х, не буде Другої світової війни, не буде голодомору 40-х, не буде геноциду проти наших нинішніх союзників — кримських татар, не буде атомної бомби, не буде блоку НАТО, не буде Третьої світової війни…

З того, як ошелешено дивився на мене президент Джон Виговскі, я втямив, що він мало чого второпав з моїх слів. А шкода, бо все могло бути інакше…

Газета «Вереск нації» Автовізій САМІЙЛЕНКО Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей

Конотоп — це те, що Марафонська битва для Еллади, «Бостонське чаювання» для Злучених Стейтів чи «Буря в пустелі-2» для іракського народу.

Конотоп — для Московського царства в XVІІ ст. — це Чечня для Російської федерації в кінці XX ст.

Конотопська битва — це провокація, за якою йдуть репресії, які, до речі, тривають донині, бо третя складова цієї тріади — революція — ще не наступила.

Козак — це унсовець пізнього середньовіччя.

Унсовець XVІІ ст. — це козак в автентичному інтер’єрі.

Український народ у XVІІ ст. створив народну самооборону, скорочено УНСО, іншими словами — козацтво.

У XVІІ ст. під Конотопом завершилась генеза імперського менталітету української нації.

Під Конотопом українці перемогли, бо грали проти мілітарних правил, які були встановили сильні тієї доби.

В подальшому Україна програла, бо почала грати за правилами сильних світу того.

А все могло бути інакше.

Висліди Великої Конотопської битви могли вилитись у 10 різних варіантів, один з яких таки справдився.

Отже

Віртуальність № 1

Під Конотопом перемогли москалі. Україна як держава і українці як нація припиняють своє існування. Все!

Віртуальність № 2

Після перемоги під Конотопом гетьман Іван Виговський переслідує московців аж до Москви, яка після знищення дворянської кінноти залишилась цілком беззахисною. На марші гетьмана Виговського наздоганяють гінці з України, вони повідомляють, що запорожці на чолі з кошовим Сірком вдарили на Крим. Татари Мехмед-Гірея відразу покидають Виговського і повертаються рятувати свої улуси від жорстоких запорожців. Але Виговський далі йде на Москву. Нові гінці приносять нові звістки: в Гетьманщині уманський полковник Михайло Ханенко підняв повстання проти Виговського, його підтримали ще кілька полковників. Заколотники збирають нелеґітимну Чорну раду і гукають гетьманом Юрася Хмельниченка. Виговський тим часом бере Москву і вимагає від царя Алексія Михайловича перегляду Переяславських статтей. Цар змушений підписати нові статті, за якими вже Московщина підпадає під Український гетьманат. Московське царство стає сателітом України. Скасовується Московська патріархія і московський митрополит призначається Константинопольським патріархатом з подання Київської митрополії.

Цар платить Виговському велику контрибуцію в золотих дукатах і соболях. За ці кошти гетьман наймає собі шведських ландскнехтів і з великою славою, підкріпленою грішми, царським приниженням і потужною україно-шведською армією, повертається в Україну.

Заколотників Сомка, Цицюру, Золотаренка судить військово-польовий суд. Юрася Хмельниченка відправлено в монастир. З Кримом укладається військово-політичний союз, за яким ханство стає васалом Українського гетьманату, не пориваючи, однак, такої ж залежности від Турецької імперії, але Криму це лише во благо. Перед Польщею ставиться ультиматум: або перегляд Гадяцького трактату, або — війна. Поляки воювати вже не хочуть і тому підписують новий трактат, за яким до «Великого Руського князівства» (це — Україна) відходять також такі землі, як Волинь, Галичина, Холмщина. Утворюється Українська Держава у кордонах приблизно 1991-го року. Гетьман Іван Виговський проголошує себе королем з правом спадкоємности, але під контролем Верховної Ради України.

Віртуальність № 3

Після Великої Конотопської битви гетьман Іван Виговський опускається з військом вниз по Дніпру і об’єднується з запорожцями кошового Івана Сірка. Разом вони обертають зброю проти вчорашніх союзників — кримських татар і нападають на Крим. Татар розбито, хан Махмед-Гірей потрапляє в полон, його Виговський відправляє цареві Алексію Михайловичу, аби той помстився за смерть князя Пожарского. Хана четвертують на Красній площі. Туреччина оголошує Україні війну. Гетьман Виговський створює антиісламську коаліцію з України, Московщини та Речі Посполитої і очолює хрестовий похід на бусурманів. Під Хотином відбувається «битва народів» і турецька армія припиняє своє існування. Християнські союзники визволяють Балкани і вступають в Істамбул. У переосвяченій Константинопольським патріархом Софії польський король та московський цар визнають Українську державу в кордонах 1945-го року. Крим залишається незалежною державою з обмеженим суверенітетом. Це протекторат усіх трьох союзників.

Константинопольський патріарх коронує Івана Виговського царем. В Україні встановлюється абсоютна монархія за взірцем Франції.

Віртуальність № 4

Після розгрому московського війська під Конотопом гетьман Виговський укладає в Переяславі нову угоду з московським царем, але вже з позиції сили. Москва де-факто жодним чином не має права втручатись у справи України. За тим Виговський однобічно розриває Гадяцьку унію і оголошує Польщі війну за Галичину і Волинь.

Проти Речі Посполитої об’єднуються Україна, Московщина, Крим. За умов збройного нейтралітету Туреччини православноісламська коаліція завдає Польщі кілька відчутних ударів. Польща змушена підписати новий трактат, по суті, мирний договір, схожий на капітуляцію.

У Львові гетьман Іван Виговський коронується на «короля Руського» копією корони Данила Галицького.

Віртуальність № 5

Розбивши московське військо, гетьман Іван Виговський доходить до порозуміння із запорожцями, переконує кошового Сірка, що інтереси держави треба ставити вище особистих, і вони обидва складають хитрий план знешкодження опозиції в Гетьманщині.

Виговський за допомогою запорожців розсіює опозицію. Ханенко і Сомко гинуть у локальних сутичках, старий Цицюра тихо вмирає своєю смертю, Золотаренко кудись щезає, а Юрась Хмельницький, переобтяжений гріхами, приймає чернечий постриг і йде відмолюватись у київські печери.

Велика Чорна рада України оголошує денонсацію Переяславських статей 1654-го і ратифіковує Гадяцьку унію.

Велике князівство Руське (Україна) входить у Річ Посполиту на правах конфедерації спільно з Польщею і Великим князівством Литовським.

Де-факто Східна Україна (Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) стає незалежною державою зі своїм урядом, грошовою системою, армією (30 тисяч реґулярного козацького війська, не рахуючи запорожців та городових козаків, крім того, гетьман мав у своєму розпорядженні 10 тисяч найманців іноземного строю). Православна віра, по суті, стає державною релігією з перспективою на утворення Київського патріархату. Київська академія набуває статус університету, її дипломи конвертуються у всій Европі. В Україні утворюється ще одна вища школа, а коштом державної скарбниці утримується система народних шкіл.

Україна отримує право на самостійну економічну політику і розбудову митниць на своїх кордонах.

Україна веде свою самостійну зовнішню політику залежно від вимог її національних інтересів.

Гетьмана обирають цілком демократично всі стани держави.

Новообраний гетьман (президент) Іван Виговський призначає канцлером (державним секретарем) Юрія Немирича, котрий веде успішну дипломатію на всіх напрямках, внаслідок чого через 10 років Україна збільшує свою територію в 10 разів (приєднує Галичину, Буковину, Волинь і експансивно колонізує все північне Причорномор’я і Приазов’я). Років за 15 Україна розповсюджує свій суверенітет на Крим і Бесарабію. І так далі…

Віртуальність № 6[3]

На лівобережжі полковник Ханенко піднімає повстання проти Виговського. Повстання перекидається на правий бік, заколот підтримують полковники Цицюра, Сомко, Золотаренко. Під час міжусобних сутичок між завзятими українцями гине до трьох тисяч українців же. У цій громадянській війні гине найосвіченіша людина України того часу, український шляхтич, автор Гадяцької унії Юрій Немирич.

Гетьман І.Виговський не спроможний скористатися з перемоги під Конотопом і не доводить справу до логічного кінця — не вибиває московські залоги з українських міст. Гетьман відступає за Дніпро, бо велику свиню йому підкладають запорожці на чолі з відомим анархістом — кошовим Сірком. Низовики нападають на Крим і союзники Виговського — кримські татари зі своїм ханом поспішають боронити свої села.

У вересні 1659-го року у селі Германівка гетьман Іван Виговський складає булаву перед Генеральною радою.

Гетьманські клейноди під чомусь радісне вигукування війська підбирає кволий син великого диктатора України-Юрась Богданович Хмельницький. Шлях України до краху — відкрито…

Віртуальність № 7

Після перемоги над московським військом гетьман І.Виговський відразу виганяє всі московські і польські війська з України. Він нагороджує генерала Анджея Висоцького бочівкою з червінцями і просить його негайно залишити Гетьманщину. Після того, як відбули додому ще й татари, гетьман Виговський скликав Чорну раду, куди запрошує опозиціонерів та запорожців і оголошує, що останній іноземний вояк покинув священну українську землю, таким чином територія Великого Руського православного князівства полишена само на себе. Чому б і не проголосити незалежність?

До козаків нарешті доходить, що не конче бути під кимось — під султаном турецьким, під королем польським, під ханом татарським чи царем московським, а можна вже й самим…

Як воно водиться на Чорній раді, козаки трохи ріжуться між собою, але державники беруть верх над анархістами й одноголосно приймають Акт незалежности Руси-України. Це стається 24 серпня 1659-го року.

Президентом (гетьманом) нової незалежної держави обирають Івана Виговського, який призначає уряд на чолі з прем’єр-міністром (канцлером) Юрієм Немиричем.

Україна-Русь намагається дотримуватись нейтралітету між Польщею і Швецією, Москвою і Туреччиною, але майже весь час змушена воювати то з тими, то з іншими своїми сусідами…

Так виковується Нація і Держава.

Віртуальність № 8

Гетьман Іван Виговський несподівано для всіх покидає Гетьманщину і зі своїм найближчим оточенням (Юрій Немирич, батальйон сердюків) відбуває на Запоріжжя. Там він зачиняється на два дні з кошовим отаманом Іваном Сірком, вони п’ють потроху екзотичний турецький брунатний напій[4] і радяться, як на згубу ворогам діяти.

На великій раді Низового Товариства гетьман Іван Виговський оголошує війну Польщі «за віру православну, за люд руський, за вольності лицарські!»

Все починається спочатку і Іван Виговський майже один до одного повторює шлях Богдана Хмельницького: перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і так далі…

Але Виговський не облягає Львів, як неприятельське місто, він входить до нього на білому коні, як визволитель, як православний воїн, як національний герой, зрештою.

Він стає над Віслою і каже так, як хотів колись казати Богдан Хмельницький: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» Але не просто мовчіть, давайте або підписувати мирний договір, за яким до Великого князівства Руського (та ж Україна) відходять Волинь і Галичина, або козацька 200-тисячна армія бере Варшаву і йде вглибину Польщі…

Поляки підписують договір. Далі Виговський, шантажуючи військовою силою, вибиває надійні договори з Молдовою (до України відходять Буковина і Бесарабія) та з Росією.

Віртуальність № 9

Відразу ж після Великої Конотопської битви гетьман Виговський відправляє Надзвичайне і Повноважне посольство на чолі з Юрієм Немиричем у Стокгольм до шведського короля. Український амбасадор має повноваження укласти унію між Україною і Швецією під назвою «Балто-Чорноморська дуга». Союз цей має передбачати негайну військову допомогу одній зі сторін іншій у разі ведення тією бойових дій. Будь з ким. Швеції цього й треба! Дізнавшись, що Московщина залишилась практично без збройних сил, шведський король Карл-Густав X негайно відправляє експедиційний корпус на Москву. Цар змушений підписувати договір про капітуляцію, за яким до Швеції беззастережно відходить Прибалтика і вся Північ. Гетьман Виговський тим часом укладає військово-політичні союзи з Молдовою і Трансильванією проти Польщі. Дочекавшись, поки Швеція впорається з Москвою, гетьман Виговський рішуче розриває Гадяцьку унію, чим обеззброює своїх опозиціонерів і повертає на свій бік Запорізьку Січ.

Польща, обурена таким непошанівком свого гонору, виповідає війну Україні, але в силу вступають військово-політичні угоди, і проти Польщі виступають Молдова з Трансильванією з півдня і Швеція з півночі. Затиснута з усіх боків, Річ Посполита розпадається як держава на свої складові — Польщу і Литву. Етнічні українські землі відходять до Великого князівства Руського, на чолі якого стоїть вже король Іван Перший (Виговський), якого визнають за монарха шведський король, молдавський господар і хан Криму.

Віртуальність № 10

Гетьман Виговський оголошує про орієнтацію на Туреччину. Турки дуже втішені і посилають на допомогу своєму новому васалу найліпше українське військо XVІІ ст. — яничарів (найліпше, звичайно, після запорожців). Яничари, як діти українських жінок, за генетичним покликом несподівано для себе проймаються українським патріотизмом і цілим 100-тисячним корпусом переходять у православну віру і присягають падишаху України-Руси Виговському. Кілька вдалих воєн з Москвою та Польщею, і Україна вже в етнічних кордонах, цілком незалежна держава, хоча номінально пов’язана васальними путами з Оттоманською імперією. Туреччина занепадає, Україна набирає сили і одним морським походом міняє диспозицію. Після українсько-турецької війни 1668-го року до України переходить Крим і Молдова (у васальну залежність), протоки Босфор і Дарданелли (у довічну власність як споконвічно православні води). Столиця Нової Руси переноситься в Константинополь…

Але це вже щось з моїм комп’ютером, який створює ці віртуальні моделі. Чи не вірус якийсь?

Газета «Кієвскіе весті» Автовізій САМОЙЛЕНКОВ Епохальна битва народів чи банальна жабомишодраківка[5]

Я даю собі чіткий звіт, що ризикую накликати на себе страшні нарікання з табору наших жовто-блакитних націоналпатріотів, але зараз я почну ламати стереотипи. І роблю це, перефразовуючи ільф-петровського персонажа — нечистого на руку Берлагу, не в інтересах правди, а в інтересах істини. Бо вона, істина, змушує писати правду. Тим більше, коли автор цих рядків усе бачив на власні очі. Так, ласкаві добродії, я там був і бачив увесь хід так званої Великої Конотопської битви. І хай патріоти зі Спілки письменників у черговий раз оголосять мене українофобом і брудознавцем, але не можу поступитися принципами вільної журналістики і свободи слова, тому відкрию справжню суть т.зв. ВКБ.

Перш за все необхідно визнати: справді в районі міста Конотопа навесні і влітку 1659-го року велись певні бойові дії з участю полків українського реєстрового козацтва, російських стрілецьких частин та дворянської кінноти, запорожців, польського континґенту та татарської орди. І справді угруповання під орудою гетьмана Івана Виговського завдало нищівної поразки російським силам. Це історичний факт, який навіть при бажанні не зіґноруєш.

Але чи була це епохальна «Битва народів» з контексту національно-визвольної боротьби, коли горді, незалежні народи (українці, поляки, татари та інші) об’єдналися у свободолюбиву коаліцію і дали відсіч зажерливому аґресору — великоросійському імперіалізму, як це подають дуже національно стурбовані щироукраїнські історики та публіцисти? Чи був це вияв української національної самоідентифікації в намаганні протистояти набираючому силу великоросійському імперському шовінізму? Чи, може, це, вдавшись до теорії етногенезу покійного дивака Лева Гумільова, молодий етнос (і це про українців -?), отримавши пасіонарний поштовх, змагається за свій життєвий простір? А може, це була справедлива війна, яку жертва аґресії веде проти аґресора?

Ні, ласкаві добродії, це не було ні перше, ні друге, ні третє, ні навіть четверте, хоча й факти свідчать, що експедиційний корпус (у даному разі російський) вів бойові дії на чужій (тут — в Малоросії) території. Це була звичайна феодальна «розборка» між сюзеренами і васалами, яких доволі траплялося у Европі тих часів. А був це, нагадаю, XVІІ вік! У ті часи, смію запевнити, питання національної самоідентифікації не поставало настільки, що нормою вважались війни, сказати б по-теперішньому, франко-французькі, італо-італійські, німецько-німецькі і т.д. Якщо пруський король воював, скажімо, з курфюрстом Саксонії, то це була цілком моноетнічна війна, але це була війна, тому правилом хорошого тону вважалось взяти місто противника, вирізати у ньому всіх мешканців, розграбувати кірхи, до яких у себе вдома ходиш молитись, повісити священиків, а потім геть усе спалити. Під час релігійних воєн у Франції французи-протестанти закликали на поміч історично своїх заклятих ворогів — німців, але протестантів, тоді як французи-католики не гребували допомогою із закордону (з католицької Іспанії). Питання нації було дуже несуттєвим, аж до того, що піддані наймогутнішої на той час у регіоні Оттоманської імперії не знали, що вони «турки» аж до революції Кемаля Ататюрка.

Був володар, а в нього — піддані та територія, які не завжди, а у тому XVІІ ст. майже ніколи, не відповідали нинішньому розумінню національно-історичного права.

Час від часу якийсь володар йшов війною на іншого володаря з цілком буденною потребою — трохи погромити його, зібрати контрибуцію зі взятих міст, витоптати посіви, порізати підданих суперника і — що конче необхідно — втяти собі шмат його території. До самого супротивника він ненависті не має, якраз навпаки, називає його «брат наш король шведський» (французький, саксонський, баварський, польський etc), і коли бере його в полон, то дає в його честь у похідному наметі бенкет. Васалам такого володаря належало постачати військо і припаси для війни (живу силу і техніку по-сучасному), а також самому йти та виявляти мілітарну доблесть і звитягу. І етнічні моменти в сув’язі «сюзерен-васал» ніколи у ті часи не відігравали будь-якої помітної ролі. Часом якусь роль грало віросповідання (конфесіональна приналежність). Але на загал вирішальним чинником було — беззастережна відданість васала сюзеренові.

Час від часу васал повставав проти сюзерена. Коли бунт зазнавав невдачі, ця подія якось губилася в анналах історії, а коли заколот вдавався, його називали національно-визвольною війною. Наприклад, селянсько-козацькою війною українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом Богдана Хмельницького.

… Влітку 1659-го року, перебуваючи в таборі українського війська після битви 28 червня, я підійшов до гурту козаків Миргородського полку, які сиділи в затінку під вербами, чистили свої мушкети і зішкрябували кров з тесаків, чеканів, ножів та шабель. Я пригостив козаків своїм тютюном (розпатрані дві пачки «Marlboro») з шовкового кисету. Завів розмову.

— Ось ти, Оверку, скажи мені, — спитав я козака Малинівської сотні Оверіана Цибулечку, — за що ти вбив десятьох (а це я сам бачив. — Авт. С.) росіян?

— Тю, це яких ще росіян? — перепитав козак.

— Ну, бій же був, стрільців ти з мушкета стріляв, я сам бачив, — кажу.

— Кацапів, чи що?

— Атож.

— Так війна же ж, — мудро сказав козак.

— А скажи мені, Оверку, ти їх дуже ненавидиш?

— Кого?

— Росіян.

— Кацапів? Не дуже. Татар — більше.

— Але ж вбиваєш ти росіян, а не татар!

— Так війна же ж з кацапами, а не з татарами, — ще одну мудрість проголосив козак Оверко.

— А тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші, чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? — чесне слово, без грана іронії, шановні читачі, спитав я простого козака.

— Ясновельможний гетьман пан Виговський дав наказ, тому воюємо, — чесно відповів мені козак.

— А якби, Оверку, ясновельможний гетьман дав тобі наказ йти воювати Росію?

— Це Московію, чи що?

— Отож, пішов би?

— Пішов би, звичайно, а чому ж ні?

— А якби ти ввійшов у Москву, різав би мирних мешканців, грабував би, палив би і нищив усе?

— А чому ні? Усі так чинять.

— А якби ти з військом узяв якесь українське місто, скажімо Львів або Чернівці, теж чинив би так, як з Москвою?

— Війна є війна, — дещо туманно відповів козак Оверко, але мені все стало зрозуміло. Я зрозумів, що війни у XVІІ ст. — це не те, що війни у XX-му, бо у ті похмурі часи професійний солдат (а такими були козаки) воював, в основному, за гроші, і єдиною ідейною засадою, яка засвідчувала якусь відмінність воїна від розбійника, була вірність сюзеренові. Кодекс чести солдата тих часів передбачав вірність володареви, до якого він наймався… за гроші. Щоправда, мушу віддати данину певному ідеалізмови і зазначити, що в XVІІ ст. ще можна було мобілізувати якісь мілітарні ресурси під ідею релігійної нетерпимости, а в окремих випадках — задля примари соціальної справедливости. Але щоби заради якихось геополітичних інтересів? Навряд. Тим більше задля національної ідеї.

Тому в такому контексті й слід розглядати подію, яка відбулась 28-29 червня 1659-го року під містечком Конотопом, і яку запопадливі українські, я би сказав, націонал-шовіністичні писаки, охрестили «Велика Конотопська битва» і трактують її як акт боротьби молодої української демократії проти великоросійського імперіалізму. Мало того, окремі з цих націонал-сліпців вбачають у пересічному військовому конфлікті між феодалами пізнього середньовіччя знакову битву між українцями та «москалями», що, на їх думку, символізує кардинальну розбіжність між цими двома, як не крути, братськими народами. А вже геть втратили міру у своїй ненависті до «московства» і аґресивному, я би сказав фашистоїдному, самозвеличенні ті, хто стверджують, що під Конотопом відбулась битва двох цивілізацій — проґресивної, европейської, раціональної (Україна) та дикої, азіятської, деспотичної (Росія). Їй-Богу, смішно.

А один, трохи схиблений на Аріяні, белетрист навіть оголосив, що ВКБ зупинила інвазію жовтої раси у арійську Европу. Це виглядає ще більш смішно, якщо врахувати, що серед народів, які нібито зупинили навалу «московсько-азіятської орди», були й кримські татари. Чи вони теж арійський народ?!

Що ж було насправді? Насправді спочатку васал польського короля Богдан Хмельницький повстав проти свого сюзерена і — переміг. Якби програв, то був би спечений у мідному бику на варшавському майдані і залишився би в історії ще одним ребелізантом і схизматом. А так — це великий полководець, державний муж і політик. Але не треба забувати, що право бути абсолютним сюзереном у ті часи мала лише особа королівської крови, інші — мусіли під кимось ходити. Богдан Хмельницький особою королівської крови не був, він був дрібним дворянином, і тому, розірвавши (з вигодою для себе) стосунки з одним сюзереном (у даному разі королем Жечі Посполитої), відразу почав шукати собі нового володаря. Як людина менталітету XVІІ ст. він собі й не уявляв, що може бути САМ правителем такої величезної території, яку навіть не знав достеменно як назвати (Украйна, Князівство Руське, Черкащина, Гетьманщина тощо), тому гетьман Хмельницький активно шукав собі сюзерена. Хоча треба визнати, де-факто Богдан Хмельницький був абсолютним правителем України, військовим диктатором з необмеженими повноваженнями, таким собі президентом без парламентської противаги.

Гетьман Хмельницький приглядався до короля Швеції (найоптимальніший варіант), до, знову ж таки, короля Польщі (а чому б ні?), до турецького султана (геополітика), до кримського хана (особи монаршої крови як-не-як), до московського царя…

«Чому?» — це інше питання, але вибір було зупинено на останньому. Після Переяславської ради стосунки між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем склались за формулою «васал-сюзерен». З усіма витікаючими…

Гетьман Хмельницький помер, владу в Україні перебрав інший — гетьман Виговський, і як людина, що має право на свободу вибору, наповнив формулу «сюзерен-васал» новим змістом. Він розриває стосунки з попереднім сюзереном — царем Олексієм Михайловичем і укладає взаємини, за згаданою формулою, з королем Польщі. Що залишається у цій ситуації чинити цареви московському? Він діє так, як би на його місці діяв будь-який інший володар XVІІ ст., — посилає військо покарати зухвалого васала (корпус у складі стрілецьких полків та дворянської кінноти під орудою князя Трубєцкого). Але й польський король чинить так, як має чинити будь-який нормальний сюзерен Европи XVІІ ст., — він посилає військо захистити свого новонаверненого васала (дивізію під командуванням Анджея Висоцького).

Таким чином, під Конотопом зустрілись дві військові потуги двох могутніх сюзеренів Европи — польського короля та московського царя, що мали між собою вирішити: кому має підлягати цей непослідовний васал — Україна. Звісна річ, що зверхник цього васалітету гетьман Виговський в силу відомих причин і особистих симпатій виступив на польському боці. Про те, що його піддані не були одностайні в орієнтації на Польщу, свідчить (окрім подій подальших) те, що на російському боці виступив загін запорожців під проводом наказного гетьмана Івана Безпалого.

А т.зв. союзників — кримських татар слід розглядати винятково як наймане військо в одному ряду з іншими найманцями: німцями, волохами та сербами.

Тому не треба шукати символічної «битви пригноблених народів проти азіятсько-деспотичного поневолення». Це була пересічна феодальна війна, притаманна тій епосі, як терористичні акти нашому спливаючому XX-му вікови. Це не була ні Бородінська, ні Грюнвальдська, ні Куликовська битва, це був прикрий для Російської імперії військовий інцидент, який одначе дуже швидко було виправлено. А остаточну крапку у закономірному процесі приєднання Малоросії до Російської імперії було поставлено через півстоліття під Полтавою, де ще один невдячний васал — гетьман Іван Мазепа зробив спробу поміняти сюзерена. Результат — прямо протилежний фіналу конотопському, бо на початку XVІІІ cт. весь світ зі страхом збагнув, що процес розширення Російської імперії вже нікому й нічим не зупинити. Найрозумніші з малоросіян це зрозуміли і влились (а на деяких етапах й очолили) у цей процес, нерозумних було просто зметено з історичної арени.

…Ще раз мусимо наголосити, що абревіатура ВКБ в історичному контексті не має права на існування, бо це було: а) не велика; б) не битва, а так, вовтузня. Навіть не батрахоміомахія, а банальна жабомишодраківка.

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Dіscursus De Bello Moscovіtіco

Не мав би ваш кореспондент жодного права носити горде ймення «журналіст», якби, перебуваючи у самому пеклі, — в гущі подій Великої Конотопської битви рівно 340 років тому, не взяв би інтерв’ю у його ясновельможності гетьмана всієї Руси-України головнокомандувача Збройних сил України Івана Виговського. Щоправда, наша розмова протікала дещо дискретно і у дещо специфічних умовах. Аля ґер, ком аля ґер, перепрошую за банальність. Два дні 28 і 29 чеврня 1659-го року я провів поряд з й.я.в. гетьманом Виговським і два дні тривало наше інтерв’ю. Щоправда, питань, які я заготовив для високомудрої розмови з паном гетьманом, задати мені не вдалося, бо не було належних умов, та й диктофона мені було розтрощено московською кулею ще на самому початку битви. Тому із запланованого масштабного на дві шпальти інтерв’ю вийшли якісь окрушини. Тому так.

- Ваша ясновельможносте, пане гетьмане, товаришу генерал (від перших же гарматних вибухів і свисту мушкетних куль я трохи втратив почуття реальности і на якийсь час у мені рельєфно ожили спогади про службу в т.зв. Совєтській Армії, тому й звернувся я до гетьмана так якось анахронічно, але згодом отямився, бо й.я.в. гетьман Виговський дав наказ відступати на той бік річки Соснівки. Поволі з боями ми відступали, а на нас насідали московці князя Пожарского), дозвольте спитати Вас, чи Ваша жорстока розправа з опозицією, я маю на увазі групу полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша і самопроголошеного гетьмана Силку та наказного гетьмана Івана Безпалого, не поставить під сумнів Вашу леґітимність яко демократично обраного президента незалежної України?

- Що я тобі скажу, Автовізію (українські полки відступали, і гетьман вповні контролював цей процес, слідкував, аби відступ не перетворився на втечу), демократія — це не вседозволеність. Колишній кошовий отаман Барабаш та колишній полтавський полковник Пушкар підняли заколот проти законного, до того ж тричі обраного, гетьмана, тому й отримали по заслузі: Пушкаря вбито в бою, а Барабаша, за вироком військово-польового суду, — повішено. Що ж до Силки й Безпалого, то це — банальні зрадники-перекинчики, а що роблять з перебіжчиками до ворога під час бойових дій, Автовізію? (я жестом продемонстрував й.я.в. гетьману Виговському свій вирок). Отож бо. Силку вже прикуто ланцюгом до зарядженої гармати, біля якої стоїть козак із запаленим ґнотом, зараз піднесе, а може (гетьман вийняв зі свого бойового шкіряного пояса золотий швейцарський дзиґарок, натиснув потаємну кнопку, вічко, ґравійоване монограмою шляхти Виговських, з музикою відкрилось, глипнув на циферблат), вже підніс запала, тому Силка вже в пеклі, а Безпалого чекає не менш справедлива кара, я дам татарам звеселяючого трав’яного тютюну і вони його порубають на 666 шматків.

— А як же, Ваша ясновельможносте, щодо проблеми опозиційности на загал? В сенсі філософічному?

— Є людина, є проблема, нема людини, нема проблеми, пане літописцю, це і Барабаш Мотузяний, і Силка Пригарматний можуть підтвердити.

- Ваша ясновельможносте (українські сили перейшли Соснівку і відступали далі, московці Пожарского насідали, вони теж перейшли на цей бік), Ви щойно дуже бароково висловились щодо цих, очевидно, таки винних, осіб, а це свідчить про Ваші неабиякі здібності в царині літературній. Зізнайтесь чесно, Ви пишете вірші?

- Та що там казати (й.я.в. гетьман Виговський трохи зашарівся, мабуть, від того, що я мимоволі викрив його секрет, і дав команду сердюкам: руйнуйте муст і гатіть ріку! В бойовому запалі від надмірного хвилювання й.я.в. збився на свій рідний поліський діалект і вживав «муст» замість «міст». Через якийсь час Соснівка розлилась, і води захопили москву на переправі, вони почали топитись, і тут на них вдарили українські козаки із засідки та наші союзники — татари. Московці князя Пожарского потрапили в кільце і їх просто нищили, як тепер колорадського жука), я не поет, але яко кожен інтелектуал XVІІ століття не цураюсь поетичного слова й роблю свій посильний вклад у розвиток української філологічної науки.

— І треба сказати, В.я.в., цей вклад є досить вагомим, Вас років через 350 назвуть великим реформатором українського правопису і першим практиком фонетичної орфографії, яка, на відміну від московського історико-етимологічного принципу, засвідчує окремішність, автентичність та давність української мови. Виробляючи новий український правопис для Реєстру Війська Запорізького 1649 року, яким принципом Ви послуговувалися?

— Пиши, як чуєш, читай, як бачиш.

- Пане гетьмане (ми уже гнали московське військо до стін Конотопа, і коні наші, без перебільшення, ступали по ворожих трупах — і це так), Ви ще залишитесь в історії як мистець-каліграф, майстер барокового письма, — дуже вишуканого й емблематичного.

- Я стою на тому, що кожен козак яко сотворіння Господнє — істота неповторна, єдина в своїй іпостасі, то чому написання його ім’я не повинно бути таким же неповторним? Тим більше — наймодніші віяння і тенденції стилю «бароко» змушують йти враз з часом. Та й що там казати, та ж Ви знаєте, — маю дар від Бога прегарно писати (побоїще московитів тривало далі, вони відходили до свого табору, танучи на очах, чимало москви потопилось в болоті, багато вирізали українські козаки, а багатьох просто тут татари брали в ясир, в’язали мотуззям з кінського волосу і відправляли в свої обози).

- Ваша ексцеленціє, Ви один з найосвіченіших людей своєї доби, письменник, державний діяч, а тепер вже, очевидно, що — видатний полководець (московці біля конотопських валів геть змішались, побачивши це, по них з Конотопу вдарив полковник Гуляницький зі своїм Ніжинським та Чернігівським полками, козаки захопили чимало московських гармат, серед них три мортири, одна з яких є страшно велика, а також дванадцять возів вогнистих куль та провіанту, до всього ж поклали багато ворожого трупу), скажіть, пане гетьмане, що Ви тепер читаєте?

- Читаю, Автовізію, я багато (москва зробила спробу контратаки, стрілянина здійнялась, як у голлівудському фільмі, я мимоволі втягнув голову в плечі: московське ядро влучило в коня під й.я.в. гетьманом Виговським, він упав, до нього кинулись сердюки, підвели. «Пропав кунь», — сказав своїм поліським діалектом гетьман, його кінь з відірваною ногою конав в конвульсіях, один із сердюків ударом ятагана позбавив нещасного коня мук, Виговський всунув ногу в стеремено нового коня, як тут в нього влучила московська куля, гетьман ще раз упав, але крови не було, — куля влучила в шкіряний пояс, розірвала його разом з мундиром… через якусь мить гетьман Виговський вже був у сідлі і далі холоднокровно командував боєм), - зараз ось перечитую свою захалявну книжицю — творіння мого заступника, майбутнього канцлера Великого князівства Руського, автора Гадяцького трактату, ідеолога та теоретика національно-визвольної боротьби українського народу, начальника Генерального штабу Збройних сил України Юрія Немирича «Dіscursus de bello Moscovіtіco». Дуже потрібна і своєчасна книга!

—  Це та, пане гетьмане, що про недавню польсько-московську війну? Видано в Парижі 1634-го року?

— Так, Автовізію.

— Чого ж, читав, читав: «Московинам вдалося завести у себе рабську залежність. Їхня країна з фортецями і численною силою вояцтва — це все раби… Так що всі вони раби, ніколи справжньої свободи не знали, тепер не знають і знати не бажають, а неволі не відчувають і від неї не втікають, бо вважають свою долю призначеною від Бога і царя».

- Який стиліст, який обсерватор, прошу пана Автовізія, а який з пана Немирича геополітик! Який тонкий і проникливий геополітик! Послухай, Автовізію (й.я.в. витягнув з-за халяви свого темно-вишневого чобота книжку у брунатних шкіряних палітурках, на титулі виблискував золотий напис «Dіscursus de bello Moscovіtіco».

- Війна з Москвою і новомодний термін «дискурс», Автовізію (князь Трубєцкой разом з рештою московського війська поспішав відступити у напрямку Путивля, татари в’язали свій ясир: князів С.Пожарского, С.Львова, Л.Ляпунова, обох Бутурліних, усіх московських полковників, ротмістрів і капітанів), поки що куди, я зацитую тобі уривок з цієї дивовижної книжки мого приятеля і, мушу сказати, сподвижника пана Юрія Немирича: «Коли ми на москів з одного боку нападемо, їхні постійні вороги — маю на увазі перекопських татарів — до Московії вдеруться. Спонукати татарів до такого союзу може майно тих мешканців, багата здобич, здобич легка і незахищена, від ворогів не загороджена». Що скажеш, Візі?

— Тут уся філософія українського імперіалізму, Ваша ясновельможносте, де стисло до геніяльности сконцентровано означення перманентного противника та евентуального союзника України-Руси. А якщо до цього додати ще цитату з Вашої ясновельможности: «Гетьман розпочне проти государових ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські, волоські ратні люди і кримські татари та турський султан», то отримаємо цілком достойний, дуже лаконічний Катехізис української геополітики XVІІ ст. Як, пане гетьмане?

— Сила, Автовізію!

— Пане гетьмане, не зважаючи на трохи незвичні умови для нашого інтерв’ю, мої читачі не пробачать мені, якщо не спитаю Вас: якою Ви бачите Україну в майбутньому — підмосковською, підляською, підшведською, чи, може, підтурецькою?

— Гай-гай, хлопче, і ти повівся на мій дуже хитрий маневр, зафіксований у Гадяцькому трактаті, складеному вельмивченим паном Немиричем. Так, якийсь час ми, Україна, могли би бути в одній конфедерації з Польщею та Литвою, як Велике Руське князівство. Це пан Немирич, який бував у Европах, так собі уявив, що Україна могла би бути республікою в оточенні королівств, як це є Швейцарія, чи конституційною монархією на взірець Голландії, але я ж бо знаю, що конфедерація з Польщею — це суцільна війна. Як також з Москвою… Тому лише повна державна незалежність Самостійної Соборної України!

— Від Сяну до Дону!

— Десь так, вельми вправний літописче, Автовізію.

— Все це, Ваша ясновельможносте, я опишу в газеті для наших патріотичних читачів…

— Якщо будеш писати, Візі, не забудь включити в свій репортаж свідчення про злочин московської окупантської армії проти людства. Я не кажу, літописцю, що ми, українські козаки, святі, — ходили й ми в похід на їх землі, Москву палили, але таких звірств не чинили. Ти знаєш, що в листопаді минулого року банди — військом цю орду не назвеш — кривавого Ромодановського захопили Миргород і Лубни. Ось свідчення про їх дії ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна… все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків, іноків і інокинь, всіх під меч пускають, а, більше того, над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють». Записав, Автовізію?

— Я, Ваша ясновельможносте, це без будь-якого диктофона запам’ятаю. На все життя, хоча не знати, скільки його мені там залишилось.

- Цього (битву виграно, це однозначно, ми ще цього тоді не знали, але цар Олексій Романов впав у тяжке горе. Він, опанований незборимим жахом, дав своїм стольникам наказ готувати евакуацію двору за Волгу, в Ярославль, а тим часом хай усі, без винятку, москвичі йдуть насипати вали довкола Москви, і ходив цей Олексій-цар у жалобній одежі оглядати, як йдуть земляні роботи. Теж тоді ми з й.я.в. гетьманом Виговським не знали, що через 200 з гаком років історик, вже не московський, а російський, С.Соловйов, напише: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська»), брате, ніхто не знає.

… Ось на цій оптимістичній ноті, шановні читачі, й закінчилось моє інтерв’ю з й.я.в. гетьманом України, великим князем Руським Іваном Виговським. Не буду заводити ще раз давньої патріотичної пісеньки про те, що пан Виговський, мовляв, не зумів скористатися з результатів Великої Конотопської битви і НЕ:

а) закріпив перемогу над військом князя Трубецького повним розгромом московської армії, що дозволило б здійснити вдалий похід на Москву (там попалити все, поруйнувати);

б) проголосив повну державну незалежність України-Руси, тим самим обеззброївши своїх противників з числа українського полковництва, які закидали гетьману повернення назад до польського поневолення;

в) налагодив структури служби безпеки України, яка б вчасно провела «профілактичну роботу» з лідерами нової опозиції — пп. Т.Цицюрою, В.Золотаренком, Я.Сомком та й самим Юрасем Хмельниченком;

г) відмовив кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка нападати на дружні гетьманови татарські території;

д) послав ката-виконавця до зрадника Безпалого, аби зачитати йому вирок військово-польового суду.

… Ти диви! Казав, не буду давньої патріотичної пісеньки, а вийшло, як завжди…

Газета «Едіот Гадаот» Автовізій САМУЕЛІ Битва залізних канцелярій[6]

Конотоп — це вам не Бердичів, не Жмеринка, не Черновіце і вже далеко не Одеса. Але й у цьому непривітному для нас містечку я знайшов канцелярію. Ну, не те, що ви подумали, це була більше міняльна контора, до того ж підпільна, до того ж при корчмі, але це був осередок ґешефту в цій жорстокій Україні, підпаленій Хмельницьким одночасно з усіх чотирьох кутів. Думаєте, вона не горить донині? Горить, але не ясним полум’ям, як би… гм… хотілось, а якось тліє, кіптявить, куриться.

В тяжкий для українського єврейства час я потрапив у це містечко під такою символічною назвою, як Конотоп: після голокосту, вчиненого цими чубатими фашистами Зінька Хмельницького, поволі почали оживати осередки генделю в цій країні і пожвавлювалась розбудова канцелярій по території. А тут ще ґої знову зчепилися битися між собою. А б’ються вони, ці… ну, ви знаєте… якось нешляхетно, не по-біблейському і навіть не по-давньоримському, — вони ріжуться, як п’яні махновці на черговому весіллі отамана Нестора Івановича, аби його…

Ми сиділи у реба Герцля, конотопського чоловіка, якій встиг вийти з голокосту Хмельницького з втратами мінімальними: дві перини, набиті пір’ям, скринька з фальшивими гульденами (цина покрита сусальним золотом), дев’ятдесятдворічна бабця (вмерла не стільки від козацьких шабель, скільки від нервів), цнота двадцятидев’ятирічної кульгавої Двойри та майже новий суконний лапсердак. Справжні ж цінності, як то бочівка із золотими дукатами, перини з пуху, срібні ложки дев’ятдесятдворічної бабці, цнота сімнадцятирічної красуні Сари та таки новий оксамитовий лапсердак, було надійно сховано разом з малим Хаїмком, дружиною Ребекою та самим Герцлем на хуторі козака Вареника, який мав страх Божий від смертовбивства, а також вільноконвертовані золоті гроші любив більше, ніж антисемітську ідею. На цей раз Герцль вижив. І во славу зустрічі наступного року в Єрусалимі знову відкрив у Конотопі корчму… Залізні ми люди, все-таки, залізні наші канцелярії!

Ми сиділи у реба Герцля, їли надзвичайно смачну фаршировану щуку, яку приготувала дуже вправна його жона Ребека, і пили солодке грецьке вино. Розмовляли за високе.

— Як ви думаєте, реб Самуелі, — спитав мене шановний Герцель, — якщо ґой Гуляницький зі своїми п’ятьма тисячами козаків витримає облогу Конотопа стами тисячами вояцтва ґоя Трубєцкого ще два тижні, то за скільки я продаватиму їм штоф горілки?

— Невже за дукат?

— А шо ви собі думаєте?!

— То ви маєте добрий гендель. Позичте мені сто червінців…

— Охо-хо-хо, реб Самуелі, реб Самуелі, хіба ви не знаєте, які тепер тяжкі часи. Я вам позичу тридцять срібних цехінів. Скуштуйте ще щуки.

— Чи ви знаєте, реб Герцель, як давно я не їв справжньої фаршированої щуки з медом?

— Це я не знаю, скільки ви не їли такої щуки? Це я не знаю, який тепер тяжкий час? Ха!

— А ви знаєте, реб Герцель, що на порятунок ґоя Гуляницького йде ґой Виговський зі страшною силою — козаки, поляки, татари?

— Шо, я не знаю цих татар? Вони беруть ясир. А ви знаєте, реб Самуелі, вони хочуть, аби нас уже не було?

— Не діждуться!

… Ще два тижні я жив у корчмі енерґійного Герцеля, щуки більше, правда, не їв, бо облога давалась взнаки. Але на то ми й богообраний народ, аби не пропадати з голоду на цій ґойській війні. Ми мали вдосталь іншої риби, хліба, і навіть молока та меду. На другий день їх ґойського християнського свята — Петра і Павла — до мене підійшов шановний Герцель і сказав радісно:

— Ви чули, реб Самуелі, ці ґої побили тих!

— Так чого ви крутите, чого не підіймаєте ціну за штоф горілки до одного дуката з половиною?

— А ви не чули, що вони розбили їх, облоги Конотопа вже нема, полковник Гуляницький геть погнав князя Трубєцкого в Московію, а князя Пожарского зарізали татари?

— А звідки сили в того Гуляницького з його п’ятьма тисячами козаків розбити двісті тисяч московитів?

— Як, ви не знаєте, йому на допомогу прийшов гетьман Виговський? Ґой.

— Сам?

— Сам, з козаками, поляками і татарською ордою! Ви не знаєте, що вони розбили московських ґоїв? То я вам розповім. Слухайте мене. Гетьман Виговський напав на князя Трубєцкого, розбив його вщент. Ви не знали? Стріляли в них з мушкетів, як на полюванні куріпок… Тридцять тисяч московського трупу… тридцять тисяч кацапів уже не запишеться в Чорну сотню!

— Я вітаю нас, реб Герцель, а разом з нами вітаю весь український нарід!

— Ви думаєте, реб Самуелі, що цей український нарід не на нашу голову? Згадайте, що було десять років тому. Згадайте того фюрера Хмельницького та його запорізьких есесівців!

… Важко мені було щось заперечити цьому мужньому єврейському сподвижнику, який не дезертирував з поля впливу, не втік з цієї оскаженілої країни, яку покарав Всевишній. Покарав за невинну корчмарську й орендаторську кров, за спалені ґуральні й монопольки, за розграбовані ломбарди й міняльні контори, за знищені банки й зарізаних лихварів, за розтерзаних канцеляристів на недержавній службі…

Попіл спалених канцелярій мусить стукати у наші… наші, словом, ясно.

… Через цю ґойську війну я не зумів виконати завдання редакції і написати серію репортажів про функціонування фінансово-промислової групи «Ґевел ґаволім»[7], яка ще до голокосту Хмельницького функціонувала у східноевропейському регіоні. Я мав відвідати канцелярії «ҐҐ» у Кракові, Варшаві, Яссах, затим у Криму, а згодом у Києві, Чигирині, Чернігові, потім — у Москві. Не вийшло, шановні читачі, через цю війну я надовго засів у Конотопі. Але звідки взялась ця війна, чи реб Борисовський з московської канцелярії «ҐҐ» не задумав здійснити перерозподіл сил і капіталів у самій фінансовопромисловій групі «Ґевел ґаволім»? Чи не звідти ростуть вушка цієї війни? Бо чи зумів би князь Трубєцкой без грубих грошей спорядити 200 тисяч війська для походу на Україну?

Але нема, як кажуть місцеві ґої, лиха без добра. Перебуваючи у Конотопі, спочатку в облозі, а згодом під час святкування козаками їх великої перемоги, я нарвався на страшенну таємницю, з якою й хочу поділитися з вами, шановними читачами.

Просто перед моїми вікнами декілька козаків замордовували за шпигунство на користь Москви старого єврея зі срібною бородою. Старий верещав і випручувався. Тоді Кудря з мортирної команди взяв його голову і сховав її у себе під пахвою. Єврей затих і розчепірив ноги. Кудря правою рукою витягнув кинджал і обережно зарізав старого, не забризкавшись. Потім він стукнув у зачинену раму вікна.

— Якщо хто інтересуєтся, — сказав він, — нехай прибере. Це свобідно…

І козаки завернули за ріг[8].

Я вибіг з будинку, старий єврей був уже цілком мертвий. З власником Конотопської корчми ми занесли труп нещасного в приміщення і поклали на лаву. Згодом прийшов кантор і пронизливим голосом заспівав «Ел молей рахім».

Раптом я побачив, що з пазухи трупа виглядає ріжок білого паперу. Дуже білого, як на XVІІ ст. Непомітно для євреїв я витягнув цей папір, сховав собі під полу і вийшов у другу кімнату.

Ви знаєте, що то був за папір? Таких паперів не могло бути в XVІІ ст., бо це був дуже білий, як би тепер сказали офсетний, папір. Але це ще не все, — списаний цей папір був не бузиновим чорнилом гусячим пером, а на ньому, — спочатку я своїм очам не повірив, але згодом це підтвердили зрілі очі корчмаря Герцеля та молоді очиці малого Хаїмка, його сина, — нахабно, як на XVІІ ст., розмістився шрифт комп’ютерного набору. «Пентіум» чи «Макінтош», не можу сказати, але одне очевидно: цей аркуш білого фінського паперу побував у лазерному принтері. Звичайно, ви можете мені й далі не вірити, але текст було написано російською мовою. Я прочитав цей текст єврейській громаді Конотопа мовою ориґіналу, — вони нічого не зрозуміли, я переклав їм українською, — вони нічого не зрозуміли, я сяк-так переклав їм спочатку арамейською, потім на івріт, — вони нічого не зрозуміли, тоді я якось переклав на ідиш, — вони нічого не зрозуміли… І не могли зрозуміти, бо й я сам, людина кінця XX ст., мало що зрозумів. Чому, по-перше, цей текст російською мовою; по-друге, навіщо, кому й куди ніс цей папір покійний єврей із срібною бородою; звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Ай-Бі-Ем»? І так далі… Ех, гарячий ти на руку, запорожцю Кудре!

Зрозуміло, і це цілком очевидно, що цей текст — брудна антисемітська фальшивка, дуже хитро замаскована під витвір самих же євреїв. Розрахунок авторів цієї юдофобщини: зробити так, аби подумали, що це робота євреїв, спрямована на викриття антисемітів, що, зрештою, після всебічного аналізу мало би вдарити по світовому єврействі. Кому це вигідно? Та тим, хто хотів би, аби нас вже не було. Звичайно, вони не діждуться! Тому для того, щоби знати, як лицемірно і цинічно працює світовий антисемітський центр, наважуюсь оприлюднити цю фальшивку. Хоча загадки залишаються: а) чому текст російською; б) куди його ніс покійний старий єврей; в) звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Пентіум», і т.д. Зрештою, як усе це потрапило в Конотоп XVІІ ст.? Кому було вигідно АЖ ТАК змістити часово-просторовий континуум? Ось, прочитайте цю маячню і скажіть самі! Ні, ви таки прочитайте!

Декалог арійця[9]

1. Світом правлять три «М» — масони, мафія і мусульманські кола. Два перші «М» — ворожі арійським націям (германці, романці, слов’яни).

2. Найсильніше з трьох «М» перше — масони, їм протистоїть третє «М» (мусульмани). Ворог нашого ворога — наш друг. Саддам Гусейн — остання опора арійського світу.

3. Пахани М1 (масони) — фінансисти іудейського племені: Цороц та йому подібні. Центр М1 не в Єрусалимі, а на Волл-стріт.

4. Держава Ізраїль — «потьомкінське село» — показуха для наївних. Це те саме, що тризуб і синьо-жовта фана, які номенклатурна олігархія справила національно стурбованим хохлам.

5. Мета М1 — принизити, загальмувати й знищити самоідентифікацію арійських націй (німці, скандинави, росіяни, поляки, італійці, іспанці, українці, французи тощо).

6. Виконання своїх планів М1 поклали на М2. Мафія — шестьора масонів.

7. Однією з найнебезпечніших для М1 є українська нація як нація хліборобів і продуцентів ідей освоєння космосу (Кибальчич, Кондратюк, Корольов, завод «Південьмаш», 14 реальних космонавтів). Цю націю М1 і М2 мають намір перетворити на натовп торгівців.

8. Для реалізації своїх цілей М1 не зупиняються ні перед чим: нацькувавши одна на одну величезні арійські групи — германців та слов’ян (Друга світова війна), вони пожертвували кількома мільйонами своїх одноплемінників семітської крови.

9. Для послаблення питомо арійських націй М1 вкорінили в їх політикум режими псевдодемократій (Італія, Росія, Україна). У вотчинах М1 (США) та М2 (Південно-Східна Азія) — режими суворої авторитарії.

10. Україна останні 500 років є полігоном, на якому М1 і М2 випробовують свою, кожен раз найновішу, «зброю» (технології кабали).

… Одне я не можу зрозуміти, шановні читачі, звідки вони у тому XVІІ ст. знали Саддама Гусейна? А так все ясно — клінічна юдофобія, дрібний гітлеризм, маніакальне чорносотенство, сталінський космополітизм, троцкізм під знаком свастики, ку-клукс-клан у боярському кафтані, клерикальний маоїзм, ідеологічна хмельниччина, ідейний голокост, есесівська отаманщина, середньовічний фашизм, інквізиція сумління, печерна ксенофобія, махновщина, петлюрівщина, бандерівщина, моральний геноцид, злочин проти людяности, а іншими словами — антисемітизм звичайний.

Але усе це не просто так. Це подяка їхня за наше добро. За те, що ми триста років з VІІ по X ст. потужним Хазарським каганатом захищали їх «арійський світ» від нападів різного штибу степових волоцюг. Як тільки гайдамака Святослав знищив Хазарський каганат, так монгольські номади затопили половину їхнього «арійського світу».

Це подяка за те, що ми навчили їх рахувати гроші і вигідно торгувати.

Це нам за розумного єврея-міністра при бундючному династичному правителеві.

Це за економіку!

Це за фінанси!

Це за мережу закладів громадського харчування!

За — Біблію!

Це нам за Новий Завіт і за Ісуса Христа!

… Казав один старий мудрий єврей: не роби людям добре, вони тобі цього не простять.

Вони тобі обов’язково влаштують єврейський погром, як влаштували це у Києві перший раз 823-го року, коли вигнали з міста хазарів, другий раз — 1024 за мовчазної згоди князя Ярослава, чомусь прозваного Мудрим, третій раз — у чорну годину хмельниччини, четвертий раз — 1905 року, коли розважалась Чорна сотня, п’ятий раз… слухайте, а може, досить?

А тепер, я маю на увазі 1659 рік, українські та російські ґої б’ються між собою під Конотопом. Хай б’ються.

Газета «Пульс Тушкіна» Автовізій САМОЙЛОВ Життя за царя сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів[10]

Господь на небі, у своєму горньому Єрусалимі, дивиться на нашу грішну землю і все бачить… І ще гряне кара небесна на врага-супостата і понесе ще ріка-Сосновка кров поганську і зрадливу до більшої ріки, а та — до ріки великої і вже ця до моря Чорного понесе ту кров нечестиву, — так оспівував цю трагічну для нашої звитяжної московської зброї битву під Конотопом у червні 1659-го року талановитий народний самородок, гусляр і сказатель Хрєннік Тіхонов, якого я зустрів в обозі військ його світлости князя Трубецкого, що відходили на Путивль. На жаль, з мілітарних причин я не зафіксував на диктофон цей сказ, цю трагічну саґу, цей міні-епос здібного гусляра Хрєнніка Тіхонова, тому передаю цю перлину усної народної творчости своїми словами, а при потребі й з коментарем.

Перш ніж передати оповідь талановитого композитора Хр.Тіхонова, хочу дещо про нього: після Конотопського походу він був наближений до царя Лєксєй-Михалича, за цей сказ щедро обдарований соболями та кріпаками і поставлений на чолі Гуслярського приказу, де перебував довгі роки, аж до своєї смерти у віці 99 років.

Як йшли витязі Землі Рускої, співав, отже, гусляр-самоук, у похід на бусурман нечестивих, ляхів-єзуїтів та хохлів двоєдушних, несли вони тяжку кару супостатам за буйний набіг, за кров і попелища московські, за душі православні…

(Хрєннік Тіхонов чомусь не зазначає в своєму сказі, що супротивником московського війська у Конотопській битві були українські козаки, такі ж православні християни, як і московити, а татари-мусульмани та поляки-католики виступали лише як союзники українського війська. Про такі очевидні речі, як то, що московські війська були визволителями, а українська армія вела несправедливу війну, композитор Хрєннік Тіхонов чомусь не згадує. - Авт.С.).

За рікою Сосновкою, під містом Конотопом стояли полки рускії під знаменами червленими з ликами святих християнських, як то Єгорія Побідоносця, Александра Невского, Дмитрія Донского та Серафима Сурожского. Наперед війська на коні буланому зі збруєю золотою виїжджав воїн християнський, богатир билинний, витязь Землі Рускої його світлість князь Пожарский Семен Романович.

А з чистого поля, якби вороння чорне, з’їжджалися всякі різні степові наїзники, як-то калмики-ідолопоклонники, башкирці-язичники, татари-сарацини, нечестивці з битого шляху, розбійники з великої дороги, що на віру християнську важать та душі православні у ясир тяжкий забирають.

(Не втримаюсь, аби ще раз не вказати на закоренілу помилку шановного гусляра Хрєнніка Тіхонова: малоросійські полки теж виходили, як гайвороння темне, назустріч витязям руским. — Авт.С.).

І виходив герой звитяжний, провадив далі наш гусляр, його світлість князь Пожарский Семен Романович на коні буланому у збруї, зі шкіри червоної сап’янової зшитої, золотими бляшками облицьованої, коштовними дармовисами прикрашеної, і вбраний був князь-ірой у шоломі золоченому, зі стрілкою на перенісся опущеною, в якій прегарна рожева перлина вправлена була, богатирські груди мужнього князя захищали золочені же обладунки тульських майстрів роботи — кольчуга з тисячі кілець, а навпроти серця благородного прикріплена бляха із зображенням св.Симеона, на плечах князя безстрашного була єпанча золототкана, а пояс його з темно-синього хінського оксамиту охоплював кремезний стан князівський, як річка бистра охоплює на луці скелю кам’яну, про чоботи князя-оборонця Землі Рускої можна скласти окрему билину, бо були вони із сап’яну зеленого, як перша трава весняна, а якби її раптом покрила несподівана паморозь, то мали б ми срібне шиття на тих чоботах князівських, а про те, що підківки на них були зі срібла чистого, то й говорити не треба, й так ясно. Про зброю його світлости князя Пожарского ще будемо говорити: за поясом, уже оспіваним, мав наш ірой два пістолі роботи агліцької зі рукояттями, інкрустованими перламутром та срібними насічками, а також люфами воронованими, за спиною наш князь мав лук татарина поганого, в бою забраний, і сагайдак повен стріл з перами орлиними і наконечниками кованими, в руках мав надьожа-князь таке: в правій — келеп турецької роботи, дуже небезпечний для ворогів, а у лівій — спис з наконечником дуже гострим. Але окремо необхідно співати про шаблю князя Пожарского — була це шабля роботи дамаської зі сталі голубої, а вже гострої такої, що кірасу німецьку розтинала, як горіхову шкаралупу, по лезу щось було написано буквицями сарацинськими і тому, аби очистити цю зброю від скверни бусурманської, князь звелів ліворукому майстрові з Тули на ефесі шаблі цієї, за триста червінців в Хорезмі купленої, прикріпити іконку Єгорія Побідоносця, емаллю і сканню майстром Афоньком з Суздаля виконану, гарно так на золотих ланцюжках ця диво-шабля з рукояттю з кістки елефанта, звіра, якого ще слоном називають і який, як відомо, Росию своєю батьківщиною має, теліпалась при лівому стегні князя-воїна.

А назустріч ясному князеві зі стану татар поганих виходив для поєдинку, як воно водиться, татарин нечестивий, злодій-наїзник, челубей темнолиций, — для двобою з витязем-князем. І був цей поганин у шкірі вовка степового, хутром до білого світу обернутим, замість шолома на його нерозумній голові стримів череп конячий, вітром вибілений, дощем випраний, сидів він на коняці, подібній до своєї подоби, — малій такій мохнатій і дуже злій. Озброєний цей злодюга був дубиною вузлуватою, ножем зарізяцьким та зашморгом-арканом з кінського же волосу, для захоплення ясиру християнського, був цей челубей немитий і, як уже сказано, — нехрещений.

… І зійшлися у герці єдиноборному витязь Землі Рускої світлійший князь Пожарский Семен Романович та поганий челубей, ханський нукер, вельми дужий воїн з кривою шаблею в лівій руці і арканом у правій, і вбив князь Пожарский татарина. Заревіла орда ревом жалібним, і сто тисяч татар сто тисяч стріл зі стількох же луків випустили у воїна Землі Руської… Але Господь на небі на цей раз вберіг князя Пожарского, лише кінь, вірний бойовий товариш буйногривий, упав від стріл поганських, а його світлість князь Пожарский потрапив у їх невірні лапи татарські.

(Таким чином композитор і поет Хрєннік Тіхонов хоче сказати, що князь Пожарский вийшов на поєдинок з татарським бійцем, переміг його, але татари з луків підстрілили його коня і взяли князя Пожарского в їх татарський полон. Насправді все було трохи інакше, та про це далі, а поки що слухаймо сказ гусляра Хрєнніка Тіхонова. — Авт.С.).

… І привели князя Пожарского Семен-Романовича, сирим реміняччям зв’язаного, перед розкосі очі хана кримсько-татарського…

(Питання Криму, до речі, досі не розв’язане, бо ця півострівна споконвічно великоруска земля чомусь належить до цього штучного державного утворення на землях Південної Росиї, яке називається «Україна», замість того, аби носити свою питому назву «Малоросійская губернія Росийської імперії…» Ех, запустили ми процес собиранія земель рускіх! - Авт.С.).

Привели витязя руского, князя Пожарского до хана татарського, до цієї шишимори деревенської, привели, зв’язаного з сирої шкіри ремінням, але гордого та нескореного. Каже хан бусурманський князеви православному, мовляв, так і так, переходь на мою ханську службу, записуйся добровольцем до армії татарської, будеш мати чамбул кінний під своєю орудою, табун коней, юрту повстяну і двох дружин з гарних татарських фамілій… Князь Пожарский ввічливо відмовив ханові, тоді монарх татарський вдруге запропонував князеви службу і блага всякії, але й удруге витязь Землі Рускої чемно дав одкоша ханові, і тоді цей намісник шайтана на землі втретє пропонує князеві православному свої милості, як то чамбул війська, табун коней, юрту вже шовкову і аж трьох дружин із шляхетних по-їхньому сарацинських родин. Аж тоді князь християнський не витримав і сказав спересердя, мовляв, його, хана, щастя, що в князя Пожарского руки зв’язані, а то б він йому голову відтяв…

(Знову художня фантазія трохи занесла шановного Хрєнніка, він, дотримуючись законів мистецтва, трохи погрішив проти історичної правди, оспівуючи розмову князя Пожарского з ханом Мухамед-Гіреєм ІV, бо, як стверджує очевидець цього самміту перекладач Фролов, усе було інакше. Правда те, що князя Пожарского привели зв’язаного перед ханські очі, але не зовсім розкосі, а так собі, правда й те, що хан запропонував князеві перейти на військову службу до нього, але не командиром ескадрону, а простим нукером, але далі композитор і поет Хрєннік Тіхонов лакує дійсність. Князь Пожарский відповів ханові татарському приблизно десь так: «Ти блядин син, єті тваю мать, ти виблядок єси сатанинский, ти скотоложник бусурманский, ти помойніца вєлікого візіра, єті тваю мать, блядин син…» Ось так говорив витязь християнський, князь Пожарский поганому цареви бусурманському, плюнувши до того ж йому межи очі, хоча й він Мухамед-Гірей Четвертий. Словом, вів себе, як личить справжньому рускому перед лицем ворога, не виклянчував пощади, а висловлював ненависть і зневагу. Не сподобались ханові ці правдиві слова руского воїна, ох, не сподобались, і, попираючи всі норми міжнародного права і Женевську конвенцію про статус військовополонених, наказав цей цар варварський відтяти князеві голову, що посіпаки ханські в ту ж мить і вчинили… Очевидець Фролов розповідає, що він бачив, як відрубана голова князя Пожарского котилась у траву, а язик ще вимовляв на адресу хана: блядь…

Ось так гинуть герої Росиї, гордо і нескорено! Ім’я Князя Пожарского Семена Романовича займе гідне місце в пантеоні слави і доблесті поміж такими героями Росиї, як витязь Пересвєт, Іван Сусанін, генералісимус Суворов, поет Ніколай Гумільов, поет Федеріко Гарсіа Лорка, Александр ІІ, Александр Матросов, адмірал Нахімов, генерал Карбишев, Зоя Космодем’янська, святі мученики Козьма і Дем’ян, прем’єр-міністр Столипін, президент Альєнде та журналіст-страдник Влад Лістьєв. - Авт.С.).

Нахмурився, яко хмара з північно-західного боку, хан татарський (це вже знову самодіяльний автор XVІІ ст. Хрєннік Тіхонов) на такі зухвалі слова воїна християнського і почав йому люту кару придумувати. Думав, думав хан і придумав: візьміть, каже, цього гаспида, цього гяура, цього шайтанського сина, голову йому геть відрубайте, а тіло його, дуже небезпечне для нашої татарської справи, посічіте гарненько на дрібні шматочки і розкидайте по чистім полю. І зробили цю лиху роботу, врагу роду чоловіческого приємну, і посікли кати татарські біле тіло князівське на сорок кавалків і десять менших шматочків, які розсіяли по околицях міста Конотопа. Але двоє козаків государевих (співочий Хрєннік Тіхонов, очевидно, щось переплутав, бо козаки у цій битві Конотопській були ворогами государевими і воювали в складі армії гетьмана Виговського проти нашого государя Лєксєй-Михалича, а може, він мав на увазі тих небагатьох козаків наказного гетьмана Безпалого, які не перекинулись до зрадника Виговського, а залишились вірними трону московському і особисто цареви Лєксєй-Михаличу, на жаль, цих вірних козаків малоросійських було не надто багато, до того ж їх чимало було перебито ще до Конотопської конфузії, як ось нещасного Силку, якого прикували ланцюгами до гармати — спиною до люфи — і вистрілили у північно-східному напрямку, треба розуміти, що таким чином гетьман-зрадник Іван Виговський дав свою відповідь Москві. — Авт.С.) зібрали ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла витязя Землі Рускої князя Пожарского, поклали у луб липовий і понесли до міста Конотопа. (Не могли вони той луб липовий понести до Конотопа, бо то місто на той час ще перебувало в руках супостата українського, але сказано ж бо-фантазія митця Хр.Тіхонова не має меж. — Авт.С.). У Конотопі був єпископ (якого, цікаво, патріархату? — Авт.С.), який зібрав попів та дияконів, паламарів та церковних причетників і звелів обмити ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла князя Пожарского, що й було зроблено шанобливо. За тим ті кавалки і шматки поклали в труну дубову, де тіло князя Пожарского й зрослося. Зрослося-то зрослося тіло, але сам князь не ожив, бо це вже було би диво, гідне Ісуса Христа, Господа нашого, — помер витязь і воїн князь Пожарский. Три дні і три ночі відспівувало конотопське духівництво (якого, якого патріархату? — Авт.С.) іроя-небіжчика, а за тим і поховали. Поховавши, відспівали вічну пам’ять.

Ось таким чином, шановні читачі, ваш кореспондент передав своїми вбогими словами і немічним стилем цю прекрасну оповідь народного таланту, а згодом міністра музики в уряді царя московського XVІІ ст. Хрєнніка Тіхонова, яка називається просто до геніальности «Життя за царя» з підзаголовком «Сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів». Цей підзаголовок мене і насторожив: очевидно, знав самородок Хр.Тіхонов, що з того боку, опріч «татарів поганих» руским витязям протистояли ще й «хохли зрадливі», не рахуючи «ляхів-супостатів», знав, знав. А якщо знав: то чому не розгорнув цю тему у своєму знаменитому «Сказі»? Мало того, сам Хр.Тіхонов теж ледь не загинув від української кулі, коли в обозі решток війська князя Трубєцкого відступав на Путивль, власне, ми разом відходили, відбиваючись від насідаючих аванґардних сил української армії під орудою гетьмана Виговського, до речі, в тих непростих умовах я й почув цей леґендарний «Сказ» у авторському виконанні. Але спитати за «хохлів зрадливих» не встиг… Диспозиції різко помінялись, і нам треба було вже більше дбати про свою безпеку, ніж обговорювати цей, без сумніву, шедевральний «Сказ». Під свист ядер з українських гармат шляхи наші кардинально розійшлися і більше я товариша Тіхонова Хр. не бачив…

P.S. На моє глибоке переконання, прийшов час усім руским людям, котрі вважають себе партіотами Росиї, відкрити для себе творчість цього самобутнього поета і композитора XVІІ-XVІІІ ст., а також докласти зусиль, аби поема про трагічну сторінку нашої історії «Життя за царя» Хрєнніка Тіхонова була видана наймасовішим тиражем.

P.P.S. А братовбивча Конотопська битва, зініційована зрадником Виговським, залишиться навік у реєстрі ганьби поряд з мазепинщиною, сагайдаччиною, петлюрівщиною, бандерівщиною та Біловежжям, — усіма тими підлими явищами, що тим чи іншим чином спробували кинути тінь на споконвічну і непорушну Слов’янську Єдність.

Газета «Жєчь посполитих!» Автовізій САМУЕЛЬСЬКИЙ Мечем і калачем[11]

Як на польського шляхтича і маґната XVІІ ст., коронний обозний Анджей Потоцкий справляє враження вельми чемного і достатньо освіченого чоловіка, бо інакше чого б він так непідробно втішено і розуміюче ствердно закивав головою, коли я, вдавшись до деякої містифікації, представився йому репортером лондонської «Файнешнл таймс»:

— Аякже, знаю, знаю, читаю реґулярно, — радісно сповістив мені пан коронний обозний, — газета файна, як кажуть мої піддані на південь від Львова, хоча, зізнаюсь Вашій милості, за останні десять років все більше і більше між тими русинами розплодюється ребелізантів…

— Закономірні наслідки хмельниччини, Ваша вельможність, — співчутливо зауважив «репортер лондонської «Файнешнл таймс», себто автор цих рядків.

— Слава Господу Всевишньому, з цим уже покінчено, після підписання вересня минулого року у Гадячі трактату з гетьманом Яном Виговським, територіальну цілісність Речі Посполитої відновлено. Тому хай живе Велика Польща від моря до моря! — гукнув коронний обозний і налив у срібні келихи дуже доброго краківського меду.

— На тисячу літ! — підтримав я тост пана Потоцкого, і ми стоячи випили за процвітання і гонор Речі Посполитої на тисячу літ.

Ось так ми собі сиділи з коронним обозним Речі Посполитої його милістю Анджеєм Потоцким у його варшавській резиденції, попивали мед і солодке грецьке вино, їли вишукані страви з панської кухні, як-то: зупу з курки, юшку з ляща, печену гуску, філе з дикого кабана та дуже смачного будженого в’юна. Гарно.

Хоча я би не хотів, аби хтось з панства потрактував це, як потурання череву та забаганкам у лиху годину, — це було інтерв’ю. Ось:

— Пане коронний обозний, як Ваша милість вважає, чи підписання Гадяцького трактату не спричинить нову польсько-московську війну?

— Нехай пан журналіст відповість мені, якщо піддані Корони, навіть у гетьманських чинах, воюють з іноземною державою, то чи і є Корона в стані війни з тамтою державою?

— Ги-ги, Ваша коронообозна милість, я вловив хід Ваших думок, гетьман Виговський воює з Москвою, а позаяк він перебуває у васальній залежности від його величности короля Речі Посполитої Яна Казиміра, то вочевидь і Корона мусить воювати з тією дикою Москвою.

— І вже воює, це вже не є військовою таємницею, — на виручення коронного хорунжого Григорія Гуляницького, якого з ґарнізоном обложила москва в місті Конотопі, йде польський корпус під орудою знаного і доблесного рицаря регіменітарія Анджея Висоцького у складі двох корпусів панцерних, однієї хоругви волоської і, звичайно, — хоругви гусарської.

— Непереможні і леґендарні крилаті гусари?

— Так, твоя журналістська милість, непереможні і леґендарні крилаті польські гусари, перед якими не може встояти жодне військо у світі. Не встоїть і москва.

— За аґентурними даними, Ваша обозна милість, на територію Речі Посполитої в районі міста Конотоп вторгнулось величезне московське військо, стверджують, що до двохсот тисяч. Я знаю, що один польський рицар у бою вартий десятьох вояків іншої раси, але все-таки…

— Так, твоя писарська милість має ratіo, один рицар польсько-сарматської раси може в чистому полі змагатись з яничарським чамбулом або рейтарською ротою, та лев може роздерти десять, двадцять шакалів, але сто-двісті шакалів він просто не встигне роздирати, тому й звитяжному польському корпусу регіментарія Висоцького, який йде проти двохсот тисяч москви, будуть допомогати українські козаки, орда під орудою самого хана Криму Мухамед-Гірея ІV, — нинішні наші союзники, а також наймані гетьманом Виговським професіонали з числа німців, волохів та сербів. Є надія, що москва буде бита, бо інакше й бути не може.

— Ваша коронна милість, простіть мені темному моє зухвальство, я не маю жодних сумнівів, що звитяжний польський леґіон вщент розтрощить окупаційну московську 200-тисячну зграю, але що буде опісля Великої Перемоги? Адже сойму доведеться ратифікувати Гадяцький трактат, а це по-суті — колапс Речі Посполитої. Бо чого хочуть гетьман Ян Виговський і його канцлер Єжи Немирич, — утворення Великого Руського князівства на всіх етнічно українських землях, а це — від Перемишля до Конотопу, це ж Львів, Холм, Луцьк, — все туди ж, га, Ваша милість? А за тим вони, Виговський з Немиричем, трактують Річ Посполиту як конфедерацію трьох рівночинних суб’єктів: Польщі, Литви та й їхнього Великого князівства Руського з козацькою армією, леґітимним гетьманом, православієм як державною релігією, а на додачу — Київська та Чернігівська академії з українською мовою навчання. Та це ж не Гадяцька унія, це — новий Союзний договір!

— Заспокойся, твоя милість, — лагідно сказав авторові цих рядків поважний коронний обозний, наливаючи мені в келих венеційського скла справжнє рубінового кольору порто, — я бачу, що ти правдивий польський патріот, тому по секрету скажу тобі, Гадяцький трактат ще суттєво редагується і буде редагуватись стільки, скільки цього вимагатимуть інтереси Великої Польщі. Єдиної і неділимої!

— Від моря до моря, Ваша милість, я все втямив.

— А поки що вся Европа здригнеться від великого побоїща, що чекає на зайшливу москву. Але це треба бачити…

— Ех, Ваша милість, — не витерпів і перебив старшого за званням автор цих рядків, — але, забігаючи наперед, насмілююсь стверджувати, що це той випадок, коли зухвалість во благо, — шкода, що я, недостойний писака, не можу цього бачити, ото би я вже описав у лондонській газеті!

— Чому не можеш, твоя милість, — усміхнувся коронний обозний, — завтра вдосвіта чотири найкращі рицарі Речі Посполитої — пан Ян Борзобогатський, пан Міхал Господаровський, пан Цезаріус Зайонц та пан Єжи Малінка — відправляються під Конотоп з оперативними розпорядженнями, королівською грамотою та скарбом для війська регіментарія Висоцького, тож якщо твоя милість має бажання, то з Богом… Коня я твой милості дам.

Це — фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.

Пан Ян Борзобогатський — рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.

Пан Міхал Господаровський — найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу високого.

Пан Цезаріус Зайонц — колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка — героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.

Пан Єжи Малінка — леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.

Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.

… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.

— Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, — весело сказав пан Малінка, — про дух не буду, — він хитро глипнув на пана Цезаріуса, — дух же бо кріпкий, але тіло…

— Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, — владно сказав пан Борзобогатський.

— Sіne іra et studіo, — погодився з ним пан Цезаріус.

Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.

— Ad paradіs, — побожно мовив пан Цезаріус.

Ми всі благоговійно мовчали.

— Дивіться, братове, — раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський. — Якісь люди в глибині гаю.

— То не люди, то мародери, — сказав категоричний пан Борзобогатський, — вони обдирають липи.

Справді, якісь бородаті люди в чудернацьких кафтанах заповзято обдирали наші польсько-українські липи. Поряд на землі лежала їхня зброя: шаблі, списи, луки в сагайдаках, якісь варварські сокири, навіть кілька старомодних ґнотових рушниць — пищалей.

— Ха, — зневажливо пирхнув пан Малінка, — та це ж москва, бо лише в них ще на озброєнні аркебузи, вже навіть татари мають мушкети, а ці…

— Barbarі, — підтримав його пан Цезаріус.

— Але навіщо вони це роблять? — здивовано спитав пан Господаровський, виймаючи шаблю з піхов.

— З липової кори вони справляють собі такі чобітки, — відповів обізнаний у московському питанні пан Малінка.

— Чобітки з кори, — недовірливо подивився на нього пан Господаровський, — чи ти, твоя милість, медом обпився?

— Іn re? — теж не повірив пану Малінкови пан Цезаріус.

— Справді, — гарячкого заторохтів пан Малінка, — мій дядько, царство йому небесне, ходив свого часу разом з йогомосць Жолкевським та йогомосць Сагайдачним Москву палити, тож бачив, як тамті людове майструють собі чобітки з липової кори, — лапті називаються.

— Як, як? — перепитав пан Господаровський.

— До зброї! — тихо скомандував пан Борзобогатський.

— Aux armes! — продублював для себе французькою цю команду пан Цезаріус.

Ми налетіли на москву, як п’ятеро шулік на зграю гусей. Те, що ми вдарили зненацька, а не просурмили виклик до бою, за рицарським звичаєм, мало два виправдання: по-перше, наші супротивники були далеко не рицарі (які ж бо рицарі в лаптях), по-друге, раптовість компенсувалась чисельною — в сто разів — перевагою ворога — москви було не менше п’ятисот стрільців. Нас же — п’ятеро.

Пан Борзобогатський зі своїм, подібним до блискавки, кончаром нагадував мені Ахілла, що вривається у бойові порядки троянців, він сіяв смерть і каліцтво наліво і направо, москва бризкала кров’ю і розбігалась у різні боки…

Пан Господаровський зі своєю непереможною шаблею встигав рубати супостата з швидкістю неймовірною, це був Аякс XVІІ-го століття, мужній і майстерний.

Пан Цезаріус був схожий на Геракла, який своїм леґендарним дворучним мечем одним махом, як голови поганої Гідри, зрубував по дві, а один раз — навіть три, голови кровожерливих московитів.

До пана Малінки більше би годилося порівняння з хитромудрим Одісеєм, бо бив він не стільки силою, скільки хитрістю, він орудував двома руками — шаблею і ятаганом, тому його суперникам доводилось не з медом.

П’ятим героєм цієї звитяжної квінтети був… ну що там приховувати, ви знаєте, — ваш кореспондент, кохані читачі. Я рубався з ворогами Речі Посполитої, як Марій з ворогами Римської республіки, як спартанець під Термопілами, як Еней на руїнах Трої… але, мабуть, слід бути скромнішим…

Московці поволі отямились і почали ставати до бою, ось п’ятеро бородатих липодерів зі списами й алебардами накинулись на пана Малінку. Він же не став випробовувати долю, а зімітував втечу, коли москва кинулась за ним, він рвучко повернувся і порубав усіх п’ятьох…

На пана Цезаріуса насідало зо двадцять стрільців, але його величезний меч був нещадним, — бородаті відрубані голови котилися по листю, як гарбузи восени по городі…

Але все-таки лаври цієї переможної для нас битви цілком по праву належать пп. Борзобогатському та Господаровському, вони порубали так багато москви, що решта від споглядання куп закривавлених тіл та гори відрубаних голів просто-напросто варіювали, вони кидали зброю і втікали в світ за очі…

Ваш покірний слуга теж… А було це так, коли ми кинулись в атаку на мародерів з Московського царства, які прийшли в Річ Посполиту обдирати наші польсько-українські липи (а чи ви знаєте, шановні читачі, що липа, якщо з неї здерти кору, — гине?), на мене накинувся напівголий кацап з величезною алебардою і вже не було би кому писати ці полум’яні рядки, якби я не вистрілив з подарованого пістоля в роззявлений рот аґресивного москаля (а чи ви знаєте, шановні читачі, що якщо загинуть всі липи в Україні, то не буде меду?), одне мене втішає, що мій перший вбитий не мучився, чого, на жаль, не можу сказати про другого, — шаблею Господаровського я розпоров йому черево, з якого вивалились кишки і рештки його обіду — якесь капустяне листя і грудки просяної каші. Поранений москва верещав, як кріль, а я стояв і дивився, аж поки пан Цезаріус не відтяв йому голову своїм мечиськом.

— Може, твоя милість вже миру хоче, — несподівано запитав мене польською пан Цезаріус. Від несподіванки, що цей вчений рицар заговорив польською, я ствердно кивнув головою.

— Para bellum! — потужно і звично сказав пан Цезаріус і пішов далі рубати москву.

…Після всього, коли вже ми збирались в дорогу, пан Малінка привів чотирьох зв’язаних полонених, решта з стрілецького полку, який налічував п’ятсот, або втекли, пошкоджені в розумі, або були порубані…

— Що цих — порубати чи продати татарам? — заклопотано спитав пан Малінка нашого зверхника пана Борзобогатського. — Інакше з ними нема як.

— Лише так! — підтвердив пан Господаровський.

— Ferro et іgnі! — проголосив пан Цезаріус.

— Вогнем і мечем! — переклав пан Малінка.

— Ні, братове, — несподівано заперечив пан Борзобогатський, — не лише мечем. — Він витягнув з-за свого фіолетового шовкового пояса турецький кинджал, руків’я якого настільки було обсипане коштовним камінням, що випромінювало увсебіч незчисленні іскри, підійшов до полонених і (тут, шановні читачі, я на мить засумнівався в рицарських чеснотах пана Борзобогатського, але лише на мить, хоча й за цю мить мені дотепер соромно) розрізав шкіряні пута, і сказав москвам:

— Йдіть собі, ви вільні, і передайте своєму московському цареви Алєксєй-Михаличу, що Річ Посполита жодної п’яді своєї священної землі, щедро политої рицарською кров’ю, не віддасть завойовникам. Ми, польські рицарі, даруємо вам життя і волю!

Московити недовірливо подивились на пана Борзобогатського і з острахом на пана Малінку, і раптом з вигуком «Ех, ма!» кинулись тікати. Пан Борзобогатський несподівано спіймав останнього за комір, притягнув до себе і спитав:

— Скажи мені, москво, як це ви кажете, коли виховуєте когось почергово то карою, то ласкою? Щось там про нагаї та марципани?

— Кнутом і пряніком, — пробелькотів на смерть переляканий москвин.

Пан Борзобогатський відпустив його і продовжив свою фразу, звернену до нас, його бойових побратимів, рицарів Речі Посполитої: — Ні, братове, не лише мечем, а й цим… як це він, цей москаль, сказав… марципаном таким…

— Калачем! — вигукнув пан Малінка.

Ми весело засміялись і продовжили свою нелегку путь.

На превеликий жаль, коли ми прибули під Конотоп, там уже все було закінчено: польське військо при допомозі союзників — українських козаків та кримських татар — вщент розгромили московську армію, рештки якої поспіхом втікали за кордон Речі Посполитої.

…У конотопській корчмі опісля я, мимоволі, підслухав розмову двох своїх товаришів по тій небезпечній, але звитяжній подорожі.

— А як би твою милість вбили? — польською спитав пан Цезаріус пана Малінку.

— Dolce et decorum est pro patrіa morі, — серйозно відповів пан Малінка.

Тоді я зрозумів: Річ Посполита — безсмертна.

Газета «Алтин-и-Кирим» Автовізій САМУЇЛ-ОГЛИ Аллах — над нами, москва — під нами, перемога — за нами[12]

Аллах на небі, а ми його діти, тому на все його воля. А також воля нашого володаря, хана усього Криму його величности Мухаммед-Гірея ІV. Якщо ж буде на те його ханська воля дружити з одними гяурами, невірними супроти інших, то усе доблесне військо Криму дружити буде. Звичайно, за добрий бакшиш, але якщо на те буде воля хана над ханами — то за ідею. А взагалі воїни Аллаха воюють не стільки за ясир, скільки во славу Аллаха. Така доля.

У стан ханського війська, яке прибуло в Україну на запросини гетьмана Івиговскі, я потрапив у складі турецького військового аташату, як я там опинився і звідки в мене така гарна військова форма чауша яничарського корпусу — історія дуже цікава, але тут її переповідати не варто. Представляючи його ханській величності (й.х.в.) Мухаммед-Гірею Четвертому свою військово-дипломатичну місію, нураддин султана Хасан-алі-заде-паша відрекомендував мене просто, але вагомо: «Чауш Самуїл-огли, військовий його султанської величности (хай Аллах продовжить його літа до чисельности зірок на небі), літописець, знає грамоти арабської, латини, ляхистанської, свейської, роксоланської і таке решта». Я впав долілиць перед й.х.в. Мухаммед-Гіреєм ІV і тремтів, як гяур перед воїном Аллаха, від думки, що я скажу, коли хан заговорить зі мною, скажімо, арабською або свейською, гай там ляхистанську, роксоланську я ще трохи якось знав, але решта? Але й.х.в. лише зацікавлено поглянув на мене і відпустив.

Безмежною є його ханська милість. Бо могло статись так, що ці рядки вже не було б кому писати. Така доля.

Вранці, за гяурським календарем дня «24» місяця червня 1659-го року від Іси на Крупич-Полі, неподалік од Конотопа, при всьому війську і духівництву й.х.в. Мухаммед-Гірея ІV та український гетьман Івиговскі давали один одному присягу на вірність у борні з північною Москвою.

Вони стояли на Крупич-Полі, з одного боку полки козацькі, з другого — наші чамбули. Його ханська величність Мухаммед-Гірей ІV на арабському скакуні, що вартував не менш як тисячу дукатів, виїхав наперед війська і звернувся до гетьмана України Івиговскі з такими словами: «Аллах на небі, а ми його діти, споконвіків у Великому степу. Сусіди наші — Велике Військо Запорізьке і ти, ясновельможний гетьмане Івиговскі, знаєш, як можемо ми, нукери кримські, жити з вами у мирному добросусідстві попри часом військове співіснування. Як ми разом з ясновельможним гетьманом Іхмельніскі розбили католицький Ляхистан, така ж доля чекає й на невірну Москву». За цим й.х.в. зліз з коня, подібне зробило й все військо кримське, а також гетьман Івиговскі з усім козацьким військом, і всі приготувались до присяги.

Хан Криму Мухаммед-Гірей ІV з благословіння мулли присягнув Війську Запорізькому та особисто гетьману Івиговскі у військовій вірності проти Москви та іншого супостата, буде то Ляхистан, Волощина, Свейя чи ще хтось. Це ж зробили й ханські мурзи, усе кримське військо.

Гетьман України Івиговскі теж присягнув хану та Криму, що з усім Військом Запорізьким, полковниками, сотниками та черню буде вірним проти Москви. На знак цього гетьман цілував хрест в руках присутнього тут християнського попа.

Опісля зять хана Мамсир-мурза запросив мене до себе в намет на каву.

— Скажи мені, достойний Мамсир-мурза, — спитав я його після того, як слуга подав нам на срібній таці каву у срібних джезвах, рахат-лукум, щербет та киш-миш, — чи не чинить наймогутніший з могутніх, його величність хан Криму всупереч волі Аллаха, коли укладає угоду з гетьманом гяурів та їх невірним військом?

— Дякуй Аллаху, ефенді, що твоїх слів не чують ханські башибузуки, — а мій намет, смію тебе запевнити, не прослуховується, — а то б тобі вже не було як пити каву, бо зв’язку між ротом і шлунком вже не стало би. А тепер я тобі відповім на твоє запитання теж запитанням: чи ти знаєш, що таке геополітка?

— Аякже! — мало не образився я, але вчасно спам’ятався, бо справді зв’язок між ротом і шлунком так легко порушити. Добре, коли ятаганом — раз і все, гірше, коли шовковим шнурком — дихати стає все важче і важче, аж до повної втрати потреби в диханні, але геть погано, коли той шнур не з китайського шовку, а з кінського волосу, мало того, що душить, ще й дуже жалить…

— Отож, Аллах (хай святиться ім’я його в віках) дав світлого розуму нашому найвеличнішому володарю (хай будуть літа його в кількості морського піску) ханови Мухаммед-Гіреєви ІV і він знає, як чинити, — продовжував ханський зять Мамсир-мурза. — Скажи мені, ефенді, ким тобі приходить ворог твого ворога?

— Другом.

— А тепер вгадай з трьох разів, хто є найбільшим ворогом Криму у цьому світі, що під місяцем?

— Ляхистан.

— Ні, ефенді, за першим разом не вгадав.

— Січ Запорізька.

— І за другим разом ти не вгадав.

— Та невже Порта Оттоманська?

— Ти, ефенді, дуже сміливо мислиш як на яничарського офіцера. Випий ще кави, покури кальян, ти не вгадав.

— То хто ж тоді найбільший ворог Криму?

— Москва!

— Е ні, достойний Мамсир-мурза, я теж в геополітиці не личчям шитий, теж дещо знаю, є таке правило концентричних кіл: твої найближчі сусіди, як не крути, — твої потенційні вороги, зате сусіди з того боку — це вже твої потенційні союзники. Ось візьмемо Крим XVІІ століття, хто ваші найближчі сусіди? Ляхистан. Отож, це постійний ворог Криму. Хто далі лежить поза Ляхистаном? Свея! Тому король Карло-Густав X — потенційний союзник динасії Гіреїв. З іншого боку — Січ Запорізька. Хто, як не козаки, постійно спустошують споконвічні татарські землі, спалюють улусу, підривають економіку Криму, постійно відбиваючи у ваших трудівників ясир? А з ким на півночі межує Козаччина? З Москвою. Тому виходить, що Москва — це ніби друг Криму.

— Не заперечую, вельмишановний ефенді, цього мудрого правила, але ти не знаєш, чого слід очікувати від Москви.

— Не знаю.

— Тоді слухай мій прогноз, складений на основі найновіших аґентурних даних, одержаних від наших братів з Казанської резидентури. Якщо ти вельми вчений в науках, то мусиш знати, кожній нації дається потенціал, який вона тим чи іншим чином мусить використати. І має вона в цьому використанні свій генеральний вектор. Куди спрямований генвектор Криму?

— На північ, — спробував ще раз продемонструвати свою геополітичну ерудицію автор цих рядків.

— Правильно, ефенді, — на північ. А куди цілиться генвектор України?

— На південь, — і на цей раз не схибив ваш кореспондент.

— Так. А якщо вектор накладається на вектор, то маємо що?

— Війну.

— Війну, ефенді, але кожна війна має свій кінець, і коли вона закінчується, настає мир. Вектор накладається на вектор, гасить один одного, і настає стан рівноваги, паритет. Ось так відбувається й між Кримом і Україною, зреалізувавши свої інтереси, кожна з сторін впирається в силу протилежної. За таких умов у цілому регіоні може запанувати довготривала стабільність. Але що може порушити таку рівновагу?

— Стороння третя сила. — Я справді, шановні читачі, у ці хвилини запишався собою — така обізнаність у геополітиці!

— І такою сторонньою третьою силою, ефенді, в ситуації, коли Україна і Крим близькі до встановлення довготривалого надійного миру, виступає не Ляхистан, не Порта, не Свея і не Цісарія, а — Москва. Бо там скупчується надлишок пасіонарної енерґії, яка вперто шукає виходу. Куди?

— Як куди, — перепитав я, наперед смакуючи ще одне засвідчення моїх аналітичних талантів. — В Сибір!

— Ні, ефенді, Сибір Москві наразі нецікавий, ресурси їхні ще не дозволяють освоювати цю зарослу лісом пустелю, так само, як і на північ їх не тягне — сил ще мало. Їх, шановний Самуїл-огли, вабить захід і південь, де вирує життя, де є висока цивілізація, де, зрештою, можна чогось навчитись, хоча вчитись вони не люблять. Вони дивляться в наш бік. Саме в наш бік, бо на заході — шведи і ляхи — сила, яку Москві наразі не здолати. Тому генеральний вектор московської експансії спрямований на південь, на Україну та на Кримське ханство.

— Мудро, найдостойніший Мамсир-мурза! — не втримався я від підлабузницького комплімента, але це вже, очевидно, почав діяти кальян мурзи. Дуже підозрілий кальян.

— І знаєш, що буде далі, яничарський чауше? — продовжував моделювати свій політичний прогноз зять хана Криму. — Москва таки поборе Запоріжжя і приєднає до себе Україну, зробить вона це не стільки військовою силою, скільки хитрістю і підступністю, будуть напирати на єдність православної віри, на близькість мов, на спільність інтересів, і — забаламутять довірливих козаків. А тоді вже вони візьмуться за Крим. А знаєш, що найцікавіше, військовий літописцю?

— Що?

— Що, завоювавши Крим як територію, Москва візьметься до війни з населенням Криму, бо ми, кримські татари, на цьому півострові Москві зовсім не потрібні, їм потрібна земля, територія. І якщо справдяться мої настрашніші прогнози, то, завоювавши Крим, Москва знайде привід, аби виселити усіх татар з Криму!

— Аллах з тобою, Мамсир-мурзо! Як би я був християнином, я би перехрестив тебе. До ібліса Москву! Шайтан добре забавиться у джаганнамі тим гяуром, який лише посміє подумати про таке: депортувати корінний народ з Криму!

— На жаль, брате, так станеться, після якоїсь війни Москва оголосить кримських татар народом-зрадником і виселить нас усіх в Азію. Це може статись і через сто років, і через двісті, і через триста… Тому, аби цього не сталося, ми прийшли на допомогу гетьману України Івиговскі воювати з Москвою. Може, мій прогноз ще не справдиться…

…Страшна це була битва під Конотопом, московське військо потрапило між українських козаків та наших славних воїнів і було знищене вщент. Лише вбитими залишилось не менше тридцяти тисяч москви.

…Я йшов по полю битви, мої зелені сап’янові чоботи були заляпані кров’ю, я переступав через трупи москви і думав про страшний прогноз достойного Мамсир-мурзи. Було якось моторошно.

Славні воїни Аллаха в’язали ясир. Аж ось я побачив, як до ханського намету повели полонених московських князів: Ляпунова, обох Бутурліних, Пожарского, Львова, Куракіна, інших менш знаних вельмож, полковників стрілецьких та ротмістрів іноземного строю… Багатий ясир. Я мимоволі почав підраховувати здобич, — це ж цілі маєтки, це табуни коней, отари овець, стада верблюдів… Гроші! Великі гроші!

Його величність хан усього Криму Мухаммед-Гірей ІV сидів на оксамитовій вишневого кольору із золотими позументами оттоманці в оточенні мурз та аскерів з особистої своєї ґвардії і допитував полонених. Й.х.в. міг говорити з московськими військовополоненими й без тлумача, бо досить добре володів українською мовою, а цю мову князі Москви сяк-так розуміли, особливо тепер, коли вони були зв’язаними, а не озброєними і верховими, як у листопаді минулого року, коли вони різали безборонних мешканців Миргорода та Лубен, а ті просили оскаженілу москву: «Не вбивайте, браття-православні», але тоді вони верещали до своїх жертв: «Гаваріті по-чєловєчєскі!» Тепер московське князівство, зв’язане, ладне було розмовляти з ханом Криму й не «по-чєловєчєскі», лиш би й.х.в. забажав з ними розмовляти. Але хан — це династичний монарх, він не міг розмовляти з нижчими, хай і князівського звання, особами, тому допитував полонених через перекладача — кримського татарського поета Мустафу Рефат-огли. До речі, це він написав пророчий, популярний серед мусульманської інтеліґенції, вірш, який вже приписують до народної творчости. Ось цей:

Не розпочнеться ще намаз вечірній,[13] як буде воздана Пророку честь. На сонці з’явиться кривавий хрест, цей день пекельним буде для невірних. Байрам! Байрам! Гонитва на верблюдах, кумис тече, немов ріка Євфрат, кебаб-улюль, рахат-лукум на блюдах, лиш алкоголь забороняє шаріат. Аллах акбар, і люта смерть гяурам, чекає їх джигад і газзват. Рим упаде, як Єрихонські мури, і вознесеться до небес Багдад. Блищать за кушаками ятагани, багато шураві підуть в ясир, «І стануть пилом», — мовиться в Корані, бакшиш великий матиме візир, і не одна згорить під мінаретом, шайтан-арба гяурська «мерседес», про це мулла оповістить в мечеті, про це розкажуть учням в медресе. Цей день пекельним буде для невірних, на сонці з’явиться кривавий хрест, не розпочнеться ще намаз вечірній, як буде воздана Пророку честь.

Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в[14]

Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.

— Спитай його, — лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, — чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.

Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:

— Ти…

Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це — бризки смоли у джаганнамі, це — отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це — кал нечестивої свині, яка живе у багні, це — сеча прокаженого, це — гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це — гній грішника, що заживо загниває, це — липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!

Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан — це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.

Більше вже нікого з полонених воїни ісламу не страчували, а князь Львов через декілька днів помер сам, хворий був.

P.S. Дехто з істориків, описуючи страту князя Пожарского, стверджує, що цей зухвалець, крім матюкати й.х.в., ще й плюнув Мухаммед-Гірею ІV межи очі, отож, я як очевидець засвідчую: не було цього, не було тому, що бути не могло. Щоби невірний гяур плюнув на мусульманського монарха, та того Аллах (хай славиться ім’я Його) би не допустив. Тому — не було.

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Козаки в чорному або кому належить поле після битви

Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію — та й не берусь, бо кому це потрібно? — описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.

Лише — багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І — тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч — помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.

Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, — просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість — дуже переважна — було загиблої москви.

Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?

Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і — тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…

Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої — і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю! — але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство — це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., — а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!

…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами — вірна смерть, не вступати — все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати — соромно втікати від якихось підлих мародерів — все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку. — Що робити? Прикинутись вбитим — гріх Бога гнівити… Що робити?

Ще трохи — і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але — Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін — двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.

Прискакали вершники. Вдруге цього дня довелось мені дивуватись. Це були козаки, але якісь незвичні, таких я не бачив за час перебування мого у цьому жорстокому XVІІ ст. і у цьому не зовсім здоровому (знаєте, яка медицина в ті часи) тілі нечемного спудея Києво-Могилянської Академії, про одежу я вже мовчу — ряса з грубого сукна. Ці козаки були в усьому чорному — свитках, шароварах, чоботях, навіть коні у них були вороні, лише червоними (дуже яскравими, оксамитовими і шовковими) були їхні пояси і шлики, що звисали з чорних каракулевих шапок. Дивні це були козаки.

Мародери оголили шаблі і стали спиною один до одного, готові до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари — чорні ж бо.

— Добре, тоді йдіть собі, — сказав старший з козаків у чорному, — розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.

— В’яжіть їх ще раз, хлопці, — сказав старшина козаків у чорному, — до мішків потягнулись, отже — грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.

— Є ще один! — вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це — сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:

— Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. — Авт.С.), який я тобі грабіжник, я — особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.

— Прости, отче, але ходімо до пана осавула, — твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.

— Слава Ісусу Христу! — привітався я з осавулом у чорному.

— Слава навіки Богу! — відповів осавул. — Ви щось хочете мене спитати, отче. — Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.

— Чому мене заарештували? — спитав я його.

— Ви вільні, — посміхнувся осавул у чорному. — Беріть свій мішок і йдіть собі.

— В мене нема мішка! — розлютився я, — та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я — піп! Майже.

— Гаразд, отче, — спокійно мовив осавул у чорному. — Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.

— А що буде з цими? — спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.

— Кара! — відповів осавул у чорному. — Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.

Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, — була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але — повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами?…

— Пане осавуле, — підійшов я до старшини козаків у чорному, — дозвольте спитати вас.

— Питай, отче, — хитро посміхнувся осавул, — я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?

Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик — вогненно-червоні!

— Ми — сотня спеціального призначення, — сказав осавул, — підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження — арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.

— А якщо… якщо…

— Якщо ми повісимо невинного, — випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.

— Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми — Чорна сотня — не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, — осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, — винні чи не винні?

Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив — оббирали вбитих, з другого — підтвердити їх вину, це — докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.

— Мовчиш, інтеліґенте, — несподівано жорстко сказав осавул у чорному. — Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник — ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я — вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!

Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.

— Тяжко мені, попе, — сказав гірко, — перебираю міру зла у цьому світі, бо увідомляю свою причетність до великої місії: змінити несправедливий порядок речей на цій землі, народ числом великий, рідний мені, український і християнський, що його хто рутенами, хто черкасами, а хто просто бидлом називає, хочу на щабель світового гонору допомогти вознести. Вартий слави давнього князівства Руського, що простягалось від Карпат до Кавказу, від Чорного моря до Білого. Та ти знаєш, сам вчений!

— Знаю, пане осавуле у чорному, — бовкнув я, збагнувши, що ляпнув дурницю тоді, коли вже було пізно.

— Так, я в чорному, — знову скипів осавул, — бо для того, аби щось змінити на цій землі, треба комусь бути в чорному, не всім же в одних кармазинах…

— Оверку, — гукнув осавул до козака в чорному, — дай мені зеленого тютюну. Гірко мені!

Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив тютюн зі своєї люльки і запалив цю зеленувату січку. Полинув аромат, я не скажу, що мені незнайомий…

— Хочеш, попе?

— А чому ж ні.

… Того вечора ми повісили ще шістьох мародерів — двох татарів, двох волохів і двох козаків Полтавського полку.

— Скажи мені, Андрію, — так звали осавула козаків у чорному, з яким ми покурили на брудершафт, — тобі не шкода було тих запорожців? Ну, я розумію, поляк, волох, татарин, козак городовий… але — запорожці. Це ж — лицарі! Це наша українська еліта! Це, зрештою, — найбільша мілітарна потуга України. Це — надія і запорука нашої незалежности!

— Погоджуюсь з тобою, Візі, — відповів осавул, — але водночас це розбійницьке гніздо, яке притягає до себе найбільших зарізяк з усіх країв та тих, хто має чого уникати зустрічі з правосуддям… Тому мусимо возвеличувати Січ у піснях та думах, але вішати запорожців, коли вони за своєю молодечою хвацькістю забувають про закон.

— Але ж запорожці, запорожці… — не вгавав я.

— Запорожці різні бувають! — відрізав осавул.

… Я їхав верхи Україною XVІІ ст., по праву руку шумів Дніпро, по ліву — хилились трави безмежного степу, а сонце котилось на захід. Сонце було червоне, як кармазин миргородського полковника. Небо було синє, як верхня смуга прапора, який визнають через триста з гаком років, а про нижню смугу того прапора нагадувало жовте обличчя повішальника, якого я недавно сам повісив за мародерство на полі після битви під Конотопом. Зрізав ґудзики з козацьких кунтушів та московських кафтанів покійний. Він був винен, той козак Полтавського полку, але його обличчя, жовте, з блакитним виваленим язиком та синіми мертвими очима, вже не покидало мене. Ні у сні, ні наяву. Добре, будемо тепер жити разом.

Сонце, яке заходило за обрій, почервонило мене так, що вже годі було розрізнити, якого кольору на мені свита, шаровари, чоботи і шапка, а якого пояс і шлик.

Завтра вранці (якщо я доживу до ранку) смертельний жах буде навіювати моє чорне вбрання з червоним поясом та таким же шликом, але кому? Кому буде навівати жах? Ясна річ, покидькам — мародерам, зрадникам двоєдушним, шпигунам підступним та іншій нечисті, яка підточує нашу державу… А якщо потрапить під наш суд, швидкий і безпощадний, хтось невинний? Невинних нема, вчив мене осавул Андрій, кожен, хто вважає себе невинним, — винен, хоча б тому, що хоче пересидіти-перечекати на хуторі цей страшний час, цю пекельну битву, це крушіння людських масивів, коли вони насуваються одне на одного… Тому винен! Винен, бо не став цеглиною величезної споруди, Храму Духовного і Матеріального водночас, який ми взялись будувати на цій землі. Чи збудуємо?

Я цього не знаю, і мій товариш у чорному осавул Андрій не знає, і його ясновельможність гетьман всієї Руси-України Іван Виговський не знає… але ми (а я вже маю, сподіваюсь, право казати «ми») не чекаємо, поки благо і свободу кине нам Господь з неба, як кинув це Дніпро і ці степи, і з одного боку — гори Карпати, а з іншого — гори Кавказ… Ми самі! Тому ми одягнули чорне з червоним. Тому я, Автовізій Самійленко, залишаюсь тут. Більше не одягну я розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст. Хай у ньому походить той срібнолюбний козак Полтавського полку, тіло якого я власноруч повісив кілька днів тому… Вони варті одне одного. Він буде втішатись благами цивілізації, писатиме різні дурниці до газет, а найбільше буде радіти з ліберальних законів, які не передбачають кари на горло — вже і негайно — за мародерство та інші гидкі злочини. А воно, тіло у джинсах та шкірянці, буде все більше і більше нахабніти, вимагати виконання своїх найрізноманітніших примх, аж поки не згубить козака Полтавського полку…

А я — в чорному — буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може, ще вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час, може, ще поет в XX ст. не напише таких гірких рядків, як «мізерія чужих історій та сльози п’яних кобзарів». Може…

Лютий-липень, 1998

Примечания

1

Вживаючи займенники «нас», «ми», автор бере на себе сміливість говорити від імені покоління, що породилося у 40-60-х роках і зазнало усіх жахів радянської загальноосвітньої школи.

(обратно)

2

Зважаючи на стан облоги, отець Домонтій дозволив козакам не дотримуватися посту.

(обратно)

3

На жаль, це не віртуальність, це — дійсність.

(обратно)

4

Деякі дослідники вважають, що це чай, але ми схиляємося до того, що це все-таки кава.

(обратно)

5

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

6

Переклад з єврейської. — Вид.

(обратно)

7

Щось по-єврейськи, щось про суєту суєт. — Вид.

(обратно)

8

Цей випадок може підтвердити хаджибейський раббі Ісаак Бабель.

(обратно)

9

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

10

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

11

Переклад з польської. — Вид.

(обратно)

12

Переклад з кримсько-татарської. - Вид.

(обратно)

13

Переклад Василя Кожелянка

(обратно)

14

Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам. — Вид.

(обратно)

Оглавление

Роман

Газета «Ніч» . До 340-річчя Великої Конотопської Битви

Автовізій САМІЙЛЕНКО . Спрага подорожнього в пустелі або пошук в стозі сіна

Газета «Ніч» . За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ

Газета «Ніч» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Країна «У» та Оскомщина «М»: наші корені різні

  Есей

  Для довідки:

Газета «Ніч» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Залпи свободи або що ти шукаєш в степах України

Газета «Шлях в Перемогу» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Як ішли до бою ми темненької нічки або гармати били, а ми наступали

Газета «Вереск нації» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей

  Віртуальність № 1

  Віртуальність № 2

  Віртуальність № 3

  Віртуальність № 4

  Віртуальність № 5

  Віртуальність № 6[3]

  Віртуальність № 7

  Віртуальність № 8

  Віртуальність № 9

  Віртуальність № 10

Газета «Кієвскіе весті» . Автовізій САМОЙЛЕНКОВ . Епохальна битва народів чи банальна жабомишодраківка[5]

Газета «Ніч» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Dіscursus De Bello Moscovіtіco

Газета «Едіот Гадаот» . Автовізій САМУЕЛІ . Битва залізних канцелярій[6]

Газета «Пульс Тушкіна» . Автовізій САМОЙЛОВ . Життя за царя сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів[10]

Газета «Жєчь посполитих!» . Автовізій САМУЕЛЬСЬКИЙ . Мечем і калачем[11]

Газета «Алтин-и-Кирим» . Автовізій САМУЇЛ-ОГЛИ . Аллах — над нами, москва — під нами, перемога — за нами[12]

Газета «Ніч» . Автовізій САМІЙЛЕНКО . Козаки в чорному або кому належить поле після битви . . . . . . . . . . . . . . .

Реклама на сайте