«Повії теж виходять заміж»

Євгенія Кононенко Повії теж виходять заміж

© Євгенія Кононенко, текст, 2004 © Костя Сачек, фото, дизайн, 2004 © «Кальварія», 2004

ISBN 966-663-101-6

The edition outside Ukraine is authorized only from the written approval of Calvaria Publishing House.

Calvaria Publishing House, P.O.B. 328, Lviv, 79000, Ukraine E-mail: [email protected]

Усі права застережені. Переклади, відтворення або передача будь-якої частини цього видання у будь-якій формі і будь-яким способом категорично заборонені без письмової згоди ТОВ «Кальварія».

Повії теж виходять заміж

Він прокинувся, бо хтось торкнувся його потилиці. Жіноча рука ніжно скуйовдила його волосся. Це був сон. Ні зображення, ні звуку.

Тільки дотик, від якого він прокинувся. Співають птахи. Господи, як вони співають, здивовано подумав він і перевернувся у своєму великому самотньому ліжку. Ще дуже рано. Ще можна спати. Співають птахи. Співають гамірно і незвично як на велике старе місто. Ця земля понад тисячу років вимощена бруківкою, забудована кам'яними спорудами. А птахи заливаються, як у весняному лісі. Давно йому не було так сумно і так добре. Це було позавчора, ні, два дні тому, так, це було у вівторок, у вівторок. Він був там, на Нижній Шельді, де вже не одне століття горять червоні ліхтарі. Він сам не знає, чому пішов туди. Кожен самотній мужчина бував тут. Він не знає, чому пішов саме до тієї, з довгим прямим волоссям. Мабуть, тому, що ліворуч і праворуч від неї сиділи гладкі пишнокосі дівчата, які викликали огиду.

Він пішов до неї, і хтось запопадливо опустив штору на її вікні. Він не пам'ятає, що вони робили на її ліжку з білизною, обшитою рожевими бантами, і чи взагалі робили щось. Лише пам'ятає, як вона обережно торкнула його потилицю, розвихрила його волосся. Той жест не належав до її обов'язків. Жодна жінка за все його більш ніж сорокарічне життя не пестила його так.

Він рвучко підвівся на ліжку. А чому вона стала повією? І взагалі, чому жінки стають повіями? Звідки вона? Він пам'ятає, так, так, він це напевне пам'ятає: вона не розуміла, коли він заговорив по-фламандськи. Не розуміла й англійської. Цікаво, вона щовечора сидить там же? Він виліз із ліжка і покатуляв до ванни, хоча було ще дуже рано.

Його спальня на горішньому поверсі. Нижче, одна над одною ще дві великі нежилі кімнати. Цей давній в одне вікно завширшки будинок, затиснутий двома кам'яницями в провулку неподалік від Кайзерлаан, він отримав у спадок.

Його дід і бабуся по батьківській лінії не пішли до будинку для старих, до останніх днів топтали ці рипучі сходи й обидва померли якщо не одного дня, то, здається, одного місяця. У вітальні-кухні-передпокої висять ностальгійно гарні дуже якісні фотокартки часів їхньої юності і вельми примітивні зразки малярства. Він мешкає тут уже п'ятий рік та ніяк не спроможеться винести з дому ці бездарні картини. Але тоді конче доведеться щось робити зі стінами, бо світлішатимуть місця, багато років прикриті картинами.

А він звик до цих стін і до цих світлин, та й, власне, до цих убогих пейзажів і натюрмортів.

Запахло кавою, і хрусткі тости вже готові. Він звично розстелив на великому столі вишиту серветку, поставив на неї свій сніданок. Тільки шоста. Навіщо він встав так рано?

Тому що співали птахи. Він відчинив скляні двері, що виходили у крихітний садочок за будинком. Скоро можна буде снідати просто неба. Треба буде витягти з комори столик і два плетені крісла.

Весь день він перебував у стані загостреного відчуття речей і дотиків, йому не хотілося спати, хоча він встав так рано. Зазвичай, якщо, траплялось, прокидався о п'ятій, засинав на ходу і не володів собою. Сабіна з відділу реклами принесла йому текст до відеоряду про лінію по догляду за волоссям, вона вважала, все треба змінити, бо їхні вироби повинні входити у підкірку бельгійського споживача, вона випорснула із синього балончика на свої руки біле шумовиння і почала втирати його у коси, а він дивився на веснянки на личку Сабіни так, ніби вперше побачив жінку.

Йон ван Сар запросив поїхати з його родиною на вікенд у Брескенз, і він відповів дуже непевно. Він знав, що Йон полюбляє, коли він їздить з його родиною на вихідні, інакше ні Йон, ні його дружина Рея не розмовляли протягом вікенду – просто не могли знайти у рідній мові жодного слова, аби хоч щось сказати одне одному. Він дивився на чашку в руці у Йона і згадував, що її йому подарували на двадцятиліття роботи у фірмі. Ще трохи – і він заслужить таку ж посудину з такого ж сервізу. В п'ятницю всі думають про вікенд, тим більше розпочалася весна. А він сьогодні ввечері знов піде ТУДИ – хто може заборонити йому піти подивитись на тих жінок? … Він побачив біль в очах повії, коли вона спустила з плічок бретельки, і жестом наказав: не треба. Вона перелякано глянула на нього. Згодом він зрозумів: ті, хто не хотів традиційних послуг, вимагали збоченських, які оплачуються дорожче, але й важче виконуються.

- Ремко, – вказав він на себе.

- Анжела, – відповіла вона.

Він подивився на спущені штори й обережно торкнувся її довгого прямого волосся. Вона роздратовано закинула розплетені коси за спину і здивовано подивилась на нього.

Він простяг їй дві з половиною тисячі франків, вона одразу ж повернула йому одну, і він зрозумів, що вона не може мати грошей більше, ніж коштують її послуги, надлишок в неї все одно заберуть. Він простяг їй свою візитівку, а вона пояснила жестами, що, мовляв, все одно не знайде його будинку. Вони сиділи поряд на її ліжку, вона була в робочій білизні, він – в офісному костюмі з краваткою. Поруч з ним була та сама жінка, яка несподівано погладила його по голові.

- Анжела, – тихо вимовив Ремко.

– Анжела тут, – потвердила вона рухом і додала, – My name is Olena.

- From Russia? Polоnia?

- Oukraina, – відповіла вона.

А потім він ходив до неї декілька вечорів, і платив їй, і не вимагав від неї послуг, а одного вечора в Анжели-Олени була спущена штора, яка невдовзі піднялася, і вона була готова приймати наступного, наприклад, його, дивного клієнта, що платить і не користає з того. Але того разу, зайшовши до неї, він запропонував їй іти з ним. Вона заперечливо захитала головою, показала, що в неї тільки білизна, іншого одягу тут нема. Але дівчина розуміла, що це – неймовірний шанс, такого більше не буде… Їй нема чого втрачати. Місяць тому тут був чоловік з Росії, він прийшов убити свою дочку, яку неймовірним чином знайшов саме в антверпенській малині. Правда, казали, що то не її батько, помилився, старий. Діда спустили в Шельду, нікого він тут не перевиховає, старий козел, охоронець Зураб казав, нехай посольство Росії шле які завгодно ноти, він тут був нелегально, а каламутна Шельда і не таких приймала у свої блювотні глибини. А ще один білорус. Той навпаки прийшов сюди рятувати свою доньку. Старий партизан увійшов до вітрини, ніби клієнт, і потяг за собою своє дитя просто в прозорій сорочці з сердечками на грудях.

Албанські охоронці схопили обох. Це ж треба було пройти всі бардаки Польщі й Німеччини, знайти дитину тут і опинитися з нею на дні тієї ж Шельди. Ця брудна каламутна ріка стільки знає, а сама така неглибока, під нею прокладено кілька транспортних тунелів. Хто напише літопис антверпенських червоних ліхтарів кінця ХХ століття?

Олена зуміла пояснити Ремку, що завтра о дванадцятій дня вона буде в кафе біля Ґранд-базару. Потім він дивувався, що потрапив у потрібне кафе, бо і крамниць системи Grandbazaar і кав'ярень біля них в Антверпені багато… Дівчата без косметики у звичайному вбранні сиділи за столиком. Разом з ними було двоє кремезних хлопців. Олена помітила його і підсіла. Ймовірно, вона знала, що це більш-менш безпечно. Її волосся було закладене на потилиці, а сама вона була в сірому костюмі з вишитим носовичком, що визирав із нагрудної кишеньки… В цьому ж одязі вона й увійшла у його будинок. Вона не звернула уваги на фотокартки, проте захоплено завмерла перед картинами, і Ремко подумав, що, мабуть, не такі вже вони й незугарні, добре, що він їх залишив.

А далі його донедавна спокійне, майже безподієве життя наповнилось неймовірними турботами, які йому ще й досі не набридли. Ніхто не прийшов по Анжелу до нього ні того дня, коли він привів її до себе, ні наступного, ні згодом. Він ходив до свого офісу, а вона лишалася вдома, подовгу милася в душі, намагалася щось робити, де все було розраховано на відсутність жінки. А ввечері вони сиділи одне навпроти одного у нижній кімнаті, і він намагався вчити її своєї мови, й іноді справа йшла добре, а інколи вони налітали на якийсь страшний підводний риф, і вона зненацька вигукувала якісь жахливі фламандські фрази, що затримались в її пам'яті, щось на кшталт «Ширше ноги, суко!»

Першого ж дня вона відтяла кухонним ножем своє довге пряме волосся, яким приваблювала клієнтів, сидячи у вітрині, і він намагався відвести її до перукарні, щоб підрівняти, але вона відмовлялася, боялася вийти з будинку, він намагався пояснити, що з ним їй нема чого боятися, але вона плакала і не йшла. А ще вона плакала вночі. І старий напівпорожній дім розносив відлуння її ридання.

Вона спала, а точніше не спала в кімнаті поверхом нижче, і коли він не витримував і йшов до неї, щоб заспокоїти її, вона, думаючи, що він прийшов за тим самим, починала безпорадно натягати ковдру на голову… Їй були потрібні документи, консультації лікаря, психолога, юриста. Він розумів, що сам не впорається з її проблемами, і звернувся до свого колеги Йона, брат якого був журналістом. Той порадив інших людей. Колеги і друзі виявили до нього несподівану увагу і навіть велику людську доброту. Всі вони втомилися від одноманітності свого ситого життя, і, допомагаючи Ремку, відчули себе мало не героями детективного роману.

Найважче було здобути документи для Олени. Спочатку йому відмовили в усьому і в мерії, і в поліції.

- Коли вона без паперів сиділа у вітрині на Нижній Шельді, вас воно не цікавило! Бо ви теж ходили по її послуги! – несамовитів Ремко.

- Яке ви маєте право! – обурювався префект поліції, зрадливо червоніючи, – я можу дати їй посвідку на проживання, тільки якщо ви візьмете з нею шлюб. Інакше в мене немає підстав. Ви будете це робити?

- Так, я зроблю це! – вигукнув Ремко, несподівано для себе.

- Тоді мені потрібен її паспорт. Підіть до її господарів і заберіть паспорта. Вони мають його.

Вони з Йоном і його братом Стефаном ходили і на Нижню Шельду, і далі, в інші місця, і дійшли до Бьоманса, який жив на Мейр, він знаходився біля верхівки, що керувала тим королівством розпусти. Це не вперше, коли хтось із бельгійців чи голландців бере дівку звідси. Ні, Бьоманс не чинить злочину, у Бельгії легальна проституція.

Але йому не треба матеріалів у пресі про діяльність його установ. А якщо вам потрібна повія, ваша воля, ведіть її хоч до вівтаря Notre-Dame d'Anvers.

Коли Ремко нарешті здобув паспорт Олени Драган, то побачив у ньому німецьку візу на два тижні, термін якої закінчився три роки тому. Потім були візити до мерії і до поліції, йому обіцяли й не виконували обіцяного, він розгублювався, повертався додому знервований, а Олена в ці дні плакала вночі ще гучніше, і він почав давати хабарі, і нарешті їм призначили день реєстрації шлюбу. Ремко подумав, що, власне, й досі не робив Олені пропозиції, і знайомив її зі своїми батьками, з якими не бачився років п'ять, так, від похорону бабусі.

А ще він знайшов психоаналітика, жінку, яка говорила російською, хоча й погано. Меврау Хетцель була покликана виявляти і лікувати заховані душевні травми. Двічі на тиждень Ремко привозив Олену до Хетцель, щоб вона засинала на шкіряній кушетці і щось говорила уві сні. А потім лікарка аналізувала почуте під гіпнозом.

- Хто така Емма Карлова? – запитував Ремко, – це жінка, яка продала тебе до борделю? … Емма Карлівна була комірником на їхній фабриці, що вже давно працювала, як мокре горить, одначе співробітників чомусь не розганяли, і вони щодня приходили до тих цехів, зрідка робили якусь незрозумілу роботу, але переважно тинялися поміж мертвими іржавими верстатами і не знали, що чинити у цій мертвій іржавій країні, де все стояло, не було ні роботи, ні грошей, ні життя, ні смерті. А тут іще Емма Карлівна, радянська німкеня, яка періодично навідувалася на свою історичну батьківщину, підкидала хмизу до вогню:

- Бідні ви, бідні дівчата! Якби ви бачили, як живе Німеччина! Які там йогурти! І головне, вдвічі дешевші, ніж тут! А як-кі там сосиски! Це не те лайно, що ви його купуєте в день зарплатні на Святошинському ринку! Це смак Європи!

Німці завжди славилися сосисками! А ви навіть не знаєте, що таке справжні сосиски!

Емма Карлівна діставала дівчат до живого. Вони дражнили її Ельзою Кохівною або Справжньою Сосискою (скорочено СС). Емма Карлівна лютувала, зі сльозами в голосі захищаючи своїх співвітчизників:

- Ніякі вони не фашисти! Не бачили нічого, то й мовчіть!

Мене один гер…

- Хер, – пирскали дівчата.

- Зовсім не те! Мене один німецький пан – йому років сімдесят, він саме з того покоління… то він віз мене на своєму фольксвагені кілометрів сорок! Йому було не по дорозі! Але він мене підвіз прямо до будинку тьоті Хельги! Ви собі таке можете уявити? Щоб ваш український жлоб і раптом підвіз задурно? А той німець ні пфенінга не взяв!

– І почастував справжньою сосискою, – заходилися дівчата сміхом. – Тою, що між ногами!

– До чого тут сосиски! – вигукувала Емма Карлівна. – Справа не в сосисках! Справа в культурі! Тут ніколи не буде такої культури, як у Німеччині! О, чому я не народилась у Німеччині? Тільки там я відчуваю себе людиною!

Дівчатам бракувало пишномовства для полеміки з Еммою Карлівною. Але на допомогу приходив колишній інженер Юрій Чобіток.

- Лібе фрау Шварцмільх, – галантно звертався до неї Юрчик, – дозвольте поставити вам нескромне запитання.

В якій Німеччині ви б хотіли жити? За Бісмарка? За Вільгельма Другого? За Веймарської республіки? За Гінденбурґа, коли в Німеччині був голод, так, голод, згадайте хоча б вашого співвітчизника Ремарка? За незабутнього Адольфа Алоїзича? Чи в повоєнній Тризонії, коли вся Європа плювала німцям у лице, а німецький патріотизм виявлявся у тому, щоб утертися і мовчати? Я дам відповідь за вас, лібе фрау Шварцмільх. Ви б хотіли жити у сучасній заможній Німеччині. Але чому не у Франції, Швеції чи не у Бельгії? Там теж справжні сосиски!

Тут Еммі Карлівні бракувало аргументів для цивілізованої дискусії, і вона починала безпорадно кричати:

- Ви знаєте, Юро, скільки отримує на день людина вашого рівня у Німеччині? Які у неї перспективи? А які перспективи у вас?

- Ви говорите загальні місця, Еммо Карлівно. Про це пишуть в газетах. Як на мене, рот варто розкривати для того, щоб сказати те, про що ніхто не знає, – посміхався Юра Чобіток.

- Гаразд, я скажу про те, чого ви не знаєте, я скажу! – верещала Емма Карлівна, – я була в Німеччині у басейні!

- Ми теж бували у басейнах!

- У кахляній калюжі, що смердить хлоркою? А я була у ванні джакузі! Ви хоча б чули, що воно таке? Ти весь сидиш у бульбашках! А навколо бігають негри і носять соки! Ось вам усім! А у вас і води вдома нема!

Та хай що б говорила Емма Карлівна, треба було жити, а життя не було. Олена добре пам'ятає, як на Святошинському ринку їй важили три «несправжні» сосиски, і все не виходило на ті гроші, що були затиснуті в її кулаці, і продавщиця нарешті брутально вилаяла її і кинула злощасні сосиски у ящик позаду себе, і сказала, що більше не буде обслуговувати таких покупців. То була остання крапля. А потім було оголошення про роботу за кордоном. У Німеччині. Їй безкоштовно зробили паспорт і візу. Потім вона відробляла.

На околиці міста Блюменфельд. Казково гарне місто. Все старовинне, з білого каменю. Бордель був на околиці неподалік від траси («Як-кі в них автобани! Це казка, казка!» – стогнала, як під мужиком, Емма Карлівна). Культурні, відгодовані справжніми сосисками німаки замовляли дівок до автомобіля. Вона працювала, а охоронець підсвічував ліхтариком. О, мій Боже, в них усіх було руде волосся, о те руде волосся, смердюче руде волосcя на червоному гарячому тілі. … Психоаналітик Меврау розповіла Ремкові про руде волосся, але вона не могла докопатися, яку роль відіграла в цій справі Емма Карлівна. Там, у Німеччині, Олена згадувала Емму Карлівну мало не щодня. Вона кусала кулаки і подумки кричала до комірниці: ось вони, ваші цивілізовані німці, чому вони не сплять зі своїми фрау, чому ходять сюди, до російських путан, чому намагаються піти не заплативши?! Вас би так в усі місця, лицем в руде волосся, ще раз, ще раз, насолоджуйтесь, відчувайте себе людиною, це ж вам не хохли, Еммо Карлівно, це ваші чистопородні фріци, і щоб вам теж платили через раз! І вона чула, як Емма Карлівна верещала у відповідь: не треба було ставати повією, Олено! Якщо вже пішла цією доріжкою, тут тобі буде і по пиці, і в пику, а ти ще хочеш, щоб тобі регулярно виплачували зарплатню!..

ЧИ МОЖНА НЕ ПЛАТИТИ ПОВІЇ? Це щоденне питання, яке поставало перед нею в усій його злободенності, виростало для Олени Драган до масштабів метафізики.

Якби протягом цих трьох років вона отримала ВСІ свої гроші, то, навіть сплативши податки, могла би модернізувати фабрику і зробити її прибутковою – Юра Чобіток розповідав їй, скільки для цього треба тисяч умовних одиниць. А вона, коли вже працювала в Антверпені, куди брали тільки дівчат з досвідом, мала лише тисячу дойчмарок і декілька тисяч бельгійських франків, вони так і лишилися в її шафці, ті криваві гроші, облиті слізьми і спермою. А скільки її грошей лишилося у тих, хто підкладав її під цивілізованих громадян Західної Європи! А скільки недоплатили самі цивілізовані громадяни, бо їм можна усе, навіть не платити за послуги, які отримали… – Її дуже мучить те, що їй багато недоплатили, – пояснювала Ремкові психоаналітичка Хетцель, – якби вона прийшла до вас з грошима, які заробила, то не відчувала би себе настільки неповноцінною. І тисячу дойчмарок і 15 тисяч бельгійських франків у Біблії в її шафці, вона часто говорить про них. Може, ви би зробили спробу забрати їх у її колишніх хазяїв?

Ремко пам'ятав, як важко було вирвати Оленин паспорт…

- Облиш ті гроші… Ті люди повелися з тобою дуже негарно. Але Меврау Хетцель каже, що ти про все забудеш, – заспокоював Ремко Олену.

Олена починала потроху розуміти мову. Їхнє спілкування поволі переставало нагадувати діалог принца й Елізи з казки Андерсена «Дикі лебеді». Вони обидва в дитинстві любили цю казку. То був перший момент особливого порозуміння між ними, коли обидва одночасно порівняли себе з тими казковими героями. Він навіть приніс їй мультик «Дикі лебеді» і прокрутив на відео. І вона усміхалася. Чи думав він колись, що настане день, і він радітиме з усмішки повії? Ремко мимоволі відчув гордість від того, що живе у вільній країні, де ніхто не заборонить йому одружитися з тією жінкою, з якою хочеться. … Іде дощ. Настало літо, але ніяк не вдається вечеряти у садку. Вона вже кілька днів не плаче вночі. Ремко відчував, що Олена щось хоче сказати. І раптом таки сказала! Плутаючи дієвідміни і часи, але він зрозумів! Вона попросила його більше не возити її до Меврау Хетцель. Ця пані залазить в неї так глибоко, як і ВОНИ, тільки не туди, – вона показала, – а сюди, – вона вказала на серце. Так, так, звичайно! – зрадів він. У них тепер і так все буде гаразд! Вони більше не поїдуть до лікарки!

Вони стоять поряд біля дощового вікна і дивляться на тьмяний Антверпен. Олена вперше вдячно схилила голову йому на плече, а потім нагло відсахнулася. Але він щасливий, і він уперше легенько поклав їй руку на плече, і вона не здригнулася. Ще трошки, і вони стануть справжнім подружжям, і в них буде дитина. А вона полегшено думала про те, що дасть Бог, Ремко не добереться до найстрашнішої таємниці на дні її долі.

А там, на тому дні, була не Емма Карлівна з її примітивною апологією німецького способу життя, а її вправний опонент Юрко Чобіток. Саме він привів на фабрику випускницю середньої школи Оленку Драган. Тоді були надії, що підприємство переорієнтується, перепрофілюється і запрацює на повну потужність, засипаючи своїм унікальним товаром всю Україну, а далі буде видно. Але справа не пішла, і виявилося, що Емма Карлівна мала рацію: в цій країні все тільки іржавіє і смердить сечею.

А Олені було вісімнадцять років, потім дев'ятнадцять, три свої дні народження вона відсвяткувала на фабриці. Вона була закохана в Юрка Чобітка ще з дванадцяти років, коли він ще студентом заходив до них на чашку чаю і говорив, говорив, говорив, так розумно і вправно, тільки слухати і конспектувати. А одного дня він завів повнолітню Оленку до себе в порожню хату неподалік від фабрики. На погляд людства, все було банально, на погляд Оленки – неймовірно.

Вони зустрічались, була любов, усе було. Він розбудив в Олені такі вулкани пристрасті, з якими не зміг впоратись. І коли вона одного разу вчетверте почала горнутися до нього, Юрко, який зовсім не був хирляком, сказав їй:

- Ну ти й унікум! Ти могла б добре заробляти цим! Аби тебе хтось зумів добре розкрутити! І відтоді їй ввижалися чоловічі руки і губи, не тільки його, Юрка Чобітка, а вабили інші обрії. Вона, на відміну від багатьох, знала, як саме працюватиме в Німеччині, і не боялась тої роботи. Адже вона їхала до цивілізованих людей, які вміють і платити за все, і охайно ставитись до жінки. Вона їхала їсти справжні сосиски, хай Емма Карлівна не нахваляється, що, мовляв, тільки вона спромоглася причаститися до світової цивілізації!..

Ремко готує вечерю. Він відкриває бляшанку із сосисками, ставить її грітися. Йому подобається накривати стіл на двох. Він розкладає підігріті сосиски в тарілки, дістає з холодильника з півдесятка соусів – вибирай, який сподобається. Сосиски без смаку й запаху, тільки з соусами їх можна проштовхнути всередину. Зі сміттєвого баку світився німецький штрих-код 40 на бляшанці. Який поганий смак у Емми Карлівни! Тільки сліпий патріотизм може змусити вихваляти таке!

Після вечері Ремко дістає пляшку червоного вина, наливає собі й Олені, і вони з келихами в руках знову стають біля вікна. Білий Антверпен стає синім, запалюються вікна, блищать шпилі з флюгерами.

- Я люблю Антверпен, – говорив Ремко. – Я дуже щасливий, що мої дід і баба у важкі часи не продали цього дому.

Олена згадала рядки з поезії «Антверпен», які в дитинстві чула від студента Юрка Чобітка. Рядки вражали своєю незрозумілою дурістю і невідповідністю назві:

Опять надстройка рождает базис.

Лифтер бормочет во сне Гельвеция.

Интелигенция обуржуазилась,

Родилась люмпен-интелигенция.

Так само цей вірш міг би мати назву, наприклад, «Київ», або, скажімо, «Блюменфельд», на околиці якого починалася її європейська трудова біографія… А червоне вино такого багатого букету, і дощ змиває усе, і чоловік і жінка в старому будинку піднімають і зближують свої келихи..

Діалоги та непорозуміння

Семінар «Схід – Захід: Діалоги та непорозуміння» відбувався у Німеччині в маленькому на п'ять тисяч мешканців середньовічному містечку в самому серці країни. Місце вибрано невипадково – неподалік від кордону між колишніми ФРН і НДР. У семінар було вкладено стільки коштів, що навіть гості із західної Європи були вражені, a щo вже казати про учасників з Європи східної. Для кожного учасника в готелі «Зільберґльокенблюме» зарезервували окремий номер з вітальнею, спальнею і двома туалетами. Плюс шведський стіл на сніданок, різномовні меню на обіди й вечері, кава семи сортів під час кофі-брейків між засіданнями. В усіх барах містечка напої будь-якої міцності особам з бейджами учасників семінару наливали хто скільки захоче і безплатно.

А організатори були такими чемними і тактовними, якими бувають тільки пунктуальні німці, котрим наказано бути чемними і тактовними протягом певного періоду часу.

Втім, захмарно високий науковий рівень семінару цілком виправдовував вкладені у нього кошти. Східно-західні діалоги відбувалися не тільки на засіданнях, а й у неформальних умовах під час обідів, брейків, екскурсій, у барах та в широких ліжках готельних номерів. На всіх рівнях обговорювали не лише традиційні економічні, а й психологічні, лінґвістичні, есхатологічні, інтелектуальні, національні, психосексуальні, екзистенційні та провокаційні питання.

Доповіді були надзвичайно полемічними, обговорення – надзвичайно гострими, а ініціаторами тої загостреності зазвичай були «східняки». Вони говорили про різницю в динаміці емоційної сфери та низький життєвий рівень, про різні менталітети та війну на Кавказі, і ще багато про що, чого західні інтелектуали зазвичай не здатні збагнути.

Та, попри суцільні непорозуміння між недогодованим Сходом і перегодованим Заходом, поміж учасників семінару непорозумінь не було. І гострі діалоги між західними та східними інтелектуалами завершувалися не ворожнечею, а зовсім навпаки. Про це напрочуд майстерно подбали передбачливі організатори. Серед учасників була однакова кількість чоловіків і жінок. Гості із заможного Заходу переважно були психологами, соціологами чи славістами чоловічої статі, гості зі Сходу – добре освіченими слов'янками віком до сорока. Неформальні контакти як основний інструмент поглиблення науковості гуманітарних дисциплін залагодились протягом першої вечері й закріпились упродовж першої ночі. І тільки красень із Мальме Ларс Морсон, психолог і славіст – фаховий знавець загадкової слов'янської душі – довший час залишався на самотині. Вечорами він сидів у барі готелю з келихом улюбленого рейнського рислінгу, байдуже переглядав матеріали попередніх конференцій і вдавав, нібито не бачить, як француз Анрі Пере, фахівець із соціокультурних контактів, пестить під столом коліно болгарки Петі Рачкової, яка виголошувала доповідь на тему «Презентація західної маскулінності в посткомуністичному світі». Або як його, Ларса, співвітчизник, могутній вікінґ Андерс Рандеб'єр, психолог міжнаціональної підсвідомості, стискав обидві руки москвички Наташі Орлової, яка теж досліджувала колективну підсвідомість, а конкретніше: вивчала тему берлінська стіна у підсвідомості Європи.

Але наприкінці першого тижня роботи семінару з'явилась нова учасниця: Руслана з Києва. Вона добре говорила не лише англійською, а й німецькою, а діловий костюм на засіданні й джинси по тому сиділи на ній ідеально, і Ларс зрозумів, що треба діяти, поки до трохи розгубленої Руслани не підсів гладкий корсиканець Зігомар, автор монографії з кроскультурних досліджень європейської ідентичності. Тим більше розпочати розмову було дуже просто.

- Ваша доповідь була просто блискучою. Чесно кажучи, це краща доповідь на всю Східну Європу.

- На жаль, я не чула інших.

- Вас щось затримало?

- Захворіла моя мама. Але потім їй стало краще, і вона наполягла, щоб я все-таки поїхала.

- Сподіваюсь, вашій мамі стане ще краще, коли ви повернетесь.

- Я теж сподіваюсь. Ми з сином вирішили, що я маю їхати.

До того ж, цей текст був готовий давно.

- У вас чудова доповідь! Почуття власної гідності як передумова ведення діалогу та розв'язання непорозумінь! У вашій доповіді стільки ідей! Між іншим, це блискуче спостережено: гідність, що ґрунтується на матеріальному добробуті й соціальній захищеності – не є екзистенційним проявом людської гідності! Тут потрібна ірраціональна гідність як сутнісна риса людини незалежно від того, чи сита вона, чи голодна!

Ларсу захотілося розповісти Руслані про те, як рік тому він опинився в Україні серед поля сам на сам із холодним лихим дощем, і ні паспорт громадянина вільного світу, ні кредитна картка, ні вчасно сплачена страховка нічим не могли йому зарадити. Допомогла витримка сина моряка. А також дядько у брезентовій куртці, який гукнув до нього «шнель!» (єдине іноземне слово, яке знав), затяг шведського гостя до вантажівки, яка везла свиней і разом із безрогими допровадив його до більш-менш сухого місця. Ларс мало не розповів Руслані про ту пригоду, але тоді б довелось зізнатися, яким вітром його занесло в українське поле, а він цього не хотів.

Офіціант прибрав тарілки з-під салату, приніс гаряче.

Блюдо з шатобріаном було вміщено на марміт, а одинадцять тарілок з розмаїтими гарнірами розташувались по колу.

Руслана не вигукувала: Боже! Яка розкіш! Яке диво! – як це робили її колежанки зі слов'янського світу. Хоча вона за кордоном тільки вдруге (Ларс уже запитував її про це). І йому знову пригадалась подорож до України рік тому і жінка, до якої він приїздив. Пригадав, як вони їли алюмінієвими виделками в ресторані на вокзалі шніцелі з вермішеллю. Він хоча й був голодний, ніяк не міг розпочати трапезу, і жінка, яка в момент знищила свою порцію, радісно вловила його вагання, і, запитавши: «Ви не будете?», – рвучко підсунула до себе його тарілку.

Для учасників семінару «Діалоги та непорозуміння» столики в ресторані накривали тільки на двох, і Ларс, який протягом першого тижня харчувався наодинці, і, за всієї своєї споглядальності та інтравертивності, почував себе самотнім, нарешті оцінив глибоку мудрість організаторів семінару.

Ніхто не заважав йому вести його власний діалог із жінкою з України.

- Яка ви гарна!

Руслана здивовано глянула на нього. Ларс зрозумів банальність компліменту і поглибив його науковими узагальненнями історико-географічного спрямування:

- У ваших країнах дуже багато гарних жінок, і це не комплімент, а констатація. На противагу нашим країнам. Ви знаєте, Руслано, це наслідки багатовікового спалення відьом.

Не одне сторіччя знищували дуже молодих жінок, та ще й переважно до того, як вони ставали матерями. Це було давно.

Але тоді, в ті далекі часи, гарних дівчат було зліквідовано, даруйте за таке канцелярське слово, настільки багато, що відбулися незворотні антропологічні зміни в західній культурі.

- А в нашій країні знищували переважно чоловіків. І, як ви розумієте, найкращих. І це було зовсім недавно. Наші інквізиції та війни ще навіть не стали історією.

Офіціант забирає недоїдений шатобріан, подає морозиво з tutti-frutti та свіжі тропічні фрукти. Починає грати музика.

Під час вечері її завжди вмикають. Спалахнули різноколірні канделябри над столиками. Вино можна замовити сюди, а можна спуститися до бару.

- Яке ви бажаєте вино? Біле? Рожеве? Червоне? Чи «Мартіні»? Або «Чері»?

- А можна шампанське? – вперше усміхається Руслана.

Штучне світло грає в її очах і сережках. ТА жінка також була гарна. Вона була викладачкою у провінційному університеті. Ларс познайомився з нею за оголошенням. Після тридцяти він збагнув, що настав час одружитись, а також усвідомив, що в його оточенні жінки, з якою він хотів би це зробити, фактично немає. Фахівець зі слов'янської ментальності вирішив пошукати жінку в слов'янському світі. Старанно виводив на конверті кириличні літери. Після півроку листування запропонував зустрітися. Вона написала, що не має грошей поїхати зустріти його з літака в Києві, і навіть нема в кого позичити на тиждень, і він наважився їхати сам. З Києва розбитим смердючим поїздом дістався до обласного центру.

Автобуси до районного центру не курсували в зв'язку з метеоумовами, і він поїхав у приватному авто, яке поламалося серед поля, де він лишився сам під дощем серед ночі. Потім його довезли до сусіднього містечка у вантажівці зі свинями.

А потім він таки потрапив, куди прагнув. Від жінки, до якої їхав з трьома жахливими пересадками, Ларс тікав на третій день, як дезертир з поля бою, втішаючи себе тим, що, поперше, вона вже не юна дівчина, а по-друге, в них нічого не було. Тоді він зарікся знайомитися з добре освіченими жінками зі Східної Європи, бо не міг позбутися незрозумілого почуття провини за свої фірмові валізи на коліщатках і добротні черевики у світі, де всі ходять у гумових чоботах і тягають великі брудні торби. … Шампанське в зал для обідів не носять. Але його можна замовити в номер. Як ви на це, Руслано? Адже пити шампанське – то була ваша ідея. А до того ж – з вікон моїх кімнат можна побачити монастирське подвір'я. Ви не пошкодуєте.

Адже ваші кімнати виходять на площу Ринок, a це зовсім інша перспектива…

Срібне відерце з шампанським «Bon courage» і два високі келихи вже чекають на них на столику поряд з дверима до номера, де мешкає Ларс. Як тільки Морсон вставив у щілину пластикову картку-ключ, кельнер, виникши нізвідки, відкоркував шампанське і так само зник у нікуди. Ларс пропустив Руслану перед себе, заштовхав до кімнати столика, на якому, окрім пляшки, лежали розкладені віялом плитки шоколаду. Він згадав, як роздавав шоколад сусідським хлопчакам своєї попередньої української знайомої, і як вони хапали ті ласощі і зникали не подякувавши.

Ларс зібрав шоколадки зі столика, поклав їх Руслані на коліна:

- Візьміть для сина. Це дуже якісний шоколад.

Сказав і знітився – може, щось не так? Але Руслана усміхнулась й уклала брунатні плитки до свого портфеля.

Ларс розлив шампанське «Bon courage». Келихи дзенькнули в тональності ля мінор. То було дуже хороше шампанське, після якого ординарні вина вже не п'ються до кінця життя.

Спогад про «Bon courage» дає мужність не пити нічого, допоки не буде нагоди пити щось такого ж ґатунку.

А після шампанського чоловік і жінка підійшли до вікна і дивилися, як у сутінках перше осіннє листя тихо падало на плити монастирського подвір'я, і вони обидва погодились: так, це один з куточків Всесвіту, що зберігає відчуття вічності.

То був жіночий монастир, куди ще в долютеранську добу засилали аристократок, які порушували правила моральності. А потім рука чоловіка тихо лягла на плече жінки, і жінка не відштовхнула тієї сильної ніжної руки. А після запаморочливих поцілунків чоловік підняв жінку на руки, і вона прошепотіла: «Боже мій, я була сама більше трьох років…»

Скільки всього сказано й написано про такі зв'язки, що їх іменують випадковими? Що то є? Насмішка з кохання, чи навпаки, лише в такі хвилини до двох приходить незіпсуте почуття, а все інше – то розрахунок, гра, змагання? То перемога чоловіка над жінкою чи вияв жіночої свободи? Це те, в чому каються, чи те, що згадують як подарунок долі? Це те, після чого не може бути тривання, чи навпаки, тільки такі пориви бувають початком особливо глибокого єднання чоловіка й жінки? Нема правил, нема законів. Є життя. І є в житті ірреальні моменти, коли закони реального світу тимчасово не діють. … Другий тиждень роботи семінару «Схід – Захід: діалоги та непорозуміння» добігає до свого завершення. Організатори починають нагадувати учасникам, хто летить з Франкфурта, хто з Берліна, і що кожному буде забезпечена вчасна доставка до аеропорту. Семінарники обмінюються хатніми та службовими телефонами, поштовими та електронними адресами. Всі сподіваються на нові зустрічі.

В срібній залі готелю «Зільбергльокенблюме» організовано прощальний бенкет, де грає жива музика і де представлені top-wines з усіх країн Європи – як Західної, так і Східної. Чоловіки одягли чорні «трійки» й «метелики», жінки причепурилися, як пави, і тільки Руслана з'явилася у правдивій вечірній сукні.

Руслана стурбована. Вона сьогодні телефонувала додому.

Мамі краще. Але за її відсутності сталося багато чого.

Подумки вона вже там, вдома, на київських вулицях. Ларс розуміє, що він не завоював цієї жінки. Хоча між ними БУЛИ моменти особливого порозуміння. Але Руслана дозволила дзвонити і писати. І вона запрошує до Києва. Можливо, там їхній діалог матиме майбутнє…

Special woman

Неля Тимченко, науковий співробітник Інституту гуманітарних проблем сучасності, ввімкнула телевізор й уздріла на екрані свого колишнього чоловіка Олександра Тимченка, якого не бачила незліченну кількість років. Подружжя розлучилося дуже давно, залишкових явищ у вигляді післяшлюбних стосунків, як це буває в багатьох, у Тимченків не спостерігалося. Від колишнього шлюбу в Нелі залишилося тільки неординарне прізвище Тимченко і дванадцятирічний син Юрій. Щомісяця у скриньці з'являвся поштовий переказ на суму різного ступеня мізерності, що протягом останнього року балансувала на рівні тридцяти семи гривень шістнадцяти копійок. Колись студентка п'ятого курсу Неля Зелінська мала щастя привернути увагу молодого аспіранта Олександра Тимченка, котрий в охайному костюмі при краватці вів практичні з наукового комунізму на факультеті точного машинобудування, усім своїм виглядом символізуючи глибоко науковий підхід до всього, навіть до комунізму зразка 1984 року.

Коли Неля у важкі хвилини пригадувала, що, власне, хорошого було в її житті, то в актив потрапляли долюбовні стосунки із Сашею Тимченком, коли той дивував її нетрадиційним, як на ті часи, поглядом на ревізіоністську ідеологію та неоднозначним ставленням до її проявів. А коли почалася любов, все хороше розпорошилося. Під час акту Саша поспішав, боячись, що прийде мама. Коли одружилися, Саша також боявся, що мама в сусідній кімнаті почує. Коли Юрчик народився, у Саші був на носі захист дисертації про ревізіоністську ідеологію. Після того, як Сашина мама розбуркала Нелю після безсонної ночі з дитиною, щоб та негайно йшла протирати для Саші морквяний сік з яблучним пюре, – Неля зібрала речі й поїхала до своєї мами.

Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати.

Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі.

Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там, хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило. Втім, з її мужем, як вона довідалася з випадково побаченої телепередачі, пощастило іншій жінці.

Саша Тимченко трошки нагуляв щік і діафрагми, але від часів наукового комунізму практично не змінився. Поряд з ним сиділа вульгарна на вигляд білява жіночка у знадливій сукні на бретельках. Ведуча представила її широкому загалу як одну із найглобальніших зірок місцевої естради Тетяну Кудріну. То була вірна дружина Тимченка, його подруга і помічниця в усіх справах. А самого Тимченка представили телеглядачам як поета-пісняра. Так, Неля краєм вуха чула, як в ефірі звучало: «на слова Олександра Тимченка!» Але через фатальну поширеність імені й прізвища не могла й уявити, що який-небудь примітивний текст на кшталт: «Я і ти/занурені світи/Пливемо/Живемо» створив той, хто надсилає їй щомісяця по 37 гривень 16 копійок на утримання неповнолітнього сина Юрія. Саша Тимченко перед телекамерою цілує Кудриній руки. Довірливо розповідає телеглядачам, що вона йому породила двійко діточок. Як вдається узгоджувати родину і творчість? Звичайно, дуже важко. Але якщо згода в сімействі, то як же без пісні?

Потім Кудріну запросили заспівати, і вона зізналася, що сьогодні не в формі, бо вранці варила сімейству борщ. Але потім все-таки вийшла на подіум, і, професійно демонструючи ноги, затягла текстово бездарну пісню про пріоритет родинних цінностей над усіма іншими.

Тяжкий закінчується день, Нема домашнім справам ліку. А я чекаю чоловіка, Щоб заспівати з ним пісень.

Пані Кудріна співала повільно, ретельно вимовляючи слова. Очевидно, композитор створював такий ритм, щоб донести до слухача глибинний філософський зміст поезії пана Тимченка.

У паралельній сон-країні Зітхають діти уві сні. Нема ніде в усій Вкраїні Такої дружної сім'ї.

Колись, у долюбовний період стосунків, Саша Тимченко цитував неймовірно хороших поетів. І Неля, сидячи в бібліотеці, відкладала дипломну роботу з точного машинобудування, шукала тих поетів, віднаходила зацитовані Сашею рядки. Ото варто було долучатися до висот світової культури, щоб у результаті продукувати тексти для нездари Кудріної!

Цю пісню зараз багато хто співає. Шлягер кварталу.

Раніше вона не зауважувала її, як і не звертала уваги на тисячі інших подібних «шедеврів». Але зараз необхідно поділитися з кимось почутим і пережитим.

Неля набрала телефон свого приятеля і шефа, завідувача лабораторії духовної інтеграції з Європою Володі Сидоренка.

Влодко поспішав, слухав її неуважно, одначе недарма вважався найсвітлішою головою в Інституті гуманітарних проблем сучасності й одразу належним чином зреагував:

- На кий біс ти аналізуєш якість шлягерних текстів за критеріями Анакреона? Народу потрібні такі пісні, і вони існують. Ти ліпше подумай, скільки він одержує за цей так званий шедевр. І подумай, де б знайти юриста, щоб і твій Юрко теж щось із того мав. Бо в нашому інституті заплатять ще нескоро.

Цілком конструктивне зауваження. От що то чоловічий розум. Неля почала обдзвонювати знайомих. Їй порадили звернутися до юриста Дашинського, одного із найвідоміших фахівців у галузі інтершлюбних стосунків.

Все виявилося не так і просто. Скорше за все, як пояснив ситуацію Дашинський, гроші за виконані на концертах пісні сплачують спонсори концертів неофіційно, так би мовити, «в конвертах». Тимченко-батько ніде за них не розписується.

Такі доходи дуже важко обкласти як податками, так і аліментами. Звичайно, за виконання пісень на радіо й телебаченні йому йде якийсь гріш, але то не основне місце роботи. Дашинський уважно в лупу розглянув печатку на квитанціях на 37 гривень 16 копійок.

- Ось, бачите, в нього місце роботи – якийсь навчальний заклад. Звідти він і сплачує вам належні 25 відсотків. А дістатися до його інших офіційних доходів можна буде, лише коли введуть систему особистих кодів. За те, щоб обкласти реальні доходи поета-пісняра Тимченка, можна взятися, але це коштуватиме не менше ніж, – Дашинський назвав солідну суму, – але гарантії нема, бо все залежатиме від совісті Тимченка, якої, судячи з усього, нема. Краще створити навколо нього негативну думку, написати в пресі, що перша дружина з дитям жебракують у переході, поки він з Тетяною Кудріною співає про любов. Газети охоче візьмуть такий матеріал, буде широкий резонанс, і тоді з Тимченка можна буде одноразово здерти суму в валюті.

- Але ж я не бомжую із сином, – заперечила Неля, – а працюю в Інституті гуманітарних проблем сучасності.

- Тоді й не знаю, як з вами бути, – розвів руками Дашинський. – У вас ще може бути з ним багато проблем, якщо, наприклад, зберетесь заміж за кордон. Тоді він може витягти з вашого нового чоловіка солідну суму.

- За що? – не зрозуміла Неля.

- За дозвіл на виїзд дитини. До вас у мене сидів чоловік, якому я саме з цим допомагав.

- Але ж я не збираюсь заміж за кордон!

- Ну чому, ви освічена, неординарна, дитина у вас одна?

- Одна.

– Тим більше. Такі добре йдуть.

- Куди йдуть?

- Заміж за кордон. Життя зараз важке. А в нас тут якраз є солідна картотека. Можете переглянути. Безкоштовно. А може, я вам саме цим допоможу.

Очевидно, правнича контора Дашинського добре робила гроші. Мало того, що пристроювала жінок за закордонних мужчин, але ще й мала нових клієнтів у подобі їхніх колишніх чоловіків.

- Перегляньте, – наполегливо радив їй Дашинський.

Подивитись – ще не означає скористатися. А мар'яжність нашої картотеки дуже висока.

В картотеці і справді було чимало цікавих пропозицій.

Професор університету Париж-4, 63 роки, інтереси різнобічні, познайомиться з дівчиною не більше 23 років, стрункою і сексуальною. Відповість на лист із фото в бікіні.

Мрію зустріти старомодну дівчину, неодмінно цнотливу.

Можна з однією дитиною.

Дуже багатий забезпечить усім. Вимагатиме всього.

Але нарешті попався і більш-менш нормальний текст…

Молодий данець 48 років мріє зустріти високоосвічену струнку жінку. Дитина будь-якої статі.

- ОК! – Неля переписала адресу.

Коли Неля вийшла з правничої контори, було вже зовсім темно. Йшов огидний зимовий дощ. Взуття швидко стало вогким. Невже оце і є життя – волога в чоботах, сіль у горлі.

А вдома незварений обід, і син, що й не сідав за уроки, дивиться ідіотські американські фільми. Зайшла в кафе зігрітися, випити кави. Біля бармена реве магнітофон. Взяла чашечку, сіла. Бармен поміняв касету. А господи! Який жахливий смак у населення! Кудріна знову затягла «І я підспівую дружині». Треба йти додому. Іншої дороги нема.

Вдома син сказав, що з укрмови двійка. Із зарубіжки теж двійка. На завтра в нього алгебра і англмова. Ось ця вправа.

Переклад з української на англійську. Неля сіла з ним поряд, намагається допомогти зробити англійську. Але син уперто наполягає, щоб йому все продиктували. Всю вправу від першого до останнього слова. Неля кричить, що так не можна, вона може підказати, але не може робити за нього все.

- Тоді знову буде двійка, – знизує плечима син.

Закриває підручника, кладе його до портфеля, прямує до телевізора. Мати не дає, починається шарпанина, син швидко валить її з ніг, він давно вже сильніший за неї. Вона плаче, син збільшує звук телевізора.

Неля виходить з кімнати в коридор, стає біля вікна.

Нетипове помешкання з вікном у коридорі. Колись тут жила її бабуся. Вона любила стояти біля цього вікна. Вулиця дуже вузька, чужі вікна світяться дуже близько. Бабуся дивилась на вікна чужих осель з незлою, дитячою цікавістю. Після смерті бабусі квартира дісталася Нелі. Востаннє тут робили ремонт років 20 тому. Квартира розвалюється. Юрчик дивиться телевізор. Неля плаче. А на завтра ще треба написати проект статті про нігілізм у побутових стосунках. Іде до кухні, згадує, що голодна. І малий негідник, мабуть, теж голодний.

Вертається до кімнати, пробує поговорити з сином похорошому.

- Юрку, ну чого ти не робиш уроки сам? Ти ж раніше робив!

- Так ти мені раніше купувала соки, йогурти і банани.

- А тепер у нас поки нема грошей! Поки не платять! Не можеш трошки попрацювати без преміальних, враховуючи тяжкий стан у родині?

- Я можу. А моя голова не може. Думаєш, я не хочу?

Просто в мене авітаміноз і гіпоксія.

- Боже, грамотний який. Розумні такі слова знаєш, а елементарної задачі з алгебри розв'язати не можеш.

- Я ж не закінчував факультету точного машинобудування, – він знову знизує плечима. О, цей його ідіотський жест знизувати плечима!

- Вимкни телевізор, у мене робота!

Як не дивно, але послухався. Сіла до письмового столу, розклала матеріали для статті. З блокнота випала данська адреса.

- Ти знаєш щось про Данію? – запитала вона сина.

- Звичайно! Це країна LEGO! Товарний штрих-код – 57.

А Неля уявила старий будинок, на зразок описаного Андерсеном в однойменній казці, картини, шкіряні крісла, великий письмовий стіл і книжкові шафи від підлоги до стелі. Well-educated woman.

- Не знаю, як інші показники, а освіта в мене хороша, – вирішила Неля і швиденько написала листа невідомій особі, що любить дітей і мріє зустріти добре освічену жінку зі Східної Європи. Вранці кинула конверта на Головпошті і забула про нього. Тема нігілізму в побутових стосунках вимагала негайного висвітлення.

А потім був ще гірший голод, і син зворушливо запропонував продати свою колекцію автомобільчиків, яку йому допомагали збирати усі мамині друзі протягом чотирьох років. А потім заплатили двадцять гривень за якусь давню статейку в журналі «Філософська думка». А потім прийшов поштовий переказ на паскудні 37 гривень 16 копійок. А потім в Інституті гуманітарних проблем сучасності відвалили дві з половиною зарплатні. У відділі духовної інтеграції з Європою накрили столи, бо був день народження її завідувача Володі Сидоренка. Всі пили і гуляли, і Неля Тимченко, як ніколи, відчула якщо не всенародне, то загальноінститутське визнання своєї жіночої та інтелектуальної значущості. Коли подзвонила Юрчику сказати, що вже йде додому, то почула:

- Тобі прийшов лист.

- Звідки?

- На марці написано: Данмарк.

З конверта на долоню випала фотокартка білявого хлопця з великими синіми очима і котом на лівому плечі. Звуть Юрен Кристенсен. І не виглядає на свої 48 років. Втім, і вона не виглядає на свої. Пише, що отримав дуже багато листів і всіх їх уважно прочитав. Жоден з них не був так добре написаний, як її. Він просто в захваті від її стилю. Одразу зрозумів, що вона є особливою жінкою. Very special woman. Тому й хоче познайомитись з нею ближче, просить її фотокартку і номер телефону. Також запитує, чому вона розлучилась із чоловіком, чи була причиною подружня невірність? Сам він від природи дуже вірний, багато років любив одну жінку і був дуже відданий їй. Але коли остаточно зрозумів, що вона так і не вийде за нього заміж, вирішив пошукати щастя в далеких краях. Багато подорожує по Східній Європі у зв'язку зі своєю роботою. В Україні ще не був, йому експерти поки не радять мати ділові стосунки з Україною. Але приватні стосунки з її країною, як і з усіма колишніми республіками Радянського Союзу, вважає дуже перспективними. Запитував, коли Неля хотіла б відвідати Данію.

Протягом тижня Неля носила листа з собою, перечитувала його в тролейбусі, відчуваючи дивну єдність з країною русалоньки і диких лебедів. А потім її вразила фатальна думка, що добре освічена жінка, яка пишається своєю освітою і ерудицією, нічого, власне, про Данію не знає.

Та й звідки про неї щось знати? На перехресті всіляких інтересів лежать Франція, Британія, Німеччина. Ну Італія.

Ну Сполучені Штати. Формально Сполучені Штати значно ближчі, ніж маленька європейська країна з високим життєвим рівнем. Бо у США періодично їздить їхній шеф і друг Володя Сидоренко. Там у Чикаґо живе інститутська приятелька Дора Шекельман. Звідти на весь світ усміхається добре відпрасований 42-й президент Сполучених Штатів. А хто, до речі, в тій Данії? Королева Маргарита. Ну то для меблів. А насправді хто? Бог з нею, з політикою. Яке там культурне життя, історичне минуле? Не може бути, щоб ніякого. В книжках пишуть багато всякого. Виявляється, в Данії давні поглиблені зв'язки з Україною. Квітка-Основ'яненко був почесним членом Королівського товариства антикварів півночі у Копенгагені. А їхні письменники – ну хоча б одне знайоме ім'я. Бруун, Еленшлегер, Палудан-Мюлер… Крім Андерсена все – темний ліс. А ні, ще є Сьорен К'єркеґор.

Володя Сидоренко у своїх статтях і доповідях дуже любить цитувати «Або – або». А також є ще Гамлет – принц Данський.

Відповідь написала лише через два тижні. Послалась на велику зайнятість на роботі. Написала, що з чоловіком розлучилася через те, що він не цінував її освіти. Був егоїстом. Вимагав уваги до себе, навіть за рахунок маленького сина. А щодо подорожі до Данії, то в неї немає грошей на квиток. Вклала у конверт з листом своє засмагле фото, зроблене рік тому на Кіпрі. На конференції з інтеркультурних зв'язків «Схід – Захід». І от серед мряки, дощу, домашніх завдань і недописаних статей пролунав міжміський телефон.

- Is it Nela? I'm Juren Cristinsen, – звучав упевнений бадьорий голос.

Ні, він таки існує насправді. Як, мабуть, і та Данія існує не лише в атласах і довідниках.

Юрен повідомляв, що нарешті отримав її листа і надсилає запрошення. Хоче уточнити написання її прізвища. Квиток він їй теж надішле. Don't worry. І тут вона буде повністю на його утриманні.

- А може, краще спочатку ви приїдете? (Це англійське you – не розбереш, чи ви на «ви», чи вже на «ти»).

- А де я житиму?

- Я поки, на жаль, не можу запросити до себе, в мене дуже маленька квартира.

- А в мене дві спальні на третьому поверсі і одна на четвертому. Вам буде дуже зручно.

Далі все нагадувало кіно. Прийшов виклик, і вона занесла його до установи, над якою майорів червоний прапор із білим хрестом. Сказали прийти за три тижні. Юрен телефонував раз на тиждень, запитував, чи здорова вона і яка в Україні погода. Сказав, щоб вона пішла до аґенції «Авіалінії України» взяти квиток. Красуня в льотній уніформі видала їй барвисту книжечку зі словами:

- Майте на увазі. Квиток спонсорський. Ні продати, ні обміняти не можна.

Тоді вперше вона відчула, що, ймовірно, чинить щось не те. Доросла високоосвічена жінка вирішила стати авантюристкою. Можливо, цей Кристенсен утримує будинок розпусти, вербує до себе дівчат зі Східної Європи. Хоча, яка вона дівчина? Вона чесно написала йому, скільки їй років. І потім, іще можуть не дати візи. Не дадуть, то й не дадуть. Байдуже.

Візу дали. Вона подзвонила мамі, сказала, що її знову на тиждень запросили на міжнародну конференцію. Тепер до Данії. Мама сказала, що візьме Юрка.

– Тільки ти нічого не купуй, краще привези гроші додому. Як тоді з Кіпру.

- Подивимось, скільки дадуть на кишенькові витрати, – відповіла вона.

Домовилася з Володею Сидоренком, що на тиждень поїде до сестри в Ужгород. Господи, що воно буде? Вже коли на її валізу начепили кольорові бірочки, подумала: а якщо в аеропорту Каструп її ніхто не зустріне? Взагалі ніхто. Що їй тоді робити? Шукати українське посольство? Туди вже, мабуть, приходили подібні ідіотки. Ні, це не метод боротьби з труднощами. Захотілося втерти носа негідникові Тимченку!

Ти женився на Кудріній, а я вийду заміж за Кристенсена!

У неї запитали про паспорт. Вона показала. Прикордонник довго вивчав його номер, серію, заносив дані до комп'ютера. Як не пропустить, то, може, воно й на ліпше. Але прикордонник ввічливо повернув паспорт зі словами «прошу», «дякую», «проходьте». … Юрен Кристенсен стояв серед тих, хто зустрічає, неймовірно схожий на свою веселу фотокартку. Він дивиться у натовп і не може її знайти очима. Підійти до нього і сказати:

«Hello!» Чи зачекати, доки сам помітить?..

Після тривалих ходінь по багатоповерховій автостоянці, де сам Юрен раптом заблукав, шукаючи своє авто – «Volvo» останньої моделі, – вони їдуть по трасі, і пейзаж поки що досить звичайний, такий може бути й український.

- Are you happy? – запитує він її, і вона щось мимрить, відзначивши про себе глибинний ідіотизм запитання.

Містечко, де мешкає Юрен, недалеко, тут же на острові Зеландія. Всього півтори години їхати. Юрен абсолютно не відчуває незручності ситуації, в деталях розповідає, як чекав на неї, як готувався до її приїзду, все прибрав у домі, навіть викупав своїх кота і пса. Запитав, з ким вона залишила сина.

Дізнавшись, що з батьками, сказав, що його батьки дуже далеко. І замовк. Неля подумала, може, варто висловити співчуття.

- Дуже далеко, – повторив Юрен. – На півночі Ютландії. Цього разу ти не зможеш познайомитися з ними.

– Милий хлопець, – подумала Неля. Такий безпосередній. Але такий дурний. Навіщо йому well-educated woman?

Приїхали. Викупаний пес Ганс зустрів їх у крихітному садочку. Юрен повів Нелю в дім, де кожна річ мала свою історію. З цієї чашечки його годувала ще бабуся з боку мами.

Вона була родом зі Швеції. А ось годинник. Він давно не ходить, і полагодити його не можна, але він належав дідові з боку батька. Вітальня дуже велика, крісла, шафи для статуеток, камін. Книг нема. Тільки грубезний телефонний довідник.

- Ходімо нагору. Ось моя спальня. Ти не бійся. Проходь. I'm not going to attack you.

На ліжку лежить дебелий кіт Еммануїл. Юрен відчинив дверцята великої шафи.

- Ось мої сорочки. Я люблю мати багато сорочок. Люблю їх часто міняти. Знаєш, щодня інша погода, хочеться одягти іншу сорочку. Бо коли мало сорочок, то їх погано прати.

Ліпше, коли багато. Повна машина.

- Зараз почне про шкарпетки, – подумала Неля і не помилилася…

- Шкарпетки я завжди купую на різдвяному ярмарку. Купую блоки по п'ять пар. 60 крон за кожен блок! Я плачу непогану ціну, чи не так? – Юрен пишається своїми сорочками і шкарпетками.

- В мене в домі ще дві спальні. Одна ось поряд. Інша поверхом вище. Яка тобі більше подобається? Can you say definitely? This or that?

Вечеряти він повіз її за місто.

- Що ти хочеш? – запитав він її. – Нічого не хочеш? Тобі те, що й мені? ОК. Я люблю м'ясні рулети: яловичину начиняють м'ясом гуски. На салат раджу взяти креветки. До них добре йде італійське «Шардоне».

Їхній перший ресторан, очевидно, не був занадто розкішним. Напої наливав сам Юрен. Офіціант лише носив страви. На столі горіла свічка у срібному канделябрі.

- Тобі подобається?

- Так, – відповіла Неля. – Нарешті я почув від тебе чітку відповідь. Definite answer. Ти щаслива?

Неля зітхнула.

- Щастя – це таке складне почуття…

- Але, я думаю, через три дні ти будеш зовсім щаслива.

Протягом трьох днів він возив її по маленьких містечках Зеландії. Залишали авто, блукали вузькими вуличками серед вивісок з перекресленим O. Їздили у старовинне містечко Кеге.

То була чарівна казка. Здавалося, якби кожен із цих будиночків був у цьому місті лише один, варто було б їхати на нього дивитись. А тут цілі вулички таких споруд. Дивним дисонансом виглядали сучасні вітрини із сучасним крамом.

- Ти в магазини тут не дивись. Тут усе дуже дороге. За покупками ми в суботу поїдемо на ярмарок.

Обідали в ресторанах. У келихах переливалися заморські вина.

- В Данії немає свого виноробства. Зате в нас є вина з усього світу. Навіть з Австралії, – гордо розповідав Юрен. А food stuffs у нас свої. В Данії все найкраще. І молоко, і м'ясо, і риба. У Східній Європі Юрен мав аґентство з нерухомості. Працював на себе. Робив гроші для себе. Звичайно, легше працювати на когось. Менше відповідальності. Але грошей теж менше. Правда?

- Я не знаю. Я завжди жила в іншому світі.

- Так, у вас все було по-іншому. Але тепер і у вашій країні дозволили робити гроші. Ви теж скоро будете щасливими.

Правда, ваш уряд абсолютно про вас не дбає. У вас за гуманітарну допомогу на кордоні вимагали 30 відсотків податку! Такого нема в жодній країні! У нас зовсім інша справа.

- А відомий західний філософ Мішель Фуко назвав ваше суспільство комфортабельним концтабором. Писав, що зберігати оптимізм у ньому можуть тільки ті, хто роблять гроші. Тільки вони не бачать абсурдності цього світу.

- Ну то значить треба робити гроші.

Вечорами Юрен показував їй сімейні альбоми. Вона вже знала в обличчя і бабусю з боку батька, і бабусю зі Швеції.

Показав і листи, які отримав від інших жінок.

– Подивись, що вони написали, – обурювався Юрен. – Писали, що хочуть створити зі мною сім'ю. Хіба можна так прямо? А ось твої листи, – Юрен дістав пластикову папку, де знайомі конверти лежали разом з оплаченими рахунками за телефонні переговори з Києвом та чеком про сплату вартості авіаквитка Київ-Копенгаген-Київ.

До Копенгагена він її повезти відмовився.

- Ти хіба не бачила, що там коїться на автостоянках? Ти бачила, що було в Каструпі? А в столиці ще гірше. Я не зможу там залишити своє авто.

- А може туди ходить якийсь громадський транспорт? Електричка чи рейсовий автобус?

Юрен не зрозумів, вона намагалась пояснити. Нарешті до нього дійшло.

- Автобусами їздять тільки ті, в кого нема машини! Навіщо я повезу тебе автобусом, якщо в мене вольво останньої моделі?..

Ти образилась? В столиці дуже важко! Там живе жінка, яку я любив багато років. Коли я їздив до неї, то лишав машину на її подвір'ї. Вона і зараз би нічого не мала проти, але я більше не хочу. Вона дуже освічена. Як і ти. Вона працює в Національній бібліотеці. Її теж запрошують на європейські конференції. Вона робить доповіді різними мовами. Ми любили одне одного багато років. Але вона не захотіла вийти за мене заміж. Вона ні за кого не хоче заміж.

Вона теж знає і К'єркеґора, і Мішеля Фуко. І теж не проти поговорити про абсурд. Але як на мене, абсурд – це кохати і не хотіти сім'ї. Ти не переживай, що ми не поїдемо в Копенгаген. Ти дуже хотіла побачити русалочку? Ну хочеш поїдемо в Гельсінгор?

- В Гельсінки? – здивовано перепитала Неля.

- Ні, в Гельсінгор. Ну там де Гамлет, принц Данський.

- В Ельсинор?

- Так! – Юрен зрадів, що його нарешті зрозуміли.

Вранці вони поїхали в Ельсинор. Теж казково гарне старовинне місто. Зійшли на вежу, довго дивились згори.

Точніше удалечінь захоплено дивилась вона. А він – на неї.

- Можна я тебе поцілую? – запитав він.

Це було несподівано. Минулої ночі вона тільки-но подумала, що, напевно, поїде, як і приїхала.

- Ти хочеш дуже конкретної відповіді?

- Зараз мені досить відсутності заборони.

Вони поцілувалися. Закружляла вежа, пам'ятник архітектури ХVІІ століття, поплив увесь Ельсинор, резиденція данських королів. Де, в чому вона, та таємниця, та межа, коли цілунок є просто дотиком вуст чоловіка і жінки, а коли від нього тьмариться світ? Десь там, у потойбічному світі, який тут відчувається так сильно, зникла гримаса з обличчя божевільної Офелії. Віяв теплий квітневий вітер, було тихо і тепло.

Вони обідали в ресторанчику в самому серці Ельсинора, не зводячи одне з одного здивованих очей.

- Ти щаслива? – запитав він стандартно.

- Не знаю.

- Чому не знаєш?

- Щастя – це дуже складне почуття.

- А я щасливий. І мені прикро, що ти не знаєш. Чому ти не любиш точних відповідей?

- Я звикла до вічних запитань. На які, за визначенням, точних відповідей нема. В чому сенс життя, наприклад.

- Sens of life? To make love, money and children. You are very special woman. Я одразу відчув, що на тебе можна витратити тисячу доларів.

Неля дивилася йому у вічі і знала, що він говорить від щирого серця.

Увечері Неля, як завжди, пішла до своєї кімнати. Юрен постукав і вона сказала: «Come in!» Ніч була дуже вітряна, було чутно, як шуміло море. Юрен обережно торкався різних частин її тіла і просив їх називати російською та українською.

А сам називав їх своєю. Неля чомусь подумала, що в світі вже давно існує особлива англійська мова, яка нікому не рідна, яка несе в собі відбитки рідних мов тих, хто нею говорить. Англійською теж можна висловити почуття…

Ще через два дні Неля летіла додому. Юрен просив її затриматися, вона сказала, що їй треба до сина і на роботу.

Вона від'їздила з трьома валізами, приїхавши з однією. В літаку думала, як пояснить мамі, що не привезла живих грошей, а привезла купу дорогих речей. Просити в Юрена готівку їй було незручно.

Вона повернулась. Тиждень у Данії відплив у небуття. Ще рано-вранці прокинулась в його домі, а зараз сидить на знайомому пошарпаному дивані, відповідає на дзвінки.

Телефонував Юрен, питав, як доїхала, питав, чи вона щаслива, що повернулася до сина, запитував, коли вона запросить його в Україну. Дзвонив Володя Сидоренко, питався, як воно в Ужгороді. А ще – подруга-журналістка, яка довідалася, що Тимченко з Кудріною не живе. Живе, як і раніше, з мамою, а до Кудріної тільки ходе. Діточок вона народила не від нього, вони в неї старші за Юрчика. А на людях вони і правда припадають одне до одного, як голуби, здобувають популярність, експлуатуючи одвічну любов народу до родинних цінностей. Подзвонила давня приятелька. В неї була чорна смуга життя. Свекруха зі свекром живуть у них, бо їхню квартиру чоловік відремонтував, стільки сил і позичених коштів вклав у ремонт, а квартиранти порізали ножем нові шпалери, викрутили сантехніку і втекли не заплативши. Подруга запитувала, як жити далі. Зателефонував давній друг, котрий не озивався декілька років. Казав, що дуже хоче побачити її, і чи хоч трошки того хоче вона?

Колись вона чекала цього дзвінка. Та все в цьому житті приходить із запізненням.

- Мамо, ти зварила їсти? – питав син. А поки ти вариш, можна, я увімкну телевізор?

- Тобі мало ЛЕҐО і 5 машинок до колекції?

- То одне, а то інше. Ну, можна?..

Навколо гули й шаруділи вічні й невічні запитання, на які не існувало конкретних відповідей. 

Нема раю на всій землі…

… І повноту буття давали тільки гроші. Так, так, гроші, грубі гроші. Не рожевий сніг, не фіалкові сутінки, не випадково почута прекрасна музика. А гроші, гроші, п'ятірки й десятки, двадцятки й п'ятдесятки. Кретин, який сказав, ніби не в грошах щастя, мав їх достатньо. А в чому ж те щастя? Ах, у спілкуванні! Та що ви таке кажете? Сидіти з не менш голодною подругою з чашечками холодної слабкої кави і обговорювати новинки філософської літератури! Нарешті перекладено повне зібрання творів Ґадамера! Посидів би цей мудрагель без грошей хоча б тиждень! Тільки з грошима життя набуває барв, пахощів, смаку. І дарма, що гроші закінчаться через три дні, і все вернеться на круги своя. Принаймні сьогодні, коли дали гроші, ти є людиною, а не твариною, яку давно не годували.

З'явився той додатковий вимір життя, який надає можливість вибору. Можна купити кіло сосисок, а можна – півкіло шинки. Можна зробити широкий жест, взявши два квитки на спектакль гастрольного театру і запросивши приятельку, якій взагалі ніколи не платять. А ще треба купити півкілограма ліверки для котиська, який підрядився ходити на обід до сусідів, що тримають вівчарку. «До благодійної їдальні», – жартує чоловік. «Якби й тебе десь годували», – думає тоді Гелена. І чоловік читає її думки. Вона вже віддавна не квапиться додому до голодного чоловіка на дивані. Та без грошей ідеш додому, бо іншої дороги нема. Але сьогодні можна буде походити по крамницях, вибрати собі помаду і крем для обличчя. А потім зайти до пристойної кав'ярні, взяти п'ятдесят грамів і дві хороші цукерки і, замріяно всотуючи бурштинову рідину, думати про життя взагалі, а не про те, як жити далі. Іде повільний сніг, спокійний і рожевий. Ледь прикрив голизну кам'яних каріатид. Вгорі з'явилося перше бурштинове віконце. Знайома, тисячі разів ходжена вулиця знову стала далекою країною з дитячої книжки. Не хотілося пірнати у присмерк накуреного кафе від цього снігу, від суміші синьої й рожевої барв. З вуличного телефону Гелена набрала номер подруги, і лірику вулиці нагло знівелював буревій приголомшливих новин… Оксана Краєцька виходить заміж. За бельгійця Рона. Ти ще нічого не знаєш? Ці нікчемні законні дружини тільки те й мають у голові, як прогодувати своїх законних нероб, ну і що у вас сьогодні на вечерю? Сирна бабка з родзинками за бабусиним рецептом? А сир ти місиш дерев'яною ложкою чи перекручуєш на м'ясорубці, щоб дорогенький за це тобі зробив чергову непотрібну дитинку?

А хтось тим часом смакує м'ясо маренго – це тобі не…

- Послухай, Яно, про дерев'яну ложку вже чула, але яке м'ясо маренго, що за потік свідомості…

- Знаю я вас, відданих і законних. Варите, шкварите, товчете дерев'яними ложками, перекручуєте на м'ясорубці, а свобідних женщин тим часом частують м'ясом маренго у найкращих ресторанах Європи. Хоча, звичайно, вина у Бельгії катма, як би вони не носилися зі своїм експортом, але у Франції, особливо у Прoвансі, зрештою, і в Перигорі…

- Яно, ти зараз напідпитку? Що ти верзеш, який Прованс, який Перигор? Ти щойно звідти?

- Це ви, законні жони, тільки перетираєте домашній сир дерев'яними ложками…

- А свобідні жінки їдять м'ясо мінегро…

- Ой, ой, кандидат наук… мінегро! Ма-рен-го! Де ти зараз?..

І от замість продимленої кав'ярні Гелена сидить у Яни на кухні. Отже так. Оксана Краєцька, скільки хлопців у неї було?

А заміж не йшла.

- А може не брали?

- Мовчи, законна дружино! Піди перетри сир дерев'яною ложкою милому мужу на сирну бабку!

- Що ти причепилася до тієї ложки? Я ніколи не робила сирної бабки! Ми з Артемом не обтяжували себе побутом! І в ресторани ходили, коли були кращі часи!

Дерев'яна ложка для перетирання домашнього сиру для Яни є символом уярмлення жіноцтва. Колись Яна збиралася заміж за такого собі Адріяна. І його матінка стурбовано запитала майбутню невістку, чи знає вона, що сир на бабку треба перетирати дерев'яною ложкою, крий Боже, не металевою, бо в Адріяши може бути алергія. Яна тоді відповіла, що б'є чоловіків по лобі тою ложкою, яка є під рукою, чим вмить розладнала свій майбутній шлюб. І не шкодує про це. Бо що б воно було нині? А тепер вона ось де була! – Яна дістає купу яскравих фотокарток, розкладає віялом перед Геленою, втім, це ще не все, от-от Роже їй ще надішле, а доки вона робить документи для шлюбу, ну й бюрократи ці французи! Одне добре, дочку Людоньку Яна родила не в шлюбі, і тому не треба брати дозволу на її виїзд від – прости Господи! – татка, а ось у Нелі Тимченко ця проблема є. – І Нелька також зустрічається з французом?

- Ні, в неї данець! Ти можеш собі уявити? Данія! Там взагалі ніхто не був!

Гелена згадала недавній рожевий сніг на Ярославовім Валу, коли знайома вулиця стала схожою на ілюстрації до «Снігової королеви». Радісне запаморочення від нарешті отриманих грошей відійшло. Почали заздрісно вабити нові виміри чужого життя. – І де ви познаходили тих чужоземців?

- Хто де. – І в усіх все так добре склалося?

- В кого як. Серед них теж багато жлобів. А головне – скнар. Але все одно, дівки побачили світ, набути досвіду. І можна шукати далі! Чоловіків треба мати, але до них не слід ставитися серйозно, – видає своє життєве кредо Яна. – Ой, чим же мені тебе почастувати? Ти ж після роботи!

В безалаберної Яни не знайшлося нічого путнього поїсти, а пригощати подругу банальною ковбасою і ординарним сиром – це не шанувати себе. От тільки чай з бергамотовою олією вартий уваги. Від Яни Гелена йде в синій темряві.

Мрійливий іскристий сніг став фатальним снігопадом. Він летить ув обличчя, нервово б'ється навколо їдких ліхтарів. Іти важко, так багато снігу під ногами. А додому не хочеться.

П'ятнадцятирічний син дзвонив їй на роботу, що йде на день народження. Вона сказала йому взяти із супниці в серванті останню десятку, бо сьогодні ввечері буде що покласти туди знову. Гелена перевірила, чи на місці гроші у внутрішній кишені. Стільки коштують парфуми, які Роже подарував Яні після того, як вони вперше… Артем теж раніше приносив Гелені «Фіджі». Як знецінилися деякі речі відтоді, коли, після занять на Перших міських курсах іноземних мов, Гелену зустрічав не кавалер незрозумілого статусу, а законний чоловік. Тоді дівчата заздрили молодій дружині, молодій мамі чарівного хлопчика, якого по черзі гляділи обидві бабусі, доки батьки навчалися в університеті, на курсах, в аспірантурі… А тепер бабусі відмовилися від банально нечемного онука з культовим для його середовища плеєром у вухах. Артемова ж матінка взагалі вийшла заміж за свого сусіду Петра Матвійовича, забрала його до своєї хати, а чоловікову здає подобово різним паскудам. Коли, буває, Гелена бачить свекруху, остання лає чужого, нестерпного і нікчемного Матвійовича. Щоб невістка оцінила, на яку жертву пішла мати, аби дати синові хоч трішки грошей, аби гонориста Гелена не вигнала під три чорти вже три роки безробітного Артема.

Гелена купила в нічному магазині кіло сосисок і півкіло ліверки для кота. А потім махнула рукою – живемо один раз – і взяла банку іспанських олив, данських мідій і пляшку французького вина. Хліб вдома ще має бути. Втім, коли нема інших страв, його жеруть тоннами. А ще – довгий багет та іноземний кекс у целофані. А ще – пляшечку соусу, віскі та бляшанку солодкої кукурудзи. Живемо один раз!

Чоловік сором'язливо дивиться зі своєї окремої койки, як дружина накриває на стіл. Гелена знає: він думає, чи дадуть йому. Коли побачив, що дружина поставила на стіл дві тарілки, обережно зауважує:

- Син на дні народження. Повернеться наїджений.

- Я знаю.

- Тобі щось допомогти?

- Принеси свічки з піаніна.

Чоловік, ховаючи в напівтемряві щасливе обличчя, виколупує зі свічників недогарки, встромлює й запалює нові свічки. Скільки разів Гелена сідала вечеряти з сином, недбало кинувши:

- Тато весь день сидів сам, він вже давно поїв.

А тепер вона, хоч і повернулася пізно, але вирішила нагодувати і його. Ого, вино! Та ще й заморське.

- Ну а корка ти сама не витягнеш! Тут вже дозволь мені!

За що п'ємо?

- Не знаю…

- За твою зарплатню?

- Це тривіально. За нашу давню молодість.

- За тебе. Тільки за тебе.

Червоне вино – з Провансу? З Перигору? З долини Рони?

З долини Луари?

- В нашу давню молодість не було таких вин.

- Зате була молодість.

- Ми й зараз молоді…

Артем розливає вино далі. Це їхні весільні келихи. Тоді, більше п'ятнадцяти років тому, хіба вони думали, що дійдуть до такого життя? Вже й забули, коли востаннє сідали разом. І забули, коли востаннє разом лягали. Вони не сварились, не лаялись. Просто одної ночі, коли безробітний чоловік обняв її, Гелена роздратовано відрубала, що їй завтра на роботу, вона втомилась! Артем серед ночі перебрався на кушетку, де спав їхній син до того, як перебрався на диван у вітальні. І наступної ночі Артем постелився на підлітковій кушетці.

Відтоді йому жодного разу не натякнули, що він може повернутися. А сьогоднішній день виплив із позачасся. Горять свічки, у кришталевих келихах червоне вино! Колись вони були у Тбілісі, пили такий же неймовірний напій у ресторані «Дар'ял» на проспекті Шота Руставелі. Тепер, кажуть, у Тбілісі холодно, нема електрики, нема води, і сам проспект напівзруйнований. Що зараз у тому маленькому ресторані, де на стінах висіли копії картин Піросмані? Свічки опливають, за вікном сніг. Дзвонить телефон, він бере трубку:

- Передай мамі, що я виходжу. Але мені ще півтори години їхати.

Син нагадав йому його вторинний статус. «Передай мамі». Він передає. Гелена усміхається.

- Що ж, тоді ми встигнемо спокійно допити вино.

Свічки нижчають, їхнє полум'я видовжується і тремтить.

Сніг на підвіконні закрив третину скла. Коли енну кількість років тому в них з Артемом йшло до цього вперше, він не був таким нерішучим… Його руки лягли на плечі дружини, і обличчя зарилось в її несамовите волосся. Всі жінки мріють про такі коси. По півдоби сидять по перукарнях, і накручують волосся на палички, і труять його хімікаліями. І все одно так не виходить. А у Гелени від природи такі кучері. І божевільний попелястий колір, який приховує першу сивину. Сто років вони не цілувалися. То все вино з долини Рони чи з долини Луари. Який шляхетний хміль від коштовних вин! Зараз варто Гелені сказати, що вона втомлена, що їй завтра на роботу, а він може собі лежати зранку до вечора, і Артем миттю відпустить її. Але живемо один раз, так, живемо один!..

О, Господи, як вона скучила за ним! Дорослі люди знають таке, чого ще не можуть знати юні коханці. У Гелени з Артeмом така довга пам'ять кохання, їх єднає дуже-дуже багато. І не тільки сонячної радісної юності. Коли тільки-но почалися зміни, і все полетіло в прірву, Артемові пощастило влаштуватися в експедицію в Росії, він від'їздив надовго, проте завжди повертався з грошима. Всі навкруги рахували копійки, а вони жили більш-менш, бо хороші фахівці завжди виживають. А потім усіх неросіян з експедиції вигнали, мовляв, маєте незалежність, ну й сидіть собі, і Артем прийшов до неї чорніший ночі, і хіба вона могла йому щось сказати? Тоді також за вікном ішов сніг. Як зараз. І син, тоді ще не патлатий, тоді ще з дитячим голосом і без затичок у вухах, сидів над уроками у вітальні. А Гелена з Артемом обнялися, як ніколи, міцно. І трем їхніх обіймів говорив, що усі біди світу можна побороти, якщо Чоловік і Жінка разом.

Свічки з вітальні обережно пливуть до спальні. Обійми стають значущими і трагічними. Раніше їхні любощі були грайливими і запальними, і здавалося, тому не буде кінця.

«Сіє єсть блуд!» – у відповідний момент Артем удавав пуританина, і вони реготали, і прикривали одне одному роти долонями, щоб не прокинувся син у дитячому ліжечку, яке потім змінила та сама підліткова кушетка. Одна свічка відгоріла. А та ще горить, хоча запалювали їх одночасно. Все йде так хороше і так болісно. «Наче востаннє!» Ні, ні, ні, не востаннє, не востаннє. Ніколи не буває востаннє. І друга свічка гасне. У вікно зазирає яскравий ліхтар, оточений туманними снігами. Кажуть, в такі хвилини про все забуваєш. Навпаки, все схоплюєш гостріше. І запам'ятовуєш навіки. І сніг, що метушиться за вікном. І дим, що завмер над свічником. І сльози на впалих щоках чоловіка. Він, бувало, тижнями не голився. А сьогодні має своє давнє обличчя. Він схуд. На плечах стирчать кістки, яких раніше не було. Сніг іде. І де той син, вже мав би бути вдома… Втім, воно добре, що його нема зараз. Хай прийде за п'ятнадцять хвилин. А сніги метушаться, і дими над свічками не тануть, і слова любові такі надривні, так, це любов, любов…

Чому вранці прокидаєшся довго і млосно, а серед ночі це так раптово? Гелена сіла на ліжку, почала шукати халата.

- Боже мій, де він?

- Він повернувся об одинадцятій і вже давно спить.

Заспокойся. Все гаразд.

- Що гаразд? Господи, що в цьому світі гаразд?

- Малий повернувся об одинадцятій. Ліг спати. Привів кота. Я йому дав сосиску. Він поїв і теж спить. І ти спи.

- Заснеш тут з вами. Він поставив взуття сушитися?

В чому він піде завтра до школи?

- Зараз перевірю. Ти лежи. 

 А де кіт? Сподіваюсь, не у малого в ліжку?

Чоловік встав, пішов до суміжної вітальні. Кіт обурено занявчав. Очевидно, його, таки витягли з теплої постелі.

Артем повернувся до спальні.

- А пляшка від вина… лишилася на столі?

- Зараз піду приберу.

- Запізно. Який сенс прибирати її зараз?

Артем знову вийшов до вітальні. І повернувся до своєї підліткової койки, де біліла зім'ята білизна. І знову набридла ранкова метушня. Поки Гелена і син збиралися на роботу й до школи, Артем, як завжди, причвалав на кухню, щоб своїм ранковим спанням не підкреслювати своєї тяжкої нікчемності. Треба буде, коли вони підуть, навідатись до матінки, взяти в неї трошки грошей. Він вкотре намагається зробити синові бутерброда до школи, і вкотре йому дають зрозуміти, що він цього не вміє, ліпше б і не пхався.

Вони пішли, лишивши немитий посуд і незаслані ліжка, а він, як завжди, не робив прибирання в хаті. Бо знав: як тільки станеш хатньою господинею, то так буде до скону. Він ще сподівався знайти собі гідне місце в цьому світі. Яке саме?

Конкретика вбиває почуття гідності. Працювати за фахом? А яким фахом? Він більше десяти років працював за спеціальністю, не боячись труднощів. Їздив по експедиціях, не боявся спати в наметах, тягав повні рюкзаки каміння й проби ґрунтів.

Тепер у цій сфері – суцільна криза. Нікому воно сьогодні не треба. Потрібно терміново міняти фах. Раніше вони з Геленою говорили про це:

- Ти хочеш, щоб я пішов у торгівлю? (найбанальніший, найпоширеніший сюжет) В індустрію розваг? (Артем пописував вірші, клав їх на музику) В політику? (яка вважалась найжахливішою проституцією, найглибшим падінням), – питав він Гелену, коли дружина, тактовно давши йому місяць на реабілітацію після стресу звільнення, почала натякати, що варто починати щось шукати.

- Ти, я так бачу, нікуди не хочеш іти, тобі сподобалось вдома, – роздратовано казала Гелена, збираючись на роботу.

А потім вони облишили цю тему. Гелена бралася за всі роботи, за які платили – хіба Артем відмовився, аби йому щось запропонували?! Син ріс, у нього ламався голос, падала успішність, з'являлись нові друзі й дівчата. Всі троє мешканців маленької квартири на останньому поверсі старого будинку в центрі міста рівномірно віддалялися одне від одного в різних напрямках. Дружина й син бували вдома все менше й менше.

А Артем постійно на місці, в чотирьох стінах. Він міг годинами стояти біля вікна, тупо спостерігаючи чуже життя у вікнах на протилежному боці вузької вулиці. Думав, що стає схожим на старого діда у вікні навпроти – скільки разів він бачив, як той чоловік похапцем їсть на підвіконні, поставивши біля себе лампу, відгородившись густою фіранкою від тих, хто мешкає з ним, і голодний Артем заздрив старому: тобі, діду, хоча їсти дають…

А коли Артем ходив до матері за харчем, завжди вдивлявся у вічі перехожим і був певен, що мало не всі, кого він зустрічав по дорозі, такі самі неприкаяні, як і він. Він бачив очі тих, хто роздавав на вулиці рекламні аркушики. Бачив тих, хто походжав вулицями із рекламними дошками на спині й на грудях, закликаючи підключатися до найновішої мережі мобільного зв'язку або дорого продавати золото й платину.

Бачив співаків з гітарами у підземних переходах – між іншим, він би теж так міг. Взяти кота на плечі, покласти вперед себе капелюха і затягти:

Подайте, люди, ми зовсім голодні,

Для нас настали дуже чорні дні.

Спиніться добрі люди, бо сьогодні

Вам, певне, трохи краще, ніж мені…

Він дивився на бабусь, які стежили за тими, хто безтурботно пив пиво на лавочках по скверах, щоб вчасно схопити порожню пляшку й укинути її до своєї торби. Дивився, як жінки з села – серед них траплялись несподівано молоді й гарні – прилаштовувались продавати м'ясо або сир прямо на вулиці, а потім похапцем збирали свої кошики, хутко тікали від міліції, щоб стати зі своїм товаром за двадцять кроків, а він ковтав слину, готовий їсти їхнє м'ясо просто сирим. І знову, й знову дивився на жебраків, як вони простягали бляшанки з-під консервів і благали: «Подайте, люди добрі, подайте!» А він ходить по місту голодний, але не пристає до цих прохачів. Не збирає пляшок. Не перепродує шкарпеток, купивши їх оптом, щоб мати п'ятдесят копійок на парі. Не роздає рекламних папірців, які люди викидають, не читаючи. Чи то він ще не дійшов до глибини житейських проваль, чи, може, йому, на відміну від тих людей, бракує правдивої життєвої мужності, коли кажеш сам собі: треба жити?..

Він вертався додому з порожніми руками, з каменем у грудях. На початку свого безробіття Гелена лишала у холодильнику м'ясо й овочі, з яких можна було б зварити суп.

Він ніколи не ставав до плити, це був би хрест, на якому його розіпнуть. Потім і Гелена перестала куховарити, вони з сином їли продукти швидкого приготування. Вони ніколи не їли того, що він приносив від своєї матері, непрямо натякаючи, що то для нього. «Ця банка займає пів-холодильника!

Коли її звідси приберуть?» Артем доїдав і ніс брудну банку назад до матері. Три зими і три літа минули в такому мовчазному режимі. Чи передбачаються зміни – на ліпше, на гірше, куди вже гірше, втім, завжди є куди. Наприклад, можна померти.

Коли я сідаю в ліфт чужого високого будинку Їду на останній поверх Йду вище якимись брудними сходами Знаходжу дверцята які ведуть на горище А потім ті які ведуть на дах Та коли стаю біля краю плаского даху І тихо дивлюся вниз На незвичний ракурс знайомих кварталів Спершись на невисокі бильця То я не перехиляю через них свій центр ваги Тільки тому що тобі стане дуже моторошно Коли тебе покличуть забрати моє розбите тіло А в тебе в житті й без того достатньо проблем Артем мав рацію, у Гелени й без того вистачало проблем.

Вона працювала в екологічній організації, під яку, траплялось, кидали кошти. Викладала валеологію в комерційному навчальному закладі. А також, оскільки добре знала англійську мову, перекладала тексти з проблем охорони довкілля.

Грошей все одно не вистачало. До того ж платили нерегулярно, замовники мали перед нею чималі борги. Але все-таки іноді платили, і тоді наставали нетривалі, проте бурхливі періоди життєвого піднесення, коли здавалося: от-от все буде добре.

Після снігопаду транспорт ходить погано, і Гелена спізнюється на свою лекцію, але все одно зберігає щасливий спокій впевненої жінки. По-перше, вчора платили. Кілька днів можна жити спокійно. А потім, дасть Боже, заплатять ще. По-друге, Гелена відчуває неймовірний приплив енергії від того, що сталося вчора у них з Артемом. Треба буде частіше годувати його вечерею, а потім брати до себе в ліжко. Це, власне, їхнє спільне ліжко. І взагалі, він її законний чоловік. Сам Бог велів ділити з ним ложе. Врешті-решт, якщо він їй знов остогидне, то вона його знову відставить, було б тільки того горя.

Безподієвий період життя закінчився. Той нічний снігопад спричинив лавину нових подій, переважно радісних.

Заплатили за лекції в навчальному закладі. А потім дали аванс за переклад книги «Філософія довкілля: антропологічний аспект». Плюс доброчинна організація погодилась оплатити її дорогу на місячне євростажування в університеті міста Льєж, де була одна з найкращих в Європі кафедра з гуманітарних проблем довкілля. Отже, треба якось дожити до весни, а там буде зовсім добре.

- Якщо ти там не знайдеш собі мужика, то будеш останньою дурепою, – казала Гелені Яна. – Можеш підібрати п'ять-шість козлів з того регіону за списком шлюбних оголошень, понаписувати листи, можна один той самий текст, тільки міняти імена, а потім призначити зустріч уже там.

Але в Гелени не було часу на шлюбні каталоги. До далеких берегів починає тягти, коли на рідних вже зовсім нестерпно.

А тут розпочався злет. Звідусіль сипалися гроші за давні роботи, і здавалося, так буде завжди. Ілюзія повноти буття робила її стрункішою, покращувала колір обличчя. Звідусіль лунали компліменти:

- Пані Гелено! Який у вас чудовий вигляд!

Почав танути сніг, крізь грязюку пробивається непристойно запашна весна. Вдома ввечері, після виснажливого дня, її зустрічає Артем. Знімав з неї пальто, знімав черевички, шепотів «будеш вечеряти зараз, чи трошки відпочинеш?»

Навіть прикро, що не можна його взяти з собою до Льєжа.

Вони прощалися і пристрасно, і щемно, і радісно, як в ті часи, коли Артем їздив у свої експедиції. Якби не часті розлуки, вони б не зберегли так надовго свою любов. І зараз знов усе буде, як раніше. Просто так склалося життя, що тепер їде Гелена. За місяць вона повернеться, а він чекатиме на неї, солодко пригадуючи кожне слово і кожен дотик їхньої останньої ночі перед розлукою.

А Яна все-таки зателефонувала напередодні від'їзду:

- Щасливої дороги, Гелено! Бажаю щасливих вражень і нових зустрічей! – Яна зробила особливий наголос на «нових зустрічах».

Коли в ресторані на прийнятті на честь закордонних фахівців з проблем екології аж паморочилася голова від розмаїття запропонованих страв і коштовних напоїв, Гелена відчула гордість, що за це платить не якийсь дрібний буржуа зі статевими проблемами, які сподівається вирішити з допомогою Східної Європи, а міжнародна наукова організація.

Вина, шампанське, коньяк, віскі змішувалися в неймовірних пропорціях, але то були ті високоякісні напої, від яких під ранок нічого не болить. Їх поселили в готелі неподалік СенКруа, і повернувшись до себе, Гелена довго чула регіт її колег у коридорі й урочисте мовчання старовинного міста, де лише зрідка озивався дзвінкий дзиґар.

Йшов лише перший тиждень її перебування тут. Метушливе київське життя неймовірним чином відійшло в ірреальні потойбічні сфери. Здається, споконвіку живе вона в цьому місті у стані світлої необтяжливої самоти. Встає рано, пішки йде на роботу, а ввечері – назад, по дорозі заходячи до супермаркету, і, блукаючи величезним залом, вибирає собі щось на вечерю. А після вечері стоїть біля вікна, мимоволі зазираючи в чужі вікна на протилежному боці вузької вулички. Просто перед вікнами її номера – мансарда, де у віконцях немає фіранок. І Гелена бачить, як абсолютно сива стара жінка щось повільно їсть, а потім довго сидить біля неприбраного столу, очевидно, не маючи сил помити свою тарілку й чашку. Гелені здавалося, що вона знає цю бабусю дуже давно.

Настав вікенд. Організатори не подбали про організований відпочинок для стажистів, і кожен мав сам вирішувати, що робити на вихідні. Втомлена від київської метушні Гелена не прагнула ніяких нових знайомств. Перший день вона сама блукала старовинним містом із туристичним довідником в руках, а в неділю, втомившись від прогулянок по запаморочливо гарному, але, загалом, одноманітному ґотичному місту, довго сиділа у маленькій кав'ярні, недбало гортаючи той самий уже досконально вивчений довідник, знаючи все про славетних уродженців славного міста Льєжа, яке, виявляється, фламандською звучить як Льойк.

Кава була дуже доброю, запашною і міцною, але після другої чашечки страшенно набридла. В роті було гірко, і Гелена гостро відчула, що їй нудно, що вона марнує життя, тут, у цій кав'ярні неподалік від Сен-Ламбер, де вже давно зупинився час. Крім неї у кав'ярні був тільки один відвідувач.

Він читав газету, попиваючи пиво «Авґустин» із келиха на ніжці, особливого посуду саме для цього пива. Від усвідомлення того, що той чоловік дивиться на її ноги, відчуття марності життя зросло ще більше і врешті-решт стало нестерпним. Гелена заплатила за каву й пішла. Вона відчула: той чоловік зауважив, що вона розмовляла з офіціантом англійською. Коли Гелена повільно рушила вузенькою вуличкою у напрямку до Сен-Ламбер, то почула, що в неї за спиною грюкнули двері кав'ярні.

Наступного дня, в понеділок, Гелена весь час думала, що варто було б познайомитися з іншими стажистками, аби не бути такою самотньою наступними вихідними. Під час обіду сіла до столика до білоруски Асі, почала з нею розмову ні про що, і довідалася, що та їздила на вихідні аж до Брюґґе, бо коли ще трапиться нагода побувати в цій країні? А наприкінці робочого дня до Гелени підійшов доктор Мартин Керт, чоловік, з яким вони працювали і який ще в перший день знайомства просив називати його просто Мартом. Март поцікавився, чи не сумувала Гелена під час вікенду. А потім спитав у неї дозволу, чи не може він представити їй пана Антоніуса ван Ремера – власника крамниці антикварного посуду неподалік від Сен-Мартен. Цей магазин належить родині ван Ремер протягом семи поколінь, а сам Антоніус є надзвичайно порядною і шанованою людиною – Март простяг руку в бік чоловіка з лисиною і черевцем. Той галантно вклонився Гелені. Вона впізнала чоловіка, який учора пив пиво «Авґустин», спостерігаючи за нею із-за газети.

Незважаючи на черевце й лисину, Антоніус ван Ремер виявився напрочуд приємною і навіть привабливою особою.

Він сказав, що надзвичайно любить своє рідне місто, і хоче, щоб прибульці полюбили його так само ніжно, як і він, бо Льойк кращий за Париж, кращий за Антверпен, кращий навіть за Брюґґе. Всі пращури Антоніуса ван Ремера по чоловічій лінії були уродженцями Льойка, а всі жінки – привозними (everything what comes from far is good). Тільки в нього, Антоніуса, життя не склалося, бо він порушив традицію, одружився зі своєю сусідкою, промучився двадцять п'ять років, і, врешті-решт, розлучився. Але й досі вірить у щасливе майбутнє для себе і для свого міста – з цими словами Антоніус ван Ремер витяг удвічі грубшого довідника і простяг його Гелені.

- Тут значно кращі плани окремих районів, а також значно більше пізнавальної інформації. Ви довідаєтесь, що у Льєжі народилися не лише Сезар Франк і Андре-Модест Гретрі, а й Жорж Сіменон. А неподалік, у містечку Ерстал, живе всесвітньо відомий художник і цілитель Рене Тевіссен, який має зв'язок з космосом і лікує абсолютно всі хвороби.

Навіть тих, хто в нього не вірить, також лікує.

Гелена і Антоніус вечеряли разом. Антоніус запропонував узяти пива, і коли Гелена сказала, що, загалом, пива не любить, Антоніус заперечив: це, мовляв тому, що вона ще не куштувала тутешнього. Тут є такі види пива, за які платять неймовірні гроші, так само, як і за сортові вина. Є спеціальне пиво для риби, для птиці, для свинини, для дичини. Він із радістю частуватиме її щовечора чимось новим. Також новий знайомий наголосив, що це ні до чого її не зобов'язує. Він абсолютно безкорисливо хоче зробити приємне гості його міста. Яка ще й до того ж така розумна й освічена. Одначе родинним статусом поцікавився.

- У мене є син, – відповіла Гелена, згадавши, що, певно, її син десь вештається, а його татко тим не переймається, пише вірші.

Антоніус відповів, що в нього є дві дочки і чотири онуки – Рея, Солана, Маріанна і Офелія. Але він іще раз зможе стати батьком і встигне виростити дитину.

Антоніус не запитував, куди її везти, він знав, де зупинилася Гелена, бо вчора, облишивши свою автівку, ходив за нею, заворожений її впевненою ходою та пишним попелястим волоссям. А по понеділках його магазин відкривається пізніше, і він із самого ранку сидів у своєму автомобілі ось тут, дивився на двері готелю. Коли побачив її, тихенько рушив за нею. Потім вона пішла вузенькими вуличками, де не можна їхати, і він облишив своє авто, пішов за нею і довідався, куди і з якою метою ця пані приїхала до Льойка.

Щирість цього чоловіка середніх літ з великою лисиною і великими синіми очима зачаровувала і дивувала. Це були цілковито нові, не пережиті життєві враження, цілковито неходжена життєва стежина, якою хотілося неодмінно йти далі. Лишившись сама у кімнаті готелю, Гелена гортала сторінки нового туристичного довідника і не могла вчитати жодного речення, хоча книга була навіть не англійською, а російською. Літери не трималися купи, ілюстрації розпливалися, серце калатало від того, як він, прощаючись, стиснув їй руку і як попросив дозволу побачити її ще раз.

А наступного вечора вони зустрілися знову, і був ніжний натяк: чи, мовляв, не могли б вони познайомитися ближче, адже не щодня трапляються такі запаморочливі зустрічі…

Антоніус був фантастичним коханцем. А банальна зовнішність пересічного підстаркуватого дрібного буржуа з черевцем неймовірним чином робила його особливо привабливим. Гелена поринула у невимовно солодкий туман любовної млості, якого, здавалося, не зазнала навіть у дні ранньої юності, коли їй було дев'ятнадцять років і вони тількино почали кохатися з Артемом.

«Спілкування з другим чоловіком дає дуже багато», – чула Гелена від однієї зі своїх колег, яка вийшла заміж вдруге і була вражена несподівано новим досвідом. Антоніус також був другим мужчиною Гелени. Артема вона зустріла дуже рано.

Вони рано одружилися, а кохалися ще до того. Гелена раніше за багатьох своїх ровесниць пізнала таємниці любощів і пишалася цим. Але згодом їхній досвід зрівнявся. A потім у подруг і знайомих почалися невдалі шлюби, нові чоловіки, нові друзі, коханці та спонсори, і вони стали мудрішими за неї з її Артемом.

Гелена весь час порівнювала їх, свого чоловіка, який навіть на дні своєї глибокої життєвої кризи залишався високим струнким красенем, і цього невеличкого смішного товстунчика. Але ж як він уміє з жінкою! Яке в нього робиться обличчя, як він торкає, як цілує, які слова промовляє! Артем завжди був класним! Але чи є слова сказати, яким є Тоні! Особливо Гелену зворушувало, коли він шепотів, ніби мріє ще раз стати татом. Гелена не могла поскаржитися, що її чоловік Артем тікав подалі від свого сина. Але маленький син був для нього не метою кохання, а тягарем, хоча він і був готовий героїчно ділити його з дружиною. Коли син був немовлям і було неймовірно важко, Артем сказав Гелені: «Перетерпимо цей час і більше не робитимемо таких експериментів. Нам обом треба жити!» А Тоні пристрасно шепотів, що пізні діти – то таке неймовірне щастя, якого можуть збагнути тільки ті, хто його пережив. Якщо вони з Геленою дійдуть до одруження, він стоятиме на колінах і цілуватиме їй ніжки, щоб вона народила дитину. О, як солодко вони її робитимуть! Так, що їм позаздрять боги кохання всіх релігій!

А поки Тоні хоче знайомитися з нею ближче й ближче. Він неодмінно приїде до Києва познайомитися з її сином, – а може в них вийде хороший контакт? І Гелена жахалась, чи не повела вона занадто ризиковану гру, яка може завершитися невідомо чим. Вдень, сидячи на лекціях та беручи участь в обговореннях, вона солодко згадувала ночі з Тоні й з тривогою думала про скоре майбутнє. Удаючи, ніби слухає, як співробітниця світової екологічної організації, старанно вимовляючи англійські слова, розповідала про системи очисних споруд у громадських парках, Гелена перебирала можливі жахіття, якими завершиться її фатальний роман з Тоні: Артем уб'є їх обох, коли льєжський гість приїде до Києва. Або уб'є себе. Або, навпаки, руки на себе накладе Тоні, коли довідається, що прекрасна незнайомка зі стрункими ногами й попелястим волоссям виявилася одруженою із київським безробітним, який, долаючи суїцидні стани, їсть із банок супи, які недоїв чоловік його матусі, і, сидячи вдома, пише щемні вірші, лишаючи опуси навидноті, щоб кохана дружина читала їх після тяжкого робочого дня.

Якби вона не дозволила подіям іти так, як вони йдуть, а виявила твердість духу і таки спровадила Артема назад до його матері, проблем не було б. А то тримала на чорний день, думала, раптом знадобиться. А, точніше, взагалі нічого не думала. Просто було дуже багато роботи. Не було часу розібратися з тим, що валяється в хаті. Наприклад, у кутку стоїть ціла торба одягу і взуття, з яких повиростав син, і нема часу віддати, комусь би знадобилось, а так стоїть, займає пів-хати… І знову напливали п'янкі квітневі вечори, і Тоні зустрічав її біля виходу, і вони їхали десь вечеряти, а потім до нього.

Гелена ходила кімнатами на другому поверсі над магазином і роздивлялась портрети на стінах і дивні книги на полицях, і Тоні знімав з полиць фоліанти у шкіряних палітурках французькою та фламандською мовами, гортав перед Геленою пожовклі сторінки, між якими траплялися засушені побляклі квіти з несподівано п'янким запахом. Нових книжок у цьому домі не було. Навіщо вони? Навряд чи котрусь із них захочуть розгорнути через триста років. А ці книги, якщо цей світ не завалиться, й тоді вабитимуть ще ненароджених читачів. З бібліотеки вони перебиралися до спальні, і в інтервалах між поцілунками він говорив їй, що давно мріяв познайомитися з жінкою зі Східної Європи, бо найкращі жінки саме звідти. Але добре, що не давав шлюбного оголошення, дочекався нагоди, поки жінка здалеку сама приїхала до нього.

Безтурботний час екологічного євростажування добіг кінця. Учасникам видали посвідчення, що вони прослухали, опанували, й віднині розвиватимуть у своїх країнах передову екологічну культуру. Залишалися тільки три дні екскурсій по країні для учасників стажування. Антоніус домовився з Мартом Кертом, що сам зорганізує для Гелени екскурсійне обслуговування і відвезе її в аеропорт.

- Я тобі писатиму і дзвонитиму. Ми скоро побачимося знову, якщо тільки ти того хотітимеш, коли повернешся додому, – шепотів Тоні, і Гелена неймовірним чином відчувала, що його, так, само, як і її, щось мордує. Можливо, він поспілкувався ближче із Мартом Кертом, і той подивився в її анкету і сказав Тоні, що вона одружена? Але це ні про що не свідчить! Буває, люди давно не живуть разом, але з якихось причин не оформили розлучення. А в нашій країні спробуй не жити разом, якщо багатьом взагалі жити немає де. І подружні стосунки мимоволі періодично поновлюються, якщо той тип весь час під боком…

Настав її передостанній вечір в його домі. Вони поряд у вітальні на софі, він поклав їй на коліна свою голову, ледь прикриту залишками рудуватого волосся. Він обережно пестить кісточки її ніг, ледь їх торкаючи, а вона боїться поворухнутися, так їй добре. Внизу лунає гуркіт, то несамовито гупають в його двері. Здається, їх хочуть виламати. Він неохоче підводиться, визирає у вікно, бачить, хто там унизу стукає, і на його обличчі апокаліптичний переляк.

- Піди відчини, – каже вона йому, і він поспішає вниз, попросивши її лишатися тут. Господи, хто це зіпсував їм ТАКІ хвилини? Гелена згадала, що протягом дня хтось декілька разів телефонував сюди, і Тоні кидав трубку, пояснюючи їй, що то були wrong calls. Стривожена Гелена біжить вниз, до входу, і завмерши на сходинках, бачить, як Антоніуса пристрасно обнімає молода жінка, припадаючи до нього то губами, то щокою. А Тоні розгублено ледь поплескує жінку по сідниці.

- My baby! My teddy-bear! – вуркоче гостя.

Коли новоприбула особа помітила Гелену в пеньюарі, вона одразу ж нагородила Тоні дзвінким ляпасом. Гелена хутко збігла по сходинках і люто вдарила її в лице.

- Why me? – весело розреготалася новоприбула, – you would better… ой! как єво?.. be so kind…

Щодо походження нової гості сумнівів немає. То є співвітчизниця Гелени. Або громадянка котроїсь із сусідніх північних держав. Більшої, чи тієї, яка менша. Жінка молода, не старше тридцяти. Досить показна, хоча й дещо вульгарна.

Говорить англійською значно гірше за Гелену, але напалася на Антоніуса і допомагаючи собі російськими фразами виголошує гнівний монолог-допит…

- Ото так ти закінчуєш справи про розлучення й розподіл майна! А сам вішаєш локшину на вуха наступній! Думаєш, я не бачила, скільки амурних листів лежить у твоєму секретері?

Це вже котра за номером? П'ятнадцята? Двадцять п'ята? Аж розум відібрало, коли до тебе в руки пішли дешеві баби зі Сходу!

- I can't say it was cheap… – пролепотів Антоніус.

- Старий розпусник! – не заспокоювалася гостя, – одна за поріг, а друга в дім! Я пришлю до тебе твою поліцію! Тебе оштрафують за падіння моральності! Теж мені середній клас!

Поважний буржуа!

- Як ти дісталася сюди? – нарешті спромігся Антоніус.

- Ти не відповідав на листи, не відповідав на телефон, – почала драматично хлипати гостя, – я подумала, щось сталося! Ти хворий, або у в'язниці, треба рятувати! Російська баба завжди так думає! А ти, виявляється, відкрив удома філію антверпенського борделю! Я зараз приведу полісменів! Ти мені заплатиш за це!

- Скільки? – простогнав Антоніус.

Гелена побігла нагору, до спальні. Притьмом скинула напівпрозорий пеньюар з бантиками, одяглася в те, що збиралася одягти в дорогу. Встигла подумати, що то один з тих костюмів, які Тоні купив їй на великодньому ярмарку. Але куди вже зараз сортувати чи перепаковувати речі…

Тим часом Тоні разом із гостею перебралися теж нагору, до вітальні.

– У мене є листи, що ти збираєшся одружитися зі мною, тільки-но розділиш майно з колишньою дружиною! – лунало на весь дім, – заплати зараз хоча б тисячу, і я дам тобі підписку, що більше не турбуватиму тебе!

- У мене немає готівки…

- Піди до каси в магазин!

- Але то буде в місцевій валюті…

- Нічого.

Гелена ввійшла у вітальню з валізою в руках. Тоні тихо застогнав і поволікся униз. Почувся звук, з яким відмикалися двері до магазину.

- Таня, – гостя простягла Гелені руку. – Мені дуже жаль, що все так сталося.

- Гелена. Мені теж дуже прикро.

- Ти звідки?

- З Києва.

- В Києві ще можна жити. А я з Бородуліна. Ми рушаємо туди на машині. Можемо й тебе взяти.

- Ви на машині?

- Так! Брат чекає біля собору.

- У мене літак післязавтра рано-вранці.

- Тобі він купив квиток на літак? Мені брав лише на автобус.

- Я тут у відрядженні. На стажуванні.

- Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт.

Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію.

Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші.

- Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! – заверещала Таня.

- В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці.

- Мені теж потрібні гроші, – твердо сказала Гелена, – я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами…

Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки.

- Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, – наказала Таня. – Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, – у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, – поглянь, яка розгалужена мережа!

Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть?

- Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от – повернулася…

Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві?

Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером.

- Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі.

- Тобто, тут нічого не виходить?

- Я ж тобі казала, що він старий розпусник! – І що тепер?

- Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося.

Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими.

- Я заплачу за готель, – озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста.

Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою – Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим.

Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала:

- Нам був потрібен цей досвід…

- Вибачте, що я вас вдарила.

- Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»?

- Як ти познайомилася з ним?

- За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. – І навіть до Америки.

- Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя – за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу – у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки.

- А хіба у вас із ним різні батьки?

- Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат.

- Зовсім не брат, – похмуро озвався Вітюша.

- Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні!

- Як це – працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? – здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен.

- Ти б не дуже патякала, – прогудів Вітюша.

- Ми ще не проїхали поворот до готелю? – змінила тему Таня.

В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер.

Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті.

– Ви, мабуть, хочете разом? – спитала Гелена.

- Нам зараз не до трахання, – брутально відповів Вітюша.

Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею взяли в дорогу: сало, солоні огірки, в'ялену рибу. Дістала й пляшку горілки.

Гелені їсти не хотілося. Вона повечеряла з Тоні. Пити, тим більше горілку, теж не було бажання. Вона тільки вдавала, ніби п'є, щоб не ображати своїх чудернацьких супутників.

Після другої мандрівники порозв'язували язики. Вони відверто зізналися Гелені, що вже давно практикують шлюбний євробізнес, а саме: Таня за допомогою своєї пікантної фотогенічної зовнішності знайомиться з євроженихом, приїздить до нього в гості, провадить «розвідку боєм» і «рекогносцирування на місцевості», а потім вони з Вітюшею грабують буржуя. Докори сумління їх не гризуть – Гелена щойно на власні очі побачила моральне обличчя усіх тих антоніусів та корнеліусів.

- Але ж у цих країнах добре працює поліція! Вас можуть упіймати!

- Та вони навіть не заявляють у поліцію. Знають, що дуже багато доведеться розповідати про себе!

Таня з Вітюшею сказали, що досі все у них було спокійно.

Ніхто не пов'язує Вітюшин фольксваґен із гарненькою Танею, яка за паспортом зовсім не Тетяна, а Ірина. Єдине правило безпеки, якого вона дотримується – каже своїм євродрузям, що вона Таня, а також, ніколи не їде за їхніми запрошеннями, а бере туристичну візу.

- Так працювати значно краще, ніж по борделях, як наша з Вітюшею шкільна подруга Лєна… Але працювати треба, бо треба жити.

- Так, треба жити, – ствердно сказав Вітюша, а ТаняІра поклала йому голову на плече.

А потім вони випили ще, і розповіли, що збираються неодмінно добудувати будинок у своєму Бородуліні, бо найкращого місця у світі немає. А також у них неодмінно буде дитина. Тільки треба ще назбирати грошей.

– Зараз би взяли хороший шмат, аби не ти! – люто закричав на Гелену п'яний Вітюша, хапаючись за ніж, яким різав сало. Іра-Таня схопила його за руку:

- Вітюшо, чи ти здурів?! Ти сам винен! Треба було нам їхати до нього, коли він на мене чекав!

Гелена перелякано схопилася.

- Не бійся, – зашепотіла їй на вухо Іра-Таня, – він скоро засне! І тебе ми не пограбуємо. Хіба можна грабувати своїх?

Я просто не хотіла казати Вітюші про ті гроші, про які знаєш ти, бо він викине їх на загорожу навколо хати своєї матері, а я, навпаки, хотіла б їх відкласти на наш дім…

- А коли Антоніус чекав на тебе? – спитала Гелена, – у вас була призначена зустріч?

- Так, ми спочатку домовилися, що я приїду в травні! У другій половині! А Вітюша каже: поїдемо зараз! Адже у нас у травні п'ята річниця весілля! Я й вирішила: приїду раніше, зроблю старому сюрпризик! От і зробила!

- А коли ти була в нього до того?

- Більше місяця тому. На початку березня.

Невдовзі Таня-Іра відвела п'яного чоловіка до машини, де і вклала його.

- Нехай би спав тут, – сказала Гелена.

- Він звик. Він іноді вдома встає з койки і біжить спати до машини. Він дуже перевтомлюється. Працює, як звір.

Подеколи по сорок вісім годин за кермом. Ну от і зривається.

Він все-таки у мене справжній мужчина, – з ніжністю сказала про свого чоловіка молода жінка, – не те що деякі, хто від життєвих стресів впадає в депресію і лягає на диван.

Ти, мабуть, і сама знаєш таких!

Вимкнули світло й лягли. Із сусідньої койки невдовзі почувся п'януватий хрип. Гелена спробувала оцінити, що може бути найгірше в її ситуації. Тверезо все розклала по поличках, як її колись учив Артем, коли брав із собою в експедицію. Навряд чи ці люди таки пограбують її і залишать тут. Вона поклала під подушку сумку з грошима й документами. Гелена на відміну від них не пила, а отже, прокинеться, якщо раптом полізуть до її сумки. А, якщо її залишать тут, в цьому готелі, то в неї на всяк випадок є номер мобіли Марта Керта. Та й телефон Антоніуса ван Ремера теж. Гелена примусила себе заспокоїтися і заснути на декілька годин, як її навчив Артем. Попереду ще одна нелегка ніч поза домом.

Треба виспатися, бо невідомо, які ще божевілля трапляться по дорозі додому.

Але надалі все відбулося без екстрем. Встали рано, і виспаний Вітюша прийшов умитися до їхнього номера спокійний і чемний. Вони поснідали залишками вчорашнього сала. Гелена запропонувала своїм супутникам почастувати їх кавою у кафе при готелі. Але Іра-Таня наказала їй берегти ТЯЖКО ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ і не витрачати їх на всяку єрунду. А сама витягла кип'ятильника, бляшанку з розчинною кавою, слоїка з цукром і пластикові стакани.

Вітюша хвацько вів авто, насолоджуючись тим, що добре виспався і тим, що на цих дорогах можна гнати зі швидкістю сто шістдесят. А попереду клята Польща, де знову треба буде сідати на дев'яносто. Таня-Іра теж була в доброму гуморі, бо, як вона зізналася Гелені, зайвий раз не паскудилася із європейським середнім класом. Коли у нас з'явиться середній клас, то й у нас позчезають усілякі паскудства.

- Але ж у них середній клас є, – заперечила Гелена, – і, разом з тим, скільки паскудств!

- В них це від переїдання.

- В них – від ПЕРЕїдання, в нас – від НЕДОїдання.

- Нема раю на всій землі, та нема й на небі, – доречно зацитував великого Кобзаря Вітюша за кермом.

Більше не обговорювали загальнофілософських проблем.

З Геленою взагалі не спілкувалися, а з тих реплік, якими обмінювалося подружжя із п'ятирічним стажем, Гелена зрозуміла, що Вітюша просто не може їхати додому з такою малою здобиччю. Треба окупити дорожні витрати. Тількино вони відвезуть свою попутницю до аеропорту, одразу ж вирушать на нове діло. У Тані-Іри є ще один потенційний наречений в одній із країн шенгенської зони.

– Нам був таки й справді потрібен цей досвід, – сказала Гелена, прощаючись з новими друзями, з якими щойно обмінялася адресами й телефонами.

- Приїздіть до нас у Бородулін, – одночасно мовили обоє, – якщо десь і є на землі рай, то це у нас в Бородуліні влітку.

В аеропорту нудно до запаморочення, але спокійно і безпечно. Час іде безсовісно повільно, але все-таки йде.

Настала ніч. Гелена не пішла шукати готелю, дрімає у шкіряному кріслі в колі транзитних пасажирів із країн Близького та Далекого Сходу. Вона періодично прокидається, аби переконатися, що гроші та валіза з дорогими обновами на місці. А потім знову забувається, і дурні думки летять до неї сюди, в зал великого міжнародного аеропорту. То вона судомно чекала Тоні – чому він не приїхав сюди, адже він знає, що її рейс завтра вранці. Він має приїхати і пояснити, що з тою бородулінською авантюристкою в нього все давно закінчено, а любить він тільки Гелену. А під час наступного забуття думала вже про Артема і про те, що, хоча й мала гроші на телефонну картку – жодного разу не подзвонила. Просто сказала точну дату свого повернення. Нехай чекає. А може, з ним щось сталося? Може, він наклав на себе руки, допоки вона тут розважалася? Не кожен може, як цей Вітюша, терпіти авантюрний заробок своєї дружини, який вона виконує, без сумніву, із певним задоволенням. Недарма й отримала по пиці від Гелени! Та й ту суму, яку хотіла, скачала з льєжського «нареченого» саме завдяки їй! Гелена люто стиснула кулаки та зуби й знову отямилась. І знову перевірила, чи на місці гроші. Все на місці. Та й грошей везе додому несподівано багато. Не в грошах щастя, але без них немає повноти буття.

А зараз такий час, що, як каже її нова подруга Таня-Іра, грошей без блядства не заробиш.

Настав ранній ранок. Оголосили посадку. Гелена побачила біля реєстрації інших стажистів з України, які привіталися з нею. Її валіза від'їхала по стрічці до багажного відділення. Якби не та бородулінська лярва, Тоні зараз проводжав би її до паспортного контролю, а перед тим вони б довго сиділи поруч, стискаючи руки одне одному. Але, може, воно все на добро, подумала Гелена, пливучи по рухомій підлозі нескінченного коридору, що виводив до терміналів, біля яких стояли літаки. Адже тепер не треба думати, що брехати Артему і де ховати його, якщо приїде Тоні. Антоніус не приїде. І Таня-Іра також більше до нього не поїде. Аби тільки з Артемом все було гаразд. Господи, хоч би з ним усе було добре…

Артем зустрів Гелену в Борисполі. Він зауважив новий розкішний костюм, в якому вона вийшла до нього з-за розсувних дверей. Всю дорогу в таксі їхали мовчки, бо сказати одне одному могли тільки дуже значущі слова, яких не вимовиш у присутності похмурого водія. Артем стискав її руку, і вона не забирала руки, і вони мовчали, і мовчалося їм легко.

Артем не дозволив Гелені розплатитися з таксистом. Вони піднялися до себе.

- Ти голодна?

- Я їла в літаку. На міжнародних рейсах годують…

- Я знаю. Але я все-таки щось приготував для тебе.

У вітальні накрито стіл. Вино, келихи, закуски. Артем стежить за реакцією Гелени. Господи, вона, здається, навіть ховає сльози. Сідає до столу в дорожньому одязі, хоча, загалом, з дороги перш за все хочеться піти в душ. Артем сідає навпроти.

- Вина?

- Звідки в тебе гроші?

- Дві з моїх пісень купив один театр для нового спектаклю. Розплатилися зразу ж. Це не бозна-скільки. Але будуть іще замовлення. А ще я влаштувався у тому ж театрі робітником сцени. Знов-таки, не бозна-що. Але щось буде!

Ми з малим вивчили одну пісню дуетом. Сьогодні ввечері заспіваємо для тебе… Експедицій більше нема, але треба якось жити.

- Так, треба якось жити, – тихо сказала Гелена, згадавши, що вчора неодноразово чула ці слова від бородулінського подружжя.

– Тебе довго не було. Я чекав тебе. Коли тебе не було поряд, я знав, що маю зустріти тебе… Мабуть, мені був потрібен той досвід… – закінчив він, і одразу ж поміняв тему. – Як тобі їздилось, Гелено?

Вона здригнулася. А потім таки заговорила:

- Ніби ти не чув від друзів і знайомих, що таке закордонні стажування? Місяць оплаченого неробства і повного випадання зі звичного буття.

- Вірші – то також випадання зі звичного буття…

- Ти можеш видати свої вірші. У мене є гроші, – Гелена витягла з гаманця новенькі зелені папірці, які позавчора ввечері отримала від Антоніуса ван Ремера.

- Навіщо ти пускаєш такі гроші… за вітром? Ти ж їх заробила. Тобі стільки потрібно всього.

- Це не ті гроші, на які можна жити. Я їх не заробила, а… можна сказати… виграла в якусь дику лотерею. Пам'ятаєш, ті гроші, які ти колись привозив із експедицій?

- Польові, які економив, під які писав фальшиві звіти?

Як їх забути?

- То хіба на них можна було щось купити? Меблі, чи навіть штори на вікна? Їх можна було тільки пропити, прогуляти, пустити за вітром, і мати від того особливу повноту буття. Так і ці гроші. Їх можна тільки кинути на вітер. Або на вірші.

- Дякую, Гелено. Не уявляю, де ти могла взяти такі…

- Можу тільки сказати, що не вкрала.

- Але вони, якщо ти так вирішила, будуть виправдані.

- Дай, Боже.

- Адже кожен рядок тих віршів присвячено Тобі…

Земляки на чужині

- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.

- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.

- Відкорковуй нову.

- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.

- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель відкрив чергову пляшку. Знову гучно лунало «Будьмо!», «А щоб їм усім!» та інше, таке незвичне у тихому провулку між Садовим та Бульварним кільцем. Назавтра друг із сім'єю їхали у відпустку, а йому лишали вільну квартиру у Москві. Несподівано все склалося напрочуд вдало. І минулої ночі потяг радісно вистукував: «Усе як треба! Усе як треба!» Щороку дружина плакалася, що не може сама їхати з дітьми у відпустку, і він їхав із ними, знову відкладаючи на потім давню мрію попрацювати у московській бібліотеці. І раптом – путівка до моря. Відправив сім'ю і зателефонував до білокам’яної.

– Добре, що зібрався зараз, бо відділитесь, потім не пустимо вас до нашої бібліотеки, – засміялася у слухавку другова жона. Він трошки образився на неї, можна подумати – москвичка, але це він їй скаже при зустрічі, а зараз кинувся діставати квиток. Убив два дні, перш ніж зміг виїхати. Але ось нарешті він сидить із друзями у їхньому провулку, п'є вино і навіть зумів підняти на-гора глибинні пласти мовної пам'яті свого друга й однокласника.

- Чи не тужиш ти за нашими порічками – вони саме зараз дозріли? Чи пам'ятаєш іще смак юшки із жаливи?

- Ти і сам живеш у зросійщеному Києві, а не в рідному селі.

Говорили до пізньої ночі. Десь о патріотичній годині другова дружина пішла спати, а земляки сиділи до перших півнів. Вранці, коли хазяї вирушали, він крізь сон почув:

- А що, як раптом з'явиться…

- Нічого, якось розберуться…

Він встав пізно. Щось нашвидку поїв і вирушив до бібліотеки на Волхонку. Пішов пішки, щоб розвіяти вчорашній хміль. Вийшов до пам'ятника Грибоєдову, попрямував по М'ясницькій, сповільнив ходу біля китайського будиночка. Навколо шуміла, дзеленчала, реготала і демонстративно акала гамірлива Москва. До бібліотеки дістався вже по обіді. Його не хотіли записувати, бо в нього не було ні документа про вчений ступінь, ні аспірантського посвідчення. Стара діва у бюро перепусток була невблаганна.

Невже все даремно? Навіщо йому та Москва, до якої він поривався два дні і декілька років? З дружиною мало не посварився… Стара діва зникла, її заступила гарненька дівчина, вона дала йому тимчасову перепустку на 10 днів. І відновився райдужний настрій. «Усе так, як треба! Усе так, як треба!»

Першого дня він вирішив не шукати книжок зі свого мовознавства, виписав збірки української поезії, які йому принесли надвечір. Вилучені з київських та львівських бібліотек, ті «Мандрівки серця» та «Вогонь Купала» спокійно припадали пилом тут, у бібліотеці імені Леніна. Додому, у порожню другову квартиру він повернувся щасливий і просвітлений. Усе гаразд! Перший день минув добре! А наступні дні будуть ще змістовнішими! Він багато встигне!

Житиме спокійно і мудро.

Спокійно і мудро він прожив ще два дні. А на третій з'явилася вона. Майже безшумно відімкнула двері, увійшла до хати і сказала: «Здравствуйте».

- Добрий вечір, – непривітно відказав він. Вона одразу ж перейшла на українську:

- Ви в якій кімнаті влаштувалися? Яка вільна?

Він сидів не в тій кімнаті, де було його ліжко. Довелося встати зі зручного крісла, звільнити кімнату для непроханої гості. Вона миттєво причинила двері, а потім, коли він розмірковував, чи не піти йому до ванни, і вже попрямував туди, вона спритно обігнала його.

Це була двоюрідна сестра з боку мами другової жони.

Приїхала до Москви на курси підвищення кваліфікації творчих працівників. А в чому полягає її кваліфікація і творчість – і сама не знає.

Вони розсміялися. Вона примудрялася однією рукою накладати на себе якісь креми, а другою зладнати непогану вечерю. Він дістав пляшку вина, яку збирався зберегти до повернення друга. Вона добре знала, де що лежить. Витягла звідкись і постелила на стіл вишиті серветки. Він розлив вино. Пильно подивився на неї й урочисто запитав:

- Можна задати вам запитання?

- Я одружена, але з чоловіком живу лише по релігійних святах. Маю сина. За декілька днів матиму фатальні тридцять сім років…

- Ні, що ви, я не про те! Я хотів про інше. Можна? Де ви народилися?

- В Києві. А де ж іще?

- Але ви так добре розмовляєте українською. Як це сталося? Як ви дійшли до цього?

– Ви знаєте, в українському середовищі багато мужчин. Більше, ніж жінок. Ну… ідіотів завжди більше, ніж ідіоток…

- Ви це серйозно? – із жахом запитав він.

- Цілком… Так от, жінок значно менше, жінка гостріше відчуває свою жіночність. – І тільки заради цього ви заговорили по-українськи?!

- А хіба цього мало? Моя сестра з боку батька, так та взагалі заговорила мовою суахілі, коли трапився відповідний мужчина.

- А на якій ви розмовляєте з хазяями цього дому?

- Переважно мовою міжнаціонального спілкування.

З українськими інкрустаціями.

- А з матір'ю? З чоловіком? Із сином врешті?

- Зі свекрухою, – підтримала вона його тональність. – От із нею я общаюся на руско-українськом язику. Так вона міня лучче понімає і передає восени картоплю.

- Тобто ви така прагматична?

- Ну, а то ж як? От із вами почала по-російськи, то ви набундючились, як той сич. А перейшла на рідну мову, то й гарного вина не пошкодували.

Вони нарешті випили і знову розсміялися.

- А ви бачили коли-небудь справжніх сичів? От, даю сто проти одного, що ні! А в нашому селі…

Вони сиділи довго. Вона підкладала якихось страв, він підливав вина. Він розповідав їй про себе і про своє життя. З гордістю оповів їй про свою дружину, яка відмовилась від допомоги своєї матері у вихованні дітей, мужньо несе тягар сім'ї сама, бо русифікована теща не вважає за потрібне спілкуватися з онуками українською.

А вранці, коли він вийшов із своєї кімнати, вона чепурилась біля свічада у передпокої. Мостила на шиї довгого малинового шарфа. Айседора Дункан!..

- А не затягне під колесо?

- Я не сідатиму в авто.

- Девушка в красном…

Навіщо він вимовляє штампи з лексикону дешевих залицяльників?.. А увечері він витяг останню з привезених із дому пляшок вина. Треба буде завтра купити ще. А вона накрила вже не в кухні, а у кімнаті. Взяла із серванта гарний посуд.

- Треба хоча б якось прикрашати своє повсякдення.

А то життя таке собаче, – весело пояснила вона.

- Давай я тобі допоможу.

- Краще не заважай. Я звикла. Мій чоловік, з яким я живу лише по релігійних святах, а був час, коди це траплялося частіше, по сто разів на день повторював про шлунок і шлях до серця, і все таке інше.

- Так низько цінував?

Вона удавано трагічно зітхнула.

Сіли до столу.

- Як кваліфікація?

- Підвищується! Сьогодні вивчали… как его… маатемати-ческое а-абеспечение творческава пра-ацеса.

- А тебе не шокує, що українські творчі працівники підвищують свою кваліфікацію у Москві?

- Я була б у стані шоку, якби на ці курси не потрапила!

По-перше, – вона почала згинати пальці, – я шагаю по Москві, а по Києву я ганяю з торбами. По-друге, я відпочиваю від чоловіка…

- Це від того, з яким лише по релігійних святах?..

- У тебе феноменальна пам'ять. По-третє, вищезгаданий чоловік хоч трошки поспілкується із синочком, бо втікає від нього, як персонаж християнської демонології від святої води.

- Але я не про те… Яка може бути користь творчим працівникам України від цих московських курсів?

- Як це – яка? Стільки нещасних жінок від Владивостока до Кеніґсберґа отримали змогу хоч трошки не годувати своїх трутнів, а ти питаєш, яка користь?

- Але ж це є цілеспрямована акція русифікувати творчий процес на місцях!..

– А скільки у нас романів! – не слухала вона його. – Як у кожному радянському колективчику, баб і дівок – двадцять три, мужиків усього троє, то їх розібрали першого ж дня. Така п'янка атмосфера кохання, аж завидки беруть.

Особливо милі Дільмар із братнього Узбекистану і Галя з братнього Кольського півострова. Він їй під столом руки цілує.

- А як ти взагалі ставишся до таких зв'язків на один місяць?

- На півтора. Позитивно. Може, у жінок вдома такі стегозаври, що першому-ліпшому Дільмару кинешся на шию.

- Ти це серйозно?

- Цілком.

- А я б так не зміг… А ти?

Вона дивно подивилася на нього, і він відвів погляд.

А потім подивився знову. На стіні пульсував химерний світильник, стилізований під свічу. Вогники стрибали по келихах і по пляшці з-під вина. За вікном лунко мовчав Малий Хрюків провулок. Пауза стала нестерпною. Він тяжко підвівся, дійшов до стіни, клацнув вимикачем і накинувся на неї. Вона несамовито упиралася, він був сильний і невблаганний. Вона намагалася розчепити його гарячі руки, він стискав її сильніше і сильніше, тримав її голову так, щоб вона не могла уникнути поцілунків у губи.

- Відчепися! З-здурів зовсім!

- Невже я тобі такий огидний?

- Не огидний… Але це не означає, що я повинна… з тобою злягатися…

- Ну навіщо ти так грубо… я б такого і вимовити не зміг… навіть про себе…

- В-відчепися!.. Невже я тобі… раптом… аж так сподобалася?

- Щось у тобі мені дуже подобається…

- Нічого тобі не подобається!.. Просто бабу треба…

– Ну знову ти так… – образився він, намагаючись розстебнути ґудзика на її тісних джинсах. Сказ-зитися можна!

- Заб-бер-ри свої р-руки!

Він схопив її, поніс до ліжка.

- Н-ненормальний! Я буду кричати!..

Він випустив її.

- Ти зовсім не настроєна сьогодні.

- Я взагалі ненастроєна вже багато років.

- А у мене… все так болить…

- То у мене є анальґін! Давай я тобі дам!

- Ти знущаєшся! Анальґін цього болю не втамує.

- То давай викличемо швидку! Може, вколять тобі промідолу! – вона говорить так, ніби йдеться про ниркові кольки.

- Не треба, ну що ти, не треба, не треба, не треба… – схлипував він.

- Ну все, все, хлопчик заспокоївся, – вона погладила його по похнюпленій голові, – все, все, з кожним буває, це справа житейська… Я тобі не нагадаю про цей інцидент…

Ну все, все. Лягай спати. Надобраніч.

Він спав неспокійно і серед ночі прокинувся. Він увесь був із бажання і болю. Встав і вийшов у передпокій. Підійшов до дверей її кімнати. Там було тихо. Спить. Не кидається по ліжку, не стогне від незрозумілих пристрастей. Жінка. Гарна жінка. Просто жінка. Жінка. Саме ця, колюча, іронічна, навіть зла. Він відчинив двері до її кімнати. Вона щось підсунула до дверей, чи стілець, чи журнальний столик. Вчинився гуркіт.

Швидше, швидше, поки вона не прокинулась остаточно, бо знову почне упиратися, пропонувати анальґін… Боже мій!..

Вчепилася зубами у вухо, дряпає обличчя, шию, груди.

Мабуть, дуже боляче, але він нічого не відчуває, бо інший, диявольський біль у сто разів сильніший. Мабуть, вона кричить, мабуть, лає його усілякими словами. Але ось нарешті… нарешті…

… Коли він прийшов до пам'яті, відчув страшенний біль – тепер уже у вусі, і такий же страшенний сором. Повільно підвівся і не відразу збагнув, що вони з нею вже не в ліжку, а на підлозі поряд. Що тепер робити? Попросити в неї вибачення? Вона ніби мертва. А йому хоч кричи від болю у вусі. Воно, мабуть, теліпається на одній нитці. Вона його, здається, відірвала. Помацав рукою – ні, вухо на місці, тільки дуже гаряче.

Він сів поряд із нею. Вона мовчала. Він підвівся, розрівняв зібгане простирадло, підмостив подушки. Поклав її у ліжко, і вона, така тендітна, здалася йому надзвичайно важкою.

Накрив її і пішов з кімнати, й услід йому почувся солодкий голос:

- Ти куди?..

Відтоді кожна мить перебування у Москві була залита хмільним напоєм і палючим сонцем бажання. Спрага втамовувалася і виникала знову. Ще один чи навіть два дні він ходив до бібліотеки, але потім вони облишили: він – книгозбірню, вона – свою кваліфікацію. Бо який сенс сидіти в урочистій тиші, гортати сторінки раритетів і бачити в імлі… ось він наближається до неї… легенько бере зубами сережку, що перекрутилася у її вушку… повертає на місце… забирає пасмо з чола… яке падає знову…

Неймовірна спека палила Москву. Як перед кінцем світу.

Вони повільно виходили на Чистопрудний бульвар. По так званому Чистому ставу плив чорний лебідь. За парканом дзеленчав трамвай А. По алеях ганяли діти. Вона пропонувала пошукати голову Берліоза, він казав, що не розуміє, про що йдеться. Вона здивовано пояснювала, він казав, що «Майстра і Маргариту» прочитає у якісному перекладі на рідну мову.

Потім вона затягла його у нетрі Телеграфного провулка, і повз жебраків коло церкви Федора Стратілата вони виходили на Кривоколінний провулок і блукали біля будинку, де бував Веневітінов, а Пушкін читав «Бориса Годунова», і вона казала, що дуже любить цей куточок Москви. А він розповідав, що від дитинства вчився ненавидіти Москву, навіть апельсинів, що їх привозив дядько, не їв, бо вони з Москви, але в цих провулочках справді щось є, і, якби не вона, ніколи не заблукав би сюди. А потім повз Лазаревський інститут по Вірменському провулку вони виходили на Маросєйку і знову поринали у плетиво Старосадських та Петроверигівських провулків. Палило сонце. Він клав їй руку на плече або на талію, і вона не заперечувала, і ніхто не звертав на них уваги, ніби вони були юними хлопцем і дівчиною, яким сам Бог велів обніматися на вулиці, тоді як обоє вже були на гіршому боці від тридцяти, як то кажуть англійці, або, ще точніше, на кращому боці від сорока. І далі, повз колонаду кафедральної синагоги, вони виходили на проїзд Сєрова і спускалися на площу Ногіна, і заходили до кав'ярні, де каву варили на піску майже так само, як на Вірменській у Львові, брали по чашечці і голосно розмовляли по-українському.

- Эт кто та-акие? Па-аляки? Чехи? – дивувалися у кав'ярні, а вони навмисно вживали галицькі звороти, щоб більше бути схожими на іноземців.

А вночі… вночі небо падало на них, а земля кудись зникала. Він із особливим захопленням робив їй добре. Щоб хоча ненадовго вона скидала той одвічний панцир іронії.

- Це безодня, безодня, – шепотіла вона. Безодня – було її улюблене слово. Чоловік і жінка – то безодня. Минуле – безодня. Майбутнє – безодня. І творчість – теж безодня.

Не та творчість, що на її курсах, ні, справдешня творчість. А якщо зустрічаються дві безодні, може бути такий резонанс, що почнеться землетрус… Але досить часто божевільна безодня перетворюється на сміттєву яму. Дуже брудну, – поверталася вона у звичне русло.

- Чи не здається тобі, що за твоєю іронією приховане бажання мати надійного чоловіка, з яким живеш не тільки по релігійних святах?

- Ти придурок, – відповідала вона.

- Твоя відповідь доводить сказане мною.

– А твоя – мною.

Час танув, як морозиво в спеку. Одного дня вона вирішила все-таки навідатись на свою кваліфікацію. Напередодні домовились зустрітись у метро, щоб піти пообідати у «Варшаві» на сьомому поверсі. Зранку вона поїхала у своє Ховрино. Він відвик бути без неї, нудився, а потім поїхав до бібліотеки. Його перепустка закінчилася. І його вразила жахлива марність перебування у Москві. Ресторан «Варшава»!

На сьомому поверсі! І без того щодня вино! Вчора стояли у черзі серед російських ханиг! Їй це подобається, а йому – не дуже. Безнадійно поплентався до бюро перепусток. І раптом побачив ту дівчину, що записала його минулого разу.

- Дівчино, дуже прошу вас, ще на два тижні, приїхав тільки заради бібліотеки…

Дівчина продовжила перепустку. Його книжки вже здали до сховища. Він кинувся виписувати їх знову. Знову шукав у шухлядках шифри, інвентарні номери, роки видань.

На призначену зустріч спізнився хвилин на сорок. Її не було. Він роздратовано зачекав ще десять хвилин і повернувся до бібліотеки.

Вдома увечері він згадав: так, сьогодні її день народження.

Він іще розпитував про її знак зодіаку. Так, вона Лев. Левиця.

Хотіла відзначити свій день народження з ним «на сьомому небі».

- Але ж я приїхав до Москви працювати у бібліотеці, а не кохатися! Поїхав наново виписати книжки, бо через нашу з тобою гульню їх повернули до сховища. А коли я ще потраплю до Москви? Мені не світять всілякі там курси творчих працівників. От і запізнився, але могла б зачекати, не влаштовувати істерик… – І де ти, таке миршаве, взялося на мою голову? – перебила вона.

Він закрився у своїй кімнаті. Крізь двері чув, що їй декілька разів дзвонили, вітали з днем народження. Зателефонували і хазяї квартири.

– Навіщо ви мені підселили таке нещастя? – казала вона після стандартних подяк за привітання. – Не могли мені нормального мужика підібрати? А то і вдома хохли, і тут хохли.

Тепер у них все було окремо. Він знову почав щодня ходити до бібліотеки. І можна було кинути усе, поїхати додому, пофарбувати двері та підвіконня, як просила дружина, але він уперто сидів у Москві, чекаючи натхнення перших днів. Але тепер уже не любовний хміль, а лють на неї не давали працювати. В голові складались хльосткі відповіді на ті шпильки, що вона встромляла у нього щовечора.

- А, знову ґвалтівник прийшов, – вітала вона його на кухні, – зараз, зараз розкладемося зі своїм смердючим салом, зачекай хвилинку.

- Скільки ти можеш про це згадувати? І вчора, і позавчора одне і те ж.

- Ко-ти-ку! За зґвалтування сидять п'ятнадцять років! Без права на амністію! А тебе одного разу назвали миршавим, і ти уже образився, як нецілована дівка.

Він намагався мовчати. Проте не мовчала вона. Він із салом перебирався до своєї кімнати, але, як кара Господня, вона йшла за ним.

- Що, не можна замкнутися? Я також шукала якогось засува. Від твого свинотства.

- Послухай, – не витримував він, – тобі те свинство досить-таки подобалось!

- А ти знаєш, що на усіх процесах по зґвалтуванню підсудний завжди кричить: «А їй було добре!» Ти в цьому сенсі неориґінальний. Ти це знаєш?

- Не знаю! Мене завжди більше цікавили політичні процеси, а не ґвалтівні!

- А ти знаєш, як зветься мужик, який сидить за зґвалтування? І що з ним роблять у зоні інші зеки? В тому числі й політичні?

- Неправда! Політичні такого не роблять! Навіщо ти ганьбиш людей, до яких тобі, як до неба! Це брудно! А чистота приходить у світ із жінками, які за своє життя знали лише одного мужчину! Які не носять прикрас! Які не користуються косметикою! З такими, як моя дружина!

- Ну то треба було згадувати світлий образ своєї дружини, коли тобі кортіло в ту ніч!

- Та скільки ти можеш згадувати ту ніч! Я тобі вже казав, що дуже шкодую, що так сталося! І взагалі, невідомо, хто ще з нас більше винен в усьому! А може, тобі варто було перейти до гуртожитку ваших курсів, коли побачила, що виникає пікантна ситуація!

Вона вдарила його в обличчя. А потім знову вчепилася зубами у вухо. Він не міг відірвати її. Вухо вже було не його. І хоч би у друге вчепилася, а то у те ж саме, що і тоді…

Тридцять третя соната

Частина перша. Любов і смерть

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то одразу ж витягла з-під прилавка порцелянову філіжанку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових стаканах. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденої канапки, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю упосліджених і гепнувся на своє місце лише тоді, коли Олеся сіла за сусідній столик. Тала підбігла з ганчіркою, протерла поверхню.

- А мого? – промукав Матвій.

- А обійдешся.

Олеся була гарною, як сонечко. Завжди з усмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі усміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки. Її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже за тридцять. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений неодмінно здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

- Як батько, Олесю? – запитала Тала.

– Батько… батько… – Олеся перестала усміхатися, – він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

- Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

- Він заплатив?

- Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися галасливі хлопці, вони розшаркалися перед Олесею і замовили собі горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову філіжанку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, а тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальчики, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале чортеня.

Заплющивши очі, не помічатиме, що з носа тече на підборіддя.

- Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може стало б у пригоді.

- Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

- В нас не благодійний заклад, Олесю Олексііївно. Ми не маємо пільгових тарифів для убогих. Тим більше, наша платня невелика.

– Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, – Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає «Неаполітанську пісеньку» з «Дитячого альбому».

- В тебе ніякої можливості знайти гроші, Марусю?

- Дядя Міша більше не приходить.

- Якби не мій хворий батько, я вчила б тебе у себе вдома.

- А у вас вдома рояль? – виявила інтерес Маруся.

- Рояль.

- Білий?

- Чорний. Але з дуже добрим звуком.

Після Марусі з'явився Саша, якого привела гувернантка.

А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

- Ну хіба так можна, Владику, – заледво не плакала Олеся, – це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я, пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

- А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

- Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

- Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

- Я не можу, в мене нездужає батько.

- Тим більше. Тобі треба розвіятися.

- Яно, він дуже хворий.

- Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, аби його зарізати.

- Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…

- Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

– З яким Роже?

- Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

- Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?

«Пежо» і правда чекає на неї.

- Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.

А смерть сама про нас подбає. D'аccord?

Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово – D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

- О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!

Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна. – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.

- Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! – бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.

- Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, – купила на Бесарабці, та хіба це салат? – скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

- Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!

- Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.

- Збережи його, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

- У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

- Я не маю права на довгі нігті.

- Ви лікар?

- Я піаністка. Вчителька музики.

- Чому ж я не попросив вас заграти?

- В них нема інструмента.

- А й справді! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

- В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?

- Кого-кого?

- Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

- Ну… такий, у перуці…

- Всі до Бетговена носили перуку.

- Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

- Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!

Під'їхав автобус.

– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.

Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

- Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.

Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.

- Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.

- Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.

Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

- У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

- Батько.

- То можна прийти на ваш рояль?

- Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…

«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.

Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»

Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.

- Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?

- То мене таки можна впізнати?

- Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

- Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?

Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

- Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

- Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.

- Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

- А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відділено, але шафою для одягу, і той куток був значно ліпший, бо батько захопив собі вікно. В Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли воно було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Виникло питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся саме в цій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна усмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

- Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

- Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:

- Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

- А можна сюди глянути? А то я вже забув.

- Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.

- Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! І стан цілком задовільний.

- Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.

Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…

- Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..

- Яких проблем, Івасю?

- Ну, жіночих…

- Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.

- Я розумію, але я не про те…

- А про що?

- Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

- Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

– Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

- А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала.

Життя іде.

- Так, життя іде, – сумно погодився Іван і змінив тему. – Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. (Як Роже, чоловік Яни, – подумала Олеся). – Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві – чайник почне тебе переслідувати чи батьків привид – звертайся тільки до мене! – Іван простяг візитівку, – і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

- Я поки не думала про це.

- Як надумаєш – дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

- Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, – віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика! І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед на зло всім негараздам світу, наперекір усім прикметам і забобонам!

Ти пам'ятаєш нашу розмову про тридцять третю сонату? Я запрошував настроювача з Парижа! Тепер мій рояль звучить як слід! Ти конче маєш приїхати й подивитися на мій дім. Він належить нашій родині впродовж семи поколінь!

А завтра я неодмінно вишлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!

Олеся дістала ноти тридцять третьої сонати Йозефа Гайдна. Все може бути! Настане час і вона добре зіграє цю річ!

Частина друга. Любов і гроші

… І цей день настав. Позаду – черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс із Борисполя, кава в «Ірландському барі», поки оголосять посадку, офіційні усмішки стюардес: що будете пити – біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що повзе чорною стрічкою і нарешті обличчя Жан-Марка. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися у день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він усміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обоє ніяковіють.

- Я так чекав цього дня. Ми мали б зустрітися раніше.

- Я не могла раніше.

- Не в тому сенсі. Скільки тобі років?

- Тридцять три.

- Я думав, тобі не більше двадцяти семи.

- Ти розчарований?

– Ні. Але тим більше, треба було раніше.

- А тобі ж скільки?

- А мені тридцять два.

- Я чомусь думала, – 36-37.

- Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк. – Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів.

До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Тож нехай промовляє музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.

- С'est le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Cash, – повторює він по-англійськи для Олесі, котрій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює з готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити непогані гроші.

- Просто брати з одного банку і класти в інший? – не може збагнути Олеся.

- Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов приходить у найнеймовірнішу хвилину. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти ж уперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Ґотичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

- Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному дідові купюру в двісті франків, і жебрак миттєво ставав веселим, мріючи про нового заможного закоханого, що йтиме повз нього. Араби, які торгували розмаїтим крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан Марк ніс великі пакети, і вмощував їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі вже з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попрохала заглянути до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана crise de six ans – криза шести місяців. Роже з Яною переживали crise de six mois.

- Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом приятеля.

- Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – лементувала у відповідь Яна (потім вона пояснила Олесі: «Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені заманеться!»).

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарона. Вони з'їхали з гомінкої автостради, й авто покотилося вузенькою дорогою крізь розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі: І є на світі вогняні ліси, І є на світі той вогонь високий, Щоб повертати в душу білий спокій, Щоб забувались чорні голоси…

- C'est poesie? – глухо спитав Жан-Марк.

- Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерської крамнички. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки стояли щільно, як вулики на маленькій пасіці. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратіно, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними помешканнями.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувалися з пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, й осіннє сонце увійшло до вітальні.

- Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі.

Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом складаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без них.

- Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розгортає її на потрібній сторінці. Він піднімає кришку.

Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. І це той момент, коли чоловічі сльози вагоміші за жіночі.

- Скажи, тобі подобається наше західне життя, – запитує Жан-Марк за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали poulard a la ficele.

- Все це прекрасно. Не буду казати, що не подобається.

Але багато чого з тієї розкоші, що ти мені показав… – зайве!

Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

- О, ти ще всього не бачила! Сподіваюсь, ми з тобою одного дня підемо в ресторан «Вельфур» у Пале-Роялі! Там правдиве розкошество!

- Я можу собі уявити!

- Ні, ти не можеш!

- Але і тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити птицю доконче вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

- Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

- Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і справді було неймовірно! І сьогодні вдень у цьому лісі! Але таке відчуття бувало в мене і до Франції… Що краще, ця птиця чи соната, яку я грала тобі?

– Це не треба порівнювати, це різне… – І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

- Про кохання…

- Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! Не іронічні, а ліричні про цю курку!

- Зате скільки неіронічних рядків було написано про голод! Мій дід викинувся з вікна мансарди Монпарнаса…

Бабуся тоді була вагітна моєю матінкою. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу злидні, але розумію тебе.

Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася в Київ до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила. Їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила?

Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала за рояль і не розуміла, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не подолати. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвінків. Може, воно й на ліпше, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати.

Спочатку ледь-ледь, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не таланить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині вияснити стосунки з бездомною творчою людиною. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати кожному з них, що той дивакуватий, але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері… – І в чому ж це у нього виявлялося, Олесю, – не вгамовувалися численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя теж у минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк?

Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту. Її валізи вже зникли наприкінці чорного конвеєра, пора було проходити паспортний контроль, а вони ніяк не могли розпрощатися: вона на стільці, він на колінах перед нею. Їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги: кожен мав свої турботи. Олеся вже надіслала у безвість два листи.

Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього…

«Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає звісток від тебе…» І Жан-Марк озвався. Він зателефонував, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, – простогнав Жан-Марк, – я напишу, чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Конверт з'явився через два тижні – вже почалася передріздвяна суєта, пошта не могла впоратися з гімалаями привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної поштівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як її провів, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і одразу знайшли ті гроші, звісно. Відібрали, а заодно й дозвіл – йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим.

Очевидно, ті, хто давали йому ту готівку, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть старого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син покійної дружини покійного батька від першого шлюбу, з яким не домовишся. Слава Богу, пощастило здати в суборенду квартиру поблизу Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз мешкаю у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, що це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у ЖанМарка проблеми. Роже багато разів говорив йому, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але … як там, до речі, у вас? Опалення є? А гаряча вода? Отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість того, щоб давати свою адресу, Олеся попросила координати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав його мобільний телефон. Олеся почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер, а також висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся набрала ЖанМарка.

- Я передзвоню тобі, – відразу кинув він і тут же передзвонив, – не вистачало, щоб ти мені телефонувала за свої. Я сиджу у кафе, де колись бував Модільяні. Ти ж знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! С'est tres exotique.

- Ти п'яний, Жан-Марку?

- Трішки. Скоро Різдво. У нас сніг.

- Я дістану гроші, ти мене чуєш?

- Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

- Дзвони мені. Не зникай. І не впадай у відчай.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі й треба, – зловтішно подумала Олеся і, назвавшись подругою юності, залишила свій хатній телефон. Увечері Іван передзвонив.

- Скільки може коштувати моя квартира?

- Як мінімум… – Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж…

Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

- Я більше не можу тут.

- Я тебе розумію.

Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, Новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб.

Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… давні фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя, Світ тримається на божевіллі, Як задурене світло в імлі На гіркому ламкому гіллі, Як той дух у слабкому тілі…

- Як ти хочеш, – готівкою, чи через банк, – запитував Іван.

- Тільки через банк.

- Тоді буде повільніше. Ти все, назавжди?

Олеся не зрозуміла.

- Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?

- А треба адресу?

- Добре, що ти зустріла мене! А то хто б тобі усе це зробив? І ось нарешті після численних підписів, зроблених у присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про ЖанМарка – як він там у своїй кімнатці на Монпарнасі? Роже і Яна на Новий рік були у Парижі, бачили Жан-Марка. Роже дав Олесі його адресу, розповів, як дійти до того провулку від метро «Распай». На ранок Олеся пішла до туристичної аґенції, замовила туристичну візу. За три дні прийшла за квитком. Їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак або на потяг – теж дуже зручно і швидко. В аеропорту «Схіпл»

Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі до залізничного вокзалу. Перший експрес до Парижа завтра вранці. Олеся вийшла на вокзальну площу. Валіза дуже легенька, вона йде пішки. Прямо – широчезний Дамрак. Грає катеринка, горять ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Вона йде ліворуч, там замість бруківки – вода. Жан-Марк казав, що не любить голландців, мовляв, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам – це й правда щось неймовірне. Олеся витягає карту міста, яку їй дали в туристичній аґенції, знаходить найближчий від вокзалу готель на вулиці – чи то в них не вулиця – Сінгел. Маленький готельчик на шість кімнаток. Залишає речі, знову виходить на вулицю, стає біля кам'яного парапету якогось із каналів. Її лихоманить, в неї тремтять руки, губи, стукотять зуби. В роті відчувся смак крові – мабуть прикусила щоку чи язика. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона пригадала останні дні в будинку, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвінка з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином на неї трапила батькова двоюрідна сестра, яка телефонувала з Боярки. Міжміські сигнали всі однакові – чи з Парижа, чи з українського містечка. Стара жінка розпитувала, коли роковини по батькові, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розстроївся, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Рита Гаврилівна була дуже незадоволена – що то за подарунок такий – спочатку розшукуй гроші, щоб його доставити, тепер шукай щоб настроїти…

В готелі на Сінгел Олеся не змогла заснути. Такого з нею ще не було – щоб за всю ніч не задрімати ні на хвилину.

Декілька разів вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з філіжанкою кави в залі для сніданків, думала, що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги немає. Так, назад дороги немає.

Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l'Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вела прямо до Распай. І ось той семиповерховий будинок, де тепер живе ЖанМарк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на східці – ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі підіймався лише до п'ятого поверху. А далі вгору сходинки зі звичного під'їзду житлового будинку виводили у довжелезний коридор з убогою лампочкою і багатьма дверима по обидва боки. І хто б міг подумати, що в розкішному Парижі є й таке? Не на всіх дверях є номери. Але ось двадцять восьмий. Чи є дзвоник? Здається, нема. Зате є спеціальний пристрій, щоб стукати, і звук іде лункий і гучний. За дверима тихо, втім, минула тільки секунда. Олеся взялася за ручку, і побачила що це вбоге житло незамкнене. Вона відчинила двері і… … І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати ЖанМарка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28?

Хотілось би вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, радо зустрінуть і сторицею віддячать за нього. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.

Закони жанру й логіка сюжету

Дідусь уважно дивився зі збільшеної фотокартки на страшенний гармидер у кімнаті, який буває в останню ніч перед далекою дорогою. Втім, неможливо було назвати дідусем юного хлопця зі сліпучою усмішкою і кубиками на комірі. Він зник у страшній коловерті тридцять сьомого за декілька місяців до того, як став батьком. У рамі великого формату ще декілька знімків тих років: дідусь і бабуся у військовому санаторії на Кавказі… бабуся – яка вона була молода тоді! – разом з чоловіками й жінками з дідусевого села на Полтавщині… Чорно-білі фотокартки мають чар того часу, коли світлини були подією, коли в них вкладали душу.

В цю ж саму раму Оксана вклала яскраве кольорове фото, на якому вона припадає до плеча русявого хлопця з відверто кельтським обличчям. Мама одразу ж здригнулась від доньчиного блюзнірства, переставила світлину до книжкової шафи, повернула його тильним боком. Дочка повернула знімок обличчям до людей, хоча й лишила у шафі. Тепер двадцятисемирічний дідусь і сорокарічний наречений онуки дивляться одне одному у вічі приязно і доброзичливо. Ніби й немає між ними неймовірної прірви.

Стрілки годинника вже давно відлічують нову добу. О п'ятій ранку прибуде таксі до аеропорту. Посеред кімнати дві порожні дорожні валізи. Навколо безладно розкидано шмаття, книжки, документи, а на підлозі сидять дві жінки, не знаючи, як усьому цьому дати раду. Все це ще треба запхати, а головне ще стільки треба сказати одна одній. Саме зараз, у цю чорну осінню холодну ніч.

- Добре, що бабуся не дожила…

- Ти в своєму репертуарі, мамо.

- Вона б не зрозуміла. Твого Рона.

- Богдана вона розуміла? Олега розуміла? Борьку Веймаровича розуміла?

- Забагато в тебе…

- Ти просто забагато про мене знаєш. – І, мабуть, не все! А ти про мене знаєш усе! І я тобі як на Божому суді – як на Божому суді кажу: в мене, окрім твого батька, нікого не було! І в бабусі нікого не було!

- За законами жанру в тебе взагалі нікого не повинно було бути.

- Якого жанру?

- Мелодраматичного. Не зустрівся такий, як дідусь, значить треба було сидіти і, як ти висловлюєшся, не бруднитися.

- Яка мелодрама? Що ти таке кажеш? Ти при розумі? Чи від радощів, що схопила закордонні штани, тобі розум відібрало? Те, що було з дідусем, і як його усе життя любила бабуся – це, як на тебе, мелодрама?!

- Ні, не мелодрама! То була трагедія, я не настільки не оцінюю ситуації, як вважаєш ти… Але цей іконостас, цей культ предків, що загинули в часи культу особи, це вже, погодься, мелодрама.

- Боже, які ми різні, які ми різні… Я не вірю, що ти моя дочка…

- Це тато міг не вірити, а ти…

- Ти маєш рацію, мені не варто було виходити заміж, якщо не зустрівся такий, як твій дідусь. Ти – то Божа кара мені за те, що я… що я…

– Зрадила ідеалам юності, – підказала дочка.

- Саме так! В мене, на відміну від тебе, ідеали юності були! – І в мене, на жаль, були! Ти справді про мене не все знаєш…

- Чого? Чого я про тебе не знаю?

- А як я везла у валізі десять ксероксів зі щоденників Винниченка, щоб роздати їх надійним людям, які читатимуть?

- Коли? Коли це було, доню?

- Тоді, коли за це могли якщо не посадити, то виключити з університету! Це було в розхитаному холодному поїзді, а нам з Богданом було жарко від – о Господи! – юної любові!

Ми були певні, що за нами пантрують, провідник носив чай із сусіднього вагона, думали, в Києві на нас чекає бозна-що!

- Тоді за це справді могло бозна-що бути! А ти кажеш, що я забагато про тебе знаю! І як же воно обійшлося?

- Нічого, доїхали! І довезли! І розповсюдили! Та це ще не все! А після другої поїздки його викликали! А мене ні!

Але я сама пішла! І розповіла їм, що ми возили джинси з метою їхнього, джинсів, розпродажу! І нам сказали, що спекуляція ганьбить образ радянського студента столичного вузу!

- Доню, навіщо ти тоді це робила! Ще ж бабуся була жива! Якби з тобою щось сталося, вона б цього не пережила!

А мені ти брехала в очі, мовляв, до Львівської бібліотеки, тобі потрібен польський період…

- А я відчувала, що рятую героя нації! Гос-споди, як я його любила! Я тоді думала, що мені Бог послав таку ж любов, як і бабусі з дідусем… А чим все закінчилося? Матусі рятівника нації твоя донька не підійшла! Не навчила ти її пекти пироги й солити огірки! А він, як теля корову, обрав матінку!

- Боже, Боже, а ти стільки років розповідала, це ти почала зустрічатися з Борисом, тому й посварилася з Богданом! Чому ти так не довіряла мені? Я в тебе не заслужила? Богдан маму послухав! А тобі мати була завжди чимось побічним!

- Яке це має значення зараз? А що б воно було, якби я зациклилася, скажімо на Олегові? Бігала б зараз по наркологах! Кодувала його від алкоголізму! І заради чого? Заради просторікувань на п'яну голову, що все гине? Пожертвувати життям для якогось нікчеми, як ти своїм для покійного батька?

- Так, пожертвувала! Пожертвувала усім життям для твого батька! І він був зовсім не те, що дідусь! Але ти прекрасно знаєш, ЩО нас поєднало! В нас були спільні долі!

Він також був сином репресованого! Хоча, звичайно, його мати – зовсім не те, що наша бабуся! Вона і квартири зуміла добитися, і персональної пенсії! А наша бабуся тільки й мала в житті, що цей портрет і нас з тобою!

- У квартирі Богдана Тарасюка на стіні такий же портрет!

Тільки не кубики, а вишита сорочка!

- Але скільки? Скільки можна мати усього цього? Богдан!

Борис! Олег! Ще хтось! І нарешті цей… Рон! Які в них усіх іддіотські імена – сиві скроні в дядьків, а все Тед, Піт, Міл, Рон…

- А дідусь у двічі меншому віці вже командував полком!

- Та не насміхайся ти над дідом, нікчемо! Раніше таким мазали поріг бозна-чим, а тепер з ними укладають шлюбний контракт!

- А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!..

Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила голову на руки…

- Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж…

- Так, мамо. Заміжжя – то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених!

Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!

- Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!

А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…

- Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!

- Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!

- Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?

- Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!

- Так! Один цей сталінський френч чого вартий!

- Не френч, а гімнастерка!

- Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!

- Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!

Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.

- Він був дисидентом? – запитав Рональд.

- Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!

Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.

Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.

– Бери трубку, – стогне мати.

- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!

Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!

- Тобі вітання…

- Я зворушена.

- Він уже замовив готель у Женеві…

- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…

- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.

- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…

- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…

- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…

- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…

- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…

Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?

- Він обрав мене з багатьох…

- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?

Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:

- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.

- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…

– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.

- Таж Гелена, здається, одружена?

- Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…

- Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?

Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.

Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:

З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.

Але я вірю в логіку сюжету,

В закони жанру й танення снігів…

Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.

- Ти паспорта поклала?

- Так, мамо.

- А квиток?

- Ну звісно…

- Так, як ми пакувалися, все можна було забути.

- Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!

– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!

- Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!

- Ну, дай тобі, Боже!

В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися.

- Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?

- Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?

Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.

Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала:

«А й справді, що ж воно буде далі?..»

Поцілунок у сідницю

– Скільки тобі можна казати, стара паскудо, бабо малокультурна, не цілувати дитину у сідницю! Скільки це тобі можна повторювати! Ти кінець кінцем виховуєш у дитини нездорові нахили!

- Хто тобі сказав, що я цілувала дитину в сідницю?! Звідки ти це взяла?! Я не ідіотка!

- Ти хочеш сказати, що я – ідіотка?!

- Запитай у дитини! Сонечко, невже я?!..

- Не вчи дитину брехати!

- Я не вчу! Це ти її вчиш бозна-чому! Куриш при ній, п'єш!..

- Я?! Це ти привчаєш дитину до якихось збочень! Та я ледве відтерла твою помаду від її сідниці, коли вчора її купала!

- Я не цілувала дитину у сідницю!

- Одначе у дитини на сідниці була твоя жлобська помада!

- Послухай, ти вчора з'явилась додому о четвертій! Я сиділа з твоїм чадом цілу ніч! А потім бігла до себе через увесь район, коли не ходив транспорт! Де ти була тої ночі?

– Ти мені не замовляй зуби! До чого тут, де я була?!

- Ти обіцяла прийти увечері! О дев'ятій! Збиралася сама класти спати свою малу! Чого мені коштувало розповідати, що мама зустріла фею з країни метеликів і та їй переповідає багато нових дитячих казок!

- Боже, яка в тебе ідіотська фантазія! До чого тут фея з країни метеликів! Не могла сказати дитині, що мама на роботі!

- На якій роботі можна бути вночі!?

- Ти що, не знаєш, стара шкапо, яка в мене робота?! Та мені неодмінно треба було побачити нічну натуру – як у Сюченка на картині! Як я можу писати статтю про картину, якщо не бачила натури?!

- О дев'ятій уже геть темно! Навіщо тобі третя ночі?!

- Це тільки таким невігласам, як ти, здається, що о дев'ятій те ж саме, що й о другій! Але ж насправді після нулів зовсім інші фарби! Це знає навіть учень четвертого класу художньої школи!

- Божечку! Ти була за містом уночі!

- Не за містом, а на Щекавиці! Я тобі сто разів казала! Сюченко – урбаніст!

- Ні, я з тобою повішуся!

- Вішайся! Принести мотузку?! Чи повісишся на ґумці зі своїх штанів?

- Ти ходила сама по Щекавиці, де живуть самі алкоголіки! Мені, старій людині, там удень страшно! А ти ще дитя!

- Яке я тобі дитя? У мене в самої дитя!

- Тим більше ти маєш берегти себе, а не лазити сама вночі по Щекавицях!

- Невже, стара вобло, ти думаєш, що я була сама?

- З ким же?! Із Сюченком?

- До чого тут Сюченко?! Що в тебе за ідіотські думки?!

- А до того, що Сюченкова жінка одного разу вже шукала його тут! Навіть під ліжко зазирала!

- Я тобі вже казала: в тебе зовсім голова з дірками! То була не жона, а мама!

– Ні, то була молода жінка!

- Скільки разів тобі казати! У Сюченка немає постійної дружини! То була його мати! Вона дуже молодо виглядає! Вона – сильний графік! Не всі ж у 48 років виглядають на 64 з половиною!

- З тобою я скоро виглядатиму на 74 з половиною і на всі 75! Доню, я повинна знати, з ким ти була минулої ночі на Щекавиці!

- Минулу ніч я провела вдома зі своєю дитиною!

- Ти розумієш, про що я кажу! З ким ти була вночі на Щекавиці позатої ночі?!

- Невже з тебе не досить, що я там була не сама? Невже ти думаєш, що я – я! – ходитиму сама вночі по Щекавиці?!

- Але той Сюченко такий худенький, такий низенький, він і не захистить, як нападуть якісь хулігани!

- До чого тут Сюченко?! Чого ти причепилася до нещасного Сюченка?! Що тобі від нього треба?!

- Як це, до чого тут Сюченко?!

- Саме так, до чого тут Сюченко?!

- Але ж картина Сюченка?! Чи не так?!

- Яка картина?! Яка ще тут картина?!

- Ну… Картина… Ніч… Щекавиця… Друга ночі…

- Боже мій! На поезію її потягло!

Ніч… Щекавиця… Друга ночі… Осінній вечір коле очі, А ми залізли в темний льох Півлітру випити на трьох!

- Півлітру! На трьох! І ти пила?! – І я пила! Ти знаєш, як тоді було холодно! Ти хотіла, щоб я застудилася?! Ти мені завжди бажаєш лиха?!

- Я їй бажаю лиха! Я? Їй? Лиха?! Доню, у мене слів немає!

- Ну то помовчи, як немає!

- Я їй бажаю лиха! Хто ж тобі бажає щастя?! Сюченко?! Чи той третій?!

- Хто третій?! Який третій?! Що ти верзеш?!

- Ну… третій з льоху!

- Ні, в тебе мислення геніальної людини! Або повної дебілки! То що: по-твоєму, як сказали, що це – червоне, то так воно і є?!

- А що ні?! Я звикла тільки так!

- Боже мій! І вона все життя прожила з художником! І не навчилася розуміти мови фарб, світла, тіней, півтонів!

- Головне, що я навчилася відмивати ваші фарби і півтони від усього на світі!

- Вона від картини бачить тільки заквацяну підлогу! I це людина з вищою освітою!

- Правильно! Комусь треба мити й підлогу! І стіни! І прати одяг!

- Та не це, не це потрібно! Зрозумій ти своєю порожньою головою!

- А що?! Що вам, геніям, потрібно?!

- Не знущайся! Ми з татом не генії, а просто обдаровані люди! Не знущатися з нас, ось що потрібно! Не зну-ща-тися! Ясно?!

- То невже, коли я перу ваші светри, я з вас знущаюся?! І тобі, як і батькові, біля мольберта треба стояти тільки в усьому імпортному! У вітчизняному не можна! Останнє пристойне плаття стягла з мене і пішла лазити по Щекавиці! Скоро штани з мене знімеш!

- Потрібні мені твої смердючі трикошки до колін!

- Ну, як же! Непотрібні! Ти ж демонструєш свої бікіні усім Щекавицям!

- Ти з глузду з'їхала?! Які бікіні?! Яким Щекавицям?!

- А чому твої трусики були в реп'яхах?!

- Згадала бабка, як дівкою була! То ж було влітку! Влітку! Я упала! Їхала з гори по глині! Добре, що жива залишилася! А тобі тільки одне – труси в реп'яхах! Кожен розуміє в міру власної розпусності!

- От мене тільки в розпусті звинувачувати! В чому завгодно, тільки не в цьому!

- Звичайно, хто на тебе клюне?! Ти б хотіла, щоб і я була такою черницею, як ти! То була твоя заповітна мрія!

– Яке вже там чернецтво! Я терплю твоє античернецтво від твоїх 15 років!

- Слова які! Які неологізми! Античернецтво!

- Тобі у 18 років знадобилася окрема квартира – тобі зробили! Тобі потрібно було для творчого натхнення взяти академку й рік подорожувати по Татарії! Я терпіла! Гроші надсилала! Тобі знадобилася – теж для творчого натхнення – дитина бозна від кого!..

- Прошу не чіпати батька моєї дитини! Прошу не знущатися з мене!

- Хороше знущання! Я сиджу із твоєю дитиною! Вдень і вночі! Поки ти лазиш по Щекавицях!

- Слухай, між іншим, я думаю віддавати малу у садочок! Набридли мені твої дорікання! Ти все одно нічого не даєш дитині! Не розвиваєш її належним чином! Годуєш її хріново! Тільки цілуєш у сідницю!

- У дитячий садок! Ти здуріла! Там, де дітей харчують брудним і радіаційним! Де дітей голих ставлять на стільці! Разом з дітьми сантехніків!

- Це тебе треба голу поставити на стілець перед сантехніками! От була б Венера Мілоська!

- Мене можна куди завгодно! Але дитя!.. Ти для дитячого садка родила дитину?!

- А скільки я можу слухати, що ти утримуєш на світі і мене, і мою дитину?! Ти маєш бути щаслива, що я тобі дозволяю наближатись до неї!

- Я щаслива! Я найщасливіша людина на світі! Така дочка! Такий чоловік! Я дуже щаслива! – І чоловік тебе не влаштовує?! Та ти була хоч на одній його виставці?!

- Не була! Мені воно не треба! Але всі коньяки на його вернісажах були куплені на мої гроші! Я всі статті про нього складаю у папку!

- А ти запитувала, чи йому це потрібно?!

- А ти знаєш, чого мені було варто, щоб він впер тебе до інституту! Це не він, це я тебе влаштувала! Без мене ти б училася в інституті нафти і газу разом із сантехніками! 

– І нічого страшного! І в нафті-і-газі є люди! Я в Татарії була на виставці робіт нафтовиків! Така експресія!

- Ну от, і ти б сиділа зі своєю експресією, а твій батько зі своєю пляшкою! Бачила б ти той живопис! Бачила б ти те мистецтвознавство! Як це ти сказала?! Пляшка на трьох і темний льох!

- Геніальна пам'ять! Просто фантастична! Ну, так ти знаєш, чим годувати дитину?! Даси їй 150 грамів пюре, тільки не смій давати 200, одну тефтельку, яблучко потреш на морквяну терку, тільки щоб не терла на бурякову! Почитаєш їй про індика! Ні, про індика не треба, то неестетична казка!

- Я сама розберуся, що читати дитині!

- Вона розбереться! А минулого разу читала їй про скелетів! Додумалася, стара вішалка!

- А ти знову на Щекавицю?! Ти ж там усе побачила?!

- Вона знає, що я бачила, а що ні! Та то ж була хмарна ніч, а мені потрібна зоряна!

- Так зараз же іде дощ! Де ж твої зорі!?

- Слухай, ти вирішила сьогодні мене добити?! Ти ще зранку з мене знущалася! О другій розвіються хмари, буде повний місяць!

- Коли вже над моїм життям розвіються хмари?! І коли ти вернешся?!

- Ні, це вже неможливо терпіти! Ти батька все життя добивала отим «коли ти вернешся?», а тепер узялася за мене?!

- Доню, одягни теплу куртку, не сунь у плащі!.. Ти чуєш, повернися, переодягни куртку!.. Ну, як схопиш пневмонію, я з дитиною не сидітиму! Сама будеш її глядіти!

- Чого ти кричиш на цілий під'їзд! Горлопанка!

Внизу грюкнули двері. Бабуся розгублено повернулася до помешкання. У грудях клекотіли рефрени сварки, але треба було готувати дитині вечерю. Вона попленталася на кухню.

- А де мама?

- А мама пішла на роботу.

- На ляботу? А цьому ти на неї клицяла?

– Я не кричала. Ми просто розмовляли.

- Пльосто льозмовляли?

Після вечері читали книжечки. Потім пішли до ліжечка.

Почали переодягатися у нічну піжамку. Дитя було милемиле, найдорожче за все на світі і гарненьке, як амурчик з іноземної листівки. Бабуся не втрималася, ретельно витерла губи від помади і…

- Ну сцьо ти таке льобис, бабусю?.. – зареготала мала. 

Два квитки до опери

Племінниця Ірюся не мала й двадцяти років, а вже була розлученою. З дому колишнього чоловіка повернулася до кімнатки на Некрасівській, яку їй винайняла її мати Олена в родині своїх знайомих. Коли Ірюся тільки-но оселилася в Києві й почала вчитися в університеті, Людмила Харитонівна й Олександр Іванович часто навідувалися до її помешкання, розпитували господарів про їхню локаторку, як вона, чи встає вранці на першу пару, чи не запрошує до себе підозрілих приятелів. Бо чисте дитя з Хотинівки могло пропасти у місті великих спокус. І господарі квартири розповідали: на першу пару не ходить, каже, так рано і викладачі не встають. Друзів до себе не запрошує, але сама повертається додому дуже пізно. Їй були наказали: хочеш у нас жити – додому не пізніше десятої. А Ірюся плакалася мамі по телефону: не дозволяють ходити на курси еспанської мови та на заняття з тібетських знань, знайди мені іншу квартиру. І господарі з Некрасівської скасували комендантську годину, бо також зацікавлені мати трошки грошей, які платить Ірюсіна мама. А де вони ще знайдуть квартирантку не з вулиці? Олександр Іванович з Людмилою Харитонівною регулярно навідувались на Некрасівську, і переконавшись, що хоч би там як, а дитина вчиться, йшли до себе з почуттям виконаного обов'язку. А тепер, після розлучення Ірюсі, такий контроль нібито ставав недоречним. І як це так: зовсім юна нагло вийшла заміж без весілля, а потім так само нагло розлучилася? Це не по-людськи. Те, що без весілля, зрозуміти можна. Зараз дуже сутужні часи, грошей нема ні на що. Ні в старих, ні в молодих. Людмила Харитонівна з Олександром Івановичем також сорок вісім років тому побралися без весілля, бо теж були нелегкі часи. Але все-таки Ірюся могла б принаймні прийти на чай з нареченим до своїх найближчих київських родичів. Але що вже казати про чаювання, яке не відбулося, якщо Ірюся розлучилася з хлопцем. Тільки й знали про нього, що він жив на Жилянській. Неприємне місце, хоча й у самому центрі. Але з Жилянської Ірюся повернулася в кімнатку на Некрасівській. Як бути тепер? Чи треба так само контролювати Ірюсю? З одного боку, вона вже тепер не дівчина, а розлучена жінка. З іншого – все одно зовсім юна. Ще два роки вчитися. Але ходити на Некрасівську пенсіонерам Олександрові Івановичу і Людмилі Харитонівні ставало все важче і важче. Як же бути? Саме про це й говорили вони холодного осіннього вечора, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила розлучена Ірюся.

- Як ваші справи? Давно нічого не чула про вас.

- Ой, не питай Ірюсю. П'ємо кип'яток із сухариками, чай бережемо для гостей. Олесь Іванович просить передати, що гостям все одно раді. А як справи у тебе, Ірюсько?

- По-різному. Щось добре, щось погано. Ви десь буваєте, крім житлової контори й поліклініки?

- Ой, Ірюсь, – сміється Людмила Харитонівна, – ти маєш рацію, переважно в цих двох установах. Раді були б кудись піти, але в гості нема з чим, а в театр нема за що.

- А хочете в Оперу? На «Аїду»?

– Ірюсько, ми намагаємось навіть не ходити біля Опери, щоб не страждати. Я мало не плачу, як бачу афіші, і думаю, що вже туди ніколи не потраплю. Й Олесь Іванович так само. Ось він тобі хоче сказати, що ми відкладали з двох пенсій протягом трьох місяців, і вийшло тільки на один квиток. Олесь Іванович каже, іди краще ти, Людмило Харитонівно, а я йому кажу, Олесю Івановичу, як це так, самій до опери? Ми все життя ходили разом!

- Я вас питаю: хочете завтра на «Аїду»?

- Але ж ми тобі пояснюємо: у нас немає грошей, Ірюсьо.

- Я вам даю два квитки. Ложа бенуар. Йдіть і ні в чому собі не відмовляйте.

– Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такого подарунка. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?

- Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.

- Ну то йдіть на «Аїду»! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.

- Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.

- Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!

- Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?

- Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі…

- Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.

- Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!

Нарешті домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя – вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, – підкреслили свою тактовність Людмила Харитонівна й Олександр Іванович. Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях – десяток кулонів та амулетів на срібних ланцюжках.

Серед них – і знаки зодіаку, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль. На честь Ірюсі Людмила Харитонівна й Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, розстелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад «Сповіді Блаженного Авґустина» й остаточно розчарувалася у християнстві.

Якщо біля джерел стояли такі, м'яко кажучи, придурки… Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тобі дякувати, Ірюсю, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розчулені. Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на «Сільську честь», але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, поринули в спогади старі театрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава їм дуже сподобалась, пам'ятаєш, Людмило Харитонівно?

Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

- То зробіть і ви мені свято.

- З радістю! Як саме, Ірюсю?

- Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?

- З-звичайно, але що тобі треба?

- Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

- Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

- Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!

- Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?

- Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох годин! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.

- Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..

– То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?

- Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.

- Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасівській, вам хтось скаржився на мою неохайність?

- Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж…

- Ніж що?

- Ніж… ніж те, що ти задумала…

- Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого! – Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким! Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна і Олесь Іванович розгубились.

- Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре…

- Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все!

Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі…

- Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.

– І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?

- Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам'ятай це, Ірюсю!

- Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! – Заплакана Ірюся встала, щоб показати руками, де в неї болить, – так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі… – і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: – дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?

- Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.

- Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.

– Чим же, Ірюсю?

- Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! – Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна кинулася капати їй валер'янки, а Лесь Іванович знетямився:

- Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої штани і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!

Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:

- Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!

- Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!

- Він – старший брат мого батька! Хай б'є!

У Ірюсі під джинсами атласні трусики несподівано темнозеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.

- Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!

- Ну то бийте! Бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?

- Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!

- Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися…

Ірюся ковтнула валер'янки, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:

- Щоб ви знали… дядю Лесю… шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статевих почуттів… а тільки їх розпалює… Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.

- От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!

- Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!

- Ну, може, не бити, – визнав свою помилку Олесь Іванович, але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би ти і справді заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!

– На буряки? А ви коли-небудь були на буряках? Я вас питаю, ви коли-небудь були на буряках?

- Ми багато чого пізнали в цьому житті, Ірюсю, а на буряках не доводилось бувати. Але ми й без буряків знали, що і де можна собі дозволити, не казилися, як ті собаки.

- А я на буряках була. І знаю, як казяться там. От вже ж де і правда не люди, а собаки. Ви коли-небудь чули, які слова вимовляють чоловіки на буряках? Я можу зацитувати!

- Не треба, не треба, Ірюсю. Ти краще підтягни свої джинси.

- А жінки, якщо тих осіб, звичайно, можна назвати жінками! Ви коли-небудь бачили, як вони нахиляються і хитають своїми гладющими задами! І виють, і верещать, коли мужики, проходячи повз них…

- Не треба, Ірюсю, не треба, в житті багато усілякого бруду, треба думати про високе… про святе…

- Так, про «Аїду»… про «Травіату»… або, на крайній випадок, про «Наталку Полтавку»! Я ж саме зі святого і почала! Хто почав розмову про стягання штанів і про буряки? – Ірюсю, якщо ти така, – Людмила Харитонівна довго шукає потрібне слово, – темпераментна… дівчина… чому ти розлучилася? Ти ж була одружена, і все було гаразд…

- Хто вам сказав, що все було гаразд? Я його н-ненавиділа, як… як мужика з буряків!

– Ірюсю, дитино, то навіщо ти тоді виходила за нього заміж?

- А ви думаєте добре жити, коли всі тебе питають: де була, коли вернешся? То хазяйка квартири, то ви з комісією з'явитесь! Думала, буду розлученою, не так контролюватимуть кожен крок! А ви нічого не розумієте!

- Даремно ти так думаєш, Ірюсю. Ми значно більше за тебе розуміємо.

- Ну то пустіть нас на цей вечір! Побачите, ми нічого вам не зіпсуємо. А ви ще встигнете до Опери…

– Ірюсю, ми прожили велике життя… І багато чого розуміємо. Навіть те, про що не говорять. Раніше, коли були кращі часи, у нас багато людей зупинялося, ти же знаєш, ми нікому не відмовляли, і твоїй мамі також. І знаєш, зупинилися в нас якось молодята з вашої Хотинівки, вони їхали до Ялти, і проїздом одну ніч ночували в нас. Ми з Олесем Івановичем постелили їм у вітальні, на цьому дивані, де ти сидиш. А собі в оцій спаленьці, зовсім поряд. І ти знаєш, Ірюсю, вони, поки спали у нас, нічого собі не дозволили! Це було так культурно! Так порядно! Так інтелігентно! І ти знаєш, Ірюсю…

- Тьотю Людо! Пам'ятаєте, у вас жила кішка Шарлотта?

- Царство їй небесне, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович в унісон схлипнули.

- Пам'ятаєте, ви її прооперували, бо вона весь час тікала до котів! І ви її не били і не читали їй лекцій про високу мораль! Й у мене така ж проблема! Я до вас прийшла з горем, а не з блудом! – Ірюся знов перейшла на скажений крик. – Я б теж зробила собі операцію! Але де?..

- Замовчи, Ірюсю, замовчи, ти ще маєш народити дитину, і все буде не так!

- Я не знаю, чи зустріну чоловіка, від якого захочу дитину!

- Зустрінеш, обов'язково зустрінеш!

- Я до того помру! Ви нічого не розумієте! Особисто з вами такого не було, то ви гадаєте, такого взагалі не буває!

– Ірюсю, що ти робиш, встань із колін і підтягни штани! Ірюсю, облиш ножа! Ірюсю, в тебе кров на горлі, Ірюсю, що нам скаже твоя мама! Ірюсю, ми зараз порадимося з Олесем Івановичем, може ми зможемо залишити тебе тут! Котра година? Двадцять по шостій! Нам звідси близько! Може ми ще встигнемо до Опери, тільки віддай сюди ніж!

Ірюся впала обличчям на підлогу. Розгублений Олесь Іванович підняв її, спробував натягти на неї джинси. Ірюся відскочила і заверещала:

- Куди ти свої руки сунеш, старий розпутник! Корчиш із себе праведника, а сам тільки про те і думаєш! Поїдь попрацюй на буряках! Сезон ще не закінчився! Піди послухай і подивись, як воно там!

– Ірюсю, ти втратила розум, дитино, заспокойся!

– Ви могли цьому запобігти! Я до вас прийшла, як до друзів! А ви старі святенники, а не друзі!

– І-рю-сю! Ми порадимось з Олесем Івановичем на кухні і, скорше за все, дозволимо тобі те, що ти в нас просиш. Тільки почекай трохи! І головне, заспокойся. Заспокойся. Отак. Отак.

Ірюся більше не плаче. Більше не плаче. І навіть не хлипає.

Все гаразд.

- А можна я поки покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.

- Звичайно, дитино! Треба було одразу йти з ним!

Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла і хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого і дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.

Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.

- Ти знаєш, я теж випив би валер'янки, – в Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.

- А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам'ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в театрі знайомих.

- Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетворювати нашу оселю на бордель!

- Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.

- Але не в нашому домі… Хоча… ця дівчина… і правда хвора… і я тобі скажу… ще до того, як ми познайомились… я, звичайно, був парубком, не дівчиною… зі мною щось таке бувало… як ото з нею… і я, її віку хлопець… в тій самій Хотинівці… ходив до жінки з буряків… ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це…

- Харитонівна, Олександре Івановичу…

- Ще раз вибач мене, Харитонівно… Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!

- Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я, чесне слово, згадавши нас сто років тому…

– П'ятдесят, Людо…

- Але ж це чортзна-що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?

- А ще я з досвіду знаю…

- Що ти знаєш з досвіду, Олесю Івановичу?

- Стільки, скільки йде «Аїда», цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.

- А я і не знала, що в тебе такий досвід…

- А потім починається нишпорення по шухлядах.

- Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули б спальню, і в ній усі цінні речі…

- Які у нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?

- А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!

- То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

- Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться чимдовше їх зберегти!

- Ти така сентиментальна!

– І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі.

- Від прабабусі.

- Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

- Вони з братом вважають, що її загублено.

- Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

- Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людю!

- А до Опери ми все одно спізнились!

Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:

- Лунає перший дзвоник.

- Треба було менше згадувати жінок з буряків!

– І пустити цих скажених котів на наш диван?

- Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери!

Ми можемо піти в гості до Галі!

- Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідатись до неї до ожеледиці!

Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

- Що сталося?

- Вони там… Вже… Прямо на підлозі…

- Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!

- Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! – Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалося одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз'єднатися, коли їх застукали.

- Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під'їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

- Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю, і більше не встати.

- А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

- Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.

Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.

Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.

- А пам'ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!

– З капустою! Ми її готували з капустою!

- А мені здається, – з яблуками!

- Я готувала, і я пам'ятаю!

- А я їв!

- Чи ми ще перед смертю скуштуємо такої качки?

- Вчора ти плакала, чи ми потрапимо перед смертю до Опери.

- Так, життя бере за горлянку.

– І все одно добре, що життя, а не смерть.

- Але після недавньої сцени таки хочеться померти…

Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво і ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса піднялась, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А там, у маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право… яке право?

Світ і справді божевільний.

Старі зупинилися біля одного з магазинів.

- Давай купимо трошки шинки.

- А може, ліпше, чотири сосиски?

- Ти взяв із собою гроші?

- Здається, в мене щось було в кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.

- Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів!

Тримайте! – до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька й Олеся Івановича, яка колись померла молодою.

– Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, – хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?

Драні колготи

Раз на два роки траплялась нагода одягти золоту сукню.

Справжню вечірню сукню мезон ля валет, оспівану Вертинським. Мабуть, заради цього варто жити на світі. Чому ж настрій такий, наче попереду день народження свекрухи або відкриті партійні збори?

Сукня сидить добре. Тверді пластинки, вмонтовані у тканину, роблять фіґуру бездоганною. На спині елегантні гачечки, а не вульгарна «блискавка». Черевики кольору одеських лиманів, але виготовлені не на Малій Арнаутській, а шанованою у світі фірмою. Підбори такі, що стояти можна лише навшпиньки. І – який жах! – немає гарних колгот без дірок. Запрошення на прийом від власного чоловіка таке несподіване, що купити нових не встигла. А, врешті-решт, одягну ці, на ногах вони цілі, а що там під спідницею – ніхто не бачить.

- Ти вже готова? – чоловік у «трійці», у білій сорочці, у гарній краватці під колір очей. Він часто одягається так. У нього така робота.

- Все, як у найлуччих домах, – чоловік цілує її у плече, подає плаща. Вони виходять з дому, де на них біля під'їзду вже чекає таксі.

– Проведемо вечір, як білі люди, – каже чоловік і з гордістю називає водієві престижний ресторан, де має відбутися прийом.

- Зал «Фенікс», сюди, будь ласка.

- Знаю, знаю. Із чоловіком чемно вітаються гардеробниці й офіціанти, дружньо піднімають руки інші супроводжуючі груп. Це один із нечастих вечорів, на який співробітникам «Інтуристу» дозволено приходити з дружинами. Закриття конґресу геронтологів. Ось вони, всі з пофарбованими сивинами, зібралися біля столу на 24 персони. На ньому багато пляшок і страв. Салати в кошичках із тіста. Маслини, риби, ікра.

Поруч з Іриною сідає жвавий дідок. «I'm eighty, мені вісімдесят», – з гордістю каже він, очевидно, чекаючи, що у відповідь йому не дадуть і п'ятдесяти.

Час біжить швидко. Горілка ллється легко.

- Don't mix, don't mix! – кричить геронтолог з Едінбурґа. Починає грати оркестр. Чоловік запрошує до танцю франкомовну пані-геронтолога з темно-фіалковою сивиною.

- О, ви такий милий, – сміється вона, похитуючи фіалковим «каскадом».

Й Ірину теж не залишають без уваги. Спершу її запрошують дідугани-вчені, потім гості з-за інших столиків. Німець у смокінґу. Дуже високий, Іринині руки не сягають його плечей, ковзають по шляхетних бортах, і це дуже незручно.

Щось каже їй по-німецьки.

- I don't speak German.

- May I invite you to me?

Вона знає, треба бути чемною у будь-якій ситуації.

- But I'm with my husband!

- Where's your husband?

Вона шукає очима чоловіка. Той зараз не танцює.

Скориставшись тим, що всі гості задіяні в танці, наминає рибні закуски. Побачивши німця, встає, і вони про щось розмовляють. Робить їй знак іти за ними, і вони усі втрьох виходять у хол.

– Слухай, Іро, він дуже добре заплатить.

- Ти хочеш, щоб я…

- Настільки добре, що ти й уявити собі не можеш.

- Я, здається, не повія.

- Звичайно, що не повія, тому так дорого… Ми ж їдемо до Норвегії, ти не забула?

- То що з того?

- Ну… валюти сама знаєш, скільки… Тепер звітики зняли, зате й валюту урізали.

- Ти ж не провезеш валюти.

- А він дасть чек! Уяви собі! Чек на моє ім'я! Я все зможу купити для нашої дитини!

– І задля цього мати твоєї дитини має вийти на панель?

- Це ще не панель. Один раз – це ще так… Скільки разів ти буваєш зі мною дуже байдужа. Ніби я той німець.

- Боже мій, це щось не вкладається мені в голові! Я зараз їду додому.

- Слухай, Іро, кинь ці штучки! Спиш же ти з Ваською, й абсолютно безкоштовно!

Це козирний туз із рукава. Підлога й стеля стають непаралельними, змішуються у різні боки. Звідки йому відомо?.. Все вмить зникає з голови і з серця. Чоловік легенько підштовхує її до німця, який терпляче чекає за п'ять кроків.

Ліфт гостинно розсуває двері. Пливуть каламутні божевільні свічада і панелі під морений дуб. «Боже мій, драні колготи, драні колготи», – трагічно шепоче внутрішній голос.

А Васька був слюсарем-сантехніком від ЖЕКу на їхній дільниці. То був типовий радянський алкоголік-інтеліґент.

По першій він читав Пастернака:

Чтоб тайная струя прощанья Согрела холод бытия…

По другій – «My soul is dark» мовою оригіналу. Колись Василь учився на юридичному факультеті, звідки його, як він каже, вигнали за те, що він відмовився «стукати». Був у армії і на лікуванні. Пив, але рятували поезія й пісня. По третій він співав:

«Три дівчини, три дівчини, то велика зрада, Одна плаче, друга скаче, третя цьому рада». Теж мовою оригіналу… По четвертій співав міський фольклор з матюками, але від четвертої Ірина намагалася його вберегти.

А головне, Василь мав золоті руки. Кран на кухні починав текти саме тоді, коли в Ірини був вихідний, а в чоловіка робочий, і коли бабуся забирала малу до себе. Збіг цих обставин було надзвичайно важко передбачити. Яке реле Василь встановлював на крані – невідомо, проте його система діяла бездоганно.

А німець, якого так і звали – Фріц, подарував Ірині нові колготи. А ті, драні, двома пальцями вкинув у кошичок зі сміттям. І знову ліфт із каламутними дзеркалами, який повзе у ритмі жалобного маршу, ніби в ньому покійник. Фріц провів Ірину до столу, поцілував їй руку, клацнувши каблуком.

Чоловік стиснув їй руку під столом: усе гаразд, і підсунув тарілку з гарячим, яке вже встигло охолонути.

Вирізка дуже смачна. Ірина лякається свого апетиту, але їсть і не може зупинитися. Вісімдесятирічний геронтолог зауважує, що це шкідливо. Музика грає несамовито.

Шкварять то гуцульські мелодії, то «Червону руту», то «Мама, милая мама, как тебя я люблю», її кличуть до танцю, не дають наїстися. Молодик із біблійним лицем у сорочці і чорних джинсах а lа балетне трико тягне під фонограму «Той вечір такий чудовий». Вона танцює з французом. Це не геронтолог, якийсь інший. Він невеличкий і дуже чорнявий, щоки аж сині. Дуже п'яний і дуже закоханий у неї.

- Puis-je, – шепоче він їй на вухо.

Вона робить пальцями жест, що це коштуватиме грошей, а він робить жест, що все буде як слід. Вона вже не шукає, де її хазбанд-марі, їде з французом у тому самому каламутнодзеркальному ліфті.

Француз порвав їй колготи, які подарував німець. По ногах побігли «стрілки», соромно вийти з номера. Вони вдвох регочуть із цього, п'ють коньяк, вона кусає його за пальці, коли він кладе їй до рота квадратики швейцарського шоколаду. Запихає їй чек за декольте золотої сукні. Дістає пакет, де намальовані три жіночі ноги, і вкладає туди подарунки: пляшку, цукерки, мило «Орхідея».

Коли вони нарешті вертаються в хол, гульбище закінчується. Геронтологи посилають поцілунки рукою. Чоловік чекає біля гардеробу з плащем у руках. Їх підвозять. Вдома вона простягає чоловікові два чеки.

Він кричить на неї:

- Як ти могла! Є міра кінець кінцем! Ти ж казала, що не повія!

Вона дивиться йому у вічі, і він змінює тон:

- Тебе могли образити ті лярви, що сиділи за столиком біля входу.

- Які? А я думала, то прибиральниці.

- Ні, ні, то вони! Вони могли тебе побити. Могли здати міліції. А що я без тебе робитиму?

Останні слова чоловік каже звичним вуркотливим голосом. Усе гаразд. Приємно згадуються вирізка, маслини і швейцарський шоколад, і це жахливо.

У ліжку чоловік виявляє неабиякий такт і не нагадує про подружні стосунки. На стільці висить золота сукня. На підлозі драні колготи. Залишки урочистого виходу в світ.

Провели вечір, як білі люди. І раптом щось заспокійливо відгукнулось всередині. Чого б це? Мабуть, тому що, поки чоловік був у ванні, вона встигла спритно заховати подарунки від француза у книжковій шафі за томами БВЛ.

Буде чим почастувати Василя, коли черговий раз потече кран на кухні.  

Hові колготи

- Головне – це мати. Мати і тільки мати. Жінок і дружин може бути багато. Дітей по світу теж можна наробити багато.

А мати на землі одна! Її тобі ніхто не замінить. На кого ж я тебе покину, синку? – стогнала матуся.

- Мамо, мамо, заспокойся, тобі ж не можна нервувати, мамо, матусю!

- Якби ще в тебе була порядна дружина… на кого я покину єдиного сина?

- Мамо, ти нас не покинеш. Буде операція, все буде гаразд, – він кинувся обнімати матусю, а дружина, що стояла тут же, поряд, тримаючись за бильця лікарняного ліжка, звела очі вгору. Все її десятилітнє подружнє життя ішло під гаслом: «Дружин у світі багато, мама на землі одна».

Найвищий прояв людської любові – то любов матері і сина.

Все інше – тваринний інстинкт. Матуся вірила, що її син вищий від усіляких проявів хіті. І – яке розчарування матері на старості літ. Якби ще взяв порядну жінку, а то… Коли молода гарненька дівчина, не побувши в гуртожитку й півроку, покликала подруг на дівочий вечір перед від'їздом у дім чоловіка, всі щиро заздрили їй. І лише одна, трохи старша за інших, сказала зі щирим співчуттям: – 29 років, одружений не був, живе з мамою, та ще й без батька? Я тобі не заздрю.

- Та не труси ти моє ліжко, – крикнула матуся невістці, що машинально сперлася на бильця. – Боже, боже, останні дні не можна й спокійно прожити!

Наступного дня син з'явився без немилої невістки.

- Вже й не могла прийти в лікарню до смертельно хворої матері, яка так багато для неї зробила?

- Вона має зустріти дочку з музичної школи.

– І чого вона водить дівчинку на музику? Її треба водити на малювання і вишивання. Дівчинка вся в мене! А твоя й не розуміє, що треба дитині. Боже, Боже! Ще й таким Бог дає дітей…

Матусі була необхідна операція. Вся офіційно та неофіційно зібрана інформація свідчила, що кращого хірурга, ніж Зеленович, по матусиному профілю нема. Інша річ – профіль Зеленовича. Матуся доручила довідатись, що стоїть за підозрілим прізвищем. А коли через довгу терміново вибудовану вервечку знайомих вдалося вийти на відділ кадрів лікарні і виявилося, що Зеленович за паспортом білорус, матуся була розчарована: в медицині більше довіри викликає інша розшифровка 5-ї графи.

Але була ще одна проблема, яку вирішити було важче.

Справа в тому, що Зеленович брав. Брав нахабно і відверто.

Без цього домовлятися про операцію не мало сенсу.

Говорили, що безкоштовно Зеленович оперував лише дітей з дитячого будинку.

- Мамо, в тебе на книжці є такі гроші. Йдеться про твоє життя.

- Це на мій похорон. У нас в СРСР безкоштовна медицина, на яку я маю право.

- Мамо, одначе без цього він тебе не оперуватиме.

- Піди до нього і скажи, що я ветеран праці, заслужений працівник науки і маю три почесні грамоти.

- Мамо, йому на це начхати.

- А ти піди і скажи.

Зеленович вказав на шкіряне крісло.

- Я вас слухаю.

- Я щодо операції Клименко.

- Операцію треба робити давно. Ми з вами на цю тему вже говорили.

- А… умови…

- На цю тему з вами теж говорили.

- Але ж, лікарю, у нас немає таких грошей…

- Певен, що такі гроші у вас є. Мало того, то не останні ваші гроші. Але я готовий зробити операцію за пляшку гарного коньяку.

- Що ви називаєте гарним коньяком?

- Ну… «Двін», «Еpеван»… ви що, не знаєте, які коньяки гарні, які не дуже?

- В-всього-на-всього?

- Всього-на-всього. Але нехай ту пляшку принесе до мене додому ваша чарівна дружина.

- Додому? – він вперше несподівано й пильно поглянув на Зеленовича. Мало того, що хапуга, ще й котище. Білий халат ефектно підкреслював чорну бороду Зеленовича і його яскраво-зелені очі.

- Так, додому. Ось, – Зеленович простяг візитівку. – Наприклад, завтра ввечері я буду вдома сам. Чекатиму. Втім, якщо це для вас задоpого, ціну в карбованцях ви знаєте. І поспішайте. За тиждень я їду до Тбілісі на конґрес, а коли повернуся, операція може бути вже непотрібною.

На матусину вимогу його викликали до лікарні вночі.

Матусю мучили страшні думки про смерть.

- Я зараз напишу тобі доручення, давай йому ті прокляті гроші, я згодна на операцію. Я ще хочу жити.

- Вимкніть світло, дайте поспати, – обурюються інші хворі. Йому так і не вдалося зробити мамі окрему палату.

- Помовчіть, ви ще не помираєте, – затикає матуся роти сусідкам по палаті.

- От же ж зараза, гірше самого канцеру…

Світло довелося вимкнути, вони з мамою пошепки розмовляють у темряві.

– Мамо, доручення має завірити нотар, вночі вони не працюють.

- Поїдь пошукай, може з кимсь можна домовитись. Й одразу знімай гроші з книжки, вези тому Зелендpовичу додому. Ні, нехай краще відвезе твоя.

Тут він розповів мамі пропозицію Зеленовича. Мама радіє вперше відтоді, як лягла до лікарні.

- Звичайно, які тут ще можуть вагання, чому ти не сказав мені про це вчора, чому змусив кликати себе вночі? А гроші – їх тільки почни знімати!.. Скоро останемося голі, не буде за що й поховати.

- Тихіше ви! – це знову з сусідньої койки.

- Але ж ти розумієш, чого він від неї хоче?

Матуся розуміє.

- А що їй? Як вона зуміла обкрутити тебе…

- Вона була дівчиною, коли ми зустрілися… Я тобі про це вже сто pазів казав.

- Прикинулася. Я тобі це теж сто pазів казала.

- Мамо, зараз це не має абсолютно ніякого значення.

Завтра, ні, власне вже сьогодні ввечері вона піде до нього. Аби тільки вона погодилась на це.

- Ще б вона не погодилась заради матері, яка стільки для неї зробила!

- Мама нарешті погодилась на операцію.

- А гроші?

- Розумієш, тут таке діло… – він не знає, як розпочати, хоча, звичайно, їхні родинні незгоди вирішувалися просто: він сказав, вона зробила. А тут таке діло… Але нарешті пояснив дружині, що від неї вимагається.

- Це той, з бородою, який підходив до нас у вестибулі?

- Так, високий такий, н-негідник.

- Йти треба сьогодні?

- Так, ось адреса, це неподалік від Львівської площі…

Дружина спокійно іде до ванни. Згодом виходить звідти у чорній напівпрозорій комбінації. Сідає перед трюмо. Витягає з волосся аптечну гумку, робить собі зачіску «мушля». Підкручує гарячим феном чубчика над чолом. Одягає симпатичного костюмчика, який, зазвичай, витягається з шафи лише на матусин день народження. По кімнаті лине дух божевільних парфумів – звідки в неї такі? Звертається до чоловіка:

- В мене немає нових колгот.

Чоловік лютий, як звір.

- Може, тобі ще чорні панчохи на поясі?

- Мені?!

- Годі з нього й штопаних, пес п-породистий.

Дружина одягає церовані колготи, чобітки, синього плаща, бере маленьку кокетливу сумочку і каже, перш ніж зникнути.

- Зустрінеш дочку з музики.

Він готовий розірвати в цьому домі усе на дрібні шматки.

Усе-усе. Боже, як він був закохався в цю жінку 10 років тому!

Матуся саме поїхала до Трускавця на 45 днів. І тут така зустріч, таке юне дитя! Раніше він зустрічався лише з бабами, як то кажуть, двадцяти п'яти тире п'ятдесяти років, і коли казав, що й секунди в своєму житті не думав про шлюб, був абсолютно щирим, чим страшенно тішив матусю. А тут ця юна дівчина – гарна, бездомна, до безтями закохана. Так легко було стати для неї Господом Богом. А тепер вона йде до цього зеленоокого кота, зробивши звабливу зачіску, одягнувши звабливу білизну, а він позбавлений права обурюватись цим.

Він чекав, що дружина повернеться додому, ковтаючи сльози, як верталася з лікарень від матусі, коли ходила туди без нього. Матуся по кілька разів на рік госпіталізувалася.

Дуже любила, щоб носили передачі і підносили судно. Тому й спочатку мало хто повірив, що тепер заслабла по-справжньому. Він вийшов зустріти доньку і розминувся з нею. Мала вже вдома. Сіла грати чергові вправи.

- Та припини ти цей гуркіт! Вуха в'януть! Бабуся давно каже, що тобі треба займатися малюванням.

– А де мама?

- Пішла до бабусі.

А тут і бабуся телефонує з лікарні. Телефонує сама, не посилає лютих на неї няньок.

- Ще не прийшла.

- Господи, коли ж вона буде? Скажи, вона хоча б нові колготи одягла? А то ж село було, село й осталося…

Матуся дзвонила ще два рази.

- Боже мій, Боже мій, мені мука, а їй задоволення. Я ж тобі казала, хто вона така, – і він люто починає думати: так, вона така. Матуся каже, щоб він передзвонив на ординаторську, коли вона вернеться. Під вікнами чутно, як зупиняється машина. За дві хвилини дружина входить у дім. В очах не сльози, а вогники радості.

- Мамо, де ти була? Бабуся дзвонила, що ти не в неї.

- Була на дні народження. Я ж тобі казала, ти що, забув?

- Так, але ж тобі пізно вертатися, чому ти не зателефонувала, щоб я зустрів?! – інсценує обурення він.

- Я знала, що мене підвезуть. Ось, доню, тобі передали «Пташине молоко», – вона виймає з малесенької сумочки пакетик з ласощами, а також картонну коробочку, куди запхано штопані колготи, кидає її на підлогу у ванні і звертається до чоловіка:

- А ти, що ж ти забув дати мені пляшку коньяку? Втім, все гаразд. Все буде добре. Такого лікаря немає ніде в світі.

Операція пройшла успішно. Матуся швидко встала на ноги і забула про страшний діагноз. А головне, Зеленович «ампутував» певну частину її нестерпності. Так, вона й надалі вимагала до себе підвищеної уваги, але вже не посилала своїх домашніх розбиратися до магазину, коли, на її думку, недоважили 50 грамів масла чи сиру, не вимагала судна при першій-ліпшій хворобі, і хоча й була незадоволена невісткою як матір'ю і господинею, але більше не розповідала усім поспіль, що вона «така». А через два роки матуся померла від іншого. Син наполіг на розтині, бо подейкували, що Зеленович повертав частину грошей, якщо відхід відбувався раніше, ніж через три роки. Але розтин показав, що прооперований Зеленовичем орган був у порядку.

Далі вони жили вже без матусі. І щоразу, коли він, згідно з програмами, які вклала в нього покійна, висловлював невдоволення дружиною, вона за невідомо якими асоціаціями починала згадувати, яка була квартира у лікаря Зеленовича, яка вітальня, які книжки в кабінеті, які троянди у вазі, які коньяки в барі… і він замовкав, і вона замовкала, і не розповідала, що було далі.

Але сама вона, частіше, ніж щасливий перший місяць їхнього знайомства згадувала той осінній холодний неймовірний день, коли йшла темними мокрими вулицями, заляпуючи гарні ніжки в штопаних колготах. Як зібрала всі гроші, що були в кишенях синього плаща і маленької сумочки і купила в Галантереї імпортну коробочку з новими колготами. Як переодяглася в темному під'їзді, мліючи від холоду й жаху. Як сіла в тролейбус, і хтось галантно поступився місцем гарній жінці, і вона їхала і думала: «Боже мій, куди я їду». І коли йшла провулком від Львівської площі, шукаючи високий будинок на розі, дивно відчувала: цей вечір неймовірно змінить її життя. Зеленович відчинив їй зі словами:

- А, це чарівна невістка відьми Клименчихи? Проходьте, прошу.

Вдома ще хтось був. Вона не бачила, хто, але десь у кухні чи в далекій кімнаті горіло світло, чулися тихі голоси.

Зеленович запросив її до кабінету, суміжного із вітальнею.

Причинив двері, запропонував сісти. З його обличчя не сходила чарівна й нахабна усмішка.

- Боже мій, – раптом скрикнула вона. – Він же забув дати мені коньяк!

- Не треба коньяку. В мене є – бачите скільки. – Він поставив на маленький столик дві чарочки, почату пляшку і коробку дефіцитного в ті часи «Пташиного молока». – Головне, що ви прийшли. Давно в мене не було такої чарівної жінки.

- А мене так давно не називали чарівною жінкою, – вона зітхнула, – хіба що у попередньому житті.

– Ви вірите в переселення душ?

- Ні. Але хочеться.

– І мені хочеться. Ви і в попередньому житті були такою ж милою. А я і в минулому житті був якимось ескулапом… А в цьому і в цій країні моя операція коштує ви знаєте скільки. Не будемо торкати морально-етичного аспекту проблеми. Будьте певні, я допомагаю безкоштовно, якщо це необхідно порядній людині, яка зовсім без грошей. Ваша свекруха не з тих. Але я відчуваю, що непрямим чином можу допомогти вам. І зроблю це. Давайте вип'ємо за вас.

Вони випили. А потім випили ще. Він розглядав її нахабно і ніжно, а в неї поступово минало зніяковіння.

- Будьте певні. Все буде гаразд. Ви заслужите ласку вашої родини. Хто у вас – син, дочка?

- Дочка.

- В мене теж. Ось, візьміть для дівчинки. – Він зібрав пакетик «Пташиного молока», простяг їй. Вона розкрила свою маленьку сумочку, і звідти випала нова коробочка зі старими колготами. Він нахилився і подав їй ту коробочку.

Лікар Зеленович був добре обізнаний не лише з хірургією.

Він зрозумів, наскільки серйозно молода жінка поставилась до того, що від неї вимагалося.

- Давайте, я відвезу вас. – Він подав їй синього плаща, вони спустилися вниз і сіли в його авто. У лискучій чорноті навкруги попливли вікна і ліхтарі.

- Коли дуже втомлююся після роботи, люблю їздити містом без певної мети.

Вони поїхали по Артема, потім по Соляній, а потім по Глибочицькій. Праворуч темніла гора Хоpив, ліворуч блимали вогники Щекавиці. Вона дивилась, широко розкривши очі, на знайомі місця, які з вікон машини виглядали зовсім по-іншому і думала, що вперше за багато років може не нервувати, що треба додому. На Подолі в'їхали у вузеньку вуличку і зупинились біля віконець із ґратками.

- Тут непогано готують каву, цікаво, чи ще відчинено?

В кав'ярні гучно сміялися молоді хлопці й дівчата. То було чуже незнайоме життя, його божевільний вир.

– Як ваше ім'я? – ніжно запитав він.

- Ганна.

- Дуже добре, що вас так звуть. Донна Анна. То ім'я жінки, якої так і не мав Дон Жуан.

- Боявся командора…

- Ну, по-перше, Дон Жуан нічого в світі не боявся, а подруге, по-друге ваш чоловік – не командор.

Після кав'ярні вони їхали по набережній. Чорнів Дніпро, пливли убогі кам'яниці Набережної Хрещатик. Зеленович розповідав пригоди, що відбувалися в тих подвір'ях давнодавно, ще коли він студентом працював на швидкій допомозі.

Чоpне місто пливло рікою життя і несло в божевільну далечінь. Ось і їхня сонна Куpенівка, і їхній темний будинок.

- Ну от, в моїй машині довго житимуть ваші парфуми, Анно. Прощавайте. Все буде чудово. А вам я хочу дати одну невеличку пораду. Ніколи, навіть у смертну годину, якщо, не дай Боже, помиратимете раніше за свого чоловіка, не зізнавайтесь, що між нами, як кажуть обивателі, нічого не було. Він того не вартий.

Дати

- То що ж ми все-таки вирішимо – олів'є чи вінеґрет? – запитала дружина.

- Олів'є, – сонно відповів він.

- Ти знаєш, до шпрот і справді краще олів'є, а от до оселедця краще вінеґрет.

- Значить, хай буде вінеґрет.

- Так, але ж твої брати полюбляють олів'є, просто всю велику салатницю до себе тягнуть, хоч насипай одному – подвійну порцію, а другому – потрійну!

- Ну, то роби олів'є.

- Але ж без вінеґрету не подаси ні оселедця, ні грибів. отже, доведеться робити і олів'є, і вінеґрет, – дружина стурбована, ніби йдеться про порятунок всієї земної цивілізації.

- Ну тоді роби і те, і те.

- Але ж це не менше шести великих тарілок, не стане місця на столі для консервацій! Огірків і кабачків треба ставити не менше шести-семи салатниць. Маринованих грибів – не менше трьох, це святе. А ще ж із порядку денного не знімаються ні буженина, ні фаршировані яйця.

- Яйця можна зняти, – йому дуже хочеться спати, він мимрить лінькувато сонно.

– Та ти що, фаршировані яйця – то наша родинна фірмова страва! Робитимемо всі види фаршу – і печінковий, і сирний, і цибулевий… Яйця будуть без обговорення. Але ж яка буде основа – вінеґретна чи олів'єва?

- Оливична, – мимрить він на свою голову. Такого презирства до події глобального значення дружина знести не може. Вона вмикає світильник біля ліжка і тормосить його за плече.

- Знову кидаєш мене сам на сам з усіма домашніми клопотами! Я, здається, науковий працівник, а не куховарка! І повинна підрахувати, як накрити повноцінний стіл мінімум на тридцять осіб!

- Скільки? На біса тобі тридцять осіб?

- Ти що, тобі, мабуть, вже треба пройти курс йодистого золота! Від склерозу! Ми ж іще рік тому вирішили, кого будемо кликати!

Вже декілька ночей дружина натхненно торочить про холодні і гарячі страви, напої та солодке, а він лише зараз втямив, про що це вона. Так, так, наближується дата. Двадцять п'ять років разом. «Сере-е-ебряные свадьбы – негаснущий костер, серебря-ные свадьбы – душевный разговор», – ця пісня була популярна саме в той рік, коли вони під'їхали в «Чайці» до особняка в Липках, піднялися білими сходинками, пройшлися неймовірно розкішними кімнатами, а хтось із гостей весь час повторював: «Ну й жили люди!» – натякаючи на дореволюційних власників. Все було урочисто до запаморочення. Запам'ятався багрянистий манікюр співробітниці Палацу щастя, котра тицяла пальцем у рядок в реєстрі, де треба було поставити необхідні підписи.

- Привітайте одне одного, – сказала вона, коли неслухняні руки вивели ті підписи. І вони не второпали, що від них вимагається, поки гості не підказали, що тепер треба цілуватися.

Дружина дуже пишалась, що вони тоді їхали в «Чайці» і що розписувалися в старовинному особняку на Печерську, а не в «бермудському трикутнику» на проспекті Перемоги, куди було перенесено Палац щастя через декілька років після їхнього весілля. А головна гордість – так це те, що вони святкуватимуть срібне весілля. Ніхто з їхніх друзів і родичів не сподобився такого житейського розкошу. Один з його братів розлучився, проживши зі своєю Валентиною двадцять років. Тепер бачиться з дітьми по днях народження, коли відсутня їхня мати. Другий брат теж розлучився, взяв нещодавно новий шлюб, має дитину, молодшу за онука від першого шлюбу. Дружинина сестра знову зійшлася з колишнім чоловіком, з яким не жила років десять. Від першого їхнього весілля минуло двадцять п'ять років, але ж святкувати срібне було б смішно. Друг сім'ї, Михайло, приходить до них у гості щоразу з новою дружиною. Ще один друг сім'ї, Віктор, не одружувався жодного разу. Живе з мамою. У нього все ще попереду. Сусідка Лариса напередодні срібного весілля застукала свого хазяйновитого мужа із безпутною женщиною.

Як не умовляли її друзі, родичі і рідна мати, Лариса виявила моральний максималізм і прогнала з дому незамінного майстра на всі руки.

Як і вони, прожили в злагоді двадцять п'ять років їхні друзі Семеновські. Але коли прийшла та дата, Семеновським було не до святкування срібного весілля: головні плоди шлюбу, діти, були у чесних і порядних Семеновських аж надто невдалими. Ні син, ні дочка по закінченні школи ніде не вчилися і не працювали, доїли завчасно постарілих батьків, які ніяк не могли збагнути, як це в інтелігентній трудовій сім'ї виросли такі аґресивні нероби. Втім, не знаходили собі місця у цім світі не лише діти Семеновських. Багато хто з покоління дітей лишався за бортом життя. Гарненька племінниця Оля кинула інститут, пішла працювати в бар, бо довели нестатки, а потім потрапила до лікарні, сестра й не розповідає, що там сталося. А син бабія Михайла працює дистрибутором памперсів. Хоч сам Михайло, як не є, а кандидат наук. Невже і справді покоління їхніх дітей безжально втрачене?

Але тим більша гордість, що їхні син і дочка у цей навіжений час дотримуються давніх традицій інтелігентної родини: син працює, донька закінчує вчитися, вони не спокушаються легкими сумнівними заробітками. А також – і це теж тішить – не поспішають заводити власні сім'ї. І дружина, розуміючи реалії нового часу, не підганяє дочку визначатися із сімейним станом, як колись підганяла свого хлопця, їхнього майбутнього татка: годі перевіряти почуття, краще поглиблювати їх у законному шлюбі, щоб швидше народити дитину, щоб відсвяткувати срібне весілля до п'ятдесяти. І домоглася свого, і син виріс удатним. Потім шлюб зміцнила дочка, і теж вдалася здібною дівчиною, яка не кидає навчання, не йде працювати до бару, як нещасна племінниця, правда, тут іще відіграє не останню роль те, що поряд батьки, які не покинуть у скрутний час… Отже, потрібно приготувати до столу усе, як належить, нехай він аж вгинається від закусок, і щоб і горілка, і шампанське, хоч би довелося витрусити останні копійки і півроку сидіти на голодному пайку, гуляти – так гуляти, і святкувати, хай надворі важкі й непевні часи, дім – це найсвятіше.

Він зрозумів, що найближчої години заснути не дадуть, і приречено запропонував:

- Робитимемо і вінеґрет, і олів'є.

- Святковий стіл повинен мати ідею! Сумарний вектор!

- Вектор з яйцями?

- Облиш! У твоєму віці двозначні жарти недоречні.

- Чому двозначні? – він тільки зараз збагнув дешеву пікантність сказаного.

- Оселедець – то неодмінний елемент. Який слов'янський святковий стіл без оселедця? Оселедець вимагає буряків, твої брати вимагають олів'є… – здається, дружину знову зациклило, як у пошуку виходу зі світових криз.

- Ну то подай оселедця під «шубою», на великім прямокутнім тарелі, згори поклади яйця…

- Ну от! Спрацьовує ж у тебе макітра, коли захоче!

Геніально! Він мимоволі запишався від похвали дружини:

- У мене все-таки сорок дев'ять наукових праць!

- Міг би написати й п'ятдесяту, ювілейну! Але ідея «шуби» може бути зарахована як постдокторат!..

Він і не уявляв, що застільна проблема розв'яжеться так легко. Ідея столу остаточно сформувалася. Попереду – її ґрандіозне втілення. Не за горами той серпневий день, дата, до якої вони йшли двадцять п'ять років. Дата-підсумок, датавінець.

А він подумав, що невдовзі по тому, в один із перших, ще теплих вересневих днів, буде ще одна дата – туманна, прозора, непевна, як останнє вересневе тепло. Полетять фіранки від синього протягу, милі губи дмухнуть на тоненькі свічки, зупиниться серце, у вікно залетить пір'їна нетутешнього птаха. То буде двадцять років від дня, коли над холодним забутим подвір'ям на околиці міста пролетіла вереснева зірка і впала в криницю. Поїхав провести майже незнайому жінку додому, а повертався останнім трамваєм крізь чорний грізний ліс… Він і досі пам'ятає, як цілувалися в тому трамваї молоді хлопець і дівчина. Він не любив, коли цілуються на людях, але ті закохані в порожньому нічному трамваї були такі милі…

Де вони зараз? Вони були такі неприховано щасливі. А він відчував неймовірну трем і великий неспокій. А щастя відчулося згодом у цьому ж трамваї, коли знову їхав крізь ліс від жалюгідного дерев'яного будиночка у передмісті.

Спочатку те паралельне життя лякало і бентежило.

- Про що ти думаєш? – питала дружина, коли він подовгу вдивлявся в ніщо.

- Про те, чи додатна, чи від'ємна кривизна нашого простору, – відповідав він.

- Гадаєш, це важливо?

- Гадаю, що так… І от величезний стіл накрито на тридцять п'ять персон. У його центрі – таріль із оселедцем під «шубою». По ньому фаршированими яйцями, наче декоративною галькою по малиновій клумбі, викладено переконливе число «25». Двійка і п'ятірка. «Погано» і «відмінно». Нерозривне поєднання слабких і сильних сторін законного шлюбу. Це жарти друга сімейства бабія Михайла.

- Хіба у шлюбі, тим більше, якщо він протривав стільки років, бувають слабкі сторони?

– Бувають, – гне свою лінію Михайло, котрий прийшов на срібне весілля з однією зі своїх давніх підстаркуватих дружин, яку називає «Спогади про майбутнє». – Добре, бо регулярно годують. Погано, бо змушують виносити сміття.

Добре, бо під боком ґарантована жінка. Погано, бо вона весь час та сама.

- Ну, є такі жінки, які вміють бути весь час інакшими.

- Це мистецтво притаманне винятково жінкам без стаціонарного чоловіка, – веде далі експерт жіноцтва друг сім'ї Михайло. – Жінка, що глибоко інтегрувалася в законний шлюб, весь час інша хіба що в мистецтві кулінарії.

Наречена! – гукає він на кухню, – що у нас на гаряче?

На гаряче «ростбратен» – м'ясо по-німецьки, що готується не в каструлі і не на пательні, а на залізному листі в духовці.

Це має приголомшити всіх. Сутність домашнього святкового столу – в поєднанні новацій і традицій. Фаршировані яйця – данина традиції. «Ростбратен» – реалії нового часу.

- Це на відзнаку падіння Берлінської стіни? – запитують гості.

- Ні, це на відзнаку того, що всі ви сьогодні тут, у нас, – відповідає щаслива хазяйка. – Ну що, просимо до столу!

Столи вгинаються від наїдків. Вони з дружиною сідають під збільшеною фотокарткою двадцятип'ятирічної давності.

У стелю, лунко салютуючи, вистрілює корок з шампанського.

Після першого ж тосту починають азартно кричати «гірко».

Він цілує дружину в щічку.

- Ну-у-у-у!.. Отак після двадцяти п'яти? – обурюється стіл. Тоді вони встають і цілуються в губи. Гості із повними ротами гучно рахують до десяти, відпрацьовуючи шинку, «шубу» й олів'є. А він думає: як давно вони не цілувалися в губи, хоча, звичайно, Ерос у піжамі ще кружляє над їхнім шлюбним ліжком.

- Дайте мені щось з'їсти, бо я випив і не закусив, – нарешті вимовив «молодий». Дружина стурбовано накладає йому в тарілку усілякої всячини, а безпутний син Семеновських голосно питає:

- То це ви саме цього дня одружувалися?

– Так, – гордо відповідає дружина, – тоді це була п'ятниця, день весіль.

- Так що, ваш Сергій – семимісячний? – А «молодий», між іншим, пропонував дружині, враховуючи саме цю обставину, влаштувати срібне весілля в червні, та вона категорично відмовилася, бо в червні ще нема малосольних огірків.

Стіл обурений Семеновським-молодшим.

- Ото як ти так добре вмієш рахувати, то чому не йдеш працювати хоча б у магазин?

- Там значно складніші підрахунки, – не лізе в кишеню за словом нахабний дармоїд.

- Саме тому Сергій у неповні двадцять п'ять знає три іноземні мови і здобув ґранта, а ти – неук і нероба, – кричить синова дівчина, а нещасні Семеновські тяжко зітхають. Невже і справді річ у тому, що молодий Семеновський народився, коли минув повний календарний рік після одруження батьків?

Ні баламут Семеновський, ні бабій Михайло не в змозі зіпсувати свята. Навпаки, їхні розбещені репліки, які, з одного боку, суперечать духові і букві свята, з іншого боку, контрастно підкреслюють чистоту і моральну цілісність їхнього сімейства. Шампанське ллється рікою. Гості відводять душу, від пуза наїдаються олів'є, рожевою шинкою та жовтавою бужениною, які у важкі часи мають особливо божистий смак. Співають «Підманула, підвела» і «Гей, наливайте повнії чари». На гаряче й солодке ні в кого вже немає снаги. «Ростбратен» у півлітрових слоїках віддають для дітей Семеновських. «Наполеон» розділили між сусідкою Ларисою, яка невтішно й неприховано ридала, коли хтось підняв тост за красу подружньої вірності, і дружининою сестрою, дочка якої вже вийшла з лікарні після інциденту в барі, але прийти привітати тітоньку зі срібним весіллям ще, бідолашна, не змогла. Син пішов проводжати свою дівчину.

Дочка сказала, що мити посуд не може, бо їй на завтра потрібні гарні руки. І взагалі, сказала дочка, все проґресивне людство, тобто весь цивілізований світ, давно перейшли на бутерброди і разовий посуд. І вони з дружиною лишаються вдвох із фамільним сервізом, купою недогризків, шкірочок від солоних помідорів, недохруманих малосольних огірків, надкушених фаршированих яєць зі слідами справжніх і вставних зубів.

Друга ночі… Організм активно вимагає активованого вугілля. Напій щастя – шампанське – вже не засвоюється легко і радісно, варто про це пам'ятати. Скільки вже давав собі слово не віддаватися так жадібно тим радощам життя, які пропонує розкішний слов'янський стіл, і знову не дотримав його. Гарячої води нема. Вони з дружиною по черзі хлюпаються у мисці із масною водою, де плавають шкірки від помідорів і хлібні крихти.

- Ти знаєш, – раптом заговорила дружина, – у нас на конференції була одна жінка, – ти її, може, пам'ятаєш, вона заходила до нас, така струнка, з розкішною зачіскою?

- Ну то що та жінка?

- Ми на закритті конференції трошки випили, і коли вийшли із сигаретами і розповідали – я про себе, вона про себе, – ну то вона мені сказала, що вони з чоловіком у ніч після срібного весілля кохалися палкіше, ніж у шлюбну ніч в молоді роки.

- Ходімо, – рішуче каже він, знімаючи фартуха.

- Куди?

- Як куди? На шлюбне ложе, – він готовий на все, аби більше не мити той жахливий посуд.

- Коли домиємо…

- Тоді вже ніч-чого не вийде…

Б'ється одна із сервізних тарілок. Ясне діло, на щастя.

- Це нам знак, щоб ми на сьогодні вже облишили…

- Ні, треба все вимити до решти. І вони миють. До перших півнів миють. До молочно-сірої барви за вікном миють. Повертається син. Іде до себе, не зазираючи до очманілої кухні.

Два-три дні здавалося: втома від срібного весілля ніколи не минеться. Але все минає. Дружина вже не знаходить собі місця: срібне весілля сина ще не скоро, і поки що доводиться жити без великої мети. Зате велика мета є в нього: повернути борг – кількасот доларів. Серпень їхнього срібного відпливає у небуття. А вересень приніс йому іншу заповітну дату. Він любив мріяти: куди діваються прожиті дні, як визрівають дні майбутні? Речі незбагненні, як таємниця людського «я». Ось настане день, і він сяде у вагон метро, вирине з-під землі, переїде Дніпро, кине погляд на обриси Правого берега, відшукає серед новобудов Лівого її будинок. Вона вже давно не живе у дерев'яному будиночку в Пущі, і будиночка давно нема, і криниці, в яку падали тривожні осінні зорі. І він, і вона поміняли декілька помешкань за ці двадцять років, тепер вона остаточно оселилася на високому поверсі одного з висотних будинків Лівого берега, в якому під час сильного вітру дрижать стіни. Він приїде до неї, ледве очунявши після срібновесільного загострення ґастриту, худорлявий, згорблений голомозий чоловік, що виглядає на свої п'ятдесят. Принесе білі гвоздики і пляшку червоного. Вона тепер мешкає сама. Батько помер, мати живе окремо, син працює за угодою у Сполучених Штатах. Вони сядуть біля столу, вона запалить свічки, поставить у вазу білі квіти, він наллє червоного. Вона попросить, щоб він сьогодні лишився на ніч, а він зітхне і скаже без слів, що за двадцять п'ять років жодного разу не… І вона розплачеться. Двадцять років вона не плакала. А в той день заплаче, заплаче.

- Ти хоч коли-небудь думав, як було мені, коли ти від мене йшов? Як мені було лишатися, коли ти біг до себе? Іноді здавалося: краще нічого, ніж недоїдки.

- У нас із тобою були не недоїдки, а десерт, якщо вже ми заговорили кулінарною мовою…

- Чи порятує шоколад, коли увесь час – смертельний голод. Це не порятунок, він знав. Дня не було, щоб він не думав про неї. Вдома сім'я, це назавжди. Недарма на срібному весіллі за нього пили як за людину обов'язку. І для неї він робив усе, що міг. І, можливо, за якимись мірками зробив чимало. Але що та дещиця для почуттів, які можна оплатити лише усім життям…

- Я вважав, що дарую тобі щастя хоча б наполовину таке, як ти даруєш мені…

Вагон метро переїхав через Дніпро. З її вікна Правий берег ще кращий, ніж з вікна вагона. З тяжким серцем він вийшов у скляні двері, пошукав очима квіткарок, ага, ось вони, вибрав декілька білих гвоздик і одну темно-рожеву. По дорозі зірвав зі стебел безглузді декоративні бантики.

Вона відчинила йому, завела до кімнати і пішла зачинити балкон, бо несподівано налетів сильний вітер.

- Яка ти гарна, – щиро прошепотів він.

- Ну то я ж начепила оці височенні підбори, ходити можу лише по хаті, на вулиці впала б через декілька кроків! Це вже скільки нам?

- А ми ще трошки обманемо час… Вони поцілувалися.

- Знаєш, – каже вона, коли вони нарешті роз'єднали вуста, – вперше я поцілувалася з хлопцем, коли мені було двадцять. Так шкодувала, що мої сімнадцять минули без цього. Тоді здавалося, що попереду зовсім мало часу. Десь так до двадцяти п'яти. А насправді все тільки почалось у тридцять.

Вони знову поцілувалися. Так дивно бачити під час цілунку якісь предмети навкруги і пам'ятати їх, як пам'ятається зруйнована криниця на вбогому подвір'ї і крихітна клумба айстр, яку в чорноті вересневої ночі заливало яскраве світло з веранди. І зараз у неї на столі малинові айстри. Ворухнулася фіранка. Балконні двері знову розчинилися. Її руки пестять рештки його волосся. Він усміхається.

- Я скоро ходитиму до тебе на милицях.

- У мій вантажний ліфт влазить і інвалідний візок.

Вона запрошує його до столу. Сонце поволі сідає на правому березі. День минає. Проминули теплі дні. Закінчується у напівтемряві ніжна вечеря. Закінчується червоне вино у високій пляшці. Тільки життя ще триває. А його душа переповнюється почуттями, які не переповісти жодною мовою.

Нарешті він каже:

- Давай я допоможу тобі вимити посуд!

Посуд треба мити лише після вечері на двох.

Півтора Григорюка

І найбільше за все на світі йому хотілося якимось чином підслухати або перехопити листа й дізнатися, що вона його любить понад усе на світі. Що у вирі людських стосунків, шлюбних і позашлюбних, легких і складних, існує велике кохання, і саме вона кохає саме його. Вона з'являлася двічі чи тричі на рік у зв'язку з дисертацією, телефонувала до нього і вони зустрічалися. Завжди було добре. Вона з'являлася саме тоді, коли він залишався вдома сам, ніби хтось подавав їй умовний знак, що його дружина з дочкою поїхали у відпустку або до тещі. Втім, дружина від'їздила досить часто, натрапити на її відсутність було неважко. Отже, вона з'являлася двічі чи тричі на рік, і завжди було чудово. Жодних зайвих розмов, жодних дорікань, жодних претензій. Всі інші жінки в його житті претензії до нього мали. Для однієї він був навіть чимось гіршим, ніж кати гестапо. Ті калічили людські тіла, а він, виявляється, розмазав по стіні душу, залишилось тільки тіло, зате тіло цілком гладке й доглянуте: ходить, похитує апетитними стегнами… Ні, вона завжди з'являлася з усмішкою, з нею ж і зникала десь у своєму Рівному. Та йому все здавалося, що він ось-ось дізнається про її таємницю. Але мабуть, для цього ще не настав час… Якось вона зникла більше ніж на рік. Він почав сумувати, неоднораз телефонував у Рівне: слухавка довго стогнала й тужила, але ніхто не озивався. А потім вона з'явилась і сказала, що народила дитину, але дисертацію все одно треба писати, й ось вона приїхала до шефа. Щоразу вона поіншому називала ім'я та по батькові шефа. Він у неї був і Дмитром Петровичем, і Петром Дмитровичем, і Демидом Платоновичем. І тема дисертації у неї мінялась: то «Особливості кінцівок джмелів», то «Еволюція слуху від амеби до людиноподібної мавпи», а то й «Історія інсектології у Новій Зеландії». А йому іноді так хотілося думати, що ніякої дисертації вона не пише, ні шефа, ні пів-шефа у Києві не має і приїздить за власний кошт аби тільки побачитися з ним. Іноді вона розповідала про свого чоловіка. То він її побив, аж зламав ребро, то замкнув на цілу ніч у туалеті – і як вона тільки не вдарилася головою об унітаз, а то подарував їй діаманти – ось цей платиновий хрестик, а в ньому два камінці. Не підробка – справжні діаманти. Він не розумівся на коштовному камінні та благородних металах, але ловив губами той хрестик, було прекрасно. А може, ніякого чоловіка в неї нема, і ніхто її не займає, поки вона не з ним, вона тільки й живе передчуванням зустрічей, спогадами про минулі побачення, а чоловік, поламані ребра, кінцівки джмелів, – усе це вигадки, є тільки він, вона, непевний притулок на кілька годин, його губи на сумнівних діамантах… А дитина, яку вона народила?.. Тут туман зачарування зникав. Мати дитину у Рівному йому не хотілося. Досить із нього законнонародженої у Києві.

Але на все свій час. А час іде швидко. Вони зустрічаються вже – о, Господи! – 8 років! Познайомилися ще за Брежнєва, дитину вона народила десь за Андропова, а тепер ось уже перебудова йде котрий рік. Невдовзі буде 10, 15, 20 років від їхньої першої зустрічі. І ось увійдуть в його життя дві гарні жінки – таємна дружина, таємна донька… Такі мрії проймали його у важкі хвилини, коли здавалося, що життя опинилося у глухому куті, й тоді він уявляв собі їх обох, струнких і гарних, схожих і різних. Варіантів зустрічі безліч: восени в білих плащиках, у чобітках на дзвінких підборах, узимку в пухнастих шубках, у гарних хустках, вліті – в однакових відкритих сукнях, тільки хрестик буде на шийці в доньки. Хоча, здається, у неї хлопчик, а не дівчинка, то він звик, що як дитина, то обов'язково дівчинка… А чи є в неї взагалі та дитина? За той рік, що її не було, вона не змінилася, залишилась такою ж…

I що воно буде, коли вона напише свою дисертацію й захистить її? Невже тоді вона назавжди зникне з його життя?

Він ніколи не відпроваджував її на поїзд, може, вона і не в Рівному мешкає, а десь в іншому місті, або взагалі, у Києві, що тут дивного – у місті, де є і Березняки, і Троєщина, і Борщагівка…

Й одного разу крізь нього таки пройшов струм високої напруги, а нижня щелепа відвисла. Він читав у «Золотій рибці» газету і сьорбав каву, коли раптом за спиною почувся знайомий голос:

- Він величезний. Ну, уявляєш… Ну… – вона, певно, довго не могла дібрати слів, щоб сказати наскільки був величезний той, про кого йшлося. – Ну… півтора Григорюка!

- Півтора Григорюка? – не повірила співрозмовниця, – не може такого бути!

- Ну, не півтора, так один і три від Григорюка – це вже точно!

- Все одно, – не вірила друга, – та один Григорюк, та нуль вісім від Григорюка – це вже дуже багато!

- Та ні, які там нуль вісім! Півтора! Ну може один і три.

Він вважався великим мужчиною, носив 44-й комір сорочки і 44-й розмір взуття. Але щоб півтора якогось Григорюка… І що то за одиниця виміру така – Григорюк? Він почав нервово дослухатися до їхньої розмови. Жінки щось зашепотіли одна одній на вухо. Зареготали… Він трошки підсунув стільця до їхнього столика і вона побачила його.

Він навіть не знав, що вона вже в Києві, вона познайомила його з подругою, він пересів до них, і почалася легка бездумна розмова, де кожне слово сприймається як надзвичайно влучне й дотепне. Він почастував їх кавою зі словами «Гуляти, так гуляти», що було зустрінуто неабияким реготом, а потім вони ще їли якісь тістечка і фруктове желе.

А ввечері вона прийшла до нього. Розповідала, що її чоловік їздив до Таїланду укладати якусь торговельну угоду (і що то робить людина такого рівня у Рівному?), і привіз альбом з кольоровими ілюстраціями, на яких різні способи спілкування чоловіка з жінкою, тепер не дає спокою; їй кортіло поділитися набутим досвідом і вона порадила неодмінно показати оте своїй дружині. Він зауважив, що з дружиною у них інші пропорції, і знову згадав про Григорюка. І вперше відчув щось схоже на ревнощі. Той Григорюк, що складав дві третини або три чверті від нього, мабуть-таки існував у її житті. Хоча, хто його знає, яку роль відігравав Григорюк у житті тих жінок. Може, зовсім і не про нього йшлося, і не він дорівнює півтора Григорюка. А він іще матиме нагоду дізнатися, яку таємницю приховує її зовні веселий сміх.

Дізнатися про те, чого вона і сама не знає.

Оглавление

Повії теж виходять заміж

Діалоги та непорозуміння

Special woman

Нема раю на всій землі…

Земляки на чужині

Тридцять третя соната

  Частина перша. Любов і смерть

  Частина друга. Любов і гроші

Закони жанру й логіка сюжету

Поцілунок у сідницю

Два квитки до опери

Драні колготи

Hові колготи

Дати

Півтора Григорюка

Реклама на сайте