«Антологія української готичної прози. Том 1»

Антологія української готичної прози. Том 1 (fb2) - Антологія української готичної прози. Том 1 2265K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Коллектив авторов - Юрий Павлович Винничук

Антологія української готичної прози у двох томах. Том І

Нічний привид Українська ґотична проза XIX сторіччя

На основі давньої української літератури і народної мітольогії постала в Україні романтична, або ґотична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й містикою, мітичні істоти заполонили українську поезію і прозу. Українська народна демонологія набула такої популярності, що захопила не тільки українських, а й російських та польських письменників. Ані в Росії, ані в Польщі не існувало такого багатства мітольогічних образів і сюжетів. Справжнім вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росія ще довго не могла заспокоїтися, порівнюючи життєрадісні, повні світла і розбуялої фантазії описи Малоросії з похмурими і неприємними описами Московії. Після «Вечорів на хуторі біля Диканьки» стало просто модно писати про відьом і чортів.

Близько до ґотичної новели стоять літературні казки та легенди й инколи досить важко провести між ними межу. Оригінальним українським внеском до скарбниці світової фантастичної літератури є саме казкова або мітольогічна фантастика, написана з гумором, дотепністю, а деколи відчутне тут і кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканської. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкінці оповідання може піддаватися сумніву.

До фантастичних легенд належать «Антін Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основі народних легенд створена повість Пантелеймона Куліша «Огняний змій» та оповідання «Коваль Захарко».

Оповідання Xоми Купрієнка, Володимира Росковшенка, Григорія Данилевського («Біс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорія Квітки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магічного реалізму, який згодом позначився на творчости Валерія Шевчука. Вперше за півтора сторіччя були опубліковані новели Хоми Купрієнка в моїй антології «Огненний змій». Замовляючи у Москві фотоплівку його книги, я не гадав, що зустрінуся з оригінальним художником слова. Його оповідання дуже близькі за своєю манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрієнко, як і Сайкаку, йде до фантастичного через свій типово романтичний темперамент, схильний до втечі від повсякденної реальності, що над ним тяжіє. Цю схильність у Купрієнка підсилює вплив фантастичної літератури німецьких романтиків, хоча в цілому письменник використовує українську демонологію. Фантастичне в нього має концептуальний, книжний, філософський характер, але відчувається також і смак до бурлеску, легкої тривіальності, до яскравої і соковитої мови, нахил до народних магічних вірувань та обрядів.

Дещо осібно стоїть трохи дивне оповідання Миколи Білевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на грані реального і казкового. Видіння і дійсність переплітаються дуже тісно. Журавель переконує селянина, що він така ж сама людина, а тому вважає за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кінця оповідання так і не з’ясовується, що то був за журавель і чи то справді журавель, чи перевертень. Подвійне прочитання веде до семантичної невизначеності, яку підсилює і вагання самого оповідача у виборі між реальним і надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його місці чорт, усе стало б на свої місця, усе було б традиційним і… банальним. Юрченко, а під цим псевдонімом заховався виходець із Закарпаття Микола Білевич, який закінчив разом з Гоголем Ніжинську гімназію, видав цілу збірку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, і ця книга, і сам автор випали з уваги наших дослідників.

Автором кількох фантастичних творів був і Євген Гребінка. «Страшний звір», «Місяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближені до літературної казки. Зате в оповіданні «Ніжинський полковник Іван Золотаренко» присутній саме фантастичний елемент.

Ряд творів ХІХ ст. балансують на межі фантастики і реальности. Такою є невелика повість «Змій» А. Подолинського, де «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягнутим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники ґотичної новели охоче включають у свої антології.

Близькими до ґотичних є утопічні оповідання Григорія Данилевського та Миколи Костомарова. В першій половині XIX ст. утопічне оповідання Г. Данилевського було в нашій літературі єдиним. Та коли я натрапив на оповідання Миколи Костомарова «Скотий бунт», опубліковане у 1917 році, то відчув неабиякий стрес. Воно настільки сильно нагадує «Звірину ферму» Орвела, що можна запідозрити навіть пряме запозичення.

Галицька ґотична проза була значно похмуріша за ту, що творилася на великій Україні, а той факт, що оповідь часто велася від першої особи, надавав цим творам ознаки вірогідности. Інколи галицькі оповіді відзначалися алегоричністю і дидактикою та використовувалися як своєрідне повчання, оскільки творили їх священики. Таким є оповідання «Нічний супутник» Івана Наумовича, автора ще кількох оповідань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».

Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповідання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.

Років десять тому вийшла «Антологія українського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведені зразки моторошної прози від середньовіччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у післямові від упорядника, що «пропонована антологія, наскільки мені відомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологію української фантастики ХІХ ст. «Огненний змій», куди увійшли саме моторошні твори і саме цією антологією щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравішкі». Під оповіданнями у моєму перекладі він, звичайно, мусів вказати ім’я перекладача, хоч і без посилання на джерело, але коли я крім того ще й впізнав окремі україномовні твори у моїй редакції та довідки про авторів, знову ж без посилань на «Огненного змія», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши мої матеріали, вдав, що йому про цю антологію нічого невідомо. Особливо мені припали до смаку такі ось фрази у біографічних довідках: «В. Росковшенко писав фантастичні оповідання й повісті. На сьогодні вдалося виявити деякі з них («Чарівниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)». Постає питання – кому ВДАЛОСЯ виявити? Адже це я їх розшукав у давній пресі. Я знайшов Гавришкевича і Купрієнка, і твори їхні В. Пахаренко подав у моїй редакції, а не в оригіналі, якого й на очі не бачив. А хто знайомий з текстами галицьких москвофілів (маю на увазі Гавришкевича), то знає, що редагування такого тексту займає стільки ж зусиль, що й переклад.

Ю. Винничук

Григорій Квітка-Основ'яненко

Народився 18. 11. 1778 р. у слободі поблизу Харкова у поміщицькій родині. Освіту здобув приватно і це, вочевидь, згодом відбилося на його творчості. Принаймні жодної іноземної мови він так ніколи й не вивчив. З 1793 по 1797 р. перебував на військовій службі, вийшовши у відставку в чині капітана. Літературну діяльність розпочав у 1816 р. з фейлетонів та віршів. З 1832-го став публікувати свої українські оповідання та повісті, в яких часто використовував фольклорні мотиви й казкові образи («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Конотопська відьма», «Відьма»).

Помер письменник 8. 08. 1843 р. у Харкові.

Сучасники свідчать, що Квітка цікавився спіритизмом й охоче розповідав різні моторошні історії. В журналі «Маяк» (1845, № 12) український письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякі незрозумілі для фізики духовні явища, я зараз же вирішив сповістити вам кілька не менш дивних явищ, які не можуть бути витлумачені жодними фізичними приписами, і тішуся, що тепер маю можливість представити їх увазі читачів.

Буваючи у покійного Григорія Федоровича Квітки, відомого в нашій літературі під іменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповідати, сам пережив і знав багато подібних випадків. І ось два з них.

«Це трапилося влітку о восьмій вечора, – так почав Григорій Федорович. – Я сидів у світлиці і читав книгу: двері в маленьку мою кімнатку були відчинені; і все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дістаю листів від сестри моєї, і подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кімнатку, я побачив сестру мою в довгій білій сукні: обличчям бліда, мертва, вона стояла біля столу і вирізала з аркуша білого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я підвівся, щоб встати з канапи, але не зміг. Сестра відійшла від столу і двічі або тричі повільно пройшла по кімнаті, вирізала хрест і раптом зникла, залишивши витинанку на столі. Сестра моя мешкала в селі за три версти від мене. Через кілька днів я дістав вістку, що сестра моя померла і, як я вирахував, саме о тій порі, коли її образ мені явився.

Товариш мій М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкінці третього місяця після весілля одного вечора зібралися до нього знайомі пограти в віст. М. Ф. посадив чоловіків за зелені столики у вітальні, де було тепліш і де також був присутній весь жіночий аеропаг. В залі нікого не було, тьмяно горіли дві свічки, та маятник велетенського настінного годинника порушував тишу.

Десь о дванадцятій годині молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали і, ступивши кілька кроків, упала без тями. Вмить усі збіглися до неї і, коли вона опритомніла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тоді нічого не пояснила, вирішивши від чоловіка приховати справжню причину свого переляку. Довірилася лише подругам.

– Коли я увійшла до зали, – розповідала вона, – то побачила за фортепіаном покійницю, першу дружину мого чоловіка.

Не бачивши її ніколи, вона описала, яке в неї було обличчя, яка сукня. Саме в такій сукні й було небіжку поховано.

– Не вірячи в подібні явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли підходила до фортепіана, привид рушив мені назустріч. Я втратила свідомість і упала».

Мертвецький Великдень

Був собі чоловік та жінка. Чоловіка звали Нечипором, а жінку Пріською. Вона була хорошого роду і одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, і усяка худоба, а сина не було, тільки дочка. Так батько її, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замість дитини, та й вигодовав його, і доглядів, і до розуму доводив. А Нечипорів батько та був собі велика ледащичка: спився і звівся нінащо та колись під тином п’яний і одубів; жінка, що не мала нічого та й не вміла робити, пішла попідвіконню; а хлоп’я за Христа ради узяв Прісьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко відкотиться яблучко від яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодіяка такий, що ні з чим не розминеться: і цигана обдурить, і старця обікраде; а пити? – так не переп’є його і Данилко, що у нашого пана живе та за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптані, та у мережованім брилі; той здорово п’є, а Нечипір іще гірш його. Іще ж таки поки парубковав, то й сюди й туди: було, п’є ніч, гуляє, з парубками бурлакує, а удень як скло перед хазяїном: і робить що треба, і послуха у всякім ділі, і поважа старого. Коли ж його на вольній або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собі, що до усякого так у вічі лізе, як тая оса, так і зчепиться; ну, то й звісно, що йому щонайгірше і доставалось. Та ще на лихо собі був такий невеличкий, хирлявий, та й сили не більш було, як у сліпої попової кобили, що було не здужає у Пилипівку попівських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попіб’є. А иногді проти лави один піде, так тут вже достанеться йому на горіхи, пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу порозривають, та таких йому тусанів надають, та так йому бельбахи повідбивають, що насилу удосвіта додому долізе.

Так що ж бо! Перед хазяїном відбрешеться: то ніччю роя ловив, так бджоли йому пику покусали; то відьма приходила ніччю хазяйських коров доїти, а він почав відгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього і одежу йому порвала і усього подряпала. То, було, старий і вірить і гоїть його, та ще від переляку, щоб не напав переполох, і горілочкою його підпоює. От нашому Нечипору і на руку ковінька! Лежить на печі, та оха, та горілочку потягує, а усі коло нього панькаються. А що ніхто й не знав, що він таке ледащо і таки зовсім нероба, то й оддали за нього Пріську. А як після сього незабаром вмер і у неї батько, а там і мати, то й остався наш Нечипір сам собі господарем.

Недовго ж нагосподарював. У три годи рішивсь зовсім. Що була скотинка, позбував, земельку позакладував, а грошики попропивав, а що було опріч того, те від недогляду попропадало само… П’є та краде, б’ється та позивається; а звісно, що тільки підеш з жалобами та з позивками, то вже й десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волості відопруть (не їм же одним хліб їсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набіжить засідатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого й взяти; а то, коли зостались які вишкварки, так іще у суд запровадять, – ну! там уже і амінь. Так чи надовго ж то Нечипорові, при його дурній голові, стало усеї тестевої худоби? Фіть-фіть! Пішла по добрим людям та по шиночкам, а він звівсь нінащо.

Сердешна Пріська викупала його не десять разів і із-під калавуру, і із колоди, а раз прийшлося і з острога викупати. Вже який би не був, а усе він їй муж, нігде було дітись. А через таке лихо попереводила і в себе, що було у скрині із хорошої одежі, і намисто, і дукати, і хрести, і усякую худобу.

Журилась вона, журилась, далі треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав їй п’яниця. Нічого не кажучи, стала його у хаті запирати, а сама піде або баштан полоти, або коноплі брати, щоб було чим прогодуватись. Що ж? Вернеться додому, хата пустісінька! Проклятий Нечипір виліз у вікно, та й шукай його. Треба їй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена, викупа, сердешна, на останні гроші! Далі знайде його де-небудь у шинку під лавою або під плотом; розбудить, розштовха, тягне додому, і виговорює, і лає, а сама, через таку лиху годину, тільки що плаче.

Далі, бачивши, що його й лайка не бере, і він знай своє товче – пити та і пити! – нічого робить, дума: хоч гріха на душу озьму, а вже не дам йому волі. Ото приволочивши його із корчми, защепнула двері та й каже:

– А що, Нечипоре? А до чого отсе ти мене довів? Лайки не слухаєш, горя мого не поважаєш, п’єш у свою голову; попропивав усю батьківщину, а через тебе і я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинків; а тепер довів, що мені тільки за старцями йти; була я і хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п’яницю, та по тобі і я стала послідніша усіх на селі. Хіба хочеш так пропасти, як і батько твій? Так пропадай же собі як знаєш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобі волі шлятися та пиячити. Доки мені і терпіти? Через закон переступлю, а по-своєму зроблю. – Та засучивши рукави, каже: – Хоч гріх жінці мужа бити, а нехай Бог простить! – та з сим словом – черк його у пику, а далі удруге, утретє, удесяте, та за волосся, та тусанами – бо баба собі здорова була, а він такий, що ні на що і дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав і скіпки підняти, не то щоб оборонитися від жінки.

А вона його б’є, а вона його тасує, та знай приговорює:

– Не пий, не п’янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-небудь та годуй і себе, і бідну жінку; ось так тобі, ось так тобі, бусурмену католицькому, гаспидському мужикові!..

Била, била, та аж утомилась, і сіла на лавку, і каже:

– А бодай тебе сей та той, що ти мене і до гріха довів і втомив мене нінащо. Устань, кажу тобі! (Бо вже сердешний Нечипір аж не зміг і стояти, та присів долію.) Устань та кланяйся жоні, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив.

Нігде Нечипорові дітись! Кланяється, сердека, просить, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, і обіцяв уже не пити і не втікати а дому, хіба вона його куди пішле.

Відпочивши, Пріська помилувала мужика і каже:

– Не журись, сякий-такий сину! За битого двох небитих дають, та ще й не беруть. А коли не будеш слухати, то от тобі кажу, що ще буду бити, та опісля і панотцеві висповідаюсь, що проти закону пішла.

Еге, та наша Пріська направила мужика! Вже не то щоб не пив: не проливав козак, як де лучалася чарка; та тільки у кунпанії, чи на весіллі, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинкам та за чарку горілки чортякам душу віддавати: сидить вдома і з двора нічичирк! Узявсь – нічого робити! – латати старі кожухи, стала й копійчина перепадати. Пріська усе збира, та радується, та й думає: з ледачого, мабуть, буде що-небудь і путнє.

Оттак пройшли Різдвяні м’ясниці, прийшла й масниця. Що то вже кортіло нашому Нечипорові, щоб то драла дати, та погуляти на останніх днях, так зовсім не можна: Пріська так реп’яхом за нього і держиться, і не можна йому без дозволу вийти з хати, а свита, і чоботи, і шапка у неї у скрині.

На саме пущання, що на піст, вона йому і каже:

– Піди лишень, Нечипоре, до служби, на сім тижні будеш говіти. Та гляди ж ти мені: щоб ти зараз з церкви і був тут. Коли прийдеш зараз, то дам тобі обідати, бо в нас є й вареники: я придбала і масличка, і сметанки, а коли добра буду, то й чарку горілки дам, та й заговіємо, як довг велить. Коли ж зараз не вернешся та підеш куди пити, то от побожусь тобі, що такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити!

Пішов наш Нечипір, та тільки ж ми його й бачили! Налагодила Пріська і обідати, а його нема. Пообідавши, пішла до сусіди, далі вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвір’я, кожного, хто йде, питається: чи не бачили мужика? Ніхто не бачив. Уже й вечір, а його нема! Насилу вже, гульк! – лізе додому у пізній вечір ні живий ні мертвий і слова не промовить: язик одубів, і сам себе не тямить, і де він, і що він є таке на світі. Сопе та мовчить, й очей, що заплили йому горілкою, не розведе.

– Побила мене лиха година та нещаслива, – зараз гукнула на нього Пріська, – от із сим дурнем, п’яницею, волоцюгою! Де ти там у гаспида таскавсь? Іще навдивовижу, якось добрів і знайшов свою хату. Бач, як нарізався, що й слова не промовить! Бог дав людям пущання, щоб заговіли любенько з жінками та з діточками, а я за слізоньками світу не бачила, сидячи сама собі у хаті, як у темниці. Отже, далебі тобі кажу, що знов приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довіку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, він нічого і не тямить!

І правда ж бо була. Сидить Нечипір та тільки здиха, бо горілка з нього дух пре; мусить щось і сказати, так і рота не роззявить, і язика не поверне, неначе він йому повстяний; тільки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсім не видно: позападали і зліпилися.

Лаяла його жінка, лаяла на всі заставки, далі-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе він таки був їй муж, а тут же і пущання: як таки не заговівши?

– Чи не хочеш вечеряти? – пита Пріська. – Чи ти тямиш, який сьогодні день? Чи так, як собака, і ляжеш?

А Нечипір мав щось сказати, та й не здужав, і тільки дужче засіп. А Пріська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:

– На ж, от тобі макортет[1] з варениками; їж та лягай спати та уставай до вутрені, щоб ти мені говів на сім тижні. На, п’янице, от тобі й світло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сеє кажучи, постановила йому макортет з варениками і каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказує: – Гляди ж, як повечеряєш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.

А далі, разів з п’ять тяжко здихнувши, повернулась і заснула.

Хоч Нечипір і кріпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники… далі став куняти, а сам знай пха у горло… далі уложив руку у макортет… похиливсь… тут і каганець погас… захріп наш неборак на усю хату!

Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чує – дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти, щоб неодмінно йшов до утрені. «Не послухати її, – дума собі, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!..»

От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказувала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та троха таки чи й чув він се учора.

Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви.

Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори… видимо-невидимо!.. Манюсінькі, та усе у білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать:

– Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приймаєш!

– Тю на вашу голову! Показились діти, – сказав Нечипір, та не розглядаючи – швидш до дверей.

Постукав, йому і відчинили, він і ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсіди клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче та ще й гугнявіє». Зирнув на нього збоку… носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс».

Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.

От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого – Юхим Кандзюбенко, з яким укупі парубковали і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди – і там мертвець, озирнеться сюди – і тут мертвець, куди не гляне, усе мерці, усе мерці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав, були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні вух, ні губів: тільки самі ямки у голові.

То трохи було Нечипір проспав свій хміль, а тепер як розглядів, у якій він кумпанії опинився, так і увесь хміль пропав і стало його трусити, мов на лихоманку, а циганський піт так і пройма… А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть!

Погляда наш Нечипір сюди, туди, дяк собі чита, а парахвіяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипір і здумав утекти від них, та й став відступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче, вже кат бери і шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять, і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток, або троха ще й не більш, як вже вмер!

От вийшовши він і каже:

– А нуте, панове-миряни, годі дрімати: от дяк уже дочитує до кінця, скоро випущу.

Прочхались мерці. Хто протира очі, у кого є, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».

Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить зо своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити, а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять.

Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як наші мерці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре п’яний був, а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається, що тепер Великдень. От не п’яні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи».

Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже:

– Не все лишень виспівуй, покидай дробину на той світ ченцям на манастирі, бо вже нерано.

От пан Олексій сюди-туди мах, і «во утриє ізбивах» якраз поспіло та й закінчив. А отець Микита вийшов та й каже:

– Слухайте, панове-миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинах і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!

Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дійшла, осміливсь, та сіп попа за ризи, та й каже:

– А що, паноче-честноче! не во гнів вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання… теє-то… чи не підгуляли трохи, та, може, не зовсім проспались? Або, може, лежачи собі по домовинам, як, бува, у просі на печі, та позабували і дні? Який тепер Великдень? Ще тільки чистий понеділок, що й ложки гуляють…

– Еге! Вам піст, вам чистий понеділок, – каже йому отець Микита, – а наш Великдень, бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем’я справляємо Великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п’яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш. Ти ж нам гляди, що приніс вареника, то усім розділи, щоб нам не натощака лягати по ямах.

– А де ж я вам їх озьму? – сказав Нечипір. – Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника?

– А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника, – сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось. – Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую. – Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом цілуватись.

Повернув Нечипір язиком у роті… аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити? – дума собі. – Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити? Який нечистий звелів їх на пущання їсти? Який басурмен вигадав їх п’яному давати? Ох, се усе наші жіночки! Від них нам усе лихо! Через свою і я тепер пропадаю… як таки піввареником усіх обділити? Та лучче усього – утечу. Тепер їм не до мене. Пролізу промеж них, то ніхто мене і не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тільки й зна цілується зо своїми парахвіянами».

Оттак собі подумавши, і став назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди ні піткнеться, так усюди народ лавою і валить до попа, що ні пропхатися йому меж ними, ні просунутись ні жодною мірою не можна. Він би і посилковавсь, так боїться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кістки не порозсипались і щоб йому знову такої пені не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усі пляшки і усі чарки, а опісля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як – дума собі – розсиплю якого мерця, так, може, і карбованцем не відбудеш. Сікався-сікався, щоб просунутись, далі бачить, що непереливки, став собі, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедію». От дивиться, що тільки вони роблять: той лізе і втирається, а вже і губів нема, тільки самі зуби стирчать, а у иншого і зубів нема, сама пасть, що инша голова йому у рот улізе; та все ж то до попа, та все замість того, щоб цмокнутись, як поцілуєшся, а тут тільки кістка об кістку: стук-стук! А як пішли молодиці та дівчата, так наш Нечипір добре посміявсь: инша йде і дума, що на ній і досі очіпок парчевий, а він вже не то що полиняв, і зовсім розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляється та озирається, і щоб дивилися на неї люди, що яка-то вона хороша у парчевому очіпкові, знай поводить головою, що аж рипить на кістках, неначе хвіртка на поржавілих завісах. А ось дівка дума, що вона й тепер ще хороша, і чорнява, і повновида, і рум’яна, як була на сім світі; тільки вже в неї носа нема, одної губи не питай, очі позападали, брови повилазили, замість гладесеньких та повнесеньких щік стали жовті, сухі, позморщувані, як тая губка, що у греків у бакалейній лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поцілуватись з ним, протягне губу, та й засоромиться, – бач би то стидно дівці цілуватись – та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона знов до попа… та мерщій: стук! кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки, де колись були очі, закриє рукою та, похиливши голову, і біжить назад; та як ще пробирається побіля того парубка, з котрим вона на сім світі женихалася, а він її, щоб згадала старовину, за тую плахтину – смик! то вона ще й дужче засоромиться і ховається промеж людей… А Нечипір на сеє усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого і могила не справить. Які були на сім світі, такі є й там. Дівчача натура усюди однаковісінька: промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так – ну!..»

Далі став і об собі він думати та гадати: «Що мені на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита…» Аж ось дивиться – приятель його, Радько Похиленко, стоїть окреме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:

– Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?

– Здоров, Нечипоре, – каже Радько, – як тебе й забути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.

– А як собі поживаєш?

– Та зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.

– А що? Хіба у вас не так, як у нас? – спитав Ничипір.

– Ні, братику! – казав Радько. – Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, робота ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся… усе, усе-таки добре, та ба! Ні з ким бесіди водити, ні з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от більш і нема нікого.

– Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ?

– Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як то вона, сердешна, собі поживає? От і випірнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже инший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті нема, тільки що у граматці записаний; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і терплять від вітчима та від нових дітей. От і озьме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться зо знахурками та з ворожками. Оттак і парубоцтво кинеться підглядати за своїми дівчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, і я за тобою, щоб і лежати укупі. Ти, як дурень, вмер, та ждеш її, ждеш з московський місяць – нема!.. Гульк на ваш світ! А вона вже й заміж пішла, і у колисці колише дитину, або, дівуючи, з другими перекидається та регочеться, а часом і тебе недобрим словом спомина… Нічого робить. Почухаєшся та й засядеш під плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут їй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила… Коли ж инший був гуляка, що без чарки його і за живіт брало, от і здума: «Піду хоч подивлюсь, як добрі люди на тім світі п’ють…» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замість шинкаря сидить ціловальник, не у церкві його згадуючи; замість осьмухи, вже йде кварта, та й горілка розведена більш як наполовину, і ціна не людська. От із серця що йому робити? Католицького бузувіра, ціловальника, учистить по лисині або патли обірве, що він і не зна, відкіль йому і біда сталася; каторжного головою у діжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’є, народ із кабака розжене і таку славу наведе, що й невсипущий п’яниця три дня не посміє ногою у кабак ступити.

– Отсе ти, Радько, добре нагадав про горілку, – казав йому Нечипір. – Чи не хоч по чарці, ради вашого празника? Ходім до мене, у мене є добра горілка. – Се ж Ничипір, кажучи, брехав; який син у нього і крапля була у господі? Одно те, що ні за що було сього добра й купити, а друге, що й Пріська не таківська була, щоб держати горілку дома, бо Нечипір добравсь би до неї, де б вона не була захована; а се Радька він підмовляв, аби б тільки з церкви вийти, а там би він і чкурнув, нехай би його Радько опісля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипорові невдача! Радько йому, кріпко здихнувши, каже:

– Ні, братику, ні! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пішов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би і за десять верстов, так що ж! куди я її питиму? Бач, живота катма! У горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям…

– Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім з церкви, – казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі.

– І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду.

– Як так?

– А от як, от бач, я здорово нюхав кабаку та тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш.

– Бач, як у вас поводиться, – дивувався Нечипір. – Так хіба є кара у вас за гріхи?

– Де-то вже нема! – каже Радько. – За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут пащикувати, та прийметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ні якою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та кожному нищечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила… та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь… так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-всяке, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка проти закону піде, та стане мужика вчити…

– Так що такій? – мерщій перехопив Нечипір.

– Та що? Звісно: катюзі по заслузі; язику, щоб на мужика не гримала достається своє: жаба у нього ввіп’ється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє.

– Знаєш же що, Прокіпович? – став прохати Нечипір Радька. – Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на часинку до мене додому, та отсе усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дякувати.

– Ні, Нечипоре, ти мене хочеш під манастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покуштувати. Відколи я вмер, то ще вареника й не бачив. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли б’ється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пустити, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш, а то щоб і тебе на локшину не покришили.

– Ну, ще я тебе хочу спитати, – подумавши, каже Нечипір, – покажи мені, будь ласкав, де тут мій тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав від вас, так що й сердешна жінка не знатиме, де я і дінусь.

– Тесть або теща? – сказав Радько. – Поминай їх як звали. Вони, бач, вийшли з нашої парахвії, хоч і тутечка лежать. Вони, знаєш, усе вередували на тім світі: усе старцям подавали, та бідних зодягали, та з неймущим посліднім куском хліба розділялись, так їх усі старці і облягли, та їх щодень, щоніч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородині псалми їм співають, а вони, лежачи, потішаються і від нас зовсім відцуралися, а про ваш світ не хочуть і споминати. Старому таки, тільки що очі сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, віддавши її за таке ледащо, як ти, не во гнів тобі сеє слово, та опісля і помилували; так ти їх не побачиш з нами. Тож і батько твій не сього приходу, а жидівського, бо п’яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили.

Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж вуса собі розгладив: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник».

От, як перецілувались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже:

– А нуте, панове-миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись.

От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже:

– Ану, чоловіче з того світу, виймай свій гостинець, та гляди, щоб ти вділив його кожному по частині: мені, попові, звісно, учетверо проти простого, дякові удвоє, паламареві у півтори проти простого; а затим і старому, і малому, усім порівну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а иншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манесенькі кусочки. От що!

– Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на рахівниці розлічить, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.

– Але! Нам нічого до писаря, – зашипіла уся громада. – Він уже нам не суть начальник, ми тут старші!

– Коли ж ви тут старші, так цур же вам! – крикнув на них Нечипір, та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’є, ще й дуже б’є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозламував, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки ще гірш їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть:

– Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки.

Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись:

– Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та й змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві, вуха так померзли, що не то що!

– Яка тобі шапка? – відозвались до нього мерці. – Роби своє діло, бач, вже нерано!

– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши вуса, каже їм: – Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів пожартувать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?

– Нема нікого старшого, ми тут усі рівні! – загули мерці.

– Так хто ж зна, скільки є тут вас? – питав Нечипір.

– Діли без ліку. Тогді побачимо, як кому не стане.

– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипір, усе поглядаючи на зорі. – Як вас кат розбере: инший, може, по дві долі хвататиме на мою голову. Без ліку не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. – Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними.

– Та доки сього буде? – загули мерці. – Не буде тобі ліку, лічи сам.

– Лиха матері вам! – каже Нечипір. – Лічи, коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. – Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».

– Е! Та ти бо ще й торгуєшся? – зашипіла громада. – Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!

– А щоб ви виздихали! – розсердившись, налаяв їх Нечипір. – Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі купами: старі до старих, молоді до молодих, діди особе, і баби особе, і парубки, і дівчата…

– А парубкам з дівчатами сідати? – питав один парубок, вискаливши зуби.

– Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! – прикрикнув на парубоцтво грізно. – Сідай окроме і дівчата окроме.

– О бодай тебе розсудило! – зашипіли усі дівчата.

Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись, та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки нарізно посідали; а що молодиці, дівчата, та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались та так, що скільки старі та й сам отець Микита їх не зупиняли, так нічого і не зроблять, а наш Нечипір і не боронить. «Нехай-нехай!» – дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.

Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть:

– Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника, а як не даси, залоскочемо у смерть…

– А зась, циганчата! – крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. – Чіп відсіля! ви не сього приходу. Чого доброго є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені, та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане…

– Зовсім! Обділяй мерщій! – заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись…

– Добре, коли зовсім! – відозвавсь Нечипір, ще таки поглядівши на зорі. – Ви зовсім, от і я скоро зовсім. – От і став попід ногами на снігу ськати, та й знайшов скіпочку, виковиряв нею того піввареника, показує їм і каже: – Нате ж, люди добрі! та знайте мою добрість. Глядіте ж, їжте не спішачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще мені біда буде: приїде суд з лікарем вас свідчити, та ще скажуть, що я вас отруїв, та прикинуть пеню, що й копою не відбудеш. Нате ж! – Та й став розщипувати вареник і приказує: – Отсе одному, отсе другому, отсе третьому…

– Кукуріку! – заспівав півень…

Шарасть! Розсипались наші мерці, і кістки забряжчали, неначе хто мішок п’ятаків висипав!..

Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків… зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були.

– Цур палічча! – закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мерці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а инші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.

– Фіть, фіть! – подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: – А що? наїлись вареників? Не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте, та вже більш мене не заманите… Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказувати, та ще й попіб’є, думаючи, що, може, я де по шинках ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко, ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є.

От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько.

Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукуріку» та «кукуріку!», щоб мерці щезли від нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить! Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його й смикають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять:

– Нечипоре!.. Устань… устань!

От він очима – луп! аж – зирк! перед ним піп… та вже не отець Микита, а отець Павло, живий піп, і дяк, пан Степан, і усі люди, скільки їх тут ні бачить, усе живі люди, і сусіди, і приятелі його; а тут і писар з ратуші, з котрим він учора добре заговляв.

Устав наш сердека і очі продира, і чухається, і не зна, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п’яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється.

– Але, п’яниця! – далі, надумавшись, каже їм Нечипір. – Тут не п’яниця, а ось мені яке привидіння було. Ось слухайте лишень і ви, панотче, і ви, люди добрі.

І почав їм усе розказувати, як пішов до утрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали, і як він тут заснув…

– Та не слухайте його, п’яниці! – загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив і, пороззявлявши роти, слухають його. – Не слухайте, се він перепивсь та сп’яну химери погнав.

– Та які тут, панотче, химери, іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там, мерці не дали мені її і узяти, я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди…

От і відімкнули церкву, ввійшли, аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є, а по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мерці уночі тут були.

Що то дивувалися люди з розповіді Нечипора! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мерці так порались. Так і старі люди говорять, що було колись у якімсь селі якомусь-то чоловікові такеє ж привидіння, що думав на утреню прийти, аж прийшов… мерці служать собі по-своєму та у піст справляють Великдень. Та воно ж так і є: у нас піст, а в них Великдень. Отже і Ничипору мерці казали, що коли ж їм і справляти Великдень, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п’яні…

Іван Барщевський

Народився 1794 р. у Білорусії на Полоччині в селі Россохи в родині греко-католицького священика, українця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освіту отримав у Полоцькій єзуїтській академії. Багато подорожував по Білорусії та Україні, писав вірші, малював. З початку 1840-х років жив у Петербурзі, де служив у військовому відомстві. У справах служби побував у Франції, Англії та Фінляндії.

Останні роки Барщевський провів в Україні, на Житомирщині, де також публікувався у місцевій пресі. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Міцкевич, Микола Гоголь та Григорій Данилевський.

Барщевський писав трьома мовами: польською та українською – прозу, а білоруською створив кілька віршів. У своїх творах щедро використовував білоруські та українські легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналі «Niezabudka» помістив повість «Дерев’яний Дідок і жінка-комаха», того ж року вийшов і перший томик найвідомішої його повісті «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзі «Proza і wіerszy» (Kіjów, 1849) з’явилося оповідання «Душа не в своєму тілі».

Творчість Барщевського за життя залишалася поза увагою критиків, щойно по смерті 1851 р. про неї стали згадувати, залучаючи автора як до польської, так і до білоруської літератури. Юліан Тувім помістив окремі оповідання Барщевського до «Антології польської фантастики».

Усі оповідання подаються в перекладі упорядника.

Душа не в своєму тілі

Широкі простори Волині переважно покриті лісами, на заході ж очам відкриваються степи і зовсім інші краєвиди. Через околиці і містечко Чуднів пливе Цецора; на західних і східних берегах цієї річки здіймаються високі дикі скелі, мовби руїни давніх часів, і здається, що їх наче мури піднесла сама природа, щоби відмежувати Полісся від ситої і плодючої землі. Від Чуднова геть аж до кордонів Поділля – повсюди влітку можна бачити ниви, засіяні буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дає багатий врожай. Хоч мешканці цих околиць забезпечені всім, що тільки вони потребують, проте і серед них сльози, тривога, страждання зустрічаються як і всюди; немає справжнього щастя, нема раю на цій землі.

Холера, важка азійська хвороба, охопила східну частину Європи і в 1847 році переходила з місця на місце, прямуючи на північ і на захід; і цій карі Божій всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року,[2] в саму спеку, з’явилася вона на Волині і була в окремих місцинах жахливою; в містечку Чуднові і в околицях опісля цієї жахливої біди багато зосталося бідних удів і сиріт.

Восени, коли небезпека тої страшної епідемії зникла, в будинку шляхтича Н. зібралися сусіди, і серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привітним господарем. В цьому гурті почалася розмова про холеру‚ про небіжчиків і про тих, хто очуняв; гості, мовби морці на березі після страхітливої морської бурі, згадували друзів і знайомих, що зникли у вирі, і тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пілігримку свого життя.

– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловік! Як він старався допомагати тим, хто мучився від тієї хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотності на хуторі, де тільки дерева шумлять над дахом.

– Звідки, Матвію, в тебе такі звістки? Самотницький і тепер живий-здоровий на тім же хуторі. Я недавно сам його бачив.

– Я знаю, що хтось там живе, але не він, я ж бо знав його добре. Був це чоловік високого зросту, світловолосий, досить вродливий, а цей – зовсім інший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий і, здається, навіть старший.

– Це Самотницький. Справді, нижчий, інший з лиця, адже він цілком перемінив тіло, а як це сталась, знаю тільки я.

– Які ж бо ти дива оповідаєш, пане Миколо, – проказав господар. – Всім нам цікаво знати, яким це чином може чоловік змінити свій вигляд.

– Річ неможлива, незрозуміла, надзвичайна і нечувана, але власне так і було.

– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашуміли всі гості. – Адже ніхто з нас розгадати її не може.

– І я таємницю не зрозумів у всіх деталях, але про те тільки розкажу, що бачив, і про те, що він сам недавно розказував.

Під час тої лютої холери, знаєте самі, Самотницький був хоробрішим за самих лікарів‚ він ризикував, на будь-який заклик летів, тільки б порятувати людей: хворих натирав якимись таємничими ліками і давав щось випити, і такі це мало добрі наслідки, що жоден не помер з тих, кого він відвідав.

Чуднівський міщанин, один з моїх знайомих, розказав мені про таку дивну пригоду. Його дружина раптово відчула сильний біль всередині, і щойно з’явилися всі ознаки тої страшної хвороби‚ він помчав до нашого чудового лікаря благати допомоги. Коли ж лікар прибув на хутір, то остовпів, уражений незрозумілим видовищем: на дворі перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небіжчика: руки і ноги були не підвладні йому, очі розкриті, обличчя бліде; мертве тіло, відірвавшись від землі, рухалося, і здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всі боки. Міщанин хотів уже тікати звідти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти моє тіло намастив ліками і врятував від пошесті, тоді буду готовий йти з тобою». За кілька хвилин тіло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собі одяг і запропонував: «Ну, тепер підемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровіє». І дійсно, потаємними своїми ліками він поставив її на ноги за пару годин.

А ось яким чином цей дивний лікар, що оберігав себе і рятував інших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли він, збираючись йти до хворих, намастив своє тіло, щоби застерегтися від пошесті, одна особа, яку він міцно любив, десь в далекій стороні важко захворіла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли її не обтяжує тіло, далеко бачить і чує. Він був дуже стривожений, і навіть забувся, що з його тілом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвітряному закутку. Залишивши тіло біля воріт хутора, полетів, щоби якнайшвидше встигнути з потаємними ліками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу і повернувшись додому, він вже не побачив свого тіла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що він помер від пошесті. Бідний Самотницький без тіла був невидимим, нікому не міг і слова сказати, адже, чуючи його голос, всі жахалися від страху, вважаючи, що з ними розмовляє дух. Не маючи змоги довідатися‚ де поділося його тіло, він блукав тривалий час невидимим, нарешті знайшов на дорозі якийсь труп, з якого щойно душа вилетіла, примусив своїми потаємними ліками циркулювати кров, вліз у чуже тіло‚ повернувся на свій хутір і тепер живе собі там самотою: ніхто його не впізнає, всі вважають його небіжчиком.

– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже відійшов назавжди на той світ, ніж блукати по землі в чужому тілі.

– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землі і чекати поки проб’є година, призначена Богом.

Коли вони так розмовляли, відчинились раптом двері, і ввійшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсім безкровне, жодного почуття на нім не було, ніс тонкий, покритий сухою шкірою, губи без кольору, очі без виразу, і, здається, мряка якась їх окутала. З пліч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тіло.

– Так, пане Миколо, – почав він повільним і монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло – тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.

Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі постать. Мовчання порушив Микола:

– Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.

– Ніхто з них не винен, що я так мучусь.

– Я колись у Вільні знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маєш там кузена?

– Це я сам, але не такий, яким був колись.

– Чи давно живеш у цих краях?

– Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, – не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.

– Багато різних випробовувань було в твоєму житті?

– Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу – в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так‚ що голос належить і справді Самотницькому, а зовнішність зовсім інша.

– Бачите, сусіди? – промовив Микола. – Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, – не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.

– Але здається, – сказав Матвій, – що його не прийняли на тому світі, та й мусив знову повернутися на землю, адже він немов небіжчик. Немає в нім життя.

– Дивний гість, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його візит мовби з тамтого світу, викликав у мене якесь незрозуміле почуття.

Весь той вечір сусіди гомоніли про Самотницького.

* * *

День був осінній, небо похмуре, шуміли дерева над почорнілим дахом хутора, вітер піднімав у повітря жовте листя. Самотницький нерухомо сидів біля вікна, немов дерев’яний ідол. Зенон зайшов у хату, зупинився і довго дивився на господаря‚ нарешті, щоби отямити його, гість проказав уголос:

– Як ся маєте, пане Самотницький?

І той раптово, немов сон одігнавши, скочив з місця і промовив:

– Спасибі, що мене відвідав. Я не привітав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.

– Напевно, десь в далекому минулому? Приємно інколи ті краї думкою провідати.

– Правда, тут гірше, але там, де я був, минуле і сучасне завжди одноманітні: Аделя зі спокійним обличчям, з милою усмішкою бавиться в колі веселих гостей – цей розказує їй, що чув, той – що прочитав, який новий твір вийшов з друку‚ про відомих письменників, про літературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що відбувається у великому світі. І ніхто там про мене не згадав, і Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – ні слова.

– Це звичайна річ: час стирає надписи на твердому мармурі, а людську пам’ять легкий вітерець розвіє, мала хмарка затулить.

– І я цього хотів, гадаючи, що в далеких краях нові місцини‚ живописні краєвиди та випробування змінять мої думки і бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари і степові вітри не розвіяли‚ не затулили моїх спогадів.

– Ти не перемінив своїх відчуттів, але, напевно, використовував різні відкриття у тих краях, які раніше не знав. Хотів би і я дещо довідатися з того.

– Які вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то віддав перевагу помірному клімату, роздоллю плодючих теренів, розкоші розквітлих садів‚ привітності і доброту мешканців. Проте через декілька місяців захотілось мені більше пізнати: я перш за все забажав побувати в Умані, побачити чудовий Софіївський сад‚ прославлений у поезії Трембецького,[3] адже він в моїй уяві постав земним раєм; я мандрував без великих зусиль, і наприкінці травня побачив уже просторі степи України. Знайомлячись із вулицями міста Умані, я згадував про ті страшні звірства, які відбувалися тут в часи нападу гайдамаків. Шукаючи сад, я, довідавшись від тамтешніх мешканців дорогу до нього‚ пішов туди через високі красиві ворота, помітив ставок, який з двох боків був закритою гористою місцевістю, лісовою гущавиною і виблискував у тиші, мов люстро.

Оглянувши статуї з білого мармуру, що стояли біля води, я пішов правим боком далі, любуючись щоразу новими видами; приємно дивитися на розквітлу весною природу, а понадто, коли її мистецтвом, старанням і зусиллями доводять до ідеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубані в диких, зарослих скелях печери, бачив гомінливі криштальні води на імшистім дикім камінні, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом і сріблом. Там луги і пагорби‚ укриті вабливими барвами, в кущах чути спів солов’їв, бачив там чарівний палац Психеї та дивний острів богині Каліпсо; там зустрінеш все, що тільки може створити уява.

Самотній, блукав я по саду. День був ясний, і все цвіло, немов у раю, тільки мої думки охопила скорбота. Майбутнє і минуле, ніби дві чорні хмари, висіли переді мною і за мною, якесь сумне передчуття уплелося в мої мрії; я бажав бачити тільки терня, вважаючи, що його сотворила природа тільки для того, щоб я зупиняв свій погляд на ньому впродовж усієї мандрівки мого життя.

Сказавши це, Самотницький замовк, і здавалося, знову завмер: знерухоміла його постать, і на обличчі, ніби дерев’янім, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарешті, немов прокинувшись від летаргійного сну, той почав знову оповідати:

– Засновник Софіївського саду, володіючи велетенськими маєтками, хотів цей сад з його кришталевими водами і квітучими долинами перетворити на пенати грецьких богів; і це сталося серед розлогих степів України, де раніше оку не було за що зачепитися.

Є за декілька миль від Умані і за декілька верст від містечка Теплика ще один сад – Гайнарівський, як назвали його тутешні мешканці. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в українських степах, інакше дивився на світ. Не збирався нікого здивувати чарівним виглядом, не піклувався про славу; інші в нього були думки, інша мета.

Наблизившись до тієї місцини, я не помітив жодної живої душі, а в тіні садових дерев всюди панувала тиша, тільки іноді шуміли на вітрі гілки. У вишняку я помітив кілька вуликів, біля яких відпочивав у затінку дерев якийсь чоловік, поряд на траві сидів хлопець: помітивши мене, відразу ж розбудив господаря. Був той уже в літах, худий, смаглявий, проникливим оком з-під густих брів позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад і познайомитися з місцевістю.

– Мій сад, – сказав він, – нагадує дику лісову гущавину, тут нема нічого, що б могло привабити око.

– Наслідування природи, – відповів я, – значно краще заняття, ніж будь-яка найвитонченіша обробка.

– Про це я зовсім не думаю, в мене інші наміри.

– Набагато більше може бути користі від того, що проголосить Найвища мисль, аніж наслідування чого-небудь. Я, вперше відвідавши ці краї, хотів би побачити те, що не зустрінеш в інших місцинах.

Він повів мене вузькими стежками, немов лабіринтом, обабіч були глибокі яруги і ями, береги яких заросли густим верболозом і високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвіллю, величезні п’явки снували тут і там, якась мряка висіла над похмурою і дикою просторінню; в повітрі була надзвичайна вільгість, ніби після нежданого дощу, хоча день був спекотний.

– Невже то природа, – спитав я, – додала цим місцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?

– В неозорих степах України родюча і щедра земля, але через кліматичні умови часто буває недорід. У цих краях панують вітри і незвичайна спека, сонце випалює не тільки ниви, але і трави в низьких ярах, та так, що немає випасу, і влітку худоба без паші і води. Я працював багато років, копаючи ці ями і рови, саджаючи дерева і кущі, щоби затримати вільгість; і вже багато зробив, вода з мого саду, розливаючись далі, забезпечує потреби околиці і містечка Теплика. Чоловік, який незмінно йде до мети, не тільки землю, але і атмосферу може змінити.

Так оповідаючи, ми вийшли на відкритішу місцевість в другій частині саду і зупинилися біля квадратного ставка, що мав ушир і вздовж біля десяти сажнів, а прозора вода була темно-жовтої барви, наче задимлений топаз.

– Тут формуються мінеральні води, – продовжував розповідь господар, – хоч вони темно-жовтої барви, але прозорі, як найчистіший кришталь, і нема в них тих страшних істот, які можна побачити через збільшувальне скло в кожній краплі звичайної води.

Дізнавшись, що я зібрався до Одеси, господар сказав, що хотів би передати через мене якусь невеличку річ.

– З великою охотою, коли не займе багато місця.

Пан Гайнар покликав до себе хлопця і наказав йому принести чотири маленькі пляшечки і паперові пуделка, згодом повів мене у глиб яру, де у затінку з-під пагорба витікали два чисті струмки, немов дві стрічки з чистого срібла, і за кілька кроків знову ховалися під землею. Спочатку він наповнив дві пляшечки з одного струмка, сипнув якихось порошків – і вода раптово стала сапфірової барви, згодом з другого струмка наповнив інші дві пляшечки, куди сипнув іншого порошку, вода набрала красивої кармінової барви; потім добре закоркував усі чотири пляшечки і подав мені зі словами:

– Коли будеш в Одесі, познайомишся там з панам Рильцем. То чоловік вельми учений, присвятив своє життя дослідженню таємниць природи. Я посилаю йому дві пляшечки цієї кольорової рідини, а дві з такою ж водою візьми собі. Ця вода дуже корисна і велика у ній таємниця ховається. Проте довідаєшся про це не від мене, а від пана Рильця.

Залишивши українські степи, я помандрував на Поділля, а звідти добрався до Чорного моря, до самої Одеси. Відшукавши пана Рильця, я повідомив йому, що привіз гостинець від Гайнара.

– О-о‚ ці кольорові води мені вельми потрібні, – втішився він.

Будинок пана Рильця стояв за півверсти від міста, весь оточений акаціями. У кімнаті, де ми розмовляли, було кілька старих стільців, дві старосвітські дубові шафи і два дубові столи; на одному з них лежали якісь купки різнобарвного піску, кавалки звапнілих раковин, кістки, скелети якихось риб, гадів, звірів та птахів, малюнки страшних почвар, дивних небачених істот; на другому столі – книги у старій і новій оправі. Пан Рилець сказав:

– Ось це моє самотнє житло; за вікні – краєвид бурхливого моря; я люблю тут іноді слухати шум хвиль, дивитися на ці чорні пінисті вали і на гурти білих майок, що злітають у повітря; я люблю читати поезію наших українських пророків. В мене є книжка Богдана Залеського,[4] з яким ніхто не зрівняється в легкості і красі вірша; є чудова народна повість Мальчевського «Марія»;[5] є вірші Гощинського,[6] пісні Падури,[7] повість Костянтина Пйотровського «Юлія Потоцька»,[8] де в страшних, але правдивих малюнках описані козацькі війни. Проте поетів читаю тільки щоби розвіяти печальні думки, а щоденна моя праця – дослідження природи минулого; допомагають мені в цьому купи землі, кістки, скелети, черепи. Кольорова вода, яку ти привіз, мені необхідна. Ось сапфірова – це вода холоду, вона все збирає та стискає; червона вода – вода вогню, вона усе оживляє. Завтра почну випробування, коли тобі цікаво побачити чудеса, приходь до мене, довідаєшся про таємницю вод і чудову їхню міць.

Потім ми довго ще розмовляли з паном Рильцем про Україну, про Гайнара і його сад і про мої мандри Поділлям. Так розмовляли ми до пізнього вечора.

Наступного дня я застав пана Рильця, коли він працював з кольоровим піском і різними кістками, які трощив, перебирав, відокремлював від них якісь частини та розкладав на столі.

– Солоні хвилі, які розбушувалися колись, – сказав він, – вийшли з високих берегів, залили весь простір земної кулі і залишили водяних істот на вічний спомин у товщі землі, у вапнякових скелях і на високих горах. Учені, зустрічаючи це диво, бачать сліди минулого життя і заглиблюються у таємницю буття, намагаючись витлумачити ці ієрогліфи; час міряють вони тисячоліттями; сягаючи в саму сиву давнину. Але даремні їхні старання: глибінь землі, гори та скелі – це трупи минулих сторіч, холодні і німі, вони не розкажуть їм ні про початок, ні про поступ віків, ні про зміни в житті, ні про кінець свій. Щоби побачити загублений світ, треба воскресити, оживити і дослідити його таємниці, знайти початок і кінець усього. У кожну епоху природа – непрочитана книга; щасливий, хто добре роздивився світ, у якому живе, і воскресить частку минулого.

Згодом пан Рилець підвівся зі стільця, запалив дві свічки, вийняв із шафи скляні слоїки різних форм, порошки поклав на стіл (одні з них були з якимсь металевим блиском, інші – з кришталевим, ще були сірі, чорні, червоні) і сказав мені:

– Тепер будемо досліджувати таємницю та силу кольорових вод, що ти привіз мені від пана Гайнара: побачиш їхню силу, побачиш диво воскресіння істот, які тисячі років лежали непорушно у своїх скелястих могилах; побачиш і тих, кого людське око не помічає, а мікроскопи ледве тільки помічають їхні рух та форму.

Сказавши це, він вийшов за двері і за хвилю повернувся з хлопчиною.

– Це мій слуга, глухий і німий, – пояснив господар. – Загалом, мені саме такий і потрібен: не чує моїх розмов і не розкаже тим, кому це не треба знати; я радий, що знайшов собі такого помічника.

Він наказав хлопцеві наповнити водою наготовлений посуд, а згодом почав досліди. Спочатку поставив на стіл миску, в якій була солона морська вода і дві запалені свічки; я підступив ближче, щоби краще бачити. Учений сипнув до миски жменю потовченого вапняку, який складався зі скам’янілих раковин та дрібних морських істот. Якийсь час він мовчки вдивлявся у воду, змішану з вапном, потім влив туди декілька крапель сапфірової води – і в мисці неждано заворушилося, заклекотіло; за кілька хвилин він додав туди краплю червоної води і промовив:

– Дивися тепер.

Я побачив живих вустриць і всіляких равликів: вони розкривали і закривали свої шкаралупки; якісь водяні павуки, рибки, маленькі раки і жуки різних кольорів снували туди й сюди.

– І в морі тепер багато що змінилося, – витлумачив він, – риба, вустриці, равлики та інші істоти стали вже не такі, як раніше.

Потім дав знак хлопцеві, щоби замість миски поставив велику мидницю, в якій було трохи води, і влив туди сірої та зеленої рідини, додав якогось тлущу та густої, мов смола, олії, сипнув дві жмені землі і дві жмені товченого вапняку, перемішав усе і капнув туди кілька крапель сапфірової води. У мидниці вирувало, здіймалися і лускали пухирі; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повітря. Учений додав туди ще декілька крапель червоної води – вибухнув вогонь і почулося сичання. А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхітливих гадів; їх очі світилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:

– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася і отрута смертельна; біда, коли торкнешся їх рукою: окремі з них можуть завдати невиліковних ран, інші вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрів минулого треба заради того, щоби у порівнянні з сучасним поколінням краще пізнати світ новий і старий.

Сказавши це, він поклав на стіл аркуш білого паперу, розсипав на ньому різнобарвний порошок, попирскав сапфіровою і червоною водою – і на папері, як на хмарі, з’явилися красиві веселки. І раптом звідти злетіли чудесні барвисті мотилі: вони снували у повітрі, а згодом обліпили стіни і вікна і скидалися на дивовижні квіти. Пан Рилець промовив:

– Це краса і оздоба молодого світу. Мотилі чарують, захоплюють око; перли, рубіни і алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорів.

Вже біля опівночі за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все нові і нові істоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати їхні жахливі рухи та дивні постаті – річ неможлива.

– Я воскресив, оживив природу допотопних віків, – продовжував далі вчений‚ – ти бачив морські істоти, бачив отруйних гадів, бачив красивих мотилів. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замість раковин, плазунів і страшних гадів – земля та кавалки вапняку. Де ж ті золоті, схожі на коштовне каміння мотилі? Тільки пилок зостався по них: те, що пережило свій вік, жити не може; непереможний час владарює над цим світом. Одна, одна тільки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, і світло цього вогню вічно світити буде. Але той, хто досліджує природу, повинен воскрешати її хоч на короткий час – ця наука в самотньому моєму житті найприємніша для мене забава. Таким чином я ховаюся від юрби. Проте в мене тут є друзі, з якими я іноді ділюся думками; наступної неділі запрошу їх на вечір, приходь і ти до мене, приємно проведемо час серед гарних людей.

Отак ми розмовляли аж до півночі; і я, пізно повернувшись додому, довго не міг заснути: перед очима стояли гади, живі плазуни та мотилі.

Наступного дня я піднявся рано, поставив на стіл дві пляшечки гайнарівських вод, почав дивитися на їхні живі, чудові кольори, міркуючи про їхню міць, яку не так давно бачив у дії; з приємністю мріяв про тайни, про чудеса, які можна повідомити світу з допомогою цього скарбу. Солодкі мрії опановували мною і в час прогулянки за містом на березі моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрість, яка розкриває тайни світу, може закінчитися великою бідою, великими стражданнями.

Прийшла неділя, настав призначений вечір; я поспішив до пана Рильця. Йшов туди пішки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно світили ліхтарі; небо було погідне, тільки холодний вітер дув з море. Підходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вікнах помітив світло запалених свічок.

Мене зустрів німий лакей і відчинив двері. Тут дивне видовище відкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту і пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повні келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всі разом кричали:

– Хай славитися Саламандра!

Вони вихилили келихи, а мені здалося, що випили чисте полум’я. Побачивши мене, господар промовив:

– Ти спізнився і не випив з нами полум’я на славу Саламандрі, жменя попелу якої – ланка, а воскресіння і життя – безконечний ланцюг.

Сказавши це, він налив келих, підпалив його, і я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не відрізнятися від решти гостей і догодити господарю.

Потім пан Рилець дістав з шафи кольорові воді Гайнара, наказав німому хлопцеві наповнити мидницю та інший посуд водою і в присутності своїх гостей знову почав із землі і потовченого вапняку воскрешати раків, гадів, мотилів та інші істоти; коли всі із здивуванням побачили ожилі допотопні істоти, він наказав змінити воду, принести листя з дерев і трави.

– Подивимося тепер на сучасність, – промовив він, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрібніші істоти краще, ніж найдосконаліші мікроскопи.

Він влив одну краплю в мидницю з морською водою, і там на наших очах з’явилася безліч дивних і страхітливих істот, які на очах починали рости, потім діставав звідти жахливих почвар, клав на стіл: вони нагадували риб, морських тварин, ящірок і крокодилів. Те ж саме учинив потім з криничною водою – й інші з’явилися монстри. Розклавши на столі листя дерев і траву, він покропив усе червоною водою, і тут з’явився невидимий світ у надзвичайних, фантастичних постатях: крилаті дракони, сфінкси, кентаври і гідри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачів.

Ці та інші досліди тривали до самої півночі, а коли пробило другу ночі, ми розійшлися по домівках.

За час мого перебування в Одесі я ще кілька разів відвідував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство і вчені розмови. Коли перед від’їздом я завітав до нього востаннє, щоби попрощатися та подякувати за ласку, він, даючи мені дві пляшечки зі спиртовим настоєм, а дві з олійками та дещо зі своїх порошків, застеріг:

– В тебе тепер води Гайнара і все, що потрібне для дослідження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлі істоти; вивчай тайни всіх минулих сторіч і теперішнього світу, – і всюди побачиш чудеса, які іншим і не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межі, не досліджуй дух, адже тут потрібно вищу силу, тут потрібна прозорливість. Не забувай, що ти людина, не віддаляйся від свого тіла без волі Того, хто тебе з ним з’єднав, і оком свої душі не вдивляйся в іншу душу.

Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги ці перестороги, зробив інакше; той скарб, який маю, ту міць кольорових вод я використовував на інше; я забув про минуле і про майбутнє, хотів уже сьогодні бути в раю у цьому житті, на цій землі хотів бачити Духа в образі ангела. Я запізнався з Аделею, вона стала для моєї душі тим богом, тим ідеалом, якого я шукав на цьому світі. Блукаючи степами і дикими скелями на березі Тетерева, думав я про неї, про неї мріяв; душа моя без неї спокійною бути не може, я відділився від тіла, забув про своє тіло, забув і про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекій стороні, коли хто з моїх давніх знайомих спитає про мене, скажи, що живе, але життя його страхітливе. Але і сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тіло де-небудь на чужій землі.

Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серці; не міг нагадати йому про надію, адже його надія згасла назавжди; пообіцяв тільки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.

Дерев’яний Дідок і жінка-комаха

Сонце вже сховалася на заході, небо було чисте, повітря тихе, в лісі лунали милозвучні і дикі співи пташок; наближалась пора нічлігу, і я поспішав якнайшвидше залишити терен лісів. Вийшовши у поле, помічаю на пагорбі привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспівало золоте колосся, і велика череда корів, мукаючи, поверталася з паші. Знаючи щиру поліську гостинність, повернув туди на спочинок після цілоденної мандрівки.

Бачу чоловіка, що повертається з поля, вже літнього, із засмаглим обличчям, у капоті з сірого домотканого сукна, голова сива, на обличчі спокій і бадьорість.

Здогадавшись, що це господар, вітаюся і благаю, щоб був ласкавий дозволити відпочити з дороги до наступного дня.

– Прошу, прошу, – щиро відповідає він. – Тепер день довгий, можна, не поспішаючи, багато пройти. Пан Біг, напевно, направив у Полоцьк, відсіль ще сорок верст дороги через пустки і піщані сосняки. Одному, а ще пішки, і тяжко, і недобре йти темною ніччю.

Коли підходили до хати, два великі собаки зустріли нас на обійсті і насторожено зиркали на мене.

– Не лякайся, – каже господар, – чоловіка вони не зачеплять, але диких звірів близько не підпустять і худобі найкращі вартові, в нашому господарстві такі собаки вельми потрібні: безліч вовків і ведмедів не раз нападали на сусідські обори.

Він завів мене до світлиці, де були стіл, стільці та інші речі своєї роботи з берези, прості, але зручні. На стінах висіли ікони. А на шафі у кутку я помітив якусь дерев’яну голову, що була носом і лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане і подекуди обсмалене.

З городу прийшла господиня, оточена дітьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа її наділила так щедро, що жодні прикраси і шовки до її вроди нічого б додати не змогли. З великою приємністю дивився я на цю щасливу сім’ю.

– Ти з нашого повіту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.

– Мені з дитинства знайомі околиці Полоцька, але, шукаючи долі, я прожив багато років далеко, тепер відвідую ці краї. О! Які великі зміни бачу, тільки гори і ліси зберегли свій давній вигляд.

– А як давно залишив рідний край?

– Вже тому вісімнадцятий рік.

Господар, зиркнувши на мене, сказав:

– Здається, що я тебе колись бачив тут, але прізвище не можу згадати.

Я назвав йому прізвище, він з радістю схопив мене за руку і сказав:

– Я Зборовський, ми були колись шкільними товаришами.

І тут пішла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришів і вчителів полоцьких шкіл, про знайомих, хто і коли покинув рідний край.

Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст і сказав:

– А чи цього Дідка пам’ятаєш? Давніше він краще виглядав, коли, висунувшись з-за стіни через вузьке віконце, давав нам поради і перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скільки він мусів витерпіти, поки потрапив сюди до мене. Він для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую ті мудрі перестороги і повторюю їх своїм дітям. Мій маленький синок добре знає, що дозволяє і що забороняє Дерев’яний Дідок.

– О! Цей Дідок мусив пережити неабиякі злигодні після того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його світ привітав: голова просвердлена, очі виколоті, вуса обсмалені. Люди не люблять правди, але, напевно, він, мандруючи світом, голосу не подавав і нікого не ображав доріканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри і про інші дивні випадки, про які чув від осіб, що живуть з нами по сусідству. А зараз подорожньому слід перекусити.

Зібрали стіл, подали горілку і закуску. Анеля дістала з полиці спілу малину, яку зібрала в саду, і чудові яблука. Коли привітний господар частував і припрошував мене вечеряти, відкрилися двері, спираючись на палицю, увійшов якийсь старигань. Був то колись огрядний і міцний чоловік, але тягар років згорбив його високу постать.

– Як ся маєте, пані ротмістре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкільного колегу, який далеко десь мандрував і тепер через багато років відвідав свою вітчизну.

Незабаром вже і самовар принесли, налили чаю.

– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський мені, – розкажу тобі про дивні випадки з Дерев’яним Дідком.

Діти, хоч, може, не раз чули цю розповідь, з цікавістю обсіли батька.

Що трапилося з дерев'яним дідком

Коли єзуїтські будівлі у Полоцьку, перебудовували згідно нового розпорядження,[9] то викинули разом із різним непотребом і цього бідного Дідка. Засипаний вапном і битою цеглою, лежав він на подвір’ї, колір волосся і обличчя його вже змінився від дощів і спеки; робітники, найняті розчищати ту місцину, викопали його з-під сміття і принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, він на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дідка і вирішивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловіка, покликав до себе фактора,[10] жида Залмана, та поцікавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, він має риси князя або якого давнього мислителя.

– Знаю добре, – усміхаючись, сказав Залман, – що не князь це, ані мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, і кажуть, що іноді вельми розумно, я це й сам бачив.

– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якісь чари?

– А може, і чари. Навіщо вона вам? Віддайте мені, я за неї заплачу.

– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурниці мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.

І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, і, дивлячись на Дерев’яного Дідка, сказав:

– Це голова грецького філософа Сократа, я читав про нього і бачив його портрет, схожий на це обличчя. Він багато страждань прийняв від своєї дружини Ксантипи і за правду, яку говорив світу, зазнав горя.

Купець, радіючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одігнав жида від Дідка і вирішив мати його у своєму сільському будинку, адже його дружина Євфимія була схожа на Ксантипу.

Вже через кілька днів Дерев’яний Дідок з купцем переїхали у село за декілька десятків верст від Полоцька, господар вніс його в будинок і з гордістю пояснив дружині, що це бюст славного грецького мудреця.

Євфимія глянула на Дідка скоса:

– Це страховище дерев’яне бородою і носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?

Марно чоловік переконував, що це великий раритет, нещасний Дідок мусив бути викинутий з будинку і ночувати під голим небом. Але, на щастя, прийшов приятель сусід і заспокоїв Єфимію, довівши їй, що це обличчя нічого огидного в собі не має, можливо, це бюст якогось відлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому і заслужив пошану.

Євфимія нарешті згодилася залишити в хаті Дідка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, і завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своєму приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, і його помістили на стіні між двох вікон.

Вночі, коли всі спали, і ще не проспівав півень, Євфимія з криком схопилася з ліжка, розбудила чоловіка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дідок наполохав її, і вона вся дрижала з переляку. Чоловік підхопився, здивований, і запалив світло.

– Цей дерев’яний дід, – сказала Євфимія, – всю ніч снився мені зі страхітливим виглядом, я утікала від нього через дикі ліси і болота, а він гнався за мною зі смолоскипом і хотів мене скинути в якусь огненну прірву. Коли я прокинулася, тремтячи від страху, то побачила його у місячному світлі на стіні. Його очі виблискували

і люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.

Чоловік, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собі: «А може, і правда, що в ньому сховані якісь чари?» Проте нічого про це своїй дружині не кажучи, узяв Дідка зі стіни, заніс до пекарні, поставив на піч, а Євфимії сказав, що усе це примарилося їй. Однак світло горіло всю ніч, і Євфимія заснула спокійно тільки перед світанком.

А Дідок, забутий у пекарні на печі, через кілька тижнів почорнів від диму, який там щодня курився попід стелею цілою хмарою. За якийсь час купцеві дівчата з того села зняли Дідка з печі, щоб наполохати парубків, які увечері мали йти спати на сіно. Випередивши їх, дівчата поспішили до обори, обкрутивши простирадлом сніп соломи, з якого зверху стирчала голова Дідка. Вони хотіли його поставити, немов пугало, біля стіни, але тут несподівано пролунав дивний гуркіт, і очі Дідка засвітилися вогнем. Дівчати з крикам розбіглися, деякі попадали, втративши свідомість, по дорозі, інші заскочили до хати бліді, ледь живі. Парубки, довідавшись про цю пригоду, побігли рятувати зомлілих і ледве повернули їх до життя. Сніп і Дідка знайшли під стіною. Євфимія кричала, що в ньому сидить диявол, господар та інші чоловіки доводили, що дівчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дідок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хліві на вологій землі.

Розійшлася звістка про цю пригоду по всій околиці. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст від купця, почувши розповіді про Дерев’яного Дідка, не давав їм віри. Прослуживши років п’ятнадцять лакеєм у одного пана, він прочитав декілька романів, перекладених з французької мови, і вже всі незвичайні випадки були йому зрозумілі, чудеса і чари він називав дурницями. Але ж захотівши побачити Дерев’яного Дідка, приїхав до купця, пішли вони до хліва і знайшли ту голову, що валялася в темному кутку. Поверхня її почала вже пліснявіти від вологи, господар пояснив йому, що це голова Сократа, який говорив світу правду і якого ненавиділа дружина. Усвойський і сам не раз чув, як розповідали про цього знаменитого грецького філософа, і благав купця, щоб віддав йому Дідка, обіцяючи віддячити горілкою або чим іншим; купець згодився, бо знав, що його дружина ніколи з головою нещасливого мудреця не змириться.

Усвойський привіз його в свій шинок, поставив у кутку на лаві за довгим столом і кожному, хто приходив до нього випити чарку горілки, з гордістю демонстрував Дерев’яного Дідка, доводячи, що з вигляду він копія мислителя Сократа, який мучився і помер за правду.

Минуло кілька тижнів. На свята зібралося в шинку багато селян і лакеїв з панського маєтку. Після заходу сонця, вже при сутінках, п’яним парубкам заманулося пожартувати з Усвойського. І от, коли шинкар на якийсь час вийшов з шинку, вони узяли того Дідка, просвердлили зверху у двох місцях голову, налили туди води і прокололи очі шилом; водяні краплі, наче сльози, побігли по обличчю, і заплаканого Дідка знову поставили в кутку за столом.

Ледве Усвойський зайшов до шинку, вони стали показувати на Дідка:

– Дивися, твій Сократ плаче, мабуть, не даєш йому горілки або образив чимось.

Коли шинкар здивовано глянув на Дідка, на дворі собаки, задерши морди, почали вити, ревіла худоба в оборі, кури, вискочивши з курника, з криком бігали по двору, вітер шумів над шинком, всіх охопила велика тривога, всі враз потверезіли і стали молитися. Я чув також, що, коли ці бешкетники повернулися у двір, пан невідомо з якої причини був роз’юшений і наказав за те, що довго гуляли у шинку, покарати їх батогами.

Усвойський, обстеживши Дідка, розповів усім про цей випадок, благаючи не чинити йому жодної шкоди. Минуло кілька місяців, все забулося, і сам шинкар, приймаючи у себе сусідів і родичів, ще й добряче підвипивши і забувши про все, казав до Дерев’яного Дідка:

– Ти горілки з нами не п’єш, викури хоч сигару, мені її подарував заїжджий пан, тобі не пошкодую.

Та щойно тільки запхав запалену сигару Дідку в губи, як збіглися сусіди і стали кричати, що стріха у шинку горить. Протверезів шинкар, вибігли гості, зібрався люд, розібрали покрівлю і ледве вберегли шинок.

Усвойський тримав цю пригоду в таємниці і думав, як би то позбутися Дідка, але боявся обійтися з ним грубо – кинути у вогонь або у воду, бо вже переконався, як він карає за образу. Чекав тільки випадку, коли буде хто мати бажання його придбати, але тим часом тримав його вже не в кутку за столом, а завжди закритого в шафі.

Там таки неподалік за лісом жив пан Хапацький, який мав чимало підданих селян, був якийсь час асесором, а потім підсудком, вчився колись у школах, і так вивчився, що не вірив ні в що і зі всього насміхався. Одного разу він провідав шинкаря, з яким здавен мав комерційний інтерес, бо завдяки йому збував і купував коней. Усвойський, бажаючи збути з рук Дерев’яного Дідка, дістав його з шафи і, ставлячи на столі, сказав:

– Дивися, пане суддя, який я маю раритет. Ану лиш здогадайся, на кого це обличчя схоже?

Хапацький, подивившись, стенув плечима:

– Якийсь мужик – лисий та бородатий.

– Ні, пане суддя, це не мужик, це бюст великого колись мислителя Сократа. Великі секрети ще й тепер ховаються у цій голові. Знаю пана давно і лише на знак моєї пошани і прихильності можу цей раритет відступити вам, – і детально розказав про все, що трапилося у купця і в його шинку.

Хапацький сміявся до сліз, слухаючи ці пригоди, і чудувався з людської простоти й дурості. Потім дістав з кишені табакерку.

– Ну, Дідочку, – каже, – ти нагнівався за сигару, а я тебе пригощу доброю табакою.

Так приказуючи, засипав у ніс Дідкові щипку табаки.

– Що ви робите, пане суддя? Боже сохрани, щоб з цього не було чого лихого!

– Не бійся, він за це не розгнівається: це ж голова, як ти кажеш, знаменитого мислителя Сократа, а мудрі голови люблять тютюн, бо це помагає їхнім думкам.

Усвойський перехрестився і потай помолився, боячись, щоб не сталося чого-небудь у його шинку.

– Не бійся, у мене Дідок не буде сваволити, адже я і сам не менше знаю за Сократа. Ну, попрощайся з ним, пане Усвойський.

По тих словах він сів у бричку, поклав Дідка на коліна, шмагонув коня і зник за гаєм, а шинкар ще довго стояв і дивився йому услід.

Це було години за півтора після полудня. Маєток пана Хапацького за лісом, від шинку не більше ніж чотири версти, але – дивна річ! – кінь біг і біг, минав пагорби і ліси, пан бачив весь час незнайомі краєвиди, проїжджав повз села, маєтки і поля, проте ніде не міг побачити свого маєтку, зустрічав подорожніх, хотів у них довідатися, куди заїхав, але кінь так швидко біг, що неможливо було перемовитися ні з ким хоч словом.

Сонце сховалося за гори, вже вечір, дорогу закутали сірі сутінки, кінь весь у піні йшов уже тихою ступою. Хапацький думав тільки про те, аби потрапити у якесь село, переночувати там і допитатися дороги. Тут раптово чорна хмара покрила небо, ніч зробилася така темна, що за крок хоч в око стрель, до того ж і дощ полив, нещасний подорожній не знав, що чекати, як тут при світлі блискавки побачив біля дороги маленьку будову. Було це кладовище і відвіку там стояла дерев’яна капличка. Хапацький звернув з дороги, щоб сховатися від грози. У затишному місці за стіною поставив коня, сам зайшов до каплички і став чекати у кутку поки мине буря. Згодом дістав з кишені табакерку і тільки відкрив її, як у світлі раптової блискавки побачив над табакеркою якусь велику суху руку, яка саме наготовилася узяти щипку тютюну. Злякався пан, випустив з рук табакерку, вибіг за двері і, не звертаючи увагу на дощ і вітер, побіг полем‚ сам не знаючи куди. Щастя, що незабаром ті хмари розійшлися, і він, побачивши неподалік на пагорбі село, поспішив туди і зустрів селян, що йшли з косами на луг. Від них довідався, що він поблизу волинського повіту за декілька десятків верст від свого будинку. В гурті косарів прийшов на кладовище, знайшов коня і бричку на місці, а табакерку в капличці на землі, проте Дідка там не було, і пан не пам’ятав, де і як його загубив. За кілька днів пан Хапацький повернувся додому і з того часу дуже добре запам’ятав, що є речі незрозумілі і йому, хоч він знав не менше Сократа.

Цілий рік про Дідка ходили дивні чутки. Казали, що якийсь пілігрим, носячи його в руках, з’являвся у деяких селах, учив людей благодійності, нагадував, щоб вони берегли давні звичаї і традиції своїх предків, щоб не відступали від правдивої віри. Слухняних і побожних людей він благословляв, від аморальних і відступників утікав.

Інші розповідали, що перед заходом сонця стався якось дивний випадок, свідком якого були пастухи та орачі. Якась красива жінка у білих шатах, схожа на янгола, дивовижними вінками прикрашала на лузі голову тому Дідкові, і коли цікаві люди схотіли підійти ближче, то жінка, мовби дух який‚ віддалялася від них – ні рівчаки, ні густі кущі її не зупиняли, вона‚ наблизившись до озера‚ немов біла хмарка, випростовувалася над чистою водою і зникала.

Тепер розкажу, яким чином після тривалих мандрів цей Дерев’яний Дідок потрапив нарешті до мене. Знаєш добре наше Полісся, за будь-якого неврожаю один тільки льон найчастіше може задовольнити наші потреби, коли Пан Біг благословляє наша поле. Дварішнього року було в мене багато цього товару, купці, придбавши його, везуть потім Двіною на кораблях до Риги. Отож я з цим інтересом приїхав до купця, щоб збути йому свій товар. А то був саме той купець, про якого я розповідав перед тим. Як пригадуєте, він спекався голови Дідка, віддавши її корчмареві.

Але що я бачу, завітавши до них? У хаті страшний рейвах, дружина Євфимія з великого гніву ледве будинок не розтрясла, кленучи свого чоловіка: привіз, мовляв, чаклунське страховище, яке вже їй у печінках сидить. Купець тільки годину тому як повернувся додому і присягався, що Богу душу винен і нічого не знає. А тим часом голова мислителя Сократа невідомо як з’явилася жінці за вікном і тепер лежить за стіною. Ото вивів він мене з хати, показав того Дідка і став благати, щоб я обов’язково забрав його. Я поклав його у карету‚ поговорив з купцем про льон і повернувся додому.

А незабаром я дізнався, що Євфимія, яка постійно сварилася зі своїм чоловіком, так його сприкрила, що вирішила покинути, а може, мала ще й приятеля, який її до цього підбивав. І от, коли чоловік був у від’їзді, вона зібрала усе найцінніше і вже, було, намірилася тікати, коли неждано глянула у вікно і побачила дерев’яну голову того Дідка, що невідь-звідки і яким чином з’явилася за вікном. Євфимія закричала від страху і зомліла. Почули в другій кімнаті родичі, прибігли на рятунок, ледве її очуняли, скинули Дідка з вікна, щоб він другий раз не потрапив їй на очі. А тут і купець приїхав. Так що той Дідок не дав жінці від чоловіка утекти.

Вже другий рік маю в себе цього Дідка, і, Богу дякувати, все йде щасливо, ціную його як найдорожчу пам’ятку.

Коли пан Зборовський закінчив розповідь, обізвався ротмістр:

– А я, бувалий чоловік, розкажу історію про жінку-комаху і про Дідка… Ви щойно оповідали, що якась жінка оздобляла його квітками. То вона вже відпокутувала за свої гріхи. Розкажу, що від інших чув, а чи це правда, не мій клопіт.

Жінка-комаха

У давнину жила в наших краях багата пані. Я не пам’ятаю її прізвища, але це не має значення. Так от ця пані глумилася зі своїх підданих і лакеїв, забула про віру і християнські обов’язки, їй здавалося, що людина – це її власність так само, як і кожна річ, і що вона має право чинити з людьми що заманеться.

Вона грабувала бідних селян, весь плід мозольної їх праці спускала на розкоші. А люди тим часом гинули з голоду. Вона ходила в дорогому єдвабі і алмазах, а її піддані не мали чим накритися від холоду і вітру. Коли хто заборгував – кара була нещадна, та вона часто і без вини жорстоко карала. Так живучи, ця злостива жінка помітила, що вона вже в літах, а сумління шепотіло їй, що закінчитися колись жорстоке панування, та й здоров’я почало занепадати. Побачивши свою близьку кончину, вона перемінила свої звички, зробилася побожною і милосердною, давала милостиню жебракам, відписала якісь гроші на монастир у Полоцьку, лише б молилися скрізь, щоб Бог дав їй здоров’я і дозволив довше жити на світі. Задзвонили у всіх церквах, зібрався люд, оголосили про це з амвону, полетіли в небо молитви побожних людей і звістки про священні жертви.

Полагіднівши від молитов вірних, Бог зглянувся над грішницею, дозволив довше жити на цій землі і чекав покаяння.

Пані прожила років сто, та не тільки не змінилася на краще, але гнів і жорстокість ще й виросли у її серці. Отже велика частина її підданих, залишивши свої хати, поневірялася світом у пошуках харчів, лакеї розбігалися, кленучи свою пані. Сусіди її ненавиділи, ніхто не провідував, ніхто з нею не зустрічався і навіть не пробував наблизитися до її житла. А гнів нищив її тіло, сушив від злості, і постать її з дня на день маліла.

Живучи довго отак у забутті, вона так зсохла, що скидалася на хворого карлика, а згодом на немовля, худнучи усе дужче. Нарешті перемінилася в якусь дивну комаху, з обох боків виросли у неї довгі прозорі крила. Проте лють і далі горіла у її серці.

Минуло багато років. Та грішна жінка жила, перетворена на якусь крилату почвару, а хто проходив повз її житло, бачив, як вона вилітала звідти зі страхітливим криком і проганяла переляканого перехожого, літаючи в нього над головою.

Приїхавши здалеку, новий дідич почав господарювати в тому маєтку, а коли сусіди розказали йому про напади страшної комахи, наказав повідчиняти усі вікна, обкурити димом кімнати, і марно та почвара‚ зі страхітливим писком і криком кидаючись в очі, жахала людей. Переможена димом, вона мусила відлетіти в сад і сховатися між дерев. Але злість кипіла в її серця, і вона хотіла будь-що вигнати нового господаря з будинку.

Лакеї дідича розповідали, що опівночі чути галас і якийсь писк під підлогою і по кутах, іноді з’являються страшні видіння і якісь істоти, схожі на жаб і жуків з чорними котячими головами і блискучими, як іскри, очима; коли хто підійде, вони вмент зникають у шпарах. А що це мусили бути злі духи, вони радили панові запросити священика і посвятити будинок. Пан сміявся і говорив, що то все їм ввижається через їхні забобони, адже досі він нічого такого не бачив.

Через декілька днів опівдні небо було погідне. Дідич відкрив вікна і сидів один, задумавшись, у кімнаті. Тут залітає комаха, кружляє кімнатами, в писклявому її голосі чути страшні прокльони і анафему. Вона сіла перед паном на столі – він помітив мовби жіночу постать, ноги і руки сухі, схожі на бджолині, і сама тонка. Тут вона злітає зі столу, кружляє навколо його голови і вже хоче забитися в його волосся. Він же, накривши голову хусткою і відмахуючись, як від бджоли, вибіг наляканий з будинку і наказав лакеям прогнати ту страшну почвару димом та зачинити вікна.

Минуло кілька днів. Коли пан читав у саду під липою роман, знову з’явилася та комаха і бризнула краплю якоїсь отрути, що пропалила сторінки і панську сорочку. Комаха, в’ючись над головою, лаяла і кляла його писклявим людським голосом.

Весь дрижачи з переляку, пан ускочив до кімнати і став думати, як позбутися цього страхіття. При кожній зручній нагоді комаха мстила йому. Одного разу, коли пан верхи об’їжджав свої поля, вона, літаючи поряд, пронизливим криком злякала коня, який з копита полетів через рови і пагорби і скинув господаря. І той лежав скривавлений, не дихаючи, поки не підбігли орачі. Вони принесли пана додому, і лікар ледве вирятував його від смерті.

По всій околиці розійшлися ці чутки, тільки і говорили що про злу жінку, яка перетворилася на страшну комаху. Всі сусіди шкодували пана, але ніхто з них не провідав хворого, бо боялися наблизитися до його маєтку.

Коли пан очуняв і думав, як позбутися проклятої комахи і злих духів, з якими вона зійшлася, то згадав раду своїх лакеїв і дозволив запросити священика та посвятити будинок. Так після заходу сонця, коли комаха, сховавшись у траві, спала, він наказав запрягти коней і вночі поїхав до Полоцька.

Коли прийшов до монастиря і розказав, що з ним лучилося, всі вжахнулися. Священик сказав:

– Це, напевно, злі духи і якась чарівниця, яка зовсім відреклася Бога.

З самого ранку пан зі священиком, не боячись нападу комахи, вирушили додому.

Прибули до маєтку. Священик, прочитавши молитви, почав кропити святою водою кімнати. Страх згадати, що там робилося. Із страшним писком і сиканням зі всіх кутків посипалися страховища: мотилі, в яких замість крил виросли з боків вогненні язики; товсті черви, що дихали димом, пухирями піднімалися вгору; галасливі цвіркуни і крилаті гади літали над підлогою.

– Це гріхи чарівниці, – сказав священик і наказів відчинити вікна.

Страхітливі потвори, зойкаючи і скиглячи, відлітали і зникали в повітрі.

Коли свяченою водою визволили будинок від страховищ, пан завів священика у сад, звідки вилетіла та шкодлива комаха. Там, коли священик відмовляв святі молитви, з кущів аґресту обізвався писклявий голос, в якому чулися прокльони і різні блюзнірства, а згодом нарікання, стогін і плач. Зібрався весь двір подивитися на це диво, священик, кроплячи свяченою водою чагарник, наказав їй вилетіти звідти і сісти на липовій гілці. Вона вмить стрілою вилетіла і сіла на липовім листі. Усіх вразив її вигляд: адже в тій комасі легко можна було розпізнати жіночу постать з крильцями. Священик зняв її з листя, посадив до скляного слоїка і заніс до кімнати.

Вже без страху розглядали усі зблизька цю маленьку почвару: довге волосся спадало з голівки, що була не більша за звичайну горошинку; іскринками блищали ковтки на вухах і щось рожевіло на шиї, мов ланцюжок намист; жовта шовкова сукня була підперезана поясом такого самого кольору; бліде обличчя щохвилини щулилося від гніву.

Наступного дня пані комаха зі священиком приїхали до Полоцька. Бачили це диво усі в монастирі, і люди юрбами приходили подивитися на нечувані чудеса.

Кидали їй їжу в скляний слоїк, але комаха сиділа мовчки і не куштувала нічого; увесь час була німою, тільки видно було її гнів і неспокій.

– Треба тепер подумати про її душу, – сказав священик і поніс її в слоїку в безвітряний куток монастиря, де був довгий коридор. Там з ніші в стіні зиркав, немов з віконця, дерев’яний бюст філософа Сократа. Священик поклав жінку-комаху на голову філософа і перед багатьма глядачами читав їй молитви і говорив проповіді. Але що робилося з головою Сократа! Страх згадати! Вона в той час була схожа на запалену бомбу, кидалася сюди-туди; сполотніли всі, хто близько стояв. Боячись, щоб вона не розкололася і не зробила шкоду присутнім, священик безупину читав молитви і повчав про милість Божу і прихильність до ближнього.

Щовечора відбувалися такі відправи для цієї комахи. І вона дивно виглядала з тою нещасливою Сократовою головою. Страх опановував кожного, хто тільки минав цей коридор. Дерев’яний бюст, від якого раніше чули стільки порад мудрих і побожних, тепер кляв і лаяв, не розбираючи, геть усіх. Школярі боялися підійти до Дерев’яного Дідка, бо ж став уже він їм не доброзичливим учителем, а запеклим ворогом.

Ці науки і молитви тривали декілька місяців. Нарешті потрапила іскра віри і милосердя до серця тієї жінки-комахи, і дерев’яний бюст угомонився та полагіднів. І вже з вуст комахи злітали слова, повні страху Божого і милосердя до ближнього. З’явилася вона одного разу священику у привабливому вигляді, схожа на ангела – німб довкола чарівного обличчя, сукня біліша від снігу. Вона подякувала за молитви, науку і турботу заради неї і в млі ока зникла. Священик став на коліна перед вівтарем і дякував небу за навернення і порятунок тієї душі.

– Цікаву річ розповів пан ротмістр, – сказав господар. – Про таку пригоду з Дідком, коли голова мудреця стала пристановищем бідної грішниці, я ще не чув.

До пізнього вечора говорили ми про минулі часи, про шкільних товаришів, про знайомих – живих і тих, що вже спочивають в могилах. В розмови наші незмінно запліталися печаль і надія. Нарешті пан ротмістр узяв свою палицю і шапку та хотів йти додому, але господар залишив його ночувати. Згасили вогонь, і я, геть натомлений пішою мандрівкою, міцно заснув.

Наступного дня ввечері, коли вся сім’я знову зібралася разом, господар запитав у пана ротмістра, чи не пам’ятає він ще яку-небудь стару оповідь про Дерев’яного Дідка.

– Коли був я ще студентом у Полоцьку, – сказав пан ротмістр, – я любив слухати різні історії. Мій господар довго служив при монастирях єзуїтів і часто розповідав незвичайні історії, які сам чув від інших. Це були пророцтва Дерев’яного Дідка окремим школярам. Ось кілька історій.

Школяр Люцефуга

Колись в Полоцьку був надзвичайно лінивий до навчання школяр. Він часто утікав з колегії і волочився бозна-де, поки не вертався до хати. Батько цього учня був чоловік небагатий і хотів якщо не маєтками, то принаймні науками збагатити свою дитину. Він знову відвозив сина до школи, ба навіть наймав вартового, аби пильнував його. І той, бідолаха, мусив студіювати під наглядом. Природа нагородила його здібностями, і він міг би бути найкращим учнем, але був першим тільки в збитках.

В останні дні липня в полоцьких школах починалися вакації. Школярі, перш ніж роз’їхатися по хатах, гуртом приходили поговорити з Дерев’яним Дідком. Кожен запитував у нього про своє. Одні хотіли знати, що думають учителі про їхні успіхи, інші – чи переведуть їх після вакацій у вищий клас, чи нагородять їх книжкою з образками за успіхи в науках.

В гурті цих учнів був і той недбалий школяр.

– Скажи, Дідику, – спитав він, – які мої успіхи і чи переведуть мене в наступний клас?

Дідок відізвався сумним голосом, схожим до гуркоту з далекої хмари:

– О! Люцефуга! Люцефуга! Ти як набридлий прусак, що ховається від денного світла під підлогою у темній щілині; засмучуючи батьків і вчителів, ти і не думаєш виправлятися. Світло наук і чесність – це провідники на шляхах життя, без цього ліхтаря ти бродитимеш серед темряви і ніколи не допливеш до Порту Спокою душі і щастя.

Всі школярі, що стояли поруч, зі сміхом голосно повторювали: «Люцефуга! Люцефуга!» – і відтепер він не мав серед товаришів іншого прізвиська, окрім того, яке отримав від Дерев’яного Дідка.

Розгніваний, він залишив своїх друзів і, біжачи темним монастирським коридором, бурмотів собі:

– Порожня дерев’яна голова меле нісенітниці, обзиває дурними прізвиськами, щоб тільки посміятися. О! Коли б я мав камінь у кишені, то одним махом розтрощив би його лису голову!

Як і раніше, бавився він з приятелями, а коли йому нагадували пророцтво Дідка і називали Люцефугою, говорив:

– Не науки дають чоловіку щастя, а фортуна; багато хто не прів над книжками, а живе у розкошах. Жити так, як хочеш, нічого собі не забороняючи, – ось про що я мрію.

Минуло чотири роки. Батьки його померли, і Люцефуга вилетів у світ, як метелик у пошуках утіх і веселощів; він перелітав з квітки на квітку, збираючи тільки отруту; зустрів багато схожих до себе люцефугів і з радістю побратався з ними. Усе прикрішим і прикрішим було йому денне світло, він заплющував очі, спав цілий день, а вночі зі своїми приятелями грав у карти, а ті спритно звільняли його кишені від грошей і поволі доводили Люцефугу до злиднів. Вибрався він нарешті в світ, у велике місто. Там швидко знайшов знайомства і став учащати на різні забави, які вабили молодь. Там бувала і панна Аврелія, худа, тонка, бліда, порожня і легковажна, бо піклувалася тільки про те, щоб бути легкою, зграбною, майже безтілесною і вітром літати в салонах. Довгі безсонні ночі її минали на балах і гулянках. Вставала вона з постелі, коли сонце хилилося до вечора.

Зустрів Люцефуга її на якомусь балі і узяв на око, понадто, що панна Аврелія мала власне село і великі гроші. Маєток і гроші – речі, звичайно, потрібні. Одного разу на світанку повернувся він додому, закрив вікна, але не міг заснути: Аврелія стояла в очах. О! Коли б він мав таку дружину, був би найщасливішим з людей, вічна любов і згода панували б між ними. А до того ж – маєток і гроші. І він вирішив що б там не було повідомити її про свою любов і просити її руки.

Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов і згода були між ними усю осінь і зиму. Час весело летів у театрах і на концертах, їздили на бали і самі приймали гостей. Він за своїм звичаєм грав у карти до самого світанку, а вона чарувала молодь легкістю в танцях, живим своїм характером і веселими розмовами.

Весною вони приїхали у село, щоб вечорами прогулюватися під ясним небом, відпочивати у затінку лип і слухати солов’їного співу. Але, ах! Тією весною спіткали Люцефугу найбільші страждання і луснули всі його надії.

Увечері, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полі. Небо було погідне, повітря тихе. Прогулюючись недалеко від лісу, розмовляли про своїх знайомих, а там і засперечалися. І коли Аврелія, доводячи свого, все більше злилася, несподівано зашумів ліс‚ і вітер засвистав над полем. Аврелія – ця легка повітряна істота – наче пір’їнка злетіла вгору і швидко, так що не можна було її стримати, піднімалася все вище і вище. І ось вже летить над березовим гаєм, чоловік дивиться на неї, заламуючи руки, і не знає, що йому робити.

Аврелія летить разом з вітром, немов легкий метелик. Люцефуга біжить через поля, ліси і гори з надією, що, може, вона затримається де-небудь на вершині гори чи на високому дереві. Люди, що проїжджали неподалік, поглядали на це зі здивуванням. Одні сміялися, другі співчували Люцефузі, але ніхто не міг йому допомогти.

Чоловік біг, поки міг бачити її здалеку, але коли ніч опустилася на землю, Аврелія зникла з очей. Бідний Люцефуга зупинився серед темного лісу і розгубився, не знаючи, в який бік податися. Ходив усю ніч, і ліс, здавалося, не мав кінця. Змордований, він сів під деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дідка. Важкий смуток ліг йому на серці:

– Де ж Аврелія? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зітхав, і сльози полилися з очей.

Так і блукав він без сну круглу ніч по лісу.

Аж уранці Люцефуга повернувся до жінчиного села. Скрізь порожньо. Немає Аврелії. Послав людей усюди, щоб довідалися про неї. Посланці повернулися без жодних новин. Розлетілася чутка по всій околиці, що Люцефугова дружина полетіла з вітром. Одні співчували йому, інші, почувши таке диво, душилися від сміху.

Він не виходив з будинку, все міркував, що робити. Одного разу сидів самотній у кімнати: сірий сумерк і мовчання були йому друзями. Тут забігає лакей і повідомляє, що приїхав якийсь посланець з листом. Він глянув на нього з невимовною радістю: лист підписаний рукою Аврелії.

Люцефуга прочитав листа і закам’янів. Аврелія жива, але любов до чоловіка вона втратила назавжди. Пише, що її повітряна подорож закінчилася за п’ятдесят верст від дому, і живе вона тепер у маєтку давнього свого приятеля і повертатися до чоловіка не думає. І тому вона подає на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.

Люцефуга втратив дружину, маєток і всі надії; приятелі і знайомі, побачивши його бідним, погорджували ним і глумилися з нього. Не маючи сил витримувати ці знущання, він сховався назавжди від всіх знайомих.

Минуло декілька років. Про Люцефугу ніхто нічого конкретного не чув. Згадували тільки його весілля і розлучення. Згодом пішла чутка, що живе він на цьому світі без усілякої мети, зненавидівши все під небом, проклинає нинішній день і не вірить у майбутнє.

За якийсь час кожен, хто йшов коридором єзуїтського колегіуму в Полоцьку, чув голос Дідка:

– О! Люцефуга! Люцефуга!

Почувши це, школярі і вчителі сміялися, що Дерев’яний Дідок ще пам’ятає Люцефугу.

Настала північ. Багато хто в монастирі єзуїтів ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорі, люди повиходили з келій, щоб довідатися, що там коїться, і бачать: стоїть біля стіни в слабкім місяцевім світлі якесь страховище на безлічі лапах. Налякані, вони розбіглися і розповіли про це іншим. Згодом всім гуртом з запаленими свічками вийшли вдруге, але страховище, засліплене світлом, вже кудись зникло. Хоча ляскіт і шум як і раніше одзивався в темному коридорі.

Усі сиділи в своїх келіях, тремтячи від страху, і до зорі не могли заснути.

Уранці, сходячись звідусіль, ченці оповідали одне одному про ті нічні жахи. Єзуїт-сторож говорив, що чув на коридорі якийсь дивний ляскіт, а згодом немов скигління і підземний стогін. Коли він вийшов з келії, то побачив, як якась почвара сунула коридором, ніби човен по воді, і безліч лап з одного і з другого боку піднімалися і опускалися, наче весла.

З переляку він закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а він, засвітивши свічку, усю ніч молився.

Дивне марево бачили деякі учні, коли пізнім часом, не запаливши світла, сиділи в своїх келіях. Багато хто, почувши якийсь неспокій і страх, озирався і бачив страховище, яке відразу ж зникало. Звідтоді учні збиралися в один гурт, і ніхто вже не відважувався ночувати у келії наодинці.

Але і вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при єзуїтському костелі, раніше колись товаришував зі студентом Люцефугою. Цей музика був один у кімнаті, коли годинник вибив полудень; він на флейті розучував духовні п’єси знаменитих композиторів. Потім склав ноти, став спинаю до вікна і по пам’яті грав варіації, які йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-під підлоги вилазить прусак, повзе на середину кімнати, зупиняється, починає надиматися і рости. Згодом з-під чорної шкаралупини з’являється людська голова і страшними очима зиркає на музику. Музика пізнає Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив від вікна, а сонячний промінь вистрілив крізь шибку на страховище, і воно вмить зникло. Музика вилетів з кімнати і, біжачи коридором кричав:

– Люцефуга! Люцефуга!

Всі із здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але він, блідий, як труп, мовчав і з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки він отямився і розповів про те страховище.

Ще кілька ночей повторювалися ці жахи. Нарешті отець ректор наказав запалити в деяких місцях монастиря громничі свічки, та так, щоб їх світло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокій, і Люцефуга більш не з’являвся.

Гордий філософ

Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги і знайомі прозвали Філософом з тії причини, що найбільший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторів, дозволених у школах і він став полювати за забороненими та антирелігійними книгами французьких філософів.

Читав зазвичай уночі, коли всі спали, а удень і ввечері оповідав прочитане своїм колегам і починав з ними диспути, в яких з великим тріумфом перемагав.

Довідавшись про це, професура і отець префект кілька разів несподівано приходили до нього в кімнату, сварили і забирали книжки, на його очах кидали їх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це він тільки став ще обережнішим і дбайливо ховав заборонені книжки, а після прочитання уже нікому нічого не розповідав.

Коли він закінчив курс наук і збирався повернутися додому, аби здивувати світ своєю освіченістю, то, попрощавшись із вчителями, подався із приятелями до Дерев’яного Дідка.

– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато філософських творів я вже прочитав?

– Багато, багато, – відповів Дідок, – а ще більше прочитаєш, але на схилі життя будеш найдурнішим телепнем і йолопом помреш.

Всі, хто там був, розсміялися. А школяр зі злості тільки сплюнув.

– І що за дурниці плете порожня дерев’яна голова! – сказав він і пішов геть.

Поселившись на селі, він не шкодував грошей на свою бібліотеку. Купував філософські твори різними мовами без жодної системи. Молоді, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високі матерії, оповідав про чудеса, пояснював таємниці природи, яких сам не розумів, і зазнав слави там, яко учений чоловік, справжній філософ.

А до цього він знайшов собі ще асистента, якогось чужоземця (також філософа), добре йому платив і створив усі умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генієм у філософії і, користуючись його легковірністю, додавав до своєї дурнуватої філософії ще й блюзнірства.

Дуже швидко юний Філософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, і зиркав на всіх людей, як дивляться з гірської вершини на мурашник.

Одного разу в неділю Філософ спитав у свого товариша:

– Чи поїдемо сьогодні до церкви?

– Що там робити у церкві? Хіба, може, тобі треба з кимсь побачитися?

– Я хотів би зустріти декого з сусідів і запросити їх до себе.

– То добре. На це багато часу не треба.

Приїхали на службу Божу. Святиня була повна вірних. Філософ виплигнув з карети, зайшов до церкви і, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й поділися його широкі плечі і високий зріст? В ока млі став він таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упізнали його і стали зиркати одні зі страхом, інші – з насмішкою. І всі вони розступалися перед ним. Він же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коїться, хутенько вискочив із Божої святині, прибіг до карети і розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той сміявся до сліз і доводив, що все це тільки від нервів, чи від якої іншої хвороби. Проте після цього випадку Філософ більше до церкви не заходив.

По всьому Полоцькому повіту прості люди гомоніли, що Філософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.

Через декілька днів запрошені сусіди зібралися у Філософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесід, будь-яке слово, взяте у старожитніх авторів, в її розумінні було щонайвищою мудрістю. Про що тільки Філософ не заводив розмову, мудрі його завваги захоплювали всіх.

Був погідний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тішилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокійному озері плавали качки і білі гуси, в гаях озивалися пташині співі, на лугах і жовтих від цвіту липах бриніли працелюбні бджоли; ясний день і чудові краєвиди захоплювали всіх.

Філософ міркував про розмаїті явища життя. Під час цих роздумів голова його несподівано сховалася під капелюхом і зникла на очах. Філософ, відчувши, що поринув у темінь, панічно зірвав капелюха, і гості побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тільки над широкими плечима висіла на тонкій шиї якась кулька на зразок макової голівки.

Ошелешені, стояли всі з блідими обличчями, несподіване диво перелякало гостей, відібрало їм мову.

Філософ, крутячись на одному місця, якимсь писклявим голосом мурмотів невиразні слова. Ледве виривалися з грудей його зітхання, а коли підняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.

Гості позирали одне на одного, не розуміючи, що сталося, а його колега-асистент сміявся до сліз, доводячи, що те диво трапилося від сонячної спеки, і радив усім повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяє здоров’ю.

Всі повірили, що бачили звичайну річ, і переконали господаря, що все це від приливу крові. А хутко і забули про все.

Філософ, як і раніше, тримався своїх поглядів, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмів навіть надрукувати свої опуси, що суперечили релігії і здоровому глузду, в часопису. Його старі сусіди, яким це читав, попереджали:

– Залиш свої помилки; вір так, як вірили твої батьки. Вони жили щасливо і спокійно; їх проста віра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду віри? Бог її сам оголосив у Євангелії, і ця мудрість, як сонце небесне, освітлює цілий світ і відкриває таємниці. Людський розум повинен заспокоїтися, адже це за межею його розуміння. Помилкові думки ведуть народ до біди.

Проте всі поради і напучування були марні.

Увечері Філософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затінку кількох беріз стояла стара дерев’яна капличка, підносилися кам’яні і похилені хрести на могилах. Там він побачив кількох селян, що, ставши на коліна, молилися за душі померлих. Філософ здивувався їхній простоті. «Бідні люди, – подумав собі, – вірять, що мешканці того світу чують чи потребують їхньої молитви».

Ледве подумав так, як окутала його якась тривога, а коли поквапився додому, несподівано побачив, що поряд з ним іде величезний скелет. Це так його налякало, що, повернувшись додому, довго ще був, наче очманілий. Марно старався переконати його приятель, що це сталося з якоїсь найбуденнішої причини. Ще кілька разів вечорами той скелет заходив до його кімнати і стояв біля столу. Тоді Філософ пронизливим криком скликав до себе усіх, хто був у будинку.

Коли заплющував очі, щоб заснути, здавалося йому, що страшний упир, спираючись спорохнілою рукою, нависав над його обличчям і страхітливо зазирав йому в очі. Заверещавши: «Мрець! Мрець!» – Філософ схоплювався з ліжка. Тривалий час‚ бачачи такі видовища, він зовсім перемінився: поблід на обличчі, ослаб і завжди мав неспокійні думки. До того ж асистент, засмучений цими змінами, покинув його і виїхав у якісь далекі краї.

Раніше Філософ був міцний духом і ні в що не вірив; тепер марновірства мучили його душу і доводили до розпачу. Коли іноді почує серед нічної тиші стогони одуда або сумні совині крики, то відчуває тривогу і чекає якого-небудь лиха. Заскавчав собака на дворі – він біжить подивитися, в який бік повернута собача морда, бо, на його думку, саме там страшна пожежа знищить село або випалить ліс. А ще більш дратувалися його ослаблені нерви, коли бачив, що, завиваючи, собака не піднімає голову, а нібито чує щось під землею. Розпач охоплював його, адже це сповіщало смерть когось із родини. І він, не в змозі позбутися цього страшного пророцтва, тут же наказував запрягати коней і утікати до міста чи до знайомих сусідів. Зі страхом оповідав їм, що трапилося в його будинку, а ті марно намагалися переконати його, що тривога марна.

Дивний вплив на Філософа мав місяць. Він надолужував неспокій, і Філософ не міг всидіти в тій кімнаті, куди лилося з неба бліде місяцеве світло.

В літню спеку він самотньо сидів біля вікна, поглядаючи в поле; вітер, наче пролітаючи над поверхнею озера, підняв над стиглим житом хвилі; він тішився, що буде мати гарний урожай, і сподівався в цьому році на великий прибуток з маєтку. Раптом пролунав у кімнаті постріл, наче з пістолета, і стрепенув усі його нерви. Філософ відскочив від вікна і побачив на стіні переламану навпіл рамку з портретом діда-небіжчика. Цей випадок настільки його перелякав, що за декілька днів він помер.

Мрійник Северин

Був він одним із кращих учнів, любили його вчителі, він часто діставав нагороди, мав велике бажання вивчати іноземні мови і вже оволодів кількома. А читав найбільш поезію: ідилії Теокріта,[11] Геснера,[12] Шимоновича його геть зачарували. Всюди він бачив Аркадію, а всі люди в його уяві були наївними і щирими пастушками. Коли він виходив на прогулянку за місто, то в струмках бачив наяд, на лугах стрибали німфи, а в затінку дерев з-під зеленого вельону усміхалися йому дріади. Словом, скрізь зустрічав він стародавній золотий вік греків. Не знав, що то є біда на світі, був завжди веселий сам і веселив інших.

Одного разу, коли вчителі з учнями, оглядаючи музей з різними чудовими речами і картинами знаменитих художників, зупинилися перед Дерев’яним Дідком, заговорили з ним, Северин, наловивши повну жменю мух, підбіг туди і спитав у Дідка:

– Вгадай, Діду, що в мене в руці?

Дідок похитав головою і відказав:

– О нещасний! Ти будеш вигнаний з раю своєї мрії, підеш кам’янистою дорогою і нікчемні комахи в образі страховищ гнатимуться за тобою.

Северин випустив мух, розсміявся і побіг.

Після курсу наук Мрійник залишив місто, вилетів у світ, як пташка з клітки, коли весна вбирає луги і дерева пахкими барвами. І він, бідний, думав, що ця весна буде йому вічною. Але як швидко настала похмура осінь!

Спочатку тільки в уяві бачив чудових богинь на лугах і в гаях, нарешті зустрів їх і наяву. Це була панна Аделя, з маєтком, красива‚ з гарними манерами. Цій особі Северин віддав серце, і Аделя стала його єдиною мрією. Любов тривала роки чотири. Не буду тут описувати щасливі і нещасливі хвилини; ці історії завжди схожі одна на одну, хоча і зображають їх різні письменники по-різному. Не буду ні хвалити, ні ганити жінок, адже всі дочки Єви такі і мусять бути такими, якими їх створила природа. Скажу тільки, що гадюка зóлота і гордовитості огорнула Аделю, вона зрадила Северину і вийшла за іншого.

Перша любов, до того ж нещаслива, – щонайвища наука, після якої чоловік з увагою починає читати книгу світу, таємниці серця, стосунки друзів і близьких. Відсіль шляхи людського життя спрямовані на успіхи і невдачі. Зрозумів і Северин, що світ не рай, а люди не ангели.

Після тієї події він осамітнів, усі його мрії стали страшними, він утікав від людей, милою стала йому самотність, найприємнішим був йому малюнок неба, і то тільки тоді, коли в чорних хмарах одзивалися гуркоти, вив вітер, шуміли ліси і хвилювалося озеро. В нікчемних селянах ввижалися йому постаті небезпечних комах, він марив і розповідав про дивиса. Всі, хто знав Северина, кепкували з нього і називали божевільним.

Коли я мандрував у тих краях, де він жив, то провідав його, як друга свого дитинства. Заходжу в кімнату і бачу, що сидить він самотній, задуманий, блідий, з розкудланим волоссям.

– Як ся маєш, Северине?

Він встав, прокинувшись від своїх марень, і довго, не пізнаючи, дивився на мене. Я назвався.

– А! Давно чекаю! – промовив, тиснучи мені руку, і посадив коло себе, а сам знову віддався маренням і сидів, як німий.

– А вже скільки років пройшло, – перебив я мовчання, – як попрощалися ми з юними нашими приятелями і вчителями. Щасливі були часи! Чи згадуєш тепер ті давні забави, розмови, майські проходи, приємні мрії і жарти, в яких ти завжди вів перед?

– Мої мрії і жарти зникли назавжди. Тепер в мене інші погляди: тоді чоловік міг би зробитися щасливим, коли б перетворився на камінь, коли б засипав його пісок і він нічого не чув і не бачив, що коїться на світі.

– Як же ти перемінився! – здивувався я. – Невже тобі набридло все під сонцем?

– Все. Розказав би багато, але боюся, бачиш: скрізь навкруги нас літають мухи. Бачиш – ці прикрі створіння залітають і вилітають у відчинене вікно. Вони усе рознесуть по світу, що в нас відбувається, як живемо, про що говоримо, де і як молимося. А бачиш сльози на моїх очах? Їх ти раніше ніколи не бачив, ось яка зміна зі мною. Але послухай, що розкажу тобі. Ти не звертав увагу, які ці мухи страшні? Я сиджу тут самотній, у цій тихій моїй кімнаті, а вони снують навколо, я зі страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрів, ці їх страшні крила здаються фраками на незграбних людях, а писки їхні різної форми: одні круглі, широкі, з кривавими плямами, інші – сухі, з гострою борідкою і довгим волоссям. І всі ці страховища дивляться на мене: одні розлючено, інші погрозливо.

– Велика різниця, – сказав я, – в твоїх мареннях. Раніше тебе захоплювала поезія греків і щира любов патріархальних часів, тепер же в тебе фантазія якась сумна.

– Але слухай, ще тобі щось скажу, – промовив він, – про цих гидких мух. Я любив читати поетів, любив колись і писати. Спало мені на думку сказати у віршах про свої відчуття, які були в мене до своєї сім’ї і до Аделі, яку щиро любив. Я послав їй свої вірші, з яких вона могла б зрозуміти мої справжні почуття. Вона прочитала, поклала на столі, але і там мухи, які, не маючи що робити, літали скрізь, глумилися з моїх почуттів, дзвеніли доти над вухами Аделі, поки вона зовсім не забула про мене і мої вірші. Так вони й досі не дають мені спокою, і тепер, коли що-небудь напишу, все висміють і запацькають ці прикрі мухи.

– Ці мухи, на яких ти так скаржишся, були і будуть…

Тут він перепинив мене, схопив за руку:

– Чи бачив ти коли сарану?

– Сарани в наших краях нема, – відповідаю. – Вона на сході. Нападає там на луги і ниви.

– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на ній – ієрогліфи. Хто уміє, той виразно прочитає такі слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тільки там, десь далеко на сході, а не в нас? Пішли в поле, я тобі покажу сарану.

Він вивів мене на берег стрімкої річки, де спінені хвилі шуміли по камінню. Ми сиділи на високому березі в затінку вільшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вітрик, зашуміли дерева; він отямився від своїх думок і сказав мені:

– Я часто відвідую ці місцини, люблю один сидіти тут і згадувати минуле. Згадую всі розмови, які мав колись з Аделею, хоч вона зовсім про мене забула, мовби давно вже мене поховали.

Раптом показав рукою на воду.

– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш її? Подвійні сірі крила, вона скрізь тут в нас літає і все жере в повітрі і на землі. Ще що скажу: ніколи вона не гине, як сатана, з’являється в різному вигляді. Коли пожовкнуть трава і листя на деревах, війне холодний осінній вітер, вона сідає на воду, скидає з себе крила і перетворюється на водяне страховище і там жере все, що зустріне. Прийде весна – в неї виростають нові крила, вона вилітає з води з роззявленою пащею, мов летючий змій, і кого спіткає – знищить. Заволоділа ця почвара землею і водою, вона завжди жадає здобичі. Чи не вона вразила людські серця, що люди гнітять одне одного.

– Якась чорна меланхолія, – сказав я, – затьмила твої думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками ніколи не дочекаєшся спокою.

– Ось і не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де панує вічна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лісі буду жити спокійно, про Аделю навіть і не спімну, адже між нами буде вічність. Вічність!..

– І рідний край забудеш?

– О, ні! – відповів. – Коли не повернуся на Вітчизну і помру десь самотній на вершині гори в чужій стороні, круки занесуть туди мої кістки; все ж таки краще бути після смерті з пташками, а не з хробаками.

Я пробув там цілий день; блукали з ним полями й лісами, і він‚ не вмовкаючи‚ говорив про свої марення. Затримав мене і на ніч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночі він часто схоплювався з ліжка і ходив по кімнаті, та й я спав небагато, адже щогодини мій сон перепинявся.

Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Він привітав мене з трохи веселішим виразом, розпитував про моїх знайомих, сусідів, про мене самого, чи часто я був удома після того, як ми попрощалися після школи, які я відвідав країни і як жив. Він дякував мені, що провідав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб раніше виїхати, він уклінно упрошував мене зостатися на обід. І я не міг відмовити його щирому проханню.

По обіді Северин приніс найліпшого вина, яке мав з давнього часу.

– Давай вип’ємо, – сказав він. – Це останнє побачення, зустрінемося вже хіба на тому світі.

Згодом наказав запрягти коней, далеко провів мене і попрощався зі слізьми. І дійсно, це була остання зустріч. Незабаром я довідався, що Северин залишив рідний дім, виїхавши назавжди, і тепер ніхто не знає, де він. Чи живе ще, чи, може, помер у чужій стороні і між чужого народу.

Привид

Отак ми собі слухали історії ротмістра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоїть висока жінка у білій, як сніг, сукні, з личком прегарним, як в ангела, на голові вінок зі свіжих троянд, а на руках тримає Дерев’яного Дідка. Ми остовпіли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.

Так ми сидимо якийсь час. Неждано відкриваються двері‚ і заходить до нашої кімнати господиня.

– Що таке? – здивувалася вона. – Цілу ніч гомоните, не чуєте, що вже другі півні проспівали, напевно, швидко почне світати.

– Пан ротмістр, – сказав господар, – так захопив нас своїми розповідями, що ми зовсім забули про сон, а до того ж всі ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жінку з квітами на голові, і Дідок такий же, як наш, був у її руках.

На тім і закінчилася наша розмова. Постелі підготували нам в цьому самому покої.

– Не поспішайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Світить денниця на сході, ніч була безсонна, але зате день буде погідний.

Побажавши доброї ночі, він вийшов з кімнати.

Декілька днів бавив я в приємних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час відчуваючи привітність і прямоту сердець всієї його сім’ї. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприємніший сон.

Зійшло сонце, погідний ранок, час у дорогу. Після сніданку я попрощався з усіма зі слізьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моїй душі.

З книги «Шляхтич Завальня»

Про чорнокнижника і змія, що вилупився з яйця, якого зніс півень

Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що він робив: хлопців женив‚ дівчат заміж видавав, не бажаючи й знати про їхні симпатії: ні просьби, ні сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кінь і собака були йому дорожчими, ніж християнська душа. Мав він лакея Карпа, злого чоловіка; і вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали свої душі чортові. А було це так.

З’явився в нашому маєтку – невідомо звідки – якийсь дивний чоловік. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя і одяг його: низький, худий, завше блідий, великий ніс, як дзьоб хижої птахи, густі брови, погляд його – як в чоловіка в розпачу чи божевільного, вбрання його – чорне і якесь дивне, зовсім не таке, як в нас носять пани чи священики; ніхто не знав, чи був він світський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумілою мовою. Згодом відкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й інші диявольські штуки.

І хоч на ту пору я був зовсім молодий, проте мусів відбувати в маєтку чергу нічного вартівника, обходити всі панські будівлі і стукати молотком в залізну дошку. Не раз бачив, як опівночі в панському покої горіло світло, і він там з чорнокнижником постійно чимось займався; всі заснули, і тиша панувала на дворі, над крівлею панського будинку сюди і туди снували кажани і якісь чорні птахи. Сова, опустившись на крівлю, то реготала, то плакала, ніби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, і, осмілівши, вирішив я тихенько підкрастися до панського вікна і подивитися через шибу, що вони там роблять. Тільки-но я підкрався, як під стіною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.

Вона кинула на мене вогненний погляд. Я відскочив назад, побіг, як шалений, геть і ледве спинився за дві сотні кроків. Весь дрижав. Мені подумалося, що це сатана в образі того страховиська пильнував вікна мого пана, щоб ніхто не підгледів секретів, які там відбувалися. Я проказав «Янгола Божого» і хоч ніч улітку була ясна і тепла, тремтів, ніби на морозі. Дякувати Богу, що небавом заспівав півень, погасло світло в покої, і я, трохи вже заспокоївшись, дочекався сходу сонця.

Друга пригода також була дивною. Я рубав у лісі дрова. Сонце заходило. Дивлюся: ідуть дорогою пан з чорнокнижником і раптом повернули до густого соснового лісу. Я, маючи цікавість, крався тихенько слідом і ховався за деревом, маючи певність, що там мусять коїтися якісь чари. Усюди тихо, тільки десь далеко стукав дятел у спорохніле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубі сидить пан, біля нього стоїть чорнокнижник і тримає за голову велику гадюку, яка чорної стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далі, бо я від страху втік.

Третя пригода була ще страшніша. Хоч я свідком її і не був, проте чув від надійних людей, які про це говорили у всіх навколишніх селах. Опівночі наш пан, той гість сатанинський і лакей Карпо взяли в оборі чорного козла і завели його на могилки. Кажуть, що викопали вони з могили мерця, чорнокнижник вбрав на себе небіжчикову чумарку, забив козла і його м’ясом та кров’ю приносив якісь страшні жертви. А що там коїлося тієї ночі, не можна спімнути без страху. Казали, що якісь страшидла заповнили всеньке небо, якісь звірі, подібні до ведмедів, диків та вовків, бігали навколо, ревучи так, що пан з Карпом зі страху знепритомніли і попадали на землю. Не знаю, хто їх отямив, але після тієї страшної ночі чорнокнижник зник, і ніхто його потім не бачив.

Пан весь час журився, хоч мав золота й іншого багатства, скільки душа запрагне, та зробився ще лютішим, ніхто йому догодити не міг, навіть Карпа вигнав з маєтку і віддав наймитом одному заможному господареві. Та там він більше заважав, ніж помагав, бо, живучи з дитинства у маєтку, зробився лайдаком, до того ж упертим і неслухняним. До економа часто доходили скарги, і той переводив його з одної хати до іншої, але ніде він не міг місця нагріти. Нарешті Карпо попросив економа заступитися за нього перед паном, щоб дали йому будинок і кілька десятин землі, адже коли він сам зробиться господарем, то буде, мовляв, стараннішим. Пан згодився. Побудували йому новий будинок, відрізали кращі землі, дали пару коней, кілька корів та іншої худоби на розплід. Нарешті задумав він женитися. Але жодна хазяйська дочка не хотіла іти за нього, бо ніхто на його господарність не сподівався, добре знаючи, що в нього ні віри, ні Бога в серці нема.

В тому селі жив Герасим, чоловік старанний і працьовитий. Мав він єдину дочку, Гапку. Гарна була дівчина: здорова, рум’яна, як стигла ягода. Бувало, як причепуриться і прийде на ярмарок зі стрічкою в косі, в червоній керсетці, то аж світиться, як цвіт маковий, ніхто не може нею намилуватися, усяк хотів з нею потанцювати, і дудар для неї грав найохочіше. Подобалася вона і Карпові. І вирішив він домагатися її, але, знаючи, що не любить його дівчина, а батьки не хочуть мати собі такого зятя, і сватів, присланих від нього, не прийняли, Карпо, щоб було по його, пішов до пана просити, щоб наказав Гапці іти заміж тільки за нього. Батьки ж її, довідавшись про це, просили економа і всю волость заступитися, адже Гапка ще надто юна і не справиться з його господарством, яке й так розвалюється. На прохання економа і селян пан відклав весілля на рік, а Карпові наказав, щоб наприкінці цього терміну показав, що зробив корисного і скільки заробив грошей.

Карпо – чоловік непорядний і лінивий – пішов на пораду до Парамона, найстрашнішого чарівника в нашій околиці, оповів йому про свою симпатію до Гапки, про умови, які пан наказав йому виконати за рік. Словом, просив його щоб відкрив спосіб, яким швидко можна забагатіти, а він готовий на все, хоч душу чорту продати, аби тільки домогтися свого.

Парамон вийняв зі скрині загорнуті у папір якісь зернятка і, даючи їх Карпові, порадив:

– Коли не маєш свого чорного півня, то розстарайся де-небудь, нагодуй його цим зерням, і він через кілька днів знесе яйце, не більше за голубине. Це яйце ти повинен носити цілий місяць під лівою пахвою. Через місяць вилупиться з нього маленька ящірочка, яку будеш носити при собі і щодня годувати молоком зі своєї долоні. Рости вона буде швидко, а потім з боків у неї виростуть шкіряні крила. Через місяць ящірка перетвориться в крилатого змія. Він буде виконувати всі твої забаганки. Вночі в чорним образі він принесе тобі жита, пшениці й іншого збіжжя, а коли прилетить, палаючи вогнем, то це значить, що буде мати при собі золото і срібло. Живи з ним у дружбі, коли хочеш бути багатим, адже коли вгнівиш, то він може спалити тобі будинок і все твоє добро.

Цю безбожну раду Карпо виконав охоче. Вигодував жахливого змія, але чари його не залишилися в таємниці, бо це страховище не раз після заходу сонця з’являлося на очах селян, що верталися до хати пізньої пори.

Якось і я, пасучи вночі коней, бачив, як летіло те страшидло, з шумом розсипаючи навкруг себе іскри, ніби розпечене залізо під молотом коваля, і над крівлею Карпової хати розпалося на дрібні часточки і зникло. Небо у той час було ясне, жодної хмаринки на нім, і зірки ряхтіли на небеснім склепінні.

Вже через кілька місяців Карпо став багатирем. Коли прийде на ярмарок або на яке свято до шинку, то візьметься в боки, червона шапка набакир, голова задерта, і здається, що й море йому по коліна, жменями гроші шпурляє на стіл, частує усіх і сміливо кричить, що пан йому, як брат рідний, ні в чому не відмовить, і він все зробить, що йому тільки заманеться, а Гапка повинна радіти, що може вийти за нього заміж, адже він за свій гріш може купити дружину, яку тільки забажає.

Гапка, почувши це, залилася слізьми, бо знала, що її вибір і бажання батьків – ніщо. Все було в руках пана, а той не мав ні співчуття, ні жалю.

Знала вона добре і душу Карпову, і звички його. Іноді чула від сусідів, що він вже побратався з Парамоном, що вже служить йому сатана, який зібрав для нього безліч грошей. Не тішило це золото юної дівчини, адже вона бачила у мріях своїх чоловіка старанного, цнотливого та побожного.

Пройшов рік. Карпо накупував панові у місті дорогих подарунків і приїхав на буланім коні нагадати про обіцяне. Послали по Гапчиного батька, загадали лаштуватися до швидкого весілля. Плакав бідний Герасим зі своєю жінкою над долею дитини і молився, щоб Бог був їй опікуном. Гапка ж приховувала скорботу свого серця, щоб не розтривожити ще більше батьків. Узявши шовкові стяжки, які найбільше любила, і кілька шматків кужелю, що саме ткала, пішла до церкви і, повісивши все це на ікону Пречистої, лягла ниць, зойкаючи і заливаючись слізьми; і всі, хто був там, також не могли стримати сліз. Після богослужіння вона витерла сльози і повернулася до батьків зі спокійним обличчям.

Дали заповідь. В неділю Карпо з Гапкою взяли шлюб в церкві. Він, веселий і гордий, стояв‚ випнувши груди, волосся на голові підстрижене по-панськи, на шиї шовкова хустка, на ногах блискучі чоботи, кунтуш з тонкого сукна. Словом, коли б хто не знав, що Карпо наш брат, то за півверсти ще зняв би шапку і вклонився. Вона, навпаки, смутна, обличчя – бліде, змінилася вся, ніби в неї сухоти, блиск очей загас під слізьми. І казали, що свічки в молодих горіли так тьмяно, що дехто зі страхом поглядав на це, шепчучи: «Не буде тут щастя. Життя їхнє затьмиться печаллю».

З церкви Карпо з дружбами і молодою жінкою поїхав на поклін до пана, а з маєтку – до хати Гапчиних батьків. Весілля було Бог знає по-якому. Карпо з дитинства був двірський; звичаї наші сільські йому вже здавалися смішними і не подобалися. Не говорили гості жодних орацій, не співали весільних пісень, не покликали навіть дударя, і молодь не танцювала. Весілля в Герасимовім будинку скидалося на поминки. І швидко юна пара з гістьми поїхала звідси до своєї хати, де вже Карпо тільки те й робив, що хвалився своїм двірським лиском та багатством і хотів, щоб його всі хвалили.

Покликав дударя, кинув йому, ніби чиновник який, кілька срібляників і наказав грати. Гарно заплатив також і жінкам, щоб співали; з вимушеною привітністю, мов панич який, просив хлопців і дівчат стрибати. Не було там щирості, а ось їжі і питва – аж задуже. Чарки з горілкою майже без відпочинку переходили з рук у руки. Галас у будинку, музика грає, молодь стрибає; він оповідає про свою дворову службу, про прихильність, яку заслужив у пана. Одна Гапка – як забита; було жалко навіть на неї глянути.

На дворі хоч і темно, але тихо. На чистому небі північ. Гості, захмелілі від міцних напоїв, веселилися. Неждано наче блискавка освітила будинок і якийсь незвичайний шум почувся за стіною. Потемніло полум’я свічок, всі затихли та позирали одне на одного. Карпо мовби спав з лиця і, як непритомний, гучно промовив:

– Прибув мій гість, – і зразу ж заговорив до своїх друзів на іншу тему.

Але після цього випадку настала дивна зміна в тому будинку; кожним оволодів якийсь неспокій, дехто з присутніх бачив загадкові і страшні прояви: то на дворі, то в темних кутках хати. Одному здалося, що якесь страшидло, заросле волоссям, через стіни вдивляється у вікно; другому – що на печі сидить якийсь карлик з величезною головою, чорний, як вугіль; інші бачать ніби того чорнокнижника, який учив пана штукам сатанинським і золото робити. Карпо, помітивши тривогу окремих гостей, сміявся, говорячи, що це міцна горілка творить такі диви, наказав дудареві грати і співати пісні. Серед гамору і одуру забули про все.

Відчиняються двері: заходить чарівник Парамон. З-під густих брів огнистим оком пробіг він по гостях і, стоячи ще біля порогу, сказав:

– Кланяюся вам, поважні гості! Нехай вашу веселу кампанію радість не покидає, а юній парі зичу згоди, любові, багатства і завжди так весело приймати і частувати сусідів і добрих друзів.

Карпо привітав його‚ запросив, щоб сів на лаві на покутті‚ та підніс йому горілки і закуску.

– А де ж твоя Гапуля, господиня молода? Чи вона така зайнята, чи, може, мене не пізнала? Я старий, а вона надто юна, і їй ще треба учитися, як жити на світі.

Карпо підвів Гапку. Парамон зиркнув на її зажурене обличчя і сказав:

– Не сумуй, поживеш, покохаєш, і буде добре.

Яким, один із гостей, був колись із Парамоном у великій неприязні. А що був у добрім гуморі, бо не любив обминати келишка, то згадав незгоди минулих часів, і, заклавши руки за пояс, став перед Парамоном і‚ дивлячись йому в очі, сказав:

– А! Чолом! Щойно кішка хвіст свій лизала. А вона ж тебе в гості чекала.

Всі поглянули на Якима. Нікому не сподобалося, що він, захмелівши від горілки, насмілився жартувати з Парамоном. Боялися, щоб не вийшло з цього якого нещастя, адже всі і раніше вірили в силу Парамонових чарів; вірили, що він не тільки може наслати на людей різні хвороби і сказ, але, коли схоче, то і ціле весілля оберне на вовків.

Парамон глянув на нього із в’їдливою усмішкою:

– А ти, – сказав глумливо, – іноді так спритно підкрадаєшся до панської чи сусідської спіжарні чи туди, де білять полотна, що тебе не тільки вартівник не почує, але і собака такого гостя не занюхає.

– Га! Я добре пам’ятаю, як звинуватили мене в крадежі полотна, – одізвався Яким, – ти ворожив на решеті, називаючи імена усіх наших селян. Решето повернулося на моєму імені і на імені Грицька-дударя. Дружина економа повірила твоїм чарам, і нас лупцювали без милосердя. А згодом виявилося, що ми невинно прийняли тую покуту. Підлі твої вчинки, і в чарах твоїх нема жодної справедливості.

Тут відгукнувся і дудар Грицько:

– Га! Так, пам’ятаю і я. Слід було б за твої брехливі чари києм подякувати, та так, щоб ти і з землі не встав.

Парамон не міг стерпіти, що брехню приписують його чарам. Заіскрилися очі, почервонів увесь, схопився з лави. Всі перелякалися. Карпо схопив його за плечі та став просити, щоб подарував їм, бо ж п’яні, не тямлять, що говорять. Побачивши це, прибігла Гапка, схопила його за руку, стала перепрошувати за ту неприємність‚ якої він у них зазнав. Також Якиму і Грицька попросила, щоб забули про минуле і помирилися з Парамоном. Карпо поставив на стіл горілку і запросив випити по чарці та забути колишнє.

Чарівник трохи заспокоївся.

– Добре, – відказав, – не турбуйтеся, я помирюся. Нема в мене не тільки бажання перешкодити забаві, але хочу, щоб вона зробилася ще веселішою. Нехай собі Грицько весело грає на дуді, а Яким стрибає, – і з хитрою усмішкою додав: – Ну, ідіть, запросили нас господарі і юна господиня випити по чарці горілки. Ще півні не співали: тепер саме час повеселитися.

Яким не відмовився від горілки та й Грицько за його прикладом випив з Парамонових рук по келишку; згодом ще раз повторили.

– Згода! Згода і мир поміж нами, – кричали гості. – Столи гнуться від вгощень, досить і напоїв, і закуски, нумо пити, грати, зичачи молодим багатства, здоров’я і довгих років.

Залунали пісні. Грицько надмухав свою шкіряну дуду, зазвучали музика і спів. Молодь почала стрибати. Парамон, замислено‚ але з підступним виглядом, поглядав то на дударя, то на Якима. Якийсь час тривала весела забава. Але раптом Грицько почав якогось скаженого «козака», гості кричали, благали, щоб грав щось спокійніше, але він не звертав уваги, нікого не слухав, а все грав та грав своє без жодного ладу. Тут Яким вибіг на середину і почав, як шалений, стрибати невідомо що; ніхто не міг второпати, що з ним зробилася: очі вирячилися, обличчя змінилося.

Люди стали благати їх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нічого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар’ювали обидва. Хотіли їх стримати – мурмочуть щось незрозуміле, вириваються, знову стрибають, а дудар грає безперестанку.

Парамон збоку дивився на це і голосно сміявся.

– Не рухайте їх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зі мною зачіпатися.

Карпо став просити, щоб вибачив їм і наказав спинитися.

– Нехай ще погуляють, – відповів Парамон. – Це їх навчить шанувати людей, розумніших за себе.

Довго покутували дудар і Яким. Вже і північ минула, і вдруге півень проспівав. Нарешті Грицька покинули сили: він випустив з рук дуду і впав на підлогу. Яким хитався, весь почорнів, ніби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав їм води і, коли вони заспокоїлися, узяв шапку, вклонився господарям і пішов додому.

Цей випадок порушив весь лад. Гості почали дякувати господарям за їхню привітність і, зичачи багатства і щасливих днів, виходили за двері.

Після свого весілля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вікнами, посадив сад, де цвіли вишні і яблуні, і житло його більше скидалося на шляхетську садибу, ніж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив під вікнами такі ж самі квіти, як і в панському саду. Гапці заборонив носити керсетку і хустку, а наказав одягатися в такі перкалеві сукенки, які носять шляхтянки. Не хотіла вона міняти свого вбрання. Знала, що всі, бачачи її в двірській убері, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею і в такому вигляді поливала квіти.

Пан бував у них на гостині. Мав Карпо гроші, мав і пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час він був неспокійним у думках своїх; жодному парубку ніколи не сказав ласкавого слова, і Гапка не могла йому догодити. Її не часта усмішка здавалася йому насмішкуватою, її побожність називав дурницею, її молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб із жодним парубком не розмовляла, і гнівався, що вона його не слухає. Бог знає чого хотів.

Іноді лаяв свою дружину, що вона лінива, бо відразу після заходу сонця іде відпочивати, і не хотів, щоб вона займалася допізна якою-небудь працею або молилася. Опівночі іноді вставав з постелі і коло дверей або через вікно розмовляв невідомо з ким, вибігав за двері і невідомо де пропадав, аж поки півень не заспіває.

Мав він приятелів, яким давав гроші і з якими заливав свій неспокій горілкою; бувало, що по кілька днів не бачили його вдома.

Якось, коли челядь після денної праці вже відпочивала, Гапка сиділа самотня в покої і чекала чоловіка. Тут раптом, ніби від блискавки, світло освітило стіни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кіт, пирхаючи, скочив від дверей і, наїжившись, завмер серед хати, світячи неспокійним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руці багато золотих перснів, підперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приємним, тільки погляд його був проникливим і перше враження моторошне.

– Чолом юній господині, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаєш, але я тебе часто бачив і добре знаю. А де ж Карпо?

– Не знаю. Третій день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поїхав до міста. Чула я, щось таке говорив.

– Що йому робити в місті? Гуляє собі, а користатися щастям не уміє. Золото і срібло ряхтить, а яка з нього користь? А міг би дива творити. Міг би збудувати кращий будинок, аніж цей; такий, про який у казках оповідають, що весь світиться золотом і сріблом. Міг би й сад розбити, як той, де дозрівали золоті і срібні яблука, де співали б райські птахи; під вікном росли б у нього квіти, яскравіші за зорі на небі. З’їхалися б чимало панів подивитися на тії дива. І жив би він краще за короля. Ти юна, пристойна і розумніша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобі помагати, і ми здивуємо світ.

Говорячи так, він сів на лаву біля неї. Гапка, зазираючи йому в очі, спитала:

– Чи давно ти знайомий з моїм чоловіком?

– Знаю його з дитинства. Я мандрую по світу і служу щасливим людям. Ти щасливіша за інших і я тобі хочу щиро служити.

– Хто ж ти такий і як твоє ім’я?

– Навіщо тобі знати мого ім’я? Я твій приятель. Погодься тільки на мої бажання і мої послуги, а згодом довідаєшся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.

– Я не хтива, хочу тільки спокою душі. І нехай мене опікає Пречиста.

Ледве вимовила вона ім’я Матері Божої, як гість спалахнув полум’ям і зник у млі ока.

Гапка з пронизливим криком вибігла за двері і знепритомніла. На її крик позбігалися парубки, знайшли її у сінях: вона лежить, як нежива. Ледве її отямили.

Безсонна була та ніч. Не спала Гапка, сиділи коло неї її слуги, хвилюючись за здоров’я пані.

Вранці повернувся до хати Карпо. Коли йому розповіли про цю пригоду, він поблід і з тривожними думками довго походжав сюди-туди. Нарешті підійшов до жінки і сказав:

– Що ж ти наробила? Коли посіяно, треба жати, а інакше – людям на посміх.

– Не сіяла я того лихого зерна, – відповіла вона, плачучи. – Лучче померти, ніж скористати з того жнива.

Він кинувся до жінки з кулаками, але вона вискочила за двері і сховалася, поки не минула його лють.

Відтоді Карпо зовсім занехаяв господарство і рідко коли посилав на панщину своїх парубків.

Економ дивився на це крізь пальці і все йому дарував, адже Карпо заявив панові, що хоче бути вільним, і великі гроші обіцяв, щоб викупити себе і землю, на якій жив.

Якось увечері в будинку за своїм звичаєм Карпо схопився, підійшов до вікна і сів у задумі. Чути було, що він розмовляв сам із собою. Дружина попросила його, щоб він заспокоївся. Карпо тільки відказав:

– Повернуся завтра, – гримнув дверима і пішов невідомо куди.

Гапка покликала до себе знайому жінку, бо боялася одна ночувати. Ледве тільки задрімала, чує, що хтось торкнувся її руки гарячою долонею. Глянула і бачить: той чоловік, що її недавно наполохав, стоїть, чудернацьки вдягнений, позирає на неї, і очі його горять, як дві свічки, на голові шапка і пояс, яким він підперезався, червоні, як вугілля чи розпечене залізо. Гапка заціпеніла від страху, ледве руку змогла підняти, щоб перехреститися. І він вмить зник.

Гапка розбудила свою товаришку і розказала їй про привида. Вони якийсь час розмовляли, а коли заспокоїлися, то знову те марево з’явилося перед ними і знову зникло, щойно вони згадали Ісуса і Марію. Тоді вони встали з ліжка і, запаливши світло, молилися, аж поки півень не заспівав.

Після цієї пригоди Гапка послала до своїх батьків жінку, щоб та повідомила про те, що з ними сталося, і просила порадити, що робити в таких випадках.

По всій волості розійшлася чутка про те, що змій страшив Гапку, приходячи до неї в різних личинах. Карпо ж доводив усім, що ці чутки неправдиві, що його дружина схибнулася, а може, чорт і провідує її за якісь гріхи.

Герасим зі своєї жінкою, коли сонце вже хилилося до заходу і в полі закінчилась праця, пішли провідати свою дочку. Гапка, як побачила їх через вікно, то з великою радістю вибігла назустріч і зі слізьми оповіла про свої біду.

– Ну от, – зітхнув Герасим, – коли я ще перед весіллям говорив економу і іншим двірським людям, що Карпо вигодував собі змія, який дає йому багатство, то сміялися і кпили з мене: «Ти, дурню, плетеш невідомо що». А коли це дійшло до пана, то він розгнівався: «Слухай, хаме, коли будеш молоти ці дурниці, то дістанеш сотень п’ять різок і половину голови виголю, як божевільному». Що ж вони тепер на це скажуть?

Мати, плачучи, сказала:

– Як тільки зберемо урожай, тоді підемо разом до Пречистої. Переконай і його, щоб ішов з нами і висповідався. Бог змилується. А ось це в мене свячені трави і церковне кадило, якими кожен вечір будеш обкурювати хату, і, може, дасть Бог, усе направиться.

Так, сидячи, розмовляли вони, а Карпа у той час не було. А тут і смеркло, у хаті потемніло. Ніч була тепла, небо чисте. Повітря таке тихе, що, здається, волосина не ворухнеться на голові. Після вечері, адже погода була чудова, парубки пішли ночувати в поле при конях; інші в стодолу на свіже сіно. В хаті тільки Гапка не могла наговоритися зі своїми батьками. Тихо було всюди, тільки раз по раз потріскував ґніт свічки, яка догоряла. Гапка роздмухала вогонь і кинула на жарини свяченого зілля. Відразу ж з-за стіни пролунав мовби шум раптового вітру, і блискавка пробігла по будинку. Задрижали всі.

– Ось він, – повідомила стривожена Гапка.

Усі змовкли і, молячись, чекали, що буде далі. У печі стояли горщики. Один з них підлетів догори, упав на підлогу і розсипався на дрібні черепки. Збан з квасом, який стояв на лаві, вискочив на стіл, а зі столу кинувся на землю і розлетівся на друзки. Кіт злякався, зблиснув очима і, пирхаючи, сховався під лавою. Різне хатнє начиння почало літати з кутка в кут.

Герасимова жінка зняла з себе мідного хрестика:

– Нехай він буде твоїм захисником, – сказала і вдягла на шию доньці.

Коли благочестива жінка вимовила ці слова, дрібні, мов град, камінці, вилітаючи з темних кутків, відскакували від стін‚ а важкі каменюки вилітали з печі. Батьки з дочкою, закликаючи на допомогу Пречисту, вибігли за двері.

Зібралася вся челядь та зі страхом і здивуванням поглядала на будинок. З вікон і від стін летіло каміння різної величини. Всі позирали на цю дивовижу і не знали, що робити.

Минула північ, заспівав півень. Врешті стрілянина вщухла. Проте ніхто не відважувався увійти до будинку. Челядь чекала сходу сонця на подвір’ї, а Гапка пішла з батьками до їхньої хати.

Коли сонце було вже високо, приїхав Карпо. В хаті пусто. Зустрів одну тільки наймичку, яка прийшла з поля, побачивши, що повертається господар. Спитав у неї:

– Що тут сталося? Де моя жінка?

Наймичка оповіла йому, як все було. Карпо налякався й поблід.

– Вона мене загубила, – закричав і відразу пішов до чарівника Парамона.

Звістка про подію того самого дня розійшлася по всій околиці. В панському маєтку одні повірили, що то все робота сатани, інші ж сміялися, кажучи, що тут просто чийсь бешкет. Герасим повідомив про все священику, просячи щоб він цього ж дня освятив Карпову садибу, в якій поселився сатана.

Над вечір цікавий люд поприходив з усієї волості, щоб побачити тії дива.

Прийшов економ і з ним багато молодих та сміливих хлопців з маєтку, які, не вірячи в сатанинську силу, сподівалися, що зловлять якого-небудь бешкетника. Кілька з них, не зважаючи ні на що, навіть відчинили двері і хотіли увійти до будинку, але не встигли стати на порозі, як усі з криком кинулися назад, бо камінь луснув одного з них так, що хлопець ледь не знепритомнів. Люди відступили трохи далі від будинку, а каміння щораз то густіше сипало звідти.

Карпо від розпачу змінився весь і, мов очамрілий, проклинаючи дружину, сусідів і челядь, хотів увірватися в хату, але йому не дозволили. Парамон, що стояв поряд, шепотів щось, але своїми чарами вже не міг допомогти. Пан, опанований цікавістю, приїхав також і, не відважившись наблизиться до хати, наказав оточити садибу і чекав, який кінець буде цим жахам.

Священик учинив святий обряд і, коли зі свяченою водою хотів підійти до стін, умить весь будинок охопило полум’я, і будівля звалилася.

Здивований люд, дивлячись на таку помсту злого духа, здвигав плечима. На місці, де стояв будинок, тліло тільки вугілля і диміли головешки. Священик повертався додому, роздумуючи про безглузді вчинки своєї пастви. Парамон, відходячи‚ трусив головою і лаяв нещасного Карпа: «Добре, дурню: як постелив, так і виспався».

По всій околиці, у сільських хатах і в панському палаці, довгий час говорили про цю пригоду. Карпо невідомо де подівся після тієї страшної пожежі. Зник і вже більше не провідував ні своїх приятелів, ні тестя, ні жінки. Різне про нього думали. Одні міркували, що він злигався з лиходіями, які переганяли крадених коней. Інші селяни казали, що зустрічали Карпа зовсім безтямного, зачувши їхні голоси‚ він, як дикий, утікав у ліс.

Минуло кілька тижнів. Шукаючи качок, якийсь ловець ішов берегом озера. День видався хмарний, хвилі билися в берег. На піску біля самої води він ще здалеку побачив викинутий водою труп, якого хвилі вкривали піною. Важко було пізнати, чиє це тіло, але одяг і перстень на руці вказали на Карпа. Так нещасний скінчив своє життя. Без молитви і без священика там таки на березі труп закопали.

Гапка кілька років жила при батьках, від печалі і страху весь час хворіла. Після смерті батьків і вона згасла, як свічка. Царство їй небесне. В своєму благочестивому і цнотливому житті була вона зразком для усіх навколишніх жінок. Хоч було це давно, проте і тепер там, де вона слізьми поливала сад, зеленіють вишні і яблуні, і квіти там щовесни найгарніше цвітуть, дівчати в святкові дні плетуть з них вінки і прикрашають ікону Пречистої.

Зухвалі вчинки

Коли був я ще зовсім молодий, пам’ятаю, жив у нашому селі селянин Антін. Мав він гарне господарство, біди не знав, а що був бездітний, то узяв дитя невідомо від яких батьків. Його охрестили Василем. Антін виховував його, як свого рідного. Коли хлопець виріс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем і збитошником. Завсіди скаржилися на нього: то корови пустить на засіяне поле, то облає когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антін любив його і не хотів нічого слухати, а потурав у всьому, а той ріс і робився все гіршим і задерикуватішим.

Зібралися одного разу на панщину. Було то після св. Петра, і Василя також послали на роботу. Він, як звичайно, з кожним зачіпався, ні про кого доброго слова не сказав. Був тоді день дуже спекотний. Ополудні війт наказав покласти коси і перекусити чим хто має. Усівшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було відійшов чогось від нас, стоячи у гаю, махає рукою і кличе до себе:

– Швидше, швидше, ходіть сюди, покажу вам диво!

Ми побігли туди. Селянин показав рукою на недалекий бір:

– Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечувані. Полісун іде бором, голова вища сосен, а перед ним вибігають на поле величезні череди білок, зайців та інших звірів; у небі застять сонце, відлітаючи геть, тетеруки, куріпки та інше птаство. Полісун вийшов з лісу, перетворився на карлика, і зразу ж з поля і лугів піднялися мотилі та інші комахи і‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камінь на полі, підбіг туди, де стояв Полісун серед трав, і кинув у нього каменем, гукаючи:

– Згинь, пропади!

Полісун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, піднявся з трави, ніби величезний чорний птах і, голосно б’ючи крилами, сховався за лісом.

Нас охопив неспокій. Дивимося всі на Василя, дивуючись його відвазі. А він, від гордости за свій учинок, сміявся до сліз. Був між нами один досвідчений чоловік, який сказав:

– Чув я від старих людей, що така зухвалість приносить лихо. Вигорять тут ліси і пущі, буде мор на худобу, але і тобі, Василю, не мине це безкарно.

– Що мені до того, – відповів Василь. – Я радий, що в дідька гарно каменем поцілив, нехай не виганяє з наших лісів птахів і звірів.

Чутки про це розійшлися по всій околиці; такі хлопці, як Василь, хвалили його відвагу, і він усюди гонорився своїм учинком. Але досвідчені люди, які краще все це розуміли, зі зневагою слухали тії вихваляння. І Антін, тихий чоловік, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшніший; коли згадаю – аж волосся на голові стає дуба. Одного разу (також на панщині) згрібали ми сіно. День був ясний і спокійний; на сході з’явилася хмара, і далеко, мов із-під землі, обізвався грім. Тут бачимо: іде схожий на стовпа, вихор, піднімаючи вгору пісок і все, що йому попаде на дорозі. Крутячись виром, минає поле недалеко від нашої сіножаті. Зі здивуванням дивимося на це. Але Василь кидає граблі, біжить полем, зустрічає стовп вихору і, простягаючи йому руку, кричить:

– Як ся маєш, брате!

А з клубів пилу подає і йому хтось чорну, як вугіль, руку. Стовп, крутячись, пішов далі полем. Страх охопив усіх нас. Повернувся Василь, але ніхто йому слова не посмів сказати. Зрозуміли усе, що він запанібрата з духом проклятим.

З того часу ніхто з ним розмовляти не хотів; всі його боялися, і навіть ті почали від нього утікати, з ким раніше дружив.

Вся волость про це дізналася, дійшла чутка і до вух пана та економа. Вони не хотіли цьому давати віри, і коли якось пан в маєтку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, він, лаючи всіх, відповів:

– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню і плітки.

І пан його не зачіпав.

Антін, добрий чоловік, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви і молитися. Він же сміявся зі всього, усім погорджав та ішов замість служби Божої до шинку.

Нарешті вирішив оженитися. Антін вважав, що гарна дружина і зміна в житті виправлять його. Посилав сватів не тільки в свою, але і в чужу волость. Але всюди відмовляли, бо слава про Василеві пригоди і про його лихий характер розійшлася далеко.

Василь погорджав усіма і насміхався зі всього, кажучи, що він давно вже сам собі вибрав наречену, яка йому найбільш до вподоби. Не хотів спочатку про це нікому говорити, але тепер оголошує всім, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався їй і вже отримав від неї згоду.

Почувши це, Антін вельми засмутився і раїв йому відмовитися від цього наміру, бо про Орину ходять чутки, що вона жінка лиха і чарівниця, а яблуко від яблуні недалеко котиться, то, може, і дочка буде такою. Проте всі поради були даремними і Василь ще частіше почав відвідувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильність до Галі, одні сусіди із сміхом казали:

– Пізнав рівний рівного, буде пара дивная.

Інші хвалили: Галя буде доброю жінкою і не піде материними слідами. Були і такі, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому піднесли щось у напої, і хоч він і запанібрата з чортом, а таки трапив на спритнішу і сам був зачарований.

Щиро старався Антін змусити його відмовитися від свого наміру. Нарешті пригрозив, що відречеться його, таку невістку не прийме до хати і молодим на господарство нічого не дасть.

– Я й не прошу ні в кого нічого, – відповів Василь. – Знайду все сам, добуду і гроші. І такий опікун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антін пішов до кума Мартина. Був це чоловік поштивий і говіркий, готовий кожному дати раду і допомогти, тому і любила його вся волость. Мартин охоче пообіцяв придивитися до цієї справи і вирятувати парубка від того захоплення. Дав навіть слово, що затоваришує з ним і відговорить від женячки.

Коли Василь почув від опікуна, що не буде мати жодної допомоги, вирішив шукати скарби, хоч би й були вони закляті чи силу сатанинську мали. За дві версти від нашого села був при дорозі пагорб, оточений з двох боків сосновим лісом. А на пагорбі лежав величезний камінь, який люди називали Змієвим. Старі люди про нього оповідали так.

Одного разу влітку тихої, погідної ночі з півночі на південь летів, палаючи вогнем, змій, ніс нібито з собою багато золота і срібла грішникові, який продав чорту душу. Бачили це подорожні і люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике світло, люди, молячись, впали на коліна, а змій, вирізьблений променем небесного світла, завмер‚ упав на пагорбі і перетворився на камінь. Скарби ж, золото і срібло, які він ніс із собою, самі закопалися в землю, і з того часу з’являлися вночі в різних кінцях пагорба в різних образах. Одні бачили на камені Плачку, яка витирала собі сльози вогняною хустинкою; інші, ідучи пізньої пори дорогою, зустрічали карликів, чорних і товстих, як діжечки, що котилися пагорбом; іншим ввижалися чорні козли, що скакали із землі на камінь, а з каменя на діл, і багато інших дивовиж.

Казали, що коли хто насмілиться біля цього каменя заночувати, тому ті скарби і дістануться. Василь був сміливим, не боявся нічого, адже раз уже з сатаною, що їхав на вихорі, вітався, як з братом.

Після заходу сонця, коли вечірній сумерк закутав поля, подався він на пагорб і сів на камінь. Хмари закрили небо, темно в полі, усюди глухо, в лісі, що чорнів перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тіні, повзли з-під каменя, сикаючи, вужі, стрибали навкруги страховиська з собачими головами і козлиними ногами. Василь сміливо поглядав на це, міркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги і наближається до нього. Це був Мартин.

– Що ти тут робиш? – запитав, усміхаючись. – Напевно, скарби шукаєш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозі великого багатства, вирвав з рук моїх щастя, отже заслужив, аби я тобі голову каменем розкроїв.

– Не гнівайся. Я розкажу про кращі скарби. – І, сівши біля нього на камені, сказав: – Слухай, Василю, ліпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловіка. Погано, коли хто шукає допомоги від нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антін, опікун твій, дітей не має; коли будеш слухняним, то все, що має, тобі заповість.

Василь розгнівано сплюнув і, бурмочучи щось, одійшов.

З того часу не вертався додому. Антін, бачачи його велику затятість, заспокоївся і чекав, що з цього вийде. Знайомі приносили різні звістки про Василя. Одні казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоєм, а набуті гроші пропиває в шинку. Інші – що живе в Орини, навчається чарам, і навіть бачили, як він з Галею і Ориною ходив лісами і болотами біля озер, збираючи трави, на яких ніколи роса не висихає.

Мартин хотів би зустрітися з ним, але не випадало. Не насмілювався йти до Орининої хати, боявся гостинності чарівниці.

Одного разу в неділю надвечір подався Мартин до шинку з надією, що, може, зустрінеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горілкою. Жид Есель радий гостям, наливає горілку, ставить на стіл і крейдою записує на стіні рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хліб, то приїде до них, пригостить господарів горілкою, а ті віддячать збіжжям.

Зайшла мова про Василя і його любку, одні хвалили Галю, що гарна дівчина і була б доброю жінкою, коли б вийшла заміж за гарного чоловіка, а не за Василя, який побратався з чортом; інші ж Василя, Галю і Орину називали негідними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кінці столу, сказав:

– Послухайте, ви несправедливі до Василя. Василь – чоловік добрий і дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готівкою. А Галя, ай то Галя, гарна дівчина, одягається, як панянка, та і в Орині я нічого поганого не бачу. Ну і що, коли вона чаклує? Вона чаклує, щоб мати гроші, а гроші дуже потрібні кожному; вона і допомагає: лікує зіллям людей.

Раптом відчинилися двері‚ і зайшов Василь з піднятою головою, шапка – набакир, а з ним кілька дружків. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.

– Як ся маєш, Василю? – привітався Есель. – Давно тебе не бачив, вже дні три. Я і моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомоніли з людьми про тебе.

– Я знаю, що люди про мене говорять: собаки гавкають, а вітер носить. Та мені байдуже. – Він сів на лаві, сперся ліктями на стіл і гукнув: – Дай нам горілки, але доброї.

– А може, Василь просить горілки солодкої? Я саме привіз із міста, хоч вона й коштує дорого.

– Дай дорогої. – І кинув кілька гривеників на стіл.

Жид вмить поставив келишок і пляшку горілки.

Люди за другим столом поглядали на це здивовано і перешіптувалися. Максим, який уже добре собі закропився, голосно розсміявся:

– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатів не по-нашому, вже п’єш панську горілку. Напевно, ночував коло Змієвого Каменя і знайшов гроші або, може, Орина, що має бути твоєї тестьовою, якимись чарами насипала тобі срібла повні кишені.

Василь зиркнув з-під лоба зі злістю:

– З тобою ніхто з нашого товариства не говорить і ніхто до розмови не просить, то й не мішайся, а то так зав’яжу тобі вуса, що другий раз не відважишся дурниці верзти.

– Зав’яжеш мені вуса? Ой-йо-йой! Дивіться, вже навчився чаклувати від Орини, уміє вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалічів так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаєш, чому вона на ліву ногу кульгава?

– Мовчи, коли з тобою ніхто не балакає.

– Ніхто не балакає, то будуть слухати. А я розкажу всім – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це їй від Грицька подарунок. Сам оповідав мені під секретом.

Одного разу ввечері, як сонце сіло, повертався він з косою з поля додому і почув‚ що чарівниця кличе корів, називаючи кожну за її мастю. В вечірній тиші чути було, як по селах відзивалися муканням корови; замукали також і в його оборі. Він перелякався, що залишиться без молока, і побіг туди, звідки чувся голос, щоб довідатися, хто та чарівниця, підкрався тихенько і що ж бачить? Орина, сидячи на плоті з розкудланим волоссям‚ диким співом насилала чари.

«Буде біда, – подумав собі. – Треба їй як-небудь перешкодити». Побіг він додому і поклав над дверима в оборі свячені трави і воскову свічку. Ледве одійшов кілька кроків, бачить, прилетіла сорока і стала розкидати трави і дзьобати свічку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрібним шротом і вистрілив – посипалося пір’я, проте сорока полетіла геть.

Наступного дня він почув, що Орина поранена в ліву ногу і лежить хвора у ліжку. Зрозумів усе і подумав собі: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житі. Але залом він спалив на осикових дровах, і чарівниця сама ледь не загинула.

Василь в гніві схопив пляшку, кинув її в Максима і попав у самі груди. Тут вони підскочили одне до одного, і зчинилася бійка.

На щастя, з поблизького маєтку їхав верхи економ і, почувши пронизливий крик орендаря, завернув до корчми. Есель вибіг назустріч економу.

– Ай, добродію, бійка в шинку, насильство, що ті п’яниці шкоди мені наробили!

Економ зіскочив з коня і звелів негайно припинити бійку, бо завтра за пиятику всіх суворо покарають і кожен заплатить за вчинену шкоду. Парубки вгомонилися. Економ вигнав їх з корчми і вони розійшлися в різні боки, погрожуючи одне одному відімстити.

Назавтра в маєток прийшла заплакана Орина і оповіла панам, що незичливі люди всюди говорять про неї, мовби вона напускає чари, щоб шкодити іншим, робить на збіжжі закрутки і відбирає молоко в корів. Присягалася, що ніколи нічого подібного не чинила. Звичайно, старалася людям допомогти у хворобах, лікуючи їх зіллям, сила яких тільки їй відома. І ця незичливість до неї панує у всій околиці. Про Василя, якого обмовляє Антін, також говорять, мовби і він побратався з чортом. Але ж і це тільки вигадки. Справді, Василь – чоловік молодий, нестриманий, бо ще не спробував у житті біди, але з часом переміниться. Він упадає за її донькою, але і цю сироту люди кривдять, лихе про неї говорять.

– Чув я про Василя, що він не слухає свого опікуна, і начебто зустрічався з вихором та вітався з ним, ніби зі своїм братом. Цього не варто робити, краще жити з Богом. Скажи Василеві, нехай не займається дурницями та ходить до церкви і працює. Ну, іди ж додому і заспокойся, я твоїй доньці справлю весілля в маєтку, бо чув, що дівчина вона гарна і працьовита.

Того ж дня пан наказав покликати Антона і щоб Василь перепросив свого опікуна. Антонові ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав їм, бо вони обоє сироти. І сам обіцяв виділити йому найкращі землі і дати худобу на розплід.

За кілька днів дали пробощу на заповідь. А там і весілля справили.

Пан з Антоном дали молодим усього, що ті потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василеві з господаркою не велося. Одна біда його підстерігала за іншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибіжить з лісу вовк, схопить барана і втече. Коли роззирнуться, то виявляється, що то Василів баран. І скільки це не повторювалося, то завжди вовк ніби навмисне вибирав тільки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця і подушить їх – гуси теж Василеві. А то, було, корова його заблукала біля озера й провалилася у болото, поки прибігли на допомогу, вже втопилася. І ці нескінченні страти довели його майже до злиднів.

Якось загорівся бір, збіглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озері, розійшлося по всьому бору. Шугаючи вгорі, воно охоплювало густими лапами ялини і сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо і землю так, що ледве можна було дихати. Неподалік був Василів будинок, іскринка залетіла на тік, і згоріло збіжжя.

В ті дні селяни казали, що це відімстив Василеві Полісун, якого він колись вдарив каменем, коли той звірів і пташок переганяв з одного лісу в другий. Тоді то один дід напророчив йому пожежі і мор на худобу. Василь з горя ще частіше почав провідувати шинок. Його дружина і теща працювали день і ніч і старалися відвернути його від лихого. Але він знову навернувся до безбожних своїх учинків.

Одного разу Антін, Мартин та інші, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечері і пробували напоумити, щоб терпляче приймав усі свої біди: може, колись Бог усе й перемінить на краще. А тут якраз насунулася хмара і почалася гроза. Він в задумі сидів коло вікна, вітер завивав за стіною, а він, як непритомний, промовив:

– Мій брат, виючи, промчав повз мою хату і полетів гуляти широкими полями і густими лісами. Скоро і я за ним туди подамся.

Чуючи ці його слова, перелякалися всі, і дружина почала плакати. А коли Антін сказав Василеві, що він знову повертається до безбожних учинків, – той грюкнув зі злістю дверима і вийшов з хати.

Одного дня надвечір, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно підпив, сказав своїм друзям:

– Скоро я розбагатію. Спала мені гарна думка: піду ночувати до Змієвого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують мені грошей?

Коли ж ті почали з нього насміхатися, що він ніколи не відважиться там переночувати (а була вже пізня година), він схопив шапку:

– Ось доведу, що не боюся привидів! – Кинув товаришам і пішов на пагорб до Змієвого Каменя. А звідти вже не повернувся додому.

Минають дні, тижні, місяці… Василя нема. Шкодують його знайомі, плачуть дружина з тещею. Немає звістки, чи живе він, чи помер. Ходили різні чутки між людьми: одні казали, що Полісун звабив його в свої нетрі, а дехто навіть чув Василів голос і Полісунів сміх. Різне говорили. А Василь згинув назавжди.

Стара Орина, день при дні дивлячись на сльози своєї Галі, стратила здоров’я і заручилася із землею. Галя і тепер ще живе в панському маєтку – ні удова, ні заміжня.

Вужева корона

В моїх панів був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко від маєтку, панщини він не відробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати ліс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маєтку.

Одного дня прийшов до нього економ і постукав у вікно:

– Семене, пан велів, щоб ти ще до неділі приніс пару тетеруків, зо два бажанти і кілька куріпок, то не лінуйся, бери рушницю, мого собаку та іди на лови.

Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маєтку за собакою і пішов до лісу. Але в нещасливий час вийшов він на лови, ходив цілісінький день, а бачив тільки дятлів, що коцюрбли собі на сухих ялинах. Ночував у лісі і добряче замерз, бо була вже осінь. Наступного дня до сходу сонця поневірявся він по лісі. Та все дарма: навіть здалеку не бачив тих птахів, яких шукав, тільки вітер шумів у деревах. Зголоднілий пес втік до свого господаря, і Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.

Сів він на колоду і думає собі: «Погано буде; пан не дасть віри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я і нечистому, аби тільки посприяв мені сьогодні».

Ледве так подумав – вибіг звідкись величезний чорний собака, сів перед ловчим і страшними очима витріщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з місця, а тільки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокій, і дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловік – волосся збите в ковтун, брови густі, споловілі, мовби від сонце і вітру, у довгому до п’ят кунтуші. Сів на пень біля ловця і каже:

– Бачу, що торба твоя порожня і обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.

– Ходив два дні лісом, наморився сам, і собака, зголоднівши, втік від мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж поділося те птаство? Загадали мені до неділі принести дичини, та звідки її узяти? Лихо мені!

– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моєї ради. Я допоможу тобі. Завтра 14 вересня, то ввечері йди на Лосину гору, на цілу ніч буде тобі дорога, бо сам знаєш, що ця гора відсіль неблизько; стоїть вона серед темних лісів; підійдеш до неї якраз на світанні і побачиш, що схили її вкриті вужами. Не лякайся, вони зачіпати тебе не будуть; межи них зустрінеш Вужевого короля. Постели перед ним білу хустку, стань на коліна і поклонися; він кине тобі на хустку свою Золоту Корону і з громадою своїх вужів піде в зимові схови. Слухай ще, дам тобі пересторогу: ідучи вночі на Лосину гору, не лякайся нічого і нічому не дивуйся, інакше даремні будуть твої зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тільки підеш на лови, стріне тебе і поведе лісовими стежками, і щоразу настріляєш стільки, скільки схочеш. Але ніколи не лякайся нічого і не дивуйся нічому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобі щастя. Не пускай в душу сумніви.

По цих словах він сховався в гущавині, і собака пішов за ним.

Семен провів поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врешті подався до хати, узяв біла хустку і зі стрільбою за плечима рушив до Лосиної гори. Коли зайшов у дикий праліс, то вже сутеніло, темніше і темніше робилося серед густих сосен і ялин. А він далі й далі йшов у глиб лісу. Вечір поволі перейшов у ніч.

Глянув увись – ледве кілька зірок на небі побачив крізь гілля. Жодної людини не було на ту пору в лісовій пустелі, навколо чув тільки крики сов і пугачів та в гущавині тупіт переполоханого звіра. А що не раз випало йому блукати серед ночі по лісу, то дорога ця не страхала його.

Опівночі люті почвари оточили ловчого. Бачить, як наближається величезний ведмідь на задніх лапах, рикає і вже хоче напасти; зграя вовків, наїжившись і світячи очима, загрожує кривавими пащеками. Семен відважно йшов серед хижацької зграї. Заступив йому дорогу вищий за ліс велет, що вирвав велику ялицю і вимахував нею в повітрі. Проте ловець сміливо минає все це.

Місяць визирнув з-за хмари. Здається Семену, що виходить він з лісу і бачить вдалині палац, який світиться золотом і сріблом; підходить до тієї чудової будівлі, минаючи чарівний сад, де мовби весна і літо зійшлися разом: тут цвіли найдивовижніші квіти і достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на дереві; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовні голоси дроздів і шпаків, і розуміє Семен їх веселі співи. Спіткали його дівчата з вінками на головах, танцюючи, вабили до себе. Він минув усі ті дивиса, не задивляючись і не зважаючи на них.

Зникли чарівні марева, подув осінній вітер, і Семен побачив на сході червоне небо. Скоро зійде сонце – і він приспішив кроку до Лосиної гори. Коли прийшов на призначене місце, побачив гурт вужів. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце піднялося. І тут зустрів Семен такого величезного вужа, якого ніколи не бачив. Той сміливо повз, а на його голові сяяло золото. Семен простелив білу хустку і став на коліна. Вуж скинув з голови корону на хустку і поповз далі, а за ним і інші вужі хутко сховалися за горою. З радістю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучі листочки, що зрослися кінцями.

Ледве покинув гору, як його зустрів величезний чорний собака, який вчора побіг за незнайомцем – дивиться в очі і, здається, кличе за собою. Пішов ловець за собакою. Той спиняється і очима показує на дереві тетеруків. Разів кілька стрелив він у тім місці й кілька штук забив. А незабаром вже ніс додому купу набитої пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полі, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.

Пани хвалили ловчого, його сприт на полюванні, а челядь і економ дивувалися з його щастя, з того, як він, не маючи собаки, стільки зміг уполювати дичини.

З того часу Семен став найславнішим мисливцем. Той чорний собака щоразу зустрічав його в лісі, і Семен стільки бив різної дичини, що не тільки панам в маєтку вистачало, але і селянам на продаж.

По всій околиці рознеслася чутка, що Семен – чарівник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лісі й залишається. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько підійшов під вікно його хати, щоб довідатися, що той робить, і почув, ніби він з кимсь розмовляє. Зазирнув у вікно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрічав його в лісі. Собака глянув у вікно кривавим оком і зник, а Яким втік від страху. Вже кілька років вся волость говорить, що Семенові допомагає на ловах сам нечистий, якого тримає він за пахолка, але пани тільки сміялися з цього і не вірили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюванні, не бачив чорного собаку, проте помітив, що дике птаство само летить до Семена і той ніколи не схибив.

Жила у селі неподалік Марися, гарна і юна дівчина, дочка побожних батьків. Багато кому вона подобалася, і Семен мав на неї око. Сподіваючись на своє багатство та на панську ласку, мав надію, що Марися буде його. Одного дня, коли ішов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вінок на голові‚ і квіти так їй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалік своєї ниви, збирала суниці. Семен підійшов та попросив ягід, дівчина йому не відмовила, тоді він спитав, чи подобається Марисі.

– Люди кажуть, що ти чаклуєш, – відказала вона, – а я боюся чарівників.

– О, ні, Марисю, нікого я не чаклував і не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиї посвячений у Почаєві хрестик, який може гріхи відпускати… Поцілуй мій хрестик.

– Охоче, – відповів Семен.

І ледве поцілував хрестика, як тут з трав підняв голову величезний вуж, що мовби хотів поглянути на Марисю. Перелякана дівчина закричала. Семен схопив камінь і вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в траві. А після того раптом з’явився чорний собака, задзявкав і зник. Марися від страху тремтіла ледь жива. Семен провів її додому, а звідти знову подався на лови. Тільки вже не зустрів його в лісі чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замість птахи – шмат гнилої кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безліч вужів сичать і повзуть під лаву і під піч. Відчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклі березові листочка. Семен остовпів і не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужі бідоласі Семену. Не давали спокою не тільки в хаті, але і на гостинах. Коли провідував сусідів, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невідомо звідки вуж і сичав.

Вовкулака

Жив на Поліссі колись селянин Марко, якого ніколи не бачили веселим, завжди він чимось журився, був неспокійний, мовби щось стратив. Будь-яка компанія була йому не до душі. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у неділю на забаву в корчмі, він завше самотою як не сидів у хаті, то блукав де-небудь у полі‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому він такий, і завжди Марко відповідав:

– Забагато я страждав. Ніщо мене вже на світі не займає. Помер я для світу.

Тільки найближчим знайомим розповідав свою сумну історію:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулі і скоки були в мене в голові, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дівчина, дочка заможних батьків. Я вибрав її з-поміж усіх інших дівчат, яких знав, старався частіше її бачить, бувати в хаті її батьків. Пригорнулася і вона до мене. Через це моє нещастя і сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотів за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якій порі мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу і вигідно продавав. Часто посилали його в місто купити що-небудь для двору, і щоразу він щось клав собі у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелів і ласку від пана, бо той вважав його за найнадійнішого лакея, любив і вірив йому більше, ніж кому іншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватів до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий їй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотіла робити по-доброму, зробить по указу.

Пішов він у маєток і добився свого: загадали Олені йти за нього заміж.

Сусіди, знаючи про мою любов до Олени, сміялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з відваги, з якою хотів я всіх, навіть багатирів, перемогти і Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’їдливими жартами, відповідав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а гроші, зібрані шахрайством і крадіжкою, щастя не дадуть, і Олена була б щасливіша, вийшовши за чоловіка хоч бідного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, і пообіцяв помститися, як тільки випаде нагода.

Надійшов день весілля, Оленині батьки, знаючи про мою любов до їхньої доньки, сказали мені, що свободу панську не переміниш, хоч вона і несправедлива, і жалю не має. Просили, щоб погодився з долею, залишився їхнім приятелем і прийшов на весілля. Хоч і неохоче, але згодився я на те.

Весілля було бучне, гостей більше, ніж на ярмарку. Зібрався люд з усієї околиці, в кількох місцях на вільному повітрі співали і під музику стрибали. Олена була в чудовій сукні, всі її віншували, зичачи щастя і радості. Сам пан приїхав на весільне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи між весільниками. Молодий помітив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене ніщо тут не займало), він глянув на мене із глумливою усмішкою і пішов з паном далі.

Через якийсь час підійшов до мене дудар Артем, чоловік у літах, і каже:

– Чого сумуєш? Випий зі мною горілки і будеш веселитися зі всіма, – та взяв мене за руку і потягнув до столу з повними пляшками і закускою.

Не відмовився я від запрошення. Ми випили по два келишки горілки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмішкою:

– Ну тепер він поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду і почав грати, а на мене напав ще більший смуток.

Не багато пройшло часу, як підходить до мене мій сусід і, дивлячись мені в очі, спитав:

– Що з тобою? Чому твій погляд такий страшний, ніби в звіра якого?

Хтось ще обізвався:

– Ага, зіправді, в нього очі, як у вовка, світяться.

Та й інші, що поряд стояли, також повторили це і полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зі мною, але я весь дрижав. Здавалося, що ці люди зичили мені щось найгірше.

Олена, стоячи неподалік, розмовляла з матір’ю, зиркнула на мене і від ляку закричала:

– Ох, що коїться з ним! Глянь, мамо, які страшні його очі! Нехай би ішов собі звідси.

Почув я ці Оленині слова, і мене мов грім луснув: помутніло в очах і я, непритомний, покинув гуляння і, не знаючи куди йти, побіг дорогою, а там зустрів жінку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона мені. – Ти уб’єш її своїм страшним поглядом.

Я кинувся бігти, а коли прибіг додому, то собака мій не пізнав мене. Марно хотів його заспокоїти, вже й слова сказати не можу: тільки стогін, схожий до виття, добувався з моїх грудей. Люта тривога оволоділа мною. Парубок мого сусіда глянув на мене і вразився.

– Від чого це, – каже, – твоє обличчя і руки обросли шерстю?

Глянув на себе – і, мов очманілий, покинув свою хату та побіг у поле. Худоба, що паслася там, втекла від мене, собаки стали кидатися, і я хутенько сховався в лісі. Біг через нетрі і дикі пущі, аж поки не сховався у затінку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки і ноги мої вже перемінилися на вовчі лапи; хотів заплакати над своїм нещастям – і жахливе виття вирвалося з моїх грудей. Бродив я по горах і лісах страшним звіром. Думки і почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле і, задумуючись про своє теперішнє життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кінець цьому лиху.

В кущах я шукав пташині гнізда, ловив зайців та іншу дрібну звірину. Це була моя їжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всі люди – мої вороги‚ і завжди будуть раді забити мене. Проте чинити їм шкоди не хотів. Не раз у неділю я чув голос церковних дзвонів і виттям просив Бога, щоб змилостився над моєю долею. Багато разів хотів підійти темною ніччю до церкви, але собаки, вибігаючи з села, відганяли мене, а іноді чув людські крики і постріли. Тоді біг скільки мог до лісу, щоб тільки сховатися від напасті. Кожного ранку вив я, вітаючи сонце, і просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрі, тремтячи де-небудь під густою ялиною; шум вітрів занурював мене в сумні спогади минулого. Узимку деколи по кілька днів я був голодний, знесилений, блукав у страшні морози полями, щоб тільки уполювати що-небудь. Мій спочинок завжди був коротким, і незмінно снилося минуле: батьківський будинок, друзі молодості, приязні сусіди, любов до Олени. Іноді я бачив її неспокійною, утікала від мене або, перелякана, гнала від себе, як колись на весіллі, коли мене підмовлений Артем напоїв зачарованою горілкою. І після такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

Кілька років пробув я в такому жахливому стані. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про їхню розпусту, несправедливість, незичливість до рівних собі. Вирішив я шкодити їм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожній нагоді, аби тільки мати собі користь. Я нападав на їхню худобу і свійських птахів. Одного разу (пам’ятаю як сьогодні: була весна, зеленів ліс, дні стояли ясні і теплі) я увірвався узліссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбі ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалік від кущів маленька дівчинка пасе гуси. Він кличе її до себе, називаючи Ганкою, і посилає до хати. Дівчинка швидко повернулася і знову підійшла до гусаків. Я зрозумів, що це його дочка і запалав у мені гнів помсти. Артем – негідний чоловік – довів мене до такого стану, що живу, гнаний звідусіль, в образі страшного вовка. Нехай же і він поскавулить над втратою своєї дитини!

Вискакую з лісу і хапаю дівчинку. На доччин голос біжить батько і в розпачі кличе на допомогу. Чую крики пастухів, собаки на мене напали, скусали до крові. Але ніщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далі і далі у глиб лісів; там, звідки мала вже не повернеться сама до хати, і кидаю її. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лісом. Її лемент і плач гинули марно серед густих сосен і ялин, і я, тішачись помстою, покинув її в лісовій пустелі. Тільки не довго тішила мене та помста. Коли минув запал гніву, прийшла думка, що Ганка, бідне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але ніде її знайти не міг; глухо було в лісі, і голос її вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумів, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають мені спокої батькова розпач, лемент покинутої в лісі дочки і собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до крові. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебігав я з одного лісу в другий, та ніде не міг знайти спокою; пропав сон, бо і під час відпочинку завжди звучав в моїх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, і собаки рвали моє тіло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись від полудневої спеки, сиділи вони в затінку дерев, а неподалік ходили випряжені з возів коні. Підкрався я до них, і зачаївшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли між собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчій шкури Марко? Жалко цього чоловіка. Ось вже кілька років мучиться, неборак. Ех, щоб він трапив до чарівниці Оксинії! Кажуть, вона легко перетворює людей на звірів і знову повертає їм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко від тих гір і лісів.

Потішила мене така новина: я вирішив обійти всі гори і ліси довкола, аби тільки знайти Оксинине житло. Кілька днів і ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гір оглядав безлюдні місцини, надіючись, що десь там ховається її самотня хатина.

Вибігаю з лісу в балку. Ранок був ясний і тихий! Бачу: кицька на траві стрибає, ловлячи лапками барвистих метеликів. Я довго стежив з кущів на її веселі підскоки і нарешті захотілося схопити її. Та тільки я кинувся, як вона легко, наче вітер, відскочила і вибігла на пагорб. Ось-ось я вже мав її схопити – аж вона перетворилася на сороку і полетіла над землею. Гонячи її, побачив я самотню хатину. Сорока сіла на стріху і знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котів розмаїтої масті: коти на даху, коти на вікнах, коти на дворі. Усюди коти.

Я зрозумів, що тут живе чарівниця. Довго стояв і думав: іти чи не йти до неї? Вона мене не прийме у вовчому образі, треба її де-небудь перестріти, покірно впасти до ніг і просити змилосердитися над моєю долею. Я заховався і став чекати. Сонце сховалося за ліси і гори; узліски вже покрив вечірній сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, світилося. Бачу: всі коти – з хати, зі стріхи, з подвір’я біжать на луг, зривають зубами якусь траву і вмить перетворюються на дівчат, розсипаються між кущів, співають пісні, стрибають; інші зривають квіти і в’ють вінки. Біжу і я на луг. Побачив ту траву з дрібненькими блакитними квіточками; як тільки її зірвав і ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радістю біжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бігаю, веселюся, зовсім забуваю про своє нещастя. Ця гульня тривала до пізньої ночі.

Змовкли всі птахи у лісі, тільки кричали кажани. Прилетіла сова і, сівши на стріху чарівницької хати, світила очима, і реготала, і зойкала, ніби немовля. Тут неждано зашумів ліс і вода в озері почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Північ! Північ! – і відразу всі перетворилися на кицьок та побігли на Оксинине подвір’я; одні видерлися на стріху, інші через вікно сховалися в хаті. А я, знову зробившись вовком, побіг до лісу, ліг під густою ялиною і міркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирішив зостатися тут і хоча б на короткий час забути про своє лихо.

Назавтра я діждався вечора, і знову кицьки перетворилися на дівчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело і безтурботно біг час. Тут одна із зачарованих дівчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Мені він не подобається.

– Чому не подобаюся? – спитав я, підходячи до неї.

– Тому що бачила, як ти перетворюєшся на вовка, а я вовків ненавиджу, бо через вовка маю біду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полі, вовк схопив мене і заніс у лісові нетрі, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала і кричала, не знаючи, в який бік податися. Раптом на мій голос прилетіла в хмарі чорних птахів Оксинія, перетворилася на жінку і, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цієї лісової пущі. Нападуть на тебе дикі звірі і розірвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танці і пісні. Ти ж юна дівчина і, знати, любиш поскакати?» Не хотіла спочатку її слухати, але, подумавши, що в тих диких лісах ніхто мені не допоможе, згодилася нарешті з її пропозицією. Не знаю, як я опинилася в хаті чарівниці.

О, краще померти, як бути цілий день звіром і тільки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганині нарікання, я відчув тремт на цілім тілі і вмить перетворився на вовка. І одізвалися в пам’яті: батькова розпач, лемент бідної дівчинки, і собаки почали рвати моє тіло. Кидаюся в ліс, біжу всю ніч без спочинку – ніде не можу сховатися від жахливого спогаду і погоні тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, ніде не знаходжу спокою, бігаю в розпачі по горах і лісах; стратив уже і надію, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без відпочинку, пробігав якось у полі, де в затінку полуднували орачі. Бачу: їде дорогою священик, спиняється, підходить до своїх парафіян. Почалася довга розмова про різні духовні речі: священик їх повчав жити між собою в згоді і дружбі, дарувати одне одному кривду і не думати ніколи про помсту, бо помста найбільше суперечить релігії і огидна Богові. Вона принижує людську гідність до стану тварини, а доброчинність і лагідність злагоджує милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усі слова священика і відразу вирішив не тільки не шкодити людям, але навіть намагатися їм служити і допомагати в чім тільки зможу: а може, і наді мною Бог змилується, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика і орачів.

Минуло кілька днів. Блукаючи, думав собі: що я можу зробити доброго у вовчому образі, який усі зневажають? Ледве підійду до людського житла, як всі кричать на мене і собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тікати до лісу. Проте я не відмовився від свого наміру. Кілька разів відганяв лисицю, що підкрадалася до гусаків чи індиків, яких необачно залишили в полі. Не раз відбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоїв свої думки, міг вже заснути, хоч і ненадовго; уві сні приємні мрії нагадували мені минуле, коли був ще чоловіком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рідними околицями, коли на полях доспіло збіжжя. Недалеко від себе побачив Олену. Вона жала на своїй ниві, а на межі, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приємністю дивився я на цей краєвид, тішився, що Олена щаслива, спокійно живе зі своєю сім’єю. Бог благословив їх господарство, і жито гарно вродило на їхній ниві. Поки я любувався на все це, вискочив із лісу вовк і схопив хлопчика. На дитячий крик кидається мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволіючи від жаху.

Я наздогнав вовка, відібрав не покусане ще дитя і відніс до матері. Сусіди, що прибігли на рятунок, дивувалися зі всього цього, а я втік до лісу.

Якесь приємне почуття і умиротворення охопили мене після цієї пригоди. Я ліг під деревом і заснув у солодких мареннях. Повернувся уві сні в свою щасливу молодість і так мені було легко, що, як пташка, перелітав з місця на місце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого ніколи в житті не зустрічав; гай, повний пташиного щебету, а пір’я у них гарніше і привабливіше, ніж наші весняні квіти; чисті криничні води струменіли тут і там; деякі дерева були в пахучому цвітінні, а на інших – доспівали плоди. Я зауважив на пагорбі келихи величезних лілей, які розливали приємні запахи. Тільки я хотів зірвати кілька квіток – з’явилася переді мною Ганна (сукня на ній біла, як лілея) і каже мені:

– Не рви мої квіти. Я садила ці лілеї на своїй могилі, поливала слізьми своїми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетів я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторічних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрів якогось велета. Він узяв мене за руку і вивів з лісу на пагорб, де була могила. На ній стояв дерев’яний хрест, а неподалік стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав мені відкопати могилу і дістати звідти мерця. Охоплений страхом, я виконав усі його накази і дістав із землі величезного скелета.

– Це буде твоє тіло, – сказав мені велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтів від страху, просив, щоб дав мені спокій, але велет сильно штовхнув мене, і я впав на величезні груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зі смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, ідучи на Оленине весілля. Не вірив, що це було насправді. Боявся зрушити з місця, аби тільки не зникли такі солодкі марева. Довго перебував я в задумі, підняв очі до неба і дякував Богу, що уберіг мене від того жаху.

Піднявся я з могили з невимовною радістю. Здавалося мені, що всі дерева і птахи віншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосерді Божому!

Родимка на вустах

Це історія про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповідавшись і запричастившись, хоча за життя була дуже далека від Бога. Її мати Пракседа мала корчму над рікою, а батько господарював у панському фільварку. Одне слово, не бідували, хоча та корчма не була при великій дорозі і дуже рідко її хтось відвідував, однак вона незабаром зібрала гроші, жила весело, купувала нові сукні і завше гарно була вбрана.

Сусіди підозрювали, що Пракседа на довколишніх селах відбирає молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло і сири продавала в місті, і вже по всій околиці ширилися чутки, ніби вона опівночі білий рушник вішала на стіні, підставляла відро і з двох кінців доїла, молоко лилося з того рушника до начиння і за хвилю усі гладущики були повні.

Кілька господарів вирішило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опівночі коней і поїхали туди‚ бо корчма була далеченько від села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настільки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого світанку проблукати‚ не відаючи в які забрели сторони. Аж при світлі білого дня помітили, що всеньку ніч кружляли довкола корчми, але знайти її не могли, коней вимучили і самі невиспані вернулися домів.

Після цього вирішили приїхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горілки і при келишку якийсь час бавилися, а потім‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-під руки, аби розгледіти чим корчмарка буде зайнята опівночі. Вогонь загас‚ але в корчмі не було темно‚ бо у вікно світив повний місяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули піяння півнів у стодолі‚ то вирішили‚ що вже по півночі і їхнє очікування марне. Один встав, вийшов за двері і побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у німецький одяг і капелюх‚ співає‚ сидячи на драбині.

Переляканий, вернувся до корчми, оповів побачене своїм товаришам‚ вони вийшли з корчми‚ запрягли коней і чимдуж поквапилися додому. Поблизу свого села зустріли парубків, котрі щойно по вечері йшли в поле ночувати при конях, вони й розтлумачили невдахам‚ що до півночі ще далеко.

Коли їм і за другим разом не вдалося упіймати Пракседу на гарячому вчинку, як вона молоко краде коровам, то подалися до пана і оповіли про все‚ що з ними трапилося і про сатану, який на драбині‚ як когут співав. Проте пан, економ та інші у маєтку не тільки не повірили їм, але ще й висміяли.

Так ото Пракседа й жила собі спокійно‚ продовжуючи займатися своїм негідним ремеслом. Коли ж у неї народилася донька‚ то всі про те знали‚ що вона ніколи своєї дитини не перехрестила. Оповідали також ті‚ що ночували у корчмі‚ що уночі‚ коли Пракседа спала‚ якийсь чорний карлик з великою головою колисав колиску з малою Варкою‚ вдивляючись у її очі.

Дівчина росла і рік за роком гарнішала. Мала вона на вустах родимку‚ яка на думку парубків її тільки прикрашала‚ але що дужче ту родимку хвалили‚ то вона усе більшою росла та так‚ що її матір почали застерігати‚ аби та пляма не спотворила обличчя дівчини. Але Пракседа не звертала на їхні слова уваги і та родимка довела молодих людей до нещастя.

Коли вже Варка мала шістнадцять літ, переїжджав кінно пізнім вечором ті краї якийсь молодий панич, ніхто не знав хто він був і звідки, казали, що він мав завше обличчя бліде, ніс довгий, гострий, волосся чорне‚ мов круче пір’я і тверде наче щетина, погляд такий бистрий, що важко витримати‚ дивлячись йому в очі.

Сподобалася йому Варка і він часто з’являвся у корчмі, а Пракседа тішилася і мала надію видати свою доньку за шляхтича.

З часом родимка на устах Варки іще побільшала, а люди в селі шептали межи собою, що той панич, який там часто буває‚ мусів її поцілувати.

От уже Варка має вісімнадцять літ, і хоч та родимка на вустах стала ще більшою, але вроди не псує‚ ба навіть подобається парубкам‚ а Варці дуже подобалося‚ коли її оточував тлум залицяльників, хоча усіма погорджувала, бо мати її переконала, що вона знайде собі кращу пару‚ ніж яка шляхтянка.

Кохав Варку один молодик, що був у пана за лакея і ловчого на ім’я Михась. Зачувши кпини дударя Охріма‚ що Варку злий дух поцілував, бо вона ніколи не хреститься‚ а тому і та родимка росте на устах‚ він розгнівався і шукав тільки нагоди помститися Охрімові та заслужити цим прихильність матері й доньки.

Якоїсь неділі зібралася молодь до корчми Пракседи, межи ними кілька лакеїв і ловчий, одні поглядали на доньку корчмарки, захоплюючись її вродою‚ інші шепталися і називали «панянкою». Прийшов і дудар Охрім, його посадили на лаву, вгостили горілкою і він у доброму гуморі почав грати і співати, а що були там і дівчата‚ то молодь взялася до танцю.

Під час тої веселої забави, без жодної причини, глечик‚ що стояв високо на печі‚ упав і розбився посеред корчми, а пусті пляшки на столі засвистали так‚ мовби хтось усередину їм дмухав, і в кожному куті щось гупало на підлогу.

– Від ваших танців ціла корчма трясеться‚ – одізвалася Пракседа, збираючи по землі різні дрібні речі, які злетіли з шафи.

Раптом величезний кіт скочив з печі‚ усі завмерли‚ а кіт зник.

Дудар Охрім перервав мовчання:

– Не бійтеся, танцюйте, то панич, який тут буває часто на гостині‚ жартує.

Пракседа зиркнула з гнівом на Охріма, щось шепнула тихенько ловчому і пішла до маленького покою. Охрім знову почав грати і співати, але Михась вибив йому дуду з рук зі словами:

– Справжній дудар – губи товсті‚ а голова пуста!

Розгніваний дудар подивився на нього з погордою і відказав:

– А ти справжній панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ ніс плаский – тільки тарілки й лизати!

Ловчий хотів йому дати в писок, але Охрім перехопив його руку, інші гості втрутилися‚ відвели Михася набік‚ переконуючи‚ що дудар п’яний і бовкнув те‚ чого потім буде шкодувати. Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу її доньки.

Дударя випровадили за двері‚ господиню заспокоїли і забава продовжувалася.

Опівночі виходили з корчми гості‚ і кожен‚ ідучи дорогою‚ чув, що в густім лісі безперервно грає хтось на дуді, усі дивувалися, не розуміючи‚ що це означає і яким чином і з ким Охрім забрів до тієї дикої гущавини.

Ніч була тиха і погідна, голос дуди відлунював по всій околиці, у поблизьких селах дзявкання псів не переривалося. Господарі виходили з хат і дивувалися‚ розмірковуючи‚ що то або лісовик запровадив дударя на манівці‚ або він сам заблукав у товаристві підпилих гуляк‚ які забули‚ що завтра понеділок і треба рано вставати на роботу.

На світанку хлопці‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лісу, постановили піти на звук дуди і побачити‚ що там діється. Зайшли у соснину‚ а там на спорохнілій колоді сидить Охрім і грає на дуді‚ не звертаючи на них жодної уваги. Один його взяв за рамено:

– В ім’я Отця і Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граєш цілу ніч у лісі?

Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охріма‚ а сам він мовби увесь задеревів, обличчя почорніло і слова проказати не міг.

Хлопці взяли його під руки, випровадили з лісу і‚ посадивши на коня‚ завезли додому. Довго дудар хворів‚ а свою пригоду оповів так.

Вийшовши з корчми, він‚ наспівуючи‚ вертався до села‚ коли перестрів його на дорозі хтось ніби знайомий‚ з голосу і вигляду зовсім схожий на його кума‚ і запитав:

– Звідки й куди йдеш?

– Був я в корчмі Пракседи, а зараз вертаю додому.

– Так рано вертаєш додому? Невже там було нудно? А Варка вже тобі не до вподоби? Гарна дівчина, а та родимка на її вустах прикрашає її‚ наче коштовна перла.

– Ет, куме‚ не мели дурниць. Якийсь там панич вигадав‚ що та родимка гарна, а за ним і решта це повторюють. Але побачиш‚ що вона розшириться і так попсує її обличчя, що ніхто потім на неї і зиркнути не захоче.

– Ей‚ куме‚ якийсь ти дивак, звідки знаєш‚ вона попсує обличчя?

– Сказав би тобі, але боюся. Михась-ловчий‚ котрий закоханий в неї‚ то шалений чоловік, хотів мене бити за правду. А Пракседа як напала, то я мусив тікати з корчми.

– І яку ж тим їм правду зрадив?

– Не кажи тільки‚ куме‚ нікому… Я сказав‚ що то її диявол поцілував.

– Ха-ха-ха! Але ж ти дивак!

Так ото собі бесідуючи‚ зайшли вони у село‚ в хаті у кума повно гостей – дівчат і парубків гарно вбраних‚ а всі мають повні рум’яні щоки‚ чорні брови і вогнисті очі. Охрім здивовано роззирався довкола. Кум запросив його сісти на лаві, вгостив горілкою, дав на закуску млинців‚ а дівчата його враз оточили й‚ зазираючи з усміхом в очі‚ просили‚ аби їм якого веселого танцю заграв. Охрім почав грати з запалом‚ притупуючи ногою. Грав цілу ніч‚ а йому здавалося що не більше години. Аж коли один з хлопців узяв його за рамено і проказав «В ім’я Отця і Сина» – і хата‚ і кум‚ і всі гості враз позникали‚ а він побачив‚ що сидить у лісі на гнилій колоді і з останніх сил надимає дуду.

Здогадався Охрім, що таку лиху штуку зробила йому з намови ловчого Пракседа і вирішив помститися. Для цього знайшов чаклуна і впросив‚ аби силою своїх чарів шкодив ловчому всюди на полюванні, і справді відтоді той ніколи не міг поцілити жодної звірини‚ ставши об’єктом кпинів‚ і втратив панську ласку.

Якось Михась‚ вертаючи з ловів‚ перестрів Охріма‚ слово по слові зав’язалася сварка і ловчий прострілив дудареві ногу‚ що той ледь не вмер з тої рани.

Незадовго потому Михась захворів‚ опав на силах і весь почорнів. Лікарі не дали ради і він помер.

А тим часом люди зовсім корчми відцуралися‚ десь і панич пропав і більше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спілкуватися‚ а родимка за кілька років зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарівний вигляд.

Сусіди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде заміж, зістаріє‚ мешкаючи при матері, хто її візьме? Не така вже гарна як колись була і зла слава про неї далеко розійшлася по світу, парубки в очі з неї насміхалися:

– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишній карет приїде до тебе в свати.

Дівчина‚ чуючи такі кпини‚ тільки сумувала і приховано заливалася слізьми.

Зимовою порою міщанин Яків Плаксун, чоловік багатий‚ їздив по селах і скуповував льон. Лучилося йому побувати і в тих краях‚ де жила Пракседа та кілька днів пожити у корчмі. Варка відразу йому запала в серце. Він освідчився перед матір’ю і донькою, а ті не відмовили йому, бачачи чоловіка молодого й заможного.

Плаксун після цього подався до панського двору і викупив Варку з кріпацтва. Уся двірська служба з того тільки перешіптувалася:

– Ну-ну‚ побачимо… Ожениться з нею‚ то не раз гірко заплаче і буде тоді справжній Плаксун. Дивний чоловік, жениться з відьминою донькою. А та родимка стає усе потворнішою і потворнішою.

Новину обсмоктувала вся околиця‚ а більшість була тої думки‚ що Пракседа мусила не інакше як чарами заманити багатого міщанина. Дехто навіть намагався жениха напоумити‚ але де там – і чути нічого не хотів.

Молоді взяли шлюб як належиться у церкві‚ отримавши благословення пароха‚ подивитися на молодят зібралося багацько люду з надовколишніх сіл і всі неабияк чудувалися‚ що Варка несподівано погарнішала‚ а родимка так змаліла‚ що її ледве помітно було.

Весілля було бучне і велелюдне‚ а ніч була спокійна і на чистому небі сяяли зорі. Коли це опівночі почули гості сильне ляскання батога. Усі кинулися до вікон і побачили‚ що біля корчми зупинилася карета, запряжена чорними кіньми, на козлах візник у чорному‚ а позаду карети лакеї в багатих лівреях. Плаксун із батьками молодої вибігли на подвір’я‚ гадаючи‚ що то якийсь поважний гість‚ але на їхніх очах карета, коні й лакеї зникли. Повернулися стурбовані до корчми. Пракседа неспокійна, бліда‚ як ніч. Раптом усі гості побачили, що до вікна зазирає якесь страховисько, усіх охопила тривога, а Варка аж затремтіла і ледь не знепритомніла.

Чоловік їй тихенько шепнув:

– Заспокойся‚ над нами Божа опіка‚ – і‚ звертаючись до гостей‚ закликав їх не звертати уваги на ці чудасії та бавитися далі.

Жахлива буря завила за стіною, аж задрижала ціла будівля. Вітер зірвав дах з корчми, і гості замість веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвітало‚ усі хутенько роз’їхалися. А Плаксун з жінкою, тестем і тестьовою вирушили до міста.

Покинута корчма без даху і зараз стоїть пуста. Пракседа геть перемінилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила і сповняла усі релігійні обов’язки, і в домі Плаксуна померла.

Змінилася й Варка‚ і всі її дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав її дому без допомоги і потіхи, а родимка на устах і зовсім зникла.

Духи вогнисті

Один юнак на ім’я Альберт‚ маючи кілька тисяч талярів спадку по своїх родичах‚ але не маючи досвіду, що гроші легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нічого, полюбив ігри і забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тіло без душі. А там і приятелі зникли і зостався він сам.

Його кохана панна Мальвіна керувалася однією життєвою істиною: серце можна офірувати тому‚ до кого линуть твої почуття‚ але руку – тільки тому‚ хто має маєток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось він забрів до густого лісу; там блукаючи в тіні високих сосен від важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо є злий дух, – сказав сам собі, – який збагачує людей, коли б мені поміг він хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить під деревом на гнилій колоді, зросту великого, ніс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода і волосся на голові червоної барви, вбрання хоч і вилиняле‚ однак відсвічувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помітив твій смуток, – сказав незнайомець‚ – і готовий зарадити. Чого потребуєш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпіти нужду‚ через яку мене приятелі зрадили‚ а наречена відцуралася.

– Поклонися мороку‚ і дух вогню буде тобі служити‚ поверне тобі золото і приятелів, будь хитрим‚ бо слабість натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух мені служив?

– Слухай і виконуй мою раду. Добудь краплю крові зі свого пальця. Та одна-єдина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотів убити дитину‚ але крик матері його так перелякав‚ що він всю отруту свою загубив‚ і тепер інші вужі ним гордують. Відтоді він блукає самотою. Пізнаєш його легко: жовтий хвіст свідчить про ослаблені сили. Дай ковтнути йому краплю крові‚ то враз набуде отрути і сил набереться. А потім іди за ним, він дасть тобі свою мудрість і багатство, побачиш духа в кожній іскорці вогню, а слугою твоїм буде Нікітрон.[13] На перший твій поклик вродиться з полум’я.

Сказавши це, незнайомець встав і подався у гущавину та зник з очей.

Альберт пішов через дикі нетрі туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тіні лісів аж ополудні‚ вибрався на верх піщаної гори і зустрів велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помітивши прибульця‚ не мав сил тікати, тільки‚ піднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом. Альберт на березовім листку підніс йому краплю крові; вуж ковтнув і враз почала зникати на нім жовта барва і за півгодини до нього повністю повернулися сили.

Потім вуж поповз із гори вдолину‚ звиваючись поміж кущів і щораз далі заглиблювався в ліси‚ а Альберт ішов за ним прудким кроком.

Коли почало сутеніти‚ він помітив поміж деревами величний палац, де з кожного вікна било яскраве світло. Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салоні, а з ним і Альберт. Там усі столи були заставлені стравами і вином, лунала чарівлива музика, на стінах блищали люстра і образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цікавинкам незбагненним‚ розглядаючи всі оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сісти за стіл. Їв і пив усе‚ що там було наготоване. По вечері з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, і підняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат і побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону і вужа.

Коли в задумі поглядав на гроші‚ то знову почувся голос:

– Доки його маєш, будеш мати золота стільки‚ скільки захочеш.

Вуж зник і він зостався сам у салоні‚ але тут пригадав собі пораду незнайомця, якого зустрів у лісі‚ і, дивлячись на полум’я свічки‚ що стояла на столі‚ вигукнув:

– Нікітрон!

Полум’я свічки щораз вище і вище піднімалося вгору і раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать і опустилася на підлогу.

– Що накажеш? – спитав дух.

– Хочу повернутись додому.

Альберт летів у повітрі вище гір і лісів і за кілька хвилин вже був у своєму покою.

Вдома він вийняв з кишені золотого дуката і‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тільки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – і раптом ціла шкатулка наповнилася дукатами. Радість охопила його і довго він стояв‚ втупивши очі в золото, боячись аби не зникло.

З тих пір сусіди бачили щось дивне: Альберт скуповує найдорожчі люстра, дзиґарі‚ помешкання його світиться від золота і срібла‚ є в нього коні‚ коштовні карети‚ лакеї в дорогих лівреях. Він запрошує до себе гостей‚ дає бали‚ найдорожчих вин у нього невичерпне джерело.

Мальвіна‚ почувши про ту несподівану зміну долі, теж дивувалася, звідки він добув таке багатство.

Довго вона мала надію‚ що‚ може‚ він колись її провідає‚ але минуло кілька місяців‚ а він не приїжджав. Невже настільки змінився?

Прийшла осінь, вечори довгі, Альберт змордований забавами, вирішив усамітнитися. Сухі березові дрова палилися в печі, на столі дзиґар грав мелодію, за стіною осінні шуміли вітри, а він сидів перед вогнем і‚ дивлячись на полум’я‚ поринав у марення, роздумуючи про своє минуле, про невдячність і зраду приятелів.

Коли так перелітав з однієї думки на іншу‚ згадав Мальвіну. Малювалися живо в його пам’яті приємні забави до пізньої ночі‚ а відтак прокинулися забуті почуття і бажання негайно її знову побачити.

Вже хотів був їхати до неї, але роздумав:

– О! Ні! Вона любить багатства, я зараз багатий і господар її почуттів. Не принижу себе‚ як колись, пошлю їй багатий презент і вона з’явиться до мене сама.

Сказавши це‚ глянув на полум’я і гукнув:

– Нікітрон!

Дрова наче з пістолета вистрілили, вилетів з печі вугіль, закрутися на підлозі і став рости, щораз вище і вище піднімаючись вгору‚ поки не сформувався у людську постать і ось уже перед ним стоїть велетень мурин.

– Слухаю наказів‚ – сказав, дивлячись на Альберта вогнистим поглядом.

– Не хочу такої чорної і страшної постаті, – сказав Альберт. – Вертайся у біле полум’я‚ а викупавшись у ньому‚ явися до мне з білим обличчям, з лагідним поглядом і в образі молодого чоловіка.

Мурин‚ як клуб диму‚ впав до печі‚ а за хвилю звідти вилетів вогник, з якого враз вигулькнув молодик.

– Поки напишу листа до Мальвіни, принеси мені діамантові ковтки, бранзолетки і діадему з рубінів та діамантів.

Дух блискавкою вилетів у вікно і ще Альберт не дописав листа, а вже всі коштовні речі лежали на столі‚ а поруч стояв дух в образі молодика. Альберт наказав віддати Мальвіні листа разом із коштовностями та послав за нею карету.

Мальвіна‚ почувши‚ як біля її будинку зупинилися коні‚ підбігла до вікна. З карети вийшов молодий незнайомець, віддав листа і багаті подарунки. Мальвіна глянула в очі посланцеві і тривога проникла в її серце; хотіла черкнути відповідь, але той зник.

Зі здивуванням вона оглянула дорогі діаманти – такого великого багатства вона не бачила ще ніколи. А коли прочитала листа‚ то задумалася‚ не знаючи як має чинити далі.

– Альберт прислав мені подарунки‚ – сказала своїй подрузі‚ – пише, щоб я цією ж каретою приїхала до нього. Що маю робити?

– Без сумніву треба їхати.

– А чи не страчу його поваги через такий сміливий вчинок?

– Він не думав про це‚ посилаючи за тобою карету.

– Але як він змінився! Раніше‚ коли мене провідував‚ голос його тремтів‚ а зараз такий зарозумілий!

Мальвіна хутенько зібралася‚ вдягнула подаровані коштовності і сіла в карету. Альберт зустрів її в передпокої і запровадив до салону‚ де усе вражало багатством. Мальвіна була здивована тим‚ наскільки він змінився‚ став упевненим і дотепним.

– Чи згадувала ти мене коли-небудь‚ Мальвіно‚ звідтоді‚ як ми востаннє бачилися з собою?

– Як не згадати, коли про щастя Альберта тільки й розмов у місті.

– І що ж там казали?

– Різне‚ але нічого певного.

– Нехай плещуть. Я свої скарби здобув‚ нікого не кривдячи.

Поки вони розмовляли‚ пригадуючи все, що було між ними‚ дзиґар на стіні заграв мелодію і вибило північ.

– Хочеш, Мальвіно, – сказав Альберт, – побачити мій домашній театр?

– Хто ж тут буде грати в театрі‚ якщо нас тільки двоє?

– Маю акторів, замкнених у шкатулці.

– Надіюсь‚ я не побачу нічого страшного? Зараз північ.

– Ну‚ ти ж не думаєш‚ що я можу бути настільки жорстоким? Не бійся‚ побачиш тільки дива‚ які для тебе незбагненні.

Сказавши це, взяв кремінь і викресав вогонь. Дивні чуда побачила Мальвіна: іскри‚ що падали на підлогу, формувалися у вогники‚ а з вогників народжувалися діти. На їхніх головах палали кучері, очі‚ мов іскри‚ червоним мигали світлом і барвисті метелики тріпотіли крильцями у них на раменах. Одні літали під стелею‚ формуючи розмаїті фігури, інші по столах, канапах, по підлозі, наслідуючи звірят, птахів і комах.

– Ах! Досить, досить вже того! – закричала Мальвіна‚ не в змозі далі дивитися на ці сцени.

– Тут нема нічого страшного! Це тільки купідони, які супроводжують прекрасну Венеру.

– Але ж у них на головах жахливе полум’я! Я боюсь!

Альберт змахнув рукою і все зникло. За розмовою їх застав світанок.

Мальвіна, повернувшись додому, не могла заспокоїтися і все розповіла подрузі. Звичайно‚ під секретом. Обоє дійшли висновку‚ що в образах дітей мусили бути злі духи‚ а сам Альберт – чорнокнижник, і завдяки чарам набув своє багатство.

Цей секрет, переходячи від приятельки до приятельки, незабаром став відомим усьому місту. Старші напучували молодих і недосвідчених, аби уникали товариства Альберта.

Минув рік‚ другий‚ Альберт смітив грошима‚ забави стрясали місто. Мальвіна не мала сумніву щодо його зв’язків зі злим духом, однак виконувала усі його забаганки.

Незабаром чутки про те‚ що Альберт страшний чорнокнижник‚ а його дім славиться розгульними забавами‚ розлетілися по всьому місту.

Минуло кілька літ‚ розгульне життя врешті йому почало набридати, відчув несмак і втому‚ а за ними у душу закрався нестримний смуток.

Неспокій і меланхолія щодня гнітили його‚ тлум лакуз викликав нудьгу‚ прекрасна стать втратила для нього усі приваби, а в Мальвіні він почав помічати тисячі недоліків і не хотів уже її більше бачити.

Одного дня він вирушив до густого лісу, аби тільки бути якнайдалі від людей‚ і несподівано помітив чоловіка‚ що сидів на колоді з червоним волоссям на голові. Упізнав його – це був той самий чоловік‚ що навчив його як розбагатіти і командувати духом.

– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловік.

– Не відчуваю ні в чому приємності‚ неспокій затьмарив мої думки.

– Може‚ Мальвіна тебе зрадила?

– Мальвіна любила і любить багатство, її кохання мені непотрібне.

– Але ж дух виконує усі твої накази.

– Ніщо вже мене не втішає: ні гроші‚ ні коханки. Я всім погорджую‚ до всього збайдужів і став зимним‚ як брила льоду.

– Що ж‚ тоді послухай моєї останньої ради: збери всіх своїх приятелів і перш ніж північ виб’є на вежі, піди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнів. Запроси їх до себе на забаву.

По цих словах чоловік зник.

Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лісі той дивний червоний чоловік. Маючи кількох гостей у себе, залишив їх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Ніч була тиха і темна, хрести на могилах ледве виднілися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свічок.

– Земні духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашої допомоги! Хочу бути схожим на вас і стати байдужим до світу.

Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенські білі жахливі постаті, вони вклонилися‚ даючи знати, що готові виконати його бажання.

Вдома в Альберта панували галас і пиятика. Господар повернувся блідий і стривожений. Гості обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт відмовився‚ пояснивши‚ що чекає на запрошених гостей.

– Що то за гості? – здивувалися ті.

– Побачите.

Ось і північ вибило на вежі. Озвався і дзиґар в кутку бальової зали‚ щойно тільки він змовк‚ як раптово загасли свічки‚ одна тільки жарівка блідо світила, мовби імлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливі почвари у білому‚ їхні очі палали вогнем, пашіли полум’ям і їхні обличчя. Почорнілі кості рук спиралися на меблі.

Враз увесь алкоголь у присутніх вивітрився, і вони з криком кинулися навтьоки‚ інші без тями упали на підлогу. Альберт‚ німий і блідий‚ дивився на ті страховиська‚ дрижаки пробігли по його тілі, відчув‚ що холод сковує усі його члени.

Монстри зникли так само швидко‚ як і з’явились‚ але Альберт відтоді уже ніколи не відчув тепла у свому тілі. Навіть улітку діймав його холод‚ а пальці рук і ніг коцюрбли‚ як у найлютіший мороз. Ночами ввижалися йому страхіття і вчувалися якісь дивні голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали ці голоси і серед дня‚ але коли він запитував своїх друзів‚ чи чують і вони щось подібне‚ ті з подивом заперечували.

Кара Божа нарешті дістала чорнокнижника. Жодної хвилі спокою він уже не мав. Друзі його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балі і галасливі забави. Зате велетенська зграя круків з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вікна‚ билася крильми у шиби.

Одного дня знайшли його труп у кріслі з покрученими руками і ногами.

ОрестСомів

Народився 1793 р. в містечку Вовчанську Харківської губернії. Друкувався у харківських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет і прозаїк. Переїхавши 1817 р. до Петербурга, не пориває з цими журналами і публікує в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзі.

Творчість Сомова тісно пов’язана з Україною. Він одним з перших звернувся до української історії, прибравши псевдонім Порфирій Байський.

Відомий лише один випадок, коли Сомів звернувся до рідної мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч і написана добірною українською мовою в традиції бурлеску, але наскрізь реакційна. Сомів прославив розгром польського визвольного повстання, вітаючи російські війська, що захопили Варшаву.

Повість «Гайдамака» започаткувала цілу серію історико-романтичних творів, які, в свою чергу, надихнули й Гоголя на українську тематику. Дослідники вважають, що фантастичні оповіді Рудого Панька великою мірою завдячують своїм настроєм саме Порфирію Байському.

Усі оповідання подаються у перекладі упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.

Русалка

Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Київ був під владою поляків, жила-була там одна старенька вдова лісника. Мала хатка її стояла в лісі, де лежить дорога до Китаївської пустині: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своїх разом з шістнадцятилітньою Горпинкою, донечкою своєю і єдиною утіхою. І справді, доньку було їй дано на втіху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гінка; чорне її волосся, заплетене у дрібушки, виблискувало, ніби воронове крило, під різнобарвними скиндячками; великі її чорні очі світились тихим вогнем, як дві напівзгаслі жарини, в яких ще перебігають іскорки. Біла, рум’яна і свіжа, як молода квітка на світанку, вона росла на лихо серцям молодецьким і на заздрощі подругам власним. Мати упадала біля неї всією душею, і трударі Божії, чесні отці Китаївської пустині, ласкаво і привітно дивилися на неї як на майбутнього свого побратима райського, коли підходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав її кожен, хто знав) засмутилася раптом і задумалася? Чого більше не співа вона, як та пташина лісова, і не стриба, ніби молода кізонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг і не до ладу відповідає на розпити? Чи не поганий вітер це повіяв на неї, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Ні! Не поганий вітер повіяв, і не лихе око зиркнуло, і не чаклуни зурочили її: у Києві, наповненому тоді ляхами, був один, на ім’я Казимир Чепка. Ставний тілом і гарний з лиця, багатий і славного роду, Казимир вів життя молодецьке: пив вино угорське із друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як і мазурку з красунями. Але влітку, знудившись од міських забав, часто цілоденно блукав по сагах дніпровських і по лісах навколо Києва, стріляв велику і дрібну дичину, яка траплялась. В одну зі своїх мисливських походеньок зустрівся він з Горпинкою. Мила дівчина, з природи несмілива і сором’язлива, не злякалась, правда, ані богатирського його вигляду, ані чорних, закручених вусів, ані рушниці, ані великого собаки. Молодий пан їй сподобався, а ще більше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став він їй виспівувати, що вона красуня, що серед міських дівчат не знав він жодної, котра могла б зрівнятися з нею в красі, і багато чого наспівував він їй. Перші слова лестощів глибоко западають у серце дівоче: йому все чомусь віриться, що те, що сказав молодий і гарний чоловік, і є правда. Горпинка повірила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрічатись у лісі – ось чому була тепер мила дівчина смутна і невесела.

Одного літнього вечора повернулася вона з лісу пізніше, ніж звичайно. Мати насварилася на неї і полякала дикими звірами і недобрими людьми. Горпинка нічого не відповідала, сіла на лаві в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала їй виказувати й сиділа собі мовчки за прядінням, коли Горпинка, ніби опам’ятавшись чи прокинувшись зі сну, зирнула на матір яскравими чорними своїми очима і промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений є.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено і турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду і багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповіла матері все: і про знайомство своє із Казимиром, і про кохання своє, і про улесливі його обіцянки, і про солодкі свої надії стати знатною панею.

– Бережися, – сказала їй старенька, із сумнівом хитаючи головою, – бережися лиходія: він насміється і покине тебе. Хтозна, що на душі в іновірця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личині польського пана з’являвся тобі лихий спокусник. Ти ж знаєш: у нас, у Києві, за гріхи наші багато є чаклунів і відьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчі до спасіння.

Горпинка нічого не відказала, от їхня розмова й закінчилася. Миле невинне дівча було впевнене, що її Казимир не лиходій і не лукавий спокусник, і тому вона докучно слухала материну мову… «Він такий милий, такий добрий! Він обов’язково дотримає свого слова, а тепер поїхав оце до Польщі, щоб умовити батька свого і влагодити справи свої. Хіба ж можна мати недобрі помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Ні! Моя матуся на старості стала надто недовірлива, як і всі старі». Таким нашіптуванням заколисувала своє легковірне серце недосвідчена молода дівчина, а тим часом минали дні, тижні, місяці – Казимир не з’являвся і не подавав про себе звістки. Минув і рік – від нього ні слуху ні духу. Горпинка майже не бачила світу Божого: від сліз погасли ясні її очі, від частих зітхань стискало груди її дівочі. Мати горювала за дочкою, інколи плакала, сидячи сама у ветхій своїй хатинці за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за гріхи наші і за те, що нерозумна покохала ляха-чужовірця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без відпочинку лісом, йшла рано-вранці, приходила пізно вночі; майже нічого не їла, не пила і висохла, як билинка. Знайомі її жалували і позаочі говорили і те, й инше; молоді хлопці перестали на неї заглядатися, а дівчата їй заздрити. Послужливі бабусі радили їй піти до чаклуна, що жив за Дніпром, в бору, в глухій місцині: мовляв, він скаже тобі всю правду і наверне на розум. Горе додає сміливости: Горпинка забула страх і пішла.

Осінній вітер здіймав хвилі на Дніпрі і глухо ревів у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозі; вечір хмурився на дощовому небі, коли Горпинка пішла до чаклуна. Що сказав він їй, ніхто про те не віда; тільки мати даремне чекала і наступного дня, і третього – ніхто не знав, що з нею сталось! Тільки рибалка з монастиря розбалакував через кілька днів, що, пливучи в човні, бачив молоду дівчину на березі Дніпра: лице мала подряпане глицею і сучками дерев, волосся розтріпане і скиндячки обірвані; але він не посмів підпливти до неї ближче: боявся-бо, що вона біснувата, чи, може, бродяча душа якоїсь померлої тяжкої грішниці.

Бідна старенька очі свої виплакала. Ледь дніло, вставала і йшла далеко-далеко по обох берегах Дніпра, питалась усіх за свою доньку, шукала тіло її на піску прибережному і щодень із сумом та гіркими сльозами поверталася назад одна-однісінька: не було ні слуху, ані звісточки від милої її Горпинки! Вона давала собі набожні обітниці, ставила на останні свої заробітні гроші великі свічки преподобним угодникам печерським; від того ставало серцю на якийсь час легше, але невідомість доньчиної долі не минала. Змигнула осінь, пройшла і сувора зима в марних молитвах, сльозах і пошуках. Чесні отці, чорноризці Китаївської пустині, утішали нещасну матір і по-християнськи жалували заблудлу овечку, але їхні співчуття та втішливі бесіди не могли витравити болющої втрати з материнського серця. Надійшла весна, знову стара почала блукати берегами Дніпра – і все так само марно. Вона хотіла зібрати хоч би кісточки милої Горпинки, омити їх палючими слізьми і таємно поховати на цвинтарі з православним людом. Та й цієї, останньої, втіхи позбавляла її доля.

Ті ж таки послужливі бабусі, які порадили доньці йти до чаклуна, умовляли й матір піти до нього за допомогою. Хто тоне, той і за бритву вхопиться, каже прислів’я. Стара подумала-подумала – і пішла у бір. Там у страшному підземеллі чи барлозі жив страшний дід. Ніхто не відав, хто він був родом, звідки і як зайшов у задніпровський ліс, але старожильці київські теревенили, що ще дітьми чули вони від дідів своїх про цього чаклуна, якого з давньої пори називали всі Боровиком, бо імені иншого не відали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те місце, де, як оповідали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неї піднялося і вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зігнутого, зморщеного, ніби вихідця з того світу. Теплого травневого полудня лежав він на голій землі під кожухами і, здавалося, не міг зігрітися. Біля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сиділа величезна чорна жаба, вирячивши великі зелені очі, а за колом кипіло і вилося клубками всіляке гаддя: і вужі, і гадюки, і ящірки; на гілках дерев гойдалися великі кажани, а пугачі, сови і сорокопуди дрімали на верхівках і між листя. Тільки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричі проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачі і сови завили, гадюки зашипіли, висунувши криваві жала, і заметилялися ще швидше. Старий звівся, але, побачивши немічну і злякану жінку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – і миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям і шипінням; тільки жаба не сходила з місця і не зводила очей з чаклуна.

– Не заходь у коло, – прохрипів старий ледь чутно, ніби голос його виходив із могили, – а слухай: ти плачеш і сумуєш за донькою, чи хотіла б ти її побачити? Чи бажала б знову бути з нею?

– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-єдине моє дитятко, як порошиночка в оці.

– Слухай же: дам тобі ікло чорного вепра, чорну свічку… – Тут він пробурмотів щось на незнаній мові, і жаба, закрутивши очима, скочила до підземелля, що було недалеко, і вискочила звідти, тримаючи в роті велике біле ікло і чорну свічку, – те й инше поклала вона перед старою та й сіла собі на місце.

– Скоро настануть зелені свята, – продовжував старий, – насамкінець їхній, якраз у полудень, підеш у ліс, відшукаєш там галявину між гущини; ти її впізнаєш: на ній нема ні билинки, а навкруги ростуть великі кущі папороті. Проберешся на ту галявину, накреслиш іклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свічку. Скоро вони побіжать, ти дивись уважно, і тільки побачиш свою доньку – хапай її за ліву руку і втягни до кола. А як инші пробіжать, вийми свічку з землі і, тримаючи її в руці, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай її мови, а все веди її, тримаючи свічку над головою, і що б потім не трапилось, не розповідай своїм попам і монахам, не служи ні панахид, ні молебнів і терпи отак рік. Інакше лихо тобі буде…

Старій здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неї глянула і заляскала бридашним ротом. Бідна жінка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому і, тремтячи, пішла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надія знайти доньку підкріпила силу старої і додала їй відваги.

Останнього дня зелених свят, коли сонце підбилося до полудня, старенька пішла у хащу, відшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло іклом чорного вепра, встромила посередині в землю чорну свічку – і свічка сама собою загорілась синім вогнем. Раптом почувся шум: ніби вихор, промчала величезна юрба молодих дівчат, всі у легких прозорих шатах, і на всіх великі вінки, які покривали волосся і навіть спускалися на плечі. На одних вінки були з осоки, на инших – з гілля дерев, так що здавалося, ніби у них зелене волосся. Дівчата пробігали повз коло, але не помічали а чи й не бачили старої; і вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожної. Аж глянь – біжить оно і її Горпинка. Стара ледве встигла схопити її за ліву руку і втягнула в коло. Инші, мабуть, не побачили того на швидкому бігу своєму і, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землі чорну палаючу свічку, підняла її над головою доньки – і миттю зелений вінок з осоки затріщав, запалав і зсипався попелом з голови Горпинчиної. В колі Горпинка стояла, мов заціпеніла, але тільки мати вивела її звідти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:

– Мамо! Відпустіть мене погуляти лісом, дайте погойдатися в зелені свята, дайте знову поринути в підводні наші селища… Знаю, ви нудьгуєте без мене, плачете по мені. Хто ж вам заважає бути зі мною нерозлучно? Киньте марний страх і спускайтеся до нас, на дно Дніпрове. Весело там! Легко там! Усі молодіють там і стають такі ж рухливі, як водяні струмочки; такі ж грайливі стають і безтурботні, як молоді рибоньки. У нас і сонечко сяє яскравіше, у нас і вітерець ранковий дихає вільніше, а що на вашій землі? Скрізь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаємо ніякої нужди, всім задоволені, плескаємося водицею, граємось веселкою, шукаємо на дні коштовності і ними втішаємось. Взимку нам тепло під кригою, як під кожухом, а влітку в ясні ночі ми виходимо грітися у промінні місячнім, веселимось і для потіхи часто жартуємо з живих. Чи ж то біда, коли ми їх лоскочемо чи заносимо на дно річкове? Чи ж їм того гірше? Їм стає у нас так само легко і вільно, як і нам… Мамо! Відпустіть мене: мені тяжко, мені душно буде з живими! Відпустіть мене, мамо, якщо любите…

Стара не зважала і вела її до своєї хати; але горе яке – її донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дівчина сіла навпроти печі, обперлася обома руками в коліна, дивлячись в піч. В цю мить чорна свічка догоріла, і Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посиніло; руки-ноги задубіли і стали холодні, мов лід; волосся змокріло, ніби вона тільки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дівоче мертве обличчя, на її очі – розтулені, тьмяні і невидющі! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнські почуття і якась неясна надія перемогли і страх, і докори сумління: мати вирішила чекати – хай буде, що буде.

Минає день, настає ніч – Горпинка сидить, як і сиділа, мертва і нерухома. Лячно було старій лишатися на ніч зі своєю жахливою гостею, але, згнітивши серце, вона терпіла. Минає і ніч – Горпинка сидить; минають дні, тижні, місяці – все так само нерухомо сидить дівчина, спершись головою на руки; все так само розверсті і тьмяні її очі, що незмінно дивляться в піч; таке ж мокре її волосся. По околиці прокотилися чутки, і всі добрі й недобрі люди боялися і вдень, і вночі пройти мимо хати: всі жахалися покійниці і старої матері, яку прославили відьмою. Стежка біля хати заросла травою і майже зникла; навіть в ліс ходили сусіди рідко, хіба що вельми треба було. Нарешті бідна стара потроху звикла до свого горя і становища: вона без страху спала в своїй хаті, де страшна гостя сиділа при мертвій своїй непорушности.

Минув і рік: все так само без руху, без ознак життя сиділа мертва. Настали й зелені свята. Першого дня, близько полудня, стара, відчинивши хатні двері, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання і швидкий шурхіт кроків. Жінка здригнулася і мимоволі зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявість зникла, очі засяяли – якась шалена і ніби п’яна усмішка промайнула на вустах. Дівчина скочила, тричі ляснула в долоні і, крикнувши: «Наші, наші, наші!» – метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою… Після цього і слід її пропав.

Стара, сумлінням мучачись, дала собі тяжку обітницю: пішла в жіночий монастир у послушниці, брала собі найтяжчу роботу, молилась безперервно і, нарешті, заспокоєна в душі своїй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.

Другого дня, після того, як русалка втекла від своєї матері, знайшли в лісі мертве тіло. Це був поляк в мисливських шатах – товариші впізнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всіх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена і лежала побіч нього, але собаки не було – ніякої рани, ніякого знаку наглої смерті не побачили на тілі, але лице посиніло, а всі жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзів було та жодного явного недруга. Лікарі казали різне, а люди пояснювали пригоду простіше, казали: покійника русалки залоскотали.

Недобре око

I

Ой, хороші доньки у козака Микити, та і козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волів чумаків відправляє то на Дон по рибу, то до Криму за сіллю; а всі воли великі, круторогі, широкочолі, з сідлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигоні у козака Микити пасеться табун коней відважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стільки, що не переписати за тиждень і найжвавішому писареві. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити є заповітна скриня з дукатами, там срібла стільки, що й учетверо не піднімуть.

II

Ой, хороші доньки у козака Микити: і Галя чорнобрива, і Докійка рум’яна, і Наталка білолиця. Батько і мати навчили їх страху Божому. Приємно дивитися, як вони щонеділі йдуть до обідні поважно і гордо, в білих тонких кунтушах, у сап’янових чоботах з підковами, в барвистих скиндячках, розкиданих по плечах, у квітах червоного маку, з чорнобривцями і барвінками у волоссі. Всі парубки тоді на них задивляються і зітхають, чухаючи за вухом: «Ой, які ж гарні дівчаточка, а який батько багатий!»

III

Сидить козак Микита на лавці за воротами, палить роменський тютюн з корінькової люльки в мідній оправі і поглядає на світ Божий. Ось бачить він: за селом по дорозі пил в’ється клубками, скаче вершник, стрімголов; ось влетів у село, ближче і ближче; під ним кінь, як звір, чорний, як вороняче крило, з ніздрів дим валить, як з винокурні, ось порівнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повіддя – і кінь уперся ногами в землю, вигнув шию кільцем, заіржав і заблискав меткими своїми очима так, що козакові Микиті здалося, ніби іскри полетіли на всі боки.

– Дай Боже здоров’я, пане добродію! – сказав прибулець.

– Боже помагай! – відказав козак Микита, вийнявши люльку з рота і піднявши шапку. – Куди Бог несе?

Козаку Микиті здалося, що вершник двічі моргнув вусами, а кінь його двічі форкнув.

– Їду далеко, далеко: звідси оком не зміряти і не одні постоли зіб’єш, поки пішки дійдеш. Та не в тому річ, а ось в чому: де б мені нічліг знайти?

– А тутечки. Будемо раді добрим людям. Бог про всякого посилає людині хліб насущний.

Вершник мовчки зійшов з коня, прив’язав до стовпа під дашком і увійшов до хати з козаком Микитою.

Не був той гість вродливим: обличчя бліде, ні кровинки, ніс товстий, цибулиною, губи втягнуті; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовджені руді вуса; такі ж руді брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очі так, що їх зовсім не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга крові, що запеклася, прилягав до скроні і вився за вухом. Ні таки, вродливим його не назвеш. На вигляд він не був ані старим, ані молодим; якесь кисле кривляння замість усмішки і глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обіцяли в ньому нічого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький ніж зі срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.

– Як бачу, ви із запорожців, добродію? – запитав його козак Микита.

– Може, й так, – була відповідь.

– І давно вже гарцюєте з молодцями?

– Та не відучора.

– А як вас величати?

– Лавро Коробит.

– Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?

– Було чимало. Нехай лежать собі.

– А чи в далекі походи ходили?

– Мабуть, з вашого села галки туди й не залітали.

– І багато зусиль доклали?

– На добрій парі волів усіх не звезеш.

– Що там за привілля, як розповідають бувалі чумаки, в бусурманських землях! Що за місця багаті! Чого там не родить!

– Скрізь добре, де нас немає.

– А яке зле плем’я турки та татари!

– Є і християни не кращі за них.

Козак Микита, зметикувавши, що гість не піддається на розпитування і путнього слова від нього не доб’єшся, тільки поглянув спідлоба на нього і замовк.

За вечерею гість позирав крізь навислі свої брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркає крізь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красуні не почули від нього жодного привіту, жодного слова. Сидів він з похмурим виглядом і тільки потягував запіканку і тернівку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь із дівчат, вона мимоволі опускала очі вниз, не від сорому, а від страху: красунь лякали ці погляди невидимого ока, що ледь світилося з-під густих рудих брів. Гість встав з-за столу, як і сів за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловік був? Усі про те думали, гадали, та ніхто не міг здогадатися.

ІV

Всю ніч вив під вікном собака, і душно було, і страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелі, і якщо на мить забувалися, то страшні марення раптово переривали їхній сон. То чувся їм похоронний спів і похоронний дзвін; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав їм груди, перехоплював подих і сковував кригою тіло. Красуні кидалися, стогнали крізь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранці встали з важкими головами і збентеженим духом.

– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своєму господарю уранці за сніданком, – віддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.

– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду і людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену відмовить, того Бог покарає.

– То віддай за мене Докійку рум’яну.

– У моєї дочки Докійки теж є наречений на славу. Бог дасть, то одну під вінець відпустимо, а за иншу рушники подамо.

– Ну, хоч Наталку білолицю.

– Моя дочка Наталка – дівча молоде, нічого ще не знає. Де ж її віддати в таку дальню сторону?

– Відмовив ти мені, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб після не каявся.

– Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! – відповідав козак Микита.

Ні слова не сказав більше Лавро Коробит і пішов сідлати свого вороного, який іржав, і шарпався, і бив копитами землю. Тоді увійшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зі своєї світлиці, думаючи, що гість уже поїхав і більше не вернеться. А ось і він, як з дуба зірвався, йде гордо і пихато, брязкаючи сріблом і золотом.

– Ось тобі, господарю, за нічліг і за ласку, – сказав, вийнявши з кишені повну жменю срібних грошей.

– У нас не заїжджий двір і не шинок, – відказав козак Микита з гіркотою, – подорожніх пригощаємо чим Бог послав, а грошей за хліб-сіль ні з кого не беремо.

– То дозволь же мені обдарувати твоїх дочок на спомин! – сказав Коробит і, опустивши знову руку до кишені, витяг жменю золотого дріб’язку.

У дівчат очі розбіглися на персні, на ковтки, на дороге намисто і запинки. Яких прикрас тут тільки не було! Одні, як жар горіли, инші світилися, мов котячі очі, на инших грала веселка, яскравіша за ту, що спускається з неба на землю і п’є воду зі струмків і колодязів. Дівчата то милувалися коштовними дрібницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подівся і страх перед гостем!

– Беріть, коли добра людина дає на згадку, – сказав їм батько, – то подарунок, а не платня.

– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро. – Підійди і вибери, що тобі до вподоби.

Галя підійшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – і, скрикнувши, відскочила геть, немов на змію наступила.

– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, сміючись, гість. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирає собі Докійка рум’яна.

Докійка підступила ближче, подивилася на подарунки і на гостя – і теж, скрикнувши, відскочила налякана.

– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зі сміхом. – Твоя черга, Наталко білолиця!

Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволі зиркнула на гостя, і теж скрикнула і трохи не впала. Їй здалося, що руді брови Лавра раптом піднялися вгору, як голки на їжаку, а з блідо-сірих очей його струменем полилися на неї дві тонкі нитки світла, гострого, жагучого, мертвущого. Від нього і тремт пробігав по тілу, і страх закрадався в душу, і туга звивалася в серці. Таке-то недобре око: на зелений ліс погляне – і зелений ліс зів’яне!

– Ну, спасибі за ваш хліб-сіль. Буду їх пам’ятати, та і ви мене не забудете, хоч дочки ваші закомозились і не взяли моїх подарунків, – сказав Лавро, глянувши на дівчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.

А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.

– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня – аж загуло.

V

– Неню! Мені тяжко, мені нудно! – говорила Галя чорнобрива.

– Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги – як у льоду, а всередині горить, – нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно.

– Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, – плакала Наталка білолиця.

– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усі троє. – Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!

Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах…

Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.

VІ

Стоїть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплиці три хрести; під каплицею висока і широка могила. В цій могилі поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрі, йдучи мимо, хрестяться і моляться:

– Пошли, Господи, вічний спокій і вічну пам’ять небіжкам.

А потім кожен хоч-не-хоч приказував:

– І нехай не буде добра ні на цьому світі, ні в майбутньому лихій людині, яка зміїним своїм оком висушила і знищила три прекрасні квітки свіжі і пишні!

Михайло Чайковський

Народився 1804 р. на Волині в українській сім’ї, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 р. перебував у Туреччині, де у 1850 р. прийняв іслам і, організувавши полк оттоманських козаків, брав участь у Кримській війні під іменем Садика Паші. 1872 р. повернувся в Україну, де у 1886 р. покінчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колоніальної політики російського царизму.

Писав українською та польською мовами. У своїй творчості виявив велике замилування історією України й козаччини. Героями більшості творів Чайковського є козаки: «Повісті козацькі», «Вернигора», «Кірджалі», «Гетьман України», «Овручанин». Його повісті багаті на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський і літературного опрацювання народних українських легенд. У збірці «Повісті козацькі й оповіді» (Лейпциг, 1863, т. 3), де публікується й оповідання «Могила», Чайковський зазначив: «“Могилу” створив я за народними переказами».

Оповідання подається в перекладі упорядника з польської.

Могила

Коло Галчинця[14] височіла Могила, в її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зіллям, а всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народні перекази в міру своєї уяви дивні речі про неї оповідали. Не раз хлопці, пасучи вночі коней, бачили, як з кущів на Могилі виходили постаті, що мали дивні кшталти, скупчувалися, а потім, збившись у вогненний стовп, звільна сунули до села. Злякані хлопці, мов зайці, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяє, мов ясна заграва, то зриваються на ноги і сміливо женуть уперед – яскравість тоді блідне, починає тремтіти і, розплившись у повітрі, зникає. Повертаються малі звитяжці, радісно побликуючи, але марево нові загони світла з землі випроваджує і переслідує хлопчаків, наче тінь. А вони обернуться і знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях із маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповідками, що батьки тільки головами хитають.

Баби надовколишніх сіл і хуторів шепчуть якісь таємниці про чари і чарівниць, а старші люди, як зачують про Могилу, воліють мовчати. Ніхто на її вершок вилізти вночі не відважиться, а тим, хто проїжджає біля її підніжжя, кров у жилах стигне, а волосся на голові дуба стає – так страшно. В цілому селі хіба тільки дід Левко, як у власній хаті, на ній гостював, але він дуже довго нікому ані словом не обмовився ні про саму Могилу, ні про марево.

Одної ночі на святого Михаїла сів Левко на Могилі і задивився в похмуру далечінь. Вітер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки,[15] що лежала на землі, добуваючи з неї тужливі тони. Хмари швидко і так часто пропливали по небу, наче йшли колони кінноти: деколи миготіли блідим одсвітом шишаки і вістря зброї, а потім знову зникали. Біля ніг старого лежав білий, як молоко, хорт[16] і весь час стриг вухами, що наче китиці розтріпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря і метляв хвостом.

Вже півні на північ запіли на недалекій пасіці, а в Галчинці завив пес, потім другий, третій – і покотилася луна в поле.

З-за повороту вискочили два вершники, один на гнідому коні, другий на карій клячі. Садили вони так, начеб спішили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупіт копит, що усе ближчав і ближчав, поки нарешті не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги і напнувся наче струна, витяг шию в той бік, звідки примчали вершники, котрі вже спішились і піднімалися сюди. Левко приклав долоні до губ і крикнув: «Го-гоп!»! А вершники відповіли: «Го-гоп!», аж задзвеніла темрява.

Вершники зійшли на Могилу й привітали старого.

– Батьку Левку, ми прибули по обітницю! – сказав один.

Дід кивнув головою:

– Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сідайте, діти мої. Але щоб слухати цю оповідь, мусите навіть в душі сумніву до правди не мати. Бо як баба розгнівається і наврочить, то лихо буде. Зачепивши дідька, не так хутко можна з його пазурів випорснути… А тепер слухайте.

За тих блаженних часів, коли Богданко Ружинський,[17] сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях і татарин мирно гомоніли за гетьманським столом в Трахтемирові, який подарував на столицю козакам король Стефан, у ті святі часи, коли три могутні й звитяжні народи тримали в страху сусідніх володарів, над Коденькою,[18] неподалік від Галчинця, був Дударів хутір. Ще досі землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в ній жінка, що звалася Сукурихою. Одні мали її за чарівницю, інші за ворожку, бо лікувала вона хворих, відмовляла уроки, спроваджувала дощі і градом била врожаї. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусідів. Жили з нею три доньки гожі, як молоді пліточки, звинні, як білочки, а личками – наче журавлини на білім снігу при сяйві сонця. А коли пісні співати починали, то солов’ї мовкли і вслухалися задумливо, а потім і собі пробували ту саму ноту взяти, а коли в танці тропака тяли, то земля аж тремтіла з утіхи під ніжками, озутими в червоні черевички. Жили вони собі без клопотів, а парубки надовколишні горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший піде з дівчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квітку чи зав’яжуть стяжку на сорочці. Але серця дівочі й думки були вільні, як лет птаха в повітрі.

Недовго тривала тая воля жіноча. Одного дня пополудні сестри сиділи на призьбі за пряжею та гомоніли про недільну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви троє вершників, що мчали просто до хутора. Першим влетів на подвір’я степовий кінь з козаком – молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик – і серце їй забилося, а рум’янець розквітнув на щоках. За ним влетів мурза татарський на тонкостаннім бахматі, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорні очі, на кожух зі сріблястої вовни – і опустила очі додолу. Вслід за ними лях об’явився на спіненім скакуні, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю і на шапку з павиним пір’ям, а відчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподівалася.

Матері вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потім винесли з хати молоко, сметану і квашені огірки. Спочатку розмова не дуже й клеїлася, весь час на сміхи переходячи, але поволі наступила черга для солодких слів, живого стріляння очима, а врешті невинні поцілунки, наче ґвалтом відвойовані, ще їх тісніше зблизили. Ось уже гості вирішили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, аніж у спеку. Усі були такі веселі, наче до раю потрапили.

Несподівано, мов грім з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривітно вклонилися їй гості, а коли вона скоса глянула на дочок і помітила рум’янець на щоках, а в очах живі іскри, то так зморщила чоло і так очима люто блиснула, наче гадина, коли має скочити на людину. Вершники, вже не зволікаючи, швиденько забралися з хутора, а, їдучи, не розмовляли між собою, тільки мріяли про нові відвідини. Козак уперше розмарився про розкоші і зваби заміжжя і вирішив на найближчій раді подати голос про необов’язковість парубоцтва на Січі. Мурза, наче піп, розважав про Ісуса і Магомета, зробивши висновок, що усі поклоняються одному Богові і різниця віри не повинна стати завадою в спілкуванні людей. Лях тим часом запрагнув рівності станів і дитячою цяцькою назвав свій герб, яким досі пишався: чаплю на блакитному полі.[19] А далі сягнув до Адама і Єви і сказав, що всі ми походимо від одних батьків, всі ми брати, а тому повинна бути межи нами рівність.

Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своїм шляхом і чутки про них пропали.

З тієї хвилі на Дударевім хуторі запанували смуток і туга. Материнська сварка, хлипання дочок розліталися широко, наче голуби від згорілого будинку, а дівочі приваби в’янули, мов цвіт на осіннім морозі. Незабаром смерть полічила пальцем одну по другій. Померли всі три сестри і померли без сповіді. Мати закопала їх неподалік, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвіт, жодне зілля не проросло на могилах. Виглядали так свіжо, начеб учора тільки насипано їх, мовби чекали на когось. Тривало так упродовж шести літ. Щоночі бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали кості, що, здавалося, ось-ось продірявлять шкіру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якісь зерна на північ, захід і полуднє. За конвульсійним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляє якісь слова закляття, але ніхто не смів наблизитись, щоб дочути, що мовить і що саме чинить.

На тому світі усе з часом міняється, щось одне в’яже нить, а щось друге її розриває. Союз трьох народів так само розірвався. Орди перекопські сплюндрували Московію і до Польщі помчали, по дорозі Україну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбіглися вісники, шляхта коней осідлала. Гетьман дістав листа від Сейму й короля, і козацтво на сполох задзвонило. Усі рушили в поле[20] – тривога і біль їм шлях торували, а пожежі заграви по ночах світили.

Чи то сліпий випадок, чи то невідь-яка сила покермувала, що на тім самім місці, де сестри поховані були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зійти, як тут з-під Солотвинського[21] лісу гусарська хоругва налетіла на них. І такий то бій був кривавий, що перемога то на один, то на другий бік схилялася, але ось від Журбинець примчали сотні козацькі і взяли бусурманів на списи. Татарва приснула на Бердичів топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнім колоссям за добрих жнив. Та ніхто не тішився перемозі, бо всі три полковники головами наклали.

Тільки Сукуриха вночі з’явилася вбрана, мов на весілля до своїх дочок, і байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впізнала козацького полковника, що лежав на могилі наймолодшої доньки, дико засміялася й копнула ногою трупа. Потім, помітивши серед мерців татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, зліплене сукровицею, і виволокла на могилу середульшої доньки. Те саме вчинила і з тілом ляського проводира. А вчинивши теє, застрибала не знати від якої втіхи і, чи то в землю запалася, чи то в повітря злетіла, але більше про неї ніхто не чув.

Якийсь чоловік, що сховався в царині,[22] усе те бачив й іншим оповів. Тоді зібралися люди з надовколишніх сіл, позносили всі тіла, не роблячи різниці межи трьома народами, і висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.

Минуло з тої пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво своє збирала. Весь Галчинець тремтів зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нині, їхали ми з небіжчиком Байдою опівночі попри Могилу. В небі виднілося холодне обличчя місяця, вітер завивав, а коні голосно пирхали, і страх проймав нас аж до шпіку кісток. Я молився, а Байда сміявся, бо то був запеклий недовірок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвітню. Я хотів було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, і мій кінь теж за ним пішов. Тут ми впізнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурів, Сукурихою дітьми прозивана. Мала лопату й чорного півня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповіла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тільки поклястися, що раніше, як за п’ятдесят літ від того дня, нікому не розкажемо, що бачили її на Могилі. Потім пішла до села, сіла верхи на лопату і об’їхала довкола наше село, сіючи зерно обабіч себе і тиснучи півня, аби щоразу кричав. Тільки дві хати, що були за рікою, зосталися за межами кола.

І от настав той час, коли чума стала збирати покоси у всіх селах на довкіл. Тоді ж біла карета з’явилася, запряжена шестіркою білих жеребців, з фірманами та лакеями у білому вбранні. Карета прилетіла учвал від Журбинець,[23] та заледве наблизилася до Сукуришиного кола,[24] то стала, наче вкопана. Потім карета щезла, а на її місці з’явився бугай, за ним вершник і нарешті біла дівиця – сама пані Чума. Та й вона не могла переступити кола, тільки регіт чортячий розливався довкруж. В цілому селі ніхто від чуми не вмер, а дві хати, які зосталися за рікою, вимерли до ноги.

Оце нині якраз п’ятдесят літ і проминуло, закляття скінчилося, – завершив оповідь старий Левко, а троє його слухачів сіли на коней і повернулися до села.

Небавом отець Павло Немоловський[25] поховав останки Левка. А Могила як стояла, так і стоїть, а люди переказують одні одним оповідь дідову. Минуть роки й віки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашній випадок, бо поголос людський, наче світ, великий, і, мов душа, безсмертний.

Іван Бороздна

Народився 27. ХІ. 1804 р. в с. Медведів Стародубського повіту на Чернігівщині у родині багатого українського поміщика, що походив з козацького роду. Дебютував віршами у 1823 р. в російських часописах.

Видав у Москві кілька поетичних збірок, в яких оспівав природу й історію України: «Опыты в стихах» (1828), «Лира Ивана Бороздны» (1834), «Лучи и тени» (1848). Автор поеми «Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма» (1837). Жив у своєму родовому маєтку, постійно провідуючи Москву та спілкуючись із тамтешніми літераторами.

Помер 7. ХІІ. 1858 р. у с. Медведів.

Легенда «Золота гора» публікується у перекладі упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.

Золота гора, або я тебе вирятую (українська легенда)

Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.

Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі – спільної неньки!

Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.

В непроглядних лісах села Вороб’ївки, неподалік від Новгорода-Сіверського, бовваніє і донині одна із таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна їхнього піднімаються велетенські сосни, що ледве сягають вершин могили, а в підніжжі його дзюрчить узруївська срібновода криниця. Старі люди кажуть, що в цім місці були колись розбійницькі схрони, що ховалися в нетрях лісу, як у неприступній фортеці. Там-то й об’явилися товпища шведів. Хто їх переможе в такому страшному, сливе зачарованому місці?

Та ось на світанку із-за гори, що прилягала до Вороб’ївського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськеє військо, чи не козаки реєстровії, або компанійці?» – міркували перехожі, але не вгадали. З берегів Дес-ни, Унечі і Ваблі, з різних сіл і хуторів потяглися валки селян, що були озброєні абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому терені, готові разом із військом пригостити вогнем та мечем липових союзників. Даремно ті говорили їм: «Ми ваші, а ви наші!», даремно посланці Мазепи намагалися вгомонити несподіване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведів без жалю то в лісах, то на дорогах. Що ж міг учинити гетьман зі своїми прихильниками? Голос народу – голос Божий.

Наче покликаний у свідки земних тривог, місяць виглядав із-за хмари і світлими очима озирав сотні дві козаків, що спинилися коло узруївської криниці. Поміж ними виділявся вродою їхній отаман. Чорні, як смола, очі й волосся відповідали смаглявому кольору обличчя, яке відсвічувало українською лагідністю і шляхетністю. Мовчки він крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрій. Нерідко сльози зблискували на його довгих віях, та він, намагаючись приховати свою тугу від товаришів, бадьоро давав команди.

– Щось не видно клятих нехристів, – говорив він комусь. – Кишать собі, наче змії у Вороб’ївській пущі, та тільки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змірятися з ними.

– Правду кажеш, Хомо, – відказував його співрозмовник, – всім уже надокучила шведська хитрість. Троє діб волочимося даремно, може, хоч цієї ночі пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маєш щось потаємне на серці? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобі віримо, тому й вибрали на отамана. Повір же й ти нам свою журбу, то, дасть Біг, і повеселієш.

– Тяжко мені говорити вам, чесне товариство, про своє горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинішнім бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала мені до серця козачка Докія, що жила біля нашого хутора. Чепурна така дівчина! Вона мене теж покохала. Бувало, і гуляємо разом, і пустуємо, і пісні співаємо. Діло було дитяче, ніхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докією не бачимось, так у обох у нас серденько і занедужає! Ото вже і я підріс, і вона розцвіла, мов маків цвіт. Ще сильніше ми стали одне одного любити, хоч ані я своєму батькові, ані вона матері не сміли в тім признатися.

Виповнилося мені сімнадцять літ, а батько мій, старий удівець, не те щоб потурав мені, а навпаки, почав тримати мене суворо, та так, що Боже борони! Працюю, бувало, від ранньої зорі до ночі і, коли не вирвусь якось, перелізши через пліт, на вечорниці, то й ніде мені побачиться з Докією. Але прийшов і Петрів день. Стали куматися добрії люди: гулянки пішли по селах такі, що ніхто не встоїть. Дівчата повели танки. А між ними краща од усіх таки моя Докія. Солодше ніхто не співав, а як до гопака доходило і піде вона, бувало, в танець із ловким парубком, то й діди старі, дивлячись на неї, помолодіти б хотіли, та ба! А й з наших братів молодиків не всякий пасував був Докії, а діди й поготів! Мого батька, хоч його всі звали лежнем, якийсь лукавий витяг на вулицю. Став він вітатися з Докійчиною матір’ю, а там слово за словом – у шинок. Почастував, як прийнято, от вони й покумились. Ну, думаю собі, тепер же мені привілля буде любитися з моєю Докією. Аж ні! Мій хитрий старий заївся на мене ще гірше: і в ліс посила, чи ти хочеш, чи ні, і орати велить через силу, і за наймитом приглядати. Проклинав я уже все на світі, та як згадаю, було, свою Докієчку, її очка яснесенькі, косу чорно-шовковую та губки коралеві, то й працювати мені легше, а душа і стрибає од радощів!

«Хитрий ти, старий, – думаю собі, – та і я ж не з лопуцька!» Підмовив я Докійчину челядину та й став перешіптуваться із моєю таячкою.[26] Раз вона й сказала мені зі сльозами: «І на мене чогось мати з-під лоба дивиться. Вчора, як ото ідучи з обідні, я тобі вклонилася, вона мало не прибила мене, приказуючи: «От тобі, бісова дочко, за Хому!» – «Не журись, моя кралечко, – відказав я, – материн гнів, що Божий гнів: їй поклонись, а Богу помолись, то все й уладиться».

От так я втішав мою любу, а того й не знав, що біда була за спиною. Раз умовив я парубків їхати за мене орати, а сам прокрався серед білого дня до Докії на пасіку, що покійний батько її заложив був у ялиновім гайку. Там уже ми з Докією досита наговорилися, та тільки нічого більше: була вона така соромлива, що й поцілувать себе не дозволяла! От ми разом і придумали признатися у всьому старим своїм і просити у них благословення… Заплакала моя мила гіркими сльозами, коли треба нам було розлучатись. Попрощалися ми, та й поїхав я у поле до праці, працюю, працюю, а все тільки й думки, що як би то з батьком перебалакати. Вернувся я додому, коли вже смеркло, батька вдома не було, пішов на якіїсь хрестини, чи що. Був я змучений та й заснув не діждавшись. Уранці теж не довелося мені з ним поговорити, бо мусив знову їхати з парубками в поле. Ото ми вже полуднувати сіли, коли мені зпотребилося навідати ще инших хлопців, що орали версти за три. Я сів на свого вороного і помчав, як стріла. На Десні я спинився, щоб коня напоїти. Кінь стомився у спеку, я пустив його попасом, а сам сів на березі й задивився на ріку. Коли це озираюся – біжить хтось до мене. Став я приглядатися, а це – Докія! Кинувся я навперейми, а вона бліда, з розпущеною косою, страшна, не чуючи мого доброго слова, крикнула не своїм голосом: «Прощай, милий! Просватала мене моя матінка за твого батька окаянного! Та не так станеться, як він думає! Прощай! Не забувай мене і бувай здоровий, а потрапиш у біду, то я тебе вирятую!» І з тими словами бух у воду – і зникла. Я скочив за нею, але бистрина з такою силою потягла бідолашну, що я не зміг її врятувати. Рибалки мене самого виловили напівмертвого та й одвезли до батька.

А він не став мене жаліти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усім розголосив, начебто я сам і втопив Докію…

Хома заплакав. Та й у товаришів його навернулися сльози.

– Що ж мені робити було, люди добрі, – зітхнув він, – з тою бідою своєю, з батьківським прокляттям?… Хотів, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як і Бог прокляне мене, що тоді станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скільки сил було, та й подався в січі кривавії зі шведами. В бою згинути не гріх, думав я, але кулі тільки дзижчали круг мене. Був я під Пропойськом, і під Батурином, коли Меншиков спустошив його і вирізав до ноги, але смерті ніде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесної, а Докія чекає мене на тім світі.

Він замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срібний промінь місяця перетворив цю сльозу алмазну й таку чисту, яких рідко коли пролито було з часів гріхопадіння. Раптом щось зашелестіло в ліску і з’явилися вороги. Наші зготовилися до діла. Хома витязем літав на коні перед молодцями, підбадьорюючи їх та ведучи до ворожого стану. І почалася січа нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперників? Зопалу не роздивилися, скільки того ворога, а його сотні за сотнями із хащів вискакують. Крик, вереск, дзенькіт шабель, стрілянина розривають повітря і вже повно трупів розметано по полю. Шведи, очевидячки, тріумфують, але й наші не ослабли духом і не ганьблять іще родової слави українців. Раптом, наче відтручені чародійною рукою, вони відступають: Хома думає вже, що він з товаришами збожеволів, та й дивиться вперед… А там якась жінка в білому як сніг покривалі бистріш блискавиці біжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звіра і знову оббігла ворога, а то знов стала жінкою і ще раз зробила те саме. Ніхто не міг її добре роздивитися. Остовпівши од жаху, наші гляділи на диво і не вірили очам своїм. Дивна жінка підбігла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом і сказала йому знайомим голосом:

– Я тебе вирятую! – та й щезла.

Миттю серед ворогів піднявся галас, крик, шум. Вони всі очамріли: кинулися одне на одного, ріжуться, стріляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю – гармати, рушниці, шаблі, запорпують золото й инші дорогоцінності, насипають над ними велетенську могилу і, проказавши закляття, щоб ніхто не міг скористатися тим багатством, піддаються козакам, що налетіли на них вихором.

Хому і в цій січі пощадили мечі та кулі, а далі і з-під Полтави, хоч і вкритий ранами, але живим повернувся на батьківщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив і прийняв відважного сина.

Минуло століття, іде друге. Війна зі шведами одійшла в історію, але простий народ біля Новгорода-Сіверського не тільки вночі, але і вдень не сміє наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Діди з роду в рід переказують про неї цю оповідь, а в околах села Вороб’ївки досі живуть чутки, що кожної півночі підводяться з могил своїх загиблі шведи і жорстоко січуться одне з одним, а біля самої гори чутно пронизливі крики й стогони вмираючих, іржання коней, бряжчання зброї, і яскраві вогні зблискують у лісовій хащі, де було шведське становище.

Олекса Стороженко

Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проект пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.

Залишив історичні повісті («Брати-близнята»), оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Дорош

Після шведської пожоги, тоді, як протурили запорожців з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки,[27] був військовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось мені про його чути ще в Січі, і розказували, що він збіса був завзятий і дуже письменний і знав по-турецькій і по-татарській і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запорожців із Туреччини[28] і знов осадив кош на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи і розкати, бо знав і кріпості будувать. Скінчивши своє діло, недовго він зоставався в коші, дуже вже старий був, і, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб де-небудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернівку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посередині – острів, не треба й обгороджуваться; от він тутечки й осадивсь. Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а він вже понасаджував скрізь дерев’я, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Так тутечки у його велика пасіка була – може, колодок з двісті, коли не більш. За медом було приїздили купці з Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до ігумена Самарсько-Миколаївського монастиря.

Ті козаки, що сиділи тутечки зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тім острові неначе який пустельник: з власних рук годував диких кіз, сагайдаків, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, під його хатою плодились бабаки. Ходив він, як чернець, у високій шапці, у чорній хламиді і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла, як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був з його дідуган, що хто б його не вздрів, то самі в’язи хиляться, щоб йому вклонитись. Тоді тільки й було зимовиків, що на річці Самарі, де теперечки Кочережки, та біля нас, де Василівка, у Бродчині і там ще – у Водяній. То було по великих празниках; народ приходив до Дороша, неначе до церкви, тоді тутечки не було церков; от він і читав їм Євангелію, апостола і Псалтир. Люди кажуть: «На самоті чоловік живе з Богом»; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все ж таки полата воно тобі душу, особливо почувши його з уст чесної перед Господом людини. Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судиться до старого.

У ті часи, як Дорош тутечки проживав, набігали ще на слободи татари: оце ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь од річки Самари аж до річки Орельці – водопої, а по горах – багацько джерел і криниць. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і котловинах; як же бувало слобожани турнуть звідтіля татар, то й вони де не візьмуться, на коней, за мушкети, і собі проводжають непрошених гостей. А Дорош – так ніколи не тікав: сидить собі на пасіці – і байдуже йому.

Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечерю куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина іде дим, і послав кілька вершників подивиться, хто там живе.

– Коли молодий, – каже, – то візьміть його у ясир,[29] а старий – чикни[30] йому башка.

Такий, бачите, у них був басурменський дряпіжний звичай. Поїхали татари у лиман та, як кажуть, «не спитавши броду, не лізь у воду», і загрузли в болоті. Стали гукать, так Дорош вийшов і розказав їм їхньою мовою, куди об’їхать; от вони і приїхали до його. Побалакав він з ними, показав свою пасіку, город, – так гарно у його в садочку: було це саме в Спасівку, як вже і дині, і кавуни, і садовина поспіла. Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили, от він і сам приїхав до Дороша в гості. Нагодував його старий медом, кавунами і чим Бог послав. Ватажок цілісінький вечір з ним пробалакав, тут у його у хаті ночував, а на другий день, прощаючись, подарував Дорошеві турецький килим і обіцяв, як буде повертаться, знов до його заїхать. Так не привів йому Бог вернуться, бо там десь за Берекою гетьманці перехопили його загін і завдали такого чосу, що й сам ватажок там же й ніжки відкидав, а його орду у три вирви гнали аж до річки Самари.

Як тікали вони побіля лиману, у одного татарина зашкандибав кінь; бачить сердешний, що вже йому не втекти, бо за спиною козаки – нічого робить! – от він з коня та в очерет і приліз до Дороша.

– Рятуй! – каже. – Як вирятуєш, то я твій навіки!

– Не знаю, як мені тебе й врятувать, – одказує Дорош, – бо ніде гаразд сховать; певне, сьогодні ще понаходять наші козаки та й витягнуть тебе із-за печі; і в болоті теж не сховаєшся, бо і там вони обнишпорять усі кутки; дуже вже ви нам надозолили!

Однак подумав-погадав старий та й вигадав, як його сховать. Викопав у пасіці ямку, так, щоб тільки улізти чоловікові до пліч, і посадовив туди татарина, а зверху накрив його вулієм – був у старого зайвий вулій, дуже великий. Тільки що обгорнув його гарненько землею, буцімто й справді колодка з бджолою, аж бачить; ідуть до його козаки; инші з радощів, що втерли носа ворогам, вже й понапивались.

– Добривечір, діду! – кажуть.

– Спасибі, – одказує Дорош.

– А нагодуйте нас, діду, медом, – просять. – Бачите, яка у вас гарна пасіка!

– Добре, дітки, – каже старий, – є за що і нагодувать, добре одчухрали татарву!.. Ідіть же у хату: на тім тижні підрізував, то тамечки у мене в чулані готовий мед.

Деякі хотіли вже йти у хату, а другі не згодились.

– Ні, діду, – не хочемо ми тижньового, давай нам з самого підкопу, свіжого!

– І той же з підкопу, – каже Дорош, – однаковий.

– Не хочемо ми того, – гомонять козаки, – давай нам свіжого, а не даси, так ми, не питаючись, і самі візьмемо!

А там вже деякі і на горище полізли, шукають, чи нема сала або горілки.

– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!

Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’яні, а за п’яними і тверезі теж собі все заходжуються біля великого вулія, під котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони і самі перевернуть великий вулій, тоді вже поминай, як звали татарина.

– Ну, тривайте ж, хлопці, – каже, – як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робить!..

Тільки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки і гукнули:

– Давай нам, діду, з сієї, з великої: отутечки багацько меду!

– Не можна з сії колодки, – одказує Дорош.

– Чом? – загомоніли козаки, – давай, кажемо, з сієї, а не даси, ми й самі візьмемо – нам рук не позичати!

Дорош завіря їх, що паройки накинув у сю колодку, так буцім не їм і кажуть; одно товчуть: «З сієї та й з сієї!» Кругом обступили, декотрі вже і за колодку беруться. Що тут на світі робить? От Дорош і каже:

– Слухайте, хлопці, не руште сієї колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неї і одної краплі меду, хіба тільки чортяку побачите!

Та й гукнув до татарина, що йому робить.

– Сількісь, – одказав один з козаків, – я ще на свойому віку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!

За вулій, тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтіч та якомога навтікача.

– Постривайте, хлопці, – гука Дорош, – я вам меду дам.

А вони тікають та лаються:

– Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під вулієм сидить!

Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедію – од їх він вже не таївсь – так вони дуже сміялись і прозвали того татарина чортом. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколу пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: і скотину лічив, і свиней, і болячки на людях вигоював. Проживав він десь за річкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його і унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грішми. Тоді тутечки по степах до чорта їх вешталось; тільки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись гроші, то й набіжать – і мучать, і печуть його, поки не віддасть усього до копійки. Так ото, кажу, і до старого нечистий їх приніс. Раз уночі чує він – хтось турготить у віконце.

– Хто там? – пита.

– Відчини, – одказують, – та засвіти світло, то сам побачиш, хто, коли тобі не повилазило.

Засвітив старий каганець, відчинив двері – увійшло їх три чоловіка. Як глянули на Дороша, на його високий зріст, грізний погляд і бороду аж до колін – уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.

– За грішми? – спитав.

– Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.

– Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

– Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.

Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.

– Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..

Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:

– Беріть, – каже, – це його гроші!

Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:

– А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.

Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.

– Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

– Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.

– Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?

– От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!

Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.

Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував:

– Сиджу я, – каже, – у своїй келії і читаю Святе Писаніє, коли так ненароком зирк – аж стоїть передо мною Дорош, як живісінький. Тільки що хотів я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а він каже: «Поспішай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.

Після його смерті ніхто не знає, куди поділась його худоба, тільки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому панові. Частенько доводилось мені і в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав мені Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Відкіля прийшов старий, і в коші не знали; може, він і шляхетського роду, бо дуже письменний був і вірші компонував. Покійник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читає було нам ці вірші та й каже:

– Велика була душа у сього чоловіка: разом хотіла жить на небі і на землі!

Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв ліс у лимані і заборонив, щоб ніхто не рубав там дерева.

– Хто, – додав, – не послухає, то я мертвий устану і його лозиною протурю!..

Спасибі-таки старому, що заборонив у лимані рубати ліс: весело й глянуть, як воно порозросталось! Деколи підеш погулять, то аж дух радується: кругом острова верболіз, неначе огорожа стоїть, а там починаються вже товсті та високі дерева, що оточують зелену поляну, де стояла Дорошева пасіка; тут недалечко і криничка, відкіля він воду брав. Так гарно: чорногузи несуться по високих вербах, бугаї гудуть у болоті, пташечки щебечуть, особливо соловейки – там їх сила: кругом, бачите, вода, так не закрадеться туди кішка, і ловить не велено, так ніхто їх і не полохає.

Однак як старий не заклинав не рубати у лимані дерева, а знайшовся такий сміливий дурень, що хотів був зрубать, та трохи і сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при київському заводі ляшок пан Бужинський. Такий з його і пан, як за копійку пістоль; та вже, бачите, у них все пани: і лакей пан, і кухар пан, пан пана і батогами чухрає. Об’їжджав він під верх коней і був такий сміливий, що нічогісінько на світі не боявсь. Раз на Зелені свята зійшлись наші парубки у шинок погулять; от і він пристав до них у кумпанію. Балакали-балакали та й стали розказувать про відьом, про вовкулаків, як мертві устають уночі та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:

– Брехня сьому; нема на світі ні тих відьом, ні вовкулаків і на мертвих нічого нарікать, бо й вони тихенько собі лежать у землі… Я, – каже, – нічого не боюся і нічому не вірю!..

А один з парубків і каже йому:

– Коли ти нічого не боїшся, так піди у лиман у глупу ніч і зрубай там дерево.

– А що ж, – каже ляшок, – піду та й зрубаю; ніхто мені не заборонить.

Заспорили і об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увійшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок наміряється йти у лиман зрубать дерево, і пита його:

– А хіба ти не знаєш, що покійник Дорош закляв і заборонив рубати дерева у лимані?

– Знаю, – одказує ляшок, – та він мені не указ; я його і живого не злякався б, не то що мертвого!

– А як він тебе звідтіля, – каже Оверко, – протурить лозиною?

– Не бійсь, – каже, – я шляхтич; нехай він туря лозиною вас, дурних хлопів!

– Ну, гляди ж, пане Бужинський, щоб не досталось і твоїй шляхетській спині та щоб і не довелось тікать до лясу у болото! Якби можна було його рубати, – каже, – то досі б до кореня його вирубали.

Та, це кажучи, і пішов собі додому; а його хата була недалечко од лиману, тутечки біля току. Опівночі, так, як закукурікали півні, пан Бужинський узяв сокиру і пішов собі у лиман. Ніч була дуже темна – ні зірочки; небо замазалось хмарами, неначе налагодилось на дощ. Провели хлопці ляшка аж за панський будинок, бо дорога у лиман тоді йшла поза кривим плесом, там і місток був. Провівши ляшка, парубки вернулись у шинок і стали його дожидаться. Ждуть та ждуть, – не йде, а вже б пора й вернуться: стало і на світ займаться, а його, іродового сина, нема та й нема.

– Оце пеня! – кажуть хлопці. – Щоб чого не сталося з ляшком? Тоді буде і нам халепа!

– А що будемо робить? – питає один одного.

– Ходімо, – кажуть декотрі, – виручать гаспидського чванька. – Таке, бачите, прізвище ляшкові дали.

От і пішли, та побоялись іти у самий лиман, а з сього боку, з ближнього, од слободи, щоб через воду гукнуть до ляшка: коли він у лимані, то обізветься. Підійшли до берега, прислухаються, приглядуються – нічого не чуть: у лимані не тільки ніхто не рубає і не ходить, бо почули б, залопотіло. Стали гукать: «Пане Бужинський, а пане Бужинський?…» Коли чують, щось забелькотіло у болоті: парубоцтво ближче, знов гукають, знов озивається, туди – аж то ляшок по самісінькі вуха загруз у болото і ніяк з багна і очеретяного коріння не виплутається. Пішли були хлопці, щоб його вирятувать, так не можна і близько підступить. Бачать, що так не витягти його, от вони принесли од гуменного вірьовку: кинули її ляшкові, а він обв’язав себе попід руками, от його і виволокли на сухе. Увесь убрався у тванюку, мов чортяка. Стали розпитувать – щось гугнить, ніяк його і не второпаєш, що він верзе. Узяли його хлопці на оберемок, понесли у плесо, виполоскали, обмили та й принесли у шинок. Мій Боже милий! Страшно на його й глянуть: як стіна, білий, труситься, неначе трясця його трясе; вся пика, шия і руки посмуговані. Зняли сорочку – так батечки!. Спина аж почорніла, неначе його, як москаля, крізь строй ганяно. Дали йому хлопці осьмушку горілки; випив, сердешний, і трохи опам’ятувався. Посадовили ляшка за стіл, стали розпитувать; от він їм і розказав, яка притча трапилась йому у лимані.

– Дійшов я, – каже, – до Кривого, нічого мені не страшно; тільки ж що перейшов через місток у лиман, а тут щось як замаха крилами над головою та пугукне, так у мене і затрусились жижки, незчувсь, як і присів у траві: роздивився, аж то пугач схопився з верби. Іду дальш, – так сумно стало, неначе хто за комір хапа, і сам не знаю, від чого; ніколи сього зо мною не траплялось. Хотів був вже назад вернуться, так подумав собі: «Парубки сміятимуться, просвітку мені не дадуть». Перехрестився і пішов у той куток, де пасіка була у старого. Озирнувся – нема нікого, тихо; от я і почав рубать: цюк раз, цюк удруге, заміривсь утретє, а мене як шмагоне щось лозиною, – зирк – аж стоїть Дорош!.. Високий-превисокий, з гуменного заввишки, а борода біла та довга, аж до колін. Як глянув я на його, то чуб так і поліз догори, неначе з цебра окотили мене холодною водою; стою собі, з місця не зворухнусь, пальцем не смикну, а він мене шмага лозиною; шмагав-шмагав… Як же дошкулив, відкіля в мене і сила узялась – від його та навтікача; а Дорош за мною, так мене і лущить, я в болото – і він у болото, так і шкварить мене то з того, то з другого боку, а я все в болото та й забравсь аж по самісінькі вуха. Якби, – каже, – ви не прийшли через який там квадранс, то б довелось там і пропасти. Ні, вже теперечки, – каже, не тільки сам не піду рубати Дорошеві дерева, а ще й десятому закажу не ходить.

Бач, який розумний став; недаром кажуть: «Мудрий лях по шкоді; як коней покрали, стайню став замикать!» Так ото, як скінчив ляшок своє оповідання, то вже і світ став, почали й люди у шинок збираться, бачите празник; як почули, що здіялось з ляшком, дивуються, аж руками об поли б’ють; далі, скільки їх не було, і парубки – всі пішли у лиман подивиться, де там Дорош дав хлости ляшкові. Ідуть побіля двору, а я утят годую. «Куди це?» – питаю. Розказали, от і я з ними пішов. Дійшли ми до того місця, де лиха мати надала ляшкові рубати дерево. Дивимось, надрубаний клиночок і сокира біля його лежить, кругом того клиночка потолочена трава і багацько розкидано поламаної лози, певне, на шляхетській спині пана Бужинського; тут же лежить і повісма з два прядива (Бог його зна, відкіля воно і взялось). Ще видко було слід якраз з того кутка, проти котрого Дорошева могила; тутечки і лоза рясна: мабуть, як ішов покійник, то тут її і наламав. Та вже ж і дивувались наші слобожани, не так тому, що покійник завдав панові Бужинському халазію, як тому, відкіля узялось те прядиво? Боялись до його і доторкнуться; та вже гуменний бачить, що ніхто не бере, і узяв.

– Згодиться, – каже, – на вірьовку, може, доведеться іще якого-небудь дурня виволокти з болота.

Пам’ятував ляшок ту прочуханку до нових віників! Було, як наїдуть гості до старого пана, то він і звелить ляшкові розказувать, як його Дорош оддубасив. Хоч воно і давно минулось, а було як почне сердешний розказувать, то й дрижить і озирається, неначе Дорош стоїть за плечима з лозиною; а пани слухають та сміються, аж за живіт хапаються. Недаром, бачу, кажуть: «Чужа біда – людям сміх».

Мірошник

У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітрець не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чолов’яга той Сидір – правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як і за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати; от було зайдеш до його та й переночуєш у вітрячку. Раз по весні налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся – зараз здіймається і переліта на другі плеса. Вже надвечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив-таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу – світиться у віконце, прорізане у дверях – так собі, невеличке, голова тільки й пролізе – та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: «Свят, свят!» та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, аж борошном його посипало; я тоді як засміюсь…

– Не лякайсь, – кажу, – Сидоре, це я!

Відчинив двері, увійшов, а він дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образі прийшов до його.

– Не бійся, – кажу, – я сам тебе перехрещу! – та й перехрестив.

– Се ти, Грицьку? – пита.

– Та я ж, – кажу.

– Ну, та й здорово ж ти мене налякав, – каже, – як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта.

– Як-таки, – кажу, – злякаться птиці. Се від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.

– Е, – каже, – коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

– Чи не така, як і ця?

– Коли б така, а то превелике мені лихо напророчила!

– Як же вона тобі привиджувалась? – питаю.

– От слухай, – каже, – та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав старшого мого сина, Івана?

– Як не знать, – кажу, – йому ще «Батьків син» прізвище приложили.

– А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? – пита.

– Не знаю.

– Так слухай. Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцього Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказать не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкинула, а воно, сердешне, висохло і викоренилось – одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хорого; та по правді кажучи, і обридло воно таки нам: чи мало прийняли ми гріха, благаючи Господа, щоб він прийняв його до себе. Було жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було вернусь я з вітряка і стану гримать на жінку, то вона обіллється сльозами та й одказує:

– Що ж мені з ним робить? Воно і само вмре, і мене з дитиною за собою потягне!

Дуже мені стало жаль хлопчика. Було візьму його на руки, от воно і замовкне; от я і ношуся з ним: піду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: «Тату, Бозя». Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було жінка стане надівать йому сороченьку, то воно од неї і рученятами, і ноженятами.

– Іди собі геть! – заголосить. – Нехай мене тато одягає.

То було я його і обуваю, і одягаю. Деколи восени або зимою поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його з собою узяв. Було і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, аби тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував: інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені та й каже:

– Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!

То я й засну, а він порається біля млина – і засипа, і одсипа, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізвище: «Батьків син». Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дівчину не гляну, усе здається мені – не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:

– Голова казав, щоб ви навідались до його у Вербки, щось має вам казати.

На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь – повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:

– Здорові були! А чого вам треба?

– Некрутський набір, Сидоре, – одказав голова, – твій Іван на черзі. – Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив; ледве встояв на ногах.

– Що, – каже голова, – жаль батьківського сина, аж з виду змінився?

– Ні, – кажу, – поспішав до вас, так трохи втомився.

Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, – так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь – іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита:

– Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?…

– Некрутський набір, сину, – кажу, – завтра підемо у… – не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

– Чого ж ви зажурились, тату, – каже, – хіба не знали, що я на черзі?

– Не знав, – кажу, – і в голову собі сього не клав!

Став він мене втішать, заспокоювать:

– Не журіться, тату, – каже, – некрутства, як смерті, не минуть; послужу, – каже, – коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав – так нічогісінько не вдіяли.

Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:

– Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.

Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь – біля воріт стоїть москаль.

– Чи тутечки, – питаю, – Іван Кравченко?

– Батьків син? – одказує москаль.

– Глянь, – кажу, – і у вас він так прозивається?

– Так, – каже, – він себе записав у списках. А нащо вам його?

– Він, – кажу, – батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?

– У нашій роті служить, – каже, – тільки теперечки його нема на ротному дворі – пішов на муштру.

– Де ж та муштра у вас? – питаю.

– На вигоні, – каже, – от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.

Пішов я вуличкою, іду, неначе хто у спину мене штовха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь із-за вугла, аж бачу – дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь – як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь – аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: «Іване», а він до мене: «Батьку!» Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую – командир репетує:

– Смирно!.. як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?… Палок!

Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і на батька не дивиться…

– Не во гнів вам, ваше благородіє, – кажу, – я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

– У хронті, – одказує командир, – нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б’ють…

– Не хваліть, – кажу, – і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!

– Я, – каже, – не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп’яли і почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б’ють… Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

– Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

– Як так, – кажу, – будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

– Не сердься, старий, – каже, – за битого двох небитих дають та й не беруть! Я твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.

– Ще ви, – кажу, – і в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

– Ну, – каже, – нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

– Ну, та й сваркий же твій командир, – кажу, – і батькові не вважив.

– Ні, тату, – він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б, – каже, – ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на квартиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з Писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

– Знайдіть мені, тату, – каже, – дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…

– А як, – кажу, – поженуть вас на війну?

– А що ж, – каже, – карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: «Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене Господь і унука отак виносить, як виносив собі сина». Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.

– От якби такого, – каже, – нам писарчука добути!

Раз перед Великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни – дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге – з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. «Ну, – думаю собі, – хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду». Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк – аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:

– Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!

Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст… Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам’ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні – не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінці: третє жовтня.

– Ось подивися лишень, Грицьку, – каже, показуючи на стінку, – і теперечки ще видко.

Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять паличок, – цебто третє число і десятий місяць; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.

– Так ото, – каже, – як зайнялось на світ, пішов я у Юр’ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: «Як тобі, Сидоре, не гріх, – каже, – казна від чого вбиваться та прогнівлять Господа! це тобі приснилось або здалось!»

Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:

– Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.

А піп:

– Хіба він помер?

Так я схаменувсь та й кажу:

– Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!

Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: «Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать». Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь – багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:

– А чого тобі треба, чоловіче?

– А що, – кажу, – нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?

– Нема, – каже, – помер.

– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.

– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.

Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:

– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.

Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:

– Сидоре, твоя жінка вмерла!

Схопився я, як скрикну:

– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!

А воно:

– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.

Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.

– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.

Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.

– Ні, – каже, – ще не бачив.

Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:

– Грицьку, наш мірошник дуба дав.

– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.

– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.

Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу – вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.

– Увечері, – каже, – тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: «Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами».

– Нащо, тату? – спитав.

– Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру…

– Бог з вами, тату! – кажу. – Що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові.

– Роби, – каже, – що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.

Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь – батько сидить на покутті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:

– Що це з тобою, Сидоре?

– Сьогодні вмру, – каже, – висповідайте і запричастіть…

– Бог з тобою, Сидоре! – каже піп. – Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, – каже, – не можна, гріх!

– Як збрешу, батюшко, – одказує батько, – то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!

Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.

Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:

– Нехай хата достається меншому, тобі, – каже до мене, – двісті рублів на будову, а сестрам по п’ятдесят. Живіть, – каже, – як і жили, чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!

Сів біля столу та й став згадувать про Івана.

– Сьогодні, – каже, – побачусь з ним!

Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його – неживий! Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.

Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що це, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже мені жаль кума: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербівських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так і вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, – нема вже мірошника, царство йому небесне!

Хома Купрієнко

Автор єдиної збірки оповідань «Малороссийские повести и рассказы», виданої у Москві 1840 року. Про Купрієнка жодних біографічних відомостей нема. До збірки увійшло чотири оповідання. Про своє літературне кредо Купрієнко висловився у короткій передмові: «Я пишу не для того, щоб мене хвалили або лаяли, ні!.. Овсі не для того!.. Я хочу, щоб і люди знали те, що я написав, – бо тут є багацько правди, і, може, не кожний чув про те, що я в моїй книжці розказав. А коли люди будуть мене лаяти і захочуть з мене посміятися, дак Бог з ними! Я тільки що в перший раз став писати, дак не зумів скомпонувати усього до ладу – як зумів, так і зробив! І вони хоч і будуть з мене сміятись, а я все-таки не перестану писати і незабаром налагоджу і другую книжку. Що хочте, те й товкуйте про мене!»

На жаль, Купрієнко своєї обіцянки не дотримав і більше нічого не видрукував. Не натрапляємо на його ім’я і в жодному з тих столичних журналів, які у той час публікували українську прозу. Можливо, він зневірився, наразившись на несправедливу критику В. Бєлінського, а може, рано помер. Його збірка присвячена Квітці-Основ’яненкові, який, напевно, і надихнув Купрієнка своєю творчістю до літературної діяльности. Оповідання публікуються за вищезгаданим виданням.

Недобрий віщун

І

Хто не бував у селі К…, той і дива не бачив! – «А що ж то за село?» – спитаєте ви, панове чтеці. Що за превелике, дак і кат його бери: душ набереться, приміром сказать, мабуть, що не до цілої тисячі. Да тут не до ліків, скільки у ньому суть душ, а от що я вам скажу: у сьому селі стільки відьом, що мені здається, більш чим на всьому білому світі; а скільки пакостів вони роблять бідним людям, котрі тутечка живуть!.. Мені як розказували люди сього села, дак у мене аж волосся дибом стало. От, вам завгодно, панове, дак я вам розкажу, що чув від людей сього села. Слухайте! Да тільки просим покорно не гніваться, що буває я не до ладу буду говорить.

У сьому селі недалеко від церкви колись-то стояла хата церковного старости Охріма Прокопенка, чоловіка дуже заможненького. Да як йому і не бути багатому: вже недаром був старостою. Худоби у нього було, що й зрахувати тяжко: коней мав, мабуть, мало що не з двадцять п’ятеро, три пари волів, ціле стадо овечок, були у нього й кури, гуси, були й індики; а що поля, поля було – дак і хто його зна скільки! Ось як весною, дак до нього люди у хату все рип та рип, і все ж то з просьбою: «Дядечку, голубчику! Чи не можна мені дати скільки-небудь польця? А ми вже вас будемо послухати у всякім ділі. От настане літо, прийдемо чи жать, чи косить: ваше за нами не пропаде». Охрім, було, нікому не одказує і усякому, хто не попросить, дає поле з половини. А за сюю свою добрість він у таку славу увійшов, що всі люди на нього казали «ви», а не «ти», і вже шапку зніма кожний, як зустрінеться з ним. Було, коли і засідатель прийде у село, дак у його зараз на квартирі й зостановиться, і, коли, бува, чай сідає пити, то й Охріма к собі позове і його напоїть. А він вже за се йому дякує: коли на празники засідатель приїде в село, то Охрім йому й суне в руку замість гостинця рублів сотню. Ну, що ж нашому Охрімові сотня! Зате він розговорує з засідателем, мов зо своїм братом, да ще, буває, і сидить з ним на одній лавці.

Була в Охріма жінка Вівдя і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуля та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.

Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!

Як вони спершу злюбилися – сього я не знаю, а що чув, те і вам, панове, розкажу, як зумію. У суботу, що перед клечальною неділею, Іван і Оксеня зговорилися, щоб ніччю зійтися їм у саду Оксениного батька, щоб на самоті поговорить між собою. Як сказали, так і зробили. Іван, повечерявши дома, надів білу свитку, підперезався красним поясом, на голову насунув шапку і пішов. Приходить у сад на те місце, на котрім, сказала Оксеня, вони будуть бачитися, сів під деревом і дожида Оксені. Невзабаром прийшла і Оксеня і як уздріла Івана, так і кинулася йому на шию і ну його цілувать:

– Здрастуй, мій сизий голубчику, мій соколику!

– Здорова, моя птешечко, моя Оксене! – обняв її Іван. – Коли б скорій діждатись нам осені, тоді б і весілля відбули і для нас би було спокійніш, а то щось мені на серці так тяжко і сни сняться престрашенні. Сьогодні мені снилось таке, що аж страшно казати: здається мені, що нас з тобою розлучають, і хто ж би ти думала, моя голубко?… – тут Іван перехрестився. – Снилося, що ми були з тобою в лісі, і так надвечір верталися додому, і зійшли на велику дорогу, що в город. Ідем, здається, обнявшись, коли ж де не возьмись – моя тітка Степанида, що за Редькою. Підбігла, ухватила тебе на руки і провалилася крізь землю. Тутечки я проснувся.

– Справді, – казала Оксеня, – сей сон віщує щось недобре. Вона, кажуть люди, нехай Біг сохранить! – найпервійша відьма. Та ще ти казав, що вона сердиться на твого батька, Іване, дак тут що-небудь недобре.

– Еге ж, – каже Іван, – мені батько говорив, як я у нього спитав, чому він не живе в ладу з тіткою і ні разу її не звав к собі, то він тільки сказав: цур їй! вона знається з нечистими!

Тільки що вимовив се Іван, як зашумить щось біля їх листям. Вони глядь – аж свиня превеликая, як корова, поуз їх так, мов вихор, пробігла. Іван і Оксеня кріпко злякались і тільки що перехрестилися та хотіли швидше іти додому, коли чують – щось шамотить, вони озирнулись – жінка у білій сорочці так до них і швиндяє. Вони й обімліли. От підійшла до них і каже:

– Ти тут, Іване, зі своєю полюбовницею не думай, щоб вона була твоєю жінкою. Твій батько мене кріпко обидив. Зроблю ж і я тобі лихо, бо я вже поклялася відомстити вашому роду. Прощайте! – та з сим словом засміялась так страшно, що аж мороз подрав поза шкурою.

Ні живі ні мертві були Іван і Оксеня, сидячи під деревом. Вони не тямили, що перед ними діялось. Обоє трусилися, мов у лихоманці. А далі Іван трохи очнувся від страху, перехрестився та й каже:

– З нами Пресвятая Богородиця! Що се за ледащо нам приуздрілося? Вставай, Оксеню, та ходім мерщій додому.

От Іван, хоч і трусився, мов од хрещенського морозу, а все-таки обняв Оксеню і чимдуж з нею бігти з сего проклятого саду. Оксенина хата була недалеко, і вона, як порівнялася зі своїм двором, попрощалася з Іваном і хоч не хотіла з ним розставаться, та треба. У хаті ще світилось, бо великий наставав празник, дак усе зготовлялися.

– А що, стара, – казав Оксенин батько, упоравшись і роздягаючись, щоб лягати спати. – Оксеня наша щось забарилась у тітки.

Бо Оксеня сказала їм, що піде до тітки попрохати у неї к завтрьому доброго намиста. У неї хоч і було усяке намисто, було й добре, та се вона сказала, щоб одговоритися і піти у сад.

– Вона, може, буде там ночувати, – вимовила Оксенина мати.

Аж тут двері рип – і Оксеня білая, мов полотно, вбігла у хату та мерщій на піл і сіла. Батько й мати ізлякалися, що їх дочка так побіліла. Мабуть, чи не від переляку, подумали вони.

– Бог з тобою, доню! – казали батько й мати. – Чого се ти так побіліла? Мабуть, щось погане тебе злякало.

Оксеня трохи очуняла від переляку і стала їм розказувати, що буцімто, як вона від тітки верталася, з їхнього саду свиня превеличенна вискочила і так близько біля неї пробігла, що мало з ніг не збила.

– А опісля я зирк назад – аж Господи твоя воля! – де тобі ділась та свиня. А вже замість неї я уздріла жінку у білій сорочці. Вона так і пошвиндяла по вулиці, а я чимдуж у свій двір.

Дивувались батько й мати сему, що розказувала їх дочка, а далі стали біля неї возиться та панькаться, щоб їй чого-небудь справді не сталось від переляку. А що пора була пізня, то, подумавши трохи об сій диковині, погасили каганця й лягли спать. От так не успіли ще й задрімать – аж що за диво! – чують, що у них в саду біля самого вікна стала зозуля кукать. А се вже звісно, що як ніччю зозуля почне кувать, то вже не к добру. Або у тім дворі, де вона кука, зробиться велика пропажа, або хто-небудь вмре. Старі собі подумали, що злої години їм не минувать, а опісля, тяжко зітхнувши, кріпко захропли. Зате Оксеня всю ніченьку не спала і чула, що проклятая зозуля до самісінького світа прокукала. Перед світом насилу зімкнула очі, так що ж – страшнії сни не давали їй і тут ніякого покою, їй здавалось, що лиха відьма стоїть під вікном і все дивиться на неї, а очі горять, наче вуголі, і зуби скрегочуть.

Довго Оксеня спала. Вже сонечко геть-геть піднялось, вже мати і хату витопила, а вона все спить. От, коли проснулась, то давай розказувати, що їй снилось. Дивувались батько й мати, а найбільш тій зозулі.

– Ну що ж, – казав старий. – Гніва Божого не ізбігнеш – нехай буде з нами Його святая воля! А вже щось недобре віщувала зозуля.

Опісля старий перехрестився і сльози капали із його очей, а на нього глядячи, перехрестились дочка й мати і гірко заплакали.

– Не плачте, – сказав старий, – може, Біг над нами змилується.

Тепер побачимо, що діялось з нашим Іваном. Тільки що попрощався він з Оксенею і не успів ще пройти й половини дороги, аж відкіль не візьмись білий клубок завбільшки з добру голову та так йому під ноги і підкотився. Бідний Іван не втримався на ногах і зо всього розмаху бех на землю! «Що за недобра мати!» – подумав Іван, а коли встав, то нічого й не побачив: де тобі дівся той клубок! Та не вспів пройти й десяти кроків, дивиться назад – за ним іде жінка у білій сорочці, така точнісінько, як він бачив у саду. Іван дуже злякався і, не озираючись, кинувся навтьоки. Не тямив, що з ним діється, тільки чув, що за ним хтось гониться. Добіг до двору і тільки що ускочив у двір, то зобачив, що теє ж привидіння стало біля воріт, бо, мабуть, побоялось собак, котрі голосно завили і мерщій поховались у хлів, і гукнуло до нього:

– Не утечеш ти від моїх рук!

Іван загрюкав у двері і, коли мати відчинила, влетів, мов куля.

– Де ти у бісового батька шляєшся до півночі? – сварила мати.

А тут і батько озвався. Іван почав їх заспокоювати та слово за словом і розказав, що йому тітка Степанида говорила у саду Охріма Прокопенка. Іван з переляку признався, що був там з Оксенею. Вислухавши се, батько зараз на нього і гукнув:

– А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач – найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.

– За що ж, тату, вона сердиться на вас?

– За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала – сьому вже років п’ять буде – і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчнть. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, – подумав я, – провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь – іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду і довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все-таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк – так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, – кричу на неї, – та я тебе зараз вірьовками зв’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!»… Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано – що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

– Щось недобре вона віщує! – сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

ІІ

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

– Ти, Іване, – казав батько свойому сину, – у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів.

Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять.

– Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї. От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

– А що, чи не чула ти – де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села – дак чи не чула ти від кого, хто у нашому селі вмер?

– Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як – нехай Біг сохранить! – вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

– А як же вона вмирала?

– Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай! Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться: заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.

– Біг накаже погане сім’я, – сказав, перехрестившись, старий Настенко. – На тім світі вона відвітить за свої діла.

Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все-таки верстов з десяток набереться.

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж – Господи твоя воля! – на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

«От тепер же я пропав! – подумав він, хрестячись. – Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар».

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» – крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» – та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня.

Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» – півень, і де тобі ділась тая рука.

– Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, – проказала, хрестячись, мати.

– Нехай собі спить з Богом, – мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

– Збуди Оксеню, – сказала мати і вийшла до хліва.

Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» – подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей – а вона й не дише.

– Ой, Боже ж мій! – закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

– Що тут таке? – сполохалася вона.

– Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню – вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

– А Боже ж мій! – гірко заплакала вона. – Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

– Здрастуйте! – сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

– Що за диковина? – здивувався парубок. – А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка – та не знаю.

– Син Настенка! – зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

– Піду тепер до Настенка, – сказав парубок, – спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

ІІІ

– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?… Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.

Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.

Втоплениця

I

– А що, Миколо, чи все благополушно? – спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

– Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, – відказав син. – Та от що було у Чорному, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

– Що ж там таке з вами було?

– Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити… – Промовив Микола, запалюючи люльку. – Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози… Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з’їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже:

«Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте, який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею».

А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п’ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жартують, регочуть – звісно, молоді… От так два парубка, Антипенко й Передеренко, відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує.

«Василю! – каже Антипенко. – Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба чи не наші хлопці задумали там ночувати».

«Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно».

От, сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі.

«Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловіка на двадцять зготовлено!»

«Ану, постій і я подивлюся, – сказав Василь, – що там за чудо… Що за диковина! Та й у хаті нема нікого…»

Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається – виймає горщики і наливає страву у полив’яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! – уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі… Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля – і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад – а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю.

«Де се ви так барились?» – питаємо.

А вони давай нам розказувати і, хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди.

«Чого нам бояться русалок? – каже Ведмідь Данило, чоловік вже старенький. – Нас тутечки не одна душа та й не п’ять. Ляжемо собі та й будемо спать. Мені розказували люди, що тут годів п’ять тому втопилась нашого справника дочка у тій кручі коло млина. Скільки не шукали її у воді, а не знайшли. Але з тої пори, хто не купався на тім місці, дак усякий тонув. Да ще кажуть, що вона таки добра панночка, даром що втоплениця, бо й тепер, як хто опівночі туди забреде і сяде під тією вербою, під якою втонула, і буде її дожидаться, то вона вийде із води й дасть особе плаття. Нарядить так, що той чоловік буде наче втоплениця. Се вона робить для того, щоб як вийдуть з води її подруги, то щоб не пізнали, що то живий чоловік. Опісля спитає, що йому треба від неї, бо вона все зробить. Ось я знаю, у яку біду попав, було, мій сусід Забіленко, дак вона від нього усе лихо відігнала. А було ось як… Хтось у його хліб укинув забитого чоловіка. Він і знать не знав, а на нього, бідного, усю провину скинули. Сказали, що буцімто він зарізав, а за се йому приходилося іти у Сибір. Що робить? Він чув про справникову дочку і рішився піти прохати, щоб вона помогла йому у його горі. Вона вислухала його і тільки й сказала: «Іди собі, чоловіче добрий, нічого не бійся». Він і пішов додому. На другий день його вже приставили до суду

і рішили-таки заперти в тюрму, а там катувати та й у Сибір, його вже вели в тюрму, коли це по дорозі зустрічається наш отаман. «Постійте! – гукнув отаман москалям. – Він нічого не винен, я усе діло розізнав. Ведіть його назад у суд». Москалі повели його знову в суд, і тут виборний суддям розказав, як він вчора ввечері почув з хати Середенка крик, підійшов під вікно і став прислухаться. Аж там лаються чоловік з жінкою, а жінка й кричить: «Як ти мене ще хоч пальцем зачепиш, то піду й розкажу, як убив подорожнього, щоб відняти у нього гроші, та ще підкинув у чужий хлів». Середенка після того відразу в суд привели і, як стали допитувать, то він у всьому й признався. Його одіслали в Сибір, а Забіленко спекався тієї біди. Дак от бачите, хлопці, яка добра ся панночка. Се вона все напутила так, що той став бить свою жінку, а вона й бовкнула зі злості… Дак чого ж нам бояться?»

Тут наші хлопці заспокоїлись, але казали, що тепер і вік свій ніхто з них й ногою не ступить до Чорного Яру.

II

– Марусе, гу!.. Вівде, гу!.. – обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. – Прісько, гу!.. Марто, гу!.. – кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. – «Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат!» – подумала вона та знову: – Прісько, гу!.. Ганно, гу!..

Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні – хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.

– Біг на поміч! – сказав, підійшовши к Марусі.

– Спасибі! – зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце – вона не раз його бачила в церкві, й він прийшовся їй по серцю.

– Що се ти одна тут ходиш? – спитав парубок.

– Ні, нас тут дівок багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.

– А як же тебе звуть?

– Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?

– Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.

– Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?

– А невже б ти була согласна вийти за мене?

– Дак що ж тут за диковина… – відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.

– Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оції квіточки, котрі я для тебе нарвав.

– Спасибі тобі! – сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: – Як-бо тебе зовуть?

– Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком… Ох, Марусю, якби ти знала, як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п’ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?

– Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами… Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.

Грицько обняв дівчину й поцілував.

– Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров’я, пришлю до тебе старостів.

Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

Скоро по всьому селу рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Всі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.

Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і, скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.

– Чи чуєте, мамо? – сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. – Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.

Та й визирнула у вікно, а там – ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання – не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.

– Прощай, Марусе, – сказав, ридаючи, Гриць. – Після завтрього, може, мені вже й лоб забриють.

ІІІ

Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дорозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що всяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втоплениці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.

Страшно їй іти в таку пору да ще к тому – к дівиці з того світу! Та що робить? Їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. «Упаду я в ноги втоплениці, вона така добра, вона мені нічого не зробить», – думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня години, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце, та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втоплениці. Вона нікуди більш не гляділа, тільки на воду, де живе та. Аж ось – з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка виплигнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.

– Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори, я все зроблю.

Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втоплениці у ноги.

– Не кланяйся мені, – сказала та Марусі. – У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.

Маруся з плачем розказала про свою біду.

– Не плач, – сказала втоплениця. – Я бачу, що болить у тебе по ньому серце і я зроблю, щоб Грицько був твій… Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро прийдуть мої подружки… Ти не бійся їх, а щоб вони тебе не вгадали, дам тобі наше плаття, а своє ти скинь і зостав тут під вербою. Ми будемо вечеряти у тій хаті і ти з нами будеш, а там, повечерявши, коли вони підуть, я скажу, що далі робити. Не бійся. Твій Гриць буде з тобою.

Та, сказавши се, шубовсь у воду… І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.

– Скидай свою одежу!

Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.

– Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…

Маруся глянула – аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.

– От бачите, я здогадалася, – сказала справникова дочка, – що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.

От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:

– Ходім – вже пора нам додому!

Тілько що сказала се – де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.

– Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, – сказала панянка. – Я зараз прийду…

І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.

– Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.

– Прощай, добрая панночко! – вклонилася Маруся. – Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!

IV

По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:

– Вас, барин, спрошує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.

– А какая там дівка? – спитав справник. – Веди сюда.

До хати увійшла Маруся.

– Я до вашої милости, – та й вийняла із пазухи хустку, звернула й подала йому писульку.

Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.

– Што ета такоє? – дивувався він. – Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?

Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і – побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:

– Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й инших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому – «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волости, і серце його шалено забилось. Аж ось:

– Грицько Перепеченко! – прочитав писар.

Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.

– Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!

Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось – двері рип! – і він перед нею.

Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.

– І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? – дивувався Грицько.

– Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!

Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.

Микола Білевич

Народився 21.ХІ.1812 р. в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії та статистики. Був улюбленим учителем Ф. Достоєвського, який мав на нього значний літературний вплив. В гімназії заприятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою та емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником.

Першою його книгою була збірка сатиричних оповідань «Картинная галерея светской жизни, или Нравы 19 столетия» (ч. 1–2, М., 1833), яка не була помічена критикою. Згодом видав анонімно збірку фантастичних оповідань у двох томах «Святочные вечера, или Рассказы моей тетушки» (1836). Тут діють чорти, відьми, мерці та інші представники нечистої сили. Книгу похвалив В. Бєлінській. Прихильність критики спонукала Білевича перевидати книгу, значно її доповнивши. Тепер вона називалася «Святочные вечера. Написаны Николаем Кунацким. Изданы дядею его Григорием Рацким» (СПб., 1839).

М. Білевич також автор двох повістей – «Мечта и существенность» («Москвитянин», 1849, № 23) та «Петр Иванович Короткоушкин» (Библиотека для чтения, 1853, т. 120). Опублікував кілька праць з історії російської літератури («Н. И. Новиков», «Русские писательницы XVIII – ХІХ века», «Русские писатели XIX века»).

Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з’явилася фантастична новела «Журавель» під псевдонімом Ю. Юрченко, яку й перекладено за цим виданням.

Журавель

І

Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на якесь село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали – хто під хурою, хто під кущем, а наш українець Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля, так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую – журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: «Іві, іві» – і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.

Звівся Микита – і що ви гадаєте?… Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:

– Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.

«Чи ти ба, яке диво! – подумав Микита. – Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!»

– Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу – так таки відслужу!

– А не відчепишся ти, довготелесий! – гримнув Микита. – Ще чого видумав! Знайди йому наречену – птасі, журавлю!

– Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…

– Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки – ні, братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?… Не замакітриш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?

– Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я несхожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то й ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се ґандж? А ґандж у тих, в кого руки довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

– То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

– Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

– Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?… А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?… Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.

– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?

– Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день?

Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.

– Як не бути?! І то не тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.

– Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?

– Єлисейович…

– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…

– Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди – нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую – щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю – золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому – Кирик Єлисейович.

– Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.

– Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…

– Гм… молоденька… Може, Хіврю?… Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?… Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?… Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…

– Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…

– У нас?… Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?

– Зо п’ять сотень налічив.

– Ого! І де ж воно тепер те багатство?

– А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…

– Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини – виберете, яку схочете.

– Тоді згода, Микито Івановичу!

– Згода то й згода!

Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се – і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?… А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!

– Сумніватися зволите, Микито Івановичу? – мовби прочитав його думки журавель. – Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…

– Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас – звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно – журавель журавлем…

– Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?… Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.

– А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.

II

– Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, – сказав Микита, заходячи до себе у двір.

Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господині десь не було, певно, пішла корову доїти.

– Таточку, таточку! – заметушилися дочки. – Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.

Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.

– Де ж це ти забарився? – спитала вона. – До млина ходив, чи що?

– Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!

Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав чепуритися, скубати себе – зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:

– А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забаву! Та ти що – дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік – нате, мовляв, тіштеся!

– Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку діло спитай, а тоді й волай.

– А що тут питати? Знайшов діло – з журавлем воловодитись!

– Та щоб ти знала – це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.

– Авжеж, Степанидо Ригорівно, – втрутився журавель, – я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.

Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло – пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати привів: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!

Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.

– А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі – хіба ж це чоловік? А бачиш таки – увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.

– Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?

– Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!

– Ой леле! – скрикнула Степанида. – Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!

– Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.

– Як же се – зятя?…

– А так. Бо Кирик Єлисейович задумали женитися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!

Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, – думала Степанида, – чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж – гроші, гроші… золото…»

– То яку ж це його милість сватає? – спитала вона.

– А яку захоче, – відказав Микита. – Думайте собі, Кирику Єлисейовичу – ви обох бачили. Білява – це старша, Тетяною звати. А чорнява – Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти – не батьківська справа. Самі й вибирайте.

Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.

– Старша, очевидячки, буде мені в сам раз.

– Старша то й старша, – підхопив Микита. – Чого мудрувати – зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.

– Гов! Що це з тобою, старий? – здивувалася Степанида. – Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!

– А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, – додав і своє слово Кирик. – Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.

– А закінчувати, то й закінчувати! – вдарив по столу Микита. – Тетяно!

Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.

– А що се у тебе за диво таке, Микито? – спитав він. – Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.

– Не мели дурниць! – сказав Микита. – А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?

– Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!

Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:

– Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.

– Який наречений? – скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. – Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?

Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни – бідолаху лихоманило.

III

Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, здригнуться гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась – то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!

Де ж бо це й справді пропав наш Микита?… А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:

– Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!

Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се – а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:

– Що ж він таке, у дурні мене пошив, чи що?… Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!

– Ой, ой, ой! – запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом. Микита озирнувся – нікого нема.

– Цить, шибенику! – крикнув він. – Ич, підслухав тай на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братику, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!

– Шуєш ти?! – озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» – та й, згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель – вилитий Кирик Єлисейович.

– Ага, приятелю! – закричав Микита. – Дурити нас надумав?

Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів вигулькнув другий журавель, а далі третій, четвертий – і ще, ще… Глянув Микита – весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!

– І що це за капость така? – затрусив головою Микита. – Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!

Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «Іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.

IV

Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.

– Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! – говорила Степанида. – Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…

Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:

– Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!

– Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.

Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»

– Цитьте, пуцьверінки! – махнув палицею Микита.

А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.

Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!

Микола Костомаров

Народився 16.05.1817 р. в с. Юрасівка на Вороніжчині в дворянській родині. Закінчив гімназію у Воронежі, згодом історико-філологічний факультет Харківського університету. Костомаров був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був 1847 р. разом з іншими членами товариства заарештований і ув’язнений. Адміністративне заслання відбув у Саратові, а 1858 р. повернувся до Петербурга. Тут стає професором Петербурзького університету. Літературною діяльністю зайнявся ще в студентські роки, писав поезії, драми, історичні повісті і фантастичні оповідання. Написав також кілька казок, в яких використав власні фольклорні записи. Як історик і письменник Микола Костомаров належить до найвизначніших особистостей рідної культури і науки. Помер 18.04.1885 р. у Петербурзі.

Оповідання «Дитяча могила» публікується за журналом «Современник», 1860, кн. 3. Оповідання «Хвора» вперше надруковане у «Газеті А. Гатцука», 1880, № 42, 43, а «Фаїна» – у газеті «Новый час», 1880, № 1735. Вдруге обидва оповідання публікувалися у збірці М. Костомарова: Розповіді І. Богучарова. СПб., 1886.

Всі оповідання перекладені упорядником.

Дитяча могила

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки.

Инші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою.

Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас надається перевага хліборобству.

Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода така, що далебі її можна милостинею назвати.

Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з голови, а це за рік буде – ну, гора – карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять на панщину, то се за них самих, а не за нього.

Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на подарунки, господарі не раз кажуть йому: «Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш, сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?» А як воно придивитися уважно, то, їй же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе.

Тому-то ніхто так не тішиться осінню, як пастух, бо, коли хліб зберуть, то тут уже йому привілля, всюди ходить, де лиш заманеться. А влітку йому – самі муки. Щоправда, не буває лиха без світлих, хоч і коротких, хвилин; так само й гірке для чередника літо засолоджується одним Петровим днем. Тут він із самого ранку заганяє худобу у яку-небудь кошару, а господарі мусять дати викуп, себто видати чередникові його платню. Тоді ж зверх домовленого господині приносять йому і жінці його трохи сиру, сметани, сала, і довго опісля, зітхаючи, спогадує він щасливий Петрів день.

Охрім – так звали нашого чередника – був, либонь, найбідніший з-поміж своєї братії. Його кривобока хата рудої барви з напівзогнилим димарем із хмизу стирчала окрай села майже без обійстя й огорожі. Лиш коло городу, де були посаджені буряки і капуста, вціліли де-не-де рештки тину – колись він оточував цілий двір, та потроху розібрала його господиня на паливо. Охрім боявся йти на панський двір просити хмизу на пліт. Та й навіщо йому? Адже тини заплітаються на те, щоб худоба чи пташва не втікали з двору, та щоб і злодіям не так зручно було добиратися. А в Охріма не було жодної хатньої звірини опріч кішки, незвичайно худющої, приреченої добувати собі їжу полюванням. Не було в Охріма й домашньої птиці, крім горобців під солом’яною стріхою. Злодіїв теж не страхався, бо був і бідний, і лінивий, отаке собі ледащо, як кажуть у нас на Вкраїні. Узимку, коли не можна було пасти худоби, він анічогісінько не робив і здебільша вилежував на печі, а коли така лежба йому врешті набридала своєю одноманітністю, то брався поратися в господарці, але ніколи не докінчував розпочатого. Так, приміром, коли двері в хаті щоразу відчинялися і холод добирався йому аж на піч, узявся він їх направляти. Першого місяця тільки придивлявся з усіх боків та розмірковував, з чого б то почати, а другого місяця уже стругав дерев’яного кілочка, яким можна було підпирати двері. Якраз до весни й скінчив, а тоді вже так потепліло, що двері можна було й навстежень тримати.

Жінка Охрімова була придуркуватою. Хоч у вільні від панщини дні й наймалась вона поденно полоти, гребти, жати, в’язати, але їй давали менше, аніж иншим, і навіть не вважали за великий гріх не додати всього, що слід, а доплачували кпинами – а все через те, що патякала вона більш од усіх. Не дивина після цього, що Охрімові дітваки ходили босими по морозу, а сам Охрім із жінкою і дітьми харчувалися переважну частину року самим чорним хлібом з водою. В голодний рік иноді й цього бракувало, і тоді бідна сім’я споживала солону воду з половою.

Щоправда, на городі садилася капуста, але то для чужих свиней, що мали завше вільний доступ, через те у бідної Охрімихи ні з чого було зварити борщу. В селі не без добрих людей: давали чередникові і сала, і пшона, і сиру, однак він не любив відкладати на чорний день і все, що могло вистачити й на місяць, проїдали за два-три дні. Та не стільки проїдять, скільки порозкидають так, що у них усе коти й собаки розкрадуть.

Якось увечері – се було восени – Охрім гнав череду у село і спинився з нею на пагорбі, де було недавно скошено хліб. Худоба почала жадібно об’їдати рештки колосся на стерні. Охрім сів собі збоку і заграв на сопілці «Долю».

Він був майстром грати на сопілці, бо і робити їх умів, і славився ними на всі села, але грати на тих сопілках ніхто не вмів краще за нього самого. Грав переважно сумні пісні, котрі саме й пасували до його долі.

Неподалік від того місця, де сидів Охрім, був яр, а за ним височіла могила, що її пізніше названо Дитячою.

Охрім дедалі більше забувався у грі, а тим часом сонце заходило, а сутінки тихо спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі, наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь. Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.

– Скарб! – сказав Охрім. – Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер мені про себе вістку подав.

З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов до села, страх поступився місцем надії, вже бачив себе власником багатства, якого вартости не міг собі навіть уявити, бо не вмів рахувати далі ста. Коли він роздав корів і прийшов до хати, у ньому вже загніздився инший острах – щоб ніхто не підглянув його скарбу і не скористувався ним поперед нього.

– Ну, жінко, – сказав Охрім, оповівши усе, що бачив, – тепер ми з тобою не будемо кланятися абикому за шматок огризка, не буду я мокнути на дощі за проклятою чередою. Може, в тій могилі грошей так багато, що ми і панам за себе заплатимо, і вольну випросимо. Перейдемо у вільне село, станемо жити-поживати, щодня їсти вареники, та сало, та мед, а ти ходитимеш уся розцяцькована… рукави на сорочці вишиті… на шиї коралі червоні, ще й очіпок тобі куплю славний, весь золотий! Га, жінко?!

Охрімиха віддавалася солодким маревам про шати незгірше провінційної панії, коли її чекає мандрівка до Петербургу. Та небавом уява Охрімихи дійшла до межі, за якою пам’ять відмовляла в матеріалі, а у винахідливості відмовляла природа. Обоє вирішили негайно піти й викопати скарб, доки їх инші не випередили.

– Ходімо вже! – вигукнула жінка.

– Е, кат його матері! У нас тільки одна лопата, та й вона тупенька. Не скоро такою докопаєшся, а скарби кладуться глибоко. Катай-но, жінко, чимдуж до сусідів, поки вони спати не лягли та й позич лопати. Скажи, що, мовляв, грядки копатимеш зранку.

Жінка побігла до сусідки. А та, тільки-но почула, що Охрімисі спотребилася лопата, так і пирснула сміхом:

– Либонь, твій чередник вистежив скарб у могилі. А тепер ви збираєтесь цеї ночі добути його.

Все це збило з пантелику Охрімиху. Вона розгубилась.

Як? Щойно тільки удвох обговорили, а вже всі знають? Оце лишенько! Вона божилась, запевняла всіма святими, прирікала на сухоти свої руки, ноги на злам, а дітей на погибель, якщо чоловік її щось подібне бачив. Сусідка, маючи її за трохи дурнувату, навіть не запідозрила, що потрапила в саму правду, і ну ж бо далі під’юджувати для сміху:

– Еге, бреши більше! Та се ж твій чоловік сьогодні побачив вогненного змія над могилою і тепер хоче з тобою добути скарб!

– Та щоб йому язик всохся! – скипіла Охрімиха. – Це все він, дурень, вам набрехав! Не вірте йому. Це йому щось привиділося, а там же ніякого скарбу нема, от присяй-бо, що не брешу. Оце дурень! Ще не стиг побачити, а вже розпатякав! То це він до вас заходив? А чого ж мені нічого не сказав?!

Кулина (так звали господиню) й цього разу нічого не запідозрила, бо звикла дивитися на сусідку з насміхом. Всі її так віддавна мали за лінюшку, що було дуже дивним чути від неї прохання позичити лопату. Кулина одначе дала сусідці лопату, примовляючи:

– Ну, копайте, копайте, та не забудьте й зі мною поділитися, коли знайдете.

Прибігла Охрімиха додому та й взялася сварити чоловіка за те, що він бігає до сусідки й усе розказує. В її серце закралися ревнощі і, не владаючи собою, замахнулася вона вже лопатою. Охрім і собі схопив лопату, але далі й квит, обоє вчасно схаменулися, обмежившись лайками.

Нарешті Охрім упав на коліна перед образами і накликав на себе усі хвороби, якщо й справді куди-небудь заходив з поля і говорив з кимось про марево. Тоді Охрімиха вирішила, що Кулина відьма і зарані змовилася з духами, щоб перешкодити їм дістати скарб.

– Хоч вона і відьма, – сказав Охрім, – а все-таки скарб дістанеться нам, тому що він мені з’явився. А кому він з’явився, тому й дістанеться.

Взявши по лопаті, подались вони в поле.

– Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітними страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це одна тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо.

Охрім сміливо збіг на могилу і взявся копати.

– Чи ти ба! – вигукнув він, прокопавши з півсажня. – Оце як легко копається! Так і здається, ніби яка сила тобі землю підкидає з ями.

– На що вже я жінка, але теж не втомилася, – підхопила Охрімиха.

Копають годину, копають другу, ось уже яма на добрих чотири сажні.

Раптом Охрімова лопата голосно дзенькнула.

– Скарб! – скрикнули водно обоє.

І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.

– Як же ми його витягнемо? – бідкалася Охрімиха.

– А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.

З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.

– Не дається! – вигукнув Охрім. – То все бісова Кулина!

– Не який инший чорт! – підтвердила Охрімиха.

Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову виглядала неторканою.

Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і розлучитися з чудовими надіями.

Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки підступи Купини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.

– Бог з вами, сусідко, – сказала Охрімиха, – не захотіли ви нам добра. Бог з вами.

– А що, не дався скарб? – спитала Кулина, не відаючи й досі, наскільки була близька до істини.

– Не дався з вашої ласки! Якщо вже в тім силу знаєте і, коли вам самим не треба, то, будьте ласкаві, не заважайте нашому щастю. Самі помисліть, у нас малі діти, їсти всім хочеться, а нестатки… черевиків нізащо купить. Паніматко! Будьте милосердні! У ваших руках наша доля! Дозвольте взяти скарб! Бо ж то, певно, така воля Божа, щоби той скарб таки нам дістався. А що він не дався, то се ж тільки тому, що ви не дозволяєте. Паніматко! Змилуйтесь! – І Охрімиха поклонилася Кулині в ноги.

Тільки тепер почала Кулина розуміти, що її сусіди і справді шукали скарбу. Треба тепер хитро вивідати їхню таємницю. Кулина, ані зморгнувши, повела розмову так, начеб і справді усе знала:

– А чому ж ви не прийшли до мене та й тоді не поклонилися? Чого мене дурили? Таже ж ти казала, що город маєш копати, а я тобі кажу: брешеш, не город копати, а скарби шукати. А ти зачала божитися та клястися, що ні. Ото за се тобі й не дався скарб.

– Наша провина! – клялась Охрімиха. – Простіть!

– Ну, говори! – сказала Кулина, – як усе було. Та дивися не бреши. Я все наперед знаю, а тільки покори від тебе чекаю. Коли знову збрешеш, то я тебе козою зроблю.

Перелякана Охрімиха розповіла їй усе, як було, ще й дуже боялась чогось забути, чи перекрутити, бо вже так їй не хотілося ставати козою.

– Без мене ви нічого не зробите, – сказала Кулина. – А зі мною і скарб дістанете, і на користь його собі повернете. Слухайте ж, нікому щоб ані мур-мур! Самі щоб не йшли, а коли я покличу, тоді й підете зо мною. Тепер зовсім не час скарби копати, треба молодого місяця дочекатися.

Охрімиха повернула додому зі свіжою надією, що як не тепер, то на молодика, а все ж таки дістанете скарб.

І знову у її уяві заряхтіли коралі, хрести й різні коштовності. Та Кулина була не в тім’я бита, вона й не думала, та й не вміла помагати Охрімисі, а вирішила повернути на свою користь чужу знахідку. Переказала вона все своєму чоловікові Пархіму. Обоє, втішені, вирішили наступної ж ночі їхати копати скарб.

– А що ж ми будемо робити, коли, як бачиш, скарб не дається? – спитав Пархім, опам’ятавшись після першого враження. – Хіба ти якеєсь слово знаєш?

– Чула я, – сказала Кулина, – від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші. Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили. От ми візьмемо із собою нашу Оксанку, їй всього дев’ять літ, вона ще не встигла нагрішити й Бога нагнівити. Як докопаємося до казана, то й примусимо її вибирати звідси все, що там є.

Настала ніч, Пархім запряг свою шкапу у віз, сів із жінкою, а коло себе дівчинку посадили. Приїздивши до могили, взялися вони прудко копати.

– Чи ти ба! – вигукнув Пархім, викопавши яму з півсажня. – Як легко копається! Начеб хто зісподу землю допомага викидати.

– На що вже і я, жінка, а ось утоми не чую.

Копають вони годину, копають другу, ось уже викопали яму сажнів на чотири. Раптом Кулинина лопата вдарилась об щось залізне.

– Скарб! – вигукнула вона.

– Скарб! – вигукнув Пархім.

Почали вони дружно обкопувати землю і з’явився перед ними здоровенний залізний казан.

– Тепер іди сюди, дитинко, – покликав Пархім.

Він узяв дівчинку і посадив коло казана.

– Бери на своє щастя.

Дівчинка без зусиль відкрила покришку казана, перед очима втішеного подружжя в казані були до самого верху срібні гроші.

– Твоє щастя! Твоє щастя! – повторювали обоє. – Вибирай та нам подавай.

Мати квапливо вистрибнула з ями, розстелила на возі рядно і наготувала лантухи. Дівчинка жменями подавала гроші батькові, а батько – матері. Таким чином небавом наклали вони піввоза. Казан виявився дуже глибоким.

Дівчинка, нагинаючись, не могла уже досягнути грошей.

Тоді батько посадив її в казан. Ледве тільки дівчинка простягла з казана ручки, повні грошей, раптом покришка миттєво зачинилася і казан з гуркотом провалився під землю, котра враз почала осипатися.

Жалібний крик дитини лунав з-під землі:

– Ой, тату! Ой, мамо! Ой, тату! Ой, мамо!

Батько мов божевільний вистрибнув з ями і вслід за ним запалася випорпана земля, могила стояла наче неторкана. А з могили лунало жалібне:

– Ой, тату! Ой, мамо!

– Сатана! Диявол! Візьми свої прокляті гроші! Віддай мою дочку! – голосила зрозпачіла мати. – Візьми мою душу на додаток, тільки дочку віддай! – Вона перекинула гроші з воза на землю. – Копай! Копай, Пархоме! Дитина ще жива! Дідько взяв її за гроші! Нехай віддасть назад нашу дочку, а ми йому вернемо всі його гроші!

Пархім кинувся копати знову, з відчаєм взялася за роботу й Кулина – і знову, наче хтось зісподу їм землю піднімає, ще легше копається, ніж раніше. Слава Богу, крики дитини чулися усе ближче й ближче.

Ось нарешті дзвінко брязнула лопата.

– Жінко! Кидай сюди гроші!

Пархім обкопував казана, а жінка потягла рядно з грошима до ями. Та казан раптом знову з гуркотом запався під землю. Жалібний плач дитини лунав звідси і краяв батькам серце:

– Ой, тату! Ой, мамо!

– Та що ж се таке! – забідкалися батьки. – За що ж ми загубили свою дитину?! Будемо молитися Богові. Согрішили ми перед Господом. Будемо каятися, просити прощення й милості.

Пархім виліз із ями і в ту ж мить вона наповнилася землею, мов і не було її тут ніколи. А глибоко з-під землі лунало:

– Ой, мамо! Ой, тату!

Жалібний крик дитини краяв їм серце.

– Загинула! Загинула! Нема рятунку! – у відчаї голосила мати, схопила себе за волосся і з диким сміхом щодуху кинулася бігти полем.

У важкій знемозі стояв Пархім над грошима. Світання прогнало нічну темряву. Голос дитини в могилі відлунював усе далі, все далі, доки нарешті не став настільки слабким, що Пархім уже й сам не знав, чи чує він його насправді, чи се тільки у вусі дзвенить. Аж ось і зовсім затих.

Погляд Пархіма упав на гроші.

– Гроші! Прокляті гроші! Сатанинські гроші! Продав я за вас і душу свою. Але… більше як на півкопи лиха не буде… Буду ж я з вами жити-проживати, добра світового уживати, поки чорти за вас у смолу не потягнуть.

І зібрав Пархім гроші, поклав на віз, прикрив рядном та й поїхав додому.

«Ото дурна жінка, – думав собі, – куди вона погнала? Ще чого доброго втопиться чи так пропаде. А, чорт з нею. З грошима й друга буде. Невелике цабе – жінка. Аби гроші, то їх і сотня знайдеться. А мені тепер що робити? Хіба піти до пана та відкупитися?… Ні, стривай, дурню! Не так. Пан почне випитувати, де гроші взяв… Станеш брехати – висіче… Хоч-не-хоч, а зізнаєшся. А коли зізнаєшся, то пан і гроші забере, і волі не дасть. А я лучче приховаю гроші й нікому не скажу, та найду такого зуха, щоб мені фальшиву бомагу написав. Тоді я з тою бомагою та з грошима завіюся кудись так, що й… і заживу, як пан. Поставлю кам’яницю білу, в купці запишуся, чаї буду пить кожен день…»

З такими планами під’їхав до хати, зліз із воза і перш за все хотів, було, гроші занести, але щойно розкрив рядно, то так і обімлів – перед ним лежали не гроші, а трухляві перегнилі кістки, мабуть, людські: тут були й черепи, і щелепи з зубами, і пальці, і коліна, і ребра… Увесь тобі чоловік розібраний на частини.

Побачивши це, похитав головою і побіг у сіни. Дістав там мотузку, став на ослін, дбайливо зав’язав петлю і накинув собі на шию, а другий кінець зав’язав на сволок. Потім відштовхнув ногами ослін й заметлявся у повітрі.

Очі в нього вибалушились, обличчя спочатку почервоніло, далі посиніло, ноги притислися щільно одна до одної, язик висолопився по горло… І закляк Пархім, не встигши розпрягти своєї шкапи.

Наступного дня в селі об’явилася Кулина, вся скривавлена, розтріпана. Була зовсім божевільна. Страшно вила і начеб пританцьовувала ногами, примовляючи диким голосом: «Ой, тату, ой, мамо!» Не могли від неї нічого добитися. Нічого більше вона не говорила, тільки одне: «Ой, тату! ой, мамо!» Добрі люди взяли її до себе, та вона, поживши у них день, втекла і кілька днів без їжі й ночівлі гайсала лісами й лугами, доки не втонула в ставку. Лише завдяки щиросердному признанню чередника та його жінки дізналися, що то була за історія, що загубила цілу родину.

Відтоді прозвано страшну могилу «Дитячою». Ніхто більше не наважувався шукати в ній скарбу, знаючи, що там скарбу нема, а се тільки нечиста сила заманює людей на загибель душі і тіла.

Хвора Розповідь лікаря

Я закінчив медичний факультет Московського університету. Завдяки моєму німецькому прізвищу мене мали за справжнього німця і я дістав місце лікаря в маєтку одного дуже багатого поміщика, що жив у Москві у власному будинку. Мені дали готове умебльоване помешкання, прислугу, усе господарське обладнання і певну кількість різноманітних запасів, в тій річній пропорції в якій одержував мій попередник, що був уже справжнім німцем. При панському дворі знаходилася аптека і лікарня‚ якими я мав завідувати. Я облаштувався в панському маєтку і мені жилося там цілком добре. На другий або на третій рік мого перебування в цьому маєтку якось вранці з’явилася до мене надзвичайно бліда молодиця з якимсь виразом дикости і гнітючого смутку. Стражденне обличчя її було таке, що, здавалося, забути його неможливо нікому, хто хоч раз побачив її в житті. Уклонившись, вона сказала, що хвора і прийшла за порадою. Вимова у неї була українська. Маєток, куди я поступив лікарем, був населений навпіл росіянами і українцями. Я вже частково освоївся тоді з українською мовою, принаймні, настільки, що міг розуміти її.

– Що з тобою? – поцікавився я.

– Лихо‚ лихо, добродію! – вимовила вона і сумно похитала головою.

– Яке там у тебе лихо? Що болить? – спитав я.

– Та нічого не болить і все болить! – відповідала із загадковим виразом. – Замучив мене зовсім…

– Хто тебе замучив?

– Чоловік! – вимовила вона з виразом дивного жаху. Я подумав, що це дружина якого-небудь тирана, який б’є її і знущається над нею, а таких, як відомо, немало між нашими простолюдом.

– Ти прийшла лікуватися від його побоїв? – запитав я.

– Ні, не те, а бачите, добродію…

Я перервав її і сказав:

– Я лікую хвороби, а якщо чоловік кривдить тебе і тобі жити з ним важко, то йди до управителя і поскаржся йому.

– Та ні, добродію! Не те, – сказала вона, – мій чоловік не живий уже; його ще весною поховали; тільки він не дає мені спокою – щоночі приходить до мене, навалюється на мене і тисне; так жахливо, так жахливо, що і сказати не можна, як жахливо! Як ніч підходить, то вже я собі і чекаю біди, а ранок прийде, то мене ніби кат побив!

Я вирячив на неї очі і мені тепер ставало зрозумілим, звідки у неї така дикість у погляді. «Вона божевільна», – сказав я сам собі і негайно став пробувати її пульс і питати про різні функції людського тіла. Вона відповідала спокійно і розважливо, як і кожна инша, не виказуючи ознак безумства. Я не став її довго розпитувати, визнавши її хворою на припливи крові до голови, дав їй ліки на прочищення шлунку і звелів прийти до мене за тиждень.

Минув тиждень і жінка знову з’явилася у мене.

– Ну що? – спитав я з усмішкою. – Мертвий чоловік не ходить більше до тебе?

– Де там не ходить, паночку?! Ані одної ночі не дасть мені спокою! Вимучив мене украй, ні їсти не дасть‚ ні спати! І робити нічого не подужаю!

Я знову спробував пульс – як і раніше; він був пришвидшений. Я посадив її і став розпитувати.

– Твій чоловік помер, кажеш. А давно?

– У Великий піст! – була відповідь.

– Ти була на його похороні?

– Була, ох, – і вона стала розказувати, як їй було важко тоді, але я перебив її мову і спитав:

– Ви жили довго разом?

– Чотири роки прожили.

– І в згоді жили?

– Та в згоді, в згоді… З того дня, як побрались, до самої смерті його жодного разу не посварилися! Він був такий добрий: не те, щоб мене бити, а й не лаяв мене ніколи. Я від нього лихого слова ніколи не чула.

Тут вона примовкла‚ на очі їй набігли сльози, вона уривчасто дихала і була готова розридатися.

– Тобі дуже шкода було чоловіка? – запитав я.

На це питання не могла вже відповідати словами, а вибухнула плачем. Але за дві хвилини, витерши сльози рукавом сорочки, промовила:

– Покинув мене, бідну сироту, одну на всьому світі! У мене немає ні батечка, ні матері, ні братів, ні сестер – одним-одна! Сирота я була в дівках, виросла у чужих людей, змалечку в нужді і в горі! А він полюбив мене, оженився зі мною; і як же любив, як мене кохав! Господи, як кохав! Отак би тільки жити та й жити, так от же Господу невгодно було: узяв його Господь від мене. Господи Боже! Чим же я, бідна, согрішила перед ним, що так мене покарав!

І знову стала ридати.

– Тепер з ким живеш? – питаю.

– Одна, зовсім одна, як стій одна! Чоловік покійний мені двір і хатину залишив. Його батько виділив нас осібно, як тільки він на мені одружився. Инші сини, брати мого чоловіка, ті з батьком у дворі залишилися, а мій небіжчик зі мною осібно став жити.

– Діти у тебе є? – запитав я.

– Немає і не було, не дав нам Бог дітей. Коли б діти були, то, може, тепер і горе було менше, – хто його зна! Тільки дітей немає, я одним-одна після чоловіка залишилася.

– А брати твого чоловіка одружені?

– Один одружений, – відповідала вона, – инший збирається одружуватися.

– Чому ж ти одна живеш, чому не в сім’ї твого свекра? – питав я.

– Там не люблять мене. І небіжчика мого не злюбили вони за те саме, що на мені одружився. Всі відмовляли його: не бери її, вона така-сяка, бідна, жебрачка! А він на своєму настояв: люблю, каже, її, до серця вона мені припала. І мати його дуже мене не любила, тільки батько старий, той нічого… «Що ж, – казав, – коли він її так любить, хай одружується!» Він власне сина і відокремив маєтком, щоб не докучала нам його сім’я! І поки старий батько був живий, то був до нас милостивий, і ніхто не смів нас кривдити. Тільки батечка старого минулого року не стало, як з тії пори від нас уся родина відреклася. А вже як чоловік помер, то хоч де мене зустрінуть, а не заговорять, ніби і не знають, що я їм таке.

– Коли чоловік твій помер, – продовжував я розпитувати, – ти відтоді залишалася в тому ж дворі, де жила з чоловіком?

Вона відповідала ствердно.

– Чи жив хто з тобою? – продовжував я.

Вона заперечила.

– А чи бачилася ти після смерті чоловіка з його ріднею?

– Ні! Наважилася‚ було‚ я раз піти до них, то свекруха і невістка з двору мене прогнали! «Не приходь! – кричать. – Ти що‚ об’їдати нас думаєш чи що?» А свекруха так напалась на мене, що і Господи! «Ти, – каже, – мого сина зо світу звела! Ти сяка-така чарівниця: ти його причарувала; він розум, який у нього був, загубив, як женився на тобі. Небіжчик батько хотів‚ було‚ оженити його – славна дівка знайшлася, не тобі пара, так він не схотів, за тобою погнався; а все тому, що ти йому таке зілля дала. Ти, – каже, – вроджена чарівниця, і нам хочеш якусь шкоду учинити. Не ходи до нас, а станеш лізти, то собаками зацькуємо!» Та так по всьому селу і розбрехали, ніби я чарівниця. Все зі злости на мене. А яка я чарівниця? Нічого такого чарівного не знаю, ніяким таким поганим справам не навчилася. З покійним чоловіком за законом Божим жили. І батюшку, отця Спиридона, запитайте. Він скаже, що знає, як ми жили! Мій покійний чоловік був чесна душа, не крав, не пиячив, нікого не дурив, а працьовитий мужик був. І я ніякими чарами не займалася. Це все із заздрости на мене наплели і знеславили!

– За що ж вони так на тебе запосілися? – пробував я довідатися чогось більше.

– Не знаю, – відповідала вона. – Нічого я їм не заподіяла! Не знаю, за що вони так зненавиділи мене! Хіба за те, що я бідна сирота.

І вона заплакала.

Я дозволив її істериці втихомиритися, а потім продовжив розпитувати.

– Як же це твій покійний чоловік став ходити до тебе? Його ж закопали на кладовищі. Ти до нього на могилу ходила? – питав я, гадаючи, що ці галюцинації з’явилися після нічних відвідин могили улюбленого чоловіка, а я чув уже, що у тих краях, куди мене закинула доля, подібні дивацтва траплялися.

– Спершу, як чоловік помер, я голову втратила, не знала, що я таке і що довкола мене! І як прийде ніч, я не стерплю в своїй хаті, зірвуся і біжу на могилу, сиджу там, сиджу, плачу все, плачу та голошу, поки не засвітає!

– І довго так ходила ти?

– Та тижні чотири.

– І нічого там не бачила? Не показувався він тобі на могилі?

– Ні, не показувався. Тільки ось що я зауважила. Бувало, на могилах там вночі кози скачуть, і мені це здалося якимсь дивним: звідки це кози на кладовищі? Вдень хоча і пасуть там стадо пастухи, але на ніч в село приганяють. От чого ж, думаю, це кози вночі в такому місці? А то раз я сиділа на могилі, а довкола мене всі кози, так що мені й лячно стало, я підвелася і хотіла вертати додому: раптом ззаду мене хтось як ударить, так що я на ногах не втрималася і впала. Дивлюся, аж то цап мене так буцнув. Я злякалася, насилу додому прибігла. Тільки після цього не покаялася і днів за п’ять знову пішла на могилу. Туди йшла, нічого не бачила, а там сиділа, теж нічого не було, а як верталася, ніч була місячна, ясна, дивлюся – на вітряку на одному крилі стоїть цап, той самий, що недавно мене ударив! Я кинулася бігти – звідки у мене сила тоді узялася, – біжу, біжу, а за мною немов хто женеться, так от і чую: туп! туп! туп! Прибігла я додому, та з тії пори вже перестала ходити вночі на могилу до чоловіка. Таке-то перелякало мене тоді! Після цього десь так за тиждень лежу я вночі одна собі і гірко плачу, і чую, щось по хаті знадвору шкребе, а потім ніби у вікно стукає. Я схопилася та до вікна, ніч була місячна, дивлюся у вікно – нікого не видно, а раптом чую, в двері хтось стукає. Я злякалася, стою та молюся. Коли зирк! переді мною стоїть чоловік мій; двері хоч і не відчинилися, а він тут, хто його й зна, як і увійшов! Я як стояла, так із страху і повалилася на підлогу. Ні жива ні мертва, ні крикнути, ні слова пробелькотати не можу! А він підходить до мене і тихо, ніби шепоче: «Ага! перестала ходити до мене. Козла злякалася. А чи знаєш, що це за козел такий? Це наш-таки мрець з нашого кладовища. Це парубок: на тебе сердиться, що за нього не пішла, а за мене вийшла! А він помер з туги по тобі, дуже любив тебе! Тепер навмисне лякати тебе став, щоб ти не ходила до мене. А коли ти до мене перестала ходити, то я до тебе щоночі ходити стану». Та як навалиться на мене і ну ж мене тиснути. Мені стало так, як би вам сказати, ніби і приємно, і важко, і страшно! А відіпхнути його від себе не можу і ні рукою‚ ні ногою рушити не в силах! А тут півень закричав, то він так і подівся не знати куди! З тії пори кожну таки ніч приходить до мене, навалиться і тисне, а як півень закричить, він і пропаде! І після того мені стає так, що я і сказати не можу як, тільки така слабкість, все гірше і гірше! Ледве ноги волочу, так він мене вимучив!

– І ти сама спиш у хаті? – запитав я.

– То все сама спала, а вже від Спаса несила мені, я й покликала до себе ночувати вдову-солдатку Григориху, і тепер вона до мене щоночі ходить.

– І при ній ходить до тебе твій чоловік?

– І при ній ходить‚ як і без неї.

– Скажи: ця солдатка Григориха стала бачити твого мертвого чоловіка з першої ночі, як прийшла до тебе, чи спершу не бачила, а вже потім стала бачити?

– Ні. Першу ніч не бачила. Ходила до мене з тиждень і нічого не бачила. Я при ній, бувало, бачу, стоїть чоловік, як був живий; я їй говорю: бачиш, Явдохо, – а вона нічого не бачить! А потім і вона стала бачити.

– А більше ніхто не бачив?

– Нікого я до себе не кликала. Я ж кажу, пане: у мене ні роду, ні племені, а чоловікова рідня від мене відцуралась! Кругла сирота я була; такою чоловік мене узяв. Він у мене був одна рідня. Його не стало, і я знову стала кругла сирота!

І вона знову стала ридати.

– Ти священику розповіла, що до тебе померлий чоловік ходить?

– Розповіла. «Це, – сказав він, – від великої печалі з тобою таке лучилося. Не треба‚ мовляв‚ журитися, відчай – гріх великий. Богу потрібно молитися. За упокій душі чоловіка подай часточку! А що, кажеш, привиджується тобі щось, то піди до лікаря: людина він учена, може, дасть тобі ліки які, щоб від голови відлягло, бо цього‚ що ти бачиш, насправді нема, і воно тобі тільки через твою хворобу примарюється!» А наш отець диякон каже, що це від лукавого. «Це, мовляв, не те, щоб чоловік до тебе ходив, а біс приймає такий образ, щоб тебе мучити. Хто його знає, що воно таке є».

Я спробував дати їй заспокійливий лік і наказав з’явитися через три дні. Тим часом я покликав її дівера, якого раніше знав і розказав йому про цю жінку та став дорікати йому‚ що рідня його відреклася самотньої бідної вдови.

– А ви, пане, – сказав він, – так от і повірили всьому, що вона вам наговорила! А я скажу вам щиро: все це вона бреше, нічого вона там не бачить, все тільки вигадує! Погана це баба! Тільки на вигляд смиренницею прикидається, а насправді ох яке лихе зілля! Вона така, що сама на себе наговорить, що з нею і те, і друге робиться, аби-но лише про неї говорили та її жаліли, та за нею побивалися, а потім вийде якась дурниця. Вона така! Через її вдачу погану і наш брат в молоді літа помер!

І я тоді мимоволі запідозрив‚ чи не робить з мене дурного ця баба? Чи не вигадує вона все це про себе? Адже і серед простого люду є такі жінки, як і у нас, у вищому званні, що люблять часом про себе небилиці плести, щоб когось зацікавити!

Коли вона певного разу прийшла знову до мене і повідомила, що ліки мої не діють, і чоловік як і раніше до неї ходить, я сказав:

– Слухай, молодице. Я вночі прийду до тебе в хату, щоб побачити твого мертвого чоловіка. Не подумай нічого негідного. Я, знаєш сама, чоловік жонатий, і не хочу залишатися з тобою віч-на-віч уночі. Хай з нами і солдатка буде, що з тобою звичайно ночує.

Вона згодилася.

Першого разу, коли я подався до неї, то не відчував нічого, окрім невиразної цікавості. Я був переконаний, що нічого не побачу і не злякаюся, а навпаки сподівався переконати обох баб, що все бачене ними нісенітниця і що вони, власне, нічого не бачать такого, щоб насправді існувало.

Незадовго до півночі я прийшов до них у хату. То була звичайна українська хата: вимазана всередині крейдою, в кутку на полиці стояли образи, за якими були засушені квіти і трави, в стінах – три вікна нерівної величини, уздовж стін – лавки, перед якими стояв покритий грубою скатертиною стіл; від вхідних дверей зліва – піч; в кутку за нею, між піччю і стіною, що виходила на вулицю, – піл, своєрідне ліжко викладене з дощок, під полом – скриня. В хаті, окрім молодиці, була й солдатка, жінка років п’ятдесяти. Була тоді друга половина вересня, ніч темна, безмісячна.

Я перш за все почав розмову з солдаткою, але дізнався від неї не більше того, що чув від удови. Але мене цікавило взагалі, яким чином вона стала бачити мерця, який приходив. Вона пояснила, що декілька ночей нічого не бачила; їй було страшно дивитися на господиню, котра, мабуть, терпіла, було страшно чути її крики; потім, коли хвора казала, що чоловік її йде, то їй, солдатці, стала ввижатися мовби тінь якась; на наступну за тим ніч ця тінь уже мала людський образ і тіло, а в наступні ночі вона виразно упізнала небіжчика таким, яким знала за життя, тільки він був блідий і мав синього носа.

– Ви не боялись його?

– Спершу боялася, ох, як боялася, а опісля вже нічого! Він мене не чіпав, наче навіть не помічав, що я тут. Наче йому байдуже, чи тут я чи мене нема! Він свою дружину знав, то до неї тільки й приходив! На мене жодного разу не глянув; тільки раз, коли я хотіла заступити її і не пустити його до неї, він зробив от так, – вона показала жестом, як він одіпхнув її, – а сам на мене навіть не зиркнув; мовляв‚ не заважай, не твоє діло, ми з жінкою самі розберемося! То після того я вже не заступала йому дорогу до дружини.

Я закурив сигару, наказав господині заправити свічку і став читати книжку, яку прихопив з собою‚ щоби якось убити час.

Ледве проминуло чверть години, як моя пацієнтка стала стогнати і вистромляти руки, мовби намагаючись відіпхнути від себе щось нав’язливе.

– Геть! – говорила вона. – Чуєте – вже вітер знявся. Це він іде!

Дійсно, я почув шум вітру, глянув на годинник: була рівно північ. Я знав, що опівночі завжди здіймається вітер.

– Шкребе, шкребе в стіну! – кричала пацієнтка. Те ж саме повторила і солдатка.

І мені наче й справді здалося, як щось шкребе по стіні знадвору.

– Чуєте – у вікно стукає!

І мені наче почулося, що за спиною скло у вікні брязнуло. Мене проти волі здолав переляк. Але тут же стало соромно за свою легкодухість. Шкребти за стіною могла собака, – пояснював я сам собі, – а брязкіт скла міг бути раптовим виплодом моєї уяви.

Але раптом моя пацієнтка скрикнула:

– Ой! Йде! Вже тут! На мене йде!

Я зірвався з місця і затулив собою перелякану жінку. Вона показувала пальцем у повітря і кричала:

– Ось! ось! Який же він сердитий на вас, що заступили мене! Ох! Як зубами скрегоче! Ось, на вас, пане, замахується кулаком! Ой! Ой!

Мені було невимовно страшно від цих слів. Але я нічого не бачив перед очима. Мені тут же спало на думку‚ в якому смішному становищі я опинився: жінці привиджується, що хтось мені загрожує, а насправді нікого немає. Але це не могло подолати мого мимовільного страху. Солдатка весь цей час стояла, притулившись до печі, хрестила повітря і шепотіла молитву.

Пролунав крик півня. Обидві жінки опам’яталися.

– Слава Богу! – вимовила солдатка.

– Нема його більше в хаті! – сказала хвора. – Як півень проспіває, то хто його зна де й подінеться!

– Тут нікого не було! – сказав я. – Вам привиділося, а його не було!

– Як не було? – говорила хвора. – Він, видно, вас, пане, злякався. Хотів, як і раніше, навалитися на мене, та побачив вас, розсердився і зник.

– Ні, молодице, – сказав я. – Нікого тут не було. Це здалося тобі. Ти хвора і більше нічого. Коли б насправді тут хтось був, то і я б побачив. А от чого ж я з тобою був, а не бачив нічого?

– І я, пане, – сказала солдатка‚ – як ось і ви, першу ніч не бачила, та і другу теж нічого не бачила, і думала, грішна, що це їй з туги або з безумства ввижається, а опісля поволі і сама бачити стала. Ось і зараз бачила‚ так і під присягою скажу: бачила, як Бог святий, бачила! Побудьте, пане, з нами ще другу-третю ніч‚ то‚ може‚ й ви побачите!

– Добре, – сказав я, – наступної ночі я знову об цій порі до вас прийду, щоб переконати вас, що все це тільки марення.

Як не переконаний я був, що тут не було нічого істотного, що привид, про якого говорили ці дві жінки, був у них в мозку, і як я не старався в тому запевнити їх, наскільки то було можливо, проте я сам після тієї ночі був дуже схвильований і мене понад усе турбувало те‚ що я відкрив у собі: виявилося, що я належу до слабкої натури, до якої може перейти марновірний переляк инших. «Ні! – говорив я сам собі, – не дозволю страху оволодіти мною! Инша справа вони, простолюд: зрозуміло, що на них такий страх діє заразливо; вони всякій дурниці вірять! А я? Адже я не вірю, щоб мрець, якого поховали в могилі, міг вставати і ходити по хатах. Фе, яка дурниця, яке грубе марновірство!»

Матеріалістом ані за переконанням, ані за схильністю, я не був, як і багато хто з нашої лікарської братії, яка, перебуваючи у постійному контакті з людською плоттю, звикла бачити в істоті людській одну тільки плоть і ставиться з недовірою, а дехто навіть вороже до всього, що переконує про існування в нас духа, істоти иншого світу, непіддатливої жодним лікарським інструментам. Я син пастора, вихований в суворому християнському дусі і залишився назавжди віруючим. Коли у мене виникали сумніви, я завжди міркував таким чином: не можна відкидати і заперечувати нічого на тій лише підставі, що ми зараз цього витлумачити не можемо. Багато що відкидали і заперечували наші діди з того, що тепер нам усім здається зрозумілим і ясним. Хто заручиться, що наші нащадки не зрозуміють того‚ що незрозуміле нам і що ми схильні відкидати? А якщо щось ніколи не вдасться людині розв’язати для себе і з’ясувати, то і з тим потрібно миритися. Отже‚ людина такою вже створена, що це поза сферою її розуміння! Але така точка зору заспокоювала мене тільки стосовно того, що було незбагненним у галузі релігії. Така точка зору не стосувалася проте забобонів і марновірств, які панували серед простого народу, а в науці не знаходили собі ніякої опори. Тут я з переконанням усе відкидав і вважав плодом неуцтва – не більше. Тут я не бачив жодної нерозгаданої таємниці. Чи мав я рацію – инше питання, але так думав я щиро і тому був певен, що мені в жодному випадку не примариться те, що примарюється оцим двом жінкам, заздалегідь переконаним у можливости того, у що я не вірив.

Настала ніч, і я подався знову до них. Дорогою мене турбувало щось таке, чого я ніяк не міг собі уяснити, але попередньої ночі чогось такого не відчував. Щось неначе мені говорило: «Не варто іти туди, а то ще трапиться щось погане». Проте я спромігся подолати в собі цю тривогу.

Обидві жінки, як і вчора, були разом.

– Ось вітер вити починає. Так завжди буває перед тим, як він має прийти! – сказала схвильовано молодиця.

Вітер і справді завивав. Я пояснив їм, що так завжди буває опівночі.

– А ось і шкребе вже! – проказала вона тремтячим голосом.

Цього разу шкребло виразніше, ніж раніше.

– Це либонь собака! – сказав я, хоча сам не був переконаний, щоб це був саме собака.

– У нас і собаки немає! Це він шкребе, до хати прокрадається! Чуєте, як у віконце стукає?! Господи Ісусе!

Дзенькнуло скло у вікні, неначе його хто розбив, а у мене проти волі став пробирати холод по всьому тілу.

– Ой, ой, йде! Ось він! – крикнули разом обидві жінки.

Я дивився у напрямку дверей і нічого не помічав окрім дверей і полиці над ними, на якій було розставлено хатній посуд. Але раптом мені здалося, ніби все в хаті покрилося синюватим серпанком або швидше парою, як то бува у лазні. Я відчував, що у мене надималися на потилиці жили, кров кидалася в голову. Мені було важко вимовити бодай слово, щось наче спутувало мені мову, стискало горло, перешкоджало вільному диханню. Солдатка продовжувала стояти коло печі і пошепки вимовляти молитви, нещасна хвора, розчепіривши руки і відмахуючись, кричала:

– Ой! Іде! На мене хоче навалитися! Тиснути мене буде!

Я з великим зусиллям напружив усі м’язи свого тіла, щоб кинутися до неї на допомогу. А вона упала навзнак на підлогу і стогнала:

– Навалився! Тисне! Тисне! Пусти! Господи Ісусе!

Коли я підійшов до неї і схопив її за руку – дивне явище: я відчув міцний запах трупа. «Це галюцинація, – не здавався я, – це дурниця, це безглузде марновірство неосвіченого простолюду! Хіба я вже не володію собою?» Але, не дивлячись на всі зусилля, мене долав жах, якого неможливо описати жодними словами… Я відчував, ще одна хвилина – і я піддамся силі цього жаху і стану бачити те, що бачать вони… Але тут прокричав півень. Хвора, яку я продовжував тримати за руку, підвелася і сказала:

– Пішов! Пропав! Ах, пане, якщо б ви бачили, який він злий, як на вас розсердився, коли ви його від мене відпихали! Як він над вами кулака заніс!

– Проте ж не ударив, – сказав я, – і не посміє ударити, тому що я в нього не вірю. А вам обом якась дурість лізе, ви на себе самі дурману напустили! Ось що я вам скажу, мої милі. Я таки постараюся вас вилікувати, хоча б, може, довелося і побити вас! Ось що!

Так говорив я і прагнув додавати своїй мові глузливого тону, але мова проти моєї волі плуталася, як і мої думки. Серце сильно билося, дрижаки ходили по спині і ногах. Не так скоро минає вплив страху, як скоро він опановує нами.

– Завтра приходь до мене! – сказав я молодиці, прощаючись.

Мені так було важко повертатися додому, так у мене ноги плуталися між собою, і в тілі відбувалася дивна зміна жару і холоду, що я вже шкодував, що приплуганився сюди пішки, а не наказав запрягти брички‚ а, потрапивши додому, побоювався, щоб зі мною не трапилося чогось на зразок нервового удару.

Тривожно минув для мене наступний день. Я був у роздумах і ніяк не міг опанувати собою. Я починав усвідомлювати, що узяв на себе те‚ що могло виявитись мені не під силу. Я був упевнений, що не злякаюся, мені здавалося, що я б не злякався навіть і тоді, якби на власні очі побачив щось дивне, не злякався саме тому, що не вірив би в об’єктивність побаченого. Але який же я виявляється боягуз, коли ще нічого не бачив, а вже стаю ні на що не схожий! Що мене, власне, стривожило? Страждання цих жінок, що виникли від примар їх власної уяви, яка є наслідком їхнього дрімучого неуцтва. Навіщо ж я став лікарем, якщо людські страждання мене лякають? Лікар повинен бути завжди готовий витримати видовище найжахливіших страждань! Я пригадував бачених мною раніше тяжких хворих і дійшов висновку, що вони не викликали у мене такого переляку, як вигляд цих жінок. А хто такі ці жінки, як не хворі? Але хворих потрібно лікувати, а щоб їх лікувати правильно, слід перш за все дослідити і визначити їхню хворобу.

Невже‚ почавши дослідження‚ я не зумію довести його до кінця? Найбільшою загадкою видається мрець. Якщо це галюцинація, то її слід лікувати. Але ж і солдатка бачить мерця! Отже і солдатка хвора, і її потрібно лікувати! Значить, тут є щось заразливе, щось епідемічне: адже і всіх тих, хто вірить в блукаючих мерців і каже‚ що їх бачить, також слід лікувати! А я ось не вірю, але боюся. Чого ж я боюся? Боюся теж побачити мерця! Невже? Як можу я боятися, коли знаю, що мерці не можуть вставати з могил і ходити між живими? Чому ж це я боюся? Бояться люди того, у що вірять: ось я побоююся, щоб злодії мене не обікрали або розбійники не убили, тому що я вірю і знаю, що є на світі злодії і розбійники; а як же боятися мерця, що встає з могили, коли я не вірю в них і знаю, що такого бути не може? Таж це просто дитячість, легкодухість, слабкість характеру! Слід пересилити себе і відігнати примарний страх. Слід над собою попрацювати! На те Бог дав людині розум і волю.

Так роздумував я і разом з тим боровся зі своїм другим Я. Мій розум говорив: треба вести дослідження до кінця, а щось инше, чого я визначити не міг, говорило мені: покинь, не ризикуй, збожеволієш!

Ще не уляглася в мені ця внутрішня боротьба, як ввійшла моя пацієнтка. Я оглянув її пульс, поцікавився як вона себе почуває і дав їй знову заспокійливі ліки. Після того я дав їй пляшку шампанського вина і наказав зберегти до мого приходу в холодному місці.

Настала ніч. Біля дванадцятої години подався я до молодиці, наказавши кучеру за мною приїхати.

Упродовж всього шляху ноги мої спотикалися, волосся на голові ставало дуба при найменшому шумі вітру в деревах. Страх долав мене проти волі, без жодної важливої причини, скільки не намагався я оволодіти собою.

Я повинен був власною мужністю довести цим жінкам, що боятися нічого, що їм уявляється те, чого бути не може. Мрець з могили встати не може, тому що він зогнив і перетворився на купу землі. А хіба купа землі може ходити по хатах? Треба, щоб жінки усвідомили це собі, а вони цього не усвідомлять‚ якщо помітять, що той, хто їх так повчає, сам, як і вони, боїться мерця!

Як тільки я зайшов тієї ночі до хати, мене овіяло запахом льоху – сирим, задушливим і спертим, який чути завжди, коли хтось приходить зі свіжого повітря у порожній підвал. Мені це здалося теж галюцинацією, такою ж‚ як і тоді‚ коли минулої ночі запахло трупом. Я приніс із собою коркотяг, попросив пляшку шампанського і дві шклянки, а собі вийняв з кишені срібну чарку. Відкривши пляшку, я запросив своїх співбесідниць випити для сміливості. Випив і я. Потім закурив сигару, прагнучи здаватися веселим, почав насвистувати пісню і навіть став просити заспівати їх що-небудь. Вони розсміялися, що я визнав хорошим знаком. Мені вдалося-таки умовити солдатку заспівати пісню, якої початок я підказав. І молодиця, мабуть, розвеселившись, слухала не без задоволення. Я став підспівувати. Раптом молодиця крикнула:

– Чую, вже йде!

Пісня завмерла на вустах солдатки. Вона стала молитися. Молодиця тривожно промовила:

– Вже шкребе і у вікно стукає!

Мені ще виразніше, ніж учора, почулося, що за стіною таки шкребуть і у вікно стукають.

– Ох, вже він у хаті! – крикнула господиня. – Ой, так як же жахливо він дивиться на вас!

Я витріщив очі на двері і, хоч нікого не побачив, але кров хлюпнула мені до голови, по спині бігали мурашки, уривалося дихання.

– Ай-ай-ай! – кричала молодиця. – Обходить вас, пане! Ох, як очима водить!..

Я зиркнув вліво на стіну і мені здалося, що уздовж стіни і обох вікон поволі рухалася людська тінь, досить невиразна.

– Пане, пане! – не вгавала молодиця. – Вам за спину зайшов! Вам на голову ззаду дивиться, губами перебирає, ніби шепоче…

Я із зусиллям кинувся до неї, схопив її за руку, як і вчора, але тут відвага остаточно покинула мене. Ноги підломилися, я впав на коліна, заплющивши очі… я немовби втрачав свідомість, хоча до вух ще долітали тужливі стогони хворої, вона скаржилася, що на неї навалюються і тиснуть, і кликала на допомогу Господа Ісуса Христа і Пречисту Богоматір. Я опам’ятався тільки тоді, коли обидві жінки підняли мене, говорячи:

– Пропав уже. Нема його! Як тільки півень проспівав – він тут-таки й зник!

Я в знемозі упав на лавку і подумав: «Ні! Не можна спокушати Бога. Недаремно коли диявол-спокусник радив Господу кинутися з вершини храму‚ аби переконатися чи ангели прийдуть на допомогу, відповів: писано-бо, не спокушай Господа Бога твого. І нам він велів молитися: не введи нас у спокусу. А я став спокушати Бога: понадіявся на сили свої, на те, що, коли не вірю у бабські теревені, то мені нічого й не буде! Я думав, що, коли сам не вірю, то страх не перейде на мене. Я помилявся, бачу, що помилявся».

Після цього я вирішив забрати жінку до себе в лікарню‚ а оскільки вона могла ходити і легко працювати, то доручив їй піклуватися хворими, зробивши розпорядження годувати її якнайкраще. Мені хотілося відвернути її від колишніх сумних думок.

Тим часом солдатка переконала батюшку освятити вдовину хату й могилу покійника. Вдова провела у лікарні два місяці і вже не скаржилася на відвідини мерця, а потім – зійшлася з одним хлопцем у дворі і вийшла за нього заміж.

Фаїна

Минулого року гостював я на селі у знайомих. Одного разу з’їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез’ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його – залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.

«Виконую обіцянку, яку дав минулої п’ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.

Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім’ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.

Коли мені виповнилося п’ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє – в будинку, і це вже я добре пам’ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.

– Що з тобою, паничу? – спитала няня. – Що з тобою, моє серденько?

– Он! Геть! Онде! – кричав я, показуючи ручкою на вікно.

– Що там? – дивувалася няня. – Вікно, більше нічого!

– Дитинка якась щойно дивилася у вікно, дівчинка! – говорив я.

– Господь з тобою, – хрестила мене няня, проказуючи молитви. – Хто там дивитися міг? Від вікна до землі високо. Неможливо звідти сюди влізти, і сходів немає! Яка сюди дівчинка забереться! Що ти, серденько! Та й нині зима, ич який лютий мороз. Господь з тобою!

І продовжувала мене хрестити. Вранці няня усе розповіла моїй матері, що, як провінційна поміщиця, не була вільна від різноманітних марновірств. Наскільки я міг тоді помітити, матінка тривожилася. За обідом вона переповіла це батькові моєму, а той сказав, що читав десь, ніби діти нерідко мають видіння. Але після цього я вже не бачив білявої дівчинки.

Коли мені виповнилося одинадцять років‚ батьки відвезли мене у губернське місто і віддали до пансіону‚ який утримував один француз. Найприємнішими днями і годинами тих підліткових років, коли я вчився у пансіоні, були зимові і літні вакації. І ось на третьому році навчання‚ коли я розкошував удома вже біля двох тижнів‚ в останній день 1830 року, що відходив у вічність‚ до нас наїхали гості. Все це були родини сусідніх поміщиків; багато кого з них я знав раніше, але тут з’явилося і нове для мене сімейство панів Сентябрьових, які недавно купили маєток за десять верст від нашого. Ввійшов пан з круглим червонуватим лицем, а з ним – пані в шовковій сукні і з ознаками ще не зів’ялої миловидності. Лакей саме зняв з неї оксамитове синього кольору хутро. Вона вела за руку біляву дівчинку. Як тільки глянув я на цю дівчинку, то відразу і пізнав ту‚ що мені являлася у видінні за шибкою в морозну ніч і у вишневих кущах в саду. Тепер уже не в мареві, а наяву побачив я це личко. Якщо можна з чимось порівняти його, то хіба з личками серафимів, що підтримують престол Господній. М’яке, тонке, блискуче, як китайський шовк, волосся дівчинки спадало пасмами на білі відкриті плічки, її голубі очка світилися невимовною добротою і разом з тим чимось таким, чого назвати я не маю слів, хіба скажу: шляхетністю, привабливістю, але все це, відчуваю, буде не те, що б мені хотілося сказати! Вся її постава так приковувала мої очі, що, здавалося, ніяка сила не була в стані відірвати їх від неї; дивлячись на неї, мені було і незвичайно солодко і – страшно! Та чому ж страшно? Тому, що мені тоді ж мимоволі лізла в голову думка, що доведеться – і дуже швидко – розлучитися з блаженством, яке охоплювало мою істоту, коли я дивився на неї!

– Ось вам моя дочка, Фаїночка, – сказала пані моїй матінці, підводячи до неї дівчинку, – я привезла її до вас, хай познайомиться з вашими дітьми.

Мати моя розцілувала Фаїночку і сказала:

– Полюби, мила Фаїночко, моїх діток, а вони, я упевнена, полюблять тебе як рідну! – Потім, звернувшись до гості, мати моя додала: – Дай Боже, дорога, високошановна Маріє Савівно, щоб між нашими дітьми зав’язалася така ж дружня прихильність, яка, сподіваюся, вже існує між нами.

Обидві пані зі зворушенням потиснули одна одній руки. Я поцілував ручку Марії Савівни.

– Прекрасне, чарівне у вас дитя! – сказав мій батько панові. – Які ви щасливі, вельмишановний Осипе Акиндіновичу, що Бог вам послав такого ангелика!

Гість відповів:

– Ваше щастя повніше за моє. У вас четверо таких ангеликів, а у мене один тільки!

– Хай дітки наші познайомляться між собою, – сказала моя мати.

Потім батьки запросили панів Сентябрьових у вітальню, а нас усіх із Фаїною відправили гратися до зимового саду.

Опинившись у саду одні, без старших, ми швидко заприязнилися і незабаром уже з галасом ганяли‚ чудили‚ бавилися в різні ігри.

А коли об одинадцятій годині запросили всіх гостей в їдальню і посадили за стіл, я весь час дивився на Фаїну, і сумне відчуття гнітило моє серце, коли я думав, що завтра уранці Фаїна виїде з матір’ю, і Бог знає, коли я побачу її.

Після Йордану мене відправили до пансіону. Я нікому не говорив про Фаїну, хоча постійно про неї думав; я навіть соромився, сам не знаючи чого, боявся, щоб хто-небудь не помітив, що я думаю про якусь дівчинку. Коли між товаришами заходила мова про те, хто як провів свята, я ухилявся від всього, що б могло зрадити моє знайомство з нею. А коли, бувало, на уроці історії, яку викладав нам власник пансіону французькою мовою, траплялося йому вимовити якесь ім’я, схоже на Фаїнине, я червонів до вух і внутрішньо сердився на себе за це: мені здавалося, що з вигляду мого обличчя здогадаються про мою таємницю. Таємно від всіх я зазирав до календаря і в списку імен, вживаних в православній церкві, не знаходив імені Фаїни, але запитати про це ім’я у нашого законовчителя-протоієрея не наважився, щоб товариші не зробили з цього якогось здогаду і не взяли на кпини. Навіть прізвище Сентябрьових турбувало мене: варто було тільки комусь у розмові вимовити назву місяця вересня, як вже барва вкривала мої щоки. Чи вчу уроки з якимсь отупінням‚ бо в голову усе лізе та лізе Фаїна; чи ляжу спати і закрию очі – мені уявляється миле, усміхнене личко Фаїни, а коли, бувало, крізь вікна нашого пансіону світить місяць і всі мої товариші хропуть, я один не можу заснути, лежу з відкритими повіками, все думаю про Фаїну і зітхаю! Чи поведуть нас в церкву – я дивлюся на ікону Пресвятої Богородиці, і мені уявляється Фаїна! Ні вдень, ні вночі, ані на мить не покидала мене Фаїна у думках, та й із серця не зникала вона, і хотілося, ох, як хотілося побачити її швидше!

Але сталося це аж у червні. Мене знову забрали додому, і до нас у гості приїхали пани Сентябрьови. І ми знову кинулися по саду бігати і пустувати. І от‚ коли я біг великою доріжкою‚ раптом з бічної доріжки біжить мені напереріз Фаїна. Я схопив її за стан. Мені було невимовно приємно. Ми обидва сміялися. Я не витерпів і вимовив:

– Фаїночко! Мила! Як мені приємно бути разом з вами!

– І мені також, – сказала вона.

– Мені без вас було дуже нудно, – продовжував я.

– І мені без вас! – була відповідь.

– Я весь час тільки про вас одну думаю, – говорив я.

– І я про вас завше думаю, – сказала Фаїна.

– Я вас дуже люблю, Фаїночко! – сказав я.

– І я вас дуже люблю, – була відповідь.

Я цьомкнув її в щічку. Вона відбігла, погрозила мені пальчиком і з удаваним гніву промовила:

– Не смійте цього робити! Чуєте?

Я стояв, як спійманий на злочині‚ не знаючи, чи маю виправдовуватися. Раптом Фаїна підбігла до мене, цьомкнула мене в щоку і сказала:

– Ось вам за це!

А потім‚ сміючись‚ побігла. Я наздогнав її і, обійнявши ззаду, обсипав дощем поцілунків. Вона вже не погрожувала пальчиком, не бігла геть від мене, але повисла у мене на шиї і припала вустами до моїх вуст. Потім відступила і, наче чогось злякавшись, прислухалася і скрикнула:

– Ідуть! Тікаймо! Я вас піймаю!

Я побіг по доріжці‚ Фаїна бігла за мною. Раптом назустріч моя матінка і пані Сентябрьова. Мати Фаїни, на яку я вибіг, перейняла мене, зупинила і віддала своїй доньці, яка наздоганяла мене.

– Візьми свого полоненого, Фаїночко!

Подібних веселих пригод було більше‚ зрештою‚ навіть наші батьки стали помічати‚ що наші стосунки вже не настільки дитячі‚ як то б годилося для нашого віку. Ми також побували на гостині у Сентябрьових, у їхньому розлогому старовинному помісті, і тут ми теж гасали по всенькому будинку, по обійстю, в саду серед квітів і кущів, зближуючись усе дужче.

Закінчилися літні вакації. Відвезли мене в пансіон. Мені було на душі легко і весело. Я був упевнений, що Фаїна мене любить, і я внутрішньо був задоволений і гордився своїм щастям.

На зимові вакації мене не забирали додому‚ а після Паски я отримав від батька листа: «У наших добрих сусідів Сентябрьових сталося найжахливіше нещастя. Їхня чарівна, всіма обожнювана донечка Фаїна раптово померла 30 квітня».

Я завмер. В очах потемніло, в голові запаморочилося. Не в силах був я дочитати листа. Пролунав дзвінок: треба було йти до класу. І я пішов‚ і сидів там, нічого не бачачи перед собою, нічого не чуючи, і насилу стримувався, щоб не розлитися потоком сліз. Після уроків я побіг у сад і, сховавшись від товаришів‚ дочитав листа:

«Це сталося дивно, несподівано і незрозуміло. За два дні до своєї смерті була вона у нас разом зі своєю мамою, була весела і згадувала про тебе, випитуючи і дорікаючи нам‚ чому не послали за тобою ще перед Паскою. Від нас виїхала абсолютно здоровою. А 29 квітня їй стало погано‚ вона пролежала цілий день і ніч без пам’яті‚ а на зорі 30 квітня прокинулася і скрикнула: «Тату! Мамо!»‚ а коли ті наблизилися‚ Фаїна поглянула на них, підвела голову і вимовила: «Прощайте, поїду! Але я повернуся!» По цих словах голова її опала, і вона померла. Хвороба незрозуміла і смерть незрозуміла! Доктор теж зробив такий висновок: «Незрозуміло, рішуче незрозуміло!» Фаїну поховали біля церкви того села, де живуть Сентябрьови. Ми були на похороні. На батька і матір було страшно дивитися».

Та біда не ходить самотою‚ і за півтора року пані Сентябрьова теж померла‚ а незабаром і її чоловік.

Коли мені виповнилося шістнадцять років, мене віддали у військову службу. Якою б не була тяжкою для мене втрата Фаїни, але все зцілює час. Я втягнувся в службу і ось, як бачите, дослужився до майора. Батьки мої продовжували жити в своєму маєтку.

Минали роки. Коли помер мій батько‚ мати в листах своїх почала скаржитися, що літа дають про себе знати, що вона не має більше сил займатися нашим маєтком‚ оскільки сестри мої‚ вийшовши заміж‚ покинули її‚ і тепер просила мене вийти у відставку і змінити її.

Я так і зробив: вийшов у відставку і приїхав у маєток. Матінка радила одружуватися: і я був не проти‚ але не бачив відповідного суб’єкта. Проживши півтора року в селі, я поїхав до Москви, не за справою, а швидше від неробства, як у ті часи було прийнято серед провінційних дворян‚ які на зиму з’їжджаються до Москви, не усвідомлюючи навіщо.

Узимку в 1850 – 51 роках я жив у Москві. Що там я робив? Бив байдики. Вранці зазвичай гуляв по Москві і знічев’я заходив то до церкви, то до якоїсь крамниці, то до цукерні. Одного разу зайшов до церкви Воскресіння‚ а після служби Божої‚ коли народ виходив з церкви‚ я раптом почув:

– Вертайтеся, Фаїно Осипівно!

Цього найдорожчого для мене імені я не чув з тих пір, як воно зіграло таку роль в мої юначі літа.

Я озирнувся і побачив пані, яка зверталася до панночки‚ що стояла біля лівого криласа з якоюсь старшою особою. Обидві рушили до виходу‚ і старша пані разюче нагадала мені пані Сентябрьову, понадто що була одягнена в шовкову сукню, яка визирала з-під напіврозстібнутого оксамитового синього хутра, точнісінько так‚ як тоді, коли я вперше побачив її з дочкою в нашому будинку. Панночка ж – не те‚ щоб нагадувала, не те‚ щоб скидалася, а була як дві краплі води – моя Фаїна, та сама Фаїна, яка була предметом моєї юнацької любові і так передчасно і дивно померла на моє велике горе. Різниця між тією і цією була тільки та, що колишня мала років тринадцять у той час, як я знав її, а ця на вигляд могла мати вісімнадцять, але, без сумніву, Фаїна колишня була б саме така, якщо б дожила до цього віку. І у цієї було таке ж, як у колишньої, біляве шовковисте волосся, такий же профіль обличчя, такі ж голубі, розумні очі, що світилися невимовною ангельською добротою.

– Ось я і повернулася! – промовила вона до пані, що її кликала, і в цей час випадково кинула погляд на мене.

Мені здалося, що неможливо визначити, до кого звернені були ті слова – до пані чи до мене. Тут згадалася розповідь батька про останні хвилини моєї незабутньої Фаїни, коли вона з останнім подихом вимовила: «Прощайте, поїду! Але я повернуся!»

«Ось вона і повернулася, до мене повернулася!» – подумалося. Таке безглуздя громадилось мені в голові: це вона, Фаїна, виконує свою обіцянку‚ вона вертається у цей світ, вертається саме до мене; адже вона казала, що нікого иншого так не любитиме, як мене! Якщо б я опинився раптом на місяці, то ледве чи був би здивований більше, ніж тепер, коли побачив кохану істоту, яка вже давно зійшла у могилу. Виходячи з церкви, вона ще раз озирнулася на мене, немов хотіла повторити: дивися ж, я вертаюся! Я навіть поривався підійти до неї і заговорити так, як заговорив би я з колишньою Фаїною, якщо б, не знаючи, що вона померла, несподівано зустрівся з нею, не бачачись багато років. Але здоровий глузд зупинив мене від вчинку, який би викликав щонайменше здивування. Все ж таки я був вибитий зі своєї звичайної колії. В сильній душевній тривозі я вийшов з церкви і рушив услід за паніями. Незабаром вони зупинилися біля одного будинку і увійшли до брами. Я запитав у швейцара:

– Що то за панії?

– Це Апрелєви, – відповів швейцар. – Вони мешкають у цьому будинку в четвертому нумері. Вони тепер говіють.

«Яке це все дивне! – подумав я. – Ті були Сентябрьови, а ці Апрелєви. Їхні прізвища схожі між собою: обидва від назви місяців».

Я не відважився ні з того ні з сього нав’язувати їм своє знайомство і подався додому. Весь день і всю ніч після того не давали мені спокою ця загадкова зустріч, цей дивний збіг, ця незбагненна схожість облич. Вранці наступного дня я знову пішов до церкви Воскресіння. Служба Божа тільки почалася. Дві панії увійшли до церкви і стали біля лівого криласа. Я не зводив очей з тієї, що називалася Фаїною, і ще більше переконувався у її дивовижній схожости з тією Фаїною, яка давно тліла в землі. Панії простояли годину і пішли, жодного разу не зиркнувши на мене. Це мені було прикро. Вернувшись додому, я став роздумувати: що маю робити – забути цю дивну зустріч чи шукати знайомства з ними.

Я зважився на перше. Минуло два дні, але дивне явище не покидало моїх думок, скажу більше: щось таємниче мовби штовхало мене вперед.

Я знову подався до церкви Воскресіння, але цього разу вже не побачив там загадкових паній, пройшов зо три рази повз їхній будинок, наважився було вже зайти до брами і шукати четвертого нумеру, але кумедність мого становища знову зупинила мене, і я повернувся додому.

Нарешті після двох днів роздумів, зважився я піти просто до цих Апрелєвих і порозумітися з ними, якою б дивною не здалася їм така витівка.

І я подався до будинку, де жили Апрелєви, запитав у швейцара, де четвертий нумер і задзвонив. Служниця відчинила двері, провела мене до вітальні і пішла покликати господарів. На мій великий подив я опинився в давно знайомому оточенні. Тут все мені видалося таким, яким воно було колись у вітальні Сентябрьових і як відбилося у пам’яті. Ті ж меблі з малиновою сап’яновою оббивкою, та ж канапа з позолоченими барельєфами олімпійських божків, такі ж розлогі крісла з позолоченими грифами на спинках, такий же восьмикутний стіл і на ньому такі ж канделябри із статуетками каріатид, такий же палісандровий рояль з розгорнутими нотами на пюпітрі; підняв я очі до стелі і побачив знайомих купідонів, бачених на стелі вітальні Сентябрьових, а окинувши очима стіни, пізнав я такі ж портрети грецьких героїв і, на довершення свого подиву, побачив, крім того, писаний олійними фарбами портрет Осипа Акиндіновича Сентябрьова. Коли все це я розглядав, ввійшла господиня, а з нею її дочка. Я відрекомендувався гостюючим у Москві поміщиком, назвав своє ім’я і прізвище. Господиня привітно вказала мені місце і завела розмову про погоду, про Москву, про поточні події, нарешті, помітивши, що я починаю говорити уривчастими фразами і, мабуть, бажав би обернути розмову на инше, запитала:

– Чим зобов’язані ми задоволенню здобути приємне для нас ваше знайомство?

Тут настала для мене рішуча хвилина. Я зібрався з духом і почав:

– Даруйте, якщо почуєте дивні речі, благаю тільки, не вважайте мене нахабою. Не думайте також, що я до вас з’явився з якоюсь прихованою метою. Я чоловік простий, солдат, мабуть, дивак, але смію запевнити, людина пряма і відкрита. Ще в дитинстві, живучи у своїх батьків на Поволжі, я був знайомий із сімейством, в якому була мати і дочка. Обидві вони схожі на вас, добродійко, особливо дочка. Вона не те, що подібна, а так би мовити, вилита ваша дочка. Її теж звали Фаїною Осипівною. Вона померла, ледве сягнувши тринадцяти років. Мати її незабаром зійшла за нею в могилу. Батько кудись виїхав і, як я опісля почув, теж помер. Тепер, живучи у Москві, я випадково і несподівано почув у церкві Воскресіння ім’я Фаїни Осипівни і‚ побачивши вашу дочку‚ пізнав у ній ту саму Фаїну, яка померла ще в 1832 році тринадцятирічною дівчинкою. Я здивувався такій незрозумілій схожости і наважився з’явитися до вас і запитати: чи не ви не є кревними моїх давніх знайомих? Сентябрьови їхнє прізвище.

І мати і дочка поглянули на мене здивованими очима. Було ясно, що таких відвідин вони ніяк не чекали.

– Інколи буває схожість вражаюча, – сказала, отямившись, мати. – Але ми панів Сентябрьових ніколи не знали і навіть не чули такого прізвища. Та й на Поволжі ми ніколи не бували.

– Дозвольте запитати, якщо це не буде нескромно з мого боку: чий це портрет? – показав я на портрет у позолоченій рамі.

– Це портрет мого покійного чоловіка! – сказала пані.

– Цей портрет надзвичайно схожий на батька тієї дівчини, про яку я говорив. Його звали Осип Акиндінович.

– І мого чоловіка покійного звали так само, – скрикнула пані від здивування.

– А ваше ім’я і по батькові, добродійко, дозвольте запитати, – сказав я.

– Марія Савівна.

– І пані Сентябрьову звали так само, – вигукнув я.

– Боже! Що за дива! Признаюся, мені починає робитися страшно! – сказала з тривогою пані.

– А ось я відкрию і відмінність! – сказала дівчина. – Ваша знайома померла у віці тринадцять років, сказали ви. Чи не так?

– Так! – відповідав я.

– А мені тепер вісімнадцять, – продовжувала дівчина. – Яку ж схожість могли ви знайти в мені з тринадцятирічною дівчинкою?

– Ваші риси, вираз ваших очей, ваше волосся, а понад усе, даруйте, та ангельська доброта, яка розлита у всіх рисах ваших, – все це абсолютно однакове з моєю померлою знайомою.

На довершення я описав помешкання Сентябрьових, і жінки були ще більше вражені, адже я описав також до деталей окремі покої їхнього помешкання, де ще не побував.

– Як же все це ви пояснюєте? – запитала Фаїна Осипівна.

– Я не беруся пояснювати нез’ясовного, – відповів я.

– А ви цим дуже перейнялися? – запитала дівчина.

– О, ще й як перейнявся! – вигукнув я. – Ви настільки схожі на ту Фаїну Осипівну, яку знавав я в дитинстві, що…

– Що думаєте – це вона і є перед вами, – засміялась вона. – Але ж скільки років минуло з тих пір‚ як вона померла! Якби вона була досі жива‚ то була б значно старша за мене.

– Донька моя народилась 31 січня 1833 року, – сказала пані.

– А моя знайома померла 30 квітня 1832 року, – сказав я.

– Посудить самі, – говорила, сміючись, дівчина. – Якщо б вона була тепер жива, то наближалась би до віку моєї матері, а не до мого!

– Вона, – сказав я, – була б саме такою, якою ви є тепер, якби досягла вашого нинішнього віку.

– Яке перебільшення! – вимовила Фаїна Осипівна. – Як же ви можете знати, яка б вона була? Хіба обставини життя не змінюють і наш характер‚ і наші переконання настільки‚ що нерідко навіть здатні також змінити і наш образ? А ви хіба знаєте, які обставини чекали вашу знайому в майбутньому? Усе це ваші фантазії. Ви, мені здається, були закохані у ту померлу дівчину?

Я на це сказав:

– Ледве чи можливо говорити про любов між чотирнадцятирічним хлопчиком і тринадцятирічною дівчинкою. Але я не приховую, що між нами дійсно виникла хоча і дитяча, але велика прихильність; коли я почув, що вона померла і до того ж загадково і раптово, я захворів і сам трохи не помер.

– І якщо б вона воскресла, ви були б дуже щасливі? – спитала дівчина, і в рисах її я побачив ту незабутню усмішку, яка так привабливо світилася в рисах обличчя моєї покійної Фаїни.

– Це вже сталося! – сказав я. – Називайте мене божевільним, але я твердо стою на тому, що вона була вами, а ви – нею!

Фаїна Осипівна нічого на це не сказала, але я помітив, що вираз її обличчя, який був досі веселим, став набирати задуми.

Я не вважав доречним затягувати перший мій візит надто довго. Пані привітно запрошувала бувати у них і вважати їхній дім для себе відкритим. Я, зрозуміло, подякував і звернувся до дівчини:

– Отже, ви дозволите мені вважати вас тією Фаїною Осипівною, яку я знав у дитинстві?

Вона відповіла:

– Якщо ви справді упевнені, що вона за життя була мною, а я тепер та, ким була вона, то маєте на те право, не питаючи у мене дозволу. Втім, я охоче дозволяю – ваша Фаїна не буде мати претензій до мене.

Ці слова супроводжувалися знову тим самим чарівним сміхом, який залишився у мене в пам’яті від колишньої моєї Фаїни.

Вернувшись додому, я замислився. Згадалися французькі спіритичні книги, які розповідали про те, що ми, люди, втілюємося на землі по кілька разів і щоразу приносимо з собою сліди свого попереднього втілення. Мене вразила дата народження Фаїни Осипівни.

Зіставляючи його з днем смерті Фаїни Сентябрьової, я підрахував‚ що різниця становить дев’ять місяців, саме той період, протягом якого немовля знаходиться в материнському лоні. Отже, відразу після того, як душа моєї Фаїни залишила тлінну земну оболонку, вона стала входити в иншу для нового життя на землі. Тут уже далося взнаки моє самолюбство: мені здавалося, що Фаїну тому і забрали з цього світу передчасно, що не могла вона бути моєю, а зараз, утілившись знову, повинна стати подругою мого життя! Такі егоїстичні мрії лізли мені в голову проти власної волі і не покидали мене, скільки не намагався я відігнати їх від себе! Я перебував тоді у такому віці, коли самотність дошкуляє найбільше. Мені було тоді 32 роки. Ще трохи – і не отямишся, як поступиш в орден старих парубків! У багатьох моїх колишніх товаришів з військової служби були дружини і діти, а я залишався байбаком. Чому? Хай би вже парубкував той, хто не має засобів створити сім’ю, а у мене – слава тобі Господи! Чому б тепер не одружитися з Фаїною? Але чи вийде вона за мене? Е! Була не була! Якщо відмовить – це означатиме, що вона зовсім не та, за яку її маю. А якщо вона прийме мою пропозицію – це означатиме, що вона справді нове втілення тієї самої Фаїни, яку я любив у дитинстві.

Я зодягнув мундир і вийшов з готелю з наміром узяти візника і їхати до Апрелєвих. Але біля брами зустрів мене листоноша і вручив листа.

Лист був з дому. Моя матінка небезпечно захворіла, і вже всі близькі з’їхалися до неї. Чекали тільки на мене. Я не міг зволікати. Довелося відкласти на невизначений час спробу сватання і поквапитися виконати синівський обов’язок.

Того ж дня я поїхав додому. Матінку я застав ще живою, але за декілька днів після мого приїзду вона померла. Далі були похорони, сорокоуст, потім поділ маєтку‚ за клопотами минуло три місяці, потім я захворів і не зміг поїхати до Москви раніше вересня.

І перше‚ що я вчинив‚ прибувши туди‚ вирушив до будинку Апрелєвих. Але на мій подив на місці будинку я зустрів риштовання і нову будову. Від двірника я дізнався, що колишній будинок проданий, а новий господар вирішив його перебудувати. Двірник про колишніх мешканців не знав нічого. Апрелєви ще в травні залишили своє помешкання і виїхали до свого маєтку, але в яку губернію – невідомо.

З тих пір я не зустрічав у своєму житті Апрелєвих і не знаю дотепер, де вони, чи жива Фаїна Осипівна, чи не вийшла заміж… нічого не знаю. Але схожість її обличчя з колишньою Фаїною, нез’ясовна схожість імен батька і матері, нарешті подібність їхніх віталень – все це так вразило мене, що я, як подумати, готовий засумніватися, що це все дійсно трапилося зі мною, а не привиділося в уяві».

Пантелеймон Куліш

Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.

Куліш залишив по собі багату літературну та наукову спадщину, в якій знайшлося місце і для фантастичних творів: «Огняний змій», «Коваль Захарко», «Про те, чому в містечку Вороніжі висох Пішевців став» та ін.

Повість «Огняний змій» подається у перекладі Миколи Зерова, що виданий був у 1929 р. видавництвом «Сяйво».

М. Зеров писав, що «про вогняних зміїв на Україні ходить багато різних оповідань; мало не в кожному збірнику переказів можна знайти записи про них… З переказами про зміїв сплітається ще сила повір’їв про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків.

Щоб причарувати до себе дівоче чи жіноцьке серце, змій підкидає або шовкову хустку, або срібний перстень, або дороге намисто, а часом то досить буває клубка заполочі. І от, коли дівка або молодиця все те візьме, змій і починає літати до неї, одмінившися коло хати ставним парубком, любиться з нею, а тим часом випиває з неї здоров’я. Дівчина або молодиця, до якої він літає, сохне, жовтіє, марніє й незабаром гине. Од змія можна і оборонитися: треба тільки не брати того, що він підкидав, або, взявши, повернути йому, або проказати якусь молитву і перехреститися, – але вірять, ніби не завжди те кінчиться добром. Змій може непокірну убити крилами або спалити хату і ввесь двір».

Огняний змій Повість із народних переказів

Частина перша

І

Дзвонить, аж гуде на ввесь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Сонце стоїть на заході. Рябіє в очах від розписного фасаду великої церкви; мигтять від проміння численні її бані, і затуманеним від того сяєва очам видається, ніби то все зубці велетенської золотої корони на білих мурах твердині. На паперті сила народу. Тут і болгари в обшитих галуном лейбиках, і молдавани з повновидими своїми куконами,[31] і наша Північна Русь із найдальших губерній, і українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Ввесь той люд посідав попід деревами або ходив по паперті, позбивавшись тісними купками, так ніби кожний боявся сам загубитися серед прочанського натовпу. Тільки один височенний парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним поясом, стояв оддалік, немов сирота який серед густого та гомінкого, як рій, люду. Нещодавно покинув він чумакування, узявши на себе замість смоляної сорочки синій жупан, а замість простого очкура широкий пояс. Повертаючись додому, зайшов він по дорозі в Київ поклонитися святим місцям та подякувати Богові, що так повелося йому у торговому ділі. Обходив він уже ввесь Київ; був у Михайлівськім монастирі; був і в Софійському, не раз бував і в печерах, і на картину надивився, де намальовано, як блукає людська душа по митарствах. На диво гарним видався йому город з золотоверхими своїми церквами та дзвіницями, з кучерявими своїми горами та долинами. Але повсякчасна метушня та галас, що пойняли його після тихомирного та повільного життя, скоро йому надокучили. Він звик до всього, що спершу аж очі йому поривало, і тепер стояв серед гомінливого люду смутний та задуманий – немов у степу, край дороги, коли табір чумацький стане і варить вечерю, а повітря густе темніє, і журавлині ключі та качки дикі, пролітаючи рожевим небом, кличуть додому і дорогу показують… І враз лице йому як не те стало, і він обернувся та й задивився, немов сам собі не вірячи.

Повз нього йшла дівчина, прегарна на вроду, рум’яна, як зоря, як мак на вгороді, повна, свіжа, здорова і саме на порі. Керсетка з малинового оксамиту обіймала їй стан, біла як сніг сорочка відтіняла смугляву шию у викоті, а пишно повишивані рукава маяли, як лебедині крила. Різнокольорові стрічки, попереплітані з садовими квітками та барвінком, короною лежали їй над чолом і падали їй ззаду на спину якоюсь розсипаною веселкою.

Поряд з нею йшов дід, що теж одразу впадав ув око. Сива чуприна відкинена йому назад. Червоне обличчя з навислими бровами, сивоусе, з западистими зморшками, виглядало по-старосвітському. Воно не було таке вже й древнє. Та як придивитися до глибоко поморщеного чола, до широких брів над видющими очима, колись такими бистрими, призвичаєними стежити за татарином у безлюдному степу, – то чимало-таки можна було нарахувати йому десятків. Старий ішов повагом, але від дівчини не відставав. Немов у задумі, ступав він по давньому-прадавньому камінню, вичовгуючи його підковами і, може, забираючи з собою останній слід написів з мовчазних і нікому не знаних намогильних плит, покладених у ряд із звичайними.

Парубок у синьому жупані і сам не завважив, як опинився біля діда та красуні, і вже хотів закинути їм яке слово, – коли це задзвонено в усі дзвони і люди, що були на подвір’ї, стиснулися коло дверей та й сунули всі до церкви. Парубок, проте, не одстав од старого та його супутниці і, поки правилася вечерня і богомольці побожно шептали молитви на всю церкву, він, може, вперше за все своє життя, не слухав церковної служби. Він дивився на красуню та на її стрічки; він не зводив очей з червоних її уст, що шепотіли молитви, з карих оченят, що дивилися на ікони неповинним дитячим поглядом. «Про що вона молиться? Хотів би я знати, що в неї на думці?… Та хоч би глянула на мене… Я з очей би, здається, пізнав її душу…»

І враз дівчина, немовби вгадавши його бажання, озирнулася; та як зустріла його обличчя, що в ньому, здається, кожна жилка говорила, – то й потупилася, і зашарілася не знати чого. Але її погляд пронизав душу парубкові, – він почув, як гаряча кров підступила йому до серця, а воно забилося так сильно, що він аж руку притис до грудей. «Оце ж то, – подумав він, – оце ж то, мабуть, та суджена, що її, покійна тітка говорили, ні городами не минеш, ні конем не об’їдеш! Ой, та як же гаряче на серці! Видко, правду люди кажуть, що як суджена, то одним поглядом кров запалить, одним усміхом розумну голову зробить дурною… Оце вона саме й є!» І він наважився будь-що-будь, а тільки кінчиться вечерня, розпитати старого, звідки вони і хто.

Та от уже кінець відправі. Народ висипав з церкви, гуде, як бджоли, вилітаючи з улика. Хто пішов додому, а хто зостався на подвір’ї. З тремтінням сердечним підійшов парубок до сивого діда, скинув перед ним шапку та й уклонився звичайненько. Старий і собі трохи вгору підсунув шапку і теж уклонився.

– А звідки ви, дядьку? – запитався парубок і мало не скрикнув з дива та радощів, почувши, що вони приїхали з містечка Вороніжа.

– Та я й сам з Вороніжа, – сказав він.

Старий прижмурив очі, приглядаючись до нього, і знизав плечима:

– Не знаю такого, далебі, не знаю.

– А я вас пізнав. Тільки що змінилися ви дуже! Та ви, здається, Петро Чайка?

– А так, Петро Чайка.

– А я, коли знаєте Нечипора Большака, так я його син.

– Он воно що. То-то дивлюся я, щось мені по знаку неначе… Як же мені та не знати Большака? Та ми з його батьком, тобто з дідом твоїм, вкупі козакували замолоду.

Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.

– Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.

– Я тільки що повернувся з дороги, – відповів Іван. – А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.

– Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.

– Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?

– Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Инші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:

Од Кракова до Чакова[32] Всюди біда однакова.

Обидва мої сини повмирали, хазяйство прахом пішло. Треба було повернутися і туди й сюди, треба було і про невістку подбати, і про сирітку маленьку, що після меншого сина зосталась. Чи бачиш, яку викохав, а зосталася після батька двох літ.

Старий з самозадоволенням показав на дівчину, а вона почервоніла вся як калина і знизила очі, що з цікавістю дивилися були на парубка.

– Гарна внучка у вас, дядьку, – вимовив Іван, не подумавши, чи до речі він те сказав, і, щоб як-небудь поправитися, запитався скоріше, як її звати.

– Маруся, – відповів старий Чайка. – Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок лічиш, що й не глянеш на парубка? Ось поглянь, який молодець! Та годі тобі соромитись: це ж земляк наш. Ти вже ви йшла з-поміж тих, що в запічку сидять та через грубку на людей виглядають. Пора вже тобі і на світ показатися. Не в цю, так на ту осінь і незчуєшся, як до хати старости застукають.

Бідна дівчина як жар горіла від таких умовлянь, і на очі їй навернулися сльози. Іванові шкода стало соромливої землячки, і він, щоб на инше перейти, запитався в старого, коли вони думають їхати з Києва.

– Завтра після ранньої служби, – одказав старий. – А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці.

Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.

– Добрий парубок, – говорив старий Чайка, виходячи зі своєю онукою з монастиря. – Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.

Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а про очі – то могла розказати далеко більше.

II

Рано прокинувся Іван другого дня, і як прокинувся, то довго сидів, мов затуманений. Зачарована нічними снами душа його гуляла на свободі і не зразу скорилася тверезому розумові; стривожене серце перестало колотитися. В туманній уяві все стояв любий образ. Аж ось у голові йому прояснилось. Він глянув круг себе, і прегарна картина берегів Дніпрових з усією дикою красою своєю стала йому перед очима.

Сам старий Дніпро синів долі. Широким ходом подався він на обидва боки, стаючи щораз суворіший, а коло Подолу потемнів, як воронове крило, та й повернув до Вишгорода. Вздовж по течії потяглися за ним невеличкі затоки та озерця; одні з них немов чіплялися за нього, так, ніби хтіли вдержати його коло себе, щоб не пішов він у далекі степи, другі відходили в далину попід самісінькі ліси і там на волі купалися в рожевому світлі сходу. Темна зелень лугу була вкрита сивою сіткою імли. Але млі найбільше до вподоби понурі ліси наддніпрянські: вони раз у раз синіють край неба, раз у раз сумують та хмуряться, і ні ясне сонце, ні прегарний краєвид київський не звеселять понурого їх погляду. Небо чисте. Тільки понад лісами висить довга хвиляста смуга-хмара, пойнята знизу пурпуровою загравою. Наближався схід сонця.

– Хороші тут місця, – подумав Іван, – а все не те, що наш Вороніж. Там якось веселіше. Ідеш, бувало, вранці з нічлігу, та як глянеш на садки понад ставками, у ранішньому ще тумані, – то так на душі стане враз ясно та весело, так би й заспівав, здається, якоїсь нечуваної ще пісні!.. Ех, Вороніжу, Вороніжу! Скільки я сіл та міст виходив за ці роки, але ніде не бачив веселішого місця!

І він знову приліг на посланий на садовій траві кобеняк, заплющив очі і кілька раз витягнувся, щоб одігнати останній слід сну.

Сонце тим часом випливло понад синіми лісами, і ясний Господній день настав на радість всьому світові. Іван устав, умився, помолився до Лаври, подякував хазяїнові за хліб-сіль та й пішов у монастир, щоб уже звідти рушати в дорогу. Незабаром прийшли і його земляки.

Одстоявши ранню службу і ще раз приложившися до мощей святих угодників, що у великій церкві, наші прочани подалися додому.

Виходячи з Києва, усі мовчали, так, ніби крім побожної думи не мали на душі нічого.

Перейшовши через Дніпро довгим дощаним мостом, поклали по три поклони святому місту, а потім іще кілька хвилин постояли, озираючи незрівнянний київський ландшафт.

Праворуч на самій поверхні Дніпра прослався Поділ зі своїми монастирями, церквами та дзвіницями, з величезною своєю Академією. Геть за Подолом синіли на обрії ліси, що йдуть у Литву на кілька сот верстов, і високі будівлі, що виступали з гурту міських домиків, немов були намальовані на блакитному полі. А від Подолу вздовж усього правого берега тягнеться пасмо гір, зелених, порослих купами липи та ліщини, облямованих долі сріблястими вербами. На найбільшій верховині всього пасма, де природа, виграваючи ясно-зеленими потоками рослинности, дійшла до розкошів надзвичайних, – стоїть золотоверха Лавра, той вінець київської краси. Сяє вона всіма своїми банями, і ніщо в світі не зрівняється з її сяйвом: так, ніби само сонце, розбризкавшися, всипало її своїми іскрами і золотим пилом запорошило синю поверхню Дніпрову. І Дніпро сяє тільки коло Києва, а там далі, за Видубицьким монастирем, що виглядає нижче від міста з зеленої пащі гірської, – знову стає суворий та дикий, не дивиться ні на зелені луки, облямовані білими пісками, ні на зблідлі гори, що йдуть понад ним у найдальшу далину; і тільки на прощання на самім краю неба він нараз повертає і, блиснувши срібною стягою, посилає останнє привітання святому місту і щезає в тумані. І на цьому повороті Дніпра легкою синявою видніються гори, що його проводжають. Ідуть вони й далі, чи, може, спинилися і здалека стежать за ним, – не можна роздивитися, тільки такі на око далекі ті гори, що, здається, ставши на них, можна б почути гомін Чорного моря.

– Що, діти, так задивилися на Київ? – сказав нарешті старий Чайка. – Шкода кидати? Не шкодуйте, діти. Ще й не раз побачите, як схочете. А от я то вже добре знаю, що востаннє дивлюся і на Дніпро, і на святу Лавру.

– А хто, діду, поставив отакий хороший монастир? – спитала Маруся, і Іван уперше почув її голос.

– Печери покопали святий Антоній та Феодосій, а самий монастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Бачила ти їх?

– Бачила, діду.

– Так от, оці дванадцять братів, побудувавши церкву і святу ограду коло неї, багато літ мурували височенну Лаврську дзвіницю. Було їм при тому особливе таке чудо. Що вибудують, було, за день, то за ніч у землю ввійде, так що й риштування не треба було їм робити. На землі стоячи, мурували вони і оті стовпи, що, бачиш, он-он під самісінькою банею. Аж ось однієї ночі прийшла уві сні до найстаршого брата Мати Божа та й каже, що годі вже стіни класти, бо й так уже нема вищої будівлі на всім світі. А виведи, каже, верх та й обкуй його щирим золотом, та й хрест постав, каже, з щирого золота. Сказала і злетіла в небо. Найстарший брат устав, помолився, розбудив братів, та й знов узялись за роботу. От уже й верх виведено, і золотом окуто, і хреста щирозолотого поставлено. І як усе було скінчено, то дзвіниця враз і вийшла з-під землі і стала, як тепер стоїть.[33] Тоді приснився братам уночі усім однаковий сон: з’явилася їм Божа Мати та й питає, якої заплати хотять вони від Бога за свою працю? Одинадцять братів не схотіли собі ніякої заплати, тільки щоб поховали їх у святих печерах, що святі Антоній та Феодосій викопали; а дванадцятий брат захотів собі багатства, щоб іще пожити в світі. Але в світі скоро все йому докучило, і він прийшов до братів, а як місця вони йому не залишили, то він, втиснувшися поміж них, не зміг випростати ніг та так і заснув навіки з зігнутою ногою. І досі так лежить серед них.

Маруся замислилась, почувши те оповідання, і потупила очі в землю.

– Що ти так замислилась, Марусю? – запитався Іван. – Чи не хочеш і собі піти в монастир?

– Ні, в монастир я не піду, – відповіла Маруся, зашарівшися, та й глянула на Івана. Але глянула так, що в того і в очах замиготіло.

Іван хотів повести розмову далі, але сердечна тривога не дала йому слова сказати, і він мовчки дивився на чорнобриву красуню, що соромливо спустила очі. «Ну й дівчина, – думав він. – І чого б я не дав, щоб дізнатися, що в тебе на душі?…»

Тимчасом як молоді наші подорожні наслухали власного серця, дід, для якого ніжні почуття були ділом давно минулим, щось шепотів, поглядаючи на Лавру, а потім, схилившися ще раз до землі, сказав:

– Ходім, діти, – дорога далека: годі баритися.

Від Києва до Броварів дорога йде сипучими пісками[34] через бір. Прочанам, що йдуть у Київ, вона – немов остання проба в довгій та трудній подорожі. Зате ще з Броварів з’являється їм, немов земля обіцяна, прегарна панорама Києва, вся оповита туманом, а крізь туман напівпрозорим стовпом видніється у золотому вінці дзвіниця-велетень. Краєвид, що ближче, то все розпрозорюється, аж нарешті, ставши на Дніпровому березі, натомлений прочанин спиняється в захваті перед незвичайним видовищем і, немов праведник, побачивши райську браму, з побожним чуттям вдячности кладе доземний поклін.

Зовсім инше почуття поймає душу богомольцеві, що покидає святий Київ. З кожним кроком стає йому смутніше на душі, з кожним кроком він немовби щось втрачає; його почування можна порівняти до того стану душевного, з яким покидаєш батьківщину, виїздиш з дому, що в ньому жив серцем, де було тобі затишно й тепло.

Наші подорожні з кожного горбочка озиралися назад, і за кожним разом Київ заволікався їм імлою, і за кожним разом Іван і Маруся ззиралися між собою. Спочатку Маруся червоніла, зустрівшися з Івановим поглядом; але надвечір так уже призвичаїлася до свого подорожнього товариша, що навіть усміхалася йому з дитячою щиросердністю; і вони, навіть не говоривши між собою, зрозуміли одне одного, так ніби прожили вкупі кілька місяців.

ІII

Ввечері дійшли до хутірця на пісках, по обидва боки великого шляху. Вбогі хати, помазані жовтою глиною, сумно стояли одна коло одної: ні путньої горожі, ні садка, як то звичайно буває по українських селах. Тільки посеред вулиці дві верби похилилися над колодязем, простягаючи свої довгі вечірні тіні через широку дорогу.

– І як ото люди можуть жити в такому місці! – сказала Маруся. – Я б тут умерла з туги після нашого Вороніжа!

– То так тобі здається, моя комашко! – відказав старий Чайка. – А спитай лишень у них, чи згодні вони покинути свої піски та й перевезтися у наш Вороніж, що де не ступиш, то все тобі садки та городи? Ні, мабуть, не згодні. Для них оці дві верби миліші за всі садки та городи на чужій стороні. І по убогих цих хатах так само дівчата співають пісень та слухають оповідань про давні часи, як і ти у своїй побіленій та квітками причепуреній хатині. Ну, то куди зайдемо, Іване?

– Зайдімо до цієї хати під вербами: вона здається краща від инших.

– І то діло, – одказав старий Чайка та й повернув ліворуч. Хата, до якої вони зайшли, і справді була чи не найкраща на весь хутір. Лавки вздовж стіни були чисто вимиті; в кутку над столом образи завішані білими рушниками, що спускалися з обох боків, повишивані на кінцях червоним. На полу сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці та синій запасці, колихала ногою колиску і наспівувала пісні. Побачивши чужих людей, вона зразу замовкла. Коло печі тупала жінка середніх літ в очіпку й плахті, видко, сама хазяйка.

Наші подорожні вступили до хати, помолилися найперше до образів, як то й годиться людям, що йдуть з богомілля, а потім уже привіталися з господинею та й запитали, чи не можна буде переночувати.

Жінка, що поралася коло печі, дізнавшися, що то прочани, привітно попрохала їх сідати, а сама кинулася з ганчіркою витирати лави. Хоч пороху там і не було, та такий уже звичай охайливої господині.

Поки старий Чайка говорив з хазяйкою, розказуючи їй то про Київ, то про свою дорогу та теперішні урожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем, і завела з нею свою розмову, що від починків та прядива перейшла поволі до речей цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся запиталася у молодої господині, якої та співала пісні, коли вони увійшли до хати.

– Про Саву Чалого, – відповіла дівчина.

Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого і попросила заспівати. Дівчина довго відмовлялася, та кінець кінцем мусила пристати на бажання Марусине і заспівала впівголоса, щоб не заважати матері говорити із старим.

Ой був на Січі старий козак, на прізвище Чалий, Та й вигодував сина Саву козакам на славу.

Старий Чайка, прислухавшися до голосу пісні, кинув розмовляти та й підпер рукою підборіддя, а дівчина, схиливши голову та посукуючи веретено, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ними і як збирався з ними руйнувати церкву православну, та наїхали запорожці і підняли його на три списи, і як утікала від козаків молода його жінка.

– Славна пісня! – сказав Чайка. – Старосвітська! Хто тебе, дівонько, навчив такої?

– Та все покійний дідусь, було, її наспівують…

– А давно твій дідусь умер?

– Рік і два тижні.

– Та ще й умер на чужій стороні, – мовила господиня, що сиділа навпроти, підперши щоку рукою. – Та й осталися ми сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне, – сказала вона знов, трохи помовчавши. – І жив покійничок, і вмер якось чудно.

– Як то чудно? – запитали в один голос Іван і Маруся.

– Чудно, таки дуже чудно! – зітхнула господиня. – Така була смерть його навдивовижу, що як розкажеш кому, то тільки здвигне плечима та й мовчить. Бачте: панотець мій покійний добре умів на бандурі грати. Ніхто його і не вчив, – сам вивчився, сам і бандуру собі зробив. Замолоду був він хазяїн, коло землі ходив, худобу держав. А як умерла покійна мати, а я пішла заміж, то передав нам усе хазяйство, а сам тільки й знав, що свою бандуру. Цілий день, було, грає от під цими вербами над колодязем. Знав він усяких пісень, і старосвітських знав. Народу коло нього бувало повно: то таки прочани, а то і свої, хутірські, обступлять його і слухають; а найбільше то в свято. І так усі до нього звикли, що як піде, було, з бандурою по чужих селах, то і в селі немов пусто: раз по раз питають, чи скоро вже вернеться дід. Тільки нам ніякої користи не було від його заробітків, і скільки не збере де грошей, всі віддасть першому, хто в нього попрохає. І рідко коли принесе додому. Такий чудний дід був. Як от прийшла йому торік по весні охота йти в Київ. Піду та й піду Богу помолитися!.. От я і мій чоловік до нього й приступили. Куди вже вам іти, панотче? Ви й так уже немощні, то куди вам тягатися по тій спеці та по пісках?! «Ні, каже, піду», – та й тільки. Та як узявся, то й пішов; таки по-своєму зробив. Вирядили ми його з людьми в дорогу та й просили, щоб вони вже там його доглядали. Як відрядили – то вже й тиждень минув, і другий минає, нема та й нема! А то раз у раз бувало – за тиждень наші слобожани вправляються. Ну, думаємо, видко, наш старий говіє, то й товариші його дожидаються. Тільки сидимо раз увечері, я та дочка, в хаті. Чоловіка дома не було. Як тепер пам’ятаю – сонце стояло вже на самім заході і так світило крізь вікна на образи, що всі вони, немов золоті, горіли. А під образами стояла панотцева бандура, вкрита білою хусткою. І враз хустка злетіла з бандури, немов чия рука її схопила, а бандура сама собою заграла точнісінько так, як грали на ній панотець покійні. Ми обидві так і остовпіли. Приїхав чоловік, розказала я йому, і він злякався. І всі ми тоді разом на тому стали, що це не перед добром. Як думали, то так і сталось. На четвертий день повернулися з Києва люди, що покійні панотець ходили з ними, і розказали нам, що нема його вже на світі. І ще – що розказували про його смерть! Як були вони в Києві, то панотець, прийшовши додому з служби Божої, почав співати своєї улюбленої пісні «Ой сів пугач на могилі!». А далі й каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз умру. Шкода тільки, що нема зо мною бандури: мені б хотілося перед смертю заграти свого пугача». Сказав, ліг на лавку і руки заложив. Кинулися до нього, а він уже й душу Богові оддав.

Господиня за слізьми насилу договорила останні слова, а потім стала утирати їх рукавами сорочки. Старий Чайка і його супутники сиділи всі понурившись, зворушені хазяйчиними словами, і кожен по-своєму обмірковували те диво. В хаті стало тихо-тихо; і тільки чути було дзижчання бджоли, що ненароком залетіла до хати і тепер билася у вікно.

Може, ще й довше тривала б мовчанка, коли б господиня не догадалася поставити на стіл вечерю. Посадовивши гостей на покутті, господиня почастувала діда Чайку та Івана чаркою горілки, а далі попросила їсти, що Бог послав. В дорозі людина неперебірлива, і тому звичайна сільська страва видалася нашим подорожнім і не сказать якою.

Вставши з-за столу, дід Чайка подякував господині і сказав, що вони гадають рушати завтра вдосвіта, а тому краще і за ночівлю порахуватися сьогодні.

– Отеє нехай Господь криє! – аж скрикнула господиня. – Та хіба ми постоялий двір держимо, щоб гроші брати, як добрий чоловік переспить? Инше діло з панів – так то вже й Бог велів. І я колись ходила в Рихли,[35] так і з мене й копійки ніхто не взяв за всю дорогу. Та ще добрі люди – дай їм Бог здоров’я! – без хліба і в дорогу не відпускали. Та й панотець покійні – земля пером! – раз у раз, було, кажуть: «Їж хліб та й другому дай»!..

– Ну, коли не хочете брати грошей, – сказав Чайка, – то візьміть хоть гостинців київських.

Він вийняв з вузлика, що весь час ніс за спиною на палиці, два кипарисові хрестики і дав господині, а Іван подарував дочці великий личман з образом Миколая Чудотворця. Все це було взято з великою подякою.

Іван просив показати йому бандуру покійного панотця. А як і сам умів на ній грати, то досвідченим оком зразу побачив, що бандура неабияка, та й купив її тут же у господині.

Потім стали думати і про ночівлю. Іван і старий Чайка лягли в хаті а Маруся з хазяйською дочкою пішла до комори.

IV

Не встигло ще й небо почервоніти на сході, як наші богомольці були вже в дорозі. Пройшовши верстов зо дві, старий і каже:

– Ну, діти, тепер підемо польовою доріжкою, бо стовповий шлях аж до самих Козар по піску. А сюди і ближче буде, і місця веселіші.

Звернули праворуч. Перед ними білим морем лежала, вся в цвіту, гречка і пахла медом. Ранок був туманний, і тому обріїв вони не бачили, і біла рівнина видавалася їм без краю. Тільки перед ними крізь імлу червонів схід, та ззаду бовваніли ще верби над перейденою дорогою. Тим часом ранок поволі жвавішав, небо яснішало. Потягнув свіжий вітерець, туман закучерявився по долинах. Пройшовши ще верстов дві-три, вступили вони до дубового й березового лісу. Так усе ніби спало. Вкриті росою дерева позвисали над вузенькою доріжкою і держали її у вогкому холодку. Сині дзвіночки у високій траві ледве-ледве починали розпускати свої пелюстки. Вряди-годи траплялися нашим подорожнім повні водою видолинки, вповиті білим ранішнім туманом. Часом з глибини лісу чутно було кракання ворона та постукування дятла в дерева. Ніякий инший звук не перебивав лісової дрімоти.

– Не виходить мені з голови, дідусю, – сказала Маруся, – що ото вчора хазяйка розказувала. Як вам здається, що то грало на бандурі?

Дід понурив голову і, подумавши з хвилинку, відказав:

– Душа грала, моя комашко!

– Як то душа? – запитала дівчина, дивуючи.

– А ти хіба не знаєш? А пам’ятаєш, як твоя баба покійниця, а моя жінка, розказувала, що як батька її було вбито на війні, то стара шаблюка його, що дома на стіні висіла, ні з того ні з сього впала і перебилася надвоє. Як тобі здається, чого то вона впала?

– Я не пам’ятаю, щоб коли отаке чула. Може, я тоді маленька ще була, та й не добрала, що до чого. Розкажіть ви, дідусю!

– Гаразд, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійниці баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі приходили до нього судитися і ради просити, немов до попа, – бо тож і розумна голова була… А на війні він раз у раз, було, скаче поперед тих козаків-лицарів, що не доглядають обозу, а тільки де зобачать турка або татарву, то так і рвуться в бій, хоч яка там проти них сила. Правда, і добра їм перепадало чимало, ну, та й робота була нелегка! Добрий тобі жарт: маленькою купкою одчайдушних голів врубатися у вороже військо і вхопити здобич та повернутися назад! Та що вже казати тобі, коротко мовивши, не хотів твій прадід ніколи ні про яку небезпеку й слухати, і коли б не знайшлося йому товаришів, то й сам би на турецькі шаблі поліз. Всі уже знали, що то за козак Степан Журба, і сам полковник, було, набивається до нього з ранґами – то осаулом, то ще якимось старшим хотів зробити, а то раз і сотника йому пообіцяв. Так що ж? Не хоче! Такий уже молодець удався, «Нащо мені, каже, ваші ранґи? Буду я сотником, то все мені треба коло обозу бути і робити, що мені загадають. А тепер я вільний, як вітер у полі, – набрав собі охочих та з ними – світ заочі і дременув. Переб’ють їх, порубають – не моя провина: їх воля була йти за мною, та й не діти ж вони! А користь мені від мого здобичництва чи не більша, як сотникові». Та й не брехав козак! Бувалі люди розказували: хоч як його невіра обступить, хоч як його рубає, хоч як стріляє, а він таки вискочить із тиску; і поранений увесь, та не з порожніми таки руками. То збрую, було, винесе таку з золота та срібла, то повні тороки кармазинів, що їм і ціни нема. От бачать люди, що твого прадіда ніяка сила не бере, а кінь у нього тільки зачує бій, то так чортом і скаче на гармати, – і думали, що Степан Журба якийсь характерник. А він був християнин, як і всяк чоловік; тільки була в нього шабля, що з нею він не боявся смерті. Дісталася йому та шабля не простим яким способом. Їхав він у поле ворога виглядати. Їде край байраку і чує, ніби хтось у глибокому тому байраці стогне. От і зійшов він з коня, збіг аж на дно яру. Бачить – лежить козак, сивий, як молоком облитий, весь порубаний, постріляний, а коло нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, підвів козак голову та й каже: «Слухай, чоловіче добрий, коли маєш християнську душу, то зроби мені останню ласку, винеси мене з цього байраку, поховай у чистому полі і хреста постав у головах, хоч би й з хворостини; хай-таки поховано мене буде як християнина. А я тобі за те подарую оцю шаблю. Дорога вона не золотим держаком, не самоцвітним камінням, а тим, що як іде хто з нею на бій, той не боїться смерті, аж поки сім куль його не прошиють. Запам’ятай собі. А тепер перехрести мене і прощавай». Сказав – і вмер одразу. От твій прадід виніс його з байраку, викопав яму шаблюкою, поховав, прочитав які знав молитви, зробив хреста із козацького ратища, заткнувши його вістрям у землю, ще й білу хустку на хресті повісив, щоб усяке знало, що там лежить козак. А далі взяв подаровану шаблю та й поїхав. Та як вернувся до обозу і почав показувати товаришам отой подарунок, то всі, хто брав шаблю в руки, дивом, було, дивуються, і ніхто не знає, що то за шабля: нікому не доводилося такої бачити. А з старосвітських людей такі знавці бували, що покажи йому палаш, так він, і напису ніякого не читаючи, скаже тобі, і що то за палаш, і з якої землі, і чи давно його зроблено. А тут скільки вже охочих до старовинної зброї людей приходило до твого прадіда – приходили і сотники, і осавули полкові – так ні ж! Ніхто не прочитав слів, що ними вона була обписана, і ніхто не сказав, яки народ отакими шаблями орудує. І з тією шаблею прадід твій бився років з двадцять, а тоді було що не рік то й війна. А наостанку до того вже вона позубилася, що як виїздив він на війну в послідній раз, то покинув її вдома. Теща покійниця, правда-таки, і вмовляла його, щоб не кидав шаблі, – та не такий з твого прадіда козак був, щоб баби послухатися. «Нащо вона мені тепер? Не буду ж я нею пиляти?» Сказав і поїхав з иншою шаблюкою. Виїхали на поле бою. Твій прадід, хоч і не мав при собі заклятої тої шаблі, а таки не вдержався, щоб не вточити першому ворожої крові. Зібрав охотників, вишикував їх, як треба, рогом, крикнув, гикнув та й урізався саме в середину турецького військ. Довго не видно було його ватаги, тільки чути крик та стрілянину серед ворожого табору, аж ось заколихалася передня лава, розступилася, твій прадід вилетів звідти тільки з п’ятою частиною своїх товариші. Не встигли наші закричати та заплескати в долоні, як з басурменського боку де не взялася куля, та твоєму прадіду в голову! Хитнувся козак, руками вхопився за шию коневі, і кінь уже мертвого приніс його до козацького обозу! А теща покійниця тим часом шила йому сорочки вдома, бо все, що, бувало, візьме з одежі в похід, то так передере й перекривавить, що страшно і в руки взяти. Враз так щось і гримнуло об половиці. Глянула – аж то чоловікова шабля. Ну, тут усі й здогадалися, що то за знак.

Дід замовк і про щось загадався. Але його оповідання схвилювало молоду кров Іванову, і він – замість пошкодувати про смерть хороброго козака – як не скрикнув у захваті:

– Ех, і жити ж тоді було славно, дядьку!

Старий одразу звів очі на парубка.

– А чим славно? – запитався.

– А тим, що було де добрим молодцям погуляти, – одказав Іван, труснувши головою.

– Правда твоя, брате! – сказав старий Чайка і сам як не запалився спогадами про колишню славу. – Правда твоя, славно!

А потім замовк і голову понурив, немов засоромився, що, захопившися старовиною, забув про свій сивий волос і з парубками побратався.

– Як же то ви, діду, кажете, що душа на бандурі грала? – спитала Маруся. – Мені і невтямки.

– Діло просте, – одказав дід, – перш, як на той світ податись, прилетіла душа попрощатися з усіма своїми; от і дала про себе знати через бандуру, як душа твого прадіда через шаблю.

Тим часом сонце стояло вже високо над лісом. День наближався уже до обідньої пори, і в повітрі стало до того жарко, що наші подорожні подумали вже і про відпочинок. Ліс усе змінявся. Поміж березами й дубом стали траплятися кленки та ясені. По низинках пішла лугова калина та розрослі кущі сріблястого верболозу. Навіть трава дедалі ставала одмінна. З усього було видко, що десь недалеко має бути вода. Це зауваження зробив Іван, і дід підтвердив його догадку, сказавши, що незабаром вони підійдуть до великого ставу.

І справді, пройшовши з півверсти, вони зачули глухий гомін водяного млина, а вийшовши на височенький горбок, порослий липою та мальовничими кущами ліщини, мусили вони спершу заплющити очі, бо ж сонце, що стояло на півдні, відбивалося на самій середині чистого плеса, обсипаючи всю околицю нестерпучими іскрами. Гомін від коліс, що мало чутен був за горою, тепер був далеко сильніший; з густим гудінням ходив він коло ставу, озивався зусюди луною і знову мішався з дзюркотанням води, що збігала по колесах. За ставком біліла під солом’яною стріхою мірошникова хата, з городом, а з городу виглядала смуга червоного маку, оточена золотоголовими соняшниками. По тину вився, тичина за тичиною, кучерявий хміль, і темно-зелені його стовпи були немов вежі цієї буколічної фортеці. Де-не-де відважний гарбуз виповзав з городу на сам верх тину і, розрісшися на сонці, перевалювався вниз, безсилий уже повернутися назад.

Синій дим, вибігаючи з-під покришки над дерев’яним комином, тонкою стрічкою віяв по верховіттю надбережних осокорів і потім злітав до глибокого неба. На березі паслися вівці і кілька пар волів лежало біля навантажених мішками возів.

Зійшовши з горба, наші мандрівники розташувалися на відпочинок у березі під старою липою. Дід, під’ївши трохи, заснув у холодку під гомін води, а Іван, що досі не мав нагоди побути з Марусею на самоті, почав підбивати її у ліс по гриби. Дівчина знала, що не годиться їй іти до лісу сам на сам з парубком, але їй не стало духу відмовити Іванові, і вона погодилася.

Спочатку обоє не знали, з чого почати. Маруся ладна була промовчати до самісінького вечора, а Іван безнастанно поривався щось їй сказати, і кожного разу так гаряче ставало йому на серці, що він і слова не міг вимовити. Уже потім якось догадався він звернути розмову на Вороніж. Маруся докладно відповідала йому на всі запитання, розказувала про гулянки та вечірні збори на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова ставала щохвилини жвавішою, цікавішою. Вони і не помітили, як узялися за руки, як забули про гриби та й давай проходжуватися в лісі, немов давні знайомі. Маруся схаменулася тільки, як вони сіли під дубом і Іван, недовго думавши, поцілував її в уста – сказати б: од щирого серця.

– Що ти робиш, Іване? – скрикнула вона, насупивши брови.

– Що ж у тім поганого, моє серце? – одказав Іван.

– Як – що поганого? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться з парубками цілуватися? Матуся мені те щодня кажуть. Та й дідусь тепера, тільки побачить мене, то й здогадається зараз, що я з тобою цілувалася.

– Не бійся, голубко, не взнає.

– Еге, не взнає! Мало ти дідуся знаєш. Він один раз гляне, то так і дивитися. Його в Вороніжі звуть віщуном, бо він усе знає, ніщо від нього не сховається.

– Нехай він собі і все знає, а такого ще не чувано, щоб можна було взнати, хто з ким поцілується.

– Говори. От побачиш, що він скаже. Ходім! Він, мабуть, уже прокинувся.

Старий і справді вже не спав і, побачивши, як ішли вони з лісу, спохмурнів трохи, але, поглянувши на принесені з лісу сироїжки, до яких був дуже ласий, забув хвилинну свого прикрість і нарікав тільки на себе, що довго заспав і спізнився в дорогу.

Дальші два дні йшли вони весь час стовповою дорогою. На їх щастя, година була хмарна, і вони не дуже терпіли від спеки. Нудьгу ж їм розганяв сам старий Чайка. Він безперестану то гомонів про старовину, то перебирав різні випадки свого минулого, і з усіх своїх оповідань робив висновки – прості, але такі часом ясні та розумні, що їм позаздрив би і психолог, – коли тільки вчився він з німецьких книжок, а не з живої природи людської.

V

– Тут ми трохи перепочинемо з дороги, – сказав Чайка Іванові, коли вони підходили до Батурина. – Зайдемо до давнього мого приятеля, до бондаря Омелька. Він колись жив у нашому Вороніжі, та от уже літ з двадцять, як перейшов сюди: тут, бач, після тестя дістався йому ґрунт у спадщину. Ми були в нього, йдучи в Київ, і обіцяли зайти ще з Києва.

Бондаря Омелька вони застали за роботою. Він дуже зрадів гостям і, перецілувавшися з ними як слід, повів до хати.

Хата в бондаря Омелька була чепурна і від усіх батуринських хат відмінна. Не кажу вже про те, що вся вона була побілена крейдою, що вікна знадвору були обведені червоною фарбою, а солом’яна стріха була підстрижена так чисто, як чуприна у доброго парубка перед Великоднем, – посередині в ній стояв стіл новий, липовий, на обточених ніжках, з двома шухлядами; образи усе під шатами та під склом; на кілочках поміж вікнами рушники білі, майстерно повишивані червоними узорами, та й лави і мисник з різним посудом були далеко кращі, як по звичайних козацьких хатах.

Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата у тканих плахтах, що нетерпляче чекали з Києва Марусю, повели її до своєї кімнатки та так і не дали їй привітатися з бондарихою. Вони хотіли якнайшвидше довідатися про всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися говорити.

В хаті було майже темно, і не так від вечірніх сутінків, як від дерев, що закривали вікна: густа черемха і вишня упиралися гіллям у самісінькі шиби.

Бондар Омелько кілька разів уже збирався порубати ті дерева, щоб не робили темноти в хаті, але обидві дочки, та й бондариха з ними, кожного разу умовляли його покинути той намір, – бо ж літніми ночами соловей співає попід самісінькими вікнами.

Посадовивши Марусю, дівчата перш за все попрохали її показати київські гостинці та стрічки, яких вона там понакуповувала. Усе їх захоплювало; кілька разів заходжувались вони приміряти собі блискучі персні та сережки, розпускали і знов скручували барвисті стрічки, і заспокоїлись тільки тоді, як Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Далі почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про Лаврську дзвіницю, про печери. Маруся ніколи не закінчила б свого оповідання, коли б їх не покликано вечеряти.

Тим часом до бондаря Омелька зібралися двоє-троє гостей. Всі вони вже встигли розговоритися і набратися, бо як дівчата увійшли до світлиці, то Марусин дід був мов печене яблуко, а бондар Омелько світив лисиною.

Сіли до столу. Спочатку всі взялися до смачного борщу з свининою та за нову картоплю, але під кінець вечері старі більше пили, як їли, і навіть вареники з сметаною не привернули їх уваги. Почалися безконечні розмови, згадки, пом’янули і старовину…

В тих розмовах старого Чайку було найчутніше. Хміль не зменшив йому красномовства, тільки ще піддав охоти. Але слухали його тільки Іван та бондар Омелько, бо всі инші гості говорили всі разом і кожен зокрема, що кому спаде на думку. Розгарячившися від горілки, старий Чайка говорив дуже складно, і мова його більше була подібна до старосвітської пісні, а Іван більше як коли пересвідчився, що розум у нього таки віщий.

Вечеря затяглася пізно. Аж ось устали й почали збиратися на ніч. Зосталися тільки старі, що, посідавши круг величезного глечика з варенухою, здавалось, і не думали про кінець свого бенкету. Маруся лягла з своїми подругами у новій хаті, яку будував бондар Омелько, гадаючи восени узяти в прийми зятя до старшої дочки. Хата була ще без рам і шибок; свіжий вітер повівав з саду прохолодою, примушував дівчат укриватися якнайтепліше. Маруся вже й лежачи мала ще розповідати цікавим подругам про Київ та про свою дорогу; нарешті обидві подруги заснули, і вона зосталася на самоті з своїми молодими мріями.

Місяць уповні заглядав до вікна. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи серед веселих подруг та парубоцького залицяння (бо ні один з парубків не був їй до вподоби), сиділа у своїй хатині біля вікна, дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все було перекинуте: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв у висоті небесній, як золота підкова. Ледве долітали до її слуху протяглою луною пісні, що виспівувалися по далеких кутках Вороніжа, де-небудь на Спащині чи на Пречистинщині.

Були ті спомини невиразні, хоч і тепло лягали на серце. Зовсім інакше згадувався їй час, відколи вона вперше побачила Івана. З першого його погляду, що перехопила вона в церкві, і до останнього слова, яке він сказав їй, уставши від вечері, вона пам’ятала кожну дрібничку. Ніколи не забуде вона ні як виблискувала вода, коли підходили вони до млина, ні як гомоніла вода під колесами, ні як солодко було слухати закохані Іванові речі.

Тепер вона думала, як житимуть вони у Вороніжі, як весело буде їй вийти вночі на вулицю, де її Іван, ведучи за собою цілу юрбу хлопців та дівчат, награватиме її улюблених пісень. А дівчата… Тут думка їй увірвалась, серце занило. Не знане їй досі почуття ревнощів уперше закралося їй у душу. Таке кохання!.. І от вона почала перебирати довгу лаву своїх подруг, які мали перехопити їй Іванове серце: «Ні, – вирішила врешті-решт, – ні одна з них мене не варта! У кого з них такі очі, як у мене? У кого брови чорніші, у кого личко біліше від мого? Він повинен бути моїм…» І вона враз перевернулася на другий бік, і місяць уповні осяяв чудову голівку, відкинену набік від жару й томління.

І от ніби чує вона тихий дзвін музики в супроводі смутної протяжної пісні, і пізнає голос Івана. Не знаючи, чому вона злякалася і вся здригнулася, але биття серця не перешкодило їй розслухати слова відомої пісні:

Вари, мати, вечеряти: я ляжу за сонця, Ой хто мене вірно любить, прийде до віконця. До віконця припадає, стиха промовляє: Вийди, вийди, дівчинонько, з рубленої хати; Тепер нічка темненькая, не знатиме мати.

Голос Івана мав у собі щось чаклунське, бо Маруся, вислухавши пісню, відчула, як непереможна якась сила тягне її до нього. Покорюючись цьому потягові, вона встала і тремтячими ніжками приступили до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.

– Що це ти надумався, Йване, грати об такій порі? – сказала Маруся немов з докором.

– Хотів побачити твої ясні очі, моє серденько.

– А що подумають хазяйські дочки?

– Не бійся, моя галочко, вони давно вже сплять. Дай же мені свою ручку.

– Нащо тобі моя рука?

– Так, подержу трохи… Може, на серці стане легше.

– А хіба в тебе тяжко на серці?

– Ох, тяжко, Марусенько, та й як іще тяжко. Відколи тебе побачив, то немов каменем мені заложило груди. Тільки тоді мені й весело, як дивлюся на твої ясні очі, як слухаю твої солов’їні речі.

«Як він мене любить! – думала тим часом Маруся. – Ні, то не може бути, щоб він колись проміняв мене на иншу. Дам уже йому руку… Таж він, бідолаха, так само об мені побивається, як я об ньому. Його й сон не бере! Тільки й думав, мабуть, що про мене».

– Іване, – сказала вона, – іди лишень спати.

– Хіба тобі немило, що я стою перед тобою?

– Та ні, Іване; тільки вже пізно.

– Дай ручку, то я й піду.

Маруся мовчки простягла йому свою руку і уже не мала сили її одірвати; його бажання так немов переливались їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона ладна була простояти з ним аж до самого світу.

Іван, узявши Марусю за руку, не вдержався і обняв її, і тільки що хотів поцілувати її, почув за собою гомін.

Бондар Омелько, попрощавшись зі своїми сусідами, проводжав старого Чайку спати в садок. Діди, підгулявши як слід, безперестану запевняли один одного у своїй приязні і цілувалися на кожному кроці. І враз наткнулися на другу пару, що обнімалася з інакшої причини.

Маруся, ще недосвідчена в таких справах, як нічні стрівання, побачивши перед собою похмуре дідове обличчя та блискучу проти місяця лисину бондаря Омелька, так зніяковіла, що не похопилася висмикнути свою руку з Іванових і трималася за нього міцно, так ніби боялась утопитися.

– Е, добре, дитинко! – почав старий Чайка, що з превеликого дива довго не міг знайти мови і думав, що то йому з п’яних очей видалось, ніби він бачить об такій порі свою Марусю на самоті з парубком. – От тобі й ходи на богомілля! Не вправились і назад повернутись, як узялися за женихання! Добре, добре, моя комашко! Е!

І він похитав головою. Маруся зніяковіла ще дужче. Суворе обличчя дідове, з сивою чуприною, стояло перед нею у місячнім сяйві, немов лихий привид, що з’явився у найпалкішу хвилину її життя. Віщі очі, нерухомо упершися в неї, проходили їй до самого серця, і так тяжко було терпіти їх похмурий погляд, що в неї аж у голові закрутилося. Але тут Іван, випустивши її руку, підступив до старого Чайки і своїм словом урятував Марусю од дідових очей.

– Дядьку, – сказав він, – не дорікайте дівчині: я один винен і відповідаю за все недобре!

– Слухай, козаче! – відповів йому Чайка. – Недоброго тут немає ще нічого. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що лаяти молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що молодцеві сам Бог велить погуляти, поки не оженився. Не яка біда і дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би і вночі. Тільки всьому свій час. Ідемо ми з святого місця, то й гріх про женихання думати! Всі дні ще попереду: встигли б ще нагулятися у Вороніжі. Не годиться, не годиться, – провадив він, похитуючи головою. – Запам’ятай, що недобрий початок має і кінець недобрий.

– Дядьку!.. – сказав Іван.

– Так, так, козаче, – говорив віщий дід, не слухаючи його. – Як початок недобрий, то й кінець недобрий. Лукавий саме й шукає такого припадку. Його й треба стерегтися!..

– Неначе як на те ж, вбий його чад лихий! – вимовив бондар Омелько, що хитався на ногах, немов дерево од вітру, і нічогісінько не зрозумів з усієї цієї сцени.

– Пора спать, діти! – сказав Чайка. – Дай Боже, щоб на тім і кінець. Ходім, брате Омельку.

Всі розійшлись.

На другий день Іван і Маруся не знали, як перед дідові очі з’явитись; але старий, всупереч їх сподіванням, зустрів їх ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню пригоду, і тільки, як почала бондариха нарікати на Марусю, що смутна сидить, він, мов невмисне, кинув увагу, що, може, вона цю ніч мало спала. Маруся зачервонілася вся, мов мак, але ніхто, крім Івана, не знав чому, бо ж і бондар Омелько нічого не пам’ятав з учорашньої пригоди.

Після сніданку бондар Омелько водив старого Чайку та Івана по хлівах та кошарах, а Маруся з дівчатами ходила дивитись до батуринського базару. Як верталися звідти, то старша бондарівна і каже їй:

– Сестрице, чи ти чула коли, що у нас в Батурині земля плаче?

– Чула про те ще в Вороніжі, – відказала Маруся. – От і гаразд, що нагадала. Де те місце?

– А от ходім, далі. Ми тобі покажемо. Тільки гляди, не дуже прислухайся, а то і вві сні снитиметься.

Пройшовши довгу вулицю, вони повернули праворуч і вийшли на цвинтар, що трохи торував над містечком. Маруся прилягла до землі і припала вухом. Спочатку нічого не було чути, і дівчина вже хотіла встати. Аж ось серединою землі пройшов ніби якийсь різкий вітер; глухий жалісний стогін протягся на велике віддалення і тугим зойком віддався на тім краю. А далі – чує Маруся – немов багато-багато голосів прокинулося від того зойку і понеслося з глибини землі вгору перемішаною хвилею. Кожної миті ця хвиля ставала виразніша; до неї приставали инші голоси, аж склалося нарешті щось ніби хор, але таке похоронне, таке жалісне, що Маруся не могла далі слухати і з жахом підвелася з землі.

– А що, сестрице, чула? – питалися бондарівни; але Маруся не одповідала й словом, і тільки як вийшла на вулицю, як повіяв на них прохолодою вітерець од Сейму, вона прийшла до пам’яті і запиталася в них – що то так тяжко побивається і плаче під землею?

– Ніхто того не знає, – відказала старша з бондарівен.

– Як, на ввесь Батурин ніхто не знає?

– Та не тільки на ввесь Батурин, а й на ввесь світ. Бо те диво сталося уже давно. Вже й людей тих немає, що знали. Кажуть тільки, що колись у Батурині була війна і велика пожежа, і багацько народу москалі побили, і відтоді кров християнська у землі плаче.

Нічого на те не відказала Маруся. Але таке нечуване диво запало їй в душу, і вона поклала собі при нагоді розпитатися про те в діда.

Як дівчата повернулися додому, обід уже був на столі. Пообідали, відпочили трохи та й почали знов лагодитися в дорогу.

Бондар Омелько з усією сім’єю виряджав гостей аж за Батурин. Там, зупинившися на могилі, старі випили по чарці вистоялочки, а молоді по шклянці меду, потім обнялися й розлучилися з різними по-задами та дорожніми побажаннями.

Пройшовши з півверсти, Маруся озирнулася і побачила, що на могилі стоять іще люди; та як спустилися в долину до річки, могили вже не видно стало.

Всі троє йшли спочатку мовчки, під напливом почуття розлуки з приятелями. Та потім старий Чайка почав говорити з Іваном про бондаря, розказував про давню з ним приязнь, а як у голові йому трохи брав хміль – хоч він і остерігався через край пити на дорогу, – то розмова дуже скоро набула того веселого невимушеного тону, в якому говорить, підгулявши, українець. Маруся, якій не йшов з голови батуринський цвинтар, уважаючи, що саме тепер і розпитатися в діда, непомітно вплела до розмови своє оповідання, як тужить земля в Батурині, – та й удалася до старого: чи не знає він, від чого це сталося.

Старий у роздумі понурив голову і з хвилину не відказував ні слова. Тяжке зітхання вирвалося йому з грудей.

– Від чого земля плаче? – перепитав він. – Не допитуйся у мене, дитинко, чого вона плаче… Багато лиха діялось тут у шведчину… Багато люду вигублено тоді у цьому ж таки Батурині!

Ще раз зітхнув віщий дід, та й до самого вечора йшов смутний та понурий. Іван і Маруся мовчали. Та коли прийшли в Кролевець, що вже верстов з тридцять зоставалося додому, та й завітали до кума Андрія, старий Чайка знов повеселішав і по кількох чарках знову став тим говірким Чайкою, яким був у бондаря Омелька.

Частина друга

І

Шумить, аж гуде славний Вороніж; та не од грому-бурі, а від веселих пісень та плясів. Гуляща юрба молоді, у місячному світлі, бурхливою хвилею котить по спустілих вулицях. Чути в ній дзвін музики, тупотіння танцю, різноголосий сміх та буйні голоси. А ще чутніше голос найбільших гультяїв, що, трохи відставши від гурту, виступали ордою, збивши набакир шапки, позакладавши руки в кишені свиток, дзвінко наспівували чумацьку пісню:

Ой грайте, музики, од двора до двора, Да щоб не журилась стара ненька дома.

Від того голосу не то що розлягались воронізькі сади та левади, але і сам місяць на нього немов озивався. Дивне було його світло. Падаючи з небесної висоти на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю, на захоплену танцем юрбу, він усьому надавав якогось особливого кольору й форми, що про них удень і поняття не маєш. В його світлі все видавалося немов уві сні. Все рухалось, все говорило якоюсь дивною мовою. Тому-то так весело було на душі у всіх, хто висипав на вулицю. Вони немов усі попали у чарівний світ, де нема нужди, нема тяготи, де все дивне і все ясне, і мчали вперед, безтурботні, немов певні, що танець не скінчиться і музика не перестане. Поперед усіх ішов Іван зі своєю дивною бандурою; за ним дві скрипки й бубон, – але ні голос скрипки, ні гудіння бубна не могли заглушити бандурного дзвону. Живим струмочком він пробивався, випливав над загальним тоном музики, надаючи їй навіть серед одчайдушної гулянки якогось задуманого виразу. Уже всі в Вороніжі знали незвичайну історію цієї бандури; знавці дивувались її особливому ладові, дівчата чули в ній якийсь відмінний від инших бандур голос, і де з’являлася та дивовижна бандура, там були і найголовніші вечорниці. Тому й тепер молодь з усього Вороніжа зібралася до одного гурту, з’єднала своїх музик і йшла по вулицях, викликаючи охочих погуляти.

Юрба зростала безперестану, в міру, як посувалась вперед. Нарешті розділилася надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, під началом Івановим, увійшла до вузенької вулички понад ставом. Вуличка була зовсім темна від дерев, що звисали з обох боків, тим більше що всі речі, на які падало місячне світло, були ясні надзвичайно.

Іван і його супутники спинилися перед низенькою хатою під двома березами, що спускали на неї темні віти. Іван заграв на бандурі, парубки й дівчата, що йшли за ним, заспівали пісню-викликання:

Вітер подуває, гілля розхиляє; Під моїми воротями скрипка-дудка грає, Скрипка-дудка грає, мене мати лає, Мене мати лає, гулять не пускає. Пусти мене, мати, я не забарюся: На милого подивлюся, додому вернуся.

Що ж це за хата, що їй усі віддають таку шану? Чи такої поваги надають їй високі берези з чорногузовим гніздом? Чи мальовані двері з чубатим запорожцем у червоних шароварах, з бандурою в руках? Ні, не берези та й не двері мальовані привели сюди Івана. В цій хаті живе дівчина, що другої такої не знайти не то що у Вороніжі, а і в самому Глухові.

От і вона, зачувши знайомий голос бандури і пісню, вибігла з хати в легкому сільському убранні, в червчатій плахті, у білій сорочці з вишиваними рукавами, в широкій стрічці, пов’язаній на голові. То була Маруся.

Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв иншої пісні – до танцю.

І дощик іде, і метелиця гуде: Дівчина козака через улицю веде.

Кілька голосів підспівувало йому хором, инші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.

Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван – годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» – почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.

Тим часом парубки й дівчата, що були в хаті, вийшли на вулицю, і гомін іще збільшився. Питанням та міркуванням не було кінця-краю. То тут, то там чутно було вже й оповідання про такі і подібні дива; але ніхто не міг сказати, що це за чудо. Тут хтось згадав про вечорниці, і всі вернулися до хати.

Кілька дівчат, підкачавши рукава білих своїх сорочок, почали пекти млинці та варити варенуху, инші сіли за роботу: хто – прясти, хто – вишивати заполоччю рукава. Парубки порозсідалися поміж дівчатами та й почали жартувати, тобто підпускати різні штуки та баляндраси. Загальний регіт бував нагородою за кожний дотепний жарт. Аж от дівчата, уникаючи ущипливих парубоцьких натяків, затягли тужливої старосвітської пісні.

Народна пісня має для українця особливий зміст, що його не спіймати відразу сторонньому слухачеві. Не маючи ніякого поняття про історію свого народу, простий сільський парубок, заслухавшися смутної пісні про козаків, живим чуттям перелітає в минуле їх існування. Він і сам неспроможен розповісти вам, що він почуває. Але коли б ви зазирнули йому в душу, ви б здивувались, який багатий поетичний світ таїться під тою похмурою обслоною! Тому-то й тепер, заслухавшися пісні, всі сиділи мовчки, в якомусь чарівному остовпінні і, здавалося, ловили гармонію, що прозвучала, заговорила раптом у заснулій душі. Нарешті один парубок устав з лавки і сказав:

– Ну, спасибі вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівку. – І, підібравши поли своєї свитки, моргнув до музик і пустився навприсядки, наспівуючи веселої.

«Галю, Галю чорнобрива. Чого в тебе брови криво?» «На козака задивилась, Тим брівонька іскривилась!»

Кінця пісні вже не можна було почути: за парубковим голосом утяли музики. Парубки й дівчата повиходили насеред хати, і вихором схопився танець. Кілька разів відмінявся він: грали горлиці, козачка, «і шумить і гуде», але музика не переставала, а замість натомлених з’являлися нові пари з свіжими силами. Вечорниці розігралися. Хто не хотів танцювати, той сидів на лаві з своєю парою і під гомін музики наспівував на вухо закохані речі. Простора хата була виповнена людьми ущерть. Але це не заважало нікому. Кожен говорив своїй милій усе, що хотів, і не боявся підслуху, і як у кого під самим вухом чутно було дзвінкий поцілунок, то це його не дивувало; не примушувало його навіть озирнутися, бо ж біля нього сиділа його люба, від якої він міг дістати таку саму нагороду.

Скоро наспіли млинці з сметаною та солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, підкріпившися, стали ще веселіші. Танці розпочалися знов; тупотіння і гук було чути здалека на вулиці.

Любо було й Марусі сидіти з своїм Іваном, що тримав її за руку і так пильно дивився їй у вічі, що від його погляду у дівчини душа танула. Що він їй говорив, вона й сама того не пам’ятала, бо ж розмови, що провадять їх під музику, зовсім не подібні до звичайних. Слова тоді – не слова; вони теж немов музика, що промовляє просто до душі. І коли б переказати те щоденною нашою мовою, то вийшла б така плутанина, якої не розібрала б і найрозумніша голова. Тому-то, мабуть, такі речі і минають мозок, зостаючися лише в пам’яті серця. Тільки й лишилося впам’ятку у Марусі від того вечора, що Іван говорив до неї солодко, солодше як соловейко, що виспівував у її садочку. Хоч які ясні бували ночі, коли сиділа вона біля вікна та в соловейкову пісню вслухалася, – а ще ясніше, ще дивніше було на душі їй тепера, коли милий Іван, обнявши її за шию, заглядав їй у очі своїми карими очима.

Помішаний гомін товариства, голоси скрипок, гупання бубна, тупання і дзвін підківок запаморочували розум, не давали йому стямитися від забуття і стати на перешкоді серцю та його хвилинним радощам. Тому-то всі віддавалися радощам безтурботно, так, ніби ніхто з них не знав, що то таке лихо і як часами гірко буває жити на світі. Тому-то й дівчата ще з обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра вдосвіта треба ставати до роботи, і прогулювали на вечорницях цілі ночі. Тут було повне забуття всякого горя й лиха, нерозлучних з людським життям. Тут душа виривалася з клітки і гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, весела і легка, як вітер. Кохання, жарти, музика, пісні – чого ж іще бажати? Людина вдоволена теперішнім, і сп’янілий голосною музикою та кружлянням розум не згадує про майбутнє.

Тим часом кілька парубків та дівчат, натомившися танцювати, збилися в кутку у тісний гурт та й узялися за страховинні перекази, що без них, як без пісень, не буває вечорниць. Роздражнені музикою та жартами почуття самі собою відчужуються дійсности і ждуть якогось иншого стану, де б їм було краще, вільніше. Нічне неспання томить тверезий розум, будить ту темну основу душі, що таїть у собі таємничі образи, що зринають перед очі у палкому сні, а глибока увага, з якою наслухаєш до тих дивовижних переказів, до нелюдських справ та понадзвичайних з’явищ, виповняє голову якимсь чаром, що в його чаду все надприродне здається можливим. Пісні та ці тривожні перекази на селі – то немов будильники душі, що без них скніла б вона у мізерії та дрімоті.

– А кому сьогодні казку казати? – почулося серед тиску молоді.

– Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові, – відповіли численні голоси, і незабаром Івана Костюченка виведено на середину і посаджено на триногий стілець.

Всі замовкли, даючи йому позбирати думки.

– Що ж би мені розказати вам? – почав Костюченко, запустивши руку в чуприну. – Казки у мене немає напохваті готової. Краще вже я вам розповім правду сущу. Тільки цур, дівчата, щоб дуже не заслухуватись, бо в моїй билиці буде таке, що ще, чого доброго, тут же комусь і той привидиться, що на цапиних ногах ходить, не при хаті згадуючи.

– Та ну вже, починай! Годі страхати! – закричали дівчата, що від одної тієї перестороги мурашки забігали їм по спині. Уява миттю настроїлась на всякі чуденні речі.

– Бачите, дівчата, – повів далі Костюченко, – сьогодні був у нас гість з далекої сторони, аж із-за Дніпра, та такий говорючий, що я й зроду такого не бачив; пригода за пригодою, казка за казкою так і ллється, немов хто став ззаду та й нашіптує. Та що тільки розкаже, то таке чудне та таке страшне, що як уже тягло мене на вечорниці, а за його оповіданнями я спізнився та й поспів уже на холодні млинці.

– Та говори вже мерщій свою билицю, а не про млинці, – закричали знову нетерплячі дівчата.

– Буде й билиця! – спокійно відказав Костюченко. – Бач які, вискакують! Так, по-вашому, і розказувати, не розігнавшись! Послухали б ви самі нашого гостя. Той поки розкаже що страховинне, то спершу налякає так, що й глянути назад страшно, а далі, як уже розгойдає язик, то почуєте і справжню історію… Ну, так от, приїхав до нас той казкар із-за Дніпра. А мій батько, і самі знаєте, теж на баляси майстер. От і розговорились, чого то з’являються скарби і як. Батько мій каже, що скарби самі собою відкриваються; а гість перечить, каже, що не самі собою, а з волі того, хто той скарб закопав, і що скарб наперед призначено, кому його взяти. Як візьме хто другий, то біди не збудеш. На цей случай і розказав він нам оту билицю, що й ви почуєте. Був у їх колись за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу блукав він по світу, кажуть, обідраним шляхтичем і служив за шматок хліба, а далі не знать з чого забагатів та й зробився таким дукачем, таким багатієм, що тільки пошукати. Ну, як зробився паном, то накупив собі кріпаків і всю панську поведінку взяв: людей бив, мучив, з дівчат знущався, а парубків у такій нагальній держав роботі, що вони не знали, що то за празник Божий, і не було їм від нього промитої води. Зранку й до вечора у того пана будинки ходором ходили від танців та забавок. Наїдуть, було, до нього бозна-звідки бозна-які люди, повен двір коней та возів кованих, бушують, пиячать, а потім ураз пощезнуть, і духу їхнього не чутно, а пан зостається у своїх будниках сам та й гризе людей до нового бенкету. А мимо будинків доброму чоловікові і пройти страшно, бо з вікон віяв якийсь диявольський холод і виставлялись якісь нелюдські морди. Кажуть, проте, що під кінець він якось втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він просиджував цілісінькі дні мовчки, понуривши на стіл голову. Видно, час наставав розплачуватися. Аж ось однієї ночі гроза була, гриміло аж до ранку – прилетіла та й сіла на дах панського будинку сова та так завила, що й грім не міг заглуши– ти того лиховісного голосу. Пан пропав без сліду – чорт прилетів по нього совою та й забрав його душу до пекла. А як не було в нього ні роду, ні сім’ї, то кріпаки панські подумали-подумали та й поховали його – щоб кладовища православного не поганити – над річкою, та на такій кручі, що як глянути, то й серце похолоне. Збулися мужики лихого пана та й живуть собі, Богові щодня дякуючи. Хоч і була чутка, ніби пан ходить уночі з свічками на голові й на руках, в свої будинки стукає, проситься, – а ніхто в тих будинках не жив, боялися, – ну, та мертвий не для всіх такий страшний, як живий був. Скоро про нього і пам’ять запала. Багато вже й часу минуло, може, літ із сто. Пана немає. Тільки коли-не-коли на досвітках якась баба стара, було, розкаже, що чула змалку про страшного пана з рудими вусами, червонопикого та з волячими очима. Як ось пішла поміж людом поголоска, що за селом над кручею, де пана поховано, вночі дев’ять вогнів горять, видко, там великий скарб закопано… А на скарби – хто ж не охочий? Тільки ж чи багато таких знайдеться, щоб піти у глупу ніч на кручу, де тільки лукавому трошечки варт ліктем штовхнути, і полетів добрий чоловік у воду? А треба неодмінно копати самому, а вже двом-трьом душам скарб не дається – бувалі люди так кажуть. Довгий час ніхто не наважувався іти по гроші; аж ось знайшовся один сміливий – був сирота, то, видко, й життя йому не таке дороге було, як иншим. Взяв з собою чоловік з п’ять надійних парубків та й поставив їх за селом коло фігури,[36] – щоб як станеться з ним яка лиха пригода, то щоб і поміч близько була. А сам взяв заступа, розпалив люльку, щоб моторошно не було, та й подався на кручу. Вийшов на гору, і справді бачить: дев’ять огників по самому краю, над кручею. Ніч була темна; вітер гуляв і свистів полем, а внизу шуміла річка. Небо все заволоклося хмарою. Тільки підійшов він до вогників, як вони згасли. Але він уже вправився копнути на тім місці заступом, та й узявся мерщій до роботи. Земля грудками посипалась в річку, а в річці від того такий плюскіт пішов, що за кожним разом його немов проймало морозом. Враз його заступ напоровся на щось тверде, і в бідолашного ще дужче серце стукнуло. Він прочистив землю і побачив величезний казан під круглою покришкою. Підняв він трохи ту покришку обома руками та як побачив, що в казані повно срібла, то просто здурів на радощах, забув і про страх свій, та як шпурне з розгону ту покришку просто в річку, а річка відгукується вже йому не сплеском, а якимсь страшним реготом. Та йому вже не до того. Набрав на всяк випадок у шапку грошей, побіг до товаришів, щоб допомогли витягти з землі казан і перенести в село. Тільки-тільки зійшов з гори, аж перед ним стоїть щось у білому: лице все синє, вуса руді, а очі як у вола. Пізнав сирота страшного пана, скрикнув з переляку та й ну тікати у другий бік; та пан і там перед ним стоїть і ногами землі не торкається. Кинув шапку з грошима і заплющив очі. Пана не видко, тільки чути, як зареготав нелюдським голосом, як брязнули йому біля ніг карбованці. Знову розвів очі: пан перед ним. Одвернувся од нього та чимдуж утікати до села, а пан умить став проти нього з своїми страшними очима, летить поверх землі, вітер набік одвіває біле покривало, а очі як глянули, так і дивляться на бідолашного сироту! Підбіг він до фігури, де всі парубки як повбивані позасинали, упав на коліна, обіймає руками хрест і читає, які зна, молитви; пан не боїться ні молитов, ні хреста, стоїть, як стояв, дивиться на нього своїми величезними очима і усміхається так, що в бідолашного серце немов голками шпигає. Під кінець в голові йому закрутилося, очі затуманилися, і він упав непритомний на землю. Коли підвели його на другий день, він збожеволів і нічого не пам’ятав про минулу ніч. Але тільки вернеться йому розум, то все розказує, як було: і як копав, і як з паном зустрівся, і як нікуди не міг утікти від нього. А далі знову в голові йому мішалося, починав кричати не своїм голосом, поривався з хати, так ніби хто за ним женеться, та отак з неділю помучився і віддав Богові душу. Отаке-то, дівчата.

– А казан? – запитало кілька голосів одразу.

– А казан ще й досі стоїть над кручею, бо ж ніхто не насмілиться і наблизитись до тих заклятих грошей. Дощі коло нього землю порозмивали, так що він на бік похилився і висить над річкою, але диявольська сила на спокусу людську не пускає його в воду упасти. Хто йде по той бік річки, то бачить той казан як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця; та старі люди кажуть: краще не задивлятися на той блиск, бо ж він так і тягне до себе душу.

Як Костюченко скінчив, то його слухачі мовчки дивилися йому в очі, так ніби хотіли в них прочитати недоказаний зміст таємничої повісті. Всі відчули якийсь жах і боялися дивитися пильно на якусь річ, щоб не здалася вона лихим паном. Цей страх, проте, зовсім не стримав цікавости, що вже розгорілась і ждала нової поживи, так ніби сподівалася на другому оповіданні з’ясувати те, що в цьому лишилося темне та незрозуміле. Тут до речі один із парубків задав оповідачеві питання: чи не розказував чого далекий гість про той огонь, що летів сьогодні ввечері, а може, він і сам знає, що то таке летіло?

– Де ж пак не розказував? – відповів Костюченко. – Через те я й спізнився найбільше. Знаєте, братця, що то таке?

– Що? А що? – закричали всі.

– То летів змій.

– Змій? Та невже змій? Так он яке воно! – почулося з усіх боків. – Як же ж то ми не догадалися зразу? Таж ми всі чули про змія, що багатирям гроші носить.

Всі були збентежені до того, що і ця пригода подіяла на них і видалася якимсь недобрим віщуванням. Тим часом і ті, хто танцював, зачувши, що мова мовиться про вогонь над лісом, теж пристали до гурту. Та й усі инші, побачивши, що в кутку стільки люду згромадилось, покинули й собі танцювати. І хоч як було в хаті голосно, а тепер зразу стало тихо.

Ця раптова тиша після крику та шумних розмов, ця мертва мовчанка, з якою кожен, звернувши очі на оповідача, ладнався слухати про незрозумілі, неймовірні дива, і справді мали в собі щось надзвичайне і ще більше смути надавали стривоженій уяві. Натовп немовби злився в суцільну стіну: один тиснувся до другого, так ніби всі були певні, що під час страховинного оповідання з’явиться враз якесь пугало тогосвітнє, і готувалися протиставити йому міцну заслону. В таку поважну хвилину Костюченко почав знову:

– Скажу я вам, братці, що змій буває неоднаковий. Инший носить гроші багатим, а инший чарує дівчат та й літає до них уночі. Змій з грошима прилітав і до нашого Гаврилка, що хтів Троїцьку церкву збудувати, та Богові немилі були диявольські приноси, а тому і дерево уночі розліталося по болотах. Ну, та це ви всі знаєте. А от послухайте, що недавнечко сталося в одному селі за Дніпром. Жив там козак, не те що багатий, та не те що й бідний, – так собі був чоловічок: мав хату з городом, шмат поля, та волів пар зо дві, та кілька штук худоби. Чого ж більше! Була в цього козака дочка, та й такою красунею вдалася, що немовби другого роду якого, немовби панська дитина, ну, сказать би, як наша Маруся.

Всі глянули на Марусю, і вона немов здригнулася на таке порівняння; в простих словах відчулося їй якесь страшне значення…

– Та то ще не дивина, що була з неї красуня, – вів далі Костюченко. – Дивніше те, що полюбила вона такого самого парубка. Та й то не диво, що полюбила, а що сталося те не на вулиці та й не на вечорницях, а говіючи, у Великий піст. Полюбив її й парубок. Та й забули обидва про те, що вчинили гріх великий, не слухаючи служби Божої, а тільки те й знаючи, щоб у церкві переморгуватися та посміхатися. Ну, як там у їх велося, Бог їх святий знає; тільки от уже й п’ятниця, треба до сповіді йти. Задумалася дівчина про своє женихання. Стукнуло їй у голову, що не годиться воно у таку пору, та й не знає, чи признаватися їй попові, чи ні. Думала-думала та й надумалась – не признаватися, бо ж піп на поклони поставить та ще й удруге скаже говіти. Ну, не призналася – воно й нічого. Тільки під кінець вечірні так їй сумно стало, так тужно на душі та боляче, немов перед смертю. Світ їй немилий, так душу з неї і тягне. Так що й вечірні не спромоглася достояти, і, вийшовши з церкви, подалася на кладовище, що недалеко було за церквою. Там упала ниць на могилу материну та й залилася слізьми. Довго плакала вона над німою могилою, так ніби та могила могла їй щось відповісти; а потім, ізнемігшися, не помітила, як і заснула. Та й привидівся їй сон: вийшла з могили її мати та й каже: «Чого ти прийшла сюди? Через твій плач несила моя в могилі влежати. А ти думаєш, легко мертвим кісткам устати з домовини? Іди, дитино моя, йди, мені і так важко під сирою землею лежати». – «Мамо, що ж мені робити?» – питає дівчина, вхопившися за покривало. «Що робити? – перепитала мати. – Бережись золота!» Сказала, земля загула під нею, і мертва провалилася в могилу. В невимовному, страшному переляку прокинулася дівчина та й не знає, чи то сон був, чи то наяву бачила вона свою матір. Була вже ніч. Крізь дерева де-не-де світилися зорі, і такими страшними видавалися в темряві хрести на могилах. Не оглядаючись назад, пустилась вона щодуху з цвинтаря і, ледве-ледве не задихнувшися, впала на постіль. На другий день треба їй до утрені вставати – не йде, треба до обідні йти, а вона дома сидить. Страшно їй показатися до церкви а чого страшно – і сама не знає. Але щоб якось того перед своїми не показати, одяглася і вийшла з дому, так ніби до церкви. Іде і сама не знає куди. Як ось перед нею струмочок. Зирк! – а вона уже за селом біля криниці. В криниці вода у ключ б’є і по камінню дзюркоче. Над криницею верба стоїть, тільки-тільки розвиватися почала. Сіла вона під вербою та й дивиться на воду; а в воді щось яснішає, хвилює, і враз виносить вода на пісок золотий перстень, та ще з червонуватим таким каменем. Глянула вона на той камінчик, а в ньому ясно та просторо, як у панській світлиці. Дивно їй те видалося. Обдивляється вона перстень і звідси, і звідти. Перстень як перстень, а камінчик навдивовижу. І що довше вона на нього дивиться, тим ширшає там усередині, немов вона там якийсь инший світ бачить, чує вона, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а щось таке робиться, чого по-нашому і сказать не можна. Слухає вона, і кожної хвилини чує вона все ясніше й ясніше, а все не певна, чує вона чи ні. Тільки дивиться вона на камінь, і на серці їй стає легше, і муку свою забуває; одведе набік очі, все давнє на думку їй спадає, і знову їй нудно й сумно, аж серце мліє. Взяла вона перстень додому і не надивиться, не наслухається дивної музики. Вдома нічого про те не знали. Бачили тільки, що стала вона мовчазна й дика. Покінчить з роботою та й піде кудись, так що ніхто й не знає куди, або замкнеться в коморі та й сидить там одна-однісінька цілими годинами. Минулося, може, так тижнів п’ять; от уже й літо надворі. Збираються хлопці й дівчата вдень танки водити, а вночі на вулицю, її ніде не видно, так ніби світу відреклася й людей. Як ось пішла поміж людом погласка, що до такої, мовляв, дівки змій літає. Инші казали, що вночі бачили, як вогняна смуга, так ніби віжки, вся іскрява, вилася над її двором і поволі спускалася вниз. Инші ж знов запевняли, що віжки не віжки, але щось довге, вогняне підіймалося з могили, що стоїть за селом, і летіло просто в село; а до кого летіло – не знати. Були такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки, мабуть, найправдивіші були ті, що бачили змія, як вилетів з могили, бо ж і досі ще на тій могилі виблискують уночі іскри, так ніби хто креше огню з десяти кремінців. Як би там не було, та коли починає люд про що говорити, то з тих розмов таки якась правда буває, а так не обійдеться. От хоч би і в нас – казали про покійницю диякониху, що вона ніби приходила до дітей з того світу, годувала їх, мила голови та одягала на них білі сорочечки. І що ж? Багато було людей, що не вірили. Я й сам не вірив. Та як почув про те щось від старого Гершуна, то й замовк. Трапляється, всяке трапляється! От і там, де розповідаю, за Дніпром, де жила дівчина, спершу не хотіли вірити про змія, та враз стало таке диво. Жали люди жита на полі; була там і та дівка, що до неї змій літав. От як сонце звернуло з півдня, стали люди відпочивати, а вона зійшла (не знаю вже для чого) на ту саме могилу, що з неї іскри сипались. Як зійшла, та й почало її мучити: ноги приросли до землі так, що й одірвати не можна, і щось невидиме тягне її, що жили як не порвуться. На крик її збіглося людей видимо-невидимо, та ніхто не знав, як і чим їй помогти, а дехто і підступити боїться. А вона рветься та мучиться, а кричить так страшно, що аж волосся на голові наїжилося. Що її вгору тягне, ніхто того не міг сказати; бачили тільки, що в небі високо-високо блищить щось, мов іскорка, то з синім небом зливається, то знов блищить, – але хто ж міг сказати, що воно таке? Тільки на цей час, не знать відки, прибігає стара якась жінка, задихалась бігши і кричить, щоб зняли у дівчини з руки перстень. Кинулись здіймати – не здіймається. Стара кричить, щоб відрубали їй палець з перснем, коли хотять її врятувати від неминучої смерті. Та хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати найсміливіших, найвідважніших. Один одного посилають, а ніхто не йде. Тим часом зірка, що була вгорі, спустилася. От уже видко, що то не зірка, а подовгастий такий огник. Горить він, а хвостом як в’юн – і спускається все нижче та нижче. Тут дівчина як скрикне: «Ай! душу з мене тягне!» – та й упала нежива. Щось легеньке, мов дим, злетіло від неї вгору, і вогник одразу й потух. Тоді вже всі догадалися, що то змій витяг з неї душу. В ту ж хвилину стали люди шептатися, ніби стара жінка, що не знать звідки прибігла, дуже схожа на покійницю, матір тої дівчини; дехто вже став і назад відступати. Коли це глянули – а її вже нема й сліду! Жах невимовний пойняв тоді весь люд. Кинули й снопи на полі та мерщій до села тікати. Насилу вже на другий день опам’ятались. Зібрались на полі, поховали дівчину на тій могилі, де вона й лежала. Тільки хреста батюшка не дозволив ставити, бо ж смерть її, каже, сталася від нечистого. З того часу й досі на могилі все іскри сиплються і тугий стогін підіймається з домовини, а вітер його по всьому полю розносить, – отож і пастухи, як почують там, то вуха затикають, щоб не чути того стогону.

Костюченко замовк. Всі були як зачаровані, ніхто й не поворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів по струнах бандури, хотів був заграти веселої, – але бандура видала такий жалісний звук, що всі перелякались. Глянули на Марусю, – а на ній лиця немає! Бліда, бліда як крейда стоїть і дивиться на Івана, а на очі сльози навернулися…

– Якої це ти пісні граєш, Іване! – скрикнула, а сама тремтить і слова вже не може сказати.

Іван спинився та й сам злякався, глянувши на Марусю.

– Як якої пісні? – сказав він. – Чого ти злякалась?

– Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чув, що вона говорить?

– А що ж вона говорить? – стали тут усі питати.

– Я й сама не знаю, – каже Маруся, спам’ятавшися, – може, то мені причулося… Тільки говорила вона страшне.

Але їй не причулося. Всім у тій пісні пролунав якийсь страшний голос, і, може, тільки якоїсь хвилинки уваги не вистачило, щоб зрозуміти таємничий голос віщої бандури.

Збентежені всім, що бачили і що чули, почали всі розходитися з вечорниць. Дорогою тільки й розмови було, що про змія. Не було вже ні галасу такого, ні крику по вулицях, як буває звичайно, коли молодь повертається додому. Ба навіть до пісні ні в кого не було охоти.

Іван проводжав свою Марусю у темну вуличку. Бандура, що висіла у нього через плече на ремені, видавала часом – чи то од вітру, чи, може, за що зачіпаючись – такі протяглі, тихі та сумні звуки, що Маруся не могла їх слухати спокійно і просила Івана покинути бандуру на вулиці: все одно її ніхто не візьме; тож увесь Вороніж знає, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що вихилялася з густого садка, простягаючи гілля над дорогою, та й одвів зніяковілу та смутну Марусю до самісінької її хати, аж до низеньких дверей з мальованим запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй на прощання. Тільки зітхнув, поцілувавши, та й пішов не озираючись. Але бандури уже не було. Іван кинувся шукати її: кілька разів обійшов вуличку – ні, немає! так немов нечистий заніс її куди! Набачившись і начувшись за той вечір стількох нечуваних див, Іван побачив і в тім диві з бандурою недобре віщування. Йому страшно стало під дахом навислих з обох боків садових дерев, і він не оглядаючись побіг додому.

II

Не рано другого дня прокинулась Маруся. Прокинулась та й гірко заплакала. Недобрий сон їй приснився: сумно і тяжко їй було на серці, а коло серця так немов гадюка обвинулася. Було це на самий Спасів день. Вся сім’я Чайчина подалась до церкви; не пішла тільки Маруся: не може вона ні молитися, ні ради прохати; сама не знає, що з нею робиться. Яка нудьга! Як смутно на душі! Куди втікати від тої туги? Чи не піти хоч у сад?

В саду у Марусі темно і холодно: ніхто не знає, коли саме посаджено старі груші та яблуні, що стелють там свій холодок; товсті їх стовбури такі вже трухлі всередині та дупласті, що кожну хвилину можна чекати: упадуть! Але нема в садку старішого дерева, як дві липи, що стоять, де спускатися до ставу. Під тими липами і вдень, і поночі холодно, як у льоху.

Туди й подалася Маруся, так немов хотіла в їх холодку остудити гаряче своє серце, а в сутіні сховатися від себе самої. Враз стало їй щось поперек дороги. Дивиться: величезна скриня, одчинена, і в тій скрині повнісінько золота. Парусок сонця, пробившися крізь темне листя, так і горів на блискучих червінцях і, відбиваючись від них, розсипався іскорками; не діткнуте ж сонцем золото горіло тьмяно, як жар під попелом, мигтіло в очах розмаїтими відблисками і видавалося напівпрозорим.

З дивуванням відступила Маруся назад, уважаючи, що то сон. Та коли спам’яталася і пересвідчилась, що то не вві сні, в її душі повстало нараз непереможне бажання забрати собі увесь той скарб, і вона, забувши навіть перехреститися, кинулася мерщій до скрині, не знаючи сама, нащо їй стільки золота. Враз ніби чує якийсь голос: скарб цей не ввесь тобі; візьми тричі, скільки рукою засягнеш. Голос був той самий, що на вечорницях озивався з бандури, але на цей раз він не дійшов до Марусиного серця: вона почула його спокійно і гребнула пожадливо, тричі, дзвінкого металу. Метнулася бігцем до комори, сховала гроші та й швиденько вернулася назад. Скриня стояла там, де й перше. Непереможне бажання підбило її ще набрати червінців, і тільки голос, що вона чула, стримував її. З цікавістю приглядалася вона до тої дивної скрині. Скриня була кована, вимальована квітами, як і кожна звичайна скриня.

«Візьму ще, – думає Маруся, – що то за гріх такий?» – І тільки що простягла руки, як скриня враз ляснула і зачинилася, – аж сама вона здивувалася, що встигла відскочити. Тільки кінець її пояса зав’яз під віком; на щастя, він не туго був зав’язаний. Скриня закрутилася на однім місці і з страшним гулом пішла під землю вкупі з поясом.

Остовпіла Маруся; та остовпіння її було на хвилинку. Вона незабаром прийшла до тями і відразу кинулася до комори поглянути, чи не пропали разом із скринею її червінці. Ні, вони були всі цілі і сяяли чудовим сяйвом на червоній шовковій хустці. Пересипаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних провістей, ні снів; вона була рада і вдоволена так, ніби дістала запоруку майбутнього добробуту. Але коли усі свої вернулися з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялася його погляду, немов суду Господнього, і не було змоги від нього укритися.

Старий увійшов до хати, помолився образам і глянув на перелякану внучку. Глянув, похитав головою та й ударився об поли руками. Нічого не сказав він ні внучці, ні її матері, не сів до столу і пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його до обіду, він одно відповідав: «Не хочу», – та так і пролежав ницьма на траві аж до самісінького вечора.

Сумно весь день було у Чайчиній хаті. А ще смутніше вночі, коли він, ходивши при місяці темним садом, читав уголос якісь молитви. Далеко чути було його побожні слова. І хто йшов греблею і вулицею по той бік ставу, мимоволі бралися за шапки і хрестилися, а додому приходили в задумі: недарма старий віщун вичитує молитви! І щоночі, тільки встане місяць на небі, з темного саду йшов журкотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що ні одної пісні не було чутно на вулиці, ні один коник не сюрчав у траві, ні одна рибка не плескалася в ставку. Віщому голосові скорялася вся природа.

Нарешті, на п’ятий день після Спасового дня настав великий сум по всьому Вороніжу. Старий Чайка звелів покликати батюшку. Над ним побивалися дві жінки, Маруся та її мати, а він не чув їх плачу. Спокійно дивився в стелю, і на лиці йому не видко було болю. Всі говорили, що Чайка не вмре.

Прийшов піп. Чайка посповідався і запричастився. Вислухавши останню молитву, він попрощався з панотцем, з усією ріднею, з усіма знайомими; попросив усіх вийти з хати і зоставити його наодинці з Марусею. Довго стояли люди під дверима; довго було чути тихий голос старого Чайки, а що говорив він – не розібрати. Аж ось почули, що «можна ввійти». Та як увійшли в хату, він був уже мертвий. В головах йому стояла Маруся, бліда як віск, з притисненими до грудей руками. Нерухомо дивилася вона на спокійне обличчя небіжчика. Ні сльозинки в очах, ні найменшого почуття жалощів; вона була холодна, як ангел смерті. І тільки як навкруги неї почулися зусюди зітхання та плачі, вона немов отямилась, заплакала і, впавши на коліна, кинулася виціловувати нерухомі дідові руки.

Глянуло сонце з хмари і зразу ж учувся жалібний дзвін Троїцької церкви; озвалися дзвони і в Микільській, і в Покрови. Урочиста і пам’ятна була та хвилина для вороніжців, хвилина, як на той світ одійшла душа віщого діда.

III

В новій, що вікнами до вишневого саду, світлиці лежить Іван. Вже три дні не встає з постелі, не п’є й не їсть. Запали йому ясні очі, зблідли рум’яні вуста. Що ж то повалило так дужого парубка? Яка неміч, яка хвороба зсушила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги тільки вітрець перелітний, що крізь вікно виносить його тяжке зітхання, та ясний місяць у небі, що вночі заглядає до нього у хату. Що не день, то все стає мутніше Іванові, все, що навкруги його. Мукання волів, людський гомін, темний голос пісні, що доходить десь із городу, цвірінчання садових пташок – все те одбивається йому у вухах так чудно, немовби він уже на тому світі і чує ці голоси крізь землю. Часом навідується до нього засмучений батько, невтішна мати оплакує його живого, але він не бачить їх і не чує. Сумно, нудно на серці. Слабне тіло, туманом поволоклася пам’ять; а душа все ще тепла у хворих грудях, і шкода їй покидати своє півзруйноване житло.

Темна ніч до сходу місяця. Небо зоріє, та не проймає світлом темного саду. Поміж деревами шелестить вітрець і свіжістю віє на знеможене тіло Іванове. Та от почувся инший шелест, виразніший як шепотіння листу, і за хвилину чиєсь обличчя глянуло у вікно; привітніше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому ясніше від зір. Іван мовчки простяг до вікна знеможену свою руку.

– Тобі краще, Іване? – питається Маруся, узявши ту руку.

– Завтра мені стане краще, – відказує Іван тихим голосом. – Завтра об цій порі навідайся, то вже не питатимеш, чи краще.

– Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Люблю я тебе, мов свою душу, і чого б не дала тільки, щоб ти був живий!

– Ти любиш мене, – одказує Іван. – Та себе любиш ще більше. А я десять раз оддав би свою душу за твоє щастя!

– Боже мій! Боже мій! – скрикнула Маруся, обливаючи його руку слізьми. – Що маю робити? На що мені зважитись?

– Ти вже зважилась: іди в монастир. Тільки і там не врятуєш своєї душі. Стоячи на моїй могилі, молитимеш Бога, сама не знатимеш про що, а того і не подумаєш, що я через те лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень, ні вночі; не вдержить мене ні важкий склеп, ні тісна домовина. Я прийду до тебе з того світу, і не відмолишся від мене ніякими молитвами!.. Марусю, не убивай мене! Дай пожити на світі!..

– Ох, Боже мій, Боже мій! Що маю робити, – плачучи, проказувала Маруся, і важка нерішучість та хвилювання поривали її то в один, то в другий бік. Страшно озивався в її пам’яті голос віщого діда; але ще глибше торкав її серце передсмертний стогін Івана. Вже на відході з цього світу простягав він до неї руки, благав про життя. І чи ж їй таки убивати це серце, повне кохання, повне палкої пристрасти, що її не вгасила навіть смертельна недуга?

– Марусю! – говорив він. – Погубивши мене, ти своєї душі не врятуєш. Не погубляй же мене! Дай мені жити… Що буде, те й буде… Господь милосердний!

Маруся не встояла у своїй обітниці; любов перемогла її.

– Ну, хай по-твоєму! – сказала вона, підвівши голову. – А там що буде… я твоя довіку.

І враз промінь життя запав у скорботне парубкове серце; вся сила, яка тільки зоставалася ще в тілі, прилила до грудей, і він, хутко підвівшися на постелі, обняв Марусю за шию так, ніби боявся, щоб утішна звістовниця щастя не відлетіла від нього, як сон. Довгий був їх поцілунок, такий довгий, що Іванові вже несила було дихати, і він відкинувся у знемозі на подушку.

З того часу щодня Іван почував у собі приплив нової сили і оживав, на радість батькові й матері, на радість усім родичам та своякам. Але ніхто не знав, яка знахарка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кутку Вороніжа стало весело по-давньому: полилися пісні, почалися знов вечорниці, загула музика, та й не одна пара підків відскочила у танцях.

А через тиждень після Пречистої знялася метушня по всьому Вороніжу; всі бігали подивитися на весілля Івана та Марусі. Весілля було всьому світові навдивовижу, з усіма вигадками та забобонами, що так мудро упорядили старосвітські люди. Ще й досі розповідають у Вороніжі, як бояри і старости – усі верхи на конях, в дорогих старовинних жупанах, немов колишнє військо козацьке, виряджали молодого до тестя в двір; як на подвір’ї зустрічала його теща у вивернутому кожусі, верхи на кочерзі, із срібним кубком в руках; як молодий відмовлявся пити і виливав кубок на гриву своєму коневі; який віз виготовано було для весільної подорожі під вінець, – запряжений шістьма волами у стрічках та квітах; яка була гульня та пиятика на весіллі, і як цілий тиждень по тому їздили по родичівських дворах.

І от живе Іван з Марусею. Нічого їм не бракує, як у полі, так і в дворі, все йде гаразд. Уся рідня любить їх і шанує, а сусіди поважають. Через рік дав їм Господь і сина. Чого б, здавалося, бракує для їх щастя? Та ні! Видко, недаремно щось віщував Марусі перед смертю старий Чайка! Сумно бувало часом на душі і в Івана. З якогось часу він побачив, що у дворі у нього щось не те! Раз увечері з темної вулички піднявся якийсь вітер і разом з ним повіяло дивним, не чуваним доти дзвоном. Всім стало сумно, а Маруся, то й зовсім сама не своя стала: не знає, за що їй узятися, і руки їй тремтять. То зблідне вона, то зчервоніє і дико водить кругом збентеженими дикими очима, і якась страшна усмішка проситься їй на уста. Бачив усе те Іван, і важке передчуття западало йому в душу.

До того прилучилося инше, на всім світі не видане диво. От уже з місяць назад Маруся стала кращати на виду, та так покращала, що й зовсім уже відмінилася. Але не подив, жах відчув Іван, як тільки завважив ту відміну. Нащо йому краща, показніша врода? Його Маруся і так була рум’яна та свіжа, як квітка; і так на ввесь Вороніж не було гарнішої од неї молодиці. А тепер у нього і духу не стає дивитися на це навдивовижу гарне личко, бо ж таке гарне воно, що вже не дивує, а наводить жах; а надзвичайні бистрі очі променіють сяйвом і пронизують серце. Сумно і тяжко було Іванові, і не знав він, як і чим допомогти собі. Та й уся сім’я замислилась, передчуваючи в тім диві щось недобре. Але Маруся нічого того не бачила. Як відмінилося їй лице, так пропав десь і її розум: така чудна стала вона і в своїх учинках, і в розмові. Иноді очі її поверталися в один бік, так немов бачили там щось незвичайне; часом зривалися з уст їй якісь незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що саме її розпитують, і зчаста відповідала на питання гірким плачем та диким сміхом… А врода її все збільшувалася; у погляді щораз частіше виблискувала якась несамовита сміливість. Обличчя все якось посвітлішало, зовсім відмінилося, і було в ньому щось нелюдське. Ні одна з давніх приятельок не приходила до неї; незнаний доти жах розбирав усе тіло з першого погляду на цю надприродну красу, і душа в’янула, немов зачувши десь близько присутність нетутешньої сили, що ладна її знищити.

Але Маруся не помічала й того, що всі від неї відсахнулися. Вся гіркота того відцурання падала на Івана та на бідолашну матір, що мала одну тільки дочку, та й ту у нечуваній недузі, що не віщувала доброго кінця. Всіх способів добирали вони, всіх заходів, аби тільки запобігти лихові. Але ніщо не допомагало. Ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, і ніхто не чув, щоб кому прикинулось таке диво.

Аж ось прочули вони, що десь далеко, в одному селі є віщун-пасічник, чоловік старосвітський, – він усе на світі знає і вже напевне добере, яка тут причина сталася. Послали за старим пасічником, пообіцяли нічого не шкодувати, аби тільки допоміг їй у тій біді. Довго дожидали пасічника, аж ось він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахаря, вона сиділа попід старими липами, понуривши голову, і, здавалося, сильно задумана.

– Що ти тут робиш, Марусю? – спитала мати. – Там дитина плаче в хаті.

– Дитина? – спитала Маруся з дивуванням. – А де це дідусь?

– Дідусь умер, – відповіла мати. – Хіба ти забула?

– Ні, я пам’ятаю все… Було багато світла, грала музика… Та хіба це похоже на ту музику? А де ж це дідусь?

– Бог з тобою, дитино! Дідусь умер, от і могила його в садку. А це приїхав до нас гість. Чи пізнаєш ти його?

Дід, що доти стояв віддалік, підійшов до неї. Бистро глянула вона йому в очі і з дивуванням підвелася з свого місця.

– Як! Хіба це дідусь? – сказала вона. – А, тепер я роздивлюся. Я все тепер пізнаю!

І вона, як несамовита, вперлася в діда очима; її погляд був гострий та проникливий, і щось страшне засвітилося в ньому. Старий насупив густі брови і пильно дивився їй у очі, немовби хотів пройти ними наскрізь. Та нараз погляд йому помутнів; він не витримав її проникливого зору. В її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся і скрикнув, як дитина.

– Марусю, дитино моя! – з одчаєм заголосила мати і кинулась їй на шию… – Пропала ти, видно, навіки!.. Під якою зорею нещасною я тебе породила, на таке диво нечуване, що всі люди жахаються твого погляду!

– Діду, що нам робити тепер? – приступили до віщуна Іван і Марусина мати.

– Моліться Богу, люди добрі! – відповів старий. – Вже ніяка ворожба тут не поможе. – Та й поїхав додому.

Подумавши та порадившись між собою, родичі Марусі постановили, що одна надія залишається їм на Бога та що Іван повинен піти у Київ пішки, відправити молебні по всіх церквах та зробити срібну шату на образ Матері Божої.

На третій день був Іван уже в дорозі.

IV

Давно заснули всі в Вороніжі, і тільки в одному його кутку ходив луною по темних садах глухий гомін води, що спадала з коліс у млині. У млині горить вогонь і по той бік вузької греблі відбивається у ставку. Хуторяни та й воронізькі козаки, що попривозили хліб молоти, сиділи круг огнища, дожидаючись черги. Деякі з них пекли на довгих шпичках сало, инші безтурботно попахкували з люльок. Розмови та всякі міркування не вгавали. Під шум коліс та гудіння каменю найохочіше говорилося козакам про всяку дивину, і речі, що иншим часом видалися б їм неймовірними, тепер не будили найменшого сумніву. Толкувалися про те, що за Вороніжем, на урочищі Камінь, з давніх-давен закопано скарб, привалений величезним каменем, і добирали всякого способу, щоб той скарб добути.

– І не думайте, братці! – озвався один із них. – З чортових рук не розживешся. Нечистий охоче позичає, та тяжко з ним розквитатися!

– От біда! – заперечив воронізький козак Губський. – А хіба ж не можна прикрутити того чорта, як собаку до колеса?

– Хотів би я побачити, як ти його прикрутиш! – відказав невеличкий на зріст чоловічок з довгими вусами.

– А що ж то за диво таке? – відповів той, зухвало поглядаючи на співрозмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, щоб чорт не підслухав немилих йому слів. – Таж наш коваль Захарко убив трьох чортів батьківським молотом!

– Ой! Так уже і вбив! – з дивуванням озвалися приїжджі. Губський не взявся їх і запевняти, уважаючи, видно, що то справа знана кожному, і мовчки вигрібав гарячий вуглик для своєї люльки.

– Так, так! Нестеменісінько вбив! – підтвердив другий вороніжець, похитнувши понуреною головою. – Весь світ те знає.

– І вашому ковалеві Захаркові не було після того ніякої примари від нечистого? – запитався один із слухачів.

– Ніяких: звів із світу трьох куцих, а сам і тепер панує.

– Ну то гаразд, що так легко поквитався. А от моєму тестеві не вдалося!

– А що було з твоїм тестем?

– Що було? Таке було, бодай і не говорити. Тесть мій, самі знаєте, дігтяр здавна. Весь свій вік на тім реместві звікував. Було, тільки на свята та в рокові празники убереться чисто та піде до церкви, а там і між люди; а то все сидить на майдані, де дьоготь гонять, та й замажеться так, що ніхто і не пізнав би. Ну, як сидів він при тому ділі літ уже з тридцять, то й розжився, і був з нього козак заможний – хоч куди! Та погнало його щось недобре за скарбами. Скарб той уже кілька літ показувався на поляні недалечко від майдану, та ніхто не міг його взяти, бо берегла його до слушного часу нечиста сила і всім зухвальцям такого жаху завдавала, що десятому заказували копати. Знав про той скарб і тесть, та не важився здобувати. Як ось одного вечора приходить до нього циганка і каже, що викаже йому спосіб узяти скарб, та тільки щоб віддав їй половину. Присягнувся тесть віддати їй половину, тільки б розказала вона той спосіб, і циганка відкрила таємницю. Діло тут зовсім нехитре: треба тільки копати той скарб з музиками, – бо чорт музики боїться і людей не лякатиме. Повірив тесть чи не повірив, а тільки думає: «Не біда! Спробуєм щастя». Послав хлопців у Вороніж за музикою, і тільки стало поночіти і засвітилися на галяві два вогники, де був скарб, як робітники всі зібралися, підступили до нього з бубнами та скрипками та й ну копати. А циганка тим часом проказує своє ворожіння та шепче і в руках якісь палички перебирає. Скоро заступи стукнули в щось тверде; глянули: великий мідяний глек. Витягли з землі і знайшли в ньому повнісінько карбованців. Відсипав тесть половину циганці, роздав частину музикам та робітникам, а решту з глеком узяв собі. Приховав гроші та й побоювався трохи, бо таки небезпечно мати яку користь від нечистого, навіть і не спізнавшися з ним. Проте минуло два тижні – нічого з ним не сталося. Настали незабаром Зелені свята. Всі робітники пішли додому: хто погуляти, а хто – русалок боявся. На майдані зостався тесть, один-однісінький. Переночував ніч щасливо. На другий день, на саму Тройцю, як добрі люди по церквах стояли, сидить він у своїй землянці та й думає: а чи нема мені гріха в тім великого, що зостався в лісі дьогтю доглядати замість піти до церкви Божої. Тільки подумав, чує: шумить в лісі немов од вітру, хоч година тиха і ні одно дерево не колихнеться… А шум усе ближче, все дужче, і ніяк не можеш здумати, що то шумить. Тестеві стало страшно; він і почав потихеньку молитви читати. Глянув – виїздить із лісу молодець, у кармазиновому жупані, з дорогою люлькою в зубах, в шапці такій, що і на ярмарку не знайдеш. Та тільки на чому їде?… На козі!

– Дух святий з нами! – скрикнули всі та й перехрестилися. – Так то був сам нечистий?

– Видно, що він, окаянний! Під’їхав до дверей землянки, прив’язав свого коня до куща та й увійшов до землянки. Тесть так і зомлів з перестраху: він уже догадався, що то за штука. А той молодець у червоному жупані так немов і не бачить, що він злякався. «Заграть тобі, діду?» – питає, виймаючи з кишені сопілку. «Бог з тобою, чоловіче добрий! До чого мені грати?» – говорить тесть, а сам жметься в куток. «Заграть тобі, діду?» – каже червоний жупан голосніше, як перше. «Не треба, добрий чоловіче, Бог з тобою», – відказує тесть. А той, у жупані, мовби не чув його відповіді та підступає все ближче: «Заграть тобі діду?» – і кожного разу мого тестя немов волохатою лапою по спині дряпає. А потім (видно, вже сам Бог напутив!) здумав він, що у нього є херувимський ладан, зостався ще, як випалювали майдан. От він потихеньку достав його з-за образу та й посипав кілька дрібочок на вогонь. «Знаю, що ти тут витіваєш, проклятий дідугане! – кричить молодець у червоному жупані, а сам тестя не займає, хоч той уже боявся, що так і потягне за чуприну. – Ну, так скажи востаннє, що тобі заграти?» – та й, не доказавши, вискочив із землянки, бо ж для того спокусника люду православного херувимський ладан гірший від тертої чемериці. Вмить скочив на козу, та як од’їхав гонів з двоє, то так урізав на своїй сопілці, що сосни, берези й кущі скакали на людський зріст угору і козачка втинали незгірш як парубки на вечорницях. Не танцював тільки тесть із своїм майданом: він молився і хрестився доти, доки червоний жупан не заїхав у ліс, виграваючи на сопілці своєї диявольської пісні. Тоді вже й дерева годі підскакувати, але оддалік іще довго чутно було глухий шум і тупіт. І так налякав цей випадок мого тестя, що він тижнів зо два пролежав, і вже потім боявся того майдана, як зачарованого місця, навіть дьоготь покинув гонити. Радили йому добрі люди не держати у себе нечистих грошей, пороздавати їх біднішим, а ще краще закопати, де взяв. Та тесть не послухався. І що ж би ви думали? Лукавий узяв-таки своє: не пішло ніщо на руку тестеві. Скрізь йому втрата: скотина пропадає, бджоли перевелися. Вже всі думали – ні на що зійде старий Спичка, та він схаменувся, на своє щастя: роздав свої карбованці старцям, глек закинув у болото, відправив три молебні і наново посвятив двір і пасіку. Тоді тільки й біда минулася, і все пішло по-давньому. Таке-то, братці, наводить нечистий на погибель доброму чоловікові! Лучче не вірити йому, собаці, і на копійку: з його рук не розживешся.

– Так, по-твоєму, нема чого за скарбом ганятися, хоч би й сам давався у руки?

– Атож. Чортове добро ніколи не піде в руку.

– Ні, свате, не кажи такого. Всякі скарби бувають. Один не йде, а другий і піде. От тобі, наприклад скажу, молода Большачиха Маруся. Як була дівкою, нічого не мала, а тепер глянь – живе як пані, та яке весілля справила! А їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самісіньким весіллям!

– Та стривай, брате, подивимось ще, що далі буде. Нехай собі живе, поки живеться. А ти б послухав, що люди кажуть.

– А чого б то я мав слухати? – перебив другий козак. – Тут варт тільки глянути на неї, то все зрозумієш…

– А що? Хіба відмінилася?

– Відмінилася, та тільки так, що не дай Господи. Така гарна зробилася, що ніхто ще такої і не бачив. Нікому така краса і не снилася. Чув я, що то недобрий знак!..

– Ну, а що люди кажуть? – запитався високий козак, звертаючись до давнішого оповідача.

– Дивні речі кажуть: не знаю тільки, чи вірити, буцімто (цур нашого місця!) до неї літає змій!..

– Змій! – аж скрикнули усі разом. – Від кого ж ти чув?

– Та ця чутка по всьому Вороніжі ходить. От і мірошник, певно, знає… Слухай, як тебе… дядьку? Опанасе? Чи то правда, що до молодої Большачихи змій літає? – сказав він, звертаючись до мірошника, що з самого прибуття козаків ні разу не встряв до розмови і похмуро топтався коло своєї справи.

– Скоро, небоже, постарієшся, як усе знатимеш! – суворо відповів запорошений мірошник.

– Не чіпай його, брате, – почав один з козаків, приглушивши голос. – Тож мірошник з чортом – брати рідні. Бачиш, йому і так прикро, що лаємо його родича!

Всі засміялися.

– Так до Большачки змій літає! – говорили козаки, розважно похитуючи головами. – Ну, тепер уже пропала. Від змія ні одна не викручувалась.

– Чого ж пропала? І я знаю одну молодицю, що до неї літав змій. Так та усе сохла. А ця що день, то все кращає. То як же пропадає?

– Що краща, то краща, та якось не по-людському. Я, як хочете, заложуся, що не своєю смертю вмре. Та й недарма дід її, віщун, перед смертю щось довго говорив з нею наодинці, і вона після того мало не пішла в монастир. Тож, видно, щось напророчив він їй такого! Та й знов же не без причини і далекий знахар її злякався.

– Хотів би я побачити, що то воно за змій? – промовив низенький чоловічок з довгими вусами. – Зроду не бачив.

– Та лучче ніколи й не бачити! – відказав його сусіда. – Я раз бачив, так після того ночі три не міг спати: тільки, було, задрімаю – враз і ввижається, що вся хата повна вогню…

Тут він урвав і спинився. Всі козаки остовпіли і, нерухомі, дивилися крізь одчинені двері. Все небо пойнялося вогнем; засвітився ставок; ясна вогняна стрічка, розсипаючи іскри, пролетіла над млином і враз потухла над двором у Йвана Большака.

Ніхто й слова не вимовив, ніхто не запитався: всім було ясно, що то таке. Непереможний жах напав на козаків. Сам навіть Губський злякався. Враз погасили вони вогонь і полягали спати; і кожен, укрившися свитою, уважав себе неприступним для нечистої сили.

Дивна і невимовно хороша ніч у нашому Вороніжі! Недосяжно високе небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі. І крізь прозору синяву неба світить немов инше світло; і проміння місячне розходиться якимсь дивним сяйвом у повітрі, і здається весь цей простір попід небом тонкими та безплотними, що й оком не схопиш, і рукою не діткнешся, духами; і зорі так пильно придивляються до земного падолу, ніби відповіді просять у люду. Задивившися на невимовну красу неба, людина немов сама переймається його сяйвом, душа яснішає і ладна дати відповідь, коли б тільки мала для того особливу мову… Зорі горять, зорі мигтять на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери у чарівній книзі. А Вороніж увесь спить. І, може, тільки душі поснулих, покинувши своє житло, виходять на повітря і читають цю нез’ясовну книгу і розуміють її, аж поки не повернуться до тіла. Дивна і невимовна ніч у Вороніжі! Вона немов дає людині иншу душу, вона поймає її нерви, і легко їй, і вільно, не почуває вона на собі тіла. Іде і землі не чує під собою, так, ніби повітря хвилями підмиває її під руки, і вона ладна злетіти назустріч місяцеві. Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світиться вогонь. Холодні тіні садів лежать по заснулих вулицях.

– Дякую тобі, Господи! – говорив Іван, знявши шапку і хрестячись проти Спаської церкви. – Аж ось і я в Вороніжі! Як тут хороше і вільно! А яке небо! Яке повітря! Який дух від садків!.. Ні, таки ніде немає таких ночей! А що то моя Маруся?!

І приспішеною ходою подався він додому, і серце йому стислося, коли він наближався через садок до нової хати. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна і так задивилася на місяць та зоряне небо, що й не помітила Івана.

– Здорова, Марусю! Здорова, серденько! – промовив він, кидаючись до неї. – Чи ждала мене сьогодні? День і ніч поспішав я, щоб побачити ясні твої очі. Чи ж здорова ти, голубко?

Маруся спершу зраділа і пригорнулася до нього; але далі серед тих своїх пестощів раптом засміялася, та так страшно, що Іван здригнувся.

– Чого ти смієшся? – спитав він, одступаючи від неї з жахом, бо місяць у цю мить осяяв її обличчя, і вона блиснула такою вродою, що серце його боляче затремтіло.

– Як же мені не сміятися? – говорила вона… – Ти такий темний, такий важкий! Чого так відмінився ти? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і ясний, як огонь! І чого ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені противний твій голос… Чи скоро ти вип’єш з мене всю мою тяготу? Чи скоро ми полетимо до твого краю?

– Боже мій, Боже! – повторяв Іван в одчаї, ставши на порозі і ламаючи руки.

І раптом у дворі стало ясно; попід вікнами заблищали іскри… Іван вискочив мерщій з хати і бачить: вогняна смуга розвіяною стрічкою обвилася круг солом’яної стріхи, і вся стріха враз спалахнула. Іван кинувся до хати рятувати Марусю, та вона з диким сміхом вирвалась йому з рук.

– Куди ти тягнеш мене, Іване?

– Ходім, Бога ради, ходім! Бачиш – огонь!

– То що ж? Я вогонь люблю: в огні легко…

Іван хтів силою винести її з світлиці, але Маруся рвонулася з нелюдською силою і так дико вперлася в нього блискучими очима, що він не зміг опанувати себе. Проникливі очі дійшли йому до самісінького серця. Він скрикнув і вибіг у двір.

Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, – в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.

Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в повітрі жалібні звуки, в яких не один пізнав голос Іванової бандури… Всі відчули непереможний жах і розійшлися по домівках. На згарищі зосталася тільки купка людей, родичі та наймані робітники погорілого двору. Освітлювані червонуватими відблисками від дерева, що тліло, не раз поймаючись огняними язиками, – вони, як тіні, блукали навкруги обсмалених садових дерев та безлюдної купи наваленого манаття.

VI

Іван не вмер з горя; він і досі живий, – але ніхто не пізнав би в ньому колишнього Івана. Худий та понурий блукає він Вороніжем у благенькій свиті. Коли хто до нього озветься, він слухає немов крізь сон, і в тьмяних його очах ні разу не виблисне живий огник. Часто стрівають його на давній пожарині, що поросла вже й травою. Інколи він лежить ницьма на землі; інколи стоїть навколішках і все нашіптує молитви. Але коли б отак спитати у нього: що це за місце? – він не скаже: він не пам’ятає нічого. Тільки якимсь інстинктом тягнеться він до зеленого горбочка серед обгорілих пеньків та запустошалого саду.

Іван Наумович

Народився 26.01.1826 р. в с. Кізлів на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію і до 1883 р. був священиком в селах і містах Галичини. 1885 р. переїхав в с. Борщагівка коло Києва. Помер 1891 р. у Новоросійську, похований у Києві.

Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив спочатку у Коломиї та Львові (1871–1886), а далі у Відні (1886–1901). Як священик і автор моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищ у житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційности, позбавлених літературної вартості» (І. Франко).

З 1849 р. опублікував багато поезій, оповідань, нарисів і статей. Видавав журнал «Наука» (Львів, 1887–1885). Твори його вийшли у 1927 р. у Львові (в 3 т., 8 кн.). Для дітей писав п’єси, байки, а також видав велику збірку казок.

Він також автор кількох фантастичних оповідань, сюжети яких взяті з галицького фольклору, – «Фляшка», «Данило Жужля», «Казки о дурних чортах». Оповідання «Нічний супутник» стоїть осібно не тільки в доробку Наумовича, але й в українській літературі взагалі. Бачимо у ньому специфічне для західноєвропейської літератури нагнітання страху. Оскільки Наумович, вбачаючи у своїй творчості перш за все проповідницьку мету, спотворив оповідання релігійним моралізаторством, то подається воно за редакцією упорядника.

Оповідання «Нічний супутник» вперше надруковано у часописі «Отечественний сборник», Львів, 1853.

Нічний супутник

Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її.

«Стояв’єм з моїм полком яко поручник в Кутній Горі в Чехах. Був’єм тоді молодий, у повноті життя й здоров’я. Мене задовільняло моє становище, котре відповідало юнацькому честолюбству, всі мене любили і поважали, і я почував себе найщасливішою людиною.

Подобалися мені далекі прохідки і завше саме пополудні, коли я зазвичай звільнявся від служби. Я проходив тоді добру милю за місто найчастіше сам або з моєю улюбленою собачкою.

Зима того року була морозяна й вітряна, але ясні погідні дні робили ю досить приємною, особливо для мене, бо я більше як хто инший, любив’єм студінь і відчував неприязнь до молодих теплюхів, яких так багато розвелося внаслідок нерозважности матерів.

Такою прохідкою студеним січневим вечором починається моя повість. Ішов’єм зо три години гостинцем, і сонце мені спочило перед самим містечком Колином. Відмахавши так добряче, почув я, що мій молодий шлунок забажав своєї правди, і про тоє вступав’єм до Колина, щоби трохи попоїсти і спочити. Запізнавшися з цілим товариством, дуже мило забавився, що потім навіть тяжко було розлучитися. Не завадить межи тим спімнути, що я був чоловіком мірним[37] і ніколи ані в їжі, ані в питві зайвого собі не дозволяв. Тож і тут, хоча й пребагато принуки було, з’ївши кусень печені та запивши одною чарочкою вина у великій склянці води, я встав з-за столу.

Десята година вибила, коли я попрощався з колинцями і щоборше[38] додому з песиком моїм пустився. За містом, може, о чверть милі, починається бічна дорога, на котру й скрутив’єм, бо була ближчою. Місяць сяяв уповні, а повз його обличчя пересувалися борзо[39] зимові облаки, гонимі сильним вітром. Моє песя гналося з веселим голосом за кілька кроків попереду і раз по раз, зупинившись, чекало на мене, а я військовим звичаєм висвистував собі улюбленого марша, під який мені ступалося живо й легко. Одійшовши уже добрий шмат від гостинця, здалося мені, що чую якийсь тупіт неподалік. І, хоча в сяйві місяця навіть можна було читати, я нікого, крім свого пуделя, не помітив. Видно, це тупіт моїх власних кроків так відлунював, подумав я, але незадовго переконався, що то не був обман, бо знову почув’єм виразно сильніший, як перше, тупіт, котрий, здавалося, наближається до мене. «Ага, – вирішив я, – то, певно, на гостинці якийсь ходець, а вітер мені відголос доносить звідти… Ба ні – гостинець задалеко, звідти не вчув би, щоб навіть кричав хто… Світоньку мій! Ніч – самота – пустище… Чи то, може, духи воюють, що мені нянька о них правила?… Але воїн хоч би й бісові в очі загляне!»

І так, сам у собі розбудивши вояцьку хоробрість, додав я кроку, гніваючись на пса, що враз істратив свою веселість і терся коло ніг, відбігаючи й на трохи перешкоджаючи лише в моєму марші.

Йду – але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я.

«Ото я дурень, – мовлю собі. – Я озирався позад себе, а то ось переді мною іде собі подорожній. Це через той вітер здавалося мені, наче хтось іде за мною. Ха-ха-ха, а мені вже страхи в голову полізли… Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».

Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.

«Якийсь дикун, не любить супутників, – вирішив я. – Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі ресторацію[40] в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм… Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу, йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, – проказав я, – але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею Св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

– Той, що там іде коло кошар, – видиш?

– Там ніхто не йде, пане поручнику.

– Чи ти сліпий?

– Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся – двері шпиталя перед ним отворяються, він ще за мною оглядається, і – двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

– Ніхто, – з певністю відказав вояк.

– Як то? Смієш мені брехати?… Прецінь я сам видів!

– Стою тут більше години, але нікого не бачив, – вперто стояв на свому крижавий буковинець.

– Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! – крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

– Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.

– Хто тепер сюди увійшов? – питаю по-німецькому.

– Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

– Не має хто другого ключа від тих дверей?

– Ні, лише один.

– Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці[41] й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

– Котрий лікар має нині надзір? – питаю підофіцера.

– Унтерарцт В.

– А де він зараз?

– В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

– Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи… Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили… Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

– Пан поручник нині не будуть вдома спати, – сказав мені він. – Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.

І тоді пригадав я слова вмираючого: «Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще…»

Виходить, на мене ще час не настав.

Іван Гавришкевич

Народився 1827 р., папський шамбелан, парох Кам’янки Лісної. Друкував у галицькій пресі оповідання і казки, перекладав німецьку прозу. Помер 1. 04. 1907 р.

Оповідання «Страхи» подається за «Отечественним сборником», Львів, 1861, оповідання «Видіннє» – за часописом «Новий Галичанин», 1890.

Страхи

Нема то, як осіннії м’ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр,[42] першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливости і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручности при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм[43] в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села,[44] глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрости моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ заочі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

– Гідна то душа, наш панотець, – сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

– Най же собі вік жиють здорові, – мовив паламар, – та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще з-під печі озивається Гарасим:

– Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився.

Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.

– Ба! – озвався Подригайло. – І з найчистішого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.

– Триста бись картачів випив з медом! Ви й мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!

– Ось не сердіться, куме, – наливав му господар випорожнений куфлик. – Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що иншого, може, де в чужій стороні.

– Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!

– Ось не величайте-но так дуже вояків, – заїхав му паламар, – бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав по-французьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його не раз коло цвинтаря, бо щось му не ставало відваги.

– Ба, ба, ба! – знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. – З упирицями ліпше не зачіпатися.

– Щось ви також баландаєте, – встряв і я. – Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?

– Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…

– Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології,[45] же то обман – тії страхи.

– То-то правда, – потакував Подригайло, – то якась дуже мудра книга, той фиролой.

– Га, га! Фиролой! Но, но – добре йому букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

– Цить-но, цить! – тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: – Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…

– До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі – сорок тисяч бомб у печінку! – бачив…

– Що? Ви самі виділи нехриста? – запитав Цапович.

– Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би!

– Ну, то розкажіть, повчіть нас, – сказав я дуже спокійно.

– Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм.

Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминальная яла ся догоряти – то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.

– Видите, мої куми, – почав Гарасим, – вам здається, що світ Божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою, лозовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю – видрися там на Пікуй, на Зелемінь,[46] де небо над тобою, мов стріха, а хмари під ногами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєся. Там-то дич – лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересувавсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

Ідеш у білий день, блуд чіпаєся тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя[47] і вроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а инші верх Бескида, мов птахи, літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Там-то, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.

На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перед і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!

Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк – нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.

Раз проваджую смерком із поля за руку і кажу до неї:

– Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?

Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:

– Ох, не споминайте-но за язі, бо я і так боюся. А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки – там нехристь сидить.

– Го, го! – розсміяв’ємся, – рад би-м змірятися з тою упирицею, то показав би-м, яка орудка з цісарським вояком.

Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу:

– Оже щоби-сь знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.

Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра[48] своє хрипливе сумовання.

Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, з-під ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили.

Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.

Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:

– Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити.

– Хлопче! – мовив пастир, – дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?… Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки.

Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не такії, як ми. Прапрадід небожки мами моєї випасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з иншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» – крикнув один скотар.

– Ого! То татарська походня![49]

Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.

Хто живий, брав, що мога, і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же винісся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузі-німцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.

А маєте знати, же татарин – то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь і сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече.

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця.[50] Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове – ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття – но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку[51] воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

– Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом лилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосе й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви[52] й сміття, яке подорожні наскидали для вернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити; мені виділося, же я опущений людьми, і кинутий на инший світ межи чужую, мені неприязну природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якесь дуже сумне заводженє. Хотів’єм піднятися – годі; рвався і мучився довго – аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся – слухаю – а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в кутку піднімається якась мара – дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу – очі непорушні, вгору піднесені, мов шкла притьменного – уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.[53]

Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці.

– Хто там! – крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет до него.

Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.

– Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! – кричу, а потвор стоїть, як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.

Замкнув’єм очі, стрясся від огиди і «пшик!» багнетом раз і другий на чудовище. Отворяю очі – воно взад, я за ним – воно, позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсуваєся. Що шибну багнетом, то воно вислизне дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці.

– Стій! – кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустилося в повітрі.

Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув,[54] сплюнув, насунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу положитися – дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.

– Пек ти й осина, вражий сину! – та й пробиваю раз, другий, третій.

Воно в кут – я за ним, воно знову під землю – я за ним, до пивниці. «Лусь!» – стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.

І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хвалюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів із страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться: а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до водного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене – я зімлів.

Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю – є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся – годі! Встаю, підвожуся – брень! – виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу – самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей – то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться – ровець сей маю від нехриста.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.

– Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Ожеж[55] видите, мої куми, рана, котру осягалисьте, не є тінь, а инших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець.

– Гм! нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…

– Загнало би тя під огонь батарей французьких! Що? Іще тобі мало?… А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий – захворіла і вмерла, в третій – забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий – стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий – забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло – нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

– Хто там? – озвався я. – Що там за мара по ночі?

– Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій,[56] але хутко!

– А що ж тебе так пізно несе? – пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

– Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!

– Свят Господь! – стрілило мною на рівні ноги. – Та перед годиною ще такий здоров!..

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора – пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

– Григорій! – проказав ледь чутно. – Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи – помилуйте!

– Заспокойтеся – хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: – То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

– Як то? Га! – скрикнув Гарасим. – Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом[57] страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

Видіннє

Над одним із допливів Бугу розкинулося серед широкої рівнини заможне село Опака. В селі тім жив донедавна середній господар Яцько Словачок з жінкою Марунею. Бог дав їм восьмеро діточок, которі однакож всі до одного померли за юного віку. Доки ще жили діти, статкував Яцько, трудився, крутив світом своїм, як міг, і всі мали його за чесного, доброго, статечного господаря і побожного християнина. Но коли уже не стало і одної дитини, сказав Яцько сам до себе: «Пощо мені уже гарувати, коли нема на кого лишити господарства? Час мені уже спочити на мої старі літа. Ось візьму, прийму яких двоє молодят до себе; нехай роблять і господарять, щоби було нам все, що потреба; і якщо будуть добрі та мене і стару будуть почитати, то буде їм по мні все, що тепер лиш єсть у мене.

Що погадав, то і зробив наш Яцько. Взяв собі далеку своячку Гацку Бондариху за свою і пристановив до неї Семка Чупуру; а так ходили обоє молодії зі старою Марунею коло господарства, сам же Яцько Словачок ходив то на Гузарівку, то на Шарпанку, то на Криве, пересиджував там зразу до півночі, потім до рання, і вертав до себе, співаючи і бесідуючи сам з собою, та ступаючи широкими викрутасами.

Вісім літ жив так Яцько Словачок з Семком Чупурою в найліпшій згоді. Яцько був рад, що не треба йому було робити, а було за що пити; молодий же Семко не кривдував собі також, що Яцько перебував поза домом, бо не було кому мішатись до господарства, которе вільно йому було вести, як хотів і як розумів; ґрунт був не малий і несогірший, до того дав йому Яцько добрий засіб господарський. Було отже і Яцькові за що пити і жінці та молодим з чого жити.

Але якогось року закрався межи них якийсь дух незгоди; зразу здалека, а потім щораз сильніше став молодий Семко перти на розлуку. Старий Яцько ніяким світом не хотів на тоє пристати і об’явив Семкові, що не дасть йому і одної скиби землі, якщо не хоче зостатися в нього. Тоді Семко звернувся до свого брата Гриця Чупури, щоби той відступив йому бодай би найменший кусник поля. Но і Гриць Чупура став противитися тому розділу і, яко найстаршій межи братами, на котрого після старого права падав увесь батьківський ґрунт нероздільно, заявив братові свому, що не дасть йому і кусника землі, якщо відлучиться від Яцька.

Діло дійшло до місцевого священика. Священик радив Семкові зостатися з Яськом та став розпитувати, чому він сильно забажав розлуки. Довгий час не хотів Семко сказати справжньої причини, для котрої би не рад жити з дядьком Яцьком, і говорив лиш, що не буде у дядька, хоч би йому довелося йти межи людей за прошеним хлібом!.. Вкінці однак, коли душпастир сказав, що лиш безумний впирається на свому без розумної причини, а кожен розумний чоловік чинить лише те, що наказує розум, аж тоді тільки признався молодий Семко:

– От я скажу правду. Я не можу бути у дядька, і є у мене на те розумна причина. Якщо би дядько не тримали на розі хати ренського,[58] то я б і не думав від них відходити, як світ світом. Але той ренський наварив у нас всієї біди і лиха.

Душпастир вхопився за Семкові слова і став його випитувати, якого то ренського ховав його дядько на розі хати, і тоди став Семко розказувати:

– Не буде тоє мовою, ані обмовою, якщо скажу, що наші дядько, люблять сильно напиватися. Знає о тім цілий світ, знають о тім найлуччі орендатори з Кривого, а Шарпанки і Гузарівки, знає о тім і наш духовний Отець. Ми не боронили їм того ніколи і давали на горілку, кілько вони лиш сами хотіли. Видно однак сам Господь Бог став їм тоє боронити.

Останнім часом стали чогось дядько дуже тужити і сумувати, до себе і до инших яких людей, котрих ми не бачили, говорити, а дальше стали до них приходитн якісь несамовиті гості з не того світу.

Все тоє, що я вам розкажу, видів я своїми очима і чув на свої вуха не лиш я, но і жінка, і дядина і близькі сусіди. А так скажу я вам під чесне слово, що до дядька ходили якісь упириці-нехристи. Не раз, не десять раз пукало щось у нас вечорами до вікна. Одного вечора приходять до хати дядько і – просто на лаву. Хропуть вони там здоровенькі, а тут щось запукало до вікна. І побачили ми, як показалися за вікном п’ять великих пальців у чорних, як смола, рукавичках. Дядько схопилися з лави і пішли на обору. Ми чуємо, що вони з кимсь там говорять і сваряться; жінка каже до мене: «Піди-но, Семку, хто там так дядька напастує?» Я іду на обору, а там лиш засвистало так, що ледве що не перевернуло хати.

Дивлюсь на дядька, а вони мов той стовп. Я завів їх до хати, но вони зачали тут усе розкидати, а далі приступили до припічка і стали роздувати полою вогонь, а полум’я скаче аж страх. Ми відтягнули дядька від вогню і положили на лаві, но все-таки дядько ще кидалися. Закликали ми сусідів і доперва поволи дядько, як перехрестився, заспокоївся і заснув.

Збудившись, казали дядько піти дядині до західного рогу хати, щоби видобути із него ренського, которий там лежить в калитці і принести його. Дядина пішла і, вернувши, сказала: «Якого тобі хочеться ренського? Там нема ніяких грошей». За тим пішли ми всі до того рогу, перевернули все горі коренем, но нічого не знайшли.

Священик вислухав уважно цю дивовижну історію і, не зволікаючи, прийшов увечері до Яцька:

– Семко мені оповів, що у вас тут якісь чуда кояться. Якісь гості непрохані провідують. Що то є? Мусите мені усе вповісти, як на сповіді.

Ясько тяжко зітхнув, почухав потилицю і став розповідати.

– Перед п’ятьма неділями ішов я з Гузарівки до себе. А тут на Гримаках приступило щось до мене і перекинуло мною клубком по земли. Я встаю і дивлюся, а ту стоять переді мною два панки – на виду чорні, як вугіль, в чорних жупаниках і кашкетах і курять люльки на цибухах. Один із них наставив до мене мішок, побренькотів ним ніби грішми і каже: «Ану, Яцьку, устроми руку в мішок». Я перестрашився і кажу: «Я не хочу знати, що є в чужих мішках». За тим словом витяг панок із мішка повну жменю сороківців і каже: «Бери, коли даю! Буде за що пити, доки життя!» Я сказав: «Пий собі сам за тоє, коли хочеш, а я маю, Богу дякувати, за що пити».

Тоди перекинуло мною знов по снігу. Коли ж вкінці станув на ноги, налив один панок із фляшки горілки, випив до мене, налив другий раз, дав мені, і я, котрий не злакомився на його гроші, забувся тепер і випив. Тоди почався свист і буря, мене напав лячний мороз і я утік додому в село.

Скидаючи вдома кожуха, дивлюся, а за поясом є якийсь срібний гріш. Чудуюсь і пригадую собі, звідки він там взявся, але не можу того пригадати. Ніщо иншого, лиш чорний панок силою там його мені вложив. Я сховав того ренського до калитки і запхав під західний ріг хати.

Колись-то запукали панки до вікна, як тоє і всі в хаті виділи. Я вийшов, а вони кажуть: «Чого ти не береш того срібного в хату?» Я кажу: «Як хочете, то я вам дам і два, і три срібних, лиш відчепіться. Геть з обори!» Тоди пішли вони, а котрогось вечора запукали знову. Я вийшов, а вони знову свого жадають. Думаю собі: за тим грошом втиснеться таки нехристь до хати. Аж тут вийшов на обору Семко і панки зникли. Тепер, коли уже срібного нема на розі хати, може і буде біді кінець.

– І що? Чи настав уже кінець тій біді? – спитав священик.

– Правда, що уже такої великої біди не було, но пукала все ще якась нужда не раз до вікон, – озвався Семко. – Тому не хочу я їхнього кметівства. Менше вкушу, скорше ликну. Піду від них, хоч би мені прийшлося і як бідувати.

– Ану ходімо, – сказав священик, – подивимося, чи не заховався ваш ренський, а ви думаєте, що його нема.

Ставши на розі хати, священик вийняв з кишені фляшечку свяченої води і, кроплячи нею, велів усім проказувати молитви. Враз знявся вихор і закрутився у верхах дерев, загудів, застогнав, вдарив у стіни хати, але в той сам час під підвалинами хати спалахнув вогник і всі побачили срібний гріш, що палав білим полум’ям. Священик хлюпнув на нього свяченою водою і гріш підскочив, викотився на подвір’я і, перекинувшись на жабу, голосно зойкаючи, пострибав геть і зник десь на дорозі.

– Ото маєте науку, Яцьку, – промовив священик, – як з нечистою силою горілку пити. Мусите взятися за розум, бо лиха завдасте не лиш собі, а й жоні. А ви, Семку, більше не маєте чого відокремлюватися. Вже ваші гості вам не будуть набридати.

На тім та пригода й скінчилася. Яцько за розум таки взявся, але по-своєму: пив собі в хаті, коли хотів, а по шинках уже не тинявся. Семко зостався на обійсті і далі успішно провадив господарство.

Григорій Данилевський

Народився 14.ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзі.

Оповідання подаються в перекладі упорядника за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

Витівки духів

– Це було років 10 тому, – розказував штабс-капітан Заруцький, – я, як юнкер, повинен був тримати іспит на офіцерський чин у полтавському училищі. Приїхавши до Полтави, я довго шукав помешкання. Мені хотілося найняти одну-дві кімнати з меблями, з харчуванням, щоб мати скромний свій обід без штовханини і галасу готелю. Блукаючи містом, я побачив у віддаленій, глухій вулиці невеликий дерев’яний двоповерховий будиночок і найняв тут дві кімнати через сіни від господарів квартири. Господарі виявилися добродушними старичками, чоловіком і дружиною. З першого ж дня вони оточили мене повною увагою, дбайливо утримували мої кімнати, одяг, ба більше – чудово годували і взагалі опікувалися мною, як рідним. Повертався я додому пізно і спав після навчань і службових занять, як убитий.

Зустрічаючи деяких знайомих у Полтаві, я вільні вечори проводив у них.

– Де ви найняли помешкання? – запитала мене одна пані на якомусь із таких вечорів.

Я назвав вулицю, будинок і своїх господарів Губаренків.

– У Губаренків? – здивувалася пані: – І ви не боїтеся?

– Чого ж мені боятися? Люди вони чудові, дивляться, як за рідним сином, – відповів я.

– Помилуйте… та ж бо це помешкання місяцями стоїть незайняте‚ весь час там біліють на вікнах папірчики з пропозиціями…

– Ну, і що ж? Вулиця тиха, поросла навіть травою; ні піших‚ ні проїжджих – хоч увесь день учися, читай, пиши – ніхто не завадить.

– Як то не завадить? Хіба ж ви не знаєте, – сказала з невдаваним жахом пані: – В цьому будинку, на верхньому його поверсі давно вже поселився привид, що не дає спокою мешканцям. Він ходить ночами по кімнатах, без угаву рухає меблями, випиває воду, перекидає з місця на місце різні предмети.

– Ну, міцно ж я спав всі ці ночі, що не бачив цього, – сказав я з посмішкою.

– Запевняю вас… присягаюся, в місті всі це знають і уникають губаренківської квартири…

– Зі мною шабля і револьвер, – сказав я. – Боятися нема чого… Я постараюсь порозумітися з цим привидом.

Розмова з полтавською пані, проте, справила на мене враження. «Ото провінція, – думав я‚ – неодмінно що-небудь вигадає, наплете, роздує хтозна як і сама потім переймається власними страхами! І звідки це узялося? Цікаво все-таки…»

Привид не покидав моїх думок. Замислений я повернувся ввечері додому, поволі піднявся скрипучими сходами, задзвонив. Господиня подала мені свічку, провела у кімнати, оглянула ліжко, поставила карафку свіжої води, поклала сірники на столик біля узголів’я і, побажавши мені, як завжди, на добраніч, пішла, прихопивши мій одяг і чоботи, щоб почистити.

Я вийшов у сіни, замкнув двері на ключ‚ роздягнувся і ліг, оглянувши перед тим усі закапелки в обох моїх кімнатах, зазирнув під меблі, за піч, у шафу, комод і навіть за штори.

У ліжку я трохи почитав якийсь англійський роман, але незадовго відчув утому і погасив світло. Засинаючи, я подумав: «Оце наплели! І звідки тут взятися привидам? У такому будиночку і до того ж у Твері? На вулиці, де пасуться кози? Нехай би то була Шотландія, замок якийсь чи похмурі швейцарські гори…»

З тим я і заснув. Та не встиг гаразд і розіспатися‚ як раптом – чую шелест, виразний шелест біля узголів’я.

Я прокинувся, став прислухатися. В повній тиші‚ потемки, прислухаюсь – справді начебто хтось шарудить по столу, гортає картки якоїсь книги чи журналу. «Миші!» – подумав я спершу. «Ні! – заперечив сам собі, розміркувавши трохи: – Миші не могли вибратися на стіл гладкими ніжками. Адже столик стояв, не торкаючись ані меблів, ані мого ліжка…»

Перечекавши кілька хвилин‚ я знову почув ще виразніше, ніж досі, перегортання карток книги, що лежала на столі.

«Треба упіймати, упіймати», – подумав я, намагаючись тихо встати і запалити сірник.

Підвівшись на ліктях, я тихенько намацав на столі сірники і хотів уже черкнути‚ але в цю мить ошелешений‚ приголомшений надзвичайним явищем мій слух виразно вловив, як чиясь невидима рука непоспішно перегортає сторінку за сторінкою книгу, що спокійно собі лежить.

«Так! Це не миші, це чийсь дурнуватий жарт, – подумав я, прислухаючись до шереху на столі і готуючись побачити, звідки і хто простягнув руку на середину замкнутої кімнати і торкався книги. Цікаво побачити цю бліду руку блідої примари»…

Я натиснув сірника, він спалахнув, яскраво освітивши стіл, мою подушку і мене, що сидів у самій білизні на ліжку.

Нікого в кімнаті не було, і нічия рука не торкалася книги. А тим часом, – я це ясно бачив і пам’ятаю все до дрібниць, – у ту мить, коли сірник спалахнув, картка, зрушена чиєюсь незримою рукою, перегорнулася на моїх очах.

Сірник загас. Я запалив свічку, обійшов з нею знову обидві кімнати, відімкнув двері в сіни, зазирнув і туди, подивився знову за піч, у шафу і комод, під меблі‚ за штори, – нікого в кімнатах не було, і скрізь панувала повна тиша.

Врешті я ще далі відсунув столика від ліжка‚ ба навіть позабирав з нього усе, окрім книги. Потім ліг знову і якийсь час не гасив свічки, закуривши для розваги, я в задумі не зводив очей з книги і столика. Картки, поки горіла свічка, продовжували перегортатися. Запам’ятавши останню відкриту сторінку‚ я задмухав свічку, закутав голову ковдрою і, засинаючи, думав: «Ну, це мені все здавалося. Ймовірно, то через перетяг – від порухів повітря картки самі собою підіймалися і з шелестом опускалися…»

Заснути я заснув, але незабаром мене раптом знову, як варом опекло. Я прокинувся від виразного шелестіння карток, які хтось енергійно і, здавалося, нервово перегортав. У ту ж мить мені здалося, що в иншому кутку кімнати, на комоді, хтось зрушив карафу і, ніби наливаючи воду, дзенькнув нею об шклянку.

«Не вистачало ще тої чортівні! – подумав я роздратовано, вдаючи ніби нічого не чую і ні на що не звертаю уваги: – Не встану, буду терпіти, буду спати».

Сон закутав мене під нове шелестіння карток і подзенькування карафи об шклянку‚ з якої очевидно пили.

Вранці я прокинувся з першим сонячним променем. Зібравшись із думками, я перш за все кинувся до книги і подивився на номер сторінки. Замість цифри, як тепер пам’ятаю, 177-ої, розгорнутою була 219-та сторінка. Невидима рука, поки я спав, перегорнула рівно сорок сторінок, тобто двадцять одну картку… Двадцять один раз пальці привида торкалися книги!

Але ще більше я здивувався, коли підійшов до комода і глянув на карафку, яку господиня ще з вечора наповнила і поставила при мені: вона була порожня… Привид випив її до дна…

– От і судіть, – закінчив Заруцький, – як це все пояснити? Чудово пам’ятаю, що господиня поміняла воду і я вночі не торкався карафи. Хто ж чіпав книгу і випив воду?

Примари

– На початку 1860-х років, – розповідала одна пані з нашого товариства, – у Петербурзі померла моя старенька родичка, яка важко хворіла вже довший час. Сестра моєї родички, що жила на иншому кінці міста і вже зо два дні не бачила її, згадала про неї тоді‚ коли лягала спати. Вирішивши на ранок відвідати хвору сестру, загасила свічку і вже почала засинати. Коли раптом бачить при світлі жевріючої лямпади, що поверх ширми перед її ліжком виглядає голова її сестри.

Цю голову, це обличчя сестри моя родичка бачила настільки виразно, що тут-таки до неї й озвалася, дивуючись її пізньому візиту і знаючи, що вона важко хвора. Відповіді, проте, не почула, а голова за декілька секунд зникла… Вважаючи, що такий пізній і поспішний візит викликаний якоюсь надзвичайною подією в сім’ї хворої сестри, моя родичка схопилася з ліжка і вийшла за ширму, але ні там, ні в инших покоях нікого не було…

Пані, про яку я говорю, була жінка дуже врівноважена, зовсім не марновірна і відрізнялася хутше нестачею, ніж надлишком вразливости і уяви.

Після першого враження від таємного візиту хворої сестри вона намагалася пояснити собі цей випадок сном, припускаючи, що сестра їй примарилася під впливом тривожної думки про неї перед сном. Вона не розбудила нікого, знову лягла в ліжко і спокійно проспала решту ночі.

Але яке ж було її здивування, коли рано-вранці її розбудили фатальною звісткою: її сестра померла в ту ніч і, як виявилося, о тій самій годині, коли вона побачила її обличчя понад ширмою!..

Прогулянка дідька

Це було роки два тому, в кінці зими, я найняв у Петербурзі ввечері візника на Васильївський острів. Дорогою я розговорився з візником, побачивши, що його кремезний вороний кінь при в’їзді на Палацовий міст уперся і почав крутити санками.

– Що з ним? – запитав я візника. – Ще чого доброго перекине сані…

– Не бійтеся, ваша милість, – відказав візник, смикаючи коня за вудила і обережно спрямовуючи на міст.

– Щось із ним не в порядку.

– Та так… дідько його візьми!

– Що з ним сталося? Може, хлопчиська ваші їздили і не вберегли?

– Біс пожартував! – відповів зовсім не жартома візник: – Нечиста сила пожартувала.

– Який біс? Яка нечиста сила?

– Хіба не бачите, що його усе тягне ліворуч з мосту на набережну?

Я став розпитувати, і візник, молодий хлопець років двадцяти двох, русявий, ставний і тямущий, оповів:

«Місяць тому я стояв з оцим конем на набережній біля кам’яниці за сенатом. От я стою та стою, ніхто мене не гукає, то я й забився у сани і задрімав. Була, либонь, друга година ночі. Це я добре запам’ятав, бо почув, як на фортеці бив дзиґар. І тут чую – хтось трясе мене за плече, я вистромив голову з-під повсті і бачу: брама банку відчинилася, а на ґанку стоїть високий, в багатому хутрі, теплій шапці і з червоною стрічкою на шиї пан. З себе рум’яний і сивий, а біля саней – швейцар з ліхтарем.

– Вільний? – запитав мене швейцар.

– Вільний, – відповів я.

Пан сів у сани і сказав:

– На Волкове кладовище.

Привіз я його до цвинтарної загорожі, пан вийняв гаманця, кинув мені нового карбованця і пройшов в хвіртку.

– Накажете чекати? – запитав я.

– Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.

Наступної ночі я знову стояв на набережній біля брами, і знову о другій ночі засвітилося світло, вийшов пан, і швейцар його підсадив у сани.

– Куди? – питаю. – Туди ж, на Волкове.

Привіз я і знову одержав карбованця…

І так-то я возив того пана цілий місяць. Та скільки не придивлявся, але куди він саме йде на кладовище не розібрав… як тільки під’їде, сторож зніме шапку, відчинить йому хвіртку і пропустить; пан увійде у хвіртку, пройде трохи у напрямку церкви… і раптом – нема його! Мовби запався межи могил.

«Ну, гаразд! – думаю собі. – Що б він там не робив, яке нам діло? Гроші платить і добре».

Та воно б так все і йшло добре – ані я пану слівце, ані він мені. Та помітили наші хлопці, що господар занадто вже мною задоволений, а сам я справив собі нового кожуха, та й ну чіплятися до мене. Ну, я за могоричем у корчмі все їм і розповів. А там сидів якийсь пан – певно, чиновник. Вислухав мене та й каже:

– Я б на твоєму місці повівся обережніше. Хтозна чи не возиш ти дідька або просто сказати – біса… Ти його грошей без хреста тепер не бери; спершу перехрестися, а тоді і приймай.

– Так як же пізнати біса? – питаю урядовця.

– А це як будеш їхати проти місяця, то подивися – чи падає від того пана тінь. Якщо тінь є – то людина, а без тіні – біс…

Збентежив мене цей чиновник. Думаю: ну, чекай, сьогодні ж уночі виведу його на чисту воду. Став я знову під банком. Вийшов з під’їзду пан, і я його повіз, як завжди; останнім часом вже й не питав – знав, куди везти…

Виїхали ми від сенату, перетинаємо площу коло Кінногвардійського бульвару. З бульвару яскраво світив місяць. Тут я і спробував непомітно озирнутися через ліве плече, щоб побачити чи є у того дивного пана тінь. Та тільки-но я хотів повернув голову, як він хап мене за плече…

– Не хочеш, – каже, – возити мене по честі, то більше возити не будеш. Ти ніколи не дізнаєшся, хто я такий…

Я так і завмер. Дивуюся: ну, як він міг прочитати мої думки? От я і відповідаю:

– Ваше благородіє, я не на вас озирався…

– На мене, – каже, – тільки пам’ятай, ніколи тобі мене не розпізнати.

Отак я і протремтів усю дорогу до Волкового від страху. Приїхали ми туди, пан знову кинув карбованця.

– Накажете завтра? – питаю.

– Ні, – відповів, – більше мене ніколи у житті не будеш возити…

З тими словами він пішов і зник між могилами, розвіявшись, мов дим.

Що за жарти? – думаю. Виїхав я знову наступної ночі на набережну, простояв до ранку, – ніхто не вийшов. Бачу, двірники метуть банківський тротуар. Я до них:

– Хто, – питаю, – тут живе?

– Нікого, – відповідають, – немає тут, окрім швейцара. Вранці приходить панство на службу, а до обіду розходяться; квартир тут нема. Це ж банк.

Що за мана? Виїхав я на другу ніч – знову нікого. Заїхав до двірника, питаю, а той те ж саме, – видно, каже, тобі приснилося.

Дочекався я ранку, вийшов швейцар. Я його відразу упізнав. Починаю розпитувати, – а він навіть розсердився, трохи не жене в шию: я тебе, каже, ніколи й не бачив, забирайся. Які тут мешканці? Ніхто звідси не виходив і нікого ти не возив. Все це тобі приверзлося або здуру, або зі сну, а точніше з п’яної голови…

Простояв я ще ніч, вранці поїхав на Волкове. Спробував потолкувати зі сторожами, але всі відреклися: знати тебе не знаємо, нікого ти не привозив, бачимо тебе вперше. Нам суворо заборонено кого-небудь ночами на цвинтар пускати…

Тим це і скінчилося, з тієї пори я не їжджу більше на набережну. Добрий був заробіток, але скінчився. Одна біда – кінь розбзикався, ото його так і тягне знову туди… А що воно за оказія була в мене з тим банківським паном – ніяк не второпаю…»

– І це все правда?

– Сута правда! Ось вам хрест святий! – перехрестився візник.

А на прощання додав тільки одне: мабуть, в тому місці похоронений хто-небудь без хреста, ось він, сердешний, і мучиться та все їздить на кладовище до инших небіжчиків похованих, як слід, по вірі.

Митрофан Александрович

Народився у 1840 р. в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович – онук київського козацького полковника Антона Танського і дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки вийшов у ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселився в родинній Калиті, зайнявшись господарством та літературою.

У 1881 р. приїхав до Києва і покінчив самогубством. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, – писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. – В иншому часі, при инших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича – всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861–1862). Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень).

Антін Михайлович Танський

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благоволителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.

– Не журіться, діти, – почав сивий, як голуб, ігумен, – отчаянє – великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні Божі душі. Вони пособлять нам і, може, коли Божа милость, знов во славу Його одправлятимем службу на нашій святій горі.

Благословив він трьох ченців і послав їх у Москву і на Україну.

Холонуло серце земляків наших, слухаючи оповідання ченців. Останній шеляг давала їм бідна удова, повною жменею сипав вельможний пан золото у чернечі капшуки, церкви і монастирі давали свої сосуди, Антін Танський подарував барило червінців. У його ховали монахи свій скарб і знов розходились, щоб зібрати ще більше. Дивувався Танський, дивлячись на те золото. «Уся моя худоба, – думав він, – не винесе проти сего». Заздрість і скнарість дерли його серце…

От привезли ченці і остатні гроші, щоб зібрати усе докупи і уранці рушити за границю. Підійшов Танський під благословеніє і привітав їх, як дорогих гостей.

Настала ніч. Позасинали ченці, а Танський не спить: ходить і ходить він по світлиці і думає тяжку думу. Перед світом кличе він до себе слуг своїх, братів Петра і Семена Недовірків та Матвія Скарбовського.

– Здорові були, вірні мої слуги, – озвався до їх пан, наче не своїм голосом. – Уранці поїдете ви услід за ченцями. Велика филя на Дніпрі, ще чого доброго потопляться. Дивіться ж, щоб були цілі їхні гроші. Молитимемось за їхні душі, а гроші оддасте мені.

Знає Танський, кому й казати такі речі. Обидва брати – перехрещені татари, а Скарбовський – недоляшок; служив він колись у гетьмана Потоцького, як той ходив під Хвастів, украв у його гроші, утік до Палія і переказав йому, де стоять ляхи. Несподівано напав Палій на ляхів і вирубав їх у пень, а Скарбовського при собі зоставив.

– Добре, пане! – одказали слуги.

– Як буде усе гаразд, – каже Танський, – зроблю вас сотниками і кожному подарую по хутору.

Поїхали уранці ченці; поїхали за ними і кати їх. Наздогнали їх коло Дніпра, пов’язали руки та й укинули з кручі у воду, забрали гроші і привезли до Танського. Справдив Танський своє слово: зробив їх сотниками, подарував маєтності та й стяв їм голови у поході, буцімто за зраду.

Думав Танський, що й не дізнаються люди, де досяг він таку силу грошей, одначе Бог не попустив. Потонули два ченці, а третій був чоловік великої сили, порвав він вірьовки і переплив Дніпро. Довго без грошей і хліба блукав по чужих землях, поки дійшов до Атонської гори і розказав, як що було.

Сам ігумен поїхав на Вкраїну.

Приїздить він до Танського та й починає на самоті корити його:

– Душогубче! Татю! Занапастив ти єси душі християнські, пролив кров неповинну, обікрав церкву Божу! Покайся ще, поки час! Оддай тії гроші, що втаїв, та йди служити Богу: може, він ще тебе помилує!

– Які гроші? – питає Танський. – Одкаснись, божевільний старче!

Тяжко заплакав старий Ігумен – бачить, що диявол опанував душею Танського:

– Оддай хоч половину, коли не хочеш покаятись. Оддай хоч сосуди церковні.

– Не дам тобі нічого, бо нема у мене ні грошей, ні сосудів ваших! – відказав йому Танський.

Перехрестився старий ігумен та й одійшов собі. Став на високій могилі і принародно наложив на Танського таку клятву:

– За те, що Антін Танський занапастив неповинні душі, втаїв церковні гроші, земля його не прийматиме! Добро його, придбане неправдою, щезне, яко воск од лиця огня, перейде ік чужим людям, і рід його нанівеч зведеться.

Сумно стало людям, як почули такі речі. Один тільки Танський не йме їм віри, п’є, бенкетує і дере людей ще гірш. Так і вмер, не покаявшись.

Поховали його сини… Ще не вспіли і добром поділитись, як щось страшне почало діятись. Тільки-но зайде сонце і трохи притемніє, як із домовини вилазить старий полковник: борода по пояс, очі палають пекельним огнем, з рота полум’я сапле, права рука на серці, в лівій пернач держить і ходить, аж поки півні не заспівають, а тоді застогне так, що чуб угору лізе, – і знов ляговиться в домовину.

Думали-гадали сини, що робити – бачуть, що правду казав пророк-ігумен. Позвали печерського архімандрита, розкопали могилу, аж лежить старий Танський неначе живий – тільки борода одросла і кігті повиростали. Узяли сини осиковий кіл і пробили Танського наскрізь, а архімандрит прочитав молитву і положив закляття, щоб не виходив більш із домовини.

І тепер старі люди показують ту могилу, де прокляв Танського ігумен; да часом опівночі щось страшно стогне під землею, неначе терпить несказанну муку.

Володимир Росковшенко

Народився 1844 р. в родині українського письменника і фольклориста Івана Росковшенка (1809–1889), відомого як автор підробок дум. В останні роки життя служив цензором у Петербурзі. Помер у 1907 р.

В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница», «Маруся» та кілька оповідань.

Оповідання «Шапка» подається в перекладі упорядника за журналом «Русский вестник», 1867, № 2.

Шапка

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями. Це село не вирізнялося нічим особливим серед інших йому подібних. Уже зоддалік можна було помітити на синьому обрії баню сільського храму, а саме село, вигулькнувши несподівано перед очима, здавалося невеликою бурою плямкою на безмежному просторі полів, які оточили його зусібіч то чорною, то зеленою, то білою стрічкою, залежно від пори року.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян, їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далеко по стужавілих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарку. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

– Добридень, свате!

– Добридень, куме! – привіталися вони і вже почимчикували разом.

– А що купує сват? – спитав Грицько.

– Та смушкову шапку, куме, – відказав Тиміш.

– Еге! – кивнув Грицько і замовк. – Чи не диво, – озвався він знову, мовби надумавшись, – що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

– Еге, – погодився Тиміш.

– А що, свате, може ми шапки разом купимо? – знову спитав Грицько з поважним виглядом після довгої мовчанки.

– А чом би й ні, куме, – не менш поважно відказав Тиміш.

І обидва приятелі стали з завзяттям розпихати натовп, пробираючись до яток.

– Тимоше! Гей, свате! – кричав Грицько понад голови. – Я не вспіваю за тобою.

Тиміш озирнувся і зачекав приятеля.

– Адже ж я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю – то велика, то мала, – жалівся Грицько.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

– Пишні шапки, – сказав Тиміш, підходячи до лавки.

– Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, – заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

– Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! – відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки.

– Гей, Тимку! Зажди купувати! – сказав Грицько занепокоєно, спиняючись на порозі крамнички.

– Багатий товар, – приказував Тимко, насаджуючи на самі брови смушкову шапку, яку йому підсунув жид.

– Свате, зачекай міряти. Та же бачиш, що то жид продає! – гукав Грицько.

– Та чи жид не чоловік? Та що ти, мазепо, відбиваєш покупця?! – визвірилася з-за ляди Хайка, чорна й худа жидівка.

– Розкішний товар! – прицмокував Тиміш, погладжуючи рукою хутро. – Вибирай і ти собі, Грицю.

– В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

– Ха-ха-ха! – засміялась, попискуючи, жидівка. – Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

І при цьому вона кинула на Грицька такий лютий погляд своїх великих запалих повних вогню очей, що у того зашкребли коти на серці.

– Не чував я щось про теє, куме, – відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару на додачу.

– Прощавай, добродію, – проводжав до дверей Тимка рябий жид. – Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! – ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

– А багатий товар! – прихвалював Тиміш свою обнову.

– Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, – супився Грицько.

– Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдемо з тобою та вип’ємо могоричу, – з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. Їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

– Ого, кум мій уже п’яний, – сказав Тимко співчутливо. – Піду пришлю за ним його жінку.

Але встаючи він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» – і вихилив її одним махом.

– До-обра слив’янка, – облизався задоволено. – А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. – Грицю, Грицю! Пішли додому!

– Що таке? – промукав Грицько, не підводячи голови.

– Ходімо додому, – смикав Тимко його за плечі.

– Не заважай, сплю! – проказав Грицько, мружачись на вогонь, і знову ліг головою на стіл.

– Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

– Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано – сплю! Іди сам! – крізь сон бурчав Грицько.

– Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу! – відказав Тимко і пожався до дверей.

– Стій! Стій! І я піду! Не видам свата жидівці! – закричав спросоння Грицько, але то було безнадійне зусилля, бо тіло вже відмовилося виконувати його волю. Він знову важко опав на лаву і захропів дужче, ніж перед тим.

Уже було доволі пізно, у шинку не було ні душі, коли Тимко вийшов на вулицю. Надворі було тихо і морозно. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

– Піду покажу жінці нову шапку, – сказав Тиміш, потверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. – Оце ніч! Чорніша, аніж очі в Хайки!

Дорогою йому раптом забаглося порозмірковувати уголос про події цього дня.

– Дурень Грицько та й тільки. Хоч шапка і в жида куплена, а така, що жоден пан не відмовиться її вбрати. Ану геть з дороги, погана псюго! – грізно крикнув Тимко на великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього погляду. Тимкові враз здалося, що у пса з очей сипляться іскри, а сам він йому усміхається, скалячи білі зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на два кроки попереду.

«Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?» – блиснуло йому на думці.

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він відчував як кров застигла йому у жилах і серце битися перестало. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.

Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсібіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.

– Приїхали, – сказав пес.

Тимко глядь, – а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка, яка продала йому шапку.

– Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, – люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.

Тимко дивиться – каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.

– Сідай, добродію.

Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.

– Ага, злякався, добродію! – поплескав його жид по плечу. – Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.

Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.

– Оце бачиш, хто з нами крутиться, – пояснював жид, – все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…

І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.

Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.

– Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш! І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.

Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.

– Куди це ви намірилися, поріддя сатани! – закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.

Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко – всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ – зміїв, драконів, чортів.

– Мені душно, – проказав Тиміш, – я помираю.

– Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, – і жид схопив Тимка на руки.

Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.

– Ваша похмура світлосте! – звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. – Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.

Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!» і – очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:

– Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий! – сварила вона чоловіка, від душі проте тішачись, що нарешті по довгих пошуках знайшла його.

– Проклятий жид! Правду казав кум! – похитав головою у глибокій задумі Тимко, все ще не відважуючись підвестися з холодної землі.

– Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

– Жінко, подай шапку і свитку! – скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

– Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? – скипіла баба.

– Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! – зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

– Пропив, собачий син! – голосила жінка, плентаючись за ним услід.

– Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, – спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

– А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш до сповіді піти.

– А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! – клявся Тимко.

– Оце що правда, то не гріх, – кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи.

Євген Згарський

Народився 1834 р. у с. Вертіж коло Жидачева на Львівщині у родині священика. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Працював учителем.

Автор романтичної повісти «Анна Смохівська» (1855), поезій, оповідань та етнографічних праць. У поемах «Маруся Богуславка» і «Святий вечір» «дав себе знати як визначний епічний поет» (І. Франко). Помер 1892 р. у Відні.

Оповідання «Отець Юрій» подається за часописом «Правда» 1868, № 17–19.

Отець Юрій

І

Нігде не поросло стільки бзини,[59] як у Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте, добрі люде.

Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що то їх холмщаками та луцаками[60] звали… По сусідніх селах всюдейка попували семінарщики – не такої просвіти, не таких звичаїв та й не такої бесіди. Наче той патриярха самотів поміж ними наш сивоголовий отець Юрій. До вісімдесять років переплило понад його поважною, високою головою; ні горбився, ні ходив о палиці, а був у собі зажилий, свіжий, сказати – молодий вік прозирав крізь старі сиві очі. Із його довгого білого лиця з довгим носом супокій душі заявлявся, а дві густі зрослі брови знаменували в нім чоловіка старої, кріпкої волі. Було, як стане в святих ризах на службу Божу та й обернеться до народу, то не одному святий привидівся. Тільки голос, мовляли старі люде, не той, що був давніше, бо ж немало святих, Великодніх постів перепостив. Старий, було, ні краплею молока не закропиться, а все-таки постив на твердо, з олією. А що не стратив на старість голосу, то не було в сусідстві ні одного празника, на которім не правив би найбільшої служби. Сусіди-семінарщики любили та й поважали старого задля його доброго серця.

Діялося те у перші дні місяця липня. Озимина по царинах туй-туй пристигала, полискувалася од скварного проміння припікаючого сонця. А вже ж нічия пшениця не підібралася так гарно в колос, не поросла так густо, як на попівськім ґрунті. Проходив хто попри попівську пшеницю, так аж ласо учинилося[61] – так би жменею і пересадив на своє поле.

Високо звелося сонце на полудне, така спека вже од двох неділь, що земля, неначе той хорий у горячці.

– Не дай Боже граду та й пошести на отсю пшеницю! – яка вам благодать на сій ниві! – заговорив якийсь бойко до свого товариша, що пособкував[62] на волів побіч воза.

– Ади! ади! любоньку, така вам розкішна, як ті луги на наших поверхов’ях, – придав товариш.

Позацокувалися бойки над пшеницею, бо з роду не видали в своїй верховині такого збіжжя.

На возі лежала зв’язана якась уже не молода, білою веретою покрита невіста. То ревіла, то стогнала, як би хто пік залізом або колов ріжнами. Лячно позирались бойки позад себе, а вже-таки під самим селом опинилися, як поминули попову пшеницю. Попові лани припирали так аж ід самій гребли. В’їхали до села за ворота, поспитали куди до попа дорога та й станули із возом таки під самою церквою.

Роєм обступила їх дітвора з бабами. Лякаючись, ззиралися по собі, бо знали, що за діло на возі. Не було такого тижня, щоби не приїхав хто із дали-далека до Неговець, до старого попа, освятити воду.

Отець Юрій прославився було на ціле Підгір’є своїм свяченнєм води; тож й ті бойки не перші та й не послідні гості. Було, що ввійшло де у кого і в прислів’я: «не дурій, бо завезу до Неговець».

Коли се під церквою учинилося таке сонмище,[63] отець Юрій сидів в алькирику та й читав із свого прастарого требника молитви від граду.

Не було такого требника у жодного з семинарщиків, як у панотця Юрія. Що зброя у вояка, то йому требник. Із того требника святив він воду на твердо й на м’яко, ніхто сего требника не доткнувся своїми скверними руками. Отець Юрій завсіди замикав його у тайнім сховку, наче який скарб. А коли питав хтось із семинарщиків про той требник при добрім меду або вині, то отець відказував: «О, той требник старший од мене; немає з тих ні одного на світі, що хрестили та й святили на нім воду!..». Кождої днини, рано, в полуднє й увечір отець Юрій читав молитви із свого требника. Читаючи, завсіди вдягав реверенду. Отож і цього разу сидів він у реверенді, а що таки дуже припікало, читав молитви од граду.

Скрипнули двері, увійшла ґаздиня старого, стара Бараниха. Трийцять літ минуло, відколи повдовів, а лишився тільки з одним сином, що вже таки не молодий був.

– Єгомосте, – озвалася ґаздиня, – якісь бойки правлять освятити воду.

Старий мовчав, стара стояла.

– Амінь! амінь! амінь! – за хвилю змовив панотець, тричі вдарившись у груди, зачинив требник та й спитав: – Чи самі, чи кого привезли?

– Он ціле сонмище під церквою. Якусь зв’язану бабу притаскали на возі.

– Нехай котрий зайде і оповість.

Стара подріботіла, а за хвилю станув, гойдаючись, пелехатий бойко в невеличкій світлиці та й роззирався по стінах. Отець Юрій крихту насупився; бо освяченнє води завсіди вважав за велике діло…

– Слава Йсусу! – сказав сміливо бойко.

– Слава на віки! – одрік панотець та й став поважно в алькирі на порозі.

Узрівши панотця, бойко мало що не перехрестився – така, бачите, почесть його переймила. Не було людини на всенькій верховині, щоби не звісний був кому по славі своїй старенький піп із Неговець.

– А що се скажеш, чоловіче?

– Голубе, панотченьку! Се ми лиху привезли пригоду, – торочить бойко, припавши ід колінам старого.

– Що за лиху пригоду?

– Ну, так дайте ласку, панотченьку голубе, привезли бабу. Зволіть освятити воду.

– А в баби що за пригода?

– Відає Господь, чи не ступила на яке погане місце, або закляв хто; реве да стогне на всі застави; нехай не приказується. Лихий нею вередує.

– Не мав кого чіпатись, та баби?

– А ви ж гадали, панотченьку, да так і прискіпався.

– Не молилась баба, не ходила до церкви, тож лихий усалашився: кара Божа! кара Божа!

– Відає Господь, панотченьку, яка вона согрішна, такий то її падонько…

– А баба ж молода? Стара? Да чия?

– А вже ж немолода, панотченьку, а крайно баба, коли моя мати.

– Дивуйся молодому; се нашиб лихий твою маму. Ти може ізневажив, дав догану, дошкулив мамі? Що – га?!

– Розступиси, земле свята, да так щасливо діжду вечера, як я коли поклав на ню свій палець. От падонько та й годі.

– А як освятити воду, на м’яко чи на твердо?

– Да так, панотченьку, просимо ласки: на тверде лихо й тверду воду.

По сему бойко поліз у кишеню та й два золоті кладе на столику. Знав він, чого вартує тверда, а чого м’яка. Остання вартувала тільки золотого. Але задля певного скутку мало хто правив м’якої… З вуст у вуста котилося: правте за два золотих на твердо.

– Нехай хто скочить по дяка, а ви підождіть під церквою, – звелів моторошно наш старий та подався за требником.

Старий, було, готується до кождого свячення води молитвами на самоті. Иноді не освятив нікому воду, поки себе не забезпечив твердим постом. Стояв перед образом святого Николая Чудотворця, що висів над його постелею, да молився довго й ревно… Лице й чоло потом оросилися.

В хатині було парно, як у печи, коли на хліб розпалюють. Як наш панотець, так і хатина його, старосвітська, невеличка, тільки з одною малою світлицею та з алькириком. Не було в ній підлоги, ні білої стелі, а білі стіни, низькі повали,[64] тверде, гладжене оземлє, як по всіх опрятних хатах сільських. В світлиці не багато було спрятків,[65] як у старого вдівця: дубовий стіл і писані стільці, що з них барва позлазила, шафа та й кілька старезних образів по стінах. В алькирику стояло дві постелі, невеличкий столичок із тайними сховками й зелена скриня, великими зачинена колодками. Коли старий ревно зачитався у требнику, мухи цілими роями дошкуляли. На обійстю поблиз похилої хатини, критої соломою, була обора, стайні кінські. Тож крізь малі, напіводчинені вікна, наче до пасіки бджоли, гуртом бзиніли мухи. «Гайда!» иноді старий махне червоною хустиною, а як зачитається, лізли, як до вулія.

Заки одпитали дяка, минула спора година. Бігали за ним таки аж до ліса, де копичив сіно; прийшов засапаний, знать, квапився, скоро учув, що буде піп святити воду. Все йому капне якийсь шелюг… Як прийшов по ключ Безручкий (так прозвали по сему, що не мав лівої руки), старий, омолитвившись, визирав уже крізь вікно.

– Велика там, дяче, спека? – поспитав старий на поздоровини.

– Єгомость! така вам спрага, що аж дерева в’януть, а сіно треся таки на табаку.

– А баба жива на возі?

– Бачу – жива, коли реве да спомітується, мало посторонки не пірве й воза не переверне.

– Йди, зладь у церкві!

Одійшов перконосий дяк Безручкий, а старому Юрію якось так не весело…

– В саме полудне, на таку спеку, проганяти, – дух святий зо мною, – біса із баби старої… Повідаю – то не чиста справа… Мовляв небіжчик Почаївський архімандрит: «Не святи, сину, ніколи з полудня воду, хоч як би хто правив, кажу, не святи, бо себе обезвічиш». Свята його пам’ять да святе його слово, но тепер ще не сполудня, а крайно дванайцята доходить, – торочив Юрій сам ід собі, позираючи на свій старий годинник, що притакував йому зі стіни, запорошеним голосом.

Годинника того купив, коли посвятили його на попа у Холмі. Хоч дерев’яний, а ще не був у жодного майстра… Юрій наставив його, звірившись за сонцем, та й пустив: «нехай йде, як хоче»… Звичайно, як всі старі, иноді показував він химерно.

– Господи, будь мені грішному милосердним… – промовив наш Юрій в порозі та й пішов до церкви, хоч і був на душі таки чогось маркотний…

Ціла громада цікавих людей, що обступила віз бойків доокола та й мовчки все ззиралася, скоро зазріла панотця у порога церкви, враз розприслася, неначе би хто позмітав із місця. Утікали, аж курилося. Одколи святив отець Юрій воду, не було християнина, щоби поважився придивлятися сему ділу. Бо як вилізе чорт із одного, то може влізти і в другого, а нащо кому чорта в гості?! От і причина, чому так скоро умегали…[66]

Бойки випрягли воли, підвели в противну сторону від воза й прип’яли до плота, щоби, як стане піп святити воду, вони стояли йому у плечах. У ніщо бо лихий так перейти не любить, як із чоловіка в скотину… А вже як прожене піп чорта, так не поза себе, а перед себе, мудрували бойки, та самі стояли по тім боці й добре вимудрували.

Підождали крихту, й се явився отець Юрій у фелоні із кропилом та й требником у руках, Безручкий держав хрест і воду.

– Одокрийте бабу!

Бойки так і зняли верету.

– Як бабі на ім’я?

– Варвара!

Заговоривши те ід бойкам, отець Юрій за добрих п’ять стіп опинився перед воза, а бойки поставали, знявши крисані, йому у плечах.

Як узрів Безручкий бабу, аж в зад подався і святий хрест здвиг таки перед себе… Нема що й казати; бо ж то страх був подивитися! Простоволоса, чорна, як земля, очи в стовп вибалушені, перекривлені губи та й зуби вискалені. Тряслася заєдно, як на морозі, а хвилями спомітувало нею. Тільки, що не ревіла да не стогнала, коли отець Юрій станув перед возом.

– Ади, як чорт завітрив попа, – спошептали бойки, – ні зойкне.

Безручкий поставив у судничку воду на стільци, а старий почав довгою тихою молитвою святити. Освятивши воду, яв сатану виклинати молитвою, що ю тричі одчитав із требника, поступившись крихту ід возові. Коли став у вторий раз одчитувати молитов, не спомітувало уже бабою… За третим разом так перестала й дрожати.

– Зачаївся чорт да не дриґне, – шептали бойки.

Сміливим бойкам якось так бачите й не лячно попові за плечима…

Аж се приспіла хвиля, якої зроду не бачили та на яку до смерти тямили…

Одчитавши тричі молитов, отець Юрій подав требник Безручкому, а, взявши святий хрест в ліву, а кропило в праву руку, омочив його свяченою водою та й голосно так примовив:

– Аки Христос, Син Божий, ізгна біса із чоловіка в стадо свинноє, аз силою всемогучої всесвятійшої Трійці, ізганяю тя, во ім’я Отця і Сина і Духа Святого, амінь.

Проказавши теє, окропив тричі бабу свяченою водою.

Як не стрясе бабою, аж посторонки потріскали та й віз поламався… Тільки що ревкнула, побіліла, затворила очи й лежить без пам’яті. В сій хвилі поганий вітер, як не завіє од воза, да не стане курбелити й копотіти вгору порохом, що аж бойки з великої пуги попричикали[67]… Вихор курив, а Юрій кропив на всі сторони… Тарах! – зачули, як вмиг переламало вербу над потоком та й посунулося по садах, що аж листє посипалося… Мете, гне, курить страшно так, що й сам отець Юрій побілів, неначе хуста. Хоч яка заміть[68] та судна година, стояв на місці та й доконував діла.

Приступив таки до воза.

– Да буде Господь Бог по Трійці всесвятій єдиносущій із тобою во віки віків! Варваро, схаменися! – рішуче зголосив Юрій над бабою, а баба так і розтворила очі.

Прискочили бойки, підрятували бабу. Отець Юрій подав напитися свяченої води, звели бабу з воза, поцілувала вона хрест святий та й панотця в руки й коліна. Ледве стямилися бойки на все те, що виділи; ні слова не промовили, та так дякуючи, аж ід земли припадали. Отець Юрій, за ним дяк і баба з бойками рушили всі до церкви.

А на дворі все дужче та дужче змагається лиха пошесть. Гет-гет – навкруги закопотіло дібровами та лісами. Хто на дворі, хто в лісі, хто в поли, щодуху пилує доскочити хати… Бабам хустки, чоловікам крисані позривало із голови; стежкою не стежкою, а таки навпрямці, збіжжями та городами села допадають. І худоба затривожена реве, біжить гуртом, одно перед друге із пасовиська; розхристані пастухи позасапувались, а поскакують за худобою. Страшний гамор цілим селом розлягався; реве худоба, ржуть коні, квичать безроги, а гуси, розґеґавшися на потоці, злопотіли крилами по воді та й сюди-туди порозліталися, наче дикі, кожда на своє обійстє. Вихор виє та скулить так страшно, як би хто в селі обвісився. Ту, там покликують:

– Хапайте шматтє із плота! Затягніть віз до шопи!..

Дітвора і баби, що поралися вдома, як у Бога за дверима, зазирали крізь вікна на те лихо, що на дворі так розбушувалося. Аж ось із-поза лісів великими валами несуться тучні хмари. Наразі сиво-жовті, по них, наче смола, чорні хмари; посоловіло надворі та й потемніло. Лиснуло раз, удруге, утрете й затихло… ні горобець не чичиркне, все, що живе, поховалося…

Отець Юрій, що не більше мав ходу, як десять сажнів ід хаті, вже стояв у вікні із требником, а бойки таки насухо ухопилися до корчми.

Розгуркотілося. То лускає, то лискає. Хрестом святим знаменуються по хатах люди. А тут як не процідиться, наче із коновок, – аж по всіх ровах зашуміли потоки. Повихапувались баби із сіний і ну ж давай метати ожоги, лопати та віники на охрест перед хатою. Варувалися, бачите, од граду, бо таки побренькував уже по вікнах.

Декому аж мороз пішов по тілі на отсю гадку, як не дай Боже град поб’є таке красне збіжжє. Нікому так важко не вчинилося на серці, як старому панотцю Юрію; наче би видів, який там град посипався на його красну пшеницю. Чи не урекли бойки, як їхали з бабою, своїми поганими очима? А вже ж бойки, не бойки, а одплатився чорт старому за прогон із баби.

II

– Не знаю, справді не знаю до чого росте світ теперішній. За старих часів женилися люди, жили по закону, а теперечка ледащіють тільки на готовому хлібі, – правив отець Юрій синові своєму Мартинові.

– Тату, чи раз гадав я оженитися, та якось досі не склалося.

– Не склалося, так не склалося, а вже ж ніяка тебе сама не засватає, а побери ти сватів да обручися.

– Наколи б хотіла котра піти за мене, бо ж то я на тридцятім році кавалєр. Либонь чи не п’ятдесятка доходить.

– Судженої, кажуть, конем не об’їдеш, коби тільки охота. Держить Господь Бог і для тебе жінку.

– Ну, коли уже так повиділося вам, татуню, везіть да сватайте, нехай вам буде така невістка, яку самі собі уподобаєте.

По тих словах закликав панотець стару ґаздиню свою, Феську.

– Фесько, – говорить Юрій, – нині повезу панича сватати, пильнуй, щоби прийшов Безручкий да скоро заложив коні.

Феська напудилася й побіліла. Не сказала ні словечка на те, пішла до пекарні та нишком щось такого поворкувала під носом.

Нім прийшов Безручкий та запріг коні, Юрій із сином почали в найгарнішу одіж убиратися. ІІорозтвирали які не були скрині; бушують, аж піт дзюрчить із чола та аж позасапувалися. Старий радіє, неначе дитина. Самотів досі, тяжко було діждатися невістки. А хотів би ще й діждатися внуків, заки Господь Бог покличе в тамтой світ.

А тим часом Мартин був уже парубком підтоптаним – личенька, як той місячик на повні, а живіт завбільшки такий, що ледве добрий хлоп обняв би. Невеличкого був зросту, товстий, на коротких ногах, сказано – бочка. Лисий та шпакуватий,[69] а на плечах уже п’ятдесятка.

Отець Юрій надяг свої нові штани, довгу темно-синю капоту і пасові чоботи, шию зав’язав чорною шовковою хусткою. Мартин вбрався у чорного сурдута, чорні штани та в шовкову чорну камізельку, пригладив свою лисину і підкрутив вуса. Посідали оба на стару роз’їжджену бричку і рушили двома сивими кіньми. Стара бричка, не молоді й коні: старим на старість, що старе, те й миле. Злегонька, як на старих подобає, торопали сиві коники гладкою сухою греблею.

Панотець розмірковував про своє та мало що не куняв, а Мартин, склавши руки на животі, пробував уявити собі, яку ж наречену знайшов йому тато. Сонечко припікало і розмлоювало не на жарт. Зненацька оба враз із дяком відчули, що припікає не тільки зверху, а й зі споду. Ледве вспіли вони з брички зіскочити на землю, як за одну хвилю ціла бричка станула в поломіни. Не уже ж котрий то з них обох необачно пустив іскру з цигара в солому на бричку? Солома була суха, як перець; а вітер подував доволі. Ледве живі повискакували та й подушили вогонь на собі, що ймився їхніх гарних свиток. Серед поля опинилися так, що ні краплі води, ні живої людини. Хоч не малий був страх, не затратив Юрій своєї сивої голови – старий, а сухий швидше доскочив землі, як товстий Мартин.

Добре, що повідтинали коні. Горить стара бричка, тільки залізо одлітає. Не було коли й пожалувати старенької, що діждалася такої несподіваної кінчини в дорозі на сватаннє…

– Агі на тебе, Мартине! Лихо нараяло тебе курити отсі бісові цигара, – розгукався Юрій. – Та я зроду не курив тих клятих скрутлів, за моїх часів не бувало такого.

Мартин вхопив кілька разів повітря повним ротом і залопотів:

– Де ж ви бачили, аби я курив? Не курив я.

– Як то не курив? А чого ж воно зайнялося?

– А Бог його святий знає. А не курив. Прошу подивитися – нема в мене ані одного цигара.

Юрій заклопотано засопів у вуса, а дяк скоса глянув на нього й похитав головою:

– О-ой, ще не раз нам той чорт, якого ви вигнали, капості наробить.

– А видите, тату, – додав свого Мартин, – через вас урвалося нам сватаннє.

Так вони й лишили Безручкого на місці, щоби не закрав хто залізо, а самі посідали на коней і поїхали домів верхи, неначе які високородні лицарі. Приїхали наші погорільці під вечір, зчудувалися всі слуги, тільки стара Феська зраділа так, як би то до неї заїхали свати…

– От і вези ту старого кавалєра свататися! Висватати не висватаєш, а тільки попалишся, – заговорив старий Юрій, ступаючи на поріг до хати.

ІІІ

Настала осінь. На другої Пречистої був у Негівцях празник. Душа цілого празнику в пекарні була стара Феська Бараниха, панотцева ґаздиня. Уже десять літ служила вірно Юрію. Не молода по віку, а баба недалеко шістдесяти, але очі світили у неї ще досить живим світлом і швендалася вона, як на веретені.

До панотця з’їхалося чимало гостей. А серед них і шляхетна панночка Вероніка. Тут таки й шепнули Юрію, що варто аби син його до панночки позалицявся, бо хоч вона й немолода, а тепла.

Панночка мала яких трийцять шість років.

В алькирику наклав Юрій синові, що мож у голову.

Горнеться сердешний Мартин до любої Вероніки, хоч на перше око не припала йому до вподоби. Біда тільки, що не звинний. Лишень що хотів заговорити яке солодке слово, на нещастя, закрутило щось у носі, як не чхне, аж вікна задзвеніли.

Вероніка аж стряслася ціла. Юрій аж почервонів і, приступивши нишком ід синові, шепнув:

– Мартине! Не чхай так, Бога ради, бо вичхаєш панну Вероніку геть із хати.

– Агі, – відшепнув Мартин, – як не чхнути, коли закрутило?

Ніхто настільки, як старі панни, не мають дратівливі нерви. Відколи жила Вероніка, то не чула подібного чхання.

А як позасідали кругом столу гості, один зі сватів, що привіз панну Вероніку, шепнув Мартинові:

– Паничу, сядьте крихту коло панночки.

Мартин і справді послухав доброї ради. Але сів на лаву так незручно, що тільки затріскотіло – лава перекинулась, наляканий Мартин вхопився за свою сусідку та й попадали обоє. Потягнули за собою й два тарельці з голубцями і якраз на ясну шовкову сукню панни Вероніки. Панна тільки скрикнула пронизливим голосом, неначе летіла в пропасть і зомліла від страху, побіліла, ні зворухнеться.

Старий Юрій лиш головою похитував:

– Нехай би хто подивився на таке! Не пора тобі, Мартине, засідати побіч панночки.

І хто би засумнівався, що без чортяки й тут не обійшлося?

IV

Нема гіршої біди для попа, як зайти собі в напасть із яким-небудь дідичем. Був на тоді паном у Негівці граф Конарський, молодий та норовистий. З отцем і дідом теперішнього власника довколишніх сіл Юрій жив у згоді, бо вони були чесні пани, не дали нікому ні злого слова. Але молодий граф мав на панотця зуба, бо той ніколи перед ним голови не схиляв. Та до того ще й один із двораків доніс графові, що Юрій не поважає його за те, що циндрить батьківське добро і гуляє та що здалося б і молодому графові чорта вигнати.

– Нажену ж я старому чорта, що не побачить Петрової днини, – розгнівався граф. – Сей час розібрати пасіку!..

Небавком і сам пан граф допав осідланого коня і на чолі бутних двораків гайда руйнувати попову пасіку.

Було то з кінцем місяця квітня. По садах, по гаях, по лісах порозцвіталися дерева, та стільки запаху й красоти в Божому світі, що тільки веселись та любуйся, чоловіче. Прибрав Господь святу землицю так гарно, що тільки величайте та й кохайте її, люди.

Наш Юрій кохався дуже в бджолах і не раз пересиджував цілий день у пасіці. Як почув він, що граф заповзявся зруйнувати його пасіку, то сів на коня і пігнав свою пасіку рятувати, а за ним його челядь. Та поки приспіли на місце, то із пасіки лишилися тільки самі стовпи, а коло них увивалися двораки із сокирами. Аж волосся рвав старий Юрій од гніву, побачивши оттаке діло.

– Про що занапастив мене, пане графе?

– Не тобі йму оправдатися, старий попе. Тікай скоро, коли не хочеш розсипатися.

– Бог судити тебе буде за мою кривду.

На таку перепалку панотцева юрба кинулася на двораків, а двораки на них.

– Ти наважився мене, графа, ганьбити? – скрикнув молодий дідич й напер конем на старого.

Відскочив назад кінь Юрія, не встиг старовина вдержатися на коні, а впав коміть головою на землю.

Перепудився пан граф на таке, зіскочив із коня та давай рятувати старого, уже каючись свого учинку. Декотрі, що вже на добре посмикалися за чуби, поопускали руки. Затих той галас, такий страх позатикав усім губи, неначе Бог заявив чудо. Розкаяний пан граф припав на коліна ід панотцеві, що упав на якийсь пень, потовк собі цілий лівий бік од серця й лежав крайно без духа. Сподвигнув граф старенького, злаявся на слуги та післав до двора по коні та по бричку.

Й хто б не розкаявся таким випадком! Сам вік спонукує праведну людину шанувати старість. А се ж мало що на смерть не забився старий, на вісімдесятім року панотець, священна особа. Гріх, кажуть, покласти руку на священика: заворушилось сумліннє в пана графа.

V

Не багато потреба до смерти кожному чоловікові, а найменше старому. Тиждень уже, як не здвигається Юрій з постелі. Упавши з коня, потовкся справді тяжко, но ще більше переточила корінь життя його згризота. Скільки перевікував, а такої ганьби та кривди не дізнав ніколи. Така неправедна вражда пана графа роздерла старе, тепле його серце глибоко, бо й він був шляхоцького роду. Не стільки про здоровля, як про честь дбають старі люди. Хоч як наглядав пан граф коло старого, щоби подобрити лихо, зазивав лікарів навіть зо Львова; не подобріло, бо серце не скоро та не легко дасть загоїтися. Приспіла нашому панотцеві послідня, крайна година.

Поховали Юрія славно, величаво. Не лиш негівщани проводжали тіло пам’ятного душпастира свого в святу землю, а назбиралося тьма народа зо всіх сіл сусідніх. Зверх п’ятдесять літ попував він і був знайомий кожному од маленької дитини до найстаршого чоловіка. Не було такої людини, що не зазнала би ласки Божої, підклавши голову під Євангелиє, коли Юрій читав службу. Хто найбільше заводив й жалував, то неговецькі; не було поміж ними ні одного, котрого не охрестив би, або не звінчав; старі дітьми його затямили, а молодим повиділося, будьто би старому їх панотцеві не вмирати ніколи.

Тиждень минав од похорону. Саме в той день, коли вмер Юрій, стояли вночі вартівники на сторожі коло церкви. Ніч була місячна, ясна, така погідна, що жаль очей прижмурити. Десь так коло опівночи заблисло світло зо всіх вікон од церкви. Вартівники, що загадалися були про старого небіжчика-попа, подубіли таки зі страху під церквою. Скоро день рознеслися чутки по всім селі: опівночи правив небіжчик-піп в церкві службу Божу, а мерців найшла повна церков. На чім світ клялися вартівники про те, що виділи та й чули.

Деяким показувався Юрій під лісом, на місці, де стояла його пасіка, в саме полудне. Довго ходили про него поговорки в народі, ще й нині нагадують, а чи кому являється, не знаю. Говорили також про графа Конарського, як од сеї хвилі крайно збожеволів, розпутав усе майно та й молодим ще помер марно у Варшаві.

Не чувати натепер, аби хто їхав до Неговець святити воду; тільки бзини там що мож багато: росте вона, як росла давніше…

Леопольд фон Захер-Мазох

Класик німецької літератури, у творчості якого українська тематика займає обширне місце. Сам він вважав себе за українця, а німецька критика називала його «малоросійським Турґеневим».

Народився 27 січня 1836 р. у Львові. Мати Кароліна Шарлотта фон Мазох була донькою професора, ректора університету, а батько – президентом поліції у Львові у 1836–1848 рр. та цісарсько-королівським придворним радником.

Молодий Захер-Мазох прожив у Львові до 1848 р., коли його послали до Праги у німецьку гімназію. В Празі та Ґраці він студіює історію, здає докторат, габілітується і працює до 1860-х років, як приват-доцент. Але незабаром кидає наукову кар’єру і стає письменником. Він багато подорожує, у 1860-х роках перебуває тривалий час у Галичині, де збирає багатющий матеріял для цілого ряду прозових творів з життя українців. На звернення Леопольда до української тематики вплинула українська нянька Ганнуся, яка бавила його народними казками та піснями.

У 1870-х роках Захер-Мазох починає захоплюватися патологічним видом кохання, який нині прийнято називати «мазохізмом». Автор створив цілу галерею жорстоких красунь, які знущаються над своїми коханцями, а ті почуваються щасливими у ролях рабів. Захер-Мазох представляв жінку, як знаряддя демонічної сили для упокорення і мук чоловічого роду.

Помер 9 березня 1895 р. в Німеччині у містечку Ліндґайм.

Оповідання подається в перекладі з німецької Наталі Іваничук за виданням: Леопольд фон Захер-Мазох. Вибрані твори. Літопис. Львів, 1999.

Мертві ненаситні

У нас дуже легко знайомляться. У селян двері без замків, а часто-густо немає й самих дверей; ворота панських маєтків також відчинені всім і кожному. Коли надвечір завітає до вас якийсь гість, не побачите ви ні спохмурнілих, ані зляканих облич, не те, що у затишній Німеччині. Нікому із членів родини не спаде на думку потай від гостя прослизнути на кухню і там повечеряти. А у свята, коли звідусіль з’їжджаються родичі та друзі, ріжуть биків, телят, свиней, курей, гусок та качок, і вино ллється ріками, як у гомерівські часи.

Отож і я прийшов до родини Бардоських, як приходить один шляхтич у гості до іншого, без дотримання якихось там умовностей, і невдовзі став навідуватися до них щовечора, їхній маєток стояв на невеликому пагорбі, а одразу ж за ним здіймалися зелені верхи Прикарпаття. Родина Бардоських була дуже милою, та найкращим у цій ситуації виявилося те, що обидві доньки господаря уже мали кавалерів, молодша навіть була з усіма формальностями заручена, тож з ними можна було невимушене розмовляти і навіть (цього у польок не уникнути) позалицятися, не боячись, що тебе відразу потрактують як претендента на руку і серце.

Пан Бардоський був справжнім сільським магнатом, скромним, побожним та гостинним, завжди у веселому гуморі, однак не без тихої гідности, що не потребує жодного зовнішнього способу для свого вияву. Його дружина, маленька, пишнотіла, усе ще гарненька брюнетка, опанувала ним так досконало, як королева Марія-Казимира великим Собєським. Та бували й такі ситуації, коли старий не любив жартувати. Тоді достатньо йому було крутнути свого довгого вуса або рішуче випахкати з люльки сизу хмаринку диму, що скоро перетворювалася на поважних розмірів хмару і огортала його, наче батька богів, Зевса, і уже ніхто не важився йому суперечити. Мені ніколи не доводилося бачити його без цієї довгої турецької люльки, зробленої із червоної глини, з бурштиновим мундштуком, яка ніби промовляє кожному чужинцеві: ти вже більше не в Європі, мій друже, тут саме та країна ранішнього сонця, з якої походить уся твоя мудрість, з живлющих джерел якої черпали усі твої мислителі й поети. Бардоський воював 1837 року під проводом Хлопіцького, а у 1848 був поранений під Шецбурґом. 1863 року він втратив свого єдиного сина, який загинув від удару списом. Про цього хлопця ніколи не заходила мова, але його портрет, прикрашений зів’ялим вінком та запорошеною скорботною стрічкою, висів над ліжком старого між двох перехрещених шабель.

Що стосувалося панночок, то старшу, Кордулю, можна було б назвати цікавою: висока, гарної постави, з розкішним темним волоссям, рівними зубами, сірими очима, в яких гостро світився розум, та обличчям, на якому навіть кирпатий носик та пухкі уста говорили про твердість характеру. Молодша ж, Анеля, була однією з тих неймовірно білошкірих, рожевощоких красунечок, які вічно здаються втомленими, чиї блакитні очі марять навіть наяву і чий глибокий подих звучить, наче зітхання. Саме вона носила на руці обручку.

Познайомився я й з двома юнаками, які завоювали серця цих, таких не схожих між собою, сестер. Кавалером старшої був пан Гусецький, він займав посаду судового ад’юнкта у сусідньому містечку. Молодик без угаву демонстрував свою поважність та рвійність до наук, – що так властиво нашому молодшому поколінню, – був одягнений на французький манір і постійно обсмикував свої білосніжні манжети.

Наречений прекрасної Анелі був власником сусіднього маєтку й називався Манвед Вероський, вродливий юнак з міцними зубами, що зблискували з-під коротких чорних вусиків, коротким кучерявим темним волоссям, мрійними очима, завжди у широких штанях, заправлених у високі чоботи, та в сурдуті на шнурування, з ніг до голови у чорному. Він курив сигари, полюбляв переводити розмову на літературу й міг декламувати напам’ять сотні віршів з «Пана Тадеуша» або з «Конрада Валленрода» А. Міцкевича. Найбільше йому була до вподоби історія про Домейка і Довейка, він яскраво вмів передати сварку обох за ведмежу шкіру, навіть старий пан не втримувався від посмішки, по-дитячому зворушливо ховаючи її у своїх сивих вусах.

Був ще й третій юнак, котрий завжди спізнювався, і ця погана звичка стала для нього фатумом, бо до панни Анелі він також спізнився і вдовольнявся тепер тим, що не зводив з неї очей. Досить їй було зробити якийсь рух, він зривався з місця і підносив усе підряд. Хоч і вроїв собі, ніби здатний вгадувати її бажання, не раз траплялося так, що він приносив ослінчик під ноги замість ножиць, або вів вигуляти песика, хоча її вологий погляд просив хустинки. Називався він Маврицій Конопка, орендував неподалік землі, обробляючи їх машинами, та й взагалі, усе робив, як пише книжка. На превеликий подив селян з’являвся у полі не інакше, як у фраку, білій камізельці, лайкових рукавичках, подертих панчохах та бальних мештах. А через те, що приходив, коли ціле товариство уже зібралося, й він докладав усіх зусиль, аби нечутно, ніби привид, увійти досередини, його, звичайно, помічали тільки тоді, як він опинявся посеред кімнати. Пан Конопка вважав непристойним повідомити про свою присутність голосним вітанням чи покашлюванням, тому його поява була завжди такою несподіваною, що всі аж здригалися, за винятком старого пана, котрий щонайбільше міг вийняти з вуст люльку, а це вже багато про що говорило.

Маврицій мав незвичайно вродливе молочного кольору обличчя, яким віддають перевагу зрілі й досвідчені красуні, але яке зовсім не годиться на ідеал дівочих мрій. Через те й випала йому така важка доля вечір за вечором – а зимові вечори в Галичині довгі – грати в карти з паном Бардоським та поважним ад’юнктом, тоді як ми, усі решта, розважали балачками дівчат.

Наречений Анелі з самого початку здобув мою симпатію своїм неперевершеним талантом оповідача. Повністю заполонивши увагу слухачів, він проте не переступав межі скромности, що так високо цінувало у полякові дамське товариство. Ми швидко здружилися, відвідували один одного і часто разом ходили на полювання. Коли втомлені й зголоднілі поверталися з впольованим зайцем до його маєтку, одразу ж на столі з’являвся гарячий чай, а бравий Валентій приходив, щоб зняти наші заболочені чоботи. Тоді не допомагали жодні відмовки, я мусив одягати Манведові сап’янові пантофлі та один з його розкішних халатів, він сам набивав для мене довгу люльку, тож мені не залишалося нічого іншого, як провести ніч під його гостинним дахом.

Не раз він заходився з усілякими витівками, стягав з ліжок лляні простирадла, загортався в них і бродив по будинку, наче привид, зітхаючи та стогнучи, витягав з-під ковдри за ноги Валентія, котрий щиро молився, і спаленим корком малював сонним покоївкам вуса.

Неподалік від маєтку Манведа, на широкому пологому плато, самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди.

Якось одного меланхолійного зимового вечора, коли сніг білими примарними пальцями стиха бився у вікно, вітер виводив у каміні сумовиті мелодії, а десь далеко завивав вовк, Анеля завела мову про замок.

– Чи ви вже чули, – почала вона, – що в руїнах хтось живе?

– Кому там жити у спустошених розбитих мурах, окрім воронів та сов, – дуже резолютно відказав пан Гусецький, як і пасує освіченому, знайомому з науками молодому чоловікові.

– І все ж, якщо вірити селянам, там хтось-таки мешкає, – наполягала пані Бардоська.

– Це правда, нагорі бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна, – продовжувала Анеля. – Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Наші селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, уночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки…

– Ба, – буркнув ад’юнкт, – еолова арфа, хто ж того не знає…

– Хтозна, край цей населений духами, – мовив Манвед. – У селянських хатах порядкує домовик, і потайки допомагає доїти корів, замітає світлиці, миє посуд, чистить коней, а показується в образі крихітного чоловічка з довгою сивою бородою тільки тоді, коли має померти господар дому; на берегах ставків та річок у темних хащах гойдається на вітах дерев русалка, співає й сплітає зі свого волосся золоті сіті, якими вона ловить засліплених її чарами парубків, та ще золоту петлю, якою душить бідолашних; у зарослих зеленими чагарниками гірських урочищах живуть хоробрі й закохані мавки, високо на полонинах вони будують із золотих парканів чарівні загороди, кладуть над рвучкими потоками мости із перлів і танцюють на усіяних квітами лісових галявинах, викрадають уподобаних собі юнаків, зачаровують їх своїми пахучими заквітчаними кучерями, ніжними тілами, але у їхніх вродливих личках та блискучих очах не живе душа. Як зграї вовків мандрують мавки й русалки, яких в народі ще називають богиньками, лісами та горами – жахливе поріддя. Вони викрадають людських дітей, а в колисках залишають своїх потворних перевертнів, залоскочують до смерти старих чоловіків, а молодих після шлюбної ночі безжалісно душать. Серед людей живуть також відьми-ворожки, яким підвладні таємні сили природи, вони можуть позбавити зірок світла, а людей – здоров’я. Коли їхнє тіло спить, душа птахою вилітає з нього, часом осідлає чорного коцура і мчить до Києва, де високо над святим містом відьми збираються на свій сабаш. Зорі, що падають на землю, летавиці, прибирають тут, у нас, людського образу і стають вампірами, а ще є люди, які мають погане око, і душі дітей ночами блукають довкруги, благаючи охрестити їх… То чому ж би тут не водитися всякій нечисті й не існувати прекрасній жінці з холодного мармуру, чиє біле тіло опівночі наповнюється теплом життя?

– Ну і фантазер! – вигукнув пан Гусецький. – Хотілось би самому побачити, що там насправді діється з тим замком.

– Я можу повідати вам правду, любі панове, – промовив старий пан, коли панна Кордуля внесла чай, а маленькі рожеві ручки Анелі взяли на піаніно кілька акордів якоїсь сумної народної мелодії. Він почав розповідь, огорнувшись сизою хмарою диму.

– Правда полягає в тому, – повів він, – що у великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тартаковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти Гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця.

Інші розповідають, що славна своєю красою та гріховодством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була пані старостова Марина Тартаковська.

– Ось так воно, – мовив раптом чийсь глибокий м’який голос, наче з підземелля.

Усі аж підскочили, Анеля пронизливо заверещала і закрила обличчя руками, панна Кордуля випустила горня, яке впавши на підлогу, вибухнуло, мов граната, а зачеплений осколком песик люто загавкав.

– Прошу вибачення і падаю панству до ніг, – прожебонів Маврицій Конопка, який знову нечутно зайшов у своїх бальних мештах і тепер стояв посеред кімнати. – Портрет у людський зріст, – продовжував він стиха далі, – висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска «Діана у купелі». Старостова одягнена у темний оксамит і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір’я. Я бачив той портрет, старостова наче не зводила з мене очей. Мені здавалося, ніби шкіру мою натягнули на барабан.

– Може бути, – докинув слово ад’юнкт. – У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостової Марини – свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.

– Ого! – вигукнув пан Бардоський, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. – А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тартаковською?

– Останнім часом вона жила в Парижі, – відповів ад’юнкт. – Та недавно я чув, що вдова померла.

– Шкода, – промурмотів старий пан. – То була жінка того ж ґатунку, що й старостова Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.

– Ну, ну, не надто віддавайся мріям, – пригрозила пані Бардоська.

Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:

– Я мушу туди піти!

– Куди?

– У примарний замок.

– Що це вам спало на думку? – спитала стара пані. – Там так моторошно, ви ж самі чули.

– Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, – наполягав Манвед, підкручуючи вуса.

– О! Він лише жартує, – прошепотіла Анеля.

– Я не жартую, моя панночко!

– Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, – вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.

– Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.

– Манведе, – мовила Анеля м’яким, але дуже рішучим голосом. – Я забороняю вам туди йти.

– Пробачте, – пробурмотів упертюх, – але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.

Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.

Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.

Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.

Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні ввечері.

– Усі вони тиранки, наші жінки, – вигукнув він сердито. – Тільки одні топчуть нас ногами, а інші – тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.

Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.

– Отож ти справді їдеш туди? Цікаво, що з цього вийде?

– Мені також.

Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня, заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.

Два вечори Манвед не з’являвся у товаристві, на третій прийшов. Прийняли його досить холодно. Анеля, здавалося, його не помічала, голосно сміялася – що зовсім не було їй властиве – і бавилася зі своїм песиком, а той страшенно з того тішився, то гарчав, то повискував, то гавкав, ставав на задні лапки й знову опускався на всі чотири і без угаву метляв хвостом.

Манвед сидів незвично мовчазний, його обличчя було серйозне, задумливе і дуже бліде, темні очі палахкотіли, і похмура складка заклалася над ними, наче тінь або рубець від удару шаблею.

Нарешті заговорив старий пан.

– Ну? Що? Ви були там, нагорі, пане Вероський?

Оте «пане» було навмисне підкреслено. Манвед лише мовчки кивнув.

– Ну‚ то розповідайте! – вигукнув ад’юнкт і нервово висмикнув білі манжети із рукавів свого чорного сурдута.

– А мені нецікаво, – кинула Анеля.

– Такі речі завжди цікаві, – з гідністю заперечила господиня дому. – Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.

Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.

– Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, що усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить…

Був погідний зимовий ранок, сповнений блиску та гри золотих сонячних зайчиків на вкутаній снігом землі; на смереках та ялицях, котрі, наче руки з білого хутра, повипростовували з-під снігу своє гілля; на крижаних бурульках, що увішали солом’яні дахи селянських хатин; на скутому кригою ставку, котрий перетворився на сріблястий луг, та на чорному з металевим полиском пір’ї ворон, які штивно крокували дорогою, поважно киваючи головами, й раз у раз неохоче злітали, щоб знову опуститися на дорогу або на всіяні блискучими голочками снігу дерева. З усіх гірських яруг та ущелин поволі виклубочувалися попелясті сірі тумани, наче дим погаслих свічок, заволікуючи сонце, і стрімко насувалися на мене.

У цьому вогкому рвучкому потоці туману мій кінь, здавалося, не йшов уперед, а плив. Час від часу на узбіччі маячіла якась казкова з’ява, огорнута густим маревом або чипіла у кущах на краю поля примарна постать з розкішною білою бородою, що колихалася туди й сюди.

Так одначе тривало недовго, небо перетворилося на прозорий алебастр, забарвлюючись в усе густіший колір, і врешті появився палаючий обідок, з якого переможно викотилося сонце. Сірі хвилі туману збилися у хмари і покотилися ген понад лісом. Рожевуватий відсвіт мерехтів довкола них. Дерева та кущі враз усіялися світляними перлами, сніг заблищав, наче простелений сувій білого атласу. Поміж темними стовбурами дерев гори біліли так яскраво, як крейда, а чубки скель променіли, немов у вінку. Блідо-зеленкуватий колір неба щораз більше губився у синяві, аж доки наді мною нап’ялося шатро найчистішої блакиті, і лише невеличкі білі хмаринки, мов мандрівні лебеді, витали у височині.

І враз переді мною постала сіра полупана скеля з похмурим замком.

Я об’їхав його довкола і знайшов пологий схил, порослий здичавілим парком, але й тут не видно було жодного під’їзду ані стежки. Моєму коневі довелося самому з натугою прокладати собі шлях. Так врешті я добився до великих заіржавілих воріт, даремно розглядаючись за дзвоником чи дерев’яним калаталом. Обабіч воріт здіймалися високі сірі мури, порослі угорі за сотню літ хащами. Корені деяких дерев звисали уздовж мурів аж до землі, чудернацько переплітаючись унизу. Над брамою виднівся знищений негодою герб.

Я підвівся у стременах і щодуху крикнув «Егей!» Та не встигла ще й луна відбитися від довколишніх скель, як в одній половині брами зі стогоном відчинилася вузенька хвіртка, і з неї вийшов старий чоловік. Тримаючи шапку в одній руці, він привітав мене глибоким поклоном. Нічого подібного я ніколи раніше не бачив, хіба на старовинних картинах або в театрі, коли там давали виставу на історичну тему. Здавалося, наче це підвелася одна з отих сірих стертих кам’яних скульптур, що із молитовно складеними руками лежать на мармурових саркофагах наших предків. Уся постать старого була такою давньою та ветхою, що здавалося, ось-ось розсиплеться у прах; зморщене обличчя з пожовклими щоками скидалося на прадавній пергамент, а численні дрібні зморшки можна було порівняти із стертими писемними знаками на тому пергаменті. На ньому був давній польський одяг десь з часів Яна Казимира, коли татарський крій уже повністю витіснив слов’янський. На ногах він мав високі наморщені сап’янові чоботи, які колись були, певно, зеленого кольору, поверх широких шароварів – довгий кунтуш із зав’язаними на спині рукавами, на міцному перев’язі через плече висіла крива шабля, кольори того одягу облізли й потьмяніли. На його лисій голові стирчав пучок волосся й розвівався на вітрі. Так було заведено у ті часи – голити голову налисо, залишаючи тільки «оселедець». Сиві вуса звисали аж на кунтуш. Він ще раз дуже вишукано вклонився.

– Ти, мабуть, здивований гостеві, старче? – спитав я, як міг, невимушене.

Чоловік похитав головою.

– Я чекав на вас, – відказав він, і приязна усмішка ковзнула його скам’янілим обличчям.

– Одягни вже шапку, – гукнув я йому.

Старий кивнув і посадив шапку собі навскоси на ліве вухо. Він відчинив ворота, а потім зачинив їх за мною на засув. Великий ключ жалібно заспівав у заіржавілому замку.

– То що, покажеш мені свої скарби, старче? – почав я, зіскочивши додолу. Каштелян взяв коня за повід.

– Це буде мені за велику честь, – голос старого заскрипів, як іржаві двері. – І називайте мене Яковом, якщо ваша ласка, пане добродію.

Доки старий відводив мого коня до стайні, я мав час розглянутися. Переді мною височів палац із дахом свинцевого кольору, – голова дракона під ним, певно, випльовувала у дощову погоду потоки води, – з балконом, який тримали на своїх кам’яних плечах фігури оголених турків, та розкішними парадними сходами. У глибокій ніші муру виднілася висічена із каменю скульптура якогось монгольського хана з потворною головою і сплутаними ланцюгами руками. Посеред викладеного бруківкою та вкритого сніговим килимом подвір’я було вимуроване ложе фонтану, над яким розпростерла широкі віти величезна липа. Дві ворони на ній час від часу голосно каркали, наче вітали чужинця. Повсюди громадилося будівельне сміття, побита цегла та купи каміняччя.

Старий повернувся, кивнув мені і рушив до ґраток, які відгороджували парадні сходи. У його ході було щось примарне. Сонячні промені просвітили б його, певно, наскрізь. Щойно тепер я помітив великого крука, котрий нечутно і повагом ступав за нами услід.

Старець поволі повів мене угору сходами, відчинив майстерно різьблені двері, і я переступив поріг цього славного, повитого мороком таїни замку. Ми піднімалися й спускалися широкими мармуровими‚ а далі й крученими сходами, проходили то широкими й розкішними, наче алеї, коридорами, то глухими й незатишними ходами, схожими на підземні лабіринти шахти. Величезні дерев’яні, оббиті залізом двері відчинялися й знову зачинялися за нами, часом достатньо було тільки натиснути пальцем, і стіна розверзалася, пропускаючи нас. З кімнати в кімнату нас супроводжували тіні минулих століть. Тут, на стінах, висіли чорні лати, прикрашені білими ангельськими крилами, здобуті в бою турецькі знамена та бойові литаври, турецькі сагайдаки з отруєними стрілами; шпалери на стінах покоїв із сценами зі Старого Завіту були пожовклі й поточені міллю, яка від найменшого доторку роєм здіймалася у повітря. Десь там, може, ще одним коридором далі, має сидіти вишукана грація, красуня епохи рококо. Були там затишні, оббиті збляклим блакитним атласом або колись білим, пожовклим уже від часу, мусліном, стіни будуарів з великими камінами, на яких стояли животаті порцелянові китайчики, з туалетними столиками й дзеркалами у срібних рамах, та всілякими витребеньками того часу.

З маєстатичних залів з вишуканими барельєфами та гігантськими фресками ми потрапили до спалень з розкішними ложами, увішаними шатрами. У одному покої на мармуровому узвишші стояла ваза, яку могла створити тільки рука грека або італійця, з його своєрідним баченням краси. У наступному – усю ширину стіни займала велетенська різьблена шафа, заставлена чудовими витворами зі скла та кераміки, барвисто розмальованими, з виписаними на них крилатими висловами; такий посуд виготовляли у п’ятнадцятому та шістнадцятому столітті на догоду чудернацьким німецьким смакам. У стінах, обшитих коштовним, почорнілим від часу деревом, шарудів шашіль. Вікна були здебільшого зачинені віконницями, тому фарби на старих полотнах, котрі повсюди прикрашали стіни, протягом століть так сильно потьмяніли, що мужні рицарі, розкішні пані старостові та багато зодягнені дами стояли, здавалося, у глибокій тіні, і лише то тут, то там, наче з темряви ночі, прозирали прекрасні світлі обличчя. Усе було занедбане, запущене, вкрите сірим, мов попіл, пилом, обвішане павутинням; у повітрі пахло тлінню, і навіть старець здався мені на мить покритим пліснявою.

Нарешті ми ввійшли до досить просторого покою у формі чотирикутника, облицьованого чорним деревом, у якому не було жодних меблів. На центральній стіні висіла картина у золотій рамі, покрита зеленою завісою.

Старий дав мені знак спинитися. За всю нашу мандрівку палацом він не зронив ані слова, та й зараз спілкувався зі мною мовою жестів та поглядів. Він навшпиньки підійшов до полотнища і смикнув за потаємний шнур.

У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари, яка однак швидко вляглася, появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка й висока, зодягнена у темний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалося демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік.

Що було у цьому погляді, я не знаю. Щось незбагненне, що забивало мені дух, змушувало серце стугоніти у грудях та тремтіти коліна.

– Портрет вдався гарно, – прошепотів старий.

Я глянув на нього з жахом, як дивляться на людину, схибнуту розумом. Він, здається, помітив це, стенув плечима і знову загорнув картину полотном. У цю мить я відчув пекучий біль у вказівному пальці. Виною була каблучка, яку подарувала Анеля на заручини, вона вперше, відколи її ношу, врізалася мені в тіло.

– То як, пане Якове, – сказав я. – Може, покажете мені ще й мармурову жінку?

Він випростав з рукава свого кунтуша тонку суху руку, більше схожу на зів’ялий листок, і похитав нею.

– Я знаю, – мовив він своїм скрипучим голосом, – що пан саме тому й прийшов, але зараз ще не час. Хай пан добродій прийде завтра вночі. Завтра повний місяць, отоді й оживають мертві.

– Чи ти при своєму розумі! – вирвалося мені мимоволі.

– Звичайно, пане, – відповів старий з усміхом, який наче сонячний промінчик заплутався у його сивих вусах. – Я знаю, що кажу. Картина справді вдалася, і у мертвому камені є схожість. Я знаю її. Кому ж іще її знати, як не мені? Я вигойдав її на своїх колінах, свята правда…

Мені аж мороз пішов поза шкіру від того глибокого переконання, з яким старий говорив про неможливі речі. Я швидко тицьнув йому в руку золотого, якого той поштиво прийняв, і поквапився надвір. Старець вивів мені коня, і я щодуху поскакав униз схилом з твердим наміром ніколи більше в житті не підходити й близько до цього таємничого замку та до його несповна розуму мешканця.

Але намір наміром… Уже наступного ранку я обзивав себе боягузом, ополудні сам собі виголосив прекрасну промову про шкоду забобонів, а з настанням ночі сів у сідло, аби нанести візит тій мармуровій статуї.

Було холодно, але безвітряно, ніде й не шелесне. Велике чисте кружало повного місяця уже висіло високо в небі, так‚ що від сріблястого сяйва та блиску зірок не було нічого видно, окрім блідого серпанкового мерехтіння. Здавалося, надворі день, присмерковий, блідий, та все ж день, таким могутнім було срібне сяєво місяця, котрим він затопив близькі й далекі простори, і сніг, котрий все довкола огорнув білою габою, гостро віддзеркалював його.

На далекій відстані можна було впізнати будь-яку темну річ чи тінь, і лише вдалині, наче в діамантовому шлейфі, маячіли гори.

Сніг та місяць стають у такі ясні спокійні ночі неперевершеними художниками, будівничими та скульпторами, намагаються наввипередки підсунути нам на шляху якісь примарні з’яви або спорудити казкові палаци.

Там, де стояли задимлені селянські хати з похилими солом’яними стріхами, постали чудові крижані хороми з яскраво освітленими вікнами. З розлогого горба кивають похмурі колони з іскристими капітелями, здіймаються у височінь, схожі на руїни якогось грецького храму. А на бережку ставка, здається, стоїть загорнута з голови до ніг у білу паранджу татарка, і ніби в дзеркало милується собою, заглядаючи у зеленкувате підсвічену крижану поверхню води. Удалині видніються статуї богів із сліпучого мармуру, а на мерехтливому лузі сплелися у хороводі ельфи.

На цвинтарі навіть найбідніша могилка перетворилася у високий саркофаг, над яким виблискує білий хрест; позбавлені спокою мерці, волочачи за собою білі савани, сновигають поміж гробами.

Млинове колесо скувала крига, велетенські крижані стовпи підперли жолоб, застиг у непорушності срібний водоспад, а у ньому цвіли трави та водорості усіх можливих барв, наче квіти із коштовного каміння «Тисячі й однієї ночі».

Коли ж уже позаду залишилися й дахи, й дерева і навіть кущики, а попереду яскріла тільки тиха місячна повінь на білих хвилях снігів, здалося мені, наче я витаю на чарівному коні високо в повітрі, наді мною багатозір’я, а внизу білі мерехтливі хмари. Однак так тривало недовго. Земля знову притягнула мене до себе. У сріблястому присмерку зблисли вогники села, з дверей кузні снопами виривалися іскри, а з комина здіймався до неба червоний вогняний стовп; важкий молот монотонне гупав у нічній тиші. На околиці села стояла вкрита сніговою хусткою криничка, водяний струмінь якої замерз, утворивши чудернацькі візерунки. За хатами починалися гори; смерековий ліс із засніженими верхівками скидався на козацьке військо на чорних конях у високих білих овечих шапках, з блискучими списами, а незібране жовте кукурудзиння на засніженому полі було схоже на посріблений місяцем очерет в ясному дзеркалі ставка. Неподалік на роздоріжжі стояв хрест, і Спаситель був прибитий до нього діамантовими цвяхами, а на голові замість колючого терня яскріла промениста корона.

Зненацька на безживних просторах, на вкритій снігами озимині, з’явилося жваве товариство зайців, які у весільному сяєві місяця бавилися та любилися поміж собою: одні розгрібали сніг, щоби знайти поживу, інші тішилися й повискували, як малі діти, барабанячи передніми лапами, декотрі пристрибали ближче, вмостилися, щоб роздивитися мене, а потім, побачивши, що я їду геть, так само весело пострибали назад до гурту. У далечі хрипко й сердито гавкав старий лис.

Так я добрався до Тартаківського замку.

Перед брамою кінь схарапудився, а коли дивний старець, некликаний і непрошений, відхилив важкі стулки воріт, він присів на задні ноги і нізащо не хотів переступити залитого магічним сяєвом подвір’я. Урешті послухався шпорів, але весь тремтів і лячно похрапував. Коли старий повів мене догори кам’яними сходами, здійнявся крижаний вітер, стара липа сумно зашелестіла вітами, далеко внизу моторошно гуготів нестримний гірський потік, якого навіть зима з її льодяними кайданами не змогла упокорити, а над моєю головою линули чарівні, сумні й солодкі водночас звуки, що розривали серце.

– Що це? – запитав я.

– Еолова арфа, – відказав старий. – Скільки себе пам’ятаю, сотні років уже линуть її звуки з вежі.

Ми увійшли до затишної натопленої кімнати із зеленими завісами, у каміні палахкотіли свіжі смерекові дрова, від яких йшов приємний дурманний дух. Перед квітастою канапою стояв накритий стіл. Мені впали в око коштовна порцеляна та старовинне срібло з гербами родини Тартаків.

Чудернацький старий запросив мене до столу, поставив самовар і обслуговував мене з усією гідністю сивого гофмайстра. Я скуштував небагато, бо був дуже схвильований. Стрілка на прадавньому стінному годинникові, здавалося, завмерла.

Нарешті підійшла дванадцята.

– Пора, – мовив я.

– Так, пора, – погодився старий.

Він зняв з паска в’язку ключів, і ми знову, відчиняючи двері за дверима, подалися довгими коридорами і безконечними анфіладами кімнат, тільки цього разу увесь замок повнився примарливим життям, з чорних вічок дверей на мене глипали ворожі погляди, моторошні постаті у золотих рамах погрожували зійти з полотен, і навіть древні знамена та штори, здавалося, ворушилися та шепотілися.

Відчинивши чорні, оздоблені сріблом двері величезної зали, в якій я ще не був, старий сказав:

– Тут я мушу вас залишити самого, пане добродію, йдіть сміливо вперед. У кінці зали розходяться двоє сходів. Ті, що ліворуч приведуть вас до мармурової жінки.

Я переступив поріг і опинився у чудовій залі з високими вікнами, через які сіялося світло повного місяця і осявало увесь зал. Я почув, як за мною грюкнули, зачинившись, двері, і лише сумовито-солодкі звуки еолової арфи витали у повітрі.

Мої кроки голосно відлунювали від мармурових плит підлоги, я повільно наближався до сходів, і так само повільно на горішньому поверсі виростали у срібному світлі місяця дві постаті.

По мою праву руку угорі стояв у білій одіжі Спаситель, витончена голова увінчана терновою короною, важкий хрест на плечах, а сповнений тихого болю погляд був спрямований на мене; він кивав мені рукою.

Ліворуч виднілася жінка, яка простягала у місячному сяйві руки, жінка незвичайної краси, тієї краси, яка має у собі щось диявольське, що сповнює нас ніжною мукою, змушує хлипати від страждання й плакати від насолоди, її біла холодна рука, здавалося, простягнулася до мого теплого тріпотливого серця, її мертві білі очі мали оксамитовий полиск, а погляд пронизував душу, наче весняний легіт.

Ти повинен взяти на свої плечі хрест людства, – здавалося, м’яко промовляв до мене Спаситель, вона ж підставила мертві солодкі й пухкі уста для поцілунку…

Якась нестримна сила тягнула мене до неї, угору сходами, у м’який присмерк, що огортав її. Упавши перед нею на коліна, я стягнув каблучку і одягнув на її білий палець. Вона прийняла її спокійно, холодно, як і личить мармуровій статуї, прийняла, як богиня, як мрець, а я припав до її прекрасних ніг, вкриваючи їх поцілунками.

Потім я підвівся і простягнув руку за своєю обручкою. І тут сталося неймовірне, від чого завмерло моє серце і занімів розум: вона стулила долоню й не віддала мені персня.

Мене охопив жах, я відсахнувся і майже скотився сходами униз, та згодом опанував себе і мовив голосно: – Гра фантазії, чари місяця і нічого більше!

Склепіння зали повторило луною мої слова, але, як мені здалося, насмішкувато, не моїм голосом. Я знову піднявся до красуні. Вона, як і перед тим, простягала мені у своїй божественній зверхності розтулену білу долоню, а на її пальці я бачив свою золоту каблучку. І знову я спробував забрати її, але красуня, як і першого разу, стулила долоню. Коли ж я приклав силу, мармурова рука під моїми пальцями стиснулася в кулак. Жах пронизав мене до кісток.

Уже й не знаю, як я вибіг із зали та покинув замок. Притомність повернулася до мене щойно тоді, як крижаний вранішній вітер обпік мені щоки. Жінка-привид, здавалось, не переставала мене переслідувати. Я бачив її ніжно-рожеву у відсвіті ранкової зорі, вона пливла у хмарі понад ставком, а потім бачив, як її красиве біле тіло раз у раз з’являлося поміж темних смерек неподалік від мого обійстя. Відтоді вона не покидає мене ні уві сні, ні наяву, з розплющеними очима бачу її, як вона легко, наче місячний промінець, увіходить до кімнати і усміхається мені своїми білими мертвими очима.

Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.

– Та що це у вас за манери? – сердито запитала господиня дому. – Щоразу мусите усіх налякати!

– Не знаю, – відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. – Я й сам страшенно боюся.

– Ви боїтеся? – насміхалася Кордуля. – Чого б це?

– Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, – пролепетів Маврицій.

Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:

– Гарно розказана казка.

Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.

– Де ж каблучка, яку я вам подарувала? – спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.

– У мене її немає.

– Невдалий жарт, – вигукнула Корделя.

– І справді, – додав її обожнювач.

– Які там жарти, – відповів Манвед. – Перстень у мармурового мерця.

Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.

– Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? – мовив я.

– То й ти також вважаєш усе за вигадку? – відповів той ображено. – Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, – і з тими словами він поїхав з подвір’я.

Повернувшись до будинку, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад’юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардоського промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.

– Хто це там стоїть? – запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.

– Це вона, – прошепотів Маврицій. – Вона шукає його.

– Хто? – перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.

– Мармурова жінка, хто ж іще? – відповів Маврицій. Він махнув рукою постаті, наче хотів сказати: той, кого ти шукаєш, пішов геть, далеко звідси. Але біла з’ява не рушила з місця.

– Мої пістолі, – видушив із себе пан Бардоський. – Я заладую замовлену кулю, і тоді побачимо… – він не докінчив речення, а схопив зі стіни свою рушницю і клацнув затвором.

– Поговоріть із нею, – благальне мовила Анеля.

– Пані, – почав Маврицій жалюгідно переляканим голосом, – його тут немає, він поїхав додому. Якщо ви не будете марнували часу, то зможете його наздогнати. Для вас це дрібниці. – Його зуби цокотіли. – Бачите, – казав він далі, уп’явшись у мою руку, – ця страшна жінка дише вогнем. Хіба не дивно?

– А ще дивніше, – засміявся старий пан, – що примара тримає в роті люльку і палить.

Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір’я долинув регіт.

Сніговик з великою головою стояв, наче морець, широко розставивши свої грубезні ноги.

Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З’явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.

Наступного вечора Манвед прийшов до Бардоських з твердим наміром помиритися з Анелею. Його мрійний стан, що уже межував з душевним потьмаренням, здавалося, минув без сліду, у кожному його русі була поважність, рішучість та розкаяння. Він недовго зволікав з виправданнями. Коли увійшла Анеля, бліда й з потупленим поглядом, юнак рвучко ступив їй назустріч і глибоко вклонився.

– Моя люба панночко, – почав він тоном, що хапав за серце. – Я образив вас своїми загадковими балачками, на що ви зовсім не заслужили. Я сповна усвідомлюю свою провину і прошу мені вибачити.

– Браво! – вигукнув старий пан, голосно заплескавши у долоні, ніби акторові за добре зіграну на сцені роль.

Анеля хотіла щось відповісти, але тільки безгучно ворухнула блідими устами.

– Подай йому руку, – звеліла мати.

Бідолашна дівчина простягнула обидві руки, а Манвед схопив їх із пристрастю закоханого і вже хотів поцілувати наречену, але у ту ж мить зблід і завмер, наче мертвий. Його погляд із жахом втупився в порожнечу, урешті він відсахнувся і закричав:

– Чого ти хочеш? Нащо погрожуєш мені?

– Що з вами? – злякано спитала Анеля.

– Вона стоїть там, – продовжував Манвед. – Між вами та мною, мертва кам’яна жінка, у неї на руці мій перстень, вона застерігає мене. Ось вона виходить з дверей і манить мене за собою.

Як завжди, «вчасно» на порозі з’явився у білому пальто Маврицій. Зляканий крик пролунав кімнатою, Анеля затулила обличчя руками, а Манвед упав у крісло.

– Я дуже переляканий, – почав Маврицій, тремтячи усім тілом.

– Чи не могли б ви якось інакше заходити у дім? – загримів голос старого пана.

– Ви хворий, – мовив ад’юнкт до Манведа. – У вас, можливо, навіть починається нервова гарячка. Спробуйте пропітніти. Лягайте в ліжко і випийте бузинового чаю.

– Я починаю його боятися, – пролепетіла Анеля.

Манвед обвів усіх скляним поглядом, провів рукою по чолі і покинув кімнату. Цілий тиждень він не показувався на людях. Пан Бардоський поїхав до нього, але не застав удома. Мені пощастило не більше, але того ж вечора Манвед сам прийшов до мене з візитом. Із спотвореним обличчям, ніби щойно покинув свій власний гріб, блідий і розхристаний увійшов до покою, подав руку і цілу годину просидів у кріслі, не промовивши ані слова та й не дослухаючись до моїх слів.

– Ходи, – скрикнув він раптом. – Я мушу вийти на повітря, проведи мене.

Я звелів осідлати двох коней, і ми поскакали легким галопом сільською дорогою через засніжені поля, повз закутані в сніг дерева до його маєтку. Зненацька він стримав свого гнідого і вказав рукою поперед себе.

– Бачиш, – прошепотів він пересохлими вустами, як у гарячці. – Бачиш її?

– Я нікого не бачу.

– Он там, білу жінку, що скаче на чорному коні?

Смеркалося, а на цю пору все видається похмурішим, аніж навіть глибокою ніччю. Я напружив зір, але так нічого й не розгледів. Урешті Манвед заспокоївся. Ми прибули до його садиби, злізли з коней, а згодом зручно розташувалися у його крихітній кімнатці для куріння біля великого каміна, де палахкотів вогонь, червоні відсвіти якого правили водночас і за освітлення. Старий слуга наповнив самовар гарячим вугіллям. Нікому з нас не хотілося розмовляти. Під канапою застогнав рудий мисливський пес, мабуть, йому щось снилося; масивний годинник, різьблений корпус якого майже сягав стелі, монотонне й поважно відлічував час. Одинока міль вилетіла з протертої оббивки крісла, в якому я сидів, і безгучно кружляла над самоваром.

– Що це було? – раптом скинувся Манвед.

– Я нічого не чув.

– А тепер…

І справді почувся тихенький стук у віконну шибку, розмальовану крижаними квітами, схожими на брюссельське мереживо.

– Невже і тепер нічого не бачиш? – спитав Манвед, дивно усміхаючись.

Він підвівся і підійшов до вікна. Я довго придивлявся і нарешті також побачив осяяну місячним світлом білу жінку, яка манила рукою мого друга. Потім вона кивнула головою і зникла.

– Що це має означати? – запитав я. – Може, я також збожеволів, або ж ми обоє страждаємо оманою зору.

Манвед здвигнув плечима.

– Я геть пропав, як бачиш, у пазурах сатани, – прошепотів він. – Це пригода, яка стається не щодня, тож я охоче тобі про неї розповім. Але ти повинен повірити мені, що я сповна розуму, і що це не казка. Мені зовсім не до казок. Бідна Анеля!

Ми налили собі чаю, він припалив мені люльку, спіймав міль, що тріпотіла над самоваром, і викинув у камін, де її одразу ж поглинув вогонь. А тоді почав розповідь.

– Була гарна чарівна ніч з місяцем уповні, коли я втретє подався до Тартаківського замку. Я прагнув будь-якою ціною повернути свою обручку. Старигань чекав мене цього разу біля воріт, приязно кивнув, узяв мого коня і запросив на частунок. Я випив келих старого бургундського, яке вогнем розлилося по моїх жилах, – оце й усе. Голова була ясна, а серце навіть не тріпотіло. Не було страху, лише рішучість. Коли пробило північ‚ старий відчинив двері до великої зали і одразу ж зачинив їх за мною. Я не зважав на те, швидко збіг сходами догори і схопив за руку мармурову красуню з наміром стягнути з її пальця свою обручку, та вона знову стулила долоню, тож даремні були мої зусилля.

Це була страхітлива боротьба з холодним кам’яним мерцем при блідому світлі місяця та у цілковитій тиші, що панувала навкруги. Зрештою руки мої опустились, я хапнув повітря, з її розкішних грудей також вихопилося зітхання, а її білі очі глянули на мене з неземним болем, від якого мене охопив сором, і я втратив розум. Не думаючи, що роблю, я обвив руками її холодне прекрасне тіло і припав гарячими вустами до крижаних уст.

Це був нескінченний поцілунок, та не той, коли зливаються воєдино дві душі. Демонічна сила, здавалося, висмоктувала з мене кров і життя.

Мене охопив панічний страх, але я не міг був і відірватися від мертвих уст, ось уже вони потепліли від мого тепла, ось ніжний подих сколихнув білосніжні груди, і враз мармурові руки важкими кайданами оповили мою шию, солодкий тягар змусив мене опуститися на коліна, і в ту ж мить яскріючий усміх, наче місячний промінь, вирвався з її білих очей. Уся постать м’яко ворухнулася, так потягуються й зітхають дерева на весняному вітрі після довгого онімілого сну; ступні спробували зробити перший крок. Поволі, наче смертельно втомлена, вона зійшла з п’єдесталу. Зачарований красою, я знову обійняв жінку, котра напівпрокинулася, і поцілував її з усією пристрастю життя та молодости, яка пульсувала у моїх жилах. Усе ще неворухкими устами, наче уві сні, вона відповіла на мій поцілунок, знічев’я, немов богиня з Олімпу, простягнула свої розквітлі руки і поволі, схожа на сомнамбулу, попливла до дверей, яких я раніше й не помітив, манячи мене рукою.

Двері відчинилися, мов би самі собою, і ми увійшли до покою, стеля якого була оздоблена деревом, а стіни вкриті старовинними шпалерами. Тут стояли дивовижних форм меблі з вкритими позолотою ніжками та бильцями, а підлогу вкривав перський килим.

Неподалік каміна стояло ліжко, оббите криваво-червоним шовком, такі бувають у турецьких гаремах, а перед ним лев’яча шкіра. Сперте повітря пахло тліном та кадильними зелами, наче в гробниці. У жодному із світильників перед великим дзеркалом не горів вогонь, але надворі на темному небі, наче срібна ліхтарня, висів місяць і повністю осявав маленьку кімнатку. Красуня простягнулася на ліжку і поманила мене пальцем. Я став перед нею на коліна, хухав на її ноги, цілував її, її руки, її шию, її плечі, аж доки вона соромливо не притягнула мене знову до себе й не припала до моїх уст. Не описати моїх почуттів, коли я відчув, як вона зігрівається на моїх грудях, струмінь життя час від часу, мов електричним струмом, пронизував її з голови до п’ят. Що робилося в мені, коли вона ледь підняла повіки й глянула на мене збоку, коли її уста ворухнулися, й вона заговорила голосом таким дивним, м’яким, а погляд її очей водночас пронизував моє серце холодом. Як не дивно, розмовляла вона по-французьки.

– Мені холодно, – мовила, – запали у каміні вогонь.

Я послухався, і невдовзі сухі дрова запалахкотіли яскравим полум’ям, відкидаючи витіюваті відблиски по кімнаті, на збляклі статуї, старовинні шпалери, на жовтизну меблів та зворушливо гарне тіло білої жінки, яка лежала серед червоних шовкових подушок, розсипавши розкішні кучері. Місяць переплів білі крижані троянди з криваво-червоними трояндами вогню й увінчав ними голову німого ідола. Вітер співав у димарі, сніг білими пальцями стукав у шибки, шашіль шарудів угорі, в дерев’яній стелі, під підлогою шкряботілася миша. А ми цілувалися.

Моє палання, моя пристрасть зігріли й повністю звільнили її скуте біле божественне тіло, яке пекло вогнем, а може, лютим морозом. Вона важко дихала, її вуста здригалися у запаморочливому шепоті високої пристрасти й обпалювали мене крижаними поцілунками. Я то відчував муки пекла, то замерзав немов у снігу, здавалося, ніби мене охопили язики полум’я, то ніби сніговий саван огортав.

– Подай мені пити, – сказала вона раптом.

– Що саме?

– Вина, – була відповідь.

Вона показала на шнурок з дзвінком біля дверей.

Я смикнув дзвоник. Його звук моторошно пронизав велику спорожнілу будівлю. У ту ж мить голос, який долинав, мовби з гробниці, спитав, чого бажає панство.

– Вина, старче! – крикнув я.

За якусь мить знову почувся стук у двері, я вийшов. За дверима стояв старий каштелян з пляшкою, ще вкритою пилом пивниці, срібна таця тремтіла у його руці, а два келихи на ній тихо подзенькували.

Я наповнив один з них рубіновим бургундським і простягнув їй. Жінка пригубила його й одним духом випила так жадібно, як спивала з уст мої поцілунки. Коли я відставив на її знак келих, вона обняла мене руками за шию і міцно присмокталася до вуст. Дивна втома найшла на мене, позбавляючи мене дихання, життя й самої душі. Я, здавалося, вмирав, і думка, що я лежу в обіймах кровожерної вампірки, пролетіла наді мною мов тінь, але було вже надто пізно, я заплутався в її кучерях, мої руки пестили її демонічне волосся, і я втратив свідомість.

Коли ж знову отямився, то з невимовним здивуванням побачив, що лежу не в обіймах упириці, статуї чи мертвого демона. Жива прекрасна жінка з розкішними формами, у жилах якої пульсувала гаряча кров, з цікавістю позирала на мене згори вниз своїми вогкими відьомськими очима. Блідий овал її обличчя світився лагідною ніжністю, прекрасне волосся, схоже на вогнисте золото й м’який шовк водночас, сяяло навколо голови, наче ореол, наче вогненний хвіст комети. Серпанок пахощів огортав її. Вона не мала жодних прикрас, навіть простого браслета, які часто прикрашають зап’ястя статуй богинь, зате її зуби виблискували між рубінових уст, наче перли, а очі, мов коштовні смарагди, зелено світилися.

– Чи гарна я? – запитала нарешті глухим хрипкуватим голосом.

Мені відняло мову. Очікувальний затуманений полиск її незвичайних очей забив мені подих, її вимогливий погляд впився в моє серце кігтями пантери, я відчував, як з серця дзюркоче кров, мов у смертельно пораненої людини. Час від часу в її очах спалахував погрозливий вогник і знову згасав, а загадкова паволока застилала очі, як застилає землю серпанок місячного сяйва.

– Чи гарна я? – знову запитала вона.

– Я ще ніколи не бачив такої жінки, як ти, – спромігся я на відповідь.

– Подай мені дзеркало, – звеліла вона.

Я зняв зі стіни важке дзеркало і поставив перед нею, так що вона могла побачити в ньому усю свою звабну постать. Красуня із захопленням оглядала себе, усміхаючись, а потім почала пальцями, наче гребенем із слонової кости розчісувати і чепурити своє черлено-золоте волосся. Нарешті вона наситилася спогляданням власної краси і наказала мені віднести дзеркало на місце. Коли я знову побожно припав до її ніг, заглядаючи їй в обличчя, вона промуркотіла:

– Я бачу своє відображення у твоїх очах, – і її вуста лагідно торкнулися моїх повік. – Ходи до мене, – звеліла. – Відновімо солодку гру кохання.

– Я боюся тебе і твоїх пурпурових уст, – відказав я з ваганням у голосі.

Вона засміялася. То був звабний, повний розкоші сміх.

– О! Від мене не втечеш! – вигукнула вона. І ось уже шалено обплутала мене сітями свого волосся, а тоді скрутила одне пасмо петлею, накинула мені на шию і поволі стиснула.

– Ану ж я тебе зараз задушу і зацілую до смерти, як русалка?

– То була б солодка смерть.

– Гадаєш? Але я подарую тобі життя, собі на радість, а тобі на муку.

Вона нахилялася до мене, усе ближче й ближче, і подих її обпікав мене пекельним вогнем. Я голубив устами її ніжні блакитні судинки, якими були помережана геть уся її алебастрова шкіра, а тоді сховав своє розпалене обличчя на її грудях, м’яких, наче пухкий оксамит і ніжних, наче лапатий сніг. Я дозволив її лагідному подихові підняти себе, немов на хвилі, а вона бавилася зі мною, як з лялькою. Вона прикривала мені очі долонею, лоскотала вуха, пестячи при цьому пальцями мої вуста, вкладаючи їх мені до рота, немов хотіла, щоб я їх скуштував; вони були солодкими, наче шербет. А вже наступної миті завивала собі на руку мої кучері, потім обома руками мотлошила моє волосся, ніжно, та водночас з якоюсь люттю, і з непогамовністю вакханки притягала до себе, до своїх спраглих уст, пересохлих, мов з гарячки.

Хвилька, що м’яко плюскотіла довкола мене, перетворилася на могутню хвилю, яка загрожувала поглинути мене, з якою я боровся, наче уцілілий після корабельної катастрофи плавець, а коли та жінка-чарівниця несподівано поцілувала мене у вухо, мені враз заспівало, задзвеніло, зашуміло у голові, як це буває з потопельниками. Обплутаний її вогненними косами, я наче плив у океані киплячої лави, котра врешті й поглинула мене, закрутивши у вирі нелюдської насолоди. З її відьомськими цілунками мені враз відкрилася уся містика пристрасті, жаги і сторопіння, насолоди й муки, зітхань, сміху й плачу, аж доки знову вир любові не кинув мене обличчям додолу.

– Ти вмер? – спитала вона за якусь хвилю.

Коли ж я не ворухнувся, легенько штурхнула мене своєю маленькою босою ніжкою в обличчя, а тоді простягнулася, переможно сміючись, на моїй спині, як приборкувачка левів простягається на спині свого вихованця, котрого вона навчила бути покірним та слухняним.

Я не ворушився, не ворохнувся навіть тоді, як вона піднялася і пройшлася кімнатою. Коли ж урешті розплющив очі, побачив місяць, котрий тихо увійшов до кімнати, цілував її ноги, а потім, поволі підвівшись, обвив її своїми білими руками, вона ж кокетливо підставила йому вуста для поцілунку.

Лють і ревність охопили мене.

– Що робить тут цей блідий розпусник! – вигукнув я. – Ти моя!

– О ні, це ти мій! – засміялася вона і впала на подушки, її волосся зметнулося, немов полум’я, і я, знову охоплений безумством кохання, припав устами до її колін, до гойдливих грудей, і врешті схилив свою голову на її плече.

– Що це? – спитав я за мить. – Я не чую стукоту твого серця.

– У мене немає серця, – відказала вона холодно й сердито і здригнулася усім тілом, наче від пориву вітру. – Зате у тебе, – продовжувала насмішкувато, – воно шалено б’ється в грудях і ти… як шаленець, любиш мене!

– Як шаленець, – повторив я механічно.

Ми довго спочивали, притулившись плечем до плеча, прислухаючись до вітру, до шерхоту білих сніжинок, до шкряботіння миші під підлогою, до шарудіння шашелю у дереві.

Повного місяця уже давно не було видно, тільки зорі зблискували інколи крізь білу поволоку сніжинок. Саме почав розвіюватися морок ночі під першими кроками світання, коли я вдруге, наче мертвий, впав на підлогу. Красуня поволі підвела мене і зробила собі з мене ослінчик, її втомлений хрипкий голос звучав у покої тихим бренькотом арфи.

– Ти дав мені життя своїм життям, душу від своєї душі, кров від своєї крови, збудив солодкий подих у моїх грудях, а тепер втоли мою ніжність.

– Ти ж уб’єш мене, – зітхнув я.

Вона похитала головою.

– Смерть холодна, – відказала. – А життя – то тепло. Кохання вбиває, але й пробуджує до нового життя.

Вона заплела волосся в косу і, дражнячи, почала хльоскати мене нею. Її ніжка, якою вона спершу опиралася на мою долоню, покоїлася тепер на моїй потилиці. Я лежав долілиць на підлозі, а вона ніжно водила ногою по моїй спині. Мене від тих доторків пронизувало, наче струмом. І знову її охопила непогамовна буйність, вона перевернула мене горілиць, притиснула коліном груди і зв’язала золотистою косою руки.

– Тепер ти належиш мені, і ніхто не порятує тебе від мого кохання, – прошепотіла вона, уривчасто дихаючи, у її очах палав дикий вогонь, уста впилися в мої розпеченими обценьками, поцілунок за поцілунком до повної знемоги, аж поки перший золотий промінь ранку не впав до наших ніг.

– Тепер я хочу відпочити, – сказала вона. – Іди і не з’являйся тут до вечора.

Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір’ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.

Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!

За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.

Пан Бардоський був переконаний, що диявол забрав його з собою до пекла, а Анеля призналася мені, що мармурова жінка з’являлася їй уві сні, але була зодягнена в кринолін й з пишним шиньйоном на голові. Облесливо усміхаючись, вона сказала їй чистою французькою мовою: «Він мертвий. Я висмоктала з нього усю душу, і тепер знову можу якийсь час розважатися на цій прекрасній землі».

Його слуга запевняв, що пан кашляв кров’ю і на пораду окружного лікаря подався до «Неталії».

Анеля виплакала усі очі й знайшла собі іншого нареченого. Одного дня, коли вона, немов Ніоба, страждала сама у своїй маленькій спальні з квітастими фіранками, несподівано увійшов пан Маврицій Конопка, і цього разу, як не дивно, вона анітрохи не злякалася. Панич пробурмотів щось таке, що мало б виглядати як сватання і мало чим відрізнялося від ліричного вірша, а за чотири тижні вони уже стояли перед вівтарем.

Весілля вдалося на славу, я сам на ньому танцював.

За багато років у Парижі я несподівано побачив в Опері свого друга Манведа. Давали виставу «Роберт-чорт». Я покинув театр саме тоді, коли Бертрам та Аліса ще боролися за свої душі. Тим часом якийсь лакей у блакитній уніформі підкликав до під’їзду театру карету, запряжену двома гарячими огирями, що копитами викрешували іскри. Я зупинився і побачив, як повз мене пройшла статечна пара.

Це був Манвед, він вів під руку даму.

Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловісно палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черлено-золоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.

Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.

Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.

– Хто вона? – запитав я тихо.

– Якась польська княгиня Тартаковська, – відповів той.

За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!

Олександр Тарнавський

Співробітник «Киевской старины» у 1882–1883 роках. Оповідання «Реб Лейб-Сурес» було опубліковане в «КС» у 1883 р. т. VI.

Публікується в перекладі Петра Марусика («Хроніка-2000», 1998, № 21–22).

Лейб-Сурес (із єврейських легенд)

І

І тепер у нас багато чудових цадиків: реб Янкев-Іцхокль Макаровський, і брати реб Авремеле і Гецеле ржищівські, і реб Іойхінце чорнобильський… вони великі й славні… та що вони перед реб Лейб-Суресом!.. Такого, як він, нема й не буде в нас… Що перед ним гусятинський, ба навіть садигурський цадики!.. Реб Лейб-Сурес!.. Він був… Хіба ви можете судити, який він великий!.. Ось який він був великий…

II

Коли Адам согрішив, і його проганяли з раю, і коли плакав Адам, і ревними слізьми розливався, тоді зжалився над ним Єгова і дав йому книгу. І що то була книга!.. На першій сторінці її сам Єгова своїми перстами написав імення нашого дивного цадика… Це найсвятіша книга!.. Варто лишень чесному гебрею зберігати цю книгу в своїй хаті, і вона не згорить, навіть якби довкола бушувала пожежа. Ось яка ця книга!.. А реб Лейб-Сурес був сильніший за неї!.. Він був великим обранцем, дивний і славетний цадик!.. І ви гадаєте, що лише «наші» шанували його!.. Його всі поважали, бо найпревелебніші пани радилися з ним… Ви скажете, що й тепер «наші» бувають у хороших панів… Ну, бувають… І що з того?… Вони бувають для того, щоб їсти «трефне» і брудну тварину «хазер»… І вони, аби втрапити до панів, не носять пейсів, підстригають бороди і не просять зо своїх єдиновірців… А реб Лейб-Сурес!.. Він був найсвятіший, і скрізь бував, не підстригаючи пейсів і бороди, і не здіймаючи ярмулки, пантофель і довгого каптура, і бував він у найпревелебніших панів, графів і князів, і вище… У кого вище?… Ви про це дізнаєтесь… І бував він у них не задля свого блага, він бував, щоб просити найпревелебніших панів за наших бідних і горопашних єдиновірців… Реб Лейб-Сурес був великий захисник народу нашого!..

В одному містечку жив один бідний, і була в нього жона, благочестива і дітородна жінка, і діти були… І була у них хата, і всі вони жили в ній; була у них маленька «крамниця», і всі вони, жона гебрея того, і діти його, торгували в ній, продаючи ріжний крам «хлопам», і робили свій ґешефт, і жили. І був це реб Лейб-Сурес, і жона його була його жона, і діти їх були діти його…

І ніхто в містечку тому не знав, який скарб зберігається в ньому, бо реб Лейб-Сурес, живучи бідно й скромно, геть полишав «справи», і вивчав велику книгу – талмуд, і не показувався на людях.

І минуло чимало часу, і скінчив реб Лейб-Сурес вивчення талмуду, і вийшов із хати, і показався народу нашому, що жив у тому містечку, і не впізнав його ніхто, і не визнав учителем… І вийшов реб Лейб-Сурес із містечка, і почав їздити по містах і містечках і відвідувати знаменитих рабинів, щоб поговорити з ними. І розмовляв з ними реб Лейб-Сурес, але не показував перед ним ні вченості своєї, ні чеснот своїх. І, об’їхавши всіх відомих рабинів і поговоривши з ними, повертався реб Лейб-Сурес до своєї домівки, до жони своєї і дітей своїх. І здійснив мандрівку свою реб Лейб-Сурес так, як здійснюють її всі єдиновірці наші, зупиняючись для справляння сабашу в одній з придорожніх корчм. І сотворив реб Лейб-Сурес під час однієї з таких зупинок своє перше чудо.

IV

На перехресті двох великих доріг стояла величезна корчма. В ній завжди було багато наших; звісна річ, завсігди їздять у своїх справах. І під’їхав до цієї корчми реб Лейб-Сурес, і вийшов із брички, і ввійшов до корчми, і зупинився в ній, з’їв риби і заглибився в своїх думках… Ви хочете знати, про що він думав?… Хіба можна знати про це нам, простим гебреям?… Можливо, що він думав… Ну, я не знаю… Певна річ, про хороше думав… І був вечір… І полізла Поха, жона корчмаря Йося, на горище, і впустила іскру, і спалахнув дах, бо він був із соломи, і зробилася велика пожежа… І здійнявся в корчмі великий ґвалт… І корчмар Йось, і Поха, та їхні діти: Хаїм, Пінхос, Пейсах, Сура, Ривка, Йосиле, Малка, Рухля, Борух і решта бігають і кричать:

– Ґвалт! Ратуйте!

А реб сидить і мовчить… Чому він сидить і мовчав? Хіба ми знаємо… Може, так було требе. І може, і та пожежа навмисне сталося, щоб великий цадик прославився… І бігають, і репетують Йось і Поха, Хаїм і Пінхос, Пейсах і Сура, Ривка і Йосиле, Малка і Рухеле, Борух і решта, і не звертають уваги, що він сидить… Реб Лейб-Сурес був на вигляд ніби простий «жидок»… І хутро його було просте, і «штройміле» такий, як у всіх, і очі були, і борода, і пейси були, і все було просте, «жидівське». І хіба знали Йось і Поха, хто у них був?… І хіба вони могли знати, коли вчені рабини не впізнавали великого цадика. – Ат! – думали всі, – простий жидок… – і бігають вони, і кричать, і хапають всілякі речі, і випускають їх із рук. А пожежа все більше й більше розгорається… І дах уже згорів, і стеля палахкотіти почала…

І враз реб підвівся, і ледь чутно мовив: «Ша!» І вони всі замовкли… І це було перше чудо: вони замовкли!.. Йось, Поха, Хаїм, Пінхос, Пейсах, Сура, Ривка, Йосиле, Малка, Рухеле, Борух і решта замовкли. І вони побачили, і збагнули, що у них був не простий жидок, і вповзли на нього… І сказав їм реб: «Дайте мені пляшку»… І вони дали йому пляшку. І взяв її реб, і вийшов з корчми, і ступав тихо й поважно, так, ніби йшов із «школи».

Він йшов і молився. І хіба нам дано знати, яку молитву читав він! І вернувся реб назад, і приніс пляшку, і став біля корчми… А вже і в корчмі горить, і «бебехи» ось-ось загоряться… І жалько Посі «бебехів»… І їй вони ще потрібні були, бо вона могла ще примножити кількість народу нашого, і потрібні були вони в посаг Сурі, Ривці, Малці, Рухлі та іншим… Кожній дочці Ізраїлю потрібні «бебехи», бо без них неможлива плодючість жон наших… І ридає Поха… І прийшов реб Лейб-Сурес, і почав зойк Похи, і мовив: «Ша!» Вони заспокоїлися. І мовив: «Не лякайтеся!» І вони стихли, і замовкли… Взяв тоді реб пляшку, і підняв її, і бризнув із неї водою, і стихло полум’я, і пожежі й не було…

І це було друге чудо великого рабина і дізнали його, і прославили, і говорили про ребе Лейб-Суреса Йось і Поха всім постояльцям їхньої корчми, і поширилася слава про ребе Лейб-Суреса. І багато інших чудес створив наш дивний реб потому.

V

Неподалік того містечка, де проживав наш знаменитий цадик, жив в одному селі татарин. І був він сильний чоловік, бо йому служили біси… Звісна річ, нам служить Бог, а гоям – біси… І знали про цього татарина ближні й далекі люди, і привозили до нього своїх хворих, біснуватих… І брав їх татарин до своєї домівки, і морив їх голодом, і бив палицями, і шмагав батогами, і вигонив бісів… І славився татарин між гоями, навіть між нашими був відомий… Та засяяла слава нашого дивного цадика, найсвятішого ребе Лейб-Суреса, і почала тьмяніти слава татарина. І позаздрив він нашому цадику, і розпочав проти нього всілякі утиски, і наслав на нього різні напасти, але не міг нічого зробити, бо реб Лейб-Сурес був невразливий… І спрямував тоді татарин своє зло проти родаків найсвятішого ребе Лейб-Суреса… І було це так…

VI

В одному селі жив собі корчмар на ймення Фрідель, чоловік бідний, простий, невчений, але благочестивий і чесний… І був той Фрідель простацький, але великий серцем, бо не робив ніяких справ, але читав і вивчав талмуд… І це посприяло бісам… І вселилися вони в жону корчмаря Фріделя Йоху, і змусили її мучити чесного Фріделя.

Велика жіноча злоба, і нема їй рівних! Вжалить бджола, і щезає з лиця землі. А зла жона дозоляє чоловікові до кінця днів його!..

І дозоляла, і уражала, і згризала Йоха мужа свого, Фріделя, щодня і щогодини. І терпів Фрідель муки свої, і не розлучався з мучителькою своєю. В книгах доль нашого народу написано було, щоб Йоха мучила Фріделя, аби дати можливість прославитися найсвятішому ребе Лейб-Суресу. І було так: якось Йоха змусила Фріделя продавати горілку гоям… І почав Фрідель наливати горілку повною міркою. І, побачивши це, Йоха накинулася на Фріделя, і вхопила його за пейси, і довго мучила, і вигнала із корчми. І він пішов, вийшов і щез. І зраділа Йоха, і посміхнулася, бо не знала, що нападе на неї смертельна туга.

Як часто трапляється, що муж і жона нудьгують одне за одним, коли розійдуться в різні боки! Ви, мабуть, знаєте нашого Янкеля? Не у згоді жив із своєю жоною Шейвою, бо вона була велика нечупара. І поклав собі Янкель розлучитися із своєю Шейвою, і розлучився… І треба було Янкелю і Шейві піти до рабина, щоб одержати засвідчення і правильний розлучний лист. І зібрався Янкель з Шейвою йти до рабина. А в той час на вулиці було холодно й вогко… І сказала Шейва Янкелю:

– Душко Янкелю! Ти можеш застудитися, бо вдягнув лиш один легкий капот. Візьми свій великий шаль і поклади його на плечі й на груди.

І приємні були ці слова Янкелю, і помирився він з Шейвою, а позаяк Шейва була в ті дні чистою, то Янкель почоломкав її і появ її… – і втішалася Йоха, коли вигнала Фріделя‚ але швидко минулася радість і настала печаль, бо це було перед сабашем… Звісна річ, негоже мужу й жоні стрічати святий сабаш на самоті… І тужить Йоха, і журиться, і натужує зір свій, дивлячись на шлях, і сподівається уздріти Фріделя. І вона уздріла, але не Фріделя, а коней, що скачуть шалено. То їхав татарин, і приїхав, і зупинився, і ввійшов до корчми, і привітався, і спитав Йоху:

– А де твій Фрідель?

– Нема його, пішов, – сказала Йоха й заплакала.

– Хочеш повернути його?

– Хочу.

– Дай дзеркало й віск, – сказав татарин.

І послухалася Йоха, і подала дзеркало й віск, і дивилася на татарина і на руки його. І зробив татарин із воску свічку, і поставив дзеркало, і посвітив свічку перед дзеркалом, і сказав:

– Не догорить ця свічка до кінця, як твій Фрідель буде біля тебе.

І Йоха повірила, бо татарин був «сильний» чоловік, дивний лікар, і багато міг зробити… Певна річ, дурна… Хіба можна вірити гоям?… І загинув би Фрідель, але врятував його найсвятіший реб Лейб-Сурес. Він прийшов на поміч.

– Хто був у тебе? – грізно запитав реб Йоху.

– Ну-у, хто був у мене? – перепитувала Йоха, як роблять всі наші, щоб виграти час і обдумати відповідь. – Нікого не було, – сказала Йоха, бо не знала, що перед нею найсвятіший реб.

Звісно, інколи наші не скажуть правду навіть свому, не лише чужому.

– У тебе був татарин і пропонував тобі вернути Фріделя? – запитав реб.

І призналася тоді Йоха, і розповіла все, і заплакала. І похитав головою реб, і взяв дзеркало, і повернув його до стіни, і взяв свічку, і нахилив її вниз ґнотом, і сказав Йосі:

– О безмозка! Фрідель прилетів би до тебе, але мертвий, і верхи на кочерзі.

І, почувши ті слова, Йоха злякалася, і так злякалася, що й сказати неможливо, і почала кричати й голосити. І сказав їй реб: «Ша!» і вийшов із корчми, і обійшов довкола неї, і ввійшов знову до корчми. І було: здійнявся вихор, побігли хмари, почорніло небо, линув страшний дощ, і була страшна буря, і все тріщало й падало. І запала тиша, і був спокій лише в корчмі, бо вона була обведена колом… І ви гадаєте, що то була буря?… Вай-вай!.. То літали біси, і хотіли розвалити корчму, і погасити свічку, і розбити дзеркало… І даремні були їхні намагання, бо свічка догоріла і дзеркало розбилося. І чи знаєте ви, що це було?… То реб переміг татарина… І згинуло мерзотне життя татарина, бо догоріла його свічка, і розбилося його дзеркало… Так є… татарин думав перемогти нашого великого цадика, того, про кого сам Єгова сповістив Ацама, – того, в кого втілився великий дух нашого великого народу, дивного Ізраїлю!.. Вай-вай! Перемогти його!.. Хіба це можливо?! І було потім: настала тиша, просвітліло небо, засяяло сонце, і защебетали птахи, і посміхнулися дерева, і з’явився Фрідель, цілий і неушкоджений… І була в той день велика радість у корчмі… І зачала тієї ночі Йоха, і породила, і понесла сина, і назвала його під час обрізання Лейб… І прославили Фрідель і Йоха, і всі їх чада, і родаки їх великого цадика, ребе Лейб-Суреса, і зробили імення його відомим у всій своїй місцевості, і навіть далеко за її межами. І пішли, і поїхали гебреї до ребе Лейб-Суреса… І нікого не відпускав він без допомоги, і багато сотворив чудес…

VII

Якийсь «злотник» їхав далеко в своїх торгових справах. І був він чесний єврей. І тому завидки брали бісів, і вони задумали спокусити цього «злотника», їде собі і бачить: посеред дороги лежить хрест. І був він золотий, коштовним камінням оздоблений, і сяяв, і виблискував він перлами, смарагдами, топазами і яхонтами. І розгорілися очі злотника того, і з’явилося бажання в серці його, і думка в голові його – оволодіти коштовним хрестом, і не втримався злотник і взяв… «Мені не буде лиха, а мені пожиток, – думав той злотник, – я перероблю хрест у перстень і сережки, в обручки і брошки, і зроблю на цьому гарний ґешефт», – і обрадувався в серці своєму, і милувався своєю знахідкою той злотник. І не знав він, що це лиш бісівське наслання, і почав думати, куди ту свою знахідку сховати. Покласти в кишеню? Хрест був великий. Запхати в пазуху? Він випаде. В мішок сховати? В ньому «богомілля» лежить, і журиться єврей, злотник той. І скаламутили його біси, вклали в голову йому думку – почепити хрест на шию. І від’їхав злотник на узбіччя, і зайшов за дерево, і за кущі, і почав чіпляти. І була у злотника чудова єврейська борода, бо вона була широка біля підборіддя і вузька в кінці, і заважала борода чіплянню хреста. І розлютився злотник на свою чудову бороду, і вийняв ножиці, і відтяв свою бороду… І зробилося в злотника того погане обличчя, але він не відчував і не підозрював своєї потворності, бо вже затьмарювався розум його. І йде собі злотник далі, і бачить: йдуть люди і спильна дивляться на нього; і він бачить це, і дивився на них, і завважив, що вони переводять погляд з його підборіддя на закучерявлені пейси його. І здогадався злотник, що пейси видадуть його, і вхопився за голову, і сказав собі: «Нащо мені мої пейси?» – і постинав їх. І зрадів злотник, і розвеселився, і без страху дивився на зустрічних людей, і думав, що вже ніщо не видасть його. І даремною була думка його, бо зупинили його люди, і казали:

– Що ти за чоловік?

І він відповідав:

– Ну, що я за чоловік?… Я чоловік…

І вони казали:

– В тебе єврейський стрій, і нема ні пейсів, ні бороди.

І він мовчав. І вони й далі казали:

– Ти, мабуть, дурисвіт?

І злякався злотник, сказав:

– Який я дурисвіт! Я такий же чоловік, як і ви.

І відчепилися від злотника ті люди, і пішли собі далі, і щезли. І коли щезли вони, злотник подумки сказав собі:

– Ой-вей! Вони казали правду, бо мій одяг видасть мене… І мене схоплять, і знайдуть хрест, і скажуть, що я злодій.

І побачив злотник шляхтича з убранням у руках, і зупинив його, і запитав:

– Чи не продасть вельможний пан своє вбрання?

І згодився шляхтич, і продав. І купив злотник убрання гоя, і зняв свій чудовий єврейський стрій, і вдягнувся в стрій гоя, і поїхав, і радів, бо вже був близько до повного затьмарення розуму. І через невеликий відтинок часу в’їхав злотник до якогось дивного містечка, і зустрів людей, що поверталися з костьолу. І дивилися люди на злотника, і оглядали його, і сказали йому:

– Хто ти? Чи не дурисвіт часом, бо в тебе нема ні бороди, ні пейсів, ні довгого капота, ні пантофлів, ні хутряної шапки, і є єврейське обличчя… Хто ти? Чи не дурисвіт часом? А може, злодій і вбивця?…

І сказав їм злотник:

– Ні, не дурисвіт…

І запитали його:

– Чим доведеш слова свої?

І відповідав їм злотник:

– Чим доведу я?

І вони казали:

– Ось костьол, і двері його відчинені, і йде в ньому служба свята…

І сказав злотник:

– Ну-у, що із цього?

І вони казали:

– Ходи з нами, і умочи свої пальці в святу воду…

І затьмарився розум у злотника, і зліз він на землю, і йшов за людьми… Звісна річ, пропадала єврейська душа… І ви гадаєте: пропадала? Оце так!.. Хіба може пропасти наша душа? Не може, бо кількість душ наших визначена, і охороняє нас зоря народу нашого… Не може загинути жодна із душ народу нашого! Ні… І ви скажете мені: «Гинуть, бо стають гоями по вірі своїй». І знову кажу вам: не гинуть, бо в глибині душ своїх вони наші, і вони зберігають любов до нас, і в кінці свого життя розкаюються в помилках своїх, і знов стають нашими, і покриваються гріхи їх стражданнями їх і таємними заслугами на користь нашого… І не загинула душа злотника того. І був йому голос: «Шая!» І обернувся злотник, і побачив: якийсь дивний єврей стояв, і дивився, і кивав головою. І це був найсвятіший реб Лейб-Сурес. І підійшов він до Шая, і подивився на нього. І згадав Шая школу, тору, сім’ю свою і матір свою, чесну Фрейду, і прояснів розум його, і взявся молити Шая найсвятішого цадика. І зруйнував реб чари, і той хрест упав на землю, і був він не золотий з камінням, а мідний, пощерблений. І врятував реб злотника Шая, і була велика радість. І осоромилися вороги наші, і розсіялися, як дим, і та дорога була порожня, і було всього: в повітрі, з шумом і виттям, у присмерку щезали біси. І рознеслася слава про великого цадика, між усіма злотниками та іншими, котрі руками своїми працюють. І потім було нове чудо, велике й славне.

VIII

У нашому чудовому місті Бердичеві був великий ярмарок. І з’їхалися на нього купці з усіх «міст» і «містечок», і зайняли лавиці, і почали «вести ґендель». І зайняв одну «крамницю» якийсь дивний купець, і сидів він у ній, не маючи ніякого товару, і через якийсь час виходив із неї, і ставав посеред дороги і ніби говорив із кимось невидимим. І це було дивно всім нашим купцям, великим і малим, славним і простим, і навіть факторам і носіям. І почали всі вони говорити про дивного купця: або це «мішіґінер», або це щось дивне. І у всіх того року були гарні ґешефти і великі зиски, і лишень в одного нього не було ніяких справ. І пойняло всіх зворушення, і всі почали запитувати один одного:

– Що воно таке?

І коли не могли розплутати, пішли до рабина і сказали йому. І був на той час у Бердичеві знаменитий рабин, і знав він багато, і довго обміркував кожну справу. І почав рабин думати, що воно таке, і шукати відповіді в талмуді, і нічого не придумав, і нічого не знайшов. І підвівся рабин з місця свого, і позвав прислужників своїх, і пішов до «крамниць». І прийшов рабин до того дивного купця, і сказав йому:

– Шолом-алейхем!

І почув у відповідь:

– Алейхем-шолом!

І запитав рабин у дивного купця:

– Ви торгуєте?

І відказує йому дивний купець:

– Торгую.

– І я не бачу вашого товару, – каже рабин. І підвівся тоді реб Лейб-Сурес, бо це був він в образі дивного купця, і мовив:

– Ось мій товар.

І бачить рабин: мимо ребе біжить якийсь єврейчик… І сказав реб Лейб-Сурес рабину:

– Дивіться!

І рабин дивився. І зупинив реб єврейчика, і запитував у нього:

– Куди ти біжиш?

– Біжу робити ґендель, – відповідав єврейчик.

І підійшов тоді реб до єврейчика, і взяв поли його капота, і розгорнув їх, і сказав рабину:

– Дивіться.

І подивився рабин, і побачив під капотом саван, і зрозумів, хто перед ним, і злякався, і хотів було закричати, але, почувши грізне «ша!», злякався і змовк. І сказав тоді реб тому єврейчику:

– Ти мрець! Іди на спочинок!..

І був прийнятий мрець на місце вічного спочинку.

І знаєте ви, що це було? Чимало з народу нашого вдаються в марноту, і не дбають про духовне життя, і забувають про добрі справи, виконання найсвятіших велінь божественної книги – талмуда, і не виконують сабашів, бо проводять празники поза своїми домівками, в розлуці з жонами своїми, і дізнають вони за це великих мук: не знаходять місця вічного спочинку після смерті своєї.

І вболівав за них реб Лейб-Сурес, і просив за них Бога Вишнього, Бога Ізраїлевого, і ублагав його. І дана була найсвятішому цадику велика сила – давати мертвим спокій. І заспокоїв він у той час усіх нещасних синів народу нашого.

І було: рознеслася по всьому прекрасному місту Бердичеву чутка про ребе Лейб-Суреса, і всі, багаті й бідні, знатні й прості, сходилися до нього, і приносили йому дари. І не брав нічого найсвятіший реб Лейб-Сурес. І це було дивне й незрозуміле. І був поголос такий в народі нашому.

IX

Реб Лейб-Сурес володів усіма ангелами, і кожен із них, по своєму роду, достачав усе преславному цадику. І вам це не дивно: ви знаєте, що й тепер є такі цадики, які володіють ангелами. І це так: володіють. І що з того виходить, що володіють? І реб Мотиле володів ангелами, і бажав скористатися послугами ангелів. І заглибився реб Мотиле в думки, і почав думати над книгою книг, найсвятішим талмудом, і думав довго, і захотів пити. І покликав реб Мотиле ангела, і помилився в його імені. І з’явився той ангел, який завідує вогнем, і приніс його до ребе Мотиле у великій кількості. І була в містечку велика пожежа, і страшне нещастя, бо згоріли будинки і «крамниці», постелі й «бебехи», речі й гроші, і збідніло все «місто», і не збільшилася того року кількість народу нашого, бо в тому «місті» не було потім дітородінь і зачать. І бояться тепер цадики, і тремтять, і не кличуть для послуг ангелів, і обходяться послугами «габоїм», прислужників своїх, і приносинами наших єдиновірців, що приходять до цадиків. І ці цадики, і реб Лейб-Сурес!.. Вай-вай!.. Вони – злоті, він – червінець!.. Теперішнім цадикам несуть гроші і хліб, масло і яйця, курей і рибу, і всяку живність. Реб Лейб-Сурес сам роздавав гроші бідним єдиновірцям нашим… І багато грошей було у ребе Лейб-Суреса: злоті і гроші, червінці, карбованці і копійки, дукати і пфеніги, луїдори і сантими… І їх приносили ангели, ніхто інший! І велика слава була про ребе Лейб-Суреса! І поширилась слава із Бердичева по всіх містах і містечках, селах, по нашій землі і чужій… І всі йшли до дивного цадика, найсвятішого ребе Лейб-Суреса, і йшли поодинці, і йшли кагалом. І реб усім допомагав і творив великі чудеса.

І був тоді великий розбрат у нашому краї: пани воювали самі з собою. І було безвладдя велике й безлад страшний. І прийшли війська московські і стали в нашому краї, і зайняли міста і містечка, села і селища. І одне військо стало в містечку, а воно було суспіль єврейське. І тяжко було нашим тримати москалів у домівках своїх. І заплакав кагал містечка того до ребе Лейб-Суреса, і благав його врятувати від московського постою. І зглянувся реб на плач і стогін, зойки і сльози, і сказав:

– Заспокойтеся!

І заспокоїлись ходаки, і зраділи‚ і розвеселились. І була велика радість у містечку, і всі очікували скорого і чудесного порятунку. І він не забарився. Поїхав наш пречудесний реб до московського генерала і просив його вивести військо своє із хат єдиновірців наших і поставити в хати гоїв. І не зглянувся генерал на делікатне прохання нашого преславного заступника, і повернувся до нього спиною, і сказав своїм прислужникам:

– Виженіть цього пархатого жида!

Вай-вай!.. Так учинити з ребом Лейб-Суресом!.. І повернувся тоді наш дивний реб до московського генерала, і підняв голову догори, і сказав: «Пс-с!» І вийшов. І коли він вийшов, плюнув на землю і розтер ногою свій плювок. І з’явилося сонце, і послало свій промінь на плювок ребе, і висушило його. І здійнявся вихор, і розметав порох із плювка ребе по всьому містечку, і посипався порох на москалів, на всіх, від старшого до молодшого. І наслав реб з тим порохом хворобу на москалів. І через невеликий час вийшли москалі з наших хат і почали жити між гоями. І жителі того склали дяку найсвятішому Лейб-Суресу за порятунок від москалів. І не прийняв дивний реб речової подяки, і звелів роздати її бідним єдиновірцям нашим і сказав:

– Звеличте Бога Вишнього, Бога Ізраїлю, бо Він, а не я, творить чудеса.

Вай-вай, які слова!.. Реб був великий і скромний Божий угодник!.. І була йому дивна шаноба. Реб став ходаком за більшу частину народу нашого. І це було так.

XI

Всюди зміряються на бідних єдиновірців наших, і всюди їх упосліджують, і скрізь їх турляють. І це мусить так бути: не зживаються тьма із світом, і зло з добром, і дурість з розумом.

І жив у той час в Австрії кесар. І зненавидів він гебреїв, і розпочав він утиски проти бідних єдиновірців наших. І видав кесар розказ бути всім гебреям з прізвищами. І пішли з тих часів Штерни і Штейни, Берґи і Кранци, Ванштейни і Бронштейни, Розенберґи і Мандельберґи, і були інші прізвища й прізвиська. І видав цей розказ кесар для страшного діла: і це було для перепису. І він був для жахливої справи: кесар видав розказ наших до війська! І був у народі нашому голосній плач, великий стогін, страхітлива скорбота і страшний жах. І плакали, і ридали, і волали старі і малі, юнаки і дівчата, отроки і отроковиці, вся чоловіча стать і жіноча. І наклали наші піст на всіх, і моління, і милостині. І збиралися в школи, і молилися, і жалілися Богу Ізраїлю про помилування і порятунок. І стали князі народу нашого на захист прав наших, і радилися, і розіслали листи в усі країни й кінці, де проживає народ наш, і запросили всіх для обговорення становища нашого. І повстали всі кагали, і збиралися, і обговорювали, і говорили, і виробляли плани для відвернення біди від народу нашого. І висловлювалося багато думок, і багато планів, і різноманітні засоби. Але ніхто не міг переконати того кесаря, щоб відмінив свій жахливий розказ. І знову був плач і зойк, що в народу нашого був скромний, але дивний захисник, найсвятіший реб Лейб-Сурес, і не підозрювали, що близько день покари за жалі народу нашого.

XII

І було: настала п’ятниця, переддень святого сабашу. І почали готуватися всі до зустрічі, прийняття великого дня. І затопили господині печі, і почали варити й пекти сабашні страви: і суп, і рибу, і м’ясо, і компот, і гугель. І припинили мужчини всі справи свої і пішли в лазні. І очищені жінки пішли в мікви, щоб бути геть чистими і бажаними своїми чоловіками. І повдягалися діти, хлопчики й дівчатка, в ошатні строї, і повбігали на вулицю. І почали виймати жінки і дівчата дорогоцінні убрання, – перли і діаманти, шовк і оксамит, золото й срібло із скринь і готувати для вдягання. І всі, хто давав гроші на проценти, підрахували свій зиск і прибутки свої і звеличили Бога Вишнього, Бога Ізраїлю, який дає нам гоїв – боржників для примноження багатств наших. І хилилося вже сонце до заходу, і золотило більшу половину неба, і більшу частину містечка, і хати наші, і дахи, і вікна. І падало проміння на столи, і на застелені скатертини, і на поставлені на них свічники з сабашевими свічками. І радувалися вже діти, і гукали:

– Сабаш близько, близько дивний день, що несе нам рибу, і м’ясо, і цимес, і гугель!

І тішилися всі дівчата, оглядаючи свої убори і прикраси свої. І раділи всі молодята, і солодко поглядали на пишно підбиті «бебехи», і з нетерпінням очікували сабашевої вечері і солодкого сну. І всі веселилися й радувалися, і всі тріумфували і казали:

– Сабаш, сабаш! Прекрасна й благословенна субота!

І веселився, і радувався наш дивний заступник, найсвятіший реб Лейб-Сурес, бо він готувався до великої справи, захисту народу нашого. І це було так.

XIII

Покликав реб до себе додому балагулу Волька і сказав:

– Іди й запрягай коней, бо ми поїдемо.

І відказував Волько:

– Реб, сабаш близько!

– До сабашу будемо назад, – сказав реб і почав вдягатися у святковий одяг.

І вбрався реб у довгий, блиском своїм подібний до найблискучішої вакси, шовковий капот і підперезався поясом, і вдягнув свої тонкі ноги в довгі панчохи, і поклав на голову свою нову оксамитову ярмулку, і поверх неї велику хутряну шапку, і на ступні свої нові пантофлі, і підкрутив свої довгі пейси, і пригладив свою бороду, і сів, і чекає приїзду Волька. І через якийсь час загримотіло і затріщало, застукало і загрюкотіло. І це їхав Волько на своїх чотирьох конях і в своїй величній буді. І були ті коні: один буланий, а другий красний, і третій рудий, а четвертий сивий; і першому, і другому було по десять з половиною років, а третьому і четвертому по п’ятнадцять років; і були ті коні – спокійні коні, бо ніколи не бігали прудко, а ступали повільно й поважно. І була та буда знаменита буда, бо вона служила Волькові протягом довгих років, і протягом стількох же років служила батьку Волька, і стільки ж років дідові його. І був на буді полотняний намет від задніх коліс до передніх, і було в буді чимало сіна і соломи, і різної м’якої потерті. І під’їхав Волько до хати ребе Лейб-Суреса, і зупинився. І вийшов реб, і сів у буду, і сказав:

– Їдь!

І махнув Волько батогом, і крикнув: «Вйо, вйо!» І заколихалася буда, і затріщала, і загриміла, і покотилася. І за короткий відтинок часу виїхали реб і Волько за саме містечко, в поле. І щойно виїхали вони, почув Волько тихий голос ребе:

– Вольку! Повернися до мене обличчям, і сиди сумирно, і не дивися ні праворуч, ні ліворуч.

Повернувся Волько, і сидів сумирно, і не дивився ні праворуч, ні ліворуч. І через короткий час знову почув Волько голос ребе:

– Повернися до коней і зупини їх.

Повернувся Волько, і сказав коням, щоб вони стали, і вони зупинилися. І зійшов Волько із сидіння свого, і допоміг ребе вийти із буди. І коли допоміг, тоді роззирнувся довкола себе, і страшенно злякався, і був охоплений великим тремтінням, бо уздрів себе Волько у великому і дивовижному місті, серед великого майдану, і довкола себе невідомо яких людей, що розмовляли дивною мовою. І зблід Волько, і затрусився, і затремтів. І сказав йому реб:

– Не бійся і паси своїх коней.

І заспокоївся Волько, і почав роззиратися довкола себе. І бачив він, що реб пішов, і йшов, і підійшов до великого будинку, і ввійшов до нього, і був там, і через короткий час вийшов з нього, і підійшов реб до Волька, і сказав:

– Допоможи мені сісти.

І коли сів реб, тоді сів Волько, і гукнув: «Вйо! вйо! вйо!» І поїхали. І щойно поїхали, як почув Волько наказ:

– Повернися до мене.

І не встиг Волько обернутися, як побачив, що коні стали, і відчув, що вони приїхали в містечко своє. І це було так: вони приїхали в містечко прямо до хати ребе Лейб-Суреса. І було ще: до сабашу встигнув Волько розпрягти своїх коней, і поставити свою буду, і вимити кінці своїх пальців, і одягнутися в святковий одяг, і завчасу прийти до школи, і зайняти своє спадкове місце, і розкрити книгу, і почати молитву. Але не міг Волько молитися, бо вражений був дивною поїздкою, і дивним видінням химерного міста, і незвичайним сяйвом обличчя найсвятішого ребе Лейб-Суреса. І минув тиждень, і настала п’ятниця, і знову поїхав реб у невідоме місто, і був у великому будинку. І третьої п’ятниці їздив так, як першої й другої. І звикнув уже Волько до невідомого міста, і призвичаївся до дивної поїздки своєї, і не відчував уже страху, і‚ посміливішавши, зробився допитливим. Певна річ, єврейська голова! І купив Волько в чудовому місті люлечку і цибушок, і привіз додому, і показав своє придбання. І було в містечку хвилювання і радощі, бо по люлечці і цибушку дізналися і збагнули, що реб був в австрійському місті Відні. І розлетілася звістка про це по всіх містах і містечках, корчмах, між усім народом нашим. І була велика радість між усіма єдиновірцями, бо рабини казали і проголошували:

– Реб захистить народ наш!

І всі вірили словам рабинів, бо знали, що реб Лейб-Сурес великий захисник народу нашого, і всі бажали знати, що робить реб у Відні і до кого він ходить. І зростала допитливість, і збільшувалася цікавість у всіх, бо і четвертої, і п’ятої п’ятниці здійснив реб дивну поїздку свою. І коли настала шоста п’ятниця і почув Волько розказ запрягати коней у буду, то загорілася у Волька цікавість, і поклав він собі запитати дивного ребе, де він буває і що робить. І натякнув Волько ребе про бажання своє, і почув у відповідь:

– Ще трохи потерпіть, і про все дізнаєтесь.

Терпів Волько, і терпіли всі, і чекали. І настала сьома п’ятниця, і готувався Волько до поїздки, і приготувався заздалегоди. Це було не даремно, бо покликали Волька до ребе задовго до настання сабашу. І сів реб з Вольком, і поїхали. І настало велике хвилювання, і всі очікували чогось дивного. І було: повернувся реб швидше, ніж у попередні поїздки, і ввійшов до своєї хати і сказав:

– Сьогодні я не тут сабашуватиму.

І реб відійшов у вічність до прабатьків Авраама, Ісаака й батька нашого Якова. І трапилася з гебреями скорбота велика, і здійнявся плач, і зойк, і голосіння. І зійшлося дуже багато люду до будинку дивного ребе, старі й малі, багаті й бідні, і проводили ребе до місця вічного спочинку, і провели, і поховали. І вознеслася душа нашого дивного цадика, найсвятішого ребе Лейб-Суреса, в небесні оселі, і звеселялася там, бо нагодилася якраз до сабашу. І не встигли всі повернутися до своїх домівок, як дізналися, що робив реб у Відні. І говорили про це протягом усього сабашу, і говорили в наступні дні, і тиждень, і місяці, і роки, і десятиріччя, і говоритимуть доти, доки сяє сонце і світить місяць. І розказували так.

XIV

Коли дійшла звістка до ребе Лейб-Суреса про розказ брати наших до війська, тоді він болів серцем, журився і мучився, і молився за порятунок єдиновірців наших. І поклав собі наш дивний заступник з’явитися до кесаря, і благати його про помилування єдиновірців наших. І явився реб перед кесаря, і делікатно просив його не брати наших до війська. І був вражений кесар розумом найсвятішого цадика, і сказав йому:

– Добре, я подумаю.

Але повстали вороги наші, і обступили кесаря, і вклали в серце його не відміняти розказу свого. І зрадив кесар слово своє, і не думав. І прийшов до нього реб Лейб-Сурес, і присоромив його, і казав йому про бідність царства його і про багатство єдиновірців наших. І знову сказав кесар:

– Я подумаю.

Але знову взяли гору ті, що ненавидять нас. І прийшов тоді реб до кесаря з грізним поглядом, і суворим викриттям, і великими погрозами. І було: кесар злякався, і почав благати. І пом’якшав реб, і обмежився лишень одними погрозами. І знову узяли верх вороги наші. І довідався про це реб. Як він довідався?… Хіба ми, прості люди, можемо знати це? І реб почав карати кесаря, і ті кари були дивні і незвичайні. І почне реб чесати волосся, і в кесаря голова болить; і почне реб стригти свої нігті, і в кесаря ломить руки; і кричить кесар:

– Ґвалт! Рятуйте!

І з’явився до кесаря, як жрець до фараона, один із ксьондзів його, і зцілив кесаря, і озлобив серце його проти єдиновірців наших. І обтяжив кесар єдиновірців наших, і почав гнобити їх. І упосліджувати їх. І постав тоді реб перед кесаря з гнівним поглядом і караючою промовою, і нагнав на кесаря страху і великий жах, і на близьких до нього. І вжахнувся кесар. І благав ребе про помилування. І обіцяв зробити все по його хотінню. І відійшов від кесаря реб і мав надію, що закінчаться страждання народу нашого. Але був той кесар м’який серцем, і знов узяли гору вороги наші. І замишляв ксьондз злий замір на ребе, і передав його кесареві, і переконав його прийняти раду свою. І та рада ребе була така: кесар повинен був вистрілити в тінь голови ребе Лейб-Суреса, тільки-но він з’явиться перед кесаря. І була та рада згубна… Ви гадаєте: для ребе Лейб-Суреса? Вай-вай!.. Згубна для порадника кесаря. І було: з’явився реб Лейб-Сурес перед кесаря. І здійняв кесар рушницю, і вистрілив у тінь голови. І ви гадаєте: то була голова найсвятішого цадика?… Вай-вай!.. То була голова ксьондза, радника кесаревого!.. І запалав тоді реб Лейб-Сурес гнівом і люттю, і карав наших ворогів карами жорстокими, муками і смертію. І був удостоєний великої честі реб наш за подвиг свій, бо він устиг на небо до самісінького сабашу.

XV

Великий і дивний цадик був реб Лейб-Сурес! І немає рівних йому!.. Перед ним навіть гусятинський і садогурський цадики, як зорі перед сонцем, як струмок перед морем, як тростинка перед дубом, як берізка перед кедром ліванським, як гой перед обранцем із народу обраного!

І я кажу вам про нього, і ви слухайте, і прославляйте Бога Ізраїлевого, Бога Вишнього, і його дивного, пресвітлого слугу. Нашого захисника і покровителя. Найсвятішого ребе Лейб-Суреса!

Орест Авдиковський

Народився 23. 04. 1842 р. в с. Подусів на Перемишлянщині у родині священика. Довгий час жив у Мостищах коло Калуша, а наприкінці 1880-х переїхав до Львова. З 1870-х співпрацював із москвофільською газетою «Слово», заснував журнал «Пролом» (1881–1882). В останні роки працював у газеті «Галичанин».

Дебютував поемою «Завірюха». Окремими виданнями вийшли повісті «Пригода Стефана Корчука» (1886), «Пильнуй свого – не забагай чужого» (1887). Перекладав Дефо, Доде, Дюма. Писав часами українською, а часами макаронічною мовою (суржиком).

Помер 10. 08. 1913 р. у Львові.

Оповідання походить з газети «Червоная Русь», 1890, № 33–34, де було опубліковане під псевдонімом О. А. і подається за редакцією упорядника.

Історія черепа

На моєму письмовому бюрку серед безнадійного хаосу книжок, старих газет, чорнильниць, скалічилих пер, сірників, недопалків цигарок і папіросок лежав гарно препарований череп, чиї сліпучо білі зуби свідчили, що він належав жінці. З цим черепом пов’язана проста, але до глибини душі зворушлива історія.

Але розповім спочатку про те, яким чином потрапив до мене цей череп. Перебуваючи на університетських студіях у Відні, винаймав я собі кімнату у старому будинку на поблизькій вулиці. Оскільки в ній було тільки одне вікно і вулиця була вузька, а навпроти височів великий триповерховий дім, то зрозуміло, що навіть у саме полудне не могло в ній бути особливо ясно.

Оглядаючи стіни, чи не мають вони грибка, я побачив за старою великою піччю маленьку нішу, котра згори додолу була геть покрита густою, мов полотно, запорошеною павутиною. Я роздер тканину, запалив сірника, і звідти вищирився до мене череп…

Я вийняв його з ніші і поставив на столі. У ту ж мить виповз із отвору правого ока велетенський бридкий павучище…

Дріж пройняв мої жили… з огидою відвернувся я від того демонічного видовища…

Коли я закликав мого єдиного сусіда, старого лисого парубка, який був водночас власником будинку, от він мені й розповів історію черепа.

Перед двома роками мешкав у цьому покої молодий лікар, Корнилій Черський, котрий недавно тільки отримав ступінь доктора. Коли він ще був студентом, то зазнайомився з незвичайної вроди дівчиною, круглою сиротою, і зумів незабаром здобути її щиру любов.

Красуня Ліза працювала швачкою і мешкала у однієї далекої родички, модистки. Становище її було незавидне. Важко працюючи і живучи у злиднях, вона змушена була ще терпіти дорікання своєї хлібодавці за будь-яку дрібницю. А догодити їй було не так просто…

Від раннього ранку до пізньої ночі сиділа Ліза мовби прикована до столика. Не раз від утоми умлівали її руки, але вона не переставала шити; не раз їй уже терпли пальці, очі колов пекучий біль, особливо, коли доводилось працювати при тьмяному світлі нужденної лямпи, але вона не відзивалась ні словом, мовчала, боячись старої фурії і шила, і шила…

Бо ж страждання її не мали вже далі тривати! Її дорогий Корнилій обіцяв уже скоро з нею звінчатись! О, як вона його любила!.. а як він її любив! Яка могутня і манлива сила в його любовних клятвах і обіцянках, який п’янкий чар у його обіймах і поцілунках!.. Вона віддалась йому вся – вся!.. О, він її не залишить, він любить її і дорожить нею понад усі скарби, адже він присягнув їй!.. З яким захопленням і натхненням фантазував він про її блакитні очі, її коралові вуста, її русі коси, якими розкішними барвами описував він їй ту золоту будучність, яка їх очікує! Ах, а як сердечно і гаряче цілував він її пальчики, поранені голкою!

Добрий, щирий Корнилій!..

Бідна обездолена красуня! Як гірко і жорстоко обманули тебе в твоєму коханні, у твоїх надіях!

Одного дня, а було це саме на ту пору, коли Корнилій отримав докторський диплом, призналась красуня Ліза, своєму коханому, що вона при надії. Корнилій прийняв ту вість з кислою усмішкою. А потім він заявив доволі холодним тоном, що, яко лікар без пацієнтів, він не може з нею ж одружуватись. Коли ж Ліза пригадала йому клятви і посміла спімнути про його обов’язки, як майбутнього батька, він вилаяв її і з тих пір почав уникати…

Незабаром потому бачили нещасну не раз з обличчям пополотнілим і схудлим від горя і душевних страждань, як вона крадеться попри будинок, в якому мешкав Корнилій, як вона поглядала своїми погаслими очима на його вікно.

І ось несподівано Ліза зникла, надіславши коханому листа, в якому, прощаючись із ним, повідомляла, що виїжджає до своєї тітки. Лист, якого пізніше знайшли, закінчувався такими словами: «Прощай. Будь щасливий і – якщо будеш у стані – забудь, як гидко і безсовісно ти повівся зі мною».

Минуло кілька днів. Корнилій, якого мучили дорікання совісти, почав довідуватися і шукати, куди могла виїхати Ліза. Однак усі пошуки зосталися без успіху.

Одного дня приніс йому служник з патологічно-анатомічного інституту чудово препарований череп, якого він йому замовив для оздоблення своєї кімнати. Був то, за словами служника, череп жінки-самогубці.

Коли Корнилій став йому ближче приглядатися, впали йому в очі прекрасні, дрібні білосніжні зуби. Мимоволі він затремтів цілим тілом. Бо ж такі самі зуби мала Ліза! Думка, що бідна, на проізвол долі залишена дівчина з його вини могла накласти на себе руку, наповнила його жахом…

Поставивши на столі череп, який пробудив у його душі такі тривожні думки, Корнилій, мов окаянний, кинувся в двері і вилетів на вулицю.

* * *

Якось, повернувшись пізно вночі додому, Корнилій, не запалюючи світло, ліг у ліжко. Бажаючи бодай на кілька годин витерти її зі своєї пам’яті, він перед тим провідав шинок і, напившись пива, скоро заснув. Однак сон його був надто неспокійним, щохвилини мучили і будили його якісь дивні сни і привиди.

Розумом і душею Корнилія оволодів неописаний страх. Щось дивне і гнітюче прилягло оловом його груди, з калатаючим серцем він прислухувався до гуркоту грому, який провіщав недалеку бурю. Раптом здалось йому, мовби хтось біля нього зітхнув. Вражений Корнилій хотів зірватися на ноги… однак у ту мить серед нічної темряви за вікном зблиснуло і при світлі блискавки Корнилій побачив білу безголову фігуру, що підходила до його ліжка…

Кров застигла у його жилах, хотів тікати, але усі його спроби звестись на ноги були даремні, усі частини тіла його мовби закостеніли.

А тим часом безголова фігура, піднявши грізно праву руку вгору, стала перед його ліжком. Якесь демонічне зеленаво-біле світло осявало її контури.

Корнилій заплющив очі. Від страху ледве наважувався дух переводити… Зимна, вогка рука торкнулась легко його чола… Вражений і перестрашений, продер він широко очі… Безголова фігура повернулась до нього плечима, наблизилась до столика, взяла череп лівою рукою і, підносячи праву руку грізно догори, щезла. В ту саму мить сяйнула знову блискавка, а вслід за нею ударив грім. Корнилій схопився з постелі. Що то було? Недобрий сон чи дійсність?… Ледве тримаючись на ногах, напруживши усі сили, доволікся він до столика.

Буря розбушувалася з усієї сили. Блискавка ляскала за блискавкою, грім бив за громом, а злива не вщухала, вдаряючи у шиби то сильніше, то слабше…

Раптом скрикнув Корнилій мов не своїм голосом – череп щез насправді!

Місце, де він стояв, опустіло… Отже, то не була сонна мара! Корнилій гарячково одягнувся і вилетів, як скажений, з кімнати і став бігти… Куди? Він сам не знав. У напівпритомному стані, у муках страшного передчуття тинявся Корнилій безцільно і бездумно вулицями, поки не стало світати, а коли зазоріло, подався він до анатомічного інституту.

– Хочу знати ім’я… ім’я тієї нещасної! – крикнув Корнилій до служника, здивованого такою раптовою з’явою. – Ім’я тієї жінки-самогубці, череп якої ви мені вчора принесли!

Служник з несподіванки не був в стані відповісти.

– То, може, вам відомий її вік? Як вона виглядала? Кажіть, знаєте що-небудь?

– О, знаю, – сказав той, – бо я її бачив. Могла числити не більше двадцяти літ, мала прекрасні русяві коси і була близькою материнства.

– О! – скрикнув вражений Корнилій і схопив обома руками чоло.

– Докторе, що вам? – спитав наляканий служник.

– Нічого, нічого, – відказав, переводячи дух, Корнилій, – одначе я мушу будь-що-будь дізнатись її ім’я…

– Зачекайте хвильку, Мартин буде знати. Я закличу його зараз.

Мартин був другим служником інституту, він з’явився незабаром без шапки, напівзодягнений.

– Хочете знати ім’я потопельниці?

– Втопилась! – промовив жалісно в нестямі Корнилій.

– Так… Щоб покрити свій сором… нещасна дівчина кинулась у Дунай. При огляді її сукні знайшли ми крім хустинки і гаманця, в якому було лише кілька крейцерів і наперсток з жовтої міді… А ще лист до якоїсь тети з підписом «Ліза».

– Ліза? То була вона, вона! – крикнув Корнилій і, мов громом вражений, звалився на землю.

Корнилій тяжко відпокутував свою провину. Дух його помрачила вічна ніч. Ліза була відімщена…

Щоразу, коли око моє упаде на череп на моєму столі, згадую тоді бідну і знедолену Лізу… Доволі часто, коли тихої ночі промені місяця проникнуть крізь фіранки і, цілуючи мертвий череп, вкриють його своїм срібним світлом, здається мені, мовби сльози, сумні сердечні сльози, тремтіли в його очодолах…

Лев Сапогівський

Справжнє прізвище Лев Василович. Народився 11. 04. 1858 р. у м. Скала-Подільська коло Борщева на Тернопільщині в сім’ї лісника. В 1876–1879 рр. учителював на Тернопільщині, а з 1882-го жив у Львові, працював у редакції журналу «Зоря».

Літературну діяльність почав у «Зорі» з 1880 р., де публікував оповідання і статті. На його творчості помітний вплив Юрія Федьковича. На жаль, його літературна доля обірвалася надто рано. Лев Сапогівський передчасно помер 8.05.1883 р. у Львові, похований у с. Целіїв біля Гусятина на Тернопільщині.

«Оповідання «Старий палац» є одною з перших праць покійного письменника, – зазначала редакція «Зорі» (1883, № 16–17). – Доки автор жив, ми тої повістки не друкували, бо його тенденція не надавалась для нашої газети. Нині сповняємо лиш довг вдячности для булого друга і помічника, якого всі позосталі його твори незмінно передаємо в друк».

Старий палац

Лучалось не раз тобі, красна читачко, читати або чути оповідання про старі замки, палаци та ріжні дива. Жахливі історії, представлені там, відогнали не одної ночі сон з твоїх ясних очок, а кождого ранку по такій безсонній ночі перша твоя гадка була: «Як же я зле буду нині виглядати!» А коли ще зазирнула до дзеркала і переконалась, що очка червоні, обведені синіми колами, личко бліденьке, то присягалась, що вже не будеш таких повістей читати і слухати, і звичайно – що я дуже добре знаю – не додержала слова… І тепер, певно, не будеш на то пам’ятати, а перечитаєш мою небилицю, котра колись була правдою.

Не тямлю кілько вже тому буде літ, як се мені лучилось. Я був тоди на селі домовим учителем. На мешканє мені призначено старий палац, в котрім уже кільканадцять літ ніхто не мешкав. Я був тоди іще молодий, а що молоде, те юрне. І я був подуфальний і наперекір пересторогам на усилену мою просьбу дозволено мені замешкати в палаці. Розгосподарився я там надобре. На спальню зайняв малий покоїк, побіч котрого в тім крилі була вельми простора вітальня і також їдальня, а нагорі чотири покої.

Раз відвідав мене там товариш шкільний, з яким перебалакав я аж до вечора, а коли він від’їхав, повернув я до вітальні і сів собі на дідусевім фотелі, котрий міг щонайменше три особи в собі помістити – розумієсь таких, як я тоди був, бо нині, думаю, і нам двом було б затісно. Але я тоди про те не думав – мої гадки були зайняті минувшістю палацу.

Я хотів час його заложення розпізнати за стилем будови, та не зміг собі пригадати епохи такого дивного стилю, отже блукаючи гадками по історії будівництва і порівнюючи луки, філяри, ґзимси та инші ознаки стилів, не зчувся, коли ніч запала, аж старий годинник, що дзвонив північ, збудив мене з задуми.

Я хотів піти до своєї спальні і підвівся з фотеля, але далі кроку ступити не зміг, бо довкола мене почулися глухі, страшні зойки і стогони.

Я не мав відваги озирнутися за постатями, котрі видавали ті тяжкі стогони, але зажмурив очі, і не в змозі втриматися на ногах, котрі тремтіли піді мною, упав знову ув крісло.

Зойк, здавалося, походив із-за стін салі і я набирав відваги… утечи, але коли хотів піднятися, почув дотик зимної руки, котра схопила мою, і хтось заговорив:

– Ходи, побачиш історію сеї палати.

Хоча зойки довкола мене ставали голосніші, мимоволі отворив я очі і побачив старця, що тримав мене за руку.

– Хто ти? – спитав я.

– Я дух, опікун сих місць. Ходи, бо час короткий, – сказав старець і потягнув мене за собою.

Ідучи за ним, я озирнувся, і стіни здалися мені прозорими настільки, що бачив я кожну цеглу і камінь, в яких, придивившись, пізнав я самі частини людських тіл, споєні кров’ю, замість вапна. Саме з них добувалися ті жалібні стогони.

Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.

На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.

О кілька кроків від нас висіли пани з коляси. Наперед мужчина п’ятдесятилітній в багатий польський стрій зодягнений, за ним може двадцятилітня гарна дама, а вкінці якихось двоє німців у куцих фрачках.

– То воєвода К* зі своєю жоною, а ті два чортики – то архітектори, – пояснив мій провідник.

– Ту буде найкраще, – сказала дама, усміхаючись до свого мужа, і вказала на місце, де ми стояли.

– Тобі подобається, моя душко? – відповів воєвода і, обернувшись до німців, сказав: – Тут, мої панове.

Та зараз взялися до паперу і оловця, щось між собою шварготячи, а з-поза хати звільна і боязливо наближався до панів здоровий з сивою головою хлоп, котрий поклонився воєводі і його жінці до колін і станув здалека в покірній поставі.

– Війте, – промовив грізно воєвода, – до двох днів щоби тут був чистий пляц!

Старець стояв, як заголомшений, а по якійсь хвилі вистогнав з плачем:

– А наша церква, наші хати?

– Перенести під обіч! Мовчи! – закричав злісно воєвода на війта, котрий, заломивши над головою руки, хотів ще щось говорити, но переляканий одійшов з плачем, блудячи як п’яний дорогою.

Вже нікого і нічого нема, лиш тички стоять там, де буди церква та хати, а за нами чути якийсь тупіт, шелест і бряжчання. Громада молодих хлопів з понуреними головами, в кайданах на одній руці і нозі, з рискалями на плечі, перейшли попри нас.

– То гайдамаки, – шепче мій провідник.

Тяжко двигати тяжкі окови, а ще тяжче в них робити, та нагай наглядача додає сили. Вже рови на основи викопані, вже закладають наріжний камінь, аж ту починаєсь великий крик.

Оглядаюсь і бачу, як посіпака січе одного гайдамаку дротяною нагайкою. Нагайка окручуєсь около шиї нещасного, запека-наставник шарпнув до себе і гайдамака паде мертвий.

Страшна ява слідує.

Кождого п’ятого гайдамаку ведуть до наріжного каменя і утинають то руку, то ногу…

– Утікаймо! – молю свого провідника.

– Стій, дивись до кінця!

Основа з самих рук і ніг! І руки, і ноги рухаються, кулаки стискаються і грозять, а з межи них очі – ах, як страшно глядять!

Люде сходяться, звозять камінє, цеглу і инший матеріял.

На одній фірі везуть страшно покаліченого чоловіка: в каменеломі змісило його.

– Ох, що за красна штука, досконала на поріг! – кричать мулярі і витягають з-під забитого плиту. Я виджу, що і його беруть і вмуровують. Страшно!

Робітники працюють, піт ллєся їм з чола, руки і ноги окривавлені.

– Швидко, швидко! – роздаєсь голос посіпаків.

Старець, обтяжений цеглою, вбігає слабими ногами на спорохнявілу дошку, котра погинаєсь під ним, тріщить, ломиться, і він падає на купу каміння. Взяли його в мур.

Вже підпроваджують мур під дах, за хвилю скінчили б, але частина муру усуваєсь, спадає на риштованє, де кількадесять робітників, друхоче все, а за хвилю виджу тіла робітників на місці муру, котрий мурували.

– А їх мами, жінки і діти? – питаю у провідника.

– Суть там з ними, обіймають їх руками. Не треба залізних скоб – мертві руки тримають сильніше.

Гарна палата вже готова, пишаєсь на горбі, що піднісся над цілу околицю.

Всередині панства, як сарани – не перелічити! А всі зодягнені в пишні багато строї, споряджені з виправленої на шовк хлопської шкіри, та панство того не бачить, гуляє, капеля гримить, а в золотих чашах перлиться червона мальвазія – кров та піт!

– Ходім, ходім звідси! – прошу мого провідника.

Він вивів мене знову на двір.

Попід стіни палати лежать тіла малих дітей і молодих жінок.

– Що се? – питаю.

– То забавки паничів, – відповів старець.

Я закрив очі і молю старця, щоби лишив вже мене, але ні, він не пускає, бере мене за руку каже:

– Бачив ти минуле, подивись на будучність.

– Га, – думаю, – се вже не буде так страшно.

Відкриваю очі і не пізнаю пишної палати: стіни пообдирані, вікна позаліплювані папером, довкола сміття і гної, з котрих сморід цибулі аж дух забиває. Всередині роїться, як мух на стерні.

– Дивись на останній образ! – сказав мій провідник.

Ніч темна, в палаті глухо, мешканці сплять. Коло нас чути шелест: пересуваєсь кільканадцять людей, обступають довкола палату і по хвилі показуєсь то тут, то там полум’я.

З дверей, вікон показуються перелякані обличчя, а надворі стоять обдерті хлопи, котрих проводир реве завзято:

– Бери, рабуй!

– Се останній нащадок роду воєводи К*, – каже мій провідник.

За хвилю зникла пожежа і лишилась лиш купа попелу, до котрої підвів мене старець і випустив мою руку. Я здригнувся і побачив себе в гостинній салі на фотелі дідусевім, що стояв проти вікна, через котре сонце пересилало перше своє проміння.

Михайло Петрушевич

Народився 10 вересня 1869 р. в с. Космач біля Богородчан на Станіславівщині у сім’ї вчителя народної школи. Восени того ж року батьки Михайла переїхали в с. Новиця біля Калуша. Закінчив гімназію у Станіславові (1889), духовну семінарію у Відні. З 1894 р. – священик у Болехові, де й помер 8 вересня 1895 р.

Ще під час навчання у гімназії писав вірші. Оповідання почав писати у Болехові під впливом Гліба Успенського. Всього створив близько десяти оповідань. Друкувався в журналі «Зоря» у 1895–1896 рр.

Оповідання «Градобур» М. Петрушевича подається за журналом «Зоря», 1895, № 16, 17.

Градобур

Глава перша

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п’ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного, блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат,[70] на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив’язаний був складаний ніж.

Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжко і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п’янства – пляшки, келішки, високі склянки до пива – а під сподом німецький напис: «Wein, Bier und Meth – Nuchim Schinder».[71]

Підходячи д’корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні, – але, порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима, вступив до шинку.

В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинквасом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам «Славу» і казав собі дати порцію горілки за три нові.

– А то ви, Гнате? – обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця мужик.

– Та я, – якось ніяково відповів Гнат.

– Як ся маєте? – питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.

– От як видите, – сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.

– А вам що, Гнате? Та вам кров з волосся слезить… – питав здивований мужик.

– Василенків… От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз – підемо разом додому… – стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і обидва з Василенковим вийшли з корчми.

Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб’ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.

– Ви, Гнате, знов з Шуликами? – зачав перший Василенків.

– Мýку маю велику від них, – понуро сказав Гнат.

– На чім же зайшло?

– Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене… дивіть, що з мене зробили… – дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.

– Ви, може, по «реперту»[72] до суду ходили? – спитав Василенків.

– Нема правди на світі! – гірко скликнув Гнат. – Пани в суді казали, що знаки замалі… Нема на що «реперту» давати…

– Де нині правда є? Хіба в Бозі та в мені трохи, – підсміхуючись, потвердив ворожбит.

– В голові палить, якби грані насипав… Муку мені велику Бог посилає: може, я ще переможу єї… тоту Шуличку-відьму!

– Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово Боже розумієте, а бабу не можете змочи.

– Зміг би я єї, коби не військо.

– Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе, – говорив Василенків.

– Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу, – відповів Гнат.

Так-то бесідуючи, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами[73] і лопатнем.[74] При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і получення з пнем вертала їх назад: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.

Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня[75] спіритусу. Була се велика, одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Стирчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.

Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: «Чути горівку» – і вступили до найближчої старої корчмини.

Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідливіший.

– Ба, куме Гнате, а у війта? – спитав ворожбит.

– У війта? – роззявивши рота, скрикнув Гнат. – У того злодія?! З Христа ризи би здоймив…

– Робив справу?

– Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.

– Шулики дали, певно, чотири кварти, – підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.

– За мене не мине єго кара Божа… Як на такі рани робити згоду? – питав обурений Гнат.

– Та й в суді не ліпшу справу зробили, – підговорював ворожбит.

– «Помощ моя от Господа, сотворшаго небо й землю…» Від людей добра не буде, погані, – сказав Гнат і умовк.

Вони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх боці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи пурхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на баранах[76] чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б’ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.

Коли він наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові «Славу», посідали на край і дивилися горі водою.

Сонце спускалося щораз нижче. Що далі на захід, то більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум’янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня церкви на горі, окруженої вінцем високих тополь і розложистих лип.

– Ще маємо кусень додому, – перший промовив градобур.

– Я ще більший, бо аж на Ялинку, – відповів Гнат.

– На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський Великдень,[77] – сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівляни, що вузькою а довгою полосою тяглося рівнобіжне до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.

– Ра-ахма-нський Великдень… Ходім: Шуличка зіпсує корову… – приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.

В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його череп. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса, котрого він умів майже напам’ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші,[78] а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

– Дивіть! Лицар і Смерть… – скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

– Що вам Бог дав? Який Лицар і Смерть? – здивовано спитав Василенків.

– Не видите? Косу тримає в костистій руці…

– Що вам, Гнате? Дух святий при нас хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? – вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.

– Та я нічо… От так… Щось привидиться…

– Догодили ж вам Шулики! Вже вам і привиджуєся: а де ж хто видів так чоловіка збиткувати та ще й по голові? – жалував Гната Василенків.

Вони наближалися до села, перейшли міст на млинівці,[79] пущеній з Лімниці, і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймалася щораз вище, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнайомого перехожого великий одноповерховий не то дім, не то камениця, не то шпихлір[80] – садиба новицького креза-війта, розмальована всіма можливо суперечними красками. Гнат, проходячи попри війтівський «двір», відвернувся, і оба пнялися мовчки аж д’великій брудній камеральній корчмі, що стояла на високій площині при дорозі. Тут дорога розходилася у два боки: одна вела направо, у часть села, названу Банею, і туди пішов Василенків, попрощавшися з Гнатом, – а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив, не видячи ні худоби, що повільно йшла горі дорогою, ні людей, що вешталися по обійстях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.

Сонце вже зайшло, лише на заході зоставала довга лілова смуга світла. На сході світила вечірня зоря – і одна по другій запалювалися свічки на ясно-голубім веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лився з його лиця. Він поглянув на церкву, промовив: «Боже!» і попри школу спускався вуличкою, що вела попри великий город старого учителя у потічок, за котрим на схилі високого поздовжного горба Ялинки стояла його низька, покрита соломою, порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боці.

Глава друга

Гнатова хата, як всі наші мужицькі хати, мала і низька; задом обернена до дороги, з двома дверми на перестріл,[81] що замикаються дерев’яною засувою і ними входиться до сіней. В сінях стелі нема: видно там чорний, закурений дах, блищать сажею чорні кізли,[82] банти[83] і лати. При стіні стоїть невеличка бочка, з котрої воняє прикрим запахом пристарілої капусти. Побіч дверей стоїть приперта, усподі бронзова, вгорі ж чорна від диму, драбина, котрою лізеться на під.[84]

Майже половину хати займає велика піч‚ на припічку єсть кілька пукастих череп’яних горшків, на запічку стара верета в чорні і сірі чотирикутники. До печі притикає постіль: чотири стовпці, сполучені дошками, на дошках трохи соломи, покритої веретою, і одна подушка.

Над постелею висить у ногах колиска на верівках, поздовж над постелею висить на двох шнурках жердка, а на ній перевішений один ще цілий грубо-білої барви кожух і полотнянка. Проти дверей видніє під стелею ряд образів: єсть Пречиста з малим Ісусом, святий Микола, Пресвята Трійця і святий Юр у дивовижній збруї, на зеленім, як трава, коні, не подібнім до жодної звірини в природі, пробиває ще дивовижнішого змія.

Під образами стоїть довгий стіл, накритий вузькою та грубою скатертю; під стіною стоїть під малим, ніколи не отвираним, з чотирма зеленими шибами, вікном довга лава, а над лавою – полиця з поливаними мисками.

За образами єсть Гнатова бібліотека: стара ілюстрована Біблія, спадщина по вітці реєнтім, «Лист небесний», виданий в Перемишлі, і «Лицар і Смерть» – книжечка, видана в Коломиї. Через цілу книжечку промовляє Лицар до Смерті в дуже ображаючий спосіб, але коли хоче піднести руку, озброєну мечем, рука слабне і опадає, неміч розливається по його тілі. Він зачинає промовляти до Смерті ніжно: просить, молить, але невмолима Смерть одним замахом коси вбиває його.

В хаті панує вічний сумерк. Віконце, звернене в сторону високої ялинки, не допускає ніколи світла; сиві круглаві очка покрили старе скло – і мрачно, і сумно в хаті. Непривітно, суворо поглядають кривообразі лики святих, і цілий той темний вигляд мужицької хати нагадує його чорну, непроглядну долю.

Коли Гнат ішов горі вуличкою, що вела просто до його воріт, жінка його Параня вийшла зі стайні з гралями[85] в руках, а за нею мала донька в синій, з білими очками, димчині. Вона приперла гралі до стіни, і обі увійшли до хати.

Параня була жінка несповна тридцяти літ; невеличка, грубкувата, круглого лиця з квасним відтінком коло уст. Вона належала до тих людей, що вічно спішаться, ніколи не мають часу, все, здається, пильну роблять роботу, а ніколи по їх руках не видно сліду. Гнат пізнався з Паранею на службі у старого учителя. Відслужившися, побрались і тягли свою біду.

Гнат числився в селі до мужицьких філософів, то значить: співав в церкві з дяками, читав псалтир при умерлих‚ заступаючи дяка, знав псалми та Біблію майже напам’ять і часто нарікав на сільські власті.

В неділі і свята по вечірні сходились до нього «жаждучі правди»; він читав їм Апокаліпсис, пояснював на свій лад страшні уступи, читав «Лицаря і Смерть» і «Лист небесний». «Жаждучі правди» охкали, зітхали, взивали Бога й святих, признавалися у своїй гріховності, і Гнат мав у них велике значення й поважання.

Гнат був уже при воротах; підхилив їх і ввійшов на своє подвір’я. Ідучи, поглянув мимоволі наліво, де за плотом стояла довга низька хата, в котрій сиділа по однім боці стара Таця Шуличка з сином-парубком, а по другім боці – її жонатий син. На подвір’ї рубав молодий Шулик вербовий хащ на дубовій колодці, а стара Шуличка ходила попри стайню і заглядала до худоби.

Дзвенькнула залізна клямка, і Гнат увійшов до хати.

– То ти, Гнатку? Опізнився… – сказала Параня.

– Ледве-м приліз; ослаб-єм дуже… В голові палить… – промовив Гнат.

– А подав-єсь?

– Не дали пани «реперту»… знаки замалі…

– Скарай їх сила Божа! – пискливе закляла Параня.

– Нині рахманський Великдень, може би-сь корову обійшла, – пригадуючи собі щось, сказав Гнат.

– Уперед повечеряєш; є борщ з фасолею.

– Де мені вечеряти?… Води подай…

– Нещастєчко ж моє! Він хорий! Що я, бідна, з тою сиріткою пічну на сім світі? – зачала голосити Параня і вийшла до сіней по воду.

Дівчинка дивилася на батька і засунулась в кут, коло стола.

– А обарінок, тату? – спитала, ссучи пальці.

Гнат сидів під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нічого. Параня принесла в бляшаній кварті воду: Гнат пив жадно, перериваючи пиття глибоким вздохом.

– До корови… Відьма тота коло своїх ходить… – сказав Гнат, і Параня вийшла до сіней. Тут підлізла драбиною на під, взяла мішечок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні, зачала пришіптувати і обсипати корову маком.

Гнат сидів непорушно на лаві. Його думки мішалися страшенно, і він напружував всі сили, щоби прийти до ладу. Перед його примкненими очима літала тьма-тьменна дрібоньких золотих звіздок, що, прискаючи в нові звіздки, зникали, то знов зливалися в цілі в’язки і гасли – а на їх місце підіймалася якась безвидна темрява, відмінна, однак, від сумерку в хаті. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкури, що повільно підносилась вгору й опадала. По хвилі загорялися в тій чорній масі червоні страшні очі: вони дивилися на нього вперто, і йому виднілося, що щораз ближче, щораз ближче підходять ті очі д’ньому; він чує вже гаряче, яке жарить його лице з тих огненних очей. Страх мов кліщами тисне його нутро: він зривається з лави і мимоволі поглядає у вікно. Пляма темна, круглява, що впала йому в око, здається йому бабою, що стоїть під вікном – і він мов божевільний вилітає з хати.

– Прийшла-сь?! – бурмоче він і біжить до стайні, де майнула Параня, що поралась коло корови.

– Ти?!. Відьма!.. Ві-і-ідьма… Коби з тебе знак… – реве Гнат і, схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.

– Гнатку!.. Ґва-а-авт!.. Люди, ратуйте!.. Я твоя жінка… – хрипить Параня і борикається з Гнатом.

– Ві-і-ідьма… – кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.

Параня прутнулася надлюдською натугою і вибігла зі стайні. Коло плота стояла Шуличка з синами.

– Що у вас таке? – питають вони.

– Прийміть до хати… – хлипає Параня. – Зарізати мене хоче; з розуму зійшов…

Параня перелізла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.

– Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!.. – заводила Параня за дитиною, що лишилася в хаті.

– Ото «покаяніє»! Шлюбну жінку різати… – говорив молодий Шулик.

– Чіпався, чіпався мене за корову, аж йому розум помішало, а я, най мене так Бог тяжко скарає, не винна, – обізвалася стара Шуличка.

В тій хвилі хата стряслася від ударів в стіну. Вікна дзвеніли, діти зачали плакати, а каміння летіло, гупаючи щораз сильніше в стіну.

– То розбій! В хату камінєм шиє! – крикнули Шулики і вибігли з хати.

На подвір’ї стояв Гнат, тримаючи в руках великий камінь, готовий до нового удару в стіну. Його лице налилося кров’ю з великої натуги, очі поблискували, мов у кровожадної звірини.

– Бери єго! В’яжи! – крикнув старший Шулик, і оба кинулися на Гната.

Почала уперта боротьба. Гнат вищав не своїми голосами, придавлений колінами молодшого Шулика. Голос його, спочатку сильний, ослабав і переходив в стогін і хрипіт. Шулики, поваливши його на землю, скрутили йому мотузом руки і ноги; він пручався, сині обручки показалися на його руках; стогнав, взиваючи приглушеним голосом Бога, святих, євангелістів.

– Що з ним робити? – спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвір’ї, поховавши руки під запаски.

– Може би, єго додому; най би на своїй постелі лежав, – просила Параня.

– Ото чудо! Той, скаменів би,[86] вліз у чоловіка! – стиха говорили бабки.

– Що ж ви, сирото, будете з ним робити? – жалібно допитувались вони Парані.

– Що я, бідна сирота, буду з ним робити? – заводила Параня.

Гнат лежав на землі, охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав:

– Перемогли ви мене, чортівські сини!..

– Вставай! Ми тебе поведемо додому, – взяли його вговорювати Шулики.

– Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку Отцю небесному… Рани на голові, рани на руках… За гріхи мої? Господи, помилуй мене, грішного! – жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.

Шулики приступили д’ньому і взялись його підіймати. Знов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався набоки і не дався рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів стала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, зітхали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.

– То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити єго: то єго, скаменів би, болить, а не того, що в нім сидить, – говорив один старший мужик.

– Бити, кажете?

– Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрестянина, – говорив далі мужик.

– Ба, чи не гріх катувати чоловіка? – спитав непевним голосом хтось з громади.

– Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш єго, дух святий при нас хрещених! – закінчив мужик і підступив до Гната.

– Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? – обізвався він до Гната.

– Відступіться від мене всі «ділаючі беззаконіє»! Злодії, фарисеї лукаві! – злобно відповів Гнат.

– Беріть єго на руки! – крикнув мужик – і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв’язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли в куті непорушне стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.

– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.

– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.

– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.

– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

– Прийшло би на громаду платити?

– А що ж ти гадав?

– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.

– З насланя… – відповіла друга.

– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?

– А Шуличка? Вона знає… – цілком стиха говорила баба.

– З того би єму таке прийшло?

– Ідіть геть! З даня минутися можна, – сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.

По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:

– Хто там?

– Та я, Василиха…

– Що там таке?

– Ви нічо не чули?

– Нічо; горить, Боже хрань, чи що?

– Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки-таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев’яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувши що попало, біг дивитися на Гната.

Було вже пізно. На голубім небі – небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року, – блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; «косарі», йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, «квочка»[87] хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй – і ще раз відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже «покаяніє».

Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав в сторону створених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.

– У головах Мафтей і Марко, у ногах Лука і Іоан євангелісти святі, – говорив він, дивлячись уперед себе, – нечиста сила ломить мене… Студеним вітром преся в хату… Сту-де-но-о… – бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкривала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.

– Боже, в Тройці Святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш – даш мені силу над всі люди… Огонь, град, голод, дух бурен… Сімдесят сім примов ранішних, сімдесят сім полуденішних… сімдесят сім північних… Куди лізеш?! – кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати. – Цілий черво-о-оний… Копитом гребе землю… Не сядеш коло мене! Луко! Іоане! Ратуйте мене, грішного! О-оох!.. – ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.

– А то єго мучить! Сила Божа!.. – шептали, проснувшись, мужики.

– Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?

– Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година…

– На що мене родила мати моя? Світ цілий – гріхи… Війт, присяжний, радні – один гріх; на священиках – гріхи… В «беззаконіях» родила мя мати моя… На припечі чорний кіт! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого… Пішов у каглу[88]… Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог… Хе, хе, хе!.. – перекрививши рот і вп’яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

– Може би, єму сповіді? – радилися мужики.

– Вар’ята сповідати?

– А Василенкова?

– Що?! Василенкова-а? Ту Божа річ іде: євангелістів видить… Ту не єго робота – мантій,[89] – відказували декотрі.

– Спо-о-овіді? Мені сповіді? – звернувшися на хату, питав Гнат. – Я грішний, грішний, грішний… Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої…

– Перед людьми? – здивовані питали мужики.

– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.

– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.

– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…

– З таких потому великі ворожбити.

– Чи до худоби, чи до людей: все може.

– І град відверне, градову хмару бурить.

– А Василенків?

– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

– Ба, чи?

– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»

– Боже, заступи!

– То Ханенків, кажете, видів?

– Божився, на чім світ стоїть, що видів.

– Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б’ють…

– Кара каренна!..

– А по смерті що?

– Та що? Бере душу той у болото з собою.

– А той, що з Богом держить руку?

– Тоті з книжок, з письма знають; з Божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

– А душа що?

– Душа Божа; а як же би інакше? З Богом держить і Божий є.

– А град?

– Бурить градову хмару примовами.

– Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань Господи, яка кара від граду! Лише роздрочить пусто.

– То тяжка річ з тим боротися…

– Що кому Бог призначив: так уже написано.

– А Василенків що? Мало не минувся.

– Були розумні та й трафили ще на мудріших.

– Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

– У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.

– Не знав добре від себе.

– Гра-а-ад? – мов спросоння спитав хворий.

Він лежав з широко створеними очима, в котрих видніла непритомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка виходить повагом курка, а на курці їде величезний товстий щур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об’їжджає сім разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як лилики з світячими, як сірничка, очима снуються попід стелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленники плещуть в долоні… На зеленкуватих, натрудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки… Плаче планета[90] й кличе: «Сюда! Сюда!»

– Щезай! Не піду! Що кличеш?… Чуєте? Кличе планета д’собі… – пробудившись з-між привидів, говорить хворий.

– Дух святий при вас, Гнатуню! – кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжним хрестом.

Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лотоках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші… Б’ють об голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.

– Голова… Град!.. Град!.. – кричить здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.

В голові шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.

– Труби трублять на чотири сторони світу… Чути шум, якби від многих… Отвираються гроби, порохи збираються… Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за пазуху! Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину?[91]… Стоять, як два лани збіжжя: он та тримає клубки в руках… Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка… Ти з чесничком? Тілько всего добра?… Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро… Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпаєся за чесничок!.. Адіть! Вже підтяг єї д’половині… О-о-ох!.. Урвався чесничок!.. У смолу… Навіки…

– Він видить суд Божий, – шепчуть мужики.

– Суссе Христе, Сине Божий!

– Матінко Христова, прости нас, грішних!..

– Христос на престолі сидить; Мати Єго, апостоли при нім… Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі… Рани на руках, рани на ногах… Страшний суд!.. – говорить, витріщивши очі, хворий. – Ангел вагу тримає, важить добре і зле… Пішов ти!! Скаменів би-сь… Ото «покаяніє»! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину… О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить – несправедлива вага…

Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді Божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються зітхання й восклики покаянні.

– Свитає, – каже, поглянувши на вікно, мужик.

– Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

– Сирота я бідна! Що я тепер пічну? – заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги – далекий відблиск царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим перловим блиском. Білі смуги розширялися щораз далі, ставали щораз світліші, а над самою горою загорялася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздрухуючись, хлібороб і шептав «Отченаші».

Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; попри неї йшли спішно люди.

– То ви? – питали здивовані.

– Та я… – відповідає Параня.

– Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! – говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.

– То ти, жінко? – скрикнули майже всі разом.

– Та я, прошу начальника ласки, – сказала Параня.

– Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку… – промовило піддурене начальство.

– От як люди; причиниться один, другий… До нас далеко, – боронили людську уломність присяжні.

– Зійшов з розуму? – спитав війт.

– Сирота я нещаслива!.. – заголосила Параня.

– Таких, бачусь, до Львова беруть? – обізвався один присяжний.

– Беруть? Треба відвезти й заплатити, – квасно з повагою сказав начальник.

– Що є, то є, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити, – сказав другий присяжний – і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.

Глава третя

Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І що далі розходилася, то дивоглядніші прибирала форми; то страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.

Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого: подивившись, поохкавши, подивувавшись, відходили і ставали на подвір’ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.

Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір’я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.

– Проступіть же ся, люди! – кричав присяжний. – Ту начальник мають подивитися!

Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.

– Та проступіть же ся! – кричали майже всі разом.

– Ото нарід поганий!

– Гірш худоби…

– Боже сохрани! Хату завалите!

– Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..

– Вступайся, не знати де?

– Мовчи! Знаєш, з ким говориш? – грізно кричить війт до стоячого нерушно кремезного мужика.

– А з ким же би? Та з вами…

– Мовчи, драбе!

– Який-єсь ми пан… За громадські гроші…

Війт позирає собачим оком у великій злості на мужика, але руки його сповиті товпою.

– Прийдеш ти!.. Я тебе!.. – сичить, як змія.

– Овва! – підсміхуючись, відповідає мужик.

Хворий лежав спокійно і шептав спаленими устами «старі отченаші».

– На сіонській горі. Росте зілє, де мені… – зачав молитися Гнат, але лайка і напір людей, що туй-туй не падали на постіль, перебивали йому в молитві. – Молитву не дадуть змовити… – зі злобою в голосі сказав хворий; по хвилі молився далі: – Там Мати Божа спочивала, свого Синка шукала…

– Гнатку, люди зійшлися, може би-сь сповідався? – похилившися д’ньому, пригадував хворому мужик‚ що стояв у головах.

– Може, єго Пан Біг любий простить, – охкали баби.

– Сину мій возлюбленний!

– Снив ми ся сон пречуденний… – голосно промовив Гнат і зачав розглядатися по людях.

В першім ряді стояв війт з присяжними; піт густими каплями котився з їх лиць.

– Іроде лукавий! Що-сь витріщив очі на мене? – поглядаючи на війта і його товаришів, говорив Гнат. – Кров людську ссете, поля свої шарварком обробляєте; хто з бідних не хоче вам панщину робити, фантуєте… Прийшли-сте дивитися на мою муку?

Між народом зашуміло, як в улию, коли пасічник підкурить порохном: на всіх лицях видніла скрита радість і пробуджена злоба.

– Добре єму вповів! – шепнув мужик, що перед хвилею мав з війтом перепалку.

– То правда, то правда, – чути було голос із-під вікна.

– З громадського лісу багачі возять, а бідному кимачка не дадуть, – говорили мужики в сінях голосно.

Старшина громадська стояла ні в сих ні в тих.

– Муку велику приймаю з Божої руки; нечиста сила перла на мене всю ніч… Що я видів? Що я перетерпів?… Сила Божа помогла мені не датися єму. Нагорода за муку в Божих руках, – говорив хворий, а всі підіймались на пальцях вгору, щоби побачити його. – Виведіть мене з хати, – попросив він.

В хаті пішла суматоха. Люди тиснулися, виходячи з сіней і з хати на подвір’я. Коли вже настільки проглотилося, що було вільне місце, підвели два мужики хворого з постелі. Він був блідий як смерть; чорне волосся побільшувало ще блідість, лише рана за вухом і знаки на шиї червоніли. Очі його були тусклі, а руки з синіми обручками на згибах, мов граблі, опустилися по боках.

Звільна вели, а майже несли хворого через хату, через сіни і посадили на подвір’ї на купці соломи, накритій кожухом, і обложили з боків і ззаду подушками, щоби міг усидіти.

Люди обступили його тісним кругом; кождий шукав вищого місця, щоби подивитись на нього, лиш війт з присяжними відступив і стояв осторонь, коло плота.

– Як гадаєте, пане начальнику? – питав один присяжний.

– Та що маю гадати? Вар’ят… – відповів начальник.

– Правду пан начальник кажуть: що вар’ят, то вар’ят, нема що казати! – потвердили присяжні.

– Пішлете до Львова?

– Та хто пішле? Тепер робітний час… Хто буде везти? – нетерпеливо воркнув війт.

– Ба, от жінку хотів зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всі? – зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвір’ї ціла гора кимаків[92] з громадського лісу.

– Як не втихомириться, то треба би єго десь відлучити, – радив другий присяжний.

– Примкнеся єго в арешті… – подумавши трохи, сказав війт.

– Таки так, – потакували присяжні і, спустивши носи, йшли поволі горі вуличкою, відказуючи на дивну вар’яцію Гната.

Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті зітхали, і часто було чути слівце «покаяніє», котре у новицького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить яку забавну комедію або коли заскочать його які незвичайні речі.

– Приведіть Шуликів!.. – промовив хворий.

– Шуликів! – зачали кликати люди.

Шулики з старою матір’ю пробивалися поміж товпою до Гната.

Народ чекав, пороззявлявши роти, що з того буде.

Коли Шулики станули перед Гнатом, він дивився на них пильно: на перший погляд блиснула на його лиці злоба, що в ту мить зникла, а на блідім лиці заясніла лагідність і покора.

– Я грішив проти вас, сусіди… Простіть мене, грішного!..

– Най вас так Бог простить, як ми вас прощаємо, – сказали Шулики. Стара зачала хлипати, а її сини стояли нахмурившись… Сльози крутилися в їх очах.

– Сповідаюся Господу Богу всемогучому, в Тройці Святій єдиному, Пречистій Матінці Божій, ангелам небесним, всім святим і перед вами, люди добрі! – зачав прилюдну сповідь хворий; перехрестився, і всі присутні перехрестились. – При війську грішив-єм тяжко… з дівчатами… Людські діти на дурний розум зводив-єм… Гріх «юності» не пом’яни мені, Господи! – зітхнувши важко, промовив хворий.

Мужики стояли поважно, баби переглядалися, а дівки закривали запасками лиця, почервонені стидом.

– Крав-єм, на чуже добро важив-єм, шкоду робив-єм, чи в полі, чи в саді… Не тримав-єм ся правди Божої: брехав-єм, туманив-єм, крутив-єм – інакше-м гадав, а інакше говорив… Проклятство було велике! З сусідами, в хаті перед образами, на жінку, на дитину, на себе самого… Худібці кляв, божив-єм ся на неправду, образу Божу чинив-єм… Грішний я, грішний… – тут перервав хворий сповідь; нагадувався через хвильку, потім зачав далі: – Сварки-м починав, завидував-єм; раз до церкви полінував-єм ся піти… Образив-єм п’ятноньку святу… Ковбасу-м їв…

Люди ахнули, вчувши той останній гріх.

– Не мав-єм віри в Бога, ходив-єм по ворожбитах, був-єм у паливоди, учив-єм ся примов і зашептів… Кривди людської на собі не тямлю, не пам’ятаю… Боже, милостив буди мені, грішному! Боже, очисти гріхи мої! Без числа-м согрішив, Господи, прости мені!.. Простіть мене, люди добрі! – ослабаючим голосом просив прощення хворий.

– Най тя Бог так простить, як ми тебе прощаємо! – в один голос відповів зібраний народ.

– Правди нема на світі: кождий туманить світ, ніхто Бога не боїться… Конець світа приходить… Один з другого кров ссе, ситий голодного не знає, багач мучить бідного, сильний ногами толочить слабого; яке тут може бути благословенство Боже? – щораз тихше говорив Гнат, а слухачі кивали головами.

– Чей єго Пан Біг простить! – говорили баби. – Трохи послабує та й вийде…

– То єму лиш така година прийшла була.

– Хто знає? Така річ любить завертати.

– Опадами приходить… А дурна Гриниха? Не тямите? Часами говорила як при розумі, а як зайшло на неї, то мало село не спалила.

– Жінку хотів різати…

– Хто знає, що ще з него буде?

– Єгомосць що скажуть?

– Що мають казати?

– Сповідь перед людьми зробив…

– Е, хто такому що зборонить…

– До ворожбитів ходив учитися примов.

– От не журіться чужими гріхами; у кождого своїх досить.

– Та я лиш так… Прийшло до слова…

Хворий опустив голову на подушки й лежав неподвижно: примкнені, запалі очі, бліде лице нагадували мерця. По хвилі зачав рушати губами і слабим голосом просився до хати. Люди перенесли його на постіль і потому зачали розходитися.

До вечора був хворий спокійніший і говорив цілком розсудно. Під вечір, коли сонце зайшло і рясна роса скропила землю, привиди почалися наново. Він бачив знов чотирьох євангелістів при постелі, просився в них, щоби його пустили зловити Шуличку, що лізе нага, коміть головою[93] на хрест, котрий стояв на найвищім місці Ялинки; коли ж євангелісти не хотіли пустити його, він вилаяв їх. Вони перекинулися в чортів, і він з розпукою вирвався з хати й мов несамовитий летів горі стежкою до старого, з перегнилим, скривленим перехрестям, хреста.

На крик жінки пустилися за ним сусіди в погоню і по довгій і впертій боротьбі привели хворого до хати.

Він рвався, кричав, плакав, молився; чорти визирали з усіх кутів, євангелісти опустили його, і він, лишений на власні сили, чувся немічним проти ворожої сили. В приступі розпуки пробував черепом,[94] що схопив з припічка, підрізати собі горло, але сусіди перешкодили, зв’язавши йому руки й ноги мотузами. З покаліченої шиї слизіла чорна, запекла кров.

Рада в раду, стало на тім, що треба хворого замкнути. Післали до війта, а той вислав поліціянта Гриня Куртого, щоби хворого спровадив і замкнув до арешту, що без вікон, лише з малими чотирикутними прорубаними продувами, зліплений з ялинових тертиць, стояв близь корчми на громадській пустині.

Гринь Куртий, хлоп височезний як смерека, з грабовою палицею в руці і з ключем від арешту за пазухою, прийшов до хати, обдивився, почіхався в потилицю, – що в мужика означає «мисленє» в клопоті – взяв собі кількох мужиків до помочі, – і страстний похід почався. Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня, заводячи, і щораз більша товпа людей.

Крики хворого, гамір товпи викликували з хат цікавих: стояли на містках баби, пнялася по воротах біловолоса дітвора в брудних сорочках, випуливши очі й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припоні, не можучи дати спусту своїй злості на литках товпи.

Через час похід зрівнявся з арештом. Гринь Куртий створив двері; хворого завели до низької темної комірки і, зв’язавши йому руки, полишили в арешті.

Якийсь час гуторили люди на головній дорозі, перед арештом, потому розійшлися, кожний у своє.

Світили зорі на вечірнім маєвім небі: навколо на схилі небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дівчина молода… З високої дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносився страдальний стогін хворого Гната.

Досвіта пішла Параня з сусідами до арешту, щоби відвідати Гната й занести йому поживу.

Він був спокійний; на його лиці значна була якась щасливість, якесь блаженство… Воно лучається в людей ідеї, що багато задля неї перетерпіли – і перемогли.

– Як же тобі, Гнатку? – питала жінка.

– Я здоров; най Тому буде хвала! – показуючи пальцем вгору, відповів Гнат.

– Не виділи-сте нічо? – питали мужики.

– Що я видів?!. – таємно промовив Гнат – і мовчав на всі дальші допити.

– Може, підеш додому… Праця пропадає… – просила жінка.

«Претерпевий до конца спасен будет!» – відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.

З тим вернула Параня додому.

Гнат сидів в темній і тихій комірці, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив приземельний вітер порохом… Тут відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що жениться з вітром на вулиці.

Вночі приходили до нього вартівники і, позакурювавши люльки, то допитували його, то самі оповідали, що коли виділи й чули.

Третього дня вечором вернув Гнат додому блідий як стіна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав ще, але мало-помалу приходив до тями, й життя його мужицьке, повне томлячого труду, пішло старим слідом.

Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижні.

Червневе сонце, що своїми проміннями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цвіти, помагало сипатися колінковатим стеблам пшениці, жита, ячменю, вівса і інших трав, мало тепер ще трудніше завдання. Воно сушило своїм жаром ніжні листки цвітів, насіння дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодом розсипатись по луках і сіножатях і лишити наслідників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосся збіжжя, варило своїм гарячем крохмальне молочко на муку в золотавій пшениці, в половім житі, в пукастім ячмені і в остроконечнім зерні вівса. Круглі, зелені, як рута, яблука під поглядом його діставали біляво-жовту барву й ніжний рожевий рум’янець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорніли, звільна дозріваючи.

На ту благодатну роботу сонця дивився з тихою радістю зголоджений на переднівку мужик. Щонеділі обходив він свої вузькі а короткі загони; оглядав, важив колосся, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивився під корч, чи красно зав’язується овоч його головної поживи; зі страхом слідив за кожною пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля Божого гніву не знищила його надій і не кинула в ще більшу нужду.

Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.

Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав «старі Отченаші» перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі Божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв «Небесний лист». Був мовчаливий, смирний – і лише тоді хмарилося його лице, коли цікаві допитувались о його хворобу.

Одної неділі, зараз по службі Божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце‚ як огнем, небо пожовкло від великої спеки, листя дерев і трави охляли, а в повітрі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.

Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.

– То раз парить! – промовив старший Шулик.

– Вітер ані дихне… Коби щасливо до вечора перебути! – сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.

– Збіжжє красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі та й під серп, – поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.

– Коби щасливо дочекати… Душно так, що, Боже…

– Все в Божих руках… – стиха промовив Гнат.

– За наші гріхи Бог кару спускає.

– За одного не раз всі терплять…

– За одного? А хто без гріха? – справив кривий погляд Гнат.

– Правду кажете: кождий з нас варт кари, – поправився Ханенків.

– Поле посвячене, малі дівчата несли образ – чей пан Біг людей помилує… – сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.

– Така встанова ліпша, аби малі несли, – обізвався Данило Василенків. – Я їхав тамтого тижня зелізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.[95]

– Сила Божа! Що то за сумлінє! Така має кару зводити на село?! – скрикнув Захаришин.

– Говори! Сумлінє… Або то кождий має сумлінє! – воркнув Василенків.

Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.

Сонце зачало поміж галуззя палити його голову, й він посунувся в тінь. По хвилі зробилося йому зимно: дрощі зачали переходити його тіло, й він голосно задзвонив зубами. Мужики поглянули на нього здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.

Паранька, йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:

– Господоньку!.. Яке відти суне!..

Мужики посхапувалися і дивились на захід.

З-за гір висувалася сивава хмара з жовтими проблисками, мов величезна крига льоду. Вона сунулась до сходу, затемнюючи з незвичайною бистротою пів небосхилу. Вдалині чути було глухий шум, якби велет який огроменною віячкою пересипав горох з одної переруби в другу.

Високі освічені сонцем голубі верхи гір захмарилися; сіть водна Чечви й Лімниці блищала тепер мрачно, мов плинне олово. Студений вітер зачав рушати дерева, трави, збіжжя.

– Сила нечиста пре на мене… – простогнав Гнат, трясучись на цілім тілі – і ледве-не-ледве припіднявся на ноги.

– Боже, змилуйся над нами, грішними! – зітхали перестрашені мужики.

– Паранько, зілє свячене на грань!.. – крикнув Ханенків – і в кілька хвиль показався синавий дим в дверях

і з-під стріхи.

– Праця наша… Боже, заступи! – йойкали мужики.

– Який шум – якби повінь ішла…

– Може, піде на ліс…

– Коби Господонько дав!

– Вітер рушився…

– Коби добрий вітер!.. Розігнав би…

– Суссе Христе!

– Сине Божий, помилуй нас!..

Гнат стояв, опершись о пень сливки. Лице його зблідло як полотно, він тихо шептав молитви і, видимо, хотів змочи свою неміч.

Градові хмари сунулися з шумом понад селом; закрили сонце, й настав сумерк, котрий роз’яснювали на хвильку блідо-зеленкуваті блискавки. Вітер утихав, і над селом, і над околицею висіло страшне нещастя.

З дзвіниці вдарив великий дзвін на тривогу; шум граду в хмарі глушив його поважні сумні звуки, а люди молилися, плакали, палили свячене зілля…

Ще хвильку стояв Гнат під сливкою, перемагаючись; потому перехрестився, ударився тричі в груди й останками сил пустився бігти горі Ялинкою до старого хреста. Ноги під ним угиналися, він хитався, як човен на воді, побіг стежкою.

Хмари клубилися, стиралися; здавалося, що звід небесний завалиться від того страшного тягару градових хмар.

Гнат біг, уп’яливши очі в хмари. Його морозив студений протяг, він дрижав цілий і блідими губами шептав уперто молитви. Коли блискавка освічувала чорні відломи хмар, виділося йому, що великий чорний чорт, котрий своїм тілом засунув ціле небо, сверкає злобними очима на нього.

Він добіг до хреста й, знесилений, вхопився руками за старе дерево, поросле жовтими грибами.

– Господи Боже, відверни гнів твій справедливий від нас, бідних!.. – скликнув він. – На гори… На ліси… – піднімаючи вгору руку, промовив шепотом і повалився, як колода, на землю.

Грім грохотів глухо, шум ставав щораз сильніший. Темніли верхи гір, а в цілім їх виді добачити можна було упір і злість, з якою стає велет проти велета. Подув сильний вітер, змішав тяжкі хмари, захитав крихкими верхами високих тополь; скарбована дубина рвалась, наче хотіла тікати на схід, заскрипіло старе перехрестя над лежачим Гнатом – і перші кульки граду пустилися…

Вони падали на суху землю, відскакували й котилися по землі; били о бліде лице лежачого Гната, зіставляючи червоні сліди по собі.

Вітер ставав щораз скаженіший: гнав хмари на схід, колотив, перебивав, мішав, розривав в штуки – і нагло, як з кінви, полився зимний дощ грубими каплями. Ще хвильку видно було падання градових кульок – і страшенна злива довгими струями пустилася з неба. Вітер ломив вершки дерев, крутив збіжжям на загонах, витолочував цілі колеса, а цілі потоки брудної води грали бороздами, причісуючи собою траву й все, що було по дорозі; аж мряка повставала з відбитих від землі водних струй.

Гнат лежав як мертвий. На блідім лиці були червоні знаки від граду, й вони вказували, що кров у нім ще жива. Текли каплі дощу, мов сльози з примкнених очей, чорні кучері плавали в воді, що, шумлячи, рвала бороздою а біла сорочка стала сірою від мокроти.

Мужики, що стояли в сінях і дивилися на бурю й на Гната, як біг до хреста, мусили вступити до хати, бо хвиля вітру заливала сіни дощем.

– Не знав, чи Бог любий позволить єму? – питали один другого.

– Божа воля… – відповів другий.

– Вітер!.. Розігнав!.. Слава тобі, Господи!.. – весело говорили мужики, коли злива почалась.

– Відвернув… – шептали стиха.

– Але яку муку перетерпів від Бога…

– Нагородив єго Той… – сказав Захаришин, показуючи пальцем до стелі.

– А Василенків що? – спитав, кепкуючись, Данило.

– Манта[96]… А що ж би? – промовили мужики майже всі разом.

Сильні удари зимних дощових струй пробудили Гната. Він розкрив очі, поглянув навколо себе й усміх радості освітив його лице.

«Слава тобі, Господи!.. За муку дав ти мені силу!..» – говорив сам до себе й силкувався підвестись.

Він не чув зимна, лише неміч в цілім тілі. Помалу, тримаючися за хрест, підвівся на коліна, обіймив старе, струпішіле дерево й цілував… По лиці його покотилися гарячі сльози…

На заході прояснилося; хмари уступали й показалося веселе сонце. Воно освітило гори, ліси, ниви, граючи барвами веселки на мільйонах капель, дрижачих на листях дерев, на травах, на колоссі… Теплі промені його облили клячучого під хрестом градобура, а на сході темніла ще смуга чорних хмар, поблискувала в немічній злості блискавка – і десь далеко воркотів грім…

Наталя Кобринська

Дівоче прізвище – Озаркевич. Народилася 8 червня 1855 р. в с. Белелуя Снятинського повіту на Стініславівщині в родині священика. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У 1893–1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Першим друкованим твором була повість «Задля кусника хліба». Кобринська написала небагато, а найціннішим у її доробку виявилася збірка готичних оповідань за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904).

Назву «Казки» письменниця вибрала свідомо, оскільки тодішня критика ставилася не надто прихильно до «фантазій» і вимагала творів реалістичних. Як зазначено в радянській критиці, «інтенсивне поширення в Західній Україні занепадницької літератури негативно вплинуло на творчість Кобринської». Моторошні твори, які друкувалися в періодиці – «Відьма», «Омен», «Блудний метеор», – викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше, згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

У вступній статті «Що мене вражало» до збірки «Казки» письменниця зауважила: «Провідна думка моїх казок – то демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина… Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як сила людського таланту».

Померла Кобринська у 1920 р. у м. Болехів.

Оповідання «Душа» вперше надруковане в «Літературно-науковому віснику» 1898 р., а написане 1895 р.; перегукується з однойменним оповіданням Михайла Петрушевича, якого Кобринська зобразила в образі отця Урбановича. Інші твори походять зі збірки «Казки».

Душа Психологічний ескіз

– Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, – презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше – двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

– Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

– Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

– Вліті по містах справді тяжко видержати.

– А ще у Відні – правдиве пекло.

– Пані добродійка проживають у Відні?

– Так, у Відні.

– Віденська курява далась і мені добре в тямку.

– Так ви, отче, знаєте Відень?

– Я віденський семінарист.

– То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

– Останній з дому Сєкєржинських,[97] – сказав молодий сотрудник веселим тоном.

– З принципового боку, – говорила далі пані Євгенія, – се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

– Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

– Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.

– Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, – говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.

– Се ж недороге.

– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

– Ви без сумніву жонаті?

– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

– Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

– Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

– Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

– Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

– Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

– Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

– Незвичайно симпатична жінка, – сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.

– Однак видко, що житє не все їй усміхаєся. Якийсь сум пробиваєсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, – додав з натиском.

– Житє людське не ллється медом, – відповіла, покивуючи головою, Савина. – Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважив, жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожні.

– Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, – відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципові й непринципові питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.

Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.

– А се що таке цікавеньке приносите мені? – спитала Євгенія.

– Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

– Що се?

– Проби мойого пера.

– А! – здивувалась Євгенія і простягнула руку. – Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?

– Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характерні епізоди початків нового житя.

Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважила, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.

– Се, власне, мій принцип, – відповів молодий письменник. – Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих письменників, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

– Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

– Значить, відмовляєте мені таланту?

– Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що прийдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щирійші й гарячійші.

– Знову маю вам щось нового прочитати, – сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.

Він прочитав їй один коротенький ескіз «Душа». Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорого. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ним і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруваню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його «фаху»: ану ж селянин зміркує, що «коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба».

Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та, проте, вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконаню жінки оброблена сухо, офіційно, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній, а навіть трагічній темі.

– І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить, – говорив о. Урбанович.

– Не бачити, а відчувати.

– Чужої душі не відчуваєш, – уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.

Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражінє на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх єї близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.

– Вже два дні не було у нас о. Урбановича, – завважила раз при сніданю Євгенія.

Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них. Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.

– До лиха! Що йому сталося? – воркотів господар дому. – Ще недавно був здоровий, як риба.

– Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, – замітила Савина, котра завсігди любила простувати[98] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.

– Може, би мені піти до него? – завважив знов по хвилі.

– Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.

– Підемо обі, – підхопила Євгенія. – Мені справді немов чогось нестає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.

За годину вернув муж, висланий на відвідини, й успокоїв жінок.

– Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав вставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного.

Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урбановичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. Зі звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.

Євгенія навідувалася майже щогодини, розпитувала про здоров’є хорого. Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.

Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.

Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновійші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урбановичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечером вибратися до него.

Було вже коло семої години, але, як звичайно в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і, любуючись чудовим літнім повітрєм, зближалася поволі до Урбановичів.

При денному ще майже світлі немило вразив її жовтавий блиск, немов від світла лямпи, що пробивалось крізь фіранку щільно прислоненого вікна. Прийшла до хати. Всюди тихо. Увійшла до кухні. Кухня порожня і двері широко отворені.

На середині покою, в котрім лежав хорий, стояла Урбановичева. Вона здавалась зовсім спокійною, та лиш ніби дуже здивованою приходом Євгенії. Далі стояла служниця і тримала щось в руках, заслонюючи собою хорого.

– Якось я не в пору до вас приходжу, – заговорила Євгенія.

Урбановичева нічого їй не відповіла.

В тій хвилі служниця відвернулася і Євгенія остовпіла.

Хорий ніби лежав, ніби сидів; усі його члени були сильно напружені, так що бачилось, немовби силкувався вилізти з постелі. Лице було бліде і зовсім скривлене, а одно око більше, на верх висаджене, дивилося з перестрахом на те, що діялося вкруг него, ніби питало: чи се дійсно смерть? люта, невмолима смерть?

Житє, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом – смертю.

– Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!

Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця, як на те, була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.

– Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при житю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!

Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір’ю.

«Треба їй сказати, щоби пішла до Урбановичевої, а потім побігти додому. Швагер знає родину Урбановичів, най би повідомив кого з родини», – пролетіло через голову Євгенії. Попрощалася з панком і пішла до Грамської.

– Що вам таке сталося? – майже скрикнула Грамська, побачивши Євгенію.

– Ідіть! Ідіть туди! Не лишайте її саму! – говорила Євгенія, витягнувши руку в сторону улиці, де жили Урбановичі, а рука її дрожала, як лист трепети. Старенька мати зірвалася з крісла.

– Що? Де сталося? – питала перелякана.

Се трохи спам’ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.

– Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.

Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Поміч, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоби повідомити родину.

Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги єї як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати житє чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий без сумніву в него був, а котрий смерть враз з його житєм убиває. О нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!

Євгенії здавалось, та вість, яку несла, надто переполошить її свояків, тож увійшла вперед до кухні.

– А пані чого такі бліді? – запитала зачудована служниця.

– Нічого, тихо! О. Урбанович дуже слабий, умирає. Боюся, що панові та й пані буде дуже прикро; треба якось поволі заходити.

Однак Савина учула голос Євгенії, вийшла до кухні, а за нею єї муж. Євгенія мусила бути дуже змінена, бо обоє Грамські були більше перелякані єї видом, ніж принесеною звісткою.

– Ходи до покою, відпочинь трохи! Може, нап’єшся води? – побивались обоє.

– Ні, не треба! Мною не журіться, ліпше дайте знати кому з родини Урбановичів, бо єї положенє серед чужих людей справді страшне.

– Коли-бо я не знаю, кого б вона властиво хотіла повідомити, а хоч знаю декого з них особисто, то не знаю добре, де хто з них живе, – говорив муж Савини.

Євгенія побачила, що помилилася у своїх надіях, і рішила, щоб усі троє чимскорійше йшли до Урбановичів. Там уже застали повну хату людей. Двох лікарів, цирулика, Грамську, кількох мужчин, пань, сусідів міщан, також дяка й паламаря.

Лікарі з цируликом порались коло хорого, даючи щораз нові прикази: то леду, то оцту було їм потрібно, хусток, простирал, склянок і тарелів на п’явки, свіжої води та лід до міхурів і т. ін. Хорий лежав з заверненими очима й хропів. Усі ходили потихо і говорили шепотом. Урбановичева сиділа в другім покою з двома панями, засунувшися в кут, загорнена в грубий шаль, як би серед зими. Вона ціла тряслася, а пані старалися заспокоювати її.

Врешті один із лікарів відступив від хорого, кинувся на фотель в другому покою і опер голову ліктем на стіл.

– А що, нема надії? Що йому властиво є? – питали присутні, обступаючи лікаря.

– Найменшої! Мав поліпа в усі, довший час не чистив, тепер ударило на мозок, – параліч.

– А може би, ще який рятунок? – напирав дехто на другого лікаря.

– Рятунку на таку слабість нема, – відповів сей, здригаючи плечима.

По якімсь часі лікарі переглянулися та й стали лагодитися до відходу. За ними посунули й інші присутні. Коло хорого порались лише цирулик і паламар.

Час було вже і Савині відходити.

– Ну, ходімо додому, – сказала до Євгенії. – Тут ніхто вже нічого не поможе, а до родини зателеграфує Попович, ми вже з ним про се говорили.

– Ви йдіть, а я тут лишуся, – відповіла Євгенія з твердою постановою.

– Але ж то не на твої нерви проба, Євгеніє, – старалася пересвідчити її Савина.

– Ні, ні! Я не лишу тих людей! Я прийшла тут в найкритичнійшу хвилю: я знаю, що такі хвилини значать, і ся нагода очевидячки наказує мені сплатити людям те, що я їм винна.

Знова кілька осіб відійшло. При хорім лишився лиш один паламар, а коло Урбановичевої сиділи все ще ті дві пані. Попович зблизився до Урбановичевої з папером і олівцем в руках. Вона подала голосно адреси деяких кревних, а між тими й матері мужа. Почувши те, Євгенія ціла здригнулася і хотіла вийти до сіней. Велике дзеркало, що висіло напроти, відбило постіль і цілу стать хорого. Лице його вирівнялося, лише страшна блідість не уступала; повіки були широко отворені, а порожні остовпілі очі дивились, не бачучи, байдужі на все, що діялось круг него. Розжуджені мухи зачули свою добичу і обсідали бліде лице хорого, а одинокою тепер роботою паламаря було прогонювати їх. І те все мала побачити його мати.

Євгенії застукало в висках, стиснуло в грудях, і вона нервово заплакала. Але швидко втерла слези. Не плакати прийшла вона сюди, а нести поміч! Поміч? Яку поміч? Тут уже людська поміч нічого не вдіє! Хіба би яка надприродна сила, а такої, відай, нема, – думала вона.

Довкола настала глуха тишина. Темна ніч обтулювала цілу хату і прилипала до вікон непрозорою заслоною.

Присутні сиділи мовчки, не рухаючися, змучені зворушеннями й пізньою порою. Одна лише Грамська поралась, ходила, прятала щось, замикала, взявши ключі від Урбановичевої.

На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.

– Хтось ходить по поді, – завважила одна з пань.

– Се так завсігди було, – промовила Урбановичева. – Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.

Потім одна з пань стала розповідати, що як її мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті.

– При смерті батька мого мужа щось також плакало під вікном, – договорила друга.

Розмова на сю тему потяглася далі, а пані випереджували одна одну в оповіданю страшних прогностиків.

По якімсь часі на поді було чути знов, як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.

Урбановичева скорчилася і звинулася в клубок.

– Се мусить кіт ловити мишей, – сказала Євгенія.

– Але у мене нема кота, – відповіла майже гнівно Урбановичева.

Євгенія замовкла. Загадкові туркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте, в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіня і сильно потрясали єї нерви.

– Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішаня, – завважила по хвилі Грамська.

Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.

– Ідіть, закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?

Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.

– Беріть і паламаря, – командувала дальше Грамська.

На поді не було нікого; і лиш як би на підтвердженя здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.

– А що? – запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.

– Нічого, – відповів коротко Попович.

Урбановичева загорнулася ще тіснійше в шаль; з очей її товаришок блиснув тріумф. Сей проблеск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:

– Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.

– Ворона або не ворона не кождому чоловікові покажеся, – завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.

Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь так довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.

– Що се так чути? – завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражінєм загадочних, таємничих стуків на поді.

По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович. Грамська пішла до кухні й поправила в печі, їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.

Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка, й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миша, і всі з напруженєм прислухувалися тому шобортаню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.

Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.

Конаючий все однаково сопів голосно.

Се, видко, найбільше розривало їй душу, бо вибігла нагло до кухні і кинулася зі спазматичним плачем на постіль, міцно затискаючи вуха руками. Грамська потішала її звичайними, банальними в таких разах, фразами, але то ще більше дразнило її.

Євгенія з Поповичем порозумілися очима і стали говорити про зовсім байдужні речі, лиш оскілько можна голосно. Се їм удалося. Нещаслива жінка почала дрімати, западаючи хвилинами в міцний сон, змучена через час слабості мужа безсонницею.

Коли бесіда уривалася, вона раптом будилася. Тоді Євгенія зачинала ходити по хаті, рада вже сама для себе заглушити тяжке сапанє конаючого.

Ах, те сапанє, те сапанє! Воно пригадувало їй щось таке страшне з єї житя, що згладилося лиш завдяки часові, що навчив її настільки володіти своєю душею, аби думати про все інше, а не про те, що найбільше заривало її чутя.

– Ні, ні! – повторяла про себе з вивченою упертістю. – То було не так, то було зовсім інакше!

Паламар часто взивав її і Поповича до хорого без важних причин; видно, що прикро йому було без товариства здорових людей при напів уже неживім чоловіці.

Тогді Євгенія старалася спокійно придивлятися хорому. Та смерть, та страшна смерть, про котру вона не могла думати, зовсім не така страшна, яка лишилася в єї уяві по страті найдорожчої істоти. Та, проте, се порівняне так роздирало єї душу, що вона знову з цілою силою своєї волі мусила відвертати думки, впевнюючи себе, що те, що лежало на дні єї душі, було зовсім щось інше, а не те, що вона тепер бачила перед собою.

Та боротьба змучила її, доводила до одного виразного, сильного бажаня, щоби все те скінчилося якнайскоріше. Се бажане читала вона також на лицях інших, не виймаючи і Урбановичевої. Молода жінка то вставала, то лягала на постіль. Всі єї думки опирались о брата, котрий найскорше з повідомленої родини міг прибути. Щохвилини бігла до вікна, хоч надворі було ще зовсім темно, і допитувалася, котра година?

– Не маєте дрібних? – шепнула Грамська до вуха Євгенії. – Випадало би дати паламареві хоча порцію горівки. Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається…

Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка гербати придасться і Поповичу, котрий також змучився. За часок закипів самовар, Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.

Гадка була без сумніву щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства, чи, може, з фізичної потреби, Грамська налила й собі склянку гербати.

– Ви не будете пити з нами? – запитала Євгенію.

Євгенія здригнулася. Противно й дивно їй було не те, що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.

Хорий щораз більше ослабав. Конвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобіднійше й водив очима, як би шукав когось.

– Тут нема ніякого святого образка, тому вони так розглядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або хрест, – казав паламар до Євгенії.

Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціонувала, що вона зовсім піддалася волі паламаря. Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила Матір Божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.

Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви єї болючо напружені і ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.

Дніло.

Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над’їхав. За нею пішла Грамська, котра все журилася, що нема нікого з родини.

– Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, заким хто приїде?

Євгенія сиділа безсильно, зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закіпченої лямпи.

Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір’ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси…

На порозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питаня.

– Уже по всьому, – сказав паламар майже шепотом. Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умерлого.

Тяжке конанє змінилося в образ тихого, спокійного сну. Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.

По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази.

– Що тепер будемо робити? – заговорила за нею Грамська. – Брат ще не приїхав.

Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої, прозорої хмарки, що підносилася вгору над умерлим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло.

Голосний плач Урбановичевої відбився о єї уха і гейби зі сну пробудив її.

Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбанозичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах померлого. Євгенія німо прислухувалася їм, бо думка єї все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.

Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.

Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всему, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанєм для її смутку. Євгенія сіла тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити; попрощалася й пішла додому.

Хороший ранок грав чудово прозорим промінєм блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите дополовини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітрє було лагідне, хоч заносило холодом і вогкістю роси.

Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражінє сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестилася? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?

В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка є щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй «Душі».

Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.

Чи се також не трагізм?

Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.

Нагода скоро надійшла.

– Чи я хрестився? – питав здивовано Попович. – Я зовсім собі того не пригадую.

Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.

Хмарниця

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікався з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зло-віща голова.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.

Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.

Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.

Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.

Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.

Михайло схопився і глянув у вікно.

Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.

– Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, – бурмотів Михайло злісно і завзято.

Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.

Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у рудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику,[99] замерзлі грудки леду.

Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.

Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.

Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.

– Пусти! пусти мене!

– Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.

– Пусти!

– Не пущу!

– Пусти хоть на кусник поля!

– Не пущу на поле, іди лісом.

– Я хочу поля! – ревіла хмарниця.

– Лісом, лісом, – відповідав дзвін.

– Поля, поля, – клекочуть брудні жовті боввани.

– Лісом, лісом, – гуде дзвін.

– Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, – благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.

* * *

А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!»

* * *

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.

Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і навернула вбік, понад гори.

З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.

* * *

Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузє. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.

* * *

Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю Божу; відіпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.

Аж чує: застогнав ліс – вітер жене, дерева гнуться, як колосє в полі.

Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.

* * *

Поволі дощ ослабав, робилося тихше, а холодний, чистий, прозорий блеск заливав повітря.

Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.

Галузє поламане, обдерте листє лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїм тягарем. Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.

* * *

Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.

Зітхнув глибоко і перехрестився.

Вкруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шматє, не переполохані коні та й не поламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся єму, що лише страшний сон єго мучив.

* * *

Коли се щось ударило єго в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

Тимотей Бордуляк

Народився 2 лютого 1863 р. в с. Бордуляки Бродівського району на Львівщині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1889 р. – священик і вчитель початкової школи в галицьких селах, з 1899-го – в с. Великий Ходачків біля Козової на Тернопільщині, де й помер 16 жовтня 1936 р.

Упродовж 1891–1899 рр. Т. Бордуляк видрукував у газеті «Діло», ілюстрованих календарях товариства «Просвіта» та збірниках «Бібліотеки “Батьківщини”» понад двадцять оповідань, більшість з яких склали збірку «Ближні» (Львів, 1899). З 1902 по 1916 р. він опублікував у галицьких виданнях ще сім оповідань.

Окремі оповідання Бордуляка перекладалися російською, польською, німецькою та шведською мовами.

Нічний привид

Раз в однім товаристві зайшла бесіда про духи і привиди… Вийшли наверх різні гадки про се питанє, рівно як і дались чути різні оповіданя й пригоди, дотикаючі тої матерії… Для мене була цікава пригода, яку при тій нагоді оповів отець декан Н., поважний патріот і народолюбець.

– Річ діялась, – почав він, – в оден з тих завсігди для русинів пам’ятних років, в котрих відбуваються вибори чи то до сойму, чи до ради державної… Вибори мали відбутись перед жнивами, і вже заздалегідь об’явився в цілім краю незвичайний рух: різні сторонництва підготовляли для себе терен, зав’язувалися передвиборчі комітети, друкувалися в часописах відозви, накликуваня до мас народних, остереженя і т. д.

І наш, звичайно, спокійний та в блаженній дрімоті погружений глухий кут не лишився позаду. Наш глухий кут оживився і, може, навіть більше, як де-небудь інде, виступили у нас ворожо і завзято проти себе противні партії.

Ми, русини, хотіли доконче переперти свого посла, і треба признати, що в тих наших змаганях ми поступали досить солідарно. Ми зав’язали свій комітет, з’їздилися, радились, переписувалися з центральним комітетом, і, кінець кінцем, мене, раба Божого, поставив руський загал кандидатом на посла… Господи Боже! Я цілком не бажав собі тої честі, однак коли голос загалу вложив на мене той обов’язок, так годі було єго не приймити…

Я був перший раз в житю кандидатом на посла і пізнав, що се річ не конче вигідна, особливо для чоловіка в старшім віці, для чоловіка, що любить спокій і хатню тишину, що своє житє уложив у певні правила, від котрих єму нараз приходиться відступити. Однак тут ходило о bonum publikum[100] і, отже, треба було зірвати і з найлюбійшими привичками, треба бути все в руху і, щоб так сказати, «стояти на колесницях». І я стояв на колесницях: мене взивали в різні сторони, і я їздив, ставав перед правиборцями, твердив своє «вірую»… З другої сторони, часто навідувались до мене люде як з інтелігенції, так і з селян з різними питанями, з різними просьбами, мовби я був уже справдішнім послом. Переписка моя збільшилася: щодня приходили до мене цілі купи листів, і я мусив не раз до пізньої ночі сидіти, щоби їх перечитати, щоби на них відповісти… Одним словом, я діяв і, як мені здавалось, совістно виповняв обов’язок кандидата на посла…

Але наші противники також не спали. Правда, їх кандидат сидів собі спокійно в своїй палаті, та зате ціла громада різних покликаних і непокликаних агітаторів працювала замість него: підносили в газетах єго горожанські чесноти і здібності, різні людці вештались по селах, шептали і цілувались з правиборцями, запивали могорич і т. д.

Знайшовся хтось, що почав ширити про мене різні ложні вісті, приписувати мені різні блуди і прикмети, не лицюючі з гідностію посла… Ба що більше! Почали до мене приходити безіменні листи, в котрих якийсь добросердечний чоловік з повітового міста старався мене наклонити до того, щоб я зрезигнував з кандидатури…

«Ваше Преподобіє! – писав до мене безіменний кореспондент. – Плюньте на ту кандидатуру, бо она не годиться з Вашою повагою і честію. Сидіть собі спокійно та відправляйте служби Божі, а політику лишіть тим, що до неї покликані так уродженєм, як і суспільним положенєм. Тут про Вас багато говорять і, на жаль, виходять наверх такі речі, що можуть Вам багато пошкодити, коли Ви далі будете упиратись про своїй кандидатурі… Та о тім напишу другим разом. Уважайте на себе, щоб Ви не перестудилися… Ваш щирий друг»…

Трохи пізнійше знов прийшов до мене лист, писаний тою самою рукою.

Мій щирий друг писав:

«Ксєнже (sic)! Коли маєте які компрометуючі письма, то спаліть всьо сей час, а попіл розвійте на вітрі. В сих днях має до Вас упасти несподівано ревізія. Якийсь підлий донощик доніс о всіх Ваших махінаціях, так що від якогось часу Ви фігуруєте в очах миродайних властей, як Наумович № 2.[101] Ваш дім має щоночі кишіти від різних (може, й заграничних) агітаторів, а хлопи з найдальших сторін нашого повіту йдуть до Вас, як по свячену воду, кожда пошта приносить Вам цілу торбу різних письм і листів… Ваш дім має бути осередком, з котрого розходяться по цілім повіті, ба навіть поза границі повіту різні, небажані вгорі агітації. Так доніс на Вас підлий донощик, а я ще раз остерігаю Вас, що кождої хвилі грозить Вам ревізія. Сожалію над Вами»…

Ті безіменні листи цілком не збили мене з пантелику. Я пізнав з них лише, що я комусь заважаю, що хтось в підступний спосіб хоче мене, старого, настрашити або, може, спроваджуючи на мене ревізію, збезчестити мене в очах загалу… Признаюсь, що ті інтриги мене гнівали і додавали мені ще більше охоти й запалу до праці в моїх кандидатських справах. Щодо загроженої ревізії, то я уважав єї за байку, а з другої сторони, судячи після завзятости моїх противників, можна було припускати, що они і на той спосіб готові здобутися, що хтось легко приставить мені стільця, і коли дотична власть схоче повірити подібним сплетням, то і о ревізію недорого… Та я був чистий і нітрошки не боявся ревізії, хоч і як неприємною річчю мусить бути она для чоловіка. Противно, я бавився тою мислію, що ось-то я в данім разі буду тріумфувати! З яким сожалінєм буду я дивитись на тих панків, що, мов яструбки, спадуть на мій дім і будуть мене невинно турбувати… Як они опісля будуть мене перепрошувати!.. Не гнівайтесь, мовляв, Ваше Преподобіє! Ми тому не винні… нам казали, а наш обов’язок слухати і т. д.

Однак моя фантазія сказалась даремною. Ревізії у мене не було, але прецінь зайшло щось, що набавило мене чимало страху. Вправді той страх був лише хвилевий, але він дав мені пізнійше багато до думаня, особливо коли я при виборах перепав[102] великою більшостію голосів…

А річ була ось яка.

Одного вечора я положився о десятій годині спати. Загасив лампу столову, а засвітив, як се у мене завсігди в звичаю, маленьку лампадку, нічну, оливну, котрої тускле світло розливалось по підлозі, по стіні, по вікнах… Положився я спати – і заснув. Спав я точнісінько дві години, бо коли збудився по першім сні і глянув на маленький кишеневий годинник, що чикав на столику мені в головах, була якраз дванайцята година. Я наставив уші і став прислуховуватися. Мій великий столовий годинник стояв тихо, не чалапав, як се єго звичаєм, повільно, флегматичне, приємно… Я пригадав собі, що забув єго накрутити. Отже, встаю з ліжка і йду попри вікно до комоди, на котрій стояв згаданий годинник. Мимовільно глянув я у вікно – і замер зі страху! У вікно заглядало якесь страховище, вусате, пелехате, з червоними, як грань, лицями, з розтвореним ротом, з котрого виднілись два ряди здорових білих зубів, а очі з-під наїжених брів з найбільшим, бачилось, напруженєм слідять, що дієся в кімнаті… де що лежить… По обох сторонах голови опирались о шиби дві руки зі стисненими докупи пальцями. Цілий той писок видавався мені якимсь квадратовим, величезним, непевним… Може, в п’ять секунд предмет мого страху відділився від вікна і щез.

Коли б навіть серед білого дня хтось чужий встромив лице ненадійно у вікно, то, я думаю, що для хатнього чоловіка була б се річ не конче приємна. Ну, а серед ночі для чоловіка, що збудився зі сну, увидіти у вікні незнакоме лице (та ще яке лице!) – то вже таки категорично річ немила, хотя би той чоловік був і як сильних нервів… Признаюся – я перелякався так, що навіть не міг крикнути. Я присів на кріслі, випив склянку зимної води – і прийшов до себе.

Перша думка була у мене: «Хто б се міг бути? Чи се, може, мара, нічний привид? Однак я нічого подібного до сего часу не видів… Злодій? Розбійник? Нічний напад?… Можлива річ! Я вдовець, бездітний – міг би хто думати: багатий, маю гроші, ну, і о напад недорого… А може, злодії прийшли красти коні?»… Я перейшовся два рази по кімнаті.

Коло ліжка в головах стояла у мене шабля, стара, предковічна, козацька… Ще прадід мій викопав єї, коли орав під гречку давнє побойовище, і відтак она стала переходити у нас з рук до рук. Я глянув на неї, і відвага вступила в мене. В одну мить я взувся, одягнувся в капоту, взяв шаблю в руку (пам’ятаю, як мені при тім прийшла до голови думка: «Ну, не послужила ти мені, сестрице, до сего часу, але вже нині зробиш прислугу!!!») і вибіг надвір. Надворі тихо, хоч мак сій. Тепла літня ніч, місяць був вповні, по небу тягнули пошарпані хмари, з-межи котрих мигтіли зорі… довкола всьо видно. Я підійшов до дверей стайні: коні хрупають сіно, і чути виразно, як парубок рівно сопе, спить блаженним сном. Нічого не видно, не чути. Що ж се могло б бути?

Я вийшов на улицю. Улиця іде повз моє обійстє, проста, як стріла. Виходить з села і йде в поле та аж ген далеко звертаєся набік. Я став довкола розглядатися, став прислуховуватися, та й тут всьо спокійно, тихо… Однак по довшім напруженю зору доглядів я, може, на тисячу кроків від мене якусь чорну постать, що рухалась серед дороги в стороні від поля… «Се мусить бути скотина або чоловік!» подумав я. Місяць якраз вийшов з-за хмари і кинув цілий сніп світла на туманіючу серед дороги постать. При тім я увидів виразно зачерки чоловіка, я увидів, як у него на голові щось замигтіло, мов іскри, і як від одного плеча назукіс стирчала ясна, блискуча стріла… Се когутячі пера… се багнет… се шандар… Ось оно як! Мені нараз роз’яснилося в голові. Се шандар був у мене під вікном, і він-то набавив мене такого страху. Я все ще стояв на улиці і дивився вдаль, – багнет все ще блищав до місяця, а людська постать все ще рухалась, все меншала, вкінці зникла. Місяць зайшов за клапоть чорної хмари, і нараз покрила дорогу густа темнота. Я обернувся і повільним кроком пустився додому… Втім взялися звідкись два вартівники.

– Хто то? – крикнули оба разом за плечима.

– Я!

– Що за я?

В одну мить вхопив мене обіруч один хлопище, а другий став приглядатись мені в лице.

– Таж се єгомость! – кликнув той, що приглядався. – Що робите, єгомость, о сій порі на улиці?

Другий зараз мене пустив і став перепрошати за свою «неґречність», а оба при тім з почестію звернули свої очі на мою закривлену шаблюку.

– Чекайте-но, хлопці! – обізвався я. – Чи не переходив тут хто улицею? У мене хтось вештався по подвір’ю і заглядав у вікно.

– Нікого ми не виділи. Ми стояли он там під липами коло церкви, то якби хто йшов був улицею, були б ми певно виділи.

– А шандара ви нині нігде не здибали? – спитав я таким тоном, начеб я хотів той випадок замельдувати зараз до жандармерії.

– Ні! Шандар був вчора в нашім селі, а нині Бог знає, де він обертаєся…

Парубки мали охоту побалакати зі мною ще довгенько, они впадали на різні здогади і давали різні ради, – оден навіть замітив, чи не слід би задзвонити «на ґвалт», але мені зачинало бути холодно, і я вернув до себе до хати та ліг назад на давнє місце в постелі.

Знов вузол! І як тут єго розв’язати? Вартівники не мали причини брехати переді мною. І що ж се могло бути? Знов приходили мені до голови нічні привиди, страхи, мари… Довго я не міг заснути і думав сяк і так… Ба коби я не був видів на дорозі людської постаті з когутячими перами і з полискуючим до місяця багнетом, то, певно, був би я рішився за привидом… А так – я позістав-таки в тім сильнім пересвідченю, що то був шандар, хоч я й не міг собі ніяк вияснити: як він міг перейти улицею так, що вартівники, котрі стояли на тій самій улиці, єго не виділи або бодай не почули єго кроків… Та се вже єго річ… Що він був у селі день перед тим, се, по моїй думці, нічого не значило. Той сам або другий міг прийти на другу ніч знов… Але чого він заглядав у моє вікно? Чи він мав такий наказ, чи зробив се з власної волі, зваблений світлом, що пробивалося крізь моє вікно! Бог єго знає! В тім часі, коли про мою особу, як писав мій безіменний «приятель» з повітового міста, так багато говорили, могло різно бути… Відтак я й забув про сю пригоду.

Тую лиш зміну зробив я у себе, що зараз від другої ночі ніколи не забув я заслонювати вікна моєї кімнати і то грубими занавісами, ну – і роздобув собі песика та й вигодував єго на великого і лютого пса, котрий тепер все гавкає на моїм подвір’ю – і коли б який непрошений нічний гість набрав охоти зайти на моє обійстя, то мій Брись зараз дав би мені о тім знати.

Кость Ванченко-Писанецький

Народився 1863 р. на Київщині. Був сільським учителем на Волині, брав участь у виступах театральних гуртків. У 1882 р. переїхав до Києва і працював до 1892 р. в трупі М. Старицького, у 1892 р. організував власну трупу. Автор півтора десятка драм з народного життя та «Спогадів українського лицедія» («Червоний шлях», 1928, № 7). Опублікував також у пресі кілька оповідань.

Помер 18. 07. 1928 р. у Ташкенті, Узбекистан.

«Чорнокнижник» подається у перекладі Мирослава Трофимука за публікацією в журналі «Киевская старина», 1883, т. 43, с. 280–297.

Чорнокнижник (із розповідей бабусі)

Доброю, лагідною бабунею була покійна моя Олена Петрівна Бурчимуха. Давно відійшла вона у вічність, уже, напевно, й кісточки її у могилі зотліли, а спогади про неї, пов’язані з безповоротно минулим щасливим дитинством, ніколи не зітруться з моєї пам’яті. Згорблена фігурка, привабливе, вкрите зморшками бліде обличчя з сивими кучерями на скронях, запалі шляхетні очі, трохи метушлива хода, завжди заклопотаний вигляд, вічна заглибленість у господарські справи, не зважаючи на вісімдесят з лишком літ… М’яким, лагідним голосом вмовляла вона нас не пустувати, а займатися уроками під наглядом старого учителя – типового «метра», якому ми дали іронічне прізвисько «Ромбамбуля»… Все це як нині стоїть у мене перед очима і ніколи, певно, не забудеться.

Тай не лише ми – рідня – запам’ятали назавжди образ цієї милої людини. Її по сьогодні пам’ятають старі люди села П’ятигірки Київської губернії, де ми тоді жили і де вона так багато допомогла бідному кріпацькому люду своїми порадами і ліками при нещасливих випадках. Чого лишень не знала вона і від якої тільки хвороби не було в неї ліків чи зілля!..

– Добра, проста людина, хай їй земля пером… А що то за м’яке було серце, – скільки нам, бідним, допомагала у всякій пригоді і нужді! – Так її поминають селяни – старожили села.

Скільки страшних казок, скільки розповідей і легенд про сиву давнину повіли нам її уста… З якою благовійною увагою ми, дітлахи, та й не лише діти, а й усі присутні у нашому будинку, вислуховували цікаві розповіді, коли вона, бувало, довгими зимовими вечорами, всівшись з вишиттям коло коминка, почне своїм приємним голосом оповідати якусь бувальщину чи легенду. Її українська мова, зрідка пересипана полонізмами, звучала якось монотонно; вона надавала розповіді таємничости і переносила нас у далеку, неповторну пору.

Як трепетно бились юні серця, яким забобонним страхом ми переймалися, як мальовничо уявлялись нам різноманітні відьми, чарівники, зачаровані замки, середньовічні польські лицарі і всі нещасні жертви диявольської мани!

Багато вона пережила, багато перестраждала на своєму віку. Багато чому сама була свідком, багато наслухалась від старших людей. Багато чого розповідав її батько, а наш прадід, блаженної пам’яті уніятський священик Петро Бурчимуха. А він був чоловіком бувалим, жив у часи старої Польщі, родом був з древньої української шляхти. На його очах творилось немало чудес і кривавих справ, коли кривда побивала правду…

Від таких розповідей ставало страшно і водночас добре, та так добре, що слухав би і не наслухався.

– Ще у часи панування над нами Польщі… – так почала бабуся свою нову оповідь одного нудного зимового вечора, всідаючись за своїм звичаєм у м’яке крісло коло коминка з незмінним в’язанням у руках, – поселився тут, недалечко від нас, у своєму багатому містечку-помісті коло Бердичева родовитий польський пан, королівський стольник Ян Сангайло. Прибув він до нашого краю з численною челяддю просто з Варшави, а маєток дістав від короля у дар за особливі якісь заслуги при дворі.

Мусите знати, що маєток цей раніше належав иншому шляхтичеві, якомусь графу, прізвища його, хоч мені й називали, тепер не пригадаю – давно те було… Графа за якусь провину скарали на горло у Варшаві, маєток конфіскували до королівської скарбниці, а король подарував його Яну Сангайлу. Приїзд пана стольника наробив багато галасу. І дійсно, прибув він до нас з особливою пишнотою, оточив свій двір нечуваними розкошами. Про його позолочені екіпажі, про коней арабської крові, про палац, про бучне життя розповідали чудеса; хоча ні з ким із сусідів-поміщиків він не знався, тому що вважав усіх негідними своєї персони.

Лише часами наїжджали до нього гості, але переважно різні магнати з Варшави, – тоді у палаці стольника відбувались балі-маскаради і різні розваги, розповіді про які заздрісно вислуховувала наша загумінкова шляхта. Проникнути туди їм не вдавалося – пан стольник грубо випроваджував їх, гордуючи таким знайомством.

Стольник Ян Сангайло, незважаючи на свої уже немолоді літа, був ще цікавим чоловіком, поставним красенем. Високий зріст, атлетична будова, орлиний погляд темних очей, величезні вуса з сивиною, підголена голова з оселедцем – все у ньому було вишуканим. Та й взагалі, вся його могутня фігура дихала життям і здоров’ям. Але щось було неприємного у його обличчі – воно якось одразу вражало своєю пихою, так що без страху не можна було на нього дивитись.

Норову був дуже крутого, з підданими поводився суворо і деспотично. На його конюшнях цілими днями лунали жахливі зойки нещасних хлопів, яких карали. А карав він правого і неправого однаково, і таким чином вселив у своїх кріпаків неймовірний страх і невольничу покору.

Часто він виїжджав надовго до Варшави, до королівського двору, і там тратив шалені гроші на різноманітні забави і задоволення і тому обклав своїх кріпаків подвійними чиншами і повинностями.

Стольник був удівцем і мав дочку-одиначку, панну Казимиру, яка виховувалась у Варшаві у монастирі кармеліток і тільки повнолітньою з’явилася у маєтку.

Панна Казимира була писаною красунею. Струнка, як тополя, очі небесної блакиті. Розкішне золотисте волосся і вся її ніжна фігура на противагу батькові нагадувала щось янгольське, неземне. Коли вона інколи з’являлася в церкві, мешканці з усієї околиці з’їжджалися помилуватися на неї. Проте пан Сангайло тримав її під замком: нікуди, крім церкви – і то дуже рідко – не випускав, і ні з ким не знайомив. Нею заопікувалась стара няня, з вигляду справжня фурія; крім цієї няні, у палаці нікого не було – ні родичів, ані близьких друзів.

Так пан стольник прожив у наших краях кілька років, оточивши свій палац якоюсь таємничою неприступністю. Повертався він зі своїх частих поїздок у Варшаву все дужче і дужче роздратованим, злим, що звичайно виливалось на його челяді, з якою він поводився ще крутіше і жорстокіше. А якось після повернення зі столиці всі помітили у ньому велику переміну: постарів, згорбився, опустився, втратив колишній пихатий вигляд і начебто став м’якшим і лагіднішим. Поселився у маєтку назавжди і вже геть нікуди не виїжджав.

Розповідали, що за якусь провину втратив королівську милість і висланий на безвиїзне проживання в своїх добрах.

Потроху він змирився з долею і зажив замкнутим життям відлюдника, часом надміру вживаючи різноманітні старки і наливки, яких у нього були невичерпні запаси у величезних погребах палацу.

Панна Казимира у той час пишно розквітала. Та її молоде життя було дуже вже непривабливим. Не маючи подруг, товариства, не спілкуючись з людьми, постійно замкнута в чотирьох стінах, де вона бачила тільки батька-деспота і злу няню – сварливу, вічно усім незадоволену особу, – породили у дівчини-красуні апатію до всього. Вона постійно сумувала, нічим особливим не цікавилась, та, зрештою, і не мала до того ніякої можливості.

Пан стольник, як і раніше, не приймав нікого з сусідів, хоча спочатку багато хто добивався знайомства з ним. Після кількох невдалих спроб усі якось забули про його існування.

В одну з травневих ночей над маєтком пана стольника вибухнули страшна буря і ураган. Вітер дико ревів і завивав, ламаючи і вивертаючи з корінням старі дерева у запущеному панському саду Сангайла. Блискавка невпинно миготіла, освітлюючи шаленіючу стихію, невпинно, щосекунди лунав страхітливий гуркіт грому, примушуючи тремтіти все живе. Дощ лив, як з відра, безперестану стукотів дробом у вікна жител. У повітрі кружляло листя, зірване вітром з дерев, і солома зі стріх сільських хаток. Млини з тріском замахали крилами, немов руками – здавалось, вони просять допомоги. У хлівах ревла худоба. Горобці неспокійно цвірінькали під дахами, збуджені розбушованою природою. Ворони каркали, перелітаючи з місця на місце, їх зносили шквальні пориви вітру. Свійська птиця теж пробудилась, повиповзала на незвичайне світло блискавки і наповнювала повітря тривожним криком відчаю. А блискавка все блискала і вже зливалась в якесь суцільне матове, зловісне світло. У природі наступав справжній кінець світа. Таку ніч у нас називають горобиною.

У багатьох хатах селяни позапалювали перед святими іконами свічі і, тремтячи від жаху, прислухалися до дикого завивання бурі. Лунав плач наляканих дітей, голосна молитва старих…

А буря все бушує з неослабною силою. Гуркіт грому не вмовкає. Дощ ллє як з відра, потоки, шумлячи з гір, затоплюють вулиці, площі, двори. Невеличка річечка Гнилоп’ята вийшла з берегів і залила найближчі луги і городи.

От в таку ніч до парадного ґанку палацу пана стольника під’їхала елегантна карета, запряжена цугом втомлених коней. Залунали три удари батога і карета зупинилась коло ґанку. З неї поспішно вискочив закутаний у плащ чоловік і нетерпляче вхопився за ручку дзвінка.

Стольник замислено сидів у кабінеті, прислуховуючись до завивання бурі і потроху потягав з невеликого срібного келиха старий мед. А панна Казимира у своїй кімнаті тихо молилася перед образом Богоматері.

Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.

– Гей, Ваврине, що це значить?!

– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…

– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!

Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.

Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.

– Чий це палац?

– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.

– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.

– Слухаюсь, вельможний пане.

Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.

– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».

Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.

– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.

– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?

– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.

– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.

Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.

Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.

– Що нового у Варшаві?

– Та все по-старому. Недавно був сейм. Шуміли… Зайди життя не дають. Скоро нашій родовій шляхті, здається, не буде місця при дворі.

Така відповідь пана Юзефа одразу припала до серця пану стольнику.

– Ох, правда, правда… Я от давно не був у Варшаві, та й не поїду. Образливо…

– Поговорюють про новий розкол…

– Догралися! Зрештою, воно інакше і бути не може. Ми стали посміховищем всього цивілізованого світу.

Розмова на цю тему продовжувалась ще довго.

Стольник розкошував, обговорюючи давно забуті політичні проблеми. Пан Юзеф був подібних поглядів і у багатьох питаннях погоджувався з думкою стольника – це йому навіть лестило. Врешті-решт стольник таки захопився надзвичайним розумом і красномовством молодого чоловіка і був у захваті від такого несподіваного знайомства. До вечері пан Сангайло закликав дочку і познайомив її з гостем.

Пан Вишневський був вражений незвичайною красою панни… Він протягом всієї вечері не зводив з неї очей, а панна Казимира тремтіла від його погляду і їй, не звиклій до товариства чужих людей, було ніяково і навіть страшно. Весь час вона сиділа, похнюпившись, і нетерпляче чекала закінчення вечері, щоб швидше зникнути у свою кімнату… Пан Вишневський, як видно, викликав у неї неприємне враження.

Нарешті вечеря закінчилась. Стольник зовсім повеселів, сипав дотепами, сміявся, жартував і таки досить набрався різних наливок, старок і угорського вина.

– Я благословляю негоду! – вигукнув він, – тому що завдяки їй у моєму замкнутому, одинокому житті з’явився ясний промінь і я можу відвести душу цікавою розмовою з таким приємним і розумним співбесідником.

– А я невимовно захоплений: по-перше тому, що мені випало завести таке приємне знайомство з родовитим шляхтичем – шановним паном стольником, а по-друге, я тут зустрів диво-красу і полонений принадами божественної його дочки, панни Казимири.

При цьому Вишневський з почуттям поцілував руку панни.

Панна Казимира почервоніла від таких компліментів і мовчки пішла до своєї кімнати. Стольник же з паном Юзефом ще довго бесідували і розійшлися щирими друзями, а прощаючись, навіть міцно обнялися.

Буря і негода втихли. За якийсь час усе замовкло і занурилось у солодкий сон.

Проминув тиждень, а пан Вишневський все ще гостює в палаці стольника. Гість немов причарував пана Сангайла, і той нізащо не хотів його відпускати, все запрошував продовжити гостину.

Аж раптом, одної ночі в палаці стався страшний переполох. Піднято на ноги все населення містечка, зібрано народ навіть з околиці, у всі боки на розшуки відправлено гінців. Розлетілася по околицях нечувана вість: таємничий незнайомець, що гостював у пана стольника, тихцем втік з палацу і викрав його єдину дочку, панну Казимиру. Найдокладніші розшуки і погоня не дали результатів. Всі гінці повертались з недоброю вістю: «Наче крізь землю пропали!» Пан стольник з горя зійшов з розуму. У приступі відчаю він викинувся з вікна верхнього поверху і помер у страшних муках.

Цей жахливий випадок справив на всіх гнітюче враження.

Місцеві урядники організували серйозне слідство, проте воно теж не дало жодних результатів.

Пана стольника поховали з особливими урочистостями у Бердичівському кляшторі,[103] а маєток, аж до повернення спадкоємиці, знову перейшов під опіку королівської скарбниці. Про цей надзвичайний випадок довго ще говорила і розмірковувала навколишня шляхта. Одні казали, що невдячна дочка сама втекла з коханцем, инші стверджували, що насильно викрадена, – словом, всяк фантазував на свій лад, бо дійсної причини ніхто не знав. Та потроху цей випадок почав забуватися, як і все на світі.

* * *

Минуло чимало літ.

Багато води витекло з тих пір, багато сталося змін.

До мого батька, а вашого прадіда, блаженної пам’яті уніятського священика Петра Бурчимухи, прийшла одного разу невідь-звідки якась стара мандрівниця і попросила притулку.

За приємними рисами обличчя і добрими манерами можна було здогадатися, що вона не простого, а шляхетського походження. Тихої вдачі, добра, проста, лагідна, старенька одразу заслужила загальну симпатію всієї сім’ї.

Вона пожила у нас трохи і вже хотіла було податися знову у мандри, та ми її так полюбили і звикли до неї, що прийняли як рідну і залишили жити серед нас до самої смерті.

Була напрочуд мовчазна, ніколи нічого не розповідала про себе, ані про своє життя-буття. Хто вона і звідки, так і лишалось для нас усіх таємницею. Віри була римо-католицької і майже щодня ходила до найближчого костелу, де ревно молилась Богу.

Хоч ми й цікавились її минулим, вона про це ніколи не обмовилась навіть словом.

Так і прожила у нас кілька років.

Повертаючись якось із Бердичівського костелу, куди ходила на сповідь, вона застудилася у негоду, захворіла, лягла у ліжко і вже більше не вставала.

Перед смертю закликала до себе моїх батька і матір і повідала їм свою сумну історію. Й аж тоді вияснилось, що вона була нещасною Казимирою Сангайло. Розповіла вона таке.

– Я ще не дуже похилого віку, не стара, та горе і страждання, які я пережила в своєму житті, передчасно мене зістарили. Батько мій був шляхтичем крові, стольником при дворі польського короля. Жили ми розкішно і багато. Матір я втратила, коли була ще малою дитиною, і майже зовсім її не пам’ятаю. Виховання одержала добре, у Варшаві. Батько мій привіз мене у маєток, коли мені виповнилось повноліття, і там я жила одиноко, без рідних і друзів. Через придворні інтриги він потрапив у немилість короля, йому заборонили приїжджати у Варшаву і з тих пір ми назавжди поселились у помісті.

Нудно й одноманітно тяглося наше життя. Озлоблений на всіх, батько уникав людей, жив анахоретом; характер мав грубий, деспотичний, а ще й часто напивався. До мене ставився дуже суворо. Та все-таки він мене любив.

Одного разу, в темну, буряну ніч до нас несподівано заїхав незнайомий молодий чоловік і попросив притулку, щоб порятуватись від негоди. Батько прийняв його приязно, що з ним траплялось дуже рідко. Розговорились, і Юзеф Вишневський сподобався старому особливо тим, що теж був незадоволений і озлоблений політикою тодішнього уряду. Пан Вишневський, якого батько не хотів відпускати, погостював у нас досить довго. Він був поставним красенем, та мені не сподобався. Пригадую, як я злякалась, коли батько вперше мене з ним познайомив, бо не змогла витримати демонічного погляду його чорних, як ніч, очей. Напевне, у мене було тоді передчуття чогось недоброго. Він завжди говорив мені масу лагідних слів, від яких я лише паленіла і мовчала. Крім непідробного страху, він не викликав у мене ніяких почуттів, і як не намагався бути люб’язним, я боялась його все більше. Та й не дивно: я була тоді ще дуже молодою і зовсім не мала досвіду спілкування.

Прожив він у нас більше тижня. Була чудова літня ніч. Солов’ї у нашому парку невгамовно перекликалися своїми чарівними співами. Аромат розквітлого бузку і ясмину наповнив усе навколо. Мені раптом захотілося вийти у парк і насолодитися чарами цієї дивної ночі. Я вийшла і непомітно, зачарована дивним співом солов’я, зайшла далеко у глиб саду, аж до струмка. Прихилившись до стовбура високої липи і дивлячись у прозору течію струмка, яка переливалась сріблом при світлі місяця, я вслухалась у тихий плюскіт хвиль і мимоволі замислилась про своє самотнє і непривабливе життя.

Раптом, мов з-під землі, переді мною виросла фігура нашого таємничого гостя з його демонічним поглядом. Я завмерла, скрикнула і від страху не могла вимовити й слова.

– Не бійся, панно, я тобі не заподію зла. А все що з тобою станеться – знай, це вирок долі!

Я ще більше злякалась і раптом відчула, що сили полишають мене і я падаю. Потім відчула його доторк; пам’ятаю, що він підхопив мене на руки і поніс… Що було далі, не пригадую.

Не знаю, чи довго пролежала я зомлілою, опам’яталась уже в кареті, яка мчала нас зі страшною швидкістю. Я почала кликати на допомогу, пориваючись вискочити з карети, та він взяв мене за руку, посадив знов на місце і твердо сказав:

– Даремні, панно, твої зусилля: тебе тут ніхто не почує, ми далеко від твого дому! Скорися своїй долі, видно, їй так завгодно…

І дійсно, марними були мої зусилля звільнитися. Ми проїжджали темним, дрімучим лісом і ніхто не міг почути моїх відчайдушних зойків. Я ридала, благала мого викрадача відпустити мене, та він був непохитним. Нарешті, вибившись цілком із сил, зневірившись звільнитися, я втихла. Я знову зомліла і пролежала дуже довго.

Коли свідомість повернулася, я побачила, що лежу на розкішній постелі, оточена дбайливим доглядом мовчазних слуг. Мій викрадач сидів у головах.

– Де я і що зі мною?

– Заспокойся, мила панно, ти тепер у моєму замку, тут тебе ніхто не скривдить, ти знайдеш тут втіху і любов.

– А де мій батько?

– О, його уже нема на світі…

– Як, нема?!

– Він не витримав розлуки з тобою.

– Боже мій! – вигукнула я і заридала. – О, лиходію, що ж ти з нами вчинив?! Нащо украв мій спокій? Чого тобі треба від мене?

– Твоєї любові, панно, – тихо промовив він і почав палко цілувати мою руку.

– Тобі ніколи не мати її! Я можу лише проклинати і зневажати тебе.

– Перестань, це все одно нічого не дасть. Тобі нема дороги назад. Краще скорися своїй долі, полюби мене. Я оточу тебе всіма привабами життя. Я багатий, родовитий. Чого ж ти ще прагнеш?

– Я боюся тебе!

– Звикнеш – і, повір, твій страх мине!

Дійсно, мені, нещасній, лишилося лише скоритися і зносити все без нарікань. Та ж ніхто не врятує мене. Я була безпорадною, самотньою. І я скорилась.

Юзеф оточив мене нечуваними розкошами. Його будинок вражав багатством і блиском. Величезні зали задраповані дорогими тканинами, рідкісними картинами у позолочених рамах, обставлені чудовими меблями, статуями, дзеркалами; вся обстановка і оздоби засліплювали пишнотою і небаченим багатством.

Я ж почувала себе в цих покоях самотньою, наче в тюрмі і не раз проливала сльози, думаючи про свою злощасну долю.

Пан Юзеф часто кудись виїжджав і зникав на кілька днів, а то й тижнів.

Я його все ще боялася і ніяк не могла звикнутися зі своїм становищем. Юзеф поводився зі мною незвичайно лагідно, й ані словом, ані жестом не дозволяв образити мене. Часами пестив, присягався у коханні, та мені все це не подобалось – душа моя не лежала до нього. Я зі страхом приймала всі його ласки і вільно зітхала лиш тоді, коли лишалась самотньою у своїй кімнаті. Там я довго і ревно молилась Пресвятій Діві, виливаючи всі свої душевні болі і муки. Що особливо неприємно вражало мене у замку, то це якась таємнича тиша, у якій все поринало. Ніхто сторонній ніколи до нас не заходив. Слуги без слова виконували накази, були винятково похмурими і мовчазними. Взагалі, ми жили, немов на безлюдному острові, а це ще підсилювало мою тугу і відчай.

Юзеф буваючи удома, цілими днями і ночами поспіль працював у своєму кабінеті, заходити до якого було якнайсуворіше заборонено геть усім. Чим він там займався, ніхто не знав. Мене спочатку це й не цікавило, та з бігом часу виник мимовільний інтерес до його занять: я хотіла довідатись, що ж він за людина. Головне, чому сам він і словом не обмовився про себе і взагалі про своє таємниче життя? Я уже казала, що він часто відлучався з дому невідомо куди і нащо. Їдучи геть, він щоразу приходив до мене, ніжно цілував у чоло і говорив:

– Я їду, мій друже. Будь розумницею, не нудьгуй без мене, – я скоро повернуся.

А потім зникав. Мені, зрештою, було тоді все одно, є він вдома, чи нема. Я закривалася у своїй кімнаті, яку дуже полюбила, і там просиджувала цілими днями. Я навіть боялася виходити з замку у сад, хоч він був прекрасним: з густою тінистою зеленню, масою квітів і всіляких рідкісних тропічних рослин. Замок і сад були оточені величезним кам’яним муром, а за ним виднілось верхів’я густого, темного лісу. З-поза муру не долинало жодних ознак инших жител: не чути було ані гавкоту собак, ні крику свійської птиці, – за стінами був лише дрімучий ліс, який шумів і наганяв тугу. Мені ставало все страшніше в цьому саду, я тікала і знову ховалась у своїй кімнаті. Тепер бажання довідатися, хто він і чим займається, посилювалось з кожним днем.

Я часто наважувалась підійти до таємничого кабінету, прислухалася і навіть заглядала в отвір замка, коли він там працював, та нічого не могла розгледіти.

Одного разу він застав мене за цим заняттям. Я почервоніла, та він лагідно зауважив мені:

– Дитинко, ніколи не намагайся проникнути у ці двері; я це тобі забороняю, інакше можеш дорого поплатитися за свою цікавість.

Мені таке його зауваження видалось дуже образливим. Я пішла до себе у кімнату і довго проплакала.

Проте з тих пір моя цікавість зросла ще сильніше і тепер у мене було єдине бажання, яке не давало мені спокою ні вдень, ані вночі: за всяку ціну прослідкувати за ним і довідатись про все.

Незабаром трапився сприятливий випадок.

Пан Юзеф кудись поїхав проти ночі. Я закрилась було у своїй кімнаті з наміром нікуди не виходити, але, підбурювана цікавістю, не втерпіла, взяла свічку і тихенько вирушила коридорами, щоб хоч здалеку поглянути на ті таємничі двері, що їх так пильно оберігав мій викрадач. Яке ж було моє здивування і радість, коли я помітила, що ключ залишено у дверях! Напевно Юзеф, кваплячись, забув його вийняти і забрати зі собою.

Я завмерла від захвату: оттепер уже обов’язково про все довідаюся! Тихенько, на пальчиках обійшла я кімнати і переконалась, що слуги сплять. З завмиранням серця, хвилюючись, наблизилась до дверей кабінету і вхопилась тремтячою рукою за ключ… Повернула два рази… Почувся металевий дзвін пружини і луною облетів порожні кімнати. Я злякалась цього звуку і зі страхом відскочила від дверей. Та потроху оволоділа собою. Ще раз прислухалася… Навколо тиша, як у могилі.

Ввійти – чи ні?!

Я рвонула клямку і ввійшла!..

В цей час мені вчувся важкий стогін, від якого мурашки поповзли по тілу. Свічка, яку я щосили стискала у тремтячих руках, освітила усе своїм тремтливим світлом. І коли я наважилась поглянути довкола, я заклякла від жаху і ледве втрималась на ногах, щоб не впасти. Мої очі побачили неймовірну обставу.

Вся кімната була оббита чорним сукном з якимись білими зображеннями і фігурками: чи то букви, чи то знаки… Навколо немислимий розгардіяш і хаос, так що спочатку неможливо було нічого розібрати. Все було розкидане по підлозі і розвішане на стінах, я помітила між иншими предметами багато поламаних металевих хрестів і якихось символічних зображень попід ногами. По всій підлозі валялась маса людських черепів: впадини їхніх очей світились фосфорним сяйвом. В різних місцях і кутках кімнати стояли у неприродних позах скелети у білих саванах. Я помітила вираз жаху на їхніх кістлявих обличчях зі збитим у ковтуни волоссям. Світильник на підставці з шістьма погаслими чорними восковими свічами у лікоть висотою здіймався майже до стелі. На полицях стояло кілька великих скляних куль і дзбанків, з’єднаних поміж собою скляними трубками. У них кипіла, клекотіла, переливалась якась рідина, що виділяла трупний сморід. Хаотично валялись розламані труни з залишками людських кісток.

Це був воістину кабінет смерті!

А посеред кімнати височіла величезна траурна підставка, на якій лежала розгорнута чорна книга, чорні пергаментні аркуші з білими опуклими незрозумілими буквами, ієрогліфами і зображеннями. Вжахнувшись, я зрозуміла все!

Юзеф був чорнокнижником!

Не пам’ятаючи себе від страху, я схопила ту диявольську книгу, втекла з нею у свою кімнату і кинула у вогонь коминка. Вогонь поглинув її умліока. Пергаментні аркуші затріщали, згорнулись, зморщились. Пролунав жахливий удар грому! З коминка шугнуло червоне полум’я і осяяло усю кімнату, а незабаром воно кинулося на середину покою. У полум’ї ворушились і вистрибували з нього якісь невидані образки чи то людей, чи то звірів із перекошеними обличчями – вони видобували нелюдський плач і зойки.

Не знаю, як я вибігла з замку і опинилась на дворі. Почала кликати на допомогу. Та ніхто не з’являвся. Я перехрестилась і почала голосно читати молитви.

Моментально весь замок перетворився у море вируючого полум’я. Величезні язики вогню виросли попід саме небо. З полум’я все ще вискакували нелюдські образи з перекривленими обличчями. Все це страшенно тріщало, шуміло, пекельно кричало і зойкало.

Знявся страшний ураган, блискавиця пронизувала небо і лунали часті удари грому. А полум’я все розгорялося, здавалося, що з важким смородом горить навіть каміння і земля.

Раптом залунав стукіт копит. Я озирнулася. То мчав на коні Юзеф. Лице його було спотворене жахом, очі налиті кров’ю. Він зіскочив із загнаного коня, який тут же упав і кинувся до мене з криком:

– Казимиро, Казимиро! Що ж ти натворила!

Він хотів, напевно, убити мене, але кров бризнула йому з рота і очей і він упав як стій на землю. Полум’я у відразливому образі людини зі страшним реготом простягло до нього свої вогненні лапи і пожерло його!

Я кинулась навтьоки.

Мене знайшов зомлілою у лісі один бідний селянин і привіз до себе додому. Я довго пролежала у гарячці і маренні. Та почала потроху поправлятися, одужувати і нарешті поправилась цілком. З тих пір я присвятила себе Богу. Багато святих місць обійшла і ревно молилась Богу-вседержителю за прощення гріхів моїх і раба Божого Юзефа. Я ніколи нікому не розповідала про те, що зі мною трапилось. Тепер же, відчувши близьку смерть, я сповідаюсь перед вами. Нікого не було у мене на світі з близьких, а ви доглянули, дали мені, нещасній, притулок і Бог вам за це віддячить. Я благословляю небо, що вмираю тут, де колись жив мій нещасний батько. А тепер прошу закликати до мене отця духівника.

До ранку старенької не стало.

Ось що творилось колись на світі Божому. Так закінчила бабуся свою сумну розповідь.

Федот Кудринський

Народився 19. 02. 1867 р. у с. Степань на Рівненщині. Етнограф, фольклорист, літературознавець. Закінчив у 1893 р. Московську духовну академію. Автор історико-етнографічних праць. Помер у 1933 р. в Петербурзі.

У 1890-х рр. Ф. Кудринський опублікував у «Київській старині» чимало оповідань, написаних на основі народних волинських легенд. Оповідання ці друкувалися російською мовою з частково українізованими діалогами. «Замчисько» подається у перекладі Мирослава Трофимука за журналом «Киевская старина», 1893, т. 41.

Замчисько

Непроглядна, степова рівнина ген-ген простяглась на всі сторони від села Бечмен. Одинока вивищеність на тій рівнині – то старе замчисько, що усадовилося на штучному насипі. Широкі мури перснем облягли високий круглий пагорб і панують на все місто. З мурів добре проглядається вся навколишня місцевість. На просторіні, яку лиш може охопити погляд, видніється багато хуторів і сіл. Лічитимеш їх, лічитимеш, та так і не злічиш.

Здалека мури, помережені круглими вирізами вікон, які симетрично розміщені у верхньому ярусі стіни, виглядають як легка сітка, що поставлена на масивній монолітній основі. На виступах стін, густо вкритих мохом і травою, росте грабина і молоденькі берізки. Один Бог відає, як вони сюди потрапили…

Посередині замчиська – кругла площа. Тут навалені купи каміння. В одному куті зяє провал і хід у льох, у другому темніють залишки паленої смоли і дьогтю. Тут же бовваніє невеликий кам’яний хрест, невідомо з якою метою вритий наполовину в землю. Може, то чиясь могила?… Стежинки і тераси пагорба, що розбігаються навсібіч, всіяні каменюками, котрі нападали зі стіни, тому здалека здається, що горб унизаний кам’яними коралями. Прикраса оригінальна, як і сам замок.

З трьох боків замчисько оточують бечменські поля. З четвертого тече невеликий потік, що пересихає літом, зате бурхливо клекоче в час літньої повені. Береги струмка порослі невисоким, але густим верболозом. Попри пагорб пролягає битий шлях.

Дивне враження справляє старий замок. Вдень цей пагорб з мертвими мурами видається недоречним серед родючих полів, він порушує симетрію, цілість картин. Своєю круглою, правильною формою із усіченим верхом і нечіткою основою нагадує величезний пень, який забули викорчувати після того, як зрубали дерево-гігант.

– От, як видите, – кажуть бечменці, – кругом рівно, як на долоні, а тут Бог горб дав.

Старий замок не любить денного світла. Він очікує ночі. І не даремно. Перед смерком, коли на бечменські поля лягають глибокі тіні, коли темне небо вкривається безліччю зір, замчисько починає випромінювати таємничий маєстат. Воно неначе витягається і стає ще вищим.

Крізь круглі отвори вікон мріють далекі сузір’я. Якоюсь таємничою задумою дихають ці темні стіни. Це вже не сітка, грандіозний фантастичний кошик з гарним мережаним верхом. Не пень, а швидше якийсь вінець, корона, всіяна мерехтливими діамантами. Неначе давним-давно, ще за казкових часів якийсь велет – князь чи король, – переможений у страхітливій битві гігантів, рятувався втечею у цій місцевості та й загубив свою корону… З тих пір так і лежить вона тут на бечменському шляху і гниє. Хто насипав цей пагорб? Навіщо кому здалася така височина на цій неозорій рівнині?

Кажуть люди, що тут колись сутичка з татарвою була… Якийсь князь колись жив… З кимось воював… Може й так, хтозна… У всякому випадку, у світогляді бечменців старому замчиську належало не останнє місце. З ним пов’язано багато такого, що примушувало бечменця часом здивовано хитати головою і замислено бурмотіти:

– Теє то… як його… Бог його святий знає. Відомо: всяке місце є страшним, якщо у ньому завелась – прости Господи! – нечисть. А особливо страшним є те місце, де для нечисті занадто багато простору.

Власне такими і були старі мури. Тут вільно гуляв вітер і міг скільки завгодно розгойдувати грабину, зносити зі стіни розхитане каміння. Тут давно ніхто не жив. Лиш яструби вили свої гнізда та сови вилітали звідси і кружляли в темряву над селами, будячи рівнину своїми тужливими окриками.

Жодне місце не навіювало бечменцям стільки непевності і страху, як замчисько: розповіді про нього були відомі по всіх околицях. Господи, Боже мій, чого люди тільки не наоповідають про тії мури… Слухати не переслухати…

Кажуть, що в глибокому льоху сидить монах зі святою книгою і спить. Інші говорять, що то не монах, а князь спить. Ще інші – що сам «муровий» живе у замчиську і часом хапає людей. Часами він насилає на чоловіка хворобу: і трясцю, і падучу, і холеру. А підвали замчиська ущерть набиті людськими кістками.

Інколи, в сильну бурю, попри свист вітру у шпарах мурів, у замчиську чути дзвін і плач. Бечменський пан-дяк чув одного разу дзвони і спів. А коваль Мусій якнайавторитетніше запевняв, що чув удари молота і передзвін ланцюгів. Різні розмаїтості оповідають про старе замчисько.

В Україні багато місцин із загадковим сьогоденням, неясним минулим і сумним майбутнім. У майбутньому замчисько чекала руїна.

* * *

Якоїсь весняної ночі неподалік замку на лузі коло багаття розмістились нічліжники. Ніч була тиха, свіжа, – одна з тих найкращих весняних ночей, коли літо ще не ввійшло у повну силу, а весна не хоче відмовлятись від своїх прав. У повітрі було свіжо і сиро, але вітру не було і полум’я багаття трималось рівно, як у печі. Коло вогню стояв горщик з крупою, у золі пеклася бульба.

Нічліжники – хлопці з села Бечмен – сиділи коло вогню, підібгавши під себе ноги і балакали. Їх було троє: Степан та Іван мали літ по дванадцять, були здоровими, високими хлопцями, про котрих поговорювали, що їм не минути москалів на випадок рекрутського набору. На вечорницях не було більших балакунів, аніж вони. Третій нічліжник – утлий Петрусь – був повною протилежністю до своїх товаришів. Йому було дванадцять років, але він зовсім не виглядав на свої літа. Низькорослий, згорблений, з довгастим блідим обличчям і передчасно запалими грудьми, він видавався хворобливим, хирлявим. Говорити багато не любив, та у розмову вряди-годи втручався: часами кашляв. Степан та Іван у всьому брали над слабовитим Петрусем верх і попирали ним. Він був у матері одинак.

– От і пішов він до річки, – розказував Степан, – напитися води. Іде. А за ним хтось ніби говорить: «Ой, вернись, бо глечика забув, вернись, бо глечика забув, не буде чим напитися, вернись-бо!» Він став та сказав: «Зовсім не забув, бо ось глечик у руці». А в нього таки був глечик. От і пішов, а як став зачерпувати воду, то так щось і потягло туди…

Оповідач зробив руками широкий жест від себе в напрямі вогню, показуючи, як того «потягнуло».

– Втопився? – перепитали в один голос товариші.

– Ні, не втопився. Кричати став. Дядьки почули, врятували. Але з тих пір занедужав неборака, а потім вмер. Кажуть, ніби з того…

– Еге, еге, і я чув таке, – перебив Іван, – що ніби муровий колись давно брав собі в мури або самого кріпака-хлопця, або найкращу дівку з села і різав їх на кавалки та їв. Ніби чули люди, як вони кричали в мурах.

– То було так: на святу Паску, на Великдень, оно тільки стали дяки кликати Христа на цвинтарі, то він і вхопив хлопця. Після стало ясно – всі є, а хлопця нема…

– Нема?!

– Нема.

– Так-таки і пропав?

– Пропав. Кажуть, що він після кожного рапту[104] закриває по одному вікну. Ніби так: вхопить одного разу хлопця і заб’є одне вікно, візьме на другий рік – друге вікно заб’є. От того-то в замчиську деякі вікна забиті. І ще кажуть, що як захоче вхопити, то визирає з-за своїх мурів. Стане, зіпреться обома руками на мурисько і озирає то туди, то сюди, на всі села: на Клодню, на Хавчики, на Жмурище…

– І на Бечмени?

– І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди – страховище таке.

Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.

– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.

– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.

– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.

– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.

Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.

– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.

– Що?

– Брехня, здається…

– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?

Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.

– Ні, то друге діло.

Якусь хвилину тривала мовчанка.

– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.

Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.

– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.

– А таки брехня.

– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?

– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…

Хлопці зареготали.

– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!

– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».

– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?

Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє…» Та його підняли на глум.

– Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, – почав хоробро Петрусь.

– Ну, спитай, – відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.

– Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє… нечиста сила?

– Звісно, так прийшлося… Люди поставили. Та й хрест вже наполовину сховався в землю.

– А чому він тепер не бере людей?

– Пожди, може тебе якраз і вхопить, – відповів спокійно Степан – тоді згадаєш, чи я правду казав.

Іван широко відкрив рот, засміявся і ще швидше почав ворушити пальцями ноги. Це йому вочевидь подобалося.

– Ні, не вхопить, – відповів серйозно Петрусь.

– Зобачиш.

Мовчання. Петрусь замислено дивився у вогонь.

– Диви, википає! – Степан кивнув Петрусеві на горщик.

Той витягнув горщик з вугілля. Страва була готова. Нічліжники взялись за вечерю. Та не встигли вони «ввійти в смак», як у мурах залунав невиразний протяжний звук. Іван ніс до рота бульбу та так і завмер. Степан дивився поверх вогню, широко розкривши очі і піднявши перед собою вказівний палець.

Петрусь сидів з відкритим ротом, тримаючи ложку в горщику. Всі уважно прислухалися. Звук пролунав ще раз.

– А бач! – сказав Степан Петрусеві, коли всі сумніви пропали. – А не казав я!

– Що, то нічого… То, певно, сова стогне, або може теє… кішка, або що…

– Кішка!? В полі де, дурисько, кішка візьметься?! Ото ляпнув!

Обурення товаришів росло. Цієї хвилі вони були настроєні вбачати в кожному звуці, шурхоті щось незвичайне. Певна річ, якби цей звук трапився їм удень, на нього ніхто не звернув би уваги. Та тепер у цих обставинах він був прекрасною поживою для збудженої уяви. Скептицизм Петруся був дуже недоречним. На нього в один голос напали Степан та Іван, яким не хотілося, щоб усе було так просто. Навпаки, їм дуже хотілося розказувати завтра по селу, як вони ночували коло замчиська, як спочатку все було тихо і як потім, коли мова зайшла про «мурового», щось почало шипіти і стогнати.

Забобонне почуття в такі хвилини підказує недовченому розуму багато чого такого, що ніколи не могло б явитися при логічному плині думок. Та, власне, і сам Петрусь не був цілком певним, чи то був крик сови, чи кицьки, чи ще якої мари. Він заперечував, бо йому так здавалося. Звичайно, найпевніше сова. Це можливо. А взагалі, може бути, що й не вона. Може бути, що хтось підкрався до них і навмисно лякає… А може – таки він, муровий…

Та й чого не зродиться у голові парубійка, збудженого оповідями про привиди та інші страхи. Від останнього припущення Петрусь похолов. Він більше не заперечував, тихенько лежав ниць і думав. Настрій товаришів непомітно передався і йому. Всі мовчки почали готуватися до ночівлі. Петрусь підклав торбу собі під голову і вкрився свиткою.

– Де то моя булана? Щось не чути дзвінка! Треба піти подивитися! – сказав Степан, встаючи і розглядаючись на всі боки.

– Мо, зайшла де далеко, – доповнив його думку Іван.

– Піди-но, Петре: найди та нажени, – звернувся Степан жартівливо до Петруся.

– Сам йди. Твоя кобила, ти й іди.

– А я хочу, щоб ти пішов.

– Не піду.

– А я ж тебе прошу. Троячку дам. Калача у Гиси купиш.

– Сам їж.

– Злякався!

Товариші засміялись.

– Зовсім ні. Не хочеться.

– Не хочеться, – передражнив його Степан, – бо боїшся, щоб не вхопило.

– Сам ти боїшся!

– Я?! Чого? А ти боїшся. По тобі видно, що боїшся. Хоробрий же ти, Петро, як я бачу, дуже хоробрий… На язиці в тебе нічого нема, ніякого страху, а як до діла приходиться, то і страх звідкись береться.

– Та що йому тепер, – підхопив Іван. – Глянь, як накрився. Для нього тепер нема ніяких страхів.

– Для нього і замчиська, певне, нема. Петре, га, Петре, скажи-но, чи то правда люди кажуть, що замчисько ніби на горі стоїть, чи, може, брешуть?

Петро мовчав, товариші продовжували його під’юджувати.

– Я знаю, чого він такий безбоязний. Бо його мати як вродила, то в ночовках або в кориті плавати заставляла, та весел не давала, – сказав Іван і на всю губу засміявся зі свого дотепу.

– А я чув, що за пазухою до п’ятого року держала.

– Та й тепер держить.

– Петре, га, Петре, а скажи-но, чи тепло у матері за пазухою сидіти?

– Ну, він тепер за пазухою не сидить. То колись було. Він в закуток тепер лазить, там і спить.

– Бо він тепер, – треба таки сказати правду, – великий став!

– Еге, я чув, мати його хутко оженить. Тільки дівки ніяк не підбере…

– Щоб по закутку прийшлась.

– Петре, а добре спати в закутку?

– Певне, лучче таки, як у ночвах. Зігнувся в чотири погибелі…

Жарти вичерпались. Степан позіхнув.

– Ну, а все-таки треба йти нагнати свою булану…

Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.

– Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?

Мовчанка.

– Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.

– Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.

Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.

– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.

– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!

Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.

– Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!

– Пішов…

– Пішов, розсердився.

– Нехай, бо мудрий дуже став.

Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і ввійшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.

Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.

Серце гучно калатало.

– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!

Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.

– А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.

Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.

– Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема… теє… треба назад.

Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.

– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.

Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.

У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось – уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.

Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.

Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.

– Ой! Ой! – зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.

Зомлів.

* * *

– То Петро кричить… – сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.

– Еге, здається, він, – підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.

Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.

– Що він там так довго?

– Нехай шукає, – заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.

Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.

– Господи, що се з Петром?!

– Бери, бери його за ноги!..

– От нещастя!

– А не казав я…

Вони привели Петра до багаття, вклали його коло вогню і вкрили своїми свитками. Степан та Іван більше не жартували. У тривожному настрої вони просиділи до ранку, слухаючи марення Петруся і, лиш розвидніло, відвели його, страшенно блідого і змарнілого, у село.

До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли «дохтура» з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.

Розпитуючи про причину хвороби, лікар нічого не довідався. Селяни давали найрізноманітніші свідчення. Переважно говорили: «Хто то може знати. Бог знає!» Коли лікар поїхав, а маленький Петрусь лежав на могилках, бечменці висловлювались впевненіше: «Він вхопив… то його діло. Давно не брав… Він хворобу наслав».

У першу весну по Петровій смерті городи, розміщені поблизу замчиська, опустіли. Забобонні газдині боялись що-будь там садити. Камінь, привезений для будівництва хатніх печей, селяни повідвозили назад. Ніхто не наважувався нічого брати з замчиська. Лиш дехто з хлопців, що любили на Паску, бавлячись, гасати по замчиську, відвідали його у світлі празники.

* * *

Чи не знаєте ви часом Олени Тимчучки? Га? Та от, тієї баби, що завше швендяє по місту з мотузками та шмаття збирає… Еге, еге, беззуба така, горбата, її ще дражнять «козлячкою». Та то ж мати Петруся! Як не вірите, що муровий насилає хворобу на людей, то спитайте її. Вона все чисто розкаже, як то було. Вона мені оповідала. От і кажіть після того, що людей не хапає!.. Боже борони! Та хай тому на язиці семеро болячок сяде, хто се говорить! Присяйбі!

Людмила Старицька-Черняхівська

Народилася 29 серпня 1868 р. у Києві в родині Михайла Старицького. Брала участь у літературному гуртку «Плеяда» (1888–1893). Автор поезій, оповідань, літературно-драматичних творів, театрознавчих і літературознавчих статей, спогадів. 1917 р. була обрана до Центральної Ради, а з 1919 р. – заступник голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському.

1929 р. її арештували у зв’язку з процесом СВУ, перебувала на засланні. 1939 р. повернулася до Києва.

20 липня 1941 р. енкаведисти влаштували обшук на квартирі, де мешкала письменниця з сестрою Оксаною. У звинуваченні писалося: «В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной намечают план своей деятельности в так называемом «Украинском правительстве», которое, по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках немцев».

На допиті письменниця заперечила це звинувачення. Людмилу Старицьку-Черняхівську, Оксану Стешенко, академіка Агатангела Кримського вивезли вантажівкою до Харкова, далі у товарняку до Акмолінська. Дорогою письменниця померла, конвоїри викинули з вагона тіло. Місце поховання Людмила Старицької-Черняхівської невідоме.

Оповідання було вперше опубліковане в «Киевской старине» у 1889 р. Подається за виданням: Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори. Київ, Наукова думка, 2000, у перекладі Ю. Хорунжого за редакцією упорядника.

Жива могила Українська легенда

«Любовь сильнее смерти и страха смерти».

Тургенєв

Неподалік Дністра, поблизу Лядового, височіють стрімкі гори; на одній з них насипана старовинна могила; на могилі два кущі калини, тут таки бовваніють і рештки колишньої каплички; а одразу за могилою – глибоке урвище, поросле кучерявим листяним лісом. Вогко й таємниче в глибокому яру.

Срібною обручкою охопили могилу два струмки і мчать із кручі бурхливим потоком; та несподівано, за три кроки, підводиться із землі дивної форми чорна брила, ніби похмурий козак владно розпростер руки і мимоволі знову роз’єднує потік надвоє, і тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягаря, знову єднаються і, міцно обнявшись, весело дзюркочучи, течуть собі далі. І тихо… тиша навкруги. Лише чути несміливе дзюркотіння, мовби двоє голосів переказують одне одному старі спогади, та часом зашумить і захитає огнистою головою з високої могили калина. Здається, сотнями пар очей дивиться звідусіль сива старовина; відчувається щось приховане в цьому поетичному спокої… І справді, у цієї самотньої могили є своя легенда.

Розділ І

Давно те було, ще Брацлавщина пусткою лежала: не було ані сіл веселих, ані міст галасливих: ліс та степ та високе небо. Ох, і давно це було – ще за Богдана Хмельницького, за козацьких війн. Прибули з України на Поділля двоє побратимів – такі вони зближені, що ближчі за рідних братів. Приїхали пан Жмайло і пан Громика; «осаду садити», «зайняти займанщину». Хоробрі були козарлюги: не злякалися й лихих сусідів. Осіли; почав біля них потроху й інший люд збиратися: при замкові вільготніше і страху поменше. Ось і веселий хутірець виник: забіліли хатки, зашуміли млини, повеселішало в степу! Тільки сумно чомусь панові Жмайлу: темні думки запосіли йому голову; очі палають недобрим вогнем: у пана Громики й людей більше, у пана Громики й займанщина краща, у пана Громики й дружина красуня порядкує в світлиці, і синочок-одноліток простягає пухленькі рученята… а в нього – і в світлиці похмуро, і люди не так селяться, і не так його поважають. Не спиться панові Жмайлу, нескінченно довгі темні ночі, а чорна заздрість плазом забирається в серце, й палить пана Жмайла побратимський хрест. А пан Громика зібрався в похід – татар полякати – і просить пана Жмайла:

– Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, – батьком будь для них!

Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався:

– Спокійний будь, побратиме, друже мій!

Попрощалися, й поїхав пан Громика.

Ой пане Громико, пане Громико! Якби ж то ти зазирнув у серце побратима, то й не кинув би на нього жінки й малого сина.

Минув місяць. Веселий повертається з походу пан Громика, пісні наспівує; ось уже й недалечко його осада: потішить він дружину й синочка, потішаться й люди…

Є чим потішити всіх: двоє нав’ючених коней з дорогоцінними подарунками. Вже й домівка близько, та дивина – не чути жодного голосу! Тиша, ніби вимерло все. Приострожив коня пан Громика: погорілі, порожні хати, вулицями блукають корови та виють голодні пси – і ні душі! Летить Громика до свого будинку: на подвір’ї розкидано усіляке манаття; комори й стайні порожні; вибиті вікна в будинку, а на порозі – спотворений труп сина…

Глянув Громика і вдарив головою об стіну. З напівзруйнованого льоху з’явилася сива голова, що тряслася.

– Пане!

Громика озирнувся на слабий голос. Боже! Хіба ж можна отак знущатися над сивиною? Вся спина старого – посічений, пошматований кусень м’яса: нещасний повз навкарачках, бо не міг розігнутися.

– Діду, що се з тобою? Хто се? Хто се?

Дід підвів згаслі олов’яні очі, в яких стояла смерть:

– Ми боронилися… Жмайло… і пані завіз… а ми боронилися… Жмайло, – старий якось страшно гикнув і навзнак припав до землі.

Зрозумів Громика, чиїх рук це лихо, і застугоніло в нього серце. Схопив він побратимського хреста, високо підняв і розтрощив на друзки.

– Як я ламаю цей хрест побратимський, так нехай буде зламана між нами дружба. Віднині між нами – сама помста і ворожнеча. Клянуся ні спочити, ні з’їсти, ні заснути, поки не помщуся тобі, враже, кривавою помстою! Нехай мої нащадки не знають і хвилини щасливої і спокою, якщо забудуть нашу помсту. Будь проклятий, ти, Каїне, на весь рід твій і потомство!

І знову скочив пан Громика на коня і з бойовою дружиною помчав до пана Жмайла.

Чимало води відтоді збігло, – не одна руса голівка посивіла, а пан Громика і пан Жмайло тільки й живі, що помстою. Настав час і смерть їх порівняла; але між нащадками палає люта ворожнеча. Вже стільки поколінь з тих пір перейшло землею, – перемінилися люди, перемінилися звичаї, та помста живуча, і живе вона й охоплює дружні колись роди все дужче й дужче.

Розділ II

Пишний замок у пана Данила, нащадка древнього Жмайла! Не такі собі майстри його будували, а німецькі, і виписував він їх із самісінького Львова. Міцні, білі стіни, високі вежі, дубові двері, залізом куті, вузькі вікна, а скло скрізь штучне в олов’яній оправі – красний замок; обнесений мурами з баштами по кутках, з гарматами і гаківницями. Стоїть на високій горі. Живи собі сміливо: татари й ті минають замок!

Ясний сонячний ранок, на сході ще не розчинився сизувато-рожевий туман, роса виблискує, свіжість… А на подвір’ї в пана Жмайла метушня: козаки щомиті вбігають і вибігають зі стайні, – жінки із згортками бігають з пекарні до покоїв, дим в’ється з димарів… І час від часу лунають короткі розпорядження: пан Данило підганяє челядь. Яка ж то причина тої шамотні? Та ж сьогодні Спаса, храмове свято в отця Андрія.

– Добридень, тату, – задзвеніло з ґанку.

Пан Жмайло повернувся і його суворе засмагле обличчя прибрало самозадоволеного виразу.

– А, це ти, Дарино! Уже прибралася? То підійди ближче, дай-но подивлюся, яка ти в мене?

Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, уважно вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її скривила дитяча гримаска.

– Росяно, – і вона поштиво поцілувала батькову руку.

– Ну і гарна ж: їй-богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмайла! – самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: – Добудемо й жениха, хай знають Жмайла!

А Дарина стояла перед ним, потупившись: на її русяву голівку падав цілий сніп сонячних променів, від цього чисте, високе чоло видавалося ще опуклішим, переломлені, тоненькі бровенята були зсунуті, між ними пролягла характерна складочка; великі, замріяні карі очі напівзатулилися довгими шовковими віями; личко було бліде, губи стиснуті. Зате ж як сяє вбрання: рожевий штофовий жупан у шви золотом та сріблом шитий із золотими німецькими ґудзиками, ясно-червоний оксамитовий спенсер, блаватова спідниця, а намисто, дукачі, а червоні сап’янці із срібними підківками, золотом та перлами шиті!

– Славно прибралася! А де ж мати?

– Ось вони.

На ґанку з’явилася пані Жмайлиха: висока й горда постать, соколині брови, орлиний ніс і глибокі очі, а з-під високого кораблика вибиваються пасма чорного, без жодної сивої нитки волосся. А стрій? Злотоглав, блават, золото, перли, коралі. Пишна пані!

– То що, пані, готові? – І пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. – А що, панове, рушаймо з Богом!

– Гей, хлопці! – З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися…

– З Богом, – пролунав голос пана Данила.

Воротар спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив у дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка зі спутаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи подорож отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев’яна, круг неї цвинтар… а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невиразний шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом спекотного серпневого сонця.

Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду – пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.

– Пан Жмайло, пан Жмайло! – чулося навкруги. Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються… а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів… Церква вже виповнилася… темна дерев’яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих… Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану… пахне яблуками, сливами, медом… У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, – яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. «Благослови, Владико!» – загримів здоровенний диякон. Всі випросталися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви… аякже, молитися то молитися!

Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, – і картина за картиною миготять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився – до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак озирнувся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:

– Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!

Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака перестрибували…

Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря. Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста. Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивиться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі.

– Зі святим Спасом бувайте здорові! – кажуть отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: – Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі! – І священик дав панові й пані по великій проскурі.

– Спасибі, – пихато відповів Жмайло, – але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати, – і сухо глянув на отця Андрія.

– Ну, то дочку панночку залиште в нас, – пролунав дзвінкий голосок, і Олеся прохально подивилася на Жмайла.

– Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки.

В цей час на паперті з’явився ставний молодий козак і пішов геть.

– Та залиште вже, зробіть таку ласку, – несміливо додала матушка і низько вклонилася.

– Тату, я давно не бачилася з Олесею, – ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.

– А завтра ми привеземо її додому!

– На них можна полишити дитину, – вступилася й пані.

– То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!

– Спасибі, тату! – Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. – Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і… – не докінчивши, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: – Поспішав, каже, щоб тебе побачити, – і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: «Боже мій, лишечко моє, щастя моє!» – і все більше запалюються червоні Олесині щічки.

А в отця Андрія вже все готове для прийняття дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розстелено полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами… а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – пролунало за дверима.

– Амінь, – відповіла вона.

На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї… Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз – ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса… вуста посміхаються трохи сумно… та головне, – очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти… і страшно, і любо!

– Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, – запросив до бесіди священик.

Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців… і страшно їй і чудовно!

– А як же з вірою? – перебив батюшка. – Чи в благочестії пробувають чужоземці?

– Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі – католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!

– Заступи, спаси й помилуй! – батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.

– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.

– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.

– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.

– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.

– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.

– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…

– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.

– Дякую, вже пив, досить.

– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається…

– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!

– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.

– Віват, віват! – пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:

– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.

– Хто він такий, не знаєш, Олесю?

– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.

Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.

– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.

– Щось мені не хочеться, серденько!

– Та нумо, голубко!

Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.

– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.

– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!

– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?

– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.

– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

– Не думав я, що ти недобра, панночко! – похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.

Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід – вони ж вороги… і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, – нема в її серці ненависті, сама туга…

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає:

– Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!

– Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака.

– А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться – втечу.

– Без благословіння!

– Бог благословить!

– А сором?

Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені – вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця… Місяць яскраво світить… туга… голова палає… треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець… дрімають високі тополі… тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба зазирає місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі – сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася… Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, долинули перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня – той стогін – це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» – сумували, плакали звуки…

Застигла Дарина біля вікна, мовби скам’яніла… і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою і тужливо шепочуть вуста: Навіщо, навіщо?… Невже…

Розділ III

Пізно прокинулася наступного дня Дарина. Голова важка, у скронях стукає. Олесі вже нема. В будинку так тихо, мабуть, всі вже поїхали; а раптом?… Рипнули двері, вбігла Олеся:

– Що з тобою, Даринко, чи не захворіла? Господи, яка бліда! А ми думаємо, що ти спиш. Всі вже поїхали засвіта.

Остання надія Даринчина пропала. «Отже, не побачимося більше ніколи-ніколи. Та й навіщо?» – намагалася себе заспокоїти.

– Швидше збирайся, вже пора їхати.

Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше ніколи вони не побачаться! А в господі всі вже метушаться і складаються, ніби в далекий край збираються. Закінчився невеселий обід – пора! Всі без винятку, навіть сторічна нянька усілися по місцях, і якусь мить мовчки посиділи; перший підвівся отець Андрій і почав хрестити образи; за ним підвелася й решта; почалося благословіння, поцілунки й добрі побажання в дорогу. Матушка, Олеся й Дарина посідали до ридвану.

– То з Богом! – напутив нарешті з високого ґанку, хрестячи ридван, батюшка.

Заляскали батоги, смикнули коні і, плавно погойдуючись, рушив ридван до воріт. Навздогін йому клав хрести отець Андрій поки видно було. Котиться, постукує собі неповороткий ридван, спереду й з боків скачуть Жмайлові козаки: небезпечні часи, не доведи, Господи, випурхне з-за пагорба татарська кіннота… Дрімає попадя, перебираючи пальцями, голова її вихитується на всі боки; поштовх – і відкриє сонні очі, губи замурмочать якісь уривки з молитов, і знову захитається сива голова. Неугавно й безперервно шепоче Олеся на вухо Дарині; очі виблискують, руки в русі – вся постать бере участь у бесіді.

– Та ти не слухаєш, Дарино. Чи ти нездужаєш, чи що з тобою сталося, ти якась не своя!

– Нічого, серденько, це так, минеться, – Дарина потерла долонею чоло.

Звиклі коні спокійно несуть ридван; перед очима стеляться зелені лани… мигне на обрії купка дерев або висока й сумна могила і порожньо навкруги… і ні душі… Сумно і в Дарчиному серці: аж щемить там тупий біль… «Ніч не спала – через те», – заспокоює вона себе, а перед очима погляд тих сірих очей, такий глибокий та лагідний, якого не спостерігала ні в батька, ні в матері… А у вухах усе дзвенить: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко». І знову жене від себе думки, і знову постає перед нею його голос тихий і погляд любий!

Котиться ридван, постукує; дрімки справляє попадя, замовкла Олеся, сумно споглядають Дарчині очі. Ридван скотився до яру й переліску. Пролунав різкий, дикий крик; з-за куша піднявся один татарин, другий, третій, кинулися до коней; гримнули постріли, свиснули шаблі – і… але що це? – їх понесло: оскаженілі коні летять, віжки кинуто, візниці немає… ридван скаче в долину, розгойдуючись… назустріч мчить страшна яруга – провалля… Холодом війнуло на мандрівниць…

Дарина заціпеніла, а в голові дзижчить одна думка: а ось і смерть, а ось і смерть! Але що це? Раптом повз ридван вихором промчав Роман і вискочив навпроти коней. Господи, що він робить: його зітруть і затопчуть коні.

– Козаче! – тільки й встигла вона скрикнути. Бухнув постріл, поштовх, страшне вищання – і нічого більше! Дарина розплющила очі. Що це, чи не сон? Просто над нею очі Романові, стурбовано додивляються.

– Боже, чи не забилася, чи не болить тобі, чи дуже ти злякалася, панночко? – він обережно садить її на траву.

– Що це? Де ми?

– Заспокойся, ти сидиш біля мене, все щасливо скінчилося, всі живі.

Дарина здивовано озирнулася навколо: вона сиділа на зеленому пагорбі; внизу, у кількох кроках від урвища лежав перекинутий набік ридван; сплетена купа коней билася, а одна коняка трупом лежала, – куля влучила їй межи очі. Надбігли козаки й заметушилися. Олеся клопоталася біля матері, а та, перелякана на смерть, закочувала очі й рясні сльози текли по її повнявому добродушному обличчю.

– Дякую тобі, козаче, ти врятував мені життя, – шепотіла Дарина.

– Спасибі… Що би зі мною тоді було? – промовив Роман, втупившись у землю…

– А татари? – вона сиділа перед ним у високій траві, і оченята з такою довірливістю дивилися на нього знизу догори.

– Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я навмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе… коли бачу… Тут я кинувся… або вб’ю коня, зупиню їх… або нехай і я… – голос його виказав те, чого не вимовив словом.

– Козаче! Один Бог!.. – Дарина хотіла сказати щось, проте знітилася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.

– Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти – у тебе добре серце! Хіба винні ми в насильствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?

– Вибач, козаче, я…

– Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька – нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить… та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі.

Він стояв перед нею на весь зріст, голос його то підносився, то падав; вона ж дивилася на нього із захватом, з любов’ю…

– А вчора, вчора, як побачив тебе, Дарино, – ніби сонце зійшло; ось моє щастя, моє життя, моя радість, – вигукнуло серце! І така ти люба мені, така мила, нібито тільки на тебе й чекав усе життя. Тепер без тебе – могила, а з тобою не боюся ні горя, ні лиха… – Він сів біля неї: – Скажи, Дарино, чи ти мене ненавидиш?

– Ні, чому ж… ти мене… – Її голівка низько схилилася.

– То любиш?

Вона мовчала і все нижче хилила голову.

– То чи пішла б ти зі мною поруч, моїм шляхом? – він лагідно й сумовито зазирнув їй у вічі, взяв за руку.

Як не нашорошували свої вушка братики-квітки, але і їм не вдалося почути тихої відповіді. А цілунок почула висока тирса і заколихалася, заходилася передавати звістку по всьому степові; зрадівши, тихо закивала тисячами пістрявих голівок широка долина…

Небо поблідло. Над самісінькою головою танула остання золотаво-рожева хмарка. Вже звідкілясь притягли драбиняк, закладений сіном. Конячки пофоркують, козаки клопочуться, попадя отямилася, кличе Олесю й Дарину. Пора рушати. На високому небі зблиснула перша зірка… Роман підняв Дарину на руки.

– Моя, Даринко, моя навіки?

Скільки безконечного кохання у звернутих до нього карих оченятах, а на віях тремтить велика сльозина – чи бува щось красномовніше? І Роман палко притис до грудей її голівку.

Тихо порипує довгий драбиняк. Поряд, стримуючи коня, їде пан Роман. Гляне він на Дарину – усміхнеться сповна щасливо; вони мають свій широкий, щасливий світ і нікому нема до нього діла. Їдуть мовчки, проте скільки слів у цій мовчазній згоді! А глибоке небо всіяне міріадами миготливих зірок; потягло вологою; десь у повітрі прошелестіли запізнілі качки; над землею зависла тонка легка пара. Попереду козаки затягнули широку вільну пісню.

Розділ IV

Гнівається пан Жмайло і дуже гнівається. Навіщо він поступився вчора, залишив доньку у священика? Чому йому не спало на думку, що саме там вона може зустрітися із заклятим ворогом? До того ж цей ворог урятував дочку від смерті і лицарський гонор вимагає віддячити йому… і глухо відлунюють в порожній світлиці важкі кроки гнівливого пана. Та ось Жмайло смикнув на себе дубові двері і гукнув сивовусого Власа:

– Сідлай, мій вірний слуго, швидкого огира та лети до пана Громики; перекажи йому від мене велику подяку за послугу його сина, та й спитай неодмінно, чим він накаже віддячити йому? Додай, козаче, що рід Жмайлів ні від кого не приймав благодіянь за так, а понадто від старовинних сусідів!

Орлом полетів старий Влас до сусіди і переказав вельможне панське слово. Посміявся Громика з цієї гордині, проте син Роман і цьому радий. Обіймає свого батька і благає, щоб замирився з паном Жмайлом, щоб висватав йому красуню-доньку.

Любить старий козак Громика свого сина-сокола, єдину гілку старого славного древа, і чого не зробить батько, чим не поступиться заради своєї дитини? Він поступиться гордістю, поїде, простягне руку… Та чи знає Роман того запеклого Жмайла?…

– Тату, але ж я врятував життя його єдиної доньки, – невже стане йому совісті відповісти на це чорною невдячністю? Невже замість серця має він мохом порослий камінь?

– Його воля залізна і серце сталеве… він, сину мій, не поступиться ні перед благанням, ні перед слізьми, швидше вовк-сіроманець пошкодує ягня, ніж Жмайло Громиці добро яке зробить!

– Та коли врешті припиниться ця нерозумна ворожнеча, коли вляжеться збурена дияволом злоба?

– Все це від Бога! А для тебе, мій синашу, я все зроблю, принаймні серце моє не гризтиме сумління.

І старий козак велить сідлати коней, збирає пишне посольство і подарунки багаті, а через сивого Власа посилає панові Жмайлу звістку про те, що він із сином завітають до вельможного сусіди на гостину.

Простора світлиця в пана Жмайла; тільки похмуро й зимно в ній. Крізь штучні вікна пробивається бліде сірувате світло. Посередині стелі могутнім виступом впадає в око дубовий, почорнілий від часу сволок із вирізаним глибоким хрестом. Підлога застелена цареградськими килимами, під вікнами ослони й ослінчики, вкриті червоним адамашком і ковдраами, стіни білі, з дубовими полицями, на них стоять кубки червлені, миски сутозлоті, полумиски срібні і келехи нюрнберзької роботи. В лівім куті – велика кахляна піч, хитромудро прикрашена, а в правім – все образи київської, мистецької роботи, увішані шитими рушниками, уквітчані волошками та запашною гвоздикою. Під ними – великий дубовий стіл, поверх коштовного килима тонким обрусом укритий, а на ньому хліб, як сонце, і сіль – символи гостинності. Пишно, розкішне в світлиці, та не затишно. Зранку прибув до пана Жмайла й отець Андрій, дізнавшись про дорожню пригоду, просльозився, побачивши свою доньку, і відслужив подячний молебень про чудесне спасіння від напасті. Дарина ж дякувала небові за цю напасть і палко молилася, щоби замість зла в татовому серці посіявся мир. На кінець молебню приїхав Влас і оголосив про близьке прибуття неочікуваних гостей. Ця звістка приголомшила всіх. Дарина густо зашарілася і раптом страшенно зблідла, уздрівши суворий, спрямований на неї батьківський погляд; пан Жмайло сердито смикнув себе за вуса і наказав жінкам забратися на свою половину.

Прибув і пан Громика з пишним поїздом. Пан Жмайло з батюшкою зустрічають їх у світлиці. Пан Громика, святково вбраний, ще ставний і бравий козак, увійшов до світлиці із сином-красенем і шанованими козаками; всі низько вклонилися господареві, і пан Громика розпочав урочисту промову. Він покликав усю свою вченість на допомогу, потурбував навіть тіні Горація і Ювенала, підкріпивши свої докази текстами із Святого Письма. Закручена промова дихала щирістю, добрими почуттями; говорив пан Громика, що діти не відповідають за гріхи батьків, що злобливість принесла багато жертв і вже нарешті наситилася; а закінчив такими словами:

– Десниця Божа над нашими родами простерта від того лиховісного дня, коли звершилася клятьба на брата, і якщо злоба торжествує, то гілки нашого древа висихають, тепер тільки єдині чада лишилися, – у тебе, вельможний пане, дочка, у мене – син. Чи не промисел Господній скерував спасіння твоєї доньки, тим самим вказавши шлях до нашого примирення? Він уклав до серця наших дітей любов і забуття колишніх кривд. Поклонімося й ми чолом волі Господній, забудьмо давнє лихо, простягнімо один одному руки і в укоханій спілці дітей наших виростимо нову силу для слави нашої України!

Громика зупинив на Жмайлові сповнений теплоти погляд, але той утупив погляд долі й понуро мовчав і крутив сріблясті вуса. Нарешті пролунав його хрипкий і пихатий голос:

– Вельми я вдоволений, що представник роду Громик прибув до Жмайла з покірним поклоном, вельми вдячний я і за послугу твого сина, пане, – але плати, якої хоче пан, дати не можу: надто велика вона і відчувається в ній Громиччина зажерливість!.. Бери в мене, пане, золото, срібло, коштовну зброю, коней швидких; але доньки ворогові я не віддам.

Громика думав був послати у відповідь гірке слово, але отець Андрій перебив, піднявши Євангеліє в коштовній оправі і нетвердим голосом почавши:

– Братіє, в ім’я Господа Бога і животворної Трійці, молю вас, виженіть із сердець ваших князя помсти і зла та отверзіть їх для духа миру й злагоди. Христос заповідав нам не токмо прощати ворогів, але й молитися за них. Братіє! Кіє убо вразі єсте? Ви сини однієї матері, одної неньки. Прадіди ваші сотворили гріх, навіщо ж правнукам його творити? Братіє! Возлюбіте одне одного, до єдиномислія рухомі, і лобизанням зітріте злобительства жало. Та й вигукну я, під’явши руки горі: «Зійди, Господи, і виждь, і одвідай виноград сей, його ж насади десниця Твоя!» – закінчив отець Андрій, його старечі очі зволожилися.

Козаки теж утирали неслухняні очі, а глибоко зворушений пан Громика зробив перший крок назустріч панові Жмайлу. Але той стояв холодний, наче камінь, і в темних його очах не світилося нічого, окрім злості.

– Святе твоє слово, отче, та вмістити його може Бог, але не гріховна плоть наша… та й Христос не вибачив Іуді! А хіба ж не Іудами були діди і прадіди пана Громики? Чи не вони кували злість і проливали побратимову кров? Чи не волає ця кров до помсти? Ні і ні! Мої предки перекинулися б у гробовищах, якби я порушив їхню клятву! Не буде моя дочка за споконвічним ворогом і не простягну я йому руку: не подобає-бо туру із звірюкою хижою бути разом!

– Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх! – вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.

Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів…

Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополь визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополь стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче.

– Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!

– Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!

– Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би… а він…

– Не любить він тебе, лише гординю свою тішить…

– Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий? – Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.

– Я? – спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. – Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої… А ти кохаєш мене, Дарино?

– Чи ж кохаю тебе? – Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлі пасма волосся відкрили бліде личко. – Чуєш, Романе, – тут б’ється моє серце, в ньому – Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!

– Щастя моє! Життя моє! – Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст…

Визирнув з-за тополь місяць і кинув на них ревнивий промінь.

– Але як бути, що робити? – стрепенувся козак: – Батько твій не погоджується на шлюб – а без тебе нема мені життя на світі…

– Нема життя… – повторила зблідла Дарина, – туга, ох, яка туга! Краще сховатися від неї під кушир… у болото…

– То утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо…

– Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть… тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі… Я в ногах у тата плазуватиму… сльозами змию долівку… може, змилується…

– Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?

– Мати Божа не допустить! Вона послала заступника – тебе, і сама заступиться!..

Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.

Розділ V

Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший – з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!

Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поквапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку – ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.

– Слухай, жінко, – грізно мовив до дружини, – довго дурітимеш?

Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:

– Та я так… нічого… дитини шкода, – голос її тремтів.

– Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, – завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! – і пан Жмайло притупнув ногою.

У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.

– Тату! – тихо, але твердо почала вона, – як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні.

– Що? – заревів Жмайло, – ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю – чуєш моє слово – завтра ж!

– Батьку, змилуйся, не можу я… не піду я…

Дарина впала навколішки.

– Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?

– Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. То вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зламати ніколи… ніколи…

Очі в пана Жмайла налилися кров’ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна.

– Ось ти яка! А-а! – вихопив шаблю – лезо блиснуло у повітрі й…

– Дитиночко моя!.. Убий мене! – пані кинулася Жмайлові до ніг.

Зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов зі світлиці.

І все принишкло в будинку… Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі – жаль бідної панночки – та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов закрижаніла – чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати – тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замкової шпарини, боїться й дихнути; що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка.

А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: «Не піде… не піде… не така! Замурувати на смерть… – згасне рід!» І знову важке мовчання і глухий шум кроків. «Позбутися його… позбутися… молода… забуде…» Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і… злісно, радісно зареготав… Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: «поховав, поховав, поховав!»

Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі.

– Що ти, що ти?

– Як це – що? День добрий, пані!

– Що це з тобою?

– Нічого, гукни Дарину!

– Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане! – вона простягла до нього руки.

– Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку! – Пан Жмайло розпушив вуса й присів на дзиґлик. – Поквапся!

Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося з нею протягом ночі! Лице прозоре, під очима чорні кола.

– Гм! – вимовив Жмайло, глянувши на дочку, – то підійди до мене!

Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.

– То подивися на мене! – він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, – чого боїшся?

– Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь…

Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хоча очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання…

– Так, – продовжив Жмайло, – я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був – друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як – ти задоволена?

– Тату, тату…

Дарина пильно подивилася на батька – ласкаво посміхалися його очі… але в їхній глибині відчула щось недобре…

І ось засилає пан Жмайло по всіх усюдах гінців: «починаю, мовляв, велику війну, і хто хоче добути руку моєї доньки, тих запрошую до походу». Прибув посол і до пана Романа.

– Вибач мені, пане, що круто з тобою повівся; що поробиш – така моя вдача, та час нам і замиритися! Хочеш, пане, мою дочку взяти – я не проти, та тільки дав собі лицарське слово: дістанеться вона тому, хто найхоробріший серед козаків; прошу пристати до нашої бойової дружини.

Зрадів і здивувався пан Роман. Добре, добре, можна і в похід вирушити! Завоюємо собі щастя! Добудемо Даринину руку! А що саме так буде – він не сумнівається, чи хтось здатний з ним позмагатися? Ось тільки розлука… але ж хутко повернемося, і тоді вже назовсім… назавжди… Нетерпляче підганяє пан Роман батька свого до походу.

Віщує Дарині щось серце, сняться недобрі сни… Але настає останній вечір перед походом. Душить туга Дарину, жаль смокче серце, передчуває горе, а надія шепоче; нехай повернеться з походу мій найхоробріший і найславніший, почнуть думи складати про його подвиги, пісні співати, сам батько визнає його за достойника і… а… тоді… тоді… але несподівано зиркне на неї батько, зазміїться на його губах переможна посмішка… і надія опускає крила, каменем падає, а серце заб’ється тоскно, ніби підстрелений птах.

Та якось воно буде, а сьогодні вона щаслива, сьогодні вона ще побачиться з Романом.

Сперлася Дарина на білий мур – дивиться очікувально вдалину; високий замок, внизу ледь помітна річка, як страшно коливається на ній сивий туман, а он десь далеко в’ється дорога з гори на гору – саме звідти має приїхати він… Щось шелеснуло в траві, Дарина швидко озирнулася. Нічого страшного, то ящірка зблиснула на місяці яскравою спинкою і знову сховалася під камінь. А що робиться вдома? Замок спить, згасли всі вогні, тільки місяць перламутром відливає в скляних вікнах. Який похмурий замок, наче насуплений стариган! Скільки довелося їй витерпіти в цьому замку. Як багато горя за такий короткий час! Та, слава Богу, минулося все, як важкий сон. А Романа все немає! І тоскно вдивляються в стуманілу далину очі… Чому ж він не їде? Чи не трапилося чогось? Господи, збережи і помилуй, не може він не приїхати, не може поїхати, не попрощавшись зі мною! Пролунав короткий тупіт.

– Романе! – Дарина впала до нього на шию: – Коханий мій, забери мене з собою; я не переживу тут без тебе. Я нудьгуватиму й сумуватиму, не знаючи, що з тобою! Романе, – вона притиснулася до нього щока до щоки, – коханчику мій, як я люблю тебе!

Він цілував її коси, очі, вуста…

– Ось як повернуся з перемогою, тоді й хвилини не чекатиму: візьму та й повезу тебе до свого замку… тоді вже ніхто не відбере моєї Даринки.

– Чи так воно буде, козаче мій, ох, не віриться мені, не бути нам разом!

– Ні, Дарино, я серцем чую, що нас ніхто не роз’єднає. І клянуся тобі, Дарино, перед чистим небом і за свідка беру наше козаче сонце, – він показав на місяць, – що ніколи не покину тебе, і що б зі мною не трапилося, а приїду по тебе!

Щось зловісне вчулося Дарині в цій клятві – їй стало страшно. А час збігає – хвилина по хвилині.

– Час їхати! Благослови мене в щасливу путь!

Дарина здригнулася:

– Уже? – Вона поклала руки йому на плечі. – Господи, Царице Небесна, – вона захоплено підвела очі до неба, наче сподівалася цієї ж миті побачити якесь знамення. – Ти захистиш мого Романа від будь-якого лиха!

Він пригорнув її до грудей міцно, так міцно, як лиш умираючий пригортається до життя.

– Романе! Коханий мій!

Ще одна мить і кінь рвонув з копита, Дарина припала до муру: вона ще не плаче, вона стежить за ним, її серце ще наповнене коханим; та ось востаннє майнула за горою червона шапка: як глухо, як порожньо навкруги!..

Розділ VI

Минув місяць, другий, третій. Вже й листя всохло, опало з дерев і наспіли справжні морози: насунули сірі хмари, сипонув сніг, білою шапкою вкрились ліси, сріблястою скатертиною простелились степи. Ось уже незабаром і Різдво… а про пана Жмайла та про його хоробру рать і чутка пропала: поїхали й наче у воду булькнули.

Сидить Дарина в своїй світелці на дзиґлику біля віконця, – очей не зводить: степи, ліси, небо – все білим саваном укрилося – туга яка, туга! Що з Романом, де він тепер? Може, якраз у цю мить якийсь татарин… Господи, вбережи і помилуй! І важкі сльози падають на тонке шитво. А може, оцією хусткою перев’яжу Романа?! І серце так радісно заб’ється, і якась чудовна тепла хвиля пробіжить тілом, та з надією і вірою підіймаються очі до образів, котрі освітлено невгасимою лампадою.

Потяглися довгі, зимові вечори. Лежить Дарина на ліжку, зіпершись головою на лікті, а сторічна нянька безбарвним старечим голосом, похитуючи сивою головою, розповідає старі казки. І постають перед Дариною з темного кутка страшні й дивовижні образи: ось повзуть зловісні дракони з палаючими очима, ось пролетіла на мітлі страшна відьма з розплетеною косою, а он на тонкій гілляці, над таємничим озером гойдається бліда русалка зеленоока в білому довгому вбранні – вся у водоростях, ось у рожевому промені промайнула жінка, ні, легкий ангел із зіркою на чолі, а за ним і козак-нетяга – рятівник і захисник. І юрмляться ці образи і тихо кивають Дарині то сивими, то граційними голівками, а стара, шамкаючи, тихим безпристрасним голосом веде казку за казкою.

Моторошно Дарині: чи не сталося щось із Романом – хіба мало і нині цих чаклунів і чаклунок, а по глибоких ярах і темних лісах – мавок та русалок?

– Господи, зглянься над нами! – зі страхом шепоче вона, тулячи руки до грудей. – Бабусю, вони й тепер стрічаються?

– Хто їх відає, дитино, люди зустрічали!

– Чи не сталося якогось лиха з нашими?

– І-і… козаку нема чого боятися: в нього шабля посвячена, проти неї нечиста сила немічна. Ото як повернеться Роман, то вшкваримо весілля, ще й тобі сина-козака виняньчу!

Коли б так було! Та ні, це неймовірне щастя! Як вона припаде до нього, як розповість, скільки вистраждала, як пригорнеться! Із темряви дивляться на неї кохані очі тим самим поглядом, котрий так грів серце. А про батька й Романа ні слуху, ані вісточки…

Молиться вона, здається, всю душу вкладає в молитву. До церкви вибереться – там якось не так. Не той і отець Андрій: засумував старий, чорнобривенька Олеся давно вже вийшла заміж за Івана Богуша і поїхала на веселу Україну.

Прийшов лютий – сердитий і мокрий. Вечір, мокрий сніг стукає в шибку. В просторій світлиці, у чистій печі яскраво палають і тріщать дрова; на печі – каганець; на лавах рядками сидять дівчата, прядуть прядиво; посеред хати дід снує основу; пані спостерігає, щоб дівчата не марнували часу; тут таки й Дарина. Нудно в хаті, тільки одноманітно хурчать веретена та лине дівоча тиха сумна пісня. Рипнули двері, на порозі – баба.

– Пані, бандурист прийшов.

– Приведи його, та неси сюди закуски й наливки.

Всі заворушилися: ось тепер вони довідаються, що робиться на білому світі. Завмерло серце в Дарини: як страшно! Чи не краще й не знати про свою долю? До хати увійшов високий статечний старий. Сиві вуса його спадали на груди, оселедець закрутився навколо вуха, на лобі залягли дві глибокі зморшки; сліпе обличчя було виразне, а незрячі очі нібито промовляли. Старий крокував твердо, просто; хлопчик ніс бандуру. Дівчата вклонилися; пані пішла назустріч.

– Будьте здорові, діду!

– Будь здорова й ти!

– Сідайте, діду, втомилися?

– Сядемо, час і відпочити.

– Прошу ближче до печі, скиньте кирею і не погордуйте, повечеряйте з нами, чим Біг послав.

Дід поволі опустився, зняв кирею і озирнувся, нібито хотів і міг когось побачити…

– А дочка де?

Дарина підійшла.

– Еге, як підросла: давно не був у вас, – поклав руку їй на голову. – Е! Заміж пора… все росте… а нам час і спочити!

– Ех, діду, куди вам спішити, ви ще не старий!

– Що ти, пані, – дід ласкаво усміхнувся, – я і сам забув, скільки мені років… багато… багато… То давай, що там у тебе наготовлено?

Дід перекусив.

– А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?

– Чув, чув, можна й заспівати! – Дід розпушив вуса: – Ану, хлопче, подай мені бандуру!

Він обережно витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Громикою!

Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та, певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жоден козак ще не повернувся додому.

Тоді Україна зажурилася, Де ж ви з паном Громикою опростилися? Тоді брати-орли заклекотіли, Де ж ви нашого Громику поділи? Тоді сиві хмари заплакали, Де ж це ви Громику поховали? Не на милій Україні, На далекій на чужині?

Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач – в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.

Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не може вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимсь своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій – ти живий, ти також будеш щасливий!

На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати – і ні слова… Ахнули всі й здивувалися: що з ним сталося? Підупалим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно – мовчить Жмайло.

– Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?

– Ховати вже мене хочеш? – Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. – Заважаю вам? – зареготав. – Не квапся – ще не скоро помру!

– Та що ти, Бог з тобою, полікували б тебе, може, що й помогло б, а то, видно, щось тобі муляє, сам на себе не подібний…

– Не подібний, кажеш?…

– Та лиця на тобі нема, змарнів, з тіла спав… я усе ж пошлю…

– Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо! – Він стукнув кулаком по столі: – Йди собі!

Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати – духу бракує. Нехай відпочине й поправиться – тоді. Розпитує в козаків: кажуть – живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили…

Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки веселощів, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень – старому не кращає, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий – відчуває Жмайло наближення смерті і скликає до своєї світлиці всіх домашніх: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо – тут пахло смертю.

Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висохле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло – і затерпла вона.

Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:

– Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона одна зосталася серед нашого роду – їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!

Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався.

– А ти, – звернувся до Дарини, – поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!

Дарина здригнулася.

– На коліна – і клянися!

– Батьку, тату… а!..

– Клянешся?

– А Роман?

Старий підвівся, блиснув очима і моторошно зареготав:

– Тепер, – вигукнув громовим голосом, повернувши до Дарини жовті білки очей‚ – тепер і за Романа…

Але кров бухнула горлом і задушила останні слова. Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки – на подушках лежав жахливий труп.

Розділ VII

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяник і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в пробудженому лісі спритні мавки… Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

От уже й травень забуяв на повну силу, потяглися теплі місячні ночі з безконечними солов’їними руладами. Дарині не спиться… душно в низеньких кімнатках… а в садку так тепло… так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб’ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі… а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано… в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, – що з Романом, де він? Чи живий, чи… вона боялася закінчити думку.

– Господи… якщо… помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут… не жити! – Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. – Романе, якщо ти… ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?…

Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць.

– Та де ж ти, Романе, де ти? – Із запалих очей викотилася остання сльоза. – А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася… що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, крізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде… шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи…

– Романе! – Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!

– Приїхав до тебе!

– Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!

– Сідай, поїдемо!

– Куди?

– До мене, до моєї домівки.

– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!

– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!

Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.

– Коханий мій, куди ж ми їдемо?

– До моєї домівки!

– А де ж вона?

– Там, недалеко.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

– Романе, голубе мій, що з тобою?

– А нічого.

– Кохаєш ти мене?

– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…

Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.

– Де ж твоя хата?

– Ось там, уже недалеко.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:

– Коханий мій, чи скоро твоя хата?

Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:

– Ось – зараз прибудемо!

Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.

– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.

Сумно дивиться на неї Роман.

– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?

Але Дарина все плаче й заламує руки.

– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.

Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:

– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?

Та Дарина гірко ридає.

– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.

А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.

І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:

– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!

Вона бачить його променисті очі: скільки любові, скільки туги в них!

– Дарино! – однією ногою він ступив до могили. – Кохана моя! – Він блідне і мовби тане в повітрі… – Єдина моя! – дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.

– Бери мене, Романе!

Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, пригорнув, в очах зблиснув колишній вогонь:

– Моя Дарина, моя!

Могила тихо закрилася й сховала обох. Десь далеко вдарив дзвін й урочисто виплило сонце… Звідтоді щоночі, щойно сонце зайде за гору, а над землею встане легкий туман, а в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони, незримі, пригорнуться, і ведуть між собою до зорі тиху ніжну розмову. І тихо навколо, тільки вітер підкрадеться, підслухає розмову і перекаже верхів’ям дерев, що діється на вершечку самотньої могили.

То не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить – то їхні голоси ведуть тиху розмову. То не скеля роз’єднує струмки, – то Даринчин батько-вбивця, закаменівши, і по смерті хоче роз’єднати їх, але сльози Дарини все пливуть і підточують похмурий камінь – і настане пора, коли впаде чорна брила і струмки зіллються навіки, назавжди…

Літературні ілюстрації

Невідомий

Оповідання подається за часописом «Аnnales des sc. Psych» («Аннали психічних наук»), 1891 р.

Кімната привидів (Розповідь інженера)

Одного похмурого осіннього дня 1858 року, виїхавши рано-вранці з Дрогобича, я після утомливої подорожі прибув увечері до містечка Освєнцім. Служив я на ту пору інженером у столичному місті Львові. Той, хто подорожував тими краями тридцять років тому, погодиться зі мною, що у ті часи подібна мандрівка була важкою з багатьох причин і пов’язана з великими незручностями, а тому, зрозуміло, я приїхав до Освєнціма дуже втомлений, понадто, що цілий день не мав гарячої їжі.

Господар готелю, в якому я зупинився, пан Льові, мав славу найкращого шинкаря на все місто, і, крім того, мав на залізничному двірці буфет, з усіма достоїнствами якого я ознайомився за час своїх частих мандрів по цих краях. Повечерявши у готельній їдальні і напившись за польським звичаєм чаю, я запитав собі кімнату для нічлігу. Молода служниця вивела мене на перший поверх стародавнього монастиря, якого перетворили, завдяки меркантильному духу нашого часу, на готель.

Минувши простору залу, яка, ймовірно, слугувала колись трапезною для ченців, а нині правила за танцювальну залу для освєнцімської золотої молоді, ми вийшли в довгий монастирський коридор, обабіч якого були колись келії ченців, а нині покої для подорожніх. Мені відвели кімнату в самому кінці коридору. Я виявився єдиним, хто в готелі поселився. Замкнувши двері на ключ і на клямку, я ліг в ліжко і згасив свічку.

Минуло, ймовірно, не більш півгодини, коли при світлі яскравого місяця, що освітлював кімнату, я абсолютно ясно побачив, як двері, які перед тим я замкнув, і які були якраз навпроти мого ліжка, поволі відчинилися, у дверях з’явилася фігура високого озброєного чоловіка, який зупинився на порозі і став з підозрою оглядати кімнату, мовби маючи намір обікрасти її. Уражений не стільки страхом, скільки здивуванням і обуренням, я не міг вимовити ні слова, і перш ніж зібрався запитати його про причину таких несподіваних відвідин, він зник за дверима. Схопившись із ліжка, роздратований дивним візитом, я підійшов до дверей, щоб знову замкнути їх, але тут на превелике своє здивування помітив, що вони як і раніше замкнуті на ключ і на клямку.

Від несподіванки якийсь час я не знав, що й думати; нарешті розсміявся над самим собою, здогадуючись, що все це було, звичайно, галюцинацією, яку викликала надто сита вечеря. Я влігся знову, прагнучи якнайскоріше заснути. І цього разу я пролежав не більш півгодини, як знову побачив, що до кімнати увійшла висока бліда фігура і, крадучись, зупинилася біля дверей, оглядаючи мене маленькими пронизливими очима. Навіть тепер, по тридцяти роках, я бачу перед собою, наче живу, цю дивну фігуру, що скидалася на каторжника, який щойно вивільнився зі своїх кайданів і збирається на новий злочин. Збожеволівши від страху, я машинально схопився за револьвер, що лежав на моєму нічному столику. У ту ж мить незнайомець зробив кілька скрадливих кошачих кроків і раптово стрибнув на мене з піднятим кинджалом. Та не встигла рука з кинджалом торкнутися мене, як водночас пролунав постріл мого револьвера.

Я скрикнув, схопився з ліжка, і в той же час вбивця зник, траснувши дверима так голосно, що луна пішла коридором. Якийсь час я ясно чув кроки, що віддалялися від моїх дверей, потім за хвилю усе затихло.

Ще через хвилину господар зі слугами гупали мені у двері зі словами:

– Що сталося? Хто стріляв?

– Хіба ви його не бачили? – здивувався я.

– Кого? – запитав господар.

– Людину, в яку я зараз стріляв.

– Хто ж це такий? – знову запитав господар.

– Не знаю, – відповів я.

Коли я розказав, що зі мною трапилося, пан Льові поцікавився навіщо я не замкнув дверей.

– Змилуйтеся! – вигукнув я. – Хіба можна замкнути їх міцніше, ніж це зробив я?

– Але яким чином, незважаючи на це, двері все ж таки відчинилися?

– Хай би мені це хтось пояснив. Бо сам я, хай мені біс, нічого второпати не можу, – відповів я.

Господар і слуги обмінялися значущими поглядами.

– Ходімо, милостивий пане, я вам дам иншу кімнату, вам не можна тут залишатися.

Слуга узяв мої речі, і ми залишили цю кімнату, в стіні якої знайшли кулю мого револьвера.

Я був надто схвильований, щоб заснути, і ми подалися до їдальні, де не було ні душі, оскільки було вже за північ. На моє прохання господар наказав подати чаю, і за склянкою пуншу розказав наступне:

– Бачите, кімната, яку я сам для вас виділив, перебуває на особливих умовах. З тих пір, як я придбав цей готель, жоден подорожній, що ночував у цій кімнаті, не покидав її, не переживши переляку. Останнім, хто ночував тут перед вами, був турист із Гарцу, якого вранці знайшли на підлозі мертвим. Його уразив апоплексичний удар. З тих пір минуло два роки, протягом яких ніхто не ночував у цій кімнаті. Коли ж ви приїхали сюди, я подумав, що ви людина смілива і рішуча, здатна зняти прокляття з цієї кімнати. Але те, що трапилося сьогодні, примушує мене назавжди її закрити.

Венеціян Білиловський

Автор листа до французького ученого-астронома Каміля Фламмаріона (1842–1925), який також цікавився окультними науками і паранормальними явищами. В. Білиловський походив з Полтавщини і був братом відомого письменника і лікаря Кесаря Білиловського (1859–1938), який, між іншим, теж втратив не одну, а дві дружини. Лист його був поміщений у книзі Фламмаріона «Будинок з привидами». Подається у перекладі з французької.

Візит з іншого світу

Я був уже одружений, коли став навчатися в Київському університеті. Якось ми з дружиною вирушили на село до моєї сестри, що мешкала у маєтку неподалік від Пскова. Коли ми поверталися до Києва через Москву, моя улюблена дружина захворіла інфлюенцою (грипом. – Ю. В.) і, незважаючи на молодість, швидко занепадала на силах. Вона танула на очах, а потім у бідолахи зупинилося серце…

Горе оглушило мене, тим більше, що усе відбулося настільки миттєво і несподівано, наче грім з ясного неба… Я не буду навіть намагатися описати вам, наскільки глибоким було моє горе і яким великим був відчай. Але я хотів би представити на ваш розгляд дуже дивні факти, бо мушу зізнатися, що і зараз після того, як минув час, маю до них живий інтерес і хотів би знайти пояснення тривожної для мене загадки.

Отже, факти такі: мій батько у той час жив у Полтаві і не підозрював про хворобу своєї чарівної і улюбленої невістки. Він знав тільки, що вона перебуває разом зі мною у Москві. Яким же було його здивування, коли він, виходячи з дому, виразно побачив, що вона йде поруч із ним. Видіння було хоч і мигцем, але настільки реальним, що батько мій, охоплений невимовною тривогою, тут-таки відправив нам телеграму, щоби довідатися про здоров’я моєї дорогої дружини. А трапилася ця загадкова пригода саме того дня, коли вона померла.

Я буду вам глибоко вдячний, якщо ви зволите знайти якесь пояснення цього вражаючого факту і повідомите його мені.

Венеціян Білиловський, студент-медик, що мешкає в будинку № 21

на вулиці Микільській у Києві.

Омелян Партицький

Народився 1840 р. у с. Тетевчиці біля Радехова на Львівщині. Закінчив Львівський університет, викладав у львівській гімназії. Мовознавець, етнограф, історик, редактор журналу «Зоря» (1880–1885), один із засновників львівської «Просвіти». Писав також поезії.

Нарис про духів подається за часописом «Зоря», 1884, № 6–7).

Викликуванє духів

Сего року минає трийцять літ, як в Галичину завитала спиритична наука. Старші люди пам’ятають єще добре тогдишнє загальне зацікавленє на вість, що найдено спосіб розговорювання з загробними духами. Майже в кождім домі збирались тоді члени родини, знайомі, приятелі, ставали около стола або иншого якого круглого движимого предмету (наприклад тареля) й, покладаючи крайні пальці своїх рук на стіл, творили ними один неперерваний ланцюг. По п’яти, десяти або більше минутах починався стіл рушатися, пукати й скакати – значить, як казали спиритисти, в стіл поселився загробовий дух. За таким столом з духом можна було розмовляти, випитувати єго про се та оне, й він давав відповіді, як хто хотів: усно або писемно. Коли стіл раз стукнув, значило в єго бесіді «ні», єсли два рази, значило «так». Але нерідко лучалось, що стіл безустанно стукав та скакав, влекучи цілий ланцюг пальців та людей за собою, не раз і до другої кімнати; тогди говорено, що дух в столі єсть якийсь божевільний, збиточний, проте треба особам в иншому порядку навкруг стола уставитися, або виключити з-посеред збору «невірного Тому» і доперва тогди розпочати ланцюг на ново.

Пам’ятаю як нині – я був у другій гимназіяльній клясі, й якось раз зайшов до свого товариша-ученика на забаву. Приходжу – в кімнаті довкола столика стоять: тітка мого товариша (старша вже особа), мій колега й дві єго сестри. В хаті таємничо-тихо, лиш від часу до часу чути то голос тітки, то стуканє стола. Тітка в якійсь справі екзаменувала загробового духа, а сей щохвилі говорив «так» або «ні», аж доки в кінци не обридло духови й він почав безустанно стукати та водити стіл по цілій кімнаті.

– Сей дух вже утомився, – сказала тітка, – треба прикликати иншого.

Взяли тепер й мене до стола. Стара тітка поучила наперед, як маю заховатися при держанню пальців, та щоби з повною вірою приступив я до «святого столика». Ми всі перехрестились, а я яко русин поклав аж тричі хрест на собі.

– Бодай я сего була не бачила! – скрикнула тітка. – Та він хреститься по-московськи! Єще якого схизматика накличе до моєї хати!

Я трохи засоромився. Знов почались поучення тітки, розправи о духах католицьких й схизматицьких, о небі, чистилищі та пеклі. Я на все притакав, бо бажав якнайшвидше покласти пальці на «святий стіл».

От і готовий ланцюг. Стоїмо з випруженими пальцями, нерухомо, тихо. Всі дивимось на тітку, а вона то рухом голови, то поглядом очей давала нам свої прикази.

За доброї чверть години стіл почав з одної сторони підноситися – на знак, що вже щось єсть.

– Чи ти дух загробовий? – питає тітка.

Стіл стукнув два рази.

– А чи католик?

По мені аж мороз перейшов. Ну, думаю, як явиться «схизматик», то тітка або умліє, або мене висварить. Але моя тривога не тривала довго.

– Стук! стук! – Значило: католик.

– Питай тепер, сину, – говорила тітка до мене. – Дух буде одповідати.

О що ж ученикові питати? Ми мали строгого професора математики, латинського священика Виломицера, того ж самого, що єсть тепер катехитом при гимназії Францішка Іосифа ві Львові.

– Чи буду я мати першу клясу з математики?

Стіл стукнув два рази.

Далі дух дав мені знати, що з математики я отримаю тілько найвищі оцінки. Почувши тоє, я спустився на пророцтво стола, стратив цілком охоту до математики, набрав «третих» що не міра, а прийшло під конець курсу – ледве-ледве умолив строгого професора, щоб дозволив здавати предмет з «цілого».

Через цю пригоду мій старий батько предприняв у часі вакацій всякі міри, щоби «радикально» вилічити сина з того вірування в загробових духів-знахорів.

Дух-стіл давав також оповіди писемні. На стіл клали папер, а один з присутних брав олівце до руки і держав єго легенько понад папером. Тоди стіл, рухаючись то в ту, то в сю сторону, зневолював олівце до писаня якихсь гієроглифів, дивних, ніби тайних, загробових букв, котрі одтак «знатоки» з великим трудом одчитували.

Розумні люди вже в первих початках тих спиритистичних комедій, кивали недовірливо головою.

«Чому то великі, тяжкі столи, – так казали ті невірні Томи, – не стукають, а лиш легенькі та малі? Тай ті малі столики чому не пукають тоди, коли ланцюг пальців утворять люди здорові, котрим і при довшім нерухомім держанню пальців не трясуться руки? Се не стіл ходить і скаче, але то пальці наші при довгім напруженню починають трястися і через те порушаєся столик! У кого більше руки трясуться, в ту сторону буде і столик скакати…»

Але люди людьми. Всяка новость, невидальщина, мимо найрозумніших доказів, находить своїх сторонників. Старі бабки, тітки, і взагалі тілесно ослаблені люди, котрі і без помочі ланцюга пальців могли би самі своїми тремтячими, тяжкими руками не то столичок або таріль, але і здоровий великий стіл рушити, – вони не дались одвести від «викликування духів». Не маючи ніякої роботи, або не могучи взятися якої статочної праці, вони цілими днями і вечорами стояли округ столиків, прикликували до себе різних небіщиків, розмовляли з ними, радились їх, допитувались їх про житє загробове.

Очевидно при тих утрених розмовах іритувалось немічне тіло єще більше, змисли виходили з рівноваги, душа маячила. Розгарячена фантазія бачила живих духів, чула їх бесіду – і се тривало так довго, доки в розстроєнім тілі збожеволіла фантазія могла виправляти свої чудацтва.

З часом спиритисти позасновували окремі громади, збори, і утворили з своїх привидів і придумок обширну систему, нову науку. Нині відбуваються їх збори завше в вечірну хвилю (за дня лиш в цілком темних місцях). Звичайно добирають вони собі дві кімнати: в одній держать пальці на столі, а в другій уміщають одного «ізбранного» свого члена, так званого «любимця духів», посередника межи земним а за гробовим світом. Після науки спиритистів дух вже ся не поселяє в столі, але бере трошки тіла з свого «любимця» (посередника) і з тим кусником тіла приходить до кімнати, де ціла громада розтаборилась коло стола. Борони Боже, щоби хто в ту пору засвітив світло в кімнаті, – а то б дух пропав у безвістях з тим кусником тіла, що собі позичив у свого любимця. Тоди найгірше лихо може статись з посередником, що находиться в другій кімнаті: він вже позиченого духу кусника тіла не достане і буде від сеї хвилі все слабий і слабий, попаде в сухоти, і вкінци умре.

В сотках випадків сконстатовано, що «любимці духів» є простими обманщиками, котрі спритом і всякими штучками уміли довший час туманити цілі численні громади спиритистів. А знов у других сотках випадків сконстатовано, що спиритичними роботами занимаються многі «фахові люди» єдино для визискування чиєїсь глупоти (так, наприклад, славному «професорові Orlice» духи «диктують» нумера, що мають вийти на лотареї, лікареві духи «диктують» рецепти на ріжні хороби і т. д.).

Секта спиритистів багато гамору і шуму творить нині в Америці, Англії і Швейцарії; в Австрії вона лиш слабо животить, а невеличкі громадки, без доброї зв’язі і організації, існують лиш по більших містах, як Відень, Пешт, Прага і Львів. В посліднім місті виходила донедавна окрема газета спиритична під назвою «Zagrobowe Światło», в котрій поміщені були описи засідань, розмови з духами і ріжні «откровенія» з світа загробового. «Любимцем духів» була ту одна екзальтована, нервова, хоровита дівчина, котра, начитавшись ріжних книжок і наслухавшись всіляких спиритичних бесід, в часі засідань вечірних розгорялась фантазією, а відтак, попавши в душевний обморок, верзла-плела всілякі баламутства про житє загробове. Раз оголошувала вона себе «духом Наполеона I», то знов «духом Костюшка», духом «круля Понятовського» і т. д.

Однак швидко проти секти львівської виступили инші головні центри спиритичних наук, особливо ж Лондин. «Таж се обманство, – писав звідтам «любимець духів» Бастіон, – небощики ніколи не воплощаються в жиючу особу, лиш беруть із свого посередника дещо тіла і являються самостійно перед людьми». Довго Львів не хотів піддатися Лондинові, але вкінци секта львівська призналась до ошибки, попалила всі рочники свого «Zagrobowego Światła», і тепер розбита, немічна, вижидає вона нової організації, нового і більше надійного відродженя.

Спиритична робота найшла відгомін і між русинами. Дві на Руси широко звісні личности, неоджалованої пам’яти патріот наш Лев Трещаковський, і писатель о. Іван Наумович – оба вони потонули в фалях загробового моря. Трещаковський не був великим ученим, але був чоловік надмірно бистрого ума і винахідливий у патріотичних помислах. Спиритичні чудеса застали єго неприготованим до наукового одпору, – природний здоровий розум не вистарчав до пояснення деяких, доперва нині розсвітлених загадок, а наскрізь чесний характер навіть не допускав можливого обманьства.

От Наумович ні в чому не подобав на Трещаковського – то чоловік істинно учений, а при тім і в письмі і в слові і в ділі – у всім поет. Хто слідив уважно за літературною діяльністю от. Наумовича, замічав певно вже від першого єго виступу якусь поетичну, фантастичну натуру, що любуєсь в надприроднім, в чудесах і духах. Єго «згадки» з літ семинарских і перші повісті у віденському «Вістнику» вже згори ясно означили єго будучу діяльність. Нинішня нещаслива єго судьба єсть тілько результатом тої загадочної, справді фантастичної натури.

Послухаймо, як сам о. Наумович в «Науці» (число 1, з року 1878) описує перші свої проби з викликуванєм духів.

«Світлі і темні духи»

«Ніколи не забуду покійного отця Льва Трещаковського, бувшого давно приходником в Руднім коло Львова, а упокоївшогося недавно на другім своїм приході в місті Городку. Був то чоловік, як то кажуть, оригінал, по просту дивак, но при тому чесний чоловік, іскренний народолюбець, неутомимий діяч з перших днів відродження нашої Червоної Руси. Хто жив ві Львові, хто був свідком перших зав’язків нашої тодішньої «Головної Руської Ради», тому певно ніколи не вийде з пам’яти тая дуже оригінальна постава покійного отця Льва, з тим високим чолом, з тим дуже потяглим носом, маленькими глибоко в чолі схованими очима, з тими вузенькими чоловіколюбними устами, з тим цілим лицем глибокого мислителя; з тою неутомимою і нічим неустрашимою бесідою, коли звичайно на засіданнях тої ж Ради ставав перед селянами, і толкував їм: що то свобода, та до чого вона?

Їхати, радити щось для Руси-небоги не було єму лихої дороги; на драбинястім возі бувало їде вулицями Львова, злазить на Раду, а тим часом заким Рада розійдеся, щоби коні дня не утратили, парубок набирав і возив гній зі Львова до Рудна.

Покійний той народолюбець уже в гробі, но діла єго хоч був лиш простим священиком, перебудуть століття. Тії хрести поставлені в нашій Галичині, на «пам’ять свободи 1848 року», і той «Народний Дім», одна із найбільших будівель Львова – то єго помисли, то єго віковічні Пам’ятники!

Сего року читав я так в російських як і в берлинських газетах широкій розправи, о спіритизмі, то єсть о посмертних духах, будьто входящих з нами в спілкування. В Америці допровадили уже спиритисти з викликованєм духів до великого совершеньства, вони то їздять тепер по Європі, заїхали і до Петербурга, де знайшли многих віруючих а также і многих зовущих їх простими обманщиками.

Читаючи тії розправи не можу не згадати собі за покійного о. Льва, з котрим я кілька літ жив в дружестві, а в домі котрого я видів такі спиритичні явлення, котрих я єще тепер ніяк не можу собі розтолкувати, котрі по правді дають много до мислення, чи нема в тім правди, котру сказав Шекспір, «що суть річи на землі і на небі, о котрих і не снилося философам».

Було то року 1851, коли я був духовним сотрудником в місті Городку за Львовом. Одного зимового дня забрався я з женою моєю до Львова, найнявши собі коники у городецького міщанина. Пустили ми ся саньми з полудня в дорогу, маючи до Львова чотири милі, де малисьмо намірено ночувати, а на другий день з полудня поробивши свої діла, домів повертати.

Ледви ми виїхали за рогачку, зірвалася страшна заверуха, так, що не було світа видно. Дорогу задуло і коні ледви нога за ногою снігом копалися, западаючи часом цілком в сніг. Не від’їхавши так і половини дороги, смерклося нам, і побачили ми, що ми не на мурованім гостинці, но десь серед поля. Перемерзши кріпко, помимо добрих хутер, а не видячи ніякого сліду перед собою, ми їхали просто, не знати куди, і аж коло 10 години заїхали ми десь коло якогось ставку і млинка, де якась чесна християнська душа уратовала нас перед смертю, бо уже туй-туй були б ми заїхали в став, ледви троха примерзлий. Той чоловік сказав нам, що ми в парафії отця Льва, і що відтам до Рудна уже не дуже далеко, і, сівши з нашим хлопаком повізником на сані, завів нас аж перед хату свого панотця».

Описавши свою стрічу з Трещаковським, приступає о. Наумович до властивого темату о духах. Читаємо там отсі дві цікаві історійки:

1. О тім, як темний дух утік під стіл

Отець Трещаковський привів свою дочку до стола і сказав до неї:

– Призови духа!

Дівчина сіла при столі, взяла оловце в руку, розстелила на столі папір, подержала так може минуту руку, в тім якась сила стрепенула рукою і вона, обернувшись до отця, сказала:

– Єсть дух!

Отець Трещаковський здіймає з кілка єпитрахиль, бере кропило, мачає в свячену воду і з повагою питає:

– Душе, як тобі на ім’я?

Рука якби електричною силою стрілила по папері і видно було ім’я:

– Марія.

– Маріє! – каже от. Трещаковський. – Чи ти світлий, чи темний дух?

– Світлий!

От. Трещаковський не вірить на слово, хрестить три рази і кропить священною водою.

Показалося, що то був темний дух, бо утік під стіл.

2. О тім, як світлий дух грав на фортеп’яні

От. Трещаковський казав:

– Темний дух не може і правди сказати, іно саму брехню. Я їх уже випробував, я добре їх уже знаю!

Знов дівчина положила руку на папір, і знов рука стрепенулася і скоростею електричної сили написала ім’я:

– Юстина.

– Ти світлий дух?

– Світлий!

От. Трещаковський повісив єпитрахиль і кропило на кілок і почав розмову з духом.

– Хто ти є? Де ти жила? Чим займалася?

– Я, Юстина, родилася в Константинополи, була купчихою, померла року 1553, дня 8 січня.

– Дай нам який видимий знак, що ти істинно межи нами.

– Згасіть світло.

От. Трещаковський здмухнув свічку, стало в хаті цілком темно і тихо, лиш рука щось дуже скоро шкробала по папери, може минуту, може дві. Відтак утихло, от. Трещаковський засвітив знов свічку, берем папір в руки, а на нім нарисований образ святої женщини з хрестом на руках, а під тим образом підпис по-грецьки: Свята Єлена.

– Юстино, дай нам єще який знак.

– Нехай дівчина сідає до фортеп’яна.

Дівча сідає при фортеп’яні і зачинає грати «Іже Херувими». Грає прекрасно.

– Як не віриш, – каже от. Трещаковський, – що то не дівчина грає, тілько дух, іди і відорви руку від фортеп’яна.

Я приступив до неї, беру за руку, но диво! Я тягну, а рука якби прикована, не подаєся мені, і їй то нічого не мішає, вона грає, а мені видиться, що то не тілесна, но желізна рука. Всею моєю силою я не міг їй перешкодити, щоби один тон з «Іже Херувими» опустила. То зділало на мене огромне вражінє.

– Тепер, – кажу, – вірую, що щось єсть.

– Юстино, чи покажешся нам? – поспитав от. Трещаковський.

– Возьми шклянку, положи верх неї зеркало, а на зеркало най положить руку дівчина.

Ми так зробили і дивимося, а в шклянці як мініятурка жінки, якби в оболонці. За минутку щезла.

Ми не могли опам’ятатися від подиву. Я довго не міг заснути, аж над ранком.

Нарисований образ св. Єлени я собі взяв на пам’ятку і був би у мене довго, аж при пожарі в Коростні десь затратився враз з кількома рукописями духів.

Як із сего опису видно, у нас на Руси дійсно були спиритисти і хто знає, до яких би то результатів дійшов був спиритизм у нас, якби головні діячі на тім поли були людьми мирськими. Ту, видно був засновок до зовсім нової секти. Деінде духи поселяються в живу особу або беруть дещо тіла в живої якої особи, а в домі Трещаковського являлись вони в шклянці від води, і навіть без тіла були видні очима людськими. А вже найцікавіша поява тота, що духи грали на фортеп’яні «Іже Херувими» і лишили Трещаковському свої рукописи!..

Хто ж властиво був ту обманений: чи Трещаковський, чи о. Наумович, чи вони оба? Нам годі відповідати, бо справа, як кожен признає, єсть надто дразлива і делікатна.

Примечания

1

Макортет – макітра.

(обратно)

2

Згідно тодішньої преси, епідемія холери на Волині лютувала також у 1848 р.

(обратно)

3

Трембецький Станіслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегірики. Автор поеми «Софіївка».

(обратно)

4

Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Україна і її люд стали предметом любові і ностальгії.

(обратно)

5

Мальчевський Антін (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волині. Автор поеми «Марія. Українська повість».

(обратно)

6

Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з України. Найвидатніший його твір – поема «Канівський замок», в якій описані часи гайдамаччини.

(обратно)

7

Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та українськомовний поет. Вивчав і використовував у своїй творчості український фольклор.

(обратно)

8

Пйотровський Константин – польськомовний поет і перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичеві збірника віршів.

(обратно)

9

У 1820 р. царський уряд заборонив діяльність єзуїтів у Росії.

(обратно)

10

Фактор – посередник, від лат. factor – той, хто виконує.

(обратно)

11

Теокріт (кінець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр ідилії. Окремі його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-український поет-гуманіст, який мешкав у Львові.

(обратно)

12

Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет і художник‚ автор збірників «Ідилії» в прозі (1756) і «Вірші» (1762).

(обратно)

13

Нікітрон – один з восьми злих духів, імена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кітрон‚ Нікітрон, Фарон, Фаразон‚ Лідон, Столідон.

(обратно)

14

Галчинець – село неподалік Бердичева.

(обратно)

15

Балабайка – інструмент з чотирма струнами, формою подібний до торбана.

(обратно)

16

Хорт – «Народ український має велику симпатію до полювання з хортами. Рідко можна побачити діда, який у себе не тримає хорта». (Примітка автора.)

(обратно)

17

Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народі «лицарем у чорному оксамиті» через своє жалобне вбрання, яке постійно носив у пам’ять про сестру й матір, полонених татарами.

(обратно)

18

Коденька – «річечка, що пливе через Галчинець». (Примітка автора.)

(обратно)

19

Чапля на блакитному полі – герб родини Топчевських.

(обратно)

20

Рушили в поле – давній вираз, тотожний «рушити до бою».

(обратно)

21

Солотвин – «село за півмилі від Галчинця». (Примітка автора.)

(обратно)

22

Царина – «рівчак, що відмежовує лани один від одного або від дороги чи сіножаті. Сільська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такі рівчаки не заростали й не осипалися». (Примітка автора.)

(обратно)

23

Журбинці – село поблизу Галчинця.

(обратно)

24

Сукуриха – «Та легенда настільки вкоренилася у народній вірі, що всі галчинецькі мешканці переконані були в тому, що їх ніколи жодна зараза не сягне. Цікаво, навіть, коли в 1830 році холера ґрасувала по всім околі, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воістину – віра творить чудеса». (Примітка автора.)

(обратно)

25

Священик Павло Немоловський – «90-кількалітній дідусь, уніат, був священиком на Запоріжжі. Після зруйнування Січі став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хроніка історії козацької, скарбниця легенд і пісень українського народу. Мав спомини, писані власноручно, і книжку, церковним характером видрукувану, під назвою «Чорне Море», де були описані всі походи козацькі та житія кошових отаманів». (Примітка автора.) Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом від руки, бо такого друкованого видання нема ніде зафіксованого.

(обратно)

26

Таячка – потаємниця, подруга, якій можна все довірити.

(обратно)

27

Старий кіш зруйновано 1709 року, а осадились у Алешках 1712 р. (Примітка автора.)

(обратно)

28

Осадили Новий кіш на річці Підпольній 1735 року. (Примітка автора.)

(обратно)

29

Узять у неволю. (Примітка автора.)

(обратно)

30

Одрубати голову. (Примітка автора.)

(обратно)

31

Кукона – господиня.

(обратно)

32

Чакова – Очакова.

(обратно)

33

Треба дивуватися, як скоро зложився цей переказ. Як писав Куліш свою повість, тільки 95 літ минуло після збудування Лаврської дзвіниці. Народний переказ не знає справжнього її будівника німця Шеделя, приписуючи будування легендарним дванадцяти братам. (Примітка перекладача.)

(обратно)

34

На той час не було ще шосе. (Примітка перекладача.)

(обратно)

35

Монастир на Задесенні в кол. Кролевецькім повіті. (Примітка перекладача.)

(обратно)

36

Високий хрест з розп’яттям; на Правобережжі звичайно ставляють такі фігури на в’їзді до села. (Примітка перекладача.)

(обратно)

37

Мірний – той, хто знає міру.

(обратно)

38

Щоборше – чимдуж.

(обратно)

39

Борзо – швидко.

(обратно)

40

Ресторація – ресторан.

(обратно)

41

Маринарка – кітель.

(обратно)

42

Яр – весна.

(обратно)

43

Почитав’єм – поважав.

(обратно)

44

Сметана села – вершки.

(обратно)

45

Френологія – теорія, що обстоює зв’язок між окремими частинами мозку і певними здібностями розуму. Герой твору, очевидячки, має на увазі щось инше.

(обратно)

46

Пікуй, Зелемінь – гірські вершини.

(обратно)

47

Заданя – уроки, наслані лихими людьми.

(обратно)

48

Фуяра – флояра.

(обратно)

49

Походня – смолоскип.

(обратно)

50

Хованець – виплеканий хатній чортик.

(обратно)

51

Спенцирок – жупан.

(обратно)

52

Мерва – трухлява солома.

(обратно)

53

Чоловічок – зрачок.

(обратно)

54

Пекнув – сказав «пек тобі!»

(обратно)

55

Ожеж – отже ж.

(обратно)

56

Реєнтій – регент.

(обратно)

57

Стрілити зизом – глянути скоса.

(обратно)

58

Ренський, або ринський – грошова одиниця за Австрії.

(обратно)

59

Бзина – бузина.

(обратно)

60

Луцаки – вихованці луцької семінарії.

(обратно)

61

Ласо учинилося – аж заздрість бере.

(обратно)

62

Пособкувати – поганяти волів вигуком «соб, соб».

(обратно)

63

Сонмище – натовп.

(обратно)

64

Повали – стелі.

(обратно)

65

Спрятків – меблів.

(обратно)

66

Умегали – утікали.

(обратно)

67

З великої пуги попричикали – з великого страху заціпеніли.

(обратно)

68

Заміть – заметіль.

(обратно)

69

Шпакуватий – сивуватий.

(обратно)

70

Кабат – верхня частина жовнірського мундиру.

(обратно)

71

«Wein, Bier und Meth – Nuchim Schinder» – «Вино, пиво і мед – Нухім Шіндер» (нім.).

(обратно)

72

Реперта – протокол.

(обратно)

73

Яскри – жовтець.

(обратно)

74

Лотатень – купальниця.

(обратно)

75

Лютрівня спіритусу – підприємство з очищення горілки.

(обратно)

76

Барани – пороги.

(обратно)

77

Рахмани – мешканці мітичної країни‚ що дізнавалися про Великдень завдяки шкаралупі з крашанок‚ яку українці пускали за водою.

(обратно)

78

Пліші – залисини.

(обратно)

79

Млинівка – потічок з млином.

(обратно)

80

Шпихлір – комора.

(обратно)

81

Двері на перестріл – одні навпроти одних.

(обратно)

82

Кізли – крокви.

(обратно)

83

Банти – поперечка між кроквами.

(обратно)

84

Під – стрих.

(обратно)

85

Гралі – вила.

(обратно)

86

Той, скаменів би – чорт.

(обратно)

87

«Косарі»‚ «квочка» – народні назви сузір’їв.

(обратно)

88

Кагла – отвір у комині.

(обратно)

89

Мантій – той‚ що навіває оману.

(обратно)

90

Планета – доля.

(обратно)

91

Асафатова (Йосафатова) долина – долина поблизу Єрусалима‚ місце, де буде відбуватися Страшний суд.

(обратно)

92

Кимак – палиця.

(обратно)

93

Коміть головою – вниз головою.

(обратно)

94

Череп – череп’яний горщик.

(обратно)

95

Тяжка – вагітна.

(обратно)

96

Манта – омана.

(обратно)

97

Назва повісті Ю. Крашевського «Останній з Сєкєржиньських» увійшла у приказку серед польської та галицької інтелігенції.

(обратно)

98

Простувати – спростовувати.

(обратно)

99

Лещик – дрібна конюшина.

(обратно)

100

Bonum publikum – громадське добро.

(обратно)

101

Наумович – відомий письменник і діяч-москвофіл.

(обратно)

102

Перепав – переважив.

(обратно)

103

Кляштор – монастир.

(обратно)

104

Рапт – викрадення.

(обратно)

Оглавление

Нічний привид Українська ґотична проза XIX сторіччя

Григорій Квітка-Основ'яненко

  Мертвецький Великдень

Іван Барщевський

  Душа не в своєму тілі

  Дерев’яний Дідок і жінка-комаха

  Школяр Люцефуга

  Гордий філософ

  Мрійник Северин

  Привид

  З книги «Шляхтич Завальня»

ОрестСомів

  Русалка

  Недобре око

Михайло Чайковський

  Могила

  Іван Бороздна

  Золота гора, або я тебе вирятую (українська легенда)

Олекса Стороженко

  Дорош

  Мірошник

Хома Купрієнко

  Недобрий віщун

  Втоплениця

Микола Білевич

  Журавель

Микола Костомаров

  Дитяча могила

  Хвора Розповідь лікаря

  Фаїна

Пантелеймон Куліш

  Огняний змій Повість із народних переказів

    Частина перша

    Частина друга

Іван Наумович

  Нічний супутник

Іван Гавришкевич

  Страхи

  Видіннє

Григорій Данилевський

  Витівки духів

  Примари

  Прогулянка дідька

Митрофан Александрович

  Антін Михайлович Танський

Володимир Росковшенко

  Шапка

Євген Згарський

  Отець Юрій

Леопольд фон Захер-Мазох

  Мертві ненаситні

Олександр Тарнавський

  Лейб-Сурес (із єврейських легенд)

Орест Авдиковський

  Історія черепа

Лев Сапогівський

  Старий палац

Михайло Петрушевич

  Градобур

    Глава перша

    Глава друга

    Глава третя

Наталя Кобринська

  Душа Психологічний ескіз

  Хмарниця

Тимотей Бордуляк

  Нічний привид

Кость Ванченко-Писанецький

  Чорнокнижник (із розповідей бабусі)

Федот Кудринський

  Замчисько

Людмила Старицька-Черняхівська

  Жива могила Українська легенда

    Розділ І

    Розділ II

    Розділ III

    Розділ IV

    Розділ V

    Розділ VI

    Розділ VII

Літературні ілюстрації

  Невідомий

    Кімната привидів (Розповідь інженера)

  Венеціян Білиловський

    Візит з іншого світу

  Омелян Партицький

    Викликуванє духів

    «Світлі і темні духи» Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg