«Зворотня сторона Демонології»

Марина Соколян Зворотня сторона Демонології

ПОВІСТЬ-ЖАРТ

This shit happening is good for me.

Stoicism.

всі події та особи вигадані, будь-яка подібність до реальних подій чи осіб випадкова

…І…

Я — суккуб. Моя мати була демоном, а батько, природньо, — монахом. Та, власне, ним міг бут хто завгодно: моя матінка ніколи і не намагалася впорядкувати за пріоритетами своє вельми активне сексуальне життя.

Щоправда, я про це дізналася зовсім недавно. Виховання, знаєте, культурні обмеження часто не дають розкритися природнім здібностям. Не можна сказати, що цей факт мене здивував чи приголомшив. Ні. Він просто ввів мене в глибокий шоковий стан, заледве не вкоротивши мені життя. Мої тодішні почуття можна порівняти хіба що з почуттями дівчини, яку добрий лікар вітає з поповненням у сімействі.

Таким ось лікарем став для мене пан Бішоп, викладач курсу Прикладної Демонології у нашому Університеті. Прошу не плутати наш Університет з Королівським Університетом, цією пародією на Вищу Школу, де рівень корупції зростає щороку в оберненій залежності від рівня освіти. В нашому ж Університеті навчається тільки еліта. Можете сміливо сподіватися, гроші витрачені вами на невеличкі подарунки при вступі не пропадуть намарне.

Чесно кажучи, я не записувалася на Прикладну Демонологію з власної волі та в тверезій пам'яті. Просто, хтось із моїх прихованих ворогів чи безтолкових друзів підло вписав мене до списку охочих. Що ж тут вдієш? Вирахувавши всі можливі кандидатури, я вписала цих людей до Загального Курсу Вітчизняної та Зарубіжної Содомії і з легким серцем пішла слухати непотрібні мені лекції.

Чи могла я знати, що вони виявляться для мене катастрофічно небезпечними? Певно, ні. Бо й непотрібними я їх перестала вважати, добряче розгледівши нашого викладача.

Він не був одним з тих розумників, що, переклавши якогось іноземного підручника, дурять тобі голову своєю оригінальністю. Не був він і істеричним власником парадоксального інтелекту, що відверто вимагає від вас захоплення і поклоніння.

Ні. У нього був стиль. Вузенькі чорні брюки, що щільно облягали його струнку фігуру, сорочка з комірцем-стоєчкою, цей уважний суворий погляд… Я вважала його лекції виключно цікавими і пізнавальними.

Дорогий пане Бішоп! Якби тільки того дня ви загубили свій тематичний план чи зачиталися Торквемадою у міському парку, можливо, все склалося би зовсім інакше. Але не сталося нічого подібного. Як сьогодні, пам'ятаю я вашу фатальну лекцію: “Суккуби та інкуби, як окремий випадок середньовічної проблематики”. Пам'ятаю єдине визначення, яке я спромоглася занотувати в конспекті:

“Суккуби (від лат. succuba, повія) — жін.-демони, що вступали у секс. контакт з чол. для отримання жит. енергії, необхідної їм для існ-ня”. Мій спосіб ведення нотаток завжди себе виправдовував. Я було задумалася над оптимізацією цього завдання, аж раптом…

— Ех, мені би таку темпераментну кралечку! — вигукнув хтось із аудиторії.

Аудиторія відповіла радісним гиканням. Пан Бішоп гнівно зиркнув на юнака.

— Ви, певно, не зрозуміли, хлопче. В результаті таких контактів, дуже часто, чоловіки гинули.

— Та це ж чудово! Покінчити з життям у повнім смислі!

Всі присутні просто подуріли від захоплення. Та цей хлопчина вже почав псувати мені нерви — все говорило про те, що тільки зовсім недавно в результаті якогось нещасного випадку його було позбавлено дівоцтва.

— Ну добре, я спробую вам пояснити, — поволі промовив пан Бішоп. — Суккуби — жінки виключної привабливості. Загадкова блідість, гіпнотичні очі… (“Ха, подумала я, у мене таке буває, коли я не сплю довгими одинокими ночами під час сесії). Її мелодійний голос зачаровує, а слова обіцяють щастя, яке годі навіть уявити. (Ну дак, це — коли я обіцяю викладачеві принести вчасно реферат.) Коли ви зустрічаєтесь поглядами, вся ваша істота відчуває сильний шок. Вам здається, що в її очах кружляє зоряний вир, та ви продовжуєте дивитись, не здатні відірвати погляду, поки у всьому світі не залишаєтесь тільки ви, ваше бажання, таке ж природнє, як спрага в пустелі, і вона, як мерехтливий струмінь життєдайної вологи…

Здається, тільки я помітила, як він здригнувся і говорив, заглядаючи просто мені в очі. (Для найкращого обзору викладача я сиділа якраз навпроти лекторської трибуни.)

Та ні. Не тільки я. Оратор сам був не дурень. Пан Бішоп зупинився, із зусиллям відвів погляд, а потім обережно, з підозрою зиркнув в мій бік. Та, після невпевненого “гм-гррх” він продовжував заливати:

— Тоді ви тягнетесь і п'єте, і п'єте, але спрага ніяк не минає. Кожний ковток відгукується болем, і накочується безмежна слабкість, в муці ви востаннє заглядаєте в її очі, та не бачите вже нічого, і ваша свідомість назавжди занурюється в темряву…

В аудиторії запала цілковита тиша.

— Хоча ми і вивчаємо Прикладну Демонологію, — тихо проказав пан Бішоп, — не побажаю вам ніяких особистих контактів із суккубами. Жінки — то загибель для нормативної науки, — він махнув рукою, — Все, лекцію завершено.

Приголомшені студентики рушили до виходу. Я теж зібрала свої речі, та, перед тим, як іти, ще раз глянула на викладача своєї мрії.

— А вас, Делі, я попрошу залишитись.

— Ее-гмм… А, чому? — це, признатись, було доволі безглузде запитання.

…ІІ…

Я бачила, як важко йому було підібрати слова. Бачила, і тихенько собі раділа. Ось, мій суворий і незворушний викладач збирається освідчитися! Мені навіть стало цікаво, яким же із сорока восьми відомих мені способів він це зробить.

— Делі, -розпочав він, — Аделін. У тебе був коли-небудь чоловік?

Що ж, початок цікавий.

— В якому значенні?

Він скривився.

— Благаю, не говори, що не розумієш. В наш вік у платонічне кохання вірять хіба що тільки історики-фольклористи та імпотенти.

— Цілком слушно, — я перебрала в пам'яті свої численні походеньки і відповіла, — Н-ні.

На його обличчі неприховане і щире здивування. Мені що, слід образитися?

— Пане Бішоп, поводьтеся пристойно, — нагадала я йому.

Реакція виявилася діаметрально протилежною. Він вхопив мою руку і вп'явся голодним поглядом мені в обличчя.

— Скажи мені правду, Делі! Хоч раз, перед тим, як усе закінчиться. Я не можу більше протистояти цьому. Бачиш, що відбувається?!

Мені дуже важко було втриматися від того, щоб опустити погляд і пересвідчитися. А так, що він мав на увазі?

— Ти уважно слухала останню лекцію?

— Я? Ну, як завжди…О!

І тут до мене дійшло, як лантухом з-за рогу грюкнуло… В очах відразу потемніло, серце, здавалося, опинилося аж десь у шлунку, на чолі виступив крижаний піт.

— Це, що — натяк?

Пан Бішоп кивнув, але вигляд у нього був настільки нещасний, що мій неймовірний страх відступив; із сльозами на очах я кинулася йому на шию.

І це була велика помилка.

Усіма рецепторами я відчула його близькість. І зайнялося, запалало… як табличка “обережно з вогнем”, підпалена підступним сірником вандала. Це був такої сили шок, що усі мої настанови на супротив зникли умить, подих збився, а ноги відмовлялися служити опорою. Все. Я зрозуміла, що, якщо не задовільню цього бажання тут і зараз, то просто помру.

Але ж я завжди була cкромною і порядною дівчиною. Завжди. Я знала себе такою, і те, що зараз відбувалося, не могло бути правдою. Аделін, отямся! Із страшною силою я вчепилася за його плечі. Я думаю, в нього там синці полишалися, принаймні, хотілось би в це вірити. Мені не вистачало кисню, перед очима застрибали зірочки. Оце і мови про зоряний вир!

— Прощавай, Рінальдо!, — простогнала я, і все довкола зникло.

Рінальдо — мій кіт, рудий, як Барбароса. Чому це саме про нього я згадала в останню хвилину і досі залишається для мене загадкою. Можливо, спеціаліст з психоаналізу швидше би розібрався з цією символікою, але я дещо сумнівалася в доцільності застосування цього методу до суккуба.

З цією суперечливою думкою я і прийшла до тями. Намагаючись сфокусувати погляд, я розмірковувала над іронією власної долі. В голову лізли безліч “якби не” думок, які здатні зіпсувати настрій у будь-якій ситуації. А коли, сфокусувавши погляд, я розгледіла пана Бішопа, моє горе взагалі вихлюпнулося вище ватерлінії.

Він лагідно посміхнувся і тільки-но збирався щось сказати, як почувся до болю знайомий звук — рипнули двері. Чиїсь кроки загуркотіли по підлозі, і грізний голос, що, безперечно, належав Президентові-Настоятелю, запитав:

— Пане Бішоп, що тут у вас відбувається?

Все, мені гаплик. Я обережно підвелася і глянула на пана Бішопа. Це був такий ані-слова-вражий-сину-ато-гірше-буде погляд, на який здатна тільки жінка, репутація якої у небезпеці.

Принаймні це він зрозумів. Червоніючи від розумового напруження, пан Бішоп вичавив:

— Я, е-ее, проводжу залік.

Спантеличений Президент подивився на мене.

— Мені дістався тринадцятий білет, — пожалілася я, кліпаючи очима.

Зі знайомою підозрою у погляді, Президент запитав:

— З якої дисципліни ви спеціалізуєтесь, дівчино?

— Сексологічна теорія.

— Школа Сексуальної Роботи, чи не так?

— Саме так.

Президент зітхнув і повернувся до мого викладача.

— Бішопе, мені це вже набридло. Чи ж можна доводити студентів до відчаю тільки тому, що ви програли керівнику Школи у покер?

Бідний Бішоп просто втратив дар мовлення.

— Я е-е, це… я не…

— І щоб більше за вами такого не спостерігалося! Дівчино, давайте залікову. Залік пройшов успішно, чи не так?

— Абсолютно. Ідеально.

— Ну от і добре. Дивіться ж, ви мені пообіцяли.

Отримавши жаданий розчерк у заліковці, я вискочила геть. Ну все, з мене досить!

…ІІІ…

Я пішла, гучно грюкнувши дверима. Правда, гучності звуку вдалося досягти тільки з третього разу. Колись будівля, де розташований наш Університет, належала королівській в'язниці, і двері тут таки солідні. На стінах Університету красується табличка “Такого-то числа останній в'язень залишив стіни цього Університету…” Я часто роздумувала над тим, куди ж вони всі поділися, оті в'язні. І в мене є кілька цікавих гіпотез. Та не про те мова.

Щойно вийшовши з аудиторії, я буквально налетіла на одну свою колегу. Настрій у цієї останньої був і до того не найкращий, а після такої колізії вона просто осатаніла. Я думала, зараз загарчить, покусає і залишить мені на все життя сліди виробничих травм.

— Звідки це ти прямуєш, Бето, у такому доброму гуморі?

— З практичного заняття по Содомії, — прошипіла Бета, — не можу збагнути, як це я потрапила до списку. Ти не здогадуєшся?

— Я? Та ну, звідки ж мені знати?

— Ні?! А жаль, я б зараз цю сволоту…!

Далі — керівництво до дії, виражене лексикою, переважно застосовуваною в садистській ліриці у світлі анально-оральної тематики. Бета, схоже, таки добре засвоїла базові навички спеціальності.

— А ти, — схаменулася вона, — звідки?

— Прикладна Демонологія, — я намагалася, щоб слова ці прозвучали якомога природніше.

— Ага, пан Бішоп. І що ж ви там робили останні півгодини після закінчення лекції? Звіряли конспекти?

— Без брудних натяків, будь ласка!

— Натяків? То значить, я вгадала?

— Вгадала — ЩО?!, — але Бета вже помчала у зворотньому напрямку.

— Доннерветер! Карамба! Сакри бльо! Чорт!

Вона, абсолютно очевидно, стежила за мною!

Тепер мене чекало найгірше — якщо запустити машину пліток, скоро місця мені спокійного не знайдеться в усьому цьому чудовому світі. Єдиний вихід — дістатися бурси першою і представити широкому загалу свою версію подій.

Бурса — це те місце, де ми всі, студенти Університету, мешкаємо. Але варто би сказати, гостюємо. Студенти, як відомо, не та справа, що здатна збагатити підприємця. І тоді, припертий до стінки, підприємець шукає інші джерела фінансування. Ось оці різні джерела, переважно вигляду досить непривабливого, і населяють бурсу. А ми, так, до речі.

А крім того, у бурси є ще одна визначна особливість. Короткий маршрут від Університету до рідного ліжечка можна описати як “три дні лісом, два дні полем”, якщо ще додати до опису форсування водоймищ.

Із зловісним клацанням зачинилася за мною брама Університету. Над високими червоними дахами неслися з неймовірною швидкістю брудно-сірі шматки хмар. Я щільніше загорнулася в траурну чорну мантію і почимчикувала заплутаними вуличками Вічного Міста.

Дорога, дійсно, була неблизька. Деякі з нас навчилися робити на ходу багато корисних справ (час для студента — цінність надзвичайної ваги, за кілька зайвих хвилин, скажімо, сну, будь-хто з нас маму рідну здав би податковій інспекції). Наприклад, популярності набули променад-сніданки, романтичні побачення на довгу дистанцію, дискусійні забіги, та й навіть гулянки-прогулянки. Зараз же у мене була інша мета — врятувати власну честь і гідність за найкоротший термін.

Турбота про нагальне піддала мені швидкості, і скоро вже я перетнула межі міста — переді мною, сталево-сіра, текла широчезна річка Дрес. Паром бовванів десь посередині ріки і йшов, очевидно, в іншому напрямку. За моїми підрахунками, він відплив десь із півгодини тому. Навряд чи Бета обігнала мене аж настільки. Заспокоєна, я сіла на вогку лавку портового залу чекання. Мимоволі, мої думки повернулися до останніх подій сьогодення.

Пан Бішоп… Краще мені з ним більше не зустрічатися. Бо наступного разу я б таки взяла на себе клопіт переконати його в належності до Спілки Святих Мазохістів, чи чомусь іще гіршому. Ну нагнав на мене дядько страху, а що змінилося? Я не помічала нічого такого демонічного в своїй поведінці. Хоча те відчуття… воно якось погано вписувалося в мій попередній досвід. Та навряд чи варто через це хвилюватися. Мій досвід — то ще не еталон розбещеності. На тому я заспокоїлася і закрила тему.

Знічев'я розглядаючи публіку у залі чекання, я помітила колоритного патера Правовірної Церкви. На ньому була ясно-червона ряса, золотавий пояс і вираз сонної набундюченості. Усміхаючись про себе, я спробувала відтворити той вираз на власному обличчі. Уявляю, як це виглядало! Та мені цієї кумедної думки здалося замало, мені треба було іще побачити його, патера, реакцію. Я кахикнула, а коли це не допомогло, штовхнула його, мов ненавмисне, носком правого черевика.

Священик перевів на мене свій затуманений погляд. Спочатку він дивився просто крізь мене, а коли туман в його очах розсіявся, патер завмер. Потім нервово вхопився за бороду. Ковтаючи ротом повітря, він схопив образок, який висів в нього на шиї і забурмотав ну, ніщо інше, як молитву.

Я не змогла втриматись від садистської, на всі зуби, посмішки. Результатом цього стало явище зовсім уже мені незрозуміле: священик із зойком підстрибнув зі свого місця, підвів руки в інстинктивному жесті самозахисту, повільно позадкував, потім швидше, а зрештою, бігцем, відступив з поля бою.

Яскравий випадок параної. Я задоволено зітхнула, та раптом погляд мій впав на мою траурну мантію. Але вона не була більше траурно-чорною — колір, підозріло, був ясно-червоний! І золотавий пояс! Щоби не бачити цього неподобства, я заплющила очі, примушуючи себе дихати спокійно. Потім обережно розплющила одне око… Чорна? Вхо-ооу… Ну, слава Богу. Що це, чорт забирай, має означати?!

…ІV…

Решту шляху я подолала на повному автоматі, весь час чекаючи, що на мене накинуться зі зброєю, відворотними молитвами чи… гамівною сорочкою. Що про це все думати, я вирішу потім. Коли зберу більше інформації (мені вже страшно було подумати, ЯКА то буде інформація).

Ну, ось і бурса. Як звичайно, озброєні охоронці виконали процедуру жорсткого обшуку і легкого допиту, перевірили документи, відбитки пальців та взяли кров на аналіз. Тепер, можна сказати, я вдома.

Та, ввійшовши до вестибюлю, я відразу відчула якусь хвилю загрози у атмосфері. Ну, атмосфера у нас і так далека від затишної, а тут іще кожен зустрічний вважав за потрібне зміряти мене поглядом та презирливо гмикнувши, відвернутися. Не треба було зайвий раз пояснювати — Бета прибула першою. Може, під'їхала попутним возом чи може навіть розщедрилася на екіпаж… Підлута найвищого ґатунку. Мої вітання.

Я різко розвернулася на підборах і направила стопи свої до власних апартаментів. Та поки я дійшла туди, ці презирливі погляди встигли мене роздягти, заплювати, закидати камінням, вимастити смолою, обваляти в пір'ї і посадити на кілок. Як приємно іноді бути центром усезагальної уваги! Я здатна була вищати від захоплення і вдячності. Єдине, що повернуло би мені втрачену душевну рівновагу, так це можливість змусити Бету відчути зараз усе це на власній шкірі. Смакуючи в уяві це видовище, я незчулася, як опинилась біля дверей своєї кімнати.

Руки тремтіли, я ніяк не могла потрапити ключем куди треба, та раптом увагу мою привернули дикі зойки десь у напрямку холу. Не моя це справа, хоча… Якщо це відвернуло мою увагу від нагальної потреби замкнутися в кімнаті, може це явище здатне, відповідно, відвернути увагу інших від моєї особи? Над цим варто попрацювати.

Я збігла сходами назад до холу, очікуючи побачити щось на зразок жахливої картини примусового виселення — як ото минулого тижня, коли хлопця виволокли за чуба через несплату щомісячних внесків до фонду захисту працівників адміністрації від наслідків економічної кризи. Але чого б я не чекала, такого годі було і сподіватися…

Там, посеред холу, вправно осідлавши люстру, верещала і дригала ногами гола Бета, хоча одяг їй цілком заміняв пучок білого пір'я і товстий шар запашної чорної смоли. Я стиснула руками скроні: побачивши таке, ну як не почати сумніватися у власному психічному здоров'ї! Але, схоже, не я одна піддалася хвилинній паніці. У холі зчинилася страшна метушня. Найбільш розважливі кинулися знімати Бету з люстри, але це ніяк не вдавалося — кожного, хто намагався підступитися, Бета била ногами, руками намертво вчепившись за гачок у стелі. Прохання заспокоїтися, здається, іще більше її розлютили. (Як можна помітити, заклики до здорового глузду мають тенденцію чинити на жінок зворотну дію). З Бети, вкупі з зойками на тон вище, посипалися різноманітні прокляття.

Спитаєте, як вона опинилася на люстрі? І не питайте. Я не знаю. Я тут ні до чого. Їй богу.

Я позадкувала і, звичайно, наштовхнулася на когось спиною. Там був уже чималенький натовп. Серед спантеличеного народу помітно виділялося єдине флегматично-спокійне обличчя — то був один мій знайомий, на ймення Мур Ло.

— Слухай, Муре, що тут діється? — я вхопилася за можливість розібратися.

— Не знаю, Делі. Оце тут була Бета, розповідала останні новини. А потім як закрутило, як зашуміло! Дивлюся, всі лежать, а вона — висить. Ну оце, диви, жах.

— Жах, — погодилася я.

Ну що толку з цього Мур Ла, чи то пак Мура Ло? Якщо хтось взагалі міг дати мені уявлення про те, що сталося, то це тільки сама Бета. Її вже спустили на землю, але вона все ще пручалася і репетувала… Ні, до цього джерела я звернулася би в останню чергу, і то тільки заради гострих вражень.

Я ледве проштовхалася назад. Моє припущення виявилося правильним — ця подія заполонила увагу усіх присутніх. Та, подумалося, такий ажіотаж, безперечно, змусить кожного шукати причинно-наслідкові зв'язки. От цього мені зовсім не треба.

Зручно розташувавшись на ліжку, забувши на деякий час про сімох інших мешканок кімнати, що, схоже, влаштували маленьке дискус-шоу, я тихо сьорбала гарячий чай і аналізувала проблему. Та круть чи верть, а факти річ уперта. Немає ніяких документів, які можна знищити чи фальсифікувати, а свідків же, свідків! Таки точно, зі мною щось негаразд.

Якщо почекати, поки Бета прийде до тями, я ризикую дуже швидко дізнатися, що саме. А чи не можна обійтись без шокової терапії? До кого звернутись, за що хапатись? Пан Бішоп… та ні, про це не варто навіть думати. Якою б критичною не була ситуація, його присутність може тільки поглибити кризу.

Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.

Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це — лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не допоможе, тоді… от тоді можна почати панікувати. Цілком розумний підхід, як на мене. Рекомендую спробувати при нагоді.

Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…

Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”

Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням — треба давати звідси драла… поки не пізно!

…V…

Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було — лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку — з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.

Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.

О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).

Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?

Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.

Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.

Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!

— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!

— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.

— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?

— О, треба знати, де шукати.

Це мені чомусь не сподобалося.

— М-мм… так, вам це добре вдається.

— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.

— Демонів шукати? Дзуськи!

— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.

— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.

— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?

— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?

— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.

— В смолу. І обкачали в пір'ї.

— Твоїй винахідливості можна позаздрити.

— Моїй?!

— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?

— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!

— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.

— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…

— О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.

— Перебільшували?!

— Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?

— У Медді… Ну, Мадам Мадлен.

— Бордель Мадам Мадлен?!

— Так. Медді — моя старша сестра. Це — дім, де я виросла.

…VI…

Скажу чесно, Манівці не викликали у пана Бішопа особливого захоплення. Звісно, ніякого архітектурного планування, вузькі брудні вулички… На моє запитання про його перше враження від нашого чудового міста пан Бішоп відповів: “Гм-м, тут так багато дерев!” Така відвертість вражає.

Дорогою додому я зустріла чимало знайомих, з усіма віталася, а вони поглядали на мого високого супутника. Ким, цікаво, вони його вважали? Мені досить скоро випало про це дізнатися.

— Ад-делін! — вигукнула сестричка Медді, розкриваючи обійми, — ану ж, ану ж, кого це ти привела?

Вона схопила пана Бішопа за рукав і затягла його до будинку. Він не опирався, його увага була цілком захоплена видовищем чарівної Мадам Мадлен. Моя названа сестра, скажу, повірте, без крихти заздрощів, дуже гарна. Крім того, вона, як фахівець, вживала безліч дорогої косметики та прикрас, і від неї так і пашіло звабливою енергією.

— Пан Бішоп… — тільки і встигла проказати я.

— Теодор. Тод. — всунув і своє слово мій гість. Яка приємна несподіванка! Я оце тільки зараз дізналася, що у нього є ім'я.

— Тодді! — Моя сестричка вхопила його за комірця, притисла до себе і міцно поцілувала, — Ласкаво просимо до родини!

Навколо Медді вже зібрався чималенький гурт наших дівчаток. Після такого акту гостинності, кожна з них вирішила привітатися і познайомитися з гостем у той же манер. Пан Бішоп дещо зніяковів, відступив на крок назад, поглядаючи на мене переляканими очима. Це йому анітрохи не допомогло — сам за мною ув'язався, хай терпить тепер.

Нарешті галас став просто неймовірним, і я мусила втрутитися.

— Хей, люди, прошу слова! — заволала я.

На мене таки звернули увагу. І — кинулися вітати з поверненням і вдалим зарученням.

— Зарученням?! — тут мій голос зірвався на вереск, — Ви що, подуріли?! Пан Бішоп — мій викладач з Університету і хоче зняти тут кімнату. Правильно, Теодоре?”

Медді відразу ввела корективи.

— Дівчата, струнко! Рівняння на клієнта! — і, підморгнувши мені, до пана Бішопа, — дозвольте провести вас до вашої кімнати, Теодоре.

Вона взяла його під руку і повела вверх сходами. Пан Бішоп озирнувся і стенув плечима. Стримуючи посмішку, я помахала йому рукою.

— Гей, Делі, даремно ти сказала, що ви з ним не заручені, — промовила Б'янка, найактивніша наша працівниця і права рука Мадам Мадлен, — Бачила, Медді так відразу око на нього і поклала.

— Я не стоятиму в них на дорозі, — гордо заявила я, — а крім того, я вже маю залік з його предмету.

Б'янка багатозначно заусміхалася.

— Подивишся, Медді здасть екзамен екстерном.

— Не маю жодного сумніву. Їй же належить підтримати репутацію нашого закладу. А от чи годують тут відвідувачів, чи залишають помирати з голоду, невідомо.

— О, пробач. У нас тут все розраховано на голодних відвідувачів. Ходімо, сьогодні у нас смажені стегенця!

— Ага, і тушкована грудинка.

— Делі, слава Богу, ти зовсім не змінилася!

Жаль було її розчаровувати. Мовчатиму поки-що. Ну, принаймні, поки не нагодують.

За вечерею зібралися всі: наша родина, пан Бішоп і бордель повним складом. Дівчатка особливо на їжу не налягали, так, соки-води для підтримання тонусу. Мадлен змушувала їх слідкувати за фігурою, та ще й постійні вправи допомагали. Агенція моєї сестри об'єднувала найбільш кваліфікованих працівників, що пройшли підготовку в столичній Школі Бордельного Бізнесу, і, таким чином, набула всезагального визнання і популярності.

… і тоді я відкриваю свої карти. Флеш Рояль!, — це пан Бішоп розповідав про свої подвиги. Я почала присухатися, — Ну, що, кажу я, пан Поманець, де ж ваша хвалена вдача?, — Це була стратегічна помилка. Поманець глянув на мене злючими очима і мстиво напророчив: “Подивимося іще, кому буде потрібна вдача найближчим часом. Ваші студентики, я чув, позаписувалися на деякі курси Школи…” Тут я вхопив його за барки і кажу: “Спробуйте тільки, негіднику, нашкодити моїм дітям, і вся ваша Школа полетить під три чорти!” Президент-Настоятель так нас і застав, так би мовити, у близькому емоційному контакті… Але Поманець не посмів займати ні в чому не винних демонологів.

— Мені здається, — дипломатично зауважила я, — у Президента склалося трохи інше враження.

— На жаль, на жаль, — пан Бішоп метнув поглядом в мою сторону, — але деяким і на користь…

Мені зовсім не сподобалася тема, яку він заторкнув.

— Президент… він, взагалі, має таку властивість несподівано з'являтись там, де його найменше чекають, — спробувала я змінити тему.

— Так само, як і різні комісії з муніципалітету, — підхопила мою думку Б'янка, — Завели собі звичку щось перевіряти тут, у нас, ледве не кожного тижня!

Обличчя Медді посуворішало.

— Ці єзувіри таки змусять мене поскаржитися феодальним властям! Все їм треба знати, скільки у нас доходу на кожного члена кооперативу, а то — в якому санітарному стані знаходяться наші простирадла. А як можна було знати, що кожному будинку розпусти треба мати план евакуації, ящик піску і дві лопати на випадок пожежі? А то, взагалі, якість послуг надумали перевіряти!

Дівчата пирснули. Медді насупилася.

— Заледве випровадили. Чорт би забрав цього Гаела!

— Хто такий Гаел?, — здивувалася я.

— Гаел — новий голова муніципалітету, — пояснила Медді, — його призначили, коли старий осоромився на прийомі у Короля. Він, бачте, напився до втрати пульсу, вліз на банкетний стіл і почав щось верзти про переваги демократії. Треба ж було так упитися!

— А цей Гаел — темна кобилка, — додала Б'янка, — і тільки він має право видавати ліцензії… а нам уже час поновлювати дозвіл.

— А це значить… Ні, я б йому і пальцем не дозволила доторкнутись до наших дівчат!

— Що, боїтесь бюрократичної зарази?

— Та ні, є щось у ньому… демонічне. Вні такими очами дивиться на жінок!

І це — Мадам Мадлен, власниця будинку розпусти. Ми з паном Бішопом перезирнулися. Були в цьому якісь на диво знайомі нотки.

— Слухай, Медді, я спробую розібратись із цим Гаелом.

— Ти?!

— Ну, це ж зачіпає і мої інтереси…

— І не думай, Делі!

— Пан Бішоп?

— Ні!

— Та я ж…

— Ні!

— Та я тільки…

— Ні!

— Ну то вже добре, ні так ні.

— Ні!

Як можна бачити, він таки добряче завівся. Не знаю, що було би далі, якби в двері не постукали. Медді підхопилася з місця.

— Дівчата, бойова тривога! Всім зайняти свої місця!

У борделі починався робочий день. Я просковзнула до своєї кімнати. Треба відпочити — в мене завтра відповідальна зустріч у муніципалітеті.

…VІI…

Зранку переді мною постала проблема — як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички — перше, що слід придбати для нового закладу.

Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”— вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.

Гаел — ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.

Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.

Я звернулася до одного з охоронців.

— Як мені потрапити до приймальні Гаела?

— Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам!

Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.

— Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.

— Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм?

— Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!

Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.

— Хто?! — прозвучало питання звідкись згори.

Я назвалася і повторила своє пояснення.

— Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є?

— Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення.

— Про проходження медичного обстеження.

— Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.

— Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.

— Які двері?

Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.

Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.

Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.

Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.

З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.

— Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.

— А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація?

— Тьху-тьху-тьху.

Двері обережно прочинилися.

— Щось я вас не пам'ятаю.

— А я стажерка. Перший день працюю.

— Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері.

— Чого б це?

— Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

— Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

— А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

— Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?

Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.

— Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.

— Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?

— Мн-н… Так.

— І як вам?

— Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.

— А сам “волоцюга Гаел”?

— А що, у вас негативний досвід?

Він раптом вибухнув істеричним сміхом.

— Вгадали!

— Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?

— Головою муніципалітету.

— Го… го… Ой, чорт!

— Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.

— Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.

— Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?

— Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.

— Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.

— Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?

— Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…

— Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?

— Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.

— Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?

— Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок.

— А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо?

— Ну, це вже стосується другого пункту.

— Фі, як банально.

— Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…

— Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?

— Та від вас же за кілометр тхне.

— Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе.

Гаел поскріб потилицю.

— А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.

— Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.

— Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.

Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.

— Ого, телепечатка!

— Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.

— Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!

— Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!

У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.

…VІІI…

Там на мене чекало щось неймовірне.

У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше — жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.

Ось із дверей вийшла Медді, хапнула ротом повітря і безсило опустилася на лавку. Таке обличчя, напевне, було у Бога, коли він, наївний, нарешті зрозумів на що перетворили люди творіння його, Содом і Гоморру. Пан Бішоп підійшов, сів поряд, задумливо підпалив люльку, кинув її додолу і запхав до рота сірника.

Я розгублено зупинилася. Медді підвела на мене очі, зміряла божевільним таким поглядом і зомліла. Пан Бішоп флегматично поклав її назад на лавку і знову затягнувся сірником.

— Теодоре, — не витримала я, — киньте каку з рота! Чи тут у нас тепер Перша Приватна Божевільня?! А я думаю, чому так народ юрмиться!

Я думала, він зараз теж зомліє, та вийшло інакше. Із зойком “Демони! Демони! Демони!” пан Бішоп підхопився на ноги, перечепився через Медді і боляче стукнув своєю дебелою башкою мені по правому коліну. Я так і сіла, відчуваючи як до мене тихо і непомітно підбирається істерика.

— Йой, чорт! — заволала я, — та що ж це відбувається?!

Тут з будинку вискочила Б'янка, дико роззираючись навколо. Їй потрібна була лише якась секунда, щоб оцінити ситуацію. Наступної миті ми всі троє були жорстоко відлупцьовані по щоках і облаяні останніми словами. Кращої допомоги годі було чекати.

— Та, може ж, мені хтось пояснить? — схлипнула я, відтираючи травмоване обличчя.

— Зараз, зараз, — пообіцяв пан Бішоп, — ходімо.

Мене відвели до власної кімнати, на дверях якої невинно так висіла табличка “не турбувати”. Ага, що би ви думали — звідти таке було чути! Досі не розумію, як це я відчинила двері і увірвалася до кімнати… Треба сказати, що вилетіла я звідти втричі швидше, червона, як рак, зварений мстивим Грекою за особливо жорстокою технологією. Що там було? Гмм… Я. І ще багато людей, і всім було дуже добре. Я з надією подивилася у лагідні Бішопові очі.

— Правда, я просто божеволію?

— Та ні, цим і не пахне, і не сподівайся. Та і чого ж, все так природньо, красиво і вигідно для бізнесу. Єдине, що мене вражає, це… ну, словом, це ж уже сім годин продовжується… Як тобі вдалося?

— Талант, потяг до прекрасного, фізична підготовка! Бішопе, не знущайтеся, прошу! Я не знаю!

— Ну, звісно. — Його трохи тіпнуло, коли двері до моєї кімнати почали зі скрипом відчинятися досередини. Видовище не для слабкодухих. — Чи це може бути пов'язане з пригодами Бети, ну, коли вона так гарно гойдалася на люстрі?

— Знаєте, пан Бішоп, проблема, напевне, в моєму понівеченому почутті гумору. Ні тоді, ні зараз, у мене навіть не було чіткого бажання утнути таку штуку. Ну та маємо, тих, що маємо. А от що з ними робити далі? Хто у нас тут спец по демонах?

— Ну, можна провести екзорцизм, покропити декого святою водою, а то й інквізиторську рейд-групу викликати… Що, очима кліпаєш? Сама напросилася.

— Хто це тут погрожує?! — прошипіла я крізь зуби, — Хочете приєднатися до виробництва нашого маленького рекламного трюку?

— Не з тих питань.

— Хм-м? Зовсім? А я була про вас кращої думки.

— Ну, все. Я більше не можу. Аделін, зараз просто, будь ласка, заткни пельку і зроби, щоб це припинилося.

— Так-так, масса, будить зроблено, масса.

Бішоп застогнав і схопився за голову. Із диким войовничим гуком, я штовхнула двері і постала перед чесним товариством, породженим власною хворобливою уявою.

— Ану, всі струнко! Хлопчики наліво, дівчатка направо! Тепер шикуємось колонами, махаємо ручками і швиденько зникаємо у туманній далі!

Ну, подітися їм нікуди було. Із тріумфом переможця я вискочила на своє відвойоване ліжко, виконала сякий-такий ритуальний мисливський танок і вклонилася глядачам. Пан Бішоп обіперся об кант і манірно зааплодував.

— Спускайся з п'єдесталу, Венера. У тебе справи на грішній землі.

— З вами, коханий Адонісе, мені і Тартар не страшний! — я ефектно повисла у нього на шиї, від чого у Бішопа сталися якісь проблеми з диханням.

— Теодоре!? — вискнув хтось з порогу. Пан Бішоп тіпнувся, розвернувся, став мені на ногу, від чого мені довелося відпустити його горлянку.

— Медді, я…Медді, убий його! Він зробив мене кульгавою калікою на все життя. Тепер мені залишається тільки під церкву — і благати про милостиню погожого недільного ранку.

— Не дочекаєшся. Ввечері — і під ресторан.

Я присіла на підлогу.

— Змилостився, володарко! Це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…

Бішоп заржав, як дебелий кінь на сінокосі. Медді оглянула нас сполоханими очима. А потім усміхнулася.

— А чи не можна буде ще таких духів викликати? Виручка за сьогодні перевищила всі мої скромні сподівання.

…IХ…

Я бачила чудовий сон. Один з тих, гарячково-пошлих, коли прокидаєшся, червонієш, зітхаєш і… не можеш нічого згадати. Я спробувала повернутися назад до сну, але там уже усе позачиняли і вивісили табличку “кінець сеансу”. Шкода. Але одне точно відомо — снився мені нинішній голова муніципалітету. Збоченець, демон-інкуб, словом, Гаел. Та й начхати. Хай собі сниться, мені не шкода. Я солодко потягнулася, все іще намагаючись не впустити до очей нахабні промені сонця. І тут мене спіткала несподіванка. Кінцівки не знайшли ніякого опору для моїх ранкових викрутасів. З'ясувалося, що я знаходжуся у якомусь такому підвішеному стані, левітуючи просто над ліжком. Ні, ми так не домовлялися… Але яке мало бути круте порно, щоб мене аж так підкинуло! Шкода, що не пам'ятаю.

Іще трохи поборсавшись у невагомості, я змусила себе повернутися на ту саму грішну землю, де на мене чекали справи. Я загорнулася у рушник і вирушила на кухню розшукувати собі кави. Навколо було тихо. Ну, звісно, чи зустрінеш кого зранку у борделі? Але ні. Що сталося зі світом? Всі мої звичайні уявлення про дійсність руйнувалися день за днем — із кухні вже доносився чарівний аромат.

Я стала на порозі і зворушено спостерігала таку собі маленьку сімейну сценку за участю власниці борделю та експерта-демонолога. Мадам Мадлен, гладенько зачесана і вбрана по-домашньому чаклувала коло вогню, готуючи каву, а пан Бішоп спостерігав за нею і таємниче так усміхався, сидячи на кухонному столі.

Я розчулено зітхнула, чим і було покладено кінець цій ідилії. Обоє розвернулися до мене, при чому щелепа Бішопа повільно, але вірно опустилася на комірець. Я збагнула, що стою перед ними боса, лише у рушнику. Але, чорт забирай, я ж у себе вдома!

— Доброго ранку, Медді. А ви чого витріщилися, пан Бішоп? Вам теж — доброго ранку.

— Вітаю-вітаю. Ну, як провели ніч-ніч? Без пригод?

— Не знаю. Темно було. І я відчуваю нагальну потребу у черговій ін'єкції кавової субстанції. На мене стане?

— Стане-стане, — пан Бішоп нервово м'яв пальці лівої руки, — ти б хоч-хоч одяглася, чи що.

— Чорта з два-два! Де ви так цікаво говорити навчилися?

— Ану всі цить! — втрутилася Медді, — ніяких сварок на моїй кухні!

— Мир, Бішоп. Мир і Гаряча Кава!

— Мгнмм-м…

— Теодоре, не попечіться!

— Пізно! Курв-ссс…

Наступні кілька хвилин ми зосереджено дмухали у чашечки. Пан Бішоп зло поглядав в мій бік, на що я призивно шкірилася і кліпала очима. Медді, роздумуючи над якоюсь метафізичною проблемою, повільно бовтала каву ложечкою. Та раптом — дзвінок! Медді підскочила, немов помітивши, що сидить, настромившись на гвіздок у кріслі.

— Медді, полундра! Бігом! Клієнт на порозі!

— Аделін, я тебе…

— Ага, обіллю гарячим дустом і поріжу серце тупим ножем на дрібні кубіки.

— Свята невинність! Ти ще не знаєш на що я здатна!

— Наприклад — відчинити двері? Я ж так не піду.

— З чого це ти взяла?

— Та годі вже, — піднявся пан Бішоп, — Сидіть. Я сам відкрию.

Ось так і сталося, що пан Бішоп знову став для мене вісником нещастя. Взагалі, дуже зручно мати таку людину в оточенні — знаєш, що це саме вона приносить тобі всілякі неприємності, і можна вже контролювати ситуацію. Та і побити є кого у крайньому випадку. Це стимулює.

Пан Бішоп повернувся з листом у руці і виразом крайньої спантеличеності на обличчі.

— Це тобі, — він простягнув мені конверта.

— Ні, прошу, це помилка!

— Ну, нащо ж так лякатися? Немає там штампу інквізиції, я перевіряв.

— Вірити? Вам?

— От і вір своїй покійній бабусі, — образився Бішоп.

Медді чомусь тихо захихотіла. Істерика? Ну, все нормально.

Я відкрила конверт. Ось, зачитую текст листа:

“Люба моя Аделін! Щиро вітаю із вступом до наших рядів. Сподіваюсь, ти отримуєш Задоволення. Чекаю тебе наступної Суботи для посвяти і отримання членського квитка. Завжди і щиро твій, Люк.”

Я обернулася до свого незрівнянного викладача. Бішоп мав такі великі невинні очі, як малюк, що нашкодив просто на дорогий килим. Медді дивилася на нас із скорботою і нерозумінням. Я дивилася на них і чухала потилицю.

— Бішопе, я здається здогадуюсь. Це поганий жарт.

— Просто огидний, — погодився той.

— І належить він, я думаю, нашій спільній знайомій, яка в свій час зуміла осідлати люстру…

— Гірше! Набага-ато гірше…

— Люстру? — здивувалася Медді, — А що це у вас за фізичні вправи?

— А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…

— Делі, не заводься, — порадив пан Бішоп, — у тебе тут зараз велика проблема.

— Яка така?

— Тобі загрожує незалік.

— Пізно схопилися! Невпійманий — не крадій.

— Ну чого ж, було би бажання, — замріяно повідав Бішоп, — та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?

— Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!

— Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?

Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.

— Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.

При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.

— Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!

— Що? — розгубився той, — Тебе чи рушник?

— Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!

Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.

— Н-ну я ніяк не можу…

— Станьте зручніше і спробуйте ще раз.

— Даремно. Нічого не вийде.

— Але чому?

— Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.

— Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!

— І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!

— Ох, я вам влаштую дольче віту!

Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.

І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася — позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.

— Аа-хха. — Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…

…Х…

Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…

М-да, плідна дискусія.

Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.

— Хе-хе.

— Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?

— Угу.

— Прошу.

— Угм?

— Будь ласка.

— Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер — мій найліпший друг.

— Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.

— Ага, — погодився Бішоп, — зате поважають. Ну добре, почнемо.

Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.

— Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.

— Бішопе, я вас дуже прошу…

— Що?

— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.

— О, леді, вам пасує зелений колір.

— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?

— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.

— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.

— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!

— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.

Він покосився на мене, сумно зітхнув.

— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?

— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.

Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.

— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.

— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.

— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?

Я миттєво перелякалася і зблідла.

— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?

— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…

— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.

— Треба ж, який із тебе гуманіст!

— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?

— Ммн… ти майже вгадала.

— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.

— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.

Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.

…ХІ…

“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.

“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!

Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.

— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?

— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.

— Треба? Та ну!

— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.

— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?

— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.

— Ну, все, що добре починається…

— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?

— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.

— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.

— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?

— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.

— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.

— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.

— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…

— Чого?

— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.

— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?

— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.

— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.

— Окі-докі. Чекайте.

— Як соловейко — літа.

— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.

Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.

А пам'ятник? Ну, у нас всього один пам'ятник, який є в кожному місті Яснізорії. Пам'ятник Герою. Ніхто не знає, хто він і за що був удостоєний всенародної пошани. Він не має голови. Правда, існувала традиція, за кожних політичних нововведень чіпляти пам'ятнику іншу голову, відповідно до ідеологій і особистих уподобань лідерів. Безліч легенд пов'язані з Пам'ятником. Кажуть, буцімто він вилитий з цілковитого золота 999 проби. Знаю, що не буває такого. Ну от, хтось і вирішив пересвідчитися, відтявши Герою голову. А ще кажуть, що однієї буремної серпневої ночі голова відпала сама, її підібрали вандали і зробили з неї якесь збоченське божество, а ймовірно, попільничку. Зараз пам'ятник так і стоїть без голови, нещасний і одинокий, з німим докором у очах.

Мене тієї ночі, зізнатись, дуже мало хвилювала доля Пам'ятника, зрозуміло чому. Треба було дбати про власну голову, Герою все одно вже нічим не допоможеш.

Ми з Гаелом з'явилися на площі одночасно. Який поганий смак, де він вчився? Однак, він виглядає ще краще, ніж останнього разу. Нові парфуми. Солодкі, правда, мені такі геть не подобаються. Буду терпіти. О, Гаел, ти б знав, на які жертви я йду заради тебе!

Поки я захоплювалася власним благородством, Гаел продовжував шкіритись. Сподіваюсь, вигляд у мене не надто захеканий, а то аж соромно якось.

— Ну? — на одному диханні видала я сентенцію, проникнуту сумнівом і тривогою сподівання.

— Так от, — примруживши око, красномовно відповів Гаел.

Наступної хвилини ми вже реготали від власної винахідливості; контакт братніх розумів відбувся.

— Це необхідно відзначити, — слушно запропонував мій супутник.

— Просто життєво необхідно. І бажано би чогось поміцніше, — з ентузіазмом підхопила я, — Я ж, власне, за тим і тут. А то вже всі мої знайомі стомилися наливати мені кожного разу з нагоди чергового дня тижня.

— Правильно. Відвертість за відвертість. Я маю намір споїти це невинне дитя і дико розважатись, спостерігаючи, як ти непристойно поводишся в моєму товаристві.

— Це можна. А пресу вже запросили? Щоби всі бачили, що голова муніципалітету може дико розважатися не тільки в компанії штатних стажерок.

Я думала, він образиться. Але ні, Гаел сміявся так, що мешканці сусідніх будинків, напевне, попрокидалися із зойком і раптовим бажанням викликати органи охорони порядку.

Ну що ж, мій кавалер пройшов перше випробування на міцність. Тут мені спало на думку, що я якраз завалила цей тест — погана звичка атакувати відразу ж, не знаючи броду.

— Делі, — відсміявшись, поцікавився Гаел, — якій кухні ти надаєш перевагу — традиційній чи екзотичній?

— Екзотична кухня — у Манівцях? Якщо тільки це не смажений із салом улюблений собака місцевого священика, то я хотіла б це бачити.

— Побачиш, значить. Це якраз поряд. Тут наліво і вниз.

— Це підвал, чи що? Оце екзотика — пацючки з хробачками…

— Знущаєшся? Шість десятих цієї країни знаходиться у підпіллі, всі про це знають, та не можуть нічого вдіяти.

— Що ж, представникам урядових структур треба вірити. Спробуй лишень висловити недовіру — так вони ображаються і відмовляються йти у відставку.

— Ти ба, — Гаел аж обернувся, — хоч хтось розуміє нашу вразливу і ніжну душу.

У підвалі, на моє зачудування, виявилося, був розташований симпатичний ресторанчик у східному стилі. Відвідувачів, правда, не густо. Нас зустріла господарка у вузькому ітнамійському вбранні з довгими штричками у високій зачісці. Вона вклонилася, щось таке пролопотіла, від чого я страшно розгубилася, та виручив Гаел, потягши мене до столика у якомусь темному кутку.

Далі пішло за всіма канонами ІДС (Іст. Дошл. Стос-в). Хоча Гаел такого і не вивчав, відчувалося, що рука набита добряче. Свічки, хороше таке сухе винце, безліч компліментів, ну і так далі. Але якщо спитаєте, що там була за екзотична кухня, я під страхом одинокої передчасної смерті не зізнаюсь. Не пам'ятаю. Я так захопилася темою дискусії, як же ж, про мене, дорогеньку, мова йшла! Та тут Гаел мав нахабність позаздрити, мовляв, вам, суккубам, взагалі проблем ніяких немає, клієнти так самі в руки і падають. А інкуби нещасні, обділені Богом і людьми…

— Чого ти жалієшся? — здивувалася я, — Хіба жінкам не того самого треба, що і чоловікам?

— Ох, — гірко зітхнув Гаел, — тебе зіпсувала освіта. На практиці виявляється трохи не так…

— Як же?

— Та чогось прийнято думати, що чоловіки щось отримують, а жінки — віддають, хоча, — він винувато посміхнувся, — буквально, ну, фізіологічно, виходить якраз навпаки.

Саме час було густо почервоніти, але мені не вдалося. Якось уже дуже кумедно виглядала ця професійна дискусія.

— Ну це, ситуація знайома. Як же, принцип Подвійного Стандарту. Нерівно розподілені суспільні табу. А людина ж, понабирає собі всякого морального матюччя і носиться з усіма цими настановами, як дурень з писаною торбою. І головне — куди б вона не пішла, що б не робила, та торба нечутно ховається за плечем. Он, як, великий парадигматик концепту “природної людини”, як його… чи Том Крузо, чи Рабін Карузо, навіть за відсутності критичної суспільної оцінки поводився як джентльмен — знімав капелюха в присутності дам і не шукав собі альтернативного застосування за їх відсутності. Ну, це якщо я правильно розумію дух справжньої чоловічої дружби.

— Клопоту з цим стандартом… Теж, певно, з досвіду помітила?

— Е-егм… — Нарешті, вдалося! Почервоніти, я маю на увазі.

— Проблеми? — він, єхидно посміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, — Чим можем, допоможем. Але тільки не кажи, що тобі конче треба покрасуватися у вінку з квітів апельсина на власному весіллі. Це не до мене.

— Ну, знаєш… Весіллі. І гадки такої не мала, це було б уже якось…

— Неприродно?

Він зітхнув, взяв мою руку до своїх і піймав мій погляд. Та якось це було дивно. Кілька секунд я не могла зрозуміти, що таке, зате потім мені довелося затримати подих, щоб не утнути нічого такого непристойного. Якщо хтось має сумнів стосовно доцільності застосування фізики у сексології, то ось що я скажу. Тут мало місце застосування винаходу якогось божевільного фізика давності, важіль, називається. Цей гіпотетичний загадковий предмет починався десь в очах Гаела, мав точку опори в наших руках і цілком був здатен перевернути світ, який я переважно тримаю десь там, всередині, далі від світла і чужих людей. Відчуття словами не передати, та зрештою я не витримала і нервово хихотнула. Теж, свого роду, певно, перевірка на міцність.

— Ти казав, проблеми з жінками? Так тепер я точно знаю, брехав, вражий сину!

— Ну, все нормально, — він нарешті дав спокій моїм рукам і відвів погляд.

— Чого було вдаватися до таких методів? Ти ж не на роботі, треба час від часу давати собі відпочинок.

— Та що, улюблена справа не втомлює. Хочеш іще бамбукового салату?

…ХIІ…

…Дзень, торох, бум, бах-бах! Здравія бажаю, хаззяйко! Бум-бурум, торох!

Що це таке, чорт забирай! Я натягнула на вуха подушку, потім ще одну. Це не допомогло. Із страшним утробним риком я підхопилася з ліжка і запустила чимось важким в стіну. Здається то був мій улюблений стілець, і тепер в стіні буде велика дірка. Та мене то не обходить, я хочу спати, просто, повірте, спати найвідвертішим чином. Зважаючи на те, коли я повернулася зі своєї романтичної зустрічі, ну, це просто жорстоко зчиняти такий галас, неначе небо падає нам на голови, так що треба лягати в окопи і натягати каски.

Та здається, на тому військову кампанію не було завершено. До мене час від часу долітав якийсь шум і уривки команд типу “розквартирувати командний склад”, “виступаємо єдиним фронтом”, “боєприпаси на стіл”. Я знала, звичайно, що Мадам Мадлен любить урізноманітнювати свій досвід і здатна на подвиг, але обслужити армію… Хай навіть “армію коханців”, як у нас часом називають команду підтримки кандидатів до міської ради.

Менш за все мені хотілося занурюватися у проблеми Мадам Мадлен. Хай вже сама розбирається з абстрактною загрозою військової навали. А більш за все мені хотілося зануритися у блакитні світанкові сни. Та куди там! В якому, все таки жорстокому світі ми живемо!

Зла, як сто тисяч демонів пекла під холодним душем, я одяглася і почвалала вниз сходами до вітальні. Там я стала в дверях, руки в боки, і оглянула похмурим оком наявну компанію: Мадам Мадлен у бойовому спорядженні, розмальована, що твоя фреска, — один екз, пан Бішоп, на мій жах занадто вже бадьорий (я від народження з відразою і нетерпінням ставилася до ближніх своїх, яким чомусь краще, ніж мені, рідній) — теж 1екз. Далі… Зовсім юні парубки, бліді, худі, закомплексовані, — 3 екз і. один — ну, ознака в ознаку, батяня Чорномор, червонопикий, широкочеревий і наглий. Одягнені як цивільні, що, правда, зовсім не приховувало їхню ганебну суть.

— Медді, це що ж таке? — подала я нарешті свій невиспаний скрипучий голос,— Буває, що мотелі перетворюються на борделі, чула. Але щоб бордель — на казарму… Яке падіння моралі!

— А, Делі, — відгукнулася Медді, — доброго вечора. Полковнику, знайомтесь, моя названа сестра Аделін.

— Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.

Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.

— А чому “доброго вечора”?

— Бо вже по п’ятій, моя мила.

Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:

— Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.

— Угу, — проказала я, сідаючи до столу.

— Вбито Великого Банкіра, — пояснив Ап-Перкот, — король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.

— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.

— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…

— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?

Полковник поважно кивнув.

— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.

Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.

— І що тепер? — загнано простогнала я.

— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.

Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?

— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?

— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?

— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.

— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!

— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.

Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.

— Які шпики?

— А я почім знаю, гррм?

— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.

— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.

— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…

— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!

— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.

— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.

— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?

Запала мертва тиша.

— Плюнь! — раптом заволала Медді.

— Що таке?

— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.

— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?

— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!

Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.

— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?

— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?

— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.

— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!

Я зачаїла образу і поклялася помститися.

— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.

— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?

— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?

Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.

З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.

Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.

— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.

— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.

— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?

— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.

— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?

— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.

— А-аа… це…?

— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.

Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…

…ХIІI…

В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.

Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.

— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?

Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.

— Не курю. Мінздрав попереджує.

У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.

Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.

— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?

— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…

— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.

Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.

— Ти це, все в порядку?

— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.

Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:

… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…

Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.

— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.

… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!

— Ну так плюньте, — скептично порадила я.

— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.

— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.

Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:

— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!

М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!

— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?

— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.

— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!

— А звідки ж ви Гронгада знаєте?

— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.

— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?

— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.

— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!

— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.

— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?

— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?

— Абсолютно. А шпики?

— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.

— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?

— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…

— Де, перепрошую?

— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…

Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!

— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.

— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?

— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.

— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.

— Це ще куди?

— По бабах, пане Бішоп.

— Назад, значить, на вихідні позиції?

— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!

Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:

— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?

— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.

Пан Теодор зробив останню спробу:

— А він і справді…того?

— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?

Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку. Ну так я ж цього не знала! Порада всім чоловікам всього світу: не треба вважати жінок за телепаток тільки тому, що вони розуміють хто ви, з чим ви і чого вам треба. Просто, більшу частину часу ваші бажання доволі нехитрі і однозначні.

— Будь обачна, добре? — нарешті спромігся він.

— І ви, бережіть себе. Не перевантажуйтесь, дотримуйтесь режиму праці, харчування і відпочинку. Працюйте над позитивним баченням світу.

Він зітхнув і хитнув головою, мовляв, дурепа була, дурепою і залишилася. Ну, зізнаюся, є щось від того.

…ХIV…

Ми домовилися зустрітись там же, біля Пам’ятника. Так би мовити, тур по історичних місцях. Я почала з якоюсь несвідомою прихильністю ставитися до Героя, можливо через спільні проблеми з головою, не знаю.

Ми знову з’явилися на площі одночасно — якась підозріла синхронність. На цей раз, для різноманітності, мені просто відібрало дар мовлення, і я тільки чемно посміхалася і виражала свої нечисленні думки універсальною мовою жестів. І тільки коли мені було поставлено питання руба і я відчула, що зараз тільки розведу руками і поплескаю себе по щоках, довелося схаменутися і отямитися.

— Так, я дивно поводжуся. Так, мене щось турбує. Ну, давай, тоді вгадуй і далі — що саме?

Гаел задумався, симулюючи тяжкий розумовий процес.

— Емм… Наближення комети Гея-в-Поппа? Ні? Бордель не виконує бізнес-план на півріччя? Виконує? Ну тоді… А це підозріло, доречі, що виконує, треба перевірити, як це так… Е-е, стоп, без рукоприкладства! Ну, не знаю. Зізнавайся вже, де партизани поховалися!

— Ага, зараз все розкажу, представлю мат-докази і навіть від алібі відмовлюсь, лишень би тобі зробити приємне. Ну, словом, хвилює мене ця історія з Люком. Чого їм від мене треба, питається?

Гаел зупинився, обережно притримуючи щелепу і витріщився на мене, як на останнє чудо природи і техніки.

— Ти не знаєш?! Взагалі не знаєш? Нічого?

Я гордо хитнула головою. Гаел почухав праве вухо.

— Ну то, значить, я маю тобі розповісти, так? Н-да, довга вийде історія.

Він спритно вхопив мене за лікоть і пришвидшив ходу.

— Це ми куди?

— Не знаю. Ну не хочеш же ти тут, посеред вулиці…

— Я хочу завжди, незалежно від місця подій. Тільки різних речей.

— О! Вітаю! Ти тільки-но сама сформулювала основний життєвий принцип людства. Нам перш за все треба мати на увазі цей постулат, коли ми беремося до роботи.

— Ну а до чого тут Люк?

— Зараз поясню.

Ми зупинилися на набережній, коло кам’яних перил, які надійно відділяли нас від примарних хвиль невеличкої річки. Вона звалася Никавка і десь там впадала до величного Дресу, щоб разом з ним долати шлях до Негостинного Моря. Гаел поклав руки на перила і десь помандрував поглядом за водою, поки я прискіпливо розглядала його профіль. Тільки-но я збиралася підвести підсумки спостереження, він різко обернувся, демонструючи не менш цікавий, як об’єкт дослідження, анфас.

— Скажи, чого ти зараз хочеш, більш за все?

— Мм… ги-ги, — красномовно відповіла я.

— Таке, чого ти не можеш собі дозволити?

— Коло звужується, так? Ну, якщо навіть таке і є, то на кой лях про це говорити? Не можу, значить, не отримаю.

— Так от. Є така штука, як ЗЗБ — Задоволення Заборонених Бажань. Звичайно, існують такі суспільні норми чи моральні принципи, через які (так прийнято вважати) людина не може переступити. Вона усвідомлює, що її бажання чи спосіб його задоволення неправильний, інколи навіть злочинний, але від того бажання не зникає. Накопичується величезний запас енергії, призначеної для задоволення бажань, яку би та й на добрі справи — будувати світле майбутнє чи там інфраструктуру, так ні! Безтолкові смертні дуже ефективно використовують її з метою себе ж і помордувати. Деякі, правда, досягають успіху у мистецтві, та то інша розмова. Наше ж завдання перед вітчизною якраз у тому і полягає, щоб допомогти людині вчинити ГРІХ — Гарантоване Розкріпачення Інгібованих Характеристик, тобто отримати ЗЗБ. Тоді відкриваються шлюзи і — тільки тримай, що називається, торбу і лови ту психосоматичну енергію, яка так охайно була запроторена в темний кут свідомості, таке собі підземелля для тортур. Ми отримуємо тоді можливість робити таке, що смертним і не снилося, напевне, ти вже помітила. Ну а з якими ЗБ доводиться працювати інкубам і суккубам, теж, на мою думку, очевидно.

Вражена жорстокістю світу, я негайно втопила погляд у холодних водах Никавки, побовтала його там трохи, та потім підняла, мокрий і приголомшений, на симпатичного демона, що стояв поряд. Він продовжував розвивати тезу.

— Звичайно, цим наше поле діяльності не обмежується. Бажань же різних — безліч. Я чув, був серед смертних один аналітик ЗБ, такий собі спеціаліст з жіночої істерії. Але жаль, давно це було, добре би в його власних бажаннях покопирсатись! Н-да. Так от, береш піраміду потреб і обираєш собі те, з чим тобі найзручніше працювати. Що там… бажання влади — дуже сильна штука. Повага, самореалізація, що вже мови про володіння різними там матеріальними цінностями…Ти думаєш, чому я працюю на такій суспільно-відповідальній посаді? Тим більше в мене можливостей вийти на ширший зріз соціуму і його різноманітних бажань. І це завдяки Люку, в нього зараз є широкий доступ до всіляких там державних органів. Він допомагає нам, а ми ділимося своїми здобутками.

— Але навіщо це все? Якщо я правильно зрозуміла, ви збираєте силу, яка потрібна — для чого?

— А-а, ну ми ж не люди. Ми, до речі, а не ви. Цей світ зовсім не є нашою історичною батьківщиною. Ми тут… як би це… діаспора. І колись ми, можливо, зможемо повернутись до того більш досконалого світу, з якого нас було витурено.

— Повернення в Едем? Ти віриш в це? Ну і за що ж нас вигнали, за гарантоване розкріпачення інгібованих характеристик?

— Що ти! Це була банальна боротьба за владу.

— А ти кажеш, більш досконалий світ. Не знаю, я чула зовсім іншу інтерпретацію.

— Це ще від кого?

— Від пана Бішопа, мого викладача з прикладної Демонології. Ув’язався за мною і тепер дошкуляє Мадам Мадлен.

— Викладач з Демонології?!

Гаел раптом зробив якийсь різкий недоладний рух, вхопився за серце і присів. Я думала, йому недобре стало від характеру моїх знайомств, аж ні, він реготав як навіжений, схлипуючи і хапаючи ротом повітря.

— Викла-дач з Де-гха-ха -моно-хо-ло-гхі-хі-ї! Боже!

— А що, власне, за причина такої бурної і невгамовної радості?

— А ти уяви собі хворого на голову убивцю, що подорожує у товаристві Ломброзо!

— Ти, Гаел, сам такий хороший (небезпечний збоченець, якого в чорний для людства день недогледіли санітари з відділу шокової терапії). Ще радій, що я за собою увесь ЗБОНЧ не приволокла, разом з ДУПІ, а могла би!

— Дуже цікаво. А що в тебе спільного зі ЗБОНЧем?

— Нічого, крім того, що вони штабквартиру в нашому борделі влаштували. Розлякають нам всю клієнтуру, а все через те, що Медді надає перевагу гуртовим постачальникам. Що за спосіб ведення бізнесу? А ДУПІ — шпика булькатого під вікна виставили. І якось це все пов’язано з Великим Банкіром.

— А що з ним трапилося? — зацікавився Гаел.

— Вбивство з ним трапилося. В’язи йому скрутили підступною рукою. От ЗБОНЧ і переполошився — гадають, що це хтось… із діаспори.

Обличчя Гаела витягнулося.

— Ні ч-чорта собі! Треба з цим розібратись. Поїду в понеділок до Вічного Міста, нехай мені Люк це логічно пояснить. І тобі рекомендую подалі від цих шпиків. Біс його зна! Ні, нема в світі порядку.

— Горе мені, грішній! — заскиглила я, — де шукати порятунку від цупких тенет нещастя?! Вже холодний доторк жаху я на серці відчуваю, на печінці і на нирках і на виразці у шлунку…

— Патологічна безтурботність, — сміючись, підсумував Гаел, — ну, добре, дитино, знаєш, що ми тепер зробимо?

— Вшити когось, чи що? Для повернення мені душевної рівноваги і віри в майбутнє, га? Десь тут був мій чорний список…

— Е ні, поки не навчишся нормально в’язи скручувати, не візьму я тебе на мокре діло, і не проси.

— Що мені діла до твого мокрого діла? Тримай своє діло в сухому місці і будеш спати спокійно всю ніч.

— Тьху на тебе, пошлячка. Я випити пропоную. Тут таке чудове місце є, з винним погребом. “Мансарда” називається.

— А-а, мрія поета. Де вже мені відмовлятись?

“Мансарда” виявилася миленьким таким ресторанчиком, де дійсно можна було дістати будь-яке вино, вироблене в Яснізорії. На півдні країни справді ростуть чудові виноградники, які в свій час постраждали від гніву Хухра IVго, званого в народі Хухром-Маразматиком, що втратив печінку в боротьбі за тверезість. Після того він, здається, втратив і останні мізки, і за його наказом члени товариства боротьби за здоровий спосіб життя під лозунгом “Алкоголю — ні, народу — витверезники” понищили чимало першосортних виноградників. Після такої ідеологічної обробки те вино, кажуть, набуло різноманітних лікувальних властивостей, ну як, від доторку помазаника божого.

Гаел замовив пляшечку міцного червоного, типу кагор. Зав’язалася невимушена бесіда.

— Поясни, все ж таки, — звернулася я до товариша по пляшці, — чому в нашого геніального хресного батечка такі вульгарні методи запрошувати даму на вечірку?

— Страшні Люкові посіпаки? То ще що, от якби він справжніх емісарів підіслав! Скажімо, Асмодея… Той здатен на все.

— Той, котрий Єву спокусив?

— Ех, героїчний епос… — Гаел мрійливо усміхнувся, — А твої знайомі, то ж Люковий улюблений жарт, заснований на контрастності сприйняття. Тут тобі смердючий Гронгад, а ось — сонцесяйний Люк з парфумами от кутюр.

— Он воно що, — я зосереджено розглядала келих з іскристим нектаром, — може й варто було… А Бішоп таке витворив! Почав матюкатися латиною, від чого, звісно, шестаки полякалися, як прусаки в зоні руйнівної дії домашнього капця і запросилися додому, до тата.

— Це цей твій, демо-но-лог? Екзорцизм влаштував? — Очі Гаела були веселі, як перший день без нежиті, — Ти знаєш, я вже хочу з ним познайомитися. Лисий такий, в окулярах?

— Та ні, — я відчула, як від благодійного впливу солодкого зілля в мені прокидається картярський азарт, — зовсім ні. Він молодий, стрункий, високий. У нього чудові карі очі, а коли він одягає комірець стоєчку…

Гаел обережно поставив свою склянку на стіл і скрипнув зубами.

— Ну, зрозуміло, тоді звичайно, можна терпіти будь-якого придурка.

— Не придурка! — образилася я за заочно завжди зі мною присутнє уособлення невмирущого авторитету, — хоча б тому, що це ставить мене у позицію дурня.

— Логічно.

Пальці Гаела повільно ковзнули вздовж гладенького корпусу пляшки. Я затримала подих, відчуваючи, як тіло наповнюється зрадливою слабкістю. По п’яні (на першій стадії!) так відчуття загострюються, нема спасу! На щастя, я знайшла застосування своїй увазі.

— В тебе каблучка зі справжнім рубіном?

Він простяг мені масивну золоту каблучку для доекзаменації. Камінь, схоже, справжній. На оправі латинкою було вирізьблено: “Університет Герарта, випуск ’61 — ’65”.

— Ти навчався в Амайрані? — вражено запитала я.

— Факультет держ. управління, Університет Герарта, — гордо повідомив він.

Я поміряла каблучку на всі можливі пальці — спадає навіть з великого. Щоби не мучитись всілякими комплексами, я повернула Гаелові його власність. Я ще хотіла запитати — щось важливе, але тут нашу балачку було перервано, і я зовсім втратила линву власної мислі.

— Ей, дами-господа, ви мусіте замовити пісню, — звернулася до нас якась весела жіночка. Одягу на ній було — як на коневі збруї. Символізує лише причетність до людської цивілізації, та мало що ховає навіть від роззброєного ока. Хоча ноги у неї, скажу я…

— А що ви співаєте? — відгукнувся Гаел.

— Естраду, — вона коротко і чітко окреслила репертуар, і відразу до діла, — десять угриків.

— Знаєте щось із міжнародної?

— “Завжди кохатиму тебе”, амайранською.

— Годиться? — це до мене, — Піде, — і поліз у кишеню.

Жіночка, хитаючись, підійшла до музик, що награвали на народних інструментах Яснізорії — гітара, скрипка і банджо — повідомила їм замовлення і звернулася до відвідувачів “Мансарди”:

— Шановні гості! Сьогодні ми вітаємо в нашому ресторані чарівну пару. Молоді люди, вас звати… Ага, отак їх звати. Аплодисменти. Для них я виконаю відому, дещо вже підтоптану, та вічно актуальну пісню “Завжди кохатиму тебе” — але тільки якщо ви танцюватимете. Прошу!

Ну, то вже ситуація така, що довелося танцювати. Правда, то більше виглядало як “не бійся, я тебе не душу, просто ледве тримаюся на ногах” і, відповідно, “спокійно, ситуація під контролем, я тебе тримаю”.

У жіночки був чарівний, низький і сильний голос; навколо напівтемрява, мені трохи паморочилося в голові. М’яке волосся Гаела приємно лоскотало мені щоку, по місцях контакту прокочувалися легкі електричні розряди. Я зітхнула, щасливо, з відчуттям якогось майбутнього смутку.

… Завжди кохатиму тебе, завжди, завжди, завжди… Яка нісенітниця!

…ХV…

Мої життєві цикли, схоже, повільно, та неухильно посувалися у напрямку нічного існування. Ранок сприймався тепер, як притча про Армагедон — зі страхом належного покарання моєї неспокійної пиятицької душі.

Але чи притаманна мені ця загадкова субстанція? Треба проконсультуватись у спеціаліста. І що я таке, взагалі? Постінформаційний атавізм доіндустріальної епохи? О, яка, виявляється, глибока і щира сила самокритики властива моєму могутньому інтелекту! Хоча, справа це досить інтимна. Аби мені хто сторонній таке повідомив, я б йому влаштувала дякую-по-спині-ломакою з усією силою правдивої вдячності! Ну, досить, теж мені, страждання молодого Вертера. Любомудрствувати будеш, коли тобі за це заплатять.

Я мужньо вибралася з ліжка, позіхаючи післяплатою і в аванс, і прислухалася. Слава Богу, хоча б ЗБОНЧ забрався звідси. Тихо, якщо не брати до уваги звуки, характерні для навколишнього середовища. У будинку розпусти вічна ніч — хвала Аллаху і адаптивності сучасного бізнесу.

Першим ділом, я склала собі алгоритм кампанії з насолодження повнотою буття. Зараз — ванна з молоком ослиці, потім — духмяний чай з приворотним зіллям… Ех, життя суккубське, складне і непередбачуване! Чого мені зараз не хотілося, так це…

Тут — грюкіт у двері, від якого в мені прокинувся жах, страх, невроз і клаустрофобія. На порозі — зловісний дух помсти мені, нахабній і нераціональній, пан Теодор Бішоп.

— Так це бачити вас, тут і зараз.

— Що це було? — зацікавився непрошений гість.

— Складаю список своїх найпотаємніших бажань, щоб потім використати їх на зло людям. От уже надумала зумисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю в стані афекту.

— У мене до тебе справа.

— Ви помиляєтесь. Ви потрапили сюди випадково, зараз вибачитесь і заберетесь геть звідси.

— Ти повинна мене вислухати!

— Нічого я вам не винна, я вільний дух… е-е, мене ніхто не любить, і все прийдешнє проклина. Дайте вийти!

Коли він загородив собою вхід, я накинулася на нього з кулаками, прийомами карате і страшними прокляттями. Бішоп на провокацію не піддався. Тоді я відійшла, прокашлялася і видала відчайдушне “рятуйте, гвалтують!” на всіх частотах. Відповіддю мені був непристойний регіт за стіною і тактичне “хе-хе” звідкись з коридору. Хороший був психологічний прийом, та препогана контрольна група. Геть зіпсована. Ну, добре. “Він платити відмовляється!” — зарепетувала я на тональність вище у гармонічному мінорі. Підмога прибула миттєво, швидше ніж 911 демонів, яких викликали наші, вправні у кабалі, предки в особливо скрутних ситуаціях. Підмога, звісно, в обличчі неповторної Мадам Мадлен.

— Бішопе, як це розуміти?

Ага, прогресивна громадськість на моєму боці!

— Ти ж знав, що чіплятися до неї зранку значить піддавати загрозі спокій навколишніх і якість сервісу!

Ну, ось, що чекати підтримки від вічно заклопотаної власними інтересами дрібної буржуазії?

— Мені треба в душ, а цей тип заважає мені подбати про чистоту помислів і гігієни.

— Теодоре, дай нещасній вдовольнити її примітивний потяг!

— Ну, звичайно, у висококультурної складної системи в твоєму обличчі, такого потягу не виникає. Хто ще тут дбає про якість сервісу? Дивно, як цей бізнес взагалі прибуток приносить!

— Вже ж, не твоїми зусиллями.

— А дозвіл хто дістав? Моя покійна бабуся?

— Та тут же все на ній тримається!

— Ну, якщо я — не бабуся, Б’янка не покійна, і дівчата мені не родички, виходить, що вищеназвана особа ти і є.

— Твоя покійна бабуся? — Бішоп був однозначно збитий з пантелику.

— Так, тобто ні, не покійна.

— Оп-па! А я — Червоний Капелюшок. Вибач, бабцю, що без гостинця.

— Ага, дочекаєшся від тебе. Теодоре, що ти від неї хотів? Як ти міг помітити, мене це теж стосується.

— Стосується, значить. А часто він отримував від тебе те, що від мене хотів?

— Та вже ж частіше, ніж тобі дозволяють твої моральні переконання.

— Чули, Бішопе? Ну. І як воно — з бабцею своєї студентки? Боюсь, це не те, чим можна похвалитися колегам за чаркою.

Медді і Бішоп, обоє, вкрилися червоними плямами. Боже, зараз заріжуть, позбиткуються над трупом і скажуть, що так і було! Допоміг мені своєчасний вияв рефлексу самозбереження. Вороги на мить втратили пильність, а я, акі горліца, метнулася між ними і помчала в душ. Ха-ха, моя взяла!

Душ у нас чудовий, на автономному опаленні: дошки постачає агент з регіону. В дядька Архі Па (відразу видно, дитя імміграції) пилорама на місці старовинного поселення під Манівцями, що звалося Монте-Карлівка (давня, романтична назва!). Деревини там полишалося чимало — очевидно, в старі часи руйнування підвалин і злітання дахів було повсякденною практикою (стик європейського та азійського кліматичних фронтів — це вам не хухри-мухри!). З агентом ми розраховуємося регулярно, от тільки що буде, як знову заборонять взаємозаліки? Невже ж гроші платити?

Ну, звісно, турбота про наші майбутні бізнесові стосунки з дядьком Архі зовсім не завадила мені отримати задоволення від гігієнічної процедури. От колеги у бурсі завжди дивувалися, яка мені з того радість, що я там, збоченка, роблю на одинці сама з собою півтори години. Де вже їм, недолугим, зрозуміти, що тут просто думається надзвичайно легко, з’являється впевненість, оптимізм і геніальні ідеї. Як, думаєте, Архімед винайшов свою силу? (“Відчувай Силу, Люк!” — сказав він тоді. Чи то не звідти?) Ну, здається, все ж таки то було у ванні. У душа, звичайно, є свої переваги.

Я повернулася звідти достатньо збадьореною, щоб оцінити реальність того, що відбувається. Медді і Бішоп влаштували явку в моїй кімнаті і не збиралася звідти йти. Так, що там з моєю покійною бабусею?

— Люба Медді, — почала я, — поясни, будь-ласка, свої слова стосовно нашої родинної спорідненості.

Медді зміряла мене схвальним поглядом.

— Ти ба. Може, ранковий душ не така вже й погана ідея. Ну так, правда, я дійсно твоя бабуся, себто, твоя мати була моєю дочкою, якщо так зрозуміліше.

— Медді, це що ж, дійсно, в тебе революція закінчилася перемогою пролетаріату і тепер — повна відсутність царя в голові? Яка ти мені бабуся, ти ж виглядаєш максимум років на десять старше!

— Яких десять?! — образилася вона, — всього на сім. Я тобі потім розкажу, як це робиться. Для суккуба, знаєш, вік не проблема.

— Стоп, значить… А, ну все логічно. Чому ж ти мовчала, не попередила навіть про те, яка мене може спіткати халепа?

— Та ще ж невідомо було, що з тебе вийде. На дітях демонів, знаєш… А тут видно, сильні гени. От і твоя мати…

— Доречі, дуже цікаво, де ж вона, чому її відсторонено від процесу турботи про потомство?

— Проблеми в неї виникли на ґрунті теологічних суперечок. Сюди вона навряд чи ще зможе повернутися.

Я, нарешті, сіла на ліжко і випустила пар.

— Оце так історія. А як же ЗБОНЧ, Медді? Ти ж працювала з Ап-Перкотом і він нічого не помітив?

— Так він знав. Честь мундиру чи не честь мундиру, а жити якось треба. До того ж, я не вважаю себе організованою нечистю. У мене приватна практика.

— А-а, ідеальне прикриття. А я? Міг він знати…

— Міг, вони натреновані таке відчувати, якось там, чи екстрасекси, чи сальтенкекси звуться. Але навряд чи щось помітив. Ти ж у нас іще, ем-м, з невідкритими рецепторними каналами. Тому, до речі, і не можеш контролювати свої здібності.

Я відчула, що червонію. Таке — і при сторонніх. Бішоп глупо посміхався, як турист на екскурсії. Ну та біг з ним, нехай вчиться.

— Повернемося до наших баранів. Бішопе, у вас була якась справа.

— Ага, точно. Немає більше булькатого. В мене така підозра, що поїхав рапортувати, де б він не працював.

— В ДУПІ? — відгукнулася моя бабуся.

Ми з паном Теодором перезирнулися. Ого!

— Ну і що ти пропонуєш? Ти… Ви… Чорт, не знаю вже, як тепер до тебе ставитися.

— Як? З належною повагою і захопленням. Ну а от щодо ДУПІ… Пропоную поїхати відпочивати на море.

— Кардинально. Головне, інноваційний підхід. Тільки, можна, не в твій улюблений пансіонат “Холєрна Паличка” на березі Ассе-Д’Осійської затоки? Хіба ДУПІ не зрозуміє, що ми з переляку потікали світ за очі? І вислідить нас по тому світу за очами. От якби провернути такий хитрий фінт: зробити вигляд, що їдемо на море, а самі — туди, де нас менш за все чекають — до Вічного Міста!

На моє здивування, організаційна комісія погодилась із пропозицією. Хтось із класиків казав, пропонувати людям треба те, чого вони самі хочуть. Такою є стратегія завоювання друзів; тільки я ніколи не розуміла, нащо так з друзями поводитися, вони ж не ворожа територія і не надокучливий сусідній народець. А, власне, порада хороша. Виявилося, що Бішопові треба отримати зарплатню в Університеті, а Медді хоче оцінити ситуацію на ринку послуг для відкриття філії закладу Мадам Мадлен. А я — ну в мене свої суб’єктивні причини. Треба налагоджувати особисте життя, хоча б мені навіть довелося іти по трупах. Жартую. Незручно.

…ХVІ…

— Теодоре, чи не забули ми чого, коханий? — ніжно заволала моя новоспечена бабуся.

— Що? — відгукнувся Бішоп, визираючи з вікна.

Варто, напевне, відмітити, що не тільки він. Численні сусіди, як по третьому дзвінку, позаймали свої місця у ложах бенуар.

— Чи ми нічого не забули? Мої вісімнадцять купальних костюмів — ти взяв усі? Не дай же ж біг, забув. Креми — для рук, ніг, повік, гоління, сексу, від сонця, побутових травм і радіації? Маску для підводного полювання на рачкъ…

— Що — навкарачки? Все в тебе якісь нелюдські забаганки: то у ванні, то на антресолях… — бубнів пан Теодор, скачучи між велетенськими сумками.

Медді розташувалася на ганку і фарбувала губи у помаранчевий колір, я сиділа на валізі, відбиваючи ногами ритм шлягеру “шаланди, повнії кефалі” про нелегкі будні передовиків рибного промислу і надзвичайну повагу до них працівників поштово-транспортної індустрії. Нарешті, з’явився Бішоп, тягнучи на горбу наш курортний багаж.

— Ну, рушаймо?

— Треба присісти на доріжку.

Бішоп змучено зітхнув.

— Якщо я сяду, то вже не встану ніколи. — і тут же опустився на лавку.

— От тепер можна і рушати.

Нещасний мій викладач жалібно застогнав.

— Вперед, вперед! — рука Медді з затисненою в ній косметичкою проклала невизначену траєкторію путі, — зорн на зустріч!

— Зорі, а як же. Передчасній смерті від перевтоми, алкоголізму і карієсу, — злісно пообіцяв пан Теодор.

— Пане Бішоп, треба дивитись на світлу сторону темного боку життя. — порадила я, чим заслужила погляд, яким, певно, дивився на буржуазію Великий Магістр темного ордену Про-Літаріїв, Єлєйнин, від чого буржуазія банкрутіла, капіталізм загнивав, також в’янули квіти, і з неба падали птахи о двох головах.

Мені різко стало соромно і, взагалі, недобре, тож я і повела наступ, з криком “ій-єх, дубінушка, ухнєм” першою закинувши валізу на дах маленького екіпажу, що його Медді позичила для нашого турне у місцевому агентстві оренди нерухомості. Бішоп елегантно вліз на козли, і ми рушили.

Перших дві години ми зосереджено збивали зі сліду гіпотетичних переслідувачів, їдучи “строго на південь”. Потім, у момент Х, на перекладній станції (там іще був мотель з загадковою назвою “Безнаколонка” — якась фольклорна беззмістовна гра слів, хоча, може, туди не пускають без наколок, оскільки тільки для своїх в номерах — рожеве шампанське і дзеркала на стелі, хто зна?) ми залишили наш екіпаж з курортним причандаллям і приєдналися до каравану постачальників с/г продукції, що прямували до Вічного Міста.

В дорозі ми познайомились з одним дядьком, що віз м’ясо і бараболю для сітки ресторанів, що тепер є ледве не на кожній вулиці столиці. Звуться ці ресторани, здається, “Мак-Бутербродальдс”, там подають канапки з маком і м’ясом за скаженими цінами. Дядько ще скаржився, що кляті власники ресторану, знов таки премудрі амайранці, вимагають картоплю однакової форми і ваги, і м’ясо, щоб свіже, ледве не живе, щоб іще мукало, мовляв, свинина найліпшої якості. А платять же, як подачку дають, та ще б’ють в груди кулаками, що допомагають місцевому виробнику, а він скромний і невибагливий. Словом, ознайомились із життям-буттям манівцівської глибинки.

У такому веселому товаристві ми наближалися до благословенної столиці Яснізорії. Ми саме перетнули межу коломіської економічної зони, там де знаходиться музей під відкритим небом “Крутаха-Поховаха”. З тристепської, мови наших далеких і сумнівних, за відсутністю відповідної документації, предків, це означає “Кладовище з Червоним Парканом”. При музеї нині відкрито салон аранжування букетів і тур. бюро, інколи влаштовують презентації нових надходжень, що завжди отримує належну увагу громадськості. Ось недавно до колекції надійшли тлінні рештки Великого Банкіра, що надзвичайно покращило якість експозиції. Рекомендую відвідати при нагоді.

Однак, коло міської брами виникла проблема. Путь каравану перетнули працівники органів Упередження і Покарання, яких іще у народі кличуть Доку-Ментъ, зважаючи на їх характерну лексику. Це не обіцяло нічогісінько хорошого; власне, це тільки й того, що ритуальний збір, який часом проводиться при в’їзді до міста, але зустріти Доку-Ментів в понеділок завжди вважалося поганою прикметою. Троє представників стали посеред дороги у ритуальній бойовій позиції — права рука коло кашкета, ліва до клієнта, долонею вгору.

— Доку-Ментъ! — представився один з них, розпочинаючи ритуал.

Водій каравану витягнув товстий сувій із сургучевим догрузком і поклав руку до кишені — жест доброї волі і готовності до співпраці. Далі, за встановленим порядком:

— Права і тєхпаспаспорт, талон і страховка.

— В порядку, в порядку.

— В какому порядку? Прєвищили швидкость, платітє, платітє.

— Пробачте, не бачив.

— Пробачтє, платітє.

Тут водій мусив дістати гроші і виторгувати найліпшу ціну.

Ну, зрештою, і це залишилось позаду. Ми були у Вічному Місті, лишалось лише непомітно відділитися від каравану і знайти собі для серця одинокого притулок у кутку. Звичайно, існує такий вид послуг, як готель чи мотель, та з часом ці заклади надбали вузької спеціалізації: тепер вони є виїзними резиденціями шляхти і осередками профспілок працівників бордельного бізнесу. Медді, як представниця приватної ініціативи, відчувала глибоку відразу до профспілок, тож готелі ми обходили десятою дорогою.

Зате у Медді був один колега, що тримав нічний клуб “Марія-Магдаліна” спеціально для задоволення потреб вищих чинів Правовірної церкви. Там ще подають чудові коктейлі “Святий Дистилят”, “Молитовний Екстаз”, “Манна Піднебесна” і, особливо рекомендую, “Келих Грааля”.

Нам з Медді виділили невеличку кімнатку, та тішило усвідомлення того, що навряд чи кому заманеться шукати демонів у закладі для святих отців.

…ХVІІ…

Збіг тиждень, за який ми кілька разів зустрічалися з Гаелом — на час свого відрядження він знімав помешкання у Вічному Місті (не так просто було зустрітися з Люцифером, коли цього треба). Наші стосунки повільно наближалися до асимптоти: ми блукали вузькими вуличками нічною порою, слухали джаз, дивилися на зорі. Кожного разу, попрощавшись, я вже мріяла про наступну зустріч, геть, видно, здурівши на ґрунті осоружної романтики. Гаел володів мистецтвом поцілунку краще за всіх, кого я знала у цьому аспекті, але ж між поцілунками і позіханням є багато спільного — тільки ще більше спати хочеться, щоправда у відповідно різному значенні, тож необхідно контролювати ситуацію. Це завжди було моєю сильною стороною, завжди, та не зараз. Я відчувала себе на краєчку прірви, звідки долітає свіжий вітерець і шумить водоспад, а я не можу змусити себе подивитись вниз через вроджений страх височини. Намагаючись вгамувати цей нераціональний страх, я близько познайомилася з господарем “Марії-Магдаліни”, за сумісництвом іще й штатним барменом, паном Аврелієм.

Якось суботнього вечора шановний пан Аврелій пригощав мене своїм улюбленим коктейлем “Перлина Вавілону”, викладаючи в доступній формі суть своєї концепції скороприйдешнього Царства Божого.

— Розумієш, Делі, мені це уявляється, як прекрасне місто… — він замріяно пошкріб сиву потилицю, — ідеальне місто, адже туди потраплять лише достойні, тільки вибрані.

— Град Божий?

— Щось таке. Керуватимуть цим Градом святі мученики, їх правління буде мудрим, заснованим на любові і взаємослужінні.

Хильнувши “Перлини”, я знахабніла і дозволила собі заперечити:

— Пан Аврелій, та це ж клята утопія! Де ви таке бачили — правління, засноване на любові? Це ж все одно, що організувати Доку-Ментів у службу соціальної роботи на громадських засадах.

— Ну, це зовсім інша справа. Доку-Ментів у Граді Божому не буде.

— О! Мені починає подобатися ваш підхід до градотворення.

— Це буде зовсім нетакий Град. От Вічне Місто — це… Овва! Евріка! Оба-на!

— Що сталося?

— Я знаю, як назвати свою концепцію. “Два Гради!”

— Н-нє, знаєте, так можна лише таверну назвати. Чи не краще, “Аналіз політико-правових систем сучасності і перспективи демократичного розвитку урбанізованого суспільства”? Звучить?

Він змушений був погодитись, та знаю я їх, святих отців, прихильників заскорублого консерватизму. Та тут, несподівано, як виклик з податкової адміністрації, в ефірі виник неприємний сигнал телепечатки. Мене тіпнуло так, що “Перлина Вавилону” зробила карабум з моїх рук, ми з паном Аврелієм обоє швидко нахилились, щоб піймати склянку, та й стукнулися головами на півдорозі. Склянка розлетілася на сотню шматочків, я ж заревіла, як кажуть північні варвари, яко бєлуга, в результаті чого моє “Привіт, любий!” прозвучало як “Шляк би тя трафив, сволота!”. Гаел зреагував на свій чарівний манер.

— Сьогодні у тебе надзвичайно темпераментна інтонація. Чудово, якраз така ти мені й потрібна.

— Проблеми якісь? Так уже краще найняти професіонала, будучи особою імпульсивною, я ж іще не того когось тюкну з любові до мистецтва.

— Та у мене інша розвага запланована. Сьогодні ж Субота. — він якось особливо підкреслив це слово.

— Це, котра шостий день тижня?

— От уже ж, горе моє необізнане. Субота, Саббат, Шабаш. Ясно?

— Ясно, що справа темна. Аудієнція у Люцифера?

— Не тільки. Я ж кажу, розвага. Тобі сподобається.

— Диви, який знавець моїх уподобань. А як ні?

— Ну, припини, тоді я тебе сам розважатиму.

— Я чекала цих слів. Добро. Місце зустрічі…

— Незмінне за визначенням.

Пам’ятник. У Вічному Місті теж був Герой, та з новою головою. Вгадайте, чиєю. Звісно, короля. Деякі злі язики жартують, мовляв, король то якраз і лишився тепер без голови. Це вони даремно, дурні та необачні злі язики довго не живуть. Та вони самі винні. Дурнями не народжуються, ними стають у процесі невдалої соціалізації. Моя ж соціалізація була у самому розпалі. Побажавши панові Аврелію успіхів у розробці теологічної бувальщини та всесвітньої невмирущої слави, я метнулася до виходу. І напоролася на пана Теодора.

— Куди це ти знову летиш, як несамовита?

— За смертю женуся.

— Бач, від тебе навіть найліпші друзі людства тікають, дияволиця.

— Ну що таке знов? Чого ви до мене прискіпуєтеся?

— Як же! У місті така криміногенна обстановка, всюди Доку-Менти і шпики, ЗБОНЧ і ДУПІ на полювання вийшли, а тобі начхати!

— Чого ж начхати? Мене це зворушує до глибини душі.

— Делі, ти розумієш, що робиш?

— Якщо продумую все заздалегідь і уважно аналізую результати. А що?

— А те, що сьогодні субота.

— Як же ви мене всі дістали! Хоч би й страсна п’ятниця!

Я грубо відштовхнула нещасного, який намагався втримати мене за руки, впасти на коліна і заголосити. Нічого, потім вибачусь. Наспівуючи народну пісню “Ти казала у суботу будемо шукать роботу”, щось таке про роман бомжа і працівниці регіонального центру зайнятості, я безтурботно залишила поле брані.

Вечір був просто чарівний. Сонце сідало і, нескромно заглядаючи за обрій, соромилось і червоніло. Яскраво і чітко засвітилася кожна цеглинка чи тріщинка на стінах архітектурних пам’яток, повітря було просякнуте якимось наркотичним стимулятором, від якого хотілося співати щось голосне та беззмістовне і, взагалі, вірити, що краса врятує світ. М-да, так казав Заратустра, і це стало початком його кінця.

Мій друг, інкуб, зустрів мене при повному параді. Чорний костюм, червона краватка і, що характерно, плащ, підбитий червоним.

— Червона краватка, — сказала я.

— Привіт. Дуже радий тебе бачити. Як справи.

— О, вибач. Привіт. Я теж. Непогано. Ні, а чому червона?

— Пристрасть. Вогонь. Агресія.

— Буржуазна революція, скарлатина, червоні маки.

— Лиш ти і я. І то до — c…cамого дідька.

— То чого ж ми стоїмо? Я уже вся змучилася очікуванням обіцяного, для чого, звісно, необхідний інкуба-гм-ційний період не менше трьох років. Ну, вважай, що у нас, як за часів Михайла Блаженного, акселерація, рік за три. Що там у тебе?

— Зараз-зараз.

— Ого, когось ти мені нагадуєш. Є у мене один знайомий, який ледве не трупом ліг на порозі, аби не дати мені приємно і корисно провести час.

Гаел стурбовано усміхнувся.

— Демонолог? Цей твій, з прекрасними очима?

— Хіба я так казала?

Він відвернувся, ефектно блимнувши червоними нутрощами плаща. Ну, таке! Не міг же він образитися? Певно, не міг. Деякі на такий прояв душевної чутливості просто не здатні. За кілька хвилин Гаел царським жестом спинив маршрутку, і двоє гнідих з сумним поглядом припаркувалися коло бордюру. То була маршрутка компанії “Конесвіт”, що працювала, як королівський концесійний підрядник. Тепер їх до дідька розвелося, всякі там “Конесили”, “Коньтранзити” і навіть “Конетакси”, що вже викликало асоціації з якимось генетичним монстром.

Ми влаштувалися на зручних сидіннях, і маршрутка рушила в далеку путь. Сутеніло. На фоні готично-темного небозводу, що виднівся з вікна, профіль Гаела виділявся, як розкішний витвір епохи рококо. Мене давно вже хвилювало питання, як чинять демони зі своїми ЗБ, і може би дізнатись… Але, це ми що, вже приїхали? Відпрацьованим рухом Гаел допоміг мені вибратися з екіпажа, я огледілася… і нічого не зрозуміла.

— Ну, і що ми робимо під стінами Стародівочого монастиря? Це ж твоя парафія, ні? Хочеш влаштувати мені показовий виступ?

— Ой, хочу, не повіриш.

Він відчинив якісь невисокі двері, там — темний прохід під аркою, а далі маленький дворик і ще двері, за якими сходи, що вели вниз.

— Яка конспірація! Може тут іще й рентген з металдетектором?

— Був металдетектор, так його звільнили за недостойний установи стиль поведінки та пиятику.

— Ого, строго у вас.

Нарешті, сходи закінчилися, і почалися двоє охоронців, загорнуті у туніки з плямистої тканини хакі.

Охоронці поводилися коректно, навіть більш ніж. До Гаела вони поставилися з очевидною повагою, запопадливо відчинивши перед нами важкі залізні двері, на мене ж впав лише ліниво-зацікавлений погляд, як то на чергову дебютантку весняно-літнього сезону, чи то пак, на чергову… мм, як не образливо, але так, напевне і виглядало, фаворитку сонцесяйного голови муніципалітету Манівців. Кумедно, але я ж з самого початку взяла на себе роль шкандальної стажерки, так що все йде по плану, треба лише прокурора хорошого знайти… Е, стоп, дорогенька, ну і чого це тебе так зачепило? Добрий дядя Гаел не дасть злим людям позбиткуватися над його маленькою товаришкою, правда ж? Так що спокійно.

Чудова практика з самонавіювання, але що толку? При вигляді приміщення, в якому ми опинилися, я мимоволі втратила такий чудовий орієнтир у морі злиднів, як душевна рівновага. Тут було кілька кімнат, зі стінами, забарвленими у приємні для ока, заспокійливі червоно-чорні контрасти, всюди щось світилося, мигтіло і блимало; під стелею клубочилися димові спец. ефекти, перекреслені об’ємними променями ліхтарів. Від пульсоподібного ритму тутешньої музики радісно двигтіла основа черепа, ніжно поскрібував нюхові рецептори солодкуватий дим. Народу було напаковано, як тюльки в діжці, та уявіть собі вульгарно вбрану, переважно нетверезу, тюльку, яка б активно і дуже близько комунікувала, знаходячись у постійному броунівському русі

— Ш-шо це? — тільки й змогла проказати я.

— Вечорниці, — повідомив Гаел, — ходімо дістанемо чогось випити.

…ХVІІІ…

Наступні півтори години ми з Гаелом, як то кажуть, активно відпочивали. Себто, займалися пиятикою і просто дуріли при музичному супроводі. Щось таке, видно, було в тому солодкуватому диму, від чого дах зі скрипом рушив з нагрітого місця (мені потім сказали, що то був церковний ладан, якраз відповідний стимулятор для шабашу). А може, я просто чимось обпилася, чи й не яке для мене нововведення. Але ефект був досить цікавий: музика, яку я не надто оцінила з самого початку, тепер просто вимагала моєї участі у всенародних ритуальних гоцалках. Гаел швидко помітив нездоровий блиск в моїх очах і галанто запропонував трохи пострибати з метою показати присутнім кілька екзотичних манівцівських прийомів у стилі “перекотикамінь” з високим підніманням гомілки. Досить скоро ми вибороли собі чималенький життєвий простір серед тюлечної плазми і, щасливі своєю перемогою над ентропією, поновили запас палива і рушили в обхід залу.

Гаел мав хитрий намір познайомити мене з елітою місцевого діаспорського осередку. Перше ми натрапили на одного парадигматичного пана, якого в миру звали Першоквітень, певно через його любов до злих жартів. Він був знаний науковець і часто влаштовував симпозіуми з питань боротьби з Забороненими Бажаннями, під кодовою назвою “Тотем”. Ці зустрічі набули досить скандального забарвлення після того, як пан Квітень сказав, що “ми тут, знаєте, людей роздягаємо” і явився на зібрання в одних мештах, хоча потім йому запропонували все таки одягти капелюха, як символ його належності до дієздатної еліти.

Далі ми зустріли пана Бутербродського, відомого столичного денді. Не знаю, чи то прізвище у нього таке, що він може знаходитися у спорідненості з власниками Мак-Бутербродальдса, чи прізвисько — схоже, що дядько таки полюбляє бутерброди, та й інші наїдки, судячи з його непересічних габаритів. Я смикнула Гаела за рукав:

— Це що, і є він — е-е, Бегемот?

— Тихо ти! — перелякався Гаел, — хто ж так розкидається справжніми іменами? Це дуже неввічливо, крім того…

— Слухай, це ж і у тебе має бути…

— І у тебе, не переживай.

— Але ж я навіть не в курсі!

— Нічого, дізнаєшся колись. Повір, це зовсім не приносить відразу ж щастя, здоров’я і успіхів в особистому житті.

Словом, благополучно втік від теми. Нічого, розвідка не спить і навіть не лікується від безсоння. Далі мені довелося привітатися з баронесою Конотопською, однією з перших дам при королівському дворі. Прославилася вона тим, що зраджує своїм ідеалам направо і наліво, особливо, наліво, скептично ставиться до правомірності монархії і, взагалі, заперечує усе здорове і прекрасне, живучи за принципом “А Баба Яга проти”. Терпіли її виключно за гарні очі.

Потім я познайомилася з опальним Паулем, графом Панамським, відомою акторкою Агнесою Сумною, що спеціалізувалася на ролі бранок, полонянок і маркітанток, та чаклункою Туманхмарою, яка вміла передбачати погоду, поклавши на голову банани для ліпшої концентрації.

Ми виловили іще кількох цікавих осіб, відповідно до закону обертання харизми у натовпі, а потім я отримала сумнівної якості несподіванку. Гаел знайшов ще якісь двері, відчинивши які, ми опинилися в абсолютно виключній екосистемі.

— Друже мій, — звернулася я до нього, — чи ти прихопив з собою сокиру? А тугу ватно-марлеву пов’язку?

— Було би трохи недоречно тягти кухонний інвентар на дружню вечірку, ні? А нащо сокира?

— Вішати, — похмуро повідомила я, — а пов’язка придала би особливої пікантності моєму вечірньому туалету. Хоча, коли через кілька хвилин я почну хрипіти, матюкатися і агонізувати, всім навколишнім стане зрозуміло, що тутешня атмосфера непридатна для мене, і мене нарешті пожаліють і пом’януть добрим словом.

— Ну, не подобається, не їж. Хто ж тебе дихати примушує?

— Така погана звичка. Як привчили з народження, так і досі мучусь цією незбагненною, але фатальною залежністю.

— Ну припини, ну що таке! Я ж тебе не запросто так мучу.

— А? За винагороду? А хто замовляє? Платять пристойно?

— Аделін!

— Аделін? Лілле Аделін?

Це вже не був Гаелів голос. Крізь тютюновий морок мені нарешті вдалося розгледіти, що саме відбувалося у кімнаті. Там стояв стіл, вкритий зеленим сукном, за яким сиділи кілька розпашілих і червонопиких гравців, нервово затиснувши в спітнілих пальцях карти. З-за столу піднявся високий чоловік з лискучою лисиною, та привітними рисами обличчя, що робили його схожим чи то на урядовця високого польоту, чи то на “представника канадської фірми”. Так у нас тепер називають прихильників школи виживання за методом вчителя Вишибалло. Цей симпатичний тип обсмикнув на собі ідеально-чорний смокінг, в якому губилося світло, і доброзичливо усміхнувся.

— Н-да, друже мій, Гаеле. Тобі дісталася справжня заноза в заду. Маленька, сексуально незадоволена, озлоблена стервоза. Щиро вітаємо у нашому клубі, Лілле Аделін.

— Козел ти, очевидно, дідько лисий. Рада познайомитися, пане Люк.

— Ну й козел, — усміхнувся Люцифер, — любов зла.

— Дзуськи. Скотолозтво не в моєму смаку.

Всі присутні належно оцінили злобний натяк. Адже ж правовірна мораль саме так розглядає зносини з демонами, благо пригадалися Бішопові настанови. Запала насторожена мовчанка, в ході якої гравці нервово посміхалися і перетасовували зайві карти з кишень за халяви.

З обличчя пана Люка зникла посмішка а-ля Тедді-І Рузвельтович. Прикро вражений, він насупив брови а-ля Ніксон Невинний, а потім підняв очі горі а-ля Рейган Романтик, що все життя мріяв про зорі.

— Я бачу, дорогенька, ти ще не готова отримати членського квитка.

— Боюсь, я не в стані дозволити собі виплату внесків за відсутності постійного доходу.

Я мужньо витримала процес виготовлення віртуального решета з мого астрального тіла за допомогою напівавтоматичного погляду Люка, що випустив в мене цілу обойму, не кліпнувши затвором. Думала, зараз скаже щось на зразок: “Це місто занадто тісне для нас двох. Час покінчити з тобою, МакКензі, раз і назавжди!” На що я готова була відповісти: “Ти, шерифе на сніданок бобів об’ївся, то й пердиш, як стара скво шинкаря Джейка. Настав твій час понюхати дорожнього пилу!”

Та всі мої глибокі знання культури спілкування Давнього Заходу періоду занепаду пропали намарне того вечора. Люк і Гаел перезирнулися, і ця демонічна посмішка на обличчях обох свідчила про те, що вони досягли повної згоди. Ось воно, жіноче нещастя. Козли.

Я демон-стративно залишила приміщення. У великій залі світла різко поменшало, тюлька розповзлася по темних кутках. Все іще видихаючи отруту, я розгублено зупинилася.

— Ну, спеціаліст з ефективного спілкування, що це на тебе найшло? — поцікавився Гаел, що нечутно з’явився поряд.

— Ан-нн… Не знаю, — тепер, дійсно, я не зовсім розуміла мотиви власної задерикуватості, — у нас із Люком, здається, якась хімічна несумісність. Ач, зустрів добрим словом!

— Ну, не ображайся на старого, — долоня Гаела лягла на мою талію, і я зрозуміла, що на старого мені просто начхати, — Ти хочеш іще потанцювати, чи будемо вже збиратися?

— Більше нічого цікавого не передбачається?

— Та, власне, виступ спонсорів вечірки, представників міської адміністрації…

— А, дурня. Йдемо.

Додому ми вертались пішки. А-а, додому. Чомусь, за замовчуванням, додому до Гаела. Дорогою ми встигли навіть посперечатися — про прикру долю людського суспільства.

Те, що ми мали hic et nunc явно було продуктом розпаду якоїсь міцнішої структури. Але що спричинило цей, загалом, спонтанний процес? Гаел був впевнений, що цей розпад цілком підпорядковувався концепції Старого Ніка (горезвісного Нікколо Фашиста), представника діаспори ще Старого Часу. Титан з квіткового міста вважав, шо все зруйнує Демократія-Мать-Анархії. Я ж назвала Старого Ніка респубіланцем-ренегатом і запроданцем тиранії, за що дістала гнівну і презирливу одповідь про вузькість мого кругозору, обмеженого вихованням у дусі Дефектичного Марсизму і Натюріалізму. Я дико образилася і висунула модну техногенну теорію про те, що результат, який ми маємо, було отримано після занепаду крутого інформаційного суспільства, яке розпалося через надмірну залежність від штучного інтелекту. Гаел повідомив, що це — марення сивої кобили, яка обжерлася мутованого вівса.

Словом, дійшовши додому, ми були абсолютно виснажені в інтелектуальному плані. Тому відразу ж сіли споживати спиртні напої і говорити про вічне та міжнародне. Коли я спохопилася, була вже глибока ніч.

— Боже, мені ж додому…

— Пізно, Йване, до школи. Комендантська ж година.

Я підійшла до вікна, розглядаючи небо і чорне шурхітливе листя. Я усміхалася. “Ти ж знала, правда? Розраховувала на це? Адже ж знала.”

— Так я ж не знала! І що ж робити?

— Чи є в тебе вибір?

Я відчула неймовірне полегшення, коли, на зло екзистенціоналістам, тяжкий вантаж свободи вибору з гуркотом гупнув з моїх плечей. Сівши до столу, я повернулася до своєї склянки з коньяком, і хильнула стільки, що так робити не прийнято. Гаел лише усміхнувся, коли я виплеснула рештки у вікно. Коньяк справжній. Дорогий, як сто чортів. Я собі такого не можу дозволити…

— Тоді мені доведеться ночувати у тебе, — кліпаючи очима, повідомила я, — але спати я не збираюсь.

— Та невже? — єхидно поцікавився він, — А що ж тоді?

— Займуся самоосвітою. Не подумай чого лихого. Я бачила, в тебе є зібрання творів Старого Ніка…

Гаел дістав мені книжку, і я продефілювала до спальні. Він десь вештався, поки я влаштовувалася на широкому ліжку і запалювала свічку на столику. Повернувшись, Гаел став на порозі і окинув сценку іронічним поглядом.

— Хто б міг подумати? Гарна молода жінка в моєму ліжку — і що робить? Вивчає концептуальні викладки Старого Ніка. Парадокс.

— Авжеж, глупа ситуація.

Я ледве стримувала непереборне бажання свого голосу зірватись і затремтіти. Мені здавалося, що зараз ліжко почне рипіти від одного лише калатання мого нещасного серця. Та що ж таке? Звідки ця дурнувата паніка? Тобі ж його хочеться, як примхливій кобіті персиків у березні. Однак, зараз — це було би якось занадто буденно. Для мене, хай не для нього, це ж все таки, подія унікальна. Не знаю, чого там треба — квітів, шампанського, фейерверку чи широкого висвітлення у пресі… А все ж таки образливо бути якоюсь там черговою n-ною у необмеженому списку вправного інкуба. Мені цього просто замало.

— А що відбувається, коли людина не може переступити через власні принципи для задоволення ЗБ? — неочікувано навіть для себе, запитала я.

— Нема таких принципів, через які не можна переступити.

— А якщо на цьому побудовано її світогляд, спосіб самовизначення і ідентичність? Вони руйнуються, так?

Він, зрештою, зайняв належне місце з іншої сторони ліжка.

— Хей, он воно що! Так ти ж просто наклюкалася і верзеш, що попаді.

— І-гик. Не винуватая я. Треба було стримувати цей мій тваринний потяг.

— Ну, вибач. А мені та твоя свічка в око світить. Дай спокій старому.

Я згасила свічку пальцями. Було боляче. Ну а більше нічого не було. Тільки, засинаючи, я відчувала тепло його тіла і затишок, про який я мріяла, давно вже мріяла. І все. Вночі мені так нічого і не наснилося.

…ХІX…

Скільки часу минуло, скільки води витекло в піняві каналізаційних потоків, та я, як і тоді, продовжую дивуватися міцності чоловічої нервової системи. Чи, інакше кажучи, їх черствості, холоднокровності і байдужості. Спала я дуже погано і прокинулася з першими променями сонця. “Щось у лісі здохло” — зробила я висновок і аж тоді тільки, грішна, почала усвідомлювати, де це я прокинулася. Що робить суккуб зранку? Одягається і йде додому. Від великого до смішного — один крок, жорстоко, але факт. Тут мені ще довелося вирішувати проблему з визволенням власних кінцівок з якоїсь такої анатомічної плутанини, так що я встигла пожалкувати про пропущені мною лекції, де викладалася наука будови людського тіла. Гаелові, яко гостинному господареві, здблось би прокинутися, метнутися кабанчиком і влаштувати мені показовий варіант церемонії поєння дівчини кавою в ліжку за принципом “не миттьом, так катанням”. Так же ж ні. Коли я з шумом, скрипом і голосним матом вибиралася з ліжка, Гаел, чисто випадково, розплющив праве око.

— Ти куди?

— Чаю собі зроблю.

— Тільки будинок не спали, добре?

— Подивимося.

Я почалапала на кухню з чітко означеною посмішкою піромана. На жаль, по-справжньому великі задуми приречені на героїчну загибель у зародку, і цими жалюгідними залишками мостять дорогу на Єлисейські поля.

Так, ну чаю я заварила чотири літри. А шоб було. Потім ізжерла всі цукерки, які лишилися звідучора: буду товста і огидна, ворогам на зло, на радість мамі. Наступним етапом, я розвела у чаї півтори літри коньяку — я завжди знала, що головне призначення коктейлю — приємна несподіванка. Я подумувала було зробити на кухні фундаментальну перестановку, а то якось тут усе було до жаху банально: і сіль у сільничці, і посуд у шухляді, і сміття в смітнику. Підшукати б якесь оригінальне дизайнерське рішення… так тут, як тут, явився господар, застукавши мене за метанням ножичків у вікно.

— Ти ч-чого робиш?

— У мене вранішня гімнастика. Треную концентрацію. Не заважай.

— Е, зачекай.! Я так скоро зовсім без посуду лишуся і буду жерти руками, як дикий звір.

— Чи й не велике цабе.

— Ну, змилуйся, кидай хоча б картоплю!

— Ага, і тухлі яйця, і гнилі помідори. Давай! У мене було тяжке дитинство. І пригнися.

— Ну що таке за таке?

Він підійшов ближче і подарував дорогоцінний ранковий поцілунок. Я миттєво змінила гнів на милість, припинила метати ножички і вирішила проявити материнську турботу.

— Хочеш чаю? Тут ще є, гаряченький.

Гаел був у захваті, а спробувавши мого фірмового напою, взагалі розвеселився так, що ледве не вдавився, бідолага.

— Подобається? — зраділа я, — тут іще цілий баняк.

Його вдячність не знала меж. Я ж зібрала манатки і, виконавши фінальний уклін зі збиванням на підлогу шафи з одягом, залишила сцену. На зойки “біс! біс!” не відгукувалася.

Дорогу додому я подолала з завзяттям призового скакуна — де тільки та сила взялася? Зустрічним я усміхалася щиро, як затятим ворогам; добре, що у цьому районі у мене була мала ймовірність зустріти кого знайомого. Мала, не мала, аж от іноді щастить! Пан Теодор, власною персоною, обличчя бліде, очі червоні. Немов вампіряка, якого голод підняв з могили холодної ночі при поривчастому північному вітрі. При вигляді моєї сонцесяйної особи, пан Бішоп різко припинив свій поступальний рух, та так, що невблаганна сила інерції жбурнула його в мої палкі обійми.

— Аделін! Оце так! Ти все-таки повернулася!

— А вам що до того? Руки геть від блудної вівці!

— Значить ти з ним не переспала, — зворушено заусміхався він, — а як тобі вдалося?

Тоді пан Бішоп був всього за один крок від страшної смерті через тяжкі тілесні пошкодження. Та, видно, у нього був щасливий день.

— Як? Звичайно, я навколішках благала його залишити мені мою цноту, пропонуючи задовільнити його будь-яким іншим чином, включаючи постійні знижки при відвіданні борделю Мадам Мадлен.

— Ого, та я розумію, що сталося. Він же просто не був достатньо настійливим, щоб позбавити тебе відповідальності. І це у тебе зараз — Дикий ГоН, тобто синдром Гормонального Невдоволення, суто жіночий розлад.

— Ага, жіночий. А як розуміти те, що ви регулярно усамітнюєтеся у ванній, чи то в клозеті? Це так, назло всьому жіночому населенню світу? Суто чоловіча помста.

Тут Бішопа шляк і трафив — його очі на видоху зробили спробу полізти на волю. Я непристойно зареготала. Однак це мені задарма не минулося. Сміх мій перейшов у хрипких кашель, в очах почалися сутінки. Зовсім стало кепсько, та ж не падати в пилюку на очах у опонента! На щастя, прибула допомога. Дві сильні руки притримали мене за плечі, і, піднявши голову, я зустріла поглядом блідо-блакитні з темним обідком, холодні очі. Медді, моя дбайлива бабуся.

— Теодоре, — мовила вона, — ти ставишся до неї, як до жінки. Але ж вона не людина. А ти, мало того, що людина, та ще й повний ідіот.

Здавалося, Медді була серйозно стурбована станом мого здоров’я. Мені навіть перепало халявних стограм від пана Аврелія. Я відхекувалася після збройної сутички з демонологом, алкоголь дбайливо заколисував мою здичавілу нервову систему, а Медді перевіряла мені колінний рефлекс і реакцію зіниці на світло.

— М-да. Фігово, — було винесено діагноз, — чом же ти, вар’ятка, не сказала, куди йдеш?

— А що? Я живу у вільній державі. Кожна людина має право на вільний і всебічний розвиток своєї особистості. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя чи бути підданим медичним, науковим чи іншим дослідам…

— Е, все набагато гірше, ніж я думала. У тебе ж починається марення, засноване на збої в логічній структурі. Який вільний розвиток? Іще б сказала, що людина має право на своєчасне одержання винагороди за працю — і вже можна викликати санітарів з гамівною сорочкою. Ану гайда в ліжко! Кілька годин здорового сну повернуть тобі критичне ставлення до дійсності.

Ну, хто я така, щоб сперечатися з авторитетом бордельної справи? Спати, так спати.

… ХХ…

Прокинулася я вже під вечір. Страшно хотілося морозива і березового соку. І щось такого ще, окрім того, щоб набити нахабну пику пана Теодора.

Вони сиділи з Медді за столиком у барі, при чому Медді безсоромно залицялася до нього ніжкою. І це після того, як…

— Пан Бішоп, — прокашлявшись, урочисто проказала я, — я вимагаю сатисфакції!

— Та я вже помітив.

— Заткни пельку! — прошипіла Медді, — і вибачись перед дівчиною.

— Ии-аач, — пан Теодор точно виконав розпорядження, весело стріляючи очима, — б-бля -ска.

— Теодоре, безсовісна тварюко, іди, нагодуй дівчину морозивом і розкажи їй всю гірку правду. Навряд чи її ставлення до тебе при цьому погіршиться — далі нікуди. А мені ж вона, як-не-як, родичка.

— А можна без гіркої правди? Можна з березовим соком? — я запопадливо підхопилаа ідею. Пику я йому і потім встигну набити.

Пан Бішоп невпевнено звівся на ноги і осудливо глянув на Медді. А потім — на мене, з сумнівом і (Боже, невже правда?) співчуттям. Я або божеволію, або… Мені стало страшно. Ну, оце, здрасьті. Як ночувати із демоном, так нічого, а як займатися наукою, так шляк трафляє. Нічого, пан Бішоп, но пасаран.

Ми вийшли з “Марії-Магдаліни”, і похмурий пан Теодор повів мене під ручку вниз вуличкою. Бруківка вивела нас на широку гомінливу вулицю, що звалася Тещата, за легендою, тут колись проживала без прописки теща пророка Михмона. Навіть статуя стоїть: “Теща Михмона, на сторожі громадського порядку зі зброєю в руках”. Народ шугав, як чорні круки, ласі до пива, і сідав де попаді з метою напитися, зняти комунікаційні бар’єри, голосно пореготати і позачіплятися до молодиць всякого ґатунку. Особливо добре справа йшла біля статуї Тещі, яку чомусь вважали покровителькою приватної ініціативи; Медді таких вискочок глибоко не поважала, і я, звісно, теж.

Ну, то ми якось проминули цей центр з розвитку і впровадження розпусти та нездорового способу життя, і пан Бішоп нарешті знайшов забігайлівку з морозивом, достойну нашого відвідання. Правда, назва “Сутінкове місто” залишала можливість сподіватися на щось більше, як холодний десерт. Свій я отримала і почала споживати його з видимим задоволенням, в то час, коли Бішоп м’яв серветку і намагався зосередитися на завданні.

— Делі, — зрештою тихо проказав він, — я повинен вибачитись перед тобою.

Я заледве не вдавилася. Не можна ж так! Чекати поки людина почне їсти, а потім ні з того, ні з сього, вибачатись.

— Я повинен був давно вже тобі сказати… Ця твоя афера з Гаелом — це не тільки вияв твоєї аморальної поведінки, а й ситуація, яка становить невідворотну небезпеку для твого життя.

— Це ще чому? В його медичній картці вказано маніакальний розлад психіки і побутову кровожерливість?

— Ні. Та він же ж інкуб. А ти — суккуб, наскільки я розумію.

— А що? У нас соціометрична несумісність? Чи не співпадають біоритми?

— Схоже. Знаєш чим відрізняється демон від людини? А, ну звісно, то було у розширеному курсі “Демонологія-2”. Люди за природними ознаками — психосоматичні донори, а ви — рецептори. Тобто такий контакт являє собою донорно-рецепторний перехід, з виходом енергії тільки в одному напрямку. Розумієш? А якщо є два рецептори і жодного донора, хтось із них все таки отримає належне, та ціною життя іншого, руйнуючи його енергетичну структуру. Залишається той, хто має найбільш напрацьовані рецепторні канали.

Ну, і як я мала реагувати на подібне? Рецептори, ти бач. Грьобана Демонологія! Виникало кілька питань. Якщо ви, пан Теодор, знали про це увесь цей час… адже ж бачили, до чого йдеться? Чому було не попередити? Тут уже чути тонкий аромат якоїсь інквізиторської жорстокості. Він правда, весь час намагався якось зупинити мене, як коня на скаку, та ж ні разу ні слова. Чому це? Айй, Боже мій! Я взагалі дивуюся, як цієї ночі… А Гаел, теж мені ще, герой-коханець! Я не можу цього зрозуміти. Хіба, дійсно, комусь було особливо вигідно позбавити мене життя… А у мене ж не виникло жодної підозри! Який чудесний спосіб вчинити убивство на замовлення, хто б міг подумати! Не те щоб мені життя обридло, але якщо вже вибирати… Дуже дотепно. Тільки кому б це здалося? Інша річ, може Бішоп просто бреше, користуючись моєю необізнаністю? Але я якось відчувала, що це — правда. Правда, значить. Значить… Ні-ні, ніяких істерик чи суїцидних ексцесів. Якось це все дивно. Треба розібратись. Але Гаел… Стоп, цензура. Думати поменше, побільше спати і їсти.

Я повернулася до морозива. Воно не встигло навіть розтанути.

Тяжко було на душі. М-да, в такому стані, у своєму методологічному аналізі руйнівної сили ЗБ, я могла б додуматися (Боже, збав!) навіть до концепції утримання і сублімації. Он, вже, почала манірно облизувати ложечку, акцентуючи особливу увагу на її черпальній частині. Бішоп поглядав на мене нервово, очікуючи, певно, якоїсь дикої реакції з криком, плачем, фізичними пошкодженнями і моральними збитками. Не знаю, може б так і було, та тут звідкись долинула пікантна фраза, яка, не піддаючись моментальній підсвідомій інтерпретації, швидко вивела мене з інтелектуального ступору.

— Впав, Ліоне, знову впав.

Сивий дядечко інтелігентської зовнішньості різко поставив склянку на стіл.

“Хм, однією проблемою менше, — злобно подумала я, — та й вік, як на мою думку, вже дозволяє відійти від справ.” Та потім я спромоглася навіть здивуватися. В нашому дикому суспільстві, де громадська думка живиться пошлими підозрами і чорними жартами, не практикується подібна відвертість. Хоча кажуть, чоловіки ліпше досягають взаєморозуміння, та й то, в умовах клозетної демократії. А тут таке… Що б це значило?

— То й що, Вік-Торг, — звернувся лисий і носатий Ліон до того цікавого чоловіка, — хіба ж це вперше?

— Ну, звикати до такої ганьби? Соромно. До рук тепер брати не хочеться.

— Х-хе. А як же інакше? Знаєш якийсь інший спосіб? То навчи.

— Чого ж, ідеш до банку, там надають таку послугу. Все тобі зроблять. Ти тільки спостерігаєш.

Тут мене розібрав істеричний сміх. Уявила собі ситуацію: ідеш до банку, кажеш, мовляв, проблеми з посередником… Та не все так просто.

— Ну, Вік-Торг, і скільки ж тепер дають?

“Скільки б не давали…”-промайнула думка.

— Ну, ось в таких межах, — він поставив долоні одну навпроти одної, — від чотирьох до п’яти.

“Ну й розміри! — зауважила я, — прямо кінг-сайз.”

— І, звичайно, коливається.

“Коливається? Господи, це ще що таке за фізіологічна несподіванка?”

— М-да, Ліоне, — зітхнув невдаха Вік-Торг, — одна тепер надія, може закордон виручить.

“Може, — не могла я не погодитись, — тепер, кажуть, дозволили імпорт препарату казкової ефективності “сивка-бурка”.

— Ні, Вік-Торг, після смерті Великого Банкіра, залишається тільки МІФ. А в короля сумніви стосовно цього.

Міф. Значить що, не допомагає “сивка-бурка”? Ні, стоп. Не міф. МІФ. Міжнародний Інвестиційний Фонд. Он вони про що! Курс валюти, тобто, впав, а не… Що, тепер аж п’ять угриків за дуляр? Дійсно образливо.

Тепер, коли проблема ближнього втратила дух життєвого трагізму, моя власна проблема повернулася до мене у всій своїй красі.

— Бішопе, тут якесь погане морозиво. Здається, перебір з ванільним наповнювачем. Чи на холоді перетримали. Ходімо звідси.

— Добре-добре, — знов ця його дурнувата звичка, — Більше не хочеш?

— Хочу, звичайно. Але я дуже сумніваюся у вашій спроможності вповільнити мою забаганку.

І — іронічний погляд зверху вниз (я спеціально підвелася з-за столу для ліпшого ефекту). Він спалахнув, але нічого не сказав. Що, комплекс провини? Ну-ну, карайся, мучся, та не кайся.

Бішоп наздогнав мене в дверях забігайлівки. Тут на мене чекало неймовірне відкриття. Пан Теодор обережно притримав мене за плече.

— Чекай хвилинку. Я хотів перевірити одну річ. О, і справді.

— Що?!

— Тінь. Дивися, — він показав рукою додолу.

Ми стояли поряд на порозі кафе так, що світло падало з-за спини. Тінь Бішопа чітко виділилася у гаммі світлотіні подвір’я. Моєї ж не було. Взагалі ніде. Немов світло просто проходило наскрізь, не затримуючись.

— Це відбувається із суккубами, коли “пальне” закінчується.

Він відступив від мене на крок.

— Ніяких незвичайних відчуттів?

— Та ні, наче. Тільки якось моторошно. Ви маєте на увазі, мені тепер треба…

— Ага, приступити до виконання прямих обов’язків.

— А то?

— А то — капець, моя мила. Не знаю я, що далі, як там, у вас, демонів, із душею, чи там — таке, подібне. Але не бійся, інстинкт самозбереження у вас розвинений у повній мірі, знатимеш, що робити. Відчуєш іще.

І таки відчула. Та не відразу, на Бішопове щастя.

… ХХI…

Зранку я прокинулася від усвідомлення оригінального відчуття того, що мені терміново треба чоловіка. Дикий ГоН, значить. Ну, якщо вчора було погано, то, як кажуть, краще б я вчора вмер.

Серце калатало подібно до військової канонади, “і залпи тисячі орудій злились в один протяжний вой”. Ну, правда, я ще не вила, але була досить близька до такого ефектного вияву екстремальних емоцій. Чи то до того ванільного морозива афродизіаку підлили, чи так виявляється мій надзвичайний інстинкт самозбереження? Світу білого не бачачи, я пошкандибала, не в снопи, а до ванни, глянути в свої нещасні очі. З дзеркала на мене дивилася невідома науці інфернальна твар, обличчя спотворене диким первісним голодом. Природа ж, як відомо, не терпить пустоти.

Від печії, що пульсувала — відомо, де, тьмарилося в голові. Я трохи пострибала на правій нозі — наче попустило. Тоді, надихнута несподіваним успіхом, я почала гасати вниз-вверх по сходах, при цьому зберігаючи правильний ритм дихання, наспівувала “Завійтесь багаттями, синії ночі!”, пісеньку, що стала лейтмотивом Вам-не-дамської конференції повій-стахановок. Раджу всім можливим товаришам по нещастю: сходи — це чудові ліки, особливо, якщо комбінувати швидкі стрибки на одній нозі і повільні — через сходинку. Аби мене тільки ніхто не бачив! Ну і звичайно, явився Бішоп.

— Делі, що ти робиш?

— Су-у-блі-му-у-у-ю… бу-уло б щоб у сві-іті бі-ільше робо-очих, трудя-ящих, колго-оспників, і-інтеліге-ентів, мущи-ин всяких рі-ізних і на-авіть студе-ентів…

— І довго ти так збираєшся… гм… самовдовільнятися?

— Вміючи, довго. Бли-зиться ера круто-ого кінця… ми пе-еред клієнтом не зро-оним лиця…

Я безсило опустилася на сходи, захекавшись швидше, ніж вдалося чогось досягти. Гормональний стрес не минувся. Я закрила руками обличчя і тихенько заскиглила. Пан Теодор, здається, розгубився і, вагаючись, підійшов ближче. Краще б він цього не робив: я миттєво підхопилася на ноги з неземною пристрастю в очах.

— Теодоре, ти що тут робиш? А ну, негайно, евакуюватися!

Бішоп завбачливо сховався за спиною Мадам Мадлен.

— Медді, що мені робити? — із відчаєм в голосі, простогнала я.

— Що-що? Це ти в мене питаєш? Швиденько, одяглася, причепурилася, і бігом, знайди собі якогось чоловіка. Тільки піди візьми превентивні засоби в моїй блакитній валізі.

— Та що ви собі думаєте? — я зірвалася на дикий крик — Я ж не повія якась! Не чінклітера! Не тварюка дика в лісі! В мене є почуття!

— А ще в тебе є Дикий ГоН. І це тобі дорогого може коштувати.

— Добре тобі, Медді, повчати. Експлуатуєш тут Бішопа, так, що він і очами поворухнути не в силі, та й живеш спокійно, як кілер на пенсії. Чи під рукою тримаєш на чорний день, як таблетки від алергії, оце розумію, любофф!

— Аделін, — прохрипів Бішоп, — ти про це пошкодуєш!

— Та не переймайтеся, шановний. Ви не одинокі в своєму прагненні на халяву вдовольнити основний інстинкт. А вона ж і грошей не візьме і, не дай Боже, до ЗАГСу не потягне. І взагалі, жінка матеріально забезпечена, без шкідливих звичок. Чим погано?

Вони, здається, були трохи шоковані. Я знов щось не те сказала? Ну, в мене завжди були проблеми з правильним формулюванням своїх думок. Ледве не плачучи, я метнулася вгору сходами і зачинилася в кімнаті. Там на нічному столику лежала телепечатка. Мусила лежати. Аж всередині похололо — тепер ця чорненька симпатична штучка, єдиний мій засіб зв’язку з Гаелом, зникла. І я відразу ж зрозуміла, що несамовито хочу його бачити. Звичайно ж, не тільки бачити, та я намагалася не думати про це. Я так звикла до того, що в мене є що протиставити самотності, а тепер що, все, табу? Це ж, напевне Медді, або Бішоп підступно поцупили ту річ, поки я спала янгольським сном. Турбуються, гади.

Я одяглася і вибігла на двір.

Дозволивши своїй інтуїції обрати довільний маршрут, я жваво переставляла ногами, оскільки свіже повітря і фізичні вправи були бальзамом для мого зраненого лібідо. Тут моя інтуїція і вчинила великий підсвідомий ляпсус — дуже скоро я опинилася під великим каштаном біля пам’ятника Герою. Молодець, Аделін, принаймні, ти чесна перед собою. Я взяла пляшку пива і сіла на лавку.

Знаю, що не варто так робити. Оце, пивце, винце, зіп’юся нанівець, і єдина тоді перспектива — вивчати реалії життя у польових умовах витверезника. Чи податися до монастиря — Стародівочого, і написати продовження 48-томного пригодницького роману про грішну любов капіталу до виробничих сил? Може, зайнятися самоосвітою — вивчати семіотичне поле постмодерністських текстів, чи там займатися йохою за методом Бей-Бая Йоханного і його послідовників йохариків?

А може просто зійти з розуму на грунті алкогольного токсикозу? До речі, я давно вже чую якісь дивні голоси, особливо зранку “треба вставати!” — “кому треба? тобі треба?”, чи скажімо, як ідеш з Університету напівживий, а до тебе на вулиці вітаються якісь незнайомці, з виду алкоголіки, наркомани, бандити і туніядці. Це нормально? Правда, лише потім розумієш що то — твої найкращі друзі, колеги чи сусіди. Але останнім часом, я стала чути якісь незрозумілі звуки за спиною, а обернешся, нема нічого. От і зараз…

Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.

— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?

— Ви до мене звертаєтеся?

Мене проігнорували.

— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…

Її голос набув загрозливих інтонацій.

— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.

— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.

— Дівчино, чому у вас такі дикі очі? Вас не задовольняє державний бюджет на 1959 рік? Якщо у вас гормональний стрес, не треба наносити ракетно-бомбових ударів по сусідніх державах. Як пахотять азалії на могилці моєї коханої! О-ла-ла, дарлінг! Ви маніпулюєте обставинами, щоб не залишати собі вибору. Вибори чергового депутатського складу не замінять вам смаку справжнього харчового наповнювача… Лярвонька моя, одноокая, як я… А-ай, ха-ха-ха. Ой, люлі, шикидим, шикидим…

Жінка підправила зачіску і заусміхалася.

— Не страждай на єрінду, я йду, я йду.

Потім вона акуратно витрусила бичок з мундштука і пішла собі, наспівуючи уривки з гімну Гаудеамус.

Відразу видно, людина з вищою освітою, подумала я. Вміє відшукати нові закономірності, не комплексуючи, повідати людству про свої проблеми і яскраво живописати наслідки інформаційного шоку. М-да, всі ми там будемо, еліта нації, вирощена на пайку для лабораторних пацюків. Мені чомусь розхотілося напиватися до появи симптомів розумового розладу. “Ходімо додому, Делі,” — звернулася я до себе. “Та що там робити?— заперечила Делі, — там знову ці зануди будуть підбивати тебе на сексуальну революцію.” А може…

Стоп! Що ця жінка сказала про гормональний стрес? Про дикі очі? Чи це випадково? Не встигнувши навіть обмислити ідею, я підхопилася з лавки, шукаючи жінку очима. Cherchez la femme! Ніколи не думала, що мене це стосуватиметься, хоча, як теоретик сексології, я могла зрозуміти буквально будь-яке збочення, окрім вегетаріанства.

Ну а її, звісно, як вітром завіяло. Що ж це було? Майстерно замасковане у Еріксонівську спіраль, якесь повідомлення. Мені? Від кого?

Міркуючи над цим питанням, я побрела містом, час від часу зазираючи в різні чайхани з метою випити заспокійливого чаю з материнкою. Не знаю, на який ефект я сподівалася, та дійшовши, десь увечері, додому, я зрозуміла, що п’ять літрів чаю мені даремно не минулися. І знаєте, потім таке відчуття полегшення, немов зняла я нарешті, симптоми Дикого ГоНу. Чудова розрядка! Але, шкода, ненадовго.

… ХХIІ…

Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…

Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.

Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.

— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.

Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.

— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?

Бішоп, ображено:

— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.

Медді насупилась.

— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…

— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.

Медді вразила мене своєю витримкою.

— Делі, ходи сюди. До дзеркала.

Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?

— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.

— Крові? — здивувався Бішоп.

— Крові? — не зрозуміла Медді.

— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.

Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.

Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…

Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.

— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!

Медді зреагувала миттєво.

— Зараз, папери приготую.

— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?

— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…

— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.

Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.

— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.

— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.

— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…

— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології? Коли ще буде шанс так познущатись над вимогами подвійного стандарту?

— Дуже мило, — Медді взяла ситуацію в свої руки, — Делі, сядь. Почнемо. Пане нотаріус, папери.

Один з чортів дістав зі шкіряного кейсу величенький сувій і почав читати.

“Такого-то числа, такого-то місяця Лілле Аделін, далі — “Замовник” і Теодор Бішоп, далі — “Підрядник” заключили договір про наступне…”

Далі йшлося про те, що Бішоп береться надавати послуги Замовнику, тобто, мені, згідно з встановленими стандартами у межах фізіологічно допустимого бюджету, за що Замовник гарантує Підряднику багатство, вічну молодість і безсмертя, артикул 142, 96 і 115 із загального кошторису. Договір припиняється у разі невиконання однією зі сторін вищеназваних зобов’язань, у разі смерті чи визнання недієздатним Підрядника чи за обопільною згодою сторін. Засвідчив приватний нотаріус Маммон і молодший секретар головного управління юстиції Пургаторію, Юдимир. Далі — підписи сторін.

Ми розписалися, звісно, кров’ю невинних дівчат (її завбачливий нотаріус запропонував у окремій чорнильниці). Далі всі випили коктейлю “Перше причастя” і нам запропонували усамітнитися для виконання умов договору. Медді виявила бажання сказати мені пару слів “на посошок” (чи то, як кажуть, “на коня”?). Вона підвела мене до вікна і, злодійкувато озираючись, промовила:

— Пам’ятаєш, я тобі казала про проблему віку? Як зупинити старіння?

— Я слухаю.

— Якщо ти вважаєш, що зараз — твоя найкраща форма, то… просто не стримуйся, і ти отримаєш від нього абсолютно все.

— Ти мені що, смертовбивство пропонуєш? І не жаль? Навіть мені його, дарма, що секенд-хенд, а якось шкода.

— Мені що головне — повідомити. А там, сама вирішуй. Справа хазяяча.

— А як же договір, і все таке?

— Та що там, раз живемо. Не переймайся, у мене хороші зв’язки у карних структурах.

Що ж, інформація для роздумів. Я підійшла до стійки бару і багатозначно кахикнула.

— Партнере? Гм-гм.

Бішоп роззирнувся, шукаючи підтримки. Медді була зайнята розмовою з нотаріусом. Пан Аврелій щось товкмачив Юдимиру про проблему співвідношення вільного вибору і ролі Божого провидіння в історії, на що молодший секретар махнув рукою і, зі словами “блаженний якийсь”, присмоктався до пляшки.

Пан Теодор опинився один на один із Замовником. Замовник, схоже, не приймав “зараз, доп’ю” чи “знаєш, щось у мене голова болить” за відповідь. Нещасний тремтячими руками поставив на стійку свою склянку і востаннє пробурмотавши “Pater noster”, зітхнув:

— Ну, чому бути, того не минути.

Ми піднялись до нашої з Медді кімнати. Соромлячись, посідали на різних сторонах ліжка. Власне, соромилась я, так що Підрядникові навіть довелося мене заспокоювати.

— Делі, ну що… вважай, що це практичне заняття з сексології. Твоя ж спеціалізація.

— Угу, — я трохи оживилася, — почнемо з якої культури? Аполонівської? Репресивної чи оргаїстичної? Ви знаєте, обрядові звичаї тубільців острова Онанайя Мелатонізійсського архіпелагу…

— Тс-сс. Який Онанайя? Ти щось чула про Полікойтунезію?

Що тут скажеш? Підрядника ж не за красиві очі обирали. Треба було, правда, тендер влаштувати, та вже якось час піджимав. Зрештою, в умовах цейтноту могло бути і гірше.

Як воно було? Ну так, правда, перші враження найсильніші. Та… коли моїм очам відкрилася широка панорама живописних тріщин на стелі, мені, чесно кажучи, стало трохи прикро. Як же ж, унікальна подія… Наївна! Але загалом… це було схоже на мій перший досвід їзди верхи — Медді якось возила мене знайомитись з життям у стилі кантрі. Отже… Ну, проблеми з тим, щоб з сідла не вилетіти, пристосовуєшся, як можеш, поки наб’єш собі м’яке (і не тільки!) місце — наступного дня шкутильгатимеш. М’язи з внутрішньої сторони ніг втомлюються через незвичний спосіб застосування, так потім, мало того, що шкутильгатимеш, так ще хода така, як у маркітантки після великої перемоги рідної армії. А як коня понесе, так тут хіба — триматися міцніше і, як то кажуть, насолоджуватися красивим пейзажем. Хіба ж тварюка слухатиме, що ти їй маєш сказати про філософію екзистенціоналізму? А дух, звичайно, захоплює. Ну, вхекаєшся, мокрий, як хлющ і, змучений, наче рятував життя суїцидальному десантнику, засинаєш сном мертвого праведника. Отака романтика.

Та зрештою, якесь полегшення я все ж отримала. Зранку я прокинулася спокійна, як море в штиль: було все — глибоко по фігу. Бішоп вже десь завіявся, і хвала всевишньому — бачити його не хочу. Теплі промені сонечка сипалися на скуйовджене ліжко. Я солодко позіхнула і пошкутильгала до ванни. Фізіономія в дзеркалі мені зовсім не сподобалася: синці під очима, плями якісь червоні на обличчі. Хоч би поголився, скотина! Та, яке-не-яке, а все ж — відображення, вчора і такого не було. Як мені тепер в очі дивитися панові Теодору — після такого акту невідкладної медичної допомоги? Хоча, можна сказати, я йому теж життя врятувала. Я тут якраз дізналася, що таке “запущена німфоманія” — вдовольнити суккуба може тільки інкуб, і тоді хана одному з них, або ж звичайний чоловік — тоді, він сердешний, і простягне ніжки. Бішопові пощастило, мені — не дуже. Та хай вже йому, де наше не пропадало.

… ХХIІІ…

Після гігієнічно-нарцистичної процедури я, зітхаючи і крекчучи, пішла шукати собі чогось із’їсти. Ну, цей, треба ж якось відшкодовувати втрачені калорії. В такий час на кухні “Марії-Магдаліни” можна знайти яєчню зі смаженим беконом, і можливо, пан Аврелій, якщо він знайдеться там же, прочитає повчальну лекцію про вплив Бекона на розвиток концепції ідолів людського роду. Правда, він завжди чомусь плутав Божий дар з яєчнею, проблема, від якої споконвіку страждали християни, створюючи неприємності собі і людям. Мученики втраченого еротицизму, і цивілізація, побудована, не знати, на яких забобонах, приречена на…

Оп-пачки. Що це ще таке? За кухонним столом сидів Бішоп, блідий, як привид Нікому-ненізма в умовах весняного авітамінозу, а поряд з ним, спиною до мене, — якісь троє чоловіків в чорних костюмах. Почувши звук моїх кроків, один з них розвернувся, глянув на мене і гиденько так заусміхався. Всі “гості” були в чорних окулярах, при краватках і з бірочками, на яких було написане щось дрібне і незрозуміле.

— А ось і дівка, твоя диявольська коханка, Бішопе. Ну, і що ти тепер скажеш у своє виправдання?

Пан Бішоп не відповів. Він тільки хапав ротом повітря і, здається, був готовий втратити свідомість.

— Що це таке, пане Теодор? — лагідно звернулася я до нього, — ви знову програли у покер і влаштували дебош у неврологічному диспансері? Що ці маніяки тут роблять?

Бішоп чесно намагався щось пояснити, та з його вуст не зірвалося жодного звуку. За активними рухами губ можна було тільки здогадатися, що його нерви на межі допустимого. Оскільки я нічого не зрозуміла, він у відчаї схопився рукою за поперек і пошкріб сідницю. Ага, ДУПІ! Йой, оце халепа!

— Панове, — звернулася я до чоловіків у чорному, — що ви робите у межах приватного володіння без санкції правоохоронних органів?

— А ми і є правоохоронні органи. Ми тут для того, щоб арештувати підлеглого корони Яснізорії, Теодора Бішопа, що перебуває у недопустимих, сороміцьких зносинах з нечистою силою, запродавши душу, власність вищеназваного монарха, у довічне користування дияволові за демпінговими цінами, не декларуючи прибутків і не сплачуючи належного податку з доходу і ПДВ.

— Але ж він не отримує ніякого доходу, яким можна поділитися з казною!

— А вас, панночка, взагалі ніхто не питається. Ви — вмістилище гріха і розпусти, уособлення хтивості на службі у ворога роду людського. Ви — нечиста сила без права на проживання і натуралізацію, що підлягає негайній депортації з території Яснізорії.

— Але паспорт, але прописка…!

— Документи фальсифіковано. Всіх, хто допомагав вам у неправомірному отриманні документів буде страчено.

Інший офіцер ДУПІ штовхнув оратора ліктем.

— А, ну звісно, перепрошую. Тепер, коли ЄАС (Європейська Армія Спасіння) отримала від наймилостивішого короля Яснізорії згоду на встановлення мораторію на смертну кару, їм буде оголошено догану. Все. Пане полковнику, приступайте.

Третій учасник трагікомедії зняв окуляри і підпалив цигарку.

— Ніледа елліл, — сказав він, — итроч ирт діп исдівз ясйарибаз огонидєирт адопсог менемі.

На якусь лише мить я побачила червоний вогник в очах полковника і зрозуміла, що до чого. Це ж Люк! Нехай він виглядає по-іншому, але це точно він — отакий, блін, полковник! Аби тільки я зрозуміла це раніше, так тут у мене не було часу щось вдіяти — вже наступної миті переді мною постала нагальна проблема врятування мого життя з якогось невідомого водоймища, оскільки плаваю я, як риба в окропі. Ну, борсаюсь, переважно.

Вода була крижана, наче дияволове сім’я, як кажуть люди з досвідом. Якимсь дивом втримавшись на водній поверхні, я озирнулась навколо. Контраст між затишною кухнею “Марії-Магдаліни” і якоюсь непривітною туманною місцевістю був просто разючий, я була просто шокована. Цей шок, напевне, і врятував мені життя, оскільки замість того, щоб намагатися рятуватися уплав, я почала голосно матюкатися. І навіть не звернула уваги, що до мене наближається якесь хлюпання. Як виявилося то був човен; той, хто сидів при веслі зачудовано прислухався до моїх завивань і не зразу здогадався надати мені посильну допомогу. Лише коли мати почали губитися у хлюпанні і бульканні, він зрозумів, що мій випадок — серйозна справа, а не просто прагнення маргінального досвіду. Коли мене витягли з води, я дуже погано усвідомлювала що я і де я. Зуби стукотіли, вода стікала по довгій домашній сорочці, капці загубилися в пучині. З вуст все ще злітали якісь уривки фраз типу “пердюк-смердючий-фраер-попідниз-зверху-уграний-мурдло-шибзануте”, ну і так далі. Через деякий час навіть цей потік висох, і я зрештою закрила писок і глянула на людину, яка чомусь врятувала мені життя. Він був високий і худий, у шоколадного кольору плащі з капюшоном, у цей час акуратно відкинутому на спину. На плащі срібними ниточками були вишиті якісь інфернальні візерунки. Це був немолодий вже чолов’яга з сивиною на скронях, з об’ємними вилицями і щелепою. Він посміхався.

— Салю, ма петі. Радий тебе бачити, Лілле. Кель бон ван т’амне ше ну, а нотре петі анфер?

— Шо такоє? — не зрозуміла я.

— Делі, ну, не можна ж так зі старими друзями! Питаюся, яким вітром до нашого маленького пекла. І кого ти так гарно поливала брудом, борсаючись у Стіксі?

— Стоп, я що, знаю вас, чи де?

— Лілле, оце ще сюрприз. Ти що, води наковталася? І не кажи, що не пам’ятаєш тепер нічого!

— А що пам’ятати? Ми з вами, здається, ще не пили разом.

— О-оо! — простогнав незнайомець, — я ж просив їх закривати покійникам рота й ніс, а то так, кому пощастить прямо у воду — наковтаються смердючої бридоти і ходять тоді, як пришелепуваті, не пам’ятають нічого. А що, так і не закривають?

— Ні, тільки очі. А до чого тут покійники? Я що, вже, цей, кінці віддала — так виходить? А я навіть не помітила. Ніяких неприємних вражень, окрім, звичайно, холодної ванни. Царство тобі боже, Аделін, ми тебе ніколи не забудемо.

Я насправді засмутилася з цього приводу. Не кожного ж таки дня помирають найближчі і найдорожчі вам люди. Ой, що ж це я без себе робитиму?! На кого ж я себе залишила, сиріто-о-очку?!

— Ну чого кінці віддала? Тобі ще ген-ген, доживати… Тільки не знаю де, це залежить… А власне, що сталося?

— Що? А що? Не знаю я.

— Ме но, се плю серйо, ке же пансе. Треба щось робити. Наскільки я зрозумів, в тебе були проблеми, або з інквізицією, або ж з Люком. І напевне, тобі варто не випадати з дискурсу.

— Люк? Це іще хто? Скайвокер? Так джедаї вже давно вимерли, захопившись військовим вправами у стилі “харакірі”.

— Хм.

— А ви, пане, можна дізнатись, хто такий?

— Хто я? О, я хто. Я — Херрі. А що ти взагалі пам’ятаєш?

— Так же ж… мм-м, це, е-еий. Ну, я — Лілле Аделін. Місце народження — Манівці, Яснізорія, 13-го фрімера 645 року. Навчаюся в Університеті, Вічне Місто. Спеціалазація — Теоретична Сексологія…

Словом, з голови в мене вилетіло все, що є предметом даної оповіді. Я ще пам’ятала, що почала слухати Демонологію, а далі — синя мряка. Хто такий Херрі, я здогадувалася, але не могла сказати, що знала його раніше. Херрі був дуже засмучений цим фактом, та потім вирішив, що це дає нам можливість ще раз випити на брудершафт, побувати на його улюблених старих виставах і дати мені спробувати мої улюблені страви.

— А можна на брудершафт — гарячий чай, а улюблену виставу — в теплому ліжку?

— Парбльо, с’ет ун іде амервей. А яку виставу панна воліла би побачити?

— Звичайно, “Ідеального чоловіка”, перб англіцького драматурга і поцінувача чоловіків, — що ще до ліжка, тільки трагікомедії не вистачає, гр-кх-кх.

— М-да, водичка в Стіксі — не зупа. Треба відтранспортувати потерпілу додому, для попередження ГРЗ.

Херрі взявся за весла і погріб. Скоро з туману вималювався берег, а на ньому — величезна статура жінки. У неї світилися очі, в руках була стопка журналів “Вартова вежа”.

— Це хто? — здивувалася я.

— Теща пророка Михмона. Вона нам тут за маяк править. Над Стіксом завжди такі тумани…

— А чому вона зеленого кольору?

— Рекламний трюк партії Зелених: теща, як символ єднання з природою. Статуя свободи, як усвідомленої необхідності.

Підплили ближче до берега. Високі будинки, набережна, натовп гуляк. Ну, звичайне видовище. Народ вітав Херрі з ентузіазмом, та й мені трохи перепало загальної уваги.

— Що нового у старому світі? — вигукували люди, — Чи ви не знайомі з сімейством Приморозків? А з кланом Дніпропетровичів? Вони ще на цей світ не збираються? Що тепер у моді? Чи носять тепер панталони дами у Вічному Місті? — і так далі.

Я на це відповідала коротко, як могла. “Ні, ні. Так. Всі там будемо. Носять сімейні труси на високих підборах. Король? Зійшов з розуму через невдалу грошову політику. Амайрана захопила пів-Європи з метою стримування загрози організованого насильства. Міністр внутрішніх справ чекає дитину від Кардена. В моді знову швидка музика — блюз, джаз, флюс, сказ.”

Зрештою, відчепилися. Херрі повів мене незнайомими вулицями додому.

— До вас додому, Херрі?

— Ага, чого захотіла. Чому ж, до твого власного будинку.

— Я й не знала, що в мене — нерухомість у Пургаторії. А як це робиться? Якщо все життя виплачуєш “за дах”, то після смерті — власна хата?

— А ми демонів житлом забезпечуємо. Спеціальна директива Всевишнього — щоб вони обживались, заводили хазяйство і не поспішали повернутися у світ живих. Їх навіть в магазинах в першу чергу обслуговують. Особливо в аптеках.

— Демонів? Хіба я — демон? В мене ж в особистій характеристиці було написано “скромна і порядна дівчина”!

— Ме, б’єн сюр! Згадаєш іще, не переживай. А от про скромність і порядність забудь. До речі, чому ти так дивно йдеш?

Хода у мене і дійсно була надзвичайна: я шкутильгала, водночас розбещено хиляючи стегнами. М’язи, відповідальні за зведення ніг докупи, чинили певні незручності, коліна тремтіли.

— Херрі, я ж не пам’ятаю, що було вчора. Певне, їздила верхи.

— Ага, пойнтером.

— Це як?

— Піднімаючись у стременах… ги-ги, на вдосі.

— На вдосі? Не знаю, я ще не зовсім спеціаліст з цього питання. Та й за луку поки що триматися доводиться. Головне, в ритм треба потрапляти…

— За луку, кажеш, га-га, ну так, це суттєво. Гр-хе-хе.

— Не розумію я вашої веселості.

— Ні, ну це справді весело. Гострі враження. Головне, щоб тобі подобалось. І коневі.

— Нє, ну що він меле?! У коня-то і особливого вибору немає.

— Певно, — Херрі усміхнувся, — у твоєму випадку саме так і було. Та досить з мене, а то згадаєш, потім будеш ображатися. Ага, ось ми майже й прийшли — район Брют-он-Біч, вулиця Жовтнева, 31. Тут не зачинено, наскільки я знаю. Валяй додому, ма шері, ввечері я по тебе зайду.

… ХХIV…

Жовтнева, 31 справді була місцем, де я могла б жити: всюди живописний гармидер, одяг розташований за методом випадкових чисел, велике (прибране!) ліжко з купою подушок, книжки, розкладені там, де в них виникає найбільша потреба, як то, “Диво голодування” — у кухні, “Страх польоту” — на підвіконні, “Міжнародний політичний аналіз” — у вбиральні. Під ліжком лежали Лоліта, Жюстіна, Анжеліка, Мессаліна, Маріана, Орлеанська діва, Алексанідрійська куртизанка, Леді Чаттерлей, коханець Леді Чаттерлей, чоловік Леді Чаттерлей і психоаналітик Леді Чаттерлей. Навіть одяг був мого розміру, десь 44-56. Я переодягнулася і відчула себе людиною, якою я, насправді, і не була. Себто, я про це не знала. А може це й добре. Це був мій останній день, проведений в компанії дівочої наївності і чистої совісті. Ввечері до мене постукав якийсь незнайомець.

— А де Херрі? — здивувалася я.

— У Херрі терміновий виклик. На тому світі корабель якийсь на дно пішов — напоровся на айсберг з геологами, геологи були п’яні, почали чіплятися до дам, наїзжати на капітана, той звелів дати їм по пиці, зав’язався міжнародний скандал, і Амайранські власті скинула на нього дві бомби для того, щоб зам’яти справу. Так що роботи багато.

— Он воно що! А ви тоді хто?

— А я Вергілій. Я, взагалі, тут екскурсоводом працюю, Херрі попросив показати вам місцевість, так що чіпляйтеся до хвоста — і ру-ушаймо!

— Стоп, що? Куди? Чекайте!

Та той мене не слухав, і, схопивши за руки, потяг насолоджуватися нічним життям Пургаторію. Тут, звісно, було на що подивитися. Все світилося досвітніми вогнями, люди були веселі й нетверезі, адже їх якраз поминали квартою і земля, вже напевне, була їм пухом. Всюди були бари, де можна було пропити душу, ломбарди, де можна було її закласти, казино, де можна було її програти. Ходовий був, схоже, товар.

У пана Вергілія просто очі розбігалися, він не знав, яку мені розвагу перше запропонувати: вистава на Широкому Шляху, чи його улюблене піп-шоу “По другому колу”, чи танц-пол “У св. Віта”. Мене також було ознайомлено з сіттю ресторанів, якими заправляли Цербер і сини, з виставкою антикваріату на тему “Нетлінне і нерукотворне”, навіть з підпільним закладом для поцінувачів опіуму і такого подібного “Дим вітчизни”. Мимохідь мені показали будинок письменників, де знаходилася і контора пана Вергілія під назвою “Facilis descensus Avernis”. Коли ми проходили повз, з вікна на якомусь високому поверсі вилетіло людське тіло і гучно хряснуло об бруківку. Я дещо здивувалася такій свободі норовів, тож пан Вергілій пояснив — там відбувалася вечірка філософів-гуманістів, а може, він не був впевнений, то постмодерністи влаштували дискурс і запросили критиків на чарку. Ото люди розважаються!

Після того ми вирішили, що дамі треба випити. Недалеко знайшовся і питний заклад, що звався “Елефант”.

— Чому слон? — здивувалася я.

— Ну… Напевно, в сенсі, що як уп’єшся, то і слона не помітиш, хоч би навіть червоного. Тільки обережно, тут іноді з вікон горщики з квітами падають.

Ми сіли в куточку і замовили по бренді. Від алкоголю, нормальна мова пана Вергілія час від часу збивалася на гекзаметр, і з ним ставало доволі тяжко спілкуватися. Мені стало трохи сумно, не знати чому. Здавалося, що в мене є якась нагальна справа, а я тут розважаюся, а може, напиваюся з горя. Смак бренді нагадував мені щось приємне, хвилююче і безнадійне. Знов таки, я не пам’ятала, що саме.

— Пан Вергілій, я ризикнула перервати його промову, — у вас ніколи не виникало відчуття, що якась частина життя немов зникла, стерлася з пам’яті?

— Та ні. Хоча… Якось, після того, як греки спалили Трою, ми з одним моторним парубком так добре прийняли, що… А чому ви питаєте?

— Та я, ой, а-ап-пчхи! Перепрошую.

— А, купалися у Стіксі!

— І я відчуваю, що мені треба згадати щось важливе. Так, наче хтось зумисне влаштував мені цю добровільно-примусову ванну. Може таке бути?

— Хтось? Зумисне? Хто ж в змозі таке зробити? Ви знаєте, як тут у нас все відбувається, чи теж забули?

— Боюсь, що так.

Він зітхнув і спробував пояснити.

— Вмираючи, людина перетинає кордон Старого Світу і опиняється тут, у нас, в Пургаторії. Не знати, правда, де, тож у нас усюди конкретні дороговкази розвішані. Тут люди приходять до тями, проводять якийсь час, далі ми з Херрі влаштовуємо орієнтаційну програму, щоб попередити культурний шок. А після того, охочі сідають в човник і Херрі везе їх на той берег Стіксу.

— А що на тому берегу?

— Там? Ну, ще ніхто звідти не повертався. Дехто навіть лишається тут, бо бояться того, що там може чекати. Залишаються і розбудовують Новий Пургаторій. Ну, я, власне, до чого. Сюди люди потрапляють абсолютно спонтанно, цього ніхто не може контролювати. Як броунівський рух.

— О, ви теж знаєте Броуна? Його політична партія була однією з найвпливовіших, поки він не посварився з Брауном…

— Чув. Ну, отже. Якщо хтось і міг зробити подібне, то це тільки або Бог…

— А Бог, на вашу думку, хто?

— О, Богдан Сергійович. Ми його так жартома називаємо. Він — голова правління банку Пургаторію. Великий філантроп. Я чув, і в Старому світі у нього теж капіталовкладення, у нього там, здається, син представляє інтереси банку.

— Чудесно. Або Бог, або -?

— Люк.

— Десь я вже це чула.

— Звісно. Люк, він же Люцифер, він же “Дідько лисий”, голова синдикату. Займається підривною діяльністю, мріє про нероздільну владу над світом.

— Неприємний тип. Так що ж робити? Можна тепер мені хоч щось згадати?

— Просто. 40 сенсів психоаналізу, електрошокова терапія…

— А може ще простіше — цеглиною по макітрі, — скептично зауважила я, — дешево і сердито.

— Непогана ідея, — чомусь підтримав мене співрозмовник, — та тільки спеціалістів майже не лишилося. От закидати камінням — скільки завгодно.

— Ага, посипати дрібненьким гравієм і утрамбувати.

— Одне правильно. Потрібне якесь потрясіння. Умовно кажучи, щоб витрясти брудну річкову воду з вух.

— Що ж ви не дбаєте про чистоту водоймищ? Чистилище називається. А щоб воду витрясти, може мені пострибати на одній нозі?

— Ага, кілометри чотири. Треба щось більш ефективне…

В нього аж очі запалали інфернальним вогнем, коли його думка запрацювала над можливими способами потрясання моєї пам’яті. Далі висувалися різні варіанти: стрибки з банджо до Тартару, концерт негритянського кантрі, ніч із психоаналітиком, година в ліжку з Мадонною… Все це я відхиляла тоном розбещеної інфанти — все в нас було, все ми бачили. Аж раптом…

— Слухайте, а в вас гріхів багато?

— Безліч.

— А що, якщо повести вас висповідуватися? Там точно з’ясують, що у вас і як — їм же план здавати.

— Ага, дуже цікаво… План, кажете?

Але пан Вергілій вже підхопився, засліплений ідеєю. Довелося його наздоганяти. Він довго блукав запорошеними пилом вічності вуличками, аж поки ми не вийшли на майдан, де височіла… височіло, щось подібне до церкви. Правда на куполі красувалася супутникова антена, стіни були обвішані рекламними плакатами: “Найкращий приход Пургаторію”, “План — усім охочим”, “Міняємо індульгенції на ладан та інше куриво, торг.”, “Отримайте благословіння святої Марії-Хуани”, “Ставимо свічки та косячки за здравіє, за кайф, за упокой” і т. д. Майоріли стяги з гербом Св. Семілії. Біля дверей вишикувалася черга.

Пан Вергілій мусив використати якісь особисті зв’язки, з кимось покурити, комусь підмазати, та нарешті нас пропустили до приходського патера. Він оглянув мене зачумленим оком.

— Давно останній раз висповідувалися?

— Е-ее…

— Зрозумів. Причащатися будем, я запрошую. Дячок, неси!

Ми зручно розташувалися коло вівтаря, всім роздали по тарілочці і пакетику. Як мені пояснили, там була мука на проскурки. Правда, її чомусь вдихати треба було, а не пекти. Я відразу ж зайшлася диким кашлем, і все навколо заверті…

Кайф наступив відразу. Глюк був неперевершений: переді мною скакали статечні інквізитори, розмахували розпеченими щипцями, модельними іспанськими чоботями і різним хірургічним приладдям. Загрожували покалічити, осоромити, вигнати з роботи і все розказати мамі. Я мужньо трималася, кричала, що нехай мені хоч все життя на мінімальну зарплату прожити і платити з неї квартплату, а все одно нікому нічого не скажу. Вони, вражені моєю витримкою, відступали, та потім знову, обіцяли звільнити від податків до сьомого коліна, подарувати красивий мандат і хатинку в Швейцбанкії, та я не вірила, оскільки в ДУПІ були всі привілеї, чесно зароблені гроші і права людини.

В ДУПІ! Стоп, де ж це я вже чула?

… ХХV…

І тоді я все згадала.

— Ну, все, — нарешті промовив найголовніший Бішопів мучитель, чоловік стильний, у шкіряній куртці — час переходити до кардинальних заходів, — Бішопе, ви уперта скотина, демонстрацію намірів завершено, зараз будуть серйозні тортури. Що скажете?

— У Мічігані визріла кукурудза.

— А, він знущається над слідством! Запишіть у протокол, насміхався над Св. Нікітою та іншими старцями Апокаліпсису! За це… Що б йому таке зробити?

Маленький злобний дідуган, що сидів у куточку, писав протокол і лузав насіння, подав голос:

— Я вивчав його досьє. Він ненавидить брюссельську капусту.

— О, Бішоп, ти попав. Зараз тобі згодують кілограм капусти і, га-га-га (зловісний сміх), без солі!

— Ні, тільки не це! — пан Теодор почав звиватися в конвульсіях і кусати мотузку, якою був зв’язаний, — я ненавиджу брюссельську капусту! Ці маленькі смердючі качанчики!

Інквізитор весело блимнув зубами.

— Якщо вже тобі це так не подобається, можна придумати інше покарання. Можна відрізати те, чим ти найбільше пишаєшся.

Бішоп замислився, потім густо почервонів. Потім гордо заусміхався.

— Ну і чого ж, я не комплексую.

— Те ж мені, знайшов чим пишатися, — прошепотіла я, — навіть до європейського стандарту не дотягує.

— Що? Звідки ви… Хто? Як? — Бішоп занервував, — Хто це сказав?

— Я нічого не казав. Ти не прикидайся. Так що, нести капусту?

Бішоп роздумував.

— Теодоре, схаменіться! — гукнула я, — Медді вам цього не вибачить. Та і договір…

— Хто це? — закричав він, — Я марю! Згинь, нечиста сила!

— Що це з ним? — звернувся інквізитор до свого помічника, огрядного дядька у блакитному кашкеті — Може не треба було з ним так жорстоко?

— А що? Ви ж самі сказали — промити шлунок. На випадок того, що звинувачений ковтнув таблетку солпадеїну.

— Ну, перевірено на святих великомучениках. Свята Варвара, та літрами знеболююче глушила.

Я замислилася. Треба було якось визволяти партнера, а то нечесно виходить, кому стрес гормональний знімати, а кому — тортури. Зазвичай же ж буває навпаки, та в наших стосунках давно вже все пішло наперекосяк.

— Бішопе, — прошепотіла я, — тільки не кричіть!

— В-ваа! — зарепетував він. — Хто говорить?!

— Говорить національне радіо, служба новин. Один відомий демонолог потрапив до тренажерного залу інквізиції, його диявольська коханка визвалася допомогти, та він не врубивсь. І тоді його помололи на фарш і зробили сто штук тошнотіків по 20 копійок.

— Тошнотіки. Йу-уу!

Чорт, я забула, йому ж ті юннати промивання робили. Бідолага.

— Теодоре, слухайте, хочете додому, до Медді, під теплу ковдрочку? Тоді, будьте люб’язні, посуньтеся.

На цей раз мене порадували спалахом здорового глузду. Видно, згадка про Медді під ковдрою привела його до тями. Бішоп більше не кричав, як істерична дівиця, а розважливо звернувся до мене подумки.

— Як це? Я ж тут не в міському транспорті байдики б’ю, в мене справи є — мене піддають тортурам, знущанням, ґвалтують…

— Та ну?

— Мою людську сутність.

— Бішопе, посуньтеся, ібо сказано: поступайтеся місцем людям літнього віку, пасажирам з дітьми, інвалідам.

— Інвалідам?

— Ну, коли в вас немає руки чи ноги, чи там, що вам обіцяли повідрізати, то ви хто? Інвалід. А коли в вас взагалі нічого немає? Так от, мені зараз потрібне буде ваше тіло…

— Зараз? Мене дуже тішить твоя увага, але…

— Боже мій! Ви демонолог чи стурбований підліток з обсцесивним лібідо? Я мушу бути у змозі щось зробити, щоб вам допомогти. А ваш істеричний розумовий процес заважає мені сконцентруватися. Займіть чимось своє мислення.

— Так що ж робити? Мені перерахувати зовнішній борг Яснізорії з урахуванням індексації? Чи оцінити відстань до світлого майбутнього у кроках моєї кульгавої тітки?

— Порахуйте краще, скільки раз вас посилали на фіг, і як зміниться це число в умовах половинної гравітації.

Бішоп відволікся на медитацію. Тільки-но я почала вникати в його відчуття, як він знову повернувся.

— А ти обіцяєш…?

— Що ще?

— Не допустити тілесного і морального псування…

— Вашого стрункого, гарного і ніжного тіла? Заспокойтесь, ви у нас цінна сімейна власність. Жартую, жартую, Теодоре, не ображайтесь на глупого суккуба.

Зі скептичним “ну-ну” він нарешті затих. І я у буквальному смислі відчула себе ним. Що тут сказати? Ніяких неприємних вражень, крім того, що боліли руки, жорстоко скручені за спиною та свербіли п’яти, які стояли на гарячому вугіллі. Вугілля, правда, вже встигло охолонути. Що вдієш, зараз у Яснізорії неопалювальний сезон.

“Ну що, — прошепотіла я низьким Бішоповим голосом, — заграймо!”

— Діти мої, — розпочала я, — не треба мені брюссельської капусти, послухайте краще, що я вам розкажу.

— О, — зрадів інквізитор, — ну нарешті ти порозумнішав. Давай викладай всі імена, паролі, явки!

Дивно, подумала я, що вони хочуть дізнатися? Наскільки я пам’ятаю, Бішоп же наче не шпійон.

— Сто років тому великий державець, гордий профіль якого ще й досі прикрашає одногрошові монети, підписав прокламацію Емансипації нечистої сили. Цей пам’ятний декрет дав надію мільйонам, що страждали від прокляття несправедливості. Пройшло сторіччя — і що? Нещасні демони, яких зневажливо називають “чорні”, ще й досі не звільнені від кайданів сагрегації і дискримінації.

З цими словами я звільнила руки від мотузки. Це вдалося мені надзвичайно легко, і я тільки здивувалася, як це Бішоп раніше до цього не додумався.

— Час уже звільнитися від мороку несправедливості і відкрити двері нових можливостей для всіх дітей Божих. Час підняти націю з гримучого піску несправедливості до граніту рівності і братерства. В цьому безпросвітному відчаї, я все ж зберігаю мрію про те, що люди зрозуміють — ми всі були створені рівними.

Я мрію про те, що демони зможуть залишити свої гетто і без остраху збиратися на шабаші для святкування національних свят.

Я мрію про те, що королівська гвардія не збиватиме з самострілів стареньких, що здійснюють чартерні перельоти нічною порою.

Я мрію про те, що договори про купівлю-продаж душі набудуть законної сили, і від нас не будуть відхрещуватися, коли ми прийдемо за платнею.

Я мрію про те, що люди не будуть судити наші вчинки за кольором очей чи за наявністю тіні.

Я мрію про те, що інквізиція не катуватиме тих, хто має крихту співчуття до знедолених!

Я мрію про це сьогодні!

Інквізитори перезирнулися.

— Степанич, клич Ескулапа! — прохрипів чоловік у кашкеті.

— Ескулап у запої, — відповів дідок.

— Тоді Ваську з анатомічки.

— Васька в запої.

— А Зося з реабілітаційної?

— І Зося в запої.

— Шеф? Що будемо робити?

Чоловік у куртці потер скроні.

— Що ти хочеш? Я в запої.

Я підвелася, обурено відкидаючи мотузку і рушила до дверей.

— І це ті люди, яким держава довірила превентивну інквізицію.

— Ти куди?

— Нести мрію в маси.

— Степанич, клич Джеймса Рея.

Оп-па, треба тікати. Інквізитори метнулися мені навперейми, та де вже їм до мене, новоявленої чемпіонки з ходіння крізь стіни, левітації, містифікації і мас… масового психопроносу. (Це, напевне, так на мене вплинуло перебування у Пургаторії, а то б я в жисть не згадала промову Мартина Лютого на прізвисько Король.) Я скорчила диявольську рожу і зникла у спалахах фейєрверку. На моєму місці залишилась лише коза з червоною стрічечкою на шиї, на стрічечці було написано: “Кожній тварі по парі. Привіт Люциферу.”

… ХХVІ…

Коли ми опинилися надворі, я дала Бішопові відхекатися і прийти до тями, а потім влаштувла строгий допит. Мовляв, як на нас вийшло ДУПІ, і чого вони хотіли дізнатися. Та тут я зрозуміла, що мені зовсім не треба його відповіді. Варто було мені сформулювати питання, як відповідь сама з’являлася на невербальному рівні. Стриматись він просто не міг. Енурез якийсь ментальний, словом. Я (тобто він) приголомшено зупинилась, бо те, що я дізналась, було для мене абсолютною новиною.

Бішоп був офіцером ЗБОНЧу.

— Падлюка, простогнала я, — як же так?

В його уяві з’явився образ короля Артура в лахмітті.

— Я не міг нічого сказати. Це провалило б завдання.

— Яке завдання?

Мужчина, який підглядає в замковий отвір жіночої роздягальні.

— Розвідка сил супротивника. Ми певний час підозрювали пана Поманця. Але, правда, на тебе я вийшов цілком випадково, ну, поза планом.

Цеглина, яка падає на голову хорошій людині.

— А Медді? Теж приємна несподіванка?

Десятиугрикова купюра лежить на тротуарі. От скотина!

— А потім нащо ув’язалися?

Селекціонер у халаті, який в особливо жорстокій формі схрещує коня з віслюком.

— Подивитись, що вийде. Та потім, правда, вибач, я зрозумів, що ситуацію можна використати.

Перехожий чистить кишені п’яного, що лежить під парканом.

— Як же це?

— Спостерігаючи, як ти входиш до кола спілкування Люцифера, я міг би дізнатись про структуру організації, специфіку діяльності. Ну, сама розумієш.

Хлопчик потрошить ляльку “Ванька-Встанька”.

— І багато дізнались?

— Та так, дещицю. Варто було мені намацати найцікавіше, як мене застукали.

Голий чоловік, який ховається в шафі.

— Але те, що я взнав — це просто архіважливо. Знаєш, хто керує ДУПІ?

Мама умовляє синочка їсти кашку, а то “його чорти заберуть”.

— Та вже тепер знаю. І що ж робити?

— Треба порадитись з начальством.

Бліда жінка зі шкіркою банана в руці стукає в двері з табличкою “терапевт”.

— Ні, від вас, пане Бішоп, я такого не чекала. Це ж треба, занурився в природну середовище існування рідкісного виду. В ареал. Це ж не життя, а ланцюг обломів.

Він не відповів, та мені багато що стало зрозуміло. Я відчула, що змогла би вибачити його шпійонську діяльність — через особисту заангажованість і упередженість. Себто, через те, що крізь нерівномірні накопичення його ставлень прокочувалася тепла хвиля прихильності до мене, хорошої і неповторної. Виявляється, його мучила дилема, як вчинити зі мною і Гаелом, і тоді, коли підступний інкуб повів мене на шабаш, пан Бішоп слідкував за нами, щоб а)дізнатись, де знаходиться резиденція Люка і б)щоб вирвати мене з брудних лап чудовиська. Ні те, ні інше, до слова, йому не вдалося. Гаел вмів замітати сліди, а я — теж мала інші плани.

— Теодоре, ви знаєте, — підсумувала я, — у вас в голові такий бардак! Тут цікавіше порпатися, ніж у брудній білизні!

— Ні, ну треба ж. Ти — в моєму тілі. Жахливе і огидне відчуття, признатись.

— Ну що ж, — я зловісно засміялась, — моя черга.

Він вражено зупинився, на його обличчі почали конвульсивно скорочуватися м’язи, відповідальні за істеричний регіт. У його думках, як п’яні коні, понеслися табуни прекрасних і похабних картинок у стилі ХХХ.

— Та, годі вже, — обурилася я, — ваші походеньки, то явище природнє. А мені ж кортить звідси якомога швидше вибратися. Не вік же коротати у компанії ваших недорозвинених рефлексів, які чомусь називаються думками.

— Підтримую. Мої рефлекси, до речі, то приватна територія.

— Ага, інтелектуальна власність. Відтворення у будь-якій формі карається законом. А вам тоді взагалі мовчати доведеться, — зло завершила я і заховалася у якийсь темний куток його свідомості.

Та і там мені спокою не знайшлося — в тому місці якраз передавали хіт-парад Бішопових репресованих бажань. Типу, зробити масаж ступні дружині шефа, мати багато грошей, красиву сідницю і кількох своїх знайомих. Словом, особливою оригінальністю він не відрізнявся.

Тим часом Бішоп вів нас обох якимось незрозумілим маршрутом, обминаючи густонаселені райони міста, все якимись парками, підворіттями, немов маніяк у розквіті кар’єри. Скоро я з-за рогу будівлі Міністерства Фінансів вигулькнули жовті стіни міської божевільні. Біля входу тусувалися дебелі дядьки у халатах. Вони курили і недоброзичливо поглядали на перехожих.

— Що, Теодоре, справи настільки кепські?

— Спокійно. Тут знаходиться таємна штаб-квартира ЗБОНЧу. Але уявити, що я сам веду сюди демона…

— Особливо агресивного суккуба. Он оті санітари так мужньо виглядають, можна я до них трохи позалицяюся?

— Ой, лишенько! Ну, дістала. Тихо.

Санітари спинили нас коло дверей.

— Я до зозулі, — пояснив Бішоп.

— Ага, — зрозуміли хлопці, — щасливого польоту.

Бішоп гордо продефілював до входу.

Всередині божевільня виглядала дуже пристойно — міцні двері, м’які килими приємних кольорів, охорона всюди. Біля чоловічої вбиральні скупчилися поважні дядьки в костюмах.

— Привіт, Бішопе! — гукнув хтось із них.

— Привіт-привіт, — Теодор підійшов ближче, приймаючи запропоновану цигарку,

— Що новенького? Як твоя параноя?

— Та потихеньку. Не знаю, куди діти сім мільйонів, які я заначив, працюючи сватом Міністра. А вони стежать, всюди — преса, Інтерпол, Міністр. Тільки тут відпочити вдається.

— Віллу купи в Коаліціфорнії, — порадив Бішоп.

— Та ні, — до нас приєднався ще якийсь чоловік, — там і так наших до чорта. Місця немає.

— А, клаустрофобія теж не подарунок?

— Та у мене ж іще ускладнення. Ксенофобія, знаєш.

— Дістають, перспективні закордонні інвестори?

— На кожному кроці. Це жахливо. Та ось Вітьку взагалі не пощастило — у нього шизофренія. Вважає себе Доу Джонсоном. І тепер постійно з ліжка падає. Доводиться прив’язувати.

— А як там Гліб Холодний?

— Та зовсім сказився. Бігає по коридорах, в усіх автографи питає. А як йому заспокійливе вводять, кричить, щоб відпустили, бо ще трошки до мільйона не вистачає.

— Який колекціонер, треба ж!

Бішоп докурив і розпрощався. Ми піднялися сходами на третій поверх і там опинилися біля розкішних дверей з табличкою “Главлікар Зозуля”. Постукали, і звідти долинула дивовижна відповідь: “Обережно! І-ііг-гуп! Все, можете входити”.

Всередині була симпатична вітальня у стилі пост-психоаналізму. Дивні звуки пояснилися тут же — на дверях з внутрішньої сторони висів портрет хитрого дідугана, в якому стирчало штук з п’ять перочинних ножичків. “Скіннер”, — здогадалася я. У вітальні сидів молодик у халаті, схожий на Керубіно.

— Ви до кого?

— До Зозулі.

— Так Зозуля в запої.

— А генерал?

— І генерал в запої.

— Боже, а Ап-Перкот?

Знайомий голос почувся звідкись з-за акваріуму з заспокійливими рибками.

— Що ти хочеш, гррм? І я в з-запої.

— Шеф, у мене проблема.

— Так у вс-сіх проблеми.

— У мене демон. Поселився.

— А-а, гррх, ну, пропус-стіть інваліда.

… ХХVІІ…

Була довга бесіда, в ході якої наш знайомий, пан Ійоган намагався з’ясувати, як пан Бішоп докотився до життя такого. Я розказала про свої пригоди в Пургаторії, при чому всю вину спихнула на Люцифера. Ми ж з організованої нечистою силою боремося! З’ясуалася цікава річ: Медді, виявляється, теж договір підписала — вона працює у ЗБОНЧі консультантом. Я вже навіть і не здивувалась. Вирішили її також викликали. Медді примчалась, як годиться, з коментарем “жахливо виглядаєш, сестричко”. Тоді принесли каву з пончиками, і військова рада розпочала засідання. На порядку денному стояли наступні питання:

— Визволення Бішопа від сумнівної якості начинки.

— З’ясування способу, яким на нас вийшло ДУПІ, підконтрольне Люку.

— Прогноз намірів Люцифера, знешкодження останнього і по можливості його доброчинної організації.

Ми обмірковували проблеми, перераховували наявні ресурси і повільно наближалися до висновку, який стояв першим пунктом у переліку правил служби спасіння на воді. Коли настала моя черга скаржитись на долю, я змушувала нещасного Бішопа сумно зітхати, кліпати очима і запопадливо витріщатись на начальство. Ап-Перкота пройняло.

— Бішопе, припиніть с-стріляти очима! Ще не вис-стачало, гррм, щоб до мене влас-сні підлеглі загравали!

— А може я хочу, щоб ви мені зарплату підняли, — сумно проказав пан Теодор.

— За підтримання консультанта у бойовій формі, — додала я.

Ап-Перкот мав чудову можливість спостерігати боротьбу двох начал на Бішоповому обличчі.

— Пане Ійоган, — простогнав він, — я більше не можу! Мені терміново потрібен екзорцизм. Корисність вашого працівника швидко падає до курйозної. А крім того, — додав він сором’язливо, — є деякі фізіологічні процеси, якими зовсім не хочеться ділитися зі сторонніми.

Полковник зареготав.

— Теодоре, гр-кх-кх, час позбавитися зайвої сором’язливості, відкрити себе с-світові! Тим паче, що єдиний вихід, який я можу вам запропонувати за вашої теперішньої позиції, я відчуваю, вз-загалі викличе у вас легку паніку.

— Ну, і який же? — насторожено поцікавилася я.

— Та дуже прос-стий. Аделін не вистачає енергії, щоб самостійно звільнитися, — це перший засновок. Другий: вона — суккуб, і єдиний для неї спосіб отримання енергії — донорно-рецепторний перехід. Прошу робити вис-сновки, гррм.

Ми обоє, не дурні, зметикували, про що йдеться, підхопилися на ноги, обурено видали зойк, щось усереднене між “смерть сатрапам!” і “ніколи, краще вмерти!”.

— Сподіваюсь, Теодоре, — холодно проказала Медді, — ти не доручиш мені владнання твоєї маленької проблеми.

Пан Бішоп весь обмяк і впав у крісло. В такі моменти я могла робити з його тілом що завгодно, тож вирішила проекспериментувати. За звичкою поклала ногу на ногу, та відразу ж відчула щось не те і швидко повернула все у вихідне положення. Якось, виявилося, це було незручно, чи то панові Теодору штани тисли, не знаю. Отакі курйози природи. Бідний Бішоп.

За цей час пан Теодор трохи отямився.

— Ну, і що ви пропонуєте?

— Як, що? Ідете в якийсь бар, чи там, гм-гм, на танці — не знаю, як ви там, молоді, вправляєтесь — і підчіпляєте якусь панянку. Мені далі пояс-снювати, чи самі зорієнтуєтеся?

— Природа допоможе, — похмуро відповів Бішоп.

— Ну, і щоб полегшити вам процес, ЗБОНЧ оплачує витрати. Напийтеся, погуляйте. Відпочиньте, словом.

— Гм.

— А мені що робити, панове ЗБОНЧенці? — поцікавилася я.

— А нічого. Розс-слабитися і отримувати задоволення.

— Кх-гм.

Запала мовчанка. В нас не було вибору.

Скоро ми з Бішопом гарно вбралися, запаслися превентивними засобами і вирушили на нічне полювання. Перший бар, в який ми потрапили виявився студентською забігайлівкою, де грала модна музика гурту “Вбивство у курнику” і низько плив сизий солоденький сморід. Я порадила Бішопові забиратись звідти, оскільки, впізнавши кількох своїх знайомих, я зробила висновок, що ці — тільки “за любов” чи “за заміж”. Ну, що хочете, елітарний навчальний заклад.

Далі, напевне, мені на зло, ми пішли в улюблену Бішопову киряльню. Дуже приємне місце, затишне, мужиків перегарних багато, правда із жінок — тільки симпатична офіціантка з об’ємним бюстом. Бішоп з переляку поліз у грубу атаку, за що і отримав кружкою по макітрі. “Оце так пиво”, — зауважив він і, приголомшений, вийшов геть.

Мені довелося взяти справу в свої руки. Ми спустилися в якийсь приємний підвальний барчик і хижо роззирнулися у пошуках одиноких і незаангажованих. Однак — фатальний прорахунок — всі сиділи парочками. Тільки-но ми збиралися йти шукати щастя десь-інде, як до бару ввійшла дівчина, симпатична, гарно вбрана — і сама. Вона замовила солодкого вина і сіла за столиком у куточку. Бішоп азартно потер долоні.

— Стоп! — заволала я. — До цієї не чіпляйтеся!

— Чого? Вона ж сама.

— Правильно. Але тому, в що неї проблеми. Вона, це ж очевидно, тільки-но розійшлася з хлопцем і тепер заливає образу.

— Ну так це ж чудова нагода.

— Звісно. І ЗБОНЧеві економія. Але якщо, при належному поводженні вона з вами і піде, то, знайте, я вам тоді обов’язково все зіпсую, буду підначувати і насміхатися.

Я згадала, як сама хлебтала пиво під каштаном.

— А ти можеш.

Довелося і звідти піти. Ми обійшли ще кілька питних закладів, аж поки Бішопові не набридло, і він сів промочити горло.

— Обережно! — попередила я, — не напивайтеся в дупель. Надмірне вживання алкоголю призводить до статевої слабкості.

— Не твоя справа, — пробубнів Бішоп і мстиво додав, — Офіціант! Ще одне подвійне віскі.

— Повторіть! — раптом почувся поряд жіночий голос.

До нас, виявляється, підсіла жіночка. Ну, багато я бачила, але такого… Дуже штучна блондинка дуже середнього віку із зачіскою “ранок у джунглях” і макіяжем у стилі “те, що мене не вб’є, те зробить мене сильніше”; хижо клацаючи довгими нігтями по столу, вона перемістилася ближче.

— Щось намагаєтесь забути, хлопче?

— Угу. Свого останнього коханця, який покинув мене в день свого десятиліття. Він не розділяв мого захоплення маленькими домашніми собачками.

Жіночка відсахнулася.

— Браво, Теодоре! Значить, вас не збуджують агресивні жінки?

— Ну, стільки ж я все одно не вип’ю, — резонно зауважив пан Бішоп, — яка до біса економія!

Розчаровані життям, на крилах цинізму, ми залишили невдало обране місце полювання. Бішоп сумно подзвонів золотими угриками в кишені і роззирнувся.

— Так, куди тепер? — Бішопа трохи хитало, — Чорт. Мені незнайомий цей район…

— Вас провести?

Я перелякалася, думаючи, що то знову та фатальна жінка. Коли ні. Платинова блондинка під каре, гарненька, зріст 182, 91-61-91, ноги довгі, як життя без пива, на них шорти і чоботи-ботфорди на шпильках. Посмішка у фінансових тонах.

— І скільки то буде коштувати?

— Сто дулярів година.

— Ого. Путана з білих комірців, — зауважила я, — та нехай, фірма платить.

— Домовились. Тільки по курсу, угриками.

Леді повела нас в мотель. Галантний Бішоп, дарма, що п’яненький, відчинив двері і пропустив її вперед. Однак, вона чомусь забарилася, і так вийшло, що ми зіштовхнулися у дверях. Добряче так. І Бішопові стало того часу, щоб відчути засаду, вмить протверезіти і вискочити геть із зойками.

— Віва ла діва, віва віктор’я!

— Що сталося?

— Так то ж… то ж мужик, перебраний. Гарненька жінка, нічого не скажеш! Ні, ну подумати таке, у Вічному Місті вже нормальних жінок немає. Прокляття якесь!

Знесилений пережитим, блідий, обурений до глибини, ну чого там у них є глибокого, бурмочучи нечленоподільні та нецензурні слова, Бішоп нісся вулицями, як вісник-дайджест Страшного Суду. Не дивина, що скоро він наштовхнувся на когось з вечірніх перехожих. Тепер мати посипалися дуетом.

— Ти куди преш, вилупку?!

— А що? Що я змушений робити, якщо настав кінець світу? Якщо, ти, як нормальний член суспільства, здоровий чоловік з нормальними інстинктами, знімаєш повію, а то виявляється педа…, ой, педа…, а, кінь педальний!

— Кінь?

— Гірше! Мужик!

Жіночка, з якою у нас вийшла колізія, сумно усміхнулась.

— А якщо ти, як нормальна жінка, одружуєшся, розраховуючи на здорового чоловіка з нормальними інстинктами, а отримуєш збоченця? Тож не те що член суспільства, то член — суспільству!

Вони приголомшено глянули один на одного, і, здається зрозуміли, це — доля.

Квартира у пані Хелени була простора і світла, особливий затишок створювали різні повчальні написи на стінах (як от, “non sequitur” у вбиральні, “quod erat demonstrandum” над ліжком) і дев’ятнадцять томів “Енциклопедії незвичайних сексуальних практик” на полиці.

Коли ми з Бішопом приймали душ (там теж був загадковий напис “Post proelium, praemium”), між нами відбулася цікава бесіда стосовно розподілу обов’язків. Бішоп визвався взяти все в свої руки, а мене ласкаво попросили по змозі “заткнути пельку і заплющити баньки”, словом, сидіти в темному куточку і тихенько дихати. Я намагалась протестувати, мовляв, коли і де іще мені випаде переглянути таку науково-популярну програму, та він геть рознервувався, захляпав усе водою, назвав мене агресивною вуаяристкою, поскаржився, що не звик працювати на публіку, і взагалі, це мені не груповий забіг, не масовка і не вавілонське збіговисько. Я мусила його заспокоїти, інакше бідака взагалі б зійшов з дистанції.

Я ж все одно знатиму, що відбувається. Я, нарешті, відчувала себе справжньою збоченкою. Ех, натуралам не зрозуміти! Такий був цікавий практичний семінар під назвою “З іншої сторони рампи”! Зізнаймося, нам, коли ми беремо участь у процесі інтенсивної любові, поведінка чоловіка здається трохи кумедною (хоча про це якось не думаєш, так, констатуєш хіба, і відразу ж переходиш до реєстрації явищ більш цікавих). Тепер для мене все складалося у цілком логічну картину, як логічним здається відпирання білизни на пральній дошці, збивання коктейлю чи чистка зубів. До того ж, корисна дія зводиться не тільки до блукання навпомацки, оскільки існує чіткий вектор дії, який дозволяє, так би мовити, розрахувати момент сили. А крім того, я мала час відчути радість за Бішопову хорошу фізпідготовку (ще одна причина із прихильністю ставитися до чоловіків у формі), а то б у мене, скажімо, відразу почав боліти поперек, м’язи ніг і пресу, а дихання звелось би до бронхіального “кхи-кхе” — наша партнерка виявилася досить вимогливим споживачем, а Бішоп нічого, тримався на висоті. Та тут, коли ми вийшли на фінішну пряму, я зафіксувала цікавий ефект: я вже могла вести спостереження не тільки очами Бішопа, а й немов збоку — це свідчило про те, що ми на правильному шляху. Нарешті, з глибоким полегшенням та відчуттям виконаного обов’язку, ми перетнули червону стрічечку з надписом “фініш”. Саме час було впасти в обійми вдячних глядачів та вболівальників, що і було виконано невідкладним і бездоганним чином. І тут мене наче вимкнуло.

Прокинулася я вже зранку, цілком бадьорою, цілком у власному тілі та у обіймах пані Хелени. В такому вигляді нас і застукав її чоловік. Вай-вай, яка необачність! Вона ж казала про існування такого собі благовірного збоченчика!

— Ах, Вальдемаре! Ти ж казав, що повертаєшся у суботу!

— Скільки тобі казати, не довіряй людям! Хотів побачити, якого коханця ти на цей раз приведеш.

Німа сцена: в дверях стояв готовий до рукопашної, з природнім обуренням у очах, пан Вальдемар Поманець (так-так, саме він!), а ми з пані Хеленою з природнім же жахом натягали ковдру на грішне тіло (я — зрозуміло, а вона, цікаво, чому?). Та наступної миті картина повністю змінилася: сімейство Поманців витріщалася на мене з неприроднім захопленням, а я — на них, з неприродньою ж дипломатичною посмішкою. Пан Поманець оговтався першим.

— Е-е, дів-чин-ко, нагадайте мені внести вас до списків на курс “Профанація девіації”.

Потім мене напоїли гарячою кавою і гаряче ж запрошували ще раз відвідати їхнє сімейне кублечко, а пан Бішоп (справжній розвідник навіть post coitum не спить!), який вистрибнув з вікна поманцевої квартири, весь цей час стояв під вікном, не знаючи, чи тікати світ за очі, чи йти мене виручати.

… ХХVІІІ…

Виглядали ми, як пара ідіотів: Бішоп в модніх квітчастих плавках, а я в якійсь сукні, яка належала цнотливій дружині пана Поманця, дещо завеликій і дещо схожій на нанайський народний костюм для щорічних походів до бані. Добре ще, що був ранній ранок, і люди, ще мружачись спросоння, схильні були вважати нас за дивні вибрики здичавілої на нервових стимуляторах фантазії. Може б ми навіть так і дісталися безпеки і затишку міської божевільні, що було б найбільш логічним в даній ситуації, однак ми не врахували однієї обставини — ДУПІ вже встигло оговтатися після мого вчорашнього виступу. В той момент, звичайно, то був найпростіший спосіб визволити Бішопа, але ж тепер всі були глибоко переконані, що він, спокушений безсоромною нечистою силою, є вартим презирства і негайного знищення, інструментом диявола. За нами ув’язалися похмурі шпики, які невміло прикидалися однорідною масою випадкових перехожих.

— Нас переслідує група прихильників, — повідомив Бішоп.

— Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.

— А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…

— Залежно для чого, — проказала я крізь зуби, — Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.

— Це тільки природно, — гордо констатував він, — ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.

— Поправка: не вас — себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.

— А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?

— Давайте пізніше, га? Вони що, наближаються?

— Чорт! Дивись, у перевулочку теж!

Шпики, здається, збиралися взяти нас у теплі дружні лещата. Що ж я могла зробити? Втікти, нема проблем, та ж полювання йшло саме за Бішопом. Як віддати, його, такого беззахисного, в самих плавках, на поталу ворогові? Нічого не йшло на думку. Аж тут, повз нас проїхав вантажний кучмо-віз (від імені винахідника трьохколісного воза, інженера високих технологій, Ку Чмо), запряжений сивою кобилкою. Це навіяло мені певні асоціації.

— Сьогодні яке число?

— Та наче тридцять перше червня.

— Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!

— І що?

— Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.

— Але туди ще дійти треба!

— Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?

— Нащо тобі?

— Побачите.

— Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.

— Встигаємо? Як там наші фани?

— Не відстають.

— Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.

Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.

— Тепер бігом!

— Ать-два, — єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.

На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.

— Ого, — з повагою сказав пан Теодор, — ти звідки це знаєш?

— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!

— Та якось не доводилося.

— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.

На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.

На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.

Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.

— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?

— Дідькова робота, — прохрипіла вона, — ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.

— Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.

— Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.

— А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.

— Ну-у…

— Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!

Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.

Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті — розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.

Так, серед них і давній наш знайомий, булькатий, що вистежив нас у Манівцях!

— О, дивися, — проказала Памела, — он і новий бойфренд Бети!

На мій неабиякий подив вона вказала саме на булькатого. Нічого собі!

— А хто він? — симулюючи дипломатичне зацікавлення запитала я.

— Він? Хоч і не красень, так перспективний жених. Він же вивчає Розбазарну Економіку, а ти знаєш, як зараз урядові не вистачає таких спеціалістів. Навіть спеціальну програму запровадили…

Я прослідкувала очами за траєкторією пересування прискіпливої уваги дупівців. Ось наближаються до “Плямки”… Чи пізнають? Ні, пронесло, як фанеру над центром грасованої кутюр.

— Перепрошую, яку програму?

— Так же ж стажування. В усяких дорадчих установах.

— Ну-ну, наприклад?

— Ну, Королівська Рада з Приховування Боргів за Чорну та Білу Енергетику, там, Рада з Підвищення Ефективності Компіляції Державного Бюджету, ну, Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій…

— Іноземних інвестицій… А часом булька… себто, Бетин бойфренд не звідти?

— Та наче, схоже, там і працює.

— Ага.

Це в мене викликало деякі асоціації. Але тут потрібна порада прямого Бішопового (клятий двурушник!) начальства. Хоч-не хоч, а треба повертатися до божевільні.

… ХХІХ…

Після того, як я розповіла Ап-Перкотові про свої здогадки, він сів писати рапорт, а я, прислухаючись до знайомого булькотіння у шлунку, з’ясувала, що другу добу живлюся лише віртуальним харчем. Картаючи себе за цей злочин проти особистості, я влаштувала собі перерву на сніданок, обід, вечерю та опівнічний фуршет. Закінчили ми приблизно одночасно, з чим нас і можна було привітати. Перечитуючи, Ап-Перкот дорікнув своїм нотаткам “чом ви с-стали на папері сумними рядками?” і пішов доповідати, взявши з собою Бішопа.

Я ж вирішила трохи відпочити після важкої і напруженої праці зі споживання обіду та прилягла на кушетці під портретом якогось бородатого авторитету. Мені відразу ж почали дошкуляти видіння про козні козліка нашого, Люцифера, а коли клята тварюка почала мекати і шкребти мені рогами п’яти, я обурено проказала “Пішов ти на Херсонщину, похрінь рогатий!”, від чого і прокинулася.

Навколо мене скупчилося четверо людей, троє з яких згиналися від здорового реготу, а четвертий, мені зовсім незнайомий, стояв з обличчям, витягнутим у стані заціпеніння.

— Знайомтеся, генерале, панна Аделін, онучка нашого консультанта, — намагаючись згорнути рулетом неслухняну посмішку, проказав пан Бішоп.

— А-а. — ожив генерал.

Я сіла на кушетці, попросила вибачення за несвоєчасний вияв палкої любові до Дідька Лисого, і чергова нарада розпочалася.

— Ми встановили, кх-кгм, — повідомив пан Ійоган, — що Великого Банкіра було вбито.

— Оце новина, — зауважила я.

Полковник ображено зітхнув, але продовжував:

— За дивних обс-ставин. Це не було самогубство, оскільки сс-скручування в’язів не передбачено у переліку суїцид-практики, затвердженому законодавством, гррм. Далі, такий спосіб убивсс-ства характерний для розборок організованої нечистої сили з підрядниками. Остання обставина замовчувалася, ос-скільки компрометація загиблого державного діяча, довіреного корони, заборонена ще з часів августійшого Микити Правдолюбця, який наказав написати на сс-склепі свого попередника, гм-гм, убивці і параноїдального маніяка, “De mortuis nil nisi bonum”. Однак, с-слідство велося. До останнього часу не вдавалося з’ясувати, що с-спільного міг мати Банкір з нечистю, та за нових обставин, коли з’ясувалося, що в ДУПІ керує Люк (при цих словах обличчя генерала відчутно подобрішало і помолодшало на чверть століття — такий завал конкурентної організації!), можна зробити певні висновки.

Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій ось уже рік тільки тим і займалася, що з’ясовувала стосунки з МІФом, себто вирішувала питання про надання позики — великої і грошової, під відповідно високий процент. Гроші були необхідні, оскільки Яснізорія залізла у борги завдяки великій кількості королівський коханок і фаворитів, яких, на жаль, при прийомі на посаду не перевіряли на наявність симптомів клептоманії. А з іншої сторони, МІФ висував свої умови, і Рада мусила визначити, кого ж зрештою буде обдурено. До Ради входили: Сам, якого, правда, на засіданнях ніхто відродясь не бачив, Банкір, царство тобі, небоже, керівник ДУПІ, і Міністр Фінансів, шановний сусід нашої божевільні. Банкір отримав свою посаду минулого року, коли його попередника було заарештовано за розтління малолітніх, несумісне з громадсько-відповідальною посадою. Хоча, провина його, вважав генерал, не була доведена за всіма правилами суд-медекспертизи, і цілком можливо, що його просто підставили.

Гіпотеза, враховуючи аксіоми демонології, полягала в тому, що Банкір домовився з Люком про отримання бажаної посади шляхом розкріпачення інгібованих характеристик, себто неправомірним звинуваченням і звільненням попередника, за що Люк, схоже, хотів заручитися його підтримкою у вирішенні питання про надання позики. Потім, видно, якісь у них виникли непорозуміння, і штрейкбрехера було усунено. Чому для Люка вигідним було вибити все ж таки отримання позики?

МІФ працював уже з кількома сусідніми країнами, і наче ж всі задоволені… Однак… Тут у мене спрацювала складна асоціація, пригадався один з найромантичніших романтичних вечорів моєї безумної юності, підтоптана пісенька про підтоптане кохання, і демон з каблучкою, на якій було написано “Університет Герарта”. Он воно!

— Люди! — прошепотіла я, щоби не відлякати геніальну здогадку.

— Що, нелюдь? — миттєво зреагував неодноразово дістатий мною Бішоп.

— Теодоре, не смійте мене ображати, а то я просто визнаю вас недієздатним через дзеркальну хворобу, — я звернулася до генерала, який виглядав найбільш розважливим з усієї, загрузлої в демонічних кознях, компанії, — Згадайте, минулого року… Економічна криза в Кінг-Конгу, тоді впало виробництво, споживання і перерозподіл, сталася девульвація (так, здається), деградація і дефенетрація (тоді, contra spem, бракери пострибали з вікон) і, хоча через це звільнилося багато робочих місць, безробіття сягнуло небосхилу. Тоді, ходили чутки, що винен МІФ, який висунув і оприлюднив такі умови, що в усіх складалося враження, що економіка країни здохла і засмерділася, піднялася паніка, всі можливі курси впали, і країна розвалилася просто на очах. Але приїхали професори з Університету Герарта, всім пояснили за допомогою різних кривих, прямих і ламаних, що в усьому винне таке абстрактне поняття, як ананке, і таке конкретне, як вкрай дебільне керівництво. Олігофренів, що, виявляється, вміло приховували дефекти інтелекту, було усунено, а МІФ все таки всунув свою позику, на умовах, які повністю підпорядкували Кінг-Конг Амайрані.

Впала тиша, генерал дивився на мене, як на якогось юродивого, що розпочав практику з черевопровісництва. Бішоп і Ап-Перкот споглядали замислені обличчя один одного, а Медді — власні нігті.

— Треба поспілкуватися з Міністром, — вирішив генерал.

— Васька, припини мучити Скіннера! — закликав молодика у халаті гуманний Теодор, — а йди зараз до Міністрества і передай, що Зозуля хоче поспілкуватися.

Хлопець піднявся і вийшов. Я провела його очима. Керубіно. Бішоп ненавмисне наступив мені на ногу.

— Яка недоречна мстивість, — зауважила я.

— Чого б це ще? Я про молоді кадри піклуюсь.

Молоді кадри повернулися за кілька хвилин з пікантною новиною. У приймальній Міністра повідомили, що він поїхав на зустріч з керівником ЗБОНЧу. Генерал показав всім присутнім, як робити великі очі.

— Якісь зміни у штатному розкладі?

Ап-Перкот:

— Боже збав. А куди поїхав?

Хлопець:

— До абатсвтва.

— Куди? Чого він туди поїхав?

— Ви його запросили.

— А я що — ідіот його туди запрошувати?

Юнак красномовно стенув плечима.

— Нес-сумісно з посадою, — з почуттям сказав полковник і сполохано оглянув присутніх, — гррм, що це значить?

— Люк? — Медді висловила те, що крутилося на язиці в усіх нас.

— Диявол! — дуетом проказало керівництво.

До абатства ми їхали швидко, у чорній кареті божевільні з ескортом чотирьох пар кінних санітарів. Виглядало, як транспортування якогось особливо агресивного маніяка з восьмим даном айкідо.

Абатство було старим і майже покинутим — залишились тільки ентузіасти. Навколо стін абатства бігали шеренгами захекані монахи у гумових чоботях, наспівуючи маршову пісеньку “Гей, на горі та й ченці живуть” для підняття духу. На подвір’ї коло дзвонарні проводилися вчення, і чути було команди “Рівняння на хоругви!”, “Хрест на плече, лівою, лівою!”; біля резиденції абата стояв екіпаж з емблемою Міністерства Фінансів — рука, яка підкидає монетку. Ми, як скажені ведмежатники, увірвалися до абатових покоїв і завмерли на порозі.

— Вітаю, шановні, — проказав абат, — я чекав на вас. Прошу, проходьте, не соромтеся.

Від зайвої сором’язливості нас врятували озброєнї вартові у сутанах, що недвозначно продемонструвавши свою чисельну і збройну перевагу, заштовхнули нас у вітальню і навіть ввічливо причинили за нами двері.

Абат був у абсолютному захваті від нашого візиту та у спецкостюмі про всяк випадок. Але ніщо не могло приховати його сонцесяйну посмішку та парфуми від кутюр. Поряд сидів приголомшений Міністр, приголомшений, власне, до стану непорушності і повної відсутності реагування на зовнішні подразники.

— Що з ним? — поцікавився, як завжди, уважний до навколишніх, Бішоп.

— Відпочиває. Ні-ні, не подумайте чого лихого. Нащо мені його вбивати, коли це зробите ви.

— Я?

— Так, скрутите нещасному в’язи. Бідний Міністр. Як же це ви, полковнику, прогледіли серед своїх підлеглих ставленика Диявола? Дуже неприємна обставина, бо ж він захоче потім позбутися свідків. Глядіть же, я попереджав.

— Люк? Чого ти хочеш цим досягти? — гнівно проказала Медді, — На кой лях тобі здався МІФ?

— Мадлен, моя маленька, мені абсолютно все одно, що буде з цією країною. Амайранці хочуть захопити півсвіту, чому б їм не допомогти? Такі розважливі люди, такі енергійні.

— Так це всього тільки задля ЗЗБ? — раптом зрозуміла я.

Люк нахабно кліпнув оком в мій бік.

— Ти нам дуже допомогла, Лілле. З Бішопа вийшов прекрасний подвійний агент.

— Люк, ти напросишся. Уже зараз діаспора незадоволена твоєю політикою, а коли через клятих амайранців тут взагалі бо’зна що почнеться, тобі оголосять імпічмент.

— Який жах. Та нічого, доведеться запровадити тиранію, люба Медді. Тебе я взагалі не розумію, знайшла собі заняття, що якраз відповідає твоїм здібностям, то й творила би на радість людям.

Медді спалахнула.

— Не нахабній. Це взагалі моє місто, і я забороняю…

— Що-що? Твоє? Це тому, що ти притаскалася сюди зі своїми трьома коханцями і заснувала перший на цих пагорбах бордель? Тільки ти тоді звалася… Як? Лібід. Всіх надурила. Ох уже ці нащадки Ліліт! У вас же в крові дух дрібнобуржуазної панелі, ви не здатні ні на що більше. Ти думала, твоя наївна онучка перетягне Гаела на твою сторону? Такої дурниці я навіть і не сподівався. Ні, Гаеле, ти чуєш?

Гаел дисципліновано з’явився перед ясні очі Люцифера. Я ледве не зімліла від захоплення. Я відчувала себе останньою ідіоткою, просто ганчірочкою, об яку ноги не повитирав тільки лінивий. Терпіти таке?

— Ну, покидьки! — вискнула я, -! У вас тут що, соцзмагання з художнього використання наївної онучки? Гаеле, це що, чесно, по твоєму?

— Хто тобі сказав, що мова йде про чесність?

— Ах, он як!

Я підстрибнула в неймовірному потрійному тулупі з підвипідвертом і з “Кий-я!”, проголошеним мною надзвичайно дурним голосом, вліпила Гаелові ніжного ляпаса. Що тут сталося! Спалахнув килим, від якого я відштовхнулася, тріснула підлога, повалив дим. ЗБОНЧевці поховалися під лавками. Гаела просто метнуло в стіну, від чого здригнулася всенька будівля. Йому, звичайно, нічого лихого не сталося. Він просто сидів, як пришелепуватий, і дивився на долоню, якою витер розбиті мною губи. А потім розсміявся.

— Ну все, дуель до першої крові! У тебе що, знову гормональний стрес?

Все поплило перед моїми очима. Він же… Там, біля пам’ятника Герою… То був…

— О боже… — прошепотіла я.

— Чого хоче жінка, того хоче Бог, — з недоречним тріумфом вимовила Медді.

Люк зблід.

— Ти не могла…

— Чого ж? Богдан Сергійович таки закрив кредит. Що вдієш, мені дуже шкода.

— Мать-перемать, — сказав Люцифер і почав буянити.

Не знаю, що він зробив, та мала місце друга спроба запроторити мене до Пургаторію. Правда, ми тепер опинилися тут вдвох з Гаелом, і мене жбурнуло просто в його обійми. Він не сподівався такого удару долі, і в результаті, ми обоє опинилися на підлозі. Це була, очевидно, остання помста Люка, оскільки потрапивши у таку двозначну позицію, я просто не могла не відчути рецидиву гормонального стресу. Та такої сили, що розладнався вестибулярний апарат, а опорно-руховий немов зірвався з ланцюга, як скажена собака. Так напевно, відчувають себе маніяки, які ґвалтують перехожих на вулицях. Ось до чого я докотился!

— Ne nos indulges in tentationem, sed libera nos a malo… — прошепотіла я, задихаючись гарячим, вологим паром Стіксу.

Підлога в черговий раз хитнулася і тріснула просто під нами. Хапаючись за твердий грунт, ми підвелися, опинившись по різні сторони тріщини. Тільки тепер я усвідомила, що ми стояли на мосту, через той же осоружний Стікс. І міст виявився розвідним.

— Це міст через Стікс, — сказав Гаел.

— І що?

— А те, що з цього моста можна потрапити будь-куди, будь-який час і місце.

— Угу, — я відчувала, що зараз почну ницо скиглити, — повертаєшся до Амайрани?

— Напевне.

Боже, ну має ж бути якийсь спосіб!

— Шкода, що не можна нічого вдіяти.

— Все, значить.

Тільки б не заплакати, будь ласка!

— Логічно.

— А… можна запитання?

Він усміхнувся.

— Як тобі вдалося звабити Єву?

— Так ти здогадалася? Ну тоді… Не знаю навіть. Це ще питання, хто кого.

— Що ж, бажаю подальших успіхів.

— І тобі.

Ми розвернулися і пішли в різні сторони. God help me, I love thee! Тільки не обертайся! З кожним кроком, я все більше занурювалася в туман, липкий і спекотний. Берега не було видно, та я була впевнена, що й не побачу його. Я заплющила очі — чи не все одно? — і йшла так дуже довго, але зрештою опинилася вдома. З холодним компресом на чолі — голова боліла страшенно. Медді дивилася на мене зі співчутливою посмішкою.

— Наклюкалася ти, дорогенька, сама винна.

— Звісно. Сама.

Я відвернулася до стінки і дала волю природнім емоціям.

— Нічого-нічого, — сказала Медді, — у вбиральню менше бігати будеш.

…ХХХ…

Якось ми з Бішопом плили паромом через Дрес.

Все владналося доволі добре: Міністра відкачали, нічого, навіть зарплату підняли. ЗБОНЧ тепер монополює в своє задоволення. Люк відправився в екзиль, зате абатство було зрівняне з ґрунтом. Я поновилася в Університеті, генерал Зозуля, мій хороший друг, пролобіював це питання у Президента-Настоятеля, пояснюючи мою відсутність виконанням секретного завдання. Залякав Президента вусмерть. Бішоп тепер не викладає, звичайно, засвітився. А Бета приходить до мене на каву і скаржиться на свого бойфренда, який не дозволяє їй проявляти ініціативу, аргументуючи свою позицію залізною логікою: “мовчи, жінко, твій день — восьме березня”.

Ми з Бішопом плили через Дрес, я вже, здається, казала. Тут до нас підійшов зловісний чолов’яга і мило поцікавився:

— Ви будете Лілле Аделін?

— Ну я, чого пристав, ось мій талончик.

Він залишився незворушним навіть при вигляді такого могутнього талісмана.

— Капітан просить вас до себе.

— Теодоре, контролюйте ситуацію, — попросила я.

Мене провели до капітана, що манірно тримався однією лівою за стерно. Від обернувся і щасливо заусміхався.

— Херрі!?

— Ну, тепер ти мене впізнала?

— Так, але… я ж вас не знала до Пургаторію.

— Правильно, ми познайомилися пізніше. Пардоне, сіль тю пле, мою старечу пам’ять. Як воно?

— Живемо. Та, помирати буду, неодмінно завітаю.

— Слухай, у тебе, здається, афера була з Асмодеєм?

— Щось таке.

— Марна, звичайно, справа. Ви на мості розійшлися?

— Ага.

— Ну, ясно. Але навряд чи він зміг дійти до кінця.

— Себто?

— На той берег Стіксу. Невідомо, що там таке — ніхто ж не повертається. З усіх демонів, яких я знав, тільки твоя мати дійшла на інший берег. А всі так, бояться. Він теж, повернеться.

— Моя мати… А яка вона хоч була?

— Така ж чарівна особа, як і ти. Невротичка.

Ми ще трохи потеревенили, та наближався берег, і нам довелося розпрощатися. Я повернулася до Бішопа, який вже починав нервувати.

— Де ти вешталася?

— Та так, вела світську бесіду з Хароном. Класний чудак.

— А він мав рацію. Всі бояться невідомого. Навіть ми.

Мене просто підкинуло.

— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?

— Що? Та я нічого не говорив. То їй Харони всякі ввижаються, то тепер — слухові галюцинації.

Я замислилася. Ну, що ж. Чого хоче жінка, того хоче Бог.

— Теодоре, як ви думаєте, чи можемо ми додати ще один маленький пункт до нашої угоди?

кінець 1998 р. — начало 1999 р.

Оглавление

…І…

…ІІ…

…ІІІ…

…ІV…

…V…

…VI…

…VІI…

…VІІI…

…IХ…

…ХІ…

…ХIІ…

…ХIІI…

…ХV…

…ХVІ…

…ХVІІ…

…ХІX…

… ХХ…

… ХХI…

… ХХIІ…

… ХХIІІ…

… ХХIV…

… ХХV…

… ХХVІ…

… ХХVІІІ…

… ХХІХ…

…ХХХ…

Реклама на сайте