«Острів Скарбів»

Острів Скарбів (fb2) - Острів Скарбів (пер. Светлана Скляр) 2849K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Роберт Льюис Стивенсон

Р. Л. Стівенсон Острів Скарбів

Передмова Ігри, в які грав Стівенсон

Коли 1883 року вийшло друком перше видання роману шотландця Роберта Стівенсона «Острів Скарбів», на першій сторінці була присвята: «Містеру Л. О.». Це була третя книга молодого й наразі не вельми успішного письменника, утім, на відміну від двох попередніх книжок, яких тепер ніхто вже й не пам’ятає, вона отримала шалений успіх у читачів та світове визнання. А критики кинулися шукати та мізкувати над тим, хто ж цей загадковий «Л. О.»?

Таємницю вдалося швидко розкрити: Ллойд Осборн був тринадцятирічним прийомним сином автора. І вітчим, і пасинок були неймовірними вигадниками та фантазерами, бувало, на підлозі вітальні вони розігрували справжні битви на морі та суходолі за участю моделей кораблів та цілих армій олов’яних солдатиків. Якось Ллойд попросив вітчима вигадати «щось цікавіше», і Стівенсон намалював мапу острова, що обрисами нагадував дракона. Там були й пагорб Підзорної Труби, й Острів Кістяка та ще багато чого з того, що згодом читачі познаходили у відомому романі. Хлопчик захопився мапою, а тридцятирічний письменник, уважно розглядаючи вигаданий ним острів, раптом побачив, як серед намальованих пагорбів та уявних перелісків сваряться, переслідують один одного справжні живі люди – герої майбутньої книги.

Із мапою в руках Стівенсон вирушив до кабінету, і незабаром уся родина мала поважний привід зібратися ввечері у вітальні, аби послухати читання чергового розділу «Острова Скарбів», який на той час називався «Корабельний кухар». Це була надзвичайно цікава гра, бо у вигадуванні нових пригод героїв брала участь уся родина – і батько Стівенсона, морський інженер, який власне склав опис скрині Біллі Бонса, і дружина письменника, і його прийомний син.

Закінчивши писати роман, Стівенсон сказав одному приятелеві: «Якщо хлопчикам він не сподобається, це означатиме, що тепер не існує справжніх хлопчиків».

Хлопчикам сподобалося – і настільки, що «Острів Скарбів» невдовзі переклали всіма європейськими мовами, його із захопленням читали як дорослі, так і діти, а професійні моряки навіть відмовлялися вірити, що у книзі описано вигадані події, а не те, що сталося насправді. Так, це була чудова вигадка, гра, правила в якій диктував талант письменника; за цими правилами перемогу здобував той, хто мав чуйне, добре серце, справжню відвагу й зневагу до небезпеки, болю й страху. Покоління за поколінням читачі беруть цю книгу в руки і вже ніколи з нею не розлучаються. А з настанням ери кіно роман екранізували… двадцять чотири рази.

Роберт Луїс Стівенсон народився 1850 року в Единбурзі, столиці Шотландії, у родині морського інженера, фахівця з будівництва маяків. З раннього дитинства море, морські книги, розповіді про море, мапи і лоції увійшли в життя хлопчини. Він мріяв стати капітаном, шукачем пригод, але хвороба (Стівенсон страждав на важку форму сухот) завадила йому зійти на місток корабля. Він вступив на юридичний факультет Единбурзького університету, ще в студентські роки почав писати й друкувати оповідання та повісті й врешті-решт став не юристом, а письменником. Його перу, окрім «Острова Скарбів», визнаного класичним зразком пригодницького жанру, належать такі відомі історико-пригодницькі романи, як «Чорна стріла» (1888), «Власник Баллантре» (1889), «Катріона» (1893) і кілька збірок новел, серед яких ще один, всесвітньо відомий твір Стивенсона – «Дивна пригода лікаря Джекіла і містера Гайда» (1886).

Нічого дивного, що Ллойд Осборн, якому «Острів Скарбів» завдячує своєю появою, за прикладом прийомного батька теж став письменником. У співавторстві з вітчимом він створив видатні романи «Несосвітенний вантаж» (1889) і «Розбиті корабельники» (1892), присвячені життю британців кінця дев’ятнадцятого століття.

Робертові Стівенсону таки судилося вирушити в далекі мандри. Стан його здоров’я різко погіршився, і лікарі порадили йому змінити вологий і прохолодний клімат Шотландії на сухі субтропіки. Звісно, він обрав не Середземномор’я, а один з найвіддаленіших куточків світу – архіпелаг Самоа, розташований у південній частині Тихого океану. У 1890 році разом із родиною Стівенсон оселився на острові Уполу, однак через чотири роки, сорока чотирьохрічний письменник помер, так і не закінчивши свій останній роман «Вір Гермістон», який обіцяв стати ще одним шедевром автора.

Роберт Луїс Стівенсон похований на високому пагорбі острова Уполу. Щодня туди приїздять тисячі туристів і шанувальників його творчості з усього світу. З пагорба на десятки миль розлягається океанський обшир, який усе життя, наче магніт, притягував уяву письменника, а на надгробному камені – рядки з вірша «Реквієм», написаного Стівенсоном ще в молоді літа:

Тут мати він хотів свій дім, Сюди з довгих мандрів вертався моряк І мисливець із лісистих пагорбів.

Частина перша Старий пірат

Розділ І Старий морський вовк у готелі «Адмірал Бенбов»

Сквайр Трелоні, лікар Лівсі та інші джентльмени неодноразово просили мене, аби я в деталях, від початку до кінця переказав історію про Острів Скарбів, нічого не приховуючи, окрім місцезнаходження острова, та й то лише тому, що звідти ще не вивезли частину скарбу. Зваживши на їхнє наполегливе прохання, я вирішив узяти до рук перо нині, 17… року, аби поринути в ті часи, коли мій батько тримав готель «Адмірал Бенбов», а старий моряк зі шрамом на щоці зненацька постав на порозі нашого закладу.

Я бачу його перед собою так виразно, наче це трапилося лише вчора. Важко ступаючи, він наблизився до дверей готелю. Позаду пхали ручний візок зі скринею. То був високий здоровань із засмаглим, наче смажений горіх, обличчям. Просмолена кіска сторчма стояла над комірцем його брудного синього каптана. На шкарубких, у саднах руках темніли брудні поламані нігті. Поперек щоки тягнувся синьо-багровий рубець від удару шаблі. Пам’ятаю, як він озирнувся на бухту, насвистуючи щось собі під ніс, і раптом загорлав стару моряцьку пісню, яку згодом ми не раз чули від нього:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця, Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Співав він високим, хрипким, надтріснутим голосом, як ото шпиль деренчить на вітрі.

Він постукав у двері наконечником ціпка, схожим на ганшпуг, і досить брутально зажадав від батька склянку рому. Коли ром подали, він повільно смакував його з виглядом знавця, час від часу зиркаючи то на бухту, то на нашу вивіску.

– Нічогенька бухточка, – пробурмотів він нарешті. – І непогане місце для таверни. А чи багато тут люду, господарю?

Батько відповів, що, на жаль, зовсім небагато.

– Пречудово, – зрадів моряк. – Гарне місце, щоб причалити. Гей, хлопче, ану сюди! – гукнув він чолов’ягу, що притягнув візок. – Під’їдь-но ближче й допоможи мені затягти скриню. Я тут зупинюсь ненадовго. Я людина лагідна, – вів він далі. – Ром, свиняча грудинка, яйця – оце все, що мені треба, та ще оця скеля на додачу, щоб стежити за суднами, що тут проходять. Як мене звати? Немає значення, ви можете називати мене капітаном. О, я знаю, що вам потрібно. Ось! – І він швиргонув на поріг три чи чотири золоті монети, а потім додав гордовито, наче справжній командор:

– Скажете, коли треба буде доплатити.

І справді, попри таку собі одіж та грубі манери, він мало чим нагадував простого матроса, скоріше його можна було назвати штурманом або шкіпером, що звик командувати й роздавати потиличники.

Чоловік, який привіз скриню на візку, розповів, що моряк прибув сьогодні вранці з поштовим диліжансом до «Готелю короля Георга», розпитавши там, чи є готелі ближче до моря. Почувши гарні відгуки про наш готель і дізнавшись, що той стоїть у віддаленому місці, він обрав його саме з тієї причини. Оце і все, що ми довідалися про свого постояльця.

Зазвичай він був небалакучий. Цілий день тинявся з підзорною трубою берегом бухти або серед скель, щовечора сидів у кутку їдальні й цмолив ром із водою. Здебільшого він навіть не відповідав, коли з ним починали розмову, лише люто зиркав та сопів, наче фагот. Невдовзі й ми, і наші відвідувачі перестали звертати на нього увагу й дали йому спокій. Щодня, повертаючись із прогулянки, він обов’язково запитував, чи не проходив дорогою який-небудь моряк. Спочатку ми думали, що він питає так тому, бо шукає собі товариша по чарці, але невдовзі зрозуміли, що він панічно уникає моряків. Якщо якийсь моряк берегом прямував до Бристоля й завертав до готелю «Адмірал Бенбов», капітан спершу мусив роздивитись його з-за портьєри й лише після цього заходив до їдальні, але завжди в присутності такого відвідувача був німий наче риба. Поведінка капітана не оминула моєї уваги, навіть більше – я у певний спосіб став його спільником у тих пересторогах.

Якось він відвів мене вбік і пообіцяв давати першого числа кожного місяця по чотири пенси сріблом, якщо я буду «дивитись в два ока, чи не з’явився тут моряк на одній нозі», і повідомлю йому негайно, тільки-но побачу таку людину. Не раз було й таке: першого числа я приходив до нього по гроші, а він тільки сопів носом і спопеляв мене лютим поглядом. Утім, зазвичай під кінець тижня він, пересердившись, виплачував мені мої чотири пенси і знову наказував «не проґавити моряка на одній нозі».

Годі й уявити, як цей загадковий моряк мордував мене у жахливих снах. Уночі під час шторму, коли вітер термосив увесь будинок і прибій ревів, розбиваючись об скелі, він приходив до мене у найвигадливіших формах, у найхимерніших диявольських втіленнях. То з ногою, відрізаною лише по коліно, то з ногою, відрізаною по саме стегно, то у вигляді страхіття на одній нозі, що стирчала посеред тулуба. Та найжахливішим кошмаром було бачити, як він женеться за мною, перестрибуючи через загорожі й канави. Хай там що, але ті чотири пенси щомісяця таки дорого мені обходилися.

Однак, хоча в мене волосся їжилось від однієї лише думки про одноногого моряка, самого капітана я боявся менше, аніж інші. Бувало, ввечері він випивав рому з водою більше, ніж могла витримати його голова, а відтак зчиняв ґвалт і горланив свої кляті дикі старовинні моряцькі пісні, не звертаючи уваги на присутніх. Часом він жадав, щоб усі пили разом із ним, і змушував переляканих відвідувачів слухати його розповіді чи підспівувати йому хором. І тоді стіни нашого будинку здригалися від «Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому», бо відвідувачі, побоюючись за власне життя, приєднувалися до хору й дерли горлянки, наче недорізані, щоб тільки не прогнівити його. У своїх нападах шалу капітан був невгамовним. Він то гепав кулаком по столу, вимагаючи тиші, то скаженів, якщо його про щось питали, то, навпаки, лютішав, коли в нього не питали нічого, вбачаючи в цьому неуважність слухачів до його оповіді. Він не дозволяв нікому йти з готелю, допоки сам не напивався до нестями, а тоді йшов хитаючись спати.

Та особливо лякали відвідувачів його розповіді. Це були дійсно страшні оповідки про вішальників, про шибайголов-відчайдухів, про шторми на морі, про пустелі, про розбої біля берегів іспанських володінь. Із його слів виглядало, буцімто він провів життя серед затятих негідників, які тільки коли-небудь плавали у морі. А грубі слівця, якими обов’язково приправляв свої розповіді капітан, лякали постояльців не менше, ніж описані ним лиходійства.

Мій батько весь час говорив, що наш готель невдовзі збанкрутує, бо відвідувачі перестануть до нас ходити, аби не терпіти потім знущання і не тремтіти від страху дорогою додому. Утім, думаю, перебування в готелі капітана все ж приносило нам вигоду. Дійсно, відвідувачі спочатку лякалися, але потім із насолодою згадували ті страшні оповідки. Це приємно збадьорювало нудну сільську повсякденність. Серед молоді знайшлись навіть шанувальники капітана, які називали його «справжнісіньким морським вовком» та іншими подібними прізвиськами, кажучи, ніби він один із тих людей, що зробили Англію грозою морів.

І все ж в одному капітан, безперечно, міг стати причиною нашого розорення. Він жив у нас тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Ті гроші, що колись дав, він давно прожив, а мій батько не міг ніяк наполягти на оплаті за проживання. Як тільки батько натякав про це, капітан люто сопів, і бідолашний татусь перелякано тікав із кімнати. Я бачив, як, отримавши відкоша, батько заламував руки, і певен, що пережиті ним хвилювання й побоювання значною мірою пришвидшили його передчасну смерть.

За весь час перебування у нас капітан жодного разу не купив щось з одежі, хіба що пару панчіх у рознощика. Криси його капелюха з одного боку обвисли, він так і залишив їх, хоча при сильному вітрі це додавало незручностей. Пам’ятаю, як він самотужки латав нагорі у своїй кімнаті каптан, що вже перетворився на пригорщу дірок. Він ні з ким не листувався, не отримував листів, ні з ким не розмовляв, окрім сусідів за столом, та й то, коли був збіса п’яний. І ніхто з нас жодного разу не бачив, щоб він відчиняв свою скриню.

Лише раз йому добряче дали одкоша, правда, вже під кінець, незадовго до смерті мого батька. Лікар Лівсі завітав до нас якось досить пізно пополудні, оглянув свого пацієнта, пообідав на запрошення моєї матері й пішов униз, до вітальні, викурити люльку, чекаючи, поки йому подадуть коня, якого довелося залишити в селі, бо при нашому старому готелі не було стійла.

Я йшов за ним слідом і пам’ятаю, як впала мені в око різниця між занехаяними сільськими п’яницями та стриманим життєрадісним і приязним лікарем із жвавими чорними очима у перуці, обсипаній білосніжною пудрою. Та особливо різким був контраст між лікарем та нашим брудним постояльцем, який сидів, розвалившись за столом, і попивав ром. Раптом капітан хрипким оглушливим голосом загорлав свою улюблену пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця, Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому! Пий! І диявол тебе доведе до кінця, Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Спочатку я гадав, що «скриня мерця» і є та скриня, що стояла в капітановій кімнаті, і в моїх страшних снах він нерідко приходив до мене разом із одноногим моряком. Але потім ми так звикли до цієї пісні, що вже не звертали на неї уваги. Цього вечора вона стала новиною лише для лікаря і, як я помітив, приємного враження на нього не справила. Він сердито подивився на капітана, потім завів розмову зі старим садівником Тейлором про новий спосіб лікування ревматизму. А капітан тим часом розпалився від власного співу й раптом як гепне кулаком по столу, що означало, як ми всі вже знали, – тиша! Усі одразу ж замовкли, лише лікар Лівсі й далі добродушно та весело говорив, пихкаючи люлькою. Капітан грізно подивився на нього, вдарив кулаком по столу ще раз, потім подивився ще суворіше і вилаявся:

– Гей ви там, на нижній палубі, тихіше!

– Ви до мене звертаєтесь, сер? – спитав лікар.

Грубіян відповів ствердно і знову вилаявся.

– У такому разі, сер, – спокійно мовив лікар, – можу сказати вам лише одне: якщо ви й далі питимете ром, то вже незабаром звільните світ від одного з найбільших мерзотників.

Капітан страх як розлютився. Зірвався на ноги, вихопив свій складаний матроський ніж і ну розмахувати ним, погрожуючи пришпилити лікаря до стіни. Але той сидів абсолютно спокійно. Трохи повернувшись до капітана, він сказав рівним і рішучим голосом, однак так голосно, щоб усі відвідувачі могли розчути:

– Якщо ви негайно не сховаєте ножа назад до кишені, то, присягаюся, вам доведеться мати справу із судом.

Погляди їхні схрестилися, наче шпаги у двобої. Раптом капітан здався, сховав ніж і сів на своє місце за столом, наче побитий собака.

– А тепер, сер, – вів далі лікар, – мушу вас попередити. Коли вже я дізнався, що в моєму оточенні з’явився такий собі молодчага, то будьте певні, я не спущу з вас очей. Я ж не тільки лікар, а ще й посадова особа, а тому, коли буде на вас бодай одна скарга – хай навіть за грубість, схожу на ту, що нині, – я зможу посприяти вашому виселенню звідціля. Затямте собі.

Лікареві Лівсі подали коня, і він поїхав геть. А капітан принишк і тепер поводився вже не так задерикувато.

Розділ ІІ Загадкова поява і зникнення Чорного Пса

Невдовзі завдяки одній загадковій події ми позбулися нарешті капітана, однак не його спадку, як ви самі побачите далі. Була дуже сувора зима із сильними тривалими морозами та штормами. Стало зрозуміло, що мій нещасний батько не доживе до весни. Він дуже підупав, тому господарювати в готелі доводилося нам із матір’ю.

Ми були такі заклопотані, що майже не звертали уваги на нашого неприємного пожильця.

Сталося це рано-вранці, у січні. Було дуже холодно, і прибережні кручі видавалися сивими від інею, що танув на очах, стікаючи струмочками. Сонце щойно зійшло над вершечками пагорбів й осяяло море. Капітан прокинувся раніше, аніж завжди, і попрямував до бухти. Кортик теліпався у нього на боці під широкими полами старого синього каптана; під пахвою він тримав мідну підзорну трубу. Зсунувши капелюха на потилицю, він широкими кроками міряв відстань до берега, і з його рота від важкого подиху раз у раз клубочилася біла хмарка. Я чув, як він сердито вилаявся, зникаючи за великою кручею, пригадавши, напевне, свою нещодавню сутичку з лікарем Лівсі.

Мати була нагорі, біля батька, а я збирав сніданок на стіл до повернення капітана. Раптом двері розчахнулися і до їдальні увійшов незнайомець. На вигляд він видався мені блідим і хворобливим, на його лівій руці бракувало двох пальців. І хоч за поясом у нього стримів кортик, вигляд він мав зовсім не войовничий. І вдень, і ввечері я дивився у два ока за всіма моряками як на одній, так і на двох ногах, і пам’ятаю, що прибулець трохи збентежив мене. У ньому мало що було від моряка, але я відчував напевне, що він – моряк.

Я поцікавився, що він шукає, а він сказав, що хотів би випити рому. Не встиг я принести ром, як він вже сидів за столом і знаком просив підійти ближче. Я завмер із рушником у руці.

– Підходь ближче, друже, – мовив він, – підходь ближче.

Я підійшов ближче.

– Цей стіл накрили для штурмана Біллі? – спитав він мене і підморгнув.

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі, і що цей стіл накрито для однієї особи, яка мешкає в нашому готелі, і цю людину ми називаємо капітаном.

– Чудово, – промовив він, – штурман Біллі може називати себе капітаном, це справи не міняє. У нього шрам на щоці, а ще він дуже приязний, особливо, коли перехилить чарчину. Отакий він, штурман Біллі. Ну гаразд, визнаймо, що у вашого капітана є шрам на одній щоці, скажімо, якщо ваша ласка, на правій. Чи не так? Моя правда. Отже, штурман Біллі перебуває в цьому будинку?

Я відповів, що капітан пішов прогулятися.

– А куди він пішов, друже? Якою дорогою?

Коли я вказав на берег і розповів, якою дорогою і коли повернеться капітан, а також відповів ще на кілька питань, незнайомець вигукнув:

– Чудово, штурмана Біллі мій візит потішить не менше за питво!

Утім, вираз на його обличчі при тих словах був аж ніяк не приязним, і я мав підстави вважати, що незнайомець помилявся, навіть якщо уявити, ніби він казав те саме, що думав. Але я вирішив, що це мене не обходить, та й не знав власне, як тут правильно вчинити.

Незнайомець уважно стежив за входом і час від часу визирав із кутка, наче кішка, що підстерігає мишу. Я хотів було вийти на дорогу, але він одразу ж покликав мене назад. Я збирався було не послухати, але він так розлютився і загорлав на мене, що я, злякавшись, відскочив назад. А тільки-но я повернувся, він знову заговорив зі мною як раніше – не то улесливо, не то з презирством, поплескав мене по плечу і сказав, що я йому сподобався.

– У мене є син, схожий на тебе, наче викапаний. Він – моя радість і гордість. Але найголовніше для юнаків – дисципліна, друже, дисципліна. От якби тобі випало поплавати з Біллі, мені не довелось би гукати тебе двічі. Біллі ніколи не повторював двічі, та й інші, хто з ним плавав… а ось, мабуть, і сам старий штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою. Ходімо до кімнати, друже, сховаємося за дверима, щоб зробити йому сюрприз. Ото старий зрадіє…

Ми повернулися до їдальні, і незнайомець сховався разом зі мною в кутку за розчахнутими дверима. Я трохи ніяковів і добряче настрахався, а до того ж незнайомець, як я помітив, теж, вочевидь, перелякався. Він хапався за держак кортика, висмикуючи лезо з піхов. Увесь час, поки ми стояли за дверима, він судомно ковтав слину, ніби в нього щось застрягло в горлянці. Нарешті до кімнати ввалився капітан і, грюкнувши дверима, не роздивляючись навсібіч, рушив до столу, де було приготовано для нього сніданок.

– Біллі! – озвався до нього незнайомець, намагаючись, як мені здалося, надати своєму голосу більше сміливості та рішучості.

Капітан швидко обернувся й опинився ніс у ніс з нами. З його обличчя миттю злетіла коричнева засмага, навіть ніс набув синюватого відтінку. Він скидався на людину, що побачила перед собою примару або самого диявола, або щось ще страшніше, якщо на світі існує ще щось страшніше. Бігме, тієї хвилини мені навіть стало шкода його, так він одразу постарів і змарнів.

– Йди-но сюди, Біллі! – гукав далі незнайомець. – Невже ти не впізнав мене? Не пригадуєш свого старого товариша?

Із грудей капітана вирвався глибокий зойк.

– Чорний Пес! – прохрипів він.

– Звісно, а хто ж іще? – відповів незнайомець, напевне, реакція капітана додала йому впевненості. – Чорний Пес прийшов провідати свого старого штурмана до готелю «Адмірал Бенбов». Ех, Біллі, Біллі, скільки води спливло відтоді, як я позбувся своїх двох кігтів! – І після цих слів він показав понівечену руку.

– Отже, тобі вдалося натрапити на слід і відшукати мене, – пробурчав капітан. – Ну добре! Ось я перед тобою! Кажи, чого прийшов і що тобі потрібно.

– Впізнаю тебе, Біллі! – відповів Чорний Пес. – Утім, твоя правда. Я хочу, щоб цей хлопчина подав мені склянку рому. Ми сядемо, якщо твоя ласка, тут і поговоримо щиро й по-приятельськи, як двоє давніх товаришів.

Коли я приніс ром, вони вже сиділи один навпроти одного за столом, накритим для капітана. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб, як мені здалося, було зручніше спостерігати за своїм давнім товаришем і в разі чого чкурнути. Він наказав мені йти геть і лишив двері відчиненими навстіж.

– Щоб ніхто не підглядав у замкову шпарину, – пояснив він мені.

Я залишив їх удвох і повернувся до стійки.

Досить довгий час, попри всі мої зусилля, я нічого не міг розчути. Спершу вони розмовляли пошепки, потім розмова зробилася гучнішою й до мене долинали окремі слова, здебільшого капітанова лайка.

– Ні, ні й ні! І годі говорити про це! – заволав він. І потім ще: – Коли вже справа дійде до зашморгу, то нехай у ньому теліпаються усі, кажу я.

Раптом почулася люта лайка – і гуркіт. Стіл і стільці грюкнули об підлогу, дзенькнули клинки, і пролунав чийсь стогін. Потому я побачив Чорного Пса, що рятувався втечею від капітана. Обидва вони тримали видобуті з піхов кортики, а в Чорного Пса з лівого плеча текла кров. Саме біля вхідних дверей капітан замахнувся на нього кортиком і, мабуть, розтяв би його навпіл, коли б не завадила наша велика вивіска. Ви можете і нині побачити на ній вищерблення в нижньому куті.

Цим ударом закінчилася бійка.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на поранення, дременув так швидко, що за хвилину вже був за пагорбом. А капітан стояв і дивився, наче заціпенів, на вивіску. Потім він провів кілька разів долонею по очах і повернувся до кімнати.

– Джиме, – наказав він, – рому!

Він трохи похитнувся при цих словах і сперся однією рукою об стіну.

– Ви поранені? – спитав я.

– Рому! – повторив він. – Мені треба забиратися звідси! Рому! Рому!

Я побіг за ромом, але мене так приголомшив цей випадок, що я розбив склянку і пролив ром. У їдальні щось гримнуло – наче впало щось важке. Я побіг туди і побачив капітана, що випростався на весь свій величезний зріст на підлозі. Тієї ж миті згори прибігла моя мати, налякана галасом і бійкою. Удвох ми підвели капітанову голову. Він дихав гучно і важко. Очі його були заплющені, а обличчя розпашіло.

– Боже ж мій, Господи! – бідкалася мати. – Що ж за прокляття нависло над нашою оселею. І бідний батько твій лежить геть хворий.

Ми й гадки не мали, як допомогти капітанові, і були впевнені, що він отримав смертельну рану в бійці з незнайомцем. Я приніс рому і спробував влити йому до рота, але зуби його були міцно зціплені й щелепи стиснуті, наче залізні.

На наше щастя, у дверях з’явився лікар Лівсі, що саме прибув оглянути мого батька.

– Лікарю! – звернулися ми до нього. – Кажіть, що робити? Куди його поранили?

– Поранили? – перепитав лікар. – Де там, він поранений не більше за нас із вами. Грець його побив, а я ж попереджав! Тепер, місіс Гокінс, йдіть-но нагору до свого чоловіка, і нічого не розповідайте йому про те, що трапилось. А я зроблю все необхідне, щоб урятувати нікому не потрібне життя цього поганця. Хай Джим принесе мені мидницю.

Коли я приніс мидницю, лікар уже засукав один капітанів рукав й оголив його величезну жилаву руку, рясно вкриту татуюваннями. Написи: «Хай щастить», «Попутного вітру», «Хай здійсниться бажання Біллі Бонса», – були виведені дуже чітко і красиво на руці вище ліктя, а над ними біля плеча красувалося намальоване, як на мене дуже виразно, зображення шибениці з вішальником, що метляється в зашморгу.

– Пророчий малюнок, – пробуркотів лікар, тицьнувши пальцем у зображення шибениці. – А тепер, містере Біллі Бонс, якщо і справді так вас звуть-величають, подивимось, якого кольору ваша кров. Ти не боїшся крові, Джиме? – звернувся він до мене.

– Ні, сер, – відповів я.

– Чудово. Тоді тримай мидницю.

Він узяв ланцет і розітнув вену. Довелося випустити чимало крові, перш ніж капітан розплющив очі й обвів кімнату тьмяним поглядом. Спочатку він упізнав лікаря і насупився, потім побачив мене й трохи заспокоївся. Раптом його обличчя знову налилося кров’ю і він спробував підвестися з криком:

– Де Чорний Пес?

– Тут немає ніякого Чорного Пса, – відповів лікар, – тільки з вами трапилося лихо. Ви пили дуже багато рому, і вас грець побив, про що я попереджав. І мені всупереч моїй волі довелося допомагати вам вибиратися з могили. А тепер, містере Бонс…

– Мене звуть не Бонс, – урвав його капітан.

– Байдуже, – відповів лікар. – Це ім’я одного морського розбійника, якого я знаю, і я називаю вас так для зручності. Ось що я маю вам сказати: одна склянка рому не зашкодить вам, але якщо ви вип’єте одну, за нею піде друга, а далі третя. Присягаюсь, якщо ви не припините пити, то помрете. Розумієте? Помрете і підете в приготовану для вас місцинку на тому світі, про яку мовиться в Біблії. А тепер спробуйте підвестися. Я допоможу вам дістатися до ліжка.

Ми насилу дотягли капітана нагору й вклали в ліжко. Голова його знесилено впала на подушку, начебто він знепритомнів.

– Отож запам’ятайте гарненько, – сказав йому лікар. – Я кажу вам щиро й відверто: ром для вас – це смерть.

Із цими словами він узяв мене попід руку і рушив до мого батька.

– Це пусте, – завважив він, зачинивши за нами двері. – Я випустив із нього чимало крові, тож десь із тиждень він спокійненько пролежить у ліжку. Це краще для нього і для вас. Але другий грець може скінчитися для нього смертю.

Розділ ІІІ Чорна мітка

Перед полуднем я приніс капітану прохолодне питво та ліки. Він лежав нерухомо в тій же позі, в якій ми його залишили, тільки трохи вище, і видавався слабким і водночас збудженим.

– Джиме, – мовив він. – Тільки ти тут славний хлопчина. Я завжди добре ставився до тебе і давав щомісяця по чотири пенси сріблом. Ти бачиш, дорогенький, як мені гидко. Ніхто про мене не дбає. Будь ласка, Джиме, принеси мені кухлик рому. Добре, милий друже?

– Лікар… – почав був я.

Але він злостиво, хоч і слабким голосом, взявся лаяти лікаря.

– Усі лікарі – телепні! – заявив він. – Багато він знає про моряків, аякже! Я бував у таких місцях, де спека, як у котлі з гарячою смолою, де люди мруть, наче мухи, від корчів, де земля, наче море, хилитається від землетрусів. Чи багато знає ваш лікар про такі країни? І я лишився живим тільки завдяки рому: він замінив мені і їжу, і питво, і дружину, і дітей. Якщо я зараз не ковтну рому, то перетворюсь на старе, негодяще судно, викинуте на берег. Моя кров тоді впаде на тебе, Джиме, і на цього бовдура, лікаря. – Він знову обклав лікаря чортами, а потім благально мовив: – Подивись, Джиме, як тремтять мої пальці. Я не можу стиснути їх у кулак. Я ж не випив і краплі рому за весь день. Кажу тобі, цей лікар – йолоп! Якщо я не вип’ю рому, Джиме, то мені ввижатимуться страхіття, мені вже привиділося дещо. Я бачив старого Флінта он там, у кутку, бачив чітко, як живого. Якщо я ще раз побачу всі ці жахіття, то на мене чекають каїнові муки. Лікар сам казав, що одна склянка рому не зашкодить мені. Я дам тобі золоту гінею, Джиме, тільки за один кухлик рому.

Він вимагав усе наполегливіше, і я перелякався, щоб його голосу не почув мій батько, якому ставало дедалі гірше, тому він потребував спокою. До того ж мене заспокоїли слова лікаря, про які нагадав капітан, й образила згадка про гроші.

– Мені ваші гроші не потрібні, – відповів я. – Заплатіть лише те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку рому, але тільки одну, не більше.

Я приніс рому, і капітан видудлив його.

– Ого! – гукнув він. – Тепер мені стало краще, значно краще! Чи не казав лікар, скільки часу я нудитимусь у цьому старезному ліжку?

– Тиждень, не менше, – відповів я.

– Стонадцять чортів! – захвилювався він. – Аж тиждень! Я не можу лежати так довго. Вони встигнуть надіслати мені чорну мітку. Ця погань вже пронюхала, де я. Не спромоглися зберегти своє, тепер ганяються за чужим. Чи гідне це моряків, хочу знати? Та я бувалий в бувальцях, мене не одуриш. Ніколи не витрачав гроші марно і не маю бажання витрачати. Я зумію обдурити цих поганців і не боюсь їх. Упораюсь із ними, кажу тобі, любий друже.

Із цими словами він насилу сів на ліжку й вхопився за моє плече з такою силою, що я мало не скрикнув. Важко, як мертвий вантаж, опустив він ноги на підлогу. Його погрози мало відповідали тому слабкому голосу, яким вимовлялися. Йому ледве вистачило сил звестися на ноги, і він знову сів на край ліжка, важко дихаючи.

– Ваш лікар доведе мене до скону, – прошепотів він. – У вухах дзвенить. Поклади мене знову.

Та я не встиг йому допомогти, і він упав горічерева. Деякий час він лежав мовчки, потім спитав:

– Джиме, ти бачив сьогодні того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Так, Чорного Пса, – відповів він. – Він погана людина, але той, хто послав його сюди, ще гірший. Тепер слухай. Якщо мені не поталанить вибратися звідси, то пам’ятай, що їм потрібна моя скриня. Тоді сідай на коня – ти ж можеш це зробити – і мчи щодуху… Мені вже байдуже! Біжи до цього телепня, лікаря, і скажи йому, щоб він збирав якомога більше людей, посадовців і ще там кого, і перехоплював тут, у готелі, усю ватагу старого Флінта, усіх до одного, скільки ще лишилося. Я був першим штурманом у старого Флінта. І тільки я знаю місце. Він сам сказав мені про це у Саванні на смертному одрі, як тепер ось я. Але ти нічого не роби, Джиме, поки вони не надішлють мені чорної мітки або поки ти не побачиш знову Чорного Пса чи моряка з однією ногою, – цього останнього особливо.

– Та що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.

– Це щось на кшталт виклику, дорогенький. Я розповім тобі, коли вони надішлють. Ти тільки дивись у два ока, Джиме, і клянуся, що я поділю все з тобою порівну.

Він марив, і голос його все слабшав. Я дав йому ліки, і він випив їх покірно, наче дитя, зі словами:

– Якщо якомусь морякові й потрібні зараз ліки, так це мені.

Невдовзі він поринув у важке забуття, і я пішов геть. Не знаю, як би я вчинив, якби все йшло так, як повинно йти. Напевно, я розповів би про все лікареві, бо страх як боявся, що капітан згодом пожалкує про власну щирість і спробує мене здихатись. Обставини склалися інакше – ввечері раптом помер мій батько, і я забув про все. Я настільки поринув у прірву власного горя, відвідин сусідів, похорону та хатніх клопотів, що не мав часу не те що думати про капітана, а навіть згадувати про нього.

Наступного ранку капітан зійшов униз і пообідав як зазвичай. Їв він мало, але багато пив. Я думаю, він випив рому навіть більше, ніж пив завжди, бо сам хазяйнував біля стійки, та ще й сердито сопів, тож ніхто не насмілився йому завадити. У ніч перед похороном він був п’яний, як і завжди. Огидно було чути його жахливі співи в будинку, де лежав небіжчик. Та, попри слабкість капітана, ми все ж побоювалися його, і знали, що лікаря викликали до хворого за кілька миль, тому після смерті батька він жодного разу не проїздив поблизу нашого будинку. Я вже казав, що капітан був слабким, навіть більше: сили до нього, здавалося, не поверталися, а щомиті полишали. Він важко йшов сходами нагору, похитуючись підходив до стійки, іноді вистромляв носа у двері – подихати морським повітрям, при цьому він так хапався за стіну й важко дихав, наче видирався на високу гору. Він більше не розмовляв зі мною і, певно, забув про свою нещодавню відвертість.

За вдачею він став ще більше дратівливим і багато гарячкував, попри свою слабкість. У нього з’явилася гидка звичка, коли він впивався: з піхов витягати кортик і класти перед собою на стіл. Утім, на відвідувачів він не звертав уваги і здавався неуважним та зануреним у власні думки. Якось навіть, на наш превеликий подив, він почав насвистувати якусь сільську пісеньку про кохання, яку пам’ятав, мабуть, з молодих літ, коли ще не став моряком.

Другого дня після батькового похорону, близько третьої години пополудні, я вийшов надвір і зупинився на порозі, заглиблений у похмурі думки. День теж видався похмурим, холодним і туманним.

Раптом я помітив людину, що повільно йшла дорогою. Вочевидь, це був сліпий, бо він стукав перед собою ціпком і над очима в нього висів зелений дашок. Закутаний у старий дірявий матроський плащ із каптуром, він здавався зігнутим від старості чи хвороби. Ніколи за все життя я не бачив більш відразливого та негарного обличчя. Зупинившись перед готелем, він голосно і протяжно, наче звертався в пустку, промовив:

– Чи не підкаже яка-небудь добра людина бідному сліпому, що втратив зір, відважно захищаючи нашу вітчизну – Англію, де і в якій місцині я зараз перебуваю?

– Біля готелю «Адмірал Бенбов», у бухті Чорного Пагорба, чоловіче добрий, – відповів я.

– Я чую чийсь молодий голос, – проказав сліпий. – Чи не подасте ви, мій добрий молодий друже, руку, щоб провести мене в будинок?

Я простяг йому руку, і ця жахлива істота з невидющими очима та співучим голосом вчепилася в неї, наче обценьками. Я так злякався, що хотів було вирвати руку, але сліпий одразу ж смикнув мене до себе.

– А тепер, хлопче, – сказав він, – проведи мене до капітана.

– Сер, – заперечив я, – не можу, слово честі, не можу.

– Ого! – засміявся він. – От воно як. Веди мене хутко, або я зламаю тобі руку! – І він так міцно стиснув мою руку, що я заволав від болю.

– Сер, – заговорив я знову, – адже я не за себе боюсь, а за вас. Капітан тепер дуже змінився. Він навіть за стіл сідає, вийнявши кортик із піхов. Інший джентльмен…

– Веди й не базікай! – урвав мої пояснення сліпий.

Я ніколи не чув такого лютого, різкого й огидного голосу, що налякав мене навіть більше, ніж погроза зламати руку. Я підкорився й повів сліпого прямісінько до їдальні, де сидів хворий і п’яний капітан. Сліпий вчепився в мене своєю залізною рукою і з такою силою спирався, що я ледь рухався під тим тягарем.

– Веди мене прямісінько до нього і, тільки-но ми зайдемо всередину, кричи: «Біллі, ось ваш старий друг!» Коли не послухаєшся, то я ось що зроблю.

І він так сильно стиснув мою руку, що я мало не зомлів. Нажаханий сліпим, я забув про свій страх перед капітаном і, відчинивши двері до їдальні, загорлав тремтливим голосом те, що мені наказали.

Сердешний капітан поглянув на нас, і весь хміль вилетів із його голови. На обличчі в нього з’явився навіть не переляк, а пекучий біль. Він хотів було підвестися, але, мабуть, йому забракло сил.

– Нічого, Біллі, не хвилюйся, сиди, де сидиш. Хоч я не бачу, але я чую все пречудово. Справа передусім. Дай-но свою праву руку. А ти, хлопче, візьми його руку за зап’ясток і піднеси до моєї правої руки.

Ми обидва скорилися вимозі сліпого, і я бачив, як він переклав щось зі своєї правої руки, у якій тримав ціпок, до долоні капітана, і той одразу ж стиснув те в кулаці.

– Ну тепер справу зроблено! – сказав сліпий.

Він одразу ж випустив мою руку і з неймовірною вправністю вискочив з їдальні. Я не встиг ще й поворухнутися, а вже почув, як по дорозі віддаляється стукіт його ціпка.

Ми ще досі не оговталися. Нарешті я випустив капітанову руку, яку досі тримав, і він подивився на те, що стискав у долоні.

– О десятій! – гукнув він. – Ще маю шість годин! Тож використаймо їх!

Він скочив на ноги, але одразу ж похитнувся, схопився рукою за горло і, видавши якийсь дивний звук, гепнувся на підлогу долілиць.

Я кинувся до нього, кличучи на допомогу матір. Але поспішати не було чого: капітан помер від апоплексичного удару. Дивно, тільки-но побачив, що він мертвий, я гірко заплакав, хоча зовсім не любив його і тільки зрідка жалів. Але це була друга смерть на моїх очах, і рана від втрати батька досі не загоїлася.

Розділ IV Матроська скриня

Не гаючи часу, я коротко розповів матері про все, що знав і що, мабуть, мав розповісти їй значно раніше. Ми розуміли, що потрапили в дуже скрутне й небезпечне становище. Частина капітанових грошей (звісно, якщо вони в нього були), безперечно, заради справедливості, мала б належати нам. Але капітанові товариші, такі як Чорний Пес і сліпий жебрак, навряд чи погодились би сплатити борги небіжчика зі своєї здобичі. Я не міг виконати капітанів наказ і скакати верхи до лікаря Лівсі, покинувши свою матір саму й без захисту. Утім, і подальше перебування в будинку ставало для нас нестерпним: ми здригалися від кожного звуку, від тріскоту вуглин у каміні на кухні, від цокання годинника. Нам здавалося, ніби десь поряд чутно чиїсь обережні кроки.

Розпластане на підлозі тіло капітана і думка про те, що огидний сліпий жебрак тиняється десь поряд і щохвилини може повернутися, жахали мене так, що волосся ставало сторчма. Треба було якнайшвидше щось робити, і ми вирішили, що найкраще йти по допомогу до сусіднього сільця. Сказано – зроблено. За одну мить ми, як були, простоволосі, вискочили на вулицю й побігли крізь холодну імлу й густі сутінки.

Того сільця від нас не було видно, але воно лежало неподалік, у сусідній бухті, і – що найбільше мене тішило – у напрямку, протилежному від того, звідки прийшов і куди повернувся сліпий жебрак. Ми бігли недовго, хоча іноді зупинялися й прислухалися. Але нічого підозрілого не чули, окрім тихого плюскоту води та каркання ворон у лісі.

Люди вже запалювали вогні, коли ми дісталися до села, і я ніколи не забуду, як заспокоїло мене те жовте світло з вікон і дверей. Однак допомоги тут ми ні від кого не отримали, і жоден чоловік, на превеликий сором, не наважився повернутися з нами до готелю «Адмірал Бенбов».

Даремно ми їх вмовляли: чоловіки, жінки, діти – усі, нажахані, тулилися біля власних осель. Ім’я капітана Флінта, зовсім незнайоме мені, тут було добре відоме й викликало невимовний жах. Дехто з тих, хто працював на полі, по той бік від готелю, пригадали, що бачили на дорозі якихось підозрілих людей, і прийняли їх за контрабандистів, бо ті дуже вже швидко щезли з очей. Хтось навіть бачив невеличке судно у бухті, що мала назву Кіттова Діра. Усі вони так боялися капітана, що навіть згадка про його друзяк змушували їх заціпеніти на місці від страху. Насамкінець кілька сміливців погодилися поїхати до лікаря Лівсі, який жив на протилежному боці, але ніхто не виявив бажання допомогти нам захистити готель.

Кажуть, що боягузтво передається, наче зараза. Однак воно часом спонукає до відчайдушних вчинків. Вислухавши всіх, моя мати раптом заявила, що не хоче залишати без гроша свого сина, сироту.

– Якщо ніхто з вас не наважується йти з нами, – сказала вона, – ми з Джимом підемо самі! І повернемося назад тим самим шляхом! Дякую вам красно, чоловіки з душею курчати! Хай навіть ціною власного життя, але ми відімкнемо ту скриню! Я буду щиро вдячна вам, місіс Крослі, якщо дозволите взяти вашу торбину, щоб покласти туди гроші, що належать нам за законом.

Я сказав, що піду з матір’ю. Усі завзято нас відмовляли, називаючи наше рішення дурістю, однак жоден із чоловіків не наважився піти з нами. Допомога їхня обмежилася тим, що вони дали мені про всяк випадок заряджений пістолет й обіцяли тримати для нас напоготові сідланих коней, якщо нам доведеться рятуватися втечею, а один молодик зголосився поїхати до лікаря за збройною допомогою.

Серце моє скажено калатало, коли ми з відчайдушною сміливістю поверталися додому.

Червонуватий повний місяць з’явився з-за пелени туману на обрії. Це змусило нас поквапитись, бо ми боялися, що скоро буде світло, наче вдень, і нас помітять на зворотному шляху. Ми, крадучись, обережно просувалися вздовж загорожі та не помітили і не почули нічого такого, що налякало б нас ще більше. Нарешті ми опинилися за дверима готелю, і з серця наче камінь упав.

Я швидко замкнув двері на засув, і ми зупинилися на мить, аби віддихатися. Ми стояли в темряві, самісінькі в порожньому будинку з мерцем. Тоді мати взяла зі стійки свічку, запалила її, і ми, тримаючись за руки, пішли до їдальні.

Мрець лежав так само, як ми його залишили, – на спині, з розплющеними очима і випростаною рукою.

– Позачиняй віконниці, Джиме, – прошепотіла мати. – А то раптом вони надумають підглядати за нами знадвору. А тепер, – сказала вона, коли я все позачиняв, – нам треба знайти ключ від скрині. Але хто з нас наважиться доторкнутися до небіжчика, – додала вона і зітхнула.

Я нахилився до капітанового тіла. На підлозі біля його випростаної руки лежало вирізане з паперу кружальце, зачорнене з одного боку. Я не мав сумніву щодо того, що це і була «чорна мітка». Взявши її у руку, я побачив на іншому боці написані чітким і гарним почерком слова: «Час до десятої вечора».

– О десятій, мамо! – вигукнув я, і тієї ж миті пролунав дзвін наших старих дзиґарів.

Несподіваний звук змусив нас здригнутися, але, на наше щастя, годинник пробив лише шосту.

– Нумо, Джиме, шукай ключ! – підганяла мати.

Я обшукав кишені капітана. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, товста голка, розпакований згорток листкового тютюну, ніж з кривою ручкою, кишеньковий компас, трут із кресалом – ось і все, що я там знайшов. Я вже втратив надію відшукати ключ, коли мати сказала:

– Може, він у нього на шиї.

Притлумлюючи відразу, я розірвав комірець капітанової сорочки. І справді, на просмоленому шнурку, який я швидко перерізав знайденим у кишені ножем, висів ключ.

Зраділі знахідці, ми, не гаючи часу, поспішили нагору до маленької кімнати, де жив капітан, і де від дня його приїзду стояла скриня.

На око вона нічим не відрізнялася від звичайних матроських скринь. На віку стояла випалена розпеченим залізом літера Б. Кутики в неї були добряче оббиті й подряпані від тривалого ужитку.

– Дай-но мені ключ, – сказала мати.

Хоч замок був і тугий, вона швидко відімкнула скриню й підняла віко.

Зсередини на нас війнуло різким запахом тютюну й дьогтю. Зверху лежала нова, старанно вичищена і спакована пара одягу, що її, за словами матері, жодного разу не вдягали. Під убранням лежали різні речі: квадрант, бляшаний кухлик, кілька пачок тютюну, два чудові пістолі, зливок щирого срібла, старий іспанський годинник і ще кілька не дуже цінних дрібничок, здебільшого іноземного виробництва, два компаси у мідній оправі й п’ять чи шість дивних мушель із Вест-Індії. Я часто думав потім, чому капітан тягав із собою ці мушлі у своїх небезпечних розбійницьких мандрах.

Нічого цінного, окрім зливка срібла й кількох дрібничок, ми не знайшли. На самому дні лежав полинялий від часу і солоної води старий морський плащ. Мати похапцем відкинула його в бік, і ми побачили останні речі, що лежали в скрині: оправлений у церату згорток, схоже, якийсь папірець і полотняний мішечок із золотими монетами.

– Я покажу цим негідникам, що я чесна жінка, – пробуркотіла мати. – Я візьму тільки те, що нам він був винен, і жодного фартинга більше. Тримай сумку місіс Крослі.

І вона взялася відраховувати гроші з мішка капітана в сумку, яку я тримав.

Рахувала вона дуже повільно, докладаючи чимало зусиль, бо монети були тут найрізноманітніші – дублони, луїдори, гінеї, піастри – і безладно перемішані. Гіней було найменше, а моя мати лише гінеї й уміла лічити.

У самий розпал перераховування я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозному повітрі звук, від якого в мене кров у жилах похолола, – легке стукання ціпка сліпого по мерзлій дорозі. Ми затамували подих. Стукання чулося все ближче і ближче. Потім пролунав стук ціпка у двері, хтось смикнув двері знадвору, маючи намір увійти, і засув затріщав. Далі все затихло і надворі стало так само тихо, як і всередині. Потім знов почулося стукотіння ціпка.

На нашу невимовну радість, стукотіння тепер повільно віддалялося і, нарешті, завмерло вдалині.

– Мамо, – прошепотів я, – бери гроші й тікаємо мерщій.

Я був певен, що замкнуті зсередини двері видалися сліпому підозрілими, і він пішов лише для того, щоб покликати решту банди.

Добре, що я завбачливо замкнув двері на засув! Моїх радощів не зрозуміє хіба що той, хто не бачив того жахливого сліпого.

Утім, моя мати, попри весь свій страх, ніяк не погоджувалася взяти більше від того, що збиралася, і водночас не хотіла взяти й менше.

– Ще нема навіть сьомої години, – проговорила вона, – отже, ми встигнемо відрахувати потрібне.

Деякий час вона сперечалася зі мною, аж раптом із верхівки пагорба почувся тихий свист. Цього нам обом вистачило через край.

– Я візьму лише те, що встигла відрахувати, – мовила мати підводячись.

– А я прихоплю ще й це для рівного рахунку, – додав я, забираючи згорток у цераті.

За мить ми вже бігли вниз сходами, полишивши свічку біля порожньої скрині, і вискочили надвір. Не можна було гаяти ані хвилинки. Туман швидко розвіявся, і місяць світив уже високо в небі. Лише в улоговині та біля дверей готелю висів тонкий імлистий серпанок, що приховував нашу втечу. На півдорозі до сусіднього села ми обов’язково мали втрапити в смугу місячного сяйва. До того ж десь вдалині вже чулися кроки. Ми озирнулися й побачили блимаюче світло, що швидко наближалося, – вочевидь, хтось із розбійників ніс ліхтар.

– Любий мій, – простогнала мати, – бери гроші й тікай. Мені зле!

«Нам обом кінець», – подумав я. О, як я тієї миті сипав прокльонами на боягузтво наших сусідів і з осудом згадував чесність і жадібність матері, її тодішню відчайдушність і теперішню слабкість.

На щастя, на шляху нам трапився місток. Я допоміг матері, що вже ледь трималася на ногах, спуститися до струмка.

Раптом вона знепритомніла і повисла в мене на руках. Не знаю, звідки в мене взялися сили, але мені вдалося затягти її (боюся, не надто ніжно) під місток, наскільки це можливо, бо він був дуже низеньким, і під ним можна було тільки проповзти. Тож ми так-сяк сховалися зовсім поряд з нашим готелем.

Розділ V Кінець сліпого

Моя цікавість виявилася сильнішою за страх, і я виповз з-під містка у виярок, де сховався за кущем дроку. Я добре бачив дорогу перед нашим будинком.

Тільки-но я вмостився у своєму пункті спостереження, як побачив, що вороги наближаються. Їх було семеро чи восьмеро, і вони йшли швидко, їхні кроки гучно відлунювали по дорозі. Попереду йшов чоловік із ліхтарем, а за ним троє в шеренгу, тримаючись за руки. Попри туман, я таки впізнав сліпого жебрака, що йшов посередині. І справді, за мить я виразно чув його голос.

– Ламайте двері! – загорлав він.

– Зараз, зараз! – відповіли разом кілька голосів.

Вони кинулися до будинку, а разом із ними і чоловік з ліхтарем. Я бачив, що вони зупинилися і про щось тихо перемовляються між собою, наче здивовані тим, що двері виявилися не замкнені. Сум’яття тривало недовго, і сліпий знов вже кидав навсібіч накази лунким та гучним голосом, у якому вчувалося нетерпіння й лють.

– Та заходьте вже! – заволав він, лютуючи через їхнє зволікання.

Четверо чи п’ятеро забігли в будинок, решта двоє лишилися на дорозі разом зі сліпим. За кілька хвилин почувся здивований зойк і чийсь голос гукнув зсередини:

– Біллі помер!

Сліпий вилаявся.

– Обшукайте його ви, нероби! – командував він. – Решта біжіть нагору і несіть скриню!

Я чув, як рипіли під їхніми важкими кроками сходинки наших старих сходів, і мені здавалося, що здригається увесь будинок. Знову почулися здивовані зойки. Вікно в кімнаті капітана розчахнулося, дзеленькнуло розбите скло, і з вікна у смугу місячного сяйва висунувся до пояса чоловік, гукаючи сліпому на дорозі:

– П’ю, тут вже встигли похазяйнувати до нас! Хтось відімкнув скриню і перерив її зверху донизу.

– А це на місці? – проревів П’ю.

– Гроші тут.

– До біса гроші! Я кажу про папери Флінта!

– Ми ніде їх не знайшли.

– Гей ви, там, унизу! Обшукайте Біллі, – знай загорлав сліпий.

Один з тих, хто лишився внизу біля тіла капітана, з’явився у дверях готелю і сказав:

– Біллі ми обшукали з ніг до голови, але нічого не знайшли.

– Це зробили власники готелю! Мабуть, той хлопчина! Хотів би я вирвати йому очі, – лютував сліпий П’ю. – Вони щойно були тут, це вони замкнулися на засув, коли я хотів був відчинити двері. Шукайте гарненько, хлопці, і ви їх знайдете.

– Авжеж, це вони! Вони навіть свічку тут не загасили! – сказав чолов’яга, що висунувся з вікна.

– Шукайте, шукайте їх гарненько! Переверніть увесь дім! – кричав П’ю, грюкаючи ціпком об землю.

У готелі зчинився ґвалт і стояв такий гармидер, що навіть по скелях пішла луна. Гупали кроки, грюкали двері, падали меблі. Нарешті розбійники один за одним вийшли надвір і повідомили, що нічого не знайшли.

Здаля почувся свист, той самий, який так налякав мене і мою матір, коли ми рахували капітанові гроші. Свист пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий подавав сигнал своїм поплічникам, але тепер я здогадався, що це був сигнал із боку сільця, який попереджав розбійників про наближення небезпеки.

– Це знову Дерк, – мовив він. – Двічі! Час вшиватися звідси, друзяки!

– Вшиватися? Та ви ж боягузи! – закричав П’ю. – Дерк – йолоп і страхопуд, годі звертати на нього увагу. Вони мають бути десь тут, поряд, й не могли далеко відійти. І тепер у наших руках. Шукайте їх швидше, собаки! От бісові душі! Якби ж я мав очі!

Заклик спрацював. Двоє розбійників кинулися обшукувати дошки й різний непотріб біля готелю, але робили це, як мені здалося, неохоче, думаючи, вочевидь, про наближення небезпеки. Решта нерішуче стояли посеред дороги.

– Дурнеча! У вас в руках тисячі, а ви зволікаєте. Ви можете стати багачами, наче королі, якщо знайдете це. Воно напевне тут, а ви стоїте, вуха розвісивши. Жоден із вас не наважився піти говорити з Біллі і дати йому чорну мітку, і тільки я, сліпий, пішов до нього. Я не збираюся втрачати через вас своє щастя, лишатися жебраком і старцювати, коли міг би їздити в кареті! Якби ви мали сміливість, хоча б як у довгоносика, що заліз у галети, ви б не полишили справу і знайшли б їх!

– Хай їм грець, П’ю! Дублони ж нам дісталися! – пробуркотів один.

– Вони, мабуть, десь приховали ту штуку, – сказав другий. – Бери дублони, П’ю, і годі казитися.

П’ю і справді наче сказився. Він не на жарт розлютився від тих слів і взявся дубасити ціпком навсібіч, і декому з його поплічників таки перепало на горіхи. Але й вони не лишилися в боргу: поливали сліпого добірною лайкою і марно намагалися вихопити в нього з рук ціпок.

Ця сварка стала для нас порятунком.

У самий її розпал із пагорбів, від сільця, долинуло тупотіння коней. Тієї ж миті прогримів постріл із пістоля й зблиснув вогник біля загорожі. Вочевидь, це був сигнал, що попереджав про наближення небезпеки. Розбійники кинулися навтікача: хто до моря берегом бухти, хто навперейми через пагорби. За півхвилини з усієї зграї лишився сам П’ю. Вони полишили його самого – чи то забули про нього у паніці, чи то навмисне, щоб помститися за лайку і побиття, – не скажу. Залишившись сам, він люто гамселив ціпком по дорозі, гукаючи на допомогу своїх поплічників. Нарешті він остаточно втратив дорогу і побіг до села. Він промчав за кілька кроків від мене, волаючи:

– Джоні, Чорний Пес, Дерк… – Він вигукував й інші імена. – Хіба ви полишите старого П’ю напризволяще? Побратими, не полишайте сліпого!

З вершини пагорба долинуло тупотіння коней. У місячному сяйві з темряви виринули четверо чи п’ятеро вершників і чимдуж помчали з гори.

Тоді П’ю, усвідомивши свою помилку, заволав, як навіжений, і побіг назад, але впав у рівчак. Вилізши звідти, він знов кинувся прямісінько під копита коней, що скакали учвал.

Перший вершник хотів було об’їхати його, та не зміг: П’ю потрапив під коня і впав з оглушливим криком, що розлетівся луною в нічній тиші. Кінь підім’яв його під копита і помчав далі. П’ю впав на бік, потім перекотився долілиць і завмер…

Я вискочив зі сховку й гукнув вершників. Нажахані халепою зі сліпим, вони різко зупинилися, і я їх упізнав. Позаду їхав хлопець із села, що зголосився поїхати до лікаря Лівсі. Решта були стражниками берегової охорони, яких він зустрів дорогою й зметикував покликати нам на допомогу. Плітки про якесь підозріле судно в Кіттовій Дірі дійшли до начальника охорони містера Данса, і він вирушив туди вночі із вартою. Лише ця випадковість врятувала нас із матір’ю від неминучої загибелі. П’ю сконав на місці. А мою матір віднесли до села, окропили холодною водою й дали нюхальної солі – от вона невдовзі й прийшла до тями, та, попри пережитий страх, досі бідкалася, що не встигла відрахувати потрібну суму грошей. А тим часом начальник охорони із загоном поскакав до Кіттової Діри. Дорогою вони мали зійти з коней і, обережно спускаючись до берега, вести коней за собою, тим самим наражаючись на небезпеку наскочити на засідку. Тож не дивно, що коли вони, нарешті, дісталися до бухти, судно розбійників встигло підняти кітву, хоча від берега далеко ще не відійшло. Начальник охорони виголосив вимогу зупинитися. У відповідь хтось порадив йому відступити у тінь, щоб не отримати добру порцію свинцю. І тієї ж миті коло його плеча просвистіла куля. Судно обійшло мис і швидко зникло з очей. Містер Данс, з його слів, стояв на березі, наче риба, яку викинули з води. Усе, що він міг учинити, так це відправити гінця до міста за катером.

– Та це все марний клопіт, – сказав він. – Вони накивали п’ятами, їх уже не наздогнати. Єдине, що втішає, – додав він, почувши мою оповідь, – це те, що містер П’ю отримав те, що заслужив.

Я повернувся разом із ним до готелю, і ви навіть уявити собі не можете, який гармидер там чекав на нас. Навіть дзиґарі ті злодюги скинули на підлогу. І хоча вони не взяли нічого, окрім капітанового мішка з грошима і невеликої суми сріблом із виторгу, але я одразу ж зрозумів, що ми розорені. Містер Данс довго нічого не міг второпати.

– Ви кажете, вони взяли гроші? Ну добре, Гокінсе, то що ж вони шукали? Може, ще якісь гроші?

– Ні, сер. Гадаю, їм потрібні були аж ніяк не гроші, – відповів я. – Напевне, вони шукали згорток, який лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти його у більш безпечне місце.

– Ваша правда, хлопче, ваша правда, – погодився він. – Я візьму його, коли ваша ласка.

– Я взагалі-то думав віддати його лікареві Лівсі… – почав було я.

– Чудово! – гаряче підтримав мою думку містер Данс. – Це буде пречудово. Він – джентльмен, і до того ж посадова особа. Може й так, я поїду до нього або до сквайра і розповім, як все було. Хай там що, а містер П’ю знайшов смерть під копитами наших коней. Не скажу, що мені його шкода, але завжди знайдуться люди, які захочуть звинуватити мене, начальника митної варти, у його смерті. Якщо бажаєте, я візьму вас із собою, Гокінсе.

Я щиро подякував за це люб’язне запрошення, і ми вирушили назад до села, де лишилися наші коні.

Поки я розповідав матері про свої наміри, усі вже сіли на коней.

– Доґґере, – сказав містер Данс, – у вас міцний кінь. Посадіть до себе у сідло цього хлопця.

Тільки-но я вмостився позаду Доґґера, тримаючись за його тулуб, начальник охорони скомандував, і загін риссю поскакав дорогою до будинку лікаря Лівсі.

Розділ VI Капітанові папери

Ми скакали не зупиняючись аж до дверей будинку лікаря Лівсі. У жодному вікні з боку фасаду не горіло світло. Містер Данс наказав мені зійти з коня і постукати, а Доґґер підставив стремено, щоб мені легше було зіскочити. За мить двері відчинила служниця.

– Лікар Лівсі вдома? – спитав я.

Служниця відповіла, що лікаря немає, що він приходив після опівдня, а потім пішов до сквайра пообідати і провести вечір.

– Їдьмо туди, хлопці! – гукнув містер Данс.

Цього разу, оскільки відстань була невелика, я навіть не залазив на сідло, а побіг до воріт парку, тримаючись за стремено, поряд із конем Доґґера.

Довга, освітлена місячним сяйвом алея вела через старий сад із голими деревами до білого панського особняка. Тут містер Данс зістрибнув із коня, і ми разом рушили до будинку, куди нас одразу ж впустили. Слуга провів нас устеленим килимом коридором до бібліотеки, повністю заставленої книжковими шафами та погруддями. Біля палаючого каміна сиділи, пихкаючи люльками, лікар Лівсі та сквайр.

Я ніколи не бачив сквайра зблизька. Це був високий, більше шести футів на зріст, кремезний чоловік із товстим добродушним обличчям, вкритим зморшками й загрубілим у довгих мандрах. Неймовірно рухливі чорні брови свідчили про його хоч і незлостиву, проте бундючну та палку вдачу.

– Заходьте, містере Данс, – сказав сквайр згорда, тоном поважного покровителя.

– Доброго вечора, містере Данс, – привітав нас лікар кивком. – Здрастуй, Джиме! Яким погожим вітром ти сюди втрапив?

Начальник стражі стояв по-військовому струнко і розповідав про все, що сталося так, наче складав рапорт. Та бачили б ви, з якою цікавістю слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і зі здивуванням зиркали один на одного, полишивши навіть свої люльки! А коли вони почули оповідь про те, як ми з матір’ю рушили вночі назад до готелю самі, без допомоги, лікар Лівсі у захваті ляснув себе по стегну, а сквайр гукнув «браво!» і так гримнув своєю довгою люлькою об камін, що та зламалася навпіл. Коли оповідач дійшов до середини пригоди, містер Трелоні (так, якщо пам’ятаєте, звали сквайра) підскочив із місця й заходився міряти кроками кімнату, а лікар Лівсі зняв свою напудрену перуку, щоб чути кожне слово. Дивно було бачити його без перуки, з коротко підстриженим чорним волоссям.

Нарешті містер Данс закінчив своє повідомлення.

– Містере Данс, – мовив сквайр, – ви шляхетна людина. А те, що ваш кінь затоптав того жахливого кровожерливого негідника, то, погодьтеся, це навіть на краще. Це те саме, що розчавити якусь отруйну комаху. Гокінс, бачу, теж не з лякливих, молодець! Будь ласка, друже, подзвоніть у цей дзвіночок, – певно, містер Данс не відмовиться від кухля пива.

– Отже, Джиме, – озвався лікар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?

– Ось воно, сер, – відповів я, передаючи лікареві згорток у цераті.

Лікар оглянув згорток зусібіч; я бачив, що йому дуже хочеться розгорнути його, але він стримався і спокійнісінько поклав згорток у кишеню.

– Сквайре, – сказав він, – коли містер Данс вип’є пива, він змушений буде повернутися до виконання своїх службових обов’язків. Джима Гокінса я заберу ночувати до себе і, коли ваша ласка, попрошу подати йому шматок паштету на вечерю.

– Звісно, Лівсі, – погодився сквайр, – авжеж, Гокінс заслуговує на дещо більше, ніж шмат паштету.

Мені за мить подали на маленькому столику великий кусень паштету з голубів. Зізнаюсь, що не став маніжитися, бо зголоднів наче вовк.

Містер Данс, вислухавши ще кілька слів хвали, вклонився і пішов.

– Отже, сквайре! – вигукнув лікар.

– Отже, Лівсі! – вигукнув сквайр.

– Ми обидва сказали те саме одночасно, – розсміявся лікар. – Ви, звісно, чули про цього Флінта?

– Чи чув я про нього? – вигукнув сквайр. – Ще б пак! Це ж був найкровожерливіший з усіх піратів, які лишень плавали коли-небудь морем! Чорна Борода[1] – немовля в порівнянні з ним! Іспанці так боялися його, що, відверто признаюсь вам, сер, іноді я навіть пишався тим, що Флінт – мій співвітчизник. Якось я бачив на власні очі його судно вдалині на обрії, коли наш корабель виходив із Тринідаду, але наш капітан перелякався до смерті й повернув назад в іспанський порт.

– Так, я теж чув про нього тут, в Англії, – погодився лікар. – Але питання ось у чому: чи були в нього гроші?

– Гроші? – гукнув у запалі сквайр. – Ви ж чули їхню розповідь. Що ж ще шукали ці негідники, коли не гроші? Чи ризикували б вони життям заради чогось іншого?

– Про це ми зараз дізнаємось, – відповів лікар. – Але ви так розгорілися, що не даєте мені доказати. Я хотів би дізнатися ось про що. Уявімо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ до розкриття таємниці – де Флінт заховав свої скарби. Та чи зуміємо дістатися до них?

– Дістатися, сер! – ще більше розпалювався сквайр. – Я не маю жодного сумніву, що задля такої справи варто запалювати світло. Якщо тільки в наших руках дійсно є ключ, про який ви кажете, я просто зараз зафрахтую судно в Бристолі, візьму із собою вас і Гокінса й здобуду ці скарби, хай би довелося шукати цілий рік.

– Чудово, – сказав лікар. – А тепер, якщо Джим погодиться, ми розпакуємо згорток.

Він виклав його на стіл, але виявилося, що той старанно зашитий нитками, тож лікареві довелося видобувати спочатку хірургічні ножиці зі свого чемоданчика, щоб розрізати шви. У згортку ми виявили дві речі – зошит і запечатаний конверт.

– Спочатку подивимось зошит, – запропонував лікар.

Ми зі сквайром із цікавістю споглядали, як лікар гортає зошит: перед тим як розгорнути його, він приязно запропонував мені відволіктися від вечері й приєднатися до обстеження вмісту загадкового згортка. На першій сторінці зошита ми прочитали не пов’язані між собою слова, які писалися ніби знічев’я або для спроби пера. До того ж тут був і напис, який ми бачили у татуюванні на руці капітана: «Хай справдиться бажання Біллі Бонса» й інші подібні, як-от: «Містер Б. Бонс, штурман», «Годі пити ром», «Біля Палм-Кі[2] він здобув усе, що на нього припадало». Багато написів видалися нам нерозбірливими або незрозумілими. Мене допікало питання: хто був цей «він» і що ж таке він здобув, «що на нього припадало»? Може, йшлося про звичайний удар ножем у спину?

– Ну, тут для нас нічого цікавого немає, – сказав лікар, перегортаючи першу сторінку.

Наступні десять чи дванадцять сторінок присвячувались якійсь бухгалтерії. На початку рядка стояла дата, а в кінці сума, як у звичайних бухгалтерських розрахунках. Але замість записів видаткової статті між датою і сумою була тільки різна кількість хрестиків. Так, наприклад, дванадцятого червня 1745 року записано, вочевидь у дохід, шістдесят фунтів стерлінгів, але замість пояснень стояло лише шість хрестиків. Утім, іноді на додаток зазначалася назва місцевості, наприклад, «Проти Каракаса», або ж довгота і широта, як-от: 62° 17’ 20», 19° 2’ 40».

Записи вели впродовж майже двадцяти років: суми прибутків ставали дедалі більшими. Насамкінець, після кількох помилкових, виправлених підрахунків було підбито суму і записано: «Частка Бонса».

– Я зовсім нічого не розумію, – мовив лікар Лівсі.

– Та тут усе ясніше сонця, – вигукнув сквайр. – Це книга прибутків негідника. Хрестики стоять замість назв кораблів, які вони пустили на дно, або пограбованих міст, а цифри означають частку цього душогуба у загальній здобичі. Він ще й переймався неточностями, тому додавав деякі пояснення, як от «Проти Каракаса». Тут, вочевидь, якесь нещасне судно зазнало їхнього нападу. Хай спочинуть душі тих, хто був на ньому, – вони давно вже зотліли серед коралів!

– Саме так! – погодився лікар. – Ось відразу видно, що ви багато помандрували світом! Авжеж! Бачите, суми збільшуються, бо він просувався за рангом.

Більше жодних записів у зошиті вони не знайшли, хіба що назви місцевостей на окремій сторінці в кінці зошита і таблиці перерахунку французьких та іспанських монет у англійські гроші.

– От спритник! – вигукнув лікар. – Його, вочевидь, не легко було пошити в дурні!

– А тепер берімося за другу річ, – запропонував сквайр.

Пакунок був запечатаний у кількох місцях, до того ж печаткою, імовірно, слугував наперсток, можливо, саме той, який я знайшов у кишені капітана. Лікар обережно розрізав пакунок, і з нього випала мапа якогось острова з позначенням його довготи, широти, глибини моря біля берега, назвами бухт, мисів і проток. Загалом тут було записано все, що треба знати, щоб без ризику підвести судно до берега і стати на кітву. Острів у дев’ять миль завдовжки і п’ять завширшки за формою нагадував розжирілого дракона, що став на задні лапи.

На мапі було позначено дві добре закриті гавані та височина у центрі, названа Підзорною Трубою. Крім того, були різні додаткові вказівки, зроблені, напевно, пізніше. Відразу впадали в око три хрестики, намальовані червоним чорнилом: два в північній частині острова й один у південно-західній. Біля останнього червоним чорнилом дрібненьким чітким письмом, що помітно вирізнялося з капітанових кривуль, було написано:

«Більша частина скарбів тут».

На звороті мапи тим самим почерком додавалися пояснення:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на Пн. від Пн. – Пн.-С.

Острів Кістяка С.-Пд.-С. і на С.

Десять футів.

Зливки срібла в ямі на півночі. Її можна знайти, якщо йти узліссям зі східного боку, за десять сажнів на південь від чорної скелі, якщо стати до неї обличчям. Зброю легко можна знайти в піщаному пагорбі, що на північному краю мису, тримаючись на С. і на чверть румба до Пн.

ДЖ. Ф.»

От і все. Хоч записи видалися мені не дуже зрозумілими, але від них сквайр і лікар Лівсі прийшли у захват.

– Лівсі! – загорлав сквайр. – Ви мусите негайно облишити вашу обридливу практику. Завтра я їду до Бристоля. За три… ні, за два тижні чи навіть за десять днів ми матимемо найкраще судно, сер, і добірну команду. Гокінс поїде юнгою. З тебе, Гокінсе, буде чудовий юнга. Ви, Лівсі, будете лікарем на судні, а я – адміралом. Ми візьмемо із собою також Редрута, Джойса, Гантера. За умови попутного вітру, ми швидко допливемо і легко відшукаємо і острів, і скарби. Ми купатимемося в грошах, будьте певні!

– Трелоні, – відповів лікар, – я готовий їхати з вами. Ручаюся, що і я, і Джим, ми обидва виправдаємо довіру. Але є одна людина, яка може завдати нам непоправної шкоди.

– Хто ж це є? Назвіть мені цього негідника, сер!

– Це ви, – спокійно відповів лікар, – бо не вмієте тримати язика за зубами. Ми, лише ми знаємо про цю мапу. Ті розбійники, які напали вночі на готель, і ті, що лишилися на судні, теж знають про неї. Скажу навіть більше: вони, хай там що, намагатимуться здобути ці гроші. Тому ми мусимо стерегтися і не виходити поодинці з дому. Я залишаюсь тут із Джимом, а ви візьмете із собою до Бристоля Джойса і Гантера, але, найголовніше, ми нікому не повинні казати про нашу знахідку.

– Лівсі, ви маєте рацію, авжеж, – погодився сквайр. – Я мовчатиму, наче могила.

Частина друга Кухар на судні

Розділ VII Я їду до Бристоля

Щоб підготуватися до плавання, знадобилося значно більше часу, аніж сподівався сквайр. Не справдилися й інші наші прогнози. Лікареві Лівсі довелося полишити мене і їхати до Лондона на пошуки заступника, поки його не буде. Сквайр мав чимало клопотів у Бристолі, а я жив у місті під охороною старого єгеря Редрута, майже нікуди не виходячи, у передчутті надзвичайних пригод на таємничому острові. Годинами сидячи над мапою, я вивчив острів у найдрібніших деталях. У кімнаті управителя я сидів перед запаленим каміном і в мріях підпливав до острова з різних боків, досліджував кожен клаптик його поверхні, видирався в тисячний раз на високий пагорб, названий піратами Підзорною Трубою, і милувався звідти незвичайним краєвидом. Я уявляв, як ми перемагаємо дикунів, що населяли острів, як на нас нападають дикі звірі. Утім, усі мої фантазії й годі порівнювати з тими дивними й трагічними пригодами, які чекали на нас насправді.

Минав тиждень за тижнем. Нарешті, одного гожого дня ми отримали листа на ім’я лікаря Лівсі з приписом: «У разі відсутності лікаря Лівсі лист розпечатати Томові Редруту або юному Гокінсу». Скорившись цьому розпорядженню, ми розрізали пакет і прочитали – чи, точніше буде сказати, я прочитав, бо єгер насилу міг здолати хіба що друковані літери – таке важливе повідомлення:

«Готель «Стара кітва», Бристоль,

1 березня 17… року.

Любий Лівсі! Не знаю, де ви зараз, у моєму будинку чи в Лондоні, тому пишу одночасно в обидва місця.

Судно я купив і спорядив. Воно стоїть на кітві, готове до відплиття. Ви не уявляєте, яка це шхуна, – керувати нею зможе навіть мала дитина. Водотонажність двісті тонн. Назва – «Іспаньйола». Я роздобув її завдяки посередництву мого давнього приятеля Блендлі, який насправді виявився неабияким спритником. Він працює на мене без перепочинку. Утім, багато допомагали мені й інші бристольці, дізнавшись про мету нашого плавання, тобто про скарб, скажу я вам…»

– Редруте, – сказав я, урвавши читання. – Лікарю Лівсі це не сподобається. Сквайр, як виявилося, все розпатякав.

– Ну то й що, – буркнув єгер. – Мабуть, так треба було, – і по всьому!

Я вирішив не сперечатися з ним і читав далі:

«Блендлі сам знайшов «Іспаньйолу» і купив її завдяки своїй спритності майже за безцінь. У Бристолі багато хто не вельми шанує Блендлі. Кажуть навіть, ніби ця найчесніша людина за гроші ладна на все і, що ніби «Іспаньйола» належала йому, а він продав її мені втридорога. Який наклеп! Утім, ніхто не заперечує переваг шхуни. Отже, судно я знайшов доволі швидко. От тільки спочатку такелажники та інші робітники працювали дуже повільно, але згодом все владналося. Більше клопоту маю з добиранням екіпажу.

Я вирішив взяти на судно двадцять людей, не менше, на випадок нападу туземців, піратів чи французів. Насилу вдалося мені знайти шістьох. Але потім мені нарешті поталанило: я натрапив на таку людину, яку шукав.

Я зовсім випадково розговорився з ним у порту. Виявилося, що він – старий моряк, має таверну, добре знає всіх моряків у Бристолі. Життя на суходолі погано вплинуло на його здоров’я, і він вирішив піти на якесь судно – бодай хоч коком. У порт він прийшов лише за тим, як він висловився, аби подихати морським повітрям.

Я так розчулився (мабуть, на моєму місці вас це теж зворушило б) і милосердно запропонував йому місце кока на нашому судні. Звуть його Довгань Джон Сильвер, у нього немає однієї ноги. Але це свідчить лише на його користь, бо ногу він втратив у битві за батьківщину під проводом великого Гока.[3] Уявіть, він не отримує навіть пенсії. Як це несправедливо! У який час ми живемо!

Та добре! Я думав, що знайшов лише кока, а отримав на додачу екіпаж! З допомогою Сильвера я швидко, за кілька днів, зібрав команду зі справжніх випробуваних моряків, може, і не дуже привабливих на перший погляд, але з їхніх облич видно – вони відчайдушні й хоробрі. З таким екіпажем ми впораємося навіть із фрегатом!

Довгань Джон порадив мені навіть звільнити двох людей із тих шістьох чи сімох, яких я найняв сам, бо переконав, що ті згодяться хіба що мити палубу шваброю, тож лише заважатимуть у нашому небезпечному плаванні.

Я почуваюсь чудово: їм, наче бик, сплю як убитий. Чекаю з нетерпінням тієї миті, коли, нарешті, мої морячки тупотітимуть навколо шпиля. У море, вперед! До біса скарби, не вони, а море захоплює мене! Отже, Лівсі, приїздіть якнайшвидше, не гайте ані хвилини, якщо поважаєте мене.

Нехай Гокінс у супроводі Редрута негайно їде попрощатися з матір’ю, а потім хай обидва одразу ж їдуть до Бристоля.

Джон Трелоні

Р. S. Забув повідомити вам, що Блендлі, який, до речі, пообіцяв надіслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана, але, на жаль, страшенно впертого, однак неперевершеного у всьому іншому. Довгань Джон віднайшов нам дуже доброго штурмана на ім’я Ерров. Маю на прикметі боцмана, який вміє свистіти сигнали на боцманській дудці. Тож у нас на «Іспаньйолі» все буде, як на військовому кораблі.

Забув також сказати, що Сильвер – людина із статком. За моїми даними, у нього навіть є поточний рахунок у банку. Він залишає свою дружину, негритянку, господарювати в таверні. Тому зрозуміло, що в таких переконаних парубків, як ми з вами, мимохіть виникає думка – чи не через дружину йому забаглося податись у плавання?

Дж. Т.

Р. Р. S. Гокінс може побути один день у своєї матері.

Дж. Т.».

Чи можете ви уявити, як збурив мою фантазію цей лист? Я очманів від захвату й не приховував презирства до старого Тома Редрута, який лише те й робив, що бурчав і жалівся. Мабуть, кожен із його помічників погодився б поїхати замість нього, але таким було сквайрове розпорядження, і ніхто не насмілився його порушити.

Наступного ранку ми з Редрутом пішки рушили до готелю «Адмірал Бенбов», і там я побачився з матір’ю. Вона була здорова і весела, бо зі смертю капітана закінчилися неприємності, які він завдавав. Сквайр наказав усе полагодити в готелі, наново пофарбувати кімнати й вивіску і додав дещо з меблів. За стійкою стояло зручне крісло для матері. А ще він знайшов хлопчика на підмогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши того хлопця, я усвідомив, що полишаю рідну домівку. До цього я думав лише про пригоди й зовсім забув про те, що то таке – полишити свою матір і наш дім. Цей незграбний чужий хлопчик, що заступив на моє місце, змусив мене розплакатися. Думаю, я мимохіть зганяв на ньому власне горе. Він був новачком, недосвідченим, і я мав чимало приводів штрикати йому в очі за промахи.

Наступного ранку після сніданку ми з Редрутом попрямували назад. Я попрощався і з матір’ю, і з бухтою, біля якої жив від народження, і з нашим старим готелем «Адмірал Бенбов», хоча після ремонту, наново пофарбований, він видався мені чужим. Мимоволі я згадав капітана, який часто блукав берегом у своєму трикутному капелюсі, зі шрамом на щоці та з мідною підзорною трубою під пахвою. Невдовзі ми вже були за поворотом, і наш будинок щезнув з очей.

Ввечері, уже в сутінках, ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затисло між Редрутом і якимсь товстим старим джентльменом. Попри страшенне трясіння й холод ночі, я одразу заснув і спав наче убитий, проспавши усі станції. Коли я нарешті прокинувся від штурхана в бік і розплющив очі, то побачив, що карета зупинилася перед великим будинком на міській вулиці, а надворі вже давно розвиднилось.

– Де ми є? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Вилазь.

Містер Трелоні зупинився в готелі неподалік від доків, щоб спостерігати за роботами на шхуні. Нам довелося довго йти пішки набережною, на мою превелику втіху, уздовж чималої кількості кораблів найрізноманітніших розмірів, опорядження й націй. На одному судні матроси хором співали за роботою, на другому – люди висіли в повітрі над моєю головою на снастях, наче на павутинні. І хоч я все життя прожив на березі, ще ніколи не відчував море так близько. Саме повітря, просякнуте дьогтем і сіллю, видавалося мені надзвичайним. Я бачив розцяцьковані носи кораблів, що були за океаном. Бачив старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами й просмоленими кісками, які прогулювалися морською ходою. Я аж підскакував від захоплення, лише подумавши, що і сам невдовзі вирушу на шхуні до таємничого острова на пошуки закопаних скарбів. Занурений у ці любі серцю мрії, я і не помітив, як ми дійшли до великого готелю і ніс у ніс зіткнулися зі сквайром Трелоні. Вбраний у синю морську форму, яку зазвичай вдягають морські офіцери, він йшов нам назустріч, вправно наслідуючи ходу моряків.

– А, це ви! – гукнув він. – Лікар приїхав учора із Лондона. Чудово! Тепер уся команда зібралася!

– О, сер, коли ж ми піднімемо кітву? – спитав я.

– Як коли? – здивувався він. – Завтра!

Розділ VIII Під вивіскою «Підзорна Труба»

Після сніданку сквайр дав мені записку для Джона Сильвера у таверну «Підзорна Труба» і сказав, що я легко знайду її, якщо йтиму вздовж набережної, поки побачу велику мідну підзорну трубу на вивісці. Я попрямував, радіючи новому приводу помилуватися суднами й моряками. Насилу проштовхуючись крізь натовп, фургони, паки з товарами, я нарешті віднайшов таверну. Це було доволі затишне приміщення з наново пофарбованою вивіскою, ошатними червоними фіранками на вікнах і підлогою, притрушеною чистим піском. Таверна стояла на розі й виходила на дві вулиці. Двоє дверей були розчахнуті навстіж, бо у просторій низенькій, але доволі світлій кімнаті стовпом клубочився тютюновий дим.

Більшість відвідувачів – то були матроси, так голосно розмовляли, що я, збентежений, зупинився на порозі.

Із бічної кімнати вийшов чоловік, і я відразу ж пізнав у ньому Довганя Джона. Ліву ногу йому відтяли по саме стегно, і під лівим плечем він тримав милицю, з якою вправлявся надзвичайно легко, підстрибуючи на ходу, наче птах. Це був високий, кремезний, з широким, наче окіст, пласким і блідим, але розумним і веселим обличчям. Він, певно, мав пречудовий настрій. Насвистуючи щось, він походжав між столиками і по-дружньому плескав по плечу знайомих відвідувачів.

Відверто кажучи, прочитавши про Довганя Джона у листі сквайра Трелоні, я мимохіть подумав, чи не той це одноногий моряк, якого я так довго видивлявся у готелі «Адмірал Бенбов». Але вже після першого погляду на нього мої підозри розвіялися. Я бачив капітана, Чорного Пса, сліпого П’ю й склав собі уявлення про те, який із себе морський розбійник, – нічогісінько спільного з цим веселим і люб’язним корчмарем!

Я таки набрався відваги і зробив крок через поріг, попрямувавши до Сильвера, що саме стояв, спершись на милицю, і розмовляв із якимсь відвідувачем.

– Ви – містер Сильвер? – спитав я, передаючи йому записку.

– Так, хлопче! – відповів він. – А ти хто такий?

Побачивши у моїх руках лист від сквайра, він пожвавішав.

– О! – гукнув він, простягаючи мені руку. – А ти, певно, наш новий юнга? Щасливий тебе бачити. – І міцно стис мою руку в своїй долоні.

Тим часом один із відвідувачів, що сидів у дальньому кутку, раптом скочив на ноги й швидко шмигонув на вулицю. Його поквапне зникнення зацікавило мене, і я одразу ж впізнав його. Це був той самий чоловік із хворобливим обличчям і без двох пальців на руці, який першим завітав до капітана у готель «Адмірал Бенбов».

– Гей! – заволав я. – Хапайте його! Це Чорний Пес!

– До біса його! – відмахнувся Сильвер. – Але він пішов, не заплативши. Гарі, біжи-но наздожени його!

Один з тих, хто сидів біля дверей, тієї ж миті скочив і побіг навздогін за Чорним Псом.

– Та хай це буде хоч сам адмірал Гок, я б і його змусив заплатити, – кричав Сильвер. – Як його звуть? Ти сказав – Чорний… Як там далі?

– Пес, сер! – відповів я. – Хіба містер Трелоні не розповідав вам про піратів? Це один із них.

– Та невже? – захвилювався Сильвер. – І у моєму домі! Бене, біжи й допоможи Гарі піймати його. Тож це один із тих негідників? Морґане, ти пив разом із ним? Підійди-но сюди!

Відвідувач, якого він назвав Морґаном, старий сивий моряк з обличчям, ніби з червоного дерева, боязко наблизився до нього, жуючи жуйку з тютюну.

– Ну то що, Морґане, – суворо поглянув на нього Довгань Джон. – Скажи, чи ніколи ти не зустрічався раніше із цим Чорним… як його? Псом.

– Ніколи, сер! – відповів Морґан і вклонився.

– І ти навіть не знав, як його звуть?

– Ні, сер.

– То твоє щастя, Морґане! – вигукнув Сильвер. – Якщо матимеш таких знайомих, сюди і не потикайся! Про що він з тобою говорив?

– Навіть не пригадую, сер! – відповів Морґан.

– То що ж у тебе на плечах: голова чи казан із пивом? – не вгамовувався Сильвер. – Навіть не пригадує! Нумо пригадуй! Про що ви там теревенили – про плавання, про капітанів, про судна? Зізнавайся, ну!

– Ми говорили про кілювання.[4]

– Про кілювання кажеш? Це дуже гарна кара, особливо для тебе! Ну, відчалюй на своє місце, Морґане!

Коли Морґан пішов геть, Сильвер (я був страшенно влещений) прошепотів мені:

– Чеснішого хлопця за цього Тома Морґана годі й шукати, але він такий дурень! А тепер, – додав він уже голосно, – дай-но пригадаю. Чорний Пес? Ні, не пригадую такого імені. Але мені здається, ніби я десь бачив цього пройдисвіта. Здається, він часто зазирав сюди разом із сліпим жебраком.

– Авжеж, – закричав я. – І того сліпого звали П’ю.

– Так, так! – схвильовано додав Сильвер. – П’ю! Саме так його звали! На вигляд це був справжній негідник! От було б добре піймати того Чорного Пса, капітан Трелоні пишався б нами! Бен – чудовий бігун. Навряд чи є моряк, який спромігся б перевершити його в швидкості. Клянуся, він піймає його! Що він тут теревенив про кілювання? Я йому покажу кіль!

Сильвер стрибав на своїй милиці по таверні, грюкав кулаком по столу й так щиро обурювався, що, певно, переконав би у своїй безневинності будь-якого безстороннього суддю.

Зустріч із Чорним Псом у таверні «Підзорна Труба» відродила мої підозри, і я уважно спостерігав за Сильвером, але не помітив нічого підозрілого. Невдовзі повернулися захекані Гарі та Бен і повідомили, що Чорний Пес спромігся втекти, загубившись у натовпі. Сильвер напав на них із таким обуренням і лайкою, що я вже хотів було виступити на їх захист.

– Розумієш, Гокінсе! – сказав він. – Для мене це може мати прикрі наслідки, чи не так? Що подумає про мене капітан Трелоні? Цей негідник спокійнісінько сидів у моїй таверні й пив ром, потім ти прийшов і сказав мені, хто він є. І йому таки пощастило вислизнути з наших рук! Ти, Гокінсе, мусиш заступитися за мене перед капітаном. Хоч ти ще хлопчина, але кмітливий, як на свої літа. Я це одразу зрозумів, тільки-но ти зайшов. Що міг зробити я, старий каліка на милиці? Був би я справжнім моряком, як колись, він так просто не втік би від мене, але тепер… – Він раптом закляк, роззявивши рота, наче щось згадав. – А гроші! – заволав він. – За три кухлі рому! Хай його чорти з’їдять! Про них я навіть не згадав!

І, гепнувшись на лавку, він так нестримно розреготався, що навіть сльози з очей бризнули. Я теж не міг стримати сміх, і наш дружній регіт пролунав на всю таверну.

– Ось такий я тюлень! – сказав він нарешті, утираючи сльози. – Ми, мабуть, із тобою станемо друзями, Гокінсе! З мене теж був би юнга нівроку, клянуся честю! Одначе нам уже час. Справа понад усе, хлопці! Я лишень візьму свого старого трикутного капелюха, і ми разом підемо до капітана Трелоні, щоб розповісти про те, що сталося. Справа серйозна, Гокінсе, і, признаюся, не додає честі ані мені, ані тобі. Ми обоє осоромилися. Чорт забирай, як вправно він мене одурив з тими трьома кухлями рому! – І знову розреготався так щиро, що я мимоволі засміявся за ним, хоча не міг второпати, що ж тут смішного.

Ми пішли набережною, і Сильвер виявився цікавим співрозмовником. Він показував мені різні судна й пояснював, де який тоннаж, який такелаж і під яким прапором якої країни вони плавають. Він пояснював мені також, що саме на них роблять, яке судно вивантажується, а яке бере вантаж або готується відпливати. Свою розповідь він щедро пересипав морськими анекдотами і слівцями, які я силувався запам’ятати. Тут я дійсно зрозумів, що він буде мені корисним товаришем у плаванні.

У готелі ми знайшли сквайра і лікаря Лівсі з кухлями пива та сухариками. Вони збиралися вже йти оглянути шхуну.

Довгань Джон детально, не приховуючи жодної дрібниці, розповів усю історію від початку до кінця. «Чи не так, Гокінсе?» – звертався час від часу він до мене за підтримкою, і я міг лише підтвердити правильність його оповіді.

Сквайр і Лівсі побідкалися через те, що Чорний Пес таки втік, але погодилися, що зарадити тут нема чим. Вони навіть похвалили Довганя Джона за старанність, і він, попрощавшись, пішов додому.

– Увесь екіпаж має зібратися завтра о четвертій по обіді, – крикнув йому навздогін сквайр.

– Слухаю, сер! – відповів Сильвер.

– Мушу визнати, сквайре, – сказав лікар, – не все у ваших розпорядженнях мені до душі, але ваш Джон Сильвер мені сподобався.

– Так, він чудовий! – погодився сквайр.

– А Джим теж піде оглянути шхуну? – спитав лікар.

– Авжеж, – відповів сквайр. – Бери свого капелюха, Джиме, і ходімо з нами.

Розділ ІХ Порох і зброя

«Іспаньйола» стояла на кітві доволі далеко від берега, тож ми діставалися до неї на шлюпці, викеровуючи поміж щільними рядами суден, чиї канали то скрипіли під кілем, то хиталися в нас над головами. Врешті-решт ми пристали до шхуни, де нас зустрів штурман містер Ерров, засмаглий старий моряк із сережкою у вусі і трохи косоокий. Вочевидь, між ним і сквайром склалися дружні стосунки, зовсім не схожі на ті, що були між сквайром та капітаном.

Останній виявився дуже суворою людиною і весь час був чимось незадоволений. Причину свого невдоволення він нам невдовзі пояснив. Тільки-но ми зійшли униз до каюти, до нас підійшов матрос і повідомив:

– Капітан Смолетт, сер, має бажання поговорити із вами.

– Я завжди до послуг капітана, – відповів сквайр. – Запросіть його сюди.

За мить капітан був перед нами. Він щільно зачинив за собою двері.

– Що скажете, капітане Смолетт? Сподіваюсь, усе гаразд на судні?

– Сер, хочу говорити з вами відверто, хоча те, що я скажу, навряд чи вам сподобається. Мені аж ніяк не подобається ані ваша експедиція, ані ваша команда, ані мій помічник.

– Може, вам, сер, не подобається і наша шхуна? – роздратовано поцікавився сквайр.

– Нічого не можу сказати про неї, поки не випробую її у плаванні, – відповів капітан. – Нібито непогане судно, але давати оцінку зарано.

– Може, вам, сер, не подобається і хазяїн шхуни? – уїдливо спитав сквайр.

Аж тут у розмову втрутився лікар Лівсі.

– Зачекайте, – сказав він, – зачекайте. До чого нам зайві сварки? Капітан сказав нам і дуже багато, і дуже мало водночас. Тому вважаю за потрібне просити вас пояснити свої дорікання. Ви сказали, що вам не подобається наша експедиція. Чому?

– Мене запросили, сер, щоб я, не питаючи зайвого, вів судно туди, куди забажає цей джентльмен. Чудово. Але невдовзі я дізнався, що найостанніший матрос на шхуні знає більше за мене. І цього я не схвалюю – не знаю, чи схвалюєте ви?

– Я теж, – погодився лікар Лівсі.

– Далі, – проговорив капітан, – я дізнаюся, що ми вирушаємо на пошуки якогось скарбу, дізнаюся про це, завважте, від своїх підлеглих. У такій справі, як пошуки скарбів, слід бути дуже обачними. Я не схвалював би такої експедиції навіть за умови збереження таємниці, а особливо я не схвалюю її тепер (хай вибачає містер Трелоні), коли всі таємниці розляпали папузі.

– Папузі Сильвера? – утрутився сквайр.

– Це просто приказка. Вона означає, що секрет уже відомий усім. Я думаю, що ніхто з вас не має навіть уявлення, на що йде. Вам слід бути готовими до всього: попереду у вас боротьба не на життя, а на смерть.

– Це дуже точно сказано, – погодився лікар. – Ризик дійсно неабиякий, але ми пречудово усвідомлюємо небезпеку, яка чатує на нас. Ви сказали, що вам не подобається команда? Хіба у ній погані моряки?

– Мені вона не подобається – і край, – повторив капітан Смолетт. – І я думаю, якщо ваша ласка, набирати команду слід було доручити мені.

– Мабуть, ви маєте рацію, – відповів лікар. – Моєму другові Трелоні варто було набирати команду з вашою допомогою. Але коли вже сталася халепа, то не через лихі наміри. Потім ви сказали, що вам не до душі містер Ерров?

– Саме так, сер. Він непоганий моряк, але дуже поблажливо ставиться до команди. Штурман на судні має триматися осторонь від матросів, він не має права влаштовувати пиятики разом із ними.

– А хіба він пиячив? – заволав сквайр.

– Ні, сер, – заперечив капітан. – Але він занадто фамільярно поводиться з командою.

– Гаразд, скажіть нам відверто, капітане, чого ви хочете? – спитав лікар.

– Ваше рішення вирушити у мандри є непохитним?

– Остаточним і невідступним, – відповів сквайр.

– Чудово, – продовжував капітан. – Ви терпляче вислухали все, що я казав, хоча це видалося вам, можливо, голослівним, тож слухайте далі. Вони складають порох і зброю в носовій частині судна. Але ж є гарне приміщення під вашою каютою. Чому б не скласти його там? Це по-перше. Ще ви взяли із собою чотирьох своїх людей. Їх теж хочуть розмістити в носовій частині. Чому б їх не розмістити біля вашої каюти? Це по-друге.

– Що ще? – спитав Трелоні.

– І ще, – мовив капітан, – забагато тут теревенять про вашу таємницю.

– І справді, забагато, – погодився лікар.

– Скажу вам тільки те, що чув сам, – вів далі капітан. – Кажуть, що у вас є мапа якогось острова, і що на ній хрестиками позначено місце, де зарито скарби. І що острів лежить…

І капітан точнісінько назвав довготу й широту острова.

– Клянусь, я нікому і слова про це не казав! – скрикнув сквайр.

– Уся команда про це знає, сер, – заперечив капітан.

– Може, це ви бовкнули, Лівсі? Чи Гокінс? – шукав виправдання сквайр.

– Тепер не має значення, хто бовкнув, – буркнув лікар.

Я завважив, що ні він, ні капітан не повірили сквайру, попри усі його спроби виправдатися. Я теж не вірив йому, бо він насправді був неабиякий базікало. Але тепер думаю, що він таки мав рацію – команда і без нас знала, де той острів.

– Далі, джентльмени, – не вгамовувався капітан, – я не знаю, у кого мапа, але вимагаю, щоб її тримали в таємниці від мене і від містера Еррова. Інакше я проситиму звільнити мене.

– Розумію, – сказав лікар, – ви хочете сховати мапу і розмістити охорону з надійних людей у кормовій частині судна, біля складу зброї та пороху. Отже, ви маєте побоювання, що станеться бунт?

– Сер, – мовив капітан, – я не хочу ображати вас, але ви не маєте права приписувати мені чужі слова. Жоден капітан, сер, не вийде в море, якщо він побоюється бунту на власному судні. Я думаю, що містер Ерров – порядна людина, те саме я можу сказати і про інших, як я можу судити. Одначе я відповідальний і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що не все робиться так, як має бути, і хочу вжити запобіжних заходів про всяк випадок. Якщо ви не погоджуєтесь, можете мене звільнити. От і все.

– Капітане Смолетт, – посміхнувся лікар, – чи доводилося вам чути байку про гору, яка народила мишу? Перепрошую, але ви нагадали мені про неї. Коли ви зайшли, я був ладен закладатися на свою перуку, що ви вимагатимете більшого.

– Лікарю, – відповів капітан, – ви надзвичайно спостережливі. І справді, коли я увійшов, думав просити про звільнення, бо й гадки не мав, що містер Трелоні буде мене слухати.

– Я б і не слухав! – закричав сквайр. – Не було б тут лікаря, я б послав вас під три чорти. Але тепер я вислухав вас і зроблю так, як пропонуєте ви. Утім, моя думка про вас змінилася на гірше.

– Про мене, як хочете, сер, – відповів капітан. – Я лише виконав свій обов’язок.

По цих словах він повернувся і вийшов.

– Трелоні, – почав лікар, – як я переконався, у вас у команді є, на щастя, двоє доволі надійних людей: капітан Смолетт і Джон Сильвер.

– Щодо Сильвера я з вами погоджуюсь, а щодо цього нестерпного чолов’яги, то мушу визнати його поведінку не гідною мужчини, моряка й англійця.

– Добре, – сказав лікар, – подивимося!

Коли ми вийшли на палубу, матроси під наглядом капітана і містера Еррова уже переносили зброю і порох.

Мені дуже сподобалося, як ми розмістилися. На кормі, ближче до середини, було облаштовано шість кают, з’єднаних дощаним проходом по лівому борту з камбузом і баком. Спочатку планувалося, що ці каюти займуть капітан, Ерров, Гантер, Джойс, лікар і сквайр. Потім у двох розмістили мене з Редрутом, а капітан з Ерровом облаштувалися на палубі в будці над трапом, яку розширили настільки, що вона згодилася за каюту. Правда, вона була занизькою, але тут було достатньо місця, щоб повісити два гамаки. Штурман Ерров, здається, був задоволений таким розміщенням. Можливо, він теж мав певні сумніви щодо команди, але це лише моє припущення, бо він недовго був із нами.

Ми всі старанно переносили порох, облаштовували каюти, коли на шхуну в супроводі двох останніх матросів прийшов Довгань Джон. Він видерся на судно зі спритністю мавпи і, завбачивши нас, закричав:

– Гей, приятелі! Що це ви там розвели?

– Ми переносимо порох, Джоне, – відповів один із матросів.

– Навіщо, чорти б вас забрали? – захвилювався Довгань Джон. – Ми ж тоді пропустимо ранковий відплив!

– Це мій наказ, – відрубав капітан. – Йдіть краще униз і подбайте про вечерю.

– Слухаю, сер, – відповів Сильвер і, торкнувшись рукою свого трикутного капелюха, щез у напрямку камбузу.

– Він пречудова людина, капітане, – утрутився лікар.

– Можливо, усе можливо, сер, – відповів капітан Смолетт. – Обережніше, хлопці, обережніше! – крикнув він матросам, які тягнули бочку з порохом; потім, побачивши, що я стою на юті та б’ю байдики, напустився на мене: – Гей, юнго! Геть звідси! Іди краще униз, до кока, і спитай у нього якоїсь роботи для себе.

Поспішаючи униз, я чув, як він доволі голосно сказав лікарю:

– Я не хочу мати улюбленців на судні!

Запевняю вас, що цієї миті я погодився із думкою сквайра і щиро зненавидів капітана.

Розділ Х Плавання

Ніч проминула в напруженій метушні, бо слід було все довести до ладу. Сквайрові друзі, містер Блендлі та інші, приїхали попрощатися і побажати йому щасливого плавання й успішного повернення. Мені ніколи не доводилося працювати так багато в нашому готелі, тож тепер я насилу ноги переставляв від утоми.

Нарешті на світанку боцман дав свисток, і команда взялася піднімати кітву. Навіть коли б я почувався вдвічі гірше від утоми, я і тоді не пішов би з палуби, – таким новим і цікавим усе це було для мене: уривчасті команди, різкий звук свистка й матроси, що метушилися в мерехтінні ліхтарів судна.

– Нумо, Окосте, затягуй пісню! – гукнув один з матросів.

– Тільки стару! – закричав інший.

– Гаразд, браття! – відповів Довгань Джон, що теж вийшов на палубу і стояв зі своєю милицею під пахвою. І раптом він затягнув таку добре знайому мені пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця…

Уся команда одразу ж підхопила хором:

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

На другому «хо» матроси висмикнули вимбовки.

Цієї миті мені мимоволі пригадався наш готель «Адмірал Бенбов» і навіть причувся у тому хорі хрипкий голос покійного капітана. За кілька хвилин кітву підняли й завалили. Вітрила напнулися, і берег швидко віддалився. Коли я пішов униз, аби подрімати хоча б годинку, «Іспаньйола» вже вийшла в море, прямуючи до Острова Скарбів.

Я не беруся описувати подробиці нашого плавання. Усе йшло на диво добре. Шхуна виявилася чудовим судно, команда складалася з досвідчених моряків, і капітан добре знав свою справу. Але до того, як ми дісталися до Острова Скарбів, сталося дещо, про що варто розповісти.

Передовсім штурман Ерров виявився значно гіршим, ніж передбачав капітан. Він не мав аж ніякого авторитету в команди, і його ніхто не слухався. Але це ще не найгірше. Минуло кілька днів після відплиття, і він став нерідко з’являтися на палубі нетверезим: очі його блукали, щоки палали і, коли він говорив, язик у нього заплітався.

Ми спробували було з’ясувати, звідки він бере випивку. Це було таємницею, скільки ми не намагалися простежити за ним. Коли ми питали в нього напряму, він, як був п’яним, лише реготав у відповідь, а якщо тверезим, то клявся-божився, що не п’є нічого, окрім води.

Від нього не було жодної користі, до того ж клопоту додавав його розбещуючий вплив на команду. Було ясно, як сонце, так далі не може тривати. Тому ніхто з нас не надто здивувався чи засумував, коли якось вночі, під час сильної хитавиці, він кудись щез без сліду.

– Упав за борт! – сказав капітан. – Це позбавило нас неприємної необхідності заковувати його у кайдани.

Так ми залишилися без штурмана. Довелося шукати йому заміну, і найбільше годився на цю посаду боцман Джоб Ендерсон, він обіймав свою попередню посаду і виконував обов’язки штурмана.

Містер Трелоні свого часу чимало часу провів у мандрах і мав певні знання з морської справи, що теж стало у пригоді, тому він часто стояв на вахті погожої днини. Наш другий боцман, Ізраель Гендс, був також досвідченим, спритним старим моряком і міг нести будь-яку службу на судні. Гендс товаришував із Довганем Джоном Сильвером. Коли вже я згадав про нашого кока, якого матроси чомусь називали Окостом, то розповім про нього детальніше.

На судні він підв’язував свою милицю мотузкою до шиї, аби мати вільними обидві руки. Дивно було спостерігати, як він, спираючись милицею в переборку, пристосовувався до всіх хилитань судна й порався зі своїм куховарством так само спритно, як на твердій землі. Ще цікавіше було спостерігати, як він пересувається судном під час сильної хитавиці. Щоб допомогти йому, матроси спустили в найширших місцях петлі канатів, які називали «сережками Довганя Джона». То хапаючись за ці «сережки», то орудуючи милицею, Сильвер рухався палубою зі швидкістю здорової людини. Люди, що плавали з ним раніше, дуже жаліли його.

– Окіст зовсім не проста людина, – казав мені боцман, – він учився в гарній школі й може говорити, як по книзі, якщо захоче. Хоробрий він, наче лев. Якось я бачив, як він впорався з чотирма фертиками – сам, без зброї!

Уся команда поважала і навіть слухалася Сильвера. Він умів поговорити з кожним і кожному чимось прислужитися. До мене він ставився дуже приязно і радів, коли я заходив до нього в камбуз, який кок тримав у бездоганній чистоті.

Вичищений і розвішаний по переборках посуд завжди сяяв, наче полірований, а в кутку стояла клітка з папугою.

– Заходь, заходь, Гокінсе, – запрошував він мене. – Нумо, потеревень зі старим Джоном. Я нікому не буваю таким радим, як тобі, любий друже. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь відомого пірата… Так от, Капітан Флінт провіщає нам щасливе плавання. Чи не так, Капітане?

Папуга у відповідь на це заходився неймовірно швидко вигукувати: «Піастри! Піастри! Піастри!», поки нарешті знесилився від крику, і тоді Джон накрив клітку хустиною.

– Цьому папузі, – казав він, – мабуть, уже двісті років, Гокінсе. Вони ж живуть до біса довго. І хіба що сам диявол бачив більше зла за нього. Він плавав ще з Інглендом,[5] славнозвісним капітаном Інглендом, піратом. Бував на Мадагаскарі, і в Малабарі, і в Суринамі, і в Провіденсі, і в Портобелло. Бачив, як виловлюють вантаж із затонулих кораблів. Там і навчився кричати «піастри». І не дивно: тоді вони дістали триста п’ятдесят тисяч піастрів, Гокінсе!.. Цей папуга був присутній при абордажі судна віце-короля Індії біля Гоа. А якщо поглянути на нього, він ніби ще молодий. Одначе ми чимало понюхали пороху, Капітане, чи не так?

– Приготуватися! – кричав у відповідь папуга.

– О, він чудовий моряк! – примовляв кок і, видобувши шматочок цукру з кишені, пригощав папугу. Тоді папуга трощив дзьобом пруття ґраток клітки і вигукував найжахливішу лайку.

– Не можна помацати дьоготь і не забруднитися, друже, ось і цей бідолашний старий птах навчився лаятися, сам не розуміючи, що каже, – будь певен. Він лаятиметься навіть у присутності преподобного капелана.

І Джон накивував мені оком із таким виглядом, ніби був найприязнішою і найвеселішою людиною в світі.

А між сквайром і капітаном Смолеттом і досі точилася холодна війна. Сквайр навіть не намагався приховати свого презирства до капітана, який уникав як міг розмов зі сквайром, а коли без цього не обходилось, говорив коротко і різко. Врешті-решт він визнав, що помилявся стосовно команди, бо більшість людей виявилися на диво добрими моряками і поводилися як годиться. Щодо шхуни, то він говорив про неї із захватом.

– Вона слухається стерна так само, як гарна дружина свого чоловіка, сер, – казав капітан. – Утім, мушу додати, що поки ми не повернулися додому, і це плавання мені так само не подобається.

Сквайр при цих словах повертався до нього спиною і, згорда походжаючи палубою взад-вперед, промовляв:

– Ще трохи і мені терпець урветься через цю людину.

Коли прийшла негода, ми мали можливість переконатися в перевагах нашої шхуни. Команда була задоволена, і це не дивно. Як на мене, з часів Ноєвого ковчегу на жодному судні не панькалися з командою так, як на нашому. Подвійна порція грогу видавалася аби з чого, на всі свята і щоразу, коли сквайр дізнавався про день народження кого-небудь із матросів. На палубі завжди стояла діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг ласувати, коли йому заманеться.

– З цього діла не буде, – казав капітан. – Це тільки розпещує команду, повірте мені.

Утім, саме діжка з яблуками, як побачите далі, добре нам прислужилася. Саме завдяки їй ми вчасно дізналися про небезпеку і не загинули від рук зрадників.

А було це так.

За пасатом ми швидко наближалися до острова, розташування якого я наразі не можу повідомити. Вдень і вночі ми вдивлялися вдалину, сподіваючись побачити землю. За обчисленнями, пливти нам лишалося менше доби. Упродовж ночі або, найпізніше, завтра до опівдня ми мали побачити Острів Скарбів. Попутний вітер, спокійне море – ми тримали курс на південний захід. «Іспаньйола» мчала вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом і розкидаючи навсібіч водоспади бризок. Робота на судні кипіла, у всіх був чудовий настрій, бо перша половина нашого плавання добігала кінця.

Невдовзі після заходу сонця, скінчивши денну роботу, я йшов поспати, як раптом страшенно захотів яблук і завернув на палубу. На вахті стояли чергові й уважно дивилися, чи не з’явиться на обрії острів. Стерновий, спостерігаючи за навітряним нахилом вітрил, тихенько насвистував. Тишу порушував хіба що шум хвиль, які розбивалися об борт корабля.

Виявилося, що у діжці лишилося одне яблуко, і, щоб його дістати, мені довелося лізти всередину. Умостившись там у темряві, заколисаний плескотом води і погойдуванням шхуни, я мало не заснув. Раптом діжка гойднулася: хтось сперся об неї спиною і важко опустився на палубу. Я хотів було вилізти назовні, аж тут впізнав Сильверів голос. Після перших же сказаних ним слів я, нажаханий, зачаївся на дні діжки і з цікавістю прислухався до розмови. За мить я усвідомив, що життя усіх чесних людей на судні тепер у моїх руках.

Розділ ХІ Що я почув, сидячи у діжці з-під яблук

– Ні, не я, – казав Сильвер, – а Флінт був капітаном. А я через свою дерев’янку обіймав посаду підштурмана. Ногу я свою втратив у тій самій сутичці, в якій старий П’ю втратив зір. Мені ампутував її один вчений хірург – він учився в коледжі й знав усю латину напам’ять. Потім його повісили, як собаку, сохнути на сонці разом з усіма іншими. Це були люди Робертса,[6] і загинули вони через те, що весь час змінювали назви своїх кораблів. Сьогодні корабель називається «Королівська фортуна», а завтра ще якось інакше. Як охрестили судно, так воно й зветься – оце по-нашому. Так було з «Касандрою», яка допомогла нам щасливо забратися геть із Малабара після того, як Англія зробила віце-королівство в Індії. Так само було зі старим судном Флінта – «Моржем», який настільки вже був просякнутий кров’ю та перевантажений золотом, що ледь не пішов на дно.

– Ех! – почувся захоплений зойк одного з наймолодших матросів. – От молодчага був той Флінт!

– Девіс[7] теж, кажуть люди, не хибив, – вів своє Сильвер. – Але з ним я ніколи не плавав. Спочатку в Інгленда, потім у Флінта, ось і вся моя служба. Тепер я вирушив у плавання, так би мовити, сам. В Інгленда я заробив дев’ятсот фунтів стерлінгів, а у Флінта дві тисячі. Непоганий капітал, як на простого матроса! І всі грошики я вклав у банк, нині вони дають чималенький відсоток – будьте певні!

– А куди поділися люди Інгленда?

– Не знаю.

– А Флінта?

– Більшість із них тут. Вони раді, що знайшли собі місце, бо дехто з них навіть жебракував. Старий П’ю, втративши зір, примудрився процвиндрити за рік дванадцять тисяч фунтів стерлінгів, наче якийсь лорд із парламенту.

– А що з ним сталося?

– Ну, бідолашний вже помер. Але останні два роки він голодував, хай йому грець, і жебрав, і крав, і навіть перерізав горлянки. І таки мало не здихав з голоду!

– Тож гроші не пішли йому на користь, – спокійно мовив молодий матрос.

– Дурням взагалі все не йде на користь, затям це! – скрикнув Сильвер. – Ані гроші, ані будь-що інше. Ти, хоч і молодий, але розумний як на свої літа. Я це одразу зрозумів, тільки-но побачив тебе. Тому я хочу поговорити з тобою як із чоловіком.

Уявіть собі мої відчуття, коли я почув, як цей закінчений мерзотник улещує іншого тими самими словами, які казав мені. Я ладен був вискочити з діжки й прибити його на місці. Не підозрюючи, що його підслуховують, Сильвер вів далі:

– І це звична історія для всіх джентльменів удачі! Дійсно, життя їхнє нелегке, вони постійно ризикують потрапити на шибеницю, але вони їдять і п’ють, як бійцівські півні перед бійкою, і після вдалого плавання мідяки в їхніх кишенях перетворюються на золоті монети. Утім, зазвичай усю виручку вони пропивають і процвиндрюють, а потім знову вирушають у море ні з чим. Я ж роблю по-іншому. Я вкладаю свої гроші частинами в різні банки, щоб уникнути підозр. Мені вже п’ятдесят. Коли повернусь із цього плавання, стану справжнім джентльменом і більше нікуди не поїду. Годі вже! Так, я жив непогано і не відмовляв собі ні в чому, спав на м’якому, їв досхочу, звісно, окрім того часу, який проводив у морі. А з чого я почав? Служив, так само як і ти, простим матросом.

– Хай так, – погодився матрос. – Але ваші заощадження тепер пропадуть? Ви ж не наважитеся повернутися до Бристоля після цього?

– А де ти думаєш зараз мої гроші? – глузливо поцікавився Сильвер.

– У Бристолі, у банках, – відповів співрозмовник.

– Лежали там, коли ми піднімали кітву. Але моя стара вже забрала їх звідти. «Підзорну Трубу» вона продала з усім начинням і виїхала, тепер чекає мене в домовленому місці. Я б сказав де, бо довіряю тобі, але це може збурити заздрість в інших.

– А своїй старій ви довіряєте?

– Джентльмени удачі зазвичай не дуже один одному довіряють. І в цьому є сенс, повір мені. Але обкрутити мене не так просто. Якби хтось із товаришів здумав обманути старого Джона, йому не довго лишилося б ходити по світу. Багато хто боявся П’ю, багато хто – Флінта, але сам Флінт трохи боявся мене. Боявся й пишався мною. Команда в нього була свавільна: сам диявол не наважився б іти з ними в море. Ти знаєш, я не хвалько якийсь там, я людина товариська, але коли я був підштурманом, усі пірати Флінта слухалися мене, наче вівці. Ти будеш у цілковитій безпеці на судні старого Джона.

– Ось що я вам скажу, – зізнався матрос. – Спочатку ваша пропозиція мені аж ніяк не подобалася, поки я з вами не поговорив. А тепер готовий ударити по руках.

– Ти славний хлопчина, ще й голову маєш, – відповів Сильвер, так сильно струснувши його руку, що аж діжка захиталася. – З тебе буде гарний джентльмен удачі.

Потроху до мене доходив зміст тих слів. Джентльменами удачі вони називали піратів, а маленька вистава, свідком якої я став мимоволі, була останнім актом вмовляння одного з чесних матросів, може, останнього чесного матроса з команди. Незабаром я мав можливість у тому переконатися. Сильвер тихенько свиснув, і до них підсів ще хтось.

– Дік сказав «згода», – повідомив йому Сильвер.

– Я так і знав, – почув я голос боцмана Ізраеля Гендса. – Він же не дурень, цей Дік. – Гендс трохи пожував тютюн, сплюнув і заговорив знову: – Ось що я хочу знати, Окосте. Скільки ще ми мусимо стояти на місці й чекати попутного вітру? Мені вже набрид капітан Смолетт. Він стоїть мені поперек горла, чорт забирай! Я хочу нарешті оселитися в його каюті, пити вино та їсти маринади.

– Ізраелю, – почав Сильвер, – ти завжди був трохи слабкий на голову. Але чути ж ти можеш – для цього в тебе є досить великі вуха. Так ось що я тобі скажу: ти спатимеш у кубрику і працюватимеш, слухатимешся у всьому і будеш тверезим доти, доки я не скажу. І ти мусиш слухатися мене, синку.

– Хіба я щось сказав проти? – пробурмотів боцман. – Я лишень питаю: коли? І по всьому!

– Коли? Чорт забирай! – гаркнув Сильвер. – Гаразд, якщо хочеш знати, я скажу. Це буде тоді, коли все буде готово. Ось коли! Капітан Смолетт – першокласний моряк і добре веде судно. У кого з них мапа, у сквайра чи у лікаря, і де вона зберігається, – я не знаю. І ти не знаєш. Тож треба, щоб сквайр і лікар відшукали скарби й допомогли нам зібрати їх на борту. Тоді й подивимося. Якби ж я був певен у вас – клятих голландцях, я б дав капітану Смолетту довести нас до половини зворотного шляху, і тільки тоді б почав діяти.

– Але ж ми всі теж моряки, хіба не так? – утрутився із запалом Дік.

– Матроси, ти хочеш сказати? – відсварився Сильвер. – Ми можемо тримати курс, але хто з нас вміє його правильно обчислювати? На це ніхто з вас не здатен. Коли б це залежало від мене, я дав би капітану Смолетту довести нас назад хоча б до пасату. Тоді б нам нічого було боятися – там ми вже не збилися б зі шляху, хоч і пили б прісну воду по ложці. Та я знаю, що ви за люди! Тому я порішу їх на острові, тільки-но скарби опиняться на судні. Мені дуже прикро. Але ж вам аби до випивки дорватися! Відверто зізнаюся, мене не тішить перспектива пливти з вами назад!

– Полегше, Довганю Джоне! – крикнув Ізраель. – Тобі ж ніхто й слова проти не сказав!

– Чи мало я бачив великих кораблів, взятих на абордаж? Хіба мало молодців потрапило на шибеницю? – гарячкував Сильвер. – І все саме через те, що дуже квапились. Послухайте мене, я не новачок у морській справі. Якби ви вміли тримати правильний курс, то давно усі в каретах каталися б, та де вам! Знаю я вас! Зранку рому нахлебчетесь, а потім – прямісінько на шибеницю.

– Усі добре знають, що ти красномовний, Джоне! Але були й інші, які не гірше за тебе вміли командувати й тримати стерно, – сказав Ізраель. – Справді, вони полюбляли випити й трималися не так пихато, але справу знали і були добрими товаришами.

– Ти так думаєш? – обурився Сильвер. – І де вони тепер? П’ю з таких людей, а помер жебраком. Флінт теж був такою людиною й помер від рому в Саванні. Так, чудова була команда, та де вона тепер?

– А що ми зробимо з ними, коли вони будуть у наших руках? – спитав Дік.

– Молодчага! – вигукнув Сильвер. – Ось воно – людина діло каже! Що ж, гадаєш, ми з ними зробимо? Висадимо на незалюднений острів? Так вчинив би Інгленд. Чи перерізати їх, як свиней? Так завжди робили Флінт і Біллі Бонс.

– Так, Біллі знав цю справу добре, – погодився Ізраель. – «Мертві не кусаються», – казав він. Тепер він теж мертвий і перевірив це на собі. Він вмів порішити швидко і без жалю.

– Саме так, – підтакнув Сильвер. – Швидко і без жалю. Але я, завважте, м’якосерда людина, я джентльмен, і все ж таки кажу, що справа серйозна. Обов’язок передовсім, хлопці! І тому я голосую за смерть. Я аж ніяк не хочу, щоб до мене, коли я стану членом парламенту і їздитиму в кареті, прийшов би, як чорт до парафіянина, один з цих базік. Треба тільки вміти чекати й діяти, коли прийде час!

– Молодчага, Джоне! – схвально озвався боцман.

– Матимеш змогу переконатися в цьому, Ізраелю! – відповів Сильвер. – Я вимагатиму лише одного – віддати мені Трелоні. Із яким задоволенням я скрутив би йому його баранячу голову! Діку, – звернувся він до молодого матроса, – будь ласка, застрибни в діжку й дістань звідти яблуко. У мене в горлі пересохло!

Уявіть хоч на мить мій жах! Я хотів було вискочити з діжки й бігти, але не міг – так сильно тіпалося в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже зіп’явся на ноги, але його зупинив Гендс.

– Маєш охоту смоктати ту гнилятину, Джоне? Дай-но ліпше нам по ковтку рому.

– Діку, – гукнув Сильвер, – я тобі довіряю. Там у мене заховане барильце рому. Ось тобі ключ. Націди кухлик і принеси сюди.

Крізь переляк перед моїми очима постав образ містера Еррова, і я зметикував, звідки він діставав ром, що, зрештою, занапастив його.

Дік пішов, а Ізраель щось тихо казав Сильверові на вухо. Я розчув лише кілька уривків фраз, але і цього було досить, бо я чітко розчув: «Ніхто з решти не погоджується». Отже, серед команди ще лишилися вірні нам люди.

Повернувся Дік, і всі троє по черзі приклалися до кухля і випили. Раз «за нашу удачу», вдруге – «за старого Флінта», а Сильвер навіть заспівав:

За нашу удачу! Міцно стерно тримай! Попутного вітру і щастя через край!

У діжці посвітлішало. Я підвів очі й побачив місяць, що розливав срібло по верхівці бізань-щогли і напнутому фок-зейлу. Цієї миті згори почувся крик вартового:

– Земля!..

Розділ ХІІ Військова рада

На палубі зчинився гармидер. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика, вискочив із діжки, шмигонув за фок-зейл, обережно перейшов на корму, а звідти на бак, де стояли Гантер і лікар Лівсі.

Уся команда висипала нагору. Туман із появою місяця розвіявся, і за кілька миль на південний захід ми побачили два невеличкі пагорби, а за ними третій, більш високий, оповитий серпанком. Усі три пагорби були правильної конусуватої форми. Я дивився на все, наче крізь сон, досі не оговтавшись від пережитого нещодавно жаху. Десь удалині – як на мене – пролунала команда капітана Смолетта. «Іспаньйола» стала на кілька румбів крутіше до вітру й поступово наближалася до острова зі сходу.

– А тепер, хлопці, скажіть, чи бачив хтось із вас цей острів раніше? – спитав капітан, коли всі його накази виконали.

– Так, достоту, сер, – відповів Сильвер. – Я заходив сюди за прісною водою з торговим судном, на якому служив коком.

– Здається, стати на кітву зручніше на південному боці острова? – спитав капітан.

– Саме так, сер. Цей острів називається Острів Кістяка. Раніше тут було становисько піратів, і один матрос із нашого корабля знав усі назви цих місць. Отой пагорб на північ вони називали Фок-щоглою. Тут є три пагорби, розташовані рядком на південь: Фок-щогла, Грот-щогла і Бізань-щогла. Але Грот-щоглу – найвищу гору, он ту, оповиту туманом, – вони називали Підзорною Трубою, бо саме там облаштовували пункт спостереження, коли ставали на кітву й ремонтували судно. Зазвичай вони лагодили свої судна тут, перепрошую, сер.

– Я маю мапу, – мовив капітан Смолетт. – Погляньте, чи позначено на ній місце стоянки кітви.

У Довганя Джона запалали очі від радісного передчуття, коли він узяв до рук мапу. Але я знав, що на нього чекає розчарування. Це була не та мапа, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, а її точна копія, з усіма деталями, за винятком червоних хрестиків і приміток. Утім, Сильвер спромігся приховати досаду й не видати себе.

– Саме так, сер, – промовив він. – Ось місце стоянки, позначено його чітко. Дивно, хто ж міг зробити цю мапу? Чи, бува, не пірати: вони ж усі як один – неуки. Ага, ось і стоянка капітана Кідда – так називав її і мій товариш. Тут йде сильна течія і далі на північ, уздовж західного берега. Ви правильно взяли курс, сер. Якщо бажаєте зайти в бухту й кинути кітву, кращого місця для стоянки годі шукати.

– Дякую, – сказав капітан Смолетт. – Якщо мені знадобиться допомога, я знову звернусь до вас. А наразі можете йти.

Мене вразило самовладання Сильвера, з яким він розповідав про своє знайомство з островом. По правді, я трохи злякався, коли він наблизився до мене. Звісно, він не знав, що я підслухав із діжки його розмову, але він навіював мені такий жах своєю жорстокістю, дводушністю та байдужістю, що я мимоволі здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.

– Так, – заговорив він. – Гарна місцина – цей острів, особливо для такого хлопчини, як ти. Ти можеш там купатися, лазити по деревах і полювати на кіз. Адже ти й на скелю зумієш видертися не гірше, ніж сарна. Зізнаюсь, я сам стаю ніби молодшим, дивлячись на цей острів, і забуваю про свою дерев’янку. Добре бути молодим і мати обидві ноги! Якщо забажаєш поблукати островом, тільки скажи старому Джону, і він швидко збере провізію в дорогу.

І, ляснувши мене дружньо по плечу, він пошкандибав палубою.

Капітан Смолетт, сквайр і лікар Лівсі про щось говорили на шканцях. Я знемагав від нетерпіння якнайшвидше повідомити їм про все, але не наважувався перервати їхню бесіду. Доки я шукав привід, лікар Лівсі сам покликав мене. Він, цей затятий курець, забув люльку внизу й попросив мене принести її. Наблизившись, я вигадав слушну хвильку і прошепотів:

– Лікарю, мені треба поговорити із вами. Ведіть капітана і сквайра в каюту і знайдіть привід покликати мене. Я маю повідомити вам щось жахливе.

Лікар перемінився на лиці, але швидко опанував себе й сказав голосно, удаючи ніби про щось спитав у мене:

– Дякую, Джиме. Це все, що я хотів дізнатися.

Після цих слів він повернувся назад до сквайра і капітана. І хоча вони й далі вели неквапливу бесіду, я зрозумів, що лікар Лівсі переказав їм моє прохання. Потім капітан наказав Джобу Ендерсону гукати всіх нагору.

– Хлопці, – звернувся до них із промовою капітан Смолетт. – Я хочу сказати вам кілька слів. Цей острів, що лежить перед нами, – мета нашого плавання. Містер Трелоні, щедрість якого всім добре відома, щойно поставив мені кілька питань про команду, і я повідомив йому, що кожен на судні виконував свої обов’язки якнайкраще. Тому я йду з ним і лікарем униз, до каюти, щоб випити за ваше здоров’я та удачу. А вам теж подадуть грог випити за наше здоров’я та удачу. Якщо хочете знати мою думку, то скажу, що сквайр, пригощаючи нас, чинить дуже люб’язно, і пропоную прокричати на його честь «ура».

Звісно, «ура» не забарилося і до того ж лунало від щирого серця, і я, по правді, не міг повірити, що ці люди намірилися вбити нас усіх.

– «Ура» капітану Смолетту, – крикнув Довгань Джон, коли перше «ура» стихло.

І його заклик дружньо підхопили усі.

Сквайр, капітан і лікар пішли вниз і невдовзі послали за мною. Я застав їх, коли вони вже сиділи за столом перед пляшкою іспанського вина і тарілкою з родзинками. Лікар курив, знявши свою перуку, що, як я вже знав, було в нього ознакою сильного хвилювання.

У розчинений ілюмінатор дув теплий нічний вітерець, а місяць освітлював пінявий слід за кормою.

– Ти хотів щось повідомити нам, Гокінсе? – звернувся до мене сквайр. – Ну кажи вже!

Я переказав коротко, як тільки міг, підслухану Сильверову розмову. Усі троє, мовчки, не ворухнувшись і не зводячи з мене очей, вислухали мою оповідь. І тільки-но я скінчив, лікар Лівсі сказав:

– Джиме, сідай до столу!

Вони посадили мене за стіл, налили вина, дали родзинок, і всі троє, один за одним, з поклоном випили за моє здоров’я, вітали з удачею і вихваляли за хоробрість.

– Так, капітане, – мовив нарешті сквайр, – ви таки мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе віслюком і чекаю на ваші накази.

– Я виявився віслюком не менше за вас, сер, – заперечив капітан. – Зазвичай, якщо команда готує бунт, є різні ознаки, за якими можна завчасно здогадатися й ужити запобіжні заходи. Та наша команда таки ввела мене в оману.

– Дозвольте, капітане, – утрутився лікар. – Нас перехитрив Сильвер, а його, слід визнати, пересічною людиною не назвеш.

– Йому давно вже слід метлятися на реї, – пробуркотів капітан. – Але часу на пустопорожні балачки немає. Якщо містер Трелоні дозволить, я маю дещо запропонувати.

– Сер, ви тут капітан, і слово належить вам, – запопадливо відповів сквайр.

– По-перше, – почав капітан Смолетт, – шлях до відступу нам відрізали. Якщо я дам наказ пливти назад, вони одразу ж зчинять бунт. По-друге, ми ще маємо час, у будь-якому разі, доки знайдемо скарби. По-третє, серед команди залишилися вірні люди. Хай там що, а рано чи пізно справа дійде до сутички, тож я пропоную напасти на них першими, щоб заскочити зненацька. Гадаю, містере Трелоні, ми можемо розраховувати на ваших людей?

– Як на мене самого, – проголосив сквайр. – Їх троє, з нами разом, враховуючи Гокінса, буде сім людей, – вів далі капітан. – А серед команди є ще вірні нам люди?

– Ймовірно, ті, кого Трелоні найняв до того, як зустрів Сильвера, – припустив лікар.

– Навряд чи, – заперечив сквайр. – Адже Гендса найняв я.

– Я теж довіряв Гендсу, – визнав капітан.

– І це ж треба – усі вони англійці! – вигукнув сквайр. – Зізнаюсь відверто, сер, мені зараз хочеться пустити корабель у повітря.

– Отже, джентльмени, – вів далі капітан, – скажу на додачу небагато. Ми мусимо вичікувати й пильнувати. Погоджуюсь, це не дуже приємно і легше було б діяти одразу. Але вибору немає – спочатку нам треба дізнатися, хто досі нам вірний. Зупинимося на цьому плані й вичікуватимемо нагоди. Така моя пропозиція.

– Джим тут стане у пригоді більше за будь-кого, – завважив лікар. – Матроси його не соромляться, а він спостережливий хлопчина.

– Гокінсе, покладаюсь на тебе, – додав сквайр.

Скажу по правді, я дуже боявся, що не виправдаю їхньої довіри, хоча саме я внаслідок щасливого збігу врятував їхні життя. Наразі, хай там що, а нас було семеро з двадцяти шести, а якщо рахувати тільки дорослих, то взагалі – шестеро проти дев’ятнадцяти.

Частина третя Мої пригоди на суходолі

Розділ ХІІІ Початок моїх пригод

Коли наступного ранку я вийшов на палубу, острів видався мені зовсім іншим. Вітер вщух, почався штиль, але нам вдалося значно просунутися за ніч, і ми стояли тепер на відстані півмилі на південний схід від низовинного східного берега, вкритого сірувато-зеленою рослинністю. Цей одноманітний колір де-не-де в низовині переривався смугами жовтого піску й схожими на сосни високими деревами, які росли поодиноко або купками. Одначе загальний колорит видався мені одноманітним і сумним. Верхівки пагорбів височіли посеред лісу гостроверхими голими кручами. Усі вони були химерної форми, та найвигадливішу мала Підзорна Труба, на триста чи чотириста футів вища за інші, прямовисна зусібіч і зрізана на верхівці, наче п’єдестал для статуї.

«Іспаньйола» сильно погойдувалась на океанській хвилі, аж вода хльостала в шпігати. Хвилі били в борти, стерно крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й підстрибувало, наче живе. Я надійно тримався за бакштаги, і в голові мені паморочилося. Я вже ніби призвичаївся у морі, але через хитавицю на судні, що крутилося, ніби пляшка, на місці, мені робилося млосно, особливо вранці та на порожній шлунок. Чи то через це, чи то через суворий вигляд острова із сірими одноманітними лісами, голими гранітними верхівками та грізним ревінням пінявого буруна біля берега, але я почувався пригніченим. Яскраве сонце припікало, берегові птахи ловили рибу і пронизливо кричали, – хтось би на моєму місці тішився з того, що бачить землю після такого довгого плавання. Але серце в мене аж похололо, і я одразу ж зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку на нас чекало чимало роботи. Вітру не було, тож нам довелося спустити шлюпки і на веслах підтягувати шхуну три чи чотири милі, обігнувши мис, і ввести її у вузьку протоку позаду Острова Кістяка. Я з власної волі сів в одну зі шлюпок, хоч мене й не кликали.

Була страшенна спека, матроси лаялись і бурчали через важку роботу. Ендерсон керував шлюпкою, але замість того, щоб підтримати людей, лаявся голосніше за інших.

– Гаразд, – крикнув він, додавши круте слівце, – скінчиться ж це коли-небудь!

Все йшло якнайгірше. Раніше матроси охоче й без жодної суперечки виконували свої обов’язки. Та лише самого вигляду острова вистачило, аби дисципліна ослабла.

Довгань Джон увесь час стояв біля стерничого і допомагав йому вести судно. Він знав фарватер як свої п’ять пальців і навіть оком не змигнув, коли лот показував не ту глибину, що була зазначена на мапі.

– Це через приплив, – пояснював він. – Приплив риє протоку, наче лопатою.

Ми зупинилися на місці, позначеному на мапі кітвою, на відстані третини милі від головного острова й Острова Кістяка. Дно було чисте, піскове. Грюкіт опущеної кітви сполохав на березі зграї птахів, і ті з пронизливим криком закружляли над лісом. Одначе дуже скоро вони вгамувалися, і все стихло.

Бухту зусібіч заступав густий ліс. Дерева сягали самої води, а трохи віддалік від плаского берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві крихітні річечки чи, точніше, два багнистих струмки, впадали в протоку, більше схожу на тихий ставок. Рослинність довкола мала ядучий яскраво-зелений відтінок. Із корабля не було видно ані блокгауза, ані частоколу, і якби ми не мали мапи, то могли б подумати, що ми – перші люди, що пристали до цього острова відтоді, як той піднявся з океанських глибин.

Ані жоден звук, ані подих вітру не порушували мертвої тиші. Лише здаля, з відстані в півмилі, долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі стояв якийсь особливий затхлий запах, – запах прілого листя і гнилого дерева. Я бачив, як лікар принюхався до нього, наче до тухлого яйця.

– Не знаю, чи є тут скарби, – пробурмотів він, – а от щодо пропасниці міг би побитися об заклад.

Поведінка команди збентежила мене ще в шлюпці, а тепер, коли ми повернулися на судно, просто жахала. Люди вешталися по палубі й про щось поміж собою розмовляли. Найдрібніші накази спричиняли хвилю невдоволення й виконувалися неохоче. Навіть найнадійнішим матросам передався цей настрій, та закликати їх до порядку не було кому. Бунт висів у повітрі грозовою хмарою.

Та не лише ми помітили небезпеку. Довгань Джон як умів намагався тримати порядок, обходячи команду, пускаючи в хід де вмовляння, а де власний приклад. Він щосили пнувся, аби видаватися люб’язним і догідливим, і розсипав усмішки праворуч та ліворуч. Якщо давали якийсь наказ, Джон хапав свою милицю і першим кидався виконувати його із завзятим криком: «Слухаю, сер!» Коли ж роботи не було, він голосно співав пісень, одну за одною, ніби бажаючи приховати зловісну поведінку команди. З усіх небезпек того тривожного дня найлиховіснішою нам видалася саме поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

– Сер, – сказав капітан, – якщо я ризикну віддати якийсь наказ, вони можуть кинутися на нас. Ви самі бачите, що відбувається. Вони грубіянять на кожному кроці. Якщо я не звертатиму на це уваги, у Сильвера з’являться підозри, що тут щось нечисте, і ми програємо. Є лише одна людина, на яку варто розраховувати.

– І хто це? – спитав сквайр.

– Сильвер, сер, – відповів капітан. – Він занепокоєний не менше за нас і хоче все залагодити. Якщо надати йому шанс, він умовить їх не зчиняти бунт до часу. Тож я пропоную надати йому можливість. Дозволимо команді вирушити сьогодні по обіді на берег. Коли вони поїдуть усі, ми захопимо судно. А як ніхто з них не поїде, ми замкнемося в каюті й захищатимемося. Коли ж на берег піде лише частина команди, присягаюся, на борт вони повернуться слухняними, як вівці.

На тому й постановили. Надійним людям – Гантеру, Джойсу, Редруту – роздали заряджені пістолети й втаємничили в наші плани. Усупереч нашим сподіванням, вони не дуже здивувалися й сприйняли наше повідомлення досить спокійно. Потому капітан вийшов на палубу й звернувся до команди з невеличкою промовою:

– Хлопці! Сьогодні був важкий день, і всі добряче стомилися. Тому прогулянка на берег, гадаю, нікому не завадить, до того ж шлюпки вже спустили. Охочі, сідайте в них і гайда на берег! Я подам сигнал із гармати за півгодини до заходу сонця.

Видно, ці простаки надумали, що одразу ж знайдуть скарби, тільки-но опиняться на березі. Вони вмить повеселішали й закричали «ура» так голосно, що пагорбами прокотилася луна, і сполохані птахи знову закружляли з криком над лісом. Капітан вчинив мудро: одразу ж спустився вниз, надавши Сильверу можливість розпоряджатися командою. Якби він лишився на палубі, удавати, ніби він нічого не розуміє, йому не вдалося б. Збурена команда відкрито слухалася Сильвера й лише його вважала капітаном. А чесні матроси (такі, як згодом стало відомо, серед нашої команди все ж були) виявилися не надто кмітливими. Вочевидь, усю команду, кого більше, кого менше, вабив приклад заводіїв. Проте не всі бажали заходити надто далеко. Непослух і зухвальство – це одне, а озброєний бунт, захоплення судна та вбивство безневинних – зовсім інше.

Врешті-решт домовилися. Шістьох вирішили лишити на шхуні, а решта тринадцять під орудою Сильвера посідали в шлюпки. І тієї миті я наважився на відчайдушний, божевільний вчинок, який потім посприяв нашому порятунку. Захопити судно нам не вдасться, бо на ньому Сильвер залишив шістьох людей. А значить, моя допомога тут не потрібна. Тому я вирішив їхати на берег. За мить я переліз через борт, спустився в одну із шлюпок, і та відчалила.

Ніхто не звернув на мене уваги, лише передній весляр сказав:

– Це ти, Джиме? Тримай голову нижче.

А Сильвер, що сидів в іншій шлюпці, обернувся й гукнув мене, аби переконатися, що то дійсно я. Наступної миті я вже розкаювався в своєму вчинку.

Веслярі аж надривалися, змагаючись у швидкості. Наша шлюпка виявилася легшою, веслувати тут було краще, тому ми набагато випередили іншу шлюпку. Коли її ніс врізався у берег між деревами, я схопився за гілку й, вистрибнувши на берег, швидко зник у хащі. Сильвер і решта команди відстали від нас ярдів на сто.

– Джиме, Джиме! – гукав мене Сильвер.

Я, звісно, не звертав уваги на його поклик і біг не озираючись до густого лісу, поки не знесилів.

Розділ XIV Перше вбивство

Я був щасливий з того, що примудрився втекти від Довганя Джона. Настрій мій одразу ж поліпшився, і я з цікавістю взявся вивчати нову для себе місцевість. Спочатку я пройшов багнистою низиною, порослою вербами, очеретом та якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину, десь у милю завдовжки, де стирчали там і сям поодинокі сосни й росли якісь кривенькі дерева, схожі на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Віддалік бовванів один із пагорбів зі скелястою кручею на вершині, що виблискувала на сонці. Уперше в житті я спізнав радість дослідника. Острів був незалюднений: прибулі зі мною люди лишилися десь далеко позаду, і я мав нагоду зустріти самих тільки диких звірів і птахів. Я обережно продирався між деревами. Під ногами мені траплялися дивовижні квіти, а зрідка й змії. Одна підвела голову з розколини й зашипіла із шумом, що нагадував тріщання дзиґи. Та я й гадки не мав, що то була отруйна гримуча змія, укус якої є смертельним. Нарешті я опинився в хащах: дерева тут були схожі на дуби – то були низькорослі вічнозелені дуби, як я дізнався згодом. Вони росли на піску, наче терня з вигнутим вузлуватим гіллям та густим щільним листям. Їхні зарості спускалися з піщаного схилу до просторого, порослого очеретом болота, крізь яке протікала одна з річок, що впадала в протоку. Над болотом курилися випари, й обриси Підзорної Труби невиразно проступали в спекотній імлі.

Раптом у заростях очерета почувся шум. Крякаючи, злетіла дика качка, за нею – друга, а далі й уся чималенька зграя з галасом здійнялася над болотом і закружляла в повітрі. Я швидко зметикував, що десь поблизу був хтось із прибулих на берег членів команди. Дійсно, я не помилився. Невдовзі я почув віддалені голоси, що, наближаючись, ставали голоснішими.

Мене охопив тваринний страх, і я сховався в густому листі вічнозеленого дуба, зачаївшись, як миша.

Спочатку я чув лише один голос, потім – Сильверів голос. Він говорив про щось довго і з запалом, а його супутник лише зрідка переривав його. Розмова, вочевидь, йшла серйозна, але розібрати слова мені не вдавалося.

Нарешті співрозмовники замовкли і, мабуть, присіли, бо птахи заспокоївшись знову опускалися на болото.

І тут мені сяйнуло: я ж не так маю поводитися. Коли вже я наважився на такий відчайдушний вчинок, як поїздка на острів разом із піратами, то мушу бодай підслухати, про що вони радяться. Мій обов’язок – підкрастися до них якнайближче, сховавшись у витких кущах. Я міг досить точно визначити місцезнаходження співрозмовників і за звуками їхніх голосів, і за летом сполошених птахів, що з криком кружляли в них над головами. Я обережно поповз в їхній бік і, підвівши голову, зазирнув у просвіт між листям – і побачив у невеличкій зеленій улоговині біля болота, під деревами, Джона Сильвера й ще одного матроса. Вони стояли один навпроти одного й щось жваво обговорювали.

Сонце пекло нещадно. Сильвер кинув на землю свого капелюха, і на його широкому, лискучому від поту обличчі з’явилося співчуття.

– Друзяко, – переконував він. – Повір мені, я зичу тобі добра. Коли б ти не подобався мені, хіба я попереджав би тебе? Усе вже вирішено, і ти нічого не зміниш. І я кажу тобі про це лише тому, що хочу тебе врятувати. Коли б хоч хтось із них дізнався, про що я говорю з тобою, – як гадаєш, що вони зробили б зі мною?

– Сильвере, – відповів матрос, і я відзначив, що обличчя його розпашіло, а голос лунає хрипко й тремтить, наче напнутий трос, – Сильвере, ти ж уже старий і ти – порядна людина чи, бодай, таким тебе вважають. Ти маєш гроші, а більшість моряків того не мають. І ти – хоробра людина, якщо не помиляюсь. Невже ти заодно із цими негідниками? Бути такого не може! Та я раніше дам на відсіч руку, аніж порушу взятий обов’язок.

Несподіваний крик обірвав його слова. Отже, залишилася в команді хоч одна чесна людина, і тієї миті я почув, що є ще одна. Здалеку, від боліт, долинув пронизливий людський лемент, наче хтось гукав про порятунок. Він повторився ще раз і завмер. У скелях Підзорної Труби розляглася луна. Зграї болотяних птахів знову здійнялися криком і чорною хмарою закружляли в повітрі. Потім ще довго той передсмертний зойк лунав мені у вухах, хоч довкола знов запала пообідня тиша, яку раз у раз переривало лопотіння крил птахів, що опускалися на землю, і віддалений гуркіт прибою.

Том підскочив, наче підострожений кінь. А Сильвер і оком не змигнув. Він стояв, де стояв, нерухомо, спираючись на милицю, але не відводив від свого супутника погляду, наче змія, що готується до стрибка.

– Джоне! – заволав матрос, простягаючи до нього руки.

– Руки геть! – гримнув Сильвер, відскочивши назад зі спритністю акробата.

– Гаразд, – погодився матрос, – я заберу руки геть. Але саме твоя нечиста совість змушує мене боятися тебе. Заради всього святого, скажи, що там трапилось?

– Що трапилося? – перепитав Сильвер і посміхнувся, зблиснувши очима, аж мороз поза шкірою пішов. – Гадаю, то був голос Алана.

Бідолашний Том тримався як герой.

– Алане! – вигукнув він. – Пером земля йому – він загинув, як справжній моряк. А тебе, Джоне Сильвер, я не вважаю за товариша. Навіть якщо я помру, як собака, я виконаю свій обов’язок. Ви вбили Алана, так? Можете й мене вбити, я вас зневажаю.

Із цими словами він обернувся спиною до кока й попрямував до берега. Але бідасі не судилося далеко пройти. Джон із криком обхопив рукою дерево й щосили метнув свою важку милицю в Тома. Удар поцілив у спину між лопатками і був таким сильним, що бідолашний Том, змахнувши руками, впав на землю наче підтятий.

Не знаю, чи важкою була його рана. Скоріше за все, йому було зламано хребет. Але Сильвер не дав йому можливості оговтатися. За мить, зі швидкістю мавпи, він підскочив до нього на одній нозі й двічі всадив ножа по самісіньку колодку в беззахисне розпластане тіло. Зі своєї засідки у кущах я чув його важке дихання, коли він завдавав удари.

Раніше я ніколи не зомлівав, але тієї миті все пішло обертом перед очима. І Сильвер, і птахи, і вершина Підзорної Труби – усе закрутилося в якомусь туманному вихорі переді мною, а у вухах почувся дзвін і гомін віддалених голосів. Коли я отямився, Сильвер вже стояв із милицею, насунувши капелюха на голову. Перед ним лежало нерухомо Томове тіло, та вбивця не звертав на нього уваги, а спокійнісінько витирав від крові свій ніж об траву.

Навколо нічого не змінилося. Сонце й надалі нещадно випалювало паруюче болото та зубчасті вершини скель. Я не вірив, що в мене на очах сталося вбивство.

Джон видобув із кишені свисток і кілька разів з переливами свиснув. Свист далеко розлетівся у спекотному повітрі. Я не розумів значення того сигналу, але мій страх посилився. Напевне, на свист прийдуть решта і, мабуть, побачать мене. Вони вже вбили двох, і хтозна, чи не готують і мені таку долю, як Аленові й Тому?

Я поповз назад швидко й обережно, як тільки міг, аби вибратися на відкрите місце в лісі. Я чув, як Сильвер перегукувався з рештою піратів. Від страху в мене наче крила виросли. Я вибрався з хащ і побіг навмання, щоб віддалитися від убивць. Я біг, і мій страх більшав, а потім його витіснив шалений жах.

І справді, це була безвихідь. Хіба я зможу після гарматного пострілу піти до шлюпок і сісти поруч із тими лиходіями, які щойно змили кров після вбивства? Хіба перший із них, хто трапиться мені на шляху, не скрутить мені шию? Хіба моя відсутність не є для них доказом, що я їх боюся і про все здогадуюсь? Я думав, що мені настав кінець. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, лікарю, капітане! Моя доля – померти чи то від рук бунтівників, чи то з голоду на незалюдненому острові.

Такі думки роїлися в мене в голові, поки я біг наосліп, та невдовзі опинився біля невеликого пагорба з трьома гострими вершинами в тій частині острова, де вічнозелені дуби росли не так густо і були значно вищими. Серед них височіли поодинокі сосни заввишки у п’ятдесят чи шістдесят футів. Повітря тут видавалося більш свіжим та чистим, аніж там, унизу, біля боліт.

Та раптом нова хвиля жаху накрила мене, і серце сховалось у п’яти.

Розділ XV Остров’янин

Із кам’янистого стрімчака з гуркотом посипався гравій і, підстрибуючи, покотився між деревами. Я мимоволі озирнувся й побачив щось темне і кошлате, що швидко сховалося за деревами. Хто то був – ведмідь, людина чи мавпа, – я не встиг розгледіти. Від жаху я закляк.

Отже, обидва шляхи перетято. На березі на мене чекають вбивці, а в лісі зачаїлася якась дика істота. Я подумки віддав перевагу відомому перед невідомим. Навіть сам Сильвер видався мені тієї миті менш жахливим за невідоме лісове страхіття. Я швидко розвернувся назад і, озираючись, побіг у напрямку до шлюпок. Дивна істота знов визирнула і, зробивши чималий гак, забігла спереду. Я страшенно втомився, але навіть при силі я не переміг би такого супротивника за швидкістю. Він перебігав від стовбура до стовбура зі швидкістю оленя, тримався весь час на двох ногах, як людина, хоча дуже скорцюблена. Тепер я не мав сумніву – то була людська істота. Я пригадав усе, що чув про людожерів, і вже збирався було крикнути, щоб покликати на порятунок. Та думка, що переді мною все ж таки людська істота, хоча і дика, трохи втішила мене. До того ж у мені ожив страх перед Сильвером. Я зупинився, обмірковуючи способи захисту, і раптом згадав, що маю пістоль. Усвідомивши, що маю чим захиститись, я відчув, як до мене повертається мужність, і рішуче посунув назустріч дикому мешканцю острова.

Він стежив за мною з-за дерева. Побачивши, що я йду до нього, він вийшов із засідки й хотів було рушити мені назустріч. Потім зупинився, нерішуче зробив крок назад і раптом, на превеликий мій подив, упав навколішки і з благанням простягнув до мене руки.

– Хто ви? – крикнув я зупинившись.

– Бен Ґанн, – відповів він хрипким, наче скрипіння іржавого замка, голосом. – Я нещасний Бен Ґанн. Ось уже три роки я не чув людського голосу.

Придивившись до нього, я побачив, що то була така сама біла людина, як і я, з доволі приємними рисами обличчя. Правда, шкіра його дуже засмагла, так, що навіть губи стали чорними, а його світлі очі через це ще чіткіше вирізнялися на темному обличчі. На вигляд він був найжахливішим лахмітником з усіх, яких я тільки бачив у житті. Одяг його складався з клаптів парусини й зношеного матроського вбрання. Уся ця купа клаптиків скріплювалася цілою системою застібок, мідних ґудзиків і вузлами просмоленої мотузки. Єдиною міцною річчю з усього його костюма був шкіряний пасок із мідною пряжкою.

– Три роки! – скрикнув я. – Ви сам-один врятувалися з розбитого корабля?

– Ні, приятелю, – відповів він. – Мене висадили тут, на незалюдненому острові.

Я чув про цей жахливий спосіб покарання в піратів: винного висаджували на якомусь незаселеному віддаленому острові й залишали там напризволяще зі зброєю та невеличким запасом пороху.

– Мене висадили на цей острів три роки тому, – розповідав він, – і відтоді я жив, добуваючи собі харч – дичину, ягоди, устриці. Людина, як виявилося, до всього призвичаюється. Але я знудився за справжньою їжею. Чи не маєш при собі шматочка сиру? Ні? Шкода, я не один раз у сні марив про сир, нарізаний скибочками, трохи підсмажений, і потім прокидався розчарований.

– Якщо мені вдасться потрапити назад на шхуну, ви матимете сиру стільки, скільки забажаєте, – запевнив його я.

Під час розмови він із цікавістю обмацував мою куртку, гладив мої руки, роздивлявся мої черевики й радів, наче дитина, присутності людської істоти поряд. Почувши мою відповідь, він поглянув на мене з тривогою.

– Якщо тобі вдасться потрапити назад на шхуну, – повторив він мої слова. – І хто може тобі завадити?

– Не ви, звісно.

– Звісно, твоя правда, – вигукнув він. – А як тебе звуть, приятелю?

– Джим, – відповів я.

– Джим, Джим, – повторював він, певно, на втіху. – Так, Джиме, я вів таке життя, що навіть соромно розповідати. Мабуть, ти не повірив би, що моя мати була чесною і гарною жінкою.

– Чому б ні? Утім… – затнувся я.

– Так от, – вів він далі. – Вона була дуже побожна. Я ріс ввічливим, вихованим хлопчиком і міг повторити катехізис напам’ять, не затинаючись. А потім я став зовсім іншим, Джиме. І ти не повіриш, з чого все почалося – з орлянки на цвинтарі. А потім чим далі, тим дужче. Моя мати попереджала мене, і була в її словах правда. Саме провидіння послало мене сюди. Я багато думав тут, на самоті, на безлюдному острові, і покаявся. Тепер мене не підкупити ромом. Якщо вип’ю, то тільки трохи на радощах. Я зарікся виправитись. І дотримаю слова. Але слухай-но, Джиме, – він обережно озирнувся навсібіч і прошепотів: – адже я тепер багатій.

Я подумав, що бідаха з’їхав із глузду на самоті. Певно, він вгадав моє припущення за виразом на обличчі, бо заповзято почав запевнювати мене:

– Багатій, так-так, багатій. І чи знаєш, що і з тебе людину зроблю, Джиме! Ах, Джиме, ти благословлятимеш долю за те, що першим знайшов мене! – Його обличчям промайнула якась тінь, і він, стиснувши мою руку, загрозливо підніс палець. – А тепер, Джиме, скажи мені правду. Це ж не Флінтів корабель?

Мені сяйнуло, що він може стати на наш бік, і не забарився з відповіддю:

– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт уже помер. Але скажу вам правду, коли вже питаєте: у нас на борту є кілька людей із його команди, і для нас це велике лихо.

– Бува, не чоловік на одній нозі, – промурмотів він.

– Сильвер? – спитав я.

– А, Сильвер! Так, саме так його звали.

– Він у нас коком і заправляє всією бандою.

Він схопив мене за руку й сильно стиснув її.

– Якщо тебе підіслав Довгань Джон, мені кінець! – вигукнув він. – Та чи знаєш ти, куди потрапив?

Я розповів йому все, що знав: про те, як ми сюди прибули і в яку скруту потрапили. Він вислухав мене з цікавістю і, коли я скінчив, приголубив мене.

– Ти гарний хлопець, Джиме, – сказав він. – І опинився в такій пастці! Добре, звіртеся на Бена Ґанна, і він допоможе вам. Як ти гадаєш, поставиться сквайр до людини, що допоможе виплутатися з халепи?

Я запевнив його, що сквайр зможе гідно віддячити.

– Розумієш, – мовив Бен Ґанн, – я не хочу отримати в нього якесь місце. Це мені зовсім ні до чого, Джиме. Я хочу знати, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, що складають, так би мовити, мою власність?

– Я впевнений у цьому, – відповів я. – Уся команда мала отримати свою частку.

– І він відвезе мене на батьківщину? – спитав він невпевнено.

– Авжеж, – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. І до того ж, якщо ми позбудемося решти, ваша допомога на шхуні буде дуже доречною.

– Тож ви зробите це? – перепитав він, і, видно, нарешті заспокоївся. – А тепер я розповім тобі дещо про себе. Я був на Флінтовому кораблі, коли він ховав скарби. Він та шестеро здорових, кремезних моряків. Вони пробули на березі близько тижня, а ми чекали на нашому старому «Моржі». Раптом дали сигнал, і ми побачили Флінта у шлюпці. Голову він пов’язав синьою хусткою і, навіть у червонуватому світлі призахідного сонця, на вигляд був блідий як смерть. Він повернувся сам, а решта шестеро залишилися мертвими, заритими в землю тут, на острові. Як він їх подолав, ніхто з нас ніколи так і не дізнався. Ймовірно, вони билися, чинили спротив, та він їх усіх перебив – один шістьох. Біллі Бонс був штурманом, Довгань Джон – підштурманом. Вони спитали Флінта, куди він сховав скарби. «Якщо вам так цікаво, – відповів він, – рушайте на берег. Але корабель, чорт забирай, вас не чекатиме». От і все, що він відповів. А за три роки я на іншому кораблі пропливав повз цей острів. «Хлопці, – сказав я, – тут Флінт зарив скарби. Нумо, пристаньмо й пошукаймо!» Капітану ця пропозиція була не до душі, але матроси мене підтримали, тож ми висадилися на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем ставлення до мене дедалі гіршало. Нарешті всі повернулися на корабель, а мені сказали: «Ось тобі мушкет, Бене Ґанн, заступ і лом. Лишайся тут і шукай собі Флінтові грошики». Відтоді, Джиме, я живу тут і жодного разу не їв по-людськи. Поглянь на мене. Хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий? Так, мені самому здається, що я ним і не був. – При цих словах він підморгнув і злегка ущипнув мене. – Так і скажи сквайру, Джиме: він ніколи ним і не був. І ще скажи, що три роки він сам-один прожив на острові, потерпав від спеки і злив. Іноді він згадував свою стареньку матір, наче вона ще жива (так і скажи йому), та найбільше часу присвятив іншому. І за цими словами ущипни його ось так. – І він знову по-дружньому ущипнув мене, а потім додав: – Скажи йому ось що ще: Ґанн – гарний чолов’яга. Так і скажи. Він розуміє різницю між справжніми джентльменами і джентльменами удачі, до яких колись належав сам.

– Чудово! – сказав я. – Але я погано зрозумів те, що ви сказали. Утім, зараз це не важливо. Я ж навіть не знаю, як потрапити на судно.

– Ось у чім річ! – здивувався він. – Я маю човен, який зробив сам, власноруч. Я ховаю його під білою скелею. Та поїхати ми зможемо лише, коли впаде темрява. Чув… Що то?

Над островом гучною луною розлігся гарматний постріл, хоч до заходу сонця було ще години зо дві.

– Вони вступили у бій. Йдіть за мною, – крикнув я і побіг туди, де мала стояти шхуна, забувши про власний страх. Поруч легко й швидко біг висаджений на безлюдний острів пірат у саморобному одязі.

– Ліворуч, ліворуч, – підказував він. – Бери ліворуч, Джиме! Ближче до дерев. Тут я вбив уперше сарну. Тепер вони сюди не спускаються, тримаються на узвишші, бояться Бена Ґанна.

Він теревенив без упину, поки ми бігли, хоча я нічого не відповідав.

За гарматним пострілом пролунав і залп із гвинтівок. Потім запала тиша, і я побачив за чверть милі від нас британський прапор, що гордо майорів над лісом.

Частина четверта У блокгаузі

Розділ XVI Розповідь лікаря про те, як вони покинули шхуну

Обидві шлюпки відчалили від «Іспаньйоли» в напрямку берега близько пів на другу, коли, якщо сказати по-морському, пробило три склянки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті наше становище. Був би хоч легенький вітерець, ми напали б зненацька на шістьох бунтівників, яких лишили на судні, підняли кітву й пішли б у море. Але стояло мертве безвітря, і, на додачу, увійшов Гантер і повідомив, що Джим Гокінс сів у шлюпку і разом із рештою вирушив на острів.

Ніхто з нас, звісно, не сумнівався у Джимі, але ми дуже занепокоїлися через нього. Від таких людей можна очікувати чого завгодно, і, зізнаюсь відверто, ми не сподівалися побачити його знову. Ми вийшли на палубу. Від спеки смола взялася пухирями в пазах. У повітрі стояв гнилий, нездоровий запах. Навіть не маю сумнівів, що у цій огидній бухті було вогнище зарази жовтої пропасниці та дизентерії. Шестеро паскудників із незадоволеними фізіономіями сиділи в кубрику під вітрилом.

На березі біля гирла річки ми бачили дві причалені шлюпки. Їх стерегли двоє матросів, і один із них висвистував веселу пісеньку.

Бездіяльність ставала нестерпною, і ми вирішили, що я з Гантером поїду в ялику на розвідку. Ми спрямували ялик до берега, ліворуч від шлюпок, прямо туди, де на мапі був позначений блокгауз. Побачивши нас, двоє матросів біля шлюпок, мабуть, сполошилися: урвався свист, і вони про щось між собою порадилися. Якби вони повідомили про нас Сильвера, напевно, все сталося б інакше. Та їм, вочевидь, дали певні інструкції, тож вони вирішили не бити на сполох і далі безтурботно висвистували.

Берег у тому місці трохи йшов вигином, і я навмисне спрямував ялик так, щоб вони загубили нас. Коли ми приставали, шлюпки вже щезли з очей. Вистрибнувши на берег, я побіг так швидко, як тільки міг, підклавши під капелюха для захисту від сонця шовкову хустку і тримаючи напоготові два пістолі.

Не встиг я відійти й на сотню ярдів, як побачив блокгауз. Його побудували на пагорбі, звідки униз стікав чистий та прозорий струмок. У блокгаузі могли розміститися десятки два людей. Для гвинтівок було прорубано бійниці. Простір навколо блокгауза був обнесений частоколом у шість футів заввишки, без жодного входу. Перебратися через частокіл було нелегко, а сховатися за ним – майже неможливо. Ті, хто перебував у блокгаузі, могли розстрілювати нападників, наче куріпок, і, якщо мати достатній запас патронів і провіанту, можна відбити напад навіть полку. Мою увагу полонило джерело. Хоча в нас у каюті на «Іспаньйолі» всього було повно: зброї, амуніції, харчів, та ми не передбачили у достатній кількості одне – воду. Мої думки раптом перервав жахливий, вочевидь, передсмертний людський крик. Я немало бачив і вбитих, і поранених, коли служив у військах під проводом герцога Кемберлендського й сам був поранений під Фонтенуа, та серце моє стислося. «Це загинув Джим Гокінс» – промайнула мимовільна думка. Я був старим вояком, та ще й хірургом. А в нашій справі не можна гаяти ані хвилини. Я швидко все вирішив і поспішив до берега. Гантер, на щастя, виявився неперевершеним веслярем. Ми стрімко пронеслися протокою й невдовзі опинилися на борту шхуни.

Коли я приєднався до своїх друзів, вони були надзвичайно схвильовані. Сквайр сидів блідий як крейда. Добряга з гіркотою думав про те, на яку небезпеку наразив нас усіх. Один з шести матросів почувався теж, видно, не дуже добре.

– Молодик, мабуть, новачок у цій справі, – мовив капітан Смолетт, кивнувши у його бік. – Він мало не знепритомнів, лікарю, коли почув той крик. Ще трохи – і він у наших лавах.

Я повідомив капітану свій план, і ми обговорили подробиці його виконання.

Ми поставили старого Редрута в забарикадованому матрацом запасному проході між каютою й кубриком і дали йому чотири заряджених мушкети. Гантер підвів шлюпку ближче до кормового ілюмінатора, і ми з Джойсом взялися вантажити її порохом, мушкетами, сухарями, окостами, прихопили також барильце коньяку і мій ящик з медикаментами.

Сквайр і капітан вийшли на палубу. Капітан покликав боцмана, який був за старшого серед шістьох матросів.

– Містере Гендс, – почав Смолетт, – нас тут двоє, і в кожного по два заряджених пістолі. Якщо хтось подасть сигнал на острів, того я вб’ю на місці.

Бунтівники остовпіли на мить, а як оговталися, то, порадившись, кинулися вниз, вирішивши, вочевидь, завдати нам удару з тилу. Але наскочивши у вузькому проході на Редрута з мушкетами, побігли назад.

– Геть, собако! – гаркнув капітан, коли голова одного з матросів висунулася з люка.

Голова миттю щезла, і всі шестеро боягузів кудись поділися.

Ми із Джойсом навантажили вщерть шлюпку необхідними речами і, веслуючи щодуху, помчали до берега.

Наша друга поїздка стривожила двох матросів на березі. Вони припинили насвистувати пісеньку й, ще до того як ми оминули мис, один із них вискочив зі шлюпки й чкурнув углиб острова. Спочатку я думав було змінити свій план і захопити їхні шлюпки, але побоявся – а що як Сильвер і решта перебувають десь тут, неподалік, і ми втратимо все у гонитві за двома зайцями. Ми пристали там, де й раніше, і заходилися тягати вантаж у блокгауз. Навантажені по саме нікуди, ми донесли наші припаси й перекинули їх через частокіл. Потім, залишивши для охорони Джойса із шістьма мушкетами, ми з Гантером повернулися до шлюпки й знову закинули вантаж на спину. Так без відпочинку й перепочинку ми в кілька прийомів перетягли весь вантаж. Джойс і Гантер залишилися в блокгаузі, а я, гребучи щосили, повернувся на «Іспаньйолу».

Ми вирішили ще раз навантажити шлюпку. Хоча це було ризиковано, та не так уже й нерозважливо, як видавалося. За нашими ворогами була перевага у чисельності, але їм бракувало зброї. Ні в кого з бунтівників на березі не було мушкета, тож, перш ніж вони наблизяться до нас на відстань пістолетного пострілу, ми встигнемо застрелити принаймні шістьох.

Сквайр очікував мене біля кормового ілюмінатора. Він помітно повеселішав. Завзято підхопивши кинутий мною кінець, він підтягнув шлюпку, і ми знову заходилися її вантажити. Вантаж складався, головним чином, зі свинини, пороху та бісквітів. Ми захопили також мушкети для мене, сквайра, Редрута й капітана. Решту зброї та пороху ми викинули за борт на глибину в два з половиною сажні. У прозорій воді видно було, як при світлі сонця поблискує на чистому піщаному дні сталь зброї.

Почався відплив, і шхуна вже поверталася навколо кітви. Біля шлюпок на березі почулися голоси. Хоча це й означало, що Джойса і Гантера, які перебували трохи на схід, ще не помітили, ми таки вирішили поквапитися.

Редрут полишив чати в проході й спустився в ялик, що ми підвели до іншого борту, аби забрати капітана Смоллетта.

– Агов, хлопці! – крикнув він матросам, що заховалися внизу. Відповіді не було.

– Я звертаюся до тебе, Абрахаме Ґрей!

Знову мовчання.

– Ґрей! – ще голосніше крикнув капітан. – Я залишаю судно й наказую тобі випливати за мною. Я знаю, що ти – гарний хлопець, та й решта не такі вже погані, як видаються. Я виймаю годинник і даю півхвилини на роздуми.

У відповідь знову ні звуку.

– Іди ж, мій друже, скоріше! – наполягав капітан. – Не змушуй нас марно гаяти час. Адже я ризикую життям і своїм, і решти джентльменів.

Знизу почувся гуркіт бійки й боротьби, на палубу вискочив Абрахам Ґрей із порізаною ножем щокою й побіг до капітана.

– Я пливу з вами, сер, – сказав він.

Вони швидко зістрибнули в ялик, і ми відчалили. Але хоча ми й покинули шхуну благополучно, добратися до блокгауза було не так легко.

Розділ XVII Продовження розповіді лікаря. Останній переїзд на шлюпці

Наш останній, п’ятий за рахунком, рейс відбувався за несприятливих умов. По-перше, ялик був перевантажений, бо в ньому сиділо п’ятеро чоловіків, причому троє з них – Трелоні, Редрут і капітан – кремезні чолов’яги, понад шість футів на зріст. А ще порох, окости, мішки із сухарями на додачу. Корма небезпечно занурювалася у воду, і нас часто заливало. Мої штани та сюртук вщент промокли, як ми від’їхали лише на сотню ярдів. Капітан наказав розмістити вантаж інакше, і ялик пішов рівніше, хоча з кожним необережним рухом міг перекинутися. По-друге, через початок відпливу потужна течія йшла з бухти на захід, а далі – на південь, до моря, через ту вузьку протоку, якою вранці пройшла наша шхуна. Течія становила значну небезпеку для нашого перевантаженого ялика. Окрім того, вона відносила нас убік від того місця за мисом, куди ми мали пристати. Якщо ми не впораємося з течією, то опинимося просто біля тих двох шлюпок, де щохвилини мали з’явитися пірати.

– Я не можу спрямувати ялик до блокгауза, сер, – сказав я капітанові. Я сидів на кермі, а він із Редрутом веслували. – Течія відносить ялик. Чи не можете ви налягти на весла?

– Ні. Тоді ялик швидко наповнюватиметься водою, – відповів він. – Правте прямо проти течії.

Течія відносила нас на захід, але я спрямовував ялик на схід, під прямим кутом до берега.

– Так ми ніколи не дістанемося до берега, – здався я.

– Це єдиний правильний курс, саме його ми повинні триматися, – заперечив капітан. – Необхідно йти проти течії. Якщо ми ухилимося вбік, сер, нам важко буде знайти місце, щоб висадитися. Я вже не кажу про небезпеку нападу з боку піратів. Цілком ймовірно, течія незабаром ослабне, і ми дістанемося берега.

– Вона вже слабшає, сер, – завважив Ґрей, що сидів на носі ялика. – Ви можете потроху повертати до берега.

– Красно дякую, добродію, – подякував я йому.

Ми вирішили поводитися з ним так, наче між нами нічого не сталося, і він увесь час був заодно з нами. Раптом капітан сказав голосом, сповненим тривоги:

– Дивіться – гармата.

– Ну то й що? – здивувався я, думаючи, що він переймається можливим бомбардуванням блокгауза. – Вони не зможуть звезти її на берег, а якби навіть і змогли, то не протягнуть її через хащі.

– Погляньте-но назад, лікарю, – урвав мої розмірковування капітан.

Поспіхом збираючись, ми зовсім забули про гармату, і, на наш жах, п’ятеро розбійників поралися біля неї, знімаючи «куртку», тобто просмолену парусину, що слугувала чохлом під час плавання. Я миттю згадав, що на кораблі залишилися ядра й порох для гармати, тож розбійникам буде неважко добути їх зі складу.

– Ізраель служив каноніром у Флінта, – повідомив Ґрей.

Я поквапився повернути ялик прямо до місця висадки. Течія уповільнилася, і ми навіть при помірному веслуванні легко давали раду течії, наближаючись до берега. Погано було тільки те, що ми повернулися бортом до «Іспаньйоли» і перетворилися на зручну мішень.

Я не тільки бачив, але навіть чув, як негідник Ізраель Гендс із гуркотом котив по палубі ядро.

– Хто з вас кращий стрілець? – запитав капітан.

– Без сумніву, Трелоні, – відповів я.

– Містере Трелоні, чи не зможете ви підстрелити одного із цих молодчиків, найкраще, якщо вдасться, Гендса? – звернувся до сквайра капітан.

Трелоні холоднокровно взяв мушкет й оглянув курок.

– Обережно, сер, – попередив капітан, – не перекиньте ялик. Усі будьте напоготові й зберігайте рівновагу, поки він стрілятиме.

Сквайр підняв мушкет, веслярі полишили весла, і ялик трохи знесло в протилежний бік задля збереження рівноваги. Усе минулося добре, і ялик не зачерпнув ні краплі.

Розбійники повернули гармату в наш бік, і Гендс, що стояв із забивачем біля горла, був дуже зручною мішенню. На наше нещастя, тієї миті, коли Трелоні вистрілив, Гендс нахилився й куля, просвистівши над його головою, поцілила в одного з матросів.

На лемент пораненого відгукнулися не тільки голоси зі шхуни, але й безліч голосів з берега. Обернувшись, я побачив гурт піратів, що поспішали з лісу до шлюпок.

– Вони зараз відчалять, сер, – сказав я капітанові.

– Правте скоріше до берега! – крикнув він. – Тепер нам треба рятувати себе, а не ялик. Якщо ми не встигнемо дістатися до берега, – усе пропало.

– Відчалює тільки одна шлюпка, – повідомив я. – Очевидно, інші матроси побігли берегом, щоб перетнути нам шлях.

– Не так вже скоро вони продеруться крізь хащі, – завважив капітан. – Моряки на суходолі не такі моторні, як на морі. Більше клопоту додає гармата та її ядра. Адже вона в мене не дає промаху. Попередьте нас, сквайре, коли побачите запалений ґніт. Ми тоді повернемо.

Ми рухалися досить швидко для такого вантажу й майже не зачерпували води. Нам залишалося не більше як тридцять-сорок змахів весел, щоб дістатися до піщаної обмілини, що оголилася після відпливу біля дерев. Шлюпка піратів нагнати нас уже не могла. Для них ми зникли за мисом. Відплив, що перешкодив нам, утруднив просування й наших ворогів. Наразі єдиною була небезпека від гармати.

– Добре б зупинитися й підстрелити ще одного з них, – завважив капітан.

Розбійники поралися біля гармати, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Вони не звертали уваги навіть на пораненого, що намагався відповзти вбік.

– Готово! – крикнув сквайр.

– Стоп! – пролунала команда капітана.

Він із Редрутом так енергійно затабанили веслами, що корма занурилася у воду. Сквайр попередив вчасно. Негайно ж гримнув гарматний постріл, той самий, що почув Джим, – пострілу сквайра він не розчув. Куди вдарило ядро, ніхто з нас не помітив, але мені здалося, що воно просвистіло над нашими головами, і, можливо, що саме здійнятий ним вітер призвів до аварії.

Хай там що, але ялик повільно занурювався у воду. На щастя, глибина тут була незначна, якісь три фути, тож ми з капітаном дістали ногами дна. Решта ж занурилися з головою й виринули над водою, чмихаючи та відсапуючись.

Зрештою ми відбулись досить легко – ніхто з нас не загинув і всі дісталися до берега. На жаль, ми втратили всі наші запаси, і, що ще гірше, з п’яти мушкетів не підмокли тільки два: мій, якого я інстинктивно підняв над головою, коли занурювався у воду, і капітанів, що висів у нього завбачливо за спиною, замком догори. Інші три мушкети підмокли й для стрільби виявилися непридатними. На довершення лиха з лісу почулися голоси піратів. Нам загрожувала небезпека бути відрізаними від блокгауза. Крім того, ми мали сумніви, чи вистоять Гантер і Джойс проти півдюжини піратів. Правда, за Гантера ми були спокійні, зате щодо Джойса нас гризли побоювання: він був прекрасний камердинер, але поганий вояк. Ми поквапилися дістатися до берега вбрід, кинувши напризволяще ялик із вантажем пороху й провізії.

Розділ XVIII Закінчення розповіді лікаря. Перший день бою

Ми кинулися бігти через хащу до блокгауза. Голоси піратів лунали все ближче й ближче. Незабаром ми почули тупотіння їхніх ніг і тріск сухого гілля.

Я зрозумів, що бійка буде не на жарт, і оглянув свою рушницю.

– Капітане, – сказав я, – Трелоні б’є без промаху, але рушниця його підмокла. Поступіться йому своєю.

Вони обмінялися мушкетами, і Трелоні, як і раніше, незворушно спокійний, з холодним серцем, на мить зупинився, щоб перевірити заряд. Отут я помітив, що Ґрей не має зброї, і вручив йому свій кортик. Він поплював на долоню, зсунув брови й змахнув клинком, зі свистом розсікаючи повітря. По всьому було видно, що наш товариш не осоромиться.

Пробігши ще кроків сорок, ми вибралися на узлісся й опинилися перед блокгаузом. Ми наближалися до нього з півдня, а семеро піратів під орудою боцмана Джоба Ендерсона з лементом вискочили з лісу з південного заходу від частоколу. Побачивши нас, вони заклякли від несподіванки. Ми скористалися нагодою й дали залп. Вистрілили не тільки я зі сквайром, але й Гантер із Джойсом з прикриття. Чотири постріли гримнули майже одночасно й зробили свою справу: один із піратів упав, а решта поквапливо зникли в лісі.

Зарядивши мушкети, ми рушили вздовж частоколу, щоб оглянути ворога, який упав. Він був убитий наповал – куля поцілила йому просто в серце.

Ми не встигли навіть порадіти нашому успіху, як із кущів пролунав пістолетний постріл, у мене над вухом просвистіла куля, і бідолашний Том Редрут похитнувся й упав на землю. Ми зі сквайром відповіли на постріл, але то були постріли навмання, і, ймовірно, заряди наші пропали марно. Зарядивши знову рушниці, ми кинулися до сердешного Тома. Капітан і Ґрей уже оглядали його. Я відразу зрозумів, що справа безнадійна.

Напевне, наші постріли змусили піратів кинутися навтіки, тож ми без усякої перешкоди перенесли старого єгеря, що стогнав, стікаючи кров’ю, за частокіл у блокгауз.

Бідолаха! Він нічому не дивувався, жодного разу ні на що не поскаржився, нічого не боявся й жодного разу не виявив свого невдоволення від самого початку наших пригод і до тієї останньої хвилини, коли ми поклали його при смерті в блокгаузі. Він, як герой, захищав прохід на шхуні, прикриваючись самим лише матрацом. Усі накази виконував мовчки, покірно й сумлінно. Був старшим за кожного з нас принаймні років на двадцять, і от тепер цей старий вірний слуга й друг помирав на наших очах. Сквайр опустився перед ним на коліна й, цілуючи його руку, плакав, як дитина.

– Лікарю, я вмираю? – запитав Том.

– Так, друже мій, – відповів я, – жити тобі залишилося недовго.

– Хотів би я відплатити їм за цей постріл, – прошепотів він.

– Томе, – звернувся до нього сквайр, – скажи, чи прощаєш ти мене?

– Сер, хіба я можу вам за щось дорікати? – була відповідь. – Буде як буде. Амінь.

Кілька хвилин він лежав мовчки, потім попросив, щоб хто-небудь прочитав молитву.

– Такий вже звичай, сер, – додав він, немов вибачаючись. Більше він не сказав ні слова й невдовзі помер.

Тим часом капітан заходився виймати зі своїх туго набитих, відстовбурчених кишень різні предмети: британський прапор, Біблію, клубок мотузки, перо, чорнило, судновий журнал і кілька фунтів тютюну. Він відшукав в огорожі довгий сосновий кілок і разом із Гантером встановив його на вершечку блокгауза, у куті, де схрещувалися колоди. Потім, вибравшись на дах, він власноручно прив’язав і розправив британський прапор.

Вочевидь, це зробило йому велику приємність. Він спустився вниз і взявся перебирати й перераховувати запаси, зрідка поглядаючи на Тома й, коли той помер, підійшов і накрив його другим прапором.

– Не журіться так, сер, – сказав капітан, потискуючи руку сквайрові. – Він помер, виконуючи свій обов’язок, і воскресити його нам не під силу.

Потім він відвів мене вбік і запитав:

– Лікарю Лівсі, за скільки тижнів ви зі сквайром очікуєте на прибуття іншого корабля?

Я відповів йому, що це питання не тижнів, а місяців. Тільки якщо ми не повернемося наприкінці серпня, Блендлі обіцяв вислати корабель, – ні раніше, ні пізніше.

– Зважте на це, – закінчив я.

– Судячи з усього, сер, – сказав капітан, почухавши потилицю, – навіть за найсприятливішого збігу обставин нам поведеться дуже скрутно.

– Тобто? – запитав я.

– Дуже погано, сер, що ми втратили другий вантаж. От що я хочу сказати. Пороху й куль у нас досить, але провізії мало, дуже мало, лікарю Лівсі. Тож нам, мабуть, не випаде пошкодувати, що ми втратилися одного їдця.

І він кивнув у бік накритого прапором тіла Редрута.

Раптом високо над дахом блокгауза пролетіло зі свистом ядро й розірвалося десь далеко в лісі.

– Ого! – пожвавішав капітан. – Вони почали бомбардування.

Другий постріл був більш вдалий. Ядро впало за огорожу, здійнявши хмару піску, але не заподіяло ніякої шкоди.

– Капітане, – почав було сквайр. – Блокгауз не видно зі шхуни. Цілком ймовірно, вони цілять у наш прапор. Чи не розважливіше буде спустити його?

– Спустити прапор? – обурився капітан. – Ні, сер. Нехай його спускає хто завгодно, тільки не я.

Утім, ми погодилися з ним. І зробили це не заради того, щоб підтримати морський звичай, а щоб показати ворогам, що нас анітрохи не лякає їхня стрілянина.

Бомбардування тривало весь вечір. Але всі ядра або перелітали, або не долітали, або ж лише здіймали фонтани піску біля огорожі. Пірати змушені були брати високий приціл, тому ядра втрачали силу й заривалися в пісок. Осколки вибухів майже не заподіювали нам шкоди: один з них потрапив у дах, а ще один пробив підлогу. Та невдовзі ми звикли до обстрілу й не зважали на нього.

– Лихо не без добра, – завважив капітан. – Думаю, всі пірати тепер на шхуні. Зараз повний відплив, і наші припаси, імовірно, вийшли з-під води. Пропоную піти за ними.

Ґрей і Гантер перші зголосилися йти. Добре озброєні, вони зробили вилазку із блокгауза, але безрезультатно. Пірати виявилися хоробрішими, ніж ми припускали, або, може, сподівалися на прикриття Гендса. Четверо чи п’ятеро з них виловлювали наші припаси й перетягували до шлюпки, що стояла неподалік. Один із матросів потроху працював веслом, щоб не дати течії віднести шлюпку. Сильвер стояв на кормі й командував. Всі були озброєні мушкетами, які дістали, ймовірно, з потайного складу.

Капітан сидів на обрубку колоди й записував у судновий журнал:

«Олександр Смоллетт – капітан, Девід Лівсі – судновий лікар, Абрахам Ґрей – тесля, Джон Трелоні – власник шхуни, Джон Гантер і Ричард Джойс – слуги й земляки власника шхуни – от всі чесні люди з команди. Вони висадилися на берег, взявши із собою запаси, яких вистачить лише на десять днів, і підняли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Том Редрут, слуга власника шхуни і його земляк, убитий бунтівниками; Джим Гокінс – юнга…»

Я мимоволі подумав про долю бідолашного Джима, як раптом почув з-за огорожі чийсь голос.

– Хтось кличе нас, – повідомив Гантер, що стояв на чатах.

– Лікарю! Сквайре! Капітане! Агов! Гантере, це ви? – почули ми чийсь лемент.

Я кинувся до дверей і побачив Джима Гокінса – живого-здорового, що перелазив через частокіл.

Розділ XIX Розповідь Джима Гокінса. Гарнізон у блокгаузі

Тільки-но Бен Ґанн побачив британський прапор, він зупинився, схопив мене за руку й присів.

– Напевно, це твої друзі, – сказав він.

– Найімовірніше, бунтівники, – відповів я.

– Оце точно ні! – скрикнув він. – На цьому острові не бувало нікого, окрім джентльменів удачі, тож Сильвер підніс би чорний піратський прапор. Будь певен. Ні, це – твої друзі. Імовірно, вони узяли гору в бою й засіли в блокгаузі, який колись побудував Флінт. Так, він був чолов’яга з головою. Тільки ром міг звалити його з ніг. Він не боявся нікого, хіба що Сильвера.

– Може й так. Тоді я мушу приєднатися до моїх друзів.

– Ні, друже, – зупинив мене Бен, – почекай. Ти – славний хлоп’яга, якщо не помиляюся, але ти ж ще тільки хлопчик. А Бен Ґанн хитрий. Навіть ром не заманить мене туди, куди ти йдеш. Спочатку я хочу побачити вашого джентльмена й заручитися його словом честі. Не забудь моїх слів. Головне, так і скажи йому: «Ґанн більше довіряє природженому джентльменові» і при цих словах ущипни його ось так.

І він втретє з багатозначним виразом на обличчі ущипнув мене за руку.

– А якщо Бен Ґанн знадобиться, то ти знаєш, де його знайти, Джиме. Там, де ми зустрілися сьогодні. Той, хто прийде, має бути сам-один і тримати білу хустку в руці. У Бена Ґанна, скажи їм, є на те свої причини.

– Добре. Мені здається, я вас зрозумів. Ви хочете щось запропонувати й бажаєте побачити сквайра або лікаря. І вас можна побачити там, де я вас знайшов, чи не так? А коли?

– Скажемо так, від полудня до шостої години, – запропонував він.

– Пречудово. Тож я можу йти?

– Ти не забудеш? – запитав він із тривогою. – Скажи їм, що в Бена є на те свої причини й що ми маємо чесно домовитися. А тепер іди, Джиме. Але якщо ти побачиш Сильвера, ти ж не видаси йому Бена Ґанна? Чи не так? Навіть якщо вони катуватимуть тебе?

Його слова урвав гуркіт гарматного пострілу. Кроків за сто від нас бомба впала в хащу й зарилася в пісок. Ми обидва кинулися бігти на різні боки.

Бомбардування тривало цілу годину, і бомби раз у раз вибухали в лісі. Я пробирався обережно, ховаючись, і повсякчас здавалося, що бомби летять просто на мене. Потім я трохи призвичаївся до тієї стрілянини, але таки не зважувався наблизитися до блокгауза, бо саме навколо нього найчастіше вибухали бомби. Зробивши великий гак на схід, я нарешті вийшов до дерев, що росли близько до води.

Сонце вже сіло, вечірній бриз тріпотів у верхівках дерев і пускав брижі свинцевою поверхнею затоки. Відплив скінчився, і навколо берега протяглися великі піщані обмілини. Повітря після денної спеки здавалося холодним; я відчув, що мерзну у своїй куртці.

«Іспаньйола» стояла на кітві на тому ж місці, але над нею майорів чорний піратський прапор. На борту шхуни блиснув червонуватий вогник, і по острову гучною луною прокотився останній гарматний постріл. Бомбардування припинилося.

Я лежав у кущах і спостерігав за піратами. Кілька людей неподалік від блокгауза трощили сокирами (як потім виявилося) наш нещасний ялик. Біля устя річки палало велике багаття, а між берегом і шхуною безперервно туди-сюди сновигала шлюпка. Матроси, зранку похмурі й невдоволені, тепер дружно веслували й весело перегукувалися. З їхніх голосів я здогадався, що справа не обійшлася без рому.

Нарешті я зважився йти до блокгауза. Я був досить далеко від нього на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й сягала аж до Острова Кістяка. Зіп’явшись на ноги, я побачив неподалік, серед низького чагарнику, високу білу скелю. Напевно, це і є та сама біла скеля, про яку говорив Бен Ґанн, тож, якщо мені знадобиться човен, я знатиму, де його знайти.

Я пішов крізь зарості й наблизився до частоколу з боку берега. Не треба казати – друзі зустріли мене з великою радістю. Розповівши їм про свої пригоди, я став оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога складалися з необтесаних соснових колод. Настил підлоги в деяких місцях височів на фут чи півтора над землею. Під ґанком біля входу било невелике джерело. Струмочок тік у штучний басейн, зроблений із великого чавунного казана без дна, заритого в пісок «аж по ватерлінію», як висловився капітан.

Будівля була майже порожня: в одному куті стояло грубо зроблене з каміння вогнище із залізними ґратками для вугілля. Усі дерева по схилах пагорба, оточеного частоколом, раніше порубали на будівлю. Якщо судити з кількості пнів, тут колись ріс цілий гай. У багатьох місцях, мабуть, через часті зливи, піщаний ґрунт обсипався й просів. Тільки біля джерела, що стікало вниз, росли густі мохи й папороть, і зеленів низькорослий повзучий чагарник.

Неподалік від частоколу (що сильно заважало захисту) починався густий і високий ліс із сосен, а ближче до моря – ліс із сосен і вічнозелених дубів.

Холодний вечірній вітер, про який я вже згадував, задував у всі щілини блокгауза, встеляючи дрібним піском підлогу. Пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, потрапляв у нашу вечерю й вихорився біля джерела, від чого вода в казані закипала, як юшка. Діра в даху заміняла нам димохід, але дим здебільшого клубочився по будинку, спричиняючи кашель і сльозотечу. На додачу наш новий товариш Ґрей, що дістав удар ножем по обличчю, коли тікав від піратів до нас, сидів із забинтованою головою, а біля стіни лежало накрите прапором досі не поховане тіло бідолахи Тома Редрута.

Коли б ми сиділи склавши руки, то, напевно, вже занепали б духом, але капітан Смоллетт не гаяв часу. Він скликав нас і розділив на дві варти: в одну потрапили лікар, Ґрей і я, у другу – сквайр, Гантер і Джойс. Попри втому, двоє пішли в ліс по дрова, а ще двоє копали могилу для Редрута. Лікар взявся куховарити; я стояв на чатах біля входу, а капітан ходив між нами, підбадьорюючи і допомагаючи, якщо було потрібно. Час від часу лікар підходив до дверей подихати повітрям і дати перепочинок почервонілим від чаду очам. Тоді він перекидався зі мною двома-трьома слівцями.

– Ну й молодчина наш Смоллетт! – сказав він мені якось. – Він навіть кращий за мене. А якщо вже я сам так кажу, це не абищо, Джиме!

Іншим разом він помовчав, потім, схиливши голову набік, глянув на мене й запитав:

– А чи надійна людина цей Бен Ґанн?

– Не знаю, сер, – відповів я, – мені здається, що він несповна розуму.

– Людина, що три роки гризла нігті на незаселеному острові, не буде на вигляд такою ж нормальною, як я або ти, Джиме. Це суперечить законам природи. Ти говорив, що йому страшенно кортіло поїсти сиру?

– Так, сер, сиру.

– От і гарно, Джиме. Ось що таке бути ласуном. Ти, напевно, бачив мою табакерку, але жодного разу не бачив, щоб я нюхав із неї. Чи не так? Це тому, що в табакерці в мене лежить шматок пармезану – прекрасного італійського сиру. От його ми й дамо Бенові Ґанну.

Перед вечерею ми поховали старого Тома: зарили його тіло в пісок і постояли кілька хвилин простоволосі коло могили.

З лісу принесли великий оберемок хмизу, але капітан незадоволено буркнув, що завтра ми маємо працювати жвавіше. Потім кожен з’їв свою порцію шинки й запив її склянкою грогу. Сквайр, доктор і капітан вийшли на раду. Але, очевидно, і вони не змогли придумати нічого гарного. Припасів ми мали обмаль, а отже, наражали себе на ризик померти з голоду задовго до прибуття допомоги. Єдина наша надія – це перебити якнайбільше піратів, змусити їх спустити чорний прапор і пливти на «Іспаньйолі». З дев’ятнадцяти їх залишалося п’ятнадцять, причому двоє з них були поранені, і той, в якого поцілив сквайр біля гармати, мабуть, серйозно, якщо не смертельно. Ми мусили пильнувати як зіницю ока наших людей і відстрілювати піратів при кожній нагоді. До того ж ми мали двох надійних союзників: ром та згубний клімат.

Вплив першого вже позначився: до пізньої ночі з берега долинав п’яний лемент і пісні піратів (хоча ми перебували на відстані в півмилі). Що ж до другого, то лікар заставлявся на свою перуку, запевняючи, що не мине й тижня, як половина піратів звалиться з ніг від пропасниці, бо вони отаборилися біля болота й не мають ліків.

– Отже, – вів своє лікар, – якщо вони нас усіх не перестріляють відразу, їм незабаром доведеться повернутися на шхуну й узятися за старе ремесло – піратство.

– Це перший корабель, який я втратив, – пробуркотів капітан Смоллетт.

Я смертельно втомився, але довго таки крутився, перш ніж заснув наче убитий.

Усі вже давно повставали, поснідали й встигли наносити велику купу дров, коли я раптом прокинувся від несподіваного шуму й лементу.

– Білий прапор – знак перемир’я, – сказав хтось.

І відразу почувся чийсь здивований вигук:

– Це Сильвер, власною персоною!

Я схопився на ноги й, протираючи очі, побіг до однієї з бійниць.

Розділ XX Перемовини із Сильвером

І справді, до частоколу наблизилися двоє піратів. Один із них розмахував білою ганчіркою, а інший – то був сам Сильвер – непорушно стояв поруч.

Ще тільки розвиднювалося – небо ясне й безхмарне, верхівки дерев рожевіли від сходу, а холод пробирав мене до кісток. Сильвер і його супутник стояли в тіні, по коліна у тумані, що виповзав із болота. Очевидно, клімат на острові був сирий, пропасний і нездоровий.

– Усі по місцях! – скомандував капітан. – Вони хочуть улаштувати нам пастку. – І крикнув піратам: – Хто йде? Стій, бо стрілятимемо!

– Ми з білим прапором! – крикнув у відповідь Сильвер.

Капітан стояв на ґанку, готовий щосекунди зникнути, якщо пірати здумають по-зрадницькому вистрелити.

Обернувшись, він віддав нам наказ:

– Лікарів загін – до бійниць. Лікар – до північної, Джим – до східної, Ґрей – на західний бік блокгауза. Решта залишаються внизу на чатах і заряджають мушкети. Хутко! І будьте уважні.

Потім він звернувся знову до піратів:

– Чого ви хочете від нас із вашим білим прапором?

Цього разу відповів не Сильвер, а інший пірат:

– Капітан Сильвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир’я.

– Капітан Сильвер? Не чув про такого. Хто ж він? – запитав капітан Смоллетт і додав напівголосно: – От як! Він уже капітан. Швидке підвищення!

– Це я, сер, – відповів Довгань Джон. – Команда обрала мене капітаном після вашого дезертирства, сер. – (На слові «дезертирство» Сильвер зробив особливий наголос.) – Але ми готові підкоритися, якщо узгодимо умови перемир’я. Дайте мені слово честі, капітане Смоллетт, що не почнете стрілянину, поки я відходитиму від частоколу.

– У мене немає ні найменшого бажання розмовляти з вами, – відповів капітан Смоллетт. – Якщо ви хочете почати перемовини, можете йти сюди. Але якщо ви замислили зраду, стережіться!

– Годі, капітане! – зі сміхом крикнув Довгань Джон. – Одного вашого слова цілком достатньо. Ми обоє джентльмени й можемо довіряти один одному.

Ми бачили, як пірат із білим прапором намагається відмовити Сильвера. І він чинив правильно, беручи до уваги не дуже люб’язний капітанів тон. Але Сильвер тільки розсміявся у відповідь і ляснув його по плечу, ніби сама думка про небезпеку видалася йому безглуздим жартом. Він наблизився до частоколу, перекинув спочатку свою милицю, а потім із надзвичайно спритністю переліз сам.

Мене дуже цікавило те, що відбувалося усередині огорожі, і тому я повівся, як препоганий вартовий. Я навіть відійшов від бійниці й став позад капітана, що сидів на порозі, підперши голову рукою, і задумливо дивився на вируючу в чавунному казані джерельну воду, насвистуючи пісеньку «За мною, юнаки і діви!»

Сильвер ледве ноги переставляв, ідучи вгору крутим схилом. На сипучому піску, всіяному корявими пнями, він зі своєю милицею здавався так само безпорадним, як корабель на мілині. Але він терпляче переборов усі перешкоди й наблизився до капітана, вітаючи його з великою пошаною. Сильвер убрався по-святковому: у довгий до колін синій каптан із мідними ґудзиками, а на голові в нього красувався зсунутий на потилицю новий трикутний капелюх.

– А от і ви, добродію! – кинув капітан, підводячи голову. – Сідайте ж.

– Чи ви не впустите мене всередину, капітане? Ранок занадто холодний, щоб сидіти на сирому піску, – поскаржився Сильвер.

– Якби була ваша воля залишитися чесною людиною, Сильвер, сиділи б ви тепер у теплі в своєму камбузі, – завважив капітан. – Самі на себе й нарікайте. Коли ви служили коком, з вами обходилися добре, а тепер, капітане Сильвер, ви, якщо казати по-простому, бунтівник і пірат, і не заслуговуєте ні на що, окрім шибениці.

– Добре, добре! – швидко поступився Сильвер, сідаючи на пісок. – Дайте тільки мені потім руку, щоб я міг підвестися. А гарна тут місцинка! І ти отут, Джиме? Доброго ранку! Лікарю, моє шанування! Так ви отут усі зібралися, як щаслива родина, якщо можна так висловитися.

– До справи, до справи, добродію, – нагадав капітан.

– Так, ваша правда, капітане Смоллетт, – відповів Сильвер. – Обов’язок передовсім, це безсумнівно. Отже, зізнаюся, ви спритно викинули коники минулої ночі. Дехто з вас уміє звертатися з ганшпугом. Зізнаюся, це було несподіванкою не тільки для моїх людей, але й для мене самого. Тому я тут. Але завважте, капітане, вдруге вам це не вдасться. Ні, чорт забирай! Ми виставимо надійних вартових і зменшимо порції рому. Мабуть, ви думаєте, що ми всі перепилися? Але, запевняю вас, я був тверезий, тільки утомився, як собака. Якби я прокинувся секундою раніше, ми б захопили вас на місці. Він ще дихав, коли я підійшов до нього.

– Далі, – холоднокровно наказав капітан Смоллетт.

Сильверові слова були для нього загадкою, але він і оком не змигнув. А про мене – я зрозумів, що до чого. Мені пригадалися останні слова Бена Ґанна, і я подумав, що то він уночі несподівано з’явився на гостину до піратів, коли ті валялися п’яні як чіп біля багаття. Отже, замість п’ятнадцяти ворогів тепер залишилося чотирнадцять.

– Справа от у чому, – вів далі Сильвер. – Ми хочемо дістати скарби, і ми їх дістанемо. По всьому. Ви ж, звичайно, хочете врятувати своє життя. Адже у вас є мапа, чи не так?

– Можливо, – відповів капітан.

– Вона у вас, я знаю, – заперечив Довгань Джон. – Нема чого відмагатися, – це не дасть вам користі, будьте впевнені. Нам потрібна ваша мапа. Я не хочу заподіяти вам лиха.

– Ви не обдурите мене, добродію, – відрубав капітан. – Ми добре знаємо, що ви хотіли з нами вчинити. Тепер ви й самі побачили, що це не так легко.

Капітан спокійно подивився на нього й заходився набивати люльку.

– Якщо Абрахам Ґрей… – почав Сильвер.

– Облиште, – урвав капітан Смоллетт. – Ґрей нічого мені не розповідав, і я в нього нічого й не запитував. Скажу більше – я із задоволенням підірвав би і вас, і його, і весь цей проклятий острів! От яка моя думка, добродію!

Цей гнівний спалах, вочевидь, охолодив Сильвера, що вже не стримував люті.

– Як бажаєте, – відповів він спокійним голосом. – Думайте, що хочете. Ви, здається, збираєтеся закурити люльку, капітане, і я з вашого дозволу зроблю те ж саме.

Він набив люльку і закурив. Обоє сиділи мовчки, пихкали люльками й позирали один на одного, зрідка нахиляючись, щоб сплюнути. Кумедна то була картина.

– От наші умови, – мовив нарешті Сильвер. – Ви віддаєте нам мапу, щоб ми могли знайти скарби, припиняєте підстрілювати безневинних матросів й убивати їх уві сні. Якщо ви даєте згоду, ми пропонуємо вам або повернутися на судно, коли ми завантажимо скарби, і я даю вам слово честі, що висаджу вас будь-де на берег живими-здоровими, або ж, якщо вам це не підходить, бо багато хто з матросів точить на вас зуби через старі рахунки, – залишитися тут, на острові. Ми поділимо з вами нарівно всі запаси, і я обіцяю вислати за вами перший зустрічний корабель. Ви бачите, що я кажу діло: кращих умов вам важко домогтися. І сподіваюся, – отут Сильвер навмисно підвищив голос, – що всі ваші люди в блокгаузі чують мої умови.

Капітан Смоллетт підвівся й витрусив попіл із люльки на долоню лівої руки.

– І це все? – запитав він.

– Моє останнє слово, чорт забирай! – відповів Джон. – Якщо ви відмовитеся, замість мене заговорять мушкети.

– Чудово, – сказав капітан. – А тепер слухайте мою відповідь. Якщо ви прийдете сюди поодинці беззбройні, я закую всіх у кайдани й відвезу в Англію, де вас будуть судити з усією суворістю. Інакше вам буде гірше – це така сама правда, як те, що мене звуть капітан Смоллетт і що я підніс тут британський прапор. Скарбів ви не знайдете. На кораблі ви нікуди не підете: ніхто з вас не вміє керувати судном. Боротися з нами вам не під силу: Ґрей самотужки упорався з п’ятьма вашими піратами й утік. Ви міцно сіли на мілину, капітане Сильвер, і не швидко виберетеся звідти. От вам останнє моє добре слово. Клянуся, що у першій сутичці, що трапиться, пущу вам кулю в спину. А тепер забирайтеся геть, поки живі, і хутко.

Сильверові очі налилися люттю. Він витрусив попіл із люльки й гукнув:

– Дайте мені руку, щоб я міг підвестися!

– Тільки не я, – відмовився капітан.

– Хто ж допоможе мені встати?! – заревів Сильвер.

Ніхто з нас не рушив з місця. Сильвер із лайкою поповз до ґанку й зіп’явся на ноги.

– От що я думаю про вас, – крикнув він, плюнувши в джерело. – Не мине й години, як я питиму ром у вашому блокгаузі. Смійтеся, смійтеся! Не мине й години, як вам стане не до сміху. Не раджу будь-кому з вас живцем потрапляти до нас в руки!

Без упину обсипаючи нас лайкою, Сильвер зашкутильгав по піску й після декількох невдалих спроб переліз, нарешті, за допомогою свого супутника з білим прапором через частокіл і поспіхом зник у лісі.

Розділ XXI Атака

Тільки-но Сильвер зник, капітан, що ані на мить не спускав із нього очей, повернувся до блокгауза й, побачивши, що на чатах стоїть лише Ґрей, розлютився.

– На місце! – заревів він, і ми негайно кинулися до бійниць. – Ґрею, – додав він, – я впишу твоє ім’я у вахтовий журнал. Ти виконав свій обов’язок, як справжній моряк. Містере Трелоні, мене дивує ваша поведінка, сер! Лікарю, хіба ви не носили військовий мундир! Якщо ви так виконували свою службу при Фонтенуа, то краще б вам було залишатися вдома!

Лікарів загін став біля бійниць, а решта заходилися заряджати мушкети. Обличчя у всіх розпашіли, і збентеження охопило увесь наш табір.

Капітан подивився на нас мовчки, а потім знову заговорив:

– Друзі! Я дав, так би мовити, залп із всіх гармат по Сильверу й навмисно розлютив його. Не мине й години, сказав він, як на нас вчинять напад. Їх більше, ніж нас, але ми триматимемо бій під прикриттям. Хвилину тому я б сказав, що в нас є дисципліна. Я не маю сумніву, що ми розіб’ємо їх, якщо триматимемося як годиться.

Він походив між нами й сказав, що все гаразд.

Дві короткі стіни блокгауза, східна і західна, мали тільки по дві бійниці, південна, де був ґанок, – теж дві й північна – п’ять. На сімох ми мали двадцять мушкетів. Поскладавши дрова в чотири штабелі, ми зверху поклали по чотири заряджених мушкети, бойові припаси й кортики.

– Загасіть вогонь, – наказав капітан, – холод минув, а дим тільки їсть очі.

Містер Трелоні витяг назовні чавунні ґрати й розкидав по піску вугілля.

– Гокінс ще не снідав, – завважив капітан. – Гокінсе, забирай свою порцію і їж на чатах. Тільки хутко! У нас обмаль часу. Гантере, роздай усім грог!

Поки ми виконували накази, капітан швидко обмірковував план захисту.

– Лікарю, ви станете біля дверей. Спостерігайте, але не потикайтеся. Тримаєтеся усередині й стріляйте через ґанок. Гантере, стань на східному боці, ось тут! Джойс – на західному, а ви, містере Трелоні, як кращий стрілець, разом із Ґреєм станьте на північному боці, де п’ять бійниць. Звідси йтиме найбільша небезпека. Якщо вони підійдуть до блокгауза й стрілятимуть у ці бійниці, кепські наші справи. Гокінсе, ані вас, ані мене не назвеш вправним стрільцем, тому ми заряджатимемо мушкети й допомагатимемо, якщо буде потрібно.

Капітан мав рацію: холод незабаром минув. Тільки– но сонце зависло над верхівками дерев, прийшла спека і туман зник. Пісок став розпеченим, а на колодах блокгауза проступила розтоплена смола. Ми поскидали камзоли, розстебнули коміри сорочок і засукали рукави аж до плечей. Кожен стояв на своєму місці й нудився від спеки й очікування. Так минула година.

– Чорт забирай! – вилаявся капітан. – Я вже знудився. Ґрею, насвистай якої-небудь пісеньки.

І цієї миті ми завважили перші приготування до атаки.

– Із вашого дозволу, сер, – озвався раптом Джойс, – чи мушу я стріляти, якщо побачу кого-небудь?

– Звісно. Адже я ж вам говорив.

– Слухаю, сер, – відповів, як і раніше, незворушно Джойс.

Хоча ще нічого не сталося, питання Джойса змусило всіх пильнувати. Стрільці тримали мушкети напоготові, а капітан стояв посеред блокгауза, стиснувши губи й насупивши брови. Так минуло кілька хвилин. Раптом Джойс підняв мушкет і вистрілив. У відповідь на його постріл з лісу затріщали залпи.

Кілька куль поцілило в колоди блокгауза, але жодна не потрапила всередину. Коли пороховий дим розсіявся, навколо частоколу й у лісі, як і раніше, було тихо й безлюдно, жодної ознаки присутності ворога. Як ми не придивлялися, – не вловили ні зблиску мушкетів, ні коливання гілля у хащах.

– Поцілив у кого-небудь? – запитав капітан.

– Ні, сер, – відповів Джойс. – Думаю, що ні.

– Найкраще все-таки говорити правду, – буркнув капітан Смоллетт. – Зарядіть його рушницю, Гокінсе. Скільки пострілів було з вашого боку, лікарю?

– Можу сказати точно, – відповів лікар Лівсі, – три постріли. Я бачив три вогники: два поруч й один подалі на захід.

– Три! – повторив капітан. – А скільки з вашого, містере Трелоні?

Відповідь була суперечлива. Сквайр нарахував сім пострілів, а Ґрей – вісім чи дев’ять. Із західного та східного боків пролунало лише по одному пострілу. Очевидно, атаку слід очікувати з півночі, а обстріл з інших боків мав на меті відволікти увагу. Однак капітан Смоллетт не змінив своїх наказів.

– Якщо піратам удасться перелізти через частокіл, – сказав він, – вони матимуть нагоду захопити порожні бійниці й перестріляти нас усіх, як пацюків, у блокгаузі.

Утім, нам не дали багато часу на міркування. Зненацька з північного боку лісу вигулькнули з лементом кілька піратів і кинулися до частоколу. З хащі знову гримнули постріли й одна куля, влетівши у двері, розтрощила лікарів мушкет.

Нападники швидко, як мавпи, полізли через огорожу. Сквайр і Ґрей вистрілили по два рази. Троє піратів упало: один – усередину, двоє – назовні. Утім, один із них, мабуть, упав більше з переляку, бо за мить підхопився й зник у лісі.

Двоє лежали на землі, один утік, а четверо без перешкод перелізли через частокіл. Ще сім чи вісім піратів, що засіли в хащі, мали, мабуть, по кілька мушкетів, бо безупинно обстрілювали блокгауз, хоча й шкоди нам з того не було ніякої.

Четверо нападників, підбадьорені лементом товаришів із лісу, кинулися з криком до блокгауза. Усі постріли по них не втрапили в ціль через те, що стрілки наші дуже квапилися. За мить четверо піратів напали на нас.

Голова боцмана Джоба Ендерсона з’явилася в середній бійниці.

– Бий їх! Бий їх! – гримав він несамовито.

А інший пірат через бійницю вже вихопив мушкет у Гантера й так зацідив йому, що бідолаха без тями впав на підлогу. Третій пірат оббіг навколо блокгауза, вискочив біля дверей і з кортиком кинувся на лікаря.

Нам було непереливки. Раніше ми стріляли з прикриття по нападниках, а тепер мали битися з ними врукопаш.

Блокгауз сповнився пороховим димом, і це трохи допомогло нам. У вухах гуло від лементу і пістолетних пострілів.

– Надвір, хлопці, надвір! Бийтеся з ними на відкритій місцині! Хапайте кортики! – вигукував накази капітан.

Я схопив із купи зброї кортик, і хтось ще, теж діставши кортик, різонув мене по руці, втім, болю я навіть не відчув. Вискочив із блокгауза, хтось біг позаду, але хто, мені не вдалось розгледіти. Лікар відбив напад пірата й, змусивши його позадкувати, вибив у нього з рук зброю й ударом кортика повалив його. Той упав горілиць.

– Тримайтеся біля будинку, хлопці, біля будинку! – командував капітан, і навіть, попри запеклість боротьби, я помітив якусь зміну в його голосі.

Машинально я підкорився й, високо занісши кортик, обігнув східний кут блокгауза, де несподівано наштовхнувся на Ендерсона. Він заревів диким голосом і замахнувся на мене кортиком, що зблиснув на сонці. Я не встиг навіть злякатися, але, ухиляючись від удару, оступився в грузькому піску й покотився по схилу вниз головою.

Вискакуючи з блокгауза, я бачив, як пірати перелазили через частокіл, збираючись з нами покінчити. Один із них у червоному нічному ковпаку, тримаючи кортик у зубах, уже закинув ногу, готуючись зістрибнути. Усе відбулося так швидко, що коли я зіп’явся на ноги, пірат у червоному ковпаку сидів у тій самій позі, а голова іншого тільки витикалася з-за частоколу.

Сутичка тривала кілька хвилин, і перемога була наша.

Ґрей, що вискочив із блокгауза слідом за мною, поклав з одного удару боцмана Ендерсона, перш ніж той встиг підняти кортик. Ще одного пірата вдалося застрелити біля бійниці, коли той цілився всередину блокгауза. Він лежав на піску в передсмертній агонії, а із затиснутого в руці пістолета досі курився димок. Третього, як я вже згадав, заколов доктор. Отже, з чотирьох піратів, що перелізли через частокіл, живим залишився один. Кинувши свій кортик, він швидко рятувався втечею, намагаючись перелізти назад через частокіл.

– Стріляйте в нього, стріляйте! – кричав лікар. – І скоріше назад, під прикриття.

Але його ніхто не почув. Постріл не пролунав. Останній пірат переліз через огорожу й зник у лісі. За кілька хвилин нападників залишилося п’ятеро: четверо лежало всередині огорожі й один – зовні…

Лікар, я і Ґрей поквапилися повернутися до блокгауза. Решта піратів, що вціліли, могли щохвилини знову зчинити стрілянину з мушкетів.

Пороховий дим розсіявся, і ми побачили, якою ціною дісталася нам перемога. Гантер непритомний лежав біля своєї бійниці. Джойс із простреленою головою вже не ворушився. Сквайр підтримував капітана, і обличчя в обох були страшенно бліді.

– Капітана поранено, – повідомив нам містер Трелоні.

– Пірати кинулися навтіки? – запитав капітан.

– Авжеж, але лише ті, які змогли, – відповів доктор. – П’ятеро з них вже не рушать із місця.

– П’ятеро! – закричав капітан. – Ми у виграші. У них вибуло п’ять людей, у нас троє, – отже, нас тепер четверо проти дев’яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев’ятнадцяти.

Насправді піратів залишалося вісім чоловік, бо матрос, якого містер Трелоні підстрелив біля гармати, помер від рани того ж дня. Але ми дізналися про те значно пізніше.

Частина п’ята Мої пригоди на морі

Розділ XXII Як я втік із блокгауза

Стрілянина з лісу припинилася, і пірати не показувалися. Вони «дістали добру міру на сьогодні», як висловився капітан, і дали нам спокій, а в нас з’явилася можливість перев’язати поранених і приготувати обід. Ми зі сквайром взялися куховарити зовні, перед блокгаузом, попри небезпеку, хоча ми, скажу відверто, погано розуміли, що робили, бо зсередини лунали жахливі стогони поранених.

Із восьми постраждалих у сутичці живими залишалися троє: пірат, підстрелений у бійниці, Гантер і капітан Смоллетт. Стан перших двох був безнадійний. Пірат помер під час операції, а Гантер, попри всі зусилля лікаря, ніяк не приходив до тями. Він лежав нерухомо з пробитою грудною клітиною й ушкодженим при падінні черепом і важко дихав, так само, як старий пірат у нас у готелі після того, як його побив грець. Уночі, так і не опритомнівши, Гантер помер.

А капітанове поранення хоча й було серйозним, але небезпеки для життя не становило – його внутрішні органи не зазнали ушкоджень. Перша куля – куля Джоба Ендерсона – пробила йому лопатку й трохи зачепила легеню. А друга куля потрапила в литку й порвала сухожилок. Лікар запевняв, що капітан одужає швидше, якщо протягом кількох тижнів не ходитиме, не рухатиме рукою й не розмовлятиме.

Той випадковий поріз у мене на руці виявився дрібничкою. Лікар Лівсі наклав легку пов’язку й по-дружньому поскуб мене за вухо.

По обіді сквайр і лікар сіли біля капітана й почали радитися. Закінчили вони раду вже після полудня, і лікар узяв свій капелюх, пістолети, засунув за пояс кортик, поклав мапу до кишені й, перелізши через частокіл із північного боку, швидко зник у лісі.

Ми з Ґреєм сиділи віддалік і не могли чути їхньої розмови. Лікарів вчинок так здивував Ґрея, що той навіть випустив із рота люльку.

– Чорт забирай! Чи не з’їхав, бува, з глузду лікар Лівсі? – зойкнув він.

– Навряд чи, – відповів я. – У нього занадто міцна голова!

– Отже, це я божевільний? – здивовано спитав Ґрей. – Не інакше.

– Певно, лікар має план, – припустив я. – Мені здається, він пішов на зустріч із Беном Ґанном.

І, як виявилося, я влучив у ціль.

У зрубі стало нестерпно жарко. Від полудневого сонця пісок у дворі розпікся, а мені не давала спокою одна прикра думка. Я заздрив лікареві, що йшов прохолодним лісом, слухав пташок, вдихав смолистий запах сосен, а я тим часом підсмажувався в цьому проклятому пеклі, де одяг прилипав до гарячої смоли, усе було забруднено людською кров’ю, і скрізь валялися мерці.

Наша фортеця вселяла мені огиду і не менший страх.

Я мив підлогу, мив посуд – і щохвилини відчував, як зростає моя відраза до цього місця й моя заздрість до лікаря. Та ось я випадково опинився біля мішка із сухарями. Ніхто не дивився в мій бік, і я став готуватися до втечі: напхав повні кишені свого камзола сухарями.

Можете назвати мене дурнем. Я чинив нерозважливо, йшов на ризик, однак діяв з усією обережністю, на яку був здатен. Із цими сухарями я не помру з голоду принаймні добу.

Я прихопив два пістолі. Кулі й порох мав при собі, тож почував себе повністю озброєним.

План мій був не такий уже й поганий. Я намірився піти на піщану косу, що відокремлювала зі сходу нашу бухту від відкритого моря, відшукати білу скелю, яку помітив ще вчора ввечері, і подивитися, чи не там Бен Ґанн ховає свій човен. Я думав, що ця справа чогось таки варта, але знав напевно, що мене не відпустять, тому й вирішив утекти. Звичайно, це було глупством, дивним способом для здійснення добрих намірів, але я був хлопчиськом і таким виявилося моє рішення.

Невдовзі випала нагода: сквайр і Ґрей робили перев’язку капітанові. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і чкурнув у хащу. Коли виявили мою відсутність, я був далеко.

Ця друга моя божевільна витівка була гіршою ніж перша, бо у фортеці залишилося тільки двоє здорових людей. Однак, як і перша, вона допомогла нам урятуватися.

Я рушив до східного берега острова, щоб пройти зверненим до моря боком коси, побоюючись, аби мене не помітили зі шхуни, що стояла в бухті. День хилився до вечора, хоча сонце стояло ще досить високо. Крокуючи лісом, я чув попереду не лише гуркіт прибою, але й шум гілля і шелест листя. Отже, морський бриз був сильнішим, ніж завжди. Незабаром повіяло прохолодою. Ще кілька кроків – і я вийшов на узлісся. Переді мною до самого обрію розляглося море, а під ногами, біля берега, кипів і пінився прибій.

Жодного разу я не бачив моря біля Острова Скарбів спокійним. Сліпуче сонце припікало, повітря стояло нерухомо, а море, що сягало обрію синьою гладдю, з гуркотом котило величезні буруни на берег. Навряд чи на острові було таке місце, де не чутимеш гуркоту прибою.

Я йшов берегом, насолоджуючись прогулянкою. Нарешті я вирішив, що вже достатньо пройшов на південь, і далі поповз по густих чагарниках до піщаної коси. Позад мене було відкрите море, попереду – бухта. Сильний вітер з моря потроху вщухав, і мінливі повітряні потоки гнали з півдня й південного сходу густі клуби туману. Бухта, захищена Островом Кістяка, здалася так само нерухомою і свинцево-тьмяною, як і в день нашого прибуття. «Іспаньйола» від верхівки щогли до ватерлінії, з чорним піратським прапором угорі, відбивалася, як у дзеркалі, на тихій поверхні води.

Біля шхуни я побачив одну зі шлюпок. Сильвер – його я відразу впізнав – сидів на кормі й розмовляв із двома піратами, що перегнулися до нього через борт. В одного з них, мабуть, того самого, котрий недавно ліз через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони про щось говорили, сміялися, але від мене до них була відстань у милю, тож слів я не розібрав. Зненацька повітря прорізав пронизливий вереск, від якого я спочатку здригнувся, аж раптом упізнав голос папуги, Капітана Флінта. Мені навіть здалося, ніби я бачу строкатого птаха на плечі його хазяїна. Шлюпка відвалила від шхуни й попливла до берега. Пірат у червоному ковпаку і його товариші спустилися в каюту.

Сонце зникло за Підзорною Трубою, туман згуснув, темрява впала швидко. Не можна було гаяти ані хвилини, якщо я прагнув знайти човен цього вечора.

Біла скеля чітко вирізнялася серед чагарників, але шлях до неї був неблизький, тож я витратив чимало часу, щоб туди дістатися. Мені доводилося навіть повзти рачки густими зарослями. Ніч уже оповила острів, коли я нарешті намацав рукою шорсткуваті уступи скелі. Праворуч, біля підніжжя, я побачив невелику порослу зеленими мохами печеру, яку ховали від очей густі низькорослі чагарники й піщані бугри. У глибині печери я розгледів навіс із козячих шкір, схожий на ті, які облаштовують цигани. Я заліз у печеру, відсунув край навісу й знайшов човен Бена Ґанна – саморобний, сплетений із лози і вкритий козячими шкурами, хутром усередину. Не знаю, як він витримував дорослу людину, – я насилу увіпхався. У човні була лава для весляра й підпора для ніг, а на дні лежало невелике дволопатне весло.

Я ніколи раніше не бачив рибальських човників первісних жителів Англії. Згодом мені вдалося побачити один такий човник, то думаю, ви складете уявлення про човен Бена Ґанна, якщо я скажу, що він був гіршим за ті первісні човники. Утім, його головною перевагою було те, що він виявився легким і портативним.

Розшукавши човен, я мав намір повернутися до блокгауза. Та мені дошкулювала інша нав’язлива думка, і я вирішив діяти, навіть не спитавши дозволу в капітана Смоллетта. Я задумав підплисти вночі до «Іспаньйоли» і перерізати кітвовий канат, віддавши судно течії. Без сумніву, пірати після сьогоднішньої невдачі вирішать підняти кітву й відплисти в море. Цьому варто перешкодити, поки ще не пізно. Вахтові на шхуні не мали жодної шлюпки, тож великої небезпеки я в тому не вбачав.

Перекусивши сухарями, я чекав темряви. Ніч видалася погожа для моєї оборудки. Усе небо затягло хмарами, і після заходу сонця на острів упала темрява, хоч в око стрель. Я звалив на плечі човник, вийшов із печери і, спотикаючись, побрів по схилу. Серед мороку виднілися тільки дві світлі плями: велике багаття на березі біля болота, де пиячили пірати, і вогник із кормового ілюмінатора шхуни, що стояла на кітві. Відплив почався, повернувши судно носом до мене, тож я бачив саму світлову пляму в тумані. Мені довелося досить довго йти по коліно в багнюці, поки я нагнав відступну воду й, пройшовши кілька ярдів убрід, обережно спустив свій човник.

Розділ XXIII У полоні відпливу

Човник, як я й припускав, годився для людини мого зросту й ваги – легкий і рухливий, але водночас і такий верткий, що керувати ним – сам клопіт. Він постійно лягав у дрейф і кружляв, попри всі мої зусилля. Пізніше сам Бен Ґанн визнав, що «треба звикнути до вдачі човника, щоб керувати ним».

Авжеж, я не знав вдачі човника, і він ішов у будь-якому напрямку, тільки не туди, куди треба. Частіше він просто повертав до берега, і, коли б не відплив, я нізащо не дістався б до шхуни. На щастя, відплив ніс мене прямісінько на «Іспаньйолу». Спочатку вона виринула з темряви чорною масою, далі проступили обриси корпуса і щогл, а потім швидка течія відпливу понесла мене до кітвового каната, за який я спритно вхопився.

Канат під вагою судна напнувся, як тятива. Навколо корпуса шхуни в темряві відплив вирував і бурхав, як гірський потік. Один удар ножа, і «Іспаньйола», підхоплена відпливом, помчала б у відкрите море.

Однак я вчасно зметикував, що туго напнутий канат, якщо його перерізати одним махом, ударить мене сильніше, ніж кінь брикне задніми ногами. Якби я зважився на цей божевільний учинок, пішов би на дно разом зі своїм човником, – це вже точно.

Тому я вирішив почекати. Якби не добра нагода, то мені, ймовірно, довелося б відмовитися від свого наміру. Але вітер раптом змінив напрямок і подув не з півдня й південного сходу, а з південного заходу. Раптовий шквал зрушив «Іспаньйолу» проти течії. Канат під моєю рукою провиснув і занурився у воду. Зраділий, я витяг свій морський ніж, розчепив його зубами й перерізав канат до половини. Потім я почекав нового пориву вітру. У каюті зчинився гамір, але я так захопився своєю справою, що не звертав на те уваги. Потім, нудячись, став прислухатися. Я впізнав голос боцмана Ізраеля Гендса, що служив каноніром у Флінта. Його співрозмовником був, мабуть, пірат у червоному нічному ковпаку. Обоє, судячи з голосів, були як чіп п’яні й не припиняли пити. Один із них розчахнув ілюмінатор і з лайкою щось кинув – певно, порожню пляшку в море. Утім, вони не тільки пили, але й сварилися. Лайки сипалися градом, а іноді мені здавалося, що справа йде до бійки. Однак щораз буча спадала нанівець і голоси трохи вщухали.

На березі між деревами виднілося полум’я великого багаття. Хтось наспівував стару матроську пісню, виводячи після кожного куплета такі нескінченні тягучі рулади, що можна було тільки дивуватися терпінню співака. Я не раз чув цю пісню під час нашого плавання й мені пригадалися її слова:

Усі сімдесят п’ять не повернулися додому! Вони тепер лежать на дні морському…

Я подумав, що тужлива пісенька відповідає настрою піратів, що зазнали сьогодні важких втрат. Утім, я швидко переконався, що всі пірати були так само жорстокі й байдужі, як і їхня морська стихія-годувальниця.

Нарешті знову налетів шквал, і шхуна підсунулася до мене в темряві. Канат провис, і я перерізав останні волокна. Вітер майже не займав мій човник, і за мить повз мене проплив ніс «Іспаньйоли», що повільно повернулася й пішла за водою відпливу.

Я працював веслами щосили, боячись перекинути човник. Та всі мої зусилля йшли намарно, тож мусив відштовхнутися від корми, бо лишатися під бортом шхуни було небезпечно. Коли відштовхувався, до рук мені потрапив кінець каната, що висів на кормі. Я підхопив його. Чому зробив це – не знаю. Ймовірно, то було несвідомо. Але коли канат опинився в моїх руках і я переконався, що він міцно закріплений, мені стало цікаво, і я вирішив зазирнути в кормовий ілюмінатор.

Тримаючись за канат, я привстав у човнику, щоб заглянути в каюту. Тим часом шхуна і її супутник, мій човник, швидко мчали за течією й порівнялися з багаттям на березі. Судно «заговорило», як кажуть моряки, тобто з шумом краяло хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, не міг зрозуміти, чому пірати не б’ють на сполох. Ризикуючи перекинутись, я заглянув у каюту лише раз, але й цього було цілком достатньо: Ізраель Гендс і його товариш зійшлися врукопаш і вчепилися один одному в горлянку.

Я швидко опустився в човник – ще секунда, і він би перекинувся. У мене перед очима й досі стояли люті, налиті кров’ю обличчя піратів, освітлені тьмяним мерехтливим світлом лампи. Я навіть заплющив очі, щоб відігнати від себе цю нав’язливу картину.

Нескінченні рулади на березі нарешті урвалися, і пірати хором загорланили свою улюблену пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця, Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому! Пий! І диявол тебе доведе до кінця. Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Я подумки погодився зі співаком – і справді, ром є головною причиною бійки в каюті «Іспаньйоли».

Мій човник раптово здригнувся, нахилився й змінив курс. Швидкість течії підсилилася. Розплющивши очі, я побачив, що навкруги шумлять, пінячись і злегка фосфоресціюючи, дрібні бурунчики. «Іспаньйола», що пливла за кілька ярдів поперед мене, теж, здавалося, змінила курс. Вдивившись у темряву, я пересвідчився, що її тепер відносить до півдня.

Я озирнувся на берег, і серце моє тривожно забилося. Просто за спиною я побачив полум’я багаття. Течія різко повернула праворуч, захопивши і важку шхуну, і мій тендітний човник. Бурхливим квапливим потоком хвилі поспішали через вузьку протоку у відкрите море. Раптом шхуна зробила ще один поворот під кутом у тридцять градусів, і на борту почувся лемент. По трапу затупотіли ноги, і я вирішив, що пірати припинили бійку, хміль умить вивітрився від несподіваної небезпеки.

Я ліг на дно човника й здався. Коли вийду з протоки, то неминуче потраплю в смугу прибою, і моїм мукам буде покладено край. Я очікував загибелі, але не наважувався йти їй назустріч із широко розкритими очима. Лежав протягом кількох годин, чекаючи на смерть, і хвилі заколисували мене й обливали бризками. Поступово мене опанувало дивне тупе заціпеніння, і я, попри весь жах, забувся й заснув, згадуючи про домівку і про наш старий готель «Адмірал Бенбов».

Розділ XXIV У човнику

Коли я прокинувся, уже розвиднилося. Я побачив, що вода несе мене уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце зійшло, але його заступав мені масив Підзорної Труби, що обривався до моря стрімчаками. Неподалік височіли Грот-щогла й Бізань– щогла з темними голими вершинами, оздоблені стрімчаками в сорок-п’ятдесят футів заввишки, оторочені валунами. Від мене до острова було десь чверть милі, тож першою майнула думка – узятися за весло й прямувати до берега. Та невдовзі я відмовився від цього наміру. Між стрімчаками кипіли й пінилися буруни; величезні хвилі щомиті з гуркотом здіймались вгору. Наблизитися до берега – означало йти на неминучу загибель: я або потону, або розіб’юся об скелі. Крім того, на скелях лежали, зрідка поринаючи у воду, якісь незграбні страховиська, схожі на величезних слимаків. Їх було десятків два, і вони так ревіли, що перекривали гуркіт прибою.

Як я довідався згодом, це були морські леви, абсолютно небезпечні тварини. Однак їх вигляд і прибій при стрімких скелях відбив мені охоту приставати до берега, і я волів краще загинути у відкритому морі.

На щастя, на північ від Грот-щогли я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. Далі на північ виднівся Лісистий мис – така назва була на мапі, – порослий високими зеленими соснами.

Я пригадав слова Сильвера про північну течію вздовж західного берега Острова Скарбів і, здогадавшись, що потрапив у неї, вирішив оминути Грот-щоглу й спробувати пристати до більш гостинного на вигляд Лісистого мису.

Морем ходили великі брижі. Дув південний вітер по воді, і хвилі легко здіймалися й опускалися, не зіштовхуючись одна з одною. Коли б не це, я давно загинув би, але тепер мій човник ішов напрочуд легко й вільно. Лежачи на його дні, я бачив величезні блакитні хвилі, ладні поглинути мене, але мій човник підстрибував, як на пружинах, легко злітав на гребінь і плавно опускався вниз.

Я осмілів і вирішив повеслувати. Але найменше порушення рівноваги в одну мить позначалося на ході човника. Ледь я поворухнувся, і він, замість того щоб плавно спуститися, стрімко і круто злетів із гребеня хвилі й занурився носом у воду. Мені від того запаморочилося в голові. Переляканий, мокрий до нитки, я повернувся в попереднє положення, і човник, вирівнявшись, знов заковзав легко й вільно. Невже не можна керувати ходом човника? Тоді як же мені дістатися берега?

Попри страх, я не втратив розуму: почав обережно матроською шапкою вичерпувати воду і, спостерігаючи за ходом човника, намагався зрозуміти, чому він так легко сковзає по хвилях. Я вивів, що кожна хвиля не така вже рівна й гладка, як здається з берега або з борту судна. Вона скоріше схожа на пасмо нерівних пагорбів, з гострими вершинами, схилами й долинами. Човник сам собі викеровував, обираючи, так би мовити, найзручніший маршрут, уникаючи крутих схилів і стрімких високих гребенів.

– Чудово, – вирішив я. – Отже, треба спокійно лежати й не порушувати рівноваги. А ще при нагоді час від часу веслувати до берега.

Так я й зробив. Лежачи на ліктях у страшенно незручному положенні, я намагався викерувати човник до берега. З величезними зусиллями мені це таки вдавалося. Пропливаючи повз Лісистий мис, я побачив, що хоча не зміг пристати, але все-таки наблизився до берега на кількасот ярдів. Коли розгледів зелені вершини сосен, що злегка погойдувалися від ранкового бризу, то відчув упевненість, що пристану до одного з найближчих мисів.

Мене мучила спрага. Сонце нещадно палило й засліплювало. Бризки хвиль злітали вгору, залишаючи на моїх губах сіль. Горло мені пересохло, і голова палала. Дерева на березі вабили своєю прохолодою, але течія несла мене далі повз мис. Переді мною знову розляглася широка смуга моря, і побачене змусило змінити всі плани.

Десь за півмилі поперед мене йшла під вітрилами «Іспаньйола». Авжеж, мене побачать і підберуть. Спрага так мучила мене, що я навіть не знав, тішитися мені з того чи засмучуватися. Та недовго я розмірковував над цим питанням, бо те, що я побачив, вразило мене наче велике диво.

«Іспаньйола» ішла під гротом і двома кліверами, і вітрила її сріблилися на сонці, як сніг. Спочатку вона тримала курс на північний захід, повертаючись, очевидно, до місця колишньої стоянки. Потім пішла на захід, і я подумав, що мене помітили й хочуть підібрати. Але раптом «Іспаньйола» повернула проти вітру, вітрила обстенилися, і вона безпомічно зупинилася.

– Дурні, – вирішив я, – вони, точно, обидва п’яні як чіп.

І я подумав, яку прочуханку дав би їм капітан Смоллетт.

Тим часом шхуна повернула й взяла інший галс, потім знову стала до вітру й зупинилася. Так повторювалося кілька разів. «Іспаньйола» крутилася на різні боки: на північ, південь, схід і захід, і кожна зміна курсу супроводжувалася ляскотом вітрил. Очевидно, судном ніхто не керував. Якщо так, то куди ж ділися пірати? Одне із двох: вони або п’яні, або ж покинули шхуну. Якщо я потраплю на борт, то, можливо, мені вдасться повернути «Іспаньйолу» її капітанові.

Течія несла човник і шхуну з однаковою швидкістю. Але шхуна так часто змінювала галси й зупинялася, що майже не просувалася вперед. Якби я мав змогу сісти у човнику й веслувати, я, безсумнівно, нагнав би її. Попри ризик набрати повен човен води, я таки наважився веслувати.

Я підвівся, і мене вмить накрило хвилею. Але не облишив свого плану й обережно веслував у напрямку до «Іспаньйоли». Раз у раз мене накривала хвиля, і, тремтячи від страху, я зупинявся й вичерпував воду. Незабаром навчився обережно направляти човник серед хвиль, і тепер мене тільки зрідка обливало водою.

Відстань між мною й шхуною швидко скорочувалася, я вже бачив мідь румпеля, що поблискувала при поворотах. На палубі не було ні душі. Пірати або полишили судно, або спали внизу, п’яні як ніч. Коли так, я замкну їх і господарюватиму на шхуні, як схочу.

Шхуна, нахилившись, ішла на південь й іноді зупинялася. Вітрила то обвисали, то знову напиналися. Для мене такі зупинки шхуни були найгіршими, бо, попри її безпорадність, ляскіт вітрил і гуркіт блоків, «Іспаньйола» віддалялася від мене завдяки своєму сильному дрейфу.

Нарешті мені пощастило. Вітер вщух, і течія повернула шхуну до мене кормою. У розчахнуті ілюмінатори я побачив над столом лампу, що досі горіла, хоча був білий день. Грот висів, наче прапор, а шхуна рухалася лише за течією.

Я трохи відстав і, подвоївши зусилля, почав швидко наздоганяти шхуну. Я наблизився до неї на відстань сто ярдів, як раптом налетів новий порив вітру. Шхуна повернула на лівий галс і знову понеслася по хвилях, сковзаючи, наче ластівка. Мене охопив розпач, але незабаром йому на зміну прийшла надія. Шхуна описала коло й помчала просто на мене. Відстань між нами швидко скорочувалася. Я бачив, як пінилися під її носом хвилі, і з мого маленького човника вона здавалася мені жахливо велетенською. Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожує. Часу для міркування не залишалося. Човник мій злетів на гребінь хвилі, а шхуна занурилася в неї носом і бушприт навис у мене над головою. Я скочив на ноги й підстрибнув, від чого мій човник занурився у воду. Однією рукою я схопився за утлегар, а нога моя потрапила між штагом і брасом. Завмерши від жаху, я завис у повітрі. Легкий удар знизу дав мені сигнал – то шхуна потопила мій човник, а це означало, що всі шляхи для відступу мені перетяті.

Розділ XXV Чорний прапор спущено

Ледве я виліз на бушприт, клівер залопотів із шумом, схожим на гарматний постріл, ляснув і напнувся, повертаючи на інший галс. Шхуна здригнулася до самого кіля, але за мить усі вітрила обвисли. Клівер ляснув ще раз і завис, лопочучи парусиною.

Від несподіваного поштовху я мало не полетів у воду. Нажаханий, я швидко поповз по бушприту і впав головою вниз на палубу. Я опинився на носі із завітряного боку, тут грот приховував від мене частину корми. На судні не було видно ані душі. Палуба, мабуть, за час бунту жодного разу не милася: скрізь були сліди брудних ніг. Порожня пляшка з відбитим горлечком перекочувалася на палубі, наче жива.

Раптом «Іспаньйола» знову пішла за вітром. Клівери позад мене заскрипіли, стерно повернулося, і судно струсонув новий поштовх. Грот-гик відкинувся вбік, і я побачив на кормі обох піратів. Один, той, що в червоному ковпаку, нерухомо лежав на палубі, розкинувши руки, наче прибитий цвяхами до хреста, вишкірився. Другий, Ізраель Гендс, сидів біля бульварку, звісивши голову на груди й безсило опустивши руки. Обличчя його, попри засмагу, було мертвотно-бліде, немов лойова свічка.

Шхуна кидалася туди-сюди, як розлютований кінь. Вітрила напиналися то з одного, то з іншого боку, реї розгойдувалися так, що щогли тремтіли аж до основи. Іноді шхуна важко билася носом об хвилі, і злива бризок розліталася по палубі. Очевидно, велике судно не могло ковзати так легко, як мій саморобний хиткий човник.

З кожним поштовхом шхуни пірат у червоному ковпаку підстрибував, але залишався в тому жахливому положенні та надалі ощирював зуби. А Гендс сповзав усе нижче й нижче, поки, нарешті, впав до борту корми. Тепер я міг бачити лише його вухо й шмат кучерявеньких бакенбард.

Навколо тіл на палубі темніли калюжі крові, і я вирішив, що вони, побившись п’яні, зарізали один одного.

Я із цікавістю розглядав їх і раптом побачив, як Ізраель Гендс трохи підвівся й, видавши слабкий стогін, спробував сісти. Цей стогін, що вирвався з його роззявленого рота, виказавши біль та смертельну слабість, мимоволі розбудив у мені жаль. Але жалість вмить розвіялась, тільки-но я пригадав розмову, почуту з бочки.

Я наблизився до грот-щогли й, глузуючи, сказав:

– От я знову на шхуні, містере Гендс!

Він подивився на мене важким, безтямним поглядом і промурмотів одне слово:

– Горілки!

Я вирішив не гаяти часу й, прослизнувши під гиком на корму, спустився вниз у каюту.

Там усе було шкереберть. Всі замки зламані. Імовірно, розбійники шукали мапу. Підлога була вкрита брудом, що його пірати нанесли на підошвах з болотистої місцевості, де пиячили. На перегородці, пофарбованій білилом і оздобленій золотим бордюром, – відбитки брудних пальців. Купа порожніх пляшок на підлозі дзенькали від хитавиці. Одна з лікаревих медичних книг лежала на столі з вирваними, мабуть, для розкурювання люльок аркушами. Лампа нерухомо горіла похмурим жовтим світлом.

Я спустився до льоху. Там не лишилося жодного барила. Майже всі пляшки пірати витягнули або випили. Очевидно, вони безперервно пиячили із самого початку бунту.

Понишпоривши, я таки знайшов одну недопиту пляшку бренді для Гендса. Собі я взяв трохи сухарів, сушених фруктів, родзинок і шматок сиру. Я повернувся на палубу й поклав усе біля стерна, подалі від боцмана, потім напився води з бака й подав пляшку з бренді Гендсові. Він із жадібністю припав до горлечка.

– Чорт забирай, саме це мені й було потрібно.

Я сидів біля стерна і перекушував.

– Як ваша рана? – запитав я його.

Він прохрипів у відповідь:

– Коли б тут був лікар, він би миттю поставив мене на ноги. Але від мене завжди доля відвертається. Ну, а щодо цього молодчика, – і він указав на пірата в червоному ковпаку, – то йому кінець пройшов. Утім, він ніколи не був гарним моряком. Але як ти потрапив сюди?

– Я прибув на борт, щоб взяти на себе керування шхуною, містере Гендс, і прошу вас коритися мені, як капітанові.

Гендс подивився на мене з кислою міною, але нічого не сказав. Щоки його від горілки розпашіли, але вигляд він мав кепський і при поштовхах з’їжджав зі свого місця.

– Між іншим, містере Гендс, мені аж ніяк не подобається цей чорний прапор. З вашого дозволу я його спущу. Краще ніякого, ніж такий.

Я пробрався до щогли, опустив чорний прапор піратів і викинув його за борт.

– Геть капітана Сильвера! Слава капітанові Смоллетту! – крикнув я, розмахуючи шапкою.

Гендс скоса спостерігав за мною, не підводячи похнюпленої голови.

– Я думаю, – проговорив він нарешті, – що ви, капітане Гокінс, не відмовитеся пристати до берега. Чи не так?

– Чом би й ні, – відповів я. – З превеликим задоволенням, містере Гендс.

– Продовжуйте.

І я завзято взявся до їжі.

– Цей хлопець, – торочив своє Гендс, кивнувши в бік убитого, – ірландець, О’Брайєн, поставив разом зі мною вітрила, бо ми хотіли повернутися назад у бухту. Тепер він мертвий і тхне, як вода в трюмі. То хто поведе шхуну, запитую я? Сам, без моїх вказівок, ви не впораєтеся. Отже, дайте мені попити й поїсти та допоможіть перев’язати рану хусткою чи шарфом. А я розкажу вам, як керувати шхуною. Годиться?

– Але я не хочу повертатися на стоянку капітана Кідда. Я думаю пройти в Північну бухту й пристати там, – заявив я.

– Добре. Не такий я й дурень, справді. Чудово розумію, у чому справа. Я програв, і щастя на вашому боці. Північна бухта? Тож я не маю вибору. Візьмуся вести судно навіть до місця страти, чорт забирай!

Я мав підозри, що він замислив щось зле, однак пристав на цю думку. Через кілька хвилин шхуна йшла по вітру вздовж Острова Скарбів, і я сподівався досягти Північної протоки ще до полудня, щоб увійти в неї до припливу й стати в безпечному місці, де можна дочекатись спаду води й спуститися на берег.

Закріпивши румпель, я спустився вниз і дістав зі свого ящика подаровану матір’ю шовкову хустку. З моєю допомогою Гендс перев’язав глибоку колоту кровоточиву рану в стегні, а трохи попоївши й випивши бренді, помітно підбадьорився. Він сів прямо та заговорив голосніше, чітко вимовляючи слова. Взагалі видавався зовсім іншою людиною.

Дув ходовий бриз, і шхуна летіла, як птах. Берег бовванів попереду, і вигляд його швидко змінювався. За височиною пішли плоскі піщані низовини, порослі карликовою сосною. Незабаром ми обігнули скелястий мис, що височів на північному краї острова.

Я був у чудовому настрої й насолоджувався прекрасною сонячною погодою та мальовничими краєвидами. Я не відчував ані спраги, ані голоду, ані докорів сумління за дезертирство із блокгауза, бо тепер я заволодів шхуною. Мене бентежили тільки очі Гендса, що невідступно стежили за моїми рухами, і його дивна усмішка, в якій були не тільки страждання й слабість, але і ще щось затаєне й недобре.

Розділ XXVI Ізраель Гендс

Вітер, що до цього був ходовим, подув тепер на захід, і ми легко пройшли північно-східним краєм острова до Північної бухти. Стати на кітву ми не могли, і тому не наважувалися ввійти в бухту в очікуванні припливу. Час тягся повільно, тож боцман навчав мене, як робити поворот.

Потім ми обоє мовчки сіли їсти.

– Капітане, – звернувся до мене Гендс із недоброю усмішкою. – Тут от лежить мій давній приятель О’Брайєн. Чи не викинете ви його за борт? Я не дуже педантичний у цьому й не маю докорів сумління через те, що загнав його на той світ. Але, як на мене, то не найкраща прикраса для нашого судна. Хіба ні?

– Мені сил забракне, і, крім того, така робота мені не до смаку. Нехай собі валяється! – відповів я.

– Прокляте судно, ця «Іспаньйола», Джиме, – підморгнув він мені. – Скільки нещасних моряків загинуло на ній відтоді, як ми вийшли із Бристоля. Навіть не пригадаю такого невдалого плавання. Бідолаха О’Брайєн теж загинув по-дурному. А тепер я прошу вас спуститися вниз і принести мені… чорт забирай, я забув, що мені треба… так, пляшечку вина, Джиме, але не бренді, бо воно занадто міцне для моєї слабкої голови.

Безпам’ятство боцмана видалася мені підозрілим, не менш підозрілою було і надання переваги вину над бренді. Очевидно, це був привід, щоб спровадити мене з палуби, але для чого – я не міг второпати. Гендс уникав зустрічатися зі мною поглядом, його очі неспокійно блукали. Він дивився то на небо, то на труп О’Брайєна. З його посмішки й тону голосу навіть дитина здогадалася б, що він щось замишляє. І хоч я про те здогадався, удав, ніби нічого не сталося: обдурити таку тупу людину, як Гендс, було неважко.

– Вина? – перепитав я. – Гаразд. Але якого – білого чи червоного?

– Байдуже, – відповів Гендс. – Аби тільки міцніше й побільше.

– Чудово. Я принесу вам портвейну, містере Гендс. Тільки його доведеться пошукати.

Я спустився вниз по трапу, навмисно стукаючи черевиками якнайгучніше, потім скинув їх, пробіг запасним коридором, пішов угору з кубрика по трапу й обережно, щоб Гендс мене не помітив, визирнув через капітанську будку. Мої підозри справдилися. Гендс став рачки. Поранена нога, мабуть, таки завдавала йому сильного болю (я чув його стогони), проте він хутко поповз по палубі до лівого шпігату й витяг з-під каната схожий на кортик довгий ніж, весь забруднений кров’ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, провів пальцем по лезу й, заховавши ніж за пазуху, поповз назад, туди, де сидів.

Я довідався все, що мені потрібно. Ізраель може рухатися. Він озброєний. Якщо він намагався спровадити мене з палуби, отже, він хоче порішити мене. Що він думав робити потім – чи мав намір допхатися від Північної бухти до табору піратів або стріляниною з гармати закликати товаришів на допомогу, – цього я, звичайно, знати не міг.

Я міг довіряти Гендсу тільки в тому, де наші інтереси збігалися. Ми обидва хотіли відвести шхуну в безпечне місце, звідки потім її можна буде вивести без особливого клопоту й ризику. Поки це не сталося, моє життя в безпеці.

Розмірковуючи, я не гаяв часу: швидко повернувся назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина й пішов на палубу. Гендс лежав нерухомо, з трохи розплющеними очима, наче йому важко було дивитися на денне світло. Він поглянув на мене, спритно, звичним жестом відбив горлечко в пляшки й сьорбнув вина зі своїм звичайним побажанням «Усього гарного». Потім, передихнувши, він дістав із кишені пакуночок жувального тютюну й попросив мене відрізати йому шматок.

– Відріжте мені шматочок жуйки, – попросив він. – У мене немає ножа, та якщо б і був, то мені забракло б сил користуватися ним. Ох, Джиме, Джиме, погано мені! Ймовірно, я востаннє жую тютюн, бо недовго мені лишилося.

– Добре, – відповів я. – Я відріжу вам тютюну. Але на вашому місці я перед смертю намагався б покаятися.

– Покаятися? У чому?

– Як у чому? – скрикнув я. – Ви порушили свій обов’язок. Ви забруднили руки кров’ю безневинних. Отут, біля ваших ніг, лежить вбита вами людина, і ви ще запитуєте мене – у чому покаятися?

Я трохи гарячкував, думаючи про закривавлений ніж у нього за пазухою. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина й заговорив повчально:

– Я тридцять років плавав у морі, і випробував усе: гарне і погане, шторми і штилі, голод і спрагу, різанину й багато ще чого. І, запевняю вас, ніколи ще не бачив, щоб справедливість давала користь! Хто перший ударить, за тим і правда. «Мертві не кусаються» – от моя приказка. А тепер, – він раптом змінив тему розмови, – годі про це. Приплив працював за нас, і якщо ви, капітане Гокінс, слухатиметеся моїх вказівок, ми незабаром увійдемо в бухту й пристанемо до берега.

Дійсно, нам залишалося пройти милі дві, не більше, але плавання виявилося не з легких. Треба було вправно керувати шхуною, щоб увійти у вузьку й звивисту Північну бухту. Я виявився гарним і кмітливим виконавцем, а Гендс – чудовим боцманом. Ми керували так майстерно, аж душа тішилася. Тільки-но ми оминули обидва миси, як з усіх боків нас оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі ж густі зарості, як і у Південній, але сама бухта була вужча й довша і нагадувала гирло ріки. Проти нас на південному краї виднівся кістяк напівзотлілого корабля. Це було велике трищоглове судно, яке так довго пролежало тут, що обросло водоростями, а його палубу простромлював дрібний чагарник, вкритий квітами. Це сумовите видовище наче переконувало в тому, що бухта була дуже спокійною стоянкою.

– Чудово, – сказав Гендс. – Подивіться туди: це місце для стоянки. Чистий пісок, затишок, дерева навкруги, та ще й цей квітничок на старому судні.

– А чи зможемо ми знятися потім із мілини? – запитав я.

– А чом би й ні? Треба під час відпливу віднести канат на берег і закріпити навколо однієї із цих сосен, а інший кінець прив’язати до шпиля й тягти, коли почнеться приплив. Шхуна сама зійде з мілини. А тепер, синку, бери очі в руки. Ми близько від мілини, а судно йде занадто швидко. Потроху право… так… бери… право… потроху ліво… бери… бери!

Гендс віддавав накази, а я вправно виконував їх. Раптом він крикнув:

– Стерно на борт, жваво!

Я крутонув стерно, й «Іспаньйола», зробивши крутий поворот, підійшла до берега. Я так захопився маневрами шхуни, що облишив стеження й зовсім забув про небезпеку, яка загрожувала мені. Перехилившись через правий борт, я милувався водою, що пінилася під носом шхуни. Я б точно загинув, якби раптом не озирнувся. Може, я почув шерех, чи то тінь мигнула в полі мого зору, чи то просто спрацював інстинкт самозахисту, але тільки я озирнувся, як побачив Гендса, що підкрадався до мене з ножем у правій руці.

Наші погляди зустрілися, і ми обоє закричали: я від жаху, а він із люті, як роз’ярілий бик. Він кинувся на мене, а я відскочив убік, випустивши з рук румпель, і той боляче вдарив Гендса в груди. Це врятувало мені життя. Поки він прочухався, я вже відбіг убік. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг із кишені пістолет і наставив його на Гендса, що знову наближався до мене. Курок клацнув, але пострілу не було: пістон підмочило. Я проклинав себе за недбалість. Чого ж я раніше не оглянув і не перезарядив свої пістолети? Тоді б мені не довелося бігати по палубі, наче вівця від м’ясника.

Попри свою рану, Гендс рухався на диво швидко. Його сивувате волосся звисало йому на обличчя, налите від люті й напруги кров’ю. Я не встиг вихопити другий пістолет, та й не намагався, бо думав, що той теж підмок. Мені лишалося одне – ухилятися від нападу, бо інакше він зажене мене на ніс і прикінчить так само, як тільки що мало не порішив на кормі. Один удар ножем – і кінець. Я обперся рукою на грот-щоглу і, затамувавши подих, чекав нападу.

Побачивши, що я ховаюся за щоглою, він зупинився. Якийсь час ми стежили один за одним. Боротьба скидалася на гру, в яку я багато разів грав удома, бігаючи навколо скель біля бухти Чорного Пагорба. Але ніколи раніше моє серце не вискакувало з грудей у такій грі, як тепер. Моїм супротивником у грі була людина похилого віку, до того ж поранена, тож я мав усі шанси виграти. Підбадьорившись, я вже подумував про те, як скінчиться наша гра. Звісно, я можу протриматися довго, але ця біганина не триватиме ж безкінечно. Ми й досі кружляли довкола щогли, аж раптом «Іспаньйола» вдарилася об дно й похилилася на лівий борт так, що палуба опинилася під кутом у сорок п’ять градусів,і через шкафути ринув потік води, утворивши біля борту велику калюжу.

Ми обоє заточилися й покотилися по палубі. Тіло пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками покотилося слідом за нами. Я вдарився головою об ноги Гендса – аж зуби заскрипіли. За мить я вже скочив на ноги, випередивши Гендса, якому довелося вивільнятися від трупа, що впав просто на нього. Через несподіваний крен судна подальша біганина по палубі стала неможливою, тепер треба було шукати інших способів порятунку, до того ж ворог був майже поруч зі мною. Не марнуючи ні секунди, я вчепився за ванти бізані й одним махом злетів на рею. Моя швидкість урятувала мене від удару ножа, що припав на півфута нижче мого тіла. Розлючений власним промахом Ізраель Гендс дивився на мене знизу із роззявленим від здивування ротом.

Я хутко перемінив пістон і для вірності витяг і перезарядив другий пістолет. Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, що ми тепер помінялися ролями. Трохи повагавшись, він поліз слідом за мною по вантах, тримаючи ніж у зубах. Ліз він дуже повільно, насилу підтягуючи поранену ногу й охаючи від болю. Поки він проповз третину відстані, я встиг наготувати свої пістолети.

Тримаючи в кожній руці по пістолю, я крикнув йому із глузуванням:

– Ще один крок, містере Гендс, і я розчереплю вам голову. «Мертві не кусаються», самі знаєте.

Ізраель Гендс зупинився. З виразу його обличчя я бачив, що він щось обмірковує, але так важко й повільно, що я, почуваючись у безпеці, голосно розреготався. Нарешті він заговорив, і в його голосі зачулося збентеження. Він вийняв із рота ніж, що заважав йому говорити, але з місця не рушив.

– Джиме, – почав він, – зізнаюся, ми обоє заплуталися, ви та я, і нам треба домовлятися. Я б нагнав вас, коли б не цей поштовх шхуни. Мені ніколи не щастить, ніколи. Робити нема чого, мені, старому моряку, доведеться поступитися вам, Джиме, молодому юнзі!

Я не міг натішитися з його слів і запишався, наче півень на паркані. Раптом Гендс змахнув правою рукою і ніж просвистів у повітрі. Сильний біль простромив мене – моє плече було прибите до щогли. Від болю й несподіванки я несвідомо натиснув на курки: обидва пістолі вистрелили й випали в мене з рук. Але впали не лише вони – із глухим стогоном, випустивши з рук ванти, боцман полетів головою вниз у воду.

Розділ XXVII «Піастри»

Шхуна нахилилася так, що щогли висіли прямісінько над водою, а піді мною внизу зяяв вир. Гендс видерся на щоглу значно нижче за мене, тому й упав недалеко від борту. Він раз зринув у закривавленій піні й зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив його тіло на чистому піщаному дні в тіні шхуни. Зграйка риб промайнула повз нього. Від брижів на поверхні води мені здалося, що він ворушиться й намагається підвестися. Але він був мертвий– мертвісінький – застрелений і потонув, – призначений стати здобиччю риб саме там, де готував загибель мені.

Від цього видовища мене охопив жах і запаморочилося в голові. Кров гарячим струменем текла по спині й грудях. Ніж, що прибив до щогли моє плече, пеком пік, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль – його я стерпів би, – а думка про те, що я ось-ось зірвуся з реї й порину в тиху зелену воду поруч із тілом боцмана.

Я щосили вчепився у ванти обома руками й заплющив від жаху очі. Запаморочення минуло, серце заспокоїлося, і я опанував себе. Спочатку я хотів було витягти ніж із рани, однак, чи то він засів надто глибоко, чи то мені забракло мужності, але затремтівши всім тілом, відмовився від цієї спроби. І саме тремтіння допомогло мені: ніж, що, як виявилося, тримався більше на шкірі, ніж на м’ясі, вислизнув із рани. Кров потекла сильніше, але тепер я майже звільнився – мене втримували лише прицвяховані ножем камзол і сорочка. Я сіпнувся й вивільнився остаточно, потім швиденько спустився на палубу по вантах із правого борту, бо не хотів спуститися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.

Я пішов до каюти й перев’язав свою рану, що сильно нила й кровоточила, утім, вона була не дуже небезпечною й майже не заважала мені рухати рукою. Тепер я насправді був повноправним хазяїном судна, і мені схотілося звільнитися від останнього пасажира – мертвого О’Брайєна. Він, як я вже згадував, скотився аж до борту й лежав там, наче страшна воскова лялька. Тепер я вже не боявся його, бо за час подорожі призвичаївся до убитих і мертвих. Я підняв його, як мішок із висівками, і перекинув через борт. Він із плескотом занурився у воду, тільки червоний ковпак плавав на поверхні води. Спливло кілька хвилин, і він лежав на дні поруч із Ізраелем Гендсом, повільно рухаючись при кожному русі води. Його безволоса – О’Брайєн, попри молоді літа, був зовсім лисий – спочивала на колінах убивці, і навколо їхніх тіл сновигали риби.

Я був на шхуні сам. Почався відплив. Сонце стояло так низько, що тіні сосен із західного берега сягали палуби «Іспаньйоли». Подув вечірній бриз і, хоча зі сходу бухту захищала висока скеля з двома піками, гули троси, а вітрила розгойдувалися й ляскали.

Розуміючи, що судну загрожує небезпека, я підтяг і спустив клівери, і довгенько поморочився з гротом. Коли судно накренилося, гик перекинувся за борт і частина грота опинилася у воді. Шкоти так напнулися, що страшно було до них доторкатися. Тоді я вийняв ніж і перетяв фали. Гафель опустився, і парусина, напнувшись, лягла на воду. Підтягти нірал я не зміг, скільки не бився, довелося віддати себе й «Іспаньйолу» на волю долі.

А бухта вже поринала в тінь. Останні промені сонця, пробившись крізь лісову прогалину, осяяли заквітлий кістяк зруйнованого корабля. Холоднішало. Вода, підхоплена відпливом, швидко спадала, і шхуна міцніше лягала на бік.

Я перебрався на ніс і подивився вниз. Під носом було неглибоко, тож я, схопившись обома руками за канат, переліз через борт. Вода доходила мені до пояса, під ногами я відчув тверде піщане дно, укочене хвилями. Покинувши «Іспаньйолу», що лежала на боці, із зануреним у воду гротом, я швидко покрокував убрід до берега. Сонце вже сіло, і вечірній бриз шумів у сутінках хвоєю сосен.

Я таки повернувся на острів, і не голіруч. За мною стояла видерта з рук піратів шхуна, на якій ми зможемо відплисти в море. Мені хотілося якнайшвидше дістатися до блокгауза і похвалитися своїм успіхом. Ймовірно, мені дорікнуть за мою відлучку без дозволу, але захоплення «Іспаньйоли» заступить усі хиби, навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не гаяв часу.

У пречудовому настрої, сповнений солодких надій, я закрокував до блокгауза. Згадавши, що одна з річечок, що впадають у бухту стоянки капітана Кідда, бере початок біля двоголового пагорба, я рушив до нього, аби перейти струмок у найвужчому місці. Ідучи по схилу, порослому негустим лісом, я невдовзі обігнув пагорб і перейшов убрід струмок.

Я опинився неподалік від того місця, де зустрівся з Беном Ґанном. Далі я йшов більш обережно, сторожко озираючись. Вечір швидко перейшов у ніч. У темряві між двома стрімчаками пагорба слабко мерехтів вогник. Ймовірно, Бен Ґанн варив собі вечерю. Я подивувався його необережності. Якщо я побачив цей вогонь, його могли помітити й пірати зі свого табору.

Темрява насувалася з неймовірною швидкістю. Лише двоголовий стрімчак за мною й вершина Підзорної Труби праворуч були мені віхами, але обриси їх поступово розпливалися у довколишньому мороці. Де-не-де мерехтіли рідкі зірки. У темряві я натикався на кущі й падав у піщані ями.

Раптом трохи посвітлішало, і, глянувши нагору, я побачив освітлену блідим сяйвом вершину Підзорної Труби. А невдовзі з-за дерев виплив повний срібний місяць.

Іти стало набагато легше, і я прискорив крок. Зайшовши у гай, що оточує блокгауз, намагався пробиратися обережніше й повільніше. Сумно було б, якби мене підстрелили через непорозуміння свої ж.

Місяць зійшов ще вище й освітив галявини та прогалини в лісі. Попереду, між деревами, я помітив червонуватий відблиск, що то спалахував, то згасав, – мабуть, це було багаття.

Я геть не розумів, що це означало.

Нарешті я добрався до узлісся. Із заходу огорожу освітлював місяць. Решта частоколу й сам блокгауз перебували в тіні, подекуди її перетинали смуги перерізаної смугами місячного світла. З іншого боку блокгауза горіло велике багаття, червонуватий відблиск якого різко виокремлювався у сяйві місяця. Ніде ні душі, ні звуку, лише шум вітру.

Я зупинився, здивований і стривожений. Ми ніколи не розводили такого великого багаття, бо капітан наказав берегти паливо. Чи не трапилося під час моєї відсутності якесь нещастя з моїми друзями?

Я, крадучись, наблизився до східного кута частоколу, тримаючись у тіні, і переліз усередину там, де було темніше. Потім обережно, без зайвого шуму, поповз до блокгауза. Незабаром я почув гучне хропіння. Я терпіти його не можу. Але цього разу голосні хропаки моїх друзів видалися мені музикою. Мої друзі живі й почувають себе в безпеці. Хропіння заспокоїло мене, наче крик вартового: «Усе гаразд».

Дивно тільки, що вони не виставили варти. А коли б зараз замість мене підкрадався Сильвер зі своєю зграєю – він би всіх уже перерізав. «От як буває, коли капітан поранений!» – з гіркотою подумав я й знову мимоволі дорікнув собі за те, що покинув друзів у такій небезпеці.

Я наблизився до дверей і зазирнув усередину. Було темно, хоч в око стрель. Крім храпу чувся ще якийсь дивний звук, що нагадував ляскіт крил і постукування дзьобом.

Виставивши руки вперед, я навпомацки пішов на своє місце, посміхаючись при думці, як зрадіють і здивуються мої друзі, побачивши мене ранком.

Я перечепився через чиюсь ногу, але сплячий тільки замукав і перевернувся на інший бік. Раптом із темряви пролунав пронизливий скрипливий лемент: «Піастри! Піастри! Піастри! Піастри!!!»

Капітан Флінт, Сильверів зелений папуга! Це ж він лопотів крилами й довбав дзьобом дерево. Птах виявився кращим за будь-якого гарного вартового, і тепер лементом попереджав їх про мою появу.

Я не встиг отямитися, як усі пробудилися від голосного лементу папуги й підхопилися на ноги. Потім прогримів Сильверів голос:

– Що за чорт! Хто тут?

Я кинувся бігти, але наскочив на когось і, відіпхнувши його, потрапив у лабети іншого, котрий міцно схопив мене.

– Принеси вогню, Діку! – сказав Сильвер.

Хтось побіг назовні й притягнув палаючу головешку.

Частина шоста Капітан Сильвер

Розділ XXVIII У таборі ворогів

Багряне світло головешки освітило блокгауз зсередини, і найгірші з моїх припущень виявилися правдою. Пірати захопили зруб і всі наші припаси: барильце коньяку, шинку, мішки із сухарями лежали там, де ми їх поскладали. Жодних ознак полонених, на превеликий жах, я не помітив. Невже всі мої друзі загинули? Шкода, що я не загинув разом із ними!

У блокгаузі я побачив всіх шістьох піратів, що лишилися живими. П’ятеро з них, червоні й опухлі, мабуть, від сну й похмілля, підхопилися на ноги! А шостий тільки підвівся на лікті: його бліде обличчя й закривавлена пов’язка свідчили про поранення. Я пригадав, що під час атаки на блокгауз одного з піратів ми підстрелили, але він встиг утекти. Очевидно, це він і був.

Папуга сидів на плечі в Довганя Джона й чистив дзьобом пір’я. Сам Сильвер видався мені більш блідим і серйозним, ніж зазвичай. Як і раніше, він був вбраний в ошатний каптан, в якому приходив із пропозицією перемир’я, але тепер каптан цей був забруднений глиною й пошарпаний колючим чагарником.

– Ага, – мовив він. – Сам Джим Гокінс завітав до нас на гостину. Що ж, тішуся з цього! – Сильвер сів на барильце з коньяком і заходився набивати люльку. – Дай-но мені вогню, Діку, – попросив він і, прикуривши, сказав: – Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нема чого стояти перед містером Гокінсом, – він вибачить вашу неґречність, хіба ні? Отже, Джиме, – звернувся він до мене, пихкаючи люлькою. – Ти завітав до нас у гості. Який приємний сюрприз для старого Джона! Я відразу, з першого погляду, зрозумів, що з тебе моторний хлопчина. Але тепер я бачу, що ти таки герой.

Зрозуміло, я нічого не відповів і, загнаний у тісний кут, намагався сміливо дивитися в очі Сильвера, хоча на серці в мене, правду кажучи, кішки скребли.

Сильвер спокійно затягся кілька разів і заговорив знову:

– Коли ти вже заблукав до нас у гості, Джиме, я поговорю з тобою. Ти завжди подобався мені своєю кмітливістю й нагадував мене самого, коли я був молодшим та гарнішим. Я хотів, щоб ти дістав свою частку скарбів і став джентльменом. Ти прийшов дуже вчасно, друже. Капітан Смоллетт чудовий моряк, але занадто суворий щодо дисципліни. «Обов’язок передусім», – каже він, і цілком справедливо. Ти втік тайкома. Навіть лікар обурений твоїм учинком. «Невдячний негідник!» – от що він сказав про тебе. Тепер ти точно не можеш до них повернутися: вони тебе не приймуть. І якщо ти не хочеш лишитися сам, мусиш приєднатися до капітана Сильвера.

Отже, мої друзі живі! Хоча я і повірив Сильверові, що вони обурені моїм дезертирством, але його слова мене втішили.

– Я навіть не наголошую на тому, що ти в нашій владі, – торочив своє Сильвер, – ти сам це бачиш. Але я надаю перевагу розумним доказам, а не залякуванню. Якщо тобі подобається морська служба, приєднуйся до нас, а якщо ні – кажи відкрито, Джиме, і не бійся. Я говорю тобі відверто, як моряк, стонадцять чортів!

– Я маю відповідати просто зараз? – запитав я із тремтінням у голосі. За його веселою глузливою балаканиною мені вчувалася погроза смерті. Щоки мої горіли, і серце стискалося.

– Ніхто не квапить тебе, друже! – запевнив мене Сильвер. – Обміркуй спочатку гарненько. Ніхто з нас не квапить тебе. Твоє товариство нам до душі.

– Добре, – відповів я підбадьорившись. – Але перш ніж зробити вибір, я хотів би довідатися, де зараз мої друзі.

– Де вони? – буркнув один із піратів. – Щасливий той, хто знає це.

– Стули пельку, приятелю! – урвав його сердито Сильвер і знову ласкаво звернувся до мене: – Учора, містере Гокінс, під час ранкової вахти лікар Лівсі вийшов до нас із блокгауза з білим прапором. «Капітане Сильвер, – сказав він, – вас зрадили. Шхуна пішла». Можливо, ми, потягуючи ром і розспівуючи пісні, таки проґавили корабель. Не сперечатимусь. Ніхто з нас не стежив за шхуною. Ми подивилися на бухту й, чорт забирай, виявилось, що шхуна зникла. Ніколи в житті не бачив таких дурних облич, і, зізнаюся, найдурніше було у мене! «Укладемо перемир’я», – запропонував лікар. Ми домовилися з ним, – і от одержали ваші припаси, бренді, заготовлені вами дрова і весь блокгауз, як то кажуть, від салінгу до кільсона. А вони… вони пішли, і я навіть не знаю куди.

Сильвер затягся й розповідав далі:

– Ти маєш знати, що тебе теж згадано в угоді. От наші останні слова: «Скільки вас?» – запитав я. «Четверо, – відповів лікар, – до того ж один поранений. Що ж стосується того клятого хлопчиська, то я не знаю, куди він подівся, і це мене не обходить. Від нього нам було забагато клопоту!» От його слова.

– Це все? – запитав я.

– Усе, що тобі треба знати, друже, – відповів Сильвер.

– Тож я мушу вибирати?

– Нічого іншого тобі й не залишається.

– От і добре, – заговорив я, не приховуючи хвилювання. – Я не такий дурний і знаю, що на мене очікує. Але однаково не боюся. Я занадто часто бачив смерть зблизька. Але спочатку маю сказати вам кілька слів. Справи ваші кепські. Ви втратили все: шхуну, скарби, товаришів. Ваша справа зазнала краху! І якщо ви хочете знати, хто це зробив, то знайте: це зробив я! Проти ночі перед прибуттям на острів я з діжки з яблуками підслухав вашу, Джоне Сильвер, розмову з Діком Джонсоном й Ізраелем Гендсом, що лежить тепер на дні моря, і я сповістив про це моїх друзів. Я перерізав канат кітви у шхуні, убив залишених на ній двох людей і відвів її туди, де вам ніколи не відшукати. Я пошив вас у дурні і не боюся вас анітрішки. Убити мене чи залишити живим – це ваша справа. Але знайте, якщо ви залишите мене живим, я не мститиму за давні лиходійства й допоможу вам, якщо вас судитимуть за піратство. Вибір за вами. З моєї смерті вам немає користі. Якщо ж ви залишите мене живим, я допоможу вам уникнути шибениці.

Я зупинився, задихаючись від хвилювання. На мій подив, пірати дивилися на мене розгублено, як вівці. Не давши їм отямитися, я заговорив далі:

– Ще одне, містере Сильвер! Я вважаю вас кращим за інших і прошу в разі моєї смерті розповісти про все лікареві.

– Я запам’ятаю це, – сказав Сильвер таким дивним тоном, що я не міг зрозуміти, насміхається він із мене чи йому просто сподобалася моя сміливість.

– Не забудьте також, – крикнув матрос із мідно-червоним обличчям на ім’я Морґан (я колись бачив його у таверні Довганя Джона на набережній у Бристолі), – не забудьте, що це він впізнав Чорного Пса!

– Авжеж, і, крім того, – додав Сильвер, – цей хлопчисько, чорт забирай, витяг мапу зі скрині Біллі Бонса. Тепер, нарешті, він у наших руках.

– Треба порішити його! – Морґан із лайкою підхопився з місця зі швидкістю двадцятилітнього парубка й витягнув ніж.

– Зупинись! – гаркнув Сильвер. – Хто ти такий, Томе Морґан? Може, ти вважаєш себе тут капітаном? Клянусь, я добряче провчу тебе! Ослухайся мене – і махнеш туди, куди до тебе подалося чимало відчайдухів за останні тридцять років. Одні з них висіли на реях, решта, хай їм чорт, пішли рибам на харч. Не було ще такої людини, яка вціліла б після того, як повстала проти мене. Закарбуй собі це на носі, Томе Морґан!

Морґан замовк, але решта піратів заремствували.

– Том має рацію, – проговорив один із них.

– Годі нас дурити, – гарчав другий. – Нехай мене повісять, але я не дозволю ще раз пошити себе в дурні, Джоне Сильвер…

– Хто з вас, джентльмени, бажає мати справу зі мною? – знову гримнув Сильвер і нахилився вперед, тримаючи в правій руці запалену люльку. – Чого мовчите, наче язики вам відсохли? Кажіть, не соромтеся. Я не для того прожив стільки років на світі, щоб якийсь там п’яничка перетяв мені дорогу! Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як самі кажете, джентльмени удачі. Виходьте, я готовий! Нехай той, кому не забракне духу, вийме свій кортик, і я, навіть на своїй милиці, побачу, якого кольору в нього тельбухи, ще до того, як згасне моя люлька!

Пірати замовкли. Ніхто з них не наважився прийняти Сильверів виклик.

– От ви які! Гарні, нема чого казати! – не вгавав Сильвер, знову беручи в рот люльку. – На вас цікаво дивитися, але битися з вами не варто. Я вам кажу по-людськи – я тут обраний капітаном, бо розумніший за вас усіх. Якщо ви не бажаєте битися відкрито, як джентльмени удачі, то слухайтеся мене, хай вам грець! Я вас навчу коритися. Цей відчайдушний хлопчина мені сподобався: він показав себе чоловіком і вартий більшого за кожного з вас. Спробуйте його зачепити – і матимете справу зі мною.

Запала тяжка мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни. Серце моє, як і раніше, вискакувало з грудей, але я відчув надію на порятунок. Сильвер сидів на бочці з коньяком, склавши руки на грудях, і спокійнісінько пихкав люлькою, наче у себе в таверні. Тільки очі його неспокійно бігали, і він спідлоба спостерігав за своєю командою. Пірати відійшли вбік і про щось шепотілися. Голоси їх відлунювали в мене у вухах, як дзюркіт потоку. Іноді вони озиралися, і червонуватий блиск головешки вихоплював із темряви їхні збуджені обличчя. Однак поглядали вони більше не на мене, а на Сильвера.

– Ви, здається, збираєтеся про щось заявити мені? – запитав він і сплюнув убік. – Кажіть вже. Я вас вислухаю.

– З вашого дозволу, сер, – почав один із піратів. – Ви вправно користуєтеся своїми перевагами, але, може, ви також згадаєте й про інші наші звичаї. Команда незадоволена. Вона не хоче товкти в ступі воду. У неї теж є свої права. Відповідно до наших звичаїв, ми можемо піти на раду. Прошу вибачення, сер, бо наразі ви капітан. Але я хочу скористатися своїм правом і піти на раду.

І, віддавши честь Сильверу за всіма правилами морського уставу, високий, хворобливого виду жовтоокий матрос, років тридцяти п’яти, посунув до дверей і вийшов із блокгауза. Решта один за одним теж пішли вслід. Кожен казав щось на своє виправдання.

– Згідно з правилами, – мовив один.

– У кубрик, на збори, – сказав Морґан.

Ми із Сильвером залишилися самі в блокгаузі при світлі палаючої головешки. Сильвер вийняв з рота люльку й ледь чутно прошепотів мені:

– Твоє життя висить на волосинці, Джиме Гокінс, і, що найгірше, тобі загрожує катування. Вони хочуть змістити мене. Але ти бачив, що я заступився за тебе. Я не збирався цього робити, але після твоїх слів змінив плани. Я був у розпачі через те, що так нерозумно програв гру й можу потрапити на шибеницю. Почувши твої слова, я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, і Гокінс заступиться за тебе. Він – твоя остання карта, так само як і ти – його. Послуга за послугу. Ти врятуєш його від катування, а він тебе – від зашморгу».

Я не дуже розумів, про що йде мова.

– Ви думаєте, що програли?

– Авжеж, чорт забирай! – відповів він. – Шхуни немає, нам загрожує шибениця – хіба цього замало? Як тільки я глянув на бухту й побачив, що шхуни немає, я відразу зметикував, що справу програно. А щодо цієї зграї та їхніх рад, то, сказати по правді, всі вони дурні та боягузи. Я спробую врятувати тебе, а ти, в свою чергу, витягуй Довганя Джона із зашморгу.

Я був приголомшений. Отже, справа їхня дійсно безнадійна, коли сам проводир піратів просить про пощаду.

– Я зроблю все, що можу, – пообіцяв я.

– Годиться! – вигукнув він. – Тобі пощасливилося легко відбутися, чорт забирай, та й мені щастя перепало.

Він пошкандибав до головешки, закріпленої серед дров, і прикурив згаслу люльку.

– Зрозумій мене, Джиме, – вів він далі. – Я таки маю голову на плечах, тому й вирішив перейти на бік сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну в безпечне місце. Як ти це зробив, я не відаю, але здогадуюся, що Гендс й О’Брайєн схибили. Я ніколи не довіряв їм. Завваж, я не випитую в тебе нічого, та й іншим не дозволю. Я завжди бачу, коли мою карту бито. А ти молодець, якщо ми триматимемося разом, успіх гарантовано.

Він націдив коньяку з барильця в олов’яний кухоль і запропонував мені:

– Хочеш випити, приятелю? Ні? А я вип’ю. Мені треба підживитися, попереду ще стільки справ. До речі, навіщо лікар віддав мені мапу, Джиме?

Очевидно, через щире здивування на моєму обличчі Сильвер визнав марними подальші розпитування.

– Так, так, він це зробив! І отут щось криється, Джиме! А я не второпаю: гарне чи погане – от у чому заковика.

Він знову ковтнув коньяку й похитав своєю великою головою, начебто й не очікував наперед нічого гарного.

Розділ XXIX Чорна мітка знову

Під час ради один із піратів увійшов до будинку й, глумливо, як мені здалося, віддавши честь, попросив у Сильвера дозволу взяти головешку. Сильвер кивнув на знак згоди, і пірат пішов, залишивши нас у темряві.

– Ого, зараз буде буча, Джиме, – мовив Сильвер.

Я визирнув у бійницю.

Багаття майже догоріло, і я теж зрозумів, навіщо піратам знадобилася головешка. Вони зібралися купкою на схилі. Один тримав головешку, другий сидів посередині навпочіпки, тримаючи у руці ніж, що поблискував від місячного сяйва й відблиску головешки. Решта обступили його і, нахилившись, дивилися, що він робив.

На моє здивування, я помітив у нього, крім ножа, якусь книгу. Раптом той, що сидів навпочіпки, підвівся, і пірати юрбою посунули до блокгауза.

– Вони йдуть сюди, – сказав я і повернувся до Сильвера. Я не хотів, щоб пірати помітили, що я за ними спостерігаю.

– Нехай ідуть, – заповзято озвався Сильвер. – Я зумію їх зустріти як годиться.

Двері розчахнулися, і п’ятеро піратів нерішуче вклякли на порозі, проштовхуючи вперед одного з товаришів. Ситуація була серйозна, а мене мало сміх не розібрав, коли я спостерігав, як той повільно й боязко підходить до Сильвера і простягає вперед кулак правої руки.

– Підходь, приятелю! – гаркнув Сильвер. – Та не з’їм я тебе. Передавай вже сюди, телепню, що там у тебе в руці. Я знаю звичаї й не чіпатиму депутата.

Підбадьорившись, пірат швидко наблизився до Сильвера і, всунувши йому щось у руку, хутко повернувся до своїх товаришів.

– Ага! Чорна мітка! Я так і думав, – сказав Сильвер, подивившись на те, що йому передали. – Та де ж ви взяли папір? Ба, аркушик із Біблії! Який це дурень тримав її в себе?

– Це Дік, – озвався один з піратів.

– Дік? Ну тоді нехай читає молитви, – засміявся Сильвер. – Він своє вже відспівав, будьте певні!

Отут у розмову втрутився жовтоокий здоровань.

– Годі патякати, Джоне Сильвер! – гаркнув він. – Команда, згідно зі звичаєм, вручає тобі чорну мітку. Переверни її й прочитай, що там написано. Подивимося, що ти тепер заспіваєш!

– Дякую красно, Джордже! – відповів Сильвер. – Ти в нас ділова людина й знаєш напам’ять наші звичаї. Чудово, подивимося, що там написано. Ага! «Усунутий»! Он воно що! І гарно як написано, наче надруковано. Це твоя робота, Джордже? Ти, мабуть, у них за ватажка і розраховуєш стати капітаном. А поки, зроби ласку, дай-но мені вогню – у мене люлька геть згасла.

– Годі нам голову морочити! – урвав його Джордж. – Настав кінець твоїй балаканині. Злазь із бочки, і ми почнемо вибори.

– Я думав, ти й справді знаєш звичаї, – глумливо кинув Сильвер. – Але якщо ви не знаєте, так я знаю. Спочатку ви мусити виголосити мені ваші обвинувачення, а я на них відповісти. До того часу я ваш капітан, і ваша чорна мітка варта не більше, ніж чорний сухар. А там подивимося.

– Видима річ, – почав Джордж, – і говорити багато не доведеться. По-перше, ти провалив усю справу – думаю, тобі забракне зухвальства заперечувати це. По-друге, ти випустив ворогів із цієї пастки. Чому вони захотіли піти звідси, я не знаю, але зрозуміло, що вони цього хотіли. По-третє, ти заборонив нам їх переслідувати. Та ми тебе знаємо як облупленого, Джоне Сильвер! Ти ведеш подвійну гру, і це нечесно. Нарешті, по-четверте, – цей хлопчисько…

– Це все? – спокійно поцікавився Сильвер.

– І цього вистачить, – запевнив Джордж. – Через тебе ми ризикуємо опинитися на шибениці й зітліти на сонці.

– От і добре! Тепер слухайте. Я відповідатиму за всіма чотирма пунктами обвинувачення. Ви говорите, що я провалив справу? Але ж ви знаєте, чого я хотів! Коли б послухали мене, ми всі тепер сиділи б на «Іспаньйолі» живі-здорові, і золото лежало б у трюмі. Чорт забирай, хто ж перешкодив мені? Хто вибрав мене завчасно капітаном? Хто всучив мені чорну мітку в перший же день нашого прибуття на острів і почав цей божевільний танець? О, то був чудовий танок, – і я танцюю його разом із вами, – хоча він трохи нагадує танець мерців. А чия в тому провина? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі! Лише ти досі живий із цих баламутів. І ти ще маєш нахабство лізти в капітани? Ти погубив нас усіх!

Сильвер замовк, і я за виразами облич слухачів помітив, що слова його не залишились без відгуку.

– От моя відповідь за першим пунктом обвинувачення! – говорив далі Сильвер, витираючи піт з обличчя, бо промовляв він із запалом. – І справді, мені нудно говорити з вами. Ви не маєте ані краплі здорового глузду, і я дивуюся, як це ваші матері відпустили вас у море! У море! Та хіба ви моряки, джентльмени удачі? Вам краще б стати кравцями!

– Кажи далі, Джоне, – перебив Морґан. – Відповідай на інші обвинувачення.

– А решта обвинувачень? Їх чимало, чи не так? Ви говорите, наша справа зазнала невдачі. Чорт забирай, ви навіть не підозрюєте, як все погано! Ми так близько до шибениці, що в мене навіть ламає шию. Адже ви, напевно, бачили повішених на ланцюгах, бачили птахів, що кружляють над ними! Моряки вказують на них пальцями під час припливу. «Хто це?» – запитає хто-небудь. «Це Джон Сильвер, – відповість інший, – я знавав його раніше». Повішеник погойдується, і до нас долинає брязкіт ланцюгів. От що загрожує кожному з нас через Джорджа Меррі, Гендса, Ендерсона й інших бовдурів! Що ж стосується четвертого пункту, цього хлопчати, то хіба ви не бачите, що він наш заручник. Чи варто нам відмовлятися від заручника? Він, може бути, остання наша надія. Убити цього хлопчака? Ні, я не буду його вбивати. Тепер залишається ще відповісти за пунктом третім. Можливо, ви не цінуєте щоденних візитів лікаря, що лікує тебе, Джоне, із твоєю розбитою головою й тебе, Джордже Меррі, із твоєю перемінною пропасницею й жовтими, як лимон, очима? Може, вам невтямки також, що сюди незабаром прийде ще один корабель на допомогу. Хіба тоді нам не стане в пригоді заручник? Що ж стосується пункту другого, тобто угоди, – та хіба не ви самі благали мене зробити це? Хіба не ви виявляли легкодухість? Хіба не вам загрожувала голодна смерть? Але, звичайно, я пішов на угоду аж ніяк не заради цього, а от через що!

І він кинув на підлогу папірець. Я негайно ж впізнав її – мапу на жовтому папері, із трьома червоними хрестиками, ту, загорнуту в церату, що я знайшов колись у скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сильверу – я не міг зрозуміти.

Пірати страшенно зраділи й накинулися на мапу, як кішка на мишу. Вони виривали її один в одного з рук із радісним сміхом і лементом. Здавалося, ніби вони не тільки заволоділи скарбами, але вже везуть їх на шхуні.

– Так! – скрикнув один. – Безсумнівно, це Флінтова мапа! Ось його ініціали з розчерком, як він завжди робив.

– Це все добре, – помітив Джордж, – але як ми відвеземо скарби, якщо не маємо шхуни?

Сильвер підхопився з бочки, опершись рукою об стіну.

– Попереджаю тебе востаннє, Джордже! – крикнув він. – Ще одне слово таким тоном, і я викличу тебе на двобій. Ти запитуєш – як? Звідки мені знати? Це повинен сказати мені ти й решта, ті, що втратили шхуну й погубили всю справу, хай будуть вони прокляті! Звичайно, ти нічого до пуття не придумаєш! Ти на це клепки не маєш. Але я навчу тебе бути ввічливим зі мною, Джордже Меррі!

– Що правда, то правда, – підтримав Сильвера старий Морґан.

– Ще б пак! – правив своє Сильвер. – Він втратив шхуну, а я знайшов скарби. Хто ж з нас більш гідний бути капітаном? Але я складаю свої повноваження. Вибирайте, кого хочете. З мене досить!

– Сильвер! Сильвер повинен бути капітаном беззмінно! – закричали в один голос пірати.

– Якщо так, – гримнув Сильвер, – тобі, Джордже, доведеться чекати іншого зручного випадку! На твоє щастя, я незлопам’ятний і немстивий. Але що ж робити із цією чорною міткою? Вона більше ні до чого. Дік марно зіпсував свою Біблію.

– Але, може, вона годиться для присяги? – запитав марновірний Дік.

– Оце вже ні! – глумливо кинув Сильвер. – Присягнути на Біблії з вирваним аркушем – те ж саме, що присягнути на якомусь співанику.

– Справді? – закричав Дік із незбагненною радістю. – Все-таки, я думаю, книжку треба зберегти.

– Візьми, Джиме, це собі на пам’ять, – сказав Сильвер, подаючи мені папірець.

Папірець виявився кружальцем завбільшки з крону. З одного боку – друкований текст з Апокаліпсиса (я розібрав тільки слова «А поза ним будуть пси… й душогуби») замазали сажею, що забруднила мені пальці. На звороті – на білому аркуші без тексту було надряпано вугіллям одне слово: «усунутий». Я зберіг цю чорну мітку, як рідкість, хоча від напису вугіллям залишилися тільки сліди подряпин, як від нігтя.

Так скінчилися події цієї ночі.

Після загальної пиятики всі полягали спати. Сильвер обмежився тим, що помстився Джорджеві Меррі, призначивши його вартовим і пригрозивши смертю за непослух.

Я довго не міг заснути. Мені згадався Ізраель Гендс, якого я вбив на краю власної загибелі.

Але найбільше я думав про ту небезпечну Сильверову гру: однією рукою він намагався тримати в покорі піратів, а другою – хапався за таку-сяку соломинку для порятунку власного життя. Він спав неподалік від мене й гучно хропів. І хоча він заподіяв нам чимало зла, мені таки було шкода його, і я не хотів, щоб він потрапив на шибеницю.

Розділ XXX На чесне слово

Ми всі – навіть вартовий, що дрімав біля одвірка, – в одну мить прокинулися від лементу, що лунав із лісу:

– Агов, у блокгаузі! Прийшов лікар!

Дійсно, це був лікар. Хоча я й дуже зрадів, почувши його голос, та наступної миті зніяковів, згадавши свій непослух і дезертирство. Мені було соромно, що лікар побачить мене бранцем у піратів.

Мабуть, лікар устав затемна, бо зараз лише розвиднювалося. Наблизившись до бійниці, я побачив його на узліссі, як колись Сильвера, по коліно в тумані.

– Здрастуйте, лікарю! Доброго ранку, сер! – весело гукнув Сильвер. – Раненько ж ви встали! Але, як говорить прислів’я, ранні пташки росу п’ють, а пізні – сльози ллють. Джордже, ану підбадьорся й допоможи лікареві зійти на борт. Все чудово, лікарю, ваші пацієнти видужують.

Сильвер весело теревенив, стоячи на вершині пагорба, з милицею під пахвою, опираючись однією рукою об стіну блокгауза, – взагалі тримався так, начебто нічого не трапилося.

– Маємо невеличкий сюрприз для вас, сер! – говорив він далі. – Один відчайдух, хе, хе! Наш новий постоялець – спритний хлопчина. Він всю ніч проспав поруч, бортом до борту.

Лікар Лівсі переліз через частокіл і наблизився до Сильвера. Я чув, як змінився його голос, коли він спитав:

– Невже це Джим?

– Саме він, – відповів Сильвер.

Лікар на хвилину зупинився, вражений, потім проговорив:

– Пречудово! Але «на все свій час, насамперед діло, тоді забава», як говорите ви самі, Сильвере! Оглянемо спочатку пацієнтів.

Лікар увійшов у блокгауз і, понуро кивнувши мені головою, взявся за огляд хворих.

Він тримався з таким непорушним спокоєм, начебто прийшов із візитом до своїх звичайних пацієнтів, а не до піратів, від яких йому щохвилини загрожувала смерть. Лікареве поводження мало вплив навіть на піратів, і вони трималися з ним так само, як і раніше на судні.

– Добре видужуєш, приятелю, – сказав лікар піратові із забинтованою головою. – Певно, череп у тебе міцніший за залізо. Ну а ти, Джордже, як себе почуваєш? Нема чого сказати, колір обличчя в тебе хоч куди! Але то через негаразди з печінкою. Хлопці, уживав він ліки?

– Так, сер, він випив усе старанно, – підтвердив Морґан.

– От що я скажу: відтоді як я став лікарем у бунтівників чи то, певніше, тюремним лікарем, – пояснив жартівливо лікар Лівсі, – для мене є питанням честі не дати смерті викрасти завчасно жодного з кандидатів на шибеницю.

Пірати перезирнулися, але мовчки проковтнули лікарів жарт.

– Діку зле, – повідомив один із піратів.

– Справді? Ану, йди-но сюди, Діку, і покажи язик. Не дивно, що ти почуваєш себе недобре. Язик геть не годиться. Його теж уразила пропасниця.

– Це тому, що він вирвав аркуш із Біблії, – уставив Морґан.

– Це тому, що ви – бовдури, – відповів лікар. – Не вмієте відрізнити здорового повітря від ураженого й сухої місцевості – від гнилого болота. От за це й поплатитеся малярією. Отаборитися в болоті! Я дивуюся вам, Сильвере! Адже ви найкмітливіший тут, а теж не тямите анітрохи в гігієні. – І лікар взявся роздавати ліки й рекомендації, які пірати слухняно запам’ятовували, як школярі. – От і добре. На сьогодні досить. А тепер, з вашого дозволу, я хотів би поговорити із цим хлопчиною.

І він недбало кивнув головою на мене.

Джордж Меррі, що стояв у дверей і відпльовувався після гірких ліків, почувши лікареве прохання, раптом почервонів і вилаявся:

– Оце вже ні!

Сильвер ударив рукою по барилу.

– Замовкни! – заревів він грізно. – Лікарю, – звернувся він своїм звичайним тоном. – Я вже подумував про це, знаючи ваше ставлення до хлопчини. Ми всі вам дуже вдячні за ваші турботи й так довіряємо вам, що вживаємо ваші ліки, як грог. Мені здається, я можу запропонувати прийнятні умови. Гокінсе, чи готовий ти дати слово честі, як юний джентльмен, що не втечеш від нас?

Я поквапився дати слово.

– У такому випадку, лікарю, перелазьте за частокіл і чекайте, – запропонував Сильвер. – Я приведу хлопчика, і ви зможете переговорити через огорожу. Прощавайте, сер, і передайте моє шанування сквайрові й капітанові Смоллетту.

Тільки-но лікар пішов, обурення піратів, стримуване страхом перед Сильвером, вийшло назовні, і вони закидали його обвинуваченнями в подвійній грі, у тому, що він хоче вигородити себе й пожертвувати іншими. Одне слово, вони здогадувалися, що Сильвер насправді замишляв зробити. Це було так очевидно, що я навіть не уявляв, як він викрутиться з цієї халепи.

Але Сильвер був розумнішим за них усіх разом взятих. Крім того, остання нічна перемога дала йому величезну перевагу над ними.

Він вилаяв їх, обізвавши дурнями й бовдурами, і заявив, що вважає за необхідне, щоб я переговорив із лікарем. Тикав їм мапу й запитував, чи хочуть вони порушити договір про перемир’я саме в той день, коли збираються відшукувати скарби.

– Ні, чорт забирай! – гаркнув він. – Ми порушимо договір, коли це буде для нас вигідно. А доти я догоджатиму лікарю, хай мені доведеться навіть змазувати йому чоботи ромом.

Наказавши розпалити багаття, Сильвер зашкутильгав униз по схилу на своїй милиці, опираючись на моє плече. Пірати так і стояли зніяковілі. На них вплинули не стільки його доводи, скільки наполегливість.

– Не так швидко, друже, не так швидко, – сказав він мені. – Вони можуть накинутися на нас, якщо побачать, що ми квапимося.

Ми повільно спустилися піщаним схилом туди, де за частоколом на нас чекав лікар. Наблизившись, Сильвер гукнув:

– Нехай хлопчик розповість вам, лікарю, як я врятував йому життя, хоча мене хотіли за це усунути з капітана. Можете мені вірити! Лікарю, коли людина грає своїм життям так, як я, і наражається на небезпеку, то, природно, йому хочеться почути хоч одне добре слово! Пам’ятайте, справа йде не тільки про мене, але й про порятунок цього хлопчика. Думаю, лікарю, що ви не відмовитеся дати мені хоча б слабку надію.

Сильвер, як тільки повернувся спиною до своїх товаришів, відразу змінився. Щоки його запали, голос затремтів й обличчя посіріло.

– Джоне, невже ви боїтеся? – запитав лікар.

– Лікарю, я не боягуз, зовсім не боягуз, навіть от на стільки! – Сильвер показав пучку. – Але я скажу відкрито: мені мурашки бігають по тілу при думці про шибеницю. Ви добра й справедлива людина, – такого я бачу вперше! Ви не забудете добра, зробленого мною, так само, як і зла, авжеж. А тепер я відійду вбік і залишу вас із Джимом наодинці. Це ви теж додасте до моїх заслуг, хіба ні?

Відступивши вбік на кілька кроків, щоб не чути нашої розмови, Сильвер сів на пеньок і, посвистуючи, позирав то на нас, то на своїх товаришів, що розпалювали багаття й виносили із блокгауза шинку й хліб для сніданку.

– Отже, Джиме, – почав лікар, – ти потрапив до їхніх рук і пожинаєш те, що посіяв. Але в мене не вистачає духу лаяти тебе. Скажу одне: якби капітан Смоллетт був здоровий, ти не насмілився б утекти. Але він лежав поранений і не міг перешкодити тобі, от ти й скористався цим – утік, як безчесний дезертир!

– Лікарю, – відповів я, і голос мій тремтів, бо я не міг стримати сліз, – не дорікайте мені. Я сам себе вже й лаяв, і соромив. Моє життя висить на волосині, і мене досі не вбили тільки завдяки заступництву Сильвера. Повірте, лікарю, я не боюся смерті, але мене страх як лякає катування. Якщо мене катуватимуть…

– Джиме, – урвав мене лікар, і голос його теж затремтів. – Цього я не перенесу. Перелазь скоріше й біжімо.

– Але, лікарю, я дав слово честі.

– Знаю, знаю! – викликнув він. – Але що ж робити? Я візьму на себе весь сором і ганьбу порушеного тобою слова. Але я не можу покинути тебе тут. Стрибай сюди скоріше, і ми зникнемо зі швидкістю антилоп.

– Ні, – наполегливо відмовився я. – Ви знаєте, що ні ви, ні сквайр, ні капітан не вчинили б так на моєму місці. І я теж так не зроблю. Сильвер довіряє мені, я дав слово й мушу повернутися. Але ви, лікарю, не дали мені доказати. Якщо мене катуватимуть, я можу виказати, де перебуває шхуна. Адже мені пощастило захопити її, і вона стоїть тепер у Північній бухті, у південній її частині, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.

– Шхуна! – скрикнув лікар.

Я розповів йому коротенько про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.

– Дивно! – мовив він, коли я скінчив свою оповідь. – Кожен твій крок сприяє нашому порятунку. І ти думаєш, що ми дамо тобі вмерти? Ні, це не гідна винагорода за все, що ти для нас зробив. Ти виявив змову, ти знайшов Бена Ґанна – кращого ти не зробив би, навіть якби прожив дев’яносто років. Клянуся Юпітером, цей Бен Ґанн на вигляд – диявол! Сильвере! Сильвере! – раптом крикнув він. – Я хочу дати вам гарну пораду – не кваптеся з пошуком скарбів.

– Я, як можу, намагаюсь відтермінувати справу, – відповів Сильвер. – Але тільки пошуком скарбів я можу врятувати своє життя й життя цього хлопчини.

– У такому випадку, Сильвере, скажу вам більше: коли відшукаєте схованку, будьте насторожі.

– Сер, – сказав Сильвер, – скажу відверто, ви повідомили мені чи то занадто багато, чи то занадто мало. Чому ви полишили блокгауз і віддали мені мапу? Я цього не розумів і тепер не розумію. Я сліпо виконав всі ваші вимоги, хоча ви не дали мені й крихти надії. Ні, це вже занадто! Якщо ви не розтлумачите мені ваші слова, я буду змушений відмовитися від своїх намірів.

– Ні, – задумливо відповів лікар, – я не маю права сказати більше. Це не моя таємниця, Сильвере. Клянуся честю, а то я б вам розповів. Якщо я скажу ще хоч слово, мені перепаде від капітана. Та я таки дам вам маленьку надію, Сильвере. Якщо ми обоє виберемося живими із цієї пастки, я спробую врятувати вас від шибениці.

Обличчя Сильвера просяяло.

– Навіть рідна мати не змогла б утішити мене краще, ніж ви! – вигукнув він.

– Це перше, що я можу сказати вам, – сказав лікар. – І друге: раджу вам тримати цього хлопчину біля себе, і за потреби кличте мене. Я спробую допомогти вам, і це не порожні слова. А тепер до побачення!

Лікар потис мені руку через частокіл, кивнув головою Сильверу й швидким кроком рушив до лісу.

Розділ XXXI Флінтова вказівна стрілка

– Джиме, – звернувся до мене Сильвер, коли ми зосталися самі, – я врятував життя тобі, а ти мені. Цього я не забуду. Я чув, як лікар умовляв тебе бігти й як ти відмовився. Цього я теж не забуду. Крім того, завдяки тобі я вперше після невдалої атаки на блокгауз побачив проблиск надії. Тепер, Джиме, ми вирушаємо на пошуки скарбів наосліп, так би мовити. І мені це аж ніяк не до вподоби, але ми міцно триматимемося один за одного й урятуємо своє життя хай там що.

Із блокгауза нам гукнули, що сніданок готовий. Невдовзі ми всі сиділи на піску і їли сухарі зі скибочками підсмаженої солонини. Пірати розпалили таке багаття, що на ньому можна було б засмажити цілого бика. Вогонь палахкотів, як скажений, тож наблизитися до нього можна було тільки з навітряного боку, та й то з великою обережністю. Так само марнотратно розтринькували пірати й провізію: вони насмажили солонини принаймні втроє більше, ніж могли з’їсти. А один із них, дурнувато посміхаючись, кинув залишки сніданку у вогонь, і той затріщав від такого незвичного палива. Ніколи в своєму житті я не бачив таких безтурботних людей, що не думали про день завтрашній. Вони все робили абияк: знищували запаси, куняли на варті, і, попри свою сміливість і відчайдушність, виявили цілковиту нездатність до тривалої кампанії.

Навіть Сильвер, що сидів осторонь із Капітаном Флінтом на плечі, не зробив їм жодного зауваження про цю марнотратність, попри його хитрість і передбачливість.

– Так, приятелі, – просторікував він, – ваше щастя, що Окіст думає за всіх вас. Звісно, вони сховали шхуну. Але тільки-но ми добудемо скарби, обшукаємо весь острів. Шхуна нікуди не подінеться, до того ж ми маємо шлюпки.

Набивши собі повний рот підсмаженою грудинкою, Сильвер виголошував промову й поновлював свій розхитаний авторитет, підбадьорюючи й самого себе заодно.

– А щодо заручника, то, вірте мені, це його остання розмова із друзями. Завдяки йому я випитав дещо потрібне. Ми поведемо його із собою на прив’язі на пошуки скарбів і збережемо його живим-здоровим: про всяк випадок. Але коли ми розшукаємо шхуну й відчалимо, вірте мені, отоді ми добряче поговоримо з містером Гокінсом і він дістане свою частку по заслузі.

Пірати тільки посміювалися, а я почувався дуже пригніченим. Якщо Сильверів план спрацює, ця підступна людина без коливань віддасть перевагу багатству й волі разом з іншими піратами проти обіцяного порятунку від шибениці, – єдине, на що він може розраховувати, переходячи на наш бік.

Але навіть якби Сильвер дотримав дане лікареві слово, тоді б нам загрожувала смертельна небезпека. Якщо пірати виявлять зраду Сильвера, то як ми вдвох – він, каліка, і я, хлопчик, – вистоїмо проти п’яти кремезних матросів!

На додачу мене гризли побоювання щодо дивного поводження моїх друзів. Чому вони полишили блокгауз і віддали мапу? Що значать загадкові лікареві слова, сказані Сильверу: «Коли відшукаєте схованку, будьте насторожі». З таким настроєм, зрозуміло, мені було не до сніданку, і я понуро поплівся за піратами на пошуки скарбу.

Ми являли собою досить дивне видовище: усі в брудних матроських куртках, всі, за винятком мене, озброєні до зубів. У Сильвера висіли дві рушниці: одна – попереду, друга – позаду, крім того, він запхнув за пояс кортик і засунув у кишені два пістолі. На довершення всього на плечі в нього сидів Капітан Флінт і щось торохтів без угаву. Мене обв’язали мотузкою, кінець якої Сильвер тримав то у вільній руці, то в зубах – отже, мене вели, наче ведмедя на ланцюзі.

Кожний тягнув що-небудь: лопати й ломи (їх пірати в першу чергу вивантажили з «Іспаньйоли»), сухарі, солонину й бренді на обід. Уся провізія була з наших запасів. Вочевидь, Сильвер учора сказав правду: якби він не уклав угоди з лікарем, піратам, що втратили шхуну, довелося б харчуватися дичиною й запивати її водою. Але такий напій навряд чи припав би їм до смаку. Крім того, з моряків зазвичай кепські мисливці. Та й запаси пороху в них теж були невеликі.

Ось так споряджені, ми всі, разом з піратом із розбитою головою, якому варто було б спокійнісінько лежати в холодку, рушили низочкою, один за одним, до бухти. Там стояли дві шлюпки, що зберігали сліди кричущої занехаяності: обидві в багнюці, а в одній навіть лава зламана. Пірати вирішили взяти із собою обидві шлюпки, і ми, розділившись на дві групи, розмістилися в них і відчалили від берега.

Дорогою зчинилася палка суперечка щодо мапи. Червоний хрест на ній був занадто великий і не міг точно вказати місце. Пояснення на звороті мапи теж вирізнялися неабиякою стислістю й невизначеністю. Там, як пам’ятає читач, ішлося про таке:

Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на Пн. від Пн. – Пн.-С.

Острів Кістяка С.-Пд.-С. і на С.

Десять футів.

Високе дерево було, таким чином, за вихідну точку. Праворуч, прямо перед нами, бухту замикала височина в двісті-триста футів, що на півночі з’єднувалася з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходила в скелясту вершину, що називалася Бізань-щоглою. Схили височини поросли сосновим лісом. То тут, то там височіли поодинокі сосни-велетні, що перевершували своїх сусідів на сорок-п’ятдесят футів. Яке із цих дерев позначив Флінт на мапі, можна було визначити лише на місці за допомогою компаса.

Попри це, кожен пірат уподобав собі якесь дерево й переконував усіх, що саме його і є Флінтове «високе дерево». Сильвер тільки знизував плечима й радив почекати до прибуття на місце.

За Сильверовою вказівкою ми берегли сили й не дуже налягали на весла. Пропливши чималу відстань, ми пристали біля гирла другої річки, що витікала з лісистої ущелини Підзорної Труби. Взявши трохи вліво, ми пішли вгору схилом.

Спочатку ми повільно продиралися крізь густі болотні чагарники і йшли грузьким багнистим ґрунтом. Потім підйом став крутішим, ґрунт каменястим і рослинність більш високою й рідкою. Ми втрапили до найкращої частини острова. Замість трави по землі стелилися заквітчані пахучі чагарники. Серед заростей мускатного горіха там і сям стриміли вгору червонуваті стовбури високих сосен. Запах хвої й смоли змішувався з ароматом квітів. Запашне свіже повітря, попри полудневу спеку, бадьорило нас прохолодою. Пірати розсіялися навсібіч віялом і пробиралися крізь хащі, перегукуючись один з одним. Сильвер ішов посередині: він дуже втомився й насилу дерся вгору всіяним сипучим гравієм схилом. Я йшов слідом за ним на прив’язі, раз у раз подаючи руку й підтримуючи його, коли він спотикався. Так ми пройшли десь півмилі й уже вийшли на вершину плоскогір’я, як раптом ліворуч пролунав переляканий зойк одного з піратів. Усі кинулися до нього на допомогу.

– Не може бути, щоб він знайшов скарб! – сказав старий Морґан, пробігаючи повз нас. – Ми ще не дійшли до місця.

Прибігши на лемент, ми побачили, що біля однієї високої сосни лежить людський кістяк, вкритий подекуди лахміттям і оповитий виткими рослинами. Мимоволі у всіх мороз пробіг поза шкірою.

– Це моряк, – видихнув Джордж Меррі, що виявився сміливішим за решту й, наблизившись до кістяка, оглянув залишки одягу. – На ньому морське сукно.

– Авжеж, – озвався Сильвер, – звісно, це не єпископ, от тільки лежить він якось дивно.

І справді, кістяк лежав у неприродній позі. По якійсь безглуздій випадковості (може бути, це зробили птахи, що подзьобали його, чи в’юни, що обплутали його вщент) він випростувався, як вказівна стрілка, що вказує ногами в один бік, а руками, занесеними над головою, як у готового стрибнути плавця, – в інший.

– Чорт забирай, я здогадуюся! – озвався Сильвер. – Це така собі вказівна стрілка. Он і вершина Острова Кістяка, що визирає, як зуб. Перевірте за компасом.

Виявилося, що кістяк лежить у напрямку Острова Кістяка, і компас показав С.-Пд.-С. і до С.

– Так і є! – викликнув Сильвер. – Вказівна стрілка! А он там Полярна Зірка й скарб. Але хай йому грець! Мороз по шкірі, коли згадаєш Флінта. Це, точно, він викинув такий жарт. Їх було шестеро, а він самотужки повбивав їх усіх. А цього, як видно, притяг сюди й поклав за компасом. Диявольський жарт! А цей молодець має довгі кістки й жовте волосся. Ба! Та це ж Аллардайс! Томе Морґан, ти пам’ятаєш Аллардайса?

– Ще б пак, – відповів Морґан, – як не пам’ятати! Він мені винен і на додачу позичив у мене ножа, коли поїхав на берег разом із Флинтом.

– Коли так, – відгукнувся інший пірат, – то ніж мав би бути десь тут. Флінт не нишпорив би по кишенях, а птахам ніж теж ні до чого.

– Чорт забирай, твоя правда! – вигукнув Сильвер.

– Однак при ньому нічого нема, – озвався Джордж Меррі, понишпоривши серед кісток, – жодного пенса, навіть табакерки немає. Дивно!

– І справді дивно, – погодився Сильвер. – Але якби був живий Флінт, нам би це не минулося. Їх було шестеро, нас теж шестеро, і от від них залишилися самі кістки.

– Я на власні очі бачив його мертвим, – видихнув Морґан. – Біллі привів мене до його мертвого тіла. Флінт лежав із мідяками на очах.

– Звісно, він помер, – підтвердив пірат із забинтованою головою. – А що як привиди існують, напевне, Флінт бродить десь примарою. Дуже вже недобре він конав.

– Так, конав він важко, – погодився інший. – То лаявся, то вимагав рому, то репетував свою улюблену пісню «П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця». Правду кажу, відтоді я не люблю цю пісню. Була страшенна спека без вітру, і я чітко чув слова пісні й передсмертний Флінтів хрип…

– Та годі вже! – урвав його Сильвер.

– Нема чого теревені розводити. Він помер, і боятися нема чого. Ходімо добувати його скарб.

Ми рушили далі. Але навіть серед білого дня пірати не розбігалися навсібіч і не перегукувалися голосно, як раніше, а трималися купкою й говорили тихо: такий жах збурив у них померлий пірат.

Розділ XXXII Таємничий голос

Почасти під впливом пригнічення, почасти для того, щоб дати перепочити Сильверу й пораненому в голову піратові, ми зробили привал на вершині плоскогір’я. Перед нами розлігся пречудовий краєвид на чотири вітри. Височина трохи нахилялася на захід. Попереду крізь верхівки дерев виднівся Лісистий мис, обрамлений піною прибою. Позаду розстелялася бухта з Островом Кістяка, за яким на сході бовваніла смуга відкритого моря. Просто перед нами стирчала Підзорна Труба – вона то випиналася соснами, то темніла прірвами. Тишу порушували хіба що віддалений гуркіт прибою й дзижчання незліченних комах.

Ані душі: жодного вітрила на обрії. Від споглядання такого пустельного простору мимоволі сповнюєшся почуттям самотності.

Сильвер під час відпочинку робив вимірювання за компасом.

– Тут три високих дерева, – сказав він, – і всі вони ростуть по прямій лінії від Острова Кістяка. Схил Підзорної Труби, я думаю, он там. Тепер знайти скарби нам буде заіграшки. Чи не краще перед тим щось перехопити?

– Я зовсім не хочу їсти, – буркнув Морґан. – Флінт відбив мені апетит.

– Твоє щастя, приятелю, – завважив Сильвер, – що Флінт помер.

– Він був, як диявол, – згадав, здригнувшись, один з піратів, – обличчя зовсім синє.

– Це від рому, – уставив Морґан, – синє! Авжеж, обличчя він мав синє.

Побачений кістяк і спогад про Флінта справили на піратів таке враження, що розмовляли вони тихо, майже пошепки. Раптом у тиші між деревами чийсь високий деренчливий голос затягнув добре відому всім нам пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця, Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Пірати страшенно перелякалися. Обличчя їхні зробилися блідими наче в мерців. Дехто підхопився, решта перелякано вчепилися в рукава товаришів. Морґан зі страху впав на землю…

– Це Флінт! – прошепотів він.

Голос раптово урвався, наче співакові затулили рота рукою. Спів видався мені досить приємним і мелодійним, тому я втямити не міг, чого так злякалися мої супутники.

– Ідемо, – мовив посірілими від страху губами Сильвер. – Не бійтеся й тримайтеся. Напевно, це від рому. Голос знайомий. Мабуть, це хтось із живих знущається з нас.

Сильвер трохи підбадьорився, і блідість спала з його обличчя. Решта піратів теж оговталися. Раптом здалеку знову почувся той самий голос, але цього разу не спів, а лемент, що прокотився невиразною луною розколинами Підзорної Труби:

– Дарбі Макґроу! Дарбі Макґроу!

І потім трохи голосніше, із лайками:

– Принеси рому на корму, Дарбі!

Пірати остовпіли й витріщили очі. Таємничий голос змовк, а вони й досі стояли мовчки й перезиралися.

– Це точно Флінт, – прошепотів один. – Тікаймо!

– Це були його останні слова на борту, – тихо промовив Морґан.

Дік витяг свою Біблію й зашепотів молитву. І лише Сильвер, хоча зуби в нього стукали від страху, не здавався.

– Ніхто, крім нас, на цьому острові не чув про Дарбі, – пробурмотів він і потім, опанувавши себе, крикнув: – Послухайте! Я прийшов сюди за скарбами, і ніхто – ні людина, ні диявол – не зупинить мене. Я не боявся Флінта при житті й, чорт забирай, не злякаюся його мертвого. Тут десь неподалік від нас лежить скарб у сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Хіба може справжній джентльмен удачі повернутися спиною до такого багатства зі страху перед старим мертвим моряком із синьою пикою?

Але його слова не справляли враження на піратів. Вони навіть засуджували його за нешанобливі вислови про небіжчика.

– Облиш, Джоне! – урвав його Меррі. – Не треба ображати примару.

Решта так злякалися, що й слова не зронили. Вони охоче втекли б, якби могли. Але страх прибив їх до землі, і вони, як вівці, тулилися біля Сильвера в пошуках захисту й порятунку. А Сильвер вже заспокоївся й поборов страх.

– Примара, кажеш? Хай так, – не вгавав він, – але одне мені дивно. Ми всі чули луну. Але чи бачив хто-небудь примару, що відкидає тінь? Ні. Тоді звідки ж узялася луна, якщо це кричала примара? Перше розбігається з другим, хіба ні?

Такий аргумент потішив мене, але на марновірних піратів він справив враження. Першим отямився Джордж Меррі.

– Авжеж! Маєш ясний розум, Джоне. Заспокойтеся, товариші. Ми помилилися, подумавши, що це Флінтів голос. Це не його голос, а когось іншого…

– Голос Бена Ґанна, хай йому чорт! – скрикнув Сильвер.

– Так і є, Бен Ґанн! – закричав підводячись Морґан.

– Різниця невелика, – заперечив Дік. – Адже Бен Ґанн теж помер.

Але інші тільки посміхнулися.

– Ніхто з нас не боїться Бена Ґанна, не має значення, живий він чи мертвий, – відповів Меррі.

Усі вмить підбадьорилися. Переговорюючись між собою, пірати зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони заспокоїлися й, зваливши на плечі інструменти, почимчикували далі. Меррі йшов поперед усіх, перевіряючи напрямок за компасом Сильвера. Він сказав правду: ніхто з піратів не боявся ні Бена Ґанна, ні його примари.

І сам лише Дік не випускав із рук свою Біблію й боязко роззирався навсібіч. Але на нього ніхто не звертав уваги, а Сильвер із нього відверто глузував:

– Я говорив тобі, що Біблія з вирізаним аркушем ні для чого не придатна. На ній не можна навіть поклястися, і примара не злякається її й настільки… – і він, зупинившись й опираючись на милицю, клацнув пальцями.

Але на Діка Сильверове глузування не справило враження. Від спеки, невизначеності й переляку в нього посилився напад пропасниці, як і передвіщав лікар. Ми йшли тепер відкритою місцевістю по височині, що мала нахил, як я вже казав, на захід. На великій відстані одне від одного росли гігантські сосни. У заростях мускатного горіха й азалій проступали широкі, залиті сонцем галявини. Йдучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Унизу під нами з’явилася Західна бухта, де я не так давно плив на човнику.

Перша з гігантських сосен після перевірки за компасом виявилася не тією. Друга також. Третя сосна стриміла вгору над чагарниками майже на двісті футів – гігантське дерево в кілька обхватів, у тіні якого міг би розташуватися цілий загін. Напевно, цю сосну, що видно з моря, і заніс Флінт на свою мапу.

Утім, мої супутники майже не звернули уваги на величне дерево: їх більше хвилювала думка про заритий десь поблизу від нього скарб. Тепер вони вже нічого не боялися; очі в них палали, рухи стали рвучкими й нервовими. Вони думали тільки про одне – про незліченне багатство, що очікувало на всіх.

Сильвер підстрибував і шкутильгав на своїй милиці. Ніздрі його роздималися й тремтіли. Він із лайкою відмахувався від ґедзів, що роїлися біля його спітнілого, розпашілого обличчя й шалено смикав за мотузку, кидаючи на мене люті погляди. Сильвер не таївся, і я чітко читав його думки. Він думав тільки про золото, позабувши про все – і про свої обіцянки, і про лікареве застереження. Він хотів здобути скарб, а потім під покровом ночі знайти й захопити шхуну, перерізати горлянки моїм друзям і піти в море з вантажем золота й тягарем злочинів.

Схвильований тривожними передчуттями, я ледве встигав за рештою і спотикався. Сильвер смикав за мотузку й лаявся. Дік ішов останнім, насилу переставляв ноги і у маренні бурмотів молитви, пересипаючи їх лайкою. Перед моїми очима мимоволі повставали страшні сцени, що колись розігралися тут, – мені ввижався капітан Флінт із синім обличчям, що вбиває своїх шістьох товаришів, і потім як він конає у Саванні, п’яний, з лайкою й співом. Колись ці тихі зарості сповнювали передсмертні лементи, і мені здавалося, що я досі чую ще їхню луну.

Ми вийшли з кущів.

– За мною, приятелі! – гукнув Меррі, і всі побігли.

Пробігши трохи, пірати раптом зупинилися й закричали. Сильвер стрибав на своїй дерев’янці, як скажений, і незабаром ми їх нагнали. Перед нами була велика яма, вирита, мабуть, давно, бо краї її обсипалися й поросли травою. На дні ями валявся зламаний навпіл лом і кілька дощок від ящиків. На одній з них ми побачили випалений розжареним залізом напис «Морж» – назву Флінтового корабля.

Отже, скарб хтось знайшов і викрав! Сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

Розділ XXXIII Падіння ватажка

Яке жахливе розчарування! Усі шестеро піратів стояли наче громом побиті. Але Сильвер отямився першим. Усі його помисли були спрямовані на пошуки скарбів, і от в одну мить усе пропало. Але він не розгубився і, тримаючись байдужним, вирішив змінити свій план дій, перш ніж інші пірати оговтаються.

– Джиме, – шепнув він мені, – візьми це й будь напоготові.

Він передав мені двоствольний пістолет і швидко перейшов на інший бік ями. Тепер вона відокремлювала нас від решти піратів. Потім він кивнув мені приязно, наче хотів сказати: «Кепські справи». Утім, я й сам це усвідомив, але мене так обурювало його лукавство, що я не стримався й шепнув йому з докором:

– Ви знову зрадили.

Але він не встиг мені нічого відповісти. Пірати з лайкою й прокльонами зістрибнули в яму й нишпорили по дні руками, розкидаючи дошки. Морґан знайшов одну золоту монету в дві гінеї. З прокльонами він тицяв її під ніс своїм товаришам. Монета переходила з рук у руки.

– Дві гінеї! – злобливо крикнув Меррі, шпурляючи монету Сильверові. – От вони, твої сімсот тисяч фунтів! Ти уклав вигідну угоду, годі й казати! І ще вихвалявся своїм розумом, дерев’яна голова.

– Пошукайте ще, хлопці, – глумливо відповів Сильвер. – Може, знайдете там ще земляних горішків на корм свиням!

– Земляних горішків! – люто заволав Меррі. – Чуєте, що він сказав? Кажу вам, він знав про все! Подивіться йому в очі й переконаєтеся самі!

– Ой, Меррі, – далі вправлявся у знущаннях Сильвер. – Ти наче знову хочеш в капітани? Наполегливий дружбака!..

Але всі пірати були на боці Меррі. Вилазячи з ями, вони спопеляли нас лютими поглядами. Утім, на наше щастя, вони вилазили на протилежний бік.

Так стояли ми, двоє проти п’яти. Ніхто не наважувався на перший крок. Сильвер не рухався й, опираючись на милицю, спокійно вичікував: мужності йому не позичати.

Нарешті Меррі вирішив прискорити розв’язку.

– Друзі! – крикнув він. – Адже їх двоє: один – старий каліка, облудник і зрадник, а другий – щеня, у якого душа пішла в п’яти. Отже…

Він підніс руку, готуючись почати напад. Але цієї миті з хащі гримнуло три постріли. Меррі похитнувся й впав у яму. Пірат із зав’язаною головою закрутився на місці й теж упав, посмикуючись в агонії. Решта троє кинулися навтіки.

За мить Сильвер випустив два заряди з пістоля в Меррі, що силкувався підвестися й, зустрівшись поглядом зі смертельно пораненим, крикнув йому:

– Ну то що, Джордже, тепер ми з тобою квити?

Із заростей мускатного горіха з’явився лікар, Ґрей і Бен Ґанн.

– Уперед! – кричав лікар. – Швидше! Треба відрізати їх від шлюпок.

Ми побігли, не розбираючи дороги, по чагарниках. Сильвер, аби не відстати від нас, так вправно працював своєю дерев’янкою, що й здорова людина не витримала б. І таки він відстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до схилу.

– Лікарю! – кричав він задихаючись. – Погляньте! Нема чого квапитися.

І дійсно, поспішати нема чого. Троє вцілілих піратів бігли далеко позаду нас до пагорба Бізань-щогли. Ми вже перетнули їм дорогу до шлюпок і сіли перепочити. Сильвер, витираючи рясний піт, наблизився до нас.

– Дякую вам, лікарю, ви приспіли вчасно, щоб урятувати життя мені й Гокінсу. А, це ти, Бене Ґанн? Як життя?

– Так, я Бен Ґанн, – відповів остров’янин, звиваючись, як вугор, перед Сильвером, і, помовчавши, додав: – А як ся маєте, містере Сильвер? Чи не правда, я добре відплатив вам?

– Бене, Бене, – похитав головою Сильвер, – що ти з нами зробив?

Лікар послав Ґрея назад по заступ, полишений піратами. Ми пішли униз схилом до шлюпок, і лікар розповів мені коротенько, що трапилося під час моєї відсутності. Сильвер із цікавістю слухав оповідь, де головним героєм виявився недоумкуватий острів’янин Бен Ґанн. Під час своїх поневірянь на острові він наткнувся на кістяк. Це він забрав собі ніж і тютюн, відшукав і викопав скарб (у ямі лежав уламок його лома) і поступово переніс геть усе золото в печеру двоголової гори в північно-східній частині острова, де й сховав його в безпечному місці за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Про все це лікар дізнався від нього при першій зустрічі в день атаки на блокгауз. Побачивши наступного дня, що шхуна зникла, лікар вирішив віддати Сильверу тепер вже непотрібну мапу й припаси, бо Бен Ґанн мав чимало заготовленої солонини з козячого м’яса. Таким чином, мої друзі покинули блокгауз і перебралися на вершину двоголової гори, де їм не загрожувало захворювання на малярію і де вони могли охороняти переховані скарби.

– А щодо тебе, Джиме, – додав лікар, – то, попри мою прихильність до тебе, я мав передусім подбати про тих, хто виконував свій обов’язок. Адже ти сам утік від нас.

Але ранком, побачивши мене в полоні в піратів, він зрозумів, яка мені загрожує небезпека, коли пірати побачать, що скарби зникли. Тому лікар поквапився назад до печери й, взявши із собою Ґрея й Бена Ґанна і полишивши сквайра біля пораненого капітана, рушив до великої сосни. Дорогою він побачив, що ми його випередили, тому послав уперед Бена Ґанна, бо той дуже швидко бігав. Бен вирішив налякати марновірних піратів, і діяв так успішно, що лікар і Ґрей встигли до нашого прибуття залягти в засідці неподалік від ями.

– Яке щастя, що зі мною був Гокінс! – вигукнув Сильвер. – Інакше мене б порізали на шматки, а ви, лікарю, і не втрутилися б.

– Авжеж, – весело погодився лікар.

Ми дійшли до берега. Лікар ломом розламав одну зі шлюпок. На другу ми сіли й попливли до Північної бухти. Плисти довелося досить далеко: миль вісім чи десять. Сильвер, попри утому, сів на весла й працював нарівні з усіма. Незабаром ми вийшли з протоки у відкрите море й обігнули південно-східну частину острова, де ми пливли на «Іспаньйолі» чотири дні тому.

Пропливаючи повз двоголову гору, ми побачили вхід до печери Бена Ґанна, а біля неї людину з рушницею. Це був сквайр. Ми всі, і Сильвер разом із нами, привітали його радісним лементом. Проїхавши ще три милі, ми знайшли шхуну біля входу до Північної бухти. Приплив підняв її з мілини, і вона тепер вільно плавала біля берега. Був би вітер більш потужний або течія більш швидка, не бачити нам шхуни, як своїх вух: її або віднесло б у відкрите море, або розбило б об берег. Але, на щастя, корабель вцілів, якщо не зважати на порваний грот. Ми спустили запасну кітву і на шлюпці дісталися до печери Бена Ґанна. А Ґрей повернувся пильнувати «Іспаньйолу» вночі. Нагорі, біля входу до печери, нас зустрів сквайр. Зі мною він обійшовся дуже люб’язно й привітно, і словом не згадавши про мою втечу, але, побачивши Сильвера, спалахнув і сказав:

– Джоне Сильвер! Ви – дивовижний негідник й ошуканець. Так, сер, негідник і шахрай. Мене вмовили простити вас, і я обіцяв. Але кров убитих упаде на вашу голову, сер!

– Красно вам дякую, сер, – уклонився Джон Сильвер.

– Ви не маєте права дякувати мені! Я порушую через вас свій обов’язок. Тримайтеся від мене подалі!

Ми увійшли до печери. Це було досить велике приміщення зі свіжим повітрям, з піщаною долівкою і джерелом найчистішої води, що било серед папоротей. Перед багаттям лежав капітан Смоллетт, а в далекому тьмяно освітленому куті печери я помітив купи золотих монет і зливків. Це і був Флінтів скарб – мета нашого плавання й причина загибелі сімнадцятьох членів екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й жахів склали ціну його нагромадження, скільки абордажів і боїв, скільки потоплених суден, – про це з живих людей знали тільки троє Флінтових спільників – Сильвер, Морґан і Бен Ґанн.

– Заходь, Джиме, – сказав капітан. – Ти гарний хлопець, але я ніколи більше не візьму тебе в плавання. Дуже вже ти розпещений і норовливий. А, це ти, Джоне Сильвер? Яким вітром занесло тебе сюди?

– Я повернувся до виконання своїх обов’язків, сер, – завзято звітував Сильвер.

– А… – тільки й проговорив капітан.

Сівши колом, ми взялися за вечерю у веселому й радісному гуморі, запиваючи солонину Бена Ґанна вином, прихопленим з «Іспаньйоли». Сильвер сидів збоку, подалі від світла, але вечеряв з апетитом, весело сміявся разом з усіма й послужливо підхоплювався, якщо щось треба було подати, – загалом, поводився так, начебто нічого не трапилося.

Розділ XXXIV і останній

З раннього ранку ми взялися до роботи. Треба було перенести скарб на берег, на відстань у милю від печери, і перевезти його в шлюпці на шхуну. Робота непроста для такого невеликого числа людей. Трьох вцілілих піратів ми не дуже й боялися, бо вирішили, що надовго відбили в них охоту до нападу. Про всяк випадок ми таки виставляли одну людину на вершині пагорба.

Працювали всі дуже старанно. Ґрей і Бен Ґанн відвозили в шлюпці золото на шхуну, решта зносили його до берега. Золото ми складали в мішки з-під сухарів; два таких невеликих мішечки, зв’язаних мотузкою, – це був вантаж, достатній для одного дорослого чоловіка. Мене, як малосилого, залишили в печері укладати й пакувати золото.

Флінтів скарб складався з найрізноманітніших монет і трохи нагадував гроші зі скрині Біллі Бонса. Мені цікаво було розбирати й сортувати їх. Отут були монети англійські, французькі, іспанські, португальські, гінеї й дублони, крони, луїдори й цехіни, монети із зображенням королів всіх країн Європи за останнє століття, монети східні з візерунками дивних написів, круглі й чотирикутні, діряві посередині, щоб їх носити замість намиста, – тобто монети, які тільки існують на світі. Їх було так багато, що мені від клопоту з ними спину ломило й пальці крутило. Працювали ми протягом багатьох днів і, здавалося, що кінця тому не видно.

Троє вцілілих піратів кудись зникли й не показувалися. Утім, якось уночі, коли я прогулювався разом із лікарем по вершині пагорба, знизу, з темряви, до нас долинув чи то крик, чи то спів. Але це було так далеко, що ми ледь уловили звуки.

– Це ж, напевно, пірати, – припустив лікар.

– Знову перепилися, сер, – почувся позад нас Сильверів голос.

Сильвер мав повну свободу й, попри байдужу зверхність із нашого боку, тримався невимушено й фамільярно. Він ніби не помічав загального презирства до себе й намагався бути запобігливим і услужливим. Найприязнішим у ставленні до нього був Бен Ґанн, який за звичкою трохи боявся свого колишнього підштурмана, і я, бо відчував до нього таку-сяку вдячність за свій порятунок, хоча забути, як він збирався зрадити мене знову, я не міг.

Не дивно, що лікар відповів Сильверу досить грубо:

– Може, п’яні, а може, марять у лихоманці.

– Можливо, сер, – відповів Сильвер, – але нам байдуже.

– Авжеж, ви навіть не сподівайтеся, що я вважатиму вас гуманною людиною, – мовив з усмішкою лікар, – тому моя відповідь, певно, здивує вас. Якби я мав впевненість, що всіх їх здолала пропасниця, то не забарився б, ризикуючи своїм життям, вирушити до них на порятунок.

– Прошу вибачення, сер, але ви б вчинили вкрай нерозважно, – заперечив Сильвер. – Вони убили б вас і край. Я відданий вам тепер душею й тілом і не хотів би, щоб ваша компанія втратила таку людину, як ви, тим більше що я маю багато за що вам дякувати. Але ці люди не стримали б свого слова, навіть якби й хотіли. Вони взагалі не вірять слову честі.

– Ми знаємо, як ви вмієте тримати своє слово, – буркнув лікар.

Іншим разом ми почули віддалені постріли й вирішили, що пірати полюють. На раді ми постановили залишити їх на острові, що дуже потішило Ґрея та Бена Ґанна. Ми залишили їм запаси пороху й куль, солонини, ліків й інших необхідних речей, інструменти, одяг, парусину, мотузки й, за наполяганням лікаря, тютюн.

Скінчивши всі справи на острові, завантаживши золото й запаси прісної води й солонини на випадок тривалого плавання, ми одного ранку знялися з кітви й вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, який капітан взяв зі шхуни й підніс над блокгаузом.

Троє піратів, очевидно, спостерігали за нами уважніше, ніж ми думали. Коли, виходячи з протоки, ми наблизилися до Південного мису, то побачили, що вони стоять навколішки на піску і з благанням простягають до нас руки. Звісно, ми залишали їх на острові з важким серцем, але іншого виходу не було. Вони могли ще раз зчинити бунт на кораблі, а везти їх в Англію, де на них чекала шибениця, було б надто жорстоко. Лікар крикнув їм, де ми залишили запаси, але вони й далі викрикували благання не залишати їх на погибель на цьому жахливому острові.

Насамкінець, бачачи, що шхуна віддаляється, один із піратів підхопився, скинув мушкет і вистрілив. Куля просвистіла над головою Сильвера й порвала грот. Ми зрозуміли, що варто бути обережнішими й не витикатися через борт. Незабаром пірати, та й сам мис щезли з очей. До полудня, на мою превелику радість, і вершина Острова Скарбів розчинилася в блакитному тумані.

Нас було так мало, що працювати доводилося не присідаючи. Тільки капітан лежав на матраці біля корми й віддавав накази. Він видужував, але потребував спокою. Ми тримали курс до найближчого порту іспанської Америки, щоб узяти новий екіпаж: без нього дістатися до Англії нам навряд чи було під силу. Нас і так добряче порвало в морі, ми падали з ніг від перевтоми.

Сонце вже скотилося до обрію, коли ми нарешті ввійшли в мальовничу закриту гавань, і нашу шхуну негайно ж оточили човни негрів, мексиканців, індіанців і метисів, що продавали фрукти й овочі та пропонували попірнати за кинутими у воду монетами. Добродушні усміхнені обличчя, особливо негритянські, незвичайно смачні тропічні фрукти й, головне, вогні міста, – все це було так чудово, що ми швидко забули про похмурий Острів Скарбів.

Лікар і сквайр вирішили провести вечір у місті й узяли мене із собою. Там ми познайомилися з капітаном англійського військового судна, вирушили до нього на корабель і так засиділися на гостині, що повернулися на «Іспаньйолу» аж на світанку.

Бен Ґанн зустрів нас на палубі й зі своїми кривляннями повідомив, що Сильвер зник. Ґрей зізнався, що сам допоміг йому сісти в човен, бо щиро вважав, що всім нам загрожує небезпека, «поки на борту залишається цей одноногий диявол».

Але Сильвер утік не голіруч: він проламав перегородку й поцупив один мішок із золотом – триста чи чотириста гіней, які йому стануть у великій пригоді. А ми були задоволені, що так дешево його збулися.

Мені залишається сказати небагато. Ми набрали новий екіпаж і благополучно повернулися додому. «Іспаньйола» прийшла в Бристоль саме тоді, коли містер Блендлі вже заходився споряджувати нам судно на допомогу. Нас залишилося п’ятеро з колишнього екіпажу. «Пий, і диявол тебе доведе до кінця» – це пророцтво виправдалося щодо решти. Утім, «Іспаньйола» виявилася щасливішою за те судно, про яке співали пірати:

Усі сімдесят п’ять не повернулися додому! Вони тепер лежать на дні морському…

Кожен із нас одержав свою частку скарбів і розпорядився нею на свій розсуд – розумно або нерозумно. Капітан Смоллетт пішов із морської служби. Ґрей не промарнував своїх грошей – він серйозно взявся за вивчення морської справи. Він тепер співвласник і шкіпер одного гарного судна, оженився й має дітей. Що ж стосується Бена Ґанна, то він проциндрив свою тисячу фунтів за три тижні, або, якщо бути точним, за дев’ятнадцять днів, бо на двадцятий він уже жебрав без мідяка в кишені. Йому довелося йти на службу до сквайра. Він дружить з усіма сільськими хлопчаками, а щонеділі й на свята співає в церковному хорі.

Про Сильвера ми більше нічого не чули, і цей жахливий одноногий моряк потроху зітерся з моєї пам’яті. Мабуть, він відшукав свою негритянку й десь собі живе, горя не знаючи, разом із нею й зі своїм папугою. Зариті Флінтом срібло і зброя й досі лежать на острові. Нехай хто хоче вирушає за ними – мене нічим не заманиш на цей проклятий острів. Я дотепер прокидаюся в холодному поту, коли уві сні чую безугавний гуркіт прибою об його похмурі скелі й пронизливий скрипливий голос Капітана Флінта, що викрикує своє: «Піастри! Піастри! Піастри!»

Пояснення морських термінів

Бак – верхня частина палуби від передньої щогли (фок-щогли) до носа.

Бакборд – лівий бік судна.

Бакштаги – товсті мотузки, що підтримують рангоути (щогли, реї тощо).

Бізань-щогла – задня щогла на судні.

Брас – снасті для пересування рей у горизонтальному напрямку.

Бульварк – дерев’яна надбудова на кормі.

Бушприт – похила вперед щогла на носі судна.

Ванти – товсті прядив’яні або дротові троси на судах, що втримують щоглу з боків; мають мотузкові щаблі (вибленки).

Ватерлінія – риса на корпусі судна, по якій воно сидить при повному навантаженні.

Вимбовка – важіль для обертання коловорота, що слугує для піднімання кітви.

Галс – напрямок руху судна відносно до вітру; правий галс – вітер праворуч, лівий – ліворуч.

Ганшпуг – важіль для піднімання й переміщення вантажів.

Гафель – похиле дерево, що спирається одним кінцем у щоглу, яку охоплює «вусами» (роздвоєнням на кінці); до нього прикріплюються деякі вітрила.

Гик – горизонтальне рангоутне дерево, що слугує на трищоглових судах для розтягування нижньої шкаторини бізані, а на двощоглових – грота.

Грот-щогла – середня найвища щогла на вітрильних судах.

Кільсон – на судах без подвійного дна – поздовжня балка на килі, що забезпечує загальну міцність судна.

Клівер – трикутне вітрило перед фок-щоглою.

Нірал – снасть для прибирання вітрил.

Обстенити вітрила – вийти з вітру, щоб судно зупинилося.

Рангоут – сукупність надпалубних частин суднового опорядження, що слугують для розміщення суднових вогнів, постів спостереження й зв’язку. На вітрильних судах призначена для постановки, повороту, прибирання судів.

Румпель – ричаг для повороту стерна.

Салінґ – дерев’яна або сталева рама з поздовжніх і поперечних брусів для з’єднання частин вертикального рангоута вітрильника.

Такелаж – загальна назва усіх снастей на судні.

Утлегар – додаткове рангоутне дерево, що є продовженням бушприта вперед і вгору.

Фал – снасть для піднімання й спускання вітрил, прапорів і сигнальних знаків.

Фок – найнижче вітрило на передній щоглі судна із прямими вітрилами або трикутне вітрило на судні з однією щоглою.

Шканці – найвищий поміст у кормовій частині судна, почесне місце на кораблі.

Шкафут – частина верхньої палуби вздовж борта між середніми мачтами.

Шкот – снасть, якою натягується нижний кут вітрила.

Шпиль – коловорот, на який намотується кітвовий канат.

Шпігат – отвір у борті судна для видалення води з палуби.

Штаг – снасть такелажу, що по діаметру підтримує щоглу та інше рангоутне дерево спереду.

Ют – кормова надбудова судна або кормова частина верхньої палуби.

Примечания

1

Прізвисько відомого своєю кровожерністю пірата Едварда Тіча (початок XVIII століття). – Прим. ред.

(обратно)

2

Острівець біля берегів Флориди.

(обратно)

3

Едвард Гок – англійський адмірал, що жив у середині XVIII століття.

(обратно)

4

Покарання, під час якого людину протягують на канаті під кілем корабля.

(обратно)

5

Едвард Інгленд – піратський капітан (1718–1720), що ходив під «Веселим Роджером» – чорним піратським прапором з черепом та перехрещеними кістками.

(обратно)

6

Бартолом’ю Робертс – славетний піратський капітан (1719–1722), з іменем якого пов’язують золоту добу піратства.

(обратно)

7

Джон Девіс – легендарний пірат, автор книжок із морської справи, винахідник, дослідник Гренландії. Побутує думка, що він є уособленням рис кількох моряків початку XVIII століття.

(обратно)

Оглавление

Передмова Ігри, в які грав Стівенсон

Частина перша Старий пірат

  Розділ І Старий морський вовк у готелі «Адмірал Бенбов»

  Розділ ІІ Загадкова поява і зникнення Чорного Пса

  Розділ ІІІ Чорна мітка

  Розділ IV Матроська скриня

  Розділ V Кінець сліпого

  Розділ VI Капітанові папери

Частина друга Кухар на судні

  Розділ VII Я їду до Бристоля

  Розділ VIII Під вивіскою «Підзорна Труба»

  Розділ ІХ Порох і зброя

  Розділ Х Плавання

  Розділ ХІ Що я почув, сидячи у діжці з-під яблук

  Розділ ХІІ Військова рада

Частина третя Мої пригоди на суходолі

  Розділ ХІІІ Початок моїх пригод

  Розділ XIV Перше вбивство

  Розділ XV Остров’янин

Частина четверта У блокгаузі

  Розділ XVI Розповідь лікаря про те, як вони покинули шхуну

  Розділ XVII Продовження розповіді лікаря. Останній переїзд на шлюпці

  Розділ XVIII Закінчення розповіді лікаря. Перший день бою

  Розділ XIX Розповідь Джима Гокінса. Гарнізон у блокгаузі

  Розділ XX Перемовини із Сильвером

  Розділ XXI Атака

Частина п’ята Мої пригоди на морі

  Розділ XXII Як я втік із блокгауза

  Розділ XXIII У полоні відпливу

  Розділ XXIV У човнику

  Розділ XXV Чорний прапор спущено

  Розділ XXVI Ізраель Гендс

  Розділ XXVII «Піастри»

Частина шоста Капітан Сильвер

  Розділ XXVIII У таборі ворогів

  Розділ XXIX Чорна мітка знову

  Розділ XXX На чесне слово

  Розділ XXXI Флінтова вказівна стрілка

  Розділ XXXII Таємничий голос

  Розділ XXXIII Падіння ватажка

  Розділ XXXIV і останній

Пояснення морських термінів Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg