«У павутинні спокус»

У павутинні спокус (epub) - У павутинні спокус 310K (скачать epub) - Михаил Николаевич Базар

Михайло БАЗАР

У ПАВУТИННІ СПОКУС

Роман, повість, новели

Дрогобич

По́світ

2010

1

УДК 821.161.2

ББК 84(4укр)

Б 17

Б 17

Базар М.М. У павутинні спокус. – Дрогобич:

По́світ, 2010. – 256 с.

Чари кохання, насолода і розчарування подружнього жит-

тя, зрада – про все це у черговій книзі “У павутинні спокус”

відомого українського письменника Михайла Базара.

Герої роману, повісті, новел – наші сучасники з усіма свої-

ми чеснотами і хибами, які живуть і працюють поруч з нами.

закохуються, часто піддаючись різним життєвим випробу-

ванням, інколи – блудливим спокусам, та врешті-решт зна-

ходять своє місце в житті.

Автор змальовує складність людських взаємин, прагнен-

ня героїв досягти моральної досконалості.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-2248-38-8 ББК 84(4укр)

© Базар М., 2010

ISBN 978-966-2248-38-8

© По́світ, 2010

2

У ПАВУТИННІ СПОКУС

Баламуте, вийди з хати,

Хочеш мене закохати?

Закохати та й забути.

Всі ви, хлопці, баламути.

(З народної пісні)

Ще завидна вітер порозганяв пошматовані снігові

хмари, і небо заясніло на гарну погоду. Увечері

вдарив легкий морозець, одягнувши дерева в срібний іній. У

маленькому приватному кафе «Гаївка» група лікарів місцевої

лікарні зустрічала Новий 2001 рік. Була ялинка, жарти, сміх.

Довго тривали веселі розмови, виголошувались тости. Хтось

із присутніх згадав, що настає не тільки звичайний Новий

рік, але й злам століть і тисячоліть.

Злам тисячоліть, століть… За легендою, на зламі пер-

шого тисячоліття багато хто із забобонних людей думав про

кінець світу. З’їжджалися європейські монархи один до од-

ного, щоб перед кончиною добре кілька днів повеселитися.

Лилось вино і гульбища тривали кілька днів, але кінець світу

не настав. Кажуть, що потім обдурені монархи скарали ба-

гатьох лжевіщунів на смерть, ще інших помістили надовго в

темниці.

Згадав цю легенду Роман у новорічний ранок, опинив-

шись на лікарняному ліжку з приводу харчового отруєння.

У палаті їх двоє: Роман Колодій – завідувач пологовим від-

діленням і невропатолог Іван Климчук. Обидва лежали під

крапельницями. Цього вечора, як їм здалося, трохи «пере-

дозували».

– Мабуть, скуштували фальсифікованої горілки? – каже

Роман.

– Але й інші частувались тими ж напоями – і їм ні-

чого?

– Все залежить від організму, – почав розмірковувати

Роман. – Видно дався взнаки мій затаєний гастрит. Здавало-

ся, позбувся його назавжди. Ага, хвороба лише затаїлася на

якийсь час і нині дала про себе знати.

Іван слухав сусіда недбало, скаржився на біль у животі,

мав позиви на блювоту, зблід, а лоб покрився крапельками

3

поту. Він витирав його рушником і щораз заглядав у люстер-

ко на свій сухий язик.

Прийшла Галина Павлівна, їхній лікуючий лікар, приві-

талась і почала оглядати кожного. Сіла біля Івана. Той скри-

вився від болю в животі. Іван блідий, очі посоловіли, язик

шерсткий, сухий, а при пальпації живота виникає біль.

– Тут явно постраждала підшлункова залоза, – сказала

Галина Павлівна. – Та й аналізи крові підтверджують. Поста-

вимо ще кілька крапельниць – і стане легше

Якраз прийшла палатна медична сестра і почала під-

ключати систему до вени.

Роман трохи очуняв, лише зігнув тіло аж до колін, бо в

такій позі менше болів шлунок.

– То моя стара хвороба дала про себе знати, – каже Роман

до лікарки. – Маю проблему зі шлунком ще зі студентських

років. Тоді харчувався як попало, мав звичку їсти похапцем,

завжди кудись поспішав: то на партійні збори, то на занят-

тя, то на науковий гурток, і так щодня. Дбав про навчання,

тягнув на «червоний диплом», а тепер незначна погрішність

у дієті викликає загострення хвороби.

– Ось бачиш, знаєш своє слабке місце, то чи варто було

пити горілку? – каже Галина Павлівна. – Адже нині полови-

на алкогольних напоїв фальсифіковані. Добре, що хоч вчас-

но промили шлунки, а то могло б бути гірше. Не хвилюйтесь,

хлопці, до весілля все минеться.

– Я теж так думаю, – повеселів Роман.

– Варто тобі зробити фіброгастроскопію.

– О, ні, ні! То не для мене. Якось мені проводили цю про-

цедуру, то я кілька днів опісля мучився, думав, що стравохід

пошкодили, не міг довго навіть рідину ковтати.

– Ну, що ж, почекаємо. Приймеш курс лікування, побу-

деш якийсь час на дієті – і все минеться.

Пацієнти зі своєю лікаркою на «ти». З нею вони – майже

ровесники. Галина Павлівна трохи старша від Романа. При-

йшла працювати сюди відразу після закінчення інституту, а

Роман у цій лікарні третій рік. Відразу назначили його заві-

дувачем пологового відділення.

Іван тут недавно став працювати. Прибув сюди із курорт-

ної поліклініки. Живе в готелі, бо квартири ще не знайшов, а

купити немає за що.

4

Галина Павлівна ще трохи посиділа біля них і пішла в

іншу палату. Відтак прийшла медсестра і відключила кра-

пельниці.

– Знаєш, мені відразу полегшало, – каже Іван. – Уже не

болить, але ще трохи нудить.

– Ти, напевне, багато випив?

– Та ні, то горілка була підроблена, я відразу почув не той

смак. Я би таких фальсифікаторів, якби моя воля, строго ка-

рав криміналом.

– Попробуй тепер щось докажи. То не так легко, як тобі

здається.

– І то правда, просто треба бути обережним.

Отак за розмовами минав час. Уже в палату привезли

обід. Колеги взяли лише чай і сухарі.

– Головне, втриматись на напівголодній дієті, – каже Ро-

ман. – Я свій організм добре знаю. Вже не раз бувало, як за-

недужаю, то кілька днів нічого в рот не беру – і помагає.

– Зі мною таке вперше трапилося, – пожвавішав

Іван. – Донедавна міг пити все, що горить, а тут така

оказія, аж дивно.

Після обіду Іван відразу заснув, а Роман лежав навзнак

на подушці і давав лад своїм думкам, дивлячись на стелю.

* * *

Минав четвертий день їхнього перебування в лікарні.

Іван цілком чувся здоровим і чекав на лікарку, аби виписа-

ла його на роботу. Хоч і роботою не дуже переймався. Ніяк

не міг звикнути до інтенсивної праці лікаря-невропатолога

поліклініки. От у курортній поліклініці чув себе справжнім

знавцем. Мав багато вільного часу, смачну їжу, заводив ці-

каві знайомства, а наречених – он їх скільки і щораз інші.

А тут цілий день хворі спокою не дають: прийом у поліклі-

ніці, кличуть на дім, а ще нічні ургентні чергування. І так

щодня.

… Цього ранку Іван мав добрий настрій, хвороба покину-

ла його, і він тішився, що так обійшлося. Поснідавши, почав

роздумувати вголос:

– Як ти гадаєш, – звернувся до Колодія, – чому наша лі-

карка ще й досі дівує?

– Напевне, чекає на когось такого…

5

– Ніхто не бере, перезріла, чи не так? Я тобі так скажу: якщо молодою дівчина не вийде заміж, то потім вже годі ко-

гось путнього знайти.

– Ну, а ми хіба по-твоєму не путні?

– О, ні-ні, я на таку не клюну, мені віднедавна молоденькі

подобаються.

– Не зарікайся, все може трапитися, – каже Роман. – Щось

я не запримітив, щоб ти з молоденькими водився.

– Хіба ти за мною стежиш?

– Ну, знаєш, у нашому місті нічого втаїти не можна. Про

кожного усі знають, інколи більше, ніж він сам.

– То правда, – погодився Іван. – Ладно, якось воно буде,

ось вийду з лікарні і почну шукати собі дружину.

Отак обидва розмовляють, а тут заходить у палату лікар-

терапевт Оксана Якимівна Пасічна.

– Кажуть, що хтось із вас виписується додому, то, може, я

когось підселю сюди, щоб не було скучно?

– А мені й одному добре, – відповів Роман. – Люблю спокій

і тишу.

– Тоді залишайся один і скоро видужуй, а то породіллі че-

кають.

– З пологами не стануть чекати на мене, природу не об-

дуриш, – усміхнувся Роман.

– Головне, щоб дівчата почекали, – сказав Іван, збираючи

з тумбочки свої речі.

– Звичайно, таких орлів варто й почекати, – проказала

Оксана Якимівна. – А може, хтось із вас кине око на нашу лі-

карку Галину Павлівну. Доки буде дівувати?

– А ми тут при чім? – усміхнувся Іван.

– А при тім, що всім треба врешті-решт створювати сім’ї,

родити дітей, покращувати демографічну ситуацію.

– Ось, Роман зробить кілька абортів менше і відразу ді-

тей стане більше. Чи не правду кажу? – авторитетно спитав

Іван.

Роман хотів щось йому заперечити, але в цю хвилю від-

чув біль у животі і лише скривився.

– О, друже, бачу тобі ще доведеться трохи в нас побути.

Піду, а то я заговорилась, а мене чекають хворі.

6

* * *

Романові з кожним днем ставало краще. Галина Павлівна

старалась, аби її підопічному було комфортно в палаті. Що-

дня приносила свіжі газети, а ввечері щось їстівне. Здава-

лось, нічого дивного тут нема: старається колега, щоб Роман

швидко поправив своє здоров’я. Роман хвалив її за кулінарні

здібності і обіцяв чимось компенсувати їй за це після виходу

з лікарні. Він поки що не підозрював, що криється за такою

її турботою до нього: звичайна жалість, природна доброта чи

ще щось…

…. Цього вечора пішла Галина Павлівна, а Роман ще дов-

го не міг заснути. З лікарняного вікна, що на другому поверсі, вдивлявся в нічне небо. Ось рогатий місяць, здається, бай-

дужим усміхом котиться небом, а он там Велика Медведиця

звабно кліпає своїми зорями, і лише Чумацький Шлях, мовби

заснув у тихому небі, вичікуючи чумаків-звіздарів, що десь

забарились, чи, може, поснули в далекій дорозі.

У такі хвилини безсоння Романа тягло на роздуми…

Який чудовий світ! Живи, радій! На гадку прийшло оте неда-

леке минуле. Після закінчення медичного інституту, його, як

члена партії, послали працювати аж в Краснодарський край.

Більшість його однокурсників залишились тут: хто в облас-

ному центрі, хто в районній лікарні, а найбільш кмітливі – в

інституті на кафедрах. Він же і слова не вимовив, щоб запе-

речити: відразу погодився їхати туди, куди йому запропону-

вали – партійний квиток зобов’язував бути там, де важко. Та

він труднощів не боявся, змалку довелось помагати матері,

бо ріс без батька, який помер молодим. Під час служби в армії

вступив у партію, щоб мати перевагу перед іншими абітурі-

єнтами при поступленні в інститут.

Швидко зійшовся з колективом, набирався практики.

Тут він повинен був відпрацювати три роки, а там – зали-

шайся або йди куди хочеш. Швидко проминув рік. Уже й до

дівчини приглянувся. Оля, так звали дівчину, працювала з

ним у гінекологічному відділенні. Красива, зваблива і голо-

вне – молода, заворожила Романа відразу. Після знайомства

з нею всі інші дівчата, які траплялися на його дорозі, втра-

тили свою принадність, а Оля як моргне довгими віями,

гляне блискавкою зеленими очима з-під брів, то, здається,

йшов би за нею і в огонь, і в воду. Призналася, що її родовід

7

бере початок з колишніх козаків. Так тривало кілька міся-

ців. Вечорами втішався вирлоокою кубанською козачкою.

Їй дев’ятнадцятий рік пішов, йому – двадцять п’ять минуло

– чим не пара, та про одруження не йшлося. І ось на початку

березня 1991 року отримав листа від матері. Написала, що

тяжко хворіє і просила, аби він приїхав до неї, може щось

зарадить. Задумався Роман, що має робити. До відпустки

ще два місяці. Пішов до головного лікаря. Так і так, мовляв, відпустіть на тиждень-два додому, бо захворіла мати і мушу

їй допомогти.

Застав головного лікаря в кабінеті в доброму настрої і ви-

клав свою біду. Головний хвилину подумав і каже:

– Знаю, не вернешся, то пиши заяву про звільнення за

сімейними обставинами. Так буде краще для нас обох, але

знай, що така моя згода мусить чимось компенсуватися.

– Знаю, знаю, – відразу догадався Роман, про що йдеться

і віддав головному свою тільки що одержану зарплату.

Обидва залишилися задоволені, а Роман вже за півгоди-

ни мав на руках трудову книжку. Тут же згадав Олю. «Піду до

неї і скажу, що їду додому на якийсь час і невдовзі поверну-

ся», – подумав Роман. Так і зробив. Дорогою роздумував, як

почати таку делікатну розмову з нареченою. Добре знав, що

їде надовго, можливо, й не вернеться сюди більше. Хоч у душі

шкодував, що прийдеться залишити таку красиву дівчину.

Та відразу набігла рятівна думка: «Хіба вона одна така на сві-

ті?» І тут його чекав сюрприз.

– Їду додому, мати захворіла, – сказав Олі. Про те, що вже

звільнився з роботи – ні слова.

– А як же я… ми?..

– Хто «ми?»

– Я вагітна…

Романові від цих слів аж млосно стало. Інший радів би, а

він… не сподівався, що почує таку звістку.

– Якщо їдеш надовго, то треба зареєструвати наш шлюб,

– каже Оля і так лагідно дивиться на нього, а очі ніби промов-

ляють: «Не роздумуй, а скоріше одружуйся на мені, бо тільки

я принесу тобі щастя».

– Ти впевнена, що я тому причина? – показав на живіт,

здивовано дивлячись на неї, адже мав з нею на цю тему роз-

мову, що треба остерігатися вагітності, радив, які має вжи-

8

вати контрацептиви. Не встереглась, а може, навмисне не

остерігалась.

– А хто як не ти? – засміялась Оля.

– Який термін?

– Третій місяць пішов.

Тут Роман ще більше засумнівався і подумав: «А якщо не

від нього вона підзалетіла? Тоді що? Годуй чужу дитину. Ні,

він цього не допустить. Щось придумає. Є на то способи, су-

часні, безболісні»

– Може, то на морі сталось, коли ти їздила туди без мене, га?

– Що?!

– Я хочу знати, коли це сталось.

– Не розумію, як ти смієш сумніватися, адже добре мене

знаєш.

Роман на мить розгубився, не знав що й казати. Позадку-

вав у кімнаті, але за кілька кроків зупинився і мовив діловито:

– Цьому можна ще зарадити.

– Як?

– Строк невеликий, зробиш аборт! – сказав переконли-

вим тоном, вийнявши з кишені сто рублів і поклав біля неї.

– Ото все за мою любов?

Роман зам’явся, щось мимрив у своє виправдання.

Якийсь сумбур думок роївся в його голові. Він метушився,

поспішав. До відходу потяга залишалося мало часу.

– На! – жбурнув ще дві сторублеві купюри на стіл.

Оля не звернула на його жест жодної уваги. Її очі стали

округлими від подиву і наповнилися слізьми. Він несміливо

покидав квартиру дівчини. Хотів якнайшвидше позбутися її

погляду, наче боявся, що вона може йому чимось зашкодити.

Уже віддалившись од неї на кілька кроків, ніби почув якісь

прокльони, чи, може, йому почулося. Хоч ніколи не був за-

бобонним, але подумав, що жіноча клятьба дурно не йде, на

комусь відбивається, зависає.

* * *

...Переступив Роман поріг рідної хати і застав матір уже

при сконі. Кілька тижнів лежала в лікарні, старалися ліка-

рі як могли, та нічого з того не вийшло. Недавно приїхала

з лікарні, аби померти в своїй хаті. Знала, що вже доживає

останні дні. У кімнаті, де лежала слаба, чувся сопух і запах

9

ліків. Мати лежала в ліжку і ледве дихала. Син підійшов до

неї, поцілував змарнілу руку.

– Добре, що приїхав, а я вже думала, що не побачу тебе

перед смертю.

– Ще будете жити, – сказав Роман, переминаючись з ноги

на ногу. Йому так сумно стало на душі, чув як тривожно би-

лося серце, так гамселило в груди, наче надвір просилося.

Роман присів скраєчку на ліжку біля матері, взяв її за

руку. У ній ледве-ледве вловлювався пульс, губи посиніли,

годі було їй вимовити слово.

– Подай води або чаю, – ледве прошепотіла.

Подав Роман горнятко з чаєм. Надпила трошки і поста-

вила біля себе. Якось дивно повела очима навколо, ніби шу-

кала ще когось. Та в кімнаті був лише він один.

– Може, відвезу вас до лікарні, – сказав Роман, все ще

тримаючи матір за руку.

– Я вже там була, мені вже ніхто не допоможе, – проказа-

ла тихим голосом і на подушку скотилася гірка сльоза. Під

вечір віддала Богові душу.

Наступного дня зійшлися сусіди і близькі родичі та й по-

хоронили матір. Роман шкодував, що мати ще не старою по-

кинула цей світ. Іноді картав себе думками, що був так далеко

від неї, якраз тоді, коли вона потребувала його допомоги.

«О мамо, мамо, як-то на світі є. Не нажилися, не зазна-

ли добра і так рано покинули світ. Де правда, де справедли-

вість? Її нема. Як страшно це усвідомлювати», – думав Роман, дивлячись на горбик свіжої землі, як гіркий докір, як вічна

скорбота, вічний сум. З тугою у серці покидав цвинтар. На-

ступного дня віддав ключі від хати своєму сусідові, щоб той

розпоряджався хатою на свій розсуд, доглядав подвір’я, а

сам подався до міста влаштовуватися на роботу.

* * *

… Кажуть як почнеш Новий рік, так і його закінчиш. Ро-

ман не хотів вірити в такі повір’я, але те, що він захворів у

перший день Нового року, навіювало негативні емоції. Він

силкувався позбутися невтішної думки, напружував волю,

щоб думати про щось інше. Та що вдієш, людину ціле життя

супроводжують різні випадки, інколи такі безглузді, що аж

страх бере.

10

У цей день Роман з самого ранку чувся зле, мучив біль

у шлунку, особливо після вживання їжі. Вранці прийшла Га-

лина Павлівна і відразу запримітила зміну в його настрої,

хоч він і старався не показувати своєї слабості. Та від неї годі

щось приховати, втаїти.

– Болить?

– Та як тобі сказати, муляє постійно в животі, але я вже

звик до цього.

– Не хитруй, треба серйозно пролікуватись, бо інакше…

– Знаю, знаю, мушу бути здоровим. Хворий лікар не має

права лікувати когось іншого, тим більше йти до породілль

чи вагітних жінок і самому триматися за живіт.

– Ось бачиш, сам добре розумієш, – сказала Галина не то

розважливо, не то повчально. Вона так ніжно і лагідно гляну-

ла Романові в очі, що в нього відразу біль притих.

Галина посміхалася, очі іскрилися, а уста при розмові

ледь помітно тремтіли. Оглядаючи вже в який раз Романа,

Галина так ніжно торкалася своїми руками, що Роман відчу-

вав, як його тіло окутує якась приємна аура. У такі хвилини

обличчя Галини рум’яніло, ніби враз доспівало, як червоно-

боке яблуко.

У цю хвилину зайшов у палату Максим Іванович Пасіч-

ний, знайомий з Романом ще з інститутських років. Він тут

став працювати відразу після закінчення інституту. Обзаві-

вся сім’єю. Оксана Якимівна – його дружина, працює тера-

певтом, мають двох дітей, збудували власний будинок.

– Як здоров’я, Ромку?

– Та вже ніби краще, але мушу закінчити лікування.

– Певно, лікує така гарна лікарка, то чому б не поніжи-

тись у ліжку.

– Такому хлопцеві треба ніжитись не на лікарняному ліж-

ку, а десь-інде, – сказала Галина Павлівна. – Чи не так?

– І я так думаю, – погодився Роман.

– Думаєш, але не робиш висновків, – каже Максим.

– Ти про що?

– А про те, що треба одружуватись. Із-за тебе дівчата

старіються, – кинув погляд на Галину Павлівну, – а потім за-

пізнюються дітей родити. Сам знаєш, що треба все робити у

свій час.

– Ось вийду з лікарні і почну шукати якусь дівчину.

11

Галині колючі очі перебігали з Романа на Максима, і вона

мовчки усміхалась.

– А її не треба шукати, ось вона перед тобою, – кивнув по-

глядом на лікарку.

– Та я…

– І не роздумуй: Галя буде файна дружина. Можеш мені

повірити, я на жінках розуміюся.

Якраз у цей час Галину Павлівну покликала медична се-

стра до іншої палати. Галина Павлівна усміхнулась, не зна-

ючи, що їй казати і неквапом вийшла з палати.

– Дивно, що такої файної, як ти кажеш, досі ніхто заміж

не взяв.

Максим хвильку подумав, а потім мовив переконливо:

– Знаєш, по-різному складаються людські долі. Галя з по-

важної сім’ї і за кого-небудь не хоче йти заміж. Мабуть, чекає

на когось такого…

– Так можна дочекатись до сивини.

– То правда, роки біжать так швидко, то добре придивись

і довго не вичікуй.

– Що ж, скористуюся твоєю порадою, – сказав Роман та-

ким тоном, наче йшлося про щось буденне.

Максим розповів, що говорилося на першій після Ново-

го року п’ятихвилинці. Казав, що незабаром поїде до Льво-

ва на передатестаційні курси. Бідкався, що путівка випала

серед зими. Він вже другий рік завідує травматологічним

відділенням, освоїв складні ортопедичні операції, набрав-

ся певного досвіду в старших колег, що працюють разом із

ним, але кожних чотири-п’ять років треба поповнювати

знання.

– Ну що ж, намолов я тобі купу арештантів, то вже й піду,

а ти тут не затримуйся.

Пішов Максим, а Роман якийсь час сидів у задумі.

* * *

Галина приходила до Романа щовечора, не як до свого

пацієнта, а як до давно знайомого. То чогось їстівного при-

несе, то свіжих газет. Догоджає, наче він їй рідний брат. Сяде

біля нього на ліжку і щось розказує, дає різні поради, не тіль-

ки медичні, і так вуглинками-очима заворожує. Радить після

лікарні не йти жити в гуртожиток, а винайняти квартиру.

12

– Хіба ти гірший за інших? Он глянь, наші лікарі живуть

у власних квартирах, а дехто вже має свій особняк, як, при-

міром, Максим Пасічний.

– І я колись буду мати, не все відразу, ось тільки поправ-

лю здоров’я і вже тоді щось придумаю…

– Бачу, ти прижився в гуртожитку і не хочеш щось змі-

нювати.

При згадці про гуртожиток Роман скривився, наче його

знудило. Хоч жив у кімнаті лише з одним чоловіком, трохи

старшим за себе, але відчував чималі незручності. Найгірше

вночі. Тільки-но загасить світло, а таргани вирушають на

лови. Хоч як він їх відлякує, а вони шарудять всю ніч.

– По правді сказати, мене той гуртожиток не тішить, не гріє.

– То в чому річ?

– Сам не знаю, мабуть, привик до такого житла.

– А хочеш я візьму тебе на квартиру?

– Ти що, серйозно?

– Авжеж, – усміхнулася Галина.

Роман глянув на її повні, яскраві губи, випнуті, наче на-

вмисне, занадто до переду перса і знітився, ніби його спійма-

ли на гарячому.

– Та я не проти, лише…

– Що лише? Думаєш багато візьму з тебе?

Роман відразу догадався, що в неї на думці. Її присутність

збуджувала в ньому якісь дивні почуття. Тут він згадав давню

історію, коли захотів укласти фіктивний шлюб з львів’янкою,

щоб мати постійну міську приписку. Дівчина не була про-

ти такої шлюбної угоди, та він вчасно передумав. Ану ж бо

вона й справді одружить його на собі, буде з ним спати, і тоді

фіктивний шлюб стане справжнім. Хоч дівчина була досить

симпатична, але Роман великого потягу до неї не мав. І ось

нині така незвична пропозиція.

– Мені потрібна на квартирі господиня, щоб готувала ді-

єтичні блюда, – заговорив по хвилі Роман.

– А хіба я по-твоєму не господиня? О, якби ти знав, які я

вмію смачні страви варити.

Від таких слів Романові аж слинка потекла, і він сказав:

– Що ж, не відмовлюсь.

– Серйозно? – заіскрилися очі в Галини. Вона мало не ки-

нулась йому на шию, та вмить стримала свої емоції.

13

Вони обоє відчули, що між ними появляється якесь не-

звичне почуття.

Галина верталася цього вечора додому весела, збуджена.

У такому піднесеному стані давно вже не була. Уявляла вже

себе і Романа в одній кімнаті на широкому ліжку під вікном, а

знадвору долинає пташиний спів.

* * *

Наступного дня Галина навмисне прийшла до Романа

аж після обіду. Мабуть, хотіла відчути справжню реакцію на

вчорашню розмову.

– А я тебе давно чекаю, – каже Роман, усміхаючись. – Ду-

мав, що сьогодні не прийдеш.

Він і справді цілий день нетерпляче зиркав на двері.

– О, хіба таке можливо? Я своїх пацієнтів не забуваю ні

на мить.

Від її голосу в Романа обличчя засвітилося потаємною

втіхою, а настрій змінився на краще.

Галина, як завжди, оглянула Романа і сказала, що спра-

ви у нього йдуть на поправку і скоро він зможе приступити

до праці. На її устах цвіла усмішка, а від її тіла віяло якимсь

почуттям інтимності. Роман вже в який раз відчув, як при-

ємна аура окутує його тіло тоді, коли вона сідає поруч. Ось і

сьогодні він розглядає її зблизька. Обличчя привабливе, бро-

ви вузькі, злегка підфарбовані вії, чорні очі бігають, мовби

когось шукають. А от шия, як на його погляд, коротка, наче

зрослася голова з тілом. Як на свій вік трохи повнотіла.

«Такій легко родити дітей», – подумав Роман, дивлячись

на її широкий таз.

Цього разу Галина не заводила розмови про те, що візьме

його на квартиру. Довго не затрималась. Пішла, наче чимось

незадоволена.

«Видно, передумала, – подумав Роман. – Це її право. По-

жартувала і досить, хоча таємниці жіночого серця не так

просто розгадати». У думці зринуло минуле. Все так швидко

минається. Ось уже минуло десять років, як він присвятив

себе цікавій, але нелегкій праці. Щодня одне і теж: жінки-

породіллі або ті, що зберігають вагітність, чи ті, що хочуть її

позбутися. Одні протиріччя. В одних жадані діти, в інших на

думці, аби їх позбутися ще в зародку. І для одних, і для других

14

– він конче потрібний. Щодня бачить народження і смерть.

Народження дитини – і усмішка матері. А ще переривання

вагітності – тоді гидлива гримаса у жінки, а відтак полегшене

зітхання, що нарешті позбулася небажаної вагітності. За це

йому ще й гроші платять. Донедавна цими грішми з ніким не

ділився. А тепер хочеш зробити аборт – плати гроші в касу.

Одержуй квитанцію – і до лікаря.

Романа давно всі знають як доброго спеціаліста у гінеко-

логічній справі. Усі, хто хоче позбутися вагітності, – спішать

до нього. О, скільки він позбавив життів. Інколи як згадає,

аж страх бере. Навіть деколи чує за собою вину. Ніби плачуть

покійники, які навіть не вспіли народитися, а вже з того світу

волають, погрожують. Та що вдієш, хтось мусить виконувати

цю роботу. Раз нема заборони, то нікому не відмовляє, хіба

що для форми поцікавиться, яка в цьому є причина. Деколи

насідала думка, чи нема в цьому ділі його вини, та він швид-

ко її позбувався. Він звик до своєї роботи. А ось обрати собі ту

єдину, з якою міг би створити сім’ю ще не наважився. Ні, він

не збайдужів до жінок, дівчат. Любив казати їм компліменти,

жартував, але йти з кимсь до шлюбу не квапився. Щоденна

праця захоплювала його, як повінь. Він плив у ній і не думав

змінити усталене життя на щось інше.

Особливої компанії для розваг не мав. Та й які можуть

бути розваги? Робота поглинала весь час. Навіть у вихідні

дні доводилось годинами перебувати у лікарні. Щось не так

– кличуть завідувача на допомогу, інколи – просто так, аби

застрахуватися від непередбачуваних ускладнень при поло-

гах чи операціях. З ним працюють ще двоє лікарів впродовж

дня, вночі завжди є черговий лікар.

Його колега по роботі Олена Марківна Прокопчук – до-

сить поважного віку. Знаюча, працьовита, але роки беруть

своє. Уже помітно, як їй інколи тяжко чергувати вночі. Якось

їй пропонували роботу в жіночій консультації – відмовилась.

Щораз обіцяє піти на пенсію, але не йде. Ніхто їй про це не

нагадує, бо явних промахів чи недбальства на роботі не про-

явила. Напевне, боїться самотності. Адже за ціле життя так

і не звила сімейного гнізда. Живе в однокімнатній квартирі.

А на роботі – одна розрада. Ніколи не квапиться йти додому,

а між людьми їй так добре, що могла б у лікарні днювати і но-

чувати.

15

Олег Петрович Пшеничний – теж уже немолодий чо-

ловік. Спочатку трохи супився, дивлячись на Романа

зверхньо, навіть дещо скептично. Мабуть, шкодував, що

мусить віддати йому завідування відділенням. Та що мав

робити. Сам відмовився на користь Романа, бо часто хво-

рів. Мав проблеми з серцем і стежив за своїм здоров’ям:

двічі на рік лягав у стаціонар для профілактичного ліку-

вання. Минуло трохи часу і обидва добре порозумілися.

Адже так має бути. Лікарі повинні працювати злагодже-

но, як співаки в хорі.

* * *

Після двотижневого лікування Роман покинув терапев-

тичне відділення. У день виписки Галина Павлівна діловим

тоном сказала, що треба дотримуватися дієти, не перевтом-

люватися, проводити час у приємній компанії. Нагадала, що

варто поїхати весною на курорт.

– Хочеш, можу посприяти, щоб придбати путівку. Маю

знайому, яка відає путівками.

– Надіюсь, що не відкажуть мені у своїй профспілці?

– Ой не знаю, не знаю. Нині з путівками досить сутужно,

а зрештою пробуй.

Цього разу Галина Павлівна, немов кудись поспішала.

Здавалось, хоче ще щось сказати, але не наважується. Наре-

шті, вже відкриваючи двері, спитала:

– Ти не забув, що підеш до мене на квартиру?

– Варто подумати.

– Думай, тільки не барися, а то я скучатиму, – сказала і

так благально глянула йому в очі, наче просила милостиню.

Прийшов Роман в гуртожиток і застав тут повний роз-

гардіяш. Кімната пропахла димом. Поки жили вдвох, то Ро-

ман не дозволяв йому палити в кімнаті. Сусід сидів біля недо-

питої пляшки горілки і відразу запросив до чарки.

– Давай, вип’ємо по чарці і всі неприємності відсахнуться

від нас, – сміявся очима сусід, наливаючи горілку.

Роман заперечливо відставив наповнений до половини

келишок.

– Мені не можна, я тільки-но з лікарні.

– Ну, як хочеш. Я вип’ю, бо нас тут обох скоро не буде.

– А то ж як? – дивується Роман.

16

– А так, наша будівельна організація – банкрот. Кажуть, що якийсь багач уже купив її разом з гуртожитками.

– Але я чув, що хтось із жильців уже приватизував собі

квартири.

– То все розмови. Прийде новий власник і покаже на две-

рі або запропонує взяти кімнату в оренду. А за оренду знаєш

скільки нині правлять?

– Звичайно, треба буде платити більше.

– Я вже підшукав собі роботу на цегельні. Там і зарплата

відповідна, і обіцяють дати гуртожиток біля самої котельні.

Так що скоро розійдемося.

– Ну що ж, я теж щось собі пошукаю, – сказав Роман і,

роздягнувшись, ліг на ліжко.

* * *

Іван Климчук із самісінького ранку мав кепський на-

стрій. Цілу ніч снилися кошмари, начебто його хтось довго

переслідував, а відтак запроторив у залізну клітку, і він хо-

дить у ній, обмацує і не може ніяк з неї вибратися.

«Щоб це мало означати? – подумав, проснувшись вранці

від звуків у сусідній кімнаті. – Мабуть, чекає якийсь клопіт».

Він напружив пам’ять, хотів щось згадати таке, що було з

ним останнім часом, але так нічого й не придумав. Нікому не

заподіяв зла, поважає закон, то чи є потреба хвилюватися? У

колективі його вважають трохи дивакуватим, але він з того

тільки сміється, бо всі не можуть бути однакові. У сни Іван не

вірив, власне, намагався їх швидко забути, але завжди після

таких сновидінь якийсь час не міг заспокоїтися. У відділенні

швидко зробив обхід хворих і прийшов в ординаторську. Ні-

кого тут не було, тільки на столах лежали історії хвороб, чека-

ючи на ординаторів. Іван запалив сигарету. Хоч у приміщен-

ні лікарні давно заборонили курити, але він на це не зважає.

Став біля вікна, відчинив навстіж кватирку, спостерігаючи,

як дим швидко зникає, підхоплений морозяним вітром.

Хоч Іван працює тут більше як півроку, але ніяк не може

ввійти в ритм нелегкої праці. Бідкався, що не висипається

із-за частих нічних чергувань. Буває, тільки-но засне, а вже

кличуть у приймальне відділення, щоб оглянути хворого. «А

що з того маю? – не раз скаржився колегам. – Ось на курорті

зовсім інша була робота. Оглянув прибулих, дав пораду і від

17

декого діставав гонорар. Заводив цікаві знайомства. А тут

що? Дивись за кожним хворим, аби не вмер, пиши історії

хвороб, чергуй. Додаткових доходів катма. Сільські люди

бідні. Що з них візьмеш? Хіба дехто принесене якісь про-

дукти».

Несподівано відчинилися двері і в ординаторську зайшла

молода дівчина, середнього росту, з кучерявим волоссям, що

спадало з-під в’язаної шерстяної шапки на лоб. Обличчя па-

шіло від морозу. Видно, тільки що прийшла знадвору. Ви-

пнутий до переду живіт вказував, що вона вагітна.

– Ти? – здивувався Іван.

– Не чекав? Думав, що сховаєшся від мене, га? – замість

привітання заговорила дівчина.

Іван якусь хвилю мовчав. Перед ним стояла дівчина, від

якої він утік сюди, коли вона заявила, що завагітніла і пере-

ривати вагітність не збирається.

Світлана, так звали дівчину, працювала в санаторії ме-

дичною сестрою фізіотерапевтичного кабінету. Влітку доїж-

джала на роботу з села, а зимою винаймала кімнату в хазяй-

ки з окремим входом.

Іван кашлянув у долоні і заговорив:

– Що трапилось?

– Хіба ти не знаєш, я вагітна, скоро родити буду.

– Ну, то й що?

– Як що? Поговорити треба.

– Про що?

– Як нам бути далі?

– А я тут при чім?

– Як то при чім? Ти батько нашої дитини і про це добре

знаєш. – Вона здригалася від хвилювання, то сідала в крісло, то зривалася з місця.

– Не зчиняй ґвалту.

– Боїшся, що нас хтось почує?

– Не хочу зайвих розмов.

– Тоді давай поговоримо спокійно. Скажи відверто: від-

мовляєшся від мене, від сина, якого скоро народжу?

– Ще не знати, хто справжній батько. За себе я сумніва-

юсь. Не один же я спав з тобою. Чи не так?

– То чому ж ти втік?

– Не втік, а перейшов працювати в інше місце.

18

Іван старався іще щось заперечити, знайти переконливі

слова, погасити її збудження, але це йому не вдавалось.

– Ти обіцяв мені, що одружишся, інакше я б не підпусти-

ла тебе до себе ні на крок.

– Забудь про все, що я тобі коли-небудь говорив. Я віль-

ний птах і куди хочу, туди й літаю. Нині тут, а завтра там.

Світлана дивилася на Івана презирливим поглядом, наче

в саму душу зазирала, а він не знав, як йому діяти далі, мету-

шився і щораз споглядав на двері: чи не заходить хтось сюди

або не слухає їхню розмову.

Ще недавно він впивався дівочою красою, часто бував у

неї на квартирі, деколи залишався на цілу ніч і, здавалося,

їхнє кохання – то надовго. І ось маєш. Правду кажуть: діти

знаходяться від великої любові, а він чомусь не радий, що так

сталося. До створення сім’ї Іван явно був ще не готовий. Чув-

ся, що потрапив у незвичну халепу, і не знав, як з неї вибра-

тись, а в очах дівчини ще якийсь час іскрилася надія…

– Мені зараз, як ніколи важко, – мовила Світлана в надії

розчулити Івана. – Мама хворіє, вся зарплата йде на ліки, на-

віть не маю грошей, щоб за квартиру заплатити.

– То твої проблеми. Мені і своїх вистачає. Сам без житла

тиняюсь ціле життя, і нічого – живу.

Він гарчав, наче його хтось душив за горло. Здавалося,

ще хвилина – і він схопиться, побіжить із кабінету.

– Ой, пошкодуєш колись, затям собі… – промовила дівчи-

на, нахмурила брови, моргаючи довгими віями, з яких ска-

пували сльози. Вона ще хвильку постояла біля дверей, ніби

чекала на його остаточне рішення. Іван мовчав, дивлячись у

вікно, за яким бриніли вітрові струни.

Світлана без галасу, тримаючись за поперек, вийшла в

коридор.

«Захотіла знайти дурнішого, думала покаже живіт і я по-

біжу за нею», – розмірковував Іван, аж поки не взявся до ро-

боти.

З молодих літ його тягнуло до старших від себе дівчат чи

жінок. Ще навчаючись в інституті, він знаходив таких жі-

нок, чоловіки яких перебували у тривалому відрядженні або

на заробітках. О, тоді він по-справжньому чувся мужчиною.

Мав щодня добрий харч, тепле ліжко, що раз то іншу жінку.

Часто хвалився колегам про свої амури. Та якось трапилась

19

біда: підхопив гонорею. Довго займався самолікуванням, але

все-таки довелось звернутися до венеролога. Мусив розка-

зати про свої контакти, інакше той не хотів братися за ліку-

вання. Та якось все обійшлося. Через кілька місяців він був

цілком здоровий, а тут – і кінець навчання.

На курорті продовжив проявляти свої пристрасті до чу-

жих жінок. Серед них відразу вловлював таку, котра приїхала

не лікуватися, а щоб цікаво провести відпустку. Переважно

надавав перевагу жінці, яка була при грошах. З нею прово-

див вільний час у кафе чи барі, а ввечері йшли обоє на його

квартиру і втішалися допізна, інколи цілу ніч. Партнерки за-

вжди хвалили за його сексуальну активність і це ще більше

додавало йому сил.

Свої зв’язки з Світланою вважає прикрою помилкою, бо

створювати сім’ю поки що не збирався.

* * *

Минуло два тижні і Роман залишився жити в кімнаті один.

Його співмешканець влаштувався на іншу роботу і там діс-

тав куток у гуртожитку. Тепер Романові стало трохи вільніше, може запросити до себе когось у гості, та це траплялося так рід-

ко. Нікого поки що до нього не підселюють і вже думка піти на

квартиру до Галини Павлівни поволі забувалась. Та й при зу-

стрічах з ним Галина розмов про це не заводила. На лікарських

п’ятихвилинках зустрінуться очима і здалека привітаються, на

вустах у неї застигає нейтральна посмішка – ото і все.

«Напевне, передумала взяти його на квартиру, або когось

уже взяла, – подумав Роман. – Нині безхатників багато».

* * *

Перші весняні дні 2001 року видалися сонячними, але

ще досить холодними. Та все ж на вулицях міста помітне по-

жвавлення, більше стало людей, які, здавалося, вешталися

без діла, такі усміхнені, життєлюбні. У таку пору так і хочеть-

ся сказати одне одному якісь приємні слова.

Субота. Роман йшов на роботу розміреним кроком. Він

майже ніколи не користувався маршрутним таксі, хоч воно

зупинялося біля його гуртожитку.

Глянув на сонце і усміхнувся своїм думкам. Весна – пора

мрій і кохання.

20

Біля самої лікарні зустрів Галину Павлівну. Вона, мабуть, уже давно його чекала. Привіталися. В очах дівчини – поже-

жа, з зіниць наче іскри летять на нього.

– Сьогодні в мене День народження. Приходь увечері,

буде весела компанія.

– Прийду! – без вагань сказав Роман і в грудях враз стало

так солодко, наче напився гарячої кави. Хотів ще щось ска-

зати, але Галина вже вела розмову з кимсь іншим.

Роман купив сім тюльпанів і тільки-но почало смеркати,

прийшов до Галини в гості. Відразу зрозумів, що трохи при-

пізнився, бо вся компанія сиділа за довгим столом.

– А ми вже думали до тебе дзвонити, – сказала Галина, зу-

стрівши Романа в дверях.

Тут усі знайомі: Максим зі своєю дружиною Оксаною,

Іван, Галина сестра Люся з чоловіком Андрієм, Петро і його

дружина Віра – сусіди.

А ще ходила то в кімнату, то на кухню Галина мати, Оле-

на Іванівна, ще досить жвава жінка.

Роман сів на порожнє крісло біля іменинниці. Все було

ніби заздалегідь задумано, хто де має сидіти. Відразу поча-

ли гості підіймати тости. Пили шампанське і домашнє чер-

воне вино. Тішилась Галина, така по-дівочому виструнчена,

весела, то поведе бровами, то примружить очі. Роман від-

чуває її зблизька, як вона діє на нього, наче магнітом. Йому

стає так приємно, а думки вихоряться, навіюють мрії про сі-

мейне щастя. Він відчуває, що Галина до нього не байдужа і,

здається, загорілась бажанням показати себе у досить при-

вабливому вигляді. Що ж, вона, й справді, не має явних зо-

внішніх хиб: чепурненька, завжди усміхнена, а в полум’яно-

блакитних очах так і гуляють бісики. У Романа ще тоді в

лікарні закралась думка, що міг би й одружитися з нею. Ну

то й що, що трохи старша за нього. По-різному складаються

людські долі. А вона якраз у такому віці, коли пора не запіз-

нитися з народженням дітей, а він, як йому здалося, має на-

йдужчу силу, і стане гарним сім’янином.

Велись розмови на різні теми. З магнітофона лунала тиха

приємна музика.

Галина старалась кожному приділити увагу, та Романові

здалося, що у цей вечір найбільше вона прихильна до нього.

Ось вона кладе йому в тарілку м’ясо, примовляючи:

21

– Ото якраз для тебе, кроляче, дієтичне. Смакуй.

«Старається», – подумав про Галину увагу і вдоволено

усміхнувся.

У той самий час, наче за заздалегідь написаним сценарі-

єм піднявся Максим з чаркою в руці і мовив:

– Давайте вип’ємо за майбутнє подружжя Романа і Галини!

Дзенькнули келихи. Роман довірливо подивився Галині в

очі, наче хотів утопитися в них, і усмішка засяяла в обох.

Отут Роман збагнув до чого йдеться. В душі стало неспо-

кійно, якесь сум’яття в думках. А тим часом Галина захопле-

но щебетала йому на вухо про всякі дрібниці. І дивилася на

нього такими закоханими очима, ніби чарувала, приваблю-

вала. «Ну що ж, нехай задобрює, якщо це їй під силу. А про

одруження говорити ще зарані. Треба добре придивитися,

розпізнати людину, а вже потім…От, коли б винайшли таку

машину, щось на зразок детектора брехні, яка б підказала

чи будуть вони в житті щасливими чи ні», – подумав Роман,

але тут же заспокоївся, бо добре знав, що найближчим часом

такого не станеться. На його переконання, в шлюбі має бути

сексуальна гармонія і взаємна довіра. Усе інше – менш зна-

чиме в житті. Ці думки приходили йому в голову і раніше, а

тепер думав про це частіше.

Ще трохи – і гості встали з-за столу, почали ходити в кім-

наті. Ніхто тут із чоловіків не курив. Галина повела Романа

показати решту кімнат. У кухні чувся запах кави. Це матір

наливала її в горнятка.

– Отут спальня, а тут дитяча кімната, – сказала Галина. –

Вибирай котра тобі до вподоби.

– Кімната не дівчина, ось переспимо в котрійсь із них, і

тоді я скажу, яка з них найкраща.

Галина голосно засміялася:

– А ти, як мені здається, практичний хлопець. Мушу при-

знатися, що такий мені до душі.

Її очі ніби промовляли: «То чого чекати, скоріше одружуй-

ся на мені і горя не знатимеш». Здається, у такі хвилини ді-

вчина, залишившись наодинці з молодим чоловіком, готова

була накинутися на нього, як голодна кішка на мишку. Але

вона нині надто тактовна, обережна, ніби боїться сполохати

його передчасно. Та й Роман мовчить, придивляється. Змо-

лоду таким вдався: нікому нічого не обіцяє – і переконався,

22

що його поведінка правильна. Так, він знався з кількома ді-

вчатами, але все відбувалося з ними по добрій згоді, без обі-

цянок, клятв, і ніхто не має до нього жодних претензій чи об-

раз. Діставали якийсь час сексуальне задоволення – і квити.

А тут зовсім інша справа. Роки підпирають обох. Що їх чекає

в майбутньому, про це навіть годі собі уявити.

… Дехто з присутніх занудився, бо вже давно споночіло.

Галина вловила їх настрій і пішла на кухню, аби допомогти

матері подати на стіл каву.

Підійшов до Романа Іван, кліпаючи очима, роздивляєть-

ся навколо, ніби когось шукає.

– Ну як?

– Що ти маєш на увазі?

– А те, що Галя гарна дівчина, мені б таку на нічку.

– Кажуть, до тебе недавно приходила якась молода дівчи-

на, а ти відмовився її заночувати, то правда?

– Звідки ти знаєш?

– Циганська пошта принесла, – засміявся Роман.

– Так, не стану таїти, була в мене така оказія. Ледве спе-

кався напасті.

– А то ще якої? – дивується Роман.

– Приходила моя колишня пасія. Живіт до підборіддя,

напевно, скоро вродить. Доказувала, що я батько майбут-

ньої дитини. Ультразвукове дослідження показало, що буде

хлопець.

– А ти що?

– Як що? Звичайно, відмовився. Хотіла знайти дурнішо-

го. То, признаюсь тобі, була собі така курвійка, що ти собі не

уявляєш. З ким тільки вона не переспала.

– Виходить, що з тобою найбільше, бо чого б тоді мала до

тебе претензії?

– Може, іще до когось чіплялась, хіба я знаю. Словом,

ледве спекався. Казала подасть на аліменти.

– А якщо й справді дитина твоя?

– Не думаю, я в таких справах обережний і не дам себе

обвести навколо пальця, та, зрештою, не один був я у неї в

ліжку. Хто тепер може щось доказати?

– Я на твоєму місці не робив би поспішних висновків.

Треба почекати, вродить – і тоді буде видно, на кого схожа

дитина.

23

На цьому їхня розмова урвалась, бо всі сіли за стіл.

Тільки-но почали пити каву, як задзвенів телефон: Романа

кликали у пологове відділення. Черговий лікар просив, аби

Роман прийшов йому на допомогу робити кесарів розтин.

– Отака моя робота, навіть у вихідний день не маю спо-

кою. – Він швидко одягнувся і пішов на вулицю, де його вже

чекало санітарне авто, забувши навіть подякувати гостинній

господині за приємний вечір.

* * *

Яких тільки див не буває поміж людьми. І виникають ті

чудо-дива завжди тоді, коли такі недоречні. Наче холодний

вітер повіє нізвідки, остудить стосунки між недавніми близь-

кими людьми і ти що хоч роби.

Не сподівався, не гадав Максим Іванович, що так

неждано-негадано все переінакшиться в нього на роботі і

вдома. Якась хвиля непорозумінь пішла одна за одною. А по-

чалось все так банально просто. На чергових зборах свого

відділення покритикував санітарку Харитину за часті спіз-

нення на роботу, за те, що недавно застав її сплячу, хоч пра-

цює вона без права на сон.

Харитина – молода багатодітна вдова. На роботу до-

биралась із далекого села. Ніхто не знав, як їй тяжко

живеться. Встає вдосвіта, готує їсти дітям, кожного роз-

будить, щоб йти до школи – і вже самій пора до роботи.

Бувало прибіжить на зупинку, а маршрутка вже поїхала,

набравши повно людей. Пішки – далеко. Отак кілька разів

спізнилася. Узяв собі на замітку завідувач недисципліно-

вану працівницю. Перед усім невеличким колективом по-

обіцяв подати рапорт головному лікареві на її звільнення

з роботи.

Харитина гадала, що критикою все скінчиться. Наступ-

ного дня на дошці оголошень побачила своє прізвище. Про-

читала, що Харитині Онищук оголошено догану. Така покара

здалася їй несправедливою. Образилась, і так вже гірко ста-

ло на душі, що аж заплакала. Усвідомлювала, що тут вона не

зможе спокійно працювати. Пішла до головного лікаря, щоб

перевів її в інше відділення. Розказала, що має великі сімей-

ні проблеми: сама виховує трьох малолітніх дітей і деколи не

встигає вчасно прийти на роботу.

24

– Перепрошую, – каже головний лікар Олексій Васильо-

вич Квасниця, – але скрізь мусить бути порядок, а головне

– дисципліна праці.

– Знаю, я до праці звикла. Зважте на моє прохання, – ска-

зала і поклала перед ним конверт з грішми.

Харитина добре знала, що їхній головний був ласий до

хабарів, брав, де тільки міг: за влаштування на роботу, за під-

вищення по службі, за перевід з одного відділення в інше, за

подяки до якогось свята, за видачу «липових» довідок. Навіть

з тих грошей, що здавали хворі при поступленні в лікарню,

нібито, як доброчинні внески, забирав частину собі. Дбав

тільки про власний добробут. Знав, яку партію на виборах

підтримувати, і завжди схиляв до цього своїх підлеглих, то ж

мав надійний «дах» у верхах.

У лікарні – нестача ліків, погане харчування – все спи-

сувалось на труднощі, які переживає країна. Та тільки труд-

нощі не для нього. За лікарняні гроші купив для службового

користування дорогу іномарку. І кроку без неї не ступить. А

коли виходить із неї, то спочатку показується його об’ємне

черево, потім голова і аж тоді – ноги. Глянеш на таку картину

– і сміх бере.

– Розумію твої проблеми, – каже головний, глянувши все-

редину конверта чи не замалий хабар, – піду тобі назустріч.

Будеш працювати від завтра в поліклініці прибиральницею.

– А зарплата така сама?

– На зарплаті не втрачаєш жодної гривні, але дивись

мені, аби не було скарг!

– Постараюсь, – сказала Харитина і задоволена пішла з

кабінету.

Відразу найшла думка про помсту. Так, вона розкаже

Максимовій дружині про те, з ким проводить ночі її чоловік.

Харитина давно запримітила (адже працювала у відділенні

без права на сон), що її завідувач у вільний від роботи нічний

час спить з черговою лаборанткою Людою Конашевич. Кіль-

ка разів бачила, що як тільки впорається з роботою, відразу

поспішає в кабінет, де є ліжко для чергового лікаря, а там вже

його чекає Люда.

Про їхні нічні амурні справи знали, або догадували-

ся багато хто із працівників, але ніхто не говорив про це

вголос.

25

У ці дні Оксана Якимівна, дружина Максима Івановича, готувалась до поїздки на заробітки в Італію. Хотіла заробити

грошей для майбутнього навчання своїх дочок. Уже й доку-

менти, закордонний паспорт на руках – і тут така оказія. По-

дзвонила Харитина і все їй розповіла. Спочатку вона сприй-

няла таке повідомлення за невдалий жарт.

– Не вірите? – спитала Харитина, не називаючи свого

імені. – Прийдіть уночі і переконаєтесь.

На цьому їхня розмова закінчилась. Оксані Якимівні аж

тепер прояснилося, чому чоловік так стомлюється на нічних

чергуваннях, так перевтомлюється бідолашний, що не може

вдома в наступні ночі відіспатися.

«Ага, ось у чому причина його перевтоми», – подумала

дружина і вирішила перевірити чи то правда, чи чиясь лука-

ва вигадка.

Оксана вміла стримувати свої емоції. Особливою врод-

ливістю не відзначалась, але зате природа нагородила її

неабияким розумом. Після цього дзвінка нічого не сказала

чоловікові. «Висновок зроблю аж тоді, коли сама в усьому пе-

реконаюся», – подумала цього вечора, коли чоловік зібрався

йти на нічне чергування. Навіть, так між іншим, мовила, що

за день дуже втомилась і рано ляже спати.

Та не до сну було їй цієї ночі. Пізно вночі прийшла до

лікарні, тихесенько пробралась до травматологічного відді-

лення і відразу знайшла кабінет чергового лікаря. І що ж?

Постукала в двері, мовляв, кличуть у приймальне відділення.

Почала прислухатися до розмов. Чує голос лаборантки: «Дов-

го не затримуйся, бо я сама не засну».

– Ага, ось чим ви займаєтесь?! – в гніві закричала Оксана

Якимівна.

У цю хвилю Люда зірвалася з ліжка і почала одягатись у

сорочку, а Максим так здивувався появі дружини, що на хви-

лю онімів, не міг навіть слово промовити.

Виказавши на адресу блуднів цілу обойму найдошкульні-

ших слів, злісно подивилась суперниці в здивовані перелякані

очі і вийшла з кабінету, а Люда протирала заспані очі. Спочат-

ку не могла втямити в чому річ, та миттю оговталась і навіть

трохи здивувалась, що так спокійно минулась нічна пригода.

Люда – молода, красива жінка, мала довге чорне волос-

ся, такі ж смоляні широкі брови і довгі-предовгі вії, палаючі

26

оливкові очі. Такі очі кого хочеш зачарують. А сама тендіт-

на. Кілька літ як розлучена, виховує маленького сина. Уже

давно обговорювали з Максимом, як тільки-но жінка поїде

до Італії на заробітки, то почнуть відкрито жити в цивіль-

ному шлюбі.

Так і сталося. Минуло кілька днів і Оксана Якимівна по-

їхала до Італії, а Максим тепер уже щодня тішився з Людою

в її однокімнатній квартирі, хоча про одруження тепер мова

між ними не велася.

* * *

О весно, весно! Які дивні твої принади! Усе навколо змі-

нюється на очах. Земля, що недавно була скута кригою, вже

вирвалась із зимової сплячки. То тут, то там струмують ру-

чаї, випурхують птахи на деревах, небо ніби повищало, а в

ньому жайвір літає, небосхил освоює, але ще не подає голосу, літо вичікує. Та й люди якісь не такі, як зимою. Скинувши

із себе теплий одяг, розправляють груди, розмовляючи голо-

сно, наче хтось бадьорить їх. О, скільки можна побачити в

таку пору усміхнених на вулицях облич!

Увечері теж – одна приємність. Глянеш у чисте безхмарне

небо, а на небозводі наче хтось зорі креше і іскри від них по-

силає на землю, щоб її зігріти.

Після роботи Роман зупинився в скверику біля свого гур-

тожитку, жадібно вдихаючи аромат весняного повітря. Так,

весна і на нього подіяла, має вона могутню силу над усіма.

Він скинув шапку, освіжив голову, бо за робочий день таки

добре втомився. Постояв кілька хвилин – і пішов до своєї кім-

нати. Роздягнувся, помив руки і почав читати свіжі газети, а

тут раптом дзвінок у двері. Роман кинувся їх відчиняти. На

порозі стояла Галина.

– Не чекав?

– Та, власне, чого ж, – зам’явся Роман, – я завжди гостям

радий, а тобі особливо.

– Справді чи жартуєш?

– Правду кажу.

Галина притулила до обличчя пролісок і сама, здавалося,

розквітла, мов весняна квітка.

Збентеження Романа тривало недовго. Він запропонував

Галині роздягнутися і сісти до столу.

27

– Оце лікар в такому барлогу живе? – дивується гостя. – Та

тут у коридорі чути по запаху, хто яку вечерю зварив. І тобі не

соромно в таких умовах жити? Адже надворі ХХІ століття!

– А що маю робити? Квартира мені найближчим часом

не світить. Треба мати великі гроші, щоб її придбати.

– Отож бо, слухатись мене треба. Ти так довго думаєш,

наче складний ребус розгадуєш, йти чи не йти до мене на

квартиру.

– Та якось незручно…

– Не зручно красти, а тут зовсім інше, – каже Галина. Що

вона мала на увазі оте «інше», Роман тільки міг здогадувати-

ся. За її словами вловив якусь приховану таїну. Йому зда-

лося, що вона заради якоїсь вигоди для себе готова на все,

хоч з вигляду, здається, тиха, проста, людяна, терпелива.

Напевно, така вона є насправді: з Романом – надто тактов-

на, обережна, ніби боїться, щоб він навідріз відмовився від

її пропозиції.

Роман усміхнувся, якийсь час, перебуваючи у солодко-

му маренні. Не хотів перечити дівчині, адже коли вона сама

пропонує, просить, то як тут не скоритись. Одне запримітив,

що вона приваблює розкішною квартирою і себе ніби вистав-

ляє на показ, а в майбутньому, мабуть, схоче одружити його

на собі.

– Хочеш чаю, кави?

– О, ні-ні, краще підемо та десь погуляємо. Нині такий те-

плий вечір, ну справжнісінька весна.

– Ходімо.

Вийшли надвір. Поблизу хтось тихо розмовляв, а в скве-

рику в гурті дівчат хлопець награвав на гітарі. Трохи далі від

них якийсь чоловік вибухнув реготом, а з вулиці долинав гул

автомобілів.

– Дивись, яке красиве небо, – каже Галина, – наче його

розмалював хтось. І зірки здаються так близько.

– Ти теж схожа на зірку.

– Яку?

– Венеру.

– Ого! Справді? Мене ще ніхто з Венерою не порівнював.

– Виходить не був з богинею кохання так близько.

– А ти чому так думаєш про мене?

– Догадуюсь, яка ти є насправді.

28

– Маєш на те право, – мовила Галина з лагідністю і при-

тишено, мовби таємно впускала когось чужого в свою душу,

озираючись на всі боки.

Вони ще довго ходили, розказуючи одне одному різні ці-

каві історії, що траплялися з ними. Потім сиділи на лавочці у

скверику, аж поки навколо все стишилось.

– Мені пора спати, – каже Галина. – Завтра з самісінького

ранку мушу йти на промисловий базар за покупками. Хочу

купити собі туфлі весняного фасону.

Може, хочеш і собі щось придбати, то підемо разом.

– Ні, я маю на всі пори року і одяг, і взуття.

– Тоді не забудь, що маєш завтра робити.

– Завтра субота, вихідний день, маю відпочивати…

– А ще? – усміхнулась Галина кутиками уст.

Роман знизав плечима.

– Візьмеш чемодан, спакуєш речі і прийдеш до мене жити

на квартиру, – сказала так, ніби все заздалегідь обумовлено, обмірковано і залишилось зробити якусь дрібницю.

– Добре, Галинко, – сказав Роман і так ніжно глянув їй в

обличчя, але на щось більше не спромігся.

…Він йшов на квартиру, коли вже сонце лаштувалось на

нічний спочинок. Ще здалека побачив вікна Галиної квар-

тири, в одному з яких світилося світло. Мав таке відчуття,

що його тут давно чекають, немов він повертається сюди з

далекої мандрівки. Вхідні двері були відчинені навстіж. Ви-

дно, Галина побачила його і навмисне відкрила їх. Вона була

одягнута в пишний байковий домашній халат, з-під якого ви-

сувалися при рухах її тугі перса.

– Валізу постав у коридорі коло порога і роздягайся, бу-

демо вечеряти..

З кухні пахло свіжоспеченими коржами. У горнятках па-

рувала кава з молоком.

Роман роздягнувся і відразу відчув приємний домашній

затишок.

«Здається, мені тут буде добре», – подумав Роман і в гли-

бині душі промайнула радість.

– Ти сама? А де ж мати?

– Ой, та я забула тобі розказати, що вона живе із сестрою,

зятем і внуками в іншій квартирі. Як тільки сестра народила

першу дитину, то мама відразу пішла туди.

29

– А що скажуть мама, сестра і її чоловік, що ти взяла мене

на квартиру?

– А що вони мають казати? – здивувалася Галя. – Вони й

так всі переді мною завинили.

– Чим?

– То довга історія. Давай, сьогодні не будемо про це.

Роман відразу вловив у її словах якусь таємницю, про яку

їй не хочеться розказувати і жартома спитав:

– Хто тут квартирував до мене?

Інтуїція підказувала їй, що він дещо знає і тому не варто

чогось таїти.

– Повір, мені боляче згадувати минуле, але ти все одно

дізнаєшся від когось, тому й розповім сама.

Сказала і запнулась. Чи варто, подумала, нагаду-

вати те, що давно забулось, і які душевні порухи вони

викличуть у Романа? Вона довго збиралася з думками,

хитруючи сама з собою, аби не повісти всього того, що

відчувала в глибині душі. А була в ній образа на молод-

шу сестру.

Ще раз спитала:

– А може, розкажу іншим разом?

– Та чого ж, розказуй, мені цікаво знати про твого попе-

реднього квартиранта.

– Ну, ти тільки не подумай, що їх було в мене багато і я

першого-ліпшого беру на квартиру.

Роман глянув на неї, засміявся і каже:

– Нічого тут крамольного нема. Якби я раніше був знав,

що візьмеш мене на квартиру, то хіба нудився би в гуртожит-

ку так довго.

– Хоч вір, хоч не вір, а квартирант ти в мене перший, –

сказала в жартівливому тоні Галина, хмурячи брови.

Роман пильно дивився їй в очі і чомусь не міг стримати

посмішки.

– Смієшся, а мені тоді було не до сміху, – продовжувала

говорити Галина і заморгала віями.

– Чому?

– Бо сестра Люся переманила в мене нареченого Андрія.

– Коли?

– П’ять років тому. Ось уже старшенькій Олі, племінниці

моїй, чотири роки минуло.

30

– І ти так легко змирилась?

– А що мала зробити? Не сподівалась, що так станеться.

Все йшло у нас до весілля, а тут така оказія трапилася – Ан-

дрій раптом сказав, що одружується на моїй сестрі.

– Отак просто, без всяких пояснень? – спитав Роман.

– Сказав, що покохав сестру і вже нічого з собою вдіяти

не може.

– Що ж, недарма кажуть, що любов – шалена пристрасть

і чинити щось наперекір не можна, – завважив Роман.

– Та я й сама це зрозуміла трохи пізніше, оговтавшись,

але спочатку була образа, хотіла щось таке вчинити, аби їм

зашкодити, та не могла придумати якоїсь серйозної кари.

Годі було заспокоїтись, навіть на телефонні дзвінки не від-

повідала, почувши сестрин голос. Відмовилась кумувати і

за першою, і за другою дитиною, хоч сестра дуже просила, а

мама наполягала, бо вважала, що не гоже відмовлятися від

кумівства, бо це зла прикмета і може комусь зашкодити. До-

бре, що живемо окремо. Батько ще за життя придбав для нас,

дочок, по квартирі. Він давно помер, не дочекавшись онуків.

Роман відчув, що Галині не дуже приємно зізнаватися в

своїх душевних таємницях, але робить вона це заради чис-

тих взаємних відносин.

– А потім? – спитав співчутливо.

– Згодом наші стосунки потеплішали, особливо, коли на-

родилися в неї дівчата, такі хороші, що гріх було тримати

камінь за пазухою. Змирилася і навіть рада, що так сталося.

Кажуть, від долі не втечеш, або ще кажуть, що вона тебе на-

здожене в певний час і в певному місці.

– То правда, – погодився Роман.

– Так-так, усе вже в минулому, лише як згадаю про це, то

в душі, мов щось шкребе.

Вона вмовкла. Далі не хотіла чи не знала про що іще роз-

казувати. Однак Роман вмів угадувати і не вимовлене. Одне

зрозумів відразу: у Галини було невдале кохання, за яким

вона й досі, мабуть, шкодує.

– Треба починати все заново?

– З ким?

– З квартирантом, – торкнувся вказівним пальцем у свої

груди.

– Смієшся?

31

– Ні, чого ж, правду кажу. Хіба маю якусь ваду?

– Ти найкращий із тих, кого я бачила, – мовила і так пиль-

но дивилася на нього, ніби в душу зазирала. А Романові зда-

лося, що тим поглядом вона його причаровує.

– По зовнішньому вигляду не завжди можна судити про

чоловіка. Треба знати його цілком.

– Як?

– А отак, – і він обняв її за плечі і почав цілувати в губи.

Вона не пручалася, а навпаки трималася обома руками

за його шию і оголеними персами торкалася його волоха-

тих грудей. У Галиних очах раз у раз спалахували нестям-

ні вогники. Так, майже з перших хвилин Роман впивався

дівочою звабою, розпалюючи в ній приспані почуття ко-

хання, а Галина раділа, що легко вдалося їй заворожити

вже немолодого хлопця, затаєно прошептала:

– Піди та прийми душ перед сном.

– А ти?

– Я вже готова… – До чого готова, так і не доказала, але

Роман усміхнувся і відразу здогадався про що йдеться, вло-

вивши в її очах хитрі лукавинки.

– Добре, вже йду.

Галина пішла стелити ліжко, а Роман відкрив валізу і по-

чав шукати рушник.

– Що там шукаєш?

– Рушник.

– Онде на вішалці, бери, ним ще ніхто не користувався.

Роман усміхнувся сам собі, йдучи в душову кабіну і поду-

мав: «Гарна жінка, не прогадав, старається догодити. Що ж,

на те й вона й жінка, такою я собі її уявляв».

Він швидко помився і відразу накинувся на Галину, як го-

лодний кіт на мишку, потягнув до ліжка.

– Отак відразу, адже ми ще добре не знаємо одне одного.

Може, почекаємо ще трохи.

– І чого чекати, як зійшлись шляхи… – так здається спі-

вається у пісні.

– Так, я згадала. У ній є ще такі слова: «Як любов єднає

щастя у житті». Вона поспіхом зняла з себе халат.

32

* * *

Христина Іванівна вийшла вдруге заміж за чоловіка,

який був старший за неї на 25 років. Його два сини – її ро-

весники. З першим чоловіком жила лише кілька літ. У сім’ї

не було дітей і через те чоловік подався до іншої жінки. Довго

ніхто не брав її заміж. Навіть думала, що буде сама вікува-

ти. Та якось випадково на вечірці своєї подруги в ресторані

зустріла його. Павло Іванович Хміль після вечірки провів з

Христиною ніч на дачі свого товариша. З цього і почалося.

Видно, в цю ніч Христина так зачарувала свого партнера, що

не минуло й два тижні, і він залишив сім’ю. Навіть умовляння

синів не робити необдуманого вчинку не подіяли на батька.

З молодою дружиною почав жити на її квартирі. Вона пра-

цювала бухгалтером у місцевому Споживчому товаристві, а

Павло успішно вів свій бізнес. Мав два цегельні заводи, які

скупив у селянській спілці майже за безцінь, придбав тартак.

Словом, все, що так потрібно для будови – в його руках. Охо-

чих придбати цеглу, порізати дерева на дошки – багато, ледве

встигали виконувати замовлення.

Павло Хміль мав господарську жилку, і вміло вкладав

гроші в нерухомість. Після розлучення багато чого зали-

шив першій дружині і синам. Тепер надолужував втраче-

не. Швидко збудував просторий будинок, дачу в лісі біля

річки. Аякже, молода жінка стимулювала до праці. Лише

бідкався, що сини відреклися від нього. Навіть пішли пра-

цювати до іншого власника. Після одруження він втратив

зв’язок із синами, які так допомагали йому донедавна в ро-

боті, керуючи структурними підрозділами на виробництві

цегли.

…Минали роки, а з ними згасали в подружжя колишні

пристрасті. Це трохи гнітило Христину, інколи вона без ви-

димої причини дратувалась, яке доходило аж до хворобли-

вого збудження. Але розмовляючи з колегами по роботі, що

працювали в одній кімнаті з нею, чула від них теж скарги на

своїх чоловіків за їхню пасивність у сексі. Отак, порівнявши

їхні проблеми зі своїми, вважала себе не дуже обділеною чо-

ловічою увагою. Адже з чоловіком щоліта їздили до моря, а

взимку бували в горах. Таке матеріальне благополуччя Хрис-

тину влаштовувало. Турбувало одне, що не має дітей. Але

жодних претензій чоловікові не пред’являла. Мабуть, чула

33

себе винною в цьому, адже і Павло, і колишній чоловік з ін-

шими жінками мають дітей.

Останнім часом Павло часто приходив ввечері додому

захмелілий. Відразу падав у теплу постіль і лежав, як коло-

да, посапуючи, а Христина ще довго очікувала, що він про-

кинеться і виконає свої чоловічі обов’язки, та це трапляло-

ся досить рідко. Деколи навіть здіймала галас, але Павло не

звертав на те увагу.

Початок травня видався досить теплим. Христина діста-

ла в профкомі путівку на курорт в Трускавець. Півроку тому

при черговому профілактичному огляді виявили в неї дріб-

ненькі камінчики в правій нирці. Була в добрих стосунках із

профоргом, і той відразу як тільки-но прийшла путівка, то

віддав їй по пільговій ціні.

Христина кликала з собою чоловіка, але Павло, зайня-

тий справами, відмовився. Поїхала сама. І тут, як це буває

в таких випадках, визрів у неї курортний роман з молодим

чоловіком із Хмельницька. А почалось усе банально просто:

у першу теплу днину прийшла на озеро, що неподалік сана-

торію, скинула верхнє вбрання, стала обличчям до сонця,

щоб дістати весняну засмагу. Не минуло й кілька хвилин, як

її здалека запримітив молодий чоловік. Він підійшов до неї,

простелив поруч своє простирадло. Якусь хвилину мовча-

ли. Вона не втрималася, щоб не розгледіти його вузькі стег-

на, плоский живіт, і першою заговорила до нього. Звичайно,

про погоду. Хлопець, як їй здалося, був добре вихований і

в розмові дотримувався певного такту. Юрко, так звали

хлопця, говорив, що нинішній цивілізації загрожує небез-

пека. І в цьому винні самі люди, що населяють світ, бо не

навчилися цінувати духовність, культуру. Збагачуючи себе

матеріально, вони залишились варварами у своїх почуттях

і бажаннях.

Христина слухала і дивувалася, що багато чого вона не

знає, про що веде розмову з нею цей молодий чоловік. Своїми

міркуваннями він наче вводив її в інший, досі незнаний для

неї світ. Інколи заглиблювався в такі високі матерії, про які

вона ніколи навіть не здогадувалася. Юрко признався, що

нежонатий і не вбачає себе чимось обділеним. Задовольня-

ється тим, ким він є, бо, крім ілюзій і мрій, нічого запропо-

нувати жінці не може. Таке життя його цілком влаштовує, і

34

він може дати жінці тільки любовні втіхи, не беручи на себе

будь-яких зобов’язань.

Христину такий партнер влаштовував. Увечері вони

сиділи в парку, а коли стемніло пішли в його готельний но-

мер. Там вони втішалися аж до опівночі. І так день за днем.

З ним вона шаліла, спокушаючи його щораз новими витон-

ченими дивацтвами. У такі хвилини бурхливого кохання її

жіночі інстинкти в очах хлопця здавались вищими всякого

таланту.

Христина вперше за останні кілька літ відчула себе

справжньою жінкою. Верталась від свого коханця пізно вве-

чері з радісною посмішкою на порожевілому обличчі. Здава-

лося, нема нічого приємнішого, як таємне кохання, що вини-

кло серед сірих буднів. Воно як щедрий подарунок жінці, яка

в такі хвилини живе не розумом, а пристрастями.

Та всьому настає кінець. Подзвонив чоловік і сказав, що

провіряв роботу майстра на будові, впав з риштування, тро-

хи потовкся і лежить у лікарні.

Нічого не сказавши своєму коханцеві, Христина тут же

поїхала додому. Павло Хміль лежав у палаті неврологічного

відділення і, побачивши схвильовану дружину, спробував

усміхнутися, але тут же, ворухнувшись, відчув різкий біль у

попереку, скривився в болючій гримасі.

Якраз у цей час зайшов у палату лікуючий лікар Іван Пе-

трович Климчук. Христина звела на нього заклопотані очі.

– Що з ним? – спитала.

– У нього наступило защемлення нервових корінців по-

перекового відділу хребта. Думаю, дамо собі раду.

– Постарайтесь, адже це в нього вперше така біда. Може,

потрібні якісь дефіцитні ліки, то кажіть.

– Не хвилюйтесь, усе що треба для лікування є. Якщо буде

така необхідність, то покличу собі на допомогу травматоло-

га. Він проводить у таких випадках мануальну терапію.

– Не звик я до такої обстановки, – забідкався Павло.

– Так, то правда, звикнути швидко можна до жінки, а до

лікарні – потрібен час, – пожартував Іван Петрович і поду-

мав: «Нерівний шлюб у них. Вона така жвава, молода, а він

на діда схожий». І справді, Павло мав неприглядний вигляд,

можливо, тому, що вже кілька днів не голився. Він лежав го-

рілиць на щиту й мав кепський настрій.

35

Пішов лікар, а Христина почала розказувати про своє лі-

кування. Відразу призналася, що їй вже краще, щодня при-

ймає процедури, п’є «Нафтусю», уже позбулась тих малень-

ких камінчиків, що мала в нирці, але лікар пропонує такий

курс лікування повторити наступного року. Поскаржилась,

що процедури, ванни займають увесь день, і вона дуже стом-

люється від них.

– Нічого-нічого, лікуйся, нам треба бути здоровими.

«О, якби ти знав чим я там займаюсь», – подумала і мало

не зашарілась.

– Не знаю й що маю робити, їхати в санаторій чи залиша-

тися біля тебе?

Вона мовчки стояла, очікуючи, що він скаже.

– Для чого залишатись, – каже Павло, – хіба я каліка? Їдь

і закінчуй своє лікування.

Христина тільки того й чекала, хитрувато посміхнув-

шись, почувши слово «їдь». Вона ще довго сиділа біля чолові-

ка, розказувала йому про тих, з ким жила в кімнаті, а відтак

пішла до старшої медсестри відділення і домовилась із нею,

щоб та організувала належний догляд за чоловіком.

– Я все владнала зі старшою медичною сестрою. Буде

тобі забезпечений добрий догляд. Усі ліки, які припише лі-

кар, вона візьме в аптеці.

– Ну що ж, їдь, не барися, тільки будь там чемною. Ти зна-

єш, що я маю на увазі.

– За мене будь спокійний, я не така як інші, і ти це добре

знаєш.

Павло навіть і гадки не мав, що його дружина на курорті

зрадила в перший же день, бо за роки заміжжя не помічав за

нею чогось такого. Нині в його голосі чулась якась тривога.

Пішла Христина, а Павло чи то від ліків, чи від того, що

відвідала дружина, відразу заснув.

* * *

Христина ввечері приїхала в Трускавець. Подзвонила

Юркові. Не відізвався. За хвилину ще раз набрала потрібний

номер «мобілки». І що ж – «абонент поза зоною досяжності».

«Де він?» – товклася думка. Ходила доріжками – ніде

нема. Ще кілька разів старалася з’єднатися телефоном – і

все марно.

36

Пізно лягла спати. Довго лежала з широко відкритими

очима й дивилася у вікно. Все стишилось, поснули відпочи-

вальники, лише вона одна нудилась думками, а місячна ніч

така довга. Нарешті і її зморив сон.

Наступного ранку думала зустріне його в їдальні. Сніда-

ла навмисне повільно, роздивляючись навколо, але він не по-

явився. Потім дізналася, що Юрко поїхав у той самий вечір,

що й вона, бо якраз закінчився термін його путівки.

«І нічого не сказав, не признався, чому він так? – не по-

кидала думка. – Що ж і за це спасибі, адже ці дні були такі

приємні».

У наступні дні абонент не відповідав на її дзвінки. Хрис-

тина знервувалась, її дратувала кожна дрібниця. Їй так хо-

тілося ще хоч на день-два продовжити їхні амурні стосунки.

Шкода. Таке пристрасне, але надто коротке кохання. Розбур-

хані пристрасті ще довго не давали їй спокою.

* * *

У Максима Пасічного в голові вирували спогади, не спа-

лось. Після від’їзду дружини на заробітки відмовився від ніч-

них чергувань у лікарні. Уже кілька разів дружина дзвонила

з Італії, розмовляла з дочками. З ним не хоче спілкуватися.

Видно надовго засіла образа. Та він все й так чує про що вона

каже. Інколи і сам промовить до неї якесь слово і на тому роз-

мова закінчується. І тоді в уяві зливались: дружина Оксана

– Люда. Ні, що не кажіть, а Максим – справжній романтик.

Оці напливи видінь у часи безсоння. Годі розрізнити, що

було насправді, а що наснилося. Віднедавна трохи порушив-

ся його ритм життя. Поїхала дружина, а деякі колеги почали

насміхатися, мовляв, послав дружину на заробітки, там вона

старих людей доглядає, а він чужих жінок забавляє. Справді,

чи була нагальна потреба їхати їй на заробітки? Мають двох

дітей, власний будинок, старенький автомобіль. Заробляють

не менше ніж інші. Так ні, чомусь ще чогось хочеться. Що це?

Жадоба до грошей чи щось інше?

Кілька днів не бачив Люди. Довго затримувався на роботі

і не встигав прийти до неї, а ввечері не хотів залишати дітей

самих у хаті. Кількаденна відсутність Максима викликала в

Люди певні сумніви. Їй здалося, наче хтось її обікрав. Підсте-

регла його, коли він вранці йшов на роботу. Якусь хвильку обоє

37

мовчали, ніби давали змогу порозмовляти серцям. Кажуть, що інколи серця закоханих можуть без слів порозумітися.

– Я так далі не можу, – заговорила Люда, – або ти прихо-

диш до мене щодня, або….

– Людо, зрозумій мене правильно, маю обов’язки перед

дітьми.

– А переді мною? Що, побавився два роки і навтіки?

– Давай поговоримо спокійно, – посміхнувся Максим.

– Нащо псувати собі настрій, адже ти добре знаєш, як я ко-

хаю тебе.

– Якщо кохаєш, то маєш бути зі мною щодня, інакше…

– Що інакше?

– Ти зводиш мене з розуму, я так не можу, мушу впевни-

тись, що ти належиш тільки мені одній.

– О, як важко кохати!

– І я так гадаю.

– Сьогодні прийду. Не будемо гаяти такі прекрасні весня-

ні дні. – погодився Максим.

Від таких слів ніжна усмішка осяяла її обличчя.

* * *

– Хіба так можна? Одружився – і колегам ні слова. Ой, не

гоже тримати таку подію в тайні, – заговорила вранці до сво-

го завідувача Олена Марківна.

– Звідки ви взяли, що я одружився? Хіба не покликав би

я вас на весілля?

– Як тоді зрозуміти, що ти в Галини живеш? – спитав Олег

Петрович. – Чи, може, ти в неї квартируєш?

– Ви вгадали, квартирую. Набридло жити в гуртожитку.

– Що ж, сьогодні квартирант, а завтра – шлюбний чо-

ловік, – сказала Олена Марківна. – Нині жити в цивільному

шлюбі модно. Та й, зрештою, обоє ви в такому віці, що треба

заводити сім’ю.

– Цивільний шлюб – то непогана річ. Пожили трохи,

щось не так – і до побачення. – Розмірковував Олег Петрович.

– Краще вчасно розійтись, розпізнавши свої вади, ніж у нор-

мальному шлюбі мучитися ціле життя.

– То правда, – погодилась Олена Марківна. – Я знаю по-

дружжя, які роками живуть нарізно, навіть не розмовляють

між собою, але бояться розірвати шлюб.

38

– Чого бояться?

– Кари, що може настигнути когось із них за клятвопо-

рушення.

– Мені це не загрожує, – каже Роман. – Я ніколи не кля-

нусь, ніколи нікому нічого не обіцяю.

– І правильно робиш. Жити треба по совісті, і все піде на лад,

– погодився Олег Петрович. – А Галина – чарівна і приваблива.

Головне, щоб сім’я була міцною, треба постаратись дітей. Діти, як ніхто інший, зміцнюють, кристалізують, цементують сім’ю.

Можна сказати, зв’язують подружжя по руках і ногах.

– Хіба я гірший за інших? Маю право взяти когось за дру-

жину, – сказав, наче виправдовуючись, Роман.

– Звичайно, давно пора, а Галина буде доброю жінкою, –

продовжив розмову Олег Петрович. – Уже раз попеклась, то

тепер буде шанувати свого обранця.

Роман помовчав кілька секунд, чекаючи, може, той ска-

же, щось таке, Романові невідоме, але Олег Петрович вмовк.

– Нащо згадувати те, що давно всі забули, – усміхнулась

Олена Марківна.

Роман вдав, що він усе це давно знає і не надає цьому ні-

якого значення.

«Виходить, вони знають про її колишнього нареченого,

або ще щось таке йому невідоме і тому лише натякають», –

подумав Роман, але стримався від запитань. На цьому їхня

розмова закінчилась.

* * *

Христина їхала з курорту в кепському настрої. Так все

гарно починалось і так швидко проминуло. Приємно згадати

ті дні, що провела з хлопцем із Хмельницька. Зле, що так рап-

тово обірвалися їхні зв’язки. О, який був чудовий коханець,

яке блаженство відчувала з ним!

«А може, то й на краще. Напевне, в нього дома – сім’я,

діти. А що я могла дати йому? Тимчасову насолоду, сексуаль-

не задоволення, словом, все на рівні фізіології і не більше», –

подумала Христина, їдучи додому. Що ж, кожній жінці влас-

тиві сексуальні інстинкти, а на курорті є така можливість

віддатися повністю краденому коханню. І коли трапляється

непередбачуваний обрив, тоді настає розчарування, незадо-

волення, яке інколи переходить у депресію.

39

…Підходила до свого будинку і – о диво! Павло дивився з

вікна і ще здалека махав до неї рукою.

«Ой, Хмелю, мій Хмелю, Хмелю зелененький…» – заспіва-

ла пісню веселеньку і прискорила кроки.

– А то ж, як? Такий був хворий і вже дома? – сказала, ввій-

шовши до кімнати.

– Мав добрих ескулапів. Постарались. Що не кажи, а таки

медицина сьогодні помагає. Думав, що довго прийдеться ле-

жати у лікарні. Спочатку годі було навіть до туалету зайти.

Постарались. Іван Петрович у той же день, як ти поїхала, за-

просив собі на допомогу лікаря-травматолога. Він давно за-

ймається мануальною терапією, класний спеціаліст. Кілька

разів пом’яв мені хребет – і біль відразу втихомирився.

– Ти їм щось дав?

– Івану Петровичу пляшку коньяку, а Максимові – нічо-

го. Думаю запросити їх коли-небудь у вихідний день у ліс на

шашлики.

– Певно, так буде найліпше.

– Ну, а ти як?

– Я теж задоволена лікуванням, камінчики розчинились.

Оглянув лікар після лікування – і сліду не залишилося від них,

– похвалилася Христина, подумавши: «Мала те, що треба».

Христина сіла біля Павла на дивані і погладила його по

чолі. Він навіть не зреагував на дотик її руки.

– Добре, що ти задоволена, – сказав Павло.

Дружина, усміхнувшись подумала: «Якби ти знав чим я

там займалася, то, напевне, здивувався би від несподіван-

ки». А вголос промовила:

– Варто час від часу оздоровлювати себе, а то все решта

без здоров’я нічого не варте.

– Так, то правда, – погодився Павло. – Я за тих два тиж-

ні надивився на нещасних хворих, що мало й сам ще гірше

не захворів. Робота в неврологічному відділенні – тяжкий ку-

сок хліба. Там стільки важкохворих, що ти собі не уявляєш. І

всі хвороби, як любить жартувати Іван Петрович, від нервів,

лише сифіліс і гонорея – від задоволення.

«О, не дай, Боже, мати такі хвороби», – зітхнула Христи-

на. Тут же згадала, що вона з коханцем була така безпечна.

Обоє не остерігалися, наче були давно знайомі. А якщо у ньо-

го сифіліс, гонорея чи навіть СНІД, тоді що? Дивно, що він ні-

40

чого не сказавши, поїхав додому, не дзвонить і не відповідає

на дзвінки. Що ж, хвороба, якщо вона вселилась у тіло, дасть

про себе невдовзі знати. Вона сплюнула через плече.

– Чого ти?

– Та щось у рот попало.

На цьому їхня розмова закінчилась. Христина почала

роздягатись.

* * *

Чудувався серпневий ранок: сонце, голубе небо, пташи-

ний спів. Уже минуло кілька місяців, як Роман «квартирує» у

Галини. За цей час жодного разу вони не посварилися. Галя

подарувала йому справжню насолоду в коханні. А ще вона

дбайлива господиня, справжня берегиня дому.

Ось і сьогодні вони зібрались їхати за місто. Мають свій

автомобіль, то поїхати кудись – не проблема. Поки рушали з

місця, Роман глянув на свою дружину збоку. Так, вона справ-

ді чарівна: очі іскряться вогниками, повненькі губи ледь-ледь

усміхаються, вертка, ну просто дівчисько, а їй уже тридцять

шостий пішов. На них дивилися цікаві очі із сусіднього вікна.

Здавалося, що навколишні їм заздрять.

«Значить, я не помилився, коли обрав собі Галину за дру-

жину, чи то, власне, вона сама вибрала мене, – подумав Ро-

ман, – але, яке то нині має значення, хто перший зробив крок

до цього».

Приїхавши до лісу, відразу знайшли гарне місце в гуща-

вині, розстелили картате покривало під крислатим дубом.

– Ой, як тут гарно, затишно! А скільки різних квітів! – ті-

шиться Галина.

– Так, тут справді чудо-диво: дихай на повні груди, наби-

райся сили, – погодився Роман, зриваючи дубову гілку.

Роман знав, власне, Галя сама призналась, що був у неї

жених. Мабуть, він теж захоплювався нею, і, спивши з неї ді-

вочий нектар, пішов до іншої. Але це було так давно і вона

зберегла для Романа свою нерозтрачену ніжність і любов.

При згадці про цей епізод із свого життя, не відчуває чогось

такого, за чим варто шкодувати. Хоча є в неї таємниця, про

яку ніхто не знає.

Романові подобалася така темпераментна жінка. Вона

збуджувала його навіть тоді, коли він приходив з роботи

41

стомлений. Давала йому немов якийсь заряд енергії і він був

радий у такі хвилини виконати всі її забаганки. Роман від-

чував, що перебуває під її благодійним впливом і вважав себе

щасливим.

Такій парі можна лише позаздрити. Гляне Роман Галині

в очі, а вони палахкотять, радість випромінюють, а в душі

– тепло і ніжність. У взаємній злагоді черпають силу, на-

повнюючи життя любов’ю. Минали дні і ніби разом писали

своєрідний життєпис любові. Звичайно, ніхто із них не да-

вав ніяких клятв.

– Щось я довго в тебе квартирую, а плати в мене не вима-

гаєш. В чому причина? – порушив Роман мовчанку.

– Хіба можна брати плату за кохання?

– Можна, якщо воно несправжнє, – сказав Роман.

– А яке воно несправжнє?

– Зрадливе.

– Ой, щось я тебе не розумію.

– Читай сучасні романи, там усе написано.

– Не хочу, мені й так добре з тобою, – вона опустила очі

і усміхнулась, а відтак обвила руками його шию, почала ці-

лувати.

– Гарне тут місце, – сказав Роман, впиваючись поцілунка-

ми. – Ніхто нам не заважає.

– Напевне, є багато таких самих, як ми, у лісі, але не да-

ють про себе чути.

– І я так гадаю, адже в такий день не варто сидіти дома.

– Кохатися на природі – це така розкіш, а особливо тоді,

коли є такий чоловік, як ти.

– Хіба інші були в тебе менш привабливими? – спитав Ро-

ман і єхидно усміхнувся.

– Перестань мене ревнувати, ти мій найкращий, єдиний.

– О, невже я такий, як ти кажеш?

– Справді, я завжди кажу те, що відчуваю.

Як добре, коли в подружжя гарні почуття, природній

потяг одне до одного. Тоді і вся поведінка спрямована, щоб

отримати задоволення, насамперед у сексі. Без цього біо-

логічного потягу немає справжньої насолоди в коханні. А з

справжнього кохання народжуються здорові діти.

Останнім часом Роман інколи задумувався, чому Галина

не вагітніє. Адже ніяких скарг на здоров’я за тих кілька мі-

42

сяців від неї не чув. Деколи хотів почати про це розмову, але

завжди щось стримувало. Недавно прочитав у якійсь попу-

лярній брошурі, що діти, зачаті на лоні природи, виростають

здоровими, не хворіють, а потім живуть довго-довго. Не го-

ворив про це Галині, але, маючи вільний час, старався бути

з нею то в лісі, то біля річки, то в лузі, де так багато можна

дістати позитивних емоцій.

Цього разу вони повернулися додому, коли вже в лісі зо-

всім стемніло.

* * *

Уже кілька місяців Максимова дружина Оксана працює

за кордоном. Роботу шукала недовго. Доглядає літню італій-

ку, яку зве сеньйорією. Майже щотижня дзвонить до дітей.

Нагадує Максимові, аби приділяв увагу дітям, особливо при

підготовці уроків. Висилає гроші. Заробіток має не такий, як

того би хотілося, але в кілька разів більший, ніж одержувала, працюючи лікарем. Не скаржиться, а може, не хоче вести на

цю тему розмов.

Максим в усьому погоджується з дружиною, розмовляю-

чи по телефону, бо чує себе винним перед нею, адже пода-

рувала йому двох дочок. А це так нелегко в наш час. Одначе

потяг до чужої коханої був такий сильний, що він не міг себе

перебороти. Дуже вже звабливою видалась Люда, а тепер,

коли дружина так далеко, то міг собі позволити бувати з нею

скрізь, не криючись.

Запримітив Максим, що Люда трохи змінилася, почала

вимагати в нього гроші.

– Не скупись, – каже. – На кого маєш їх витрачати? Жінка

для себе і для дітей заробляє.

Раніше Максим чогось такого від неї не чув. Нині вона

хоче мати від нього не тільки сексуальне задоволення, але й

матеріальну вигоду. Так, за тілесну насолоду, ніжність у ліж-

ку, різні любовні фантазії, мусить платити. Треба віддати їй

належне, що робила вона це досить тактовно, щоб не упусти-

ти такого коханця.

Максим не скупився на подарунки, але відчув якусь змі-

ну в її поведінці. То вона кудись їде на день-два, залишаючи

сина в сусідки, то ще спонтанно виникають у неї якісь на-

гальні справи в іншому місті.

43

Виникла підозра, що Люда ще з кимсь зустрічається. За-

думався Максим і невдовзі сам в цьому переконався. Прий-

шов якось увечері до неї і застав там молодого чоловіка.

Люда не розгубилась, а пояснила, що то прийшов до неї

двоюрідний брат із села і буде в неї ночувати. Вернувся Мак-

сим додому. Цього вечора довго не міг заснути. Думав про

жіночу зраду, про мораль і все замикалося в одному колі, в

якому себе він бачив, ніби звичайним спостерігачем.

Потім виявилось, що то був не родич, а любовник, з

яким недавно Люда познайомилася у сусідньому місті. Він

так прилип до неї, що відразу запропонував вийти за нього

заміж. Та їй не так просто зробити вибір. До Максима дав-

но звикла, могла ним керувати, як хотіла, інколи проявляла

елементи садизму і він підкорявся її забаганкам без жодних

заперечень; з новим партнером – одна невизначеність і тому

вона вичікувала, порівнювала обох, хто з них більш перспек-

тивний для сімейного життя.

Що віщує їй майбутнє? Хто підкаже вірну стежку в жит-

ті? Не хотіла ні з ким радитися, розкривати свою таїну.

– Ти мене вводиш у літа, – сказала цього разу Максимові.

– Нічого не обіцяєш, а тільки задовольняєш свої сексуальні

потреби в ліжку.

– Хіба тобі зі мною зле?

– Добре, навіть дуже добре, але я хочу мати в цілкови-

тій владі чоловіка, який мене кохає і нічим більше не об-

тяжений.

– Що ти маєш на увазі?

– А те, що повинен розлучитися і жити зі мною, а не кри-

тися від сторонніх людей, як злодій.

Вона на хвильку задумалася, в примружених очах Мак-

сим помітив щось потаємне, нерозгадане.

– Зрозумій мене правильно, – заговорив Максим. – Я не

розлучений і найближчим часом дружина на розлучення не

дасть згоди.

– Як то не дасть? – дивується Люда. – Ти ж з нею давно не

живеш.

– А діти? – захищався Максим.

– Дітей нехай забирає з собою.

– О ні, без дітей я не залишуся. Кому я буду потрібний у

старості?

44

– До старості ще ой як далеко. У мене є син, та можемо

постаратися ще дочки. Ти ж майстер на дочок, – засміялася

Люда і в очах розгорілися іскорки.

– Не жартуй, адже ти добре знаєш, як я тебе кохаю, – він

хотів вдати, що трохи ображений такою розмовою, але тут

же відчув, що стає наче загіпнотизований нею і підкоряється

її волі.

– Отак, маєш на роздуми не так багато часу! – мовила пе-

реконливо Люда, скрививши губи в зневажливій посмішці.

– Це ультиматум?

– Розумій як хочеш!

«Захотілося жінці заміж і що хоч роби», – подумав Мак-

сим і хвильку, поміркувавши, мовив:

– Щось придумаємо.

– Думай, думай, – вже лагідніше сказала Люда і потягну-

ла його до себе.

Вони цього разу довше, ніж завжди, ніжились у ліжку.

У пориві блаженства обоє відразу забували про цю роз-

мову. Максим розумів, що вона навмисне прикидається об-

діленою сімейним затишком, аби ще більше прив’язати його

до себе.

* * *

Стояла пізня осінь 2001 року. Дні були ще досить тепли-

ми, а ночі вже лякали холодом, нагадуючи людям, що ось-ось

приблудиться мачуха-зима.

Яких тільки чудо-див не буває в таку пору в природі і між

людьми…

Павло Хміль замислив нарешті запросити на пікнік своїх

«цілителів», маючи на увазі невропатолога і травматолога.

– Ти не проти? – спитав якось дружину.

– Хіба ти не знаєш, що я завжди йду тобі назустріч? Клич.

Христина любила товариство і охоче сприйняла чолові-

кову пропозицію. Їй так хотілося розвіятись на природі, бо

останнім часом після курортного роману час від часу на неї

нападала хандра. Деколи на роботі ні з того, ні з сього вини-

кала така байдужість, в очах рябіло, що хотілося кинути все

і йти світ за очі.

І ось вони в суботу після обіду подалися до лісу. Павло з

Христиною зустріли в назначеному місці Івана Петровича,

45

а трохи далі на автобусній зупинці – Максима і Люду. Вони

тепер часто показувалися на людях вдвох і вже ніхто не диву-

вався. Обоє такі звабні, наче народила їх одна і та ж мати.

Півгодини в дорозі – і вони вже в лісі.

– Ось наша хатинка вже давно чекає нас, – сказав Павло,

зупинившись біля дерев’яного будиночка, що стояв на гор-

бочку. Навколо старі сосни, а неподалік у долині річка Стрий

виблискує до сонця своїми водами.

– Красиво тут, – першою заговорила Люда, вийшовши з

автомобіля. – А річка як близько!

– Так, річка Стрий кожного звабить, а особливо влітку

тут людей тьма. Звичайно, купатися зараз пізно, хіба що для

моржів пора року не має значення. І дихаєш на повні груди,

не те що в нашому місті, – погодився Максим.

– Ходімо, покажу свою халабуду зблизька. – Він відімкнув

замок у вхідних дверях і запросив усіх досередини. А там – дві

невеличкі кімнати, всі зручності для життя.

– Мені таку б десь придбати, – шепнув Максим, моргнув-

ши оком до Люди.

– Треба мати чималий гаманець з грішми, а вже тоді ду-

мати про таку дачу. Отак, – сказала Люда.

– А мені ця хатина обійшлась недорого. Якраз у пік не-

давньої кризи придбав у якогось військового. Той кудись ви-

їжджав звідси і терміново продав, не торгуючись.

– Ви, напевне, тут днюєте і ночуєте? – заговорив Іван Пе-

трович, що досі мовчав, а тільки розглядався навколо, ніби

щось шукав.

– Та де там, годі витягнути його на природу, – обізвалась

Христина. – Така нагода трапляється рідко.

– Ну що ж, використаймо нинішню нагоду. Ходімо сма-

жити шашлики, – запропонував Павло.

Всі відразу взялися за роботу. Павло приніс з багажника

кілька вишневих полін, а Христина взялась натягати м’ясо

на шомполи. Їй допомагала Люда, а чоловіки зносили з лісу

хмиз. Минула хвилина – і вже горів вогонь.

– Завтра буде погода, – зробив висновок Максим, дивля-

чись на дим, який стовпом тягнувся вверх.

Павло трохи метушився, хвалився, що шашлики завжди

пече на вогні тільки з вишневого дерева. Отоді м’ясо смачне, має приємний колір і запах.

46

– А ще як поливати шашлики сухим вином! – додав Іван

таким тоном, що теж добре знається у цій справі.

– Знаю, знаю, – каже Павло. – Ми прихопили кілька пля-

шок сухого вина, правда, Христинко?

– Є, є твоє любиме, зараз принесу. – Вона пішла до авто-

мобіля і принесла пляшку вина.

– Тільки одна? – здивувався Павло.

– Вистачить і одної, решту будемо пити.

Іван відчував, що нині має трапитися щось незвичне. Гля-

нув на Христину, що несла вино і відчув до неї якийсь дивний

потяг, захотілося звабити чужу дружину. Дотепер це йому за-

вжди вдавалося. Володів, як він сам здогадувався, якоюсь ма-

гічною силою, перед якою не могла встояти жодна дівчина чи

жінка. На курорті мав справи з жінками, які самі шукали ін-

тимних пригод, а тут зовсім інше: чоловік з жінкою запросили

його з товаришем погостювати з ними на природі.

«Не варто чинити щось гріховне», – подумав Іван, але тут

же йому здалося, що його тягне до Христини, немов магні-

том, і він не годен опиратися, хоч би й хотів цього. Ні, він не

сексопат – просто спрацювало давнє почуття – потяг до стар-

ших від себе жінок чи дівчат.

За якийсь час сіли біля вогнища і почали вгощатися.

– Смачний шашлик, давно такого не їв, – сказав Максим,

дивлячись як його пасія задоволено їсть і усміхається.

Павло почав розказувати різні секрети приготування

м’яса для шашликів. Хвалився, що в цьому ділі він не знає

собі рівних. Кожен з чоловіків пригадував щось із минулого,

аби підтримати жваву розмову. Особливо старався Максим

чимось здивувати компанію і завжди переривав чиюсь роз-

повідь, аби вставити в неї якесь дотепне слово.

Іван придивлявся до Христини зблизька. На перший по-

гляд – немолода, але ще досить зваблива жінка: брюнетка, во-

лосся густе, а в ньому прямісінько над лобом – тоненьке сиве

пасмо, брови широкі, вії густі, короткі, очі чорні, при розмові

примружує їх, наче ховає від сонця. Обличчя привабливе, а

коли сміється, то кидаються в вічі рідкі білі зуби. У рухах тро-

хи вайлувата, а може, то йому тільки здається.

«Така якраз на мій смак», – подумав Іван, кидаючи ласий

погляд на чужу жінку, але вдав, що у компанії дотримується

певного етикету і не дозволяє собі ніякого інтиму. Та це тіль-

47

ки ззовні, а насправді вже визрівав план, якби-то збаламути-

ти Христину.

Всі пили сухе вино, коньяк, лише Христина – томатний

сік. Заздалегідь домовились, що за руля сяде Христина, як

будуть вертатися додому. Так буде найкраще, а то, чого до-

брого, можуть у дорозі вчепитися даїшники.

Іван ласо споглядав на Христину, як вона смакувала

м’ясо, запиваючи томатним соком і щось мотав собі на вус.

Павло Хміль мав добрий настрій, не пропускав жодного

тосту, аби випити чарку вина до самісінького дна. Він швид-

ко сп’янів і почав розказувати різні анекдоти. Максим і Люда

теж підтримували розмову, лише Іван кине якесь слово і мов-

чить. Зате його слова викликали у всіх сміх.

Христина щораз робила зауваження чоловікові, аби мен-

ше пив, але він не звертав на її слова жодної уваги.

– Для вас мені нічого не шкода, пийте, їжте, веселіться.

– Навіть дружини? – усміхнувся Іван.

– Тут, відносно дружини, треба добре подумати, перш ніж

відповісти.

– Я так і знав.

– Хіба я річ, що мною можна отак, – обурилась Христина.

– Жартуємо. Жінка – то найбільший мій скарб, – мовив

Хміль.

– Ну, ну, дивіться мені, а то я… – погрозила пальчиком і

так звабливо глянула з-під брів на Івана, що той аж зніяковів.

Хотів щось сказати, але потрібні слова не йшли на гадку, і він

тільки щось промимрив під ніс.

Швидко минав час. Сонце вже кидало свої довгі промені

поміж стовбури сосен, але до вечора було ще далеко. З лісу

повівав легкий вітерець і надихав Івана на якийсь незвичний

вчинок.

Хто ходив біля вогню, а хто дивився на призахідне сон-

це, яке розмальовувало чудернацькими кольорами краєчок

неба. Павло теж хотів піднятися з місця, але втратив рівно-

вагу і мало не впав. Тут він зразу усвідомив, що трохи «пе-

ребрав» у компанії лікарів. Раніше він теж часто напивався.

На закиди дружини, що він гробить своє здоров’я за власні

гроші, відповідав: «На мій вік здоров’я і грошей вистачить,

а там – нехай озеро стане». Христина з часом змирилась із

таким життям і для себе грошей не шкодувала. Тим більше,

48

що Павло хвалився, що на будівництві котловану під будівлю

знайшов глечик з золотими монетами. Нікому про знахідку

не признався, а лише Христині сказав, що того скарбу ви-

старчить на ціле життя, навіть, якщо від сьогодні не працю-

вати. Де Павло сховав той горщик – ніхто не знає. Павло три-

мав у тайні свій скарб і навіть не дозволив хоч краєчком ока, щоб на нього глянула дружина.

Нарешті Павло піднявся з місця і каже:

– Ви тут забавляйтесь, а я піду до хати і трохи відпочину.

– А ходімо і назбираємо грибів, – запропонував Максим.

– Ходи з нами, – каже до чоловіка Христина. – Покажеш

нам грибні місця.

– Не можу. Іди з ними, ти теж знаєш, де їх найбільше, а

мені дайте спокій, – пробелькотів Павло і подався до хатини.

– Отак завжди, нап’ється в компанії і що хоч роби, – ска-

зала невдоволено Христина, коли чоловік пішов до хати.

– Нічого, дамо собі раду, – мовила Люда, коли вони опи-

нилися в густих кущах.

– Я так думаю: ми з Людою підемо в один бік, а ви йдіть

собі в інший і так більше назбираємо грибів, – запропонував

Максим.

– Згода, не гаймо часу, – погодився Іван, взявши за руку

Христину, і вони пішли поміж кущами навмання, наче давно

закохані. Іван відразу збагнув, що Христина – це та жінка,

яка готова віддатись йому. Що кілька кроків – зупиняються.

Іван так закохано дивився в її очі, які світилися внутрішнім

сяєвом, що аж Христина ніяковіла. Ще трохи – і вони в гуща-

вині лісу далеко від просіки. Перед ними лежало порохняве

грубезне дерево, обросле сухим мохом. Ну, просто ідилія.

«Кращого місця для кохання не знайти», – подумав Іван.

Отут ми й пошукаємо грибів, – сказав Іван, сідаючи на

дерево і потягнув до себе на коліна Христину. Вона не пруча-

лась, а навпаки обвила його шию рукою і ніжно поцілувала в

щоку.

– Хіба так цілують?

– А як?

– А отак, – сказав притишено Іван, схопивши її в обійми

і почав цілувати в губи. Він щораз озирався чи нема когось

поблизу. Христина запримітила його метушливість і сказала

пошепки:

49

– Не хвилюйся, він як засне, то вже надовго, – маючи на

увазі свого чоловіка.

У цю хвилю Іван оволодів без жодних зусиль, вмовлянь

чужою жінкою прямо на цьому порохнявому дереві. Здава-

лося, вона давно чекала такого випадку. Христину охопила

шалена пристрасть, знову спалахнуло кохання, що вже не-

давно після прибуття з курорту, здавалося, ледь-ледь жеврі-

ло. Вони обоє так захопилися любовною грою, що не поміти-

ли, як опинилися біля дерева на сухій траві. За якийсь час

отямились і здивувалися, що так просто в них все почалося. І

тут на сухій траві біля дерева вони повторили усе ще раз, але

вже без поспіху, а в розміреному ритмі.

О, яка сила пристрастей! Що це є насправді? Здається,

ще ніхто не виміряв їх силу. Хоча треба розрізняти статевий

потяг до протилежної статі і пристрасть. Потяг – це такий

біологічно обумовлений механізм, який приводить в дію по-

ведінку людини на задоволення потреб організму. Отже, спо-

чатку виникає статевий потяг, а далі він реалізується в при-

страстях кохання.

Христині навіть не вірилося, що так швидко до неї повер-

нулося недавнє почуття, що було виникло на курорті.

– Давай хоч назбираємо шишок, щоб не виникла в ніко-

го підозра чим ми так довго тут займалися, – запропонувала

Христина.

– А ти практична жінка.

– Аякже – життя навчило, – вихопилося в Христини.

Вони швидко набрали в кишені соснових шишок і при-

йшли до хатини. Вогонь тут давно погас, лише чувся запах

диму.

Біля нього вже чекали Максим з Людою, а Павло ще довго

щось шукав у кімнаті. Нарешті замкнув вхідні двері і дрібни-

ми кроками прийшов до гурту.

– Ну що, їдемо, – сказав, а про гриби навіть забув спи-

тати.

Христина сіла за руль, поруч – чоловік, а на задньому си-

дінні «Фольцвагена» – їхні гості. Поки приїхали до міста, над-

ворі вже добре стемніло, а в небі одна за одною висипалися

зорі.

50

* * *

З того самого дня усе почалося. Ще недавно він і гадки

не мав, що станеться така пригода. Навіть вчорашній епізод

вважав одним із багатьох, які траплялися з ним. І ось наступ-

ного дня під вечір Іван почув у телефоні: «Буду в тебе через

півгодини».

Спочатку трохи здивувався, почувши Христинин голос,

навіть у голові на мить замакітрилось.

– Приходь! – спромігся на слово.

Двері були відчинені, й Іван щохвилини споглядав на

них. І ось вона з’явилася у дверях, така пишна, немов до

театру зібралася. Відразу кинулась Іванові в обійми, а від-

так роздягнулася, помила руки і сіла біля Івана на краєчку

ліжка.

– Я не люблю свого чоловіка, – сказала притишеним голо-

сом, наче на сповіді.

– Ну й що?

– А те, що без тебе не зможу жити.

– А чоловік?

– Хіба ти не бачив який він?

– Чоловік, як чоловік, трохи застарий для тебе.

– Втім-то й річ, старий і до нічого не здатний. Хоч вір, хоч

не вір, але скажу тобі правду: після його приходу з лікарні – з

ним не сплю.

– Чому?

– У нього щось таке сталося, словом, став імпотентом.

Напевно, так подіяла на нього хвороба.

Іван відразу здогадався, яка тому причина. Під час

лікування Павлові, щоб зняти емоційну і фізичну напру-

гу вводили транквілізатори – заспокійливі препарати, а

деколи давали снодійні порошки. І це привело до імпо-

тенції. Такі явища бувають у декого з чоловіків. Про це

добре знав Іван, бо не раз чув подібні скарги від чоловіків

після такого лікування. Звичайно, такі явища тимчасо-

ві, але дехто з жінок дошкуляє чоловікам і це ще більше

гнітить їх.

– Не хвилюйся, – каже Іван, – я не дам тобі пропасти, і він

почав поволі роздягати її догола.

51

* * *

У чарах кохання минув місяць. Христина вірила, що все

тепер у її руках: має чоловіка, який її обожнює, хоч рідко має

з нею сексуальні стосунки, молодого коханця, якого замани-

ла ще не згаслими чарами свого тіла.

Якраз у ці дні відчула себе вагітною. Для неї – це щось не-

звичне. Вона вже й не думала, що зможе стати матір’ю. Адже

стільки літ заміжжя – і безплідність.

«Ага, – здогадалась відразу, – завагітніла на курорті. Це

Юрко став її першим чоловіком, якому вдалося зачати в неї

дитину». Стало так радісно і одночасно страшно. Що має роби-

ти? Йти й шукати Юрка, признатись йому. Навіщо? Адже він

так раптово зник, наче злодій, який вкрав дорогу річ і боїться, щоб його не спіймали. При згадці про Юрка в Христини вини-

кли приємні емоції. Так, у них було справжнє кохання, бурхливі

пристрасті, а з них, як кажуть, народжуються діти.

Кохання… Яке прекрасне слово! О, скільки в ньому фан-

тазій, сексуальних тайн! Але до чогось воно зобов’язує. Так, до багато чогось, а найперше до вірності. Але не завжди ко-

хання і вірність йдуть у парі.

Чи можлива вічна любов, вічна вірність? Як показує

практика, у земному житті в більшості випадків нема вічної

любові і вічної вірності. Ще нікому не вдалося прожити жит-

тя, не зробивши жодної помилки. Людині властиво помиля-

тися, а в коханні тим більше. Напевно, вічну вірність зберіга-

ють лише мертві.

Христина вже у який раз закохалась. Вона навчилася го-

ворити своїм партнерам неправду. І цю брехню використо-

вувати у своїх цілях, а відтак підкоряти їх своїм бажанням,

робити з ними все, що заманеться.

* * *

Тепер Максим ділив день на три частини: одну части-

ну працював у лікарні, другу – перебував з Людою, а ввечері

йшов до дітей. І так щодня, відтоді, як дружина поїхала на

заробітки.

«Ну чим не цивільний шлюб у мене з Людою, – думав Мак-

сим, – а вона чомусь незадоволена, хоч і так зловживає своєю

владою над ним, мабуть, хоче назавжди прив’язати до себе

чужого чоловіка».

52

«Хочу мати тебе біля себе цілу ніч», – якось призналася.

З недавнього часу Максим відчув якусь перевтому, пору-

шився сон, а на роботі дратувався без видимої причини, годі

було зосередитися на чомусь. Це відразу впало у вічі колег.

Дехто навіть співчував йому, що той залишився без дружини

з дітьми. Лише, коли приходив до Люди, то відразу покида-

ла втома, блискавично появлявся спалах пристрастей. Йому

ставало приємно, як Люда ніжилась в його обіймах, сміяла-

ся, затуляючи очі довгими віями. У такі хвилини він забував

і про шлюбну дружину, і про дітей.

У розмові з дружиною по телефону ніколи не чув від неї

якихось докорів у свою адресу. Інколи аж дивувався. Дружи-

на лише скаржилася, що не має постійної роботи і мусить пе-

реїжджати з одного місця на інше, працюючи нелегально.

* * *

Роман щодня мав нагоду споглядати щасливих матерів,

які вперше почули крик новонародженої дитини. Донедав-

на він теж тішився разом з ними. Та останнім часом в ньому

щось перемінилося. Гнітила думка, що дружина чомусь не

вагітніє. Хоч минуло ще не так багато часу відтоді, як почали

жити разом, але щось насторожувало.

За себе був спокійний, бо знав, що колись від нього за-

вагітніла медична сестра, якій він дав гроші, щоб зробила

аборт.

Декілька раз подумував поговорити з Галиною на цю

тему, але щораз стримувався. Треба щось робити, аби не

спізнитись, адже вік такий поважний для дітонародження у

неї – 38-ий пішов.

«Як добре обзавестись дітьми замолоду», – подумав Ро-

ман, дивлячись, як молоді батьки радісно беруть на руки у

сповитку свою дитину і несуть до автомобіля чи йдуть прямі-

сінько додому пішки.

… Цієї ночі Романові не спалось. Дружина вже давно вті-

шається гарними сновидіннями (вона завжди мала приємні

сни і вранці їх розказувала), а він роздумує і нічого путнього

не може придумати.

Цього ранку Роман почав розказувати свій сон:

– Я бачив сон. Дивний сон, наче у нас з тобою двоє дітей.

І вони вже дорослі, закінчили школу. Десь ніби навчаються в

53

великому місті, а ми їх чекаємо щосуботи. Щоб це мало озна-

чати?

Галина підвела брови і мовила недбало:

– Спиться та й сниться.

– Але, кажуть, сни бувають віщими.

– Різне говорять, – сказала Галина, вдаючи, що їй не

цікаво вести розмову на цю тему. – Напевне, щось читав

перед сном.

Роман мовчав, заглибившись у свої думки. Сидів біля

стола і вдивлявся у вікно. Що тільки не думалось йому в такі

хвилини.

Галина швидко вловила його поганий настрій.

– Тебе щось болить?

Роман не відповів, ніби не почув її голосу.

– Скажи, не мовчи! – підвищила голос Галина, торкнувши

його за плече.

– Ти коли-небудь робила аборт?

Галина округлила очі, трохи розгубилася, не очікуючи

такого провокаційного запитання.

– З чого ти взяв? Що на тебе найшло?

– Признайся, – наполягав Роман, побачивши, як дружи-

на здригнулася од його слів, ніби від удару.

– У чому маю признаватися? З тобою, бачу, щось коїться

сьогодні.

– Хочу мати дітей, а ти не вагітнієш, то мусимо встанови-

ти причину. Може, тобі здається, що я до тебе чіпляюсь, але

хіба можемо бути щасливі, не маючи дітей?

– Хіба я проти? – зітхнула Галина, опустивши очі і вмовкла.

Роман прагнув розгадати, що коїться в її душі; йому зда-

лося, що вона приховує якусь таїну і боїться сказати правду.

«А може, й справді даремно чіпляюсь до жінки. Мабуть, ще

не прийшов той сприятливий момент, коли має це статися.

Нащо підганяти час», – подумав Роман і поспішив на роботу.

… Цього вечора розмова знову зайшла про дітей. Галина

чомусь здалася йому, немов чужа, згас до неї колишній шал,

притупилися пристрасті. Але хіба в цьому його вина? Просто

чувся обділеним. Він прислухався до кожного її слова, нама-

гаючись розгадати, що насправді діється в її душі. Згадав,

що останнім часом вона щораз впливала на нього інакше: то

переведе розмову на щось інше, то запропонує піти до когось

54

у гості чи запросить знайомих до себе. У такі хвилини Роман

полишав думку про дітей і вже повністю віддавався в руки

цієї здатної на вигадки дружини.

Минуло ще кілька днів. Романа не покидала нав’язлива

думка про потомство. Обов’язок подружжя – мати дітей, інакше

порушується гармонія сімейних відносин. Мав надію, що все

трапиться так несподівано. Але треба діяти. Адже навіть скарб

не приходить сам по собі, його знаходить той, хто шукає.

Галина – жінка спостережлива, з певним життєвим до-

свідом, відразу запримітила зміну в настроях свого «кварти-

ранта».

– Ти мене ще кохаєш? – спитала пізно ввечері, коли вони

уляглися спати.

– Чому ти питаєш?

– Так, хочу знати.

– А хіба я в чомусь змінився? – спитав Роман, пригорта-

ючи її до себе.

– Хочеш, скажу тобі правду, в усьому зізнаюся.

– Кажи, тільки нічого не вигадуй.

Галина на мить запнулася, мовби вагалася чи почати

таку важливу, як їй здалося, сповідь.

– Боюсь, що можу втратити тебе назавжди, мій коханий,

розказавши свою таїну.

Від її слів Роман аж здригнувся, почувши в її голосі і роз-

губленість, і надію.

– Не бійся, я добрий. Ти це добре знаєш.

– Маю за собою такий гріх, – почала розповідь Галина. – Я

тобі вже казала, що зустрічалася з Андрієм, який потім одру-

жився з моєю сестрою.

– Ну, знаю. І що?

– Завагітніла, а Андрій відмовився від мене, пішов до моєї

сестри. Я недовго роздумувала, пішла до лікаря і позбулася

вагітності, – призналась, як на сповіді. Вона згадала, що лі-

кар, зробивши аборт, сказав, що тепер вона довго не буде

вагітніти. Що він мав на увазі тоді його не спитала, а нині

боялась сказати про це Романові. Тримала в глибокому зака-

марку душі ще одну таїну, але про неї нікому не обмовилася,

а Роман не мав про це навіть гадки.

Запала довга мовчанка. Роман перебирав у пам’яті по-

дібні випадки зі своєї практики. Дехто з тих, кому він робив

55

аборт, пізніше не могли мати дітей. Одні лікувались і успішно

згодом вагітніли, інші залишалися назавжди пустоцвітами.

Роблячи аборти майже чи не щодня раніше в нього й гадки

не було, що хтось може від цього страждати.

«Напевне, Галина одна із таких», – подумав Роман, відчув-

ши як кров бухає в голові, а серце калатає в порушеному ритмі.

– Ось така моя історія, а тепер карай! – порушила мов-

чанку Галина.

– Пізно карати, – сказав Роман, похитавши головою. У цю

мить вона здалася йому чужою жінкою, наче зникло кудись,

ще недавно таке звабливе тіло.

– Ти здатний кохати мене після моєї сповіді?

Він не знав що відповісти.

* * *

– Пий «Віагру» або йди до лікаря, лікуйся. Нащо ти мені

такий здався, – щовечора допікала Христина чоловікові, на-

гадуючи про його імпотентність. Павло останнім часом пе-

ремінився, перестав пити, але коли діло доходило до чогось

такого, то відразу ще більше жахався своєї статевої вади, а

Христина щораз докоряла, і цей докір, наче щось тверде,

вдаряв його у саме тім’ячко.

– Мені щось пороблено, – виправдовувався Павло, але

дружина й слухати його не хотіла.

– Таке щось мелеш, віриш в бабські забобони, – казала.

Він і сам це розумів, але хотів себе чимось виправдати

перед дружиною. Хтось із знайомих порадив звернутися до

сексопатолога, що лікує таку патологію в обласній полікліні-

ці. Відразу подався туди.

Сексопатолог Ігор Степанович Фітькович пожартував:

– Мабуть, маєте стару жінку і потяг до неї пропав?

– Якраз маю молоду і не знаю, що маю робити. Таке ста-

лося зі мною недавно, якраз після лікування радикуліту.

Довго йшла довірлива розмова лікаря і пацієнта, який

метушився, не міг спокійно сидіти в кріслі.

Після обстеження сексопатолог прорік:

– Глибокий невроз. Лікування буде тривалим, але успіш-

ним. Треба набратися терпцю.

– А чи не можна так, щоб спожити лікарство і недовго че-

кати на результат?

56

– Можна, але у вас такий вік, що не варто поспішати, аби

не зашкодити організмові.

– Я терплячий, але моя молода дружина не хоче че-

кати…

– Приходьте наступного разу з нею, я все їй поясню, і вона

почекає.

Е ні, не варто. Боюсь про це з нею навіть вести розмову.

– Чому?

Павлове обличчя почервоніло, заблищало від поту, і він

мовив:

– Вона така темпераментна, вибаглива, що не зрозуміє.

– Головне, не хвилюйтесь, у вашому випадку можна допо-

могти, хоча на це потрібен час і… – не доказав. Мав, напев-

не, на увазі чималі гроші. Виписав рецепти до аптеки і велів

прибути повторно через тиждень.

Вийшов Павло з кабінету з надією, що невдовзі все на-

ладиться.

* * *

Активне лікування не принесло Павлові бажаного ре-

зультату, на який він так сподівався. Він запам’ятав слова лі-

каря, що на позитивний ефект треба трохи почекати. Навіть

за великі гроші здоров’я купити неможливо.

Павло запримітив, що дружина останнім часом дещо

змінилася: перестала дошкуляти, що той не має потягу до

сексу. Видно, боялася отак раптово втратити такого багатого

чоловіка, адже з ним не мала ніяких матеріальних проблем.

Її шлюб з Павлом був явно нерівний, з розрахунком на сите

життя. Вдавала, що закохана в свого чоловіка, хоча насправ-

ді це була позірна любов, звичайна химера, за якою можна

було робити такі речі, про які годі прочитати у класичних

романах. З часом переконалась, що великі гроші, які тратив

чоловік на свою молоду дружину, не зробили її щасливою. Ті-

шилась чесно заробленими своєю працею грішми. Правда, їх

ніколи не було забагато.

Віднедавна Павло почав помічати, що жінка почала час-

то зникати з дому. Отак ні з того, ні з сього покидала домівку

й йшла кудись, а куди не казала. Поверталася додому пізно

ввечері усміхненою, задоволеною. Уже прихильніше стави-

лась до Павла і не дошкуляла за його чоловічу слабкість.

57

«Видно, когось знайшла», – догадався відразу Павло, але

не чіплявся, куди вона ходить. Мав таку думку: нехай вона,

що хоче робить і з ким зустрічається, лиш би він не знав. Та

хтось із доброзичливців «потішив» його, що Христина водить-

ся з лікарем Іваном Климчуком, майже кожного дня під вечір

йде до нього на квартиру і там затримується надовго.

Така звістка ще більше пригнітила Павла, і вже надія на

нормальні стосунки з дружиною пропала.

Христина дотримувалася певної конспірації, боячись,

що чоловік може за перелюбство скарати, а він і гадки не мав, аби чимось їй нашкодити. «Мені тільки б відновити свою чо-

ловічу силу, то з моїми статками ще не таку кралю собі зна-

йду», – думав Павло. Він завжди усвідомлював і тверезо оці-

нював свої поступки, належав до тих людей, які керуються

не емоціями, а розумом. Людина відрізняється від інших жи-

вих істот тим, що наділена свідомістю. Без свідомості – нема

людини. Якраз свідомість проявляється через взаємозв’язок

людини розумної з навколишнім світом. У неї є емоції пози-

тивні чи негативні, думки, діла, спонукання до розумової чи

фізичної праці, ба навіть до розмноження.

О вірність! Де ти ходиш-бродиш? Вірність у шлюбі, ко-

ханні. Дехто нехтує нею, не відчуваючи навіть моральної від-

повідальності, а про гризоту совісті годі щось казати. Хрис-

тина вчинила перелюб. Це сталося так раптово.

Перелюб – один із важких гріхів у християн. У ранні

роки християнства смертними гріхами вважали: ідолопо-

клонство, убивство і перелюб. Грішників, які вчинили один

із таких гріхів, заставляли публічно каятися. Це були так

звані «публічні каяття». Тих, хто не покаявся, не пускали до

церкви. Такий порядок існував у християнському світі аж до

кінця ІV століття. Нині перелюб у багатьох, хто його чинить, не викликає такого страшного почуття провини, як це було у

сиву давнину.

* * *

Тепер у Христини виникли два клопоти: вагітність і роз-

лучення з чоловіком. Звичайно, Павло відразу здогадається,

що майбутня дитина не його, адже більше двох місяців він

не мав з нею статевих контактів. А от Іванові треба сказати

про вагітність негайно, в делікатній формі, щоб і він не за-

58

сумнівався у батьківстві. Про Юрка, справжнього винуватця

її вагітності, вона вже й не згадувала. Аж не віриться, що її

чекає материнство. Вона раділа, а очі так і випромінювали

радість.

Цього разу вирішила твердо: розкаже про свою вагітність

Іванові. Далі чекати не можна. Була впевнена, що той зрадіє

такій звістці, бо якось казав, що хотів би мати наслідника від

такої чудової жінки, як вона. А якщо Іван відмовиться, тоді

що? Ні, такого розчарування вона не витримає. Та внутріш-

нє відчуття безпомилково підказувало, що все обійдеться на

її користь.

Під вечір прийшла до Івана на квартиру. До маленької

кімнати у вечірній присмерк лилося денне світло. Пересту-

пивши поріг кімнати, відчула як від хвилювання забилося

серце, а в душі виникло якесь сум’яття. Її очі дивилися на Іва-

на з надзвичайною втіхою. Він відразу почав її цілувати.

– Я така щаслива, – прошепотіла якимсь потаємним голо-

сом і так звабливо глянула на Івана, що той аж сяяв від задо-

волення. Він допоміг їй роздягнутися, і вони сіли на краєчку

ліжка. Охоплений жагою кохання Іван обвив її руками.

– Розказуй про свою радість. Напевне, відшукала глечик

зі скарбом?

– О, ні, не вгадав. У нас буде ще більший скарб, ніж ти

думаєш.

– Який?

Христина мовчала, наче роздумувала, як би то краще

почати розмову про вагітність. Її непокірні повні уста щось

шептали, але голосу не було чути. Здригнулися перса, і вона

ними притулилася до Іванових грудей.

Він занурився у її пишне волосся, вдихаючи пахощі жі-

ночого тіла і мовив:

– Кажи, не мовчи.

– Я вагітна.

Іван вмить збентежився, підвівся з ліжка, якось дивно

усміхнувся, перевів подих, наче тільки що подолав якусь пе-

решкоду.

– Давно?

– Що давно?

– Власне, який термін вагітності?

– Другий місяць пішов.

59

– Невже я такий плідний? – засміявся Іван і почав ходити

по кімнаті.

– Авжеж, ти справжній мужчина.

– Я це й сам давно знаю, – гордовито сказав Іван, – але

дуже сумніваюсь, що так швидко то сталося. Може, то твоя

вигадка лукава?

– О, ти ще сумніваєшся, не віриш собі, га?

– Та чого ж, я завжди впевнений у собі, але щоб так швидко…

– Ми ж не остерігались – і результат не забарився. Ти не-

давно казав, що хотів би мати наслідника.

– Ти вже знаєш, хто в нас буде?

– Дивний ти якийсь. То лише тести показали, що я…

– Розумію.

– За якийсь час пройду ультразвукове обстеження, і тоді

будемо знати.

Христині здалося, що вона вловила той момент, коли Іван

не міг щось заперечити. Вона давно навчилася говорити не-

правду. Інколи прикидалася нещасною, а коли знаходила

співчуття, як це було при знайомстві з нинішнім чоловіком,

відразу підкорила його своїй волі.

– А Павло?

– З ним я розлучаюсь. Вирішуй сам, як нам бути далі.

– Поміркую. Дай мені трохи часу.

– Скільки?

– Ну, хоч би тиждень.

Іван не хотів признаватися Христині, що його кличуть на

суд, аби платив аліменти. Звичайно від дитини, що вже на-

родилася кілька місяців тому, він категорично відмовляєть-

ся. Має доброго адвоката, знайшовся свідок, який підтвер-

джує, що жінка, яка вимагає аліментів, щоночі зустрічалася

з іншим чоловіком.

– Гаразд, почекаю. Якраз за цей час підготовлю всі доку-

менти на розлучення з Павлом, – сказала і аж тепер відчу-

ла полегшення, здалося, що навіть серце чомусь притихло в

грудях.

Іван задумався, опустивши додолу голову. Розмова з Хрис-

тиною його трохи схвилювала, але він не проявляв своїх емо-

цій. Говорив з нею спокійно, наче йшлося про щось буденне.

– Ходімо вечеряти, – сказала Христина. – Я принесла

щось смачне.

60

* * *

Павло Хміль кожного ранку бадьорився, робив несклад-

ні фізичні вправи, ковтав назначені сексопатологом пілюлі і

йшов на роботу. Офіс його недалеко від дому, якраз біля до-

роги на території цегельного заводу. В ньому він проводив

більшу частину свого робочого часу. Щодня зустрічався з ді-

ловими партнерами, замовниками цегли. І про що не велася

б розмова, але завжди зводилася до грошей.

Так було донедавна, а тепер думка про Христину зава-

жала йому нормально працювати. Прожив він з нею у шлю-

бі майже шість років. Зустрів її, коли мала лише 32 роки.

Відразу закохався до безтями, залишив сім’ю і почав вити

нове сімейне гніздо. Тепер зрозумів, що то було несправжнє

кохання, а лише фізіологічний потяг до молодої, красивої

жінки, повної сил і енергії, яка стимулювала його до праці.

Йому навіть заздрили однолітки, що в нього така молода

дружина. З попередньою дружиною розлучився тихо, мир-

но, забезпечивши її безбідне існування. Лиш сини не схва-

лили такого батькового вчинку, відмовившись від усяких з

ним контактів, хоч до цього успішно вели з ним бізнесові

справи.

І ось тепер Павло Хміль знову залишився без дружини.

Хоч офіційно з нею ще не розлучився, але вже давно вони

стали чужі. Колишнє кохання давно перегоріло. Та й він ні-

коли не надіявся на вічну любов. Деколи в Христини вини-

кала відраза до чоловіка, особливо тоді, коли він надмірно

захоплювався її тілом.

На Івана не мав злості. «Спалахнула між ними любов, то

нехай тішаться. Я своє взяв, спив досхочу нектар молодої

жінки, – думав Павло. – Шкода, що не вберіг, але, мабуть, так

мало статися». При цій згадці він зітхнув, наче пожалів свого

суперника, з яким не може поговорити відверто.

Павло вважав себе чоловіком заможним і добрим. Не буде

він карати жінку за зраду, бо й сам за життя набрався гріхів

чимало. Вирішив проявити благородство. Прийшовши цього

надвечір’я додому, застав жінку за роботою: прала білизну.

Єхидно усміхнувся і сів коло неї, промовивши:

– Давай поговоримо спокійно.

Від його слів Христині зробилося млосно, сіла на дивані і

відвела погляд убік, а чоловік продовжував:

61

– Розумію, що не втримаю тебе біля себе, не стану си-

лувати, аби трималася дому. Я все знаю. Давно переко-

нався: любов ніколи не буває вічною. Хочеш через суд, а

хочеш по-доброму розділимо майно нажите за час нашого

шлюбу.

– Я погоджусь на всі твої умови, – мовила улесливим голо-

сом Христина, – тільки прошу тебе, не роби з цього трагедії.

Бачиш у нас нема спільних дітей, а мені хочеться мати пов-

ноцінну сім’ю.

Павло скоса глянув на її живіт, який вже добре випнувся

до переду.

– Знаю, як ніхто інший, без дітей, то не сім’я, а співмеш-

канці, які рано чи пізно підуть своїм шляхом.

Павло мав на увазі те, що як жінка відчує смак іншого чо-

ловіка, то її вже нічим не спиниш. Що хоч роби, а вона, як

та кішка в березні, буде шукати сусідського кота, аж поки не

насититься ним досхочу.

Почувши таку ділову пропозицію Христина зраділа, а її

погляд прояснів зсередини, і вона лагідно усміхнулася, по-

думавши: «Головне вчасно піти від того, з ким дальше життя

стає неможливим із-за нових обставин».

– Звичайно, розлучення нам дадуть, коли є спільна зго-

да, – сказала дружина, – але майно треба задокументувати в

нотаріуса, інакше можуть виникнути певні ускладнення.

– Ці формальності, гадаю, вирішимо без проблем.

Почув би хтось їхню розмову і не впізнав би колишніх за-

коханих. Нині – вони ділові люди і розмовляють про цілком

земні речі, які їм належать по праву.

Христина здивувалася, що так спокійно відреагував на

незвичну ситуацію її шлюбний чоловік. Впродовж двох тиж-

нів усе було вирішено: Павло залишився жити в своєму бу-

динку, зберіг за собою автомобіль, дачу, а Христині перепали

гроші на купівлю трикімнатної квартири.

Іван намовляв Христину, щоб вона вимагала своєї

частки від знайденого скарбу – горщика зі старовинними

монетами. Вона делікатно натякнула чоловікові про це,

але він сказав, що той скарб належить не йому, а держа-

ві, і він свою частку віддасть сиротам. Почувши таку мову,

Христина вже не мала морального права на щось іще пре-

тендувати.

62

– А жаль, – бідкався Іван. – Такий скарб не варто було

втрачати. Старовинні золоті монети нині в ціні. За них мож-

на було б роками розкошувати.

Про іншу нерухомість, цегельні заводи, при розлученні

не йшлося, бо їх придбав Павло ще задовго до їхнього одру-

ження.

Одержавши на руки свідоцтво про розлучення, Христині

жаль стало колишнього чоловіка, адже він у такий неймовір-

но жорстокий, байдужий час, повівся з нею благородно, як

справжній джентльмен.

* * *

Якось після лікарської «п’ятихвилинки» Роман перестрів

Івана в коридорі. Почалась невимушена розмова.

– Кажуть, що ти вкрав чужу дружину, та ще прихопив чи-

малі набутки її чоловіка-бізнесмена.

– Хто тобі про це повів?

– Не пам’ятаю, але то, мабуть, правда, признайся?

– О, ні! Набутки, то їхня справа, я туди не мішався. Що

нажили разом, то й поділили між собою.

– Як тобі це вдалося?

– Дуже просто, майже без жодних зусиль. Пам’ятаєш ви-

слів Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг!» Так само і я.

– Видно жінка зневірилась у своєму чоловікові, а ти тим

скористався?

– То правда, у невірності жінки криється найбільша зва-

ба, найвища розкіш.

– А ще подейкують, що ти від рідного сина відмовився,

хоч він на тебе схожий.

– Хто тобі про це казав?

– Чув такі розмови.

– Що я тобі скажу: то все вигадки лукаві. Я його не бачив,

а різним балачкам не вір’ю, бо декому однаково, що дихати,

що вигадувати чи наговорювати різні нісенітниці.

– І ти так спокійно відмовився від сина?

– Ледве спекався напасті. Хотіла пришити мені найдюка.

Не вийшло. Найняв знайомого адвоката, знайшов свідка – і в

суді довели, що не я батько дитини, а відтак сплачувати алімен-

ти позивачці відмовлено. Адвокат мій земляк, хоч до цього нія-

ких контактів з ним не підтримував, але гроші зробили своє.

63

– І багато заплатив?

– Вгадай.

– Звідки мені знати?

– Ну, тоді краще тобі не знати. Одним словом чимало.

– А чи варто?

– Ти мене розсмішив. Краще розкажи як твої справи?–

спитав Іван.

– Я чоловік правильний. Маю дружину і тримаюся сім’ї,

дому.

– Як довго ти з Галиною?

– Другий рік разом.

– Щось дітей у вас не густо, в чому річ?

– Будуть, – сказав невпевнено, бо вже й сам зневірився в

цьому.

– А моя Христина вагітна. Ось тільки поселимось у нову

квартиру, то запрошу тебе у гості.

На цьому їхня розмова закінчилась. Обидва пішли пра-

цювати.

* * *

Максим втомився за цілий день. Виконав кілька планових

операцій і прийшов додому, коли вже сонце котилося до захо-

ду. Ліг на диван, щоб хоч трохи відпочити. У кімнаті тихо, ніхто

йому не заважає, хіба що кіт мурличе, заспокоює. Діти вже дру-

гий тиждень, як живуть у баби з дідом, що неподалік. Щодня

навідуються додому, роблять тут уроки, а спати йдуть туди.

Тільки-но він задрімав, як прийшла Люда. Вона тепер

майже щодня тут ночує. Хлопця теж віддала до своїх бать-

ків у село і має багато вільного часу. Прийшовши до кімнати, заговорила, чим примусила Максима підвестись. Як би там

не було, а лежати самому не можна собі позволити, коли біля

тебе стоїть красуня та ще й така по-жіночому невгамовна.

Адже давно вони порозумілися. І вже ніякі заборони для них

не існують. Ніщо не стримує їхнього кохання, особливо після

від’їзду Максимової дружини за кордон.

І хоч як Максима мучила втома, хотілося спати, але хіба

заснеш, коли під боком така зваблива коханка. Заснеш – по-

думає, що нею нехтує, може навіть образитися. Зрештою, не

варто відмовлятися від кохання з такою красивою жінкою,

особливо тоді, коли обом цього так хочеться.

64

Максим давно засвоїв із практики, що головне в кохан-

ні – процес збудження, пестощі і їх треба вміло провести, та

так, щоб обоє діставали задоволення якнайдовше. Це своє-

рідне мистецтво кохати. Про цей вид мистецтва написані

цілі трактати уже в античному світі. Перший, хто відкрито

наважився про це написати, був Назан Овідій. Це його «На-

ука кохати» дійшла до нас, і годі комусь із письменників чи

поетів щось заперечити чи суттєве додати, хоч минуло з цьо-

го часу два тисячоліття.

Максим вмів чудово кохати, а ще краще розповідати

про це. Він ділився своїм досвідом у вузькому колі това-

ришів, які буквально ловили кожне його слово. Максим

десь вичитав у мудрих книжках, що кохання ніколи, за

ніяких обставин не можна раптово обривати, бо може

хтось із партнерів захворіти. Так траплялося з багатьма,

з ким йому довелось спілкуватися на цю тему. Наприклад,

смерть чоловіка викликає у молодої вдови такий стрес, що

вона готова піти тут же за покійником у домовину. І лише

по якомусь часі, коли з’являється в неї інший мужчина, то

віддається йому ще з більшою насолодою, боячись втра-

тити, як їй здається, оте останнє в її житті, дароване при-

родою.

* * *

Христина не мала жодних скарг під час вагітності. Чула

себе бадьорою, наче помолоділа на кілька літ. Зустріне когось

на вулиці таку як вона і відразу заводить з нею розмову: про

пологи, про дітей, про харчування під час вагітності. Усе їй

цікаво знати. А ввечері веде таку розмову з чоловіком. Осо-

бливо зраділа, почувши рухи дитини. На черговому ультра-

звуковому обстеженні сказали, що в неї буде син. О, яка ра-

дість для батьків! Ще кілька місяців вона навіть не уявляла

себе матір’ю. Отак, якби не Юрко, то прожила б ціле життя

пустоцвітом зі старим чоловіком. А тепер, коли поруч Іван,

то виникала ще більша охота до праці. Вирішила не йти в

декретну відпустку. В Споживчому товаристві, де вона пра-

цювала, йшла приватизація окремих об’єктів, і з цього Хрис-

тина мала певний зиск. Тому-то не хотіла упускати такої на-

годи і про це сказала Іванові. Той не перечив, усвідомлюючи, що якраз можна добре заробити.

65

Як належить жінці у такому стані, вона навмисне інко-

ли скаржилася чоловікові на біль у попереку, нудоту, хоч

нічого такого, навіть подібного, не відчувала. Наслухалась

жіночих розмов про перебіг вагітності, токсикози і собі при-

думувала мнимі симптоми, аби ще більше привернути до

себе Івана, хоч той на її скарги майже не звертав жодної

уваги, бо вважав, що вагітність – фізіологічне явище, яке

має певні прояви.

«Головне, – боялася Христина, – щоб Іван не запідозрив,

що дитина народиться передчасно, а по всіх параметрах буде

доношеною». До цього вона готувалася заздалегідь. Погово-

рить із лікарем, а той за гроші все залагодить і в документах

напише так, як треба.

…Стояв спекотний червневий вечір 2002 року. Тільки-

но вляглися спати, як в Христини почався біль у попереку.

Заметушилася, але Іванові ще нічого не каже, та біль щораз

ставав інтенсивнішим і почастішав. Христина відразу здога-

далася – почалися перейми. Розбудила Івана.

– Мабуть, у мене вже почалися… – не доказала, а лише

скрикнула од болю.

– Так швидко, адже тобі ще не час, – здивувався Іван і

промуркотів щось іще спросоння.

– Треба йти до лікарні.

– Нащо йти вночі, викличу «швидку», – сказав Іван, встав-

ши з ліжка і глянув на годинник. Якраз наближалася північ.

Через кілька хвилин вони були вже в пологовому будин-

ку. Адже це так близько від їхньої квартири.

– Ідіть додому, – сказала Іванові чергова акушерка. Перші

пологи тривають довго. Приходьте вранці.

Пішов Іван, а тим часом у вагітної почалися справжні по-

туги. На висоті однієї із них народився хлопчик. Здавалося,

жінка наче поспішала кудись, аби не спізнитися.

– У тебе бурхливі пологи, – сказав лікар Роман, який без-

посередньо приймав їх. Ще трохи і була б родила дома.

Вранці при денному світлі Христина таки добре пригля-

нулася до сина. До кого ж він подібний? Шукала схожості між

хлопчиком і собою. Не знаходила. Хлопець був такий чорня-

вий, як циганчук, наче тільки що під сонячними променями

скупався. Ну точнісінько, як його батько Юрко. Тепер він що-

дня буде нагадувати Христині про ті незабуті миті, даровані

66

Юрком на курорті Трускавець. Згадає про них, і в душу за-

крадається неспокій.

Акушерка сказала їй ріст і вагу дитини. Все правильно –

пологи вчасні, без ускладнень. Можна лишень тішитися, та

Христина непокоїться. Ще до закінчення зміни покликала до

себе Романа, який безпосередньо приймав у неї пологи разом

з акушеркою.

– Скажеш чоловікові, що пологи в мене передчасні.

– Наскільки? – відразу здогадався Роман про що йдеться.

У таких випадках він завжди йшов назустріч жінкам, що ду-

рили своїх чоловіків про їхнє батьківство.

– На місяць.

– А як акушерка проговориться?

– На, тут для вас обох, – поклала до кишені лікаря кон-

верт з грішми, які заготовила заздалегідь.

– Будемо старатись, щоб ніхто нічого не запримітив.

– З нас буде ще й могорич, – сказала Христина, маючи на

увазі, що Іван не поскупиться для колег гарним подарунком

за сина.

Так і сталося. Вранці Роман мав розмову з Іваном. Дивля-

чись йому прямісінько в вічі, сказав:

– Що ж, таке буває у нас тепер часто, особливо після Чор-

нобиля. Діти дозрівають швидше і просяться на світ перед-

часно. Так і твій син. Але мусимо затримати і маму, і сина на

кілька днів довше у відділенні, щоб за ними поспостерігати.

– Добре, я цілком згідний. Постарайся, колего, а з мене –

могорич.

Аж через тиждень породіллю з дитиною виписали додо-

му. У документах було написано так, як того хотіла Христи-

на. Тішиться Іван зозуленям, навіть гадки не має, що то не

його нащадок. А що на то Христина? А що має казати? Навіть

вигляду не подає, не признаватися ж їй, що так легко обкру-

тила чоловіка. Але ж хіба вона одна така? Їх так багато серед

сімейних пар.

Інколи бере Іван дитину на руки, радіє, тулячи її до себе,

а Христина усміхається щасливою усмішкою, щораз вихлю-

пує свою радість назовні, бо нарешті збулось те, чого чекала

так довго.

67

* * *

Роман віднедавна почав втрачати віру, що Галина може

мати дитину, а він не зазнає, яке то щастя бути батьком. Спо-

чатку перевірив себе на здатність зачати дитину. Аналізи по-

казали, що його живчики живі, рухливі, їх так багато, а сам

чувся здоровим. Отже, причина в дружині. Декілька разів во-

зив її на обстеження в обласну клініку, радився з колегами. Їй

назначали лікування від запальних процесів у малому тазі,

продували труби. О, скільки вона прийняла різних ліків, фі-

зіотерапевтичних процедур – і нічого з того.

Роман побоювався, що настане такий вік у його дружини,

коли і лікувати буде пізно. Тому-то обоє усвідомлюючи це, по-

спішали, хапаючись за найновіші методи лікування безплід-

дя. Навіть подумували їхати за кордон. Стримувала обмаль

грошей на такі цілі. Вирішили ще трохи почекати.

«Напевне, винен той аборт, про який призналася Галина,

зроблений невмілими руками», – подумав Роман. Але ж усяке

буває. У його практиці – теж було багато жінок, що не могли

зачати дітей, хоч ніколи абортів не робили, а може, просто

скривали свою таїну.

Таїна людського розмноження… Здається, давно нема

тут жодних таємниць. Та це тільки на перший погляд, а на-

справді є тут багато чого нерозгаданого наукою.

Безплідні пари…Їх нині так багато. Роман з Галиною –

одна із таких пар. Скільки радості позбавлені такі бездітні

шлюби.

Роман мав усі підстави знайти собі іншу жінку. Міг в

один прекрасний день покинути привітну квартиру і піти до

когось іншого. Інколи сам дивувався, що його щось стримує,

наче якась внутрішня сила не позволяє зробити такий крок.

Може, тому, що ще не притупилися пристрасті, не розчару-

вався в коханні. Йому хотілося зберегти сімейне щастя, хоч

цивільний шлюб до нічого не зобов’язував.

Така зваблива любов ніби задурманювала їхні голови,

позбавляла логічно мислити про майбутнє.

Минали місяці. В їхньому житті почали відбуватися змі-

ни. У Романа знизився стимул до праці, змаліли бажання,

згас колишній запал. Інколи, після важкого чергування в лі-

карні він проявляв недбалість до своєї дружини, а в квартирі

все здавалося чужим, непривітним.

68

Галина це відразу відчула і почала хитро маневрувати

своїм нешлюбним чоловіком. Іноді так розіграє свою невин-

ність і любов до нього, що той готовий виконувати всі її за-

баганки.

О сучасні жінки! Як ви схожі на колишніх відьом, тільки

нині маскуєтеся під покров пристойності, освіченості, до-

брих манер. Нинішні молоді жінки і дівчата навчилися зва-

блювати своїх партнерів цілим рядом спокус: від звабливих

стегон до оголених, наче на показ, перс, а що вже говорити

про еротичні поцілунки. Так принаймні діють сучасні дівча-

та, навчені своїми досвідченими ровесницями, побаченими

еротичними фільмами, а ще у пригоді стають неміцні алко-

гольні напої, які стимулюють їх до ще більших розваг, бо ж

притуплюються почуття соромливості, стриманості. У таких

компаніях кожна хоче похизуватися не тільки своєю красою,

але й еротичними жестами і заволодіти хоч би на один вечір

молодим хлопцем, який запав їй в око.

Роман заздрив, дивлячись на таких молодих дівчат і

хлопців, що вечорами розважалися в міському парку. У ньо-

го могла б бути така дочка чи син, адже минуло тринадцять

літ як він покинув вагітну свою наречену Олю. Тепер шкодує,

що так трапилося. Пам’ятає як неохоче брала Оля гроші, щоб

зробити аборт. У тому, що вона його зробила, він не сумні-

вався, адже вона не мала житла і підтримки рідних.

… Цього вечора Галина, як ніколи, очікувала ночі, наче

мало статися якесь чудо. Ще тільки-но стемніло покликала

чоловіка до себе в ліжко, щоб віддатись пристрастям у своє

задоволення. Потім швидко заснула, а на Романа набігли спо-

гади. Було не до сну. Він встав з ліжка і пішов у іншу кімнату, включив настільну лампу. Стишився, взяв зошит і почав за-

писувати свої думки, роздуми. Їх він нікому не читав, не ді-

лився навіть з дружиною. Це була розмова на папері з самим

собою, а ще записував нічні сновидіння. У снах ніби прочи-

тував якусь цікаву новелу чи оповідання, які завжди мали

хороше закінчення. Деколи снилась його колишня наречена.

Все це було ніби наяву. Кожного разу пробуджувався зі сну

і до самісінького ранку не міг заснути. Вранці, глянувши на

свою вже немолоду дружину, порівнює її з тою, що снилася, і

настає повне розчарування. І лише на роботі забуває про все, романтика ночі розвіюється вмить.

69

* * *

Після розлучення з Христиною у Павла настали похмурі

дні. У його житті, яке ще недавно було таке розмірене, спо-

кійне, вкрався неспокій. У хаті – пустка, здалося втратив

щось найдорожче в житті. Прийде до хати, а в ній – німотна

тиша, нема ні з ким словом перемовитися. І нудьга, і безсон-

ня мучать довгими зимовими вечорами. У голові верзуться

якісь безглузді думки. Отак довгими вечорами, щось думає,

думає, лежачи в ліжку, і нічого путнього не може придумати.

У нічній темряві аж страшно стає від самотності. Життя вже

немолодого чоловіка, як кажуть, дало глибоку тріщину. Хотів

налагодити сімейні відносини з синами, а вони навіть слу-

хати не хочуть старого батька. Кажуть: шукай собі ще одну

жінку, а нас забудь.

Дивується батько. Легко сказати: забудь! А для кого він

старається? Хіба не їм залишить після себе придбане щоден-

ною працею? Від їхньої відчуженості щодня мав кепський

настрій і дивувався, чому на нього звалилася раптово така

неприємна проблема.

При згадці про Христину аж заходилося серце од хви-

лювання. Ще недавно навіть і гадки не мав, що таке з ним

може трапитися. Не раз чув, що хтось із його знайомих роз-

лучився з дружиною, про жіночі зради, але чомусь здава-

лося, що такого не може трапитися в його сім’ї. А тепер ди-

вується, що так неждано-негадано пішла від нього молода

дружина. Інколи йому здавалося, що то тільки сон, марен-

ня, а насправді нічого не змінилося. Та наступав вечір, і він

знову починав нудитися. Щоб якось забутись хоч на якусь

часину, він почав заглядати в чарку. Завжди знаходив у ве-

чірньому кафе компанійських хлопців, набагато молодших

за себе, які радісно приймали його в свою компанію. Зви-

чайно, в таких випадках Хміль не скупився на гроші. Моло-

дики хвалили Павла за щедрість, називаючи його не інак-

ше, як «шеф». Так тривало недовго. Одного зимового вечора

з ним трапилася така прикра історія. Павло трохи «пере-

брав» оковитої. Тут же впав з крісла, почав блювати. «Друзі»

не залишили його в біді, вивели його надвір. Ніч вкрилася

зорями. Розглядається навколо Павло і ніяк не може втями-

ти, що з ним таке прикре сталося. Щось здавлювало в горлі,

годі було навіть ковтати слину.

70

– Відведіть мене додому, я живу тут неподалік, – попро-

сив тих, з ким тільки що чаркував.

– А гроші маєш?

Павло засунув руку в кишеню і знайшов там десять

гривень.

– На, – каже, – більше не маю.

Хлопці скривилися, бо розраховували на більше.

– Ладно, ходімо! – сказали молодики, взявши Павла по-

під руки, і поволокли вулицею до його будинку. Посадили на

сходах, а самі пішли, бо до них почав рватися великий пес,

що відразу зреагував на прибулих.

Павло ледве доповз до дверей, довго їх відчиняв і нарешті

ввалився до кімнати.

Цілу ніч не спав, шуміло в голові, нудило. Розмовляв сам

з собою. Деякі слова годі було вимовити. Не міг пройти на-

віть до туалету. Вранці відчув, як затерпла ліва половина

тіла, а відтак не зміг поворухнутися. Напружив сили і хотів

добратися до телефону. Ступив лише крок і впав на долів-

ку. Довго лежав, але нарешті дотягнувся рукою до слухавки

і подзвонив Христині, розказавши з великим зусиллям про

свою біду.

Колишня дружина вислухала його, та замість співчуття

або поради сказала:

– Менше було пити!

– Прийди, може, чимось зарадиш, адже я тебе нічим не

скривдив.

– Не можу, – каже Христина. – Іван на роботі, а дитину з

ким залишу?

На цьому їхня розмова закінчилась. Павло зрозумів, що з

ним сталося зовсім зле, і він спромігся викликати «Швидку».

Несли Павла до автомобіля носилками, бо сам не міг йти.

У нього, як відразу встановили в лікарні, настав ішемічний

інсульт з лівобічним геміпарезом.

Іван не показувався йому на очі. Лікувати стала Марія

Іванівна Крук. Відразу після надання невідкладної допомоги

написала на листку, які треба придбати ліки.

– Сам не зможу нічого зробити. Та й грошей з собою не

маю, – бідкався Павло, та в цю ж мить згадав свою бухгал-

терку Ніну Ткачук. Їй подзвонили і вона відразу прийшла до

лікарні, купила всі необхідні для лікування медикаменти.

71

Цілу добу Павло не міг прийти до тями, що з ним таке

страшне сталося. І лише під вечір наступного дня зрозумів,

що справи його зовсім кепські. Лікуватися треба буде довго і

ще невідомо, чим воно закінчиться. Здавалося, що, крім хво-

роби, на нього так раптово навалилася старість.

Старість… Дивна частина життя людини. Дехто входить

у неї, як до себе додому, спокійно, тихо, без галасу, метушні.

А Павло розгубився, впав у депресію. Ще недавно він вважав

себе отаким звичайним, сильним чоловіком, який усе може,

а особливо, коли появлявся на людях з молодою дружиною.

Тоді йому й на гадку не спадало, що починає дряхліти. Моло-

да дружина збурювала кров, і він не відчував, що роки беруть

своє.

… Павло все-таки надіявся, що хтось із синів навідається

до нього, бо про те, що він перебуває у важкому стані в лі-

карні, відразу повідомили рідню. Та минуло кілька днів, і ніх-

то не прийшов до нього. Лише бухгалтерка Ніна приходила

майже щодня. Павло доручив їй вести всі справи на фірмі,

дав довіреність, аби могла сама розпоряджатися грішми на

свій розсуд.

Ніна Ткачук – п’ятдесятирічна вдова, але ще досить жва-

ва жінка, з певним життєвим досвідом. Саме вона сказала

своєму шефові, що його дружина водиться з лікарем Іваном.

Павло спочатку думав, що то чиясь вигадка, але швидко пе-

реконався, що то правда. Одне шкодував, що не нажив з нею

дітей. «Адже не всі діти бувають такі черстві до долі свого рід-

ного батька, як його сини», – думав Павло довгими вечора-

ми. Але що тепер думати? Пізно. У хвилини депресії деколи

виникала думка про самогубство. Адже кому він потрібний

такий немічний чоловік. Лікар сказала, що критичний пе-

ріод минув, і тепер є впевненість, що він буде жити. Але як, де і з ким? Хто стане доглядати інваліда? Чекати природної

смерті? Хіба її хтось чекає? До кожного вона приходить так,

здається, невчасно. Самогубство здавалося Павлові найкра-

щим виходом із нинішньої ситуації. «Він позбудеться життя

свідомо, добровільно, навіть красиво піде на той світ», – так

собі задумав Павло, щоб не стати для когось тягарем.

Про свої наміри піти передчасно з цього світу розказав

своїй бухгалтерці, коли вона вже в котрий раз прийшла його

відвідати.

72

– Йой! Що ти таке кажеш, побійся Бога, та це ж великий

гріх, віддавати дідькові християнську душу. Не смій навіть

думати про це!

Павло довго мовчав. Йому відразу уявився люципер з ви-

лами, який буде відразу штрикати в ребра, перекидаючи з

боку на бік його в казані з гарячою смолою і втішатися, що

ще одну грішну душу вдалося заманити в пекло. Згадав ко-

лись прочитане в «Енеїді» Котляревського про грішників, які

у пеклі мучаться за скоєні гріхи, і йому стало враз моторошно

за свої гидливі думки.

– Напевно, твоя правда, не варто отак передчасно накла-

дати на себе руки, – погодився нарешті Павло.

– Треба надіятись і вірити, то й хвороба швидше минеть-

ся, – заспокоювала Ніна. Вона добре вивчила вдачу свого

шефа і знала, як поводитися з ним у тій чи іншій ситуації.

Цього разу вона затрималася в лікарні довше, ніж завжди, і

пішла від нього лише тоді, коли впевнилася, що він не стане

робити необдуманого вчинку. Йдучи додому ввечері просила

черговий персонал, щоб наглядали за ним, аби чогось такого

з ним не трапилося. Звичайно, пообіцявши черговій сестрі і

санітарці певну винагороду.

* * *

Кінець лютого 2003 року. Дерева обсипані інеєм, на землі

блищав до сонця сипучий сніг. Була неділя – вихідний день.

Максим і Люда вже кілька місяців розкошують одні. Її син за-

лишився з бабусею в селі, а Максимові дочки живуть у діда з

бабою тут неподалік у місті, відвідують школу. Правда, часто

приходять до батька і не тому, що за ним скучають, а щоб дав

гроші на різні потреби. Максим не скупився і радо давав їм

стільки, скільки ті вимагали. Про те, що мати теж посилає їм

гроші, не згадував, аби не збурити їх проти себе.

Цього ранку Максима покликали до лікарні, бо привезли

важко травмованого чоловіка і треба терміново оперувати.

Тому-то черговий лікар покликав собі на допомогу завідува-

ча відділенням.

Люда спросоння щось невдоволено сказала Максимові,

коли той ішов до лікарні і продовжувала додивлятись нічні

сновидіння. Вона вже привикла до того, що іноді серед ночі

Максима кличуть до лікарні, то й цього разу не надала цьому

73

ніякого значення. Тим більше, що вечір був таким приємним, обоє допізна займалися сексом, то трохи чулася стомленою,

і їй дуже хотілося спати. Та крізь сон почула якийсь шурхіт.

Подумала, що це Максим готує для неї каву. Інколи він робив

такий для неї сюрприз: приносив горнятко кави на підносі до

ліжка, коли вона ще тільки-но прокидалася зі сну.

– Йди до мене, я хочу ще спати, – прошептала Люда, по-

зіхнувши і потягнулася руками над головою, ще не відійшов-

ши від нічного еротичного запаморочення.

І раптом чує:

– Ану вставай, курво! Що ти робиш у моєму ліжку?! – кри-

чала, задихаючись од люті жінка.

Люда не відразу здогадалась, хто це кричить до неї.

Вона вмить проснулася і побачила перед собою Максимову

дружину.

«А то ж як?» – здивувалася Люда. Тепер її очі були широ-

ко відкриті, і вона ще якусь хвилю була в заціпенінні, злегка

тремтіла. Вона зрозуміла, що попала в незвичну ситуацію, з

якої треба якось виплутатися, дихання у неї стало частішим,

а серце калатало, що аж здіймалися груди. Зіщулилась, по-

чала похапцем одягати нічну сорочку, бо була майже гола –

лише в сітчастих трусиках. За мить опанувала себе, підняв-

ши догори голову і промовила:

– Я тут з дозволу Максима і ви не маєте права на мене

кричати! Ми кохаємо одне одного.

– У вас не кохання, а блуд, баламутство. Ти збаламутила

мого чоловіка!

Оксана Якимівна підступила ближче і ніби роздумува-

ла, якби-то її скарати. Шарпнула за плече, але, побачивши її

випуклий живіт, відразу зрозуміла, що та вагітна і опустила

руку.

– Шлюха! – тільки спромоглася сказати наостанку, грим-

нувши дверима.

Пішла, а Люда ще довго сиділа в ліжку і не могла до кінця

зрозуміти що насправді трапилося. У голові довго товклися

сказані їй слова: «блуд, баламутство».

… Впродовж двох тижнів Оксана і Максим розлучилися.

Люда тільки й того чекала.

74

* * *

Роман усе ще надіявся, що Галина подарує йому нащад-

ка, хоч минуло більше двох років, а дітей не знайшлося. Він

заздрив своїм ровесникам, та найбільше Іванові, в якого

народився син, а ще має нешлюбного сина, хоч до нього не

признається, сумнівається у батьківстві. Або Максим. Має

дві дочки, а тепер чекає на поповнення від молодої жінки.

Ходить щодня такий задоволений. Якось у розмові з Рома-

ном похвалився, що його діти у стократ цінніші, ніж усе ба-

гатство місцевих олігархів. І то суща правда. Дивлячись на

щасливі сімейні пари, у Романа аж заходилося серце. Ні, він

нікому не заздрив, а просто шкодував, що сам позбавлений

такої радості. У такі хвилини думав, що має робити, як жити.

Виконувати далі роль нешлюбного чоловіка чи йти до якоїсь

іншої жінки «квартирувати». Він весь час перебував у яко-

мусь дивному стані; уже не тягнуло його додому, як це бувало

раніше. Кудись поділися тремтливі хвилини, коли йому хо-

тілося пригорнути до себе дружину, поволі згасали колишні

шалені почуття, які не тільки збурювали кров, але затуманю-

вали розум у хвилини кохання. З якогось часу він збайдужів

до Галини, а його відчуженість до неї ставала помітною на-

віть для чужих людей.

Щодня Роман бачив жіночі тіла різного віку в їхній наготі.

Що в них? Жіноче тіло – це цілий світ бажань, пристрастей і

страждань. Діти народжуються в муках, зате стільки радості

настає із першим криком дитини, хоч перші відчуття мате-

ринства появляються в переважній більшості матерів, коли

ще дитина перебуває в утробі матері. Дивлячись на усміхнені

обличчя жінок після пологів, Роман згадував свою бездітну

дружину.

У лікарні хтось пустив поговір, що Роман з Галиною роз-

лучаються. Не склалося, мовляв, у них сімейне життя.

«І чого він тримається бездітної жінки? – дивувалися

його співпрацівники. – Видно заворожила чоловіка, дала

якісь чари і нема на то ради». А він все ще мав надію, що

станеться те, що має статися: у нього з Галиною появляться

діти. Хоч у такому ділі треба поспішати, а то можна і запіз-

нитися. Роман не сердився на дружину, хоч добре знав, що

вона сама винна, зробивши єдиний аборт, що, мабуть, при-

вів до безпліддя.

75

Після роботи Роман не поспішав додому. Зустріне когось

із знайомих і заведе довгу розмову, а то й на каву запросить.

Отут за столиком у кафе і душу відводить.

Якось у вечері мова вже в який раз зайшла про дітей.

Галина боялась навіть натякнути Романові, щоб усиновити

чужу дитину, аби не віддалити його від себе. Довго розмов-

ляли цього вечора і нарешті прийшли до спільної думки, що

треба зважитись на такий крок: взяти чужу дитину.

– Є нині так багато покинутих дітей. Узяти б нам одну із

них, – сказала Галина і сховала очі, щоб не бачити, як він на

це зреагує.

– Я вже й сам давно про це думаю. Треба знайти таку жін-

ку, яка погодилась би віддати дитину відразу після пологів, а

я оформив би документи, що нібито ти народила її.

– А так можна?

– Звичайно, що ні. За такі речі суворо карають, – сказав

Роман, згадавши недавнє повідомлення в засобах масової

інформації про торгівлю дітьми у великих містах країни. Та

останнім часом все стихло.

– І що ж тоді? – допитувалась Галина.

– Треба так оформити історію пологів, щоб ніхто не міг

навіть подумати про таке дійство.

– І дати жінці гроші, щоб не проговорилася.

– Звичайно, і не малі.

Галина в усьому погоджувалася з чоловіком, чула себе

винною, що не може сама стати матір’ю.

* * *

Думка про глечик зі старовинними монетами, про який

розказала Христина, не давала Іванові спокою ні вдень, ні

вночі. Він щораз дорікав дружині, що вона не зажадала своєї

частки під час розлучення, адже можна було б розбагатіти в

один день.

– Може, знаєш, де він сховав його? Пригадай, – надоку-

чав щодня своїми запитаннями.

– Хочеш вкрасти?

– А хоч би й вкрасти! Хіба то його законна власність? Про-

сто знайшов, а знайденим треба поділитися.

– Павло обіцяв, що віддасть державі і одержить свої від-

сотки від вартості скарбу.

76

– То чому не віддав?

– Може, вже й віддав, звідки мені знати?

– Згадай колишню розмову з ним, де він планував його

заховати?

Христина думала, гадала, але не могла чогось такого

пригадати.

Минуло трохи часу від тої розмови і здавалося, що Іван

уже заспокоївся, лишився думки заволодіти чужим скарбом.

Але це було тільки ззовні, а насправді загорівся бажанням

знайти його, поки Павло перебуває в лікарні.

І тут якось Христині наче прояснилося: згадала колиш-

ню розмову з чоловіком, нібито він казав, що сховав глечик із

грішми у надійному місці і має доброго охоронця, який бере-

же добро як вдень, так і вночі.

– Ну, тут все ясно! – зрадів Іван. – Чому відразу про це не

сказала? Заховав біля пса і той пильнує сховане.

– Напевно, – погодилась Христина.

«Треба негайно знайти сховок. Але як?» – подумав Іван і

почав діяти. Цього ж дня пройшовся повз Іванове подвір’я.

На ланцюгу бігав біля буди «Кавказький вівчар». Кинув хліби-

ну, думаючи що спокуситься на приманку голодний собака.

Та ні, навіть не понюхав. Біля буди лежала миска з наїдками.

«Видно, хтось годує», – зрозумів Іван.

Наступного дня сказав дружині:

– Ходімо і будемо шукати вдвох. Далі чекати не можна.

Мусимо знайти, поки Павло в лікарні.

– Вкрасти, – докинула Христина.

– А хоч би й вкрасти! – гримнув не своїм голосом Іван, що

аж Христині зробилося зле.

Під вечір взяли сина Юрка у візок і пішли з дому. Іван

ніс у руці залізний лом, щоб мати чим орудувати. Кілька

хвилин ходьби – і вони біля будинку Павла Хмелю. Пес

зустрів прибулих спокійно, навіть не гавкнув, відразу по-

чав ластитися до Христини. Аякже, не забув своєї недав-

ньої господині. Лише на Івана підозріло дивився своїми

пильними очима, ніби розмірковував, хто він і чого сюди

прийшов.

Відразу приступили до діла. Христина взяла собаку за

нашийник і почала гладити по голові Пес жмурив очі, ви-

ставляючи вперед то одну, то другу лапу.

77

Іван відразу догадався, що глечик з грішми, напевне, знаходиться в землі під кам’яною плитою, що біля собачої

буди. Добре роздивився. Нікого поблизу не видно. Підійшов

ближче, навіть почухав пса вздовж хребта. Собака від задо-

волення повернувся на бік.

– Тримай його міцно! – сказав Іван, взяв лом і почав ним

орудувати. Хотів зрушити з місця кам’яну плиту. І тут ста-

лось непередбачуване: пес вирвався з Христининих рук і ки-

нувся на Івана, вкусив праву руку і роздер штани.

Ой, ой, ой! – кричав од болю і страху Іван, ледве вирвався

з собачих зубів, а пес лупав очима і ладен був ухопити крадія

за горло. Він страшенно рвався до нього, та Іван був уже да-

леко. Тепер пес гавкав і на свою колишню господиню.

– Ото маєш скарб! А якщо він скажений, тоді що? Хіба я

тобі не казала, що не варто красти чуже?

Іван її не слухав. З жахом дивився, як з ран текла кров.

Він зупинив випадкову машину і поїхав до лікарні.

Христина, взявши візок, теж швидко втекла з подвір’я,

аби не попастися комусь на очі. А тим часом Івана оглянув

лікар-рабіолог, тут же ввели йому протиправцеву сироватку,

забинтували рани і наказали спостерігати за собакою впро-

довж десяти днів. Якщо собака за цей час здохне або сказить-

ся, то треба буде вводити антирабічну сироватку.

За якусь годину прийшов додому, довго стогнав не так

від болю, як від злості, що всілася в ньому після укусу собаки.

Два тижні не йшов на роботу, бо не міг тримати в руках на-

віть кулькову ручку. Мучив пекучий біль у руці.

Щодня Христина або Іван йшли і спостерігали чи живий

собака.

«Живий, живий!» – зрадів Іван, побачивши пса на деся-

тий день після того злощасного випадку, який бігав туди-

сюди і гавкав. Тішився Іван, що все обійшлося звичайними

укусами, дивлячись на обширні шрами на руці.

* * *

Перебуваючи на лікуванні, Павло мав час на роздуми.

Ось він при доброму здоров’ї – коханець молодих жінок. Зі

своєю першою дружиною давно розлучився, залишивши її з

двома дітьми. Правда, справно платив аліменти аж до їхнього

повноліття. П’ять років жив у шлюбі з Христиною. Обоє пра-

78

цювали, щоліта їздили до моря, було в них бурхливе кохання.

О, які то були щасливі роки! А нині, коли тяжко захворів, –

відразу все переінакшилось. Правду кажуть: здоров’я – най-

більше багатство. Маєш добре здоров’я – співай, веселись.

Хоч розлучення пройшло тихо, мирно, без зайвої тягани-

ни, погроз. Та це тільки, як кажуть, зовнішній бік медалі. На-

справді, розлучення з Христиною – це сильний стрес, який

Павло переніс глибоко в душі, приховуючи свої негативні

емоції від знайомих. Не так легко було змиритися з тим, що

від нього йде Христина, яка так довго зваблювала, стимулю-

вала до праці. Що ж, нехай живе з іншим, виховує сина, зла

їй не бажає. І тут же знову згадав своїх синів, що так і не при-

йшли до нього в лікарню. Кілька разів навідалися знайомі,

працівники фірми, дивуючись, що сини забули батька. Ви-

дно, затаїли злість на нього за якусь його провину. Та причи-

на в іншому: подейкують, що мати давно призналась синам,

що Павло Хміль не їхній біологічний батько. Він виявився

безплідним, і дружина Олена знайшла обох синів від іншого

чоловіка. І коли Павло розлучився з Оленою, то вони відразу

відреклися від свого «соціального» батька і не захотіли мати з

ним жодних стосунків. Павло навіть не здогадувався в чому

річ, хоч про це йому хтось із знайомих натякнув. Було так на-

справді чи хтось видумав, ніхто толком не знає, але балачки

такі між людьми ходили.

* * *

Радісне почуття охопило Максима, коли вранці йому

сказали, що Люда народила сина, про якого він мріяв дав-

но. Груди наповнювала дивна бентега, і він наспівував якусь

веселу пісеньку.

Йому пропонували бути при пологах, але він відмовився.

Так вирішило подружжя ще задовго до цього. Пологи пройшли

без жодних ускладнень. Весь час невідступно біля породіллі

був Роман і чергова акушерка. Якраз вона першою повідомила

Максима про те, що в нього син. І тепер йому кортіло глянути

на свого нащадка, і він поспішав в пологове відділення.

– Ось який він, молодший Максим! Весь у мене вдався, –

сказав усміхнений батько, дивлячись то на дружину, то на

сина, і серце сповнювалося дивною радістю. Здавалося, що в

цю хвилину не було на світі щасливішої за нього людини.

79

Цього дня працював з якимось незвичним натхненням.

Співпрацівники радо вітали свого колегу з такою сімейною

подією, а ввечері його заставив похвилюватися дзвінок із-за

кордону. Це Оксана, його колишня дружина, привітала з на-

родженням сина, побажавши усім доброго здоров’я.

Максим так здивувався, почувши її голос, що аж заїкався

при розмові.

«Звідки вона так швидко дізналася про це і чи справ-

ді радіє за свого колишнього чоловіка?» – думав Максим.

Якась справді дивина. Він не чекав від неї такого благород-

ного жесту.

– Тільки не забувай за наших дівчат, – нагадала йому

Оксана, – адже вони в такому віці, що потребують пильного

батьківського нагляду і уваги.

– Буду бачитися з ними щодня, – обіцяв Максим, цілком

погоджуючись із її думкою, що треба дбати про правильне

їхнє виховання.

Минуло п’ять днів – і Люда з Максимком вдома. Виріши-

ли відразу охрестити дитину.

У п’ятницю після лікарської п’ятихвилинки Максим при-

вітався з Романом і запропонував йому бути кумом.

Роман на хвильку замислився. У таких випадках, кажуть,

не можна відмовлятися і він спитав:

– Ти справді чи жартуєш?

– Хочу, щоб мій син мав поважного хресного батька.

– Звичайно, я не відмовляюсь, адже це так благородно.

По правді сказати, я ще ніколи не був за хресного батька.

– Ось і добре. Будемо кумами, то, напевно, скоріше і в

тебе діти знайдуться. Адже давно пора їх мати. Бери приклад

з мене.

– Твоя правда, Максиме. Буду старатися, а хто за куму?

– Єва-лаборантка, з якою Люда працює.

– Коли хрестини?

– У цю неділю після літургії.

– Ну що ж, є ще час, щоб підготувати крижмо.

Пішов Максим, а Роман посумнів. Йому дошкуляла дум-

ка, чому в нього не так ведеться, як в інших.

80

* * *

Поволі згасав останній осінній день 2003 року. Роман за-

кінчив роботу, але додому чомусь не поспішав. Поклав голо-

ву на стіл і мало не заснув. Думками линув десь там далеко.

Чомусь на гадку прийшла недавно прочитана книжка поезій

місцевого автора. Похопився думкою, що останнім часом він

мало читає, хоч раніше захоплювався художньою літерату-

рою, а нині пропав інтерес до неї. Він не картав себе за таку

недбалість, адже дехто з його колег самі призналися, що крім

газет, роками жодних книжок не читали. Йому здавалося, що

такі люди свідомо себе обмежують, збіднюючи свій інтелект.

І ніхто з них не скаржиться на те, що чимось обділений. Ко-

леги виховують дітей, їздять відпочивати за місто, на річку, в гори. Що ж, в житті, як і в книгах, є своя поезія і проза. У

лікаря є теж поезія і проза лікарювання. Роман у своїй нелег-

кій роботі всього звідав: були в нього і радості, і невдачі, але

до повноти щастя відчуває, що йому чогось бракує.

Щастя… Стан задоволення життям, безмежна радість,

блаженство, розкіш. Для когось – це комфортний стан душі,

для іншого – ситна їжа, тепла квартира, кохана дружина,

діти, ще для когось – це матеріальні цінності, золото, шикар-

ний автомобіль, дача, гультяйство. Кожен розуміє щастя по-

своєму і має на це право.

Для Романа щастя – це коли є гармонія між бажанням і

дійсністю. Отут у нього не все гаразд. На перший погляд, все

у нього є, та до повного щастя так далеко. Думка про дитину

не покидала його жодного дня. Він дивувався жінкам, які так

спокійно, без почуття відповідальності йшли до нього або до

когось іншого, щоб зробити аборт. Недавно прочитав у ме-

дичному журналі цікаву статистику: в нас жінки роблять що-

річно більше абортів, ніж народжують вперше дітей. Інколи

його питають, хто міг би народитися: хлопчик чи дівчинка? І

жодного докору сумління на очах за погублене життя. Лише

в декого зволожуються очі після проведеної операції. Годі

зрозуміти чи то від болю, чи від втраченої назавжди дитини.

З недавнього часу в нього проявилося почуття вини, що не

зупинив, не переконав не губити життя. Тепер він розмовляв

з такими жінками, що відважилися на аборт, переконував

не поспішати, а добре подумати чи варто йти на такий крок.

Знав, що дехто з них вдруге не завагітніє. За час своєї прак-

81

тичної роботи зустрічав багато таких жінок, які потім довго

і безрезультатно лікувалися від безпліддя. Та найперше зга-

дав свою Галю, яка, мабуть, стала безплідною після аборту і

тепер кається за свій необдуманий вчинок.

Роман запримітив, що в сім’ї стався якийсь злам. Прикра

байдужість увійшла непроханою гостею у їхнє життя. Здало-

ся, що обоє вичерпали до дна свої почуття і не мають вже що

дати одне одному. Тепер він знаходив у дружини такі вади,

на які раніше не звернув би увагу. Так день за днем він мимо-

волі усвідомлював, що поволі згасають колишні пристрасті і

бажання. Вважав себе обділеним, і причина цього – неповно-

цінність дружини. Звичайно, він як інтелігентна людина не

міг говорити про це відкритим текстом, але й так було ясно,

що Галина недоодержує в постелі того, що так важливо для

жінки.

Зрештою, їхня сім’я не одна така на світі. Треба сприй-

мати свою долю, як таку, що визначена наперед природою і

змінити щось у такому випадку годі.

Доля – дар Божий і нарікати на неї не можна, бо це веде

до гріха.

… Вечоріло. Роман йшов з роботи обтяжений не так ден-

ними турботами, як невтішними думками про своє сімейне

життя, постійно щось його гнітить, муляє душу. Згадає дру-

жину, і аж лячно стає, що в нього пригасли колишні почуття

до неї. А вона така жвава, кмітлива, добра господиня, темпе-

раментна у ліжку. Чого ще треба? Живи і радій кожній дни-

ні. От, коли б ще появились діти, то чогось іншого бажати в

житті не варто.

Неподалік свого будинку зустрів Івана. Той ішов у супер-

маркет за покупками. Хвалився, що син на очах росте і по-

требує різних дитячих харчів. Бідкався, що цього року ніку-

ди з Христиною не зможуть поїхати відпочивати, хіба що в

найближчі гори, бо не хочуть наражати дитину на якусь не-

безпеку.

– Маю трохи вільного часу, то ходімо до кав’ярні, погово-

римо, а то все робота та й робота, – каже Іван.

– Не можу, підемо іншим разом.

– Маєш якісь домашні клопоти?

– Та ніби ні. Хочу допомогти дружині повісити штори на

вікна.

82

– По правді сказати, я дивуюся, що ти тримаєшся її так

довго.

– А то чому?

– Сам знаєш, що я маю на увазі. Шукай, чоловіче, собі

якусь іншу кобіту, а то зістарієшся і залишишся без дітей. А

що людина варта без дітей, внуків?

Бери приклад з мене. Тільки-но одружився – і відразу об-

завівся нащадком.

Роман усміхнувся, згадавши як після пологів Христина

просила його, щоб підтвердив, що дитина народилася недо-

ношена. Він так і сказав тоді Іванові, що в Христини перед-

часні пологи, хоч насправді дитина народилася вчасно.

– Розумію, як ніхто інший, але вирішити цю проблему

поки що не можу.

– Віддай мені свою Галю на одну нічку і матимеш такого

сина, як мій, – пожартував Іван.

– На такий поступок ми обоє не здатні. А розлучатись теж

труднувато. Я привик до неї і не хочу робити їй боляче.

– Ну як знаєш, в цьому ділі треба все зважити, щоб у такій

делікатній справі не зробити помилки.

* * *

Максим зупинився біля своєї хати і здивувався: його ко-

лишня дружина так мило розмовляє з Людою, наче вони оби-

дві давні подруги. Не міг втямити чи Оксана насправді зми-

рилась з тим, що сталося, чи прикидається такою зичливою,

щоб потім посміятися.

Біля Оксани стояв якийсь чоловік, середнього росту, ши-

рокоплечий з трохи, як здалося Максимові, непропорційно

довгими руками. Курив, пускаючи вбік клуби сивого диму.

На обличчі Максима застигло напруження. Не міг втямити,

що насправді відбувається. «Невже так швидко перемінила-

ся його колишня дружина?» – подумав Максим, згадавши не-

давні істеричні сцени ревності і заговорив:

– Ти так змінилася, що аж не віриться.

– Що тут дивного? – усміхнулась Оксана. Все в наш час

змінюється, і ми змінюємося з віком.

– То правда, – погодився Максим.

– Ходімо, – торкнув Оксану за рукав чоловік, що досі мов-

чав.

83

– Почекай ще трохи, я так скучила за рідними місцями, дай хоч наговорюся з рідними людьми.

Максим ще більше здивувався, почувши такі слова, по-

чав метушитися. Хоч таємниці серця годі розгадати, адже

вони приховані навіть від пильних очей, та тільки не від

Оксани. Від неї нічого не можна приховати. Вона відразу по-

мітила, що її колишній чоловік не знає, як себе вести в цій

ситуації і мовила:

– Варто вам познайомитися, – кивнувши очима на чоло-

віків.

– Віктор, – протягнув першим руку Максимові.

– І мій навіки коханий чоловік, – додала Оксана.

Максим відчув як слабне його рука в дужій Вікторовій до-

лоні і мало не скрикнув:

– Аж не віриться, що таке можливе у нинішньому світі.

– Не дивуйся, Максиме. Нащо нам ворогувати. Адже ми

розумні люди і обоє переконалися, що любов, то така штука,

що їй не варто шкодити.

– Видно, так мало статися, чи не так? – сказав Віктор,

глянувши на Люду, що стояла поруч.

– Звичайно, не варто таїти на когось зло, – сказала Люда.

– Можемо дружити сім’ями.

– І я так гадаю, адже в нас з Максимом спільні діти, – мо-

вила Оксана. Її вигляд виказував внутрішню радість.

Далі розмова пішла про роботу в Італії. Віктор признався,

що саме його часті відлучення з дому на заробітки привели

до розлучення з дружиною. Казав, що має двох дорослих си-

нів, які здобувають освіту, і має певні видатки.

– То виходить, що ми в однакових умовах: в тебе сини, в

мене дочки.

– А про наших синів забув? – нагадала Люда.

– Так, так, діти – найбільше багатство, а в Романа ще не

завелось потомство? – спитала Оксана.

– Ще не спромоглися, десь блукають в інших огородах ле-

леки, а до них забули чомусь дорогу.

– Ви тут надовго? – спитав Максим.

– Приїхали на два тижні. Маємо тепер таку можливість

приїжджати частіше, адже працюємо в Італії легально.

– Заробимо трохи грошей і відкриємо тут свою бізнесову

справу, – мовив Віктор.

84

– Він у мене класний спеціаліст будівельної справи, – по-

хвалилася Оксана.

– Заходьте в гості, – сказав Максим.

– Прийдемо, аякже, треба порадитися, куди спрямувати

дочок на навчання.

– Певно, треба це обговорити завчасно, – погодився Мак-

сим. – Тож приходьте всі разом.

На цьому і зійшлися. Оксана і Віктор пішли, взявшись за

руки, а Максим з Людою ще довго сиділи в парку, аж поки не

прокинулася дитина у візочку.

– Пора годувати, – сказала Люда, і вони поволі пішли до-

дому. Максим тішився, що його колишня дружина не тримає

на нього зла. Швидко знайшла такого чоловіка, який їй до

вподоби. Романтика кохання. Що тут дивного? Далеко від

рідного дому люди скоріше закохуються.

Він глянув на Люду. Вона усміхалась чи то до сина, чи до

чоловіка і була така миловидна, як Афродіта, що тільки що

вийшла з морської піни. Йдуть обоє і везуть перед собою ві-

зочок із сином, такі задоволені, і дехто аж зупиняється, щоб

глянути на них.

* * *

Минуло кілька місяців, як Павло Хміль покинув лікарню,

але приступити до роботи ще не може. Ніна викликала сина

з Португалії, де він був на заробітках, і Павло доручив йому

управляти справами фірми. Найняли бухгалтера, а Ніна те-

пер могла більше уваги приділити Павлові вдома. Звичайно,

зимою на фірмі менше замовлень на цеглу, дошки, але при-

бутки стабільні. Нінин син Олександр швидко освоївся на но-

вій роботі і вміло керував великою господаркою, що не було

навіть натяку на її занепад.

Павлові з кожним днем ставало краще. Правда, ходити

міг лише з допомогою палиці і далеко від хати сам не відда-

лявся. Лише деколи сідав поруч з водієм легкового автомобі-

ля і їхав то на цегельні, то на тартак, щоб самому перекона-

тися, чи нема десь збою в роботі.

Тепер Ніна йшла на роботу трохи пізніше. Довго затри-

мувалася біля Павла. Коли вона появлялася в кімнаті, то

Павло відразу забував про свою хворобу. Була вона не тільки

доглядачкою, а чимось більшим. Завжди щось розказувала,

85

інколи переходила на шепіт; тоді вона, здавалось, навмисне

торкалася його вуха своїм густим волоссям, в якому де-не-де

виднілась сивина. Посивіла не по літах, видно, не зазнала до-

бра у житті.

Павло догадувався, що Ніна приходить до нього не тіль-

ки, щоб пожаліти, а нею керує щось інше, відчуваючи, що

вона дає йому стимул до відновлення здоров’я. Він розумів,

що вже ніколи не матиме такої сили, яку мав колись, але на-

діявся, що ще трохи зможе пожити і потішитись білим сві-

том. А коли була поруч Ніна, то відразу появлявся стимул

до життя. Ще недавно він навіть ніби не замічав її. Звик, що

вона бухгалтер і не більше. А нині її тіло, коли вона сідала по-

руч нього, – зваблювало, збуджувало.

Ніна була в такому віці, коли потребувала ще когось лю-

бити і відчувати, що її теж кохають. Овдовівши, була якийсь

час іншої думки, а тепер, коли стала у пригоді Павлові Хме-

лю, змінила своє уявлення про нове сімейне життя.

У неї зберігся з молодості тонкий стан, пишні груди. Вона

була ще досить привабливою, як на свій вік. Особливо олив-

кові очі надавали обличчю якоїсь дивної принади. Її тіло було

менш пругке, ніж у його попередньої дружини, але в його ста-

новищі думати про якийсь вибір не було й гадки.

Яке то щастя, коли поруч така ніжна, чутлива до чужого

горя, прихильна жінка. І нею виявилася Ніна.

Павло ніколи не був байдужим до жіночих чарів, і те-

пер, коли вони порозумілися, запропонував їй перебратися

до нього і жити з ним разом. Якраз у цей час син Олександр

знайшов собі наречену і ось-ось мав з нею одружуватися, то

якраз материна квартира ставала у пригоді.

Ніна відразу погодилася на таку пропозицію. В її очах

Павло бачив радісні іскорки. Вона вперше за стільки місяців

поцілувала його. Її губи були такі свіжі, пухкенькі, соковиті, наче спілі вишні.

У таку хвилину він відчував приплив здорових сил. На-

решті після довгих місяців у нього відновився статевий по-

тяг до вже немолодої жінки. Він забув про своє статеве без-

силля у першу ніч кохання з Ніною. Вона так делікатно вела

себе в ліжку, не вимагаючи чогось незвичного, бурхливого,

задовольняючись тим, що є, усвідомлюючи, що надмірність

у його стані може зашкодити. Так день за днем у Павла зміц-

86

нювалась віра і воля до життя. І цим він завдячував своїй но-

вій дружині.

* * *

Останнім часом Роман бачив уві сні дивні видіння: якась

молода жінка цілувала його в уста, торкаючись до нього сво-

їми пругкими грудьми і скрикнувши, наче в оргазмі, втікала

кудись. Роман будився зі сну і чув, як його Галина ритмічно

дихає, повернувшись набік.

Від таких сновидінь почувався стомленим і, пробудив-

шись вранці, переставав усвідомлювати що було насправді.

Навіть починав вірити, що приходила вночі чужа жінка, і він

переживав з нею сексуальні насолоди, чувся стомленим. Про

свої сновидіння інколи розказував Галині. Вона заливалася

гарячим сміхом і казала, що вночі перевтілюється у якусь

іншу жінку, щоб не притупилася його чоловіча сила.

– Ти відьма?

– Ні, я просто сексуальна жінка.

– Не муч мене хоч уві сні, а то я справді стану негодним

чоловіком.

– Гаразд, не буду.

У Романа деколи закрадалася думка, що його дружина

має якісь статеві збочення. Здавалося, що своїми діями вона

знущається над ним і тим самим дістає певну насолоду. Хоч

потяг до неї притупився, охолов, але щось тримало його біля

неї. Це був не той магнетизм, в полоні якого він так довго пе-

ребував, а щось інше. А Галина щораз перед сном появлялася

перед ним то в якійсь строкатій сорочці, то в одних трусиках

або зовсім гола і першою проявляла ініціативу, кидаючись до

нього у накрохмалену постіль, доводячи Романа таким спо-

собом кожного разу до шалу. Перебуваючи з нею, він чувся,

наче попав у пастку, з якої без її дозволу не може вийти.

З кожним днем вона ставала нахабнішою, проявляючи

свої розпусні дії. Щораз натякала, що життя таке коротке і

треба використати кожен день для повного задоволення.

Якось уранці ні з того, ні з сього почала:

– Хочеш піти від мене?

Роман відразу не відповів, а лише здвигнув плечима.

– Звідки в тебе такі думки?

– Мені здається, що ти когось маєш.

87

– Тобі приснилось?

– Ні, догадуюсь.

– Нікого, крім тебе, не маю, але навіть, якби й мав, то що?

Хіба ми одружені, маємо дітей?

– Не дорікай мені, я не винна, – вона скривила обличчя, і

здавалося, ось-ось заплаче.

Він хотів заспокоїти Галину, але не знав як. Цього ранку

вона ні разу не усміхнулася до нього.

* * *

Роман давно виношував ідею знайти таку вагітну жінку,

яка б свідомо відмовилась у пологовому відділенні від своєї

дитини і віддала йому за певну винагороду. Розумів, що спра-

ва ця досить делікатна, ризикована. Не дай Бог, якби хтось

взнав – кари не оминути ні жінці, ні йому. В іншому разі –

можна когось усиновити чи удочерити з дитячого притулку.

Та Галя, як йому здалося, хотіла мати відчуття материнства

від самого народження дитини.

За час його роботи траплялися такі поодинокі випадки,

коли жінки відмовлялися від своїх новонароджених дітей.

Останнім часом ніхто не відмовився. Роман чекав, надіявся

на такий випадок, подумки розробляв різні варіанти, якщо

він трапиться. Важливо зробити так, щоб ніхто не дізнався

правди. Хоч не так то легко здійснити таку справу. Адже бу-

дуть свідки: акушерка, лікар-педіатр, санітарка. Треба зазда-

легідь підготовити їх до такої афери. Але чи схочуть? Краще, щоб про це знало якнайменше осіб, тоді й легше сховати та-

кий вчинок. Здається, у відділенні немає недоброзичливців.

З усіма ладить, то є надія, що все обійдеться добре.

О, скільки влучних і не дуже вдалих варіантів продумано!

Йому надокучило чекати, вже засумнівався, що така затія

колись може вдатися. Що ж, у подружньому житті є не тіль-

ки насолоди, але й нескінченні випробування, які потрібно

долати. І ось у кінці червня 2004 року вона, на яку так дов-

го чекав, прийшла. Відразу кинулось у вічі: ставна, красива, молоденька.

Запросив сісти.

– Хочу перервати вагітність, – каже.

– Маєш скерування з жіночої консультації?

– Ні, я хочу домовитись, щоб ніхто не знав.

88

«О-о, якраз те, що треба», – подумав Роман, побачивши

як із сарафана випнувся живіт і в такому разі робити аборт

пізно.

– Як тебе звати?

– Зоя.

– Давай спершу я тебе огляну.

– Добре.

Роман оглянув вагітну і встановив, що вона на восьмому

місяці вагітності.

– Чому так пізно задумала?

– Попала в скрутне становище. У мене нема рідних, куди ж

я піду з дитиною? Мушу позбутися її, – сказала дівчина, заклі-

павши віями, з-під яких почали викочуватися горошинки сліз.

– А тепер, де живеш?

– У гуртожитку, вчуся в університеті.

– Ну, а батько майбутньої дитини, що на те…

– Як тільки дізнався, що вагітна, то і слід за ним про-

пав. Думала, чекала, надіялась, що він одумається, прийде,

а він…

– Може, він чимось хворіє? – почав виясняти спадковість

Роман.

– Та ні, звичайний хлопець.

– А твої батьки знають про вагітність?

– Їх давно нема на цьому світі. Отруїлися грибами і по-

мерли, коли мені виповнилося лише п’ять років. Виховува-

лась в інтернаті, а тепер вчуся на економіста.

– А до цього батьки мали проблеми зі здоров’ям? – продо-

вжував збирати анамнез лікар.

– Напевно, нічим, обоє займалися спортом, закінчили

фізкультурний інститут.

«Виходить, спадковість не обтяжена, – подумав Роман. –

Вагітна просто знахідка».

– Ось, що я тобі скажу: переривати вагітність уже запізно,

а викликати штучні пологи нема підстав. Думаю, ніхто не ста-

не ризикувати. А ну ж бо народиться жива дитина, тоді що?

І тут він згадав випадок кількарічної давності, про який

розповіла літня акушерка. А трапилося ось що: лікар за чи-

малі гроші викликав штучні пологи у жінки, в якої був вели-

кий термін вагітності. Думав, що дитина нежива, а вона як

закричить. Лікар спочатку розгубився, а потім погубив душу

89

нещасної дитини. Поклав її у ванну з водою і дитина втопи-

лася. Оформив документ, що жінка передчасно народила ди-

тину, яка, мовляв, захлиснулася навколоплідними водами.

Хтось запідозрив у діях лікаря кримінал і натякав на це.

Кажуть, цей лікар каявся за свій вчинок, кудись подався пра-

цювати в іншу лікарню, запив, а невдовзі помер. Недарма ка-

жуть: кара за тяжкий гріх настигає декого ще за життя.

Ні, Роман не такий, має совість, діятиме обережно. Він не

може позволити собі чогось такого. Хоч згадка про численні

аборти, які він зробив, часто муляла душу.

– І що маю робити? – зарюмсала дівчина.

Роман довго мовчав, вдаючи, ніби роздумував, якби то їй

допомогти і нарешті почав:

– Є один-єдиний вихід. Ти народжуєш вчасно дитину і

віддаєш мені.

– Як віддаєш? Про це всі знатимуть, а я не хочу, щоб хтось

знав.

– Ніхто не знатиме, а за це ти ще й одержиш чималі гро-

ші. Дам тобі тисячу зелених і п’ять тисяч гривень. Згода?

– А щось інше придумати не можна?

– Ніхто не ризикне брати гріх на душу. Це я тобі кажу ав-

торитетно.

– Я згідна, – сказала дівчина і заплакала.

– Про твою вагітність ще хтось знає?

– Моя товаришка, а можливо, ще хтось догадується.

– Отож, після пологів скажеш цікавим, що наступив піз-

ній викидень і ніхто не дізнається, що насправді сталося, а

тим більше не можна нікому розказати правду, навіть най-

ближчій подрузі.

Наступного вечора Роман помістив Зою і свою дружину

в окрему палату для нібито збереження вагітності, оформив-

ши відповідні документи на обох. Тільки про перебування Зої

в лікарні ніде не зафіксував. На всякий випадок скаже, що

дівчина поступила пізно ввечері і акушерка забула вписати

її у журнал. У пологовому відділенні чекати на пологи дове-

лось недовго. Роман поспішав якнайшвидше здійснити за-

думане. Ввів стимулюючі засоби і в Зої наступили «стрімкі»

передчасні пологи. Хлопчик відразу закричав. Що діялося в

душі молодої матері годі було розпізнати. Роман невідступ-

но перебував біля неї, щось розказував, аби відвернути Зою

90

від невтішних думок. Та таємниці чужого серця не так про-

сто розгадати. Одне запримітив: їй прикро усвідомлювати,

що віддасть сина в чужі руки назавжди. Мабуть, не знала,

що могла б відмовитись від дитини на певний період, напри-

клад, на цілий рік.

Перше прикладання дитини до грудей викликало в неї

материнське почуття. Навіть у сні відчувала якесь солодке

марення, а коли пробудилась – на очі набігали сльози. Шко-

дувала, що через кілька днів сина переведуть на штучне ви-

годування, а в неї так повно молока в грудях.

Вона віддає дитину… Та ще й за гроші. Ой, як важко це

усвідомлювати. У душі почав наростати неспокій. Намага-

лась заспокоїти себе тим, що не позбавила життя дитини, а

віддає у добрі руки. Зрештою вона не одна така, а бездітна

сім’я буде шанувати її дитину. Та мимоволі на очі набігають

сльози, і вона потайки витирає їх. Галина, та, що невдовзі

стане названою матір’ю, вдає, що не помічає Зоїного хвилю-

вання, але й так видно, що й сама давно втратила спокій.

– Може, я приходитиму до вас і якийсь час буду годувати

його? – запропонувала Зоя.

– Е ні, мушу сама привикати, що то моя дитина. Головне,

нікому не признавайся, бо за таке карають і жінку, що відда-

ла дитину, і тих, хто її взяв, розумієш?

– Знаю, буду мовчати.

– Одружишся і народиш ще кілька дітей, – сказала Га-

лина. – Бачиш, як у тебе легко все відбулося, як кажуть про-

йшли нормальні фізіологічні пологи.

– Так, спочатку боялася, а потім як у кіно, ледве

спам’яталась, а вже дитина побачила світ.

Минуло кілька днів. Роман готував їх до виписки. Все

було оформлено так, нібито його Галина народила сина, а

Зою просто відпустять додому, адже про неї нема жодних за-

писів у журналі поступлення породілль. Здавалося, все йде

так, як задумано. Роман радив, як Зоя має вести себе поза

лікарнею. Якийсь час має зціджувати молоко. А взагалі, він

дасть їй такі ліки, що затримують лактацію. Домовилися, що

вона покине відділення уже завтра, а Галина залишиться в

лікарні ще день-два.

Ще звечора Зоя взяла тисячу доларів і п’ять тисяч гри-

вень. Тримає їх у тремтячих руках, а серце калатає, немов

91

пробігла шмат дороги. Враз опанувала думка, а ну ж бо вона

більше не матиме дітей, тоді що? Розплакалася, хотіла щось

сказати, та не може вимовити й слова, лише промимрила

якісь незрозумілі слова. По щоках котилися сльози.

Роман і Галина якраз цього боялися, почали її заспокоюва-

ти, обіцяли при першій потребі допомагати їй матеріально.

Новонароджених залишали біля матерів, а з їхньої пала-

ти забирали хлопчика відразу після годування. Так навмис-

не велів Роман, аби Зоя не відчула в собі материнства і щоб

це не стало на перешкоді їхньої угоди.

Зоя цілу ніч не спала, хоч все, що діялося, було схоже на

сон. Впадаючи в забуття, вона бачила перед собою вогонь,

який горів щораз то сильніше, охоплював стіни, вікна, двері, а кімната наповнювалася димом, їй ставало важко дихати.

У таку хвилину вона будилась і довго мучилась, прислухаю-

чись до шарудіння в коридорі і плачу дітей у віддаленій па-

латі.

І ось настав ранок. Зоя не поспішала покидати пологове

відділення. Поруч лежала Галина і мовчала. І що вона могла

сказати наостанку, коли у неї макітрилося в голові, затума-

неними очима дивилася на Зою. Спробувала усміхнутися, та

обличчя скривилося в якійсь неприродній гримасі.

Прийшов Роман. Вдавав спокійного, навіть звично усміх-

нувся, хоч насправді в душі хвилювався.

– Пора тобі йти, – сказав Роман. – Я проведу тебе іншим

ходом надвір, аби ніхто не побачив, що йдеш без дитини, але

треба трохи ще почекати.

Він приніс завчасу одяг для Зої і велів їй переодягнутися.

Сів біля неї на кілька хвилин і напруження на обох обличчях

трохи ослабло. Роман щось говорив несуттєве, аби відверну-

ти увагу породіллі від невтішних думок. Зоя його не слуха-

ла, їй здавалося, що аж тепер вона прокидається зі сну і ніяк

не може второпати, що з нею діється насправді. Вона сиділа

непорушно на краєчку ліжка і не поспішала переодягатися,

ніби щось її стримувало.

А Галина не знала, як їй поводитись в останню хвилину;

ходила туди-сюди і щось шептала, мабуть, готувала себе до

ролі матері.

Роман ще раз попередив Зою, щоб вона нікому не при-

зналася, що народила дитину.

92

– Дитина попала в добру сім’ю і їй буде з нами добре, – казав.

Зоя мовчала. Здавалося, ось-ось заплаче, було видно що

її мучить совість, щось хоче сказати, але не наважується.

– Іди вже, іди, – сказала Галина.

– Мені так не хочеться йти звідси, – промовила тихим го-

лосом Зоя. – Піду ще хоч гляну на сина і вже тоді…

Якраз у цю хвилину в палату заглянула санітарка і сказа-

ла, що Романа кличуть у приймальний кабінет.

– Хто? – спитав, коли вони вийшли в коридор.

– Прийшов якийсь молодий чоловік і вимагає покликати

лікаря.

– Чого йому треба?

– Не знаю. Він такий роздратований, що аж страшно ди-

витися.

Ще здалека почув Роман збуджений чоловічий голос.

– Що тут за шум? – питає Роман у чергової акушерки при-

ймального кабінету.

– Аво, цей дивак каже, що його наречена пішла сюди ро-

дити, а я пояснюю: у нас такої нема. Переглянула журнал і

ніде нема запису про її поступлення, а він своє гне.

Роман відразу догадався, кого він шукає і спитав:

– Шановний, назвіть її прізвище.

– Зоя Кожелюк.

– А ви їй хто?

– То моя майбутня дружина. Я точно знаю, що пішла

сюди родити.

– Може, вона десь у іншому місці, хто вам сказав, що

вона тут?

– Її подруга.

– Зараз пошукаємо вашу майбутню дружину, – сказав

розважливо Роман.

– Почекайте, я погляну у відділенні.

Думка в Романа спрацювала миттєво: «Мабуть, обоє змо-

вилися, щоб дістати гроші, а потім забрати дитину і втекти».

– Ні, я піду з вами!

– Не можна. Там пологовий зал. Ще якусь інфекцію зане-

сеш, – запротестувала реєстраторка.

– Так, так, туди ходити з вулиці не можна, – підтвердив

лікар, але хлопець уже нікого не слухав і рвався в коридор.

Він так голосно обурювався, що годі було його стримати.

93

– Де моя Зоя?! Що з нею?!

«Ото влипли в халепу», – подумав Роман, побачивши як з

палати виходила Зоя Кожелюк.

– Ось вона, – сказав Роман приглушеним голосом.

Зоя кинулась хлопцеві назустріч.

– Ти прийшов? – дивується.

– Хто в нас народився?

– Син.

– Коли виписують?

Зоя з-під лоба глянула на лікаря, не знаючи, що їй каза-

ти. Хвильку мовчала, а відтак мовила жалібним голосом:

– Сьогодні, але я віддала сина чужим людям.

– Як це так віддала чужим? Хто дав тобі таке право? Ти

що, здуріла?! Виховувати мають батьки.

– Я думала, що ти втік.

– Нікуди я не втікав, просто їздив на заробітки, а тепер

будемо разом.

– Справді?

– Аякже, ти моя рідна, я кохаю тебе. Я вже знайшов квар-

тиру, де ми будемо жити.

Лікар Олена Марківна, почувши голосну розмову в кори-

дорі, вийшла зі свого кабінету і стала прислухатися.

– Бачите, я не винна, не знала, що так станеться. Я

мушу, я повинна… Я маю право мати свою дитину, – пла-

чучи говорила Зоя. Вона вийняла з кишені гроші і віддала

лікареві.

– Що це значить? – спитав Станіслав.

Вийшла з палати Галина і відразу здогадалася про що

йдеться.

– Швидко одягайся і йди додому, – сказав пошепки до неї.

Обоє відійшли вбік.

– Ото влипли в халепу, – ледве спромігся вимовити слова

Роман.

– Я так думаю, що її хтось навмисне підіслав до тебе. Вона

мені з першого дня видалася підозрілою.

Галина пішла в палату. Тут у неї заздалегідь був приго-

товлений одяг. Одягаючись вона плакала так голосно, як це

буває, коли хтось помирає з рідних.

Роман метушився, навмисне одягнув маску, щоб ніхто не

бачив, як у нього сіпаються м’язи, трясуться губи.

94

Підійшла ординатор Олена Марківна і спитала, що тут

трапилося.

– Нічого особливого, звичайна сімейна розмова, – кивнув

на хлопця, що досі не міг встояти на місці, а, розмовляючи з

Зоєю, жестикулював.

– Не порушуйте режиму і тишини, – сказала Олена Мар-

ківна, звертаючись до хлопця.

– Ось що, молоді люди, почекайте ще трохи і вам підго-

товлять дитину та документи, а зараз ідіть звідси! – наказав

сердитим голосом Роман.

– Спасибі! – сказала Зоя, опустивши додолу очі. – Ви такі

добрі.

Роман пішов до себе в кабінет оформляти історію пологів

Зої Кожелюк, а історію вигаданих пологів своєї дружини по-

дер на шматки. Її довелось переписувати заново, нібито вона

поступила для збереження вагітності.

– Романе Васильовичу, вас викликає до себе головний.

Велів, щоб зайшли до нього негайно, – сказала чергова аку-

шерка. У Романа ворухнулося якесь дивне передчуття непри-

ємної розмови з шефом. Прийшов у приймальню. Там сиділи

кілька відвідувачів.

– Сідайте, вас викличуть! – сказала діловим тоном секре-

тарка Надя.

– Але ж мені наказано зайти негайно, – мовив Роман.

– Хвилинку все-таки зачекайте. Там уже давненько від-

відувач про щось розмовляє, то, напевне, зараз вийде.

– Гаразд, трохи почекаю, – сказав Роман, сів у вільне кріс-

ло, почав міркувати, чого це так з самісінького ранку триво-

жить шеф. Останнім часом з ним не мав жодних конфліктів.

На свята чи день народження, як і всі решта завідувачів да-

вав йому цінні подарунки або гроші. Шеф так звик до побо-

рів, що не міг уявити собі, щоб хтось забув про це. Відразу

посилав у таке відділення начмеда і той відразу знаходив

недоліки, на які головний реагував стягненнями. Про це всі

давно знали, і ніхто не хотів встрявати з ним у суперечку, бо-

ячись, що той звільнить з посади. Лише голова профспілки

лікарні виступив на зборах працівників і гостро критикував

його за негативні методи роботи. Конкретно не казав, що той

бере хабарі, але й так усі знали про що йдеться. Головний від-

разу зреагував: позбавив профорга сумісництва.

95

«А може, щось знає про той випадок? – подумав Роман.

– Але ж ні, до конфлікту справа не дійшла. Просто відбула-

ся голосна розмова з батьком новонародженої дитини». При

згадці про це у Романа тенькнуло серце.

Чекати довелося недовго. Тільки-но вийшов з кабінету

відвідувач, Роман відразу зайшов досередини, такий упевне-

ний у собі, без жодного розладу в душі.

– Ну розказуйте, що там у вашому відділенні?

– Нічого особливого, йде звичайна робота.

– Нема від нікого скарг, нарікань? – спитав шеф. Він вту-

пив очі у Романа, ніби хотів своїм поглядом пришити його до

стіни. Навмисне говорив повільно, аби краще підібрати від-

повідні слова і подивитися, як той реагує на них.

«Куди це він хилить?» – подумав Роман.

– Останнім часом не було жодних скарг.

– З якого приводу лежала у відділенні ваша дружина. До

речі, ви з нею одружені чи так…

– На збереженні вагітності. А відносно того чи офіціально

одружені, то вже наша суто приватна справа.

– Так, так, нині живуть по-різному: хто в шлюбі, хто «на віру».

– То який термін вагітності у вашої дружини?

– Чому це вас цікавить? – спитав Роман, відчуваючи, що

розмова набирає якогось незрозумілого для нього змісту.

– Та, власне, маю знати, коли шукати їй заміну, якщо їй

скоро родити.

– Ось піде в декретну відпустку і тоді можна буде про це

вести мову, – сказав Роман.

І тут Квасниця пішов у наступ:

– Признайтеся: хотіли чужу дитину собі присвоїти?

– У кого?

– У Зої Кожелюк.

– Вона народила сина і в доброму стані пішла додому.

– А кажуть, що між вами була якась угода, нібито вона

мала віддати вам свою дитину, то правда?

– Хто вам про це набрехав?

– Не набрехав, а поступив сигнал?

– Від кого?

– Давайте, не будемо виясняти деталі. Признайтеся, адже

нас ніхто не чує: хотіли сфабрикувати документи, забрати в

молодої жінки дитину, а це – кримінал!

96

– Неправда! – встав з місця Роман, почервонівши, ніби зло-

вили його «на гарячому». – Чиясь плітка або свідомий наклеп.

– Маєте недоброзичливців?

– А хто їх не має? Але принаймні я нікому зла не причинив.

– Виходить, у нас відвертої розмови не вийшло, а я наді-

явся… – не доказав, але Роман і так догадався, що головний

натякав на взятку.

– Можете йти, – звернувся до Романа. – Я розберусь що і

до чого.

Він велів принести йому історію пологів Зої Кожелюк та

історію збереження вагітності Романової дружини.

Роман не дуже тим переймався, бо документи на обох жі-

нок були в повному порядку.

Наступного дня у відділення прийшла перевіряти роботу

начмед Євгенія Петрівна Процюк, терапевт. Зробила обхід у

палатах, а відтак взялася за документацію. Відразу знайшла

ряд похибок у її веденні. Звернула увагу на неповне обсте-

ження породілль. Її зацікавило, що дехто з них виписується

передчасно, а інші лежать у відділенні задовго без видимої

на те причини. Мала претензії до охайності післяпологових

палат і молодшого медичного персоналу. У декого з них не

було на місці санітарних книжок. Словом, акт обстеження

виявився не на користь завідувача.

«Покритикують на п’ятихвилинці, можуть дати якесь

стягнення, – подумав Роман, – і тим закінчиться». Він зібрав

всіх працюючих у денну зміну і дав вказівку тут же випра-

вити вказані в акті порушення, а надалі працювати краще.

Ніхто не перечив, бо кожен дорожив своїм робочим місцем.

«Хтось доказує головному, що відбувається у відділенні.

Напевне, навмисне стежить за ним, але хто? – думав Роман,

але когось запідозрити не міг. – Ніби з усіма ладить, колек-

тив склався давно. А зрештою, хто його знає, може, комусь

не вгодив». І яке ж було його здивування, коли на черговій

«п’ятихвилинці» почув грізний наказ головного: «За недбале

ведення медичної документації, недостатнє обстеження по-

роділль, недотримання оптимальних термінів перебування

їх у відділенні, створення конфліктних ситуацій, що негатив-

но відбивається на роботі медичного персоналу, Романа Ва-

сильовича Колодія звільнити від займаної посади і перевести

працювати лікарем-гінекологом в жіночу консультацію».

97

Ще зранку він не передчував, що сьогодні таке станеться.

Звичайно, покарання вважав несправедливим, але оскаржу-

вати не буде, бо й так знає, що ніхто не заступиться за нього, а псувати собі нерви не варто.

Розгадка його «провини» виявилась через кілька днів.

На посаду завідувача пологовим відділенням головний лікар

Квасниця назначив свою родичку, яка до цього працювала

гінекологом в дільничній лікарні.

* * *

Христина планувала побути в декретній відпустці аж

поки Юрчику виповниться три роки, та сталося не так як га-

далося. Якось прийшла до себе на роботу і там зустріла ново-

го начальника Святомира Ковальчука. Розговорились. Спо-

чатку навіть і гадки не мала, що так швидко все зміниться в

її житті. Тільки-но побачила Святомира, як щось приємне у

її душі ворухнулося. Він запропонував їй дочасно вийти на

роботу, бо треба підтримувати підприємство, щоб воно не

зачахло в умовах жорстокої конкуренції. Обіцяв надавати їй

певні пільги, як такій, що має малу дитину. А для початку за-

просив пообідати з ним у кафе, яке недавно відкрилося в пе-

редмісті. Христина хотіла чемно відмовитися, мовляв, зали-

шила дитину з чоловіком, а його в будь-який момент можуть

покликати на роботу, та Святомир наполіг на своєму, і вони

поїхали за місто.

Дорогою у розмові признався, що недавно розлучився з

дружиною, має дорослого сина, заводити нову сім’ю у сво-

їх сорок п’ять не планує, бо зневірився в жінках. А така ми-

ловидна працівниця, як Христина, зможе чимось скрасити

його буденне, сіре і одноманітне життя.

«Хоче, щоб я стала його коханкою», – подумала Христи-

на, але нічого не сказала, лише злегка усміхнулася. З цього і

почалося. Не минуло й тижня, як Христина віддала Юрчика

у дитячий садок. Іван не перечив, а навпаки заохочував дру-

жину до праці, бо був ласий до грошей. І ось вона уже наво-

дить лад у бухгалтерії і підіймає настрій своєму начальнику, який так захопився своєю працівницею, наче давно не знав

жіночого тіла.

Христина, як це бувало у неї не раз, вміло користувалася

своїми жіночими чарами, доводячи до безтямного блажен-

98

ства нового коханця, що виринув у її житті так неждано-

негадано.

Свої інтимні зв’язки обоє тримали в глибокій таємниці.

На людях зберігали витримку, а залишаючись наодинці, о

тут – одна жагуча любов, шал пристрастей. Майже що дру-

гий день їхали кудись, нібито оглядати торговельні об’єкти, а

насправді віддавалися чарам кохання. Інколи не могли втри-

матись навіть серед дня, щоб зайнятись сексом у кабінеті

Святомира.

Іван і гадки не мав, що його дружина зраджує мало не

щодня, хоч не раз чув у розмовах з колегами чиєсь спостере-

ження, що жінка, якщо скурвилась раз, то – назавжди. Про

Христину був іншої думки, вважаючи її не такою розпусни-

цею, як інші. Тішився сином, допомагав дружині, адже вона

так багато працює, добре заробляє, майже щомісяця прино-

сить преміальні. О, якби він знав за що ті преміальні! Навіть

деколи мучила совість, що мало уваги приділяє сім’ї, і старав-

ся раніше приходити з роботи, щоб забрати сина з дитячого

садка.

Христина приходила додому аж під вечір, часто скаржи-

лась на втому, і Іван брав частину жіночої роботи на себе.

Отак почалося дивне, сповнене таїною, життя. Дружина вмі-

ло роздвоювалась: вдень – коханець, уночі – чоловік. З ним

вдавала із себе ідеальну жінку, яка тільки й те робить, що

дбає за дім, сина, кохає чоловіка, а насправді, навіть коли

він був поруч, її думки блукали десь далеко і зупинялися біля

Святомира. Тепер це було не звичайне життя, а цікава ман-

дрівка по ньому.

І з коханцем, і з чоловіком Христина ввійшла в такий

ритм, що інколи й сама дивувалась, як вона може проявля-

ти до обох такі сильні почуття. Адже, покохавши Святомира,

вона не змінила свого почуття до чоловіка. Тішилася, що за-

знає такого блаженства, про яке тільки можна прочитати в

романах. Правда, іноді муляло щось у душі, що чинить блуд,

за який може бути скараною, але тут же приходила заспо-

кійлива думка: хіба кохати когось – це злочин, а пристрасть

– гріх? Адже обидва: і чоловік, і коханець признавалися, що

відчувають з нею неземне блаженство.

До певного часу Святомир не ревнував Христину до її чо-

ловіка, не докоряв, що вона щоночі спить з ним. Так тривало

99

кілька місяців. О, які звабливі миті кохання! Хто його не зві-

дав, той марно прожив літа. Головне не заблудитися в своїх

поступках, не завдати нікому шкоди, а сміливо дивитися у

завтрашній день.

Святомир Ковальчук виявився вмілим керівником, схиль-

ним до власного збагачення. До своїх комерційних справ за-

лучив Христину, яка добре зналася в бухгалтерській справі.

Якраз у цей час багато торговельних закладів ледве зводили

кінці з кінцями, особливо в сільській місцевості. Святомир,

заручившись підтримкою районного начальства, звичайно,

за певну винагороду, скуповував майже за безцінь збіднілі

торговельні об’єкти. Невдовзі став власником кількох добро-

тних будівель. Отут виникла потреба мати не тільки кмітли-

вого бухгалтера, але й особу, на яку можна оформити части-

ну скупленого майна. І тепер він радив Христині розлучитися

з чоловіком, і таким чином вона стане власницею чималого

добра. Для неї це стало прикрою несподіванкою. Тепер у неї

появився неспокій, хоча всіляко намагалася приховати від

чоловіка свою проблему – вона всміхалася йому, як і раніше

догоджала в ліжку, та Іван добре розумівся на жіночій психо-

логії, відчувши, що дружина дуже змінилася, стала якась не

така. Навіть запідозрив, що вона вагітна. Думав поговорити

з нею відверто, але все чомусь відкладав на пізніше.

* * *

Мружилось, каламутилось надвечірнє сонце. Його раз у

раз заступали сиві хмари. Вони, мов сполохані вівці, гналися

на захід. Закінчувався ще один натомлений працею осінній

день 2004 року.

Ще донедавна відразу після роботи Роман спішився до-

дому, де його вже очікувала кохана дружина. А нині якісь не-

втішні думки шматують душу, ніби хтось наказує: поквапся, а

то вже й так пізно спохватився, та ще можна діло поправити. А

куди має квапитися, так і не здогадався. Він збайдужів до всьо-

го, настільки змінився, що й самому ставало страшно. Якась

апатія оволоділа ним. Аби ніхто не помітив, що його щось муляє

в душі, маскував свої думки вдаваною розважливістю. Підсві-

домо відчував, що має щось трапитися. Але що і коли? У гру-

дях не зникало хвилювання. Деколи кортіло поділитися своїми

думками зі своїми колегами. Та кожного разу щось стримува-

100

ло і від цього ставало ще більш сумно. Колеги, здалося, чомусь

співчувають йому, але не кажуть про це вголос. Справжні друзі

не мовчали б, а колеги, знайомі… Їм байдуже до чийогось кло-

поту, проблеми. Кожен робить свою справу.

Справжніх друзів за час роботи Роман не завів. Просто

є знайомі, колеги, з якими зв’язує спільна робота, розмови,

та навіть деколи й дискусії, переважно на медичні чи побу-

тові теми. Що їх об’єднує? Так, звичайно робота і ніщо біль-

ше. Лише при нагоді здибалися у кафе, щоб напитися кави

чи вина. Роман любив смакувати сухе або червоне вино і то

тільки десь-колись. А от горілки і пива уникав. Знав про їхню

шкідливу дію не тільки з книжок, але й бачив як від зловжи-

вання алкоголю один за одним пішли у засвіти ще не ста-

рими паталогоанатом, судмедексперт, хірург. Про них скоро

забули. Нині ніхто їх і не згадує. А були то колись чоловіки

ого-го які браві!

Цього надвечір’я Роман, йдучи додому, зустрів біля місь-

кої ратуші Максима. Зайшла мова про роботу.

– За що тебе потурили з відділення, я так і не зрозумів.

– Давай, не будемо про це, – сказав Роман. – Мені і в жіно-

чій консультації не зле. Менше відповідальності, а зарплата

майже така сама. Ходімо краще на каву.

Роман, справді, не шкодував, що його «пішли» з відділення.

– Ходімо! – погодився Максим.

Зайшли в перше, що було найближче, кафе. Випили по

чарці вина, смакували каву. Спочатку розмова не мала яко-

їсь логічної лінії. Максим казав, що весь день із своїм ордина-

тором стояв за операційним столом. Робили складну опера-

цію хворому на кістках травмованої ноги.

Роман слухав колегу без жодного інтересу, сидів, мовби

якийсь зачумлений та сумний. Це відразу запримітив Мак-

сим, ніби підслухав чужі думки, що того щось мучить, хоче в

чомусь зізнатися, та не наважується.

– Візьмемо ще по чарці вина, – запропонував Максим.

– А може, на сьогодні досить? – сказав Роман і почав по-

глядати на годинник.

– Не бійся, жінка тобі нічого не скаже. Та й куди спішити

маєш, хіба тебе діти обсіли?

– То правда. Не маю чого поспішати. Ніхто мене, крім

Галі, не чекає.

101

– Сам у тому винен.

– У чому? – спитав Роман.

– А в тому, що досі не обзавівся дітьми.

– Здається, я в цьому не винен.

– А хто?

– Мабуть, моя Галя.

– І що, нічого не можна вдіяти? Пробував лікувати?

– Аякже, нічого не помагає.

Максим хвильку помовчав, а відтак каже:

– Головне мати бажання і можна собі зарадити.

– Як? – вирвалось у Романа.

– Поставити собі мету і вперто йти до неї.

– Тобто…

– Ось я, наприклад, маю четверо дітей. Правда одна ди-

тина не моя, але все одно на моїй шиї. І ти гадаєш мені зле?

Навпаки, маю стимул до праці, до всього іншого.

– Напевне, молода жінка стимулює?

– Так, то правда, з нею мені добре і попередня знайшла

собі такого, як хотіла. Я інколи дивуюсь, що ти так довго три-

маєшся Галини, вводиш і її, і себе в літа.

– А що маю робити?

– Це складне питання. Я на твоєму місці знайшов би таку

жінку, яка могла б народити хоч одну-дві дитини, але треба шу-

кати молоду, бо з такої, яка пройшла Крим і Рим, що візьмеш?

Треба інколи керуватися не тільки почуттями, але й здоровим

глуздом. Створити сім’ю, це не хату збудувати.

– Ти маєш на увазі, що інколи почуття беруть гору над

розумом, а з часом все переінакшується

– Отож-то. Бачу ти все правильно розумієш, та надієшся

на чудо, а чудес, як правило, не буває.

Ще трохи посиділи, перевели розмову на щось інше і ро-

зійшлися. Роман йшов вулицею поволі і так йому було само-

тньо. Не хотілося йти додому і він раз у раз зупинявся. Йому

здавалося усе, що він робить безглузде, хоч ніхто в цьому не

винен. Так склалося життя, а літа минають швидко. Ще тро-

хи – і лишиться про них лиш згадка. І що життя людини вза-

галі? Та годі думати про це. І він ключем відімкнув двері, а в

коридорі дружина вже йшла йому назустріч. Поцілувала – і

Роман відчув на губах чарівний трунок.

102

* * *

Двері до квартири були не зачинені. Іван тихо зайшов у

коридор, почав роздягатися. Якраз у цей час Христина го-

ворила по мобільному телефону. Добре було чути чоловічий

голос. Із перших слів розмови запідозрив щось непевне, за-

тамував віддих. А тим часом Христина, не підозрюючи, що її

підслуховують, говорила відверто, голосно. Вона відразу піз-

нала голос Юрка. Здивувалася, адже минуло більше як три

роки – і маєш, відізвався. Спочатку навіть обурилася, але тут

же відчула якусь дивну приємність. Хотіла дорікнути, що так

раптово тоді зник, та не спромоглася сказати якесь дошкуль-

не слово, язик не підкорявся вимовити щось колюче. У серці

забриніла потайна струна з приємною згадкою про того, хто

ощасливив її сином.

– Я в Трускавці, приїжджайте до мене.

– Для чого?

– Хочу поговорити, побачити свого сина. Ти його Юрком

нарекла.

– Звідки ти знаєш?

– Я все знаю. Словом, бери з собою Юрчика – і до мене.

– Не зможу.

– Чому?

– А що скажу чоловікові?

– Придумай щось для старого.

– Я заміжня за іншим, молодим.

– О… – довга пауза. – Я буду чекати.

– Добре, я приїду.

– Коли?

– Треба підготовити чоловіка, аби він чогось не запід-

озрив.

– Телефон знаєш…

У цю хвилю Іван кашлянув, зайшов до кімнати.

– Ти? – Здригнулася Христина і зляканими очима гляну-

ла на чоловіка.

– Я, а що?

– Злякалася, думала, що хтось чужий.

– Двері треба зачиняти, – сказав Іван. – Ходять нині тут

всякі.

– Забула, – мовила винувато Христина і млосно усміхну-

лася, але усмішка відразу згасла. «Невже він чув їхню розмо-

103

ву? Що ж тепер буде?» – подумала і заплющила очі, щоб не

дивитися йому в обличчя.

Іван був приголомшений почутою розмовою, але вдав,

що нічого не чув, не підозрює, хоч у душі раптом піднялася

буря, яка одразу ж і вщухла.

– Що з тобою? Ти чимось стривожена? – спитав спокійно.

«Видно, не чув їхньої розмови, але, щоб упевнитися в

цьому сказала:

– Дзвонила знайома з Трускавця і запросила в гості.

«Але ж голос було чути чоловічий, нащо так брехати?» –

хотів спитати Іван, але стримався. Це йому дорого коштува-

ло, щоб вгамувати свої емоції.

– Що ж, можна погостювати, раз кличуть.

«Не чув, інакше чому він такий спокійний?» – заспокої-

лась нарешті Христина і почала подавати на стіл обід.

… Відтоді Іван почав стежити за своєю дружиною. Жаха-

ла лише сама думка, що Юрчик не його син. Почав пригля-

датися до нього. Хлопець, як хлопець. Тягнеться до батька,

любить з ним гратися в різні ігри. Іван не скупився на іграш-

ки. Для нього нічого не шкодував. Згадав, що Христина так

швидко розлучалася з попереднім чоловіком, щоб одружити-

ся з ним, Іваном.

Народила передчасно. Отут аж тепер засумнівався, а чи

насправді пологи були передчасні? В Івана інколи бувало

таке відчуття, що дружина потай підсміюється з нього. Зда-

валося, що досі він перебував у якомусь дивному стані.

«Невже жіночі чари так подіяли на мене, що я, немов отой

сліпець, йшов по життю навмання і аж тепер спохватився?» –

подумав і не міг втямити, що має робити в такій незвичній для

нього ситуації, адже спокійне життя в один день змінилося від

такого сильного потрясіння. Він був приголомшений тим, що

його такого впевненого в собі чоловіка, так легко обдурила

Христина.

«Хіба я схожий на дурня? – подивившись у дзеркало, по-

думав Іван, і в його зіницях блиснули іскорки. – Та ні, я дока-

жу їй чого вартий». Він намагався бути спокійним, не давати

волю емоціям. Мусить все перевірити, уточнити, врешті, за-

ставити дружину сказати правду.

Цього ранку Іван, зробивши поспіхом обхід хворих, по-

дався в жіночу консультацію. Застав Романа за роботою. Він

104

розмовляв за ширмою з вагітною жінкою, даючи їй якісь по-

ради.

– Колего, маю до тебе справу, – звернувся до Романа, не

чекаючи поки той закінчить розмову.

– Почекай хвильку, май терпіння.

Іван сів, вийняв з кишені календар і почав щось вирахо-

вувати.

– Ну, що там у тебе трапилось із самісінького ранку?

– Ти приймав у Христини пологи? Чи вже не пам’ятаєш?

– Ну, а в чому річ? – підняв догори брови Роман.

– Скажи, тільки правду, дитина народилася доноше-

ною?

– А що з нею?

– Нічого особливого, хочу знати.

Роман задумався, вдаючи, що згадує Христинині по-

логи.

– Знаєш, то було так давно…

– Всього-на-всього минуло три роки.

– А уявляєш скільки я за цей час прийняв пологів? – на-

вмисне почав тягнути час, щоб догадатися для чого йому це.

– А ти пригадай! – наполягав Іван.

– Знаю одне, що син твій народився здоровим, а решта

все записано в історії пологів.

Роман мав добру пам’ять, і відразу пригадав, що Христи-

на просила, аби він сказав чоловікові, що дитина народилася

передчасно, приблизно на 4-5 тижнів. Він так і зробив, але в

історії пологів записав так, як було насправді: вчасні перші

пологи.

– То не скажеш? – невдоволено спитав Іван.

– Візьми історію пологів і там усе написано.

– Де історія?

– Як де? В архіві.

Пішов Іван в архів. Заховавшись у папери, молоденька

дівчина щось записувала в журналі.

– Мені треба знайти історію пологів Христини Климчук,

моєї дружини, яка родила три роки тому.

– Треба, щоб хтось із адміністрації дав дозвіл на це.

– Я тільки тут гляну і відразу віддам, – сказав Іван, даючи

дівчині шоколадку.

– Почекайте трошки.

105

За чверть години мав у руках трирічної давності доку-

мент. Швидко пробіг очима акуратно написану історію поло-

гів. На тому місці, де йшлося про самі пологи, читав повільно

і навіть дещо записав у блокнот. Так, він переконався: дити-

на народилася від перших пологів, вчасно, про це вказували

зовнішній вигляд, вага, ріст.

«Я так і знав», – промимрив сам до себе і спохмурнілий

вийшов у коридор. У голові замакітрилось. Йшов коридором,

не помічаючи навіть знайомих, що віталися з ним. І лише за

якийсь час у голові просвітліло. Та тут же відчув, як серце би-

лося з перебоями. Романтика недавнього кохання розвіялась

умить.

… Була субота – вихідний день. Іван довго лежав у ліжку.

– Може, ти захворів? – запитала Христина.

– Ні, просто вночі мав важке чергування і хочу відіспати-

ся до обіду.

– А ми на годину-дві поїдемо в Трускавець до знайомої.

– Юрчика залиши зі мною, – каже навмисне Іван.

– Візьму з собою, а ти відпочивай.

«Ага, до Юрчикового батька їде», – подумав Іван, але не

став перечити, вдав, що дуже хоче спати.

Христина підпудрилася перед дзеркалом, навела тіні на

повіках, а от помади на губи не поклала, щоб без неї відчува-

ти смак від майбутнього поцілунку.

І ось зустріч…

– Ну, що? – примружилась Христина, ховаючи в очах лу-

кавинки.

Юрко не довго придивлявся до хлопчика і враз вигукнув:

– Мій! Справді мій! Такого сина я хотів.

– То маєш! Тільки не роби дурниць, не порушуй наш спо-

кій. Знай, що я заміжня і мені добре.

Вона пригадала ті дні, що була з Юрком. О, яке то було

шалене кохання! Напевне, в такому шаленому коханні наро-

джуються красиві діти. Їй пощастило, що зустріла тоді його.

Хтозна, як би склалася її доля.

– Усе в нас вийшло так просто і одночасно поетично. Те-

пер маємо пожинати і поезію, і прозу життя, – сказав Юрко,

признавшись, що має дружину, двоє дітей: хлопчика і ді-

вчинку. Кидати сім’ю не збирається, адже брав шлюб у церк-

ві, а хотів би хоч десь-колись бачити сина.

106

Христина розуміла, що то був лише звичайний курорт-

ний роман, який закінчився для неї так сприятливо. Вона

погодилася, що такі зустрічі з сином будуть можливі, тільки

треба тримати все в таємниці, лише докоряла йому за таку

довгу мовчанку.

– Мав проблеми, – захищався Юрко. – А нині все позаду,

то можна час від часу зустрічатися знову.

«Мені і двох вистачає», – подумала Христина, маючи на

увазі чоловіка і нового коханця Святомира. Та все ж обіця-

ла приїхати до нього в Трускавець, але вже без хлопчика. На

цьому і зійшлися.

Зустрівши Юрка, відчула до нього нестримний потяг,

ледве стримувала себе від хвилювання. Отут вона зрозуміла,

що давні почуття збереглися, і досить одного доторку колиш-

нього коханця, щоб викликати у неї приємні спогади, хоч

насправді божевілля від кохання минулося. Вона жінка су-

часна, практична, хоче жити свідомо, добре, знає собі ціну,

наперед все зважує і лише тоді, переконавшись, хто їй до

вподоби, віддається тому на всі сто. Давно переконалась, що

без кохання можна жити, але то життя безбарвне, нагадує

квітку, яка не бачить сонця. Тішилася, що їй повезло в житті

з чоловіками. Стала порівнювати: ось Іван, ніби несогірший,

у пориві пристрастей навіть може читати їй на вухо чужі вір-

шики. Та зустріла на своєму шляху Святомира і відразу зро-

зуміла, що кохає Івана не по-справжньому. Іван дужий, ком-

панійський, але все-таки має, як їй здається, в порівнянні з

іншими, якийсь ґанж. Хоч якщо порівняти усіх тих чолові-

ків, яких вона знала, то кожен із них мав своєрідний хист до

кохання.

Довго в Трускавці не затрималась. Прийшла до хати, але

чоловіка дома не застала. «Мабуть, покликали до лікарні»,

– подумала. Іван останнім часом скаржився на втому, шко-

дував, що змінив місце роботи, на якій йому було так добре.

Цього суботнього вечора прийшов додому пізно, якийсь на-

бурмосений. Глянула на нього і аж здригнулася. Таким вона

його ще не бачила. Хотіла пригорнутись до нього, кліпнувши

віями, як це бувало щораз, коли він приходив з роботи, та він

рукою відіпхнув її від себе.

– А мені дядько купив машину, – похвалився Юрчик.

– А де вона?

107

– Мама сховала.

– Ну, з вами все ясно! – сказав сердито Іван. – Ти залиши-

ла свого чоловіка Павла і прийшла до мене. Історія повторю-

ється?

Він, глянувши скоса на дружину, кинув грізно:

– Проститутка!

– Що з тобою? – спитала.

Іван мовчки пішов у сусідню кімнату і ліг на диван.

«Видно, щось знає або догадується, що вона має кохан-

ця», – подумала Христина. Вона не стала йому докучати за-

питаннями, але й так було ясно, що він щось затіяв недобре.

Не могла подивитися йому прямо у вічі, боячись, що він у них

відразу прочитає брехню і на цьому все скінчиться.

* * *

У понеділок Христина прийшла на роботу в кепському

настрої. Її мучила невизначеність, а чекати, що станеться

завтра для неї – найгірша кара. Думала, що Іван нічого не

знає, а лише підозрює її у зраді і вихлюпує злість назовні,

щоб показати свою зверхність. Та ні, він так визвірився вчо-

ра на неї, наче бачив перед собою не кохану дружину, а якусь

потвору.

Зайшла до Святомира, який розмовляв по телефону, а

біля столу сидів незнайомий чоловік, тримаючи в руках пап-

ку з паперами. Христина, відчувши, що паморочиться в го-

лові, сіла в крісло біля вікна. Перемовившись кількома сло-

вами, відвідувач вийшов з кабінету.

– Ти не уявляєш, як я чекаю тебе. Уже думав, напевно,

щось сталося. – Він поквапився їй назустріч, поцілував, схо-

пив в обійми.

Христина в такі хвилини ніби втрачала розум, корилася

йому і готова була навіть прилюдно виконати всі його заба-

ганки.

Святомир відразу запримітив, що цього ранку вона якась

не така, як завжди.

Христина всміхнулася, але то був вимушений, вдаваний

усміх.

– Здається, Іван щось запримітив, злиться на мене й

сина, погрожує скарати.

– Ну й добре.

108

– Що тут доброго?

– Не треба буде грати роль, роздвоюватись між нами обо-

ма. Будеш належати тільки мені.

– Ти говориш «належати», як про якусь річ.

– Вибач, то моя професійна звичка, я не вмію красиво го-

ворити, але зате…

– Вмієш гарно кохати, – перервала його Христина.

– Отож-то.

І дійсно, Святомир – культурна, поважна і сильна осо-

бистість. Хіба цього мало? Із чоловіків, яких вона знала, – це

був, як їй здалося, найкращий партнер в усіх відношеннях. А

в тім, може, вона помиляється. Адже знає його не так давно.

Щоправда, з ним так легко працювати, як ні з ким іншим, а

коли ще й кохаєш… Ще недавно думала, що кохає Івана, а

насправді ж, то було лише захоплення молодшим за себе чо-

ловіком, на якого покладала великі надії. Нині все переінак-

шилося. Вона й сама виношувала думку, що врешті-решт все

стане явним. Здається, нема нічого такого в житті людини

таємного, щоб не стало явним.

Христина належала до тих жінок, які вміють елегантно

показатись на людях, акуратно вести ділові справи на роботі, а вже як когось покохає, то віддається пристрастям досхочу.

Давно навчилась розрізняти, де правда, а де брехня, і сама

тепер перестала говорити правду навіть найближчій людині.

Ніхто в її уяві не застрахований від непередбачуваних при-

год. А де пригоди – там нові захоплення, прояви пристрас-

тей, ба навіть зради. Інколи звичайна випадковість змінює

життя навиворіт, переінакшує його життєві установки.

… Цей тиждень був для Христини наповнений незвични-

ми подіями. Іван дізнався про свою дружину стільки, що не

міг навіть собі уявити. Хтось із доброзичливців показав йому

фотографію, на якій його дружина в лісі біля автомобіля ці-

лується зі своїм шефом. Це ще раз доказало Іванові, що така

жінка не зможе зупинитися в пошуках нових пристрастей. Її

вже ніщо не зупинить. Ото маєш, натішився кілька літ жін-

кою, сином, якого вважав за рідного. Одне шкодував, що дав

себе так обдурити. Попався, наче хлопчак, аж смішно. Зно-

ву не спав цілу ніч. Думав, як вийти з такого становища, в

якому опинився. Змиритися? Нізащо! З його імпульсивним

характером – це неможливо. Від думки, що з нього будуть

109

сміятися колеги, здригнувся усім тілом. Хтось назве речі сво-

їми іменами, інші будуть втішатися в кулак, а ще хтось – осу-

дить обох. Звичайно, вони обоє – інтелігентні люди, чинять

усе свідомо, то навіщо їм ворогувати? Дружина полюбила ін-

шого, ну й що? Хіба це злочин? Адже любов – дивна штука.

У коханні є своя логіка, іноді незрозуміла на перший погляд.

Та коли добре подумати: все має логічне осмислення. Що ж,

спіткнутись може кожен, а тим більше така жінка, як його

Христина. Добре, що хоч трохи пізно, але все розкрилося. Ін-

коли буває, що брехня виявляється тоді, коли змінити щось

уже неможливо. Смішно, звичайно, що так легко дав себе за-

манити жінці, яка вже стільки бачила на своєму віку. Вона

впродовж тих кількох років душила його своїми обіймами, а

він думав, що то найвища пристрасть, на яку здатна жінка.

Та ще й така чарівна, як його Христина. Що ж, шукав пригод

– маєш! А може, не варто щось змінювати. Христина гарна

жінка, росте дитина, в кожного з них є добра робота. Втішай-

ся життям, а він комизиться, не може простити дружині, що

його ошукала. Та хіба вона хотіла причинити йому зло? Було

почуття, сильне, жагуче, наче спалах вогню. Тоді у Трускав-

ці, мабуть, воно так швидко обірвалося, а тут він навинувся, такий сильний, якому, як йому самому здавалося, підкоря-

ються навіть недоступні жінки. І що з того? Нинішнє розча-

рування. Ні, в коханні він не розчарується ніколи, адже без

кохання не можна жити. У цьому давно переконався.

Тепер, коли дізнався, що вона закохалась у свого шефа, то

зрозумів, що став зайвим. Іван усе зважив, продумав і не став

картати її, докоряти невірністю, брехнею, бо хіба можна кар-

тати за любов? Хіба вона винна, що такою велелюбною вда-

лась? Вона – жінка в розквіті сил. Їй властиво змінюватись.

Адже змінюються дерева, рослини, квіти. Вони ростуть, муж-

ніють, квітнуть і врешті, як і люди, переходять у інший світ.

… До цього моменту Іван добре підготовився. Ще за дня

купив в квітковому магазині тільки що розквітлу червону

троянду. Виклав за неї чималі гроші, адже на календарі –

зима. Прийшов до хати і відразу почав шукати коштовності.

Забрав із дерев’яної шкатулки всі золоті речі: колечка, лан-

цюжки, браслети. Усе це поклав у целофановий мішечок, а в

шкатулці залишив записку: «Взяв за нанесену мені моральну

шкоду! Іван». Біля шкатулки поклав червону троянду.

110

Він дочекався її з роботи. Прийшла трохи раніше, ніж

завжди. Насторожилась, бо не знала що він затіває. На її що-

ках квітував рум’янець.

Іван ще ніколи не дивився на неї так пильно, при-

мруживши очі, наче хотів заглянути їй в душу. Христина

відвела погляд вбік, а Іван глузливо посміхався, а вона не

знала де себе подіти, розгублено шукала якісь слова, щоб

заговорити.

Христина думала, що зараз стане дорікати, кричати, а

він, ніби йшлося про буденну річ, спитав:

– То правда?

– Що ти маєш на увазі?

– Чий син? Хочу від тебе почути!

– Іване… Слухай!

– Чий? Кажи, бо скараю обох!

– А його за що? – видушила із себе Христина, а відтак ово-

лоділа собою і мовила твердо:

– Так, то правда, син не твій, а хто батько не скажу. Тепер

це вже не має ніякого значення. – Вона на хвильку завмерла,

чекаючи на його реакцію. – Я завинила перед тобою. Карай!

– Хіба я кат, щоб карати за любов? У житті є так багато

різних див і в нашому випадку – воно одне із багатьох. Я так

розумію: наше кохання відцвіло, не давши плодів, то чи вар-

то чекати примарного цвітіння? Добре, коли є плоди кохан-

ня, а коли їх нема – все даремно, звичайна гра в щастя.

Іван погладив хлопчика по голівці, примовляючи:

– Рости здоровий усім на потіху.

Христина піднялася з місця, ступила кілька кроків, хо-

тіла щось сказати, але Іван був уже біля вхідних дверей. Їй

здалося, що він навмисне затримується біля них, чекає на її

реакцію. Та він погладив чуба, єхидно усміхнувся і вийшов з

хати. З коридору повіяло холодом. Надворі стояв передново-

річний вечір 2004 року.

* * *

Уже другий тиждень Роман перебуває у Львові на перед-

атестаційних курсах по акушерству і гінекології. Щосуботи

приїжджає додому. На таких курсах він уже в який раз. Це

аби щось пригадати призабуте, почути нове в медицині, та й

зрештою підтвердити вищу категорію.

111

Приїхав цього разу в суботу і каже Галині, що наступного

разу не приїде додому, бо зустрів багатьох своїх однокурсни-

ків і вирішили поїхати в Карпати, згадати студентські роки і

набратися свіжих вражень. За тих два тижні встиг із багать-

ма знайомими переговорити на різні теми. Як зберуться у

когось в кімнаті, то відразу починаються дискусії і, як пра-

вило, Роман в них задає тон. Лише, коли мова заходить про

сім’ю, то відразу замовкає, не має чим похвалитись. Автомо-

біль, квартира – нині цим нікого не здивуєш. А чогось іншо-

го він не придбав, навіть власної квартири не має. Ось його

колишній однокурсник Василь Шевців хвалиться не нахва-

литься, що має аж четверо синів. Найстарший син народив-

ся, коли Василь ще вчився в інституті, а інші трохи пізніше.

У компанії лікарів Василь такий задоволений собою, наче

він мільйонер, олігарх. Каже, що діти – то його найбільший

скарб. Найстарший син – студент, вчиться на журналіста, а

молодші ходять до школи. Розказує про своїх дітей і усмішка

не сходить з обличчя, а Роман відразу переводить розмову на

щось інше, бо йому прикро признатися, що в нього з дітьми

не склалося, не має спадкоємців, а життя так швидко біжить.

О, з якою заздрістю він дивиться щораз на щасливі сімейні

пари з дітьми. Знає: треба залишити після себе добрий слід.

А що він залишить? Так, він причетний до багатьох добрих

справ, адже прийняв стільки пологів і фізіологічних, і пато-

логічних. Багатьох врятував від біди. Йому дякують жінки,

матері, часто дають подарунки. Деколи хтось замовляє по

місцевому радіомовленню для нього веселу пісню. Та йому

від цього не легше, бо як згадає скільки він зробив абортів, а

це могли народитися діти, то аж страх бере. Донедавна йому

й на гадку не приходило, що робить щось зле, а нині, коли він

залишився, хоч і в цивільному, але все ж у шлюбі, бездітним

чоловіком, відчуває пустку в душі.

Звичайно, він не порушує встановлених порядків, зако-

нів. Нема в його діях криміналу, а все-таки чомусь непокоїть

совість, напевне тому, що змолоду має делікатний характер,

завжди чутливий до чужого горя, біди і радий би всім допо-

могти. А головне в медицині – не зашкодити.

«Та невже, він, Роман Колодій, дітовбивця?» – часто

останнім часом напосідала думка. А ще кошмарні сни не да-

ють спокою. Іноді йому сняться мерці, темні, маленькі, рух-

112

ливі, обступають його в ліжку і щось говорять незрозумілою

для нього мовою. Він прислухається, а вони наближаються

до нього і наче цвіркуни сюрчать у вуха: «Душогуб, убивця.

Кари тобі, кари!» У такі хвилини він прокидається зі сну і

вже довго не може склепити повік, а коли знову засне, то сон

продовжується. Після таких сновидінь пропадає охота пра-

цювати. Вранці ніколи не розказує про свої сни дружині, не

хоче своїми розповідями тривожити її спокій, бо й в самого

колючі мурашки пробігають поза шкірою при згадці про ніч-

ні кошмари. Лише на роботі забуває про все, хоча і тут часто

з колегами заводить розмову про душу, дух, психіку. У таких

розмовах він більше прислухається до розмов, ніж сам щось

доказує. Ось, приміром, недавно на лекції професор проде-

монстрував кінофільм про розвиток дитини в утробі матері

від моменту зачаття і до народження. Такий фільм Роман ба-

чить не вперше. Мета його – пробудити в гінекологів почуття

стриманості, відповідальності перед тим, ніж робити аборт.

Кажуть зародок – це ще не людина, бо немає душі і тому-

то гінекологи так безпечно позбавляють жінку від народжен-

ня дитини. Рідко хто з них втовкмачує вагітній, що то діло

гріховне, бо й самі причетні до цього.

Був час, коли вчені намагалися матеріалізувати душу,

навіть старалися зважити її на дуже точних терезах. Та з ча-

сом переконалися, що душа нематеріальна і не можна визна-

чити її звичайними мірилами.

Коли вселяється у плід душа? На це питання ще остаточ-

ної відповіді не дано, існують різні думки з цього приводу.

Лише з певністю можна стверджувати, що душу має вже ще

ненароджена дитина, перебуваючи в утробі матері. Дитина

чує, реагує на звуки, навіть позіхає, коли їй хочеться спати.

Принаймні так стверджують тямущі люди.

Роман знав, що винною в їхньому безплідному шлюбі є Га-

лина, її необдуманий вчинок – аборт. Ні, він не докоряв їй за

це, бо сам був причетний до стількох абортів. Мабуть, багато

серед тих, кому він їх робив, теж нині мають сімейні проблеми.

Згадав, що ще донедавна майже нікому не відмовляв позбути-

ся вагітності. Мав з цього матеріальну вигоду, а тепер… довго

веде розмови з жінками, щоб не робили поспішних вчинків.

Роман на всякий випадок перевірив себе у сексопатоло-

га. Здав аналізи сперми. Підтвердилось, що він цілком здо-

113

ровий і здатний зачати дитину. Він і раніше не сумнівався в

цьому, бо знав, що залишив вагітну дівчину і так легковаж-

но порадив їй перервати першу в її житті вагітність, а тепер

картає себе за таку необачність, за те, що свідомо відмовився

від свого щастя бути батьком, а нині…

Інколи сниться йому колишня наречена, ота остання роз-

мова з нею. При згадці про колишню кохану починає мучити

совість, що так легковажно повівся з дівчиною, а відтак згай-

нував роки, нічого не досягнувши. Навіть тепер, коли згадує

той останній день прощання з нареченою, перед очима сто-

їть немов тінь, немов привид її звабливе тіло. Дивиться на неї

і ніби тоне в її очах, обрамлених чорним берегом довгих вій.

А погляд у неї був тоді такий ніжний і водночас благальний.

Це ж стільки літ з того часу минуло, а колишня наречена не

пропала в його уяві. Хоча ні, на якийсь час Роман забув свою

наречену, бо навколо було стільки молодих і красивих дівчат

– вибирай котру хочеш. А роки йшли, а він так і не міг на ко-

мусь зупинитися. І ось нарешті кілька літ тому, наче хтось

приворожив його до Галини. Тепер він багато чого зрозумів.

Та чи не запізно? Що ж, мудрість не до всіх приходить одна-

ково. Декого вона обминає, обходить боком.

Роман інколи шкодує, що навіть не поцікавився долею

колишньої нареченої. О, як він шкодує, що так сталося. Мож-

ливо, вона теж після першого аборту не може мати дітей.

Чувся причетним до вбивства рідної дитини, адже намовив

наречену позбутися вагітності. Це ж їй зараз 35-й пішов.

Отак деколи невтішні думки роїлися в голові Романа одна

за одною, як хмари у небі в сльотливу днину.

* * *

Ще звечора Роман подзвонив Галині і нагадав, що додому

на вихідні дні не приїде, бо збирається з компанією в Карпати.

– Що ж, почекаю тиждень, – сказала Галина, – а ти наби-

райся там сил, дихай гірським повітрям, тільки не забувай,

що маєш дома жінку.

У її словах відчувалась ревність, вроджена жіноча нетер-

пеливість, якась непевність, що він вперше за стільки літ їде

без неї на розваги.

– Та знаю, знаю, не хвилюйся, через кілька днів знову бу-

демо разом, – заспокоїв Галину. Він хотів почути від неї якісь

114

ніжні слова, але так і не дочекався, хоч голос був, як завжди, з ніжним акцентом.

– Їдь, розвієшся трохи, а то все робота та й робота. Крім

неї, нічого більше не бачиш.

– Чекай, щось привезу тобі з гір, – сказав Роман, і на тому

їхня розмова закінчилася.

Ніхто з них навіть і гадки не мав, що за тих два дні ста-

неться щось незвичне.

… Ніч, тиша, а Галині не спиться. Тільки-но склепить по-

віки, як насувається сновиддя, наче якийсь чоловік кличе її, й вона вся тягнеться до нього, відчуваючи на талії його дужу

волохату руку. Прокидається з дрімоти, щось згадує із ми-

нулого і наче в солодких мріях лине, мов на крилах, кудись

далеко-далеко.

«Ага, це ж вона одна в квартирі і тому їй годі заснути», –

подумала, бо раніше, коли був поруч Роман, мала завжди до-

брий сон, а вранці довго ніжилася в ліжку, іноді аж до того

часу, поки промені сонця зчервонили небо і давно збудило

день.

Заснула аж під самісінький ранок, але пробудилася вчас-

но. Надворі чудувався весняний день 2005 року. З самого

ранку в неї вселився неспокій. Мала якесь дивне передчуття.

Щоб себе заспокоїти вирішила навідатися до своїх пацієнтів

у лікарні. Прийшла у терапевтичне відділення, як завжди,

трохи завчасу, щоб застати ще нічну зміну медичних сестер

і почути від них, як пройшла ніч, хто із хворих скаржився,

не спав. І вже, маючи певну інформацію, починала оглядати

хворих. Отак, розмовляючи з ними, вона ніяк не могла по-

збутися думки про свої нічні мари. Навіть тепер мала таке

відчуття, що хтось манить її до себе, ніби чарівною палич-

кою. Вона оглянула лише кількох важкохворих і пішла в ор-

динаторську записувати про їх стан в історіях хвороб. Однак

тривога в душі не покидала її ні на хвилину. Такого стану в

неї давно не було. Щоб заспокоїти себе пішла до сестрин-

ського поста і почала давати вказівки медсестрі відносно

призначень для хворих. Потім вернулася в ординаторську і

вже хотіла переодягнутись, щоб йти додому, але щось ніби

стримувало. Наче внутрішній голос наказував: почекай!

Вона виглянула у вікно. Звичайна вулиця, поодинокі пере-

хожі і блиск весняного сонця. Галина блукала поглядом, наче

115

когось шукала. Задивившись на спокійну вулицю, сама за-

спокоювалась. Їй і на думку не спадало, що вже через кілька

хвилин щось трапиться в її житті незвичайне.

Якраз у цю хвилю у дверях появилася санітарка.

– Галино Павлівно, вас кличуть якісь мурини.

– Хто-хто?

– Якісь чорношкірі чоловіки просять покликати лікарку

Замойську, то, напевно, до вас прийшли.

– Де вони?

– Чекають на сходах біля вхідних дверей.

Галина на мить застигла в задумі, здивовано звела очі.

Мурини? Негри? Де вони тут взялися? Тьохнуло серце. Схо-

пилася з місця і швидкими кроками вийшла надвір. Перед

нею стояли двоє: молодий чорношкірий юнак і дорослий

мужчина. Побачивши їх, Галина завмерла від здивування.

– Ти? Махмуд?– здивувалась Галина і завмерла на місці.

Не встигла отямитись, як гарячий поцілунок дорослого чоло-

віка ліг їй на уста.

«Звідки він узявся? – подумала. – Вернувся з того світу чи

їй сниться?»

Не могла навіть промовити слово, паморочилось у голо-

ві. Здавалося, ось-ось впаде. Та в цю хвилю Махмуд обняв її

за талію, і вона наче ожила, якась приємна хвиля пробігла

тілом.

– Як бачиш. Ми нарешті знайшли тебе, власне син захо-

тів бачити свою матір, – сказав Махмуд, все ще пригортаючи

Галину до себе. – Знайомся, сину, це твоя рідна мати, яка зре-

клася тебе.

– Ахмет! – витягнув руку для знайомства, а Галина ки-

нулась до нього і вхопила в обійми. Відчула в ньому рідного, близького навіть від дотику до його обличчя, пальців.

– Який ти хороший! Прости мені, сину. Я…я.. я… не могла

тоді… – не доказала, розплакалась. Сльоза одна одну витис-

кала з очей. Здавалося, сльози викочуються із самого серця.

А тим часом санітарка прошмигнула вслід за Галиною і,

ставши за дверима, почала прислухатися до розмов.

«Ага, видно вони давно знайомі», – подумала і почала

орудувати шваброю, нібито прибирає коридор, а насправді

їй було цікаво почути про що йде мова, та годі було щось зро-

зуміти.

116

– Ой, чого ж ми стоїмо. Ходіть зі мною, я тільки скину ха-

лат, і ми підемо до мене на квартиру.

– Іди, ми почекаємо тут, – сказав Махмуд.

Галина не йшла, а бігла в ординаторську, швидко одяг-

нулася, і за хвилю була біля них. Вона ще не уявляла, не ві-

рила, що трапилося чудо-диво, про яке вона не могла навіть

мріяти у сні. Нарешті її таїна розкрилася для всіх. До цього

часу про це знала лише молодша сестра, від якої в неї не було

жодних секретів. А почалося це все 1987 року. Галина, тодіш-

ня студентка медичного інституту, закохалася в сомалійця

Махмуда Бухо. Мала такий до нього сексуальний потяг, що не

уявляла себе без нього. Він теж студіював медицину і цього

року закінчував вуз. Галина проводила з ним майже кожну

ніч, хоч свої зв’язки з іноземцем тримала в таємниці від своїх

однокурсників, а коли завагітніла, то боялася навіть додо-

му приїжджати, щоб не признатися, хто батько майбутньої

дитини. Знали б вони… Довірилася лише сестрі, в якої отри-

мала підтримку. Поїхав Махмуд на батьківщину влаштову-

вати своє робоче місце, залишивши у Львові вагітну Галину.

Обіцяв приїхати за нею, як тільки налагодить свої справи, а

вона тим часом закінчуватиме інститут. Та сталося зовсім

по-іншому. Якраз після зимової екзаменаційної сесії Галина

народила хлопчика. Пологи пройшли «стрімко». Дитина наче

поспішала побачити світ. Відразу в пологовому відділенні Га-

лина відмовилась від сина, написавши заяву, що по сімейних

обставинах не в змозі виховувати його, а тому просить, щоб

Ахмета забрали тимчасово в дитячий притулок. Вона вказа-

ла у заяві, що батько Ахмета – Махмуд Бухо із Сомалі.

Робила цей крок свідомо, бо поки не вернеться її наре-

чений, то не хотіла признатися батькам, що народила чор-

ношкіру дитину. Думала: привезе її до свого міста і всі будуть

дивитися на неї, як на чудо. Ось приїде Махмуд – отоді вже

признається всім, що має сина.

Минав час, а Махмуд не давав про себе знати. Не мо-

гла зв’язатися з ним ні листом, ні телефоном. Хтось із його

студентських товаришів, котрі продовжували навчатися,

повідомив Галині сумну звістку, що Махмуд загинув у між-

усобному конфлікті, що виник тоді у його країні. Отоді-то

Галина написала ще одну заяву, що відмовляється від сина

назовсім. Знала, що його відправили десь аж у місто Таш-

117

кент. Ніхто, навіть із найближчих людей, про це не здогаду-

вався.

…Таємниці серця… Напевне, є вони у кожної людини.

Дехто тримає свою таїну глибоко в душі і забирає з собою в

могилу. Її таїна розкрилась. І Галина цьому рада.

…Йшла з муринами додому повільно, наче хотіла навіть

перед незнайомими похизуватись, мовляв, дивіться, який у

неї син. Тепер вона корила себе, що так тоді поступила.

– Мені сказали, що ти загинув, – почала виправдовувати-

ся, плачучи Галина.

– Так, я був на волосинці від смерті, рятував одних, а інші

мене за це скарали. Навіть довелося кілька літ перебувати за

колючим дротом.

– Рідний мій, добре, що ти живий і наш син знайшов-

ся. Я тоді не могла взяти його з собою, боялася рідних. У

нашому місті це було б дивиною. І я відмовилась, а потім

каялась, та було вже пізно. Казали, що його відправили в

Ташкент.

– Не знаю, куди мене відправили, а з трирічного віку я ви-

ховувався в дитячому будинку, а відтак в інтернаті на Украї-

ні, в Кривому Розі.

– А тепер? – ледь чутно спитала Галина.

– Там же й живу, – мовив Ахмет.

– Забираю сина до себе в Італію. Я так довго його

шукав.

«А мене?» – хотіла спитати Галина, але сльози здушили

горло, і вона тільки прошепотіла:

– Добре, що знайшов.

Вона тримала сина за руку, наче боялася, що він може

покинути її. Каяття здалося їй таким малозначущим, і думка

про це шматувала їй душу.

– Ти замужем? – спитав Махмуд.

– Та як тобі сказати. Живу з одним чоловіком у цивіль-

ному шлюбі, – призналась Галина. – Але мене з ним нічого

не зв’язує. Не маємо претензій одне до одного. Він немов мій

квартирант.

– А хто такий квартирант? – спитав Махмуд.

– Це ніби студент у гуртожитку. Живе там доти, поки

вчиться.

– Зрозуміло, тимчасовий мужик.

118

– Ну, приблизно так, як ти розумієш, – усміхнулась Гали-

на, але усмішка відразу згасла.

– Як давно він у тебе квартирує?

– Четвертий рік пішов.

– А раніше?

– Мені в коханні не поталанило, але зрозумій мене пра-

вильно, мушу бути з тобою відвертою: я жінка і ніщо приємне

мені не чуже.

– Дітей маєш?

– Ахмет – мій єдиний син.

Махмуд здивованими очима подивився на Галину, а вона

ніби сповідалася перед ним у присутності сина. Звичайно, не

все, що траплялося з нею за ці роки, говорила відкритим тек-

стом. Вона скоріше вивіряла свою думку, перед тим як щось

повісти про себе.

… Біля Галиного будинку зупинилися.

– Він дома?

– Хто?

– Твій квартирант?

– Нема, він на курсах у Львові, приїде аж через тиждень.

– То, виходить зможемо кілька днів у тебе квартирувати?

– Ні, ви не квартиранти, а рідні мої. Я така рада, що ми

знову разом.

Зайшли в квартиру, роздяглися. Галина заметушилася,

не знаючи де себе подіти. Вона дивилася то на сина, то на

Махмуда і все ще не усвідомлювала до кінця, що сталося в її

житті щось незвичайне. Ахмет роздивлявся навколо, а осо-

бливо глядів на свою матір, як на картину на стіні, обходив її

з усіх боків.

– Гарна твоя мама? – заговорив Махмуд.

Ахмет не відповів, лише здвигнув плечима і ще раз змі-

ряв матір з голови до ніг, а Галина підійшла до сина, пригор-

нулася до нього і щось шептала. На її очах зблиснули сльози

радості.

– Хлопці, прийміть душ, а я тим часом накрию стіл.

– Із задоволенням! – сказав Махмуд.

Пішли чоловіки у ванну кімнату, а Галина почала стави-

ти на стіл наїдки.

Минуло кілька хвилин і всі троє сиділи за столом, смаку-

ючи святковий обід. На вихідні дні Галина завжди готувала

119

якісь делікатеси. Та прибулих, здається, мало цікавило що

там у тарілці. Вони не могли приховати своєї радості від зу-

стрічі після такої тривалої розлуки.

Галина не наважувалася спитати Махмуда про його сім’ю,

вичікуючи вдалого моменту.

– Я часто згадувала той час, коли ми були разом, – заго-

ворила Галина, подаючи на стіл вареники.

– О, які це були прекрасні дні! Навіть не віриться, що ми-

нуло 17 літ. Тоді ти була така ніжна, кохана. А зараз яка ти?

– сказав Махмуд, обнявши її за талію, і подивився їй в очі.

– Глянь, який наш син. Він довго шукав мене, а знайшовши,

захотів побачити рідну матір.

– Не картай мене, Махмуде, я давно сама себе скарала.

Ахмет не зазнав материнської ласки, а я так і не відчула себе

матір’ю і лише нині починаю усвідомлювати, який скарб зна-

йшла.

– Ви кохали одне одного? – раптом спитав син.

Галина і Махмуд переглянулися. Хвилина мовчанки – і

тишу порушив Махмуд:

– Вона мене дуже кохала. Це правда. Лише з такого ко-

хання народжуються такі красиві діти, чи не так?

– Так, не перечу, не стану кривити душею, ти мені душе

подобався, і я донині кохаю тебе.

Галина довго не насмілилася спитати, як він жив оті роки

без неї, яка в нього сім’я, та Махмуд сам почав розказувати:

– Вийшовши на волю, одружився на землячці. У нас іс-

нує здавна такий звичай, що в дитинстві для хлопця бать-

ки обирають наречену, яка при досягненні повноліття стає

його дружиною. Так сталося і зі мною. У нас народилися дві

дівчинки. На жаль, дружини уже нема на світі. Трапився

трагічний випадок, про який не можу спокійно згадувати.

Словом, вона загинула під час пожежі. Уже кілька літ я пра-

цюю в Італії. Маю приватну клініку. Багато в чому посприя-

ли коштами материні родичі (мати моя – італійка). Дівчатка

ходять в школу.

Галина слухала його, не перебиваючи. Слухав цю розпо-

відь і син Ахмет. Мабуть, дорогою дуже втомився, бо ліг на

дивані і відразу заснув тільки-но батько вмовк.

Махмуд торкнувся її щоки. Його масивні товсті губи

вп’ялися в її уста, і Галина відразу спалахнула вогнем, відчу-

120

ла, що знову перебуває у полоні цього сильного сексуального

мужчини, який колись зробив її жінкою.

– Хороший мій, коханий, я така рада вам обом, що ти собі

навіть не уявляєш.

– Справді?

– Ага. Я, крім тебе, нікого по-справжньому не кохала, а

тепер кохатиму тебе ще сильніше.

– Тоді чого ми чекаємо? – кивнув погляд на прочинені

двері в спальню. – Ходімо туди.

Галина, здається, тільки того й чекала. Пішли, обнявшись

і закрили за собою двері зсередини на защіпку. Без зайвих

слів кинулися у вир шалених пристрастей. Махмуд укривав її

тіло поцілунками, а вона, заплющивши очі віддавалась йому

до знемоги, мовби хотіла роздмухати приспані до цього часу

жіночі чари. Здавалося, вони забули, що в сусідній кімнаті

спить їхній син, а може, й не забули, а просто хотіли повер-

нути прогаяне. О чари кохання! Скільки в них різних пригод!

Головне не дати згаснути почуттям. Це так, ніби тримати на-

поготові ватру, яку можна розбурхувати вітром, а в коханні

– пристрастями.

* * *

О, яка коротка червнева ніч і така сприятлива для кохан-

ня! Тільки-но стемніло і на куполі неба замигтіли зірки, а у вік-

нах Галиної квартири згасли вогні. Усе, що трапилося цього

дня, здавалося Галині не реальністю, а маревом. Ще недавно

вона навіть не могла собі уявити, що таке в її житті може тра-

питися. Вернулося колишнє кохання, таке щемливо-ніжне і

водночас бурхливе. Вона відчула, що її ніхто не спинить, не

зверне з дороги, якою вона піде разом з Махмудом і рідним

сином.

Вранці Галина прокинулась зі сну першою, сіла в постелі,

дивлячись на Махмуда великими очима, і сміялася так голо-

сно, що той аж проснувся.

– Як тобі зі мною?

– Чудово! – пригорнулась усім тілом Галина до коханого.

– Чому в тебе не було більше дітей? – спитав ні з того, ні з

сього Махмуд.

– Не знаю, мабуть, через те, що не було такого чоловіка,

як ти.

121

Махмуд усміхнувся, цілуючи її голі перса. Він ніжив їх, дивуючись, що вони такі пругкі, невеличкі, як у молодої ді-

вчини. Їй приємно отримувати таку втіху. Хоч і попередні

чоловіки теж упадали за нею, але нікого з них не зрівняти з

Махмудом. З ним вона вела себе розкуто, відверто, витворю-

ючи різні сексуальні пози. Такого не могла собі дозволити з

Романом. З ним деколи навіть стримувала свій шал, щоб не

здатися йому надто розбещеною.

Раптом, наче щось на неї найшло і в голові тривожна

думка звилася: а що скаже Романові? А нічого! Признається,

що зустріла сина, колишнього коханого, а це головне тепер

у її житті. При згадці про Романа в неї спалахнули очі, роз-

пашілися щоки. Здалося, що вона йому зраджує. Але ж ні,

вона просто віднайшла колишню любов, і ніхто не може їй

докоряти за це. Вона лише роздумувала, як повестися так,

щоб не зробити Романові боляче, адже він був до неї такий

добрий.

* * *

У понеділок Галина взяла за свій рахунок відпустку на

тиждень. Про те, що знайшовся син, відразу призналася се-

стрі, яка миттю прибігла, щоб подивитися на чорношкірого

хлопця. Хотіла тут же зателефонувати Романові, але щось її

стримувало здійснити цей намір. Вона ще не знала, що запро-

понує їй Махмуд. Та він, ніби читаючи її думки, вибрав слуш-

ний момент, коли вона пломеніла від задоволення, заговорив:

– Візьму тебе з собою.

Галина мовчала. Не знала, що відповісти. Їй було страш-

но змінювати звичайний ритм свого життя. Як сприйме та-

кий її вчинок Роман, колеги? Єдиним її гріхом є те, що вона

відмовилась від рідного сина і тримала це в таємниці від усіх.

Та, зрештою, хіба вона одна така.

Махмуд запримітив її вагання і переконливо сказав:

– Вирішуй, а то я поїду з сином і більше ніколи його не

побачиш.

– Гніваєшся? – заломила підківкою брови. Її очі блищали

від сліз, вії тремтіли.

– Е, ні! – заперечив Махмуд. – Я тебе добре розумію. Ти не

могла взяти без батька чорношкіру дитину, бо інакше, хто б

тебе взяв за дружину із своїх.

122

Кров прилила до її обличчя, і Галина кинулася до Махму-

да плачучи:

– Я не зможу жити без сина, без тебе!

– А досі могла? – сказав Махмуд, дивлячись на неї при-

мруженими очима, ніби хотів переконатися, чи говорить

вона правду.

Галина опустила донизу голову і здавалося, ось-ось за-

плаче.

– Я кохаю тебе, Махмуде, – прошепотіла, ніби боялась,

що їхню розмову хтось підслухає. – Я заслужила на покару,

але не карай мене так боляче. Хочу бути з тобою, з сином і

поїду з вами, хоч на край світу.

Цю розмову слухав Ахмет, і його обличчя пломеніло в

усмішці.

– Розумно кажеш. Будемо працювати разом, а син – вчи-

тися за кордоном. Він добре володіє англійською.

Галині здалося, що вона так мало приділяє уваги Ахме-

ту. Навіть не поговорила з ним, як належить матері, що по-

збавила його материнської ласки, ба навіть кормила грудьми

лише кілька днів. Напевне, потім природа помстилася, що в

неї не було більше дітей, хоч Роман старався лікувати її та все

безрезультатно. А що за сім’я без дітей? Рано чи пізно хтось

почне розмову про розірвання шлюбу, а в неї з Романом і

шлюбу, як такого, не було.

– Він чимось схожий на мене, – сказала Галина, приту-

лившись до сина, коли вони сіли обідати.

– Аякже – твоя кров, – погодився Махмуд.

– Я погана мати, такого сина могла назавжди втратити.

Ахмет мовчки розглядав свою матір зблизька і лише

усміхався. Але ця посмішка була якась незвична, глуз-

лива.

– Не згадуй про це, син тебе простить. Правда, Ахмете?

– Без неї виріс, то вже тепер дам собі раду, – сказав, скоса

глянувши на матір.

Галина зрозуміла, що в сина ще не пройшла образа за те,

що кинула його напризволяще. Він спідлоба дивився на ма-

тір, а вона пригорнула його до себе, поцілувала. З її очей по-

котилися горошинки сліз.

– Дивуюсь, як він гарно розмовляє по-нашому, – сказала

Галина.

123

– Нічого тут дивного нема, вчився в українській школі, та, крім того, має хист до вивчення мов. Англійську знає не

гірше за мене.

Махмуд говорив з нею російською, вставляючи час від

часу українські слова, і це сприймалося збоку так кумедно.

Після обіду пішли в місто. Пройшлися вулицями. Галина

навмисне хотіла, аби знайомі побачили, що в неї є син і чоло-

вік. Про Романа у цю хвилину не думала. Їй було так приємно

на душі, вона голосно сміялася, беручи котрогось із мужчин

за руку і тягнула за собою, як дівчисько.

Проходячи повз міський парк, почули, як хтось хихик-

нув їм услід. Галина оглянулася. Це якісь молоді хлопці сиді-

ли на лавці і дудлили пиво. Знайомих нікого не зустріла, але

й так за тих три дні вже всі знали, що в неї живуть незвичні

гості. Галині байдуже, що про неї подумають знайомі. Вона

нарешті знайшла те, на що надіялася так довго. За тих кіль-

ка днів її життя дуже змінилося. Подумає про не таке далеке

минуле, і здається, що часточки її душі лише тепер проки-

даються зі сну. У неї ніби виросли крила, змахни ними – і

полетиш.

* * *

Стояв спекотний суботній полудень. На вулицях міста

людей майже не було. Усі десь заховалися від спеки у своїх

квартирах або сиділи в парку, вичікуючи, коли вигляне хмар-

ка і заступить сонце.

Роман поспішав додому. Хотілося їсти, бо вранці випив

лише чашку чаю, трохи походивши у Львові, сів у маршрут-

не таксі і прибув у своє місто. Ще здалека серед поодиноких

перехожих побачив Максима і його дружину Люду. Вони тяг-

нули візок, у якому спав малий Максимко.

– О, кого я бачу! – скрикнув Роман. – Ото взірцева сім’я, а

де решта дітей?

– Старші вже не потребують опіки, десь забавляються із

сусідніми дітьми, а ти, я бачу, поспішаєш?

– Вгадав, хочу не спізнитися до обіду.

– Іди, іди, та не дуже квапся, бо не знати чи зрадіють там

твоїй появі.

– Нічого не розумію, – здивувався Роман.

– Зрозумієш, коли прибудеш на квартиру.

124

– Ти як завжди жартуєш, – мовив Роман, дивлячись як

Люда сміється, аж закриває долонею обличчя.

– На цей раз обійдемося без жартів.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти давно був дома?

– Минуло два тижні.

– Отож, щоб знав: жінку не можна залишати надовго

одну; як ти цього досі не втямив?

– А що сталося?

– Подейкують, Галя обзавелась кавалером аж з Чорного

континенту. Я тобі колись давав добру пораду, не послухав-

ся, тоді вибачай.

– Я тебе не розумію. Людо, – звернувся Роман до Макси-

мової дружини, – скажи, що він таке верзе? Який кавалер,

який Чорний континент?

Люда знизала плечима, усміхнулася і каже:

– Йди додому і сам переконайся що до чого.

– Та вже йду.

Пішов Роман невдоволений такою розмовою з колегами.

«Напевне, хтось приїхав до Галини в гості, а вони розіграли зі

мною жарт», – подумав Роман і прискорив кроки.

У квартирі не застав нікого, але відчув, що тут без чоло-

віка не обійшлося. Сидів за столом у кухні нахмурений, на-

сторожено прислухаючись, чи хтось не йде. Навіть забув про

обід, хоч перед тим хотів їсти. Чекати довелося якихось пів-

години. У дверях показалися обидва чужинці і Галя.

– Хто ці люди? – настороженим голосом спитав Роман.

– Ходімо до кімнати і там поговоримо, – сказала Галина

якимось зміненим голосом.

Махмуд витягнув для привітання руку, але Роман вдав,

що не помітив його жесту. Зайшли у вітальню.

– Я, Махмуд, лікар-терапевт, а це мій син Ахмет.

– Наш син, – уточнила Галина.

– Хто-хто?! – вирвалось у Романа. – Твій син?

– Так, це правда. Ахмет – мій рідний син, – уточнила Гали-

на. – Вибач, якщо можеш, що я тобі про нього не призналася.

Раніш я боялася признатись, а зараз просто мушу сказати

правду.

Говорячи про сина, у її голосі чулась гордість за нього. У

цю ж мить у неї зволожились очі.

125

Романа наче хтось обухом вдарив по голові. Така Галина

відвертість боляче ужалила і здивувала його, він не знав, що

й казати.

Ахмет тим часом помив руки, сів за стіл і почав їсти че-

решні, що були в тарілці, не звертаючи уваги на Романа.

– Твій квартирант в поганому настрої, – зауважив Мах-

муд, дивлячись то на Романа, то на Галину.

Галина не зреагувала на його дотеп.

– Може, пообідаємо разом? – несміливо, наче не своїм го-

лосом запропонувала Галина. Вона не надіялася, що Роман

погодиться, але, на диво, він не перечив, але за стіл не сів, став осторонь і роздивлявся прибулих, а відтак мовив:

– Не стану вам заважати.

– Та вже присядь, адже ти для мене не чужий, – мовила

благальним голосом Галина.

– Був донедавна, а тепер… – не доказав і почав ходи-

ти по кімнаті, роздивляючись, ніби щось шукав. Він гля-

нув на неї таким похмурим поглядом, що їй зробилося зле.

Таке з нею траплялося рідко. Вона вміла тримати себе в

різних життєвих ситуаціях: збоку іноді здавалася, навіть

дещо холоднокровною, коли надавала невідкладну медич-

ну допомогу. А тут – на тобі! Щоб опанувати собою, глибоко

вдихнула повітря і вже аж тоді продовжила розмову. Вона

розуміла, що він шукає якоїсь логічної розв’язки та не знає

як йому бути.

– Зачекай, поговоримо.

– Що тепер уже говорити? – спитав Роман. – Чи, може,

хочеш розповісти ще якусь таїну?

– Інших таємниць у мене нема. То була найбільша таїна,

яка нині розкрилася, і я тому рада.

Розмова не набрала дружелюбного тону і, здавалося, ве-

лась для того, щоб заповнити тишу.

Роман відчував у цю хвилину якусь непевність, розгу-

бленість, проте не поспішав покидати квартиру, в якій йому

було так комфортно тих кілька років. Звичайно, на ніщо вже

не надіявся. Він зрозумів, що Галина робить правильний ви-

бір, нічого не вдає, не таїть перед ним і це його заспокоювало, хоч ситуація, в якій опинився, досить таки неприємна.

Він покидав квартиру без зовнішнього вагання, навіть

не проявляючи свого невдоволення чи злості.

126

– Прийду на днях, щоб забрати свої речі, – сказав, закри-

ваючи за собою двері.

Галина провела його з пекучим болем у душі.

* * *

Роман йшов вулицею, не поспішаючи. Думав, куди пода-

тися, в кого переночувати. Може піти до лікарні і перебути ніч

в ординаторській? Там є ліжко для чергового лікаря, диван.

Звичайно, то відразу запримітять працівники. Мабуть, уже

всі гомонять, що в Галини знайшовся син, адже така новина

швидко шириться. Найкраще, коли винайме куток у готелі.

У колишньому гуртожитку для нього місця нема, його давно

приватизували. Грошей, щоб придбати хоч би однокімнатну

квартиру, не має. Отож, єдиний вихід – готель. Там і поселив-

ся. Ліг, відчувши втому, ніби цілий день тяжко працював. По-

дзвонив Максимові.

– Так, все, що ти казав, підтвердилося.

– А ти сумнівався.

– Думав, що жартуєш.

– Не переживай, знайдеш іншу, та будь надалі більш

уважнішим, бо це не така легка справа, як тобі здається.

– Розумію.

– Приходь до нас, якщо не маєш де переночувати.

– Дякую, вже влаштувався у готелі.

Він ліг і знову набігли думки, хоч хвилюватись уже

перестав. Ні, він не осуджує Галину. Її можна зрозуміти,

адже, напевне, вчинив би так само, якби опинився в та-

кій ситуації. Зрештою, хто може осудити її, що пішла за

сином?

Життя – складна штука. Донедавна, здавалося, йшло

звичайною колією, а нині завихрилось, збаламутилось. І

справді, хто вгадає власну долю? Може, все, що трапилося на

його життєвому шляху, то на краще. Ось, приміром, ще не-

давно він подумував й сам податись кудись: власне, знайти

собі іншу жінку. Не раз чув від колег, що з Галиною він так і

зістаріється без потомства. Це його дуже гнітило, але ніко-

му не признавався, тримав у таїні до якогось часу, що нава-

житься зробити якийсь крок, який змінить усе його життя.

І, видно, цей час настав, так банально просто, наче було усе

запрограмоване заздалегідь.

127

Чомусь згадав свою колишню наречену. Цікаво, що з

нею, як склалась її доля? При згадці про неї, у душі війнуло

гіркою дошкульністю, що так повівся з нею. Можливо, вона

теж після аборту залишилась пустоцвітом.

Наступного дня, а була це неділя, не пішов за своїми ре-

чами до Галини. Щось стримувало від такого кроку. Довго

лежав у ліжку, наче після важкої праці. Встав аж тоді, коли

захотілося їсти. Не відразу спам’ятався, що треба йти і шука-

ти якесь кафе, щоб смачно поснідати. Це було так незвично

для нього, бо і гадки не мав, що треба буде самому дбати про

сніданок, обід і вечерю.

«А може, піти до Галини на прощальний обід, а відтак за-

брати свої речі? – подумав Роман. – Та ні, не піду. Ще поду-

має, що я напрошуюсь або шкодую, що так сталося». У нього

було двояке почуття: з одного боку, він мав домашній зати-

шок, ситну їжу, поважну дружину, з якою так легко вжився

за тих кілька літ; з іншого боку – сірі будні, думки, що обоє

залишаться на старість одинаками, без дітей, внуків.

Діти… внуки… Як добре, коли вони є, а ще краще, коли

їх багато. Тоді і живеться весело, і старість не страшна. Хоч

йому до старості ще далеко, але роки не йдуть, а, здається,

летять. А хто рід продовжить?

Від таких прикрих думок згасали колишні шалені при-

страсті. Інколи й додому не хотілося йти. Отак працював би й

працював, а додому йшов би тільки на ночівлю. Але ж Галина

завжди тримала його в своєму полі зору; затримається трохи

на роботі, і вже дзвонить чи бува чогось не сталося. Інколи

аж незручно ставало: дбає дружина про нього, а він ще чо-

гось хоче. І він вертався з роботи додому, сяючи очима, хоч

душу часто муляли невтішні думки.

…Наступного ранку прийшов на роботу в жіночу кон-

сультацію. Обидві акушерки, що працювали з ним у кабінеті,

гляділи на нього, ніби хотіли на обличчі щось прочитати. Ви-

ходячи за ширму, про щось таємниче зашепотіли. Мабуть,

теж знають про його Галину, адже такі новини розносяться

між працівниками досить швидко. Одна з акушерок ще неза-

міжня молода дівчина давно, як здалося Романові, поклала

на нього око. Він це відчував кожного разу, коли вони зали-

шалися в кабінеті одні. Та Роман вдавав, що його ніхто, крім

дружини, не цікавить. А дівчина справді нічого собі: тендіт-

128

на, в роботі акуратна, гарно вдягається, стежить за своєю зо-

внішністю. Романа щось стримувало від того, щоб завести з

дівчиною шури-мури.

Ще зранку Роман хотів подзвонити Галині, що свої речі

забере в найближчі дні, а потім передумав.

«Почекаю, а то ще подумає, що я скучаю, ревную», – по-

думав Роман і не став турбувати її. Та під кінець робочого дня

почув у слухавці її притишений голос:

– Мені прикро і боляче, що наше кохання обірвалося так

раптово. Виню себе, що не розказала тобі про сина раніше,

боячись, що ти мене осудиш і підеш від мене геть. Та неждано-

негадано до мене вернулося те, що, здавалося, втратила на-

завжди. У мене – син, який простив мій тяжкий гріх.

Вона вмовкла на хвилю, а Роман збирався з думками, що

їй сказати на почуте.

– Я радий за тебе і бажаю щастя та добра.

– Романе, я наступного тижня виїжджаю до Італії і зали-

шаю тобі свою квартиру. Користуйся нею доти, поки придба-

єш свою.

– Дуже дякую, – сказав Роман, не чекаючи від неї такого

благородного жесту. – Я буду чемним квартирантом. Та, зре-

штою, ти мене знаєш. При першій нагоді я віддам тобі ключі

або залишу у твоєї сестри.

Роман і справді зрадів такій пропозиції, бо наймати квар-

тиру в готелі було йому не по кишені.

– Вважай, що ми залишаємося друзями, чи не так? – ска-

зала Галина жалібним голосом.

– Звичайно, будемо тримати якийсь зв’язок, адже ми з

тобою не чужі.

– Я теж так гадаю, що не варто нам тримати образу.

– Що ж, щасливої дороги і не забувай свого квартиранта.

– Дякую. Ти був найкращий… – не доказала і вже смію-

чись, закінчила розмову.

* * *

Після розлучення з Христиною Іван вернувся у курортне

містечко, в якому колись працював. Найняв дешеву кварти-

ру і почав шукати роботу. Та виявилося, що не так легко вла-

штуватися працювати. Побував на прийомі у відділах кадрів

кількох санаторіїв. Скрізь говорили, що нема вакансій, а під

129

кінець року навіть декого будуть скорочувати, бо проходить

реорганізація і вдосконалення праці медичних працівників.

І лише в одному санаторії йому запропонували посаду маса-

жиста. Він і цьому був радий. Клінічна робота його не цікави-

ла. На попередній роботі не працював, а томився. Там треба

бути щохвилі напоготові надати медичну допомогу, а робота

в санаторії його приваблювала.

Відразу якась невідома сила тягнула його туди, де пра-

цювала колишня наречена. Думав, що вона зрадіє його поя-

ві. Тепер він сприймав те, що з ним трапилося тоді, мудріше, та передбачення Івана не справдилися.

– Покажи мені сина.

– Якого ще сина? – здивувалася Світлана.

– Ну, нашого, – глянув на свою колишню наречену, і сер-

це пройняло солодким хмелем.

– У тебе нема сина, ти від нього відмовився. У нього є

батько, і не стій нам на дорозі.

– Я хочу зробити генетичне обстеження і вже тоді…

– Що тоді? Я заміжня жінка і не маю з тобою нічого до

розмов!

– Візьми! – вийняв з кишені золотий масивний жіночий

браслет. – То для сина.

– Це крадена річ. Я її не візьму, – сказала байдужим голо-

сом і пішла геть.

Іван ще кілька днів шукав сина в дитячих садках і наре-

шті знайшов його. Побачив хлопчика і аж подих йому забило

від несподіванки: він був дуже схожий на нього. Думка про-

вести генетичну експертизу тут же відпала.

«Виходить, я тоді марно затіяв судову тяганину, підкупив

свідків, дав чималі гроші адвокатові. Виграв суд і що з того

маю?»

«Хлопчик з поважної сім’ї, – сказала вихователька, – має

сестричку, але вона в молодшій групі».

Хлопець не став з ним розмовляти, втік до дітей. Видно,

наказали дома ні з ким не вступати в розмову.

Іван ще довго стояв мовчки, немов заворожений. Пішов,

понуривши голову. Ще кілька разів приходив сюди, щоб гля-

нути на сина здалека, та від цього йому не ставало легше

на душі. Аж тепер Іван зрозумів, що зробив тоді велику під-

лість. Пізно спохватився. Колишня наречена вийшла заміж,

130

до рідного сина йому шлях закритий. Отут і почався душев-

ний неспокій. Аби якось угамувати негативні емоції, почав

заглядати в чарку. Хоч і раніше був схильний до алкоголю,

а тепер без нього не міг обійтися жодного дня. Вип’є чарку-

другу, і ніби камінь з душі спадає. Відразу знайшлися такі ж

випивали. У їх компанії Іван не скупився на гроші. Частував

знайомих, а то й випадкових випивак. Час від часу продавав

поцуплені золоті речі у Христини і був при грошах. На робо-

ту появлявся зачумілий. Колишній потяг до жінок пропав. З

кожним днем все більше котився в прірву. Єдине, на що був

ще здатний, то усвідомлював, що не повинен втручатися в

сім’ю колишньої нареченої.

«Який я винуватий перед тобою, сину», – часто насідала

думка, коли він залишався наодинці вночі, страдаючи від

безсоння. Так тривало кілька місяців. І нарешті сталося най-

гірше, що могло статися: отруївся фальсифікованою горіл-

кою. Пив як уся компанія. Іншим нічого, а він попав у реані-

мацію, але помогти йому не вдалося.

Про цей трагічний фінал повідомив на лікарській

п’ятихвилинці головний лікар Квасниця. Присутні пом’янули

свого колишнього колегу хвилиною мовчання.

* * *

У місті повно приватних харчівень, то ж Роман не мав

проблем з харчуванням. У самісінькому центрі міста цього

вечора відкривалося ще одне приватне кафе. У такий день,

власники, як правило, дають першим відвідувачам чималі

знижки або вгощають їх безкоштовно. І хоч Роман не споку-

шався на дармовий харч, але цікавість взяла верх, і він по-

дався туди.

– О, які ми раді, що до нас завітав такий поважний гість,

– ще здалека почув голос Христини. – Будемо раді, якщо ти

будеш у нас частим відвідувачем.

Роман слухав її наче уві сні, згадавши покійного Івана,

який ще недавно був у неї за чоловіка, а вона продовжила:

– Знайомтеся, це – мій чоловік Святомир, а це – знамени-

тий лікар Роман.

Чоловіки подали один одному руки. Христина щось роз-

повідала, а Святомир підтакував і таким закоханим погля-

дом дивився на Христину, що Роман аж позаздрив у душі та-

131

кій приємній парі. За хвилю Святомир покинув їх, бо пішов

когось зустрічати надвір.

– Гарно тут у вас, – сказав Роман. – Напевне, чималі ко-

шти вклали у такий великий зал.

– А що нині дешеве? Стараємося, щоб нам і тим, хто при-

ходитиме сюди, було приємно і затишно. Одна проблема:

нема професійних кадрів для такого харчового закладу.

– За Іваном не шкодуєш? – спитав Роман. Він не знав, що

Христина не чула про його кончину.

– Аніскілечки. З ним би нічого не досягла. Він любив ве-

селе, безтурботне життя, а до роботи не брався. Хотів мати

все задурно. Ось, наприклад, забрав мої коштовності, так

ніби це йому належало. Кажуть, зійшовся з жінкою, з якою

нібито має позашлюбну дитину. Не знаю чи то правда, але я

нікому не завидую.

– Бо вже нема кому завидувати, – мовив з жалем Роман.

– Не розумію про що ти?

– То, виходить, ти нічого не знаєш?

– А що сталося?

– Нема вже Івана. Покинув той світ.

– А то ж як?

– Пішов у засвіти таким молодим. Я й сам недавно про це

дізнався. Наш головний повідомив цю звістку на лікарській

п’ятихвилинці.

Христині від почутого зробилося млосно, очі набралися

вологою і єдина сльоза, полоскотавши вії, скотилася по об-

личчю. Вона швидким порухом долоні змахнула її, аби ніхто

не бачив, що вона плаче.

Підійшов Святомир, і Христина пішла з ним на кухню, а

Роман сів за найближчий стіл.

* * *

Наступної суботи Роман подався до рідного села. Дав-

ненько там не був. Близької рідні не мав, крім двоюрідної

сестри, а з далекою – і раніше не родичався. Спочатку по-

їхав на цвинтар відвідати могилу батьків. Відтоді, як поста-

вив надмогильний пам’ятник, так і жодного разу не навіда-

вся сюди. Здивувався: хтось доглядає могилу, навіть квіти

біля хреста ростуть. Глянув і мало не заплакав. Довго стояв

у задумі.

132

«Треба навідуватися сюди хоч десь-колись, – подумав, – а то

від односельчан стидно, адже батьки були для нього такі добрі».

А потім подався до того місця, де ще стояла стара дерев’яна

хата. Вона по вікна вгрузла в землю, навколо заросла кущами, бур’янами, а на вікнах – дошки навхрест. Довго ходив подвір’ям, зірвав яблуко з єдиної старенької яблуні, що вгиналася від пло-

дів, і подумав: «Не зростив він сина, не збудував хати, не поса-

див дерево, а вже половину літ прожив, значить, даремно час

провів на світі. Виходить, треба поспішати».

На всохлій груші побачив лелече гніздо, а в ньому молоді

чорногузи тішилися, підстрибували, вчилися літати. Приле-

тів бусол, приніс у дзьобі якусь поживу і почали всі смакува-

ти здобич, а потім довго клекотали. Мабуть, побачили гостя і

хотіли зробити йому приємність. Роман вслухався в мелодію

клекоту, якого давно не чув зблизька.

Уже лаштувався йти з подвір’я, як почув здалека чийсь

голос:

– Доброго дня, Романе!

Він оглянувся і відповів на привітання. Це сусід Семен ніс

на плечах косу і в’язанку трави. Зупинився, скинув з плечей

ношу, і почалася невимушена розмова.

– А я вже думав, що нікого із сусідів не застану дома, –

каже Роман. – Видно, всі у полі.

– То правда, люди сходяться додому лише під вечір. У

таку гарячу пору всі працюють. Я, приміром, вже два тижні

сіно заготовляю на зиму. А ти чому не показуєшся до села,

мабуть, запанів?

– Та все якось не випадає.

– Якщо хотіти, то завжди можна знайти час.

Семен на кілька літ старший за Романа. Обидва знають-

ся з дитинства. Розказав сусід, що працює з дружиною на

виділеному паю, має у господарстві пару коней, дві корови,

розводить кролів, птицю.

– Дехто скаржиться, що важко в селі жити, а я так тобі

повім: хто працює, той не бідує. Підростають мої три сини, то

матиму добру підмогу.

– Так-так, добре, коли є для кого працювати, – мовив Ро-

ман і відразу перевів розмову на щось інше.

– Ну, а в тебе як життя склалося? Розкажи, бо ніхто із су-

сідів про тебе нічого толком не знає.

133

– Працюю лікарем в поліклініці.

– Маєш сім’ю, дітей?

– Ні, ще не встиг.

– Ого, щось ти припізнився. Я тобі так скажу: чоловік без

жінки і дітей нічого не вартий.

– Знаю, але так склалося життя…

– Так, життя у кожного по-різному складається. Ти при-

їжджай частіше до села і знайдеш собі таку кралю, що в місті

будуть заздрити.

Отак поговорили, а наостанку сусід запропонував у ньо-

го переночувати.

– Піду до річки, скупаюсь, а там буде видно, може, ще й

сьогодні поїду звідси.

Він йшов тією самою стежкою, якою ходив колись у ди-

тинстві і в юні зарошені літа. Тільки тепер вона здалася йому

надто вузькою, зарослою бур’янами.

«Видно, рідко хтось нею ходить, – подумав Роман. – Та

ні, посередині добре протоптана». Чув, як гуділи бджоли на

квітках, випурхували з доспілого жита сполохані пташки.

Хоч сонце скотилося до заходу, але спека не спадала, лише

з річки повіяло лагідним теплим вітерцем. Здалека у чужо-

му загоні жита побачив сині блавати. Деякі з них перецвіли

і скрутилися в трубочку від пекучого сонця. Знайшов кілька

розцвілих стеблин, зірвав їх. Зупинився, дивиться на них, не

надивиться, а відтак пішов до річки, наче на побачення до ді-

вчини. Ну, що тут такого: здається, дрібниця, але так приєм-

но тримати в руці таку красу. Згадав, як колись дарував квіти

симпатичним дівчатам. Він любив польові квіти, а особливо

блавати, ромашки і червоні маки. Та маків нікому з дівчат не

дарував, бо десь вичитав у книжці, що то погана прикмета.

«Ось зараз він шубовсне у воду, як це бувало в дитинстві,

охолодить себе», – думав Роман, йдучи берегом річки нав-

проти течії. Здається, з того часу як він не був тут, нічого не

змінилося. Річка – вся у заростях верболозу, лише то тут, то

там є вільні місця, де можна дістатися до води. А ось і клад-

ка, тільки тепер вона ширша, ніж була раніше і без поруччя.

Зліва поля, де вже дозріле колосся низько хилиться до землі, а на тому березі – луг, весь у цвітінні трав.

Романа охопило радісне почуття, і він сповільнив кроки.

На гадку прийшли слова пісні:

134

Ми підемо, де трави похилі,

Де чайки у небо знялись…

І раптом побачив у воді дівчину. Вона плавала, раз у раз

занурюючись у воду. Побачивши Романа, швидко вийшла на

берег і так дивно глянула на нього великими синіми очима,

що він мало не розгубився. Дивиться в її очиці-озерця і ніби

ось-ось втопиться в них.

– Найкращій русалці світу! – сказав Роман, подаючи ді-

вчині сині блавати.

– Ой! Які красиві волошки, я дуже їх люблю! – мовила сти-

ха і так зачаровано подивилася йому в очі, що в Романа час-

тіше почало битися серце.

– Як тебе звати, бо вже й не пригадаю? – спитав Роман,

хоч відразу пізнав свою недалеку сусідку. Востаннє бачив її

на похоронах матері. Тоді вона була ще школяркою з косич-

ками, а нині перед ним стояла невимовної краси дівчина:

струнка, з довгим густим жовтим волоссям, що сягає аж до

вузької талії, гарне засмагле обличчя, на якому світився по-

див чи сміх, синьої зваби очі, злегка курноса, товсті соковиті

губи, білі зуби, ніжні вуха.

– Лесею нарекли, – відповіла дівчина і таємниче подиви-

лася на свого співбесідника, ніби чарувала його.

– А мене Романом.

– Знаю, ти десь працюєш лікарем, а до земляків чомусь

давно забув дорогу.

– А я й не знав, що в моєму рідному селі є така красуня.

– А якби знав, тоді що?

– Приїжджав би кожного тижня.

Роман хотів щось пригадати з її дитинства, коли він на-

відувався до матері і ніяк не міг. Тільки щось прийде на гадку

й відразу думка перекидається на нинішній день, коли перед

ним з’явилася з води, немов сама богиня краси. Він почав

роздягатися, щоб скупатися, а Леся відвела чомусь погляд

убік. Ще хвиля – і він нирнув у річку.

Тим часом Леся встала і потягнулася до свого одягу. Ро-

ман відразу запримітив її жест і каже:

– Куди ж ти?

– Мені пора. Дома чекають дід і баба, мушу їм приготови-

ти вечерю.

– Побудь зі мною ще хоч трохи. Скупаємось разом.

135

– Не хочу, ще хтось побачить нас разом і розповість твоїй

дружині – тоді що?

– А нічого, – відповів недбало Роман і подумав: «Чомусь

хвилюється за мою дружину, а не за свого чоловіка. Є тут

якась загадка».

Вона взяла в руки плаття, щоб одягнутися. Роман ва-

гався, що має робити. Та відразу зметикував, що вона

може піти додому і вистрибнув до неї, взяв за руку і потяг-

нув до води. На диво, вона не пручалася, а Романові стало

приємно-приємно. Він ниряв у воду, наче в юності, кидав-

ся з берега в річку, щоб під водою торкнутися її тіла. Робив

це для того, щоб показати Лесі наскільки він ще молодий і

сильний. Обоє бризкалися у воді, як діти. Накупавшись до-

схочу, вийшли із води і заховалися в затінку молодої вільхи.

Сонце вже не так пекло, як раніше, а повітря було насичене

пахощами квітів.

Роман думав, як йому повестися з нею. Поруч така чарів-

на дівчина. Глянеш – не дівчина – краса, у віях – роса, бла-

китні очі зваблюють, густе волосся, вінком розсипалося на

плечах, округлі невеличкі груди, наче неспілі яблука на пруг-

кому тілі, а вся вона випромінює таку приємну ауру, що в

Романа аж паморочиться голова. Роман добирає слова, хоче

щось сказати таке дівчині, щоб їй було приємно.

– Ти пахнеш зимовими яблуками, – каже нарешті.

– Вигадуєш, – засміялась Леся – і на щоках появилися

ямочки.

– Правду кажу, ти справжнє чудо. Навіть Венера не змо-

гла б зрівнятися з тобою. Мабуть, щасливий той чоловік, ко-

трий має тебе за дружину?

Леся голосно засміялася.

Якраз у той час кладкою, що була неподалік, йшов якийсь

чоловік. Посередині кладки зупинився, кахикнув і промовив

до них:

– Дай, Боже, щастя!

– Роман зірвався з місця, став навпочіпки і відповів:

– Дякуємо, дай, Боже, й вам!

Пішов чоловік, а Леся встала і почала швидко одягатися.

– Мушу йти, бо дід з бабою, мабуть, давно мене чека-

ють.

– Чому?

136

– Вони вже дуже старенькі, обом недавно минуло дев’яносто, ледве клигають, то піду й дам їсти.

– А хіба ти одна дома?

– О, нас багато, та всі зараз у полі. Ти, напевно, знаєш,

що маю ще дві сестри, брата, тата й маму. Старша сестра за-

міжня. Ото всі тулимося в маленькій хатині, як ті звірята в

рукавичці з дитячої казки.

Леся направилася йти, а Роман на мить розгубився, за-

кліпав очима. Йому здалося, що то був сон, і він тільки-но

пробудився. Набіг теплий вітер, щирий, як сміх, привівши

Романа до тями і перше, що спало на думку, сказав:

– Давай сьогодні ще зустрінемося.

– Навіщо?

– Ми не встигли поговорити, а так хочеться тобі щось

сказати.

Вона хвильку подумала, а відтак мовила:

– Чого ж, можна. Коли?

– Сьогодні ввечері.

– Де?

– Тут. Тільки приходь, бо я чекатиму хоч цілу ніч.

– Прийду, – сказала Леся, загадково усміхнувшись куточ-

ками уст, змахнувши рукою, у якій – сині блавати.

* * *

Сонце давно скотилося з зеніту, але ще немилосердно

пашіло теплом. Та це й не дивно – серпень. Роману дуже за-

хотілося їсти. Поїхав до своєї двоюрідної сестри Єви. Вона

одна залишилася з найближчої рідні. Єва зустріла Романа

привітно; спочатку навіть здивувалася, що він так неждано

появився у неї дома. Відразу почала картати за те, що зовсім

відрікся рідного села, навіть на могилу батьків не приїжджає, щоб відправити на великі свята панахиду.

Роман, як міг, виправдовувався, мовляв, були вагомі на

те причини, а тепер буватиме в селі частіше.

– Так і до цього часу сім’ї не завів? – питає.

– Ні, не маю ні жінки, ні дітей, – з сумом проказав Роман.

– То, може, в рідному селі когось напитаєш?

– Що ж, спробую.

Відразу на столі появився смачний борщ, вареники з

чорницями, огірочки, помідори у великій тарілці. До їжі Ро-

137

ман не вередливий, охоче смакує все, що подала Єва на стіл, хвалить її за смачний обід, розпитує про односельчан, а вона

говорить-розказує, що і з ким трапилося за ті роки, що Роман

не був тут, ніби хотіла за одним разом все переповісти.

Єва живе з другим чоловіком. З першим життя не склало-

ся. Чоловік – комбайнер, син в армії служить, а дочка вийшла

заміж у сусіднє село. Тішиться Єва, що має уже двох онуків.

Романа кортіло вивідати щось про Лесю, але стримався. Він

подякував за ситній обід і вийшов надвір. Сонце схилилося

над горизонтом, розпаливши надвечірнє небо. З криниці на-

пився холодної води, трохи посидів у затінку під грушею, а

відтак сказав Єві, що їде ще до когось на розмову.

– Приходь ночувати.

– Напевне, заночую, а зараз мушу їхати, бо маю поважну

зустріч. – З ким – не признався.

– Приходь в любий час, тільки добре гримай у двері, а то

я маю міцний сон і можу не почути.

«Щасливий, хто сни має милі», – процитував Лесю Укра-

їнку.

– Хто добре працює, той міцно спить, – сказала Єва, усмі-

хаючись.

Поїхав Роман, і аж курява за ним знялася на польовій

дорозі. Дорогою думав про Лесю: «Раз погодилася прийти на

побачення, то, напевне, розлучена або чоловік далеко на за-

робітках, а може, просто розпусниця. Що ж, часи нині змі-

нилися. Сільські дівчата нічим не відрізняються від міських

панянок».

Тільки-но сонце сховалося за селом, наче втопилося у

глибокій скрині, але ще горів небокрай, а Леся вже була біля

річки. Прийшла на побачення першою. Роман поставив свій

«Фольцваген» на горбочку неподалік річки і ще здалека поба-

чив Лесю, яка йшла йому назустріч, усміхаючись.

– Ходімо до машини, поїдемо кудись.

– Куди?

– Ну, хоча б за село.

– Добре, тільки не вкради мене, бо я нікому не сказала,

що йду до тебе.

– А якщо я вкраду, але всім признаюся про це, тоді що?

– Тоді можна, – засміялась Леся і таким закоханим по-

глядом глянула на нього, що Роман аж знітився і не знав,

138

що й казати. Він узяв її за руку, відчувши в ній щось таке

тремтливо-ніжне, що викликало в нього прилив бадьорості.

Не наважився поцілувати її, а так хотілося, та він стримував

свої бажання.

…Проминули село, звернули на бічну дорогу, і за хвили-

ну були в лузі серед нескошених трав. Куди не глянь – трави

до пояса, ніхто їх не косить. У селі мало хто держить корів.

– О, який тут простір для кохання! – вигукнув Роман, вий-

шовши з автомобіля.

Леся вибухнула сміхом. Обоє, взявшись за руки, пішли

трохи далі від автомобіля. І ось вони там, «де трави похилі», доспілі, пахучі. Вдихаєш їх вечірній запах і аж голова памо-

рочиться чи то від запаху, чи з радості, що вони разом на

природі.

– У нашому селі справді гарно: річка, ліс, луг, небо, зорі.

Чого ще треба для…

– Закоханих, – перервав її Роман.

– Ну, хоч би й так.

Вони ходили неквапливо навмання і, здається, в обох

тліло бажання заблудитись. Роман ніжно пригорнув до себе

дівчину, відчувши легке тремтіння її тіла.

– А тепер хоч що-небудь розкажи про себе: ти заміжня,

маєш дітей? Чи, може, розлучена?

– Ні, спочатку ти! Адже ти старший за мене і маєш до-

вший життєвий шлях.

– Що ж, таїти не стану. Працюю в районній лікарні гіне-

кологом, неодружений, хоча якийсь час жив у цивільному

шлюбі. Дітей у нас не було. Відразу признаюся, що не моя в

тім вина. Нині не можу собі простити, чому я тебе так пізно

зустрів.

– Хіба пізно, чому?

– Я неодмінно одружився б з тобою.

– А хіба зараз щось заважає?

Якраз такого запитання Роман не чекав. Не знав відразу

що відповісти і сам почав питати:

– Ти була замужем?

– Не приходилось. Ніхто не взяв.

– А то ж як? Красиві дівчата довго в дівках не затриму-

ються.

– Що ж, бувають і винятки. Я одна із них.

139

– Працюєш?

– Донедавна працювала, а тепер – безробітна.

– Ким працювала?

– Продавцем, товарознавцем і нарешті шеф-поваром у

кафе.

– Скоротили.

– Ні, сама покинула роботу.

– Чому?

– Прийшов новий директор і почав чіплятися, хотів, аби

я з ним спала.

– І ти відмовилася?

– Звичайно. Нащо мені жонатий чоловік? Для батьків це

стало несподіванкою, бо після закінчення кулінарного учи-

лища ще жодного дня не була без роботи, а тут раптом…

– Не переживай, я тебе влаштую на роботу.

– Справді?

– Ага! Моя знайома відкрила велике кафе і казала, що їй

потрібні молоді працівники.

– Усе не так просто: треба десь жити, а нині за квартиру

господарі правлять чималі гроші.

– Не переживай, усе це можна владнати. Візьму тебе на

квартиру і платити не будеш, – сказав Роман, а сам подумав:

«Якраз таку треба брати за жінку. Адже вона з багатодітної

сім’ї, та ще й з довгожителів і народить таких красивих дітей, як вона сама».

Леся радісно посміхнулася, та в цю ж мить скрикнула,

побачивши над головою чудернацьку істоту.

– Ой! Хто це? Мені страшно.

Вона пригорнулася до широких Романових грудей, ніби

хотіла сховатися від небезпеки.

– Не бійся, це – сова, володарка нічної пітьми, – сказав

Роман і тут же укрив поцілунками її рум’яне личко. – Бачиш,

вона полетіла шукати здобич.

Уночі всі щось шукають.

– А ми теж шукаємо?

– Звичайно, ось і я тебе знайшов.

– Так це ж було вдень.

– Добре, що вдень, бо вночі не розгледів би таку красуню,

– сказав Роман, обнявши її. Він відчув, як бубнявіють її пер-

са, стають щораз твердішими і зваблюють його. Зачумлений

140

солодкою пристрастю обсипав її тіло поцілунками. Вона ні-

жилась у його обіймах. Якась загадкова сила охопила їх і вже

нема ніякого стриму. Зробивши кілька кроків, вони зупиня-

ються. Над ними небо тремтіло зорями. Здавалося, що вони

ось-ось впадуть на них.

…Прийшли до автомобіля. Роман відкрив двері, і вони

сіли на заднє сидіння.

У пориві пристрасті Роман не міг ані думати, ані гово-

рити якісь слова. Він прагнув оволодіти нею, перебуваючи в

якомусь екстазі.

– Отак зразу, не питаючи моєї згоди? – Почекай трохи, –

сказала Леся. – Я так не хочу…

– А як?

– Я зовсім тебе не знаю. Власне, не хочу здатися розпус-

ницею, – сказала Леся, злегка відштовхнула його від себе

обома руками.

– Я кохаю тебе і нікому вже не віддам.

– Відколи?

– Віднині, – сказав Роман. – Знаю, що ти зберегла свою

красу для когось, то, власне, я хочу стати тим чоловіком.

Він добирає слова, читає якогось вірша про любов,

про зраду, каже, що знав багато дівчат, але такої ще не

зустрічав.

– Якої?

– Красивої, ніжної…такої… такої, – забракло слів. – На-

вколо тебе така приємна аура, що я не можу стриматись, щоб

не скуштувати твоїх чар.

Роман знався на жіночій психології: треба проявити де-

лікатність, ніжність, щоб чимось не зранити дівочу душу, а

тут він чи не вперше, не втримався. Якась непереборна сила

тягнула його до дівчини, і він кинувся на неї, як орел на здо-

бич. У таку хвилину не усвідомлював, не знав, що ним керує:

любов чи звичайна пристрасть до такої звабної істоти. Леся

перестала пручатися, а навпаки пристрасно впилася в його

уста, а рукою пестила Романові кучері. Він навіть не споді-

вався, що так легко оволодіє нею.

– Коханий, – прошепотіла вона, пломеніючи вдово-

ленням.

– То що, такого чоловіка ти хочеш мати?

– Так, ти справжній орел, якого я так довго чекала.

141

Йому приємно чути такі слова від нічної красуні, що в

його уяві навіть перевершила саму богиню кохання і він вже

в який раз вкрив її тіло вдячними поцілунками.

…Ніч. Денна спека давно спала. Вони вийшли з автомо-

біля. Хіба можна спати у таку ніч?

– Яка дивна ніч, – заговорила Леся, дивлячись коханому

в обличчя.

– Без тебе вона не була б такою чудною, – сказав Роман,

тримаючи дівчину за руку, ніби боявся, що хтось може її за-

брати в нього.

Вони ще довго ходили, мріяли, сміялися.

– Як добре, що нас ніхто не бачить, не чує, – притишено

мовила Леся і відразу похопилася, що сказала щось не те.

– Ти когось боїшся?

– Ні, просто не хочу, аби хтось чогось поганого не навро-

чив.

Лесю ніколи не покидала думка про поезію кохання. Їй

здалося, що така прекрасна мить настала. І тепер, коли Ро-

ман признався, що кохає її, то вона стривожилась: а що буде

завтра? Щастя чи розчарування? Адже це, що сталося між

ними, ще вчора було тільки далекою мрією. Що ж ховається

за мріями кохання? Буде це проза чи поезія кохання? Поки

що ніхто з них не міг навіть у думках відповісти, не те щоб

говорити про це вголос.

Уже давно роса упала на траву, а ніжні подихи лугу ко-

тилися до них легкою прохолодою. Їм було не до сну. І лише,

коли заспівали перші півні, вони вернулися до автомобіля,

сіли на заднє сидіння і обнявшись, задрімали. Літня ніч ско-

ро кінчається. Чудесна ніч! Обоє прокинулися, тільки-но за-

сіріло надворі, відчувши, як шастає вітерець і будить людей

до праці.

Роман вийняв із кишені, що в спинці сидіння, флакон зі

спиртом, полив собі на руки, а відтак – Лесі.

– Навіщо? – спитала дівчина.

– Щоб змити всякі мікроби з рук. Кохання вимагає

крім ніжності ще й охайності, – відповів делікатно Ро-

ман, аби нічим не образити вихованої у мріях дівочої

душі.

– Ага, зрозуміла, – усміхнулася Леся, торкнувшись свої-

ми персами його волохатих грудей.

142

Вони кохалися тепер довше, ніж на початку ночі… Леся

така активна, запальна, сексуальна. Роман хотів їй сказати

про це, але стримався.

Поволі викочувалося з-за горизонту сонце, як великий чер-

воний таріль. «Поки сонце зійде, роса очі виїсть» – так, здається, колись бідкалися селяни. Для них роса цього ранку – чудова на-

года пройтися по ній босоніж, згадати дитинство, потішитися

сільською романтикою. І вони побігли росяною травою назу-

стріч сонцю і новому дню. Їм так хотілося, аби день приніс їм

сплеск нових почуттів. Вони ніби кудись поспішали, а може,

просто хотіли надолужити прогаяне. І їм це вдавалося: спочат-

ку погляд, далі – обійми, поцілунки, а вже потім…

Верталися неохоче до села. Біля її подвір’я Роман зупи-

нився. Домовилися зустрітися після обіду, а поки що – жагу-

чий поцілунок. На якусь мить Леся, немов оціпеніла, дивля-

чись на свого нічного кавалера. Роман таких щасливих очей

давно не бачив.

* * *

Кілька годин Роман перебув у Єви.

– А ми вже думали, що ти не прийдеш до нас, втік не зна-

ти куди.

– Поки всіх знайомих відвідав, то і ніч минула, – виправ-

довувався Роман, та Єва кивала тільки головою і щиро усмі-

халася.

Роман помився, поснідав і ліг спати. Відразу заснув, бо

давно не мав такої бурхливої на кохання ночі. Прокинувся

вчасно і почав збиратися в дорогу.

– Сьогодні мене не чекай. Я поїду додому.

– То хоч навідуйся частіше, а то забудеш, як село ви-

глядає.

– О, тепер я навідуватися буду частіше. Знайшов тут пев-

ний інтерес.

– Ну що ж, нехай тобі щастить, – усміхнулась Єва, про-

воджаючи Романа аж за хвіртку.

Як і домовилися, Роман приїхав в назначений час. Леся

уже чекала його біля своїх воріт. У руці тримала якусь тор-

бинку. Була одягнута у легеньке картате плаття до колін,

простоволоса. Якби не торбинка у руці, то, здавалося, що ви-

йшла на побачення молода балерина з театру.

143

Рушили з місця. Леся навіть не спитала куди вони їдуть, але за кілька хвилин і так зрозуміла, що цього разу теж їх ма-

нить природа. Та хіба є щось краще, ніж річка, ліс, луг, поле?

Дихай на повні груди і радій! Ось і зараз Роман веде своє авто

польовою доріжкою. Обабіч неї – лани доспілого жита. Колос-

ся низько хилилося до землі, важке, давно доспіле, чекаючи

трохи спізнілих господарів. Ще здалека Роман угледів неве-

личку поляну серед спілих хлібів.

– Отут ми й побудемо трохи, – сказав Роман, розстеляю-

чи на траві покривало.

– О, як тут гарно! І маки цвітуть. Ой, а волошки, як їх ба-

гато! – тішиться Леся.

– Зараз я нарву для тебе червоних маків.

Біля самої дороги їх так багато, мовби хтось спеціально

посіяв. Вони зблизька ще більше ваблять своєю красою, хоч

для господарів поля це звичайне зело, бур’яни, плоди яких

шкідливі.

Роман нарвав букет квітів. З деяких уже осипалися пе-

люстки, а всередині – зав’язь маленьких маківок. Він зану-

рив обличчя у квіття, вдихнув приємний ніжний запах і вже

хотів дати їх дівчині, та раптом спало на гадку: «Цього роби-

ти не можна, адже десь читав, що хто дасть дівчині червоні

маки, то вона ніколи не стане його ні нареченою, ні дружи-

ною». І він кинув уже приготовлений букет собі над головою.

– Нащо ти так? – дивується Леся.

– Так треба, інакше не можна.

– Чому?

– Колись розкажу.

– Розкажи зараз.

Роман розповів їй давно почуте чи прочитане повір’я.

– Дивно, а я так люблю волошки і маки.

– Волошки – то інша річ. Волошки – квіти кохання, я в

цьому переконаний, а маки…

– А як же тоді бути з піснею, в якій співається: «Маки чер-

воні, квіти кохання».

– У пісні все можна вигадати, – каже Роман. – Для когось вони

й справді приносять щастя, але краще не будемо ризикувати.

– Ти забобонний?

– Ні, я практичний чоловік і через квіти не хочу втратити

таку красиву дівчину.

144

У Лесі радісно сяйнули очі, і вона побігла стежкою поміж

житнім полем. Здалека було видно тільки її білу косинку, яку

вона тримала у руці високо над головою. Роман взяв з авто-

мобіля фотоапарат і побіг за нею. А вона сховалась, щезла із

очей, стишилась.

– Ховайся, ховайся, все одно тебе знайду, моя царівно

польова! – кричить їй навздогін. За хвилю наздогнав. І знову

поцілунки, закохані погляди віч-на-віч. Ну, просто дітлахи,

що втекли від навколишнього світу і тішаться, що їх ніхто не

зможе тут знайти.

Романові здавалося в Лесі все чарівним і неповторним:

її великі сині очі, як небо в погожу днину, усмішка, білень-

кі рідкі зуби, волосся, що хвилями тріпотіло на плечах, спі-

вучий голос, а тіло так відразу збуджувало, що він ледве

стримував себе, перебуваючи в якомусь солодкому забутті.

У свої тридцять дев’ять виглядав значно молодшим. Густий

смолястий чуб, худорляве довгасте обличчя, широкопле-

чий, швидкий у ходьбі – все вказувало, що він стежить за

своїм здоров’ям.

Ще недавно про такого чоловіка Леся могла тільки й мрі-

яти. І ось він вдень серед поля, як і минулої ночі, кохається з

нею.

– Не боїшся, що хтось прийде і побачить нас?

– Ну чого хтось має заблукати сюди? Адже ми серед

поля.

– А може, хтось заховався?

– Нема нікого. Та, зрештою, що ми поганого робимо? Ти

моя рідна, кохана, – каже Роман. Він аж тепер догадався чому

Леся бігала стежкою поміж житами. Мабуть, оглядала чи не

ходить тут ще хтось. Він пригортає Лесю і кладе на покрива-

ло горілиць. Ще мить – і вони напівголі. Леся, закривши очі, мовчки притискує його до себе, що йому стає аж боляче.

– Так хороше, – шепоче вона, глибоко дихаючи, від чого

високо здіймалися її пругкі перса. Обох охопив шал кохання

і вже ніхто з них не думав чи є хтось чужий поблизу…

Кохання на лоні природи та ще в погожу днину – найви-

ща розкіш для закоханих. О, яка романтика, коли поруч така

красуня! Вона лежала на покривалі, відчуваючи в тілі солод-

ку млість. У сяєві її захмелілих очей було стільки втіхи, що, здавалося, задоволення хлюпає через верх.

145

Таємниця кохання… Хто може похвалитися, що до кінця

розгадав цю солодку загадку буття? Мабуть, таких немає. Див-

лячись на Лесю, Роман намагався переконатися чи нею керує

лише статевий потяг, інстинкт, чи справжня любов. Звичайно,

щоб зрозуміти дівчину треба мати з нею тривалі зв’язки. За тих

неповні два дні годі собі уявити, якою вона стане, наприклад, через півроку, рік. Він знав не з книжок, що кожна жінка праг-

не прив’язати до себе чоловіка навіть тоді, коли має коханця.

Дехто навіть каже, що брехня і зрада закладені вже від наро-

дження в саму жіночу натуру. А ще кожній жінці властивий ін-

стинкт закоханості. Інколи вона віддається без кохання і насо-

лоди, щоб мати якусь вигоду. Та Леся, здається, інша. Вона така

замріяна, палка, сексуальна і закохалася по-справжньому, не

чекаючи від кохання якоїсь вигоди. Та, зрештою, час покаже,

адже кохання – справа тендітна, делікатна. Воно не може тліти.

У коханні потрібен вогонь, який потребує роздмухування, інак-

ше без азарту, шалу, воно може передчасно згаснути.

– З іншими у тебе було так само?

– Ні, з тобою найкраще, – вихопилось у неї. І тут же вона

похопилася, що сказала щось не так.

– Хто в тебе був раніше? – спитав Роман і подумав: «Ціка-

во, чи признається?»

– Так, мені треба дещо тобі пояснити, признатися. Ти ба-

гато чого не знаєш, – сказала Леся після недовгої мовчанки.

– Я – мати-одиначка.

– Хто у тебе?

– Син, йому п’ять років. Я ще вчора хотіла признатися,

та боялася.

– Чого?

– Що ти відразу підеш від мене.

– А нині?

– Нині вже не боюсь.

– Чому?

– Не знаю, милий. Напевне, тому, що дуже кохаю тебе.

– Батько хлопчика навідується?

– Він навіть не знає, що в нього син.

– А то ж як?

– Наречений залишив мене, і я навіть не встигла сказати

про вагітність, а він поїхав на заробітки. Кажуть, там одру-

жився і до села ніколи не показується.

146

– От негідник! Кинути таку дівчину, як ти, та ще в такому

стані… – сказав Роман.

– Але я й сама винна, що так відразу повірила була йому.

– Ну, а потім?

– Що потім? Сподівалася, що знайдеться такий, кого по-

кохаю.

Роман насторожився, гадав, що почує ще про щось таке

незвичне і спитав:

– Ти часто закохувалась після цього?

– Хоч вір, хоч не вір, а кохання до мене не навідувалося.

Чіплялися тут всякі, але жоден не припав до душі.

– А я знав ще вчора, що ти була вагітна.

– Тобі хтось розказав про мене?

– Ні, сам дійшов такого висновку.

– Як?

– Придивився до твого животика і помітив там таке…

– Що?

– Сліди вагітності.

– Цікаво, які ще сліди?

– На твоєму животику є кілька поперечних білих ліній.

Вони виникають у вагітних жінок, внаслідок розширення

шкіри. Це так звані лінії вагітності. Їх навіть не втаїла соняч-

на засмага.

– Он як? Виходить від тебе не можна нічого приховати.

– Давай краще будемо говорити одне одному правду.

– Я згідна, – сказала Леся і почала викладати на паперову

серветку з мішечка свіжоспечені пампухи з вишнями.

– О, пахне смачно! – сміється Роман, потираючи руки. –

Спробую твої кулінарні здібності.

Обоє смакують і тішаться, що мають добрий апетит. Ви-

пили по склянці соку з домашніх яблук.

Романові подобається, як вона сидить, їсть, п’є сік своїми

пишними губами. З такою варто одружитись. Ну й що з того,

що вона мати-одиначка. Згадав, як ще недавно вмовляв зо-

всім незнайому жінку віддати йому свою дитину, навіть гро-

ші давав, і мало не влипнув у халепу, а тут така нагода нави-

нулась. Жінка з дитиною, а дасть Бог іще знайдуться діти.

– Пообідали, а тепер можна гайнути до лісу, – каже Ро-

ман, дивлячись на її усміхнене гарне обличчя і примружені

очі, які випромінювали задоволення.

147

– Згода! Їдьмо. Я давно не була в лісі, а там, кажуть, як

ніколи, повно ягід. Мабуть, уже доспіли ожини.

Та в цю хвилину – дзвінок із лікарні. Дзвонив по мобіль-

ному лікар-ординатор пологового відділення Олег Петрович і

просив прибути до лікарні.

– В чому причина? – дивується Роман, адже він не черго-

вий, та й вихідний у нього.

– Уже добу не може розродитися Оксана Якимівна, ко-

лишня Максимова дружина, то приїдь, може, щось пособиш,

бо я собі не даю ради.

– Клич завідуючу.

– Нема її в місті і ніяк не можу зв’язатися з нею.

– Приїду хіба що через дві години, бо я далеко.

– Щось серйозне? – спитала Леся.

– То дружина мого колеги Максима приїхала з-за кордону

і має важкі пологи. Мушу допомогти, така моя професія.

– Що ж, їдь! – мовила Леся. У її голосі чулося розчаруван-

ня, що так раптово обривається їхній недільний відпочинок.

Роман віз Лесю додому, а через кілька хвилин – ще один

дзвінок. Тепер уже від Максима.

– У Оксани проблема з пологами, допоможи!

– Я вже в дорозі, – сказав Роман і натиснув на газ.

Це було так несподівано, так нелогічно, що від напружен-

ня в Романа аж побагровіло обличчя, адже їхати так далеко, а

тут Леся може подумати, що він тікає від неї навмисне.

Ніби вгадуючи її думки, Роман сказав переконливо:

– Приїду вкінці тижня. То ж чекай мене, кохана. Домови-

лись?

Він обняв Лесю, і обоє застигли в довгому поцілунку.

* * *

Люду тривалий час переслідувало відчуття провини пе-

ред Максимовою дружиною. Хоч недавно порозумілися, але

до відвертості так і не дійшло, а Люді хотілося поговорити

начистоту, щоб не залишилося між ними чогось такого не-

певного. І ось – випадок, тяжкий, неприємний. Приїхала цьо-

го разу Оксана Якимівна до рідного міста, щоб тут народити

від другого чоловіка дитину. Навіть і гадки не мала, що може

щось трапитися непередбачуване, адже попередні пологи

пройшли без жодних ускладнень, та й теперішня вагітність

148

протікала без відхилень. Єдине, що насторожувало: вона ста-

ра породілля. Так називають тих жінок, котрим більше соро-

ка літ, а в неї сорок третій пішов. Йдучи в пологове відділення

і гадки не мала, що будуть такі проблеми зі здоров’ям. Пологи

затягнулися. Прибув Роман, організувавши консиліум. Вирі-

шили стимулювати пологи. Народився син у стані асфіксії.

Після проведених заходів, хлопчик закричав. Здавалося все

обійшлося добре, та Роман запримітив, що з жінкою щось не

так, як треба: вона блідла на очах, впадала в сон. У неї ви-

никла післяпологова кровотеча. Втрата крові була настільки

велика, що треба було негайно вливати кров. А тут ще одна

прикрість: в лікарні не було потрібної групи крові. Впродовж

двох днів вливали жінці кровозамінники. Тут же Люда, ді-

знавшись про чужу біду, прийшла і здала свою кров. На тре-

тій день після обстеження свіжу кров ввели породіллі. Отак

Люда допомогла недавній суперниці.

Тішився Максим, що в нього така зичлива дружина. Не-

вдовзі обидві жінки потоваришували.

* * *

Кожного дня Роман дзвонив до Лесі по кілька разів. Будні

тягнулися довго, як ніколи раніше, вечорами нудився, чи-

тав газети, журнали, однак підсвідомо думав про майбутню

зустріч із нареченою. Чогось згадав Галину. Не дає про себе

знати, а казала, що буде слати есемески телефоном. Хотів

якось спитати про неї у сестри, та щось стримувало. На Гали-

ну не ображався, може, тому, що за своєю натурою він добра

людина. Та й, власне, не мав чого ображатися. З нею провів

кілька років у повній злагоді, можна сказати, в коханні, а що

так вийшло, то є на то вагома причина. Він і гадки не мав,

аби їй чимось докоряти. Ну, втаїла, що відмовилась від сина, а тепер, коли він знайшовся, то хіба вона могла від нього і

його батька відмовитися? Це було б великим непростимим

гріхом. Що ж, розійшлися, як добрі друзі, без скандалу, зло-

сті чи затаєної образи.

У суботу рано-вранці Роман сів у своє авто і помчав до

рідного села. Їхав без зупинки впродовж майже двох годин.

Навіть проминув свою хату і прямісінько подався до Леси-

ного подвір’я. Зупинився біля хвіртки. Вийшов з автомобі-

ля, дихнув на повні груди – і ніби відчув усю принаду рідно-

149

го села: здалека теплим вітерцем доносився духмяний запах

нескошених трав, а з поля, де працював комбайн, війнуло,

немов свіжоспеченим хлібом. Ступив кілька кроків і поба-

чив на лавці у затінку під кущами двох стареньких людей.

Це Лесині дід і баба. Чемно привітався і відразу спитав чи

Леся дома.

– Ага, вона в хаті. А я тебе відразу впізнав, – мовив шепе-

лявим голосом дід Онисько, бо знаю тебе з малого.

– Так, так, Леся щойно пішла до хати, – вступила у роз-

мову баба Юстина.

– Ну, то я йду до неї.

– Зачекай хвильку, – каже дід Онисько. – Розкажи, що

там у місті діється, бо наш «брехунець» мовчить, видно, щось

на дротах зіпсувалось, і ми тепер нічого не знаємо, а газет не

читаю, бо давно недобачаю. Уже й окуляри не допомагають.

– Нащо тобі то знати? – шарпнула за рукав старого Юсти-

на. – Бачиш, він до онучки приїхав, то нехай йде до хати.

– Та чогось особливого в місті не сталося. Всі працюють,

заробляють гроші на хліб насущний.

– То правда, праця тримає людину на Божому світі. Ось

ми зі старою бабою теж не сидимо без діла, длубаємо щось

на городі, хату пильнуємо, а це теж поміч молодим. Казала

Леся, що ти працюєш лікарем, то правда?

– Так, акушером-гінекологом.

– Слава Богу, ми на здоров’я не скаржимось, – мовив дід і

постукав пальцями по дерев’яній лавці.

З хати вийшла Леся, а за нею біг хлопчик. Роман тут же

згадав, що має для хлопця іграшки.

– Почекай, я зараз, – сказав Роман і вернувся до автомо-

біля, взяв іграшки і підійшов до них. Леся кинулася Романові

на шию і довго не відпускала від себе.

– Давай знайомитися, – простягнув руку. – Романом мене

звуть, а тебе?

– Олесь, – відповів хлопець.

– А це тобі автомобіль і конструктор.

– Ти хто? – допитувався хлопець.

– Дядько Роман.

– А мама казала, що ти мій тато.

– Ну, раз мама казала, то можеш мене називати як хо-

чеш: татом чи дядьком.

150

– Я ще подумаю, – сказав, наче дорослий, діловитим го-

лосом хлопець.

Роман був задоволений такою першою зустріччю з хлоп-

цем, відчувши, що з ним можна порозумітися.

Зайшли до хати. Якраз у цей час Лесині батьки ставили

на стіл наїдки. Роман чемно привітався з ними.

– Давненько ніхто не бачив тебе в селі. Щось заважало

приїжджати?

– Та, якби я був знав, що ваша Леся стала такою дорос-

лою, то, напевне, їздив би щодня.

– Так-так, роки швидко біжать, не оглянешся, а вже ста-

рість приглядається. Це я кажу про нас з чоловіком, – загово-

рила мати.

– То правда, – погодився Роман. – Здається, ще недавно

я гасав з хлопцями вулицями, а нині годі когось упізнати; усі

такі поважні стали.

Леся схилилася Романові на плече, така тендітна, ніжна.

Він вдихнув запах її волосся, і від такої близькості відразу ві-

йнуло домашнім затишком.

– А де решта вашої родини? – спитав Роман.

– В полі, нині така погожа днина, то можна багато чого

зробити за день. Та ми без них впораємося, – показав госпо-

дар на стіл, де все було готове для обіду.

Роман довго мив руки, наче перед операцією, а Леся сто-

яла біля нього, тримаючи напоготові рушник. Нарешті всі-

лися за стіл, і лише дід з бабою сиділи чомусь збоку на осло-

ні і зиркали то на Лесю, то на Романа, усміхаючись одне до

одного. За столом говорили про різні сільські новини, а дід

Онисько теж раз у раз вставляв у розмову якесь слово. Лише

баба сиділа мовчки і спостерігала за Романом, ніби вивчала

його, чи має той добрий апетит. Ніби вгадуючи її думки, Ро-

ман сказав:

– Люблю смачно поїсти.

– Їж на здоров’я, – заговорила баба. – Я вважаю, що мати

добрий апетит краще, ніж чималі гроші, а наша Леся вміє го-

тувати змалку, то з нею тобі буде ще смачніше.

– Я так розумію, – почав розмову батько, – що ти забира-

єш нашу Лесю до міста.

– Ага, ми вирішили жити разом.

– Тільки не дай Бог, щоб ти її чимось скривдив.

151

– Та не скривдить, – каже Леся. – Він добрий чоловік.

– Мовчи! – гримнув на дочку батько. – Ти так швидко його

розпізнала? Вже раз попалась на грішну любов, то будь обе-

режна.

– Не переживайте, у нас буде гарна сім’я і хлопчика за-

беремо з собою.

– Е ні, хлопець нехай залишиться з нами. Тут для нього є

свіже молоко, овочі, фрукти.

– А ти що на те скажеш? – спитав, наче дорослого, Роман.

– Та вже залишусь, мені тут добре, – відповів Олесь. –

Тільки обіцяй, що будеш мене катати своєю машиною.

– З задоволенням. Це я тобі обіцяю.

– Спочатку влаштуюсь на роботу, а там видно буде, – мо-

вила Леся і так мило усміхнулась, що Роман не втримався і

поцілував її в уста.

– Шкода, що батьків твоїх нема уже на білому світі, а то

вони зраділи б такому твоєму виборі, – мовила баба.

– А може, ще десь є, – заговорив переконливо дід.

– Що ви таке кажете? – спитав Роман, побачивши, що

баба штовхає старого, аби той мовчав.

– Чого ти? – повернув голову до баби. – Нехай хлопець

знає правду.

– А може, він знає і нащо про це йому нагадувати.

Почуте страшенно схвилювало Романа, наче пройняло

свідомість, запекло в грудях.

– То, напевне, ваша видумка, бо я себе з самого раннього

дитинства пам’ятаю, що завжди були зі мною батьки. Тато

часто хворів і помер молодим, а мама була така добра, шко-

дую лише, що не був біля неї в останні роки життя.

– Так, то правда, названі батьки були добрими для тебе,

дали освіту і ніхто навіть не міг би подумати, що ти не їх рід-

ний син, – згадував дід Онисько.

– Отож, ми не знаємо достеменно, яка в тебе тече кров,

якого ти роду-племені, – підсумувала розмову баба Юстина.

Всі вмовкли, чекаючи, що на те скаже Роман.

– І ти про це знала? – глянувши на Лесю, ніби шукав у неї

підтримки.

– Знала, а що мала казати.

– Ми гадали, – продовжила розмову мати, – що хтось пе-

ред смертю з твоїх нерідних батьків тобі признався в цьому.

152

– Не було в нас жодної розмови на таку тему, – признався

Роман. Він встав з-за стола і почав ходити по кімнаті, а від-

так вийшов надвір. Леся пішла за ним, тримаючись за його

руку і щось говорила до нього, але він її не слухав. Згадав, як

свого часу хотів спитати матір чому вона у такому пізньому

віці його народила. Це було тоді, коли проходив практику по

акушерству і гінекології, та щось стримало, а потім забув. І

лише тепер згадав, що в ранньому дитинстві аж до закінчен-

ня молодших класів його прозивали «Найдою». Напевне, діти

знали від своїх батьків, що він нерідний син і довго дражни-

ли його цим неприємним словом «Найда». І ось тепер, через

стільки літ, таїна розкрилася. Він не знає свого родового ко-

ріння. І нема кого спитати.

– Може, щось знаєте про моїх рідних батьків? – вернув-

шись до хати, спитав у присутніх.

– Ні, і для нас це таїна. Одне знаємо, що взяли тебе з ди-

тячого притулку, коли тобі було десь два або три роки, – при-

гадав дід. – Надіємось, що в твоїх жилах тече добра кров і ти

станеш хорошим чоловіком для нашої онучки.

Роман нічого не відповів, тільки кивнув головою на знак

згоди. Він узяв за руку Олеся, і вони пішли до автомобіля. З

ними йшла Леся і щось говорила, щоб розрадити коханого,

та Роман так заглибився у свої невтішні думки, що не чув її

голосу.

– Ти знайдеш своїх рідних батьків або якісь відомості про

них, адже останнім часом виявляється так багато чогось та-

кого, що годі собі навіть уявити, а я тобі в цьому допоможу,

– сказала Леся.

– Як? – тільки спромігся вимовити слово, сідаючи в ма-

шину.

– Ще не знаю, але надіюсь, що так воно станеться.

Вони поїхали за село. Хлопець радів, бо його ще ніхто

так довго не катав на автомобілі, хіба що їздив кілька ра-

зів з матір’ю маршруткою до міста. Завтра буде хвалити-

ся сусідській малечі, що дядько возив його скрізь на своїй

машині.

Під вечір вони покидали рідне село. Усі махали руками,

такі усміхнені, радісні, лише у хлопчика блищали сльози на

очах.

153

* * *

Він прокинувся, коли ще тільки-но засвітився серпневий

ранок. Та ж кімната, ліжко, легенькі прозорі штори на вікні –

все як кілька днів тому, тільки біля нього інша кохана. Вона

ще спала. На її обличчі – усмішка, напівголі груди здіймалися

у такт дихання. О, як приємно бачити біля себе таку запа-

морочливо чарівну жінку! Від його шарудіння вона відкри-

ла звабливі очі, потягнулася в ліжку пишним тілом, радісно

усміхнулась. Романові було так легко на душі, як ніколи. Він

припав до її коралових вуст, примовляючи:

– О! Як я тебе кохаю!

– То кохай! – сказала Леся, спокусливо глянувши на

нього з-під вій, і він тут же відчув, як вона ніби напоїла

його своїми губами гарячим трунком. Спрагла до насо-

лод, вона любила кохатися кожного ранку тільки-но про-

будиться зі сну.

Обоє ще не усвідомлювали, що так швидко стали такими

близькими, але відчули, що таке справжнє кохання, а дні ми-

нали, мов солодкий сон.

* * *

Минуло ще два місяці. Кінчалося бабине літо. Достига-

ли зимові яблука. Роман любив осінню пору і сам не знав

чому. Може, тому, що навколишня природа одягається в

різнобарвні шати, і так приємно вабить око. А ще як поїде з

Лесею до лісу, хоч на кілька годин, то набирається снаги на-

довго. Йде Роман з роботи, чудується павутинням бабиного

літа, яке чіпляється йому до волосся, заплітається в кош-

латі брови і тішиться, немов дитина. Та цього надвечір’я

чомусь прискорив кроки. Прийшов на квартиру – і здиву-

вався, побачивши Лесю, бо завжди вона приходила з робо-

ти трохи пізніше від нього. Така в неї робота – куховарить у

кафе. Христина нею задоволена і добре платить за роботу.

На вихідні – їдуть у село. Домовилися з батьками, що хлоп-

чик житиме у них, аж поки не піде до школи. Хоч до села да-

леченько, але Роман ніколи не відмовляється від поїздки, бо

добре знає, як Леся нудиться без сина. Та й він прив’язався

до хлопця, немов до рідного.

Дивиться Роман на Лесю, і очі світяться радістю, що в

нього така мила дружина.

154

– Як багато я втратив, що так пізно зійшовся з тобою, –

сказав Роман, цілуючи дружину, яка зустріла його в дверях.

– Наздоженемо прогаяне, – мовила Леся і затаєно посміх-

нулась краєчком уст.

– Будемо старатись, – каже Роман. Він сів у м’яке крісло і

потягнув до себе на коліна Лесю.

– А ти вже постарався.

– Що ти маєш на увазі? – не втямив одразу Роман.

– А те, що я вагітна.

– Ти серйозно?

– Ага.

– Треба перевіритись тестом.

– Не треба, я себе добре знаю.

Роман так зрадів, що взяв її на руки і почав носити по

кімнаті, а Леся тільки махала руками в повітрі і голосно смі-

ялась.

* * *

Дівчина сміливо зайшла до кабінету, наче бувала тут не

вперше. Роман щось писав у карточці. Глянув на відвідувач-

ку і йому здалося, що від неї повіяло якоюсь невидимою енер-

гією і змусило його підвестися з місця.

– Сідайте, – сказав ввічливо, кивнувши поглядом на крісло.

– А я до вас у делікатній справі, – мовила дівчина, – але

хочу, щоб наша розмова велась наодинці.

– Добре, – відповів Роман. Він звик чути подібні звернен-

ня не від одної жінки і сказав до акушерки, яка готувала ін-

струменти для стерилізації:

– Погуляй собі кілька хвилин.

– Хочу позбутися вагітності, – каже дівчина.

– Вчитесь чи працюєте?

– Вчусь, але хіба це має якесь значення?

– Авжеж. Маєте чоловіка?

– Ні, я незаміжня.

«Звичайно, незаміжня – підліток», – подумав Роман і про-

довжив:

– Що ж, треба спершу обстежитись. Може, то тільки вам

здається, що вагітна.

– Вагітна, я добре знаю, та й тест на вагітність позитив-

ний.

155

– А хто винуватець?

– Не задавайте мені лишніх запитань. Я прийшла, щоб

позбутися…

– Не поспішайте, добре подумайте, адже, як я гадаю, це –

перша вагітність.

– Так, перша.

– І ви ризикуєте?

– Чим?

– Після першого аборту дехто не може мати дітей.

– Знаю.

– Ну, тоді чи варто…

– Він наполягає, – перебила дівчина.

– Хто наполягає?

– Мій хлопець. Він не хоче навіть думати про дітей, радив

мені звернутись до вас, бо десь чув, що ви добрий спеціаліст

у цій справі.

– Такі красиві, як ти, повинні народжувати багато дітей і

мати від них потіху. Маєш братів чи сестер?

– Маю ще двох молодших братів.

– А твоя мама знає, що ти пішла сюди.

– Знає.

Роман запримітив, що дівчина веде себе досить спо-

кійно, впевнено, наче йдеться про звичайну річ. Дивить-

ся на вродливу вирлооку дівчину, струнку, як тополька,

з м’яким оксамитовим голосом, і подумки завважує, що

десь уже її бачив. Але де? Він взяв олівець і почав щось

записувати.

– Назвіть своє прізвище, ім’я.

– Кондратюк Олена Романівна.

– Вік?

– Мені сімнадцять років.

«Ні, прізвище йому нікого не нагадує», – подумав Роман і

каже:

– Ну, що ж, треба лягти у лікарню.

– Для чого?

– Обстежитись, а вже тоді…

– О ні, ні! – запротестувала відвідувачка. – Я не можу, не

хочу, щоб хтось знав про це.

– Але ж є такі правила.

– Знаю, та в усіх правил є винятки, то вже не відмовте.

156

Вона підвелася з місця, пронизливо глянула Романові в

очі і ніби своїм поглядом заворожувала його. Не просить, а

мовби наказує: «Роби, що кажуть!» І він скорився.

– Ідіть до каси і заплатіть гроші.

– Скільки?

– Там скажуть.

– Не хочу до каси. Я заплачу готівкою. Скажіть скіль-

ки вам заплатити, робіть аборт – і ми з вами квити. Ось, ві-

зьміть! – І вона поклала перед ним сто рублів із зображенням

покійного вождя.

Роман аж підвівся з крісла. Такого зухвальства він ще ні-

коли не чув від когось, хто приходив до нього у такій потребі.

Він усміхнувся, побачивши гроші неіснуючої держави.

– Це ж колишні, нині вони не в обігу.

– Все правильно: радянські. Я думаю, вони вам приго-

дяться.

– Ні, я не колекціонер, і старих грошей не збираю.

– А якщо я дам більше?

– Не розумію.

– Тоді добре придивіться і, може, щось пригадаєте, – ска-

зала дівчина і поклала перед ним ще дві такі куп’юри. – Гадаю

тепер вистачить?

Її чорні очі, повні таємничості, стежили за кожним його

жестом, сказаним словом.

Роман протирав очі, оторопіло дивився на дівчину і

ніяк не міг втямити чого вона насправді хоче. Ще мить – і

він зам’явся, зніяковів, схопився з місця, наче його хтось

облив окропом, відчувши як закалатало серце, ніби поба-

чив перед собою якусь небезпеку. Згадав колишнє… Тоді

він дав своїй нареченій гроші, якраз триста рублів, щоб

вона позбулася вагітності, а сам поїхав звідти і навіть не

поцікавився її долею.

– Хто ти? – перейшов на «ти», почав придивлятися до ді-

вчини.

– Я не вагітна, просто захотіла глянути в очі людині, яка

хотіла погубити мою душу за гроші. – В її очах блиснули горо-

шинки сліз.

– Ким твоя мама працює?

– Лікарем-терапевтом.

– Де?

157

– Нащо вам про це знати?

– Ти моя дочка…рідна кров…Як добре, що так сталося, як

добре… – хвилювався Роман, не знаючи як йому висловити

дівчині свої почуття. Кров ударила в голову. У ній сумбур ду-

мок і ніяк не може зупинити їх потік.

У цю мить дівчина відкинула з лоба пасмо чорного во-

лосся, докірливо глянула йому в обличчя, наче хотіла його

скарати, а відтак підвелася з місця і направилася до дверей.

Роман хотів її зупинити, але вона вже бігла коридором.

– Зачекай! – кричав їй навздогін.

Побігла, а він якусь хвильку стояв як заворожений. Потім

скинув халат і подався за нею навздогін, та вона вже сідала в

таксі. Він підняв обидві руки над головою, наче просив у Все-

вишнього допомоги. Довго отак стояв у задумі, шепотів:

– Добре, що ти в мене є. Я знайду тебе, Оленко.

Березень-листопад, 2009 р.

ЄДИНЕ КОХАННЯ

Так ніхто не кохав…

В. Сосюра

Ще недавно він був так близько до своєї мрії – мати

за дружину таку красиву гуцулку-звабу. Кожної

зустрічі з нею чув її такі ніжні-ніжні слова: люблю, кохаю.

Він тішився, споглядаючи, як у такі хвилини у неї радісно

спалахували очі, сміялися вуста.

Хтось із недоброзичливців чи заздрісників наговорював

на неї, що вона і така, і сяка, що з нею не один студент пере-

спав нічку. Але Степан Тиховій не вірив цим балачкам, ду-

шив у собі злість на дотепного наклепника, бо знав свою на-

речену Данку давно і в її вірності не сумнівався.

Данка народилася в місті над Дністром, а Степан в глухо-

му селі. Та обоє відразу порозумілися, а відтак і кохання при-

йшло таке бурхливе, пристрасне. Інколи їхня пристрасть до-

ходила до безтями. Уже й до весілля, здавалося, так близько.

Закінчувалася неспокійна студентська пора. Годі ще чогось

вичікувати. Здадуть державні екзамени – і гайда до загсу.

158

Обоє – майбутні викладачі української мови. Поїдуть у село

вчити дітей, а там дивись – і свої діти знайдуться. Степан за-

гадував мати купу дітей з такою чарівною жінкою. Данку теж

вабила сільська романтика. На той час героїка сільських буд-

нів так пишно оспівувалася в книжках, газетах, але насправ-

ді там далеко було до ідилії. У селі працювали безпаспортні

кріпаки-колгоспники майже задарма. Бачив це все Степан з

дитинства, але як би там не було, а з такою дружиною йому

нічого не страшно. Здавалося, з нею можна не тільки в мріях

літати, але й долати всі перешкоди.

Степан змалку пізнав ціну житнього хліба. Народився в

перший рік війни, яка немов вихор увійшла в його дитячий

світ. Бачив, як мати до пізньої ночі працює і що з того має –

повно мозолів на порепаних від праці долонях. Сам брався до

важкої праці, але ніколи не нарікав, що народився в селі. У

своїй старенькій хатині під солом’яною стріхою знаходив ду-

шевне тепло, яке, мабуть, збереглося ще від далеких предків-

хліборобів. Хіба можна на щось інше проміняти широкий луг,

де повно різних квітів, а особливо як зацвіте в ромашках до-

лина, то так і хочеться співати наперекір усім негараздам. А

ще вабить річка, ліс, широкий житній лан, де на узбіччі по-

вно червоних маків, а де-не-де з-поміж колосся виглядають

чепурненькі сині блавати.

Щораз, їдучи до Львова, Степан зривав у долині польові

ромашки. Це для коханої, яка так любила їх. Вона зривала

пелюстки, примовляючи: любить, не любить. І завжди ви-

падало у неї – любить. У такі миті обпікала його жагучими

поцілунками. Обоє схильні до мрій. Їм здавалося, що так три-

ватиме довго, принаймні до глибокої старості.

Данка красива. В неї смагляве обличчя, обціловане сонцем,

обвіяне теплим вітром, з широкими бровами над синіми як во-

лошки очима та товстими косами, що сягають аж до стегон.

У примружених очах виграє запал дівчини. Отак був би з нею

всю ніч, забувши про млосний сон, аж до росяного ранку.

Якось Данка замріяно сказала:

– Що з нами буде, скажімо, через десять років?

– Як що? – каже Степан. – Народиш мені четверо дітей і

будемо тішитися ними.

– Ой, не знаю-не знаю чи буду здатна на такий подвиг,

– сказала Данка, і в очах спалахнув затаєний сум. Мабуть,

159

згадала про своє крихітне здоров’я. Ще в ранньому дитин-

стві лікарі виявили в неї комбіновану мітрально-аортальну

ваду серця. Бувало в школі при фізичних навантаженнях

омлівала. Де тільки не бувала: у різних лікарів, цілителів. Усі

застерігали від простуди, важкої праці. Отож і вибрала собі

професію вчителя, бо як їй здавалося, що то саме для неї най-

кращий фах. Згодом про свою ваду серця забула і нікому про

це не згадувала, а Степану і поготів.

* * *

Уже в який раз говорили про майбутнє одруження. На-

віть у деталях обговорювали разом, як його цікавіше обла-

штувати. Тільки-но отримають дипломи – і відразу підуть до

загсу. А тим часом здавали випускні екзамени.

І ось позаду роки навчання в університеті. Попереду ро-

бота в школі. Отримали скерування в село. Правда, в різні

школи, але села близько – всього кілька кілометрів між ними.

Домовилися про зустріч через кілька днів. І раптом таке тра-

пилося, що годі було навіть собі уявити…

Реанімація. Як Степан туди потрапив сам не знає.

Ніби прокинувся з тривалого сну і не може втямити, що з

ним сталося. Дихавиця наростала, здавалося, повітря таке

густе-густе, годі його вдихнути. А коли й вдихне, то воно,

ніби затримується в легенях. Було таке відчуття, що хтось

навмисне перепиняє, щоб воно не поступало в груди, леге-

ні. У грудях нестерпний біль, наче на них тисне важкий ка-

мінь. Враз стерпли ноги, перестав їх чути, а відтак – провал-

ля і врешті – повне забуття. Навіть не встиг втямити, де він і

що з ним, не усвідомив, що, може, то і є кінець його земного

перебування.

Прийшов до тями аж через десять днів. Побачив біля

себе медичну сестру, яка поправляла крапельницю. Відчув

сухість у роті, але вже дихав спокійно, рівно. Спробував по-

ворухнутися – годі. «Що то зі мною?» – спитав тихим голосом.

Йому ніхто не відповів. За ширмою стогнав ще один хворий,

біля якого сопів кисневий міх. З-за ширми чув голос лікаря,

який розмовляв з хворим. Уривки слів доходили до Степана,

але про що вони розмовляють, годі зрозуміти. Він і собі щось

мимрить. У голові сумбур думок. Ще й досі не може втямити,

що трапилося з ним серед повного здоров’я. Від лікарів дізна-

160

вся, що в нього – тромбо-емболія легеневої артерії. Ніхто не

може пояснити, звідки той тромб узявся. Можливо, з серця

або з вен, що на ногах. Хвороба важка. Хоч критичний період

минув, та до одужання ой як далеко. За тих десять днів, що

минули з часу його лікування в реанімації лише двічі прихо-

дила мати. Про це йому сказала медична сестра. Сюди відвід-

увачів не пускають, аби хтось не заніс до хворого інфекції.

* * *

Через два тижні Степана перевели в палату інтенсивної

терапії терапевтичного відділення. Лікуючий лікар відразу

попередив пацієнта, що лікування триватиме довго.

– Скільки? – надокучав Степан.

– Трудно наперед сказати. Головне, що минув критич-

ний період, а дальше дамо собі раду, – заспокоював ескулап.

– Тішся, чоловіче, що викарабкався з кризи. Напевно, в со-

рочці народився?

– Не знаю, спитаю матір.

– Спитай, спитай, – сказав лікар. Він послухав, як диха-

ють легені, зміряв артеріальний тиск, обмацав живіт і пішов

до іншого хворого.

Надворі квітувало літо. Степан думав не про домівку і

навіть не про матір, а про свою наречену. А вона, як на диво, чомусь не приходить до нього. Бувало, казала, що й дня без

нього не може прожити, а минуло більше місяця і вона ні

разу до нього в лікарню не навідалась. Хвороба знесилила

його до краю. Страшно глянути в дзеркало. Йому здавалося,

що прийде вона і йому відразу стане краще. Він хотів, як і

колись, утопитися в її очах. Та марно чекав. А дні за дня-

ми тяглися так довго, і в душу закрадалась нудьга. Щодня

згадував ті дні, коли вона дарувала прекрасні миті, обпікала

поцілунками. О, незабутній час! «Помри, а не дай поцілун-

ку без кохання», – так, здається, писав російський класик

Микола Чернишевський і мав рацію. Жагучі поцілунки бу-

вають тільки, коли пристрасно кохають. Яке щастя кохати

і бути коханим! А нині з кожним днем поволі в’яло колишнє

квіття мрій.

Степан поринув у задуму. Навіть боявся поворухнутися,

притих. У думках довго німував, аж поки не прийшла медич-

на сестра робити укол. Від болю в сідниці трохи оговтався.

161

Поволі до нього приходило усвідомлення, що Данка має якісь

поважні проблеми. Не міг навіть у думці припустити, що вона

може зникнути з його життя безслідно. Адже обоє клялися у

вірності.

Краса вірності! А хіба буває вірність без краси? Красиво

жити, кохати. Красиво вмерти. Ні, йому так хотілося жити в

цьому каламутному світі, в якому стільки непередбачуваних

подій, див. Та найгірше, як йому здалося, коли нагло чіпля-

ється хвороба. О, тоді людина безсила щось сама змінити,

іноді, як у його випадку, навіть не усвідомлює свого стано-

вища.

«О, який жорстокий, непередбачуваний світ, – набігла

думка. – Що ж, задоволення і насолода не можуть тривати ві-

чно. От почуття – це інша річ. Воно не має меж, не підвлад-

не часові, але й воно врешті-решт притуплюється, згасає, як

свічка».

На сусідньому ліжку лежав хворий з нападами бронхі-

альної астми. Майже щогодини витягав з-під подушки інга-

лятор і кілька хвилин дихав розпиленим лікарством. Потім

довго стогнав. З Степаном рідко вступав у розмову, бо, ви-

дно, чувся зле.

Вечоріло. Уже й хворий на сусідньому ліжку перестав

стогнати. «Може, помер, – подумав Степан і завовтузився в

ліжку, почав прислухатися. – Дихає, значить – живий».

Глянув у вікно. Зоріло небо. То тут, то там у вікнах сусід-

ніх будинків гаснули вогні. До палати підкрадалася ніч, як

злодійка до чужої хати, щоб приспати стомлених денною

працею літніх господарів, а відтак щось поцупити в них. Що

вкраде в нього злодійка-ніч? Хіба що думки. Зате принесе

стільки сновидінь. Степан не з тих, хто відразу кидається до

подушки і тут же засинає. Він довго перекидається з боку на

бік у ліжку, відганяючи різні невтішні думки і аж по опівночі, коли вже, здається, все передумано, впадає в дрімоту, а від-

так – у сон. Але навіть уві сні не має спокою через сновидін-

ня. Кожної ночі – сновиди. І завжди, прокинувшись уранці, їх

пам’ятає. Вони такі різні, страшні. Бачить їх здавна. Не раз

хотів їх позбутися, але не знав як. Часто розповідав свої сно-

видіння матері. Вона радила звернутися до лікарів, мовляв,

так і так, замучили сонні мари. Бо й справді вранці будився

зі сну не відпочилим, а стомленим, гейби цілу ніч тяжко гару-

162

вав. Та йти з такою, на перший погляд, малозначущою про-

блемою до лікарів не наважувався. І тепер, перебуваючи так

довго в лікарні, не хотів признаватися про це нікому.

«Хіба то хвороба бачити щось чи когось уві сні? – проснув-

шись, подумав Степан. – Мабуть, кожному щось сниться, але

не всі пам’ятають, що верзлося вночі або просто забувають

про нічні мандри у снах».

Щодня Степан виглядав свою наречену. За тих два міся-

ці, що перебував у лікарні, склав для неї кілька віршів. Для

нього ця чарівна гуцулка багато значить. Вона неповторна,

і він не уявляв себе без неї. Та вона до нього не прийшла.

Приходила лише майже кожної ночі у снах. Вранці будився

з якимсь дивним задоволенням від баченого уві сні. Та ми-

нала хвилина-друга, і він усвідомлював, що залишений сам

на сам із своїми проблемами. Перебуваючи в лікарні, мав

час на роздуми. І завжди усе зводилося до згадки про минулі

втіхи, які діставав, перебуваючи з коханою. Він пам’ятає її

жести, усмішку, порухи тіла, ба навіть подих міг пізнати на

віддалі.

Цього ранку хотів поговорити з кимсь. Розвіяти свої не-

втішні думки. Але нема кому довіритися. Хворий, що лежав

на сусідньому ліжку, не сприймав його мови, як належить.

Видно, із-за хвороби було йому не до розмов. Що ж, життя

таке складне, непередбачуване на пригоди і ніхто не знає на-

перед, як воно складеться.

Життя повне страждань, сумнівів, страхів…і надій.

* * *

Ну що ж, годі чекати. Треба діяти. Але як? Він не годен

й кроку ступити без палиці. Мав уже приступити до роботи.

Та що вдієш. Хвороба ще міцно тримала його в своїх цупких

обіймах. У такому стані боявся показатися на людях. Будуть

співчувати, а він не хоче, щоб його хтось жалів. Отак сидів

цілими днями в хаті або виходив на подвір’я і там грівся на

сонці. Наче докучливі мухи, його обсідали невтішні думки.

Не міг їх позбутися і хоч би на хвилю розвіятися. Впадаючи в

глибоку задуму, чув лише, як гупає у порушеному ритмі його

стомлене нудьгою серце. А він сидить наодинці зі своїми дум-

ками і ніби самотність заколисує. У такі хвилі здавалося, що

прийде вона і йому відразу полегшає.

163

Нарешті зважився написати листа. Коротко виклав усе, що з ним сталося. Просив, аби вона приїхала до нього. Чекав-

чекав, а її нема. Щодня у післяобідню пору виходив на вули-

цю і зиркав очима чи не йде Данка або поштарка. Аж через

два тижні – такий довгожданий лист. Почав читати – і здиву-

вався – лист написала її мати. У голову бухнула думка – що

сталось? Від хвилювання тіпалися губи. Він мимоволі почав

читати вголос: «Залиш мою дочку в спокої. Ти їй не пара. Лі-

куйся на здоров’я, а до неї дорогу забудь».

Прочитавши такі слова, він довго не міг отямитися. Годі

було зрозуміти, що сталося з його нареченою. Чому не вона

сама відповіла, а мати? Щось тут підозріле. Видно, мати пе-

рехопила листа, і, дізнавшись про його хворобу, не захотіла, щоб дочка зв’язувала свою долю з хворим чоловіком.

Степан не з тих, хто так легко може задушити в собі по-

чуття до нареченої, позбутися ні з того, ні з сього такого бурх-

ливого кохання. Ще недавно Данка майже кожного дня була

поруч. І це було так звично, йому здавалося – так і мусить

бути. Його тягнуло до неї, наче магнітом. Дехто вважає, що

це так званий жіночий сексуальний магнетизм діє на чолові-

ка. Степан ніколи про це не думав. Він просто був до безтями

в неї закоханий.

Написав ще одного листа. На зворотному боці конверта

– прохання до поштарки, щоб вручила адресату особисто в

руки. І що ж? Відповідь не забарилася. Брав черговий лист

у руки і хвилювався, ніби в ньому були не слова, а розпечене

залізо. Знову написала мати щось подібне до попереднього,

а відтак приписка від Данки. Всього кілька слів: «Не можу в

своєму становищі перечити матері. Я виходжу заміж. Не

згадуй лихом. Данка».

«Ага, виходить, як у старі часи. Що мати каже, те й ро-

блю, – подумав Степан. – А де ж оте її «люблю», «кохаю». Годі

було йому збагнути, що сталося насправді і серце в нього з

болю аж заніміло. Ніяк не міг приборкати свої негативні емо-

ції, хоч і не впадав у гнів. Йому аж страшно ставало від своїх

думок. А чи кохала його Данка? Було розчарування, пусто-

та. Довго сидів у задумі. Здалося, що прочитав якусь новелу

з поганим сюжетним закінченням. Ніби доля героїв цієї но-

вели зовсім його не стосується. Нарешті оговтався від тако-

го удару. Долонею торкнувся гарячого чола, насупив брови,

164

закліпав очима, сплюнув на долівку. Відчув, як кров шугає в

голову. Наперекір чорним думкам вийшов надвір, від подуву

вітру аж здригнувся, спрагло вдихнув свіжого повітря, задер

голову до сонця, до неба. У голову враз бухнула думка: «На-

пиши ще одного листа». І він вернувся до хати, сів за стіл і по-

чав писати. Напише кілька слів і закреслює їх. Годі зібратися

з думками. Хотілося в кількох реченнях сказати найважливі-

ше. У душі вирувало щось схоже на ненависть до тієї, котру

ще недавно так обожнював. Зіжмакав один папірець, другий

і аж на третьому каліграфічним почерком вивів: «Я покохав

тебе вперше і, напевно, в майбутньому не зможу ще когось

так сильно покохати, а ти поглумилася над моїми ніжними

почуттями і так легковажно йдеш від мене до когось іншо-

го. Я ненавиджу тебе! Шкодую, що так вірив у твою облуд-

ну любов!

10 вересня 1965 року. Степан».

Він придибав на пошту і кинув листа у скриньку. Здало-

ся, ніби скинув із себе якийсь непосильний тягар. Вертався

додому повільно, наче рахував кроки. Тепер його колишня

кохана видалася далекою, чужою. Що ж, напевне, їй захоті-

лося, закортіло нових гострих відчуттів і вона не втрималася, віддалилася від нього, і отримала їх від когось іншого. Тепер

він карався думкою, навіщо впустив цю красиву істоту в своє

життя. Здається, він так і не збагнув у чому полягає секрет

красивої дівчини. Згадав колись прочитане, що дівчина схо-

жа на фортецю – її легше взяти, ніж утримати.

* * *

Світився ранок, а в долині ще добре затуманилось. Дехто

з його сусідів тільки-но просипався з нічного сну, а Степан

Тиховій уже виходив надвір і споглядав, як будився осінній

день.

Він лаштувався до роботи. Про роботу сільського вчи-

теля уже не йшлося. У міськвно пішли йому назустріч: дали

ставку шкільного бібліотекаря в міській школі. А ще посели-

ли в гуртожиток. І за це спасибі.

Уже кілька днів як він приступив до роботи. Мав можли-

вість багато читати. Діставав насолоду від прочитаних рома-

нів, поетичних збірок. Вечорами заводив розмову з Музою.

Так, віднедавна він з нею на «ти». Здавалося, вона сама усмі-

165

хається до нього, немов нашіптує якісь високі слова про люд-

ське щастя, про кохання. Свої почуття викладав на папір. І

йому, наче у сні, уявлялася та колишня зваба. Уві сні часто

бачив свою наречену. Вона щораз говорила до нього, немов

відьмачка, що кається у гріхах, розтулюючи, ніби маки, свої

коралові губи: «Чекай мене, я скоро вернусь до тебе». Про-

снувшись, він не знав: сумувати йому чи радіти.

Минали дні, місяці, а в його житті нічого не мінилося.

Хоча ні, таки все йшло на краще: міг добре ходити, змужнів

і дома брався навіть до фізичної праці. Допомагав матері: то

дров нарубає, то огорожу поладнає. Господарства у дворі ні-

якого: ні корови, ні свині, лише кілька курей порпаються на

городі. Мати з ранку до вечора працює у колгоспі в льонар-

ській ланці. От якраз і сьогодні пішла спозаранку збирати

тресту льону-довгунця. Його треба зв’язати у снопики, по-

грузити у кузов вантажівки і відправити до льонотіпально-

го агрегату, що на колгоспному подвір’ї. А вже потім кожна

жінка мусить подавати горстки льону в горловину тіпалки,

щоб звідси вийшло прядиво. Відтак його сортує, а вже тоді

хтось із колгоспного начальства везе готову сировину в за-

готівельний пункт.

Мати працює тяжко, а що з того має? Одні злидні. Лише

надія тішить, що син почав працювати. Вона не раз подуму-

вала податися в місто, знайти там сяку-таку роботу, бо в кол-

госпі працюй-не працюй, нічого з тої роботи не маєш. Та про

роботу в місті могла тільки мріяти. Без паспорта там й кроку

не ступиш, а тим більше на роботу безпаспортну ніхто не при-

йме. А тут, у колгоспі, роботи завжди непочатий край. Тіль-

ки чує: давай, давай! Виконуй соціалістичні зобов’язання! І

вона старається працювати не гірше за інших. Щороку уро-

жаї збирають на славу, а такі, як вона, залишаються бідни-

ми. Начальство дістає премію, а жінки-трудівниці хіба що

якийсь папірець-подяку. А найбільше чує лайку то ланкової,

то бригадира. І так з дня на день. А дні такі похмурі і сумні.

* * *

З цього часу минуло кілька літ. Одного разу, а було це під

вечір, Степан побачив перед собою Данку з її чоловіком. Вони

йшли тротуаром по іншій стороні вулиці. Степан поквапив-

ся їм назустріч. Ступив кілька кроків і враз, отямившись, зу-

166

пинився, навіть ступив крок назад. Вона здалека пронизала

його з-під примружених повік блакитними блискавицями,

наче гірськими озерцями, і якось чудернацьки скривила

нижню губу, мовби глузливе щось хотіла сказати. Він стояв

як заворожений, вгледівши перед собою колишню кохану,

і опустив додолу очі, ніби в чомусь перед нею провинився.

Чув, як у скронях пульсує кров. Кілька хвилин постояв, аж

поки вони не зникли з очей.

– Оце Гриць і Варвара – така собі пара, – стиха кинув їм

навздогін, вгамувавши посмішку і пішов своєю дорогою. У

цю хвилю мав таке відчуття, ніби злодій вкрав у нього щось

найцінніше та ще й насміхається.

Цього вечора довго ходив вулицями, щось мурликав собі

під ніс, аби розвіяти невтішні думки. «Годі, не хнич, будь муж-

чиною, – наказував внутрішній голос. – Хіба на ній зійшовся

світ?» Хтось заговорив до нього. Степан наче зі сну закліпав

очима. То якийсь чоловік просив сірників. Степан не відізвав-

ся і той пішов геть. Вулицями ходили закохані пари, а він – са-

мотній серед чужих. На нього дивилися байдужі вікна, незна-

йомі люди. Нарешті, втомившись, сів на краєчок лавки, що в

міському скверику. За хвилю до нього причовгала сивочола

жінка з глибокими зморшками на обличчі, яке зберегло ще

натяк на колишню вроду, спитала котра година. Її вицвілі очі

сумно глянули на нього, ніби просили милостиню.

– Минає восьма, – сказав Степан до жінки, яка сіла на

лавку, важко дихаючи. Її тоненькі синюшні губи щось шеп-

тали, але Степан її не слухав.

* * *

Хтось із мудрих сказав, що в людини є одне кохання й

одна доля. Доля… Згусток долі!.. Що це? Чиясь вигадка чи

щось інше? Не раз над цим задумувався Степан і не міг зна-

йти логічного пояснення того, що інколи трапляється з лю-

диною. Більшість людей навіть не задумуються над тим, що

діється з ними, коли вони потрапляють у якусь прикру істо-

рію. Інколи мить, секунда перекреслюють задумане люди-

ною. І тоді кажуть: трапилася пригода, чудо, диво. А життя

таке повне різних несподіванок. Добре, коли є в людини со-

лодка надія, тоді і жити, і працювати легше. Головне усвідо-

мити: хто ти і куди прямуєш?

167

Хвороба, розрив з коханою вивели Степана на якийсь

час із рівноваги. Часто йому сниться оте колишнє невгамов-

не кохання. Інколи якийсь епізод з минулого обривається на-

віть у сні, тоді він прокидається і душу зранює сум: чи варто

заглядати, а тим більше шкодувати за тим, що минулося?

Лише згадка про квіти викликає в нього приємні спогади.

Він і досі зриває ромашки, оті, що до пізньої осені цвітуть у

долині. Колись зривав їх для нареченої – нині ставить букет

у скляну вазу на своєму робочому столі біля книжок. Дивля-

чись на них, згадує афоризм Ромена Ролана: «Я йду минули-

ми шляхами, зриваючи квіти спогадів». Отак і він не може

позбутися минулого, в якому так близько було до здійснення

мрії. Давно не чув слів «коханий», «любий», прочах колишній

сміх юної гуцулки.

З недавнього часу Степан зміцнив своє здоров’я, набрав-

ся фізичної сили. З нового навчального року почав працюва-

ти вчителем української мови і літератури. Здавалося, увій-

шов у звичайний трудовий ритм. Іноді хотілося щось таке

вчинити, щоб здивувати світ. Та завжди затія обривається

на півдорозі до здійснення. Не знати чому він беріг себе від

спокус. А щоб не впасти в нудьгу, він пише вірші, але й тоді

виринає в спогадах вона, ота з смішинками в очах, з сяйли-

вими чарами. І вже нинішня зажура осені тікає кудись, а на

душі стає так втішно, немов його хтось кличе у синю даль, де

повно сонця, простору і мрій.

* * *

Степан Тиховій не міг по-справжньому закохатися знову.

А що таке справжнє кохання він і сам толком не міг поясни-

ти. Втіха, жага, пристрасть, чи ще щось таке, що й годі собі

уяснити? Степан, звідавши від кохання зневіру і розчару-

вання, надовго зачерствів до дівчат і жінок. Дехто в компанії

навіть став підсміюватися над ним, мовляв, ні з ким не заво-

дить шури-мури. А він тим і не дуже переймався. У компанії

завжди потішний, жвавий, читає власні вірші про кохання,

про жіночу зраду, чаркується з усіма при нагоді. Глянеш збо-

ку – ну, просто такий собі заводій, потіпаха. А залишившись

наодинці з якоюсь дівчиною, відразу переінакшується. Бач,

йому хочеться чогось більшого, аніж саме ліжко, секс. Годі

його зрозуміти.

168

Ось, приміром, сидить він з дівчиною, навіть цілується, а думками літає деінде: то згадує своє перше кохання, то ще

якась невтішна гадка надійде саме тоді, коли вона така не-

вчасна. І вже жага кохатися пропадає. Залишившись на са-

моті, знову впадає в нудьгу. Лише на роботі, у великому ко-

лективі на якийсь час позбувається хандри. Та то й не дивно: поруч повно молоденьких і переспілих дівчат. Бери котрусь і

втішайся. Та хіба можна втішатися без кохання? Звичайно,

ні. Що про нього подумають? Залицяльник. Степан не такий

– він чоловік правильний. Змалку навчений шанувати жінку.

Може, тому, що дитиною ріс напівсиротою і всю ласку діста-

вав від матері.

Після невдалого кохання він уникав дівчат, яким пора ви-

ходити заміж. Ні, він не мав відрази до жіночої статі, просто бо-

явся ще раз наступити на ті самі, як йому здавалося, граблі.

Так сталося і цього вечора. Дівчина запросила його до

себе на квартиру. Це була молода піонервожата, яка вина-

ймала кімнату у літньої самотньої жінки. Старенька жила

в паралельній кімнаті і на той час, коли Степан прийшов

сюди, уже спала. Пили каву, лікер, слухали музику. Степан,

як завжди, читав свої вірші. Близилась північ. В обох почала

збуджуватися кров, закипала пристрасть. Дивиться Степан,

а очі дівчини затягують його в своє бездоння, горять. У них

можна прочитати: «Роби все, що тобі хочеться». Ну просто як

у тій пісні: «Цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» І вони ці-

луються. Уста тремтять у дівчини від поцілунку, а перса на-

пружились, як два гумові м’ячики. Торкнись до них, а вони

бубнявіють ще більшою ніжністю. Ще трохи – і наступила

мить, коли треба опинитися в ліжку. Уже годі стримати хіть.

Він затамував подих, очі блукали навкруг, ніби шукали по-

рятунку. У цю мить на Степана ніби щось найшло, враз пере-

мінився, зм’як.

– А може, не треба? – промимрив і відсахнувся від дівчи-

ни, наче його хтось ошпарив окропом.

– Що з тобою? – дивується дівчина, яка вже дещо зналася

на сексуальних стосунках.

– Нічого, нічого, – мовив стиха, зиркнув на двері і провин-

но всміхнувся.

Дівчина зробила нервовий рух, підвелася з його колін і

спантеличено глянула йому в очі. На обличчі дівчини – повне

169

розчарування, ніяк не може втямити, як їй вести себе в такій

незвичній ситуації.

У Степана від ніяковості аж язик почав терпнути, в роті

пересохло, вимовить якесь слово і запинається, а серце за-

калатало наче на сполох. І що хоч роби.

Справді, чого він сполохався?! Чувся як нікчемний сла-

бак. У такі хвилини він, мабуть, мав сміхотворний вигляд.

О, яке слабке створіння чоловік! Кажуть, жінка слабка

половина, Та ні, це він слабкий, іноді аж надто слабкий.

– Піду, – сказав по хвилі і став похапцем збиратися, ніби

боявся, що його затримають. Уже, коли залишав привітну

оселю, почув навздогін, чи йому причулося, якесь вульгарне

слово.

Цієї ночі довго не міг заснути. Порівнював обох: і ту ді-

вчину, з якою провів вечір, і ту колишню, що вже кілька літ

замужем за іншим.

… Ще кілька таких епізодів – і він дав собі слово переінак-

шити свою поведінку з дівчатами.

«Ну, не можна так гамувати свої пристрасті там, де вони

так потрібні», – скільки разів повторював собі, йдучи на ве-

чірні гульки чи в якусь жіночу компанію, але все повторюва-

лося, як і в попередні рази.

* * *

Йшли роки. Степан, як молодий спеціаліст, отримав од-

нокімнатну квартиру. Відразу до нього поселилася мати.

Діставши нарешті паспорт, покинула працювати в колгоспі

і влаштувалася двірником у житлово-комунальному госпо-

дарстві. Хоч зарплата тут невелика, але вона й тому рада, бо

кожного місяця – свіжа копійка.

Степан жив скромно, економив навіть на харчах. Зате

одягався стильно, з кожної зарплати купував кілька книжок.

Мав насолоду від прочитаних романів, поетичних збірок, ви-

являючи в книжках щось спільне між прочитаним і пережи-

тим. А на канікулах подорожував. У кінці серпня вертався до

рідної школи без гроша у кишені, зате мав повно вражень від

побаченого і почутого за два канікулярних місяці. Так звик

до такого життя і здавалося, що ніколи не зазнає чарів моло-

дої жінки. З роками збайдужів до дівчат, жінок, хоч на його

дорозі зустрічалися і красиві, і розумні. Та що з того. Ніхто

170

не міг замінити з них ту колишню звабливу гуцулку, любові

до якої ніяк не міг позбутися. Щоб не впасти у хандру, яка

деколи приходила до нього, відганяв її від себе зусиллям волі, вимушено сміявся, співав, аби розвіяти сум і часто це йому

вдавалося.

Дехто поза очі насміхався з нього – мовляв, парубкує, бо,

напевно, має якусь ваду, натякаючи на можливу імпотенцію.

Уже й мати щораз наполягала, щоб він знайшов собі пару,

та він завжди у таких випадках переводив розмову на щось

інше. Недавно йому минуло тридцять п’ять. Що ж, половину

свідомого життєвого шляху пройдено. Що чекає його в май-

бутньому? Про це він мав лише смутну уяву.

* * *

...Відтоді, як Данка вийшла заміж, минуло десять років.

Степан знав, що в неї двоє дівчат. «Це могли б бути його діти.

Та що сталося, те й сталося, нічого не вдієш», – заспокоював

себе. Що ж, він не один такий, якого щасливе кохання обі-

йшло боком. Хоча мав надію, що зустріне на своєму жит-

тєвому шляху справжнє кохання, але свої думки тримав у

глибокій таємниці. І ось така несподіванка – лист від Данки.

Спочатку подумав, що хтось навмисне розігрує з ним якусь

аферу. Та ні, її почерк. Він добре його пам’ятає. Якусь хвилю

тримав його у руці, не наважуючись розірвати конверт. «На-

певне, вітає мене з якоюсь датою», – подумав Степан і став

перебирати в пам’яті, з якої б то такої нагоди вона обізвалась

до нього через стільки літ листом. У його очах не згасли за-

питання і насторога, аж поки не почав читати. Текст був ко-

роткий: «Коханий Степане, хочу зустрітися з тобою». І далі

йшлося про місце зустрічі, що мала відбутися у суботу ввече-

рі 12 вересня 1975 року. І наостанок коротенька приписка:

«Кохаю, надіюсь! Данка».

Степан довго приглядався до квітів, що продавалися на

місцевому базарі. Вибирав найкращий букет. І тут його осі-

нила думка: треба зустріти її букетом з ромашок. Але ж де їх

взяти? Їх не продавали. І тоді він поїхав за місто і в полі знай-

шов переспілі ромашки. З деяких квіток обсипалися пелюст-

ки. За півгодини мав горстку осінніх ромашок.

І ось вона. Простягнув їй квіти.

– О, як я їх люблю! Вони нагадують мені поле, долину.

171

– І тільки? – спитав Степан.

Вона занурила обличчя у квіти, вдихнула їх запах, усміх-

нулась і мовила тихо: – І тебе, і нашу… любов.

Степану не терпілося почути, чого вона покликала його,

пронизливо дивився на неї, ніби хотів зазирнути їй у душу і

запропонував:

– Ходімо десь хоч на хвильку сядемо.

– Добре, – погодилася відразу Данка.

Вони прийшли в міський сквер і сіли на лавицю. Над

ними злегка шуміли старі дерева і мінилися приємною для

ока барвою. На сусідній лавці сиділа, обнявшись, молода

пара закоханих, а трохи далі з відкритого чийогось вікна ли-

нула ніжна мелодія…

Степан обпікав її своїм поглядом. Вона здалася йому та-

кою близькою, рідною і мав таке відчуття, немовби вони ні-

коли не розлучалися.

– Чого так дивишся? – спитала Данка, відводячи погляд

вбік. – Дивуєшся, що я прийшла?

– Ні, чого ж, я радий зустрічі з тобою, – спокійно мовив

Степан. Він стримував свої емоції, вичікував про що вона по-

веде розмову. Видно час зробив своє: переболів, перегорів і

коханням, і ненавистю. Став по-іншому сприймати навко-

лишній світ.

– Справді?

– Ага. – Йому направду хотілося щось приємне сказати

Данці, але спромігся лише на скромний комплімент:

– Ти гарно виглядаєш, добре збереглася.

– Хіба я якась річ? – спитала вдавано ображеним тоном.

– Та, власне, маю на увазі, що ти не змінилася. – Сказав,

аби щось говорити, бо насправді біля нього сиділа далеко не

та юнка, що колись згоряла з ним у чарах кохання. Це була

вже інша Данка, цілком сформована жінка, яка знає чого

хоче дати і що може дістати взамін.

– О, ще й як змінилася. Роки беруть своє, та й заміжжя не

пішло мені на користь, – сказала майже пошепки, ніжно гля-

нувши йому в очі і мовби незвичним сяйвом душу пропекла.

Степанові від почутого аж закружляли в голові якісь не-

зрозумілі думки. Не міг дивитися їй в очі, наче в чомусь перед

нею провинився. Якась загадкова сила поступово оволодіва-

ла ним і він ладен був коритися їй навіть заради миттєвої вті-

172

хи. У ньому загорялось давнє почуття до неї. На мить забув, що вона так довго належала комусь іншому. Він притулився

до неї, ухопив за шию, цілуючи в губи. Данка не пручалася, а

навпаки заохочувала його до проявів ніжності. Та враз Сте-

пан відчув немовби якусь відразу до чужої жінки. Йому зда-

лося, що губи в неї не такі соковиті, як були колись, а груди

видалися м’які, трохи навіть обвислі. Лише коса така ж тов-

ста, довга, дивними кольорами переливається, немов весел-

ка після дощу. Одначе якась незрозуміла сила відштовхува-

ла його, мовляв, зупинись, ще не пізно. І він, мовби очуняв

від сну, облизав губи, усміхнувся, потягнувся руками вверх,

наче кіт лапками після смачної миші. Та за хвилю він знову

припав до розпашілих жіночих уст. Данка то закривала, то

відкривала задоволено великі сині очі, зваблюючи його ще

більше.

– Не боїшся, що нас може побачити твій чоловік.

– Не хвилюйся. З чоловіком я розлучаюся.

– Коли? – здивувався Степан.

– Скоро. Позовна заява про розлучення вже в суді.

«Ага, тепер мені ясно чому ти тут. Тільки-но справа ді-

йшла до розлучення і відразу потяглася до мене», – подумав

Степан і сказав:

– Чому ніколи не зустрілася зі мною? Чекала аж поки чо-

ловік пішов від тебе.

– Боялася, він у мене був такий жорстокий, міг скарати

на смерть тебе і мене.

– Сама такого вибрала, – мовив недбало Степан. Він хотів

сказати їй якісь дошкульні слова, але вони ніяк не приходили

на думку.

– Але ж, Степане! – майже скрикнула Данка; її голос трем-

тів від хвилювання. – Я завжди кохала тебе.

– Навіть тоді, коли спала з своїм чоловіком? – засміявся

Степан.

Данка насупила заломлені брови, спалахнула очима

і майже скрикнула: «Так, хоч вір, а хоч не вір, – але навіть і

тоді!» Відтак призналася, що вже минуло кілька місяців, як

чоловік пішов від неї, залишивши їй трикімнатну квартиру в

місті, взамін, що вона не стане вимагати в нього аліментів. І

тепер їх у квартирі четверо: стара мати і вона з малолітніми

дочками.

173

Степан не знав, що йому казати в такій ситуації, розгу-

бивши усю відвагу і лише міцно стиснув її тендітні пальчики у

своїй долоні. Його очі були сповнені кохання і одночасно гніву

до тієї, що зрадила його в такий важкий для нього час. Він не

міг з цим почуттям нічого вдіяти. Минуле так сильно затаїло-

ся в душі, що ніяк не міг його позбутися, хоч би й хотів цього.

Запала мовчанка. Та за хвилю Степан став перед нею, як

це бувало колись, звів догори очі і прочитав вірша, не свого, а Андрія Волощака:

І що з того, що я кохав,

Що трійлом-чаром упивався,

Що твої личка цілував:

У серці жаль, лиш жаль остався.

– Не сердься, коханий. Мабуть, я прийшла зарано,– ска-

зала Данка, обвивши його руками, поцілувала.

Степан дивився їй в очі захмелілим від жаги поглядом.

Його знову зачарували її кольору волошок очі, які так тепло

дивилися на нього з-під брів, довга коса, мов вистигле пше-

ничне колосся, гнучкий стан, тоненькі ноги. Йому хотілося

тут же взяти її за руку і повести до своєї квартири, і знову, як і колись, втопитися у її розкішних кучерях. Що це? Невже

він знову закохався в неї, як це трапилося з ним у молодості?

Якась солодка сила підступила до нього, звабила, взявши у

свої теплі обійми, і він віддається їй без жодних вагань, на-

віть не спитавши чи це надовго, чи знову до першої життє-

вої перешкоди. Та він навмисне стримував свої почуття, ін-

стинкти. Ніяк не міг усвідомити, що знову до нього прийшло

колишнє кохання. У його душі нуртувала не то злість, не то

образа, що Данка так довго належала іншому і тим самим

обкрадала його омріяне щастя. А тепер надумалась вернути

те, що колись згубила. Що ж, нині він буде більш стриманим,

розсудливим.

Данка відразу зрозуміла його стан, замислилася, а відтак

підвелася з лавки, відкрила сумку і вийняла з неї списаний

аркуш паперу.

– Візьми і прочитай дома.

– Тут поезія? – усміхнувся Степан.

– Ні, тут щось інше, прочитай і скажеш своє рішення. А

тепер я мушу вже йти… – І вона шмигнула від нього на вули-

цю, відразу згубившись у людському натовпі.

174

Степан не встиг навіть отямитися, а за нею і слід пропав.

Він заховав папір у кишеню, що на грудях, і поплентався до

своєї квартири. Уже в кімнаті вийняв папір на стіл, не став

відразу читати, що там у ньому. Був під враженням колиш-

ньої коханої, що знову увірвалася в його життя, поринув у

мрії… Йому здалося, що все це йому сниться, що це якісь ілю-

зії, марення. Навіть закралася думка, а може, він вигадав її, а насправді це якась гра, комедія і тільки. Хотів думати про

щось інше, але не міг на чомусь іншому зосередитися. Перша

зустріч після такої тривалої розлуки обернулася шаленим

потягом до жінки, яка так довго була чиєюсь коханою.

«О Данко, Данко. Я теж ніколи не переставав тебе ко-

хати», – шептав Степан, залишившись наодинці. Він довго

відчував її поцілунки, які мовби застигли на його губах. А й

справді Данка цього разу поводилась, як справжня любов-

ниця, що хотіла надолужити прогаяний час. «А може, просто

хоче скористатися тим, що він парубкує, – котилася в нього

одна за одною думка. – Що ж, скористуюсь і я чарами моло-

дої розлученої жінки. Хіба це гріх?» Він ще довго роздумував, фантазував чи це справжні її почуття чи тільки гра і лише

потім взявся за чтиво.

* * *

«Кожного вечора лягаю і думаю, що прокинусь, а поруч

будеш ти, і я буду зігрівати тебе своїм теплом, буду цілу-

вати твої очі, губи, шию, своє єдине, таке колюче, трудне

щастя. Давно переконалася: без тебе я глуха, сліпа, німа до

всіх чудес світу, зрозумівши, що марно стільки літ шукала

забуття від свого страшного болю. Вийшла заміж, народи-

ла дітей, а не переставала любити тебе ні на хвилину. Хо-

вала цю любов у найпотаємніші куточки серця, а вона ви-

ринала то тужливою піснею, то щасливими снами, в яких

ти кликав мене, і ми тікали кудись удвох від усього світу.

У тих снах голова йшла обертом від щастя, а прокидалась

знову до свого сірого безталання… Тисячі разів питаю себе, чому я вийшла заміж, не сумніваючись, що кохаю і кохати-

му довіку тільки тебе. Було як у тій пісні «Ой знаю, знаю, кого кохаю, тільки не знаю, з ким жити маю». На моє дурне

рішення вплинула моя мати. Щораз втовкмачувала, що я

хвора і мушу себе берегти від фізичної праці. А тут, як на

175

зло, і ти захворів. Мати переконувала, що ти невиліковно

хворий і довіку будеш інвалідом. «З двома дохляками не дам

собі ради», – казала мені. А тут навинувся Іван, такий здо-

ровий, як пень. Не знаю, що зі мною сталося, мовби він мене

загіпнотизував і я не втрималася від спокуси. Отямилася

аж за якийсь час. Іванові відразу призналася, що саме ти

зробив мене жінкою. Тоді він лише посміявся, але за якийсь

час згадав нашу розмову і кілька місяців морально прини-

жував, що я попалась йому без цноти…»

Заглибившись у читання, Степан навіть не почув, як до

кімнати ввійшла мати.

– Я тільки що скінчила роботу, – каже з порога.

– Так пізно? – дивується син, адже дотепер приходила ра-

ніше. А зате йшла на роботу вдосвіта, коли ще всі спали.

– Віднині я працюватиму на півтори ставки, бо моя на-

парниця пішла в декретну відпустку. Отож, мусиш сам собі

готовити обід.

– Та якось дам собі раду, можу обідати в шкільній їдальні,

а може, незабаром одружуся.

– Ну, нарешті, і хто вона, твоя обраниця?

– Данка з Коломиї, вона тепер живе у нашому місті. Тут

же й працює.

– Так вона ж заміжня!?

– Була замужем, а нині розлучена.

– Напевне, й дітьми обзавелася?

– Їх у неї двоє.

– І ти хочеш взяти її за дружину? – мати так і заклякла

біля стола, а хвилювання вихопилося вибухом назовні. –

Жартуєш, а в мене від твоєї розмови серце коле!

– Мамо, ти людина застарілих поглядів на життя, на

шлюб, нині люди живуть інакше.

– Інакше, то інакше, але я не хочу, щоб мій єдиний син

брав за дружину розлучену жінку, та ще й з дітьми.

– Діти, то наше багатство, – намагався жартома переко-

нати матір, але вона його вже не слухала, пішла на кухню,

звідки долинав дзенькіт посуди.

Степан пішов до неї. Глянув на материні руки, не по-

жіночому згрубілі від важкої праці, притулився до неї і щось

шептав. У матері аж губи тіпалися від почутого, наче син

сказав щось непристойне, в очах краплини сліз.

176

– От, коли б був жив батько, він би направив тебе на пра-

вильний шлях, а ти мене не слухаєш.

Степанів батько помер у сибірській тайзі ще досить мо-

лодим. Туди його заслали в табір лише за те, що перебував у

німецькому полоні. Степан жалкував, що мати не одружила-

ся вдруге. Всю любов вихлюпнула в ранньому дитинстві для

сина, а коли він підріс – сама вже була в такому віці, що мало

хто на таких заглядається.

Степан хоче втішити матір, але не знає як. Шукав такі

слова, щоб вона в них повірила, та не знаходив. Інколи йому

мати видавалася такою вдовою, про яку читав у якійсь книж-

ці. Рідко вона скаржилася на свою жіночу долю. Не хотіла

ятрити собі і так зболене серце, та й синові намагалася ство-

рити всі умови, аби він вчився, а коли захворів, то, здавало-

ся, всі очі виплакала.

– Зрозумійте мене, мамо: я не можу без неї.

– А стільки літ міг?

– Чекав…

– І дочекався! – мовила єхидно. – А знаєш, що життя над-

то делікатна штука і треба перш ніж щось робити – добре по-

думати.

– Якщо дотримуватися вашої логіки, то виходить, що тре-

ба погасити, притлумити в собі почуття до тої єдиної, котру

так давно кохаєш.

– А ти переконався, що Данка є та сама єдина? – блиснула

очима мати.

– Так, мамо.

– Ой, бачу, приворожила вона тебе.

– Не бачу в цьому чогось поганого, тим паче, що почуваю

себе з нею краще, ніж з будь-ким іншим.

Степан хотів залишитися в розмові з матір’ю спокійним,

але це йому важко вдавалося. Говорив з нею, а думками літав

десь-інде. У ньому бурлила якась внутрішня сила, якої й він

сам не вмів розгадати. Син не хотів сердити матір, але й не

хотів переконувати у своїй правоті і перевів розмову на щось

інше. Він пішов у кімнату і продовжив читати:

«Я віддалась тобі вперше, думаючи, що стану твоєю на-

завжди, жодної чорної думки не виникало в моїй голові, а ти

в останньому листі, ще перебуваючи в лікарні, наче обухом

вдарив по цій голові, щоб не крутилася вона від щастя. Хіба я

177

коли-небудь вбачала в тобі лише мужчину? Ти для мене був

і завжди будеш вічною тугою за прекрасним. Самий тіль-

ки голос твій для мене звучить, як пісня, найвища радість

і свято душі. Ти єдиний мужчина, який збудив у мені жінку, який відкрив мені мене – іншу, незнану для мене самої, а ця

інша Данка ще дужче кохає тебе. Я добре пам’ятаю усі то-

бою сказані слова. Довгими роками чекала тебе, думаючи,

що ось-ось ти появишся мені на дорозі, візьмеш мене за руку

і поведеш у інший світ, у світ добра і любові. І тоді я забуду

про все: і про своє невдале заміжжя, і про свій необдуманий

вчинок, залишивши тебе у таку скрутну годину наодинці з

бідою. Мені щораз на гадку приходили слова Л. Забашти:

Прийди вечірньою порою,

я буду дихати тобою,

я цілий світ введу в свою кімнату,

щоб ти не смів ні миті сумувати…

А, може, прийдеш ранком урочистим,

І поглядом на диво світлим й чистим

Внесеш в мою кімнату стільки щастя,

Що я забуду всі свої напасті…

Я чекатиму тебе, ти чуєш? Я кохаю, кохаю тебе приві-

тного і нахмуреного, сумного і веселого. Ти всякий безмеж-

но любий мені, рідний, незамінний, Степаночку мій, Тиховій.

Останнім часом ти снишся мені майже щоночі. Пробуджу-

юсь зі сну і цілий день думаю тільки про тебе. Я люблю тебе

першою останньою, єдиною любов’ю. Завжди твоя Данка».

* * *

Цього вечора Степан довго лежав у якомусь напружен-

ні й не міг заснути. Раніше засинав відразу. Міг навіть за-

гадувати сни. Ось, приміром, захотів побачити уві сні якусь

красиву дівчину біля себе і така картина йому снилася. В

нічній тиші сонна уява не має меж. У таку мить він відразу

прокидався і крутився в постелі, шукаючи нічну красуню і

аж за якийсь час зрозумів, що це був тільки сон. Відразу в

його голові світліло, а романтика ночі розвіялась умить. У

душі нуртують розбурхані почуття. Їх уже не стримати, вони

рвуться назовні. Йому захотілося тут же бігти до неї. Треба

поспішати, зважитися на рішучий крок, а то ще якась небез-

пека трапиться і тоді вже всьому кінець. Боявся знову надов-

178

го залишитися самотнім. Розумів, що уява – це щось одне, а

дійсність зовсім інша.

* * *

Осінні вечори довгі. Щодня то дощ, то мряка і лише десь-

колись видно з нічного вікна зоряне небо. Дивиться тоді Сте-

пан на таке диво і ніби хоче схопити котрусь зірку в свої до-

лоні і віддати коханій. Та це тільки його уява, мрія. А дні так

швидко минали. Мінлива природа нарешті втомилася витво-

рювати якісь витребеньки. Надворі сипало снігом, хрустіло

під ногами, а в повітрі дув холодний крижаний вітер і щипав

за вуха.

Степан подумки вирішував, що йому робити найближ-

чим часом. Йти до неї? Ні, цього він не зробить, хоч добре знає

її адресу. Подзвонити теж не може, бо в неї на квартирі нема

телефону. Дивувався, що і вона мовчить. Після тої зустрічі

в парку не дає про себе знати. «Що ж, почекаю, – думає Сте-

пан. – Офіційно розлучиться – сама прибіжить, якщо справ-

ді кохає». І він не помилився. Напередодні Нового 1976 року

Данка прислала листа, в якому запрошувала його зустріти в

неї на квартирі Новий рік. Що ж, його потаємні бажання по-

чнуть збуватися. Годі кохати її тільки здалека.

Цього ранку Степан прокинувся, коли надворі ледь сірі-

ло. «О, як я її кохаю», – подумав і, вмившись, почав гладити

штани, сорочку.

– А то куди так зарані збираєшся? – спитала мати.

– Сьогодні піду Новий рік стрічати.

– З ким?

– Данка запросила до себе.

– Ота розлучниця?

– Та, що була замужем, – відповів син.

– Ой, чує моє серце, обкрутила вона тебе, причарувала.

Тільки-но шлюбного чоловіка залишила або він її покинув – і

маєш – відразу до тебе приблудилася. Не будь дурником. Май

хоч якусь гордість. Хіба не можеш знайти собі добропорядну

дівчину?

Степан не вступав у суперечку з матір’ю, бо добре знав,

що вона не лукавить, а бажає йому тільки добра. Звичайно,

він усвідомлював, що Данкою володів хтось інший, спив із неї

солодкий нектар, потішався так довго, а що залишив йому?

179

Власне, Степан чувся обкраденим, але не міг позбутися її

зваби, уявляв, яке блаженство чекає його з цією жінкою.

– Мамо, я маю чоловічу гордість, але не хочу нею чвани-

тися, бо Данка добре знає, який я насправді є.

– Що ж, сину, перечити не стану, але добре подумай пе-

ред тим, ніж приймати якесь важливе рішення. Знай, що

шлюб – це щось святе.

– Знаю, – погодився Степан, взявши її теплу жорстку до-

лоню і поцілував.

На цьому їхня розмова закінчилася, але Степан не пере-

ставав думати про жінку-красуню, з якою мав провести но-

ворічну ніч. У його душі затаїлась і не давала спокою якась

потаємна внутрішня сила, яку і сам не міг розгадати. Знав,

що має статись щось особливе, незвичайне, що врешті-решт

змінить його спокійне життя.

* * *

Тільки-но зимове сонце ліниво скотилося за обрій, Сте-

пан йшов до Данки. Перед тим довго вагався, заважав якийсь

внутрішній опір. У такі хвилини плуталися думки, а від ро-

зумового напруження студеніло в скронях. А ще бракувало

сміливості зробити крок назустріч долі. Та врешті-решт зва-

жився. Дорогою купив пляшку червоного вина, гілку хвої з

двома шишками на верхівці і замріяно мугикав якусь пісень-

ку. Довкола тиша холодного вечора навіювала приємні дум-

ки. Під ногами хрустіло. Здавалося все довкола дрімає, чека-

ючи новорічної ночі. Ось він відчинив двері квартири, що на

другому поверсі «хрущовки». Данка зустріла його в коридорі у

легкому байковому халатику, така осяйна, напахчена хвоєю

і ще чимось приємним. Степан обняв її упруге, мов кремінь,

тіло, і вони зайшли всередину. Він роздягнувся у прихожій.

– Може, хочеш прийняти душ? – спитала Данка і так ніж-

но глянула з-під брів, приязно усміхнулася.

– Ні, я тільки помию руки.

Обоє пішли у ванну кімнату. Він мив руки, а вона трима-

ла в руках напоготові рушник. Степан відразу відчув, що на-

віть легкий дотик, звук, запах її тіла діяли на нього приємно, викликаючи позитивні емоції.

– А де ж діти?

– Вони поїхали з бабусею в село. Будуть там усі канікули.

180

– От і добре, ніхто нам не заважатиме, власне, не треба

буде нам від них критися.

– Вони ще малі, нічого не розуміють, – відразу догадалася

Данка, що він має на увазі, і, наче кішка, сіла йому на коліна, притулившись усім тілом до нього. Степан пестив її ніжну те-

плу шию, руки, стегна. Його збуджували її перса, якими вона

торкалася його грудей. Тепер вони були не такими м’якими,

які було здалися тоді у парку.

Данка запропонувала йому халат свого чоловіка, та Сте-

пан навідріз відмовився його одягти.

Споночіло. З вікна добре видно краєчок неба, в якому ме-

рехтіли зорі. Степан дивиться на них і наче хоче схопити ко-

трусь для коханої. О, яка все-таки красива зимова ніч!

Нічого не кажучи, Данка виключила світло і запалила

на столі жовту свічку. Вона вмить скинула з себе халат і по-

тягнула його до ліжка. Степан трохи здивувався, що вона за-

пропонувала те саме ложе, в якому ще недавно спала зі своїм

чоловіком. Але це забулося за якусь мить. І заскрипіло, за-

гойдалося пружне тепле ліжко. Треба відразу віддати їм на-

лежне, що обоє вміло і з певним тактом поводилися в ліжку.

О, яка невимовна радість, небачена ніжність охопила зако-

ханих. Степан цієї ночі був довго заворожений нічною феєю.

Ніч шаленого кохання…

Опівночі пригубили чарку червоного вина і знову про-

довжували ніжитись в обіймах. Степану здавалося, що сама

богиня кохання Венера вмостилася на його волохатих грудях

і витворяє з ним що хоче. Такого блаженства він ніколи ще не

відчував у своєму житті.

Про що вони говорили в цю ніч? Про любов, про секс, не

розділяючи цих понять. Добре, коли любов і секс йдуть у парі.

Данка нині каже, що ніколи не любила свого чоловіка, одначе

регулярно займалася з ним сексом і не віриться, що не отри-

мувала від цього задоволення, оргазму. Врешті, це все-таки

фізіологія. І тут стримати свої почуття годі. Вони виника-

ють спонтанно. Кажуть, що деякі жінки мають оргазм навіть

тоді, коли їх ґвалтує нахаба. Правда, цього достеменно ніхто

не вивчав, але така думка існує і, напевно, в поодиноких ви-

падках так воно і є.

181

* * *

Вранці пили каву. Данка сиділа навпроти, одягнута

лише в довгу нічну сорочку, з розпущеним волоссям. Як за-

вжди, Степан смакував каву без цукру, а вона підсолодила

маленьким кристаликом. Данка якось підозріло усміхалася

і Степанові здалося, що вона залишилася незадоволеною, а

вихлюпує назовні нещирі емоції. Йому забракло слів, аби де-

лікатно спитати про це. Та вона тут же вловила його настрій, підійшла до нього і обпекла поцілунком, а руками гралась

його волоссям на грудях.

– Добре тобі зі мною? – спитав.

– Чудово! Я вдячна тобі за хвилини щастя, за оцю ніч,

адже вперше за стільки літ дістала справжню насолоду. Я ко-

хатиму тебе завжди.

– Ти вже колись казала такі слова й що з того? – спохмур-

нів Степан. Він хотів залишатись спокійним, але не міг. Йому

нашіптував внутрішній голос: хто ти для неї? Коханець, чер-

гова забавка в постелі розлученої жінки?

Він встав і почав ходити по кімнаті.

– Знаю, я винна, але тепер буде інакше, – сказала тихим

голосом. – Ти станеш моїм навіки.

– І ніхто не стане нам на перешкоді? – засумнівався Сте-

пан.

– Про це не може бути й мови. Я вільна жінка і маю право

розпоряджатися собою так, як хочу. Одне шкодую, що доля

так гірко наді мною познущалась.

– Що ти маєш на увазі?

– Своє заміжжя.

– Але ж у тебе діти… Хіба можна народити їх без кохання?

– Уяви собі, що можна, – каже Данка, затуляючи очі дов-

гими віями. Голос її тремтів, груди при розмові схвильовано

здіймалися. Вона зіщулилась, сіла на краєчок крісла і кулач-

ками протерла заплакані очі.

– А я то думав… – не договорив. Відчув, як кров бухає в го-

лові, шугає хвилями до серця і заставляє його битися в шале-

ному ритмі, наче він кудись біжить чи несе на плечах якийсь

тягар. Від такого відчуття аж страшно стало. На нього наче

найшло якесь потьмарення. У цю хвилю він бачив перед со-

бою вже іншу жінку, стомлену, з холодним спотвореним об-

личчям, не ту, що була з ним цілу ніч. Кудись поділися недав-

182

ні принади, а пристрасті, що доводили його вночі до шалу, згасли, мовби їх і не було.

У цей час він думав тільки про себе та про помсту за її

колишню зраду. Він не міг дати собі раду зі своїми розшарпа-

ними думками. Щось стримувало не тільки до рішучих дій,

але й щоб виказати вголос свої думки, які обсідали його.

– Що з тобою, коханий? – спитала Данка і ніби ненаро-

ком розстебнула халат, виставивши немов на показ оголені

перса.

Степан не звернув на цей її жест жодної уваги, мовчав і

лише похмуро дивився навколо, прислухаючись, що діється

в його душі. Його розум розпирало двоїсте почуття: з одно-

го боку він її кохає, з іншого – ненавидить за те, що так дов-

го віддавалась іншому. А тепер, коли той пішов від неї, сама

проявила ініціативу, діючи за принципом: не той, так інший,

аби хтось був під боком. Колись вони загадували, що їх чекає

через десять років. І що ж, половину з того вже мають. Тільки

тих двоє – не його діти. Як він їх сприйме? Як вони сприймуть

його?

Нарешті вибрав підходящу хвилину, коли Данка пішла

на кухню, підвівся з свого місця і почав збиратися додому.

Саме зараз треба було б сказати їй якісь важливі заспокійли-

ві слова, та він лише промовив: бувай!

Данка здивовано здвигнула плечима. Крізь відкриті две-

рі до кімнати ввірвався морозяний вітер.

* * *

Минули зимові канікули, Різдвяні свята. Дні такі холодні

з сніговіями і завірюхами навіювали Степанові кепський на-

стрій. У таку пору швидко наставав вечір і він, щоб не нудь-

гувати, брався за перо. Щось занотовував, дивлячись у вікно, і ніби мандрував у своїй уяві далекими шляхами. І завжди у

такі хвилини на гадку приходила вона, ота колишня молода

Данка, яка знову ввірвалася у його спокійне життя, розбур-

хавши в ньому давні пристрасті. Згадка про новорічну ніч

навіювала на роздуми. Щасливі ті люди, які вміють насоло-

джуватися життям таким, яке воно є. Степан завжди шукає

чогось високого, значимого. Ото шукав, шукав і вернувся в

далеке минуле, щоб звідати заново чари кохання з жінкою,

яку лише недавно покинув чоловік. «Чи може вона стати для

183

нього такою, як була у молодості?» – думав Степан про свою

колишню наречену і не знаходив відповіді. З роками не за-

вжди все знецінюється: зношується одяг, предмети вжитку,

старіє людина, але розквітає сад, зростає дівчина, розпа-

люється вогонь кохання. Напевне, щось подібне про вічний

вогонь кохання нафантазував собі Степан довгими зимови-

ми вечорами. Та чомусь не був упевнений у собі. Вагався:

вернутися до неї чи вести і далі парубоцьке життя. Боявся,

щоб знову не повторилося колишнє, коли він серед повного

благополуччя ледве не покинув цей прекрасний світ. Деколи

йому здавалося, що все це відбувалося не з ним, а з кимсь ін-

шим. Навіть недавня новорічна ніч уявлялася, як прочита-

ний уривок з якогось еротичного роману. Так день за днем

він приборкував в собі думку, що його колишня наречена чи-

мось змінилася. Адже вона така ж, як і колись, в’юнка, азарт-

на, сексуальна, наче не було в неї десятирічного заміжжя з

нелюбим чоловіком. З цього можна лише тішитися, а Степа-

на щось муляє в душі; при згадці про її заміжжя, колишню

зраду, закрадається сумнів чи варто починати своє сімейне

життя з такою жінкою. Потішився і досить. Адже цієї ночі він

нічого не обіцяв їй, просто впивався чарами молодої жінки,

яка вела себе в ліжку, як справжня повія. Та ні, ця ніч – не-

звичайна. Від згадки про неї у Степановій душі бринить со-

лодкий щем. Він готовий у кожну хвилину кинутись коханій

до ніг, але щось стримує його, ніби наказує: почекай!

Здавалося, чого чекати, адже за стільки літ у них не при-

тупилося почуття кохання одне до одного? Та що вдієш: обоє

в різних квартирах залишалися ще якийсь час наодинці зі

своїми думками, мріями, почуттями.

* * *

– Чому не відвідуєш політзаняття? – почала розмову із

Степаном з самого ранку завуч школи Ніна Андріївна. – Цьо-

го місяця ще ні разу не був.

– Чого ж, деколи приходжу туди, але ніколи не чув там

чогось цікавого.

– Ого! А рішення Пленумів партії тебе не цікавлять?

– Чого ж, навіть дуже цікавлять, – усміхнувся Степан. – Я

їх читаю в газетах, слухаю по радіо, добре знаю, що діється в

нашій країні і за кордоном. А ще раз слухати, як читає про-

184

пагандист ці матеріали з газети, направду, не цікаво, аж ну-

дить. Вважаю це марною тратою часу. Мені оця голосна чит-

ка газет отут, – показав на горло.

– Дивись, щоб не пошкодував! – сказала завуч, прицмок-

нувши тоненькими губами. Вона хотіла ще щось дошкульне

сказати, але надійшов директор і розмова на цьому закінчи-

лася.

Наступного дня вранці замість привітання завуч протяг-

нула Степанові аркуш списаного паперу. Він прочитав, що

колектив вчителів школи засуджує дії дисидентів, котрі хо-

чуть розхитати зсередини соціалістичний лад нашої країни і

фактично стали на шлях зрадництва.

– Постав підпис навпроти свого прізвища.

– Я їх не знаю, не чув про що вони кажуть і підписувати

не буду. На то є суд. Завинили – нехай покарає!

– Що ж, переконувати не стану, – посміхнулась завуч. –

Сам собі шкодиш. Своєю поведінкою накликаєш на себе не-

приємності.

* * *

Степан почав хвилюватися ще звечора. Довго не міг за-

снути. Назавтра його кличуть чогось в КДБ. Не чув за собою

ніякої вини. Не підписав бумаги, щоб покарали дисидентів

– хіба то якась провина? Забороненої літератури не має, не

читав, то в нічому не почувався винним. Правда, згадав, що

колись розповідав вчителям про працю Івана Дзюби «Інтер-

націоналізм чи русифікація», яку почув по радіо «Свобода»,

але то було так давно. Уже, мабуть, усі забули про це. Так, де-

коли вечорами слухає радіо з-за кордону, але включає його

так тихо, що навряд хтось міг би підслухати про що йдеться.

У колективі під час перерв інколи розповідає свіжі анекдоти

про відставного «кукурудзяного» генсека, але ж подібні роз-

мови ведуть й інші вчителі.

… Рівно о 9 годині Степан прийшов у приміщення слідчо-

го КДБ. Повільно переступив поріг кабінету і хоч не чувся до

ніякої вини, але хвилювався, переполохано тенькало серце.

Слідчий у штатському зміряв прибулого з ніг до голови і, не

відповівши на привітання, показав на крісло, що навпроти.

Якийсь час слідчий мовчки дивився на Степана примруже-

ним оком, наче впізнавав призабутого колишнього знайомо-

185

го. Нарешті довірливо почав розмову, наче розмовляв з лю-

диною, про яку все знає і тільки хоче уточнити деякі деталі.

Він пронизував своїм зором співбесідника, немов поперед-

жав, що не можна від нього щось приховувати.

– Що нового у вашій школі? – почав здалека.

– Нічого особливого, йде звичайний навчальний процес.

– Маєте серед колег по роботі недоброзичливців?

Степан здвигнув плечима і мовив:

– Ні, не маю. Всі друзі, всі товариші…

– То кажете – всі однодумці?

– Відносно однодумців, то за всіх не можу сказати, при-

наймні, ні з ким не мав жодних конфліктів.

– Кажуть, що ви відмовилися підписати листа, в якому

всі ваші колеги ганьбили так званих дисидентів, то правда?

– Так, я не підписав.

– Чому?

– Я їх не знаю і позаочі не можу когось засуджувати.

– А може, ви з ними заодно?

– Ніяких дисидентів не знаю і не вправі їх осуджувати, на

те є суд.

– Ну, добре, не знаєте, то не знаєте, але самі пропагуєте

націоналістичні погляди серед школярів.

– Не розумію про що йдеться? – захвилювався Тиховій.

– Надмірно вихваляєте українство, ідеалізуєте діячів ми-

нулого.

– Е ні, то якесь непорозуміння, – захищався Степан. Він

спробував привести якийсь аргумент, але слідчий перервав

його на півслові:

– Вихваляєте Сковороду, нібито він великий українець,

а чи знаєте, що на формування його філософських поглядів

мали благодатний вплив російські мислителі і він був вираз-

ником бідняків?

«Дивно, все знає, навіть такі дрібниці, як вивчення твор-

чості Сковороди. Видно, хтось навмисне стежить за кожним

його кроком», – подумав Степан і відповів:

– То правда, Сковорода бував у Петербурзі, знав царицю

Єлизавету…

– Не вдавайте із себе дурника, я мав на увазі, що на Ско-

вороду впливали революційно настроєні російські інтеліген-

ти, соціал-демократи.

186

– Тут ви не праві, у часи Сковороди ще не було соціал-

демократів.

– То ви добре обізнані з історією.

– Аякже, я добре вчився, а при вивченні українських

письменників строго дотримуюся шкільної програми і не

більше.

– Гаразд. На сьогодні досить. Продовжимо нашу розмову

іншим разом.

Ввечері прийшов на квартиру, коли мати вже спала. Хо-

тів розказати їй про свою розмову зі слідчим, але не хотів її

будити. Трохи посидів, переглянув свіжі газети і ліг спати.

Довго не міг заснути. У голові вертілася одна думка: «Що ж це

діється? Отак ні з того, ні з сього шиють на голому місці полі-

тику, а ти обороняйся, доказуй, що нічого не винен. Головне

не сказати чогось зайвого».

Вранці нічого не сказав матері про свій виклик в КДБ, бе-

ріг її і так погане здоров’я.

…Цього разу слідчий зустрів Степана непривітно. Мав

почервонілі повіки, кашляв, а праве око наче провалилося в

орбіті і дивилося кудись убік. Десь поділася вчорашня інтелі-

гентність. Почав розмову гостро, поспішно, ніби хотів швид-

ко розплутати якийсь клубок.

– Скажіть, чому ви приховали той факт, що ваш батько

був репресований?

– Від кого? – вихопилось у Тиховія. Отут Степан похопив-

ся думкою, що сказав не те, що треба.

– При вступі в інститут подали «липову» довідку, що він

загинув на фронті. – Слідчий спостерігав, як зреагує на це

Степан.

«Ага, ось про що йдеться», – подумав Степан. Він і справді

при вступі в інститут прилучив таку довідку, що батько за-

гинув під час війни. Тут же згадав пораду матері нікому не

згадувати про свого батька, мовляв, загинув на війні, а де ле-

жать його кості і досі не знає.

– Так, не заперечую. Таку довідку мені видали в сільській

раді про загибель на війні мого батька і я знаю, що він заги-

нув в боротьбі з фашистами. – Степан говорив про це сміли-

во, добре знаючи, що сільському голові, який видав цю довід-

ку вже не зашкодить, бо той давно перебуває на тому світі, а

рідних по собі не залишив.

187

Насправді Степанів батько попав у німецький полон, а

після звільнення з полону його запроторили в радянський

табір у Сибіру, де він невдовзі помер.

– Ваш батько добровільно здався в німецький полон і за

це був покараний радянським правосуддям, помер у виправ-

ному таборі, зрозуміло? Нині за «липову» довідку карати не

будемо, але майте це на увазі, що ми все про вас знаємо.

Слідчий чомусь заметушився, видно, кудись поспішав і

дав Степанові протокол допиту, щоб він підписав. Нарешті

сказав довірливо, що треба придивлятися до своїх працівни-

ків, прислухатися до їх розмов, бо серед них є неблагонадійні

люди і можуть йому нашкодити.

Степан відразу догадався, що слідчий хоче, аби він став

сексотом, який мав би доносити йому про все, що діється в

школі. Вийшов з кабінету і усміхнувся. Нічого в них не ви-

йшло. Не мають ніяких підстав «пришити» політику, а доно-

сити на своїх колег не стане.

* * *

Народна мудрість гласить: щастя до людини приходить

лише один раз, і втратити його можна назавжди, якщо упус-

тити момент його приходу. Пізніше щастя можна вже не зна-

йти ніколи. Минуло два тижні після новорічної ночі. У своїй

колишній нареченій він нічого нового не відкрив. Він дістав

її відкритою для кохання. Навіть не встиг щось її спитати, як

вони почали кохатися. Тоді здавалося, що вони не розлуча-

тимуться ні на один день. А тепер його щось стримувало, щоб

знову зустрітися, провести ніч у ліжку. Що це, страх стати

невільником коханої жінки чи випробувати її справжні по-

чуття до нього? Він і сам не знав чого хоче. Ще донедавна

він не сумнівався, що кохає Данку, а коли вона стала такою

близькою, як кажуть, на відстані простягнутої руки, чомусь

засумнівався чи варто поєднувати з нею свою долю. Оця не-

рішучість часто йому шкодила. Кожного дня він чекав чогось

незвичайного, але минали дні і нічого не змінювалося: одно-

манітність, сіра буденщина, жодної втіхи. «Отак і до старості

можна дожити, не дочекавшись омріяного чуда», – думав, за-

синаючи Степан. Тішився, що тієї теплої ночі матиме при-

ємні сни. Вранці під впливом бачених сновидінь будився з

думкою, що треба щось таке утнути, аби всі дивувалися. І

188

тоді сідав за стіл і записував на папері слова, які нібито хтось

йому нашіптував. У такі хвилини в грудях розбурхувалась

поезія кохання, а він хмелів від миттєвого щастя.

«Треба з кимсь поговорити, порадитися. Справді, – по-

думав Степан, – як це йому не спало на гадку раніше». Його

дратувало те, що Данка так довго вичікувала. Могла розлу-

читися зі своїм, як вона казала, жорстоким чоловіком, давно.

Врешті, хто достеменно скаже, що таке «пізно?»

* * *

… Одержав лист. Розкриваючи конверт, хвилювався, що там

у ньому. Боявся прочитати заперечливе слово «ні». Шкода буде

втратити таку красуню. Адже її волошкові очі, ямочки на щоках, товста коса, мов райдуга, гнучкий стан ще й досі часто сняться

йому ночами. Відразу промайнула у згадках недавня їхня ново-

річна ніч, така бурхлива, незвичайна. Тоді вони обоє перебували

наче в казці кохання, загадували мрії, які мали б ось-ось здійсни-

тися. О, скільки чарів звідали в цю дивовижну ніч!

…Почав читати: «Степане, пам’ятаєш ту новорічну ніч,

коли ми бажали одне одному щастя і здоров’я, і здійснення

всіх мрій. І що з того? Мовчить людина моя найдорожча, і в

мене з кожним днем холоне кров у жилах, я вся холону, не-

проханим закрадається сум. Я йшла зі школи ввечері і пи-

тала місяця-серпочка і в зірок Великої Ведмедиці: «Скажіть

мені зорі ясні, і ти, Місяцю молоденький, чи може бути прав-

дою таке неправдоподібне, що розлюбив мене мій коханий?

Так довго любив, любив навіть тоді, коли здавалось, не було

жодної надії, писав: «Повернись страшенно неможливою, ти

мені й така жахливо люба, так…», а коли я повернулась, па-

лаючи полум’ям ніжності, він раптом за один новорічний ра-

нок розлюбив ту, яку в думках кликав роками, розлюбив хіба

за те, що в неї підривалося серце на щасті?..»

Тут Степан на мить зупинився читати. До кімнати за-

йшла мати. Побачивши задуманого сина, спитала:

– Що знову щось трапилось, про що задумався?

– Та от листа читаю і розмірковую над ним.

– Від кого?

– Данка написала, кличе, аби йшов до неї жити.

– Ота, про яку ти казав, що розлучилася з чоловіком і має

двійко дітей?

189

– Ага.

– Отямся, сину, поки не пізно. Хіба нема на світі для тебе

дівчат?

– Вони то є, але…

– Що але? – мати перебила його на півслові.

– Я давно кохаю Данку.

– Не розумію тебе. Ну, якщо б то була вдова, то ще можна

було б якось пояснити, а тут розлучена жінка з двома дітьми

шукає пригод, чи не так?

– Ні, мамо, у нас справжня і давня любов.

– Що ти тямиш, сину, у любові. У ній має бути все чисте,

прозоре, як повітря.

– А в нас кохання таке міцне, як настояне вино, – пожар-

тував син.

– Вважай, не напийся, бо від такого вина швидко п’яніють

і не тямлять що роблять.

– Я питиму потроху, аби надовго вистачило.

– Дивись, щоб потім не каявся.

Пішла мати варити вечерю, а Степана наче пересмикну-

ло від її слів, затремтіли губи, задумався, принишк, на мить

розгубився, а відтак став ходити по кімнаті. Уже й забув, що

не дочитав листа і лише по хвилі продовжив читати: «…Хіба

не відчуваєш, як щомиті непокоїться коло вікна твого туга

моя, як серце моє чайкою летить з грудей до Тебе? Гадала, що раз ми були разом у новорічну ніч, то будемо разом дові-

ку. А вийшло інакше. Невже ми віднайшли одне одного після

стількох років тільки для того, щоб знову розлучитись? Це

ж безглуздя якесь, ні, ні… «Ти мене відшукай у журбі, щоб

продовжитись нашій любові…» За цю ніч ти побачив і зрозу-

мів, якою я можу бути жінкою. Ти був такий задоволений

мною, але знай: такою жінкою я можу бути тільки для Тебе, тільки Тобі. І раптом така несподівана різка переміна в тво-

їх настроях. Чому, від чого? Але я сильна жінка своїм вічним

горінням, все перетерплю тільки б бути разом з Тобою.

Доле моя, не карай так страшно! Карай, як хочеш, тіль-

ки не забирай у мене мого єдиного віднайденого скарбу. Я

так змучилась, любий, я не матиму сил знову зносити ту

саму втрату. Хіба ми можемо стати чужими, коли ми рідні

душею? За що ж ти так розхвилювався в той новорічний ра-

нок, чому пішов такий невблаганний, як буря? Хоча… Будь

190

бурею, а я буду Тобі лагідним, теплим днем, гарним сонцем.

Сонцем, яке буде вічно гріти і ніжити твою душу. Згадай

мої люблячі ласкаві руки, сяючі ніжністю очі, мої гарячі губи, які цілували Тебе і шептали слова кохання, згадай всю мене

таку, сяючу вогнем жагучої ніжності, яка віддалась тобі до

останньої краплини.

31 грудня Ти прочитав мені вірш «Вальпургієва ніч», і тоді

відкрилось мені ще одне визначення: «Щастя – це коли тебе

розуміють». Мені здавалось, що Ти все зрозумів. О, якою я була

щасливою в ту ніч, мабуть, щасливішою за всіх земних жінок.

Я була твоєю, такою, про яку Ти мріяв, до краплі, до остан-

ку, я спалахувала коханням на кожен твій дотик, горіла при-

страсною ніжністю. Я бачила твоє щасливе обличчя і вперше

в житті відчула гордість жінки, яка може дарувати кохано-

му усю себе до останку. У цю ніч ми згоряли обоє в чарах ко-

хання. Без цієї ночі я могла б вік прожити і не знати, які кри-

ються у мені таємниці життя, не знала б, настільки можу

бути відданою до повного самозабуття, до самозречення…

Здавалося, що в нас є повне взаєморозуміння. Які ж сили

підбурили твою душу в перший ранок нового року? Не мов-

чи, коханий, не катуй мого серця, не маю я вже сили жити

так!.. Навіть злочинців не карають так жорстоко. Який

же злочин вчинила я в ту нашу, першу в житті новорічну

ніч? За що караєш так безжально?»

Степан поклав лист назад у конверт. Довго роздумував

над прочитаним. Потім повечеряв і знову впав у роздуми.

Мати цього разу не надокучала йому розмовами, мабуть,

змирилася з тим, що син має сам вирішувати, що має роби-

ти і раніше, ніж завжди, лягла спати. А Степан довго не міг

заснути, ніби хтось наслав на нього безсоння. «Прислухай-

ся, чоловіче, до своєї совісті – наказував внутрішній голос. –

Треба дякувати Всевишньому за все, що тобі дається. Видно,

така твоя доля, а з нею треба бути на «ви». Якщо так довго

чекав на свою кохану, значить, так воно треба було». Хіба тої

ночі він відчув щось таке, що могло його відштовхнути від

неї? Здається, нічого такого не запримітив; така ж азартна,

в’юнка, сексуальна, наче не було позаду десятирічного за-

міжжя. З цього можна лише тішитися, а Степана щось муляє

в душі при згадці про її зраду і закрадається сумнів, чи варто

починати своє сімейне життя саме з такою жінкою.

191

Цієї ночі він бачив її уві сні таку гарну, звабливу, немов бо-

гиню розпусти. Навіть відчував ніжне тепло і запах її тіла, млію-

чи від насолоди. Прокинувся – і сон пропав, а йому так хотілося, щоб він продовжувався усю ніч. Сніданок їв повільно, роздуму-

ючи над сновидінням і через те не відчував смаку їжі.

* * *

Цієї суботи у школі була вечірка, але цього разу не зви-

чайна, як це часто бувало, а з політичним підтекстом. Свят-

кували річницю возз’єднання України з Росією 1654 року.

Вчитель історії Лев Васильович прочитав доповідь на цю

тему, а потім учні виконували пісні, танцювали. Степан, за-

чувши сміх в учительській, зайшов туди. Хтось тільки що

розказав свіжий анекдот. При появі Степана всі вмовкли, а

Лев Васильович перевів розмову на історичну тему.

– Як моя доповідь? – хитрувато кинув погляд на Степана.

– Молодець, вмієш фантазувати.

– Що ти маєш на увазі?

– А те, що все списав із книжки.

– А що мав робити, зате ніхто до тексту не придереться.

– Отож-то, – сказав Степан і процитував Шевченка:

Ой, Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила…

Він раптом перервав читати напам’ять.

– Що призабув? – хтось кинув репліку, коли Степан

вмовк.

– Далі читайте «Кобзар» самі. – І по паузі додав: – Там наша

історія, наша доля.

Степану кортіло дізнатися, хто з колективу працює сту-

качем. На гадку прийшла розмова зі слідчим про Григорія

Сковороду. Коли велась розмова в класі про цього філософа,

була присутня завуч школи. Напевне, вона донесла в органи

навіть таку малозначущу деталь на вчителя.

«Що ж, треба бути обережним, адже правду кажуть «бе-

реженого Бог береже», – подумав Степан, йдучи додому. До-

рогою зустрів свого знайомого однокласника Івана. Той по

закінченню школи почав працювати експедитором на хлі-

бокомбінаті. Смагляве обличчя товариша сяяло від задово-

лення.

192

– Ходи зі мною, Степане, до їдальні, вип’ємо по чарці

вина. Нині в мене така подія, всім ставлю могорич.

– А то з якої нагоди?

– Сьогодні четверту дочку подарувала мені дружина.

– Ого, ти багатий батько, – відказав Степан, а сам по-

думав: «Обидва ми ровесники. В нього чотири дочки, а в

мене…»

– А щоб знав, я горджусь своїми дітьми. – І почав розказу-

вати про кожну з дівчат. Найстаршій лише десять років ми-

нуло.

Степан рідко вживав алкоголь, а тут така оказія у знайо-

мого, то не міг відмовитися.

– Що ж, я радий за тебе, друже. Нехай ростуть здорові й

щасливі діти і постарайся ще хоч два сини для дівочої компа-

нії, – виголосив Степан тост після третьої чарки вина.

– Постараюсь, а там як Бог дасть, – усміхнувся Іван, але

я тобі дивуюсь, що ти досі нежонатий ходиш. Може, маєш

якісь проблеми, то кажи. Маю знайомого доктора, то…

– На здоров’я не скаржусь, а одружитись ще встигну.

– Давай, давай, а то можна запізнитись із тим ділом.

На тому і розійшлися. Був уже пізній зимовий вечір. Під-

ходить Степан до свого під’їзду, а там на проході стоять кіль-

ка молодих хлопців. Степан ненароком посковзнувся і мало

не впав, зачепивши котрогось із них.

– Ти що, п’яний?!

– Та ні, я просто спіткнувся, слизько, – чемно відповів

Степан.

– Дай закурити!

– Не палю і вам не раджу

– Ти диви, порадник, знайшовся, ану гони кошельок!

Степан хотів перевести розмову на жарт, мовляв усі гро-

ші витратив на хліб, то кишені пусті.

Не встиг Степан закінчити розмову, як молодик ударив

його в переднісся. В очах блиснули іскри. Він схопив напад-

ника за барки, але тут же хтось вдарив його твердим пред-

метом по голові.

– За що? – встиг лише спитати і впав безпритомний на

сходи.

Поки отямився, то вже нікого біля нього не було. Напад-

ники зняли з нього годинник і забрали шапку-ушанку.

193

Звичайно, наступного дня до школи не пішов, бо показа-

тися учням з такою фізіономією не наважився. А крім того,

боліла голова, нудило. У міліцію не заявляв про те, що з ним

сталося. Згадав недавню розмову зі слідчим і не хотів усклад-

нювати собі і так не легке життя.

На третій день прийшов на роботу з пов’язкою на голові

і синцями під очима. І тут замість співчуття, директор шко-

ли Іван Васильович накинувся на вчителя, мовляв, ганьбиш

вчительський колектив і честь школи. Хтось йому доніс, що

в той вечір, коли сталася пригода, Степана бачили нібито в

компанії випивак. Степан не виправдовувався, вважаючи,

що це нічого не дасть. Директор обіцяв оголосити йому до-

гану.

* * *

Степан був у такому віці, про яких кажуть, що їм скоря-

ється все на шляху: життєві негаразди, а особливо чарівні

жінки. О, скільки він написав за попередніх десять років вір-

шів. І всі про кохання. Їх він присвячував комусь із знайомих

красивих дівчат. Дехто із чоловіків йому навіть заздрив, що

той так вміє захоплювати своїми віршами жіноче товари-

ство. Він завжди хвалив і обожнював котрусь із дівчат чи жі-

нок і це їм так подобалося. Та в глибині душі відчував пустку, не знаючи на кому зупинити свій вибір. Збоку глянеш на та-

кого чоловіка – справжній мрійник, а насправді в його душі

панував неспокій, невдоволення і собою, і навколишніми.

Його чим-небудь уже не здивуєш.

Ззовні Степан начебто не змінився. Лише трохи поглиб-

шали зморшки на чолі. І то лише помітно, коли хмуриться.

Густі брови злегка настовбурчились, а кучма чорного волос-

ся ще густо тримається на голові.

Що ж, іноді його уява повертає в молоді роки, де так було

повно мрій. Нині дещо з того всього притупилося, і здається, ніби всі ці роки йшов босими ногами по низько скошеній стер-

ні. Калічив ноги, але ніколи не скаржився, що йому від цього

боляче. Колишня його наречена на гадку приходила майже

щодня. Йому щораз спадало на думку піти до неї жити, адже

він так любив дивитися в її сміхотливі очі, цілувати тіло, та

щораз його щось стримувало. Ось прочитав ще раз недавній

лист і засумнівався в її словах. «Звичайна бувальщина: одру-

194

жилася, народила дітей, не злюбилася з чоловіком, розлучи-

лася і шукає йому заміну, згадала колишнього нареченого і

кличе до себе», – міркував Степан, але минали тижні і він не

наважувався йти до неї.

* * *

Кінець січня 1976 року. Зима трохи попустила свої хо-

лодні віжки, почав танути сніг. Заворушилися приспані мо-

розами птахи. З річки дув холодний вологий вітер, а зимове

небо все ще здавалося наче пофарбоване у сірий колір, з яко-

го ледь-ледь пробивалися сонячні промені.

Степан прокинувся, коли в кімнаті ставало видніти. По-

чув як грюкнули двері – певне, мати пішла на роботу. Вона

завжди йшла працювати ще вдосвіта. І так уже кілька літ. На

якусь часинку приляже обідом – і знову до роботи.

Творче натхнення приходило до нього переважно вран-

ці. Ото прокинеться бувало тільки-но зі сну, протре заспа-

ні очі і сідає до столу, щось занотовує. Переважно це вірші.

Йому здається, мовби їх хтось нашіптує, а він тільки водить

кульковою ручкою і записує на папері. Потім довго ходить по

кімнаті і щось наспівує, шукаючи гарну мелодію до тільки

що написаного вірша. У такі дні, коли мав добрий настрій,

ставав балакучим. У гурті вчителів тільки було чути його

мелодійний голос. Та приходив ввечері на свою квартиру –

і мовби якась мара находила на нього, ставав похмурим, не

знати куди дівалась його веселість. Глянеш на такого збоку

– очі добрі-добрі, але в них сум. Здається, промовить слово – і

відразу заплаче.

… У цей день Степан мав лише два уроки в школі. Про-

вівши їх, відразу закортіло додому. Бувало надовго залиша-

ється в школі, веде розмови з колегами, пише конспекти, а

цього разу відчував, ніби його хтось дома чекає. Не йшов, а

біг підтюпцем, ніби боявся спізнитися. І справді, в коридорі

його чекала поштарка. Вручила листа від Данки і веліла під-

писатися у відомості, що він його отримав. «Ага, – подумав

Степан, – видно, думає, що я попереднього листа не отримав

і тому так довго не відзиваюся до неї». У коридорі розірвав

конверт і поспіхом зайшов до кімнати, почав читати. Пробіг

кілька рядків і ніби почув тут, біля себе, її голос. «О, як вона

вміє гарно викладати свої думки на папері; ну, просто чимось

195

схоже як у «Листі незнайомки» Степана Цвейга, – подумав

Степан. – Не лист, а благання, сповідь». І він продовжував чи-

тати:

«Знову пишу до Тебе і неначе відчиняю у світанок двері…

Щораз повертаюсь думками в новорічну ніч, в яку за народ-

ним повір’ям, все задумане збувається. Я задумала: будемо

разом довіку. А ще цей рік такий гарний – 1976 рік оголоше-

ний Міжнародним роком жінки. У ньому до мене мало б при-

йти не в гості, а назавжди моє жіноче щастя. Невже буде

все навпаки, невже в цьому році навіки загине моя душа?

Невже ми віднайшли одне одного після стількох років тіль-

ки для того, щоб знову розійтись? Це ж безглуздя якесь, ні, ні… «Ти мене відшукай у журбі, щоб продовжитись нашій

любові…» Ми так довго йшли одне до одного такими заплу-

таними стежками, а коли стали рідними, своїми, то чомусь

враз погасло твоє серце. Не можу цього збагнути ні серцем, ні розумом. Між нами чомусь появилась стіна непорозумін-

ня, недовіри. Власне, ти мені не віриш, сумніваєшся, я знаю, відчуваю. Стаєш понурим, сердитим і це в тебе класно ви-

ходить, як у справжнього артиста, але я знаю тебе іншо-

го, ніжного. Я можу прочитати у твоїх очах і радість, і сум.

За час нашого давнього знайомства я добре вивчила тебе і

можу впевнено сказати, що твоя вдавана серйозність, по-

хмурість – то не справжнє твоє «я», а насправді ти дуже до-

бра, ніжна, весела людина. Я розумію, що Тобі боляче, що так

багато втрачено, і тому Ти такий колючий. Хіба мені легше, ніж Тобі? Я хочу стати твоєю дружиною, а не «позашлюб-

ною», хоч насправді це нічого не змінює».

Дочитавши листа, Степан замислився, як йому діяти

далі. Мовчати? Ні, далі так продовжуватись не може. В її

уяві він повівся таки досить дивно. Ні з того, ні з сього почав

дратуватися у перший ранок Нового року. Ніби не було пе-

ред тим шалених пристрастей, ніжно сказаних слів. Повівся

тоді, як справжній мазохіст, відшмагавши грубими словами

свою нічну партнерку, і, як йому здалося, дістав від цього

задоволення. Але чи надовго? Що заважає йому віддатись

жінці, яка так сильно в нього закохана? Мабуть, досить ви-

пробувань для неї, адже це може її образити, ба навіть убити

найкращі її почуття до нього. Треба зважитись на рішучий

крок, піти назустріч долі, змиритись із тим, що вона десять

196

літ належала іншому, але як сама зізналася, жила з ним, не

кохаючи.

… У кімнаті тихо й одиноко. Голова макітрилась од на-

пливу думок, здавалося, наче світ перевертається. Від згадки

про кохану в нього враз потеплішало на душі.

«Я кохаю, кохаю!» – проказав голосно і вмовк, ніби зля-

кався своїх слів. Глянув у вікно. У піднебессі котилися хмари, але поміж них раз у раз несміливо виглядало сонце. Тепер він

дивився на світ іншими очима. Донедавна йому здавалося,

наче все йому відоме: жіноча краса, психологія, ба навіть

вчинки міг розпізнати, чого вони варті. Та виявилось, що

багато чого він не знає. У жінки стільки зваб, стільки ж та-

ємниць. «Може, направду я не розумію чогось у жінках? – за-

крався сумнів. – Напевно, так воно і є».

На гадку прийшла подія, що трапилася в їхньому місті

кілька років тому: «Жила сім’я, як сім’я. Та жінка у свої трид-

цять два роки завела роман на стороні. Кажуть, то є найне-

безпечніший вік для подружжя. Якраз у такому віці за спо-

стереженням аналітиків, найчастіше трапляються жіночі

зради. Тоді і найбільше розлучень. Здається, нічого особли-

вого тут нема. Таких випадків тьма-тьмуща. Дружина до-

вгі роки прикидалась вірною дружиною, а насправді давно

вже належала іншому. Чоловік запідозрив, що жінка впала в

блуд, почав стежити за нею і невдовзі зловив «на гарячому».

У гніві карав обох без жалю. У стані афекту, ніби забракло ро-

зуму, здорового глузду і він не контролював свої вчинки. Ко-

ханцеві наніс кілька ножових ударів у живіт, а жінку вдарив

чимось по голові, від чого вона надовго втратила свідомість.

Обоє: і коханець, і перелюбниця довго лікувалися в лікарні. А

нападника тут же арештували, а згодом скарали на п’ять літ

криміналу за навмисне нанесення важких тілесних пошко-

джень двом особам. Через три роки його амністували. За цей

час коханець помер.

Вернувся чоловік до рідної жінки. Та що з того. Дружина

не могла отямитися від нанесених побоїв. Стала калікою і всі

вважають її трохи несповна розуму. Тепер чоловік доглядає

хвору і, подейкують, шкодує, що так тяжко її скарав. Не роз-

лучається з нею. У сім’ї ростуть діти, а вони не винні».

Що ж, історія його кохання зовсім інша. Нема тут ні

жертв, ні надто скривджених, хіба що дивне сум’яття в його

197

душі, якого не міг позбутися. Приємне почуття, що вона

його так сильно кохає, час від часу змінювалося черговим

роздратуванням. Його дратувало оте, що вона так довго від-

давала свою красу, тіло іншому, а той, інший, висмоктав з

неї весь солодкий нектар і, мабуть, вдовольнившись, подав-

ся до іншої жертви, залишивши йому рештки недопитої до

дна любові. У такі хвилини Степанові хотілося якнайбільше

чимось дошкулити своїй колишній нареченій. Одночасно

він не переставав кохати її. Згадав, як у новорічну ніч від неї

линули чари, ніби солодкі пахощі тільки що зацвілої квітки.

Може, він перебільшує її звабу? Ні, ні, вона таки справді ча-

рівна, він закоханий у неї до безтями, але не може позбутися

нав’язливих думок, які стають на шляху їхнього трохи запіз-

нілого кохання.

* * *

Ось і минула холодна зима. Уже скрізь чулось, як розко-

шує весна. Прокинулись дерева, птахи, наче їх хтось збудив

із зимової сплячки, зазеленіла у видолинку трава. У такі го-

дини, коли надворі буяє весна, а на душі все ще так неспокій-

но, на гадку приходять різні думки.

Степан уже в який раз обмірковував, що робити йому

далі і задумливо усміхнувся. «Щастя саме йде йому до рук, а

він чогось вичікує», – майнула думка. Йому тридцять шостий

минув. Половина свідомого життя – позаду. Чим може похва-

литися: дружиною, дітьми, здобутою кар’єрою? Нічого осо-

бливого не досягнув. Як був самотнім, так і залишився. Його

ровесники давно обзавелися сім’ями, дітьми. А він? Старий

парубок, з якого віднедавна навіть почали кепкувати колеги,

мовляв, не має потягу до жінок. Дехто навіть співчував йому, звичайно, не казав це прямо в очі, але й так було зрозуміло, що мається на увазі. Це вловлювалося в поглядах, усмішках

колег.

«Ну, годі копирсатися в собі, йди до неї», – ніби хтось на-

шіптував на вухо. Вагався, заважав якийсь внутрішній опір.

У такі хвилини клубочилися думки, від розумового напру-

ження стукотіло в скронях. А ще бракувало сміливості зро-

бити крок назустріч. Це вже в який раз зробила вона.

198

* * *

Недавно в їхню школу прийшла працювати нова вчитель-

ка музики і співів. Попередній вчитель часто хворів, та й роки

давно підпирали поза пенсійний вік і його недавно провели на

заслужений відпочинок. Незважаючи на поважний вік, був

завжди веселий, усміхнений, розважливий, а того дня, коли

йому вручали квіти, бажаючи довголіття, мало не заплакав.

Посидів з колегами в учительській і подався додому. Обіцяв

навідуватися і запрошував колег до себе в гості. Та швидко

старого вчителя забули і вже ніхто не згадував про нього.

Ольга Павлівна, так звали вчительку співів, розлучена,

бездітна, але ще досить приваблива. Ніхто не питав скільки

їй років, але й так було помітно, що давно розцвіла наче квіт-

ка, з якої ще довго можна збирати мед.

Відразу Степан знайшов з нею спільну мову. У вільний

час, коли в обох випадали «вікна», наспівував свої вірші. Вона

обіцяла написати для них ноти. А на святкуванні Дня жінки

обоє виконали пісню «Рідна мати моя». Їм довго аплодували

і вчителі, і учні. Дехто із колег натякав, що це була б добра

пара. Степан з того тільки сміявся, бо не відчував якогось по-

тягу до цієї молодої жінки.

Якось Ольга Павлівна попросила Степана допомогти за-

нести додому баян. Степан відразу погодився, бо й так йому

йти тією ж дорогою, що ходила вона. Запросила на кварти-

ру, яку винаймала в літньої жінки. Старенька, видно, кудись

пішла, то в кімнаті вони тільки вдвох.

– Будемо пити каву чи чай? – спитала Ольга, ставлячи

чайник на електроплитку.

– Чай, – каже Степан.

– Ну, тоді гляди за чайником, а я тим часом прийму душ.

– Гаразд! – погодився Степан.

– Будь такий добрий, подай мені рушник, – почув співу-

чий голос Ольги. – Він на кріслі лежить.

Степан, подаючи рушник, не зважився глянути на неї

голу, а вона ніби навмисне довго не простягала руки, щоб

взяти його. У цю хвилю йому здалося, кров шугнула в голову,

і він, подавши рушник, сів за стіл і навіть не запримітив, що

чайник давно закипів.

– Хочеш, прийми теж душ, вода така приємна, – сказала

Ольга, зазираючи йому в очі. – Я дуже люблю воду, а ти?

199

– Люблю купатися в річці.

– Ну, до літа ще так далеко, а душ – одне задоволення.

Степан відразу зрозумів, що Ольга хоче його чимось при-

вабити, веде себе з ним так, ніби вони давно знайомі.

Смакували чай, їли свіжоспечені коржики, і Степан хва-

лив її за кулінарні здібності.

– О, ти мене ще не знаєш, а які я вмію варити борщі, пек-

ти пончики – одна смакота. Тільки для себе одної не хочеться.

От, коли б хтось був ще… – не договорила, а лише зніяковіло

опустила додолу очі. Вона сіла навпроти, така свіжа, від неї

пахло м’ятою.

«Ну, чого ж вагаєшся? – говорили її очі. – Іди, бери мене,

я вся твоя».

Степан не знав, як вести себе в такій незвичній обстанов-

ці. Ось, у компанії жінок – він герой, можна сказати заводій, підмовник, а залишаючись наодинці з дівчиною чи жінкою

– і весь азарт пропадає. Так і цього разу Степан почав роз-

казувати якісь банальні історії і збоку виглядав справжнім

диваком. Ним ні на хвилю не заволоділи пристрасті, хоч біля

нього сиділа така зваблива жінка, яка пожирала його очима і

здавалося, сама ось-ось кинеться на нього, як голодна кішка

на мишку. Так і сталося. Вона сіла біля нього і своїми повни-

ми свіжими устами торкнулася його неголеної колючої щоки.

Степан не відповів поцілунком на поцілунок зголоднілої до

чоловічої ласки сміливої звабниці. Він на мить розгубився,

чмокав губами, але не міг щось промовити вголос, вишукую-

чи переконливі слова.

– Сьогодні я не готовий до чогось такого… – ледве спро-

мігся сказати. У цю мить справді відчував, мовби сп’янів, а

Ольга забирає в нього всю силу, і він мимоволі розслабляєть-

ся. Степан затулив очі лівою долонею, наче в чомусь прови-

нився перед нею, пальцями потер кошлаті брови, трохи огов-

тавшись, подякував за чай і залишив привітну оселю. Ольга

провела його до вхідних дверей саркастичним сміхом.

* * *

… Розриваючи конверт, Степан думав, що вона цього

разу скаже в листі щось страшенно дошкульне, гнівне. Та ні,

вона ще раз виклала на папері усе, що наболіло в душі, пере-

конуючи його, що не може без нього жити.

200

«Виходячи заміж, я думала, що так мало статися, що ніх-

то не врятує мене, змирилась із думкою, що ніхто вже не зу-

пинить цей життєвий плин, який має перемолоти мою душу.

У неподіленому коханні, як і в смерті, люди залишаються са-

мотніми. І вже тоді зрозуміла, що цілий вік проживу з цією

чужою людиною, якій чомусь судилось стати моїм чоловіком.

Я знала, відчувала, що кохаю іншого. І потяглися тоскні, сірі

будні, які складалися в місяці, роки. Цілими днями пропадала

на роботі, ночами сиділа коло дітей і, втомившись, впадала

в якесь коротке забуття. А душа залишалась порожньою, і

тільки час від часу, коли снився Ти, сходило на мить золоте

сонце мого кохання. Якби Ти знав, збагнув, як мені було важко

жити з нелюбим чоловіком, то не був би таким жорстоким

зі мною! Я розумію, Тобі боляче, що так багато втрачено, і

тому Ти такий колючий. Так, для мене з тобою ніколи б не іс-

нувало буденщини. У Новорічну ніч Ти розказував мені зміст

якоїсь історичної книги. Я слухала, як чарівну музику, твій го-

лос, а зміст книги мало доходив до мене. Ми розмовляли так, наче не було десятилітньої розлуки. Це справді щастя, бо не

зістарілись наші душі. О, яка це була дивовижна ніч, в якій ми

згоряли обоє! То було моє пізнє пізнання таємничих глибин

життя. Кохання моє, я б вік прожила і не знала б настільки

відданою можу бути до повного самозабуття, до самозречен-

ня… Інколи мені здається, що я воскресла із попелу. Мене не

було такої, як я є, мене не було в собі стільки років, не було

моєї душі, моєї суті. Була пустка, була мряка, були сум і бай-

дужість до всього на світі. Бо для мене тільки з Тобою світ

виграє всіма барвами веселки, тільки з Тобою я така сильна і

не боюсь жодних життєвих труднощів.

Ти, мабуть, сумніваєшся, чи довго ще я буду писати Тобі

такі листи, не отримуючи відповіді. Моє серце – невичерп-

на криниця ніжності, не пересихаюче джерельце кохання до

Тебе. До зустрічі, радість моя. Твоя Данка».

Дочитавши листа, Степан довго сидів у задумі. Паморо-

чилося в голові, шалено калатало серце. У такі хвилини він

не міг ні ясно думати, а тим більш приймати якесь рішення.

Хлинули одна за одною сумбурні думки, перебував у якомусь

душевному сум’ятті. Ще раз пробіг очима списаний аркуш

паперу. І знову сумнів: може, вона розігрує щирість, а на-

справді хоче заарканити чергову жертву, а він, засліплений

201

колишнім коханням, вірить кожному написаному нею сло-

ву? Ні, такими словами не жартують. Йому стало жаль жін-

ки, яка так довго нудилась із нелюбим чоловіком. Ніби хтось

наказував: «Не озирайся на минуле, сподівайся на добро, на

справжнє кохання. Ти знову знайшов ту, про котру мріяв на-

віть у снах».

* * *

Тиховій прийшов до неї пізно ввечері. Данка відкрила

двері і мовби застигла на мить, а відтак кинулась йому на

шию. Степанові здалося, що він бачить гарний сон і його

хтось передчасно будить. Дорогою приготував їй такі гарні

поетичні слова, але чомусь тепер забув їх, наче зашморгом

перехопило горло, і він через силу промовив тихо: «Я прий-

шов до тебе назавжди».

Обоє зайшли в кімнату. Діти уже спали в сусідній кімна-

ті. Біля них теж посапувала бабуся.

Степан швидко роздягнувся, встав біля Данки навколіш-

ки, поцілував коліна і руки, які вона тримала на них. Дотик до

її тіла розпалював у ньому еротичні фантазії, відчуваючи, як

якась невидима сила оволодіває ним, і він не може нічого вді-

яти наперекір, а лише воліє коритися цій звабливій жінці.

– Я винен, що так безглуздо обійшовся тоді. Тепер я

знаю… розумію… я….я… не можу більше без тебе. Я кохаю…

– говорив, наче на сповіді Степан. Він ще щось бурмотів, що

вагався у своїх почуттях, прихиляв її до себе, цілуючи в пух-

кенькі уста, шию, груди.

Вона усміхнулась, а в очах появилися затаєні сльози ра-

дості.

– Ти навіть не уявляєш, що зараз діється в моєму серці, я

так тебе кохаю, – сказала Данка, пристрасно цілуючи його.

Солодкий трем охопив обох. Степан відчув, що повністю

перебуває в якійсь магнетичній силі цієї прекрасної жінки.

Він отримував задоволення від дотику, звуку, запаху її тіла.

Уся ця гама відчуттів так приємно діяла на нього, що навіть

на якусь хвилину забував чого він тут опинився в ліжку. І вже

роздуми про її заміжжя, про те, що впивався її чарами інший

чоловік, про дітей, яких обоє нажили, відійшли в минуле. Він

зарікся в думках, що не стане ніколи їй дорікати за це, бо ж

нарешті діждався свого часу. Навіть колишня зрада вида-

202

валась тепер такою мізерною, малозначущою у порівнянні

з тим, що вона дає йому взамін: свою вистраждану роками

любов, збережену для нього вроду і жагу пристрастей.

Дивлячись у її усміхнені очі, Степан подумав, що чекає

його в майбутньому, яка уготована доля? Стане вона до ньо-

го прихильною матір’ю чи злою мачухою? Звичайно, жодна

людина не знає свого майбутнього; вона може собі його уяв-

ляти, вигадати. Щодо минулого, то воно наче марнотою щез-

ло, наче наснилось, а коли добре поміркувати, то половину

свідомого життя пройдено, а скільки втрачено надій. Ось з

Данкою він ніби розминувся, як йому здається, не по своїй

вині. Та й її нині ні в чому не винуватить, хоче все забути і

почати вити сімейне гніздо спочатку і жити за правильними

законами життя. А ці закони не прості, їх не можна оминути

стороною.

Степан не говорив про свої міркування нікому; завжди

обдумував, порівнював уявне з дійсністю і аж тоді, коли зна-

ходив якесь рішення, заспокоювався. За тих три місяці після

новорічної ночі багато передумав, але так і нічого іншого не

придумав. Він любив Данку і одночасно й ненавидів за її, як

він вважав, колишню зраду. Думав, гадав і ніколи не міг при-

думати для неї якоїсь покари. Єдиною покарою для неї було

його тривале мовчання. І ось воно нарешті прорвалося таким

приємним для обох: кохаю… кохаю…

Від сьогодні він хотів мати те живильне джерело, що

тільки йому повинно було належати по праву ще десять літ

тому.

… Обоє мовчали. І в цій мовчанці вчувалося, що вони ду-

мають про одне і теж. З відкритої віконної квартирки повіяло

березневим повітрям, настояним на вітрах, сніжинках і со-

нячних променях. І тут вони, наче прокинулись зі сну. Данка

пригорнулася до нього, закривши його обличчя своїм пишним

волоссям, примовляючи: «Щастя моє трудне, щастя моє пізнє,

яке ж ти гаряче, яке всеосяжне, одне, єдине, вимріяне у снах!»

Такі слова приводили Степана до шалу і тішився, що його

партнерка із заплющеними очима витворяє такі чудернацькі

пози, витівки фантазії, які йому ще недавно не уявлялись на-

віть уві сні. Він не знався у таких тонкощах кохання, хіба що

читав щось подібне в романах французьких авторів. Боявся

втратити контроль над собою, не перегоріти раніше, ніж це

203

потрібно у такій ситуації. І лише, коли Данка в екстазі видає

такі звуки, яких він ще навіть не чув, хоч має музикальний

слух, переконався, що вона повністю задоволена. О, на що

здатна жінка! Таку можна кохати до нестями.

Після цієї ночі, дивлячись як Данка пломеніє щастям,

вдоволенням, зрозумів, що в них у сексі – повна гармонія.

* * *

Ранок видався похмурим, сіявся дощ, плакали голі де-

рева, зустрічаючи весну. Степан давно прокинувся зі сну, а

Данка ще спала і усміхалась у сні. Він ніжно гладив її тіло і ду-

мав, яка це розкіш для чоловіка мати поруч вродливу жінку. І

ось вона відкрила очі, пломеніючи щастям.

– О, які красиві твої очі, – каже Степан, цілуючи їх.

Вона притулилася до нього всім тілом і щось шептала.

Нараз з дитячої спальні рипнули двері.

– Ой, мамо! – скрикнула старша дочка Віра, – а це хто?

– То… то… то… наш… мій чоловік…

– А де наш тато? – зарюмсала молодша сестра Надійка.

– Я ж вам вже казала, що він давно пішов від нас, від

мене.

– Куди пішов? – допитувалась старшенька дівчина.

– Не знаю, він пішов, а тепер у нас буде інший тато.

– Не хочу іншого, – каже Віра. – Хочу нашого.

– А я вам казку розкажу, – вступив у розмову Степан, –

про хитру Лисичку і Півника.

– Е, то ми знаємо. Це про те, як Лисичка крала курчат.

– Тоді про Вовка і Червону Шапочку.

– І цю ми вже чули багато разів, – залепетали в один голос

дівчатка.

«З ними я знайду швидко спільну мову», – подумав Сте-

пан і каже притишеним голосом:

– Я придумаю щось таке цікаве, що ви ніколи ще не чули,

тільки трохи почекайте.

– Добре, – погодились дівчата і почали готовитись до сні-

данку.

– А ти мені купиш ляльку? – спитала Надійка.

Степан хотів щось відповісти, підшукуючи якісь гарні

слова і на мить задумався. На нього дивилися дві пари очей. І

тут на виручку прийшла баба Юстина, майбутня його теща:

204

– Ну, звичайно, купить, як будете чемні, – сказала пере-

конливо.

– Куплю обом, – нарешті заговорив Степан.

Баба Юстина давно чекала на Степана, щоб з ним пого-

ворити.

– Це для тебе придбала в Польщі, – сказала Юстина, даю-

чи йому шерстяний шарф.

– Уже тепло, можна і без нього ходити, я не звик укутува-

тись, – сказав Степан, беручи в руки подарунок.

– Будеш мати на наступну зиму.

Отак, перемовляючись словами, вона ніби хотіла задо-

брити свого майбутнього зятя і знайти з ним спільну мову. А

він слухає її і думка на думку набігає, мовби між собою спере-

чається. Якби не вона, то давно жив би з Данкою разом, мали

б своїх дітей, а то…

Степан добре пам’ятав, колись нею написане до нього:

«Дорогу до дочки забудь!» Та не хотів про це нагадувати, адже

це все вже в минулому, а нині треба починати життя заново,

тим паче, що Данка вже в який раз переконувала Степана,

що, напевно, так розпорядилася доля.

Степан придивляється до кожного закутка в кімнаті.

Щось нагадує йому, що тут ще чується дух її колишнього чо-

ловіка. Мабуть, то йому так здається, але щось заважає від-

разу адаптуватися до нового житла. Данка умить вловила

його настрій, горнеться до нього. Її страшило те, що він зно-

ву може піти від неї надовго, як це було вже після новорічної

ночі. Їй прикро навіть думати, що так може статися.

А тим часом Степан і Данка пили каву з бутербродом і по-

зирали на годинник, щоб не спізнитися на роботу. Домови-

лися, що сьогодні після уроків підуть до Степанової матері.

* * *

Йдучи дорогою до Степанової квартири, Данка дуже хви-

лювалася. Як зустріне її свекруха? Мабуть, стане картати її

або сина, бо якщо добре подумати, має за що. Адже син бере

собі за дружину розлучену жінку та ще й з дітьми. Хоча діти

не винні, вони не байстрюки. Відкладати таку розмову на по-

тім – не гоже – вирішила Данка.

Степан уже чекав її біля свого будинку. Зайшли в кварти-

ру, говорять пошепки, ніби бояться розголосити якусь таєм-

205

ницю. Данка розхвилювалася, поцілувала матері руку і низь-

ко схилила голову, наче перед іконою.

– Ну, от ми й прийшли, – сказав Степан.

Мати розлилася в добрій усмішці, в її сірих очах немовби

засвітились світлячки. Вона кивнула очима на крісла і тихо

мовила:

– Сідайте, коли прийшли…

Вона не по роках зістарілася. Ціле життя їй не солод-

ко жилося, дісталося їй гіркої долі сповна. Та вона ніколи

не скаржилася, не нарікала на долю. Мала надію на сина,

давно хотіла бачити його одруженим, а він чогось вичі-

кував та вичікував, мовби когось чекав і… дочекався, аж

поки Данка сама не дала про себе знати. То ж тепер не

перечила синові у його виборі. «Ану ж бо залишиться до

старості літ парубкувати, що тоді?» – часто навіювалися

невтішні думки.

Данка зиркала то на матір, то на Степана. Мати відразу

вловила її настрій і першою почала розмову.

– Знаю, знаю, не хвилюйся, Степан мені розповів, що ви

хочете жити разом.

– Ага, – вихопилось у Данки. – Він буде зі мною.

– А я?

– Ми будемо приходити до вас, проказав несміливо син.

Запала мовчанка.

– То виходить, що син так довго чекав, аж поки ти не роз-

любила свого чоловіка?

– Я ніколи його не любила.

– То чому ж тоді виходила за нього заміж?

– Мамо, не чіпляйтеся.

– То він тебе покинув чи ти пішла від нього?

– Ми розлучилися.

– Через що?

– Я не переставала кохати Степана.

– Що ж, може, й правда. Усякі дива бувають, – усміхну-

лась мати.

– Я нічого не втаїла.

Розмова набрала доброзичливого тону.

Розмовляючи з матір’ю, Данка звіряла в думці кожне сло-

во, боячись сказати щось не так, знаючи, що материнська

порада для сина завжди важить багато.

206

– Ще пару місяців попрацюю і піду на пенсію, буду ваших

дітей глядіти, то постарайтесь хоч би одного хлопчика, бо в

тебе, як я вже знаю, є дві дівчинки.

– Ага, дві.

– Тоді треба ще два хлопчики, щоб було порівно.

– Постараємось, – каже Данка і так ласкаво глянула на

Степана, що той аж почервонів.

Повечеряли, а потім ще довго сиділи, балакали. Вже й

стемніло, а вони ніби навмисне не поспішають.

– Ходімо, чи що? – сказала Данка. – Уже пізно.

– Куди? – питає Степан

– Додому.

– А я дома.

Від тих слів Данка зніяковіла і пригорнулась до Степана,

тихо зітхнувши.

– Ідіть, ідіть! – каже Степанова мати. – Тільки не забувай-

те навідуватись до мене, а то я не звикла до самоти.

– Не журіться, адже до вас нам так близько, – сказала

Данка, глянувши веселими очима на матір.

Пішли, а мати ще довго дивилася у вікно.

* * *

Уже кілька тижнів, як живуть вони разом і ніхто з них

не насмілився заговорити про одруження. Їм і так незле. Та

якось ні з того, ні сього Степан заговорив, що варто було б

піти до загсу.

– А як не приживешся, тоді що? Знову розлучення?

– Що ж, будемо жити в цивільному шлюбі, – погодився

Степан. Йому й без шлюбу добре. Яка різниця, стоїть штамп

у паспорті чи його там нема. Він не міг начудуватися своєю

дружиною. Її блакитні очі ще здалека дарували йому неви-

мовну радість, небачену ніжність. Дивлячись в її очі, він не-

мов хотів утопитися в блакитних озерцях. Він милувався її

стрункою фігурою, усміхненим обличчям.

Цього вечора дивилися в кінотеатрі арабський фільм

«Ціна кохання». Дорогою додому Данка роздумувала над по-

баченим: «Хіба можна скласти ціну отому небесному раюван-

ню, яке відчуваю, коли Ти зі мною? Кожен твій дотик, кожен

твій погляд, голос твій, усмішка твоя творять зі мною вогнен-

не чудо…»

207

Наступного дня прийшов Степан з роботи. Обідає і роз-

казує про своїх колег, почуті новини, а Данка сіла навпроти і

так заворожено дивиться йому в очі, усміхається.

– Чого така задоволена?

– Їж, потім скажу…

– Ні, кажи зараз, – Степан поклав ложку на стіл.

– Ану, вгадай…

– Тебе, напевно, похвалили за щось у школі?

– Яка там похвала. Це щось більше.

– Не відгадаю, кажи!

– Ти скоро татком станеш.

– А то ж як? – Степан від здивування аж рот відкрив.

– Уже четвертий місяць пішов. Сьогодні була в жіночій

консультації.

– Ми ж тільки другий місяць разом, то як це пояснити? –

дивується Степан.

– А новорічну ніч забув?

– І отак відразу?

– Ти сильний мужчина.

Від такої похвали Степан усміхнувся, вхопив дружину на

руки і почав носити по кімнаті, примовляючи:

– Кохання моє, моє глибоке джерельце, не нап’юсь я тебе

ніколи, не націлуюсь. Завжди вабиш мене, кличеш мене, як

спраглого вода в гарячий день…

Любов… Яка то сила! Нарешті вона прийшла до них, дав-

ши їм своє, одвічне, неповторне. З вагітністю Данка ще біль-

ше розквітла у своїй красі, наче троянда весною.

Тепер кожного разу, як тільки випадала вільна годи-

на, Степан з дружиною і дітьми йшли за місто, де в широ-

кій долині цвіли ромашки – квіти їхньої молодості. О, як

Данка любить їх! Адже вони так чарують зір, ваблять па-

хощами. Діти зривають квіти, плетуть віночки, радіють

сонцю і весні.

Данка сяйнула очима і не може натішитися такою кра-

сою. Знявши руки до синього неба, вона заговорила голосно,

аби Степан почув:

– Ох, милий мій, святковий мій світку! Чи багато хто із

смертних зазнав такого щастя? Над нами сонце і небо, під

нами – м’якість дністрових хвиль, а навколо – лугове буйноц-

віття. І твої губи, і твої руки, і твої очі…І ми у великому світі…

208

Які білі дні дарує нам доля! Степаночку, соколе мій світлий, нехай не буде більше в наших серцях тривоги.

Вона сіла в квітах і здалека здається, ніби сидить на білій

скатертині. Споглядає Степан свою дружину, не начудуєть-

ся нею, в грудях нуртує дивне почуття весни, кохання. Дан-

ка теребить руками товсту косу, прихиляється до Степана,

зриває квіти і допомагає дітям плести віночки. Вона щось

шепче йому і від її слів у Степана радість розливається по

всьому тілі хмільним теплом. Він усміхається, дивлячись у її

примружені очі і тішиться, що нарешті вона стала його дру-

жиною. Її колишнє заміжжя уже в минулому часі. Про нього

нагадують лише діти. Степан відразу з ними подружився, а

ревність до колишнього її чоловіка все менше хапала його за

душу. Відтепер він ступив на іншу дорогу і хотів би йти нею

довго-довго.

* * *

Швидко минуло літо. Настав вересень – початок на-

вчального року. На очах змінювалася природа. На достиглих

стеблах палали рожевим, золотаво-жовтим полум’ям пишні

суцвіття. А дерева вбрались всіма кольорами, на які тільки

багата природа. Дивишся на таке розмаїття барв, вдихаєш

запахи достиглих яблук і груш і ніби молодієш душею. Тоді

навіть на гадку не приходить, що все це скоро минеться і на-

стане холодна зима. Яка ж то цікава природа. Усе в ній має

свій сенс, своє призначення, свій ритм. І ще нікому не вдало-

ся щось кардинально змінити. Можна вивчити явища приро-

ди, навчитися пристосуватися до них, ба навіть передбачити

катаклізми, але відвернути їх поки що нікому не вдається.

Так і в людей: є період народження, росту, зрілості, ста-

ріння і врешті – перехід у небуття. Степан давно дозрів, з

роками став трохи вайлуватий, сонливий, хоч і раніше не

відзначався надмірною активністю. Завжди виважений,

спокійний, але веселий. Що ж, є люди вдумливі – неквапливі

у поступках і він один із них.

Із своїм одруженням він трохи припізнився. І тепер, коли

почав жити з Данкою «на віру», нікому про це не хвалився, не

хотів розголошувати свою таємницю. Усі давно звикли, що

він не знати доки буде парубкувати. Дехто радив йому поспі-

шати з одруженням, бо потім, мовляв, будеш до кінця життя

209

шкребти потилицю. Віднедавна колеги запримітили, що по-

клала око на Степана розлучена вчителька музики і співів.

Щоразу навмисне заводила розмову з ним на різні теми. І як

тільки не заманювала його цікавими розповідями, поверта-

ючи завжди розмову на тему кохання, вкладаючи в розпо-

відь стільки солодких таємниць, ніби навмисне хотіла при-

ворожити співбесідника. Та завжди вбачала в його поведінці

якусь загадковість.

Нарешті хтось із цікавих запідозрив зміну в його настрої

і запитав:

– Чи не одружився той тишком-нишком?

Признався Степан, що має дружину. Здивувалась вчи-

телька музики, а колишня піонервожата, що недавно вийшла

заміж за колгоспного агронома, жартома кепкувала:

– Дивак, стільки молодих дівчат, а він подався до такої,

що вже має двоє дітей. Видно, не чується в силі, щоб поста-

ратися своїх.

Степан з того всього тільки підсміхується. У кінці верес-

ня народилася дочка. Привіз Степан додому дружину з ди-

тиною, яку ще в пологовому будинку назвали Любою, і всім

розказує, хвалиться, яка вона голосиста. Хтось із колег при-

ніс йому букет пізніх, його улюблених польових квітів. Що-

дня, поспішаючи після роботи додому, Степан думав: «Яке це

щастя, що маю таку хорошу дружину, дочку». Про нерідних

дочок не згадував, але й для них старався. Дивлячись в ко-

лиску, він довго не міг відірвати від дитяти щасливих очей.

Тепер він має все, про що мріяв: кохану дружину, діти. І

він не скупився на красиві слова, складав вірші про кохання.

Догадувався, що мовить подібні закохані слова, мабуть, ті ж, що їх казали й сотні літ тому чоловіки своїм коханим. Що ж,

змінюється техніка, природа, світ, а любов вічна.

Здається, Данка щаслива з другим чоловіком. Це на-

віть збоку видно, як вона дивиться на нього своїми сяючими

очима і ніжно посміхається до дітей, до чоловіка. Кохання з

Степаном зробило її ще більш чарівною, звабливою. Інколи

Степанові бракує слів, щоб висловити все те, що відчуває до

неї. У думці дав собі обіцянку робити все для неї, щоб вона

була найщасливішою жінкою. Бачив, як їй нелегко з трьома

дітьми, хоча обидві матері щодня їй допомагали. Степан аж

тепер зрозумів, що шлюбні обов’язки чоловіка – це не тільки

210

кохатися в ліжку. На це йому після пологів натякнула дружи-

на, коли вони лягли спати.

– Не квапся… не будь таким азартним, а то знову зава-

гітнію, – сказала повчальним голосом, наче подавала урок,

як треба вести себе з коханою жінкою у післяпологовий пе-

ріод. Вона шептала ще якісь слова, наче кодувала його. Слу-

хав Степан її слова, які звучали так природно, викликаючи

тілесну втіху, а торкнувшись коралових губ, довго відчував

на своїх солодкий присмак поцілунку.

Тепер у школі Степан старався довго не затримуватися

без поважної причини. Мав заклопотаний вигляд, іноді куняв

за столом, а після уроків поспішав додому. Колеги-вчителі

відразу запримітили таку зміну в його поведінці і дехто під-

сміхувався, мовляв, дружина не дає спати ночами.

– Аякже, багатодітний батько, – казали позаочі інші. І

лише Ольга Павлівна продовжувала ласо дивитися Степа-

нові в очі. Від її спокусливого погляду в нього в грудях наче

щось щемливе розливається. А як гляне, усміхнеться, спа-

лахне вогнем, то в нього аж серце затріпоче. Він щось гово-

рить до неї, затинаючись, наче ковтає слова. Годі збагнути,

що в неї на думці. «Напевно, вона той… закохалася, – таке

припущення відразу зародилося в його голові. – Ох ці жінки!

Гадає, покину дружину з дітьми і подамся до неї, молодої, без-

дітної, кинуся в нові хвилі кохання». Пізно, нині він має певні

обов’язки і буде їх виконувати.

«Де ви були, дівчата, молоді жінки, раніше? Де? Та були

поруч, тільки ти їх не помічав», – ніби нашіптував чийсь го-

лос. Степан – однолюб, в цьому невдовзі всі переконалися і

дали йому спокій.

* * *

...З того часу спливло багато літ. Старість підбиралася до

подружжя обережно. Життя Степана і Данки давно на осінь

задивилося, впокорилась життєва течія. Ніби вже смерка-

ється, але ще не вечір. Інколи Степан перекидається думкою

в минуле, ніби зриває «зів’ялі квіти спогадів». Обоє шкодують, що так швидко галопує час, наче хтось його підганяє. Їм так

хочеться, щоб смеркалося довго, як у літній спекотний день.

Пробудиться Степан зі сну, розказує сновидіння, а сниться

йому переважно те, що було в молодості, і душу зранює сум:

211

чи варто заглядати в такому стиглому віці у далеке минуле, де розкошувала молодість, де так щедро мріялось. Що ж, вер-

нутися на кілька десятиліть навіть уявою до того миттєвого

щастя, ой як не легко. У житті відбулося стільки подій, і, як

любить казати Степан, сталося перемін, а перемін. Зістарів-

шись, відійшла у засвіти теща, а рідна мати ще тішиться сві-

том. Виросли дочки, повиходили заміж, ростуть онуки, ще й

досі не остигло їхнє кохання. Здається, що ще потрібно для

повного щастя. От тільки одна біда: вже кілька літ Данка хво-

ріє. Тільки-но вийшла на пенсію, зразу почала занепадати на

здоров’ї. Аж тепер проявився затаєний ревматизм, вродже-

на вада серця. І вже задишка дошкуляє, ноги набрякають,

швидко втомлюється навіть при найменшій фізичній праці.

Щораз насідають нові хвороби, скубуть тіло, наче голодні во-

рони торішню стерню. Завжди у неї на обличчі сум, а в очах

– безнадія, розпач. За кожне призначене лікарем лікарство

хапалася, як потопаючий за соломинку. Минув якийсь час і

до всього того, як на лихо, ще одна хвороба вчепилася – цу-

кровий діабет. Та такого типу, що треба двічі, а то й тричі на

день вводити інсулін, інакше – кепські справи. Уже давно ку-

дись поділась колишня врода, яка так чарувала Степана. За

кілька місяців схудла, знітилась. Добре усвідомлювала, що

найстрашніше чекає її попереду. У такі важкі хвилини нарі-

кала на долю, яка така немилосердна до неї, немов зла мачу-

ха обділила, ошукала. І він теж постарів, поглибшали бороз-

ни на чолі, тільки очі блищать, наче з них стрибають вогняні

іскорки.

Степан у такій важкій ситуації мало не розгубився. Що

робити? Як бути далі? Він пише вірші, читає їх своїй хворій

дружині і в душі радіє, коли вона на якусь мить усміхнеться

кутиками уст, гляне ласкаво з-під брів. Він щораз приносив до

кімнати її улюблені квіти ромашки. Вона так часами ослаба-

ла, що не могла вимовити жодного слова, лише губами щось

шептала, а очима дякувала йому за квіти, за ласкаві слова.

… Уже в який раз їхала до лікарні в надзвичайно кеп-

ському стані. Очі закотилися вверх, дихала уривчасто, в

грудях – хрипіло. Степан дав хворій краплі, які швидко

подіяли, але не надовго. Вона ротом хапала повітря, на

шиї здулися і тремтіли вени. Час від часу переставала

дихати. Приходячи до тями, скаржилась на нестерпний

212

біль у нозі. Починалася суха гангрена. На пальцях пра-

вої стопи ятрились рани. Здавалось, ось-ось пальці самі

відпадуть.

У лікарні Степан майже постійно сидів біля дружини і як

тільки міг, втішав її, став для неї і сонцем, і повітрям. Їхнє по-

дружнє життя закінчувалося, чула як з перебоями калатало

в грудях її серце; воно ніби зупинялося, завмирало, а потім

товклося, наче хтось його підганяв. Вона розуміла, що так

багато болю додасться його змученій душі, коли вона піде

на той світ. Передчуття чогось фатального, трагічного пе-

редалось і Степанові. Він запримітив, що вона тримає якусь

таємницю на серці і не може ніяк вихлюпнути її назовні, не

може сказати вголос.

Її готували до важкої операції – ампутації правої ноги.

Після кількох ін’єкцій їй ніби полегшало і вона промовила

тихо:

– Степаночку мій коханий, прости мені за вкрадені роки,

за ту давню зраду. Я вже давно караюсь за те, що сама себе

зрадила. Дякую, мій хороший, за твою любов. Шкода поки-

дати цей прекрасний світ, але ще нікому не вдалося затрима-

тися в ньому довше, ніж призначено Всевишнім.

– Не картай себе, я в нічому тебе не виню.

Він тримав її руку у своїй долоні і ледве-ледве вловлював

пульс.

…Через півгодини під час операції зупинилося її хворе

серце.

* * *

Серед багатьох могил – горбик землі, дерев’яний хрест на

ньому і кущ калини. На могилі – ромашки, одні зів’ялі, інші

тільки що принесені.

Віють вітри над цвинтарем. Здалека доноситься запах

гіркого полину. Приходить сюди Степан Тиховій, подовгу сто-

їть у скорботному мовчанні, мне у руці старенький капелюх,

щось мимрить, чи то молитву, чи згадує колишнє. Здається,

ось-ось заплаче. Та ні, він читає вірша, якого недавно напи-

сав, а відтак кладе на могилу жмут польових ромашок. Він

приносить їх сюди аж до пізньої осені. Вони довго не в’януть.

Навіть з-під снігу виглядають наче комашечки-світлячки,

блимаючи вночі своїми оливковими очицями.

213

Уже минуло кілька літ, як померла Степанова дружина, з якою прожив тридцять років. Не вчувся, як до нього при-

пленталася старість, і він не відвертається від неї, бо до-

бре знає, що то нічого не дасть, ніщо зупинити у плині літ

не можна. Останнім часом змінився, наче трохи змалів,

став недочувати, лише очі такі, як і колись, бентежні, вог-

нем горять, особливо тоді, коли розповідає про своє єдине

в житті кохання. Він пише вірші, присвячуючи своїй по-

кійній дружині, про ромашки, що цвітуть у долині, які так

вона любила. А недавно видав навіть маленьку поетичну

збірку.

Степан давно вийшов на пенсію, але ще працює ке-

рівником дитячого гуртка художнього слова. Дома теж

не сидить без діла, забавляє внуків. Любить посидіти в

скверику біля свого будинку. У дворі часто лунає пісня,

гучна, весела. Слухає Степан, а йому вона чомусь душу

шматує. І лише, коли вона стихне, починає думати про

щось приємне, та думки завжди вертаються в минуле.

У такі хвилини він навіть не помічає людей, які ходять

повз нього і лише, коли закує зозуля, прислуховується і

рахує скільки то ще йому літ жити. А зозуля щедра, віщує

йому довге життя.

Січень-лютий 2009 р.

НА РОЗДОРІЖЖІ

Цього разу Мальва проспала поїзд. Випровадила вдо-

світа з квартири нічного гостя і задрімала. Проки-

нулася, коли вже сонце заглядало у вікно. Квапливо встала з

ліжка, глянула на годинник – і схопилася за голову. Вперше

за півтора року спізнилася, відтоді як їздить на побачення

з чоловіком у тюрму. Лише два дні в квартал дозволяють їм

жити в зоні без наглядачів.

Після суду довго вагалася, роздумувала: їхати чи не їха-

ти, а потім, читаючи його жалібні листи, погодилася на

такі зустрічі. Могла давно розлучитися – зрадив. Та ще й як: зґвалтував заміжню жінку. І досі в очах стоїть вона із своїм

чоловіком, прийшовши рано-вранці наступного дня після

214

тої пригоди під їхній будинок. Вичікували неподалік, поки

напасник вийде на балкон.

– Він, він! Той самий! – голосила зганьблена жінка, впіз-

навши відразу вчорашнього лиходія.

Сонні сусіди виглядали з вікон, аби почути, що то за ока-

зія трапилася. За кілька хвилин загриміли двері, зайшли два

міліціонери, скрутили ґвалтівникові руки, надягли на них

кайданки і повели до автомобіля.

Мальва довго не могла отямитися, не вірила, що її чоло-

вік на таке пустився.

«Може, хтось звів наклеп або жінка не впізнала, – наді-

ялась до останку, що його виправдають. Спам’яталася лише

аж на суді, коли зачитали вирок. Тепер чекай стільки літ, а

лише минув рік як вони побрались. І на тобі – яка ганьба. А

тепер у тюрмі казиться, при відвідинах ревнує, іноді навіть

залякує.

«Підеш до когось – з-під землі дістану! Скараю тяжко!» –

погрожував минулого разу, наче вгадував, що в Мальви хтось

є, а може, просто провокував на відверту розмову. Тоді щирої

розмови не вийшло, бо хіба вона винна, що він тут.

«Що заслужив – те маєш», – хотіла сказати, але змовчала,

бо запеклися слова на устах.

… Згадала як йшла після суду додому знервована, в грудях

кипіла образа. Збігали місяці, а його ганебний вчинок каламу-

тив душу, не давав спокійно жити; ночами не спала, мучили

різні невтішні думки. Здавалось, що збожеволіє в чотирьох

стінах. І тут одного пізнього вечора – стук у двері. Відчинила.

На порозі стояв Микола, колишній наречений, що втратив її

через дівочі примхи. Здивувалась вечірньому гостю.

– Заходь, – проказала тихим голосом.

Посиділи, поговорили, згадавши колишні зустрічі і від-

чули, що доля знову їм усміхається. Тепер мало не щовечора

він приходить до неї. Втішаються допізна. Вдень ховаються

від сторонніх очей, бо що люди скажуть?

«Чоловік у тюрмі мучиться, а вона за чужими дивиться,

коханця ночує». Та хіба їм щось заперечиш? Люди швидко

забувають чужу кривду, і вже злочинець поволі в їх очах стає

мучеником. Тож приходить Микола, коли сонце вляжеться

спати і покидає оселю, коли воно ще не вилупиться з-за го-

ризонту.

215

– Знаєш, – якось каже Микола, – я так далі не можу. Або

ти розлучаєшся, або їдьмо звідси, щоб не таїтись, як крадії.

Хіба ми гірші за інших?

Мальва дивилася на нього сумними очима і наче

кам’яніла, бо страх давно уселився в душу, згадуючи чолові-

кову погрозу.

«З-під землі дістану. Скараю…» – закарбувались у пам’яті

страшні залякування.

«І його скарає. За що? – глянула на Миколу і злякалася

майбутньої помсти. – Шкода. Із-за мене згубить душу. Він не

винен – любить».

В очах сіріло від сліз, але вдавала, що ніщо її не хвилює,

щоб Микола не запідозрив чогось лихого, лиш очі ховала вбік.

А хіба вона дерев’яна? За що має каратись? Кажуть, у май-

бутньому жінкам будуть компенсувати за моральну шкоду,

якої зазнають через гріхи своїх чоловіків. Але коли це буде, та й чи настане такий час?..

Поїде ще раз, признається. Навіщо? Сахалася думки, що

він може скарати її на смерть, а сам згниє у буцегарні.

Стало жаль Миколи, він не винен, нічого не знає про її

затаєні думки. Може, то й краще.

– Ти йди, Микольцю, йди, – проводжала його цього разу

ще до ранішньої зорі. Він не перечив, тікав з хати, хоч йому

дуже хотілося ще і ще солодко поніжитись із коханою.

До відходу поїзда – ще три години. Миколі нічого не ска-

зала про поїздку, навмисне втаїла, але чула серцем, що він

про все догадується і в душі переживає, мучиться, чекаючи

на щось фатальне. Нині час такий непевний: сьогодні він у

криміналі, а завтра – амністія і воля.

…Мальва довго лежала з розплющеними очима, думала,

аж поки не склепилися повіки, заснула. Крізь сон чула, як

хтось тарабанив у вікно:

– Мальво, ще спиш? Вставай!

Прокинулась, позіхнула в жменю. Нікого не чути. Тихо.

«Мабуть, приснилося», – подумала, глянувши у вікно, з якого

було добре видно як розкошує осінь, привітна, багата.

216

НАМОВА

– Іване, прошу, молю, не ходи до неї. Вона не для

тебе. Зрозумій мене, я не проти твого одруження.

Візьми кого хочеш, тільки не її, бідолашну. Адже одружують-

ся, щоб мати здорову сім’ю, дітей, а вона хвора. Хіба на ній

зійшовся клином світ?

Іван хотів відбутися жартом, промовивши:

– Нині таку хворобу успішно лікують. Ще трохи і вона

буде цілком здорова – і тоді…

– Що тоді? – не вгавала мати. – Ти не уявляєш, що таке

сухоти. Та вона може всіх нас заразити! Треба тобі такої біди, га? Та, врешті, що ти в ній знайшов таке?

– Але ж ми кохаємо одне одного, – захищався син. – Та й

красива, годі з кимсь зрівняти.

– І що з того? Ти тільки глянь на неї й сам розсуди: худю-

ща, аж світиться, вітер нею колише.

Іван хотів щось заперечити матері, але не наважився.

Вона така для нього добра, хоч сама зазнала злиднів, рано

овдовівши. Тяжко працювала, щоб якось звести кінці з кінця-

ми. Рідко коли на столі було вдосталь чорного хліба. І лише, коли підріс син, то стало трохи легше жити. Хлопець вивчив-

ся на тракториста. Хоч робота в нього чорна, важка, але вже

є в хаті хліб і до хліба. То чого ж ще треба? Мати надіялась, що син приведе здорову невістку, матиме внуків. А хіба хвора

може принести в сім’ю радість?

Син тільки головою хитав і кліпав очима, слухаючи ма-

терину тривогу. Годі втямити чи він погоджується з нею,

чи щось заперечує. Такі розмови повторювалися частень-

ко. Іван не вступав у суперечку, але як тільки-но стемніє

прямував до своєї нареченої Олесі. Уже й сусіди заприміти-

ли, що йдеться до весілля, бо наречені часто показувалися

вдвох на людях. І тут мати зважилася ще на один необдума-

ний крок. Поділилася своєю тривогою за сина зі сестриним

чоловіком.

– Слухай, Юхиме, може, чимось пособиш? – звернула-

ся до нього, як потопаюча за соломинку. – Мене не слу-

хає, приведе сухітницю до хати і що хоч роби. Хоч утікай

з очей.

217

– Гм… – заглибився у думки свояк, наче прораховував

ходи на шахівниці. – Діло не просте, але завжди вихід є. То

кажеш, Ольго, слабує його наречена?

– Ага, – кажуть аж кровохаркає. А син тішиться, що кра-

сива, ніжна і добра.

Юхим довго мовчав, а відтак промовив:

– А може, не треба відраджувати, з часом сам зрозуміє чи

варто з такою одружуватися?

– О ні-ні! То не з його характером. Його треба напоумити

на добру путь, а то пропаде хлопець. А він у мене один.

– Поміркую, може, й пособлю? – сказав спроквола Юхим,

тримаючи палець біля скроні. Він добре знався на дівочих

справах, бо сам аж до тридцятирічного віку вибирав собі дру-

жину. Всього набачився і зазнав на своєму віку.

– Боюся за нього, він у мене такий добрий, єдина втіха,

та ще молодий і зелений. Пішла би до неї, та не хочу бучу під-

німати. Не вмію сваритися.

– Сваркою тут не зарадиш. Треба діяти делікатно, – по-

чав, із знанням справи, говорити Юхим. – Головне спрямува-

ти його на когось іншого.

– Але як? Він до неї щовечора ходить.

Юхим наморщив чоло, кашлянув у кулак і до Ольги:

– Треба підіслати до нього якусь дівку. Та таку, щоб хотіла

вийти заміж і відразу причарувала до себе.

– О-о! Правду кажеш, – погодилась Ольга, – але де її таку

найти?

– Не переживай, справа за мною. Маю таку на приміті,

хоч нині зарано ще говорити, але на днях дам знати що і як.

Знаєш, звести когось – це справжня морока, але я для тебе…

для вас постараюся.

Трохи посиділа Ольга у свояка і пішла додому. Зажевріла

надія, що Юхим щось зарадить. І таки зарадив. Через кілька

днів покликав Івана до себе, нібито помогти йому свиню за-

колоти. Погодився Іван, бо таки добрим хлопцем вдався, ро-

ботящим. Обидва довго морочилися з тушею, поки довели до

ладу, а тут незадовго молоденька сусідка навинулася.

– Добре що прийшла, – втішився дядько, – а то нам годі

впоратися з усім.

– Якщо конче потрібно, то я допоможу, – відразу погоди-

лася допомогти. Вона крутнула голівкою, що аж здійнялися

218

перса, повела великими очима – і до роботи. Коли вже над-

ворі смеркало, на столі вже парувала свіжина. А Яна, наче

господиня в хаті, так і щебече, сміхом заходиться, Івана до

чарки припрошує, і сама апетитно їсть, наче три дні не тор-

калася до чогось їстівного.

– Знаєш що, Іване, як будеш когось вибирати за жінку, то

шукай таку, аби була здорова і мала добрий апетит. Ну, хоча

б таку як оця, що перед тобою. Ти тільки глянь, як блищать у

неї очі. Бо хвороба (натякнув, напевне, на його наречену), то

така біда, що як когось притисне, то годі розігнутися, а в гос-

подарстві, сам знаєш, до всього сил треба прикласти.

Яна вдавано зніяковіла, опустила додолу очі і промовила:

– Дядьку Юхиме, не можу відмовитися від чогось смачно-

го. Хто добре працює – той має апетит. Чи не так?

– Правду кажеш, і я такої ж думки.

Іван небалакучий. Кине якесь слово і мовчить, слухаю-

чи про що говорять інші. Важко було збагнути, про що він

думає, дивлячись на Яну. Дівчина приваблива, привітна, та

чомусь останнім часом сільські кавалери її оминали. «Пере-

зріла», – говорили про неї, бо таки давно їй би пасувало бути

заміжньою. Яна працювала вже кілька літ кухаркою у сіль-

ській харчівні, добре освоїла свій фах. Минали роки, а заміж

ніхто не брав. Та й скільки тих хлопців у селі. Ровесники дав-

но одружилися, багато хто подався за кордон на заробітки,

одні п’янчуги тиняються без діла. І тут раптом така нагода

трапилася. Відразу погодилася на дядькову пропозицію за-

хомутати молодого хлопця. За столом точилися балачки,

власне, говорив дядько і Яна, а Іван слухав і на знак згоди

кивав головою.

Швидко зовсім стемніло. Юхим кивнув хлопцеві, мов-

ляв, проведи дівчину додому, бо вже пізній час. Пішли обоє, а

дядько задоволено потирав руки.

Хвилюється Іван, тримаючи Яну за руку, аж серце не-

мов хоче вискочити з грудей. А Яна припрошує зайти до неї

в гості.

– Ходи, ходи, перепочинеш, передрімаєш, – і так мас-

ненько ластиться до нього. Не встояв Іван перед спокусою і

засидівся в неї до півночі. У розмові в Яни рум’яніли щоки,

а вуста звивалися підківкою, ніби ось-ось мала його поцілу-

вати. Відразу на столі появилася наливка, пончики. Випив

219

з нею лише одну чарку і відразу відчув неспокій у тілі, почав

метушитися, навіть хотів утекти з хати. Та Яна хлюпнула на

нього блакиттю очей, взяла його за руку і потягнула до ліж-

ка. Він не перечив, хоч ще якийсь час тримав себе у напрузі і

врешті підкорився. У ліжку під ними застогнали пружини.

– О хо-хо, – зітхнув Іван, прокинувшись, коли до хати уже

заглядало сонце. Біля нього тулилася Яна своїми пишними,

твердими, наче неспілі яблука, персами. Він швидко виско-

чив з хати і побіг додому. Цілий день працював у полі і весь

час товклося на думці: «Щось я не так зробив учора чи мені

здається?» Йому хотілося бігти до Олесі, признатися їй про

свою нічну пригоду, але щось стримувало. Роздумував про

свою першу ніч з іншою коханою, яка так неждано-негадано

вигулькнула в його житті. Одне дивувало Івана: чому вона

досі незаміжня? А й справді, чого? З вигляду нічим не обді-

лена, хоч не така красива, як Олеся, але досить симпатична.

А головне здорова. Хіба що років на чотири старша за нього.

Словом, крута дівчина – відразу видно.

Минуло кілька тижнів і на Івановім подвір’ї в халабуді ве-

селилися гості.

– Гірко! Гірко! Гірко! – чулося за столами. Іван цілував

свою дружину, відчуваючи якийсь терпкий присмак її кора-

лових губ. Чомусь ніяковів, дивлячись гостям в очі. Здавало-

ся, що вони на нього єхидно позирають і скептично посмі-

хаються. Отут згадав Олесю, перші поцілунки, такі солодкі,

пристрасні і так маркітно йому стало, що аж в грудях заколо-

ло. Постійно злизував з губів присмак гіркоти. Щось муля-

ло його всередині. Випив чарку горілки і подався з молодою

в танець. Мовчки позирав на неї і поволі сум розвівався, бо

таки з вигляду Яна така здорова, ну просто кров з молоком. А

кружляє в танці – земля стугонить. Що з того, що старша за

свого судженого? Хіба вони одна така пара?

Після весілля хтось пустив чутку, що Яна його причару-

вала. Згадали її матір, що зналася на різних повір’ях, воро-

жила на картах, а молодою зводила з розуму багатьох чоло-

віків, аж поки не вибрала такого, як хотіла. Напевно, і дочці

передала вміння чародіяти.

Дійшла поголоска і до Іванових вух. Він не вірив у ніякі

чари і сміявся з цих пліток. Тішилася мати, що несогіршу не-

вістку має: не кривдить, до роботи охоча. Здалося, що в хаті

220

відразу посвітліло і потепліло. Працював Іван, поле орав, бо-

рознував, зерно сіяв, радів, дивлячись як колоситься жнивна

нива, своя, розпайована. Чувся господарем.

* * *

Минуло три роки і приблудилась до хати біда. Пішла

одна гризота за другою. Страшна, невблаганна хвороба вче-

пилася до Яни. Ніхто не міг їй помогти: ні лікарі, ні народні

цілителі. Молодою пішла у засвіти. Не набувся Іван в шлюбі.

Видно така його невтішна доля. Доля…народжується з лю-

диною і тримається її до самої смерті. Для Івана вона вияви-

лася немилосердною. Гірко мучився Іван. Опустився, почав

заглядати в чарку. Дійшло до того, що мало не загнав і його до

смерті зелений змій. Геть змінився, почорнів на лиці, змар-

нів. Інколи йому здається, що не може ні думати, ні плакати, ні говорити. Забувається лише біля трактора. Заведе мотор і

в тому гуркоті невтішні думки кудись діваються.

Мати почала нездужати, не по роках зістарілася. Не може

навіть дров у грубку підкласти. Прийде пізно ввечері до хати

Іван, а в ній студено. Нап’ється кислого молока і лягає спати, укрившись ватяною ковдрою. І хоч утома навалюється на по-

віки, як колода, та йому довго не спиться. А коли вже й засне, то якісь кошмари сняться. Іноді серед ночі зривається з ліж-

ка, ходить по кімнаті, заглядає у вікно: чи бува хтось не чигає

біля трактора. Квилить його душа за тим, що вже повернути

назад не можна. Хоч гірко мучиться, та на нікого не тримає

обіди. Сам вибрав собі таку долю. Якби тоді не послухався

матері і дядька, був би трохи рішучішим – і доля склалась би

інакше. А мати тепер переважно мовчить, видно переживає

за сина. Не знаходить слів, які притлумлювали б синове горе.

Мучить совість, що тоді наполягала, аби він покинув свою

наречену Олесю. І таки домоглася свого, а нині шкодує. Піз-

но. А що ж його колишня наречена? Вилікувалася, у дівках

не засиділась. Народила трьох синів. І такі красиві, аж дехто

заздрить.

…Роки минають, а Іван ще й досі шкодує за тим, що втра-

тив у молодості. Недавно лягла в домовину старенька мати.

І закис Іван у своїй убогій хатині, яка здалека видається че-

пурною, доглянутою, але віє з подвір’я сум, нудьга, пахне

пусткою. Працює Іван на землі, та живе не так як інші – скніє, 221

збайдужів до всього. Кожної неділі ходить до церкви, гріхи

замолює. Інколи зустрічає там здалека Олесю. Кожного разу

відчуває, як щось обривається йому в грудях, калатає сер-

це, коли її побачить. Хоче щось сказати до неї, хвилюється,

аж вилиці сіпаються, та не може навіть слово промовити. А

Олеся лише кине оком, вимушено усміхнеться і йде собі до

людей.

Іван нікому не наважується розказати про свій душев-

ний біль, тримаючи його десь там у потаємних закамарках

зболеної душі. Не вберіг свого кохання і ось тепер карається.

Потерпає, що може залишитися до старості удівцем. І лише в

сні забуває про все лихе на світі.

ПОКАРА

– Чули, яка оказія трапилась із Грицем Кулішним?

– Ні! Кажіть, що з ним?

– Дочка йому голову розпанахала.

– А то ж як?

– А отак: одні кажуть, що каменюкою логнула по голові,

інші – цеглиною. «Швидка» непритомного відразу забрала в

лікарню.

– О, цього можна було чекати, – такі розмови точилися

між сусідами.

Гриць давно незлюбив дочки Іванки, часто докоряв, що в

усіх діти як діти, а вона каліка.

А хіба вона винна, що такою нещасною вродилася? Пе-

репадало й матері, бо вважав її винною, що бідолаху на світ

привела. Та хіба йому поясниш, що то не її вина в тому, що в

дочки – дитячий церебральний параліч?

Іванка з острахом слухала ці перемовки в хаті, ковта-

ючи біль, який розпливався побіля серця, а залишаючись

наодинці, плакала. Із-за фізичної вади ледве закінчила

семирічку, а потім тямовита дівчина вчилася самотужки.

Сяк-так давала собі раду. А тут ще одна біда настигла – на-

гло померла мати. Отут і почалися справжні кошмари. Ба-

тько відразу подався до сусідки-вдови, забравши з собою всі

домашні речі. А тим часом Іванка привела собі на квартиру

222

такого ж нещасного каліку. Він щодня плів кошики з лози, а Іванка носила їх продавати на базар, і обоє мали з цього

якийсь гріш на прожиття.

Нарешті в хаті появився тихий усміх, переливався

дзвіночком Іванчин голос. Юрко (так звали хлопця) теж

тішився, що має прихисток і задоволено плів кошики.

До іншої роботи не чіплявся, бо не мав на то ні сили, ні

вміння.

Такий відносний спокій тривав недовго, бо сусідка Яна

відразу задумала щось недобре.

– Спродай квартиру і будеш у мене жити, інакше я не

хочу тримати в себе квартиранта, – заявила по якомусь часі

сусідка-вдова.

– А її куди подіну, та ще й не саму?

– То твоя проблема, – в її голосі чулась улеслива намова

до такого вчинку.

– Та я не проти, але що скажуть люди? – боронився

Гриць.

– А що люди? Яке їхнє діло до нас? Здай її у притулок і

матимеш спокій.

Гриць почав підмовляти дочку, щоб йшла в будинок для

інвалідів. Та вона й слухати не хотіла.

– Мені і тут незле. Натякнула, що вже кілька місяців як

вагітна. І тут батько накинувся на Юрка, захлинаючись од

злості:

– Іди звідси, поки я добрий!

Юрко мовчав.

– Він нікуди не піде, не руш його, дай йому спокій! – за-

ступилася за нього дочка. – Він мій чоловік!

Голос її прозвучав твердо, впевнено.

Гриць кілька днів казився, наче якась нечиста сила все-

лилася в його душу. Нарешті подався до суду, аби поділити

квартиру. Почули про цю затію сусіди і почали картати не-

путящого батька:

– Грицю, побійся Бога, не кривдь дочки. Чи ж бо не ви-

диш, що вона й так скарана долею.

Кілька разів переносили слухання справи і нарешті від-

бувся суд.

– Їй належить половина квартири, – почув Гриць рішення

суду.

223

– А то як? – дивувався батько. – Я купив квартиру за влас-

ні гроші!

– Закон так велить, – заспокоїли в суді знервованого чо-

ловіка. Адвокат, якому Гриць заплатив чималі гроші, не міг

пособити позивачу.

Нарешті дійшло до нього, що нічого не вдіє. Написав ого-

лошення і швидко знайшовся покупець. Гроші, виручені за

продану частку квартири, тут же Гриць відніс сусідці, у якої по-

селився, а сам почав пакостити неслухняній дочці: то замок у

квартирі зіпсує, то сходи чимось вимаже, аби мала клопіт.

Тішилася Яна, що так легко прийшли до неї дармові гро-

ші і почала лаштуватися на заробітки в Італію. Казала Гри-

цеві, що тільки-но влаштується там на роботу і відразу його

забере до себе. Погодився Гриць на таку приманку. Поїхала

сусідка і довго не давала про себе знати. Аж через кілька тиж-

нів прийшов лист із південної країни. Писала, що має файну

роботу, доглядає літню жінку. Хазяїн вигнав попередніх по-

коївок, а нею не натішиться. У вихідні дні навіть бере з собою

відпочивати за місто. Про те, щоб Гриць приїхав до неї, на-

віть не натякнула.

Гриць кілька разів перечитував той лист, навіть сусідам

давав читати, хвалився, що має таку кмітливу жінку. А що на

те навколишні? Сміялися та й тільки.

– Вона знайшла там собі пару, – нашіптували потіш-

ні знайомі, але Гриць нікому не вірив. Згодом листи почали

надходити щораз рідше, а відтак – ні слуху, ні духу. Марудив-

ся чоловік у чужій хаті. Щоб заспокоїтися почав щодня за-

глядати в чарку. Та швидко пропив усе, що мав за душею. На

роботу не йшов – чекав на виклик до Італії. Минуло ще кілька

тижнів. Якось з’явився Янин дорослий син і відразу наки-

нувся на Гриця:

– Ану марш мені з хати!

– А то як? – дивується Гриць. – Я ж з твоєю матір’ю домо-

вився, що буду тут жити.

– А отак, я тут господар! – кричав молодик, показуючи ру-

кою на двері.

– Я тобі довго на заваді не буду, – захищався Гриць. – Ось

тільки мати покличе мене до себе, і я відразу поїду.

– Не можу чекати! – скипів хлопець, шарпнувши сусіда за

рукав. – Іди поки я добрий, а то…

224

– Не чіпай, я піду, – промимрив Гриць і почав збирати свої

манатки. Вернувся до дочки.

– Буду якийсь час тут жити.

– Ти що смієшся, свою частку продав, а тепер…

Дочка сполохано метнулася назад і до Юрка:

– Чуєш, що він каже?

– Чую, – зіщулився Юрко, притулившись до Іванки. – А

як же я?

– Йди собі туди, звідки прийшов, – спаленів Гриць.

– Ого! Чого захотів? Яке маєш право до нього?

Та батько так розійшовся в гніві, що не міг вгамувати

свої емоції. Узяв Юрка під пахву і поволік надвір. За ними –

Іванка.

– Не дозволю знущатися над ним! – кричала не своїм го-

лосом, що аж сусіди почали виглядати з вікон. У нестямі взя-

ла каменюку, що лежала на сходах і кинула батькові межи

очі. Той впав у безтямі.

– Тату! – зойкнула і стала навколішки біля нього. Збіглися

сусіди, викликали «Швидку». Через кілька хвилин заметуши-

лися білі халати, несучи Гриця до автомобіля.

З очей Іванки бризнули сльози, довго смикалося її бліде

обличчя. Ніхто її не картав за цей вчинок. Бо й так усі знали, що їй за це нічого не буде, адже вона з дитинства має якусь

психічну ваду і є непідсудною. А через кілька годин Іванку

теж забрала «Швидка» до лікарні. У неї почалися передчасні

пологи.

МОНОЛОГ НА САМОТІ

О, якби не той клятий кашель та ломота в суглобах, то

ще б якось клигала на білому світі. Найгірше вночі.

Хоч плач. Тисне в грудях, ниє кожна кісточка, погоду можу

прогнозувати. Коли наступає негода – ніякі ліки не допома-

гають. Даремно натирання переводжу. Ще звечора нати-

раю маззю тіло. А вона така смердюча – хоч тікай з хати. До-

бре, що хоч не маю алергії на жодні ліки. У такі довгі вечори

довго не можу заснути. Спасу нема від безсоння. Відганяю

тривожні думки, а вони снуються, мов павутиння на сухій

225

гілляці. Ніщо мене не тішить: ні погожа днина, ні спека, ні

дощ. Життя таке безрадісне, одноманітне, уже давно на піз-

ню осінь задивилося. А вже як день вилупиться, то й надія

якась з’являється. Вийду надвір і вичікую: може, хтось про-

йде мимо, заговорить. Та рідко хто тут простує стежкою. Усі

оминають наш хутір Сухоліс стороною. Хіба що прийде Юс-

тина, та, що теж сама живе у хаті. Отоді вже й наговоримо-

ся. Вона набагато молодша за мене. Щодня до села ходить,

часто їздить аж до Львова, видно має там якийсь інтерес.

Я вже давно не наважуюся нікуди йти, крім подвір’я. «Ста-

рість – не радість», – часто любила повторяти моя небіж-

ка мама. Багато з тих пір води утекло. У просторій хаті – я

одна. Хоча ні, є ще зі мною киця Мурка. Ото і розмовляю з

нею, а вона мурликає, наче хоче заспокоїти, забираючи на

себе негативну енергію, і відразу мене на сон тягне. Деко-

му кажуть коти помагають, стреси знімають. А в мене які

стреси? Все позаду: і босоноге голодне повоєнне дитинство,

і колгоспні буряки, і раннє вдівство. Усеньке життя чесною

працею шматок хліба заробляла. Минулося. Зісталися одні

болячки на старість. Одна-єдина втіха, що син вибився в

люди. Закінчив школу, відслужив армію і відразу подався

до Львова. Там оселився, вивчився на інженера, одружився

на львів’янці. Завжди при ділі, власне, має свій бізнесовий, як тепер кажуть, інтерес. Раніше часто навідувався до мене,

а нині – дорогу на Сухоліс забув. Якось приїхав сам, а я йому

докоряю:

– Хоч би внучку привіз, а то я вже забула, як вона виглядає.

– Не можу, – каже на те син. – Вона щодня зайнята до-

пізна. Музику вивчає, а то не так легко суміщати навчання в

двох школах.

Що ж, не перечу. Їм видніше як то має бути.

Цієї суботи приїхав син ще тільки-но сонце піднялося

вище хати – і знову сам.

– Може, ти розлучився? – питаю. – Завжди сам та й сам.

– Не хоче їхати дружина, каже, що я там забула.

Побув годину-дві і поїхав, щоб на футбол встигнути. За-

лишив мені п’ятдесят гривень – тішся. Що мені з тих грошей?

На хуторі за них нічого не купиш. Тре йти аж до села, а то

далеченько. Ось приїде внучка, то віддам їй ті гроші та ще

трохи із своєї пенсії на додачу.

226

Якось натякнув син: спродаймо хату, а я організую ку-

ток у місті. Відповіла тоді йому: не хочу. Поки дихаю, то в

своїй хатині житиму. От лише біда, що не маю до кого сло-

ва промовити. Хіба що до кота. За цілий день наговорюся

з ним. Нема ні радіо, ні телевізора в хаті. Бо ж електрики

так і не встигли провести до хутора. Обіцяли та й тільки.

Минали п’ятирічки, а на хуторі нічого не мінялося. А нині

і поготів ніхто не дбає, щоб прилучити хутірських жінок до

цивілізації.

Кожного разу, як приїде син, то завжди телефонує ко-

мусь. Дивуюся: без дротів і таке маленьке, як мишка, а при-

ставить до вуха і щось шваркотить. Мені б таку штуку, то вже

говорила б й говорила з внучкою. Та якось не смію просити

сина, щоб мені таку «мишку» купив, а він недогадливий. Та й, мабуть, то дорога річ.

О, таки правду кажуть: найбільше багатство – діти. У

мене – один син. І той неблизько. Зимою, як закурить віхола, то не приїжджає. Дорога польова – не для іномарки. А пішки

давно відвик ходити. Тяжко йому – черевце нажив. Але ж хіба

нині комусь легко?

А ще згадую, як син було привіз мене до Львова. По-

садив на балконі, мовляв, роздивляйся, мамо, як то у місті

гарно. Сиджу серед білого дня, а на мене млості б’ють, ду-

хота, гуркіт. Подивилася новини по телевізору: у світі ка-

тастрофи, повені, терористи людей вбивають – аж страх

бере. Ледве день перебула – і вернулася додому. Зраділа,

глянувши навкруги, зітхнула глибоко – і так легко стало

на серці. Скрізь пахучо ніжиться хутірська земля, а сонце

з самісінького ранку губить іскри у росі. Тішуся, що нема

близько ні землетрусу, ні повені, бо ж гори далеко, річка

давно пересохла, озерце зміліло, заросло очеретом. Цьо-

горічна спека теж мені не докучає, бо навколо хати повно

дерев – затінок. Навіть кашляти стала менше і суглоби не

так ниють, як у холодну пору. Отак роздивлюсь навколо і

тішуся, який прекрасний цей світ. А що живу на хуторі, що

згубився від навколишнього світу, – не біда. На те він і ху-

тір – острівець давнини.

227

СІМЕЙНІ ТАЄМНИЦІ

Дивна річ – життя, дивна річ – людина,

дивна річ – любов.

Дідро

До пологового відділення, що у Львові по вулиці

Мечнікова, її привезла «Швидка». Перші пологи…

завжди не тільки хвилюють, але й наганяють у породіллі

страху. Юля потерпала не так за своє здоров’я, як за ще не

народжену дитину. Їй здавалося, що дитина обвилась пу-

повиною, ще не народившись, може задушитися в її лоні. І

тому-то при появі першого болю в попереку відразу набрала

«03». Їдучи сані-тарним авто послала есемеску не чоловіко-

ві, а батькові майбутньої дитини. Написала три слова: по-

чалися пологи, їду. А куди їде не вказала, бо ще й сама не

знала, куди її везуть.

Івана, чоловіка свого, не хотіла турбувати. Та й навіщо.

Він уже кілька днів – у відрядженні. Думала про Андрія. На-

певне, зрадіє, відразу прибіжить до лікарні. Адже недавно

казав: «Народиш мені здорового сина і я заберу тебе». Куди

– не питала, хоч добре знала із його розповідей, що живе з

матір’ю у просторій квартирі. У щирості його слів не сумні-

валась, бо за тих два роки, як почали таємно зустрічатися,

жодного разу не сварилися. Може, тому, що в усьому йому

потакала. Та й Андрій завжди такий добрий, ніжний.

З Іваном прожили три роки, але так і не спромоглися за-

чати немовля. Обоє працюють у престижному університеті.

Юля вийшла заміж за поважного віку доцента і влаштува-

лася працювати молодшим науковим працівником універ-

ситетського музею. Іван допізна засиджувався в бібліотеці,

працюючи над докторською дисертацією. Чи насправді,

чи то їй так здалося, що невдовзі після одруження чоловік

охолов до неї. А коли Юля йому дорікнула про це, то він аж

скипів: «Краще б я узяв жінку з дитиною, ніж отак чекати на

чудо». Мав на увазі, що вона не вагітніє.

– Яке чудо? Про що ти натякаєш? Он скільки таких пар,

як ми, і ніхто з цього не робить трагедії, а ти… Та, врешті, ще

не пізно, можеш знайти собі таку жінку з дитиною.

Іван замовк і потім розмов на цю тему у них не було.

228

Якось навмисне завела розмову про дітей у колі спів-

працівників. Мовляв, роки біжать, а вона бездітна. Хтось по-

жартував: «А ти спробуй з кимсь на стороні, і все відразу ви-

ясниться, хто із вас неповноцінний». Змовчала, подумавши:

нема з ким. Та одного разу зайшов до музею пошуковець кан-

дидатської дисертації, молодий учитель Андрій. Цікавився

стародруками. Юля відразу почала йому допомагати. Мину-

ло кілька днів – і вони вже сиділи в барі, смакуючи каву. Мо-

лодий, красивий, і головне нежонатий, хлопець так жадіб-

но почав упадати за Юлею, що вона погодилася на інтимні

зустрічі. Він умів заволодіти жіночим серцем, романтично і

цікаво розповідав різні історії, які нібито траплялися з ним.

З цього і почалося. Андрій кожного разу винаймав на кіль-

ка годин чужу квартиру, і вони займалися коханням. Щораз

якась непереборна сила тягнула до нього. Він так зачарував

собою заміжню жінку, що про таке кохання можна прочитати

лише в романах. Здавалося, що сама природа послала їй та-

кого, котрий принесе щастя. Хоча і не усвідомлювала до кін-

ця, яке воно є насправді. Кожна зустріч з Андрієм приноси-

ла їй духовну і фізичну насолоду. Жага кохання затьмарила

все інше. Здавалося, вперше після трьохрічного заміжжя, за

той невеликий проміжок часу, відколи почала зустрічатися

з Андрієм, звідала справжні чари кохання. Мала щораз таке

відчуття, наче вогонь вливає коханий у її кров. Так, любов ро-

бить чудо із закоханими, кидаючи їх у вир блаженства.

Не минуло й два місяці, а Юля почула себе вагітною. Від-

разу стала на облік, тішилася, що нарешті вона така, як інші.

Все відразу переінакшилося. Щаслива і радісна йшла на ро-

боту, знаючи, що знову зустрінеться з коханим. Кожна днина

видавалась їй невловимою миттю. А коли чомусь Андрій не

приходив, то до наступного дня не знаходила собі місця. Та

знову зустріч – і знову їхні серця б’ються в такт. У такі тремт-

ливі хвилини перебувала немов у п’янкому забутті. Тепер вона

вже не звертала увагу на чоловікову холодність, а то й інколи і

цілковиту байдужість. Хоча виконувала свої жіночі обов’язки, як і раніше, аби чогось не запідозрив чоловік.

… В очікуванні минула година. Біль не турбує, аж дивно.

Оглянула лікар і каже:

– Довго прийдеться чекати. Можна їхати додому на

якийсь час.

229

– Ні, ні, я тут зачекаю.

– Хочеш, можемо стимулювати, щоб скоріше почалися

пологи, але такої потреби нема. Найкраще, коли все йде так,

як закладено в природі.

– То правда, нащо поспішати, я маю час. Лиш би дитина

була здорова.

– Серцебиття чую добре. Нема чого переживати. Йди і

відпочивай, набирайся сили, – сказала лікар.

Юля задоволена пішла у свою палату.

У палаті їх двоє. Жінка на сусідньому ліжку теж в очіку-

ванні пологів. Переважно мовчить. Скаже якесь слово і від-

вертається до стіни. Чулась самотньою. Ніхто їй не дзвонить, не цікавиться, де вона і що з нею. Мучило передчуття, що має

ось-ось щось трапитися незвичне. Так, перші пологи завжди

викликають надмірне хвилювання, а в Юлі особливе. Має

збутися те, про що так віднедавна почала мріяти: мати здо-

рову дитину і коханого чоловіка.

«Чомусь Андрій не дзвонить, – закралася тривожна дум-

ка. – Мабуть, не хоче тривожити її перед пологами».

Вона довго стояла біля вікна, загорнувши в халат свої

тугі груди. Навмисне не лягала спати. Здавалося, як засне

– сон обкраде її мрії. З вікна третього поверху їй добре було

видно, як поволі засинало місто: гаснули вогні на протилеж-

ному боці вулиці, поспішали по домівках поодинокі перехо-

жі, щораз рідше їхали автомобілі. Лише місяць ковзався між

хмарами в небі, а зорі Великої Ведмедиці моргали йому на-

зустріч. Юля довго світилася на вечірнє диво синіми волош-

ками очей, аж поки її не зморив сон.

Прокинулася вдосвіта від сильного болю в попереку і жи-

воті. Почалися перейми, і її відразу завели в зал для пологів.

Біль то стихав, то виникав з новою силою і щоразу тривав

довше. Нарешті – перший крик дитини. Такий жаданий для

неї. Акушерка щось говорила до породіллі, але вона її не слу-

хала. Її трохи зблідлі уста щось шептали, а по обличчі скоти-

лися дві сльозинки радості.

* * *

Перед тим, як набрати номер чоловікового телефону, до-

бре все продумала, що має йому казати. Ой, як непросто, не-

легко сказати Іванові правду, що розлюбила його. Чим пога-

230

ний її чоловік? Не п’є, не курить, та й немалі гроші заробляє.

А те, що не вміє так пристрасно кохати, як Андрій, то хіба він

винен – такий удався. Згадавши про майбутню розмову, таку

неприємну для чоловіка, у Юлі на очі набігли сльози. Думки

розбігалися, і вона не могла зосередитись, аби почати теле-

фонну розмову. Але відступати пізно. Адже народила дочку,

яка повинна рости з рідним батьком.

Це уже в який раз прошептала слова, які має сказати чо-

ловікові: «Я кохаю іншого і народила від нього дочку. До нас

не приходь і не згадуй лихом. Так сталося, і кажу тобі наре-

шті правду». При згадці, що зараз матиме розмову з Іваном,

від недоброго передчуття аж щось тьохнуло в грудях.

Нарешті заговорила мовби не своїм голосом:

– Іване, маю тобі щось важливе сказати. Я кохаю…

– Знаю, знаю, – перервав її чоловік. – Ти вже народила?

– Ага.

– Кого?

– Дочку.

– Я такий радий, такий радий, що ти не уявляєш! Цієї

ночі ти мені снилась…

– Але я мушу тобі признатися, що вона…

– Я приїду через два дні і заберу вас, а сьогодні маю допо-

відь на конференції і тому поспішаю. Цілую, люблю.

Юля розгубилася і не знала, що їй казати. Із затаєним по-

дихом слухала, але телефон вмовк.

Відразу подзвонила до Андрія. Якусь мить вагалася, щоб

промовити слово.

– Це я, Андрійку.

– Чую, чую.

– Я народила дочку.

– Дуже добре, вітаю і обом здоров’я бажаю.

– Завтра виписують, то приходь за нами.

У слухавці тихо.

– Ти чуєш мене, коханий?

– Не розумію, про що ти кажеш.

– Кажу, щоб приїхав завтра і забрав нас до себе.

– Їдь додому.

– А то чому? Ми ж домовилися, що після пологів будемо

разом жити.

– Казав, але тепер це неможливо.

231

– Чому?

– Перепрошую, – каже, – але виникли певні обставини…

– Які?

– Їду за кордон на заробітки. Для захисту дисертації по-

трібно, як сама знаєш, чимало грошей.

– А як же я, ми…

– То твоя проблема, а в мене і своїх вдосталь. Взяв би тебе

до матері, та з нею не зживешся. Вона не хоче, щоб я брав за

жінку заміжню та ще й з дитиною.

– Але ж дитина твоя!

– Ти впевнена?

– Аякже!

– А я сумніваюсь. Ти ж спала щоночі з своїм чоловіком.

Чи не так?

– Але ти… ти батько дитини.

– Можливо, але всяке може бути і тоді що? Ось зароблю

трохи грошей, проведемо експертизу і вже тоді…Та й, зре-

штою, я чекав на сина…

Не дослухала. Паморочилось у голові, мало не впала. Лед-

ве дійшла з коридору в палату, сіла на краєчок ліжка.

– Що з тобою? – питає сусідка. – Ти так зблідла. Покличу

лікаря.

– Не треба, – завернула очима, важко дихаючи. Довго не

могла отямитись од почутого. Огидна нудотна каламуть тис-

нула груди, мучили похмурі думки.

* * *

Швидко споночіло. І знову сум, і знову біль… Прокручу-

вала в пам’яті розмову з Андрієм, відтворювала кожне ска-

зане ним слово. Яка ж то дивна річ – любов, яке зрадливе ко-

хання. Потайки від жінок-породілль плакала цілу ніч. Встала

вдосвіта, хоче стримати сльози, схо-вати їх від цікавих очей, але вони все течуть й течуть. І лише, коли почала годувати

дитину, сльози відразу кудись поділися, а на обличчі появи-

лася усмішка. Прийшла лікар, оглянула її і сказала, що буде

виписувати додому. Хоч минуло лише чотири дні, але з по-

логового відділення виписують швидко, аби не занести ін-

фекції. «Що ж, поїде до матері в село, – вирішила твердо, – а

там що буде, то й буде. Не може вона дивитися отак спокійно

Іванові в очі і нахабно брехати. Звичайно, у селі нема відпо-

232

відних умов, але й там живуть матері з дітьми і не нарікають.

А хіба вона не така, як інші?»

Почала збиратися в дорогу. Хотіла вже викликати так-

сі, а тут приходить чергова акушерка і каже: «В коридорі вас

уже чекає чоловік». У першу мить розгубилася. «Напевне,

прийшов Андрій, а вчорашня його розмова – то його невда-

лий жарт», – подумала і серце затьохкало від хвилювання.

Вийшла в коридор. Назустріч їй йшов чоловік з оберемком

квітів і сяяв усмішкою. Якусь мить Юля вагалася, щоб промо-

вити слово.

– Ти? – здивовано прошептала, округливши очі. – А ми

вже зібралися їхати до матері в село.

Він мовчки пригорнув дружину до себе, а вона покірно

підставляла принадні уста для поцілунку, відчуваючи приєм-

ний лоскіт квітів на своїй шиї і спантеличено щось шептала.

Ще хвилина – і чоловік уже тримав на руках дитину,

щиро усміхаючись до неї. Збоку здавалося, що нема на сві-

ті щасливішої людини за нього. Дорогою їхали мовчки. Юля

тримала на руках сонну дитину, яка постійно ворушила губ-

ками. На квартирі вона пробудилася зі сну і почала голосно

плакати. Дитячий плач…Заспокоїлася відразу, як тільки-но

Юля приклала її до грудей. Іван почав придивлятися до ди-

тини, намагаючись знайти якісь подібні до нього риси, за-

доволено посміхався, а Юлю щось бентежне знову охопило.

Вона спідлоба позирала на чоловіка, котрий на радощах му-

гикав якусь пісеньку.

– Ой як добре, що в нас є дочка, – тішився Іван. – Таки не

варто нарікати на медицину.

– Що ти маєш на увазі?

– Сам не знаю признатися тобі чи тримати в таїні.

– В якій таїні?

Іван шукає особливих слів і відразу не може віднайти те,

що слід сказати дружині, а вона хвилюється ще більше, ніж

він. Нарешті заговорив:

– Я довго думав, що наша сім’я залишиться бездітною.

Мучився думками, що нас чекає в майбутньому, навіть було

охота працювати відпала. Та якось наважився піти до ліка-

ря, обстежився, прийняв курс лікування – і результат наяву:

маємо дочку.

– А мені чому не признався тоді, що лікуєшся?

233

– Не хотів, власне, сумнівався чи щось вийде з того ліку-

вання, а нині признаюсь, як на сповіді.

– То виходить без мого відома…Чому таїв од мене?

– Не картай мене, кохана. А, зрештою, хіба в тебе нема

таємниць?

Юля не відповіла, а лише зашарілась і опустила додолу

очі, згадала Андрія, відчувши в цю мить, як одлягає од серця

тягар, що так душив її.

СЮРПРИЗ

Данило мав веселу вдачу. Йдучи на роботу, завжди

усміхався зустрічним, а повертаючись додому, на-

співував: «Вишенька-черешенька – ягідка смачна…» Дехто

із його знайомих заздрив, що той такий собі веселун. Да-

нилова дружина теж потішна, компанійська, гарно танцю-

вала, співала у колі сімейних друзів. Збоку глянеш – така

принадна пара, і маленька донечка біля подружжя сміхом

заливається.

Данило добре заробляв у фірмі, але подумував про влас-

ний бізнес, заздрив місцевим олігархам, котрі їздили на роз-

кішних автомобілях, відпочивали на престижних курортах.

Але він теж тішився життям по-своєму, зваблюючи чужих

жінок. І не вважав це за якийсь ґанж, а, навпаки, пишався

тим, що має таку вдачу. Жінка не раз докоряла йому, що він

обкрадає її, ділячись своєю увагою ще з кимсь. На такі за-

киди він казав, що має поетичну душу, і через те чужі жінки

самі нав’язуються йому на шию, а він, бідолашний, тільки й

те робить, що тікає від них до рідного дому, до своєї дружини, з якою йому так затишно. А коли вона не переставала йому

дорікати, то він цитував десь прочитане в Олександра Блока,

що «тільки закоханий має право людиною зватися».

– Закоханий у свою жінку, а не водиться з чужими.

– Е, що ти тямиш, – казав Данило і переводив розмову на

інше.

Кожного ранку, йдучи на роботу, цілував дружину. Цей

ритуал увійшов у звичку. Цілувати чужих жінок в уста не на-

важувався, бо мав алергію на помаду. Та білозубі довгоногі

234

звабливі жіночки мліли в його обіймах, з якими він інколи

поринав у таємний світ кохання і розваг.

…Ця зустріч відбулася в Будинку школяра. Якось привів

туди свою донечку, щоб вчилась малювати. А там така краля

розмовляла з учителькою, що очей не відведеш. Пройшовши

повз нього, тримаючи за руку хлопчика, війнула загадковою

посмішкою, аж Данило на хвилю заціпенів. Виявилося, що і

вона записала в гурток малювання свого сина. Вийшли на

вулицю, розговорились. Він вмів заворожити жіноче серце: з

вигляду атлет, акуратно одягнутий, у розмові сипав вишука-

ними дотепними словами – і відразу, як йому здалося, спра-

вив на співрозмовницю приємне враження. Але вона поспі-

шала, і їхня розмова тривала недовго. Олена пішла, а він ще

довго дивився їй услід, щось розмірковуючи.

Наступного разу Данило запросив її на каву. Молода жін-

ка виявилася цікавою співрозмовницею. Обоє відразу зна-

йшли спільну мову. Данило схиляв її до того, щоб вона по-

годилась на потайні зустрічі із ним. Олена сприймала це за

жарт, сміялась, така чарівна, приваблива і така недосяжна.

Ще кілька таких зустрічей – і Данило почав діяти більш на-

стирливо. Щораз назначав їй побачення, але вона чемно від-

мовлялася, мовляв, боїться, щоб чоловік не скарав.

– Ось, невдовзі чоловік поїде у відрядження, тоді… – ска-

зала ніжним голосом і загадково усміхнулася.

Чекав кілька днів. Домовилися, що зустрінуться ввечері

у парку, подалі від цікавих очей. Вона надягне парик і тем-

ні окуляри, щоб її ніхто не впізнав. Почало смеркати. Дани-

ло надягнув єдвабну сорочку, святковий костюм, краватку і

довго парфумив обличчя.

Дружині сказав, що йде на ділову зустріч із майбутнім

компаньйоном у бізнесовій справі.

– Тільки не затримуйся допізна, – сказала дружина і єхид-

но усміхнулася.

– Постараюсь, але не все від мене залежить, розмова,

можливо, затягнеться надовго.

Надворі стояв погідний осінній вечір. Вистукували по

бруківці падаючі каштани, а під ногами шурхотіло пожовкле

листя. Міський парк дихав прохолодою. Данило хвилювався

і сам не знав чому. Такого раніше з ним не бувало. Нерви, мов

натягнуті струни. Торкнись – і заголосять.

235

«О, ягідка-черешенька вже прийшла», – мало не вигук-

нув Данило, побачивши здалека жінку в затінку грубезних

каштанів, і прискорив кроки. І ось він уже біля неї. Чемно

привітався, став як справжній залицяльник на коліна, об-

нявши її довгі ноги.

– Встань, – прошепотіла жінка в темних окулярах.

– О, моя кохана, я так люблю тебе, – сказав Данило, вста-

ючи з колін. Він поцілував її шию, а відтак знадливі уста.

Здивувався, що губи в неї не намальовані, ніби здогадалася,

що в нього алергія на помаду.

– І я теж, – прошепотіла партнерка, впиваючись поцілун-

ками.

– Я…я …як стану олігархом, то засиплю тебе діамантами,

– шептав Данило. Такі обіцянки він давав багатьом жінкам, і

дехто з них йому вірив.

– Досить, досить говорити нісенітниці! Поки станеш олі-

гархом, то, напевне, ще довго чекати, – заговорила голосно

жінка, знімаючи темні окуляри. – Ходімо, а то дочка сама на

квартирі залишилась.

Данило в цю мить зустрівся поглядом зі своєю дружиною.

– О, а це ж як? – округлив здивовано очі, роззявивши

рота. – Ото сюрприз!

Від здивування в Данила каламутився розум, в очах па-

лахкотіли холодні іскри, і він сів на порожню лавку. За хвилю

вони йшли додому, взявшись за руки.

Цього осіннього вечора довго не стихав сміх у їхній квартирі.

ЮЛЬЧИНА ЛЮБОВ

Вона давно зжилася з думкою, що її ніхто заміж не ві-

зьме. Юльчині ровесниці одна за одною виходили

заміж, а вона поволі цвіла-відцвітала, немов осіння квітка.

Женихи у її хату не показувалися, а на вулиці хлопці прово-

джали її співчутливим поглядом і все через ту вроджену ваду.

Хоч вада ця не така вже й важка. З вигляду Юля така собі

звичайна дівчина, можна сказати, красива: середнього рос-

ту, тендітна. Сидить бувало в хаті, дивиться у дзеркало і за-

мислюється: чому вона обділена долею? Адже нічим не гір-

236

ша за інших. Вдивляється у своє зображення: густе волосся

розсипалося по плечах як горстка витіпаного льону, широкі

брови, очі як очі, великі та сині, вії довгі-предовгі, засмагле

личко так і проситься до поцілунку. Але ніхто її не ніжить, не

цілує. Отак інколи дивиться на себе у дзеркало аж поки очі не

засльозяться.

Прийде у свято чи в неділю до сільського Будинку культу-

ри, поговорить з дівчатами, а заграють музики – дівчата на-

розхват, а вона стоїть одна осторонь. Чекає, а ну, може, хтось

запросить до танцю. Та ні, ніхто не йде до неї, усі поштиво

оминають дівчину, бо вона кульгава. Здається, жаліють бідо-

лашну. І вертається вона додому з розшарпаним настроєм,

трохи ображена на всіх.

Відтоді, як загинула в автомобільній аварії мати, сплив-

ло багато літ. Юля жила на свою мізерну пенсію, як інва-

лід з дитинства, у старенькій дерев’яній хаті, але нікому не

скаржилась на свою долю. Тішилась, що хвороби її омина-

ють. Працювала на городі, вишивала рушники, малювала

олівцем різні картини. Правда, нікому не хвалилася своїми

роботами. Звикла до думки, що так і залишиться пустоцві-

том. Та якось пізно ввечері приваландався до хати недале-

кий сусід Тимко. Двері забула зачинити на засув, і він тінню

прошмигнув до кімнати. Юля була в нічній сорочці і якраз

влягалася спати. Тимко, ставний молодий хлопець, трохи

старший за неї, був цього вечора напідпитку. Знала, що ді-

вчата були без тями у нього закохані. І ось він тут, біля неї.

Здивувалася його появі, бо раніше ніколи не мала з ним ні-

яких розмов. Тимко, розпашілий пристрастю, потягнув ді-

вчину до ліжка. Вона не пручалася, не кричала. Повела себе

так, як це роблять артисти в еротичних фільмах. Надивила-

ся тих фільмів довгими вечорами. Обоє тішилися до півночі,

аж поки Тимко не заснув. Юлька аж під ранок здрімнула.

Тільки-но почало світати, хлопець очуняв і похапцем на-

вшпиньки вийшов з Юльчиної хати. Юлька в цю хвилю теж

прокинулась, розімліла від приємного сну, пахка, свіжа, по-

далась за ним до дверей, вийшла надвір, але за хлопцем і слід

пропав. Довго відчувала застиглі на своїх губах чоловічі по-

цілунки. При згадці про минулу ніч у неї частіше билося сер-

це, а душа наповнювалася приємною втіхою. В очах дівчини

іскрились якісь досі тільки їй відомі почуття.

237

Тимко після тої ночі почав уникати зустрічей з Юлькою.

Оминав загомінками її подвір’я. Чи боявся, що Юля буде

нав’язуватися йому, чи ще з якоїсь причини. Але вона й не

думала чогось такого. Нікому про свою нічну пригоду не при-

зналася. Та й кому мала щось казати. Прецінь, хіба вона гір-

ша за інших? Ну, що з того, що кульгава, зате з лиця не гірша

за місцевих красунь. Лише при зустрічах із знайомими Юля

мило усміхалася, а на щоках грали рум’янці, наче червоні

маки на городі.

Минуло кілька місяців і Юля відчула, що стане матір’ю.

Поспішила в жіночу консультацію, щоб стати на облік. Тут

і зустріла сусідку, яка відразу здогадалась, чому вона тут. І

вже котяться потаємні шепти: Юля скурвилася.

– З ким? – у всіх на устах.

– Ніхто не знає. Видать, якийсь зайшлий переспав з нею.

Поза очі казали, що то, мабуть, якийсь приплентач

звідкись забрів до неї, а потім зник. Тут же згадали її матір, яка знайшла Юлю поза шлюбом. Мовляв, і дочка такою

вдалася. Недарма кажуть: “Яке коріння, таке й насіння”. А

Юля нікому навіть після пологів не призналася, хто бать-

ко її дитини. Сина назвала Тиміш, а по батькові Тімович.

Ніхто відразу не догадався, що то синоніми одного і того ж

імені “Тимко”.

Зростав хлопець на втіху матері-одиначки такий кміт-

ливий, жвавий, потішний. Дивиться тепер Юля на світ, наче

іншими очима, бо нарешті лагідно прихилилася до неї доля.

При зустрічах із сусідами нестримна радість аж витьохкує

на устах. Щовечора сідає Юлька на лавку біля хвіртки і каз-

ку синові розказує. Думає в такі хвилини, що підійде до них

Тимко-батько, пригостить сина гостинцями. Не прийшов.

Наче не існувало на білому світі його нащадка. Невже не

здогадується, що то його син? Хоча б коли-небудь прийшов,

привітався, кивнув головою.

Отак інколи дивиться Юлька на сина, і смуток огортає її,

навертає на очі сльози. Чого вона сумує? За отим хвилинним

щастям нової зустрічі? Адже Тимко давно одружився і хіба

йому тепер до неї? Має гарну жінку, з якою часто показуєть-

ся на людях, мовляв, дивіться, яка вона краля.

Юлька згадала покійну матір, яка, народивши дочку, так

і залишилася одиначкою. У думках не картає Тимка, що не

238

проклав стежки до свого сина, а його вчинок по-своєму ви-

тлумачує. Можливо, той і не здогадується, що у нього росте

позашлюбний син.

Минуло кілька літ, а Тимко зі своєю дружиною так і не об-

завелися дітьми.

Та життя продовжувалося. Село жило звичайним жит-

тям. На вулицях у будень і у свято гуркотіли автомобілі, люди

метушилися, посміхались, одні спішили до праці, інші тиня-

лись без діла.

Якби ще кілька днів тому хтось би повів Юльці, що ста-

неться така переміна в її житті, ніколи б не повірила. Та

сталося те, що мало статися. Правду кажуть, від долі не

втечеш.

Була вечірня година. Тиміш уже спав, наслухавшись

вечірньої казки, а Юлька готувалась до сну. До хати

ввійшов Тимко, привітався і поклав якийсь згорток на

стіл.

– Чого тобі? – здивувалась Юлька.

– Хороша ти моя! – підійшов близько до неї. – Я прийшов

до тебе…до вас.

“Думаєш зробити ще одну дитину?” – такими, здавалося,

словами промовляли її очі.

– Ти одружений, то чого від мене хочеш?

– Ні, я вільний.

– А то ж як? – вихопилось у Юльки.

– Дружина вже майже рік як за кордоном на заробітках.

Написала, що звідти не вернеться. Ось читай, що вона пише.

– І він подав Юлі папірець, а в ньому: “Грошей більше не виси-

латиму. Маю тут свої видатки. До тебе не вернусь. Я знайшла

тут те, чого хотіла. Марина”. – Ось так.

Наступила коротка пауза. Тимко дивився на Юльку та-

ким пронизливим поглядом, ніби хотів прошити її наскрізь.

А вона розгубилася, не знала, що й казати. До такої роз-

мови була неготова. Його слова видавалися такими незвич-

ними, манливими.

– Дивно, – тільки спромоглася вимовити слово. Їй здалося,

що то сон, якесь диво. Далі думки не сягали, далі, видавалося, по-

чинався хаос, марево. Лише приємно щось лоскотало в грудях.

– Не проганяй мене, – каже Тимко. – Я хочу бути з тобою,

з сином…

239

– Нічого не розумію… Ти хочеш… – не доказала, бо в цю

хвилю Тимко підхопив її і почав цілувати, примовляючи:

– Я звідти не піду. А хочеш ходіть до мене жити!

Він говорив швидко, мовби хотів чомусь запобігти.

– Ой, Тимку, Тимку, хочеш, аби стала тобі покоївкою?

– Не покоївкою, а дружиною.

– Почекаймо трохи, якщо дружина не вернеться, то вже тоді…

– До чого тут вона. У нас є син і я кохаю тебе.

– Тихіше, а то Тиміша збудиш.

– Ага. Я просто не можу стриматися, – сказав Тимко і по-

чав скидати верхній одяг.

Юлька не сказала нічого напроти, а тільки куточки очей

зволожено заблищали від хвилювання.

…Цієї ночі, як тоді вперше, вони хмеліли від кохання, і

пили всю ніч отой цілющий трунок.

– Яка ти красива, – шептав він Юлі на вухо, а вона не зна-

ла, що казати на такі приємні слова. Кораловими губами ці-

лувала його так, як і вперше. Знову на її губах паленів чолові-

чий поцілунок. Вона пашіла від радості, що так нахлинула в

той час, коли їй здавалося, що доля завжди буде насміхатися

з неї, і вже не світить їй сімейне щастя.

Вранці Тиміш вперше в житті дізнався, що в нього є рід-

ний тато.

ЛЕЛЕЧИНА ОБРАЗА

Чого тільки не бачив хутір Сухоліс на своєму

давньому-прадавньому віку. Посухи, зливи, буре-

вії не раз докучали його жителям. Та й війни не оминали

боком. І завжди Сухоліс відроджувався, стаючи ще пиш-

нішим. Адже тут з давніх часів господарювали працьовиті

ратаї-хлібороби.

Нині хутір на очах його небагатьох жителів занепадає.

Молоді давно перебралися жити, хто до села, а хто до міста.

Доживають тут віку хіба ті, що не мають куди йти або не хо-

чуть покидати давно насиджене місце. Аж дивно, що занепав,

зачахнув хутір, адже тут, на диво, красиво: хати у вишневих

і яблуневих садах оточують велике природне озеро. Правда,

240

останнім часом воно зміліло, поросло очеретом. Во-диться в

ньому риба. Ніхто її не підживлює. Сама знаходить собі корм.

А вже коли весною після повені розіллється озеро, то хоч ру-

ками бери: стільки тої риби опиняється на березі.

Трохи поодаль – ліс манить до себе ягодами і грибами.

Живи і радій. А які вечори тут бували! Веселі, гомінкі. Нині

тут тихо, хіба що цілу ніч влітку жаби кумкають. Інколи

чути як у селі, що за горою, хтось затягне вечором пісню,

а на хуторі тихий, безрадісний спокій. Дитячий гомін тут

чується лише десь-колись, як приїде хтось із молодих сі-

мей до літніх батьків з онуками в гості. Тішать сухолісців

хіба що птахи, особливо ті, що прилітають весною з теплих

країв. Тоді співу в садах – не переслухаєш. Так було доне-

давна. Та вже який рік хутір Сухоліс оминають лелеки. У

навколишніх околицях звели собі гнізда, а до їхнього хуто-

ра і близько не підлітають. Дехто думав, що відтоді, як не

стало солом’яних стріх, то і чорногузи подалися в іншу міс-

цевість. Та ні, не та причина, бо ж у навколишніх селах теж

давно не стало таких самих будівель, а лелеки гніздяться:

одні на деревах, інші – на стовпах – і радують навколишніх

своєю присутністю. А сухолісці ставили на деревах і стов-

пах колеса, плетені з лози кошики, щоб привабити до себе

птахів – нічого з того не вийшло, ні одна лелеча пара не

спокусилася, щоб осісти тут.

Хуторяни давно забули лелечий клекіт. Зате стільки гад-

дя розвелось у болоті, що навколо озера, а вночі годі заснути

– жаби кумкають цілу ніч. Кажуть, що то Іван спричинився

до того, що птахи покинули хутір, через його витівку. Він

змалку любив спостерігати живу природу, а особливо при-

дивлявся до птахів. Он соловейко заливається співом біля

гніздечка, в якому солов’їха пташенят висиджує, а отам, в

дуплі старої яблуні, синичка звила гніздо. Голуби воркують

біля хати, дятел комах з кори видовбує. Придивився, як зо-

зуля знесла яйце у чужому гнізді. Йому цікаво, що станеться

потім. І дивується з того, що маленька пташка висиджує ра-

зом із своїми і зозулине яйце, а потім годує чуже пташеня. А

зозуля кукає неподалік, тішиться своїм виплодком, котрий

паразитує у чужому гнізді, і, нарешті, щоб мати більше по-

живи, викидає з гнізда маленьких пташенят. І тут Івана осі-

нила думка: а що, як лелекам підкинути гусячі яйця. Якраз

241

гуска знесла кілька яєць, і мати збиралася посадити на них

квочку. Зрадів і усміхався від своєї затії. Не довго роздумую-

чи, взяв два гусячих яйця – і до лелечого гнізда. Приставив

драбину до клуні, що під стріхою, сів на нижньому щаблі і

спостерігає, коли чорногузи кудись полетять за поживою.

Не минуло й півгодини, як опустіло гніздо. Тут же Іван пі-

дібрався до гнізда, взяв лелечі яйця в кишеню, а натомість

два гусячих поклав у гніздо. Швидко зліз на землю і вже зда-

лека спостерігав, що буде далі. Прилетіли птахи, клекочуть,

радіють. Бусол трохи постояв у гнізді, а відтак полетів ку-

дись, а буслиха сіла на яйця. Кілька днів спостерігав Іван чи

не здогадається, що не на своїх сидить. Та ні, сидить ніби

нічого незвичного не сталося, а бусол носить буслисі жаб,

воду.

О, як він зрадів, побачивши одного ранку в гнізді двох ма-

леньких жовтих гусенят. Прикипав зором, приглядався, тепер

уже здалека, щоб не сполохати прийомних батьків – буслів.

Минуло кілька днів і гусенята почали з гнізда виглядати. А

старий гусак, що походжав на подвір’ї, зачув своє потомство, щораз здіймав голову догори і довго сичав, ніби сварився з

кимсь: тцс…тцс…тцс… І тут гусенята з гнізда почали пода-

вати свій гусячий голос. Тепер уже почали озиватися і решта

гусей, почувши знайомий голос маленьких гусенят. Гусак то

витягував довгу шию понад землею, то розчепірював крила,

щоб злетіти до гнізда.

Отут враз почалося. Ні з того, ні з сього лелека почав

скубти дзьобом свою подругу, намагаючись скинути її з гніз-

да. Він товк її своїми лапами, крильми, здіймався над гніз-

дом, а відтак, кидався на буслиху з якимсь дивним клекотом,

в якому мовби чулись слова: “Зрадниця! Зрадниця!” А вона

бідолашна зіщулилась, наче в чомусь й справді провинилася,

присідала в гнізді, прикриваючи собою маленьких гусенят.

Тішився Іван, що затія вдалася. Бусел скубе буслиху, у

зраді підозрює, жорстоко карає. А гусенята дзьобики настав-

ляють, не знаючи, що насправді діється.

Надлетіла зграя лелек. Вони кружляли навколо гнізда,

клекотали, але не боронили принишклої буслихи. Так трива-

ло майже півгодини. Буслиха впала замертво з гнізда, і тоді

бусол злетів високо в небо, склав крила і блискавицею кинув-

ся до землі, розбившись на смерть.

242

Іван тепер уже дивився мовчки на цю трагедію, і в душі

його наступило сум’яття, а десь усередині, наче кігтями за-

шкребла совість.

Лелеча зграя літала ще якийсь час навколо гнізда, а по-

тім полетіла кудись. Іван поліз на стріху до гнізда, де при-

нишкли перелякані гусенята, і забрав їх у кошик. А коли

злізав на землю, то спіткнувся, впав з середнього щабля і до-

бре потовкся. А вночі виникла пожежа. Полум’я наче з неба

зринуло на Іванову клуню. Збіглися сусіди, але втихомирити

пожежу не змогли. За годину від старої будівлі лише згарище

залишилося.

За якийсь час Іван признався сусідам про свою витівку.

Потім хтось висловив думку, що то, мабуть, птахи помстили-

ся Іванові за кривду.

Оминають чорногузи уже який рік хутір Сухоліс. Можли-

во, осядуть тут знову, як Іван покине хутір. Та він і не думає

його покидати. Уже й зістарівся, так і не звивши свого сімей-

ного гнізда.

ЄДИНИЙ РАЗ ПОЧУТЕ…

Сплив вечір. Надворі темінь, лиш у сусідніх хатах

блимають вікна. Ніби розмовляючи з вітром, шур-

хотить осіннє листя яблуні-кислиці, що сиротливо росте

біля Панькової хати. Самотньо сидить старий Панько на

вузенькій лавці під деревом і ніби пильнує ніч. Раз у раз

підводить голову, прислухаючись до людського гомону. Це

в найближчого сусіда гуде весілля. Заздрить Панько су-

сідові, що той віддає заміж наймолодшу внучку. Просив і

його прийти на весілля, та він чемно відмовився, бо чуєть-

ся останнім часом зле, можна сказати, зовсім підупав на

здоров’ї. У такий час, коли за плотом – людський гамір, спі-

ви і музика, хіба заснеш? Слухає той спів і силоміць при-

мушує себе думати про щось приємне, але ніяк не може по-

збутися нудьги.

Враз підвівся, зняв з очей павутиння бабиного літа, роз-

кривши рота, гейби хотів щось сказати, хоч поблизу нікого

не було.

243

«Хто так співає? Мучить пісню», – подумав про молодого

соліста, що перед мікрофоном дер горло і собі тихо затягнув

весільної. Та його писклявий голос ледь було чути. Наче не він

співав, колишній заспівував, а євнух. Ще трохи промуркотів,

промимрив собі під ніс і вмовк, бо голос згубився в горлі.

Панько замислився, згадавши свої парубоцькі часи.

Враз у нічній пітьмі радістю зблиснули очі. Аж не віриться,

що був він колись перший парубок у селі. На кожному весіл-

лі – завжди бажаний гість. Кликали його в гості родичі, сусі-

ди близькі й далекі. Як заведе бувало пісню, то соловейкові

хоч втікай. А як він любив жестикулювати руками, наче той

артист на сцені, підходячи до одного гурту, то до іншого. Ді-

вчата так і мліли за ним, але він нікотрій з них не надавав

переваги, не закохувався. А роки йшли. Одружувалися його

однолітки і молодші, а він довго не знаходив собі пари.

… Спохмурнів Панько, щось шептав, давлячись тихим

голосом, що був схожий на писк..

«Ну, годі длубатись у минулому», – подумав старий і, спер-

шись на ціпок, пошкандибав до хати, у якій старенька жінка

куняла в ліжку біля сонних котів. Вона давно недочуває, то й

гамір у сусідів її не хвилює, не заважає дрімати.

Панько сів у м’яке крісло й став щось шептати.

– Сусід внучку видає заміж. Недавно бігала тут з дітла-

хами, а нині поважна наречена, – говорив сам до себе, бо

дружина його слів не чує. – А я на весілля до рідної дочки не

прийшов, не привітав з одруженням, ех…

Він глухо прокашлявся. Наплив полинового жалю здавив

груди.

Дочка народилася в сусідньому селі. Не взяв собі за дру-

жину її матір. Залишив її, коли вона призналася, що завагіт-

ніла. Тепер Панько дивується, що так легко його переманила

старша за нього на цілих десять літ Олена.

Дехто дивувався, що Панько одружується на старій дівці,

але говорили про це хіба що позаочі. Олена, ще не зів’ялого

цвіту дівка, освічена, інтелігентна, з поважної сім’ї, працю-

вала вчителькою у місцевій школі, а Павло – обліковцем у

колгоспі.

… Непомітно збігли роки. Оминали Панькову оселю чорно-

гузи. Не чути в його хаті дитячого галасу. Заздрив Панько сусі-

дові, що в того ведуться діти, завжди на подвір’ї – гомін, сміх.

244

…Ще здалека побачив Панько як дівчата відчинили

скрипучу хвіртку і ступили на подвір’я, а відтак зайшли до

хати. Павло глипав очима на дівчат і ніби впізнавав котрусь

із них. Та ні, нікого не впізнав, але за хвилю почув:

– Просила мама і я прошу прийти до мене на весілля, –

кланялась із дружками його сімнадцятирічна дочка.

Панько заметушився, адже побачив її вперше. Якась

пекуча хвиля радості переповнила його збентежену душу

і хлюпала через край. Та це тривало тільки якусь мить. Він

мовчав, наче заворожений, не знав що й казати. Дивився як

обличчя дочки світилося чарівною усмішкою.

– Приходьте, тату! – мовила дочка Леся.

Враз Панько схопився на ноги, на чолі виступили кра-

плини поту. Він з острахом дивився на двері чи не йде з двору

дружина. Потайки, наче злодій, взяв із шафи гаманець.

– На, тут тисяча рублів. Бери, то мій подарунок, – виду-

шив із себе.

– Прийдете на весілля й подаруєте, – залилась слізьми до-

чка і вийшла з дівчатами з хати, ковтнувши біль, бо в серці

заскиміла образа.

Панько на весілля не прийшов. Дружина відрадила, не

пустила.

… Зістарівся Панько, зігнувся під тягарем літ, ледве

шкандибає коло хати. У дружини давно зів’яло обличчя, по-

тьмяніли очі. Її давно подагра знівечила тіло, ледве накуль-

гує викривленими ногами, а ще клятий склероз спокою не

дає – безперервно шумить у голові, наче у вулику.

У його душі давно поселилися нудьга і розчарування.

Страх бере Панька за прийдешню чорну годину. Усе минуло-

ся, усе вже вчорашнє, а так інколи кортить хоч на мить по-

вернутися в минуле. Часто згадує єдиний раз почуте – «тату».

Згадка про це навіює сум. У думках ще й досі картає себе чому

він тоді не поговорив з дочкою, як це мав би зробити батько

перед її весіллям: привітати, поблагословити, а він хотів від-

бутися грішми.

Нудьга не дає спокійно жити Панькові, а невтішні дум-

ки лізуть у голову. Дивиться старий Панько на свою сонну

дружину і сам дрімає сидячи. Обоє каротають дні за днями, а

вони такі довгі та нудні.

245

ПРОВИНА І КАРА

До якогось часу Максим не переймався своїми ніч-

ними сновиддями, хоча вранці завжди міг деталь-

но переповісти нічні мандри. Отак, вдосвіта лежить собі на

широкому ліжку, де поруч дружина ще посапує або повільно

просинається, а він свій нічний сон додивляється і наче пере-

буває в обіймах самого Морфея. А сни мав різні. Завжди, коли

снилося щось страшне, то згадував давно почуте від матері:

«Спиться та й сниться». Інколи мав такі цікаві сновиддя, що

хоч записуй на папір – і готова новела чи оповідання. Але ні-

кому свої сновидіння не розказував. Навіть дружині не хотів

нічого казати, що бачив у снах вночі. З молодих літ не вірив

у віщі сни, вважаючи їх звичайнісіньким забобоном, та за-

вжди після неприємних сновидінь довго щось муляло в душі:

«А ну ж бо справдиться побачене уві сні, тоді що?» Він відга-

няв від себе страх, який тримався затаєно довго, аж поки не

присниться щось приємне. Так тривало кілька літ. Уже й діти

підросли, а Максим так і не позбувся нічних мандрів у снах.

Читав популярну літературу про сон і сновидіння; цікавив-

ся, чи бувають віщі сни, але авторитетної думки вчених, які

б категорично заперечували їх, не знаходив. Правда, з дея-

кого часу почав прислухатися до розмов знайомих, що мали,

правдоподібно, сни, які про щось попереджали: як правило,

про нещастя, чиюсь загибель чи хворобу.

Читав сонник. Ну, тут вичитав повно нісенітниць. За-

примітив, що йому завжди снилось щось поважне, логічне,

цікаве. Деколи таке присниться, що ніколи б сам не приду-

мав, не читав у жодних книжках. І ось Максим почав запи-

сувати потайки від дружини і дітей бачене уві сні. Приємні

сновиддя записував охоче; навіть дещо придумував, викла-

даючи бачене у сні на папір, а от, коли снилось щось пога-

не, то охота записувати відразу пропадала. Чув від багатьох, щоб позбутися думки про поганий нічні мари, треба вранці

встати і глянути у вікно, а ще краще відкрити його навстіж і

промовити: «Куди нічка – туди й сон». І так кілька разів – тоді

сон, а з ним і погане віщування пропадуть.

Похитнулася думка у Максима про віщі сни, коли дізна-

вся, що його зраджує дружина з сусідом.

246

«Ну, де той віщий сон? Де? Чому він не приснився йому

заздалегідь? Він би прийняв якісь запобіжні заходи, а тепер

що?» – думав зраджений чоловік, але розмови з дружиною

про це не затівав, чогось вичікував. А ну ж бо це неправда, а

тільки його багата на фантазію уява. Та ні, невдовзі таки пе-

реконався: дружина часто проводить час з чужим чоловіком,

а він прикидався, що нічого не знає про її амури, стримував

свої негативні емоції, ховаючи їх десь глибоко в закутках душі, аби не вивернути їх вулканом назовні. Боявся, щоб йому це

якимось чином не зашкодило, хоч ніколи не скаржився на

здоров’я. Щоб якось заспокоїти себе та відвернути невтішні

думки, почав загадувати собі приємні сни. Отак замислить

звечора щось веселеньке, приємне, і з легкою думкою заси-

нає. Й інколи загадане звечора вночі присниться. Тішиться

вранці Максим, та нікому про це й словом не обмовиться, бо

таке іноді насниться, що ніде не почуєш, не побачиш.

Якось жінка заговорила, що хоче позбутися небажаної

вагітності. Мовляв, маємо двох дочок, то для сім’ї вистачить, а на третю дитину немає здоров’я. Максим відразу подумав,

що дружина завагітніла від сусіда, але прикинувся, що нічо-

го не підозрює. Та з цього часу обсіли його думки, як птахи

під осінь на плодовому дереві.

Ще недавно й гадки не мав, що в сім’ї трапиться щось не-

ладне. Сім’я не розкошувала, але мала всього вдосталь. Мак-

сим працював робітником у лісництві, а Христина доглядала

дітей, давала лад на присадибній ділянці. Впродовж трьох

років збудували невеличку дерев’яну хату поруч зі старим са-

дом. До цього часу тут стояла пустка. Старі далекі Максимові

родаки повмирали, сусіди розібрали стару хату-розвалюху

на дрова, а сад ніхто не доглядав. І лише тепер, коли сюди по-

селився Максим із сім’єю, то на обійстя любо глянути: скрізь

порядок і чистота, а сад наче заново відродився, кожної осені

дає чималий урожай.

Хата самотньо стояла під горою, а за нею простяглися

вздовж річки сільські будівлі. Правда, в деяких оселях ніхто

давно не живе; забиті дошками вікна, а ворота закриті наглу-

хо і закручені колючим дротом. Вони, як ті старі люди, безза-

хисні, викликали у перехожих сум.

У хатині, відразу за горою, жив самотній Юхим. Тримав

чималу пасіку і завжди був при грошах. Звідки він сюди при-

247

блудився ніхто достеменно не знав. Купив занедбану хату, а

на огороді розвів пасіку. Мед продавав односельцям, а також

до пізньої осені возив продавати його до найближчого міста.

Чи то медом, чи ще чимось заманив Юхим Максимову дру-

жину. Обоє почали таємно зустрічатися у нього дома. Зви-

чайно, Христина йшла до Юхима, коли вже надворі темні-

ло, аби ніхто не бачив, а чоловікові казала, що йде провідати

матір, що нібито занедужала. Такі таємні зустрічі тривали

кілька місяців і нарешті хтось шепнув Максимові про це. Та

Максим не відразу зреагував на чиєсь нашіптування, хотів

сам переконатися чи це правда, чи чийсь злий жарт. Адже

дружина нічим не змінилася в своїй поведінці, а навпаки, як

йому здалося, стала ще більш дбайливою, люб’язною з ним.

Збоку глянеш – у сім’ї повна гармонія.

І ось – жінчина вагітність сприйнялась такою несподі-

ваною, як грім серед ясного неба. Ні, він не проти ростити ще

одну дитину, але тільки свою, а не чужу, Юхимову. І така злість

його взяла, що хотів тут же скарати блуднів. Хоч за своє життя

не вчинив ні подвигу, ні лиходійства, завжди був розсудливий, спокійний, не мав схильності до безросудних вчинків, а тепер, залишаючись наодинці, впадав у лють. Ось і сьогодні вийшов

на подвір’я, сів на колоду, затягнувся димом і від того на душі на

якусь хвильку стало легше. Шуміли дерева, скидаючи останнє

пожовкле листя, а з річки віяло холодом. Максим здригався від

того холоду і здавалося, що хтось штурхає його в плечі, спону-

кає до дії. Він роздумував, що має робити, дивився на мохнаті

зорі, щось шептав у пітьму, посилаючи у безмежний простір

тільки йому зрозумілі слова. Якби хтось побачив його у такий

час, то, мабуть, подумав би, що чоловік шле комусь прокльо-

ни, але поблизу не було нікого. Максимові здалося, що ось-ось

своїми прокльонами накличе бурю, яка змете все лихе, що його

оточує, і викличе спокій у стомленій душі. Від такої думки аж

сльозилися очі, і він раз у раз витирав їх рукавом.

Згадав, як ще недавно мучився думкою, що має робити:

розлучитися з дружиною спокійно, без галасу чи вчинити

розправу, а вже тоді?.. Завжди щось стримувало до рішу-

чих дій. Розправи він не вчинить і не тому, що боявся кари,

а тому, що має в душі совість. Не хотів брати гріх на душу,

бо тих гріхів за життя набралося ой як багато. Довго прики-

дався, що нічого не знає, не догадується і тим самим приту-

248

пляв жінчину пильність. А нині ніби щось найшло на нього.

Якась внутрішня сила збуджувала його, стимулюючи до дії.

Ще раз заглянув до хати. Дівчата уже спали, усміхаючись уві

сні, такі милі. Йому на мить стало ніяково, ніби й сам чимось

провинився перед ними, вчинив щось таке не гоже, про яке

стидно навіть комусь повісти, не те що рідним дітям. Він не

раз хотів поговорити з дочками про те, що їхня мати крадь-

кома втікає до чужого чоловіка, але чомусь не наважувався

їм про це повісти. Та й чи зрозуміють вони про що йдеться –

адже вони такі ще малі.

“І чого їй треба? Хіба я гірший, ніж отой бабій Юхим, що

вже не одну жінку збаламутив, зворохобив до гріха?” – часто

думав Максим і ніяк не міг втямити чим той зваблює жінок.

Останнім часом нападала така злість, що якби не боявся грі-

ха, то скарав би обох при першій-ліпшій нагоді.

Юхим ніколи не попадався йому на очі зблизька. Іноді

побачить здалека Максима і зникає кудись: чи то заходить

відразу до когось на подвір’я, чи вертається назад, приско-

ривши кроки. Видно, догадався, що Максим знає, що він зва-

бив його жінку і боявся кари.

… Минуло ще кілька днів. Цього надвечір’я Христина, як і

кожного разу, придумала причину, аби піти до коханця.

– Піду до матері, бо ще вчора казала, що чує себе зле, то,

може, чимось зараджу.

– Чого ж, йди, – сказав Максим і скоса глянув їй в очі, ніби

хотів прочитати в них щось таке потайне, та вона відвела по-

гляд вбік, заметушилася, похапцем накинувши на плечі те-

плу вовняну хустку.

Обоє вийшли з хати. Ступивши на стежку, Максим за-

тримав її за руку і так стиснув за передпліччя, що їй боляче

стало, і вона аж скрикнула.

– Не йди до нього, чуєш?

Христина на мить здригнулася всім тілом, подалася на-

зад, та враз опанувала себе і мовила спокійно:

– Не розумію про що ти кажеш. Щось вигадуєш, не знати

чого хочеш. Видно, знову хтось тобі наговорив дурниць, а ти

повірив.

Вона пригадала собі, що вже якось Максим натякав їй

про зраду. Тоді обоє посміялися і більше розмов на цю тему

не виникало. І ось нині Максим заговорив цілком серйозно.

249

– Ніхто мені не казав, сам знаю. Ти сама себе видаєш

кожного разу.

– Перехрестись і йди до дітей, а то їм страшно в хаті, а я

скоро вернусь.

– Христю, останній раз кажу: не роби необдуманого

вчинку, бо тяжко скараю! – застеріг Максим, але Христина

його вже не слухала і лише кинула здалека:

– Йди, йди до хати, отямся перед сном.

Враз з-за гори зірвався вітер, подув Максимові у роз-

христані груди, що аж захололо серце, забилося сильніше, і

він побрів до хати. Гримнув осілими сінешніми дверима. Від

цього звуку прокинулася молодша дочка, закліпала оченята-

ми, та, побачивши батька, заснула.

Максим вдивлявся в обличчя своїх маленьких донечок,

які були так схожі на матір і поволі думку про невірну дружи-

ну силоміць виштовхував із себе. І вже, як йому здалося, не

мав такої злості.

Та спокій у його душі тривав недовго. Він знову вийшов

надвір і почав ходити стежкою попід хатою туди-сюди,

наче щось шукав. Враз зупинив свій погляд на сокирі, що

лежала біля колоди. По полудні він рубав дрова і чомусь за-

лишив її тут.

«Ага, ось де моя зброя», – подумав Максим, беручи сокиру

в руку. Він розмахнувся, розчахнув нею повітря, що аж за-

свистіло над головою, а сам зареготав.

– Гех, гех! – ще кілька разів змахнув перед собою. – Ска-

раю обох на місці! Він засунув топорисько за ремінь і подав-

ся темною вулицею до Юхимової хати, що стояла у затінку

дерев за горою.

Поспішав, ніби боявся, що обоє блуднів кудись схова-

ються і тоді не зможе їх скарати. Зійшовши згори, відчув як

у плечі дув вітрисько і Максимові здавалося, що він підганяє

його, аби швидше вчинив розправу.

Максим щось говорив сам до себе, але то були не сло-

ва, а якісь невиразні звуки, які видихав з горла разом з по-

вітрям. І ось він уже біля Юхимової хати. Тихо підкрався

під самісінькі вікна, прислухаючись чи не почує розмову.

Заглянув то в одне, то в друге вікно, але нічого крізь темні

штори не міг розгледіти. І тут така злість його взяла, що він

гепнув обухом в одвірок вхідних дверей з такою силою, що

250

було чути, мабуть, на півсела. На той звук озвався в сінях

Юхим.

– Чого тобі треба?! – спитав голосно.

– Хочу розквитатись! – відповів Максим і ще раз вдарив

у двері сокирою, тепер уже гострим клинком, та так сильно,

що годі було витягнути її з дерева. Він шарпнув її до себе і, тримаючи сокиру напоготові перед собою, наче готувався до

зустрічі з таким же озброєним супротивником.

«Уб’ю обох, – товклася в голові думка. Та враз наче щось

обірвалося всередині й він на мить остовпів. – Ні, тільки цьо-

го лиходія, звабника прикінчу, а для неї придумаю якусь

іншу кару».

У цю хвилю двері відчинилися, і на порозі показався гос-

подар.

– Де вона?! – замахнувся сокирою над його головою. –

Кажи!

– Схаменись, чоловіче, очуняй! – відповів Юхим і з силою

миттю вдарив нападника по руці якоюсь ломакою, та Мак-

сим хоч і відчув різкий біль у ній, але ще міцно тримав сокиру

і жбурнув її в Юхимову голову. Той тільки скрикнув і впав на-

взнак на поріг. Тут же вибігла боса і напівроздягнена Хрис-

тина, почала кричати. Збіглися сусіди. На подвір’ї – голосні

розмови, крики. Гавкали собаки.

– Що ж ти наробив? – голосила Христина, дивлячись як з

Юхимового обличчя стікала кров. У розпачі не знала як йому

допомогти.

Максим наче занімів, сів навпочіпки на землю і не опи-

рався сусідам, коли вони шнурком зв’язували йому руки. Пе-

ред очима стояла заплакана дружина і тремтіла зі страху. А

тим часом сусідка прикладала до Юхимового закривавлено-

го обличчя білу хустину.

Невдовзі прийшла сільська фельдшерка. На той час кро-

вотеча з рани обличчя зупинилася, і вона наклала на неї сте-

рильну пов’язку, а ще розірвала на Юхимові сорочку, щоб

переконатися чи не травмовані груди.

Хтось побіг до сусіда, що жив навпроти і розказав про те

що сталося з Юхимом. Той відразу погодився відвезти потер-

пілого до лікарні, а Максима у цю ж ніч забрала міліція.

На слідстві Максим боронився, каявся у скоєному, казав,

що на нього тоді щось найшло, і він не усвідомлював, що чи-

251

нить злочин. Категорично заперечував, що свій вчинок за-

здалегідь обміркував, а сокиру вхопив тоді в руки зі злості на

свою зрадницю-дружину.

Поки йшло слідство рана на Юхимовім обличчі загоїла-

ся. Від неї залишився помітний рубець.

Покарали Максима трьома літами неволі за навмисне

нанесення Юхимові тілесних пошкоджень. Прокурор вима-

гав строгішої кари, але Максим так милосердно просився,

що більше такого не вчинить, та й адвокат боронив свого під-

опічного з усіх сил.

А Христина невдовзі народила сина. До чоловіка в

тюрму жодного разу не навідалась, хоч відбував покаран-

ня в колонії, до якої не так вже й далеко. Та й листів йому

не писала. Лише старшенька дочка-школярка інколи пи-

сала батькові листи. Звичайно, Христина переглядала на-

писане, аби дочка не написала чогось такого. Адже усі ці

роки, поки чоловік перебував у неволі, жила з Юхимом, те-

пер уже не криючись. Дехто навіть поговорював, що вона

з Максимом розлучилася. Ніхто їй не гудив, не дорікав за

це, бо з трьома дітьми одній жінці нелегко дати раду. Отак

вони жили, господарювали, і лише сусіди позаочі погово-

рювали між собою, що прийде з тюрми Максим і ще раз

поквитається із своїм суперником. Потерпала і Христина.

Щораз закрадалася думка, що Максима можуть звільни-

ти достроково і тоді виникне знову буря ненависті, а від-

так може трапитися знову щось ще страшніше, ніж тоді.

Та сталося непередбачуване. За два тижні до звільнення

Максима з колонії, кудись подівся Юхим. Кілька днів жила

Христина в очікуванні з журою в душі. Ні на мить не мо-

гло заспокоїтись її збентежене серце. Ходила, питала зу-

стрічних, та марно. Уже подумувала йти в міліцію і пода-

вати заяву на розшук, та на п’ятий день пастухи знайшли

з пошматованим обличчям мертвого Юхима у рівчаку біля

дороги за селом, що вела до міста.

Експертиза показала, що смерть настала в результаті

травми черепа, можливо, під час автомобільної аварії. Зібра-

лися сусіди і похоронили нещасного як належить, бо рідні не

знайшлося, а Христина якраз у ці дні занедужала. Трагічна

загибель Юхима стала для неї страшним ударом, тяжкою ду-

шевною травмою.

252

За витрачені кошти на його похорони сусіди, порадив-

шись, розподілили між собою Юхимові бджоли. Кожному

припало по два-три вулики.

У селі поговорюють, що то Максим найняв когось із своїх

друзяків-співкамерників, які вийшли на волю ще до Макси-

мового звільнення, і вони на смерть скарали Юхима. Правда

це чи чиясь вигадка – ніхто того не знає. Повнились горем

Христинині очі, довго не могла отямитись од такого нещас-

тя, щодня ходила в мовчазній зажурі.

… Звільнився Максим з тюрми, відбувши там свій термін

покарання, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Прибув до села.

Дорогою з автобусної зупинки зустрів односельця. Розгово-

рилися.

– А знаєш, твого суперника уже нема, – мовив попутник.

– Нема, кажеш, а де подівся? – спитав спокійно Максим.

– Одні кажуть, що хтось його замордував, інші – попав під

авто, а твоя жінка в жалобі ходить, квіти на його могилу но-

сить.

– Що ж, різне трапляється з людьми, – сказав Максим. –

Кожен отримує по заслугам.

– Ти, чоловіче, не дивуйся і жінки не карай, бо то нині

світ такий непевний, баламутний настав. Жінка як засмакує

чужого чоловіка, то годі її зупинити.

– Знаю, – кинув недбало Максим.

Обидва хвилю помовчали, а відтак односелець пішов у

бічну вулицю, а Максим поволі подався попід річкою до свого

двору. Йшов поволі, раз у раз зупиняючись, щось роздуму-

вав. Нарешті підійшов до свого подвір’я. Відразу не смів од-

чинити хвіртку, та коли побачив біля хати дружину і дітей,

то тут таки наче якась хвиля підхопила його, і він прискорив

кроки.

– Тату, тату, та… – радісно кричав і біг до нього малень-

кий хлопчик, та, побачивши незнайомця, зупинився і вмовк

на півслові.

Максим взяв хлопця за руку, підійшов до дружини і до-

чок, які відразу кинулися до батька на шию. Лише Христина

стояла мовчки, вся в чорному, не знаючи як себе вести в таку

хвилину. Вона від несподіваної появи чоловіка на мить аж

заніміла, опустивши голову. Максим скинув з плечей рюк-

зак і ще якийсь час розглядався на подвір’ї. Кинув погляд на

253

дерев’яну колоду, біля якої – купа полін. Відразу здогадався, що тут недавно орудувала чоловіча рука. Нарешті дружина

запросила його до хати. Зраділи дочки батьковій появі, а

Іванко ще довго дивився на нього спідлоба.

Глянув Максим на своїх дітей і дружину, усміхнувся, по-

манивши хлопчика до себе.

Іванко неохоче підійшов до нього, щось мугикнув під ніс

і сів навпроти, а Максим довго придивлявся до Іванка, ніби

хотів знайти в ньому щось своє, рідне, та жодної схожості не

побачив.

– Його? – кивнув головою на хлопця, що вже осмілився і

усміхався.

– Не розумію про що ти?.. – мовила Христина.

– Питаю: Юхимів син?

– Наш, – відповіла дружина, відводячи погляд вбік. – Ти ж

хотів сина, то маєш.

– Хотів… – спромігся на слово Максим і взяв хлопчика до

себе, посадивши його собі на коліна.

Христина зіщулилася, ніби чекала, що чоловік почне їй

докоряти чи навіть вчинить розправу, та він і гадки не мав

робити дружині якусь пакість. Мабуть, боявся попасти ще

раз за грати, а може, простив їй блуд, який так невдало скін-

чився.

Довго в хаті цього вечора світилося, велися розмови, але

про той випадок, що привів Максима до тюрми, ніхто не зга-

дував.

…Найближчої неділі обоє в церкві сповідалися. Коли свя-

щеник підійшов до них, щоб причастити, то спершу щось

довго шептав над їхніми головами, але ніхто з присутніх не

прислухався, бо й так було всім зрозуміло, що казав грішни-

кам, які покаялися, якісь напутні слова.

254

ЗМІСТ

У павутинні спокус. Роман................................................... 3

Єдине кохання. Повість ................................................... 158

Новели

На роздоріжжі. ................................................................. 214

Намова ............................................................................. 217

Покара ............................................................................. 222

Монолог на самоті ........................................................... 225

Сімейні таємниці ............................................................. 228

Сюрприз .......................................................................... 234

Юльчина любов ............................................................... 236

Лелечина образа .............................................................. 240

Єдиний раз почуте ........................................................... 243

Провина і кара ................................................................. 246

255

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Михайло Миколайович Базар

У ПАВУТИННІ СПОКУС

Літературні редактори

Лариса Лесишин

Марина Павелчак-Шуй

Художник

Олександр Ткачук

Технічний редактор

Василь Герман

Художній редактор

Олег Лазебний

Здано до набору 24.11.2009 р. Підписано до друку 12.01.2010 р.

Гарнітура BookmanCTT. Формат 60x84 1/16.

Друк офсетний. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 18,6. Зам. № 964

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р.

Друк ПП «ПО́СВІТ»

Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна

тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76.

256

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg