«Свиняча етика»

О. Генрі Свиняча етика

Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джефферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Уобаш, має голову на в'язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.

Поле діяльності Джеффа не якесь там незаконне шахрайство. Удовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джеффові голосові зв'язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар «брева» почув історію його останньої афери.

- В нашому ділі,- сказав Джефф,- найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахрувати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.

Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.

Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі, даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.

Згайнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.

- Джентльмени,- кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками,- по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті. Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи плутні. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш,-кажу,-прекрасну баладу Гольдштайна «Покинуте село», де є такі чудові рядки:

- Ваша правда, містере Пітерс,- каже крамар.- Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?

- Авжеж, не знає,- озивається міський констебль.- Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.

- Щоб я провалився,- кажу я їхньою гірською говіркою.- Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?

- Гірше,- відповідає крамар.- Він краде свиней.

Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати.

Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол, а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар'єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом.

Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі.

- Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство,- кажу я.- Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися - з гордістю чи без гордості - як на доказ вашої фахової придатності?

- А хіба,- каже він, по-південному розтягуючи слова,- хіба ви ще про мене не чули? В усіх Блакитних горах жодна людина - чи то негр, чи білий - не вміє так спритно вкрасти порося: не чутно, не видно, та ще й замести за собою сліди. Я можу поцупити порося,- веде він далі,- із хліва, з-під рундука, біля корита, у лісі, вдень і вночі, звідки завгодно і як завгодно - і ручаюсь, що ніхто не почує навіть кувікання. Весь секрет у тому, як узяти порося і як його нести. Сподіваюсь,- розповідає цей благородний спустошувач свинячих хлівів,- що колись мене визнають чемпіоном серед свинокрадів.

- Гонор,- кажу я,- похвальна річ, і для Маунт-Нібоу свинокрадство неабияке досягнення, але на ширшій арені, містере Тейтем, ваше заняття вважатимуть безнадійно провінціальним. А втім, воно свідчить про вашу лояльність і надійність. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів готівкою, і завдяки вашому простацькому вигляду ми здобудемо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Шукай вітра».

Я законтрактував Руфа, і ми рушили з Маунт-Нібоу в долину. По дорозі я муштрував його для задуманої мною операції. Перед тим я два місяці пробайдикував на Флорідському узбережжі й відчував приплив неабиякої енергії, а в голові у мене аж гуло від усяких планів та задумів.

Я тоді хотів прочесати гребенем завширшки дев'ять миль увесь фермерський район на Середньому Заході, куди ми й подались. Але, діставшись до Лексінгтона, ми застали там цирк братів Бінклі. Місто аж кишіло репаною голотою, що припхалася сюди з навколишніх сіл і грюкала своїми саморобними черевиками по бельгійському бруку вулиць. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не залізти в чужу кишеню й не розжитись якоюсь дещицею. Тому я найняв дві кімнати зі столом для Руфа й для себе недалеко від цирку в домі однієї солідної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до крамниці готового одягу й спорядив його з ніг до голови як сущого джентльмена. У своєму новому вбранні, яке ми йому вибрали разом зі старим Місфіцьким, він мав дуже ефектний вигляд: яскраво-блакитний костюм у жовто-зелену кліточку, модна жилетка кольору засмаглої шкіри, червоний галстук і найжовтіші в місті черевики. 

Це був перший у житті Руфа костюм, досі він носив штани з домотканого полотна й просту сіру сорочку - одяг свого рідного краю. Не дивно, що він пишався своїм костюмом, наче дикий ігоррот - новим кільцем у носі.

Того ж вечора я подався до цирку й організував неподалік гру в скойки. Руф мав удавати стороннього і грати проти мене. Я дав йому пачку фальшивих грошей для ставок і залишив стільки ж собі у спеціальній кишені, щоб виплачувати його виграші. Не те, щоб я не довіряв йому; просто я не можу скерувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, пальці мої страйкують.

Я поставив столик і заходився показувати, як легко вгадати, під якою скойкою горошина. Неписьменні телепні збилися щільним півколом і почали підштовхувати одне одного ліктями й під'юджувати робити ставки. Саме тут з натовпу мав вийти Руф, виграти кілька дрібних монет, щоб і іншим захотілось взяти участь у грі. Але де ж це Руф? його немає. Двічі чи тричі вигулькнув десь збоку, бачу: стоїть, вирячивши баньки на афіші й набивши рот арахісовими цукерками, а близько так і не підійшов.

Дехто із сміливців наважився поставити якусь дрібну монету, але грати в скойки без напарника - це все одно, що ловити рибу без наживки. Я припинив гру, маючи лише сорок два долари прибутку, хоч розраховував зідрати з цих неотес принаймні двісті. Об одинадцятій годині я вернувся додому й пішов спати. Мабуть, гадав я, цирк занадто сильна спокуса для Руфа, і він не встояв перед музикою та іншими принадами. Я вирішив добряче поговорити з ним уранці щодо принципів нашого бізнесу.

Тільки-но Морфей припнув мої плечі до злиденного матраца, як увесь будинок сповнився якимись непристойними вульгарними вигуками, схожими на крик дитини, коли вона об'їсться зелених яблук. Я схоплююся з ліжка, відхиляю двері в коридор, гукаю господиню і, коли вона висовує голову, кажу:

- Місіс Піві, шановна добродійко, будьте ласкаві, заткніть пельку вашій дитині, щоб чесні люди могли виспатися після важкого дня.

- Сер,- каже вона,- це не моя дитина. Це верещить свиня, яку дві години тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Тейтем. І якщо ви її кузен, чи дядько, чи брат, то я буду вам щиро вдячна, якщо ви самі, шановний добродію, заткнете їй пельку.

Я накинув якусь там одежину, необхідну в порядному товаристві, й пішов до Руфової кімнати. Він уже встав засвітив лампу й наливав у бляшанку молока для рябого, підсвинка, який верещав, аж заходився.

- Як же так, Руфе? - кажу я.- Ви знехтували своїми обов'язками й звели нанівець усю мою гру. І поясніть, звідки тут свиня? Ви, як видно, знову взялися за своє.

- Не гнівайтесь на мене, Джеффе,- каже він.- Ви ж знаєте, що я небайдужий до поросят. Красти їх - це вже моя друга натура. А сьогодні трапилася така чудова нагода, що я просто не міг стриматися.

- Ну й ну! - кажу я.- Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною?

- Це через те, Джеффе,- каже він,- що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.

- Гаразд, я йду спати,- кажу.- Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.

- Порося було голодне,- каже Руф.- А тепер воно засне й не кричатиме.

Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку «Лексінгтонський щоденник», його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об'ява на першій сторінці:

П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ

Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне - живою й неушкодженою - славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.

Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.

- Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! - вітаюсь я весело й приязно.- То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?

- Запакую його в корзину,- каже Руф,- і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.

- Яке чудове поросятко! - кажу я, чухаючи йому спину.

- А вчора ви обзивали його всякими поганими словами,- каже Руф.

- То ж учора,- відповідаю,- а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе,- кажу,- я дам вам за цю свиню десять доларів.

- Мабуть, я не продам цієї свинки,- каже він.- Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.

- А чому не цю? - питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.

- А тому,- відказує Руф,- що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім'я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так,- каже він,- там стоять два намети, з'єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.

- Свиня не проживе стільки років,- кажу я.- Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.

Руф глянув на мене здивовано.

- Свиня не може становити для вас такої цінності,- каже він.- Нащо вона вам?

- Розумієте,- відповідаю я,- з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об'їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Уобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід - від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе,- кажу я,- по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.

- Я б з дорогою душею зробив вам послугу,- каже Руф,- але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона - артист. Поросята - моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п'ятдесят доларів.

- Але послухайте,- кажу я, витираючи з лоба піт.- Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов'язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.

- Джеффе,- відказує цей поросячий естет,- справа не в грошах, а в почутті.

- Сімсот,- кажу я.

- Хай буде вісімсот,- каже Руф,- і я вирву це почуття із свого серця.

Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.

- Я візьму її до себе в кімнату,- кажу,- і замкну, поки ми снідатимемо.

Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.

- Дайте-но я,- каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.

У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.

Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.

- Ви Джорж Б. Теплі? - питаю я.

- Можу заприсягтися, що це я,- відповідає він.

- Так от, я привіз,- кажу.

- Висловлюйтеся точніше,- просить він.- Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?

- Ні те, ні друге,- кажу.- Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.

Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.

- Гей, Макс! - гукає Джордж Б. Теплі.- Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?

- З нею? Ні! - каже Мак.- У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.

- Звідки у вас ці фантазії? - звертається до мене Теплі.- З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету й показую йому об'яву.

- Фальшивка! - заявляє він.- Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!

Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї - на двадцять футів попереду від свого вереску.

Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, не-прикрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.

- Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв,- кажу я.- Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?

- Ні,- відповідає.- На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.

В обід я вернувся до місіс Піві.

- Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? - питає вона.

- Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення,- кажу,- то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.

- Тепер ви розумієте,- закінчив свою розповідь Джефферсон Пітере,- як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.

- Але ж,- почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження,- правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили...

Джефф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.

- Ви змішуєте різні поняття,- сказав він.- Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати - хіба не це діловий принцип Уолл-стріту? Там «бики» і «ведмеді»1, тут свиня - яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?

Примітки

1

Спекулянти, які грають на американській біржі.

Оглавление