«Біла ніч»

Біла ніч (fb2) - Біла ніч 1438K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха Біла ніч

Під покровом таємної війни

Роман «Біла ніч» — заключний твір трилогії відомого українського письменника Андрія Кокотюхи, присвяченої повстанському рухові на Волині в роки Другої світової війни. Головний герой — Максим Коломієць на псевдо Східняк — родом з Полтавщини, колишній радянський міліціонер і диверсант, став легендарним командиром УПА. Події розгортаються навесні 1945 року, коли українські партизани внаслідок силового тиску з боку радянської імперії переходять до тактики дії малих груп, продовжуючи завдавати відчутних ударів ворогові.

Нові господарі краю не викликають довіри в місцевого населення, яке, попри репресії, масово підтримує повстанців. Та все ж радянським спецслужбам удається не лише проникнути в середовище українського підпілля, а й планомірно знищувати мережу повстанців. А розроблена місцевим органом НКВС операція «Біла ніч» має на меті обезголовити повстанський рух. Однак на заваді цим планам стає хорунжий Східняк, який розкриває задум ворога та завдає удар на випередження.

І хоч це художній твір, автор достовірно відтворює атмосферу «визволеного» Луцька, розкриває «робочу кухню» радянських органів держбезпеки з їхніми оперативними комбінаціями та агентурними провокаціями, занурює читача в бурхливе й повне небезпек життя українського повстанця в умовах нової радянської дійсності, урешті, розгортає широке тло подій завершального етапу війни. Сюжетні лінії побудовані таким чином, щоб краще розкрити історичні прототипи головних героїв, їхні переконання та мотивації, життєві стратегії, відтворити історичний контекст подій. Це дає можливість читачеві позбутися багатьох стереотипів, що засновані на радянських міфах про Другу світову війну, зокрема про «українсько-німецьких націоналістів» та радянських «визволителів», і головним чином — сприйняти історію в усій її складності й багатоманітності без бінарного поділу на своїх і чужих.

Ретельно опрацьовуючи історичний матеріал, Андрій Кокотюха майстерно підходить до конструювання образів Максима Коломійця (Східняка), майора НКВС Федора Полиніна та його дружини Клавдії, капітанів Нечаєва та Орлова, дезертира Мирона Чотаря, агентів Степана Цвяшка та Михайла Голяка, підпільної зв’язкової Марти Голоднюк, хорунжого Остапа (Червоного), чотового Довбуша, повстанців Грака й Тихого. А непоодинокі екскурси в минуле та жваві діалоги сприяють їхньому психологічно глибокому розкриттю.

Образ Максима Коломійця — невипадковий. Він покликаний, з одного боку, зруйнувати стереотип про обмежений регіональний, західноукраїнський характер повстанського руху через представлення фактів участі в ньому вихідців з Великої України (за підрахунками дослідників, 10 % особового складу УПА становили уродженці Наддніпрянщини), а з іншого — показати, що системі могли кинути виклик навіть її донедавна вірні захисники. Саме знання функціонування радянської каральної системи дає змогу Східнякові розгадати більшість хитромудрих комбінацій ворога.

Водночас доволі типовими в романі є образи оперативних співробітників НКВС, відряджених в Західну Україну для боротьби із «залишками націоналістичних банд». Відтворення умов їхньої роботи, побуту у «визволених» містах і комунікації з місцевим населенням становить вагому частину твору. Незнання місцевої специфіки, насильницьке насаджування радянських порядків, жорстокість і брутальність у поводженні, тотальна підозра у співпраці з німцями та підпіллям, а звідси бажання помститися «за нелюбов» до радянської влади, — усе це характеризувало атмосферу, що панувала в багатьох «визволених» містах, селах і містечках Західної України. Як наслідок, більшість жителів краю схильні були сприймати другий прихід совєтів за окупацію, а повстанців — як єдину легітимну владу. Навіть ті, хто впродовж війни виступав у ролі стороннього спостерігача й прагнув зберігати умовний нейтралітет, шукали тепер у лавах УПА прихисток від радянських переслідувань.

В умовах загострення протистояння між радянським режимом і підпіллям за контроль над регіоном мирне населення фактично опинилося поміж двох вогнів, адже кожна зі сторін намагалася використовувати його як ресурс для досягнення своїх стратегічних цілей. Особливо це проявлялося в ході «таємних війн», коли місцеві жителі змушені були відігравати роль інформаторів та агентів.

Загалом роман приковує увагу читача своїм гострим сюжетом, детективним характером оповіді, яскравими персонажами, які тримають напругу протягом всього читання. Усе це засвідчує необхідність екранізації цього твору, як і решти частин трилогії. Зважаючи на поступове витіснення російської телевізійної та кінопродукції з українського ринку, поява фільму чи серіалу на основі сюжету трилогії може заповнити прогалину в жанрі українського пригодницького кіно — екшену.

Олександр Пагіря,

кандидат історичних наук

Частина перша Мобілізація

25 березня — 2 квітня 1945 року

Після трагедії, яку перенесла Росія, захищаючи себе від німецької агресії, і після тих зусиль, яких Росія доклала для визволення Польщі, претензії росіян на Львів і лінію Керзона[1] базуються не на силі, а на праві.

З виступу Вінстона Черчилля на засіданні керівників урядів; Ялта, 6 лютого 1945 року

Піднести до максимального рівня антибільшовицькі настрої в польському середовищі і дати поштовх до активізації безкомпромісної революційної боротьби проти Москви та її варшавської агентури в найширших розмірах.

З роботи Василя Галаси «Рейди і політично-пропагандивна робота серед польського населення»; 1945 рік

Зав. відділу агітації і пропаганди РК КП(б)У каже, що коли поїдеш у село проводити роботу, то зрідка де тебе нагодують, а потрібно приставляти пістолет до лоба, тоді будеш ситий.

Із заяви голови Тернопільського райвиконкому А. Романчук на адресу завідувача відділу кадрів ЦК КП(б)У; 16 березня 1945 року

1

Волинь, район Турійська

Учора вони нарвалися на засідку.

Їх брали в кільце, вирватися вдалося дивом і з великими, як для відділу, втратами.

Уже потім, коли нарешті відірвалися, хорунжий Максим Коломієць дійшов висновку: зрада була раніше.

Ще тоді, коли його відділ дістав завдання визволити мобілізованих.

Українців, яких по радіо та в газетах тепер голосно іменували визволеними, почали брати до Червоної армії майже відразу по тому, як вона повернулася на Західну Україну[2]. Під кінець минулого року радянські війська оголосили про звільнення України та інших загарбаних німцями союзних республік. Далі, як щодня говорили з репродукторів, переможна армія пішла через Польщу на Берлін. Але придатних для служби чоловіків гребли до війська, навіть попри обіцянки скорого розгрому Німеччини. Більше того: невдовзі по Різдві почалася велика операція, яку назвали блокадою. Мети в НКВС не приховували: оточити великі лісові масиви, заблокувати села, унеможливити пересування повстанських загонів і відділів з місця на місце. Їм відрізали доступ до продовольства й інших ресурсів.

Так досвідчені мисливці обкладають вовків прапорцями.

Місцеві агітатори заявляли: люди, змучені німецькою окупацією, прагнуть відновлення законної влади й миру. Лише бандитські формування, як називали в газетах і листівках повстанські відділи, далі чинять збройний опір, тероризують мирне населення. І, що найбільше тішило Коломійця, хочуть повернути назад гітлерівців, адже є їхніми посіпаками й служками.

Звісно, тішитися насправді не було з чого. Тут радше просилася сумна посмішка, адже Максим чудово знав, якого горя завдали німці. Не меншого, ніж поляки, і в природі взаємних воєн між ними й тутешніми українцями він нарешті остаточно розібрався. Хоч коли потрапив до повстанської армії вперше, майже два роки тому, протиріччя заганяли його в глухий кут.

Навіть якось замалим не коштували життя…

…Хорунжим він став зовсім недавно, коли прийняв сотню після загибелі командира Терена в урочищі Вовчак. Сам Коломієць назвав себе Східняком, і не поміняв псевдо й дотепер. Це суперечило повстанським звичаям, які вимагали змінювати позивні. Проте псевдо найкраще говорило, ким він насправді є.

Максим народився під Харковом, дитинство припало на дві війни й одну революцію, він утратив батька, який служив у Запорізькому піхотному полку й загинув під Люботином. Маму потім забрали з дому, вона не повернулася, і восьмирічний хлопчик не розумів, що відбувалося. Удома не було чого їсти, він подався світ за очі, і згодом на вокзалі в Полтаві завошивленого пацана підібрав міліціонер, визначивши тим самим Максимову долю.

Юнаком, щиро повіривши гаслам нової, остаточно переможної влади, записався в піонери. Щось почав розуміти, коли пішла хвиля гучних викриттів і газети й радіо переконували: країною котиться велика змова й зрада. Тут допомогла дружина Оксана, чий батько воював у Петлюри, і коли вона розкрила чоловікові цю таємницю, той і собі згадав, чийого роду. Тож обоє вирішили поки зачаїтися, і Коломійцеві вдалося: служив у миргородському карному розшуку, займався переважно кримінальниками й був на своєму місці, тож смертельною хвилею не накрило. Ніби обійшлося, та раптом прийшла біда: Марусю, молодшу сестру його дружини, заарештували.

Доклався до того Матвій Романенко, новий начальник Коломійця.

Уже воюючи в повстанській армії та маючи ранг, відповідний до свого міліцейського звання лейтенанта, Максим озирався назад і визнавав: тоді не вважав Романенка за ворога, — а лише дурнем і кар’єристом, який своїми безвідповідальними й непродуманими діями шкодить радянській владі. І більше, Коломієць розходився в поглядах із дружиною, бо та не бачила в більшовиках нічого доброго, натомість сам він думав — ідея гарна, от тільки виконавці на місцях погано її втілюють. Саме вони є ворогами народу, і про це Максим якось навіть щиро поривався писати самому Сталіну.

Дружина переконала не робити дурниць.

Коломієць вирішив убити Романенка.

Оперативну комбінацію розробив сам, розіграли з Оксаною як по нотах: приревнував жінку до начальника, напився й застрелив. П’ять років таборів, стаття суто кримінальна, потім вийде й знайде спосіб зійтися з Оксаною — таку мали задумку. Ніхто нічого не запідозрить, бо всяке трапляється в житті.

Війни вони не передбачили.

І загибелі Оксани під бомбами.

А потім колишнього миргородського міліціонера заслали разом із диверсійною групою сюди, у волинські ліси. Максим потрапив у полон до упівців, досить швидко й остаточно переконався в тому, що радянська влада — чужа й ворожа, узяв автомат і повернув його проти тих, кому присягнув служити. Без жодних докорів сумління та жалю[3].

Справді, той, кого назвали Східняком, зовсім не знав тутешньої специфіки взаємин із поляками, які подавалися радянською пропагандою союзниками в боротьбі з Гітлером. Це потім йому пояснили: поляки не менше тероризували українське населення, ніж німці й червоні. Вони мали претензії на територію й за будь-яку ціну намагалися встановити якнайширший контроль, тож сутички між Армією Крайовою та повстанцями були навіть запеклішими, ніж із німецькими й радянськими військами.

І це Коломієць прийняв для себе.

Аж поки Червона армія не зайшла на Захід України. Після чого поляки, як колись сам Максим, потроху прозрівали. Хай не до всіх, але приходило розуміння: підтримавши більшовиків і повіривши обіцянкам, спіймали облизня. Або ось-ось зловлять.

Головний провід, відчувши зміну настроїв, швидко вирішив використати їх на свою користь.

Так почалися перші, хай і обережні, спроби переговорів із польськими частинами, аби знайти союзника й спільно боротися з єдиним ворогом.

Коломієць як командир бойової одиниці знав лише те, що треба безпосередньо для виконання військового завдання. І досить приблизно уявляв глобальні процеси, які відбуваються за межами лісів. Інформацію для роздумів брав хіба з газет і листівок, створених референтурою пропаганди. Але як офіцер, котрий без перерви воює вже майже два роки, міг зібрати докупи різні факти, щоб зрозуміти загальну картину.

Факти ж утішали мало. Від початку року на лісову армію кинули як регулярні військові частини, спеціально зняті з фронту, так і війська НКВС, разом із конвойними та прикордонними. Крім того, формувалися окремі винищувальні батальйони. Картина складалася зі свідчень, які отримували, а часто — вибивали в полонених.

Червоні блокували цілі райони, відрізаючи повстанські сотні одна від одної. Селян залякували, щоб навіть не думали давати притулок лісовим хлопцям, годувати їх і взагалі хоч якось допомагати. Порушників показово страчували, та більшу частину все ж судили й відправляли по етапу за Урал, у Сибір чи казахські степи. На їхнє місце сотнями їхали російські спеціалісти, і організаторам розпущених не так давно колгоспів легко віддавали житла страчених та засуджених.

Умови для продовження боротьби ставали дедалі більш неможливі. Через те переговорні процеси з польською армією або затягувалися, або зупинялися. Свою роль відіграла й мобілізація — з березня по містах та селах почали масово гребти чоловіків до Червоної армії.

Олії у вогонь підливала майже повна відсутність польського опору: поляки записувалися до радянського війська здебільшого охоче, що дозволяло подавати їх як друзів більшовицької влади. Натомість українці переховувалися, як і де могли. Донедавна чоловіки призовного віку з різних причин воліли лишатися в тилу, по можливості тримаючись осторонь воєнних дій та наголошуючи на бажанні мирно працювати. Тепер вони тікали в ліси, поповнюючи повстанське військо.

Коломієць мав кілька нагод посваритися з іншими командирами — ставив під сумнів користь від таких вояків у бою. І в дечому мав рацію. Не поодинокими були випадки, коли новобранці виходили з лісів і складали зброю, клюючи на обіцяну амністію. Спершу вони верталися по домівках, їм навіть давали спокій, та незабаром ставили перед вибором: або співпрацюєш із НКВС, або ідеш під суд як бандитський поплічник.

Вербування часто було успішним.

І зараз, лежачи під розлогим дубом на ще вологій березневій лісовій землі та проводжаючи очима хмарки, гнані вітром над верхівками дерев, хорунжий Східняк подумки доходив висновку: зрадник — один із таких, амністованих.

Хоч нічого дотепер на це не вказувало.

Звали того чоловіка Михайло Голяк.

Кілька днів тому зв’язкова передала Коломійцю грипс, де писалося: до села Мокрець звозять з району молодих хлопаків, котрим виповнилося вісімнадцять. Шерстили всі можливі джерела реєстрації людей, знаходячи рекрутів також на віддалених хуторах. Збирали всіх відловлених у будівлі цукрового заводу, який розорили ще в перші дні війни. Власником був поляк, і щойно він утік під стрімким наступом червоних, як селяни спершу розграбували, а потім запалили власність гнобителя. Дощенту не згоріло, загасили більш прагматичні члени громади. Та відтоді й усі шість наступних років відновити завод ні в кого не дійшли руки.

Німці один час облаштували там табір для полонених, обнісши периметр колючим дротом. Фронт просунувся глибше на схід, споруда виявилася непридатною для такого використання. Тож одних в’язнів розстріляли, інших — погнали далі. А на дріт знайшлися хазяї: хтось однієї ночі змотав увесь, який міг, і невідомо куди подів. Максим почув усе це від Грака, стрільця свого відділу, — дізнавшись, що йдеться про рідне село, він розказав хорунжому все про ту споруду.

Це стало однією з причин, чому Коломієць не поставив під сумнів повідомлення й не взяв на себе клопіт перевірити інформацію детальніше.

Сам Грак, худий, з великими, трохи вирячкуватими очима й кумедними вухами, які псували й без того негеройський вигляд вояка, насправді був чоловіком дуже серйозним. До війни вчителював у Володимирі-Волинському, і польська влада вигнала його за підпис під зверненням проти польського осадництва. Тоді полякам по селах надавали більше преференцій, аби брали землі й облаштовували господарства, натомість українське населення утискали, як могли.

Грак устиг навіть посидіти у в’язниці, причому не лише за Пілсудського, але й за Сталіна, коли помінялася влада. Спершу більшовики випустили Грака як жертву буржуазного польського режиму — але за два роки посадили вже вони, бо вчитель стояв на своєму й постійно говорив про національні утиски, але вже з російського боку. Йому дивом удалося уникнути розстрілу в луцькій тюрмі, улаштованого червоними перед самим відступом[4]. Спершу дістав відстрочку — був розподілений у похоронну команду, а потім скористався нагодою, коли тюремники тікали в паніці. На співпрацю з німцями пішов за наказом районного провідника, далі вчителював уже в рідному селі, а коли почалося повстання — пішов у лісову армію.

Його, язикатого та освіченого, забирали в референти пропаганди, та Грак усякий раз відмовлявся: мовляв, бачить себе лише у війську, рядовим стрільцем, більшої користі принести не в змозі. Зрештою від нього відчепилися, і одного разу колишній учитель опинився в загоні Східняка.

На той момент командування вже вирішило розформовувати великі частини, змінюючи тактику. Це робило повстанців мобільнішими, і невелика бойова група могла зібратися за будь-якої потреби. А виконавши задачу, так само швидко розійтися. Коломієць скоро відчув гарний ефект від того, коли дізнавався: місцеве керівництво НКВС кілька разів рапортувало про ліквідацію його відділу, а потім неприємно дивувалося, діставши прочухана. Адже хорунжий знову завдавав удару, тепер уже — в іншому місці.

Ставши за короткий час одним із тих командирів, що їх ворог уважав невловимими, Коломієць, хоч не хоч, але мусив підтримувати власну репутацію. Йому щоразу надходив наказ щодо тієї чи іншої акції, яка мала додаткове значення, бо проводив її Східняк. Чим злостив чекістів, а розлючений ворог — уже маленький здобуток.

Саме тому звільнення насильно мобілізованих мусило стати не лише справою Максима, а й до певної міри показовою акцією. Рятує рекрутів із полону той самий Східняк, фантом, страшний сон усіх начальників НКВС, від районного до обласного. І це, на додачу, дає людям стимул не боятися мобілізації. Опиратися їй, і взагалі — опиратися.

До всього, інформатор, той самий Михайло Голяк, був, за відомостями Коломійця, залегендований. Зброю склав добровільно, діставши на те відповідний наказ Організації. Улаштувавшись писарем у заготівельну контору, довів свою лояльність до влади. Навіть відзначився, виступивши на кількох мітингах, підписавши кілька листів до центрального партійного керівництва в Києві й надрукувавши патетичну замітку в місцевій комуністичній газеті. Водночас передані через зв’язкових відомості Голяка завжди були правдивими й цінними.

Уже коли все скінчилося й відділ Східняка вирвався з пастки, утративши чимало вояків, Максим зрозумів: ті повідомлення не мали великої ваги. Так, дрібниці, які агентові напевне дозволили здавати. А його групу заганяли старанно, обережно, ретельно, зі знанням справи.

…Їм не лишали часу. Двадцять третього березня всіх, кого тримали на занедбаному заводі в Мокреці, збиралися везти до Володимира, на збірний пункт. Звідти — до найближчої залізниці, на Ковель. Там — по вагонах, і вперед, на Захід. Відмова прирівнюється до дезертирства, за таке закони військового часу нічого, окрім розстрілу, не передбачають. Тож Коломієць довго не думав: короткий та стрімкий рейд. Зробити все швидко, не дати очухатися. Якщо рекрутів повезуть вантажівкою, там буде більше охорони. І головний розрахунок — у селі не чекають. Коли вже готуватися до нападу, то лише дорогою.

Не тягнули, зібралися оперативно. На марші не зупинялися, вийшли, щойно сонце сіло, до ранку дісталися місця. Сіріло, та чекати Максим смислу не бачив. Навпаки, досвід свідчив: саме в такий час краще атакувати. Та без розвідки однаково ніяк.

Пішли четверо: Східняк, Грак як тутешній, котрий пройде із заплющеними очима, кирпатий коротун, який називався Тихим, та рябий неговіркий Зима. Рухалися в ранковому тумані, немов пливли. Обігнули село, оминувши північну околицю й вийшовши до невисокої мурованої споруди з майже повністю зруйнованою огорожею.

— Тихо, — мовив Максим самими губами, підкріпив наказ жестом і примостився за найближчими кущами, примружившись і дослухаючись до темряви.

Поруч присів Грак, поправивши обтріпану шапку, збивши її на потилицю та відкривши при цьому ліве вухо.

— Отож. Тихо.

— Хіба погано?

— Та хай би чулося щось. А то, друже Східняк, ніби життя нема.

За час, що довелося воювати з Граком, хорунжий зауважив одну його особливість — постійні сумніви. Ні, колишній учитель не сумнівався в загальних, базових принципах боротьби, яку свідомо вів ось уже десять років. Та повсякчас мав сумніви в доцільності тих чи інших дій, сприймаючи все довкола як плетиво таємних знаків, до яких варто дослухатися. Сидячи в засідці, Грак міг бурчати з приводу того, що ворожа колона затримується, а отже, їх погано поінформували й щось пішло не так. Але варто було ворогу нарешті з’явитися в полі його зору, починав бубоніти під ніс — мовляв, зарано, щось не те, слід бути обережним.

Прикра звичка назавжди прирікала цього сорокарічного чоловіка з вищою освітою бути лише стрільцем і не рости по службі: командиром, здатним оцінювати ситуацію й приймати рішення, Грак не міг бути. Проте кар’єрне зростання в повстанській армії його самого мало приваблювало. А себе він вважав щасливим, бо мав лише своє місце і не претендував на чуже.

Поза тим, воював Грак вправно, і жодного застереження щодо нього Максим не мав. Тим не менше, дивна манера часом дратувала. Зараз був саме той випадок.

— Нам тут гармидер треба? — просичав роздратовано. — Навпаки, друже Грак, усе добре. Не чекають нас. Спокійно все. Зненацька заскочимо. Сам же розумієш наш козир.

— А ти подумай, — уперто правив своє стрілець. — Аби тут чулося якесь життя, можна бути спокійним. Бо отака тиша, — він повів рукою, малюючи невидиме півколо, — навмисне зроблена. Для нас, ‘би себе вспокоїли.

— Ну тебе в баню.

— І все одно слухай. Дуже гарно так усе складається. Зверни увагу, Східняче.

— На що?

— На те саме. Коли ми останній раз так легко проходили? Червоних завше, мовби кліщів у лісі. Пости й секрети ледь не на кожному кроці. А тут ми ковзнули, мов з крижаної гірки.

— От що ти за один, — Коломієць відмахнувся. — Не може в тебе так бути, аби все було добре.

— А так у житті ніколи не буває.

— Але ж філософ. Як тебе твої учні терпіли?

— Хіба хочуть — мусять.

— Добре, друже Грак, що я в тебе не вчився.

— Хтозна. Раптом погано?

Максим зітхнув, зиркнув на трофейний «командирський» годинник.

— Іншим разом погарикаємось, як часу більше буде. Гайда.

Четвірка вояків обережно, один за одним, подолала відкриту відстань між сховком і рештками стіни, по черзі прослизнувши в пролам. Опинившись на занедбаній території, побачили: забралися з тилу, головний вхід не тут, вікна забиті дошками ззовні.

Ривком опинившись біля стіни, Коломієць знову завмер, прислухаючись.

Жодного руху всередині.

Зима, який став навпроти, легенько підважив дошку знизу.

Піддалася.

І в цей самий час із боку лісу, там, звідки повстанці щойно прийшли, вогкий березневий ранок розрізала навпіл довга автоматна черга.

У Максимовій голові промайнуло — а таки Грак діло говорив, відчуваючи щось із досвіду. Та й сам Східняк мав би чогось навчитися за ці два роки. Але більше не думав, бо з-за рогу будівлі вже вибігали автоматники, стріляючи на ходу. Кулі шматували сіруватий туман на клапті, і пірнути в нього, злитися, розчинитися вже не випадало. Солдати, здавалося, були всюди, виринали з-під землі темно-зеленими привидами, плювалися вогнем, волали, підстьобуючи себе, женучи страхи — боялися лісових, Коломієць добре це знав.

Під лісом уже точився запеклий бій — на те вказували щільність і густота пострілів. Солдати відрізали його групці шлях до відступу, відтісняючи від узлісся, де оборонявся основний загін. Та шанс поки лишався, хай і маленький. Тож Максим не бачив потреби командувати — усі четверо розуміли, як треба діяти, і кинулися врозсип, погнали навпростець. Тихий кинув гранату, на кілька секунд загальмувавши погоню, а Зима послав довгу чергу в бік нападників, кладучи кулі віялом.

— Прикрию! — гаркнув Коломієць, перехоплюючи свій автомат.

Не встиг — Зима, тридцятирічний сарненський швець, упав, як стояв, та відразу перекотився, голосно стогнучи. Тихий був за кілька кроків, сіпнувся до товариша зі свого місця — та Східняк налетів, зупинив, загорлав:

— Куди! Назад!

— Біжіть! — Це Зима вже перекрикував свій автомат, б’ючи короткими в зелені постаті, що сунули зусібіч.

Знову рвонуло — гранату жбурнув уже Грак, і Коломієць, зціпивши зуби, помчав, пригинаючись, петляючи і боковим поглядом фіксуючи відступ Тихого. У русі трійця розсипалася в різні боки, мов зайці, тікаючи від мисливців, і тепер кожен мав дбати лише про себе — війна давно навчила тактик виживання.

За Максимовою спиною бахнув одинокий постріл — Зима вже дав собі раду. Попервах Коломієць усякий раз після бою намагався зрозуміти, чому притуплюються людські відчуття, але потім він лише рахував втрати, перестав мучити себе цим, змирившись як із невідворотністю щоденних смертей на війні, так і з тим, що гинуть не лише вороги.

На короткий час солдати припинили вогонь, але дуже швидко автомати заговорили знову. Кулі джмеліли над головою. Східняк уже не відстрілювався — біг, кланяючись свинцю ще нижче, і забирав ліворуч, подалі від узлісся, де теж тривав запеклий бій. Прорвавшись під прикриття дерев, з розгону впав на холодну землю, тут же перекотився, займаючи позицію за стовбуром вільхи й виставляючи перед собою автомат. Попереду не бачив жодного руху, та раптом за кілька метрів поруч виринув з рідкого туману Грак, ускочив ногою в ямку, впав, зойкнувши, здавалось, на всю округу, та миттю став на чотири, порачкував за кущі. І аж тепер угледів командира.

— Засідка! Чекали! — видихнув він і додав: — Я попереджав, хіба ні?

Коломієць мовчки відмахнувся, киваючи в бік, де ще стріляли, але вже не так часто. Грак і собі зиркнув туди, голосно видихнув, щось незрозуміле процідив крізь зуби. А коли праворуч від них хруснуло і вийшов Тихий, притримуючи автомат на плечі, бій на узліссі захлинувся так само раптово, як спалахнув. Лишатися в критичній близькості до заводу вони не могли, тож Максим підвівся, махнув рукою вперед, і повстанці заглибилися в ліс, скоро перейшовши з ходи на біг. Зробивши гак, щоб обійти потенційно небезпечну місцину чимдалі, вони за годину все ж завернули в той бік, звідки прийшли.

Місце збору в подібних випадках визначалося наперед.

Та із залишками загону Східняк зустрівся раніше — раптом десь попереду знову почали стріляти, і трійця, не змовляючись, без наказу рушила на звуки бою. Давно вже розвиднилося, тож зелені спини солдатів серед дерев проглядалися добре. За інших обставин Коломієць звелів би не квапитись, обережно розвідати обстановку та ще подумати, чи встрявати в сутичку. Але тепер його повела недавня поразка, кортіло взяти бодай невеликий реванш, і Максим відкрив вогонь першим, валячи ворогу в спину. Грак із Тихим, розтягнувшись лісом так широко, як змогли, теж стріляли короткими чергами, економлячи набої та рухаючись при цьому так, аби в солдатів виникло відчуття — їх беруть у кільце.

Чи саме ця тактика спрацювала, хтозна. Тільки червоні запанікували, заскочені несподіваною атакою. Придалося й те, що Коломієць уже встиг визначити — має справу з регулярними військами НКВС. Досвід показав: вони вміють брати масою, у відкритому бою не знають страху, їхній наступ не завжди можна зупинити. Проте тактики війни в лісах вони не навчені, і швидше дадуть собі раду на міських чи сільських вулицях або в полі. Лісів же ці вояки поки бояться, тож іще намагаються не заходити надто далеко. Чимось нагадували німецьких карателів, хоча нахабства радянські мали справді більше — Максиму б цього не знати!

Коли вдалося змусити солдатів відступити, Східняк вчасно зупинився. Спокуса гнати їх далі, маючи для того дуже обмежений людський і збройний ресурс, була великою. Замість того рушив у протилежний бік, занурюючись у ліс іще глибше, і за півгодини наткнувся на своїх — уцілілих солдати ледь не взяли в кільце. Побачивши перед собою чотового Довбуша, до смерті втомленого, брудного, але — живого, Коломієць не стримався, підбіг, коротко й міцно обійняв.

Потім підрахували втрати. З двадцяти лишилося дванадцять, разом із Граком і Тихим.

— Вони наче виросли, друже командир, — пояснив Довбуш. — Їх друг Опришок вчасно помітив. Першим стрелив, тут же впав сам.

— А так би полізли й не вирвалися, — погодився Максим. — Нас усіх туди за ручку привели, мов дітей малих.

— Зрада?

— Я казав, — укотре вліз Грак.

— Без мудрих ясно, — кинув Коломієць. — І міркувати треба, як далі в таке не вступити. Бо не ми одні…

Сказав — і враз захлинувся власними словами, осяяний несподіваним здогадом.

— Що? — напружився Довбуш.

— Та, — відмахнувся Максим. — Я про своє.

— Голяк зрадив.

— Я теж так думаю. Хоча треба перевірити.

— Кому треба — хай роблять. На те маємо СБ.

— Маємо, маємо.

Зараз у Максимові знову прокинувся міліціонер. Думки ширяли десь далеко. Його переймало щось більше, ніж пастка, у яку втрапили — явище таке саме щоденне, як і бої та втрати. Йому вдалося швидко вийти з розмови, повів залишки групи на облаштовану базу, де й мало бути місце збору. І вже потім, коли люди нарешті змогли відпочити й зайнятися собою, відійшов далі, умостився під березою.

Заплющив очі.

Знову прокрутив у голові ситуацію.

Отже, Михайло Голяк, який відгукувався у війську на псевдо Гонор, став подвійним агентом і зрадив. Це передана ним неправдива інформація про мобілізованих у Мокреці змусила повстанців прийти в засідку. План майже вдався, аби не зашкодив тому не дуже зграбний солдатик.

Ніби звичайна справа: повстанців ловлять, мов рибу сіткою, уже третій місяць.

Але, але, але…

Розплющивши очі, Коломієць перевернувся на правий бік.

Потім сів, прихилившись до дерева. Пошукав і знайшов суху гілку, взяв, покрутив у руках. Різко махнувши, розсік нею повітря, аж свиснуло.

Непокоїла одна деталь, якій Максим надав значення лише тепер.

Грипс з інформацією не залишили в певному місці, як часто це водиться. Їх зі сховків забирали зв’язкові, передаючи естафетою далі. І отримати завдання вирушати в Мокрець міг будь-який інший командир. Адже зазвичай для НКВС не мало значення, який саме повстанський відділ оточити, загнати в пастку, ліквідувати. Є наказ випалювати вогнем увесь повстанський рух, і наказ цей послідовно виконувався.

Але цей грипс передали саме для хорунжого Східняка.

Його загін не отримав завдання від вищого командування.

Навпаки: Коломієць поставив командира до відома, і той погодив його операцію.

Максим сам пішов у пастку.

Її приготували для нього, не інакше.

Хтось полює на нього, персонально.

І це тільки початок.

Коломієць, сильно натиснувши, переламав гілку навпіл.

2

Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

— Розкажіть, товаришу капітан, мені про настрої серед громадян.

— Винуватий.

— У чому ваша провина?

Майор Полинін подався вперед, примружив очі, обіперся на покладені на стіл руки, зігнуті в ліктях, витягнув шию. Таку манеру виробив на фронті, не навмисне, мимоволі, коли доводилося допитувати людей у погано освітлених бліндажах, а він мусив бачити їхні лиця. Зараз кабінет добре освітлювався, та звичка — друга натура.

Дружина дратувалася, бо часто говорив із нею так само.

Але то нічого, думки Клавдії майора з деяких пір мало цікавили.

Капітан Нечаєв мовчав, і Полинін повторив:

— Я слухаю тебе.

Різкий перехід на «ти» теж став частиною його тактики. Коли був начальником особового відділу одного з батальйонів Воронезького фронту, потім — служив в особовому відділі Першого Українського, несподівано відкрив: офіцерам, навіть молодшим, раптове «тикання» здебільшого вибиває опору з-під ніг. Це обеззброює, особливо якщо перед тобою старший за званням військовий. Особові відділи мали більше повноважень, тому навіть звичайний лейтенант, котрий щойно заступив на посаду, вже за короткий час міг не боятися капітана, а то й майора.

За два з половиною роки особіст Полинін поставив на місце багатьох, котрі дозволяли собі зариватися. Перед ним козиряли медалями й орденами, не лінувалися переповідати послужні списки й грозили скаржитися на тилового щура не лише командуючому фронтом генералові Ватутіну, а й особисто товаришу Сталіну. На що в Полиніна, який у таких випадках майже ніколи не підвищував голос, завжди була однакова відповідь: герої не здаються ворогам. Потім сидів, курив і не заважав обурено кричати про те, що, мовляв, ніхто ворогу не здавався, потрапили в оточення, лінія фронту зсунулася й опинилися в тилу, літак збили за лінією фронту, втекли з табору, піднявши там повстання тощо. Виправдань перебуванню в тилу ворога завжди вистачало. Хоч, на думку Полиніна, фантазії у фронтовиків, солдат він, сержант чи офіцер, здебільшого бракувало. Усі тиснули на помилки особіста, а себе іменували героями, котрі потрапили в скрутне становище й вийшли з нього гідно.

Отак, давши виговоритися й дочекавшись, поки почнуть повторюватися, Полинін старанно душив недопалок, клав на стіл лікті, нахилявся вперед і, дивлячись просто у вічі візаві, не питав — випльовував через губу:

— Ти все сказав?

Майже завжди допитуваному бракувало повітря. Він ворушив губами, плямкав, шукаючи потрібних слів. Але пронизливий погляд особіста підказував навіть не дуже розумним і метикованим: жодні слова тут не потрібні й не матимуть значення. Цей невисокий, міцно збитий, схожий на молодого ведмедика офіцер особового відділу вже все для себе вирішив, подумки склав рапорт, підшив до справи й передав вище по інстанції. Далі хай розбираються інші й беруть відповідальність на себе — відпускати, не знайшовши провини, засилати у штрафний батальйон, присуджувати строк у таборі, позбавивши звань і нагород. Або — до стінки, як того вимагають закони воєнного часу.

Федір Макарович Полинін завжди звітував про високі результати. Тому його після успіху Рівненсько-Луцької операції залишили тут керувати оперативним підрозділом обласного НКВС. Майор вважав це засланням — хотів піти на підвищення й повернутися в Москву, бо сам народився в Підмосков’ї. Іншого місця для продовження кар’єри, ніж улюблена столиця, Полинін не бачив. Усі старання спрямовував на те, аби звернути на себе увагу, і зрадів, коли минулої весни відкликали з фронту до Москви. Чекав пропозицій і отримав їх — направили після перепідготовки спершу в Ковель, у районний відділ, потім — Рівне, і ось уже півроку — Луцьк.

А ще й дружина…

Чорт із нею, для чого зараз про Клавдію — Клавку! — думати.

— Так, я слухаю тебе, капітане.

Чорнявий, поголений, із піжонськими вусиками та овіяний легенькою хмаркою дорогого, явно трофейного одеколону капітан Нечаєв засовався на стільці. Потім не витримав, підвівся, обсмикнув кітель.

— Вибачте… Не розумію питання, товаришу майор.

Полинін підсунув до себе трофейний срібний портсигар. Та де трофейний, з особистих речей одного старшого лейтенанта, льотчика, збитого за лінією фронту, який потім доводив, що не завербований, хоч на ньому ані подряпини, мовляв, пощастило. Витяг цигарку, «Казбек», завжди перекладав їх із пачки. Запропонував капітанові, той нахилився, узяв двома пальцями, обережно, наче боявся обпектися чи могли вкусити. Закурив, загасив запальничку та, побачивши, що старший не поспішає, знову клацнув, видобувши вогонь, підніс майору. Тепер пахкотіли обоє, і Полинін заговорив після другої затяжки, дивлячись убік, на березневий ранок за вікном.

— Ти, Нечаєв, тут уже третій тиждень. Сам звідки? Та знаю, з Тули. Уперше на Західній Україні. Яка, нагадаю, тривалий час була під владою буржуазної Польщі, а потім — трішки під нами. Далі німці. Регіон специфічний, народ не простий. Не такий, до якого ти звик у своїй Тулі чи взагалі — у нашій, радянській Росії. Їх тут дурили й морочили, тому до будь-якої влади місцеві ставляться з недовірою. Ми, капітане, прийшли сюди назавжди. Згоден?

— Час покаже.

— О! І що ж тобі час покаже, прянику тульський? Тут влада поміняється?

Цього пряника Нечаєв чув від майора не вперше, і не вперше проковтнув, відповівши натомість:

— Мене можуть на інше місце перевести. Я ж військовий, куди накажуть.

— І всюди начальство бачитиме твої круглі очі? — гмикнув Полинін. — Удаєш, що не знаєш, про що йдеться. Або не вдаєш. Справді не доходить, і це ще гірше для нашої служби. Ти оперативник, капітане. Повинен знати, чим живе місцевий народ, інакше не впораєшся. Вийде пшик. — Він зробив губами звук, ніби випускав дим.

— Ну, я вивчаю…

Майор перевів погляд на Нечаєва.

— Що ти вивчаєш? Кажи, я слухаю. Які тут переважають настрої, як люди нас сприймають. Відповідно до того вестимеш свою роботу, щоб пшик не вийшов. Чи не звертаєш уваги?

Капітан переступив з ноги на ногу.

— На таке важко не зважати. Навіть сказав би, неможливо.

— На яке — таке? У нас тут не душевна розмова. Я ставлю дуже серйозне запитання. — Полинін легенько хлопнув широкою долонею по столу. — Доповідайте про настрої серед тутешніх людей, товаришу капітан.

Нечаєв поклав недокурок у бляшанку з-під консервів, яка заміняла хазяїнові кабінету попільничку, знову обсмикнув кітель, поправив і трохи підтягнув ремінь.

— Ворожі настрої, товаришу майор. Я служив у Харкові, потім — Полтаві, Києві. Міста нами звільнені, і вулицями я міг ходити та їздити вільно. Бо мене як визволителя там сприймали. Тут, у Луцьку, постійно озираюся. Хоча — ви читали мою справу — не з лякливих.

— Та геройський ти офіцер, Нечаєв, мови нема, — відмахнувся Полинін. — Десь таке я й хотів почути. Правильно мислиш. Не бійся надалі так говорити. Не вважаю тебе боягузом, та про власну безпеку треба дбати. Ми хоч вибили звідси німців, наші гармати вже можуть дострелити до Берліна, а тут усе одно ходимо, наче у ворожому тилу, а не на своїй землі. Тобі так не здається?

— Здається. Але ж ми тут, правда, не в себе вдома, товаришу майор.

Говорячи, капітан дивився йому прямо в очі, не відводив погляду, і Полинін спершу не зрозумів, що саме той ляпнув. Навіть зиркнув на край недокуреної цигарки, яка поволі тліла. Зробив останню велику затяжку, потім глянув на Нечаєва так, ніби бачив уперше. Ураз дійшло: капітан не бовкнув, не помилився, не обмовився — він справді так думає.

— Отже, не в себе. Ти хочеш сказати, ми зайшли в чужий дім?

— Ви мене трішки не так зрозуміли.

— А ти висловлюйся чітко, коротко і ясно. Бо я повинен розуміти тебе правильно. Аби знати, як нам працювати далі. І, головне, чи годишся ти для роботи, заради якої тебе сюди відрядили, — боротьби з націоналістичними бандами та іншим ворожим елементом.

Нечаєв прокашлявся.

— Звичайно, радянська Україна — це наша територія. Але в мене є дуже велика підозра, товаришу майор, що керівництво помиляється.

Полинін потер перенісся вказівним пальцем — завжди так робив, коли опинявся в незвичному й дивному для себе становищі.

— Що після таких слів накажеш із тобою робити, капітане? Мене попереджали приватно про твій дурний язик. Та я не міг припустити, що аж настільки дурний.

— Я не кажу нічого дурного.

Тепер Нечаєв говорив упевнено, карбуючи. І Полинін, який за роки служби бачив багатьох, зрозумів, що капітан — із тих, хто стоятиме на своєму й готовий, як треба, померти, та не змінити думки. Подібні до нього вигукували ім’я Сталіна на допитах розкраяними губами та спльовуючи уламки зубів, обіцяючи своїм катам усі можливі покарання за гріхи, — адже не бажали визнавати власних помилок, уперто записували всіх у вороги. Вони не підписували зізнань у сподіваннях, що рано чи пізно справедливість візьме гору, їх звільнять, реабілітують, натомість Полинін і йому подібні поміняються з ними місцями.

— Тоді поясни, будь такий добрий, як тебе розуміти.

Капітан знову прокашлявся.

— Ми нічого не вдіємо, товаришу майор. Ми з вами в цих краях чужі. Нам не довіряють настільки, що не братимуть їжу з наших рук, хай би помирали з голоду. Місцеві люди подумають — ми хочемо їх у таких спосіб отруїти.

— Спостереження цікаве. І так є насправді, — кивнув Полинін. — Але це зовсім не значить, що довіри до радянської влади і нас, її представників, її органів безпеки, не буде ніколи. Ми рано чи пізно довіру здобудемо.

— Ми — ні, — відчеканив Нечаєв. — Питали про тутешні настрої? Так ви, напевне, краще за мене знаєте: довіряють більше місцевим, своїм. Але якщо в тому ж Києві радянська влада до війни була двадцять років і наших спеціалістів за таких сприймали, тут, на Західній, ви ж самі щойно нагадали, влада мінялася кілька разів. І всякий раз вона була до людей ворожою. Навіть нашу, радянську, сприймали з острахом.

— Чому ти так вирішив?

— Бо інакше не ходив би, озираючись. Повернення Червоної армії місцевий люд зустрів би хлібом-сіллю.

Полинін подивився на Нечаєва, наче побачив його вперше.

— Ти бач. Психолог. — І після короткої паузи повторив, тепер уже розтягуючи: — Психо-олог.

— У мене вища освіта, — не знати для чого бовкнув капітан. — Та й узагалі…

— Що?

— У нашій справі треба бути трішки психологом.

— Але не захоплюватися, — відрубав майор. — Часу нема, Москва вимагає від нас швидких і рішучих дій. Гітлеру ось-ось капут, а його прислужники ховаються по лісах. Ти тут людина нова. Не в курсах, як бандери навчилися воювати. Без цього твоя робота — пшик.

— Здогадуюсь. Але вони, товаришу майор, мають народну підтримку, особливо — по селах. Ось про це кажу: ефективною наша робота стане тоді, коли схилимо на свій бік бодай частину місцевих. Бажано тих, кого слухають у громадах, хто має авторитет.

Полинін укотре гмикнув.

— Не така сильна вже ця підтримка. Люди втомилися годувати тих, хто сидить у лісі. Бандити починають забирати силою. Тих, хто відмовляється давати харчі, показово карають. Стріляють, вішають, хати палять. Це лише озлоблює.

— Так точно, — відчеканив Нечаєв. — І ми не повинні робити те саме.

Справді, подумав майор, ще багато доведеться нового дізнатися про цього чорнявого капітана. Он як заговорив: не оперативник — пропагандист. Чисто політрук, не ясно лише, яку політику провадить…

— Що маєш на увазі?

— Ви чудово розумієте. Капітан Орлов, наприклад, ані дня не може без чергової акції. Людей хапають, стріляють, кого не дострелять — відселяють далеко. Женуть, мов полонених, хоча вони пережили окупацію…

— … і пахали тут на німців! — різко обірвав Полинін, грюкнувши кулаком по столу. — Ти звідки такий гуманіст? Це не ти виловлював під Харковом, на Полтавщині чи в околицях Києва банди фашистських посіпак, котрі не пішли зі своїми хазяями? Не ти особисто наказував розстрілювати на місці, без суду, за законом воєнного часу? Не тебе, Нечаєв, самого судити хотіли через це, бо владі потрібні показові процеси, а слідство нема як провадити — самі похорони. Ага, ти ж, психолог доморощений, наказував закопувати всіх до одної ями, ще й зганяв місцевих, аби дивилися? Наказував автоматникам стати по периметру. Жінка одна не стрималася, заплакала. Хто наказав посадити її в холодну?

Нечаєв мовчав. На лице набігла тінь, і капітан уже не здавався таким упевненим у собі. Усе ж Полиніну вдалося збити з красеня пиху. Задоволений собою й власною маленькою перемогою, майор знизив тон, заговорив уже спокійніше, рівно, навіть по-товариському:

— Бач. Простішим треба бути. Не на Орлова кивати, який свою справу добре знає, а дивитися на себе в дзеркало. Теж мені, людей він пожалів… Чи, може, тактику міняєш? А що як — погляди? Більшість місцевих, переважна більшість, капітане, справді ненавидить нас. Лісових бандитів уже так само побоюється. Проте їм у спини не стрілятиме в разі чого. Нам із тобою — зможе. Ось чому частину нелояльних відселити звідси правильно, по селах — особливо. Вони ж колгоспів не хочуть. Така агітація проти радянських форм господарства іде — ти навіть масштабів не уявляєш. Я теж, хоча в цих краях скоро як шість місяців. Куркулі. Такі самі, як на твоїй рідній Тульщині були і яких свого часу під корінь знищили. На їхні місця вже потроху завозяться люди з інших країв. І не такі вже й чужі, я про українців кажу. Просто лояльніші до колгоспів, та й до влади загалом. Тутешніх же везуть не кудись до чортів на роги. Донбас у руїнах, робочі руки потрібні. Хай працюють, відбудовують. Пояснив?

— Так точно.

— От завів. — Полинін розтягнув губи в усмішці, хоча очі не сміялися, далі кололи наскрізь. — Матимемо в цих краях інше місцеве населення, і то дуже скоро. Поговори з Орловим якось, випийте разом, багато розкаже. З вересня тут, на нього, кажуть, бандери вже персонально полюють. А люди завжди тягнуться до тієї влади, яка припиняє війну. Радянська — за мирне життя, відбудову й розбудову. Хто цього не розуміє — ворог. Чи ти пропонуєш інший шлях роботи з народом?

— У деяких випадках треба більше лояльності. Тут специфіка не така, як у регіонах, де служив раніше.

— Упертий. Ну, теж непогано. Значить, будеш уперто виявляти ворогів і наводити лад. Маєш завдання: до завтра склади план оперативних заходів, покажеш мені. Утягуйся, утягуйся активніше. Вільний.

Козирнувши, капітан чітко, по-військовому повернувся, до виходу рушив стройовим кроком.

— Нечаєв.

Зупинився, завмер, повернувся. Дивиться прямо.

— І подумай про того, хто називає себе Східняком.

— Коломієць Максим?

— Він самий. Говорили про нього, та й матеріальчик підібрали. Не місцевий же. А популярний. Пшик. Летить твоя теорія, психолог…

Уперше Федір Полинін почув про хорунжого Східняка наприкінці лютого.

Тоді ж йому особисто вдалося завербувати Михайла Голяка. Сталося це, як часто трапляється в його роботі, випадково. Коли заступив на посаду, отримав від попередника своєрідний спадок — капітана Орлова. Його тут за очі називали шаленим, і керівництво віднедавна давало йому накази заднім числом, на паперах. Орлов сам знав, чого від нього вимагають. Звітував про виконання, ставлячи Полиніна до відома: має інформацію, оперативно відреагував, усе зробив, затримано стільки, ліквідовано стільки. Керована ним група показувала найкращий результат по всій області, тож Орлова не чіпали, багато на що заплющуючи очі.

Шалений мав на всі свої дії карт-бланш та індульгенцію водночас.

Саме Орлов, не бажаючи того, змусив Голяка з’явитися з повинною.

На той час його, як того вимагали інструкції, не чіпали. Тих, хто виходив із лісу та складав зброю, відгукуючись на обіцяну амністію, попервах не викликали на допити. З’ясувавши особу й перевіривши, що ця людина — та, за кого себе видає, її реєстрували, потім видавали документи й лишали в спокої. Звісно, тримали під негласним наглядом.

Проте частина тих, хто здавався, справді була втомлена війною. Чоловіки хотіли працювати й турбуватися про родини. Нелегальне життя вимотувало нерви навіть тим, кого вважали стійкими й незламними бійцями. Тож не дивно, коли вони, відіспавшись у теплих помешканнях на сухих ліжках, починали шукати служби, яка гарантувала харчовий пайок, статус і яку не яку стабільність.

Можна лишатися в селах і там працювати у відроджених колгоспах. Але це — смертний вирок, і рано чи пізно таких «колгоспників» знаходили вбитими, особливо якщо чоловіки погоджувалися на посаду в місцевих адміністраціях. Перебиратися в міста, таким чином, виглядало безпечніше. Їм виділяли службові квартири, хтось діставав кімнати в гуртожитках, а в когось у містах лишалися родичі. У таких випадках хоч і жилося в тісняві, зате статус радянського службовця гарантував сякий-такий захист та, що важливіше, більший доступ до продуктових карток.

Як докладали Полиніну оперативні джерела, Михайло Голяк зі своїми сільськими родичами не вжився. Рідна, молодша, сестра спершу приховано, не про людське око, а потім — уже не озираючись, проклинала брата, називаючи зрадником. За зібраною Орловим інформацією, Ярина Голяк мала коханого в одному з бандерівських відділів і, вочевидь, тримала з ним зв’язок. Регулярний чи ні, НКВС ще мусив з’ясувати. Поки ж Ярина показала Михайлові на двері.

Тридцятитрирічний чоловік, зібравши валізу, подався прямо до Луцька. Тут, оббивши пороги, улаштувався робітником на залізницю, і дуже скоро підженився до місцевої бездітної вдови, молодшої за нього на десять років. Зібрали відомості й про неї. Побралися в сорок першому, навесні, а за два місяці почався німецький наступ, молодого мобілізували й він відступив разом із Червоною армією. Потім від нього три роки ні слуху ні духу, і аж коли Червона армія повернулася, з нею прийшов якийсь їхній давній знайомий. Він і приніс молодиці сумну звістку: вдова вона вже давно, чоловіка накрило німецькими бомбами ще в липні сорок першого.

Молода жінка звикла бути сама, тому не надто й здивувалася. Просто відчула себе вільною й почала активно шукати, на чиє б плече обпертися. Їй пощастило за німців не замазати себе ані інтимним, ані жодним іншим зв’язком з гітлерівцями. Працювала в пральні, трималася тихо, виживала, як могла. Ось до неї й підселився Голяк.

Тепер за віком він підпадав під чергову хвилю мобілізації. Але вчорашніх бандерівців у подібних випадках ретельно перевіряли — існувала окрема інструкція не допускати у війська агентуру, що розкладатиме армію зсередини. Прецедентів Полинін мав скільки завгодно. Ще коли служив на фронті, отримував рапорти щодо українців, які вперто не хочуть воювати, по можливості саботують, шукають зручної нагоди дезертирувати і взагалі найменш лояльні до країни, яку мають захищати зі зброєю в руках. І це ще були так звані східняки. Народ, який до початку війни з німцями вважався досить лояльним до радянської влади. А виявилося: за першої-ліпшої нагоди вони готові були як не переходити на ворожий бік, то просто шкодити. Що вже казати про галичан із волиняками…

Через те майор Полинін особисто писав у військові комісаріати накази й рекомендації в деяких випадках не квапитися з мобілізацією тих, котрі здалися добровільно. Спершу їх мали старанно перевірити. І потім, у разі чого, використати призов до війська як додатковий інструмент тиску. Мовляв, ідеш служити, бо Червона армія переможно наступає, потрібні свіжі сили, і хтозна, чи пощастить вижити, коли за ціною під час наступу не стоять. Та є інший варіант: лишаєшся, дістаєш бронь, за це служиш радянській владі віддано, справно, старанно. На таких гачках удавалося тримати якусь частину чоловіків.

Саме цей випробуваний хід НКВС збирався застосувати й до Голяка. На нього не робилося жодного навмисного розрахунку. Просто правий Нечаєв. Кожен навернений на бік влади місцевий житель з огляду на стан, коли з-за кожного дерева чи рогу будинку цілиться автомат і може вилетіти граната, важить дорожче від золота.

Утрутився капітан Орлов — і, як показав розвиток ситуації, зробив на краще.

Під кінець лютого, місяць потому, як за розпорядженням із Москви та Києва почалося блокування бунтівних територій[5], недалеко від села Купки упівці налетіли на автоколону. Операція, як удалося встановити потім, готувалася бандерівцями настільки старанно, наскільки це було можливо. До того ж вона була дуже ризикованою: колону атакували сили, чи не втричі менші, ніж мав противник. Аналізуючи все, що сталося, та складаючи доповідну записку вищому керівництву в Москву, майор Полинін наголосив: зухвалість бандити вважали виправданою. Адже в такий спосіб і показують, що мають іще силу, і заразом підкреслюють слабкість ворога, який більший числом. А їхня пропаганда потім подавала все як акт відплати.

Розмірковувати можна скільки завгодно. Пояснення Полиніна, як слід було чекати, вище керівництво не сприйняло. На нього накричали по телефону, і пощастило, що цього разу обійшлося без догани, усної чи письмової. Майор зібрав офіцерів і виписав чортів, більше випускаючи пару, ніж очікуючи реальних результатів. Проте Орлов у своїй звичній манері жодних наказів не чекав.

Він сам прийняв рішення.

За дві години село Купки було оточене його автоматниками.

Кількох чоловіків — не розбираючи, просто тих, на кого показав капітан, — витягнули, у чому були, з хат і розстріляли на місці за пособництво бандитам. Ефект вийшов блискавичний: якась перелякана жіночка прибігла до пана-товариша офіцера й попросила слізно не чіпати всіх підряд. Указала на тих односельців, які справді підтримують зв’язки з лісовими хлопцями. Отих, каже, беріть, чого іншим, невинним, через них страждати.

Серед названих була Ярина Голяк.

Швидко провівши там, на місці, перший допит і особисто зламавши дівчині кілька пальців на руках кованою підошвою чобота, Орлов звелів доправити її в Луцьк, де з нею хай уже розбираються ті, кому належить. Усіх родичів Ярини за наказом капітана вигнали без речей, дозволивши тільки вдягнутися й узяти гроші, у кого є. Запхали у вантажівки й теж вивезли — чекало відселення, такі речі вирішувалися дуже швидко.

Наступного дня Михайло Голяк, нібито мирний залізничник, сам прийшов до Полиніна, попросив відпустити своїх, передусім — Ярину. Натомість зізнався: далі працює на підпілля, має завдання легалізуватися.

У своїй практиці майор подібні випадки вже мав. Тому не здивувався, лише зацікавився. Звичайно, Голяк підставив себе, бо прийшов у відділ НКВС серед білого дня, не криючись, і його могли побачити. Проте сам Михайло й підказав відповідь: за сестру клопочеться, то ж кому треба стане відомо. Не міг же він сидіти біля жінки, знаючи, що сталося з родичами. Погодившись, Полінин, тим не менше, звелів йому більше так відкрито не з’являтися. Далі з ним триматимуть зв’язок, але отак, відразу, ніхто нікого не відпустить. Голяк повинен це зрозуміти, і торгуватися нема смислу.

Коли той пішов, майор зачинився в кабінеті й почав думати, яку користь міг би мати з новоспеченого агента. Сам Голяк — лише одна ланка, і не найважливіша. Ланцюг, який може потягнуся, напевне, має обмежену довжину. Конспірація в підпіллі була на вищому рівні, тут Полинін віддавав бандитам належне. Не виключено також — візит Голяка та його зізнання можуть бути частиною плану їхньої Служби безпеки. Складну комбінацію, яка передбачає засилання шпигуна, відкидати не варто. Та все ж майор давав цьому припущенню мінімальний шанс. Швидше за все, Орлов своїми діями спровокував Голяка, сам того не розуміючи. Аби не капітан, глибоко законспірований ворог і далі сидів би під боком. Не єдиний — та на одного менше.

Полинін звелів узяти Голяка під нагляд, щоб усе ретельно перевірити. Водночас треба зробити так, аби тримати його на короткому повідку й сильніше затягнути зашморг. Тож частину родичів, нічого не кажучи, відпустили. Тих, кого лишили, перевели до інших заручників. Їх узяли ще раніше, теж у відповідь на одну з бандерівських акцій. Так майор переконав свого нового агента — з ним рахуються, він має тепер сам довести, наскільки може стати корисним. Ярину тим часом залишили в тюрмі, проте мордувати допитами перестали. Полинін пообіцяв згодом улаштувати дівчину в лікарню, теж при в’язниці, бо з нею ситуація особлива, і Михайло мусить визнати: таки має романси з бандитом, як не крути.

У відповідь Голяк пояснив: відомості передає особисто хорунжому Східняку, від нього приходять зв’язкові. І Федора Полиніна зацікавив незвичний псевдонім. Запитав, чи знає Михайло про хорунжого більше. Почув у відповідь — не дуже багато, та особистість усе ж прикметна. Справді, звідкись із тієї України, здається, з Полтавщини. Гуляють чутки, до війни служив у радянській міліції, за щось судили, розжалували, посадили в тюрму чи табір, хтозна. Потім якимось дивом потрапив до УПА, досить скоро здобув пошану, ходив минулої осені рейдом кудись на східні терени. Командує летючою групою, яка розходиться й сходиться в потрібний момент заради мобільності. Ну, щоб важче зловити.

Якби не згадка про міліцію, майор знизав би плечима. Тактика не нова, нічим особливим цей Східняк не вирізняється. Ганяти його, як інших. Але дивна історія хорунжого зацікавила. І, узявши невеличку паузу, Полинін вирішив дізнатися, хто ж ховається під таким псевдонімом. Часто справжніх прізвищ та імен своїх побратимів вояки й підпільники не знали. Тим більше, якщо не були знайомі близько. А Голяк твердив: упізнає Східняка, як зустріне. Проте як його звати, чорт знає…

Чорт — не чорт.

Та майор затявся.

Виявляється, отриманих відомостей вистачило, аби на запит відповіли. Не так багато міліціонерів на Полтавщині до війни потрапляли під суд і діставали терміни. І Полинін отримав секретним пакетом оригінал кримінальної справи Максима Коломійця, котрий на ґрунті ревнощів у стані алкогольного сп’яніння застрелив старшого за званням, свого безпосереднього начальника.

Побутовий кримінал.

Голяк, як і обіцяв, упізнав Східняка на фото. Отже, колишній радянський міліціонер, який ще й був кандидатом у члени партії, тепер — запеклий ворог влади й воює на боці бандитів, націоналістів та німецьких прислужників. На рівному місці з людиною подібних змін не відбувається. Тож Полинін відразу вирішив копнути ще глибше.

Убивство на ґрунті ревнощів. Через жінку. Ну, пішла від нього до старшого офіцера, буває. Навіть від старших до молодших ідуть, тут уже майор має особистий досвід та власну історію. Аби не Клавдія та її подвиги, Полиніну б досить було виявлення не просто бандита, а й зрадника Батьківщини.

Він через свої контакти в СМЕРШі, бо так надійніше й швидше, зробив запит на Оксану Коломієць.

Загинула на початку війни. До того жила в Києві. Чому ж перебралася звідти в глухий, хай і курортний Миргород? Отак. Батько в неї петлюрівець. Усе ясно.

Аби зібрати відомості докупи, майору знадобилося майже два тижні. Удалося прискорити процес, бо пояснив у розлогому рапорті, якого запеклого, давнього, зачаєного ворога виявив у бандитських лавах. Серед документів, підшитих до справи, не останнє місце посів і рапорт героїчно полеглого в бою з німцями влітку сорок третього майора Єрмолова. Він мав змогу опитати бійців диверсійної групи, до складу якої входив Коломієць і яку в той період закинули сюди, на Волинь, у німецький тил. Дотепер його вважали зниклим безвісти. Хоч і мали відомості — зрадив, щойно група висадилася й приземлилася. Ось коли звісточка з’явилася.

Майор Полинін не мав наміру афішувати свій особистий інтерес у полюванні на хорунжого Східняка. Та все ж офіцерам повідомив про пріоритет: знищення найактивніших командирів так званої Української повстанської армії всіма силами й засобами. Тож Максим Коломієць, міліціонер-зрадник, лишається поки головним кандидатом.

Рапорт, якого він вимагав від Нечаєва, стосувався, зокрема, й оперативного плану «Біла ніч». Так Полинін його зашифрував.

3

Волинь, на захід від Ковеля

Утікача били троє на очах у всіх мобілізованих.

Збірний пункт, обладнаний у довоєнному корівнику, більше нагадував не місце, де збирають майбутніх вояків, а табір для військовополонених. Укопані по периметру дерев’яні стовпи, колючий дріт, охорона із собаками. Хіба нема вишок із кулеметними гніздами, але й без того вже від одного погляду на це місце охоплювало відчуття безнадії.

Мирон Чотар, простоволосий, у перешитому з німецької шинелі пальті, ватяних штанях, старому сірому плетеному светрі й брудних кирзових чоботях, мовчки, як і решта чоловіків різного віку, дивився на екзекуцію, влаштовану солдатами посеред невеличкого плацу. Щойно невдаху почали гамселити, він зловив себе на думці — йому чомусь байдуже. Він не відчував чужого болю, та й до свого з деяких пір ставився не так, як раніше, до війни. Зовсім молодим намагався краще вийти з бійки, які в них у селі траплялися часто, аніж безоглядно кидатися з кулаками. Натомість дуже переймався, коли батько сп’яну стукне маму, і та тікає, щоб діти не бачили насильства та сліз. Потім, наступного ранку, батьки не дивилися одне на одного, тато сидів сам не свій і щось бурчав собі під ніс, з’ясовуючи, хто ж цього разу допік.

Словом, замолоду Чотар був мирною людиною, і війна прогнозовано все поміняла. Він навчився триматися так, ніби все довкола відбувається не з ним. Головне — вижити, вислизнути, не потрапити ні в чиї руки, не опинитися перед непростим вибором. Мирон не любив приймати складних рішень, хоч і від цього втекти не вдалося.

Не так давно це сталося.

Ну його…

Чотар нічого не знав про відчайдуха, котрий — єдиний з усієї, як тут казали, команди — спробував вирватися, скориставшись першою ж нагодою. Русявого круглолицього парубка разом зі ще кількома загнали в їхню колону вночі. Мобілізованих уже давно не збирали й не водили вдень, бо їхні колони справляли на людей гнітюче враження. Видовище справді було не героїчне. Їх збирали, виловлювали та доправляли на збірні пункти для подальшої служби в армії, що саме по собі не горе, бо відповідає військовому стану. Проте виглядало це все, як ніби підневільних женуть насильно, вони злочинці, а враховуючи обставини — військові, що саме по собі нічого хорошого не обіцяло. Тож, як чув краєм вуха Мирон, надійшло розпорядження аж від політуправління Першого українського фронту: мобілізованих вести на збірні пункти в нічний час доби. Це ще коли самого не викликали…

Русявий поводився дуже дивно. Так, ніби поставив хрест на житті й навмисне наривався на кулю. Втечу не готував довго, хоча напевне обдумав. Не особливо й ховався, справедливо вважаючи — його тут ніхто не викаже, жоден не попередить вартових криком. Рано-вранці скористався гармидером, спричиненим наказом офіцера шикуватися, ковзнув до колючої огорожі. Ліг на землю і, допомагаючи собі руками, підкотився під дротом. Можливо, така зухвалість сама по собі справила ефект димової завіси — ніхто з охоронців не чекав подібного. Утім, до честі мобілізованих, вони самі швидко стали в ряд, щоб затулити втікача собою й дати йому тим самим бодай трохи фори.

Загавкали собаки. Хоча Мирон від початку поставив хрест на русявому — лиш питання часу, хто перший помітить втікача: пси чи люди. Навздогін заволали: «Стій!» — забувши про шикування, тут же дали відразу кілька автоматних черг. Але зухвалець, пригнувшись і загрібаючи на бігу руками, мовби плив на швидкість, помчав. На бігу пригинався, петляв, великими стрибками скорочуючи відстань між собою і рятівною стіною лісу. Товариші у нещасті проводжали втікача поглядами, у яких читалася надія на диво. Принаймні того бажав русявому Чотар, і навряд чи інші думали про щось інше. І ніби все складалося, бо він добіг-таки до лісу, хоч мав усі шанси бути підстреленим. За ним спустили вівчарок, далі налаштували погоню, іншим звеліли поки сісти посеред плацу, збившись докупи.

Так і сиділо п’ять десятків дорослих чоловіків під дулами автоматів, аж поки — може, за дві годин, а може, і за півдня, хтозна, нема як стежити за часом — русявого повернули. Уже встиг упасти невеличкий дощик, хоч не надто рясний, та з великими важкими краплями. Земля була мокрою, і втікача поклали лицем у багнюку. Чотар думав — розстріляють, тут, при всіх, показово. Ні, офіцер поставив його на ноги, а двоє міцних солдатів почали лупити з обох боків, руками й ногами, і діяли вправно, не даючи впасти, змушуючи літати між їхніми кулаками, наче волейбольний м’яч. Офіцер так само долучився до екзекуції, ставши третім зайвим, бо тепер русявому вдалося впасти. На що офіцер заволав:

— Устати! Піднімайся, сука! — І вгатив побитого ззаду під куприк.

Героя русявий перед людьми не грав. Кричав від болю, матюкався, сипав прокльонами й називав усіх москалями та сталінськими щенятами. Та після чергового удару раптом замовк, завмер, знепритомнівши. Офіцер голосно й глибоко видихнув, поставив на втікача ногу, витер об нього забрьохану підошву. Потім, утративши інтерес, переступив, пройшов уперед і став перед строєм, заклавши руки за спину.

— Слухати мене всім! — гаркнув хрипливим, чи то прокуреним, чи від природи таким голосом. — З вами говорить капітан НКВС СРСР Орлов, якщо ви чули про такого. А як не чули й не бачили, то зараз маєте таку можливість. Я ж знаю кожного з вас, покидьки. То брехня, що вас хапають навмання, бо мені чи нашій владі так хочеться. У лавах переможної робітничо-селянської Червоної армії гідний служити не всякий. Тож дані про кожного з вас зібрані й ретельно вивчені. Тому вам пощастило, що ви тут. Запитаєте — чому? — На мить замовкнувши, Орлов підвів гостре підборіддя, повів далі, не чекаючи відповіді: — Скажу. На тих, кого органи безпеки визнають зовсім безнадійними, тобто прихованими чи навіть явними ворогами, чекає смертна кара без суду й слідства. Як того вимагають закони воєнного часу. А якщо вас мобілізували, то це влада дає вам шанс змити свою провину кров’ю.

Перевівши подих, капітан тицьнув пальцем перед собою, націливши його просто на Чотаря.

— Ти, ти, ти — усі ви завинили перед своєю законною владою тим, що в період окупації працювали на німців. Так чи інакше, будь-яким способом. Кожен мав шанс стати на шлях боротьби. Робити бодай щось, допомагаючи армії, партизанам, радянському підпіллю. Добре, що серед вас нема бандерівських прислужників. Значить, ви до цього моменту вагалися. Не могли зробити остаточний вибір, на чий бік стати. Зараз іграм капут. Ви отримали можливість послужити на благо нашої перемоги над ворогом і тим самим заслужити прощення від влади. Або, — знову пауза, — загинути в бою, та все одно загинути з честю.

Усе ще тримаючи руки за спиною, Орлов пройшовся повз стрій, ковзаючи поглядом по обличчях мобілізованих і, як здалося Миронові, не бачачи жодного. Карбуючи кроки, капітан правив далі:

— Ви мене запитаєте, чому оцей, — кивок на побитого, — відбувся таким покаранням. Звісно, я маю право розстріляти його й таких, як він, на місці. Але є наказ не накручувати проти себе місцеве населення. Тут бандьори, — капітан підкреслив слово наголосом, — уже давно розгорнули свою пропаганду, і їм отаке вигідно. Тільки законна влада, громадяни, — так само наголосив, — повернулася сюди рік тому. Назавжди. І радянська Україна повільно та впевнено перемагає й зміцнюється. Поки заважає війна. Вона скоро скінчиться, отоді почнеться відбудова. Усі ресурси з фронту кинемо сюди, уже нічого не заважатиме мирно жити й працювати під керівництвом мудрого товариша Сталіна.

Завмерши на цих словах, Орлов зиркнув на чоловіків у строю і тепер, відчув Чотар, колов поглядом кожного, запам’ятовуючи.

— Чого стали, мов бик насцяв? Не чую!

Поки Мирон зрозумів, чого від них вимагають, з лівого краю несміливо, ніби боячись зробити не те, ляснули в долоні. Раз, другий, потім підхопили впевненіше, і ось уже й Чотар, наслідуючи, хлопав, не підводячи при цьому очей.

— Отак, — капітан задоволено поправив широкий пасок, який підперезував шинель, потім знову заклав руки позад себе, зчепивши пальці, повернувся й неквапом закрокував у протилежний бік. — Ще одне: присяги жоден із вас ще не склав. Тож спроба втечі поки не є дезертирством. Більшість із вас ховалася від мобілізації в погребах або за спідницями. То всякого, хто не хоче служити в армії й воювати з ворогом, валити на місці без суду? Так ресурсів не напасешся. Радянська влада людьми не розкидається, усякому дурному дає шанс. Уважайте, оцей його має. Хоча друга спроба не минеться.

Зупинившись, як минулого разу, точно навпроти Чотаря, капітан нарешті завершив промову:

— І йому, і будь-кому іншому. Завтра вас доставлять у частину, де пофільтрують. Тоді й стане ясно, кого куди. Поки — розійтися. Глядіть мені.

Повернувшись і рушивши до виходу, Орлов навмисне не обійшов русявого, а переступив через нього. Залишив територію, жодного разу не озирнувшись, дорогою потиснув руку якомусь гладкому цивільному, котрий товкся біля колючої огорожі. Вийшли разом, щось жваво обговорюючи, і Мирон зрозумів: капітан утратив до мобілізованих інтерес.

Тим часом чоловіки повільно розбрідалися врізнобіч. Двоє відразу посунули до втікача-невдахи, узяли під руки, спробували поставити на ноги. Русявий стогнав, та все ж, дозволивши себе підвести, жестом відсторонив помічників, при цьому хлопнувши одного по плечу.

— Та дякую, хлопаки. Сам. Нічого в них не вийде.

Сплюнувши кров, побитий пошкутильгав до корівника. Порівнявшись із Чотарем, раптом заточився, і Мирон миттю підскочив, сіпнув за лікоть.

— Тримайся вже, герой. Сильний, бачили.

— Де там герой. — Він знову сплюнув, але помічника не прогнав, кинув короткий, явно оцінювальний погляд. — Бач, пожалів мене пан-товариш… на свою голову.

— Чого це — на свою?

— Так я знову втечу. А хочеш прислужитися — давай, біжи докладай.

— Тю на тебе. — Мирон роздратовано повів плечима. — Геройство твоє дурне так само. Куди рвонув?

— Он туди. — Русявий тицьнув указівним пальцем у бік лісу. — Однаково я тут не буду. Ти, бачу, покірно йдеш, мов теля на заріз.

Ще зовсім недавно Чотар поважав незнайомця. Зараз, відчувши неприховану зневагу, раптово втратив інтерес.

— Ох, та роби собі, що хоч!

Відвернувся, зібрався йти геть, та враз русявий міцно вчепився в лікоть, сильно стиснув, аж заболіло.

— Ти чого? — Мирон спробував вирватися, але пальці, здавалося, тримали мертво.

— Нічого, — буркнув утікач. — Коли вже почав говорити, то давай далі. Цвяшко.

— Що?

— Хто. Я — Цвяшко Степан, дражнили Цвяхом.

— Чотар.

— Звати як?

— Ну… Мироном.

Новий знайомий провів язиком по зубах, скривився.

— Таки зламали один, москалики. Тримай.

Чотар потис простягнуту руку.

— Отак. Тепер гайда, Мироне Чотар. Погуторимо, сам же підійшов.

Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.

Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:

— Злішим буду.

— Вистачає її. — Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.

— Кого?

— Та злості.

— А ти вважаєш — усе добре? — Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. — Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.

— Якого ще брата? — Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. — Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще — вівці.

— А хто? — швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. — Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали — і хто куди.

— Еге, — гмикнув Мирон. — Бачу, ти саме так і зробив. Чого ж тут, коли мудрий?

— Через вас усіх.

— Чого б це?

— Того! — Степан притулився тісніше, заговорив уже не так голосно, ніби боячись — підслухають, хоч, на думку Чотаря, тут нікого стерегтися не треба. — Кожен думає, що автоматник стрельне першим. Влучить у нього, а не в товариша. Отак чекаєте, хто ж першим почне. Та хто завгодно, аби не я. Хіба ти так не думаєш?

— Я взагалі нічого не думаю.

Бовкнув — пошкодував одразу: Цвяшко тут же причепився до слів:

— Воно й видно! Щоб ти, Мироне, розумів — шофером служив при німцях у Рівному. Сам звідти родом. А до того — учився у Львові. Ще як совєти прийшли, оголосили тоді: мовляв, амба польському пануванню. Всякий українець віднині може здобути освіту. Ну, подався. Потім німці прийшли, і недовчився. Якось вибрався зі Львова назад, мав добрих знайомих, допомогли, пристроїли до машини.

— Та пощо мені все це знати? Теж сповідальника знайшов.

— Не сповідуюсь, ти! — Степан легенько тицьнув Чотаря кулаком у бік. — Розказую, що схожі ми. Ти бачити цього не хочеш.

— Чим подібні?

— Бо ти, братику, напевне теж за німців хребта гнув. Інакше пішов би до лісу, з нашими хлопцями. Але ж кортіло пересидіти війну, і не зиркай на мене, бо я такий самий. Тільки бублика крутив, возив різні газети та книжечки з тамтої друкарні. Ти за що тримався?

— Артіль мали, — неохоче, аби лиш відчепився, промовив Мирон. — Тато, дядько, я.

— Справна артіль, — реготнув Цвяшко. — Так собі бачу, горбатилися обоє, хто як міг, і не визнали таких, як ми, особами, котрі скоїли злочини проти червоних за німецької окупації. Тобі скільки?

— Ти про що?

— Років.

— А. Ну, двадцять п’ять.

— Маю на два роки більше. Як думаєш, чому ось тільки нас із тобою вирішили відправити захищати їхню батьківщину? Бо тут, у тилу, не було кому працювати. Німці, братику, так само не всіх гамузом вивозили в телячих вагонах до рейху. Хтось має тут теж чорну та взагалі іншу роботу за них робити. Москалі не дурніші.

Мирон мовчав. Зараз новий приятель озвучив думки, які раніше відвідували його голову. Ніби читаючи їх, Цвяшко знову штурхнув його в бік.

— Далі слухай. Мені, чоловіче, потім мозок трошки вправили. Коли ось думав — пронесе, забули про мене, відсиджуся. Дулю з маком, не вийшло нічого.

Чотар стиснув зуби. Зараз це говорив не новий знайомий, а його власний внутрішній голос. Те, що мучило й пригнічувало весь цей час, вирвалося назовні, утілившись у побитого солдатами майже ровесника. Тим часом Степан, помітно захопившись, вів далі:

— У місті все ж таки вирішив не миготіти. Чуйка. Перебрався до родичів на село, тут недалеко. Зате від міста, де військкомат їхній, подалі. У селі, значить, пристроїли до діла. Робочі руки завжди потрібні. А по селах різне говорили. То тут, то там листівки. Заклики вступати до повстанської армії, аби зривати мобілізацію совєтам. Моя рідня від того всього старалася триматися далі, війну тихо пережити. Ну, я ж почав головою думати.

— І надумав податися до лісу?

— Та не встиг — гульк, знайшли. В облаву потрапив.

— Оточили село, ходили по хатах, — кивнув Мирон. — Та сама історія.

— Бач, казав я — схожі ми. Але я трошки більше зрозумів, уже не ображайся. Тому й тікав.

— Більше?

— Не перепитуй, далі слухай. Чув про якусь там фільтрацію? Я тобі скажу, що це таке. Дотепер ми з тобою, як і всі інші тут, були потрібні, щоб виконувати різні відбудовчі роботи. Дорожні, будівельні, таке. Пайок, картки, аби штани притримати. Так чи ні?

— Та все так, не тягни кота за хвіст. До чого ведеш?

— Хочу, братику, аби дійшло до тебе, чому нас зараз загребли, а весь цей час не чіпали, лиш тримали на олівці. — Улаштовуючись зручніше, Цвяшко легенько застогнав, зачепивши якесь побите місце. — Я радіо слухаю, висіло біля сільради на стовпі. Не тільки радіо, люди ж лише про війну й говорять. Так на фронті, чоловіче, почався активний наступ. Москалі людей не жаліють, а наших людей — тим більше. Гарматне м’ясо їм потрібне, і ми з тобою тут ох як підходимо. Є в мене дуже велика підозра: визначать тут усіх як нелояльних до радянської влади. Але не арештують, давно б це зробили. На вищу міру соціального захисту, як тут кажуть, ми з тобою своєю працею на німців не заробили. Зате честь першими піти в атаку й геройськи полягти — наша.

— Я чув щось про регулярну армію, запасні полки…

— Та куди тебе в запасний полк! — укотре сплюнув Степан, уже зовсім пожвавившись, ніби не його товкли на плацу якихось дві години тому. — Нас звідси гнатимуть убивати! Чи німці стрілятимуть у груди, чи москалі — у спини, щоб бігли скорше та горлали голосніше! Ось як зрослося все в мене тут, — палець торкнувся середини лоба, — тоді вирішив тікати.

— Далеко не забіг.

— Бо ви всі сидите смирно!

— Знайшовся один бунтівник! Бачили таких!

— Нічого ти, Мироне, ще не бачив. Ну тебе, не хочеш мене чути. Я думав… А!

Махнувши рукою з таким виглядом, ніби поставив на всьому довкола хрест, Цвяшко підвівся, крекчучи й стогнучи, мов старий дід, і пошкандибав у протилежний бік корівника.

Жінки прийшли по обіді.

Їх було не менше від десяти, трималися гуртом, а одна навіть привела із собою двійко дітей, старшого хлопця й меншу дівчинку. Зі свого місця Чотар не міг до пуття розгледіти прибулих і не мав наміру йти ближче до колючої огорожі. Але більшість чоловіків на чийсь окрик: «Гляньте, ідуть!» — посунули в той бік, не зважаючи на вигуки вартових. Тож Мирон скоро опинися позад усіх, за спинами. Боковим поглядом уздрів неподалік Цвяшка — той також не квапився, і, здавалося, знав чи принаймні відчував, що відбувається й чим має скінчитися. Чотар так само не чекав нічого доброго. Та не міг збагнути, з чого тішиться Степан — а новий знайомий втіху майже не приховував.

— СТОЯТИ! НАЗАД!

Це горлали солдати, розтягнувшись уздовж огорожі з автоматами напереваги. Дула наїжачили на чоловічий гурт, але мобілізовані тільки стишили ходу, не припинивши руху. Чоловіки йшли на автомати мовчки, ніби збиралися своєю масою змести їх, а потім — огорожу. Команди не було — один із солдатів звів зброю, давши довгу чергу поверх голів.

З пострілом злилися жіночі крики. Діти кинулися до матері, та не ховалися за неї — роки війни привчили боятися стрілянини, та заразом зробили її частиною життя. Мирон судомно стиснув кулаки, та все одно лишився на місці.

Кілька з тих, хто йшов попереду, впали навколішки, решта вклякла, усвідомивши: стрілятимуть на ураження, майже впритул, і ніхто не відповідатиме. Аж тоді люди зупинилися, перетворившись із рішучого гурту на розгублену юрбу.

— Назад! — повторив тепер уже старшина, вийшовши наперед та вимахуючи пістолетом. — Жити набридло? Подуріли зовсім! Спроба втечі — розстріл на місці!

— А куди тікати?

Від гурту відокремився високий, коротко обстрижений чоловік у брудній шинелі. Говорив голосно, його почули навіть по той бік огорожі, тому налякані зойки відразу стихли. Старшина, не чекаючи нічого подібного, опустив пістолет, жестом звелів солдатам також забрати зброю.

— Ти що сказав? Хто такий? — гаркнув на зухвальця.

— Антонюк моє прізвище. Яків. — І, помовчавши, додав уже не так твердо: — Рахівник.

— Значить, грамотний. — Старшина сплюнув собі під ноги. — Коли так, Антонюк, скажи всім тут: треба сидіти, де посадили, і чекати, поки завтра вас поведуть далі. Там отримаєте новий наказ.

— Нам ніхто не має права наказувати.

Чотар відчув на собі погляд Цвяшка. Зиркнув на нього — Степан криво посміхнувся й для чогось підморгнув. Потім кивнув уперед, закликаючи стежити за розвитком подій. А старшина тим часом закляк, немов отримав раптовий удар чимось сильним по голові. Перетравив почуте й нарешті промовив:

— У мене наказ таких, як ти, розумнику, не чіпати. Бо не можна налаштовувати проти влади громадян, на яких влада повинна спиратися. Тільки ж я порушу наказ, і нічого мені за це не буде.

— Підстава?

— Га?

— Питаюся — на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав — ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше — не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.

Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже — у бік невдоволеного.

— Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти — дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув — війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин — мільйон.

— Капітан перед вами говорив…

— Мовчати! — перервав старшина. — Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, — він тицьнув на Якова дулом, — і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!

Над головами зависла тиша.

— Я тутешній, — промовив Антонюк глухо. — Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?

Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:

— Чому — не можуть? Можуть. Але не положено.

Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер уже для інших глядачів:

— Чули все? Не положено. Ідіть по хатах. І дітвору сюди більше тягати не треба.

У жіночому гурті мов бджоли загули.

— Права не маєте! — вигукнула одна з жіночок. — Вони не арештовані!

— Та навіть арештованим побачення дозволяють і передачі, хіба забула! — пролунало у відповідь.

— У москалі забрили. То, вважай, арештували, — додав хтось із гурту.

— Уляно, пощо дітей привела! Забирай геть! — крикнув Антонюк.

Дружина не послухала. Навпаки — рішуче вивела їх поперед себе, хлопчикові тицьнула в руки невеличкий клумак, а коли заговорила, голос задзвенів:

— Ми нічого поганого не хочемо! Поїсти принесли людям! Навіть німаки пускали нас полонених годувати! І ми всіх годували! Ваших, червоних, так само, і ляхів теж! А ті ж нас тут різали й убивали!

— Уляно!

На його вигук жінка знову не звернула увагу, далі вела своє:

— Бабів боїтеся — діток пустіть! Хай вони все передадуть! Ми тут постоїмо! Чи ви з дітьми будете воювати? Уже скоро рік ячите нам про справедливу владу! Де вона, де?! Ходіть усі!

Махнувши рукою, Уляна закликала жінок ступити ближче до огорожі.

За мить через дріт летів перший клумак.

Автоматники відреагували на різкий рух, натиснувши на спуски. Спершу не витримав один, його в унісон підхопив зовсім молоденький, що стояв поруч. За ним стрельнули інші, але зі свого місця Чотар бачив чітко: саме молодий солдатик не впорався, не підняв дуло, аби черги пішли вгору.

Хлопчик з клунком закричав і осів, завалюючись на бік.

Солдатик утупився в нього, опустив автомат, вирячив очі.

— УБИ-И-И-И… — усі жіночі голоси злилися в один, до нього домішався дитячий плач.

— Гадюка! — заревів Антонюк, сіпнуся на солдатика, та інший, котрий поруч, старший і досвідченіший, збив чоловіка прикладом. Коли той упав, ударив згори. Раз, два, більше не встиг — Якова спритно оточили, прикрили від ударів.

Старшина знову висмикнув пістолет із кобури, пальнув у повітря, рявкнув:

— Стояти! Відставити! Забрали зброю, вашу мать! Подуріли!

Чомусь подіяло — жінки стихли, відступили далі, тільки Уляна сиділа біля підстреленого хлопчика, поклавши синову голову собі на коліна, а донька поруч сіпала маму за лікоть, тихенько підвиваючи.

— Бачите, до чого довели! Якого хера полізли! Сидіть собі тихо! — розходився старшина, далі видавши, як на Чотаря, зовсім уже дурне: — Хіба тут голодом морять? Дурні ви баби! Шкоди тільки наробили! — І відразу, без переходу, ступив до солдатика, затопив у пику: — Не бачиш, куди смалиш? Мене під трибунал підводиш? Ти сам туди підеш, рачки полізеш!

— Товаришу старшина…

— Мовчати! — Від безсилої люті той тупнув ногою, розбризкуючи багнюку. — Забрали б уже вас усіх звідси швидше! Ненавиджу, як набридли, осточортіли, остогиділи хохли!

— Уляно! — знову вигукнув Антонюк, хоч його негайно затюкали.

— Яшко, живий! — озвалася Уляна. — Дихає, Яшко!

На старшину новина подіяла так, ніби другим сильним ударом його привели до тями. Забувши про солдатика, він стрепенувся, крутнувся на каблуку, ступив до огорожі майже впритул.

— Везе ж тобі, бабо! Усім тут пощастило. Не лізь, куди не треба. Чула, мужик сказав — дітей бережи. А ти?

Уляна підвела голову. Далі сиділа, пестила рукою сина, який уже отямився від шоку й розплющив очі, тихенько стогнучи. Дивлячись прямо на старшину, розділена з ним колючим дротом, сказала, мов плюнула:

— Ненавиджу.

Прозвучало, як минулого разу, голосно й дзвінко. Чотареві навіть здалося — луна пішла.

Клацнули автоматні затвори.

Хтось із жіночого гурту знову зойкнув.

Старшина вкотре сплюнув, копнув клумак, що валявся поруч, махнув рукою:

— Та горіть ви всі вогнем! От же ж блядство! Чорт із вами, баби, підходьте по черзі. Ви, — глянув на автоматників, — стали в ряд, зробили коридор. Отуди, між вами, хай кидають. А ви, — розвернувся до мобілізованих, — так само по одному підходьте й беріть свою шамовку. І все, більше ніхто ні з ким не говорить. Виконуйте!

Поки вартові ставали у два ряди, старшина, згадавши щось, тицьнув у ще осоловілого солдатика:

— Ти.

— Так точно, товаришу старшина! — виструнчився той.

— Що «так точно»? Прізвище твоє забув.

— Рядовий Яблочков!

— Як?

Це справді прозвучало кумедно.

— Яблочков, — повторив солдатик, для чогось додавши зовсім не за уставом: — Ваня.

Старшина похитав головою, поклав пістолет, застебнув кобуру.

— Ось що, Ваня Яблочков. Біжи бігом ось до жінки. Дай індивідуальний пакет, хай малого перев’яже. Сам звідки?

— Рязанський. — І тут же, з погано прихованою гордістю, додав: — Село Константиново, чули?

— Хріна мені про кожне село чуть?

— Так у нас же в селі Єсенін народився!

— Куркульський співець ваш Єсенін. Нам політрук казав, — відмахнувся старшина, але обстановка від цього вже відчутно розрядилася. — А ти, рязанський, коли із села, то даси коневі раду. Он там, біля будки, — кивок у бік нашвидкуруч зведеної караулки, — віз стоїть, запряжений. Сам пацана до фельдшера завезеш, потім доповіси.

— А мене не приб’ють? — ляпнув солдатик.

— Приб’ють — не доповіси, — зовсім уже по-простому, ніби переводячи подих після важкої роботи, сказав старшина.

І сплюнув, утративши враз інтерес до всього довкола.

Цвяшко знову підсів до Чотаря, коли табір поволі огорнули сутінки.

— Тримай картоху, — простягнув йому картоплину в кожушках, а коли Мирон узяв, видобув із кишені потовчене яйце, почав лупити.

— Ти так на все глядів, наче радів, — сказав Чотар. — Подобається?

— Еге. — Степан посміхнувся, та знову застогнав, торкнувшись вільною рукою пошкодженого рота. — Щось москалі ниньки добрі. Мене, бач, пожаліли. Дитину не добили, Яшко живим лишився. Бережуть.

— Оце тішить?

— Мене, Мироне, тут нічого не радує. — Він намалював рукою в повітрі неправильне коло. — Тому я й тікав не знати куди.

— Недалеко забіг.

— А тобі наче це до душі. Ну, що зловили мене й боки нам’яли.

— Дурило. — Чотар відкусив шматок картоплини.

— Ти сильно вумний, як вутка. — Цвяшко висипав біля себе яєчні лушпайки, навернув зверху носаком чобота землі. — Хоча… Може, і мудрий. Я тут чув, можуть завтра пропонувати записуватись у самооборону. Місцеву. Залізно на фронт не поженуть.

— «Яструбки»?

— Отож. Хочеш — давай.

— Мо’, з тобою вдвох? До пари?

Степан куснув яйце непошкодженим краєм рота, обережно прожував, знову скривився. Мирон після короткої паузи шарпонув його за лікоть.

— А може — той? Завтра рано рвонемо?

Цвяшко закашлявся від несподіванки, ледь не вдавившись. Чотар постукав його по спині.

— Чого ти?

— Нічого. — Степан перевів подих.

— Злякався?

— Краще скажи, чого це раптом надумався. Сидів собі тихенько — і мов з дуба впав: гайда, мовляв, разом. Чому я маю тобі довіряти? Ти хто такий узагалі?

Мирон знітився. Це вже скидалося на допит — після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх без винятку, хто пережив німців і лишився живий, не примкнувши до жодного підпілля, хоч більшовицького, хоч повстанського, і не воюючи ані за червоних, ані за українських партизанів.

Та аж тепер Чотар мав зрозумілу для себе відповідь на подібні питання.

Ще рік тому можливо було лишатися нейтральним. Ані за тих, ані за сих, сам за себе, чим Мирон потайки пишався, хоч уголос намагався не говорити. Нині ж Степан Цвяшко, якого він до сьогодні знати не знав, заганяє в кут, пропонуючи зробити, нарешті, вибір.

— Підсів — значить, довіра є. А в мене тут родичі. Як удасться втекти — їм попаде. Але якщо не вдасться, уже за тиждень мені дадуть автомат. — Чотар стишив голос, від цього сказане звучало лиховісніше, немов тяжкий вирок. — І будемо ми, як оцей рязанський Ваня Яблочков. Тільки воно, бач, дурне. Тисне на гашетку й не думає. А ти маєш думати, як не крути. Цей без наказу пальнув, з переляку. Тобі накажуть стріляти в жінок і дітей. Перед цим присягу складеш. Ну, що робитимеш?

— Ішов би ти в дупу, — видихнув Цвяшко. — Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.

— Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.

— Давно змикитив?

— Так казав же — недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.

Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:

— Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі — що? Сидіти в криївці, у підвалі, без сонячного світла — скільки? Місяць, рік, два? До кінця життя? Ті, хто нас ховатимуть, ризикують більше, ніж родичі.

— То ти інших жалієш? А може, отак прикриваєшся? Ну, як хочеш. Інший варіант ти вже знаєш: станеш виконувати накази. Чи у своїх стріляти, чи на німецькі кулемети «за родіну, за Сталіна». — Поклавши до рота останній шматок яйця, Степан повільно прожував, знову торкнувся побитого місця. — Ніхто тобі не каже, що треба сидіти, мов щур чи кріт. Я давно готовий шукати лісових, хай зброю дають. І шукав би сам, аби знав тут, у цих місцях, когось. Незнайомих люди по селах бояться, та й по містах так само. Ще свої ж придушать, про всяк випадок. Від гріха, раптом провокатор. — Випаливши все одним духом, він замовк, ніби сам уже був не радий сказаному, відтак подумав, додав: — Тому й шукаю, з ким завтра тікати. Бач, ти ніби думки вмієш читати.

— Хтозна. Може, і вмію. Раніше чого не шукав?

— Кажу ж — думав, комусь приклад покажу. Нас більше стане. Там уже, як відірвемося, усі й розберемося.

— Дурний план.

— Тепер маю кращий. Я ж не заспокоюся, Мироне. Або втечу, або застрелять. Та й ти після того, що тут було сьогодні, теж, бачу, передумав іти в москалі.

— Усяке бачив.

— І я. Але мудро сказав — бачив. Знаєш, збоку дивитись, поки тебе все це не гребе, воно зручно й цікаво навіть.

— Нічого цікавого.

— Еге. Крім того, братику, що все це відбувається не з тобою. Ніби.

— Отож, — зітхнув Чотар. — Ніби. Тому й кажу — тікаймо разом. Не підведу.

Умовляти далі не треба. Відчув, що вже готовий, а Степанові це немов передалося.

— Тоді зранку. — Він накрив Миронову руку своєю. — Раптом ще кого загітую. Та й нині в тих, хто зовсім сліпий, мали б уже баньки відкритися. Нічого: раніше, ніж треба, ніхто не помре.

Легенько стогнучи, Цвяшко відліпив спину від стіни корівника.

Чотар зупинив.

— Степане…

— Ов?

— Обережно балакай. Хтозна, що в кого в голові. Тут двоє з нашого села, один — із сусіднього. Так самі до військкоматів зголосилися.

— Буває.

— Уважай, кажу.

— Та без тебе знаю. Тобі ж повірив. Чи не можна?

— Треба.

Це Мирон промовив упевнено.

Їх підняли вдосвіта.

Світ довкола огортав ріденький, кольору ранкового молока туман. Він стелився низько, нічого й нікого не ховав, навпаки — підкреслював, робив чіткішим неповороткість, якусь приреченість вишикуваної двома рядами колони. Мобілізовані встигли доїсти крихти, що лишилися від учорашньої передачі. Більше нічого не давали, старшина голосно пообіцяв гарячий суп і кашу з м’ясом уже в частині, наказав відчинити ворота.

Він очолив рух.

Вартові, котрі були з ними від учора, у цей час помінялися. На полуторці прибула свіжа зміна. Довелося чекати, поки військові здавали й приймали пост. А тоді взвод, який змінили, розташувався по обидва боки похмурої колони й нарешті, підкорюючись команді, рушили.

Спершу старшина розважався, вимагаючи від мобілізованих карбувати крок, рухаючись стройовим і наголошуючи, що вже почав навчати завтрашніх воїнів військової науки. Та скоро, щойно розподільний пункт зник позаду, вкритий туманом, він припинив, дозволивши йти вільно. Мирон став ближче до хвоста колони, Степан прилаштувався посередині. Рязанський солдатик Яблочков опинився поруч. Ішов, дивлячись прямо перед собою, стискаючи взятий напереваги автомат і час від часу поправляючи ремінь, який сповзав із худого плеча — на ньому висіла шинель явно не за розміром. Зате збільшувала плечі, роблячи їх ширшими й тим самим додаючи рядовому поважності передусім у власних очах.

Звідси на Ковель колона йшла тією ж дорогою, що привели сюди. Треба вийти до основної траси, далі рухатися прямо. Вантажівок для мобілізованих не передбачили. Хоча, як пам’ятав Чотар, коли проводили облави по селах, спійманих саджали в криті кузови полуторок. Цвяшко вважав таку обставину дуже вдалою для втілення їхнього задуму. Не треба складного плану. Як ішли, не забули. Щойно порівняються з лісом, діяти за сигналом і далі покладатися на себе.

За ніч, без особливого успіху намагаючись заснути, Мирон остаточно переконався в правильності прийнятого рішення. І погодився зі Степаном: щойно все почнеться, ні на кого не озиратися. Інакше — затримка, і це означає смерть. Помирати не хотілося. Вдала втеча не означала вірного порятунку від смерті. Але Цвяшко нарешті допоміг Чотареві зрозуміти те, від чого раніше він уперто відхрещувався: коли вже помирати, то за себе й за своє.

Колона завернула на битий шлях, пішла повз високий, порослий молодим лісом пагорб. На цей час від туману лишилися рідкі білі клапті, з-за смерекових та дубових верхівок визирнуло сонце, яке встає і заходить, не зважаючи на війну. Мирон примружився, і тут здалося — він так підморгує сонцю, а воно вітається у відповідь.

На коротку мить забув, де він є та до чого готується.

Проминули пагорб, з протилежного боку відкрився густий ряд дерев.

Степан не попередив нікого — рвучко, стрибком кинувся на Яблочкова, навмисне збиваючи з ніг і, не зупиняючись, широкими стрибками, так, ніби не його менше доби тому побили, помчав під захист лісу.

Чого хотів — домігся: першої миті ніхто нічого не зрозумів.

Окрім тих, хто знав та готувався. Мирон набрав повні груди повітря, ще не остаточно знайшовши в собі кураж. Може, чекав би ще, подумки рахуючи до десяти, тоді — знову до десяти. Але від голови колони вже відділився Яків Антонюк, рвонувши в протилежний бік, відразу намагаючись пірнути за пагорб, зникнути там, і Чотар, нагнувши голову, теж побіг, відштовхнувшись для певності від землі, немов стрибав із горбика в ставок, як у дитинстві.

— Куди! — загорлав старшина десь попереду.

Навперейми Чотареві вже спішив автоматник, готуючись стріляти на ходу, та його звалили двоє, теж наважившись ризикнути. Гримнув пістолетний постріл — це старшина оговтався, палив, як вимагає устав, спершу в повітря. Але частина колони вже розсипалася, хоч інші, замалим не половина, завмерли на місці, розгублено озираючись, та втікачів не наслідуючи.

Мирон озирнувся востаннє, тоді прискорився. Уже петляючи між стовбурами, почув тріскотіння автоматів, змішане з матом, затим — крики тих, кого черги дістали. Кулі свиснули й у нього над головою. Не зупиняючись, Чотар на повному ходу протаранив густі чагарі, перечепився ногою об підступний корінь, упав, сильно забившись. Здалося першої миті — усе, убитий, та враз поруч, над головою, почув різке:

— Уставай! Бігом!

Перевернувшись на спину, розгледів над собою Цвяшка, схопився за його простягнуту руку. Ривком піднявши його, Степан, не криючись, застогнав:

— Ребра… Дідько…

— Ти…

Чотар не договорив — ззаду знову затріщали автомати.

— Я! — гаркнув Цвяшко. — Бігом, кажу! Не зупиняйся!

Де взялися сили, Мирон не знав. Та припустив уперед, заглиблюючись у ліс, так скоро, що Степан відстав. Озирнувшись, щоб почекати, Чотар побачив — товариш махає рукою, наказуючи не зупинятися. Далі біг, скільки було сил, утративши відчуття часу. Лише ліс миготів перед очима, та сонце то пірнало за верхівки, то виринало.

Нарешті, вискочивши на якусь галявину, не встояв на ногах — упав із розмаху на прілу траву, з-під якої де-не-де вже пробивалася дрібна зелень. Віддихався, перевернувся на спину, чомусь зовсім недоречно усвідомивши: вибір зроблено, назад дороги нема, і хай як хотів до останнього жити й не ховатися, однаково не вийшло.

Поруч затріщало, повалився Цвяшко, кинув на видиху:

— Усе!

— Ти вчора думав — усе.

— Забув? Сам біг! Тепер бач, як пішло! У різні боки! Поки всіх ловитимуть, ми прорвемося.

— Нас не ловитимуть?

— Кажу — усіх. Тільки ми перші. Відірвалися. Хіба облава, ліс прочешуть. Та нема в москалів зараз стільки людей. Поки розберуться…

До Мирона почало доходити: а простий план, схоже, таки вдається. Сівши, він потер забите плече. Степан далі лежав, дивлячись у небо.

— Нас не зловлять.

— Чому?

— Бо мене вчора злапали. Бомба, як кажуть, двічі в одну воронку не падає.

Аргумент сумнівний. Проте Чотар промовчав, остаточно віддихуючись.

— Далі як?

— Я тебе маю питати.

— Мене?

Цвяшко теж сів, потім — поволі звівся на рівні, глипнув на Мирона згори:

— Ти тутешній. Сам казав — знаєш, до кого постукати. Я тут, поки мене тягали, чув краєм вуха про Східняка. Знаєш такого?

Чотар справді чув про командира з таким псевдо.

— Особисто ні. Він то тут, то там.

— Його б знайти.

— Саме його?

— Чи когось іншого. Я, братику, у погребі сидіти не хочу. В мене, знаєш, за цей час до совєтів багато чого назбиралося. То як, заведеш?

Мирон теж підвівся.

— Та спершу подалі звідси. Досидимо до темряви, я тим часом розтумкаю, де ми є. Як ніч упаде, спробуємо вийти, є кілометрів за десять на схід один хутір…

4

Луцьк, вулиця Ягеллонська — Гнідава[6]

Чоловік любив її, хотів від неї дітей.

Мабуть.

Вона намагалася в це вірити, переконувала себе в тому. Часом реальність їхніх стосунків із Федором усіляко заперечувала подібні переконання. Але, доходячи до краю, Клавдія Полиніна завжди мала в загашнику останній, залізний аргумент, об який розбивалися всі сумніви.

Аби так не було, муж не пробачив би її.

Раніше він навіть не думав про те, щоб забрати дружину із собою до місця служби. Хоча коли п’ять років тому, навесні, незабаром після завершення фінської кампанії[7], тоді ще лейтенанта державної безпеки вперше відрядили до звільненого від поляків Львова[8], Клавдії виповнилося двадцять п’ять і вона дуже хотіла побачити донедавна закритий для неї буржуазний світ. Мала надію, що Федора залишать там надовго й він, як інші офіцери, випише молоду дружину до себе. Та Полинін, який перед тим розміняв четвертий десяток, був категоричний:

— Москва — столиця. Чого в провінцію рвешся? Я сам без охоти їду, бо накази не обговорюються. Довго не затримаюсь, чекай.

Він мав рацію. Для Клави Буланової, корінної москвички, світ обмежувався рідним містом, лише влітку розширюючись до підмосковних околиць, де її родина винаймала дачі. Ще школяркою тричі була в Ленінграді, і такого уявлення про довкілля дівчині цілком вистачало. Проте в західному напрямку все одно тягнуло, але передусім — щоб на власні очі побачити, як її країна та її армія встановлює справедливий лад на звільнених від буржуазної Польщі територіях.

У вересневі дні тридцять дев’ятого вони лише чотири місяці, як побралися. Клавдія прокидалася без будильника раніше за чоловіка, щоб зібрати його на службу, і за сніданком Федір гордо читав їй «Красную звезду» з повідомленнями ТАРС, де публікували слова Гітлера, тоді ще — друга Радянського Союзу, сказані в Данцигу[9]. Не знаючи, що за два роки той порушить усі мирні угоди, вона піддакувала, коли Полинін цитував німецького вождя: мовляв, він кілька останніх місяців попереджав польського посла в Берліні, що Німеччина змушена буде діяти рішуче, якщо Польща не припинить лінію політичних, економічних і митних репресій. Вона щиро переймалася долею німців, які двадцять років тому лишилися на польській території. І палко вітала повідомлення про перехід Червоної армії в наступ з метою звільнити від польського гноблення населення Західної України й Західної Білорусії[10].

— Ми змушені задіяти армію. Наша задача номер один — навести в колишній Польщі порядок, — пояснював тоді Полинін таким тоном, ніби виступав на партійних зборах чи проводив політінформацію. — Розумієш, Клаво, поляки не змогли за весь цей час показати себе повноцінною державою. Ну не вийшло в них, бо в панів ніколи не виходить. Демократія завжди сильніша, і настане час — ми ще й фінам це доведемо. Є така думка, тільки це військова таємниця, — поправлявся відразу, і Клавдія мліла, усвідомлюючи власну причетність до чогось секретного й водночас державного, важливого, без перебільшення — етапного. — Аби так не було, Польща протрималася б більше, аніж два тижні. Пшик!

Він робив губами кумедний звук, немов випускаючи дим. Ця манера неабияк розважала Клавдію. Перетворюючи її чоловіка зі страшного, як вважалося, співробітника органів державної безпеки на милого, домашнього, затишного Федю — справжнього тут, із нею, коли ніхто не бачить, бо служба вимагає від Полиніна триматися суворо й виявляти прихованих ворогів.

Він тоді так і не взяв молоду дружину із собою, вперше і не востаннє в довоєнні роки залишивши вдома саму. На щастя, щоразу не надовго, зазвичай на два-три місяці, хоча були й короткі відпустки. У такі дні, відзвітувавши начальству, Полинін завжди викроював для Клавдії день, а то й два, які вони проводили разом. Федору якимось незрозумілим їй способом удавалося діставати дозвіл на службове авто. Якщо було літо, вибиралися за місто, купалися, каталися на човні, він вправно веслував і завжди примудрявся так ударити веслом по воді, аби оббризкати її — ніби ненавмисне.

Клавдія закохалася в того, хто її захистить. Уважала Федора Полиніна тим лицарем без страху та докору, на яких тримається безпека держави, у якій вона виростала. У Москві вона народилася, дитяча пам’ять зберегла картини розрухи й голоду тих часів, коли більшовики тільки намагалися зберегти захоплену владу, а містом гуляли чутки про людожерів, що полюють на маленьких дітей.

Батькові пощастило — працював у друкарні. Її працівники мали непогані як на той час пайки. Але мама однаково вирішила краще не шукати поки служби, воліючи від гріха подалі тримати трирічну Клаву вдома. Тож потім, багато пізніше, познайомившись на інститутському балу з блискучим молодшим лейтенантом держбезпеки, побачила в ньому того, із ким почуватиметься в безпеці.

Тато на той час десять років, як помер — надихався свинцевими випарами в друкарні, це зруйнувало його ізсередини. Мама сумно хитала головою, тримаючи себе так, ніби знала більше, ніж хотіла чи могла сказати. Проте від шлюбу не відмовляла, тим більше, що Полиніну надали службове житло — окрему квартиру в старому купецькому будинку на Ординці. Коли молодята заїхали туди, Клавдія на початках кілька разів ловила на собі недружні погляди нових сусідів, здебільшого старших жінок. Краєм вуха чула, нібито перед ними там жила родина інженера, який виявився японським шпигуном, передавав ворогу секретні проектні розробки й листувався зі зрадником Люшковим, котрий з Японії готував замах на товариша Сталіна в Мацесті[11].

Попри це, Клавдія Полиніна не сушила собі голову й не переймалася сумним. Вона змирилася з чоловіковими відрядженнями й не зважала на те, що коло повсякденного спілкування не виходило далеко за межі дружин і подруг його товаришів по службі. Щиро вважала тих, хто косо дивиться на працівників НКВС, або надміру переляканими, або прихованими ворогами. І вже справді не хотіла нікуди їхати з Москви, бо чого шукати добра від добра.

Ілюзії розвіялися за кілька найдовших і найстрашніших, як думала Клавдія тепер, днів у її житті.

Перша воєнна осінь.

Жовтень сорок першого.

Тут, у Луцьку, вона чомусь частіше згадувала, як ранком побачила у своєму дворі те, чого не могла уявити в страшних снах: ті самі сусіди, котрі змирилися й навіть почали ввічливо всміхатися, викидали з вікон портрети Сталіна. Горіли червоні томики його праць, поруч зносили книжки з витисненими портретами Леніна й Карла Маркса на цупких, здавалося, — вічних обкладинках. Першим бажанням було негайно дзвонити в міліцію або гукати найближчий військовий патруль, щоб наруга припинилася, а ворогів заарештували. Та, зустрівшись із багатьма парами очей, які випромінювали водночас ненависть і торжество хай маленької, але перемоги, Клавдія позадкувала, для чогось кивнула і, ненавидячи сама себе, дружину офіцера, за слабкодухість, квапливо вибігла на вулицю.

Тут був справжній кінець світу.

Уже забувши, що збиралася до мами, Клавдія цілий день, до ранніх жовтневих сутінок, ходила Москвою, то тут, то там натикаючись на видовища мародерства — чоловіки та жінки тягнули із залишених крамниць усе, що можна було забрати, а там, де нічого не було, просто били вікна й зносили двері. Повз неї в бік Володимирського тракту, Рязанського та Єгоріївського шосе рухалися вантажівки та службові ЗІСи. Це була масова, хаотична втеча, і втручання військових вона бачила лише раз — коли шлях одному такому легковику раптом перекрив натовп п’яних робітників.

З салону витягали чоловіка в цивільному, який репетував та погрожував усіх розстріляти, а його жінка, у хутрі, притискаючи до себе іншу шубу, дорогу, каракулеву, відбивалася ногами, аж злетіли туфлі. Її витягнули, забрали шубу, почали волочити за ноги кудись у найближчий двір — і аж тоді нагодилися солдати. Клавдія боялася, що погромники помітять її, після чого вона повторить долю цієї дами. Та бігти не могла, раптом віднялися ноги, тож притиснулася до стіни й затамувала дихання.

Патрульні в людей не стріляли — лише кілька пострілів у повітря. Мабуть, самі не хотіли ризикувати, бо, як устигла пересвідчитися Клавдія, вулиця правила бал у раптово спорожнілій Москві. Влади не було, а вулиця встановлювала власні закони. Відбити втікачів удалося, хоч їхній скарб військові мовчки дозволили забрати. Чоловіка це влаштувало, він силоміць заштовхнув дружину, вже без хутра, у порваній сукні, назад у салон і рвонув уперед.

Ту ніч Клавдія не спала, боячись, як би не почали ломитися у двері. Наступного дня переконалася: страхи мали під собою підстави. Дійшовши таки до приятельки, яка мешкала недалеко, почула від неї: мовляв, уночі вбито двох офіцерських дружин, причому одна була заміжня за вищим чином НКВС. Люди палять документи, а в перукарні, які ще дивом працюють, не пробитися: жінки роблять зачіски, черги стоять на тротуарах, наче за хлібом.

— У багатьох розв’язалися язики, Клаво. — Подруга говорила на диво спокійно. — Кажуть, німці вже в Хімках, не сьогодні — завтра будуть тут. Боятися їх не треба, бо страшніше, ніж у тридцять сьомому, вже не буде.

— Що ти таке плетеш! — шикала на неї Клавдія, та приятелька відмахувалася:

— Сама подумай. Розплющ очі. Чим, по-твоєму, займався твій чоловік або мій? Нехай він тоді ще в органах не служив, бо мій так само. Але ж їм тоді місця розчистили. Ти забула, як «Правда» друкувала смертні вироки? Переживемо.

— Гітлера? — Клавдія робила круглі очі.

— Так он Париж переживає. Москва теж вистоїть.

Вона не хотіла це слухати, навіть не витримувала — затуляла вуха. Не допомагало. Реальність стрімко вторгалася, руйнуючи за короткий час усе, у що Клавдія вірила та до чого звикла. З чоловіком не було жодного зв’язку — Полинін служив десь в особовому відділі, за його ж словами, наводив порядки на фронтах, борючись із дезертирством та іншою зрадою. І в ті моторошні дні зради не бракувало в самій Москві, але Федір дав про себе знати вже в листопаді. Та навіть не маючи поняття, де чоловік і чи живий, їй не стріляло в голову втекти разом з усіма. Хоча б через те, що на іншому, новому місці себе просто не уявляла.

Тепер доводиться приживатися в Луцьку.

А тоді, чотири роки тому, в жовтні, коли Полинін був невідомо де, Клавдія не знала, що робити, поруч якось так сам по собі з’явився той лейтенант медичної служби.

За два наступних роки було ще троє, теж офіцери.

Майор Полинін знав лише про останнього.

Дружині пробачив.

Його за якийсь час арештували.

Федір повідомив про це спокійно. Пояснив — менше базікати треба, на війні довгий язик прирівнюється до зради. Може, розжалували і в штрафбат запроторили.

Могли й у табір.

Чи — вища міра.

А потім Полинін заговорив з Клавдією про дитину.

— Вам подобається тут?

Капітан Нечаєв знизав плечима.

— Ваш чоловік, Клавдіє Артемівно…

— Скільки можна! Я не схожа на Артемівну!

Кажучи так, вона грішила проти істини. Дзеркало ясно показувало — свої тридцять їй не даси, щонайменше — під сорок. Але війна не молодила нікого. Ось, наприклад, Марту вважала ровесницею, а їй лише за двадцять перевалило…

— Знаєте, ви дружина мого начальника. Старшого за званням. Я не можу, не маю права на фамільярності.

— Як для не лише підлеглого, а й колеги мого чоловіка ви занадто… як би це сказати… Манірний.

— Тобто?

— Інтелігентний. — Клавдія всміхнулася.

— Хіба в нашій роботі не може бути, як ви сказали, інтелігентних людей?

— Чому. Можуть. Поки не почнуть цю роботу.

Вона віднедавна не боялася ступати на слизьке й навіть сама час від часу дозволяла собі провокувати чоловіка. Уже навчилася надавати кожній небезпечній за змістом фразі іншого, переважно нейтрального звучання.

— Даруйте, Клавдіє Ар…

— Клавдія.

— Так, Клавдіє. — Капітан пристав на її гру, якщо це, звісно, була гра. — Не зовсім вас розумію. Ви хочете сказати, що наша служба якось псує людей, котрі вважають себе порядними й інтелігентними?

— Зникає ілюзія білих рукавичок. Ну, хіба можна стояти на сторожі безпеки держави й при цьому не забруднити рук? І варто усвідомити: маєте справу не з тим брудом, від якого потім можна легко відмити руки.

— Я не такий наївний, яким ви мене бачите. Зрештою, бачив усякого й приймав, повірте мені, не дуже делікатні рішення.

— Чого ж, вірю, — зітхнула Клавдія. — Через те називати дружину старшого за званням на ім’я — не найбільший гріх нинішнього часу. Домовмося про це.

— Добре, — легко погодився Нечаєв. — Але в такому разі я — Андрій. Таке просте ім’я.

— Аби не бентежити нас обох, Андрію, то називатимемо одне одного на ім’я, коли ми отак, як зараз. Самі.

…Вони зустрілися випадково, біля замку Любарта. Квартиру Полиніну виділили в центрі, в одному з уцілілих будинків на вулиці, яку тут за звичкою називали Ягеллонською. Дізнавшись від нових знайомих, що Марта живе десь у Гнідаві, подумала — у чорта на рогах. Та потім освоїлася й переконалася: дійти туди можна хвилин за двадцять, і піша прогулянка була приємною. Клавдія могла йти коротшим шляхом, та щоразу навмисне робила гак. Їй подобалося ходити саме тут, повз давні мури. Від холодного каменю віяло чимось справжнім, відчуттів вона не могла собі пояснити, а після кількох спроб уже й не хотіла.

Досить того, що міцна стіна додавала їй втраченої за роки війни впевненості будь у чому взагалі. Лише заради того не варто шкодувати, що переїхала з Москви в хай старовинне, не звичне окові, та все ж не близьке за духом, до того ж — виклично провінційне, як вона вперто вважала, місто. Та інакшого вибору все одно не мала.

— Ми не самі, — з усміхом заперечив Нечаєв. — Люди ж кругом.

Вони саме йшли повз базар, і слова прозвучали двозначно.

— Я фігурально, — виправилася Клавдія, і щоб далі не гратися в слова, різко змінила тему: — Ви кудись по службі?

— Я, власне, на службу. Звітуватиму вашому… тобто… товаришеві майору.

— Про успіхи?

— А, нема чим похвалитися, — відмахнувся Нечаєв. — Тут інша специфіка. Не так у конкретному місті, як загалом у краї.

— Ви теж помітили? — Клавдія трохи вповільнила ходу. — Знаєте, мені теж непросто. Тобто… — Вона знову замовкла на коротко, обдумуючи, як правильніше сказати. — Я за ці півроку звикла. Але дивна річ.

— Яка?

— Ну… Щоразу, коли мені так здається, неодмінно трапляється щось, що доводить: мені не скоро вдасться добре розібратися в тутешніх звичаях. Хоча… Ніби нічого особливого. Такі самі люди. Як кажуть, брати-слов’яни. Російською погано говорять, при тому, що до війни сюди відряджали, я чула, десятки вчителів. Більше польську розуміють, навіть німецьку.

— Це погано?

Клавдія наморщила лоба.

— Напружує. Враження, наче до собак говориш.

— Ох і порівняння у вас!

Вона знітилася, зрозумівши: знову бовкнула не те, що справді хотіла сказати.

— Андрію, я не те хотіла сказати.

— А що?

Їй здалося, що капітан грався з нею. Точніше, ловив на різних дурницях, будуючи потім якусь власну гру. Майор Полинін останнім часом теж грішив подібним. Хоча до того, як про все дізнався, Клавдія нічого такого за чоловіком не помічала.

— Собака розуміє майже все, що ви до неї говорите, — пояснила спокійно й стримано. — Навіть готова слухати вас, виконувати ваші накази. Проте у відповідь нічого сказати не може. Або ластиться, або гарчить.

— Аналогія приймається, хоча щодо цілого народу…

Нечаєв кахикнув, зупинився, щоб прикурити. Клавдія почекала, потім, коли рушили далі, мовила:

— Згодна, звучить не дуже. Та хіба лише я порівнюю людей із тваринами? Кажуть же — вірний як собака. Або — злий як пес. Чи ось: боягузливий мов заєць, хитрий наче лисиця, гидкий що жаба.

— Не такі вони вже гидкі.

— Бр-р-р! І тим не менше, сприймайте моє порівняння саме так. Як байку.

— Тим більше, що наші враження й оцінки тотожні. Просто дотепер не мав, із ким отак запросто це обговорити.

Вони дійшли до потрібного Клавдії перетину вулиць, одна з них повертала до мосту через Стир. Звідси над дахами, між телеграфними стовпами, удалині добре проглядався гострий шпиль костелу.

— Ось і поговорили. Далі мені туди.

Вона кивнула праворуч, у напрямку сірих мурованих сільських будинків.

— Секретні справи? — підморгнув Нечаєв.

— Та ну вас! — Клавдія легенько хлопнула його затягнутою в тонку рукавичку долонею по плечу. — Ви всюди бачите секрети.

— На те й секретна служба, — картинно розвів руками капітан.

— Там далі живе Марта, наша… моя праля. Дружина одного офіцера з комендатури порадила.

— Отже, спільну мову з місцевим населенням ви все ж таки знайшли.

— Дівчина грамотна, на диво привітна. Таке враження, ніби на неї вовком дивляться через те, що пере офіцерським дружинам. Тільки заробляти на життя — не злочин. При німцях, до речі, вона теж прала. Мама в неї тоді хворіла. Недавно померла, так Марта сказала.

— І жінка майора державної безпеки, великого цабе тут, у Луцьку, отак, сама, ходить до пралі?

— Це рішення Федора… Макаровича. До нього, між іншим, прислухалися.

— Тобто?

— Я свідома того, як усе це виглядає збоку. — Зараз Клавдія говорила сухо, дивлячись Нечаєву в очі. — Офіцерські дружини мають служниць серед місцевого населення. Саме так, служниць, я підкреслюю це. Ми їх так не сприймаємо, бо радянська влада ліквідувала класове суспільство.

— Тепер ви схожі на нашого замполіта.

— Але кажу так, як є, — відрізала вона. — Хтось строчив рапорти подібного змісту в Москву. Мовляв, зажерлися визволителі, багато собі дозволяють на звільнених територіях. Чоловік показував один такий папірець, прізвище затулив пальцем. Якось обійшлося, і не Марта чи такі, як вона, ходять до нас, забираючи й приносячи прання. Одні посилають денщиків, чи як їх там, ординарців. Чоловікових, звісно. Інші, як ось я, ходять самі.

— Тобто щоб не здаватися аж такими пані.

— Це теж. Та важливіше — місцеві дівчата й жіночки не ходять додому до військових. Тим більше — офіцерів держбезпеки. І не мають можливості пронести туди вибухівку чи щось таке. Мій чоловік попередив про це. Відтепер усі, кого обпирає Марта, демократично ходять до неї самі.

Нечаєв кинув недопалок під ноги, розтоптав чоботом.

— Отаке. А я оце говорю з вами й думаю: хоч комусь удалося налагодити контакт із місцевими на принципах довіри. А бач, виявляється, ви ходите до пралі, бо тут навіть прачкам довіряти не можна остаточно. Оце так виверт.

— Дивно, що доводиться пояснювати подібні речі вам, офіцерові НКВС.

— Місцева специфіка, ніколи її не збагну.

— І ще важче вам зрозуміти: у мене не аж так багато справ. Це зайвий, не найгірший привід прогулятися.

— Ілюзія зайнятості.

— Швидше — спроба жити в мирі, наблизити кінець війни.

— Поки останній бандит не вийшов із лісу та не склав зброю, миру не буде.

— Дуже оптимістично. Умієте заспокоїти жінку.

— Я реаліст. Служба така, ілюзіями не живемо.

— Знаю. Дякую, що провели. Бувайте.

Махнувши рукою, Клавдія рушила далі.

— Заждіть, одну секунду.

Вона повернулася.

— Так?

— Я холостяк.

— Знаю. — Вона посміхнулася.

— Дуже вдало вас зустрів. Недавно тут, сам собі перу. Самі розумієте, як воно виходить у чоловіка. Ще й служба ця… Словом, давно шукаю, хто б мене обпирав. Якщо ви вже довіряєте тій Марті. І якщо не дуже дорого…

— Домовитесь. Ходімо зараз?

— Трохи згодом. Але ловлю на слові. Наступного разу проведете мене. Бо вони тут військових стережуться. А так буде від вас рекомендація.

— Ха. Дружина майора рекомендує пралю його підлеглому. Оригінально й цікаво.

Клавдія простягнула Нечаєву праву руку, переклавши пакунок у ліву.

Капітан легенько стиснув її заховані в рукавичку пальці.

5

Урочище Гірки, район Ковеля

Хорунжий Остап запізнився на добу.

Коли призначалися подібні зустрічі, поправка на час робилася завжди. Ніколи не виключалася можливість, що хтось міг узагалі не прийти. Наприклад, наскочити на засідку, встряти в бій, отримати інше завдання чи загинути. Траплялися випадки, коли на місце здибанки не виходив жоден із відділів. І Коломієць чесно зізнався собі: чекаючи Остапової появи, його вояки нарешті дістали рідкісне щастя — перепочити.

Перед тим ті, хто вцілів під Мокрецем, майже добу кружляли лісом, то тут, то там нариваючись на червонопогонників. Ті, кому вдалося загнати Східняка в пастку, випускати здобич так просто не збиралися. Обклали грамотно, зі знанням не лише справи, а й місцевості. Тож Максим міг дякувати хіба Богові — вислизнули завдяки його ласці, не інакше. До того ж великим щастям вважав те, що більше жодного бійця не втратив, хіба одного легко поранили, але суха гілка глибше дряпає.

Також придалося, що Довбуш іще до війни працював тут у лісництві, тож провів через болото, ще й уночі — ішов упевнено, інші рухалися за ним слід у слід, тихо, на звук. Коли зрозуміли — вирвалися з кільця, Коломієць усе одно не дозволив довго розхолоджуватися: солдати могли розширити коло пошуків. Своїми висновками ні з ким не ділився, та якщо НКВС затялося ловити саме його, Східняка, довго тепер не заспокояться. Адже йдеться не про знищення однієї з бандитських груп. Тут конкретне завдання, і за невиконання можуть намилити шию.

Дозволив перевести подих, коли вийшли з небезпечного району. Хоча зараз для повстанців не було безпечної місцевості, та все ж що далі в ліс, то спокійніше. Принаймні поки що. Сам поспав чотири години, потім розбуркав Грака, разом визначили по карті, де вони точно є. Тут знову вдало: один маршовий кидок відділяв від Ставчан — села, де відділ мав легендовану агентуру та зв’язкових. Грак за звичкою поставив усе під сумнів:

— Воно, може, і добре, друже Східняк. Бо ж людей треба вже погодувати. Та може й так бути, що всі вже в москаля на олівці. Ось же один такий зрадив. Інші так само не святі.

— Голови не мороч, — буркнув Максим, у глибині душі поділяючи його побоювання. — Тоді вже давай через одного паршивого цілу Волинь у зрадники запишемо.

— Цілу — не цілу, тільки ж не за`йди в «яструбки» йдуть.

— Тобі б у нашій СБ служити.

— Та де! Боже збав! Мене так найпершого в зрадники запишуть, тю на тебе!

Але, передихнувши, вояки з’їли залишки харчів. Тож питання вирішилося саме по собі: Довбуш узяв двох, виступили в авангарді, дісталися до Ставчан, провели розвідку й повернулися з хлібом, солониною та картоплею. А ще Довбуш приніс грипс, доставлений два дні тому адресно для Східняка. Звісно, той, хто посилав повідомлення, не знав і не міг знати про засідку, в яку вскочив відділ. Та напевне знав, у яких краях знаходиться група. Значить, раніше чи пізніше на зв’язку з’явиться.

Припущення правильне: Максим справді мав намір потім рухатися на Ставчани.

Про це повідомив командування.

А хорунжий Остап, маючи однаковий із ним ранг, за статусом був вищий. Цього досвідченого командира Головний штаб Волинської округи наділив більшими й ширшими повноваженнями. Зокрема, він мав право приймати рішення сам, на власні розсуд і відповідальність, не узгоджуючи з керівництвом. Коломєць, своєю чергою, принципово не гнався за вищими посадами. Чудово розумів: значення має лише те, що ти робиш і як воюєш.

До вказаного в грипсі урочища дісталися за один перехід. Тут іще раніше облаштували базу, знайшлися сухарі й тушонка. Уже на місці Максим нарешті дозволив людям випити — горілку роздобув у селі. Пияцтва загалом не заохочували, та у відділі Східняка воно й не було постійним. Вояки могли випити з нагоди свята, поминаючи полеглих, найчастіше — коли боліла рана, адже лікували в польових умовах, або ж перед сном. Тим, кого поставив на варту, не перепало, узяли своє, як змінилися.

Отак і перебули добу.

Ті, на кого чекали, з’явилися на світанку. Бійці виглядали не менш змученими. Проте сам командир тримався так, ніби ладен не спати по кілька діб. Може, так і треба. Проте ця риса, якою багато хто відверто захоплювався, а молодші один час намагалися навіть переймати, стримувала Максима Коломійця від тісніших, ніж того вимагали тактичні завдання, стосунків із Данилом Червоним на псевдо Остап.

Уперше Східняк зустрів його позаминулого літа, коли той зі своїм відділом дуже вчасно прийшов на допомогу. Червоні партизани затискали в кільце вимучений напередодні боєм із німцями загін Хмари, куди потрапив Максим і де пройшов бойове хрещення в повстанській армії. Він був звичайним стрільцем, уже потім дослужився до хорунжого, проявивши себе. Тож Остап не мав особливої потреби з ним говорити. Але вже тоді Коломієць побачив перед собою справжнього воїна. Постава кидалася в очі: такого чоловіка важко було уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або — на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Так само не міг він бути шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу.

Згодом, перетинаючись з Остапом ще кільканадцять разів, Максим переконався остаточно: побачивши його в піджаку та при краватці, перше, що зробив би, — порадив негайно перевдягнутися. Адже сам на себе він може бути схожий тільки коли одягнений в однострій, під ним — плетений светр. Міцний тулуб обтягувала портупея, галіфе заправлені в офіцерські чоботи.

Вони були майже ровесники. Не маючи змоги витравити із себе міліціонера, Коломієць фіксував особливі прикмети всіх, із ким зустрічався, подумки клянучи за дурну звичку. У Червоного вирізнявся ніс із невеликою горбинкою, коротко стрижене чорне волосся починала бити рання сивина.

Чоловіки привіталися стримано, не обнялися. Коломієць давно знав, що Червоний не грішить сентиментальністю й рефлексії йому не властиві. Він так тримався з усіма, рідко кого наближаючи. Не любив прив’язуватися, бо тим болючішою буде втрата — а втратити того, до кого прикипів, на війні дуже просто й швидко. Натомість сам Східняк волів зберігати між ними дистанцію, бо, розуміючи й приймаючи хорунжого таким, яким він є чи хоче виглядати, усе ж уважав Остапа пихатим, від того — занадто категоричним та певною мірою зарозумілим. Та хай там як він чи хтось інший ставився до Червоного, від того все відскакувало.

Його байдужості до всього, крім боротьби, Максим часом навіть заздрив — інколи дозволяв собі розслабитися та й загалом почувався більш вразливим.

Давши потрібні розпорядження своїм воякам, Остап відкликав Східняка вбік. Вони перетнули урочище, зайшли за пагорб, трохи заглибилися в ліс. Тут Червоний повернувся й без передмов, за своєю звичкою, промовив:

— Перемовин з ляхами поки не буде.

— Так нічого дивного.

— Я кажу не для того, аби когось здивувати.

Коломієць зітхнув. Йому не подобалася Остапова манера вести розмову так, ніби всі довкола мають знати, що він хоче сказати, і приймати це без жодних застережень. Тим не менше, у цьому випадку спеціальних пояснень і не треба. Про можливе перемир’я з Армією Крайовою заговорили невдовзі після початку радянської військової блокади — поляки, ніби змовившись із Червоною армією, почали нападати на українські села, виганяючи з територій, які вважали польськими коронними землями. До того часу війна з польською самообороною не припинялася, лиш взаємні напади могли бути більш або менш інтенсивними. Але тепер уже обом лісовим арміям доводилося протистояти регулярним, ще й спеціально знятим із фронту військовим частинам.

Хто і на якому етапі почав розмову про можливість бодай тимчасового перемир’я з польською стороною, Максим не знав. Кілька разів доводилося стикатися з поляками в бою. Та все ж здебільшого він, як правдивий знавець звичаїв саме радянської влади, міг принести й приносив більше користі, воюючи проти НКВС та зриваючи плані москалів. Проте доходили чутки про періодичні спроби окремих командирів почати переговори з польською стороною на Закерзонні. Згодом дізнався: Головна Команда УПА хоч і не давала з цього приводу офіційного наказу, проти подібних ініціатив на Волині не виступає.

Щоправда, успіху в перемовинах тут так і не досягли.

Навіть більш досвідчені командири, вихідці з місцевих, у різний час у розмовах із Коломійцем не покладали великих сподівань на спроби знайти спільну мову з поляками. Та й сам Східняк за майже два роки встиг переконатися: домовитися не лише з Армією Крайовою, а й з мирним польським населенням не вийде скоро, якщо вдасться колись узагалі. Звісно, Максим знав про окремі випадки, коли поляки переховували українців і навпаки. Та зазвичай дружби між ними не було, і Коломієць уже облишив спроби зрозуміти причини й шукати якихось рішень.

Раніше він знав про спроби керівництва організації сісти за стіл переговорів з угорцями. Та до спільних бойових дій не дійшло, бо Червона армія почала наступати так стрімко й безжально, що плани довелося терміново змінювати обом сторонам. Але коли йшлося про поляків, ті заявили претензії на територію, що входила в довоєнні кордони Польщі. Москва гралася до останнього, натякаючи на таку можливість, аби заручитися лояльністю польського населення під час війни. Та в останній момент Сталін лишив установлені 1939 року кордони[12]. Натомість полякам пообіцяли частину земель, які раніше були німецькими.

Це був мозоль, на який давили весь час.

Хто-хто, а Коломієць, колишній працівник системи, з якою тепер воював зі зброєю в руках, чудово розумів: обдурять. Проте пояснювати це полякам — марна справа. Він просто дивувався рішенню командування зробити бодай півкроку й першими простягнути руку лютому ворогу заради спільного протистояння ще лютішому.

— З нашого боку зголошуються йти командири, яких уповноважує вище керівництво, — між тим вів далі Червоний. — Ляхів же доводиться постійно вмовляти. А як домагаєшся, то приходять ті, хто не має жодних повноважень. Повіриш, іноді кортіло просто на місці покласти таких.

— Та повірю, чого ж.

— Дарма час гаємо.

На це Коломієць промовчав, а Остап і не чекав якоїсь відповіді, сказав, ніби підводячи риску:

— До того ж Сороки вже нема. То на ньому все трималося, він Провід переконував, що переговори потрібні. Отак, добалакався.

Максим знав курінного Сороку особисто.

До свого рейду на терени Київщини[13] й після повернення доводилося воювати разом, навіть якийсь час під його керівництвом. Узимку, коли армія змушена була міняти тактику й подрібнитися, вони розійшлися. І ось тепер…

— Коли? — запитав глухо.

— П’ять днів як. Тому я тут.

— Тобто?

Остап потер горбок на носі, ніби не знав відповіді, а шукав її.

— Загинув Сорока не в бою, друже Східняк. Його вбив у спину чекістський агент. З місяць, виявляється, утирався в довіру. Заслали до відділу Сороки зі спеціальним завданням. А це означає — добре готувалися. І знали, де найкраще шукати сотника, яким шляхом ліпше на нього вийти. Не хочеться визнавати, але — з біса добра робота.

— Що ж тут… — почав Максим, та враз осікся, глянув на Червоного, подумав і ствердно кивнув: — Згоден. Недооцінювати ворога гріх. Справді, добряче приготувалися.

— І така операція не єдина, — відчеканив Остап. — Нас затискають не лише ззовні. Нищать кращих командирів по одному, зсередини. Совєцька агентура тепер усюди, і нам лишається хіба зважати.

Раптом стрельнуло — Коломієць провів паралель з тим, що сталося з його відділом зовсім недавно. Ще й приблизно в той самий час, як убили сотника Сороку. Вголос говорити не хотів. Комусь би іншому, може, сказав би. Та Червоному зась, бо негайно осадить. Мовляв, ще зрозуміє, коли полювали на таких, як Сорока чи як сам Остап. Але хорунжий Східняк для НКВС не та здобич. Ну, принаймні сам Червоний схильний так уважати, тут Максим навряд чи помилявся в прогнозі.

— Будьмо ще більш обережні, — відповів натомість.

— Я тебе, друже Східняк, не попередити прийшов.

— Тоді не зовсім розумію.

— Пояснюю. — Остап заговорив різко, рубаючи фрази. — Убивця далеко не втік. Його захопили.

— Хто такий?

— Та яка тобі різниця, як покійника звали. — Червоний повів плечима. — Віддали в СБ. Довго не протримався там на допиті. Зізнався: вербував його особисто майор Полинін. Його інструкції виконував. Назвав також такого собі Михайла Голяка як свій контакт у Луцьку. З майором говорив лиш раз, далі накази передавав Голяк.

— Чув про такого. — Коломієць вирішив не поспішати ділитися з Червоним здогадом, до якого дійшов сам. — Псевдо Зубр, за завданням командування здався й перейшов на легальне становище.

— Перекинувся до москалів, зараз працює на них, — відрубав Остап. — Це вже перевірено. Знає забагато, бо відповідає за чималу ділянку роботи. Тихою сапою виказує підпільні групи. А з ними, своєю чергою, майор Полинін із НКВС та його спеціально навчені люди починають ігри. Той Зубр за короткий час добряче підсидів.

Остап замовк, переводячи подих, і Максим скористався цим, таки вставив:

— Я вже в курсі. Тобто здогадався. На засідку в Мокреці ми налетіли не без його участі.

— А видиш, — кивнув Червоний. — Є наказ його ліквідувати.

— Логічно.

— Маємо одну перешкоду. Тепер довкола Голяка забагато очей. Хтозна, чи зрозумів Полинін, що наша СБ його агента розкрила, чи просто вирішив краще дбати про цінного кадра. Але штука така — у самому Луцьку до нього не підібратися. Можна, — тут же виправився, — проте не за нинішніх умов. Коли кожна людина на вагу золота, нас тиснуть з усіх боків, доводиться крутитися, мов той вуж на пательні. Ризиків більше, і заради страти одного зрадника не варто класти голови. Без того кладеться чимало.

— До чого ведеш?

— Є розпорядження показово карати родини зрадників.

Остап промовив це дуже спокійно. Максим тут же відзначив про себе: навряд чи комусь іншому вдалося зберегти при такому незворушний вираз обличчя.

— У нього є сестра Ярина. Мала зв’язок з одним із наших, хтось виказав, забрали. Нині, за відомостями, сидить у Луцьку, в тюрмі. Та, кажуть, дівчину вже не чіпають. І не про неї йдеться. Інші родичі повернулися додому. Їх, бач, пожаліли. Чи розуміють, що Голяк зрадник, в СБ поняття зеленого не мають. Проте й не помічені в аж таких великих симпатіях до повстанської армії.

— Хіба це привід їх карати? — не стримався Коломієць. — Друже Остап, люди вже втомилися від усього. Вони байдужіють. Чия влада, поволі стає все одно. Аби мирно жити й працювати. Я з цим не згоден, ти так само. Але іншої реальності тепер не маємо. І не знаю, коли матимемо, і чи матимемо взагалі.

Червоний примружився.

— Бач, Східняче, — націлив на нього вказівний палець. — Щойно сам сказав про байдужих. Їх породжує зневіра. Та якщо за таке не карати, байдужих ставатиме дедалі більше. За нинішніх умов то є правдива зрада.

Максим легенько прикусив нижню губу.

— Ти хочеш залякати людей, котрі без нас налякані? Хіба не знаєш про фальшиві боївки, які під виглядом повстанських відділів розстрілюють людей цілими родинами, палять хати, хутори, навіть села?

— Мені не знати. Саме з такими воюю, маю своє завдання. Тож ліквідацію родини зрадника Голяка доручено твоїй групі.

— Хто так вирішив?

— Ось про це звітувати тобі зобов’язань не маю.

Ах ти ж…

Коломієць бачив награний спокій Червоного. Насправді ж чітко розумів: тому самому не до вподоби наказ, але виконати треба. Тож найкраще в такій ситуації передоручити комусь чужому. Звичайному собі східнякові, який не має в краї ані рідних, ані близьких, ані знайомих. Заразом укотре пройде перевірку на лояльність.

— Яка користь від такої акції? Вона розходиться з нашими цілями!

— Піде поголос. Надрукують листівки. Люди знатимуть — як мовчатимуть, як закриватимуть очі на зраду, по них рано чи пізно прийдуть. Байдужість, друже Східняк, тут прирівнюється до співпраці з ворогом. До речі… — Його палець знову націлився Коломійцеві в груди. — Відмова виконувати наказ теж.

Максим уже знав, чим є Служба безпеки.

— Я не відмовляюсь, — промовив глухо.

— У такому разі як розуміти твої спроби сперечатися чи оскаржувати?

— Мститися родині зрадника не вважаю ефективною справою.

— То розкажеш це командуванню. А краще — напиши.

Коломієць ковтнув глевку грудку, що стала враз посеред горла.

— Друже Остап, не треба чіпати людей. Вони не винні в тому, що їхній родич зрадив. Тим більше, як ти кажеш, сестру арештували й тримають. Отже, вона навряд пішла на співпрацю.

— Навряд, — легко погодився Червоний. — Це щось змінює?

— Дещо. Дівчина не зрадила. Але родина Голяка — так само і її родина. За що страждатиме Ярина? А вона напевне дізнається, хто здійснив акт відплати. І хтозна, раптом саме це її зламає швидше, ніж тамтешні кати. Замість одного непокараного зрадника матимемо двох.

— Не перебільшуй.

Остапові очі виказували — він визнавав Східнякову правоту. Та вголос погодитися з ним не міг. Гонор, нема на те ради.

— Ти чудово розумієш — що це можливо, — правив своє Коломієць.

— А не виконати наказ командування для тебе можливо?

— Я не відмовляюся. Ставлю під сумнів доцільність саме таких дій.

— Які доцільні, по-твоєму?

— Те, з чого ми почали — ліквідувати самого Голяка.

— Неможливо. Ми обговорювали.

— Чекай, ти так не казав. Важко підібратися — я почув. Але важко не значить неможливо.

— До чого ти ведеш, Східняче?

— Я зроблю це, Остапе. Якщо саме складність виконання — причина вироку родині, то я все виконаю. Так і перекажи командуванню. Тим більше, через його зраду я втратив більшу половину своїх людей. Отже, це ще й особисте. Уважай, справа честі.

Червоний відступив на крок назад.

Потім ще.

Заклав великі пальці за ремінь, глянув на Коломійця так, ніби вперше бачив. Підвів гостре підборіддя, виставив уперед. Знову примружив очі, потім широко розплющив.

— Часу на підготовку в тебе дуже мало. Зубр завдає що далі, то більше шкоди. До того ж акція має бути показовою. Зрадники не втечуть від розплати.

— То вже хай референтура пропаганди думає, як розголосити.

— Гляди, друже Східняк. Ти сам за це взявся.

— Мені зв’язки в Луцьку потрібні. Паролі, явки. З ким діяти. І зроблю, коли вже взявся.

Щоправда, не уявляв поки, як.

Та не скажеш же таке Червоному вголос…

Частина друга Кульове поранення

3—10 квітня 1945 року

Дуже багато з підпільників, які прийшли з повинною, не здали зброї, затаїлися в душі й намагаються нам шкодити в проведених заходах та не переривають зв’язку з бандитами.

Зі звіту працівника Волинського обласного управління НКВС; квітень 1945 року

Український народ відкидає виключно легальні, законні методи боротьби як основні методи за самостійну державу. Самостійність українського народу не прийде як наслідок «органічної», мирної, «автоматичної» його еволюції. Жоден народ не визволився без збройної боротьби.

Петро Федун (Полтава); часопис «Ідея і Чин»; 1945 рік

1

Гнідава, передмістя Луцька

Переляк в очах, короткий, але не прихований.

Це було перше, що відзначила Клавдія, коли Марта відчинила й побачила поряд із нею капітана у формі НКВС. Навіть цілком дружній вираз прикрашеного ввічливою усмішкою обличчя не заспокоїв — дівчина сахнулася, ступила кілька кроків назад, поточилася, притримуючись рукою за стіну. Погляд стрибнув із погонів на пістолетну кобуру, потім — знову на погони, очі широко розкрилися й забігали явно в пошуках шляху до відступу.

— Здравія бажаю! — Нечаєв козирнув і пристукнув каблуками.

— Даруйте, мусила попередити, — знітилася Клавдія. — Ще одного клієнта вам привела. Приймаєте?

Мартине лице поволі повертало природній рожевий колір. Дівчина, аби остаточно опанувати себе. Перекинула звичним, знайомим уже Клавдії жестом коротеньку косу на плече, узяла руками, тугіше затягнула стрічку, поправила плетіння, заговорила російською, ламаною, з дуже сильним акцентом:

— Так-так, звичайно, пані… Тобто… Ой…

Нечаєв гмикнув.

— Зараз ви, Марто, нагадали мені дівчину з якоїсь картини. Убийте, не згадаю, де бачив. Але в якомусь музеї, чи в Москві, чи в Ленінграді. Нас привозили, коли ще були курсантами.

— Та для чого вбивати? — писнула Марта.

— Убивати? — капітанові брови стрибнули вгору, тут же легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі. — А-а-а! Ніхто нікого не вбиває, то приказка така.

— Не дуже добра приказка для нашого часу, — зауважила господиня, уже помітно опановуючи себе. — Якось не ходить всує про вбивства згадувати.

— Більше не буду, — зовсім по-дитячому відповів Нечаєв, покрутив головою. — То зайти можна?

— Господи, звісно! — Марта відступила, пропускаючи обох із сіней до кімнати.

Тут було зовсім бідно: старий круглий стіл, лавка, ліжко в кутку під іконами, важкий громіздкий комод. Увагу привертав рядок фотографій в акуратних, очевидно фабричних рамках, з яких дивилися переважно старші люди, убрані з нагоди знимкування святково. Під цим родинним іконостасом примостився невеличкий столик на вигнутих ніжках, а на ньому несподіване як на таку хату диво — патефон. Поруч лежав невеличкий стосик платівок у конвертах.

— Цікаво. Можна?

Не дочекавшись дозволу, капітан підійшов, на ходу поклавши на стіл перев’язаний шворкою пакунок. Узяв конверт двома руками, покрутив, ставши ближче до світла. Прочитав назву, глянув на Марту:

— Мечислав Фоґґ. Здається, поляк?

— Польська платівка, — кивнула дівчина. — Там і німецькі є.

— Бачу. Але ж я чув, тут із поляками не дуже ладнають.

— Це лише платівка, пане-товаришу. Я музику слухаю. — І тут же швидко, ніби від неї вимагали негайних пояснень, додала: — Не мій, подруга залишила. На зберігання, її німці забрали на роботи. Вона, знаєте, така була пані, усе любила модне.

— Чому — любила? Загинула?

— Не дай Бог! Просто… Її ж забрали…

— Розіб’ємо фашистів — повернеться.

Нечаєв вийняв навмання одну платівку, поклав на патефонне кружальце, накрутив ручку. Обережно й упевнено водночас опустив сапфірову голку. Спершу зашурхотіло, потім почулися перші акорди танго.

— Танцюєте? — повернувся до Марти.

— Колись танцювала. До війни.

— Треба звикати до мирного життя й до танців. — Капітан багатозначно підвів указівний палець, похитав ним. — Не бачу тут російських платівок.

— Бо нема, — просто відповіла дівчина.

— Я вам принесу колись. Та чого це я — наступного разу й віддам. У квартирі, яку мені тут виділили, у комірчині знайшовся чемодан. Там ті платівки звідкілясь узялися. А слухати нема на чому.

— Серйозно? — здивовано перепитала Клавдія. — Гм, цікаво, звідки в Луцьку російська музика. Хоч тут і була радянська влада, але ж потім прийшли німці…

— Не воювали вони з платівками, — мовила Марта, і вперше в її голосі дзенькнули нові, не знайомі раніше інтонації. — Не знаю, де ви живете, пане-товаришу. Але коли… — Вона явно збиралася видати інше слово, та вчасно себе зупинила: — Коли ваші тікали з міста, могли в запалі залишити отакі речі. Платівки без патефону нікому не треба, ось і перележали.

Нечаєв теж поміняв тон.

— Радянські війська не тікали, — мовив сухо. — Змушені були відступати під натиском ворога, який напав підступно й віроломно. Тікали німці. Прошу запам’ятати це й нікому, крім мене, більше таких речей не говорити.

— То ви інший? — Марта трималася перед каптаном дедалі сміливіше.

— А ви — їжак, — парирував Нечаєв, якому переставала подобатися розмова.

— Андрію, ми ж не сваритися прийшли, — уставила Клавдія.

— Ніхто не свариться, — капітан промовив зовсім миролюбно. — Хоч вам, Марто, довіряють, але не треба зовсім втрачати контроль над собою. Повірте, за язиком краще стежити. Для вашого ж блага. І досить про це.

Музика далі грала.

— Насправді товариш капітан хоче попросити вас, Марто, щоб ви прали і його речі, — світським тоном пояснила Клавдія. — Він у місті недавно. Я рекомендую. Платити обіцяє справно.

— Звісно, давайте до справ.

Нечаєв ступив до столу, розв’язав вузол на мотузці, розгорнув пакунок, виклавши на стіл комплект форми.

— Це ж не складно?

Марта діловито пройшлася руками спершу по галіфе, потім — по кітелю.

— Погони прошу зняти, їх не перуть. Чи давайте я сам…

— Упораюсь. — Марта взяла в руки кашкет. — Його прати?

— Просив би почистити. Упав у багнюку, була недавно операція.

Клавдія помітила, як останнє слово знову змусило Марту здригнутися.

— Звісно, пане-товаришу. Все зробимо якнайкраще. Тільки скоро не обіцяю, в мене роботи чимало.

— Не горить. Почекаю, скільки треба. Навряд чи це займе більше трьох днів.

— Зрозуміла, спробую. Ще ж напрасувати треба.

— Будьте такі ласкаві.

— Куди вам принести?

— Зайду сам. Обіцяв же платівки. Та й музику зараз не всюди почуєш…

Марта кивнула, вправно склала принесений одяг, вийшла з ним. Клавдія розвела руками:

— Андрію, я розумію ваш намір справити на місцевих гарне враження. Але можна було не так уже безцеремонно.

— Кострубато вийшло?

— Мали б помітити.

— Я побачив, що дівчину трошки налякала людина у формі. Хотів розрядити обстановку. Невже не звикли за цей час?

— Здається, ще довго не звикнуть.

— Доведеться. Не мені вам пояснювати, що наша влада назавжди.

Марта повернулася, простягнула Клавдії акуратно замотані речі.

— Накрохмалила, як пані просила.

— Мій товариш щойно правду сказав, — посміхнулася Клавдія. — Ви ніяк не позбудетеся оцього «пан» та «пані». Ми ж домовились, називайте мене Клавдією Артемівною. Хоч для Артемівни я ще молода, ми з вами десь одного віку. Скільки ми знайомі, а ніяк не домовимось.

— Не можу себе змусити, — призналася Марта.

— Доведеться вам, Клавдіє, трошки побути пані, — розвів руками Нечаєв. — Ви тут живете довше, ніж я. Пора б звикнути. І давайте не будемо більше затримувати милу дівчину, хай працює.

Марта попрощалася, провела обох до дверей.

Вийшовши на ґанок, капітан озирнувся, ніби прагнучи побачити когось у вікні, потім витягнув із кишені шинелі папіроси, закурив.

— Вам не здається, Клавдіє Артемівно, що наша прачка дуже хотіла, аби ми швидше забралися геть?

— Не здається. Бо так є, — кивнула вона. — Я попереджала, тут побоюються чоловіків у формі, особливо — якщо це НКВС. Навіть якщо нічим не завинили й живуть, як знають, однаково не готові сприймати вас захисниками. Сподіваюся, ви зараз не грали, а справді намагалися довести Марті, що офіцери держбезпеки можуть поводити себе дружньо?

Нечаєв випустив дим убік, покрутив цигарку в пальцях.

— Зізнаюся, такої нагоди чекав давно. Знаєте, спілкуватися з тутешніми людьми доводиться по службі. Казенно виходить. Я б справді хотів завоювати довіру. Це важливіше, ніж відвоювати територію.

— Складніше. Але загалом ваша правда. Приємно, коли в органах служать подібні до вас.

— Ви мені лестите, Клавдіє Артемівно.

— Кажу, як думаю. І будь-ласка, хоч ви без Артемівни!

Капітан ступив убік, раптом насупився, роздратовано глянув під ноги. Зміна настрою вийшла настільки різкою, що Клавдії здалося — це вона чимось мимоволі зачепила Нечаєва. Уже збиралася запитати, що сталося, та він сам усе пояснив.

— От чортова глина!

— Тобто?

Він показав по черзі кожну з підошов своїх по-піжонськи наваксованих хромових чобіт. Справді, лиш тепер Клавдія звернула увагу на руду глину, вогку після вчорашнього дощу. Сама теж у неї вступала, потім черевики погано відчищалися, вона навіть намагалася ходити прямо, по недбало насипаній перегорілим із печі стежці. Та коли все ж випадково ступала в глину, потім до неї додавалася зола, і чистити взуття ставало ще менш приємно. Нехай війна, але Клавдія все ж намагалася бути по можливості охайною.

— Є таке, — посміхнулася вона. — Тут у деяких місцях дуже цікаві ґрунти.

— Я не геолог, — буркнув Нечаєв.

Кинув недокурок під ноги, старанно втиснув у глинисту землю носаком.

Потім пошукав очима, об що обтерти чоботи.

Знайшов.

З вікна Марта бачила, як російський офіцер старанно обшкріб забруднені підошви об край викладеного цеглою ганку.

Позад неї далі грало танго.

Потім додався ще один звук — рухи, затим обережні, скрадливі кроки. Марта стояла так, аби бачити крізь шибку Клавдію та офіцера, а вони натомість не могли знадвору вгледіти її. Нарешті пара рушила до хвіртки, і Марта промовила, не повертаючись.

— Зніми вже ту музику.

Прохання виконали — танго стихло.

— Я збирався стріляти, — почула за спиною.

Повільно повернулася, глянула на опецькуватого, з рідким, солом’яного кольору волоссям та трохи битим віспинами чоловіка, старшого за себе років на п’ять. Був у розстебнутому сірому пальті, з-під якого визирав темний піджак. Комір несвіжої білої сорочки він виклав поверх піджачного. Рука далі стискала вальтер.

— Вони пішли вже.

— Бачу. Могла б попередити про капітана.

— Сама на нього не чекала. А ти, Андрусю, міг би мати більше витримки.

Як його звуть насправді, Марта не знала, та й не хотіла. Андрусь прийшов із паролем сьогодні рано. Напередодні для нього передали документи. Вона мусила переховати гостя до темряви й потім вивести з міста. Звідки й куди він ішов, не цікавилася та й не мала на те права. Підозрювала лишень: той, хто називав себе Андрусем, незабаром в іншому місці спробує легалізуватися, зігравши в явку з повинною.

— То добре, що вони самі до тебе ходять. — Андрусь поставив пістолет на запобіжник, поклав у кишеню. — Ти їх пригодовуй, Марто. А ми потім по одному передушимо.

— Ой, гляди мені. Мисливець… — Вона спершу гмикнула, потім зітхнула. — Не чув хіба, що всі, хто до мене приходить, недоторканні?

— Та чув. — Він теж зітхнув. — Але руки сверблять.

— Об стіну почухай, — відрізала Марта. — Оця жінка, яка приходила, — дружина дуже важливого начальника в НКВС. Уже четвертий місяць її обпираю, в довіру ввійшла. Просила не приводити до мене всіх без розбору. Бачиш, тепер тут безпечно. Поки в мене тут пральня для офіцерів та їхніх жінок, ця явка чи не найнадійніша.

Андрусь присів біля столу, відкинувся на спинку стільця.

— Як тобі вдалося? Ну, що в Німеччину не вивезли. Я ж чув про подругу.

— При німцях мама працювала в канцелярії біржі праці, — просто пояснила Марта. — Зробила потрібні документи, щоб не погнали на роботи. Ще з тих часів була на зв’язку з нашими. Так само виправляли папери, хоч когось вдалося врятувати. А я ще тоді завелася прати офіцерам. Тому вони мене берегли, хай і самі того не розуміли.

— Може, нагодуєш усе ж таки?

Дівчина знову ковзнула поглядом на вікно — нікого.

— Нагодую. Але потім лізь назад до пивниці, сиди там, поки не дозволю вийти. До мене ще ходитимуть сьогодні, щодня заходять. Щоб зайцем не стрибати вгору-вниз.

Андрусь кивнув.

Та не зрушив з місця.

Вона винесла з кухні казанок із холодною картоплею, поклала поруч чвертку хліба й цибулину. Витягнувши складений німецький ножик, гість заходився поратися біля їжі, забувши на той час про все на світі, як і всякий голодний. Дівчина вмостилася на лавці, притулилася спиною до стіни, заплющила очі.

Марті Голоднюк давно хотілося кинути все, зібратися й податися до лісу.

За останній рік у неї почали сильно здавати нерви, і щоденне, без великих перерв, прання виявилось чи не єдиним справді дієвим заспокійливим засобом. Руки переставали тремтіти, хоч і почервоніли від постійного тертя. Коли лишалася сам на сам із виварками й ночвами, відходили далі всі страхи. Вона що далі, то більше боялася виказати себе хай не словом, але жестом. Їй набридло вдавати покірну служницю, робочу конячку, з якою можна домовитись.

Минулої осені вони взяли маму в заручники й розстріляли разом з іншими.

Коли радянські прийшли знову, підпілля на якийсь час немов забуло про Марту. Вона ж, своєю чергою, до останнього вірила: щойно німці побіжать, повстанська армія швидко займе їхнє місце й росіяни змушені будуть рахуватися з нею. Їй здавалося, що домовитися вдасться, червоні приймуть новий порядок. Якщо перший раз прийшли, коли тут не було з ким воювати, (тепер) мають справу з вишколеним військом. Принаймні так писали газети й листівки, поширювані референтурою пропаганди. Марта не читала — ковтала все, щиро вірячи — так і буде.

Останні ілюзії розвіялися дуже швидко — під натиском Червоної армії. Вона не давала шансів нікому, демонструючи грубу, якусь тваринну силу. Недовго побувши на лінії фронту, люди опинилися враз у глибокому тилу. Тільки тепер уже не німецькому, а совєцькому, де відразу відновився такий самий порядок. Навіть гірший: усіх, кого радіо гордо називало звільненими, скоро масово записали в зрадники через співпрацю з німцями або підпіллям, яке охрестили українсько-німецькою бандою. Єдиний спосіб уникнути арешту чи висилки в Сибір — довести лояльність і почати співпрацю. Спеціальний наказ вимагав переписати й зареєструвати всіх цивільних, починаючи з п’ятнадцятирічного віку. Такий перепис водночас передбачав, що з кожним проведуть індивідуальну бесіду, під час якої й домагатимуться запевнень у цій самій лояльності.

Наказ є наказ. І ніхто не хоче робити забагато дурної роботи. Тоді й згадали про списки, які складалися на біржі праці. Як дізналися, що Юстина Голоднюк знищила їх, звинуватили в шкідництві й забрали в тюрму. Марта розуміла: мама ніколи не скаже, що зробила це, виконуючи завдання Організації. Бо цим зізнанням зробить собі ще гірше. Тож коли їм дозволили коротке побачення, домовилися: треба зізнатися, що робила так на власний страх і ризик. Хотіла врятувати не лише доньку, а й інших молодих людей від висилки в рейх. Вийшло, хай і не повною мірою. А сама Марта, уже взявшись прати офіцерським дружинам, почала за будь-якої нагоди нагадувати, як несправедливо з ними поводяться, адже матір нічого проти влади не скоїла, лиш людей уберегла, скількох змогла.

Дивно, та подіяло — Юстину випустили.

Марта, не думаючи довго, відрядила її до родичів у село. Хай там сидить, не потрапляє поки на очі, кому не треба. Дівчина дасть собі раду сама, тим більше, з нею знову вийшли на зв’язок, треба налаштовуватися далі діяти в підпіллі.

Місяця не минуло — упівці напали на дивізійний штаб, який стояв у тому селі. За чутками, лишили після себе вбитими зо двадцять солдатів та офіцерів, здобули зброю та харчі зі складу. Це був дуже нахабний вихід, і у відповідь прийшов наказ провести облаву й хапати всіх без розбору: старих, жінок, дітей. Заручників тримали у великому сараї, обіцяючи випустити їх в обмін на інформацію про місце, де розташована повстанська база. Зрадників не знайшлося.

За три дні Марта ховала маму, тітку й дядька.

Потому, повернувшись назад до Луцька, мала серйозний намір застрелити першого, хто переступить поріг. Хоч принести прання, хоч забрати чисте. Жінка буде чи чоловік. Вона мала до совєтів величезний рахунок та збиралася якось його виставити.

Замість того витерла тоді сльози, щойно у двері постукали.

І повернула жінці майора, який наказав розстріляти її матір, накрохмалені простирадла…

Рушили, як зовсім стемніло.

Початок квітня цього року видався вологим, бридким і незатишним. Удень знову сіявся дрібний дощик, і Марта ще трохи посипала перегорілим у дворі, аби не було так слизько. На вулицях ліхтарі не світилися, хоча за німців освітлення відновили — хай не всюди, але в центральній частині було. За той час, що в Луцьку порядкували радянські, вони не перейнялися цим. Але зараз пірнути в темряву було вигідніше.

Ішли мовчки. Марта вела кружними вулицями. Чуючи попереду кроки чи будь-які рухи, швидко знаходила, як обійти. Рідне місто вивчила давно, ще коли до війни після школи влаштувалася листоношею. Встигла оббігати навіть такі місця, куди навряд чи колись занесли б ноги за інших обставин. Тепер не шкодувала, знання знадобилися, рухалася впевнено, Андрусь насилу встигав за нею.

Гнідава скінчилася. Вийшли на дорогу, яка вела в Кульчинські ліси.

Усе сталося раптово, коли вони вже минали одну з крайніх хат. Далі мали розстатися — попереду вже проглядалася лісова стіна, до якої вела невелика відкрита місцевість. Марта вже заспокоїлась, охоплена відчуттям виконаного обов’язку. Зупинилася, почекала, поки Андрусь підійде. Вона за цей час майже нічого не дізналася про цю людину, але попри це закортіло покласти руку мужчині на плече. Що дівчина й зробила, і темрява, до якої звикли очі, не приховала його подиву.

— Вони пішли вже.

— Ти що? — запитав, хоч не відсторонився.

— Нічого. — Марта забрала руку. — Іди, хай тебе Бог боронить.

— І ти себе бережи, — відповів Андрусь, ступив крок уперед. Марта вгадала намір обійняти, відсторонилася, він усе зрозумів, глибше засунув руки в кишені пальта.

— Іди вже, — повторила.

— Та пішов. Може, якось ще побачимось.

— Може. — Вона знизала плечима.

Сильний удар десь поруч, за парканом, почувся несподівано й змусив здригнутися обох.

Одночасно повернувши голови на звук, вони зрозуміли — стали навпроти низенької хвіртки, і через невисоку огорожу їх чудово видно з порогу. А на ґанок, розчахнувши двері носаком зсередини, вийшов військовий у чоботях, галіфе та білому спідньому замість гімнастерки.

Солдат чи офіцер, розгледіти було неможливо. Та яка різниця: хай там що вигнало його з хати, однаково побачив просто перед собою незрозумілу пару. Марта сіпнула Андруся за рукав, та якби не так різко — хтозна, може, обійшлося б, не так привернули б увагу.

— Е, стояти! — гаркнув він російською.

Голос, точніше, інтонації все пояснили: був п’яний, від чогось збуджений, чимось розгніваний. Нічні постаті просто трапилися йому під гарячу руку. Лишатися на місці було так само небезпечно, як розбігатися врізнобіч. І все ж різкі рухи могли видатися йому ще більш підозрілими.

— Стояти, я сказав! — рявкнув він знову, затим ступив з ґанку.

Рухався, як зазвичай ходять нетверезі, котрі самі собі намагаються довести протилежне — ступав прямо, тримав спину рівно, крокував з підкресленою акуратністю. Хоч виглядало це ходою напролом. Поки перетинав двір, Марта в темряві знайшла й міцно стиснула руку Андруся, одними зубами шепочучи:

— Тихо, обійдеться, я говоритиму…

Він вивільнився, ступив півкроку назад, і дівчина всім єством відчула недобре. Згадала, як удень її гість рвався в бій, хай на словах. Тут же пригадала власні почуття, а також — скільки разів готова була забути про обережність, начхати, що має завдання, вихопити зі сховку пістолет і отак зустріти першого, хто переступить поріг, нічого не підозрюючи, ставлячись до неї, як до служниці. І все ж подумки молила Бога, аби укріпив, направив, врозумив, стримав…

— Документи! — загорлав чоловік у галіфе, уже наблизившись упритул.

Тепер їх розділяв лише паркан.

Зброї при ньому Марта не помітила. Хіба револьвер у кишені галіфе.

Ковзнула по штанях поглядом.

Не застібнуті спереду.

До неї щось почало доходити.

— Жора, куди ти попер! — з хати на ґанок вийшов ще один, босий, але в гімнастерці навипуск. Не офіцер, солдат чи єфрейтор. Може, сержант…

— Тут двоє без документів лижуться, Митя! — крикнув Жора через плече, вперся руками у верхній край огорожі, хитнувся, та втримався. — Якого чорта лазите по ночах! Сюди!

— Та ми їх зараз до коменданта! — відгукнувся Митя, здав назад і зник у проймі дверей, лишивши їх прочиненими.

Марта глибоко вдихнула.

— Та ми нічого, пане-товаришу… То брат мій рідний, проводжає мене…

— Тут живеш? Де? Я тебе не знаю! Документи!

Андрусь легко відсторонив Марту вбік, сказав спокійно, не підносячи голосу:

— Тікай. Я сам.

— Ні. Забалакаю. — Дівчина розуміла марність своїх слів.

— Не буде нічого.

З хати знову вийшов Митя, в опущеній руці тримав автомат.

Усе.

Ступивши вбік, Андрусь запустив рукою в кишеню пальта.

— Папери гарні маю.

Рука вилізла назад. Марта не встигла за його рухом — граната полетіла у двір через паркан, сам Андрусь відстрибнув, а вона присіла, потім — завалилася на землю. Та коли вибухнуло, миттю скочила, кинулася назад вулицею, не розбираючи дороги.

Позаду закричали, потім ударив автомат. Кулі клали віялом, і Марта спершу нічого не зрозуміла. Вирішила, то Андрусь побіг за нею й штовхнув у ліве плече. Та враз ноги чомусь відмовили, чоботи ковзнули по мокрій землі, вона втратила рівновагу, впала, та дивом утрималася на одному коліні. Спробувавши встати, відчула — ліва рука болить, утратила вправність, перестала рухатися. Зціпивши зуби, не знаючи, кого за все проклинати, де шукати винних, чи треба шукати взагалі й що далі робити, підвелася, повернула рівновагу, пішла, потім відразу побігла вулицею далі від небезпечного місця.

Позаду стріляли.

Спершу одинокі пістолетні постріли гарикалися з автоматною чергою.

Потім татакав тільки автомат.

Нарешті замовк і він.

Марта бігла, стараючись триматися найтемніших місць, і думала про те, чи вдалося втекти Андрусеві, та про те, як завтра з пораненою рукою покажеться на очі своїм клієнтам.

Дістатися додому пощастило непомітно.

Забігла, послизнувшись перед тим на глині у дворі.

Зачинилася.

Знайшла пістолет, перевірила, чи заряджений, поклала на стіл. Зачинила щільно вікна зсередини.

І тільки тоді взялася до своєї рани.

2

Ліс поблизу Ставчан, район Ковеля

Ці двоє прийшли до Ставчан на світанку.

Їх привів із села Довбуш, і з його дещо плутаної розповіді Коломієць не зрозумів майже нічого. Тих, коли привела розвідка, вирішив поки не допитувати, звелів закрити в окремому бункері, передбаченому для госпіталю. Базу в цьому місці облаштували раніше й законсервували, поки важких поранень у групі не було, тож тимчасово зробити там гауптвахту нічого не заважало. Один, який назвався Цвяхом, обурився, щось голосно говорив, доводив. Його товариш, Мирон, заспокоїв і закликав до порядку. Сказавши обом, що скоро розбереться, що до чого, Максим приставив біля бункера вартового. Відійшов, примостився під деревом на краю галявини, і почав спостерігати за тим, як вояки освоюють місцевість.

У нього поки не було чіткого плану ліквідації зрадника Голяка.

Він знав лиш, що той живе в Луцьку, має там жінку для прикриття, і всі контакти з ним фіксуються енкаведешниками. Також отримав адресу надійної явки в місті: Марта Голоднюк. Детальний план збирався розробити вже на місці, коли вивчить обстановку самотужки. Навіть детальна карта Луцька не допоможе, якщо не знаєш міста, — а Східняк ніколи там не був. Тому з ним мусив іти Грак, котрий, за його словами, знав там усе як власну кишеню. Третім хотів бачити Довбуша, але в того нещодавно розмокли у воді документи, надійні та не раз перевірені. Натомість потрібні папери мав Тихий, але Максима все одно стримувало те, що він не дуже добре знав його. Цей вояк з’явився у відділі відносно недавно, був одним із небагатьох уцілілих із відділу Терена. І хоч бачив Тихого у відкритому бою, для запланованого в умовах міста атентату він міг не зовсім придатися. Тим не менше, Коломієць розумів — інших варіантів нема. Тож Довбуш має стати за командира, поки вони робитимуть свою справу.

Лишатися в урочищі Гірки не випадало. За великим рахунком, тут, біля Ставчан, теж не дуже добре — далекувато від Луцька. Найкраще в подібних випадках висунутися якнайближче, щоб сили основного відділу могли забезпечити відхід малої групи прикриттям. Але зараз, в умовах щільної блокади, реально нарватися на регулярні війська чи каральний підрозділ у найменш очікуваному місці. Тому рейдувати до великого міста, де сконцентроване вороже керівництво й підступи до якого посилено контролюють, Коломієць не ризикував. Він уже встиг утратити чимало людей, і то не вперше. Якщо бачив, що є шанс зберегти вояків, приймав для себе саме таке рішення. Благо, тепер, коли армія подрібнилася, аби відділи зробилися більш маневреними й менш помітними, командири отримали повноваження вирішувати самі, без спеціального узгодження локальних дій із Луцьким окружним проводом та Головним військовим штабом[14].

Тож повернутися до законсервованої бази під Ставчанами нині було єдино правильним ходом. З огляду на це, Максим відкинув припущення, що двоє втікачів знайшли його відділ не випадково. Вояки могли й не вертатися, рушити далі, у протилежний бік, і маневрувати, аж поки не вийдуть на з’єднання з такими самими невеликими загонами. Про своє пересування й можливе місцезнаходження більшість командирів повідомляла зв’язкових, які були в кожному селі. Не один, так інший командир зніме інформацію.

Але трохи насторожувало інше. Криївку в Ставчанах облаштувала у своєму погребі Іванна Холодницька, котру поки захищав статус удови червоноармійця. Сталося так, що вона вийшла заміж за три місяці до того, як сюди вперше прийшла радянська влада. За рік, восени, її чоловік добровільно зголосився до військкомату, бо не мав інакшого способу врятуватися: старшого брата забрали за участь у підпіллі, і хоч жив той у Луцьку, не часто буваючи в Ставчанах, по молодшому це могло вдарити. Тим більше, він справді поділяв братові погляди й навіть подумував вступити в Організацію. Проте якби вчинив так після арешту старшого, Іванні загрожувала хай не тюрма, але висилка до Сибіру — напевне. Тож чоловік, скрутивши дулю в кишені, подався до лав Червоної армії рятувати молоду дружину.

Останнього листа вона отримала від чоловіка на початку червня сорок першого. А коли червоні знову змінили тут німців, сталася дивна річ: Іванну знайшла похоронка. Офіційна, видрукувана на машинці прямокутна довідка з печаткою повідомляла, що в січні 1942 року рядовий Влас Холодницький загинув десь під Москвою. На той час вона вже давно подумки поховала його й оплакала, тож відразу пішла по всіх інстанціях, вимагаючи до себе ставлення як до вдови героїчно полеглого за Батьківщину, за Сталіна. Не маючи жодних аргументів проти, чиновники оформили й видали жінці всі належні документи.

Їх Іванна Холодницька вважала чи не найміцнішим захистом від надміру цікавих і підозрілих очей. Адже зв’язок із лісом тримала ще за німців, примудрившись розмістити в криївці стару, але ще придатну польську швейну машинку й шити та латати воякам одяг. З приходом москалів швацький цех перетворився на схрон, одну з чисельних перевалочних баз для поранених чи тих, кому треба переховатися. Там же Іванка складала харчі, які збирали для неї кілька надійних, багато разів перевірених людей.

Туди ж два дні тому забігли двоє втікачів від мобілізації. Один із них, той самий Мирон, виявився далеким родичем Іванчиного чоловіка. Потім вона сказала Довбушу: бачила хлопця лише раз, на весіллі, і то погано запам’ятала. Але Івановим рідним довіряла — старшого брата закатували до смерті в тюрмі, суду не дочекався, тож симпатій до совєтів не було ні в кого по тій лінії. Люди надійні, тож нічого дивного й підозрілого Іванна не бачила, навіть у тому, що далекий родич знав: останнім часом вона підтримує зв’язки також із командиром повстанської армії хорунжим Східняком.

Ніби все складалося. Проте в Коломійцеві знову прокинувся не просто міліціонер, який до арешту працював виключно по кримінальних злочинцях і розумів усю хитру систему їхньої конспірації. Він також кілька років сидів із ними в одному таборі, наслухався різних розмов, варився з ними в одному казані. І коли сам опинився на нелегальному становищі, змушений був визнати: правила поведінки дуже подібні. Проте НКВС виловлює повстанців і підпільників за такими самими правилами й методами, які застосовував проти злочинців в оперативній роботі сам Максим.

Він ще не забув розмову з Червоним. Укотре поставив себе на місце майора Полиніна. І уявив собі можливу схему, за якою той діяв. Знайшовши поглядом вояка, котрий чатував біля «тюремного» бункера, Коломієць якийсь час стежив за тим, як чоловік, аби не стовбичити на одному місці, ходив туди-назад. Потім притулився спиною до стовбура, глянув на затягнуте пухкими холодними сірими хмарами небо.

Отже, дано: існує план ліквідації повстанських командирів, серед яких напевне є й він, хорунжий Східняк. Задум передбачає різні способи вкорінення у відділи агентури, яка, утім, не завжди переймається тим, щоб увійти в довіру до об’єкта. Досить лише опинитися поруч, знайти зручний момент, зробити свою справу, потурбувавшись попередньо про шляхи відступу. Ліквідатори — не самогубці. Вони мають вищу кваліфікацію, ніж групи, у складі однієї з яких два роки тому опинився завербований у таборі сам Максим. Те, що вбивцю командира Сороки зловили, він був схильний вважати винятком та успіхом вояків. Зазвичай такі завдання не дають абикому.

Але водночас це означає: до виконання залучені бойовики, яких у цих краях не знають і не можуть упізнати. Це мають бути люди з міцними легендами. Їх не повинні запідозрити за будь-яких обставин. Мінус — агенти не мають прямого виходу на стежки, що приведуть до наміченої цілі. Значить, вони шукатимуть людей, котрих можуть використати на темні очі.

Ніщо не заважає комусь із цих двох утікачів бути агентом НКВС. Тим більше, що той, хто знав про зв’язок Іванни з відділом Східняка, привів до її схрону свого товариша. Довбуш устиг провести короткий допит і поговорити з жінкою. Попередньо з’ясував: Цвях сам підходив до Мирона й ніби підбивав на втечу. Хоча є одна обставина, що ставила версію Коломійця під великий сумнів: він перед тим намагався втекти сам, його зловили й побили. Сильно — але не так, щоб до півсмерті. Звісно, є практика, коли агента отак обробляють задля достовірності. Проте є й інша практика: якщо чоловіка мобілізували до війська, калічити його передчасно нема смислу, на це не існує спеціального розпорядження. Однаково такі підуть на гарматне м’ясо, краще не розтринькувати ресурс марно.

Розмірковуючи так, Коломієць підбив нарешті підсумок, який не вирізнявся оригінальністю й не став несподіваним. Отже, хтось із двох справді агент НКВС і вже почав виконувати завдання, опинившись у відділі Східняка. Проти цього грав уже згаданий Максимом факт, що повертатися до Ставчан він не мав наміру. Тож ці двоє могли сидіти під землею тижнями або навіть місяцями, хіба видалася б нагода переправити їх до лісу раніше і під крило зовсім іншого командира. І Східняк міг значити для Мирона не більше, ніж хтось іще. Важлива не персона, а сама можливість потрапити до повстанської армії. І поки ця шалька терезів переважала.

Максим, крекчучи, підвівся. Так чи інакше, він мав намір розібратися із цим пізніше. Сам потім поговорить із кожним, тепер ніколи. Мав нагальнішу мету, і легко пояснив собі, чому все ж таки лишає відділ тут, під Ставчанами, поки сам поратиметься в Луцьку, за кілька десятків кілометрів звідси. До нього прибилося двоє неперевірених, краще тримати їх тут, на місці, не давати поки особливої волі. До його повернення.

Поправивши широкий пасок, Коломієць пішов через галявину до Довбуша — дати потрібні розпорядження.

— Хоч погодувати обіцяли.

— Тебе вже годували рано.

— Слухай, Чотарю, ти ж мудрий, я встиг переконатися в тому. Чудово розумієш, до чого веду. Ризикнули, вирвалися, стільки йшли, аби знайти своїх і отак потрапити в буцегарню.

— Не був ти в справжній буцегарні.

— Та не гарикайся вже! Нас арештували!

— Шкодуєш, що не пішов до радянського війська? Там би вже дали новеньку форму й гвинтівку. Їхав би у вагоні на фронт, німців бити. Їв би сухарі з тушонкою.

Цвяшко відсунувся від Мирона, потім відійшов до протилежної стіни.

— Не втну я чогось, братику. Так говориш, ніби це не я, а ти підбив усіх тікати. І не тебе, а мене гнали до москальського війська, мов теля на забій. Може, ролями помінялися?

— Та які там ролі, — відмахнувся Чотар. — Я з тобою, Степане, сиджу в погребищі — уже, вважай, третя доба пішла. Розумію, остогиднули один одному. Живемо, наче ті павуки в горщику. Але мені не ясно, що тобі не так. Чого тебе сіпає, заспокоїтися не годен ніяк!

— Бо поміняли ми шило на мило!

— А думав — тобі тут негайно зброю видадуть?

— Я взагалі нічого не думав! Тікав від чужих до своїх! І для чого! Аби отак знову закрили й вартового приставили?

— Тут заведено так. Ще й перевірятимуть.

Ступивши ближче, Цвяшко нависнув над Чотарем, той відчув на собі його важке дихання:

— А як перевірка покаже їм, що нас обох безпечніше до стінки?

Мирон відсунувся так далі, як міг, зиркнув на Степана знизу вгору:

— А ти знаєш, що вони й без перевірки це можуть? Легко, Цвяху. Завиграшки. Бо нема в нас із тобою при собі нічого, що змусило б Східняка отак відразу повірити нам.

— Теж мені…

— Ти як хотів?

— Ніяк, — огризнувся Цвяшко й знову відійшов у протилежний кут.

…Чотар дотепер не міг пояснити собі, як вони взагалі ще не перегризли один одному горлянки. На перший погляд, несподіваний побратим виявився людиною своєю, сміливою й відчайдушною, хай і з важким характером. Проте Мирон і себе не вважав подарунком, через що, власне, досі не міг знайти собі дружину й тепер навряд чи скоро знайде. Як і всякий, хто звик триматися осторонь бурхливих подій доти, доки це можливо, Чотар був доволі замкнений, не надто говіркий. Йому завжди виходило краще віддатися якійсь важкій одноманітній праці, що не всім до вподоби, аби лиш не чіпали. Проте ще підлітком чув різні мудрі розмови. І зачепив фразу про те, що протилежності притягуються. Згадав її, коли поруч виник і причепився, мов реп’ях до собачого хвоста, Степан Цвяшко — балакучий, непосидючий, мовби з шилом нижче від спини, який швидко забував, про що тільки-но говорив. Аби відразу розвинути протилежну думку.

Коли б зустрілися вони раніше та за інших обставин, хтозна, чи вийшло б зробити щось спільне. Проте нині для самого Чотаря збіглася купа всього. Він до останнього вірив, що мобілізація його омине, і не тікав тому, що саме втікачам непереливки. Коли червонопогонники оточили село й почалася облава, не ховався, але й не вийшов добровільно — отак сидів на лавці в хаті й чекав, коли вломляться солдати. Намагався щось пояснити, якось виправдатися, хоч розумів — марно. І Степан мав рацію: зібрався й пішов, не опираючись. Справді, погнали, мов худобу до різника, а вона йде та мовчить, навіть не мукає.

Що сталося за той відносно короткий час у таборі, Чотар не міг собі пояснити. Він не раз бачив, як солдати, хоч німецькі, хоч совіцькі, лупцюють гуртом і стріляють привселюдно людей. Можливо, спрацювало раптом розуміння — Цвяшко не ворог їм. Такий самий, як Мирон, готовий пересидіти війну в тиші, іде на будь-яку співпрацю з кожною владою, аби тільки не чіпали, дали спокій. У цьому обоє були споріднені, принаймні Чотар так вважав. Аж раптом з’ясувалося: спокій відносний, настане черга для кожного. Учора ти всіма силами терпів і подумки доводив право людини на нейтралітет, хай і крутив іноді дулі в кишені. А сьогодні ті, кому ти замалим не в пояс кланявся, раптом порушили негласний договір про ненапад в обмін на лояльність. І якщо різка реакція не в Мироновому характері, подібні до Степана цілком можуть дозволити собі активні дії. Наприклад, утечу.

Коли вже пробиралися до Ставчан, де мешкала та сама далека родичка, що ніби мала зв’язок зі Східняком, він не переставав міркувати. Шукаючи відповідь, як же так сталося, що раптом піддався чужому впливу й ризикнув тікати разом із іншими. Адже сама лиш думка про це відразу малювала в уяві єдину картину: ось він біжить, ось навздогін стріляють, іншим нічого, а йому — всі кулі. Відтак упевненість, якась не бачена раніше безшабашність Цвяшка в один момент передалася і йому. Щось схоже на заразну хворобу, від якої справді міг померти — гинув щоразу, коли чув позаду постріли й ловив свист куль над головою. Та на диво вцілів, жодної подряпини, і Степан рухався так, немов не його били напередодні ногами, а когось іншого.

Та вже коли дісталися Ставчан, знайшли потрібну хату й Чотар переконав Іванну — вони свої, кураж зник. Натомість Мирон знову перестав розуміти Цвяшка, котрий відверто нудився вже від наступного ранку, коли вони відлежалися та відіспалися. Перепочивши, той знову відчув себе сильним, готовим до всього, і Чотаря почали неабияк хвилювати Степанові закиди до їхньої рятівниці. Він спершу наполегливо просив, а потім — уже вимагав вести їх до Східняка, нехай дають зброю, зав’язав багато вузликів на пам’ять, давно готовий виставити великий рахунок москальським зайдам.

— Або нехай скаже, де в неї захована зброя, — розводився, коли знову лишалися наодинці. — Ми самі свій загін створимо.

— Багато навоюєш.

— Ти не шкірся, Мироне, ось не шкірся! Для чого тоді погодився тікати? Тільки щоб не забрили в москалі? Отак забігти подалі, залягти під землю й сидіти, чекати, поки про тебе забудуть? Нічого не вийде в тебе, братику!

— Та я не збираюся…

— Коли так — шукай зброю й підемо! — не дав договорити Цвяшко. — З мене досить. Я прозрів. Треба зривати роботу колгоспів, різних їхніх установ, шкіл, палити склади! Надто довго терпів усе. Та бач, злість накопичував. Маю її повно, отак! — Він чиркнув себе ребром долоні під горло. — Доста маю радянської влади!

— Удвох довго не протримаємося. — Мирон намагався бути розважливим.

— Як не вб’ють у першому ж бою, когось та й здибаємо!

— Пуста розмова. Чекай, Іванка дасть знати.

— Скільки чекати! І чого ти дочекаєшся? Одного разу випаде нарешті нагода, заведуть тебе до лісових хлопців — кашоваром у них будеш? Воювати хоч як доведеться, братику Мироне! Роби свій вибір, не задкуй.

— Та нема, куди задкувати.

— Чого ж тоді сидимо?

Подібні розмови за той час, поки переховувалися в схроні, зринали по кілька разів на день. Чотар уже не знав, радіти тому, що втік, чи журитися, що має через це такого гамірного товариша. Урешті-решт Мирон стомився від порожніх розмов. Тому зрадів, коли Іванна сказала: має добру звістку, прийшли від Східняка, треба йти з ними…

Зручніше вмостившись на настелених дошках, Чотар заплющив очі й дозволив Цвяшковому бубнінню заколисати себе. Коли розплющив очі, з пробитого на рівні землі отвору-віконечка так само заходив тонкий промінчик світла, але це ні про що не говорило — Мирон не міг зрозуміти, скільки часу спливло. Степан спав поруч, голосно сопучи. Буркати його не хотілося, бо відразу заведе свою пісню спочатку. Тож Чотар обережно повернувся на спину, втупився в стелю й отак лежав, поки не відчув — треба проситися до вітру.

Ніби читаючи думки, ззовні прочинився люк. Прямокутник світла заступив вартовий, Цвяшко від того руху теж прокинувся, різким рухом сів на нари, запитав різко:

— То як, перевірили вже?

— Ти про що? — прогудів вояк.

— Нас. Як там, не знаю… Ну… Особи встановили, таке інше.

— До повернення командира Східняка нічого не буде. Уважайте себе арештованими. Дякуйте Богу, що командир не велів передавати вас до найближчого відділу СБ. Отам би вас добре перевірили.

Чотар і Цвяшко ззирнулися.

— Нам тут сидіти? — вичавив із себе Мирон.

— Тут тимчасово маєте спати. Удень можете вільно рухатися цією територію. За межі табору виходити заборонено. Зброю не будете мати. У разі чого вас наказано знищити.

— Отак! — Степан ляснув себе по коліні. — І в разі чого?

— Спроба втекти, — спокійно пояснив вартовий. — Або якщо на це місце вийдуть москалі. Коли так станеться, наказано оцінити як вашу зраду.

— Але ж потрапили! — вигукнув Цвяшко. — Тепер у разі чого ми для вас цапи-відбувайли. Не так робиш, друже. Не так і не те. Ми з Мироном із пекла втекли. А схоже, у вогні згоримо.

— Та мені що з того, — гмикнув вояк. — Виходьте. Хоч арештовані, та поки перевірку не пройшли, маєте ті самі обов’язки, що й інші.

— Спасибі й на тому, — Степан підвівся. — Чули ми з товаришем про вашого командира. Кажуть, дарма нічого не робить. Зокрема, людей не обмовляє. Він розбереться.

— Так отож. Повернеться — усе вирішить.

— Скоро?

— А то, хлопці, не ваш клопіт. Виходьте вже.

3

Гнідава, передмістя Луцька

Ваганням край — Клавдія нарешті дійшла згоди із собою.

Іти з подібним до котроїсь із офіцерських дружин вона навіть не думала. Хоч вони бути своїми, але, дізнавшись, чим переймається Полиніна, якась неодмінно не втримає, негайно скаже іншим ніби по великому секрету. Невдовзі жінки почнуть надмірно опікати її, жаліти, наввипередки давати поради. І — головне, чого не уникнути, котрась проговориться чоловікові.

Так до Федора Полиніна дійде: його Клавдія вже настільки не бачить країв, що жаліється на їхні інтимні проблеми ледь не всьому місту. Хоча насправді, як щиро вважав майор, вина цілковито лежить на ній. Менше треба було гуляти, поки чоловік на фронті.

Сама Клавдія могла б заперечити зв’язок між тим, що зраджувала чоловіка, і безплідністю. Якщо вона не змогла завагітніти за той час, коли Полинін повернувся і вони знову почали жити й спати разом, це не завжди значить, що винна жінка. Загалом неможливість мати дітей — швидше недобрий виверт природи, аніж чиясь провина. І безплідним цілком може виявитися чоловік. Проте подібні аргументи Клавдія тримала при собі, бо перекреслював їх зроблений аборт.

…Вона не змогла втриматися тоді, у жовтні, в обложеній, як тоді говорили, Москві. Бомби падали на сусідню вулицю, вона бігла разом із іншими наляканими до сховища, упала від сильного поштовху в спину, розбила лице об уламок цеглини. Її підхопив той лейтенант-медик, дотягнув на собі, витер кров і, коли все стишилося, наполіг, аби провести додому. Звали його Володею, він потім приходив ще. Удруге — під приводом провідати, утретє — уже просто так, приводу не шукав. Клавдії було самотньо й страшно, про Федора нічого не знала, сама зробила перший крок до ліжка, тікаючи від убивчої самотності. Потім Володя ходив ще, на якийсь час оселився в неї. А в листопаді, коли зведення по радіо зазвучали оптимістичніше, вона зрозуміла — вагітна.

Вони погодилися: народжувати не можна. Але дружина офіцера НКВС не може робити аборт у госпіталі, це також було зрозуміло. Володя все ж таки був медик, рішення прийняв швидко, домовився таємно, подбав про інструменти, нервово курив за дверима кімнати, де немолода мовчазна жінка вишкрібала Клавдію. Привіз акушерку сам, бо та жила в комуналці, світитися там ризикованіше, ніж робити все в окремій квартирі. Коли пішла, побув із Клавдією, скільки міг. А потім пішов і зник назавжди.

Молода жінка не знала тоді, від чого плакала: чи то боліла зрада, чи мучив біль унизу живота. Зрештою, минулося все. Володю вона більше ніколи не бачила й досі не знає, чи живий. Федір з’явився без попередження всередині грудня, був сірий, смертельно втомлений, ледь стояв на ногах, від нього пахнуло тютюном і спиртом. Весь цей час він, виявляється, мотався вздовж лінії фронту, зупиняв тотальне дезертирство, і Клавдія не хотіла знати подробиць, як саме Полиніну це вдавалося. Адже доходили чутки про розстріли на місці, без суду та слідства, які практикувалися не лише на фронті, а й тут, у тилу. Варто лише заговорити про поразку, аби підписати собі смертний вирок. Не кажучи вже про масові втечі з передової. Замість того розказувала чоловікові, як велося їй тут, в охопленому панікою місті, під бомбами, і Федір відтанув.

Відпустку дали коротку. Точніше, не так відпустку, як відрядження — Полинін дістав підвищення за заслуги, його переводили в особовий відділ нещодавно сформованого заново Брянського фронту. А коли під кінець грудня чоловік відбув, Клавдія раптом злякалася: знову ж завагітніє. Хай тепер від законного мужа, ніхто дурним оком не кине й слова кривого не скаже. Але ж не знати, коли знову повернеться Полинін, і чи повернеться взагалі, особісти теж гинуть на війні. Лишиться сама з дитиною, Москва голодна й холодна, хтозна, чи не зміниться знову ситуація на фронті, стануть німці тиснути, відкинуть наших за Москву…

Страхи минули, коли в обрахований нею термін затримки не сталося. Та дуже швидко охопив інший страх: вона не вагітна, при тому, що чоловік і до війни відзначався активністю, а коли дістав відпустку, не пропускав жодної з ночей, проведених удома. Але якщо до війни вони обоє якось пильнували, бо домовилися — з дітьми поки чекаємо, зараз про обережність Федір не дбав. Отже, Клавдія після тривалих роздумів згрішила на зроблений фактично в польових умовах аборт.

За якийсь час природа й самотність узяли гору. Вона знову пустила у своє життя різних, переважно випадкових чоловіків, таких самих, як Полинін, військових, котрих відряджали з фронту до столиці. І вже не боялася зв’язків, бо нічим себе не викриє. Помилка вилізла раптово, уже в сорок третьому, коли фронт був десь за Харковом і Москва нарешті остаточно отямилася. З четвертим за два роки війни коханцем, чорнявим капітаном інженерних військ, Клавдія втратила голову, а заразом — обережність. Коли Полинін черговий раз приїхав у відрядження, сусіди як чесні охоронці чужої моралі доповіли Федору про все.

Чоловік ніколи не бив її. Ні до викриття, ні після. Але коли запитав, чи люди брешуть, і почув від Клавдії машинальне, підсвідоме, захисне «ні», ударив у лице кулаком. Нічого не зламав, хіба залишив синець, та потім сухо вибачився, допоміг підвестися, повторив запитання. Нагадуючи: йому не треба брехати, він же служить в особовому відділі, не таке й не таких чув. Вона витерла сльози й зізналася швидше від шоку, аніж справді маючи бажання покаятися, визнати провину. Полинін звелів сісти за стіл, сам умостився навпроти, допитав, потім наказав власноруч написати все, докладно, називаючи імена, прізвища та звання. Заявив — не вірить, що то був єдиний раз. Аби не сперечатися, тим більше, що це все ж таки правда, Клавдія згадала ще одного, попереднього. Чесно вказавши: знає тільки ім’я та звання, то був дуже короткий зв’язок.

Чи повірив Полинін, чи досить йому було цього — не знала. Та списаний нею аркуш забрав, заховав у планшет, застебнув його й спокійно попросив обіду. Минуло кілька днів, і чоловік знову посадив її за стіл, тепер уже для відвертої розмови. Говорив здебільшого сам, визнаючи: війна перекроїла все, розвела сім’ї, багато родин зруйновано не лише втратами, жінки без чоловіків змушені шукати бодай якоїсь опори в нелегкий час. Звичайно, він гнівається — але й розуміє, що уникнути цього можна, аби вони лишалися разом. Так, він не міг, не мав права забирати дружину із собою на фронт. Та скоро все буде інакше. На звільнених територіях почнуть налагоджувати життя. Є думка частину офіцерів із фронтовим досвідом перепідготувати й направити в тил, для боротьби з ворогами, які заважають відновленню радянської влади та встановленню миру. Щойно для Полиніна все вирішиться й так станеться, Клавдія поїде з ним на нове місце служби. А щоб дурного в голові не було, щоб чимось корисним себе зайняти, вона має нарешті народити. За дітьми майбутнє, втрати у війні величезні, і на тому, на жаль, не кінець.

Клавдія не заперечувала. Їй самій уже хотілося бодай якогось спокою, нехай відносного. І справді — бракувало дітей. Хоч усі історії з коханцями обходилися, тьфу-тьфу-тьфу, без наслідків, вона списувала це на власну пильність та обережність. Не дозволила собі зовсім розслабитися, коли того разу не понесла від чоловіка. До речі, то теж могла бути випадковість, усяке трапляється.

Але навряд чи випадковим був арешт чорнявого капітана — Полинін написав Клавдії про це в одному з листів, ніби між іншим, виділивши окремим абзацом. Вона прочитала й закусила губу, стримуючи сльози. Адже чи не вперше за весь час спільного життя побачила й переконалася, наскільки Федір може бути затятим і, коли вже взявся шукати ворога, то неодмінно знайде й покарає. Хай навіть державна безпека тут ні до чого.

І зовсім не випадково вона не могла завагітніти з літа минулого року, коли майор, так би мовити, узявся до втілення планів батьківства всерйоз. Клавдія шукала пояснення, яке завгодно дивне, котре вдовольнить її й заспокоїть, порятує. Тож після тривалих роздумів погодилася сама із собою: Полинін любить її. Просто війна проклята винна в тому, що прояви кохання набули отаких, не завжди прийнятних форм.

Клавдія не могла себе уявити на місці Федора. Тобто не готова була дізнатися, що він зраджує їй. Та й була цілком переконана — Полинін не думає про таке. Адже вивчила свого чоловіка. Він багато на що здатен. А після випадку з чорнявим капітаном, здалося: для майора не існує меж. Але навряд сюди входить подружня зрада. Ревність — інший бік кохання. Ревнивий чоловік, користуючись своїми можливостями й повноваженнями, придумав, як покарати коханця дружини.

Люблячий чоловік хоче, аби дружина йому народила. Дружина не може, досі приховуючи від нього справжню, як вважає, причину. Тому Клавдія обережно почала заводити потрібні розмови з різними людьми, щоразу уявляючи себе шпигункою, яка випитує про військову таємницю. Потім ще якийсь час складала почуте в голові, вагалася, думала, прикидала.

Аби нарешті ризикнути й піти з цим до Марти Голоднюк.

— Ви?

Клавдія вже звикла, що місцеві побоюються її, знаючи, хто вона і хто такий майор Полинін. Але цього ранку Марта сахнулася, ніби побачила отруйну змію, не інакше. На незвично блідому обличчі вирізнялися темні кола під очима. Клавдія бачила себе такою в дзеркалі, коли після різних потрясінь не могла спати.

— Я, взагалі-то, по свої речі.

Марта заклякла у дверях, не пускаючи далі, і аж тепер Клавдія звернула увагу: ліва рука неприродно висить батогом уздовж тулуба. Перехопивши погляд, дівчина зблідла ще більше, хоча, здавалося, далі нема куди, почала нервово жувати нижню губу. Клавдія, дивуючись собі, рішуче перехопила ініціативу, ступивши через поріг до хати й змусивши Марту відійти. У сінях було темнувато, тож двері вона не зачинила, пускаючи світло з вулиці, запитала дещо різкувато:

— Що з вами сьогодні?

— А… що зі мною?

— Виглядаєте, ніби чимось завинили переді мною.

— Та звісно… — Чи Клавдії здалося, чи Марта зітхнула з полегшенням. — Так, звичайно, винувата.

— Ми тут будемо стояти?

— Даруйте. Зайдіть. Тільки двері причиніть.

Вона пройшла до кімнати, і Клавдія, причинивши двері й навіть накинувши зсередини гачок, рушила за нею. Тут уже могла краще роздивитися Марту, найперше відзначивши — бліда вона не від страху, тіпає дівчину теж не з переляку. Все це якась хвороба. Схоже, лихоманило, лоб ряснів дрібними крапельками поту.

— Ви мене лякаєте, Марто. У чому ваша вина?

— Нічого не готове. Простирадла ваші, білизна, інше…

Подих перевела вже Клавдія.

— Налякали. Думала, сталося щось страшніше. Не хвилюйтеся, за це вас не арештують і не розстріляють.

Вона спробувала посміхнутися, та враз дійшло — жарт, м’яко кажучи, не дуже вдалий. Не лише з огляду на те, що відбувається довкола. Дружина майора НКВС навряд чи може отак невинно шуткувати.

— Я взагалі не за тим прийшла зараз, — промовила заспокійливо. — Є одна справа, делікатна. Але… — Знову глянула на Мартину лівицю. — Чекайте, що сталося? Я ж бачу. Рука.

— Та отож. — Марта зітхнула. — Наче на лихо. Обварила.

— Як це?

— Отак. — Дівчина вимучила посмішку. — Я ж тут сама вправляюся. Поставила виварку на плиту, там повно всього. Коли знімала, чи ногу підвернула, чи кудись не туди ступила…

— Перевернули? — зойкнула Клавдія. — Живий окріп, на себе?

— Могло бути гірше. Я ж у сорочці перу, спідній. Вона без рукавів. Так просто на голе тіло. — Чи Клавдії здалося, чи Марта захопилася розповіддю про те, як пошкодила руку. — Але то ще вчасно сахнулася. Не всю себе ошпарила.

Ступивши ближче, Клавдія торкнулася лівиці. Марта не чекала такого, сіпнулася назад, ніби її збиралися вбивати. Повела плечем, відстороняючи руку, заводячи її далі за спину й при цьому скривившись.

— Що таке? — спитала Клавдія. — Боляче?

— Та воно без вас болить. Самі бачите, поки не годна ані до прання, ані до якої іншої роботи.

— Вам потрібен лікар, — рішуче мовила Клавдія. — Збирайтеся негайно. Коли це сталося?

— Учора.

— І відучора нічого не робили?

— Я дала собі раду, пані…

— Клавдія. Жодних панів, ми домовлялися.

— Нехай так. Але я подбаю про себе сама.

— Так не повинно бути! — Клавдія підвищила голос, почала потроху заводитися. — Я розумію, чудово розумію, чому ви так поводитеся.

— Як? Хіба зробила щось погане?

— Собі ви шкоду робите, Марто! Не хочете йти до лікаря! Терпите, мучитеся — але однаково не йдете, бо то ж радянський лікар! Ви не довіряєте нікому! Хоч наша армія звільнила вас двічі за п’ять останніх років! Так, сюди їдуть із Києва, Харкова, Полтави лікарі та вчителі. І не лише звідти! З Росії також — але чому? — Дівчина мовчала, та Клавдія й не чекала, що та відповість, перевела подих, заговорила далі: — Бо тут, на цих землях, наші спільні вороги вбивали вас! Тих, кого не вбили, вивезли до Німеччини, і хтозна, коли вони повернуться й чи вернуться взагалі! Бракує людей, як ви не розумієте! Це допомога, братня допомога!

На Мартине лице знову набігла тінь — такою свою прачку Клавдія ще не бачила.

— А вивозити людей звідси вагонами до Сибіру — теж допомога? Чи на той Донбас, селян до шахтарів — добре, кажете?

Сказавши так, вона враз замовкла, і Клавдія відчула її переляк у повітрі. Теж перевела подих, відзначивши про себе: ніколи дотепер подібних розмов не вела. Далі заговорила вже спокійніше, навіть лагідніше, так заспокоюють збуджених страшними казками дітей:

— Ви далі вірите чуткам. І ворожа пропаганда працює, чоловік казав мені про це не раз. Сюди, на Волинь, на Захід України їдуть спеціалісти зі Сходу. Але також із Росії. Чому звідси не можна відряджати робочі руки на Схід, у Росію чи Білорусію? Ми хіба не братні народи? Гуртом відроджуємо країну, піднімаємо з руїн. Що в цьому поганого?

— Нічого, — відрубала Марта. — Мабуть, нічого. Справді, я не права.

— Не праві, — кивнула Клавдія. — Бачте, рано чи пізно мали про це поговорити. Бо скільки вже знайомі, постійно щось таке відчуваю… — Вона покрутила рукою в повітрі, ніби ліплячи невидиму кулю.

— Яке — таке?

— Недоговорюєте ви щось, Марто. Не зовсім щирі. А я шукаю тут якщо не друзів, то тих, кому можу довіритися більше. Тепер зрозуміло, що вас гризе. Заспокойтеся. Усе буде добре. Усе вже добре. Тому збирайтеся, підемо до лікаря. Він вас огляне, і…

— Ні.

— Після всього — ні?

— Я намастила тим, чим бабця мастили й мама в таких випадках. Ось.

Ступивши до комоду, Марта висунула нижню шухляду, дістала звідти маленьку круглу баночку з товстого скла, у таких продають косметичні креми. Скрутивши кришку, наблизилася до Клавдії, простягнула руку, тицяючи їй під ніс. Усередині була якась сірувата густа субстанція, ударив ядучий сморід, Клавдія скривилася, відмахнулася, не стрималася — чхнула.

— На здоров’я. — Марта не спішила накривати вміст кришкою.

— Фу. Що то таке?

— Бабця збирали в лісі різні трави. Біля болота завжди. Якось переварювала, мене при тому не було. З чого змішано — не знаю. Та як помастити опік чи якесь вражене місце, стає легше. І гоїться. Ліпше, ніж усякі лікарі. Тим більше тепер, коли ліки потрібні пораненим.

— Народна медицина.

— Якщо хочете. — Марта нарешті закрила слоїк, та ховати не поспішала.

— Хочу, — сказала Кладія. — Отак у нас виходить зараз із вами, що потрібні розмови виникають самі по собі. Навіть приводів не треба шукати. Гаразд, не хочете лікаря — мастіть чим знаєте. Може, сядемо?

Вони вмостилися за столом, Марта поставила баночку між ними, Клавдія зиркнула на неї з огидою, проте змовчала. Розстебнула пальтечко, сплела пальці перед собою, поворушила пальцями, збираючись із думками.

— Мене дуже цікавлять подібні народні засоби. Хай цей, сподіваюсь, мені не знадобиться, та хтозна.

— Бабку шукаєте?

— Тобто?

— Вам потрібна якась жінка, що лікує різні хвороби. Угадала?

— Думаю, це не складно. — Клавдія посміхнулася кутиком губ. — Але я б дуже просила вас, Марто, аби ця розмова лишилася між нами.

— Кому я можу розказати?

Доволі просте питання заскочило зненацька.

— Ну… не знаю.

— Отже, нікому. — Тепер посміхнулася Марта. — Перепрошую, та ось ви тут часто і вже не вперше говорили про довіру. Нарікали, мовляв, косо дивляться, не довіряють. Самі теж не готові повірити.

— Згодна з вами. — Клавдія зараз казала щиро. — Уже готова. Тому прийшла із цим саме до вас. Хоча… Чесно кажучи, не знаю, чи завелася б про таке, інтимне, з кимось іншим.

— Інтимне?

— Так, дуже особисте. — Вона прокашлялася. — Не знаю, чи ви читали Купріна, був такий письменник. Російський, але жив у Києві. Я читала багато, свого часу була зачудована його «Олесею». — Зустрівши повний нерозуміння погляд, швидко прояснила: — Там про дівчину-відьму, яка жила в лісі. Її люди не любили, хоча вона ж нічого поганого нікому не робила, лікувала травами, як ось… — Рука лягла на слоїчок. — Уся, як кажуть, сіль у тому, що Купрін писав про ваші краї, Волинське Полісся.

— Усе ясно. — Марта всміхнулася тепер уже на весь рот, очі блиснули, лице просвітліло. — Ви начиталися книжок і надумали собі, що в нас, на Волині, тут відьми як не всі, то через одну.

— Звучить кумедно. — Клавдія всміхнулася у відповідь. — Але саме так я собі уявляла. Дитиною хотіла потрапити колись сюди.

— Мрії збуваються.

— Та обставини не зовсім… Ох. — Вона знову зітхнула, засовалася на рипучому стільці. — Я не можу завагітніти, Марто. Як жінка жінку ви мене зрозумієте. Федір, чоловік, хоче дитину. І я… Словом, я повинна народити. Багато чула про старших жінок, які в цьому допомагають. Ви, як бачу, дещо знаєте про це… Можете знати. Ну ось.

Розплівши пальці, Клавдія поклала руки перед собою долонями вниз, мов слухняна школярка. Навіть після цього вважала — не мала права йти із цим до чужої, не повинна виносити все з дому. Та вже спалила за собою мости, відчуваючи себе в цілковитій Мартиній владі й уявивши себе перед нею в цій убогій кімнаті зовсім голою.

— Ви зле про мене думаєте, — просто відповіла дівчина. — Не має значення, що ви…

Осіклася, не договорила, ковтнула слова, і Клавдія закінчила за неї:

— Договорюйте. Я дружина майора НКВС, так? Ну, дружина. Хіба я не така сама жінка? Що це змінює? Чи я, одружившись із ним, не маю права мати дітей?

— Я не це хотіла сказати.

— Тобто?

— Не має значення, чия ви дружина. Ми говоримо, як жінка з жінкою. І про цю розмову ніхто не дізнається.

Клавдії вже стало соромно за зрив, та пояснила все натягнутими нервами. Але тепер, коли вони, здається, порозумілися, почувалася набагато легше.

— Можу надіятися?

— Не буде без надії нічого. Без надії, без віри. Це головне, Клавдіє.

— Як мені діяти далі?

— Знаю одну жіночку. Бабою Килиною кличуть. Живе справді на хуторі, під Йосипівкою. Туди не аж так далеко, як на Ківерці їхати. Дорога шосейна.

— Не вижене?

— Нікого не виганяла ще. Тому тримається на цьому світі так довго. Їй Бог не дає людям відмовляти. Усякому допоможе. Як захоче.

— І що треба зробити, аби захотіла? Гроші?

— Та ну вас із грішми, — відмахнулася Марта. — Бабу Килину треба слухати. Усе робити, як скаже. Ні в чому не суперечити. А чи поможе, чи ні… То, знаєте, уже Господь Бог вирішує, не якась стара бабця.

— Як її знайти?

— У Йосипівці всякий покаже. Бабу жодна влада не займала.

— Я теж не збираюся.

— То я так, до слова.

Розмова починала заходити в коло. Клавдія підвелася, ніжки стільця скрипнули об підлогу. Марта теж встала.

— Не знаю, як дякувати…

— Поки нема, за що. Руці трохи легше стане — я все зроблю.

— Викиньте з голови. Лікуйтеся. Бережіть себе.

Стиснувши пальцями її простягнуту руку, Клавдія ступила до виходу. Враз зупинилася, повернулася.

— Марто…

— Так?

— Я можу ще приходити, як виникнуть подібні питання?

— Ліпше б не виникали. Але радо поможу.

— І таке ще… Знову стріляли вночі десь у місті. Чоловік підхопився. Нічого не пояснив. Він ніколи не пояснює… майже…

— Я тим більше нічого не знаю. Ми тут війну переживаємо. Фронт проходив через нас. Мало не щодня десь хтось стріляє. Звикли вже.

…Проводжаючи дружину майора Полиніна довгим поглядом, Марта машинально торкнулася пораненого місця.

Боліло.

Кулю вона видовбала сама. Щільно зачинила двері, запнула вікна. Знайшовши самогонку в початому бутлі, старанно промила нею рану. Потім розпекла ніж над вогнем, затиснула в зубах дерев’яну ложку й, стогнучи, утрачаючи відчуття часу, довела справу до кінця. Потворний шматок свинцю кинула в грубу, загорнула попелом.

Вона не дуже добре зналася на кульових пораненнях. Та відчувала власне тіло, і цього вистачило, аби зрозуміти: рана не глибока, та куля все ж зачепила якійсь нерв. Без лікаря важко, проте відповідь однозначна: жодних лікарів, доведеться щось вигадувати й триматися самій. Перев’язала, як змогла, подерши на бинти свою стару сорочку. Добре, хоч згадала вчасно про щурячу отруту — переконала Клавдію дати їй спокій. Хоч і взялася їй сприяти, та виходу не мала. І, зрештою, усе непогано складається.

Близько зійшлася з жінкою енкаведиста.

Це корисний контакт у її становищі.

Прикриття.

4

Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

Полинін похмуро глянув спершу на Орлова, потім — на Нечаєва.

Перший тримався діловито й бадьоро, ніби вже переміг усіх ворогів. Його підхід до справи майору загалом подобався, та заважала одна обставина: капітан спочатку діяв, а потім — думав. Самовпевненість і цілковита безкарність давали Орлову ілюзію постійної правоти. Він ніколи не сумнівався в тому, що робив, і належав до тих, хто, як говорить давня приказка, міг запалити будинок, аби прикурити одну цигарку.

Але якщо Орлова майор усе ж устиг вивчити, звикнути до його манери й ураховувати це, то Нечаєв і далі дратував. Ніби толковий офіцер, вища освіта, з досвідом, та тільки балакає густо, забагато як для оперативного працівника. Там, де Орлов готовий був багато разів зробити й нехай наламати дрів, проте водночас — мати хоч якийсь результат, який можна оформити письмово й підшити до звіту, Нечаєв довго думав, розмірковував уголос і взагалі намагався подати себе неабияким розумником.

Полинін не визнавав оцих, яка казав один слідчий, рефлексій.

— Можна вже щось конкретне сказати?

— Нового — нічого, товаришу майор, — чітко відповів Орлов. — Хіба встановили особи всіх, хто протоптав стежку до тих блядєй із Гнідави.

Полинін роздратовано цикнув крізь зуби, закурив.

Усе, що сталося, виглядало вже по-дурному. У тій хаті на околиці, де бандит напав на солдата, кинув гранату, вбив його, але сам далеко не втік, застрелений іншим солдатом, мешкали, як з’ясувалося, двійко веселих дівчат. За німців працювали офіціантками в офіцерському казино й, на відміну від багатьох інших, на людях з офіцерами не гуляли. Їх перевіряли, і Полинін підозрював — обидві гарно конспірувалися. Проте жінки, які співмешкали з окупантом, не входили до його компетенції. Йому лише складали списки тих, хто може бути нелояльним. Таких брали на олівець і під нагляд, але далі майора ці особи цікавили, якщо виникала підозра у зв’язках із підпіллям чи лісовою армією.

Зате весела парочка згодом неабияк зацікавила солдатів. Знайшовши роботу в привокзальному буфеті, дівчата знайомилися там із військовими, слово за слово — пропонували непогано провести час. Брали за це коли грішми, та частіше — продуктами, а найкраще — якимись трофейними дрібничками. Усе це відбувалося в умовах конспірації, хоч молодші офіцери й знали, що де відбувається, заплющуючи на це оці. А старші офіцери взагалі мали інший клопіт. Тож невеличкий будинок терпимості існував собі за мовчазною згодою всіх сторін, аж поки цього вечора все не полетіло шкереберть.

До дівчат на вогник забрели червоноармійці Георгій Калінін та Дмитро Яковлєв, котрі перебували в законному звільненні. У перервах між сексом вони пили самогон, що теж вважалося нормою — фронтовики мають право хоч трошки відпочити, нехай і на кілька годин, та все ж зануритися в мирне життя. У якийсь момент рядовий Калінін вийшов на ґанок за малою потребою, уздрів по той бік огорожі двох незнайомих людей, згадав, що вештатися в таку пору не вільно, і вирішив скористатися правом перевірити документи в підозрілих осіб. Принаймні так усе виглядало з рапорту рядового Яковлєва. Той, з його слів, був не такий п’яний, намагався відмовити товариша. Хоч визнавав: перевірити, хто й чому вештається околицею вночі, таки правильно. І те, що сталося потім, лиш підтвердило правоту дій.

Підозрілі громадяни кинулися врізнобіч. Один жбурнув гранату, осколками на смерть посікло Калініна. Відкривши вогонь на ураження, Яковлєв почав переслідувати бандита й тяжко поранив. Поки дотягли до госпіталю, він стік кров’ю та помер. Хто з ним був і хто втік, чоловік чи жінка, Яковлєв не розгледів. Хіба заявив: той, другий, не стріляв. Чи не мав зброї, чи якась інша причина, поки невідомо.

— Для чого нам інші сексуально стурбовані? Аби довести, як розкладається Червона армія в тилу?

— Вони могли щось знати й бачити.

Орлов говорив, упевнений у правоті своїх слів, навіть не замислювався над змістом.

— Дівки затримані, з ними працюють.

— А від них яка користь? Пшик.

— Ті двоє могли йти до них. Не випадково ж опинилися там, на околиці, поруч.

У такі моменти Полинін сумнівався, що капітана Орлова слід аж так високо цінувати.

— Розчарую, капітане. Мені теж хочеться, аби все вийшло так просто й ми накрили одним махом велику бандитську мережу. Не вийде. Усе сталося випадково. На війні так часто буває, пора звикнути.

— І солдатики до баб забрели випадково? Аж на околицю?

— Куди йти, вони знали. Але на місці цієї парочки могли опинитися якісь інші. Може, одному з тих інших не припекло б до вітру саме в той момент, коли біля хати товклися підозрілі. Вони б вислизнули з міста, і ніхто б нічого не помітив.

— Околиця, — вставив Нечаєв.

— До чого тут?

— До вашої правоти, товаришу майор. Ті двоє вибиралися з Луцька. Причому випадковим може бути все, окрім, можливо, напрямку, у якому вони йшли. Могли ж піти іншим шляхом. Обрали цей, через Гнідаву. Треба перевірити, куди могли прямувати.

— До Кульчинського лісу, — огризнуся Орлов, для наочності тицьнувши пальцем у відповідне місце на карті. — Тут кругом ліси, а в лісах — бандерівські банди. Значить, десь поблизу одна завелася. Може, під Кульчином, може — десь поруч із Ківерцями. Але не радій. Їх тут кружляє достатньо. Важливо не куди, а звідки. Думай.

Полинін тицьнув у бік Орлова тліючою цигаркою.

— О! Учися, Нечаєв. А то входиш тут у довіру до місцевого населення, здалеку підбираєшся. Усіх гамузом підозрюй та перевіряй. Тут кожен винен, якщо не довів інше. Що скажеш, прянику тульський?

Нечаєв запашів — при Орлові майор дозволяв таке не вперше.

— Убитий мав при собі пістолет і документи на ім’я Івана Мартинюка. Працює заготівельником у конторі. — Він прокашлявся. — Така існує, як, мабуть, і справжній Іван Мартинюк.

— Отут твоя правда. Документи, напевне, липові, хоч зроблені бездоганно. Навчилися штампувати, віддаю належне. Тільки що маємо? Озброєного до зубів бандита з фальшивими паперами, який ішов не знати, звідки, невідомо, куди, та не ясно, з якою метою. Раптом щось готується, а ми не зможемо оперативно протидіяти, — Полинін поплював на пальці, загасив недопалок. — Сфотографуйте труп, фото покажіть нашим агентам. Голяку — найперше.

— Він же в лікарні, — знову вліз Нечаєв.

Майор зітхнув. Ось ще одна випадковість, дурний збіг обставин, навмисне не вигадаєш.

Кілька днів тому Михайла Голяка раптом скрутило. Стогнав на всю хату, жінка забила на сполох, Полиніну доповіли, і найпершою була думка: таки дістали агента, отруїли. Дуже швидко все прояснилося: секретного співробітника дістала зовсім цивільна, мирна хвороба — запалення сліпої кишки. Майор навіть не повірив спершу в такий збіг. Адже коли сам, ще до одруження, проходив курси перепідготовки, теж пережив напад апендициту. З нього тоді кепкували всі, називаючи тяжко пораненим й надалі прогнозуючи геморой. Та все швидко минулося, на пам’ять лишився акуратний шрам, і, чесно кажучи, Полинін не припускав, що подібне може статися з кимось іншим, за дуже недоречних обставин. Тому буркнув:

— Вирізали вже. Житиме.

— Але ж досі лежить. Після операції так відразу не ходять.

— Він там мліє? Непритомніє? — завівся майор. — Він, уважай, на курорті. Годують, ще й охороняють.

— За вашим наказом. Поклали разом з усіма, бо не окрему ж йому палату, підозріло.

Ну, таки Нечаєв дратував більше, ніж Орлов.

— Хай лежить. Але Голяк достатньо притомний, щоб роздивитися фото й визначити, знає цього Мартинюка чи як його там або ні. Капітане, — глянув на Орлова, — займися цим. Пройдися сам по всій агентурі, тільки акуратно, а не так, як умієш.

— Коли треба, можу акуратно, товаришу майор, — вишкірися той. — Сильно, але акуратно. По «Білій ночі» все, мов годинник пройшло. Бо я займався.

— Нічого ще не пройшло, і мені це не подобається, — зауважив Полинін. — Отут не кажи гоп. І, до речі, займися, Орлов. Треба дізнатися, як усе рухається.

— Так чим зайнятися?

— Усім, — відрізав майор. — Давно пора звикнути, що тут усе — ланки одного ланцюга. Хтозна, раптом встановимо справжню особу того Мартинюка. І вийдемо на Східняка раніше, ніж передбачено «Білою ніччю». Це не означатиме, що операцію розробляли марно. Просто вдаримо по них із різних боків. Отже, швидше покінчимо, як того вимагає партія й уряд.

Орлов мовчки підвівся, надів кашкета, козирнув і залишив кабінет. Нечаєв не рухався, дивився перед собою. Полинін уже навчився читати його, без зайвих слів зрозумів — образа, і то не вперше.

— Розвернутися не даю, капітане? Масштаб не той? Не твій? Чи сам не справляєшся?

— Аж ніяк. — Він не відповідав, а рапортував. — З усім справляюся, товаришу майор. — Раптом голос ледь змінився, Нечаєв повернувся до нього всім корпусом: — Але дайте мені поле для маневру. В мене є власна методика, своя стратегія. Ми тут для того, щоб перемагати. Та як будемо рубати на всі боки, менше думати, більше діяти, виконання задачі розтягнеться на роки.

— На роки, значить. — Майор узяв нову цигарку. — Ми тут не на роки, Нечаєв. На десятки років, як не на сотні. Ті, з ким ми воюємо тут, думають, що вони нас виснажать. І ми підемо колись, справді через роки, на якісь поступки. Не буде так, капітане. Казав тобі не раз і повторюся: люди хочуть не війни, а миру. Така природа. Війна виснажує швидше. Через те про роки забудь. До кінця сорок п’ятого ми тут зачистимо все, згадаєш мої слова. Опір меншатиме з дня на день. І всі оці твої стратегії, хай би скільки їх було, не варті однієї — тиснути й чекати, поки дожметься.

— До чого тут…

— До того! — Полинін роздратовано зламав сірника. — Не випереджай події! Не біжи попереду паровоза! Не лізь у пекло раніше за батька. — Помовчав, заговорив уже спокійніше. — Роби, що маєш і мусиш. Не більше, але й не менше. Зрозумів, розумнику?

— Так точно.

— Коли так — ноги в руки і вперед, займися Мартинюком. З’ясуй, від кого міг іти. Для тебе праця розумова. Інтелектуальна, як кажуть. Ясно?

Нечаєв підвівся, став струнко.

— Так точно.

— Виконуй.

Голе тіло поклали на стіл у морзі, одяг кинули в куток.

Нечаєв заклав руки за спину, обмацав убитого неспішним поглядом від п’ят до голови. Глянув на єфрейтора в білому халаті, який товкся осторонь, кинув коротко:

— Вийди.

— Єсть!

Лишившись із трупом наодинці, капітан потер підборіддя, знову заклав руки за спину, зчепив пальців. Перекотився з носка на каблук, раз, другий, третій. Потім схрестив руки на грудях, знову подивився на мерця, ніби щойно побачив уперше.

— Ніякий ти не Мартинюк, — буркнув під носа. — І як тебе звати, дядьку, немає значення.

Він чудово розумів: Полинін навмисне, свідомо кинув його на цю ділянку роботи. Віднедавна майор перестав приховувати своє скептичне ставлення до нового підлеглого, часом відверто кепкуючи з його спроб спершу думати, потім — діяти. Звісно, раніше Нечаєв мав інший досвід, чим Полинін йому дорікав. Але, на капітанову думку, майор чи не хотів, чи, швидше, не міг прийняти той факт, що часи й обставини можуть змінюватися навіть на війні. Діяти всюди й завжди однаковими методами, як той-таки Орлов, часом не ефективно. Одна справа жорстко придушувати ворожі настрої й провокації, коли фронт близько, а про перемоги нашої армії не говорять у щоденних зведеннях Інформбюро, бо нема, чим хвалитися. І зовсім інша, коли перемога на носі, фронт далеко, ворог зачаївся й користь принесуть інші, мудріші, хитріші кроки.

Майор має іншу думку. Думає — капітан заплутається в рутині. Зламає собі зуби, буде слухнянішим. Звичайним виконавцем наказів, які не обговорюються. Нехай. Нечаєв сприйняв наказ працювати в безнадійному напрямку як виклик. Усе ж таки чомусь та й навчився. Велика річ — практика. Та й головою думати треба, цього ані накажеш, ані скасуєш. Побачимо.

— Здравія бажаю. — Нечаєв блазнювато козирнув трупові. — Познайомимося ближче.

Мартинюк — принаймні так поки що називав його про себе капітан — мав середній зріст, сильні руки й ноги, не пропорційну, зате міцно збиту фігуру. Загрубілі долоні звикли тримати зброю, і, придивившись і навіть понюхавши, Нечаєв виявив краплі мастила, яке в’їлося в шкіру. Коротко стрижене волосся — не підозріле, чоловіки й жінки стрижуться, хоч якось борючись із вошами. Воно не плутається, не збивається в ковтун. Але, торкнувшись йоржика долонею, Нечаєв зробив несподіване відкриття: його недавно мили. Ковзнувши пальцями по щоках та підборіддю, капітан переконався — голився цей чоловік теж не так давно. Не лише дбав про особисту гігієну: ті, хто виходив із лісу, насамперед привертали увагу пильних патрулів зовнішністю та одягом.

Ще від них пахло димом та пріллю.

Озирнувшись на одяг, Нечаєв кивнув сам собі, укотре обстежив тіло.

Кілька шрамів — схоже, кулі в різний час чіпляли. Останній, свіжий — на нозі, це автоматник напередодні дістав утікача. Перед капітаном лежав справжній боєць, вояк, якого досвід не врятував від випадкової, дурної для нього загибелі.

— Ти справді десь перебув, — мовив Нечаєв, дивлячись на мертве обличчя. — Там були мило й гаряча вода. Явка тут у вас. І виводив тебе з міста той, хто явку тримає. Не інакше.

Клацнувши на знак згоди із самим собою пальцями, Нечаєв відступив, присів біля одягу в кутку, почав розбирати його.

Сіре довоєнне пальто, старе, але добротне, ціле. Піджак, сорочка, штани, кальсони. Усе стандартне, жодної підказки. Все відгонило погано помитим тілом, із чого Нечаєв дійшов висновку: Мартинюк прийшов на явку у своєму, але десь устиг перебратися раніше, помінявши насамперед верхній одяг. Потім помився, але чисте не вдягнув — не було. Так само, як жодних речей при собі, крім пістолета й гранати. Не знайшовши інших підказок тут, капітан узявся до чобіт.

Відразу визначив: радянські, офіцерські, добротні, міцні. Надовго бандерівцям взуття не вистачало, весь час проводили на ногах. Тож змушені міняти його часто, а зробити це можна було єдиним способом: зняти підходяще з мертвого. Капітан зціпив зуби, глянув на мерця, подумки сказавши собі: убив би його ще раз, бо не так давно він сам зняв чоботи з убитого офіцера Червоної армії.

Покрутив у руках, перевернув, оглянув низ.

Учора дощик то вщухав, то сіяв знову, і землі налипнуло чимало. Вона забилася в щілини підошов, частково вже обсипалася. Придивляючись не так із наміром справді знайти тут якусь підказку, як бажаючи мати чисту совість через те, що нічого не пропустив, Нечаєв ураз зачепився оком за щось, чому не мав пояснення. Проте в голові клацнуло, а рука стиснулася міцніше, затримуючи чобіт.

Капітан довіряв інтуїції. Порівняв обидві підошви. Гмикнув. Обережно поклав чоботи поруч на підлозі. Ставши навколішки, видобув із кишені галіфе німецький армійський складний ножик, трофей. Подумавши трохи, витяг із руків’я не лезо, а спеціальний гачок для чистки кінських копит. Нічого поруч не знайшовши, розклав Мартинюкову онучу, акуратно прочистив над нею борозенки підошов.

Узяв двома пальцями субстанцію рудуватого кольору. Вона виявилася такою глевкою, що міцно застрягла й не вибилася остаточно під час ходи. На лівому чоботі її лишилося трохи більше. Десь Нечаєв уже бачив таку зовсім недавно. Сам вступив і не міг відразу відчистити, довелося мити руками. Він же не так багато ходить там, де не ходив раніше. У таку глину взагалі вступив уперше за весь час, поки служить у Луцьку. Ну, не те щоб зовсім уперше. Та всякий раз доводиться спеціально вимивати й вичищати чоботи, капітан дуже любив порядок і чистоту.

Нечаєв випростався, тримаючи чобіт в одній руці, ножик — у другій.

— Ти, дядечку, спочатку в глину десь заліз, а вже потім далі подався, — мовив до мерця, уже не дивуючись собі, приймаючи це за норму. — І там, де глина, є гаряча вода. Бо її гріють. Не для тебе, але гріють.

Мило там теж є.

І не тільки мило.

Капітан поставив чобіт на підлогу, замислено сховав назад ніж. Як простягав руку, ковзнув по кобурі. Затримав на мить, потім криво посміхнувся, уже до себе, дивлячись повз тіло, на облуплену стіну. Потім обсмикнув кітель, накрив тіло сіруватим простирадлом. Убитий бандит уже втратив для нього інтерес.

Знімаючи з гвіздка шинель, сіпнув так сильно, що цвях випав зі стіни.

Йому належала машина з шофером, та Нечаєв, зробивши несподіване відкриття, вирішив ні з ким поки не ділитися. Якщо все складеться, він проведе цю гру сам. Доведе її до кінця і аж тоді розкладе Полиніну все по поличках. Може — та ні, не може, точно! — майор змінить після того своє ставлення. Почне поважати його інтелект, чого там, ще й Орлову за приклад поставить. Нечаєв не змагався з ним та іншими за авторитет у начальства — просто хотілося рівності, якої поки не відчував.

До хати Марти Голоднюк пішки йшов годину. Коли переходив двір, пам’ять нагадала: ступати треба обережно. Скоса глянувши на глинистий ґрунт, рішуче ступив на ґанок, постукав.

Відчинили.

Лице бліде, кола під очима. Та дивилася спокійно, упевнено, навіть легко всміхнулася.

— Дозволите зайти? — Капітан не втримався, козирнув.

— Та можете, чого ж. Тільки ж ми не домовлялися.

— Про що?

— На коли вам форму вашу випрати. І потім, я ось руку обварила.

Нечаєв переступив поріг, дивився добродушно, намалював на обличчі співчуття.

— Погане діло. Сильно?

— Заживе.

— Та ясно. Допомога може якась треба? Лікар, наприклад.

— Дякую. Мені вже пропонували. То не варто мороки, я сама якось упораюсь. Не журіться, за кілька днів усе зроблю.

— Не поспішаю. Не кваплю, все розумію. Є в чому ходити. Обережніше надалі.

— Постараюся.

Капітан умів читати по очах і слухати голос. Марта дуже хотіла, аби він зараз забрався геть.

— Я ще поговорити хотів. Кілька слів. Так, профілактика. Служба в мене така.

— Кажіть уже.

Нечаєв переминувся з ноги на ногу, старанно граючи незручність.

— Я вам не ворог.

— Хіба я це казала?

— Але я нагадую. Знаєте, мені б хотілося підтримувати ближчі стосунки.

— Які? — Мартині губи витягнулися в рівну лінію.

— Не думайте нічого такого, — швидко мовив капітан, виставивши вперед руку. — Маю на увазі, спокій і налагодження стабільного, мирного життя в наших спільних інтересах. А тут ось стріляли вночі, чули?

— На нашій вулиці тихо було.

— Не тут. На околиці.

— Нічого не знаю. На базар нині не ходила. Там би почула… може.

— Звісно, базар же у нас — своє Інформбюро. То не знаєте нічого?

Марта витримала погляд.

— Ні. У Луцьку час від часу стріляють на вулицях.

— То бандитські провокації. На жаль, багато місцевих ще під впливом пропаганди. Ви не з таких, сподіваюся.

— Нікого й ніколи не слухаю. Себе хіба.

— Правильно. Мене теж можете. Дуже вас прошу, Марто. Почуєте десь щось подібне, побачите підозріле, чи хтось про щось незаконне вас попросить…

— Мене ніхто не просить, — відрізала вона.

— Але якщо, — Нечаєв наголосив на цьому слові, — щось подібне виникне, дуже прошу вас не руйнувати мою довіру. А знайти можливість сказати про таке мені особисто. Будьте певні, з плеча не рубатиму. Розберуся, обдурених попереджу на перший раз. Карати аби покарати — то не мій метод.

— Ви культурний офіцер, пане-товаришу.

— Без панів.

— Без панів.

Іди вже.

Капітан чув це, бачив прохання в очах.

— Радий, що порозумілися.

— Я не псую стосунки з владою.

— Вірю й бачу. Всім треба жити. Хай рука швидше одужає.

Знову козирнувши, Нечаєв пішов, і за спиною двері хлопнули дуже швидко. Він уявив, як Марта зітхнула, спекавшись нарешті небажаного гостя. Посунув через двір, не повертаючись й нікуди не сходячи з насипаної стежки.

Значить, обварила руку.

Рядовий Яковлєв стрельнув навздогін тому, з ким був Мартинюк.

Не розгледів у темряві, зрозуміло.

Переш білизну й одяг офіцерам та їхнім дружинам. Непогане прикриття, не підкопаєшся. Але поспішати однаково не треба.

Хвіртку капітан зачиняв, дуже задоволений собою.

5

Луцьк, міська лікарня, район залізничної станції

Добиралися порізно.

Мали відомості про домівку[15] у Веселому, тому до села дісталися втрьох. А вже звідти Грак запропонував іти окремо, і Коломієць не заперечував. Хоч той за своєю звичкою проговорив уголос два варіанти.

— Дивись, як підемо разом, у разі чого можемо гуртом від москаля відбитися. З іншого боку, по одному нас важче наловити. Дідько його знає.

— Що пропонуєш?

— Та нічого. Моє діло — попередити. Ти командир, друже Східняк. Вирішуй.

Перевагою Максима в подібних ситуаціях завжди було його вільне, без виразного акценту, володіння російською. Міг зійти за червоноармійця, офіцера або цивільного спеціаліста, якого комісували й відправили зі Сходу на Захід. Мінусом стала відсутність потрібних документів, точніше — можливості швидко їх роздобути. Через те довелося обмежитися тим, що є.

Гракові підійшла довідка працівника ковельського краєзнавчого музею. Уже скоро рік, як радянська влада почала описувати втрачені музейні експонати й складати списки того, що вдалося зберегти. Про це голосно говорили й писали, тож поява музейника ні в кого не викличе підозри. Якщо, звісно, не візьмуться з якихось причин установити особу. Але Грак був знаменитий тим, що зовнішність не кидалася в очі, міг розчинитися серед собі подібних і часто так робив. Східняк не раз мав нагоду переконатися у чудовій здатності побратима до виживання в будь-яких умовах. Вояк міг злитися як з лісом, так і з містом.

Натомість Тихий мав документи надійніші — робітника, який шукав праці. Природа наділила його ногами різними довжини, права була трохи коротша за ліву. До регулярного війська такого не брали, але для повстанської армії згодився, бо, на відміну від Червоної, чоловік хотів воювати в ній. Коли треба, рухався швидко, вправно й міг навіть обігнати наввипередки будь-кого за бажанням. Звичайно, перегонів ніхто не влаштовував, та за потреби Тихий починав демонстративно кульгати, і легко міг довести: це не від поранення. Тож його папери були справжніми: комісований, для військової служби не придатний, інвалід.

Коломієць мав при собі про всяк випадок солдатську книжку вбитого в лютневому бою старшини Мурашова, куди треба було тільки переклеїти фотокартку. Зробив це Максим сам, і не дуже старався, бо фото справжнього власника теж було наліплене криво. Підробка може викритися, якщо Коломійця затримають і почнуть перевіряти, зробивши відповідні запити. Відповідь буде: пропав без вісті такого-то числа такого-то місяця в районі Дубно. Але навряд чи до такого дійде, адже існувала домовленість — у разі спроби затримати для перевірки відразу намагатися втекти, прийняти бій, у разі чого не датися живим.

Цивільний одяг у Веселому приховали не спеціально для їхньої групи: переміна завжди зберігалася в обладнаних домівках для подібних випадків разом зі зброєю. Затримка була за військовою формою для Східняка. Маючи розгалужену підпільну мережу, роздобути її не так уже й складно, та забирало час, тож Коломієць усе одно мусив чекати. Не думав, що все вдасться, та пощастило — знайшли й доставили все, що треба. Той старшина, з якого зняли галіфе й гімнастерку, за життя був грубший за хорунжого, усе висіло мішком, довелося вдягнути на білизну плетений светр, застебнутися під горло й тугіше затягнути пас. Поки чекав, отримав до своєї солдатської книжки майже справжню довідку з госпіталю, написану традиційно нерозбірливим лікарським почерком. Тепер він тимчасово став старшиною Мурашовим, який прямує зі шпиталю до своєї частини.

Побіжна перевірка проканає.

Зранку вийшов на трасу, попросився на попутку до Луцька, дорогою травив солоні анекдоти й на веселе товариство ніхто не звернув увагу. Міста Максим не знав, зовсім не орієнтувався, та Грак просвітив, змусив повторити маршрут кілька разів, тож не журився, тримався впевнено. Хвилювало інше: відсутність детального плану дій. Адже легко зголоситися до справи, навіть виконати не складно, якщо підготуватися. Зі свого, та й чужого досвіду Коломієць знав: треба зайти в місто, зробити задуману справу й вийти. Останнє — бажано, бо самогубцем Східняк себе не вважав, як, зрештою, ніхто інший.

Поки щастило. Він ішов розбитими вулицями, роздивлявся будівлі старовинних костелів, уже пристосованих під цивільні заклади, кілька разів запитав дорогу, і ні в кого не викликав підозр чи надмірної зацікавленості. Кілька разів проминув повз патруль, віддав честь, йому механічно відповіли. Загалом здалося — Луцьк хотів спокою й існувала певна домовленість миру не порушувати.

Завернувши на потрібну вулицю, Максим відшукав хату, де була чергова домівка. Уже перевалило за обідню пору. Роззирнувшись й переконавшись, що все спокійно, перейшов двір, ковзнувши поглядом по розвішеному на спеціально натягнутій мотузці пранню. Постукав у двері.

— Червона, — сказав, побачивши молоду жінку в проймі дверей.

— Калина, — почув відповідь, швидко зайшов, запитав відразу:

— Усі тут?

— Двоє, — кивнула вона, потім додала: — Я Марта.

— Східняк.

— Знаю. Навіть чула.

— Від кого?

— Говорять. — Марта не відповіла прямо, жестом запросила всередину.

— І що кажуть? — поцікавився Максим, лишаючись на місці.

У кімнаті почувся рух, вийшов Грак, покрутив пістолет у руці, сховав.

— Перевірив, чи справді ти.

— Затримався трохи. Міг бути не я?

— Тут гостей ходить, мов до отця на сповідь.

— Теж мені — порівняв, — пробурчала Марта. — Не товчися вже тут, зайди.

Коломієць пройшов, намагаючись не маячити навпроти вікон, хай вони й були запнуті завісами.

Зачиняти щільно, наглухо означало викликати зайву підозру й зацікавити, що там ховають. Кинув у куток напівпорожній «сидір», зиркнув на Тихого, який саме вилазив зі сховку в підвалі. Ані його вигляд, ані вираз обличчя Грака йому не сподобалися.

— Що? — запитав коротко.

— Нічого хорошого. Нам не вільно довго тут сидіти.

Максим глянув на Марту.

— Так і є, — кивнула вона. — Тут недавно був чоловік, назвався Андрусем. По-дурному налетіли на москалів. Чи втік він, не знаю. Я кулю зловила.

— Але ми тут. Отже, домівка не засвічена.

— Я перевірив, ніби все добре, — мовив Грак. — Але ти ж розумієш, друже командир. Усяке може бути.

— Ти перевірив усе й зайшов. Нічого не побачив підозрілого.

— Бо не знав про халепу. Тепер знаю.

— Хочеш сказати — чекали тут на мене, аби вже забратися геть?

— Треба, — погодився Грак, — та нема куди. Інші домівки шукати треба. Бач, як воно буває.

Коломієць озирнувся на Тихого. Той знизав плечима, потім, не зважаючи ні на кого, примостився біля столу, розстелив газету й заходився розбирати пістолет. Мовчала й Марта. Максим звик до того, що неможливо втілювати навіть приблизні плани в тих умовах, у яких вони змушені діяти. І все одно не був готовий опинитися в місті зовсім без прикриття, тицяючись у різні боки, мов цуцик.

— Чекайте, — мовив, укотре обвівши поглядом кожного. — Дайте хоч передихнути. А ти, Марто, краще руку покажи.

— Для чого? Ти, може, лікар?

— Показуй.

Зітхнувши, Марта, не зважаючи на присутність одразу трьох чужих чоловіків, скинула з плечей хустку, розстебнула кофтину. Тихий не звертав увагу, розкладаючи на газеті пістолетні деталі. Грак відвернувся до вікна. Максим прикипів поглядом до її пальців, Марта перехопила, кинула:

— Наказали — виконую.

— Так я ж нічого.

Насправді Східняк давно не бачив оголеного жіночого тіла. Уже пошкодував про сказане, бо щось призабуте пробудилося, коли Марта не дуже зграбним рухом звільнилася від кофти, відкривши напухлу, набряклу довкола рани лівицю.

— Оце хотів побачити?

— Спокійно.

Роздивлятися рани було не в новинку, Максим бачив ледь не щодня різні, значно сильніші, бувало — смертельні поранення. Притримуючи знизу жіночу руку й знову відчувши від доторку до шкіри млість, пальцями своєї правої легенько пробігся біля враженого місця. Марта скривилася — боліло, хай не так різко, — але мовчала, лиш гучно сопла носом. Натиснувши в одному місці сильніше, Коломієць відчув, як дівчина здригнулася, а з-за країв засохлої скоринки шкіри видушився жовто-червоний згусток.

— Гноїться.

— Знаю. Коли пальця вріжеш, теж може.

— Це не палець. — Максим знову надавив. — Рани треба чистити.

— Я обробляла.

— Але ти теж не лікар. Сядь.

Коломієць знайшов спосіб відтягнути, хай на короткий час, прийняття рішення. Грак тим часом зрозумів без зайвих слів — пішов на кухню, приніс кухоль з нагрітою водою, потім знайшов недопитий Андрусем самогон. Тихий відволікся від чищення зброї, витяг і дав Максимові свій складний ножик, недавно нагострений.

— Так ви серйозно? — Мартині брови стрибнули вгору.

— Дуже. Сиди отак, терпи. Болітиме.

— Робіть уже, не лякайте.

Коломієць дбайливо протер лезо самогоном, ним же протер поранене місце. Потім запалив спиртівку, потримав гостряк над вогнем. Спритно затиснувши Мартину руку своєю, кивнув Гракові. Той стиснув ззаду її плечі.

— Ай!

— Ще нічого нема. — Коломієць справді лиш торкнувся краєчком леза враженої шкіри.

— Погано, що так склалося, — уставив Грак. — Але то як подивитися. Аби ми не навідалися, воно б і далі гнило. Пішла б до лікаря, хіба хочеш — мусиш. Той кульове поранення побачить. Усе, гаплик.

Коломієць зробив кілька надрізів. Лезо розсікло набряклу шкіру, Марта крикнула голосніше. Грак натиснув згори всією вагою. Тихий спокійно чистив шомполом пістолетний ствол.

За короткий час вражена шкіра довкола рани була нерівно, але акуратно зрізана. Дівчина стогнала, бо, коли чистили, пекло. Та нарешті Максим закінчив, задоволено глянувши на плід своєї дилетантської, проте звичної праці: гнилого вже не було. На бинти дорвали стару сорочку, після перев’язки Коломієць задоволено гмикнув:

— Лялечка. — І без переходу, мовив: — Якщо йти звідси, то всім разом.

— Чому? Усім, хто до мене ходить, сказала — руку обварила.

— Повірили?

— Та чого ж ні! Потім, я ж потроху справляюся.

— З такою рукою небезпечно. Рано чи пізно комусь закортить перевірити, чому опік окропом так довго не заживає, — уставив Грак.

— А зніматися звідси всім разом ще небезпечніше, — парирував Коломієць.

Тихий збирав змащений пістолет, усім своїм виглядом показуючи: виконає той наказ, який віддадуть.

Максим пройшовся кімнатою. Зупинився біля патефона, почав перебирати конверти з платівками. Думки зараз літали далеко.

— Дізналися щось про Голяка? — запитав, не повертаючи голови.

Тепер наперед виступила Марта, чим стала схожа на школярку, яка вивчила урок краще за інших.

— Уже перевірила сьогодні. Не складно, він же не ховається. Є в мене колєжанки, котрі знають його жінку.

— Це деталі. Що?

— Хворіє. У лікарні лежить, апендицит.

Це прозвучало так буденно, що до Коломійця не відразу дійшла суть почутого. Він мотнув головою, бо здалося спершу — недочув. Навіть перепитав:

— Як-як? У зрадника — апендицит?

Грак не стримався — гмикнув:

— Друже Східняк, і зрадники, і москалі ще й до вітру ходять.

— Ну тебе…

Коломієць поклав платівки на місце. Примружився, намагаючись зібрати докупи рій думок.

— Без охорони?

— Прошу?

— Марто, він у лікарні — без охорони?

— Я звідки знаю!

— Так він і вдома без охорони жив, — знову вставив Грак.

— Аби так було, його б давно дістали, — відрізав Максим, згадавши розмову з Червоним. — Але ясно, що не стерегли на очах у всіх з автоматниками по периметру.

— Коли так, у шпиталі теж стережуть, — легко погодився Грак. — Для нас воно не гірше і не ліпше. І охоронці теж не на виду.

Зібравши пістолет, Тихий загнав обойму в руків’я, пересмикнув, досилаючи патрон у патронник.

Максим мимоволі відволікся на нього.

І враз усе склалося. Ще хвилину тому нічого не було, а зараз — ніби так треба.

— Нас могли чекати в нього в хаті, — сказав Коломієць, знову дивлячись на кожного по черзі. — Хтось таки приходить, не знаючи, що Голяк за один. Уже не прийдуть, бо поголос пішов. Але однаково він про вирок не знає. Інакше б той Полинін, майор з НКВС, прибрав би зрадника раніше. Кому треба засвічені й провалені агенти… Маємо гарну нагоду.

— Тобто?

— Дослухай, друже Грак, — тепер Східняк був уже цілковито впевнений у правильності розрахунків. — Твоя правда, будь-кого може скрутити апендицит. Історія проста, як палець. Голяка можуть тримати й напевне тримають у лікарні під наглядом. Проте, — він багатозначно підніс палець, — навряд поклали окремо. За що йому така честь? Поки Полинін не знає, що агента викрито, він не ризикуватиме й не виявлятиме до звичайного чоловіка особливої уваги. Голяк має лишатися в тому ж статусі, у якому був раніше. Охороняють негласно, наглядає трошки людей, не більше ніж двоє. Їх могли покласти й, напевне, помістили в одну палату з ним. А палати нині, самі знаєте, які: натоптано, мов оселедці в діжі. Що це означає для нас?

— Та кажи вже.

— Будь-хто може вільно зайти як у лікарню, так і в палату. Там же бардак, ніхто відвідувачів не фіксує навмисне. Лікарня — об’єкт не секретний. Ми з тобою, друже Грак, швидше себе засвітимо, якщо почнемо товктися біля Голякової хати чи випасати десь у місті. Хоч дорогою на роботу чи просто там.

— Може. — Грак повів плечима. — Аби ще ми з тобою потім вийшли зі шпиталю так само, як зайшли. Бо щось мені підказує — не вийдемо.

— Про інше думай! — Максим уже запалився. — Коли вже так карта лягла, не треба багато часу, аби шукати підходів, готуватися, плануватися тощо. Отже, не сидітимемо тут довго. Я згоден, треба після всього забиратися звідси разом із Мартою. Вона не сьогодні, так за кілька днів справді ризикує провалитися. Робимо справу скоро, сьогодні, не тягнемо. А вночі виходимо з міста.

— Перекриють усе, — озвалася Марта, тут же додавши: — Але я проведу, вони ж не всі шпарки знають. Вислизнемо.

Коломієць підморгнув. Хай там як, а настрій у нього покращився. Уперше за тривалий час бачив рішення, яке допоможе нарешті вдарити, вкусити у відповідь. Огризнутися після тривалих загонів.

А потім, згадавши щось, ступив до вікна.

Відхилив завісу.

Глянув на зелений офіцерський кітель без погонів, який висів поруч із галіфе на мотузці між двома простирадлами.

Кашкет зафіксував на цвяхові ще раніше. Пошукавши очима, знайшов погони на комоді.

П’ятикутні, чотири зірочки. Синій кантик, повсякденні, не парадно-вихідні. Коли кітель перуть, погони знімають, чистять окремо — йому б не знати. Сам був молодшим офіцером колись. А тут цілий капітан, ще й дбає про себе, хоче гарно виглядати.

Піжон.

Капітанська форма теж теліпалася, мов на вішаку.

Великого дзеркала в Марти не було, довелося приміряти на око, та це не біда. Гірше, якщо одяг замалий, і тут пощастило: офіцер, капітан Нечаєв, виявився майже однієї комплекції з Максимом. Хіба не таким худим.

Але лишалося кілька проблем, які вирішити неможливо. Найперше — хоч кітелю й галіфе якось дали раду, збиті кирзові чоботи Коломійця, зняті з червоноарміця, на офіцерські не виглядали. Аби контраст не кидався у вічі, Грак запропонував їх гарно вимити й начистити. Вакса в Мартиному господарстві знайшлася, і Східняк витратив якийсь час, даючи чоботам хоч якийсь лад. Усе одно виглядало не дуже, та Максим зробив поправку на те, що, побачивши офіцера НКВС, від нього відводять очі. Або, навпаки, дивляться на погони, не на те, у чому взутий. Задля певності він витягнув краї штанів та загорнув їх над халявами.

Піде.

Також не було шинелі, роздобути її десь було нереально. Та після кількаденного дощику сьогодні раптом визирнуло сонце. Нехай справжнє тепло ще не скоро, офіцер без верхнього одягу особливої уваги однак не привертатиме. І тут Коломієць зробив поправку на форму: вона сама по собі робить особу недоторканою, а значить, багато деталей просто не помічається.

Кашкет тримався міцно, хоч форми голів у чоловіків виявилися різними. А ось ремені не трималися як слід. Відмовлятися від задуму Коломієць не збирався, тож засунув пістолет у кишеню галіфе.

— Добре, що йому не терміново.

— Зрозумів усе. Пожалів. Гуманний, — сумно посміхнулася Марта. — Гляди, Східняче. Як далі буде, не знаємо. З вами-то все зрозуміло, зі мною не дуже. Як доведеться лишатися, капітан зайде по форму.

— Не до того йому буде, — відмахнувся Максим.

— Мудро говорить, — зауважив Грак. — Ти, друже командир, тим не легковаж. Як той казав, не плюй у колодязь.

— Побачимо. — Коломієць поправив кашкет. — Усі все знають. Щойно зайду в лікарню, починаємо рахувати до ста. Навіть якщо в тебе, друже Грак, сто налічиться швидше — дій, як домовились. Я вже постараюся не баритися.

— Добре, — мовив той, а Тихий щось прогудів собі під носа.

План проговорили, поки Максим перевтілювався в капітана, і жоден із них не обмовився вголос про те, що хвилювало кожного. Марта спробувала почати цю розмову, та Коломієць різкувато перервав, закликавши зосередитися на акції.

Сам чудово розумів — у них нема єдиного плану відходу.

Якщо Тихий міг покластися на Грака, котрий, як пощастить, заплутає погоню, знайде місце, де пересидіти, і потім таки має шанс повернутися в домівку, Східняк мусив відступати сам. Нехай на їхньому боці раптовість, проти відіграватиме місце розташування лікарні: центральна частина Луцька. Там солдати будуть швидше, ніж аби все відбулося на якійсь із околиць. І, не знаючи міста, вислизнути з облави важко, майже неможливо.

На майже Максим і ставив.

Вийшов останнім, пустивши побратимів уперед. Не переймався, що без жодних документів — чоловіка у формі офіцера НКВД нікому не стукне в голову перевірити. Ішов, тримаючи в голові схему, накреслену раніше Граком, а ще — орієнтувався на почуте, фіксуючи всі орієнтири.

Прогноз справдився: Коломієць не привернув зайвої непотрібної уваги. Військові та цивільні йшли та їхали у своїх справах, місто жило, кожен тут мав власний клопіт. Максим не забував байдуже, знічев’я козиряти у відповідь і кидати руку до козирка, коли бачив старшого за званням. Ішов, як радив Грак, прямо по Ягеллонській, наполовину зруйнованій, минув собор на центральному майдані, у потрібному місці повернув.

Так, без зайвих пригод, — до лікарні, облупленої триповерхової споруди.

Зупинився.

Згадав раптом, що не має курива.

Угледів біля бровки німецький мотоцикл із коляскою. Біля нього — вусаня в довоєнній синій міліцейській шинелі та синіх бриджах, заправлених у забрьохані чоботи. Поправив кашкет. Підійшов. Міліціонер зосередився, явно чекаючи розпоряджень, віддав честь, завмер.

— Як служба? — поцікавився Максим російською, відповівши на привітання.

— Так точно, товаришу капітане держбезпеки, — відчеканив той.

— Що — так точно? — щиро не зрозумів Коломієць.

— Порядок, як кажуть, у танкових військах.

— Чому — у танкових?

— Приказка така ходить. Я ж танкіст. Був командиром танку. Ось, у міліції.

— Коли так, дай закурити, мазут.

Знав, що на таке прізвисько танкісти ображаються. Сказав навмисне, перевірити реакцію. Вусань не сказав нічого, не смикнувся жоден м’яз на лиці. Спокійно витягнув із кишені пачку з незрозумілим написом і жовтим верблюдом на фасаді.

— Пригощайтеся.

Тепер Коломійцю не вдалося приховати подив, і колишній танкіст зиркнув на нього переможно.

— Не бачив таких ще, — визнав Максим.

— Американські. Союзницькі, як кажуть.

— Де розжився, служивий?

— Спекулянтів зловили. На станції крали, там іще тушонка їхня зникла, американська, усяке таке. Військовий вантаж, усіх, я думаю, до стінки. І правильно. А оце, — вусань підкинув свій скарб на долоні, — в одного було в кишені, якого застрелили, коли крутили.

— У покійника забрав? — Коломієць зсунув брови. — Мародерствуєш, танкісте?

Міліціонер зовсім не збентежився.

— Не на ньому самому. У пальті. Пальто в кутку валялося. Теж мені, придумали. Я вам… Самі ж просили, а тепер мародер.

Зрозумівши — перегнув, Максим по-товариськи хлопнув вусаня по плечу.

— Та жартую я, чого ти. Не повіриш — усе курив, таке ні. — І, пригостившись і прикуривши, затягнувся, додав ніби між іншим, натякаючи, що без шинелі: — Тепло сьогодні.

— Так точно. — Міліціонер говорив сухо.

Поки розмовляли, Коломієць устиг зачепити поглядом Грака й Тихого — трималися, як погодили, окремо один від одного. Грак говорив про щось із дівчиною, що стояла неподалік із букетиками конвалій. Тихий товкся біля неохайної жінки в надітому поверх куфайки фартуху — вона продавала пиріжки.

Обоє його побачили.

Квітневий день добігав кінця. Небо далі було чистим, хмари не затуляли сонце, усе одно воно вже світило не так яскраво.

Пора.

— Ладно, не дмися.

Розвернувшись у бік лікарні й курячи на ходу, Коломієць перетнув вулицю, впорався з цигаркою за три затяжки, недбалим щиглем жбурнув недопалок убік, зафіксувавши — по здобич негайно кинулися з двох сторін безпритульні. Укотре поправивши кашкет, пропустив перед собою немолоду медсестру, зайшов усередину.

Спершу розгубився, не знаючи, куди йти, хоч перед ним був довгий, зі склепіннями коридор старої споруди, по один бік якої тягнулися вікна з давно не фарбованими, обдертими підвіконнями й рамами. Три поверхи… Але ж після операції на верхні не піднімешся, шукати десь тут, на чому й будувався розрахунок.

Один, два, три.

Почавши подумки відлік, Східняк на ходу зупинив чоловіка в білому халаті, шапочці та окулярах, не запитав — промовив, так само російською:

— Де у вас тут товариш Голяк Михайло?

— У нас тут, товаришу капітан, народу кілька сотень, — відповів лікар. — І хіба не знаєте, халат треба вдягати.

— Апендицит у нього, — останнє зауваження Коломієць демонстративно проігнорував.

— А. — Лікар поправив окуляри. — Знаєте, справді унікум. Рідкісний у наш час діагноз. Через те зацікавив органи?

— Ви теж хочете?

— Що?

— Зацікавити органи. Наприклад, запитання ваші підозрілі.

Чоловік зняв окуляри, протер краєм халата.

— Слухайте, у мене сьогодні було шість операцій. Стомився, нема сил лякатися.

— Не лякаю. Прошу показати палату Голяка.

Сорок шість.

— Кінець коридору, праворуч. Там ліворуч сходи, прямо — ще палати. Десь в одній із них. Можу бути вільним?

— Ідіть.

Форма робила свою справу.

П’ятдесят вісім.

Уже ні на кого не звертаючи увагу, Максим посунув, куди спрямували. Заблукати тут важко, зорієнтувався швидко, уже не помічав стійкого запаху карболки та йодоформу. Хтось на нього озирався, та жодної цікавості — просто проводжали поглядом людину у формі. За мить інтерес утрачався. Але переважно появу офіцера держбезпеки тут сприймали нейтрально, кожному вистачало свого та чужого болю.

Сімдесят.

Чотири палати вздовж стіни. Двері всюди прочинені.

Ступив у першу.

Койки майже впритул, між ними вузенькі проходи. Тут чоловіки. Хто міг устати — підвівся, уздрівши офіцера в проймі.

— Голяк Михайло.

— Нема таких, перепрошую.

— Одужуйте.

Вісімдесят.

Тут те саме.

— Голяк Михайло.

З койки, притуленої до обдертої стіни, озвався неголений пелехатий чолов’яга. Не скочив — підніс руку, закректав, сів.

— Тут я. А що таке?

Погляди двох, котрі підвелися з його появою, але зашвидко як на хворих, Коломійцеві не сподобалися. За інших обставин не розколов би, але тепер нерви бриніли, відчуття загострилися до краю. Торкнув пістолет через тканину галіфе.

— Капітан Іванов, — ляпнув перше, що стрельнуло в голову. — Або зі мною в коридор, або хай інші вийдуть. Усі ходячі, так розумію.

В очі кинулися блакитні, вовняні, з начосом кальсони Голяка.

Дев’яносто вісім.

Виказав себе — зиркнув на одного із засічених Максимом.

— Слухайте, я не той…

Сто.

Коломієць завмер, не знаючи, та й не маючи бажання гратися далі. Якщо Грак і Тихий рахують приблизно в однаковому з ним темпі…

Постріл ззовні.

Відразу другий, третій.

Звідки стріляли, не розібрати. Хто — так само. Але розрахунок виявився простим і точним — чоловіки в палаті враз загуділи, ті, хто ближче, кинулися до вікон. Голяк розгублено крутив головою. Його стривожені вартові перезирнулися, потім один вибіг із палати, другий майнув рукою під койку, там зеленів «сидір».

Четвертий постріл.

Угору, як попередні, але не має значення.

— Той, хто треба!

Коломієць висмикнув з кишені пістолет, пішло легко, наче перед тим добу вправлявся. Не думаючи, відразу рубаючи сумніви, ступив ще півкроку вперед, наставив дуло. Цілив у роззявлений з переляку рот.

Раз. Два.

Ті, хто лишився в палаті, з лементом поповзли на підлогу. Крім одного — перевдягнений агент уже тягнув пістолет, і Максим випередив — звалив третьою кулею, з близької відстані. До йодоформу домішався пороховий гар.

— Стій! Стояти! Назад!

Це другий агент мчав навперейми, до останнього впевнений, що його почують і підкоряться. Не затримуючись більше, Коломієць звалив пострілом і його, потім перестрибнув, дивом утримуючи кашкет на голові. Коридор уже наповнився переляканими хворими, що змішалися з персоналом у білих халатах. Хай там як, але ще на офіцера у формі не зважали, поки не вбачаючи в ньому потенційної загрози.

— Розійтися! Назад! З дороги! — заволав Максим, і, коли підкорилися, побіг на вихід, розтинаючи натовп навпіл, по кривій.

Відштовхнувши лікаря в окулярах, налетів на двері, розчахнув ударом.

Побачив Грака — притиснувшись плечем до рогу будинку, стріляв тепер уже в солдатів, котрі, як прогнозував Східняк, з’явилися на місці стрілянини дуже швидко. Зі своєї позиції бив не прицільно — навпаки, крив вогнем Тихий, прострілюючи вулицю й даючи Коломійцеві шанс на відступ.

Над дахами зависнув один великий крик — це десятки наляканих вигуків сплелися в один.

Озвався один автомат, за ним — другий.

Вусатий міліціонер зі своїм мотоциклом раптом опинився між двох вогнів. Присівши під прикриття коляски, він тягнув із неї автомат, при цьому горлаючи:

— Не стріляти! Я тут! Не стріляти!

Метнувшись за найближче дерево, Коломієць оцінив ситуацію. Вусань іще не звернув на нього уваги, а навіть якби зачепив боковим зором, усе одно не згрішив би на енкаведиста. Уже озброївшись, зі своєї позиції міг легко дістати Тихого. Міліціонер був на лінію вогню, і Максим не думав — пальнув, перш ніж той зробив перший постріл.

А потім пірнув на землю, швидко порачкував до мотоцикла, чомусь зовсім недоречно дивуючись далі, чиїми молитвами кашкет досі не впав з голови. Не знав, чи зрозуміли маневр Грак із Тихим, які довго не могли стримувати автоматників.

Та, схоже, дійшло — щойно опинився біля колеса, Тихий метнув гранату.

Рвонуло, на трошки відлякнувши солдатів і давши тим самим Східняку фору — кинув у коляску пістолет, аби звільнити руки.

Осідлав мотоцикл.

Пригнувся.

Над головою свиснуло, мало не збивши кашкет.

Друга граната.

Нога вдарила по педалі, мотор заревів, перебиваючи стрілянину.

Руки вчепилися в рогате кермо, сам майже ліг грудьми на корпус.

Вивернув, газуючи, прориваючись уперед вулицею, приймаючи вогонь на себе, притягуючи погоню. У хлопців буде час, аби забратися геть.

Хай тепер ловлять.

Мотоцикл на повній швидкості завернув на першу-ліпшу вулицю. Попереду замаячив густий парк.

Дерева прикриють, удача.

Головне зараз — відірватися, потім кине, далі транспорт лиш заважатиме.

Чикнуло по правому рукаву, трохи вище від ліктя.

Нема на що зважати — дурна куля.

Лише подряпина, не без того.

Петляючи старим парком, викручуючи рогате мотоциклетне кермо навмання й дивом не залетівши в тупик, Коломієць вирулив на якусь вулицю.

Помчав у сутінках уздовж річки, тримаючи курс на дамбу, далі повз дамбу — ще один парк, за ним — розкидані хатки. Гайнув розбитими вуличками, покружляв трохи й ударив по гальмах, коли вирішив: від погоні відірвався.

Не надовго, його вже, напевне, обкладають, місто стало дибки й підняте по тривозі. Але все ж мав невеличку фору, якою скористався повною мірою. Кинув мотоцикл просто посередині битої вулички, по обидва боки якої стирчали похмурі хати, які ще не прикривала зелень весняних садів — листя тільки пробивалося. Як вибратися звідси, поняття не мав, та довіряв інстинктам: так само швидко треба було орієнтуватися в незнайомих лісах. Тікаючи, навмисне вирулив у бік, протилежний тому, звідки прийшов. Коли так, треба лише вертатися назад, уже кружним шляхом — зате знаючи напрямок.

Неподалік уздрів розбиті снарядами будинки. Два поруч, сусіди, один — навпроти, трохи навскоси. На фоні вцілілих могли б виглядати привидами, якби ті, котрим пощастило, справді були веселішими. Спокусу пірнути в розвалини, знайти завалений цеглою льох і відсидітися там Максим відкинув одразу — побачивши мотоцикл, шукатимуть спершу там. Тож повернув пістолет у кишеню галіфе й швидко рушив уперед, оминувши руїни й за першої ж нагоди завернувши ліворуч.

Луцьк уже поволі ховався в темряві. Прямуючи, Коломієць час від часу помічав людські постаті за парканами у дворах. Та варто було чоловікові у формі офіцера НКВС повернути голову на рух, людина зникала, не бажаючи потрапляти на очі, тим більше — вступати в якусь розмову. Покружлявши ще трохи, знайшов зручне місце, де можна було крізь дірку в огорожі ковзнути в яблуневий сад, далі — городами вперед.

Тепер уже не мало значення, бачать його з вікон чи ні. Свого часу сам ганявся так за бандитами, не такими, але все ж схожими миргородськими дворами. І не раз чув від очевидців, мовляв, побіг он туди, навіть рукою махали. На ділі це мало, чим допомагало, хіба точно знаєш, кого шукаєш і можеш вирахувати, куди б втікач міг піти, де має знайомих. Але в більшості випадків невстановлена особа, яка тікає в невідомому напрямку, має дуже багато шансів вислизнути. Хай навіть має особливу прикмету, яку вже напевне знають — форму капітана НКВС.

Коли вибрався на ширшу вулицю, напружився, приготувався захищатися й пішов далі, не збавляючи темпу. Увагу на нього перехожі, котрих о цій порі вже поменшало, не звертали. Сіпнувся трохи, коли повз нього в протилежному напрямку проїхала полуторка із солдатами в кузові. Обійшлося. Угледівши нарешті знайому кам’яницю, завернув у той бік, знову переходячи на невеличкі вулиці. І не здивувався, коли за якийсь час ноги винесли його до Мартиної домівки.

Заходячи у двір, витягнув пістолет. Рухаючись повз розвішані полотнища простирадл, мацав поглядом довкола, готуючись зустріти засідку. Але все було тихо. Скочивши на ганок, стукнув у двері, почув зсередини шерех, потім — Мартин голос, питала пароль. Сказавши той самий відгук, нетерпляче натиснув на двері. Коли пустили, притулився до стіни й не соромлячись голосно видихнув, потім — широко перехрестився, хоча робив так не часто, маючи своє особисте ставлення до Бога.

— Живий! — видихнула Марта, і, теж не соромлячись, притислася до нього коротко й міцно.

— Та ну, що мені буде. — Максим відсторонив її, досі стискаючи пістолет у правиці. — Хлопці цілі?

— Усяке є.

Глянувши на Грака, який притулився до одвірка, Східняк зрозумів — заспокоївся рано.

— Тихий?

— Отож.

Коломієць легко відсторонив Марту.

— Що?

— Хтозна…

— Не мороч голову!

— Та де… Я думав, закружив москаля. Тут де не взялися двоє з-за рогу. Не мало б їх там бути. Поклали обох. Але Тихому — в живіт.

— Сильно?

— Обойму розрядили. Зблизька. Кажу — просто на нас вискочили.

Знявши нарешті кашкета, Коломієць витер змокрілого лоба. Бовкнув, ніби завершуючи якусь свою думку, мов не сталося нічого:

— Я все боявся загубити. Бач, як чулося.

— Чулося?

— Збиралися йти звідси. Усі. Або — ті, хто лишиться. Така ж ніби розмова була. Коли так, міг би про кашкет бісів забути. Гори він вогнем. А бач, як воно.

— Як? — вирвалося в Марти.

— Тут доведеться сидіти далі. Усім. Тихого на тебе не лишимо. Самого — теж. Із собою не потягнемо.

— То чекати, поки помре?

Грак незграбно переступив із ноги на ногу.

— До нього піду. В пивниці поклали. Кров’ю зійшов, поки доволік. Відки сил узяв.

— Ти?

— Він. Дірка в пузі, а сам якось ступав. Дивом проскочили.

— Нині справді день див. Більше не буде такого.

— Кров я зупинив, — мовив Грак. — Далі не знаю. Тобто… Знаю. Нема нічого під руками.

Він залишив Максима на Марту, сам посунув до пораненого. Коломієць пройшов, поклав пістолет на стіл, обіперся поруч руками, схилив голову. Позаду почув обережне:

— Ти цілий?

— Ніби. Хоча — отут. Нічого особливого, але глянь.

Повернувся, показав руку, де злегка боліло.

Хоч у хаті півтемно, побачив, як ураз збліднула Марта, не стримавши зойк.

— Ти чого? Страшне щось? Наче подряпина…

Ступивши ближче, дівчина торкнулася рукава.

— Дірка.

— І що? — він не вловив думки до кінця.

— На рукаві дірка. Кров тут. Капітан за формою все одно прийде. Я обіцяла. Не можна тут лишатися… Східняче, ми не можемо більше.

Ось маєш.

Ще й про кашкет не забував, але толку тепер…

Знизу, з прочиненої ляди, долинув стогін Тихого.

Погляди Максима й Марти знову зустрілися. Тепер мовчки прочитали одне одного.

Лишатися — провал. Іти не можна — пораненого не дострелиш.

Думай далі, друже Східняк.

Частина третя Клавдія

10—14 квітня 1945 року

Забороняю категорично посилати важнішу почту штафетою. Забороняю категорично пускати по зв’язках ріжних дезертирів.

З наказу шефа СБ ПЗК Шворного для комендантів СБ надрайонів ВО «Славута» від 14 грудня 1944 року

В часи весни і початку літа, найвигіднішого часу для ведення партизанських дій, відділи УПА нашої ВО себе не виправдали. Бойових акцій проводили дуже мало, а сиділи в одному місці й ухилялися під різними підтекстами несприятливих обставин від виконання наказів ШВО і заряджень районних провідників.

З наказу команди і штабу ВО Лисоня; 1945 рік

В УПА далі перебуває 25 353 особи, згруповані в 496 відділів різної чисельності.

Зі звіту пленуму ЦК КП(б)У від 15 березня 1945 року

1

Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

Полинін вимагав негайних результатів, але з досвіду знав — добре, якщо буде хоча б якась мінімальна інформація.

Цього разу пощастило бандерам. Майор віддав належне — з цього боку удару не чекав. А вони провели свою акцію швидко й, треба визнати, вправно. Напевне, довго готувалися просто в нього під носом. Дізналися, де саме зараз Голяк, знайшли офіцерську форму, діяли, мов за годинником. Без допомоги місцевого підпілля не обійшлося, що зайвий раз нагадало Полиніну — рано заспокоївся, повірив звітам, якими заспокоювали. Мовляв, за кілька місяців блокади бандитів удалося суттєво послабити, вони поступово згортають діяльність, більшість здається, меншість лягає глибоко на дно. Він сам регулярно рапортував про успіхи, ще й посилався на перевірену інформацію.

Ось тепер має щигля по носі.

— Пшик, — промовив, дивлячись з-під лоба на Нечаєва.

— Так точно.

Капітан відчеканив, не знаючи, що на це сказати. Чим роздратував майора ще більше. Полинін збирався закурювати, але в гніві зіжмакав цигарку, жбурнув її вбік, грюкнув кулаком по столу.

— Завів своє — так точно! Папуга чортів! Що — так точно, що?! Присилають сюди без досвіду оперативної роботи! Кадрів не вистачає! У людей все з рук валиться, а він — так точно! Пряник тульський, твою дивізію!

Лице Нечаєва запалало.

— Товаришу майор, — заговорив стримано. — Мене не в канаві знайшли. У мене є досвід і нагороди. Можливо, не той, який треба тут. Але я вчуся, намагаюся освоїтися в нових умовах…

— Довго! — гаркнув Полинін. — У мене тут офіцери на ходу вчаться! Ти говориш забагато, думаєш іще більше! Тут діяти треба, капітане! Бо поки граєшся в пінкертона, бандити в тебе під носом убивають наших агентів!

— Не лише в мене. І потім, я маю свою ділянку роботи. Ви мене на неї кинули.

— Куди я тебе кинув?

— Іван Мартинюк.

— Покійників нюхаєш? — майор гмикнув. — Чув, чув. Доповіли. Жаль, не бачив. Винюхав чого?

Розмова зайвий раз переконала капітана: поки краще тримати здогади при собі. Полинін скоро дуже здивується, а разом з ним — усі, кому він, Андрій Нечаєв, не дає спокою. Тож, для порядку помовчавши, відповів:

— Наразі розробляю версію, що Мартинюк мав прямий зв’язок із групою, яка скоїла замах. Думаю, готувалося щось більше, масштабніше. Та коли Мартинюк випадково наскочив на наших солдатів і це для нього скінчилося плачевно, вони вирішили активізувати дії. Також переконаний — їх уже нема в Луцьку.

Полинін витягнув нову цигарку.

— Скажімо, з першим припущенням погодитись іще можу. Віднедавна бандерівці діють окремими групами, але всі між собою хоч як пов’язані. Але що бандити втекли — навряд. Орлов уже запечатав місто по периметру. Миша не вискочить без дозволу й перевірки. За моїм поданням уже не випускатимуть цивільних без спеціальної позначки в документах. Відмічатися треба в комендатурі, мороки багато, та й усі на виду. Як кажуть, індивідуальний підхід.

Майор закурив. Чекав від Нечаєва ще чогось. Той сидів, мов прибитий до стільця, і Полинін пояснив докладніше:

— Орлов має багату практику. Вже поділив весь Луцьк на квадрати. Пустили собаку, взяла слід від кинутого мотоцикла, загубила, правда, як на широку вулицю вивела. Там багато ходять і їздять, затоптали. І все одно їх знайдуть. Капітанську форму, ще й нашу, просто так не роздобути.

Майор ніби ненавмисне опустив факт, що в той час, поки Орлов із солдатами проводив облаву, а інші трусили агентуру й виставляли посилені пости довкола міста, саме Нечаєв старанно, нікого не пропускаючи, опитав усіх, хто був у лікарні в той момент. Після чого доповів Полиніну: вбивця був одягнутий у форму капітана державної безпеки, не нову й не парадну, повсякденну. Лікар, до якого лжекапітан звертався, відзначив: одяг на ньому висів, та й кашкет тримався на голові трохи кумедно.

— Є одна цікава деталь. Я вказав у рапорті.

— Хочеш сказати — я читав і пропустив твій геніальний здогад?

— Ні. — Капітан уже навчився стримуватись. — За купою різного ви не надали цьому значення. Бо то ж дрібниця насправді.

— Я всьому надаю значення! — підніс голос Полинін.

— І все ж хочу знову звернути вашу увагу, тепер уже окремо.

— Що ж, розумнику, здивуй мене.

— Ви кажете так, ніби розум — злочин.

— Розум — ні. — Майор затягнувся. — Але я тут почув таке цікаве слово. Старопупий. Про таких, як ти, Нечаєв. Не так розумних, як розумецьких. Але докладай.

Капітан зібрався з думками.

— Усі, з ким спілкувався терорист, відзначили цікаву особливість. Той говорив російською майже без акценту. Не так, як місцеве населення, яке вперше почуло російську шість років тому, до того практикуючи з чужих для себе мов лише польську.

Полинін подумки вилаяв себе, та зовні лишався незворушним. Не слід цьому розумнику знати, що його правда: майор справді читав це, але пропустив повз увагу. Хоча говірка, особливості мовлення — таки особлива прикмета. Перепрацювався, явно забагато звалив на себе. І відпочити нема коли, бо, як кажуть, після війни відпочинемо.

— Які висновки? Бо ти в цьому в усій красі, капітане.

— У чому?

Зараз майору закортіло змінити тон.

— Ви, товаришу капітане, зафіксували справді цікавий факт. Але виклали письмово й нагадуєте тепер, не роблячи жодних висновків. За вас, виглядає, повинен думати я. Чи не так?

— Висновки є.

— Слухаю вас.

Нечаєв прокашлявся.

— А висновок такий. Перевдягнений бандит — не з місцевих.

— Хочете сказати — не з Луцька?

— Не з Волині. Узагалі не із Заходу України. Я служив до того в різних місцях, не раз мав справу з етнічними українцями, народженими, скажімо, у Харкові, у Чернігівському чи Полтавському регіонах. У них говірка характерна, південна. Сказав би навіть — південноросійська.

— Не треба мені аж таких тонкощів. До чого ведете?

— Зрозумів, що мали на увазі свідки, яких опитав у лікарні. Тобто чому почута російська зачепила їх за вуха. Акцент чується, та не такий сильний, як тут. Для простоти назвемо того, хто зухвало застрелив нашого агента, вихідцем зі Східної України.

Полинін поперхнувся димом, закашлявся.

Отут уже важко було втриматися — виказав себе перед молодшим за званням. Ще й перед офіцером, якого ось тільки шпетив і до якого взагалі ставиться поки з певним упередженням. А бач, сучий син, твоя правда. Тицьнув майора носом туди, куди він сам найперше мав глянути й зробити власні висновки. Довести молодшому, в кого тут досвіду більше.

— Східняк?

— Так точно. Коломієць Максим.

Цього разу Полинін утримався, не перекривив, натомість підвівся, пройшовся кабінетом, розмірковуючи вголос, ніби Нечаєв був саме тим, з ким майору хотілося поділитися своїми думками:

— Якщо ми не помиляємося і колишній радянський міліціонер, а тепер — зрадник Батьківщини, на прізвисько Східняк, — той, хто зухвало застрелив нашого агента Голяка, це може означати лише одне. Операція «Біла ніч» опинилася під питанням. Адже Коломієць живий.

— Не обов’язково. — Згаданий план був дітищем Полиніна, з яким він носився і яким пишався, тож Нечаєв не збирався розчаровувати начальство. — Усе пройшло добре, агент Молот благополучно ввійшов у контакт із потрібним об’єктом. За останніми даними, він з’явився в Ставчанах, у потрібній хаті. Навіть уже забрався звідси разом із товаришем.

— Орлов доповідав, — кивнув Полинін. — Тому я й думав, що все вже рухається до кінця.

— Знайти підхід до Східняка — ще не все. По-перше, Молота могли розкрити, таку можливість ніколи не слід відкидати. Друге, не менш імовірне — агент не має змоги виконати завдання, бо на цей момент Коломієць перебуває тут, у Луцьку. Тож Молот чекає, коли він повернеться.

Полинін знову насупив брови.

— А зараз ти уже зовсім дурне говориш, капітане. Значить, треба випустити Східняка з міста, дозволити йому вийти, аби агент Молот виконав завдання й ліквідував його? Чи не простіше самим зловити Коломійця?

— Мабуть, простіше, — погодився Нечаєв. — У такому разі «Біла ніч»…

— Про «Білу ніч» не думай! — перервав майор. — Операція планувалася не заради знищення одного бандерівського командира! У будь-якому їхньому відділі бажаний наш агент! Що більше їх, то краще видно все! Як на долоні! Я пояснював, здається, справжню сутність операції.

— Так, ви згадували метафору.

— А ти, Нечаєв, більше не згадуй розумних словечок! Принаймні в моїй присутності! Ясно?

— Так точно!

— Ну ось. — Настрій у Полиніна трохи поліпшився. — Загалом хвалю, приймаємо твій здогад про Коломійця як робочу версію. Той Голяк сам не знає, як прислужився нам своєю дурною смертю.

— Прислужився?

— Так точно! — передражнив майор капітана. — По нього прийшов Східняк, засвітився й сидить десь тут, у мишоловці.

— А якби виконав хтось інший? Не Східняк, маю на увазі…

На обличчя Полиніна знову лягла тінь.

— Якби баба яйця мала знизу, Нечаєв, вона б називалася дідом! Досить уже, умієш усе зіпсувати. Іди, пиши звіти, грамотно. Ти ж сильно грамотний у нас. Чорна робота й надалі для тих, кому ніколи про таке думати. Кругом, кроком руш!

Нечаєв виструнчився, чітко повернувся, як того вимагає устав, залишив кабінет. Кроки лунко відбивалися від стелі — кажуть, тут колись було церковне приміщення. Зачинивши двері, закусив губу й мимоволі стиснув кулаки. Хоча швидко опанував себе — повз нього сновигали туди-сюди колеги, вітаючись на ходу, а хтось навіть устигав коротко потиснути руку. Не треба, аби інші бачили й розуміли зараз його стан.

Він вивів Полиніна на того, кого майор вважає своїм особистим ворогом. Фактично вирахував Східняка, приніс його начальству на блюдечку. І тепер його відсувають убік, кидають на канцелярську роботу. Ну, гаразд, нехай. Зайвий привід не доповідати про своє відкриття — Марту Голоднюк — передчасно.

А як час настане — рапорт піде повз голову безпосереднього керівництва.

Вище.

З порушенням субординації — але переможців не судять, Нечаєв за роки війни багато разів у цьому переконувався.

Натомість прийшло інше рішення: навідатися до неї ще раз. Обіцяла форму нарешті випрати й випрасувати, новий кітель ще не обносив, у ньому почувався трохи незатишно. До старого ж звик. Та й нічого дівка не запідозрить, у нього залізний привід нанести візит.

Єдине, про що шкодував, — обравши собі поки шлях одинака, не може, не має змоги приставити до неї кілька пар ніг та очей. Сам не може стежити за Голоднюк, це зрозуміло.

Нічого.

Нікуди вона не подінеться.

Погода приємно дивувала.

Після кількох днів зовсім не квітневої мряки раптом засяяло й почало пригрівати справжнє, не холодне сонце. Здавалося, за минулу ніч дерева змовилися зазеленіти рясніше, чим трохи поліпшили капітану настрій. Він упевнено простував Луцьком, розстебнувши на ходу шинель, хоч розумів — виглядає не дуже, чистий босяк, а не офіцер державної безпеки. Але йому кортіло, щоб його вигляд відповідав тим почуттям, що охопили зсередини. Мабуть, так чуються всі володарі таємних, не доступних широкому загалу знань, які одного разу, дуже скоро, здатні здивувати, навіть вразити тих, хто донедавна не уявляв собі їхні справжні можливості.

Перехожі не поділяли настрою Нечаєва. Учорашня вечірня облава, яка перетекла в нічну й перевернула місто з ніг на голову, позитиву не викликала. Тож на гарну погоду, яка стрімко наближала теплу пору, містяни, схоже, уваги не звертали. Ішли насуплені, дивилися або поперед себе, або — собі під ноги, намагалися не збиватися в невеличкі гурти, не зупинялися для розмови, зустрівши знайомих. Від людей у формі відверталися, а повз капітана намагалися пройти швидше. Він підозрював, що люди могли б і пробігти, але зупиняє побоювання: запідозрять щось не те, зупинять, почнуть перевіряти документи.

На Ягеллонській помітно побільшало патрулів. Солдати тримали автомати не на плечах, а стискали в руках, напереваги, а молодші офіцери раз по раз кидали погляди в різні боки, зупиняючи навмання когось із цивільних.

Розуміючи, для чого це робиться й чим спровоковане, Нечаєв усе ж не був великим прихильником подібних методів. Вивчаючи обстановку на новому місці й намагаючись налагодити контакти з місцевими, уважаючи входження в довіру кориснішим за регулярні облави, він переконався: у Луцьку що далі, то більше оселяється тих, хто переїжджає з інших країв. Не лише Сходу, Півночі чи Півдня України — тут побільшало білорусів, які втратили за часів німецької присутності свої домівки й, відповідно, можливості працювати та зводити кінці з кінцями. А ще більше перебиралося росіян, земляків Нечаєва.

З огляду на це прямі конфлікти армійців, військових частин НКВС і прикордонників капітан вважав небажаними тим більше, що неприязнь до них поширювалася й на приїжджих — тут, він уже чув, їх усіх називали зайдами або москалями. Місто зазнало великих людських утрат, міркував Нечаєв, і всі, хто їде сюди, мають його відроджувати, відбудовувати та розбудовувати, що вже тепер відбувається. Тож нові мешканці, уважайте — нові лучани — не повинні жити, озираючись. Не домовившись із місцевими, корінними, нове, мирне життя не побудуєш, не налагодиш.

Отже, мир тут настане не скоро.

Нарешті, лише завоювавши довіру тутешніх, можна поступово навернути всіх проти бандерівського підпілля й тих бандитів, які засіли в лісах та мутять воду. Аби за той рік, що радянська влада сюди повернулася, це б вийшло зробити, командира Східняка вже б видали. І відпадала потреба в оперативних комбінаціях на кшталт виплеканої майором «Білої ночі».

Придумав же назву.

Ще й слово метафора його дратує…

Із цими думками Нечаєв перейшов міст через Стир, дістався Гнідави, завернув на потрібну вулицю, копнув ногою хвіртку, перетнув двір, намагаючись ступати по насипаній стежці й згадавши всує, як звичайна глина вивела на потрібний слід. Чиста білизна провітрювалася й сохла на свіжому повітрі. Свого одягу капітан не побачив, але минулого разу не бачив і цього. Що означає: Марта взялася до прання, аби не викликати зайвих підозр.

Обварена рука, кажеш…

Нечаєв постукав, гучно й упевнено. Навмисне грюкав так, як гаратають, коли приходять з обшуком чи арештом. Хай трохи понервує. Коли ж Марта відчинила і капітан побачив її бліде лице й круглі очі, лишився задоволений собою, вповні насолодився ефектом.

— Доброго ранку. Точніше — дня. Дозволите?

Марта щось пробурчала під ніс, проте відступила, пропускаючи гостя. Нечаєв пройшов по-хазяйськи, став посеред кімнати, роззирнувся.

— Як почуваєтесь? Як рука ваша, менше болить? Мазь допомагає, народна медицина?

— Дякую. Ніби легше, — цвірінькнула Марта. — І ще раз: доброго дня.

— Так, день добрий, — легко погодився капітан. — Погода нині на диво. Я все думав, тут постійно дощі. Як, знаєте, в Англії.

— Бували там?

— Де?

— У тамтій Англії.

— Та ну, ви що! Читав. Хіба не знаєте, що Англія знана своїми постійними дощами? Або ще Ленінград. Я там бував, місто на березі моря, північне. Там білі ночі — це коли вночі все видно, майже як удень. Не заховаєшся.

— Ви багато де бували. Я далі Рівного ніколи не вибиралася. Хоча колись були з мамою в Перемишлі. Але нічого не запам’ятала.

— Нічого про Англію вам не скажу. Та в Ленінграді, як захочете, побуваєте. Радянська людина може вільно їздити країною. І чого ми все про географію та про географію… Як там мій мундирчик?

Тепер уже не лише очі — Марта вся, усім своїм єством зараз випромінювала переляк. Нечаєв відчув його — здається, міг навіть помацати, такий був густий. Дівчина не мала сил це приховувати, тож капітан не бачив потреби вдавати, що нічого не помічає.

— Що сталося? На вас лиця нема, Марто.

— Пане-товаришу… — Вона хлюпнула носом, а на очі набігли справжні сльози, такого не зіграти. — Пане-товаришу, я криворука. У мене ж рука, казала вам…

Правильний крок — ступити ближче, узяти за плечі. Коли стиснув, відчув, як дівчина сіпнулася, тепер уже від болю, прибрав руку з пораненого місця.

— Даруйте, не хотів. То що?

— Я випрала. — Марта знову схлипнула. — Треба ж працювати якось. Обіцяла, взялася. Коли все висохло, узялася прасувати. І…

— Ну?

— Незграбна корова. Спалила кітель вам.

Нечаєв остовпів, завмер. Чекав чого завгодно, але не такого. Скориставшись нагодою, Марта вивільнилася, витягнула з комода акуратно складену форму. Галіфе поклала на ліжко, кітель розгорнула.

— Відпрацюю. Новий пошию. Знаю кравця-єврея, зробить як нове. Навіть домовлюся — рукав викроїть та припне. У нього багато зараз замовлень, пани офіцери шиють.

— Товариші офіцери, Марто.

— Так-так, товариші… Але ж бачите, мені наче пороблено.

Нечаєв підійшов ближче. Уважніше придивився до правого рукава.

Дірка трохи вище ліктя. Пропалене праскою, нерівно, брудні попечені сірі краї. Потім угледів саму праску, чомусь на підлозі. Аж тепер побачив свій кашкет, висів на цвяху.

Повірити не міг, як усе раптом гарно склалося.

Один раз так щастить. Кожному відомий такий один-єдиний випадок. Не всякий ладен шансом скористатися.

— Ви лівою рукою прасуєте?

— Прошу?

— Праску тримають правою рукою. Якщо ви не шульга, звісно.

Марта не відвела очей.

— Це має значення?

— Ліва рука обварена, хіба ні?

— Ліва…

— Як це таки ви незграбно пропекли рукав. Зрозуміло, тримали лівою рукою. Навіщо? Хіба правою, здоровою, не зручніше?

Марта мовчала. Досвіду Нечаєва вистачало, аби прочитати по її очах — щосили намагається знайти зараз правильну відповідь, що влаштує допитливого офіцера, бо, виявляється, спосіб, яким завдано шкоди, перейняв більше за саму шкоду.

— Гаразд, це не важливо. — Капітан вирішив здати назад, заспокоївши тим самим дівчину. — Кінець кінцем, сталося як сталося. Ви ж ненавмисне. Чи, може, хотіли помститися, як кажете тут, москалеві?

Жарт вийшов невдалий — Марта сахнулася.

— Та Господь з вами! Я випадково, випадково! Що зробити, аби ви повірили?!

— Нічого. — Нечаєв видушив посмішку. — Насправді, Марто, радянський офіцер не ворог. Ми визволили вас від німців і тепер дбаємо про ваші життя й безпеку. Тому не збираюся я вас арештовувати через пропалений рукав кітеля. Тим більше, дірочка невеличка. — Узявши рукав, він просунув туди вказівний палець. — Бачте, насилу влазить. Нема, про що говорити. Але просив би вас залагодити.

— Як саме?

— Не треба зашивати. Латки теж не потрібні. Коли є можливість, занесіть до гарного кравця. Я навіть сам зайду якось, познайомлюся. Нам тут жити. Не все ж у військовому гуляти. Мир скоро настане. Мирне життя — цивільний одяг… — Не стримавшись, захопившись грою дедалі більше, Нечаєв повів свою партію далі. — Хтозна. Раптом одного теплого літнього дня, можна не літнього, а ранньої осені дочекатися, люблю цю пору. Поет Пушкін писав, очей зачарування. Знаєте, читали?

— Не читала. Нема коли.

— Нічого, ще все встигнете. — Нечаєв заговорював дівчину, досягаючи мети, бо її лице повільно наливалося рум’янцем. — Так я про що. Захочеться мені запросити вас погуляти в парку. Ми з’їмо морозива, вип’ємо шампанського, я куплю вам квіти, а ви візьмете мене під руку. Просто так, по дружбі. Ми ж друзі, хіба ні?

— Так. — Марта кивнула.

— Бачте, уже є довіра. І краще буде, коли для такої прогулянки я вдягну цивільний костюм. Новенький, ще не провітрений. Пошитий луцьким кравцем, старим майстром, який знає толк у різних фасонах. Як вам ідея, перспектива?

— Може бути. — Йому не здалося, Марта вичавила з себе через силу.

— То й добре. Поки це мрії, Марто. Ви теж мрієте про мирне життя? Хоча тут у вас давно мир.

— Ні!

З її обличчя Нечаєв зрозумів — не стрималася, чому не рада.

— Чому ні? Розумію, в місті досі стріляють. Так, влада в таких випадках просто зобов’язана втручатися, наводити порядок. Ніхто не потерпить, коли вулицями ходять озброєні люди, готові вбивати військових, комуністів, мирних жителів, яких вважають чужими. Навіть своїх, за відмову співпрацювати з націоналістичними бандами…

— Тому ви берете заручників? — Марта глянула сміливо, як людина, котра зробила фатальний крок і не має, що втрачати.

— Я не брав жодних заручників.

— Зранку чула на базарі. Наказ цього вашого управління НКВС. Півсотні народу, молоді жінки, старші люди. Кілька дітей.

— Підлітків, — машинально поправив капітан.

— Ага, знаєте. — Її очі блиснули переможно. — То нема чого дурить. Їх тримають з вимогою видати тих, хто стріляв учора в лікарні. І взагалі, будь-яка інформація про підпілля допоможе звільнити людей. Німці так робили.

Нечаєв зітхнув.

— Повторюся. Я не віддавав жодного наказу. І не вітаю утримання заручників. Але маєте знати, Марто: радянські закони діють на всій звільненій території, де відновлені інститути влади. Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за скоєні злочини вже з чотирнадцяти років.

— Які злочини скоїли діти, котрих зараз тримають у тюрмі? Ви можете довести, що вони допомагають підпіллю чи тим, хто приходить сюди з лісу?

— Сюди?

Капітан обвів рукою кімнату, знову отримавши задоволення від того, як ураз зблідла Марта.

— Я ні в що не встряю, живу як можу, — відрізала вона. — Не ловіть на слові. Знаєте, про що говорю.

— Знаю. Але ви теж маєте розуміти — закони суворі. Поки не доведено, що особа не спільник бандитів, вона цілком може їм сприяти.

— І я? — Тут уже звучав виклик.

— За вас нічого не кажу, Марто. Більше того — довіряю, інакше б не мав з вами справ. І не говорив би отак. До вас лояльні, гм, кращі половини наших військових. Великий плюс.

— Заручники все одно є. Думаєте, ті, кого схопили, пов’язані з підпіллям?

— Нічого я не думаю. Бо, повторюся, не схвалюю подібні методи. Я гуманіст, Марто. Тільки ж від мене нічого не залежить. Якщо бандити так цінують життя мирного люду, повинні здатися. Інакше постраждають невинні, і то вже буде не наша провина. — Нечаєв почав застібати шинель. — Гаразд, заговорилися. Корисно знати тутешні настрої, але служба. І не беріть у голову, вважайте, я сам пропалив той клятий рукав.

— За тиждень буде як новий. Обіцяю. — Марта перехрестилася.

— Та вірю, вірю. Навіть добре, що сталося саме так.

— Як?

— Оце ж із рукою вашою. Бачте, скільки приводів приходити до вас знову й знову.

— Звісно. — Дівчина напустила на обличчя світський вираз. — Заходьте. Приємно, коли змінюєш думку про панів офіцерів.

— Товаришів. Мене звати Андрієм.

— До побачення… Андрію.

Нечаєв не пішов — полетів на крилах.

Сьогодні знову його день не в квадраті, а взагалі — у кубі. Справді, ось компенсація за терплячість, із якою витримує кпини Полиніна.

Бовкнув — і, сам тоді не розуміючи, угадав.

Пункт перший: Мартинюк чи як його там переховувався в Марти Голоднюк у хаті. Сумнівів у цьому Нечаєв не мав.

Пункт другий: кілька годин тому бовкнув, що вбитий міг бути пов’язаний зі Східняком. А Полинін, чого й слід було чекати, сприйняв це скептично.

Пункт третій: Східняк, він же Максим Коломієць, проник у лікарню, перевдягнувшись у форму капітана НКВС. Коли тікав, у нього стріляли.

Нарешті, пункт номер чотири: Марта божиться, що незграбно пропалила рукав кітеля, який належить йому, капітану НКВС. А він навіть не міг припустити, що потрібну форму роздобути так просто. У світлі цього другий пункт уже не виглядає неможливим. Навпаки — усе сходиться, хай як смішно це звучало, на його капітанському кітелі.

Східняк напряму пов’язаний з Мартою.

Хтозна, він міг ховатися десь у хаті. І бути там, тримаючи зброю напоготові, поки Нечаєв грався з дівкою в кота й мишу. Уявивши це, капітан відчув, як тілом пробігли мурашки. Адже, вочевидь, був на волосину від смерті. Хоча так само міг там же, на місці, обшукати приміщення й самотужки зловити Коломійця. Або застрелити, як уже б вийшло.

Навряд він там сам.

Але всі вони, ці бандери, не сповна розуму.

Думали, знайшли дурника, який просто так проковтне пропалений рукав. На їхньому місці він оцінив би обстановку, як несприятливу. Зрозумів: це провал, і чимшвидше забрався б подалі від небезпечного місця.

Ці сидять, граються далі.

На що сподіваються, чого чекають — не ясно.

Підсумовуючи, Нечаєв вирішив дати їм добу, максимум — дві. Навряд слід чекати активних дій. Місто заблоковане, повз Орлова справді комар не пролетить. Нічого, хай чекають, поки вляжеться.

Дуже скоро іншого дочекаються.

2

Ліс поблизу Ставчан, район Ковеля

Довбуш не чекав знову побачити в їхньому таборі хорунжого Остапа.

Та коли Червоний вийшов назустріч, зрадів і зітхнув полегшено. Східняк пішов з малою групою до Луцька й зник. Хтозна, чи затримався, чи викрили й убили, чи, найгірше, дозволив узяти себе живим. Хоч командир лишив Довбуша замість себе, чотовий не вповні розумів власний статус. Відчували це й вояки. Передих затягувався, відносна безпека та утримання від бойових дій розслабляло, без Коломійця дисципліна швидко починала хитатися. Довбушу корилися, але відчував — ще трохи, і доведеться закручувати гайки.

Одначе вибору не лишалося: стояли без діла, чекаючи на командира. Довбуш розпорядився проводити щоденний вишкіл, а сам вирішив не гаяти часу й спробувати перевірити двох прибулих сам. У Ставчанах був тайник, про який не знала навіть Іванна, — цей «мертвий» пункт[16] зв’язку облаштували раніше, на нього показав Східняк. Також один із господарів погодився надавати фірманку[17], що дозволяло людині з надійними документами, захованими в тайнику, вільно й досить швидко пересуватися в потрібних напрямках. Так Довбуш перетворився на селянина, який шукає, куди б найнятися на весняні роботи — у рідному селі, колись зруйнованому танками й досі не відбудованому, люди бідують, у колгоспі не заробиш.

Аби дістатися Горян, звідки, за словами Мирона Чотаря, той був родом, Довбушу знадобився день. Ночувати попросився в певну хату, де, почувши потрібне гасло, господарі пустили й нічого не питали. Перед тим, відмітившись у сільраді й дізнавшись, що тут не бракує своїх робітників, з чистою совістю взявся до справи, заради якої прийшов. Поговоривши з кількома потрібними людьми, він добряче замислився, вирішив переспати з почутим, а рано-вранці подався назад тією ж самою фірманкою.

Уже коли йшов до бази, прикидав різні варіанти подальшої дії. Більше схилявся до думки, що не треба форсувати події. Дочекатися Східняка, переклавши на командира право приймати рішення. Або — дізнатися, чи ще той живий, і в разі, якщо не так, шукати спосіб зв’язатися зі Службою безпеки. Так чи інакше, сам чотовий не бажав брати відповідальність на себе.

Ось чому раптова, як завжди, поява Остапа скинула з плечей Довбуша тягар, чим трохи полегшила життя.

Червоний напевне прийшов не просто так, у гості, бо зі своїм відділом проходив поруч. Тим більше, його супроводжували троє бійців, що означало: мав розмову конкретно до Коломійця, а решта відділу стоїть десь неподалік. Довбуш устиг лиш привітатися — хорунжий жестом звелів відійти вбік, і коли вже ніхто не чув, без зайвих передмов почав:

— Вирок Східняк виконав.

— Добре. — Інших слів Довбуш не знайшов.

— Так, та не так, — мовив Червоний. — Москалі за це взяли заручників. Вимагають видати вбивцю.

— Від кого вимагають?

— Від того, хто видасть. — Остап знизав плечима. — То ж знайома практика, друже Довбуш. Міняють заручників на явки з повинними. Значення для них нема, Східняк здається чи хтось інший.

— А Східняк — живий?

— Того ніхто не знає. Пошту вдалося передати за межі Луцька з великим трудом. Але не в Східнякові річ, однаково його тут нема. Ти за старшого.

— То що?

— Сидите, мов маєте добрі вакації. Людей на цьому терені бракує.

— Несправедливо, друже Остап. Далі так піде, скажеш — ми навмисне ховаємося. Не дай Бог, боягузи. Коли не дезертири.

Червоний не спішив відповідати. Витяг саморобний вишитий кисет, наслинив цигарку, задимів.

— Не буду зараз сперечатися. Часу нема й бажання. Москальська блокада всіх розпорошила, подрібнила. Багато командирів полягло. Нема, кому піднімати. Де-не-де почалося пияцтво, а хтось замалим гареми собі не позаводив. Тієї армії, до якої я прийшов і складав присягу тут, недалеко, у Вовчаку[18], — уже нема.

— Чекай, друже Остап! Ти говориш так, як совєти у своїх листівках пишуть!

— Менше їх читай, — відрізав Червоний, тут же уточнивши: — Тобто аби ти справді читав москальську писанину, то знав би: вони, навпаки, пишуть, що нас багато, ми озброєні до зубів і готові по-звірячому вирізати тих, хто має сміливість стати під серпи з молотами та присягнути Сталінові. Вони вважають нас, друже Довбуш, сильними. Добре, що не знають, які насправді справи.

— Хіба все так погано?

— Та хоч на ваш відділ глянь. Зброя іржавіє.

— Маємо наказ свого командира…

— Де той командир? — Червоний підніс голос, його почули вояки, озирнулися, він заговорив тихіше. — Є інший наказ, від крайового проводу. Треба активізувати, а коли зовсім точно — відновити бойові дії в районі Луцька. Бити точково, малими летючими групами. Так склалося, що мій відділ дістався до Ківерцівського лісу, закріпилися там. Найближче до нас — ви, тож об’єднатися не так провідник велів, як сам Господь Бог. — Уперше за весь час Червоний посміхнувся тонкими потрісканими губами. — Туди один перехід. Твої люди відпочили, час знову до зброї.

— Але ж наказ…

— Доста. Маємо інший наказ. Найближчим часом треба відповісти на заручників — спробувати захопити котрогось енкаведиста. Звісно, офіцера. Бажано — живого. Потім совєти отримають повідомлення: війна війною, мирні мешканці в ній страждати не повинні. Нехай відпускають людей, отримають своїх назад.

— Це теж наказ проводу?

— Це мій план, — просто відповів Остап. — З Луцька там тягнеться одна з важливих трас, залізниця поруч. Багато хто їздить. Саме тому дорога вважається спокійною. Так, на повстанську армію зважають. Проте совєти переконані: коли вже ми воюємо, то тепер подалі від доріг, де щодня переміщається багато колон та окремих автівок. Удару з Ківерцівського лісу не чекають.

— Східняк…

— Годі вже про нього. — Хорунжий почав дратуватися. — Або заліг глибоко й перечікує. Або вже вислизнув. У обох випадках твій командир знає, куди йти. По наших хатах підуть естафети з повідомленням, де на нього чекатимуть. Підберуть. Не ми, так інші. Йому б вибратися, бо поки нема, про що говорити. — Червоний докурив до краю, розім’яв крихти тютюну пучками. — Виступаємо в район Йосипівки, як стемніє. Керуй, друже Довбуш, це не обговорюється.

— Ні. Є, що обговорити, друже Остап. Саме через новий наказ.

— Важливе?

— Дуже. Грак на моєму місці знаєш, як би сказав? Може, то є зле, що ми тут рани зализали й сили зберегли, жирком навіть почали обростати. Та добре, що на місці сиділи, бо інакше попалилися б усі. Зрадник бо у відділі.

Очі хорунжого звузились.

— Зрадник? Як знаєш?

— Хай він сам розкаже. Погодься, маюче таке, далеко не підемо. І шкоди не встиг заподіяти, це добре. Весь час тут, на очах.

Остап розстебнув кобуру.

— Хай закличуть до бункеру. Поговоримо. Ну, як ти помиляєшся…

Чотар віддав зброю, підкорившись наказу.

Це не віщувало нічого доброго, і Мирон глянув на Цвяшка, що стояв неподалік, уважно стежачи за тим, що відбувалося. Хоч нічого особливого поки не було. Чотареві лиш наказали зараз іти до командира, хай навіть уперше за весь час, поки новачки перебували в таборі. Інших вояків так само викликали для окремих розмов. Проте отак, при всіх, карабін ні в кого не забирали.

Відтоді, як Східняк пішов з малою групою, залишивши вирішення питання новачків до свого повернення, Довбуш виконував його наказ. Чотаря з Цвяшком годували, як інших, видали трофейні німецькі карабіни, щоправда — чомусь без набоїв, і вони разом з іншими щодня вправлялися на плацу. В охорону жодного з них не ставили, вони взагалі не мали права виходити за межі бази, і Степан сприйняв це на диво спокійно. Схоже, йому ліг на душу подібний підхід. Коли Мирон бурчав, незадоволений напівтюремним, на його думку, становищем і навіть обурювався тихо, що заради такого не варто було приставати до повстанців, Цвяшко щоразу опускав товариша на грішну землю коротким:

— То в московську армію ліпше? — І відразу додавав: — Для чого тоді тікав? Чому до мене підійшов? Сидів би собі тихо. Уже б присягнув Радянському Союзу, біг би в атаку, кричав «ура».

— Не розумієш, — зітхав Чотар. — Я свідомо прийшов сюди, правда. Але ж бачиш, тут ставляться, мов до ворога. Не довіряють.

— Чекай, ось у першому ж бою себе проявиш як слід.

— Де той бій! У нас не зброя, а ломаки.

— Хе-хе, ворога треба вчитися й дубцями бити. — Цвяшко зімітував замашний удар, зловив збентежений Миронів погляд, вишкірився, хлопнув по плечу. — Жартую, жартую. Рано чи пізно все тобі буде. Послужиш Україні. Школять нас не дарма. Я ж бачу, чоловіче, ти ломаку частіше тримав, ніж гвинтівку.

— Ой, пішов ти до сраки…

Так або приблизно так завершувалася всякий раз їхня розмова, після чого Чотар знову сопів, але терпів ази військової партизанської науки. Але йому веліли віддати зброю, від якої не було користі і яка, без набоїв, нікому не загрожувала.

Саме ця обставина змусила Мирона нервувати, коли, нахилившись, аби вберегти голову, ступив до командирського бункера.

Звісно, Чотар знав — друг Довбуш на кілька днів кудись щезнув. Будучи свідомий: ані йому, ані комусь іншому він звітувати не зобов’язаний. Уже встиг трошки почути про хорунжого Остапа — за нього й раніше ходили тереном різні чутки. Був момент, коли Мирон засумнівався, що це реальна, жива людина, а не командир, вигаданий референтурою пропаганди для введення ворога в оману. Та сама слава, яка випереджала Остапа й, здається, існувала вже окремо від нього самого, додатково стривожила Чотаря.

Поза сумнівом, зараз тут головний він, а не Довбуш.

— Сідай, — не запросив — наказав Остап, і Чотар примостився на краєчок збитого з ящиків ослона. — Мирон Чотар?

— Та ніби.

— Що значить — ніби? — жорстко запитав хорунжий. — Забув, як тебе звати?

— Я назвався раніше. Ось, другові Довбушу, — кивок у бік чотового. — Та коли вже питаєш, виходить, маєш якісь сумніви.

— А ти відповідаєш, наче сам у собі не певен.

— Мирон Чотар, — твердо повторив той.

Остап прихилився спиною до обшитої грубими дошками стіни, подивився на вогонь гасової лампи, схрестив руки на грудях. Світило не яскраво, і Миронові здалося — хорунжий вирішив подрімати. Натомість Довбуш подався вперед, сперши лікті на саморобний стіл.

— Той самий Мирон Чотар, котрий восени тридцять дев’ятого ходив селом і агітував за совєти?

Він сахнувся, потім скочив, ніби збирався тікати, і Довбуш теж поволі почав підводитись. Але, враз завмерши, Мирон глибоко вдихнув, промовив:

— У Горянах я тоді не один такий був.

— За себе говори, — зауважив Довбуш. — І сядь, сядь. Нема правди в ногах.

— У твоїх словах теж, — озвався Червоний.

— Кажу, як було. — Мирон лишився стояти. — Ну, повірив, що більшовики кращі за поляків.

— Ти або сліпий, або глухий, або дурний. — Довбуш знову присів. — Чи все відразу, в кращому випадку. Бо за гірше поки помовчимо.

— Яке — гірше?

— Комуністи заморили Україну голодом, — відрізав чотовий. — Не чути про це тут міг сліпий, глухий та дурний. А чути, проте все одно кликати сюди совєти, міг тільки ворог. Ось воно, гірше.

Навіть у півтемряві бункеру було помітно, як Мирон спершу побілів, потім почервонів.

— Я не ворог. Кожен може помилятися. Люди всюди зустрічали совіцьке військо з квітами. Хліб-сіль несли. Комуна ж обіцяла звільнення.

— Ось тебе й звільнили, Чотарю. Ходив по селу з червоною пов’язкою на рукаві, морочив людей колгоспом. За тобою тягалися сільські нероби й п’яниці. Хто там із них потім писав заяву, в партію хотів?

— Не я.

— Не ти. Друг твій, Савка Лисюк.

— Ніколи ми з ним не дружили!

— А коли разом ходили по наймах?

— До роботи він не годний! Ще прокрався, через Савку нам не заплатили! Праці не мали потім ще майже сезон, бо поголос пішов! І не взяли його в партію!

— Зате бульбівці повісили, — відрубав Довбуш, повернувся до Червоного. — Буває таке, чув, друже Остап? Хтось із Горян назвав тамтешнього пияка комуністом, хоч той лиш просився, і то без толку. За це Лисюка стратили, ще й листівку поширили. Більшовик, мовляв, так із кожним буде. Зараз його батько — голова колгоспу, а самого Савку совєти тамтешні мають за героя.

— Теж у герої захотів? — Червоний знову пропік Чотаря поглядом.

— Нічого не розумію! До чого Савка убогий, який герой?

— Та вже не знаю, — знизав Довбуш плечима. — Тільки ти, Мироне Чотар, потім справді якийсь час працював у колгоспі. Мав якусь чорну роботу, поки німці не прийшли. За них у вас артіль була, десь маялися по заробітках. Нічого не казали про твою дружбу з німаками, і я гріха на душу не візьму. Але як рік тому совєти знов повернулися, до тебе приходили з НКВС. У самооборону ладнали, у «яструбки», хіба ні?

Мирон ковтнув невидиму глевку грудку.

— Ні, — видушив із себе.

— Не приходили — чи не агітували?

— Приходили. Вони до всіх вступали, по хатах ходили. Не тільки вони, ще реєстр робили для їхнього військкомату.

— Я питаю за енкаведистів.

— Розмовляли, бесіди проводили. Так це в них називається…

— Знаю без тебе, як зветься! Тільки не всякий після таких розмов і бесід таємно приходить до односельців, котрих уважає надійними! І вербує в агенти, обіцяючи від влади захист та різні блага!

Довбуш рвучко підвівся, обійшов стіл, уже не дивлячись на Червоного, стрімко ступив до Чотаря, згріб за грудки, сильно тряхнув, просичав у налякане лице:

— Потім, коли тебе хапали за язик, прикидався дурником: не те, мовляв, хотів сказати. Цікавився, чи таке іншим пропонували. Бо тебе, бач, обіцянками солодкими годували! А ще за якийсь час тебе, такого терплячого, якому однаково, чия влада, аби жерти було, раптом забирають в облаву й мобілізують до війська! Дають утекти!

— Брехня!

— Тобі назвати тих, кого я ось тільки вчора про тебе в Горянах розпитував?

— То наклеп! Наклеп, друже Довбуш! На Савку ж наклепали, який він, з біса, комуніст!

— Я не першого-ліпшого на вулиці пиняв, Чотарю! Є в Горянах наші люди, про яких ти нічого не знаєш, на щастя! Інакше давно б уже здав своїх хазяям із енкаведе!

— Нема в мене там хазяїв! Люди не знають, що кажуть! Нехай мені в очі…

Довбуш різко штовхнув Мирона до стіни. Ударившись спиною, він не встояв, сповз на підлогу. Червоний далі сидів незворушно, ніби його нічого не стосувалося. Чотовий рвучко прочинив двері, даючи тим самим наперед обумовлений сигнал, і до бункера пройшов Цвяшко. Ззовні вхід знову причинили, Степан примружився, звикаючи до млявого світла. Машинально зробив кілька кроків уперед, зупинився й завмер. Довбуш почав відразу, без передмов:

— Ви разом тікали від мобілізації?

— Так, — кивнув Цвяшко.

— Чия була ідея?

— Узагалі я ні на кого не надіявся, нікого не чекав. Спробував сам, зловили. Думав — уб’ють. Зуб вибили, натовкли добряче. Думали, злякаюся. Однаково б тікав.

— Отже, товариша собі не шукав?

— Цей, — Степан кивнув на Мирона, — як побачив, що там коїться, сам набився в компанію.

— Брехня! — вигукнув Чотар, тим часом звівшись на ноги. — Ти першим до мене заговорив!

— Пояснював тобі, що до чого й куди ти зібрався. Мозок промивав, якщо вже так сказати.

— Без тебе все розумію! Скажи ще, я тебе тікати ще раз підбив!

— Мене, чоловіче, зайвий раз агітувати на таке діло не треба. А ти до мене пристав, ще й купив Східняком.

Тепер кахикнув Червоний, усі троє дружно озирнулися на нього.

— Що ж це значить — купив Східняком?

— Пояснив: знає, куди треба пробратися й у яку хату постукати, аби потім провели до відділу Східняка. Я про такого, чесно сказати, не чув нічого. Мені все одно, я справді вже готовий був податися в партизанку. Усе одно б когось шукав. А тут така нагода раптом.

— Ти сам мене питав, де наші партизани!

Чотар, відштовхнувшись від стіни, кинувся на Цвяшка, нагнувши голову. Довбуш ступив навперейми, знову відштовхнув Мирона до стіни, глянув через плече на Степана.

— Вийди, ти вільний.

Той виструнчився, як учили на вишколі, залишив бункер. Чотар сидів на підлозі, обхопивши руками похилену голову, ніби так можна було заховатися.

— Ось про це я й кажу, друже Остап, — мовив Довбуш. — Схоже, він, — указівний палець тицьнув у Мирона, — як хотів колись совєтів, так і далі їх хоче. Знав, що хтось із рідні підтримує зв’язок зі Східняком. Далі енкаведе розіграло виставу із захопленням Чотаря під час облави, бо мобілізацію ж проводити треба. Потім він мав утекти й пробиратися в Ставчани, до нашої хатинки, до Іванни. Йому б дали втекти. І тут така удача: справжній утікач нагодився.

— Гарне прикриття, — погодився Червоний. — І все це, друже Довбуш, дуже добре відповідає моїм відомостям. Є певний план по знищенню не відділів, а вже окремих командирів. Не Східняк, так хтось інший. Кілька акцій уже проведено. Для НКВС — на жаль, успішно. Маємо втрати. Але тепер будемо на сторожі. — Він став перед Чотарем, дивлячись згори вниз. — Або сам усе розкажеш, або доправимо до крайового СБ. Ще краще — підеш із нами, СБ відрядить своїх посланців до Ківерцівського лісу. З ними розмова вже буде іншою, і то не трошки.

— Я ні в чому не винен, — мовив Мирон, не підводячи голови. — То все наклепи. — Та враз підвів, глянув на Довбуша, ігноруючи Червоного. — Друже Довбуш, я хлопець простий. Наробив помилок, хотів триматися від усього подалі. Зрозумів усе, бо краще — пізно. Тому прийшов до вас. Аби інакше було, я б хатинку Іванчину давно совєтам назвав.

— Там небезпечно, — відрізав Довбуш. — Треба естафетою попередити, якщо встигнемо і нікого ще не забрали. До Ставчан більше дороги нема через тебе. Хоч як маємо звідти зніматися, правду кажеш, друже Остап.

— Я кажу правду! — Чотар поволі випростався. — Я! Не знаю, хто й за що мене обмовив! Подумайте добре! Якщо все так, як кажете, виставити мене ворогом — прикрити іншого, справжнього! Цвяшка перевірте так само! Може, він провокатор?!

Червоний нервово потер долоні.

— З мене того доста, друже Довбуш. Ти вже щойно все сказав, Чотарю. Аби не переклав провину на іншого, я б ще тебе слухав, дав шанс. Помилка не виключена, Служба безпеки перевіряла б усе додатково й ретельніше. Але зараз — усе. Я з висновками, почутими тут, більше ніж згоден.

Не бажаючи більше нічого слухати, вийшов на повітря.

Мирона Чотаря вивели із заведеними за спину руками.

Забрали пасок, як належить арештованому. Збоку молодий хлопець нагадував старого діда, чийого лиця через фокуси людської природи досі не торкнулися зморшки. Ішов, дивлячись під ноги, зіщуливши плечі, зігнувши спину горбом і човгаючи.

Але щойно дійшов до бункера, у якому їх із Цвяшком у перший їхній день закрили під арешт, ураз змінився на очах. Гордо випростався, ніби відразу ставши більшим на цілу голову, розправив плечі, затим — руки, які ще не скрутили, повернувся до свого конвоїра. Закричав, аж луна пішла лісом. Ударив незграбно й сильно, з місця гайнув уперед, пролетівши крізь найближчі густі кущі, на короткий час зник із виду.

— Тримай! — заволав Довбуш.

Поруч кілька вояків уже хапали зброю. Цвяшко першим кинувся навздогін, та його зупинили. Червоний смикнув рукою, вже поклав її на розстебнуту кобуру. Враз передумав — уже вдарили автомати з двох боків, троє чи четверо кинулися навздогін.

Ще кілька пострілів, далі — довгий пронизливий крик.

Тиша.

За кілька хвилин на полянку двоє виволокли під руки мертве тіло. Чотаря тягнули по землі обличчям догори. Порожні очі дивилися на хмари та верхівки дерев, що гойдав весняний вітерець. Його кинули ближче до Довбуша, той невдоволено хитнув головою:

— Ото! Живим треба було…

— То я промахнувся, — почулося у відповідь винувато. — Мимо стріляти ще треба вчитися, друже Довбуш.

— Почув про Службу безпеки — злякався, — гмикнув Червоний. — Самому застрелитися пороху забракло. Хоча в мене різне траплялося. Бувало, зрадники вкорочували віку. Закопайте його десь, друже Довбуш. І збирай людей, підемо звідси раніше. Хтозна, раптом і про це місце вже відомо.

3

Луцьк, вулиця Ягеллонська

Полинін зібрався вечеряти.

Сьогодні вперше за останній тиждень майор повернувся додому раніше, ніж опівночі. Зазвичай Клавдія вже спала, відвернувшись до стіни. Вона взагалі була соньком, до війни лягала спати рано, і Федора попервах трохи дратувала ця її звичка.

Любив посиденьки з колегами, у московських традиціях ходити в гості чи приймати в себе, вечірки тягнулися довго, не обходилося без танців під патефон. Коли ж траплялися урочистості, де треба було бувати з жінками, це часто тягнулося до ранку. На перших порах Полинін не помічав дивного стану Клавдії, потім — намагався не звертати на це увагу. Та коли вона кілька разів вибачалася та йшла спати в самий розпал, а він потім пояснював: жінка всіх поважає, просто втомилася чи прихворіла, залежно він того, чим виправдовував минулого разу. Та незабаром викручуватися набридло, і тоді молоде подружжя посварилося вперше.

— Перед людьми мене ганьбиш! — кричав Федір, міряючи кімнату кроками, кружляючи довкола Клавдії, яка сиділа, склавши руки на колінах, мов винувата школярка. — Усі вже думають, ти носа дереш! Гляньте, яка цяця, уся така культурна!

— У тебе такий тон, наче бути культурним — кримінальний злочин або зрада Батьківщини, — парирувала вона, тримаючись спокійно, чим дратувала Полиніна ще більше. — Або договоришся зараз до того, що той, хто вважає себе культурним, — мало не ворог народу.

— Ти язика прикуси й словами не кидайся! — огризався він. — Гляди, бовкнеш щось подібне при інших. Подумають, то я так жінку навчив. І ворогом народу, моя дорогенька, будеш не ти, а вже ми з тобою.

— Для справжніх ворогів часу бракне? Уже виловили всіх?

— Замовкни, сказав! — Федір тупав ногою. — Культурна людина, до твого відома, це та, яка поважає інших. А ти, коли отак запросто встаєш і йдеш спати, нікого не поважаєш! Мене в першу чергу!

— Невже я в себе вдома не можу відпочивати, коли захочу! Це ж гості, колеги, друзі врешті-решт! Не насильство, не примус — гості!

— А ти, Клаво, — господиня! Маєш бути гостинною й привітною! Не лише зустрічати, а й проводжати!

— Так я ж не можу встати ранком, як засиджуся довго! У мене голова болить! Ну, влаштована, Федю, я так! Конституція!

— Конституція в нас у країні одна! — відрізав Полинін. — Думаєш, мені легко на службі? Держава наповнена ворогами! Війна на носі, хоча товариш Сталін уже зупинив імперіалістів, підписавши з Гітлером мирний договір! Так це їх не заспокоїть, Клаво! А в мене ще й дома непорядок!

— Порядок у тебе вдома! Я на роботу ходжу, ще й устигаю прибирати, готувати, мити, прати!

— Так носи все в пральню, це полегшує хатню роботу!

— Я тобі кажу — стомлююсь, у мене свій біологічний годинник!

— О, знову щось розумецьке! Де ти цього понабиралася?

— Що тут такого, Федю? Ну, цікавлюся я різним таким! Хіба я винна, що в тебе інші інтереси?

— Скажи ще — зробила помилку, ми чужі люди!

— Не чужі! Ну, не чужі! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!

Як правило, це ставало своєрідним сигналом для примирення, і Полинін тягнув дружину на ліжко. З часом такою фразою він, а частіше — вона завершували будь-який родинний конфлікт. Хоча спроби, як казав сам Федір, полагодити або перевести цей біологічний годинник лишалися марними. Якийсь час Клавдія мужньо трималася, але потім усе одно просилася спати чи йшла раніше з довжелезних вечірок.

Потім — війна, яка на кілька років змусила Полиніна забути про прикру для нього особливість жінчиної природи. Коли випливли її зради, вони переважили все інше, і майор ужив певних заходів. Не був певен, що пробачив Клавдію остаточно, але мирилися вони трохи забутим, проте, виявляється, досить дієвим способом: вона сказала пароль «як я тебе люблю» і отримала відповідь. Зміна обстановки, за планом Полиніна, мала б остаточно повернути все на свої місця. Та дратівливі звички не зникли. Чи за війну він відвикнув від дружини, хтозна…

Побалакати обом по душах випадало не часто. Коли Клавдія прокидалася, щоб зібрати чоловіка на службу, ранкові клопоти на серйозні, тим більше — відверті інтимні розмови не налаштовували. Він заговорив про дитину не лише тому, що справді дуже хотів стати батьком і продовжити рід, хай і не без того. Найперше — аби з’явився привід, довкола якого можна було вести розмови, не зачіпаючи особистого. Наділений інтуїцією, яку війна лише загострила, Полинін відчував: не лише дружина за час, поки була сама, охолола до нього. Він теж уже не відчував того, що раніше збурювало й тягнуло до цієї жінки. Навряд чи давалася взнаки служба — майор перегорів.

Народження дитини могло наповнити їхнє подружнє життя обопільним смислом. Так принаймні думав майор і сподівався — Клавдія надіється на те саме.

Тож здивувався, коли зловив себе на думці: тільки по сьомій вечора, а йому вже нема чого робити в службовому кабінеті. Провів усі наради, роздав нові вказівки, переконався — віз нині там, жодної ниточки не знайшлося, на заручників бандери не реагують, підозрілі в місто проникнути не намагалися, а облави набриднули навіть Орлову.

— Ти рано, — сказала Клавдія, коли чоловік переступив поріг.

— Це погано? Ти не рада?

— Чому ж, навпаки. Перестала надіятися на таке диво. Вечеря ще тепла, каша зі шкварками. Мені тут пощастило: сало вдалося роздобути, свіже. Як тут кажуть, свіжина. Засмажила з цибулею.

Полинін поклав на вішак кашкет, скинув шинель, пригладив волосся.

— Треба буде перевірити, хто це там свіжиною в наш час бавиться. Свиню закололи, бач, куркулі.

— Я вже не знаю, Федю, коли ти серйозно, а коли жартуєш.

— Зараз жартую, звісно. Давай, як кажуть, мечи з печі.

— Тільки зніми ремені. Не люблю, коли ти в портупеї за столом.

— Коли війна, такі капризи дещо дивні.

— Будь ласка.

— Добре, добре, коли вже ти так хочеш.

Майор розперезався, кинув ремені на шкіряну канапу, пішов до рукомийника. Поки мив руки, Клавдія накрила на стіл. І навіть зробила те, чого Полинін від неї не чекав, — виставила пляшку вина.

— Відкоркуй, ти ж чоловік.

Раптом Федір усвідомив — давно не відкорковував вина. З початку війни не тримав у руках довгастих пляшок із темного скла. Тому в перший момент розгубився, покрутив її в руці, ніби отримав несподіваний екзотичний подарунок. Потім акуратно, мов боячись упустити, поставив на стіл. Похлопав себе по кишенях, ніби коркотяг міг випадково завалятися там. Штопора в помешканні не було, тож Полинін узяв кухонний ніж, спробував виколупати корок гостряком. Збоку потуги виглядали кумедно, Клавдія не стримала посмішки. Роздратовано гмикнувши, майор пошукав і знайшов ножик із набірною ручкою та викидним лезом — подарунок одного партизанського командира, який раніше сидів за крадіжку й зробив його в таборі сам. З ним пішло краще, хоч усе одно не дуже зграбно, і нарешті він переможно всміхнувся.

— Є.

— Браво. Годилися б фужери. Чекай, здається один є, від попередніх господарів.

Мешканці цього вцілілого будинку пішли з німцями, не довелося нікого виселяти. Проте залишена обстановка наводила на висновки: люди були заможними, збагатіли, напевне, за Польщі, хоч навряд були поляками — цих німці не шанували й точно вигнали б польську родину з такої непоганої квартири. Краєм вуха чув, що господарі отримали житло від радянської влади, коли його залишили справжні господарі, але не втекли з приходом німців. Відразу заявили — мають претензії до більшовиків, тож готові служити Райху. Звісно, такі зрадники мусили втекти, ще й забрати із собою нажите.

Знайшовся лише один, круглий, на тонкій ніжці, притулився в глибині заскленої шафи, на поличці.

— Богемське скло, — сказала Клавдія.

— Бери собі, мені й цього досить.

На підтвердження своїх слів майор поставив перед собою фаянсову чайну чашку з квіточками. Потім наповнив бокал, аби дружина раптом не почала протестувати, налив собі майже по вінця.

— Якесь свято? Я щось забув? Мусиш розуміти. Сама знаєш, що робиться в місті.

— Свято? Можна і так сказати. Чоловік прийшов додому раніше, ніж завжди.

— Відколи це ти докоряєш офіцеру держбезпеки службою?

— Жодних докорів. Я давно шукала нагоди поговорити. Вино тримала для такого випадку.

— Щось серйозне?

— Спершу вип’ємо.

Клавдія торкнулася бокалом чашки, відпила відразу третину, почекала, поки вип’є Федір, спитала:

— Ну, як вино?

— Я й раніше не дуже на винах знався. Будемо їсти чи поговоримо?

— Про що?

— Клаво, — майор трошки підніс голос, — я за своє життя провів чи не мільйон допитів.

— Я в тебе на допиті?

— Ти крутиш. Сама сказала: вино для якоїсь розмови. Чому робиш круглі очі?

Клавдія знову надпила, цього разу трішки, поставила бокал на стіл.

— Вибач, думки плутаються.

— Зберися. Я чогось не знаю, що мав би знати? Може, — Полинін сильніше стиснув чашку пальцями, — знову повторюється ота наша історія і ти добираєш слів? Не треба, кажи прямо.

— Нічого не повторюється, Федю. — Вона відвела погляд, провела кінчиком язика по губах. — Я й далі хочу мати дитину.

— Ти знаєш, що я не проти. Так ось якої нагоди чекала? Хочеш робити її просто зараз?

— Прошу тебе грубити в себе на допитах. Таким тоном говорять із ворогами.

— Нормальний тон. — Його голос пом’якшився. — Клаво, не крути, кажи прямо. Я надто втомлений, аби ще вдома гратися в якісь ігри.

— А це не ігри! — твердо мовила вона. — Вибач наперед, чоловіки не люблять про таке слухати. Ви гидуєте, коли жінки говорять про інтимне. Так, ніби ви не спите з цими жінками. Але мої проблеми стосуються нас обох.

— Ну-ну… — Полинін допив своє вино, присів на стілець, поклав перед собою цигарки. — Нічого, якщо я при цьому куритиму?

— Раніше ти не питав дозволу. Куриш навіть у ліжку. Хоч мені ця твоя звичка перестала подобатися.

— Колись подобалася? Справді?

— Ні. Але не звертала уваги. Тобі так само не подобається, коли я рано засинаю.

— Ми ходимо колами, Клаво.

— Гаразд. — Вона зітхнула, сіла навпроти, відсунула пляшку вбік, до краю столу. — Народити, Федоре, тепер важко. У жінок, які раз по раз переживають труднощі війни, хоч бомблять і стріляють, хоч голод і холод, перериваються місячні цикли. У мене теж таке було, та все ж живу в дещо кращих умовах, ніж більшість. Усе відновилося, але, сам знаєш, завагітніти не виходить. Більше скажу: досі боюся, що це станеться.

— Хочеш дитину — і боїшся?

— Викидні, — відповіла коротко. — Жіночий організм не витримує таких стресів. Ми дуже тонко влаштовані, Федоре.

— Ніхто не пристосований до війни. Вона скоро закінчиться, усе буде, як раніше.

— Не буде, і ти чудово це розумієш.

— До чого ведеш, досі не збагну.

— Дізналася — усе можна виправити. Тут, недалеко, є село Йосипівка. Десь там на хуторі є баба Килина, так її називають. Вона допомагає жінкам. Різні трави, знаєш.

Полинін узяв паузу, щоб налити ще вина й перетравити несподівану інформацію.

— Тобі потрібна, як тут кажуть, бабка. Правильно розумію?

— Цілком.

— І треба було отак довго мурижитися, аби сказати це?

— Не знала, як ти до цього поставишся.

Майор не любив цмулити — спорожнив чашку одним великим ковтком, витер губи, закурив. Випустивши клуб диму вбік, відкинувся на вигнуту спинку добротного стільця, поклав ногу на ногу.

— А я не маю поняття, Клаво, як ставитися до цього. Бо дружина офіцера НКВС і комуніста хоче йти до якоїсь незрозумілої чародійки по диво.

— Ти все спрощуєш, Федоре. До примітивного.

— Вибач, але все виглядає саме так, як я щойно озвучив. Ми з тобою знаємо нюанси. Але навіть вони нічого не змінюють.

— Добре. — Клавдія зітхнула. — Скажи, до кого мені йти лікуватися. Можеш відрядити у якийсь там військовий госпіталь? До професора зі світовим іменем, світила гінекології? Хіба когось цікавить нині гінекологія, коли в госпіталях — тяжко поранені, їм відрізають руки, ноги, зашивають животи, видаляють уражені органи… Життя триває, Федоре, приймаєш ти це чи ні. І жінки хочуть народжувати, мати дітей, війна не може перекреслити такі бажання.

Полинін відбив на поверхні столу легкий барабанний дріб пучками пальців.

— Значить, ти просиш, щоб я наказав знайти в Йосипівці потрібну тобі бабу Килину, привезти її сюди, аби вона лікувала тебе від безпліддя якимись своїми, народними методами? Я не піду на це. Приховати факт не зможу, відразу піде поголос. Ти знаєш, які тут, у гарнізоні, язикаті дружини й подруги офіцерів.

— Думала про це. Твоя правда. Але не кажу, що знахарку треба везти до Луцька під конвоєм.

— Що ж тоді?

— Я могла б поїхати до неї сама.

— Ні!

Майор підхопився, з шумом відсунувши стілець, пройшовся кімнатою, потім обперся лівою рукою об стіл, а праву, з димлячою цигаркою, націлив на Клавдію.

— Ти таки справді нічого не розумієш! Привозити ту твою бабу сюди — недобре. Відпускати тебе чорт знає, куди — ще гірше. Як ти собі уявляєш? Дружина майора НКВС подалася кудись у село до якоїсь там старої відьми?

— Мені здавалося, я можу вільно пересуватися…

— Можеш. Та не забувай: не так давно тут, у Луцьку, можна сказати, серед білого дня бандери нагло застрелили людину в госпіталі. Між іншим, її охороняли.

— Не хочу образити, Федю. Проте це ваш недогляд, а не вправність бандитів.

— Дякую. — Полинін розтер недопалок пальцями, струснув на підлогу, машинально розтер носаком чобота. — Нехай ми погано працюємо, хоч і викурюємо наволоч із лісів уже понад рік. Чому їм вдається триматися? Бо на їхньому боці переважна більшість місцевого населення. Поки що. Ми з цим впораємося, але ситуація зараз ось така, далека до повної стабільності й безпеки. Ти гарантуєш, що ота, з Йосипівки, не співпрацює з бандерівцями? Вона ж віддасть тебе, як ласу й бажану здобич.

— Не драматизуй.

— А ти не легковаж! — Полинін грюкнув по столу кулаком, аж здригнувся посуд, потім перевів подих, заговорив уже спокійніше: — Клаво, я чудово розумію, що відбувається. Сам хочу стати батьком. Дитина багато що змінить, ти все розумієш. Але ризики маєш усвідомити.

— Я хочу спробувати, Федю. — Її очі блиснули слізьми. — Уже не знаю, що робити. Правда.

Майор знову взяв невеличку паузу на роздуми, тим часом розливши рештки вина.

— Буде так, — мовив нарешті. — Сюди відьму…

— Вона не відьма!

— Ти звідки знаєш? Але хай — не відьму. Знахарка влаштує?

— Так. Дякую.

— Нехай. Знахарку до тебе сюди везти з хутора ніхто не буде. Я собі вже уявляю не так чутки, як рапорти, що на мене можуть писати самому товаришу Берії. Ти поїдеш до неї сама. Відтягувати не будемо, прямо завтра даю тобі свою службову машину з шофером. Але сама не поїдеш.

— З водієм же.

— Мою дружину не буде охороняти старший сержант.

— Ага. Даси цілий ескорт. Взвод охорони. Це все одно, що привезти бабу Килину сюди.

— Не перекручуй, Клаво. Не пересмикуй. З тобою поїде Орлов, так надійніше.

Тепер її очі блиснули гнівом.

— Хто завгодно, тільки не Орлов!

— Я йому довіряю.

— А я — ні! Не забувай: той, кого стережуть, мусить довіряти охоронцю.

— Що не так із Орловим?

— Різне говорять.

— Наприклад?

— Садист. Кат. Жалю не знає.

— Більше слухай ворожої пропаганди. То його бояться.

— Я теж. Будь ласка, не Орлова. Тим більше, неспокійно зараз, сам же казав. Він має, чим зайнятися.

Полинін пошкріб потилицю, ковтнув вина.

— Теж правда. Зараз я без Орлова як без рук. Ти, здається, знайома із цим… Нечаєвим?

— Культурний грамотний офіцер.

— Занадто культурний, я б сказав. Або, швидше, корчить із себе такого. Кому хоче сподобатися, не знаю. Мабуть, собі. Він узагалі про себе зависокої думки.

— Ти його не любиш?

— Капітан — не дівка, аби його любити, — рубонув Федір. — Моє особисте ставлення до нього нічого не значить і не вирішує. Його супровід тебе влаштує?

— Якщо ти готовий довірити тому, хто тобі не симпатичний, безпеку дружини.

— Повторюся: моя симпатія чи антипатія в цьому разі погоди не робить. Навпаки, Нечаєв дуже хоче стати мені в нагоді й пригоді. Вислужується, я б так сказав. Тому здуватиме з тебе порошинки. Правильно, з ним ти будеш навіть у більшій безпеці, ніж із Орловим. — Майор ляснув долонями, потер їх. — Ну, поговорили. Завтра зранку збирайся, чого тягнути. Туди і назад, за день упораєшся. А Нечаєв заразом подбає, щоб ти не зловживала й не затримала машину.

— Ну, як бабця скаже лишатися в неї?

— У неї? — перепитав заразом Полинін. — На хуторі? Покладе тебе десь там, як у лікарні?

— Не знаю.

— І я не знаю. — Майор розвів руками. — Дозволяю цю авантюру, бо не хочу сваритися на порожньому місці. Якщо тобі так буде спокійніше — поїдь, поговори, може, щось корисне справді з того вийде. Далі вже вирішу сам.

— За мене?

— Ти моя дружина. А я не можу пустити ситуацію з твоїм здоров’ям на самоплив. Усе, поговорили. Тепер можна повечеряти?

Очі Клавдії всміхнулися.

— Треба. Я знала, що ти допоможеш. Дякую.

Вино вони допили разом.

4

Ліс поблизу Йосипівки, район Ківерців

За півроку, що вони жили в Луцьку, Клавдія Полиніна вибралася за межі міста вперше. Весь цей час молоду жінку не полишала думка: ніби ходить, куди хоче, може нічого не боятися, але все ж особистий простір дуже обмежений. Федір час від часу нагадував: ходити тут треба, озираючись, і Клавдія уявляла Луцьк, з яким потроху звикалася, чимось дуже подібним до обложеної фортеці. Старовинні мури й зруйновані снарядами кам’яниці тільки загострювали враження — адже там, по той бік, чигає щось невідоме, незнайоме, вбивче.

— Прошу! — Нечаєв прочинив перед нею задні дверцята «емки».

— Я вперед хотіла сісти…

Клавдія не мала такого бажання. Слова вирвалися самі собою, вона не могла пояснити, чому саме. Може, кортіло бачити перед собою не чоловічі потилиці, а лісову дорогу, яка біжить назустріч, поля, дерева, весну. Та пояснювати цього не збиралася, натомість капітан заперечно хитнув головою.

— Не маю права дозволити. Наказ товариша майора.

— А які, Андрію, ще маєте накази щодо мене?

— О! Не забули, як мене звати?

Замість відповіді Клавдія всілася на заднє сидіння, засовалася, умощуючись зручніше. Колись її захитувало в автівках, та війна адаптувала організм. Нечаєв присів поряд із водієм, прилаштувавши в ногах його автомат.

— Мені, думаю, теж годилося б видати якусь зброю.

Капітан повернувся до неї всім корпусом.

— Умієте стріляти, Клаво?

— Ні. Не було нагоди навчитися, хоч чоловік тримає пістолет поруч, коли спить. Але хотіла б навчитися.

— Жінки бояться зброї.

— Тільки не у воєнний час.

— Мені подобається хід ваших думок. Спробую організувати вам стрільбище, якщо, звісно, товариш майор не буде проти.

— Товаришу майору не обов’язково про таке знати.

— Мусив би поставити його до відома.

— Якщо скажете — не дозволить, я добре знаю Федора. Коли вже хочете стати моїм інструктором, краще знайдіть спосіб і місце. І головне — час, Андрію. Мій Полинін не лишає його підлеглим, так?

— Ви справді добре його знаєте. Гаразд, усе зрозумів. Шукатиму можливостей.

— Хай це потім буде нашою таємницею.

У цей час на своє місце вмостився водій, Паша Лихоліт, молодий, стрижений під машинку, гладенько поголений, у легкій хмарці трофейного парфюму. Нечаєв відразу припинив фліртувати, строго зиркнув на старшого сержанта, спитав:

— Де ходив так довго? Півгодини тому мали б їхати.

— Так папери. — Для наочності Паша похлопав себе по кишені, де шелеснуло. — З міста навіть на майорській машині просто так не виїдеш. Хай «емочку» всі знають, а документи вимагають, порядок такий. То ж відрядження.

— Міг би оперативніше, — буркнув капітан, далі розігруючи суворого керівника. — Дорогу знаєш?

— Довезу. Товариш майор велів недовго.

— То вже як вийде.

— А в мене, товаришу капітан, не ви начальство.

Лихоліт сказав це між іншим, не дивлячись на Нечаєва, мовби сплюнув. Клавдія зі свого місця побачила, як смикнувся капітанів кадик, фізично відчула його обурення, замішане на погано прихованому відчутті приниження. Адже щойно при жінці нижній чин дозволив собі отак запросто сперечатися з офіцером, що було порушенням як писаних, так і неписаних законів. Але також Нечаєв розумів — старший сержант справді є до певної міри недоторканним як особистий водій начальника оперативного відділу НКВС. Це давало Паші підстави забуріти, що він частенько робив, чим вирізнявся серед інших шоферів. До Лихоліта, який міг безкарно зрізати будь-кого, хто за статусом менший від Полиніна, водійська братія ставилася з повагою.

Нечаєв ще шукав спосіб вийти гідно, і Клавдія швидко прийшла на допомогу:

— Пашо, дорогий, ви ж знаєте — товариш майор відпустив вас зі мною. То й дозвольте мені вирішувати, коли ми зможемо їхати назад.

— Ми ще туди не доїхали, — кинув Лихоліт.

— Так газуй! — підвищив голос капітан.

Мотор загарчав. Нечаєв скосував на Клавдію, вона прочитала в погляді вдячність. Далі не знала, про що говорити, — присутність водія якось обмежувала, сковувала, бентежила. Їй раптом здалося, хоч без жодних на те підстав, що Паша — шпигун, приставлений чоловіком, щоб стежити за кожним її словом, ловити кожен крок. І нехай відтоді, як між нею і Федором відбулася важка розмова про її зраду, все в Полиніних надалі складалося рівно, її не полишала думка — довіра не відновилася остаточно.

Але…

Ні, навряд. Нечаєв правий. Вона надто добре знає свого чоловіка, щоб припустити — він доручить стежити за нею своєму шоферу чи комусь іншому, такому ж дрібному. Тож підступну думку відігнала. Та все ж розмов не заводила. Аби капітан з ввічливості не надумав підтримувати щось на зразок світської бесіди, Кладія відкинула голову на сидіння, склепила повіки.

Спати не збиралася.

Дорога гойдала, і вже на виїзді з Луцька, щойно «емка» проминула пост, справді не зчулася, як задрімала.

Навіть устигла побачити якийсь кольоровий, погано зрозумілий, дуже заплутаний сон.

Почула постріли — думала, теж сниться.

Коли машину розвернуло й Клавдія посунулася, завалилася в щілину між переднім та заднім сидіннями, не розплющувала очей.

Почула крик над головою.

Аж тоді закричала сама, нарешті, з коротким запізненням, злякавшись.

Зранку повстанська засідка пропустила вже три транспорти.

Спершу з основної дороги в бік Йосипівки прогуркотіла крита армійська вантажівка. Червоний, який за мовчазної згоди Довбуша тимчасово прийняв командування відділом, дав знак не чіпати. Хтозна, скільки там, під брезентом, може сидіти солдатів. Тим більше, регулярної армії, окремо такі не їздять. Варто почати, зав’язатися — раптом позаду ще одна, сили ж без того не рівні.

Дозволивши вантажівці проїхати, Остап скоро зрозумів: зробив усе правильно, обачно — що то значить досвід. Адже через короткий час повз прогуркотіли ще дві полуторки, цього разу — відкриті, з червонопогонниками в кузовах. Тут без потрібного сигналу обійшлося: ніхто з вояків навіть не припускав, що вони вступлять у бій. Проводжаючи невеличку колону поглядом, Червоний прокрутив у голові, куди ж суне стільки бійців. Потім дорога розходилася, і не обов’язково завертати на Йосипівку, далі теж тягнулися села. Котромусь не пощастить, матиме облаву.

Або — мобілізація.

Або, що більш імовірно, робитимуть один із великих, звичних уже трусів, вишукуючи й конфіскуючи, по суті — грабуючи село, вивозячи харчі для постійних потреб фронту чи тилу. Бо ешелони інтенсивно рухалися в обох напрямках, а комуністичні газети наввипередки писали, як важливо зараз відновлювати, відбудовувати, годувати зруйнований німцями Донбас.

Легковик виринув тоді, коли хорунжий уже почав розчаровуватися у своїх задумах підстерегти й захопити першу-ліпшу, яка попадеться на очі, офіцерську машину. Остап миттю впізнав чорну «емку», типовий автомобіль енкаведистів, і не мав жодних сумнівів: там, усередині, сидить хтось важливий. Хто саме, куди прямує — питання, які зараз втратили значення. Головне — помилка в розрахунках виключена.

Червоний дозволив «емці» проїхати повз себе, нарешті дав потрібний сигнал і сам, першим атакував, пустивши довгу чергу перед капотом. Водій, як слід було чекати, не вдарив по газах — адже склалося враження, що стріляють десь попереду, і він не помчав під кулі, викрутив кермо, закладаючи віраж ліворуч і намагаючись на повному ходу розвернутися.

Тепер кулі лилися з обох боків. Вояки Довбуша залягли в чагарнику за високим пагорбом, разом розтягнулися й пішли в наступ, заганяючи втікача, немов рибалки рибу в сітку. Червоний підняв свій гурт, вибіг із засідки, помчав навперейми, відрізаючи автомобілю шлях до відступу.

Хто й звідки стріляв, влучивши в колесо й пробивши скат, Остап не зрозумів. Та яка різниця — «емку» занесло, незграбно розвернуло. Її відразу пробило кулями з різних боків, посипалося розбите скло. Чи здалося, чи зсередини долинув розпачливий жіночий крик, але зважати на те не було часу. Обстрілювали автомобіль тільки вони, звідти не огризалися. Фортуна посміхнулася, удалося збити ворога на злеті за короткий час і без жодних утрат, що останнім часом траплялося вкрай рідко.

Маленька перемога.

Теж треба, їх не вистачає. Кожна така нічого не міняє, але все одно приємно. Є, чим хвалитися, пишатися, з чого радіти.

— Не стріляти! — вигукнув голосно, зупиняючись й підводячи руку, а коли по той бік Довбуш, виконавши наказ, припинив бій, гаркнув, уже до підбитої машини: — Ви там! Виходьте, кидайте зброю! Я, командир Української повстанської армії Остап, гарантую життя, якщо не чинитимете опору!

Реакції на його заклик не послідувало жодної, що трохи заскочило.

— Ви там глухі чи мертві? — крикнув знову, потай переймаючись, аби не виявитися правим, бо пасажири енкаведешної автівки потрібні були живими.

Відповіді знову не було.

Довбуш і четверо, що були з ним, повільно рушили до «емки», тримаючи автомати напереваги.

З Остапом було троє, він жестом звелів стискати кільце зі свого боку.

Дверцята чорного легковика прочинилися разом, немов по команді. А швидше за все, так і було. З лівого боку вилетіло щось велике, неоковирне, мов недоладно вистрибнув поранений. Червоний повів дулом туди, уже надавив пальцем на спуск, плюнувши короткою чергою й за мить зрозумівши — то викинули шинель. Частка секунди, яка його відволікла, знадобилася, щоб зсередини вивалився зграбний чоловік, спритно перекотився й миттю заховався за розчахнутими дверцятами.

У той же момент із протилежного боку вилетіла граната.

Вибух!

Довбуш зі своїми встигли підійти досить близько, аби осколки зачепили відразу кількох. Чи уникнув їх сам чотовий, Остап не бачив — офіцер почав стріляти з благенького укриття. На користь йому працювало те, що повстанці захопилися перемогою, забули про обережність, ще й рухалися по відкритій місцевості.

Офіцер бив прицільно.

Червоний нахромився на щось невидиме й гостре, його розвернуло боком, зупинило, кинуло вниз. Бій уже лунав десь над головою, наступна куля врізалася в землю біля щоки, і він, зціпивши зуби й охоплений різким болем у враженому місці, вужем поповз убік. Вибравшись із сектора обстрілу, поміняв положення, щоб краще бачити картину. Схоже, офіцер біля машини вже втратив до нього інтерес, відстрілюючись від інших. Вояки, побачивши, як упав командир, розтягнулися, аби самим не наскочити на кулю.

Гримнула ще одна граната.

І тепер Остап ясно почув жіночий крик.

Зціпивши зуби, напружив м’язи, зігнув правицю, тягнучи автомат до себе. Зі свого місця при бажанні міг дістати чергою офіцера, той мимоволі відкрився, вирішивши — ворог підстрелений, можна не зважати.

Нічого.

Зараз москаль зрозуміє помилку.

Нечаєв засік рух збоку від себе вчасно.

Коли «емку» атакували, перелякані верески Клавдії ззаду на коротку мить вибили з колії. Капітанові не вперше було приймати бій, але тут, на новому місці служби, це було бойове хрещення. Жінка в салоні змінювала все, змушувала коректувати плани в прямому розумінні на ходу. Про її захист Нечаєв подумав найперше, уявивши гнів Полиніна, якщо вони вирвуться зараз, але Клавдію зачепить куля. Чи — не довезе її живою, наслідків від чого капітан не міг собі уявити навіть у страшному сні. Тоді вже краще самому застрелитися, просто тут. Або під кулі кинутися.

Помирати Нечаєв не збирався.

— ЖЕНИ! ЖЕНИ, ПАША! — загорлав, перекрикуючи Клавдію, яка вже встигла сповзти вниз, пригнувся, водночас тягнучи пістолет з кобури.

Лихоліт голосно матюкався, вивернув кермо, розвертаючи автомобіль на сто вісімдесят градусів і при тому приклеївши ногу до педалі газу. «Емку» струснуло на розбитому ґрунті, ліве переднє колесо влетіло в якусь яму, вона не перевернулася лиш дивом. З обох боків дощило від куль, Паша крутив кермо навмання, наосліп, пригнувшись до панелі приладів. Клавдія не переставала кричати, і капітан не витримав — гаркнув, забувши, хто перед ним і за що має наказ відповідати:

— Та заткни рота!

Дивно — подіяло. Вона замовкла, забилася у свою щілину, тільки тихенько скавчала.

Вони вже розвернулися й помчали назад, коли раптом «емка» зупинилася й вклякла.

— Колеса! Твою мать, колеса!

На довершення на них посипалися скалки потрощених кулями вікон, і тепер уже не капітан, а старший сержант скомандував:

— Лягай! Роби, як я! На раз-два-три!

Ще не зовсім не розуміючи, чого хоче водій, Нечаєв підкорився, зваживши на його досвід. Наступної миті вже почув: «Три!» — сіпнув важіль, штовхнув дверцята й вивалився, пірнув, далі вже рухаючись упевнено, холоднокровно, бо нарешті опанував себе та оцінив ситуацію.

З протилежного боку Лихоліт викинув гранату.

Клавдія знову закричала, не збиваючи Нечаєва, навпаки — мобілізуючи його. Побачивши кількох бандер, які йшли на нього і, схоже, уже подумки перемогли в короткому бою, капітан зловив на приціл пістолета першого-ліпшого. Хто він, не думав, просто саме цей вояк ступав трохи попереду від інших.

Коли влучив, не здивувався. Просичав крізь зуби:

— Готовий один. — І, стрельнувши в бік підбитого для страховки, перемістився, готуючись відбиватися від інших.

Капітан мав достатньо досвіду, щоб розуміти: двоє, озброєні гранатами, автоматом і пістолетом, ще й маючи налякану жінку, мають дуже мало шансів відбитися від десятка бандитів. Кинувши на око відстань від місця бою до лісу, Нечаєв знову стрельнув, а коли рвонула друга граната — знову поміняв позицію на більш зручну.

Тоді й зачепив оком рух збоку. Побачив, як поранений тягне автомат. Пальнув, не цілячись, раз, потім — другий. Переконався — усе, знову завмер, точно готовий, загорлав:

— Лихоліте, прикрий!

З того боку полоснула черга, тут же почувся короткий болісний вигук. Перекотившись ближче до прочинених дверцят, Нечаєв побачив водія на передньому сидінні. Він наполовину висунувся, голова й руки стирчали назовні. Автомат так і лежав між сидіннями, круглим диском на коробці передач.

— А-а-а-а!

Тепер уже кричав на все горло Нечаєв, одним відчайдушним ривком кинувшись до зброї, смикнувши за приклад, потягнувши до себе. Продовжуючи волати, випустив останні кулі з пістолета, палячи й не цілячись, потім випростався, кинув ТТ під ноги, перехопив автомат, полоснув перед собою, пустивши чергу віялом.

Дивно — бандерівці відступили.

Ривком розчахнувши задні дверцята, Нечаєв закричав:

— Виходь! Виходь, ну!

— НІ-І-І-І! — долинуло зсередини.

Капітан дав чергу над дахом «емки».

— Хочеш тут лишиться?!

— НІ-І-І-І-І! — заквилила знову.

Нахилившись, Нечаєв сіпнув її за ногу. Клавдія брикнула, але нарешті послухалася, посунула вперед, вибралася назовні, відразу присіла, закривши голову руками.

— Біжи! До лісу!

— НІ-І-І-І-І!

— Прикрию! Бігом, я сказав!

Коли знову почали стріляти, Клавдія наважилася — дременула зайцем, навпростець, падаючи на бігу, бо підвертала ноги в зовсім не пристосованих до такої біганини туфлях, рачкувала, знову підводилася й бігла вперед. Нечаєв відступав за нею, відстрілюючись на ходу. Помітивши, як враз вояки завмерли, коли двоє з них побачили підстреленого ним бандерівця, чомусь затримали погоню, навіть на короткий час утратили до втікачів інтерес. Вирішивши не брати собі поки цього в голову, а користатися нагодою, поки можна, припустив швидше, кількома стрибками наздогнав Клавдію.

Хапаючи на бігу за руку, мимоволі збив.

Вона впала на коліна, та Нечаєв тримав міцно, смикнув, піднімаючи, потягнув за собою. Клавдії нічого не лишалося, як високо підводити ноги. Так, рухаючись в унісон, добігли нарешті до узлісся. Штовхнувши жінку під прикриття дерев, капітан розвернувся, побачив — кілька вояків усе ж подалися навздогін, випустив довгу чергу, змусивши залягти. Затим зиркнув через плече, кинув:

— Уперед!

І подався за Клавдією.

Спершу бігли, не озираючись.

Клавдія скоро задихалася, перейшла на швидкий крок, потім поволі стишила його. Нарешті ноги підкосилися, вона не втрималася, поточилася, рухнула, заплутавшись у власному пальтечку, яке розстебнула на бігу. Нечаєв, притуливши автомат до стовбура, спробував поставити її на рівні.

— Треба йти.

— Не можу, — хрипко простогнала Клавдія.

— Уставай. Вони доженуть.

— Хай.

— Уб’ють обох.

— Хай. Сил нема.

— Знайди! Ти сильна! Чорт! Устань, ну!

Клавдія глянула на Нечаєва знизу вгору.

— Тоді ти стріляй. Чого зі мною возитися.

— Здуріла!

Капітан голосно видихнув, присів біля неї, заговорив зовсім іншим тоном, винувато:

— Пробачте, Клавдіє. Я кричав на вас, далі кричу. Налякав.

— Усе добре, Андрію, — слабо відмахнулася вона. — Хоча… Де там добре, яке добре. Ми з вами самі, кругом ліс, заблукаємо і нас зловлять. Рано чи пізно.

— Ми вийдемо звідси, якщо будемо йти. Рано чи пізно, Клаво.

— Я не можу.

— Можете.

Клавдія простогнала:

— Прошу, не треба цих умовностей!

— Яких?

— Почали на «ти», хай так далі буде. Знайшли час і місце для церемоній.

— Нехай так, — кивнув капітан. — Але однаково, Клаво, треба йти.

— Куди?

— Хоча б звідси.

— Куди? Ви знаєте, у який бік нам треба?

— Зорієнтуюсь на місцевості. Поки заходимо глибше. Вставай.

Тепер Клавдія не пручалася. Підвівшись з його допомогою, вона втрималася на ногах, витерла очі брудною рукою, промовила:

— А в туфлях мені незручно.

Це прозвучало ні сіло, ні впало, вийшло дуже недоречно, і Нечаєв розродився короткою лайливою тирадою. Відразу ж вибачився, та Клавдія, здавалося, думками була зовсім в іншому місці. Бо, глянувши на капітана дивним, незнайомим поглядом, по-дитячому нахиливши голову, запитала, мов нічого не сталося й це в них звичайна прогулянка:

— Що?

— Нам треба йти. — Нечаєв облизав пересохлі губи.

— То ходімо. — Вона обсмикнула пальто, поправила розтріпане волосся. — Справді, ми тут застоялися. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Якийсь час обоє йшли мовчки.

Згадуючи всі правила орієнтування на місцевості, капітан намагався рухатися, аби зайти глибше й при цьому не втратити правильного напрямку. Клавдія ступала за ним, не дивлячись довкола, тільки собі під ноги, щоб не стати, куди не треба. Обоє сторожко дослухалися, та, здається, за ними ніхто не гнався, і взагалі в цій частині лісу поки нема ризиків нарватися на когось небажаного. Марш-кидок тривав більше двох годин, Нечаєв звірявся з наручним годинником, який дивом не розбився. Нарешті відчув — досить, справді треба перепочити.

Лишалося знайти хоч трохи підходяще для цього місце.

Думки матеріалізувалися — попереду серед дерев замаячила сіра споруда.

Клавдія побачила першою, скрикнула щасливо, кинулася вперед. Нечаєв не встиг зупинити, ривком наздогнав, згріб, обидва не встояли, упали. Капітанова рука тут же знайшла й накрила її рот, Клавдія сильно стиснула зуби, прокусивши шкіру до крові, але Нечаєв тільки сильніше притиснув, засичав у вухо:

— Тихо! Стій! Куди!

— Туди! — видихнула вона.

— А хто там чи що — знаєш? Раптом там бандерівці засіли. Ото зрадіють.

— Нема там нікого. — Вона перейшла на голосний шепіт.

— Ось гляну сам, тоді й скажу. Поки будь тут.

Забравши руку, Нечаєв витер кров об штани, перехопив автомат, торкнувся плеча Клавдії.

— Я скоро.

— Чекай. — Вона взяла його за лікоть. — Чекай, я не хотіла.

— Чого не хотіла?

— Кусатися.

Прозвучало кумедно, наївно й зовсім не відповідно до серйозності моменту. Нечаєв навіть не стримав усмішки:

— Та ясно, не хотіла. Аби зараз це було найстрашніше. Будь тут, чекай.

— Андрію…

— Що?

— Ну, там засідка.

— Звідси все видно. Вийду не я — тікай.

— Куди?

Відповіді капітан не знав, замість неї провів рукою по її волоссю й пішов, скрадаючись і не озираючись.

Клавдії нічого не лишилося, як чекати. Принишкла за кущем, щільніше запахнула поли пальта, прикипіла поглядом до занедбаного будиночка. Нечаєв то зникав із очей, то знову виринав у полі зору, пересуваючись короткими перебіжками. Нарешті ковзнув під старою, напівзруйнованою огорожею, обігнув хатку з тилу.

Хвилини напруженого чекання потягнулися.

Не маючи як стежити за часом, Клавдія спершу спробувала лічити хвилини подумки, як у дитинстві перед сном рахувала овечок. Потім збилася, підсунулася до букового стовбура, відчувши в русі, як затерпли ноги. Аби відпустило, сіла на землю, простягнула їх, притулилася до дерева спиною. Весь цей час боялася бодай трішки порушити тишу. Коли випадково хруснула суха гілка — здригнулася, скрикнула, злякавшись власного голосу й того, що наробила гармидеру на цілий ліс. Та довкола далі було тихо, якщо не зважати на шелест гілок під вітром.

Скільки спливло — не могла сказати. Коли двері прочинилися й Нечаєв вийшов вільно, упевнено і спокійно, Клавдія не стрималася: скочила на ноги, зрозумівши — усе в порядку, чужі тут не ходять. Уже не стримуючи радісного крику, так, ніби побачила своїх і прийшов порятунок, вона помчала до капітана, налетіла, ледь не збивши з ніг, кинулася в обійми. Нечаєв не стримався, обхопив лівою рукою, бо права стискала автомат.

Хто першим спробував знайти губи іншого — не важливо.

Поцілунок вийшов коротким, міцним, вологим.

А потім стало ще більш незрозуміло, хто першим від того налякався. Клавдія сахнулася, відштовхнувши Нечаєва, не сильно, але дала зрозуміти дистанцію. Він же видихнув, для чогось витер губи тильним боком долоні, пригладив коротко стрижене русяве волосся.

— Вибач…те… Я не хотів… Нічого такого…

Клавдія чомусь тільки тепер побачила: у нього зелені очі.

— Ми ж на «ти» перейшли.

— Значить, вибач. — Нечаєв спробував посміхнутися. — Я не хотів.

— Хотів. — Це прозвучало серйозно, вона швидко змінила тему: — Що там?

— Нічого. І нікого. — Капітан говорив, наче рапортував. — Хто там жив раніше, поняття не маю. Може, лісник. Може, місцевий відлюдник, таке буває. Зараз усередині повний розгром. Шиби побиті, дірка в даху. Дощ і холод не пересидиш. Та в разі чого тримати оборону реально.

— Нас тут знайдуть.

— Нас можуть знайти, навіть якщо блукатимемо лісом, шукаючи дорогу. Ти не хочеш туди йти? — Капітан кивнув на хату.

— Ходімо. Треба відпочити, іншого місця ж нема. То я так… Запитую…

— Розумію. Сам хочу знати, куди і як нам далі.

Двері справді трималися на одній петлі, і Нечаєв не відчинив — відсунув їх, пропустив Клавдію вперед. Вони занурилися в півтемряву, сонячні промені дрібніли в невеличких віконних прямокутниках. Усередині, попри протяги, ще не вивітрилися остаточно запахи чогось кислого, прілого, курного й вологого — останній ішов від земляної підлоги вузького передпокою. Від нього помешкання розходилися на два боки, і Нечаєв ступив ліворуч, завівши Клавдію туди, де низ застелили нерівними дошками. Біля стіни — розламане ліжко, навпроти — пічка, яку давно не топили, а в кутку на фоні всього запустіння дивом лишилася невеличка дерев’яна ікона.

— Ласкаво просимо, — гмикнув Нечаєв.

Клавдія роззирнулася. Вона не гидувала, війна примирила з думкою, що не треба перебирати побутом, хоч у такому хліву опинилася вперше в житті. Просто приглядала місце, куди можна як не лягти, то бодай сісти. Але під дахом, про який так мріяла й під яким могла б відчути безпеку, виявилося не краще, ніж під відкритим небом. Прочитавши її думки, Нечаєв вийшов і швидко повернувся зі старою брудною тілогрійкою, з рукавів якої вилазила вата.

— Ложе. Іншого нема.

Зітхнувши, Клавдія взяла підстилку, не відчувши при цьому огиди, хоча раніше від дотику до подібних шмат пересмикувало. Розправивши двома руками, обережно поклала на підлогу, видивившись чистішу, ніж усюди, ділянку. Нарешті сіла, потім лягла, скрутившись калачиком, підтягнувши коліна до грудей.

— Ось-ось, правильно. Спробуй поспати, — заохотив капітан.

— Не знаю. Не вийде після всього.

Та за декілька хвилин Клавдія, сама від себе такого не чекаючи, провалилася в сонне провалля. Дався взнаки пережитий стрес. Навіть примарне відчуття безпеки робило своє діло.

Скільки спала — невідомо. Розплющивши очі, побачила, що стало темніше. Поруч нікого не було. Скрикнувши, Клавдія рвучко підвелася, та на крик виринув Нечаєв, наставив автомат, відразу ж опустив його.

— Думав, щось сталося.

— Нічого. — Вона вмостилася зручніше, підібгавши ноги. — Котра вже година?

— По четвертій.

— Довго я…

— Години зо дві.

— А наче добу. — Клавдія витерла закисле око. — Ти теж спав?

— Не маю права на службі.

— То перепочинь трохи. Я повартую.

— Краще зробімо не так. — Нечаєв примостився поруч, поклав автомат біля себе. — Я тут продумав, прикинув. Справі наші кислі, Клаво. Але не дуже.

— Тобто?

— Від Луцька ми недалеко. Кілометрів п’ятнадцять, може, двадцять, не більше. Оперативна обстановка мені відома, та ж ось сьогодні доповідав твоєму чоловікові зранку. В околицях великих скупчень бандитів не фіксували давно, натомість розташовано наш армійський гарнізон. Бандерівські банди дрібнять, витискають із лісів, перекривають кисень всіма можливими засобами.

— Мені таких розмов удома вистачає. Тут і тепер вони дуже потрібні?

Нечаєв зітхнув, мов люблячий терплячий батько.

— Пояснюю так детально, аби ти зрозуміла. Група, яка атакувала нас, — мала. Зачаїлася десь у місцевій глушині й не має достатнього ресурсу, щоб вступати в серйозні бої. Їхня перевага — маневреність. Коли ми вирвалися, вони не погнали нас, хоч могли. Звернула увагу?

— Не до того. І потім, я зовсім профан у ваших тактиках.

— У такому разі повір на слово — вигідніше відійти й дати нам спокій. Бо вже максимум за годину після нападу про це дізнаються в Луцьку. Товариш майор зрозуміє, чию машину обстріляли. Знає, хто в ній був. І вже напевне в курсі того, що наших із тобою трупів на місці бою не знайдено. — Капітан дедалі захоплювався. — Отже, для нього є два варіанти. Або ми в полоні в бандерівців, або вдалося від них утекти. Далі, Клаво, він міркуватиме точно так, як я. Мовляв, ми зіткнулися з малою групою, яка не переслідуватиме нас довго, а відступить сама. Значить, шукати тебе й мене треба в радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів від, гм, місця пригоди.

— Хочеш сказати, Федір не припустить, що ми в полоні?

— Звичайно, припустить, як найгірший з варіантів, — кивнув капітан. — Але також зрозуміє: про таку здобич, як його дружина, бандити повідомлять негайно. Їм потрібні торги. Засідка не випадкова, напали на офіцерську машину, як не вб’ють, то обміняють полоненого на когось зі своїх, практика звична. І, даруй, ти б відразу заявила, чия дружина, не приховувала. Бо думаєш — це захистить.

Клавдія промовчала. Нечаєв правий, вона б не гралася в героїню. Їй би в голову таке не стукнуло. Замість заперечити мовила тихо:

— То є надія, що нас знайдуть іще сьогодні?

— Або доведеться ночувати тут, і пробиратися хоч кудись завтра. Нам треба вийти до найближчого села. Війська вже є всюди, тому безпечно.

— Сьогодні ми вийти не зможемо?

— Вечір скоро. — Нечаєв непевно повів плечима. — Або… Є інший варіант. Лишайся тут, сиди тихо. Я піду на розвідку, спокійно роздивлюся довкола. Може, справді недалеко є населений пункт, а ми про це нічого…

— НІ!

Клавдія не дала договорити — кинулася, учепилася міцно, натиснула, повалила на спину, притиснула зверху. Її гаряче дихання обдало його лице, руки вчепилися в кітель, губи знову знайшли губи, та, як і минулого разу, — на короткий час. Не відсторонившись, як тоді, Клавдія лише облизнула губи, зашепотіла, ніби хтось міг почути:

— Не треба, не йди, не лишай мене тут! Я боюся, я не хочу бути сама! Я взагалі боюся тут, усіх і всього! Федір знав, що так буде, але все одно забрав сюди з собою. Я знаю, то він так мене карає.

— Карає? За що?

— Не питай, Андрію, не питай, тобі воно не треба! Я не можу тут! Не в цій хаті — узагалі, тут. Півроку не можу звикнути. Мені страшно, жену від себе все — а воно й далі страшно! Мене ледь не вбили сьогодні! Їх ловлять, на них кидають війська, танки з літаками! На фронті бракує людей, а сюди знімають цілі частини, бо не довіряють тим, хто з місцевих! Невже вони тут такі сильні, Андрію? Я не можу зрозуміти, чому наша влада ось-ось переможе Гітлера, та не в змозі впоратися з усіма цими, як ти кажеш, малими групами!

— Зможе!

Нечаєв сам відсторонив Клавдію, вона пустила його, дала змогу підвестися, сісти рівно.

— Усе скоро скінчиться, Клаво. Може, для тутешніх бандитів навіть раніше, ніж для фашистів. Може, одночасно прихлопнемо обидвох гадин. Полинін уже ввів у дію свою «Білу ніч», усе працює. Коли зграї позбавити вожаків, вони ослабнуть і розбіжаться самі, такий його план.

— План?

— Так. Хіба товариш майор тобі не казав?

— Ти погано уявляєш собі подружні стосунки в сім’ї офіцера НКВС. — Вона криво посміхнулася. — Удома про свою службу Федір не розводився й до війни. Хіба похвалиться так, між іншим, скільки ворогів удалося викрити, які плани зірвати. А зараз про роботу він більше не говорить. Свої стратегії з дружиною не обговорює. Кажеш, «Біла ніч»?

— Швидкість і натиск. Просто, як усе геніальне.

— Чому «Біла ніч»?

— Узагалі-то це таємниця.

— Державна?

— Можна й так сказати.

— Коли вже почав — так договорюй. Мені можна, я дружина офіцера, знаю, як берегти таємниці.

— Гаразд. Я справді це почав. Вирвалося, аби тебе заспокоїти. Дочекайся, я повернуся і все поясню, раз тобі цікаво.

— Жінки взагалі цікаві. Тільки не треба нікуди йти. Сам кажеш — вечір близько, а в лісі взагалі темніє раніше.

— Ми не можемо сидіти тут і чекати, поки на нас наткнуться.

— Ти сам це не так давно пропонував. Казав — почнуть шукати, радіус п’ятнадцять кілометрів.

— Це зовсім не значить, Клаво, що ми не маємо нічого робити самі.

— Коли так — готова ночувати тут. Або — підемо разом уночі.

— Заблукаємо швидше. Краще вже на світанку.

Клавдія полегшено зітхнула. Розуміла, Нечаєв так само, як вона, хоче швидше вибратися звідси й вийти до своїх. Та лишатися сама боялася. Це відчуття перемогло раціональну логіку, що вимагала дозволити мужчині й офіцеру діяти в екстремальній ситуації так, як він сам вважає за потрібне.

Поки капітан буде поруч, їй не так моторошно.

— Так повідай уже, що там мій Полинін вигадав.

І Нечаєв розказав.

5

Луцьк, з Гнідави — до залізниці

Тихий помирав довго.

Куля засіла глибоко в животі, напевне пошкодивши важливі для життя органи. Оперувати його в темній криївці міг ризикнути досвідчений хірург. Ані Коломієць, ані Грак такими не були. Максим навчився хіба виймати кулі кустарним способом, виколупувати їх із ран, якщо вдавалося намацати. Але тут треба розтинати черевну порожнину, і невмілі руки вб’ють пораненого швидше. Про те, щоб добити його, тим самим припинивши страждання, мови не було. Тож повстанцям нічого не лишалося, як сидіти в гостях у Марти й чекати невмолимого фіналу.

Він то приходив до тями, щось говорив, і в такі моменти Грак намагався вливати в нього бульйон. Та всякий раз це ускладнювало, Тихий починав стогнати, але єдине, чим побратими могли допомогти йому, — поміняти пов’язку. Марта прала бинти й витирала кров, і якось кров на ганчірці зачепила поглядом строга пані, дружина гарнізонного замполіта, яка прийшла по свої простирадла. Марта тоді знітилася, бо жінка була строгою, дуже вимогливою й багато разів наголошувала на дотриманні особистої гігієни.

— Мені вас рекомендували, шановна, бо сказали, ви дуже чистоплотна, — відчеканила відразу, щойно переступила поріг уперше. — Для мене це найкраща характеристика. Проте побачимо, бо мої подруги, які хвалили вас, самі, на жаль, далекі від гігієнічних ідеалів.

Марта постаралася, і хоча в замполітової все ж лишилися дрібні претензії, вона приносила прання далі. Просила прасувати й пакувати ретельно, а також вимагала крохмалити. Тож Марта збентежилася, коли побачила — залишила рожеву плямку на пакунку. Добре, хоч не на самих простирадлах.

— Руку порізала, — пояснила скоромовкою.

— Мені нема діла до ваших рук, — огризнулася офіцерша. — Аби вони були чистими.

— Дуже перепрошую…

— Акуратніше треба.

Вона розвернулася, пішла, не прощаючись, власне, як і завжди. Тож Марта зітхнула полегшено, бо вдалося уникнути неприємної розмови з прикрою жінкою. І відмахнулася від Коломійця, коли той запитав, чи все добре.

Увечері того ж дня Тихий відійшов.

Біля нього чергував Грак, миттю розбудив Коломійця. Удвох вони обережно підняли тіло нагору, розбуркавши й трохи налякавши господиню. Дізнавшись, що сталося, Марта перехрестилася:

— Відмучився.

— То й добре, — вставив у своїй манері Грак. — Що довго мучиться, то коли б душа не відійшла, усе краще, ніж отак кожен день.

— Ну тебе з твоїми примовками, — мовив Коломієць. — Ховати треба. І не тут — у саду чи дворі.

— Та воно зрозуміло, друже Східняк. Тепер треба мізкувати, куди ми з трупом отак, проти ночі, підемо. Далеко?

— Тут десь поблизу бачив кілька будинків розбомблених, які не відновили. Дотягнути туди, закласти цеглою.

— Мудро є. Скільки друг Тихий там отак полежить? Добре, як дощ упаде. А не випаде? Гляди, знайдуть тіло, дадуть понюхати собакам. Вони москалів сюди й приведуть.

— Нас уже тут не буде. Домовлялися виходити, коли…

Максим проковтнув кінець фрази. Навіть за таких обставин не хотів признаватися самому собі, що вони тут сиділи й нетерпляче чекали смерті товариша. Адже всі троє розуміли: Тихий приречений, але ж він хоч як затримав їх у Луцьку на невизначений час. Грак із Мартою зрозуміли, куди вів Коломієць, дружно промовчали. А після короткої паузи Марта сказала:

— Місто далі заблоковане, друже Східняк. Вислизнути поки нема шансів. Хіба вирватися.

— Документи ніби надійні. Мене зупиняли, перевіряли, нічо, — кинув Грак.

— Ага. Тільки ви про заручників забули.

— Не забули, — сухо відповів Максим. — І дорікати ними не слід. Ми з другом Граком удвох їх просто зараз не звільнимо.

Прозвучало різко, Марта сприйняла болісно. Коломієць розумів, наскільки воно для неї особисте — знав печальну історію її матері. Але, коли дівчина розповіла, промовчав, не бажав говорити на сумну тему. Марта, своєю чергою, теж не знайшла, що відповісти. Адже обоє були свідомі: хорунжий Східняк не піде здаватися майору Полиніну в обмін на звільнення людей. Хоча б тому, що за роки війни німці й радянці брали заручників не раз, та випадків, коли їх відпускали, можна порахувати на пальцях однієї руки. І не згадувалося жодного прецеденту, коли упівці й підпільники видавали своїх хоч німцям, хоч більшовикам, хоч полякам в обмін на свободу захоплених мирних жителів.

— Ще ж листівки, — нагадала.

Тут Максим мусив погодитися — вони ускладнили ще більше й без того непросту, безнадійну ситуацію.

Цим ранком Марта ходила на базар і принесла звідти неприємну для всіх новину — стовпи й стіни обклеювали листівками з портретом Максима Коломійця, узятим із кримінальної справи шестирічної давнини. При нагоді їй удалося зняти одну, ще вологу від клею, і Коломієць остаточно переконався — Полинін веде свою велику гру конкретно проти нього. Тільки майор з його можливостями міг зробити відповідні запити й отримати матеріали його справи. Отже, знав, кого конкретно шукати.

Як вирахував, хто зрадив, де й коли він сам міг дати підказку, Східняк поняття не мав. Та й яка тепер різниця, коли на десятку, як не сотню білих паперових прямокутників тиражували його фото з повідомленням про розшук особливо небезпечного злочинця, поплічника німецьких фашистів і зрадника Батьківщини. Ще й указали псевдо, назвавши його прізвиськом. Справді, шукали бандита, узяли в облогу.

А ще листівка чітко давала Коломійцеві зрозуміти: Полинін точно знав, хто стріляв у лікарні.

— Я вуса наклею й бороду відпущу, — спробував віджартуватися він. — Чи перуку начеплю, в місцевому театрі вкрадемо.

— Не шкір зуби, друже Східняк.

— Якщо серйозно, надіємось хіба, що солдати на постах листівок не читають. Або мають погану зорову пам’ять.

— Я б не ризикувала, — уставила Марта. — Треба вихід шукати.

— Спершу мертвих поховаємо. — Грак підвівся. — І вибачай, друже Східняк, не пасує твоя ідея тягатися з тілом по місту. Поки ми всі тут, носа не витикаємо, тіло теж поруч зариємо. Краще буде. Не гарикатися ж нам до ранку.

У його словах було більше раціонального, ніж в ідеях самого Максима. Тож він вирішив більше не сперечатися, і вони викопали глибоку яму в самому кутку невеличкого садка, під старою грушею. Обережно опустивши Тихого в могилу, прикопали, старанно розрівнявши землю, щоб не лишилося горбика. Потім Марта знайшла чим пом’янути, і чоловіки відклали пошук ухваленого рішення до завтра.

А ранок приніс нові події та надії.

— Звідки ти це знаєш? Про таке не можуть балакати на базарі.

— Але базар гуде, Східняче. Говорять, хай і дуже тихо. Так, ніби зійшла воля Божа й відтепер совєти тікатимуть звідси геть.

Коломієць перезирнувся з Граком.

— То радше Боже кара, — сказав той. — І незле, що так усе повернуло. Бо зараз, чую, майорові не до нас. Жінка його десь у лісах зникла.

Максим не поспішав давати власну оцінку. Притулившись спиною до стіни, примружив очі, прикинув подумки, як могли розвиватися події. Марта каже — на базарі пошепки пліткують, що дружину Полиніна обстріляли вчора, коли вона їхала на його машині кудись у район Ківерців. Після чого вона зникла, і нехай в місто чутка дійшла із запізненням, навряд чи станом на цей момент майору вдалося повернути жінку додому. У правдивість чуток можна повірити, якщо знати методи роботи органів та додати сюди цілком зрозумілі емоції Полиніна. Адже начальник оперативного відділу — жива людина, навіть якщо хтось не готовий його таким уявити. Значить, напад на дружину вибив його з колії й змушував утратити рівновагу та контроль над собою — нехай на короткий час, але тим не менше.

Зараз Максим чітко, ніби сам там був, уявив, як майору доповідають про напад на його службовий автомобіль. Навряд чи він комусь підзвітний, і виписати машину для потреб дружини — цілком природне, звичне явище. Такі дії окремо не узгоджуються. Тим не менше, Полинін знає, хто в авто, і не приховує цього. Коломієць заледве не оглухнув тут, у криївці, коли у вуха прогуркотіло уявне: «Там була моя дружина! Вашу мать, вони стріляли в мою жінку!» Відповідно, наступний крок — облава по найближчих селах.

Усюди запитують — чи бодай згадують — про жінку з машини.

Полинін напевне не заборонив згадувати про це. Цим самим показав своє слабке місце, власну вразливість. Та, з іншого боку, не реагувати так бурхливо на напад на жінку та її подальше зникнення офіцер не міг. Навіть якщо в них із дружиною не все клеїться, як у багатьох сім’ях під час війни. Шуму наробили по окрузі.

Отже, свої сумніви Максим усе ж забрав назад. Чутки, які Марта принесла з базару, мають цілком реальну природу. Виглядає, Гракова теж правда: майору не до них. Цим треба скористатися негайно. Питання — як.

— Я знаю.

— Що? — Коломієць здригнувся, виринаючи з роздумів на поверхню. — Що знаєш?

— Куди й для чого могла їхати Клавдія.

— Клавдія?

— Так майорова називається.

Говорячи про неї, Марта за весь час чомусь жодного разу не згадала ім’я жінки.

— Як нам це допоможе?

— Навіть дуже, — устряв Грак. — Добре є, що ти згадала тепер.

Зиркнувши на побратима, Коломієць немов щойно прозрів, легенько хлопнув себе по лобі.

— Та звісно! Засідку влаштував котрийсь із наших відділів! Це ж десь близько, ні?

— Якщо все, як я думаю, — Йосипівка, недалеко від Ківерців. Словом, у тому районі.

— Кілометрів двадцять?

— Менше. Рахуй десять, — знову вставив Грак. — Намалювати можу, коли треба.

— Чекай. — Максим зупинив його жестом. — Малюнки — то таке. Важливо інше — у радіусі від десяти до, скажімо все ж, двадцяти кілометрів від Луцька з’явилася наша бойова група. Припускаю, відділ невеликий, мобільність тепер цінується. Вони після акції або вислизнули, або зачаїлися. Припускаю другий варіант. Ми можемо одним марш-кидком дістатися до своїх. У Ківерцях залізниця.

— Ну? — Грак і Марта, не змовляючись, запитали в унісон.

— Вибратися по коліях з Луцька в бік Ківерців простіше, ніж проходити через пости на виходах із міста.

Коломієць говорив упевнено, ніби давно це придумав, лиш тримав ідею в далекому загашнику. Хоча насправді вона ще не оформилася, він лише припускав, прикидав, та думка дуже швидко обростала в його уяві м’ясом.

— Ясно, — повільно промовила Марта. — Але…

— Мені ще не ясно нічого, — буркнув Грак. — Станція, друже Східняк, є стратегічний об’єкт. Там патрулів, що бліх на собаці. Як туди поткнешся?

— Але й народу всякого вештається повно! — парирував Максим. — Ти в цивільному, а я у формі легше загубимося. Транспорт, який їде з міста і в місто, хоч вантажівку, хоч фіру, перевіряють ретельно. За винятком, звісно, військових. Залізничні вантажі — то інше. Вони у вагонах.

— Хочеш спробувати ковзнути в якийсь вагон? — здогадався Грак.

— Авантюра, — зітхнула Марта.

— Якщо на станції є хтось із наших, не так уже й усе погано, — гнув своє Коломієць. — Ешелони йдуть щодня, на Захід і на Схід. Туди, — він кивнув у напрямку, який вважав східним, — женуть награбовані тут харчі, переганяють товарняки з військовими трофеями тощо. Залізти в один із таких вагонів, вистрибнути за Ківерцями.

— Вантажі пломбують.

— Не всі, друже Грак. Є стратегічні, військового значення.

— Таких більшість. Поки відшукаєш, що нам треба, роса очі виїсть, як той казав.

Коломієць рвучко підвівся, усім корпусом розвернуся до Марти, тепер Грак лишився за спиною.

— У нас є хтось на залізниці?

— Вантажником працює чоловік з Організації.

— Один?

— Двоє, — поправилася Марта. — Але ж вони не в одну зміну працюють. Тобто можуть разом, можуть порізно.

— Хто ще?

— На залізницю, коли йдеться про обслугу поїздів, беруть перевірених. Жінка з підпілля працює диспетчером, тільки ж тебе вона не влаштує.

Коломієць розправив плечі, потупцяв на місці.

— Надійні всі?

— Ніби так.

— Ніби?

— Так! — Марта виклично зустріла Максимів погляд.

— Значить, ризикнемо. — Тепер він уже віддавав накази. — Іди на станцію, шукай, хто там є. Вантажники вештаються біля вагонів, на них варта не звертає увагу. Треба зняти пломбу з котрогось вагона, далі — наша справа. Тобі, Марто, доведеться відволікти охорону. Ми з Граком заліземо у вагон. Ніхто так ретельно пломби не перевірятиме. Отак нас вивезе, перед Ківерцями стрибаємо.

Він розумів усі ризики — і все одно зараз дуже тішився з власної винахідливості.

— Як не вийде? — спитав Грак.

— А у нас, друже Грак, у будь-який момент будь де може все зірватися й накритися. Коли так, вихід один — приймати бій. Усе краще, ніж сидіти тут, мохом заростати, чекати, поки вляжеться.

— Хіба я що кажу…

— Отже, погодили. — Коломієць знову розвернувся до Марти. — Тобі треба триматися від нас далі. Хай там як на станції усе пішло — не лізь нікуди. І за будь-яких обставин сама виходь з Луцька вже сьогодні.

— Проти ночі?

— У тебе документи в повному порядку. Родичі в селі є? Ось і скажеш — хтось там хворий, випустять. Кажу ж, поки пильність майора має послабитися. Причини об’єктивні, чуйка в мене на таке.

Марта нічого не відповіла. Максим ступив ближче, майже впритул. Узяв за плечі, міцно стиснув, надавивши на поранене місце. Вона застогнала, він відсмикнув руку, ніби обпікся, не стримався, погладив по голові, мов дитину.

— Ти не можеш більше тут лишатися.

— Мушу отримати наказ Організації ліквідувати домівку.

— Маєш діяти за обстановкою, — твердо мовив Східняк. — Зникай, бо скоро зовсім може припекти. Хай би там як не вийшло з тією Клавою, майор скоро оговтається. Почне лютувати ще сильніше, хоч, здавалося, куди більше. Я не гарантую, що гроза обійде тебе.

Марта ступила назад, вивільнилася, поправила кофтину.

— Будемо бачити. Коли вже так надумали — то не сидіть. Я вийду раніше, ви далі — городами, по черзі. Домовтесь, де зустрінетесь. Грак мав би знати, що там, на станції.

— Та знаю, — кивнув.

Дісталися, на диво й на щастя, без пригод.

Марта навмисне не знімала випране. Розвішані чужі простирадла частково закривали вид із вулиці, і втікачам давалася можливість вислизнути непоміченими. Почекавши півгодини, Грак пішов першим, перевіривши пістолет у кишені пальта й знявши його із запобіжника. Коломієць виходив останнім, як був — у формі старшини Мурашова, з худеньким «сидором» на плечі, солдатською книжкою в нагрудній кишені линялої гімнастерки й пістолетом у правій кишені шинелі.

Рухався перебіжками, і побачив би його хто, збоку таке пересування червоноармійця видавалося б дивним, якщо взагалі не підозрілим. Але обійшлося, двори й городи в цей час були порожніми, вибрався на вулицю, далі ступав уже впевнено. Побачивши якихось двох жінок на запряженому возі, старшу й молодшу, з вигляду — маму з донькою, наздогнав, напросився під’їхати разом до станції. Їм було не туди, та військовим не відмовляють, і Коломієць примостився поруч із меншою, збив пілотку на потилицю, згадував і травив усю дорогу якісь анекдоти, а патрулі, котрі проминув кілька разів, у їхній бік навіть не озиралися.

Залізниця вирувала звичним життям, і Грак уже чекав на визначеному наперед місці — біля привокзальної чайної. Що тут було раніше, Максим не уявляв. Бачив закіптюжений, понурий фасад з покривленою, написаною від руки вивіскою. Зсередини війнуло кислим духом, до якого домішалося горіле. Кілька клишоногих столиків, накритих різного кольору цератами, не могли вмістити всіх бажаючих, і більшість пили пиво з великих скляних кухлів просто біля буфетної стійки, лише відступали вбік, даючи місце новоприбулим.

Грак з байдужим виглядом пропустив Коломійця, сам відразу ступив слідом, прилаштувався ззаду, сказав неголосно, у потилицю:

— Марта прийде сама. Ніби вдалося.

Максим вирішив не питати, що і як. Натомість повернувся боком, ніби видивляючись вільне місце, кинув:

— Де зустрічаємось?

— Запасна колія, за пакгаузами. Там зараз чотири вагони рядком.

Грак ступив праворуч, попросив у чоловіка в тілогрійці й ватяних штанях закурити. Той спершу беззлобно обклав матом, а коли Грак, знизавши плечима, посунув до виходу — наздогнав, мов нічого не сталося, витяг з кишені кисет, неслухняними пальцями почав розв’язати вузол. Ішло погано, і Грак узявся розплутувати сам, зубами, при цьому поволі рухався до виходу.

Тим часом Максим уже опинився біля стійки.

— Ну? — байдуже запитала буфетниця, худа, немолода, з-під білої хустки вибився неслухняний завитий кучер. — Чого витріщився? З причепом?

— Давай, — підтримав Коломієць, відповідаючи їй в тон.

Буфетниця пошукала очима й знайшла найближчий спорожнений кухоль, узяла, нахилилася, сполоснула у відрі з нечистою водою, протерла вологим рушником, який висів на плечі. Націдивши світлого, рідкого, жовтуватого пива, звичним рухом, на око, хлюпнула в нього «казенної» горілки просто з пляшки. Там бовталися залишки, не більше ніж двадцять грамів, і Максим ляпнув:

— Та доливай уже!

— Ти чого на Вальку шумиш! — гаркнув з-під його лівої руки невисокий щиголь у кепці-восьмиклинці, светрі під горло, плащі з дерматину й чоботях, халяви яких старанно збили гармошкою. — Я тебе, служивий, тут уперше бачу.

— Що з того?

— А того! Ти тут не командуй. Тут тобі не фронт.

— Так я і на фронті не командир, — примирливо мовив Максим, беручи кухоль й раптом згадавши — грошей при собі не має, усі ще раніше виклав Марті, бо ж мусила їх за щось годувати.

Буфетниця мовби відчула все, досвід дозволяв угадувати таке без зайвих слів.

— Тридцятку клади, потім пий. — Її голос тепер звучав хрипато.

— З госпіталю я, тьоть Галь. — Він спробував посміхнутися.

— Сирота я. Не маю племінників. Синочків так само. Патруль гукнути?

— Ой, Галко! — Щиголь наблизився, підморгнув, вишкірився, показуючи при цьому дві металевих саморобних коронки в роті. — Він же не командир. Ним командували, виходить. Наша людина, чого тим.

— Нічого, — відрізала буфетниця. — У борг навіть командирам не наливаю. Не положено.

— Ги, для товаришів командирів тут ресторація. — Щиголь знову підморгнув, і Коломієць уже не мав сумніву, що перед ним блатний. — Вони сюди не ходять, до простих людей. Хай уже солдатик поп’є, я пригощаю.

— Старшина, — промовив Коломієць, далі стискаючи келих.

— Сказав же — пригощаю.

— Тебе б хто пригостив, — відрізала Галина. — Сам мені скільки винен, халамидник.

— А ти ще запиши! І тримай фасон, Галченя. Коли я тобі не віддавав? Пий, служивий, давай. За перемогу чи за що там хочеш.

На них уже звернули увагу. Максим демонстративно дмухнув на благеньку піну, зібрався зробити перший ковток.

— Ага! Ось він де!

Усі, включно зі щиглем та буфетницею, глянули на Марту, яка саме заходила в чайну й рішуче наближалася до стіни, палаючи праведним гнівом.

— Знову пригощаєшся! Тобі мало гауптвахти! На мене вже сусіди косо дивляться!

Скандал зацікавив на короткий час. Видно, подібні сцени тут нікого не дивували. Пияки, переважно — чоловіки в солдатський формі та цивільному, хоч поряд із кількома мовчки тулилися жіночки непевного віку, втратили до Коломійця інтерес. Тим часом Марта спритним, балетним рухом, ніби робила так щодня, забрала в Максима кухоль, тицьнула вишкіреному щиглеві.

— Отак!

— Ти чого! — зіграв обурення Коломієць.

— Нічого! Отак він у відпустці! Поранений, хворий, ліки знайшов! Додому марш!

Сіпнувши його за лікоть, Марта змусила йти вперед, штовхнула в спину.

— Дай їй у рило, мужик! — вереснув щиголь.

— Заткайся, бо тобі зараз дам, — пригрозила Галина.

Коломієць теж захотів відреагувати, навіть спробував озирнутися, та новий поштовх змусив іти швидше. Тож карикатурно розвів руками — мовляв, що тут скажеш. Останнє, що побачив тут, — як щиголь задоволено вливає в себе несподівано отримане пиво.

На вулиці Марта різко помінялася, не дала йому слова сказати, заговорила сама, діловито:

— Усе гаразд. Один наш зв’язковий тут, як мало бути. Назвала гасло, довго не комизився. Саме тепер вартових міняють, уважай — фортуна. Господь таки з нами. Он там, — кивнула вперед, — крайній вагон, друга колія. Він перший з того боку. Голова, хвіст — хто розбере…

— Розберуся.

Потому, ніби так треба, узяла Коломійця під руку, посміхнулась бадьоро, і він зазначив — не вимучено, справді щиро раділа, як гарно, неочікувано вдало все складається. Коли перетнули вокзальний майдан і вже наближалися до цегляного пакгаузу, вона пустила його, зупинилася, шепнула:

— Іди. Грак десь там. З Богом.

Максим пошукав для Марти слів — не знайшов, лиш торкнувся легенько за здорове плече. І раптом підморгнув — зовсім у манері того фіксатого щигля з чайної. Мабуть, виглядало кумедно, бо вона спробувала так само моргнути у відповідь.

Дуже невчасно — але раптом Коломієць відчув гостре бажання колись — бажано скоро — знову побачити Марту.

А це вже зайві думки…

— Тобі теж удачі. Тримайся.

Звичні, банальні фрази, які ніколи нікого ні до чого не зобов’язували; повернувся, підтягнув ремінець «сидора», рушив у бік колій. Уже переступив через одну, взяв праворуч, збираючись зайти в неширокий проміжок між рядами вагонів, як позаду ляснуло батогом:

— Е! Куди! Стій!

Коломієць закляк, повільно видихнув, розвернувся, стараючись виглядати невимушено.

Патруль.

Молодший лейтенант у новенькій шинелі, рип ременів чувся на відстані. З ним двоє, солдат і єфрейтор, гвинтівки на плечах. Наближалися неспішно — нічого особливого, просто нудилися на службі.

— Тобі чого там треба?

— Сортир, товаришу молодший лейтенант.

— Не там. Хіба по запаху не чуєш?

Трійця підійшла вже зовсім близько. Максим прийняв праворуч, щоб не стояти спиною до вагона й мати про всяк випадок можливість для відступу.

— Мені сказали — тут десь шукати. Я не місцевий.

— Ми всі не місцеві, — мовив офіцер.

— Він за вагонами хотів посцяти, товаришу молодший лейтенант, — із серйозним виглядом сказав єфрейтор.

— Так куди мені? Я піду…

— Стояти, — виплюнув офіцер. — Хто такий? Куди, звідки? Документи?

— Я ж…

— Вештаєшся вокзалом. Тут стратегічно важливі вантажі. Документи?

Тон змусив спершу єфрейтора, потім — солдата скинути з плечей ремені гвинтівку. Тепер узяли їх напереваги. Молодший лейтенант не зрушив із місця, не реагував на дії своїх підлеглих.

— Ти не дезертир у нас часом?

— Аж ніяк! — вигукнув Максим, похапцем поліз у кишеню, пальці намацали цупку солдатську книжку. — Старшина Мурашов. З госпіталю, відпустка була через поранення. Зараз своїх доганяю.

Офіцер простягнув руку.

Зблизька своїм поглядом він нагадував Коломійцеві велику рибу.

— Та шо ж таке знову!

Патрульні дружно озирнулися на дзвінкий, повний водночас злості й розпачу жіночий голос.

Ні.

— Ти знову в щось мені вліз! Зараза ти п’яна! А як заберуть у комендатуру! Скільки ж можна, щоб ти мені скис, таранда погана!

Між патрульними й Коломійцем рішуче стала Марта. Не дивлячись на них, сильно смикнула Максима за руку, а потім навідліг ударила по щоці.

— Та ти що робиш! — Він зіграв обурення, перехоплюючи руку.

— Ні, це ти мені що робиш! Крові попсував! Зв’язалася з тобою, визволитель ти! Не соромно!

Офіцер підійшов упритул, вклинився між ними.

— Ваші справи потім, громадянко. Хай документи покаже.

— Є в нього документи! Ми розписуватися зібралися, він обіцяв! А, бач, тікає!

— Не втече. Ходімо з нами, на місці розберемося.

Максимові пальці міцніше стиснули цупкий прямокутник.

— Нікуди він з вами не піде! Він додому піде, зі мною!

Марта штовхнула молодшого лейтенанта в груди.

Ні!

— Це вже напад на офіцера. — Він із поважним виглядом поправив новеньку портупею. — Скажи це своїй бабі, старшино. І не тут, досить. Де треба, там поясниш усе.

— Я скаржитися на вас буду! — крикнула Марта.

А потім учинила зовсім дивне — штовхнула єфрейтора й дременула з місця.

На Коломійця ніхто не дивився. Він позадкував, зробив кілька кроків, патрульні зникли з очей. Швидко покрутив головою, шукаючи крайній з того боку вагон.

— Стій! Сучка! Ану, стояти! Тримайте!

Почувся тупіт важких кроків, які віддалялися. Максим, не стримуючи себе, кинувся назад, визирнув з-за краю вагону. Зціпив зуби, стиснув кулаки.

Марту наздогнали на початку вокзального майдану.

Рука ковзнула по пістолет.

Та наступної миті він уже швидко йшов між рядами вагонів у протилежному напрямку.

Порівнявся з крайнім ліворуч.

Двері відсунулися.

Рука вистромилася в отвір, підхопила, затягнула.

Двері знову щільно причинилися, тепер уже зсередини.

Частина четверта Ліквідація

15—22 квітня 1945 року

1. Усвідомити, що розпочату боротьбу мусимо продовжувати без огляду на ситуацію: «перемога — або смерть».

2. Тактична підготовка до довготривалої і затяжної боротьби — сприятливі моменти в нашій боротьбі: а) повна консолідація і солідарність мас в революційній боротьбі; б) невідокремленість в боротьбі з іншими народами; в) щораз сильніший розкол на два ворожі класи (верхівка, вельможі — експлуатовані маси); г) щораз сильніші тенденції унезалежнення в окремі держави — зокрема на Заході; ґ) революційне наставлення військових мас по війні, зіпхнуте в рабство праці й нужди; д) неминучість чергової війни.

З Інструкції для визвольного руху на час перемир’я; 1945 рік

Зобов’язати обкоми та райкоми КП(б)У, редакторів обласних та районних газет рішуче поліпшити друковану пропаганду. Більш продумано, аргументовано й дохідливо викривати злочини українсько-німецьких націоналістів як ворожих агентів. У роботі з молоддю основним завданням є її широке залучення до активної боротьби з українсько-німецькими націоналістами.

З постанови ЦК КП(б)У «Про хід виконання постанови «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України»»; 25 лютого 1945 року

1

Волинь, Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

— За що її арештували?

— Клаво, це єдине, що тебе зараз хвилює?

— Ні, Федоре! Перше, що ти сказав мені, коли побачив, — не «я люблю тебе», чи «як добре, що ти вибралася», або нехай би «я місця собі не знаходив».

— Але я справді не знаходив собі місця, і я …

Полинін раптом замовк, решта слів чомусь застрягли в горлі, він прокашлявся, буркнув:

— Ти сама знаєш — усе так. Я хвилювався.

— Кажеш це ніби заднім числом. Бо замість цього всього заявив: «Марту твою забрали». Вона не моя, Федоре. Дівчина прала нам білизну, отримувала за те гроші. Не дуже великі, як на теперішній час, та це дозволяло їй якось жити, зводити кінці з кінцями.

— У Марти Голоднюк у клієнтках були офіцерські дружини. Гарна легенда.

— Хочеш сказати, звичайна праля могла отримати від мене чи когось іншого секретні відомості? Не смішіть, товаришу майор. Розумію, Федоре, у тебе служба така, тільки тут ти вже, даруй, пересмикуєш. Яку військову таємницю можу повідати прачці, наприклад, я? Що я знаю, що можуть знати інші жінки? Та нам же з нею взагалі нема про що говорити!

Раптом Клавдія замовкла, відчула — обличчя палає, торкнулася долонями щік. Реакцію Полинін уловив миттю, насторожився, тут же перехопив ініціативу, підступив до дружини.

— Ану, кажи. Очей не відводь, на мене дивись.

— Я у твоєму кабінеті — але не на допиті.

— Чув я вже цю твою улюблену фразочку не раз. — Полинін нутром відчував наближення моменту істини, невідомого дотепер і несподіваного. — Ти щось згадала. Кажи.

Клавдія зітхнула, мовила тихо:

— Це Марта порадила мені їхати на той хутір.

— Ось бачиш. — Майор широко й штучно посміхнувся. — Засідка була не випадковою. Чекали на тебе, Клаво. Бандити хотіли захопити жінку начальника оперативного відділу НКВС.

— Ні. — Вона мотнула головою. — Федоре, це збіг. Нечаєв припустив, що вони чекали на будь-яку подібну машину. Вполювали офіцера, однаково якого. Я не казала Марті, коли поїду в Йосипівку. Тим більше вона не могла знати, що ти даси своє авто. І потім, не вона завела ту розмову, про бабцю на хуторі, — я сама. Моя ініціатива, ти ж знаєш, це мене дуже хвилює…

— А оце, Клаво, уже не має значення. Доказів проти твоєї Марти вистачає.

Майор Полинін не збирався звітувати перед Клавдією про результат своєї роботи. Тим більше, що з тією Голоднюк усе вийшло випадково. Збіг обставин, що її викрили. Пильність військового патруля та додалася ще одна дрібничка, на яку за інших обставин він не звернув би уваги. Але тут не йдеться про блискучу й ретельну аналітичну роботу, хоч майор саме на цьому й будуватиме звіт — не виставляти ж себе ідіотами, які не працюють, а тільки ловлять зручні моменти.

…Цей день приніс відразу два подарунки.

Перший — ранком повідомили: знайшлася нарешті Клавдія. Де вони з Нечаєвим пересиділи ніч, поки не ясно. На світанку вийшли в село, яке лежало в іншому квадраті, ніж місце, де сталася пригода. Потім майор дізнався — вони пробиралися навмання, заблукали й, за його припущенням, вийшли до своїх випадково. Пощастило, що після невдалої операції бандерівці зачаїлися, не виявляли активності, інакше б Нечаєв із Клавдією мали всі шанси нарватися на них.

Поки Полинін коротко переговорив телефоном з дружиною та вислухав стислу доповідь капітана, наспів другий дарунок. На залізничній станції якась дівиця з дурного дива кинулася на патрульних, ударила офіцера й кинулася тікати. Її зловили, почали крутити руки — закричала, ніби різали. Затриману потягли в лінійний відділ, там силою роздягнули й виявили рану, досить свіжу. Це був кульовий отвір, дуже швидко перевірили — нікуди по медичну допомогу вона не зверталася. Хто підстрелив і коли — уперто не каже.

Особу встановили на місці, бо затримана мала при собі документи на ім’я Марти Голоднюк. Майор не знав її, та багато чув — це вона прала їм одяг і білизну за рекомендацією дружини політрука. Ця Марта обпирала частину офіцерського корпусу, на роботу примхливі офіцерші не скаржилися, та Полиніну не знадобилося багато часу, щоб дізнатися: не так давно праля на короткий час припинила роботу. Мовляв, сильно обварила руку. Незабаром знову прала, але, як довідався майор від політрука, якому, своєю чергою, обмовилася дружина, дівчина стала менш охайною.

Пильній жінці кинулася в очі кров на її руках.

Склавши два і два, Полинін особисто виїхав до неї додому. Обшук виявився результативним: знайшлася криївка в льосі, у пічці — спалені й не до кінця згорілі саморобні бинти, а в саду — свіже поховання. Бандита ще впізнаватимуть, та майор чомусь не сумнівався — він один із тих, хто був з Коломійцем біля лікарні. Адже має рапорт про те, як одного з бандитів підстрелили в сутичці. Інших бойових акцій поки не було.

Тепер з Мартою працюють як зі спільницею командира Східняка.

Але щось підказувало — він вислизнув.

Бо на станції дівка крутилася не дарма. Патруль зупинив якогось старшину, котрий вештався не там, де треба. Збиралися перевірити й напевне б відпустили, та раптом де не взялася заступниця, улаштувала скандал — і, що цікаво, старшина скористався нагодою, кудись зник.

Ох, не простий старшина…

— Федоре, я можу просити про послугу?

— Що? — Майор відволікся й не почув відразу.

— Допоможи мені, будь ласка.

— Клаво, ти ось тільки повернулася. Тебе сюди привезли, ще вдома не була. Таке пережила за ці дні.

— Не забувай, бувало гірше. Коли Москву бомбили, мене теж могли вбити.

— Не будемо мірятися, де небезпечніше: під німецькими бомбами чи бандерівськими кулями. Тебе зараз відвезуть, відпочинь. Треба — лікар огляне. Та чого вже там, звичайно треба.

Майор поклав руку на телефонну трубку.

— Федоре, це зайве. Мені пощастило, ані подряпини. Це завдяки Нечаєву, до речі.

— Капітан отримає своє.

— Ти говориш таким тоном, ніби зібрався його покарати.

— Не шукай подвійних смислів там, де нема, Клаво. Я ще не вирішив, чи представляти його до нагороди за порятунок дружини свого начальника. Уяви, як це виглядатиме.

— Він ризикував життям.

— На війні всі ризикують щодня. За твоєю логікою, медалі треба давати щоразу, за кожен бій. Капітанові цілком вистачить подяки в особисту справу. Таке цінується більше, ніж медаль, повір мені. У нашій службі — особливо.

— Добре, тут тобі вирішувати. І мова не про Нечаєва. Про Марту.

Брови Полиніна скочили вгору.

— Б’юся об заклад, ти зараз попросиш мене звільнити прачку. Не вийде. Ти нічого не знаєш, і я не збираюся тобі доповідати. Є докази її співпраці з підпіллям. Нехай вона не цькувала бандерівців на тебе, там доказів на десять років таборів щонайменше. Розкрутимо по повній — більше нацокає.

— Ти б програв заклад, — тихо мовила Клавдія. — Я хочу допомогти цій дівчині. Вона щиро намагалася помогти мені, узагалі була дуже доброю. Звичайно, є певне розчарування. Укотре переконалася — місцеві нас не люблять, дивляться вовками. Це мине, я чомусь так думаю.

— Клаво, не тягни. Кажи коротше — чого хочеш?

— Побачення, Федоре.

— З Мартою?

— Так, із Мартою. Поговорю з нею.

— Про що?

— Вона молода. Вона не повинна, не має права занапастити себе. Спробую переконати в цьому. Є аргументи.

Полинін подивився на дружину так, ніби бачив її вперше.

— Знаєш, це хороша ідея, — сказав нарешті.

— Побачення?

— Знайди, Клаво, слова, які вона почує. Мені здається, у тебе вийде. Переконай Марту піти на співпрацю зі слідством. Тим більше, схоже, що вона теж не мала нічого проти тебе. Щиро порадила відьму з хутора?

— Не відьму, Федоре. Прошу тебе!

— Нехай — лікарку, цілительку, ворожку, чаклунку, кого там ще треба! Чорт із нею! — Він почав заводитися. — Пошукай потрібних слів. Знайди до неї ключик. Вийде пшик — нехай, але спробувати ми повинні.

— Ми?

— Ти бажаєш полегшити долю Марти. Я — схилити її на наш бік. Перевербувати, якщо вже прямо казати.

— А я, твоя дружина — тепер ще й твій агент?

— Агентура заряджена без тебе, Клаво. Але ти захотіла побачення. Будемо домовлятися. Я дозволяю — ти спробуєш. Коли так, Марту за годину приведуть сюди.

— Просто сюди? — Рука обвела кабінет.

— Не в слідчу тюрму ж тебе вести. Там не дуже затишно. Смердить, крики різні. То не для твоїх очей і вух. То що?

Клавдія стомлено кивнула. Сперечатися з чоловіком у подібних речах вона не збиралася — марно.

Марту били.

Вона витерла кров, але подертий одяг, кривавий синець на половину лиця, розбита губа були красномовними. Дівчина завмерла у дверях, і Клавдія підвелася їй назустріч. Конвоїр заштовхнув арештантку в кабінет, сильно, не стримуючись, поштовх виглядав ударом. Марта влетіла всередину, не втрималася, рухнула, виставляючи машинально скуті кайданками руки перед собою. Та поранена лівиця підвернулася, і дівчина впала, ударившись лицем об підлогу.

Клавдія кинулася до неї, нахилилася, мовчки спробувала підняти.

Марта чомусь пручалася, і Клавдія кинула благальний погляд на Полиніна. Той сидів за столом, роблячи вигляд, що заглибився в папери й це все його аж ніяк не обходить. Зрозумівши — від майора допомоги не буде, Клавдія знову заходилася піднімати Марту.

Та застогнала — зачепили забите місце.

— Ой, я не хотіла! — зойкнула Клавдія.

— Ти ще пробачення в неї попроси, — зауважив Полинін, не підводячи голови.

— І попрошу!

— Не треба, — вичавила із себе Марта. — Пустіть, я встану сама.

Коли Клавдія відступила, дівчина справді звелася без сторонньої допомоги, спираючись на зчеплені руки.

— Товаришу майоре, — Клавдія розвернулася до чоловіка, — її можна розкувати? Марта не нападе ні на кого, поводитиме себе спокійно.

Нічого не кажучи, Полинін підвівся, з гуркотом відсунувши стілець, на ходу витягнув ключик від наручників, розстебнув їх, підкинув на руці, поклав у кишеню галіфе.

— Гляди, вони нас усіх готові голими руками душити, — зауважив, рушив до дверей. — Тридцяти хвилин вистачить?

Клавдія розгубилася. Вона не думала, що так легко зможе домогтися цього побачення. І тим більше не уявляла, скільки часу потрібно для розмови.

— Не знаю…

— Повернуся за півгодини. Конвой за дверима. У разі чого — кричи.

Уже прочинивши двері, зупинився, згадавши щось, повернувся до столу, прихопив папіроси й аж тепер залишив жінок самих. Ззовні клацнуло — їх зачинили. Клавдія ковзнула поглядом по ґратах.

— Прикидаєте, чи можу втекти? — запитала Марта, дивлячись на неї одним, не підбитим оком.

— Нікуди ти не втечеш звідси. — Вона відразу вирішила перейти на «ти», відкинувши всі умовності й цим самим підсвідомо наслідуючи чоловікову манеру. — Ти обдурила мене.

— Як саме? У чому?

— Марто, ти весь час мене дурила.

— Я прала вашу білизну.

— Але при цьому ненавиділа мене. Усіх нас, чиї простирадла, наволочки, спіднє терла своїми руками. Скажи, ти не думала в такі моменти, що стискаєш у кулаках мою шию?

— Для чого ви так кажете?.. Особисто проти вас я нічого не маю.

— Ти брехала. Усміхалася мені — і брехала.

— А треба було признатися: та, хто пере для вас, зв’язкова нашого підпілля? Ви так це собі уявляєте?

— Зараз я уявила, як повертаюся до тебе, притискаю клумак з білизною, а ти стріляєш мені в спину.

— Ще ми їмо людей.

— Не блазнюй! — Клавдія підвищила голос. — Не кривляйся, ти не в тому становищі.

— Я чудово розумію своє становище. Мені не викрутитися, не відбрехатися.

— Коли так — чому не пишеш зізнання? Чому дозволяєш отак себе бити, катувати?

— У мене ніхто дозволу на те не питає. — Марта вичавила із себе щось подібне до сумної посмішки. — А зізнаватися в тому, чого від мене вимагають, я не хочу й не буду.

— Чого ж такого неможливого від тебе хочуть?

— Зізнатися в пособництві бандитам. У тому, що зраджувала Батьківщину й допомагала зрадникам.

— Хіба це не так? — Клавдія подалася вперед. — Марто, я бачила тих бандитів майже як тебе! Я змушена була ховатися в лісі, ледь не зариватися в землю, мов черв’як! Уже півроку я тут, а ходжу озираючись! І це у своїй, рідній країні, на Батьківщині!

Дівчина забрала з лоба пасмо волосся.

— Тут не ваша земля, не ваша Батьківщина. Ви прийшли сюди не в гості. Ви двічі заїхали на танках.

— Вас визволили! Ви самі стогнали спершу під польським гнітом, потім — під фашистами!

— Під вашою владою ми теж стогнемо. Хіба не знаєте, скількох розстріляли лише тут, у Луцьку, ще до того, як сюди зайшли німці? Ляхи закривали наші школи, громили й палили читальні та кооперативи. Комуністи забирали нажите й заганяли людей у колгоспи, на безкоштовну працю. Німці спершу тицяли якісь пряники, але недовго — хапали людей, гнали на працю до Райху, а це таке саме рабство, як у ваших колективних господарствах. Тепер ваші знову женуть людей кого — у Сибір, кого — на Донбас. Ешелони з харчами німці гнали звідси на Захід, ваші совєти — на Схід. То в чому різниця? Де ви бачите звільнення?

— Україна — наша спільна Батьківщина. — Клавдія говорила вже не так упевнено. — Ваша республіка ввійшла до складу Радянського Союзу!

— А нас тут хтось питав, чи хочемо ми?

— Є ті, хто щиро цього хоче! З ними треба рахуватися!

— З тими, хто проти, хіба не треба? Таких більше, повірте мені. І тих, хто підтримує вашу владу, або залякали, або купили посадами. Думаєте, не розумію всього цього, така собі дурна, обдурена дівка?

За останнє слово Клавдія схопилася, мов за рятівну соломинку.

— Але ж вас дурить пропаганда! Сама бачила листівки, чоловік показував! Вас налаштовують проти радянської влади! І користуються тим, що йде війна, люди бідують, слабкі й розгублені.

— Не такі вже й слабкі. Он, скільки війська проти нас кидаєте, зуби стерли. А коли вже так говорити, — ніхто, крім вашої влади, не налаштовує людей проти неї краще.

Тепер Клавдія заговорила впевнено, бо знала, чим відповісти.

— Вам треба жити, Марто. Ви молода. Признаєтеся в усьому — дадуть менше. За інших би не просила чоловіка, за вас спробую. Федір має вплив, він піде назустріч. Бо все оце скоро скінчиться.

— Що все?

— Ваш опір, — видихнула вона. — Не сьогодні, так завтра. Я дещо дізналася, випадково. Не хотіла, не мала права цього чути. Але так уже вийшло. Операцію «Біла ніч» уже не зупинити.

— До чого тут біла ніч? Я чула, це в північних країнах. Літніми ночами світло, наче вдень.

— Не зовсім так. Швидше, біла ніч нагадує ранній вечір. Але ключове слово — усе видно, нічого не сховається. Ми з чоловіком були в Ленінграді, після весілля… Давно. — Вона знітилася, зрозумівши, що говорить про особисте з чужою людиною, та враз пригадала — не вперше, повела далі, захоплюючись: — У Федора цікаві ходи думок. Я б назвала це оригінальним способом мислення. Ваші, як ви їх називаєте, повстанці ховаються в темряві. Діють переважно вночі. А біла ніч — коли видно, як удень. Не сховаєшся. Він придумав, як вигнати бандитів з темряви на світло. Образно звучить, хіба ні?

— Радше урочисто.

Голос Марти звучав рівно. Здавалося, спонтанне зізнання її зовсім не переймало.

— Усе дуже просто, — вела далі Клавдія. — Зараз по лісах сидять роздрібнені групи. Серед місцевих є частина тих, які розумно вирішили не опиратися, визнати владу й співпрацювати з нею. Через них у ваші банди проникають агенти держбезпеки, завербовані з числа українців. Мета — ліквідувати командирів. Знаєте, як убивають вожаків, щоб зупинити, обезголовити зграю. Без керівників ці загони почнуть виходити з темряви на світло. Уже не ховатимуться. Або скласти зброю, або — забратися геть. Отака біла ніч.

— Думаєте, це спрацює?

— Це вже працює! — Клавдія говорила так, ніби сама все придумала. — Звісно, я від оперативної роботи далека. Та чоловік кілька разів згадував якогось Східняка, на якого має особистий зуб. Зрадник, служив у міліції, переметнувся. Йому скоро кінець, разом із ним — іншим. — Зрозумівши, що захопилася, вона прокашлялася. — Словом, Марто, кажу вам це, аби дійшло: опиратися безглуздо. Не марнуйте своє молоде життя. Іншій би не сказала, та вас мені щиро шкода. Згодні хоча б подумати?

— Подумаю, — стримано кивнула Марта. — Я дещо зрозуміла.

Розмову перервала поява Полиніна. Хоч він попередив, що повернеться за півгодини, від звуку різко прочинених дверей здригнулися обидві.

— Як успіхи? — запитав, і прозвучало це байдуже.

— Марта дещо зрозуміла. Обіцяла подумати. — Клавдія підвелася, мов школярка на уроку.

— Іди додому, Клаво. Тебе відвезуть. — Майор сів за стіл, відчинив шухляду, витягнув картонну папку, поклав перед собою. — Нам з твоєю, гм, прачкою ще треба погуторити. Побачимо, що зрозуміла. Якщо вдалося її переагітувати — тобі ціни не буде.

Клавдія не стрималася. Торкнула Марту рукою за плече. І з чистою совістю залишила кабінет.

Того дня більше не чіпали, не допитували, не били.

Марта ніколи не думала, що радітиме несподіваному спокою в переповненій тюремній камері. Затримані жінки мало говорили між собою, бо серед них було багато випадкових, затриманих по доносу, за спекуляцію чи інші гріхи. Таких, як Марта, поки не тримали окремо, хоч майор пригрозив перевести, якщо далі буде впиратися.

Але після почутого від Клавдії вона справді пообіцяла подумати.

Вона чудово розуміла, чому його жінка раптом стала з нею такою відвертою. Не грала в жодні ігри, просто вирішила з висоти свого становища трошки повчити, виховати, виявити милосердя — так, як вона це собі уявляла й розуміла. Аби не згадала при цьому Східняка, може, Марта б змирилася з тим, що майорова по наївності своїй розляпала те, що не мала б. Хай навіть Клавдія припускала: далі це не піде, кому нещасна побита дівчина може розказати це в камері, а як розкаже — хіба звідти вийде… Та зараз Марті як ніколи кортіло знайти спосіб, щоб про «Білу ніч» дізналися в Організації. Можливо, знайшли спосіб попередити Східняка.

Марта не знала імені хорунжого…

Під вечір на допит висмикнули старшу жінку, яку привели ранком, і вона влаштувала справжній мітинг, вимагаючи розібратися й випустити її, бо арештували помилково. Дійшло до того, що одна дебела базарувальниця вилаяла її, ще й штовхнула, аби та замовкла. Тримали не аж так довго, повернулася з переможним виглядом, повідомила всім: мовляв, казала ж: заступляться, так і сталося. Ще дещо перевірять, але скоро вона вийде, ось хай усі побачать.

Коли мешканки нарешті почали вкладатися, жінка ніби ненароком підійшла до Марти, присіла поруч, неголосно назвала пароль.

— Завтра рано мають відпустити, загребли на облаві, — сказала, пантруючи довкола, чи не вешталися поруч чужі. — Я про тебе знаю. Як треба передати щось, кажи.

— Кому передати?

— Кому скажеш.

— Нікого я не знаю. Правда.

— Але ж є, що сказати?

— Є. Важливе.

— Тоді говори. Я сама передам.

— Кому? — стрепенулася Марта.

— Тихо. Знаю, кому. А тобі, дівко, краще цього не знати. Оброблятимуть далі, не витримаєш, ти вже даруй.

— Нічого, усе розумію, — мовила Марта, мимоволі переймаючи її манеру й сторожко роздивляючись навсібіч. — Треба попередити, москалі готують велику провокацію.

І стисло переповіла, що почула від Клавдії.

Не сказала від кого.

Незнайомка не перепитувала, вислухала мовчки, кивнула, відійшла, знову перетворилася на метушливу бабу. А в Марти не виникло жодних підозр. Вона й не мусила знати всіх, хто перейшов у підпілля. Жорстка конспірація, малі групи часто не знали про існування одна одної.

Так само вона не могла припустити — до неї підійшла провокаторка.

Під час облави, яку провів капітан Орлов після акції в лікарні, випадково взяли хлопця з листівкою в кишені. Той налякався, виказав того, хто йому її дав. Друкаря притиснули, він тримався, скільки міг, але під тортурами все ж зламався. Жінка, яку підвели до Марти, була не лише зв’язковою, а й коханкою, чим порушила сувору заборону крайового проводу. Коли взяли, майже не опиралася, носила від друкаря дитину, другий місяць. На це натиснув Орлов — зламалася.

Полинін навмисне наказав дати Марті спокій. Вона цього не чекала, була не готова, стомлена допитами, вимучена, збентежена. Момент майор вибрав дуже вдалий.

І коли наступного ранку агент доповіла про почуте від Марти Голоднюк, спершу завмер, закляк, не приховуючи прикрого враження. А потім склав два і два, миттю вирішив задачку. Про його дітище, «Білу ніч», ця могла довідатися, як не крути, лише від того, хто був у курсі операції та знав назву.

Таких небагато.

Усі — підлеглі Полиніна. Офіцери, які реалізовували пункти «Білої ночі».

Східняком займався Орлов. Відпадає. Серед інших небагатьох — Нечаєв.

Ані він, ані хтось інший не працював з Мартою.

Зате з нею півгодини говорила й на щось напучувала, налаштовувала Клавдія.

Яка провела якийсь час із капітаном Нечаєвим.

Його дружина ночувала з ним.

І той розляпав. Не навмисне, це не зрада. Майор устиг трошки вивчити таких, як Нечаєв. Бажання похвалитися, показати свою важливість. Тим більше — перед жінкою.

З якою спиш.

Тепер Марта Голоднюк, як і все, пов’язане з реалізацією «Білої ночі», різко відійшло на задній план. Це неправильно, та Федір Полинін не міг нічого із собою вдіяти. Адже його дружина знову це зробила.

Зрадила його.

Майор не мав у цьому жодних сумнівів.

2

Ліс, район Ківерців

Шукали своїх майже дві доби, але Коломієць вважав — удача, що так швидко.

Коли зустрів свій відділ, чомусь не здивувався, бо встиг надивитися й пережити всякого. Радості не відчував, і не лише через тяжке поранення Червоного — хорунжий налетів на кулю, можна сказати, випадково, хоч у бою й пильності втрачати не слід. Але це не до Остапа, адже на його місці кожен, навіть сам Східняк, дозволив би собі на мить розслабитися. Ще б пак: десяток людей оточили одного офіцера, котрий до того ж лежав нерухомо…

Червоного саме доправили на віддалений хутір, довелося розконсервувати потаємний шпиталь, де все підготували раніше на подібний випадок. Частина його відділу лишилася з командиром, решті Остап сам наказав лишитися з Довбушем і чекати або наказу, або — появи їхнього командира. Той уже знатиме, що робити далі. Адже на цей момент зв’язок із крайовим проводом черговий раз було втрачено, командири в таких випадках мали повноваження ухвалювати самостійні рішення.

А думати Максимові було про що.

Довбуш доповів про викриття засланого агента, і Коломієць вилаяв себе. Так усе склалося, що не зміг, не мав часу як слід допитати кожного з новачків. Навіть до пуття не говорив із ними, так, пара-трійка слів. Довбуш правильно діяв, узявши перевірку у свої руки й не давши Чотареві зробити те, задля чого його відрядили. Максим не мав жодних сумнівів — Чотар прийшов по його душу. На нього чекало те саме, що й на курінного Сороку. Одначе підтвердження здогаду про початок системного полювання не лише за ним, а й за іншими авторитетними командирами, не принесло полегшення. Бо Коломієць мав якесь дивне переконання, яке нічим не міг пояснити: аби встиг перед тим, як ішов до Луцька, допитати кожного, напевне виявив би зрадника.

Досвід оперативної роботи, кілька років у таборі, виживання серед блатних. Гарна школа, навчила думати й діяти наперед, бути на сторожі, ловити оком та вухом усе, що може проскочити повз увагу непідготованих людей. Тільки так можна було вижити й ламати ситуацію на свою користь. А найгірше — свіжа новина, принесена розвідкою. В Ставчанах заарештували Іванку Холодницьку, заразом — усіх її близьких за зв’язок із Організацією та УПА. Мабуть чекали, поки зрадник Чотар використає її домівку, потім вирішили більше не гратися. Загалом облава добряче прочесала Ставчани, виявивши ще кількох поплічників і тих, кого в симпатіях до підпілля лише запідозрили. У більшості таких випадків працювали доноси місцевих «яструбків» чи колгоспних активістів, які потім претендували на частку конфіскованого майна, і їй усе це наділяли, заохочуючи до активнішої співпраці. Тож оббріхувати односельців стало ще й досить прибутковою справою.

Ну, і Марта.

Коломієць уже готовий був послати зв’язкових, щоб ті дізналися про її долю. Був переконаний — її забрали, зараз тримають за ґратами, катують та ґвалтують, вибиваючи свідчення. І винен у цьому він, адже ризикнула дівчина заради малознайомого їй вояка. Хоч на його очах за цей час гинуло чимало побратимів і мирних жителів, часто — зовсім незнайомих, Максим чи не вперше за два роки своєї війни в УПА відчув гострий біль. Так, ніби на очах утратив дуже близьку людину, з якою все могло лиш початися.

І чи не вперше Східняк розгубився.

Почувався впевненіше навіть минулої осені. Тоді, коли провалився їхній рейд на Схід. І коли вони вдвох з убитим цією зимою другом Чубом опинилися без жодних зв’язків зі своїми в маленькому селі на Київщині, у глибокому на той час радянському тилу, під носом у тамтешнього НКВС. Тоді він чітко розумів свої цілі. Тепер, здавалося, усе довкола раптом стрімко втратило смисл.

Але досить таких думок!

Прогнати їх можна було, лиш зайнявши себе чимось, на його погляд, важливим та корисним. Тому Коломієць велів Довбушу привести до себе Цвяшка. За короткий час новенький уже встиг назвати себе Цвяхом, отримати зброю й тримався досить упевнено. Коли зайшов у бункер, зголосився, як належить, завмер в очікуванні.

— Сідай, — кивнув Східняк на збитий з ящиків ослін, і коли той умостився, запитав, аби з чогось почати розмову: — Чому Цвях?

Степан вочевидь не чекав такого, відповів не відразу.

— Та як… Прізвище в мене таке, друже Східняк. Від нього й прізвисько, чи то як — псевдо.

— Не дуже мудро. У нас обирають псевда такі, щоб себе не світити. Навіть імена задля того міняють.

— Чув, тебе кличуть Східняком. Бо не тутешній, десь звідтіля. — Цвяшко кивнув кудись за плече. — Чотар казав, тебе тут саме за псевдом і впізнають.

Щось трохи різонуло вухо, ніби комар пролетів. Максим махнув рукою, мов справді відганяючи набридливу комаху, зосередився:

— Сам ти, я знаю, з Рівного.

— Народився не там, але потім перебрався із села. Як ляхи наш кооператив запалили, у селі вже місця не лишалося. Про власне хазяйство вирішили не думати, не буцатися ж рогами з поляками.

— Чому?

— Сила за ними.

— Ти і з більшовиками, значить, мирився?

— Не бився, — легко погодився Цвяшко. — З німцями теж.

Прикрий невидимий комар знову дзигнув, тепер уже біля іншого вуха. Коломієць не міг прочитати цього сигналу, списав на хронічну втому, кліпнув очима, труснув головою, женучи дивні відчуття.

— Працював на них?

— Чого ж. Людина, друже Східняк, народжена для праці. Чоловік — для чоловічої. Жінка — для жіночої. А ще вони народжують дітей. Так заведено.

— А хіба не заведено давати відсіч ворогам, які приходять на твою землю та вриваються у твій дім?

— Ти наче зараз партійний агітатор у клубі. Наслухався я таких.

— У Рівному?

— Хоч би й там. Я, бач, довго думав. Слухав, міркував, зважував, висновки робив. Знаєш, як воно — довго запрягаю, швидко їду.

— До нас прийти сам додумався?

— Не в радянську ж армію.

Тепер разом зуділи двоє комарів.

— З Чотарем як познайомився?

— Говорив уже.

— Не мені.

Цвяшко прокашлявся.

— Чесно сказати, друже Східняк, якби не загребли мене тоді до їхнього війська, може, не сиділи б ми з тобою тут і не говорили б отак душевно.

— Не душевна розмова. Допит. І не крути, відповідай.

— Та чого мені… Крутив би, так зізнався зараз: весь час мріяв до вас потрапить, тільки не знав як. Але ж я чесний. Поки мене не чіпали, поки влада зі мною мирилася, і я сумирно сидів. А як вони мені за всю мою вірну службу руки крутять і силою записують у солдати — то, знаєш, образливо.

— Що ж хотів?

— Нічого! Спокійного життя! Такого спокійного, яке можливе, коли війна. Крутився вужем. А воно бач як пішло. Тепер все, вони знайшли собі ворога. Терпець у мене урвався, друже Східняк.

— Ти не воювати із совєтами прийшов, а ховаєшся в лісі від мобілізації, — зауважив Коломієць. — Це дві різні речі. Як я можу тобі вірити?

— Хлопці повірили. Зброю дали. А в бою ще себе покажу.

Максим провів долонею по лицю.

— Отже, коли тебе забрали в армію, вирішив тікати. Куди?

— Звідти. Про це тоді думав. Вирвуся — там видно буде.

— Коли вже ти такий чесний… Припустімо, вирвався, утік би. Може, заховався б кудись, мов кріт, сидів би тихо в барлозі, чекав хтозна чого. Наприклад, кінця війни. Чи підстеріг кого підходящого на дорозі, напав, убив, забрав би документи, жив би по них далі. Люди зникають зараз серед білого дня, нікого тим не здивуєш. Так само виринають, мов з-під землі.

Цвяшко спохмурнів.

— Для чого ти так, друже Східняк, усе наверле повертаєш. Кажеш так, ніби я будяк який, а не вояк. То лиш сявки так поводяться. Ось Чотар ним і був.

Коломієць уже не міг впоратися з комариним роєм.

— Ким, кажеш, був?

— Сявкою, натуральною! — Цвяшко ставав чимдалі запальнішим. — Інакше як його назвати? Бо через цього покруча й ти на мене косо дивишся, і всі хлопці. А він же мною прикрився! Коли мене зловили, думав — усе, розстріляють на місці. Та бач, відходили й викинули. Тут він підкочується, слово за слово, розговорилися. Треба ж із кимось разом триматися, ось підійшов до нього потім. Розмову про ліс він завів. Я ж давно націлився, не бачив іншого виходу. Веди, кажу. Бач, привів. Через нього ще довго на мене косо глядітимуть.

Дзижчати враз перестало. Максим відчув себе так, ніби щойно вийшов з лазні, чистий, просвітлений, з легкою душею.

— Через кого?

— Так через Чотаря, провокатора.

— Сявка він, кажеш?

— А хто!

— Зброю поклади.

Це прозвучало звичайним продовженням розмови. Тому Цвяшко спершу ніяк не зреагував. Навпаки, поправив карабін, який перед тим притулив до стіни бункера, шоб стояв трохи рівніше. Коломієць відщипнув застібку кобури.

— Здати зброю, я сказав.

Аж тепер до Степана дійшло.

— Ти чого, друже Східняк?

Правиця вже тягнула вальтер назовні.

— Правильно кажеш. Східняк я. Ми з цього почали, Цвяшко чи як там тебе насправді, — Максим уже насилу стримував себе. — Знаю, як на Сході говорять. Коли зовсім точним бути, на Південному Сході. Я всякого чув і всяких. Сявка — так у Харкові говорять, на Полтавщині, звідки я. А це ж там поруч. Схоже, ти не з Рівного, не з-під Рівного, а десь звідтіля. — Він наголосив на останньому слові, уже націливши дуло точно в груди Степанові. — Добре тебе готували, та не дуже. Мали б вивернути наверле — чи навиворіт, отак тут зазвичай говорять. Ну, і армія не радянська для тутешніх. Волиняк, де б не народився й де б не жив, зве її совєцькою чи московською. А в тебе вирвалося. Ех, побалакати б мені з тобою раніше…

Захопився власним викриттям.

Хоч якась перемога, нехай запізніла й не надто велика.

Цвяшка дійсно тренували — рвучко завалився назад, виходячи з-під цівки, майнув рукою до карабіна, схопив, відступаючи до стіни й клацаючи затвором.

Стрельнули одночасно.

У тісному бункері немов бомбу розірвало.

Цвяшко стріляв навмання, не тримаючись рівно, але все одно мав шанс влучити у ворога в замкненому просторі. Та на користь Коломійцю була його готовність до атаки. Тож він не дав себе застати, пальнув у відповідь, його куля встряла Цвяшку в стегно — навмисне тримав руку на рівні поясу, щоб випадково не зачепити серйозніше. Поточившись і падаючи, той не випускав карабін, навіть намагався спертися на нього, мов на ціпок, аби втриматися на ногах. Одним стрибком опинившись поруч, Східняк вибив зброю.

Коли на постріли забіг Довбуш, за ним — Грак та інші вояки, Максим сидів на Цвяшкові, притиснувши груди коліном, і раз по раз, не даючи руці втомитися, бив його кулаком у лице. У відповідь той кричав, матюкався, плювався кров’ю.

— Заберіть його! — вигукнув Довбуш, тут же сам, перший кинувся до командира.

Гуртом його вдалося відтягнути. Цвяшко далі лежав на спині, дивлячись на гурт знизу, разом із червоною слиною виплюнув:

— Здурів ваш хорунжий! На людей кидається!

Струснувши руками, Коломієць звільнився, наказав:

— Підняти!

Грак та ще один вояк спритно підхопили Цвяшка під руки, поставили. Змірявши його новим, зовсім іншим, пропікаючим поглядом, Східняк наказав, не повертаючись:

— Вийдіть усі. Довбуш, Грак — лишаєтесь. Тільки спершу стриножте, коник баский у нас. Я б сказав, жеребець.

Поки вояки по черзі виходили, переговорюючись, Грак міцно скрутив полоненому руки за спиною своїм паском. Затягнув, навмисне роблячи боляче. Цвяшко не стримався, застогнав, навіть навмисне голосніше, ніж треба.

— А тобі не так уже й болить, — мовив Коломієць, ховаючи вальтер назад у кобуру. — Я знаю, де справді роблять боляче. Руки ламають, суглоби вивертають, ще й шкіру можуть зідрати, оббілувати. Я не жартую, з такими, як ти, Служба безпеки без церемоній. Так само, як НКВС, не думай, що в нас гуманізм.

— Лякаєш?

— Хочеш переконатися сам? — уліз Довбуш. — Так ми тебе тут на станок візьмемо, без есбістів. Друже Східняк, то ми мали двох агентів у себе під носом?

— Не думаю. Цвяшко, чи як його звати, знав наперед, що Чотарю приготували вирок. Наших у Ставчанах не просто так погромили. На тебе, друже Довбуш, чи когось іншого чекали там провокатори. Те, що ти мені розказав про Чотаря, — байка, яку тобі навмисне згодували.

— Винен, визнаю. Мав би не квапитись, краще подумати.

— То я мусив розібратися в усьому!

Коломієць тупнув ногою, потім швидко погасив емоції, заговорив рівно, тепер дивився просто на Цвяшка, не помічаючи нікого більше:

— Слухай, за останні дні я втратив багато своїх людей, кожен із яких на вагу золота. І не лише я. Маю перевірену інформацію про пошесть. Агентуру засилають до відділів, мета — убивати командирів. У тебе напевне таке саме завдання, інакше б усе так старанно не готували. Он, яку виставу влаштували Довбушу в Ставчанах. Чому я досі живий? Бо ми, так би мовити, розминулися з тобою. Мусив покарати такого ж, як ти, зрадника. Тільки ти гірший, Цвяшко. Набагато гірший, бо, так собі думаю, давно завербований. Якщо не кадровий. Хоча на писку написано — який ти, у сраку, кадровий. Сявка.

— Та говори собі. Вашим тільки це й лишилося.

— А ти не грай такого сміливого. — Коломієць ступив ближче. — Бач, я вгадав. Ти не кадровий. Агент-виконавець. Тому й готували тебе абияк. Згадай, на чому я тебе щойно зловив. На елементарному, ти навіть за язиком не стежив. І скажу, чому ти нахабний, але дурний. Тебе й таких, як ти, списали на смітник уже тоді, коли заслали сюди. Не розумієш?

— Ти на понт береш. Так у нас у Харкові кажуть.

— І не лише в Харкові. Але скажи, чи дали тобі якісь спеціальні інструкції? Як ти мав відступати, коли вб’єш мене? Розвернутися й тікати? Бігти вперед, куди очі бачать? Тебе прикрили, підставивши Чотаря, зробивши з нього зрадника. Як прикривали потім? Думав, що майор Полинін аж так дбає про тебе?

По очах Цвяшка прочитав — не помилився, влучив, хоч бив більше навмання. Хай він нічого не скаже, може мовчати, скільки завгодно, але саме таким способом Коломієць колов затриманих злодіїв і вбивць. Тож не дав можливості вставити слово, тиснув далі:

— А тебе ж Полинін особисто готував. Я все знаю, навіть більше. А ти, убогий, не змикитив тоді, що на смерть посилають. Відмовилася від тебе влада, якій погодився служити.

— Не бери на понт, кажу! — визвірився Цвяшко. — Знаю я вас, вашу манеру! Зараз співаєте, що від мене відмовились! Лякаєте! Потім хоп — уже вербуєте, щоб я здавав, кого знаю! Тільки життя мені жоден із вас не гарантує!

— Ти смертник, — уперто правив своє Коломієць. — Справжній смертник. Рятувати тебе ніхто не збирався. Нема у твого керівництва щодо тебе такої окремої настанови.

— По селах довкола заряджена агентура! — вирвалося у Цвяшка. — Я знав би, куди бігти, до кого заходити! Досить назвати пароль, і все, мене далі ведуть до Луцька естафетою!

— За державною нагородою, — вишкірився Максим. — Медаль тобі почеплять і пайок посилений. — Тут же, без переходу, без паузи згріб Цвяшка, струснув, різко вдарив головою в середину вже розбитого лиця, з наміром зламати ніс і відчувши, як щось хруснуло, а крик болю оглушив. — Ти мені зараз все скажеш! Села, хати зрадників, паролі до них! Розкажеш, як вийти на зв’язок із Полиніним! Як і що треба сказати, аби повірив — інформація від тебе! Бо заб’ю! При всіх! Слова кривого ніхто не скаже, будуть у чергу проситися за горло тебе потримати! За кого помираєш, за що? За Сталіна, за Полиніна, за Леніна, може? Чи за товариша Карла Маркса, мать твою!

Східняк уже зовсім утратив над собою контроль.

Довбуш із Граком стояли мовчки, не втручалися, та коли Максим знову почав бити — перезирнулися. Потому Грак перший ступив до командира, сильно стиснув ззаду плече. Той смикнув, звільняючись. З іншого боку взявся Довбуш.

— Гляди, не буде кого допитувать.

Коломієць розтиснув руки, тяжко дихаючи. Відійшов до стіни, притулився. Міцно, до легкого болю в очах, примружив повіки. Коли розплющив, перед ним забігали дрібні веселкові цяточки. Довбуш із Граком далі тримали Цвяшка за лікті.

Максим знову ступив ближче.

Плавним, розміреним рухом знову видобув вальтер із кобури.

Ствол притиснув до лоба полоненого, точно в центр.

Надавив.

Указівний палець ліг на спуск.

— Ми говоримо далі чи ти мені більше не потрібен? Пожаліти тебе, не віддавати нашій СБ, краще тут покласти? Я маю кілька причин поквитатися з тобою за всіх і все. Раз!

— НІ!

Коломієць припинив лічбу, та цівку не забрав.

— Це як розуміти?

— Ні. Не треба.

— Жити хочеш?

— Хочу.

— Я теж хочу. І друг Тихий хотів, і Чотар, убитий ні за що. Кожен, кого розстрілюють щодня в підвалах енкаведе, хоче жити мирно на своїй землі. Тому я тобі вірю. Зроби щось, щоб я не вбивав тебе тут і тепер.

— Мені однаково не жити.

— Тобі хоч як не судилося. Не зрозумів досі? — Максим нарешті забрав дуло, але пістолет не опустив. — Як зв’язатися з Полиніним? Як переказати йому те, у що він повірить? Адреси. Паролі. Кодові слова.

— Я… — Цвяшко проковтнув слину разом із кров’ю. — Я не все знаю…

— Усього ніхто не знає. — З вуст Східняка це прозвучало по-філософськи. — Кажи, що знаєш. Доведи, що не остання сявка. Пустіть його, хлопці. Хай говорить.

Довбуш розтиснув свій захват, відступив. Грак не поспішав.

— А як збреше, друже Східняк?

— Навряд, — хитнув головою Коломієць. — Міг, аби брехня рятувала. Скаже хтось щось не те, подасть умовний сигнал — і нате вам, за годину тут рота в червоних погонах. Ще й з собаками. Не рятуватиме його ніхто. Крім нього самого. Так чи ні?

Коломієць узяв Цвяшка за підборіддя.

Підвів голову, вкотре заглянув в очі. Прочитав, що хотів. Задоволено посміхнувся кутиком рота. Кивнув.

Тепер і Грак відпустив полоненого, дозволив осісти на дерев’яні нари.

— Тебе слухають, — наголосив Коломієць.

Цвяшко заговорив.

3

Околиця Луцька — узлісся

Нечаєв не стримався й напився наодинці.

Дозволяв собі таке не часто, хоча не вважав себе усобленням тверезості. Навпаки, навіть ті, хто декларував такий спосіб життя, в умовах війни швидко змінювалися, починаючи пити все, що горить. Він знав багатьох офіцерів, які підтримували себе в стані середнього сп’яніння, бо так їм було значно легше, комфортніше приймати складні рішення. А в їхній службі таких не бракувало. Тим не менше, капітанові завжди вдавалося зберегти як не тверезий, то здоровий та розважливий розум.

Тому зачинитися в кімнаті з пляшкою казенної горілки й почати пити, закурюючи кожен великий ковток міцним тютюном, для Андрія Нечаєва було навіть новим досвідом. Він не знав, чи хотів його набути кров з носу. Просто не бачив іншого способу опанувати себе, упоратися із собою, своїми відчуттями.

Коли жадібно випив перший раз, хлюпнувши собі більш ніж на третину кухля, гостро, як ніколи захотів узяти табельний ТТ і, хай там що, піти й розстріляти майора Полиніна. Бачив лише в ньому джерело своїх бід. Та посидівши якийсь час, викуривши цигарку й уважно роздивляючись при цьому себе в дзеркало, а потім випивши ще, уже трохи менше, відмовився від задуму. Навіть уголос попросив вибачення в товариша майора. І чомусь у товариша Сталіна, чий портрет, вирізаний з довоєнного журналу, причепив під тарілкою репродуктора.

Ніхто не винен, що він, Нечаєв, такий невезучий.

Тут, у Луцьку, для нього почалася суцільна чорна смуга.

Інакше це не назвати. Адже це він, Андрій Нечаєв, вирахував у Марті Голоднюк ворожого агента. Далі він зумів установити її зв’язок із Максимом Коломійцем на прізвисько Східняк. Навмисне вирішив потягнути час, аби зібрати докази й усім довести, що не в тім’я битий. Потім дивом вирвався із засідки, урятував Клавдію, хай не відразу, але ж вивів її з лісу. Готувався отримати подяку й закріпити успіх, видавши Полініну розкриту ним агентурну мережу.

Але поки ховався в лісі, сидів у хаті з дірявим дахом та заспокоював налякану дружину майора, як міг, Полиніну пощастило. Інакше не назвеш випадок, коли Марта Голоднюк сама прийшла — ні, прибігла, припливла, чорт забирай! — до рук. Майор не робив нічого. Жодних комбінацій, жодної аналітики, думка зовсім не працювала.

Йому пощастило пожати лаври.

Нечаєву наче поробив хто дурним заздрісним оком.

Тільки напитися на самоті, без варіантів.

На ранок Нечаєву було погано, і не так мучило похмілля, як відчуття сорому за вчорашні думки. Ковтаючи чергову порцію, принципово не закусюючи, а закурюючи, він чим більше п’янів, тим детальніше вибудовував план жорстокої, страшної, багатоходової помсти Полиніну. Відправляючи себе в нокдаун останнім ковтком, капітан провалився в тяжкий сон із остаточним наміром убити майора, який украв у нього заслужену славу. Пригадав це, як прокинувся — і стало гидко від дитячих думок. Образився, мов піонер на товариша, котрого обрали прапороносцем, хоча він для того зовсім не придатний.

Крім того, жахливо нудило, та блювати не було чим. Трошки відпустило, коли місцева тітонька принесла свіжого вранішнього молока. Нечаєв домовився за якісь смішні гроші, які що далі, то частіше забував платити. Проте жіночка далі регулярно ставила глечик під двері, і капітан розумів: це такий невеличкий, дуже умовний хабар від населення. Російських військових, а тим більше — НКВС тут боялися, тож намагалися задобрити бодай у такий спосіб.

Ідіоти.

Невже вони не припускають, що в будь-який момент те нещасне молоко, як і все, що в них є, можна забрати задарма. Конфіскувати, причину знайти легко. Усі вони співчувають бандерівцям, просто не всіх виявили. Марту Голоднюк, наприклад, він розкусив. Але хіба нема гарантій, що ось ця молочниця не задобрює його, утираючись у довіру? Та прала, ця пригощає молоком… Одного разу сипоне туди якоїсь отрути, і все, на одного офіцера менше…

Вирішивши згодом перевірити жіночку ретельніше й переконатися, чи підведе його чуйка цього разу, Нечаєв таки випив молока. Попервах воно стало в горлі й думав — ось зараз вернеться назад, навіть ступив ближче до помийного відра. Обійшлося, далі жлуктив легше. Двічі передихаючи, упорався з літром, витер губи, аж потому заходився вмиватися й голитися. Дивно, приємно, але — відпустило. Бач, як діє місцеве молочко.

На службу прийшов без запізнень, намагаючись викинути з голови надумане вчора і заразом даючи собі слово більше так не напиватися. Записавши те, що сталося, собі в графу поразок, Нечаєв надалі вирішив швидше здобути якусь помітну перемогу. Інших способів, крім працювати й робити свою роботу добре, ще не придумали.

Оперативна нарада в Полиніна запам’яталася доповіддю Орлова, яка мимоволі засмутила Нечаєва. Виявляється, до особистої перемоги йому ще ой, як довго йти. Капітан рапортував про результат одного з етапів «Білої ночі», зокрема — про успішну реалізацію плану, який вів він особисто. Кілька тижнів тому після схвалення майором він провів комбінацію, складну в підготовці, але, як показав час, досить просту в реалізації.

Раніше в селі Ставчани виявили зв’язкових, які ймовірно мали контакти з групою Східняка. Це стало можливим, бо що далі, то більше місцевих розчаровувалися й переставали підтримувати упівців, міняючи корисну інформацію на лояльність з боку влади. Нечаєв тоді запропонував накрити кубло, та Орлов висміяв, а Полинін його підтримав. Натомість вирішили пошукати по довколишніх селах когось із родичів викритої Іванни Холодницької. В ідеалі — чоловіка призовного віку. В поле зору незабаром потрапив такий собі Мирон Чотар, його взяли разом з іншими, привели на мобілізаційний пункт, а потім Орлов особисто влаштував виставу, у фіналі якої технічно підвів до об’єкта одного з агентів, котрі свого часу, за німців, проявили себе в підпіллях Харківщини, Сумщини й Чернігівщини, скоюючи теракти в тилу. Досвідчений провокатор, який мав документи на ім’я Степана Цвяшка, мав підвести — і підвів! — розмову з Чотарем, аби той сам запропонував повторити спробу втечі. Після чого — потрапити в ставчанську криївку під опіку Холодницької, а далі — у ліс, до Східняка, було нескладно.

Якийсь час від агента нічого не чули, та напередодні він раптом через залишений наперед зв’язок дав про себе знати. Інформував: діє за планом, опинився поряд із Коломійцем, готує ліквідацію. Та водночас говорить про можливість узяти його живим. Відділ потріпали в боях, він значно порідшав. Треба об’єднуватися, виробляти нові стратегії. Для цього вже призначена таємна зустріч на Прокоповому хуторі завтра вночі.

Хто там із ким зустрічається… Хіба це має якесь значення.

Нечаєв не мав сумніву — Полинін скористається нагодою.

Захопити Східняка, зрадника, колишнього офіцера радянської міліції, навіть кандидата в члени партії. І потім показати це у звітах беззаперечним успіхом «Білої ночі». А з цим своїм дітищем майор дужне носився, то була його головна амбіція. Орлова призначили керівником операції на Прокоповому хуторі. Іншого Нечаєв не чекав.

Наостанок майор дав указівки по заручниках, яких далі тримали. Наказав відпустити, але дати двадцять чотири години на збори. Хай їдуть відбудовувати Донбас, робочі руки там будуть потрібні завжди. Почувши, що всі нарешті вільні, Нечаєв рушив до виходу першим, бо цього разу вмостився ближче до краю столу.

— Капітане, залишся, — почув за спиною.

Не відразу зрозумів, кого саме кличуть, повернувся.

— Нечаєв. — Майор говорив, водночас побіжно переглядаючи якісь документи.

— Так точно.

— От же ж заладив… — Тепер Полинін виглядав буркотливим дідусем. — Є до тебе окрема розмова. Чекай, зараз.

Склавши папери тоненькою стопочкою, він поклав їх у теку з блідо-коричневого картону, зашнурував, міцно затягнув. Робив це так, ніби показував Нечаєву або щось небачене, або — хитрий фокус. Заховавши в шухляду, замкнувши ключем, майор підкинув його на долоні, справді наслідуючи жести циркачів, запхав глибоко в кишеню галіфе, надів кашкет.

— Ходімо. На місце прийдемо — усе покажу.

Вони йшли пішки.

Місто зводилося наново, але поволі. Добра половина ще стояла в руїнах, хіба за цей час полонені німці та цивільні в’язні тюрем устигли розгребти гори завалів. Вони мали вигляд немов обчищені від землі та гілок пеньки старих дерев, стовбури яких звалив буревій. Дорогою вони не спілкувалися. Нечаєв кілька разів намагався заговорити до Полиніна, та майор відповідав коротко, занурений у власні думки. Капітан вирішив не смикати начальника, логічно припустивши: прийде час — про все дізнається, поки краще не турбувати.

Схоже, Полинін за півроку вивчив нове місце служби, бо рухався впевнено, час від часу завертаючи навпростець, крізь руїни, і зрізаючи таким чином шлях. Нарешті вийшли до місця, усуціль зруйнованого, яке навіть мирного теплого квітневого ранку виглядало мертвим. Хіба час від часу пробігали по своїх справах одинокі бездомні собаки.

— Оце в них тут ринкова площа, — мовив майор, тут же уточнивши: — Була. Єврейський район, німці зробили тут гетто.

Зі свого місця, далеко над руїнами, Нечаєв розгледів шпиль костелу.

— Он там синагога, — Полинін кивнув у протилежний бік. — Ну, не зовсім. Те, що від неї лишилося.

— Тут розстрілювали. — Капітан не питав, без того зрозуміло.

— Збираємо свідчення тих, хто вижив. Нічого, поступово всіх винних знайдемо. Будуть суди й смертні вироки. Обов’язково смертні.

— Фашистські поплічники, — кивнув Нечаєв.

— І вони, капітане, стріляли й мучили не лише єврейське населення. Співпраця з ворогом — поняття дуже широке. Ходім.

Полинін широкими кроками посунув углиб руїн. Нечаєв рушив за ним, і скоро обидва опинилися між залишків стін зруйнованих будинків. Тепер їх ніхто не міг побачити ззовні, і капітан невідь-чому уявив себе відрізаним від усього світу. Мертве місто поруч із живим.

Майор нарешті зупинився, поставив ноги на ширину плечей, мов збирався здавати норматив по стрільбі, заклав великі пальці за широкий пасок. Розпогоджувалося вже щодня, тож офіцери поскидали важкі на таку погоду шинелі.

— Поговорімо, капітане. Тут ніхто не заважатиме й не почує.

— А хто…

— Мовчати!

Полинін рявкнув, камінням пішла луна. Нечаєв від несподіванки здригнувся. Хоч ніби давно вже мусив звикнути до подібних манер.

— Мовчи, — повторив майор уже рівним голосом, і тон чим далі, тим більше не подобався Нечаєву. — Стій і слухай. Я питаю, ти відповідаєш. Отут той випадок, коли я готовий чути твоє «так точно», бо інші відповіді не влаштовують. Брехня твоя мене не цікавить, капітане. Зрозумів?

— Я не…

— ЗРОЗУМІВ?

— Так точно.

— Побачимо зараз. Питань насправді небагато. Ти розляпав стороннім, цивільним особам подробиці моєї «Білої ночі»?

— Та ви…

— Не зрозумів. Погано почув. Відповідь має бути одна: так точно.

— Тоді для чого ви питаєте? Ви ж не хочете мене слухати! Хто наклепав, звідки це все? Товаришу майор, я…

— Ти спав з моєю дружиною.

Прозвучало, мов плювок. І це було не питання.

Нечаєв завмер з розритим ротом.

— Повторити? Ти спав із Клавдією.

Земля хитнулася. Нічого подібного капітан не чекав. Усього, що завгодно, лиш не цього. Опанувати себе, отямитися, узяти себе в руки він не міг, надто зненацька його застали. Спершу намагався скласти в голові всі фрагменти, зрозуміти, звідки ноги ростуть. Аж раптом прозрів — і від того легше не стало.

— Дозвольте пояснити, товаришу майор, — вичавив Нечаєв.

— Я дозволяю тобі признатися в усьому, що ти наробив. Ми домовимося, що я зважаю на твоє офіцерське звання. Мусить існувати бодай якесь елементарне поняття про честь. Воно, поняття, вимагає від тебе всіляко дбати про жінку, до якої є сентименти. Не бійся. Я, — Полинін тицьнув себе пальцем у груди, — даю тобі слово офіцера. З Клавкою нічого поганого не станеться. Пальцем не зачеплю. Вона навіть не знатиме, що я дізнався. Боятися за неї не треба, відповідай за себе. Ти спав із нею?

— Ні. Ні! Ні!

— У лісі. Ніч, холодно, ви самі в якійсь халупі з пробитим дахом. Вас двоє. Жінка налякана, притискається до тебе. Ти готовий її заспокоїти й захистити. У якийсь момент вас обох нічого не стримує. Я давно не спав з нею. Признаюсь, як рідному. Ми ж тепер рідня, молочні брати.

— Усе не так!

— А як? Капітане, я все розумію. Після того ви лежите, розслаблені й стомлені. Не існує ні війни, ні бандитів, ні лісу, ні напіврозваленої хати. Тобі кортить похвалитися, ти щойно мав дружину свого начальника. Аби вивищитися, ти розказуєш їй про «Білу ніч».

— Так точно!

— О! Молодець!

— Не розумієте ви! Так, я розповів їй про ваш план! Тільки ж Клавдія… Артемівна ваша жінка! Вона не працює на ворога! Вона не викаже ваших планів! Тим більше, уже нічого не зупинити! Як, чому вона переповіла все це вам? Викрила мене, базікала, знахідку для шпигунів!

— Це порушення, Нечаєв, — сказав Полинін. — Доволі серйозне, хоча послужний список твій хороший. Людина надійна, офіцер із досвідом. Просто так, із доброго дива, по дружбі ти Клавдії виказати службову інформацію не міг. Чи, може, вона тебе сама просила? Провокувала?

— Аж ніяк!

— Отже, ініціатива твоя. Інакше я змушений буду заарештувати власну жінку. Треба ж знати, з якого дива вона веде подібні розмови з моїми підлеглими.

— Клавдія нічого поганого не робила! Ну, вийшло так, товаришу майор! Справді, я сам заговорив. Чорт смикнув за язик, та мусите врахувати обставини…

— А хто тобі сказав, що я їх не враховую? — Пальці майора розстебнули кобуру. — Ми повертаємося туди, звідки почали. Аби ворог підклав під тебе якусь блядину й вона загнала тебе на слизьке, уже б відповідав перед трибуналом. Вирок відомий, зрада Батьківщини. Але ж тут інша зрада, капітане. Тому трибунал теж інший. Мій особистий.

Неквапом витягнувши пістолет, Полинін великим пальцем скинув запобіжник.

— Ну…

— Що?..

— Свій виймай. Покажи, який він у тебе.

Капітан, досі не зрозумівши, яку гру грає Полинін, теж озброївся. Угадавши чекання майора, так само клацнув запобіжником.

— Тепер слухай. Тебе заманили сюди. Ти вирішив нікого не інформувати, бо давно хочеш зробити щось сам. Хіба я не знаю, не відчуваю? Бандерівське підпілля нав’язало тобі свою гру. Але ти, Нечаєв, її розкусив. Витяг зброю. Невчасно — тебе випередили.

Капітан ще ловив ротом повітря, а майор уже стріляв.

Два постріли в груди.

Коли капітан упав, так і не розтискаючи озброєну руку, неквапом підійшов, навис над ним, добив третім.

Потім витягнув із внутрішньої кишені недавно конфісковану бандерівську листівку, нахилився, акуратно засунув у порожню кобуру.

Розвернувся й пішов, не озираючись.

Совість зовсім не мучила.

4

Прокопів хутір, район Ківерців

Капітан Гліб Орлов з усіх можливих тактик майже завжди обирав найпростішу, а отже — найефективнішу.

Принаймні так він вважав, згадуючи фразу фельдмаршала Суворова про швидкість і натиск як запоруку перемоги. Орлов не читав теоретичних праць російського полководця, та й сам Суворов не був для нього кумиром. Капітан узагалі не визнавав авторитетів, за винятком хіба комуністичних лідерів на кшталт Леніна й Сталіна, не ставив під сумнів накази Берії чи своїх начальників, включно з Полиніним. Він виріс та пройшов непогану розбійницьку школу на вулицях і в підворіттях повоєнного Петрограда, потім, у колонії, зрозумів — міліція нічим не гірша, там служать такі самі вчорашні босяки. Згодом сам захотів перевестися в НКВС, і коли почалася війна з німцями, добровільно зголосився на диверсійну роботу в тилу. Орлову відразу дали групу, і за два наступних роки він довів: швидкість і натиск часом ефективніші й результативніші за чисельні оперативні комбінації. Ось і вся наука перемагати.

Даючи своїм підлеглим інструктажі, він частенько згадував приклад із недавнього минулого. Керівництво схвалило замах на бургомістра одного з галицьких містечок, який треба було обставити як справу рук українського підпілля. У відповідь німці напевне б провели в окрузі каральну акцію, і як не вичистили б звідти повстанців остаточно, то залякати мирне населення ніколи не зайве. Командир групи, якій доручили завдання, досить довго комбінував, обдумував, зважував, вираховував різні плани на різні випадки. Результат — він перемудрив сам себе і всю групу накрило гестапо, щойно вона пробралася на місце. Погіршило ситуацію те, що один із тих, кого німцям удалося захопити, не витримав тортур і виказав усі плани. Відтоді бургомістра охороняли як дуже важливу персону, і командування вже готове було скасувати операцію. Та Орлов викликався виправити ситуацію і, не довго думаючи, зі своєю групою увірвався в містечко серед ночі. Диверсанти були перевдягнені в німецьку форму, точно знали, куди треба йти й не бачили перед собою перешкод. Ніхто отямитися не зміг, як нападники закидали дім бургомістра гранатами, потім увірвалися всередину, добили всіх, хто так був, і вирвалися назад, утративши при відступі лише одного бійця, та й то випадково. Перевести на бандерівців усе ж не вдалося, бо німці вже знали, чиїх рук справа. Але яка різниця, коли завдання виконане ефективно, стрімко, зі швидкістю й натиском.

Орлов відточив цю лиш на перший погляд не важку науку філігранно. Коли почав служити на звільнених територіях, облави й акції залякування стали його стихією. Тож засідку на старому хуторі планував, як завжди, без надмірних фантазій, за знайомою схемою. Хіба для більшої певності, щоб заспокоїти Полиніна, узяв не один взвод автоматників, а два. Майор дуже переймався, щоб Східняк не вислизнув, бо тому постійно щастить. На що Орлов відрізав:

— Будьте спокійні, товаришу майор. Усе своє щастя він уже використав.

Діяти капітан планував дуже просто. Знаючи тактику ворога, передбачив — зберуться вночі, але раніше, поки видно, вишлють розвідку. Орлов не заважатиме перевірити, чи все спокійно, дозволить розвідникам піти. А потім, коли з’являться гості, віддасть наказ і стрімко замкне щільне кільце. У глибині душі йому самому кортіло взяти Коломійця, і як пощастить — застрелити на місці. Проте розумів прагнення Полиніна, тому на інструктажі роздав усім роздруковані фотографії, звелів уважно вивчити, запам’ятати й цього бандита брати живим.

— Забийте собі в довбешки — живим! — Для наочності Орлов постукав себе долонею по лобі. — Тут новачків нема. Ви всі знаєте, бандерівці — фанатики, не даються живими, стріляються. І якщо для того, щоб не дати йому застрелитися, треба буде підставити якимось чином себе, наказую так вчинити. Хто виживе, матиме особисто від мене подяку. Клопотатимусь про підвищення у званні. Медаль дадуть. Ну, прийом у товариша Сталіна не обіцяю. Але про кожного, хто покаже себе й допоможе затримати так званого командира Східняка, він знатиме. Це я вам обіцяю.

Звісно, він прибріхував і перебільшував свої можливості. Більшість бійців, включно зі старшим лейтенантом і двома старшими сержантами, це розуміли. Та все ж у кожного горіли очі, і кожен аж трусився, передчуваючи причетність до чогось особливого. Операція подавалася надзвичайно важливою, і Орлов підозрював: хоч один із воїнів та й думає — нині він здатен наблизити кінець війни ще на крок. Нехай. Великої шкоди від такої мотивованості капітан не бачив.

Вони не йшли через село, до якого прилягав Прокопів хутір. Навпаки, розробили маршрут, який дозволяв не світитися поблизу довколишніх населених пунктів. Розбивши всіх на відділення, Орлов наказав висуватися до місця тихо, обережно, з різних боків, та нічим себе не виявляти.

— Не важливо, хто кого першим побачить: ви випадкового свідка чи випадковий свідок — вас. Чоловік, жінка, дитина, старий, молодий — не думайте про це. Ліквідовувати на місці, по можливості — холодною зброєю, стріляти в крайньому випадку. Не починати бойових дій раніше, ніж злетить червона сигнальна ракета. І ще таке: серед бандитів буде наш агент. Коли все почнеться, мав би про себе подбати сам. Не подбає, нарветься випадково на кулю від нас, я особисто це вибачу. А з товаришем майором потім залагоджу все сам. Хай вас нічого не стримує. Ясно?

У відповідь прогриміло: «Так точно!» — і Орлов знав — то не уставна відповідь. Бійці, яких він водив уже скоро рік, виконували його накази без обговорень. За це капітан був спокійний. У нього без самодіяльності, самостійних рішень не заохочував. Хочеш швидкості й натиску як переможної стратегії — вимагай повної покори від підлеглих. І мав той випадок, коли їм це подобалося. Зручно, коли хтось думає й вирішує за тебе. Відповідальності нема. На цьому Гліб Орлов вигравав завжди — на небажанні підлеглих бодай за щось відповідати самим.

До квітневих сутінок оточили хутір — стару дерев’яну, криту соломою хату, ще цілу, але зі зруйнованою стайнею у дворі, розкиданою стодолою й абияк полагодженою огорожею. Тут досі мешкав дядько Прокіп, колись — господар, нині — злидень, у якого дружину накрило бомбою з літака, радянського чи німецького — без різниці, Орлов не зважав на таке дрібне. Старшого сина вбили поляки, молодший десь переховувався від мобілізації, донька ще до війни вчителювала, а потім її забрали німці, повезли на роботу. Поїзд із людьми пустили під укіс федорівці[19] ще влітку сорок третього. Чекали ешелон з військовою технікою, хтось переплутав чи взагалі дав не ту інформацію, але яка різниця, завдання ж виконане… Ніхто не заплакав. Відомості про старого Прокопа зібрали оперативно, бо той не ховався, далі жив собі відлюдно, прилаштувався сторожем у найближчому колгоспі.

Ще один прихований ворог.

Чорт із ним, ще скільки таких доведеться виявити.

Хутір узяли в кільце по периметру. Як і припускав Орлов, упівські розвідники виринули з лісу вже перед самим заходом сонця. Ніби з повітря з’явилися три тіні. Дві лишилися вартувати, уважаючи, що сховалися й ніхто їх не бачить, одна ковзнула всередину. За короткий час вояк повернувся, щось сказав двом іншим, ті розвернулися й знову розчинилися.

Орлов посміхнувся сам собі. Налаштував автомат, хоч знав — рано. Та свербіли руки, нічого не міг із собою вдіяти. А ще в таких випадках дуже кортіло курити. Не можна, і ось єдине, за що капітан не любив довго сидіти в засідках.

Він не стежив за часом. Знав — прийдуть ті, кого чекає, рано чи пізно. І дочекався: коли хутір й усе довкола щільно огорнула темрява, один за одним у двір почали проникати постаті, швидко перетинаючи його й зникаючи в хаті. Налічивши шістьох, Орлов вирішив ще трохи почекати, і не прогадав. Бо тепер уже з протилежного боку так само тихо просочилися ще четверо. Ще якийсь час намагався розгледіти вартових, та не побачив і, сам того не бажаючи, розчарувався.

От же ж вояки. Переговори ведуть, а сторожі не виставили. Думають, їх тут ніхто не шукатиме.

Перед тим, як дати сигнал, Орлов таки не стримався. Уже нема, чого боятися, зараз усе почнеться. Витягнув цигарку, клацнув запальничкою, прикурив. Зробив одну велику затяжку, потім посмакував удруге. Без жалю кинув великий недопалок під ноги.

Простягнув руку, не дивлячись, знаючи — ракетниця напоготові, і її вже вклали в долоню. Стиснув міцно. Підніс, направив у бік хутора, тримаючи під кутом. Червона ракета вилетіла з огидним шипінням, гайнула до зірок, осяявши собою хутір та показуючи напрям удару.

Солдати пішли всі разом, з усіх боків, синхронно, відсікаючи наперед усяку можливість прориву та втечі. Десь на протилежному боці командував старлей, якого теж тягнуло на подвиги. Орлов же тримався спокійно, як ретельний господар зі знайомою, звичною, марудною, але все одно улюбленою роботою. Відкинув ракетницю, перехопив автомат.

— Пішли, — сказав сам до себе.

Хто забіг до хати першим, скільки бійців — не придивлявся та не рахував. Бо не встиг пройти й трьох кроків уперед, як рвонуло.

Сильно, потужно, аж струснуло землю.

Стовп густого, червоного вогню здибився, разом освітлюючи все довкола. Відразу повалив дим, грянув ще один вибух, остаточно розвалюючи на друзки хату й усіх, хто був усередині й поруч, поспішаючи штурмувати.

А потім звідусіль заговорили автомати, захлопали одиночні постріли з гвинтівок і карабінів, бабахнуло кілька гранат. Завмерши, Гліб Орлов закрутив головою, одночасно водячи круг себе автоматним дулом. Він не знав, куди й у кого стріляти. Не розумів, звідки й коли на них встигли напасти, як підібралися, хто й де пропустив. Але одне вже було ясно: атакували з тилу, зі спини. Ті, кого думав оточити Орлов, самі вже оточили його солдатів.

Діда Прокопа вивели через криївку. Її на хуторі облаштували ще раніше, сховок підготували ґрунтовний, прорили підземний хід, який виводив на п’ятдесят метрів від хати, за стайню, під її прикриття. Довбуш до останнього не хотів пускати Коломійця, бо все могло зірватися в будь-який момент, і досить уже втрачати командирів. Те саме товк усезнаючий Грак, наполягаючи:

— Та москалі ж хоч як свого досягнуть, друже Східняк, коли ти, не дай Боже, там через власну дурість ляжеш.

— Не мороч голови, — відмахнуся Максим. — Як уже так брати, то коли б мене не вбили, буде вважатися, що совєти перемогли. Мудрий ти чоловік, але часом не збагну твоєї логіки.

— Кажу — берегтися треба, — буркнув той.

Але далі мовчав, знаючи — з хорунжим у більшості випадків сперечатися не має смислу. Єдине, чого домігся, так це наказу йти з ним до хати, щоб солдати побачили й переконалися: ось мишки прибігли, мишоловку треба закривати. А потім разом із вояками, що зіграли роль іншого відділу, який прийшов на таємні перемовини, вислизнули через підземний коридор.

Вибухівку взяли в одному з законсервованих недалеко схронів й начинили нею дідову хату, як висловився Довбуш, під саму зав’язку. Старий не шкодував, бо давно збирався пригадати совєтам усі гріхи й виставити рахунок. Однак життя не буде, розсудив по-філософськи, забрав лише старі родинні фотокартки та всі документи, які мав.

Операцію на хуторі Коломієць спланував сам. Уже коли вдалося розколоти Цвяшка, і той вичавлював із себе все, що знав, стукнуло скористатися його зв’язковими з НКВС та підкинути Полиніну ідею захопити командира живим. І хоч Довбуш, з яким вони все обговорювали, до останнього не був певен, що все вийде, Максим робив ставку на своє знання таких, як майор. Адже в його випадку йшлося не так про ліквідацію котрогось із упівських командирів, як про дещо особисте. Звісно, Коломієць ходив ногами по землі, тож не тішив себе марною надією якось запитати особисто в Полиніна, чого це той так затявся. Проте мав усі підстави припустити: маючи шанс захопити Східняка, майор ним скористається.

І вгадав. Повстанська засідка з’явилася поблизу Прокопового хутора раніше, ніж туди почали підтягуватися енкаведисти. Вистачило двох вояків у секреті, щоб пропустити повз себе солдатів, лишаючись при цьому непомітними. Далі починався найнебезпечніший, на Максимову думку, етап гри: Грак ще з двома вояками імітував розвідників, і в них були всі шанси нарватися. Хтозна, раптом не чекатимуть, хапатимуть всіх, кого побачать. Це була вірна смерть, але вже стільки разів вона дихала в лице, що ніхто над тим не замислювався, просто робили, що мусили.

Обійшлося. Коли група повернулася, Коломієць уже остаточно повірив у перемогу, і далі все пішло, як замислено. Повстанців хоч як було менше, та на їхньому боці грала несподіванка. Тож коли спрацювала «пекельна машинка», рознісши хату й усіх, хто в ній та поруч, Східняк перейшов у блискавичний наступ, не давши солдатам оговтатися. Вони стали живими мішенями в сполохах. Кількох Коломієць завалив відразу, майже впритул, захопився, не помітив, як кілька перейшли в контрнаступ. Міг стати для них такою самою зручною ціллю, та нагодився Грак, відсік вогнем. З усіх боків заливалися автомати, десь на протилежному боці, поряд із розваленою огорожею, почалася коротка й жорстка рукопашна.

— Прохід! Тримай прохід, тікають! — горлав Довбуш, виринаючи з диму й показуючи вільною від зброї рукою на гурт солдатів, які вже прорвалися до лісу.

— Хай, ну к чорту! Тікають — радій! — крикнув Максим у відповідь.

— Та не захоплюйся! Їх ще доста лишилося! — додав Грак. — Добре, що тікають, нам теж би відійти!

— Зараз! Чекай!

Розум кричав про Гракову правоту, але серце досі палало боєм. Помінявши спорожнілий диск, Максим повів перед собою поглядом, ураз угледів офіцера. Зачепив ще раніше, та потім якось утратив із виду. Тепер же той метався, намагаючись зупинити панічний відхід своїх солдатів, і крізь батальний шум до Коломійця долинуло:

— Назад! Стояти! Це наказ! До бою, до бою!

Кілька солдатів усе ж зупинилися, та зліва грянула довга черга, збиваючи одного. Решта кинулася під прикриття дерев, і офіцер в пориві безсилої люті не стримався, скинув свій автомат. Плюнув вогнем, розстрілюючи одного з утікачів на місці.

Уже не дивлячись ні на кого, Коломієць помчав до нього.

Йому вдалося подолати половину відстані, як офіцер помітив напад.

Почав стріляти з розвороту, крив віялом, і якби Максим не сіпнувся, не зашпортався й не впав, котрась із куль його б неодмінно зачепила.

Перекотившись на бік, швидко помінявши незручну позицію, він побачив у сполоху, як офіцер наступає, трохи зігнувшись, тримаючи автомат напереваги й теж не зважаючи ні на кого й ні на що.

Коломієць вистрілив лежачи, знизу вгору.

Черга зупинила капітана Гліба Орлова, ударна сила розвернула в русі. Він незграбно завалився, усе ще стріляючи — палець від больового шоку таки притиснув спуск.

А Максим, спираючись на автомат, підвівся й сів, якийсь час дивлячись перед собою, на збитого ворога. Навіть не відразу почув, як гукає Довбуш — справді треба було вже відходити.

5

Луцьк, міська лікарня, район залізничної станції

— Ти так і не пояснила, що сталося.

— Федю, ти чудово все розумієш.

— Я нічого не розумію, Клаво! Ти просто зібрала чемодан, попросила посадити тебе на поїзд до Москви!

— Бо я вже не можу тут лишатися! Буду терплячою дружиною й дочекаюся, поки тебе повернуть.

— Це через Нечаєва?

— До чого тут Нечаєв?

Полинін не стримався — схопив Клавдію за плечі, сильно стиснув, тряхнув. Вона подивилася на нього здивовано, та водночас погляд був новим. Майор не міг його прочитати, але не бачив у ньому того, що раніше, коли викрив її зраду. Так на нього дивилися допитувані: суміш страху, провини та мольби. Зараз дружина не відчувала нічого подібного. Він ніколи ще не бачив її такою рішучою — і водночас такою байдужою до нього. Клавдія випромінювала холод, на нього дивилася чужа людина, яка потрапила в його життя випадково, зрозуміла це й хоче чимшвидше забратися.

Але в усьому цьому майора найбільше турбувало, що не помічає її вини. Дружина не вміє грати. Отже, припущення про неї та Нечаєва могло бути… Ні! Він не міг помилитися ще й тут. Усе підказувало — здогад вірний, капітан отримав зароблене, Клавдію він укотре пробачив, тому совість не гризе зовсім.

— Так до чого тут той капітан? — повторив він.

— Пусти.

Полинін хотів, як колись, притиснути Клавдію міцніше до грудей, заспокоїти так, як їй би цього хотілося. Замість того розтиснув руки, навіть легенько відштовхнув її від себе.

— Клаво, ти права. Можливо, Нечаєв, тобто те, що з ним сталося, справді стосується того, що відбувається зараз. Складова, так би мовити. Усе одне до одного. Загинув Орлов, разом із ним полягло чимало наших людей. Ти б чула, як зі мною говорив Савченко![20] Я вже не кажу про Хрущова! Забудь про Москву, це буде ще не скоро, якщо взагалі буде! Мене можуть перевести з Луцька кудись нижче, на посаду, яка нічого не важить! І в такий момент ти мене залишаєш! Мені потрібна ти, треба твоя підтримка, Клаво!

Вона, ніби майор щойно розпинався перед кимось іншим, підійшла до дзеркала, спокійно наділа берет, поправила волосся.

— Краща підтримка — коли не заважають, — говорила, стоячи до нього спиною, дивлячись через люстро. — Згадай, на мене зовсім недавно напали. Ти нервував, я поставила тебе під удар. Тут, Федю, я твоє вразливе місце. Нехай твої труднощі швидше минуть. Ти ще зможеш усе виправити, такими офіцерами не розкидаються.

— Твою прачку я перевів у лікарню, — бовкнув Полинін, сам не знаючи для чого. — Не знаю, про що ти з нею тоді говорила. Але незабаром Марта погодилася на співпрацю. Переконала.

— Я ні в чому її не переконувала, — зітхнула Клавдія. — Навпаки, просила тебе поставитися до неї якось м’якше.

— Ще раз: тепер твоя Голоднюк у лікарні.

— Ти не думав, що дівчина просто рятує життя? Не знаю, яка тобі від неї користь і скільки вона знає. Вона зате має хоч невелику можливість лікуватися.

— Якщо не працюватиме — повернеться в камеру!

Вигукнув різко — пошкодував. На лице Клавдії набігла тінь, вона стиснула зуби ниткою, мовила сухо:

— У тебе служба, Федоре. Не мені тобі вказувати. Роби як знаєш і вважаєш за потрібне. А я вважаю за потрібне повернутися додому.

Полинін закурив, бо не мав, що сказати.

Виглядало не зовсім правильним, але Марта Голоднюк виявилася тією останньою соломинкою, за яку хапаються потопельники. Стріляючи в Нечаєва в нападі ревнощів, які домішалися до його загальної неприязні до капітана-вискочки, Полинін ще не розумів — мимоволі пальнув у себе. Адже не міг собі тоді уявити, що вже послав Орлова в пастку. І бандерівці мов прокинулися, активно поширюють листівку, де вихваляються акцією відплати на проклятому Прокоповому хуторі.

Готуючи операцію, майор спирався на дані свого агента, якого під іменем Степана Цвяшка вдалося підвести до Східняка. Складна оперативна комбінація проводилася в рамках «Білої ночі». Його дітища, яким майор дуже пишався і про яке розводився в усіх своїх рапортах. Хтозна, виявився Цвяшко провокатором чи його змусили говорити. Відтепер це не має жодного значення. Бо «Біла ніч» у світлі останніх подій себе повністю дискредитувала.

— У тебе, блядь, бандерівці під носом! — вичитував Савченко, аж тремтіла ебонітова телефонна трубка. — Офіцерів держбезпеки вбивають просто серед білого дня! Я бачив послужний список капітана Нечаєва! Яких людей у тилу втрачаємо! Про Орлова я взагалі мовчу!

Крім того Полиніну згадали ліквідацію Голяка в лікарні, теж, можна сказати, серед білого дня, ще й напад на Клавдію. Зовсім, мовляв, не контролює свою територію, якщо вже власну жінку не годен вберегти, замість того грається в якісь операції з красивими назвами.

— «Біла ніч» у нього! Гляди, Полинін, накличеш собі чорних днів! Та чого — уже накликав!

Список провалів ріс на очах, і майор уявив відповідно складений Савченком рапорт на столі в Берії. Кінець кар’єри, ніде правди діти. Доведеться визнати це, починати на рівному місці. На нього радо повісять усі гучні провали НКВС на всій території Волині. Успіхи є, кому приписувати. Полинін знав, де і з ким працює. Ілюзіями себе не тішив.

У цій ситуації раптова згода Марти Голоднюк дала сигнал надії. Дівчина може багато знати. Судячи з того, що кинулася рятувати перевдягненого бандерівця на станції й, напевне, не раз і не два переховувала в себе інших, людина в їхньому підпіллі не остання. І хоч у них сувора конспірація, групи розбиті на трійки й один гурт може не знати інших, — усе ж надія жевріла.

Адже Полинін встиг ужити заходів, аби причину затримання Марти широко не розголошували. Конфлікт з патрулем біля вокзалу — таке часто буває. Посидить у камері, охолоне. Поб’ють, не без того. Але ж через таке проходять усі, бо треба розуміти — кожного місцевого перевіряють, чи не пов’язаний із бандитами. Не дивляться, мужик чи баба. Робота така. Служба. Тому Полинін вирішив поки не підсаджувати до Марти агентів. Вона вибовкала той раз важливу інформацію без задньої думки. Своїх не назвала, та повірила, бо почула пароль. Була дуже слабкою, щоб опиратися бажанню переказати почуте випадково, сказане на емоціях, але дуже важливе. Тепер уже дала згоду свідомо, лиш попросилася в лікарню. І на це Полинін пішов. Навпаки, так було краще. Потримали дівку в камері, розібралися, випустили, ще й лікуватися поклали. Влада сувора, пильна — і справедлива, гуманна.

Майор мав небагато часу для власної реабілітації. Та все одно — цей час у нього був. Останній шанс. Треба активізувати нового агента, нехай почне свідчення. Полинін виявить підпільну мережу. Керівництво затримає його в Луцьку.

А Клавдія… Справді, нехай перепочине. Може, вона права, і тут, де на кожному кроці слід озиратися, їй поки не місце. Нехай побуде в глибшому тилу. Розв’яже руки, адже зараз чоловікові, як ніколи, буде не до неї. Проводжав її на станцію вже зовсім спокійним. Навіть викинув із голови історію з Нечаєвим. Прямо питати, чи було щось, не збирався. Хай було, хай він хоч тут не помиляється. Дозволить собі знову зрозуміти й пробачити дружину.

Заніс чемодан у вагон, допоміг влаштуватися зручніше. Хотів поцілувати, прощаючись, та Клавдія лиш холодно торкнулася губами поголеної щоки. Коли вийшов на перон, думав — вона підійде до вікна, попрощається, махне рукою. Та замість неї у вікні виріс міцний опецькуватий підполковник, перед тим вантажив кілька великих валіз. Щось вивозив.

Потяг нарешті рушив. Проводжаючи його поглядом, Федір Полинін викурив цигарку. А потім повернувся й пружним кроком рушив назад, до нового службового автомобіля з новим водієм. Розминувся зі старшим лейтенантом, який віддав честь. Козирнув у відповідь. Майнуло — десь бачив, щось знайоме. Та потім викинув із голови. У місті багато офіцерів, так чи інакше міг десь когось бачити.

Форму старшого лейтенанта Максим Коломієць наказав зняти з убитого на Прокоповому хуторі.

Документів не було ні в кого з тих, хто залишився на полі бою мертвими. Зрозуміло, вони завжди залишають їх, коли йдуть на операцію. Але маючи досвід, Східняк не заважав своїм роззувати вбитих, бо вояки потерпали від браку цілого взуття. Форму ж придивився собі чи комусь іншому, кому випаде найближчим часом здійснювати відплатні акції. Дієвість такого маскараду перевірена багато разів.

З Ківерцівського лісу забралися ще до ранку, бо після такого залишатися тут було вже небезпечно — карателі можуть кинути й напевне кинуть на зачищення території значно більші сили. Можна чекати навіть військових підрозділів, з танками й мінометами, з них станеться. Годилося трохи перечекати, хоч кожен розумів — до перемоги ще дуже далеко, і вже почалося перегрупування, зміна форм боротьби. Та передихнути все ж треба, утома стисла й не відпускала.

За дві доби Довбуш, який налагоджував розвідку, раптом приніс з Луцька переданий зв’язковим грипс. Марта Голоднюк знайшла спосіб вибратися з тюрми до лікарні, дала про себе знати через одну з тамтешніх санітарок, котра була резервним каналом зв’язку й без нагальних потреб її не смикали. Це через неї не так давно Грак довідався, де шукати зрадника Голяка.

І ось тепер Марта.

Коломієць спробував уявити, на що сподівалася дівчина, ідучи на такий ризикований крок. У тому, що не веде чужу гру, тільки свою, сумнівів не мав. Звісно, якби на його місці був хтось інший, скажімо Данило Червоний, — уже б сумнівався. Мудро робив би, перевіряти треба, навіть найнадійніші дають слабину. Та все ж Максим був більш ніж упевнений: вона знайшла спосіб обдурити Полиніна.

Судячи з усього, майору нині непереливки. Міг схопитися за найменший шанс виправити становище, повірив, прийняв усе. А всі сумніви переважувало те, що Марта дала зв’язковій пароль, який був у неї для нього, хорунжого Східняка. Чи знала, де його шукати, чи, швидше за все, просто сподівалася в такий спосіб хоч якось дати йому про себе знати.

Коломієць заборгував. Тому вже наступного дня у вагон поїзда, який зупинився на станції Ковель, заскочив веселий старший лейтенант, який пригощав усіх довкола «Казбеком», сипав анекдотами й травив байки про свої любовні пригоди з телефоністками. Поруч примостилися двоє цивільних, місцевих, що попросилися під’їхати до Луцька, бо строге начальство послало у відрядження, а ловити, на чому їхати, довго. Старлей, хоч сам щойно підсів, погарикався, вициганив у старшого пляшку самогонки, яку дорогою дружно розпили й вийшло хіба губи помазати, і обоє сміялися з його теревенів найголосніше. Довбуш, щоправда, більше мовчав. Говорив Грак, у того язик підвішений.

Зі станції до лікарні йшли пішки, трималися окремо, але рухалися паралельно. Коломієць не мав при собі документи, якими дуже ризикував — підробку виявить перша ж, хай і побіжна перевірка. Та зовсім без паперів виходити на можна, тож він вирішив покластися на удачу. Поки вона йому не зраджувала, ніхто офіцера не зупиняв.

Лікарню не охороняли, як і минулого разу. Довбуш лишився ззовні, Грак зайшов на розвідку. Коломієць тим часом вирішив почистити чоботи, спокусившись на заклик хлопчини-чистильника. Мав при собі рублі, хотів дати малому, не рахуючи, та вчасно стримався — щедрість не була чеснотою радянських офіцерів. Добре, якщо не вдарять. Поки чистильник порався, Грак вийшов, перейшов вулицю, щось сказав на ходу Довбушу. Той кивнув, подав Східнякові не помітний іншим знак.

Пора.

Недбало кинувши малому купюру, Коломієць поправив кобуру на боці й посунув назустріч Гракові. Порівнявшись, дав йому, перехожому, прикурити, підніс вогню.

— Що там?

— Явно не охороняють. Але поруч санітари крутяться, двійко. На писках усе пише, — кинув той.

— Тихо вийдемо?

— Хтозна. Але треба. Бо, як того разу, не буде. У палаті вона не сама.

— Ясно, її окремо не триматимуть. Не буде ж майор нового агента отак відразу світити.

— Марті рухатися вільно в межах лікарні. Певне, що очі приставлені.

— Нехай. Не перегравати ж назад.

— Та де перегравати… Може, добре, що все отак складається. Ніхто вдруге нас там не чекає.

Коломієць підкинув запальничку на долоні.

— Там вікна в палаті — куди виходять?

— У двір… наче. На господарський.

— Зможеш туди пройти, підстрахувати?

— Хіба хочеш — мусиш.

Кивнувши, Максим рушив далі, не маючи конкретного плану — лиш згадував, як виглядає лікарня зсередини.

Зайшов.

Знову занурився в знайому вже суміш лікарняних запахів. На чоловіка у формі з відзнаками НКВС косували, та намагалися не привертати до себе увагу. Зазирати в жіночі палати — нарватися на крики й протести, та все ж офіцери держбезпеки мали й такі неписані права. Шукав недовго, блукати тут особливо не було, де.

На першому поверсі її точно нема, бо ходяча. Напевне триматимуть десь вище.

Другий поверх.

Визначив, де жіноче крило.

Ось — двері в палату прочинені.

Коломієць став у проймі.

Марта саме сиділа на койці, говорила щось до сусідки. Ніби відчувши, повернула голову.

Впізнала.

Максим ковзнув поглядом по коридору. Справді, ось один санітар, підозрілий. Зустрів його погляд, відвернувся, постояв, кудись швидко пішов. З протилежного боку вже приглядався другий. Та жоден із них не поспішав гукати незнайомого старлея.

Часу мало все одно, уже побігли доповідати. Адже не чекали сторонніх, не попереджені.

— День добрий! — мовив голосно, російською, ступаючи всередину й козиряючи. — Здравія бажаю, дівчата.

— Ой, а до кого це такий пан офіцер вступив! — почулося з протилежного кутка.

Коломієць навіть не глянув у той бік.

— Хто тут Голоднюк Марта?

— Я. — Вона підвелася, поправляючи поли старого драного халатика. — Ви хто? Що таке? Мене майор Полинін…

— Спокійно, усе гаразд. Треба дещо перевірити, є кілька питань по вашій справі.

— Але…

— Лікар усе знає. Я вийду, ви вдягайтеся. Не в цьому ж підете, — кивнув на халат.

Марта легко зіграла подив, кивнула.

Коломієць вийшов, лишив двері прочиненими.

Обидва санітари вже товклися поруч, дивилися на нього, не криючись, про щось тихо говорили.

— Усе.

Марта стояла біля дверей, уже вдягнена у своє. У те, в чому проводжала їх із Граком, — сукня, жакет, грубі панчохи, туфлі.

— Чудово.

Він вирішив не критися — підійшов до вікна, угледів у дворі Грака, потягнув на себе стулку, розчахнув.

Мешканки палати стежили за його діями з неприхованою цікавістю. Хтось навіть підвівся. Максим мовчки кивнув, Марта не перепитувала — миттю сіла на підвіконня, перекинула ноги назовні. Стрибнула вниз сама.

— Конспірація, — сказав Коломієць, підморгнувши жіночкам.

А потім вийшов у коридор, щільно причинивши за собою двері.

Пройшов до виходу повз санітарів, які далі нічого не розуміли — адже офіцер заходив сам і вийшов один. За кілька хвилин до них дійде, почнеться тривога, і затримуватися тут більше не можна було ані на мить.

Вийшов на вулицю.

Побачив Грака з Мартою — ті саме виходили з-за двору, пропустивши завантаженого дворами воза. Довбуш теж помітив усю компанію, про всяк випадок приготувався.

Патруль.

Поки нічого не знає, але все може бути.

— Служиві! — покликав голосно Коломієць, привертаючи увагу до себе. — Вогню не буде? Моя «катюша» стерлася зовсім.

Патруль зупинився, старший почав ритися в кишенях.

Грак провів Марту в них за спинами, обоє швидко завернули за найближчий ріг.

Довбуш затримався — чекав, як розв’яжеться Коломієць.

— Дякую, — сказав той, підкуривши.

На поріг лікарні вибігли санітари.

— На здоров’я, — мовив старший.

— А гляньте, чогось он там метушня.

Повз них проїхала «емка», зупинилася, скреготнувши гальмами.

Того, хто з неї вискочив, Коломієць, здається, бачив сьогодні на станції. У нього була непогана зорова пам’ять.

— Та щось знову в Полиніна не клеїться.

— У кого?

— Ви що, товаришу старший лейтенант, майора Полиніна не впізнали?

— Тьфу, точно. Око замилилося.

Санітари стояли перед майором, емоційно махали руками.

— Щасливо залишатися.

Хорунжий Східняк козирнув на прощання, повернувся, рушив у той бік, куди вже раніше йшли Грак із урятованою Мартою й куди тепер паралельним курсом рухався Довбуш.

Пірнув за ріг. І зник із виду.

Київ,

квітень — червень 2017 року.

Від автора

Книга, яку ви щойно прочитали, — заключна частина «повстанської» трилогії.

Форма гостросюжетного історико-пригодницького роману дозволила розказати про період прямого протистояння українських повстанців різним окупаційним режимам під час Другої світової. Боротьба була драматичною, часто повстанці воювали відразу на кілька фронтів, і після офіційного завершення війни та нового розподілу Європи між державами-переможцями Україна опинилася у сфері радянського впливу. Залишившись фактично без союзників, повстанці ще на півтора десятка років продовжили збройну боротьбу, тепер уже в підпіллі. А ті, хто за вироками радянських судів потрапляв у концтабори, не здавалися й там. Історія свідчить: саме полонені українці підірвали зсередини сталінську каральну систему, піднімаючи повстання за повстанням і врешті-решт зруйнувавши ГУЛАГ — монстра, який до того чверть століття здавався непереможним і стояв монолітом.

Про боротьбу за волю в таборах нагадав роман «Червоний», який сьогодні витримує вже сьоме видання. Його мотиви лягли в основу однойменного фільму режисера Зази Буадзе, і далі цей персонаж зажив своїм окремим життям. З’являється він і у двох романах «повстанської» трилогії. Хоч хорунжий Данило Червоний на псевдо Остап і не є тут головним героєм, його поява цілком обґрунтована.

Уже відомий та, хочу вірити, улюблений герой циклу Максим Коломієць, знаний як Східняк, — людина на Волині чужа. Він опинився в лавах УПА не так у силу історичних подій (хоч факти активної участі уродженців східних, північних, південних і центральних регіонів України у визвольних змаганнях відомі), як волею автора. Такий персонаж дозволив глянути на події, і досі не завжди зрозумілі частині українців, стороннім та неупередженим поглядом. Коломієць проходить шлях від людини, котра має для радянської влади в кишені дулю, до воїна, що тримає в руках зброю та готовий застосувати її проти ворогів своєї країни, хай би ким вони були.

Натомість Данило Червоний — особистість, яка борцем народилася і яку не треба було формувати. Такого персонажа вимагала логіка оповіді, і було б помилкою та недалекоглядністю автора вигадувати когось схожого, а не залучити до боротьби Остапа. Тим більше, цей персонаж має десятки тисяч прихильників і, нагадаю, уже втілений на екрані чудовим актором Миколою Березою. Тепер він — обличчя всього «повстанського циклу».

Чеснота Червоного в тому, що він, будучи героєм, готовим померти, але не здатися, при цьому є живою людиною. Це означає: він може помилятися, робити не завжди правильні висновки, при цьому готовий відповідати за власні слова й учинки. На його фоні «східняк» Коломієць мусив виглядати трошки хитрішим, часом — поміркованішим, дозволяти собі роздуми, рефлексії, певну обережність там, де Остап готовий одразу кинутися в бій. Так ці двоє дозволяють уявити об’ємний портрет українського повстанця, котрий не знає маленьких перемог, бо кожна така — велика. А поразку сприймають лише як тимчасово програну битву.

Ось у чому цінність пригодницьких романів: вони налаштовують своїх постійних шанувальників лише на перемоги й здобутки. Що більша аудиторія, що ширшим буде коло читачів пригодницьких романів, як оцей, який ви тримаєте в руках, що більше глядачів подивиться «Червоного» та подібних стрічок, то швидше Україна здобуде одну з головних перемог: об’єднається довкола єдиної ідеї та зрозуміє, хто вони, справжні герої.

Тому хочу традиційно подякувати тим, без кого ані цей роман, ані інші твори «повстанського» циклу не відбулися б так, як це потрібно і правильно:

— Іванові Патриляку, доктору історичних наук, професору й давньому знайомому, який благословив спершу Данила Червоного, а потім — Максима Коломійця, витрачаючи час та проявляючи терпіння;

— Олександру Пагірі, історику, який повірив і пристав на пропозицію стати одним із перших читачів «Білої ночі» та допомогти узгодити авторську фантазію і закони пригодницького жанру з історичною правдою;

— Софії Філоненко, доктору філологічних наук, професору, досліднику жанрової літератури й незмінному читачеві сирих рукописів, — без неї текст ряснів би прикрими помилками, а жіночі персонажі не були б подані так об’ємно й природно;

— Василеві Рябчуку, головному редактору «Еспресо-ТБ», лучанину та знавцю географії рідного міста, — його поради допомогли героям і читачам краще орієнтуватися в Луцьку;

— Андрієві Криштальському, колезі, волиняку, автору пригодницьких романів на подібну тематику, — його підказки дозволили автору виглядати краще в очах фахових істориків;

— Миколі Березі, актору, — за образ Данила Червоного.

Також традиційно подаю перелік літератури, яка давала інформацію для роздумів і підказки для сюжетних ходів та стратегії оповіді:

— Іван Патриляк. Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939–1960 рр. — Львів: «Часопис», 2012;

— Володимир В’ятрович. За лаштунками «Волині-43» — Харків: «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016;

— Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства. Збірник наукових праць / Під редакцією Гелінади Грінченко, Катерини Кобченко та Оксани Кісь. — Київ, 2015;

— Український визвольний рух. Науковий збірник № 4. — Львів: МС, 2005;

— Український визвольний рух. Науковий збірник № 12. — Львів: МС, 2008;

— Український визвольний рух. Науковий збірник № 14. — Львів: МС, 2010;

— Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. — Київ: «Наукова думка», 2005;

— Літопис УПА. Том 8. — Львів, Благодійний Громадський Фонд «Літопис УПА» ім. Володимира Макара, 2006;

— Літопис УПА. Том 11. — Львів, Благодійний Громадський Фонд «Літопис УПА» ім. Володимира Макара, 2007.

До нових зустрічей з іншими героями!

Київ,

16 червня 2017 року

1

Умовна демаркаційна лінія, запропонована міністром закордонних справ Великої Британії Джорджем Керзоном під час польсько-радянської війни 1920–1921 років як можливий кордон між більшовицькою Росією і щойно відновленою Другою Річчю Посполитою. Остаточно затверджена в статусі кордону між СРСР та Польщею в серпні 1945 року. (Тут і далі прим. авт.)

(обратно)

2

Лютий — березень 1944 року.

(обратно)

3

Докладніше про це — у першій частині трилогії, романі «Чорний ліс».

(обратно)

4

23 червня 1941 року органи НКВС розстріляли більшу частину в’язнів луцької тюрми, облаштованої на території колишнього Окольного замку. Розстрілювати наказали навіть тих, стосовно кого лише розпочали слідчі дії. Страчували переважно «політичних», засуджених за незначні кримінальні злочини напередодні відпустили. Загальна кількість жертв — 2000 осіб.

(обратно)

5

Ідеться про постанови ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У, ухвалені на початку 1945 року, у яких ішлося про активізацію антиповстанської боротьби на всій території Західної України. На її виконання з 10 по 31 січня радянські військові підрозділи почали операцію, відому як перша «Велика блокада».

(обратно)

6

Ягеллонська — центральна вулиця Луцька, від 1939 року перейменована на вулицю імені Сталіна. Стара назва поверталася під час німецької окупації, з приходом радянської влади повернули й «актуальну» назву. На момент дії роману неофіційно називалася Ягеллонською. Тепер — імені Лесі Українки. Гнідава — на момент оповіді село в південній частині Луцька, частина якого приєднана до міста. Тепер — житловий район.

(обратно)

7

Радянсько-фінська війна (30 листопада 1939 — 13 березня 1940), акт збройної агресії СРСР проти Фінляндії. Викликана відмовою Фінляндії змінити власний державний кордон і передати СРСР військову базу Ханко в Карелії. У радянській пропаганді називалася «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». Завершилася мирним договором після згоди Фінляндії віддати агресору частину своєї території.

(обратно)

8

Радянська пропаганда називала окупацію всієї Західної України у вересні 1939 року «звільненням братнього українського народу від польського панування».

(обратно)

9

19 вересня 1939 року.

(обратно)

10

17 вересня 1939 року Народний комісар закордонних справ СРСР Молотов вручив польському послу Гржибовському ноту, якою Польщу повідомляли про початок радянського військового вторгнення з метою захистити «братніх українців та білорусів».

(обратно)

11

Люшков, Генріх Самійлович (1900–1945), народився в Одесі, з 1917 року — член РСДРП(б), потім — політрук, від початку 1930-х — таємний агент НКВС, займався промисловим шпигунством. 1938 року під час «великих чисток», уже будучи комісаром держбезпеки, здався японцям. У січні 1939 року Люшкову приписали організацію замаху на Сталіна в санаторії в Мацесті. Його нібито мали вчинити білогвардійські диверсанти, пробравшись до ванної кімнати санаторію водостоком.

(обратно)

12

Ідеться про розподіл Польщі за пактом Молотова — Ріббентропа 1939 року, коли Галичина, Волинь і Буковина ввійшли до складу СРСР.

(обратно)

13

Докладніше про це — у другому романі трилогії, «Багряний рейд».

(обратно)

14

Центральний керівний орган УПА, якому підпорядковувалися три оперативні групи — УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Південь.

(обратно)

15

Хата, зазвичай у селі, з обладнаним сховком для повстанців. Використовувалась як перевалочна база, де підпільники під час переходів із місця на місце могли отримати одяг, харчі, документи. Інформацію про наявність домівок у тому чи іншому населеному пункті, включно з великими містами, передавали через зв’язкових.

(обратно)

16

Наперед підготоване місце для зберігання документів. Почали використовуватися частіше після того, як естафетний зв’язок став небезпечний. Місця їх розташування знало обмежене коло осіб, організаційні керівники повідомляли про них лише командирам.

(обратно)

17

Тут: віз, запряжений конем.

(обратно)

18

Урочище на межі Турійського й Володимир-Волинського районів Волинської області. Місце розташування однієї з перших баз УПА, вважається місцем зародження армії.

(обратно)

19

Бійці партизанського з’єднання під командуванням генерал-майора НКВС Олексія Федорова (1901–1989), яке 1943 року за наказом керівництва НКВС перемістилося на Волинь, де проводили військові операції проти УПА й тероризували місцеве українське населення.

(обратно)

20

Савченко, Сергій Романович (1904–1966) — співробітник радянських спецслужб, з 1943 по 1949 рік очолював службу держбезпеки УРСР, причетний до репресій проти учасників українського визвольного руху.

(обратно)

Оглавление

Під покровом таємної війни

Частина перша Мобілізація

Частина друга Кульове поранення

Частина третя Клавдія

Частина четверта Ліквідація

Від автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg