«Незнайомка з Вілдфел-Холу»

Незнайомка з Вілдфел-Холу (fb2) - Незнайомка з Вілдфел-Холу (пер. Наталя Тітко) 1374K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Энн Бронте

Анна Бронте Незнайомка з Вілдфел-Холу

Розділ I

Ти маєш повернутися зі мною в осінь 1827 року.

Мій батько, як ти знаєш, був кимсь на кшталт шляхетного фермера в графстві N, і з його волі я став наступником у цьому тихому ділі, хоча й не дуже охоче. Амбітність-бо закликала мене до вищої мети, а зарозумілість запевняла: я закопую свій талант у землю і, як то кажуть, ховаю свічку під посудиною. Моя мати робила все, аби переконати мене: я здатний до великих досягнень; але батько, який вважав амбіцію найпевнішим шляхом до руїни, а переміни – ще одним словом, котре означає нищення, не бажав нічого слухати. Він на смертному ложі напучував мене, щоб я в доброму давньому дусі наслідував його, а також його батька, і нехай моєю найвищою метою буде чесно ходити по землі, не озираючись ні ліворуч, ні праворуч, і передати батьківські акри своїм дітям у принаймні такому ж процвітаючому стані, в якому він залишив їх мені.

Гаразд! Чесний і працьовитий фермер є одним із найкорисніших членів суспільства; і якщо я присвячу свої таланти розвитку ферми та поліпшенню сільського господарства в цілому, то в такий спосіб допоможу не тільки родичам, а й, до певної міри, всьому людству… тож і проживу недаремно…

Такими роздумами я намагався втішити себе, насилу сунучи з поля додому одного холодного, вогкого й похмурого вечора десь наприкінці жовтня. Але відблиск яскраво-червоного вогню у вікні вітальні поліпшив мій настрій і став більшим докором за моє невдячне ремствування, ніж усі мудрі роздуми та гарні рішення, що їх здужав сформулювати мій здоровий глузд Адже був я ще молодий тоді, мав усього двадцять чотири роки – і ще й наполовину не опанував собою, як тепер.

Хай там як, до цієї гавані блаженства не можна було заходити, поки я не поміняю брудні черевики на чисте взуття, а грубий сюртук на пристойне пальто, і не зроблю себе загалом презентантабельним для порядного світського товариства; бо моя мати, за всієї своєї доброти, була вельми вибаглива щодо певних речей.

Підіймаючись до своєї кімнати, я зустрівся на сходах із меткою, гарненькою дівчиною дев’ятнадцяти років, з охайною присадкуватою фігурою, круглим личком, яскравими квітучими щоками, лискучими, зібраними у пучок кучерями, і маленькими веселими карими оченятами. Немає потреби казати тобі, що це була моя сестра Роза. Вона й досі, я знаю, є гожою матроною і, звісно ж, не менш привабливою – на твій погляд – ніж того щасливого дня, коли ти вперше побачив її. Тоді нічого не підказувало мені, що за кілька років вона стане дружиною невідомого мені чоловіка, котрому надалі судилося стати моїм найближчим другом, – ближчим, ніж коли-небудь була вона сама, сердечнішим, ніж той невихований сімнадцятирічний парубійко, який схопив мене у коридорі за комір, коли я спускався, і так пхнув, що я майже втратив рівновагу, – за своє зухвальство він отримав добрячий удар по голові, що аж луною відгукнувся в ній, та від тієї покари голова не дістала ніяких поважних ушкоджень, бо тупа була, наче валянок, та ще й увінчана копицею коротких рудуватих кучерів, які моя матуся називала золотаво-каштановими.

Увійшовши до вітальні, ми застали її в фотелі біля коминка з плетінням у руках, до якого вона полюбляла братися, коли їй більше не було чого робити. Вона гарненько вимела коминок і розклала яскравий палахкий вогонь, щоб нас прийняти; слуга щойно приніс чайну тацю; а Роза діставала цукорницю і чайну скриньку з буфета з чорного дуба, що сяяв у веселих сутінках вітальні, мов поліроване ебенове дерево.

– Добре! А ось і вони обоє! – вигукнула моя мати, озирнувшись на нас і не сповільнюючи мигтіння своїх спритних пальців і сяйливих шпиць. – А тепер зачиніть двері та підходьте до вогню, поки Роза подасть чай; я певна, що ви вмираєте від голоду, – і розкажіть мені, чим займалися весь день, – мені подобається знати, що робили мої діти.

– Я об’їжджав сірого лошака й керував заразом оранкою стерні, бо погоничеві бракувало тями для цього діла; заодно я розробляв план із ефективного осушення лук.

– Ох ти ж, мій хоробрий хлопчику! А ти, Фергусе, що робив?

– Полював на борсуків.

І він почав змальовувати своє полювання та доблесть, яку виявив борсук і його собаки; мати вдавала, що слухає його, а сама дивилась на його натхненне обличчя із захватом, який, на мою думку, взагалі не відповідав темі цієї розмови.

– Час вже тобі вдатися до чогось іншого, Фергусе, – сказав я, щойно коротка пауза в його розповіді дозволила мені вставити слово.

– А до чого я можу вдатися? – відповів він. – Моя мати не дозволить мені стати моряком чи вступити до армії; а я не маю наміру займатися нічим іншим – хіба що набридати вам настільки, щоб ви врешті були вдячні за можливість позбутися мене на будь-яких умовах.

Мати погладила його жорсткі короткі кучері. Він ще трохи побурчав, намагаючись прибрати насупленого вигляду, а потім ми всі зайняли свої місця за столом, послухавшись Розиної вимоги, яку вона повторила вже втретє.

– А зараз беріть свій чай, – сказала вона, – і я розповім вам, чим займалася я. Я була з візитом у Вілсонів; і страшенно шкода, Гілберте, що ти не поїхав зі мною, бо там була Еліза Мілворд!

– Та ну! І що з нею?

– О нічого! Я не збираюся розповідати тобі про неї, скажу лишень, що це гарнюня смішна крихітка, тож варто було б якось запросити її до нас.

– Ну, ну, люба моя! Твій брат так не гадає! – щиро промовила моя мати, звівши вгору пальця.

– Ну, – провадила Роза, – я збираюся розповісти вам важливу новину, яку там почула, – мені аж не тямиться від неї. Як відомо, місяць тому подейкували, ніби хтось збирається придбати Вілдфел-Хол – і що ви думаєте? В ньому вже понад тиждень хтось живе! А ми й не знали!

– Неможливо! – скрикнула моя мати. – Безглуздо! – вигукнув Фергус.

– Але це так! І мешкає там самотня леді!

– Господи, люба моя! Таж помістя геть зруйноване!

– Вона обладнала дві чи три кімнати й живе самотою, якщо не рахувати служниці!

– Ото лихо! А я гадав, що вона відьма! – зауважив Фергус, відрізуючи собі шмат бутерброда з дюйм завтовшки.

– Нісенітниця, Фергусе! Хіба же не дивно це, мамо?

– Дивно! Я насилу можу повірити.

– Але мусиш вірити, бо Джейн Вілсон бачила її. Вона ходила зі своєю матір’ю, яка, звісно, коли почула, що по сусідству з’явилася незнайомка, напевне, була як на голках, поки не побачила її і не витягла з неї все, що могла. Її звати місіс Грем, і вона в жалобі – не в одязі вдови, а в легшому траурі – і, кажуть, вона досить молода – не більше двадцяти п’яти чи шести років, – але така стримана! Вони перепробували все, щоб довідатись, хто вона й звідки походить, але ні місіс Вілсон із її завзятими та настирливими ударами, ні міс Вілсон із її вмілим маневруванням не спромоглися отримати жодної задовільної відповіді, чи хоча б недбалої ремарки або випадкового висловлювання, що погамували б їхню цікавість чи кинули бодай найменший промінець світла на її історію, обставини чи зв’язки. Ба більше, вона була не дуже чемна з ними, і їй, очевидно, приємніше було сказати «до побачення», ніж «як справи». Але Еліза Мілворд каже, що батько має намір відвідати її найближчим часом і запропонувати кілька пасторських порад, яких вона вочевидь потребує, бо з’явилася тут на початку минулого тижня, а не відвідала у неділю церкви; і вона – тобто Еліза – проситиме дозволу супроводжувати його і впевнена, що їй вдасться виманити у неї що-небудь лестощами – ти знаєш, Гілберте, вона може зробити що завгодно. І нам би не завадило якось відвідати її, мамо; це було б доречно, ти ж знаєш.

– Звичайно, моя люба. Бідолашна! Якою самотньою вона має почуватися!

– І благаю, не відкладайте цього; і не забудьте принести л* мені інформацію про те, як багато цукру вона кладе в чай, і які капелюшки та фартухи вона носить, і все таке; бо я не знаю, як житиму, поки не дізнаюсь про це! – дуже серйозно сказав Фергус.

Та якщо він сподівався, що його промову сприйматимуть як витончений дотеп, то його надії були марними, бо ніхто не засміявся. Однак Фергусові було до того байдуже – він саме збирався ковтнути чаю, аж його охопив такий регіт, що він був змушений підхопитись з-за столу і, пирхаючи, вибігти з кімнати; а за хвилину вже було чути, як він регочеться у саду, мов навіжений.

А я був голоден і знай наминав шинку з тостами, поки мати з сестрою обговорювали очевидні та неочевидні обставини, а також імовірну чи неймовірну історію загадкової леді; щоправда, мушу зізнатися, після братової пригоди я раз чи двічі брався до кухля з чаєм, та не зважувався сьорбнути з нього, щоб не зашкодити своїй гідності таким самим вибухом.

Наступного дня моя мати та Роза поспішили з візитом до прекрасної відлюдниці, та дізналися не набагато більше, ніж знали до того; хоч моя мати заявила, що не шкодує за змарнованим часом, бо навіть якщо й не набралася від тієї пані чогось доброго, то принаймні передала дещицю, а це було ще краще: дала кілька корисних порад, котрі, як вона сподівалася, не пропадуть; місіс Грем говорила небагато і здавалася трохи самовпевненою, та не виглядала нездатною до роздумів, – щоправда, моя мати не знала, де та пробула все своє життя, бідолашна, бо вона виявила жалюгідне невігластво стосовно деяких речей і їй навіть забракло розуму соромитись цього.

– Стосовно яких речей, мамо? – запитав я.

– Стосовно хатнього господарства, і всіх тонкощів кулінарії, і таких речей, з якими має бути знайома кожна леді, незалежно від того, чи потрібно буде їй застосовувати свої знання на практиці, чи ні. Однак я дала їй певну кількість корисної інформації і кілька рецептів, цінність яких вона, вочевидь, не змогла усвідомити, бо попросила не клопотатися, оскільки вона живе так просто й спокійно, що їй ніколи не доведеться ними скористатися. «Це не має значення, дорогенька, – сказала я, – це те, що повинна знати кожна порядна жінка, – і хоч ви зараз самотня, та не завжди такою будете; ви були заміжньою і, можливо, – я б сказала майже неодмінно – будете знову». «Тут ви помиляєтесь, мем, – сказала вона майже зверхньо, – я певна, що ніколи не одружуся». – Але я сказала їй, що я знаю краще.

– Певне, це якась романтична молода вдова, – сказав я. – Приїхала сюди, щоб скінчити свої дні на самоті і таємно оплакувати коханого небіжчика, – але це не буде тривати довго.

– Ні, я не думаю, – відзначила Роза, – бо вона взагалі-то й не виглядала дуже невтішною; і вона занадто гарна – точніше, вродлива – ти маєш побачити її, Гілберте; ти назвеш її досконалою красунею, хоча навряд чи виявиш схожість між нею та Елізою Мілворд.

– Я можу собі уявити багато облич, що гарніші від Елізиного, хоча й не чарівніших за її лице. Я припускаю, що вона не дуже претендує на досконалість; але якби вона була більш досконалою, то була б менш цікавою.

– То ти віддаєш перевагу її недолікам, а не досконалості інших людей?

– Саме так – вибач мені, мамо, на слові.

– О мій дорогий Гілберте, які дурниці ти говориш! Я знаю, що ти не маєш цього на увазі; про це не може бути й мови, – сказала моя матір, підводячись і поспішно виходячи з кімнати, щоб уникнути заперечення, яке вже було готове зірватись у мене з язика.

Після того Роза зробила мені ласку, повідомивши додаткову інформацію про місіс Грем. Її зовнішній вигляд, манери, сукні і навіть меблі її помешкання, – все це змалювала вона з більшою ясністю і точністю, ніж воно мені потрібне було; оскільки я був не дуже уважним слухачем, то не зміг би повторити цього опису, якби й захотів.

Наступного дня була субота; а в неділю всім було цікаво, чи скористається прегарна незнайомка умовляннями вікарія й чи прийде до церкви. Зізнаюсь, я й сам із деякою цікавістю поглядав на стару сімейну церковну лаву, що належала Вілдфел-Холу, де бляклі темно-червоні подушки і внутрішня оббивка не прасувалися і не мінялися вже багато років, а похмурі щити герба з їхньою траурною облямівкою з поруділої чорної тканини суворо і насуплено темніли на стіні.

І от я побачив високу зграбну постать у темному вбранні. Її обличчя було повернуте до мене, і таке воно було, що як глянеш на нього раз, то хочеться глянути знову. Її коси були як вороняче крило і зібране в довгі лискучі пасма, стиль зачіски досить незвичайний для тієї пори, та витончений і елегантний; колір її обличчя був ясний і блідий; її очей я бачити не міг, бо вони дивились у молитовник і були приховані опущеними повіками і довгими чорними віями, але брови над ними були виразні й добре окреслені; чоло було високе й розумне, ніс орлиний і риси загалом були досконалі – тільки щоки та очі трохи позападали і губи, хоча й гарної форми, та надто вже тонкі, надто стиснуті, й щось у них виказувало не дуже м’який чи доброзичливий характер; тож я сказав подумки: «Краще я захоплюватимуся вами на відстані, прегарна пані, ніж буду чоловіком у вашому домі».

Тієї миті вона підвела погляд, і її очі зустрілися із моїми; я вирішив не відвертатися, й вона знову повернулася до своєї книги, але з виразом тихого презирства, який не можна було визначити і який невимовно обурив мене.

«Вона гадає, що я нахабне щеня, – подумав я. – Гм! Незабаром буде іншої думки про мене, якщо я вважатиму, що це того варте».

Але потім я похопився, що такі думки недоречні в храмі Божому і моя поведінка не така, якою вона мала бути в цьому місці. Та перш ніж звернути всю свою увагу на церковну службу, я оглянув церкву, щоб побачити, чи ніхто не спостерігав за мною, – але ні, всі, хто не був зайнятий своїми молитовниками, стежили за дивною леді, і серед останніх були моя добра матінка й сестра, а також місіс Вілсон і її дочка, і навіть Еліза Мілворд, що потай зиркала на об’єкт загальної уваги. Потім вона подивилась на мене, якось безглуздо всміхнулась, зашарілася, скромно втупилася в свого молитовника і спробувала опанувати себе.

Тут я знову перейшов межу; і зараз мені дав знати про це мій зухвалий брат, який штурхонув мене ліктем. Цього разу я відплатив йому лише тим, що наступив на ногу, а подальшу помсту відклав до того часу, коли ми вийдемо з церкви.

Тепер, Гелфорде, перш ніж закінчити цього листа, я скажу тобі, хто така Еліза Мілворд: вона була молодшою донькою вікарія і дуже привабливим створінням, до якого я відчував немалу пристрасть, – і вона знала про це, хоча я ніколи не вдавався до будь-яких відвертих зізнань, та й не мав певного наміру цього робити, бо моя мати, яка вважала, що в радіусі двадцяти миль немає гідної мені пари, навіть думати не хотіла про моє одруження із цією крихіткою, яка, на додачу до інших численних вад, не мала й двадцяти фунтів посагу. Елізина фігура була одночасно тендітна та пухка, обличчя маленьке і майже таке же кругле, як і у моєї сестри, – колір обличчя був теж дещо схожий на сестрин, але ніжніший і не такий рум’яний, ніс кирпатий, риси обличчя загалом неправильні, тож вона була радше чарівною, ніж гарненькою. Але її очі – я не повинен забувати цю її чудову рису, бо саме в очах була її головна принада, – були довгасті й вузькі за формою, райдужна оболонка чорна або темно-брунатна, вираз її обличчя був різний, і постійно змінювався, але завжди був якось неприродно, сказати б, по-диявольському злий або ж непереборно чарівний – а часто бував і такий, і такий. Її голос був ніжний і дитячий, хода легка і м’яка, як у кішки, але її манери частіше нагадували манери гарненького грайливого кошеняти, яке буває то зухвале і пустотливе, то несміливе й серйозне, як йому самому заманеться.

Її сестра, Марія, була на кілька років старша, на кілька дюймів вища, вона була більшої, грубішої статури – проста спокійна розумна дівчина, яка терпляче доглядала їхню матір протягом її останньої довгої виснажливої хвороби, а також була економкою і тим членом сім’ї, що виконує важку, нудну роботу. Їй довіряв і цінував її батько, любили й лащилися до неї всі собаки, коти, діти і бідняки, але всі інші зневажали й нехтували нею.

Сам преподобний Майкл Мілворд був високим огрядним літнім паном, що носив крислатого капелюха, з-під якого визирало його велике, квадратне обличчя із масивними рисами, у руці в нього завжди був міцний ціпок, і свої ще могутні кінцівки він вбирав у бриджі й гетри, – а з урочистих нагод у чорні шовкові панчохи. Він був людиною твердих принципів, сильних забобон і правильних звичок, не міг терпіти інакомислення у будь-якій формі, бо переконаний був у тому, що завжди має рацію, а той, чиї погляди відрізнялись від його, мав бути або жалюгідним невігласом або ж упертим сліпцем.

В дитинстві я завжди ставився до нього з великою повагою, – але останнім часом це почуття зникло, бо, хоча він був по-батьківському добрий до тих, хто гарно поводився, однак був прибічником суворої дисципліни і часто засуджував наші юнацькі невдачі й грішки; крім того, коли він відвідував наших батьків, то ми повинні були стати перед ним і прочитати катехізис або продекламувати: «Як там справи у маленької зайнятої бджілки» чи якийсь інший гімн, або – що було найгірше – відповідати на запитання про його останню проповідь, якої ми ніколи не могли запам’ятати. Іноді шановний джентльмен докоряв моїй матері за надто поблажливе ставлення до дітей, при цьому він посилався на пророка Ілію, або Давида з Авессаломом, що особливо дратувало її почуття; і хоч як вона поважала його та всі його висловлювання, все ж таки якось я почув, що вона вигукнула: «Господи Боже, от якби у нього самого був син! Тоді б він не мав напоготові стільки порад для інших людей, а побачив би, що це таке – мати пару хлопчаків і тримати їх у руках».

Він мав похвальну звичку піклуватися про своє тілесне здоров’я – дуже рано вставав, регулярно гуляв перед сніданком, пильно стежив за тим, щоб одяг був теплим і сухим, не було такого випадку, щоб він читав проповідь, не проковтнувши перед тим сирого яйця – хоча йому пощастило з хорошими легенями і потужним голосом, – та й загалом він був украй перебірливий у тому, що їв і пив, хоча і здержливим не був і мав своєрідний режим харчування, – зневажав чай і подібні витребеньки, а натомість був шанувальником солодких лікерів, бекону з яйцями, шинки, солонини та інших грубих страв, які досить добре узгоджувалися з його органами травлення, а тому вважалися корисними для будь-кого, тож він впевнено рекомендував їх недужим або людям, що страждали на диспепсію, – якщо ж вони не отримували обіцяної користі від його рецептів, то він казав, що вони не були наполегливі в дотриманні його порад, а якщо ті люди скаржилися на незручні результати після того, він запевняв їх, що це все вигадки.

Торкнуся і двох інших осіб, яких я вже згадував, а потім доведу цього довгого листа до завершення. Ці особи – місіс Вілсон та її дочка. Перша була вдовою заможного фермера, обмежена стара пліткарка, характер її не вартий того, щоб його описувати. Вона мала двох синів, Роберта, грубого фермера, що мав сільський вигляд, і Ричарда, соромливого старанного молодика, який за допомогою вікарія займався вивченням класичних мов, готуючись до коледжу, а в перспективі планував пов’язати своє життя із церквою.

Їхня сестра Джейн була молодою леді з певними талантами і більшими амбіціями. Вона отримала формальну освіту в пансіоні – було найбільшим з усього, що будь-хто з членів сім ї отримував раніше. Вона добре сприйняла шліфовку, набула значної витонченості манер, зовсім втратила свій провінційний акцент і могла похвалитися більшими досягненнями, ніж дочки вікарія. Окрім того, її вважали красунею; але ніколи ні на хвилину вона не могла вважати мене одним із її шанувальників. Їй було років двадцять шість, була вона дуже висока і дуже струнка, коси її були чи то каштанової, чи то золотаво-каштанової барви, але більшість вирішила, що таки рудої; колір її обличчя був дивовижно блідий, голова невелика, шия довга, підборіддя витончене, але дуже коротке, губи тонкі й червоні, карі очі жваві й проникливі, але геть позбавлені поезії чи почуття. Вона мала (або могла б мати) багато залицяльників зі свого ж суспільного класу, але з презирством відштовхнула або відмовила їм усім; бо ніхто, крім джентльмена, не міг догодити її витонченому смаку, і ніхто, крім багатія, не міг задовольнити її зростаючих амбіцій. Там був один джентльмен, від якого вона нещодавно отримала цілком очевидні залицяння, – балакали, що на його серце, ім’я й маєток вона мала серйозні плани. Це був містер Лоренс, молодий сквайр, чия сім’я раніше займала Вілдфел-Хол, але покинула його десь п’ятдесят років тому, щоб поселитись у більш сучасному і просторому особняку в сусідній парафії.

А зараз, Гелфорде, я з тобою поки що прощаюсь. Це перший внесок з мого боргу. Якщо ця монета підходить тобі, повідом мене про це, і я вишлю тобі решту, коли мені буде зручно: якщо ж ти бажаєш краще залишатися моїм кредитором, ніж наповнювати гаманець такими незграбними, важкими монетами, – все одно повідом мені, і я пробачу тобі кепський смак й залюбки залишу скарб собі.

Незмінно твій ГІЛБЕРТ МАРКГАМ.

Розділ ІІ

Я з радістю відчуваю, мій любий друже, що хмара твого невдоволення зникла; світло твого обличчя знову робить мене щасливим, і ти бажаєш продовження моєї розповіді; тож без додаткових церемоній беруся до діла.

Здається, в попередньому листі я говорив про останню неділю жовтня 1827 року. Наступного вівторка я з собакою та рушницею вийшов з дому пополювати на місцеву дичину, та не знайшовши її, обернув свою зброю проти яструбів і чорних ворон, руйнівна дія яких, як я підозрював, позбавила мене кращої здобичі. Для цього я залишив частіше відвідувані зони, лісисті долини, кукурудзяні поля та луки, і почав підніматися на Вілдфел, величний дикий пагорб, – коли піднімаєшся його схилом, то живоплотів і дерев стає дедалі менше, перші врешті-решт поступаються місцем грубим кам’яним парканам, що де-не-де поросли плющем і мохом, а дерева заступають модрини, сосни та поодинокі кущі терня. Поля тут були нерівні, кам’янисті й непридатні для плуга, на них пасли овець та рогату худобу; ґрунт був неродючий та убогий – шматки сірої гірської породи визирали то тут, то там з трав’янистих пагорків; чорниці та верес – залишки первісного здичавіння – росли попід мурами, а в багатьох обгороджених місцях лугове жовтозілля і очерет узяли гору над убогими травами; але ці місця не були моєю власністю.

Біля вершини цього пагорба, десь за дві милі від Лінден-Кару, стояв Вілдфел-Хол, старезний особняк епохи королеви Єлизавети, побудований із темно-сірого каменю, на вигляд поважний та мальовничий, але надто холодний та похмурий, щоб жити у ньому; втім і його розташування цьому не сприяло, бо від буревіїв та негоди захищало його хіба що декілька сосен, що й самі були наполовину знищені бурями і вигляд мали такий же суворий та похмурий, як сам Хол. За ним лежало кілька занедбаних ланів, а далі була вершина пагорба, що поросла вересом; перед ним (обгороджений кам’яними стінами з високою залізною брамою та з великими сірими гранітними кулями на стовпах обабіч воріт) був сад, де росло колись чимало квітів, пристосованих до тутешнього ґрунту та клімату, і дерев та кущів, які з готовністю набували тих форм, яких надавали їм ножиці садівника, – тепер він мав дуже своєрідний вигляд, бо вже упродовж цілих десятиліть стояв без догляду, заріс бур’янами і травою, понищили його мороз і вітер, дощі та посухи. Глухі зелені стіни жимолості, які облямовували головну алею, на дві третини засохли, а решта розрослася поза всі межі; старий лебідь із самшиту, розташований біля залізної скоби для обчищання взуття, втратив шию і половину свого тіла; зарості лавру у формі замків посеред саду, велетенський воїн і лев, що стояли обабіч брами, позаростали так, що їхні фантастичні форми не нагадували вже нічого з того, що є на небі, на землі чи у воді; але, як на мою молоду уяву, всі вони мали гоблінський вигляд і добре гармоніювали з тими переказами, які переповідала наша стара нянька, коли мова заходила про маєток із привидами та мешканців, що його покинули.

Мені вдалося вбити яструба та двох ворон, коли в полі мого зору з’явився маєток; відмовившись від подальшого спустошення, я пішов прогулятися, глянути на старий дім і подивитися, які зміни внесла туди його нова мешканка. Мені не хотілось підходити прямо до фасаду і видивлятися через ворота; тож я зупинився біля садової стіни, та не побачив жодної зміни – за винятком одного крила, де вибиті вікна і напівзруйнований дах були відремонтовані, а з димарів підіймались тонкі пасма диму.

Поки я так стояв, спершись на рушницю і мрійливо сплітаючи тканину примхливих фантазій, в якій давні спогади та прекрасна молода відлюдниця, що жила зараз за цими стінами, займали майже однакове місце, в саду почулося легке шарудіння, ніби хтось видирався нагору; і, поглянувши в тому напрямку, звідки долинав звук, я побачив крихітну ручку над стіною: вона вхопилася за верхній камінь, потім вигулькнула друга маленька ручка, щоб ухопитися міцніше, а вже потім з’явилося маленьке біле чоло, увінчане кільцями русявого волосся, з-під нього засяяли глибокі сині очі, а потім з’явилася верхня частина мініатюрного носика.

Очі мене не помітили, але заблищали з утіхи, вгледівши Санчо, мого гарного чорно-білого сетера, який бігав по полю, опустивши морду до землі. Маленьке створіння голосно покликало собаку. Добротлива тварина зупинилась, підняла морду й помахала хвостом, але більше ні в чому не пішла назустріч. Дитина (маленький хлопчик десь, либонь, п’ятирічного віку) видерлася на стіну й гукала знову і знову; але побачивши, що це їй не допомагає, вочевидь вирішила, як Магомет, піти до гори, якщо вже гора не йшла до нього, і спробувала перелізти; але зламана стара вишня, яка росла поруч, спіймала її за льолю однією зі своїх кощавих сухих гілляк, які стриміли над стіною. Намагаючись звільнитись, дитина послизнулася і полетіла вниз, але не впала, бо зависла на гілляці. Далі була мовчазна боротьба, а потім пронизливий крик, – але я тієї ж миті кинув на траву рушницю і зловив малого на руки. Я витер йому очі його ж льолею, сказав йому, що з ним було все гаразд, і погукав Санчо. Він поклав руку собаці на шию і вже почав був всміхатися крізь сльози, аж позаду почулося клацання залізних воріт і шелест жіночого вбрання, і на мене налетіла місіс Грем – її сукня була розхристана, її чорні кучері розметалися вітром.

– Віддайте дитину! – сказала вона голосом, що не гучніший був од шепоту, але вражав своєю силою, а потім, схопивши хлопчика, відірвала його від мене, ніби в моєму дотику була якась страшна зараза, і завмерла, однією рукою міцно стискаючи хлопчикову руку, а іншу тримаючи у нього на плечі й утупивши в мене великі, блискучі темні очі – була вона геть бліда, захекана і тремтіла від хвилювання.

– Я не кривдив дитини, пані, – відказав я, не знаючи, що мені робити, дивуватися чи ображатися. – Хлопчик упав зі стіни й мені пощастило спіймати його і запобігти навіть не знаю якій катастрофі.

– Прошу вибачення, сер, – затинаючись, сказала вона і раптом заспокоїлася – світло розуміння, здається, пробилося до її затьмареного духу, і легкий рум’янець залляв її щоки, – я вас не знала та й подумала…

Вона нахилилась, щоб поцілувати дитину, і з любов’ю обняла її рукою за шию.

– Ви думали, що я мав намір викрасти вашого сина?

Збентежено засміявшись, вона погладила його по голові й відповіла:

– Я не знала, що він хотів перелізти через стіну. Здається, я маю честь говорити з містером Маркгамом? – раптом додала вона.

Я вклонився, але наважився запитати, звідки вона знає мене.

– Ваша сестра приходила сюди кілька днів тому із місіс Маркгам.

– А що, між нами така велика схожість? – запитав я, трохи здивувавшись і не надто втішившись від цієї думки, хоча й слід було.

– Здається, ви схожі з нею очима й кольором обличчя, – відповіла вона, трохи підозріло вивчаючи моє обличчя, – і, здається, я бачила вас у церкві в неділю

Я всміхнувся. Чи в цій усмішці було щось прикре для неї, чи у згадках, які вона збудила, але її обличчя знову прибрало того холодного гордовитого виразу, який викликав у мене таку невимовну огиду в церкві, – виразу обуреного презирства, який так легко і невимушено лягав на її обличчя, що виглядав цілком природним і ще більше провокував мене, бо я не думав, що він мене так зачепить.

– Доброго ранку, містере Маркгаме! – сказала вона і пішла зі своєю дитиною у сад; а я повернувся додому, розгніваний і незадоволений – сам не знаю чому, тож і не намагатимуся тобі це пояснити.

Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.

– Маріє, забери їх геть! – казала Еліза, коли я заходив до кімнати.

– Чого б то я мала це робити! – флегматично відказала сестра, а моя поява завадила подальшій дискусії.

– Вам так не пощастило, містере Маркгаме! – зауважила молодша сестра, кинувши на мене один зі своїх лукавих поглядів. – Тато щойно поїхав до парафії і хтозна чи й за годину повернеться!

– Нічого! Спробую провести кілька хвилин з його дочками, якщо вони мені дозволять, – сказав я, підсовуючи стільця до вогню і без запрошення сідаючи на нього.

– Ну, якщо ви будете дуже хорошим і розважатимете нас, то ми не заперечуватимемо.

– Хай ваш дозвіл буде без усяких умов, бо я прийшов шукати втіхи, а не давати її, – відповів я.

Однак я подумав, що варто докласти незначних зусиль і зробити свою компанію приємною для панночок; і ті зусилля виявилися досить успішними, бо міс Еліза ніколи не була у кращому настрої. Ми були задоволені одне одним і зуміли підтримувати веселу і жваву, хоча й не дуже глибоку розмову. Це було трохи краще, ніж тет-а-тет, бо міс Мілворд майже не розтуляла рота, хіба задля того, щоб поправити якесь випадкове твердження чи перебільшені слова своєї сестри, а одного разу попросила її підняти бавовняну кульку, яка закотилася під стіл. Проте я зробив це сам, бо так воно належало із чемності.

– Дякую, містере Маркгаме, – сказала вона, коли я подав їй кульку. – Я б сама її взяла, просто не хотіла турбувати кішку.

– Мері, люба, це не може слугувати для тебе вибаченням в очах містера Маркгама, – сказала Еліза. – Він ненавидить котів, причому так само щиро, як і старих дів. Чи не так, містере Маркгам?

– Гадаю, цілком природно для нашої нелюб’язної статі не любити цих створінь, – відповів я, – бо ви, леді, оточуєте їх такими пестощами.

– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.

– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.

Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.

Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.

Розділ III

За два дні потому місіс Грем відвідала Лінден-Кар, що суперечило Розиним очікуванням, яка плекала думку, що таємнича жителька Вілдфел-Холу буде геть ігнорувати звичні ритуали цивілізованого життя, – і цю її думку підтримували також Вілсони, які казали, що та пані не відповіла ні на їхній візит, ні на візит Мілвордів. Місіс Грем пояснила причину своєї відлюдькуватості – вона привела з собою сина, і коли моя мати здивовано запитала, як це він може так далеко гуляти, вона відповіла: «Це для нього довга прогулянка, але я мала або взяти його з собою, або відмовитись від візиту взагалі, бо ніколи не залишаю його самого; тож прошу вас передати мої вибачення Мілвордам та місіс Вілсон, коли ви їх побачите, бо я не зможу відвідувати їх, поки мій маленький Артур не зможе супроводжувати мене».

– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?

– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.

– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.

– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.

– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.

– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.

– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.

– Розпещеності! Місіс Маркгам!

– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.

– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.

Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.

«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».

Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.

Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.

– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.

– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.

Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.

– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.

– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.

– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.

– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.

– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.

Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.

– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.

Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.

– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…

– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.

– Але за допомогою таких засобів, – сказав я, – ви ніколи не зробите його доброчесним. А що таке доброчесність, місіс Грем? Хто доброчесний – той, хто може опиратися спокусам, чи той, у кого ніяких спокус немає? Хто сильний – той, хто долає перешкоди і прямує до мети завдяки величезним зусиллям, чи той, хто сидить у кріслі цілий день і тільки дровець у коминок підкидає та попиває собі чай? Якщо ви хочете, щоб ваш син гідно пройшов по життю, то не повинні прибирати з його шляху каменюки, а натомість маєте вчити його твердо ходити по цьому камінню – і не водити його за руку, а дати йому можливість вчитися ходити самому.

– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?

– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.

– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?

– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.

– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.

– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.

– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.

– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.

– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.

– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.

– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?

– Прошу вибачення, місіс Грем, але ви надто вже швидко просуваєтесь вперед Я ще не сказав, що хлопчика треба вчити, як потрапляти у пастки життя, – або навіть навмисне шукати спокуси, щоб потренувати свою доброчесність, долаючи її, – я лише кажу, що краще озброїти і зміцнити вашого героя, ніж роззброїти і ослабити ворога, – і якби ви саджанець дуба вирощували в теплиці, ретельно дбаючи про нього вдень і вночі й захищаючи від кожного подиху вітру, то не сподівалися б, що саджанець стане таким же витривалим деревом, як те, яке виросло на гірському схилі й було відкрите для всіх вітрів і навіть не мало захистку від бурі.

– Само собою зрозуміло, – але чи будете ви використовувати той же аргумент стосовно дівчинки?

– Звичайно, ні.

– Ага, вам хочеться, щоб її доглядали, як тепличну рослину – навчали горнутися до інших за вказівками і підтримкою та, наскільки це можливо, боронили від самого знання про зло. Але чи не були б ви настільки люб’язним, щоб пояснити мені, чому ви робите поміж ними таку різницю? Може, ви вважаєте, що вона не має доброчесності?

– Безумовно, це не так.

– Добре, але ви стверджуєте, що лише спокуса породжує доброчесність, – і водночас вважаєте, що жінку взагалі не можна піддавати спокусам чи хоча б трохи знайомити з гріхом. Напевне, ви думаєте, що вона по суті або така порочна, або така недоумкувата, що не може опиратися спокусі, – і хоча вона може бути чистою і безневинною до тих пір, доки її тримають у незнанні й стриманості, та оскільки позбавлена справжньої чесноти, то навчати її гріха означає відразу робити її грішницею, і чим більше її знання, чим ширше її свобода, тим глибшою буде її розбещеність, – тоді як у шляхетної чоловічої статі є природне прагнення до добра, й що дужче піддавати його випробуванням і небезпекам, то дужче воно розвивається…

– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.

– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.

Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.

– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.

– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.

– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.

– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.

– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.

– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»

Вона засміялася і, обернувшись, простягла мені руку. Я недоброзичливо потис її, бо був роздратований несправедливістю, яку вона виявила до мене від початку нашого знайомства. Не знаючи нічого про мій справжній характер і принципи, вона ставилася до мене упереджено і, здавалося, прагнула продемонструвати, що була про мене набагато нижчої думки, ніж я про себе. За своєю натурою я був уразливий, а то воно не розсердило б мене так. Може, я був трохи зіпсований своїми матір’ю, сестрою та ще деякими знайомими леді, – та жевжиком я не був, у чому й зараз переконаний, хоча ти, може, й іншої думки про мене.

Розділ IV

Наша вечірка 5-го листопада минула дуже добре, хоча пані Грем так і не скористалася нашим запрошенням. Та якби вона була присутня, то поміж нами, напевне, було б менше щирості, свободи і веселощів.

Моя мати, як завжди, була веселою і балакучою, завзятою і добротливою і завинила хіба тим, що надто вже прагнула ощасливити своїх гостей, тож декотрі з-поміж них мусили робити те, що не було до їхньої уподоби: споживати страви чи питво, що насправді не смакували їм, або сидіти біля коминка, або розмовляти, хоч їм хотілося помовчати. Втім гості витерпіли це, бо у всіх був святковий настрій.

Містер Мілворд був неперевершений у повчальних жартах, помпезних анекдотах та пророчих промовах, які він роздавав для напучення усіх гостей, а також конкретно для милої місіс Маркгам, ввічливого містера Лоренса, статечної Мері Мілворд, тихого Ричарда Вілсона, а також прозаїчного Роберта, що були найуважнішим його слухачами.

Місіс Вілсон тріщала, мов сорока, базікаючи про свіжі новини і давні скандали, супроводжуючи їх тривіальними питаннями і ремарками, а також неодноразовими зауваженнями, сказаними, либонь, з єдиною метою – відмовити навіть у хвилинному відпочинку своїм невтомним органам мовлення.

Вона принесла з собою плетіння, і, здавалося, її язик побився об заклад із пальцями, що перевершить їхній швидкий і безперервний рухом.

Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.

Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через усю кімнату відповідати на численні запитання та зауваження, за допомогою яких вона марно намагалася залучити його до розмови.

Роза поінформувала мене, що він ніколи не зробив би нам ласки своїми відвідинами, якби не наполегливість його сестри Джейн, яка прагнула продемонструвати містерові Лоренсу, що вона має принаймні одного брата, більш вихованого і вишуканого, ніж Роберт. А цю достойну особу вона прагнула тримати на відстані; але він стверджував, що не бачив ніяких причин, аби не тішитися бесідою із Маркгамом та старою леді (моя мати не була старою, чесне слово), і вродливою міс Розою, і пастором, і з іншими гостями, – й він мав на це право. Тому він розмовляв на заяложені теми з моєю матір’ю і Розою, обговорював парафіяльні справи з вікарієм, питання сільського господарства зі мною, а про політику говорив з нами обома.

Мері Мілворд була ще одним статистом, – жорстока доброта не була їй притаманна, як ото Дикові Вілсону, бо вона мала звичку відповідати коротко й рішуче і вважалася радше замкненою, ніж невпевненою. Хоч як там було, вона, безумовно, не дуже потішила компанію, – та й не видно було, щоб вона багато взяла від неї. Еліза сказала мені: вона прийшла лише тому, що її батько наполіг на цьому, бо втовкмачив собі в голову: надто вже вона поринула у хатні справи, занедбуючи відпочинок і невинні розваги, властиві її віку та статі. Але мені здалося, що вона була у досить доброму гуморі. Раз чи двічі її спровокували на сміх дотепність або веселощі якоїсь особи, що користувалася загальною прихильністю серед нас; а потім я помітив, що вона шукає погляд Ричарда Вілсона, який сидів навпроти неї. Оскільки він навчався у її батька, вона була з ним трохи знайома, хоча обоє полюбляли самотність, і я гадаю, що між ними виникла симпатія.

Моя Еліза була такою чарівною, що неможливо описати, кокетливою без манірності, і, вочевидь, більше прагнула приверну ти мою увагу, ніж увагу товариства. Її захват від моєї присутності біля неї читався на її розпашілому обличчі, однак цьому захвату суперечили зухвалі слова й жести. Але мені краще б помовчати: бо якщо я зараз хвалитимусь такими речами, то надалі доведеться червоніти.

Тож далі поведемо річ про різних осіб на нашій вечірці; Роза була простою і природною, як завжди, і повною радості та жвавості.

Фергус був зухвалим і безглуздим; але його зухвалість і дурість, принаймні, викликали сміх. І наостанку (бо я не кажу про себе) варто згадати пана Лоренса, який поводився, як личить джентльмену, і був лагідним з усіма, а ще ввічливим із вікарієм і леді, і з міс Вілсон, бо не мав достатнього смаку, аби надати перевагу Елізі Мілворд. Між містером Лоренсом та мною були досить добрі особисті стосунки. У зв’язку з відлюдькуватим характером, а також через те, що він рідко залишав місце свого народження, де жив самотою, відколи помер його батько, у нього не було ні можливості, ні схильності до зав’язування знайомств; і з-поміж усіх, кого він будь-коли знав, я (судячи з результатів) був найприємнішим на його смак товаришем. Мені подобався цей чоловік, але він був надто холодним, нерішучим і нетовариським, аби завоювати мої сердечні симпатії. Дух щирості й відвертості, яким він так захоплювався в інших, був недосяжним для нього самого. Його надмірна стриманість у всьому, що стосувалося його власних турбот, виглядала бундючною і дратувала; але я ставився до цього поблажливо, бо вважав, що стриманість цю породжували не стільки гордість і бажання бути впевненим у друзях, скільки певне хворобливе відчуття тактовності й острах, що його він усвідомлював, та не мав снаги для його подолання. Його серце було немов чутлива рослина, яка відкривається на сонці, але згортається в клубок і стискається від найлегшого дотику пальця або від найменшого подиху вітру. Та й взагалі, наша близькість була скоріше взаємною прихильністю, ніж глибокою і міцною дружбою, такою, яка, наприклад, виникла з тої пори між мною і тобою, Гелфорде; і тебе, попри твою дратівливість, що виникає час від часу, я не можу не порівняти зі своїм старим пальтом, бездоганним за своєю текстурою, а також легким і просторим, пальтом, яке мов улите лежить на його власникові і яке він може використовувати, як йому заманеться, й не боятися, що пошкодить його, – тоді як містер Лоренс був подібний до нової одежини, дуже охайної та чистенької на вигляд, але такої тісної в ліктях, що боїшся, аби не репнули шви від необережного поруху, і такої гарної та парадної ззовні, що сумніваєшся, чи варто вдягати її, коли надворі йде бодай невеличкий дощ.

Після прибуття гостей моя мати згадала місіс Грем, висловила жаль, що її тут нема, а також пояснила Мілвордам і Вілсонам причини, через які та знехтувала візитами до них, сподіваючись, що вони пробачать їй, оскільки вона була переконана, що місіс Грем не мала наміру бути неввічливою і буде рада бачити їх у будь-який час.

– Але вона дуже своєрідна леді, пане Лоренс, – додала вона, – хтозна, як її розуміти, але, насмілюся сказати, ви можете розповісти нам що-небудь про неї, адже вона живе у вашому домі й казала, що трохи знає вас.

Всі глянули на містера Лоренса, а він знітився від того, що до нього звернулися в такий спосіб.

– Місіс Маркгам, – сказав він, – ви помиляєтеся. Я не знаю… тобто я, звісно, бачив її, але я остання людина, до якої слід звертатись за інформацією про місіс Грем.

Потім він негайно обернувся до Рози і попросив її зробити компанії ласку, заспівавши пісню чи загравши на фортепіано.

– Ні, – сказала вона, – ви маєте попросити про це міс Вілсон: вона перевершує всіх нас у співі, та й у музиці.

Міс Вілсон вагалася.

– Вона з готовністю співатиме, – сказав Фергус, – якщо ви стоятимете біля неї, містере Лоренсе, і перегортатимете ноти.

– Я був би щасливий робити це, міс Вілсон; ви дозволите мені?

Вона обернула свою довгу шию і всміхнулася, дозволивши йому підвести її до фортепіано, та й почала грати і співати у своєму щонайкращому стилі, а він терпляче стояв поруч, поклавши одну руку на спинку її стільця, а другою рукою перегортаючи ноти. Можливо, він був так само зачарований її виконанням, як і вона. Це все по-своєму було дуже мило; але я не можу сказати, що був глибоко зворушений. Було багато уміння і виконання, але мало щирих почуттів.

Але ми ще не закінчили з місіс Грем.

– Я не вживаю вина, місіс Маркгам, – повідомив містер Мілворд, коли йому запропонували цей напій, – я краще вип’ю трохи вашого домашнього елю. Я завжди надаю перевагу елю, звареному у вас вдома, ніж чому-небудь іншому.

Втішена цим компліментом, моя мати подзвонила, і невдовзі принесли порцеляновий глек нашого найкращого елю і поставили його перед цим паном, який так добре вмів цінувати його переваги.

– ОЦЕ воно! – вигукнув він, наливаючи його в склянку довгим струмочком, щоб утворилося багато піни, потім поглянув на нього крізь світло і вихилив одним духом, а далі поцмокав губами, глибоко вдихнув і знову наповнив свою склянку, тоді як моя матінка спостерігала за цим із величезним задоволенням.

– Божистий напій, місіс Маркгам! – сказав він. – Я завжди вважав, що з вашим домашнім елем ніщо не може зрівнятися.

– Я справді рада, що він вам подобається, сер. Я завжди сама наглядаю за тим, як вариться пиво, а також за приготуванням сиру й масла – мені подобається, коли речі робляться добре.

– Правильно, місіс Маркгам!

– Та, з іншого боку, містере Мілворд, ви ж не думаєте, що це неправильно – час від часу випити трошки вина чи інших алкогольних напоїв! – сказала моя мати, передаючи високу склянку джину з водою місіс Вілсон, яка підтвердила, що вино вадить її шлункові, а її син Роберт якраз пригощався склянкою цього міцного напою.

– Ні в якому разі! – відповів оракул, кивнувши, як Юпітер. – Всі ці речі – благословення і милості, якщо вміємо їх вживати.

– А місіс Грем гадає по-іншому. Чули б ви, що вона говорила нам нещодавно – я казала їй, що розповім вам про це. – І моя мати зробила компанії ласку, давши детальний звіт про помилкові ідеї цієї леді, скінчивши словами: – Чи ж не вважаєте ви, що це неправильно?

– Неправильно! – урочисто повторив вікарій. – Злочинно, я сказав би – злочинно! Вона не лише перетворює хлопчика на дурня, а й нехтує даром Провидіння і навчає топтати цей дарунок ногами.

Далі він докладно пояснив усю безглуздість і непоштивість такого вчинку. Моя мати слухала його з щонайглибшою побожністю, і навіть місіс Вілсон зволила дати своєму язику короткий перепочинок і теж слухала, вдоволено сьорбаючи джин із водою. Містер Лоренс сидів, поклавши лікоть на стіл, недбало грався своїм напівпорожнім келихом і таємниче посміхався.

– Але чи не вважаєте ви, містере Мілворде, – озвався він, коли той джентльмен нарешті зробив паузу в своїй промові, – що як дитина має природну схильність до нездержливості щодо спиртних напоїв – наприклад, з вини своїх батьків або предків – то деякі застережні заходи є доцільними? (До речі, усі вірили, що батько містера Лоренса вкоротив собі віку через нездержливість).

– Можливо, деякі окремі заходи й потрібні; але помірність, сер, – це одне, а невживання спиртних напоїв – інше.

– Але я чув, що у випадку з деякими людьми стриманість – тобто помірність – майже неможлива; і якщо невживання спиртного це зло (у чому деякі сумнівалися), то ніхто не заперечуватиме, що нестриманість є більшим злом. Деякі батьки геть заборонили своїм дітям куштувати п’янкі напої; але батьківська влада не може тривати вічно; діти мають природну схильність прагнути заборонених речей; і дитині у такому разі, ймовірно, буде дуже цікаво скуштувати і відчути ефект від того, чим так тішилися інші, від того, що так суворо було заборонено їй самій – і цю ж таки цікавість задовольнить за першої ж зручної нагоди; і коли вже обмеження було хоч раз порушене, з цього можуть виплисти серйозні наслідки. Я не вдаю із себе судді в таких питаннях, але мені здається, що цей план місіс Грем, як ви його описали, місіс Маркгам, хоч і є незвичайним, однак не без переваг; бо тут ви бачите, що дитя відразу звільнене від спокуси; у нього немає потаємної цікавості, немає сильного бажання; воно добре знайоме зі спокусливими напоями, і вони викликають у нього страшенну відразу, і при цьому воно не страждає від наслідків їх вживання.

– А хіба це правильно, сер? Чи ж я не довів вам, що неправильно – й це суперечить священному Писанню і розсудливості – навчати дитину, щоб вона з презирством і відразою ставилася до благословення Провидіння, замість того, аби навчати її правильному користуванню цими дарунками?

– Ви й настоянку опіуму можете вважати благословенням Провидіння, сер, – відповів містер Лоренс, – та все ж таки визнаєте, що більшості з нас краще б утриматися навіть від помірно вживання її. Але, – додав він, – я не хочу, щоб ви так буквально керувалися моїми порівняннями – на підтвердження чого я доп’ю свою склянку.

– І сподіваюся, наллєте ще, містере Лоренсе, – сказала моя мати, підштовхуючи до нього пляшку.

Він ввічливо відмовився і, трохи відсунувши свого стільця від столу, нахилився до мене – я сидів трохи ззаду, на дивані поряд із Елізою Мілворд, – і недбало запитав мене, чи знав я місіс Грем.

– Я зустрічав її раз чи двічі, – відповів я.

– І що ви про неї думаєте?

– Не скажу, що я від неї у захваті. Вона вродлива – чи, краще сказати, показна собою й цікава, та не дуже люб’язна – вельми упереджена, бо перекручує все, щоб воно узгоджувалось із її власними ідеями. Надто вперта, надто різка, надто гірка, як на мене.

Він нічого не відповів, але опустив погляд і закусив губу, а невдовзі після цього підвівся і сів біля міс Вілсон, яка вабила його тією ж мірою, якою я почав йому не подобатися. Я заледве звернув на це увагу тоді, але згодом був змушений пригадати й інші подібні факти… але не буду забігати наперед.

Ми завершили вечір танцями – наш гідний пастор не вважав скандалом бути присутнім на такому заході, хоча ми найняли сільського музику. Але Мері Мілворд уперто відмовлялась приєднатися до нас; і те ж саме робив Ричард Вілсон, хоча моя мати навіть запропонувала бути його партнеркою.

Однак ми й без них дуже добре впоралися. З однією серією кадрилі та кількома сільськими танцями ми гуляли до пізньої пори; аж ось я звелів нашому музиці заграти вальс і вже хотів був запросити до танку Елізу, аж раптом втрутився містер Мілворд.

– Ні, ні, я цього не дозволяю! Годі, вже час іти.

– О ні, тату! – благала Еліза.

– Давно пора, моя дівчинко, – давно пора! Стриманість в усьому, не забувай! Задум такий – «Хай твоя стриманість буде відомою усім!»

Щоб помститися, я провів Елізу до тьмяно освітленого коридору і, допомагаючи їй надіти шаль, міцно поцілував її, поки батько обмотував собі шию і підборіддя величезним вовняним шаликом. Та лишенько! Обертаюся, аж поряд зі мною стоїть моя мати. Не встигли гості піти, як я був приречений вислухати дуже серйозну тираду, яка прикро урвала мій добрий гумор і так само прикро завершила вечір.

– Мій любий Гілберте, – сказала вона, – я хочу, щоб ти так не робив! Ти знаєш, як я дбаю про твої інтереси, як я тебе люблю і ціную понад усе на світі і як прагну бачити, що ти добре влаштувався у житті, тож гірко засмутить мене, якщо ти одружишся з цією дівчиною чи будь-якою іншою нашою сусідкою. Що ти в ній бачиш, я не знаю. Боронь Боже, думаю я не лише про гроші, але ж там немає ні краси, ні обдарованості, ні доброти. Якщо б ти знав собі ціну, як знаю її я, ти про неї й не мріяв би. Трохи почекай і побачиш! Якщо ти пов’яжеш себе з нею, то шкодуватимеш про це все життя, тому що бачитимеш, скільки кращих дівчат є на світі. Слово честі, пошкодуєш!

– Добре, мамо, добре! Ненавиджу, коли мені вичитують! Я ще не збираюся одружуватися, та хіба не маю я права розважатися?

– Авжеж, мій любий хлопчику, але не в такий спосіб. Ти зашкодив би цій дівчині, якби вона була такою, якою мала бути; та запевняю тебе, що це дуже хитре й зухвале дівча й ти заплутаєшся у її тенетах, перш ніж зрозумієш, куди потрапив. І якщо ти одружишся із нею, Гілберте, ти розіб’єш мені серце – на цьому й закінчимо.

– Ну, не плачте, мамо, – сказав я, бо сльози побігли з її очей, – нехай цей мій поцілунок буде покутою за той, який я дав Елізі; не треба більше сваритися на неї, і заспокойтесь; бо я обіцяю, що ніколи… тобто, я обіцяю подумати двічі перед тим, як зроблю який-небудь важливий крок, котрий буде вам не до вподоби.

Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.

Розділ V

Місяць майже добігав кінця, коли, поступившись нарешті наполегливості моєї сестри, я вирушив з нею до Вілдфел-Холу. На наш подив, нас провели до кімнати, де першим об’єктом, що впадав ув око, був мольберт, а біля нього стояв стіл, захаращений рулонами полотна, пляшками з олією та лаком, палітрою, щітками, фарбами та іншим причандаллям. Під стіною стояло кілька недописаних ескізів, а також декілька завершених картин – здебільшого з ландшафтами й постатями.

– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.

І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.

– Бачу, ваше серце – у вашій роботі, місіс Грем, – зауважив я. – Прошу, працюйте далі, бо якщо ви дозволите нашій присутності перервати вас, ми вважатимемо себе небажаними гостями.

– О ні! – відповіла вона, кинувши пензлика на стіл, ніби щось спонукало її до ввічливості. – Небагато в мене гостей буває, тож я ладна приділити кілька хвилин тим, хто вшанував мене своїми відвідинами.

– Ви майже завершили свою картину, – сказав я, підходячи, аби роздивитись її ближче, причому з більшим захопленням і втіхою, ніж мені хотілося б показати. – Гадаю, кілька додаткових штрихів на передньому плані завершать її. Але чому ви назвали картину «Маєток Фернлі, в Кемберленді», а не «Вілдфел-Хол, у графстві N»? – запитав я про назву, яку вона старанно вивела маленькими літерами внизу полотна.

Тієї ж миті я відчув, що вчинив зухвало, бо вона почервоніла і завагалася, та за хвилю з якоюсь відчайдушною відвертістю відповіла:

– Бо я маю друзів – принаймні знайомих, – від яких я бажала б приховати своє теперішнє місце проживання; і оскільки вони могли б побачити картину й, можливо, впізнали б стиль попри вигадані ініціали автора, то я перестрахувалася, щоб збити їх зі сліду, якби вони спробували в такий спосіб знайти мене.

– Тож ви не маєте наміру лишити картину собі? – сказав я, палко бажаючи якось змінити тему.

– Ні, я не можу дозволити собі малювати для власної розваги.

– Мама відправляє всі свої картини до Лондона, – повідомив Артур, – там продають їх для неї і висилають нам гроші.

Розглядаючи інші картини, я відзначив симпатичний ескіз Лінден-хоупу – краєвид з вершини пагорба; ще один краєвид старого Холу – в сонячному мареві тихого літнього полудня; і просту, але разючу маленьку картину, де було зображено замислену дитину над жменькою зів’ялих квітів – на обличчі її завмер вираз глибокого і сумного жалю, зображена вона була на тлі темних низьких пагорбів, осінніх ланів і похмурого неба.

– Знаєте, страшенно бракує сюжетів, – зауважила прекрасна художниця. – Я вже писала старий Хол місячної ночі, і гадаю, що муситиму малювати його на тлі зимової днини, а потім знову його ж на тлі темного хмарного вечора, бо мені немає більше чого малювати. Мені казали, що десь тут по сусідству є прегарний краєвид на море. Це правда? І чи можна до нього дійти пішки?

– Так, якщо ви не маєте нічого проти прогулянки майже в чотири милі. Трохи менше восьми миль туди й назад – і дорога не дуже гарна.

– А як туди дістатися?

Я почав пояснювати, як тільки міг, і якраз розповідав про шляхи, алеї та поля, які треба було перетнути, де йти прямо, а де звернути ліворуч чи праворуч, аж вона урвала мене.

– О, зупиніться! я забуду кожне слово з ваших вказівок, перш ніж вони мені стануть у пригоді. Я не думатиму про цю прогулянку до наступної весни; а потім, можливо, й потурбую вас. Зараз ми стоїмо на порозі зими, і…

Вона раптом зробила паузу й підхопилася зі свого місця, а потім сказала: «Вибачте, я на хвилинку», і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.

Я поглянув у напрямку вікна, – бо її очі недбало зупинились на ньому за мить до цього, – і встиг угледіти поли чоловічого пальта, які щезли за високим гостролистом, що ріс між вікном і верандою.

– Це мамин друг, – повідомив Артур. Роза і я перезирнулися.

– Я не знаю, як її взагалі розуміти, – прошепотіла Роза.

Дитя поглянуло на неї із серйозним подивом. Вона відразу ж почала розмовляти з ним на дрібні теми, а я розглядав картини. У темному кутку стояло полотно, якого я не помітив раніше. На нім була зображена маленька дитина, яка сиділа на траві, а на колінах у неї було повно квітів. Мініатюрні риси обличчя і великі блакитні очі, в яких читався усміх, копиця русявих кучерів, – все це так збігалося з рисами юного панича, який сидів переді мною, що можна було сміливо сказати: то був портрет Артура Грема в його ранньому дитинстві.

За тою картиною було ще одне полотно, обернуте зображенням до стіни. Я взяв його і виніс на світло. То був портрет джентльмена в повному розквіті юної змужнілості. Картина була написана добре, та вочевидь її створили кілька років тому, бо в ній було знач-но більше ретельної точності деталей і менше тієї свіжості барв і свободи зображення, що так захопила і здивувала мене в інших картинах. Проте я з цікавістю розглядав її. У рисах і виразі обличчя того пана була певна індивідуальність, яка відразу надавала йому вдалої схожості. Яскраві блакитні очі дивились на глядача з якимось прихованим гумором – ви майже очікували побачити, як вони кліпають; повняві губи, здавалося, готові були усміхнутися; щоки були прикрашені пишними рудуватими бакенбардами, а розкішні каштанові кучері нависали над чолом і наче давали на здогад, що їхній власник більше пишається своєю вродою, ніж інтелектом; можливо, він і мав рацію, та все ж таки не скидався на дурня. За кілька хвилин художниця повернулася до кімнати.

– Це приходили по картини, – сказала вона, вибачаючись за те, що так раптово пішла. – Я звеліла почекати.

– Мабуть, це зухвальство, – сказав я, – взяти до рук полотно, яке художник обернув до стіни; але чи можна мені запитати…

– Це – дуже зухвалий вчинок, сер, тож прошу нічого не питати про цю картину, бо я не стану задовольняти вашу допитливість! – відповіла вона, намагаючись приховати свій докір за усмішкою; та щоки її зашарілися, а очі спалахнули, й видно було, що вона розлютилася.

– Я лише збирався запитати, чи ви її власноруч намалювали, – сказав я, передавши їй картину.

А вона безцеремонно забрала її в мене і хутко поставила назад, у темний куток, зображенням до стіни, коло неї поставила іншу картину, як воно й було раніше, а потім обернулася до мене і засміялася.

Але мені було не до жартів. Я недбало обернувся до вікна і задивився на занедбаний сад, поки місіс Грем ще хвилини зо дві розмовляла з Розою; потім я сказав сестрі, що пора вже іти, потиснув руку паничеві, прохолодно вклонився пані й рушив до дверей. Та місіс Грем подала мені руку й ніжним голосом промовила з чарівною усмішкою:

– Нехай сонце не зайде у гніві вашому, містере Маркгаме. Даруйте мені, що образила вас своєю різкістю.

Коли пані перепрошує, гніватися вже неможливо, тож цього разу ми лишилися добрими друзями, і я сердечно потиснув її долоньку.

Розділ VI

Упродовж наступних чотирьох місяців я не переступав поріг дому місіс Грем, а вона не приходила з візитом до нас, та про неї все одно балакали у всіх усюдах, а наше знайомство хоча й повільно, проте розвивалося. Що ж до балачок, то я приділяв їм незначну увагу (маю на увазі плітки, що стосувалися прегарної відлюдниці), і єдиною інформацією, яку я від них отримав, було те, що одного чудового морозного дня вона зважилася узяти свого маленького хлопчика й завітати з візитом до вікарія, та, на жаль, нікого не було вдома, окрім міс Мілворд; однак вона просиділа довго, і, на загальну думку, вони знайшли що сказати одна одній і попрощалися із взаємним бажанням зустрітися знову. Мері любила дітей і ніжних матусь, які могли належним чином оцінити свої скарби.

Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.

Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.

Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.

Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!

«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».

І відтоді не було такої днини, аби я не опинявся біля Вілдфелу приблизно о тій годині, коли моя нова знайома зазвичай залишала свою оселю; але так мінявся час її виходу з дому і місця її прогулянок, так ненадовго виходила вона прогулятися, що я вже схилявся до думки, що вона докладала стільки ж зусиль, щоб уникати моєї компанії, скільки докладав я, аби знайти її; та це була надто прикра гіпотеза, щоб міркувати над нею хоча б хвилину після того, як я відмовився від такої думки.

Проте одного спокійного ясного березневого дня, коли я наглядав пополудні за накочуванням луки і відновленням огорожі, в долині з’явилася місіс Грем, – в руці у неї був альбом, і вона відразу ж узялася до свого улюбленого малярства, у той час як Артур будував греблі в мілкій кам’янистій річці. Я облишив і луку, й огорожу і швидко попрямував до них, та мене випередив Санчо, – зачувши свого молодого друга, він налетів на нього з такою радістю, що Артур упав у річку; на щастя, він упав на каміння, а не у воду, тож потім лише посміявся з цього нещасливого випадку.

Місіс Грем вивчала голі зимові дерева і енергійними делікатними штрихами замальовувала до альбому їхні віти. Вона говорила небагато, але я стояв і спостерігав за рухом її олівця: це було справжнє задоволення – наглядати, як вправно орудують ним ті прегарні жваві пальчики. Але незабаром вони почали тремтіти і робити хибні штрихи, а місіс Грем засміялася і, відклавши олівця набік, сказала, що моя увага не йде на користь її ескізові.

– Тоді, – сказав я, – поки ви закінчите, я побуду з Артуром.

– Я хотів би проїхати верхи, містере Маркгаме, якщо мама мені дозволить, – повідомила дитина.

– Верхи на чому, мій хлопчику?

– На тій коняці, – відповів він, показуючи на поле, де тягла коток велика чорна кобила.

– О ні, Артуре, це надто далеко, – заперечила його мати.

Але я обіцяв доправити його цілим і неушкодженим після прогулянки лукою, й коли вона поглянула на його нетерпляче обличчя, то лише всміхнулася і дозволила йому піти. Це вперше вона дозволила мені повести його так далеко.

Сидячи на здоровецькій коняці, яка помалу пройшла у кінець поля, а потім завернула назад, Артур аж сяяв од тихого, радісного задоволення і захвату. Накочування незабаром скінчили, та коли я повернув хороброго вершника його матері, вона виглядала вельми невдоволеною тим, що я так довго його тримав.

Вже давно пора йти додому, сказала вона і хотіла була побажати мені доброго вечора, але я не збирався її полишати, а провів аж на пагорб. Вона полагіднішала, і я почувався дуже щасливим, та коли в полі зору з’явився похмурий старий маєток, вона зупинилася, ніби очікуючи, що далі я не піду і повинен уже попрощатися, – та вже пора було й додому, бо ясний холодний вечір швидко згасав, сонце вже сіло, а в блідому сірому небі сяяв повний місяць; проте мене тримало біля неї якесь невиразне співчуття – важко було уявити, що вона самотою попрямує до незатишного похмурого будинку. Я поглянув на нього. Слабке червоне світло цідилося з нижніх вікон одного крила, але інші вікна були темні й чимало з них чорніли проваллями, тому були без рам і шибок.

– Чи не знаходите ви це місце надто вже самотнім, аби в ньому жити? – помовчавши, запитав я.

– Іноді знаходжу, – відказала вона. – Зимовими вечорами, коли Артур у ліжку, а я сиджу самотою, слухаючи, як у зруйнованих старих покоях виє холодний вітер, ніякі книги чи інші справи не можуть прогнати гнітючих думок; але, звісно ж, піддаватися їм не можна. Якщо Рейчел задоволена таким життям, то чому не повинна бути задоволеною я? Я страшенно вдячна, що мені надали цей притулок.

Останню фразу вона промовила тихо, немовби говорила радше до себе. Потім побажала мені доброго вечора і пішла.

Я й собі подався додому, аж побачив містера Лоренса, що верхи на гарному сірому поні піднімався нерівною вузькою дорогою, яка перетинала вершину пагорба. Я трохи збочив зі свого шляху, щоб погомоніти з ним, бо ми давненько вже не бачилися.

– То ви з місіс Грем щойно розмовляли? – поцікавився він після того, як ми привіталися.

– Так.

– Гм! Я так і думав, – він замислено дивився на гриву свого коня, наче був нею невдоволений абощо.

– Ну! І що з того?

– О нічого! – відповів він. – Я лише думав, що вона вам не подобається, – тихо додав він, скрививши свою класичні вуста у трохи саркастичній посмішці.

– Припустімо, що й не подобалася, та хіба людина не може змінити свою думку?

– Так, звичайно, – сказав він у відповідь, розплутуючи ковтун у гриві свого поні. Потім пильно глянув на мене своїми світло-карими очима й додав: – Отже, ви змінили свою думку?

– Не скажу, що повністю змінив. Мабуть, дотримуюся тієї ж думки, що й раніше, хіба що трохи ліпшої.

– О! – він роззирнувся довкола у пошуках чого-небудь іншого, про що можна було поговорити, і, зиркнувши на місяць, зробив якесь зауваження щодо краси вечора, на що я не відповів, оскільки воно не стосувалося теми.

– Лоренсе, – спокійно запитав я, зазираючи йому в очі, – ви що, закохані у місіс Грем?

Замість того, щоб страшенно образитися, він спочатку здригнувся від несподіванки, а потім захихотів, ніби це сміливе запитання його дуже насмішило.

– Я закоханий у неї! – повторив він. – Що змусило вас навіть уявити таке?

– Бо виявляєте неабиякий інтерес до розвитку мого знайомства з цією пані, тож я подумав, що ви, можливо, ревнуєте.

Він знову засміявся.

– Ревную? О ні! Але я гадав, що ви збираєтеся одружитись із Елізою Мілворд.

– Ви неправильно думали – я не збираюся одружуватися з нею!

– Тоді, гадаю, краще було б дати їй спокій.

– А ви збираєтеся одружуватись із Джейн Вілсон?

Він почервонів і знову почав скубати гриву, аж відповів:

– Ні… гадаю, ні.

– Тоді краще дайте їй спокій.

«Це вона не дає мені спокою», – міг би сказати він, та не сказав нічого, а тільки напустив на своє обличчя дурнуватого виразу й знову спробував змінити тему розмови. Цього разу я дозволив йому це зробити, бо з нього і так вже було досить – ще одне слово на цю тему було б немов та остання соломинка, що ламає верблюдові спину.

До чаю я запізнився, але моя добра матінка тримала чайник і булочки на гарячій плиті й хоч трохи насварилася на мене, та все ж таки із готовністю прийняла мої виправдання, а коли я поскаржився на перестояний чай, то вилляла його і звеліла Розі закип’ятити ще один чайник і наново запарити чай. Все це супроводжувалося розлогими коментарями Рози.

– Якби я отак запізнилася, то мені взагалі не дали б чаю; якби це був Фергус, то йому довелося б пити те, що є, і дякувати, бо для нього й таке було б завеликою честю, – а для тебе слова «занадто» не існує. Так воно завжди: якщо на столі стоїть щось смачненьке, мама завжди моргає і киває мені, щоб я не дуже налягала на нього, а якщо не звертаю уваги, то вона шепоче: «Не їж цього так багато, Розо, нехай буде Гілбертові на вечерю». А я, виходить, ніщо. У вітальні це виглядає наступним чином: «Ну ж бо, Розо, прибери свої речі, незабаром хлопці прийдуть, то нехай кімната буде гарною і охайною; та підкинь дровець у коминок – Гілберт полюбляє палахке полум’я». На кухні: «Зліпи великий пиріг, Розо, бо хлопці прийдуть голодними; і не клади стільки перцю, певна, їм це буде не до смаку», або: «Розо, не кидай так багато спецій у пудинг, Гілбертові подобається проста їжа», або: «Не забудь покласти багато смородини в кекс, Фергусові таке подобається». Якщо ж я скажу: «Гаразд, мамо, але мені таке не подобається», то у відповідь почую, що маю дбати не лише про себе. «Знаєш, Розо, у всіх справах, що стосуються хатнього господарства, ми повинні пам’ятати ось про що: по-перше, треба сумлінно виконувати свої обов’язки, по-друге, годити чоловікам, – а жінкам усе згодиться».

– І це дуже гарна думка, – зауважила моя мати. – Гілберт теж так думає, я упевнена.

– Дуже зручна думка, принаймні для нас, – сказав я, – але якщо ви взялися вивчати, що приносить мені втіху, мамо, то мусите дбати і про власний комфорт і зручність, що ж до Рози, то не сумніваюся, що вона подбає про себе; і хоч яку жертву вона принесе задля мене, та відразу ж докладе всіх зусиль, аби довести це до мого відома. Але через вас я міг би опуститися до потурання своїм слабостям і не дбав би про бажання близьких мені людей, бо звик би, що про мене постійно піклуються, а всі мої бажання виконуються наввипередки, і не знав би, що ж було для мене зроблено. Якби Роза не розповідала мені про це вряди-годи, то я сприймав би всю вашу доброту, як належне, і ніколи б не знав, як завинив перед вами.

– Ох, Гілберте, ти й не дізнаєшся про це, поки не одружишся. От як візьмеш заміж таке нікчемне зухвале дівча, як ото Еліза Мілворд, що дбатиме тільки про свій зиск та втіху, або таку вперту молодицю, як пані Грем, котра не усвідомлює, в чому її головний обов’язок, і пхає носа в те, що стосується її найменше, – от тоді ти побачиш різницю.

– Це буде лише на користь мені, мамо. Я прийшов у цей світ не для того, аби визискувати свого ближнього, а щоб обертати свої здібності та почуття до його користі; тож коли я одружусь, то більшу втіху матиму від того, аби робити мою дружину щасливою і спокійною, ніж тоді, коли вона робитиме це для мене: я радше віддавав би, ніж отримував.

– Ох, усе це нісенітниці, любий мій. Це – просто хлопчача балаканина! Ти незабаром стомишся потурати своїй дружині, хоч якою красунею вона була б, а потім настануть прикрощі.

– Добре, тоді кожне з нас буде нести свій тягар.

– Тоді кожне з вас має зайняти належне йому місце. Ти робитимеш своє діло, а вона – якщо вона гідна тебе – робитиме своє; але твоє діло – догоджати собі, а її діло – догоджати тобі. Твій любий батько був найкращий з усіх чоловіків, що коли-небудь жили на землі, та за шість місяців після весілля в мене вже й думки не було, що він мені догоджатиме й задовольнятиме мої забаганки, – це було б усе одно, що хотіти, аби він літав. Він завжди казав, що я була доброю дружиною і гарно виконувала свої обов’язки; а він завжди виконував свої – благослови його, Боже! – завжди був постійним і пунктуальним, рідко чіплявся до мене без причини, завжди віддавав належне моїм стравам і ніколи не запізнювався на обід – і це найбільше, що жінка може чекати від чоловіка.

Чи так це, Гелфорде? Чи це і є міра твоїх домашніх чеснот; і чи не вимагає твоя щаслива дружина від тебе нічого більшого?

Розділ VII

Минуло кілька днів, і лагідного сонячного ранку (щойно зі йшов останній сніг, залишивши то тут, то там білі пружки на свіжій зеленій траві попід огорожами, і зацвіла сон-трава, а жайворонок у небі співав про літо, надію і кохання) я гуляв схилом пагорба, втішаючись весною і наглядаючи за тим, як пасеться отара ягнят, аж раптом угледів трьох осіб, що підіймалися на пагорб. То були Еліза Мілворд, Фергус і Роза. Я подався до них через поле і, почувши, що вони йдуть до Вілдфел-Холу, зголосився пристати до їхнього товариства і, запропонувавши свою руку Елізі, сказав братові, що він може вертати назад, бо я супроводжуватиму панночок.

– Прошу вибачення! – вигукнув він. – Це панночки мене супроводжують, а не я їх. Всі вже бачили ту чарівну незнайомку а я ні, от я й попросив Розу піти зі мною до Холу і представити мене. Вона сказала, що без панни Елізи не піде, тож я побіг до вікарія і прихопив її; йшли ми собі, пообнімавшись, мов пара закоханих, аж тут ти нагодився й забрав її від мене, та ще й хочеш візиту мене позбавити. Повертайся до своїх ланів і до своєї рогатої худоби, ти, незграбо; ти не здатний спілкуватися з таким вишуканим товариством, як наше, бо ми полюбляємо стежити за сусідами, зазирати в їхні потаємні закутки, винюхувати їхні таємниці та ганьбити їхню репутацію, коли побачимо, що вона ще не заплямована, – такі вишукані джерела втіхи не для тебе.

– Хіба ви обоє не можете піти з нами? – спитала Еліза, проігнорувавши останню частину промови.

– Так-так, обоє! – вигукнула Роза. – Що більше людей, то веселіше – і я певна, що нам потрібна буде вся наша бадьорість і запал, аби трохи звеселити ту велику темну похмуру кімнату з її вузькими ґратчастими вікнами і старими меблями, – якщо тільки господиня знову не поведе нас до своєї студії.

Тож ми пішли разом. Відчинила нам кощава стара служниця, яка провела нас до тієї кімнати, яку Роза описала мені, як місце дії її першої зустрічі та знайомства з місіс Грем. То був досить просторий і високий покій зі старосвітськими вікнами; стеля, панелі і полиця на коминку були зроблені з чорного дуба – полиця оздоблена вишуканою, та не дуже майстерною різьбою, – того ж кольору були столи, стільці та стара шафа, напхана книгами, і кабінетний рояль.

Пані Грем сиділа в жорсткому кріслі з високою спинкою; кошик із шитвом лежав на маленькому круглому столику, а біля неї стояв Артур – спершись ліктем на коліно, він читав їй уголос, а вона тримала руку у нього на плечі й неуважно гралася його довгими хвилястими кучерями. Обоє були таким приємним контрастом із похмурим інтер’єром покою, що я аж замилувався ними, втім, цю картину можна було спостерігати лише протягом декількох коротких секунд, коли Рейчел прочинила двері, впускаючи нас. Хтозна, чи рада була нас бачити пані Грем – було щось невимовно холодне в її тихій, спокійній ввічливості; але я не розмовляв з нею багато. Розташувавшись біля вікна, я погукав до себе Артура, і ми почали бавитися з Санчо, тоді як панночки не давали спокою місіс Грем своєю пустою балаканиною; а брат мій сидів навпроти неї, схрестивши ноги і тримаючи руки в кишенях бриджів, відкинувшись на спинку стільця і пильно дивлячись то в стелю, то просто на господиню (та ще й у такий спосіб, що я відчув досить-таки сильне бажання випхати його втришия), то насвистуючи уривок улюбленої мелодії, то втручаючись до бесіди або заповнюючи паузу якимось надзвичайно зухвалим запитанням чи зауваженням. Якось він сказав:

– Мене страшенно дивує, пані Грем, що ви обрали для помешкання такі руїни. Якщо ви не могли найняти й відремонтувати весь цей замок, то чому б вам було не винайняти охайний маленький котедж?

– Може, я надто вже горда, містере Фергусе, – відповіла вона, всміхаючись, – але цей замок має чимало переваг перед котеджем – по-перше, покої більші й просторіші, по-друге, чимало вільних приміщень, які можуть служити комірчинами, та й платити за них не треба; і вони дуже стають у пригоді в дощові дні, коли мій малюк не може вийти надвір і натомість бігає по них; крім того, тут є сад, у якому він може гратися, а я працювати. Бачите, я вже дещо зробила для поліпшення тутешньої обстановки, – показала вона у вікно. – Он у тому кутку є грядка молодої городини, ось тут зацвіла сон-трава і кілька пролісків, а там розпускається жовтий крокус.

– А як ви можете миритись із ситуацією, коли ваші найближчі сусіди перебувають на відстані двох миль і ніхто не заходить до вас, ба навіть не проходить мимо? Роза у такому місці збожеволіла б. Вона не може жити, якщо не побачить щодня кільканадцять нових суконь і капелюшків, не кажучи вже про людей, що їх носять; а ви можете сидіти біля цих вікон цілий день і не побачити нікого, крім бабуні, що несе яйця на базар.

– Я не певна, що самотність цього місця не була однією з його головних приваб. Я не знаходжу жодного задоволення у тому, аби спостерігати крізь вікно за людьми; і мені подобається тиша.

– О! ви ніби хочете сказати, що ми повинні перейматися власними справами і дати вам спокій.

– Ні, друзів я рада бачити в своєму домі. Ніхто не може бути щасливим у вічній самотності. Тож якщо ви прийшли до мене як друг, пане Фергусе, я вас щиро вітаю, якщо ж ні, то, зізнаюся, вам краще триматися подалі.

Після цього звернулася з якимось зауваженням чи то до Рози, чи до Елізи.

– До речі, місіс Грем, – помовчавши, озвався Фергус, – ідучи сюди, ми обговорювали питання, яке ви легко можете для нас вирішити, оскільки воно вас-таки і стосується. Річ у тому, що ми часто балакаємо про вас, адже декому з нас і робити немає чого, як теревенити про сусідів, тож нова людина стає для нас неоціненним джерелом розваги. Отже хотілося б, аби ви з’ясували нам ось які питання…

– Прикуси язика, Фергусе! – вигукнула Роза, яку лихоманило від страху й гніву.

– Не буду, кажу тобі. Питання, які вас просять з’ясувати, ось які: по-перше, де ви народилися, звідки походите й де мешкали раніше. Дехто каже, що ви – іноземка, а дехто – англійка, одні кажуть, що з півночі, другі – що з півдня, а треті…

– Добре, містере Фергусе, я вам скажу. Я – англійка, тож не розумію, чому хтось повинен сумніватися у цьому, а народилася у сільській місцевості, ні на крайній півночі й ні на півдні нашого щасливого острова; і саме в селі я й провела більшу частину свого життя. Сподіваюся, ви задоволені, бо я не в гуморі, щоб відповідати на такі запитання.

– А ще нам хотілося б знати…

– Ні, жодних запитань! – засміялась вона, а тоді покинула своє місце й, сівши біля нас із Артуром, спробувала залучити мене до розмови.

– Пане Маркгаме, – сказала вона, у той час як її швидка манера говорити і яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про її занепокоєння, – ви вже забули про той прегарний морський краєвид, який ми згадували кілька днів тому? Гадаю, ви розповісте мені, як туди дістатися, бо якщо ця чудова погода триватиме далі, то, можливо, я прогуляюся туди і зроблю ескіз; я вже вичерпала всі сюжети, тож не можу дочекатись цієї нагоди.

Я хотів був виконати її прохання, але мене урвала Роза.

– О, не розповідай, Гілберте! – вигукнула вона. – Це ви Бухту маєте на увазі, місіс Грем? То дуже довга прогулянка навіть для вас, а про Артура й мови бути не може. Але ми давно вже хотіли організувати пікнік і поїхати до Бухти; і якщо ви зачекаєте, поки розпогодиться, то я певна, що ми всі будемо дуже раді бачити вас.

Бідолашна місіс Грем виглядала збентеженою і намагалася знайти якусь відмовку, але Роза, чи то співчуваючи її самотньому життю, чи то бажаючи розвинути далі це знайомство, й слухати не хотіла ніяких заперечень. Вона сказала, що там будуть лише друзі, а найкращий краєвид відкривається з Кручі, до якої цілісіньких п’ять миль.

– Якраз гарна прогулянка для панів, – продовжувала Роза, – а панночки правитимуть кіньми і йтимуть пішки по черзі; ми візьмемо свій екіпаж, запряжений поні, там поміститься Артур і три жінки, а ще знаряддя для малювання та харчі.

Тож пані Грем урешті пристала на цю пропозицію. Обговоривши час і спосіб здійснення запланованої екскурсії, ми попрощалися й пішли додому.

Але то було в березні. Минув холодний дощовий квітень і два тижні травня, перш ніж ми зважилися на нашу експедицію із обґрунтованою надією здобути втіху, яку шукаєш у приємних краєвидах, веселій компанії, свіжому повітрі, доброму частуванні й фізичних зусиллях. Одного ранку ми запрягли поні й вирушили в мандрівку. Компанія складалася із місіс Грем та її сина, Мері й Елізи Мілворд, Джейн і Ричарда Вілсонів, а також Рози, Фергуса і Гілберта Маркгамів.

Містера Лоренса також було запрошено приєднатися до нас, але з якоїсь причини, краще відомої йому самому, він відмовився. Коли я сказав йому про мандрівку, він повагався і запитав, хто буде ще. Почувши про міс Вілсон, він, здавалося, наполовину схилився до того, аби піти, але коли я згадав місіс Грем, думаючи, що це могло бути ще одним стимулом, то це мало протилежний ефект: він відхилив пропозицію, і, сказати правду, це рішення не було для мене прикрим.

До Бухти ми дісталися майже опівдні. Місіс Грем весь час ішла пішки; більшу частину шляху пішки пройшов і Артур, бо він був зараз набагато витривалішим і активнішим, крім того, йому не подобалось сидіти в екіпажі з чужими людьми, тоді як усі його друзі – і мама, і Санчо, і пан Маркгам, і міс Мілворд – гуляли зеленими луками й польовими дорогами.

Гарні спогади лишилися в мене про ту прогулянку твердою дорогою, понад якою росли дерева або траплялися живоплоти з чудовими пахощами; йшли ми і польовими прослідками через луки, де росло запахуще квіття і молода зелена трава. Щоправда, Елізи поряд зі мною не було, та вона сиділа в екіпажі й, гадаю, так само щаслива була, як і я; коли ми подалися навпростець через поле, і маленький екіпаж зник за деревами, я й на мить не засмутився з того, що з поля мого зору пропав милий маленький капелюшок і шаль, – надто вже щасливий був я в товаристві пані Грем, аби жалкувати за Елізою Мілворд.

Спершу пані Грем була такою неговіркою, що аж дратувала мене, – певне, поклала собі ні з ким не розмовляти, крім Мері Мілворд та Артура.

Ішла вона поруч із Мері, та якщо дорога дозволяла, я намагався триматися біля неї, Ричард Вілсон ішов біля міс Мілворд, а Фергус ішов там, де йому хотілося. За якусь часину вона полагіднішала, і мені вдалося майже повністю привернути її увагу до себе – і я почувався щасливим, бо мені подобалось її слухати. Її думки й уподобання збігалися з моїми, – обоє ми відзначалися здоровим глуздом, витонченим смаком і чуйним сприйманням дійсності; а от різниця між нами полягала у тому, що вона сміливо визнавала чи захищала розбіжності між нами; у її серйозності і кмітливості, що неабияк дивували мене; навіть коли вона гнівала мене своїми недобрими словами чи поглядами, то я був невдоволений, що справив на неї таке несприятливе враження, і прагнув завоювати її пошану.

Нарешті наша прогулянка скінчилася. Вершини пагорбів та дедалі крутіший схил упродовж якогось часу заступали краєвид, та піднявшись на гору, ми побачили голубу морську далечінь, вкриту пінявими бурунами, які насилу можна було відрізнити від білих чайок, що кружляли у небі; на морській гладіні видніло хіба одне чи два судна, та й ті були далеко-далеко.

Я кинув погляд на свою супутницю, щоб побачити, яке враження справив на неї цей чудовий краєвид. Вона стояла, задивившись у далечінь, і її пильний погляд запевнив мене, що вона не була розчарована. У неї були прегарні очі, – не знаю, чи казав я тобі про це раніше, – великі, ясні, не карі, а темно-сірі. З моря віяв м’який цілющий бриз: він грався пасмами її кіс і забарвив рум’янцем її бліді уста й щоки. Вона відчувала його вплив, як і я, – на її обличчі був вираз тихої радості, яка переросла в усмішку, коли її очі зустрілись із моїми. Ще ніколи вона не виглядала такою вродливою, ніколи ще моє серце так палко не линуло до неї, як зараз. Якби нас покинули удвох бодай хвилини на дві, то я не міг би відповідати за наслідки. На щастя, нас погукали на обід – Роза, міс Вілсон та Еліза, які приїхали трохи раніше, порозкладали наїдки на скелястому майданчику, звідки видно було море, а від сонця його захищала скеля, що височіла з другого боку.

Місіс Грем сіла оддалік від мене. Моєю найближчою сусідкою була Еліза. Поводилася вона ніжно й ненав’язливо, була так само чарівною і викликала такий самий захват, як і завжди, та я був недоступний для її чарів. Проте невдовзі моє серце знову почало прихилятися до неї, і ми весело збули час за обідом, який тривав досить-таки довгенько. По обіді Роза попросила Фергуса, щоб він допоміг їй зібрати ножі, виделки й полумиски, а місіс Грем узяла свій складаний стілець і причандали для малювання, а потім попросила міс Мілворд наглядати за її сином і, суворо наказавши йому не відлучатись від його нової няньки, попрямувала уздовж крутого кам’янистого схилу до прямовисної скелі, з якої відкривався ще кращий краєвид, хоча дехто з жінок казав їй, що це було страшне місце, і радив не ходити туди.

Коли вона пішла, у мене з’явилося відчуття, ніби веселощів уже не буде, – хоча важко сказати, яким саме був її внесок у наше товариство. Вона не жартувала й рідко сміялася, та її усмішка приносила мені втіху; її кмітливе зауваження чи підбадьорливе слово заохочувало мою дотепність, а ще породжувало інтерес до всього, що казали інші. Навіть моя бесіда з Елізою пожвавилася завдяки її присутності, хоч я цього й не усвідомлював; а зараз, коли вона пішла, грайливі Елізині балачки вже не тішили мене – більше того, вона стомила мене, та й я сам стомився розважати її; я відчував, що мене вабить той далекий мис, де прегарна художниця старанно працювала над своїм ескізом, – і я не дуже довго опирався тій привабі: поки мій маленький сусід обмінювався кількома словами з міс Вілсон, я підвівся і, не привертаючи зайвої уваги, пішов собі. Видершись на крутий схил, я побачив пані Грем – вона сиділа на вузькому виступі скелі, що спускалася у діл аж до кам’янистого берега.

Вона не чула, як я підійшов; коли моя тінь упала на ескіз, вона здригнулася і поспішно озирнулась – будь-яка інша моя знайома скрикнула б із переляку.

– О! Я не знала, що це ви. Ви мене так налякали! – трохи роздратовано сказала вона. – Не люблю, коли хтось з’являється біля мене так несподівано.

– За кого ви мене прийняли? – відказав я. – Аби знаття, що ви така нервова, то я був би обережнішим, але…

– Та дарма, не переймайтеся. А навіщо ви прийшли? Наші друзі теж прямують сюди?

– Ні, вони не помістилися б на цьому маленькому виступі.

– То й добре, бо я стомилася від розмов.

– Ну, то я не розмовлятиму. Я лише сидітиму і спостерігатиму, як ви малюєте.

– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.

– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.

Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.

«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».

Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.

– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?

– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.

– А що робив Артур, коли ви пішли?

– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.

– Міс Мілворд має багато чеснот, та ви, певно, не здатні оцінити їх. Скажете Артурові, що я прийду за декілька хвилин?

– Якщо так, то, з вашого дозволу, я зачекаю, поки минуть ці кілька хвилин, і допоможу вам спуститися з гори.

– Дякую, я завжди сама даю собі раду.

– Але я принаймні понесу ваш стілець і альбом.

Вона не відмовила мені у цій ласці, проте я образився за її очевидне бажання здихатися мене і вже почав був шкодувати, що лишився, аж вона трохи заспокоїла мене, запитавши, що я думаю про якусь деталь на її малюнку. На щастя, моя думка отримала її схвалення, тож удосконалення, яке я запропонував, було прийняте без вагань.

– Мені часто хочеться, – сказала вона, – почути сторонню думку, бо я не дуже довіряю власному оку і розуму, адже вони так довго зосереджені на предметі зображення, що майже не здатні належно його оцінити.

– Це, – відповів я, – тільки одне з багатьох лих, на які нас прирікає життя на самоті.

– Авжеж, – сказала вона; і ми знову замовкли.

Хвилини за дві вона сказала, що ескіз готовий, і згорнула альбом.

Повернувшись на майданчик, ми побачили, що там лишилися тільки Мері Мілворд, Ричард Вілсон і Артур Грем. Юний панич міцно спав, поклавши голову Мері на коліна; Ричард сидів поруч і читав кишенькове виданням якогось класичного автора. Він ніколи нікуди не ходив без книжки: час, що не був присвячений навчанню, здавався йому втраченим. Навіть зараз він не почував утіхи від чистого повітря, лагідного сонця, прегарного морського краєвиду та музики хвиль і вітру, що шумів у кронах деревах, – навіть сидячи поряд із панною (хай і не найчарівнішою), він усе одно вирішив дістати книжку і з користю збути ту часину, поки їжа в животі перетравлюється, а зморене тіло спочиває від незвичних фізичних зусиль.

Проте, можливо, він таки вилучав хвильку, аби перекинутись словом чи поглядом зі своєю супутницею, – принаймні вона не образилася за його поведінку, бо на її не зовсім гарному личку відбилися втіха та супокій, і коли ми прийшли, вона добротливо дивилася на Ричарда.

Дорога додому не принесла мені такої самої втіхи, як мандрівка до моря, бо тепер місіс Грем їхала в екіпажі, а Еліза Мілворд ішла поруч зі мною. Вона помітила, що я надав перевагу молодій удові, і, вочевидь, почувалася знехтуваною. Вона не виявляла своєї досади ні докорами, ні гірким сарказмом, ні похмурим мовчанням – все це я міг би витерпіти або висміяти завиграшки, – її досада виллялася легкою меланхолією, м’якою, докірливою журбою, яка вразила мене до глибини душі. Я спробував підбадьорити її, і, вочевидь, до певної міри воно вдалося мені, та потім я відчув докори сумління, бо знав, що, раніше чи пізніше, вузол все одно треба буде розрубати.

Коли екіпаж зупинився біля Вілдфел-Холу, молода вдова і її син злізли, Роза сіла на місце кучера, а я умовив Елізу зайняти місце пані Грем. Розмістивши її в екіпажі і побажавши доброї ночі, я відчув полегшення і запропонував пані Грем понести її малярське приладдя, та вона вже повісила складаний стілець на руку і, узявши альбом, тут-таки попрощалася зі мною і з усім товариством. Цього разу так мило й по-дружньому вона відхилила мою допомогу, що я майже не образився на неї.

Розділ VIII

Минуло шість тижнів. Стояв гарний червневий ранок. Сіно вже покосили, але останній тиждень дощило, й тепер, коли нарешті випала гожа днина, я подався на сінокіс і працював нарівні з челяддю; вбравшись у сорочку, надівши на голову легкого солом’яного бриля, вилами я розтрушував паруючі вогкі покоси, причому з неабияким завзяттям і ретельністю, аби подати приклад наймитам, – аж зненацька усі мої добрі наміри зійшли нанівець, бо брат просто на поле приніс мені пакунок, який щойно прибув із Лондона. Я роздер обгортку і побачив гарне кишенькове видання «Марміона».

– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.

Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.

– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.

– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?

– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.

– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!

Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.

– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!

Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.

Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.

«Нехай-но спочатку я стану добрим приятелем її синові, – думалося мені, – поміркованим і надійним другом для неї самої, а потім, коли вона не зможе обійтися без мого товариства і допомоги, побачимо, що робити далі».

Тож ми розмовляли про живопис, поезію, музику, теологію, геологію і філософію: раз чи два я позичав їй книгу, а якось вона позичила мені свою; я зустрічав її під час прогулянок так часто, як тільки міг, і приходив у її дім так часто, як міг наважитися. Моїм першим приводом для візиту був цуцик, якого я приніс у подарунок Артурові, – батьком того песика був Санчо, тож дитина страшенно зраділа, і це не могло не сподобатися мамі. Ще одним приводом була книжка, яку я приніс її синові, – знаючи смаки його матері, я представив ту книжку їй на затвердження, перш ніж презентувати Артурові. Потім я приніс їй деякі рослини для саду від імені своєї сестри, заздалегідь умовивши Розу послати їх. Щоразу я цікавився картиною, яку вона малювала з морського ескізу, і мене запрошували до студії та запитували моєї думки чи просили поради.

Під час останнього візиту ми обговорювали поезію сера Вальтера Скотта, і вона висловила бажання прочитати «Марміон», тож у мене виникла ідея зробити їй подарунок, і, повернувшись додому, я відразу ж замовив цю книжку, а сьогодні зранку й отримав. Та ще треба було знайти привід для нового візиту, тож я придбав блакитного сап’янового нашийника для Артурового песика; і коли хлопчик отримав цей подарунок, то радість його була більша, ніж того заслуговувала вартість дарунка або егоїстичний мотив дарувальника, а я ризикнув попросити дозволу місіс Грем ще раз поглянути на картину.

– О так! Заходьте, – сказала вона (бо я зустрів їх у саду). – Я скінчила її й навіть у раму вставила. Скажіть мені свою останню думку, і якщо ви зможете запропонувати якесь подальше покращення, то воно буде належним чином розглянуте.

Картина була прегарна; краєвид ніби під дією чарів перейшов на полотно; але я стримано висловив свій захват, остерігаючись викликати її невдоволення. Проте вона уважно спостерігала за моїм виразом обличчя і прочитала щире захоплення у моїх очах. Розглядаючи полотно, я згадав про книгу і почав думати про те, як її подарувати. Мені було трохи лячно, але я вирішив не бути таким дурнем, що піде собі, навіть не спробувавши подарувати цю книжку. Марно чекати, поки з’явиться якась нагода, тож я зиркнув у вікно, аби набратися хоробрості, а потім дістав книгу, обернувся і мовив:

– Ви хотіли прочитати «Марміон», місіс Грем; ось він, якщо ви будете так ласкаві прийняти цей подарунок.

Вона зашарілася, можливо, через ці незграбні слова. Потім розсудливо оглянула томик з обох боків, насупивши брови, мовчки погортала сторінки, а далі закрила книгу і спокійно запитала, скільки вона коштує.

Я відчув, як гаряча кров кинулася мені в обличчя.

– Мені шкода ображати вас, пане Маркгаме, – докинула вона, – але якщо я не заплачу за книгу, то не зможу її узяти, – і вона поклала її на стіл.

– Чому не зможете?

– Тому що!..

– Чому?! – повторив я, причому так роздратовано, що вона звела погляд і твердо подивилася мені у вічі.

– Тому що мені не подобається брати на себе борги, з якими ніколи не зможу розрахуватись – я й так вже зобов’язана вам за вашу доброту до мого сина; але його вдячна прихильність і ваші власні хороші почуття мають винагородити вас за це.

– Нісенітниця! – вигукнув я.

Вона знову глянула на мене з виразом спокійного подиву, що виглядало як догана.

– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.

– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.

Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.

Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:

– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…

– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від мене зараз цей дарунок, то надалі я зловживав би цим. Мушу сказати, ви помиляєтеся: якщо ви зробите мені ласку, прийнявши цей подарунок, то я не вважатиму це прецедентом для майбутніх послуг. Ви нічим не зобов’язані мені, – всі зобов’язання на моєму боці, на вашому лише прихильність.

– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..

– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.

– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.

Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.

Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.

Розділ IX

Хоча я й охолов до Елізи Мілворд, та вряди-годи бував із візитом у вікарія, бо не хотів різко поривати стосунки з його дочкою – це викликало б страшенне обурення і я став би предметом для пліток, та й вікарій рішуче образився б, адже він вважав, що я приходжу з візитами до нього особисто. Коли наступного дня після мого побачення із пані Грем я завітав до нього в гості, виявилося, що його немає вдома – і та обставина не була для мене такою приємною, як раніше. Хоч як там було, та я вирішив зробити свій візит коротким і розмовляти з Елізою у такій манері, на яку мені могло давати право наше довге знайомство і яка не могла ні образити її, ні послужити для заохочення хибних надій. У мене ніколи не було звички говорити про місіс Грем ні з нею, ні з ким-небудь іншим; та я не просидів і трьох хвилин, як вона сама заговорила про неї.

– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?

– Які чутки?

– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.

– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?

– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.

– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.

– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх не чула, поки Еліза не розповіла, та якби й уся парафія настирливо твердила мені про це, я не повірю, бо добре знаю місіс Грем!

– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.

– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.

І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.

Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.

За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.

Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.

– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!

– І що з того?

– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?

– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:

– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.

– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.

– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…

– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.

– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.

Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.

– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.

Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.

– Можна мені сісти біля вас? – озвався біля мого ліктя ніжний голос.

– Як хочете, – відказав я, і Еліза прослизнула до незайнятого стільця; а потім, зазирнувши мені в обличчя із напівсумною, напівграйливою посмішкою, прошепотіла:

– Ви такий суворий, Гілберте.

Зневажливо посміхнувшись, я передав їй чай і нічого не відповів, бо не мав чого казати.

– Ви так образилися… А що я такого зробила, скажіть мені? – ще жалібніше запитала вона.

– Беріть свій чай, Елізо, і не будьте нерозумною, – відповів я, передаючи їй цукор і вершки.

Цієї миті до Рози підійшла міс Вілсон.

– Чи не будете ви так ласкаві помінятися місцями зі мною, міс Маркгам? – запитала вона. – Річ у тому, що я не хочу сидіти поряд із місіс Грем. Якщо ваша мама вважає, що можна запрошувати таких осіб до свого дому, то, мабуть, не заперечуватиме проти того, аби її дочка водила з ними компанію.

Останнє речення було радше монологом, бо Роза вже сіла біля пані Грем; але я не був настільки ввічливим, аби так це залишити.

– Чи не будете так люб’язні розповісти мені, що ви маєте на увазі, міс Вілсон? – поцікавився я.

Запитання трохи налякало її.

– Я, містере Маркгаме, – холодно відповіла вона, – дуже здивована, що місіс Маркгам запросила до свого дому таку особу, як місіс Грем; але вона, може, просто не знає, що репутацію цієї леді навряд чи можна вважати прийнятною.

– Я теж не знаю цього, тож ви зробите мені послугу, пояснивши свою думку.

– Не думаю, що зараз час чи місце для таких пояснень; але, гадаю, навряд чи можете ви бути таким необізнаним, як вдаєте, – ви маєте знати її так само добре, як і я.

– Знаю і, можливо, трохи краще, ніж ви, тож якщо поінформуєте мене, що ви чули або вигадали про неї, то я зможу поправити вас.

– Якщо так, то чи можете ви мені сказати, хто був її чоловік і чи мала вона його коли-небудь?

Від обурення мені аж заціпило. У цей час і в такому місці я б не ризикнув щось відповідати.

– Хіба ви ніколи не помічали, – зауважила Еліза, – яка існує разюча схожість між цією її дитиною і…

– І ким? – наполягала на відповіді міс Вілсон із виглядом холодної, але завзятої жорстокості.

Еліза злякалася – цей натяк призначався лише для мого вуха.

– О, перепрошую! – виправдовувалась вона. – Звичайно, я можу помилятися…

Її слова супроводжувались лукавим глумливим поглядом у мій бік.

– Немає потреби просити мого вибачення, – відповіла її подруга, – але я не бачу тут нікого, хто хоча б трохи був схожий на це дитя, крім його матері, а коли ви чутимете злісні чутки, міс Елізо, я була б вам вдячна, тобто, я гадаю, ви добре зробите, якщо утримаєтесь від того, аби їх повторювати. Я припускаю, що особа, на яку ви натякали, це містер Лоренс; але можу вас запевнити, що ваші підозри украй недоречні; і якщо між ним і цією леді таки існує якийсь специфічний зв’язок (чого ніхто не має права стверджувати), принаймні він має (чого не можна сказати про деяких інших) достатнє почуття пристойності, яке не дає йому визнавати у присутності поважних осіб, що їхнє знайомство не обмежується лише поклоном при зустрічі; він, вочевидь, був як здивований, так і роздратований, побачивши її тут.

– Ну ж бо, хутчій! – вигукнув Фергус, який сидів з іншого боку від Елізи. – Каменя на камені не залиште від неї!

Міс Вілсон випросталася із виглядом крижаного презирства, але не сказала нічого. Еліза зібралась відповісти, але я урвав її і сказав:

– Ми вже достатньо говорили на цю тему; якщо ми можемо говорити лише для того, аби зводити наклепи на тих, хто займає вище становище, то давайте краще притримаємо язики.

– Так само вважає наш добрий пастор, – зауважив Фергус-Він у своєму найпіднесенішому гуморі цілий вечір промовляв до гостей і час від часу поглядав на вас із суворою доганою, поки ви непоштиво перешіптувалися, а одного разу зробив паузу посеред історії чи проповіді, не знаю, чого саме, і втупився у тебе, Гілберте, наче хотів сказати: «Коли пан Маркгам нафліртується із тими двома паннами, я продовжуватиму».

Не можу сказати, про що ще говорили за чайним столом, як і не скажу того, звідки взяв терпіння досидіти до кінця тієї вечірки. Пам’ятаю, насилу здужав допити свій чай і нічого не з їв; і перше, що я зробив, це пильно поглянув на Артура Грема, який сидів поруч зі своєю матір’ю, а потім так само пильно поглянув на містера Лоренса, який сидів далі; мене вразило те, що між ними таки була схожість, та після подальших роздумів я дійшов висновку, що схожість існувала лише в уяві.

Обоє мали делікатні риси обличчя, в Лоренса воно було бліде, а в Артура біле; але кирпатий Артурів носик ніколи не стане таким довгим і прямим, як у містера Лоренса; і контури його обличчя, хоча й не такого повного, щоб стати круглим, ніколи не стануть довгим овалом, як у Лоренса, та й чубчик світлішого, теплішого відтінку, ніж чуприна того пана, та й великі, ясні блакитні очі Артура вкрай не схожі на нерішучі карі очі містера Лоренса, що виказували його чутливу недовірливу душу, яка завжди ладна була сховатися від грубого світу. І як я міг повірити цьому огидному припущенню! Хіба я не знав місіс Грем? Хіба я не бачив її, не розмовляв із нею? Хіба не був упевнений, що за інтелектом, чистотою і моральністю вона була незмірно вищою від будь-кого з наклепників, що була вона найблагороднішою, найчудовішою із усіх представниць своєї статі, яких я коли-небудь бачив? Тож разом із Мері Мілворд міг я з певністю сказати, що якби навіть уся парафія або й увесь світ повторювали цю жахливу брехню, то я не повірив би, бо знав цю леді краще, ніж вони.

Тим часом серце моє ладне було вискочити з грудей, а душа кипіла від обурення. Я дивився на своїх сусідок із почуттям відрази і ненависті, яке майже не намагався приховати. З мене вже пожартувати кілька разів, бо я був неуважний до своїх сусідок, але мене це мало обходило: турбувала мене тільки одна тема та ще думка про те, коли ж урешті скінчиться вечірка. Містер Мілворд так розбалакався, що, здавалося, ніколи вже не замовкне: він розводився про те, що геть не вживає чаю і що вкрай шкідливо навантажувати шлунок рідкою їжею замість більш корисних харчів, а сам тим часом вицмулив уже четверту чашку.

Нарешті терпець мені урвався. Я підвівся і без жодного слова вибачення покинув гостей. Треба було подихати повітрям і заспокоїтися або ж подумати про все на самоті.

Щоб не видно було з вікон, я пройшов тихою алеєю, наприкінці якої стояла дерев’яна лава, оточена трояндами і жимолостю. Там я й сів, аби поміркувати над чеснотами і вадами господині Вілдфел-Холу; та не минуло і двох хвилин, як голоси та сміх сповістили мене, що гості теж вирішили провітритись у саду. Я вмостився в кутку альтанки й сподівався залишити її за собою, гарантувавши собі свободу як від чийогось спостереження, так і від вторгнення, – аж тут виявилося, що хтось уже йде алеєю!

Та коли я глянув крізь переплетене галуззя, щоб з’ясувати, ким були ті непрохані гості, моя досада відразу ж ущухла, бо стежкою йшли місіс Грем із Артуром. Чому вони були самі? Може, гості вже повірили наклепам і відвернулися від них? Я відразу ж пригадав, що на початку вечора місіс Вілсон непомітно підсунула свого стільця до моєї матері й, нахилившись, пошепки викладала якусь конфіденційну інформацію; і з безперервного похитування її голови, гримас її зморшкуватої фізіономії та підморгування її маленьких недобрих очиць я дійшов висновку, що то був якийсь пікантний скандал, а з огляду на передбачливу конфіденційність процесу передачі інформації припустив, що об’єктом наклепів був хтось із гостей. Підсумувавши погляди та жести моєї матусі, що були виразом жаху та недовіри, я вирішив, що цим об’єктом була місіс Грем. Я не виходив зі свого сховку, поки вона не дійшла до кінця алеї, щоб моя поява не спонукала її до втечі, та, побачивши мене, вона завмерла на місці і, здавалось, хотіла була повернути назад.

– О, ми вас не потурбуємо, містере Маркгаме! – сказала вона. – Ми самі прийшли сюди в пошуках самотності, а не для того, щоб втручатися у ваші роздуми.

– Я не відлюдник, місіс Грем, тож не буду в такий неввічливий спосіб уникати своїх гостей.

– Я подумала, що вам стало недобре, – сказала вона з виразом щирої турботи на обличчі.

– Мені справді було недобре, але це вже минуло. Посидьте тут трохи, відпочиньте і скажіть мені, як вам подобається ця альтанка, – запропонував я і, підхопивши Артура, посадив його на лаву, щоб гарантувати спокій його мамі, яка, визнавши, що це гарне місце для відпочинку, забилась в один куток, а я розмістився в іншому.

– Чому вони полишили вас саму? – запитав я.

– Це я їх полишила, – заперечила вона. – Я стомилася до смерті від пустої балаканини – ніщо мене так не виснажує, як балачки. Не уявляю, як вони можуть і далі це робити.

Я усміхнувся.

– Чи вони вважають своїм обов’язком ці балачки, – продовжувала вона, – а тому ніколи не зупиняються, щоб подумати, чи і справді знаходять задоволення у таких бесідах?

– Цілком ймовірно, що знаходять, – сказав я. – Їхній обмежений мозок не може утримати ніяких великих ідей, а свідомість переймається тривіальними речами, тож єдина альтернатива таким теревеням – скандал, бо він є головною їхньою втіхою.

– Але ж не для всіх! – вигукнула вона, здивована гіркотою мого зауваження.

– Ні, звичайно; мої сестра і мати до них не належать.

– Я й не збиралася натякати на вашу матір. Я знала розсудливих людей, які вміли підтримувати такі бесіди, але я не можу похвалитися цим талантом. Сьогодні я слухала, поки могла, та як терпець урвався, то втекла, щоб побути на самоті. Ненавиджу розмови, у процесі яких не відбувається ніякого обміну ідеями або почуттями, – не даєш нічого гарного і не отримуєш.

– Гаразд, – сказав я, – якщо я коли-небудь набридну вам своєю балакучістю, відразу скажіть мені про це, і я обіцяю не ображатись, бо полюбляю просто тішитися товариством любих мені людей без зайвих балачок.

– Я не зовсім вам вірю; але якщо це так, то ви ідеальний співрозмовник для мене.

– Може, і в усьому іншому я ідеал ваших уподобань?

– Ні, я не це мала на увазі… Який гарний вигляд мають он ті зелені віти, коли сонце світить крізь них! – сказала вона, щоб змінити тему.

Вони справді були прегарні, – час від часу сонячне проміння сягало крізь переплетене галуззя дерев та кущів, і тоді їхня темна зелень ставала ясною й немовби аж просвічувала.

– Я майже шкодую, що я малярка, – зауважила моя співрозмовниця.

– Чому ж? А мені здається, що ви маєте радіти з того, що можете змальовувати на полотні всі пишноти природи.

– Ні, адже замість того, щоб тішитися цими пишнотами, я завжди думаю про те, як можна було б це передати на полотні, що цього ніколи не можна буде досягнути, то все воно радше марнота і прикрість духу.

– Може, вас воно й не задовольняє, зате ви захоплюєте інших своїми роботами.

– Що ж, врешті-решт, я не повинна скаржитися: небагато є людей, котрі отримують стільки задоволення від своєї важкої праці, як я. О, хтось іде! – з досадою сказала вона.

– Це містер Лоренс і міс Вілсон, – сказав я. – Вони нас не потурбують.

Ревнощів на її обличчя не було; та й чи мав я право шукати їх?

– Що за людина ця міс Вілсон? – запитала вона.

– Вона витонченіша і досконаліша, ніж більшість із представників її класу; а дехто каже, що вона приємна і має вишукані манери.

– Я знайшла її сьогодні холодною і досить зарозумілою.

– Дуже ймовірно, що вона й була такою в ставленні до вас. Упереджена, мабуть, бо, гадаю, розглядає вас, як свою суперницю.

– Мене! Це неможливо, містере Маркгаме! – здивовано і роздратовано сказала вона.

– Втім, я нічого про це не знаю, – сказав я, бо гадав, що її досада була спрямована головним чином проти мене.

Пара була на відстані кількох кроків од нас. Наша альтанка була розташована у затишному куточку, де алея звертала і ставала ширшою. Коли вони підійшли ближче, з виразу обличчя Джейн Вілсон я побачив, що вона звернула увагу Містера Лоренса на нас, і з її холодної, саркастичної посмішки та декотрих слів, які долинули до мене, я чудово зрозумів, що вона казала йому, ніби ми дуже прив’язані одне до одного. Я помітив, що Лоренс почервонів, мов буряк, потім зиркнув на нас крадькома і пішов далі, ніяк не реагуючи на її зауваження.

Виходить, він мав певні плани стосовно місіс Грем і не приховував би їх, якби вони були чесними. Вона, звісно, була невинною, а от він був мерзотником.

Поки я так думав, моя співрозмовниця хутко підвелася і, покликавши сина, сказала, що вони повертаються до товариства. Не було ал, жодних сумнівів у тому, що вона почула або здогадалась про щось із зауважень міс Вілсон, тож було цілком природно, що вона більше не хотіла продовжувати розмову віч-на-віч, тим паче що в той момент мої щоки палали від обурення на мою колишню подругу а вона могла неправильно витлумачити цю ознаку і прийняти її за рум’янець дурнуватого збентеження. Вже вкотре я розлютився на міс Вілсон; що більше я думав про її поведінку, то дужче ненавидів її.

Уже пізно ввечері я приєднався до гостей. Я знайшов місіс Грем уже готовою до від’їзду, – вона саме прощалася з товариством. Я запропонував провести її додому, навіть благав про це. Містер Лоренс стояв поруч із нами, він з кимсь балакав. Він не дивився на нас, однак, почувши моє щире прохання, замовк на півслові, аби почути її відповідь, а потім знову заговорив, й на обличчі у нього відбилася втіха, бо відповідь була негативною.

Так, це була відмова, рішуча, проте не жорстока. Її неможливо було переконати в тому, що на тих вузьких безлюдних дорогах, якими вони йтимуть з Артуром, існувала якась небезпека. Було ще видно, та й навряд чи зустріла вона б когось по дорозі, а якби й зустріла, то люди у нашім краю спокійні й нездатні зашкодити, у чому вона була повністю переконана. Вона й слухати не хотіла, щоб хтось її супроводжував, хоча і Фергус пропонував їй свої послуги, а наша матуся просила дозволу послати з нею когось із наших наймитів.

Коли вона пішла, гості стали для мене порожнім місцем. Лоренс намагався залучити мене до розмови, але я урвав його і відійшов. Незабаром після цього товариство розійшлося. Коли Лоренс підійшов попрощатися зі мною, я не подав йому руки і вдав, ніби не чую, як він каже добраніч, поки він не повторив цього побажання вдруге, і вже потім, аби звільнитись від нього, я щось пробурмотів у відповідь і сердито кивнув.

– У чому справа, Маркгаме? – прошепотів він. Я люто і зневажливо зиркнув на нього.

– Ти гніваєшся, бо місіс Грем не дозволила тобі провести її додому? – запитав він із легкою усмішкою, яка довела мене майже до нестями.

– А яке твоє діло? – запитав я.

– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…

– Ти, лицеміре! – вигукнув я.

Він зблід і пішов, не сказавши більше ні слова. Я зачепив його за живе і був радий цьому.

Розділ X

Коли гості розійшлися, я дізнався, що підлий наклеп уже поширився поміж ними. Роза присягалася, що вона в це не вірила і нізащо не повірила б, матінка стверджувала те ж саме, хоча, боюся, не з такою вже й певністю. Схоже було, вона весь час про це думала, бо час від часу дратувала мене виразами на кшталт: «Господи, Господи, хто б міг таке подумати! – Гаразд! Я завжди вважала, що з нею щось не так. – От бачите, що буває, коли жінки вдають, ніби вони не такі, як усі». А одного разу це прозвучало так: «У мене відразу викликав підозру цей таємничий вигляд – я гадала, що з цього добра не буде; сумна, сумна справа, що й казати!»

– Але ж, мамо, ви сказали, що не вірите у ці байки, – зауважив Фергус.

– Та не вірю, любий мій, але ж диму без полум’я не буває. Певне, є якісь підстави для цих чуток.

– Підстави – це зло і віроломство світу, – сказав я, – а також той факт, що хтось бачив, ніби Лоренс раз чи двічі увечері йшов тією дорогою – і сільські плетухи сказали, що він ходить залицятися до цієї таємничої леді, а люди жадібно вхопились за ці чутки, аби зробити з них бозна-що.

– Добре, але ж, Гілберте, має бути щось у манері її поведінки, що підтримує такі чутки.

– Ви бачили щось таке у її поведінці?

– Ні, звичайно; але ж, ти знаєш, я завжди казала, що в ній було щось досить дивне.

Гадаю, це сталося того вечора, коли я зважився знову піти з візитом до Вілдфел-Холу. Одколи минула та вечірка, я щодня намагався зустрітися із пані Грем під час її прогулянок, та вона виходила гуляти в різний час (і, звичайно ж, робила це навмисне), тож я ночами не спав, вигадуючи привід для наступного візиту. Нарешті я вирішив, що розлука вже стала нестерпною, тож дістав із шафи стару книжку, що могла б зацікавити її, і подався до Вілдфел-Холу, не знаючи, щоправда, як вона мене прийме. Краще було б зустріти її у полі або в саду, – не подобалося мені стукати у двері, бачити похмуру Рейчел, а потім читати подив у очах пані Грем.

Проте вийшло не так, як мені хотілося. Пані Грем у саду не було, там тільки Артур грався з песиком. Я зазирнув через ворота і покликав його. Він попросив мене зайти, але я сказав йому, що не міг цього зробити без дозволу його матері.

– Я піду й попрошу її, – сказала дитина.

– Ні, Артуре, ти не повинен цього робити; але якщо вона вільна, то попроси її прийти сюди на хвильку. Скажи, що я хочу поговорити з нею.

Він побіг виконати моє прохання і швидко повернувся зі своєю матір’ю. Якою ж гарною була вона зі своїми темними пасмами кіс, які розвівав літній вітерець, із легким рум’янцем на щоках і обличчям, яке сяяло від усмішки. Любий Артуре, я в такому боргу перед тобою за всі ті зустрічі! Завдяки цій дитині я відразу позбувся ніяковості й страху. У любовних справах немає кращого посередника, ніж веселе, простодушне дитя – воно перекидає місток через непривітну безодню традицій, розтоплює кригу холодної стриманості й усуває всі формальності та погорду.

– Ну, містере Маркгам, у чому справа? – запитала молода матуся, вітаючи мене приємною усмішкою.

– Я хочу, аби ви поглянули на цю книгу і, якщо ваша ласка, взяли її і на дозвіллі прочитали. Я не вибачаюсь, що викликав вас із дому такого прегарного вечора, хоч це було заради не такої вже й важливої справи. – Скажіть, щоб він зайшов, мамо! – попросив Артур.

– Чи не бажаєте зайти? – запропонувала вона.

– Та звісно, бо хотілося б побачити, як ви порядкуєте в саду.

– І як зацвіли квіти, що їх передала ваша сестра, – додала вона, відчиняючи ворота.

Ми гуляли садом, розмовляли про квіти, дерева і про багато інших речей. Вечір був добрий, привітний, і такою ж була моя супутниця. Ніжність і любов зростали у моєму серці, та я не зважувався висловити їх, аж поки ми не зупинилися перед кущем прегарних руж, які подарувала їй моя сестра. Пані Грем зірвала напіврозкритого пуп’янка і попросила передати його Розі.

– А мені не можна залишити його собі? – запитав я.

– Ні; але ось вам інша ружа.

Замість того, аби спокійно взяти квітку, я затримав її руку в своїй і глянув їй у вічі. Вона дозволила мені потримати її якусь мить, і я помітив, як радісно спалахнули її очі, а щоки зашарілися, та наступної миті хмара страждання затьмарила їй чоло, щоки й вуста зблідли, наче мармур, – здавалося, вона переживає якийсь внутрішній конфлікт, бо, висмикнувши руку, відступила на крок від мене.

– А зараз, містере Маркгаме, – сказала вона з якимось відчайдушним спокоєм, – я мушу сказати вам відверто, що я з цим не миритимусь. Мені до вподоби ваша компанія, бо я тут сама, а бесіди з вами подобаються мені більше, ніж бесіди з будь-ким іншим; але якщо ви не можете бачити в мені подругу, що ставиться до вас, як мати або сестра, то я буду змушена попросити вас зараз піти і надалі дати мені спокій.

– Я буду вашим другом, або братом, або ким захочете, та дозвольте мені бачити вас і далі; але скажіть, чому я не можу бути ким-небудь більше?

Вона збентежено мовчала.

– Чи не є це результатом якоїсь необдуманої обітниці?

– Схоже на те, – відповіла вона. – Колись я, можливо, розповім вам про це, але зараз вам краще полишити мене; і ніколи, Гілберте, не ставте мене перед необхідністю повторювати те, що я вам щойно сказала! – гаряче додала вона, подаючи мені руку.

О, як солодко і мелодійно прозвучало моє ім’я в її устах!

– Не буду, – відповів я. – Але зараз ви пробачаєте мені?

– За умови, що таке ніколи не повториться.

– І я можу час від часу бачити вас?

– Якщо тільки не зловживатимете цим привілеєм.

– Я не даю порожніх обіцянок; втім, ви й самі в цьому переконаєтеся.

– Якщо спробуєте зловживати, нашій близькості настане кінець, от і все.

– А ви будете завжди називати мене Гілбертом? Це звучить по-сестринському і буде мені нагадуванням про нашу угоду.

Вона всміхнулася і знову запропонувала мені піти. Я вирішив, що краще буде послухатися її, тож вона знову ввійшла до будинку, а я почав спускатися з пагорба. Я вже йшов через поле, аж почув тупіт кінських копит. Роззирнувшись наокіл, я побачив вершника, що їхав шляхом поміж живоплотами. Хоча вже сутеніло, я впізнав його з першого погляду: то був містер Лоренс на своєму сірому поні. Я просто-таки перелетів через поле, перестрибнув кам’яну огорожу і помчав до нього. Побачивши мене, він потягнув свого коня за вудила і, здавалося, мав намір повернути назад, але, подумавши, вочевидь вирішив, що краще таки їхати туди, куди зібрався, – але в мене було інше на думці. Схопивши його коня за вуздечку, я вигукнув:

– Зараз, Лоренсе, ти мені розкриєш цю таємницю! Ану кажи, куди це ти вирядився!

– Покинь вуздечку, – спокійно сказав він, – ти роздереш рота моєму поні.

– Іди ти зі своїм поні!..

– Чому ти такий грубий і брутальний, Маркгаме? Мені страшенно соромно за тебе.

– Відповідай на мої запитання – перш ніж ти зрушиш із цього місця, я дізнаюсь, що ти ховаєш під цією віроломною двоєдушністю!

– Я не відповідатиму ні на які запитання, поки не відпустиш вуздечки, – навіть якщо до ранку триматимешся за неї.

Я покинув вуздечку.

– Ну? – сказав я.

– Запитай мене іншим разом, коли ти зможеш говорити, як личить джентльменові! – відповів він і спробував був обминути мене, але я знову схопився за вуздечку.

– Ну, містере Маркгаме, це вже занадто! – сказав він. – Я що, не можу побалакати зі своїм орендарем про бізнес без того, аби на мене не нападали сусіди?!

– Не про бізнес ідеться! Зараз я тобі скажу, що думаю про твою поведінку.

– Краще відклади свою думку до зручнішої нагоди, – урвав він мене, – ось іде вікарій.

І справді, до нас підходив містер Мілворд – певне, він повертався з якогось віддаленого закутка своєї парафії. Я облишив вуздечку, і Лоренс рушив з місця.

– Що, сваримося, Маркгаме? – вигукнув вікарій. – І підозрюю, через цю молоду вдову? – додав він, докірливо хитаючи головою. – Але дозвольте мені сказати вам, юначе, – тут він наблизив своє обличчя до мого з поважним, конфіденційним виглядом, – вона цього не варта!

– МІСТЕРЕ МІЛВОРД! – обурено крикнув я.

Почувши це, преподобний роззирнувся довкруги, приголомшений і здивований такою нечуваною зухвалістю, а потім втупився в мене поглядом, який відверто казав: «Що, отак до мене!» Але я був надто розгніваний, щоб вибачатися чи сказати йому ще хоч слово – я обернувся і сягнистими кроками почав спускатися у діл, покинувши його на шляху.

Розділ XI

Минули три тижні. Ми з пані Грем стали справжніми друзями – чи радше братом і сестрою, як полюбляли ми казати. Вона називала мене Гілбертом, а я її Геленою, тому що бачив це ім’я на її книжках. Ми бачилися не більше, ніж двічі на тиждень, і я намагався надавати нашим зустрічам випадкового характеру, бо вважав за потрібне бути надзвичайно обережним, і загалом поводився із такою пристойністю, що в неї жодного разу не з’явилося нагоди докорити мені. Все ж таки я не міг не помічати, що вона іноді була нещасна і невдоволена собою чи своїм становищем, та й сам я був не зовсім задоволений: цю братню байдужість було дуже важко підтримувати, і я часто почувався найзапеклішим лицеміром; також я бачив або, скоріше, відчував, що, всупереч їй самій, «я не був для неї байдужим», як скромно називають це герої романів, і поки я із вдячністю тішився своїм теперішнім щастям, то не міг бажати і сподіватись чогось кращого – але, звичайно, тримав такі мрії при собі.

– Куди це ти збираєшся, Гілберте? – запитала Роза якось увечері після чаю.

– Прогулятися.

– Ти завжди чистиш свого капелюха так ретельно, і так гарно зачісуєш чуба, і одягаєш такі модні нові рукавички, коли йдеш на прогулянку?

– Не завжди.

– Ти збираєшся до Вілдфел-Холу, чи не так?

– Чому ти так думаєш?

– Тому що ти маєш такий вигляд, ніби збираєшся туди. Знаєш, мені хотілося б, аби ти не ходив туди так часто.

– Не кажи дурниць, дитино! Я не ходив туди жодного разу за шість тижнів.

– Добре, але на твоєму місці я б не мала стільки справ із місіс Грем.

– Чому, Розо? Ти що, теж піддаєшся думці більшості?

– Ні, – відповіла вона, вагаючись, – але я стільки всього чула про неї останнім часом, – і від Вілсонів, і в родині вікарія, – та й мама каже, що якби вона була пристойною особою, то не жила б сама. А хіба ти не пам’ятаєш тієї справи з вигаданим іменем на картині – вона це пояснила тим, що мала друзів чи знайомих, від яких хотіла приховати своє теперішнє місце проживання, а потім вибігла з кімнати, коли прийшла та людина, про яку Артур з таким таємничим виглядом сказав нам, що то друг його мами?

– Так, Розо, я все це пам’ятаю; і я можу пробачити твої жорстокі висновки, бо цілком можливо, що якби я сам не знав її, то повірив би у те ж саме, що й ти; але, дяка Богові, я таки знаю її, тож був би негідний називатися чоловіком, якби міг повірити в те, що не почув з її власних уст. З таким же успіхом повірив би я і в плітки про тебе, Розо.

– О Гілберте!

– Бач, ти ж не думаєш, що я міг би повірити в щось подібне!

– Хотілось би сподіватись, що таки не повіриш!

– А чому? Бо я знаю тебе, а її знаю так само добре.

– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.

– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.

– Отже, ти збираєшся до неї?

– Авжеж!

– Але що скаже мама, Гілберте!

– Мамі не потрібно про це знати.

– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.

– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.

– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…

– Триклята Джейн Вілсон!

– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.

– Сподіваюсь, що засмучена.

– А я на твоєму місці такого не робила б.

– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?

– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.

– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.

– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.

– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.

І тут до кімнати увійшов вікарій – ми були надто поглинуті розмовою, аби почути, що він стукає у двері. Після того, як він бадьоро і по-батьківському привітав Розу, яка була його пестункою, він глянув на мене.

– Ага, сер! – сказав він. – Перестали ви до мене учащати. Ану – дайте – мені – подумати, – повільно продовжував він, умостивши своє огрядне тіло в крісло, яке Роза запобігливо йому принесла, – вже минуло – шість тижнів – за моїми підрахунками, відтоді як ви востаннє з’являлись – у мене – на порозі! – він сказав це з притиском і гупнув своїм ціпком об підлогу.

– Невже, сер? – запитав я.

– Атож! Це так! – він ствердно кивнув і знай дивився на мене з якоюсь розгніваною урочистістю, тримаючи свого масивного ціпка між колінами і поклавши долоні на набалдашник.

– Я був зайнятий, – сказав я.

– Зайнятий! – глузливо повторив він.

– Так, я косив сіно; а зараз почалися жнива.

– Гм!

Тієї миті увійшла моя матінка і, на моє щастя, відвернула його увагу від мене. Вона глибоко шкодувала, що він не прийшов трохи раніше, якраз до чаю, але запропонувала знову його приготувати.

– Для мене ніякого чаю, дякую, – відповів він, – я буду вдома за кілька хвилин.

– Ох, залишіться і скуштуйте трохи! Чай буде готовий за п’ять хвилин.

Але він відхилив пропозицію величним помахом руки.

– Я скажу вам, чого б я випив, місіс Маркгам, – сказав він. – Я вип’ю келих вашого чудового елю!

– Із задоволенням! – вигукнула моя мати, а потім подзвонила і звеліла служниці принести елю.

– Я думав, – продовжував він, – що лише зазирну до вас по дорозі та скуштую вашого домашнього елю. Я був з візитом у місіс Грем.

– З візитом?

Він похмуро кивнув і додав:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити.

– Справді! – вигукнула моя матінка.

– А чому, містере Мілворд? – запитав я.

Він суворо поглянув на мене і, знову обертаючись до моєї матері, повторив:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити! – і ще раз гупнув ціпком об підлогу. Моя мати сиділа навпроти і захоплено слухала його. Він продовжував, хитаючи головою: – «Місіс Грем, – сказав я, – жахливі чутки!» «Які, сер?» – каже вона, вдаючи, ніби не знає, про що я. «Це – мій – обов’язок – як – вашого пастора, – мовив я, – казати вам усе, що сам я вважаю гідним догани у вашій поведінці, і все, на що в мене є причини для підозри, і що інші розповідають мені стосовно вас…» Тож я їй і сказав!

– Ви сказали, сер? – вигукнув я, схоплюючись зі свого місця і вдаривши кулаком по столу.

Він лише глипнув на мене і провадив далі:

– Це був болісний обов’язок, місіс Маркам, – але я сказав їй!

– І як вона сприйняла це? – запитала матінка.

– Озлоблено, боюсь – озлоблено! – відповів він, засмучено хитаючи головою, – і водночас далися взнаки непристойні, неправильно спрямовані пристрасті. Її обличчя побіліло, і вона вдихала повітря через зціплені зуби, що виглядало дико, – але вона не представила жодного часткового виправдання чи захисту; і з якимось безсоромним спокоєм – який приголомшував у такій молодій людині, – це було все одно, як сказати мені, що моє умовляння було даремним, а моя пасторська порада абсолютно відкинута нею, – навіть більше, що сама моя присутність була неприємною, поки я говорив такі речі. І я невдовзі пішов, бо для мене було вже занадто очевидно, що нічого не можна зробити, – і побивався страшенно, що її випадок був таким безнадійним. Але я твердо вирішив, місіс Маркгам, що мої дочки не будуть – спілкуватись із нею. Прийміть те ж рішення стосовно своїх! Щодо ж ваших синів – щодо вас, юначе… – продовжував він, суворо обертаючись до мене.

– Щодо МЕНЕ, сер… – почав був я, але затнувся і, відчувши, що весь тремчу від люті, більше нічого не сказав, а зробив наймудріше – схопив свого капелюха та й вискочив з кімнати, так грюкнувши за собою дверима, що весь дім задвигтів, а моя матінка аж скрикнула.

Наступної хвилини я вже поспішав до Вілдфел-Холу. Не знаю, навіщо я туди йшов, та треба було кудись іти, а куди ж іще підеш, як не до Гелени: я мусив побачити її й поговорити з нею, та не знав, що казатиму їй і як діятиму за тих прикрих обставин. Так багато думок було у мене в голові, що вони обернулися справжнісіньким сум’яттям.

Розділ XII

Минуло хвилин із двадцять, і попереду забовваніли похмурі кам’яниці Вілдфел-Холу. Я зупинився біля воріт, щоб утерти чоло, звести дух і трохи заспокоїтися. Швидка хода погамувала моє збудження, і я рушив садовою стежкою. Проходячи повз обжите крило будівлі, через відчинене вікно я помітив місіс Грем, яка повільно міряла кроками свою самотню кімнату.

Здавалось, мій прихід схвилював і навіть злякав її, наче вона думала, що я також прийшов звинувачувати її. Я шукав її товариства, щоб поспівчувати їй, але мені стало соромно казати про візит вікарія, тож я вирішив поки що промовчати.

– Я прийшов невчасно, – сказав я, надавши своєму обличчю бадьорого виразу, – але не забиратиму вашого часу.

Вона всміхнулася мені, – мляво, але доброзичливо, сказати б, навіть із вдячністю.

– Ви така сумна, Гелено! А чому в коминку не топиться? – запитав я.

– Ще ж літо, – відповіла вона.

– Ми завжди топимо вечорами, а цей холодний дім тим паче потрібно опалювати.

– Ви ж самі сказали, що не пробудете тут довго, та й Артур уже в ліжку.

– Але я так люблю, коли в коминку гуде полум’я. Накажете запалити, якщо я подзвоню?

– Навіщо, Гілберте? Не схоже, що ви змерзли! – сказала вона, з усмішкою розглядаючи моє обличчя, що розпашіло від сварки з вікарієм.

– Не змерз, – відповів я, – та хочу, щоб вам було затишно.

– Мені затишно! – повторила вона, гірко сміючись, ніби у цій думці було щось до смішного абсурдне. – Мені більше підходить так, як зараз, – додала вона тоном сумної покори.

Та я все ж таки подзвонив.

– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.

Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.

– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.

– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.

– Що саме?

– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.

Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.

Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.

Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:

– Гілберте, вже сутеніє.

– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?

– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.

Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.

– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!

Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.

– То ви чули, що вони кажуть про мене?

– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.

– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.

– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!

– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?

– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!

І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула:

– Ні, ні, це ще не все!

– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…

– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.

– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.

Вона пригнічено похитала головою.

– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.

– Ви, Гелено? Неможливо!

– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.

– Або як ваше ставлення до мене?

– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…

– Тоді ви справді помилялися щодо мене.

– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…

– Здається, Гелено?

– …то я діяла б інакше.

– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!

Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:

– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.

– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.

– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!

– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?

– Я не відповідатиму на це!

– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.

Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.

– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.

Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.

Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?

І я обернувся, щоб ще раз поглянути на старий замок. З того місця, де я стояв, вже тільки димарі видніли, тож я пішов назад. Коли замок стало видно мов на долоні, я трохи постояв, а потім почав підніматися вище. Щось немовби тягло мене до Вілдфел-Холу. Та й справді, хіба не краще було дивитися на цю похмуру старосвітську кам’яницю, над якою сяяв повний місяць, а в одному з покоїв мешкала кохана людина, ніж іти додому, де все було так легко і просто, а близькі мої вірили огидним чуткам, від яких у мене аж кров закипала у жилах, – і я не міг терпляче слухати, як ті чутки переповідають уголос або ж натякають на них. Якийсь дідько раптом прошепотів мені на вухо: «А ну ж бо це правда»? Та я вигукнув: «Ні, це брехня! Не хочу я слухати тебе, не хочу припускати такого»!

Ось уже видно й відблиски полум’я з коминка, що топиться у вітальні. Я підійшов до огорожі й зупинився, гадаючи про те, що вона зараз робить, і бажаючи сказати їй бодай одне слово чи хоч побачити віддаля, перш ніж піду.

Отак постояв я трохи, а потім переліз огорожу, щоб зазирнути у вікно і побачити, чи заспокоїлася вже вона, – отже я спромігся б на слово втіхи і зміг би сказати їй те, що мав сказати раніше, замість того, щоб поглиблювати її страждання своєю безглуздою нестримністю. Але тієї миті хтось відчинив двері, і голос – її голос – промовив:

– Давай вийдемо. Я хочу побачити місяць і подихати вечірнім повітрям: воно буде мені на користь – якщо мені взагалі що-небудь допоможе.

Отже, вона й Рейчел збиралися погуляти в саду. Звичайно, краще було б іти звідціля, та я стояв у тіні високого гостролиста, який надійно приховував мене, та не перешкоджав бачити, як надвір вийшла місіс Грем, а за нею молодий чоловік, стрункий і досить високий. В мене аж голова запаморочилася. З голосу я впізнав, що то був містер Лоренс!

– Ти не повинна так хвилюватися, Гелено, – сказав він. – Надалі я буду обережнішим…

Решти слів я не почув, бо він ішов майже поряд із нею. Моє серце розривалось від ненависті, та я напружено прислухався до її відповіді.

– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.

– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.

– Якби ж то вони дали мені спокій!

– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.

Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.

Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.

– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?

– Нічого, нічого… дайте мені свічку.

– Хіба ти не вечерятимеш?

– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.

– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?

– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:

– Йшов дуже швидко? А де ти був?

Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.

– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?

– А нехай йому! Вже лягаю.

– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?

– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.

– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?

– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.

– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.

Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!

Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.

Розділ XIII

– Мій любий Гілберте, мені хочеться, щоб ти був люб’язнішим, – сказала за кілька днів моя матуся. – Ти кажеш, що з тобою все гаразд і не сталося нічого, що могло б засмутити тебе, і все ж я ніколи не бачила людини, яка б змінилася так, як ти за ці останні кілька днів. У тебе ні для кого немає доброго слова – ні для друзів, ані для незнайомців, ні для рівних, ні для нижчих від тебе. Мені хотілося б, аби ти трохи стримував це.

– Стримував? Що?

– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.

Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:

– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.

– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.

– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.

– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…

– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен я, що жінка та гарненька».

– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.

І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.

Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.

Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.

– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.

– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!

– Я волів би не говорити про неї.

– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…

– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.

– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.

– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.

Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.

– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.

Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.

Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.

Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.

Розділ XIV

Наступного ранку я пригадав, що теж маю справу в Л., тож осідлав коня і відразу після сніданку вирушив у дорогу. Днина була похмура, сіялася мряка, та це не мало значення: все воно відповідало моєму настрою. Їхати я мав самотою, бо того дня ярмарку не було, а людей на тім шляху завжди траплялося мало.

Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.

Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі залишать у його пам’яті слід, який надалі зробить його стриманішим – натомість він, здавалось, не лише забув усі колишні образи, а й не ображався на теперішню мою нечемність. Раніше досить було натяку чи байдужого тону, аби відштовхнути його, а тепер і брутальності було замало. Може, він дізнався про моє розчарування і вирішив поглумитися з мене? Я міцніше стиснув свого батога, та все ж таки стримався і далі їхав мовчки, вичікуючи кращої нагоди, аби вилляти свою лють.

– Маркгаме, – сказав він своїм звичним тихим тоном, – чому ти сваришся зі своїми друзями лише через те, що був розчарований в одному з них? Ти знайшов свої надії зруйнованими; але як мене можна в цьому звинувачувати? Я тебе попереджав заздалегідь, ти ж знаєш, але ти не…

Він більше нічого не сказав – я замахнувся і щосили вперіщив його по голові. Яка ж утіха огорнула мене, коли я побачив, як зблідло його лице, а на чолі виступила кров! Він похитнувся і впав додолу. Поні брикнув і відскочив убік, а тоді подався щипати траву попід живоплотом; а господар його лежав як труп. Невже я вбив його? Якась крижана рука стисла моє серце, коли я схилився над ним і глянув йому в обличчя. Та ні; він поворухнув віями і застогнав. Я полегшено зітхнув – він просто забив памороки, впавши з коня. Так йому й треба, це навчить його ввічливості. Може, треба висадити його на коня? Ні. Якби йшлося про якусь іншу образу, то я допоміг би; але такої образи я не міг простити. Він і сам міг вилізти на коня, якби захотів, бо вже поворухнувся, почав і озиратись довкола себе, – а кінь його спокійно скуб траву на узбіччі.

Тож я лишив його напризволяще і, пришпоривши свого коня, поїхав собі, охоплений бурею почуттів, які нелегко проаналізувати; і якби я їх таки проаналізував, то результат не дуже робив би честь моїй поведінці, бо головним у них було почуття перемоги.

Проте незабаром збудження почало спадати, і не минуло й півгодини, як я завернув коня й помчав назад, щоб допомогти своїй жертві. Не великодушність спонукала мене до того, й серце моє не стало м’якшим, і страху я не відчував за те, що мене покарають за напад на людину і за те, що я покинув її безпомічною на шляху, – то був звичайнісінький голос совісті, тож я скорився йому й, треба сказати, вчинок той мав велику цінність, надто ж із огляду на те, чого він мені коштував.

Містер Лоренс і його поні змінили своє місце. Поні відійшов на відстань восьми чи десяти ярдів, а Лоренс якось примудрився переміститися на узбіччя – він все ще виглядав дуже блідим і притискав до чола батистову носову хусточку (тепер вона була радше червоною, ніж білою). Мабуть, то був добрячий удар, та половина тієї заслуги – або ж, як хочеш, половина вини – належить батогові, бо на кінці в нього була вплетена масивна залізна коняча голова. Лоренс лежав на мокрій траві, одяг його був геть у грязюці, а капелюх валявся у багні по той бік шляху. Та його увага зосереджена була на поні, якого він не міг зловити.

Тож я зліз із коня і, прив’язавши його до дерева, узяв капелюха і хотів був надіти Лоренсові на голову, але він вихопив його в мене і пожбурив геть.

– Він якраз був би тобі до лиця! – пробурмотів я на те.

Потім я почав ловити поні. Коник той був досить смирний і лише трохи погрався зі мною, коли я намагався вхопити його за вуздечку; привівши його до Лоренса, я сказав:

– Ну, що, собако… дай-но руку, то я посаджу тебе в сідло!

Та він одвернувся од мене. Я спробував узяти його за руку, і він відсахнувся, ніби в моєму дотику було щось заразне.

– Що, не хочеш? Гаразд, сиди, поки не набридне. Дай-но тільки я перев’яжу тебе, а геть спливеш кров’ю.

– Дай мені спокій, будь ласка.

– Що ж, з усією душею! Якщо так, то можеш іти до дідька, – і передай, що це я тебе послав.

Та перш ніж поїхати, я накинув вуздечку його поні на кілок в огорожі, а ще кинув йому свою носову хустинку, бо його власна була геть просякнута кров’ю. Він узяв її і пожбурив мені назад із відразою та презирством. Проклинаючи його півголосом, я поїхав собі, почуваючись задоволеним із того, що виконав свій обов’язок, та забувши, як ударив його батогом і як нечемно пропонував опісля свої послуги; а ще приготувавсь я до прикростей, що чекали на мене в тому разі, якщо Лоренс заявить, ніби я хотів убити його.

Од’їхавши трохи, я озирнувся і побачив, що він намагається вилізти на коня. Проте насилу він став у стремено, як його охопив напад нудоти чи запаморочення, і він хитнувся вперед, падаючи головою коневі на гриву, а потім знову повалився додолу.

Треба було б усе-таки допомогти йому, хоч він того й не хотів, та, крім його небажання, була ще одна проблема – я не знав, що казати його слугам і що казати моїй матусі та сестрі. Мені довелося б або сказати, що це зробив я і заробити славу божевільного, або розповісти, з якої причини я це зробив, що було неможливо, або вигадати якусь брехню, про що також не могло бути й мови, бо містер Лоренс розповість про все і моя ганьба зросте вдесятеро. Що ж, доведеться їхати далі, а він хай лежить – в нього лише поріз над скронею та кілька синців, то не вмре, а хтось проходитиме шляхом та й допоможе йому сісти на коня. Якщо ж для пояснення цієї пригоди він вигадає якусь брехню, то я розповідатиму правду, якщо ж розповість правду, то гідно зустріну всі наслідки. Може, він мовчатиме, адже розповідь про нашу сварку приверне увагу до його стосунків з пані Грем, які він так намагався приховати.

Міркуючи отак, я клусом дістався до міста, де належним чином уладнав свою справу і з дуже похвальною точністю, зважаючи на особливі обставини пригоди, виконав маленькі доручення своєї матері та Рози. Їхав додому й непокоївся, бо мене турбувала доля бідолахи Лоренса.

А що, думалося мені, коли я знайду його на тому самому місці, тільки вже вмираючого або й мертвого? Та, слава Богу, там нікого вже не було, лише валявся оддалі капелюх, розпанаханий ударом батога, та просякнута кров’ю носова хустинка.

Кепські новини поширюються вмить: насилу я дістався додому, як матуся зустріла мене словами:

– О Гілберте, таке лихо! Роза робила покупки в селі й почула, що містер Лоренс упав із коня і його вмираючого принесли додому!

Це приголомшило мене, та я заспокоївся, почувши, що він пробив черепа і зламав ногу, бо, пересвідчившись у брехливості цього, повірив, що й решта історії перебільшена; а почувши, як журяться його долею мати з сестрою, насилу стримався, щоб не розповісти їм, яких ушкоджень він зазнав насправді.

– Ти маєш поїхати і провідати його завтра, – сказала матуся.

– Або сьогодні, – вкинула Роза. – Часу ще доста, й ти можеш узяти поні, оскільки твій кінь стомлений. Поїдеш, Гілберте?

– А, може, все це лише чутки?

– О, я впевнена, що не чутки, бо все село про це гомонить; і я бачила двох чоловіків, які бачили ще двох, які бачили чоловіка, що знайшов його.

– Так, але Лоренс вправний вершник і взагалі не міг впасти зі свого коня; а якщо й упав, то навряд чи дістав би таких ушкоджень. Це якесь перебільшення.

– Кажуть, його хвицьнув кінь.

– Отой маленький смирний поні?

– Звідки ти знаєш, що то був поні?

– Він рідко їздить на іншому коні.

– Хоч як там було, – сказала матінка, – ти завтра поїдеш із візитом. Чи це правда, чи брехня, чи перебільшення, а ми хочемо знати, як його здоров’я.

– Он Фергус може піти.

– А ти не хочеш?

– У нього більше часу. Я зайнятий.

– Ох, Гілберте, як ти можеш бути таким спокійним? Забудь про справи на годину, а то й на дві, адже твій друг помирає!

– Він не помирає, кажу вам.

– Ти не можеш цього стверджувати, поки не побачиш його. З ним стався нещасний випадок, і ти просто мусиш відвідати його: він вважатиме тебе дуже непорядним, якщо ти цього не зробиш.

– Прокляття! Я не можу. Останнім часом ми з ним не ладнали.

– О мій любий хлопчику! Звичайно, ти не такий лихопомний, аби роздувати ваші маленькі розбіжності, щоб…

– Еге ж, маленькі розбіжності! – пробурмотів я.

– Нехай і великі, та людина ж помирає! Подумай, як…

– Добре, добре, я подумаю, – відповів я.

І подумав: наступного ранку від імені матусі послав Фергуса, бо про мій візит і думати не було чого. Брат приніс інформацію, що Лоренс розбив собі голову і зазнав певних контузій (спричинених падінням – стосовно якого він не завдавав собі клопоту повідомляти деталі – і поганою поведінкою його коня, що мала місце після падіння), а також від серйозної застуди, бо лежав на мокрій землі під дощем; але не було ніяких зламаних кісток і життю його нічого не загрожувало.

Тож було цілком очевидно, що заради місіс Грем у його наміри не входило звинувачувати мене в злочині.

Розділ XV

Того дня дощило, та ближче до вечора трохи розпогодилося, і наступний ранок був ясний і погожий. Я був на лану і наглядав за жнивами. Легкий вітерець колихав збіжжя, і вся природа сміялась у сонячних променях. В небі весело попід сріблястими хмарами співав жайворонок. Пізній дощ так приємно освіжив повітря і омив небо, що навіть у фермерів не вистачало гніву сварити його. Проте жоден сонячний промінь не міг досягти мого серця, жоден бриз не міг освіжити його, ніщо не могло заповнити порожнечу, яка залишилась від тієї утіхи, якої я колись зазнавав у товаристві пані Грем.

Отож стояв я, наглядаючи, як вітер колихає збіжжя, аж раптом щось тихенько сіпнуло мене за полу і сказало ніжним дитячим голосом: «Містере Маркгаме, мама хоче вас бачити».

– Мене, Артуре?!

– Авжеж. А чому ви так дивуєтеся? – запитав він, трохи налякавшись виразу мого обличчя, коли я раптом обернувся до нього. – І чому вас так довго не було? Ходім-бо! Ви що, не йдете?

– Я зайнятий, – відповів я, не знаючи, яку ще відповідь можна було дати.

Він здивовано роззявив рота, проте не встиг я ще що сказати, як до нас підійшла пані Грем.

– Гілберте, я хочу поговорити з вами! – сказала вона.

Я поглянув на її бліді щоки та блискучі очі, але нічого не відповів.

– Одну хвилину, – просила вона. – Давайте відійдемо на он той лан, – вона глянула на женців, бо декотрі вже зухвало зиркали на нас. – Я не затримаю вас надовго.

Я погодився, і ми відійшли подалі.

– Артуре, серденько, зірви он ті дзвоники, – сказала вона синові. Той завагався, схоже було, він не хотів покидати мене. – Біжи, любий! – повторила вона настійніше і тоном, що вимагав негайної покори.

– Ну, місіс Грем? – спокійно й холодно запитав я, коли Артур побіг зірвати квіти. Звичайно, я бачив, що почувається вона ніяково, та все ж таки тішився нагодою завдати їй прикрощів, хоч водночас і жалів її.

Вона зупинила на мені погляд, який пронизав мене до самого серця.

– Я не питатиму про те, чому змінилося ваше ставлення до мене, Гілберте, – сказала вона з гірким спокоєм. – Причину я знаю; та хоч я спокійно ставилася до підозр і наклепів інших людей, від вас я такого не чекала. Чому ви не прийшли вислухати моє пояснення у той день, коли ми домовилися зустрітися?

– Сталося так, що я за цей проміжок часу дізнався про все, що ви могли б мені розповісти, – і, гадаю, навіть трохи більше.

– Неможливо, бо я б вам все розповіла! – пристрасно вигукнула вона. – Що ж, бачу, ви цього не гідні!

Її бліді губи тремтіли від хвилювання.

– А чому?

На мою глузливу посмішку вона відповіла поглядом презирливого обурення.

– Ви ніколи не розуміли мене, а то не почали б так швидко прислухатися до наклепників! Ви не варті моєї довіри, ви не той чоловік, яким я вас вважала. Ідіть собі! Мені все одно, що ви про мене думаєте.

Вона відвернулася, і я пішов геть, бо хотів завдати їй болю і, здається, домігся цього, тому що, озирнувшись, побачив, що вона стоїть на місці, ніби чекає, що я повернуся; а потім вона обернулася і кинула на мене погляд. Він виражав не стільки гнів, скільки гіркий біль і відчай, але я відразу ж удав байдужого – і тоді вона пішла собі; коли я озирнувся ще раз, сподіваючись, що вона гукне мене, то вона вже була далеко. Вона швидко ішла через поле, а маленький Артур біг коло неї і, напевне, про щось допитувався, але вона відвертала від нього обличчя, ніби намагалася приховати сльози.

Повернувшись на лан, де ішли жнива, я незабаром почав шкодувати, що так необачно повівся з пані Грем. Було очевидно, що вона любить мене – можливо, стомившись від містера Лоренса, вона хотіла знайти в мені заміну; звичайно, якби я менше любив і поважав її, то це, може, і задовольнило б мене, але зараз гаданий контраст між її зовнішньою видимістю і внутрішнім бажанням був такий болісний для мене, що я вже нічого не хотів.

Проте мені було цікаво знати, яке пояснення приготувала вона для мене, у чому зізналася б і як виправдовувала б свою поведінку. Хотілося дізнатися, що в ній треба зневажати, а чим захоплюватися, жаліти її чи ненавидіти, – і я вирішив ще раз побачити її. Я піду до неї й отримаю відповіді на всі запитання. Звичайно, я втратив її назавжди, та нестерпною була для мене думка про те, що ми так недобре розлучилися під час останнього побачення. Той останній її погляд запав у моє серце; я не міг його забути. Але яким же дурнем я був! Хіба ж не обдурила мене вона, хіба не поранила мою душу, хіба не позбавила мене щастя на все життя? Що ж, вирішив я, треба її побачити, проте не сьогодні: весь сьогоднішній день і вечір вона матиме змогу подумати над своїми гріхами і покаятися в них, а завтра я дізнаюся про неї більше.

Наступного дня я вибрався до пані Грем аж увечері, коли скінчив усі свої справи; сонце вже сідало за обрій, і останні його промені багрянцем відбивалися у ґратчастих вікнах старого Холу. Нема чого й казати про почуття, з якими я наближався до того замку, – зовсім нещодавно він був осереддям моїх уповань та мрій, котрі зійшли внівець завдяки гіркій правді.

Рейчел провела мене до вітальні й пішла погукати пані Грем. На маленькому круглому столику поряд із кріслом лежала книга. Всі її книги я добре знав, бо їх було небагато, та цього томика раніше не бачив. Я узяв його до рук. То була книга сера Гемфрі Деві «Останні дні філософа», а на першій сторінці було написано «Фредерік Лоренс». Я згорнув книгу, але тримав її у руці й стояв обличчям до дверей, спокійно чекаючи на її прихід; бо я не сумнівався, що вона прийде. І незабаром я почув її кроки в залі. Серце моє закалатало, та зусиллям волі я зупинив його і зберігав спокій, принаймні зовні. Вона увійшла – спокійна, бліда, зібрана.

– Чим я зобов’язана такій ласці, містере Маркгам? – поцікавилась вона з такою суворою, але тихою гідністю, що мені на мить стало ніяково, та я таки оговтався і, посміхнувшись, зухвало відказав:

– Що ж, я прийшов почути ваше пояснення.

– Я не даватиму його. Я вже сказала, що ви не гідні моєї довіри.

– О, дуже добре, – відповів я і рушив до дверей.

– Зупиніться бодай на хвилину, – попросила вона. – Я бачу вас востаннє.

Я завмер, чекаючи, що ж вона казатиме далі.

– Скажіть мені, – знову озвалася вона, – на якій підставі ви вірите цим балачкам про мене?

Я помовчав хвилинку. Вона зустріла мій погляд так твердо, ніби її серце було загартоване усвідомленням власної невинності. Вона вирішила про все дізнатися і ризикнула все поставити на кін. «Що ж, треба укоськати цю самовпевненість», – подумав я. Гадаючи, що маю таємну перевагу, я вирішив погратися з нею, мов той кіт із мишею. Пильно дивлячись їй в обличчя, я показав їй ім’я, що стояло на форзаці книжки, і запитав:

– Ви знаєте цього пана?

– Звичайно, знаю, – відказала вона; і рум’янець раптом виступив на її щоках, чи від сорому, чи від гніву – либонь, таки від гніву. – Що далі, сер?

– Як давно ви його бачили востаннє?

– Хто дав вам право допитувати мене про це?

– О, ніхто! Можете не відповідати. Тільки дозвольте запитати – ви чули, що недавно сталося із цим вашим другом? Бо якщо не чули…

– Я не дозволю ображати себе, містере Маркгаме! – вигукнула вона, доведена моєю поведінкою майже до сказу. – Якщо ви прийшли задля цього, то вам краще покинути мій дім.

– Я прийшов не ображати вас, а почути ваше пояснення.

– А я кажу, що не даватиму його! – відрубала вона, походжаючи туди-сюди кімнатою й обурено зиркаючи на мене. – Я не принижусь до того, аби вдаватись до пояснень заради людини, яка може перетворювати на жарт такі страшні підозри і яка так легко може в них повірити.

– Я не перетворюю їх на жарт, місіс Грем, – відказав я, умить облишивши свій сарказм. – Мені дуже хотілося б ставитися до них, як до жарту. А щодо того, що я легко піддаюсь підозрам, то лише Бог знає, яким сліпим, скептичним дурнем я був до цих пір, уперто заплющуючи очі і затикаючи вуха на все, що загрожувало похитнути мою певність, аж поки найпевніший доказ не відкрив мені очей!

– Який доказ, сер?

– Гаразд, розповім. Пам’ятаєте той вечір, коли я був тут востаннє?

– Пам’ятаю.

– Тоді ви вже зробили кілька натяків, які допомогли б прозріти мудрішій людині, та я продовжував довіряти й вірити, без надії сподіватись і обожнювати те, чого не міг збагнути. Проте після того, як я вас залишив, я повернувся назад. Провадили мене співчуття і любов – не наважуючись відкрито нав’язувати вам свою присутність, я хотів бодай на мить зазирнути у вікно, щоб поглянути, як ви там, бо покинув вас у великому горі, до якого спричинилася моя нестриманість. Вчинив я неправильно, та кохання було моєю єдиною спонукою, за що довелося й поплатитися: щойно я дістався до цього дерева, як ви зі своїм другом вийшли в сад Я завмер і стояв у тіні, аж поки ви поминули мене.

– І багато з нашої бесіди ви почули?

– Достатньо, Гелено. І воно пішло мені на користь, бо вилікувало від засліплення. Я завжди казав, що ніколи не повірю жодному слову, сказаному проти вас, якщо тільки не почую це з ваших власних уст. Усі натяки і плітки я розглядав як наклепи; ваші власні самозвинувачення я вважав перебільшеними; а щодо незбагненної вашої поведінки, то я вірив, що ви зможете це все пояснити, якщо захочете.

Місіс Грем перестала ходити покоєм. Вона сперлася ліктем на полицю біля коминка і підперла кулаком підборіддя. Її очі вже не палали гнівом, а сяяли від збудження. Вряди-годи вона то зиркала на мене, то переводила погляд на протилежну стіну.

– Все одно ви мали потім прийти до мене, – нарешті сказала вона, – і вислухати, що я могла сказати на своє виправдання. Це було несправедливо й неправильно – піти так таємниче і раптово, відразу ж після таких гарячих урочистих заяв про прихильність, навіть не назвавши причини. Ви мали все мені розповісти – не має значення, із якою гіркотою ви б це зробили. Це було б краще, ніж отаке мовчання.

– І навіщо було мені таке робити? Невже ви змогли б переконати мене, що я помилився? Я вирішив припинити нашу близькість, адже ви самі визнали, що я так і зроблю, якщо про все дізнаюсь; але я не бажав дорікати вам – хоча (і це ви теж визнали) ви мене глибоко образили. Ви завдали мені рани, яка ніколи не загоїться, ви зруйнували всі мої надії і зробили з мого життя пустелю! Навіть якщо я проживу сто років на світі, то все одно не зможу отямитися від наслідків цього нищівного удару – як не зможу й забути цього! У майбутньому… ви посміхаєтеся, місіс Грем? – вражено запитав я.

– Я посміхнулась? – перепитала вона. – Хіба що мимохіть. Якщо я й посміхнулася, то не з утіхи від тієї шкоди, якої завдала вам. Господь свідок, що я вже достатньо намучилась від самої можливості тієї шкоди; я посміхалася від радості, бо побачила, що у вас все ж таки є глибина душі та почуття, бо не помилялася щодо вашої гідності. Але посмішки і сльози у мене дуже схожі: я часто плачу, коли щаслива, і посміхаюся, коли сумна.

Вона знову поглянула на мене і, здавалося, чекала відповіді, та я мовчав.

– Чи зраділи б ви, – провадила вона, – якби з’ясували, що помилилися у своїх висновках?

– Як ви можете про таке питати, Гелено?

– Не кажу, що можу повністю виправдати себе, – тихо й швидко мовила вона, і я бачив, як груди її трепетали з хвилювання, – але чи зраділи б ви, дізнавшись, що я краща, ніж ви про мене думали?

– Я радий був би щонайменшому доказові, який відновив би мою колишню повагу до вас, виправдав ту прихильність, яку я все ще відчуваю до вас, і полегшив біль від невимовного жалю, який це все супроводжує, Гелено!

Її щоки палали. Не кажучи й слова, вона кинулася до своєї конторки і, вихопивши звідти якийсь рукописний томик, хутко вирвала кілька аркушів з кінця, а потім тицьнула той зшиток мені до рук і сказала:

– Вам не потрібно читати це все; та візьміть його додому! І швидко вийшла з кімнати.

Коли я покинув дім і йшов алеєю, вона відчинила вікно і покликала мене.

– Поверніть, як прочитаєте, – сказала вона. – І ні пари з вуст про те, що з цього дізнаєтесь, жодній живій душі. Я покладаюся на вашу честь.

Перш ніж я спромігся на відповідь, вона зачинила вікно і відвернулася. Я побачив, як вона впала у старе дубове крісло і затулила долонями обличчя. Її почуття були такі бурхливі, що вона розплакалася.

Задихаючись від хвилювання і надій, я прийшов додому і піднявся до своєї кімнати, прихопивши свічку, хоч надворі насилу почало сутеніти, – потім замкнув двері на засув і, сівши за стіл, розгорнув той зшиток і почав читати, спершу поспішно перегортаючи сторінки і вихоплюючи окремі речення, а потім змусивши себе спокійно читати все підряд.

Ось він зараз переді мною; і хоча ти, звичайно, не можеш читати його хоча б наполовину з такою ж цікавістю, з якою читав я, та знаю, що тебе не задовольнить скорочений виклад його змісту, тож я подаю його тобі повністю, за винятком хіба що кількох несуттєвих уривків. Історія ця починається трохи несподівано… але почнімо її з наступного розділу.

Розділ XVI

1 червня 1821 року. – Ми щойно повернулися до Стенінглі – тобто ми повернулися кілька днів тому, та я й досі не заспокоїлася і почуваюсь так, ніби ніколи не знайду спокою. Ми покинули місто раніше, ніж передбачалось, через нездужання мого дядька – і я питаю себе, якими були б наслідки, якби ми залишалися там весь час. Мені вельми соромно через ту мою відразу до сільського життя. Всі мої колишні захоплення здаються такими нудними і нецікавими, а розваги прісними. Я не можу тішитися музикою, тому що тут немає слухачів. Я не можу тішитися прогулянками, бо тут ні з ким не зустрінешся. Я не можу тішитися книгами, тому що вони не можуть захопити всю мою увагу: мене так переслідують спогади про останні кілька тижнів, що я не можу приділяти уваги книгам. З малюванням справа краща, бо я можу одночасно і малювати, й думати; і якщо мої витвори зараз не може бачити ніхто, крім мене самої, і тих, кому до них байдуже, то можливо, надалі все-таки будуть і шанувальники. Та є одне обличчя, котре я намагаюся написати фарбами або зобразити у вигляді ескізу, і завжди невдало; і це вражає мене. Власника цього обличчя я не можу викинути з пам’яті – та, правду кажучи, і не намагаюсь. Часто я питаю себе, чи думає він про мене й чи побачу я його ще раз. А за цим може йти слідом ціла низка інших цікавих для мене запитань, на які можуть дати відповідь лише час і доля – і останнє з них таке: якщо на попередні запитання буде ствердна відповідь, то чи каятимусь я коли-небудь у цьому?

Добре пам’ятаю нашу бесіду перед від’їздом до міста. Ми з тіткою сиділи разом біля коминка, а мій дядько вже уклався спати.

– Гелено, – помовчавши, спитала тітка, – ти хоч іноді думаєш про заміжжя?

– Так, тітко, часто думаю.

– А ти коли-небудь гадала, що це може статися до кінця сезону?

– Часом гадала; та мені здається, що я ніколи не зможу вийти заміж.

– Чому?

– Бо на світі дуже мало чоловіків, за яких я хотіла б вийти, і дуже мало шансів, що я коли-небудь зустріну такого чоловіка, а якщо й зустріну, то він може виявитись одруженим або ж я йому не сподобаюся.

– Це взагалі не аргумент. Це може бути щирою правдою – і я вірю, що це правда, що існує дуже небагато чоловіків, за яких ти хотіла б вийти. Ти мусиш чекати, поки тобі запропонують руку і серце. Та коли цитадель серця чесно тримають в облозі, то воно скоряється швидше, ніж того хотілося б, та ще й усупереч фантазіям про те, якою має бути людина, яку ти покохала б. Тож я хочу попередити тебе, Гелено, про ці речі і закликати тебе бути пильною і обережною від самого початку твого виходу в світ і не допустити, щоб твоє серце вкрав перший-ліпший негідник. Ти знаєш, любонько, що тобі лише вісімнадцять; у тебе ще багато часу попереду, і ні твій дядько, ні я не поспішаємо збути тебе з рук, і ще насмілюсь сказати, що залицяльників тобі не бракуватиме, бо ти можеш похвалитися гарним походженням, пристойним статком та планами на майбутнє, і я можу також сказати тобі – бо якщо цього не зроблю я, то зроблять інші, – що, крім усього цього, ти ще маєш неабияку красу – і я сподіваюсь, у тебе ніколи не буде причини шкодувати за цим!

– Хотілося б вірити, тітко; але які у вас є підстави цього боятися?

– Тому що, люба моя, краса та гроші зазвичай ваблять найгірших чоловіків, тож врода може принести чимало прикрощів дівчині.

– А у вас були такі прикрощі, тітко?

– Ні, Гелено, – сказала вона з докірливою серйозністю, – але я знаю багатьох жінок, у яких вони були; і з легковажності декотрі з них стали нещасними жертвами обману; а декотрі потрапили в такі пастки, що й розповідати страшно.

– Гаразд, я не буду ні легковажною, ні слабкою.

– Пам’ятай св. Петра, Гелено! Не хвались, а будь обачною. Очі та вуха – то двері до твого серця, тож пильнуй, щоб вони не зрадили тебе. Приймай кожен вияв уваги холодно і незворушно, аж поки не з’ясуєш, чого вартий той претендент на твою руку; і нехай твоїй прихильності завжди передує оцінювання. Спочатку вивчення; потім оцінювання; аж тоді кохання. Хай твої очі будуть сліпими до зовнішньої привабливості, вуха – глухими до лестощів і легковажних розмов, бо то пастки і хитрощі спокусника, аби звабити легковажних і привести їх до погибелі. Принциповість – передусім; далі йдуть здоровий глузд, пристойність і помірне багатство. Вийшовши за найкрасивішого, найдосконалішого і зовні найприємнішого чоловіка на світі, ти жахнешся, дізнавшись, що він розпусник або ж просто дурень.

– Але що ж тоді залишається робити всім бідолашним дурням і негідникам, тітко? Якби кожен дотримувався ваших порад, то світові незабаром настав би кінець.

– Люба моя, про це можеш не турбуватися! Дурні й негідники ніколи не відчуватимуть нестачі партнерок, поки існує так багато представниць протилежної статі їм до пари; але скористайся моєю порадою. І це не тема для жартів, Гелено, – мені шкода бачити, що ти до неї ставишся з такою легковажністю. Повір, шлюб – річ серйозна. – І це було сказано так серйозно, що можна було подумати, ніби вона знала це з власного гіркого досвіду; але я більше не ставила зухвалих питань, а просто відповіла:

– Знаю, що це серйозно; і знаю, що є правда і сенс у тому, що ви кажете; але вам не потрібно лякати мене, бо я не лише не вийду за чоловіка, у якого недостатньо глузду або принципів, а в мене навіть і спокуси такої не виникне; бо він мені просто не сподобається, хоч яким би гарним і чарівним був; я його ненавидітиму – зневажатиму – жалітиму – що завгодно, лише не кохатиму. Моя прихильність ґрунтуватиметься на оцінюванні, бо я не зможу кохати, не оцінивши людину. Зайве казати, що я маю бути здатною поважати і шанувати чоловіка, за якого виходжу, як і кохати його, бо я не можу кохати без усього цього. Тож можете заспокоїтися.

– Сподіваюся, що це так, – відповіла тітка.

– Я знаю, що це так і є, – наполягала я.

– Ти ще не зазнавала випробування, Гелено! – обережно зауважила вона.

Мене розгнівала її недовіра, та я не певна, що її сумніви позбавлені практичної мудрості; боюсь, мені було набагато легше запам’ятати її пораду, ніж скористатися нею, – і справді, в мене інколи виникала спокуса поставити під сумнів обґрунтованість її слів. Її поради можуть бути гарними, та є певні речі, яких вона не врахувала. Мені цікаво, чи вона взагалі коли-небудь кохала.

Свій вихід у світ я розпочала з цілковитою вірою в свою обачність. Спочатку я була у захваті від новизни нашого лондонського життя, та незабаром стомилася від його сум’яття. Мої нові знайомі не виправдали моїх очікувань і то дратували, то пригнічували мене; я швидко втомилася вивчати їхні особливості та сміятись над їхніми недоліками – особливо через те, що була змушена тримати свою критику при собі, бо моя тітка не слухала б її, а вони – особливо леді – виявились нерозумними, безсердечними і несправжніми. Джентльменів я зневажала менше, але, може, тому що й знала менше, може, тому що вони улещали мене; але я ні в кого з них не закохалась; і якщо їхня увага якусь мить мені подобалась, то наступної миті вони мене вже дратували, бо змушували бути незадоволеною собою, викриваючи мою пиху і лякаючи тим, що я уподібнювалась деяким із тих леді, котрих так щиро зневажала.

Був один літній пан, що страшенно мені набридав, – багатий давній дядьків друг, який вважав, що я не зможу зробити нічого кращого, як тільки взяти з ним шлюб; та він був не тільки старий, а ще й потворний і неприємний – і, я переконана, злий, хоча моя тітка сварила мене за те, що я таке сказала; але й вона припускала, що він не був святим. А був ще один чоловік, менш ненависний, але ще більш надокучливий, бо був тітчиним улюбленцем і зав жди липнув до мене, шепотів на вухо свої компліменти – звали його пан Боргам, і був він страшенним занудою: я досі здригаюся на одну згадку про його голос – він монотонно гудів, гудів і гудів мені на вухо, по півгодини торочив бозна про що, та ще й гадав, ніби передає мені корисну інформацію; полюбляв він і нав’язувати мені свої догми, а сам вважав, що виправляє мої погляди на життя або що в такий спосіб опускається до мого рівня і розважає мене цікавою розмовою. Хоча насмілюсь сказати, в основному він все ж був досить пристойним чоловіком; і якби він зберігав дистанцію, то я цілком стерпно ставилася б до нього. Але цьому було майже неможливо зарадити, бо він не лише непокоїв мене, завдаючи шкоди своєю присутністю, а й заважав мені тішитися приємнішим товариством.

Проте одного вечора він так набрид мені, що моє терпіння вже геть луснуло. Вечір не вдався: спочатку мені довелося танцювати з одним самовдоволеним жевжиком, а потім на мене напав пан Боргам, який, здається, вирішив не відходити від мене. Сидів ото і вдавав, ніби він мій визнаний наречений; а моя тітка самовдоволено дивилася на це, бажаючи йому успіху. Марно намагалася я прогнати його, давши вихід своїм обуреним почуттям, ба навіть справжнісінькій грубості: ніщо не могло його переконати, що його присутність була неприємною. Похмуре мовчання він приймав за увагу і балакав ще більше; різкі відповіді сприймав як дотепні вияви дівочої безпосередності, що заслуговують лише поблажливого докору; а категоричні заперечення сприяли новим аргументам і викликали розлогі міркування, які мали таки переконати мене.

Але там був присутній один чоловік, який, здавалося, краще розумів мій настрій. Цей пан стояв поруч і якусь часину слухав наші балачки; його тішила непоступливість мого співрозмовника і моя роздратованість, подумки він сміявся з жорсткості та безкомпромісності моїх відповідей Згодом він підійшов до господині балу й, напевне, попросив представити його мені, бо незабаром вона відрекомендувала його як містера Гантингтона, сина покійного дядькового друга. Він запросив мене на танець. Я, звісно, радо погодилася, і після того він уже не покидав мене – втім, тривало це недовго, бо моя тітка, як завжди, наполягла на ранньому від’їзді.

Мені було шкода покидати бал, тому що я знаходила свого нового знайомого дуже дотепним і цікавим співрозмовником. Якась легкість і свобода була в усьому, що він говорив і робив, тож у спілкуванні з ним я відпочивала від обмеженості й формальності попередніх своїх знайомих. Щоправда, в поведінці його було забагато недбалої зухвалості, але я була у такому доброму гуморі і така вдячна за звільнення від пана Боргама, що це не викликало у мене ніякого гніву.

– Ну, Гелено, як тобі пан Боргам цього разу? – поцікавилась моя тітка, коли ми зайняли свої місця в екіпажі і поїхали.

– Гірше, ніж будь-коли, – відповіла я.

Було видно, що така відповідь не припала їй до вподоби, проте вона більше нічого не сказала на цю тему.

– Хто той джентльмен, із яким ти наостанок танцювала, – знову почала вона після паузи, – той, що так запопадливо допомагав тобі надіти шаль?

– Він і не думав допомагати мені, поки не побачив пана Боргама, який поспішав до мене, щоб це зробити; він зі сміхом виступив уперед і сказав: «Ходіть, я вбережу вас від цієї прикрості».

– Хто то був, я питаю? – сказала вона холодно й серйозно.

– Це був містер Гантингтон, син старого дядькового друга.

– Я чула, як твій дядько згадував про молодого містера Гантингтона. Я чула, що він сказав: «Він – прекрасний хлопець, цей молодий Гантингтон, але трохи несамовитий, я гадаю». Тож ти краще остерігайся.

– Що значить «трохи несамовитий»? – запитала я.

– Це означає позбавлений принципів і схильний до гріхів, що притаманні юнакам.

– Але я чула, як дядько казав, що замолоду й сам був страшенним гульвісою.

Вона суворо похитала головою.

– Гадаю, він тоді жартував, – сказала я, – і тут він теж казав навмання – принаймні я не вірю, що може бути якась шкода від тих сміхотливих блакитних очей.

– Неправильно міркуєш, Гелено! – зітхнувши, мовила тітка.

– Ох, тітко, таж ми маємо бути милосердними, ви ж знаєте, – крім того, я не думаю, що це неправильно: я – чудовий фізіономіст і завжди суджу про людські характери за їх зовнішнім виглядом – не за тим, гарні вони чи потворні, а за типом обличчя. Наприклад, ваше обличчя може розповісти, що ви сангвінічної вдачі; а з обличчя пана Вілмота я можу дізнатись, що це нічого не вартий старий негідник; а з обличчя пана Боргама, що він неприємний співрозмовник; а от обличчя містера Гантингтона свідчить, що він ні дурень, ні шахрай, хоч, може, не мудрець і не святий, – але це не має для мене ніякого значення, бо я навряд чи коли-небудь знову зустріну його, хіба що як партнера в танцювальній залі.

Проте все сталось не так, бо я зустріла його вже наступного ранку. Він прийшов з візитом до мого дядька, вибачаючись, що не зробив цього раніше, бо лише недавно повернувся з континенту і не знав, що дядько прибув до міста. Після цього я його часто зустрічала – часом на людях, часом у нашому домі, бо він частенько виявляв повагу своєму давньому другові, який, однак, гадав, що не заслуговує такої посиленої уваги.

– Цікаво, якого дідька хлопець приходить так часто, – питався він, – ти не знаєш, Гелено? Ні він не потребує моєї компанії, ні я його.

– Тоді так йому й скажи, – зауважила моя тітка.

– Навіщо б я це робив? Якщо я його не хочу бачити, то, може, хоче хтось інший! – дядько підморгнув мені. – Крім того, у нього чималенький маєток, Пеггі; ти ж знаєш, це не така здобич, як Вілмот, а з іншого боку, Гелена не хоче й чути про таку партію, бо ці старі парубки не дуже до вподоби дівчаткам, хоч мають і гроші, й досвід чималий. Б’юсь об заклад, що вона б радше воліла мати цього молодого хлопця без пенні за душею, ніж Вілмота із його будинком, повним золота. Хіба не так, Гелено?

– Так, дядьку; але тут справа не в містері Гантингтоні; бо я краще буду старою панною і жебрачкою, ніж місіс Вілмот.

– А як щодо місіс Гантингтон? Ким би ти воліла бути, як не місіс Гантингтон, га?

– Я скажу вам, коли все обміркую.

– А! то ти збираєшся міркувати? Але скажи, невже ти краще була б старою панною – я вже мовчу про жебрачку?

– Не можу сказати, поки пропозиції не зроблено.

І я пішла геть, аби уникнути подальшого допиту. А за п’ять хвилин побачила крізь вікно пана Боргама, який підходив до наших дверей. Майже півгодини я провела в незручному стані невизначеності, кожної хвилини чекаючи, що мене покличуть, і марно сподіваючись почути, як він іде геть. Потім на сходах почулись кроки, і до кімнати з урочистим виразом обличчя увійшла моя тітка.

– Прийшов пан Боргам, Гелено, – сказала вона. – Він хоче тебе побачити.

– Ох, тітко! Чи не могли б ви сказати йому, що в мене болить голова? Бо як я бачу його, то вона в мене справді починає боліти.

– Це не дрібниці, люба моя. Він прийшов з важливою справою – просити у нас твоєї руки.

– Сподіваюсь, ви з дядьком сказали йому, що не маєте права розпоряджатись моєю рукою. А як він насмілився просити про це не в мене, а у вас?

– Гелено!

– Що сказав дядько?

– Він сказав, що не втручатиметься у цю справу, якщо ти захочеш прийняти люб’язну пропозицію пана Боргама.

– Він сказав «люб’язну пропозицію»?

– Ні, він сказав, що не буде проти, якщо ти захочеш вийти за нього заміж; а як ні, то ні.

– Він правильно сказав; а ви що сказали?

– Не має значення, що казала я. Що ти скажеш, ось у чому запитання. Він зараз чекає, аби особисто зробити тобі пропозицію; але добре все зваж, перш ніж підеш; і якщо ти маєш намір відмовити йому, то виклади мені причини.

– Звісно, я йому відмовлю; але ви повинні сказати мені, як це зробити, бо я хочу бути ввічливою і водночас рішучою – і коли я все скажу йому, то викладу вам причини.

– Але ж постривай, Гелено; посидь трохи і опануй себе. Пан Боргам зовсім не поспішає, бо майже не сумнівається, що ти приймеш його пропозицію; а я хочу з тобою поговорити. Скажи мені, люба, які твої аргументи проти нього? Ти ж не заперечуватимеш те, що він – чесний і шляхетний чоловік?

– Ні.

– Хіба ти не вважаєш, що він розумний, поміркований, поважний?

– Вважаю; можливо, все, що ви про нього кажете, справедливе, але…

– Але, Гелено! Чи ж багато таких чоловіків зустрінеш ти в житті? Чесний, шляхетний, розумний, поміркований, поважний! Невже ти, не вагаючись, відмовиш власникові таких чеснот? Подумай про кожну з них (а я могла б ще багато чого додати до цього переліку) і зваж на те, що все це покладене до твоїх ніг. На все життя ти забезпечиш собі це неоціненне щастя – гідного й чудового чоловіка, який кохає тебе ніжно, але не так безтямно, аби бути сліпим до твоїх вад, і буде твоїм надійним провідником у житті, а також партнером у вічному блаженстві. Подумай, як…

– Але я ненавиджу його, тітко! – сказала я, уриваючи цей незвичайний потік красномовства.

– Ненавидиш його, Гелено! Хіба це по-християнському?! Ти його ненавидиш? Він же така хороша людина!

– Я ненавиджу його не як людину, а як чоловіка. Як людину, я так люблю його, що бажаю йому кращої дружини, ніж я – такої ж хорошої, як і він сам, або навіть кращої, якщо таке взагалі можливо; але я ніколи не змогла б стати його дружиною, бо…

– Чому не змогла б?

– По-перше, йому як мінімум сорок років, а мені лише вісімнадцять; по-друге, він обмежений і до нестями фанатичний; по-третє, його смаки і вподобання не збігаються із моїми; по-четверте, його зовнішність, голос і манери якось по-особливому мені неприємні; і, нарешті, вся його особистість викликає у мене відразу, якої я ніколи не зможу подолати.

– Тоді ти повинна подолати її. І будь ласкава, порівняй його на хвилину з містером Гантингтоном і, відкинувши його приємну зовнішність (яка нічого не додає гідності чоловіка, або щастю сімейного життя, і яку ти сама не шануєш, як часто й визнавала), скажи мені, який із чоловіків кращий.

– Я не сумніваюсь, що містер Гантингтон – набагато кращий чоловік, ніж ви про нього думаєте; але ми зараз говоримо не про нього, а про пана Боргама; оскільки для мене краще жити і вмерти самотньою, ніж бути його дружиною, то я скажу йому про це відразу й не триматиму його у невизначеності – тож дозвольте мені піти.

– Але не відмовляй йому прямо; він і думки такої не припускав, і це його страшенно образить: скажи, що ще не думаєш про шлюб…

– Я думаю про нього.

– Або ж бажаєш познайомитися з ним ближче.

– Але я не бажаю подальшого знайомства – якраз навпаки.

І не чекаючи наступних застережень, я залишила кімнату і пішла шукати пана Боргама. Він міряв кроками вітальню, наспівуючи собі щось під носа і покусуючи кінець свого ціпка.

– Люба моя панночко, – сказав він, вклоняючись і самовдоволено посміхаючись, – я маю дозвіл вашого доброго опікуна…

– Знаю, сер, – мовила я, бажаючи скоротити цю сцену, – і дуже вдячна, що ви обрали мене, але я змушена відхилити честь, яку ви хотіли мені зробити, бо ми не створені одне для одного і ви самі побачили б це, якби ми вчинили цей крок.

Моя тітка мала рацію. Було цілком очевидно, що він не сумнівався у моїй згоді, а думка про категоричну відмову й не ночувала в його голові. Він був вражений, здивований такою відповіддю, але водночас був надто скептичний, аби образитися, тож знову почав атакувати мене.

– Знаю, люба, що між нами є значна невідповідність у літах, у темпераменті й, можливо, в деяких інших речах; але запевняю вас, що не буду суворим у виправленні вад і недоліків такої молодої і гарячої натури, як ваша, тож якщо й докорятиму вам за них з усією батьківською турботою, то повірте мені, що жоден юний коханець не міг би ставитися з такою ніжною поблажливістю до об’єкта своєї прихильності, як ставитимусь я до вас; а з іншого боку, дозвольте мені сподіватись, що ви належно оціните мій досвід і статечну звичку до міркувань, оскільки я намагатимуся зробити їх запорукою вашого щастя. Ну, давайте! Що скажете? Давайте обійдемось без фанаберій та примх і висловимо все й відразу.

– Можу лише повторити те, що сказала: я переконана, що ми не створені одне для одного.

– Ви справді так думаєте?

– Думаю.

– Але ж ви не знаєте мене! Може, ви хотіли б подальшого знайомства, більше часу для…

– Ні, не хотіла б. Я вже знаю вас так добре, як тільки зможу коли-небудь пізнати, і краще, ніж ви знаєте мене, а то ви ніколи не мріяли б побратися з такою невідповідною людиною – такою украй непідходящою для вас з усіх боків.

– Моя люба панно, я не шукаю досконалості; я можу пробачити…

– Спасибі, пане Боргам, але я не зловживатиму вашою великодушністю. Можете зберегти свою поблажливість і люб’язність для більш гідного об’єкта, який не випробовуватиме їх.

– Але дозвольте попросити вас проконсультуватися із вашою тіткою; ця чудова пані, я певен, буде…

– Я вже консультувалася із нею; і знаю, що її побажання збігаються з вашими; але в таких важливих питаннях я дозволяю собі судити самостійно; і жодне переконання не зможе змінити мої уподобання, або не змусить мене вважати, що такий крок буде запорукою мого щастя або вашого – і мене дивує, що чоловік із вашим досвідом та розсудливістю може думати про те, аби вибрати таку дружину.

– Ага, добре! – сказав він. – Мене й самого це іноді дивувало. Я інколи казав собі: «Послухай, Боргаме, чого тобі треба? Обережно, чоловіче – не будь нерозважливим! Це мила, чарівна істота, але не забувай – те, що вабить закоханого, часто виявляється найбільшими тортурами для законного чоловіка!» Запевняю вас, мій вибір було зроблено після значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?

– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:

– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.

Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала:

– Відверто вам кажу, що цього не може бути. Ніякі міркування не змусять мене взяти шлюб, який суперечить моїм уподобанням. Я вас поважаю – чи принаймні поважала б, якби ви поводились як розсудливий чоловік, – але я не можу любити вас, і ніколи не змогла б, тож, благаю, більше нічого про це не кажіть.

Після чого він побажав мені доброго ранку і пішов, без сумніву, збентежений і ображений; але, звісно ж, це була не моя вина.

Розділ XVII

Наступного дня я супроводжувала дядька з тіткою на званий обід до містера Вілмота. Він мешкав з двома леді – своєю небогою Анабеллою, прегарною двадцятип’ятирічною дівчиною чи радше молодою жінкою, що була надто вже великою кокеткою, аби виходити заміж, проте нею страшенно захоплювались джентльмени, які одностайно проголосили її розкішною жінкою; мешкала там ще її кузина Мілісент Гаргрейв, яка безтямно полюбила мене, вважаючи кращою, ніж я була насправді. І я теж нею захоплювалася. Мені слід вилучити бідолашну Мілісент із кола знайомих мені леді, яких я засуджувала. Втім, я згадала про цей обід не через неї чи її кузину – я зробила це заради ще одного гостя містера Вілмота, а саме містера Гантингтона. У мене є поважна причина пам’ятати про його присутність на тому обіді, бо там я бачила його востаннє.

Під час обіду він не сидів поруч мене, бо йому випало вести до столу огрядну стару вдову високопоставленої особи, а мене вів містер Гримзбі, його друг, але особисто мені цей чоловік дуже не подобався: в його обличчі було щось зловісне, а у поведінці відчувалася суміш прихованої люті й огидної нещирості, чого я не могла прийняти. До речі, що за нудна традиція це була – ще одне з багатьох джерел штучно створених прикростей цього ультрацивілізованого життя. Якщо вже джентльмени мусять вести леді до їдальні, то чому вони не можуть брати тих, які їм найдужче подобаються? Проте я не певна, що містер Гантингтон узяв би мене, якби міг W обирати. Цілком можливо, що він вибрав би міс Вілмот, бо вона, здавалося, прагнула повністю заволодіти його увагою, у той час як він виглядав так, ніби не мав нічого проти, аби дати їй те, що вона вимагала. Принаймні я так подумала, коли побачила, як вони розмовляли і сміялися, зиркаючи одне на одного через стіл, не звертаючи ні на кого уваги і вочевидь ображаючи сусідів, що сиділи біля них, – і згодом, коли джентльмени приєдналися до нас у вітальні й вона, допіру він увійшов, голосно покликала його бути арбітром у диспуті між нею та іншою леді, а він радо відгукнувся і без жодних вагань вирішив питання на її користь – хоча, на мою думку, було очевидно, що вона була неправа, – а потім стояв і фамільярно теревенив із нею та з іншими панями; а я в цей час сиділа із Мілісент Гаргрейв у протилежному кінці кімнати, переглядаючи її малюнки і допомагаючи їй своїми критичними зауваженнями і порадами, як вона й просила. Та попри всі зусилля моя увага мандрувала від малюнків до веселого гурту і всупереч моїй розважливості в мені закипав гнів, а обличчя насупилося, бо Мілісент, зауваживши, що я, певно, стомилася від її мазанини і дряпання, попросила мене приєднатися до компанії, а вивчення решти малюнків відкласти до іншої нагоди. Але поки я запевняла її, що не мала ніякого бажання до них приєднуватися і не була стомлена, містер Гантингтон сам підійшов до маленького круглого столика, за яким ми сиділи.

– Це ваші? – запитав він, недбало взявши до рук один із малюнків.

– Ні, це малюнки міс Гаргрейв.

– О! добре, глянемо на них.

І хоч міс Гаргрейв казала, що на них не варто дивитися, він підсунув до мене стільця і, приймаючи малюнки один по одному із моїх рук, проглядав їх по черзі і кидав на стіл, але так і не сказав про них жодного слова, хоча й розмовляв увесь час. Не знаю, що думала про таку поведінку Мілісент Гаргрейв, але я знаходила його бесіду надзвичайно цікавою; хоч, як я згодом виявила, коли мені трапилось її проаналізувати, вона зводилась головним чином до висміювання різних людей, що були тут присутні; й хоч він зробив декілька розумних зауважень, а також кілька надзвичайно кумедних, гадаю, вся розмова не мала б нічого особливого, якби записати її без його поглядів, жестів і відтінків його голосу, без того невимовного чару, яким оповите було все, що він робив і казав і завдяки якому дивитися у його обличчя і слухати музику його голосу було справжньою втіхою, – тим-то й розлютилась я на тітку, коли вона втрутилася у наше спілкування, вдавши, ніби теж хоче поглянути на малюнки, в яких вона нічого не тямила, і зверталася до містера Гантингтона з одним із її найхолодніших і найбільш відштовхуючих виразів обличчя, а також вдалася до цілої серії найбанальніших і страшенно формальних питань і зауважень, маючи на меті відвернути його увагу від мене, аби дошкулити, як я здогадувалася; тож я залишила їх удвох, а сама розташувалась на дивані, подалі від компанії, – не завдаючи собі клопоту думками про те, якою дивною могла видатись така поведінка, а просто зважаючи, по-перше, на неприємність моменту, а по-друге, щоб утішитися своїми думками.

Але я недовго залишалася сама, бо моєю самотністю скористався найменш бажаний з-поміж чоловіків – містер Вілмот, який відразу ж сів біля мене. Я вже гадала була, що дала добру відсіч усім його залицянням і він більше не липнутиме до мене, але, здається, я помилилася: так вірив цей чоловік чи то в своє багатство, чи то в свою привабливість, і такою міцною його певність у жіночій слабкості, що він вирішив знову взятися до облоги і зробив це з новим запалом, який до того ж підігрівався значною кількістю випитого вина – та обставина робила його в моїх очах ще огиднішим; але хоч як я його в той момент ненавиділа, та не хотіла ставитись до нього нечемно, адже була його гостею, та ще й не вміла ввічливо, але рішуче відмовляти, хоча це й не дуже стало б мені у пригоді, бо його розум був занадто неповороткий, аби зрозуміти якусь відмову, яка не була такою ж ясною і недвозначною, як і його власне нахабство. Тож він почав ще дужче липнути до мене і я вже була геть у відчаї, аж раптом відчула, що мою руку, яка звисала з підлокітника дивана, узяла інша рука й ніжно, але палко стисла. Інстинктивно я здогадалась, хто то був, і, звівши погляд, зраділа, побачивши усміхненого містера Гантингтона. Це було схоже на те, ніби я відвернулась від якогось чорта з чистилища і побачила янгола світла, який прийшов повідомити, що пора мук скінчилася.

– Гелено, – сказав він (він часто називав мене Геленою, і це зухвальство ніколи не обурювало мене), – я хочу, аби ви поглянули на ту картину. Гадаю, містер Вілмот дозволить вам відлучитись на хвилину.

Я радо підвелася. Він узяв мене під руку і провів через кімнату до розкішної картини Ван-Дейка, яку я бачила й раніше. Хвилина мовчазних роздумів – і я вже почала була коментувати красу картини та її особливості, аж він урвав мене:

– Облиште картину: я привів вас сюди не заради неї, а щоб забрати вас від он того підлого старого розпусника, який виглядає так, ніби хотів би кинути мені виклик на дуель за цю образу.

– Я вам дуже зобов’язана, – сказала я. – Це вже вдруге ви мене звільнили від такої неприємної компанії.

– Не будьте такою вдячною, – відповів він. – Я це роблю не лише з доброти своєї, а й щоб насолити цим стариганам, хоч не думаю, що вони можуть бути моїми суперниками. Можуть чи ні, Гелено?

– Ви ж знаєте, що я ненавиджу їх обох.

– І мене?

– У мене немає ніяких причин ненавидіти вас.

– А що ви відчуваєте до мене? Як ви до мене ставитесь?

І він знову стиснув мою руку; але я боялась, що в його поведінці була не стільки ніжність, як усвідомлення своєї влади, а ще відчувала, що він не мав ніякого права вимагати від мене визнання прихильності, не зробивши зі свого боку відповідного зізнання, тож не знала, що відповідати. Нарешті я запитала:

– А як ви ставитеся до мене?

– Я вас обожнюю! Я…

– Гелено, можна тебе на хвилинку? – озвався поруч тітчин голос.

І я обернулася, бурмочучи прокльони на її адресу.

– Гаразд, тітко, у чому справа? Що ви хотіли? – спитала я, йдучи слідом за нею до вікна.

– Я хочу, аби ти приєдналася до товариства, щоб тебе можна було добре бачити, – відповіла вона, суворо дивлячись на мене, – але будь ласкава, побудь тут недовго, поки цей жахливий рум’янець трохи зійде з твоїх щік, а очі приберуть свого природного виразу. Я згоріла б від сорому, якби хто-небудь побачив тебе у твоєму теперішньому стані.

Звісно, таке зауваження аж ніяк не сприяло зменшенню того рум’янцю, навпаки, я відчула, що моє обличчя почало пашіти вдвічі дужче, бо мене охопило сум’яття почуттів, де найпершим був гнів. Проте я не дала ніякої відповіді, а відсунула штору і глянула надвір, в освітлений ліхтарями сквер.

– Містер Гантингтон зробив тобі пропозицію, Гелено? – запитала тітка.

– Ні.

– Що ж тоді він казав? Я чула щось дуже схоже на це.

– Я не знаю, що він сказав би, якби ви його не урвали.

– А ти прийняла б його пропозицію?

– Без попередньої консультації з дядьком і з вами – ні.

– О! Я рада, моя люба, що в тебе лишилося стільки розсудливості. Ну, гаразд, – додала вона після хвилинної паузи, – як для одного вечора, ти зробила себе достатньо помітною. Бачу, всі леді зараз кидають на нас допитливі погляди: я приєднаюся до них. Ти також приходь, коли достатньо опануєш себе.

– Я вже опанувала.

– Тоді лагідніше розмовляй і не виглядай такою злою, – зауважила тітка. – Ми невдовзі повернемось додому, і от тоді, – додала вона з урочистою багатозначністю, – мені треба буде багато що тобі сказати.

Тож я вирушала з гостей готовою до нотацій. В екіпажі тітка мовчала, та коли я ввійшла до своєї кімнати й сіла у м’яке крісло, аби поміркувати над тим, що сталося сьогодні, тітка зайшла до кімнати й, відпустивши Рейчел, яка укладала мої прикраси, зачинила двері; а потім, поставивши стільця поруч зі мною чи радше під прямим кутом до мене, сіла. Я чемно запропонувала їй своє місце, бо воно було зручніше, та вона відхилила цю пропозицію і сказала:

– Ти пам’ятаєш, Гелено, нашу нічну бесіду за день до того, як ми залишили Стенінглі?

– Так, тітко.

– А чи пам’ятаєш ти, як я застерігала тебе не дозволяти вкрасти твоє серце тому, хто не гідний ним володіти, і не розвивати свою прихильність, якщо розважливість підказує тобі, що це не той чоловік, який тобі потрібен?

– Так, але моя розважливість…

– Ти не забула, як запевняла мене, що за тебе хвилюватися нічого, бо в тебе ніколи не виникне спокуси вийти за чоловіка, якому бракує розуму чи принципів, хоч який би гарний він був, бо ти просто не зможеш любити його; ти його ненавидітимеш – зневажатимеш – жалітимеш – що завгодно, тільки не кохатимеш – хіба ж це не твої слова?

– Мої, але…

– А чи не ти сказала, що твоя прихильність має ґрунтуватись на оцінюванні; і що ти зможеш кохати лише за умови, що ти оцінюєш, схвалюєш і поважаєш?

– Так, але я і схвалюю, і шаную, і поважаю…

– Хіба містер Гантингтон хороший чоловік?

– Набагато кращий, ніж вам здається.

– Це справи не стосується. Він хороший чоловік?

– Так, у нього хороший характер.

– Він людина принципів?

– Може, й не зовсім; але це лише через брак думок. Якби хтось давав йому поради й нагадував про те, що правильно…

– То він скоро навчився б, еге? І ти охоче взялась би бути його вчителькою? Люба моя, він на добрих десять років старший за тебе, а ти зібралася навчати його моралі?

– Ви мене добре виховали, і в мене перед очима завжди були гарні приклади, а в нього таких прикладів, напевне, й не було, крім того, в нього сангвінічний темперамент і веселий, безтурботний характер, а я від природи схильна до міркувань.

– Ну, тепер ти побачила, що йому бракує і розуму, і принципів…

– Що ж, мій розум і принципи до його послуг.

– Це звучить самовпевнено, Гелено. Тобі здається, що думатимеш за двох, і ти уявила собі, що твій веселий, безтурботний розпусник дозволить, щоб ним керувала така молода особа, як ти?

– Ні, я не хотіла б ним керувати, та, гадаю, достатньо впливатиму на нього, щоб уберегти його від деяких помилок, і вважала б своє життя добре прожитим, якби провела його в зусиллях врятувати таку благородну натуру від руйнування. Зараз він уважно слухає мене, коли я серйозно розмовляю із ним (і я часто докоряю йому за безладне патякання), і часом каже, що якби я була поруч, то він ніколи не зробив би чи не сказав нічого поганого й що коротка щоденна розмова зі мною зробила б із нього справжнього святого. Можливо, це наполовину жарт, а наполовину лестощі, та все ж…

– Тобі здається, що це може бути правдою?

– Якщо і вважаю, що в цьому є якась частка правди, то не з певності у своїх власних здібностях, а з віри в його природну доброчесність. І у вас, тітко, немає ніякого права називати його розпусником; він зовсім не такий.

– Хто тобі таке сказав, люба моя? А як щодо тієї історії про його інтригу із заміжньою леді – леді, як її? – міс Вілмот особисто розповідала тобі її днями?

– Це була брехня… брехня! – вигукнула я. – Я не вірю жодному слову.

– Тож ти вважаєш, що він доброчесний, порядний юнак?

– Я не знаю нічого певного про його характер. Я лише знаю, що не чула нічого конкретного проти нього – принаймні такого, що могло б бути доведене; а поки люди не зможуть підтвердити свої наклепницькі звинувачення, я їм не повірю. А ще я знаю, що помилки його випливають з юного віку, бо я бачу, що він усім подобається, і всі матусі йому всміхаються, а їхні дочки – і міс Вілмот зокрема – дуже раді привернути до себе його увагу.

– Гелено, світ може прощати такі провини, а нерозважливі матусі прагнути упіймати молодого багатого юнака, не довідавшись про його характер; і безтурботні дівчата можуть радіти посмішкам такого красивого джентльмена, не намагаючись заглянути в його душу, але що стосується тебе, то я гадала, що ти мудріша. Не сподівалась я, що ти можеш називати прощенними такі гріхи!

– Я й не називаю, тітко; але, ненавидячи гріхи, я люблю грішника і зроблю все для його порятунку, навіть якщо припустити, що більшість ваших підозр відповідає дійсності, у що я не вірю.

– Гаразд, моя люба, запитай свого дядька, з яким товариством водиться цей хлопець, чи не пов’язаний він із групою безпринципних, розпусних юнаків, що наввипередки змагаються в тому, хто швидше прибіжить до того місця, де панує диявол і його слуги.

– Як так, то я врятую його від них.

– Ох, Гелено, Гелено! ти й не уявляєш собі, що це таке – поєднати свою долю з таким чоловіком!

– Я настільки в ньому певна, тітко, що я охоче ризикнула б своїм щастям задля можливості забезпечити його власне. Я залишу кращих чоловіків тим, хто шукає лише зиску. Якщо він вчинив недобре, я вважатиму, що добре прожила своє життя, рятуючи його від наслідків його юнацьких помилок і намагаючись повернути його на шлях доброчесності. Допоможи мені, Боже, у цій справі!

На цьому місці розмова урвалася, бо тієї миті дядько зі спальні гукнув тітці, щоб вона вже лягала спати. Тієї ночі він був у поганому гуморі, бо йому дошкуляла подагра. Відколи ми приїхали до міста, йому ставало дедалі гірше, тож тітка наступного ранку скористалася цією обставиною, щоб умовити його негайно повернутися в село, не чекаючи закриття сезону. Його лікар підтримав її аргументи, і всупереч своїм звичкам вона так поспішала з переїздом (гадаю, і заради мене, й заради дядька), що вже за кілька днів ми відбули до села; й я більше не бачила містера Гантингтона. Моя тітка втішається думкою, що я маю його скоро забути – либонь, вона думає, що я вже його забула, бо я ніколи не згадую його ім’я, і може й далі так думати, поки ми з ним не зустрінемось знову – якщо таке взагалі коли-небудь станеться. А чи станеться?

Розділ XVIII

25-е серпня. – Я вже цілком поринула в рутину свого звичного життя і почуваюся відносно задоволеною і бадьорою, але все ж із нетерпінням очікую весни, щоб повернутися до міста і знову зустрітися з містером Гантингтоном, бо він і досі панує в моїх думках і мріях. Кожна моя справа пов’язана з ним, хоч якого вміння чи знання я б набувала, все воно колись має послужити для його користі чи розваги, хоч які приваби знаходила у природі або мистецтві, їх слід було зобразити, аби вони потрапили йому на очі, або затямити, щоб розповісти йому про них. Це та надія, котру я плекаю, та фантазія, яка освітлює мій самотній шлях. Зрештою, це може бути лише блукаючий вогник, але він мені не зашкодить, якщо я просто слідкуватиму за ним і тішитимуся його сяйвом, принаймні поки він не змушуватиме звернути з дороги, якої я повинна триматися; і, гадаю, цього не станеться, бо я серйозно обміркувала тітчину пораду і зараз ясно бачу всю дурість того, аби кидатись на шию чоловікові, який не вартий усього кохання, яке я можу дати, не здатний відповісти на мої щонайкращі й найглибші почуття – навіть якщо я знову його побачу і він ще пам’ятатиме й кохатиме мене (а це неможливо з огляду на його становище і оточення) й запропонує мені вийти за нього, то я не погоджуватимуся, поки не дізнаюся напевне, хто має рацію – я чи моя тітка, бо якщо я помиляюся, то кохаю не його – я кохаю витвір власної уяви. Та, гадаю, я не помиляюся, бо якийсь внутрішній інстинкт запевняє мене, що я маю рацію. В основі його натури лежить доброчесність, і якою втіхою буде відкривати її! Якщо він збився з доброго шляху, то яке це блаженство – повертати його назад! Якщо він зазнає згубного впливу розбещених друзів, то як гарно буде позбавляти його від них! Якби ж то могла я повірити, що Небеса призначили мене для цього!

* * *

Сьогодні перше вересня; але мій дядько звелів єгерю приберегти куріпок до прибуття джентльменів. «Яких джентльменів?» – запитала я. І почула у відповідь, що це невеличке добірне товариство: його друг пан Вілмот і тітчин друг пан Боргам. Ця жахлива новина вразила мене, та всі прикрощі розвіялися, мов сон, коли я почула, що третім буде містер Гантингтон! Звісно, моя тітка заперечувала проти його приїзду: вона щиро намагалася відрадити мого дядька від того, аби його запрошувати; але він, покепкувавши з її заперечень, сказав, що розмови даремні, бо він уже запросив Гантингтона і його друга лорда Лоубаре перед від’їздом із Лондона. Тож я неодмінно побачу його. Не можу висловити свою радість. Мені дуже важко приховати це від своєї тітки; але я не бажаю непокоїти її своїми почуттями, поки не з’ясую напевне, повинна я їм потурати чи ні. Якщо виявиться, що я маю погамувати їх, то вони не потурбують нікого, крім мене; якщо ж виявиться, що я маю повне право на вияв прихильності, навіть наражаючись на гнів мого найкращого друга, то незабаром дізнаюся про це. Але вони не приїдуть раніше середини місяця.

Ми також прийматимемо у себе в гостях двох леді: пан Вілмот має прихопити із собою небогу та її кузину Мілісент. Гадаю, моя тітка думає, що товариство останньої буде мені на користь, що її добра поведінка та скромність стануть для мене прикладом; а щодо першої, то я підозрюю, що тітка має намір використати її для того, щоб відвернути від мене увагу містера Гантингтона. Я не збираюсь їй за це дякувати; але компанії Мілісент я таки буду рада: вона – мила, хороша дівчина, і я справді хотіла би бути схожою на неї – принаймні більше схожою, ніж я є зараз.

19-е. – Вони тут. Вони прибули позавчора. Всі джентльмени вирушили постріляти, а леді сидять із моєю тіткою у вітальні. Я усамітнилась у бібліотеці, бо почуваюсь дуже нещасною й хочу побути одна. Книги не можуть мене розважити; тож спробую викласти в щоденнику причини мого неспокою. Цей папір виконає роль найближчого друга, якому я можу розповісти все, що переповнювало моє серце. Він не поспівчуває мені у моєму горі, але й не сміятиметься з нього.

Спершу я розповім про його прибуття – як я понад дві години сиділа біля вікна, перш, ніж його екіпаж з’явився в паркових воротах – бо всі вони прибули раніше за нього, – і як глибоко мене розчаровував приїзд кожного нового гостя, бо це був не він. Першим прибув пан Вілмот і леді. Коли Мілісент добралась до відведеної для неї кімнати, я залишила свою варту на кілька хвилин, аби зазирнути до неї і трохи поговорити про особисте, бо вона була тепер моєю задушевною подругою, оскільки з часу нашої розлуки ми з нею обмінялися кількома довгими посланнями. Повернувшись до вікна, я помітила біля дверей ще один екіпаж. Це його? Ні, це був простий темний шарабан пана Боргама; а ось і він сам стоїть на сходах, ретельно керуючи розвантаженням своїх різноманітних коробок і пакетів. Яка колекція! Можна було подумати, що він планував як мінімум шестимісячний візит. Спливло вже достатньо часу, коли прибув лорд Лоубаре в своїй чотиримісній колясці. Цікаво, чи не є він одним із тих розпусних друзів? Гадаю, ні; бо, я впевнена, ніхто не міг би назвати його веселим приятелем, – і, крім того, він виглядає дуже розсудливим і поводиться як справжній джентльмен, аби заслуговувати на такі підозри. Це високий, худий чоловік із похмурим поглядом, віком від тридцяти до сорока років, хворобливий на вигляд і змучений турботами.

Нарешті, на лужок весело вкотився легкий фаетон містера Гантингтона. Я лише мигцем побачила його, бо тієї ж миті, як фаетон зупинився, він перестрибнув через його бортик, приземлився на сходи галереї і зник у будинку.

А зараз я покірно дозволила, щоб мене одягнули для обіду, й коли цю важливу справу було завершено, я попрямувала до вітальні, де вже зібрались містер і міс Вілмоти, разом із Мілісент Гаргрейв. Незабаром увійшов також лорд Лоубаре, а за ним пан Боргам, який, здавалось, був готовий повністю забути мою колишню поведінку і сподівався, що маленьке примирення та незмінна наполегливість з його боку ще можуть увінчатись успіхом. Поки я стояла біля вікна, розмовляючи з Мілісент, він підійшов до мене і саме починав щось говорити приблизно в своєму звичному дусі, аж раптом до кімнати увійшов містер Гантингтон.

«Цікаво, як він привітається зі мною?» – запитало моє серце, й замість того, аби піти йому назустріч, я відвернулась до вікна, щоб приховати або опанувати своє збудження. Але, привітавши господаря і господиню дому та решту компанії, він підійшов до мене, гаряче потис руку і прошепотів, що був радий знову мене бачити. Якраз тоді оголосили, що обід готовий; тітка висловила бажання, аби він провів до їдальні міс Гаргрейв, а ненависний пан Вілмот запропонував свою руку мені; і мені судилось сидіти між ним і паном Боргамом. Але опісля, коли ми всі знову зібралися у вітальні, за ті страждання я отримала відшкодування у вигляді кількох чудових хвилин бесіди з містером Гантингтоном.

В ході вечора до міс Вілмот звернулись із проханням заспівати і заграти, а мене попросили показати мої малюнки, і хоча йому подобається музика, а вона – чудовий музикант, та він більше уваги приділив моїм малюнкам, ніж її музиці.

Все йшло добре, та почувши, як він тихо, але з особливим наголосом сказав: «Оцей найкращий з-поміж усіх!», я поглянула, бажаючи знати, про що саме він казав, і, на свій жах, побачила, як він самовдоволено розглядав зворотний бік малюнка – там був ескіз його власного обличчя, який я зробила і забула стерти! Я спробувала була вихопити малюнок із його руки, та він вигукнув: «Ні, ради Бога, я його залишу собі!» і сховав його за пазуху, а потім, задоволено регочучи, застебнув ґудзики пальта.

Потім, підсунувши свічку ближче до свого ліктя, зібрав усі малюнки, і пробурмотівши: «Я маю тепер оглянути їх з обох боків», розпочав свою експертизу, за якою я спочатку спостерігала з терплячим спокоєм, певна, що його пиха не вдовольниться подальшими знахідками, бо хоч і зіпсувала кілька аркушів невдалими спробами зобразити цю чарівну фізіономію, та не сумнівалася, що, крім цього одного, ретельно стерла їх. Але олівець часто залишає на картоні відбиток, який не видалити, хоч як його витирай. Схоже, саме це й сталося із більшістю з них; і, зізнаюся, я тремтіла, коли дивилася, як він тримав їх так близько до свічки і так зосереджено вивчав порожні місця; та я вірила, що він не зможе розгледіти ті тьмяні сліди. Проте я помилилася. Закінчивши свій уважний огляд, він спокійно зауважив: «Я помітив, що зворотні сторони малюнків молодих леді, як і постскриптуми їх листів, – найголовніша і найцікавіша частина їхнього творіння».

Потім, відкинувшись на спинку свого стільця, він кілька хвилин про щось міркував, самовдоволено всміхаючись сам собі, і поки я компонувала гостру промову, він підвівся і, пройшовши туди, де сиділа Анабелла Вілмот, страшенно кокетуючи із лордом Лоубаре, вмостився поруч на дивані й уже не полишав її до кінця вечора.

«Напевне, – думала я, – він зневажає мене, бо дізнався, що я його кохаю».

І ця думка змусила мене почуватись такою жалюгідною, що я не знала, як тому зарадити. Підійшла Мілісент і почала захоплюватись моїми малюнками, але я не могла розмовляти з нею – я ні з ким не могла розмовляти і, поки лаштували чай, непомітно вислизнула з вітальні, бо була певна, що не зможу випити й краплі чаю, – і знайшла собі притулок в бібліотеці. Тітка послала Томаса, аби запитати, чи я не вийду до чаю; але я попросила його передати, що я сьогодні ввечері вже нічого не питиму, і, на щастя, вона в той час була надто заклопотана гостями, аби проводити які-небудь подальші розслідування.

Оскільки більша частина компанії здійснила того дня далеку подорож, вони рано пішли на спочинок; і почувши, як вони піднялися сходами, я ризикнула вийти за своїм свічником, що стояв на буфеті у вітальні. Але містер Гантингтон був ще там. Він стояв біля східців, коли я відчинила двері, і, почувши мої кроки в залі, – хоча я сама ледве могла їх чути, – він миттю обернувся.

– Гелено, це ви? – запитав він. – Чому ви втекли від нас?

– На добраніч, містере Гантингтон, – холодно сказала я, W проігнорувавши його запитання.

– Але ж ви потиснете мені руку, чи не так? – сказав він, заступивши мені шлях. І майже силоміць ухопив мою руку.

– Дозвольте мені піти, містере Гантингтон, – промовила я. – Я хочу взяти свічку.

– Свічка почекає.

Я зробила відчайдушну спробу звільнити руку.

– Чому ви так поспішаєте покинути мене, Гелено? – запитав він із самовдоволеною посмішкою. – У вас немає ненависті до мене, й ви це знаєте.

– Цієї хвилини я ненавиджу вас.

– Ви ненавидите Анабеллу Вілмот, не мене.

– Мені немає ніякого діла до Анабелли Вілмот, – сказала я, аж скипівши від обурення.

– Але мені є діло, ви ж знаєте, – відповів він із притиском.

– Це не має для мене жодного значення, сер, – заперечила я.

– Невже не має, Гелено? Ви заприсягнетесь у цьому? Заприсягнетесь?

– Ні, я не буду присягатися, містере Гантингтон! Мені час іти! – вигукнула я, не знаючи, сміятися мені, плакати чи вибухнути люттю.

– Ну, то йди собі, злючко! – сказав він, але, випустивши мою руку, пригорнув мене за шию й поцілував.

Тремтячи від гніву, хвилювання й не знаю, чого ще, я вирвалася й, узявши свічку, кинулась нагору до своєї кімнати. Він би не зробив цього, якби не той ненависний малюнок. І малюнок той у нього, як символ мого приниження і його самовдоволення.

Тієї ночі я зовсім трохи поспала, а вранці встала збентеженою і стурбованою, бо мала зустрітися з ним за сніданком. Я не знала, як з ним поводитися. Якби я надала своєю обличчю холодної шляхетної байдужості, то це навряд чи подіяло б на нього, бо він уже дізнався про моє захоплення ним. Та все ж таки щось треба було робити, аби покласти край його самовпевненості. Тож я зустріла його бадьоре ранкове привітання спокійно і холодно й відхилила одну чи дві його спроби залучити мене до розмови, а з іншими гостями поводилася вкрай люб’язно, надто ж з Анабеллою Вілмот, і навіть до її дядька і пана Боргама при нагоді ставилася дуже поштиво, аби показати містерові Гантингтонові, що моя стриманість не була результатом кепського настрою чи депресії.

Проте він був не з тих, кого можна було відштовхнути такою поведінкою. Багато він не розмовляв зі мною, та коли все ж таки розмовляв, то робив це з такою свободою і відкритістю, з такою добротою, немовби знав, що його слова були музикою для моїх вух; а коли його погляд зустрічався із моїм, це супроводжувалося усмішкою – можливо, самовпевненою – зате настільки приємною і щирою, що я просто не могла гніватися далі, адже невдоволення тануло від тієї усмішки, як тануть під літнім сонцем уранішні хмаринки.

Після сніданку майже всі джентльмени із хлоп’ячим завзяттям вирушили полювати нещасних куріпок – мій дядько і пан Вілмот на своїх мисливських поні, містер Гантингтон і лорд Лоубаре пішки. Не подався на полювання лише пан Боргам, який, зважаючи на дощ, що пройшов уночі, вирішив, що посидить дома і приєднається до них згодом, коли сонце підсушить землю. І от він сидів з нами, довго і докладно розводячись про те, що то за шкода, буває, коли намочиш ноги, причому робив це з незворушною статечністю, а містер Гантингтон і мій дядько побрали рушниці й вийшли з дому, заглянувши спочатку до стаєнь, аби поглянути на коней і випустити собак.

Не маючи ніякого бажання проводити весь ранок у товаристві пана Боргама, я знайшла собі притулок у бібліотеці і, діставши свого мольберта, почала малювати. Той мав служити виправданням за те, що я пішла з вітальні, крім того, я хотіла закінчити картину. До тієї роботи я доклала значних зусиль і сподівалася, що вона буде шедевром, хоча й дещо претензійного характеру. За допомогою яскравої небесної блакиті, теплого світла та глибоких довгих тіней я намагалася зобразити сонячний ранок. Всупереч правилам живопису я наважилася зробити траву і листя яскраво-зеленими, як ото буває навесні або ж на початку літа. На тому полотні була зображена лісова галявина. Посередині було кілька темних сосон, на передньому плані – частина стовбура й віти великого дерева, а листя на них було золотисто-зеленого кольору – золотистого не від осінньої пори, а від сонячного світла. На цій гілці, яка виділялася на тлі похмурих ялиць, сиділа пара горлиць, а під деревом на зеленій траві, що поросла маргаритками, стояла навколішки молода дівчина. Голова її була закинута назад, хвилі білявих кіс падали на плечі, уста напіврозтулені, – вона з утіхою дивилася на тих горлиць.

Насилу взялася я до роботи, яка, щоправда, потребувала лише кількох штрихів для повного завершення, аж попід моїм вікном пройшли мисливці. Воно було наполовину відчинене, і містер Гантингтон, певно, побачив мене, бо вже за півхвилини повернувся і, сперши рушницю об стіну, підняв віконну раму, заліз до кімнати й глянув на мою картину.

– Дуже мило, – за кілька хвилин озвався він. – Підходящий етюд для молодої панни. Весна, яка саме перетворюється на літо; ранок, що якраз наближається до півдня; дівоцтво, яке перетворюється на жіночу зрілість, і надія, що межує зі здійсненням. Гарненька дівчина! А чому ви не зробили її чорнявою?

– Я гадала, світлі коси їй личитимуть більше. Бачите, я зробила її блакитноокою і пухкенькою, а також білявою і квітучою.

– Слово честі, справжнісінька дівчина з шинку! Закохався б у неї, якби тут не було художниці. Свята невинність! вона думає про те, що настане пора, коли до неї теж залицятимуться палко та ніжно, як до цієї горлиці, й уявляє собі, як приємно це буде і якою ніжною і вірною буде вона.

– І яким ніжним та вірним буде він із нею, – сказала я.

– Можливо, бо в цьому віці надія породжує дикі й дивні ілюзії.

– То ви називаєте це дикою екстравагантною ілюзією?

– Серце підказує мені, що ні. Колись і я міг так думати, але зараз я кажу: дайте мені дівчину, яку кохаю, і я присягнусь у вічній вірності їй і лише їй – в юності та старості, в житті та смерті, якщо вже старість і смерть таки мають прийти.

Він сказав це так серйозно, що моє серце забилося від захвату; але вже за хвилину він змінив тон і зі значущою посмішкою запитав, чи не маю я «якихось іще портретів».

– Ні, – відповіла я, зашарівшись від збентеження та гніву.

Але моя тека з малюнками лежала на столі, тож він узяв її і почав порпатися в малюнках.

– Містере Гантингтон, то мої незакінчені ескізи, – вигукнула я, – і я ніколи нікому не дозволяю на них дивитися!

І хотіла була видерти її в нього, та він не випускав її з рук, запевняючи, що йому «над усе подобались незакінчені ескізи».

– Але я не даю їх… я справді не можу дати вам цю теку!

– Тоді дайте мені те, що всередині, – сказав він, і коли я таки видерла теку, встиг витягти відтіля більшу частину малюнків, погортав їх і, вигукнувши: «Дяка долі, ось ще один!», поклав до кишені жилета маленький овальний листок – то був його портрет, якого намалювала я з ескізу і доклала величезних зусиль, щоб довести його до кінця.

– Містере Гантингтоне, – вигукнула я, – наполягаю, щоб ви мені це зараз же віддали! Це моє, і ви не маєте жодного права брати його. Негайно давайте сюди – я вам ніколи не пробачу, якщо не віддасте!

Та що дужче я наполягала, то більше він реготався. Врешті він віддав мені його.

– Що ж, якщо він такий дорогий для вас, то не буду позбавляти вас цієї втіхи! – сказав він.

Аби показати йому, яким дорогим він для мене був, я розірвала той листок і кинула у вогонь. Він не був до цього готовий. Його веселощі де й поділися і, глянувши, як палахтить у вогні той малюнок, він підвівся, а потім, недбало кинувши: «Гм! Піду-но я зараз постріляю», виліз надвір через вікно, взяв рушницю і, насвистуючи якусь мелодію, пішов собі.

Повернувшись до вітальні, я побачила, що пан Боргам урешті наважився вирушити на полювання, тож після ленчу, на який чоловіки й не думали з’являтись, я запропонувала жінкам піти на прогулянку. Ми довго гуляли і, повертаючись до маєтку зустріли мисливців. Вони були брудні й утомлені, тож ішли вигоном, аби не зустрічатися з нами, та містер Гантингтон, увесь заляпаний кров’ю своєї здобичі, – що неабияк образило тітчине почуття пристойності, – приєднався до нас і почав жартувати з усіма, крім мене. Ішов він поруч із Анабеллою Вілмот і так дотепно розповідав про різні пригоди, що сталися з ними того дня, що я просто луснула б зі сміху, якби ми були з ним у добрих стосунках, але він звертався лише до Анабелли, і я, вдавши з себе геть байдужу до всього, що відбувалося поміж ними, йшла собі за кілька кроків позаду, а моя тітка і Мілісент йшли попереду, узявшись за руки і балакаючи про щось. Нарешті, містер Гантингтон звернувся до мене і пошепки запитав:

– Гелено, чому ви спалили мій портрет?

– Бо хотіла його знищити! – шорстко відказала я.

– Що ж, дуже добре! – сказав він. – Якщо ви не цінуєте мене, то я дружитиму з тією, котра мене цінуватиме.

Я подумала, що він сказав те жартома – така собі грайлива суміш удаваної покори і байдужості, але він знову підійшов до міс Вілмот і відтоді аж дотепер – упродовж того вечора, і наступного дня, і ще наступного, і знову наступного, й упродовж сьогоднішнього ранку (22-го числа) не озвався й не глянув на мене – геть не розмовляв зі мною, хіба тільки у разі простої необхідності – навіть не дивився у мій бік, а лише зиркав холодним, недружнім поглядом.

Моя тітка помічає цю зміну в ньому, й хоча вона й не запитувала про причину і не робила мені стосовно цієї теми ніяких зауважень, та я бачу, що це приносить їй задоволення. Міс Вілмот теж не оминула цю зміну увагою і приписала її своїм чарам і звабливості; а особисто я почуваюсь воістину жалюгідною – навіть більше, ніж мені хотілося б у цьому зізнаватись самій собі. Гордість відмовляється мені допомагати. Вона завела мене в біду й не збирається мене з неї витягати.

Він нікого не хотів ображати – то був лише його веселий, грайливий дух; а я через своє уїдливе обурення так поранила його почуття, так глибоко зачепила його, що, боюся, він ніколи мені не пробачить – і все через звичайнісінький жарт! Він гадає, що не подобається мені, й повинен і далі так думати. Я маю назавжди його втратити, а Анабелла може собі його завойовувати, що вона неодмінно й робитиме.

Та я так побиваюся навіть не через свою втрату чи її перемогу, а через те, що мої сподівання принести йому користь зазнали провалу, і через те, що вона не гідна його прихильності, і через ту шкоду, яку він сам собі заподіє, довіривши їй своє щастя. Вона його не кохає – вона думає лише про себе. Вона просто не може цінувати те добре, що в ньому є, не піклуватиметься про нього з любов’ю. Вона не тільки не виправлятиме його вад, а ще й посилить їх власними недоліками. Не знаю, чи вона врешті-решт його взагалі не обдурить. Я ж бачу, що вона веде подвійну гру з ним і з лордом Лоубаре, тож якщо підкорить їх обох, то містер Гантингтон матиме небагато шансів проти знатного лорда. Якщо ж він помітить цю хитру гру, то це радше додасть пікантності його розвагам, бо стане перешкодою до завоювання.

Пани Вілмот і Боргам вже скористалися його зневагою до мене, аби поновити свої залицяння; і якби я була такою, як Анабелла, то скористалася б їхньою наполегливістю, аби вразити його самолюбство і спонукати його до прихильності; та навіть якщо відкинути справедливість і чесність, я не змогла б цього зробити. Я вже й так достатньо роздратована їхніми переслідуваннями, та навіть якби я їх і заохочувала, то це не справило б на нього відчутного впливу. Він бачить, як я страждаю від поблажливої уваги та нескінченних балачок цих добродіїв, й нітрохи не співчуває мені. Він, певне, ніколи не кохав мене, а то не міг би так легко від мене відмовитися, не зміг так радісно розмовляти з товариством, як він це робить, сміятися й жартувати з лордом Лоубаре та моїм дядьком, дражнити Мілісент Гаргрейв та фліртувати з Анабеллою Вілмот. Ох, чому я не можу ненавидіти його? Либонь, я до нестями закохана в нього, а то сама зневажала б те, як побиваюся за ним. Але я маю зібрати сили, які у мене ще залишаються, і спробувати вирвати його зі свого серця. Ось прозвучав дзвоник, що запрошує до обіду, а ось уже йде і моя тітка, аби насварити мене за те, що я сиджу тут цілий день за своїм столом, замість того, аби бути з компанією.

Розділ XIX

Двадцять друге число, ніч. – Що я накоїла? І чим це скінчиться? Я не можу спокійно про це думати, не можу спати. Я знову маю звернутися по допомогу до свого щоденника; цієї ночі я довірю це паперу, а завтра подивлюсь, якої думки буду про це.

Я спустилась на обід, прийнявши рішення бути бадьорою і тактовною, і досить похвально дотримувалася його, зважаючи на те, як у мене боліла голова і якою нещасною почувалася. Не знаю, що зі мною сталося останнім часом; вся моя енергія, як розумова, так і фізична, певно, якимось дивним чином зазнала шкоди, а то я не допускалася б таких омильних учинків. Гадаю, це від того, що я мало спала та їла, а думала забагато, та ще й постійно була не в гуморі. Але почнімо спочатку. На прохання моєї тітки й Мілісент я спробувала заграти на фортепіано й заспівати, аж до вітальні увійшли джентльмени (міс Вілмот ніколи не подобалось витрачати свої музичні зусилля лише заради жіночих вух). Перше, що зробив містер Гантингтон, то це підійшов до Анабелли.

– То як, міс Вілмот, заграєте ви нам сьогодні ввечері? – запитав він. – Прошу вас! Знаю, ви це зробите, якщо я вам скажу, що весь сьогоднішній день я відчував тугу за вашим голосом. Ходімо! фортепіано вільне.

Воно таки було вільне, бо я відразу ж полишила інструмент. Якби я достатньо володіла собою, то сама звернулась б до леді й попросила її заграти, розчарувавши його, якщо образу було нанесено навмисно, або б змусила його відчути, що він вчинив недобре, якщо все це було наслідком необдуманого вчинку; але ті слова так глибоко зачепили мене, що я просто підвелася зі стільця й пересіла на диван. Я знала, що Анабелла грає краще, ніж я, але ж це не було причиною, аби ставитися до мене, як до нездари. Його прохання було для мене образою, тож я могла розплакатися вже від самої досади.

Тим часом Анабелла сіла за фортепіано й заспівала дві його улюблені пісні, та ще й так гарно, що мій гнів переріс у захват і я з якоюсь похмурою втіхою слухала модуляції її мелодійного голосу, якому так доречно допомагала її плавна і натхненна манера виконання; при цьому я дивилася на її головного слухача і зазнавала такого ж самого – якщо не більшого – захвату від його обличчя, осяяного палким ентузіазмом, та його усмішки, що то зникала, то з’являлася знову, немов проблиски сонця квітневої днини. Не дивно, що він відчував тугу за її співом. Я пробачила йому неуважність до мене та ще й почувала сором за своє обурення і ті гіркі ревнощі, які знай гризли і гризли мене.

– Ну от, – сказала вона, грайливо пробігши пальцями по клавішах після завершення другої пісні. – Що я можу запропонувати вам ще?

Але, кажучи це, вона озирнулась на лорда Лоубаре, що стояв трохи позаду, спершись на спинку стільця, і, судячи з його обличчя, так само зазнав утіхи й печалі, як і я. Але погляд Анабелли казав йому: «А зараз ви обирайте: я вже достатньо зробила для містера Гантингтона, тож із радістю заспіваю для вас»; і його світлість підійшов до неї, погортав ноти і знайшов там невеличку пісню, котру я вже не раз читала й перечитувала, пов’язуючи її з тим, хто володів моїми думками. Нерви мої були настільки збуджені, що я не могла спокійно слухати цю мелодію, не могла чути ті слова, щоб не розплакатися. Непрохані сльози покотилися по моїх щоках, і я сховала обличчя в подушку дивана, щоб їх бува хтось не помітив. Мелодія була проста, приємна і сумна. Вона все ще звучить у моїй голові, як і слова:

Прощай! Та не прощаюсь я Із мріями у день сумний, Леліє їх душа моя, Приходиш ти до мене в сни. Неперевершена краса, Тебе не випити до дна! Як на землі, не в небесах, Розквітла врода неземна? Хай більш не судиться мені Поглянути в твоє лице, Почути голос чарівний — Я пам’ять збережу про це. Твій голос, лагідний для вух, Луною в грудях забринить, Підніме занепалий дух, Розрадить серденько умить. В смішливім оці промінці, Яскрава, радісна, жива Усмішка, ямка на щоці, — Де в мові добереш слова? Прощай! Але дозволь мені Надію в серці зберегти, Байдужа підступає ніч, Проте вона жива – як ти. Лиш небо знає всі путі, Всі молитви із уст моїх. Минуле згасне в майбутті, Осушить сльози втішний сміх.[1]

Коли пісня скінчилася, мені захотілося вибігти з кімнати. Диван містився неподалік від дверей, але я не наважувалася звести голову, бо знала, що містер Гантингтон стоїть біля мене, а коли він заговорив у відповідь на якесь зауваження лорда Лоубаре, то я здогадалася, що обличчям він обернений до мене. Боронь Боже, щоб він почув мої ридання! Опанувавши себе, я втерла сльози й, коли він одвернувся, підвелася і хутко подалася до бібліотеки.

Там було темно, тільки жар у коминку ще тлів, та мені й не потрібне було світло; єдине, що я хотіла, це віддатися своїм думкам і щоб ніхто не чіпав мене, тож, умостившись в низькому фотелі, япоринула в думки, аж сльози знову побігли з моїх очей і я розплакалася, мов дитина. Тієї миті відчинилися двері, й до бібліотеки хтось увійшов. Я подумала, що то був лише слуга, і не поворухнулася. Чиясь рука ніжно торкнулася мого плеча, а голос м’яко запитав:

– Гелено, що сталося?

У той момент я нічого не могла відповісти.

– Ви повинні сказати мені! – наполегливіше додав він і, ставши навколішки переді мною, взяв мене за руку, та я поспішно забрала її і відповіла:

– Це не має до вас ніякого стосунку, містере Гантингтон.

– Ви певні, що мене це не стосується? – запитав він. – Ви можете присягнутись, що не думали про мене, коли плакали?

Це було нестерпно. Я спробувала підвестись, але він стояв колінами на моїй сукні.

– Скажіть мені, – продовжував він, – бо якщо ви плакали через мене, то я маю що вам сказати – а якщо ні, то я собі піду.

– От і йдіть! – вигукнула я; але, злякавшись, що він негайно ж виконає це прохання і ніколи вже не повернеться, поспішно додала: – Або скажіть, що маєте сказати, і покінчимо з цим!

– Але що сказати? Я говоритиму лише в тому випадку, лише якщо ви справді думали про мене.

– Ви надто зухвалі, містере Гантингтон!

– Хочете сказати, надто вже діловий? То що, не будете зізнаватися? Гаразд, я спробую бути поблажливим до вашої дівочої гордості й повірю, що предметом ваших думок був я, а причиною вашого страждання…

– Ні, сер, ви таки…

– Якщо ви це заперечуватиме, то я не розкрию вам своєї таємниці! – нагадав він, тож я більше не перебивала його і навіть не намагалась відштовхнути, хоча він і знову взяв мене за руку та ще й другою рукою обняв.

– Таємниця в тому, що Анабелла Вілмот схожа на півонію, а ви на нерозквітлий пуп’янок троянди з краплинами роси, що сяють мов коштовне каміння, – і я нестямно кохаю вас! А тепер скажіть мені, чи принесли вам ці слова бодай якусь розраду. Знову мовчання? Значить, принесли. Тоді я додам, що не можу жити без вас, і якщо ви відповісте «ні» на це останнє запитання, то лихо мені буде! Ви будете моєю? Будете?! – вигукнув він, міцно стикаючи мене в обіймах.

– Ні, ні! – вигукнула я, намагаючись звільнитись від нього. – Ви маєте запитати моїх дядька й тітку.

– Вони не відмовлять мені, якщо ви не відмовите.

– Я не певна цього – тітка вас не любить.

– То скажіть, що кохаєте мене, і я піду.

– Я хочу, щоб ви пішли! – відповіла я.

– Я зараз же піду – тільки скажіть, що кохаєте мене.

– Ви ж знаєте, що кохаю… – відповіла я.

І він знову ухопив мене в обійми і почав цілувати.

Цієї миті моя тітка широко відчинила двері і стала перед нами, тримаючи в руці свічку і переводячи погляд із містера Гантингтона на мене, бо ми обоє хутко схопилися на ноги і тепер стояли досить далеко одне від одного. Проте він збентежився лише на мить. Оволодівши собою за лічені секунди, він упевнено сказав:

– Прошу вибачення, місіс Максвел! Не будьте до мене такою суворою. Я просив вашу любу небогу бути зі мною у горі, і в радості, й вона, як хороша дівчинка, повідомила мені, що не може про це й думати без дядькової і тітчиної згоди. Тож благаю вас не засуджувати мене до вічного нещастя: якщо ви дасте згоду, я врятований, бо містер Максвел, я певен, ні в чому вам не відмовить.

– Ми поговоримо про це завтра, сер, – холодно повідомила моя тітка. – Ця тема потребує зрілого й серйозного обдумування. А поки що вам краще повернутись до вітальні.

– А тим часом, – благав він, – дозвольте мені доручити свою справу вашому найпоблажливішому…

– З мого боку до вас не має бути ніякої поблажливості, містере Гантингтон, якщо мова йде про щастя моєї небоги.

– О, справді! Я знаю, що вона – янгол, а я – найостанніший негідник, який насмілився заволодіти таким скарбом, та я радше помру, ніж поступлюся нею на користь найкращого з чоловіків на світі, – а щодо її щастя, то я пожертвував би своїм тілом і душею…

– Ви пожертвували б душею, містере Гантингтон?

– Ну, я поклав би своє життя…

– Від вас не вимагатиметься, аби ви його клали.

– Тоді проведу його… присвячу своє життя і всі сили збереженню…

– Іншим разом, сер, ми про все це поговоримо – і я прихильніше поставилася б до ваших пропозицій, якби ви вибрали також інший час і місце й, дозвольте додати, – іншу манеру для свого освідчення.

– Але ж, розумієте, місіс Максвел, – почав він.

– Прошу вибачення, сер, – сказала вона з гідністю, – про вас вже запитували гості, – і вона обернулася до мене.

– Тоді ви маєте просити за мене, Гелено, – сказав він і нарешті пішов.

– Тобі краще піти до своєї кімнати, Гелено, – мовила тітка серйозним тоном. – Я обговорю цю справу з тобою також завтра.

– Не гнівайтеся, тітко, – сказала я.

– Я не гніваюся, люба, – відповіла вона. – Я просто здивована. Якщо це правда, що ти не можеш прийняти його пропозицію без нашої згоди…

– Це правда, – перервала я.

– Тоді як ти могла дозволити…

– Я не могла цьому зарадити, тітко! – вигукнула я, вибухнувши плачем. Це не були сльози з горя чи зі страху, а радше вибух моїх безладних почуттів, та вони зворушили тітку. Вона вже лагідніше порадила мені піти до кімнати, а потім ніжно поцілувала, побажала доброї ночі та ще й дала мені свою свічку; і я пішла, та була настільки схвильована, що не могла заснути. Записавши все це до щоденника, я почуваюся спокійніше і вже буду вкладатися до ліжка.

Розділ XX

24-е вересня. – Вранці я прокинулася легкою, бадьорою і навіть щасливою. Ранок був пречудовий, тож я вирішила прогулятися наодинці зі своїми думками. На траві лежала роса, в повітрі літало осіннє павутиння; маленька берестянка виливала в пісні свою душу, а моє серце було переповнене вдячністю й щастям.

Та не встигла я пройти алеєю, як мою самотність потурбував той, про кого я думала, себто містер Гантингтон. Його поява була такою несподіваною, що я, можливо, прийняла б її за витвір моєї збудженої уяви, та тут-таки відчула, як він обняв мене за стан і поцілував у щоку.

– Моя Гелено! – радісно вигукнув він.

– Ще не ваша! – сказала я, поспішно ухиляючись від його самовпевненого привітання. – Не забувайте про моїх опікунів. Вам нелегко буде отримати тітчину згоду. Хіба не бачите, що вона упереджена проти вас?

– Бачу, найдорожча моя; і ти маєш сказати мені чому, щоб я міг знати, як найкраще здолати її опір. Гадаю, вона думає, що я гульвіса, і вирішила, що я, певно, володію дуже малою кількістю земних благ, якими можу обдарувати свою кращу половину? Якщо так, то ти повинна сказати їй, що моя власність здебільшого успадкована без права відчуження, і я не можу її позбутися. Можливо, на решту маєтку є кілька закладних, але про це не варто й говорити; і хоча я визнаю, що не такий багатий, як міг би бути – або колись був – та, гадаю, ми змогли б досить комфортно прожити на те, що лишилося. Знаєте, мій батько був скупуватий і не мав іншої втіхи, як накопичувати добро; тож не дивно, що його син повинен вбачати свою основну втіху у тому, аби витрачати те багатство; і це я й робив, поки наше з тобою знайомство, люба Гелено, не навчило мене іншим поглядам і благороднішим цілям. Вже навіть думка про те, що ми житимемо разом, що я буду піклуватися про тебе, змусить мене обмежити свої витрати і жити по-християнському, – не кажучи вже про всю ту розсудливість і доброчесність, яку ти поступово вселятимеш у мою душу своїми мудрими порадами і милою, привабливою добротою.

– Моя тітка думає не про гроші, – відказала я. – Вона достатньо розсудлива, аби не цінувати мирське багатство більше, ніж воно того варте.

– То що ж іще?

– Вона бажає, щоб я вийшла за справді хорошого чоловіка.

– Либонь, за чоловіка безсумнівного благочестя, еге? Ну, гаразд, із цим я також упораюся! Сьогодні ж неділя, чи не так? Я відвідаю церкву зранку, після обіду і ввечері, і буду поводитись так благочестиво, що вона ставитиметься до мене із захопленням і сестринською любов’ю, як до головешки, вихопленої із полум’я. Я прийду додому, побожно зітхаючи від проповіді дорогого містера Блатана…

– Містера Лейтона, – сухо сказала я.

– А той містер Лейтон, напевне, любий проповідник, що думає лише про небесні речі?

– Він добра людина, містере Гантингтон. Хотілось би мені, щоб я й про вас могла так сказати.

– О, я й забув, що ти ж також свята. Благаю вибачення, кохана! Тільки не називай мене містером Гантингтоном – моє ім’я Артур.

– Я ніяк вас не називатиму, бо не матиму з вами нічого спільного, якщо ви й далі так будете говорити. Якщо ви справді маєте намір обдурити мою тітку, як ото сказали, то ви дуже лиха людина; якщо ж ні, то негарно з вашого боку жартувати на таку тему.

– Я виправлятимуся, – сказав він зі сміхом, який перейшов у сумне зітхання. – А зараз давай поговоримо про щось інше. Підійди ближче до мене, Гелено, і візьми мене за руку; а потім я залишу тебе саму.

Я вчинила, як він хотів, і сказала, що незабаром повернуся з прогулянки.

– Ще довго ніхто не спускатиметься до сніданку, – відповів він. – Ти щойно згадувала про своїх опікунів, Гелено, але ж твій батько ще живий?

– Так, але я завжди вважала дядька й тітку своїми опікунами. Мій батько повністю доручив мене їхнім турботам. Я ніколи не бачила його з часу, як померла матуся, і моя тітка, на мамине прохання, забрала мене до Стенінглі, де я відтоді й мешкаю. Якщо дядько з тіткою погодяться, то, гадаю, батько не заперечуватиме.

– Але чи дасть він згоду на шлюб зі мною, якщо тітка буде проти?

– Ні, не думаю, що він аж настільки перейматиметься моїми справами.

– Він заслуговує на осуд, бо й не уявляє, що за янгол його дочка, та воно й на краще, бо якби він це знав, то не бажав би розлучатися із таким скарбом.

– І ще одне, містере Гантингтон, – сказала я. – Сподіваюся, ви знаєте, що я не успадкую дядькового маєтку?

Він запевнив, що ніколи про це навіть і не думав, і попросив не псувати йому втіхи балачками на такі нецікаві теми. Я була рада цьому доказові безкорисної прихильності, бо дядьків маєток мала успадкувати Анабелла Вілмот.

Я сказала, що вже пора вертати назад, та йшли ми повільно і ще встигли багато про що поговорити. Немає потреби повторювати все, про що ми розмовляли, – краще описати те, що сталося після сніданку, коли містер Гантингтон підійшов до дядька, щоб попросити моєї руки, а тітка запровадила мене до іншої кімнати, де знову почала умовляти, щоб я не давала згоди містерові Гантингтонові.

– Ви не любите його, тітко, я знаю, – сказала я на те. – І навіть його друзі й наполовину не такі погані, як ви їх змалювали. Один із них, наприклад, Волтер Гаргрейв, брат Мілісент: він взагалі непоганий чоловік, якщо правда бодай половина з того, що вона про нього розповідає.

– У тебе складеться дуже невідповідне уявлення про характер чоловіка, – відповіла вона, – якщо ти судитимеш про нього за словами його люблячої сестри. Найгірші з них зазвичай знають, як приховувати свої злочини від сестри, та й від матері теж.

– А ще є лорд Лоубаре, – продовжувала я, – вельми пристойний чоловік.

– Хто тобі таке сказав? Лорд Лоубаре – безнадійний чоловік. Він порозтринькував свої статки на азартні ігри й зараз шукає спадкоємицю, аби поправити свої справи. Я казала про це і міс Вілмот; але ви з нею однакові: вона пихато відповіла, що дуже мені зобов’язана, але вважає, що й сама здатна розпізнати, коли чоловік шукає її руки заради її багатства, а коли заради неї самої; вона гадає, ніби в неї достатньо досвіду, аби покладатися на власні судження, а на зауваження про те, що у лорда копійки за душею немає, відповіла, що її це анітрохи не турбує, оскільки вона сподівається, що її власних статків обом вистачить; коли ж я сказала про його кепський характер, то вона відповіла, що він не гірший, ніж інші чоловіки, та й виправився вже. Уміють вони вдавати із себе святих та божих, щоб пошити в дурні закохану жінку!

– Ну, я гадаю, що він їй до пари, – сказала я. – Але коли містер Гантингтон одружиться, у нього не буде багато можливостей водитися з такими друзями, – і чим гіршими вони є, тим більше я хочу позбавити його від них.

– Авжеж, люба моя! Що гіршим він виявиться, то дужче ти прагнутимеш позбавити його від самого себе.

– Я хочу дати йому можливість позбутися того зла, котрого набрався він у спілкуванні з людьми, що гірші від нього, й тоді він засяє світлом своєї істинної доброти, хочу зробити все, аби допомогти кращій частині його душі у боротьбі проти гіршої, і зробити його таким, яким би він був, якби із самого початку не мав поганого, егоїстичного, скупого батька, який, аби задоволь– нити власні брудні пристрасті, обмежував його в самих безне– винних розвагах дитинства та юності і через це викликав у ньо– го відразу до стриманості, – і нерозумної матері, яка потурала йому від усього серця, обманюючи заради нього свого чоловіка і докладаючи всіх зусиль, аби плекати оті паростки розбещеності, – а на додачу ще й отих друзів, про яких ви казали…

– Ото вже нещасний хлопчина! – іронічно вставила тітка. – Скільки лиха завдали йому батько з матір’ю!

– Таки завдали! – вигукнула я. – Проте більше вони не зроб лять йому ніякої шкоди – його дружина поправить те, що накоїла його мати!

– Ну, – помовчавши, сказала тітка, – повинна сказати, Геле-но, я була кращої думки про твій розум – і про твій смак теж. Не уявляю, як ти можеш кохати такого чоловіка, – «Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним[2]»?

– Я не світло, а він не темрява; його найгіршим і єдиним недоліком є нерозсудливість.

– А нерозсудливість, – підхопила тітка, – може призвести до скоєння злочину і буде слабким виправданням помилок у Божих очах. Звичайно, містер Гантингтон не позбавлений здібностей: він не такий бездумний, аби бути безвідповідальним: Творець обдарував його розумом і совістю, як і решту з нас; Святе Письмо доступне для нього, як і для інших, – і «як їх не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри[3]». І не забувай, Гелено, – урочисто продовжувала вона, – «Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули[4]»! І навіть якщо припустити, що він продовжуватиме любити тебе, а ти його, і ваше життя мине більш чи менш щасливо, то як вам буде наприкінці, коли тебе, можливо, заберуть до обителі блаженних, а його вкинуть в геєну вогненну – і там назавжди…

– Не назавжди, – вигукнула я, – «поки не віддаси ти й останнього шеляга[5]»; бо «коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь[6]»; і Той, Хто «силою, якою Він може і все підкорити Собі, хоче, щоб усі люди спаслися[7]»…

– О Гелено! де ти всьому цьому навчилася?

– Із Біблії, тітко. Я продивилась її уздовж і впоперек і знайшла приблизно тридцять місць, які підтримують цю теорію.

– А ти не знайшла таких місць, які доводять небезпеку і помилковість такого переконання?

– Як по правді, то я таки знайшла кілька місць, які можуть на перший погляд суперечити цій думці; але всі ці місця матимуть тлумачення, що відрізняється від традиційного, і в більшості з них єдина складність полягає у слові, яке ми перекладаємо як «нескінченний» або «вічний». Я не знаю грецької мови, але вірю, що точне значення цього слова – «назавжди». Звичайно, я не буду розповідати всім про це тлумачення, а то якийсь бідолаха ще почне користатися ним собі на погибель, але думка ця зігріває моє серце і я не розлучилася б із нею за всі багатства світу!

На цьому наша розмова скінчилася, бо вже пора було збиратися до церкви. Ранкову службу відвідували всі, крім дядька, який ніколи туди не ходив, і пана Вілмота, який лишився з ним удома, аби пограти в криббідж.[8] Пополудні міс Вілмот і лорд Лоубаре не пішли на відправу, але містер Гантингтон зволив знову нас супроводжувати. Чи робив він це, аби здобути прихильність моєї тітки, не можу сказати, але якщо воно справді було так, то йому треба було трохи краще поводитися в церкві. Мені його поведінка під час служби взагалі не сподобалась. Тримаючи свого молитовника догори ногами або розгортаючи його в будь-якому місці, тільки не в потрібному, він роззирався довкола, поки йому не траплялося випадково упіймати тітчин або мій погляд, і тоді він знову зазирав до молитовника із виразом удаваної набожності, який був би кумедним, якби не так дратував. Якось під час проповіді містера Лейтона він раптом дістав свій золотий пенал і вхопив Біблію. Помітивши, що я зиркнула на нього, він прошепотів, що збирається занотувати проповідь, а натомість намалював карикатуру на проповідника, зробивши з цього поважного благочестивого пана старого лицеміра. По дорозі додому він розмовляв із моєю тіткою про проповідь із такою стриманою розсудливістю, що я мало не повірила, ніби він таки був уважним і здобув користь від неї.

Перед обідом мій дядько покликав мене до бібліотеки, аби обговорити дуже важливу справу.

– Отже, Гелено, – сказав він, – цей молодий Гантингтон просив твоєї руки: що я повинен сказати на це? Твоя тітка відповіла б «ні» – а що скажеш ти?

– Я кажу «так», дядьку, – відповіла я, не вагаючись ні хвилини, бо вже прийняла рішення стосовно цієї теми.

– Дуже добре! – вигукнув він. – Ось хороша чесна відповідь – як для дівчини, просто чудово! Добре, я напишу завтра твоєму батькові. Він неодмінно дасть свою згоду, тож можеш вважати, що справу владнано. Для тебе було б краще, якби ти вибрала Вілмота, скажу тобі; але ти цьому не повіриш. У тому періоді життя, в якому знаходишся ти, тон задає кохання: у моєму – вагоме золото. Гадаю, ти й не думала про те, аби перевірити фінансовий стан свого чоловіка або забивати голову думками про дарчі листи?

– Не думаю, що я маю це робити.

– Ну тоді будь вдячною, що біля тебе є мудріші голови, аби думати за тебе. У мене ще не було достатньо часу уважно вивчити стан справ цього молодого шельми, але я бачу, що значна частина чималої власності його батька вже розтринькана, – та все ж, думаю, ще залишився досить непоганий її шмат і трохи дбайливого піклування ще може зробити з цієї власності лялечку; ще ми маємо умовити твого батька дати тобі пристойний посаг, а якщо ти будеш добре себе поводити, хто знає, що я захочу відписати тобі в своєму заповіті! – підморгнувши, сказав дядько.

– Дякую, дядьку, за це і за всю вашу доброту, – відповіла я.

– Атож, і я ще розпитав цього молодого жевжика про дарчі листи, – провадив далі він, – і хлопець видався мені налаштованим на те, щоб бути досить щедрим у цьому питанні…

– Я знала, що він таким і буде! – сказала я. – Але, благаю, хай думки про це не непокоять ні вас, ні його, ні мене; бо все, що маю я, буде його, і все, чим володіє він, буде моїм; а що ще може потребувати кожен із нас? – І я вже збиралась вийти з кімнати, аж він покликав мене назад.

– Чекай, чекай, – вигукнув він, – ми ще не призначили дату. Коли це має статися? Твоя тітка відкладала б це до Бог знає коли, але він прагне стати до шлюбу якомога раніше, слухати не хоче про те, щоб чекати довше місяця; ти, гадаю, будеш тієї ж думки, тож…

– Зовсім ні, дядьку; навпаки, я б хотіла почекати принаймні до закінчення Різдва.

– О! тьху, тьху! не розповідай казочок – мені краще знати! – недовірливо вигукнув дядько.

Проте це відповідає дійсності. Я зовсім не поспішаю. Це вже саме по собі щастя – знати, що ми поєднаємося й що він справді кохає мене, а я сама можу кохати його так віддано і думати про нього так часто, як мені заманеться. Однак я сказала, що про дату весілля треба порадитися з тіткою.

Розділ XXI

1-е жовтня. – Усе вже владналося. Мій батько дав свою згоду, і весілля призначили на Різдво. Моїми дружками будуть Мілісент Гаргрейв та Анабелла Вілмот, – не тому, що я у такому вже захваті від останньої, а просто через те, що не маю іншої подруги.

Коли я розповіла Мілісент про свої заручини, вона просто-таки роздратувала мене своєю реакцією. Якусь хвилю вона здивовано дивилася на мене, а потім сказала:

– Гаразд, Гелено, гадаю, я маю привітати тебе – і я рада бачити тебе такою щасливою; але не думала, що ти вийдеш за нього; і не можу не дивуватися, що він так тобі подобається.

– Чому так?

– Бо ти набагато краща від нього, а в ньому є щось таке зухвале і відчайдушне, що я завжди відчуваю бажання забратися з його дороги, коли бачу, що він наближається.

– Ти боязка, Мілісент; і це не з його вини.

– А потім ще його погляд, – продовжила вона. – Люди вважають його гарним, і, звісно, він таки гарний; але мені не подобається такий тип краси, і я здивована, що тобі він сподобався.

– Але чому ж, благаю?

– Ну, ти знаєш, я думаю, що в його зовнішності немає нічого благородного чи піднесеного.

– Насправді ти здивована, що мені може подобатись чоловік, не схожий на помпезних героїв рицарських романів. Так от, дай мені мого коханого з плоті й крові, і я полишу всіх серів Гербертів і Валентинів тобі.

– Я сама їх не хочу, – відказала вона. – Я теж задовольнюсь плоттю і кров’ю – лише крізь цю плоть має сяяти дух і переважати її. А тобі не здається, що обличчя містера Гантингтона надто вже червоне?

– Ні! – обурено вигукнула я. – Воно взагалі не червоне. На його обличчі є лише приємний рум’янець, здорова свіжість – теплий, блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніює із темнішим кольором щік. Я ненавиджу, коли чоловік білий і рум’яний, як розфарбована лялька, або весь хворобливо білий, або смаглявий, ніби закопчений, або трупно-жовтий.

– Гаразд, про смаки не сперечаються, але я полюбляю блідих або смаглявих, – відповіла вона. – Але якщо бути щирою, Гелено, я тішилась надією, що одного дня ти станеш моєю сестрою. Я чекала, що наступного сезону тобі представлять Волтера, думала, що він тобі сподобається, і була впевнена, що йому сподобаєшся ти, тож сподівалася, що ви поєднаєте свої долі. Можливо, він і не такий вже гарний, але виглядає набагато витонченішим і кращим за містера Гантингтона, – і я упевнена, що ти і сама б так сказала, якби знала його.

– Неможливо, Мілісент! Ти думаєш так, бо ти його сестра; і тільки з огляду на це я тобі прощаю.

Міс Вілмот висловила свої відчуття стосовно цієї теми майже так само відкрито.

– Отже, Гелено, – сказала вона, підходячи до мене з усмішкою, що не мала в собі ніякої доброзичливості, – ти маєш стати місіс Гантингтон, так я гадаю?

– Так, – відповіла я. – Хіба ти не заздриш мені?

– О Боже мій, ні! – вигукнула вона. – Колись я стану леді Лоубаре і тоді зможу запитати тебе: «Хіба ти мені не заздриш?»

– Віднині я нікому не заздритиму, – мовила я у відповідь.

– Справді! То ти настільки щаслива? – глибокодумно сказала вона; і щось дуже схоже на хмару розчарування затьмарило їй обличчя. – А він кохає тебе – я маю на увазі, чи обожнює він тебе так, як ти його? – додала вона, втупившись у мене з погано прихованою тривогою.

– Я не хочу, аби мене обожнювали, та переконана, що він кохає мене понад усе на світі.

– Авжеж, – сказала вона, кивнувши головою. – Мені хотілося б… – вона зробила паузу.

– Чого б тобі хотілося б? – запитала я.

– Мені хотілося б, – знову почала вона із сухим сміхом, – щоб усі гарні риси поєдналися в одній особі – щоб лорд Лоубаре мав Гантингтонове обличчя і гарний характер, і всю його дотепність, і веселість, і чарівливість, а Гантингтон мав родовід Лоубаре, і титул, і чудовий старий фамільний маєток, а я мала його; а ти могла б собі забрати лорда Лоубаре.

– Дякую, дорога Анабелло, але мені містер Гантингтон подобається таким, як є. А щодо тебе, то я хотіла б, аби ти була так само ж задоволена своїм нареченим, як я своїм! – відказала я.

Знайомим містера Гантингтона шлюб наш теж був не до смаку. З ранковою поштою він отримав кілька листів і, проглянувши їх за сніданком, аж скривився. А потім зім’яв їх і мовчки запхав собі до кишені. Після сніданку він підійшов і сперся на спинку мого стільця, торкаючись обличчям моїх кучерів, далі потайці поцілував мене і сказав на вухо:

– Гелено, чаклунко, ти знаєш, що накликала на мене обурення всіх моїх друзів? Я днями написав їм, аби поділитися своїм щастям, та замість купи привітань маю повну кишеню прокльонів і докорів. Вони розводяться про те, що більше вже не буде ніяких розваг, веселих пиятик удень і вночі – і все через мене, бо я першим покинув їхнє товариство, а за мною піде й решта. Я був опорою цієї спільноти, а тепер ганебно зрадив їхню довіру…

– Ти можеш знову приєднатися до них, якщо хочеш, – сказала я, трохи роздратована траурним тоном його промови. – Шкода буде, якщо я позбавлю їх такого щастя, і, напевне, я зможу обійтися без тебе, як і твої бідолашні покинуті друзі.

– Бог із тобою, ні, – пробурмотів він. – Щодо мене, то це той випадок, коли «все заради кохання».[9] Хай вони собі йдуть – туди, де їм саме місце, якщо говорити ввічливо. Але якби ти побачила, Гелено, як вони сваряться на мене, то ще дужче покохала б мене за те, що я пішов на все це заради тебе.

Він витягнув свої пожмакані листи. Я подумала, що він збирається показувати їх мені, і сказала, що не мала ніякого бажання їх бачити.

– Я не збираюся показувати їх тобі, кохана, – сказав він. – Вони навряд чи підходять для того, аби ти їх читала. Але поглянь сюди. Це недбалий почерк Гримзбі – всього три рядки, ото вже розгнівався, собака! Пише небагато, це точно, але в його мовчанні криється більше, ніж в усіх інших листах, – а ось послання Гаргрейва. Я особливо засмутив його, бо він закохався в тебе з розповідей сестри і збирався одружуватись із тобою, як тільки нагуляється.

– Дуже йому вдячна, – зауважила я.

– Я теж, – сказав він. – А ось лист Гатерслі – кожна сторінка повна лайливих звинувачень, гірких прокльонів та прикрих скарг, які закінчуються клятвою, що він і сам одружиться, аби помститися: візьме першу-ліпшу стару панну, якій заманеться загравати з ним, – ніби мені не все одно, що він із собою зробить.

– Добре, – сказала я, – якщо ти відмовишся від дружби з цими чоловіками, то я не думаю, що у тебе буде багато причин жалкувати про втрату їхнього товариства; бо я переконана, що тобі від них не було багато користі.

– Може, й не було; але ми все ж таки добряче повеселилися, хоча й не без горя та прикрощів. Лоубаре зазнав цього на власній шкурі, ха-ха! – і поки він сміявся, підійшов мій дядько і ляснув його по плечі.

– Ходімо, мій хлопчику! – мовив він. – Невже ти так захопився моєю небогою, що тобі немає коли воювати з фазанами? Сьогодні перше жовтня, не забувай! Сяє сонце, дощ припинився, і навіть Боргам не боїться вибратися на полювання у своїх водонепроникних черевиках; а ми з Вілмотом збираємось перевершити вас усіх. Ми, старі, найзавзятіші мисливці з усієї компанії!

– Я покажу вам, на що сьогодні здатен, – зауважив мій наречений. – Повбиваю ваших птахів оптом, бо ви відірвали мене від кращого товариства, ніж ваше.

І, сказавши це, він пішов. До обіду я його більше не бачила.

Літні добродії показали себе набагато вправнішими мисливцями, ніж молоді, бо і лорд Лоубаре, і Артур Гантингтон останнім часом майже щодня ігнорували мисливські вилазки заради того, аби супроводжувати нас у поїздках і прогулянках. Але та весела пора вже добігає кінця. За два тижні компанія роз’їдеться, і мені буде сумно, бо я почуваю дедалі більшу втіху від спілкування з нею – Боргам і Вілмот вже перестали набридати мені, тітка більше не читає своїх нотацій, я вже не ревную містера Гантингтона до Анабелли і навіть не відчуваю до неї неприязні, а також можу безперешкодно тішитися товариством свого нареченого. Що я робитиму без нього?

Розділ XXII

5-е жовтня. – Моя чаша з медом не без домішок: у ній виявилася гіркота, і я мушу зізнатися собі у цьому, хоч і намагалася це приховати. Знай умовляю себе, що меду в ній більше, та хоч що там кажи, а мусиш пити та й годі. Я не можу заплющувати очі на Артурові вади; і чим більше я його кохаю, тим більше вони мене непокоять. Серце його виявилося не таке вже гаряче та великодушне, як я гадала. Принаймні сьогодні він продемонстрував те, що заслуговує гіршої назви, ніж просто бездумність. Він і Лорд Лоубаре супроводжували нас із Анабеллою під час довгої прогулянки верхи; він їхав поруч зі мною, а лорд із Анабеллою трохи

попереду, причому останній раз у раз нахилявся до своєї супутниці, ніби мав із нею ніжну і довірливу бесіду.

– Ті двоє дадуть нам фору, Гелено, якщо ми не пильнуватимемо, – зауважив Гантингтон. – Вони таки одружаться, ніяких сумнівів. Цей Лоубаре просто очманів. Але, підозрюю, він потрапить у халепу, побравшись із нею.

– Вона теж потрапить у халепу, – мовила я, – якщо те, що я про нього чула, відповідає дійсності.

– І не сподівайся. Вона знає, за чим полює; а от він, йолоп такий, сам себе дурить, вважаючи, що вона буде йому хорошою дружиною, та ще й гадає, ніби вона кохає його, бо якось вона сказала, що для неї головне кохання, а не маєток і титули.

– Але хіба він залицяється до неї не через її багатство?

– Ні, звичайно. Спочатку його приваблював її маєток, але зараз думка про багатство не входить до його розрахунків. Ні, він закохався. Він думав, що ніколи не зможе покохати знову, але це таки сталося із ним. Він мав одружитися два чи три роки тому, але втратив наречену, бо розтринькав свій маєток. На жаль, у нього пристрасть до азартних ігор, та ще й талану немає, бо завжди програвав тричі, а вигравав лише раз. Я ніколи не був схильний до такого способу самокатування. Я витрачаю гроші на розваги – не бачу ніякої радості у тому, аби тринькати їх на злодіїв і шулерів, а як вони закінчуються, то треба їх притримувати.

Але час від часу я вчащав до гральних будинків, аби глянути, як поводяться божевільні прибічники щасливого шансу, – й то було дуже цікаве, а часом і кумедне видовище, можу тебе запевнити, Гелено. Лоубаре геть утратив глузд, бо раз у раз вирішував кинути гру і завжди сам порушував свої постанови. Йому хотілося спробувати «ще раз», і якщо він трохи вигравав, то сподівався ще трохи виграти наступного разу, а якщо програвав, то не годилось все кидати за таких обставин; він мав продовжувати, аж поки виграє, адже безталання не триватиме вічно, й кожна вдала спроба розглядалась як початок кращої пори, поки досвід не доводив протилежного. Врешті його охопив відчай, і ми кожного дня пильнували, аби він не заподіяв собі смерті, – не таке вже й велике діло, шепотіли деякі з нас, оскільки він уже перестав бути окрасою нашого клубу. Аж урешті він таки зупинився. Він зробив велику ставку і вирішив, що вона буде останньою, хоч програє він, хоч виграє. Він і раніше так вирішував і так само часто порушував свою ж постанову; так сталося і цього разу. Він програв; і поки його противник загрібав гроші, він побілів як крейда, мовчки відійшов убік і втер чоло. Я був тоді поруч і досить добре знав, які думки крутились у його голові.

«Це вже буде остання, Лоубаре?» – запитав я, наблизившись до нього.

«Передостання», – відповів він із похмурою посмішкою; а потім гупнув кулаком по столу і, перекрикуючи бряжчання монет і лайку гравців, серйозно і врочисто поклявся, що робить останню спробу і закликав на свою голову всі лиха, якщо він ще коли-небудь візьме карти до рук. Потім він подвоїв свою попередню ставку. Тієї ж миті з’явився Гримзбі. Лоубаре люто подивився на нього, бо Гримзбі майже так само славився своїм успіхом в іграх, як лорд своїм безталанням. Проте вони почали грати. Чи то Гримзбі був таким вправним гравцем, чи просто скористався завзяттям Лоубаре і пошив його в дурні, але вийшло так, що лорд програв і цього разу.

«Ти краще спробував би ще раз», – сказав Гримзбі, перехилившись через стіл. А потім підморгнув мені.

«Мені немає чого поставити», – сказав бідолашний чортяка зі страшною посмішкою.

«О, Гантингтон позичить тобі», – промовив хтось.

«Ні, ти чув мою клятву», – із тихим відчаєм відповів Лоубаре.

«Це вже востаннє, Лоубаре?» – запитав я, коли ми опинились надворі.

«Востаннє», – відповів він. І я одвів його додому, тобто до нашого клубу, бо він був покірний, мов дитина, а тоді напоїв його бренді з водою і врешті він трохи пожвавішав.

«Гантингтоне, я розорений!» – сказав він, беручи з моїх рук третю склянку.

«Тільки не ти, – сказав я. – Ти дізнаєшся, що чоловік може жити без грошей так весело, як черепаха без своєї голови, або оса без свого тіла».

«Але я у боргах, – сказав він, – глибоко в боргах. І я ніколи, ніколи не зможу з них вибратись».

«Гаразд, і що з цього? Чимало людей жило і помирало в боргах; і тебе не ув’язнять, ти ж знаєш, бо ти – пер». І я налляв йому четверту склянку.

«Але я не люблю боргів! – вигукнув він. – Я не можу їх терпіти!»

«Чого не можна вилікувати, те треба терпіти», – сказав я, наливаючи п’яту склянку.

«Крім того, я втратив Кароліну».

І він почав нюняти, бо вже добряче нализався.

«Байдуже, – відповів я, – на світі є не одна Кароліна».

«Для мене лише одна, – сумно зітхнув він. – Та хоч би скільки їх було, хіба ж посватаєш їх без грошей»?

«Не журися, знайдеться дівчина, що вийде за тебе через твій титул; крім того, в тебе є фамільний маєток, а він успадковується без права відчуження, ти ж знаєш».

«На Бога, хотів би я мати можливість продати його, аби виплатити борги», – пробурмотів він.

«А потім, – сказав Гримзбі, який щойно увійшов, – ти можеш спробувати ще раз, ти ж знаєш. На твоєму місці я зробив би це».

«Не буду, кажу тобі!» – вигукнув він. І, підвівшись, вийшов з кімнати.

На перевеликий наш подив, Лоубаре більше не грав, хоча Гримзбі зі шкури пнувся, аби він порушив клятву, – та, на лихо собі, лорд почав заглядати в чарчину і незабаром виявив, що демон горілки був такий же чорний, як і демон гри, і його так само важко позбутися, тим паче що добрі друзі чимдуж підтримували його в цьому ділі.

– То вони самі були демонами, – вигукнула я, не в змозі стримати своє обурення. – А ви, містере Гантингтон, виходить, були першим, хто його спокусив.

– А що ми могли вдіяти? Ми робили це з доброти душевної, крім того, він став страшенним занудою і гнітив нас, хоч раніше був постійним джерелом веселощів. Навіть Гримзбі міг посміятися з його дотепів – вони захоплювали його значно більше, ніж мої жарти. Та якогось вечора, коли ми пиячили після одного з наших клубних обідів, лорд знову замовк, спершись головою на руку, а тоді раптом звів голову і вигукнув: «Джентльмени, де кінець цьому всьому? – Коли це все скінчиться?» І підвівся.

«Промова, промова! – загорлали ми. – Слухайте, слухайте! Лоубаре збирається виголосити нам промову!»

Він спокійно дочекався, аж ущухли оплески, а потім почав: «Я лише хочу сказати, джентльмени, що далі краще не заходити. Нам краще зупинитися, поки є змога».

«Саме так!» – вигукнув Гатерслі. І продекламував:

Спинися, грішнику, скажи Собі: куди ж іду? Ти балансуєш на межі І кличеш сам біду.[10]

«Правда! – поважно відказав лорд. – І якщо ви обираєте бездонну яму, то мене з вами не буде – ми маємо розлучитися, бо, присягаюсь, я не зроблю більше жодного кроку у напрямку цієї ями! Що це таке?» – запитав він, піднімаючи свою склянку з вином.

«Скуштуй», – запропонував я.

«Це пекельне питво! – вигукнув він. – Я зрікаюся його назавжди!» І пожбурив келиха геть.

«Налий знову! – сказав я, передаючи йому пляшку, – і давай вип’ємо за твоє зречення».

«Це – мерзенна отрута – мовив він, хапаючи пляшку за шийку, – і я зрікаюся її! Я відмовився від азартних ігор, і відмовлюся від вина».

Він хотів був вилляти вино з пляшки на стіл, та Гаргрейв видер її у нього.

«Якщо так, то нехай прокляття залишається з вами!» – мовив лорд. А тоді, задкуючи, вийшов з кімнати, вигукнувши наостанку: «Прощавайте, ви, спокусники!» – і зник під сміх та оплески.

Ми очікували, що він знову приєднається до нас завтра; але, на наш подив, його місце залишилося порожнім: ми взагалі не бачили його цілий тиждень і почали думати, що він таки дотримає свого слова. Одного вечора він знову прийшов, мовчазний і похмурий мов примара, і вже збирався тихенько прослизнути на своє звичне місце біля мого ліктя, аж ми підвелися, щоб привітати його, і почали питатися, що він буде пити, а я налляв йому добрячу склянку бренді з водою, та він відштовхнув її й сказав:

«Дай мені спокій, Гантингтоне! Тихіше, ви всі! Не питиму я – прийшов трохи побути з вами, щоб відпочити від думок.

І він схрестив руки і відкинувся на стільці. Проте келиха я не забрав і трохи згодом Гримзбі підморгнув мені, тож, глянувши на келиха, я побачив, що його випили. Гримзбі подав мені знак, щоб я знову наповнив його, та лорд угледів цю пантоміму, вихопив у мене келиха, вихлюпнув його Гримзбі в обличчя, пожбурив на мене порожнім келихом, а потім дременув із кімнати.

– Сподіваюсь, він розбив тобі голову, – сказала я.

– Ні, кохана, – відповів він, нестримно регочучи від згадки про цю подію, – може, й розбив би, та ця чуприна – він зняв капелюха й показав своє густе каштанове волосся, – завадила проламати мені черепа. – Після цього Лоубаре ще тримався від нас на відстані тиждень або два. Час від часу я зустрічав його в місті; і тоді, оскільки я був надто поміркований, аби ображатися за його невиховану поведінку, він не відходив від мене і ми бували з ним де завгодно, тільки не в клубі й не там, де грають в азартні ігри. Аж урешті я привів його до клубу, сказавши, що не спокушатиму його випивкою, тож він знову почав зазирати до нас вечорами, з дивовижною наполегливістю утримуючись від «мерзенної отрути», якої так мужньо зрікся. Але багато хто протестував проти такої поведінки. Нам було не до вподоби, що він сидів там, як скелет на бенкеті, і замість того, аби вносити свій вклад у загальну розвагу, гнітив усіх та ще й жадібно спостерігав за кожним випитим келихом, тож дехто вважав, що його треба було або змусити чинити, як усі, або вигнати геть із товариства; і давали слово, що коли він з’явиться наступного разу, то вони все це йому самі скажуть, і, якщо він не прислухається до попередження, вдадуться до активних дій. Проте цього разу я заступився за нього і порекомендував облишити його на якийсь час бо як ми виявимо трохи терпіння, то він змінить свою думку і сам зміниться на краще. Але, зрозуміло, це все вельми дратувало, бо хоч він і відмовлявся пити, як воно й личить чесному християнину, мені було добре відомо, що в нього є пляшка настоянки опіуму, яким він зловживає, як і алкоголем.

Проте якось під час одної з наших нічних оргій він увійшов, наче та примара в «Макбеті», і як завжди, сів оддалік від столу, на стільці, який ми завжди ставили спеціально для «привида». Я бачив з його обличчя, що він страждає від передозування опіумом. На нього зиркнули кілька разів скоса і буркнули, що «прийшла примара», – от і вся увага, яку він привернув до себе своєю появою. Ми знай веселилися собі, аж раптом він налякав усіх нас лиховісним вигуком: «Отакої! Я просто спантеличений тим, чому ви так радієте. Що ви бачите в житті – я бачу лише пітьму, і жахливе очікування суду і геєну вогненну!»

Всі подали йому свої келихи, а я поставив їх півколом перед ним і, ніжно поплескавши його по спині, запропонував йому хильнути і він сам скоро побачить таке ж яскраве майбутнє, як і кожен із нас, але він відштовхнув їх, пробурмотівши:

«Заберіть їх! Я цього не куштуватиму, кажу вам. Не буду… не буду!»

Келихи позабирали, та я бачив, що він зі щирим жалем пильно стежить, як їх забирають від нього. Потім він зчепив руки перед очима, аби нічого не бачити, а за дві хвилини знову підвів голову і сказав хрипким, але пристрасним шепотом: «І все ж таки я повинен! Гантингтоне, дістань мені склянку!»

«Візьми пляшку, чоловіче!» – мовив я, тицьнувши йому до рук пляшку з бренді… але стривай, щось я забагато розповідаю! – пробурмотів Гантингтон, злякавшись погляду, який я на нього кинула. – Ну, та байдуже! – зневажливо додав він і провадив далі: – У своєму відчайдушному завзятті він ухопив пляшку і смоктав з неї, поки раптом не гепнув зі стільця під бурю оплесків. Наслідком цієї нерозсудливості було щось подібне до апоплексичного удару, який призвів до запалення мозку…

– І що ви думаєте про себе, сер? – швидко запитала я.

– Звичайно, я дуже шкодував, – відповів він. – Я раз чи двічі приходив навідати його, й коли він видужав, я привів його назад до кошари.

– Що ви маєте на увазі?

– Я кажу, що знову привів його в наше товариство і порадив «пити трохи вина задля шлунку», і коли він достатньо відновив сили, аби діяти згідно з ni-jamais-ni-tourjours – тобто, аби не погубити себе, як якийсь дурень, і, в той же час, аби не утримуватися від спиртного, як якийсь простак – одним словом, аби тішитись, як розумна істота, і чинити, як чинив я; бо не думай, Гелено, що я – п’яниця, я ніколи ним не був і не буду. Мені подобається тішитися життям у всіх його виявах, а людина, що зробила себе рабом єдиної пристрасті, не здатна до цього, – і на додачу, пияцтво псує зовнішній вигляд! – завершив він із самовдоволеною посмішкою, яка мала б роздратувати мене набагато більше, ніж це було насправді.

– І ваша порада пішла на користь лордові Лоубаре? – запитала я.

– А чом би й ні! Упродовж якогось часу він був просто зразком помірності й розсудливості, та так вийшло, що Лоубаре просто нездатний був до стриманості: якщо вже він спотикався на чомусь одному, то мав докотитися до самісінького дна, – якщо він переборщив увечері, то завтра наслідки цього робили його таким жалюгідним, що він повинен був повторювати злочин, аби цьому зарадити; і в тому ж дусі день у день, аж поки совість не л*, змушувала його зупинитися. А потім так непокоїв друзів своїм каяттям і горем, що не залишав їм ніякого вибору, як змушувати його топити своє горе у вині або й у міцнішому питві; подолавши перші докори сумління, він ставав відчайдушним і перетворювався на справжнісінького негідника – та лише для того, аби потім ще гірше оплакувати свою власну деградацію.

Урешті сталося ось що: якось він немовби прокинувся і, міцно вхопивши мене за руку, сказав:

«Гантингтоне, так не піде! Я вирішив покінчити з цим».

«Ти що, збираєшся застрелитись?» – запитав я.

«Ні, змінитися».

«О, це не новина! Ти вже понад рік міняєшся на краще».

«Так, але ти не давав мені зробити це, а я був таким дурнем, що не міг прожити без тебе. Але зараз я бачу, що може повернути мене до життя, і буду шукати його у всіх усюдах – та, боюся, шансів уже нема».

І він зітхнув так, ніби його серце було готове розірватись.

«І що ж це, Лоубаре?» – запитав я, думаючи, що він уже зовсім з’їхав із глузду.

«Дружина, – відповів він. – Я не можу жити сам, тому що думки непокоять мене, а з тобою я не можу жити, бо ти граєш проти мене на боці диявола».

«Хто, я?!»

«Та всі ви, а ти найдужче, сам знаєш. Та якби я міг знайти дружину, яка виплатила б мої борги і відновила моє становище в світі…»

«Ще б пак», – сказав я.

«І яка б була достатньо гарною і доброчесною, – продовжував він, – аби творити родинний затишок і примирити мене з самим собою, то, гадаю, я змінився б. Я вже ніколи не закохаюся, та, може, це буде не так вже й важливо, бо дасть мені змогу тверезо обирати; та чи зможе хто-небудь закохатися у мене, ось у чому питання! Із твоєю привабливістю і вмінням причаровувати, я міг би на щось сподіватися, але хіба вийде за мене такого якась дівчина – адже я не маю ні шеляга за душею?» «Так, звичайно».

«Хто?»

«Ну, будь-яка стара панна була б рада…»

«Ні, ні, – заперечив він, – це має бути хтось, кого я зможу кохати».

«Та ти щойно сам сказав, що ніколи не зможеш покохати!»

«Гаразд, кохання – це не те слово… Я шукатиму по всій Англії! – вигукнув він із раптовим спалахом надії, а може – відчаю. – Пощастить мені чи ні, все одно це буде краще, ніж стрімголов котитись до прірви у цьому триклятому клубі: тож прощавай, клуб, і ти теж. Якщо я колись зустріну тебе десь у порядному товаристві, то буду радий тебе бачити; але більше ніколи ти не спокусиш мене з’явитись у цьому диявольському лігві!»

Це була ганебна промова, але я все ж потис йому руку, і ми розійшлись. Відтоді він став зразком порядності, та донедавна у нас із ним не було багато спільного. Час від часу він шукав моєї компанії, але так само часто уникав її, боячись, щоб я знову не затягнув його назад, а щодо мене, то я знаходив його товариство не дуже цікавим, тим паче що він інколи намагався пробудити мою совість і витягти мене з тієї прірви, з якої, як він вважав, втік сам; та як ми зустрічались, то я неодмінно розпитував його, як просуваються пошуки нареченої, та йому не було чого розповісти. Матері знали, що в нього порожні кишені і репутація гравця, а дочок відштовхував його похмурий вигляд і меланхолійний характер.

Потім я поїхав на континент, а після свого повернення застав його ще одинаком, хоча, звісно, він уже менше скидався на нещасного вихідця із могили. Юні панни перестали його боятися і почали вважати вельми цікавим; але матусі були невблаганні. Це було якраз тої пори, коли мій добрий янгол допоміг моїй дорозі перетнутися із твоєю; а після того тільки ти була в моїх думках. А Лоубаре тим часом познайомився із нашою привабливою подругою, міс Вілмот не без втручання свого доброго янгола, як він, без сумніву, сказав би сам, хоча не наважувався покладати на неї свої надії, поки вони не встановили між собою ближчий контакт тут, у Стенінглі, і вона AJ, почала домагатися його уваги й усіляко заохочувала його боязкі залицяння. Потім він уже й сам почав сподіватися на успіх. Хоча я і втрутився, ставши поміж ним і його сонцем, лише посилило його запал і зміцнило надії, тим паче коли я покинув поле бою і почав полювати за дорожчим скарбом. Словом, він геть очманів. До того він ще якось помічав її вади, але зараз пристрасть і її хитрощі так засліпили його, що він не бачив у ній нічого, крім чеснот. Учора ввечері він прийшов до мене і почав хвалитися своїм щастям.

«Гантингтоне, я мов на світ народився! – вигукнув він, схопивши мою руку і стиснувши її як у лещатах. – Виходить, є щастя в цім житті… вона кохає мене!»

«Це вона тобі таке сказала? – запитав я.

«Ні, але я більше в цьому не сумніваюся. Хіба ти не бачиш, якою доброю і ніжною вона є? І вона знає про мою бідність, та її це зовсім не хвилює! Вона знає про всю дурість і все зло мого колишнього життя й не боїться довіряти мені, а титули її не приваблюють, бо вона їх ігнорує. Це найбільш великодушна істота, яку тільки можна собі уявити. Вона порятує мене від занепаду. Вона вже облагородила мене, як свідчить моя власна самооцінка, і зробила мене втричі кращим, мудрішим, величнішим, ніж я був. О! якби я тільки знав її раніше, якої б деградації і убозтва міг я уникнути! І що я зробив, аби заслужити таке щастя?»

– А найкумедніше те, – регочучи, провадив містер Гантингтон, – що ця хитрунка любить лише його титул і знатність, та ще отой родовий маєток.

– Звідки ти знаєш це? – запитала я.

– Вона сама мені про це розповідала; вона сказала: «Щодо самого Лоубаре, то я зневажаю його, проте, гадаю, мені вже час робити свій вибір, бо якщо я чекатиму когось кращого, то так і не вийду заміж, адже я ненавиджу вас усіх!» Ха, ха! Підозрюю, в цьому вона помиляється, та хоч як воно там було б, вона його, бідолаху, не кохає.

– Тоді ти маєш йому про це сказати.

– І зіпсувати всі плани цієї бідолашної дівчинки? Ні, це означало б зрадити її довіру, хіба ні, Гелено? Ха, ха! Крім того, це б розбило йому серце! – і він знову засміявся.

– Знаєте, містере Гантингтон, я не бачу тут нічого смішного.

– А от зараз я сміюся з тебе, кохана! – сказав він.

Поки він ото реготався, я торкнула Рубіна батогом і погнала учвал, аби наздогнати наших супутників. Артур наздогнав мене, та не маючи настрою розмовляти з ним, я знову пустила коня учвал, перейшла на галоп. Я уникала будь-яких подальших розмов із ним до самого закінчення нашої прогулянки й сподівалася удома злізти з коня, перш ніж він устигне запропонувати мені свою допомогу, та поки я відчіпляла свою амазонку, він зняв мене з коня і заявив, що не відпустить, аж поки я йому не пробачу.

– Нема чого пробачати, – сказала я. – Ти не зробив мені ніякої шкоди.

– Боже борони, щоб я нашкодив тобі! Але ти сердишся, бо Анабелла зізналася мені, що не поважає свого нареченого.

– Ні, Артуре, мене гніває те, як ти ставишся до свого друга, і якщо ти хочеш, аби я про це забула, то піди зараз і розкажи йому, що це за жінка.

– Кажу тобі, Гелено, це розіб’є йому серце, воно стане його смертю – я вже не кажу про те, що це буде скандалом для бідолашної Анабелли. Зараз йому вже нічого не допоможе, за нього вже пізно й молитись. Крім того, вона, можливо, підтримуватиме цей обман до кінця; і в такому разі, він почуватиметься щасливим від цієї ілюзії або ж він виявить свою помилку лише тоді, коли розлюбить її; якщо ж ні, то все одно для нього набагато краще, аби правда виявилася поступово. Гадаю, мій янголе, я переконав тебе, що не можу зробити того, що ти вимагаєш. Може, в тебе є інші вимоги? Кажи, і я охоче їх виконаю.

– Лише одна, – сказала я так само серйозно, як і до того: – одна вимога: сподіваюся, ти не перетворюватимеш на жарт страждання інших людей і завжди використовуватимеш той вплив, що маєш на своїх друзів, аби допомогти їм здолати їхні згубні схильності, замість заохочувати ті схильності їм на шкоду.

– Я зроблю все, що в моїх силах, – сказав він, – аби пам’ятати і виконувати розпорядження мого янгола-наставника! – і, поцілувавши обидві мої руки, відпустив мене.

Увійшовши до своєї кімнати, я здивувалася, побачивши Анабеллу Вілмот, яка стояла перед моїм туалетним столиком і розглядала себе у дзеркалі, бавлячись при цьому своїм позолоченим батогом, а другою рукою притримуючи свою довгу амазонку.

«А таки гарна вона»! – подумала я, розглядаючи її розвинену фігуру, її вродливе обличчя, що відбивалося у люстрі, її темні коси, елегантно розкуйовджені вітром під час прогулянки, і темні очі, що іскрилися незвичайним блиском. Зачувши мої кроки, вона обернулася і вигукнула зі сміхом, у якому більше було люті, ніж веселощів:

– Що ти так довго робила, Гелено? Я хотіла розповісти тобі про своє щастя, – продовжувала вона, не звертаючи ніякої уваги на присутність Рейчел. – Лорд Лоубаре освідчився мені, і я люб’язно погодилась прийняти його пропозицію. Ти не заздриш мені, люба?

– Ні, люба, – відповіла я. (І подумки докинула: «Йому теж не заздрю»). – А він тобі подобається, Анабелло?

– Чи подобається він мені! так, не сумнівайся, – закохана по самі вуха!

– Ну, сподіваюся, ти будеш йому хорошою дружиною.

– Дякую, моя люба! А на що ти ще сподіваєшся?

– Я сподіваюсь, що ви будете кохати одне одного і обоє будете щасливими.

– Спасибі; а я маю надію, що ти станеш дуже хорошою дружиною для містера Гантингтона! – вклонившись, мовила вона і вийшла з кімнати.

– О міс! як ви могли їй таке сказати! – вигукнула Рейчел.

– Що сказати? – запитала я.

– Ну, що ви сподіваєтесь, що вона буде йому хорошою дружиною. Я ніколи такого не чула!

– Бо я таки на це сподіваюся чи радше бажаю цього, адже вона майже безнадійна.

– А я, – сказала Рейчел, – сподіваюся, що з нього буде хороші«ший чоловік для неї. Слуги розповідають про нього дивні речі. Казали, що…

– Я знаю, Рейчел. Я все про нього чула; але він зараз вже виправився. І це не їхня справа – розповідати різні байки про своїх хазяїв.

– Ні, мем, але вони ще дещо розповідали про містера Гантингтона.

– Я їх не слухатиму, Рейчел; вони брешуть.

– Так, мем, – тихо мовила вона, укладаючи мої коси…

– Ти їм віриш, Рейчел? – запитала я після короткої паузи.

– Ні, міс, не всьому. Знаєте, коли збирається багато слуг, то вони полюбляють розводитись про своїх панів, і дехто вдає, ніби знає більше, ніж воно є насправді, робить натяки і таке інше, аби лише здивувати усіх. Але я думаю, що на вашому місці, міс Гелено, я не лізла б у воду, не знаючи броду. Мені здається, що молода леді не може бути аж надто обачною у питанні свого заміжжя.

– Звичайно, не може, – сказала я, – але поспішай, добре? Я хочу бути одягненою.

Я хотіла здихатися цієї доброї жінки, бо була у такому меланхолійному настрої, що насилу стримувала сльози. Це було не через лорда Лоубаре, не через Анабеллу – причиною сліз був Артур Гантингтон.

13-е число. – Вони поїхали, і він поїхав. Ми маємо розлучитися більш як на два місяці! довгий, дуже довгий період часу, який треба прожити і при цьому не бачити його. Але він обіцяв часто писати, а я пообіцяла писати йому ще частіше, бо він влаштовуватиме свої справи, а мені не залишалося робити нічого кращого. Гаразд, я думаю, що завжди матиму багато що сказати. Але це буде тоді, коли ми будемо разом і зможемо обмінюватись своїми думками без холодних посередників у вигляді ручки, чорнила і паперу!

22-е число. – Я вже отримала кілька листів від Артура. Вони короткі, але надзвичайно милі, повні палкої прихильності та грайливого жвавого гумору; але в цьому недосконалому світі завжди є «але», і мені хотілося б, аби він хоч інколи був серйозним. Я не можу змусити його писати або говорити по-справжньому, повністю серйозно. Я не дуже заперечую проти цього зараз, але якщо так буде завжди, то що мені робити із серйозною частиною себе?

Розділ XXIII

18-е лютого, 1822. – Сьогодні зранку Артур осідлав свого гунтера[11] і вирушив потішити своїх гончаків. Його не буде вдома цілий день, тож я розважатиму себе своїм занедбаним щоденником, якщо я можу так назвати такий безладний твір. Пройшло вже чотири місяці відтоді, як я розгортала його востаннє.

Я вже заміжня і називаюся місіс Гантингтон, господаркою маєтку Грасдейл. Я вже маю восьмитижневий досвід сімейного життя. А чи шкодую я, що вийшла заміж? Ні, хоча в глибині душі маю визнати, що Артур – не той, за кого я його спочатку приймала, тож якби на початку нашого знайомства знала його так добре, як зараз, то, певне, ніколи б його не покохала, а якби й покохала, то, боюся, не вийшла б за нього заміж. Звичайно, я могла краще пізнати його, бо всі були готові охоче розповісти про ньо-о, та й він сам не був безнадійним лицеміром, але я була сліпою; зараз, замість того, аби шкодувати, що не розпізнала повністю його характер, я радію, бо це вберегло мене від важкої боротьби з власною совістю і значної кількості проблем, що з цим пов’язані; врешті тепер моїм обов’язком є просто любити його і залишатися йому вірною, що і збігається з моїми нахилами.

Він аж надто ніжний зі мною. Я обійшлася б меншою кількістю ласки і більше хотіла б раціональності. Мені хотілося б бути менше улюбленицею, а більше другом, якби я могла вибирати; але я не скаржитимуся на це, тільки боюся, що його любов утрачає свою глибину там, де він починає перебирати із запалом. Вона ніби вогнище з хмизу, яскраве та гаряче, та як догоряє, то залишається тільки попіл. Ну, та я вирішила, що такого не буде, – я підтримуватиму цей вогонь. От тільки мушу визнати, що Артур – егоїст, проте це завдає мені меншого болю, ніж можна було б очікувати, бо я так люблю його, що можу легко вибачити йому те,що він сам любить себе: йому подобається, щоб йому догоджали, а для мене догоджати йому є втіхою, тож якщо я й шкодую про цю його тенденцію, то заради нього ж самого, а не через себе.

Вперше свій егоїзм він виявив під час нашої весільної подорожі. Він хотів одбути її абияк, бо всі континентальні пейзажі йому були вже знайомі, і багато з них уже втратили інтерес в його очах. Упродовж нетривалої мандрівки Францією та Італією я майже нічого не побачила, не ознайомилася ні з людьми, ні зі звичаями, тож голова моя була переповнена строкатою мішаниною об’єктів і пейзажів, до того ж усе воно було затьмарене усвідомленням, що Артур не розділив зі мною моїх емоцій, а навіть гнівався на мій інтерес, бо це означало, що я шукаю втіху не в чоловікові, а в сторонніх речах.

Ми насилу побачили Париж, а в Римі чоловік не дав мені побачити й десятої частини того, що мені хотілося б. Артур казав, що хоче хутчій одвезти мене додому, аби я стала нарешті господинею маєтку Грасдейл, причому він хотів, щоб я залишалась такою ж прямодушною, наївною і пікантною, якою була до цього; тим-то не хотілося йому з’являтися зі мною у світському товаристві, надто ж у Парижі й Римі, мало того, у нього вистачило совісті сказати мені, що там є жінки, що повидирали б йому очі, якби випадково зустріли його зі мною.

Звичайно, мене стурбувало все це, та непокоїло мене розчарування в Артурові та ще необхідність вигадувати виправдання для своїх друзів, чому я так мало побачила гарних місцин у Європі. Проте коли ми дісталися додому, то я була такою щасливою, а він був таким добрим до мене, що я від усього серця пробачила йому все і вже почала була вважати свою долю дуже щасливою, а свого чоловіка аж надто хорошим для мене, аж другої неділі після нашого прибуття він приголомшив і жахнув мене ще одним прикладом своєї нерозумної надмірної вимогливості. Ми повертались пішки додому з ранкової служби, бо це було ясного морозного дня, і, оскільки ми живемо біля церкви, я попросила не використовувати екіпаж.

– Гелено, – мовив він із незвичною серйозністю, – я не зовсім задоволений тобою.

Я висловила бажання дізнатися, що ж я зробила неправильно.

– А ти пообіцяєш виправитись, якщо я тобі скажу?

– Так, якщо це в моїх силах.

– От саме про це я й кажу! Річ у тому, що ти не любиш мене усім своїм серцем.

– Я не розумію тебе, Артуре: благаю, скажи мені, що я зробила або сказала неправильно.

– Справа не в тому, що ти зробила або сказала; справа в тому, що ти надто вже набожна. Почну з того, що мені подобається, коли жінка набожна, і я вважаю благочестя однією із твоїх найбільших переваг, та воно може далеко зайти. На мою думку, релігія не повинна заступати жінці відданість її чоловікові. Вона повинна бути достатньо набожною, аби очистити свою душу, та не настільки, щоб звільнити серце від усього земного і стати понад усіма людськими почуттями.

– А я що, перебуваю понад усіма людськими почуттями?

– Ні, голубко, та протягом цих двох годин я весь час думав про тебе і хотів упіймати твій погляд, а тебе так поглинула набожність, що у тебе для мене не знайшлося навіть погляду! Цього достатньо, аби ревнувати тебе до Творця, а це гріх, тож заради спасіння моєї душі не буди в мені таких пристрастей.

– Я віддам усе своє серце і душу Творцеві, якщо зможу, – відповіла я, – а тобі віддам те, що Він дозволить. Хто ви такий, сер, що прирівнюєте себе до Бога і насмілюєтеся сперечатися з Ним за володіння моїм серцем?! Йому я завдячую всім, що маю, і вами завдячую теж – якщо вас взагалі можна вважати благословенням, у чому я вже сумніваюся.

– Не будь такою суворою зі мною, Гелено! І не щипай так мою руку: твої пальці проникають до самої кістки.

– Артуре, – провадила я, – ти і наполовину не кохаєш мене так, як я кохаю тебе; та навіть якби ти ще менше кохав мене, ніж зараз, то я не скаржилася б, аби лиш ти більше любив Творця. Я раділа б, якби побачила тебе настільки заглибленим у молитву, що ти й про мене забув би, – чим більше ти любив би Господа, тим глибшою, і чистішою, і щирішою була б твоя любов до мене. На це він лише зареготався і поцілував мені руку, назвавши мене милою ентузіасткою. Потім зняв капелюха й додав:

– Поглянь сюди, Гелено, – що може чоловік робити з такою головою, як ця?

Голова виглядала цілком нормальною, та коли він поклав мою руку собі на маківку, то вона потонула в чуприні.

– Бачиш, я не творений для святості, – сказав він, сміючись. – Якщо Бог хотів, щоб я був набожним, то чому Він не дав мені путящої голови?

– Ти як отой слуга, – відповіла я, – який не примножив свій талант, виправдовуючись тим, що його хазяїн «тверда людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав».[12] З того, кому менше дано, менше і спитають, але зусилля вимагаються від нас усіх. В тебе є віра, і надія, і совість, і розсудливість, – все, що необхідне для християнина. Треба тільки користатися всім цим, бо кожна схильність, як добра, так і погана, зміцнюється від ужитку, тож якщо ти захочеш використовувати свої погані нахили і занедбаєш гарні таланти, то сам будеш винен у цьому. Може, ти ніколи не станеш набожною людиною, та все ж таки повинен бути добрим християнином.

– Ти говориш, мов оракул, Гелено, і всі твої слова, безперечно, справедливі; та ось тобі приклад: я голодний і бачу перед собою добрий обід, а мені кажуть, що як я утримаюся від нього сьогодні, то завтра мені влаштують розкішний бенкет із усіляких ласощів і делікатесів. Отже, по-перше, я не бажаю чекати до завтра, коли вже маю перед собою те, чим можу погамувати свій голод; по-друге, реальний обід дня мені більше до смаку, ніж обіцяні ласощі; по-третє, я не бачу завтрашнього бенкету і хто зна, чи не радять мені не їсти сьогоднішнього обіду, аби він дістався комусь іншому? По-четверте, цей стіл має бути накритий для когось, тож, як каже Соломон: «Бо хто буде їсти, і хто споживати спроможе без Нього?»[13] Отож я сяду за стіл і напхаю собі черево, бо хто знає, чи зможу я це зробити завтра!

– А від тебе й не вимагають утримуватися від сьогоднішнього обіду: радять лише не переїдати, а то завтра не зможеш тішитися вишуканими стравами на бенкеті. Якщо ж ти будеш поводитися, мов тварина, себто переїдатимеш, перебиратимеш міру в питві, аж смачна їжа стане для тебе отрутою, то хто тобі винен буде, якщо ти вже не зможеш нічого їсти і заздро дивитимешся на людей, що втішаються вишуканими стравами, яких ти не в змозі навіть скуштувати?

– Цілком справедливо, моя свята заступнице; але знову ж таки наш друг Соломон каже: «Нема ліпшого земній людині над те, щоб їсти та пити».

– І тут же, – відповіла я, – він каже: «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! Але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду».[14]

– Добре, Гелено, я певен, що ці кілька тижнів гарно поводився. Що ти побачила в мені поганого і що я повинен робити?

– Нічого іншого, крім того, що ти вже робиш, Артуре: з твоїми вчинками поки що все гаразд; але я воліла б, аби твої думки змінились; добре було б, якби ти не піддавався спокусам і не називав зло добром, а добро злом; хотілось би, щоб ти думав глибше, і дивився далі, і мав цілі вищі, ніж ті, що в тебе зараз.

Розділ XXIV

25-е березня. – Артур почав стомлюватися – не від мене, а від свого тихого й ледачого життя. Воно й не дивно, бо у нього небагато розваг: він ніколи нічого не читає, крім газет і спортивних журналів, а як побачить, що я читаю, то не заспокоїться, поки я не облишу книжку. За гожої днини він уміє непогано збувати час, але у дощові дні, яких у нашім краю буває чимало, страшенно нудьгує. Я роблю все, аби розважати його, та мої розмови його не цікавлять, а він полюбляє теревенити про речі, які не можуть зацікавити чи навіть дратують мене. Він страх як полюбляє сидіти біля мене в фотелі й розповідати про свої колишні любовні інтриги, які завжди полягають у тому, що він занапастив якусь довірливу дівчину або морочив голову якомусь чоловікові, котрий ні про що не здогадувався; а як я обурююся чи жахаюся, то він гадає, що то ревнощі, й регочеться. Спочатку я спалахувала гнівом або починала плакати, та помітивши, що його захват лише посилюється від цього, почала стримувати свої почуття і слухати його зізнання зі спокійним презирством; але він все одно читає на моєму обличчі внутрішню боротьбу і помилково приймає гіркоту з приводу його підлості за напади ревнощів, а як уже натішиться чи злякається, що моє невдоволення стане дуже небезпечним для його комфорту, то намагається цілувати і заспокоювати мене, щоб я знову почала всміхатися, – і ті його пестощі такі відразливі, що й сказати несила! Це подвійний егоїзм – і до мене, і до тих його жертв. Часом мене огортає страх і я питаю себе: «Що ти накоїла, Гелено?» Та я відганяю непрохані думки, бо не маю права скаржитися, навіть якби він був удесятеро гіршим. І я не скаржуся. Я кохаю його і кохатиму далі; я не шкодую, що пов’язала свою долю з його.

4-е квітня. – Ми таки посварилися. Сталося ось що: Артур розповів мені історію своєї інтриги з леді Ф., і раніше я цьому не повірила б. Проте з утіхою з’ясувала, що провина леді була більшою, ніж його, бо він тоді був дуже молодий і вона перша почала залицятися до нього, – звичайно, якщо розповідь його була правдивою. Я ненавиділа її за це, бо все виглядало так, ніби вона сприяла його зіпсованості, тож коли він почав говорити про неї, то попросила не згадувати її, бо саме її ім’я викликало у мене відразу.

– Не тому, що ти її кохав, Артуре, а через те, що вона завдала тобі шкоди і зраджувала свого чоловіка, та й загалом була непорядною жінкою, про яку сором і згадувати.

Але він захищав її, зауваживши, що в її чоловіка був старечий маразм і його неможливо було любити.

– Тоді чому ж вона вийшла за нього? – запитала я.

– Заради його маєтку.

– Тоді це було злочином, а її урочиста обіцянка любити і шанувати його – ще одним злочином, який лише посилив попередній.

– Ти надто сувора до бідолашної жінки, – засміявся він. – Та зараз вона мене не обходить – нікого з них не кохав я так, як кохаю тебе, тож не треба боятися, що я тебе покину.

– Якби ти розповів мені все це раніше, Артуре, то я ніколи не дала б тобі своєї згоди.

– Не дала б?

– Можеш навіть не сумніватися! Він недовірливо засміявся.

– Хотілося б переконати тебе в цьому! – вигукнула я, підхопившись зі свого місця, і вперше в житті (сподіваюся, й востаннє) пошкодувала, що вийшла за нього.

– Гелено, – мовив він, – якби я тобі повірив, то дуже розгнівався б! Дяка Богові, я не вірю. І хоча ти зблідла й очі твої палають, мов у тигриці, та я знаю тебе краще, ніж ти сама себе знаєш.

Не сказавши й слова, я вийшла з кімнати і зачинилася у своїх покоях. За півгодини він підійшов до дверей і посмикав за клямку, а потім постукав.

– Ти не впустиш мене, Гелено? – запитав він.

– Ні, ти розгнівав мене! – відповіла я. – Ні бачити, ні чути тебе не хочу.

Він помовчав хвилинку, ніби був ошелешений або не знав, як реагувати на ті слова, а потім обернувся і пішов. Це сталося за годину по обіді. Я знала, що йому буде дуже сумно сидіти самому цілий вечір, і це трохи погамувало моє обурення. Я вирішила показати йому, що можу жити й без нього, тож сіла і написала довгого листа своїй тітці, звичайно, не згадавши й словом про цю сварку. Незабаром після того, як вибило десяту, я почула, що він знову піднявся сходами, але поминув мої двері і попрямував до своєї спальні.

Я з нетерпінням чекала, як він зустріне мене вранці, і нітрохи не розчарувалася, побачивши, що він вийшов до сніданку з недбалою посмішкою.

– Ти ще лютуєш, Гелено? – запитав він.

Я холодно повернулась обличчям до столу і почала наливати каву, зауваживши, що він трохи запізнився.

Він тихо свиснув і повільно відійшов до вікна, де постояв кілька хвилин, розглядаючи приємний пейзаж із похмурих сірих хмар, дощу, що лив як із відра, мокрої галявини й голих дерев, з яких капала вода, і бурмотів при цьому прокльони на адресу погоди, а потім сів до столу. Наллявши кави, він пробурчав, що вона вже холодна.

– То не треба було так затримуватися, – зауважила я.

Він промовчав, і сніданок закінчився у повній тиші. Для нас обох було полегшенням, коли принесли поштову сумку. Там була газета і один чи два листи для нього, а також пара листів для мене, які він без усяких коментарів жбурнув через стіл. Один лист був від мого брата, інший від Мілісент Гаргрейв, яка зараз перебувала в Лондоні зі своєю матір’ю. Його листи, гадаю, були діловими і, вочевидь, не дуже припали йому до смаку, бо він зіжмакав їх і, вилаявшись, запхав собі до кишені. Газету він поклав перед собою і вдав, ніби читає. Читання і написання відповідей на листи, що надійшли мені, разом із наглядом за домашніми справами забрали в мене весь ранок; після ленчу я малювала, а від обіду й аж до ночі читала. Тим часом бідолашний Артур марно шукав собі якесь діло. Він хотів виглядати таким же зайнятим і незворушним, як я. Якби дозволяла погода, то він, звичайно, звелів би засідлати коня і відразу після сніданку поїхав би, куди очі дивляться: певне, намагався б відплатити мені залицяннями до якої-небудь пані чи панночки, та оскільки такої змоги не було, то його стражданням і справді варто було поспівчувати. Покінчивши з газетою і надряпавши короткі відповіді на ще коротші листи, він змарнував ранок і пообідню пору, блукаючи з кімнати до кімнату, розглядаючи з вікна хмари та проклинаючи дощ, – він то розчісував шерсть своїм псам, то проганяв їх геть, то брався до книжки, якої ніяк не міг учитати, і часто зупиняв погляд на моєму обличчі, марно сподіваючись розгледіти на ньому хоч якісь сліди сліз або ознаки сповненої каяття муки. Але мені вдалося зберігати незворушний, хоча й похмурий спокій протягом цілого дня. Насправді я й не гнівалась: я весь цей час йому співчувала і прагнула примирення; але вирішила, що перші кроки мали бути з його боку, або, принаймні, щоб він спершу проявив якісь ознаки каяття, бо якщо я почну перша, то це лише заохотить його самовдоволення, збільшить його зарозумілість і зведе нанівець той урок, який я хотіла йому дати.

Після обіду він довго перебував у їдальні і, боюся, перебрав із вином, але не настільки, щоб у нього розв’язався язик, бо заставши мене за читанням книги, просто пробурмотів якесь прокляття і, грюкнувши дверима, пішов і вклався на дивані, щоб поспати. Але його улюблений кокер-спанієль Деш, який лежав у мене в ногах, наважився стрибнути на нього і почав облизувати йому обличчя. Він стусонув його кулаком, і бідолашний собака, заскавчавши, утік до мене. Прокинувшись за півгодини, він погукав пса до себе, але Деш тільки помахав кінчиком хвоста. Він знову покликав його, та Деш лише пригорнувся до мене і лизнув мою руку, ніби благаючи про захист. Розлючений хазяїн ухопив важку книжку і пожбурив нею в пса. Бідний собака завищав і побіг до дверей. Я випустила його, а потім спокійно підняла книжку.

– Давай сюди цю книгу! – не дуже ввічливо сказав Артур. І коли я подала її: – Навіщо ти випустила собаку?

– А навіщо ти жбурнув на нього книжкою? Чи, може, вона призначалась для мене?

– Та ні… Але, бачу, й тобі перепало! – мовив він, дивлячись на мою подряпану руку, в яку влучила книжка.

Я повернулась до читання, і він постарався зайнятись тим же, та, позіхнувши кілька разів, назвав свою книгу «триклятою нісенітницею» і кинув її на стіл. Потім замовк хвилин, мабуть, на десять, пильно дивлячись на мене. Нарешті його терпіння урвалося.

– Що то за книга, Гелено? – поспитався він. Я сказала йому.

– Вона цікава?

– Так, дуже, – відказала я.

І знову вдала, ніби читаю, бо дивилася в книжку, та думала про те, що Артур зараз заговорить знову і треба буде щось йому відповідати. Але він не сказав і слова, поки я не почала готувати чай, та й тоді сказав, що чаю не питиме. Сидів собі на дивані й то заплющував, то розплющував очі, а то поглядав на свого годинника і на мене, поки не настав час лягати спати, і тоді я підвелась, узяла свічку й пішла.

– Гелено! – вигукнув він. Я обернулась і зупинилася, чекаючи його наказів.

– Що ти хотів, Артуре? – нарешті мовила я.

– Нічого, – відповів він. – Іди собі!

Я пішла, але почувши, як він пробурмотів щось, поки я зачиняла двері, знову обернулася – мені здалося, ніби він сказав «проклята хвойда».

– Ти щось сказав, Артуре? – запитала я.

– Ні, – пролунало у відповідь, і я зачинила двері й пішла. Я більше не бачила його аж до наступного ранку за сніданком, коли він спустився на цілу годину пізніше, ніж звичайно.

– Ти дуже пізно, – сказала я.

– Не треба було мене чекати! – буркнув він і знову пройшов до вікна. Погода була точнісінько така ж, як і вчора.

– Ох, цей бісовий дощ! – пробубонів він. Та за хвилину чи дві йому, здається, сяйнула блискуча ідея, бо він раптом вигукнув: «Але я знаю, що робитиму!», а потім обернувся і зайняв своє місце за столом. Принесли поштову торбину, і він відімкнув її.

– Там є що-небудь для мене? – запитала я.

– Ні.

Він розгорнув газету і почав читати.

– Ти б узяв свою каву, – запропонувала я, – а то вона знову буде холодною.

– Ти можеш іти, – сказав він, – якщо вже скінчила; ти мені не потрібна.

Я підвелась і пішла до іншої кімнати, щиро бажаючи, щоб наші муки вже скінчилися. Незабаром я почула, як він подзвонив і віддав кілька наказів стосовно свого гардеробу, і це прозвучало так, ніби він планував далеку подорож. Потім він послав по кучера, і я почула щось про екіпаж і коней, і Лондон, і сьому годину наступного ранку, що злякало і не на жарт стурбувало мене.

«Хоч що б там було, я не повинна відпускати його до Лондона, – подумала я собі. – Він накоїть там лиха, і я буду причиною цього. Але цікаво було б знати, як я можу змусити його змінити свої плани? Ну добре, я трохи почекаю, і подивлюся, чи не обмовиться він про це».

Я чекала з великим нетерпінням, та нічого не почула від нього з цього приводу. Він свистів своїм собакам і розмовляв із ними, тинявся з кімнати в кімнату, майже так само, як і за день до цього. Нарешті я почала думати, що сама повинна зачепити цю тему, коли Джон мимоволі полегшив мені задачу, бо прийшов і сказав:

– Пане, Ричард каже, що один із коней страшенно застудився, і просить їхати не завтра, а післязавтра, бо треба лікувати коня…

– До біса його нахабство! – вигукнув Артур.

– Будь ласка, сер, він каже, що це було б дуже добре, якби ви змогли, – наполягав Джон, – бо він сподівається, що погода незабаром зміниться, і вважає, що не годиться, аби кінь із такою сильною застудою…

– До біса того коня! Гаразд, скажи йому, що я подумаю! – додав він, поміркувавши якусь хвилю. Він кинув швидкий допитливий погляд на мене, коли слуга пішов, очікуючи, що я здивуюся або стривожуся, та я вдавала стоїчну байдужість. Його обличчя витягнулось, коли він зустрівся із моїм серйозним пильним поглядом; потім він одвернувся із очевидним розчаруванням, підійшов до коминка і зажурено сперся на нього плечем.

– Куди ти хочеш їхати, Артуре? – запитала я.

– До Лондона, – похмуро відповів він.

– Навіщо? – поцікавилась я.

– Бо тут я не можу бути щасливим.

– Чому?

– Бо моя дружина не кохає мене.

– Вона кохала б тебе усім своїм серцем, якби ти цього заслуговував.

– Що я маю зробити, аби заслужити на це?

Він говорив щиро, і я кілька секунд помовчала, щоб опанувати свій голос, а потім заговорила.

– Якщо вона дарує тобі своє серце, – мовила я, – то ти повинен гарно поводитися з нею, а не сміятись їй в обличчя, знаючи, що їй нікуди подітися.

Тепер він обернувся і стояв лицем до мене, а спиною до вогню.

– Ну, припини, Гелено! – сказав він. – Коли ти вже станеш розумницею?

Це прозвучало занадто самовпевнено, та й посмішка його мені не сподобалась. Тому я не знала, що відповідати. Може, він почув, як голос мій затнувся, а, може, ще й побачив, як я втерла сльозу.

– Ти збираєшся пробачати мені, Гелено? – знову озвався він.

– А ти каєшся? – запитала я.

– Убитий горем! – відповів він зі скорботним виразом на обличчі, та водночас і з веселою посмішкою, яка ховалась у його очах і в кутиках уст; але це не могло відштовхнути мене, і я кинулася до нього. Він палко обійняв мене, і хоч я розплакалася, та, гадаю, ніколи в житті не була такою щасливою, як тієї хвилини.

– То ти не поїдеш до Лондона, Артуре? – запитала я, коли стихла перша буря сліз і поцілунків.

– Ні, кохана, – якщо тільки ти не поїдеш зі мною.

– Із задоволенням, – відповіла я, – якщо перенесеш поїздку на наступний тиждень.

Він охоче погодився, але не планував довго там бути, тому що не хотів, аби я втратила свою сільську свіжість і безпосередність від спілкування зі світськими леді. Мені це здалося дурістю; але я не бажала з ним зараз сперечатись: лише сказала, що я була дуже домашньою, як він і сам добре знав, і не мала ані найменшого бажання спілкуватися зі світом.

Тож ми маємо вирушати до Лондона в понеділок, післязавтра. Минуло вже чотири дні після закінчення нашої сварки, і я певна, що вона була на користь нам обом: вона зробила мене набагато кращою, а також змусила й Артура краще ставитися до мене. Відтоді він жодного разу не спробував дратувати мене навіть найвіддаленішою згадкою про леді Ф. чи якимись іншими спогадами зі свого колишнього життя. Як хочеться мені забути про них! Та принаймні я змусила його втямити, що вони не годяться для жартів із дружиною. Колись, можливо, він більше зрозуміє. Всупереч тітчиним передчуттям і моїм власним невисловленим побоюванням я вірю, що ми ще будемо щасливі.

Розділ XXV

Восьмого квітня ми поїхали до Лондона, а восьмого травня я повернулася, бо так захотів Артур. Якби він поїхав зі мною, то я була б дуже рада знову повернутись додому, бо поки ми були там, він змусив мене жити таким бурхливим життям, що я геть стомилася за такий короткий проміжок часу. Здавалося, він за будь-якої нагоди прагнув показати мене і своїм друзям, і широкій публіці. Відчувалося, що він пишається мною, та я дорого заплатила за цю втіху, бо мені довелося відмовитися від своїх смаків та уподобань: зокрема, я полюбляю носити темні прості сукні, а мусила надівати коштовні прикраси і вдягатися так, що схожа була на якогось метелика, – і це була чимала жертва для мене; крім того, я постійно докладала зусиль, аби задовольнити його оптимістичні очікування і зробити честь його вибору своєю поведінкою і манерами, тож весь час боялася розчарувати його якоюсь незграбною провиною або вчинком, що свідчить про кепські манери і необізнаність зі світськими правилами, надто ж коли грала роль господині дому, що таки частенько траплялося; по-третє, я стомилася від сум’яття, від постійного поспіху і безперервної зміни подій, що не відповідало моєму способові життя. Аж ось Артур вирішив, що лондонське повітря мені не на користь і що я сумую за своєю сільською домівкою, тож звелів мені повертатися до Грасдейлу.

Я зі сміхом запевнила його, що нагальної потреби в цім немає, але я охоче поїду додому, якщо поїде й він. Артур відповів, що мусив лишитися ще на тиждень чи два, оскільки якась там справа вимагає його присутності.

– Як так, то я залишуся із тобою, – сказала я.

– Але я не можу працювати, коли ти тут, Гелено! Поки ти зі мною, я не зможу нічого робити, бо займатимуся тобою.

– А я тобі цього не дозволю! Якщо в тебе є якась нагальна справа, то я наполягатиму, щоб ти займався нею та й, правду сказати, буду рада маленькому відпочинку. Як завжди, я гулятиму собі Парком, а бачитися ми будемо увечері, – це буде краще, ніж перебувати за багато миль від тебе і взагалі тебе не бачити.

– Але, кохана моя, я не можу дозволити тобі залишитись. Хіба зможу я займатись своїми справами, коли знатиму, що ти занедбана?

– Я не почуватимусь занедбаною: поки ти займаєшся тим, чим повинен, Артуре, я ніколи не скаржитимуся на брак уваги. Якби ти розповів мені раніше, що повинен був щось зробити, до цього часу справу було б вже наполовину завершено; а зараз ти повинен надолужити втрачений час за рахунок подвійних зусиль. Скажи мені, що це за справа, і я не стану тобі на заваді.

– Ні, ні… ти повинна поїхати додому, Гелено! Я повинен знати, що ти в безпеці й здорова, хоч і далеко від мене. Твої очі зблякли, а ніжний делікатний рум’янець зник із твоїх щік.

– Це лише від надміру веселощів і втоми.

– Не тому, кажу тобі; це через лондонське повітря – ти сумуєш за свіжим вітерцем своєї сільської домівки. І не забувай про свій стан, Гелено; ти ж знаєш, що від твого здоров’я залежить здоров’я нашої майбутньої надії.

– То ти хочеш позбутися мене?

– Авжеж, і сам відвезу тебе до Грасдейлу, а потім повернуся. Я затримаюся на тиждень чи на два.

– Але якщо вже я маю їхати, то поїду сама: якщо тобі потрібно залишитися, безглуздо марнувати час на поїздку туди й назад

Але йому не хотілося відправляти мене додому саму.

– Невже я така безпорадна, – вигукнула я, – що не зможу проїхати сотню миль у нашому власному екіпажі в супроводі лакея та служниці? Якщо ти поїдеш зі мною, то я затримаю тебе. Але скажи мені, Артуре, що це за справа і чому ти ніколи не згадував про неї раніше?

– Я мушу порадитися зі своїм адвокатом, – сказав він і розповів мені щось про маєток, який хотів продати, щоб виплатити частину боргів, та чи пояснення його були трохи плутані, чи то я нічого не тямила, бо не могла собі уявити, як може така справа затримати його в місті ще на два тижні після мого від’їзду. І ще менше я зараз можу збагнути, як це могло затримати його на місяць, бо минуло приблизно стільки часу відтоді, як я його залишила, а він і не думає повертатися. У кожному листі він обіцяє ось-ось приїхати, та щоразу обманює мене або ж сам себе. Його виправдання невиразні й недостатні. Майже певна, що він знову зв’язався зі своїми колишніми друзями. І навіщо я залишила його! Мені так хочеться, щоб він повернувся!

29-те червня. – Артура ще немає; і вже багато днів я марно чекаю його листа. Коли ті листи таки приходять, то зазвичай виявляються дуже короткими, вони переповнені виправданнями та обіцянками, яким я не вірю; та я так чекаю їх, так поспішно відкриваю і спрагло читаю ті кілька рядків, які він зумів написати у відповідь на три чи навіть чотири довгі листи від мене!

Це так жорстоко – полишати мене саму! Він знає, що мені немає з ким спілкуватися, крім Рейчел, бо ми не маємо тут нiяких сусідів, крім Гаргрейвів, чию резиденцію, оточену низькими, лісистими пагорбами, що простягалися за Дейлом, я насилу можу розгледіти з горішніх вікон. Я була рада, коли дізналась, що Мілісент так близько від нас, та вона ще в місті зі своєю матір’ю, а в Гроуві немає нікого, крім маленької Естер та її гувернантки-француженки, бо Волтера ніколи не буває вдома. Я бачила цей зразок чоловічої бездоганності у Лондоні: на мій погляд, він на вряд чи заслуговує хвалебних панегіриків своєї матері та сестри, хоча виявився приємнішим, ніж лорд Лоубаре, відвертішим і шляхетнішим, ніж містер Гримзбі, і витонченішим та вихованішим, ніж містер Гатерслі. О Артуре, чому ж ти не повертаєшся? Ти казав про моє здоров’я: хіба ж можу я тут розквітнути і набратися сили, якщо марнію від самоти і тривоги? Ото буде тобі наука, як повернешся і побачиш, що врода моя геть змарніла. Можна було б запросити в гості дядька й тітку або мого брата, проте мені не хочеться скаржитися їм на свою самотність, бо це найменше моє лихо. Але що тримає його там? Мене дуже непокоїть це запитання й ті страшні підозри, які воно породжує.

3-є липня. – Мій останній лист нарешті спонукав його на відповідь, та ще й набагато довшу, ніж зазвичай. Він грайливо вичитує мені за жовчність та ущипливі зауваження, які прочитав у моєму останньому листі, каже, що я просто не маю ніякого уявлення про ті численні зобов’язання, які затримують його, та обіцяє, що попри все неодмінно повернеться ще до кінця наступного тижня, а також закликає мене до терплячості, бо це «найголовніша жіноча чеснота», і каже, щоб я не забувала вислову: «Розлука підігріває кохання» і була певна, що чим довше він затримається, тим більше кохатиме мене, коли повернеться; а поки що просить, щоб я й далі писала йому, бо хоч він інколи й буває дуже ледачим або надто заклопотаним, аби відповідати на листи, та йому подобається отримувати їх, а якщо я припиню йому писати, то він так розсердиться, що докладе всіх зусиль, аби забути мене. Наприкінці він написав про Мілісент Гаргрейв:

«Твоя маленька подруга Мілісент незабаром візьме з тебе приклад і впряжеться в шлюбне ярмо разом із моїм другом Гатерслі, який хоче одружитися ще до кінця року. «Тільки, – сказав він мені, – я повинен побратися з жінкою, яка дозволятиме мені чинити по-своєму, а не так, як твоя дружина, Гантингтоне: вона приваблива істота, але при нагоді може поводитись, як мегера, – (тут я подумав: «Маєш рацію, хлопче», але вголос нічого не сказав). – Мені б хотілось мати якусь добру, спокійну душу, яка просто дозволяла б мені робити все, що завгодно, і ходити, куди я захочу, сидіти вдома або і не з’являтись там, і все це без жодного слова докору або скарги, бо я не люблю, коли мене турбують». «Добре, якщо гроші для тебе не мають значення, то ідеально підійде тобі сестра Гаргрейва Мілісент», – відказав я. Він попросив, щоб його представили їй, бо грошенят у нього вистачає чи принаймні вистачатиме після батькової смерті. Тож як бачиш, Гелено, я досить непогано впорався, подбавши і про твою подругу, і про свого друга».

Бідолашна Мілісент! Не уявляю собі, щоб вона погодилася вийти за чоловіка, який настільки не відповідає її ідеалові.

5-е число. – На жаль, я помилялася. Сьогодні зранку я отримала довгого листа, в якому вона пише, що заручена і збирається вийти заміж до кінця місяця.

«Не знаю, що про це сказати, – пише вона, – або що думати. Правду кажучи, Гелено, мені не подобається сама думка про це. Якщо мені судилося бути дружиною містера Гатерслі, то я маю спробувати покохати його; і я таки намагаюсь робити це з усіх сил, але мені воно не дуже вдається, а найгірше те, що чим далі він від мене перебуває, тим більше мені не подобається: він лякає мене своїми різкими манерами і дивними задерикуватими звичками, тож мене жахає думка про шлюб із ним. «Тоді навіщо ти приймала його пропозицію?» – запитаєш ти, проте я навіть не знала, що прийняла її, хоч мама каже, що таки прийняла, та й він, здається, тієї ж думки. Звісно ж, я не мала ніякого наміру робити це, просто не хотілося категорично йому відмовляти, бо цим я засмутила б і розгнівала маму (я знала, що вона бажає мого шлюбу із ним), і я хотіла спершу поговорити з нею, тож дала йому, як я вважала, ухильну й наполовину негативну відповідь; але мама каже, що це згода, і він вважатиме мене дуже примхливою, якщо я спробую відступити, – як по правді, то я так зніяковіла і перелякалася, коли він просив моєї руки, що не пам’ятаю своєї відповіді. Коли ми зустрілися наступного разу, то він уже впевнено привітав мене як свою наречену і, не гаючи часу, почав залагоджувати справи з мамою. Тоді мені забракло духу відмовитися, то хіба можу зробити я це тепер? Вони подумають, що я божевільна! Крім того, мама просто в захваті від такої партії; вона переконана, що владнала все для мене дуже добре, і я просто не можу розчарувати її. Щоправда, вряди-годи я намагаюся розказати їй усе, що в мене на душі, але ти просто не уявляєш собі, що вона каже на це. Пан Гатерслі – син багатого банкіра, тож оскільки Естер і я не маємо ніякого посагу, а у Волтера дуже невеликий маєток, наша дорога мама дуже прагне бачити нас усіх щасливими в шлюбі. Не так уявляю я собі щасливий шлюб, але вона робить все з найкращими намірами. Вона каже, що їй на душі стане легше, якщо вдало збуде мене з рук, і запевняє мене, що це буде на користь як для сім’ї, так і для мене. Навіть Волтера тішить така перспектива, а коли я зізналась йому у своєму небажанні, він назвав це дитячою нісенітницею. Ти теж вважаєш це нісенітницею, Гелено? Я цим не переймалася б, якби сподівалася полюбити його, але цього й чекати годі. В ньому немає нічого гідного пошани і кохання, бо він геть суперечить моєму ідеалові чоловіка. Напиши мені і скажи все, що можеш, аби підбадьорити мене. Не намагайся мене відрадити, бо моя доля вирішена: навколо мене вже кипить підготовка до важливої події; і не кажи й слова проти містера Гатерслі, бо я хочу добре думати про нього – надалі я не повинна дозволяти собі жодного поганого слова на його адресу, хоч як би він того заслуговував; і той, хто насмілиться зневажливо говорити про чоловіка, якого я обіцяла любити і шанувати, може наштовхнутися на моє серйозне незадоволення. Врешті-решт, я вважаю його таким же хорошим, як містер Гантингтон, якщо не кращим; ти ж кохаєш його і здаєшся щасливою і задоволеною; і я, можливо, також із цим упораюся. Ти маєш сказати мені, якщо можеш, що містер Гатерслі кращий, ніж здається, що він чесний, благородний, з відкритою душею – фактично, справжній необроблений алмаз. Може, він саме такий і є, але я його не знаю. Я знаю лише його зовнішність і найгірший бік його особистості».

Вона закінчує листа словами: «Прощавай, дорога Гелено. З нетерпінням чекатиму на твою пораду – але пам’ятай, що вона має бути правильною».

Як же тебе підбадьорити, бідолашна Мілісент? Єдине, що тут можна зробити, це обрати сміливу позицію і порвати з ним будь-якою ціною, навіть посварившись із матір’ю та братом – інакше ти ціле життя будеш картати себе за фатальну помилку, якої допустилася замолоду.

Субота, 13-е число. – Тиждень закінчується, а він так і не приїхав. Ціле літо минуло без жодної втіхи для мене чи якої-небудь користі для нього. А я так чекала цієї пори року, бо тішила себе марною надією на те, що ми разом радітимемо з неї, що з Божою допомогою я здужаю-таки ушляхетнити його натуру і його смаки, аби він зумів належно оцінити красу природи, родинний затишок і чари кохання. Щоразу, як вечірнє сонце сідає за лісистими пагорбами, огортаючи їх теплим золотавим сяєвом, я думаю про те, що ми з ним утратили ще один прекрасний день, а вранці, коли мене пробуджує зі сну цвірінькання горобців і радісне щебетання ластівок, я відчиняю вікно, аби вдихнути свіжого повітря, що оживляє душу, дивлюся на росяні луки, що зеленіють під сонцем, і часто заливаюся слізьми, тому що він не бачить цього дива; коли я блукаю лісом і зустрічаю на своїй стежці маленькі дикі квіточки, що всміхаються мені, або сиджу біля води в затінку ясенів, що так мелодійно лопотять своїм молодим листям, і зір мій спочиває на дзеркальній гладіні ставка, де відбиваються верби, що схилилися над водою, то навіть тоді не відчуваю ніякої втіхи, адже поруч зі мною немає Артура, адже він десь там, у Лондоні, й не бачить цієї краси, а, напевне, сидить у своєму проклятому клубі.

Та найгірше мені вночі, коли я дивлюся на місяць, що пропливає по нічному небу, осяваючи і парк, і ліс, і воду, такий чистий, такий мирний, і думаю: де ж він зараз, що він робить у цей момент? Може, пиячить зі своїми горілчаними братами або… ні, про це я й думати не хочу, це було б занадто!

23-є число. – Дяка Богові, нарешті він повернувся! Але як же він змінився! Краса його зблякла, він геть виснажений, настрій його то збуджений і гарячковий, то байдужий і млявий. Ні словом, ні поглядом не докоряла я йому, навіть не запитала його, чим він займався. Мені не вистачає мужності зробити це, бо я думаю, що йому й так соромно за себе і такі розпитування не можуть не бути болісними для нас обох. Моя стриманість йому подобається – гадаю, навіть зворушує його. Він каже, що радий знову опинитися вдома, і Бог свідок, що я рада отримати його назад, навіть у такому стані. Він вилежується на дивані майже цілісінький день, а я годинами граю і співаю для нього. Я пишу за нього листи і приношу все, що він хоче; іноді читаю для нього, іноді розмовляю, а іноді лише сиджу поряд і втішаю його. Знаю, що він не заслуговує на це, та цього разу я все пробачаю йому. Я присоромлю його доброчесністю і більше ніколи не дозволю покидати мене.

Йому до вподоби моя увага – можливо, він навіть вдячний за неї. Він задоволений, коли я сиджу біля нього, і хоча свариться на прислугу, та зі мною добрий і ніжний. Я у всьому потураю йому і запобігаю всьому, що може роздратувати або занепокоїти його. Мені так хочеться, щоб він заслужив цих турбот! Учора ввечері, коли я сиділа поруч із ним, тримаючи в себе на колінах його голову і перебираючи пальцями кучері, ця думка змусила мої очі наповнитися сльозами, але цього разу сльоза впала йому на обличчя, і він поглянув угору й усміхнувся.

– Люба Гелено, – мовив він, – чому ти плачеш? Ти ж знаєш, що я кохаю тебе, – (і він притиснув мою руку до своїх гарячкових уст), – то чого тобі ще бажати?

– Я хочу, щоб ти любив себе так віддано й щиро, як я люблю тебе.

– Це й справді було б нелегко! – відповів він, ніжно потискаючи мені руку.

24-е серпня. – Артур знову став самим собою, таким же здоровим і відчайдушним, безтурботним і легковажним, як і завжди, неспокійним, як розбещене дитя, і майже таким же пустотливим, надто ж за дощової погоди. Мені хочеться, щоб він зайнявся якимось корисним ремеслом або пішов на службу. Він міг би завести ферму і клопотатися нею, або писати романи, або малювати чи грати на якомусь інструменті – він так захоплюється музикою, що я часто намагаюсь умовити його навчитись грати на фортепіано, але він надто ледачий для цього діла. Гадаю, в цьому винен і його батько, що мав досить суворий характер, і мати, котра була дуже поблажлива до нього. Коли я стану матір’ю, то боротимуся з цим злочинним потуранням.

На щастя, скоро почнеться сезон полювання, і він цілими днями стрілятиме куріпок та фазанів: у нас немає глухарів, а то він уже зараз полював би на них, замість вилежуватись під акацією і тягати бідолашного Деша за вуха. Але він каже, що полювати на самоті – нудне заняття; він повинен запросити друзів.

– То нехай це будуть більш-менш пристойні люди, Артуре! – зауважила я.

Слово «друг» змушує мене здригатися: я знаю, що завдяки тим «друзям» він так довго сидів у Лондоні без мене, і якщо судити з його розповідей та натяків, він часто показував їм мої листи, аби вони бачили, з якою любов’ю дружина охороняла його інтереси і як вона шкодувала про його відсутність; а ще вони підбурювали його залишатися у Лондоні й пиячити, аби його не вважали дурнем, яким попихає дружина, і, можливо, аби показати, як далеко він міг зайти, не турбуючись про те, що втратить прихильність дружини.

– Гаразд, – відповів він, – я хотів запросити лорда Лоубаре, але він не може приїхати сам, без своєї кращої половини, нашої подруги Анабелли, тож ми маємо запросити їх обох. Ти ж не боїшся її, Гелено, правда?

– Звичайно, ні, – відповіла я, – чому б я її боялася? А кого ще запросимо?

– Гаргрейва. Він буде радий приїхати, бо у нього недостатньо землі для полювання, крім того, він вельми респектабельний, справжній кавалер. І, гадаю, ще буде Гримзбі: він досить пристойний, тихий хлопець. Ти не заперечуватимеш проти Гримзбі?

– Я ненавиджу його, та якщо тобі так цього хочеться, то спробую витерпіти його присутність.

– Це все упередженість, Гелено, звичайнісінька жіноча антипатія.

– Ні, я маю реальні підстави для своєї нелюбові. І це всі?

– Гадаю, так. Гатерслі надто заклопотаний складанням рахунків і молодою дружиною, аби приділити зараз багато часу рушницям і собакам.

Його слова нагадали мені, що я отримала від Мілісент уже кілька листів, з яких видно, що вона змирилася зі своєю долею чи принаймні вдає, що змирилася. Вона пише, що виявила у свого чоловіка цілу купу чеснот, тож зараз, призвичаївшись до його гучного голосу і різких, неввічливих манер, стверджує, що кохає його, як личить дружині, і просить мене спалити того листа, де вона так недобре говорила про нього. Тож я вірю, що вона ще може бути щасливою, й це буде винагородою за її добре серце, адже якби вона не доклала всіх зусиль, аби покохати свого чоловіка, то, звичайно ж, ненавиділа б його до кінця життя.

Розділ XXVI

23-е вересня. – Наші гості прибули тижнів зо три тому. Лорд і леді Лоубаре одружені вже понад вісім місяців, і мушу сказати, лорд геть змінився; його зовнішній вигляд, настрій, характер, – все покращало, хоча може бути й ще ліпшим: він не завжди бадьорий і не завжди задоволений, вона часто скаржиться на його кепський гумор, хоча він ніколи не зриває його на ній, хіба як ображається за поведінку, що спровокувала б і святого. Він ще кохає її й пішов би на край світу, аби задовольнити її примхи. Вона усвідомлює свою владу і не пропускає нагоди скористатися нею, та знаючи, що ласкою доскочиш більше, ніж вимаганнями, розсудливо пом’якшує свій деспотизм лестощами і умовляннями, і цього достатньо, аби він почувався щасливим чоловіком.

Але у неї є погана звичка, що завдає йому страждань: вона відкрито кокетує з містером Гантингтоном, який теж не проти цієї гри, та я цим не переймаюсь, бо знаю, що його спонукає до цього діла гонор і бажання викликати у мене ревнощі, та ще, можливо, насолити своєму другові; в неї, звичайно ж, ті самі мотиви, от тільки в її манерах більше злостивості і менше грайливості. Оскільки мене це безпосередньо стосується, то я зацікавлена в тому, аби розчарувати їх обох, от і намагаюся демонструвати безмежну довіру до свого чоловіка та максимальну байдужість до хитрощів своєї привабливої гості. Тільки раз я докоряла Артурові – за те, що він сміявся з лорда Лоубаре, який стривожено спостерігав за їхнім фліртом, – та він лише зареготав і сказав:

– Ти йому співчуваєш, Гелено, правда ж?

– Я співчуваю кожному, до кого несправедливо ставляться, – відповіла я. – Можу співчувати і тим, котрі самі собі завдають шкоди.

– Отакої, Гелено! Та ти така ж ревнива, як і він! – вигукнув Артур і ще дужче зареготався.

Тож я зрозуміла: його неможливо переконати в тому, що він помиляється. Відтоді я уникаю будь-якої розмови на цю тему і вирішила, що лорд Лоубаре має дбати сам про себе. У нього не вистачає глузду або сили, щоб наслідувати мій приклад, хоча він щомога силкується приховати свій неспокій; та він все ж таки виявляється на його обличчі, хоча й не у вигляді відкритого обурення. Проте, мушу зізнатися, інколи я ревную Артура до Анабелли, надто ж як вона грає чи співає для нього, а він схиляється над фортепіано і вихваляє її голос – я ж бо знаю, що він і справді у захваті від її талантів, а в мене такого хисту немає.

28-е число. – Вчора ми всі їздили до Гроува, страшенно занедбаного маєтку містера Гаргрейва. Його мати часто запрошує нас, аби ми отримали задоволення від товариства її любого Волтера; цього разу вона запросила нас на званий обід, де зібралося чимало місцевого панства. Мені не подобається місіс Гаргрейв – це сувора, претензійна жінка, що полюбляє земні втіхи. В неї достатньо грошей, аби жити з комфортом, якби вона вміла ними розумно розпоряджатися, та ще навчила цьому й свого сина, але вона докладає всіх зусиль, аби здаватися заможною, уникає будь-якого вияву бідності, ніби це якийсь ганебний злочин. Вона обмежує в усьому свою прислугу, на всьому заощаджує і навіть власних дочок позбавляє справжнього комфорту, аби показною пишнотою зрівнятися з тими, хто втричі багатший від неї, а найголовніше для неї те, що її ненаглядний син повинен бути «на одному рівні з найповажнішими джентльменами». Що ж до її сина, то, гадаю, його звички обходяться дуже дорого: його не назвеш ні нерозсудливим марнотратником, ні безнадійним ласолюбом, але він із тих, кому подобається «бути оточеним лише гарними речами» і майже ніколи не відмовляти собі у своїх юнацьких забаганках, причому не стільки для того, аби задовольнити власні смаки, як для того, щоб підтримувати репутацію світської людини, яка слідкує за модою; водночас він надто великий егоїст, аби зважати на те, які зручності мала б його любляча мати і його сестри за ті гроші, які він тринькає на самого себе: вони лише раз на рік можуть з’явитися у світському товаристві, а він і не думає обмежити свої апетити. Це досить жорстке судження про «любого шляхетного і великодушного Волтера», але, боюся, воно таки справедливе.

Пристрасне бажання місіс Гаргрейв підібрати вигідні партії для своїх дочок є і причиною, і наслідком цілого ряду помилок: влаштовуючи пишний вихід у світ і показуючи їх з найкращого боку, вона сподівається, що в такий спосіб у них буде більше шансів вийти заміж, та оскільки вона живе невідповідно до своїх статків та ще й так багато грошви тратить на сина, то позбавляє своїх дочок пристойного посагу. Жертвою її маневрів уже стала бідолашна Мілісент, хоча сама місіс Гаргрейв поздоровляє себе із успішно виконаним материнським обов’язком, та ще й Естер хоче отак видати заміж. Але Естер поки що дитина, весела чотирнадцятирічна пустунка, відкрита, простодушна, і наївна, як і її сестра, але з таким безстрашним духом, що, боюся, матері буде нелегко підкорити своїм цілям.

Розділ XXVII

9-е жовтня. – Це сталось у ніч на 4-е число, незабаром після чаю, коли Анабелла співала й грала, а Артур, як завжди, стояв біля неї: вона закінчила свою пісню, та ще сиділа за фортепіано, а він стояв, спершись на спинку її стільця, щось казав їй пошепки, і їхні обличчя були дуже близько. Я поглянула на лорда Лоубаре.

Він був у протилежному кінці кімнати, розмовляв з Гаргрейвом і Гримзбі, але я помітила, як він занепокоєно зиркнув на свою дружину, і помітила, що у Гримзбі той погляд викликав посмішку. Щоб урвати цю сцену, я підвелася і, вибравши музичний твір із пюпітру для нот, підійшла до фортепіано, щоб попросити Анабеллу зіграти цей твір, та так і остовпіла, побачивши її розпашіле обличчя, її переможну усмішку, з якою вона слухала ніжний шепіт мого чоловіка, і її руку, яку він непомітно стискав. Кров прилила спочатку до мого серця, а потім до голови, бо тої миті, коли я підійшла до нього, він хутко зиркнув через плече на інших гостей, а потім гаряче притиснув її руку до своїх уст. Підвівши очі, він помітив мене і знову опустив їх, збентежений і переляканий. Вона теж побачила мене і втупилась в моє обличчя із виглядом ворожого виклику. Я поклала ноти на фортепіано і пішла геть.

Я підійшла до коминка і сперлася чолом на поличку. За хвилину чи дві хтось запитав, чи добре я почуваюся. Я не відповіла; насправді, у ту хвилину я взагалі не розуміла, про що мова, та звівши голову, побачила містера Гаргрейва, що стояв поряд зі мною.

– Принести вам склянку вина? – запитав він.

– Ні, дякую, – відповіла я й, відвернувшись від нього, озирнулася довкола. Леді Лоубаре стояла біля свого чоловіка, – вона схилилася над ним, бо він сидів, і, всміхаючись, щось ніжно казала йому; Артур сидів за столом і гортав книгу з гравюрами. Я вмостилася на найближчому стільці, а містер Гаргрейв обачно відійшов від мене. Незабаром після цього товариство розійшлася, а мій чоловік підійшов до мене із самовдоволеною посмішкою на обличчі.

– Ти дуже гніваєшся, Гелено? – прошепотів він.

– Це не жарти, Артуре, – мовила я серйозно, але якомога спокійніше, – якщо ти не вважаєш жартом втрату моєї прихильності назавжди.

– Оце розгнівалася! – вигукнув він зі сміхом, ухопивши мене за руку, та я обурено висмикнула її. – Тоді я маю стати на коліна! – сказав він і, впавши переді мною навколішки, склав руки і благально підняв їх угору. – Пробач мені, Гелено, дорога Гелено, прости мені, і я більше ніколи так не робитиму!

Виголосивши це, він тицьнувся в носову хусточку і вдав, ніби голосно плаче.

Покинувши його в цій позі, я узяла свічку і, вислизнувши тихцем із кімнати, хутко поспішила нагору. Але він виявив, що я його залишила, і, кинувшись за мною навздогін, схопив мене в обійми якраз тієї миті, коли я увійшла до спальні і саме збиралась грюкнути дверима у нього перед носом.

– Ні, ні, на Бога, не втікай від мене! – вигукнув він. Потім, стривожений моїм надмірним збудженням, попросив не піддаватися почуттям, зауваживши, що моє обличчя геть побіліло і я просто вб’ю себе, якщо так робитиму.

– Тоді відпусти мене! – прошепотіла я, і він негайно випустив мене з обіймів – і добре зробив, бо в мене таки був напад гніву. Я опустилася у крісло і спробувала опанувати себе, бо хотіла розмовляти з ним спокійно. Він став поряд, але декілька секунд не наважувався ні доторкнутися до мене, ні заговорити; потім, трохи наблизившись, опустився на одне коліно – не з удаваною покорою, а просто щоб бути ближче до мене, і, поклавши руку на ручку крісла, почав говорити тихим голосом:

– Все це нісенітниця, Гелено, – жарт, просто ніщо! Не варто й думати про це. Хіба ти не розумієш, – продовжував він сміливіше, – що тобі нічого боятися з мого боку? Що я кохаю тебе і якщо, – додав він із прихованою посмішкою, – коли-небудь подумаю про якусь іншу жінку, то ти можеш спокійно це проігнорувати, бо такі фантазії щезають, мов спалах блискавки, а моє кохання до тебе палатиме завжди, як сонце. Хіба ж це не так, маленька завзята тиранко?

– Помовчи хвилину, Артуре, гаразд? – попросила я. – І вислухай мене уважно. Не думай, що я лютую з ревнощів: я абсолютно спокійна. Торкнися моєї руки, – і я похмуро простягла її йому, але вчепилась за його руку з такою енергією, що, здається, спростувала своє твердження і змусила його посміхнутись. – Не треба посміхатися, сер, – мовила я, ще дужче стискаючи його руку і не зводячи з нього погляду. – Ви можете вважати, що це дуже кумедно, містере Гантингтоне, – розважатися, викликаючи у мене ревнощі, та дивися, щоб ти натомість не збудив мою ненависть. І якщо ти погасиш моє кохання, тобі нелегко буде запалити його знову.

– Гаразд, Гелено, я не повторюватиму злочину. Але я нічого не мав на увазі, роблячи це, запевняю тебе. Я випив забагато вина і майже не тямив себе.

– Ти часто напиваєшся, й це ще одна твоя звичка, яку я ненавиджу! – (Він підвів очі, здивований моїм запалом). – Звісно, я ніколи не казала тобі про це раніше, тому що соромилася, але зараз я скажу тобі, що це пригнічує мене і може взагалі викликати у мене відразу, якщо ти продовжуватимеш у цьому ж дусі і дозволиш звичці оволодіти собою, що й станеться, якщо ти її вчасно не зупиниш. Але вся система твоєї поведінки стосовно леді Лоубаре ніяк не пов’язана з вином; і цієї ночі ти чудово розумів, що робив.

– Ну добре вже, вибач мені за це, – відповів він скоріше похмуро, ніж із каяттям. – Чого тобі ще від мене треба?

– Ти шкодуєш, що я побачила цю сцену, правда ж? – холодно зауважила я.

– Якби ти мене не побачила, – пробурмотів він, – то не сталося б нічого страшного.

Моє серце ладне було розірватися, та я рішуче опанувала себе і спокійно запитала:

– Гадаєш, не сталося б?

– Ні, – зухвало відповів він. – Врешті-решт, що я такого зробив? Це – пусте; ти сама робиш із цього привід для звинувачення і страждань.

– Що подумав би лорд Лоубаре, твій друг, якби дізнався про це? Що подумав би ти сам, якби він чи будь-хто інший поводився зі мною точнісінько так, як ти з Анабеллою?

– Я розтрощив би йому голову.

– Ну, тоді, Артуре, як же ти можеш називати це «пустим» – злочин, за який ти розтрощив би голову іншому чоловікові? Невже гратися із почуттями твого друга і моїм коханням – дрібниця для тебе? Невже ти вважаєш дрібницею те, що намагаєшся вкрасти у чоловіка прихильність його дружини, яку він цінує понад усі скарби на світі? Невже шлюбні обітниці – це жарт? Чи можу я кохати чоловіка, який робить такі речі та ще й заявляє, що це – пусте?

– Ти сама порушуєш свої шлюбні обітниці, – заперечив він, обурено підвівшись і крокуючи туди-сюди по кімнаті. – Ти обіцяла шанувати мене і коритися мені, а зараз намагаєшся грубіянити, погрожувати і звинувачувати мене, і говориш про мене гірше, ніж про якогось розбійника. Якби не твій стан, Гелено, то я б не мирився із цим. Я не дозволю жінці розпоряджатися мною, хоч би вона була й моєю дружиною.

– І що ж ти робитимеш? Продовжуватимеш, доки я не зненавиджу тебе, а потім звинувачуватимеш мене в недотриманні клятви?

Якусь мить він помовчав, а потім відповів:

– Ти мене ніколи не зненавидиш. – Повернувшись назад і знову зайнявши місце біля моїх ніг, він повторив із притиском: – Ти не зможеш ненавидіти мене, поки я тебе кохаю.

– Але як я зможу вірити тобі, що ти мене кохаєш, якщо ти й далі будеш таке робити? Просто уяви себе на моєму місці: чи ти сам вважав би, що я тебе кохаю, якби я так учинила? Чи повірив би ти моїм урочистим запевненням і чи шанував би і довіряв мені за таких умов?

– Це різні випадки, – відповів він. – Це природа жінки – бути постійною, кохати одного й тільки одного, сліпо, ніжно і назавжди – благослови їх, Боже, цих дорогих істот! Але ти маєш виявити співчуття до нас, Гелено, ти повинна дозволяти нам хоч якісь відхилення від правил, бо, як каже Шекспір:

…хвались чи не хвались, А наші мрії надто вже палкі, Хисткі, мінливі, не такі тривкі, Як у жінок…[15]

– Ти хочеш цим сказати, що я втратила твою прихильність, а леді Лоубаре, навпаки, завоювала її?

– Ні! Бог свідок, що вона для мене ніщо у порівнянні з тобою, і я й далі так думатиму, якщо тільки ти не віднадиш мене від себе надмірною вимогливістю. Вона – дочка землі, а ти – янгол з небес, тільки ж не будь такою суворою і не забувай, що я смертна людина і можу помилятися. Ну ж бо, Гелено, хіба ти мені не пробачиш? – запитав він, ніжно беручи мене за руку і дивлячись мені в обличчя із невинною усмішкою.

– Якщо я пробачу, ти повториш цей злочин.

– Я присягаюся…

– Не присягайся; я прийму на віру твоє слово так само, як і твою клятву.

– Тоді випробуй мене, Гелено: от пробач мені на цей раз, і ти побачиш! Ну ж бо, я в пекельних муках, поки ти не скажеш своє слово.

Я нічого на сказала, а натомість поклала руку йому на плече і поцілувала його в чоло, а потім розплакалася. Він ніжно обійняв мене, й відтоді ми з ним були добрими друзями. Він більше не впивався за столом і був тактовний із леді Лоубаре. Наступного дня він тримався від неї на максимально можливій відстані, яка не дозволяла звинуватити його в порушенні правил гостинності, а надалі був дружнім і ввічливим, але не більше – принаймні у моїй присутності, хоча, гадаю, і весь інший час також, бо вона ходить невдоволена, а лорд Лоубаре зробився веселішим і щирішим у стосунках з господарем дому, ніж до цього. Але я буду рада, коли вони нарешті поїдуть, бо у мене так мало любові до Анабелли, що мені дуже складно бути із нею ввічливою, а оскільки поміж гостей вона тут єдина жінка, то нам неминуче доводиться збувати час удвох. Наступного разу, коли місіс Гаргрейв відвідає нас, я вітатиму її приїзд як справжнє полегшення. У мене велике бажання попросити Артурового дозволу запросити цю літню леді побути з нами, доки наші гості не поїдуть. Гадаю, так я і зроблю. Вона сприйме це як знак уваги, і хоча я отримую не таке вже й велике задоволення від її товариства, вона стоятиме поміж мною і леді Лоубаре.

Перша нагода побути удвох після того нещасного вечора випала нам наступного дня через годину або дві після сніданку, коли джентльмени подалися на полювання. Дві чи три хвилини ми сиділи мовчки. Вона займалась своєю роботою, а я читала газети, які проглянула ще хвилин із двадцять тому. Той відрізок часу був дуже болісний для мене, і я гадала, що для неї він ще дошкульніший, та, вочевидь, помилялася. Вона перша почала розмову і, самовпевнено посміхаючись, мовила:

– Твій чоловік хильнув зайвого учора ввечері, Гелено: він часто так робить?

Кров кинулася мені в обличчя, та я подумала, що нехай вона краще вважає причиною його поведінки вино.

– Ні, – відповіла я, – і більше ніколи не робитиме так.

– Ти вичитала йому наодинці, правда ж?

– Я сказала йому, що мені така поведінка була не до вподоби, і він обіцяв мені, що таке не повториться.

– Здається, сьогодні він був якийсь пригнічений, – продовжувала вона, – а ти, Гелено? Ти плакала, я ж бачу – це наш чудовий засіб, сама знаєш. Та чи завжди це спрацьовує?

– Я ніколи не плачу з якоюсь метою і не розумію, як хтось може це робити.

– Ну, не знаю: особисто в мене ніколи не було нагоди випробувати це; та якби Лоубаре дозволив собі таке з якоюсь жінкою, то я змусила б його самого плакати. Мене не дивує, що ти сердишся, бо свого чоловіка я так провчила б, що він нескоро зміг би це забути і надалі не втнув нічого подібного – я добре вишколила його.

– А ти впевнена, що не приписуєш собі забагато заслуг? Я чула, що лорд Лоубаре вже славився якийсь час своєю стриманістю щодо спиртного ще до того, як ти за нього вийшла, і зараз теж не п’є.

– О, ти маєш на увазі вино – так, у цьому плані немає чого боятися. А щодо залицянь до інших жінок, то тут теж немає причин для занепокоєння, бо він обожнює навіть землю, по якій я ступаю.

– А ти певна, що заслуговуєш на це?

– Хтозна. Ти ж знаєш, Гелено, що жінки – грішні створіння й не заслуговують на те, аби їх обожнювали. А ти певна, що твій любий Гантингтон заслуговує на те кохання, яке ти йому даруєш?

Я не знала, що на це відповідати. У мене всередині палав гнів; але я опанувала його і, закусивши губу, вдала, ніби займаюся своєю справою.

– Хоч як би там було, – знову почала вона, – та ти можеш втішатися думкою, що гідна того кохання, яке він дає тобі.

– Ти мені лестиш, – сказала я, – але я можу принаймні спробувати бути гідною його кохання.

А потім змінила тему розмови.

Розділ XXVIII

25-е грудня. – Минулого Різдва я була нареченою, серце моє було наповнене блаженством і палкими надіями, хоча й недобре я передчувала. Тепер я дружина: моє блаженство зменшилося, та не згасло; моїх надій поменшало, але вони не зникли зовсім; мої побоювання зросли, та ще не повністю підтвердились; і, дяка Богові, я вже стала матір’ю. Бог послав мені душу, щоб я виховувала її для небес і черпала в ній нове, спокійніше блаженство.

25-е грудня 1823 року. – Минув ще один рік. Мій маленький Артурчик живе і процвітає. Він здоровий, але не міцний, повний ніжної грайливості й жвавості, вже люблячий і сприйнятливий до пристрастей і емоцій, які він ще довго буде не в змозі висловити. Він нарешті завоював серце свого батька, й зараз мене постійно переслідує страх, щоб його не зруйнувала нерозважлива батькова поблажливість. Але я маю остерігатися і власної слабкості, бо й не здогадувалася до цього часу, як можуть зіпсувати батьки свою єдину дитину.

Я тішуся своїм сином, бо (німому паперу я можу зізнатись у цьому) майже не маю втіхи від свого чоловіка. Я ще кохаю його, і він по-своєму кохає мене, – та це кохання так відрізняється від тієї любові, яку я могла б дати і яку сама сподівалася отримати! Як мало симпатії поміж нами, стільки думок і почуттів ув’язненні в моїй душі, а значна частина вищої і кращої моєї сутності насправді незаміжня – і приречена або черствіти у тьмяній напівтемряві самотності, або ж вироджуватися й гинути через відсутність живлення у цьому нездоровому ґрунті! Але, повторюю, я не маю ніякого права скаржитися, лише кажу правду і хочу побачити, чи якась страшніша правда не заплямує в майбутньому ці сторінки. Вже минуло два роки, як ми разом; певно, «романтика» нашої прихильності одне до одного вже виснажилася. Я спустилась зараз на найнижчий щабель в Артуровій любові й виявила всі вади його природи: якщо в ній і будуть якісь подальші зміни, то тільки на краще, оскільки ми дедалі дужче звикаємо одне до одного – ми просто не зможемо опуститися нижче. І я зможу непогано впоратися з цим.

Артур непогана людина: у нього є чимало гарних якостей, але він нестриманий, позбавлений високих прагнень, ласолюб, полюбляє тілесні втіхи, і його поняття про подружні обов’язки та комфорт не збігаються з моїми. Дружину він розглядає як істоту, що віддано кохає лише одного, постійно сидить удома, чекаючи на свого чоловіка, розважає його і виконує всі забаганки, аби йому було комфортно, а коли він відсутній, то вона має дбати про його інтереси і терпляче чекати на його повернення, хоч би чим він там займався під час відсутності.

Навесні він оголосив про свій намір поїхати до Лондона: його тамтешні справи вимагають його присутності, сказав він, і їх не можна більше відкладати. Він висловив свій жаль з приводу того, що мав покинути мене, але сподівався, що я розважатимуся з дитиною.

– Але навіщо мене покидати? – запитала я. – Адже я можу поїхати з тобою.

– Ти ж не братимеш це дитя до міста?

– Візьму. А чом би й ні?

Про це не могло бути й мови: міське повітря, сказав він, зашкодить і дитині, й мені; крім того, доведеться рано вставати й пізно лягати, та й взагалі, все там буде вельми проблематичне, шкідливе й небезпечне. Я заперечувала, бо здригалася на саму думку, що доведеться відпустити його самого, і пожертвувала б майже всім, що стосувалося мене самої й дитини, аби запобігти цьому; але наприкінці він відверто і трохи роздратовано сказав мені, що мій супровід недоречний: він стомився від безсонних ночей, від галасу дитини і хоче відпочити. Я запропонувала пожити в окремих покоях, але йому це не сподобалося.

– Правда в тому, Артуре, – нарешті мовила я, – що ти стомився від мого товариства і вирішив не брати мене з собою. Міг би відразу так і сказати.

Він заперечив це, але я відразу ж вибігла з кімнати і подалася до покою, де спала дитина – мені хотілося приховати свої почуття, а, може, й погамувати їх.

Я була надто ображена, щоб і надалі висловлювати невдоволення його планами, і так було аж до того дня, що передував його від’їзду, коли я щиро прохала його піклуватися про себе і триматися подалі від спокус. Він посміявся із мого занепокоєння, запевнив, що для цього не було жодних підстав, і пообіцяв прислухатися до моїх порад

– Гадаю, немає сенсу запитувати, коли ти повернешся? – поцікавилась я.

– Та звісно, але запевняю тебе, кохана, що відлучаюсь я ненадовго.

– Я не збираюсь тримати тебе ув’язненим удома, – відповіла я, – якщо ти можеш бути так довго без мене і залишатись щасливим, але мені не подобається навіть думка про те, що ти перебуватимеш там серед усіх тих так званих друзів.

– Ото вже дурненьке дівча! Гадаєш, я не можу подбати про себе?

– Останнього разу тобі це не вдалося. Але ЦЬОГО разу, Артуре, – палко додала я, – доведи мені, що ти таки спроможний на це, і зроби так, щоб я не боялася довіряти тобі!

Він пообіцяв, що так і буде, та не дотримався своєї обіцянки, тож віднині я ніколи не зможу покладатися на його слово. Гірке, гірке зізнання! Сльози засліплюють мене, коли я пишу. Він поїхав на початку березня і не повертався аж до липня. Цього разу він не виправдовувавсь, як було раніше, його листи приходили не так часто, були вони коротшими і не такими ніжними, надто ж після перших кількох тижнів: вони приходили дедалі рідше і щоразу ставали ще більш стислими і недбалими. А коли я йому не писала, він скаржився, що я ним нехтую. Коли ж я писала суворі й холодні листи, то він засуджував мою різкість і зауважував, що цього досить, аби віднадити його від власної домівки; коли ж я пом’якшувала свій тон, то його відповіді ставали ніжнішими і він обіцяв повернутися, аж врешті я зрозуміла, що не варто надавати значення його обіцянкам.

Розділ XXIX

Упродовж цих чотирьох місяців я переходила від тривоги до відчаю, від обурення до жалю. І все ж таки моєю втіхою була дитина, ця люба невинна істота, хоч і цю радість отруювала думка про те, як же навчити її поважати свого батька і заразом зробити так, щоб дитина не брала з нього приклад?

Але я пам’ятала, що сама накликала на себе всі ці лиха, тож вирішила терпіти їх мовчки. Крім дитини і вірної Рейчел, яка, вочевидь, здогадувалася про моє горе, хоча не виказувала цього, в мене були ще книги та олівець, були і хатні справи, крім того, я мала дбати про добробут і комфорт Артурових наймитів та орендарів; інколи я шукала втіхи в товаристві своєї юної подруги Естер Гаргрейв: час від часу я відвідувала її верхи, а декілька разів і вона приїжджала до мене в гості. Місіс Гаргрейв цього сезону не навідувалась у Лондон: видавши заміж дочку, вона задля економії сиділа вдома; хоч як це дивно, Волтер приєднався до неї на початку червня і залишався майже до кінця серпня.

Вперше я побачила його увечері, коли гуляла в парку з маленьким Артуром і Рейчел, яка була і нянькою, й покоївкою заразом, бо я потребувала зовсім незначної прислуги, а оскільки вона свого часу гляділа мене і палко бажала глядіти й моє дитя, то я вважала за доцільне доручити їй такий важливий обов’язок і призначити під її керівництво ще одну молоду няньку, ніж наймати для цього когось іншого; крім того, це дозволяло заощаджувати, а відколи я познайомилась зі станом Артурових справ, то навчилася вважати таку пораду вартою уваги; бо, згідно з моїм власним побажанням, майже весь прибуток від мого посагу присвячувався, на багато років уперед, сплаті його боргів, а ті суми, які він примудряється розтринькувати в Лондоні, просто незбагненні. Але повернімось до містера Гаргрейва. Я стояла з Рейчел біля води, потішаючи дитину, що сміялася у неї на руках, лозиною з верби, вкритою золотавими сережками, коли, на мій великий подив, він заїхав до парку верхи на своєму дорогому вороному гунтері і перетнув галявинку, аби зустрітись із нами. Він привітав мене вишуканим компліментом. Потім сказав мені, що приніс повідомлення від своєї матері, яка, оскільки він їхав у цьому напрямку, висловила бажання, аби він заскочив до маєтку і попросив, щоб я зробила їм таку ласку і склала компанію під час завтрашнього дружнього сімейного обіду.

– Не буде нікого, крім нас, – повідомив він, – але Естер дуже хоче бачити вас; і моя мати непокоїться, що ви почуватиметесь самотньою у цьому великому будинку зовсім одна, і хотіла б умовити вас приїжджати до нас частіше і почуватись як удома в нашому скромному помешканні, поки містер Гантингтон не повернеться і не зробить ваш власний дім комфортнішим для вас.

– Вона дуже добра, – відповіла я, – але я не сама, як бачите, – а ті, у кого немає вільної хвилини, рідко скаржаться на самотність.

– То вас завтра не буде? Вона страшенно засмутиться, якщо ви відмовитеся.

Мені було не до смаку таке співчуття, проте я пообіцяла приїхати.

– Який же сьогодні приємний вечір! – зауважив він, дивлячись на парк, осяяний сонцем. – В якому ж раю ви живете!

– Вечір справді чарівний, – відповіла я і зітхнула, подумавши про те, як мало Грасдейл нагадує рай мені самій.

Здається, містер Гаргрейв вгадав мої думки, бо співчутливо запитав, чи я нічого не отримувала останнім часом від містера Гантингтона.

– Останнім часом нічого, – відповіла я.

– Я так і думав, – пробурмотів він, ніби до самого себе, втупивши очі в землю.

– А ви нещодавно повернулися з Лондона? – поцікавилась я.

– Тільки вчора повернувся.

– А ви його там бачили?

– Так, бачив.

– Він добре почувається?

– Так… тобто, – мовив він, дедалі більше вагаючись і з виглядом ледве стримуваного обурення, – він почувався так добре, як… як він на це заслуговував, але за таких умов я вважаю це неможливим для чоловіка, якого так кохають, – тут він підвів погляд і, серйозно мені вклонившись, дав зрозуміти, що це стосувалось мене. Гадаю, моє обличчя було просто малинового кольору.

– Пробачте мені, місіс Гантингтон, – продовжував він, – але я не можу стримати своє обурення, коли бачу таку сліпоту і несмак, – але, можливо, ви просто не знаєте… – він зробив паузу.

– Я нічого не знаю, сер, – за винятком того, що він відкладає своє повернення на довший термін, ніж я очікувала; і якщо він віддає перевагу товариству своїх друзів, а не дружини, і розпусному міському життю, а не тиші сільського життя, то, гадаю, дякувати за це треба тим друзям. Їхні смаки збігаються з його смаками, і я не розумію, чому його поведінка має обурювати чи дивувати їх.

– Ви жорстоко помиляєтеся щодо мене, – відповів він. – За останні кілька тижнів я провів у товаристві містера Гантингтона зовсім мало часу; а щодо його смаків і занять, то вони взагалі перевищують моє розуміння, бо я просто самотній мандрівник. Там, де я зробив лише кілька ковтків і трохи скуштував, він випиває келих до дна; і якщо коли-небудь я бажав заглушити голос розуму безумством і дурістю чи змарнував забагато свого часу і талантів у товаристві нерозсудливих і розбещених друзяк, то сам Бог знає, що я охоче відмовився б від них, якби мав бодай половину того щастя, яким той чоловік так нехтує, себто такий дім і таку дружину! Це підло! – пробурмотів він крізь зуби. – І не думайте, місіс Гантингтон, – додав він уголос, – що я підбурював його до цієї розпусти – навпаки, я умовляв його, часто дивувався з його поведінки й нагадував йому про його обов’язки і привілеї – але даремно; він лише…

– Досить, містере Гаргрейве! Хоч які були б вади мого чоловіка, та мені стане ще тяжче, коли я чутиму про них від чужої людини.

– Хіба ж я чужа людина? – сумно запитав він. – Я – ваш найближчий сусід, хрещений батько вашого сина і друг вашого чоловіка; хіба я не можу бути також вашим другом?

– Справжній дружбі має передувати близьке знайомство; я ж знаю про вас зовсім небагато, містере Гаргрейв, та й то лише з чуток.

– Хіба ви забули ті шість чи сім тижнів, які я провів під дахом вашого дому минулої осені? Я їх не забув. І я знаю вас достатньо, місіс Гантингтон, аби вважати, що цьому вашому чоловікові варто заздрити, як нікому іншому в світі, і я був би щасливий, якби ви визнали мене гідним своєї дружби.

– Якби ви мене знали більше, то так не думали б, а якби й думали, то не говорили про це й не чекали б, що мені полестить ваш комплімент.

Я відступила назад, поки говорила. Він побачив, що я воліла закінчити бесіду; і, відразу ж зрозумівши натяк, поважно вклонився, побажав мені доброго вечора і повернув свого коня у напрямку дороги. Він виглядав засмученим і ображеним тим, що я так неприхильно поставилась до його співчутливих увертюр. Я не була впевнена, що вчинила правильно, розмовляючи з ним так різко, але почувалася роздратованою і майже ображеною його поведінкою; все виглядало так, ніби він зловживав відсутністю мого чоловіка і намагався нав’язати мені не тільки правду про нього.

Рейчел під час нашої бесіди пройшла вперед на відстань кількох ярдів. Він під’їхав до неї і попросив подивитись на дитину. Обережно взявши дитя на руки, він поглянув на нього майже з батьківською усмішкою, і я чула, наближаючись до них, як він сказав:

– І це він також залишив!

Потім ніжно поцілував дитя і віддав його задоволеній няньці.

– Ви любите дітей, містере Гаргрейв? – запитала я, відчуваючи, що моє ставлення до нього трохи пом’якшало.

– Загалом ні, – відповів він, – але ця дитина така мила і так схожа на свою матір, – додав він тихіше.

– Тут ви помиляєтесь; дитина схожа на свого батька.

– А ви як гадаєте? – запитав він у Рейчел.

– Гадаю, сер, є трохи від обох, – відповіла вона.

Він поїхав; а Рейчел уголос заявила, що це дуже милий джентльмен. Щодо мене, я мала деякі сумніви стосовно цього.

Протягом наступних шести тижнів я зустрічала його кілька разів, але завжди, за винятком одного разу, в компанії його матері або сестри. Коли я приїжджала до них, він завжди бував удома, а коли вони відвідували мене, він управляв їхнім фаетоном. Його мати, вочевидь, була в захваті від його шанобливих знаків уваги і недавно набутих домашніх звичок.

І тільки раз я зустріла його самого. Це сталося на початку липня. Ми пішли з Артурчиком до лісу, який оточував парк, там я посадила його на поросле мохом коріння старого дуба і, зібравши жменю дзвіночків та диких троянд, стала перед ним навколішки. Він хапав квіти своїми малесенькими пальчиками, а я забула про всі свої клопоти, ми обоє сміялися, аж раптом якась тінь упала на нас. Поглянувши угору, я побачила Волтера Гаргрейва, що стояв і не відривав від нас погляду.

– Даруйте, місіс Гантингтон, – сказав він, – але я був просто зачарований; я був не в змозі ні підійти, ні утриматися від споглядання цієї картини. Який жвавий мій маленький хрещеник! І який він веселий сьогодні! – він наблизився до дитини і нахилився, аби взяти її за руку, та, побачивши, що Артурчик зараз заплаче, розсудливо відступив.

– Якою радістю і втіхою має бути для вас це маленьке створіння, місіс Гантингтон! – зауважив він.

– Це правда, – відповіла я, а потім поцікавилась, як почуваються його мати й сестра.

Він ввічливо відповів на мої розпитування, а потім знову підняв тему, якої я бажала уникнути, хоча й робив це обережно, що свідчило про його страх образити мене.

– Останнім часом не було звісток від Гантингтона? – запитав він.

– На цьому тижні не було, – відповіла я. За ці три тижні не було, могла б сказати я.

– Я отримав від нього листа сьогодні зранку. Хотів би я, щоб це був такий лист, який можна було б показати його дружині, – він наполовину витягнув із кишені свого жилета листа із Артуровим почерком, яким була написана адреса, сердито поглянув на нього і запхав назад, додавши: – Але він повідомляє мені, що повернеться наступного тижня.

– Він каже мені так у кожному листі.

– Справді? Що ж, це на нього схоже. Але мені він завжди відверто зізнавався у своєму намірі залишатися у Лондоні аж до цього місяця.

Мене як громом вдарив цей доказ систематичного нехтування правдою.

– І це повністю узгоджується з усією його поведінкою, – зауважив містер Гаргрейв, замислено дивлячись на мене і читаючи всі мої почуття у мене на обличчі.

– То він таки приїздить наступного тижня? – уточнила я після паузи.

– Можете покластися на ці слова, якщо така певність може принести вам хоч якесь задоволення. А хіба ви радітимете його поверненню? – вигукнув він, знов уважно вивчаючи моє обличчя.

– Звичайно, містере Гаргрейв – адже це мій чоловік.

– О Гантингтоне, ти й не уявляєш, чим знехтував! – пристрасно прошепотів він.

Я взяла дитину на руки і, побажавши йому доброго ранку, пішла додому.

Чи ж була я рада? Та я просто в захваті була, хоча мене таки розгнівала Артурова поведінка і я вирішила, що він повинен був також відчути це.

Розділ XXX

Наступного ранку я сама отримала від нього кілька рядків, які підтверджували Гаргрейвові натяки стосовно його скорого повернення. І він таки приїхав наступного тижня, та першого дня був стомлений мандрівкою, тож я вирішила не докоряти йому. Наступного ранку він ще був зморений, та за обідом, коли він, перебравши бренді, почав ганити страви і заявив, що нам слід найняти іншу кухарку, я подумала, що час настав.

– Це та ж сама кухарка, яка в нас була і до твого від’їзду, Артуре, – сказала я. – Тоді ти був цілком задоволений нею.

– То ти, мабуть, розпустила її, поки мене не було. Отруїтися можна, поївши такої гидоти! – і він відштовхнув свою тарілку і відкинувся на спинку стільця.

– Мені здається, це ти змінився, а не вона, – мовила я, але якомога ніжніше, бо не бажала дратувати його.

– Може, й так, – недбало відповів він, ухопивши келиха з вином і залпом його випивши, після чого додав: – В моїх жилах пекельний вогонь, і вся вода океану не зможе його загасити!

«Що ж його розпалило?» – хотіла була спитати я, але тієї миті зайшов дворецький і почав збирати посуд.

– Швидше, Бенсоне, закінчуй з цим пекельним дзенькотом! – заволав його хазяїн. – І не принось сиру, якщо не хочеш, щоб мене знудило прямо зараз!

Бенсон забрав сир і постарався тихо й швидко прибрати посуд, та на килимі була складка, яка з’явилась, коли його хазяїн у запалі відштовхнув свого стільця, – Бенсон зачепився об неї і мало не впав, таця в його руках задзеленчала і з неї впала порцелянова соусниця. Артур аж підскочив і брутально вилаяв його.

– Він не міг зарадити цьому, Артуре, – мовила я, – його нога зачепилась об килим. Облиш ті друзки, Бенсоне, потім прибереш.

Задоволений, що його відпустили, Бенсон швиденько накрив стіл для десерту і вийшов.

– А чому це ти стала на бік прислуги, Гелено? – запитав Артур.

– Тому що Бенсон страшенно злякався і образився через твій раптовий вибух.

– Ти диви, який бідолаха! А ти думала про те, що мої пошарпані нерви страждають від його промахів?

– Я ніколи не чула, щоб ти раніше скаржився на свої нерви.

– А чому це в мене не повинно бути нервів; у тебе ж є?

– О, я не збираюсь оскаржувати твоє право їх мати, але щодо мене, то я ніколи на них не скаржуся.

– Чого б тобі на них скаржитись, якщо ти ніколи не робила нічого, аби їх випробувати?

– То чому ж ти випробовуєш свої, Артуре?

– Гадаєш, мені більше немає чого робити, як тільки сидіти вдома і піклуватися про себе?

– А хіба ти не можеш піклуватися про себе по-чоловічому коли ти їдеш з дому? Ти казав мені, що можеш це робити, й обіцяв…

– Ну, ну, Гелено, не верзи казна-що, я не можу цього терпіти!

– Чому ти не можеш терпіти, коли тобі нагадують про обіцянки, які ти не виконав?

– Гелено, ти жорстока. Якби ти знала, як тремтить кожен мій нерв, то пожаліла б мене. Ти жалієш бовдура слугу за те, що він розбив миску, а для мене в тебе немає ніякого співчуття, хоч моя голова розколюється надвоє і я палаю від лихоманки.

Він схилив голову на руку і зітхнув. Я підійшла до нього і поклала руку йому на чоло. Воно справді палало.

– Тоді ходімо зі мною до вітальні, Артуре; і не пий більше вина: ти випив вже кілька склянок після обіду і не з їв навіть крихти за цілий день. Як це може бути тобі на користь?

Отак я змусила його вийти з-за столу. Принесли дитину, але в неї саме прорізувалися зубки, і батько не міг витерпіти її плачу і звелів однести до спальні. Коли ж я пішла поглянути, як там дитина, то він почав докоряти мені, що люблю її дужче, ніж чоловіка.

– Добре, нічого не скажеш! Я вже хотів був і не посилати по тебе: думаю, а давай-но глянемо, як надовго вона покине мене самого.

– Не так і довго була я відсутня, правда ж, Артуре? Не більше години.

– Авжеж, година для тебе – ніщо, адже в тебе було таке приємне заняття; а для мене…

– Це було не таке вже і приємне заняття, – урвала його я. – Наше дитя почувається зовсім не добре, і я не могла покинути його, поки воно не заснуло.

– О, ти сповнена доброти і жалощів до кожного, окрім мене.

– А чому я маю жаліти тебе? Що з тобою таке?

– Ну, це вже переходить усі межі! Після страшенних страждань я повертаюсь додому хворий і стомлений, прагнучи комфорту і очікуючи знайти увагу і доброту, принаймні з боку власної дружини, а вона запитує, що зі мною таке!

– З тобою все гаразд, – мовила я у відповідь, – якщо не рахувати того лиха, яке ти свідомо накликав сам на себе.

– Значить так, Гелено, – рішуче сказав він, – якщо ти потурбуєш мене ще хоч одним словом, я подзвоню і замовлю шість пляшок вина, і, присягаюся небом, тут-таки вип’ю їх!

Я нічого більше не сказала, а натомість сіла за стіл і підсунула до себе книгу.

– Принаймні дала б мені спокій, – докинув він, – якщо вже відмовляєш мені в усіх інших утіхах!

Після цього він знову розлігся на дивані й, зітхнувши, мляво стулив повіки, ніби збирався спати.

Переді мною лежала книга, та я навіть не знала, про що вона. Спершись ліктями на стіл і зчепивши руки перед очима, я тихенько заплакала. Але Артур не спав: заледве я схлипнула, як він підвів голову і нетерпляче вигукнув:

– Чому ти плачеш, Гелено? У чому справа, нехай їй дідько?

– Я плачу через тебе, Артуре, – відповіла я, швидко втерши сльози, а тоді підвелася і впала перед ним навколішки. – Хіба ти не знаєш, що ти – частина мене? Невже ти думаєш, що можеш шкодити собі й деградувати, а я цього не відчуватиму?

– Деградувати?!

– Так, деградувати! Що ти робив весь цей час?

– Краще б ти не запитувала, – сказав він зі слабкою посмішкою.

– І тобі краще б не розповідати; але ти не можеш заперечувати, що довів себе до жалюгідного стану. Ти ганебно ставився до самого себе, до своїх тіла і душі, а також до мене; і я не можу спокійно зносити цього, й не буду!

– Гаразд, тільки не стискай мені руку й не хвилюй мене так, ради Бога! О Гатерслі! ти мав рацію: ця жінка з її почуттями і характером буде моєю смертю. Ну ж бо, ну, відпусти мене.

– Артуре, ти маєш покаятися! – з відчаєм вигукнула я, обхопивши його руками і сховавши обличчя в нього на грудях. – Ти повинен сказати, що шкодуєш про те, що накоїв!

– Гаразд, гаразд, я шкодую

– Ти не шкодуєш! ти робитимеш це знову.

– Я просто не виживу, щоб мати змогу знову це робити, якщо ти будеш поводитись зі мною так жорстоко! – відповів він, відштовхуючи мене від себе. – Ти майже витрясла з мене душу, – він притис руку до серця і виглядав справді схвильованим і хворим.

– Зараз же принеси мені склянку вина, – мовив він, – аби виправити те, що ти накоїла, тигрице! Я майже втрачаю свідомість.

Я поспішила принести засіб, якого він вимагав. Здавалось, ті ліки просто повернули його до життя.

– Яка ганьба, – мовила я, беручи порожню склянку з його рук, – для такого молодого чоловіка, як ти, докотитись до такого стану!

– Якби ти знала все, моя дівчинко, то натомість сказала б: «Яке це диво, що ти так добре все зносиш!» Я за ці чотири місяці, Гелено, пережив більше, ніж ти за весь час свого існування, або ще переживеш до кінця своїх днів, тож мені треба розплачуватися за це.

– Тобі доведеться заплатити ще більшу ціну, якщо не побережешся: ти втратиш здоров’я, а також мою прихильність, якщо вона взагалі що-небудь для тебе важить.

– Що! ти знову взялась за цю стару гру – погрожувати мені втратою твоєї прихильності? По-перше, мені здається, що вона в тебе не така вже й справжня, якщо її так легко зруйнувати. Бережись, моя гарненька тиранко, бо змусиш мене пошкодувати про свій вибір і позаздрити своєму другові Гатерслі, який має таку покірну дружину: це справжній зразок для представниць твоєї статі, Гелено. Вона весь сезон провела з ним у Лондоні, і він не мав із нею ніякого клопоту. Він міг розважатись, як звичайнісінький одинак, і вона ніколи не скаржилася, міг повертатися додому о будь-якій годині ночі або ранку, або взагалі не з’являтися вдома; бути похмурим, тверезим або добряче напідпитку і скільки завгодно клеїти дурня або вдавати божевільного. Вона ніколи не каже йому й слова докору чи скарги, хоч що він там накоїв би. Він присягається, що не проміняє її й на ціле королівство.

– Але він перетворює її життя на справжнє прокляття.

– У неї немає власної волі, і вона завжди задоволена і щаслива, доки він сам отримує втіху.

– Це не так. Я маю від неї кілька листів, які висловлюють страшенне занепокоєння його поведінкою і в яких вона скаржиться, що ти підбурюєш його до всіх тих учинків, а в одному листі вона благає мене забрати тебе з Лондона і стверджує, що її чоловік ніколи не чинив такого, поки не приїхав ти, і припинить це, як тільки ти поїдеш і даси йому змогу керуватися власним здоровим глуздом.

– Ото зрадниця! Дай мені того листа, нехай він прочитає, що вона там понаписувала.

– Ні, він не побачить його без її згоди; але якби й побачив, там немає нічого, що могло б розгнівати його, як і в усіх інших листах. Вона ніколи не дозволяє собі сказати жодного слова проти нього: єдине, що там звучить, це турбота про нього. Вона пише про його поведінку в найделікатніших зворотах і виправдовує його, як тільки може; а щодо її власних страждань, то я скоріше їх відчуваю, ніж виразно бачу в її листах.

– Але ж вона обмовляє мене; і не сумніваюсь, що ти їй в цьому допомагала.

– Ні, я сказала їй, що вона переоцінює мій вплив на тебе і що я охоче забрала б тебе подалі від тих спокус, але надії на успіх незначні, і що вона помиляється, вважаючи, що це саме ти спокушав містера Гатерслі або будь-кого іншого робити помилки. Я сама раніше дотримувалася протилежної думки, але зараз вважаю, що ви взаємно розбещуєте один одного, тож якби вона висловила серйозний протест своєму чоловікові, то це було б йому на користь, бо хоч він і грубіший, ніж ти, але все ж таки більше надається до перевиховання.

– Так от яким шляхом ви йдете – заохочуєте одна одну до заколоту, брехні розпускаєте і робите якісь натяки на своїх чоловіків, та ще й утіху отримуєте від цього!

– Згідно з твоєю власною розповіддю, – мовила я, – моя лиха порада справила на неї зовсім незначний вплив. А щодо образ і наклепів, то ми надто соромимось помилок наших чоловіків, аби робити їх темою для нашого листування. Хоч які ми подруги з нею, та тримаємо при собі все, що стосується ваших недоліків і вад, ба більше, й самі б про них не хотіли б знати, якби була така змога!

– Не набридай мені цими балачками: ти ніколи не доб’єшся цим нічого хорошого. Будь зі мною терплячою, мирися з моєю слабкістю і роздратованістю, аж поки я одужаю від цієї лихоманки, і тоді ти знову побачиш мене бадьорим і люб’язним, яким я був завжди. Чому ти не можеш бути такою ж ніжною і доброзичливою, як останнього разу?

– Я сама себе обманювала, гадаючи, що тобі було соромно, і сподівалася, що ти ніколи не повториш їх знову; але тепер ти не залишив мені надії!

– Мій випадок цілком безнадійний, еге ж? Знаєш, люба, вибух пристрасті – прекрасна, надихаюча річ, потоки сліз теж зворушують, та якщо до них вдаватися дуже часто, то вони є до біса неприємними речами.

Відтоді я щомога стримувала свої сльози та пристрасті. Я вже не умовляла його, бо бачила, що це марно: Господь міг би збудити це байдуже серце і прогнати пітьму з його душі, але мені це було не під силу. Його кепський настрій, який він зривав на людях, що не могли захистити себе, ще обурював мене, і я намагалася гамувати його, та сама терпіла ті вибухи зі спокійною стриманістю. Я ретельно дбала про його бажання і розваги, але, визнаю, вже не з тією відданою ніжністю, що раніше, адже я більше не почувала її; крім того, у мене було моє нездорове дитя, заради якого я безстрашно зустрічала докори і терпіла характер його безпричинно вимогливого батька.

Артур від природи не сварливий і не дратівливий, він настільки далекий від цього, що навіть смішно було бачити його в такому примхливому й нервовому стані; втім, його характер поступово поліпшувався в міру того, як відновлювалось його тілесне здоров’я. На жаль, це відбувалося не так швидко, як мені хотілося, тому що він страшенно приохотився до вина – воно було для нього вже чимось більшим, ніж просто додатковим засобом для світської розваги: вино стало для нього важливим джерелом задоволення. Охоплений депресією, він зробив би його своїми ліками і підтримкою, своїм утішителем і відпочинком, своїм другом і в такий спосіб опускався б глибше й глибше, аж назавжди залишився б у тій безодні, до якої потрапив. Але я вирішила, що поки у мене є хоч якийсь вплив на нього, такого не буде, й хоча я не могла перешкодити йому пити більше, ніж треба, все ж таки завдяки незмінній наполегливості, доброті, твердості та пильності шляхом умовлянь мені вдалося вберегти його від цієї огидної схильності, такої підступної, невблаганної й катастрофічної за своїми наслідками.

І тут не слід забувати, що я неабияк зобов’язана його другові містеру Гаргрейву. У той час він частенько навідувався до Грасдейлу й обідав з нами, тож Артур охоче махнув би рукою на розсудливість та пристойність і влаштовував би «славну нічку», якби того забажав його друг, а всі мої зусилля пішли б у нівеч. Спочатку я так боялась цього, що якось наодинці зізналася йому про Артурову схильність і висловила надію, що він не заохочуватиме його до пияцтва. Він був задоволений такою довірою і, звичайно ж, не зрадив її. За кожної нагоди його присутність слугувала скоріше стримуючим фактором для господаря дому ніж підбурюванням до подальшої нестриманості; йому завжди вдавалося вчасно випровадити його з їдальні – якщо Артур не реагував на фрази: «Я не повинен затримувати тебе і змушувати твою дружину чекати» або «Ми не повинні забувати, що місіс Гантингтон сама», то Гаргрейв наполягав на тому, що вже пора закінчувати обід, і господар дому змушений був слухатися його. Відтоді я звикла сприймати містера Гаргрейва як справжнього друга сім ї й безпечного товариша для Артура, здатного піднімати йому настрій і рятувати від нудьги, а також як свого союзника, тож я була вдячна за це й за першої ж нагоди заявила, що зобов’язана йому; та коли я так учинила, серце підказало мені, що це неправильно, й моє обличчя зашарілося від його серйозного пильного погляду, а вдячність мою він так сприйняв, що мої погані передчуття подвоїлися. Він радів, що прислужився мені, та ця втіха поєднувалася з жалем до мене і співчуттям до себе самого – не знаю, що було його причиною, бо я не питала про це й не дозволяла йому звірятися зі свого лиха. Його зітхання і натяки на ледь стримуване страждання, здавалось, йшли від надміру почуттів, та він повинен був або тримати їх при собі, або зітхати до якоїсь іншої жінки. Мені здавалося неправильним, що між чоловіковим другом і мною мала існувати якась таємна угода, в яку мого чоловіка не було посвячено і об’єктом якої був саме він. Аж згодом я подумала: «Якщо це таки неправильно, то винен у тім Артур, а не я».

І справді, ми з ним одне ціле, тож я ототожнюю себе з ним до такої міри, що відчуваю його деградацію, його вади та переступи, як свої власні: я соромлюся за нього, боюся за нього, каюся за нього, плачу, молюся і співчуваю йому, як самій собі; але я не можу діяти замість нього, а значить, цей союз плямує мене, гідність моя принижується в моїх власних очах. Я так люблю його, так прагну вибачати його помилки, що весь час думаю про них і намагаюся знайти виправдання найвільнішим його принципам і найгіршим його звичкам, аж врешті сама познайомилася з розпустою і майже стала співучасницею його гріхів. Те, що колись шокувало і викликало в мене відразу, здається зараз природним. Я знаю, що ті речі були неправильними, тому що здоровий глузд і Боже слово називають їх такими, але я поступово втрачаю той інстинктивний жах і огиду, які отримала від природи та внаслідок виховання. Може, я була надто суворою у своїх судженнях, бо ненавиділа грішника разом із гріхом; тепер же я пишаюсь, що стала більш милосердною і розважливою; але чи не стаю я байдужою і нечутливою? Дурна ж я була, що уявляла, ніби маю достатньо сили та чистоти, аби врятувати і себе, і його! Така марнотна самовпевненість отримає по заслузі, якщо я загину разом із ним у тій безодні, від якої прагла вберегти його! Порятуй мене, Боже, від цього, і його теж порятуй! Так, бідолашний Артуре, я не втрачаю надії і молитимусь за тебе; й хоча з цих рядків ти постаєш якимсь негідником, що не має й надії на помилування, та це лише мої побоювання, – якби я менше кохала тебе, то була б не така засмучена.

Останнім часом його поведінка була бездоганною, та я знаю, що його серце не змінилося; наближається весна, і я страшенно боюся наслідків.

Оскільки до його виснаженого тіла почали повертатись енергія та сила, його почали дратувати самотність і тиша нашого сільського маєтку, тож я запропонувала поїхати на морське узбережжя – пожити там кілька тижнів було б корисно і для нього, і для мене з дитиною. Ні, сказав він на те, морські курорти страшенно нудні; крім того, хтось із друзів запросив його до Шотландії, полювати на куріпок та оленів.

– То ти знову покинеш мене, Артуре? – запитала я.

– Так, люба моя, та лише для того, аби ще дужче кохати тебе, коли повернуся, і цього разу тобі немає потреби боятися за мене: у горах немає ніяких спокус. А під час моєї відсутності ти можеш поїхати з візитом до Стенінглі: твої дядько й тітка вже давно хотіли, щоб ми приїхали до них, але з якоїсь причини між милою леді та мною існує така антипатія, що я не наважуюся туди поткнутися.

Десь на третій тиждень серпня Артур у товаристві містера Гаргрейва вирушив до Шотландії. Невдовзі після цього я поїхала до Стенінглі, моєї любої домівки, яка викликала в мене таку бурю почуттів, що я не могла стримати сліз, побачивши ті давні знайомі краєвиди й ті рідні обличчя.

Артура не було ще кілька тижнів після мого повернення зі Стенінглі, та я вже не так непокоїлася, бо активні розваги серед диких пагорбів Шотландії й не порівняти з розпусним лондонським життям. Листи від нього приходили регулярніше, й коли він таки повернувся, то виглядав бадьорим і дужим. Відтоді все пішло на краще. Він ще має нещасну схильність до надмірного вживання їжі, проти якої мені доводиться боротися, але вже почав звертати увагу на свого сина, й це приносить йому втіху вдома, тоді як полювання на лисиць тішить його на свіжому повітрі, тож він уже не залежить від мене в тім, що стосується розваг. Але зараз січень; наближається весна, і я боюся її. Ця приємна пора року, яку я колись так радісно вітала як час надії та радості, тепер пробуджує інші очікування.

Розділ XXXI

20-е березня 1824 року. – Настала весна, й Артур поїхав собі, як я і передбачала.

Цього разу він сказав, що недовго побуде в Лондоні, а потім вирушить на континент, де пробуде кілька тижнів, та я знаю, що його тижні дорівнюють місяцям.

30-е липня. – Він повернувся тижнів зо три тому, здоров’я його у трохи кращому стані, настрій геть кепський. Хоч, може, я й помиляюся: просто я стала менш терплячою і стриманою. Я стомилась від його несправедливості, егоїзму та безнадійної розбещеності. Мій бідолашний батько помер минулого тижня; Артур страшенно розгнівався, почувши про це, бо я була приголомшена і засмучена, і він боявся, що ця обставина стане на заваді його комфорту. Коли я завела мову про те, що мені слід замовити траур, він вигукнув: «О, я ненавиджу чорне! Гадаю, ти маєш трохи поносити його, та,

сподіваюся, не узгоджуватимеш своїх манер та свого обличчя з траурним убранням. Чом це ти маєш зітхати й стогнати, а я відчувати незручності? Тільки через те, що упився насмерть старий джентльмен із графства N, якого ні ти, ні я не і в очі не бачили? Ну ось, бачиш, ти вже плачеш! Напевне, через удавану любов».

Він не хотів і чути про мою присутність на похоронах або про те, щоб розважити бідолашного Фредеріка в його самотності. Це зайве, сказав він. Хто такий був для мене мій батько? Я ніколи не бачила його, хіба що раз, коли ще була маленькою, і добре знала, що він ніколи і на гріш не піклувався про мене, та й брата свого мало знала.

– Крім того, люба Гелено, – мовив він, обіймаючи мене з улесливою ніжністю, – я не можу відпустити тебе і на один день.

– А як же ти сам був без мене так довго? – запитала я.

– Ох, тоді я вештався світами! Зараз я вдома, а дім без тебе, моє домашнє божество, буде нестерпним.

– Так, поки ти потребуєш мене для свого комфорту; але ти не казав цього раніше, коли тікав зі своєї домівки без мене! – заперечила я; але не встигли ці слова зірватися з моїх уст, як я пожалкувала про них. Це було тяжке звинувачення: якщо воно було неправдою, то було дуже великою образою; якщо ж було справедливе, то виступало надто принизливим фактом для нього. Проте я цілком обійшлася б і без того хвилинного нападу докорів самій собі. Це звинувачення не збудило в ньому ні сорому, ні обурення: він навіть не спробував спростувати чи виправдати його, а лише відповів довгим, тихим хихотінням, ніби вважав усю ту давню справу таким собі веселим жартом. Ні, цей чоловік таки змусить мене розлюбити його!

Як звариш пива – так тобі Його і пити далебі.[16]

Що ж, я вип’ю його до самого дна, й ніхто не дізнається, яким гірким воно було для мене!

20-е серпня. – У нашому житті все знову пішло майже як завжди. Артур повернувся до свого колишнього стану і звичок, а я розсудила, що наймудріше буде заплющувати очі на минуле і майбутнє, принаймні у тих питаннях, які стосувались його, і жити лише теперішнім: кохати його, наскільки можна, всміхатися (якщо можливо), коли він усміхається, бути бадьорою, коли він бадьорий, і задоволеною, коли він задоволений; а коли він не був задоволений, то намагатись утішити його; а якщо й це не допоможе, то миритися з ним, вибачати йому та стримувати свої почуття, аби вони не погіршували його лихих пристрастей; і все ж, поступаючись йому, робити все, щоб уберегти його від гіршого.

Але ми недовго будемо самі. Незабаром я буду змушена розважати те саме товариство, яке ми приймали й позаминулої осені, – до нього прилучився ще містер Гатерслі і, на моє окреме прохання, його дружина і дитя. Не можу дочекатися Мілісент із її маленькою дочкою. Останній зараз вже понад рік; вона буде гарною приятелькою для мого маленького Артура.

30-е вересня. – Наші гості тут вже тиждень чи два, та в мене ще не було вільної часини, аби щось написати про них. Я не можу подолати свою нелюбов до леді Лоубаре. Це не ґрунтується на простій особистій образі; я не люблю цю жінку, тому що страшенно не схвалюю її поведінки. Я уникаю її товариства, наскільки те дозволяють закони гостинності, та коли ми все ж таки бесідуємо з нею, то вона чемна і навіть привітна; але бережи мене, Боже, від такої привітності! Крізь її привітність проглядають колючки. Які вряди-годи добряче дошкуляють.

Проте останнім часом я не помічала в її стосунках з Артуром нічого такого, що могло б розгнівати чи стривожити мене. Протягом перших кількох днів вона здавалася мені сповненою бажання завоювати його прихильність. Її зусилля не пройшли непоміченими: я часто бачила, як він посміхався сам до себе через її хитрі маневри, та стріли ті не влучали у ціль. Її найчарівніші посмішки й гордовиті похмурі погляди завжди сприймалися із недбалою благодушністю, аж поки вона раптом облишила всі свої зусилля і стала такою ж байдужою, як і він.

Все йде так, як і має бути; але Артур ніколи не дасть мені можливості тішитися ним. Ті два мерзотники, Гримзбі та Гатерслі, звели нанівець усі мої зусилля, яких я доклала, щоб віднадити його від пияцтва. Вони щодня спонукають його перебирати міру. На другий вечір після їхнього приїзду, коли ми з іншими жінками покинули їдальню, я почула, як Артур вигукнув: «Ну, хлопці, як щодо звичних веселощів?»

Мілісент докірливо зиркнула на мене, ніби я могла цьому завадити; але її обличчя змінилося, коли вона почула волання Гатерслі: «Я з тобою, чоловіче! Нехай принесуть ще вина: тут немає й половини того, що треба!»

Щойно ми увійшли до вітальні, як до нас приєднався лорд Лоубаре.

– Що змусило тебе прийти так скоро? – вигукнула його дружина зі страшенно образливим виглядом незадоволення.

– Ти ж знаєш, я не п’ю, Анабелло, – серйозно відповів він.

– Це добре, але ти міг би побути трохи з ними: це виглядає так безглуздо – бігати за жінками; не уявляю, як ти так можеш!

Він кинув на неї погляд, у якому змішались гіркота і здивування, впав у крісло і, прикусивши вуста, втупився у підлогу.

– Ви вчинили правильно, лорде Лоубаре, – мовила я. – Вірю, що ми й надалі матимемо честь тішитися з вашого товариства. І якби Анабелла знала ціну справжній мудрості, то не казала б таких нісенітниць навіть жартома.

Він підвів голову і спрямував на мене наполовину здивований, наполовину розгублений погляд, а потім перевів очі на свою дружину.

– Принаймні, – сказала вона, – я знаюся на цінності доброго серця і зухвалого, мужнього духу.

– Гаразд, Анабелло, – глухо промовив він, – якщо моя присутність така прикра для тебе, то я піду.

– То ти повертаєшся до них? – недбало запитала вона.

– Ні, – вигукнув він із різким притиском, що просто вразив нас. – Я не повернуся до них! І я ніколи не залишатимусь із ними хоч на хвилину довше, ніж вважатиму за потрібне! Але не звертай на це уваги; я більше ніколи не потурбую тебе своїм товариством.

Він вийшов з кімнати й подався в парк.

– Буде тобі наука, Анабелло, – нарешті сказала я, – якщо лорд Лоубаре знову візьметься за звички, які свого часу майже знищили його: будеш тоді каятися.

– Нітрохи, люба моя! Я не заперечувала б, якби його світлість впивався навіть щодня: швидше звільнилася б від нього.

– О Анабелло! – вигукнула Мілісент. – Як ти можеш казати такі лихі речі! Ото якби Провидіння спіймало тебе на слові і змусило тебе відчути те, що відчувають інші… – вона зробила паузу, бо з їдальні долинув раптовий вибух сміху, а найголосніше реготався Гатерслі.

– Те, що ви зараз відчуваєте, еге? – спитала леді Лоубаре, не зводячи очей з нещасного обличчя своєї кузини.

Та нічого не відповіла, а лише відвернулася і втерла сльозу. Цієї ж миті відчинились двері, й до кімнати увійшов містер Гаргрейв. Він трохи зашарівся, а його темні очі іскрились незвичайною жвавістю.

– О, я така рада, що ти прийшов, Волтере! – вигукнула його сестра. – Але я хотіла б, аби ти привів і Ральфа.

– Це неможливо, люба Мілісент, – весело відповів він. – Я сам утік звідти з великими труднощами. Ральф намагався утримати мене силоміць; Гантингтон загрожував мені вічною втратою своєї дружби; а Гримзбі, що було найгірше, намагався змусити мене соромитись своєї доброчесності, вдаючись до образливого сарказму та інсинуацій, що, як він знав, зачеплять мене найбільше. Тож бачите, леді, ви маєте радо привітати мене, якщо вже я кинув виклик і стільки вистраждав заради змоги тішитися вашим любим товариством, – він із усмішкою обернувся до мене і вклонився.

– Чи ж він не красень зараз, Гелено! – прошепотіла Мілісент.

– Був би красенем, – відповіла я, – якби цей блиск в очах був природним для нього; але подивишся на нього знову за кілька годин.

Гаргрейв сів за столом біля мене і попросив чашку кави.

– Я вважаю це підходящою ілюстрацією небесного блаженства, завойованого величезними зусиллями, – сказав він, коли я передала йому філіжанку. – Я зараз у раю; але, щоб завоювати його, мені довелося прокладати собі шлях крізь вогонь і воду. Останнє, що спробував Ральф Гатерслі, так це затулив спиною двері й присягався, що я зможу пройти, тільки переступивши через його тіло (до речі, досить міцне). Проте я чкурнув бічними дверми, що провадили до кімнати дворецького, який саме мив посуд

Містер Гаргрейв зареготався, й те ж саме зробила його кузина, та ми з Мілісент не підтримали їх.

– Вибачте мою легковажність, місіс Гантингтон, – пробурмотів він уже серйозніше, коли підвів очі і поглянув мені в обличчя. – Ви не звикли до такого: ви занадто вже дозволяєте цьому впливати на свій делікатний розум. Але я думав про вас, перебуваючи серед тих невгамовних гульвіс і спробував умовити містера Гантингтона, але то було даремно: боюся, він цілком налаштований добре збути всю цю ніч, тож не варто чекати їх на каву – добре буде, якщо вони приєднаються до нас хоча б за чаєм. Тим часом я дуже хотів би вигнати думки про них із вашої голови – і своєї теж, бо я ненавиджу думати про них – варто мені лише згадати про владу, яку мій приятель Гантингтон має над щастям людини, що стоїть набагато вище за нього самого, варто згадати про те, як він використовує цю владу – і я просто починаю ненавидіти цього чоловіка!

– Тоді не кажіть мені цього, – зауважила я, – бо він частина мене, й ви не можете ганити його, не ображаючи при цьому мене.

– Як так, то пробачте мені, бо я радше помру, ніж ображу вас. І давайте не говорити про нього більше, якщо ваша ласка.

Прийшли вони аж наступного дня, годині о десятій, коли сніданок, який і так відклали на півгодини, майже скінчився. Мене жахнула їхня поведінка, а Мілісент зблідла і підхопилася зі свого місця, – містер Гатерслі увійшов до їдальні, страшенно лаючись, хоч Гаргрейв спробував зупинити його, попрохавши пам’ятати про присутність жінок.

– Ти добре зробив, нагадавши мені про жінок, підлий дезертире! – вигукнув він, розмахуючи своїм страшним кулаком перед зятевим носом. – Якби не вони, то я б миттю стер тебе на порох і віддав твоє тіло птицям небесним і польовим ліліям! – Потім він сів біля леді Лоубаре і почав розмовляти з нею. Його балачки були сумішшю нісенітниць і нахабства, яка, здавалося, скоріше тішила, ніж ображала її, хоча вона і вдала, ніби обурена його зухвальством, і тримала його на відстані несподіваними репліками, повними розумної і жвавої дотепності.

Тим часом містер Гримзбі умостився біля мене, на стільці, який звільнив при їх появі Гаргрейв, і поважно заявив, що був би мені вдячний за чашку чаю, а Артур знайшов собі місце поряд із бідолашною Мілісент, підсовуючись до неї ближче, хоч вона й сахалася від нього. Він був не такий галасливий, як Гатерслі, але його обличчя було надзвичайно розпашілим: він без упину сміявся, і поки я червоніла через усе, що бачила і чула від нього, я все ж була рада, що він вибрав розмовляти зі своєю компаньйонкою так тихо, що ніхто не міг чути, що він говорив, окрім неї самої.

– Ото вже дурні! – розтягуючи слова, зауважив містер Гримзбі, який весь цей час щось верзякав, але я була надто заклопотана, аби слухати його. – Чули, які нісенітниці вони плетуть? Мені соромно за них: вони не в змозі й пляшки випити, аби вона не вдарила їм у голови…

– Ви розливаєте вершки, містере Гримзбі.

– Ах! так, я бачу, але ми тут сидимо майже в темряві. Гаргрейве, зніми нагар із тих свічок, будь ласкавий.

– Вони з воску; з них не треба знімати нагару, – сказала я.

– «Око – то світильник для тіла, – процитував Гаргрейв саркастичною посмішкою. – Тож як око твоє буде здоровим, й усе тіло твоє буде світлим».[17]

Гримзбі відмахнувся від нього, а потім обернувся до мене і провадив далі, так само розтягуючи слова і вимовляючи їх із дивною непевністю:

– Але, як я і казав, місіс Гантингтон, їхні голови взагалі ніякі: вони не можуть випити і півпляшки, аби не потрапити під її вплив, тоді як я сьогодні вночі видудлив утричі більше за них і, самі бачите, ще й як тримаюся. Це може здатися вам неймовірним, та я можу це пояснити: розумієте, їхній мозок – я не згадую ніяких конкретних імен, але ви розумієте, кого я маю на увазі, – так от, їхній мозок легкий, і горілчаний чад робить його ще легшим, викликаючи марення або запаморочення, призводячи до сп’яніння; тоді як мій мозок із твердішого матеріалу, він всотує хтозна-скільки того чаду і хоч би що…

– Гадаю, цей чай таки вплине на тебе, – урвав його містер Гаргрейв, – бо замість одної грудки цукру ти поклав аж шість.

– Невже я це зробив? – запитав філософ, зануривши ложку до своєї чашки і діставши кілька розтоплених грудок. – Гм! Тепер бачу. От що буває, як забагато думаєш. Якби зараз я тримався насторожі, як усі звичайні люди, а не був заглиблений у себе, як філософ, то не зіпсував цю чашку чаю і не мусив би непокоїти вас, прохаючи ще одну.

– Це цукорниця, містере Гримзбі. Тепер ви ще й цукор зіпсували, і я буду вам вдячна, якщо ви подзвоните, щоб нам принесли його. Прийшов лорд Лоубаре, і я сподіваюся, що його світлість дозволить мені запропонувати йому чаю.

Його світлість поважно вклонився у відповідь на мою пропозицію, проте нічого не сказав. Тим часом Гаргрейв подзвонив, аби принесли цукор, а Гримзбі знай журився з приводу своєї помилки і намагався довести, що винна ваза, від якої падала тінь, і тьмяне освітлення.

Лорд Лоубаре підійшов до Анабелли, котра сиділа поряд із Гатерслі, який не звертав на неї уваги і сварився з господарем дому.

– Отже, Анабелло, – мовив її чоловік, схилившись на спинку її стільця, – на якого із цих трьох «зухвалих, мужніх духів» я повинен скидатися?

– Присягаюся небом і землею, ти схожий будеш на всіх нас! – вигукнув Гатерслі, підхоплюючись і грубо хапаючи його за руку. – Гей, Гантингтоне, – заволав він, – я упіймав його! Ходи, чоловіче, і допоможи мені! І хай я буду проклятий, якщо не зроблю його п’яним перш ніж відпущу! Він надолужить усе, що пропустив, не будь я живою душею!

То був ганебний поєдинок: лорд Лоубаре з відчайдушною серйозністю мовчки намагався звільнитися від кремезного йолопа, який намагався витягти його з кімнати. Я просила Артура втрутитися і захистити гостя, та він міг лише реготатися.

– Гантингтоне, дурню, ходи і допоможи мені, чи ти не можеш! – вигукнув Гатерслі.

– Бажаю тобі успіху, Гатерслі, – вигукнув Артур, – і допомагаю тобі своїми молитвами: я більше ні на що не здатний, якби навіть моє власне життя залежало від цього! Я повністю виснажений. О-о! – і, відкинувшись на спинку стільця, він поляскав себе долонями по боках і голосно застогнав.

– Анабелло, дай мені свічку! – сказав Лоубаре, бо Гатерслі вже обхопив його за поперек і намагався відірвати від одвірка, за який той шалено учепився.

– Я не братиму участі у ваших грубих розвагах! – холодно відповіла вона, відступаючи назад. – Мене дивує, що ти чекаєш на це.

Але я ухопила свічку і подала її йому. Він узяв її і підніс полум’я до рук Гатерслі, аж той заревів, як дикий звір, і відпустив його. Лорд подався до своєї кімнати, й до самого ранку його більше ніхто не бачив. Лаючись, Гатерслі впав на софу, що стояла біля вікна. Мілісент хотіла була втекти до свого покою, та він погукав її.

– Чого тобі, Ральфе? – прошепотіла вона, неохоче наближаючись до нього.

– Я хочу знати, що з тобою таке, – відповів він, посадовивши її собі на коліно, як дитину. – Чому ти плачеш, Мілісент?

– Я не плачу.

– Ти плачеш, – наполягав він, грубо відриваючи її руки від обличчя. – Як ти смієш казати таку брехню!

– Я зараз вже не плачу, – виправдовувалась вона.

– Але ж плакала. Ну ж бо, ти мені таки скажеш!

– Дай мені спокій, Ральфе! Не забувай, що ми не вдома.

– Байдуже, ти таки відповіси на моє запитання! – вигукнув він і безжалісно стиснув її пальці у лещатах своїх потужних долонь.

– Не дозволяйте йому так ставитись до вашої сестри, – сказала я містерові Гаргрейву.

– Ну ж бо, Гатерслі, я не можу такого дозволити, – мовив він. – Облиш мою сестру, будь ласка.

І він спробував розчепити пальці, що стискали її руку, але раптом поточився назад і мало не гепнув додолу від потужного удару в груди.

– Тримай за свою зухвалість! – вигукнув Гатерслі. Знатимеш, як втручатися до моїх сімейних справ!

– Якби ти не був п’яний, то я вимагав би сатисфакції! – задихаючись, промовив Гаргрейв.

– Забирайся під три чорти! – відповів Гатерслі. – А тепер, Мілісент, скажи ж мені, чому ти плакала.

– Скажу іншим разом, – прошепотіла вона, – коли будемо самі.

– Скажи зараз! – не відступав він, ще раз струсонувши її і так стиснувши руку, що змусив її затамувати подих і закусити губу, аби здушити крик.

– Я скажу вам, містере Гатерслі, – вступилась я. – Вона плакала від сорому за вас, бо не могла бачити, як ганебно ви поводитеся.

– Чорти б вас ухопили, пані! – пробурмотів він, вирячившись на мене із безглуздим подивом. – Це правда, Мілісент?

Вона мовчала.

– Ну ж бо, скажи що-небудь, дитинко!

– Я не можу говорити зараз, – захлипала вона.

– Але ж ти можеш сказати «так» чи «ні» з таким же успіхом, як і «я не можу говорити». Ну ж бо!

– Так, – сказала вона шепотом, опустивши голову і червоніючи через жахливе зізнання.

– Он як, проклятуще зухвале дівчисько! – вигукнув він і так пхнув її, що вона впала додолу, та відразу ж підвелася і вибігла з кімнати.

Наступним об’єктом нападу був Артур, який сидів навпроти і страшенно тішився цією сценою.

– Гей, Гантингтоне, – вигукнув його дратівливий друг, – ти в мене там не сидітимеш, регочучи, як ідіот!

– О Гатерслі, – заволав той, витираючи свої повні сліз очі, – ти будеш моєю смертю!

– Так, буду, але не так, як ти гадаєш: я вирву твоє серце, якщо ти дратуватимеш мене цим своїм недоумкуватим сміхом! Що, ти регочеш? Зараз ми заспокоїмо тебе! – вигукнув Гатерслі, вихопивши у себе з-під ніг ослінчика і жбурляючи ним у голову господаря дому.

Звичайно ж, він не влучив, і Артур так реготався, що аж сльози бігли по його обличчі.

Гатерслі спробував лаяти його, але й це не подіяло: тоді він узяв стосик книг зі столу біля себе і по одній жбурляв їх в Артура, та той знай реготав собі, аж Гатерслі кинувся на нього в нападі сказу і, ухопивши за плечі, почав люто трясти його.

Я подумала собі, що вже доста надивилася на чоловікову ганьбу, й пішла геть відтіля. Відпустивши Рейчел, я міряла кроками кімнату, палаючи від сорому й не знаючи, що там іще коїться. Нарешті прийшов Артур. Він повільно піднявся східцями, його підтримували Гримзбі та Гатерслі, що й самі насилу трималися на ногах, зате глузували з нього і так галасували, що їх чула вся прислуга.

Ті ганебні сцени постійно повторювалися. Я не дуже ганила Артура, бо це принесло б тільки шкоду, зате давала йому на здогад, що не в захваті від таких вистав, і щоразу він обіцяв, що вони більше ніколи не повторяться. На жаль, він утрачає навіть те незначне уміння володіти собою і почуття власної гідності, які мав раніше: колись йому самому було б соромно так чинити – принаймні у присутності інших людей. Його друзяка Гаргрейв ніколи не ганьбить себе, тому що п’є небагато і завжди покидає їдальню після лорда Лоубаре, який чинить ще мудріше, вперто відмовляючись від вина і приєднуючись до нашого товариства, та відтоді, як Анабелла так глибоко образила його, ніколи не з’являється у вітальні раніше від інших, а збуває цю часину в бібліотеці, про освітлення якої я добре попіклувалась, щоб він не відчував ніяких незручностей, або гуляє парком, якщо стоїть гарний місячний вечір. Гадаю, Анабелла таки шкодує, що так повелася з ним, бо ніколи відтоді не повторювала такого, а останнім часом поводилася з ним дуже пристойно, з добротою та люб’язністю, яких я ніколи раніше за нею не помічала. Я датую початок цього покращення тією хвилиною, коли вона облишила надію і прагнення завоювати Артурову прихильність.

Розділ XXXII

5-е жовтня. – Естер Гаргрейв перетворюється на прекрасну дівчину. Вона ще відвідує школу, але мати часто бере її із собою під час ранкових візитів, і часом вона збуває годину чи дві в нашому товаристві, а коли ми їдемо до Гроува, то я завжди намагаюся побачитися із нею, бо ми дуже заприязнилися.

Цікаво було б знати, що вона знаходить у мені, бо я вже не така щаслива та жвава, як було колись; щоправда, її єдине товариство – це мати, що чужа їй за своїми уподобаннями, гувернантка (неприродна і повна умовностей особа) та пригнічена й затуркана сестра. Я часто запитую себе, яка ж то доля випаде їй у житті, та й вона полюбляє побалакати про це, але її міркування про майбутнє повні надій, як і зі мною було колись. Я здригаюсь від думки, що в ній прокинеться усвідомлення їхньої ілюзорності та марноти. Що ж, її розчарування я відчуватиму глибше, ніж власні. Часом мені здається, ніби я була народжена для такої долі, але вона така радісна, така безтурботна і вільна духом, така простодушна і зовсім не підозрілива. О, буде жорстоко змушувати її відчувати те, що відчуваю зараз я, і знати те, що знаю я!

Її сестра теж боїться за неї. Учора, – а це був один із найяскравіших, найпрекрасніших жовтневих днів, – Мілісент і я гуляли вранці з дітьми в саду; Анабелла сиділа на дивані у вітальні, заглибившись в останній новий роман. Ми гралися з дітлахами, а потім зупинились перепочити під високим буком; діти перевальцем простували алеєю, і мій Артурчик з розумним виглядом показував маленькій Гелені якусь дивину саду, та ще й лепетав щось при цьому, а вона сприймала його лепет як належне. Посміявшись над милою сценою, ми перейшли до розмов про майбутнє життя дітей; і це змусило нас замислитись. Повільно простуючи алеєю, ми знову поринули в думки, і, гадаю, Мілісент подумала про свою сестру.

– Гелено, – сказала вона, – ти ж часто бачиш Естер, чи не так?

– Не дуже часто.

– Але в тебе більше можливостей зустрічатися з нею, ніж у мене; і вона любить тебе, я знаю, й поважає: нічиєї думки вона так високо не цінує і каже, що в тебе більше глузду, ніж у мами.

– Це тому, що вона свавільна, і мої думки частіше збігаються із її власними, ніж думки твоєї мами. Але що з того, Мілісент?

– Так от, оскільки ти маєш такий великий вплив на неї, я хотіла б, аби ти переконала її ніколи не виходити заміж заради грошей чи суспільного становища – потрібно, аби вона втямила, що виходити треба лише тоді, якщо кохаєш.

– У цьому немає жодної необхідності, – мовила я, – бо в нас вже була розмова на цю тему, і запевняю тебе, що її уявлення про кохання і шлюб настільки романтичні, як тільки можна бажати.

– Але романтичні уявлення не годяться: я хочу, аби в неї були справжні поняття.

– Правильно, але, на мою думку, те, що світ прозиває романтичним, часто має більше спільного із правдою, ніж зазвичай вважають, бо якщо юнацькі ідеали часто затьмарюються шлюбним повсякденням, то це навряд чи доводить, що вони від початку були помилковими.

– Гаразд, якщо вже ти думаєш, що її ідеї – такі, якими й мають бути, то зміцни їх, добре? І підтверджуй їх, наскільки зможеш, бо я теж колись мала романтичні поняття, і… я не маю наміру сказати, що шкодую, бо я певна, що таки не шкодую, але…

– Я розумію тебе, ти задоволена своїм життям, але не хотіла б, аби твоя сестра зазнала того ж самого, що й ти.

– Ні, навіть гірше! Вона більше страждала б, ніж я, бо я справді задоволена, Гелено, хоча ти можеш так не думати: я кажу урочисту правду, заявляючи, що ні на кого не обміняю свого чоловіка.

– Що ж, я тобі вірю: тепер, коли ти маєш його, ти вже не обміняєш його на іншого; однак, з іншого боку, ти б охоче обміняла деякі з його якостей на ті, що у кращих чоловіків.

– Декотрими своїми рисами я теж обмінялася б із іншими жінками, бо ні він, ні я не є досконалими, і я хочу, щоб він змінився, так само щиро, як і сама прагну змінитися. А він таки зміниться на краще, хіба ти так не вважаєш, Гелено? Йому ж лише двадцять шість.

– Можливо… – зітхнула я.

– Він зміниться, він ЗМІНИТЬСЯ! – повторила вона.

– Вибач мені цей песимізм, я не хотіла б позбавляти тебе надії, та я так часто розчаровувалась у своїх власних сподіваннях, що почала сумніватися в своїх очікуваннях, як найнудніша вісімдесятирічна стара.

– І все ж таки ти не втратила надії, що містер Гантингтон зміниться?

– Не втратила, бо схоже на те, що надія припиняється лише разом із життям. Невже він гірший, ніж містер Гатерслі?

– Як хочеш знати мою думку, то я вважаю, що їх взагалі не можна порівнювати. Але ти не повинна ображатися, Гелено, бо ти ж знаєш, що я завжди кажу, що думаю, і ти можеш робити те ж саме.

– Я не ображена, люба; і моя думка така, коли їх порівняти, то різниця була б на користь Гатерслі.

Мілісент зрозуміла, чого коштувало мені це зізнання, і, піддавшись дитячому імпульсові, висловила своє співчуття, поцілувавши раптово мене в щоку, а потім швидко відвернулася, взяла донечку на руки й заховала обличчя в її сукні. Дивно, що ми так часто оплакуємо чуже горе, а заради свого й сльози не проллємо! В її серці й так не бракувало власних печалей, тож і я заплакала разом із нею, хоч не плакала вже багато тижнів.

Це сталося похмурого дощового дня; чоловіки грали в більярд, а Мілісент і я були з маленькими Артуром та Геленою у бібліотеці. Проте ми не пробули у такій ізоляції і двох годин, як увійшов містер Гатерслі, приваблений, гадаю, голосом своєї дитини, який почув, перетинаючи залу, бо просто обожнював її, як і вона його.

Від нього тхнуло стайнею, бо він ще зранку пішов до коней, яких дуже любив. Для моєї маленької тезки це не мало ніякого значення; щойно у дверях забовваніла кремезна постать її батька, як вона пронизливо завищала від захвату і, покинувши матір, побігла до нього, розмахуючи руками, а потім обхопила його коліно, відкинула назад голову і засміялася. Він із усмішкою глянув на те личко, що випромінювало невинну втіху, на та м’які лляні кіски, на любі блакитні оченята. Невже йому не спало на думку, що він не гідний такого скарбу? Боюсь, нічого подібного й подумати він не міг. Він підхопив її на руки й вони почали гратися, причому було важко сказати, хто кричав і сміявся голосніше – батько чи дочка. Зрештою, забава скінчилася тим, що дитина заплакала, а незграба-татусь вручив доньку матусі й звелів заспокоїти її. Дитина зручно вмостилась у неї на руках і враз припинила свій плач, а невдовзі заснула.

Тим часом пан Гатерслі підступив до коминка і, затуливши його від нас здоровезною своєю постаттю, став, узявшись руками в боки і оглядаючи все довкола з таким виглядом, ніби маєток був його власністю.

– Ото вже кепська погода! – сказав він. – Гадаю, ніякого полювання сьогодні не буде. – Потім почав насвистувати кілька тактів хвацької пісеньки, відтак урвав її і провадив далі: – Кажу вам, місіс Гантингтон, ваш чоловік має прекрасну стайню! не велику, та добру Я трохи оглянув її сьогодні зранку; і, слово честі, Чорний Бос, і Сірий Том, і отой молодий Німрод – найпрекрасніші коні, яких я тільки бачив у своєму житті! – Потім почав розводитися про ті зміни в своїй стайні, які він зробить після того, як помре його батько. – Звичайно, я не бажаю йому смерті, – додав він. – Як на мене, старий троянець може собі гуляти по світу, поки не набридне.

– Сподіваюся, ви справді так думаєте, містере Гатерслі.

– О так! Але рано чи пізно це все одно станеться… Що ви тут робите удвох? Між іншим, де леді Лоубаре?

– У більярдній.

– Що за розкішна жінка! – вигукнув він, втупивши очі в свою дружину, що аж на лиці змінилася. – Яка фігура; а що за прекрасні чорні очі; і який прекрасний дух; а стиль мовлення який! Я просто обожнюю її! Але не зважай, Мілісент: я б ніколи не одружився із нею, навіть якби вона мала королівство у посаг! От тобі й маєш! чому це ти така надута? Ти мені не віриш?

– Чому ж, я тобі вірю, – прошепотіла вона із наполовину сумною, наполовину сердитою покорою.

– Добре, то чому ти така зла? Ходи сюди, Міллі, й скажи мені, чим це тебе не задовольняють мої запевнення.

Вона підійшла, поглянула йому в обличчя і м’яко сказала:

– І що це означає, Ральфе? А означає воно те, що дружина потрібна тобі лише для того, щоб підтримувати лад у твоєму домі й народжувати дітей. Я не гніваюся, просто мені шкода, бо ти не кохаєш мене. І тут нічим не зарадиш!

– Цілком справедливо; але хто тобі сказав, що не кохаю? Хіба я казав, що кохаю Анабеллу?

– Ти сказав, що обожнюєш її.

– Так і є, але обожнювання – не кохання. Я обожнюю Анабеллу, але не кохаю її; і я кохаю тебе, Мілісент, але не обожнюю, – щоб засвідчити свою прихильність, він узяв її за коси і безжально почав їх сіпати.

– Ти кажеш правду, Ральфе? – прошепотіла вона зі слабкою усмішкою, поклавши долоню йому на руку на знак того, що їй боляче від того сіпання.

– Можеш не сумніватися, – відповів він. – Щоправда, часом ти страшенно мені надокучаєш.

– Я тобі надокучаю! – скрикнула вона з дуже природним подивом.

– Так, своєю надмірною добротою. Коли хлопчина цілий день їсть родзинки і цукерки-льодяники, то йому неодмінно захочеться кислої цитрини. Хіба ти ніколи не бачила, який гарний пісок на морському березі, який він м’який на дотик? Але якщо бредеш десь півгодини цим м’яким, легким килимом, який на кожному кроці піддається тобі, то це тобі набридає, і ти вельми зрадієш, натрапивши на добрячу, міцну каменюку, що не піддається тобі, хоч як тупай по ній ногою.

– Я знаю, що ти маєш на увазі, Ральфе, – сказала вона, нервово граючись зі своїм ланцюжком від годинника і малюючи носаком свого черевичка якусь фігуру на килимі, – я знаю, що ти маєш на увазі: але я гадала, тобі завжди подобалося, коли тобі поступаються, тож я не можу змінитися.

– Мені справді воно подобається, – відповів він, притягуючи її до себе за коси. – Не звертай уваги на те, що я кажу, Міллі. У чоловіка має бути щось, про що можна побурчати; і якщо він не може поскаржитися, що дружина дошкуляє йому до смерті своєю упертістю і поганим настроєм, то він повинен нарікати хоча б на те, що вона стомлює його своєю добротою та ніжністю.

– Але навіщо взагалі скаржитися?

– Аби знайти виправдання власним хибам, звісно. Гадаєш, я нестиму весь тягар своїх гріхів на власних плечах, у той час як поряд є інша людина, готова допомогти мені, і без жодного власного гріха, який треба було б нести?

– Таких на землі не існує, – серйозно зауважила вона; а потім, забравши його руку зі своєї голови, поцілувала її із виглядом непідробної відданості та легкою ходою пішла до дверей.

– А зараз що? – запитав він. – Куди це ти зібралася?

– Причесатися, – відповіла вона, усміхаючись крізь свої скуйовджені кучері, – ти геть зіпсував мені зачіску!

– Якщо так, то забирайся геть звідси! Нічогенька жіночка, – зауважив він, коли вона пішла, – але надто вже м’яка – мало не тане в руках. Я майже певен, що погано з нею поводжуся, коли забагато вип’ю, але не можу цьому зарадити, бо вона ніколи не скаржиться. Гадаю, вона просто не заперечує проти цього.

– Я можу просвітити вас із цього приводу, містере Гатерслі, – озвалась я. – Їй не подобається ваше пияцтво, інші ваші риси не подобаються ще дужче, та ви, можливо, так ніколи і не почуєте, як вона на них скаржиться.

– Звідки ви знаєте? Вона скаржиться вам на мене? – люто запитав Гатерслі.

– Ні, – відповіла я, – але я знала її довше і вивчила її ближче, ніж ви. І можу вам сказати, містере Гатерслі, що Мілісент кохає вас більше, ніж ви на те заслуговуєте, і що ви можете зробити її дуже щасливою, а натомість дня не проходить, щоб ви не завдали їй болю.

– Ну, це не моя вина, – мовив він, недбало втупившись у стелю і засунувши руки до кишень. – Якщо моя поведінка її не влаштовує, хай так мені й скаже.

– Хіба вона не така дружина, яку ви хотіли? Чи ж не говорили ви містерові Гантингтону, що хочете мати дружину, яка завжди слухатиметься і ніколи не картатиме вас?

– Авжеж, та ми не повинні завжди мати те, що хочемо: це псує найкращих із нас, хіба не так? Як я можу не чинити шкоди, коли бачу, що їй байдуже, поводжусь я по-християнському чи мов якийсь негідник, яким я, власне, і є від природи? І як мені її не дражнити, коли вона така покірлива і удавано скромна, лежить, як той спанієль, біля моїх ніг і ніколи й не писне, аби сказати мені, що вже досить?

– Якщо ви тиран, то визнаю, що спокуса сильна; але людина зі шляхетною душею не знаходить ніякої втіхи в тому, аби гнобити слабкого, а піклується про нього та захищає.

– Я не гноблю її; але мені нудно завжди піклуватися і захищати, крім того, як я можу судити, гноблю її я чи ні, коли вона не протестує? Я інколи думаю, що вона взагалі не має ніяких відчуттів, тож я дошкуляю, аж вона починає плакати, і це мене задовольняє.

– То вам таки подобається гнобити її?

– Я не гноблю, кажу ж вам! Збиткуюся собі з неї, коли в мене кепський настрій або ж якщо я в доброму гуморі, – тоді я задля втіхи хочу зробити їй боляче; так буває й тоді, коли вона виглядає млявою і потребує певного струсу. А часом вона провокує мене своїм безпричинним плачем і не каже, через що плаче; от тоді, визнаю, воно лютить мене, надто ж як ми в гостях.

– Що зазвичай і трапляється у таких випадках! – припустила я. – Але надалі, містере Гатерслі, коли побачите, що вона виглядає млявою чи плаче «без причини» (як ви це називаєте), приписуйте це все собі: будьте певні, що ви або щось утнули, або засмучує її ваша манера поведінки.

– Я не вірю цьому. Мені не подобається її звичка нюняти собі потихеньку й нічого не казати: це нечесно. Хіба ж може вона виправити мене в такий спосіб?

– Може, вона робить вам честь, вважаючи, що у вас більше здорового глузду, ніж насправді, й уводить себе в оману надією, що ви одного прекрасного дня побачите власні помилки і виправите їх, якщо вас полишити на власний розсуд

– Не збиткуйтеся з мене, місіс Гантингтон. Я знаю, що не завжди правий, та гадаю, що це не має такого вже великого значення, оскільки я не роблю шкоди нікому, окрім себе…

– Це дуже важливо, – перервала я, – як для вас самого (про що ви дізнаєтесь із власного гіркого досвіду), так і для вашої дружини. Злом, яке ви чините, а також добром, якого не хочете чинити, ви шкодите не лише собі, а й сотням чи навіть тисячам людей.

– І як я й казав, – продовжував він, – або сказав би, якби ви не перебили мене так різко, я інколи думаю, що міг би чинити краще, якби поруч була людина, котра спонукала б мене чинити добро і уникати зла, рішуче демонструючи своє схвалення першого і незгоду з останнім.

– Якщо у вас немає інших мотивів, крім схвалення вашого ближнього, то це не принесе вам користі.

– Добре, але якби ж то я мав дружину, яка не поступалася б мені й не була добротливою, а чесно висловлювала свою думку… Знаєте, якби я поводився із вами так, як роблю це з нею, то ви дали б мені чосу!..

– Ви помиляєтеся: я не мегера.

– Добре, бо я не люблю суперечок і свою волю поважаю так само, як і чужу. От тільки гадаю, що не можна давати собі волі.

– Ну, я завжди давала б вам знати, що думаю стосовно вашої поведінки, і якби ви збиткувалися з мене, то не попустила б вам.

– Я знаю це, моя пані, тож якби моя жіночка теж цього дотримувалася, так було б краще для нас обох.

– Я поговорю із нею.

– Ні, ні, облиште її; нам багато що треба сказати одне одному, а от зараз мені спало на думку, що Гантингтон частенько жалкує, що ви з нею не дуже схожі, підлий він собака, і от побачите, ви не зможете виправити його: він у десять разів гірший за мене. Він вас просто боїться, тож намагається поводитись у вашій присутності якнайкраще – але…

– Цікаво, яка ж тоді його найгірша поведінка? – не втрималась я від зауваження.

– Ну, сказати правду, вона справді нікудишня, чи не так, Гаргрейве? – звернувся він до цього джентльмена, який потихеньку ввійшов до кімнати. – Чи не є Гантингтон, – продовжував він, – найбільшим із триклятих негідників?

– Його дружина не слухатиме, як його тут безкарно засуджують, – відповів містер Гаргрейв, – але, мушу сказати, я вдячний Господу за те, що не такий, як він.

– Може, вам слід було б, – зауважила я, – поглянути на себе і сказати: «Боже, будь милостивим до мене, грішника».

– Ви надто суворі! – відказав, вклонившись і виструнчившись із гордовитим, проте ображеним виглядом.

Гатерслі розсміявся і ляснув його по плечі. Ухилившись від його руки з жестом ураженої гідності, містер Гаргрейв відійшов подалі.

– Ото вже сором, пані Гантингтон! – вигукнув Гатерслі. – Я стусонув Гаргрейва, коли був п’яний у другу ніч по нашому приїзді, а він відтоді холодно до мене ставиться, хоч я і вибачився перед ним наступного ж ранку!

– Те, як ти вибачався, – відповів Гаргрейв, – і чіткість, з якою ти пам’ятав усю цю подію, свідчить про те, що ти був не такий і п’яний, щоб не усвідомлювати того, що робив, тож відповідаєш за свій учинок.

– Ти хотів утрутитися між мною і моєю дружиною, – пробурчав Гатерслі, – і цього досить, аби спровокувати якого завгодно чоловіка.

– То ти все це виправдовуєш? – запитав Гаргрейв, кидаючи на нього мстивий погляд

– Ні, кажу тобі, що не зробив би цього, якби не був такий збуджений; а якщо ти лютуєш на мене після всього, що я тобі сказав, то будь ти проклятий!

– Я утримався б від таких слів, принаймні у присутності дами, – зауважив містер Гаргрейв, приховуючи свій гнів під маскою відрази.

– А що я такого сказав? – поцікавився Гатерслі. – Нічого, крім щирої правди. Проклятий буде той, хто не прощатиме своєму ближньому.

– Ви повинні пробачити йому, містере Гаргрейве, якщо вже він вас просить, – сказала я.

– Ви так кажете? Тоді я пробачу! – і, всміхаючись, він ступив уперед і простягнув руку. Гатерслі вхопив її, й вони начебто помирилися.

– Ця образа, – продовжував Гаргрейв, повертаючись до мене, – тим більш прикра для мене, що її завдали у вашій присутності, а оскільки ви попрохали мене пробачити за неї, я пробачу і забуду її

– Гадаю, найкраще, що я можу зробити на знак вдячності, так це забратися звідси, – пробурмотів із широкою усмішкою Гатерслі.

І вийшов з кімнати. Це змусило мене насторожитися. Містер Гаргрейв обернувся до мене із серйозним виглядом і гаряче почав:

– Дорога місіс Гантингтон, як я прагнув і водночас боявся цієї миті! Не тривожтесь, – додав він, бо моє обличчя зашарілося з гніву, – я не збираюсь ображати вас якимись благаннями чи скаргами. Я не збираюся непокоїти вас згадкою про мої особисті почуття, а хочу сказати вам те, що ви повинні знати, те, від чого мені невимовно боляче…

– Тоді не завдавайте собі клопоту, повідомляючи це!

– Але це важливо…

– Якщо так, то я й сама почую про це, надто ж якщо це погані новини, якими ви, здається, їх вважаєте. А зараз я збираюсь відвести дітей до спальні.

– А чи не можете ви подзвонити і послати з ними когось іншого?

– Ні. Йди-но сюди, Артуре.

– Але ж ви повернетеся?

– Не чекайте на мене.

– То коли я зможу побачити вас знову?

– За ленчем, – сказала я і повела дітей до спальні.

Він щось пробурмотів, і мені вчулося слово «безсердечна».

– А це що за нісенітниця, містере Гаргрейв? – запитала я, зупинившись у дверях. – Що ви маєте на увазі?

– О, нічого, я не планував, щоб ви почули мій монолог. Але справа в тому, місіс Гантингтон, що я хочу, аби ви приділили мені кілька хвилин вашої уваги наодинці у будь-який час і в будь-якому місці на ваш вибір. Я прошу про це не з якогось егоїстичного мотиву, тому вам не потрібно вбивати мене цим поглядом холодного і безжалісного презирства. Я знаю дуже добре ті почуття, з якими зазвичай ставляться до носіїв поганих новин, щоб не…

– Що це ще за новина така? – запитала я, нетерпляче уриваючи його. – Якщо воно важливе, то можна обійтися кількома словами.

– Кількома словами не обійдешся. Відішліть цих дітей і залишіться зі мною.

– Ні, залиште свої погані новини при собі. Я знаю, це те, про що я не хочу чути.

– Боюся, ви вгадали, та оскільки я знаю це, то вважаю своїм обов’язком повідомити вам цю новину.

– О, позбавте нас обох такої прикрості, і я зніму з вас тягар цього обов’язку. Ви запропонували розповісти; я відмовилася слухати, та й годі.

– Хай буде так: ви не почуєте цього від мене. Але якщо цей удар впаде на вас зненацька, не забудьте, що я хотів пом’якшити його!

Я пішла. Я вирішила, що його слова не повинні тривожити мене. Невже він знав щось важливе для мене? Напевне, то були якісь плітки про мого нещасного чоловіка, якими він хотів скористатися задля своїх ницих цілей.

6-е число. – Він більше не натякає на цю таємницю, а я не шкодую, що відмовилася його вислухати. Удар, яким він мені погрожував, ще не впав на мене, і я не так уже й боюся його. Я задоволена Артуром: вже понад два тижні поводиться він чемно і в його настрої та зовнішньому вигляді зайшли помітні зміни. Чи можу я сподіватися, що так воно буде й далі?

Розділ XXXIII

Сьоме число. – Так, я сподіватимуся! Сьогодні увечері я чула, як Гримзбі з Гатерслі скаржились на негостинність господаря дому. Вони не знали, що я стою біля вікна за шторою і милуюся місяцем, що сходить над верховіттями темних в’язів у глибині галявини.

– Що ж, гадаю, це остання наша гулянка у цьому будинку, – зауважив містер Гатерслі. – От тільки не чекав я, що це так

скінчиться. Гадав, наша гарненька господиня робитиме все, аби витурити нас із дому.

– То ти такого не передбачав? – зареготавши, спитав Гримзбі. – Але він знову зміниться, коли вона йому набридне. Якщо ми прибудемо сюди через рік чи два, то все буде так, як ми захочемо, от побачиш.

– Не знаю, вона не з тих жінок, від яких швидко втомлюєшся. Але хоч як там воно буде, зараз мене до біса дратує, що ми не можемо веселитися, позаяк він, бачте, хоче добре поводитися.

– Жінки, – пробурмотів Гримзбі, – то справжнє прокляття! Завжди завдають прикрощів своїми вродливими личками і брехливими язиками.

Цієї миті я вийшла зі свого сховку і, всміхнувшись містерові Гримзбі, подалася надвір. Артур попрямував до чагарнику, тож я подалася за ним і наздогнала його, коли він звернув на стежку. Так легко було в мене на серці, така любов переповнювала мене, що я стрибнула на нього і стиснула в обіймах. Ця поведінка справила на нього своєрідний вплив: спершу він прошепотів: «Нехай тебе Бог благословить, голубко!» і обійняв мене з колишньою пристрастю, а потім здригнувся і перелякано вигукнув: «Гелено! що це таке, дідько б тебе вхопив?», і я побачила, що він страшенно зблід.

Як дивно, що спочатку виявився інстинктивний імпульс любові, а потім шок від несподіванки! Це принаймні свідчить про те, що його любов щира: він ще не стомився від мене.

– Я налякала тебе, Артуре, – сказала я, засміявшись із утіхи. – Який ти нервовий!

– На дідька ти це зробила? – роздратовано вигукнув він, витираючи чоло носовою хустинкою. – Повертайся назад, Гелено… зараз же повертайся назад! Ти помреш від застуди!

– Не повернуся, поки не скажу тобі, навіщо я прийшла. Вони засуджують тебе, Артуре, за твою стриманість і тверезість, а я прийшла, аби подякувати тобі за це. Вони кажуть, що це все через «цих триклятих жінок» і що ми – прокляття світу; але не дозволь їх насмішкам чи бурчанню змусити тебе відмовитися від своїх похвальних рішень чи від твоєї прихильності до мене.

Він засміявся. Я знову стисла його в обіймах і зі сльозами на очах палко вигукнула:

– Так, так, продовжуй у цьому ж дусі! І я кохатиму тебе як ніколи!

– Ну звичайно… звичайно! – мовив він, поспіхом цілуючи мене. – А зараз іди. Як ти могла вийти у своїй легкій вечірній сукні цієї холодної осінньої ночі?

– Це гарна ніч.

– Ця ніч принесе тобі смерть, якщо ти пробудеш тут іще хоча б хвилину. Біжи, біжи!

– Ти бачиш мою смерть серед тих дерев, Артуре? – запитала я, бо він так пильно вдивлявся у кущі, ніби побачив її там. Але моя затримка розсердила його, тож я поцілувала свого чоловіка і побігла назад до будинку.

Тої ночі я була в гарному настрої. Мілісент сказала мені, що я була душею компанії, і прошепотіла, що ніколи не бачила мене такою щасливою. Гримзбі, Гатерслі, Гаргрейв, леді Лоубаре – усі зазнали моєї доброти. Гримзбі не зводив із мене погляду і дивувався, Гатерслі сміявся і жартував, попри те, що йому дозволили випити зовсім небагато вина. Гаргрейв і Анабелла, керуючись кожен своїми мотивами і роблячи це по-різному, наслідували мене, і, без сумніву, обоє мене перевершили, перший завдяки своїй красномовності, а остання зухвалістю і натхненням. Мілісент була у захваті від того, що її чоловік, брат і подруга так добре поводяться і теж була по-своєму жвавою і веселою. Навіть лорда Лоубаре захопив той настрій: його темні зеленкуваті очі світилися під похмурими бровами, всі сліди печалі й гордості або холодної стриманості зникли, й він здивував нас усіх не лише своєю життєрадісністю та натхненням, а й проблисками справжньої сили. Артур розмовляв небагато, а натомість сміявся і прислухався до решти і перебував у доброму гуморі, хоча й не пив. Тож ми були веселою дотепною компанією.

9-е число. – Учора, коли Рейчел прийшла одягати мене до обіду, я помітила, що вона плакала. Я хотіла знати причину цього, але вона не бажала говорити. Може, вона почувалася недобре? Ні. Почула кепські новини від своїх друзів? Ні. Хтось зі слуг її роздратував?

– О ні, пані! – відповіла вона, – це не через мене.

– Що ж тоді, Рейчел? Ти читала романи?

– Благослови вас, Боже, ні! – заперечила вона, сумно похитавши головою, а потім зітхнула. – Але, сказати вам правду, пані, мені не подобаються вчинки хазяїна.

– Що ти маєш на увазі, Рейчел? Саме зараз він поводиться дуже пристойно.

– Гаразд, пані, якщо ви так вважаєте, значить, так і є.

І вона продовжувала зачісувати мої коси, проте робила це поспішно, шепочучи сама до себе, що в мене гарне волосся. Коли зачіску було зроблено, вона ніжно поплескала мене по голові.

– Цей вибух ніжності призначався для моїх кіс чи для мене самої? – запитала я, зі сміхом обертаючись до неї, проте в її очах блищали сльози. – Що ти хочеш цим сказати, Рейчел? – вигукнула я.

– Ну, пані, я не знаю; але якщо… одне слово, на вашому місці, я б не стерпіла отієї леді Лоубаре в своєму домі більше жодної хвилини – жодної хвилини не терпіла б!

Мене як громом ударило, та тут до кімнати увійшла Мілісент. Цього разу з мене була не дуже гарна співрозмовниця, бо останні слова Рейчел дзвеніли в мене у вухах. Все ж таки я сподівалася, що це звичайні плітки, які поширює прислуга. За обідом я прискіпливо спостерігала як за нею, так і за Артуром, і не помітила в їхній поведінці нічого підозрілого.

Майже відразу після вечері Анабелла пішла прогулятися зі своїм чоловіком, а містер Гаргрейв запросив мене зіграти з ним у шахи. Він обійшовся без тієї сумної, але гордовитої покірливості, якої зазвичай прибирає його обличчя. Його очі зустрілись із моїми, і він не зводив із мене проникливого погляду: було щось таке в ньому, чого я не розуміла, проте він здавався досить тверезим. Не бажаючи грати з ним, я відправила його до Мілісент.

– Вона кепсько грає, – сказав він, – а я хочу помірятись умінням із вами. Ну ж бо, кидайте свою роботу! Я знаю, що ви беретеся до неї лише тоді, коли немає кращого заняття.

– Але шахісти такі нетовариські, – заперечила я, – вони не складають компанії нікому, крім себе самих.

– А тут немає нікого, крім Мілісент, і вона…

– О, я буду спостерігати за вами! – вигукнула наша подруга. – Такі два гравці – це справжня втіха!

Я погодилася.

– Ну от, місіс Гантингтон, – сказав Гаргрейв, коли розставив фігури на дошці, вимовляючи слова виразно і з особливим наголосом, ніби вони мали подвійне значення, – ви – хороший гравець, але я – кращий: у нас буде довга гра, і ви завдасте мені трохи клопоту; але я можу бути таким же терплячим, як і ви, і зрештою неодмінно виграю. – Він утупив у мене свій проникливий, зухвалий і майже нахабний погляд, наперед радіючи зі свого успіху.

– Сподіваюсь, ви не виграєте, містере Гаргрейве! – мовила я у відповідь із таким притиском, який повинен був налякати принаймні Мілісент; але він лише посміхнувся і відказав:

– Подивимося!

Ми почали грати: він був спокійний і безстрашний, а я палко прагнула розчарувати його, бо вважала цю гру серйозним змаганням і відчувала майже забобонний страх перед поразкою: не хотілося, щоб цей успіх додав хоч краплю до його влади, яку він добре усвідомлював, або заохотив хоч на мить його мрію про майбутнє завоювання. Його гра була обережною і глибокою, але я віддавала всі сили боротьбі проти нього. Якийсь час результат був сумнівним, аж врешті мені здалося, ніби я таки переможу: я захопила кілька його найкращих фігур. Він підпер долонею чоло і збентежено замислився. Аж ось він звів голову і, спокійно зробивши свій хід, поглянув на мене і запитав:

– Ви гадаєте, що переможете, чи не так?

– Сподіваюся, – відповіла я, захопивши його пішака, якого він поставив на дорозі мого слона з таким недбалим виглядом, що я подумала, ніби то був недогляд, але не була настільки великодушною, аби звернути його увагу на це, і в той же час надто необережною, аби передбачити наслідки свого ходу.

– Мене турбують ці слони, – сказав він, – але сміливий кінь може перестрибнути через них! – і взяв мого останнього слона своїм конем. – А зараз, коли ті священні особи видалені з поля, я вийду переможцем.

– О Волтере, як ти можеш так казати, – вигукнула Мілісент, – у неї набагато більше фігур, ніж у тебе!

– Я ще маю намір завдати вам клопоту, – зауважила я, – і, можливо, сер, я зроблю вам шах і мат, перш ніж ви зрозумієте, що сталося. Зверніть увагу на свого ферзя.

Бій тривав. Гра була довгою, і Гаргрейв таки наморочився зі мною, але він був кращим гравцем, ніж я.

– Ото вже затяті гравці! – зауважив містер Гатерслі, який увійшов і вже якийсь час спостерігав за нами. – Гей, місіс Гантингтон, ваша рука тремтить, ніби ви поставили геть усе на кін! А ти, Волтере, собако такий, виглядаєш таким таємничим і холоднокровним, ніби цілком упевнений у своєму успіху, і таким проникливим і жорстоким, ніби збираєшся виссати кров з її серця! На твоєму місці я не перемагав би її: вона ненавидітиме тебе, якщо ти це зробиш – так і буде, присягаюсь небом! Я бачу це по її очах.

– Припніть язика, будь ласка! – попросила я: його патякання відволікало мене, бо я вже дійшла до крайнощів. Ще кілька ходів, і я безнадійно заплуталася в сильцях мого супротивника.

– Шах! – закричав він; я в агонії вишукувала хоч якісь шляхи втечі. – Мат! – додав він спокійно, але з очевидним захватом.

Він трохи відстрочив озвучення цього останнього фатального слова, аби досхочу натішитися моїм страхом. Мене по-дурному збентежила ця подія. Гатерслі розсміявся; Мілісент стурбувалася, побачивши мене такою занепокоєною. Гаргрейв накрив рукою мою долоню, яка лежала на столі, і, стиснувши її, прошепотів: «Розбита, розбита!» – і вдивлявся в моє обличчя поглядом, у якому торжество змішалось із запалом та ніжністю, що зараз була ще більш образливою.

– Ні, ніколи, містере Гаргрейве! – вигукнула я, швидко забираючи свою руку.

– Ви заперечуєте? – запитав він, із посмішкою вказуючи на дошку.

– Та ні, – відповіла я, усвідомивши, як дивно мала виглядати моя поведінка, – ви таки розбили мене в цій грі.

– Хочете спробувати ще одну партію?

– Ні.

– Значить, визнаєте мою перевагу?

– Так, як шахіста.

Я підвелась, аби знову взятися до своєї роботи.

– Де Анабелла? – похмуро запитав Гаргрейв, оглянувши кімнату.

– Пішла з лордом Лоубаре, – відповіла я, бо він поглянув на мене, чекаючи відповіді.

– І ще не повернулася! – серйозно зауважив він.

– Гадаю, ні.

– А де Гантингтон?

– Пішов із Гримзбі, як ти знаєш, – повідомив Гатерслі, стримуючи сміх, який намагався вирватися, поки він закінчував речення.

Чому він сміявся? Чому Гаргрейв так з’єднав їх разом? Виходить, це правда? Це й була та жахлива таємниця, яку він бажав мені повідомити? Я підвелася і подалася шукати Рейчел, аби вона пояснила те, що хотіла сказати сьогодні вранці, але містер Гаргрейв вийшов за мною до передпокою і, перш ніж я встигла відчинити зовнішні двері цієї кімнати, ніжно поклав руку на замок.

– Чи можу я сказати вам щось, місіс Гантингтон? – опустивши очі, тихо запитав він.

– Якщо воно варте уваги! – відповіла я, намагаючись опанувати себе, бо вся тремтіла.

Він спокійно підштовхнув до мене стільця. Я просто сперлась на нього рукою і попросила його продовжувати.

– Не тривожтеся, – сказав він, – те, що я хочу сказати – саме по собі ніщо; і я надам вам можливість самій робити власні висновки щодо цієї ситуації. Так ви кажете, що Анабелла ще не повернулася?

– Так… продовжуйте! – нетерпляче сказала я.

– І ви чули, – продовжував він, – що Гантингтон пішов на прогулянку разом із Гримзбі?

– І що з того?

– Я чув, як останній казав вашому чоловікові чи то людині, яка так себе називає…

– Продовжуйте, сер! Він покірно вклонився.

– Я чув, як він сказав: «Мені це вдасться, от побачиш! Вони подалися берегом; я перестріну їх там, і скажу йому, що хочу трохи погомоніти з ним про деякі речі, якими не варто непокоїти леді, а вона скаже, що повертається назад, потім я вибачусь, ну ти знаєш, і таке інше, і подам їй тишком знак прямувати до чагарнику. Я забалакаю його, а потім поведу його в обхід іншою дорогою, зупиняючись при цьому поглянути на дерева, на лани, одне слово, відволікатиму».

Містер Гаргрейв зробив паузу і поглянув на мене.

Не сказавши й слова, я підвелася і вибігла надвір. Годі вже було терпіти цю невизначеність – я мусила з’ясувати всю правду. Я подалася до чагарнику. Не встигла я добігти туди, як мене зупинили голоси.

– Ми занадто вже засиділися – він повернеться! – сказав голос леді Лоубаре.

– Звісно ж, ні, дорогенька! – відказав мій чоловік. – Та ти можеш перебігти галявинку і пробратися в дім, а я прийду згодом.

Мої коліна затремтіли, голова пішла обертом. Я ладна була знепритомніти. Але вона не повинна бачити мене такою. Я відступила в кущі і сперлась об дерево, аби дати їй пройти.

– Ах, Гантингтоне, – докірливо зауважила вона, зупинившись на тому місці, де я стояла з ним минулої ночі, – це тут ти поцілував оту жінку!

Він вийшов з кущів і відповів із недбалим сміхом:

– Але ж, дорогенька, я не міг цьому зарадити. Ти ж знаєш, що я повинен бути із нею чесним, поки можу. Ти безліч разів цілувала свого чоловіка, і я не скаржився на це!

– Але скажи мені, ти ще любиш її? – запитала вона, поклавши долоню йому на руку і зазираючи йому в обличчя.

– Нітрохи, присягаюся усім святим! – відповів він, цілуючи її в розпашілу щоку.

– Боже, я вже маю йти! – вигукнула вона.

Тепер він стояв просто переді мною, але я не могла вийти і поговорити з ним віч-на-віч: язик мій прилип до піднебіння, я насилу трималася на ногах, а серце шалено калатало. Здавалось, я втратила свідомість, але водночас бачила, як його постать проходить повз мене, і виразно чула, як він каже: «Твій дурень вже йде! Біжи, Анабелло, біжи! Ага, він не побачив! Правильно, Гримзбі, затримай його!» І навіть його тихий сміх долинув до мене.

– Боже, допоможи мені! – прошепотіла я, падаючи на коліна і дивлячись на освітлене місяцем небо, що прозирало крізь ріденьке листя.

Душа моя волала від розпуки, та не могла висловити свій біль у молитві, аж порив нічного вітру остудив моє чоло і я потроху добрела до тями. Якась небесна сила зглянулася на мене: я зітхнула вільніше, погляд мій прояснився, і тепер я виразно бачила місяць, легенькі хмаринки, що пропливали у височині, й далекі зорі, що мерехтіли на тлі нічного неба. Я знала, що Господь почув мене. Я відчувала, що Він не покине мене, що Він дасть мені снаги, аби витримати всі випробування, й урешті таки приведе мій човен до тихої пристані.

Я підвелася і попрямувала до будинку. Насилу я увійшла до передпокою, як значна частина моєї сили та мужності покинула мене, – тут вся обстановка була для мене відразливою. Як можна тепер жити у цьому домі! Джон побачив мене і сказав, що незабаром подаватиме чай і хазяїн бажає знати, чи я прийду.

– Попроси місіс Гатерслі бути такою ласкавою і запарити чай, Джоне, – наказала я. – Скажи, що мені сьогодні недобре і я прошу вибачення.

Я пішла до їдальні, де була тільки тиша і темрява, і почала швидко міряти її кроками, поринувши в свої гіркі думки. Як же відрізнявся цей вечір від учорашнього! Той був останнім проблиском щастя у моєму житті. Ото вже дурна я була, коли почувалася такою щасливою! Тепер я розуміла, чому Артур так дивно зустрів мене тоді: гадав, що то коханка, і жахнувся, побачивши свою дружину. Зрозуміла я те, що Гатерслі та Гримзбі говорили про його кохання до неї, а не до мене.

Я почула, як відчинилися двері вітальні, хтось перетнув залу і почав підніматися східцями. Це була Мілісент, вона йшла поглянути, як я почуваюся, – більше нікому не було до мене діла. До цього моменту я стримувалася, щоб не заплакати, та зараз сльози потекли ручаєм. Я чула, як вона шукала мене і, не знайшовши, повільно спустилася вниз. Може, вона й до їдальні загляне? Ні, вона пішла у протилежному напрямку, до вітальні. Я була рада, бо не знала, що казати їй. Я не хотіла нікому звіряти своє горе. Я сама завдала на себе цей тягар, тож і нестиму його сама.

Коли настала пора спати, я втерла сльози і спробувала заспокоїтися. Сьогодні я маю побачитися з Артуром і поговорити з ним; але я зроблю це спокійно: ніяких сцен, нічого, чим можна було б похвалитися друзям, з чого можна було б посміятися з коханкою. Я тихо відчинила двері й, коли він проходив повз мене, звеліла йому ввійти.

– Що з тобою таке, Гелено? – запитав він. – Чому ти не прийшла на чай? І якого дідька ти сидиш тут, у темряві? Що з тобою… ти схожа на примару!

– Не має значення, – відповіла я, – принаймні для тебе; тобі вже немає до мене ніякого діла; та й мені вже байдуже до тебе.

– Привіт! а це ще що за чортівня? – пробурмотів він.

– Я покину тебе завтра, – продовжувала я, – і більше ніколи не з’явлюсь під цим дахом… – я затнулася, бо горло моє здавили спазми.

– Дідько б тебе вхопив, та в чому справа, Гелено? – заволав він. – На що ти натякаєш?!

– Ти пречудово знаєш, на що. Давай не гаяти часу на зайві пояснення, а натомість скажи мені, чи ти?…

Він палко присягнувся, що нічого про це не знає, що це якась пліткарка зганьбила його ім’я, а я, дурепа така, повірила.

– Не викручуйся і не суши собі мізки, щоб відбрехатися! Хіба я повірила б чуткам? Я була в чагарнику сьогодні увечері й сама все бачила і чула.

Цього було достатньо. З його уст зірвався придушений вигук приголомшення і жаху.

– Ну, зараз мені буде! – пробурмотів він і, поставивши свічку на найближчий стілець, став переді мною, склавши руки на грудях.

– Гаразд, та й що з того? – зухвало запитав він.

– Я хочу знати тільки одне: чи дозволиш ти взяти мені дитину і те, що лишилося від мого посагу? Я піду від тебе.

– Куди?

– Туди, де дитина не зазнаватиме твого згубного впливу, я буду позбавлена твоєї присутності, а ти моєї.

– Ні.

– А якщо я заберу дитину, а гроші полишу тобі?

– Ні. Ти думаєш, я збираюсь ставати об’єктом пліток для усього краю через твої вередливі капризи?

– Що ж, тоді ми лише формально будемо чоловіком і жінкою.

– Дуже добре.

– Я – мати твоєї дитини, і твоя економка, не більше. Тож тобі немає потреби вдавати кохання, якого ти вже не відчуваєш: я більше не вимагатиму від тебе ніяких пестощів, не пропонуватиму і своїх.

– Як хочеш! Подивимося, хто перший похитнеться.

– Я похитнуся радше від того, що живу з тобою, а не від того, що житиму без твоєї пародії на кохання. Коли ти стомишся від гріха і покаєшся, я пробачу тобі й, можливо, спробую знову покохати тебе, хоч це буде непросто.

– Гм! а тим часом ти підеш і розпатякаєш про мене місіс Гаргрейв, і напишеш довгі листи тітці Максвел зі скаргами на ницого негідника, за якого вийшла?

– Я нікому не скаржитимусь. Досі я докладала всіх зусиль, аби приховати твої недоліки, але тепер сам дбай про себе.

Я залишила його бурмотіти лайку собі під ніс, а сама пішла нагору.

– Ви нездужаєте, пані, – зауважила Рейчел, розглядаючи мене з глибоким занепокоєнням.

– Правда, Рейчел… – відказала я, відповідаючи скоріше на її сумний погляд, а не слова.

– Я знала про це.

– Не переймайся, – сказала я, цілуючи її в щоку. – Я впораюся з усім цим краще, ніж ти гадаєш.

– Так, ви завжди були витривалою. Але на вашому місці я виплакалася б досхочу! І сказала б йому все, що думаю.

– Я сказала. Гадаю, того вистачить.

– Тоді я плакала б, – наполягала вона. – Я не виглядала б такою блідою і спокійною, а сама б надривала собі серце, тримаючи розпач усередині.

– Я плакала. А тепер заспокоїлася, тож не хвилюй мене: давай більше про це не говорити. На добраніч; і хай це не потурбує твого сну: я спатиму добре – якщо зможу.

Попри таке рішення, ліжко видалось мені таким твердим, що десь о другій годині ночі я підвелася і, запаливши свічку, сіла в халаті за стіл, аби докладно викласти всі події минулого вечора. То було краще, ніж лежати в ліжку, мордуючи себе спогадами далекого минулого і очікуваннями жахливого майбутнього. Я відчула полегшу від змалювання своєї трагедії. Повна відсутність сну заспокоїла мене і підготувала до зустрічі з випробуваннями наступного дня, та коли я скінчила писати і зазирнула в люстерко, то побачила, що лице моє геть змарніло.

Рейчел зауважила, що я пережила сумну ніч. Прийшла й Мілісент запитати, як я почуваюся. Я сказала, що мені краще, але, щоб виправдати свій вигляд, визнала, що ніч була неспокійною. Якби ж цей день уже скінчився! Я здригаюся від думки про те, що треба спускатись до сніданку. Як мені зустрічатись із ними всіма? Та не слід забувати, що це не я винна: у мене немає причин боятись; і якщо вони зневажатимуть мене як жертву своєї ж вини, то я зможу жаліти їх за дурість і зневажати за їхнє презирство.

Розділ XXXIV

Вечір. – Сніданок минув добре, я була спокійнісінька і стримано відповідала на всі розпитування про здоров’я. Коли й було щось дивне у моєму вигляді чи в манерах, то його приписували тому незначному нездужанню, яке змусило мене учора ввечері так рано залишити товариство. Але як пережити ті десять чи дванадцять днів, які ще мають спливти, аж поки ця компанія поїде з нашого маєтку? І чому ще так довго до їхнього від’їзду? А коли вони нарешті покинуть нас, то як мені жити зі своїм чоловіком, який став моїм найбільшим ворогом? О, варто мені лише згадати, як ніжно, як нерозсудливо я його кохала, як шалено довіряла йому, як молилася за нього і боролася за його душу, і як жорстоко він розтоптав моє кохання, обдурив мою довіру, знехтував моїми молитвами, сльозами і зусиллями, спрямованими на його ж таки збереження, зруйнував мої надії, знищив найкращі почуття моєї юності, та ще й прирік мене на таке безнадійно убоге життя, – варто було мені згадати все це, як я відчувала, що НЕНАВИДЖУ його! Це слово на папері є підтвердження моєї провини, але воно відповідає дійсності: я ненавиджу його, ненавиджу! Але, Боже, будь милостивим до його жалюгідної душі! І змусь його побачити і відчути свою провину – я не прошу більше ніякої іншої помсти!

Якби на своїй шкурі він міг відчути всі мої образи, то це була б добра відплата і я пробачила б йому все, але він такий безнадійний, такий зачерствілий у своїй безсердечній розбещеності, що в цьому житті ніколи не сягне каяття. Втім, немає сенсу довго розводитися на цю тему – спробую змалювати останні події.

Містер Гаргрейв дратував мене цілий день своєю серйозною, співчутливою і (як йому здається) ненав’язливою ввічливістю. Якби вона була більш нав’язливою, то непокоїла б мене менше, бо тоді я б поставити його на місце, та він примудряється виглядати таким по-справжньому добрим і чуйним, що я не можу відповісти йому грубістю і невдячністю. Я іноді думаю, що слід віддати йому належне за те доброзичливе ставлення, яке він так добре симулює; думаю й про те, що мій обов’язок полягає в тому, аби підозрювати його. Може, його доброта й не зовсім удавана, та я пам’ятаю ту гру в шахи, ті вислови, яких він допускався, і ті його погляди, що так обурили мене. Я добре вчинила, що так докладно все це записала.

Він намагається знайти можливість поговорити зі мною наодинці, та я розчарувала його – не тому що боюся того, що він міг би сказати, а тому що й так маю достатньо неприємностей і без його образливих втішань та співчуттів. Вранці він відмовився йти на полювання під приводом того, що мав написати якісь листи, та сів писати їх не в бібліотеці, а в маленькій кімнатці поруч із їдальнею, куди після сніданку перейшли я, Мілісент і леді Лоубаре. Вони плели на шпицях, а я втупилася в книжку. Мілісент бачила, що я не схильна до бесід, і дала мені спокій. Анабелла теж бачила це, та вона не звикла обмежувати себе чи приборкувати свій веселий настрій, тож вона невимушено торохтіла, звертаючись майже виключно до мене. Містер Гаргрейв бачив, що я насилу терпіла це, тож, відриваючись від писанини, сам відповідав на її запитання й намагався переключити її товариську увагу з мене на себе, – та все було марно. Може, вона думала, що у мене болить голова; хоч як там було, а вона бачила, що ця її балаканина нервує мене, і з якоюсь люттю знову й знову напосідалася на мене. Але я зупинила її, вручивши їй книгу, яку намагалась читати, – на форзаці я поспішно і недбало написала: «Я надто добре знайома з твоїм характером і поведінкою, щоб відчувати до тебе якісь реальні дружні почуття, а оскільки не маю твого таланту до лицемірства, то не можу вдавати такі почуття. Тож я змушена просити, аби надалі між нами припинилося будь-яке близьке спілкування; якщо я ставлюся до тебе, як до особи, що заслуговує на повагу, то роблю це з огляду на твою кузину Мілісент, а не заради тебе».

Прочитавши це, вона страшенно почервоніла й закусила губу. Потайці видерши листок, вона зім’яла його і жбурнула у вогонь, а потім почала уважно читати книжку. Трохи згодом Мілісент оголосила про свій намір заглянути до дітей і запитала, чи піду я з нею.

– Анабелла вибачить нам, – сказала вона, – адже вона зайнята читанням.

– Ні, не вибачу, – вигукнула Анабелла, раптово підвівши очі та кинувши свою книгу на стіл, – я хочу поговорити з Геленою. Ти можеш собі йти, Мілісент. – І коли Мілісент пішла: – Зробиш мені таку ласку, Гелено?

Її зухвалість здивувала мене, але я попрямувала за нею до бібліотеки. Вона зачинила двері й підійшла до коминка.

– Хто тобі це розповів? – запитала вона.

– Ніхто: я поки що у змозі сама бачити.

– Ах, то ти підозрілива! – вигукнула вона, посміхаючись із проблиском надії. До цього часу в її сміливості відчувався відчай, а зараз їй вочевидь стало легше.

– Якби я була підозріливою, то викрила б твою ганьбу набагато раніше. Ні, леді Лоубаре, моє звинувачення ґрунтується не на підозрі.

– Тоді на чому ж воно ґрунтується? – запитала вона, опускаючись у крісло, і простягаючи ноги до ґрат коминка.

– Я також полюбляю прогулянки при місячному світлі, як і ти, – відповіла я, не зводячи з неї погляду, – і чагарник є одним із моїх найулюбленіших місць відпочинку.

лі, Вона знову зашарілася і якусь хвилю мовчала, притиснувши пальця до зубів і вдивляючись у вогонь. Кілька секунд я

спостерігала за нею, а потім підійшла до дверей і спокійно запитала, чи хотіла вона ще щось додати.

– Так, так! – з готовністю вигукнула вона. – Я хочу знати, чи ти розповіси це лордові Лоубаре?

– А якщо й розповім?

– Гаразд, якщо ти збираєшся винести цю справу на люди, то я, звісно, не можу відрадити тебе; якщо ж ти так не зробиш, я вважатиму тебе самою великодушною зі смертних – і якщо в цілому світі є що-небудь, що я могла б зробити для тебе – що-небудь, окрім… – вона завагалася.

– Ти не можеш відмовитися тільки від розпусного зв’язку з моїм чоловіком, ти це мала на увазі? – поцікавилась я.

Вона зробила паузу, перебуваючи в очевидному збентеженні і ніяковості, змішаними з гнівом, який вона не наважувалась виявляти.

– Я не можу відмовитися від того, що найдорожче для мене! – пробурмотіла вона. Потім, раптово підвівши голову і втупивши в мене свої сяючі очі, палко сказала: – Але, Гелено, – чи місіс Гантингтон, чи як ти хочеш, щоб я до тебе зверталась, – ти йому розповіси? Якщо в тебе щира душа, то ось тобі добра нагода показати себе великодушною.

– Я не розповідатиму йому.

– Прийми мою щиру подяку! – захоплено вигукнула вона.

Вона підхопилась і простягнула мені руку. Я відступила.

– Не дякуй мені; я утримаюсь від цього не заради тебе – просто не бажаю робити твою ганьбу загальновідомою. Мені було б шкода завдати страждань твоєму чоловікові.

– А Мілісент? Їй ти скажеш?

– Ні, я зроблю все можливе, аби приховати це від неї. Я нізащо не хотіла б, аби вона дізналася про ганебну поведінку та підлість своєї родички!

– Ти вживаєш жорсткі слова, місіс Гантингтон, але я можу вибачити тебе.

– А зараз, леді Лоубаре, – продовжувала я, – покиньте мій дім. Ви маєте усвідомлювати, що ваше перебування тут занадто неприємне для мене… не через містера Гантингтона! – зауважила я, помітивши на її обличчі тінь переможної посмішки. – Як хочеш, будь собі з ним, якщо він тобі подобається, – а через те, що мені нелегко маскувати свої справжні почуття до тебе й докладати зусиль, аби підтримувати видимість ввічливості і поваги до тієї, до кого в мене немає і тіні пошани. Заради твого чоловіка, Анабелло, та навіть заради тебе самої я настійно раджу і благаю тебе негайно ж розірвати цей зв’язок і повернутися до свого обов’язку, поки ти ще можеш…

– Так, так, звичайно, – нетерпляче сказала вона. – Та я не можу поїхати, Гелено, раніше призначеної дати нашого від’їзду. Який пристойний привід я можу вигадати для цього? Наш поспішний від’їзд неодмінно збудить підозри, а оскільки наш візит вже й так добігає кінця – лишилося трохи більше тижня – то ти ще зможеш потерпіти мою присутність! Я більше не дратуватиму тебе своєю зухвалістю.

– Якщо так, то мені більше немає чого тобі сказати.

– Ти говорила про цю справу з Гантингтоном? – запитала вона, коли я вже виходила з кімнати.

– Як ти смієш згадувати його ім’я у моїй присутності! – було моєю єдиною відповіддю.

Відтоді ми з нею не обмінялись більше жодним словом, крім звичайних формальних фраз.

Розділ XXXV

Дев’ятнадцяте число. – Побачивши, що з мого боку їй нічого боятися, леді Лоубаре стає дедалі сміливішою і зухвалішою. Вона не соромиться у моїй присутності звертатися до мого чоловіка з ніжною фамільярністю, коли поблизу більше немає нікого іншого, а особливо полюбляє виявляти свій інтерес до його здоров’я та добробуту, ніби протиставляючи свою сердечну дбайливість моїй холодній байдужості. І він винагороджує її такими усмішками

і поглядами, шепоче їй такі слова, що мимоволі кров кидається мені в обличчя – кажу «мимоволі», бо якби я ігнорувала все це, якби була глухою і сліпою до всього, що відбувається поміж ними, то Анабелла не тішилася б так своєю перемогою, а він не думав би, що я й досі кохаю його і тільки вдаю байдужність. Часом хочеться мені заохотити залицяння містера Гаргрейва, аби показати Артурові, що він помиляється в моїх почуттях, але навіть думка про це викликає в мене жах. Пробач мені, Боже, за ці гріховні думки! Замість того, щоб стати смиренною й очиститися у стражданнях, я відчуваю, що в мені накопичується лють. Тут, певно, моєї вини стільки ж, скільки і їхньої, тих, що образили мене. Жодна справжня християнка не могла б зберігати в серці такі гіркі почуття, які я маю до нього, надто ж до неї: його, відчуваю, я ще могла б простити, якби він покаявся, та її нізащо не простила б, бо мою відразу до неї не передати словами. Розсудливість забороняє, але пристрасть настійно спонукає; треба молитися, щоб опанувати пристрасті.

Добре, що вона завтра їде, бо я вже терпіти її не можу. Сьогодні вона встала дуже рано, й коли я спустилася вниз, то в їдальні була тільки вона.

– О, це ти, Гелено! – вигукнула вона.

Я мимовільно сахнулася, побачивши її, а вона зауважила:

– Гадаю, ми обидві розчаровані.

Я підійшла до столу і почала розставляти посуд.

– Сьогодні останній день мого зловживання твоєю гостинністю, – сказала вона, зайнявши місце за столом. – Ах, ось іде той, хто не радітиме цьому! – прошепотіла вона, коли до кімнати зайшов Артур.

Він потис їй руку і побажав доброго ранку, а потім, з любов’ю зазираючи їй в обличчя і тримаючи її руку, зворушено прошепотів:

– Останній… останній день!

– Так, і я встала ще удосвіта, аби пробути цей день із тобою, а ти, ледацюго…

– Але я думав, що теж прийшов рано, – зауважив він, – та бачиш, ми тут не самі…

– Ми ніколи не буваємо самі! – відповіла вона.

Але вони були тут майже самі, бо, насилу стримуючи свій гнів, я стояла біля вікна. Вони ще обмінялись кількома словами, які, на щастя, я не почула, та Анабеллі вистачило зухвальства підійти, покласти руку мені на плече і м’яко сказати:

– Ти не повинна шкодувати, що віддаєш його мені, Гелено, бо ніколи не зможеш кохати його так, як я.

Я спалахнула з гніву і відкинула її руку з такою відразою та обурення, що вона перелякалася і сахнулася назад. Артур засміявся, і той сміх привів мене до тями. Я промовчала і зневажливо відвернулась, шкодуючи, що так потішила його. Він ще сміявся, аж увійшов містер Гаргрейв. Не знаю, що він устиг побачити, бо коли він заходив, двері були прочинені. Він холодно привітав господаря дому і свою кузину, а на мене кинув погляд, у якому було співчуття, змішане із захопленням і пошаною.

– Скільки ще відданості ви заборгували цьому чоловікові? – пошепки запитав він, стоячи зі мною біля вікна.

– Ніскільки! – відповіла я.

І негайно повернувшись до столу, зайнялась приготуванням чаю. Він зав’язав би зі мною якусь бесіду, але вже почали збиратись інші гості, тож я більше не звертала на нього уваги.

Щоб не бачити леді Лоубаре, після сніданку я тихенько вислизнула з кімнати і подалася до бібліотеки. Містер Гаргрейв пішов за мною, наче йому треба було взяти якусь книжку. Він дістав якийсь томик із полиці, а потім підійшов до мене, поклав руку на спинку мого стільця і м’яко запитав:

– То ви нарешті вважаєте себе вільною?

– Так, – відповіла я, не ворухнувшись і не підіймаючи очей від своєї книги, – вільною робити що завгодно, лиш не ображати Бога і свою совість.

На мить запала тиша.

– Дуже правильно, – зауважив він, – за умови, що ваша совість не буде надто вже ніжною, а ваші уявлення про Бога надто суворими; та невже ви гадаєте, що Бог образився б, якби ви

подарували щастя тому, хто помер би заради вас, якби віддали йому ваше серце, тим паче що вам від цього не було б ніякої шкоди й ніхто про це не дізнався б?

Він казав це тихим ніжним голосом, нахилившись наді мною. Я звела голову і, дивлячись йому просто у вічі, спокійно запитала:

– Містере Гаргрейв, ви хочете образити мене?

Він не був готовий до цього. Помовчавши, він випростався і відповів із гордою печаллю:

– Я не мав такого наміру.

Я кивнула йому на двері, а потім знову повернулась до своєї книги. Він негайно вийшов геть. Можна було б відповісти йому словами, гніватися, кричати, – але така відповідь була найкращою. Яка це чудова річ – панувати над собою! Треба наполегливо розвивати у собі цю неоціненну якість – сам тільки Бог знає, як часто я потребуватиму її на тій тернистій, темній дорозі, що лежить переді мною.

Згодом я поїхала до Гроува разом із двома леді, аби дати Мілісент можливість попрощатися з її матір’ю та сестрою. Вони умовляли її провести з ними решту дня, а місіс Гаргрейв обіцяла привезти її назад увечері і залишатися з нею, аж поки гості поїдуть собі додому, тож назад верталися тільки ми з леді Лоубаре. Першу милю чи дві ми мовчали; я дивилася у вікно, а вона сиділа у кутку. Коли я змерзла від холодного вітру, що віяв мені в обличчя, а похмурий осінній краєвид із його мокрими полями та голими живоплотами почав викликати нудьгу, я відкинулася на спинку сидіння, й Анабелла з її звичною зухвалістю зробила кілька спроб зав’язати бесіду, але я спромоглася тільки на такі слова, як «авжеж», «ні» або «гм». Врешті я не витримала й відповіла:

– Чому вам так хочеться поговорити зі мною, леді Лоубаре? Ви ж маєте знати мою думку про тебе.

– Ну, якщо ти будеш такою лютою на мене, – мовила вона, – я не зможу цьому зарадити; але особисто я не збираюся ні на кого гніватися.

Наша коротка поїздка вже добігала кінця. Щойно відчинилися двері екіпажа, вона вискочила і пішла назустріч джентльменам, які саме поверталися з лісу.

Але з її зухвалістю ще не було покінчено: після обіду я зайшла до вітальні, і вона теж прийшла туди, але зі мною були діти і я приділяла їм всю свою увагу, вирішивши бавити їх, аж поки прийдуть чоловіки або приїде Мілісент зі своєю матір’ю. Маленька Гелена скоро стомилася і захотіла спати, аж леді Лоубаре спокійно підійшла і сіла біля мене.

– Завтра, місіс Гантингтон, – сказала вона, – я звільню вас від своєї присутності, чому, без сумніву, ти страшенно зрадієш, – та це й природно у твоєму стані; але чи знаєш ти, що я зробила тобі велику послугу? Сказати тобі яку?

– Я буду рада почути про будь-яку послугу, яку ти мені зробила! – мовила я, вирішивши зберігати спокій, бо знала з тону її голосу, що вона хотіла спровокувати мене.

– А ти не помітила, що містер Гантингтон змінився на краще? Хіба ти не бачиш, яким тверезим, помірним чоловіком він став? Ти з жалем спостерігала ті сумні звички, яких він набрався, знаю, що ти докладала всіх зусиль, аби він позбувся їх, але без особливого успіху, поки я не прийшла тобі на допомогу. Я сказала йому буквально у двох словах, що не могла бачити, як він доводить себе до такого стану, що я припиню… байдуже, що я сказала йому, але він від того змінився на краще, й ти маєш подякувати мені за це.

Я підвелась і подзвонила, щоб прийшла годувальниця.

– Але мені не потрібні подяки, – продовжувала вона, – єдина винагорода, яку я прошу, це щоб ти піклувалась про нього, коли я поїду, і не підштовхувала його різкістю і зневагою на ту колишню стежину.

Мені було майже недобре від гніву, та Рейчел вже з’явилася у дверях. Я вказала їй на дітей, бо не наважувалась говорити: вона забрала їх, а я пішла за нею.

– Ти це зробиш, Гелено? – запитала леді Лоубаре.

Я кинула на неї погляд, від якого злісна посмішка щезла з її обличчя. У приймальні я наштовхнулась на містера Гаргрейва. Він побачив, що я була не в гуморі, тож дозволив мені пройти й нічого не сказав, та я посиділа в бібліотеці й, трохи опанувавши себе, повернулася, щоб зустріти місіс Гаргрейв і Мілісент, які зайшли до вітальні, то знайшла його на тому ж самому місці – вочевидь, він чекав на мене.

– Місіс Гантингтон, – почав він, коли я проходила повз, – ви дозволите мені одне слово?

– Яке слово? Скоріше, будь ласка.

– Я образив вас сьогодні вранці; і я не можу жити, коли я у вас в немилості.

– Тоді йдіть і більше не грішіть, – відповіла я, відвертаючись від нього.

– Ні, ні! – поспішно сказав він, заступаючи мені дорогу. – Пробачте мені, але я повинен отримати ваше прощення. Я залишаю вас завтра і не матиму вже змоги поговорити з вами. Я був неправий, та благаю вас забути і пробачити моє необдумане припущення, і вважати, ніби ті слова ніколи не були сказані; бо, повірте мені, я глибоко шкодую, а втрата вашої поваги є надто жорстоким покаранням.

– Забуття провини не придбаєш самим тільки бажанням; і я не можу дарувати свою повагу кожному, хто її бажає, хіба що вони її цілком заслуговують.

– Я вважатиму своє життя добре прожитим, якщо потрачу його на те, аби заслужити на вашу повагу, якщо тільки ви пробачите мені цю образу… ви пробачите?

– Так.

– Ви так холодно сказали це! Дайте мені руку, і я повірю вам. Не дасте? Тоді, місіс Гантингтон, ви мені не пробачили!

– Пробачила; ось моя рука, разом із моїм прощенням: БІЛЬШЕ НЕ ГРІШІТЬ.

Він потис мою холодну руку з сентиментальною пристрастю, але не сказав нічого й відступив убік, аби дозволити мені пройти до кімнати, де зібралася вся компанія. Містер Гримзбі сидів біля дверей: помітивши, що ми з містером Гаргрейвом увійшли майже одночасно, він скоса зиркнув на мене. Я глянула йому в обличчя, й він сердито відвернувся, якщо не присоромлений, то хоча б на якусь мить збентежений. Тим часом Гатерслі ухопив Гаргрейва за руку, і шепотів щось йому на вухо – без сумніву, якийсь непристойний жарт, бо той не засміявся й не відповів нічого на те, а, відвернувшись від нього, попрямував до своєї матері, яка саме розповідала лордові Лоубаре, як багато вона має причин пишатися своїм сином.

Слава Богу, вони всі завтра поїдуть звідси.

Розділ XXXVI

20-е грудня 1824 року. – Третя річниця нашого щасливого союзу. Минули два місяці, відколи гості полишили нас тішитися одне одним, і я вже маю чималий досвід цієї нової фази подружнього життя – дві особи, що живуть разом, як господар і господиня дому, як батько й мати веселої маленької дитини, усвідомлюючи, що між ними немає ніякого кохання, дружби чи навіть симпатії. Наскільки то залежить від мене, я намагаюся жити мирно: ставлюся до нього із бездоганною ввічливістю, поступаюсь своєю вигодою на його користь, де тільки це можна розумно зробити, і консультуюсь із ним по-діловому у тому, що стосується хатнього господарства, враховуючи його бажання, навіть якщо я знаю, що вони програють моїм.

Упродовж першого тижня чи двох він був сварливий і пригнічений, бо побивався за свою любою Анабеллою: все, що я робила, було неправильне, я була безсердечною черствою й нечутливою; моє кисле, бліде обличчя було просто огидне; мій голос змушував його здригатися; він не знав, як йому пережити зі мною зиму. Я знову запропонувала розлучитися, але це не годилося: він не збирався ставати об’єктом пліток всіх старих базік в околиці, про нього, мовляв, патякатимуть, що він тварюка, з якою не змогла жити навіть дружина.

– Ти хочеш сказати, я повинна якось примиритися з тобою, – зауважила я, – бо доки я виконую обов’язки управительки й економки, та ще й так сумлінно і добре, без плати і без подяки, ти не можеш собі дозволити попрощатися зі мною. А от коли моє рабство стане нестерпним, я зніму з себе ці повноваження.

Ця погроза, як мені гадалося, допоможе тримати його під контролем.

Він був вельми розчарований тим, що я не так уже й гостро сприймала його образливі зауваження, бо кажучи те, що могло поранити мої почуття, він допитливо вдивлявся у моє обличчя, а потім бурчав щось про моє «мармурове серце» чи мою «гидку нечутливість». Якби я гірко плакала і побивалася за його втраченим коханням, то він, можливо, зглянувся б і знову на якийсь час проявив до мене свою прихильність, аби втішитися за відсутності своєї коханої Анабелли. Слава Богу, я не настільки слабка! Це колись я була настільки засліплена безглуздою любов’ю, що чіплялася за нього, незважаючи на його підлоту, але зараз від неї вже не залишилось і сліду – вона вся зруйнована і зів’яла; і він має дякувати за це лише собі.

Спочатку він утримувався від того, щоб топити свої турботи у вині, та незабаром ті зусилля почали слабнути і він потроху почав заглядати до чарчини. Напившись, він поводиться мов тварюка, і я насилу стримую своє презирство та огиду. Наступного дня він страждає від похмілля, оплакує свої помилки і звинувачує мене у всьому: мовляв, йому відомо, що таке потурання шкодить його здоров’ю і завдає йому більше лиха, ніж користі, але я підштовхую його до цього своєю неприродною поведінкою; врешті це зажене його в домовину, а винна в цьому буду я.

Від таких звинувачень в мені закипає обурення. Хіба не намагалась я вберегти його від цієї вади? І чи вберегла б я його, потураючи у всьому і знаючи, що він зневажає мене? Хіба це моя вина, що я втратила свій вплив на нього, що він сам себе позбавив будь-якого права на мою повагу? І чи повинна я шукати примирення, знаючи, що ненавиджу його, а він зневажає мене та ще й листується з леді Лоубаре? Ніколи, ніколи, ніколи! Він може упитися на смерть, але це – НЕ моя вина!

І все ж таки я намагаюся врятувати його: даю йому зрозуміти, що від пияцтва погляд його стає тупим, а обличчя червоним і роздутим, що розум його хибує, тож якби Анабелла бачила його так часто, як я, то хутко розчарувалася б у ньому і позбавила б його своєї прихильності. Та у відповідь я чую тільки брутальну лайку – і, правду кажучи, відчуваю, що таки заслужила її, бо сама не люблю використовувати такі аргументи, проте вони западають у його душу і змушують його утримуватись від пияцтва.

Зараз мені трохи легше, бо його немає вдома: він подався на полювання із Гаргрейвом і, напевне, повернеться аж завтра увечері. А раніше я так тужила, коли він відлучався з дому бодай на однісіньку днину!

Містер Гаргрейв ще перебуває у Гроуві. Вони з Артуром часто зустрічаються: він приходить до нас із візитами, Артур верхи їздить до нього в гості. Особливої дружби поміж ними немає, але таке спілкування допомагає згаяти час, і я дуже бажаю, щоб воно тривало і надалі, бо звільняє мене від прикрого Артурового товариства, а його відволікає від пияцтва. Єдиним моїм запереченням проти перебування містера Гаргрейва по сусідству з нами є те, що страх зустрітися із ним у Гроуві перешкоджає мені бачити його сестру так часто, як мені того хотілося б, хоч він останнім часом поводиться з такою бездоганною пристойністю, що я майже забула про його колишню поведінку. Гадаю, він намагається «завоювати мою пошану». Може, він її й завоює, – а далі що? Якщо він вимагатиме чогось більшого, то знову її втратить.

10-е лютого. – Так прикро, коли за твої добрі почуття і хороші наміри тобі ще й дорікають. Мені стало шкода Артура, адже він не може тішитися читанням чи якимись іншими інтелектуальними розвагами, от і пиячить. Я вже почала була думати, що повинна пожертвувати своєю гордістю і знову поновити свої зусилля, аби зробити дім приємним для нього та навернути його назад на дорогу доброчесності; і зробити це не за допомогою нещирих зізнань у коханні і не шляхом удаваного каяття, а пом’якшивши свої холодні манери і заміняючи мою крижану ввічливість добротою; і я вже почала була й діяти у такий спосіб – і яким же був результат? Жодної тобі іскри доброти, ніякого каяття, а лише кепський настрій, вимогливість, що лише зростає від потурання, і самовдоволена втіха від того, що я стала м’якшою з ним. Від того всього мені ставало недобре, а сьогодні вранці він сам себе перевершив: прочитав листа, що надійшов із ранковою поштою, а потім жбурнув його мені через стіл.

– Ось прочитай, і нехай це буде тобі наукою!

Листа було написано невимушеним почерком леді Лоубаре. Я кинула оком на першу сторінку; там було повно зізнань у коханні, а ще вона обурювалася тим, що Бог розлучив їх і засудив до ненависного рабства шлюбного союзу з тими, кого вони не могли кохати. Він зареготався, побачивши, як змінився колір мого обличчя. Я згорнула листа, підвелася і повернула його чоловікові й промовила:

– Спасибі, я візьму це до уваги!

Мій маленький Артурчик стояв у нього між колінами, захоплено граючись рубіновим перснем на його пальці. Я взяла його на руки і вийшла з кімнати. Дитина перелякалася і заплакала. Це було новим ударом для мого змордованого серця. Я увійшла до бібліотеки, зачинила двері й, ставши навколішки, обняла й поцілувала дитину, а потім і сама заплакала. Та це призвело до протилежного результату: Артурчик почав пручатися і голосно кликати свого татка. Я випустила його з рук, і такі сльози потекли з моїх очей, що я світу за ними не бачила. Почувши його крики, батько зайшов до кімнати. Я миттю відвернулася, щоб він, бува, не побачив і не витлумачив неправильно мої емоції. Він вилаяв мене і забрав із собою дитину, яка вже заспокоїлася.

Так прикро, що дитина любить його більше, ніж мене, адже благополуччя мого сина – це те, заради чого я живу. Коли я відмовляюся потурати йому, він іде до свого батька і той задовольняє його всі бажання; коли я картаю його за якусь дитячу провину, то він знає, що батько стане на його бік проти мене. Тож виходить, що я борюся з батьковим духом у своєму синові, вишукую і знищую паростки його вад, нейтралізую його згубний приклад, а він краде в мене синову любов, зводить нанівець усі мої зусилля, та ще й відчуває при цьому диявольську втіху!

Та не слід піддаватися відчаю; адже сказано у Святому Письмі: «Хто між вами лякається Господа і голос Його Отрока слухає, хто ходить у темряві, світла ж немає йому, – хай надіється він на Господнє Ім’я і хай на Бога свого опирається».[18]

Розділ XXXVII

20-е грудня 1825 року. – Минув ще один рік, і я вже стомилась від цього життя. І все ж таки я не бажаю піти з нього і залишити свого сина самого у цьому темному і лихому світі, серед небезпек, що чигають на кожному кроці. Я знаю, що не дуже придатна для того, аби бути його єдиним його товаришем, але більше немає нікого, хто зайняв би моє місце. Я надто серйозна, аби брати участь у його розвагах та іграх, часто вибухи його веселощів турбують і тривожать мене; я вбачаю в них батьків темперамент і здригаюся від думки про наслідки, тож гамую ту невинну веселість, яку мала б розділити. Його ж батько, навпаки, не переймається ніякими страхами і ніякими сумнівами; вечорами, коли дитя бачить його найбільше і найчастіше, він завжди життєрадісний і відкритий, ладний сміятися і жартувати, а я за тої пори мовчазна і зажурена, тож дитина горнеться до свого радісного, кумедного і поблажливого татка і за першої ж нагоди охоче віддає перевагу його компанії, а не моїй. Це непокоїть мене, й не тому, що я втрачаю любов своєї дитини (хоча я її таки дуже ціную й відчуваю, що маю на неї право, і знаю, що зробила багато, аби заслужити її), як від утрати свого впливу на неї, адже батько позбавляє дитину того впливу з чистісінького егоїзму й використовує його лише для того, аби дошкуляти мені та занапащати дитину. Моєю єдиною втіхою є те, що він проводить порівняно небагато часу вдома, тож покивін у Лондоні чи ще десь, у мене з’являється можливість відвоювати втрачену територію і подолати добром те зло, яке він спричинив своїм неправильним вихованням. Проте потім на мене чекає гірке випробування – бачити, як він, повернувшись додому, докладає всіх зусиль, аби зруйнувати мою працю і перетворити моє невинне, ніжне, слухняне серденько на егоїстичного, неслухняного і пустотливого хлопчиська, готуючи в такий спосіб ґрунт для всіх тих вад, які він так успішно виплекав у власній душі.

На щастя, минулої осені до Грасдейлу не запрошували нікого з Артурових «друзів», натомість він сам гостював у них. Якби ж то він завжди так робив, а ще краще було б, якби він мав безліч друзів і вони так любили його, що тримали в себе хоч цілий рік. Містер Гаргрейв, на моє превелике незадоволення, не поїхав із ним; але гадаю, я покінчила з цим джентльменом.

Вже сім чи вісім місяців він поводиться так добре, що я геть утратила пильність, почала вважати його другом і навіть ставитися до нього, як до друга, з певними розсудливими обмеженнями (які вважала не такими вже й потрібними); аж раптом, зловживаючи моєю добротою, він подумав, що можна вже переступити межі скромної витримки і пристойності, які так довго стримували його. Це сталося наприкінці травня: я гуляла парком, а він проїжджав мимо і, вгледівши мене, прив’язав свого коня біля воріт і пішов мені назустріч. Це вперше він ризикнув з’явитись у межах нашого парку відтоді, як я лишилася сама, без підтримки його матері чи сестри, які завжди складали йому компанію. Він був таким спокійним і невимушеним, таким ввічливим і стриманим у своїй дружелюбності, що я не стривожилася й не образилася, що він так зробив, тож він пройшов зі мною аж до ставка, жваво і з добрим смаком провадив бесіду на різні теми, аж я почала думати про те, як би здихатися його. Ми зупинилися на березі. Я міркувала над тим, як ліпше спровадити його звідціля, а він, певне, обдумував питання, що не стосувалися ні гожої днини, ні природи, що буяла довкруги, бо раптом тихо і вкрадливо заговорив про свої почуття, почав зізнаватися мені в коханні й застосував для цього всю свою красномовність. Я урвала його промову і відмовила йому так упевнено, так рішуче і з такою сумішшю обурення і холодної, байдужої скорботи та жалю з приводу його засліпленого темрявою розуму, що він пішов геть, здивований, принижений і збентежений; за кілька днів я почула, що він вирушив до Лондона. Проте минуло вісім чи дев’ять тижнів, і він знову повернувся, причому так по-чудернацькому тримався зі мною, що цієї зміни не могла не помітити його спостережлива сестра.

– Що ви зробили з Волтером, місіс Гантингтон? – запитала вона одного ранку, коли я приїхала з візитом до Гроуву, а він обмінявся зі мною кількома словами крижаної ввічливості. – Він останнім часом такий страшенно церемонний і поважний, що я просто не уявляю, з якого б це дива, хіба що ви образили його. Скажіть мені, що сталося, аби я могла стати вашим посередником і знову вас помирити.

– Я не зробила нічого, аби образити його, – відповіла я. – Якщо ж він ображений, то краще за мене може розповісти тобі, що між нами сталося.

– Я запитаю його, – вигукнуло легковажне дівча, підхопившись зі свого місця і висунувши голову з вікна. – Волтере!

– Ні, ні, Естер! Я гніватимусь, якщо ти так зробиш, і більше не приїжджатиму до вас.

– Ти гукала мене, Естер? – запитав її брат знадвору.

– Так, я хотіла попросити тебе…

– Доброго ранку, Естер, – сказала я, узявши її за руку.

– …аби ти зірвав ружу для місіс Гантингтон. – (Він відійшов). – Місіс Гантингтон, – вигукнула вона, повертаючись до мене і все ще міцно тримаючи мене за руку, – ви мене просто вражаєте – ви така ж сердита і холодна, як і він, та я вирішила, що ви в мене будете такими хорошими друзями, як ніколи раніше, ще навіть до того, як ви підете.

– Естер, як ти можеш бути такою грубою! – вигукнула місіс Гаргрейв, яка сиділа в своєму кріслі і з поважним виглядом щось плела. – Бачу, ти ніколи не навчишся поводитись як леді!

– Але ж, мамо, ви самі казали…

Естер замовкла, бо мати підняла вгору палець і суворо похитала головою.

– Ото злюка, правда ж? – прошепотіла Естер, та тієї миті біля вікна знову з’явився містер Гаргрейв із розкішною мускусною трояндою у руці.

– Ось, Естер, я приніс тобі троянду, – сказав він, простягаючи їй квітку.

– Віддай її сам, ти, бовдуре! – вигукнула вона.

– Місіс Гантингтон радше узяла б її із твоїх рук, – дуже серйозно відповів він, але знизив при цьому голос, щоб його матір, бува, не почула.

Його сестра узяла троянду і вручила її мені.

– Мій брат передає вам свої компліменти, місіс Гантингтон, і сподівається, що ви з ним зрештою досягнете кращого взаєморозуміння. Так годиться, Волтере? – додало зухвале дівчисько, обіймаючи його рукою за шию, оскільки він стояв, спершись на підвіконня. – Чи мені слід було сказати, що тобі шкода й ти сподіваєшся, що вона вибачить тобі?

– Ти сама не знаєш, про що ти говориш! – похмуро відповів він.

– Таки не знаю: не маю навіть найменшої гадки!

– А зараз, Естер, – вступила в розмову місіс Гаргрейв, яка, хоча й була так само у повному невіданні стосовно причини нашого відчуження, та помітила, що її дочка поводилася дуже невідповідно, – я змушена наполягати, щоб ти залишила кімнату!

– Благаю, не треба, місіс Гаргрейв, бо я вже збираюся йти, – сказала я і негайно ж попрощалась.

Десь за тиждень містер Гаргрейв привіз свою сестричку побачитись зі мною. Спочатку він тримався у своїй звичній манері, холодній, стриманій, наполовину поважній, наполовину меланхолійній, та цього разу Естер нічого не сказала йому: її вочевидь навчили кращим манерам. Вона розмовляла зі мною, сміялася і гралася з маленьким Артурчиком. Він виманив її з кімнати в залу, а потім у сад. Я підвелася і поправила кочергою дрова у коминку. Містер Гаргрейв запитав, чи я не замерзла, і зачинив двері. То був невчасний вияв запобігливості, бо я саме збиралася вийти в сад і поглянути, що там роблять Естер з Артурчиком. Містер Гаргрейв підійшов до мене і запитав, чи відомо мені, що містер Гантингтон перебуває зараз у маєтку лорда Лоубаре.

– Ні, але це не має ніякого значення! – недбало відповіла я.

– І ви не заперечуєте проти цього? – запитав він.

– Нітрохи, якщо лордові Лоубаре подобається його компанія.

– То у вас більше не залишилось до нього ніякої любові?

– Ні.

– Я знав, що ваша природа надто благородна та чиста, аби ставитися до містера Гантингтона інакше, як із обуренням та відразою!

– Хіба він вам не друг? – запитала я, переводячи очі з вогню на його обличчя, можливо, з легкою домішкою тих самих почуттів, які він призначав іншому.

– Він був моїм другом, – відповів він із тією ж спокійною серйозністю, що й раніше, – але ви помиляєтеся, вважаючи, що я й далі дружив би з чоловіком, який зміг так ганебно покинути ту, котра… гаразд, я не згадуватиму про це. Але скажіть мені, хіба ви ніколи не думали про помсту?

– Про помсту?! Ні. А що хорошого вона принесе?

– Навіть не знаю, як із вами розмовляти, місіс Гантингтон, – сказав він, посміхаючись, – ви лише наполовину жінка – певне, ваша природа має бути наполовину людською, наполовину ангельською. Така доброта вселяє в мене страх, бо я не знаю, як її розуміти.

– У такому разі, сер, боюся, що ви набагато гірший, ніж мали б бути, якщо я, проста звичайна смертна, настільки перевершую вас, як ви самі це щойно визнали; і оскільки між нами існує так мало симпатії, гадаю, що нам обом краще було б підшукати для себе ближчого за духом компаньйона.

– Ні, я звичайний смертний, – відповів містер Гаргрейв. – Я не дозволю собі бути гіршим, ніж мої побратими, та вам, повторюю, немає подібних. Але чи щасливі ви? – запитав він серйозним тоном.

– Так само щаслива, як і деякі інші, гадаю.

– Чи така ви щаслива, якою хотіли б бути?

– Цього ніхто ще не сягнув.

– Єдине, що я знаю, – мовив він у відповідь із глибоким сумним зітханням, – так це те, що ви набагато щасливіші, ніж я.

– Якщо так, то мені вас дуже шкода.

– Справді шкода? Ох, сумніваюся, а то ви з радістю прийшли б мені на допомогу.

– Звичайно, прийшла б, якби це не зашкодило мені чи комусь іншому.

– Невже ви гадаєте, що я бажав би, аби ви зашкодили собі? Понад усе я прагну вашого щастя, навіть більше, ніж власного. Ви зараз нещасні, місіс Гантингтон, – продовжував він, зухвало зазираючи мені в обличчя. – Ви не скаржитеся, але я бачу і знаю, що ви нещасна – і залишатиметесь нещасною, поки ваше гаряче серце буде закуте в отой крижаний панцир. Подаруйте мені усмішку, і я буду щасливий, довіртеся мені, і самі станете щасливою! – пробурмотів він крізь зуби. – Все це стосується лише нас двох: ви жодним чином не можете зашкодити своєму чоловікові, а більше нікого ця справа не обходить.

– Я маю сина, містере Гаргрейв, а ви маєте матір, – зауважила я, відступивши від вікна, до якого він підійшов слідом за мною.

– Їм не потрібно про це знати, – почав був він, але тут до кімнати увійшли Естер із Артуром.

Естер кинула погляд на збуджене Волтерове обличчя, а потім глянула на мене, бо я теж виглядала схвильованою. Певне, вона подумала, що ми посварилися, і це страшенно стурбувало її. Вона просто розташувалась на дивані і, відкинувши назад свої яскраві золотаві кучерики, почала теревенити про сад і про свого маленького товариша по грі, і продовжувала базікати в своєму дусі, аж поки брат не звелів їй збиратися додому.

– Якщо я розмовляв занадто палко, пробачте мені, – прошепотів він на прощання, – бо я собі цього ніколи не пробачу.

Естер усміхнулася і зиркнула на мене: я просто вклонилась, і її обличчя витягнулося. Вона вважала це мізерною винагородою за щедру Волтерову поступку й розчарувалася у своїй подрузі. Як мало знає вона світ, у якому живе!

Упродовж кількох тижнів у містера Гаргрейва не було можливості знову зустрітися зі мною наодинці, та коли він таки зустрів мене, у його манері було менше пихи і більше зворушливої меланхолії. О, як же набридав він мені! Зрештою я була змушена майже повністю припинити свої візити до Гроува, поплатившись за це тим, що місіс Гаргрейв глибоко на мене образилася, а ще я серйозно засмутила бідолашну Естер, яка щиро цінувала моє товариство. Але невтомний ворог ще не був переможений: здається, він завжди був насторожі. Я частенько бачила його, коли він повільно проїжджав повз наш маєток, допитливо роззираючись довкруги, а ще частіше бачила його Рейчел. Ця тямуща жінка скоро здогадалася, що відбувалося між нами, тож коли я збиралася на прогулянку, вона застерігала мене, якщо бачила містера Гаргрейва з вікна.

Та якоїсь сонячної листопадової днини я пішла гуляти сама і на зворотному шляху почула цокотіння кінських копит. Поблизу не було жодного перелазу чи щілини, крізь яку я могла б вийти на лани, тож я спокійно пішла далі, сказавши собі: «Зрештою, це може бути й не він; а якщо це все-таки він і якщо він знову мені дошкулятиме, то я раз і назавжди покладу край цій холодній зухвалості і нудотній сентиментальності».

Вершник наздогнав мене, і коли я озирнулася, то побачила, що це був містер Гаргрейв. Він привітав мене усмішкою, що, певне, мала бути м’якою і меланхолійною, та крізь неї проглядала переможна втіха від того, що він таки упіймав мене. Коротко відповівши на його вітання і розпитавши про його матір та Естер, я попрямувала далі, але він поїхав слідом за мною.

«Гаразд, зараз я дам тобі одкоша! – подумала я собі. – Отже, сер, що далі?»

Це запитання, хоча й не сказане вголос, недовго залишалось без відповіді; вже після кількох побіжних зауважень на несуттєві теми він урочистим тоном почав апеляцію до моєї гуманності:

– У квітні наступного року буде чотири роки, відколи я вперше побачив вас, місіс Гантингтон, хоч ви, можливо, вже забули про цю обставину. Тоді я глибоко захоплювався вами, але не наважувався покохати вас. Наступної осені я у вас закохався, хоча й не смів показувати цього. Вже понад три роки я терплю справжнісінькі муки. Я так настраждався від зруйнованих надій і розтоптаної любові, що в мене слів немає, аби це змалювати. Юність моя минає, майбутнє невизначене, життя порожнє, ні вдень, ні вночі я не маю спокою: я став тягарем для себе та інших, а ви могли б порятувати мене одним лише словом, та не робите цього – хіба ж це справедливо?

– По-перше, я вам не вірю, – відповіла я, – по-друге, якщо ви хочете бути таким дурнем, то що я можу вдіяти?

– Якщо ви, – палко відповів він, – вважаєте дурістю найкращі пориви нашої природи, то я вам не вірю. Я знаю, що ви не таке безсердечне створіння, яке з себе вдаєте, – колись у вас було серце, і ви віддали його своєму чоловікові. Коли ж виявилося, що він не гідний такого скарбу, то ви забрали своє серце назад; не будете ж ви вдавати, що кохали того розпусника так глибоко і так віддано, що вже ніколи не зможете покохати когось іншого? Я знаю, що у вашій природі є почуття, які ще ніколи не пробуджувалися, знаю, що у вашому теперішньому самотньому і покинутому стані ви почуваєтеся жалюгідною. Тільки від вас залежить зробити щасливими себе і мене (бо ви можете покохати мене, якщо захочете); ви, звісно, можете сказати мені, що зневажаєте і ненавидите мене, та оскільки самі продемонстрували мені приклад відвертості у розмові, то я відповім, що не вірю вам. Але ж ви цього не зробите! ви залишите нас обох нещасливими і при цьому будете казати мені, що це – Божа воля. Ви можете називати це релігією, та я називаю це диким фанатизмом!

– Є ще й інше життя, – зауважила я. – Якщо ми зараз сіємо зі сльозами, то лише для того, аби пожинати з радістю. Божа воля в тому, аби ми не завдавали страждань своїм ближнім, потураючи нашим земним пристрастям; у вас є мати, сестри і друзі, яких серйозно зачепить ваша ганьба; і я маю друзів, тож ніколи не пожертвую їхнім душевним спокоєм заради свого чи вашого задоволення; навіть якби я лишилася сама у цілому світі, то зі мною був би Господь. Я радше помру, ніж порушу слово, котре дала небесам, я не проміняю його на кілька недовгих років несправжнього і швидкоплинного щастя – щастя, яке, безумовно, закінчиться стражданнями ще у цьому житті!

– Це не ганьба й не жертва, – наполягав він. – Я не прошу вас покидати свій дім чи ігнорувати суспільну думку.

Не буду повторювати його аргументи. Я щомога спростовувала їх, та ніяк не могла зібратися на силі, тому що була надто вже обурена тим, що він посмів так розмовляти зі мною. Помітивши, що марно апелювати до його здорового глузду, я змінила курс і спробувала інший план.

– Ви справді кохаєте мене? – серйозно запитала я, зробивши паузу і спокійно зазираючи йому в обличчя.

– Чи я кохаю вас! – вигукнув він.

– По-справжньому? – вимагала я.

Його обличчя посвітліло; він подумав, що перемога вже близько і знову заговорив про істинність свого почуття, аж я запитала:

– Але хіба ж ваше кохання не егоїстичне? Чи достатньо ви безкорисні, аби пожертвувати своєю втіхою задля моєї?

– Я віддав би своє життя, аби стати вам у пригоді.

– Мені не потрібне ваше життя; але чи маєте ви достатньо справжнього співчуття до моїх напастей, аби воно спонукало вас докласти зусиль і полегшити їх?

– Випробуйте мене, то й побачите.

– Так от, якщо ви співчуваєте мені, то ніколи не торкайтеся цієї теми. У мене нічого не лишилося, крім чистого сумління та надії на винагороду після смерті, а ви хочете відібрати її в мене.

Якщо ви не відступите, я змушена буду вважати вас своїм смертельним ворогом.

– Але ж постривайте…

– Ні, сер! Ви сказали, що віддали б життя, аби прислужитись мені; я ж лише прошу не торкатися одної-єдиної теми. Якщо й надалі дошкулятимете мені цими балачками, то я буду змушена зробити висновок, що ці ваші урочисті заяви – цілковита брехня, і що ви насправді ненавидите мене, а не кохаєте!

Він закусив губу і якусь хвилю мовчав.

– Тоді я маю покинути вас, – нарешті сказав він, не зводячи з мене погляду, ніби хапаючись за останню надію. – Я не мож у жити тут і не казати вам про ті почуття, що нуртують у моїй душі!

– Колись ви дуже мало бували вдома, – відповіла я, – тож вам нітрохи не зашкодить знову кудись поїхати, якщо це справді так необхідно.

– Якби ж це було можливо… – пробурмотів він. – А як ви можете так спокійно пропонувати мені кудись поїхати? Невже ви справді цього бажаєте?

– Авжеж! Якщо ви не можете не звірятися мені в своїх почуттях, то я охоче попрощаюся із вами, щоб ніколи більше не бачити вас.

Він нічого не відповів, а, схилившись у сідлі, простягнув мені руку. Я підвела очі вгору і, поглянувши йому в обличчя, побачила цілу бурю почуттів, і хоч важко було сказати, що там переважало – гірке розчарування, ображена гордість, гаряче кохання чи несамовитий гнів, – не вагаючись і хвилини, щиро потиснула його руку.

Він пришпорив свого коня і подався геть. Згодом я дізналася, що наступного дня він вирушив до Парижа. Дякую Господу за цю полегшу!

Розділ XXXVIII

20-е грудня 1826 року. – П’ята річниця мого шлюбу і, хочеться вірити, остання, яку я проведу під цим дахом. Моє рішення прийняте, мій план складено і вже частково виконано. Моя совість не засуджує мене, тож я записую все це до свого щоденника.

У вересні до Грасдейлу знову приїхало давнє Артурове товариство, до якого долучилися пані Гаргрейв та її молодша дочка. Чоловіків та леді Лоубаре він запросив задля власної розваги, а інших жінок з міркувань пристойності та для того, щоб я поводилася обачно і чемно. Втім, леді пробули в нас не більше трьох тижнів, а чоловіки гостювали понад два місяці, бо гостинний господар не хотів розлучатися з ними і залишатися наодинці зі своїм сумлінням та коханою дружиною.

Коли приїхала леді Лоубаре, я прийшла до її покою й відверто заявила, що розкажу про все її чоловікові, якщо вона й далі підтримуватиме злочинний зв’язок із Артуром. Спершу вона перелякалася, та відразу ж опанувала себе і холодно відповіла, що дає мені повне право так учинити, якщо я побачу в її поведінці щось варте догани чи бодай підозріле. Та хоч як я пильнувала, все ж таки нічого не помітила в їхніх стосунках, крім того, у мене були інші гості, яким треба було приділяти увагу, тож я не так уже й доскіпливо наглядала за цією парою.

Аж раптом усе скінчилося. Якось я прийшла до бібліотеки, аби трохи перепочити від гостей, бо після довгого періоду відлюдного життя не могла довго силувати свої почуття, розмовляти, усміхатися і грати роль уважної господині, тож сховалася у віконній ніші й дивилась, як западає вечір, як присмерк огортає далекі пагорби, що виділяються на тлі бурштинового обрію, який поступово переходить у блідо-голубе небо, де сяяла одним-одна зоря. Вона немовби казала: «Коли згасне це вечірнє світло, світ не порине в пітьму, а ті, хто вірує в Господа, завжди матимуть утіху».

Допіру я подумала про це, як до бібліотеки увійшов лорд Лоубаре. Він люто хряснув дверима і жбурнув убік свого капелюха, не турбуючись про те, куди він міг впасти. Що такого могло з ним скоїтися? Його обличчя було страшенно бліде, на його чолі блищали краплини поту. Було очевидно, що він нарешті дізнався про те, як несправедливо з ним обходилися!

Не знаючи про мою присутність, він почав міряти кроками кімнату, заламуючи руки і щось невиразно вигукуючи.

Я поворухнулась, аби дати йому на здогад, що він не сам, та лорд надто схвильований, аби помітити це. Поки він стояв спиною до мене, я могла б непомітно вислизнути з бібліотеки, та коли я вийшла з-за штори, він побачив мене. Він здригнувся і на якусь мить завмер; потім утер чоло і сказав якимсь замогильним голосом:

– Пані Гантингтон, я мушу покинути вас завтра.

– Завтра! – повторила я. – Що ж, я не запитую про причину.

– Виходить, ви її знаєте і при цьому можете бути такою спокійною! – зауважив він, з глибоким подивом розглядаючи мене.

– Я вже так давно дізналась про… – я вчасно зробила паузу й додала: – …про характер мого чоловіка, що мене вже ніщо не може шокувати.

– А відколи ви дізнались про це? – запитав він, поклавши стиснутий кулак на стіл і дивлячись мені в обличчя.

Я почувалася мов злочинець.

– Не так давно.

– Ви знали про це! – люто закричав він. – Знали – і ви не розповіли мені! Ви допомагали дурити мене!

– Мілорде, я не допомагала дурити вас.

– То чому ж не розповіли мені?

– Бо знала, що це буде дуже боляче для вас. Я сподівалась, що вона повернеться до своїх обов’язків, а тоді не було б ніякої необхідності терзати ваші почуття таким…

– О Боже мій! як довго це вже триває? Як довго, місіс Гантингтон? Скажіть мені!

– Гадаю, два роки.

– Боже мій! і вона дурила мене весь цей час! – він відвернувся і знову почав міряти кроками кімнату в нападі нової хвилі збудження.

Моє серце страшенно калатало, але я спробувала втішити його, хоча й не знала, як зважитися на це.

– Вона лиха жінка, – почала я. – Вона підло дурила і зраджувала вас. Вона так само мало заслуговує на ваш жаль, як заслуговувала на вашу прихильність. Не дозволяйте їй більше ображати вас; покиньте її й живіть самі.

– Ви, пані, – похмуро сказав він, зупинившись і обернувшись, – образили мене цим недостойним приховуванням!

Я образилася за таку жорстоку відповідь на моє щире співчуття і хотіла була захищати себе. На щастя, я не піддалась цьому імпульсові. Я побачила, як він, раптово вдаривши себе по лобі, різко обернувся до вікна і пристрасно прошепотів:

– O Боже, якби то ж мені померти! – і я відчула, що було б недобре додавати ще хоч краплю гіркоти до цієї переповненої чаші.

– Я могла б навести багато виправдань, які дехто вважав би переконливими, та не робитиму цього… – озвалась я.

– Я їх і так знаю, – поспішно сказав він. – Це була не ваша справа, я сам повинен був пильнувати, якщо моя власна сліпота привела мене до цієї пекельної ями, то в мене немає ніякого права засуджувати когось іншого…

– Визнаю, що була неправа, – продовжувала я, проігнорувавши це гірке втручання, – та все одно думаю, що ви судите мене занадто вже суворо. Я сказала леді Лоубаре два тижні тому, як тільки вона тут з’явилася, що вважатиму своїм обов’язком неодмінно поінформувати вас, якщо вона й далі буде обманювати вас, та надалі не побачила нічого підозрілого і повірила, що вона змінила свою поведінку.

Поки я говорила, він мовчки дивився у вікно, аж раптом тупнув ногою і скривився, мов людина, що відчуває гострий фізичний біль.

– Це було неправильно, неправильно! – нарешті пробурмотів він. – Ніщо не може виправдати цього, бо я так довіряв їй… ніщо, ніщо! – пошепки повторював він, і ця його безнадійна гіркота позбавила мене будь-якого бажання ображатись на нього.

– Коли я зараз дивлюсь на цю справу, то визнаю, що це було неправильно, – відповіла я, – але тепер мені залишається лише жалкувати, що я не бачила цього в такому світлі раніше.

Щось у моєму голосі змінило його настрій. Обернувшись до мене і уважно розглядаючи моє обличчя, він уже трохи м’якше сказав:

– Гадаю, ви теж страждали.

– Я багато вистраждала, коли це почалося.

– Коли це сталося?

– Два роки тому; а ще за два роки ви самі будете таким же спокійним, як і я зараз, і набагато щасливішим, бо ви – чоловік і можете діяти на свій розсуд.

Гірка посмішка промайнула на його обличчі.

– Останнім часом ви були нещасливою, правда ж? – запитав він, намагаючись опанувати себе.

– Хіба це можна бути щасливою з таким чоловіком?

– Вже в перші роки заміжжя ви дуже змарніли, і я сказав про це тому… тому пекельному демонові, – пробурмотів він крізь зуби, – а він сказав, що то лихий характер з’їдає вашу красу, робить старою і потворною і перетворює його домівку на келію жіночого монастиря. Ви усміхаєтеся, місіс Гантингтон; вас ніщо не може схвилювати. Хотів би я мати стільки ж спокою, скільки маєте ви.

– Я навчилася цього спокою шляхом тяжких зусиль. У цю хвилину до кімнати увійшов містер Гатерслі.

– Привіт, Лоубаре! – почав він. – О, прошу вибачення! – вигукнув він, побачивши мене. – Я не знав, що у вас тут розмова віч-на-віч. Підбадьорся, чоловіче! – сказав він, гупнувши лорда Лоубаре кулаком по спині. – Ходімо, я хочу трохи поговорити з тобою.

– То говори.

– Але я не певен, що леді буде дуже приємно почути те, що я маю сказати.

– Якщо так, то це і для мене не може бути приємним, – зауважив його світлість, обертаючись, аби вийти з кімнати.

– Ні, – вигукнув Гатерслі, йдучи слідом за ним до зали, – для тебе воно буде саме те, що треба. Мова ось про що, мій хлопче, – сказав він, стишивши голос, та я чула кожне його слово, хоча нас і розділяли напівзачинені двері. – Я думаю, що ти – чоловік, із яким погано поводяться… ні, не заводься, я не хочу ображати тебе: це – лише моя звичка грубо висловлюватися. Я повинен або викласти все, як є, ти ж знаєш, або взагалі мовчати; і я прийшов… зачекай, дозволь мені пояснити – я прийшов, аби запропонувати тобі свої послуги, бо хоч Гантингтон і друг мені, та все ж таки він чортів негідник, як усім відомо. Я знаю, що ти хочеш розставити всі крапки над «і»: обміняйся із ним пострілами, і відразу знову відчуєш себе добре; а як станеться нещасний випадок – що ж, і тоді все буде добре, насмілюся сказати, для такого відчайдуха, як ти. Ну ж бо, дай мені свою руку й не виглядай таким похмурим. Назви час і місце, а я владнаю решту.

– Це, – відповів тихіший, повільний голос лорда Лоубаре, – саме ті ліки, які мені підказало власне серце, – зустрітись із ним і без крові не розходитися. Загину я, чи він, чи обоє, це було б невимовним полегшенням, якщо…

– Саме так! Ну, тоді…

– ні! – вигукнув його світлість із глибоким, рішучим притиском. – Хоча я й ненавиджу його всім серцем і радів би кожному лиху, яке б його спіткало, та я залишу його Богові; і хоч життя мені й набрило, та я залишу його Тому, Хто його мені дав.

– Але ж розумієш, у такому разі… – виправдовувався Гатерслі.

– Я не слухатиму тебе! – вигукнув його співрозмовник, поспішно відвертаючись. – Ні слова більше! Мені й так важко боротися із тим дияволом, що в мені.

– Тоді ти боягузливий дурень, і я вмиваю руки! – пробурчав спокусник, а тоді обернувся й пішов.

– Правильно, правильно, лорде Лоубаре, – закричала я, підбігаючи до нього, коли він саме підходив до сходів. – Я починаю думати, що цей світ не гідний вас! – Не розуміючи цього раптового вибуху, він обернувся, дивлячись на мене із похмурим, зачудованим подивом, від чого мені стало соромно за той імпульс, якому я піддалася, та невдовзі на його обличчі з’явились проблиски більш людяного виразу, і перш ніж я встигла забрати свою руку, він лагідно потиснув її і прошепотів: «Допоможи, Боже, нам обом!»

– Амінь! – відповіла я; і ми розійшлися.

У передпокої містер Гатерслі лаяв боягузтво лорда Лоубаре, а містер Гантингтон слухав його, радіючи з власної віроломності та зневажливо висміюючи свою жертву; містер Гримзбі стояв поряд, спокійно потираючи долоні й регочучи з диявольським задоволенням.

У вітальні я знайшла леді Лоубаре, яка, вочевидь, перебувала в не дуже гарному настрої й докладала всіх зусиль, аби приховати своє занепокоєння під маскою удаваної жвавості, дуже недоречної за цих обставин, бо дала зрозуміти, що її чоловік отримав неприємного листа й мусить негайно їхати, тож сьогодні ввечері не приєднається до товариства. Коли я увійшла, вона сміливо і виклично глянула на мене.

– Я стурбована, – продовжувала вона, – бо вважаю своїм обов’язком супроводжувати його світлість, і, звичайно ж, мені дуже шкода розлучатися з усіма моїми добрими друзями так несподівано.

– І все ж таки, Анабелло, – зауважила Естер, яка сиділа поряд із нею, – я ще ніколи в житті не бачила тебе в кращому настрої.

– Саме так, моя люба: бо я бажаю якнайкраще скористатись із вашого товариства, а коли це ще трапиться, знає один Бог; і я бажаю, щоб у вас усіх залишилося гарне враження про мене! – вона роззирнулася навколо і, побачивши, що її тітка іронічно дивиться на неї, підхопилася зі свого місця і продовжувала: – А тому подарую вам пісню – можна, тітко? ви дозволите, місіс Гантингтон? дозволите, панове? Дуже добре. Я постараюсь якнайкраще потішити вас.

Вони з лордом Лоубаре займали кімнати по сусідству зі мною. Не знаю, як провела ніч вона, але я майже не спала, прислухаючись до важких кроків, якими лорд міряв свою туалетну кімнату, що межувала з моєю спальнею. Якось я почула, як він зупинився і викинув щось із вікна; а вранці після їх від’їзду на газоні знайшли складаного ножа, а в попелі у коминку знайшли бритву з переламаним лезом – певне, він хотів накласти на себе руки, та зумів утриматися від цієї спокуси.

Моє серце обливалось кров’ю, коли я чула, як він ходить за стіною. Досі я майже не думала про нього, а тепер забула про власне лихо і пройнялася ненавистю до його дружини, котра завдала йому стільки горя.

Вони поїхали удосвіта, коли всі ще спали. Я вийшла з кімнати і побачила лорда Лоубаре, який ішов до карети, де вже була його дружина, і в Артура (або містера Гантингтона, як я волію називати його, бо Артур – то ім’я моєї дитини) вистачило нахабства вийти в халаті, аби сказати своєму «другові» прощай.

– Що, вже збираєшся, Лоубаре! – сказав він. – Гаразд, доброго тобі ранку, – і він із посмішкою простягнув свою руку.

Якби він не відскочив, то, либонь, не втримався б ногах, бо лорд хотів був затопити йому в пику. Та це йому не вдалося, тож він процідив крізь зуби якесь прокляття й пішов геть.

– Ось що я називаю нехристиянським духом, – зауважив мій чоловік. – Але особисто я ніколи б не відмовився від давнього товариша заради дружини. Ти можеш мати мою дружину, якщо хочеш, і я скажу, що це добре; що ж я іще можу запропонувати, крім відшкодування збитків?

Але Лоубаре вже перетинав залу, тож містер Гантингтон, схилившись над перилами, гукнув: «Передай Анабеллі, що я її кохаю! Бажаю вам обом щасливої поїздки», а потім зареготався і пішов до свого покою.

Згодом він висловив своє велике задоволення тим, що вона поїхала.

– Вона була страшенно вимогливою, – сказав він. – А тепер я знову буду сам собі хазяїн і почуватимуся спокійніше.

Розділ XXXIX

Предметом найбільшого мого занепокоєння був мій син, якому його батько та батькові друзі прищепили чимало поганих звичок, аби «зробити з нього чоловіка», тож я вирішила за будь-яку ціну звільнити його від таких наставників. Спочатку я намагалася тримати його завжди біля себе і звеліла Рейчел ніколи не дозволяти йому спускатись до десерту поки ті «джентльмени» залишалися за столом, але мої накази були негайно ж скасовані його батьком. Тож малюк щовечора вчився пити вино, як його татко, чи лаятись, як містер Гатерслі, а також домагатися свого і посилати маму до чорта, коли вона хотіла цьому завадити. Бачити, як те гарненьке маля зі своєю пустотливою наївністю робить усі ті речі, й чути, як воно лається своїм ніжним голосочком, було для них кумедно, а для мене болісно і неприємно; і коли вони аж лягали від реготу, дитя теж захоплено реготалося з ними. Та коли його блакитні оченята зупинялися на мені, то воно стурбовано запитувало: «Мамо, чому ти не смієшся? Змусь її сміятись, татку, – вона ніколи не сміється».

А я сиділа серед цих тварюк і чекала нагоди, щоб забрати від них свого сина. Він ніколи не виявляв бажання іти, й мені часто доводилось забирати його силоміць, тож він вважав мене жорстокою і несправедливою; інколи його батько наполягав, щоб я дозволила йому залишитися, й тоді я залишала сина на поталу його добрим друзям і сиділа сама в своїй кімнаті, не знаючи, що робити.

Але тут я знову повинна віддати належне містерові Гаргрейву, визнавши, що ніколи не бачила, аби він сміявся з дитячих пустощів, і не чула, щоб він сказав хоч слово заохочення, якого хлопчик очікував за те, що поводиться «як личить чоловікові». Але коли розбещене дитя казало або робило щось геть прикре, часом я помічала на його обличчі особливий вираз, який не могла ні витлумачити, ні охарактеризувати: легке посмикування м’язів рота; раптова іскра в очах, коли він кидав швидкий погляд на дитину, а потім на мене, і після цього мені здавалося, ніби його обличчя починало випромінювати якесь жорстоке, похмуре задоволення від вигляду безсилого гніву і болю, які він неодмінно помічав на моєму обличчі. Та якось, коли Артурчик поводився особливо погано, а містер Гантингтон та його гості дратували і ображали мене тим, що заохочували його, й терпіння моє майже вичерпалося, – містер Гаргрейв раптом підвівся зі свого місця, забрав дитину, що сиділа в батька на колінах і кепкувала з мене та проклинала різними словами, значення яких вона навряд чи знала, виніс її на руках із кімнати, і, поставивши на підлогу в залі, притримав відчинені двері для мене, статечно вклонився, поки я проходила повз нього, і зачинив їх за мною. Я повела збентеженого хлопчика до спальні й чула, як вони сварилися з містером Гантингтоном, який уже встиг добряче хильнути.

Але так не могло тривати далі: краще, якби дитина жила з матір’ю в бідності, ніж у розкоші та багатстві з таким батьком. Ці гості, може, й недовго пробудуть у нас, але ж знову повернуться, та й батько був найгіршим поміж них, справжнім ворогом своєї дитини. Якби справа стосувалась мене одної, то я могла б це стерпіти, але заради мого сина більше не можна миритися із цим: тут не варто було брати до уваги ні суспільну думку, ні почуття моїх друзів, бо ні те, ні те не було в змозі стримати мене від виконання свого обов’язку. Але де ж я знайду притулок і як утримуватиму себе з дитиною? О, я найму екіпаж до M., сяду в порту на корабель і знайду тихе скромне помешкання у Новій Англії, а зароблятиму своєю працею. Моїми знаряддями стануть палітра і мольберт. Та чи зможу я заробляти собі на прожиття у чужім краю, без друзів і рекомендацій? Треба зачекати, аби поліпшити свій талант і створити щось вартісне. Звісно ж, блискучого успіху я не шукала, та було необхідно хоч якоюсь мірою убезпечити себе від неминучого банкрутства: я не повинна прирікати свого сина на голодування. Крім того, мені потрібні гроші на дорогу і певна сума на випадок непередбачуваних обставин, й ця сума виглядала не такою вже й маленькою: хто міг сказати, як довго мені доведеться боротися із людською байдужістю та зневагою, зі своєю власною недосвідченістю або ж нездатністю задовольнити їх смаки?

Що мені залишалося робити? Звернутися до свого брата і пояснити йому свої обставини й рішення? Навіть якби я розповіла йому про всі свої кривди, чого мені страшенно не хотілося, він таки не схвалив би мого кроку: йому він здаватиметься безумством, як і моїм дядькові, тітці чи навіть Мілісент. Ні, я повинна мати терпіння і збирати власний запас. Рейчел буде моєю єдиною довіреною особою – я гадала, що зможу умовити її взяти участь у моєму плані; і вона повинна допомогти мені, по-перше, знайти торговця картинами в якомусь віддаленому містечку, а потім, з її допомогою, я таємно продала б ті картини, які вже мала під рукою, і деякі з тих, які я ще намалюю. Окрім того, я примудрилась би якось розпорядитися коштовностями, які я взяла з собою із дому, а також тими, що їх подарували мені на весілля. Я можу досить непогано попрацювати кілька місяців, а за цей час моєму синові не зможуть зашкодити більше, ніж вже зашкодили.

Прийнявши таке рішення, я негайно ж узялась до роботи, бо згодом той порив міг би охолонути або я доти зважувала б усі за і проти, аж поки останні узяли б гору.

Одколи поїхав лорд Лоубаре, я розглядала бібліотеку як свою власність, як безпечний сховок для себе. Крім пана Гаргрейва, який читав тільки газети та журнали, ніхто з гостей не претендував на літературний смак. І якщо станеться так, що він таки зазирне сюди, то швиденько й збереться звідціля, бо відколи поїхала його мати й сестри, він зробився ще стриманішим, що повністю мене влаштовувало. Тож я встановила у бібліотеці свого мольберта і зранку до ночі працювала над полотнами, відриваючись лише для того, щоб погратися з Артурчиком. Всупереч моїм сподіванням на третій день містер Гаргрейв таки зазирнув до бібліотеки. Побачивши мене, він вибачився за вторгнення і сказав, що просто зайшов узяти якусь книжку, а потім кинув оком на мою картину і зробив кілька зауважень, бо знався на малярстві. Не отримавши ніякої відповіді, він облишив цю тему, та не пішов з бібліотеки.

– Ви не тішите нас своїм товариством, пані Гантингтон, – зауважив він після короткої паузи, протягом якої я знай розмішувала фарби, намагаючись отримати бажаний відтінок, – і мене це не дивує, бо вас, мабуть, аж верне від нас усіх. Мені самому так страшенно соромно за своїх товаришів, і я стомився від їх безглуздої балаканини, тож хочу полишити на тиждень чи два їхню компанію; гадаю, ви не шкодуватимете, що я поїхав.

Він зробив паузу. Я не відповідала.

– Мабуть, – додав він із посмішкою, – пошкодуєте ви тільки за тим, що я не забираю з собою всіх своїх друзяк. Іноді я радію, що не такий, як вони, та ви, звісно ж, раді будете, що здихалися мене. Я можу жалкувати, та не можу засуджувати вас за це.

– Я зовсім не радітиму вашому від’їзду, бо ви можете поводитись, як личить джентльменові, – сказала я, вважаючи, що слід якось відзначити його добру поведінку, – але маю зізнатися, що дуже б зраділа прощанню із рештою гостей, хоч це й негостинно виглядає.

– Ніхто не може засуджувати вас за таке визнання, – серйозно відповів він, – навіть самі джентльмени не можуть, я так гадаю. Я лише розповім вам, – продовжував він, ніби його спонукало до цього якесь раптове рішення, – про що говорили в їдальні вчора ввечері, після того, як ви залишили нас: можливо, ви не звернете на це особливої уваги, оскільки по-філософському ставитесь до деяких питань, – додав він із легкою посмішкою. – Вони говорили про лорда Лоубаре та його дружину знаючи, в чому причина їхнього відїзду, – її характер так добре відомий усім, що хоч вона й родичка мені, та я не можу її захищати. Хай я буду проклятий! – пробурмотів він, відхиляючись від теми, – якщо не помщуся за це! Якщо вже лиходій ганьбить сім’ю, то хіба слід хвалитися про це кожному приятелеві? Прошу пробачення, місіс Гантингтон. Так от, вони говорили про всі ці речі, й дехто з них зауважив, що, оскільки вона вже не зі своїм чоловіком, то він при бажанні міг би побачитися з нею.

«Спасибі, – сказав він, – поки що з мене її достатньо: я не завдаватиму собі клопоту, намагаючись побачитись із нею, хіба вона сама приїде до мене».

«Тоді що ти збираєшся робити, Гантингтоне, коли ми роз’їдемося? – запитав Ральф Гатерслі. – Чи маєш ти намір зійти з хибного шляху і стати хорошим чоловіком та хорошим батьком, як це роблю я, коли покидаю і тебе, і всіх цих галасливих чортяк, яких ти називаєш своїми друзями? Гадаю, пора вже…»

І він додав на вашу адресу похвалу, за повторення якої ви мені не подякували б, як не подякували б і йому за те, що він вас хвалив у середовищі, де не варто було навіть вимовляти ваше ім’я, бо це було рівноцінне його опоганенню: до того ж він і сам неспроможний зрозуміти чи оцінити ваші справжні чесноти. Гантингтон же тим часом спокійнісінько собі сидів, попиваючи вино і навіть не намагаючись урвати його, аж поки Гатерслі не загорлав: «Ти мене чуєш, чоловіче?»

«Так, продовжуй», – озвався той.

«Ні, я вже закінчив, – відповів Гатерслі, – я лише хочу знати, чи маєш ти намір прислухатися до моєї поради».

«Якої поради?»

«Аби почати нове життя, ти, запеклий негіднику, – загорлав Ральф, – і попросити вибачення у своєї дружини!»

«У якої дружини? Я не маю дружини, – відповів Гантингтон, підводячи невинний погляд від своєї склянки, – а якщо й маю, то так високо ціную її, що будь-хто з вас, кому вона припаде до смаку, може забирати її собі… хай забирає, їй-богу, і моє благословення на додаток!»

– Я… гм… хтось із присутніх запитав, чи він справді мав на увазі те, що сказав, на що він урочисто заприсягся, що саме це він і хотів сказати. Що ви думаєте про це, місіс Гантингтон? – запитав містер Гаргрейв після короткої паузи, протягом якої я відчувала, що він напружено вивчає моє обличчя.

– Скажу, – спокійно відповіла я, – що він недовго володітиме тим, що так мало цінує.

– Ви ж не хочете сказати, що ваше серце розіб’ється і ви помрете через огидну поведінку такого ницого лиходія, як цей!

– Ні в якому разі: моє серце надто висушене, аби його можна було розбити, і я маю намір жити так довго, як тільки зможу.

– То ви його покинете?

– Так.

– Коли і як? – нетерпляче запитав він.

– Коли буду готова й коли зробити це буде доцільніше.

– Але ж ваше дитя?…

– Моє дитя їде зі мною.

– Він цього не дозволить.

– Я його не питатиму.

– Ах, так ви замишляєте таємну втечу! Але з ким, місіс Гантингтон?

– Із моїм сином: і, можливо, з його годувальницею.

– Сама – і незахищена! Але куди ви можете піти? що ви можете робити? Він поїде за вами і привезе вас назад.

– Я добре все розрахувала. Допіру я виберуся із Грасдейлу, як вважатиму себе в безпеці.

Містер Гаргрейв наблизився до мене на один крок, зазирнув мені в обличчя і вдихнув повітря, збираючись щось сказати; але цей погляд, цей розпашілий рум’янець, ця раптова іскра в очах – все це змусило мою кров закипіти від гніву: я різко відвернулась, і, ухопивши свого пензля, почала наносити мазки на полотно з такою енергією, що, певне, зіпсувала картину.

– Місіс Гантингтон, – сказав він із гіркою урочистістю, – ви жорстокі – жорстокі до мене, жорстокі й до самої себе.

– Містере Гаргрейв, не забувайте про свою обіцянку.

– Я повинен це сказати… моє серце лусне, якщо я цього не зроблю! Я довго мовчав, тож ви повинні вислухати мене! – вигукнув він, зухвало заступивши мені шлях, коли я рушила до дверей. – Ви кажете мені, що більше не зобов’язані бути вірною своєму чоловікові; він відкрито заявляє, що стомився від вас і спокійно віддає вас першому-ліпшому, хто захоче взяти вас; ви збираєтесь покинути його; ніхто не повірить, що ви їдете сама; всі скажуть: «Мало хто може засуджувати її, ще менше людей можуть жаліти його; але ж із ким вона втекла?» Тому вас ніхто не похвалить за вашу доброчесність (якщо ви її так називаєте), навіть ваші друзі не повірять у неї. І що ви вдієте сама у цьому жорстокому світі? Ви молода і недосвідчена жінка…

– Одним словом, ви радили б мені залишатися там, де я є, – урвала його я. – Гаразд, я подумаю про це.

– За будь-яку ціну покиньте його, – палко вигукнув він, – W але НЕ сама! Дозвольте мені захистити вас!

– Ніколи, поки моя розсудливість залишатиметься при мені! – відповіла я, вихопивши свою руку з його долоні.

Але його неможливо було зупинити.

– Мені не можна відмовляти! – несамовито вигукнув він і, міцно вхопивши мене за руки, опустився на коліно і благально, та заразом і владно дивився у вічі. – Ви опираєтеся своїй долі! Бог запланував, щоб я був вашою підтримкою і захисником, – я відчуваю це, немовби голос із неба оголосив: «Ви станете одним тілом», – а ви відштовхуєте мене від себе…

– Дозвольте мені піти, містере Гаргрейв! – суворо сказала я, та він тільки міцніше стиснув мої руки.

– Дозвольте мені піти! – повторила я, тремтячи від обурення. Його обличчя було майже навпроти вікна, коли він став на коліно. Я побачила, як він, здригнувшись, зиркнув у вікно, а переможна посмішка освітила його обличчя. Глянувши через плече, я помітила тінь, яка саме зникала за рогом.

– Це був Гримзбі, – сказав Гаргрейв. – Він повідомить усім про те, що бачив, та ще й прибреше. У нього немає любові до вас, місіс Гантингтон, як немає ні поваги до вашої статі, ні віри у вашу доброчесність. Він подасть таку версію цієї історії, що всі повірять у те, що він каже. Ваша добра слава вже пропала, й ніщо не зможе повернути її. Тож дозвольте мені захищати вас!

– Ніхто ніколи не насмілювався ображати мене так, як ви зараз! – сказала я, звільнивши свої руки і відскочивши від нього.

– Я не ображаю вас, – закричав він, – я поклоняюся вам! Ви – мій янгол, моє божество! Все своє життя кладу я до ваших ніг, і ви повинні прийняти його, й ви таки його приймете! – вигукнув він, підводячись. – Я буду вашим захисником! І якщо ваша совість докорятиме вам за це, скажіть їй, що я вас переміг і у вас не залишалося іншого вибору!

Він кинувся до мене. Я ухопила свого мастихіна[19] і замахнулася. Це налякало його: він стояв і здивовано дивився на мене;насмілюся сказати, що я виглядала такою ж несамовитою і рішучою, як і він. Я перемістилась ближче до дзвінка і взялась рукою за шнур. Це ще дужче погамувало його. Наполовину владним, наполовину благальним помахом руки він спробував утримати мене від того, щоб я подзвонила.

– Тоді не підходьте! – мовила я; він відступив. – І слухайте мене. Ви мені не подобаєтеся, – якомога виразніше провадила я, аби надати більшої ефектності своїм словам, – і навіть якби я розлучилася зі своїм чоловіком або він помер, то все одно не вийшла за вас. Ось так! Сподіваюсь, ви задоволені.

Його обличчя побіліло від гніву.

– Я задоволений, – відповів він із гірким притиском, – переконавшись, що ви – найбільш безсердечна, найбільш неприродна та невдячна жінка, яку я коли-небудь бачив!

– Невдячна, сер?

– Невдячна.

– Ні, містере Гаргрейв, я не така. За все добро, яке ви зробили мені чи бажали зробити, я вдячна вам від усього серця і я молю Бога пробачити вам усе зло, якого ви завдали мені.

Тут двері розчинилися навстіж, і з’явились пани Гантингтон і Гатерслі. Мій чоловік увійшов до бібліотеки і зупинився, зі значущою посмішкою розглядаючи мене й містера Гаргрейва.

– Сер? – запитав Гаргрейв із виглядом людини, яка приготувалась тримати оборону.

– Сер, – повторив у відповідь господар дому.

– Ми хочемо знати, чи ти можеш приєднатися до нас, аби постріляти фазанів, Волтере, – втрутився Гатерслі.

Волтер не відповів, а натомість пройшов до вікна, аби зібратися з силами. Артур тихо свиснув. На щоках Гаргрейва з’явився легкий рум’янець від гніву; але за мить він знову став спокійним і недбало зауважив:

– Я прийшов сюди попрощатися із місіс Гантингтон і сказати їй, що повинен завтра їхати.

– Гм! Ти страшенно поспішний у своєму рішенні. Що змушує тебе так швидко забратися звідси, можна запитати?

– Справи, – відповів він.

– Що ж, їдь! – сказав мій чоловік.

Гаргрейв пішов, а містер Гантингтон, підібравши фалди свого пальто і затиснувши їх під пахвами, сперся плечем об коминок, обернувся до мене і пошепки вилив на мене цілий потік найогиднішої і найвульгарнішої лайки. Я не намагалась урвати його, та розлютилася, й коли він скінчив, сказала:

– Якщо твої звинувачення мають підстави, то хіба тобі засуджувати мене?

– Вона влучила в яблучко, їй-богу! – вигукнув Гатерслі, а потім узяв свого друга за руку і спробував випровадити його з бібліотеки. – Ходімо, хлопче, – пробурмотів він, – ти не маєш ніякого права засуджувати її, ти ж знаєш, і його також, після того, що ти сказав учора ввечері.

Він тут натякав на те, чого я не могла стерпіти.

– Ви насмілюєтеся підозрювати мене, містере Гатерслі? – запитала я, майже не тямлячи себе від люті.

– Ні, ні, я нікого не підозрюю. Все гаразд, все гаразд. Ходи зі мною, Гантингтоне.

– Вона не може цього заперечувати! – мій чоловік, переможно вишкіривши зуби. – Вона не може заперечувати цього, навіть якби від того залежало її життя! – і, пробурмотівши ще якусь лайку, вийшов до зали й узяв зі столу свого капелюха і рушницю.

– Я вважаю нижче своєї гідності виправдовуватись перед тобою! – мовила я. – Але ви, – повертаючись до Гатерслі, – якщо ви насмілюєтесь мати якісь сумніви стосовно цього, запитайте містера Гаргрейва.

Обоє зареготалися, аж усе моє тіло затремтіло до кінчиків пальців.

– Де він? Я сама запитаю його! – сказала я.

Насилу здушивши регіт, Гатерслі показав на вхідні двері. Вони були наполовину відчинені. Брат його дружини стояв перед будинком.

– Містере Гаргрейв, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди? – запитала я.

Він обернувся і поглянув на мене із серйозним подивом.

– Зайдіть сюди, будьте ласкаві! – рішуче повторила я. Він якось неохоче піднявся сходами і спинився на порозі.

– І скажіть тим джентльменам, – продовжувала я, – чи піддалася я вашим настирливим домаганням.

– Я не розумію вас, місіс Гантингтон.

– Ні, розумієте, сер! І я вимагаю від вас, заради вашої честі джентльмена (якщо у вас така є), щоб ви відповіли на це запитання. Так піддалась я чи ні?

– Ні, – пробурмотів він.

– Скажіть виразно, сер; вони вас не чують. Я задовольнила ваше прохання?

– Не задовольнили.

– Можу заприсягтися, що вона цього не зробила, – зауважив Гатерслі, – а то він не виглядав би таким похмурим.

– Я готовий дати тобі сатисфакцію, Гантингтоне, – сказав містер Гаргрейв з гіркою усмішкою на обличчі.

– Іди під три чорти! – відповів останній, нетерпляче сіпнувши головою.

– Ти знаєш, де мене знайти, якщо тобі заманеться прислати секунданта! – сказав Гаргрейв і вийшов.

Навздогін йому полетіла брутальна лайка.

– От бачиш! – сказав Гатерслі. – Ясно, як Божий день.

– Мене не хвилює, що він там бачить, – сказала я, – чи що він собі уявляє; але чи будете ви, містере Гатерслі, захищати моє добре ім’я, коли почуєте, що його оббріхують?

– Буду.

Я відразу ж пішла і замкнулась у бібліотеці. Не слід було просити цього чоловіка, та потопаючі хапаються за соломинку, крім того, я майже не усвідомлювала, що говорила. Більше не було нікого, хто міг би вберегти моє ім’я від цих горілчаних братів, які ганьбили його щомога, – поруч із моїм чоловіком-негідником, поруч із ницим лютим Гримзбі та брехливим лиходієм Гаргрейвом цей грубіян та бешкетник Гатерслі сяяв, немов той світляк у пітьмі.

Що це була за сцена! Чи могла я коли-небудь уявити, що зазнаватиму таких образ під власним дахом та ще й від людей, що зухвало претендують на те, аби називатися джентльменами? І чи могла я уявити, що буду здатна зносити це так спокійно і відкидати їхні образи так твердо і сміливо, як я це робила?

Отакі думки одна по одній пролітали у моїй голові, коли я ходила кімнатою і пристрасно бажала забрати свою дитину й покинути цей дім! Та це було неможливо; на мене чекала робота, яку слід було виконати.

«Тож хай-но я візьмусь за неї, – сказала я, – і не витрачатиму більше й хвилини на марні нарікання на свою долю, і на тих, хто впливає на неї».

І, поборовши хвилювання, знову почала малювати.

Наступного дня містер Гаргрейв таки поїхав, і відтоді я не бачила його. Гості пробули ще тижнів зо два, та я трималася від них якомога далі, працювала над картинами та й зараз це роблю. Невдовзі я познайомила Рейчел зі своїм проектом, і мене приємно здивувало, що її не довелося довго умовляти. Це розсудлива і обережна жінка, але вона так ненавидить свого хазяїна і так любить свою пані, що після кількох вигуків, заперечень та плачу з приводу того, що я дійшла до такого критичного становища, вона схвалила моє рішення і погодилася допомогти мені всім, чим тільки могла, за одної тільки умови: щоб вона теж розділила моє вигнання. Вона вважає, що ми з Артурчиком не повинні їхати самі. Зі зворушливою великодушністю вона запропонувала мені свої скромні заощадження, сподіваючись, що я «вибачу її за таку вільність, але якщо зроблю їй таку ласку і прийму ті заощадження як позику, то вона була б дуже щаслива». Звісно, про це не могло бути й мови; але зараз, дяка небесам, я вже зібрала трохи грошенят. Нехай трохи потеплішає, а потім одного чудового ранку містер Гантингтон спуститься снідати і гукатиме свого сина та дружину, а вони будуть уже далеко: ми покинемо його за кілька годин до світанку, і виявить він це аж згодом.

Я усвідомлюю, яке лихо може спіткати мене внаслідок того кроку, який я збираюся зробити, але йдеться про мого сина. Навіть цього самого ранку, поки я займалась своєю звичною справою, він грався клаптиками полотна, які я кинула на килим, але його думки були зайняті чимось іншим, бо через якийсь час він підвів очі й серйозно запитав:

– Мамо, чому ти лиха?

– Хто сказав тобі, що я лиха, любий?

– Рейчел.

– Ні, Артуре, Рейчел ніколи так не казала.

– Ну, тоді це був татко, – глибокодумно відповів він. Потім паузи, додав: – Коли я перебуваю з татком і кажу, що мама мене гукає чи мама каже, що я не повинен робити те, що він каже мені робити, то він завжди відказує: «Клята мама!», а Рейчел зауважує при цім, що кляті лише лихі люди. Ось чому, мамо, я думаю, що ти лиха.

– Моє дороге дитя, я не така. Ті слова – погані, й лихі люди часто кажуть їх про інших, кращих людей. Ті слова не можуть зробити людей клятими, як і не свідчать про те, що ті люди заслуговують на це. Бог судитиме нас за нашими власними думками і вчинками, а не за тим, що говорять про нас інші. І коли чутимеш такі слова, Артуре, то пам’ятай, що ти ніколи не повинен повторювати їх.

– Тоді, це татко лихий, – сумно сказав він.

– Тато неправий, коли говорить такі речі, і ти недобре робитимеш, наслідуючи його.

– Що значить наслідувати?

– Робити так, як робить він.

– А він знає, що краще?

– Можливо, знає; але тебе це не стосується.

– Якщо він не знає, то ти повинна сказати йому, мамо.

– Я казала йому.

Маленький мораліст зробив паузу і трохи поміркував. Я марно намагалась відвернути його думки від цієї теми.

– Мені шкода, що татко лихий, – нарешті тужливо сказав він, – бо я не хочу, щоб він пішов до пекла. – І вибухнув плачем.

Я утішала його надією, що його татко, можливо, зміниться і стане хорошим до того, як помре, але хіба не пора звільнити його від такого батька?

Розділ XL

10-е січня 1827 року. – Записуючи все це вчора увечері, я сиділа у вітальні. Містер Гантингтон також був там, але мені здавалося, ніби він спить на дивані. Аж раптом він підвівся, підкрався тихенько до мене і, мабуть, таки довгенько читав, що я там пишу, бо коли я відклала ручку і саме збиралася згорнути книгу, він раптом поклав на неї руку і, сказавши: «З твого дозволу, дорогенька, я погляну на це», силоміць видер її у мене. Потім підсунув стільця до столу, сів і почав вивчати її, гортаючи аркуш за аркушем. Як на лихо, того вечора він був тверезий.

Звісно ж, я не давала йому читати мій щоденник: намагалася вихопити книгу у нього з рук, з гіркотою і презирством докоряла йому за підлу й ганебну поведінку, та це не справило на нього ніякого впливу; врешті я погасила обидві свічки, але він лише обернувся до коминка і, розворушивши жар, читав далі. Я вже подумала була про те, щоб залляти той вогонь, та його цікавість все одно не згасила б, і що дужче намагалась я завадити йому, то більшою ставала його цікавість до мого щоденника.

– Цікаво, цікаво, кохана, – зауважив він, підіймаючи голову і обертаючись до мене. – От тільки забагато тут написано, то нехай-но я прочитаю якось іншим разом. А зараз дай-но мені ключі, моя люба.

– Які ключі?

– Ключі від твого кабінету, конторки, шухляд і всього, чим ти там ще володієш, – сказав він, підводячись і простягаючи руку.

– У мене їх немає, – відповіла я. Ключ від моєї конторки, стирчав якраз у замку разом з іншими ключами.

– Тоді ти мусиш послати по них, – мовив він, – і якщо ця стара відьма, Рейчел, не принесе їх негайно ж, то вона звідси поплентається завтра ж з усіма своїми лахами.

– Вона не знає, де вони, – відповіла я, тихо поклавши на них руку і, як я думала, непомітно виймаючи їх з конторки. – А от я знаю, та не віддам.

– І я знаю! – сказав він, раптово хапаючи мене за руку. Потім узяв свічку і запалив її, встромивши у вогонь.

– Так от, – усміхнувся він, – ми маємо провести конфіскацію майна. Але спочатку зазирнемо до студії.

І, поклавши ключі до кишені, попрямував до бібліотеки. Я йшла слідом. Мої знаряддя для малювання лежали на столі. Він швидко натрапив на них і, поставивши свічку на підлогу, почав жбурляти у вогонь палітру, фарби, баночки, олівці, пензлі, лак. Я бачила, як горять переламані мастихіни, а олійні фарби та скипидар аж сичали і дим із ревом вилітав у комин. Потім він подзвонив.

– Бенсоне, винеси оці речі, – наказав він, вказуючи на мольберт, полотна, і підрамник, – і скажи покоївці, що вона може топити ними грубу: вашій пані вони більше не потрібні.

Бенсон вражено мовчав і дивився на мене.

– Забери їх, Бенсоне, – сказала я.

– Усе оце, сер? – перепитав здивований слуга.

– Геть усе! – відповів мій чоловік, і речі винесли геть. Відтак містер Гантингтон піднявся нагору. Я не пішла за ним,

а мовчки сиділа у кріслі. За півгодини він спустився вниз і, наблизившись до мене, підніс свічку до мого обличчя і зазирнув мені в очі з глузливим реготом. Я вдарила його по руці, й свічка упала.

– Отакої! – пробурмотів він, відскакуючи назад. – Це справжнісінький диявол. Хіба хоч хтось із смертних бачив колись такі очі? Вони горять у темряві, мов котячі баньки. О, це був гарний удар!

Він підняв свічку. Оскільки вона була поламана, то він подзвонив, щоб принесли іншу.

– Бенсоне, твоя хазяйка зламала свічку; принеси іншу.

– Гарно ж ти себе виставляєш, – зауважила я, коли чоловік вийшов.

– Я ж не сказав, що це я її зламав, чи не так? – мовив він у відповідь. А потім кинув мені на коліна ключі. – Тримай! Там не пропало нічого, крім твоїх грошей, коштовностей і кількох маленьких дрібниць, які я забрав, щоб твій меркантильний дух не спокусився обернути їх на гроші. Я залишив у твоєму гаманці кілька соверенів,[20] яких, гадаю, тобі вистачить на місяць; як захочеш більше, то муситимеш дати мені звіт, на що ти витратила ці гроші. В майбутньому я переведу тебе на скромне місячне утримання; і тобі більше немає потреби непокоїтись про мої справи: я підшукаю управителя маєтком, дорогенька, щоб не піддавати тебе спокусі. А що стосується хатнього господарства, то гадаю, місіс Грівз буде дуже педантичною у веденні своїх рахунків; ми будемо жити по-іншому…

– А яке велике відкриття ти зробив на цей раз, містере Гантингтон? Я намагалась обдурити тебе?

– Не на грошах, та краще, щоб у тебе не було спокуси.

Тут увійшов зі свічками Бенсон і настав короткий період мовчання; я нерухомо сиділа на своєму стільці, а він стояв спиною до вогню, мовчки тріумфуючи через мій відчай.

– Отже, – нарешті промовив він, – ти замислила зганьбити мене, здійснивши втечу і ставши художницею, і заробляючи собі на життя своїми руками, еге ж? І планувала вкрасти у мене сина й виростити його якимось брудним американським гендлярем чи вбогим маляром?

– Так. Щоб він не став таким джентльменом, як його батько.

– Це добре, що ти не змогла зберегти власну таємницю – ха, ха! Добре, що жінки не можуть мовчати. Якщо їм немає з ким балакати, то вони звіряють свої таємниці рибам, пишуть їх на піску абощо; добре, що я не напився сьогодні ввечері, бо заснув би і навіть не подумав би заглянути, чим займається моя люба дружина.

Облишивши його вихваляти самого себе, я підвелася, аби покласти у безпечне місце свій рукопис, бо згадала, що він лишився на столі у вітальні. Для мене була нестерпною навіть думка про те, що він знову сидітиме і тішитиметься моїми потаємними думками і спогадами; я радше спалю щоденника, ніж дам йому прочитати те, що я писала, коли була закоханою у нього дурепою!

– І до речі, – закричав він услід, – скажи отій старій негідниці, щоб не потрапляла мені на очі бодай день чи два, а то завтра ж вона вилетить звідси! Я давно вигнав би її, та від неї буде більше шкоди там, ніж тут.

І почав клясти та лаяти мою вірну подругу і служницю такими словами, що їх тут і згадувати не хочеться. Я заховала щоденника, пішла до неї і розповіла про все, що сталося. Вона була так само вражена горем і нажахана, як і я, а то й дужче, бо цей удар мене приголомшив, та все ж таки і зміцнив у своїй певності. Але вранці, коли я прокинулася і згадала, що в мене вже немає надії, яка так довго була моєю таємною утіхою і підтримкою, та й удень, коли блукала кімнатами нашого будинку, уникаючи свого чоловіка і навіть своєї дитини, бо знала, що не зможу бути її наставником, коли палко бажала, щоб та дитина й на світ не народжувалася, тоді я збагнула всю незмірність свого лиха. Знаю, що ці почуття охоплюватимуть мене щодня. Я тут наче у в’язниці, та якби це стосувалося тільки мене, то я не скаржилася б, але мені заборонили рятувати свого сина від загибелі, тож те, що було моєю єдиною втіхою, стало нині головним джерелом мого відчаю.

Але хіба я не маю віри в Бога? Я намагаюся звернути свій погляд до нього, та серце моє переповнене печаллю. Я можу лише сказати: «Обгородив Він мене – і не вийду, тяжкими вчинив Він кайдани мої… Наситив мене гіркотою, мене напоїв полином». Я забуваю додати: «Бо хоч Він і засмутить кого, проте змилується за Своєю великою милістю, – бо не мучить він з Серця Свого і не засмучує людських синів».[21] Мені слід пам’ятати про це; і навіть якщо життя моє в цьому світі буде суцільним стражданням, то хіба ж можна порівняти його з вічністю? І невже в мого Артурчика немає більшого друга, ніж я? А хто тоді сказав: «Волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих»?[22]

Розділ XLI

20-е березня. – Містер Гантингтон поїхав, і душа моя почала відроджуватися. Він покинув мене на початку лютого; і тієї ж миті, як він пішов, я знову почала вільно дихати й відчула, що моя життєва енергія повертається. Я не сподіваюся втекти – він потурбувався, аби не залишити мені жодної реальної можливості для цього, – а розраховую якнайкраще скористатись існуючими обставинами. Нарешті Артурчик був у моєму розпорядженні, тож, збудившись від своєї зневіреної апатії, я доклала всіх зусиль, аби знищити ті бур’яни, що їх посіяли в його дитячій душі, й посіяти гарне зерно. Слава Богу, його душа – не безплідна пустеля й надається до перевиховання. Він уміє навчатися добру, його серце переповнене любов’ю, тож його можна схилити до покірності й добитися, щоб він любив мене, поки поруч немає його батька.

Я довго працювала, щоб виправити його погані звички, яких він набув під керівництвом свого батька, та все ж таки домоглася успіху: тепер він перестав лаятися й одвик від хмільних напоїв, мало того, він почує до них відразу, яку, сподіваюся, не зможе подолати його батько зі своїми друзями. А він так був полюбив ті напої, що я вже була у відчаї. Якби я забороняла йому пити, то це лише розпалило б його пристрасть до вина, тому я давала йому рівно стільки ж, скільки давав і батько, та до кожної склянки потайці додавала трохи блювотного каменю. Побачивши, що вживання трунків неодмінно призводить до прикрих наслідків, Артурчик почав од них відмовлятися, та що дужче він ухилявся від такого щоденного частування, тим більше я змушувала його, аж нехіть до хмільного стала такою нестерпною, що перетворилася на справжню огиду. Коли вино йому спротивилось, я дозволила йому скуштувати бренді з водою, а потім джин, бо він був із ними добре знайомий, тож я твердо вирішила, що те все мало бути однаково ненависним для нього. Саме цього я зараз і досягла; й відтоді, як він почав заявляти, що смаку, запаху і вигляду будь-якого з тих напоїв достатньо, аби викликати у нього нудоту, я припинила це, вряди-годи використовуючи їх для покарання. «Артуре, якщо ти не будеш хорошим хлопчиком, я дам тобі склянку вина», або «Значить так, Артуре, якщо ти скажеш це знову, отримаєш бренді з водою» – усе це спрацьовує так само добре, як і будь-яка інша погроза; і раз чи двічі, коли він був хворий, я змушувала бідолашного малюка задля лікування випити трохи вина з водою без блювотного каменю; й таку практику я маю намір продовжувати ще протягом якогось часу у майбутньому – я хочу, аби огида до трунків лишилася у нього на все життя.

Тож, сподіваюся, в такий спосіб я убезпечила його бодай від пияцтва; що ж стосується інших вад, то якщо містер Гантингтон знову почне вчити дитину ненавидіти і зневажати свою матір і наслідувати погані звички свого батька, я все одно звільню свого сина від нього. Я знайшла вихід із цього становища і, якщо мені вдасться отримати допомогу свого брата, зумію втекти з Артурчиком. Старий маєток, у якому ми обоє народилися, стоїть пусткою. Якщо брат обладнає для помешкання одну чи дві кімнати, то я житиму там під вигаданим ім’ям і зароблятиму на прожиток своїм улюбленим мистецтвом. Він позичить мені грошей, і я житиму собі самотою, оскільки будинок стоїть у відлюдному місці, а сусідів там небагато. Я накреслила весь цей план у своїй голові; все, що я хочу, це умовити Фредеріка. Він незабаром приїздить побачитися зі мною, і тоді я зроблю йому свою пропозицію, попередньо розповівши про свою родинну ситуацію.

Гадаю, до нього дійшли чутки про моє невеселе становище. Я можу судити про це з тієї ніжної печалі, якою просякнуті його листи, а ще з того факту, що він дуже рідко згадує мого чоловіка і ніколи не приїжджав до мене, коли містер Гантингтон був удома. Проте він ніколи відкрито не висловлював ніякого несхвалення на його адресу, як і співчуття мені не висловлював теж; він ніколи не ставив жодних запитань і не казав нічого, що змусило б мене довіритись йому. Можливо, його ображає моя стриманість. Він дивний чоловік; мені хотілося б, щоб ми краще знали одне одного. Зазвичай щороку він упродовж місяця гостював у Стенінглі, та відколи помер наш батько, я бачила його лише один раз, коли він приїхав до мене на кілька днів за відсутності містера Гантингтона. Цього разу він гостюватиме довше. Моє серце лине до нього, а душа вже не витримує самотності.

16-е квітня. – Він приїжджав і вже поїхав. Провів тут не більше двох тижнів. Час пролетів швидко, але з великою користю для мене. У мене, певно, погана вдача, бо мої нещастя надто вже озлобили мене, і я почала зневажливо ставитися до чоловіків, аж нарешті трапилася поміж ними бодай одна особа, що гідна довіри й пошани. А що було б із Фредеріка, якби він виховувався в такому товаристві, як оте, що оточує мого чоловіка? І яким стане Артурчик зі своєю від природи лагідною вдачею, якщо я не врятую його від цього оточення? Першого ж вечора, знайомлячи свого сина із дядьком, я виклала Фредерікові свій план порятунку.

– Він схожий на тебе, Фредеріку, – сказала я. – Часом я думаю, що він більше нагадує тебе, ніж свого батька; і я рада цьому.

– Ти лестиш мені, Гелено, – відповів він, погладжуючи м’які, хвилясті кучері дитини.

– Ні, ти не вважатимеш це компліментом, коли я скажу тобі, що, як на мене, краще б він був схожий на Бенсона, ніж на свого батька.

Він підняв брови, та нічого не сказав.

– Чи знаєш ти, що за чоловік містер Гантингтон? – запитала я.

– Гадаю, певне уявлення в мене є.

– А чи твоє уявлення настільки повне, щоб ти міг вислухати, що я вирішила втекти від нього зі своєю дитиною?

– Це справді так?

– Якщо ж ти не маєш такого уявлення, то я розкажу тобі нього.

І я розповіла про те, як він поводиться зі мною і з моєю дитиною, а також повідомила, що вирішила звільнити її від батькового впливу.

Фредерік страшенно обурився, та мій проект видався йому нездійсненним. Він виклав стільки міркувань, які спростовували мої наміри, що мені не залишалося нічого іншого, як переконувати його, що мій чоловік невиправний, тож залишається тільки втекти від нього, як я і планувала. Урешті він погодився обладнати для помешкання одне крило старого маєтку, та сподівався, що я скористаюся своїм планом тільки тоді, коли вже зовсім буде безвихідь. Я пообіцяла, що буду розважливою, оскільки мені шкода було Мілісент і Естер, а головне своєї тітки.

29-е липня. – Місіс Гаргрейв і її дочка повернулися із Лондона. Естер повна вражень від свого першого сезону в місті, але її серце ще вільне. Мати підшукала для неї чудову партію і навіть спонукала того джентльмена попросити її руки, та в Естер вистачило зухвалості відмовитися. Він походить із гарної родини і дуже заможний, та Естер каже, що він старий, як Адам, потворний, як смертний гріх, і ненависний, як… як хтось, кого не будемо називати.

– Мама була розчарована і дуже сердилася на мене. А що я можу вдіяти! І Волтер невдоволений моєю упертістю – ніколи не думала, що він може бути таким недобрим. Але Мілісент благала мене не поступатись, і я упевнена, що якби ви побачили чоловіка, якого вони хотіли мені підсунути, ви теж порадили б мені не йти за нього заміж.

– Достатньо й того, що він тобі не подобається, – сказала я.

– Я знала, що ви так скажете; хоча мама й стверджувала, що ви будете страшенно вражені моєю поведінкою. Ви не уявляєте, як вона мені вичитує: я і непокірна і невдячна, і перешкоджаю здійсненню її бажань, і погано ставлюся до свого брата, і перетворюю себе на тягар для родини. Я іноді боюсь, що вона врешті-решт переможе мене. У мене сильна воля, але і в неї така ж, і коли вона говорить такі гіркі речі, мені хочеться вчинити, як вона просить, а потім розбити собі серце і сказати: «Ось, мамо, це все ваша вина!»

– Благаю, не роби цього! – мовила я. – Слухняність із таким мотивом буде справжнім злом, і покарання, якого вона заслуговує, не змусить себе довго чекати. Тримайся до кінця, і твоя мама скоро облишить свої переслідування, та й джентльмен перестане тобі набридати своїми залицяннями, коли побачить, що їх уперто не приймають.

– О ні! Панові Олдфілду вона дала на здогад, що я відмовилася від його пропозиції не через якусь нелюбов до його особи, а лише через те, що я нерозсудлива і юна, і не в змозі примиритись із думками про шлюб, але до наступного сезону, у неї щодо цього немає жодних сумнівів, я наберуся здорового глузду, і вона сподівається, що мої дівочі фантазії розвіються. Якщо я не послухаюся її, то вона більше не повезе мене до Лондона: каже, що може брати мене до міста заради моєї втіхи, і не кожен джентльмен погодиться узяти мене без посагу, хоч якою вродливою я була б.

– Що ж, Естер, мені тебе шкода, та, повторюю, тримайся до кінця. Вийти за чоловіка, який тобі не подобається – все одно, що самохіть продатися у рабство.

– Я бачила одного чи двох джентльменів у Лондоні, які могли б мені сподобатись, але мама не дозволила мені познайомитись із ними – особливо з одним, якому, вірю, я дуже припала до вподоби. Хіба ж це не дратує?

– Не сумніваюсь, що саме так ти і почувалася, та якби вийшла за того хлопця, то, можливо, ще дужче пошкодувала б, ніж якби одружилася з паном Олдфілдом. Не можна виходити заміж без кохання, та не можна виходити лише з кохання – треба брати до уваги чимало інших речей. Якщо ж доведеться жити самотою, то май на увазі: хоч у такому житті мало втіхи, але й горя буде не більше, ніж ти зможеш витерпіти. Шлюб може змінити твоє життя на краще, та, як на мене, він радше призведе до протилежного результату.

– Так гадає і Мілісент, та я гадаю інакше. Якби я уявила собі, що буду старою панною, то б перестала цінувати своє життя. Думки про те, що рік у рік треба буде жити в Гроуві – дармоїдкою при мамі і Волтері, такою собі обтяжливою незручністю (тепер, коли я знаю, у якому світлі вони все це розглядатимуть), просто нестерпні; я скоріше втечу з дворецьким.

– Твої обставини особливі, визнаю; але май терпіння, люба, не роби нічого поспішно. Не забувай, що тобі ще немає й дев’ятнадцяти, і ще має пройти багато років, перш ніж хтось зможе назвати тебе старою панною: ти не можеш знати, що Провидіння приготувало для тебе. А тим часом не забувай, що маєш право на захист і підтримку своєї матері та брата, хоч як вони сваряться на тебе.

– Ви така сумна! – зауважила після паузи Естер. – Коли Мілісент ото таке сказала, я запитала, чи вона щаслива. Вона сказала, що так; але я лише наполовину повірила їй, а зараз я маю поставити те запитання й вам.

– Дуже зухвале питання! – засміялась я. – Дівчинці не варто питати про це в одруженої жінки, тож я не відповідатиму на нього.

– Пробачте мені, люба пані, – сказала вона, зі сміхом кидаючись мені в обійми і цілуючи мене з грайливою ніжністю; але я відчула сльози в її голосі, коли вона схилила голову мені на груди і продовжувала з дивною сумішшю печалі і легковажності, соромливості і зухвалості: – Я знаю, що ви не така щаслива, якою збираюсь бути я, бо проводите половину життя на самоті в Грасдейлі, а містер Гантингтон їздить куди захоче і розважається до власної уподоби. Я сподіваюся, що мій чоловік ділитиме свої втіхи зі мною, а інших у нього не буде.

– Якщо це все, що ти очікуєш від сімейного життя, Естер, то краще тобі взагалі не виходити заміж, – відказала я.

Розділ XLII

1-е вересня. – Містера Гантингтона ще немає. Можливо, він залишатиметься у своїх друзів до Різдва, а наступної весни знову поїде. Якщо він так зробить, я зможу довго залишатися у Грасдейлі, навіть оте його товариство, що приїде полювати, можна буде витерпіти. Сподіваюся, до їхнього приїзду Артурчик так міцно прив’яжеться до мене, що я зможу вберегти його від їхнього впливу. Може, й дарма я надіюся на це, та поки що утримаюся від утечі до нашого давнього маєтку.

Містер і місіс Гатерслі гостювали в Гроуві протягом двох тижнів, а що містер Гаргрейв і досі відсутній, то я щодня зустрічалася з Мілісент і Естер. Якось разом із ними завітав до мене й містер Гатерслі, тож у нас із ним відбулася одна цікава розмова.

– Ви хочете почути щось про свого чоловіка, місіс Гантингтон? – запитав він.

– Ні, хіба що ви можете сказати мені, коли чекати його додому.

– Цього я не можу сказати… Ви ж не хочете його бачити, чи не так? – запитав він із широкою посмішкою.

– Ні.

– Гадаю, вам набагато краще живеться без нього. Врешті, я теж від нього стомився. Казав я йому, що ми перестанемо бути друзями, якщо він не візьметься за розум. А він і не взявся, от я і покинув його. Як бачите, я кращий, ніж вам здавалося, мало того, не хочеться мені водитися і з усім його товариством. Пора вже постатечнішати і поводитись по-християнському. Що ви думаєте про це?

– Це те рішення, яке ви вже давно мали прийняти.

– Ну, мені ще немає і тридцяти; ще не надто пізно, чи не так?

– Змінитися на краще ніколи не пізно.

– Раніше я частенько думав про це, та він такий добрячий товариш, цей Гантингтон! Ви не можете собі уявити, який він хвацький чолов’яга, поки ще не нажлуктивсь як свиня, а тільки напідпитку. Він усім нам симпатичний, хоча ми й не поважаємо його.

– А хотілося б вам бути схожим на нього?

– Ні, я краще буду схожим на себе, хоч який я поганий.

– Ви не можете й далі бути поганим і не ставати ще гіршим, аж урешті станете таким, як він.

Я усміхнулася: коли він почув це, на його лиці з’явився напівсердитий, напівзбентежений вираз.

– Не зважайте на мою відвертість, – сказала я, – мною керують найкращі мотиви. Та скажіть мені, чи хотіли б ви, аби ваші сини були схожі на містера Гантингтона або й на вас?

– Прокляття! Звісно, ні.

– Хотілось би вам, аби ваша дочка зневажала вас чи, принаймні, не відчувала до вас ані найменшої поваги, ніякої прихильності не почувала, хіба що змішаної із найгіркішим жалем?

– О ні! Я цього не витримав би.

– А хотілося б вам, аби ваша дружина ладна була провалитись крізь землю на одну тільки згадку про вас, щоб вона ненавиділа сам звук вашого голосу і здригалася, коли ви наближаєтеся до неї?

– Вона ніколи такого не почуватиме: хоч що я робив би, та все одно подобаюсь їй.

– Неможливо, містере Гатерслі! Її покірність ви приймаєте за прихильність.

– Тисяча чортів…

– Не треба гніватися. Я не кажу, що вона не кохає вас – кохає, я точно знаю, і набагато більше, ніж ви на те заслуговуєте; але я переконана, що якби ви краще поводилися, вона кохала б вас ще дужче, а якщо будете гірше поводитися, то вона кохатиме вас менше і менше, аж почуватиме до вас тільки страх та огиду, якщо не почне зневажати й ненавидіти. І невже ви хотіли б позбавити її життя радості і зробити її нещасною?

– Звичайно, ні; і я не є таким, і не збираюсь бути.

– Ви вже зробили для цього більше, ніж гадаєте.

– Тьху, тьху! вона не така вразлива істота, якою ви її собі уявляєте: це маленька покірна і мирна жіночка, часом вона гнівається, та загалом сприймає все, яким воно є.

– Подумайте про те, якою вона була п’ять років тому, коли ви одружились із нею, і якою вона є зараз.

– Я знаю, що вона була тоді маленькою дівчинкою із гарнюнім рожево-білим личком, а зараз це бідолашне дівча марніє й тане на очах. Але нехай йому дідько – я не винен у цьому!

– Що ж тоді є причиною цього? Не роки, бо їй лише двадцять п’ять.

– Її власне делікатне здоров’я, і… – прокляття, пані! кого ви намагаєтесь із мене зробити? – і діти, яких вона глядить. Певне, це й замордувало її.

– Ні, містере Гатерслі, діти приносять їй більше втіхи, ніж болю: це гарні малята…

– Я знаю, що вони хороші, благослови їх, Боже!

– Тоді чому ви перекинули вину на них? А я скажу вам, чому вона марніє – від постійної тривоги за вас, а також від страху за себе. Коли ви поводитеся добре, вона радіє, та не перестає тривожитися, бо не почувається у безпеці і боїться, що це незабаром скінчиться; коли ж ви поводитеся погано, то в неї більше причин для того, щоб почуватися нещасною, ніж вам здається. Вона терпить зло, забуваючи, що наш обов’язок – вказувати ближнім на їх переступи. Оскільки ви й надалі приймаєте її мовчання із байдужістю, то я покажу вам кілька її листів.

Ми увійшли до бібліотеки. Я дала йому два листи Мілісент: один із Лондона, написаний під час найшаленішого періоду його розпусного життя, а другий був написаний під час спокійної перерви. Перший був повний тривоги і болю; у ньому вона не звинувачувала свого чоловіка, а глибоко шкодувала, що він зв’язався з розпусним товариством, сварила містера Гримзбі, натякала на поведінку містера Гантингтона, провину ж за чоловікове пияцтво вправно перекладала на його друзів. Останній лист було повний надії й утіхи, та все ж написаний із трепетом від усвідомлення, що це щастя не триватиме довго: вона розхвалювала його доброту, та розуміла, що це недовго триватиме, тож боялася, що незабаром усьому настане край – власне, так воно і сталося.

Взявшись до першого листа. Гатерслі зашарівся, але відразу ж обернувся до мене спиною і скінчив своє уважне читання біля вік на. Коли він проглядав другого листа, я побачила, як він кілька разів піднімав руку і поспішно проводив нею по обличчю. Може, для того, аби втерти сльозу? Скінчивши, він відкашлявся, глянув у вікно, а потім, просвистівши кілька тактів улюбленої мелодії, віддав мені листи і мовчки потиснув руку.

– Я був негідником, – сказав він, – але я спокутую це, нехай я буду проклятий!

– Не проклинайте себе, містере Гатерслі – ви не можете спокутувати минуле, виконуючи свій обов’язок у майбутньому, оскільки вашим обов’язком є лише те, що винні своєму Творцеві, і ви мусите лише це виконувати. Якщо ви маєте намір виправитися, попросіть Божого благословення, а не прокляття.

– Тоді нехай Господь допоможе мені, бо я потребую цього. Де Мілісент?

– Вона он там зі своєю сестрою.

Він вийшов через скляні двері і пішов їм назустріч. Я йшла слідом. Гатерслі обняв і поцілував Мілісент, що вельми її здивувало, а потім поклав їй долоні на плечі й щось довго казав. Вона раптом обняла його і розплакалася, вигукуючи:

– Зроби так, зроби, Ральфе, – ми будемо такими щасливими! Який же ти добрий, дуже добрий!

– Ні, не я, – зауважив він, повертаючи її і підштовхуючи у напрямку до мене. – Подякуй їй; це вона зробила.

Я відмовилася від усіх подяк, сказавши, що її чоловік сам хотів змінитись на краще, а я лише зробила те, що вона могла зробити сама.

– О ні, – вигукнула вона, – я певна, що не змогла б уплинути на нього словами, а лише набридала б йому!

– Ти ніколи не випробовувала мене, Міллі, – сказав він.

Незабаром після того вони поїхали. Зараз вони гостюють у батька Гатерслі. Сподіваюся, містер Гатерслі таки звернув на добру стежину і бідолашна Мілісент не буде розчарована. Її останній лист був переповнений надіями, і, гадаю, надалі вона буде не такою боязкою і стриманою, а він стане добрішим і розсудливішим. Що ж, тоді її надії мають під собою ґрунт, а для мене все це стало розрадою.

Розділ XLIII

10-е жовтня. – Містер Гантингтон повернувся тижнів зо три тому. За день після свого прибуття він здивував мене, оголосивши про намір найняти гувернантку для маленького Артура. Я сказала йому, що це і смішно, й непотрібно, бо поки що сама зможу впоратися: освіта дитини була єдиною втіхою мого життя, а оскільки малювати він мені заборонив, то бодай це міг би залишити мені.

Він сказав, що я вже й так зробила з хлопчика ледь не автомат; я зламала його чудовий дух своєю жорсткою суворістю; і витісню всі веселощі з його серця, і перетворю його на такого ж похмурого аскета, як і сама, побудь він у моєму розпорядженні ще трохи. І бідолашній Рейчел також дісталась своя порція лайки, як завжди; він не може терпіти Рейчел, тому що знає, що вона оцінює його так, як він того заслуговує.

Я опиралася, та він сказав, що уже найняв гувернантку, яка приїжджає наступного тижня. Це була вельми приголомшлива новина. Я наважилась запитати її ім’я та адресу, хто її рекомендував і що його спонукало вибрати її.

– Це панна з порядної родини, – сказав він, – тобі немає чого боятися. Її ім’я Маєрс, якщо не помиляюся, рекомендувала її набожна стара вдова. Я тої панни не бачив, тож не знаю, яка вона собою, та вдова казала мені, що вона дуже любить дітей.

Все це було сказане серйозним і спокійним тоном, та в погляді його я прочитала те, що не віщувало нічого доброго. Подумки я була вже у нашому давньому маєтку, тож не заперечувала.

Коли міс Маєрс прибула, я побачила, що зовнішність її не справляє доброго враження, а поведінка й манери не звільнили мене від упередження, яке у мене вже було до неї. Її знання були вбогі, розум посередній. У неї був прекрасний голос, і вона могла співати, як соловей, досить непогано акомпануючи собі на фортепіано, та то були і всі її чесноти. На її обличчі проглядали хитрість та підступність, голос був улесливий. Вона, здавалося, боялася мене, і здригалась, коли я раптом наближалася до неї. У поведінці вона була ввічлива аж до запобігливості й спочатку намагалася улещати мене, та я швидко поклала цьому край. Її ніжність до свого маленького учня була надто вже силувана, та вона не зуміла завоювати його серце. Її благочестя полягало у тому, що час від часу вона тяжко зітхала і підіймала очі до стелі, промовляючи кілька святенницьких фраз. Вона казала мені, що була дочкою священика і змалку лишилася сиротою, але їй пощастило потрапити до набожної родини; вона із такою вдячністю згадувала про доброту тих людей, що почала докоряти собі за свої жорстокі думки і недружню поведінку і стала трохи лагіднішою, але ненадовго: у мене були поважні підозри, тож я вважала своїм обов’язком наглядати за нею.

Я запитала, яке ж прізвище тих людей і де вони мешкають. Вона назвала звичайне прізвище, та сказала, що вони зараз на континенті, а їхньої адреси вона не знає. Я ніколи не бачила, щоб вона довго розмовляла з містером Гантингтоном, але він частенько зазирав до класної кімнати, коли мене там не було, аби поглянути, як маленький Артур ладнає зі своєю новою вчителькою. Вечорами вона сиділа з нами у вітальні, співала і грала, була дуже уважною до його бажань, хоча розмовляла лише зі мною; та він рідко бував у тому стані, коли з ним можна розмовляти. Якби вона була іншою, то я відчувала б, що її присутність принесла велике полегшення, хоч мені мало бути соромно перед будь-якою пристойною особою за звички свого чоловіка.

Я не казала Рейчел про свої підозри, та вона й сама вміла бути підозрілою. Вона відразу ж сказала мені, що «почуває ворожість до цієї нової гувернантки», і незабаром я побачила, що вона спостерігає за нею так само пильно, як і я. А я й рада була цьому, бо хотіла знати правду: атмосфера Грасдейлу душила мене, і я могла жити лише думками про Вілдфел-Хол.

Аж одного ранку вона ввійшла до моєї спальні з такими відомостями, що я прийняла рішення ще до того, як вона скінчила говорити. Поки вона одягала мене, я розповідала їй про свої наміри, сказала, яка допомога вимагалася від неї, а також давала вказівки, які з моїх речей вона мала спакувати, а що мала залишити собі як винагороду за це раптове звільнення після її довгої та вірної служби.

– А що ти робитимеш, Рейчел? – запитала я. – Поїдеш додому, чи шукатимеш інше місце?

– У мене немає ніякого дому, пані, крім вашого, – відповіла вона, – і якщо я покину вас, то вже не шукатиму нової служби.

– Але я вже не можу дозволити собі жити, як леді! Мені доведеться бути і прислугою, і нянькою.

– Та то пусте! – вигукнула вона. – Вам же потрібна буде прислуга, яка прибирала б, мила посуд, куховарила? Я можу робити все це. І навіть не думайте про платню: у мене є невеликі заощадження, і якщо ви не візьмете мене, то мені доведеться витрачати ці гроші на прожиток або ж працювати на чужих людей, а я до цього не звикла, тож робіть, як хочете, пані. – Її голос дрижав, поки вона говорила, а в очах стояли сльози.

– Мені цього хотілося б найбільше, Рейчел, і я платила тобі, як і будь-якій служниці, та хіба ти не бачиш, що я тягнутиму тебе вниз?

– О, дурниці! – вигукнула вона.

– Крім того, мій спосіб життя буде відрізнятися від того, до якого ти звикла…

– Наче я не зможу витримати того життя, котрим житиме моя пані! Не така я вже й пещена!

– Але ж я молода, Рейчел, та Артур ще юний – нам воно не зашкодить, а от тобі…

– І мені не зашкодить: не така я вже й стара і зможу терпіти злигодні задля тих, кого люблю; стара я тільки для того, щоб думати, що покинула їх у біді та небезпеці, а сама поневіряюся поміж чужими людьми!

– Ну, то не покидай нас, Рейчел! – закричала я, обіймаючи мою вірну подругу. – Ми поїдемо разом, і ти побачиш, чи підходить тобі нове життя.

– Нехай вас Господь благословить, моя пані! – вигукнула вона, ніжно обіймаючи мене у відповідь. – Нам тільки спекатися цього лихого чоловіка, а тоді ми з усім впораємося, от побачите.

– Я теж так вважаю, – відказала я, й отак ми владнали це питання.

Ранковою поштою я послала кілька рядків Фредерікові, благаючи його приготувати притулок, бо планувала поселитися там відразу ж після того, як він отримає ту записку, а ще коротко виклала йому причину мого раптового рішення. Потім я написала три прощальні листи: перший для Естер Гаргрейв, у якому повідомляла їй, що більше не можу залишатися у Грасдейлі чи залишити сина під опікою його батька, а оскільки не хочу, щоб він знав, де ми живемо, то вирішила не казати про це нікому, крім свого брата, через якого сподівалась і далі листуватися зі своїми друзями. Тож я дала їй братову адресу й ніжно попрощалася з нею.

Другий лист адресувався Мілісент; ми були з нею близькими подругами, тож він мав більш конфіденційний характер.

Третій лист я написала своїй тітці, адже треба було якось пояснити їй цей незвичайний крок, та ще й зробити це якомога хутчій, бо вони з дядьком почують про це вже наступного дня, – певне, містер Гантингтон відразу ж звернеться до них, аби дізнатися, що зі мною сталося. Наприкінці я написала, що вже усвідомила свою помилку і не скаржуся на свою долю, а просто не можу терпіти цього далі, бо маю обов’язки перед своєю дитиною: потрібно позбавити її згубного батькового впливу. Навіть в тому листі не написала я, де мешкатиму, щоб вони з дядьком зі щирою душею могли казати, що не знають про це.

Два дні присвятила я підготовці до нашого від’їзду, щоб Фредерік міг мати більше часу, аби приготувати помешкання, а Рейчел устигла спакувати речі. Я мушу взяти з собою всі свої речі, бо грошей у мене геть нема, в гаманці лише кілька гіней. Я нічого не можу залишити; крім того, Рейчел сказала, що всі речі, котрі залишаться після мене, мабуть, стануть власністю панни Маєрс, а це мені було геть не до смаку.

Та як же я намучилася за ці два дні, намагаючись виглядати спокійною і зібраною! Вірю, що цим випробуванням скоро настане край: задля більшої безпеки дитину я поклала до свого ліжка і сподіваюся, що більше ніколи не псуватиме її батько зі своїм товариством. Але чи вдасться нам безпечно втекти? О, якби вже настав ранок, і ми були в дорозі! Сьогодні ввечері, коли мені не залишалося нічого іншого, як тільки чекати, я так розхвилювалася, що не знала, куди подітися. Я спустилася обідати, та не могла їсти, і містер Гантингтон звернув на це увагу.

– І що з тобою оце робити? – запитав він.

– Мені недобре, – відповіла я. – Гадаю, мені слід трохи полежати; тобі ж мене не дуже бракуватиме?

– Нітрохи: якщо ти звільниш свого стільця, нічого не зміниться. Навіть стане трохи краще, – пробурмотів він, – бо я зможу уявити, що хтось інший займає його.

«Хтось інший зможе зайняти його завтра!» – подумала я, але уголос не сказала нічого.

– Що ж, сподіваюсь, ми бачилися востаннє… – пробурмотіла я, зачиняючи за собою двері.

Рейчел переконувала мене відразу ж укластися до ліжка, аби зібратись із силами для завтрашньої поїздки, оскільки ми мали поїхати ще вдосвіта, проте я була така збуджена, що не могла заснути. Я узяла книжку і спробувала читати: очі мої пробігали сторінками, та я не розуміла, про що читаю, тож вирішила описати сьогоднішні події в своєму щоденнику. Так пролетіло кілька годин, повіки мої обважніли, а сама я зморилася. Ляжу та посплю годин зо дві, а там як Господь дасть!

Маленький Артурчик міцно спить. В домі тихо. Мій багаж іще звечора винесли службовим виходом і відправили до поштової станції. На картках стоїть ім’я місіс Грем, надалі я так буду називатися – це дівоче прізвище моєї матері.

Розділ XLIV

24-е жовтня. – Дяка небесам, нарешті я вільна і в безпеці. Ми встали дуже рано, швидко і тихо одягнулись, крадькома спустилися до зали, де Бенсон вже стояв напоготові, аби відчинити двері і замкнути їх за нами. Наші слуги добре знайомі з поведінкою свого хазяїна, тож і Бенсон, і Джон охоче погодилися б допомогти мені; оскільки Бенсон був літнім чоловіком та ще й другом Рейчел, то я звернулася по допомогу до нього. Сподіваюся, він не матиме прикрощів од свого пана, а ще дуже хочеться віддячити йому за небезпечну послугу, яку він із такою готовністю погодився надати. Я змогла дати йому всього дві гінеї: грошей у мене вистачало тільки на дорогу.

Ми аж тремтіли з утіхи, коли за нами зачинилася паркова хвіртка! Я зупинилася і на повні груди вдихнула прохолодне повітря, а потім озирнулася. Дім був темний; у вікнах не світилося. Прощаючись назавжди із цим місцем, я була задоволена, що не втекла з нього раніше, бо зараз не залишалось жодних сумнівів у правильності такого кроку. Ніщо не затьмарювало моєї радості, боялась я тільки того, що нашу втечу помітять.

Грасдейл був уже далеко позаду, коли над обрієм зійшло кругле червоне сонце, яке привітало нас зі звільненням; якщо хтось і бачив нас, коли ми їхали поштовою каретою, то навряд чи впізнав. Оскільки я вдаю з себе вдову, то вбралася в просту чорну шовкову сукню та накидку, чорну вуаль (якою старанно закривала обличчя перші двадцять чи тридцять миль дороги), а на голові мала чорного шовкового капелюшка, якого була змушена позичити у Рейчел, бо в мене такого нема. Артурчик був одягнутий у свій найпростіший одяг і загорнутий у грубу шерстяну хустку а Рейчел закутана в сірий плащ і старенький каптур, що надавав їй вигляду радше звичайної літньої жінки, ніж покоївки.

Як гарно було сидіти тут нагорі, – ридван котився широким брукованим шляхом, в обличчя віяв свіжий уранішній бриз, я обіймала свою любу дитину, яка була так само щаслива, як і я, а поруч сиділа моя вірна подруга! Всі злигодні були позаду, вони знай віддалялися від мене, а попереду була свобода і надія! Я насилу стримувалася, аби не дякувати уголос Господові за своє звільнення чи не вразити пасажирів яким-небудь вибухом емоцій.

Їхали ми дуже довго і страшенно стомилися. Була вже пізня ніч, коли ми приїхали до міста Л., і треба було ще сім миль добиратися до маєтку. Поночі неможливо було знайти ридван, тож ми найняли простого воза. То була страшна їзда, бо ми геть померзли і зморилися, а віз трясся і знай підскакував на горбкуватому нерівному шляху. Артур заснув у Рейчел на колінах, і ми поклали його між собою, щоб не застудився од холодного нічного вітру. Нарешті ми почали підніматися крутою вузькою дорогою, і Рейчел сказала, що добре її пам’ятає: вона часто гуляла тут зі мною, коли я ще була маленькою, і вже не думала, що знову повернеться сюди через стільки років, та ще й за таких обставин. Артурчик прокинувся, тож ми пішли пішки. Іти було недалеко; але що буде, коли Фредерік не отримав мого листа? або якщо у нього не було достатньо часу, аби підготувати помешкання і ми знайдемо його темним і вогким, без їжі, вогню та меблів, і це після такої тяжкої подорожі?

Нарешті перед нами вигулькнула похмура, темна споруда. Вузька алея повела нас обхідною дорогою. Ми увійшли в занедбаний двір і, тривожно затамувавши подих, розглядали зруйновану кам’яницю. В одному вікні світилося, і це підбадьорило нас. Двері були зачинені на засув, та ми постукали, і нас впустила літня жінка, яка поралася в домі й чекала нашого приїзду. Вона провела нас у затишну кімнатку, де раніше мили посуд, а зараз Фредерік обладнав кухню. Тут вона засвітила свічки, підкинула дров у коминок і приготувала нам просту вечерю, а ми роздяглися і почали оглядати наше нове помешкання. Крім кухні, в ньому були ще дві спальні, досить простора вітальня і ще один покоїк, де я вирішила влаштувати студію, все гарно провітрене й у доброму стані, але тільки частково вмебльоване кількома старими громіздкими предметами, головним чином із чорного дуба, – ті меблі стояли тут і раніше, а потім Фредерік перевіз їх до себе і зберігав як антикварні реліквії.

Служниця принесла нашу вечерю до вітальні й із усіма формальностями повідомила мені, що «господар передає свої вітання місіс Грем і відвідає її завтра, аби отримати подальші розпорядження».

Я з радістю піднялася кам’яними сходами і вклалася разом з Артурчиком у похмуре, старомодне ліжко. Він заснув уже за хвилину, а я не могла стулити повіки аж до ранку, та коли сон таки прийшов, він був солодким і цілющим, а пробудження було невимовно чудове. Мене збудив своїми ніжними поцілунками маленький Артур. Він був тут, у безпеці, за багато льє[23] від свого ницого батька! Яскраве денне світло заливало кімнату, бо сонце вже було високо в небі, хоча й ховалося за хмарами.

Замок не справляв гарного враження. Простора порожня кімната, з її старими меблями, вузькими ґратчастими вікнами, з яких було видно похмуре, сіре небо; темні кам’яні мури, залізні ворота і буйні зарості бур’янів були єдиними залишками того, що колись називалося садом, а пустельні лани вдалині свідчили про те, що їх давно не обробляють. Хоч як там було, зараз усе воно відбивало моє відчуття надії і свободи: на кожному кроці охоплювали мене спогади про далеке минуле та передчуття кращого майбутнього. Звичайно, мені спокійніше було б, якби між колишньою моєю домівкою і теперішнім притулком лежало безкрає море, та і в цьому відлюдному місці я могла залишатись невідомою; крім того, тут у мене був брат, який вряди-годи міг заглянути в гості.

Він прийшов того ж ранку, і відтоді я вже мала кілька зустрічей із ним; але він мусить бути дуже обережним, бо навіть його слуги чи найкращі друзі не повинні знати про ці відвідини, аби місцевий люд не запідозрив чогось незвичайного.

Я прожила тут уже тижнів зо два і зручно облаштувалася у своєму новому домі; Фредерік забезпечив мене всіма необхідними меблями та знаряддям для малювання; Рейчел поїхала до міста і продала чимало із мого вбрання, а натомість придбала одяг, що найбільше пасує до мого теперішнього становища. В мене є стареньке піаніно, а у вітальні стоїть книжкова шафа із непоганою бібліотекою. Я старанно працюю, аби розрахуватися з братом: втіху від свого становища я матиму тоді, коли знатиму, що за все своє майно заплатила чесно, що живу за рахунок своїх заробітків і ні від кого не залежу. Я взяла з собою декілька полотен, які спакувала Рейчел, – вона аж надто добре впоралася зі своїм завданням, бо забрала навіть портрет містера Гантингтона, який я намалювала в перший рік нашого шлюбу. Мене пронизав страх, коли я дістала портрет із коробки й побачила ті очі, що глузливо й насмішкувато дивилися на мене, ніби висміювали мою втечу.

Якою ж наївною та щирою була я за тої пори! Як старанно працювала, аби моя картина була гідна оригіналу! Якою задоволеною і заразом розчарованою була, скінчивши цей портрет, бо відтворила схожість, та не зробила так гарно, як мені хотілося! Зараз я не бачу в цьому портреті краси, це обличчя мені неприємне, та за тієї пори воно було не таке огидне, бо за ці шість років зазнало таких же разючих змін, як і мої почуття. Однак рама досить гарна; вона послужить для іншої картини. Саму картину я не знищила, як збиралася спочатку, а відклала набік – не з якоїсь потаємної ніжності до минулого кохання й не для того, аби вона нагадувала мені про мою колишню дурість, а щоб порівняти з цим портретом риси мого сина, коли він підросте, й оцінити, чи вдався він у свого батька.

Здається, містер Гантингтон докладає всіх зусиль, аби дізнатися про мій притулок. Він особисто приїхав з візитом до Стенінглі, щоб допитатися про мене, і облив мене там таким брудом, що дядько майже повірив йому і наполягає, щоб я повернулася. Тітка моя виявилася обережною і розважливою: вона знає характер мого чоловіка, тож йому не пощастило її обдурити. Виявилося також, що я йому не потрібна – він хоче забрати дитину: якщо я хочу жити окремо, то він навіть утримання буде мені платити, але я повинна віддати йому сина. Боже борони! Я не продам свою дитину, навіть якщо нам доведеться помирати з голоду: їй краще вмерти зі мною, ніж повернутися до батька.

Фредерік показав мені листа від містера Гантингтона. То було вкрай зухвале послання, та брат зумів дати гідну відповідь. Він не переповідав її, а просто сказав, що не підтвердив того, ніби знає, де я зараз, відписав, що моє перебування йому не відоме, й додав, що, на його думку, про це не знає ніхто з рідні, зокрема й він, а якби і знав, то містер Гантингтон був би останнім, кому він повідомив би цю новину; написав і про те, що йому не слід торгуватися за дитину, бо він, Фредерік, добре знає свою сестру і гадає, що вона нізащо не віддасть сина.

30-е число. – На жаль, мої добрі сусіди не хочуть дати мені спокій. Якимось чином вони винюхали мене, тож довелося витримати візити від трьох різних сімей, – усі намагалися з’ясувати, хто я така, звідки приїхала й чому обрала таке помешкання. Їхнє товариство мені не потрібне, а допитливість дратує і тривожить мене: якщо я буду мовчати, то це лише розпалить їхні підозри, спонукає до різних здогадів і, можливо, чутки про мене поширюватиметься від парафії до парафії, аж хтось доповість про це власникові маєтку Грасдейл.

Очікується, що я маю відвідати їх, але якщо, порозпитувавши, з’ясую, що хтось із них живе надто далеко, аби можна було приїхати до них разом із Артурчиком, то їм доведеться довго чекати, бо я не можу покинути його, хіба лише для того, аби піти до церкви, та я й на це ще не зважилася, бо страшенно боюся, що дитину можуть викрасти, і весь час тримаю її біля себе. Проте я маю намір провести такий експеримент наступної неділі й залишу його з Рейчел. Це буде тяжке випробування, але вікарій вже картав мене за те, що не відвідую церкву. Я не змогла виправдатися, тож пообіцяла, що прийду наступної неділі; мені не хочеться, аби мене вважали атеїсткою, крім того, знаю, що для мене буде втіхою відвідувати відправу, якщо, звичайно, я зможу перейматися цією врочистістю і не думатиму про дитину, котру можуть украсти за моєї відсутності. Сподіваюся, Господь не допустить, аби її розлучили зі мною.

3-є листопада. – Я роззнайомилася з сусідами. Один молодий пан, жевжик і джиґун хоч куди (себто таким він себе вважає)…

* * *

Щоденник скінчився. Решту було вирвано. Як жорстоко, адже далі вона писала про мене, хоча й не дуже доброзичливо! Що ж, слід пробачити їй це упередження проти мене, надто ж якщо взяти до уваги її попередній досвід спілкування з чоловіками.

Проте надалі вона, певне, усвідомила свою помилку і вдалася до протилежних крайнощів, бо мої чесноти не такі й великі, як вона зараз вважає; якщо ті сторінки, де вона змальовує перші враження від мене, вирвані, щоб не поранити мої почуття, то решту сторінок вона усунула, щоб я не був надто високої думки про себе. Я багато віддав би, аби прочитати їх і спостерігати за зростанням її поваги до мене, побачити, як багато любові було в її ставленні до мене і як росла ця любов у її серці, та розумів, що не маю права читати це і вона добре зробила, що не дала мені прочитати ті сторінки.

Розділ XLV

Гаразд, Гелфорде, то що ж ти думаєш про все це? Чи пробував уявити, якими мали бути мої почуття під час уважного читання того щоденника? Втім, я не збираюся розводитися про свої почуття: скажу лишень, що перша половина розповіді набагато більше вразила мене, ніж друга, й не тому, що не зворушили мене її страждання, а через те, що я почував егоїстичну втіху від того, що містер Гантингтон поступово втрачав її прихильність, аж урешті згубив її до останку. Проте внаслідок цього читання я звільнився від нестерпного тягаря, серце моє переповнилося втіхою, наче я збудився з жахливого марення.

Була вже пізня пора, свічка моя стопилася, а я прочитав насилу половину щоденника; треба було або йти по свічку і розбудити весь дім, або вкладатися в ліжко. Заради матінки я вибрав останнє; а як охоче лягав я спати і скільки снів побачив, нехай тобі розповість твоя уява.

Допіру почало дніти, як я встав і спробував читати далі, та світла було ще замало. Я присвятив півгодини одяганню, а потім знову повернувся до нього і з напруженням дочитав рукопис. Покінчивши з цим, я відчинив вікно, аби вдихнути кілька ковтків чистого ранкового повітря. Такий гарний ранок був: сивий мороз лежав на траві, щебетали пташки, каркали ворони, а десь далеко мукала худоба. Втім, я не думав про це: мене переповнювали суперечливі почуття. Проте невдовзі цей хаос думок і пристрастей розвіявся, звільнивши місце двом виразним емоціям: невимовній радості від того, що моя люба Гелена виявилась такою, якою мені хотілося її вважати, і сорому за власну поведінку.

Відразу після сніданку я подався до Вілдфел-Холу. Тепер я набагато більше цінував Рейчел, та вона зустріла мене холодним недовірливим поглядом. Стара панна вирішила опікуватися честю своєї господині, тож бачила в мені ще одного містера Гаргрейва, от тільки небезпечнішого, бо її пані довіряла мені.

– Пані нездужає, сер! – заявила вона.

– Але я повинен бачити її, Рейчел, – сказав я, узявшись рукою за двері, щоб їх, бува, не зачинили переді мною.

– Сер, це неможливо, – рішуче відповіла вона.

– Будь ласка, скажи, що я прийшов.

– Це нікуди не годиться, пане Маркгам; вона нездужає, я ж вам кажу.

Аж тут прибіг Артурчик. Він ухопив мене за руку і потяг за собою.

– Мама каже, щоб ви увійшли, пане Маркгам, – повідомив він, – а ми з Піратом підемо надвір.

Рейчел пішла собі, а я увійшов до зали і зачинив двері. Вона стояла перед коминком. Я кинув рукопис на стіл і поглянув їй в обличчя. Воно було тривожне і бліде, а її ясні, темні очі напружено дивилися на мене.

– Ви прочитали це? – прошепотіла вона.

– Від початку до кінця, – відповів я, – і хочу знати, чи пробачите ви… чи зможете ви пробачити мені?

Вона не відповіла, та її очі сяяли, а щоки зашарілися. Коли я наблизився, вона різко відвернулась і пішла до вікна. Це було зроблено не в гніві, я був цілком упевнений, а щоб приховати хвилювання. Я підійшов до неї. Вона простягла мені руку і тремтячим голосом прошепотіла:

– Ви можете мені пробачити?

Якби я підніс цю лілейну руку до своїх уст, це було б зловживання довірою, тож я ніжно потиснув її й відповів:

– Навряд чи зможу. Ви мали розповісти мені про це раніше. Це свідчить про брак довіри…

– О ні, – вигукнула вона, – це не те. Я не хотіла розповідати про все, та за інших обставин ви й не дізналися б про цю історію. Але ж ви прощаєте мені? Знаю, я вчинила неправильно, але розплачуватися буду сама.

Тепер я підніс її руку до своїх уст і почав палко цілувати, бо мене душили сльози. Вона мовчки приймала ці пестощі, а потім обернулася й відійшла. Брови її були насуплені, уста міцно стиснуті – видно було, що в ній пристрасть боролася із розсудливістю. Нарешті вона зупинилась і, обернувшись до мене, спокійно промовила – якщо це можна було назвати спокоєм, оскільки він вочевидь був результатом значного зусилля:

– А зараз, Гілберте, ви повинні покинути мене і ніколи більше не приходити.

– Не приходити? Але ж я кохаю вас!

– Тим-то й не повинні ми зустрічатися. На мою думку, ця зустріч була необхідною – принаймні я умовила себе, – щоб ми могли попросити пробачення одне в одного, але для наступної зустрічі не може бути ніякого виправдання. Я поїду звідси, як тільки в мене з’являться кошти і я зможу підшукати собі інший притулок; але наші стосунки мають скінчитися.

– Скінчитися! – повторив я.

– Ви не повинні більше приходити, – продовжувала вона. Її голос тремтів, та, на мою думку, вся її манера була зухвало спокійною. – Ви знаєте, чому я це кажу, – знову почала вона, – і повинні зрозуміти, що краще розлучитися відразу: якщо буде важко сказати «прощай», ви повинні допомогти мені, – вона зробила паузу. Я не відповів. – Ви обіцяєте не приходити? Якщо прийдете знову, то змусите мене забратися звідси перш, ніж я знатиму, де знайти для себе інший притулок.

– Гелено, – мовив я, нетерпляче обертаючись до неї, – я не можу обговорювати тему довічної розлуки так спокійно, як це робите ви. Для мене це не просто питання слушності; це – питання життя чи смерті!

Вона мовчала. Її пальці тремтіли від хвилювання, коли вона смикала ними за пасочка маленького золотого годинничка – то була єдина коштовна річ, яку вона дозволила собі мати. Те, що я сказав, було несправедливим і жорстоким; але я неодмінно мав додати й щось гірше.

– Гелено! – почав я м’яким, тихим голосом, не наважуючись підвести очі і поглянути їй в обличчя. – Та людина вам не чоловік: в очах неба він уже втратив усяке право на…

Вона міцно вхопила мене за руку.

– Гілберте, не треба! – скрикнула вона тоном, який пронизав би і залізне серце. – Заради Бога, не вдавайтеся до цих аргументів! Навіть диявол не зміг би так мене катувати!

– Не буду, не буду! – сказав я, засоромившись од своєї поведінки.

– Замість того, щоб чинити, як справжній друг, – продовжувала вона, вириваючись від мене і кидаючись у старе крісло, – допомагати мені з усіх сил – чи, краще сказати, брати зі свого боку участь у боротьбі справедливості проти пристрасті – ви залишаєте весь тягар мені й, не задовольнившись цим, докладаєте всіх зусиль, аби боротися проти мене, – і робите це свідомо! – вона зупинилася і закрила обличчя носовою хусточкою.

– Пробачте мені, Гелено! – виправдовувався я. – Я більше й слова не скажу на цю тему. Але хіба ми не можемо зустрічатись як друзі?

– Так не вийде, – відповіла вона, тужливо хитаючи головою, а потім глянула на мене м’яким докірливим поглядом, який, здається, промовляв: «Таж ви знаєте це так само добре, як і я».

– То що ж нам робити? – пристрасно вигукнув я. Але негайно ж додав: – Я зроблю все, що захочете; лише не кажіть, що ця зустріч має бути останньою.

– А чому ні? Хіба ви не знаєте, що кожного разу, як ми будемо зустрічатись, думки про остаточну розлуку ставатимуть дедалі боліснішими? Хіба ж не відчуваєте, що кожна нова зустріч робить нас дорожчими одне для одного, ніж під час попередньої зустрічі?

Це останнє питання було сказане поспіхом і тихо, а опущені очі та яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про те, що принаймні вона сама відчувала це. А потім вона сказала:

– Зараз я можу просити вас, щоб ви пішли; боюся, наступного разу вже не зможу.

– Але ж ми можемо листуватися, – боязко запропонував я. – Ви ж не відмовите мені у такому задоволенні?

– Ми можемо чути одне про одного через мого брата.

– Вашого брата! – мене пронизав сором. Вона ще не чула про шкоду, якої він зазнав від моїх рук, а мені не вистачало хоробрості розповісти їй про це. – Ваш брат не допомагатиме нам, – зауважив я, – він би хотів, щоб усякі стосунки між нами добігли кінця.

– І має рацію. Він зичить нам обом добра. Та не бійтеся, Гілберте, – додала вона, сумно посміхаючись, – я не забуду вас. Та Фредерік не буде посередником для обміну повідомленнями між нами – ми зможемо лише довідуватися одне про одного, а нічого більшого і не треба: ви молодий, Гілберте, маєте одружитися й таки одружитеся, хоч зараз ви можете вважати це неможливим: не скажу, що хотіла б, аби ви забули мене, та знаю, що буде правильно, як ви так зробите – і заради вашого щастя, й задля щастя вашої майбутньої дружини! – рішуче додала вона.

– Ви теж молода, Гелено, – сміливо відповів я, – і коли той розпусний негідник скінчить свій життєвий шлях, ви будете моєю, а поки що я чекатиму.

Проте вона не збиралася залишати мені й цю надію.

– Звісно, я молода, та змарніла й постаріла з журби, – сказала вона. – Навіть якщо журба не спровадить мене в могилу, то хіба станете ви чекати його смерті? Зараз ви в розквіті сил, та уявіть, що буде за двадцять років, коли вам доведеться одружитися з літньою жінкою, – та й чи ж будете ви чекати мене? Ні, не чекатимете, – продовжувала вона, уриваючи мої палкі запевнення, – а якщо й чекатимете, то це буде нерозумно. Повірте мені, Гілберте, на таких речах я розуміюся краще за вас. Ви вважаєте мене холодною і жорстокою, але…

– Я так не вважаю, Гелено.

– Гаразд, нехай буде так, але те, що я кажу зараз, є наслідком довгих роздумів. Я довго думала, сперечалася з собою і добре зважила все; повірте, я дійшла правильного висновку. Вам краще зараз прийняти на віру мої слова, а не довіряти власним почуттям, і за декілька років ви побачите, що я мала рацію – хоча зараз мені і самій важко в це повірити!.. – зітхнувши, прошепотіла вона. – І не сперечайтеся більше зі мною: все, що ви можете сказати, вже сказало моє власне серце і спростував мій розум. Мені було досить важко боротися з цими міркуваннями, а чути їх із ваших уст удесятеро тяжче, і якби ви знали, якого болю вони мені завдають, то відразу припинили б цю розмову, я знаю.

– Якщо це принесе вам полегшення, то я піду цієї ж миті – й НІКОЛИ не повернуся! – гірко сказав я. – Та якщо вже нам не можна зустрічатися, то хіба не зможемо ми листуватися? Хіба споріднені душі не можуть єднатися у спілкуванні?

– Можуть, можуть! – вигукнула вона. – Я теж про це думала, Гілберте, та боялась згадувати, бо не була впевнена, що ви зрозумієте мене. Я й зараз боюся цього… боюся, що хтось із друзів скаже нам, що ми обоє вводимо себе в оману думкою про духовного спілкування, що не має подальшої перспективи!

– Не звертайте уваги на наших друзів: досить вже того, що вони можуть розлучити наші тіла; ради Бога, не дозволяйте їм роз’єднати наші душі! – закричав я, злякавшись, що вона подумає, ніби її обов’язок – позбавити нас цієї останньої втіхи.

– Не може бути й мови про листування, – сказала вона, – бо воно лише дасть поживу для скандалу; крім того, я переїду і про моє нове житло не знатиме ніхто, зокрема й ви, – не тому що я боюся, ніби ви мене будете відвідувати, а просто вам легше буде відвикнути від мене. За шість місяців ви дізнаєтеся від Фредеріка, де я перебуваю, і якщо хотітимете листуватися зі мною, то напишіть, і я вам відповім.

– Шість місяців!

– Так, аби випробувати кохання, котре ви почуваєте до мене. Гадаю, ми вже про все поговорили. Чому б нам не попрощатися?

Я підійшов до неї й простягнув руку, а вона мовчки стиснула її. Думка про остаточну розлуку просто таки вразила мене: серце моє защеміло, а ноги немовби приросли до підлоги.

– Невже потрібно, аби ми більше ніколи не зустрічались? – прошепотів я.

– Ми зустрінемося на небесах. Давайте думати про це! – з відчайдушним спокоєм сказала вона.

– Але ми вже будемо не такими, як зараз! – не міг не зауважити я у відповідь. – Це слабка втіха – думати, що наступного разу, коли я вас побачу, ви будете безтілесним духом чи істотою з іншим тілом – і, можливо, серце ваше не прихилиться до мене.

– Ні, Гілберте, такого не буде – на небесах досконале кохання!

– Таке досконале, що, мабуть, не зважає ні на які відмінності, тож ви до мене почуватимете таку саму симпатію, як і до будь-кого з янголів, яким немає ліку.

– Хоч якою б я була, та ви залишитеся таким самим, тож не будете шкодувати за цим; і хоч як ми змінимося, та зміна ця буде на краще.

– Але якщо я так змінюся, що перестану обожнювати вас усім своїм серцем і душею, якщо перестану кохати вас, то вже не буду собою; якщо я потраплю на небо, то буду щасливішим, ніж є зараз, а моя земна природа не може тішитися очікуванням такого блаженства, бо з нього вилучена буде і вона, і її найбільша втіха.

– То що, ваше кохання повністю земне?

– Ні, але, гадаю, ми ставитимемося одне до одного так само, як до інших духів чи небесних істот.

– Якщо таке і станеться, то через те, що ми будемо більше любити їх, а не менше любити одне одного. Чим більше кохання, тим більше щастя, якщо це кохання взаємне і чисте, яким воно і буде.

– Невже ви можете із захватом думати про те, що я загублюся серед інших небесних істот?

– Не можу, це правда; але ми не знаємо, чи буде воно саме так, та достеменно відомо, що не варто шкодувати про заміну земних утіх небесними радощами. Уявіть собі, що гусінь шкодує за тим, що їй треба обернутися на метелика, покинути свого обгризеного листка і пурхати в повітрі, спиваючи нектар із квіткових чашечок чи грітися на їхніх пелюстках. Хіба не буде уся ця печаль недоречною? Гілберте, невже вас не втішає та думка, що ми можемо зустрітися там, де немає ніякого болю і горя, ніякої боротьби з гріхом чи з тілом, де ми обоє споглядатимемо Бога та питимемо безмежне щастя із того ж самого джерела світла й доброти, де чисті й щасливі істоти почуватимуть одне до одного божисту любов? Якщо вас це не втішає, то ніколи не пишіть мені!

– Гелено, мене це втішає! якщо не забракне віри.

– Ну, тоді, – вигукнула вона, – якщо ця надія живе в нас…

– …ми розлучимося, – скінчив я. – Що ж, я не завдаватиму вам болю! Вже іду, але…

Я не висловлював своє прохання уголос: вона зрозуміла його інстинктивно і поступилася чи радше піддалася раптовому імпульсові. Ми так міцно обнялися, що, здавалося, стали одним цілим і ніяка сила не могла розлучити нас. «Благослови вас, Боже! Ідіть… ідіть!» – шепотіла вона, та водночас так міцно обіймала мене, що я майже силоміць вивільнився з її обіймів і вибіг із кімнати.

Пам’ятаю, Артур біг садовою стежкою і щось гукав мені, та я переліз через мур, щоб не зустрічатися з ним, і щодуху помчав геть. Ще, пам’ятаю, йшов я через поля і сльози текли в мене по щоках, а потім сидів у долині, й у вухах моїх лунала вічна мелодія вітру, що шумів у верховітті дерев; очі мої неуважно споглядали гру тіней на зеленій траві, в яку час від часу опускався зів’ялий листок, а серце було в тій похмурій кам’яниці, де плакала та, котру я не побачу вже ніколи в житті.

Того дня я не був на фермі. Втім, треба було зробити ще одну справу – відвідати Лоренса і попросити в нього вибачення. Можна було вчинити це і завтра, та я боявся, що за цей час він розкаже про все своїй сестрі. Ні, ні! Я маю попросити його вибачення сьогодні, і благати його бути поблажливим у своєму звинуваченні, якщо вже він захоче розповісти їй про це. Проте я відкладав цей візит аж до вечора, поки мій душевний стан більш-менш врівноважився, а в серці з’явилися нові паростки невиразних надій. Коли я прибув до Вудфорду, де мешкав Лоренс, то слуга сказав, що господар його нездужає і навряд чи зможе побачитися зі мною. Проте я не збирався миритись із перешкодами. Я спокійно чекав у залі, поки про мене повідомлять, а подумки вирішив, що не прийму відмови. Прийшов слуга і чемно відказав, що пан Лоренс не міг нікого бачити: у нього була гарячка, і його не можна турбувати.

– Я довго його не потурбую, – сказав я, – просто мушу побачити його хоч на мить, бо прийшов з важливою справою.

– Я перекажу йому, сер, – повідомив слуга.

За мить він повернувся і сказав, що пан Лоренс просить залишити записку.

– Він може із таким же успіхом побачити мене, як і тебе, – сказав я і, пройшовши повз здивованого лакея, сміливо постукав у двері, а потім увійшов.

Кімната була простора і гарно вмебльована. Перед палаючим коминком лежав на килимі старий хорт, а біля дивана сидів гарний молодий спанієль. Лоренс лежав на канапі; він був у халаті, а голова була пов’язана шовковою хусточкою. Його зазвичай бліде обличчя було червоне, очі наполовину заплющені. Угледівши мене, він широко розплющив їх і здригнувся від обуреного подиву, бо я пройшов углиб кімнати і зупинився перед ним. Лоренс звівся на подушках і втупився у мене з нервовим жахом і гнівом.

– Містере Маркгам, я такого не чекав! – зауважив він і страшенно зблід.

– Знаю, що не чекав, – відповів я, – але помовч хвилинку, і я скажу тобі, навіщо прийшов.

– Тільки недовго! – сказав він, поклавши руку на маленького срібного дзвоника, що стояв на столі біля нього. – А то я покличу прислугу. Я не можу терпіти твою брутальність чи навіть присутність твою.

На чолі в нього перлистими краплями заблищав піт.

– Річ у тому, Лоренсе, – почав я, – що останнім часом не я зовсім добре поводився з тобою, надто ж під час цього останнього випадку, тож прийшов… прийшов сказати, що шкодую з приводу того, що було зроблено, і хочу попросити у тебе пробачення. Якщо ж ти не хочеш вибачити, – поспішно додав я, неприємно вражений виразом його обличчя, – то це несуттєво; я просто віддав свій борг.

– Ти не дуже й переймаєшся тим, що зробив! – насмішкувато відповів. – Спочатку образив свого друга і вдарив його по голові, а потім кажеш йому, що цей вчинок був не зовсім правильний, але не має значення, чи вибачить він тобі.

– Я забув тобі сказати, що це було непорозуміння, – пробурмотів я. – Ну гаразд, гадаю, це я винен! Я не знав, що ти брат місіс Грем, тож у мене виникли підозри, які ти міг би усунути, якби хоч трохи довіряв мені; крім того, я випадково підслухав уривок вашої розмови, і це змусило мене думати, що я маю повне право ненавидіти тебе.

– А як ти дізнався, що я її брат? – занепокоєно запитав він.

– Вона сама сказала. Вона все мені розповіла. Вона знала, що мені можна довіряти. Але тобі не варто перейматися цим, бо то була наша остання зустріч!

– Остання! То вона поїхала?

– Ні, але сказала мені «прощай», і я обіцяв більше ніколи не проходити повз цей будинок, поки вона там мешкає. – Я мало не застогнав від усвідомлення цього факту, та лише стиснув кулаки і тупнув ногою. Проте Лоренсові одлягло від серця.

– Ти вчинив правильно, – сказав він тоном рішучого схвалення. Його обличчя прояснилося. – А щодо помилки, то й мені шкода, що так сталося. Можливо, ти зможеш пробачити мій брак щирості, та згадай, що в мене було небагато підстав довіряти тобі.

– Так, так – я все це пам’ятаю: ніхто не може засуджувати мене більше, ніж я засуджую себе у власному серці; у будь-якому разі, ніхто не може так щиро, як я, шкодувати за свою брутальність, як ти її правильно назвав.

– Дарма, – мовив він, слабко посміхаючись, – давай забудемо про всі прикрі слова та вчинки. Може, потиснім один одному руки?

Його рука була така слабка, що впала ще до того, як я встиг до неї доторкнутися, а в нього забракло сили відповісти на цей потиск.

– Яка в тебе суха й гаряча рука, Лоренсе! – зауважив я. – Ти і справді хворий, а я зробив тобі ще гірше всією цією балаканиною.

– О, це пусте! Я застудився під дощем. Не звертай уваги. Краще скажи мені, ти розповів про цей випадок моїй сестрі?

– Мені забракло хоробрості це зробити, та коли ти розповідатимеш їй усе, можеш лише сказати, що я глибоко шкоду…

– О, не бійся! Я нічого не розповідатиму їй про тебе, поки ти виконуватимеш своє добре рішення триматися подалі від неї. То вона ще не чула про мою хворобу?

– Думаю, ні.

– Я радий, бо весь цей час боявся, що хтось їй скаже, ніби я вмираю чи безнадійно хворий, і вона прийде відвідати мене. Треба якось звістити їй, – замислено продовжував він, – а то вона почує якісь плітки і стривожиться. Багато хто радо розповів би їй такі новини, аби поглянути, як вона це сприйматиме; а тоді вона могла б стати жертвою свіжого скандалу.

– Шкода, що я їй нічого не сказав, – зауважив я. – Якби не моя обіцянка, то я пішов би зараз до неї та й розповів усе.

– Ні в якому разі! Я напишу коротку записку і повідомлю, що хворий, то й не можу прийти до неї, а вона хай не слухає різних пліток про мою недугу. Ти вкинеш цього листа до скриньки? А то я не довіряю нікому, навіть слугам.

Я, звичайно ж, погодився і приніс йому письмове приладдя. Коли записку було написано, я подумав, що вже час іти і попрощався, запитавши наостанок, чи можу я щось для нього зробити, щоб полегшити його страждання і вилікувати рану, якої завдав.

– Ні, – відповів він, – ти вже й так зробив для цього багато; ти зробив для мене більше, ніж міг би зробити найкращий лікар – позбавив тривоги за сестру і глибокого жалю до тебе самого, тож я переконаний, що тепер скоро одужаю. І ще одне: приходь вряди-годи до мене в гості, бо я тут сиджу самотою й нікого не бачу.

Я пообіцяв це робити і попрощався, щиро потиснувши йому руку. Листа я вкинув до скриньки, мужньо утримуючись від спокуси самому зазирнути до неї на пару слів.

Розділ XLVI

Час від часу мені кортіло розповісти матері й сестрі, ким була мешканка Вілдфел-Холу, та, подумавши, я дійшов висновку, що тоді про це знатимуть усі наші знайомі, а Еліза Мілворд знайде спосіб повідомити про неї містерові Гантингтону. Тож я вирішив чекати, аж мине шість місяців, а потім, коли втікачка підшукає собі інший дім, попросити, аби вона дозволила очистити її ім’я від цих підлих наклепів; поки що я просто заявляв усім, що ті чутки брехливі й колись я доведу це. Гадаю, ніхто мені не повірив, та в моїй присутності перестали казати погані речі про пані Грем і навіть згадувати про неї. Всі вважали, що я закоханий і захищаю її всупереч здоровому глузду; тим часом я ставав дедалі похмурішим, бо уявляв собі, що всі наші друзі та знайомі поганої думки про неї, от тільки мовчать у моїй присутності. Роза і Фергус зазвичай уникали моєї компанії; і добре робили, бо за таких обставин ні я для них, ні вони не були для мене підходящим товариством.

Місіс Гантингтон залишалася у Вілдфел-Холі ще понад два місяці. За цей час вона жодного разу не з’явилася у церкві, а я не проходив повз її будинок: про те, що вона там, я знав од містера Лоренса. Я регулярно відвідував його протягом усього періоду його хвороби й одужання, – мені не лише хотілося, щоб він швидше став на ноги, а й через те, що між нами виникла приязнь і мені було приємним його товариство. Я знаходив якусь потаємну втіху від того, що потискаю цю долоню з тонкими білими пальцями, які так скидалися на пальчики моє коханої, полюбляв я і стежити за інтонаціями його голосу, розрізняючи в них те, що нагадувало мені Гелену. Часом він обурював мене тим, що не бажав говорити про свою сестру, хоча я й не ставив під сумнів його дружбу, бо знав, що він хотів віднадити мене від неї.

Насилу він зіп’явся на ноги, як поїхав уночі до Вілдфел-Холу, аби побачити свою сестру. То була ризикована поїздка, та він хотів порадитися з нею і показати, що вже одужав; внаслідок цієї мандрівки він знову захворів. Гадаю, в його наміри не входило розповідати мені про це, бо коли наступного дня я його відвідав і помітив, що йому знову недобре, він сказав, що трохи застудився, бо виходив уночі надвір.

– Ти ніколи не зможеш побачитись зі своєю сестрою, якщо не піклуватимешся про себе! – зауважив я.

– Я вже бачив її, – тихо сказав він.

– Бачив? – здивовано вигукнув я.

– Так, – і розповів мені, які міркування спонукали його здійснити цю ризиковану справу і яких запобіжних заходів ужив, аби перестрахуватись.

– І як там вона? – нетерпляче запитав я.

– Як завжди, – прозвучала коротка, проте сумна відповідь.

– Як завжди, тобто сумна й нещаслива?

– Забагато було тут випробувань для неї… – відповів він. – Поглянь, які хмариська в небі! – провадив він, обертаючись до вікна. – Певне, буде гроза, а сіно моє ще в покосах. А ти своє заскирдував?

– Ні… А твоя сестра згадувала про мене?

– Запитувала, чи не бачив я тебе останнім часом.

– А що ще вона казала?

– Я не можу переповісти тобі всього, що вона казала, – відповів він із легкою посмішкою, – бо наша бесіда стосувалася її від’їзду, – я просив відкласти його, аж я знайду інший маєток для її мешкання.

– А хіба вона більше нічого про мене не казала?

– Вона мало говорила про тебе, Маркгаме. Я не хотів заохочувати її до балачок про тебе, та вона поставила всього кілька запитань і, здається, була задоволена моїми відповідями; значно більше турбується вона про те, щоб ти не думав про неї забагато, ніж про те, щоб ти її не забув.

– Вона має рацію. Мені хочеться, щоб вона була щасливою, та я не хочу, щоб вона забула мене. Вона знає, що мені забути її просто неможливо, і правильно робить, коли бажає, щоб я не так переймався нею.

– Почуття моєї сестри такі ж палкі, як і твої, але в неї вистачає здорового глузду й мужності боротися з ними, і, гадаю, вона не заспокоїться, поки не погамує їх… Мені хотілося б, аби ти зі свого боку доклав таких самих зусиль.

– Це вона сказала тобі?

– Ні, ми не порушували цього питання, бо я не сумнівався, що вона прийняла таке рішення.

– Забути мене?

– Так, Маркгаме! А чом би й ні?

– Що ж, нехай! – відказав я, та подумки додав: «Ні, Лоренсе, тут ти помиляєшся: вона не збирається забувати мене». Але я нічого не сказав йому з цього приводу. Ми ще трохи поговорили, а потім я попрощався і пішов додому, почуваючи до нього уразу. Може, я й не мав права гніватися на нього, та все ж таки розгнівався.

За тиждень по тому я зустрів його, коли він повертався після візиту до Вілсонів, і вирішив зробити йому добру послугу, ризикуючи накликати на себе те невдоволення, яке так часто є нагородою тим, хто приносить прикрі звістки чи пропонує поради, яких ніхто не просив. Повір, не помститись я хотів за ті прикрощі, яких останнім часом зазнавав від нього, а просто не міг уявити собі, що панна Вілсон стане колись сестрою моєї Гелени, що він візьме шлюб із особою, яка не буде ні доброю дружиною для нього, ні вірною подругою в житті. Гадаю, він і сам це підозрював, та вона дуже хитро причарувала його, тож ці підозри недовго турбували його – певне, єдиною дійсною причиною нерішучості, яка досі утримувала його від зізнання у коханні, була її родина, особливо мати, якої він терпіти не міг.

– Ти їздив до Вілсонів, Лоренсе? – запитав я.

– Так, – відповів він, трохи відвертаючись від мене. – Хотів скористатися нагодою, щоб подякувати за увагу, бо вони весь час розпитували про мене під час моєї недуги.

– То панна Вілсон постаралася…

– Якщо й так, то хіба це причина, щоб не висловити вдячність?

– Ну, ти сам знаєш, що вона чекає від тебе… тільки не зізнаєшся собі в цьому!

– Давай облишимо цю тему, з твого дозволу, – сказав він із очевидним незадоволенням.

– Ні, Лоренсе, з твого дозволу ми її ще трохи продовжимо, і я розповім тобі дещо… Тільки, будь ласка, не забувай, що я не маю звички розпускати брехні й не маю підстав казати неправду.

– Гаразд, Маркгаме, що на цей раз?

– Міс Вілсон ненавидить твою сестру. Не знаючи про ваш родинний зв’язок, вона почуває до неї таку ворожнечу, таку холодну лють, якої не може почувати до своєї суперниці жодна порядна дівчина.

– Маркгаме!

– Гадаю, вона і поширює ті наклепи про твою сестру, всіляко намагається зганьбити її репутацію, причому робить це потай, щоб часом не видно було її інтересу!

– Я не можу цьому повірити! – обурено вигукнув Лоренс.

– Добре, оскільки я не можу цього довести, то просто кажу, що сам у це щиро вірю, а ти будь обережним, якщо хочеш одружитися з нею.

– Я ніколи не казав тобі, Маркгаме, що мав намір побратися з панною Вілсон, – гордовито зауважив він.

– Ні, але маєш ти такий намір чи ні, вона сама планує вийти за тебе.

– Це вона тобі так сказала?

– Ні, але…

– Тоді ти не маєш ніякого права робити такі припущення. Він пустив свого поні клусом, та я притримав його.

– Почекай хвильку, Лоренсе, і не будь таким… навіть не знаю, як це назвати… неприступним чи що! Я знаю, якої ти думки про Джейн Вілсон і, гадаю, робиш помилку, вважаючи її чарівною, чуйною і ніжною – ти навіть не підозрюєш, що вона егоїстична, безсердечна, честолюбна, хитра і обмежена…

– Досить, Маркгаме, досить!

– Ні, дозволь мені закінчити! Якщо ти одружишся з нею, то дім твій буде пусткою, а сам ти з’ясуєш, що побрався з людиною, котра не здатна розділити твої смаки, почуття та ідеї, позбавленою добрих почуттів і справжнього благородства душі.

– Ти скінчив?

– Так. Знаю, ти ненавидиш мене за ці слова, та мені байдуже, бо я хочу вберегти тебе від фатальної помилки.

– Добре! – відказав він із досить-таки непривітною посмішкою, – я радий, що ти настільки забув про свої власні біди, що можеш перейматися чужими проблемами!

Звичайно, всі ті міркування можна було б висловити трохи мудріше й стриманіше, та все ж таки вони дали ефект: він перестав їздити до Вілсонів й хоча більше ніколи не згадував про ту панну, та, певне, добре подумав над моїми словами, зібрав про неї відомості з інших джерел, порівняв їх із тим, що я казав, і дійшов висновку, що нехай вона краще залишається міс Вілсон із ферми Райкот, ніж стане місіс Лоренс із маєтку Вудфорд. Звичайно, Джейн Вілсон розлютилася на свого залицяльника, який так раптово накивав п’ятами. Чи правильно зробив я, зашкодивши її надіям? Гадаю, правильно, бо не почуваю докорів сумління.

Розділ XLVII

Якось на початку листопада до нас завітала Еліза Мілворд. Роза й не здогадувалася, що це справжнісінька відьма, тож і досі приятелювала з нею. У вітальні були тільки ми з Фергусом, а мати з сестрою поралися по господарству, та я не збирався розважати її – просто привітався і далі писав листи, які вже треба було віднести на пошту. Проте виявилося, що вона прийшла подратувати мене.

– Яке ж це задоволення – застати вас удома, містере Маркгам! – сказала вона з лицемірною посмішкою. – Я так рідко вас зараз бачу, ви зовсім не приходите до нас. Татко ображається, кажу вам! – додала вона, зазираючи мені в обличчя із зухвалим сміхом.

– Останнім часом у мене було багато справ… – сказав я, не відриваючи очей від листа.

– Так-таки й багато! А мені казали, що ви геть занедбали всі свої справи.

– То він помиляється, бо упродовж останніх двох місяців я гарую, як віл.

– Ах, тяжка робота – найперший лік від смутку, і даруйте, містере Маркгам, але ви дуже змарніли, чоло ваше печальне, можна подумати, що вас гнітить якийсь таємний клопіт. Колись зважилася б запитати, чому ви такий смутний і що можу я зробити для вас, та зараз уже не зможу зробити цього.

– Ви дуже добра, міс Елізо. Я скажу, що ви можете зробити для мене.

– Благаю, скажіть! Втім, я й так знаю, в чому ваш клопіт.

– Найбільший мій клопіт – це молода панна, що сидить біля столу і своїми теревенями не дає мені скінчити листа.

Перш ніж вона змогла щось відповісти, до кімнати увійшла Роза, тож вони посідали біля коминка, де, спершись плечем на кут камінної полиці, схрестивши ноги і засунувши руки до кишень бриджів, стояв той ледар Фергус.

– А зараз, Розо, – мовила Еліза, – я розповім тобі новину. Сподіваюся, ти її ще не чула – це про ту жахливу місіс Грем…

– Тихш-ш-ше! – прошепотів Фергус урочистим і значущим тоном. – Ми ніколи не говоримо про неї; її імені тут не згадують. – Він скоса зиркнув на мене, показав пальцем собі на лоба, потім підморгнув і сумно похитав головою: – Мономанія… тож не згадуй цього імені, ради Бога!

– Мені буде шкода зачепити чиїсь почуття, – пошепки мовила вона у відповідь. – Нехай іншим разом.

– Та кажіть уже, панно Елізо! – буркнув я.

– Гаразд, – сказала вона, – чи знаєте ви, що чоловік місіс Грем не помер, а вона просто втекла від нього? – (Я здригнувся і відчув, що моє обличчя спалахнуло, тож я схилився над листом та так більше й не підводив голови). – А тепер вона знову повернулася до нього і між ними відбулося повне примирення. Подумай лишень, – не вгавала вона, повертаючись до збентеженої Рози, – яким же дурнем повинен бути цей чоловік!

– І хто повідомив вам цю новину, міс Елізо? – запитав я.

– Я отримала її із дуже достеменного джерела.

– З якого, можу я запитати?

– Від одного зі слуг у Вудфорді.

– О! Я не знав, що ви у таких близьких стосунках із челяддю містера Лоренса.

– Я чула це не від самого слуги; він по секрету розповів про це нашій покоївці Сарі, а Сара вже розповіла мені.

– Теж по секрету? І нам ви теж розповіли це по секрету? Мушу сказати, історія ця не викликає довіри, хтозна чи й половина її відповідає дійсності.

Кажучи це, я запечатав листи і понадписував адреси. Руки мої тремтіли, хоч я й намагався зберігати спокій, адже Гелена й не думала повертатися до чоловіка. Либонь, вона просто виїхала, а слуга поспішив розпустити плітки. Але могло статися й так, що її забрали силоміць. Я поклав листи до кишені й, пробурмотівши, що біжу на пошту, вибіг надвір і почав гукати, щоб осідлали мого коня. Оскільки там не було ні душі, я сам вивів його зі стайні, надів сідло, вуздечку й учвал помчав до Вудфорду.

Лоренс гуляв у парку.

– Твоя сестра поїхала? – нетерпляче запитав я.

– Так, поїхала, – спокійно відказав він, і мій страх розвіявся.

– Гадаю, мені не дозволено знати, де вона? – запитав я, віддавши свого коня садівникові.

Мій співрозмовник із серйозним виглядом узяв мене за руку й, одвівши вбік, відказав:

– Вона в маєтку Грасдейл.

– Де? – скрикнув я.

– У маєтку Грасдейл.

– Як це сталося? – задихаючись, промовив я. – Хто її зрадив?

– Вона поїхала з власної волі.

– Неможливо, Лоренсе! Вона не могла бути такою божевільною! – вигукнув я, міцно хапаючи його за руку, ніби це могло змусити його зректися тих слів.

– І все ж таки вона це зробила, – так само спокійно відказав він. – Містер Гантингтон занедужав.

– І вона поїхала доглядати його?

– Так.

– Безглуздя! – вигукнув я, а Лоренс кинув на мене вельми докірливий погляд. – То він що там, вмирає?

– Думаю, ні, Маркгаме.

– А скільки в нього там ще доглядальниць? Скільки там ще жінок піклується про нього?

– Жодної; він сам, а то вона не поїхала б.

– О, прокляття! Це нестерпно!

– Що саме? Що він сам?

Я не намагався нічого відповісти, бо не був упевнений, що саме ця обставина не була певною мірою причиною мого розпачу. Тож я мовчки міряв кроками стежку, а потім раптово зупинився й, обертаючись до свого співрозмовника, нетерпляче вигукнув:

– Чому вона зробила цей безглуздий крок? Який чорт підбив її на це?

– Її обов’язок.

– Дурниця!

– Спочатку я сам був наполовину схильний так гадати, Маркгаме. Запевняю тебе, я не радив їхати, бо ненавиджу того чоловіка так само палко, як і ти, – його моральне виправлення принесло б мені не набагато більше втіхи, ніж його смерть; все, що я зробив, це проінформував її про факт його хвороби (яка була наслідком його падіння з коня на полюванні), і повідомив, що його покинула та нещасна особа, котра зветься панною Маєрс.

– Це був лихий вчинок! Тепер він буде обіцяти їй, що виправиться, а вона повірить йому, а тоді її становище буде вдесятеро гіршим.

– Поки що не схоже на те, – зауважив він, виймаючи листа з кишені. – З того звіту, який я отримав сьогодні вранці, видно, що…

– Дозволь прочитати! – попросив я.

Він, вочевидь, не горів бажанням задовольнити моє прохання, та поки він вагався, я вихопив листа з його руки. Потім засоромився і сказав:

– Забери його, якщо не хочеш, аби я читав.

– Ні, – відповів він, – ти можеш прочитати його. Я прочитав його. Ось що вона пише:

Грасдейл, 4-е листопада.

Дорогий Фредеріку, я знаю, що ти з нетерпінням чекаєш звістки від мене, і я розповім тобі все, що зможу. Містер Гантингтон дуже хворий, але не помирає, зараз йому вже набагато краще, ніж було тоді, коли я приїхала. У домі страшенний безлад: місіс Грівз, Бенсон і всі порядні слуги звільнилися, а ті, що прийшли на їхні місця, не дбають про свої обов’язки, тож мені доведеться повиганяти їх. Доглядає його сувора літня жінка. Він дуже страждає, проте безпосередні ушкодження, яких він зазнав від нещасного випадку, були не дуже тяжкі й, на думку лікаря, були б дрібницею для чоловіка з помірними звичками. Коли я ввійшла до його кімнати, він був напівпритомний. Він не звертав на мене уваги, аж поки я не заговорила.

«Ти повернулася, Алісо? – прошепотів він. – Навіщо ти покинула мене?»

«Це я, Артуре, це Гелена, твоя дружина».

«Моя дружина! – повторив він, здригнувшись. – На Бога, не згадуй про неї – я не маю ніякої дружини. Чорти б її вхопили, – скрикнув він за мить, – і тебе також! Навіщо ти це кажеш?»

Я більше нічого не сказала – просто сіла на ліжку, бо думала, що він помирає, і хотіла, щоб він упізнав мене. Врешті він раптом звівся на лікті і перелякано прошепотів:

«Хто ти така?»

«Гелена Гантингтон», – сказала я.

«Я, певно, божеволію, – вигукнув він. – Хто б ти була, покинь А мене! Я не можу бачити це бліде обличчя й ці очі. Ради Бога, пришли мені когось іншого, хто не так виглядає!»

Я відразу вийшла і прислала доглядальницю, та наступного ранку ризикнула знову зайти до його покоїв, і, зайнявши місце доглядальниці поряд із його ліжком, прислуговувала йому кілька годин поспіль, якомога менше показуючись йому на очі, і розмовляючи лише тоді, коли це було необхідно. Спочатку він прийняв мене за доглядальницю, та коли я ходила кімнатою, аби розсунути штори, він сказав:

«Ні, це не доглядальниця; це – Аліса. Залишися зі мною, будь ласка! Від тієї старої відьми я скоро помру».

«Я й так планую залишитися із тобою», – мовила я.

Він називав мене Алісою, і я терпляче зносила це, побоюючись, що суперечка може його схвилювати, та коли, попросивши склянку води, він прошепотів: «Спасибі, дорогенька!» – я не могла не зауважити, і до того ж виразно: «Ти так не казав би, якби знав, хто я», але він просто щось нерозбірливо пробурмотів у відповідь. Коли я обтирала його чоло і скроні оцтом із водою, аби полегшити жар і біль у його голові, він уважно розглядав мене, а потім зауважив:

«У мене такі дивні фантазії – ніяк не можу їх позбутися, а найчудніша з них – твоє обличчя і голос, бо вони такі, як у неї. Я зміг би в цю хвилину присягнутися, що це саме вона сидить біля мене».

«Це таки вона», – сказала я.

«Це приємно, – вів далі він, не звернувши уваги на мої слова, – і поки ти обтираєш мені чоло, інші фантазії згасають, а та посилюється. Я не можу терпіти її, вона мене вбиває!»

«Вона ніколи не зникне, – виразно сказала я, – бо це – правда!»

«Правда! – скрикнув він. – Ти ж не хочеш сказати, що ти насправді є нею?»

«Хочу, але тобі не треба сахатися, ніби я твій найбільший ворог: я приїхала доглядати тебе і робити те, чого ніхто з них не робив би».

«Ради Бога, не муч мене!» – стривожено вигукнув він, а потім почав бурмотіти прокльони на мою адресу чи на адресу тієї недолі, яка принесла мене сюди.

Я поклала губку з мискою і знову зайняла своє місце біля ліжка.

«Де вони? – запитав він. – Невже всі мене покинули?»

«Поблизу є слуги, якщо вони тобі потрібні, але краще ляж і заспокойся: ніхто з них не доглядав би тебе так дбайливо, як я».

«Я взагалі не можу цього зрозуміти, – збентежено мовив він. – Невже мені просто наснилось, що…» – і він затулив очі руками, ніби намагаючись розплутати цю загадку.

«Ні, Артуре, твоя поведінка була такою, що змусила мене покинути тебе, та я почула, що ти хворий і самотній, і повернулася доглядати тебе. Тобі не слід боятися звіряти мені всі свої бажання, а я спробую задовольнити їх. Більше немає нікого, хто подбав би про тебе; і я тобі зараз не дорікатиму».

«О, розумію, – сказав він із гіркою посмішкою, – це – акт християнської добродійності, завдяки якому ти сподіваєшся отримати місце на небі і викопати ще глибшу яму в пеклі для мене».

«Ні; я прийшла запропонувати допомогу, яка тобі потрібна, і якщо я зможу зарадити твоїй душі і збудити в ній каяття…»

«Авжеж, якраз пора для каяття! Що ти зробила з моїм сином?»

«Він добре почувається, і ти можеш його побачити, якщо заспокоїшся».

«Де він?»

«У безпеці».

«Він тут?»

«Хоч де б він був, ти не побачиш його, аж поки не пообіцяєш залишити його під моєю опікою й не дозволиш мені забрати його з собою, якщо я вважатиму це за необхідне. Але ми поговоримо про це завтра: зараз тобі слід зберігати спокій».

«Ні, дозволь мені побачити його зараз, я обіцяю, якщо вже так має бути».

«Ні…»

«Господом Богом присягаюся!»

«Я не можу довіряти твоїм клятвам і обіцянкам: ми складемо угоду, і ти повинен будеш підписати її при свідкові: але не сьогодні, а завтра».

«Ні, зараз… зараз!»

Він був так збуджений і так наполягав, що я вирішила вволити його прохання, та поклала собі не поступатися інтересами мого сина, тож написала на папері те зобов’язання, повільно прочитала йому і змусила підписати у присутності Рейчел.

Він просив, щоб Рейчел не було, коли він підписуватиме, та я сказала, що шкодую, але оскільки він уже втратив мою довіру, то має змиритися і з наслідком. Наступним його аргументом була нездатність тримати ручку. «Тоді нам слід зачекати, поки ти не зможеш тримати її», – зауважила я. Він сказав, що спробує, та виявилось, що він не бачить, де підписати. Я показала пальцем те місце, де мав бути підпис, і сказала йому, що він цілком міг би написати своє ім’я і в темряві, потрібно було лише знати, де його ставити. Але у нього не було сили виводити літери. «Ти надто хворий, аби бачити дитину», – сказала я, і він врешті спромігся скріпити угоду своїм підписом, а потім я попросила Рейчел прислати хлопчика.

Все це, можливо, здасться тобі жорстоким, але я відчувала, що не повинна втрачати свою теперішню перевагу і жертвувати майбутнім добробутом мого сина через якусь недоречну ніжність до почуттів цього чоловіка. Маленький Артурчик не забув свого батька, але тринадцять місяців відсутності зробили його сором’язливим; тож коли його провели до затемненої кімнати, де лежав хворий, так несхожий на себе колишнього, з червоним обличчям і диким блиском в очах, він інстинктивно пригорнувся до мене й стояв, перелякано дивлячись на свого батька.

«Підійди сюди, Артуре», – попросив той, простягаючи до нього руку.

Дитя підійшло і боязко торкнулося тієї палаючої руки, але майже здригнулося від страху, коли батько раптом ухопив його за руку і підтягнув ближче до себе.

«Ти впізнаєш мене?» – запитав містер Гантингтон, пильно розглядаючи риси його обличчя.

«Так».

«І хто я?»

«Татко».

«Ти радий бачити мене?»

«Так».

«Ти не радий!» – розчаровано відповів батько.

Артурчик підійшов до мене. Хворий сказав, що я навчила дитину ненавидіти його, і почав лаятися і проклинати мене. Допіру він розтулив рота, я відправила дитину з кімнати, а коли він зробив паузу, спокійно запевнила його, що він помиляється.

«Я справді хотіла, щоб він забув тебе, – сказала я, – а передовсім забув те, чому ти його навчав, тож і не балакала з ним про тебе».

Хворий відповів стогоном, а голова почала метатися на подушці.

«Я вже в пеклі! – кричав він. – Ця триклята спрага спопеляє моє серце! Чому ніхто не?…»

Перш ніж він встиг скінчити, я налила склянку якогось кислуватого напою, який стояв на столі, і принесла йому. Він жадібно випив, але пробурмотів, як я забирала склянку:

«Тобі здається, ніби ти сиплеш мені розпечений жар на голову, правда ж?»

Я запитала, чи можу ще щось зробити для нього.

«Так, я надам тобі ще одну можливість продемонструвати християнську великодушність! – глузливо усміхнувся він. – Поправ мою подушку і цю трикляту постіль. – (Я так і зробила). – А тепер дай мені ще одну склянку цієї гидоти. – (Я підкорилася). – Це чудово, чи не так? – сказав він зі злісною усмішкою, коли я тримала склянку біля його уст. Ти, певне, ніколи й не мріяла про таку можливість!»

«Мені залишатися з тобою? – запитала я, поставивши склянку на стіл. – Чи тобі буде спокійніше, якщо я піду і пришлю доглядальницю?»

«О так, ти напрочуд ніжна та люб’язна! Та я божеволію від усього цього!» – відповів він, нетерпляче відкинувшись назад.

«Тоді я залишу тебе», – сказала я і пішла собі.

Наступного ранку лікар звелів пустити йому кров, і після цього він був спокійнішим. Моя присутність уже не дратувала його, як раніше, і він приймав мої послуги спокійно, без будь-яких гірких зауважень, та наступного дня трохи ожив, а разом з ним ожила і його лиха вдача.

«О, ця солодка помста! – кричав він. – І до того ж ти можеш тішитися цим зі спокійною совістю, адже це твій обов’язок».

«Добре, що я виконую свій обов’язок, – сказала я, – бо це єдина втіха, яку я маю; виходить, єдина винагорода, якої мені слід очікувати, – це чисте сумління!»

Він здивувався.

«А якої винагороди ти очікувала?»

«Ти не повіриш, але я сподівалася полегшити твої страждання, та, схоже, ти сам не хочеш цього. Я пожертвувала власними почуттями і всім тим незначним комфортом, який мені ще залишався, і все даремно, бо ти гадаєш, ніби я роблю це з помсти!»

«Це все дуже добре, насмілюся сказати, – мовив він, розглядаючи мене із безглуздим подивом, – і, звісно ж, я маю потонути в сльозах каяття і захоплення від такої великодушності і надлюдської доброти. Що ж, роби для мене добро, якщо ти знаходиш у цьому якесь задоволення, бо сама бачиш, що я зараз такий жалюгідний, яким тобі хотілося б мене бачити. Відтоді як ти приїхала, мене доглядають набагато краще, бо ці негідники занедбали мене, а друзі, здається, покинули назавжди. То були страшні часи, запевняю тебе: я інколи думав, що краще б я помер. Як ти гадаєш, таке можливо?»

«Можливість смерті є завжди; і завжди добре жити з такою можливістю у перспективі».

«Так, так! але як ти гадаєш, може ця недуга скінчитися смертю?»

«А ти підготувався до цього?»

«Лікар звелів мені не думати про це, бо я маю обов’язково видужати, якщо притримуватимуся режиму і розпоряджень».

«Сподіваюся, ти одужаєш, Артуре, та ні лікар, ні я не можемо говорити про це з певністю – у тебе внутрішнє пошкодження, і важко здогадатися про його масштаби».

«Отакої! ти хочеш налякати мене до смерті».

«Я не хочу даремно заспокоювати. Якщо усвідомлення непевності життя може спонукати тебе до серйозних думок, я не відволікатиму тебе від таких міркувань. Ти боїшся смерті?»

«Це єдине, про що я не можу думати, тож якщо ти маєш якісь…»

«Але ж вона колись таки прийде, причому так само неочікувано, як це було б і сьогодні. Звісно, тоді вона буде такою ж небажаною, як і зараз, якщо тільки ти не…»

«О, дідько б її вхопив! Не мордуй мене своїми проповідями, я їх терпіти не можу, кажу ж тобі. Якщо ти гадаєш, ніби є якась небезпека, то врятуй мене від неї; а потім, на знак вдячності, я вислухаю все, що тобі заманеться сказати».

Тож я облишила цю тему. А зараз, Фредеріку, я мушу завершити свого листа. Я сиджу біля хворого і в мене геть немає вільного часу, бо ще ж треба піклуватися і про сина. Якщо його батькові стане гірше, я попрошу Естер Гаргрейв узяти його до себе на якийсь час, але поки що мушу сама глядіти його.

В цікавому становищі я перебуваю: докладаю всіх зусиль, аби сприяти одужанню і моральному виправленню свого чоловіка, та що мені робити, коли він одужає? Виконувати свій обов’язок, звісно, – але як? Що ж, буду виконувати те завдання, яке стоїть переді мною зараз, а Бог дасть мені силу виконати те, чого Він вимагатиме надалі. Прощавай, дорогий Фредеріку.

ГЕЛЕНА ГАНТИНГТОН.

– Що ти думаєш про це? – запитав Лоренс, коли я мовчки складав листа.

– На мою думку, – відповів я, – вона розсипає перли перед свиньми. Та більше нічого не казатиму: нею керують найкращі і найблагородніші мотиви, і якщо це нерозумний вчинок, то нехай небо захистить її від його наслідків! Можна мені залишити цього листа, Лоренсе? Вона жодного разу ніде не згадала про мене, тож від цього не буде шкоди.

– А чому ти хочеш залишити його собі? – Хіба ці літери писала не її рука?

– Ну, якщо так… – сказав він. І я залишив листа собі.

– А як писатимеш, – сказав я, – то запитай, чи можна мені розповісти матері та сестрі її правдиву історію, аби сусіди зрозуміли, як ганебно поставилися вони до неї? Скажи їй, що це – найбільша ласка, яку вона мені може зробити, а ще скажи… ні, більше нічого не треба. Я міг би написати їй сам, але втримаюся від цього.

– Добре, я зроблю це для тебе, Маркгаме.

– А як отримаєш відповідь, то даси мені знати?

– Якщо все буде гаразд, то я прийду і негайно сповіщу тебе.

Розділ XLVIII

За п’ять чи шість днів містер Лоренс завітав до нас із візитом і показав мені наступного листа від сестри. Йому здавалося, що той лист піде мені на користь. Вона писала: «Містер Маркгам може розповісти про мене, якщо вважатиме за необхідне. Він знає, що мені хотілося б, аби про це якомога менше говорили. Сподіваюся, він добре почувається, та скажи йому, що він не повинен думати про мене».

Наводжу кілька уривків з цього листа.

* * *

Йому краще, але в нього сильна депресія від наслідків хвороби і суворого режиму, якого він змушений дотримуватися. Прикро бачити, що його дуже тіло змарніло й виснажилося під впливом його колишнього життя, та лікар каже, що небезпека минула і треба тільки берегтися. Деякі стимулюючі сердечні засоби він неодмінно мусить приймати, але їх слід правильно розводити і вживати дуже помірно, а його не змусиш це робити. Спочатку він так боявся смерті, що мені легко було наглядати за ним, та його страждання вщухають і він перестає слухатися. Повернувся його смак до їжі, що теж недобре. Я обмежую його, як тільки можу, а він свариться на мене за мою жорстку суворість і часом діє усупереч моїй волі. Зараз він так примирився із моєю присутністю, що нарікає, коли мене немає поруч. Крім того, мені доводиться наглядати за челяддю і займатися маленьким Артурчиком. Я не сиджу біля нього ночами, бо доглядальниця, яка зробила це своєю професією, має кращу кваліфікацію, ніж я, та і вночі не можу добре спочити, бо містер Гантингтон не соромиться гукати мене за будь-якої пори. Я можу все це пробачити, бо знаю, що це результат недуги і розладнаних нервів. Найдужче дратує мене пристрасна ніжність, яку він виявляє вряди-годи, бо я не можу ні відповідати на неї, ні вірити їй, – чим більше намагається він помиритися зі мною, тим більше я ухиляюся від нього.

– Гелено, що ти маєш намір робити, коли я одужаю? – запитав він сьогодні зранку. – Знову втечеш?

– Це повністю залежить від твоєї поведінки.

– О, я буду дуже хорошим.

– Але якщо я вважатиму за необхідне покинути тебе, Артуре, то не втікатиму: ти знаєш, що я маю твій власний дозвіл піти, коли мені тільки заманеться, і забрати сина.

– О, в тебе не буде ніяких причин! Невже ти не вибачиш мені?

– Ти помиляєшся, бо я вже пробачила тобі, але ми вже не зможемо кохатись, як було колись, і якщо ти захочеш цього, то я не зможу відповідати тобі взаємністю. Лише справи, а не слова повернуть тобі мою колишню прихильність.

Він лише стенув плечима. Нещасний чоловік! Слова у нього були дешевшими, ніж справи, то було все одно, якби я сказала: «Слід заплатити фунти, а не пенси, щоб купити ту річ, яку ти хочеш». А потім у нього вихопилось невдоволене зітхання, ніби з жалю, що він, той, за яким бігало так багато прихильниць, зараз покинутий на милість такої жорстокої, вимогливої, безсердечної жінки.

– Прикро, чи не так? – поцікавилась я.

Правильно я витлумачила його роздуми чи ні, та моє зауваження повністю збіглося з його думками, бо він відповів: «Цьому вже не зарадиш», й сумно усміхнувся.

Я вже двічі бачилась із Естер Гаргрейв. Гарна дівчина, та жорстока матінка зламала її життєрадісний дух і зіпсувала її характер, бо дочка не захотіла виходити заміж за того, кого для неї обрали. Мати її настільки бездушна, що вирішила обернути життя дочки на тягар, якщо вона не підкориться її бажанням.

– Мама робить все, що може, – розповідала вона, – аби я почувала себе клопотом для родини, найбільш невдячною, егоїстичною, та непоштивою дочкою, яка коли-небудь народжувалась, а Волтер такий суворий, холодний і пихатий, ніби відверто ненавидить мене. Я вже думаю, що мусила б поступитися, якби знала, що таке буде, але зараз не здамся з чистої упертості!

– Поганий мотив для гарного рішення, – відповіла я. – Та знаю, що ти маєш кращі причини для своєї наполегливості, й раджу тобі не випускати їх із поля зору.

– Повірте мені, я так і робитиму. Я іноді погрожую мамі, що втечу і зганьблю родину, заробляючи сама собі на життя, якщо вона не припинить мучити мене, і тоді це її трохи лякає. Але я таки зроблю це, якщо вони не слідкуватимуть за собою.

– Заспокойся і потерпи трохи, – порадила я, – може, настане краща пора.

Бідолашна дівчинка! Хотіла б я, щоб узяв її заміж гідний чоловік, – ти часом не хочеш, Фредеріку?

* * *

Хоч уважне читання цього листа і наповнило мене страхом за майбутнє життя Гелени, а також за моє власне, все ж там було одне велике джерело втіхи: тепер я міг очистити її ім’я від брудного наклепу. Мілворди і Вілсони замовкнуть, та й мої друзі мають начуватися, бо їхні підозри були такою ненависною прикрістю для моєї душі. Я знав, що кількох слів моїм матері та сестрі буде достатньо, аби рознести цю новину по всій усюдах.

Роза була в захваті; допіру я розповів їй усе, що вважав належним, вона жваво наділа свого капелюшка, накинула шаль і побігла звістити це Мілвордам і Вілсонам, хоч вони, підозрюю, не дуже зрадіють тій новині, – вона приємна тільки для Рози та ще Мері Мілворд, тієї урівноваженої чуйної дівчини, яку так цінувала Гелена.

Оскільки в мене більше не буде нагоди згадати про Мері Мілворд, хочу сказати, що вона вже заручена з Ричардом Вілсоном. Він зараз у Кембриджі, де його зразкова поведінка та старанна наполегливість у навчанні дали йому змогу досягнути академічної кар’єри. Цього закохані й очікували вже багато років, тож для них настала пора побратися, хоч усі їхні знайомі вважали, що блідий скромний книгоїд ніколи не набереться хоробрості, аби одружитися, а якщо й одружиться, то не зможе утримувати дружину, а про Мері казали, що вона негарна і ніколи не знайде собі чоловіка.

Оселилися вони у домі священика, тож коли превелебний Майкл Мілворд помер, то Ричард Вілсон став його наступником на посаді парафіяльного священика Лінден-хоупа на превелике задоволення його мешканців.

Якщо тебе цікавить, як склалася подальша доля сестри цієї пані, можу лише сказати тобі – про що ти, можливо, вже чув з іншого джерела, – що за дванадцять чи тринадцять років вона звільнила щасливу пару від своєї присутності, узявши шлюб із багатим торговцем із Л., і я не заздрю цьому його придбанню. Боюсь, вона влаштувала йому досить незатишне життя, хоча він надто вже тупий, аби осягнути весь масштаб свого нещастя. Особисто у мене немає із нею нічого спільного, й ми не зустрічалися багато років, але я переконаний, що вона ще не забула ні мене, ні Гелени й досі люта на нас.

Щодо сестри Ричарда Вілсона, то вона, не маючи ніякої змоги знову завоювати пана Лоренса чи знайти іншого чоловіка, так і не вийшла заміж. Після материної смерті вона звільнила ферму Райкот від своєї присутності, бо не могла більше терпіти грубі манери та простацькі звички свого брата Роберта і його дружини, й переїхала до міста, де живе зі скупою і холодною претензією на елегантність, збуває весь час у вишиванні та скандалах, частенько розповідаючи про свого «брата вікарія» та свою «сестру, вікарієву дружину» і повністю оминаючи увагою свого брата фермера та свою сестру, фермерову дружину, – пихата, підступна й отруйна стара панна.

Розділ XLIX

Хоча здоров’я містера Лоренса вже повністю відновилося, мої візити до Вудфорду не припинялися. Ми рідко говорили про місіс Гантингтон, та ніколи не було такого, аби ми не згадали її, бо я приходив до нього, аби дізнатися про неї. Розмову я починав про інше й завжди очікував, чи він часом сам не заговорить про неї. Якщо він цього не робив, то я недбало запитував: «Ти останнім часом нічого не чув від своєї сестри?» Якщо він казав «Ні», то я більше нічого не запитував, якщо ж казав «Так», то я наважувався запитати: «І як там вона?» – але ніколи не запитував: «Як там її чоловік?» бо всім своїм серцем бажав, щоб із волі небес він переселився до кращого світу, адже після одужання так і залишиться хтивим та підлим і що дужче звикатиме до її щедрої доброти, то черствішими ставатимуть його почуття, а серце дедалі твердішим і глухішим до її переконливих аргументів – втім, Богові краще знати. А поки що я не міг не очікувати з нетерпінням результату Його рішень, знаючи, що хоч як зацікавлена Гелена в добробуті свого чоловіка, хоч як вона оплакує його лиху долю, та поки він живий, вона буде нещасною.

Минуло вже два тижні, а відповідь на всі мої запитання була негативна. Аж урешті Лоренс оцінив мою стриманість і передав мені до рук листа від сестри. Я мовчки прочитав його і повернув йому без коментарів чи зауважень. Така поведінка настільки припала йому до смаку, що відтоді він завжди показував мені її листи, бо то було набагато легше, ніж переказувати мені їхній зміст, а я приймав ці вияви довіри так спокійно і стримано, що в нього ніколи не виникало спокуси припинити їх.

Зміст цих послань закарбовувався у моїй пам’яті, а найвагоміші уривки я записував до щоденника.

Перший лист сповіщав про серйозний рецидив хвороби містера Гантингтона, що було результатом його звички до вживання горілчаних напоїв. Марно вона протестувала, марно змішувала вино з водою: її аргументи та благання тільки лютили його, аж виявивши, що вона потайці розвела і без того неміцний портвейн, який йому принесли, він жбурнув пляшку у вікно, присягаючись, що не дозволить дурити себе, а потім звелів дворецькому принести з льоху пляшку найміцнішого вина, стверджуючи при цьому, що він давно одужав би, якби йому дозволили робити все по-своєму, але їй подобається бачити його слабким, тоді він буде в неї під п’ятою – але, нехай йому дідько, такого більше не буде! – і, ухопивши склянку в одну руку, а пляшку в іншу, не заспокоївся, аж поки не видудлив її до дна. Тривожні симптоми були безпосереднім результатом цієї «нерозсудливості», як вона її м’яко назвала, й відтоді вони лише посилювалися. Недуга повернулася: насилу загоєна рана знову відкрилася, почалося внутрішнє запалення, і хворого насилу порятували. Звісно ж, настрій його від цього не покращав, – підозрюю, він став майже нестерпним, бо хоча його добра доглядальниця й не скаржилася, та обмовилася, що мусила довірити свого сина Естер Гаргрейв, оскільки її власна присутність була весь час потрібна в кімнаті хворого. «Він, – пише Гелена, – шкодує, що його нездержливість призвела до такого наслідку, та, як завжди, складає всю вину на мене. Якби я ставилась до нього, як до розумної істоти, каже він, то цього ніколи не сталося б, та як із чоловіком поводяться, мов із дурником, то він захищає свою незалежність навіть ціною власного здоров’я. Схоже, він усвідомлює загрозу своєму життю, та навіть зараз не хоче подивитися на це тверезо. Якось уночі я дала йому напитися, і він зауважив зі своєю саркастичною гіркотою:

– О, тепер ти уважна! Усе зробила б для мене, правда?

– Ти ж знаєш, – мовила я, трохи здивована його словами, – що я охоче зроблю все, що зможу, аби принести тобі полегшення.

– Це ти зараз так кажеш, янголе мій, та як одержиш винагороду на небесах, а я горітиму в пеклі, то шукай тебе тоді! Ти задоволено спостерігатимеш за мною і не зволиш встромити й кінчик пальця у воду, щоб охолодити мого язика!

– Якщо й так, то тільки тому, що я не зможу перестрибнути через безодню, що лежатиме поміж нами, а задоволення почуватиму лише від усвідомлення, що ти очищаєшся від гріхів. Але W невже ти справді вважаєш, що ми не зустрінемося на тому світі?

– Гм! А що мені там робити, хотів би я знати?

– Справді, робити тобі там нічого! Та невже ти хочеш пасивно зануритись у той стан муки, який собі уявив?

– О, це все байки, – зарозуміло сказав він.

– Ти певен, Артуре? ти цілком певен? Бо якщо є якийсь сумнів і врешті-решт ти зрозумієш, що помилявся, та вже буде надто пізно, щоб повернутися…

– Це буде незручно, – мовив він, – та я ще не збираюся помирати. Врятуй мене, Гелено! – вигукнув він, схопивши мене за руку, і зазирнув у моє обличчя із таким благанням, що моє серце обіллялося кров’ю, і за сльозами я не могла й слова сказати».

* * *

В наступному листі вона сповіщала, що недуга швидко розвивається. Не всі друзі покинули хворого, бо до нього приїхав пан Гатерслі, який почув про його лихо. З ним приїхала і дружина, яка вирішила відвідати матір і сестру, а також побачитися з любою подругою

Місіс Гантингтон рада була знову побачити Мілісент. «Зараз вона у Гроуві, – писала вона, – але частенько приїздить, щоб побачити мене. Містер Гатерслі витрачає багато свого часу, сидячи біля Артурового ліжка. Він виявляє неабияке співчуття до свого нещасного друга і хоче втішити його, та це, на жаль, неможливо. Часом він намагається жартувати з хворим, часом намагається підбадьорити його розмовами про давні часи, й це то відволікає містера Гантингтона від сумних думок, то завдає йому ще дужчого відчаю. В таких випадках Гатерслі почувається спантеличеним і не знає, що казати, хіба що пропонує погукати священика. Та Артур ніколи не погодиться на це: він знає, що в минулому із глумливою легковажністю відкидав застереження священика, які той робив із найкращих міркувань, і тепер не може й мріяти про те, щоб звернутися до нього по втіху.

Містер Гатерслі іноді пропонує свої послуги замість моїх, але л*. Артур не відпускає мене, і ця примха що далі, то дужчає. Я майже ніколи не покидаю його, хіба що аби піти до сусідньої кімнати, де інколи можу вилучити часину й поспати, коли він спокійний; але навіть тоді двері залишаються прочиненими, аби він міг знати, що я поряд Я і зараз із ним, коли пишу це, і, боюся, моє заняття дратує його, хоча я часто відволікаюся, щоб приділити йому увагу, та ще й містер Гатерслі сидить біля нього. Цей джентльмен прийшов для того, аби, як він висловився, випросити для мене свято й дати мені змогу погуляти парком цього прегарного морозяного ранку разом із Мілісент, Естер та маленьким Артурчиком, яких він привіз побачитися зі мною. Почувши про це, хворий почав лементувати й прозивати мене безсердечною та жорстокою, тож я сказала, що вийду лише на хвилину. Я обмінялася з ними лише кількома словами, постояла трохи, вдихаючи прохолодне свіже повітря, та повернулася до свого пацієнта. Я була відсутня насилу п’ять хвилин, а він вже гірко докоряв мені за легковажність і зневагу.

– Ні, ні, Гантингтоне, – сказав містер Гатерслі, – ти дуже суворий до неї; їй потрібні і їжа, і сон, і час від часу ковток свіжого повітря, а то вона просто не витримає, кажу тобі. Поглянь на неї, вона вже стала як тінь.

– Що таке її страждання поруч із моїми? – запитав він. – Ти ж не шкодуєш, що маєш доглядати мене, чи не так, Гелено?

– Ні, Артуре, аби лиш я могла прислужитися тобі цим. Я віддала б своє життя, аби врятувати тебе.

– Віддала б, справді? Не вірю!

– З великою радістю б віддала.

– Ох, це тому, що ти вважаєш, ніби більше готова помирати!

Настала болісна пауза. Він поринув у похмурі роздуми, та поки я міркувала, що ж йому сказати, Гатерслі, думки якого текли майже в тому ж самому руслі, порушив гнітюче мовчання:

– Кажу тобі, Гантингтоне, я гукнув би пастора: якщо тобі не сподобався сам вікарій, то можна запросити вікарія, який при ньому виконує обов’язки священика, чи ще когось.

– Ніхто з них не зможе бути мені корисним, якщо вона не може! – було його відповіддю. І сльози полились потоком у нього з очей, коли він палко вигукнув: – О Гелено, якби тільки я прислухався до тебе, до цього ніколи б не дійшло! І якби я давно послухався тебе… о Боже, все склалося б по-іншому!

– То слухайся мене зараз, Артуре, – мовила я, ніжно стискаючи його руку.

– Зараз уже пізно, – безнадійно сказав він.

Після цього почався черговий напад болю, а потім він почав марити, і ми боялися, що вже наблизився його кінець, та лікар дав йому опіуму, він заспокоївся й поринув у тяжкий сон. Відтоді він став тихим і млявим, тож Гатерслі пішов, сказавши, що заїде завтра.

– Може, я і одужаю, – відповів він. – Може, це була криза. Як ти вважаєш, Гелено?

Не бажаючи пригнічувати його, я дала найбільш підбадьорливу відповідь, яку змогла, та все ж таки порадила підготуватися до можливості того, що, як я внутрішньо боялася, було вже вирішеним. Незабаром після цього він знову поринув роду дрімоту, але почав стогнати.

Є певна зміна. Він раптово гукнув мене до себе із таким дивним, збудженим виглядом, що я подумала була, ніби він знову марить, але помилилася.

– Це таки була криза, Гелено! – радісно вигукнув він. – Я відчував пекельний біль, а зараз він зник… зовсім зник, присягаюся небом! – і він ухопив мою руку й почав цілувати, але побачивши, що я не поділяю його втіхи, почав гірко клясти мою байдужість і нечулість. Ставши навколішки поряд із ним, я узяла його руку і вперше відтоді, як ми посварилися, ніжно притиснула її до уст, а потім, насилу стримуючи сльози, сказала йому, що мовчала, бо це раптове припинення болю насправді було зовсім не таким сприятливим симптомом, як він гадав. Я негайно послала по лікаря, і ми почали чекати його.

Виправдались мої найгірші страхи: почалося змертвіння. Лікар сказав йому, що надії немає. Ніякими словами неможливо змалювати його муки. Я більше не можу писати».

* * *

Наступний лист був ще похмуріший. Хворий швидко наближався до свого кінця – досяг майже самої межі тієї жахливої безодні, перед якою тремтів і про яку не міг навіть думати. Тепер уже ніщо не могло втішити його; грубі спроби Гатерслі розрадити його були геть безпомічні. Світ перетворився для нього на ніщо: життя і всі його інтереси, з усіма його незначними турботами і минущими втіхами, здавався йому жорстокою насмішкою. Від згадок про минуле його охоплювало каяття, від розмов про майбутнє муки його зростали, а якщо близькі мовчали, то віддавали його на поталу смуткові. Нерідко він говорив про подальшу долю свого мертвого тіла – про повільне гниття, що вже охопило його, про саван, труну і темну могилу.

«Коли я намагаюся, – писала вона, – звернути його думки до високих тем, то йому не кращає від цього.

– Гірше й гірше! – стогне він. – Якщо справді після смерті є суд, то як мені постати перед ним?

Я нічого не можу для нього зробити, бо слова мої не можуть утішити його, і все ж він горнеться до мене із неослабною впертістю і з якимось дитячим відчаєм, ніби я можу порятувати його від тієї долі, якої він так боїться. Він тримає мене біля себе і вдень, і вночі. Він і зараз тримає мене за ліву руку, коли я пишу; він тримає її вже цілі години. Варто мені забрати руку хоч на мить, як він починає непокоїтися.

– Залишися зі мною, Гелено, – просить він, – у мене таке відчуття, що ніяке лихо не зашкодить мені, доки ти тут. Але смерть все одно прийде – вже приходить – швидко, швидко! О, якби ж то я міг повірити, що після неї не буде нічого!

– Не намагайся в це повірити, Артуре; після смерті є радість і щастя!

– Для мене?! Хіба не будуть мене судити за те, що накоїв я за життя? Хіба ж можна грішити, а потім покаятися і потрапити до раю?

– Якщо ти щиро покаєшся…

– Я не можу каятися; я лише боюся.

– Ти шкодуєш про минуле лиш через наслідки для тебе?

– Авжеж. От тільки мені шкода, що я так поводився із тобою, Гелено, бо ти така добра до мене.

– Подумай про Боже милосердя.

– Що таке Бог? Я не можу ні бачити Його, ані чути. Бог – це лише ідея.

– Бог – це мудрість, і влада, і доброта, – і ЛЮБОВ; але якщо тобі важко це уявити, то подумай про Нього, про Того, Хто зглянувся і узяв нашу природу на Себе, а потім вознісся на небо.

Але він лише хитав головою і зітхав. Коли його знову охопив страх, він міцно вхопив мене за руку і горнувся до мене з тією розпачливою щирістю, від якої так ридала моя душа, бо я знала, що не можу допомогти йому.

– Смерть така страшна, – кричав він, – я не можу цього більше терпіти! Ти не знаєш, Гелено… не можеш навіть уявити, що це таке, бо вона не стоїть перед тобою! Коли мене поховають, ти повернешся до свого давнього життя і будеш щасливою, і весь світ буде існувати собі далі, а я…

– Незабаром і ми підемо за тобою, – сказала я.

– Якби ж то я міг узяти тебе із собою, то ти попросила б за мене! – вигукнув він.

– Жодна людина не може викупити свого брата, не може домовитися з Богом про нього, – відповіла я. – Тільки Син Божий викупив гріхи людські своєю кров’ю й визволив нас від рабства в сатани, тож дозволь Йому просити за тебе.

Але все марно. Він зараз вже не висміює із презирством, як колись, ці благословенні істини: але все одно не може ні вірити, ні осягнути їх. Він уже недовго животітиме. Страждає просто жахливо, як і ті, які прислуговують йому. Але я не турбуватиму тебе подальшими деталями: я вже й так достатньо розповіла, я думаю, щоб переконати тебе, що добре зробила, поїхавши до нього».

Бідна, бідна Гелена! і справді жахливими мали бути її випробування! І я не міг зробити нічого, щоб полегшити їх, – більше того, все виглядало майже так, ніби я сам накликав їх на неї власними таємними бажаннями; і споглядав я страждання її чоловіка, чи її власні, все одно я сприймав це майже як кару собі за те, що виношував такі бажання.

Через день прийшов інший лист. Цього також тицьнули мені в руки без усяких зауважень, і ось його зміст:

5-е грудня. – Нарешті він відійшов. Я сиділа біля нього всю ніч, моя рука була міцно затиснута в його, очі спостерігали за змінами в його рисах, а вуха прислухались до його слабкого дихання. Він вже досить довго мовчав, і я думала, що він ніколи більше не заговорить, коли раптом він слабко, але виразно прошепотів: «Молися за мене, Гелено!»

– Я молюся за тебе щогодини і щохвилини, Артуре; але ти маєш сам молитися за себе.

Його губи поворухнулися, та я нічого не почула, а потім вираз його обличчя став неспокійним, і, подумавши, що він вже зараз нічого не усвідомлює, я обережно вивільнила свою руку і хотіла була вислизнути надвір та ковтнути свіжого повітря, бо майже втрачала свідомість; але конвульсивний порух пальців і шепіт: «Не покидай мене!» повернули мене назад: я знову взяла його за руку і тримала її, аж поки його не стало – а потім зомліла. Це було не з горя, а від виснаження, з яким я боролася до останньої хвилини. О Фредеріку, словами неможливо змалювати, яких мук зазнав він та тому смертному ліжку! Я не можу уявити собі, що цій нещасній переляканій душі судилося горіти в пекельному вогні! Слава Богу, в мене є надія, що хоч який він грішник, та все ж таки спокутує свої гріхи, й Бог, який не має ненависті до свого творіння, зрештою прийме ту душу до райських покоїв!

Його ховають у четвер. Якщо ти плануєш бути на похороні, то приїзди хутчій, бо мені потрібна допомога.

ГЕЛЕНА ГАНТИНГТОН.

Розділ L

Прочитавши цього листа, я не мав причин приховувати свою радість і надію від Фредеріка Лоренса, бо мені не було чого соромитися. Я радів, бо його сестра нарешті звільнилася від свого сумного, гнітючого, важкого завдання, тож залишалося тільки сподіватися, що вона згодом отямиться від його наслідків.

– Ти поїдеш до неї, Лоренсе? – запитав я, поклавши листа йому в руку.

– Так.

– Правильно! Тоді я прощаюся, щоб ти мав змогу приготуватися до відїзду.

– Я приготувався, поки ти читав листа, і навіть ще до того, як ти прийшов; ось і ридван під’їжджає до дверей

Я побажав йому доброго ранку і пішов. Коли ми потискали руки на прощання, він кинув на мене допитливий погляд, та не побачив нічого, крім серйозності.

Чи забув я про свої плани на майбутнє, про кохання? Повертатись до них зараз було б справжнім блюзнірством, але я таки не забув про них. Щоправда, перспективи ті здавалися не такими вже й гарними, надії облудними, а кохання марнотою. Місіс Гантингтон вже була вільна; більше не було злочином думати про неї, – та чи думала вона про мене? І чи думатиме, коли отямиться від того жаху? За весь час листування з братом (нашим спільним другом, як вона сама його назвала) вона згадала про мене один-єдиний раз, та й то з необхідності. Я відчував, що примирення із чоловіком, якого вона колись кохала, його жахливі страждання і смерть неодмінно мали стерти з її пам’яті всі сліди того кохання до мене. Ті почуття повинні були здаватися їй нездійсненною ілюзорною мрією, крім того, ніщо не нагадувало їй про моє існування, тим паче що не було нікого, хто нагадував би їй про моє існування, а делікатність забороняла мені бачитися з нею чи писати їй. Й хіба міг я залучити до цього діла її брата? Може, він вважатиме мене надто вже бідним, або ж незнатним, аби одружитися з його сестрою. Між власницею маєтку Грасдейл пані Гантингтон і художницею з Вілдфел-холу була тепер велика різниця, і якби я запропонував руку й серце першій, то це сприйняли б як зухвалість не лише її друзі, а, може, й вона сама. І, нарешті, її покійний чоловік, із його звичним егоїзмом, міг так скласти свій заповіт, щоб створити перешкоди її повторному заміжжю. Як бачиш, у мене було достатньо причин для відчаю.

Проте я нетерпляче очікував повернення містера Лоренса з Грасдейлу. Його не було днів з десять чи й дванадцять. Добре, що він опікується своєю сестрою, та все ж таки міг би написати мені, як вона почувається, чи принаймні повідомити, коли чекати його повернення. А коли він нарешті повернувся, все, що я від нього почув про неї, це те, що вона дуже виснажена доглядом за своїм чоловіком, який був карою її життя й мало в могилу не потяг її за собою, і жодного натяку на те, що моє ім’я хоч раз зірвалося з її уст чи навіть згадувалося в її присутності.

Я бачив, що він чекав розпитувань і був задоволений тим, що запитань не прозвучало. Звичайно, я палав із гніву, але зберігав спокійний вираз обличчя чи принаймні стоїчну незворушність. І добре, що я так зробив, бо, тверезо обміркувавши цю справу, дійшов висновку, що було б верхом безглуздя і недоречності сваритися із ним з такого приводу. Маю також зізнатися, що помилявся в ньому, бо я йому дуже подобався, та він усвідомлював, що шлюб між місіс Гантингтон і мною світ назвав би мезальянсом. Якби він вважав, що цей шлюб необхідний для нашого щастя, то діяв би інакше, але, бачачи мене таким спокійним і холоднокровним, нічого не робив, аби той шлюб таки став реальністю. «І він мав на це право», – скажеш ти. Може, й мав; принаймні я не мав права гніватися на нього, але тоді я не в змозі був спокійно дивитися на все це, тож після коротенької розмови на несуттєві теми пішов геть, почуваючи гіркоту від того, що та, яку я кохав, була самотня і нещасна, а мені не можна було втішати її.

І що мені залишалося робити? Я чекатиму і подивлюсь, чи не зверне вона увагу на мене, та, звісно, вона цього не робитиме, хіба що передасть якесь люб’язне повідомлення, довіривши його своєму братові, який, скоріше за все, його не передаватиме, а вона тоді вважатиме, що я змінився, бо не відповів на те повідомлення, або, можливо, він вже дав їй зрозуміти, що я перестав думати про неї. Однак я почекаю, аж мине шість місяців (це буде наприкінці лютого), а потім пошлю їй листа, скромно нагадавши про її дозвіл написати і висловлюючи надію, що я можу цим скористатися, – принаймні щоб висловити свій щирий сум з приводу її недавніх нещасть, свою справедливу оцінку її великодушної поведінки та надію, що її здоров’я зараз вже повністю відновилося, а також додам кілька добрих слів про свого маленького приятеля Артурчика. Якщо вона не відповість на цього листа, то, звісно, я більше нічого не писатиму; якщо ж відповість (що, без сумніву, вона й повинна зробити), то мої майбутні вчинки залежатимуть від її відповіді.

Чекати десять тижнів у невизначеності задовго, та я буду часом бачитися з містером Лоренсом і запитуватиму про його сестру: чи має він звістки від неї і як вона почувається.

Я так і робив і отримував однотипні відповіді: вона почувалася, як завжди; не скаржилась, але тон її останнього листа свідчив про серйозну депресію; сказала, що їй краще; почувається добре, але займається освітою свого сина, орудує власністю покійного чоловіка і залагоджує його справи. Тепер він уже не давав читати листи від сестри, а я ніколи не натякав на своє бажання прочитати їх. А лютий знай наближався: минув грудень, майже скінчився січень – ще кілька тижнів, і все вирішиться.

Та на неї звалився ще один удар – смерть її дядька. Насмілюся сказати, що він мало чого вартий був, але завжди виявляв найбільше доброти і прихильності до неї, а не когось іншого, тож вона звикла розглядати його як власного батька. Вона була з ним, коли він помер, і допомагала тітці доглядати за ним під час хвороби. Її брат їздив до Стенінглі на похорон і, повернувшись, повідомив мені, що вона лишилася там, аби розрадити тітку своєю присутністю. Минав тиждень за тижнем, а вона знай перебувала Стенінглі.

– Де це Стенінглі? – зрештою запитав я.

– У графстві Н., – була коротка відповідь, і в манері, з якою це було сказане, було щось таке холодне і сухе, що я утримався від того, аби вимагати адресу.

– Коли вона повернеться до Грасдейлу? – було моє наступне питання.

– Не знаю.

– А нехай йому дідько! – пробурмотів я.

– Чому, Маркгаме? – з невинним подивом поцікавився мій співрозмовник.

Але я нічого не сказав, лиш кинув на нього похмурий зневажливий погляд, а він одвернувся і, всміхаючись, почав розглядати килим, потім спробував завести бадьору дружню бесіду, але я був занадто знервований, аби патякати з ним, і невдовзі пішов додому.

Розумієш, Лоренс і я не можемо добре ладнати один із одним – ми чутливі до образ. Це неприємна річ, Гелфорде, оця чутливість до образ, яких ніхто не збирався завдавати. Зараз я вже не потерпаю від цього, не приймаю їх близько до серця і можу сміятися і з Лоренса, і з себе.

Зустрілися ми з ним аж на початку червня, на сінокосі.

– Давненько я тебе не бачив, Маркгаме, – сказав він після того, як ми обмінялися першими кількома словами. – Ти що, вже ніколи не збираєшся заїжджати до Вудфорду?

– Якось заїхав, та тебе не було.

– Мені було шкода, що так сталося, але ж це було вже давно; я сподівався, що ти знову заїдеш, і ось я сам приїхав із візитом, а тебе немає, як це зазвичай і буває, а то я із радістю заїжджав би частіше; але, вирішивши побачитися із тобою, я залишив свого поні на стежці між живоплотами, а сам перебрався через огорожу і рів, аби дістатися до тебе, – річ у тому, що я збираюся покинути Вудфорд і, можливо, не матиму задоволення побачити тебе знову протягом місяця чи двох.

– Куди ти збираєшся?

– Спершу до Грасдейлу, – відповів він зі слабкою посмішкою, яку охоче стримав би, якби міг.

– До Грасдейлу! То вона там?

– Так, але за день чи два вона покине його, аби супроводжувати пані Максвел до Ф., і я поїду з ними (у той час Ф. був тихим, проте респектабельним курортом: зараз його відвідує значно більше людей).

Лоренс очікував, що я скористаюся нагодою, аби передати якесь повідомлення його сестрі; гадаю, він узявся б доставити його без будь-яких істотних заперечень, якби тільки в мене вистачило здорового глузду попросити його про це. Та я промовчав і вже після того, як він пішов, побачив, яку нагоду я втратив, і пошкодував за нею.

Він повернувся десь у другій половині серпня. Двічі чи тричі він писав мені з Ф., але в листах розводився про загальні речі або про дрібниці, до яких мені не було ніякого діла, а про сестру майже й не згадував. Коли він повернувся, то був так само неговіркий, як і в листах. Казав, що його сестра отримала значну користь від перебування у Ф., що її син почувався цілком здоровим і що вони з місіс Максвел повернулися до Стенінглі й пробули там щонайменше три місяці. Втім, не буду змальовувати свою досаду, свої очікування та розчарування, а краще згадаю про інших героїв цієї історії.

Ще до смерті містера Гантингтона леді Лоубаре втекла з іншим коханцем на континент, де, збувши певний час у безоглядній веселості та розпусті, вони посварилися і розійшлися. Вона зі шкіри пнулася, щоб справити враження у світських колах, та роки минали, грошенята витрачалися, і зрештою вона померла в цілковитих злиднях і в боргах. Хоч, може, це й чутки, і вона й досі жива, бо її рідня й знати не хоче про неї. Лорд Лоубаре відразу ж розлучився з нею і одружився вдруге. То було правильне рішення, бо він не створений для самотнього життя. Ніякі суспільні інтереси, ніякі честолюбні проекти, ніяка дружба не могли компенсувати йому відсутності хатнього затишку і дбайливої дружини. Він мав сина і дочку, але нещасна маленька Анабелла нагадувала йому про їхню матір. Він змушував себе ставитися до неї з батьківською добротою, але надто вже картав себе за неприязнь до цього невинного створіння і надто вже велика була його спокуса повернутися до згубних звичок минулого життя, щоб можна було вважати його щасливою людиною.

Одружившись удруге, він геть змінився. Вибір його був такий несподіваний, що дехто навіть кепкував із нього. Його дружина не відзначалася ні красою, ні багатством, ні великим розумом, зате їй притаманний був здоровий глузд, чесність, доброзичливість і веселий характер. Вона стала доброю матір’ю для дітей і неоціненною дружиною для його світлості. Він вважав її надто доброю для себе, розглядав, як дарунок небес, робив усе, аби відплатити за те добро, яке вона приносила йому, тож вона була найщасливішою дружиною в Англії, а хто в цьому сумнівається, то нехай будуть вдячні, якщо отримають у шлюбі бодай половину того щастя, якого зазнав лорд зі своєю дружиною.

Якщо тебе цікавить доля того негідника Гримзбі, то можу сказати лише те, що він дедалі глибше занурювався у розпусту, спілкувався з щонайгіршими покидьками і врешті у п’яній сварці його убив хтось із приятелів, якого він обдурив під час гри.

Містер Гатерслі ніколи не забував про своє рішення стати порядним чоловіком і добрим християнином, а хвороба і смерть містера Гантингтона так вразили його, що він назавжди зрікся своїх згубних звичок. Він переселився до маєтку і почав займатися хліборобством, розведенням коней і рогатої худоби, а для врізноманітнення часом ходив на полювання та спілкувався з приятелями і своєю щасливою дружиною, яка тепер довіряла йому й кохала його як ніколи. Його батько був банкіром; помер він кілька років тому, залишивши синові все своє багатство, тож Ральф Гатерслі дістав змогу вкласти той маєток у свою улюблену справу і, як ти знаєш, у всіх усюдах славиться зараз своїм кінним заводом.

Розділ LI

А зараз повернімося до одного тихого холодного грудневого полудня, коли перший сніг тонким шаром лежав на ланах і скутих морозом дорогах, запорошивши глибокі колії, що їх залишили у скам’янілій грязюці ридвани і брички. Я був у гостях у нашого вікарія і повертався додому в супроводі панни Елізи Мілворд. Той візит був необхідністю, бо вчинив я його, щоб догодити матері, а сам навіть дім той ненавидів – не лише тому, що почував неприязнь до Елізи, а ще й через те, що не пробачив старому священикові за його погану думку про місіс Гантингтон, бо хоча він і визнав, що помилявся, та й досі вважав, що вона вчинила недобре, покинувши чоловіка: мовляв, це було порушенням подружніх обов’язків. Втім, зараз мова йде не про нього, а про його дочку Елізу. Я вже прощався із вікарієм, аж вона увійшла до кімнати, і я побачив, що вбрана вона для прогулянки.

– Я саме збиралася відвідати вашу сестру, пане Маркгам, – мовила вона, – тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас додому. Мені подобається мати компанію, коли виходжу на прогулянку, – а вам?

– Якщо це приємна компанія.

– Таж певно! – лукаво посміхаючись, відказала та панна. І ми разом вийшли з її дому.

– Як ви гадаєте, застану я Розу вдома? – запитала вона, коли ми зачинили садові ворота і подалися на Лінден-Кар.

– Гадаю, застанете.

– Вірю, що застану, бо в мене є для неї трохи новин – звичайно, якщо ви мене ще не випередили.

– Я?

– А хіба ви не знаєте, куди поїхав пан Лоренс? – і вона схвильовано підвела погляд, очікуючи моєї відповіді.

– А він поїхав? – запитав я.

– Ах, то він вам не розповідав про свою сестру?

– А що з нею?!

– О пане Маркгаме, як ви почервоніли! – регочучи, вигукнула вона. – Ха-ха, то ви ще не забули її! Але вам краще поспішити, бо – на жаль, на жаль! – вона збирається вийти заміж наступного четверга!

– Ні, панно Елізо, це брехня.

– Ви звинувачуєте мене у брехні, сер?!

– Вам сказали неправду.

– Та невже? А ви що, краще знаєте?

– Авжеж.

– А чому тоді ви такий блідий? – насміхаючись із мого хвилювання, запитала вона. – Гніваєтеся на мене, бідолашну, за те, що розповіла таку вигадку? Ну, я лише «за що купила, за те й продаю»: я не ручаюся за достовірність, та не бачу причини, чому Сара повинна обманювати мене, бо Лоренсів лакей повідомив їй, що місіс Гантингтон збирається вийти заміж у четвер і пан Лоренс поїхав на весілля. Вона повідомила мені й ім’я джентльмена, та я його забула. А, може, ви пригадаєте? Він мешкає поруч і вже давно закоханий у неї… от лихо! Пан…

– Гаргрейв?

– От-от! – вигукнула вона.

– Це неможливо, панно Елізо! – вигукнув я таким тоном, що вона здригнулася.

– Ну, знаєте, мені розповідали саме так, – зауважила вона, спокійно дивлячись мені в обличчя. А потім вибухнула довгим пронизливим сміхом, який так мене розлютив, що я аж не тямився.

– Даруйте мені, – майже кричала вона, – я знаю, що це дуже грубо, але – ха-ха-ха! – ви що, самі думали одружитися з нею? Боже мій, Боже, як шкода! – ха-ха-ха! Господи, пане Маркгаме, ви що, збираєтеся знепритомніти? О небо! Гей, Джекобе…

Я ухопив її за руку і, гадаю, добряче стиснув її, бо вона зіщулилась зі слабким вигуком болю чи жаху, та відразу ж отямилася і продовжувала з добре удаваною турботою:

– Що я можу зробити для вас? Вип’єте води – чи трохи бренді? Припускаю, воно є он в тому шинку, якщо ви дозволите мені збігати туди.

– Досить вже цієї нісенітниці! – суворо вигукнув я. – Ви знаєте, що я ненавиджу такі жарти.

– Нічого собі жарти! Я не жартувала!

– Ну, то кепкували, а мені не подобається, коли з мене кепкують, – відповів я, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб говорити з належною гідністю і спокоєм. – А оскільки ви перебуваєте в такому веселому настрої, панно Елізо, то сама собі можете скласти добрячу компанію, а я покину вас, бо згадав, що маю справу в іншому місці; тож доброго вам вечора.

І я звернув з дороги, перестрибнув через рів і, протиснувшись крізь пролом в огорожі, подався до Вудфорду. Коли вона вже не могла мене бачити, я чимдуж помчав навпростець і незабаром опинився біля маєтку Лоренса. Потім подався до будинку, бо вирішив нарешті розпитати про Гелену, відкинувши удавану делікатність і безглузду гордість.

– Містер Лоренс удома? – нетерпляче запитав я слугу, який відчинив двері.

– Ні, сер, пан поїхав учора, – відповів він.

– Куди поїхав?

– До Грасдейлу, сер… а ви цього не знали, сер? Він дуже замкнений, наш пан, – дурнувато посміхаючись, сказав слуга. – Я так гадаю, сер…

Та я обернувся і пішов собі геть, не чекаючи, поки він договорить.

Я не міг цьому повірити. Вона не могла вийти заміж за Гаргрейва! Гаразд, я дізнаюся правду: вранці виїду з Л. поштовим ридваном і встигну до початку весілля – мені раптом здалося, що можна запобігти цьому і якщо я цього не зроблю, то ми шкодуватимемо про це до останньої хвилини життя. О, я повинен побачити її – вона повинна знати, що я кохаю її, навіть якщо доведеться казати про це на порозі церкви! Звісно, мене можуть прийняти за божевільного, а вона образиться або ж скаже, що вже пізно, але я зроблю все, щоб Гелена лишилася моєю!

Окрилений цією надією, я пішов додому, аби підготуватися до завтрашнього відїзду.

Тієї ночі випало багато снігу, і наступного дня він так сповільнював їзду, що я був майже у нестямі. Я, звісно, був у дорозі цілу ніч, бо вже була середа, а весілля мало бути в четвер. Ніч була довга, сніг обліпив колеса і налипав на кінських копитах, коні насилу плентали, кучер і не думав поганяти їх, а пасажири були байдужі до того, як їх везуть. Замість того, щоб разом зі мною підганяти кучерів погрозами і лайкою, вони просто реготалися з мене, а один чолов’яга навіть кепкувати почав, та я так зиркнув на нього, що він замовк і не розтуляв рота до кінця поїздки. Врешті я відтрутив кучера і взяв віжки до своїх рук, та пасажири зняли такий галас, що я мусив відмовитися від цього.

Вже світало, коли ми приїхали до M. і зупинилися біля «Троянди і Корони». Я спустився і почав шукати карету до Грасдейлу, та вона була в ремонті. «Тоді кабріолет, – звелів я, – тільки швидко!» Кабріолет знайшовся, та не було коня. Поки шукали коня, мені спало на думку, що власні ноги зможуть швидше доправити мене, тож я попросив послати кабріолет навздогін за мною і вирушив у дорогу пішки. Йти треба було трохи більше шести миль, та дорога була незнайома, тож мені доводилося часто зупинятися і розпитувати візників та перехожих, а в деяких випадках навіть заходити до котеджів і майже силоміць підіймати їхніх власників із ліжка, бо вони були настільки ледачі, що й досі спали собі. Кабріолет так і не наздогнав мене: добре, що я його і не чекав, а кепсько було те, що згаяв стільки часу.

Хоч як там було, та врешті я опинився на околиці Грасдейлу. Біля сільської церкви стояло кілька ридванів, а коло них з’юрмився місцевий люд – видно було, що тут відбувається вінчання. Насилу зводячи дух, я почав допитуватися, як давно почалася церемонія, та вони лише роззявляли роти і витріщалися на мене. У відчаї я пропхався вперед і вже хотів був увійти в церковний двір, аж хлопчаки, що обліпили вікно, почали гукати: «Виходять, виходять»!

Якби тієї миті мене побачила Еліза Мілворд, то була б у захваті. Ноги мої затремтіли, тож я притулився до стовпа і завмер, вдивляючись у двері церкви. Я не хотів приголомшувати Гелену своєю присутністю, просто не міг рушити з місця. Аж ось з’явилася і подружня пара. Його я не бачив; я дивився тільки на неї. На ній була довга вуаль; голову вона тримала високо, та очі були опущені вниз, а щоки зашарілися; обличчя її сяяло втіхою, а крізь імлисту білину вуалі видно було пасма золотавих кіс. О Боже, таж то не моя Гелена! В очах у мене потьмарилося. Чи міг я довіряти їм? Так, це не вона! Ця краля молодша, тендітніша й рум’яніша, гарненька, мушу визнати, та без тієї витонченості, якій неможливо було дати визначення, без тієї високо духовної і водночас лагідної чарівливості, без тієї несказанної сили, що так вабила моє серце. Я поглянув на нареченого – ним був Фредерік Лоренс! Втерши холодний піт, що виступив на моєму чолі, я відступив назад, але його погляд упав на мене.

– Це ти, Маркгаме? – запитав він, наляканий і збентежений моєю появою – а, може, й моїм диким виглядом.

– Так, Лоренсе… а це ти? – зібрався я з духом для відповіді. Він посміхнувся і почервонів, ніби одночасно і пишався, і соромився, що його викрили.

– Дозволь мені представити тебе своїй нареченій, – мовив він, намагаючись приховати своє збентеження під маскою недбалої веселості. – Естер, це містер Маркгам; мій друг Маркгам, місіс Лоренс, колишня міс Гаргрейв.

Я вклонився нареченій і потис руку нареченому.

– Чому ти не сказав мені про це? – докірливо запитав я, вдаючи обурення, якого не відчував, бо майже ошалів із радості, що все воно виявилося помилкою.

– А хіба ти не одержав мого листа?

– Якого листа?

– Того, в якому йшлося про моє весілля.

– Я ніколи не отримував і найвіддаленішого натяку на подібний намір.

– Він, певно, розминувся із тобою – його мали доправити тобі вчора вранці. А чому ж ти приїхав сюди, якщо не знав про весілля?

Тепер уже я розгубився, та молода леді сказала, що краще нам сісти в ридван і вже їхати, бо на нас усі дивляться, та й весільні гості вже чекають.

– А ти стоїш тут на морозі! – вигукнув він, із тривогою поглянувши на її легку накидку. – Маркгаме, ти їдеш? Ми збираємося до Парижа і можемо трохи підвезти тебе.

– Ні, дякую, прощавайте! Немає потреби бажати вам приємної поїздки, та бодай напиши мені.

Він потиснув мені руку і поквапився зайняти місце поряд зі своєю дружиною.

Я стояв біля ридвана і бачив, як мій щасливий друг обійняв дружину за стан, а вона поклала голову йому на плече. Поки лакей зачиняв двері і займав своє місце позаду, вона підвела усміхнені карі очі і, поглянувши йому в обличчя, грайливо зауважила:

– Боюся, ти вважаєш мене черствою, Фредеріку, бо леді зазвичай плачуть у таких випадках, але я не могла вичавити з себе і сльозинки, навіть якби від цього залежало моє життя.

Він лише поцілував її у відповідь і ще дужче притиснув до грудей.

– Але що це? – прошепотів він. – Гей, Естер, ти ж плачеш!

– О, це пусте… просто забагато щастя! А ще я хочу, – схлипувала вона, – щоб наша люба Гелена була такою щасливою, як ми зараз.

«Благослови тебе, Боже, за таке бажання! – подумав я. – І хай небо зробить так, щоб це бажання не було марним!»

Мені здалося, що обличчя її чоловіка спохмурніло, коли вона говорила. Про що він думав? Невже йому шкода було, аби і його сестра зазнала такого щастя? Такої миті це було просто неможливо. А, може, він пошкодував про те, що став перепоною нашому щастю, бо нічого не робив, аби поєднати наші серця, а просто спостерігав і потайці сподівався, що наше кохання згасне із плином часу, і облаштовував свої справи. Звичайно, познайомився він з Естер під час тримісячного перебування у Ф., бо я пригадав, як він одного разу недбало обмовився, що разом із його тіткою і сестрою там у той час була ще й їхня юна подруга, тож почасти цим і пояснювалося його мовчання про те, що там відбувалося. Але звідки ця дивна стриманість у стосунках зі мною? Може, такий уже в нього був характер, може, з делікатності, а може, йому просто не хотілося образити мої почуття.

Розділ LII

Кабріолет нарешті наздогнав мене. Я сів у нього і попросив кучера правити до маєтку Грасдейл. Побачуся з місіс Гантингтон, думав я, а там видно буде, рада вона чи ні.

– Он вони їдуть! – сказав кучер, показуючи на ридвани, що котилися попереду. – Сьогодні там буде добряча гулянка, та й завтра теж. Знаєте щось про Гаргрейвів, сер?

– Я знаю про них із чуток.

– Гм! Та що там, найкраща з них он щойно поїхала. Гадаю, стара місіс збирається виїхати після того, як ця метушня уляжеться, і житиме на свою частку зі спадщини, а молода – чи наречена (бо вона не така вже й молода) – переїде жити до Гроува.

– А що, містер Гаргрейв одружився?

– Так, сер, кілька місяців тому. Він мав одружитися на вдові, вона була напрочуд багатою, містер Гаргрейв хотів те все собі, але вони посварилися. А ця його дружина не така багата, та й не така вродлива, але раніше не була заміжньою. Вона дуже проста, кажуть, і їй майже під сорок, а то й за сорок, тож, самі розумієте, вхопилася за цей шанс, бо, мабуть, думала, що вже ніколи не знайде собі кращого. Гадаю, незабаром вона пошкодує. Кажуть, вона вже побачила, що він не той великодушний ввічливий пан, яким він здавався їй до шлюбу…

– Бачу, ти з ним добре знайомий, – зауважив я.

– Так і є, сер; я знав його ще тоді, як він був зовсім молодим джентльменом, і вже за тої пори він був гордовитий і впертий. Я служив у них кілька років, та далі не зміг, бо вони страшенно скупі й весь час чіплялися до мене, тож я подумав, що знайду інше місце.

– Хіба ми вже не біля маєтку? – перервав його я.

– Так, сер; онде парк.

Моє серце завмерло, коли я побачив ту пишну кам’яницю, що височіла серед просторого парку: хвилясті пагорби, білим-білий сніг, де виднів слід від оленячого стада, старезні дерева, що вирізнялися на тлі похмурого сірого неба, скутий кригою ставок, плакуча верба і ясен, що схилили над ним свої віти, – все це, звичайно, вражало, та не тішило мене. Обернувшись до кучера, я запитав, який заповіт залишив покійний чоловік Гелени і як він розпорядився своєю власністю. О, той чоловік все знав, тож хутко розказав мені, що їй доручили управління маєтком, аж поки син сягне повноліття, а сама вона володіє своїм посагом і невеликою сумою грошей, яка була призначена їй ще до заміжжя.

Перш ніж він закінчив своє пояснення, ми під’їхали до паркових воріт. Я запитав у сторожці, чи місіс Гантингтон вдома, та виявилося, що вона перебуває у графстві Н., у своєї тітки, а повернеться перед Різдвом.

– Де саме розташоване Стенінглі? – поцікавився я, й мені детально пояснили. – Ну тоді, чоловіче, – сказав я візникові, – давай мені віжки, і ми повернемося до M. Я поснідаю і першим же поштовим ридваном поїду до Стенінглі.

У M. я поснідав, умився, а також написав коротенького листа своїй матусі (чудовий з мене був син), сповіщаючи, що я живий і зі мною все гаразд Подорож до Стенінглі зайняла багато часу оскільки в ці дні їхати можна було лише повільно, але я не відмовляв собі у необхідному відпочинку й навіть зважився на те, щоб провести ніч у придорожньому готелі, вирішивши краще змиритися із маленькою затримкою, ніж постати розхристаним і нечупарним перед своєю коханою і її тіткою, яка й так буде вельми здивована моєму візитові. Наступного ранку я не лише добряче поснідав, а й присвятив трохи більше часу й уваги своєму туалетові, а потім, добре почистивши щіткою одяг, навівши лоск на черевики і надівши нові рукавички, сів у ридван під назвою «Блискавка». Мені залишалося подолати ще милі зо дві, аж мені сказали, що ридван саме проїжджає повз маєток Стенінглі й мене можуть висадити біля нього.

Був ясний, морозяний ранок. Я сидів на даху поштового ридвана, милувався зимовими краєвидами, вдихав холодне чисте повітря, радів із того, що незабаром зустрінуся з Геленою, тож можеш уявити собі, як я почувався: серце моє було переповнене захватом, а в душі було справжнісіньке сум’яття почуттів, хоча я й усвідомлював, що тепер ми з Геленою посідаємо неоднакове суспільне становище, що вона зазнала тяжких випробувань, що упродовж розлуки вона й словом не озвалася до мене, а найдужче турбувала мене її тітка, до якої вона тепер ще й як буде дослухатися. Втім, усе це не могло затьмарити її образ у моїй пам’яті, тож я не почував ніякого страху. Наприкінці мандрівки мої супутники почали балакати про Гелену, і мене знову охопила зневіра.

– Чудова це все-таки земля! – сказав один із них, показуючи своєю парасолькою на широкі лани з рядами живоплотів, глибокими ровами і високими деревами, які росли на межах. – Надто ж тішить вона око влітку або навесні.

– Так, – відповів його сусіда, грубуватий літній чоловік у брунатному пальті, застебнутому на всі ґудзики аж до підборіддя. – Це старого Максвела, я так думаю.

– Було його, сер, але він вже помер, ви ж знаєте, і залишив це все своїй небозі.

– Все?

– Кожен клапоть цієї землі, і маєток, – геть усе, крім щорічної ренти своїй дружині.

– Це дивно, сер!

– Таки дивно, сер; до того ж вона навіть не була його власною небогою. Але в нього не було ніяких близьких родичів по його лінії – нікого, окрім племінника, з яким він посварився. Люди кажуть, що то дружина так йому порадила: більшу частину власності вона принесла з посагом, тож захотіла, щоб усе належало тій леді.

– Гм! Ото комусь дістанеться добра здобич.

– Таки так. Вона вдова, але ще зовсім молода, і напрочуд вродлива: має і власний спадок, одну дитину, та ще й за чоловіком отримала маєток. На її користь багато що говорить! Та, боюся, в нас немає шансів, – жартівливо штовхаючи ліктем і мене, і свого сусіду, додав він. – Ха-ха-ха! Без образ, сер, я сподіваюся? – (до мене). – Гм! Я так думаю, вона вийде за якогось лорда. Погляньте он туди, сер, – знову почав він, обертаючись іншого сусіди, – це маєток: величезний парк, самі бачите, і всі ті ліси також їх власність – там повно дерева і сила-силенна дичини. Привіт! А зараз що?

Ридван зупинився біля паркових воріт.

– Джентльмен, який прямував до маєтку Стенінглі! – гукнув кучер, тож я підвівся і кинув свій саквояж додолу, щоб і собі спуститися на землю.

– Вам недобре, сер? – запитав мій балакучий сусіда, пильно дивлячись мені в обличчя, бо, либонь, я таки добряче зблід.

– Ні. Ось, кучере!

– Дякую, сер.

Кучер поклав до кишені свою винагороду і поїхав, а я став перед ворітьми і замислився. Думав я про те, що марно плекав своє кохання і краще облишити будь-яку надію, прогнати її, мов чудернацький сон. Треба було вертатися додому – вона не повинна бачити мене, бо що могло привести мене сюди, як не надія повернути її кохання і шлюб із нею? І як я міг змиритися із думкою, що вона гадатиме, ніби я зловживаю знайомством із нею і тепер, коли вона стала такою поважною пані, претендую на її маєток? Адже вона й словом не озвалася до мене за весь цей час! Ні! Сама думка про це була нестерпною.

Якщо навіть кохання її не згасло, то чи захоче вона пов’язати свою долю з нерівнею, наразитися на невдоволення тих, кого любить, чи пожертвує своїми особистими бажаннями на шкоду близьким людям і власній розсудливості? Звичайно ж, ні! Я піду, і вона ніколи не дізнається, що я приїжджав сюди.

– Прощавай, люба Гелено… назавжди! Назавжди прощавай! Такі були мої слова – і все ж я не міг піти. Я зробив кілька кроків, а потім озирнувся, щоб кинути останній погляд на її дім, потім ступнув ще кілька кроків, а далі поринув у меланхолійні роздуми і знову зупинився, спершись на старезне дерево, що росло біля дороги.

Розділ LIII

Поки я стояв, охоплений безрадісними думками, з-за повороту виїхав ридван. Я не звернув на нього уваги, і певне, він так і проїхав би повз мене, якби хтось не вигукнув усередині:

– Мамо, мамо, це ж містер Маркгам!

Що там сказали, я не чув, та голос знову озвався:

– Це він, він… поглянь, мамо!

Я не зводив очей, та, гадаю, що мама таки поглянула, бо чистий мелодійний голос, від якого в мене аж серце затремтіло, вигукнув:

– О, тітко! це містер Маркгам, Артурчиків друг! Зупини, Ричарде!

Ридван зупинився, я звів погляд і побачив бліду й сумну літню пані, яка розглядала мене крізь вікно. Вона вклонилася мені, я зробив те саме, а потім із вікна мені простягнули руку. Я впізнав її, хоча рукавичка приховувала її делікатну білину, тож палко потиснув її, а потім опанував себе, і руку негайно забрали.

– Ви приїхали побачитися з нами чи просто проїжджали мимо? – тихо запитала Гелена, уважно розглядаючи моє обличчя крізь цупку чорну вуаль, яка геть затуляла її обличчя.

– Я… я проїжджав цією місциною, – промимрив я.

– Цією місциною!.. – повторила вона тоном, у якому вчувалося більше незадоволення чи розчарування, ніж подиву. – То ви не зайдете в дім?

– Якщо вам цього хочеться.

– Ви в цьому сумніваєтеся?

– Так, так, пан Маркгам повинен зайти до нас у гості! – кричав Артур, зістрибуючи додолу; потім ухопив обома руками мою долоню і щиро потиснув її. – Ви пам’ятаєте мене, сер?

– Ще й як пам’ятаю, мій маленький друже! Хоча ти так змінився!.. – відповів я, розглядаючи височенького панича, який так схожий був на свою матір. Очі його сяяли з утіхи, а кучерявий чубчик вибивався з-під капелюха.

– Хіба я не підріс? – запитав він, витягуючись на повен зріст.

– Підріс! аж на три дюйми, слово честі!

– На останній день народження мені виповнилося сім років. А ще за сім років я буду заввишки таким, як і ви.

– Артуре, – озвалась Гелена, – попроси пана Маркгама до нашого маєтку. Поїхали, Ричарде.

У її голосі вчувалася нотка печалі й байдужості, та я не знав, яка причина того. Ридван рушив з місця. Мій маленький друг повів мене до кам’яниці. Коло дверей я зупинився і роззирнувся доокруж, намагаючись опанувати себе, тож Артурові довелося ніжно тягнути мене за пальто і повторювати своє запрошення, перш ніж я врешті погодився супроводжувати його до вітальні.

Коли я ввійшов, Гелена кинула на мене ніжний і допитливий погляд, а потім запитала про здоров’я моєї матінки і сестри. Я ввічливо відповів, і пані Максвел попросила мене сідати, зауваживши, що було досить холодно, але вона сподівалась, що я того ранку подолав невеликий шлях.

– І двадцяти миль не набереться, – відповів я.

– Але ж не пішки!

– Ні, пані, поштовим ридваном.

– А ось і Рейчел, сер, – повідомив Артур, показуючи на служницю, яка допіру ввійшла. Вона усміхнулася мені, а я привітався, і вона шанобливо відповіла на моє привітання, – видно було, що тепер вона іншої думки про мене.

Коли Гелена зняла свого жалобного капелюшка та вуаль, вона стала такою схожою на саму себе, що я просто не тямився.

– Мама перестала носити жалобу на честь дядькового весілля, – зауважив Артур, розтлумачивши мій погляд із сумішшю дитячої простоти і спостережливості. Мама спохмурніла, а місіс Максвел похитала головою. – А тітка Максвел взагалі ніколи не збирається знімати свого! – додав малюк, та, помітивши, що його зухвалість прикра для тітки, обняв її, поцілував у щоку і, відійшовши до вікна, почав бавитися зі своїм песиком.

Пані Максвел завела зі мною розмову про погоду, а я потайці зиркав на Гелену, яка стояла біля коминка. Щоки її зашарілися, а руки помітно тремтіли, коли вона гралася з ланцюжком годинника.

– Скажіть мені, – мовила вона, скориставшись першою ж паузою у нашій бесіді й вимовляючи слова швидко і тихо, – як ви всі там живете в Лінден-хоупі – чи нічого не сталося відтоді, як я вас покинула?

– Нічого.

– Ніхто не помер? Ніхто не одружився?

– Ні.

– Чи… чи, може, збирається одружуватися? Чи не забули там своїх давніх друзів… а, може, замінили їх новими? Останні слова промовила вона так тихо, що їх почув тільки я, а очі її зупинилися на мені з ніжною сумовитою усмішкою.

– Гадаю, ні, – відповів я. – Якщо й інші так само мало змінилися, як я.

– І ви справді хотіли поїхати, не побачившись зі мною?! – вигукнула вона.

– Я боявся бути настирливим.

– Настирливим! – вигукнула вона, та немовби згадавши про тітчину присутність, обернулася до цієї пані і продовжувала: – Тітонько, цей пан – друг мого брата, він був моїм близьким приятелем і виявляв неабияку прихильність до мого хлопчика – а як проїжджає повз наш маєток, то боїться бути настирливим!

– Містер Маркгам дуже скромний, – зауважила місіс Максвел.

– Радше церемонний, – мовила її небога, – надто вже церемонний, як на мене. Ну, та гаразд, це не має значення…

– Якби ж я знав, – мовив я, – що ви зробите честь, згадавши про мене, то не відмовляв би собі у задоволенні відвідати вас, та я думав, що ви вже давно забули про мене.

– Ви судили про інших по собі! – зашарівшись, пробурмотіла вона.

Настала пауза. Артур скористався нею, аби представити мені свого гарного молодого сетера і запитати, як почувається його батько Санчо. Місіс Максвел вийшла з покою. Гелена відразу ж попросила Артура принести якусь книжку, і він теж вийшов. Ми залишилися самі; я мовчав, та за півхвилини Гелена підвелася і гаряче запитала:

– Що з вами, Гілберте? Чому ви так змінилися? Це нетактовне запитання, і ви можете не відповідати на нього, та я ненавиджу таємниці.

– Я не змінився, Гелено, – на жаль, я так само палкий і пристрасний, як і раніше, – це обставини змінились.

– Які обставини?! – вона зблідла від занепокоєння.

– Зараз розповім, – сказав я. – Зізнаюся, прибув я сюди з метою побачити вас (не без певних застережних передчуттів, що можу поплатитись за власну самовпевненість), та не знав, що цей маєток ваш, поки мені не сказали про це двоє попутників; і от тоді я відразу побачив усю марність своїх надій, тож хоч і вийшов з ридвана біля ваших воріт, та вирішив не заходити в них: походив кілька хвилин, аби роздивитись місце, але був рішуче налаштований повернутися до M., не побачившись із вами.

– І якби ми з тіткою не поверталися з ранкової прогулянки, то я вас більше ніколи не побачила б і нічого не почула б від вас?

– Я думав, що для нас обох буде краще не зустрічатися, – пошепки відповів я, не наважуючись дивитися їй в обличчя, щоб моя твердість остаточно не зрадила мені. – Я думав, що ця зустріч лише порушить ваш спокій і зведе мене з розуму. Але тепер я радію цій можливості дізнатися, що ви не забули про мене, і нагоді запевнити вас, що я не ніколи не перестану про вас пам’ятати.

На мить запала тиша. Місіс Гантингтон відійшла і стала в ніші вікна. Чи розцінювала вона це як натяк, що лише скромність перешкоджала мені просити її руки? і чи не думала зараз про те, як відмовити мені? Та перш ніж я встиг щось сказати, вона сама порушила мовчання, раптово обернувшись у мій бік і зауваживши:

– У вас така можливість могла з’явитися раніше – я маю на увазі, можливість запевнити мене у тому, що зберігаєте про мене добру пам’ять, і впевнитися, що й ви мною не забуті, – варто було тільки написати мені.

– Я так і зробив би, та не знав вашої адреси, а запитувати про неї у вашого брата не мав бажання, бо думав, що він заперечуватиме проти листування із вами; але це не утримало б мене і на мить, якби я наважився думати, що ви чекали звістки від мене, чи принаймні хоча б інколи думали про свого нещасного друга; але ваше мовчання природно наштовхнуло мене на думку, що мене забули.

– То ви чекали, щоб я вам писала?

– Ні, Гелено… місіс Гантингтон, – сказав я, зашарівшись від цього звинувачення, – звичайно ж, ні; але якби ви послали мені записку через свого брата чи хоча б запитували його про мене час від часу…

– Я й так часто запитувала про вас. Я не збиралася робити нічого більшого, – продовжувала вона, усміхаючись, – поки ви обмежувалися кількома ввічливими запитаннями про моє здоров’я. – Ваш брат ніколи не казав мені, що ви згадували моє ім’я.

– А ви запитували його?

– Ні, адже він не хотів, аби його розпитували про вас, і не заохочував моє надто вже вперте кохання. – (Гелена мовчала). -І він мав рацію, – додав я.

Вона й далі мовчала, дивлячись крізь вікно на засніжену галявину. «Що ж, я звільню її від своєї присутності», – подумав я, а потім підвівся і, не кажучи й слова, рушив до дверей.

– Ви вже йдете? – запитала вона, коли я простягнув їй руку на прощання.

– Навіщо мені залишатися?

– Принаймні дочекайтеся, поки прийде Артур.

Я зрадів, що є нагода лишитися, й став біля неї коло вікна.

– Ви казали мені, що не змінилися, – зауважила вона. – Але ви таки змінилися, та ще й дуже.

– Ні, місіс Гантингтон, я лише мав змінитися.

– Ви збираєтеся стверджувати, що маєте таку ж прихильність до мене, яку мали, коли ми востаннє зустрічалися?

– Так, але було б неправильно говорити про це зараз.

– Було неправильно говорити про це тоді, Гілберте; а зараз все інакше.

Я був надто схвильований, аби сказати щось у відповідь, а вона мовчки підняла віконну раму і зірвала напіврозкриту квітку чорного морозника, що виглянув з-під снігу. Струснувши іній з її пелюсток, вона піднесла її до своїх уст і сказала:

– Ця квітка не така запахуща, як літній квіт, але вона вистояла у такій скруті, якої літні квіти не пережили б: її поливав холодний зимовий дощ, а зігрівало кволе зимове сонце, тож їй не завдав шкоди мороз. Погляньте, Гілберте, вона свіжа і квітуча, хоч на її пелюстках ще лежить холодний іній. Берете її?

Я мовчки простягнув руку. Вона поклала морозника мені на долоню, та я завагався, бо не знав, що вона мала на увазі, не знав і того, як мені поводитися – дати вихід своїм почуттям чи стримувати їх. Помилково витлумачивши моє вагання як байдужість чи небажання приймати її дарунок, Гелена раптом вихопила квітку у мене з руки, викинула надвір і, зачинивши вікно, підійшла до коминка.

– Як це розуміти, Гелено? – вигукнув я.

– Ви не збагнули змісту мого дарунку, – сказала вона, – або, ще гірше, знехтували ним. Я шкодую, що дала його вам, тож і вчинила так.

– Таж ви неправильно мене зрозуміли! – вигукнув я. Потім відчинив вікно, підняв квітку, що лежала на снігу, і подав їй.

– І це вас задовольнить? – запитала вона, тримаючи квітку у руці.

– Звісно, – відповів я.

– Ну, тоді беріть.

Я палко притис її до уст і поклав за пазуху, а місіс Гантингтон тим часом спостерігала за мною із саркастичною усмішкою.

– То що, ви вже йдете? – поцікавилась вона.

– Піду, якщо… якщо повинен!

– Ви змінилися… гордим стали або надто вже байдужим.

– Я не став ні тим, ні іншим, Гелено… місіс Гантингтон. Якби ви могли заглянути в моє серце…

– А чому ви називаєте мене місіс Гантингтон? Чому не називаєте Геленою, як раніше?

– Гелено… люба Гелено! – прошепотів я.

– Квітка, яку я вам дала, була символом мого серця, – мовила вона. – І що ж, її ви заберете, а мене покинете тут саму?

– А чи віддасте ви мені свою руку, якщо я попрошу?

– Невже я так мало сказала? – із чарівною усмішкою відповіла вона.

Я ухопив її руку і хотів був поцілувати, але раптом зупинився і сказав:

– А чи зважили ви всі наслідки?

– Гадаю, зважила, а то не запропонувала б себе чоловікові, що надто гордий, аби узяти мене, або надто байдужий, аби потурбуватися про те, щоб його кохання переважило мої земні статки.

«Яким же безглуздим бовдуром я був!» – подумалося мені.

– Аби тільки ви не пошкодували про це! – сказав я уголос.

– То буде ваша вина, – відповіла вона. – Я ніколи не пошкодую, хіба що ви гірко розчаруєте мене. Якщо ви не певні в моєму коханні, то йдіть собі.

– Янголе мій, люба моя Гелено! – вигукнув я, цілуючи її руку й обіймаючи її за стан. – Якщо все залежить від мене, то ти ніколи не пошкодуєш. Але що скаже твоя тітка?

– Моя тітка ще не повинна про це знати, – відказала вона. – Такий крок видасться їй необдуманим, бо вона не має уявлення, як добре я тебе знаю, – вона повинна познайомитися з тобою ближче й полюбити тебе. Після сніданку ти маєш покинути нас. Навесні ти приїдеш і пробудеш тут довше, розвиваючи ваше знайомство, і я знаю, що ви сподобаєтеся одне одному.

– А потім ти будеш моєю! – мовив я, раз у раз цілуючи її в уста, бо зараз був такий сміливий та швидкий до діла, як раніше був соромливий і стриманий.

– Ні, це станеться за рік, – відповіла вона, обережно звільняючись від моїх обіймів, та ніжно стискаючи мою руку.

– Цілий рік! О Гелено, я не можу чекати так довго!

– А де ж твоя вірність?

– Я не зможу витерпіти такої довгої розлуки.

– Це не буде розлукою: ми писатимемо одне одному щодня, а часом і зустрічатимемося. Мені й самій не хочеться чекати, та я повинна порадитися зі своїми друзями про те, коли призначати весілля.

– Твої друзі будуть проти.

– Вони не дуже заперечуватимуть, любий Гілберте, – сказала вона, цілуючи мою руку, – просто не зможуть заперечувати, коли познайомляться з тобою, а якщо зможуть, то, значить, вони несправжні друзі. Тепер ти задоволений?

– Хіба можу я бути незадоволеним, якщо ти кохаєш мене? А ти справді кохаєш мене, Гелено? – запитав я, бажаючи почути це з її вуст.

– Аби ти кохав мене так, як я тебе кохаю, – пристрасно відповіла вона, – то ніколи не зважав би на моє багатство, бо найбільші земні блага – ніщо в порівнянні з єдністю люблячих сердець!

– Але це завелике щастя, – сказав я, знову обіймаючи її, – я не заслужив його, люба… чим довше мені доведеться чекати, тим більшим буде мій страх, що хтось украде тебе в мене – і подумай, за рік може трапитися тисяча речей! – я весь цей час буду немов у лихоманці від постійного жаху і нетерпіння. Крім того, зима – така похмура пора року.

– Я теж про це думала, – поважно відказала вона, – тож не виходитиму заміж узимку…

– То, може, поберемося навесні?

– Ні, ні… краще восени.

– А, може, влітку?

– Ну гаразд, наприкінці літа. До кімнати увійшов Артур.

– Мамо, я не знайшов книгу там, де ти звеліла мені шукати її, – (у маминій посмішці було щось розуміюче, що ніби казало: «Так, любий, я знала, що ти не зможеш»), – та Рейчел нарешті розшукала її. Погляньте, містере Маркгам, це природознавство, а в ньому змальовані всі птахи й звірята!

Ми сіли за столом і почали розглядати малюнки. Якби Артур прийшов на хвилину раніше, то я не дуже був би радий йому, та зараз я тішився його товариством: то був син моєї любої Гелени, а отже і мій – відтоді я так і ставлюся до нього. Той хлопчик уже став гарним юнаком, і зараз мешкає у маєтку Грасдейл зі своєю молодою дружиною, яка колись була веселою маленькою Геленою Гатерслі.

Ми не встигли проглянути й половини книги, як з’явилася місіс Максвел, аби запросити мене на сніданок. Від холодних, стриманих манер цієї пані мені було незатишно, та я доклав усіх зусиль, аби догодити їй, і, гадаю, досягнув успіху в цьому, бо під час розмови вона пом’якшала, а коли я збирався у дорогу, люб’язно попрощалася зі мною, висловивши сподівання незабаром знову мати задоволення бачити мене.

– Хочеш поглянути на оранжерею тітчиного зимового саду? – запитала Гелена, коли я підійшов прощатися з нею, прикликавши на допомогу все своє самовладання.

Я охоче скористався тим відстроченням і пройшов за нею до великої скляної оранжереї, де цвіла сила-силенна квіття.

– Моя тітка надзвичайно любить квіти, – сказала Гелена, – і Стенінглі любить теж: я привела тебе сюди, аби попросити, щоб цей маєток залишався її домом, поки вона житиме, а також аби ми жили з нею, бо їй буде шкода втратити мене, – якщо її покинути саму, вона пропаде.

– Ради Бога, люба, ти можеш що завгодно робити зі своєю власністю! Ми житимемо разом і ніколи не розлучатимемося. Я люблю її заради тебе, тож її щастя буде так само дороге для мене, як і щастя моєї матері.

– Дякую, любий! Ось тобі поцілунок за це. Прощавай. Ну ж бо… ну ж бо, Гілберте, відпусти мене! Он іде Артур, не лякай його своїм безумством.

* * *

Пора мені закінчувати розповідь. Задля твоєї втіхи додам кілька слів, бо знаю, що ти відчуватимеш симпатію до літньої леді і захочеш дізнатися, чим усе скінчилося. Я приїхав навесні й доклав усіх зусиль, аби заприязнитися з нею. Вона прийняла мене доброзичливо, адже небога підготувала ґрунт своїми розповідями, й тітка була гарної думки про мене. Я поводився якнайкраще, і ми добре ладнали. Дізнавшись, що ми хочемо побратися, вона сказала:

– Ви, пане Маркгам, збираєтеся вкрасти у мене племінницю, так я розумію. Гаразд! Сподіваюся, Бог дасть вам процвітання і нарешті зробить мою любу дівчинку щасливою. Визнаю, мені більше було б до вподоби, якби вона лишилася самотньою, та якщо вже вона повинна знову вийти заміж, то я не знаю нікого, за кого б я охочіше віддала її, ніж за вас.

Зрозуміло, я був дуже радий такому компліменту і сподівався довести їй що вона не помилилася у своєму прихильному судженні.

– Проте у мене є одне прохання, – продовжувала вона. – Схоже, я все ще маю розглядати Стенінглі, як свій дім: мені хотілося б, аби ви зробили його і вашим домом, бо Гелена звикла до цього місця й до мене, а я звикла до неї. Із Грасдейлом у неї пов’язані болісні спогади, а я не набридатиму вам своїм товариством: я – дуже тиха людина, і проводитиму майже весь час у своїх покоях, клопотатимуся власними справами і лише час від часу бачитимуся з вами.

Звичайно ж, я з великою готовністю пристав на це, і ми жили в злагоді з нашою любою тіткою аж до її смерті. Ця сумна подія сталася за кілька років після нашого шлюбу, і була вона сумною не для неї, бо смерть її була легка і вона рада була скінчити свій життєвий шлях, а для її друзів та рідні.

Втім, повернімося до моїх справ: побралися ми з Геленою погожого серпневого ранку. Щоб подолати упередженість моєї матінки проти цього шлюбу і примирити її з думкою, що я покину ферму Лінден, Гелена застосувала всю свою доброту і люб’язність, а я умовляв матусю цілих вісім місяців. Зрештою, вона була задоволена тією щасливою долею, яка випала її синові, і гордо приписувала це його чеснотам і талантам. Я передав ферму Фергусові й, гадаю, тепер вона процвітатиме під його орудою, бо нещодавно він закохався у старшу дочку вікарія з Л., яка просто-таки ушляхетнила його і спонукала докласти дивовижних зусиль, причому не лише для того, аби завоювати її прихильність, а й щоб зробитися гідним її; як ти знаєш, йому це вдалося. Що стосується мене, то немає потреби розповідати тобі, як щасливо живемо ми з Геленою, як тішимося одне одним і нашими любими дітьми, яких у нас чимало. Тож чекаємо вас із Розою в гості, адже наближається пора твого щорічного візиту, – пора, коли ти покидаєш закурене галасливе і неспокійне місто, аби відпочити в нашому товаристві серед чудовної сільської природи.

А поки що прощавай.

ГІЛБЕРТ МАРКГАМ. СТЕНІНГЛІ. 10-е червня 1847 року.

Примечания

1

Тут і далі переклад віршів Наталі Тисовської. – Прим. ред.

(обратно)

2

Друге послання коритнянам, 6:15. – Тут і далі біблійні цитати подаються в перекладі митрополита Іларіона.

(обратно)

3

Євангеліє віл Луки, 16:31.

(обратно)

4

Книга псалмів, 9:18.

(обратно)

5

Євангеліє від Матвія, 5:26.

(обратно)

6

Перше послання апостола Павла до коринтян, 3:15.

(обратно)

7

Послання апостола Павла до філіп’ян, 3:21, Перше послання апостола Павла до Тимофія, 2:4.

(обратно)

8

Картярська гра на гроші (зазвичай для двох учасників).

(обратно)

9

Джон Драйден, драма «Все заради кохання».

(обратно)

10

Уривок із гімну Джона Ньютона «Тривога».

(обратно)

11

Верховий кінь, натренований для полювання.

(обратно)

12

Євангеліє від Матвія, 25:24.

(обратно)

13

Книга Еклезіястова, 2:24–25.

(обратно)

14

Книга Еклезіястова, 11:9.

(обратно)

15

Вільям Шекспір, «Дванадцята ніч».

(обратно)

16

Уривок із вірша Роберта Бернса «Сільська дівчина».

(обратно)

17

Євангеліє від Матвія, 6:22.

(обратно)

18

Книга пророка Ісаї, 50:10.

(обратно)

19

У живописі – металева чи рогова пластинка у вигляді лопатки чи ножа, яка застосовується для видалення фарб, нанесення ґрунту, очищення палітри.

(обратно)

20

Золота монета в один фунт стерлінгів.

(обратно)

21

Плач Єремії, 3:7-33.

(обратно)

22

Євангеліє від Матвія, 18:14.

(обратно)

23

Міра довжини (приблизно дорівнює трьом милям).

(обратно)

Оглавление

Розділ I

Розділ ІІ

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX

Розділ XX

Розділ XXI

Розділ XXII

Розділ XXIII

Розділ XXIV

Розділ XXV

Розділ XXVI

Розділ XXVII

Розділ XXVIII

Розділ XXIX

Розділ XXX

Розділ XXXI

Розділ XXXII

Розділ XXXIII

Розділ XXXIV

Розділ XXXV

Розділ XXXVI

Розділ XXXVII

Розділ XXXVIII

Розділ XXXIX

Розділ XL

Розділ XLI

Розділ XLII

Розділ XLIII

Розділ XLIV

Розділ XLV

Розділ XLVI

Розділ XLVII

Розділ XLVIII

Розділ XLIX

Розділ L

Розділ LI

Розділ LII

Розділ LIII Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg