«Вічний календар»

Вічний календар (fb2) - Вічний календар 5168K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Василь Махно

Вічний календар. Василь Махно

«Ця земля схожа на саламандру в огні»

Евлія Челебі (1611–1682)

«Може бути зле, коли людина не відчуває тривалості часу. На війні не буває нудно, у нещасті теж, і в муках. Коли важко, не буває нудно»

Меша Селімович «Дервіш і смерть»

«У кожного з нас є свої причини пам’ятати і забути»

Жозе Сарамаґо «Євангеліє від Ісуса»

Частина перша

1672. САЛАМАНДРОВА ЗЕМЛЯ

Дійові особи:

Мегмед IV, османський султан

Фазил Агмед Кьопрюлю, великий візир

Гриць Баревич, митник

Анна Баревич, дружина

Варвара Баревич, дочка

Іван Баревич, син

Матій Баревич, син

Павло Баревич, син

Міхал Вишнівецький, польський король

Ян Собєський, польський король

Антоній Волянський, хорунжий польської гусарії

Ашкеназі, гебрейський купець із Язлівця

Минас Сиринович, вірменський купець із Язлівця

Якуб, Асфатур, Кшиштоф, сини Минаса

Богдан Сеферович, вірменський воєначальник із Язлівця

Саббатай Цві, гебрейський лже-Месія

Сара, дружина Саббатая Цві

Язловецькі бейлербеї

Ходжа Алі-ефер, писар Дивану

Мурза, османський урядник

Онуферко, птахолов та інші

1

Месія з Ізміру

Розпочинається наша історія із того, що восени 5426 року від створення світу, 1666 року від Різдва Христового, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря Гіджри з порту міста Ізмір відплила ґалера-баштарда. Подія, на котру можна було б не звернути уваги, якби цією ґалерою плив до Стамбула хтось інший, а не Саббатай Цві, ізмірський мешканець, який оголосив світові про своє месіанство. Надходили роки, у які тривожно вчитувалися юдейські книжники та християнські богослови, щоби зрозуміти: що чекає цей світ. А очікували вони приходу Месії та кінця світу. Ось чому не стихали суперечки по синагогах, бо книжники, йдучи за кожною літерою Тори, послинюючи пальці, розвивали сувої пергаменту, аби збагнути слова спершу очима, а відтак — розумом. А християнські богослови, такі як Йоаникій Ґалятовський, були переконані, що лише християни дотримуються закону Мойсея, тому будуть спасенні. Астрономи вдивлялися в зоряне небо, вишукуючи звізди й небесні знамення, щоб першими помітити що-небудь, що підказало б їм вістку про останні часи. Бо відомо, що перед останніми часами прийдуть лжемесії, війни, голод, хвороби, потопи й настане велике збаламучення всіх народів. У Лондоні, до прикладу, тоді бушувала чума, завезена голландськими купцями. Клерк королівського Адміралтейства Семюель Пипс у щоденнику описуватиме, що після наказу влади знищити всіх псів і котів ареал епідемії розширився. Ціле літо міські пацюки розносили смертельну хворобу, а мешканці Лондона виносили трупи з домів і складали на вулицях, бо не було чим вивозити на цвинтарі. І тільки на початку вересня королівський пекар забув загасити піч, у якій випікав хліб для двору, — і вигоріло тоді пів міста. Разом із будинками згоріли переносники хвороби, — й усі, хто покинув Лондон — повернулися. І вершилися тоді по світу також події, про які забулося, і тому ми їх теж не можемо згадати. А той Саббатай Цві, який поділить світ на двадцять шість частин (про що розповімо згодом) для своїх послідовників, зовсім не переймався, що імперії та королівства давно володіють тим, що він так легко роздавав. Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство й династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, — ось чому все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами.

Так-от, вересневої пори, за день до призначеного виходу ґалери з ізмірського порту, до реїса Пападуполоса навідався Саббатай Цві. Він знайшов капітана в портовій кафані. Пападуполос присів пообідати. Реїс був голодний, а розмова з юдеєм могла затягнутися. Саббатай Цві помітив це незадоволення й відчув до себе неприязнь. Навіть чіпкий погляд капітана, яким той зміряв юдея, перейшовшись із Саббатаєвої голови до Саббатаєвих ніг, не віщував приємної розмови.

Стіл перед реїсом був ще порожнім, і коли реїс ковтнув слину — Саббатай почув воркотіння Пападуполосового шлунка.

Але Саббатай Цві розпочав:

«Я — Саббатай Цві», — говорив швидко юдей, тримаючись міцно за кожне слово, наче безсилий плавець за очерет. Говорив упевнено й за хвилину виклав суть справи. Тримався Саббатай так, що наче це Пападуполос просився до нього на ґалеру, а не навпаки.

Слухав Пападуполос Саббатая і згадував плітки про цього юдея, які поширювалися в Ізмірі. Саббатай насамкінець запевнив реїса, що щедро заплатить за себе і своїх супутників, якщо той погодиться взяти їх на борт.

«А скільки вас?» — запитав Пападуполос.

«Дванадцятеро, — згорда відповів Саббатай. — Одинадцятеро чоловіків і Сара, моя дружина».

Пападуполос згадав, як хтось із його конопатників переповідав, що в Ізмірі об’явився юдейський месія, мовляв, щойно той месія повернувся з Палестини, звідки привіз собі дружину Сару, яка затьмарила вродою всіх ізмірських красунь. Власне, про це торочили у своїх розмовах мусульманські, християнські та юдейські доми. Подейкують, що ходить той месія вулицями з кількома своїми послідовниками і співає псалми. Виглядає на божевільного, але він не божевільний. Хтось інший із пападуполосової команди, хто слухав цю розповідь, додав, що ізмірські рабини не приймають того Саббатая, але кілька десятків юдеїв тут, в Ізмірі, таки повірили в його слова і готові йти за ним навіть на край світу.

Коли ґалеру завантажили і штурман подав веслувальникам першу команду, до порту зійшлося кілька десятків ізмірських євреїв з дітьми. Дехто з них плакав, а дехто вигукував прокльони вслід ґалері-баштарді, що вже відпливала. «Що вони там кричать?» — питав себе реїс Пападуполос. До його вух, зарослих чорним волоссям, набивалося морське повітря, приглушуючи слабкі голоси юдеїв на березі. За якийсь час затріпотіли напнуті вітрила. Люди в порту злилися з портовими забудовами. А ті євреї, які збилися докупи на кормі і яких, Пападуполос погодився перевезти до Стамбула, вдивлялися поперед себе за горизонт. Їх наче й не обходило, що там відбувається на березі. І лише чорноволоса Сара, яка була серед тих пасажирів, оглядаючись на берег, посміхалася.

До десятка довгих весел по обидва боки бортів ґалери було приставлено понад сто веслярів, яких набирали в Ізмірі чи приміських селах, а решту — привозили з невільничих ринків. Штурман, його помічник, наглядач за невільниками, ковалі, конопатники, такелажники, теслі — складали строкату команду, з якою міг упоратися лише реїс Пападуполос, ізмірський грек, предки якого служили ще в Хайреддіна Барбароси. Цього разу на ґалері також було тих дванадцятеро пасажирів, які вчора попросилися до Стамбула.

Переважно перевозили Пападуполосовою ґалерою пшеницю, яку зберігали у складах ізмірського порту. Була та ґалера о двох щоглах, на яких пошарпані й витерті сильними подувами середземноморських вітрів атласні вітрила висіли наче штани-шаровари на кривих ногах капітана.

Часто в морських переходах ґалеру наздоганяв сироко. Ось чому Пападуполос найбільше боявся вітру-сироко, який роздирав тканину вітрил і трощив щогли. Плоскодонну ґалеру, залиту штормовими хвилями, могло викинути на берег. Навіть тоді, коли канатники вчасно опускали вітрила, а наглядачі за гребцями-невільниками, слухаючись наказу капітана, маневрували. Все одно виживали не всі. І Пападуполос із тими, хто вижив, скидав з кам’янистих берегів острова тіла нещасних потопельників. Знаходили їх по цілому берегові. Птахи кружляли над ними, щоби пити в мертвих очі, і поночі поблизу було чути запах лисиць. А потім кілька день конопатники замінювали потрощені дошки корабельного дна й бортів, а теслярі ремонтували поламані весла. І коли ґалера й рештки команди були готові продовжити плавбу, Пападуполос, орієнтуючись по зоряному небу наче в ізмірському кварталі, у якому виріс, шукав поміж зірок місце найближчого порту.

Але ще вчора, поки Пападуполос в Ізмірі чекав на свою команду, що розбрелася містом, ті дванадцятеро юдеїв попросилися в нього до Стамбула. Капітан баштарди, оглянувши їх, сказав, що ґалера відпливатиме завтра і вони можуть дочекатися ранку в прибережному складі пшениці. До того ж, юдей, що назвався Саббатаєм Цві, видався старому Пападуполосу підозрілим, бо погодився ночувати на складі й саме він запитав, у якому будинку склад, і пояснив, що не хочуть вони повертатися домів, щоби не спізнитися. Пападуполос провів їх уздовж кам’янистого берега і, відкривши ключем замок складу, впустив усередину. Сухе повітря вдарило Пападуполосу в ніздрі, і він пчихнув, за ним пчихнув Саббатай Цві і всі інші його супутники. Прибережні схили, на яких дозрівав виноград, огортало свіже морське повітря. У поодиноких міських будинках тремтіло брудне світло. Брехали пси. По схилах чути було іржання спутаних коней. А десь, зовсім далеко, у доокружних селах, сонні когути прокльовували своїм горланням опівнічну тишу, у яку прямував загін яничарів. Упереміш із грубими голосами, які віддалялися від порту, гудів, стихаючи, важкий кінський тупіт.

Будиночок, у якому спали юдеї, стояв оддалік від портових забудов. Усередині, на кучугурах пшениці й примостилися на ніч пасажири Пападуполоса.

Реїс повернувся на ґалеру, але не міг ніяк заснути. Перебираючи в пам’яті обличчя євреїв, він переповнювався цікавістю й підозрою. Хто вони? Нащо їм Стамбул? Той, хто назвався Саббатаєм Цві, видавався Пападуполосові божевільним і пророком. Саббатай говорив із капітаном наче з порожнім місцем, діркою у прогнилій дверній дошці. Цей юдей дивився, дірявлячи реїса. Погляд Саббатая заворожував і скидався на погляд змії. Слова, якими він говорив, були не від землі, а з книжок. Тільки нервове посмикування шийних хребців і подеколи тонких уст свідчили про те, що, кажучи щось, Саббатай переживає величезне напруження. І сходить те напруження не з його тіла, а звідкись згори, наче злива із захмареного неба.

Пападуполос підкрався до складу з пшеницею — і заглянув у шпару між дверних дощок. Він побачив, що той юдей на ім’я Саббатай Цві, схилившись при оправленій телячою шкірою книжці, читав. Вікна були залиті місячним світлом, наче срібним козячим молоком. Окремо від чоловіків спала жінка. Пападуполос не знав, хто вона. Жінка вві сні розкрилася — і з-під бавовняного накриття біліла її литка. А коли вона перевернулася на лівий бік, то накриття сповзло, оголивши її оксамитову спину й сідниці.

У Пападуполоса застугоніло серце. Він ще раз глипнув на Саббатая Цві, але той, відклавши книжку, уже молився.

І Пападуполос, відійшовши від дверей, думав про розімлілу вві сні жінку і її білі литки.

Він зітхнув, наче втомлений звір, і повернувся на ґалеру. Заснув, накрившись із головою грубим халатом.

Над ізмірською бухтою витікав срібним світлом місяць, схожий на тріснуту шкаралупу курячого яйця.

Команда Пападуполоса прийшла на берег під ранок. І грек прокинувся від рипіння дошки, яка прогиналася під дебелими тілами його матросів, коли ті заходили на ґалеру. Невільників привели насамкінець, коли всі інші на ґалері зайняли свої місця.

Бухта іскрилася від ранішнього сонця.

Починався приплив — і зелені хвилі накочувалися на береги.

Чайки літали над берегом, перші рибалки лаштували свої човни з сітями, щоб устигнути до заходу сонця повернутися з уловом.

Пападуполос звично нагримав на матросів і став чекати, коли з будиночка покажуться юдеї.

«Рибалки вийдуть у море першими», — сказав він своєму помічнику чи то з докором, чи просто, щоби щось сказати.

Коли на узбережжі й у порту нарешті почало пробуджуватися життя, двері будиночка відчинилися. Пападуполос це запримітив, але зі складу ніхто не виходив. Першим показався Саббатай Цві, тримаючи під пахвою книжку, а за ним вийшло десять юдеїв і та сама жінка-юдейка, яку цієї ночі Пападуполос поїдав очима. Усі дванадцятеро поспішили піднятися на корабель. Ще вчора, домовляючись із Пападуполосом, Саббатай Цві, про якого гудів цілий Ізмір, спробував пояснити грекові, що відпливати потрібно негайно, бо його з супутниками переслідують ізмірські рабини. Але чого власника корабля і його ненадійну команду це мало обходити? Ось чому відпливали зранку, дочекавшись припливу. «Одна морока — йтимуть проти вітру», — роздумував Пападуполос.

Отже, з Ізміру поспішно забирався Саббатай Цві. Той, за ким приліпилося «Машіах», перед яким у юдейських кварталах Ізміру одні падали на коліна, танцювали й веселилися, а інші — плювали в бік, звідки вітер чи людський поголос доносили його ім’я. Але що з того? Корабель Пападуполоса, завантажений ізмірським товаром, все одно плив би до Стамбула. З цими дванадцятьма чи без них.

Передучора Саббатай Цві прийшов до синагоги з дитячою колискою, у якій лежала риба, загорнута в сувій Тори. Він ніс колиску, наче діжку вина, привертаючи увагу перехожих і продавців, чиї крамнички траплялися на його шляху. За ним ішла Сара. Вона ступала слід у слід, тримаючись поглядом за тінь, що падала від Саббатая. За ними прямували ще кілька його послідовників. Біля синагоги процесія зупинилася, і Саббатай звернувся до своїх супутників, але звичайно, його чули перехожі, крамарі й рабин усередині синагоги, двері до якої були відхилені.

«Я Саббатай Цві, Машіах народу ізраїлевого, кажу вам усім, що надходить час юдейського визволення», — і ввійшов до синагоги.

Рабин зустрів Саббатая майже на порозі, бо крики на вулиці привернули його увагу.

«Це ти посмів вимовити ім’я Всевишнього, яке дозволено вимовляти первосвященнику один раз на рік, у день Йом Кіпуру, у Єрусалимському Храмі?» — запитав його старий рабин.

«Я, — відповів Саббатай Цві, — я собі це дозволив, бо я — Машіах».

Рабин опустив очі.

«А що ти приніс до синагоги?» — спитав, показуючи рукою на колиску, яку Саббатай не відпускав, притиснувши до грудей.

«Рибу, загорнуту листком Тори».

«У листок Тори?» — тремтячими губами перепитав старий рабин.

Сара, що стояла поруч із Саббатаєм Цві, побачила, як у рабина, що служив у синагозі більше сорока років, підкосилися ноги.

Минув час, коли всі рабини Ізміра прокляли Саббатая Цві, і той зник із міста, з’явившись у Салоніках, а звідти переїхав до Стамбула.

Мине ще кілька років, поки Саббатай Цві з’явиться з колискою в руках на сходах синагоги в оточенні своїх учнів і прихильників.

І коли корабель, вийшовши з ізмірської бухти, узяв курс на Стамбул, то дехто з юдеїв, відчувши перші подуви морського вітру, дістали свої талеси й накрилися ними. Затріпотіли над головами мандрівників атласні вітрила. Стерновий, тримаючи обома руками хитке стерно, гукнув щось команді, а ті розбіглися палубою корабля натягати вітрила. Тоді одинадцятеро чоловіків і жінка на ім’я Сара зійшли у трюм, щоб захиститися від вітру.

Корабель проводжали, як потім розказуватиме на допиті Пападуполос у Стамбулі султанській охороні, кількасот ізмірських юдеїв.

Вони не плакали й мовчали, відчуваючи різь в очах від солоного морського повітря. І кожен бажав затримати мандрівців. Але коли корабель розплився на горизонті, вони, позітхавши, взяли своїх дітей і пішли домів із тягарем на серці.

На ґалері ж, що впевнено пливла до Стамбула, був Саббатай Цві, уродженець Ізміра, Месія народу Ізраїлю зі сподвижниками й Сарою, яка була його дружиною. Це він, Саббатай Цві, заплатив власникові корабля за подорож і наказав плисти до Стамбула. Саббатай Цві підставляв своє лице потокам морського вітру й чув, як тріскотить тканина. Він обернувся, щоби подивитися на Ізмір. Місто, у якому він, Саббатай Цві, народився сорок років тому, зменшувалося з кожною милею шляху ґалери, що відпливала, як йому здавалося, назавжди. У свої сорок він багато подорожував, вивчав Тору й Кабалу, втікав із міст, сварився з рабинами й ніде надовго не затримувався.

На горі Пагос, яка нависала над містом, виднілася фортеця Кадіфекале. З того місця найкраще проглядалася затока. У дитинстві Саббатай Цві видряпувався крізь чагарники й маслинові гаї на фортечну гору й роздивлявся кожну деталь, що відкривалася перед очима. Найбільше вабила його зелена затока, особливо поночі, коли на ґалерах і човнах засвічувались олійні ліхтарі. Тоді, коли море заспокоювалося, Саббатай повертався додому, боячись псів і яничарів. Сходив із гори, відчуваючи подих Творця. Удома, як завжди, Саббатай заставав переполох: мама кричала, що хлопця посікли яничари або ж його викрали, аби продати у Стамбулі. І коли Саббатай підходив до батька, той клав йому на голову руку й, нахилившись, щось шепотів Саббатаєві на вухо. І хлопець ішов спати.

Наче прощаючись з Ізміром, Саббатай ще бачив, як під горою, із суцільної стіни кам’яних будинків, виростали шпилі мінаретів. І як вулички зросталися зі стінами будинків. А мутна пелена туману прикривала і гору, яка присіла над містом, і саме місто.

Кораблем хитнуло, і Саббатая Цві ледь не збив із ніг дебелий канатник, який біг щодуху до центральної щогли. І Машіах поспішно спустився в трюм, у якому була Сара з десятьма свідками його месіанства. Сара лежала, накрившись вовняними одежами, бо її починало вивертати від морської хвороби. Саббатай вирішив її не турбувати. Натомість, сівши в коло своїх спільників, почав із ними розмову.

Усі вони були з Ізміра. І тільки Сара, яку Саббатай привіз у рідне місто здалеку, була родом із Поділля, але виростала в Каїрі. Там молодий Саббатай одружився з нею, бо, прочувши про Машіаха, Сара, яка страждала неврозами і якій часто ввижалися пророки та її покійний батько, розрубаний навпіл козаками Хмельницького, оголосила себе нареченою Машіаха. Поголос про красуню, котра увірувала в те, що вона наречена Машіаха, дійшов до Каїра швидше, аніж караван верблюдів переходить палестинську землю й доходить до Єгипту. Саббатай Цві вислав послів, і Сару привезли до Каїра. У домі Рафаеля Йосипа й відбулося весілля, яке Саббатай Цві прийняв як волю Всевишнього.

Першим промовив до Саббатая Цві убогий Авраам Рубіо, якого вчора Машіах проголосив королем і володарем однієї двадцять шостої частини світу. Світ було поділено Саббатаєм Цві на двадцять шість частин, бо ще вчора оточувало його двадцять шість найближчих послідовників. Однією тепер володів убогий Авраам. Щоби віддячити Саббатаєві за таку високу честь, за яку б ізмірські багачі платили йому, убогому Авраамові, великі гроші, він виконував будь-яке бажання Машіаха і готовий був іти за ним світ за очі. Отож, першим почав убогий Авраам, король і володар частини світу, назву якої Саббатай забув сказати Авраамові.

«Коли Машіах увійде до султанського палацу і скине з голови султана його парчевий тюрбан, коли оголосить народ Ізраїлю вільним і поведе всіх євреїв до Єрусалима, у нас буде стільки килимів, що стане встелити ними шлях до Єрусалима», — говорив пошепки Авраам.

Усі інші з покритими талесами на головах підсунулися ближче.

Наглядач, який чогось збіг у пасажирський трюм, спочатку подумав, що хтось зіпнув шатро, бо юдеї, яких перевозив корабель, сиділи одне побіля одного в колі так близько, що майже торкалися чолами. Говорили вони мовою Тори, щоб ніхто не зміг зрозуміти їх чи запідозрити у змові.

Збоку стогнала Сара. Її нудило — і вона схлипувала, наче породілля. Збльовувала, обтираючи смердючу слину рукавом.

«А якщо султан не захоче віддати свою владу і скинути тюрбан?» — висловив свій сумнів золотар, який ще вчора сидів у крамничці на тихій ізмірській вуличці.

Саббатай Цві навіть підхопився, але вдарившись об низьку дерев’яну стелю трюму, знову сів на своє місце. Зчинився крик. І ґалеру ще раз хитнуло, видно, цього разу велика хвиля вдарилась об правий борт, і коло чоловіків розсипалося, наче пшениця з лантуха.

Під ранок море заспокоїлося.

І Саббатай Цві заснув, прилігши на дерев’яне ліжко, застелене веретою.

Спала вимучена подорожжю Сара. І супутники Машіаха хропіли один одному в обличчя й бороди під скрипіння корабельних щогл.

Усі талмудисти передрікали появу Машіаха після страшних переживань, котрі спіткають народ ізраїлевий по цілому світові. І коли вперше Саббатай Цві появився у Стамбулі — підійшов до нього один чоловік на ім’я Авраам Якхіні. Той Якхіні приніс древній рукопис, у якому було сказано, що народиться Саббатай Цві, який стане правдивим Месією, і хоча його з учнями переслідуватимуть і звинувачуватимуть, він, Месія, творитиме чуда й пожертвує собою для прославлення Господа. Рукопис був підробкою, але про це не знав ніхто, окрім Натана з Гази, який сам написав його і знайшов у Стамбулі Авраама Якхіні, щоби той передав рукопис Саббатаєві. Саббатай Цві, який увірував у власну вибраність, прочитавши все з того рукопису, скріпив своє переконання, що саме він покликаний бути Машіахом. На ринках Стамбула і у крамницях, які торгували папером, з’являлися різні старі зшитки, переписані мусульманськими, християнськими чи юдейськими письменниками, і тому не міг Саббатай чогось запідозрити. Авраам Якхіні, до рук якого втрапив згорток із обірваними кінцями й протертими дірами, у якому писалося про Саббатая Цві, юдейського Машіах, так само вірив кожному слову, яке читали його очі в рукописі. Перед 1666 роком християнський світ від Лондона до Амстердама, Мадрида й Києва, Відня і Язлівець очікував на друге пришестя Ісуса Христа. То тут, то там з’являлися пророчі тлумачення богословів або знаки, у яких угадувалися форми тварин на небесних склепіннях, що пробуджували тривоги світу. На ринках столиць імперій продавали рукописи з пророцтвами, видаючи їх за старовинні тексти, божачись, що письмо древнє й віднайдене саме тепер у бібліотеках при монастирях або ж у печерах палестинської землі. Саме тому Натанові з Гази легко було підробити гебрейське письмо під старовинний запис і передати через надійного чоловіка, що служив у Єрусалимі при османському паші, до Стамбула. Натан знав, де саме перебуває Саббатай Цві.

І трапилося це задовго до описуваної нами морської мандрівки Саббатая з Сарою й десятьма послідовниками до Стамбула.

Прочитавши переданий Авраамом Якхіні сувій, Саббатай Цві пристав до султанського каравану, щоби побувати в Єрусалимі й переконатися у правдивості того тексту.

По тридцятьох днях подорожі з караваном перед Саббатаєм Цві показалися пагорби Єрусалима. Він зіскочив із мула, якого купив у Стамбулі, і далі пішов на піхоту. Ні крики погоничів навздогін, ні передвечірня прохолода з пітьмою, що насувалися на місто, ніщо не могло зупинити Саббатая. Довелося османському погоничеві спрягти Сабатаєвого мула з кобилою, а караванові заночувати перед Єрусалимом. Піддані султана розіклали багаття, бо ж боялися не тільки диких звірів, але й нападу берберів. Але ніч минула спокійно. І зранку вони знову спорядили караван й пішли вслід Саббатаєві, але його ніде не знайшли. Здавалося їм, що Саббатай загубився в Єрусалимі, бо ж про нього більше османські погоничі не чули. У Єрусалимі продали вони його мула і гроші поділили між собою.

Але Саббатай не зник. Він оселився в домі одного юдея на ім’я Мордехай за скромну плату — за нічліг і харч. Сам Мордехай і його родина виконували всі заповіді, постилися й молилися, тож він не міг не помітити, що прибулець, обличчя якого випромінювало щось невимовно красиве, прокидався зранку й обходив усі синагоги. Мордехаїв постоялець ночами тихо наспівував псалми, похитуючись перед розкритими книжками. Нерідко Мордехай бачив крізь відхилену вранішнім вітерцем завісу, що відділяла кімнатку гостя, як той спав, поклавши голову на книжки. І тому Мордехай, побачивши дивну поведінку постояльця, розповів про це сусідам. А ті рознесли по цілому Єрусалимові. І коли люди питалися, а хто це в нього поселився, той не мав відповіді, бо не знав імені свого гостя.

Прочув про праведника й аскета Натан із Гази, бо слава за Саббатаєм Цві йшла луною вслід, а подекуди й випереджала його. Особливо те, що він дозволив собі вимовити тетраграму імені Господнього. Дивувалися і єрусалимські рабини, і прості люди. Річ нечувана: як могли порушити уста його і як міг озвучити голос його те, що дозволено вимовити раз на рік первосвященнику в Храмі?

Не встиг Саббатай Цві залишити Каїр із османським караваном і поселитися в домі Мордехая, як невдовзі в Єрусалимі дізналися, хто це прибув.

І коли дізнався про це Натан із Гази, то поспішив до Єрусалима і знайшов Мордехаїв дім. І все випитав у господаря ще до приходу Саббатая Цві, бо той пішов на ранішню молитву до однієї із синагог. А було це сімнадцятого Таммузу, четвертого місяця, під час посту, на який припадає нищення римлянами стін Єрусалимського Храму.

І коли вони зустрілися і стали у дверях, то обнялися, наче давні приятелі.

І сказав тоді Натан із Гази Саббатаєві Цві:

«Кожен юдей знає, що Машіах прийде з роду Давидового».

На що Саббатай Цві відповів:

«І кожен юдей знає, що предтечею Машіаха буде пророк Ілля».

А потім вони сиділи в Саббатаєвій кімнатці й дивилися один на одного, як Месія на пророка. І, не зронивши ні слова, просиділи так до ранку. І коли вигоріла в лампі олія, а підгоріла пітьма залишила по кам’янистих пагорбах подерті шматки своєї тіні, вийшли вони в Мордехаїв двір, у якому Натан проголосив Єрусалиму про з’яву Машіах, а Машіах про те, що в Натановому тілі поселилася душа пророка Ілії.

І що все збулося так, як записано було їхніми попередниками.

Про це чув лише Мордехай, який підв’язував у своєму дворику важке виноградне галуззя.

Упавши на коліна, цілував Мордехай пилюгу, на якій лежали дві криві тіні — Машіаха і пророка Іллі.

За кілька годин про все дізналися юдейський Єрусалим і османський паша.

Держатель казни і державних податків Рафаель Йосип Челебі прибув до Каїра як османський урядник двадцять років тому зовсім молодим. Не було в нього особливих статків і особливого переконання на який-небудь життєвий успіх. Тепер же він тримав у своїх руках усі фінанси єгипетського еялету, ось чому Рафаель Йосип разом з пашею й командиром каїрського гарнізону відчували солодкий смак влади, яку Рафаель порівнював із соком перестиглого персика. Щоправда за ці двадцять років змінилося кілька пашів і кілька командирів гарнізону. Одних відкликали до Стамбула, інші помирали тут, у Каїрі, — і ніхто не затримався довше, аніж Рафаель Йосип Челебі, що прийшов на світ у Фессалії. Жив держатель казни єгипетського еялету в палаці та в розкошах, дбаючи не лише про збільшення добра для Стамбула, але не забуваючи й про підтримку юдеїв, із яких походив. І саме тому ретельно вивчав Кабалу. Коли Саббатай Цві прийде до палацу Рафаеля Йосипа, то скаже османському урядникові, що у Стамбулі на ринку підійшов до нього вбогий юдей, книжник і проповідник, збирач старовинних рукописів Авраам Якхіні. І показав, скаже Саббатай Цві, сувій, у якому було записане пророцтво, що дев’ятого ава народиться хлопчик на ім’я Cаббатай Цві, який стане Машіахом для народу юдейського. Не було точно сказано, де він народиться, але рік народження й батько його записані були достеменно.

«То ти хочеш сказати, що ти, Саббатай Цві — Машіах?» — запитав Рафаель Йосип Челебі й зітхнув так, що аж луна покотилася всіма коридорами й кімнатами його палацу.

Саббатай Цві не відповів на запитання османського держателя казни, і той сказав:

«Якщо ти Машіах, то я готовий покинути свій пост і роздати своє добро».

Було видно, що віра, яка сповнила розум і волю Рафаеля Йосипа Челебі, засвітилася в його очах. Подейкували в Каїрі, що в його палаці одночасно сиділо за столом п’ятдесят рабинів, а себе він оточив кабалістами і пророками. І що сам щороку їздив до Єрусалима молитися на могилах юдейських пророків.

Так було чи ні, але Саббатай дістав сувій. Подав його Рафаелю Йосипові. Розгорнувши, почув, як із пропахлого потом сувою посипався на мармурову підлогу пісок. Він пробіг очима текст і віддав сувій назад Саббатаєві.

Що ж написано було в тому сувої, із яким Саббатай Цві не розлучався одколи відкупив його в Авраама Якхіні?

«І народиться син у Мордехая Цві у 5386 році, і назвуть його Саббатаєм Цві, і переможе він великого крокодила, і позбавить сили люту змію. Він є справжнім месією. Його царство буде вічним, і поза ним нема ізбавителя в Ізраїля. Про нього пророкував Хавакук: «Праведник вірою своєю жити буде». Сучасники його переслідуватимуть і зневажатимуть… хоча вони рабини й вожді поколінь. А він творитиме чуда й пожертвує собою во ім’я прославлення Господа».

Головний рабин Стамбула Йомтов бен Ханая Бенякяр домігся того, щоби Саббатая Цві було арештовано, але поки везли наказ султана, Машіах встиг залишити Ізмір. І, як нам відомо, плив до Стамбула на Пападуполосовій ґалері-баштарді.

У листопаді Саббатай Цві прибув до Стамбула.

До міста можна було в’їхати тридцяти трьома брамами: одинадцять їх було з суші, тринадцять — із Золотого Рогу й дев’ять — з боку Мармурового моря. Деякі з брам давно були замуровані, бо ними ніхто не користувався. То ж якою точно Саббатай Цві, юдейський Машіах, увійшов до міста — невідомо.

За наказом капудана Пападуполоса згорнули паруси.

Ґалеру ранішнім припливом несло до бухти Золотого Рогу.

Стерновий тримав курс до порту. І лише весла розсовували цупку воду, поскрипуючи, наче перо на папері.

Ранішній туман лежав на всіх пагорбах Стамбула. Крізь зеленавий відлив осіннього повітря пробивалися білі щогли мінаретів.

Пападуполос, стежачи за тим, як стерновий заводить ґалеру в стамбульський порт, кинув поглядом на веслярів, число яких поріділо. Декого довелося викинути в море, бо, виснажившись, померли. Сироко, якого Пападуполос найбільше боявся, цього разу оминув їх. Пасажири, що з великими труднощами пережили морський перехід, знову стали на кормі ґалери. Усі дванадцятеро. Чорноволоса Сара, за якою Пападуполос підглядав, сходячи у трюм, під час плавби стояла поруч із Саббатаєм Цві. Вона, обійнявши Саббатая, шептала йому щось на вухо, потім нервово сміялася й поправляла збите вітром своє пишне волосся.

За кілька миль до порту Пападуполос запримітив султанську охорону. Провів тривожним поглядом по яничарах, але заспокоїв себе, що, можливо, зустрічають якогось пашу.

У переддень прибуття Саббатая Цві до Стамбула місцеві рабини отримали лист із Ізміра від рабина Хаїма Бенвеністе, у якому той описав, що Саббатай Цві виплив з Ізміра до Стамбула з наміром скинути султана й оголосити себе Машіахом у столиці Порти. «До того ж, — писав рабе Хаїм, — Саббатай зі своїми прихильниками вчинив убивство ізмірського юдея Хаїма Фехина в синагозі лише за те, що той не визнав Саббатая Машіахом. Увірвалися вони до синагоги в суботу, і Саббатай Цві сокирою розколов голову нещасному купцеві. Якщо ви не хочете накликати на себе гнів султана, то негайно сповістіть кого треба про злочинця». Лист було прочитано, і наступного дня стамбульські рабини прийшли до палацу великого візира Кьопрюлю. Вислухавши рабинів, візир розпорядився арештувати Саббатая Цві, щойно нога злочинця торкнеться стамбульського берега.

Пападуполос помилився — султанська кавалерія чекала саме на прибуття його ґалери.

Переминаючись на конях, загін нетерпляче очікував, коли нарешті канатники прив’яжуть ґалеру до пірса й коли з неї зійдуть юдеї. Гребці піднесли весла, і Пападуполос скомандував, що можна сходити. Саббатай Цві, нічого не підозрюючи, зійшов із пірса на берег. І трапилося непередбачуване: п’ятдесят такелажників, які стояли біля складу й готові були розвантажувати пшеницю з прибулої ґалери, кинулися назустріч юдеям і змішалися з ними. Тоді ага султанської кавалерії скомандував витягнути шаблі, і загін метнувся в людську юрбу.

Перестрашений Саббатай Цві, Сара й учні застигли на місці.

За мить десятьом такележникам відсікли голови, а декого затоптали кіньми.

Пападуполос, побачивши це, перелякався, розуміючи, що з юдеями не все чисто. Він заховався у трюмі, звідки його витягли двоє яничарів. Юдеїв, оточених загоном кавалеристів, повели на допит.

Стамбул пробуджувався: відчинялися крамниці, пахло кавою, цокотіли копита султанської кавалерії, яка арештувала державних злочинців і вела їх до тюрми боржників.

Коли Саббатая Цві арештували, його допитували, не торкаючись тіла — таким був наказ великого візира Фазила Агмеда Кьопрюлю.

«Хто ти?» — запитав ага султанської кавалерії.

«Я вчений із Єрусалима, уповноважений збирати пожертви для нужденних», — відповів Саббатай Цві. Він ще ніяк не міг зрозуміти свого арешту й переконував Сару і сподвижників, що все владнається. Після короткого допиту його закували в кайдани й відвезли до фортеці Абідос над Дарданельською протокою. Сам великий візир розпорядився спровадити арештованого до фортеці — він щось замислив, але не повідомив про це навіть султана Мегмеда IV.

Звістка про те, що спіймали державного злочинця, юдея Саббатая Цві разом з одинадцятьма його сподвижниками, рознеслася Стамбулом блискавично. Усі очікували показової страти. Навіть стамбульські юдеї чекали на султанський наказ із не меншим бажанням, аніж мусульманська частина міста. Міщани виглядали, коли ж нарешті покажеться яничарська залога, що супроводжуватиме злочинця, прикутого до металевої клітки. І коли ж нарешті виставлять відсічену Саббатаєву голову на брамі Алай Мейдани?

Юдейські громади Європи, які повірили в Саббатаєве месіанство, і навіть ті рабини, які не прийняли самозванця, чекали звісток зі Стамбула. Ім’я цього чоловіка непокоїло всіх, хто чекав на відбудову й повернення Храму. І християнські богослови, і письменники, століттями сперечаючись навколо часу приходу Месії, усе ж припускали, що ним може виявитися саме Саббатай Цві. Але Йоаникій Ґалятовський, архимандрит Чернігівського монастиря, написавши працю «Месія праведний, Ісус Христос, син Божий. Розмова християнина з євреєм» і видрукувавши її у друкарні Києво-Печерської лаври, звинуватив рабинів у ритуальних вбивствах, несприйнятті ґоїв і прохав християн не тривожитися про те, хто ж насправді Месія.

Хтось із оточення Саббатая Цві описав прибуття Месії до Стамбула так:

«Прийняли нас тут із великими почестями. Машіах, якому підвели лева, приборкав хижака, погладивши його гриву. І лев одразу приліг перед Машіахом. І в’їхав Машіах верхи на левові до палацу Топкапі. Султан же, побачивши Машіаха, скинув свою корону й нею укоронував голову Машіаха».

Тим часом листи з фортеці, у якій перебував Саббатай Цві, розходилися по всіх юдейських громадах, ще більше збуджуючи юдеїв. Десятки їх із усіх країв приїжджали вклонитися своєму цареві. Дізнавшись, що Саббатай Цві перебуває в османській в’язниці, Рафаель Йосип Челебі передав одним урядником, який їхав із дефтером до Стамбула, великі гроші. І тоді сподвижники Машіаха підкупили коменданта фортеці, облаштувавши Саббатаєві кілька кімнат, застелених дорогими килимами й обставлених позолоченими меблями, у яких приймав Машіах юдейських паломників. Не було дня, щоби хтось не приїхав відвідати Саббатая Цві. За час його ув’язнення комендант фортеці примножив свої багатства, розбудувавши великий дім і збільшивши гарем. Містечко Абідос жило з напливу чужоземців.

Та ось одного разу приїхав до Абідоса кабаліст Нехемія га-Коен зі Львова. Їхав він через польську й угорську землі, а перебувши два місяці на Балканах, дістався Стамбула. Там випитав про Саббатая Цві й подався зі столиці на південь, до дарданельської протоки. Три дні та три ночі проговорили вони: Нехемія га-Коен із Саббатаєм Цві. Бачив Нехемія га-Коен, у яких розкошах перебуває Саббатай Цві, що їсть і що п’є з дружиною Сарою.

Спочатку Машіах поцікавився, звідки Нехемія прибув до нього, і почув, що зі Львова, землі польської. По містечках у тій землі багато живе юдеїв, розповідав Нехемія, які чули про Машіаха й хочуть дізнатися, коли ж їм повертатися до Єрусалима.

Другого дня продовжили вони свою розмову.

«Бачу, — сказав Нехемія га-Коен, — що живеш, як цар».

Саббатай Цві всміхнувся.

«Але чи вийдеш із цієї тюрми, аби збулося обіцяне тобою народу ізраїлевому?»

«Чому ти питаєш мене, чи вийду з цієї тюрми, якщо знаєш, що Машіах мусить бути погорджуваний людьми і гнаний ворогами своїми».

«Питаюся, бо читав листи Натана з Гази про те, що зі Стамбула почнеться ісход юдейський до Єрусалима. То питаю тебе коли? І ще один лист надійшов до нас. У ньому говорилось про те, що Машіах в’їхав на левові до султана, і той віддав свою корону. То де вона?»

Не сподобалися ці запитання Саббатаєві.

І відповів він Нехемії:

«Хто ти такий, щоби мене питати?»

«А якщо ти не відповіси на ці запитання, то я тебе буду питати: хто ти такий?»

Тиша запанувала в Абідосі.

А третього дня, не отримавши відповіді на свої запитання, вибіг Нехемія га-Коен на міську площу і прокричав, що Саббатай Цві — самозванець.

Комендант фортеці наказав спіймати юдея, який кричав на майдані, і привести до нього. Перекривши всі виходи з міста, яничари привели переляканого Нехемію га-Коена до коменданта, бо за те, що порушив спокій, яким жило містечко, цей чужоземний юдей заслуговував смертної кари.

«Що ти там викрикував?» — запитав Нехемію комендант.

«Я кричав, — відповів, переборовши страх, Нехемія, — що Саббатай Цві, якого утримують у фортеці, самозванець».

Комендант знав, що треба буде сповістити Стамбул про інцидент на площі, бо все одно дійдуть плітки. У його голові боролися дві думки: коли і як сповістити та якою смертю мав би померти цей юдей. І нічого путнього не приходило в цю хвилину до голови.

«До того ж, — продовжив Нехемія, — як державний злочинець може жити у такій розкоші?»

Вимовивши останнє слово, Нехемія навіть не мав часу пошкодувати за тим, що сказав. Обличчя коменданта налилося кров’ю. Витягши шаблю, розполовинив він Нехемію га-Коена до живота, з якого вивалилися смердючі кишки.

Чутки про випадок в Абідосі за кілька днів дійшли до вух самого великого візира.

За пів дня палата у фортеці знову перетворилася на звичайну тюремну камеру.

Тим часом великий візир покликав лікаря Моше бен Рафаеля Абраванеля і сказав, що до літньої резиденції Ердіне привезуть Саббатая Цві, а Моше буде перекладати. Назавтра нехай Моше лаштується в дорогу:

«Поїдеш до фортеці, у якій утримують Саббатая. Вибір у нього невеликий, — вимовляючи повільно кожне слово, сказав великий візир, — або навернення в іслам, або ж мученицька смерть».

З цим поїхав до Абідоса палацовий лікар і переказав слова великого візира. Саббатая невдовзі доставили до Ердіне-Сарая. Диван у складі великого візира, рабина, імама й особистого лікаря султана Моше бен Рафаеля Абраванеля слухав Саббатаєві докази, що він справжній Машіах.

За решітчастою перегородкою непомітно сидів Мегмед IV. Нарешті султанові це обридло, і він увійшов до зали, де засідав диван, із непримітних бічних дверей у супроводі яничара-лучника.

«Ось лучник, — сказав Мегмед IV, звертаючись до Саббатая Цві, — ось його стріла. Якщо ти Месія, то твоє тіло відкине лук. Якщо ні — вибач».

Відтак, переказували очевидці, що Саббатай Цві після султанових слів схилив голову й одягнув тюрбан, прийнявши також мусульманське ім’я Мугамеда-ефенді. І Сара стала Фатмою Ханім, і брати Саббатая Цві — Агмедом і Абдуллою, а їхній із Сарою син — Ісмаїлом.

Саме в той час, коли Саббатай Цві плив ґалерою-баштардою до Стамбула, звістка про Машіаха дійшла й до Язлівця. Привезли її голландські юдеї. Вони розповіли все, що знали самі. А знали вони не більше від язловецьких. Однак листи Натана з Гази давно читали в амстердамських синагогах, і прихід Машіаха обговорювався там в усіх юдейських домах. Отож поїхали ті голландські купці у Волощину й залишили язловецьким вістку, яка швидко передавалася з уст в уста і зробила велике збурення в Язлівці. Після від’їзду юдеїв із Амстердама язловецькі сходилися до синагоги й до світанку говорили про Машіаха, молилися, засинали, кладучи під голови книжки. Дехто казав, що потрібно їм, язловецьким юдеям, готуватися в дорогу до Єрусалима, і щоби швидше дістатися, то все майно треба спродати. Інші пропонували дочекатися, коли амстердамські купці повертатимуться з Волощини, щоб розпитати їх більше. Коли звістку про Машіаха підтвердили й бучацькі юдеї, до яких один лист Натана з Гази, переписаний у Відні, привіз Мошко, торгівець прянощами, то послали вони служку з синагоги, щоб той привіз їм того листа. Служка поїхав до Бучача і привіз. Читали той лист кілька днів, і два рабини підтвердили, що спасіння народу ізраїлевого надходить. Але не знали язловецькі юдеї, що чинити далі. І тому вирішили дочекатися повернення амстердамських купців, але про них уже два місяці й чутки не було. І коли новий лист Натана з Гази про Машіаха, який пливе до Стамбула, щоби звідти розпочати повернення юдеїв на Святу землю, потрапив до рук язловецького рабина, — вирішили язловецькі приготуватися до виходу з цієї землі, на якій були вже два століття. Можливо, пів року потому прочули вони, що варшавський кабаліст Нехемія га-Коен збирається до Стамбула, у якому на той час перебував Саббатай Цві, щоби побачити його й переконатися, що Машіах справжній. Язловецькі також вирішили вислати двох своїх до столиці Порти. І опанувала їх радість і безтурботність, бо готувалися до відходу, тому співали псалми й танцювали на вулицях, привертаючи увагу християн. А Барух, який вділяв щорічну десяту частину на синагогу, тепер уже на радощах обдаровував усіх, хто потрапляв йому на очі. А коли двоє язловецьких юдеїв — Ашер і Нахум — вирушили назустріч Машіахові, то за Митницею, вже на Волоському шляху, наздогнала їх ніч.

І вони ніколи не повернулися до Язловець.

Може, згинули в дорозі? Хтозна.

2

Злива

Ніхто вам не скаже, коли Баревичі поселилися на межиріччі безіменного потічку, який випливав із червоних пісковиків, вливаючись у спокійну течію річки Джуринки. Від часу повернення Гриця Баревича з Горабаби стоятиме на язловецькому шляху митна будка, і місце знову називатимуть Митницею.

Так-от, перед десятьма роками до приходу османів післав Господь на Горабабу тяжкі нещастя: спочатку пражило — а тоді прилетіла сарана з Балкан і геть-чисто виїла зелену пшеницю. Комашня обгризла солодкі стовбури кукурудзи, їла зелений тютюнець, листя вишень, слив і навіть річковий очерет. Коли ж захмарилося й настала темрява, то небо, прорвавшись — від Язлівця й Митниці аж до південного руків’я Дністра — заливало селища дощем і забивало градом поля. Дощ падав безперестанку. Земля зробилася пухкою, і береги річок почали зсуватися. Збурунилася тоді вода у Стрипі й наробила великої біди, змивши хати, що стояли близько до річок. Потрощила мости з кладками й переламала загати. Сарану ж дощ прибив до землі, і спливла вона Стрипою аж до Дністра. Ні люди, ні корови, ні коні, ані вівці не пили тієї води, бо була вона брудна й повна мертвих комах. А потім ще тиждень по довготривалій зливі, схожій на потоп, спливали по ріках потрощені хати, худоба і пси. А потопельників прибивало до очеретяних заростей. Води навколо було стільки, що Гриць Баревич із дружиною Анною і трьома дітьми випхали віз на пагорб, щоб урятуватися. Були з ними одновухий кінь, двотижневе телятко, четверо овець і десятеро курей. А коли останні важкі краплі дощу впали на землю, то другого дня, після двадцятиденної зливи, зблисло руде сонце й у навколишніх лісах розщебеталося змокле птаство. Прибилися до селища й двоє псів, але не горабабських, мабуть, бо до Баревичів не пристали.

Гриць Баревич виріс у Горабабі, а його Анна походила з Червоногорода. Зустрів він її там, коли їздив купувати худобу. Табуни приганяли з Волощини. Червоногород лежав в уголовині річки Джурин, що зігнутим коліном стискала високі пагорби, утворюючи котлован. Пагорби й дерев’яна фортеця обороняли південні рубежі Польського королівства, а червоногородським старостою був тоді Анджей Францішек Сапєґа. Навколо фортеці гніздилися по схилах хати, у яких жили поляки, русини й волохи. Гриць, коли вже сторгувався зі старим волохом на ім’я Санду та готовий був переганяти табун із десяти молодих ялівок і п’ятнадцяти овець, побачив на ринку Анну. Дівчина, якій було не більше шістнадцяти років, переходила торгову площу. Ішла в напрямку дороги, котра вела аж на вершину одного з червоногородських пагорбів.

Попросив Гриць Санду постерегти його табун.

Разом із табуном привіз Гриць до Горабаби й Анну.

Вінчалися Гриць із Анною в Язлівцях, бо в Горабабі церкви не було. Коли молоді в супроводі горабабських дружбів і дружок поверталися зі шлюбу, то Грицева мама, Настя Баревичева, сказала поїхати через митницькі землі. Тому задля безпеки молоді весільний почет затримали й переночували в Язлівцях. Наступного ранку, переїжджаючи Митницю, Баревичева показала Грицеві та Анні, де був їхній фільварок і звідки вона з дволітнім Грицем втекла від татарського нашестя.

За рік у молодого подружжя народилася дівчинка, яку назвали Варварою, а ще за рік померла Настя Баревичева. Потім народилися Матій та Іван. Гриць із Анною давно хотіли перебратися ближче до Язлівця, або ж навіть у самі Язлівці, бо прочув Гриць, що язловецькі ярмарки збирають купців з усіх сторін, і на язловецькому шляху знову з’явилися митні кордони. Тому вирішив повернутися до земель, звідки походили всі Баревичі. І сказав про це Анні в перший день після тритижневого дощу, який вони пережили у страхові та молитвах, бо готові були вже до смерті. Анна ходила з великим черевом і ще перед зливою горабабські жінки вирахували, що на Трійцю народиться в неї дитя. Пасха за календарем 1660 року припадала на 22 квітня, а Трійцю святкували через п’ятдесят днів по Великодневі, то Анна очікувала пологів у першій половині червня.

«Поки зберемося — вода в річках спаде», — сказав промоклий до рубця Гриць. І, позираючи на Анну, додав: «Після сарани й дощу сюди прийде голод».

Усі з горабабських, хто пережив зливу, покинули селище над Стрипою, з якого майже нічого не залишилося: буря позмітала забудови, і люди подалися шукати інших, безпечніших місць.

Перенісши на плечах до воза телятко та овець, а курей — за крила, привіз Гриць дружину Анну і трьох дітей — п’ятилітню Варвару, Матія та Івана, яким було три й два роки, — до Митниці, зарослої бур’янами й покинутої людьми.

Приїхали Баревичі до Митниці, яка колись перепускала торгові валки на язловецький ярмарок. Вирували ярмарки в Язлівцях у день святого Юрія за руським календарем, у місці, визначеному польським королем. Збирачі податків тут, у Митниці, збирали плату з волоських, грецьких і турецьких купців, які їхали спродати й купити. Дехто з тих митників осідав над берегом Джуринки, а дехто перебирався до Язловець на постійне проживання.

Баревичі сиділи на своєму ґрунті ще від часів королівщини, але відколи князі Бучацькі вимерли, а Язлівець перейшов Конєцпольським, то залога фортеці обороняла лише Язлівці. Ось чому татари, переходячи Дністер, стрімко діставалися Поділля. Саме тому рід Баревичів вивітрився з митницької землі. Залишився один Гриць. Був він останнім із Баревичів, і Митниця, що належала колись його родові, бо так було записано у спалених і втрачених книгах, тепер стояла пусткою.

Ще перед горабабським потопом Гриць переїхав убрід одновухим конем Стрипу в напрямку Волоського шляху й подався шукати Митниці. Колись тут уздовж річки Джуринки, в її улоговинах, тулилися до високих берегів дерев’яні двори. І Митниця, повз яку проходив Волоський шлях і до якої завертали купці, що хотіли дістатися до міст Польського Королівства, була наповнена людьми. Але інколи вітряні коні татар добігали до Митниці, минаючи річки й мочари. Вони спалювали селище кілька десятків разів. Вогонь ковтав Євангелія, часослови, псалтирі й церковні книги з іменами тих, хто тут народжувався й помирав. Попіл паперу навіки ставав землею цієї землі. І хоч імена не було куди записувати, і пам’ять пахла притухлим попелом, — все одно крізь зволожену землю проростала трава, а залишені згарища заростали різнотрав’ям. Вузли річок наповнювали землю вічною течією життя, пробивалися озерцями і джерелами. А селища поблизу Язлівця, виструнчившись уздовж Стрипи, займали разом із містечком оборонну лінію. Ховалися вони у видолинках річок, заходячи за лісисті пагорби, серед яких і губилися.

Мама переказувала, і це врізалося Грицеві в пам’ять, що місцеві задовго до появи куряви, яка супроводжувала татарську кінноту, розпізнавали нашестя. Випереджав татар запах молока їхніх низькорослих кобилиць. Цвіркало воно з чорних вим’їв у дорожній пил, бо не встигали випивати його народжені в походах лошата — так їх було багато. Згадувала мама і про ядучий чоловічий піт татарських кіннотників, перемішаний із запахами зеленої пшениці й полину, і про просмерджені сідла-ярчаки, і про порох буджацьких степів, і про дим від згарищ, який висів у повітрі до першого дощу.

Їхав Гриць одновухим конем, який до того ж утратив дві підкови, і чув, як у відсіченому шаблею вухові дзижчали оводи. Залетіли в поранене вухо коневі, коли Гриць вирішив перейти Стрипу вбрід. Кінь мотнув головою — і овід, пролетівши перед очима Гриця, продірявив липневе повітря і зник. З’їхавши з Волоського шляху, Гриць повернув на захід, шукаючи місця для поселення. Праворуч від шляху виднілися зарослі полинами місця, із яких вибирали червоний камінь, але після того, як люди втекли звідси, усе заросло верболозами. Гриць поплескав коня по шиї й, доїхавши до язловецького шляху, зупинився перед джерелом. Кінь форкнув, опустив голову й намацав тремтливою мордою джерельну воду. Принюхався й почав пити. Гриць зіскочив із коня. Став навколішки й зачерпнув долонею воду зі слизьким зеленим мохом.

Коли татари спалили Митницю, Настя Баревичева втекла із дворічним сином за Стрипу до Горабаби. Там вони прожили двадцять вісім років. Горабаба була невеликим поселенням, над яким височіла гора, поросла грабовими лісами. Півкруг гори захищав від будь-яких нападників, і тільки місцеві знали про дороги, що виводили через ліси до Дністра. Саме ж селище простяглося вздовж Стрипи. Хати й забудови були на березі річки, а городи й луки впиралися в гору. До Горабаби то прибивалися втікачі з околиць, то залишали її. Населення змішувалося. Здавалося, що селище служить лише для того, щоб у ньому перечекати лихоліття від турків або ж татар, щоби залишити його й повернутися на свої землі. Але всі, хто втік до Горабаби чи тут народився, чули, що колись давно туркам удалося пробратися лісовими хащами й до Горабаби. Полонили вони мешканців, спалили село. Разом із полоненими видерся турецький загін на гору, і вирішили турки заночувати. Був серед тих полонених один чоловік, Клепей, що міг одним ударом убити вола. Турки розпалили вогнище, повечеряли й полягали спати. Зморив сон і перестрашених та потомлених мешканців селища. Вогонь тлів. Ніч була густа, як кропива. Але Клепей не спав. Побачив він, що в турецького полковника з розстебнутої одежі вивалилася жіноча цицька. Зрозумів Клепей, що баба командує цим загоном, і вирішив звільнити себе й своїх односельців. Підсунувся він до вогню й запхав перев’язані грубим мотуззям руки у жар. Звільнившись, не відчуваючи опіків, витягнув із піхви турецьку шаблю, що лежала поруч із жінкою-полковником, і відтяв їй голову. Поки котилася голова з гори — перебив Клепей увесь турецький загін.

Повернулися разом із Клепеєм мешканці знову на берег Стрипи, а до поселення пристала назва Горабаба.

З маминих переказів Гриць дізнався, що рід його походить із Митниці, через яку вірменські та єврейські купці возили й возять різний крам до Язловець. За Митницею, переказувала мама, стояли митні будки для сплати торговельного мита. Платили за мости й за право рухатися далі. І хоча їм за Стрипою жилося безпечніше, але про Митницю й Волоський шлях мама згадувала часто. У дитинстві Грицеві здавалося, що за Стрипою, звідки він прийшов із мамою, купці стоять перед митними будками й чекають, коли їх впустять на язловецький шлях. Уявляв він також, що ті купці напувають своїх коней у Червоній керниці й, перепочивши, неспішно їдуть до Язловець. Казала мама, що була в містечку лише один раз, і запам’яталася їй велика фортечна стіна й кам’яна брама, якою вона з батьком, Грицевим дідом Михайлом, в’їхали до міста. Пробули вони там два дні. А коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння й перділи сонні коні. Гриць, коли брав шлюб із Анною в Язлівцях, устиг роздивитися місто, над яким височіла кам’яна фортеця і яке кишіло вірменами і євреями. Усі вони товклися на площі, викладеній бруківкою. Там розміщувалися староство й торгові склади. Молоді повінчалися в церкві з вибудуваною при вході дзвіницею. Розповідали потім дружки, що коли молода пара ввійшла до церковної брами, де зустрів їх піп Димитрій, то навіть євреї й вірмени, що перебували тоді на площі, пороззявляли писки й дивувалися чистим голосам дзвонів. В’їхали Баревичі Жидівською брамою, а виїхали Польсько-Руською, що виводила з міста в напрямку Митниці. Весільну учту справили в корчмі та другого дня рушили в путь.

«Якщо б церковні книги вціліли, то й право на митницьку землю можна було б легко встановити», — подумав Гриць. Він оглянувся навкруги й вирішив, що сідати на ґрунт потрібно тут, біля цього джерела, яке з-під червоного каменю несподівано виринало на поверхню, прориваючи собі вузьке русло для потічку. Здалека червоне каміння підсвічувало джерело — і вода в ньому здавалася також червоною. За якийсь час із гори показався віз із Анною й дітьми. Анна їхала неспішно. Було видно, що дорога її змучила. Біля Анни сиділа Варвара — і Гриць здогадався, що Анна попросила доньку допомогти управитися з кіньми. А з воза виглядали запорошені голови Матія з Іваном, за ними на теляті сиділа курка, а вівці, які збилися в кінець воза, побачивши Гриця, почали радісно блеяти.

Не міг знати Баревич, що з Язлівця — коли він дивився, як Варвара трималася за віжки, а курка впала з корови — у напрямку Митниці виїхала бричка в супроводі чотирьох вершників. Бричка була запряжена двома кіньми, їхала, похитуючись, польовою дорогою. Хорунжий гусарії Антоній Волянський, якому король Ян Казимир подарував пусті митницькі землі, віз із собою грамоту з королівською печаткою, план побудови дому й фільварку. Їхав на гнідій кобилі, а поруч — два пахолки і язловецький купець Ашкеназі. У напіввідкритій бричці, відбиваючись від червневих мух і комашні, сиділа його дружина Ядвіґа з двійком малолітніх дітей — Міколаєм і Анелею. За битву зі шведами під Ченстоховою дослужився хорунжий до власного маєтку.

Виславши наперед будівничих — язловецьких вірмен, Антоній заплатив Ашкеназі, язловецькому купцеві, щоби той наглядав за побудовою дому і стаєнь. Саме у травні 1660 року Ашкеназі в листі до Волянського сповістив, що будинок зведений і можна приїжджати до Митниці. Тоді Волянський забрав із Польщі Ядвіґу з дітьми, але перед Митницею трапилася злива. Волянські перечекали негоду в Язлівцях.

Для майбутнього маєтку Волянських вибрали місце на узвишші, вирубавши там частину дубового гаю. Звідти проглядалася улоговина, якою з півночі на південь пропливала річка Джурин.

Коли вершники і бричка проминули місце колишнього митного кордону, Ашкеназі першим помітив, що біля Червоної керниці стоїть віз. Антоній Волянський поглянув на Ашкеназі, а той, порівнявшись, сказав:

«Не повинно тут бути нікого».

Волянський і сам не очікував кого-небудь зустріти. Ашкеназі цілу дорогу запевняв хорунжого, що митницькі давно повтікали з цих місць і для фільварку треба спроваджувати челядь.

«Але якщо татарські чамбули, — припустив Ашкеназі, — не доходитимуть до Митниці, то митницькі повернуться сюди». І зітхнув при згадці про татар, бо вони перехопили кількох язловецьких євреїв і погнали перед себе в буджацькі степи.

«Дав би Бог», — відповів Антоній і помчав уперед, залишаючи за собою польову пилюгу.

Гриць ще здалека помітив на язловецькому шляху стовп брунатного пилу, коли прив’язував до куща ліщини теля. «Гості? — запитав сам себе. — І хто?»

Коли Анна з’їхала з Волоського шляху, Гриць, висадивши з воза дітей, узяв перед себе теля. Воно боязко підійшло до потічка й запхало заслинену морду у воду. Також повитягував овець. Вівці ж, видершись на правий схил від джерела, допалися до трави, а поміж вівцями ходили Грицеві кури, видзьобуючи у травах насіння, принесене невідомо якими вітрами.

Анна, розклавшись, годувала дітей.

Ашкеназі прискакав до Баревичів і запитав — хто вони? Гриць відповів, що залишили Горабабські ліси, бо пережили страшну зливу. Тоді Ашкеназі запитав, чи не думають вони тут осідати? На що Гриць не сказав нічого, а лише показав на Анну з дітьми.

Ашкеназі побачив трійко малих дітей і Анну з великим черевом — ось-ось розродиться. Гриць, розмовляючи з Ашкеназі, ніяк не міг накинути на шию теляті шнурка, бо воно мотало головою.

«А хто це з паном?..» — почав Гриць і застиг на півслові.

«Кличуть мене Ашкеназі».

«То хто це з паном Ашкеназі?» — повторив своє запитання Гриць.

«О, це Антоній Волянський. Хорунжий гусарії. Їде до свого фільварку».

«А де фільварок?»

«Тут, на узвишші. По дорозі до Ягільниці».

«Я тут був минулого року, але нічого не бачив», — сказав Гриць.

«Ну певно, — викрикнув Ашкеназі. — Рік тому тут нічого не було, а за рік усе збудували: і дім, і стайні».

«А хто будував?» — поцікавився Гриць.

«Вірмени, — відповів Ашкеназі й запитав: А ви хто? Як вас кличуть?»

«Гриць Баревич», — відповів. Нарешті йому вдалося прив’язати до ліщини норовисте теля.

Ашкеназі напружив пам’ять і згадав, що Баревичі сиділи на цьому ґрунті, бо ще його, Ашкеназі, дід Мордехай Ашкеназі, зупинявся в Баревичів, мандруючи на Волощину чи з Волощини, коли його могла застати в дорозі ніч.

«То ви Баревич? — насамкінець запитав Ашкеназі. — Панові Волянському ці землі подарував король».

Ашкеназі розвернувся й помчав наздоганяти бричку з вершниками. Далеко від’їхавши від місця, на якому зустрівся з Баревичем, Волянський поцікавився в Ашкеназі:

«Чи то ваш знайомий?»

«Ні, мій дід знався з його дідом».

«Ага. А що він тут робить?»

«Каже, — почав Ашкеназі, — що, рятуючись від повені, шукає місце, де б осісти.»

«І що вибрав? — поцікавився Антоній.

«Не знаю, але Баревичі колись були власниками Митниці».

«То він Баревич?»

«Так».

«Але тепер власник я», — відповів Волянський, даючи зрозуміти Ашкеназі, що ні з ким ділити цю річку, пагорб і ці порослі полинами видолинки не буде.

Бричка поволі поповзла за чотирма вершниками в напрямку Ягільниці. За якийсь час перед ними виріс крутий пагорб, який треба було здолати, щоб нарешті дістатися фільварку.

Землі навколо Язлівця були за Конєцпольським, а Митниця була нічиєю.

Над Грицем висіли мутні зірки.

Він лежав на траві, підклавши під голову дві опавки з вівсом, і дивився на зоряне небо. Зірки то зринали жовтими проблисками, то зникали. Над Митницею пропливали хмари.

Анна, обклавшись дітьми, спала на возі.

У першу ніч на митницькій землі Баревич для безпеки спутав коней, теля й овець, щоб трималися купи, бо серед цих заростей і безлюддя намножилося тут усякої всячини. Одновухого ж припнув до розлогої ліщини. У нічному безгомінні, над яким висіли на небесній ковдрі зірки, над яким падали, викрешуючи іскри вогню, комети, поринуло в сон п’ятеро душ, потомлених переїздом і розморених червневою спекою. Спали їхні коні, вівці й кури. Намагався заснути й Гриць. Перевертався з боку на бік. Колов у плечі неперебраний з остюками овес. І хоча пахло духмяним різнотрав’ям, а під ранок з’явилася від прохолоди джерела тонка мряка, схожа на павутиння, що зачепилося за кущі, — усе ж сон не зламав Гриця. Різними думками відганяв від себе сон.

Пригадував Горабабу, зливу і чомусь своє весілля. Потім за якусь мить — розмову з Ашкеназі та бричку Волянського. І коли несподівано запіяла курка протяжним голосом жертви, то побачив чиюсь тінь, що прошмигнула з білим крилом курки в зубах у волохату темінь. Стривожився одновухий і мекнуло теля. Пішла колами луна. Діти та Анна спали твердо. Скрикував уві сні лише найменший Іван, притуляючись до маминих грудей. Плямкав і шукав пуп’янок маминої цицьки.

Коли перше сонячне проміння ковзнуло по митницьких пагорбах, Баревичі не дорахувалися курки. Про нічну пригоду з куркою Гриць розповідав Анні, коли та вмивалася біля джерела. Черево в Анни було таке велике, що зігнутися вона вже не могла. Стояла навколішки. Поки розчісувалася, Гриць сказав, що поблизу, певно, є лисяча нора, і курку потягнула лисиця. Потім почав розплутувати коней і овець.

Поснідали тим, що привезли з собою з Горабаби.

Гриць хотів поговорити з Анною про тимчасовий переїзд до Язловець, але перебили діти: Матій почав вередувати. Варвара схопила малого за обшивку й понесла до джерела. За ними біг Іван, шарпаючи сестру за спідницю. Анна гримнула на них, і Варвара опустила Матія на землю. Іван зашпортався, впав, зайшовся ревним плачем.

«Анно, поїдемо до Язлівця…» — сказав Гриць, дивлячись, як Іван спинається на ноги.

Торгуючи худобою ще в Горабабі, Баревич доробився грошей. До того ж, перед своєю смертю Настя Баревичева показала синові родинні скарби, які їй вдалося забрати з собою, утікаючи від татарів. Було там дванадцять перснів, кілька ланцюжків і 300 червоних золотих. І якщо б захотів Гриць будувати щось чи купити собі фільварок, то вистарчило б йому на все.

Анна й сама розуміла, що цього року не вдасться їм осісти тут, на митницьких ґрунтах. Оглядаючи хащі з ліщини й верболозу, клаповухі лопухи і стовбури колючих будяків, які почали цвісти, бачила, яке запустіння прийшло на цю землю — і тому погодилася на переїзд до Язлівець.

«Я згодна», — тихо відповіла.

Гриць тримав на руках малого Івана, який уже встиг заспокоїтися. Малий дивився на Матія і Варвару з висоти батькового росту й усміхався. Гриць поставив Івана на ноги, і той подріботів до Матія, забувши свою недавню дитячу образу.

Гриць обережно торкнувся Анниного живота. Почув, що плід заворушився. Невидима ніжка зсередини шукала батькову долоню, наче показувала: незабаром побачите мене.

«Все одно… поки нема даху над головою, — сказала Анна, — нема що тут робити».

В обід зібралися, а надвечір доїхали до Язлівця. Могли швидше, та Гриць не поспішав: то Анну нудило, то зупинявся погодувати коней, овець і теля. Спутані кури тепер сиділи на возі, порозкривавши дзьоби, їх мучила спрага.

Коли в’їжджали до міста, то малі Баревичі, побачивши мури фортеці, притихли.

На Трійцю народився в Баревичів хлопчик.

Анна, незважаючи на переїзди з Горабаби до Митниці, і з Митниці до Язлівця, — народила дитя легко. Третього дня охрестили ще одного Баревича в язловецькій церкві, де Гриць із Анною брали шлюб. При хрещенні дали йому ім’я Павло й записали в церковну книгу. Оскільки Гриць із Анною були в місті тільки десять днів, то не знали нікого, кого можна було записати хресними батьками. Допоміг піп Степан, батько якого, піп Димитрій, кілька років тому вінчав Баревичів. Він покликав свою служницю й паламаря, щоб тримали новонародженого під час хрещення, та вписав їхні імена навпроти імені новонародженого — Павла Баревича, батьки якого, Гриць і Анна, православної віри з Митниці. На останньому наполіг Гриць, і священник записав так, як бажав собі батько немовлятка.

Коли Павлові виповниться три роки, Баревичі повернуться з Язлівець до Митниці. За ними потягнуться інші родини, коли прочують, що язловецьким шляхом знову прямують на Балкани торгові валки. До Митниці прибудуть Матій, Онуфрій, Тимко й Данило, напитуючи в людей місця, в якому з-під землі б’є червоне джерело. Так наповнюватиметься невеличке поселення, яке не оминатимуть ні купці, ні, як виявиться згодом, османи.

3

Саламандра у скляній колбі

У березні 1672 року Язлівцями поширилася чутка, що Минас Сиринович, найбагатший купець міста й околиць, може померти будь-якого дня.

Спочатку про це пошепки говорили у вірменському кварталі, а за тиждень заговорили на повен голос поляки, євреї й русини. Одні торочили про багатства Сириновича, інші — про Вірменську браму, яку йому вже не вдасться добудувати. Про багатства говорили охочіше. Повсюди, де йшла торгівля, рахували його гроші, будинки, крамниці й торгові склади. Казали, що доробився Сиринович, переганяючи табуни коней із Волощини до Язлівця. Інші заперечували, кажучи, що він торгував венеційським шклом, яке кораблями перевозив через моря. І коли б не повертався Сиринович із дальніх країв — чи то з Волощини, чи з Туреччини, то мусів в’їжджати до Язлівця або Русько-Польською брамою, або Жидівською. І вирішив побудувати Вірменську. І от тепер, коли брама майже готова, схоже на те, що Минас Сиринович переставиться. Був він із давнього вірменського роду, що заїхав до Язлівця з Криму. В’їхали центральною брамою до міста — і опинилися в безпеці. Звернули з центральної торгової площі в найпершу вуличку й зупинилися. За десяток років вулиця розрослася вірменськими будинками, а там, де Сиринович тепер будував браму, на підвищенні, — вірмени поховали перших своїх померлих. Їхні діти вчилися з привезених і переписаних книжок у церкві пресвятої Богородиці. Може, тому Сиринович щедро жертвував на язлівецькі храми, досягши багатства, що перші книжки, які він прочитав, були оправлені в потерту телячу шкіру й пахли кадильницями? Щоп’ятниці, вечірньої пори, малий Минас із десятком ровесників відвідував церковну школу, аби дорогою домів у густій темряві наїстися дитячого страху, бо на майдан падала тінь фортеці й, накриваючи містечко, розповзалася всіма пагорбами.

У ті часи на язловецьких центральних вулицях прибулі здалека купці розповідали про краї й міста, де їм довелося бувати. Малий Минас із роззявленим ротом слухав оповіді, запам’ятовуючи слова різних мов, назви міст і селищ тих далеких країв.

«Чи щось чули про Сириновича?» — запитував купець Ашкеназі з єврейського кварталу в свого одновірця, купця Залмана, думаючи, хто ж займе місце вірменина.

«А шо, вже помер?» — відповідав йому Залман.

Ашкеназі й Залман зустрілися навпроти божниці й зупинилися, почувши, як із дзвіниці церкви пресвятої Богородиці на всі вулиці Язлівця поплив монотонний звук дзвонів.

«Певно, що вже», — припустив Ашкеназі.

«Так виглядає», — погодився Залман.

Побачили Ашкеназі з Залманом, що з вірменського кварталу до церкви в березневих сутінках посунули купці і ремісники. Усі вірмени Язлівця були зв’язані з тим Сириновичем: хто кровно, а хто був йому щось винен.

Сиринович ще встиг кволою рукою підписати заповіт про добудову Вірменської брами, пожертвувавши п’ятдесят левкових талерів, і по всіх вірменських церквах ще правилося за його здоров’я. Сікло березневим сніжком, засипало всі шляхи й недобудовану Вірменську браму. Наприкінці літа Вірменську браму добудують. А перед нападом османів, які йшли з Анатолії та Балкан, про що свідчили купці, що повернулися з крамом, вірмени-католики виїхали з родинами в напрямку Бродів і Львова. А коли кам’яну Вірменську браму збудували і двома важкими дерев’яними половинами, оббитими для міцності залізом, зачинили ще один шлях до міста, — османське військо перейшло Дністер, наближаючись Кам’янця.

А коли Сиринович помер, то відспівали його в церкві пресвятої Богородиці у вірменському кварталі.

Колись прадіди Минаса Сириновича зайшли до Язлівця Руською брамою. Ув останню ж путь язловецького багача везли спеціально зробленою гарбою, у яку запрягли дві пари коней при добрій збруї. І через недобудовану Вірменську браму в супроводі вірменського архієпископа, чотирьох священників, хору, сорока братів і сорока сестер вірменської громади, вдови, трьох синів, дочок, зятів, невісток, внуків та внучок, — повернули на вірменський цвинтар.

Немало залишив добра по собі Минас Сиринович. Розписав те добро в заповіті, який було прочитано у присутності родини і язловецьких громад, бо стосувалася остання воля Минаса не тільки родини. Еванес Евдокаці, іконописець та переписувач Євангелія при вірменській церкві, красивим почерком на спеціальному папері записав Минасів заповіт, щоб архієпископ зміг прочитати його під час погребної відправи.

«В ім’я Господнє, — розпочав високим голосом архієпископ, — заповідаю до Ечмиядзину Великої Вірменії на церкву 50 левкових талерів. На єрусалимську церкву 50 левкових талерів. На язловецьку вірменську церкву 200 левкових талерів. На монастир вірменський у Язлівцях 200 — шелягами currentis monetae. Архієпископові вірменському ві Львові 100 золотих, Суфраганові вірменському у Львові 50 злотих, чотирьом вірменським священникам по 50 золотих кожному, бо кожен повинен відправити 40 служб Божих. Польському костелу домініканському 30 золотих. На руську церкву 10 золотих. На другу руську церкву міську 10 золотих. Для сорока братів 30 золотих. Для сорока сестер братських теж 30 золотих». Далі архімандрит перечитав усіх, кому покійний щось уділив зі свого маєтку: дружині Манус відходила кам’яниця і 1000 золотих; сестра Минаса — Нагатунка Міколойова та її дочка Анна були обдаровані 50 золотими. Сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Хачатура, також отримали своє з великого маєтку батька й діда. А слова: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити», — були останніми словами в довгому переліку Сириновичевого заповіту.

Саме тоді, коли Минасу Сириновичу виповнилося десять років, один книжний чоловік повернувся з Єрусалима до Язлівець. Був то вірменин, який навчався в єзуїтському колегіумі, а три роки тому разом із волоськими купцями-вірменами вирушив через Волощину до Єрусалима. У Волощині запізнався з урядниками, що перевозили возами щорічну данину, і дістався Стамбула. В османській столиці віднайшов християнські храми, у яких пів року переписував святі книжки, заробивши гріш на подорож до Єрусалима. Але хтось намовив його податися до Венеції. Перебув у тих краях три місяці, а звідти торговим кораблем доплив до Александрії.

Три дні подорожній розповідав про свої мандри і про Святу землю в домі каменяра Аведіса, Минасового батька, який впустив християнського паломника, щоби той перепочив від далекого й важкого шляху. Три дні над Язлівцями липнева злива з громом і блискавкою страшила люд. Навіть у церквах і синагозі не припиняли молитися, щоб Господь відвернув нещастя від міста і людей його. А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт — Бедроса, Таліне — Гайка, Грішіме — Арама, Ґаяне — Левона і Геґіне — Нарека. Стіл був багатий, накритий наїдками. Із прозорих скляних посудин, які стояли посеред столу, напливав кислуватий аромат червоного вина. Лише на початку зустрічі, коли Аведіс Сиринович запросив гостей частуватися, десяток рук потяглися до білого хліба й вина. Далі всі присутні заворожено слухали мандрівника, не торкаючись ні їжі, ні вина.

«І ось коли ми у Венеції сіли на корабель, то такого моря, що безкрає для людського ока, — я не бачив», — так розпочав оповідати свої пригоди паломник.

На нього дивилися як на святого, бо його очі бачили Святу землю, а стопи торкалися її. Ніхто не зважав на наїдки й напої, які виставили на честь гостя в домі Сириновичів. Здавалося їм, що його слова, вбрані у єдвабний баритон, були солодші за золотий мед, яким ласували діти, вмочаючи у глибоку миску білі хліби. Дорослі ж ловили нитку його розповіді, переживаючи з ним корабельну плавбу.

«І виплили ми з Венеції, міста, яке на воді…» — продовжив паломник.

«Як — на воді?» — перепитав хтось із глибини кімнати. І тут усі почули гуркіт грому, яким відлунювали язловецькі пагорби, і срібло блискавки вчепилося за найближчу гору, освітивши її так, наче настав день.

Люди перехрестилися.

Перехрестився й паломник.

«У Венеції мости провисають над ріками, а будинки побудовані у воді».

«Що це за місто таке?» — наважився запитати паломника господар дому.

«У Венеції сорок тисяч мостів, сорок тисяч блудниць, чотирнадцять тисяч священників…»

«І де вони всі поміщаються?» — здивувався хтось.

«На Успіння Богородиці виплили ми зі Стамбула, куди я повернувся місяцем раніше, і на винайнятім кораблі поплили до острова Родос. Хочу вам сказати, що на той корабель завантажили п’ятнадцять биків, п’ятдесят овець і тисячу бочок вина. Корабель називався галіон. Мав він дев’ять парусів, сто п’ятдесят, а може, і двісті моряків. Підпливаючи до Родоса, натрапили на флот Халіл-паші, який налічував шістдесят ґалер. Нас протримали на острові п’ять днів, але відпустили, і ми далі поплили безкраїм морем…»

«А яке воно, море?» — запитав хлопчик, який стояв найближче до паломника, і всі присутні зауважили десятилітнього Минаса. Спершись ліктем об стіл, він зачудовано дивився на прочанина, сповнений просвітлення від сказаних і ще не сказаних гостем слів.

«Воно таке, як повітря, бо його так багато, що якби хтось хотів проковтнути оком — не зможе».

Останній раз, восени 1671 року, Минас Сиринович зі своїми двома синами поїхав на Балкани. Саме тоді заклали перші камені під Вірменську браму. Поверталися Сириновичі з крамом, попереду женучи табун коней, куплених у Сучаві. Коли перелякані купці привезли звістку, що османи збирають військо, — пішов дощ і лив три дні, наповнивши річки, потічки, польові озерця й мочари. Виглядало, що купці встигли повернутися і перед дощем, і перед нападом османів. З недобудованої Вірменської брами виднівся кривий шлях на Бучач, перекраяний пагорбами. Цим шляхом вони й заїхали до містечка. В одній із крутих вуличок Язлівця поселилися євреї. Вони приїжджали й виїжджали з міста через свою Жидівську браму, бо не хотіли зустрічатися з вірменами, які користувалися Руською — аж доки Минас Сиринович не вирішив будувати Вірменську. А про те, що зі Стамбула готується великий похід, Ашкеназі почув від Моше бен Єгуди Бебері. Моше бен Єгуда був одним із небагатьох, кому довіряли великі візири Кьопрюлю. Султан Мегмед IV правив спершу за допомогою батька — Мегмеда-паші Кьопрюлю, а відтак — його сина, Фазила Агмеда. За межами палацу Топкапі юний султан полював на диких звірів. Але колись потрібно було йому збиратися на війну. Моше бен Єгуда Бебері довірливо сповістив Ашкеназі, який перебував у столиці Порти у своїх справах, що готується великий похід султанського війська. З цим Ашкеназі й повернувся до Язлівця. У синагозі під час суботньої молитви Він шепнув про це Залманові у його велике, заросле сивим волоссям вухо. Залман навіть проковтнув кілька слів молитви, якими поперхнувся.

Коли вийшли з божниці, Залман запитав:

«А з ким османи зібралися воювати?» — бо він найбільше боявся війни.

«Не знаю, але Моше бен Єгуда сказав, що кличе їх гетьман Дорошенко».

«А-а-а, — припустив Залман, — тоді будуть битися з поляками на Брацлавщині…»

«В османів тепер усе залежить від волі великого візира. Султан молодий. Хоча Турхан Хатидже Султан, мати Мегмеда, кажуть, привезена з України».

«Та хіба вона може пам’ятати, звідки вона?» — запитав Залман.

«Кажуть, що Мегмед схожий на неї. Білолиций, як тутешній місяць», — Ашкеназі задер голову до неба — над містом провисли низькі хмари, тому він не бачив ані місяця, ані зір.

А пара від його слів розчинилася у вечірньому повітрі.

Язловецькі ж купці переповідали історію пожежі на ярмарку в Ярославі 1625 по-різному, бо по-різному переповідали їм їхні попередники. Вірмени весь час говорили про якогось Бедроса, який поїхав тоді до Ярослава з тканинами, а повернувся з обгорілою бородою. Подейкували, що начебто збирався на ярославський ярмарок кілька тижнів, а повернутися з вигорілого дощенту Ярослава до Язлівця вдалося йому за кілька місяців. Упав той Бедрос на плитки язловецького ринку й ридма ридав три дні і три ночі. А тоді розповів, що пожежа з чотирьох кінців міста, наче саламандра, наблизилася до торгових рядів. Коли той Бедрос вимовив «Торгових рядів» — ним затрясло. Обмацуючи вигоріле волосся на бороді, він захлинався у спазмах. Розмастивши слину, що текла з рота, нещасний Бедрос більше нічого не сказав гуртові вірменських купців та ремісників. Якась сила кинула ним до землі, а коли він, полежавши, устав і хотів продовжити свою розповідь, то ніхто його не розумів. Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап. Але інші твердили, що то зовсім був не Бедрос, а якийсь Нарек, і не тканиною він торгував, а килимами. Так, жив тут у Язлівцях, але на ярмарок до Ярослава приїхав не з самого Язлівця, а з Кракова, бо повертався, спродавши там товари євреям, які везли ті килими до європейських міст. А заїхав він майже впорожні, тобто не маючи нічого, крім грошей. Заїхав і прикупив хутро від купців із Московщини, які Язловець обминали. Наладувавши хутра соболя, білки, білого горностая й лисичих шкір, вирішив Нарек затриматися ще на один день. Переказували, що коли Нарекові вози палали, то коні рвонули вулицею, але іржавий вогонь пробирався містом, випалюючи все на своєму шляху. Коні згоріли живцем. Великі вогняні кулі мчали містом, освічуючи присмерк. А тоді, вигорівши, розсипалися на іскри. Вигорав також і розум Нарека. І страх проникав гарячим повітрям із трахей до шлунка разом зі смородом пожежі. І привезли обгорілого Нарека до Язловець, де він помер третього дня, прикусивши в останньому подихові обпалені вуста міцними зубами аж до крові. Язловецькі євреї, ті, що тоді були в Ярославі, тиждень плакали біля божниці, а від їхніх одеж тхнуло димом. У кількох єврейських купців, які врятувалися, вогонь злизав усі багатства і залишив їм молитву. Помолившись, ті кілька вийшли вночі з міста Жидівською брамою й подалися на Волощину. Не було з ними ні коня, ні пса, бо не мали чим заплатити.

Минас Сиринович пам’ятав про язловецьких купців, про тих, що злиднями повернулися з Ярослава. До будь-якого міста в’їжджав з острахом, возячи з собою саламандр у скляному посуді. Минас вірив, що, кинувши їх у вогонь, можна буде загасити будь-яку пожежу.

Колись саламандр порадив Минасові старий єврей, який торгував у Відні. А зустрівся Минас із ним на одному зі шляхів, стоячи перед османською митницею, що збирала гроші за переїзд моста. Приглядаючись до охорони і збирача мита, Минас заговорив зі старим. Той старигань якраз під’їхав і запитав, як довго Минас чекає.

«Від полудня тут стоїмо», — відповів Сиринович таким голосом, наче чекає тут від учора.

Обоє дивилися на пастухів, що переганяли овець через міст.

Схоже, вівці були якогось місцевого аги, бо охорона мосту й сам митник терпляче чекали, поки отара перейде на другий берег.

Митник не спішився. Ледачим поглядом людини, якій опротивіла ця щоденна служба, він також проводжав овець.

Після розмови з віденським купцем Минас і прикупив кількох саламандр.

На час нашої розповіді про Язлівець померло тут три покоління та народилося три покоління прибулих із Кафи вірмен. Так переказували й так записували: перед османами три покоління вірмен уже дивилося на світ із язловецьких пагорбів. Перші три покоління, що померли у Язлівцях, говорили між собою вірменською й татарською мовами, наступні ж три — вірменською і польською. У перших трьох поколіннях язловецьких вірмен, як і після Халкіндонського собору, усі церкви і громади належали до східного православ’я, а від часу, коли єпископ Міколай Торосович вступив у свої права, більшість вірмен вважали Торосовича самозванцем і відступили з його єпархії. І навіть вартапет, що прибув зі спеціальною місією від католикоса, не зміг упоратися з ситуацією. Торосовича підтримував Ватикан. З-поміж тих, хто підтримав єпископа Торосовича, був молодий випускник папської школи Аствацатур Нерсесович — священник і проповідник у вірменській церкві Язлівця. Він залишиться в Язлівцях до 1676 року, коли османи під проводом Ібрагіма-шайтана знову здобудуть Язлівець, а тоді зникне.

Серед відомих вірмен у Язлівцях, окрім згадуваного Минаса Сириновича, знаний ще Богдан Сеферович. І, звичайно, не лише вони двоє. Були ще ті, хто залишив свої нерозбірливі підписи під переписаними Євангеліями чи Часословами, і ті, хто в язловецькому суді одвіку судяться за дванадцять ліктів адамашку або ж простирадла, прошитого золотим єдвабом. Також ті, хто оздоблювали каменем церковні фронтони, будинки заможних містян, утрамбовували міські вулиці й витесували надмогильні плити. Залишилися в людській пам’яті навіть ті, які 2 травня 1666 року зібралися в домі Димитра Козубика, бурмістра Язлівця. Власне туди було запрошено Семаня Ткача, Яна Гіщака, Богдана Сеферовича, Захарія Беднаржа, Якуба Крохмального, Яна Тарнопольського, Яна Цимбалістого, Кжака Якуба, Мцєя Мазура й Матіяша Хащинського. Покликали вони також Якуба Барановича і пані Кузьову, яка була вдовицею, через те, що Якуб Баранович, міщанин язловецький, сокирою вбив її чоловіка, заплативши Кузьовій за свій злочин 70 золотих із умовою, щоб ні його, ні його дружину, ні дітей більше ніхто не смів турбувати. Усі, хто був у домі бурмістра, схвалили такий вирок, а підписали двоє: Димитр Козубик мовою руською і Богдан Сеферович — польською, скріпивши угоду печаткою на зеленім воску.

У березні 1672, коли Язлівець прощався з Минасом Сириновичем, Богдан Сеферович, оборонець Язловець, повертався зі своїм загоном із Молдови.

Через чотири роки, 5 лютого 1676 року, Сеферович дістане з усім потомством герб Любіч від короля Яна Собєського.

А тепер, 1672 року, покликав Сеферовича Конєцпольський супроводити невеликий загін послів, що лаштувався до Стамбула. Потрібно було провести їх за Дністер, бо їхали вони на перемовини з великим візиром. Перемерзлими шляхами разом із послами Сеферович дійшов до Цицор. Розпрощавшись із посольським загоном, який прямував у Ясси, перебув Сеферович кілька днів у Цицорах. Просив Конєцпольський Сеферовича не просто супроводити посольство, на яке, звісно, могли напасти татарські чамбули, хоча татари взимку сиділи в себе в буджацьких степах, та й з Криму також у холодні зимові місяці ніхто ніде не вирушав. Сеферович мусив розвідати в Молдові, чи не приготовляються османи до війни. Він одразу помітив, що жодних воєнних приготувань нема. У містечках із фортецями османи тримали невеликі залоги — не було потреби в більшому війську, бо самі господарі Молдови й Волощини справно платили гарач. Османські урядники приїжджали тоді, коли потрібно було переписати населення, з якого збирали податки. А османське військо з’являлося тут, коли хтось із господарів бунтував, або ж османи йшли воювати в Європу. Люди Сеферовича та їхні коні перепочили й роздивилися довкола, а тоді рушили на північ, сподіваючись дістатися за два тижні до Язлівця. Але перейшовши Дністер, загін Сеферовича змушений був затриматися. Тріскучі лютневі морози наздогнали їх за Дністром, і доїхали вони лише до Чорткова. Там і перебули тиждень, а коли мороз відпустив — рушили до Язлівця. Минала перша декада березня. Сікло снігом. З Чорткова поїхали через Ягільницю. Наближаючись до Митниці, Сеферович зауважив фільварок, до якого вела засніжена дорога, перешита заячими та лисячими слідами. Було сонячно. На морозі виблискував срібними голками сніг. Під вершниками рипіли сідла. Комонні були одягнені в кафтани з верблюжої шерсті, які Сеферович відкупив у Минаса Сириновича для своїх вояків. Морозяний вітер щоразу зривався серед голого поля, збурюючи вранішній сніг. Загін долав шлях поволі. Вершники їхали з опущеними головами, заплющивши обліплені снігом очі. Потрапивши дорогою у сніговій, і коні, і вершники були обліплені снігом. А здалеку вони нагадували тремтливий срібний ланцюг. Праворуч, кілометрів за два, серед білого поля показався двір із господарськими забудовами. Але чи хтось там був, чи ні, розібрати було годі. Від тривалого безсоння й зимового сонця в Богдана Сеферовича почалося запалення очей. І коли крижаний вітер налітав на загін, Богдан відчував різь у закислих очах. Поруч їхав його молодший брат Томаш. Майже цілу дорогу брати не розмовляли. Але тепер, побачивши фільварок, Богдан Сеферович спромігся на кілька слів:

«А чий то маєток?»

«Антонія Волянського», — не одразу відповів Томаш.

«Ніколи не чув про такого».

«Хорунжий гусарії. Земля ця, — продовжив Томаш, — подарована була йому королем. Волянський прийняв, бо ніхто інший не хотів би тут бути».

Тепер обидва Сеферовичі повернули голови до фільварку, наче вирішували: завернути туди чи ні. І тоді Богдан пригадав собі, що минулоріч поширилася чутка, що за Митницею татари розграбували чийсь фільварок: худобу й коней забрали, але він тоді перебував під Краковом, тому чий то був маєток, не знав.

«Зупинимося в Баревича», — сказав Богдан Сеферович до Томаша. І, витягши шаблю, гукнув, щоб усі, хто їхав за ним, почули, і показав шаблею напрямок. Коротший шлях до Баревича, а звідти на Язловець був переметений сніговими кучугурами, тому Богдан вирішив їхати до Ставища, щоби вздовж Джуринки вибратися на роздоріжжя. Коло Джуринки їх захищатиме високий пагорб, і морозяний вітер не так дошкулятиме. Коли вони з’їхали й пішли чвалом уподовж річки, то побачили, що крига ще міцна, але острах проломитися з кіньми під воду змусив їх шукати проходу. У кінці пагорба, який їх захищав від вітру, знайшли дерев’яний міст і, щасливо переїхавши його, втрапили на язловецький шлях.

Господа Баревича стояла вже на язловецьких полях, а перед нею біля Червоної керниці притулилося по обидва боки природної улоговини кілька дерев’яних хат. Тут жили селяни, які так само як і Баревич, повернулися з придністровських лісів до Митниці. Дехто з них допомагав Грицеві в митних справах та випасанні кінських табунів.

Язловецьким шляхом ішов русин, і хоч до Баревичевої господи зоставалося кілька верст, Богдан Сеферович призупинив свій загін.

«Ти з Митниці?» — запитав русина Сеферович.

«Так, пане», — ствердив той.

«А куди йдеш?»

«Додому, пане».

«Може, йдеш із Язлівця?»

«Із Язлівця».

«Пішки?»

«Пішки від Короташів. Кінь мені здох».

«А які новини в Язлівцях?»

«Помер купець Минас Сиринович».

«Минас?» — ще раз перепитав Богдан Сеферович. Але русин не почув запитання, бо, поклонившись, пішов далі. Видно було, що промерз.

«У Баревича зупинятися не будемо», — наказав Богдан.

І коли загін протоптаним трактом виїхав на язловецький шлях, то біля Короташів наткнувся на задубілого коня вороної масті — мабуть, того нещасного русина, а від найближчого лісу до падла вже підступалася зграя вовків. Хижаки, помітивши загін Сеферовича, почали обходити верш- ників. Їх було п’ятеро. Першою, продираючи животом примерзлий тонкою скоринкою сніг, вела їх вовчиця. Коні стривожилися й майже з останніх сил шарпнулися, рятуючи себе і своїх господарів від нападу. Вершники повитягували з піхов шаблі й так в’їхали до Язлівця.

Так у березні 1672 року Богдан Сеферович, війт Язлівця й суддя вірменського суду, що на свій кошт спорядив у Язлівцях загін, з яким відбивав літні напади татар, прославившись несамовитою відвагою, повернувся з Молдови. Він так і не дізнався про які-небудь приготування османів до війни. Про це він скаже графові Конєцпольському через тиждень після похорону Минаса Сириновича, докладно переповівши все, що бачив за Дністром та в Цицорах.

І якщо одні вірмени влаштовували ярмарки в Язлівцях і возили саламандр у скляних колбах, то інші сікли шаблями татарські голови як капусту, а були ще й ті, хто жив коштом громади при вірменській церкві Богородиці. Навчали вони дітей і переписували Святе Письмо.

Так, писар Ованес Евдокаці любив дивитися на зовнішнє оздоблення церкви, яке нагадувало йому філігранну працю переписувача Святого Письма. «Камінь, — розмірковував Ованес, — зберігає кожну стрілку, зроблену каменярем, кожну китицю винограду, обличчя ангела чи напис. І поки різьблений камінь не відпаде від стіни — кожен може милуватися довершеністю форм і пропорцій». При церкві, у східній її частині, є маленька кімнатка, де світло падає на Ованесів стіл лише до полудня. Уже два роки він щодня, окрім неділі та свят, сідає переписувати Євангелія. Кожного ранку, коли у відхилене вікно, якщо це весна, вриваються співи пташок і запахи цвіту, а якщо зима, то лишень жовте світло дня, Ованес готує для своєї роботи три види чорнила: чорне, червоне і брунатне. Червоним він вимальовує заголовні букви кожного розділу й позначає числа євангельських стихів. Чорним пише всі стихи, а брунатним дозволяє собі удекорувати написане. Нещодавно з Амстердама почали привозити до Язлівця видані книжки з друкарні Воскана Єреванці, але Ованес, погортавши одну з них, на запитання Минаса Сириновича, чи не варто б таку друкарню прикупити для Язлівця, відповів так:

«Минасе, книжки, які я переписую, забрали половину мого життя. І я не шкодую про це. Кілька років Палин Тохатеці, брат моєї матері, вчив мене каліграфії. — Я сиджу годинами в комірчині, вмочаючи в різні чорнила своє перо, і кожну літеру виводжу на дорогому венеційському папері. Кожна літера, написана мною, не подібна до іншої. Я ходжу зі Спасителем від літери до літери, від слова до слова, від сторінки до сторінки. Коли я дописую книгу й мушу поставити крапку — я змішую всі кольори чорнила — червоний, чорний і брунатний в одне — моя крапка стає перламутровою, бо кладу її на віск, щоб вона не затерлася. Я підсуваю тоді книгу до заломленого світла, яке падає навкіс із мого вікна, і висушую цю крапку. Тоді рукопис готовий і чекає лише, щоб його переплели м’якою телячою шкірою».

Послухав Минас Сиринович Ованеса й вирішив не купувати для Язлівця друкарні. За кілька років Ованесового переписування в язловецькій церкві він спромігся переписати «Євангеліє» і «Служебник», які переплели в Кам’янці-Подільському і згодом повернули до Язлівця.

Постійне сидіння у крихітній кімнатці позначилося на Ованесовому здоров’ї. Він почав сліпнути. Від якогось часу в Ованесових очах почали тьмяніти літери, а після години праці — і взагалі розпливалися, втрачаючи свої контури. На столі з’явився підсвічник, але єпископ був схильний думати, що з роками Ованес вирішив симулювати свої хвороби, щоб отримувати гроші ще й на свічки. До того ж, від сирості, у якій Ованес провів майже все своє життя, йому дошкуляли болі в спині, а на зміну погоди завжди крутило в кістках.

Тепер багаті язловецькі купці, що хотіли зробити подарунок церкві чи монастирю, почали замовляти рукописні книжки не в Ованеса Евдокаці, а в молодших переписувачів, які хоч і вчасно, проте не з такою ретельністю, як Ованес, виконували замовлення.

Часом пропускали у своїх переписах слова або ж навіть цілі рядки. Заголовні уступи привозили їм із друкарень. Не дбали вони й про те, як вималювати ту чи іншу літеру, з якої починався вступ.

Останнім замовленням, яке довелося виконувати Ованесові, був заповіт Минаса Сириновича. Цю духівницю у разі смерті купця мав прочитати на панахиді сам єпископ. Тому Минас, який тоді повернувся після кількарічного перебування в Єрусалимі, був особливо прискіпливий до Ованеса. Трапилося це за кілька років до Минасової кончини, саме тоді, коли заклали перші камені Вірменської брами. Ованесові принесли від Минаса списаний на кількох листках заповіт із умовою, що ніхто не повинен знати, про що в ньому йдеться. Ованес поволі переписував тестамент. Уже збудували половину брами, а заповіт не був готовий.

Минас кілька разів приходив до Ованеса й питав:

«Ованесе, ніхто, крім тебе, не торкався листків заповіту?»

«Ні, Минасе, — кожного разу, коли запишу якусь частину його, забираю зі собою й переховую».

«Уже половину брами збудовано, Ованесе».

«Знаю, Минасе, — відповідав Ованес. — Встигнеш добудувати?»

І Минас своєю рукою дописав наказ синам: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити».

Завершуючи майже наосліп Минасів заповіт, Ованес дізнався, якими багатствами володіє Минас Сиринович і на що після його смерті призначено гроші.

У січні 1672 року, коли заповіт було переписано Ованесом, а браму таки не добудовано, Минас Сиринович відчув, що наближається його відхід. Він попросив старшого сина Кшиштофа, щоби той запряг у сани двох жеребців і повіз Минаса на пагорб, із якого проглядається Язлівець. Не посмів не послухатися Кшиштоф, хоча везти глибокими снігами хворого Минаса не хотілося.

Сани йшли легко, ледь торкаючись снігу. Виїхали вони на фортечний пагорб. Минас сам устав із саней і пішов до муру. В останню мить Кшиштоф побачив, що батько дістав з-під кожуха велику скляну колбу, у якій довший час возив саламандр, боячись пожежі, — і кинув її у провалля, над яким височіла неприступна фортечна стіна. Колба, вдарившись об каміння, розлетілася на друзки.

Минас вдивлявся туди, де будувалася Вірменська брама. З високого пагорба саме те місце було прикрите білою пеленою зимового туману, але Минас шукав його, напружуючи останні сили.

«Коли Сеферович повернеться з Молдови, Кшиштофе, то запитай, чи буде війна».

Це були останні слова Минаса Сириновича. Більше ніхто нічого від нього не почув. Повернувшись додому, він зліг і, пробувши в гарячці два тижні, помер.

Після того, як юдеї Язлівця відправили до Стамбула Ашера й Нахума, прийшов до них ще один лист із Амстердама — про те, що Саббатай Цві прийняв іслам і виявився лже-Машіахом. Ще писалося в тому листі, що ті, хто повірили Саббатаєві й пороздавали свої маєтки, тепер бідують. Натомість у Язлівцях ні Ашкеназі, ні Залман, ані ще кілька купців, які торбами возили гроші з ярмарків, не спішили розпрощатися зі своїм майном. Вони спорядили нещасних Ашера й Нахума за свій кошт, але на більше не виявили охоти. Тепер Ашкеназі переймався звістками від Моше бен Єґуди Бебері. Сам Ашкеназі вже не їздив ні до Волощини з Молдовою, ні до Стамбула. Купував крам тут, у Язлівцях, і возив до Кракова, але інші юдеї та й вірмени, які поверталися з півдня, приносили тривожні вісті.

Розмовляючи якось із Залманом, Ашкеназі припустив, що до Язлівця османи не дійдуть та й буджацьких татар не пустять.

«Навіщо їм наш Язлівець?» — питав Ашкеназі Залмана.

«А я знаю?» — відповідав Залман.

Ашкеназі дивився на гору, де височіла фортеця. У бійницях виднілися гармати.

«Польська залога та загін Богдана Сеферовича могли ще вистояти від татар, — гадав собі Ашкеназі. — Але коли османи прийдуть зі стотисячним військом, зі своїми гарматами та кавалерією, то не відомо, чи Язлівець вистоїть».

Ніколи ж бо Ашкеназі з Залманом не чули й не бачили, як стріляють гармати язловецького замку, бо навіть коли налітали буджацькі татари, то до Язлівця не наближалися — грабували й палили навколишні села. І коли дим від згарищ допливав до міста — люди знали, що татари вже, повертаючись, на півдорозі до Дністра.

«Що мислите, пане Залмане?» — поділився своїми сумнівами Ашкеназі.

Залман задер голову, лічачи бійниці з гарматами.

«Ну, якщо сто тисяч їх прийде… — засумнівався Залман, — але звідки в них стільки війська?»

На Залманове запитання Ашкеназі не встиг відповісти, бо його погляд зачепився за вершника, що їхав вулицею до бурмістра.

У вершникові Ашкеназі впізнав Гриця Баревича, збирача мита з подорожніх купців для язловецьокого магістрату. Ашкеназі пригадав зустріч із Грицем кілька років тому, коли супроводжував хорунжого кавалерії Антонія Волянського. Припімнув Баревичів віз, дітей і норовисте теля. «Тепер, — Ашкеназі тримав поглядом Баревича, — кажуть, що надбав він маєтків і навіть відсудив від Волянського частину Митниці».

«І звідки в них стільки війська?» — знову перепитав Залман, бачачи, що Ашкеназі задумався.

«Якого війська?» — стривожився Ашкеназі й відпустив Баревича зі своїх думок. «А-а-а, в османів? Ну, якщо буде потрібно, вони приведуть під стіни Язлівця і двісті тисяч».

«Та шо ви таке говорите?»

«Те, шо чуєте».

Їхали вони Залмановою бричкою подивитися на Вірменську браму, яку майстри вже оздоблювали камінними візерунками. За тиждень мусили впоратися, бо надходив час Язловецького ярмарку. Обом юдеям було цікаво поглянути на нову браму, через яку проїжджатиме не одна сотня купців. Усім цікаво, як сини Минаса Сириновича подбали про виконання батькового заповіту.

Цвіла акація.

Духмяний, запаморочливий аромат висів на містом. Ашкеназі й Залман упивалися тим духом, наче свіжим медом. Кілька днів тому випали дощі, але тепло встигло нагріти повітря й землю, з якої виповзла на світ Божий комашня. Разом із дзижчанням мушви, гудінням бджіл у цей приспаний взимі хор вливалося іржання коней; корови й вівці пощипували зелену молоду траву. У шумі навколишніх лісів пощебетувало птаство. І в цьому відчутті Божої благодаті Ашкеназі й Залман побачили Вірменську браму, що затуляла в’їзд до міста з боку Бучача, і обом здавалося, що вона вбереже їх також і від війни.

4

Митник

Відомо, що після трьох років перебування в Язлівцях Гриць Баревич побудувався в Митниці. І коли Варварі минуло вже вісім років, Матієві п’ять, Іванові чотири, а Павлові три — перебрався з родиною на свій двір. Потім поставив на язловецькому шляху митний кордон. Допомогли гроші, якими підкупив язловецького бурмістра. Несподівано віднайшлися записи в судових актах, бо прадід Гриця Баревича, Ігнатій, судився з купцем Беньом Якубовичем. Той Беньо позичив у Баревича 1000 золотих і втік, переховуючись, до Перемишля, бо був перемиським громадянином. У тій судовій справі Ігнатія Баревича було названо шляхтичем. В іншому акті сказано, що Ігнатій Баревич продав свою язловецьку каменицю вірменам Сеферовичам за 900 золотих. Стояв той будинок поміж домами Петра Босака й Мартина Гнилички. Хотів Гриць відкупити собі той будинок, коли трапиться така нагода.

Якби не татарські набіги, то Баревичі були б одними з найбагатших громадян Язлівця. А може, порівнялися б із самим Минасом Сириновичем.

Окрім збирання мита, Гриць перетримував невеликі табуни коней, виганяючи їх до Горб-Долини, де виринали джерела, утворюючи польові озерця й мочари. Соковита трава й зеленавий бур’янець густо вкривали видолинок, на якому паслися коні. Купці, що зупинялися перед Язлівцем, бо платили Грицеві митні гроші, довідувалися від нього про коней, яких можна замінити на молодих і сильних. А коли Сириновичі вибиралися на Волощину чи до Стамбула, то Гриць продавав їм коней, виміняних у грецьких купців, щоб ті спродали їх дорогою, а гроші привезли Грицеві. А за той час знову на ярмарку купував молодих жеребців і випасав у Горб-Долині.

З дитинства Гриць знав про свою землю, записану за Баревичами, — лежала вона поміж Язлівцем та Ягільницею.

Дитинство його плило за Дністром. Спокійна течія, що огинала виступ гори, яка звалася Горабабою, входила в розломисті береги й текла до моря. Напливали над річкою хмари, приходили дощі, топилися в ній сніги, — а вона щовесни, підкрадаючись до городів і прибережних хат, тривожила тремтливу уяву малого хлопця. Над її берегами, вслухаючись у луни вовчого виття чи лисячого скавуління, дрижав він од дитячого страху. Особливо влітку, коли на іншому, далекому березі ріки, як бачилося Грицеві, хтось у лісі палив багаття, і білий дим, ледь торкаючись Дністра, стелився по течії. Якісь крики доносилися до Гриця. Там, на другому березі великої ріки, жили інші люди. З горабабського берега низина на протилежному боці здавалася малому безкінечною: вліті вона була зеленою-зеленою. Над нею літали птахи, поночі пищали кажани, грілися від води бабки. Світ Божий дрижав у своїй красі, наповнюючи запахами трав і повітря, що лоскотало Грицеві ніс. Він перевертався на спину і вдивлявся в соковито синє небо. Слухав землю, припавши до неї вухом так міцно, аж трава колола. Бавився жуками, ставлячи їм різні перепони, а вони, оминаючи його загати, неспішно прямували собі додому. Гриць знав — вони йдуть до своїх дітей. Під осінь, коли вода у Дністрі сіріла, течія в деяких місцях звужувалася, а літня далечінь ставала мрякою та туманами, — зникали тоді з-над води бабки й ховалися в землю Грицеві жуки. Хлопець знав, що дзявкотливі вовченята, які підросли за літо, вже скинули з себе підгорілий пушок шерсті. Ліси розсівали по траві своє останнє листя, Дністер уповільнював течію. Через зиму річка відпочине й навесні, проламуючи собі хід, вивільняючись від криги, зробить перше півколо біля Горабаби, скликаючи рибалок і човни до себе, народжуючи нові покоління риб, бабок, жуків, метеликів — усіх, хто живе з цією рікою віддавна й житиме далі. Узимі Гриць не зможе вийти на своє улюблене місце, звідки йому відкривається влітку пів світу, бо сніги засипають горабабські вулиці, пагорби й долини.

Якоїсь зими переїхали вони з мамою до Червоногорода. Там Гриць ходив до школи, а потім, у підлітковому віці, перебрався на якийсь час до Львова. Інші учні львівських шкіл, що були багатші, їхали на навчання до європейських університетів. Гриць повернувся до Горабаби й почав торгувати худобою з волохами: з Червоногорода через Горабабу до Язлівця.

З плином днів і років забувалося Грицеві горабабське дитинство, і навіть потоп, який знищив те селище. Життя на новому місці було іншим. Перед Грицевими очима переходили сотні людей із різних країв, ті люди розповідали йому свої історії. Були це купці, які весь час подорожували. Спали під відкритим небом на возах, відбивалися від нападників. Бачили різні міста, знали різні мови і привозили зі собою різні чутки. Особливо любив Гриць зустрічати Сириновичів — старого Минаса, його синів Якуба, Асфатура і Кшиштофа. А якщо з Минасом чомусь не їхали сини на Балкани чи до Туреччини, то супроводжували старого зяті Кіркор і Бедрос. Ніколи не пускався Сиринович у далеку дорогу без загону власної охорони, яку складали бідніші язловецькі вірмени, що служили в нього роками. Завжди Минас привозив щось у дарунок для Грицевих дітей. Варварі — вишивані турецькі хустки. Хлопцям — якусь венеційську забавку або пір’я папуги. Дружині Гриця — Анні — міг уділити оксамиту лазуревого або ж адамашку. Але Гриць завжди був спраглий вісток, що були на Сириновичевому язиці. Гриць знав, що наприкінці вересня Минас, перечекавши татарські чамбули, які могли повертатися з Поділля десь у волоських Цицорах, спокійно вирушав до Язлівця.

І одного такого вересневого дня Матій Баревич побачив на Волоському шляху Сириновичеві вози. Прибіг до батька з вісткою, що Сириновичі повертаються. Прочувши, що купецьку валку видно вже на Волоському гостинці, не дочікуючись, коли валка возів і охорона порівняються з митницею Гриця, Анна з Варварою почали готувати обід.

За якийсь час Сириновичі ввійшли в Баревичів двір.

Гриць побачив, що засмаглі брати Сириновичі та їхні зяті повернулися без старого Минаса. Пригадав собі, що у травні, коли купці рушили в дорогу, на прощання крикнув, що почуватиметься без них сиротою. Але Сириновичі не чули останніх Грицевих слів, бо від’їхали далеко, женучи перед себе двадцять Баревичевих коней, призначених на продаж. Минас сказав тоді, що, може, більше не їздитиме й передасть своє купецтво до рук Якуба.

Якуб і Кшиштоф, які першими ввійшли на подвір’я, прочитали на лиці Гриця здивування, коли той не побачив Минаса.

«Чи, бува, чогось із вами в дорозі не трапилося?» — запитав Гриць.

«Та ні, — відповів Якуб Сиринович, — з татарами, слава Богу, розминулися».

На возах прибульців краму було більше, ніж завжди.

«А де Минас?» — не стримався Гриць.

Сириновичі чекали на таке запитання — і не відповіли. Одним за одним зайшли в хату й усілися за стіл.

Охороні приготували обід надворі. Десять молодих вірмен, простеливши ковдри на вигорілу за літо траву, сиділи колом, як турки. Виглядало, що звикли в дорозі їсти саме так.

«Батько наш Минас, — почав Якуб після того, як втолив перший голод, — поїхав зі Стамбула до Єрусалима».

«То ви аж у Стамбулі були?» — не стримався Матій, на якого зацитькали, щоб не втручався до бесіди старших.

«З купецьким караваном, який переходить землю сирійську, — продовжив Якуб, — хоче побачити на власні очі Єрусалим і помолитися у вірменському храмі».

«Таким було його бажання, — додав Кшиштоф, — і ми йому не перечили».

«Наступного року, — сказав Асфатур, — з Божою поміччю знову поїдемо до Стамбула й заберемо його додому».

Без Минаса розмова в Баревичевому домі зависала: Гриць наче не знав, що сказати гостям, а ті поспішали до своїх жінок, яких не бачили кілька місяців.

Подякувавши й роздавши подарунки дітям, спішили Сириновичі, щоб ще завидна заїхати до Язлівця.

«А що там у Стамбулі?» — запитав Баревич, коли Якуб Сиринович підійшов до свого коня.

«Та наче все спокійно».

«Тут Ашкеназі переказував, — продовжив Гриць, — що османи готують якусь війну».

«Нічого такого ми не бачили, — втрутився Асфатур, даючи зрозуміти Грицеві, що їм пора. — Ні у Стамбулі, ні дорогою».

Через рік Сириновичі знову повернулися зі Стамбула. Минаса з ними так само не було.

Тепер цілий Язловець гудів — мовляв, не знати, чи той багач, перед яким схиляв голову навіть бургомістр, а сорок братів не приймали без нього жодного рішення, — повернеться коли-небудь додому?

І лише третього року першим Минаса Сириновича побачив Гриць Баревич, а тоді й Язлівець. Провернувся купець до Язлівця, переповнений враженнями від побаченого, почутого й пережитого. І було видно, що Єрусалим світився всередині Минаса й Минас світився Єрусалимом. Як Гриць зауважив, говорив Сиринович іншою мовою, коли звертався до синів та зятів. Були ті слова зчитані зі Святого письма, обдумані й рівні, наче їх поклав на папір упевненою і твердою рукою переписувач книг.

У Єрусалимі Сиринович пробув три роки. І знову перейшов із караваном через землю сирійську до Стамбула, а там ще пів року чекав на своїх синів, яких затримала негода. Був у християнському храмі, молячись і читаючи книжки. Знав старий Минас, що сини його прибудуть на береги Босфору й чекав їх із дня на день. Подумки часто повертався до Храму Гробу Господнього. Бо коли гладив і цілував камінь, із якого збудовано Храм, то чув, як хтось із родини Джудехів відчиняв головні двері ключем зранку, а надвечір тим самим ключем хтось із родини Нусейнбехів — зачиняв. Джудехи й Нусейнбехи були мусульманами. Щоб уникнути колотнечі між вірменами та греками, право відчиняти головні двері Храму мали два єрусалимські роди мусульман.

Майже кожен день шлях Минаса Сириновича в Єрусалимі пролягав від Храму Гробу Господнього до катедрального собору святого Якова. Відділяли ці два храми якихось п’ятсот метрів. Бувало, дочекавшись, поки Джудехи відчинять головний вхід до Храму Господнього, Минас заходив першим і молився у вірменській частині, пропахлій восковими свічками. Відчував, що перебуває в серці місця, де відбувалися події, що перекраяли світ. І все, що він прочитав ще дитиною в язловецькій церковній школі з книжок, привезених його предками, тепер зашито в камінних формах церков. Тому цілував єрусалимський камінь так, як священник цілує Євангеліє перед і після читання Святого Письма.

Жив Сиринович скромно в єрусалимському монастирі святого Акопа. Усе, що він бачив і чув протягом трьох років, дивувало його. Бачив він, як монахи та іноки, відмовившись від спокус цього світу, зодягнені у волосяниці на голе тіло, терпіли голод і спрагу. І був там якийсь старець, що піклувався монастирським садом; і був кравець, який шив і перешивав ризи й монастирську одіж; і були багачі, що роздали свої скарби, а тепер сиділи у злиднях; і були вдови, які утримувалися від розмови з іновірцями, або від їжі — і всі вони безперестанку молилися за свої гріхи і гріхи цього світу. І коли тепло забиралося на ніч із єрусалимських пагорбів і каміння, сидячи в монастирській келії, Минас Сиринович згадував Язлівець. Часу для роздумів було предостатньо. Ніч у Єрусалимі тривала всього п’ять годин — і холод, що заходив Яффською брамою і сповзав із Оливкової гори, боровся з Минасовим сном. І тоді його відвідували нічні думки. Ті думки були його постояльцями, бо приходили після вечірніх молитов, мов непрохані гості, яким треба переночувати. Коли у старому місті за північ усе живе затихало і вкладалося спати, Минас виходив із монастиря, сідав, спершись спиною до храмової стіни, і слухав. За час життя в Єрусалимі він схуд. Шкіра його обличчя й рук зморщилася. Минас відчував, що постарів. Борода його сива, як паморозь на винограді, покривала широкі груди. Але водночас єрусалимські дні просвітлювали його душу, а побачене й пережите наповнювало Минасове життя особливим змістом. Йому пригадався прочанин, якого батьки приймали в їхньому домі, коли гроза билась об язловецькі пагорби й товкла по дахах будівель. А в кожній хаті тоді світили різдвяну свічку. Власне від цього прочанина Минас уперше й почув про Єрусалим. «Ну от, — подумалося Сириновичу, — тепер я той паломник, який сидить посеред Єрусалима вночі й згрібає рештки свого життя, зшиваючи їх щоденними молитвами». Він почувався таким самотнім у цьому світі, наче Ісус перед арештом. «З якого боку Гетсиманський сад?» — запитав себе Минас. І хотів поглядом розсунути будинки, які затуляли йому шлях до Оливкової гори. Але Минас не був пророком чи праведником, у якого вселявся Святий Дух, тому йому це було не під силу. Відтак крива вулиця ще більше потемніла, бо хмари, наче табун верблюдів, зупинилися на ніч у єрусалимському небі. І самотність із думкою про Гетсимань ще дужче пропекла Минасову душу, котра затужила за Язлівцем.

Коли у Стамбулі він побачив своїх синів із зятями, то вони не впізнали його. Дивилися на старого й думали, що це якийсь дервіш, який жив у пустелі та спав у норах хижих звірів, хоче попросити милостиню. І відступили від нього, кажучи, що вони щороку жертвують на християнські храми, а злиденних у їхньому краю, звідки вони приїхали, так багато, що в них не вистачить грошей, щоб усім роздати. Вихудлий Минас був одягнений у халат, який йому дав на дорогу монастирський кравець. Богомолець дивився на своїх синів та зятів — і ніяк не міг ковтнути виноградину сльози.

Потім, коли Минас таки видавив із себе вірменське слово, Сириновичі впізнали в цьому нещасному чоловікові свого батька, опустили очі й мовчали.

І Минас також мовчав.

Треба сказати, що Минас перебув три єрусалимських роки в той самий час, коли до Єрусалима з османським караваном прибув Саббатай Цві. Ще в Язлівці Минас прочув із усім християнським миром, що євреї дістають із Амстердама листи, якими сповіщали їх про Месію. Тоді зустрівся Минас із Ашкеназі й запитав його про листи. Ашкеназі нічого не заперечив. Він підтвердив, що листи надходять, і привозять їх із Європи. І читають ті листи, і тлумачать найсвітліші голови їхньої громади, але ніхто не може впевнено стверджувати, чи правдивий цей Месія, ім’я якому Саббатай Цві, чи ні.

«Саббатай Цві?» — для певності перепитав тоді Минас.

«Так, саме Саббатай Цві», — повторив ім’я Месії Ашкеназі.

Не міг знати Минас Сиринович, що язловецькі юдеї вислали Ашера й Нахума до Стамбула, аби ті дізналися правду. Уже перебуваючи в Єрусалимі, Минас почув, що заворушилися юдеї в місті, що натовпи ходять вулицями, радіючи невідомо чому. Як могло щось таке трапитися в османському Єрусалимі, де юдеї і християни були людьми писання, яким не можна тримати в руках зброї, їздити на коні чи свідчити в суді? А кожен паша пильнував за порядком у своєму еялеті, бо відповідав за все власною головою. Османи дізналися про Саббатая Цві. Про того, який підбурює юдеїв визнати себе Машіахом і якому допомагає Натан із Гази. І поки паша думав-гадав, як учинити, — Саббатай Цві прослизнув крізь розставлені охоронні пости й вийшов із міста. А куди він подався — не знав ніхто.

Минасові, як і багатьом іншим, цікаво було побачити Месію, але він не розумів мови народу, з-поміж якого Месія з’явився. Тому, коли Саббатай Цві одного разу на вулиці Старого міста сперечався з книжниками й рабинами, Минас нічого не зрозумів, та й Месію він уявляв собі зовсім іншим. Постояв Минас у гурті юдеїв і залишив нервових людей зі своїм пророком, пішовши до Храму Гробу Господнього на вечірню молитву. І чим ближче було до Храму, тим дужче видовжувалася Минасова тінь, бо смеркалося.

Того літа, коли Сиринович повернувся додому, до Баревича донеслися чутки, що, можливо, митні кордони переноситимуть ближче до Язлівця. Бо купці скаржилися, що платять подвійне мито: один раз — Баревичеві за право виїхати на язловецький шлях, а другий раз — перед самим містечком. А також бурмістрові переказували, що Баревич половину з того, що виручає з купецьких валок, залишає собі, а лише половину віддає на скарб міста. Тому зібралися у домі Димитра Козубика, щоб обговорити справу Гриця Баревича. Баревич примчав до Язлівця зранку. І зайшов у дім Козубика. Тут знову зібралися поважні язловецькі міщани — Семань Ткач, Ян Гіщак, Богдан Сеферович, Якуб Крохмальний, Ян Тарнопольський, Ян Цимбалістий, Мацєй Мазур і Матіяш Хащинський.

Відколи Гриць підтвердив своє шляхтецтво, то в домі бурмістра приймали його, як рівного. Звичайно, багатьом різало очі, як розбудувався Гриць при митниці. Перешіптувалися про його приязнь із Минасом Сириновичем та його синами й зятями. І торгівля кіньми, і їх випас на Горб-Долині, і сини Баревичеві, які підростали, — усе це не подобалося Антонію Волянському, який у своєму фільварку серед відкритих полів почувався незатишно. Невелика челядь, яку вдалося привезти сюди з Польщі, не могла впоратися з землями, які належали Антонію. Цього разу Волянський, викликавши Ашкеназі, натякнув, що Баревич незаконно поселився і прибрав собі землі. Ашкеназі ж обмовився, що всі папери, які підтверджують законність Баревичевого перебування на митницьких землях, він на власні очі бачив у бурмістра Козубика. Тоді Волянський сказав, що, збираючи мито за в’їзд на язлівецький шлях, Баревич не доплачує місту.

І попросив Ашкеназі пустити чутку про це серед купецтва.

Діти Гриця Баревича доростали. Варвара, якій минуло п’ятнадцять, залишила однієї ночі на своїй постелі горошини червоних крапель. Анна, перебираючи постіль, подумала, що за рік-два Варвару треба буде віддавати. Сказала про це Грицеві, додавши, що серед митницьких нема Варварі достойної пари, і треба когось шукати в Язлівцях.

«Хіба що Данько, син Матія Босяка?»

Гриць нічого не відповів на Аннині слова, але подумав, що якби молодший Минасів син Кшиштоф посватався до Варвари, то дівку в такі руки віддавати можна.

«Треба шукати в Язлівцях», — сказав Гриць.

Перебираючи постіль, Анна покликала Варвару й показала їй простирадло.

«Віднині носитимеш кілька спідниць, — лагідно сказала Анна дочці, — а як почуєш, що крутить у животі, болить голова — зав’язуй спідню сукенку вузлом між литками»

«Навіщо, мамо?» — запитала Варвара.

«Щоби кров не поплямила твої спідниці, — і, подумавши, додала: відтепер ти вже можеш мати дітей».

Варвара не наважилася сказати матері, які у снах приходять до неї незрозумілі бажання. Як вона вигладжує себе, запхавши в густе волосся нижче живота тонкі пальці. Як у серпневі ночі її тіло наливається теплом, а в голові розпалюється такий жар, що навіть Сириновичі саламандри не змогли б його погасити. І що ночами вона не спить і тремтить разом із травами й зелом. Анна, розуміючи, що саме коїться з її дочкою, називала цей час миттю квітки, чий цвіт випурхнув із сонного пуп’янка. Гриця натомість більше переймали розмови з купцями, які платили йому митний чинш і розповідали своїми мовами різні історії й пригоди. Він навчився кількох мов — два-три десятки слів, якими міг порозумітися. А що Варвара? Віддасться. До того ж, купці та їхні служники все частіше вимовляли слово війна. То в дорозі його прочують, то на ринку, то на митних переходах. То їм начебто сказав дервіш, то грецький ґалерник, то почули від англійського посла, який возив із собою підлітка й опікувався ним, як сином. У різний спосіб приходили до них новини, бо переходячи землі османів, щось вони таки чули і знали. Старші сини Баревича — Матій та Іван, бо найменший Павло був дрібний як макове зерня, до якогось часу трималися за батькову тінь. І табуни випасали в Горб-Долині, їздили з ним на ярмарки, супроводжували до язловецького бурмістра, пильнували торгові валки й були Грицевими очима і вухами. Щойно Митниця почала наповнюватися людьми, язловецький шлях став принадний для всяких пройдисвітів, тому Матій із Іваном ставали повноправними власниками й оборонцями Митниці. Гриць передбачав, що Варвара піде з дому, і хоч із митницьких ґрунтів Гриць уділить їй належну частину, але ні вона, ані її майбутні діти не триматимуться за селище, як за останнє місце на цій землі. «От Матій, Іван та Павло вростуть у ці ґрунти — мусять врости», — думав Гриць. Були ще Волянські, які також чіплялися за цю землю і яким вона дісталася з чужих рук. І подумав Гриць, що, може, війна виправить несправедливість? І перестав тривожитися й перейматися чутками про османів.

На початку вересня в Баревичів трапилася пригода: несподівано вночі Богдан Сеферович із наказу графа Станіслава Конєцпольського розполохав пів Митниці. Загін із шести вершників оточив Баревичів двір. Першими занюхали непроханих гостей пси, і нічні вітри рознесли селищем тривожний гавкіт. Гриць добре знав Сеферовича. І якщо Сеферович пригнався до Митниці, щоб арештувати Баревича серед ночі, то справа виглядала поважною. Увійти до двору Сеферович не наважився, бо стояли на чатах чотири дужих пси: два канґали карабаші та два акбаші, яких цуценятами привіз Баревичеві Минас, грубими голосами рвали повітря. І якби Сеферович увійшов із ким-небудь зі свого загону чи навіть із усіма шістьма, то пси розірвали б їх на місці.

Тому Богдан Сеферович кілька разів гукнув: «Поприпинайте псів!» і дав наказ лаштувати рушниці.

Зрозумівши, що Сеферович не жартує, Гриць вийшов і став у дверях.

Матій з Іваном вибігли у двір і, схопивши псів за металеві ошийники, ледве спромоглися затягти їх до стайні.

Переконавшись, що пси заперті, Сеферович увійшов у двір і наказав зв’язати Баревичу руки. Підвели коня, а щоб арештант не зміг утекти, прив’язали мотузкою руки до сідла. Кінь Сеферовича у спряжці з конем, на якого посадили Гриця, пофиркуючи, почвалав до Язлівця. Дві розпливчаті постаті вершників, що їхали попереду, замикало шість Сеферовичевих вояків.

Зранку Митницю облетіла звістка, що Баревича арештував Сеферович за наказом Станіслава Конєцпольського. І митницькі зійшлися до Баревичового двору, але їх зустріли лише кудлаті білі пси. У вікні показався силует Варвари.

Постояли митницькі — і розійшлися домів.

Лише під ранок загін Сеферовича з в’язнем прибув до міста.

Запровадили арештованого до мурованої пивниці під будинком бургомістра, де утримували міщан та селян із навколишніх сіл за всілякі провини. У пивниці, як зауважив Баревич, нікого не було. Пахло цвіллю й кислою квашеною капустою, яку бурмістр перетримував у діжках. На втоплених у капусту накривках лежали камені, вага яких вичавлювала з капусти сік і просякала її квасницею. Він підняв один камінь, відхилив дерев’яну накривку й зачерпнув долонею. Капусту, видно, недавно насікли, бо була як трава. Без смаку. Баревич сплюнув на долівку, але гіркуватий присмак залишився в роті. Він ще раз придавив капусту й тепер зачерпнув жовтявого соку.

Дорогою Сеферович нічого не сказав Грицеві про його арешт. Їхав і розмовляв із ним як завжди. Лише цього разу широка Богданова спина хилиталася перед його очима, і кінь Сеферовича шерхотів хвостом, відганяючи оводів. Наближаючись до Язлівця, рівна польова дорога, заросла кущами бузку та шипшини, змінилася лісистими видолинками. За спинами вершників пробивалися перші сонячні промені, що ковзнули пагорбом над Джуринкою. І за якусь мить молочне світло вилилося на світ Божий. Спочатку пролилося вуличками Митниці й наздогнало загін. Гриць обернувся — у сідлах дрімали вершники. Їхні коні йшли понуро і також дрімали. У коней сльозилися очі, обліплені мушвою. Зв’язані мотуззям зап’ястя натерли Грицеві шкіру.

Сеферович так і не обмовився, за що напосівся на нього Конєцпольський.

У той час у фортечній в’язниці перетримували трьох грецьких купців, які обдурили коменданта фортеці, присягнувши на Євангелії, що доставлять оливки та вино для графа Конєцпольського перед Різдвом, але з’явилися аж навесні, божачись, що їх пограбували і що відсиділи вони, затримані в молдовських Цицорах османською залогою. Вони відкидали цілу зиму сніги на мощених доріжках фортеці. Чекали також на свій вирок двоє вбивць, на яких свідчили язловецькі громадяни, але оскаржені не признавалися у своїх злочинах. Два тижні тому хтось уночі напав на дім вірменського золотаря, винісши гроші. Подейкували, що золоті та срібні персні, які той переховував у подушках, набитих гусячим пір’ям, що сушилися на піддашші, — щезли. А пір’я з розпоротих подушок і перин літало по дому, бо відчинені двері й розібраний дах, через який зникли злочинці, утворили протяг, і вітер крутив пір’ям, змащеним золотаревою кров’ю. Казали, що в переддень убивства приходили до нещасного двоє купців — поговорити про замовлення на весілля дочки одного з них.

А був тоді митником Руських земель Бецацель бен Натан, який сидів на чолі митної комори у Львові. Саме до нього стікалися всі рахунки й доходи з цілої Русі, Поділля й Волині. Він був приписаний до Жовківського кагалу, навіть стояв на його чолі, але громадськими справами займався його син. Казали, що коли інші митники польських земель скаржилися на недостачу зібраних грошей за привезений товар чи перехід через міст або лишень повідомляли про якийсь безпечний шлях, яким переїжджали купці, то Бецацель, чи просто Бецаль, сказав, що може заплатити сто тисяч злотих до королівської казни. Сказав — і заплатив. Тоді наблизили його до королівського двору, оцінивши кмітливість та вміння примножувати гроші. От і став Бецаль головним митником руських земель, і всі митники йому підпорядковувалися. І хоча він сидів у Львові, але їздив по цілому Руському воєводству, бував у Язлівці. У черговій поїздці й запізнався з купцем Ашкеназі, бо той хотів знижки для своїх товарів, які возив до Язлівця і Ярослава. Скаржився Ашкеназі навіть на Минаса Сириновича, підозрюючи Минаса у підкупі Бецаля, бо товари Сириновича приносили неймовірні гроші. Нічого не відповів Бецаль, пробубнівши під ніс щось про королівську скарбницю й війну, на яку потрібні гроші. Прийшло до голови Ашкеназі після приїзду Бецаля намовити головного митника позбутися Гриця Баревича й перенести його митницю до кордонів Язлівця, а митником зробити свого молодшого сина, якому торгівля не йшла. Не міг Берко Ашкеназі витримувати далеких мандрівок, бо був од народження нездоровий. Приїхав Ашкеназі до Бецаля — і вони легко порозумілися. Сказав Ашкеназі, що землі ці, на яких митникує Баревич, давно віддані у володіння хорунжому Антонію Волянському, який служив у графа Станіслава Конєцпольського. А цей Баревич хоч і шукає в язловецькому магістраті акти, де записані права на землю, але досі нічого не знайшов. Ясна річ, що хорунжий Волянський хвилюється за свої маєтності, бо потом і кров’ю їх здобув, воюючи за корону. Якщо ж Баревич знайде ті папери, то Волянському доведеться залишити свій двір та добро, дароване самим Конєцпольським. «Бо таким є право», — підсумував Ашкеназі. І ще додав, що навіть бургомістр Язлівця незадоволений митними доходами й підозрює Баревича в тому, що той безсовісно кладе їх собі до кишені.

Після розмови з Бецалем наказав Конєцпольський арештувати Гриця Баревича.

Арештовувати поїхав, як уже знаємо, Богдан Сеферович.

30 квітня 1672 року султан Мегмед IV під Едірне, одягнений у золотий каптан, у зелений тюрбан, оздоблений двома чаплиними пір’їнами, у супроводі великого візира та пашів, у присутності імамів роздавав своєму військові одяг, шаблі, кинджали і гроші. Було призначено ним кошти для провізії та направи доріг аж до Семигорода. Для цього спорядили шістсот возів і запрягли в них по шість волів.

5

Похід

Війна Речі Посполитої з османами наближалася.

10 червня 1672 року в колегіяті святого Яна пройшла служба Божа за упокій душі Ґризельди Вишневецької — дружини Яреми Вишневецького, син яких Міхал Корибут Вишневецький, Божою ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, коронований 29 вересня 1669 року в Кракові, правив як умів уже три роки. Того дня король Міхал прибув до костелу з королевою Елеонорою Марією Австрійською, з котрою взяв шлюб у монастирі Ясної Гори 27 лютого 1670 року. Під величним склепінням базиліки пишність, із якою було обставлено поминальну службу, вражала. Правив того дня львівський архибіскуп Войцех Корицінський, з-поміж присутніх були — папський нунцій та майже всі біскупи, зодягнені в понтифікалі. Світило дві тисячі свічок і дві тисячі ламп. Виставлено було з такого приводу навіть княжу митру з діамантами.

Не було при цьому примаса Пражмовського.

По цілій Європі точилися війни. І хоча шлюб із сестрою австрійського імператора Леопольда І забезпечував польському королю союзництво з Австрією, усе ж Османська Порта та Московське царство з півдня і сходу чекали слушної нагоди для війни.

Міхал Корибут не пасував статній Елеонорі. Він голив вуса й бороду. Кохався у французьких перуках. З цього приводу навіть сейм дебатував: чи можна польському монархові з’являтися публічно в перуці. Одягав Міхал перуки, тому що був лисий. Чи то із заздрості, бо був освічений і знав кілька іноземних мов, чи то з неприязні, бо був кепським королем, — навколо його імені кружляли різноманітні плітки про його чоловічу слабість. Казали, що начебто й пологи Елеонори, і померле немовля — усе було фальшивим і вигаданим для того, щоб показати, що в королівській родині все гаразд. Про Міхала плели й таке, що перед ним на бенкетах ставлять кілька фаршированих качок і тисячу помаранчів, — і все це він з’їдає.

Успадкувавши до всіх своїх багатств ще й спадок свого дядька Яна «Собіпана» Замойського, Міхал насолоджувався життям.

Справді, а де був примас Пражмовський під час заупокійної служби за матір’ю найсвітлішого короля? Річ у тім, що французький двір, розуміючи неспроможність польського монарха як політика, вирішив усіма способами домогтися зречення Міхала, аби посадити на польський трон француза. Такий поворот подій забезпечував би Людовику XIV союзника-васала. Тому містечками й селами Речі Посполитої їздили в каретах французькі шляхтичі, мандрівники, ченці, оглядаючи ситуацію в країні. Усі вони писали у своїх листах про стан королівського війська та королівської влади. Австрійці також підсилали своїх шпигунів, один такий крутився у Варшаві та був вільним бароном (так казав про себе). А звали його Петро Ігнацій Ян Стом.

Примас Пражмовський саме під час заупокійної служби зустрівся з бароном і сказав, що короля змусять до зречення, бо шляхта незадоволена його правлінням. Елеонора ж залишиться королевою Речі Посполитої, бо план Пражмовського полягав у тому, що після зречення відбудеться й розлучення короля з королевою, оскільки цей шлюб не дійсний, на що вказують різні теологічні приписи, про які вже примас подбав. А королеву віддадуть за новообраного короля. Барон зустрічався ще з кількома польськими сенаторами й описав ситуацію в кількох листах, про що негайно сповістили австрійського цісаря Леопольда І.

Тим часом до Відня наспів лист від самого короля Міхала з проханням про військову допомогу для війни з Портою. Леопольд після розмов зі своїми міністрами вирішив допомогти польському родичеві та в жоден спосіб не допустити його усунення з трону. Наказав вислати на кордон із Річчю Посполитою дванадцятитисячне військо під командуванням князя Лотаринського. На початку зими 1672 року до Варшави прибув чавуш Агмед із листами від султана Мегмеда IV, у яких правитель Порти висував претензії на Україну під виглядом особливого піклування про гетьмана Дорошенка та його володіння.

28 лютого відбувся бенкет в Ізбі Посольській. Приймали османського посла Агмеда. Два тижні перед тим читали листи, які той привіз із собою. Саме надійшли сильні морози. Приміщення Ізби не встигли добре опалити, і коли з початком шостої години вечора до Ізби почали з’їжджатися, у бенкетній залі було зимно, як у псарні. На столах позамерзали наїдки, а запрошені сенатори й офіцери при згадці у промовах про короля ліниво зсували шапки зі своїх голів, хоч належало їх підкидати догори. Дами сиділи одягнені. Офіцери не пили й зовсім мало їли, боячись зіпсувати шлунки зимною їжею. Султанський посол Агмед, спостерігаючи за перебігом бенкету, який закінчився о третій ранку, розповість потім великому візирю Кьопрюлю, що короля там ніхто не шанує, а страви подають зимними, і що невірні у зимові місяці хворіють, кашляючи і пчихаючи за столом.

Наступного дня, не отримавши чіткої відповіді від короля, незадоволений бенкетом чавуш Агмед покинув Варшаву. Їхав на санях, закутаний п’ятьма кожухами, у лисячій шапці. Супроводжували його до кордонів з Волощиною королівська гвардія й лютий мороз.

Навесні османи відновили будівництво моста через Дунай, яке розпочали влітку минулого року, про що Господар Молдови Дука сповістив у своєму листі до Яна Собєського. «Навіть, — писав Ґріґораскул Дука, — частина турецьких військ із артилерією готова до переходу».

Посол Карвавський у чотири ока зустрівся з кримським ханом Селім Ґіреєм, щоб вивідати про замисли Високої Порти. Хан прийняв посла по-товариськи. З тієї розмови послові стало зрозумілим, що війни не уникнути і що Порта давно готується до походу на Річ Посполиту. «Ви втратили свою міць, казна пуста, військові не платите. Ніхто вам не допоможе, навіть шваґро вашого короля, бо не захоче зараз зривати стосунки з Портою. А ми всі слуги Аллаха і султана», — сказав тоді Селім Ґірей. Говорив повільно, наче перебирав коштовні камені. «Та й французи, яких потопили голландці, — давав зрозуміти послові, що знає, що відбувається в Європі, — навряд чи захочуть нової війни саме тепер». Карвавському було відомо, що 22 червня, коли французи майже здобули Голландію, відбулася нарада в Амстердамській ратуші, й ухвалили рішення відкрити шлюзи затоки Зейдерзе в Північному морі, звідки пішла вода, затоплюючи поля, фільварки, будинки, — і Людовік відступив.

12 червня султан виїхав із Едірне, а військо османське стояло тоді у Волощині й Семигороді. Великий візир Кьопрюлю в листі від 4 червня ще раз погрожував Речі, щоб відступила Україну і сплатила ґарач ще до того, поки султан переїде Дунай. Але в сеймі ствердили, що лист фальшивий і Порта до війни не готова.

Дійшовши до Ясс, султан скликав Диван. Розпорядився закувати Господаря Дуку в кайдани, а його наступником призначив Стефана Петричейка. Роздав платню яничарам по 1000 аспрів кожному, а сіпагам, джебиджам і топеджам заплатив відповідно до їхньої заплати. Покликав Кьопрюлю й усіх пашів до свого намету і пригостив їх. Наступного дня впали великі дощі, і Дністер збурунився. Висока вода поруйнувала риштування, приготовлене для будівництва моста.

Перечекавши негоду, османи заходилися будувати три мости одночасно.

Король Міхал на білому коні в чорному оксамитовому вбранні, бо дотримувався трауру, виїхав із Варшави. За ним котилася карета з королевою і тряслася на конях гвардія, також убрана в жалобну одіж.

Були в королівському почті — Кшиштоф Пац, канцлер литовський, Ян Францішек Любовицький, каштелян волинський, і надвірний підскарбій Ян Шомовський.

Куди виїхав король, не знав ніхто, але здалеку все це скидалося на похоронну процесію.

«Війна породжує наступну війну, — сказав Фазил Агмед Кьопрюлю помічникові мюхюдару, — так само, як батьки народжують дітей».

«Усе у волі Аллаха», — відповів Хасан-ага.

«Діти завжди кращі від батьків», — продовжив візир.

«Діти завжди так думають».

«Але війни не схожі, так як неподібні діти від одних батьків».

Хасан-ага здогадався, про що думає візир.

Розмова йшла тоді, коли Кьопрюлю перечитував листи в Едірне. Відколи Мегмед IV перенісся з двором до Едірне, за ним переїхав зі своєю канцелярією до другої столиці й великий візир. Тридцятисемирічному Фазилу Агмеду вдалося провести важливі воєнні кампанії: стримати короля Угорщини Ракоці ІІ та Габсбургів і укріпитися на пограниччі Трансільванії, залишити за собою Уйвар, підписати Варварський договір, відвоювати від Венеції Кандію, а згодом і цілий острів Кріт. Він почувався переможцем. В усіх еялетах імперії знали про перемоги османського війська, які здобув Кьопрюлю. Приблизно на початку травня 1672 року, коли над Едірне цілу ніч блискало і гриміло, великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю задумав іти на Поділля. Від часу тріумфальної перемоги османів на Кріті та облоги гарнізону міста Кандії, що тривала двадцять вісім років, османи жодних воєн не вели. Великий візир викликав своїх підлеглих, вислуховував їхні звіти, переглядав зі своїм особистим секретарем Хасан-агою державні папери, зустрічався або ж листувався з султаном і розумів, що потрібно починати нову війну. Іноземні посли та шпигуни, якими кишів Стамбул, намагалися вгадати напрямок майбутнього походу османів. Купці розносили світом чутки — і так тривало два роки. Допоки до Стамбула прибув гетьман Дорошенко. Першим здогадався англійський посол, що, можливо, Кьопрюлю, котрий приймав Дорошенка, задумав піти на Україну. Дорошенко, пробувши в Стамбулі два тижні, непомітно зник, наче османи хотіли, щоб про нього всі забули. Після перемовин із Кьопрюлю Дорошенко став під знамена Порти, визнавши зверхність султана. Було з ним домовлено, що навесні 1672 року його війська прилучаться до походу османів разом із кримськими татарами. Натомість султан гарантував свою підтримку Дорошенкові від московського царя й польського короля. Усі домовленості між великим візиром Кьопрюлю, який уповноважений був вести перемовини, і гетьманом Петром Дорошенком велися усно. З канцелярії великого візира надіслали два листи султанові до Едірне. В одному Фазил Агмед-паша сповіщав, що перемовини відбулися, і Жовта Тростина пристала під знамена всемогутнього Султана. У другому візир запитував Його Величність, коли розпочати підготовку до походу.

Ще звечора над Едірне купчилися дощові хмари. І коли Кьопрюлю вкладався спати, злива нависла над султанським палацом. Його застеляли дощові потоки. З будинку візира, що розташувався з протилежного боку ріки Тануні, виднілися вежі, димарі султанської кухні й обриси павільйонів.

На мості Каніні, яким візир щоразу в’їжджав до головної брами палацу, мокли яничари, які цієї ночі несли службу. У Солов’їному павільйоні, збудованому на бажання Мегмеда, мовчало в клітках перестрашене птаство.

Десь у кінці довгого коридору він почув, як прокашлявся охоронець. Фазил Агмед покликав охоронця й наказав, щоб до нього прибув євнух. І, дивлячись на охоронця, подумав, що його потрібно кудись зіслати, бо через кашель молодого яничара Кьопрюлю не спалося. І він згадав про юну абісінку, яку на невільничому ринку купив ага яничарів і подарував йому. Кьопрюлю промовив: «Айше» і заплиле тлущем лице євнуха розплилося в покірній усмішці. Бачив, що євнуха щойно розбудили, і той не міг приховати свого переляку. Коли Кьопрюлю торкнувся її руки і запитав ім’я — вона покірно відповіла: «Айше». Євнух, що привів Айше, вийшов зі спальні, зачиняючи за собою троє дверей, якими Кьопрюлю з Айше відгороджувалися цієї ночі від решти світу. Євнух пройшов ще кілька великих кімнат і коридорів, віддаляючись від спальні візира. У найдальшій кімнаті, устеленій килимами, він приліг на бік, втопившись тлустим тілом у м’які подушки. Терпляче чекав, аж поки його знову покличуть забрати Айше.

Візир відпустив Айше під ранок, показавши рукою на двері. І одаліска зникла в дощі. Вона йшла мокрими мармуровими плитками, устеленими довкола візирового будинку, нечутно. Фазил Агмед-паша ще раз прислухався, йде чи ні, — і почув, як за нею чалапає євнух.

Найперше, що зробив візир сьогодні після молитви і сніданку — покликав до себе реїс уль куттаба Мегмета Некаті. Після дощу вікна, що виходили в сад, були прочинені. Прохолодний ранок тішив Кьопрюлю. Великий візир насолоджувався ранішнім співом птахів. В усіх кінцях імперії птахолови ставили пастки, а бейлербеї та паші відправляли впійманих птахів у клітках до Стамбула. Довгими хвостами замітали доріжки навколо візиревого будинку павичі, привезені з Індії. Особливо він милувався парою білих павичів. Пташині голоси на мить відволікли його від роздумів про майбутній похід на Поділля. Кьопрюлю озирнувся й побачив пажа, який покірно чекав, поки візир відійде від вікна. Паж сповістив, що реїс уль куттаб прибув. Фазил Агмед, пройшовшись коридорами палацу і щораз натрапляючи на охоронців і челядь, спробував повторити в пам’яті ранішній спів дрозда, але суворі обличчя яничарів навертали його думки до походу. Він увійшов до своєї канцелярії і слідом за ним — реїс уль куттаб.

У червні 1672 року великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю у присутності султана Мегмеда IV оголосив Диванові про похід на Поділля.

Наступного дня по всій імперії післали гінців із просохлим чорнилом султанської туґри на фірманах, де оголошувалося про новий виступ війська. Усі, хто мав стосунок до війська, лаштувалися в похід. Сповіщено було господарів Молдови, Волощини й усіх бейлербеїв еялетів, шляхами яких османське військо піде на північ, щоб перейти Дністер. А перейшовши Дністер, перед османами відкриється земля, поросла лісами, рівнини, перемежовані пагорбами міста з фортецями, і першим на їхньому шляху постане Кам’янець.

Землі, які відійшли до Польського королівства, називалися Червоною Руссю й Поділлям. Гетьман Дорошенко готовий узяти участь у поході в ролі союзника, аби укріпити свою владу в Україні й навіки стати під знамена Порти. «І кримські, і буджацькі татари, які щороку спустошують цю землю, підуть із нами», — цими словами закінчив свою промову про майбутню війну великий візир у присутності султана й Дивану. Писарі все це записали дослівно, але де ті папери сьогодні, ніхто достеменно не знає. Якби й знав, то не наважився б сказати. І чи так говорив великий візир, ми лише можемо здогадуватися, але волею султана похід було призначено на літо 1672 року, до осені він мав би успішно завершитися. І залишивши свої залоги по фортецях, османське військо мусило повернутися до перших подільських приморозків. Так османи ходили на окрайці Європи. Згадали, що дев’ять років тому у такий спосіб пішли на мадярську фортецю Уйвар, опір якої після тридцяти семи днів облоги зламали.

Після засідання дивану Мегмед виїхав до зимової резиденції Едірне. Кьопрюлю зрозумів, що йому самому доведеться очолити похід, бо султан не виявляв, як видалося великому візиру, жодного зацікавлення новою військовою кампанією.

Приготування розпочалося в лютому в Едірне. Спершу спорядили султанський штандарт, і всі служби, відповідальні за підготовку війська до походу, розпочали лаштувати амуніцію й заготовляти провізію. Молодий султан із великим візиром, прогулюючись Курячим садом, зупинилися навпроти Солов’їного павільйону. У середині було порожньо. Птахів перенесли на зиму в утеплену пташарню. Під пронизливим вітром дві постаті неспішно розмовляли про майбутню кампанію.

Великий візир волів би зайти в будь-яке приміщення, аби сховатися від вітру, але запропонувати султанові не посмів. Молодий правитель Порти, звиклий до мисливства, зносив холод легше, аніж Кьопрюлю.

«Війну з Венецією успішно завершено. Тепер черга за Польським королівством…» — рвучкий вітер доніс Мегмедові слова до вух Кьопрюлю.

«Пропоную, щоб військо пішло тим шляхом, яким ми ходили на Уйвар», — сказав великий візир, звертаючись до Мегмеда IV, що милувався Курячим садом.

Султан поцікавився:

«У якому місці війська збиратимуться в похід?»

«Перед Кам’янцем ми зупинимося в Сучаві. Там зможуть перепочити від маршу яничари й сіпаги, там і зачекаємо на татар».

«Скільки буде потрібно часу, щоби дійти до Кам’янця?» — несподівано запитав султан.

«Якщо ми вийдемо на початку літа, то до жовтня кампанію завершимо».

«До жовтня?» — зблиснув очима султан. Він подивився на Курячий сад і великий візир відчув, що султанові жаль залишати надовго улюблені місця.

І хоча підготовку до походу оголосили по всій імперії, залишалося невирішеним основне питання: хто вестиме військо на Поділля.

Несподівано для Кьопрюлю султан повідомив:

«Я поведу військо проти Польського королівства, розпорядіться приготувати для мене все необхідне. І чикиджибаші нехай прихопить моїх соколів».

Відколи молодий султан перебрався до Едірне разом із гаремом, охороною, службами й кухнею, великому візирові Кьопрюлю доводилося кілька разів на місяць їздити зі Стамбула до нової резиденції падишаха. Дорога в один бік займала два дні, і великий візир, сидячи в кареті, часто обдумував військові походи, перечитував листи й повідомлення з еялетів.

Сьогодні було прохолодно, але султан тримав великого візира надворі, не запрошував у замок. Може, хотів, аби той швидше забрався до Стамбула? Молодий Мегмед використовував свій час для полювання та розваг, і довгі розмови з великим візиром його втомлювали. Кьопрюлю це бачив, але терпляче чекав, поки султан насититься полюванням і з’явиться з почтом у Стамбулі. Те, що султан хоче сам піти походом на Камінче, і тішило, і журило великого візира, бо Мегмед ще ніколи не вибирався на чолі війська. Перед Кьопрюлю стояв молодий двадцятичотирьохрічний султан, високий, сповнений молодої енергії.

«Але похід — не полювання, Ваша Величносте», — Фазил Агмед спробував обережно пригасити запал Мегмеда.

«Сподіваюся, що це так. Ну, от, трапилася нагода порівняти».

З першими ознаками перестуди й тяжкими думками на серці великий візир залишив Едірне.

На зворотному шляху до Стамбула Кьопрюлю не склепив очей. Його лихоманило, і він наказав начальникові охорони на місці наступної зупинки подбати про лазню.

У кафене зібралися яничари і стамбульські городяни. Курили опіум. Це був час, коли опіум знову дозволили курити по стамбульських кафене, бо муфтії та кадії, не знайшовши жодних вказівок щодо опіуму в пророка Магомета, взялися викорінювати цю звичку. У Стамбулі забороняли продавати вино, і більшість таверн зачинилося. Молоді яничари, міські оповідачі й брехуни, усі, хто хотів потеревенити й напхати їжею шлунки, — сходилися до кафене. Біля кафене лежали стамбульські пси, через яких переступали всі, хто хотів потрапити всередину.

Поруч із псами сиділи, підперши стіни, дервіші. Ані пси, ані дервіші нікуди не поспішали. Здавалося, що їх час узагалі не обходив. Усі вони чекали, коли старий Махмуд, заради якого сходилися саме до цієї кафене, почне в тисячний раз свою розповідь про те, як пси врятували Стамбул від якогось війська. Хто тоді нападав на місто — Махмуд забув. Він починав від того, що вірніших для людини за пса й коня немає у світі тварин. Але, казав старий Махмуд, про коня він історії не знає, тому не скаже нічого, а про псів знає і розповість.

«Коли Стамбул, — розпочинав Махмудмед, — було збудовано й зачеплено, як ліхтар, між двома берегами протоки, щоб присвічував тим, хто плаває, у місті не було так багато псів, як нині».

І яничари з дервішами ствердно захитали головами, бо це була свята правда.

«А ви знаєте, звідки вони взялися й чому так розмножилися?» — запитував у слухачів Махмуд.

Більшість не раз чула цю історію, щоразу Махмуд прикрашав її новими вигадками, яких не було в попередніх розповідях. Тому ніхто не залишав кафене, аж поки не дослухають Махмудові брехнí до кінця. Сонце вже перекотилося через Босфор із європейської частини міста до азійської, коли Махмуд, лежачи на подушках, почав оповідати про псів, які врятували османське місто від ворогів.

«Ну починай же», — кричали йому найбільш нетерплячі яничари, які хотіли ще нині насолодитися відпочинком у лазні. Знали вони одного молодого телака, до якого хотіли потрапити всі, кому подобалися хлопчики.

Махмуд дивився на Босфор, мружачись від призахідного сонця, і сьорбав гарячий чай.

Дехто зі слухачів, кому ввірвався терпець, зібрався йти, але почувши перші слова розповіді, залишився.

«Давно це було, — розпочав Махмуд і кинув до рота хрумтливу золотисту пахлаву. — Це трапилося тоді, коли перші османи прийшли до міста Костянтина, у якому не було жодної мечеті — лише церкви. Воно вважалося містом невірних. Високі мури огороджували його. І було в тих мурах кілька брам, якими їхалося в різні кінці світу. Одного дня оточило Стамбул військо невірних…»

Махмуд знову поклав до рота пахлаву, а липкі від меду пальці з прилиплими скоринками дав злизати першому псові, який лежав біля його ніг. Старий погладив собаку по голові й умочив руки у воду, налиту в срібну мідничку, поставлену поруч.

«Їх було стільки, як сарани в неврожайні роки», — продовжив Махмуд. Але мури, які оточували місто, були надійними, і залога наша пильно стежила за пересуванням ворогів. І простояли вони так зо два місяці, не наважуючись почати штурм. Не знали, з якого боку йти в бій, з усіх на них чекав опір. З’їли свої запаси харчів і почали грабувати навколишні села. А селяни, пробираючись крізь їхні сторожі, наповнювали місто. За селянами до міста пробиралися їхні пси й коти, які також хотіли їсти та пити. Тоді у Стамбулі й забракло харчів і води. Два місяці на вежах і в бійницях, не склепивши очей, змінюючи одні одних, османи стежили за військом супротивника. Але однієї ночі, після спекотливого дня, з Босфору подув вільгий вітерець і зморив ціле османське військо — усі поснули. Хропіли так, що султан невірних крізь сон почув їх у своєму наметі. Наказав він своєму військові дертися по оборонних мурах, передчуваючи майбутню і швидку перемогу. Удосвіта, коли важкий, як камінь, сон придавив османів, чужинці полізли по стінах і майже дійшли до вершка».

Оповідач знову замовк, гладячи пса, що лежав у ногах. Пес зірвався, відбіг на протилежний бік вулиці й, задерши ногу, сикнув жовтим струменем, а тоді повернувся до Махмуда.

«Але пси, яких тоді прибилося до міста чимало, занюхавши піт чужинців, почали гавкати, а деякі немилосердно скавуліли, аж сироти пробігали по шкірі. І прокинулися османи, і побачили, яке нещастя насувається на місто. І зав’язалася така кривава битва, що мури скропила людська кров так щедро, що дощі не змили її й за місяць. І вбитих ховали два тижні, а тих, кого не встигли, — розшматували птахи-стерв’ятники й розтягли по кущах хижі звірі».

На цих словах Махмуд задрімав.

Сонце вже закотилося за Золотий ріг.

Нічна прохолода огорнула місто.

Слухачі почали розходитися.

Кілька псів лежало в теплій пилюзі вулиці.

Прокинувшись, Махмуд заплатив господареві кафене за чай із пахлавою й поплентався крутою вуличкою додому.

Першими про майбутній похід дізналися яничари. Для заохоти перед кожною війною їм роздавали гроші. Тоді яничарське військо кілька днів бродило Стамбулом від крамниці до крамниці, скуповуючи й запасаючись необхідним. Відвідували кафене, насолоджуючись наїдками, годинами вимивалися в лазнях. В одному із закапелків міста розташовувався хамам, у якому кілька слов’янських підлітків працювали таллаками. Приходили сюди яничари в мирні дні, коли пропахлі чоловічим потом казарми випихали їх до міста. Особливо багато охочих помитися було перед походами, адже в землях, які яничари відвойовували для султана, не було мостів, мощених доріг і хамамів. Ось чому набивалося до лазні в такі передпохідні дні десятки охочих помитися й відпочити. Після купелі в басейні розімлілі мужчини, що звикли спати в наметах або навіть під голим небом під час походу, насолоджувалися масажем тонких рук таллаків, які масажували їхні сідниці, м’язи ніг, рук, спини й шиї. Ці ніжні на доторк руки намащували оливковим маслом шкіру, обтирали її сухими рушниками, обережно погладжуючи рожеві яйця й розм’яклі прутні вояків. А по купелі, коли яничари лежали або сиділи на мармуровій підлозі хамаму, виходили з-за колон кючаки, молоді хлопці, у яких були поголені пахви, груди й живіт. Їх супроводжувала музика. П’ятеро музик: уд, ней, накара, тамбур і бубни наґара. Густою парою напливала мелодія, лоскочучи вуха і збуджуючи чоловічу уяву. Кючаки ставали в ряд, одягнені у прозорі жіночі накидки, що оперезували їм стан. Похитуючись, ішли один за одним, потрапляючи в такт бубна наґара. Виписували кола навкруг басейну. Яничари збуджувалися, кричали, прицмокували, погладжували прутні. Розімлілі від купелі й масажу, вони хотіли любові. Бо не кожен із них повернеться з майбутнього походу.

Вирізнявся з-поміж кючаків один юнак, який виконував танець живота. Звали його Юзуф. Шкіра танцівника нагадувала достиглий гранат. Здавалося, що в дитинстві його купали в солодкому гранатовому соку, змішуючи з кислуватим молоком кобилиць. Еластичні рухи, якими Юзуф доводив до загального збудження й запаморочення відвідувачів хамаму, здавалося, розсували музичне повітря, і воно виступало крапельками поту на чолах і підборіддях мужчин. Сідниці танцівника тремтіли, руки плавно зривали з простору невидимі плоди, живіт то втягувався, виставляючи напоказ ребра, то наповнювався, наче капшук, водою. Багато присутніх хотіли Юзуфа, але не всім щастило піти з ним до бічної кімнатки. Прості яничари навіть не мріяли про таке, бо належав Юзуф одному яничарському азі. Інші ж кючаки й таллаки могли належати кожному з вояків, але не Юзуф. Якось той ага, якому належав Юзуф, не прийшов до лазні, бо отримав наказ виїхати до Едірне. Саме того дня не стримався один яничар від спокуси й поклав око на Юзуфа, хоча знав, що ага жорстоко покарає його. Мабуть, ударило в голову вино, притупивши обережність, яка не раз рятувала його під час штурмів фортець у землях невірних. Кючаки закінчили танцювати, Юзуф нишпорив поглядом за агою. Тоді й підійшов до нього той яничар і стиснув кволу руку танцівника. Це страшенно розізлило тих, хто належав до бьолюку аги. Зчинився тоді в лазні рейвах. Кючаки й теллаки повтікали. А яничари почали битися й кидати один одного в басейн. Хтось когось топив або товк об мармурову підлогу. Чи ті, що захищали право власності свого командира, чи ті, хто обстоював право будь-якого яничара? Хтозна. Голі чоловіки перемішалися в одному рухливому клубку, наче слизькі черви. Власник хамаму викликав охорону. Серед ночі повернувся ага до своєї казарми, і, дізнавшись про випадок у хамамі, позеленів від люті. Взяв із собою кількох підлеглих, і пішли вони до казарми, де жив кривдник. Зайшли — і задушили яничара вві сні. І вийшли надвір, але недалеко встигли відійти. Як виявилося, помилилися, задушивши не того, що жадав Юзуфа. На ранок повстала одна казарма яничар проти іншої. Як пожежа перекидалася ненависть від одного бьолюку до другого. Летіли з плечей голови і бризкала кров. Великий візир стягнув немалі сили султанської охорони до яничарських казарм. Привели перед яничарський натовп перестрашеного Юзуфа, чиє тіло було купане в сокові граната й кобилячім молоці. Стратили перед усіма, проколовши кинджалом грудну клітку. А того агу позбавили офіцерського звання й заслали простим вояком до каїрського гарнізону.

Від самого початку Мегмедового правління в кафес палацу, чекаючи присуду і смертної години, під вартою жили Селім, Ахмед і Сулейман, молодші брати султана. Молодий султан розважався з наложницями, полював, приймав державних чиновників, а його брати жили, як і їхній батько Ібрагім, в очікуванні смерті.

Коли Мегмед IV зі своїм гаремом, Внутрішньою й Зовнішньою службами виїжджав на полювання до Едірне, то його шлях зі Стамбула займав цілий день, і лише надвечір султан прибував до Нового палацу. За Солов’їним павільйоном Бюльбюль Кьошкю починався Курячий сад, у якому росли дерева й кущі, привезені з усіх еялетів імперії, а птахолови в усіх кінцях імперії ловили птахів, щоби пташиний спів навколо Солов’їного павільйону в Курячому саді лоскотав султанове вухо. Мегмед два роки тому покликав Бостанджи-баши й наказав розбити сад біля Нового палацу в Едірне, і назвав його Курячим.

Великий візир Кьопрюлю Мегмед-паша, великий візир, помираючи, покликав свого сина Фазила Агмеда-пашу і щось шепнув йому на вухо, а тоді до покоїв, у яких лежав великий візир, чекаючи смертної години, прийшов молодий султан.

І Мегмед-паша, дивлячись у молоді очі султана, сказав:

«Не піддавайся привабливості жінок і не женися за багатством. Усього маєш удосталь. Пам’ятай, що твоє місце в сідлі. Це запорука нашої майбутності».

Вийшовши від Мегмеда-паші, біля мощеної доріжки, поміж колонами гарему султан почув солодкий дівочий спів. Покликав Хас ода-баши й наказав привести співачку. Була це Рабія Гульнуш, яку супроводжував чорний євнух. Після першої ж ночі з Мегмедом Рабію Гульнуш поселили в окремі покої. А невдовзі султан прислав їй золоті прикраси й коштовні камені. І стала вона улюбленою одаліскою.

Можливо, саме ці слова великого візира Мегмеда-паші Кьопрюлю, сказані на смертному одрі, пригадалися султанові, коли він розмовляв із Фазилом Агмедом, сином Мегмеда-паші, що заступив батька на посту великого візира. Саме тоді, коли лютневий вітер зривав слова з вуст падишаха й заносив їх до вух візира, молодому правителю Високої Порти захотілося воєнної слави.

Сто двадцять тисяч османського війська рушило з околиць Едірне. З Едірне — до Добруджі, а перейшовши Ісакіївський міст, увійшли до Молдови. У Яссах султан перевірив війська й хотів навіть стратити господаря Дуку за недбале постачання, але тільки закував його в кайдани. Анатолійському й Караманському бейлербеям наказано було збудувати міст через Дністер. Були в султанському почті великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю, головнокомандувач сердар-і-екрем паша Ібрагім, секретар Імператорського двору паша Мегмед Некаті. Їхали ще три поети, що мали описати очолюваний султаном звитяжний похід, — Мустафа Зюгді, Таіб Юмер і Набі Юзуф.

На Поділля прибув султан із сином Мустафою й наложницею Рабією Гульнуш Еметуллаг. Був серед його почту й чикирджи-баши з кількома клітками соколів — якщо раптом у поході Мегмед забажає влаштувати полювання. Під Кам’янцем два соколи були знайдені мертвими у клітках, про що негайно доповіли султану. Мегмед якраз об’їжджав сіпагів, які стояли віддалік фортеці, бо штурмували лише артилерія і яничарська піхота. Коли Мегмед під’їхав до господарства чикирджи-баши, соколи лежали в майже однакових мертвих позах зі скрученими лапами, перевернуті на одне крило. Мегмед зіскочив із коня. Поруч із соколами валялися клобуки, опутенки й бубонці, які завбачливо поскладали султанські сокільники. Султан підійшов до мертвих птахів і носком саф’янового чобота перевернув спочатку одного сокола, а потім другого.

«Таке нещастя, Ваша величносте…» — опустивши голову, промовив чикирджи-баша.

«Закопайте їх, вони здохли від старості, — промовив Мегмед, — разом із клобуками…»

Султанові підвели коня, і в супроводі охорони він помчав туди, де артилерія обстрілювала мури замку.

Сокільники швидко вирили дві неглибокі ямки й під наглядом чикирджи-баши поклали туди птахів, присипавши болотом. Тиждень перед тим дощило, і земля була настільки вогка, що в деяких місцях під корінням трави збиралися підземні води, утворюючи великі калабані. На випадок, якщо Мегмед покличе його, чикирджи-баши, і розпитає, як було, він знає, що відповісти. Навіть пригадає всі деталі. Адже все, що потрібно для султанських мисливських птахів, які послужили не один рік для втіхи правителя, було зроблене.

Мегмед ніколи не викликав першим до розмови мірахура, але завжди його, чикирджи-баши, недарма ж султана називали Мегмед-авджи, тобто мисливець. Султанська псарня разом із мисливськими птахами також прибула до Кам’янця. Складалося враження, що Мегмед вибрався на полювання, а не у військовий похід. Попри те, що численне військо йшло поперед султанського обозу: сіпаги, топсулари, єнічерілери, — поза обозом самого султана на возах у клітках везли зо два десятки мисливських псів і соколів.

Здобувши Кам’янець, османи дозволили польському громадянству та залозі скласти своє добро на триста возів і в супроводі яничарів доїхати до Язлівця. А тим, що хотіли залишитися в місті, османи не боронили. Не було відомо, чи турки вдовольняться Кам’янцем, чи посунуть своєю навалою далі. Яничари доїхали з польською валкою до Берем’ян. Тут, перед Стрипою, яничари залишили скупчення людей, коней та возів, розуміючи, що через вузький дерев’яний міст ті переїжджатимуть місяць, та й повернули назад.

Золоті бучацькі пагорби наче чекали самого султана Мегмеда IV.

Осінь стояла погідна, і султан влаштував двотижневе полювання.

Рабія Гульнуш супроводжувала Мегмеда в поході. Навіть не вникаючи в перебіг військових подій, про які їй із захопленням переповідав їхній син Мустафа, вона була щасливою. Перед самим походом Рабія Гульнуш скинула в Мармурове море молоду Мегмедову фаворитку Гюльбеяз, про що перешіптувалися в обох столицях — у Стамбулі та Едірне, але сам Мегмед дізнався про смерть фаворитки від чорного євнуха, який сказав, що та захворіла й померла.

Похід на Червону Русь султанові вдався. Але коли турецьке військо підійшло до містечка Будзанів, із якого султан намірився йти на Бучач, османи зупинилися перед невеликим замком із круглою вежею. Власником Будзанова був Томаш Лужецький, який три дні тримав оборону, стримуючи султанське військо. Яничари, увірвавшись у містечко, коли турецька артилерія знесла частину замкової вежі, посікли Томаша Лужецького, як капусту. Підпалили на горі замок. Спочатку вигоріли дерев’яні споруди, потім — камінні стіни, аж поки попіл не вкрив замкове подвір’я. Тоді турки вийшли з міста й посунули чорною валкою на Бучач. Відтак із навколишніх лісів прийшли до міста лисиці й виїдали обгорілі обличчя загиблих, засипані попелом. Запах будзанівського згарища супроводжував Мегмеда IV на всьому бучацькому шляху. Щоб притлумити його, султан нюхав трояндову воду.

Прибувши до Бучача, султан Мегмед IV швидко здобув місто. Залогу частково вбили, а решта повтікала. У замку брацлавського воєводи Яна Потоцького, що височів над Стрипою, залишалися його дружина Тереза Потоцька з дітьми. Розпочався штурм.

Ходжа Алі-ефенді записав цю подію так:

«Коли ми підійшли до Буджаджа, то легко ввійшли в міські брами, підступивши до замку, що стояв на Федір-горі. Штурм розпочався з артилерійського обстрілу, але висока гора й міцні кам’яні стіни будівлі протрималися до ночі. Переночувавши й помолившись, піхота почала дертися до замкових стін. Нашого війська було стільки, що одні штурмували замок, а інші будували наметові табори. Але замок протримався ще один день і ще одну ніч. Султан тоді запитав, чи не сам воєвода брацлавський Ян Потоцький сидить у замку й відбивається від нас. Почувши слова султана, наша розвідка викрала одного оборонця й ми дізналися, що самого воєводи в замку немає, а тільки його дружина Тереза і троє дітей. Почувши це, Мегмед наказав припинити штурм, бо й так уже багато було понищено зовні та всередині замку. Післав султан перемовників, яким відчинили замкову браму. Три години стояло військо в очікуванні наказу, а султан сидів у наметі, а може, спав. Похід був утомливий. Нарешті відчинилася брама бучацького замку й, сидячи на коні, сама Тереза Потоцька тримала в руках ключі й клейноди. Султан у супроводі своєї охорони поїхав назустріч Потоцькій. До султанового шатра Потоцька їхала першою, за нею султан з охороною. Коли привезли дітей, то султан передав старшому клейноди. А ключі від замку залишив собі».

Ходжа Алі-ефенді, писар Дивану, вкладався у своєму наметі спати. Прохолодні жовтневі вечори біля Бучача, у якому кілька днів велися перемовини з лядським королем, давалися Алі-ефенді взнаки. Від холоду ломило кістки, тому для писаря принесли кілька килимів, якими встелили долівку намету, і тканину з верблюжої шерсті. Холод діймав Алі-ефенді ще з часу, коли він був еміном у Волощині.

«Буджадж, — писав Ходжа Алі-ефенді, — місто у глибокому яру, з природними терасами, які зберігають тепло й холод, оточені пагорбами. З усіх сторін світу, щоб дістатися до міста, потрібно спуститися крутими шляхами в долину, але вийти війську з уголовин і вуличок непросто».

І хоча головним завданням його як писаря Дивану було скласти докладну хронологію перемовин, Алі-ефенді дозволяв собі на тонкому венеційському папері записати своє враження від міста, у якому нічний холод завдавав йому прикрощів. Біля намету писаря розпалювали вогнище, перед яким він і сидів у червоному кармазиновому каїсі й долонями ловив тепло. Він бачив, як по буджадських пагорбах тремтіли червоні й жовті смужки вогнищ, що їх порозпалювали султанські війська біля наметів. А зранку дими висіли, наче грубі нитки пряжі, й розпливалися над містом у вранішній прохолоді. Перед наметом Алі-ефенді поставили срібну миску з водою. Закутаний у два халати, він ще лежав, не поворухнувшись, відчуваючи кістками сире повітря річки. Алі-ефенді поглянув на недописаний аркуш паперу, який звечора лежав на тому ж самому місці, а речення було обірване на слові Буджадж. Писар скинув із себе халати й вийшов із намету. З високого пагорба, на якому розчистили від дерев і кущів місце й розбили намет, він побачив, що в ярах міста пробудилося життя. Найперше яничари повели напувати коней до Стрипи, а з міських будинків міщани, які вже належали не польському королю, але ще не зовсім османській імперії, повиходили розчищати дороги. Молодий офіцер кавалерії на сірій кобилі з великим животом, що чекала приплоду, повільно їхав вулицею в долину. Він показував, у яких місцях треба буде засипати ями і стелити камінь. До Буджаджа прибували султан Мегмед і великий візир зі своїми свитами, а також гетьман Дорошенко, табір якого стояв на східному боці бучацької ущелини. У Буджаджі нині востаннє приймали лядських послів, тому приїзд самого султана означав, що, можливо, сьогодні договір про припинення війни буде укладений.

Алі-ефенді опустив руки у срібну миску з водою, яку щоранку приносив йому охоронець. І кожного ранку вони говорили про турецькі лазні. Для Ходжі Алі-ефенді розраховувати на лазню в Буджаджі не випадало.

«Як вони миються?»

«Хто, Ваша світлосте?»

«Ну, ці міщани?»

«Водою з річки», — відповів молодий яничар.

Алі-ефенді з особливою прискіпливістю сьогодні чепурився. У його скриньці була трояндова вода. Привозили її на ринки Стамбула з Єрусалима. Сьогодні він записуватиме слова каймакам-паші Мустафи, який вирішить разом із великим візиром, скільки ще в цьому Буджаджі йому, Ходжі Алі-ефенді, потерпати від холодних вечорів і зеленої прохолоди тутешніх пагорбів. Умившись, він зайшов у намет і довго звідти не виходив. Яничар уже приготував килимок для ранішньої молитви. Коли Ходжа Алі-ефенді відхилив полу намету, то яничар збагнув, чому ефенді так довго не з’являвся — він вийшов, одягнутий у довгополий каптан із широкими рукавами й високим коміром, розшитий золотим рослинним орнаментом, у синіх широких штанях і м’яких замшевих чоботях із задертими догори носками. Алі-ефенді підійшов до килимка і став на коліна. Каптан однією полою прикрив коріння зрізаних кущів, але ефенді нахилив низько свою голову, обгорнуту тюрбаном, і почав молитися. Писар тихо перебирав слова молитви, і який гул доносився з улоговин Буджаджа, і метушня враз зчинилася — від численної кавалерії, що одночасно з’їжджалася до міста. Усе це прискорило молитву ефенді. Він із допомогою яничара виліз на коня. Яничар підпихав широкий зад ефенді. Поправив поли каптана. І коли ефенді вузькою вуличкою по вичовганому камінню почав спускатися в долину, охоронець згорнув килимок і заніс до намету. Понад річкою з дороги, яку ефенді не бачив, бо вона круто звивалася і зникала в природних яругах, чулося іржання коней. «Охорона султана», — подумав Алі-ефенді.

Місце, де велися перемовини, вибрали рівнинне, на шляху до Золотого Потоку. На галявинку біля молодої липи вказав сам каймакам-паша Мустафа-ефенді, коли об’їжджав околиці Буджаджа. Позаду лишилися тераси вуличок, на яких важко було б розмістити намети для перемовин, а також для відпочинку й обідів. Виставили три намети: перший, у якому минали години перемовин, другий — для лядських послів — каштелянів Яна Францішка Любовецького, Ґабріеля Сільніцького і підскарбія надвірного Корони Яна Шумовського, котрі їхали до намету каймакам-паші з боку Гайворонця, бо кордонів ще не встановили. За Чорним мостом стояло військо Жовтої Тростини гетьмана Дорошенка. Коли гетьман Дорошенко приїжджав до намету Мустафи-ефенді, і вони про щось годину перемовлялися, то польські посли, яких запросили до намету з наїдками, давилися ними від злості. Але що поробиш, якщо Дорошенко — союзник султана, і навіть титуловано його беєм українського санджаку? Гетьман із почтом від’їжджав за Чорний міст, а тоді запрошували до каймакам-паші лядських перемовників.

Під час перемовин Ходжі Алі-ефенді завжди займав місце ліворуч від каймакам-паші Мустафи-ефенді, бо по праву руку сидів головний тлумач. Мустафа-ефенді зазвичай вбирався в розшитий золотом каптан, на якому орнаменти рослин були значно більшими, аніж в Алі-ефенді. Лядські посли, увійшовши до намету, всідалися, підібгавши ноги, як турки. Опасистий каштелян чернігівський Ґабріель Сільніцький ніяк не міг усістися й копошився, як квочка на гнізді, яке йому виклали з килимів і м’яких подушок. Мустафа-ефенді, спостерігаючи за лядським послом, прикривав своєю долонею легку посмішку, відганяючи її, наче непроханого метелика, що приліпився до вуст.

Ходжа Алі-ефенді приготував чорнило й червоне перо.

Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра.

Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем та писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови.

Після першого дня перемовин каймакам-паша поїхав до головної ставки великого візира, аби обговорити з ним умови миру. Зійшлися на тому, що лядський король мусить платити ґарач — 22 000 червоних золотих щорічно. Великий візир дивився мутним поглядом на каймакам-пашу: «Каманіче вже відійшло Країни Османської, ми стоїмо в дорозі до Львова. Разом із кримським ханом і військом Жовтої Тростини маємо сто тисяч, тому лядські посли приймуть наші умови».

Із цим повернувся каймакам-паша до табору перемовників. Наступного дня, незважаючи на небажання лядських послів, прийняли текст бучацького договору. Відтак каймакам-паша зачитав умови договору, за яким татари-липки повертаються до Криму з родинами й дібрами, Камінче і Поділля входять до османської держави, Україна віддається козакам під управою османів, поляки полишають Білу Церкву та всі правобережні залоги, Польща щороку 5 листопада виплачує османам 22 000 червоних золотих. Натомість каймакам-паша підтвердив зобов’язання Порти не руйнувати костелів і не переслідувати за віру, залишити шляхті право на маєтки, частина доходів із яких належатиме султанові, а тим, хто з рухомим маєтком хоче виїхати з Поділля, дається два місяці. І ще король зобов’язується виплатити 75 000 талерів, якщо протягом шести місяців Львів відмовиться платити за те, що османи його не штурмуватимуть.

І, відчуваючи осінню прохолоду Буджаджа, султан скаже Рабії Гульнуш:

«Завтра повертаємося до Стамбула. Усі справи довершать без нас».

6

Фортеця

За османів у 1681 році в Язлівцях проживало сімдесят дві родини, з них — дванадцять гебрейських. Вірмени пішли броварським шляхом до Бучача. Забрали з собою свої Євангелія і книжки, залишивши церкву, цвинтар та браму Сириновича. Гебреї залишилися при своїй синагозі й торгівлі, бо, незважаючи на війну й на те, що Язлівці відійшли до Порти, король Міхал Вишневецький уже 22 травня 1673 року писав листа щодо торгівлі польських, турецьких, перських, волоських і арабських купців, щоб ті вільно могли пересуватися містами з товарами до Львова, Ярослава, Язлівця та інших коронних міст. Війна між Портою й Річчю Посполитою не лише руйнувала міста і селища — бракувало товарів, якими кишіли ярмарки і крамниці в довоєнні часи. А може, Міхалу бракувало помаранчів до його королівського столу? Бо вже наступного року поляки відбили Язлівецьку фортецю і знову ввійшли до містечка. Протрималися там три роки, поки бейлербей Дамаска паша Ібрагім Шайтан не прийшов і остаточно не вирізав польський гарнізон. Чіткої лінії війни не було ні в османів, ані в поляків. Лише від часу звитяги Ібрагіма Шайтана Подільський еялет просунувся лінією Кам’янець-Чортків-Язлівець. 21 серпня 1680 року паша Кара Мустафа повідомив короля Яна Собєського, що османські комісари готові до розподілу кордонів. З турецького боку були присутні: бейлербей кам’янецький Агмед-паша, бейлербей очаківський Кьор Гусейн-паша, бейлербей сивашський Халіл-паша, бей анатолійського санджаку Ментеше Ібрагім-паша, бей крушевацький і комендант Язлівця Ібрагім, посланник кадія кам’янецького Мевлан Гусейн-ефенді, командир 38-го бьолюку яничарів Мустафа-ага й командир язловецьких артилеристів Гусейн-ага. Від поляків — Томаш Карчевський і Єжи Вєльгорський. Однак визначені кордони проіснували недовго.

Язлівець протримався ще в османських руках навіть після Віденської битви.

Коли Собєський підійшов до Язлівця, то османи помітили польське військо з північного боку й усі кинулися на вали, зайнявши оборону. Бачачи свою перевагу і близький кінець османського гарнізону, польське військо почало з радості горлати так, що луна розносила їхні крики від підніжжя до самого замку та оборонних стін. Османи чули, як із наметів короля Яна та королеви Марєсєнкі, що прибула з придворними дамами, гучно лилася музика військових труб, так, наче польський король прибув на весілля, а не на битву. До того ж, королева запросила іноземних послів: іспанця Монтекукулі, австрійця Валенштайна та венеційця Морозіні, сказавши, що прогулянка на свіжому повітрі серед язловецьких пагорбів та лісів піде на користь усім. У наметах тим часом, поки військо приглядалося, з якого боку підступити до фортеці, а польська артилерія примірялася гарматними пострілами, оцінюючи відстань до вершка гори, на якій височіли мури фортеці та замок, не припинялися веселощі.

Почувши музику й гарматні постріли, мешканці Язлівця, які після вступу коронного війська поховалися по своїх домівках, а дехто по викопаних для такої оказії ямах, повиходили на ярмарковий майдан і, задерши голови, спостерігали дивну картину: в наметах веселився королівський почет, лунав сміх, а військо й артилерія ще навіть не розпочинали штурму. Ашкеназі сподівався побачити штурм фортеці з високого пагорба. Але поки він видряпався, бо ніяким конем не доїдеш, Язлівці вже придавили сутінки. Опустів майдан, і кілька десятків язловецьких громадян знову поховалися по пивницях і ямах, боячись артилерійського обстрілу у відповідь з боку османської залоги, чекаючи для видовища ранку, — але через ніч османи здалися.

Командир язловецької залоги, останній бейлербей Язлівця Ібрагім, якому не пощастило, бо опинився на службі за півтора року до часу, коли війська Собєського оточили фортецю. Відсилаючи на нове місце служби Ібрагіма-агу, великий візир розумів, що відхід османів із Подільського еялету — справа року, а може, навіть кількох місяців. Першими, звичайно, упадуть Язлівці — остання точка султанської землі, що зайшла так далеко й поширилася на північ. Після кількох гарматних пострілів по неприступній твердині покликав Собєський Ібрагіма-агу до свого намету. За якийсь час кінно з’їхали з відкритого головного в’їзду командир яничарів та командир османських артилеристів. Пробули в наметі годину й рушили назад до фортеці, наглухо зачинивши за собою важку, оббиту залізом, браму. Повертаючись, бачили руйнування, завдані польськими гарматами. Вражала кількість королівського війська. Здивувало Ібрагіма-агу, що коли Собєський приймав їх у своєму наметі, то ні музика в наметі королеви, ані жіночий сміх не перешкоджали їй розмовляти про справи військові. Відпустивши коменданта з командиром артилерії, Собєський почекав ще годину на їхню відповідь, але фортеця неприступно височіла, потопаючи в сутінках, а відповіді не було. Тоді ще раз ударили гармати, розбиваючи каміння твердих стін першого ярусу оборони. З вузьких віконниць відстрілювалися яничари, але артилерія їхня мовчала. Зранку, щойно викотилося сонце над Язлівцем, освітивши пагорби й ліси, а придворні жінки, привезені королевою, ще спали в обіймах іноземних послів та декого з офіцерів, вивісили османи на вежі білий прапор та відчинили головну браму. Убитих у фортеці було мало. Турки поховали їх ще вчора до заходу сонця.

Ібрагім-ага цілу ніч не зімкнув очей. У фортечнім замку під його керунком залишалося дев’ятдесят яничарів, кілька урядників, жінки, серед яких були туркені, місцеві та діти, народжені в цім краю. Комендант розумів, що оборонитися не вдасться, а підмога навряд чи наспіє.

Ібрагім-ага з кількома командирами зібрав раду у великій залі замку за щільно причиненими вікнами, бо викрики й музика з підніжжя краяли серце аги більше, ніж гарматні постріли ворожих артилеристів.

«Якщо ми не здамо фортецю — нас чекає смерть», — розпочав Ібрагім-ага.

Його слова зависли в повітрі. Ніхто з присутніх не хотів вслухатися в них, бо вони наче гострі шаблі, об які можна порізатися, звисали над їхніми головами. І ніхто їх не хотів чути. Півтора року тому вони всі прийшли з Ібрагім-агою до Язлівця, змінивши попередників, які щасливо повернулися до Камінче, а згодом до Стамбула.

«Якщо ми здамо фортецю — нас чекає смерть», — відповів артилерист Гусейн-ага, котрий учора супроводжував Ібрагіма на перемовини з королем Собєським.

До зали вбіг закривавлений яничар. А за мить до того перед вікнами зали, у якій засідали офіцери залоги, радячись, як чинити далі, пролунав потужний вибух. Пергаментна щока яничара кривавила. Від вибуху дрібні камінці замкової стіни рикошетом посікли йому лице. Він із товаришами саме тягнув угодованого барана, якого мали приготувати на вечерю. Баран впирався, і щойно один яничар витягнув кинджал, аби перерізати тварині горло, стався вибух — і кілька османських оборонців фортеці розлетілися в різні боки. Баранові відірвало задню ногу, але вона ще трималася на сухожиллі. Офіцер спинявся й падав. Двох поранених перенесли до лазарету. Серед них був десятилітній хлопчик — син Імбрагіма-аги Муса, який вибіг подивитися, як різатимуть нещасного барана. Спотикаючись на кожному слові, яничар розповів про це останньому диванові османської залоги, й усі офіцери на чолі з комендантом побігли до військового лазарету, готового до штурму. Муса, у якого вцілив ворожий снаряд, спливав кров’ю й помирав на руках лікаря. На камінній підлозі лежало ще двоє вбитих і один поранений яничар. Він стогнав криком нічної сови. А Ібрагім-ага, у розпачі схилившись над сином, затулив долонею його мертві очі. Як сомнамбула вийшов з лазарету й, діставши кинджал, отриманий із рук самого султана в Едірне, не відомо навіщо перерізав горло баранові, який корчився в конвульсіях.

На ранок Антоній Волянський, будучи при облозі Язлівця, першим побачив білий прапор, який вивісили османи. Хутчій побіг до королівського намету, щоби сповістити Яна Собєського. Королівська гвардія зупинила Волянського, даючи зрозуміти, що король із королевою — після чергової бурхливої ночі з послами і придворними дамами — не зможуть його вислухати.

Прапор тріпотів над фортецею, османи чекали. Прочекавши до обіду, самі відчинили браму. Першим вийшов із брами Ібрагім-ага, за ним — інші офіцери, урядники та жінки з дітьми.

Імбрагім-ага склав зброю й вирушив у бік Митниці, щоб у Кам’янці прийняти смерть. За ним їхали верхи офіцери та яничари. Кадій, урядники й жінки з дітьми їхали на возах, якими привезли до Язлівця зі Стамбула останні гроші за службу. Були з османами під час штурму Матій та Іван Баревичі, сини Гриця й Анни. Одного з них знайшли серед убитих, а іншого серед поранених, яких поспіхом оглядав лікар. Убили Матія, Івана було поранено. Прийшли Баревичі на службу до фортеці за попереднього санджак-бея Агмеда.

Отож, через Мурзу, що став зятем Баревичів, Гриць попросився на розмову до санджак-бея. Санджак-бей Агмед вислухав прохання митницького отамана. Річ у тім, що Матієві йшов уже сімнадцятий рік, а Іванові — п’ятнадцятий. Спочатку Баревичі думали віддати обох учитися на священників, але з війною, що захопила Митницю з Язлівцем, не було жодної змоги відправити хлопців на науку. Тому, породичавшись із османським урядником, вирішив Гриць віддати хлопців на службу до османів.

Служба молодим Баревичам сподобалася. Платили місячну платню. Призначили Матія помічником до артилеристів, а Івана — на кухню, бо молодшому бракувало років, аби бути при війську. Думав поранений Іван, що, проїжджаючи Митницю, османи залишать його вдома, бо всі знали, звідки він і хто його батько. Та й Мурзу з Варварою також усі добре знали. Але замість того, щоб прямувати Волоським шляхом через Митницю і Ягільницю, скомандував Ібрагім-ага рушати броварським шляхом — через Бучач на Чортків. Чи хотів продовжити собі життя той Ібрагім-ага, обравши довшу дорогу. Османи були настільки опечалені, що про Івана забули. Так він потрапив із тим обозом, підлікувавшись у Молдові, до Стамбула.

Коли Ібрагіма-агу призначили командувати язловецькою залогою, перше, що він зробив, — оглянув терасу пагорбів, на яких стояла фортеця. Перед його чіпким зором відкривалася горбиста місцина, поросла лісами. Ібрагім-ага вдихнув зеленого повітря й закашлявся — надто різке й вологе для його легенів. Він звик до сухого й теплого клімату. Перед від’їздом новий санджак-бей Язлівця запитав у султанській канцелярії, хто були його попередники. Йому назвали кілька імен, яких він ніколи не чув. Лише одне ім’я різонуло вухо Ібрагіма-аги, ім’я першого язловецького санджак-бея Касима-аги. Уже полишивши будинок канцелярії, Ібрагім-ага згадав, що нещасного Касима-агу розрубали розлючені й голодні яничари. Ніхто з них не пережив голоду першої сніжної й морозяної зими — бо не були призвичаєні. Спочатку залога пройшлася покинутими будинками в містечку, забравши рештки харчів. Знайшли яму промерзлої бараболі, а згодом почали різати верблюдів. У фортеці було всього п’ятеро верблюдів. Щойно османи помітили, що тварини, повсідавшись на снігу, не можуть зрушити з місця, бо примерзли, то порізали їх та їли два тижні. На місці, де сиділи верблюди, залишилися плями темної крові та обгорілої шерсті. «На весну, — тішили один одного яничари, — зі Стамбула прийде новий караван». Але попереду була довга зима. Тоді, з безвиході, почали різати підупалих коней. Коней вистачило до лютого, далі — пішли османи на річку пробивати кинджалами кригу, щоб дістатися до сонної і спраглої повітря зимової риби. Для тих, що були вже безсилі, бо в багатьох почали випадати зуби і кровоточити ясна, варили кукурудзу та бараболю. Найбільш витривалі вояки не втрачали надії піймати зайця чи вислідити в лісах перепілку або ж дрохву. Коли Касиму-азі доповіли, що всіх коней вирізано, а кукурудзи немає навіть, щоб набрати у пригорщі, то зачинився він в одній із кімнат фортечного замку, не озиваючись на окрики кілька днів. Потім яничари вибили двері й побачили, що в очах аги гасне вогник життя. Винесли на килимі Касим-агу — і кожен, хто його ніс у внутрішній двір фортеці, потім проткнув санджак-бея кинджалом. Відтак жбурнули скривавлене тіло з високої стіни фортечного муру в глибокі сніги.

Пригадав Ібрагім-ага слова дервіша, якого зустрів на стамбульській вулиці. Давно це було, і самої розмови він достеменно не пам’ятав, але глибоко врізалися в пам’ять слова, які сказав тоді йому, п’ятнадцятилітньому підліткові, дервіш: «Чим би ти не володів, ти — порох». Минуло немало літ, перш ніж Ібрагім-ага в язловецькому замку пригадав собі ті слова. Ще згадав, як дервіш, подивившись на свої руки, підняв правицю до неба, а долонею лівої руки наче торкнувся землі. Ібрагім не раз бачив, як танцювали дервіші — коли права рука торкалася неба, а ліва — землі. «Що це за ритуал?» — запитав, маючи на увазі здіймання рук. «Ось так я зв’язую небо з землею, — говорив дервіш. — Так зв’язується у слово наше письмо, ми зв’язуємо криві лінії — і народжується слово, у якому, наче жовток у пташиному яйці, бовтається життя». Спімнув також Ібрагім, що в дитинстві, у боснійських горах, він разом із сусідськими хлопцями лазив по деревах, скидаючи голубині й горличі гнізда. Розбивали малі бешкетники яєчка об каміння, по якому розливалися жовтки, бо хотіли побачити, як живуть усередині ще ненароджені пташенята. З пам’яті виринула жінка. Це була його мама. Як давно Ібрагім її не бачив! Це вона, побачивши його сорочку з засохлими плямами жовтків, казала, що це гріх. Він пам’ятає голос цієї жінки, схожий на дзюрчання потічка в їхньому селі. Пам’ятає голос дервіша, пекучий, наче шкіра на п’ятах, натерта піском. Дервіш казав, що наше життя спливає, як дощ…

Була обідня пора. Ібрагімові з кухні принесли наїдки. Печеня з вівці ще парувала. Ібрагім розігнав долонею соковиту пару й відпустив свої спогади про дервіша і маму. «А що було тоді, коли я проткнув тонким прутиком кутик ока сусідському хлопчикові Малікові?» Це була історія, через яку посварилися дві сусідські родини — Ібрагімова з Маліковою, остання історія в пам’яті тридцятитрьохлітнього османа, після якої його очі бачили лише Стамбул. Але очі його пам’яті в різних життєвих обставинах поверталися до села, де дзюркотів потічок і звідкись долинав голос матері.

Ібрагім помив руки. Промовив молитву дуа перед їжею, взиваючи арабською: «З іменем Аллаха!» і почав їсти. Ібрагім привіз із собою кухаря, що готував йому їжу. Запах свіжого овечого м’яса, приправленого цибулею й гострим зеленим перцем, поглинув усі думки санджак-бея. З’ївши половину з принесеного обіду, Ібрагім знову поринув у спогади. Вони з Маліком облазили всі дерева, у галуззі яких знаходили гнізда. Мали при собі довгі палиці, якими штуркали гнізда, бо дістати руками чи підлізти ближче не вдавалося — надто високо клали горлиці своє житло. Поштуркавши одне гніздо, яке не вдалося їм зрушити, злізли на землю. Тоді Малік запропонував Ібрагімові побитися на шаблях. Узяли вони в руки свої палиці й, примірявшись, почали лупити, наче справжніми шаблями, схрещуючи їх так, що дерев’яний траскіт розливався луною по гаю. І коли Ібрагімові, бо був старший, вдалося вибити палицю з Малікових рук, він штурхнув палицею ще раз, щоб проткнути переможеного. От тоді й утрапив гострим кінчиком палиці в око суперника. Малік скрикнув. Присів, як підбите пташа. Прикрив обома долонями ліве око. Перестрашений Ібрагім опустив палицю, бачачи, як по Малікових руках протекла перша кров. Ібрагім вів скаліченого Маліка з гаю додому, а той тримався однією рукою за палицю, а другою за око, тихо скиглячи. До ранку в хлопця ліве око витекло. Батько Маліка та його старші брати накинулися на Ібрагімового батька — наступного ж ранку вскочили до двору й поранили його ножами, але не смертельно. Одноокий Малік ніколи більше не лазив по деревах з Ібрагімом. А восени того року забрали Ібрагіма до Стамбула, а Маліка залишили, бо кому потрібен каліка? Ібрагімова мати знала, за що Аллах покарав Маліка Ібрагімовими руками, але мовчала. Коли Ібрагіма забирали, то Малікова сестра, вилізши на персикове дерево і споглядаючи, як малого Ібрагіма відривають із материних обіймів, реготала й кричала вслід османським урядникам, що це йому за їхнього Маліка.

У двері постукав охоронець — то кухар приніс миску з пахлавою і чай.

Ібрагім сполоскав руки. У відхилених дверях із‑за охоронця визирнула голова Ашкеназі.

З купцем в Ібрагіма-аги були приятельські стосунки. Він один примудрявся настарчити до кухні санджак-бея те, чого зі Стамбула зазвичай чекали по пів року.

До фортеці свого часу привезли двадцять баранів і сорок овець, насіння кавунів, дині й перцю. Виноградну лозу насадили по сонячних пагорбах містечка. Зазеленіли схили молодим виноградним галуззям, а через три роки воно дало перші плоди. Якогось року вимерзли персикові деревця й не прийнялися через суворий клімат інжир із айвою. Ашкеназі постачав до санджак-беєвого столу солодкі боби, прянощі, лісові горіхи та сушені фрукти. Купецтво в часі війни не радо переходило різні краї, боячись не стільки грабунку, скільки смерті.

Ібрагім прийняв полатану місцями фортецю. Сполучення з Камінче проходило через Чортків, хоча пряміший шлях стелився через Митницю і Язлівці. Знав ага про дорогу, яку потрібно мостити каменем із Митниці до Язлівця. Почали лупати камінь і укріпляти ним мости через річки й потічки, аде дорогу вкладати вже не було кому. Через три роки ці землі ще раз відійшли до Речі Посполитої. Відтак османи відвоювали їх знову. Займалися більше укріпленням фортець та постачанням для своїх залог. Про голодну смерть Касим-аги пам’ятали довго.

Ібрагім-ага спочатку вирішив порадитися з кадієм, але для такої справи потрібен Ашкеназі, який знав про всіх і про все.

І санджак-бей подав знак охоронцеві впустити ягуді.

Ашкеназі ввійшов до просторої кімнати, в якій урядували всі санджак-беї Язлівця і з якої винесли вмираючого Касим-агу того голодного року. Деякі меблі, як зауважив Ашкеназі, залишилися ще від поляків. Підлога була вкрита килимами.

Ібрагім-ага сидів на м’яких подушках. І тільки вікна з венеційського шкла потемніли від гарматної кіптяви та брудних дощів, бо ніхто їх ніколи не мив.

Ібрагім підсунув гостеві миску з баклавою й налив із мідного дзбанку гарячого чаю.

Ашкеназі подякував і відломив лише шматок пахлави, показуючи, що не голодний і що розмова його цікавить дужче за їжу.

Почали про справи. Ібрагім запитав про товари, які Ашкеназі очікував із дня на день. Ягуді сказав, що нічого не знає. Тоді Ібрагім, аби потішити гостя, повідомив, що невеликий османський загін яничарів, який прибув щойно з Волощини до Язлівця, зустрів дорогою кілька Ешкеназевих возів. «За два тижні прибудуть», — усміхнувся санджак-бей.

Ашкеназі відлягло від серця, бо жодних відомостей він не мав.

«А чого прибув загін?» — обережно запитав купець, намагаючись вивідати, чи не задумали османи посунути далі за Язлівець війною на поляків. Знав, що спочатку прибуває який-небудь ага чи паша з малими силами, а тоді підтягується стотисячне військо — та ось тобі й війна!

Ібрагім, розуміючи заклопотаність купця, спробував розвіяти його занепокоєння:

«Вони прибули, щоб домовитися з невірними про майбутній кордон між Портою й Річчю Посполитою».

«А-а-а», — вигукнув Ашкеназі й почав злизувати язиком із піднебіння прилиплу шкуринку баклави.

«Агмед-паша, губернатор Подільського еялету, — ділився новинами з Ашкеназі Ібрагім-ага, — разом із іншими бейлербеями визначать кордони і прокладуть їх на мапі. Така воля султана».

У голові Ашкеназі роїлися думки. Він розумів, що паші з’їдуться, а кордони пропишуться в договорах не на рік чи два. «Отже, — гарячковито мислив купець, зберігаючи на обличчі улесливу посмішку, — Язлівець залишиться в османських руках». Перед очима Ашкеназі, наче життя у смертний час, пробігли дні першої облоги, що тривала тиждень. Він згадав, як за наказом паші османи прорили кілька підходів до фортеці й, підтягнувши артилерію, вдарили по ній. Приготовлені до штурму яничари залягли на підступах і чекали наказу. Сіпаги засіли в лісистих пагорбах — теж чекали наказу виступити. Османи йшли й ішли, підтягувалися їхні полки. У той час, про що Ашкеназі не знав, польський комендант язловецької фортеці розпитував утікача з Будзанова. Утікач той розповів, що османи вирізали всю залогу та повбивали мешканців, які перебували в будзанівській фортеці, бо не пристали на пропозицію здатися. Нещасним утікачем трясло. Комендант також знав із листів, що османи зайняли багато міст і посуваються до Львова. З вірмен залишився тоді з польським комендантом лише Богдан Сеферович.

А ще Ашкеназі розповів про першу османську залогу під проводом Касима-аги.

«Тож коли залога в’їхала до Язлівця, — зізнався Ашкеназі, — я подумав, що військо зими не переживе. Таке було в мене передчуття». Ашкеназі, який першим прибув привітати нового санджак-бея, сидів із ним годину й розповідав. Говорили між собою турецькою.

Ібрагім-ага слухав уважно. Найближчі кілька років йому доведеться жити в цій фортеці — тому приймав усіх і вислуховував. До Ібрагіма-аги було три санджак-беї — першого спіткали великі нещастя, про це й оповідав цей ягуді.

«Було видно, — продовжував Ашкеназі, — що військо виснажене тривалим походом. Ті, що прийшли з Касимом-агою, поверталися з-під Бучача і в’їхали Вірменською брамою. Так-так, в’їхали Вірменською. Минасів заповіт устигли виконати — брама була готова».

«А хто такий Минас?» — поцікавився санджак-бей.

«А, Минас? — засовався Ашкеназі. Навіть по смерті Минаса не міг простити покійному його багатства. — Купець, що тут жив. З вірмен. Помер за три місяці до першого приходу вашого війська».

«Основні ж війська тоді повернулися до Кам’янця, — сказав Ібрагім-ага. — Султан, не дочекавшись підписання остаточного договору з поляками, залишив своє військо на великого візира Кьопрюлю, який підписав договір і так само повернувся до Стамбула. У Кам’янці залишився паша, а в Язлівцях — санджак-бей».

«Була середина листопада, — відповів на те Ашкеназі. — На замерзлу в козуб землю випав сніг. Шляхи були перекриті. Санджак-бей наказав зачинити всі брами фортеці й переписати мешканців. А кого вони мали переписувати? Нікого в місті не лишилося. Доми спорожніли. Тільки я відчиняв та зачиняв божницю й пильнував Тору, щоби хтось не виніс її». Ашкеназі хотів сказати, щоб хтось не поглумився, але стримався, бо санджак-бей зрозумів би небажаний натяк ягуді. «Касимові-азі доповіли, — продовжив Ашкеназі, — що військо розквартироване по будинках, бо більшість власників утекли з Язлівців до вашого приходу».

Санджак-бей був родом із Боснії. Його викликали до Стамбула з Дамаска й наказали збиратися в похід на Поділля.

«Перепишіть тих, хто залишився», — наказав санджак-бей і почав чекати вісток від паші з еялету Камінче. З Камінче не спішили посилати звістки у свій найпівнічніший санджак.

Санджак-бей оселився в будинку Минаса Сириновича, бо він був кам’яний і найбільший у містечку. Минас помер навесні 1672 року, а його родина втекла до Львова. Тепер у складах вірменського купця розквартирувалися яничари, а найменший склад обладнали для кінської стайні. Санджак-бей оглянув фортецю й усі брами, які виводили з міста, і подумав: «Якщо доживемо до весни, то варто добудувати зруйновані під час штурму стіни».

У бійницях були виставлені гармати, а брами взялися охороняти яничари.

Минув, може, тиждень — і валка вирушила з Камінче через Чортків до Язлівця. Споряджено було тридцять возів, у яких перевезли гроші для язловецької залоги й харчі. У листі кам’янецький паша до санджак-бея Язлівців писав, що раніше квітня сподіватися транспорту з Волощини не варто. Не буде, — писав паша, — ні грошей, ні зброї, ні коней, ні верблюдів, ні волів, але з Кам’янця він, паша, спорядить, який зможе, транспорт — для того, щоб військо не вимерло з голоду.

Санджак-бей спокійно прочитав лист паші.

Наступив листопад. Починало сікти снігом. Кам’янецький паша розумів, що ні грошей, ані харчів у Язлівцях не вистачить, щоб пережити зиму. Ударили перші морози, а османи в Язлівцях не були готові до зимівлі. Ціни на все зросли, поодинокі крамниці припинили торгівлю через погане постачання.

Санджак-беєві доповіли, що дехто починає різати коней.

Верблюди, вкриті снігом, першими пішли на м’ясо.

Ашкеназі молився в синагозі. «Стільки війська, — розмірковував, — не може пережити голод і холод у такому глухому закутку, бо через війну припинилася будь-яка торгівля, а взимі ніякі валки не зможуть перейти тутешніх глибоких снігів». Ашкеназі втішався словом. Вістки, які доходили до нього, гріли його в ці морозяні дні.

Яничари, увірвавшись у будинок санджак-бея, відсікли йому голову й викинули з муру Руської брами. У березні фортецю й місто не було кому обороняти, і поляки ввійшли Жидівською й Вірменською брамами, полонили кволих і обморожених османів, які не встигли померти до їхнього приходу.

7

Дорога

На час другого приходу османів 1674 року Митниця розжилася на дванадцять родів. У списку язловецького дефтеру — Баревичі, Посіди, Боднарі, Босяки, Маричі, Крілі, Гулеї, Червоняки, Ковблі, Бурмеї, Барани і Смітюхи, записані за іменами господарів, без прізвищ, але за родом занять. Першим у цьому списку було ім’я Гриця, навпроти якого в пророслому повитицею вензелі арабського письма читалося — отоман. А навпроти слова «Митниця» хтось — можливо, Мурза, про якого розповімо нижче, — написав гараб, що означало: зруйноване.

Відколи Ібрагім Шайтан відбив Язлівець, зі Стамбула наїхало туди багато османських урядників. Османи облаш- товувалися, як запримітив Ашкеназі, не особливо дбаючи про містечко. Спочатку поправили фортечні мури, у яких, окрім бійниць, з’явилися великі діри від артилерійських обстрілів. Полатали дороги, зігнавши до роботи людей із навколишніх сіл і селищ. Спостерігаючи за османами, Ашкеназі розумів, що якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще. Здогад Ашкеназі справдиться, коли, розмовляючи з останнім санджак-беєм, багато років опісля, він зрозуміє, що Порта невдовзі відступить із Поділля. А поки Ашкеназі дивиться, як османи замуровують фортечні стіни, у Язівцях над Вільховцем піють когути. Полощуться в липневій воді качки й гуси, гублячи пір’я, що пливе до Дністра. Ашкеназі не може знати, що цього разу османи протримаються в Язлівцях тільки десять років. А що за ці десять років узагалі настане у світі? Світ для ягуді Ашкеназі розвиднився тоді, коли він уперше поїхав на Балкани. Народжений у Язлівцях, він знав лише те, що з високого пагорба, на якому стояла оборонна фортеця, можна обдивитися найближчі узвишшя і шляхи. У дорозі, якою він шістнадцятилітнім підлітком, разом із іншими подався на Волощину й до Болгарії, він побачив стільки, що потім удома оповідав батькові цілий тиждень. Які річки їм доводилося переїжджати! Які люди зустрічалися! Як бігли пагорбом вовки, а вони цілу ніч палили багаття! Як заснув він при тім багатті, присунувшись ближче до вогню, щоб не змерзнути. Як вогонь лизав його одіж і дістався до зап’ястя, пропаливши рукав, та як він ледь не згорів. А що він чув? Та чув він у Болгарії різні мови, навіть такі, яких ніколи не доводилося чути на язловецьких ярмарках! А в одному болгарському селі вони, подорожні, мусіли відкупитися від місцевих селян, яких післав ага, жадаючи поживи. Заплатили вони, оповідав Ашкеназі, бо з наладованими крамом возами нікуди не втекли б. Їдучи на південь, молодий Ашкеназі бачив, як змінюється земля, усе частіше трапляються сливові садки, зеленіють виноградники, пахне м’ясиста айва. У дорозі їх перестрівали овечі табуни — і брунатні овечі боберки вкривали шлях. У всіх османських містах, починаючи з Волощини, пильнували прикордоння невеликі яничарські залоги. Посувалася валка поволі, щоб не викликати гніву в османського офіцера залоги, який міг їх арештувати, забрати гроші та крам або навіть продати в неволю… Багато розповідав тоді юний Ашкеназі батькові, який також подорожував, але вглиб Речі, не наважуючись податися на південь. А коли три роки потому, услід за Минасом Сириновичем, Ашкеназі прибув до Стамбула, то, дійшовши до Мармурового моря, так і простояв цілий день, поки сонце не перекотилося за міські горби, впустивши в місто ніч. Срібні й золоті голки, які, здавалося, зшивали хвилі зеленуватої морської води, вабили і сліпили очі Ашкеназі. Від морського повітря йому паморочилося в голові. Стільки човнів та ґалер, як у водах Босфору, він ніколи не бачив. Стояв перед морським простором і почувався так, наче вперше прочитав слово з Тори. Повернувшись до Язлівця, усе розповів батькові, який не повірив жодному слову, бо не міг уявити собі, як голками можна зашити морські хвилі. Дорога була виснажливою, і його син, думав Ашкеназі-старший, просто втомився, бо молодий і недосвідчений. А коли Ашкеназі, через місяць опісля повернення до Язлівець, побачив Минаса Сириновича — Минас щойно повернувся зі Стамбула — то запитав досвідченого вірменина: чи й далі сині та зелені хвилі, що котяться від Мармурового моря до Золотого рогу, зшиті світлом золотих і срібних голок? І почув ствердну відповідь. Прибіг до батька, щоби переказати свою розмову зі Сириновичем, можливо, єдиним у Язлівцях, хто також бачив Стамбул. Старий Ашкеназі подумав, що Минас змовився з його сином, і заборонив юнакові їздити на південь, перенаправивши свою торгівлю до Ярослава з Ланьцутом, щоби спогад про море й бажання їздити на Балкани вивітрилися з молодої синової голови.

Іншої дороги, якою б сунули війська з боку Чорткова чи Ягільниці до Язлівця, просто не було. Якщо надходив мир на ці землі, то митницькою дорогою їхали, поскрипуючи дерев’яними колесами, купецькі валки. Якщо наступав час війни, то якась частина війська, щоб дістатися Язлівця, переходила-таки через Митницю. Отож, селище, в якому на той час жило дванадцять родів, розрослося навколо Червоної керниці й потічка, народженого від Синіх озер. Дехто з митницьких прийшов невдовзі за Баревичем, а інші пристали згодом. Не належали ці роди Баревичам, бо перед їхнім заселенням тут була пустка. Не володів ними й Волянський, бо не було їх у списках митницьких дібр. З’явилися ці роди, як кульбабине насіння, принесене вітром. Із Баревичем усім митницьким було безпечніше, бо переживали вони разом не тільки негоду з блискавками та градом, а й війни. А Баревичева митниця, перепускаючи купців углиб Речі Посполитої, давала їм також якийсь гріш.

У Митниці почали прокладати дорогу.

Це трапилося через десять років після Бучацького договору, коли купці, спускаючись із боку Ягільниці Волоським шляхом, особливо навесні й восени, вгрузали в жирне митницьке болото. Язловецький санджак-бей звелів устелити камінням дорогу перед Язлівцем. На Митницю припали невеликі відрізки шляху перед мостом через Джуринку, а ще від Волоського шляху, попри Червону керницю — до Дубини. Призначений османами отаман Митниці Гриць Баревич, що сидів коло Червоної керниці, скликав своїх людей і наказав братися до роботи. Камінь возили з-під високого пагорба. Лупаючи червоні брили, встеляли митницькі шляхи, укріпляли також і під’їзди до мостів. Усі митницькі з’їхалися до Баревичевого двору, не було тільки Тимка Бурмея. З того часу, відколи Гриця Баревича призначили отаманом на Митницю й околиці, щось втрутилося у стосунки між ним і Тимком. Той Тимко, що першим з’явився в Митниці після Баревича, також оселився біля Червоної керниці — на Криволуцькому шляху, яким мало хто їздив. Зрозумівши, що османи з Язлівця не зрушаться, сказав Баревичеві, що повернеться за Стрипу, в ліси. Але того року вже з жовтня засипало снігами, і Тимко мусив затриматися в Митниці. Не міг він дорівнятися до Гриця, бо сам не пам’ятав, звідки він і хто його батьки. Виховався при шляхeтському дворі, але наче збезчестив дівчину й був покликаний до суду. Звідти втік. Жив із того, що наймався до різних армій, воював навіть у Голландії на боці французів. До Митниці приїхав із грошима та добрим конем при збруї. Привіз це все з війни. Найбільшою дивиною для митницьких було те, що дівчина, котру привіз Тимко невідомо звідки, була німа. Започаткував породу німих у Митниці, бо від нього та його німої дружини народжувалися німі. Схоже було, що займався грабунками, бо хтось у Язлівцях упізнав одяг, у якому Тимко приїхав на ярмарок. Тимко віднєкувався, але з ярмарку непомітно зник. Запитав Баревич Тимка, коли той минав митницю про цей випадок, та Тимко все заперечував. Жив із молодою жінкою, часто зникаючи з дому, відтак знову з’являвся, привозив у шкіряних міхах крам і складав у коморах. Якби Баревича ув’язнили до фортеці тоді, коли звинуватили його у привласненні грошей, які він брав із мита, то, можливо, зустрів би він там Тимка — той сидів за звинуваченням у пограбуванні й убивстві родини вірменського золотаря. Тоді розповідали, що один із тих убивць задушив свого подільника й, видлубавши каміння, зумів, наче змія, проповзти назовні. Коли оглядали місце втечі, то дивувалися, що людина змогла проповзти в таку вузьку щілину, де заледве вміщалися дві долоні. Про втечу того злочинця із в’язниці теревенив увесь Язлівець. І коли Баревич перебирав у пам’яті всіх митницьких, щоби покликати їх до лупання каміння, то на Тимковому імені зупинився. «А справді, — розмірковував Гриць, — того Тимка ніколи в селищі не видно. У німої — не допитатися». Вирішив Баревич перейтися до Тимкового дому. Спустився до Червоної керниці й, перейшовши місток, який треба було підправити, піднявся догори в напрямку Криволуцького шляху. За Тимковим подвір’ям починався лісок. Шлях не був утрамбований, бо ним мало хто їздив. Баревич здалеку побачив самотню постать Тимкової жінки, що поралася на подвір’ї. Тимкових коней не видно — отже, господаря нема. Німа то заходила до хати, то виходила. Двійко малих дітей, однорічне й новонароджене, накриті тінню липи, ревли. Бурмеїха присіла біля них. Вивалила з сорочки білі, налиті молоком цицьки і почала годувати обох. Старше, зіп’явшись на ноги, припало до лівої цицьки, а немовляткові німа сама запхала пуп’янок правої. Діти заспокоїлися. Гриць стояв посеред буйної кропиви, що розрослася вздовж криволуцького шляху. Його кусали мухи. Пражило. Од Волоського шляху збиралося на дощ. Він постояв і, зірвавши з пригніченого кропивою кущика полину кілька стебел, повернувся домів. Гриця зустріли пси. Він лапав їхні морди руками, що пахли полином, і пси морщилися від різкого гіркуватого духу. Після обіду хмара, що виповзла з Волоського шляху, розродилася дощем. А повітря над Митницею стало різким, як полин. Рої мух лише на другий день зранку почали копошитися в повітрі, що знову нагрівалося на дощ.

Птахолов Онуферко, помічник Баревича, прийшов до Гриця третього дня після липневої грози, повідомити, кого попередив про наказ санджак-бея. Баревич змушений був виконувати волю османів. Також того ранку з Язлівця, у той час, як п’ять фір чекали Баревичевого наказу рушити до родовища червоного каменю, приїхав молодий осман Мурза. Прочув митницький отоман якось, що османи укріплюють свою адміністрацію, бо ще з весни до Язлівця наїхали молоді урядники з самого Стамбула. Балакали про перепис. У Язлівці спішно ремонтували фортецю, мостили дороги, бо після десяти років невизначеності з поляками османи нарешті домовилися про кордони. Баревич дізнався, що для Митниці та околиць призначено молодого іль-язиджи Мурзу, переписувача митницьких дворів. За всіма ознаками виглядало, що осінь буде холодна, і дорогу треба встелити до перших приморозків, щоб навесні, коли ґрунти розбухнуть від води, знову втрамбувати розлізлий шлях.

Того ранку з навколишніх дворів з’їжджалися митницькі до Баревичевого двору. Вони з Грицем возили камінь, укладаючи в найбільш глевких місцях шляху. З боку Язлівця почулося хропіння коней — і на шляху з’явилися вершники. Гриць побачив, як Матій, Онуфрій і Данило, що стояли зі своїми синами біля трьох возів, а п’ятий був Баревичевий, напружилися, бо османи їхали чвалом, збиваючи на своєму шляху ранішній туман і вогку пилюгу. Були при шаблях і рушницях, із білими клобуками на головах.

Гриць підійшов до митницьких і став поруч свого воза.

Оглядаючи гостей, подумав, що той молодий осман без рушниці — Мурза, про якого розповідали йому в Язлівцях.

На Мурзі була пошита з нового сукна широка камізелька. Жовтяве лице урядника нагадувало невчасно зібраний коров’ячий сир із зеленуватим відтінком сироватки. Матій із сином Даньком, які стояли найближче до Баревича, зиркали то на Мурзу, то на Гриця. Переминалися за їхніми спинами яничарські коні, а вершники про щось розмовляли, чекаючи на будь-який наказ збирача податків.

Мурза, під’їхавши, стримав свого коня й легко зіскочив.

«З чим до нас прибули, пане?» — почав розмову Баревич.

З хати надвір вийшла Варвара, п’ятнадцятирічна Грицева дочка, і глипнула на Мурзу. Вона відчинила хлівець, із якого висипалися сонні кури. Її голос нагадав Мурзі тремтіння комишів уздовж язловецького шляху. Гриць зловив погляд Мурзи, яким той зиркнув на Варвару.

Митницькі, тобто Матій Босяк, Онуфрій-птахолов, Данило Марич та їхні сини чекали, що скаже Гриць. Натомість Гриць очікував наказу Мурзи.

Тим часом червоний когут, що вийшов останнім із хліва, де ночували Баревичеві кури, розправив крила, і Гриць лише тепер усвідомив, на яку небезпеку він наражає себе й усіх митницьких. Річ у тім, що червоний як грань когут, з фіолетовими смугами на кінцях міцних крил кидався на людей. Усіх чужих, хто заходив на Баревичеве подвір’я, когут проганяв, злітаючи на рівень людського зросту й кутим, наче з заліза, дзьобом клював межи очі або в тім’я. Деколи, злетівши, всідався людині на плече, а коли хтось брався схопити когута, щоб скинути додолу — дзьобав руки, пускаючи кров. Гриць присягався зарубати когута, але чомусь відкладав. Побачивши, що Мурза зайшов на обору, когут із усією силою дужих крил злетів догори. Це так вразило яничарів, що вони аж пороззявляли роти, переминаючись на конях. Звісно, такого яничари ще не бачили. Мурза спершу також, стежачи за когутовим польотом, здивовано пороззявляв рота, а вже за якусь мить скрикнув від болю. Когут упав на спину Мурзи й дзьобнув кілька разів урядника в голову. Умить крізь білу тканину тюрбана проступила кров. Баревич кинувся до Мурзи і, схопивши когута за дві ноги, скинув його на землю. Мурза аж заточився від несподіванки й болю. Але когут не думав здаватися. Його червоний гребінь знову піднявся вгору — і посвист важких крил, якими він загрібав повітря, прошумів тепер на головою Гриця, який відчув гострі кігті когута на своєму плечі. Перший яничар, витягши з піхов шаблю, смикнув за вуздечку коня й помчав крізь вози митницьких до Баревича. Гриць устиг зловити тонкий звук яничарської шаблі над своєю головою — по лиці бризнула тепла кров, і відрубана по шию голова когута з червоним гребенем, прокрутившись у повітрі кілька разів перед Грицевими очима, упала посеред розполоханих курей. Безголовий когут у конвульсіях кривавив траву, намагаючись якось устати, спинався на крила. Він зробив це кілька разів поспіль, а потім, знесилений, притих. Кров когута, перемішавшись із порохом, зробилася брунатною й густою. Яничар настромив когута на шаблю. Як переможець сидів він у сідлі перед Мурзою, що мацав свою покльовану голову, і Баревичем, що обтирав долонею лице від крові. Мурза з Баревичем дивилися одне на одного, не розуміючи, що трапилося. Яничар різким рухом скинув когута з шаблі та про щось запитав Мурзу. Той похитав головою, і яничар від’їхав до свого загону.

Грицеве серце билося об грудну клітку, а на скроні тріпотіли дві сині жилки.

За кілька днів до цього випадку приснився Грицеві сон, у якому він когутом перелетів через Митницю й упав на землю, зламавши одне крило. Гриць переповів сон Анні. «Треба чекати якоїсь напасті», — відповіла, але що б це означало — вона не здогадувалася, бо їй когути ніколи не марилися.

Матій кашлянув, розуміючи, що шабля яничара могла стяти голову Гриця, так само, як когутові. Інші — позавмирали від самої думки про те, що могло б статися, якби яничар промахнувся.

Анна з Варварою, вибігши на зчинені у дворі крики, промили потерпілому на голові рани, а Мурза, намотавши свій тюрбан, бо кров у прокльованих місцях присохла, наказав Грицеві їхати по камінь. А тоді наздогнав яничарів і повернувся з ними до Язлівця.

Того дня, коли когут напав на Мурзу, трапилася ще одна прикра подія. Після пригоди Гриць, їдучи по камінь, мацав щоку, скроплену гарячою кров’ю когута. У вухах дзвенів посвист турецької шаблі. Перед очима стояв поплямлений тюрбан Мурзи й перекривлені обличчя яничарів. Це була його смерть, яку пан Біг поки що від нього відвернув.

Їхали в напрямку Волоського шляху, щоб звернути ліворуч до місця, де митницькі розкопали родовище червоного каменю. В осінніх травах сюрчала ще не вигибла комашня. Від потічка наростав, як мох на камінні, білий туман — пухкий і мутнуватий. Туман густішав. Гриць бачив тільки останній віз. Інші, невидимі, торохтіли. Приїхавши до родовища, отаманові спало на думку, що, може, возити каміння в такий туман не варто.

Дороги не видко. Два тижні тому післав він Матія, Онуферка, Данила, Микиту, Остапа, Штефана й Василя налупати каменю. Приїхали тоді до Митниці османські урядники, пооглядали роботу й заплатили їм по кілька аспрів. Тепер камінь треба вивезти. Вирішили, що біля мостів та там, де потрібно втрамбовувати, будуть ті брили розколювати на плитки.

Склавши на вози камінь, повсідалися в урочищі на обід. Про ранішню пригоду з когутом почав говорити Онуфрій. Він та інші, що були свідками когутового нападу на Мурзу, не могли повірити, що таке можливо.

«Ви щасливий у Господа, Грицю», — сказав Онуфрій.

«Та певно, та певно», — підтримали його Матій і Данило. Вони ж бачили на власні очі подзьобану когутом османську голову Мурзи й чули пекучий посвист яничарської шаблі над Баревичем. Пережили страх за Гриця й за себе.

Туман до обіду розсіявся.

Чоловіки, які сиділи на камінних брилах, обідаючи, обговорювали нещодавню подію, що їх стривожила.

«Нащо ви такого когута, Грицю, тримали?» — запитався Данило Марич. — Маєте таких псів». Він із захопленням сказав про Баревичевих псів, привезених Минасом свого часу зі Стамбула.

Наслухавшись хвалебних і заздрісних слів про своїх псів, Гриць відповів:

«Та добре кажете — того когута навіть куниці боялися». Розповів, як одного разу під ранок зчинився в курнику рейвах. Переполошені кури розбудили всіх у домі. Гриць вийшов до курника й побачив, як цей же ж когут, втопивши кігті в темне хутро куниці, дзьобав її вертляве тіло й нарешті, розпоровши порослу світлими волосками смужку живота, залишив хижака помирати в конвульсіях. На голові червоного красеня теліпався прокушений гострими зубами гребінь. Надувшись, когут задоволено пирснув зеленим послідом на траву, а куна проповзла ще кілька метрів, волочачи кишки по землі. Її роздерли Баревичеві пси, щойно занюхали кривавий слід.

Навіть Онуферко, який знався на птахах, дивувався Баревичевому когутові.

«То що скажеш, Онуферку?» — питався волоокий Матій Босяк у птахолова поради.

«А може, у вас, Грицю, не когут, а шуліка?» — висловив припущення Онуферко.

«Шуліка, що топче курей», — віджартувався Баревич.

Онуферко почав розповідати, що вислідив гніздо шулік і підбирається, аби взяти звідти пташа та приручити для полювання. Зелене ропуше обличчя Матія, який не вірив жодному слову Онуферка, розплилося. Матій знав, як Онуферко бродить Дубиною, руйнуючи гнізда. Вони жили навпроти — і їхні жінки ворогували. У дитинстві Матій перехворів коклюшем і відтоді не чув на ліве вухо, наче у вушній порожнині назавжди облюбував собі місце цвіркун. Коли хто говорив, то Матій повертав голову і правим вухом ловив звуки, а очима стежив за вустами промовця.

Баревич спостерігав за Матієм, бачив, як той підсовується ближче до Онуферка, щоб не проґавити жодного слова.

Матіїв син не скидався на свого батька. Данько не був ані глухим, ані волооким, але якби навіть не було нікого в Митниці, окрім Баревичів та Босяків, то Гриць бажав би собі кращого зятя. Він ловив облесні погляди Матія й відчував, як Матієві очі постійно зосереджені на його губах, наче хочуть схопити не тільки сказане слово, а й саме тремтіння. Матій заглядав Баревичеві, як кажуть, у писок. Для Босяка породичатися з самим Баревичем було важливим, бо тоді, якщо не при митних будках, то хоч при Баревичевому дворі буде Матій. Данько взагалі оминав Гриця, стараючись не потрапляти йому на очі. Параска, жінка Матія, підозрюючи, на кого поклав око її син, знаючи, які дібра пливуть до Баревичевої господи та з ким він водиться і з ким ворогує, — наперед боялася такого родичання. Вона ніколи не ходила повз Баревичів дім, боячись величезних псів, які гавкали грубими голосами. Параска бачила, що Варвара, доходячи до п’ятнадцяти років, зробилася привабливою на лиці. Дівчина, викупана в молоці й у меді, притягувала до себе чоловіків. Купці, челядь, охоронці Язлівця, а потім і османи — усі, хто хоч раз бачив Варвару, прицмокували язиками, й текла їм слина — як псам під час тічки. Досвідчена Параска знала, що означають ті прицмокування: не затримається в дівках Варвара, видадуть її Баревичі, щоби й далі купалася в молоці та меді. Але за кого? Парасчин чоловік, глухий Матій, дивився не на Варвару, а на дібра її батька, про які часто по-сусідськи оповідав Онуфрій-птахолов, бризкаючи слиною в праве Матієве вухо.

У дефтері знайдеться місце для Босяків — запише Мурза Матія-господаря й накладе на нього такі ж податки, як і на всіх інших митницьких, незважаючи на бідність його родини.

Данькові Варвара подобалася так, що хлопець на очах ось-ось змарніє, втратить апетит і почне щоночі вивергати своє сім’я. Але найприкріше, що зробить Данькові Мурза, одружившись з Варварою, — прирече його на розбійництво з Тимком. Данько вислідить Гриця Баревича, перекаже Тимкові, а Тимко — Волянському. Образа зруйнує всі тонкі перетинки характеру Данька, які в нього були до Варвариного весілля.

Теплого липневого дня, коли річка сповільнювала свою течію, Варвара пішла з іншими митницькими дівчатами купатися. Починало сутеніти. Іржали коні, поверталися, похитуючи вим’ями, корови, здалеку погавкували Баревичеві пси. Здалеку, з протилежного берега, до Данька долинув дівочий регіт. Хлопець лежав в очеретяних заростях і спостерігав за видрою, що проплила, кілька разів зануривши під воду голову. Данько прислухався до дівочих голосів і відхилив грубі стебла очерету, що заступали голі тіла. У воді, при березі, милися митницькі дівки, серед яких Данько розгледів Варвару. Потім цілу ніч у його розгарячілому мозкові та змокрілих споднях купалося біле тіло Варвари, рожеві пипки грудей, пишні сідниці й прикрита до половини густим волоссям чорної коси спина. Варвара стояла по котики у воді й нахилялася, вимиваючи себе під пахвами й між ногами.

Пробувши в гарячці кілька днів, Данько поїхав до Язлівця і, сторгувавшись із жінкою на ім’я Сперанца, що прийшла з османськими обозами, вилив у неї всю свою гарячу тугу за Варварою, — і на якийсь час спокій повернувся до його серця та голови. Після трьох ночей його пуцьвіріньок зробився схожим на плід шовковиці. Сперанца всіляко пробувала оживити його, та не змогла, бо знесилений Данько спав міцно, як дитина. Почекала ще трохи, а тоді розбудила юного коханця і сказала йому: «Іди». Відтак випхала його за двері, бо наступної ночі до неї знову навідаються османи.

Сперанца була першою жінкою в житті молодого хлопця — і її тіло в’їсться в його свідомість, як невідворотне відчуття смерті.

Данько, повернувшись до Митниці, натрапив на Тимка.

Ота Сперанца розказала Тимкові про молодого коханця. З Тимком вона була зв’язана давно: сповіщала нападникові про османські обози все, що знала. У її обіймах вояки язловецької залоги оповідали про те, про що їм варто було тримати язик за зубами. Тимко довідувався, коли відправлятимуть османські транспорти з Язлівця або коли санджак-бей очікує обозу з Камінче. Він ділився зі своєю спільницею награбованим, а деколи навіть у неї підночовував, бо вона як ніхто зналася на любощах… Приїхавши до Язлівця після того, як Данько ночував у Сперанци, Тимко нічого нового не дізнався про пересування османів в околицях. Обозів у Язлівцях від паші ніхто тепер не очікував, бо останній прибуде, можливо, у жовтні. А тепер надворі був серпень. Сказала лише Сперанца, що прийняла Данька з Митниці, який щось белькотів їй про Баревичеву дочку. Коли вона описала Данька, то Тимко здогадався, про кого вона каже.

«Добре знати», — нарешті промовив Тимко й сипнув до її долоні кілька османських монет. Тепер Тимко знав, що Босяків старший син сподобав собі Баревичеву Варвару. Знав також, що Баревичі ніколи не видадуть дочку за Данька.

Того дня, коли втопився Данило Марич, Тимко перестрів Данька.

Передчуття про напасті, які Баревич бачив у снах, справдилися.

Данило Марич із п’ятьма возами поїхав за каменем, а на зворотному шляху переїжджав міст через Джуринку останнім. На його віз викотили по дошці найбільший камінь. Баревич сказав, що камінь, який повезе Данило, скинуть, як тільки переїдуть міст, щоб, розлупавши на плити, укріпити під’їзди до мосту. Решту каменю вивезуть туди, де утворюються найбільші баюри після затяжних дощів. Знали, у яких місцях у селищі ґрунтові води підходять на поверхню — і митницький чорнозем ніколи не просихає, навіть у спекотні літні дні. Коли чотири вози й сам Баревич переїхали міст, то стали очікувати Данила. На самому мосту в Даниловому возі тріснула вісь. Молодий кінь, перестрашившись, смикнувся вбік і покотився сторчма, потягши за собою Данила. Марич підлетів, підхоплений сильним струменем повітря, і зірвався. За Данилом із перевернутого на бік воза помалу покотився великий червоний камінь і полетів услід за Данилом. Коневі вдалося проплисти в запіненій воді Джуринки за течією й вийти на берег. За якусь мить брунатна кров перемішалася з зеленою водою. Баревич збіг до берега річки вже тоді, коли кола розпливалися течією, а на поверхні кипіло біле шумовиння. Казали потім, що те шумовиння було останнім Даниловим подихом під водою. Тіло нещасного Данила Марича, придавлене найбільшим каменем, впечаталося в намул. Дістали мерця, обліпленого чорним намулом і зеленими водоростями, насилу зрушивши той камінь.

Тимко наздогнав Данька, коли від мосту почулися крики.

«Що то?» — здивовано запитав Тимко.

«А я знаю?» — відповів Данько — Нині мали возити камінь…»

«Знаю», — підтвердив Тимко.

Баревич кликав також Тимка, але не застав удома.

«А ти чого не з ними?»

«Заслаб», — відповів Данько.

«Сідай, хочу побалакати».

Вони присіли в траву.

«До Баревичевої йдеш?» — насмішкувато запитав Тимко.

«Ні, йду до Горб-Долини. Там наші коні».

«Нема там ваших коней, — сказав Тимко. — Батько твій Матій поїхав по камінь двома вашими кіньми. А більше у вас нема».

Данько промовчав.

«До Язлівця їздиш?»

«Був, тра було купити озимої пшениці. Хочемо засіяти на зиму».

«Купив?»

«Ні, задорого».

«А я чув, що ти побував у Сперанци».

Данько зірвався на ноги.

Тимко вдарив хлопця в коліно, аж той від болю присів.

Усе, що далі говорив Тимко, пекло Данькові груди більше за удар по коліну. Тимко сказав, що знає від Сперанци, що Баревичева Варвара запала в око також Мурзі. Почула блудниця розмову двох османів, які приходили до неї, що Мурза хоче піти до санджак-бея, аби запитатися, чи не перечитиме той одруженню з християнкою. Бо ходив він уже до кадія і, зі слів блудниці, суддя не перечив намірам Мурзи.

«Так що, Даньку, недурно Мурза їздить до нас і крутиться коло Баревичів, — сказав Тимко, — але не знаю, чи можна вірити тій Сперанці».

«А що робити?» — запитав Данько з такою тугою, що, здавалося, розірве легені.

«Почекай, навіть Онуферко приручає шулік, — заспокоїв Тимко, — тримайся коло мене. Я поможу».

Поховавши Данила, митницькі продовжували возити камінь і втрамбовувати дороги, бо такою була воля язловецького санджак-бея.

Дорога, яку цілою Митницею вкладали червоним каменем і яку в селищі запам’ятали через смерть Данила, закінчувалася перед Дубиною. Тепер, коли міст через Джуринку обклали широкими плитками, а найбільші ями засипали дрібною річковою рінню та виклали потовченим пісковиком, через Митницю можна було проїхати навіть під час затяжних дощів. Оскільки селище в дефтері значилося гарабом і податок із його мешканців для османської казни був незначним, то молоді урядники санджаку, щоб виправдати своє перебування в Язлівцях на службі, щороку складали списки нових господарів. Виділявся з-поміж інших Мурза. Якогось року з намови Гриця Баревича санджак-бей дозволив відновити митні будки, щоб селище могло платити до Язлівця митний гріш. Ще якогось року вирішено було брати гроші за переїзд мосту. При мості Гриць також поставив будку, яку невдовзі зніс ураган, що зірвався в липні, викорчовуючи дерева та зриваючи дахи митницьких халуп.

Дорогу, на яку так розраховував Баревич, за неповний рік розтовкли військові загони, весняний та осінній османський транспорт, яким постачалася язловецька залога. Очевидно, що силами самих митницьких збудувати дорогу з твердим камінним покриттям було неможливо. Щороку, як тільки небо затягувало дощами, з пагорбів спливала жирна митницька земля. Намул наростав на всьому шляхові. Весняними, літніми та осінніми місяцями обози долали селище з великими труднощами. Та вже наступного року ніхто з османських урядників нічого не згадував про дороги. Можливо, що санджак-бей отримав якусь вказівку від каменецького паші, а може, роботи з укріплення фортеці потрібно було прискорити, і про дороги забули…

Прийшло літо 1677 року, і Мурза сказав Баревичеві, що мусить переписати в Митниці всіх чоловіків.

«У попередньому списку Митниця значиться спаленою», — відповів Мурза на запитання Баревича про те, що це означатиме для мешканців селища. Мурза сповістив також, які податки відтепер платитиме Митниця: двадцять чотири аспри від господаря, дванадцять аспрів від нежонатих, а від ягуді — сорок; десятину від кіле пшениці, ячменю, гречки, жита, проса, гороху, вівса, льону й конопель; плата за сіно, за використання нічийних земель, десятина з овочів, вуликів, від молодої в день шлюбу, від волоцюг, від диму, податок за пиття вина, за вирощування свиней, різдвяний податок від християн.

Наступного дня після розмови Мурзи з Баревичем Онуферко-птахолов розніс селищем, що Баревич скликає громаду, бо має щось важливе до сказання. Зійшлися всі митницькі роди, котрі на той час мешкали тут.

Щойно Баревич оголосив, навіщо він їх покликав, — запанувала тиша.

Першим, прокашлявшись, вирішив сказати щось волоокий Матій Босяк.

«Пане отамане, — звернувся він до Баревича, — чи має платити Онуферко податок від шуліки, якого тримає вдома? З тим птахом він полює і приносить зайців, куріпок і деколи лисиць».

Натовп загудів.

«А що?» — підтримав Босяка Тимко, який також прийшов.

«Про полювання нічого не сказано», — спробував захиститися Онуферко.

«А чи платитимемо від волоцюг?» — запитав Червоняк.

«А хіба в нас є волоцюги?»

«Хіба Тимко…»

Тимко озирнувся, щоб знайти поглядом того, хто назвав його ім’я.

«Я плачý від диму», — сказав він глухо.

«А з чого живеш? — не вгавав Червоняк. — З диму?» Підозра на злодійство Тимка, що закралася в Баревича, нині вперше пролунала на сходинах митницької громади. Тимко чекав, що Баревич заступиться за нього, але отоман мовчав.

Найбільше митницькі обурювалися податком за нічийні землі, бо всі використовували землі Волянського, а також шлюбним податком від молодої. Покричали та й розійшлися. Баревич уклав список митницьких господарів і передав Мурзі.

Мурза у своїх паперах навпроти слова «Митниця» закреслив слово спалена й почав записувати імена господарів та нежонатих, доповнюючи дефтер арабським письмом зі слов’янських імен, бо ні османів, ні ягуді в Митниці на той час не було.

За роки османів двір Антонія Волянського почав занепадати. Османи не порушили нічого з маєтності хорунжого гусарії, бо ті, що були на службі у Волянського, справно платили Мурзі податки, сіючи жито і ячмінь, тримаючи кількох корів та цідячи мед із десятка вуликів. Поки Волянський сповняв військову службу для короля на його дібрах, привезені ним кілька родин господарили. Через Ашкеназі Волянський знав, що відбувається в його маєтку, бо часом Ашкеназі їхав до Ярослава чи Перемишля по крам. Звідти писав довгі листи до хорунжого кавалерії з усіма подробицями. Той Тимко Бурмей, до якого Баревич не мав особливої довіри, кілька разів уночі підбирався до маєтку Волянського. Спостеріг, що люди там озброєні, а двір повен псів. За османів Митниця жила своїм життям, а двір Волянського — своїм. І тільки тоді, коли приїжджали збирачі податку, вивозили до Язловець наладовані вози — одні, що збиралися біля Баревича, а інші — з маєтку. Гриць розумів, що якщо повернуться поляки, то двір Волянського захоче долучити до своїх ще й нічийні землі. За нічийні також треба було платити османам, тому ні Митниця, ні маєток Волянських не прибирали їх тепер до рук. Землі було й так достатньо: вірмени залишили по собі території, що належали їм, та й землі Конєцпольського і Лянцкоронського позаростали та пустували.

Тимко, якого не вполювали поляки після втечі з фортечної в’язниці, з приходом османів знайшов кількох утікачів — дезертирів королівського війська. Найнялися служити з Угорщини, але платили їм із пустої королівської казни такий мізер, що втекли вони з війська. Тож нападали і грабували. Улітку жили по лісах, а взимі приходили до Язлівця й видавали себе за злиднів. Зустрілися вони з Тимком випадково. Було їх троє. Казали, що був ще один із ними, але його, смертельно пораненого в сутичці з яничарами, на яких напали вночі, прийнявши за купців, кинули у Стрипу. До зустрічі з дезертирами Тимко грабував сам. Його німа жінка та малолітні діти були запорукою повної безпеки. Нічого не могли б розказати нікому. Та й митницькі перестали допитуватися. Отож, вислідивши в Короташах незнайомців, Тимко розпитав їх, пригрозивши, що сповістить про них османам. Ті розповіли, що мають намір напасти на двір, що стоїть на краю Митниці. Тимко здогадався, що йдеться про Баревичів двір. У його серці давно зріла ненависть до Гриця. Олена, дружина Тимка, знаками дала зрозуміти Тимкові, що хтось приходив до їхньої хати, і показувала на протилежний від Червоної керниці бік. Тимко здогадався, що то був Баревич. Нишпорить. А минулої весни Онуферка підсилав. Той ніби розпитував про свого шуліку, який утік.

«То двір Гриця Баревича, який тепер отоманом у Митниці, — сказав їм Тимко. — Якщо хочете, щоб вас посікли яничари, то грабуйте».

«Але видно, що заможний…» — сказав рудуватий грабіжник.

«Заможний, — відповів Тимко. — Митник. Назбирав грошей. Кажуть, що в нього навіть вікна з віденського шкла».

«Фіть», — присвиснув другий грабіжник.

«І пси в нього такі, що розірвуть кожного, хто зайде у двір».

«Знаємо», — погодився рудий.

Тимко зрозумів, що ці троє підготувалися до нападу на Баревича.

«Є ще один двір», — сказав їм Тимко.

«Де?» — запитався третій, що лежав горілиць, висмоктуючи солодкий нектар із цвіту конюшини. Той третій до цього часу мовчав, і видно було, що саме він верховодив тими двома.

«На Волоському шляху».

«Там також пси й челядь?» — запитав верховода.

«Так, — погодився Гриць, — але нема господаря. І якщо османам донесуть про грабунок двору хорунжого польської гусарії Волянського, то не будуть вони кидатися шукати, хто це зробив».

«Згода», — верховода виплюнув розжований цвіт із густою слиною.

Як відомо з документів, османи переселяли євреїв та вірмен до Андріанополя, Киркилисе і Стамбула. Довідався Ашкеназі, що санджак-бей готовий перевезти всі єврейські родини на нові землі, бо так наказано було йому пашею з Камінче, а паші наказав так чинити великий візир. Чи то османи запідозрили євреїв, що через них передаються польському війську вісті про фортечні оборонні приготування? Чи хотіли потуреччити той край, а євреї не піддавалися? Чи самі євреї, перестрашені військовими походами і грабунками, вирішили покинути Поділля? Бо з-поміж християнської людності знайшлося немало таких, які пристали на османську службу, а дехто визнав Аллаха своїм Господом і забув про Христа. Вони обрізали своїх дітей, і святкували п’ятницю. Можливо, тому й вижили, що не брали зброї до рук, а покірно прийняли нову владу й нову віру. Бо від якогось часу земля, на якій тулилися Язлівець і Митниця та десятки інших містечок і селищ, вважалася нічийною. Була ця земля для війни, і відчувався тут прихід останніх часів. Занепокоївся тоді Ашкеназі. Була в нього крамниця в Язлівцях, була божниця, була Тора, якої не торкнулися ні полум’я, ні цвіль. І була Жидівська брама, якою він тисячі разів в’їжджав і тисячі разів виїжджав із міста. Було ще зо два десятки родин ягуді, що так само, як Ашкеназі, пустили коріння в цю землю. З язловецького каменю побудували ягуді божницю і з язловецького каменю витесували мацеви. Книжок своїх нікому не позичали, бо ніхто не читав їхнього письма. Чекали на свого Месію, а дочекалися війни.

Якогось ранку біля колишньої митної будки зупинилися два десятки возів. Гриць побачив із вікна, що зупинилися вони набрати свіжої води з Червоної керниці. Це були язловецькі євреї. Здивувало Баревича, що не було з ними Ашкеназі. Вийшов у двір, щоб запитати подорожніх, куди вони прямують. Те, що шлях їхній лежить через Волоський гостинець до Ягольниці, Грицеві було зрозуміло й так. Бо чого тоді їхати через Митницю? Через Ягольницю шлях лежить на Кам’янець. Ще більше здивувався Гриць, коли, вийшовши за свою браму, побачив кількох яничарів, що також чекали води — по неї саме пішло кілька мужчин-ягуді. Яничари впізнали Гриця, і один під’їхав до нього. Вони привіталися.

«Далеко їдуть, якщо потрібно стільки води?», — запитав-сказав отаман.

«До Камінче», — відповів яничар.

«То ж язловецькі?»

«Так, — сказав у відповідь чорбаджи. — Самі захотіли виїхати з Язлівця».

«Самі?» — здивовано перепитав митницький отаман.

«Прийшли до санджак-бея й попросили дозволу залишити місто».

«А знаєте такого Ашкеназі? Бо я не бачу його серед цих».

Яничарський офіцер не відповів на запитання — може, не знав, про кого питає цей чоловік.

Від Червоної керниці кілька євреїв несли наповнені водою дерев’яні цеберка. Вода розхлюпувалася. Офіцер гримнув на них, але Баревич одного зупинив:

«Куди ви зібралися?»

«До Андріанополя, пане».

«А де Ашкеназі?»

«Він відмовився їхати. Залишилося з ним кілька родин», — спішно відповів ягуді, бо яничар почав нервувати й наказав рушати.

Інший ягуді, що прибіг допомогти донести воду, сказав:

«Ми залишили Тору, і Ашкеназі ще збере десять мужчин для молитви».

«Війна, пане, виганяє нас із Язлівця», — додав той, кого зупинив був Баревич. Обидва ягуді взяли цеберки й поспішили до своїх возів, де сиділи припорошені їхні жінки й діти.

Санджак-бей дозволив усім ягуді, які цього бажали, виїхати з Язлівець. Надходили тяжкі часи: у містечку важко було прогодувати навіть тих кілька сотень мешканців, почастішали розбійницькі грабунки, польські війська порушували бучацькі домовленості й нападали на прикордонні фортеці, а найвіддаленішою від Стамбула була язловецька. Те, що збирали на податок, споживав гарнізон, а решту відсилали до Камінче. Війна, втрутившись у звичне життя, стала нищівним вогнем, якого не можна пригасити жодними саламандрами. Ашкеназі молився в божниці, щоб Господь післав йому який-небудь знак — як йому чинити: їхати чи залишатися? Тора була в божниці, а отже, Господь перебував із євреями в Язлівцях.

Коли двадцять родин уклали на свої вози все, що вдалося їм зберегти від грабунків, санджак-бей саме відсилав загін яничарів на чолі з офіцером до Камінче. Дізналися про це ягуді й зібрали останні гроші, просячи санджак-бея, щоб яничари охороняли їх у дорозі від можливих нападів. Поласився ага на єврейські гроші й наказав офіцерові та яничарам допровадити ягуді до Камінче. Ті допровадили єврейські вози до Волоського шляху за Митницею. А там надвечір пограбували їх, забрали все до останнього аспра й залишили посеред поля. А самі заїхали до двору Волянського, переночували там і продовжили свій шлях на Камінче.

Тільки зранку, перебувши ніч, дісталися ягуді до двору Волянського. Побачивши єврейські вози, про які османи їх уже попередили, челядники позамикали брами, прогнавши нещасних мандрівників світ за очі.

Через тиждень після того хтось учинив напад на дібра Волянського.

Дим зі згарища доплив до Митниці. Побачили й відчули запах горілого навіть у Язлівцях. Але подумав санджак-бей, що, можливо, буджацькі татари знову дійшли до цієї землі, хоча не мали б. Поміркував і покликав Мурзу, щоб той довідався, що то в Митниці горіло цілу ніч. Повернувшись до Язлівця, Мурза доповів санджак-бею, що спалено й пограбовано двір Волянського. «З розмов, які точилися серед місцевих, схоже, що напали розбійники», — повідомив урядник. Також Мурза сказав санджак-бею, що бачився з отоманом Баревичем, який під’їхав до двору, але отоман не міг вказати на злочинців. Після цього санджак-бей розпорядився посилити охорону фортеці. Про цей випадок сповістили й кам’янецького пашу.

Гриць Баревич із сином Павлом оглядав згарище й убитих челядників. Павло вперше в житті бачив стільки скривавлених, закіптюжених димом трупів, що лежали посеред великої обори. Було зрозуміло, що всі жертви нападу намагалися якось урятуватися. А оскільки напад учинено вночі, то люди вибігали у спідніх білих сорочках, зловмисники ж, наздогнавши, безжально їх убивали. Не допомогли й пси, яких перед тим, певно, потруїли.

Учора цілий день моросило. На шляху, що вів до самого двору, було помітно глибокі сліди від возів. «Значить євреї з яничарами завертали сюди», — подумав Гриць. Не міг же він знати, що яничари покинули пограбованих євреїв напризволяще. У розмові з Мурзою, з яким повертався до Митниці, Грицеві кортіло обмовитися про яничарів і євреїв, але він промовчав. Павла Баревича, що їхав оддалік батька з Мурзою, цілу дорогу нудило. Стримував коня й, сидячи в сідлі, блював. Оскільки навіть Баревич не знав, кого собі привіз Волянський до двору, то поховали вбитих того ж дня біля дубового гаю, щоб знати місце, якщо хтось потім питатиме. Двір Волянського дотлівав кілька днів, а наприкінці тижня вперіщила злива, загасивши обгорілі руїни будинку і стаєнь. Впала дерев’яна загорожа, оголивши покриті золою поодинокі цурпалки стін, з яких уже нічого не зробиш. Волянський, коли повернеться, побачить зарослі кропивою й дикою травою руїни. Почне сікти шаблею молоду кропиву, що сягатиме хорунжому під пахви. І тоді він почує за своєю спиною кінське хропіння. На коні сидітиме Тимко, який скаже, що саме Гриць Баревич та його сини перебили челядь Волянського й підпалили двір.

Після тієї кривавої ночі закралася до голови Баревича ще одна думка про вбивць челяді Волянського. Минуло, може, з пів року, як Тимкова жінка вивісила сушити подушки й домоткані полотна, якими застеляла постіль. Онуферко-птахолов, повертаючись від Синіх озер, зиркнув на Тимкову обору й побачив, що німа сушить простирадла й подушки з двору Волянського. Часто Онуферко навідувався до фільварку, бо бродив полями зі своїми шуліками, тому єдиного його з митницьких там знали. Онуферко запам’ятав, що на шовкових пошивках, які також час до часу прали й висушували у дворі, були вишиті червоним вензелі «A. W». На одній пошивці, яку вивішала Тимкова німа, ці вензелі одразу кинулися Онуферкові в очі. Того ж дня він сказав про це Грицеві. Баревич наказав Онуферкові зібрати митницьких і дав знати Мурзі, піславши до Язлівця Павла. Наступного ранку, оточивши Тимкову обору, до хати першими увірвалися яничари, а з ними забігли митницькі. У Тимковій хаті нікого не було. Чи їх хтось попередив? Бо Тимко з німою та дітьми виїхав із Митниці тихо, наче їх ніколи тут не було. Вовчий нюх Тимка вгадав небезпеку. Винюхав її і зник, наче звір, не залишаючи по собі слідів.

«Не встигли», — сказав тоді Гриць Баревич до Мурзи.

Записували османи містечка й селища, їхніх мешканців та дібра для канцелярії у Стамбулі кілька років. Через чотири роки після 1677 у Кам’янці зібрали списки з усіх санджаків, перевірили їх, склали у шкіряні течки й навесні 1681 року переправили звичним шляхом до столиці. Були в тих списках і записи Мурзи про Язлівці, Митнича, Дворільне, Ісвітова, Мілева, Берем’яни, Тушорминці, Устя, Чогагорад, Торське, Литяче, Хімільова, Заліфщинці, Половчі, Павшувка, Базар, Буракуфка, Іслобудка, Поповчі, Кошелофчі, Садки, Іжнібораді, Новашелка і Сапофчі.

Тим обозом із Язловець разом зі шкіряними течками, наладованими паперами, лаштували клітки з птахами, яких цього разу ловили птахолови по язловецьких лісах для султанських пташиних павільйонів в Едірне.

З початком весни, у першій декаді квітня, запилюжений обоз вирушить із Кам’янця, щоб, зупиняючись для перепочинку, дістатися в червні Стамбула. Спочатку течки з дефтерами з цілого Кам’янецького еялету приймуть у канцелярії великого візира, зазначивши, що згідно зі списком бракує двох течок, які випали при переїзді мосту через Дунай. Потім принесуть їх до Ібрагіма-писаря. Під подуви свіжого бризу із Золотого Рогу той сортуватиме папери цілий місяць. Заважатимуть йому тільки діряві крики павичів, яких забагато намножилося в неволі.

Того 1681 року, окрім Кам’янецького дефтеру, привезуть у липні ще один дефтер — із Єгипетського еялету. Ібрагім зареєструє обидва й почне їх читати, роблячи помітки про підданих і зібрані податки.

8

Червоне перо

Червоним пером, калемом, Ібрагім виводить в’язь письма дефтера муфассала. Документ у запечатаній торбі кілька місяців тому привезли до канцелярії султана з Кам’янця. На білому папері кожної сторінки тремтить чорнило. Ібрагім бере зі шкіряного мішечка пучку золотого порошку й посипає на чорнильні, зав’язані в один вузол, речення. Чорнило вбирає в себе жовтий порошок, від чого стає коричневим, а потім знову темніє. Писар переносить списану й посипану порошком сторінку на інший стіл, подалі від сонячного світла. Рядки повинні затверднути й ніколи не затертися. Ібрагім починає наступну сторінку, звіряючи кожну літеру й кожне слово. «Така робота випадає раз на тридцять років!» — думає Ібрагім, списуючи назви міст і сіл, християнські імена й кількість будинків. Ось він записує Язловецький санджак і доходить до Митниці. Вмочає червоне перо в чорнильницю й пише на білому папері, який вбирає в себе темну вологу рідину з тертих горішків дуба і розбавленої водою сажі. Ібрагім вдихає чорнильний запах, наче спраглий кінь біля водоймища, що тремтливими ніздрями пробує теплу річку. Писар записує кілька осіб, які за приписами турецької адміністрації належать до тих, кого можна оподатковувати. І виходить у сад, де в мідних клітках із ажурних сплетених дротів співають і пурхають птахи. Ібрагім, залишивши на столику червоне перо, слухає спів. Подув вітру зачіпає перо, і воно котиться списаними сторінками, залишаючи за собою чорний слід чорнила, плямуючи християнські імена, замазуючи міста й села. Повернувшись, писар думає, що сьогодні просто сильний вітер із протоки, а з-за Ая-Софії збирається на дощ. Золотий порошок також розпорошився по рукописові, бо Ібрагім наперед висипав із шкіряного мішечка кілька пучок. Він згортає сторінку рукопису й намагається зсипати золоті порошинки в мішечок. Але справа марна, порошок прилип до вогкого чорнила, і широкі смуги від червоного пера виблискують золотими цятками. Язловецький санджак-бей Ібрагім вирішує переписати завтра. Дощ, натрапивши на сад, не залишає в ньому сухого місця, важкими краплями лупить по траві й по пташиних клітках. Слуги забирають клітки під накриття. Мокрі птахи стривожені. Ховаються під кущами. Тішать пильне Ібрагімове око, розпускають довгі хвости, шурхотять ними по мокрій траві, як дорогою парчею. Початок вересня у Стамбулі теплий. Ібрагім кожного ранку заглядає у клітки й годує птахів. Його непокоїть, що вже два тижні павичі ходять внутрішнім двором із опущеними хвостами. Писар дивиться на павичів стривоженим поглядом. «Може, вони захворіли?» — думає Ібрагім. З Мармурового моря подуви солоного вітру розпорошують синє з зеленими переливами пір’я королівських птахів і збивають їхні корони на головах.

Постоявши, Ібрагім повертається до своїх паперів.

Поки Мегмед перебував у Едірне, а великий візир зі своєю канцелярією в Топкапі, з Подільського еялету доходили тривожні вісті: султанський двір розумів, що війна з поляками не завершилася Бучацьким договором. Османи втратили Язлівець, польські полки інколи доходили до Молдови й там перестрівали споряджений грошима, зброєю та провіантом турецький транспорт. Не кращі були справи й у союзника гетьмана Дорошенка. За спиною Порти жваво листувалися польський король із московським царем, бунтували провінції, незадоволені траплялися навіть у Стамбулі.

Зовсім недавно Ібрагім передав великому візиру надісланий із Єрусалима лист. У ньому повідомлялося, що християнський орден святого Франциска, що якийсь час у Єрусалимі та Назареті опікувався головними святинями, незадоволений, що опіку над Храмом Гробу Господнього передано Константинополю. Бо після звістки, що дійшла до османського двору, — що в Румелії помер Саббатай Цві, який, якщо пам’ятаєте, прийняв мусульманське ім’я Мугамеда Ефенді — Диван вирішив, що в Єрусалимі нарешті все заспокоїться.

[Патріарх Досифей]

Скільки днів і ночей потрібно їхати з Єрусалима до Стамбула, щоб привезти листи від бейлербея? Які небезпеки чигають на післанця? І скільки часу бейлербей чекатиме на відповідь — що чинити? Орден Франциска, підбурюваний французьким двором, а також незадоволений політикою Єрусалимського Патріарха Досифея, готовий був до рішучих дій. Саме тоді Патріарх Досифей, не дочікуючись розв’язки заплутаної справи, звернувся до московського царя через архімандрита Прохора, якого вислав до Москви з грамотою. Описуючи становище Єрусалимського престолу, Досифей нарікав на утиски латинників. Вступивши в патріарші права в 1669 році, він прийняв великі борги від свого попередника. Було йому двадцять сім років, але ще єпископом він зійшовся з московським послом дяком Порфирієм Возніциним і став його таємним політичним агентом. Досифей у своїх листах до московського царя описував пригоду: коли православні служили літургію в тій частині Храму Гробу Господнього, яку називають Вознесенієм, у якій диякон завжди ставив біля кувуклії дискелій, паписти (так їх називав Досифей) накинулися на диякона і стягнули дискелій. Нападників було двадцять п’ятеро, а православних отців — п’ятеро. Але найгірше трапилося в 1674 році, — сповіщав царя Єрусалимський Патріарх, — того року паписти вирішили приготувати кувуклій для зустрічі французького посла. Прибравши всередині кувуклія, взялися вони шнурками прочищати отвори, якими виходить дим із лампад. Один із папистів залишився в кувуклії, а інші видряпалися на дах, щоби тягнути туди-сюди шнурок. Православні ж отці, написав Досифей, хотіли перешкодити папистам, бо боялися, що, прочистивши отвори, ті скажуть, що кувуклій тепер їм належить. Зчинилася бійка на даху Храму Господнього. Побито було старця Макарія й ризничого Закхея. А один із папистів кинув камінь у монаха Климента й убив його. Про цей випадок дізнався паша й вислав кадія, щоб той на місці встановив, чия провина, але кадій сповістив пашу, що відбулася бійка, але хто розпочав її — невідомо. Досифей підозрював, що кадієві добре заплатили.

Протистояння між орденом святого Франциска і Єрусалимською Патріархією дійшло до суду під проводом великого візира Кьопрюлю в 1675 році. Cправу Єрусалимського Патріархату представив сам Досифей, який докладно розповів судові, як переходив із рук у руки Храм Гробу Господнього.

[суд]

«У давні часи 636 року, — розпочав Патріарх Досифей, — халіф Омар завоював Єрусалим, але завдяки заступництву візантійських імператорів усі церкви й монастирі залишилися за православними. Відтак прийшли французи 1097 року і пробули в місті 85 років. Протягом тривалого часу Єрусалим переходив у володіння від арабів до французів і навпаки. Якщо Єрусалимом правили араби, то візантійські царі слали дари, щоб ніякої шкоди церквам, отцям і монашому чину не було заподіяно. У 1350 французи були вигнані з Палестини. Так тривало до 1453 року, аж поки османи не завоювали Константинополь, і тоді ослабли православні християни. Султан Селім, відвоювавши від Єгипту Єрусалим, дозволив християнам приходити до святого Гробу, але визначив за це плату. Патріарх Софроній прийняв від французів 15 000 червоних золотих, бо казна Єрусалимської Патріархії була пустою, і коли паписти руйнуватимуть трапезну біля кувуклії, то знайдуть чашу з мощами, в якій начебто заховані ті гроші. Патріарх Феофан, який відвідував Москву, повернувся до Єрусалима при грошах, тому за часів султана Мурата зумів повернути єпархії всі святі місця. Був ще Патріарх Паїсій, який судився… Потім прибув французький посол, який просив віддати всі святі місця, але османи відмовили…»

Запала тоді мовчанка.

«Про чотири речі просимо, — продовжив Досифей, звертаючись до Кьопрюлю, — віддати нам у повне володіння святий кувуклій, по-друге — проводити в ньому наші богослуження, по-третє — щоб ніхто без нашого дозволу не міг би ввійти, і четверте — щоб зруйновано було те, що там тепер накоїли латиняни».

І подав великому візиру фірмани. В одному з них написано було, що велить султан патріарху і грекам бути над франками й вірменами, а також над іверійцями, хампесіянами, коптами, сирійцями й перед усіма народами при Гробі Господньому, у кожній церкві та монастирі бути першими при будь-якій церемонії, при будь-якому священнодіянії, а хто-небудь входитиме для поклоніння тільки з їхнього дозволу.

«Грамота султана Мурата, — сказав представник латинян, — не затверджена у верховному суді».

На що верховний суддя вигукнув: «Неправда, бо справа спочатку перебуває в муфтія, а потім доходить до верховного суду».

Тоді Томас сказав, що ніде в султанських фірманах не сказано про Гріб Господній, а тільки про Голгофу. Натомість Кьопрюлю відповів, що не повинні писатися в кожному реченні точні місця. Але мусить прочитуватися воля султана. І ще візир запитав Томаса, що обстоював у суді право франків: коли султан роздавав грекам храми, монастирі й печери єрусалимські, то чому вони не обстоювали своє право тоді?

«Крітська війна, — відповів на закид Кьопрюлю Томас, — була перешкодою».

«Але минуло стільки часу відколи підписано мир, то де ви були?» — запитав гнівно великий візир.

Поглянувши на суддів, зупинив він свій погляд на Томасові, сказавши: «Гзік» — це означало, що з франком ніхто вже не буде говорити, ні слухати його.

[пси Єрусалима]

Поки Єрусалимський Патріарх Досифей судився й доказував право православних на володіння Храмом Господнім, кувуклієм, трапезною, святою печерою в Назареті, — у той самий час єрусалимський кадій видав наказ, що стосувався виключно християн і євреїв. Приписано було кожному християнинові та кожному євреєві вбивати по одному псові за день. Османські урядники швидко описали всі будинки, у яких жили християнські та юдейські родини. Приписувалося хапати пса й убивати в урочищі за святим Сіоном у присутності османського чиновника. Та ще платити за це п’ять магідій, щоби писар викреслив твоє ім’я зі списку. Якщо хто знехтує або злегковажить, то дім його зруйнують, а винуватця повісять. Християни почали шукати прихистку по церквах і монастирях, але дізналися, що й на церкви з монастирями накладено повинність убивати по п’ять псів на день. Тоді християни і юдеї почали ловити по вулицях псів, а хто не міг спіймати, бо безпритульних псів у місті меншало, то купували в турків, даючи червоного за одного пса. Та ще до всіх нещасть, які звалилися на християнські голови, кадій заборонив їм приходити молитися на Єлеонську гору. Війську ж османському наказали вбивати усіх, хто збереться на тій горі. І військо було готове виконувати цей наказ. Але дізналися про це християни й не пішли на гору. Тим часом, боячись за себе і свої домівки, деякі з християн почали заходити в доми та подвір’я османів і викрадати їхніх псів. Турки доганяли викрадачів і били їх. Коли дехто з християн прийшов скаржитися кадієві, то той велів хапати турків та ув’язнювати, але інші з-поміж османів збунтувалися, розтрощили тюрму й випустили арештованих. Зчинилося в Єрусалимі повстання. Перелякався тоді кадій і сховався. Поки паша описав єрусалимські події й післав до Стамбула одного зі своїх урядників, мешканці Єрусалима втихомирилися. Кадія замінили. А за якийсь час у Єрусалимі знову почувся собачий гавкіт.

Минуло небагато часу і, щоб задовольнити французів, османи вирішили віддати латинникам усе, чого ті домагалися раніше. Сам єрусалимський паша в супроводі наїнів, які все записували, сказав грекам: «До цього часу ви були першими: у хресних ходах, ви й у дзвони дзвонили першими й кадили першими, а віднині — французькі монахи будуть першими в ходах, дзвонитимуть першими й кадитимуть першими. Якщо не послухаєте — то покарані будете».

Кожен новий бейлербей єгипетського еялету в’їжджав до Каїру через браму цитаделі міста, оточеного мурами й річкою, з пальмовими алеями та десятками мінаретів. З кожним бейлербеєм перед від’їздом в Едірне розмовляв у своєму палаці великий візир Кьопрюлю. З Агмедом-пашею великий візир просидів пів дня, обговорюючи зміну податкової політики в еялеті. На нового бейлербея покладалися важкі для виконання обов’язки — збільшити дохід до казни, урізавши доходи місцевих беїв, мамлюків і загонів османського війська, яких було в Каїрі аж сім оджаків. Кьопрюлю висловлював занепокоєння, що така різка зміна може викликати бунт війська яничарів і мамлюків, підбурюваних беями, тому було вирішено, що Агмед-паша матиме необмежені можливості придушувати будь-яке невдоволення. Можливості у бейлербея могли бути, але якщо збунтуються офіцери і яничари, то паша може й не дочекатися підмоги зі Стамбула. Це розумів Кьопрюлю і розумів Агмед-паша.

[приїзд]

6 Шавааля 1086 року, що відповідало 24 грудня 1675 року християнського літочислення, дефтердар Ахмед-паша прибув до Каїра. Про це записали автори хронік: арабський і семеро турецьких — чотири в Єгипті та три в Стамбулі. Приїзд паші було ретельно зафіксовано. Сказано в тих хроніках, що єгипетським сараф-баші здавна був хтось із місцевої єврейської громади. З прибуттям нового бейлербея зайшли зміни: протягом кількох місяців скоротили платню військовим, розігнали єврейських держателів казни й розпочали атаку на місцевих беїв. Така різка зміна в єгипетському еялеті не могла відбуватися без підтримки Стамбула. Ахмед-паша був присланий великим візиром Кьопрюлю, щоб упорядкувати доходи імперії, значну частину яких османи отримували з Єгипту. В лютому 1676 року вояки наповнили площу Румайла в Каїрі. У місті стояли сім частин джавішів і мамлюки.

[бенкет]

Але перед тим зустрів Ахмеда-пашу Зайн Аль Фаґар-бей. Він розповів про джавішів, запросив Касім-бея. У супроводі війська, мамлюків і Касім-бея Агмед-паша прибув до палацу, усі ввійшли до просторої кімнати, сіли й говорили. Відтак помолилися і знову сіли, але мамлюки та офіцери стояли. І сказав Касім-бей, що мамлюки та офіцери їстимуть лише після їхнього трапезування.

[перше вбивство]

Незадоволення прокотилося Каїром та всіма частинами Єгипетського еялету. Політика призначеного Стамбулом Агмед-паші спричинилася до того, що спершу Абд-аль Фаттаха-ефенді поїхав до Стамбула, щоб розповісти про самоуправство бейлербея. Не встиг він виїхати за каїрські брами й податися через сирійську землю, як мамлюки, що супроводжували Абд-аль Фаттаха-ефенді, напали в пустелі на нещасного і відтяли йому голову. І тіло, і голову залишили для звірів у пустелі. Повернулися до палацу Агмед-паші та доповіли, що зробили.

[друге вбивство]

Не дочекавшись повернення Абд-аль Фаттаха-ефенді, Кунді Мегмед-бей і Делі Сулейман-ага поїхали до Стамбула. Особливо розраховували на колишнього євнуха султанського гарему Делі Сулеймана-агу, який своєю чергою покладався на давні знайомства в палаці падишаха. Вони відмовилися від супроводу, який пропонував їм Агмед-паша, а взяли з собою своїх довірених охоронців із числа мамлюків, яких прислали їм таємно беї. Доїхали до Стамбула, але їх одразу арештували й заслали в Лімнос, один із Егейських островів, де вони наступного року померли.

[бунт]

Османський двір тривожили вісті з Єгипту, де бейлербей Агмед-паша змінив систему податків, зменшив виплату гарнізону яничарів і позбавив пільг місцевих купців — це спричинило незадоволення, котре почало переростати в бунт.

[Саббатай Цві]

У 1676 році надійшла до Стамбула звістка про смерть Саббатая Цві. Ще років за чотири до своєї смерті Саббатай Цві з’являвся на стамбульських вулицях випити вина й поспівати псалми. За доносом стамбульських юдеїв, мовляв, Мугамед-ефенді, тобто Саббатай Цві, таємно притримується юдейських обрядів і часто відвідує стамбульські синагоги — його знову арештували й перевезли до Румелії — у місто над Адріатичним морем. У Йом Кіпур, у місяць Тішрей, в одній із замкових веж Саббатай Цві помер. Не повірив у це Натан із Гази. Розсилав листи, в яких твердив, що Саббатай Цві, тобто Машіах, вознісся. Бо начебто ніхто не бачив більше Машіаха. Охоронці вежі й місцевий паша не могли підтвердити вознесіння Саббатая Цві. Зрештою, ніхто б у Стамбулі їм не повірив. Бо, коли ввійшли вони до келії, де утримували Саббатая Цві, — не було його там. Пооглядали вони всі мури і стіни, думали, що, може, він викинувся з вежі, але не знайшли навіть натяку на самогубство. За першої нагоди відправив паша морем урядника зі звісткою про смерть бунтівника. Його захоронили згідно з юдейськими традиціями — у долішній частині того міста. Про точне місце захоронення знала тільки дещиця його послідовників дьонме, нащадки яких опікуються тим місцем і зберігають його в таємниці від решти світу й донині.

[Трансільванія]

Усі бейлербеї, чиї еялети були поблизу заворушень у Трансільванії, отримали наказ мобілізації.

Ібрагім умочає калем у червоне чорнило тільки тоді, коли потрібно написати ім’я султана, великого візира й пашів. У кожному літописі, хроніці, дефтері чи листах із усіх кінців імперії, з усіх еялетів писар, читаючи про бунти, страти, смерті, невдоволення, податки, відчував, як двигтить земля під благословенною владою султана. Папери, привезені в мішках султанськими урядниками, що стосами лежали на його столі, чекали свого часу — одні для першочергових переписів, інші потрапляли до бібліотек, де їх розкладали, наче тютюнові листки, для тривалого сушіння. Для листів, що вимагали негайної відповіді або ж рішення великого візира та Дивану, в Ібрагіма були десятки помічників, — із пажів-вихованців у Топкапі.

Перед Ібрагімом лежав язловецький дефтер, позначений арабським письмом із Язлофчі.

У п’ятьох стовпчиках були записані імена власників домів та платників податків, а наприкінці список оподаткованих.

[дефтер із Язловецького санджаку]

Сторінки, що стосувалися Язлівця, Ібрагім переглянув ретельно. Він знав, що Мурза, із яким вони виховувалися при султанському палаці, перебуває в Язлівці. Він перебіг очима записи і зрозумів, що писані вони рукою Мурзи. «Язлофча, — ще раз прочитав Ібрагім і повторив, — Язлофча».

[дефтер із Чортківської нахії]

У п’яти стовпчиках, що збігали згори вниз, на першій сторінці записано ім’я якогось Василя, далі — Тимка. У закручених каліграфічним почерком списках платників податків були пасічники, пригодії, ткачі, кушніри, волоцюги, сироти і ягуді.

Залишивши на завтра язловецький дефтер, Ібрагім неспішно пройшов доріжкою в надвечірній тиші, покритій тінями високих платанів, до павільйону, звідки найкраще проглядалося Мармурове море.

На Стамбул сповзало надвечір’я.

По обидва боки берега блимали вогники стамбульських кварталів.

Далеко, майже на горизонті, летіли сірі чаплі.

Ібрагім подумав, що палац, місто й Мармурове море на цій землі будуть вічними, бо така воля Аллаха.

9

Весілля

Останній правитель Кам’янець-Подільського еялету паша Мустафа Каграман наказав у вересні 1699 року всім підлеглим йому санджакам лаштуватися в дорогу. Згідно з Карловецьким договором, Польському Королівству поверталися землі, що двадцять сім років належали Османській імперії. Військо й цивільні мусіли залишити обжиті й облаштовані за ці роки міста й містечка, кам’яні мости через річки, мінарети, прибудовані до церков, і впорядковані дороги. Наказ стосувався всіх військових підрозділів та підданих Османської імперії, їхніх жінок і дітей, а також іль-язиджи Мурзи — збирача податків у містечках і селах поблизу Язлівця. Мурзу знали в усіх навколишніх селах, а він знав усі шляхи, якими їздив туди-сюди протягом десяти років, перебуваючи на службі. Молодим урядником прибув до прикордонного містечка для переписування населення та збирання податків. Евлія Челебі, відвідавши ці землі, порівняв їх із саламандрою в огні, тому ніколи османи не почувалися тут у безпеці.

Коли Мурза заїжджав у село в супроводі невеличкого загону яничарів, то діти бігли за ним, викрикуючи «Агій, агій». Чули від старших, що колись перед їхнім народженням, коли османи підступали до Язлівця й Бучача, через їхнє село попри Червону керницю їхав якийсь ага, можливо, навіть сам султан. Яничарів-вершників митницькі дітлахи сприймали за почет Мурзи, а самого Мурзу за агу або пашу. Бігли за ним до місця, до якого митницькі звозили свій податок. Якщо в Язлівцях сто яничарів поїли своїх коней, то кінське хропіння могло допливати джерельними потічками до Митниці.

Протягом осені 1699 року часто шурхотіли комиші, проводжаючи підрозділи язловецького гарнізону. Їхали османи через Митницю Волоським шляхом і звертали до Чорткова, щоб наздогнати й долучитися до чортківського гарнізону, який ста возами вирушав до Кам’янця.

Останніми залишали Язловець піхотинці, яким уже дихали у спини польські рейтари.

Мурза як міг тягнув час. На трьох возах, якими мусив він подолати три тижні дороги, лежало все добро, зароблене тут, у Язлівцях і Митниці. Про нього чули навіть у найдальших закутках санджаку, і не тільки тому, що Мурза збирав податок для султана, але й через одруження з русинкою, два брати якої прийняли іслам і служили в язловецькому гарнізоні. Мурза після одруження побудувався в урочищі Дубина. Звідси йому було зручно доїжджати до Язлівця, але основна причина була інша: він уважав, що в Дубині безпечніше переживати польські наскоки, які, незважаючи на договори й поділи, все-таки траплялися. «Наче хочуть нагадати про себе, хто тут був до нас», — міркував Мурза. Одного разу, ще на початку служби, повертався Мурза в супроводі двох яничарів через Митницю до Язлівця. А Лянцкоронський — володар Ягільницьких дібр із навколишніми селами й присілками — спровадив невеликий загін кавалерії, хотів розвідати, що ж насправді відбувається в його маєтках. Загін Лянцкоронського переправився через Стрипу й розвідав, що фільварки князя не зруйновані, а земля дбайливо оброблена. Та поляки несподівано наскочили на османів, які саме їхали поїти в річці коней. Яничарів убили, а Мурзі вдалося, кинувши коня, сховатися у прибережному очереті. Лише наступного дня він дійшов до Язлівця й розповів військовій залозі про цю пригоду. Язловецький санджак-бей спорядив загін яничарів і кавалерії. Османи перейшли кордон і вирізали польську прикордонну залогу та ще й пограбували села, що трапилися на їхньому шляху.

Через два роки після Бучацького договору, коли сам султан під крислатою липою приймав польських послів, лежачи на вишитих бісером похідних подушках, турецьке військо разом із урядниками провело адміністрування нових земель. Саме тоді у Стамбулі спорядили до нового еялету тридцять возів адміністрації для всіх санджаків. Їхали вони три тижні, зупиняючись по балканських та волоських укріплених містечках. Переїхали турецькі військові дозори та митні кордони, на яких будь-який купець, що мав дозвіл проїхатися до кінцевої північної точки імперії — Язлівця, а звідти й до Європи, — платив митний збір. Переїхавши Балкани й діставшись Кам’янця, Мурза й Карім, двоє молодих урядників, що познайомилися в дорозі, лише надвечір третього дня прибули до Язлівця. Дорогою вони бачили, що горбиста земля пахка й жирна, як кобиляче молоко, та ще й укрита зеленими лісами. Перед самими Язлівцями зіскочили з воза, бо затерпли їм сідниці, і йшли, розмовляючи, поруч. Карім тримав за віжки молодого огира, який обрізаним шорстким хвостом відганяв мух. Було спекотно. Карім і Мурза зайшли в густу траву й простяглися. Зморила їх утома, напоєна запахом місцевих трав. Прокинулися від перших крапель. Дощ із проламаної хмари розквасив язловецький шлях. Міста, змоклі до рубця, дісталися лише надвечір. Перед самим Язлівцем дощ ущух, але сутінки, що зійшли на язловецькі пагорби, запахли їм знайомим духом виноградного оцту — різкістю повітря, настояного на вимоклих травах і дубових гаях. В’їхавши через міську браму, Мурза сказав Карімові, побачивши двох яничарів на вершку пагорба, що мусять запитатися про адміністрацію санджаку. Карім відповів, що саме так варто вчинити, бо, піднімаючись крутою дорогою, вони бачили лише примерхле потемніле небо. Перекинувшись із яничарами кількома словами, Мустафа й Карім з’їхали вниз і опинилися перед дванадцятьма вулицями. Зрозумівши, що не випитають, куди їм краще прямувати, заїхали на першу-ліпшу. Розпрягли коня і простяглися на возі один побіч другого. Зранку Мурза, протерши закислі очі, розглядав крізь дірки грубої плахти з овечої шерсті, якою накрилися вночі, білі пір’яні хмари і диск білого місяця, що сповзав із‑за пагорба.

У містечку зробилося гамірно, до чого Мустафа з Карімом так звикли у Стамбулі.

З мінарету проспівав ранішню молитву мулла. Загорланили когути.

Наступного року, переживши першу зиму в Язловецькому санджаку, Мурза почав звикати до нового життя і своїх обов’язків. До часу, відколи Мурза переїхав Дністер разом із тридцятьма возами, спорядженими у Стамбулі для врядування в новому еялеті, він ніколи не чув про ці землі. Та звідки йому, молодому, було знати про зелені пагорби і язловецький шлях, у якому восени грузнуть кінські копита і в’язнуть колеса возів, а взимку коні стирають до крові коліна об сніг.

У Язлівцях до Мурзи підійшов єврей, єдиний, хто залишився в місті, той, що возив із Туреччини різноманітний крам. Звали його Ашкеназі. Як пригадуєте, для Ашкеназі довірені купці приносили звістки зі Стамбула від самого Моше бен Єгуди Бебері. Ніхто не знав справжніх замислів Мегмеда IV і великого візира Кьопрюлю, ніхто не здогадувався, що саме вирішують на секретних засіданнях султанського дивану в Ердіне, а от Ашкеназі через Моше бен Єгуду Бебері знав більше, аніж який-небудь паша, сидячи в Богом забутому балканському місті. Ашкеназі запитався Мурзу, звідки він. На що Мурза відповів, що зі Стамбула. Ашкеназі запитав, чи знає або, може, чув щось про Моше бен Єгуду Бебері. Мурза сказав, що чув про якогось Саббатая Цві, але Ашкеназі, почувши це ім’я, перервав розмову й чемно попрощався.

Семисвічник Язлівця, землю з меду й молока, захопило султанське військо. Османи поруйнували фортецю й спричинилися до втечі з міста вірмен і євреїв. Перед утечею язловецького рабина Ашкеназі пообіцяв ребе залишитися та наглядати за синагогою. І зостався мешкати у своєму домі. Не було нікого, хто міг би посвідчити чи донести османам що-небудь про Ашкеназі. Єдиний, хто знав про Ашкеназі все, був Гриць Баревич, чия митна будка тепер зачинилася через непотрібність. Гриць замкнув її, коли османи перший раз удерлися до Язлівця, і з того часу не було в нього спокуси вкласти ключ у замок. Не було тепер торгових валок, не було ярмарків. Лише османські обози двічі на рік проїжджали мимо митниці. І коли митницькі пси гавкали цілу ніч і цілий день, то місцеві знали, що не менше тридцяти возів торохтітимуть і торохтітимуть, аж поки не зникнуть на язловецькому шляху.

«Їдуть до Язлівця», — казав тоді Гриць Анні.

«Чи переїдуть за день?» — запитувала Анна.

«Не знаю», — відповідав Гриць і висилав Матія, щоб той перерахував вози.

Якщо возів було тридцять, то Гриць знав, що наступні тридцять з’являться в Митниці приблизно через пів року. Це означало для Баревича, що османська залога триматиме Язлівець принаймні ще пів року і що поляки не нападатимуть.

Якогось дня Гриць вивів зі стайні свого гнідого огиря й поїхав до Язлівця, нічого не сказавши вдома. Він перебалакав із одним османським урядником і записав Матія до служби при османському війську. Вдома пояснив Анні, що османи прийшли надовго, а Матієві вже чотирнадцять, а збирати мито нема з кого, то нехай служить. Дізнавшись про це, молодший Іван також виявив бажання служити при османах.

Минав п’ятий рік перебування османів на саламандровій землі. Зеленіли по язловецьких пагорбах виноградники, а по сонячних схилах плекалася бахча.

Одної неділі приїхав до Гриця Мурза, якому Анна з Варварою перев’язували закривавлений тюрбан, а Гриць ледь не позбувся голови через дурнуватого когута. Тоді Мурза наглядав за мощенням дороги, місцями укріпленої плитами з червоного каменю, видобутого митницькими з каменоломень над Джуринкою, хоча самої дороги до Язлівця так і не проклали. У Митниці було тоді таки мало людей, а Язлівець, як відомо, спорожнів. То звідки було набирати камінь для мощення дороги? Потім поляки відбили Язлівець, але внаслідок знелюднення цих земель ніхто дорогами не займався. А коли знову османи прибули до Язлівця на чолі з Ібрагімом-шайтаном, то завдання залоги та урядників полягало в тім, щоб утримати кордон і наповнити прибулі зі Стамбула вози зібраним податком.

Ось чому пропозицію, котру вимовили вуста Мурзи, Гриць Баревич прийняв з недовірою.

«Пане, — ввічливо почав бесіду Мурза. — Я приїхав, щоб поговорити з вами про одну важливу справу».

Гриць подумав, буцім збирач податків незадоволений тим, що заплатила Митниця в султанську казну. На Баревичеві, як на отаманові селища, лежала відповідальність за все, чого вимагали від нього османи.

«Митниця здала, пане уряднику, усе до останнього акче».

«Знаю, — відповів Мурза й розломив навпіл сливку, яку принесла Варвара. Я не про податок прийшов говорити».

«А про що?» — запитав Гриць, прочувши від Ашкеназі, якого зустрів на порозі синагоги, що Мурза шукає собі жінку і питався в Ашкеназі про Грицеву Варвару.

Гриць дивився на Мурзу, як той пережовує синющу сливку з сизим пилком.

«Річ у тім, — продовжував Мурза, — що в прекрасних султанських палацах Стамбула та Едірне існують птичі павільйони. Птиць султанові привозять звідусюди. Їх виловлюють птахолови й перевозять у клітках, щоб наймогутніший падишах милувався співом і красою Божих створінь».

Від цих слів Грицеві відлягло від серця. Те, про що натякав Ашкеназі біля синагоги, було, може, тільки здогадом старого хитруна.

«Санджак-бею наказано привезти з нових султанських земель різних птахів, і він наказав це зробити мені. І ви мені в цьому допоможете».

Мурза сказав так, що це виглядало, як його особисте прохання.

Запала тиша. Гриць розумів, що укласти з каменю шлях від Митниці до Язлівця було простіше, аніж наловити в гаях солов’їв, сойок чи синиць. І як їх ловити? І чим?

«До Язлівця прибув чоловік, — Мурза побачив на лиці Гриця знак перестраху, — він привіз із останнім обозом сильця для ловитви птахів. Він знає, як це робити. Нам треба знати, де ловити й коли».

«Я подумаю».

На тому й розпрощалися. Мурза затримався на оборі, глипнув на Варвару й посміхнувся.

Того ж вечора Гриць сказав старшому синові Матієві, що той мусить показати Мурзі та ще одному османові, що прибув зі Стамбула, місця, в яких гніздяться митницькі птахи.

«Вони хочуть усе забрати, навіть наших птахів», — сказала Анна, коли сіли до вечері.

«А коли вони приїдуть?» — перепитав Матвій і зрадів, бо знав усі ліси та гаї навколо селища.

«Казали, десь по Юрію».

«Кажуть одне, а виходить інше, — не вгавала Анна. — А той Мурза? Приїде й пише, пише…»

«Акче, акче», — перекривив малий Павло вимову Мурзи.

Усі засміялися, лише Варвара подивилася на Павла, як молода вовчиця.

Анна спіймала доччин погляд.

Ловитву птахів Гриць призначив на початок липня. Баревич пояснив Мурзі, що деякі птахи повертаються ранньої весни з теплих країв. Закладають гнізда й несуть яйця, тому ловити треба тоді, коли молоді пташата вилупляться і трохи підростуть — тоді їх можна буде забирати з гнізд. Старих птахів навряд чи вдасться піймати. Мурза вислухав Баревича й погодився. Попросив Гриць одного митницького чоловіка прислужитися Мурзі. Був то Онуферко, який у дитинстві пив куріпчині яйця, знайдені у гніздах серед жита. І ще він мав прирученого шуліку. Гриць сказав, що Онуферкові заплатять, а птахів повезуть до самого Стамбула.

«А що, там нема птахів?» — запитав Онуферко.

«Таких, як у нас, нема».

«А яких вони хочуть?»

«Не знаю, — відповів Гриць, — яких упіймаєте».

Наступного дня, коли Мурза ще з одним османом, Єлдиримом, що приїхав возом із клітками, вдосвіта появився біля Онуферкового подвір’я, господар вийшов із шулікою. Птах сидів на Онуферковій руці з затуленими клобуками очима. Мурзі пригадалося одне султанське полювання в Едірне. Два десятки султанських мисливців проскакали тоді мимо Мурзи з соколами, а назад поверталися з обвішаними навколо сідел закривавленими лисицями та зайцями.

До гаю Онуферко з Єлдиримом зайшли тихо, щоб не привертати до себе уваги. Мурза залишився з кліткою, яку взяли з собою — складати впійманих птахів. Потім їх розділять в окремі клітки, коли повезуть до Язловець. У Язлівцях перетримають і відберуть найздоровіших, щоб у дорозі не поздихали й доїхали до Стамбула. Ловити потрібно було пару, самця і самку, щоб потім у султанських садах вони могли розмножуватися і приносити потомство. Гай світився повітряним порохном, наче збовтали брунатне, зелене й жовте світло. Онуферко зупинився, прислухаючись до пташиних голосів. Побачив спорохнявілий, звалений грозою стовбур, і сів на нього. За ним попрямував осман. Онуферко показав Єлдириму, що треба сісти і слухати. Вони сиділи й наслухали, намагаючись розпізнати, де саме ті гнізда. За якийсь час почулося липке шелестіння згори. У те повітряне порохно гаю звалилася якась чорна маса. Онуферко здогадався, що це кажани повертаються з нічного полювання. Він не встиг зрозуміти, в якому місці вони вподобали собі дім, як, лопотячи крильми з тонкими перетинками, кажани зліталися до стовбура й падали, наче сонні, на Онуферка й османа. Птахолови вискочили на галявину, де лежав Мурза й дивився в небо, і промчали мимо нього. Той зупинив їх окриком. Віддихавшись, осман-птахолов Єлдирим переповів пригоду Мурзі, а Онуферко, помацавши голову й не знайшовши у волоссі ні кажана, ні поранень, сказав, що нині ловитви вже не буде. На тому й роз’їхалися.

Через кілька днів, коли османи знову приїхали вдосвіта до Онуферка, він пішов із ними до Дубини. Знайшли там кілька горличих гнізд і забрали всіх пташат. Мурзу з Єлдиримом дорослі горлиці проводжатимуть аж до самих Язлівець. За кілька день потрапили Онуферкові до рук канюки, та ще двох куріпок вдалося йому піймати. Найдовше полював Онуферко на соловейків — але так і поїхав османський птахолов до Стамбула з горлицями, канюками й куріпками. Солов’їв упіймати не вдалося. Саме того літа, коли ловили в Митниці птахів для султанського двору, Мурза зачастив до селища і щодня зупинявся в Баревичів. Поки чекали на Онуферка, Мурза мав нагоду походити околицями Баревичевого двору. Єлдирим порався з клітками, перевіряючи застібки на дверцятах, або молився, кожного разу питаючи в Мурзи: як той думає, в якому напрямку Кааба? Мурза відповідав, щоб той дивився, звідки зійшло сонце. А сонце в Митниці сходило з-за довгого пагорба над Джуринкою. Розумів Мурза, оглядаючи Баревичів двір, що митна будка, у якій господар дому просиджував роками, приносила немалі доходи. Усе в Баревича було добротне. В інших мешканців селища не було й половини з того, чим володів Гриць. Але те, що перестали скрипіти вози купецьких валок, і те, що Мурза тепер збирає податок, і те, що митні гроші наповнюють казну санджаку, — усе це зменшило доходи Баревича. Думав Мурза над цим, вийшовши на горб-долинівський шлях, у травах якого вдалині пасся табун коней.

«А нащо записав синів на службу до фортеці?» — запитав себе Мурза. Бачив він у Язлівцях Матія та Івана Баревичів чи не щодня. Звикли до них османи, і навіть санджак-бей Ібрагім-ага бачив у тих місцевих хлопцях добрих помічників. Мурза також придивлявся до них. І не тому, що закрадалася недовіра, — їхня сестра Варвара давно впала в око Мурзі. Дякуючи прибулому зі Стамбула птахолову Єлдириму, молодий османський урядник майже щодня бачив дівчину, погляд якої дряпнув його серце. Давно зажили рани на голові Мурзи від когутячого дзьоба, але той надріз від Варвариного погляду не заживав. Щось переверталося в Мурзи, коли він зіскакував із коня, а малий Павло тягнув огира за вуздечку і припинав. Павло тішився. Єлдирим також віддав свого коня в Павлові руки.

Птахолов думав лише про птахів, натомість Мурза чекав, коли вийде з дому Варвара. Осман пам’ятав, що коли Варвара з матір’ю розмотували тюрбан, а тоді мили йому голову, то дівчина стояла так близько, що він чув запах її дозрілого тіла. Тремтяча ніжність її пальців перебігала з шиї до вух, змиваючи кров із ран. У Мурзи серце щодуху билося об грудну клітку, як билися в металевих клітках перестрашені канюки, яких вони вчора привезли до фортеці разом із Єлдиримом.

Якогось дня, коли ловитву птахів було завершено, поверталися Мурза, Єлдирим і Онуферко до Митниці з боку Дубини. У розмові Онуферко запросив Єлдирима, щоб осман подивився на прирученого шуліку, з яким восени виходить Онуферко на полювання. Єлдирим зацікавився, а Мурза сказав, що зачекає в Баревичів. Приїхав Мурза й зіскочив із коня, але у дворі було порожньо, навіть Павло, наймолодший брат Варвари, не загледів гостя. У загоні, почувши чужого, загавкали пси. Найбільший канґал карабаш, ставши на задні лапи, показав морду, з якої текла слина.

«Хтось мусить бути, якщо не випустили псів», — підбадьорив себе Мурза.

Варвара показалася у дверях. Вона сподівалася побачити не тільки Мурзу, але і його напарника — Єлдирима, але перед нею стояв сам високий Мурза з підголеною бородою. Осман усміхався. Ніколи Варвара не була з ним наодинці. Завжди в присутності батька, чи матері, або молодшого Павла, якому подобався Мурзин кінь і його збруя. На каптані й широких штанях Варвара помітила реп’яхи, що в зарослому будяками видолинку поначіплялися до одягу. Дівчина розсміялася, він також розсміявся.

«У вас одяг у реп’яхах», — сказала Варвара.

«Реп’яхах?» — повторив незнайоме слово Мурза.

Варвара підійшла до османа й показала на малинові суцвіття лопушиних реп’яхів.

«Це реп’ях?» — м’яко вимовив Мурза.

«Реп’ях», — засміялася Варвара. І, піднявши кинуте Мурзою під ноги колюче суцвіття, причепила до свого густого волосся на голові. Вони перетнулися поглядами, і Варвара помітила, якими очима дивиться на неї Мурза. Того вечора колючки реп’яхів прокололи також і Варварине серце.

Лежачи в постелі, Анна перебирала в пам’яті зустрічі Варвари з Мурзою: і ту, коли когут напав, а вони з донькою розмотували тюрбан і вимочували поранену дзьобом та кігтями голову, і коли мостили плитками дорогу, то він навідувався щодень, і коли приїжджав записувати двори й господарів у податкову книгу. «Де ще вони могли зустрітися?» — питала себе Анна, але відповіді цього разу не знайшла. Так і заснула з тривожними думками. А вночі був їй сон: Мурза приїхав до їхнього двору забирати податок, але не Гриць, а вона, Анна, рахувала з ним гроші. Бракувало грошей, тому перераховували й не дорахувалися кількох акче. А тоді Мурза каже до Анни, що, мовляв, забере від Баревичів їхніх коней, аби поповнити недостачу. З цим і прокинулася.

Дізналася Анна від старшого сина Матія про циганів, які пристали до якогось покинутого в Язлівцях дому.

«Санджак-бей, — розповідав Матій, — дозволив їм жити в тому домі».

«А з чого живуть? — втрутився Гриць. — Ярмарків нема».

«А вони підковують коней».

«Кому?» — запитав Гриць.

«Та всім».

Відколи Матій розповів про циганів, Анна думала про них.

Протягом квітня у Баревичів не спали — три молоді кобили мали ожеребитися. Жеребців до своїх кобил Гриць пригнав із Язлівець, бо були доброї породи. І кожної ночі, бо наспів реченець, Баревич, нікому не довіряючи, сидів у стайні й чекав. Щойно кобили понесли лошат, Гриць пригнав їх із Горб-Долини до стаєнь і кожній виділив окреме стійло. Підгодовував, щоб мати здоровий приплід. Дві кобили народили здорових лошат, а третя — якось невдало прилягла близько до дерев’яних дощок і, народжуючи, притисла лоша, що аж Гриць почув хрускіт. Полежавши, кобила повернула голову до лошати, воно лежало на соломі. Гриць запідозрив щось, зайшов у стійло і взяв ще необлизане й мокре лоша на руки. Уніс до хати і сказав Анні, що народжене з білою смужкою на лобі лоша, з великими сливовими очима, при народженні поранилось об дошки. Анна сплеснула в долоні, а Варвара знайшла чим перев’язати лошаті ногу. Кістки потім зростуться, але лоша кульгатиме на одну ногу, і через рік Гриць відпродасть однорічного жеребчика до Язлівця османським кухарям.

На початку травня Анна попросила Гриця, щоби приготував їй бричку. Сказала, що давно не була в Язлівцях і хоче на щось подивитися.

Виїхала вдосвіта й повернулася надвечір.

Біля фортеці у брамах стояли на варті яничари. Перевіряли всіх, хто в’їжджав. Пишні ярмарки з торговими рядами, переповненими товаром, які пам’ятала Анна, змінилися на поодинокі єврейські крамниці з невибагливим крамом. Містечко допустилося злиднів. Інші люди прибилися до нього, хтозна звідки прийшли. Османи торгувалися за кожне акче з євреями, бо на плату за службу доводилося чекати довго. Щоби скрасити собі перебування на півночі нового еялету, зайнялися садівництвом та виноградарством. Міста не відбудовували, а тільки підправили зруйновані мости. Ґрунтові шляхи в тих місцях, де часто їздила кавалерія, укріпили камінням, а решту доріг залишили розкисати в дощах. Розплодили за кілька років овець, перетримували їх у колишніх складах Сириновича. На схилах цвіли персикові дерева і збігала рівними рядами висаджена виноградна лоза. У самому місті просто на вулицях варили їжу. Була навіть одна кафана, дві крамниці, у яких продавали баранячі ноги, три пекарні, де випікали турецький хліб чурек.

Містом блукали жінки, що завжди супроводжують війська. Приставали до війська десь у Болгарії, потім ще у Волощині. Найвитриваліші дійшли до Язлівця. За деким із тих жінок бігли дворічні діти. У Волощині також пристали кілька циганських возів. Їхали вони останніми, замикаючи розтягнуті полки яничарів та сіпагів. Годувалися з військових кухонь. Коли військо перепочивало, цигани співали й танцювали. Так доїхало кілька циганських возів і до Язлівця.

З броварської вулиці вітерець заносив ситий запах кукурудзи впереміш із димом. Хтось там варив у казані кашу. І Анна пішла на той запах. Там мали бути цигани. Так сказала їй немісцева жінка, що стояла біля кафани, підстерігаючи яничарів. Усім казала, що голодна. Було неможливо зрозуміти, звідки вона. Чи то болгарка, чи грекиня, чи, може, русинка? Прийшла, мабуть, із військом і народила від якогось османа. Поки вояк тішився нею в поході, то була вбрана й нагодована. А коли зайшла в тяж, прогнав він її, а може, убили його. І тоді з циганами доїхала до Язлівця. Дитину, мабуть, забрали цигани й виховують. Говорила нараз кількома мовами. Анна, перебачивши за своє митницьке життя всілякого люду, вміла сказати по-грецьки й по-турецьки. То запитала в неї по-турецьки про циганів, а та їй відповіла.

Подвір’ям ходили кури. Троє малих циганчуків бавилися, сидячи в теплому поросі.

Циганка, що варила кукурудзу, подивилася на Анну і сказала:

«Я чекала на тебе».

«Звідки ти мене знаєш?» — здивувалася Баревичева.

«Знаю, ти не з цих країв».

«Я з Митниці. Чули про таке?»

«Чула, чула, — і кивнула на селище. — Там? Але ти не звідти».

«А звідки?»

«Ти звідти, — і показала рукою в напрямку Червоногорода. — То що ти хочеш знати від мене?»

«Я хочу знати, — Анна затримала повітря, — я хочу знати щось про свою дочку».

«Тільки про дочку?»

«Так, про неї».

Циганка взяла карти й почала розкладати.

«Дочка твоя віддасться. Чекай сватів».

«Коли їх чекати й від кого?»

Стара перевернула карту й заплющила очі. Відкривши, сказала:

«Хтось із них», — саме мимо проїжджали османські вершники.

Циганка ще раз кинула карти, і її обличчя зробилося сірим. Вона заплющила очі й довго їх не розмикала.

«У тебе є ще чоловік і троє синів?»

«Так», — відповіла Анна.

«Залишишся з наймолодшим, бо надійде час, коли не буде з тобою нікого, тільки наймолодший».

«А куди вони подінуться?» — перепитала Анна.

«Їх забере війна, нова війна знову прийде сюди», — відповіла циганка.

«А що з дочкою?»

«Восени у твому домі буде весілля, але не таке».

«Яке не таке?» — перепитала Анна.

«Побачиш, — сказала циганка. — Усе побачиш».

Анна витягнула зі шкіряного капшука гроші. Циганка підставила долоню, посипалися монети. Відвернувшись від Анни, щось крикнула до дітей. А тоді зайшла до будинку й більше не виходила.

І Гриць, і Варвара допитувалися в Анни, як було в Язлівцях і чи бачилася вона з Матієм та Іваном. Але Анна, приголомшена почутим, відповідала, що ні Матія, ні Івана не бачила. Розповідала, що місто збідніло, що бачила різних жінок, які прийшли з османами. Навіть сказала, що бачила Ашкеназі, який заходив до крамниці. Бачила, як цвітуть персики, насаджені османами. Варвара зрозуміла, що мама щось приховує. А Гриць, перейнятий своїми кобилами й лошатами, запитав лише, чи поправили міст. Анна сказала, що поправили.

І по тижневі розповіла чоловікові, що чула від циганки про Варвару та її майбутнє весілля. Про інше, про що ворожка прошепотіла їй до вуха, — промовчала.

Дивне весілля відбувалося в Митниці за тих османських часів. З усіх митницьких дворів прийшли вересневого ранку люди подивитися, як Баревичі віддаватимуть свою Варвару за Мурзу, якого всі знали, бо збирав із них податки. Знали митницькі жінки, що Анна Баревичева вмовляла Варвару не йти за османа. Нічого не допомогло. І весілля, коли перші осінні тумани плили над ранковою Джуринкою, розпочалося з очікування молодого. Напередодні шлюбу дочки згадався Анні сон про гроші. І ще пригадалося, що циганка, коли Анна запитала, хто ж пошлюбить Варвару, показала рукою на османських вершників.

Найбільше цікавило митницьких: а де будуть брати шлюб і як уберуть молоду, а не гості, що почали з’їжджатися з Язлівця. І те, що спостерігала Митниця в четвер, бо весілля потрібно було справити до п’ятниці, — потім переказували роками, десятиліттями й навіть століттями. Казали потім, що Варвару присилували до шлюбу з османом, що було цілковитою неправдою. Вигадали, що молоду силоміць привезли до язловецької мечеті й примусили прийняти іслам. Говорили, що брати Варвари, коли весільна процесія почала виходити з двору й лаштувати коней та ослиць, кинулися на молодого й поранили його шаблями, бо начебто силоміць брав собі їхню сестру. Що хотіла Варвара зіскочити зі свого весільного коня, але була вбрана у весільний турецький одяг і під пурпуровим платтям мала зв’язані руки. Багато чого говорили потім, бо одруження християнки з мусульманином Митниця не пам’ятала. Навіть шлюб православної з католиком був тоді рідкістю.

Якби Мурза одружувався у Стамбулі, то процесія супроводжувалася б не тільки музикою. За весільним почтом нареченої їхали б птахи у клітках, килими, вишиття, золоті та срібні прикраси. У передвесільний день зібралися б наречена з жінками та незаміжніми дівчатами в басейні на мармурових диванах. Мили б наречену й готували б до весільної церемонії, а тоді й до весільного ложа. Циганські музики веселили б її, а вона платила б щирим золотом та цукерками. Увечері перед весіллям наречена прощалася б зі своїм дівоцтвом та домом батьків в оточенні своїх подруг та музик із танцюристами у внутрішньому дворику дому. Її одягнули б у весільний одяг — спідницю білого тонкого полотна, смугасті штани, вишите довге пурпурове плаття, взули б у пару взуття з м’якої телячої шкіри. Дзеленчали б перламутрові намиста, сережки, браслети й персні з коштовних каменів у вухах, на шиї та пальцях. Її покрили б червоною накидкою із голови до ніг, що знімалася б через голову. І перед тим, як залишити дім свого батька, стала б вона на коліна й поцілувала батькову руку та батькову ступню. І обвивав би її стан пасок дівоцтва, оздоблений коштовними каменями. Відправив би Мурза, може, десять ослиць, аби перевезти всі килими, ліжка та інші хатні речі. На шиях ослиць почепили б дзвоники, і коли процесія рушила, то всім було б відомо, що весілля прямує з нареченою до дому молодого. Приїхав би за нареченою Мурза до її дому, і побачив би зелену браму та йшов би крізь натовп, що розсипав би йому свої побажання, а при вході зустрів би його тесть, увійшли б вони до селамліку, тобто чоловічої частини дому. А весілля справляли б у домі нареченого, частувалися б шафрановим рисом, баранячим пловом, смаженими голубами, пельменями, фруктами та щербетом. А гостей веселили б співаки й танцюристи. А по всьому — узяв би він за руку молоду, завів би до кімнати, прибраної килимами, і лягли б вони на тонкі простирадла. І шелестіли б вони на тих простирадлах, як змії в піску, цілу ніч.

Тої середи з Язлівця приїхали Матій та Іван, вбрані в османські одежі. Ближче до обіду показався почет молодого. Митницькі люди побачили Мурзу в розшитому халаті, у білому тюрбані з пір’ям павича та в чоботах, які щільно стискали гомілки нареченого. Супроводжували Мурзу троє вершників і карета. Карета належала Ашкеназі. Тепер у ній сиділи весільні музики — двоє циганів, що грали на бубнах, і двоє османів із трубою й зурною. У п’ятницю, за тиждень до весілля, приїхала Варвара до Язлівець — і ввійшла до мечеті, де зустрів її кадій. Запитав він її, до якої віри вона належить і, почувши у відповідь, що до православної, відійшов від неї й підійшов до Мурзи. Порадившись із кадієм, Мурза не наполягав на прийнятті Варварою ісламу. Вирішили, що вона залишиться християнкою, але шлюб відправлять у мечеті. Баревичі були втішені цим.

Варвара вийшла до молодого у вишитій сорочці й спідниці. Голова її була коронована вінком із засушеного на Зелені свята барвінку та інших митницьких зел. Турецьке весільне вбрання тримав на руках один із трьох супровідників Мурзи. Варвара тричі вклонилася батькам та всім митницьким людям. Брати підвели їй коня, і процесія під пронизливі звуки зурни рушила з двору Баревичів до Язловець. Перешіптувалися митницькі жінки, що молоді вінчатимуться в мечеті, а весілля справлять у домі Мурзи. І коли весілля з’їхало в бік Горб-Долини, Онуферко, якого залишили пильнувати Баревичів двір, зачинив браму й випустив псів. Про все, що було потім, митницькі лише здогадувалися. Єдиний Онуферко знав, бо Гриць з Анною, повернувшись додому, розповіли йому, як було насправді.

«Доїхали ми до Язловець майже щасливо, — почав розповідати Гриць, — але на півдорозі зламалася вісь у кареті Ашкеназі, і поки поралися з нею, весілля чекало під розлогими деревами біля синіх озер. Потім знову рушили. До мечеті ввели Варвару ще в нашому весільному одягові. Там її перебрали в турецький. Прикрили лице».

«Коли той імам читав молитву — я думала, що мені серце трісне», — втрутилася в розмову Анна.

«Та воно так», — підтвердив Онуферко.

«Недовга та молитва в османів, — зітхнула Анна. — Дали Мурзі папір і сказали, що вінчання закінчено».

«Мамо, та ви забули сказати, що приїхав до мечеті сам санджак-бей і привіз на двох верблюдах подарунки для молодих», — додав розпашілий Павло, який щойно прибіг знадвору.

«З музиками й гістьми доїхали до дому Мурзи, — сказав Гриць. — То було в середу надвечір. Одна частина гостей — чоловіки, пішла в одну кімнату, а жінки — до іншої».

«Ну ви таке, Онуферку, виділи?» — розпачливо запитала Анна.

«То їм так Аллах сказав робити», — відповів на те Онуферко.

«Поки гості веселилися, а музики з однієї кімнати переходили до іншої, то весільні подарунки, привезені на конях, ослицях і верблюдах, поскладали до великої комори».

«А чим тільки не вдарували нашу Варвару!» — захоплено додав Павло.

«Заночували ми в домі нашого зятя, щоби на другий день усі гості знову приступили до почастунків».

«А чого ми там тільки не їли!» — знову перебив розмову дорослих Павло. Найбільше малому сподобалася пахлава, просякнута осиним медом, від якої в нього розболівся живіт.

«А хто потім усрався від тої пахлави?» — засміявся Гриць.

«Тату», — ображений Павло заплакав. Йому було соромно перед Онуферком.

«Та нічо, — заспокоїв малого Онуферко. — Як чогось наїсишся забагато, то жолудок не витримує».

«У п’ятницю вони йдуть до мечеті, — сказала Анна, не називаючи османів османами. — То надвечір, до заходу сонця, весілля скінчилося. Гості помалу роз’їхалися. Поїхали додому й ми».

«Не набулися, Онуферку, ми в новому домі Варвари. І Матій із Іваном ще зраненька помчали до фортеці», — сказала Анна.

«Та маєте чим тішитися, — Онуферко хотів підбадьорити Анну, — віддали-сте Варвару…»

«Віддати віддали, — наче сама до себе сказала Анна. — Але як усе буде… не знати».

Тимко довідався, що Язлівець перейшов до польських рук. Пантрував, що османські обози проїдуть через Митницю, і там десь на Волоському шляху він їх наздожене. Прочекавши до ранку, зрозумів, що османів або перебили під час штурму, або всіх полонили. Про те, що санджак-бей міг повести своїх через Бучач і Чортків, не здогадався.

Не спали цілу ніч Баревичі, наслухаючи кінське іржання й тупіт. Варвара збиралася разом із чоловіком і дітьми їхати до Стамбула, а Матій та Іван після взяття фортеці польським королем не давали про себе знати. Анна сказала, що зранку вони поїдуть до Язлівця. Гриць не приставав на жінчину пропозицію, бо розумів, що його там упізнають. Знають, що його зять Мурза — збирач податків, а сини служили в османській залозі. Укажуть на нього всі, хто проминав його митну будку, бо багатьом Гриць мозолив очі. Навіть Ашкеназі, якщо ще живий, і той знає про Гриця все. А той Тимко? Гриць як міг відмовляв Анну. Просив поїхати до Горабаби або Червоногорода, де про них забули. Павло, якому виповнилося дванадцять, був тоді з ними.

Переконав Гриць Анну поїхати вночі. Пробиралися, як злодії, до містечка. Польського війська під фортецею не було. З димарів замкових дими стелилися пагорбами — видно, польська залога вступила до фортеці й варила собі вечерю. Чутливе вухо Баревича вслухалося в кожен звук. Над містечком нависла тиша. Десь неподалік форкали коні вартових.

Під’їхали до будинку Ашкеназі. Збудили переляканого юдея, який подумав, що його прийшли арештовувати поляки. А коли він упізнав Баревича, то впустив, заперши двері на ковані замки.

Усе, що почули Гриць із Анною з оповіді Ашкеназі, виглядало невірогідним: присягався купець, що польського війська було так багато, що він змушений був вилізти на пагорб за річкою, аби роздивитися, як штурмуватимуть фортецю.

«Але ніякого штурму не було!» — запевнив Баревичів.

«Османи здали фортецю без бою?» — запитала Анна, сподіваючись, що її діти живі.

«Ну трохи вони стріляли з рушниць та гармат, — розчаровано говорив Ашкеназі. — А потім санджак-бей, ну знаєте, що я такого не чекав…»

«Чого?» — запитали Баревичі.

«Ну, він просто виїхав із фортеці, посидів у шатрі з королем, а на другий день османи прикріпили білий прапор на стіну фортеці».

Волянський зі своїм загоном увійшов до двору Гриця Баревича, коли над Митницею викочувалося червоне сонце… Надворі побачив нерухоме тіло Онуферка-птахолова. Хтось із загону Волянського розтрощив йому череп. Поруч із Онуферком лежали потяті пси. Гриць бачив перекривлене обличчя Волянського, за спиною якого ховалися Тимко з Даньком. Двадцять вояків Волянського стояли напоготові з шаблями.

На щастя, Гриць умовив Анну й Павла виїхати з дому проти ночі на баских конях.

Волянський рубонув шаблею щодуху ліве Грицеве плече, що аж кістки затріщали. І смерть проламала Баревичу грудну клітку й обірвала серце.

Коли до Митниці повернуться поляки — запідозрять, що митницькі селяни, нажившись на торгівлі, бо всі торгові валки йшли через їхнє селище, — за двадцять сім років отуреччилися, тому поженуть чоловіків на пагорб і накажуть спустити сподні.

Частина друга

1916. ПОХІДНА КУХНЯ

Дійові особи:

Анджей Волянський, граф

Людвіка Волянська, дружина

Конрад Волянський, син

Гелена Волянська, дочка

Феліціян Коритовський, граф, зять Волянських

Алєксандра Коритовська, дочка Феліціяна й Гелени

Владислав Алоїз Коритовський, син Феліціяна й Гелени

Данило Баревич

Анна Баревич-мурзиха, дружина

Настя Баревич, дочка Данила та Анни

Петро Урбан, учитель, наречений Насті

Федір Критай, митницький селянин

Еліяс Малер, обер-лейтенант австрійської армії

Довід Моше Фрідман, перший чортківський цадик

Ісроель Фрідман, другий чортківський цадик

Карл-Еміль Францоз, письменник

Лейба Ґольдштейн, орендар маєтку Волянських

Енвер-паша, турецький генералісімус

Міхаіл Алєксандровіч, Великий князь о.Іван Феліштан, греко-католицький священник, парох Митниці

Катерина Феліштан, їмосць

Попідлідвзеленікукурудзи, митницький селянин

Степан Шипракевич, агроном

Амброзія Бенціровська, власниця лупинарію

Вікторія Куліковська, повія

Якуп Шевкі, полковник турецької армії

Назрі-бей, майор турецької армії

Бім-Бом, циркач

Марґарет, циркачка та інші

1

Баревичі й Волянські

Минуло два століття, відколи османи залишили Подільський еялет. Дійшли вони до Язлівця й пішли в небуття з цієї землі. Після них Язлівець занепав і перетворився на велике село. Зникли з пагорбів виноградники, плекані османами протягом одинадцяти років панування. Перевелася бахча. Переорали її нові власники ґрунтів, засадивши кукурудзою й тютюном. Від дощів та вітрів розповзлося каміння неприступної фортеці. Від артилерійських пострілів останнього штурму залишилися великі проломи й діри у стінах. Ніколи вже до містечка не повернулися вірмени. Євреї якийсь час намагалися підтримувати торгівлю та ремісництво, однак минулої слави ярмарків і торгових шляхів Язлівця повернути їм не вдалося. По вірменських домах поселилися поляки й заможні русини. Усе, що залишилося на місці в містечку, то лише пагорби та серпантини вулиць. На час нашої розповіді, перед війною 1914 року, деякі будівлі були під бляхою й черепицею, бідніші — під соломою. Здалеку виднілися обшарпані фортеця й замок. У бійницях гніздилося птаство, а у видлубаних вітрами дірах фортечних мурів зайці з кротами нарили тисячі підземних ходів. На місці Вірменської брами, збудованої, як пам’ятаєте, Минасом Сириновичем, — пустка. Інші брами також зникли. Проглядався шлях на Бучач, бо не було на ньому жодної брами з кам’яною аркою. Зарослий і занедбаний вірменський цвинтар, на якому упокоївся Минас та інші язловецькі вірмени, покрився жирним подільським чорноземом забуття.

А Чортків? Що пам’ятав він? Османські обози, які прямували через місто: одні до Язлівця, інші — до Кам’янця? Втечу недобитої султанської залоги з Язлівця та вцілілих під час бойових дій урядників із родинами, коли їм у спини дихали розпашілі коні польської кавалерії? І чи були серед тих утікачів Мурза з Варварою та дітьми, а також Іван Баревич, Варварин брат. І чи дісталися вони Царгорода? Нічого невідомо, бо затерлися їхні обличчя та імена. І голоси їхні розчинилися в повітрі. А ті, хто бачив це чи знав цих людей, — давно безмовні. Бо якщо не вимерли від якоїсь пошесті, що час до часу навідувалася до міста, то були перебиті вояками чергової армії, що приходила шукати в цих місцях нових звитяг. Та й ніхто не записував тоді, що тут відбувалося. І хоча Чортків був спалений і знищений, але якось зализав свої рани, як пес. І також відбудувався. А на початок двадцятого століття головна вулиця обросла кам’яницями та урядовими забудовами, від чортківського двірця також постелили бруківку, встановили електричні стовпи й заклали гідростанцію. Неподалік Домініканського костелу вибудували готель «Брістоль» — і наповнювали місто мовами, книжками, крамницями, а ще запахами пшениці, часнику, цибулі й кінських гімнюхів.

Митниця ж після упадку Язлівецької фортеці наповнилася людьми й почала розростатися. Спочатку три десятки хат побудовали вздовж Джуринки в перші поосманські роки, бо приходили й селилися тут різні поселенці: одні — з навколишніх селищ і сіл, у надії, що на новому місці буде краще, інші — рятуючись від воєн, посух, повеней та голоду. Будувалися у видолинках біля підніжжя східного пагорба. Чотири кінці вулиць, якими можна було втрапити до селища, стали чотирма кінцями світу. В Митниці життя наповнювалося тріщанням криги на Джуринці, піянням когутів і словами різних мов, якими розмовляли й молилися.

У 1900 році граф Анджей Волянський віддав в оренду родинний митницький маєток єврею Лейбі Ґольдштейну, а сам із родиною жив у маєтку Чорнокінецької Волі. Зиму Волянські перебували в Чорткові або Львові, бо їхня дочка Гелена обожнювала офіцерські балі, а Конрад, син Волянських, тинявся борделями. Інколи цілою родиною виїжджали до курортного Віареджіо, неподалік Пізи. До Митниці старий Волянський навідувався нечасто. Тяжів над ним родинний переказ про прокляття від Баревичів. Данило Баревич побудувався на тому ж місці, яке понад двісті років тому біля Червоної керниці вибрав його прапрадід Гриць Баревич. Забудова Баревичів не була схожою на селянські хати. У Баревичів — великі й просторі чотири кімнати, добротний фундамент, стайні, стодоли, шопи. Слиняві язики переказували, що Баревичі переховали золото османа Мурзи, яке й схоронило їх усіх від злиденності. Волянський ніколи не їхав до Язлівця чи до свояка Леопольда Козєбродського в Малі Заліщики через язловецьку вулицю. Баревичі платили тим самим Волянським. Данило, коли їхав до Чорткова, то ніколи не вибирав дороги попри фільварок. А коли страйкували митницькі, то першим, як офіцер австрійського війська, вступався за бунтівників. Волянський із Ґольдштейном прикликали тоді до селища військо. Обидві родини згадували своїх ворогів навесні, коли починали засівати лани, і восени, коли збирали урожай. Узимку Баревичі про Волянських не говорили, а Волянські, вигріваючись на італійському курорті, насолоджувалися м’яким середземноморським кліматом, не згадували Баревичів. Щойно навесні Анна-мурзиха, дружина Данила, дізнавалася від Попідлідвзеленікукурудзи, що на фільварку почали сіяти, то Баревич сам їхав на свої поля — переконатися в правдивості слів брехуна. Повернувшись додому, казав, що посіяне не зійде, бо земля ще всередині зимна. А коли Волянський дізнавався від Лейби, якому нашіптували форналі чи служниці, про механічну сушарку, спроваджену Баревичем із Чехії, то наказував купити собі таку саму або й кращу. Данило до церкви ходив, але з отцем Феліштаном тримався на віддалі, бо той грав із Волянськими у бридж. Однак Баревичу й Волянському кортіло дізнатися, що ж таке трапилося й коли, чого то Баревичі прокляли Волянських. І почали вони їздити до Язлівця, розшукуючи стародавні папери, записи і хроніки. Щось зберігалося в польському костелі, щось у колишній Вірменській церкві. Данило з Анджеєм ледве не зіткнулися, як барани, лобами. Одного привела до архіву сестра-черниця Еуляля, а іншого — сестра-черниця Матея. Побачивши один одного в підвалі колишнього міського магістрату, розвернулися й поїхали додому різними дорогами. Волянський, маючи під рукою Ґольдштейна, попросив перечитати юдейські джерела тих часів. Випадково знайшлися записи якогось Ашкеназі, що пережив османів у Язлівцях і, як з’ясувалося з записів, добре знав обох — Антонія Волянського і Гриця Баревича. Однак у записах Ашкеназі лише в одному місці згадано було хорунжого гусарії Антонія і двічі — митника Гриця. Папір від часу, вологи й переховування запрів і запліснявів. Чорнило розплилося, і дізнатися більше Анджею Волянському не вдалося. Також нічого путнього не вичитав у польських хроніках і опонент Волянського — Данило Баревич. Вони наполегливо продовжували шукати записи — польською, гебрейською, вірменською чи рутенською мовами. Можливо, час подбав про те, щоб нащадки Волянських і Баревичів ніколи не дізналися, що ж насправді відбулося тієї ночі, коли хорунжий гусарії Антоній Волянський розсік навпіл збирача мита Гриця Баревича. Залишилися натяки в кількох нитках гебрейського письма, записані рукою невідомого Ашкеназі, але вони, на нещастя обох родів, не прочитувалися.

Наша розповідь підходить до 1906 року.

Перед Різдвом, коли до нової війни залишалося неповних вісім років, засніженими вулицями Чорткова до касарень проїхав лейтенант — граф Феліціян Коритовський, якого перевели з Жовкви поближче до російського кордону. Феліціян винайняв на двірці сани. Снігу в місті по коліна. Ось він минає міст через річку Серет, ось сани повернули праворуч, і дорога подалася круто вгору. Він бачить двоповерхові будинки й засніжених містян. Ще в потязі, дивлячись на засипані снігом поля й села за вікном, думав він про занедбану землю східних кордонів імперії та про III батальйон 95-го полку піхоти, у якому доведеться служити. Проминувши станцію «Вигнанка», потяг в’їхав у зарослі грабом високі пагорби. За якусь мить показалися сині поля й чорні дахи міста. У горішній частині Чорткова на шляху до Бучача австрійський старостат збудував касарню та плац для кавалерійських і піхотних виправ. 1903 року ІІІ батальйон у повному складі прибув до нового місця служби, тоді ж до Чорткова проклали залізницю і збудували новий одноповерховий двірець.

Коли поручник граф Феліціян Коритовський покинув Жовкву й отримав наказ прибути до Чорткова, у його молодій та вітряній голові не було жодних планів на майбутнє. Чортків — хай Чортків! Рід Коритовських, внаслідок несплачених боргів за позику, яку дід Феліціяна — Алєксандр — зяв у Державному Королівському банку, збіднів. Алєксандр застрелився. Феліціяна, коли підріс, батьки віддали до військового училища у Відні на державний кошт, очевидно, що дід-самогубець чимось прислужився імператору, якщо його внукові призначили повне забезпечення.

Доїхавши від двірця до касарні, Коритовський спершу вступив до штабу полку. Там лейтенанта зустрів черговий офіцер — підротмістер Лінде, і повідомив, що офіцери штабу на різдвяних вакаціях, а тому Коритовському доведеться пошукати собі тимчасового помешкання в готелі. Лінде порадив будинок 4.

«Це єдине пристойне місце в цій дірі», — щиро зізнався підротмістер.

Більшість офіцерів ІІІ батальйону 95-го полку піхоти — Galizisches Infanterieregiment Nr. 95 — роз’їхалися з Чорткова до своїх родин або до Львова. По різдвяному урльопі дехто з них ходитиме місяць-другий до доктора Антонія Блюмфельда, лікаря венеричних хворіб, заліковувати виразки й почервоніння члена або яєць.

«А де той готель?» — поцікавився Коритовський. Підротмістер викликав із караулу Романа Червоняка. Наказав відвести лейтенанта до готелю. Спускаючись із уланом від штабу, Коритовський зауважив, що за центром місто закінчувалося, далі вуличками тягнулися хати й халупи. Відпустивши провідника, Коритовський увійшов до готелю й замовив кімнату. Вільною виявилася кімнатка на третьому поверсі. Піднявшись до покою, скинув шинель, китель і, не роззуваючись, у лискучих офіцерських чоботях завалився на ліжко. Дорога втомила — і він заснув. Прокинувшись, подумав, чи не варто було на ці різдвяні дні залишитися у Львові. Тепер у Львові влаштовували численні забави. Молоді офіцери, приїжджаючи, знайомилися з відданицями та розважалися з повіями. Коритовський завжди заходив до рудоволосої Маріям. На Феліціянове запитання — звідки у неї таке ім’я, вона відповідала: «З Тори».

Над Чортковом пустився сніг. Місто заполонила зимова нудьга, що приходить під час куцих днів і короткого сонця. Звиклий до похідного життя й частих, пов’язаних із військовою службою переїздів, Коритовський однак перші години в Чорткові почувався незатишно. Чуже місто, запах постільної білизни, вугільний сморід у покої від кахельної груби зі слабкою тягою. Вікно з кімнати виходило у внутрішній дворик. Дахи будинків навпроти тримали на собі товщу снігу, а ринви всуціль обмерзли льодом. У будинку навпроти, на першому поверсі, євреї тримали крамницю. Здогадатися було неважко — час до часу відчинялися задні двері і двоє хлопчаків, мабуть, сини власника, вгрузаючи по коліна у сніг, прямували до прибудови, де перетримували крам.

Коритовський пішов на вечерю до готельного ресторану. Ресторан розміщувався у двох кімнатах на першому поверсі. У тій, де сидів за столиком Феліціян, проходжався офіціант, приймаючи замовлення й доносячи страви. В іншій — просторішій, було чути приготування оркестру.

«Що це?» — зачепив Коритовський офіціанта, котрий поставив перед лейтенантом тарілку.

«А ви не знаєте, пане офіцере?»

«Та звідки? Я перший день тут».

«Ага, — сказав офіціант, — тут буде забава. Офіцери й панночки цілу зиму забавлятимуться».

Офіціант також розповів новому мешканцю міста про заклад пані Бенціровської: «Туди ходять усі офіцери. У нас тут дещо інше, самі розумієте».

Повечерявши, Коритовський намірився вже виходити. Але побачив, як у парадні двері, вносячи з собою пориви завірюхи, забігло кілька панночок. Приїхали з навколишніх маєтків через глибокі сніги. Залу заполонив сміх, вереск і польська мова. Серед тих, хто прибув до офіцерського клубу, була перша красуня усіх чортківських забав Гелена Волянська.

Феліціян запримітив Гелену й вирішив залишитися.

У 1907 році молода пара Коритовських, щойно побравшись, приїхала до митницького фільварку.

Лейтенант граф Феліціян Коритовський зустрів молоду шляхтянку Гелену Волянську, як нам зрозуміло, у Чорткові. Графові Коритовському було під тридцятку, а Гелені — дев’ятнадцять. У Чорткові молодий офіцер і молода шляхтянка протанцювали цілу зиму 1906 року в офіцерському клубі та готелі. Навесні лейтенант поїхав до Чорнокінецької Волі просити руки Гелени. Коритовського зустріли стримано. Анджей Волянський, батько Гелени, порозмовлявши з Феліціяном і його двома приятелями, що приїхали з ним для підтримки, сказав, що поміркує над пропозицією пана офіцера. Гелена вийшла на прощання з офіцерами. Стоячи перед ні живим ні мертвим Феліціяном, подала руку для поцілунку й посміхнулася, даючи зрозуміти, що закохана й батьки погодяться з її вибором. Під час тижневої Феліціянової відпустки пройшло його вінчання з графинею Волянською в Чорткові, у Домініканському костелі святого Станислава. Офіцери полку стали в почесну варту на конях, поки молоді їхали бричкою до вінця. Чортків ще місяць згадував вінчання Коритовських, аж поки в тому ж полку не трапилася прикра подія — два улани, що їхали вночі з виправ, зірвалися разом із кіньми в Серет. І по весіллю Коритовських місто опустилося в траур за офіцерами піхотного полку.

За Геленою Феліціян отримав два фільварки в Митниці: горішній і долішній. На горішньому, майже на тому місці, що колись вибрав прапрапрадід Гелени Антоній — той, що розсік навпіл Гриця Баревича, — стояв занедбаний двір, бо батьки Гелени переважно жили в Чорнокінецькій Волі. Родинна легенда Волянських переповідала, що той далекий Антоній не лише заклав митницький фільварок, але через нього Баревичі прокляли рід Волянських. У кожному поколінні Волянських мусив хтось народитися калікою. Старший брат Гелени — Конрад — кульгав, а їхній дід, як переказували, народився без двох пальців на лівій руці, а прадід — із виваленим ропушим оком. Були й інші Волянські — з іншими вадами. Прокляття Баревичів висіло тільки над чоловічою лінією Волянських. Жінки їхнього роду народжувалися красивими і швидко, досягши шістнадцяти років, виходили заміж, не затримувалися вдома.

Коли Феліціян Коритовський посватався до Гелени, ніхто з Волянських таємниці їхнього роду майбутньому зятеві не розповів. Конрад був у Львові і з’явився в Чорткові лише в день шлюбу. Приїхавши бричкою з батьками під Домініканський костел, він, кульгаючи, першим зайшов у храм.

«Хто це?» — шепнув Феліціян Гелені.

«Мій брат — Конрад».

Перед дверима шлюбу Феліціян пригадав, що Геленин батько завжди старанно приховує всохлу праву руку. Під час обідів, коли родина й гості всідалися за стіл, Волянський тримав руку на коліні. Геленина мама, Людвіка, у такі моменти, аби приховати незручність, зітхала, що її коханому Анджею під час січневого повстання прострелили руку, і з того часу він скалічів. Усі Волянські знали, що це брехня, але гості співчували. Те саме було сказано нареченому Гелени.

Скориставшись порадою офіціанта, навіть перед весіллям Феліціян навідувався до закладу пані Бенціровської. Заходив, як завжди, до Сари Роботнік. Сара об’явилася в Чорткові після 1905 року. Навряд чи вона була російською революціонеркою. Розмовляла німецькою, вставляючи російські слова, яких клієнти, переважно австрійські військові та урядники, не розуміли. Чому вона прибилася до Чорткова — не знати. Може, тому, що тут мешкали євреї? Але ж євреї мешкали по всіх містечках імперії. Могла ж зупинитися в якомусь іншому, бо те, чим вона заробляла собі на життя, прийняло би кожне місто. Казали, що схожа на царицю Савську, хоча не були її ноги покриті вовною, не було в неї й копит. Поговоривши з Сарою, можна було зробити висновок, що в Росії вона закінчила гімназію і, можливо, вищі курси. Говорила на різні теми, цікавилася політикою й літературою. Була ласа на гроші. Усі, хто торкався тонких пальців її руки, відчував прохолоду. Про таких кажуть, що в них жаб’яча кров. Коли Сара роздягалася перед відвідувачами борделю, а їй доводилося це чинити в усі дні, окрім тих, коли в неї були місячні, то перед зором хтивих чоловіків зблискувало білосніжне тіло. На голові, під пахвами й між Сариними ногами чорніло закручене гороховою зав’яззю молоде волосся. І було те волосся, наче болото жирної землі, кимось кинуте на білизнý стіни, вимащеної погашеним вапном. Незвичну красу Сари — повні припухлі губи й великі яблука чорних очей — визнавали навіть у домі Бенціровської. Уміла триматися з чоловіками достойно, навіть із гімназистами. Свідчили, що на її спині така тонка шкіра, що під лопаткою проглядається зелене серце.

Перед війною вона щезне з Чорткова з юдейським купцем у кареті з вензелями, викладеними перлами. Опівночі під’їде та карета до дому Бенціровської — і хтось свистом викличе красуню Сару. У тридцятих Коритовському привидиться Сара Роботнік на курорті Віареджіо. Везтимуть її на возику дві служниці. Гелена смикне тієї миті чоловіка за руку, показуючи рибальський човен, що повертатиметься з ранішнім уловом. Коритовський після того ще раз обернеться, але жінки, сповненої глибоких чорних очей на тлі синього перламутру моря, ніде не буде. Протягом цілого життя йому снилося Сарине зелене серце, білий сніг її привабливого тіла й російські слова, які Сара залишила графу на пам’ять.

Для Гелени дім із сімнадцятьма кімнатами, з двома фортепіанами й фісгармонією стане великим нещастям, яке звалиться на її непрактичний характер. Приїжджаючи до Митниці підлітком із батьками, вона ходила на Джуринку, блукала з сільськими дітьми пшеничними полями, збираючи блавати, дикий мак і рум’янок. У родинному домі, до якого поверталася з прогулянок, збиралася сім’я. Улітку вона була тут на вакаціях із братом, але ніколи не хотіла Гелена тут мешкати. Отримавши в посаг Митницю, молода господиня з подивом обходила кімнати і спальні — скільки всього в них понаскладано! — так наче бачила це вперше. У спальнях — подушки й перини, набиті гусячим і качачим пір’ям, простирадла, ковдри, гуцульські килими, у кімнатах — венеційське шкло, портрети Волянських, бібліотека, столики, крісла.

Навіть у туалетній кімнаті, в якій милися, нагріваючи воду в мидницях, — дерев’яне крісло-туалет. Геленин батько купив його для бабці, графині Розвадовської. Коли стара графиня квочкою всідалася на те крісло, то горщик із накривкою виносила надвір молода служниця, затуляючи пальцями ніс, минаючи Волянського, зануреного у старовинні папери. В одній із господарських прибудов Гелена знайшла дві скрині з крупами й борошном. У коморі — поскладані буханці хліба й булок, горщики з маслом, кошики яєць, солонину. У пивниці на гаках висіли теляча полядвиця, розпатрані кури й качки. У кадубах — молоко, масло та сир від шістдесяти голландських корів. На стриху сушилися на мішковинах мак, лісові й волоські горіхи, пахла зав’язана в коси цибуля. Усе це Лейба показав Гелені, коли вони обходили будинок і подвір’я.

Феліціян обійшов стайні з кіньми й коровами, а наступного дня в супроводі старшого форналя, бо Лейба поїхав до Тлустого, об’їхав митницькі поля.

Перші ночі у власному домі Гелені хотілося свята. Вона попросила хлопця, що розливав нафту до каганців та ліхтарів, почепити їх у кожнім покої. По цілому дому розливався солодкий запах нафти.

На свіжих простирадлах і подушках цілу ніч зміями шурхотіли тіла Феліціяна й Гелени.

Вони були в домі одні.

У перші дні березня вітри зі східного пагорба, що нависав над селищем вздовж Джуринки, розпорошували сніг і зсували землю на шлях і річку. Від початку березня в митницькому домі ніхто не спав. Надходив реченець Гелениних пологів. Послаблені м’язи ледве втримували велике черево. Гелена вставала лише до туалетної кімнати, а решту часу постійно лежала в ліжку. Ревно молилася, щоби народилася дівчинка. Лікар Рихард Францоз із Чорткова вперше був присутній при таких важких пологах. Він обмацував Геленин живіт і ніяк не міг зрозуміти, де знаходиться голова плоду. Якогось дня за сніданком Францоз відверто сказав Коритовському, що якщо так потриває ще два дні, то Гелена може померти. Після сніданку Коритовський із лікарем вийшли на подвір’я й мовчки обійшли столітні сосни. Сікло мілким крижаним сніжком. Повернувшись до будинку, почули несамовитий крик, що долинав із кімнати породіллі. За якийсь час Францоз тримав на руках новонароджену дівчинку, яку обережно передав кушарці. І, нахилившись до Гелени, сказав: «Дівчинка». Молода мати щасливо всміхнулася і знепритомніла.

Новонароджену Алєксандру-Анну Коритовську похрестять в отців домініканців у Чорткові. Дочекаються, коли вітри злижуть сніги й повсюди проб’ється перша яскрава трава. Народження доньки затримало Коритовських у Митниці, куди Феліціяна запросив Конрад. Гелена в останні місяці перед пологами потерпала від різних страхів, їй снилися страшні сни. Коли Феліціян сказав їй, що поїде на кілька днів до Митниці провідати Конрада, якого старі Волянські примусово привезли зі Львова, бо підхопив гонорею, вона зголосилася їхати з ним. Конрад лікувався в Чорткові, у Блюмфельда. Після курсу лікування Людвіка Волянська, порозмовлявши з Анджеєм, відправила Конрада до Митниці.

«Конрад мусить стриматися», — сказала Людвіка.

«Від чого, мамо?» — запитав чоловік.

«Від дівок, — шепнула Людвіка, — заодно подивиться, що там робить Лейба».

Конрад приїхав до Митниці по Різдвяних святах. Поселився у двох великих кімнатах зі спальнею у правому крилі будинку. Ґольдштейн з родиною займав ліве крило. Для Ґольдштейнових дітей, цієї пташиної зграї, настали сумні дні. Конрад заборонив їм галасувати й бігати коридорами будинку. Після появи нового господаря дім, наповнений дитячими криками, вереском і плачем, онімів. З’явилася кухарка. Раз на тиждень хтось із митницьких жінок приходив прибирати в кімнатах і обпирав Конрада. Через тиждень Конрад написав листа матері — сповіщав про плани переселення Ґольдштейна з його виводком та про те, що шукає для них у Митниці хату. Лейба Ґольдштейн, дізнавшись про наміри Кондрада, написав листа Анджеєві Волянському, благаючи графа вплинути на Конрада й зачекати до весни, не переселяти його родину зараз, бо серед зими він не може з одинадцятьма дітьми забратися з фільварку.

Волянські доручили Феліціянові поїхати до Митниці й вирішити, як бути.

До приїзду Феліціяна Конрад таки спровадив Ґольдштейна з будинку, не послухавши батька. Волянський просив сина дозволити Ґольдштейнові перебути в домі до весни. Врешті-решт дозволено було управителеві переселитися в інший будинок на долішньому фільварку — його Волянські роками використовували як літню резиденцію.

Тільки тому, що Гелена не захотіла залишатися сама в Чорткові, Коритовські прибули до Митниці обоє. Це було наприкінці лютого. На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині. У такому стані повертатися до Чорткова не зможе. З Чорткова терміново викличуть лікаря Рихарда Францоза, до прибуття якого біля Гелени чергуватимуть дві митницькі кушарки.

Феліціян Коритовський, якому довелося затриматися у фільварку, опише свою митницьку зиму в сухому рапорті до командира полку, а детальніше — у листі своїм тестям Волянським. Сповістить, що дівчинка народилася здоровою і що Гелена мусить затриматися тут, допоки не почуватиметься ліпше. Писатиме, що пологи були важкі, але дякуючи Господу Богу та лікарю породілля почувається з кожним днем краще. Конрад, сповіщав зять, прогулюється парком, читає книжки, інколи в супроводі двох форналів їздить верхи околицями Митниці. Найбільше боявся Феліціян якоїсь моровиці, що цієї зими могла б кинутися в селищі, як то часто трапляється в зимові та весняні місяці, але — писав він до Волянських, — у селищі померло за цей час від старості троє селян і десятилітній хлопець, який застудився.

Граф Анджей Волянський не любив Митиці й митницьких фільварків. Волів, щоб дібра його бабці Барбари перейшли у спадок комусь іншому. Після одруження Коритовського з Геленою він радо відписав маєток молодій парі разом із прокляттям свого роду. Не любив цього селища на горбах, які нанизували на себе простір, а зі сходу впиралися у високий берег. Не любив цієї річки, що прорила собі русло й живилася весняним снігом, осінніми дощами й підземними джерелами, щороку підтоплювала городи у глибоких видолинках. Приїжджав сюди рідко, а якщо таке траплялося, то не затримувався надовго. З управителями митницьких фільварків листувався — і цього йому вистачало.

Дім Волянських занепадав. Довголітній управитель митницьких фільварків Лейба Ґольдштейн роками не дбав ні про дім, ні про фільварки. Волянський бачив, що велике подвір’я перед домом заростало дикими кущами, хирів сад. Ґольдштейнові діти казилися в некошених травах. У саду паслися Лейбині корови й коні. Улітку зелені мухи з перламутровими крилами кружляли над коров’ячим лайном. Якогось року приїхав Волянський, як завжди тримаючи свою суху руку в кишені. Дріботів біля нього Ґольдштейн із паперами, що мали свідчити, як вправно він, Лейба, сіє, збирає і продає усе, що зародить митницька земля. Волянський звик до Ґольдштейна, якому все-таки вдавалося господарювати з прибутками. Кожного разу, приїжджаючи до Митниці, Анджей Волянський помічав, що Ривка, дружина Лейби, народжувала здорових дітей, яких було в управителя одинадцятеро. Граф згадував свого Конрада і був щиро переконаний, що це місце для його роду прокляте.

Питав Волянський Ґольдштейна:

«А хто, пане Ґольдштейн, народився?»

«Дівчинка», — відповідав Ґольдштейн.

«Дівчинка?» — перепитував Волянський і замовкав. Але якщо Ґольдштейн відповідав: «Хлопчик», то Волянський допитувався, чи в новонародженого усі пальці на руках і ногах. Або: чи з очима? Або: чи нема якої іншої вади на його тілі? А коли Ґольдштейн відповідав, що нема, то Волянський переривав розмову й, відмовляючись навіть від обіду, приготовленого Ґольдштейном для таких випадків в одній із кімнат будинку, — їхав геть. Частіше зустрічався з Ґольдштейном у Чорткові, приїжджаючи на день чи два владнати паперові та банківські справи й пообідати в ресторані.

Ґольдштейн платив митницьким на день 1 крону. В урожайні роки спроваджував людей із буковинських сіл, а коли там траплявся неврожай або їх підтоплювало, то приходили самі. 1902 року Митниця застрайкувала й не вийшла на жнива. Лейба через товстенських гендлярів збіжжям спровадив буковинських, митницькі побили їх і прогнали. Тоді управитель написав до Анджея Волянського — і той відповів: «Викликай військо».

На самі Зелені свята до Митниці ввійшли збоку гостинця й фільварку два загони австрійських піхотинців. Тридцять вояків під командуванням двох офіцерів.

Уся християнська Митниця клінчала в церкві та на церковному подвір’ї, коли священник, тримаючи в руках хліб і вино, промовив над золотою чашею: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів!» Це трапилося саме тоді, коли частина загону, що йшла збоку Ягольниці, проминула Альтманів млин. Берко Альтман, який ніколи не бачив у селищі стільки війська, аж присвиснув. Він покликав свого старшого сина й наказав бігти до церкви, щоб той повідомив мир.

«До церкви, татусь?» — перепитав здивований одинадцятилітній Мошко.

«До церкви», — сказав Берко й обтер білою від борошна долонею свої руді вуса й бороду.

Мошко перебіг вулицю й шаснув у сусідський город, обсаджений квасолею та бобом. Траплялися Мошкові високі коноплі, листя яких різало лице, і будяки чіплялися до його пейсів, але він біг у напрямку зеленого світла.

Загін, побачений Альтманом, устиг дійти до моста над Джуринкою. Раптом якось несподівано й нервово вдарили дзвони. Тривожні звуки поплили, рознесені вітром, і накрили тривогою селище.

Берко, почувши дзвони, зрозумів, що Мошко все передав так, як треба.

Кожного року після служби на Зелені свята митницька громада зі священником і хоругвами виходила освячувати поля. Здалека ця гурма людей скидалася на бджолиний рій, який летить над польовими дорогами, збурюючи липневу млосну спеку. Процесію розпочинали від Травни й через Рудку, Ставище та Горб-Долину обходили довкола селище. Щороку виходили з церковного подвір’я, повертали ліворуч і йшли вимитою дощовими потоками дорогою через міст до млина. Йшли, співаючи, крутим пагорбом на гору, обминаючи горішній фільварок Волянських, і доходили до Травни. А там дрижатиме уже взята жовтизною, наче цвіллю, пшениця, яку кропитиме священник. Він молитиметься високим голосом — і кожного разу Господь слатиме йому на підмогу з десяток жайворонків. Коли над Митницею пражило сонце — то просили відвернути посуху. Якщо заряджували дощі — відвернути від сльоти. Просили хліба насущного, від якого залежало їхнє життя, бо були вони дітьми пшениці.

Данило Баревич приїхав до церкви бричкою.

Коли загони почали обступати церковне подвір’я, помчав митницькими вулицями додому. Удома натягнув військовий кітель із петлицями лейтенанта, на якому теліпався хрест «За військові заслуги», і швидко, не даючи перепочити коневі, повернувся до церковної брами. Тим часом піхотинці обступили міцним кільцем збурений мир із хоругвами, не даючи нікому можливості вийти за церковний мур. Священник розмовляв зі старшим офіцером. Напруга зростала. Мир на церковному подвір’ї хилитався — здавалося, ось-ось людська маса вихлюпне за мур і почнеться незворотне.

Баревич зіскочив із підніжки брички й, застібаючи на ходу кітель, попрямував до офіцера зі священником. Він чув, як офіцер говорив, що страйк у Митниці незаконний і що власник фільварку граф Анджей Волянський покликав до селища військо, щоб ніхто не бунтував і для збереження порядку. Потім казатимуть, що, побачивши Баревича, офіцери самі підійшли до нього. Тисячі пар очей спостерігатимуть, як Дмитро Баревич у парадному кітелі з військовим хрестом, причіпленому на лівому борті, говоритиме по-німецьки з офіцером. Після розмови військо відступить від церковного мурівця. Казали також, що Лейба Ґольдштейн зупинився перед мостом якраз навпроти Альтманового млина, не вірячи своїм очам, що піхотинці повертаються. Завершилося все тим, що загони забралися до маєтку Волянських, а Ґольдштейн змушений був тиждень годувати піхотинців. Десятьох митницьких селян усе-таки заарештували. Повернулися арештанти, просидівши два тижні у криміналі, і знову жнивували в Ґольдштейна за 1 крейцер на день.

Одного серпневого дня, близько полудня, зі Станіславова прибув потяг. Бриніло розжарене серпневе повітря. У стеблах трави, що пробилися поміж гравій і шпали, дзижчали мухи. Вулицями міста лопотіли метелики. Щойно паротяг випустив клуби білої пари, а поодинокі пасажири вийшли з вагонів і роз’їхалися на бричках, у двірці залишилося двоє: черговий у формі колійовця імператорських залізниць і чужинець. Одяг прибульця виказував зайшлого. Місцеві так не одягалися. Називався він Карл-Еміль Францоз. Так він представився черговому на станції. І розповів, що їхав не до Чорткова, а до Чернівців, але в останню мить передумав. Станційний черговий подивився здивовано на нетутешнього. Він ніколи не бачив людини, яка б захотіла приїхати з самого Берліна до Чорткова. З Відня бували, не з власної охоти, а з обов’язку службового становища. У Станіславові письменник пересів на потяг не до Чернівців, а до Чорткова. Видно було, що йому хотілося з кимось поговорити. Гість не поспішав. Вдихнув перемішане з запахом смоли повітря й увійшов у парадні двері двірця, які вели до почекальні. Усередині було порожньо, лункі кроки від черевиків, підбитих металевими пришвами, процокотіли за Францозом. Перед двірцем одиноко стояла бричка. Візниця, певно, спізнився до станіславівського потяга і зайвий раз не хотів гнати містом коня. Очікував на чудо. І цим чудом для візниці нині став Карл-Еміль Францоз. Навіть поява Месії на чортківському двірці сьогодні не ощасливила б так Берка, як цей пан із сигаретою. Дорогою гість міста розповів Беркові, що приїхав із Берліна й хоче затриматися в Чорткові хоча б на два дні. Берко довіз Карла-Еміля до будинку число 3. Вони розпрощалися. У будинку, в якому чужинець вирішив зупинитися, горішні поверхи винаймалися для постояльців. Про це Францозу сказав Берко. Після Берліна Чортків виглядав селищем: більшість забудови — одноповерхові хати; будинки на два-три поверхи траплялися біля Ринку. В одному з них і зупинився Карл-Еміль.

Від часу прокладеної гілки залізниці через Чортків, якою сполучалися Станіславів і прикордонний Гусятин, містечко, у якому знайшли притулок предки Карла-Еміля, ожило. 1877 року видавництво Едуарда фон Галберґера видало збірку оповідань Францоза «Євреї з Барнова». Двадцятидев’ятирічний письменник описав солодку воду Серету та вуличний гамір єврейських кварталів, вічне торохтіння бричок і селянських возів головною вулицею, що тягнулася згори вниз.

Наступного ранку, виспавшись і поснідавши в ресторані на першому поверсі будинку яєшнею, кавою та булкою з маслом, Карл-Еміль вийшов на вулицю. У нього не було жодних планів. Була субота, і до вечора всі єврейські крамниці — зачинені. Єврейські візниці та їхні коні відпочивають, по синагогах читають Тору. Костел напроти Францозового місця замешкання чекав неділі. З єврейських газет, які він читав у Берліні, Францоз знав, що Довід Моше Фрідман, перший чортківський ребе, жив у своєму палаці. У Карла-Еміля виникло бажання зустрітися з ребе, про якого він чув із переказів його послідовників. Тривале життя Францоза у Відні та Берліні зробило з нього цілком світську людину, яка захоплювалася німецькою культурою. Хасиди ж, що наповнювали містечка Галичини й Буковини, вірили у святість своїх ребе, бо ті були не тільки вченими, а завдяки своїм незвичним здібностям та Божій благодаті ще й розмовляли з Богом. Тепер ребе підсвічували словом і Чортків. Неподалік, на заплічній вулиці, у двоповерховому будинку, куди щойно дійшов берлінський гість, проминуло його дитинство. Він розумів, що враження від повернення не відповідатиме спогадам, які з роками закорінилися в пам’яті. Він побачить той-не-той будинок.

Родина лікаря Гайнріха Францоза, який прожив п’ятдесят років і помер, коли Карлові-Емілю було лише десять, жила в цьому будинку, який Францозу захотілося обнюхати. Він став перед дверима помешкання так близько, що запахи квашеної капусти, розтовченого часнику, кориці, цинамону, сливок і яблук перемішалися в його свідомості. Берлінець торкнувся розсохлих одвірків. Пригадав день, коли помер батько. Ці двері тоді зняли, щоб винести з будинку завинене в білу матерію батькове тіло. Коли двері знімали — пронизливо скреготіли, наче сороки на дощ, металеві завіси.

На кадастровій мапі Чорткова 1859 року центральна частина міста ще якось схожа на місто. Але якщо відійти від Серету й Ринку, то далі заштриховані зеленим квадрати позначають поля й городи. Карл-Еміль повернувся до готелю — і йому подали записку. Він здивувався. Хто міг знати про його перебування у Чорткові, якщо він сам на станіславівському двірці змінив плани подорожі? Мабуть, Берко на радощах заробку розповів усім, що віз поважного пана Карла-Еміля Францоза з Берліна. З’ясувалося, що записку німецькою мовою написала одна молода особа, котра читала Францозові оповідання про Барнов. У записці дівчина зізнавалася, що почула про прибуття Францоза від свого вуйка Берка, який зустрів пана письменника на двірці й не міг натішитися тією зустріччю. Дівчина захоплено писала про письменницький талант, який б’є з кожного речення в оповіданнях і просила вибачення за нахабство, яке собі дозволила: потурбувати поважного гостя своєю нікчемною запискою. Наприкінці вона підписалася — Малке Морґенштерн. Францоз, прочитавши цидулку, запитав у готельного, чи знає той візницю Берка. Готельний відповів, що так. «А як він пишеться?» — поцікавився Карл-Еміль. «Ґрюнфельд» — почув у відповідь.

По смерті батька Францози виїхали з Чорткова. Карл-Еміль переїхав до Чернівців разом із мамою. Сліди дальших родичів з часом затерлися в містечках Галичини й Буковини. Отже, у Чорткові він не планував ні з ким зустрічатися, окрім ребе Довіда Моше Фрідмана, якщо така нагода трапиться. Сьогодні була неділя. Карла-Еміля розбудили костельні дзвони. Завтра, тобто в понеділок, він планував повернутися до Станіславова, а наступного дня сісти на чернівецький потяг. Сьогодні зранку він написав листа до ребе з проханням про зустріч. Вийшовши на вулицю, побачив Беркову бричку. Візниці не було. Мабуть, зайшов до крамниці. Францоз почекав, коли Берко повертатиметься до брички. «Маю до вас одне прохання», — сказав Карл-Еміль, коли підійшов Берко. «З радістю виконаю, пане». «Чи не могли б ви відвезти цього листа до ребе Фрідмана?» Берко взяв лист і запхав до широкої кишені свого халата. «Я маю ще одне питання до вас», — сказав Карл-Еміль. «Яке, пане?» «Чи ви знаєте Малке Морґенштерн?». «Це ж моя сестрінка, — відповів Берко — А звідки ви її знаєте?» «Вона читала мої книжки. І про це написала мені ось у цій записці». Берко згадав, що оповідав свою пригоду на двірці з одним великим паном із самого Берліна, що називається Карлом-Емілем Францозом, у присутності сестри та її дітей, коли за чимось до них заїхав дорогою. «То ви, прошу пана, письменник?» — запитався Берко, який читав у своєму житті тільки Тору. «Так, я пишу книжки, — відповів Карл-Еміль. — Ну, уявляєте, в Чорткові їх хтось таки читає?». І вони з Берком засміялися. Прохання берлінського письменника Берко виконав того ж дня: поїхав до палацу й передав лист. Про що йшлося в тому листі, ми не знаємо, але на понеділок ребе Довід Моше Фрідман призначив Карлу-Емілю авдієнцію. По обіді на берлінця чекали дві несподіванки, але він поки про це не здогадувався, бо перебував у фотомайстерні чортківського фотографа М. Марґуліса неподалік ринку. У невеличкому приміщенні Марґуліс не тільки фотографував мешканців та випадкових гостей міста, частина стіни була книжковою крамницею. Продавав фотограф свої листівки з видами Чорткова у твердих оправах, з тисненими золотом прізвищем фотографа та написом «Pozdrowienie z Czortkowa». Францоз зайшов до Марґуліса, купити кілька листівок. Вибираючи, він не помітив, як господар робітні прилип до вікна. Карл-Еміль подумав, що містом їхатиме драгунський полк. Виправи драгунів завжди привертали увагу мешканців. Людям спирало дух від кавалерійського маршу, кінської сечі та зелено-золотистих гімнюхів, залишених на вулицях. Францоз поцікавився в Марґуліса, що відбувається. А той силоміць схопив берлінця за рукав сюртука й витяг надвір. Головною вулицею їхала бричка. Карл-Еміль упізнав Берка. У бричці сиділа старша пані, а поруч із нею — молода. Берко їхав неквапом, щоб цигани, які йшли за бричкою й тяли веселі мелодії, не залишилися далеко позаду. Францоз запитав, чи це раптом не циганське весілля. Марґуліс, розуміючи, що покупцеві невтямки, що ж насправді відбувається, почав швидко оповідати: «То, прошу пана, пані Бенціровська. Так, так, та, з голови якої вітер здув капелюшок. О, циган уже підняв. Бачите, добігає з капелюшком. Так, так — то Амброзія Бенціровська. Вона біля двірця тримає бордель. А то, — Марґуліс показав пальцем на молоду панну, — то нова дівка пані Бенціровської». «І що вона всіх своїх дівок возить Чортковом і показує їх? — запитав Францоз. «Усіх нових, які приходять до неї на працю», — підтвердив Марґуліс. Заклад пані Бенціровської таємно відвідували військові, адвокати, податкові урядники, працівники банку, колійовці, вчителі, купці, тобто доросла, а подекуди й підліткова чоловіча половина містечка. Саме для них господиня борделю влаштовувала ці виїзди напоказ. Чортків із часом звик до феєрверків циганської музики, яка супроводжувала Бенціровську та її дівок. Жіноцтво плювало вслід бричці, проклинаючи розпусниць, від яких у місті не було спасу. Францоз купив кілька листівок і, пройшовши кілька метрів від Марґулісової робітні, побачив молоду дівчину з букетиком квітів. Дівчина першою підійшла до Францоза і, вклонившись, представилася: «Малка Морґенштерн». Вона подала йому квіти, а берлінець поцілував її в чоло. «Звідки ви мене знаєте?» — поцікавився Францоз. «Я прочитала вашу книжку». «Хіба мої книжки можна придбати в Чорткові?» «Один примірник, — ніяково сказала Малка, — я знайшла у пана Марґуліса». Після зустрічі з Малкою, коли сонце пірнуло в Серет, а Францоз лежав на ліжку, дрімаючи, у двері кімнати обережно постукали. Прийшов служка із синагоги і приніс відповідь на Францозів лист. Ребе Довид Моше Фрідман чемно відповідав, що в понеділок він їде у справах до Садгори, тому не зможе зустрітися з Францозом, про якого багато чув доброго й читав. Ребе писав, що добре знав благословенної пам’яті Гайнріха Францоза, батька Карла-Еміля, з яким знався від часу, коли династія Фрідманів перебралася до Чорткова з Садгори. Наступного дня з чортківського двірця в різних вагонах виїхали до Станіславова чортківський ребе Довід Моше Фрідман і письменник Карл-Еміль Францоз. Ребе їхав у супроводі своїх послідовників, які несли за ним громіздкі валізи з одягом та книжками, а Францоз — із валізочкою, у яку поклав придбані в Марґуліса листівки і прив’ялий букетик Малки Морґенштерн. Ребе через тиждень повернувся до свого палацу, оповідаючи синові про подорож до Садгори, а Францоз чомусь, не затримуючись у Станіславові й змінивши свій попередній план подорожі до Чернівців, повернувся до Берліна. Це були останні відвідини Францозом рідного міста, більше він ніколи до Чорткова не приїде. А може, цих відвідин ніколи й не було?

На початок 1914 року з великої родини Баревичів у Митниці залишився Данило Баревич, праправнук Павла Баревича, наймолодшого сина Гриця Баревича, того, коли пам’ятаєте, що повернувся до селища перед османами. Вивітрилася за ці сотні років пам’ять про Варвару, Мурзу та їхніх дітей. Невідомо куди тоді, у 17 столітті, подівся Матій Баревич. Імовірно, загинув 1683 року при обороні Язлівця. Не можна відтворити будь-якої лінії ще одного сина Гриця Баревича — Івана. Усе, що дійшло з родинних переказів до Данила, виглядало не вірогідно: Іван начебто прийняв мусульманську віру. Виїхав із Язлівця з останнім османським обозом до Стамбула. А наймолодший Павло Баревич — єдиний із Баревичевих дітей, хто залишався до останніх хвилин із батьком і матір’ю під час подій, пов’язаних з облогою поляками язловецької фортеці. Павло не бачив на власні очі, як Антоній Волянський розсік шаблею його батька, бо разом із перестрашеною матір’ю Анною Баревич втекли вони в червоногородські ліси. Але й там їх наздогнала чутка, що Баревичі прийняли іслам, потурчилися. Повернувшись до Митниці, Баревичі наслухалися оповідок митницьких мешканців, які пам’ятали, що Варвара віддалася за турка, а Матій з Іваном служили в османській фортечній залозі. Тицяли на них пальцями. Здавалося Анні, що навіть будинки в Митниці утворили камінну стіну відчуження. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над її головою, вставав уночі й будив серед кріпкого сну… І сказала вона якось про Волянських тяжкі слова. Сказала про голову, легені й печінку, а потім про руки ноги й хребет. Пригасила вогонь своїх слів саламандрою, яку згадала з розповідей Минаса Сириновича. Відбилися ті прокльони від митницьких пагорбів і випали дощем на фільварок Волянських. Стояв під тим дощем Антоній Волянський, тішачись своїми дібрами. Закрутилося йому в голові, отерпли його руки й ноги, кинуло ним до землі. Обпекло вогнем усередині. Аж надвечір знайшли Антонія біля Джуринки, обмащеного болотом і з проламаним черепом. Так було попсовано чоловічу лінію Волянських на всі віки, аж до кінця світу, бо вже перші їхні внуки народилися каліками.

То в Язлівцях перебували Анна з наймолодшим сином Павлом, то в Митниці. Відтак Павлові по смерті Анни вдалося осісти на батьковому ґрунті — як казали, на митних кордонах.

Данило Баревич, батько Насті, мав двох молодших братів-близнюків — Петра й Павла. Обидва виїхали до Америки, бо не могли всі троє вжитися на тому ґрунті, що належав їм.

Баревичів митницькі прозивали «мýрзами». Мабуть, прилипло це прізвисько за ними від Мурзи, який пошлюбив Варвару, дочку Гриця Баревича. Дружині Данила Анні казали «мýрзиха», а Настю називали «мурзишина дівка». Шістнадцятирічна Настя Баревичева доводилася прапраправнучкою Павлові Баревичу, єдиному з тих Баревичів, який покоївся на митницькому цвинтарі. На його могилі зберігся хрест із волоського каменю. Настя була шостим поколінням Баревичів від Павла, на ній мало б перерватися родинне прізвище, бо не було в неї братів. 1914 року Насті виповнилося чотирнадцять. Вона заручилася з Петром Урбаном, учителем чотирикласної школи. Митницькі знали, що Федьо Критай давно поклав око на пишну Настю, але не судилося, бо Баревичі призначили весілля з Урбаном на вересень, після Успіння Богородиці. Війна втрутилася в долю Насті Баревичевої. Після оголошення мобілізації Петро Урбан разом зі ста вісімдесятьма трьома мешканцями Митниці, з-поміж яких, окрім русинів, було десять поляків і троє гебреїв, вирушив на фірах у Чортків до касарень. Опиниться Петро на Італійському фронті, а згодом, у 1915 році, його полк перекинуть до Сербії. Останню листівка від Петра датовано 9 жовтня 1915 року. У ній наречений Насті поквапливим почерком сповістив, що у складі свого полку ввійшов до Белграда. Від того часу листовний зв’язок між Петром і Настею перерветься. Федора ж Критая мобілізують пізніше, хоча він був єдиним сином пристарілих батьків. Після перших кровопролитних боїв військове міністерство Австро-Угорщини оголосить другу хвилю мобілізації, під яку потрапить Федір.

Перше, що зробили Коритовські, отримавши у власність митницькі фільварки — взяли в банку позику. Феліціян узявся перебудовувати занедбаний будинок і господарські споруди. Купив кілька машин, придбав нові сорти пшениці, почав вирощувати тютюн. На початку 1910 року митницькі фільварки Коритовських приносили немалий дохід, і Феліціян задумався: чи не залишити йому військову службу. 1912 року в Коритовських народиться ще одна дитина — хлопчик. Кволий, із викривленим хребтом і горбиком на спині. Гелена переконуватиме Феліціяна, що це внаслідок необережного поводження з тільцем новонародженого при пологах. Але Коритовський знав, яке прокляття переслідує чоловіків родини Волянських, бо, прийшовши в черговий раз від Антонія Блюмфельда, Конрад відкрив Феліціянові дві страшні таємниці: про проклін Баревичів і про те, що в нього, у Конрада, Антоній Блюмфельд виявив сифіліс.

Владислав Алоїз Коритовський мляво боротиметься за своє життя й виживе. Спочатку спатиме в жолобку, витесаному з липи Мицьом, а Гелена в перші місяці його життя часто схилятиметься над сином, прислухаючись, чи він ще дихає. Інколи їй здаватиметься, що лише його серце, завбільшки з горіх, і горб, вбитий скобою між лівою лопаткою і хребтом, держать малого при житті, бо всі інші частини тіла ледве трималися купи. Але маленьке серце стукотіло, і горб ріс.

Остання передвоєнна Пасха припала на 19 квітня, а квітень був дощовий. Розкислими вулицями митницькі вдосвіта пішли до церкви. У темноті покашлювали і шмаркали. Через зиму перестуджені, хрипіли легенями, наче церковна фісгармонія. У перший день Великодніх свят, коли на зазеленілому подвір’ї три кола хороводів виводили гаївки, — розпочалася бійка. Билися люто, до крові. Почали ті, хто вийшов по обіді з Альтманового шинку. Билися, аж кров бризкала з роз’юшених носів і писків. А коли влетів у гурму Федір Критай, то купа збільшилася, бо навіть ґазди закотили рукави й кинулися до бійки. Вимащені болотом чоловіки нагадували дощових черв’яків, що копошаться в землі. Три дні по Великодних святах селище згадувало, хто першим розпочав бійку. Але не згадавши, подивилося, як високо викотилося на небі сонце — і пішло орати звільнену від зими і снігів землю. Були вони дітьми пшениці, від якої залежало їхнє життя, і жили за календарем, який писали їм на небі сонце й місяць.

28 липня 1916 року за григоріанським календарем, якому відповідав 1332/1333 рік за календарем Гіджри, 1363 за вірменсько-григоріанським, 5674/5675 за гебрейським Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. А коли в Європі розпочалася мобілізація — 8 серпня 1914 року за старим стилем — то на небі настало повне затемнення сонця. Спостерігалося воно від Карелії до Чорного моря й захоплювало трьохсоткілометрову смугу — відстань від Чернігова до Житомира. Затемнення, яке спостерігали, закинувши голови, мешканці Російської імперії, наче накреслило майбутній театр воєнних дій і позначило чорною стрічкою найближчі чотири роки світової історії. У «Известиях Рускаго Астрономического Общества» було опубліковано кілька астрономічних розвідок, а в газетах міст, де затемнення змінило навіть колір повітря і природну температуру, писали, що замість сонця над головами міщан висів темний серп. Крізь закоптіле від диму скло, примруживши одне око, мешканець Києва, Чернігова чи Ростова-на-Дону намагався розгледіти чорну корону сонця. Про це затемнення писали навіть європейські й американські газети.

Мицьо знайшов Конрада Волянського у великому порожньому будинку. Він увійшов розповісти про кущі. Їх щозими обгризали зайці. «Бо як приїдуть Коритовські, — думав Мицьо, — то Лейба скаже, що то я не догледів». Деякі кущі троянд, а були серед них південні сорти, до тутешніх морозів були не призвичаєні й переводилися, всихали. Відколи Конрад оселився у митницькому домі, а старий Волянський передав фільварок у володіння Гелені й Феліціянові, садом та рослинністю перед будинком ніхто не займався. Хвалився колись Волянський, що його сад буде кращим за сад Бадені. Та де там!

Мицьо прокашлявся. З половини дому, яку займав Конрад, до нього повернувся лише його ж сухий кашель. Спочатку Мицеві здалося, що рипнули двері. Він чекав, що ось-ось з’явиться перекошена тінь Конрада — вроджена кульгавість вигнула молодому графові хребет, і тому праве плече було ближчим до землі. Мицьо постояв, але ввійти до покою графа не наважився. Лише по обіді, побачивши, якої шкоди завдали заячі нашестя, вирішив знову потурбувати Конрада. Саме того дня кухарка, що варила Волянському, пішла з фільварку додому. Хтось там у неї заслаб. Лише кілька форналів поралося на конюшні. Мицьо, якого любив ще старий Волянський, прислуговував Конрадові. Ґольдштейнові це становище Миця в родині Волянських (хоча яке там становище?) зовсім не подобалося. Та за Конрадом потрібен був догляд — і Мицьо за всім пантрував.

Мицьо плакав над нерухомим Конрадом, як дитина. Слуга знайшов капу, нею накрив у вітальні стіл й переніс туди покійника. Мертвий Конрад був легкий, як подушка, набита гусячим пір’ям. Потім Мицьо вийшов у двір, сказав форналям, що Конрад віддав Богові душу й лежить у вітальні. Ті пішли за Мицьом по хрумтливому снігові, а коли ввійшли в дім — повклякали й почали молитися за небіжчика. Тим часом Мицьо дав знати Лейбі. А сам пішов до отця Феліштана. Отримавши ключі від дзвіниці, вийшов сходами, відв’язав шнури і, як умів, почав калатати у дзвони, бо більше не було кому. Сповістив Мицьо селище, б’ючи в дзвони, що душа графа Конрада Волянського вже закружляла у березневому морозяному повітрі над Митницею.

У квітні, після Пасхи, Коритовські дали наперед знати Ґольдштейнові, що приїдуть до Митниці. Управитель заходився підготовляти дім. Найперше він розпорядився повідчиняти всі вікна і просушити подушки з перинами. За зиму дім, у якому ніхто не мешкав, захворів: кинулася стінами цвіль, місцями поздувалася підлога. З Митниці прийшло два сажотруси. Спочатку повимітали пучками гусячого пір’я забиті сажею закамарки. Потім виносили сажу в путнях до саду, підсипаючи дерева. Коли вирішили пропалити в кахляній грубі, то з тріщин, що виїли в комині зимові вітри, повалив дим. Ґольдштейн знав, що малий тонкошкірий Владислав часто мерз. Навіть у травні, коли траплялися холодні дні, Гелена наказувала пропалювати в грубі.

Квітень видався холодним. Сперте повітря поволі виповзало з митницького дому, який розганяли жінки й дівчата своїми спідницями, прибираючи в покоях. Ґольдштейн найняв п’ятьох, щоб до приїзду Коритовських упоратися. На даху дому біля комина сидів Мицьо. Він вишукував і замазував поміж цеглою діри та тріщини. Ґольдштейн стояв перед входом до будинку й, задерши голову, питав Миця про роботу, але Мицьо не відповідав — до обіду його з даху не стягнеш. То як допитаєшся того дурного ґоя, що ж із тим комином? Декілька чоловіків поралися в саду. В листі до Ґольдштейна, переданому Феліціяном зі Львова, Коритовський сповіщав управителя, що він приїде з агрономом, і просив підготувати для нього кімнату на перші часи. Тоді вперше задумав Феліціян вирощувати на митницьких дібрах тютюн: виписав із Румунії нові сорти й найняв агронома — українця Степана Шипракевича. Ніколи б Коритовський не прийняв українця — хіба мало поляків? — але Шипракевич щойно повернувся з Цейлону й завбачливо запасся рекомендаційними листами від англійської Колоніальної Асоціації Цейлону. Кілька років тому, перебуваючи в Берліні, молодий випускник агрономічного відділу Карлового університету познайомився з англійцями, своїми ровесниками. Був серед них молодий правник Томас Барклей. Барклей повертався за тиждень до Лондона, бо звідти відпливав кораблем на Цейлон. Там отримав працю при губернаторі. Барлей розповів Шипракевичу, що англійські компанії набирають охочих працювати на цейлонських плантаціях чаю та тютюну. Підігріті алкоголем нові друзі вирішили їхати до Лондона разом. Томас обіцяв спробувати допомогти Шипракевичу потрапити в одну з чайних компаній. Так і трапилося. З Лондона вони подалися до Цейлону. Шипракевич прожив там п’ять років. Плітки наступали йому на п’яти. Можливо, наш агроном залишився б у джунглях Цейлону назавжди, але управитель плантації біля містечка Гапутале С. Б. Смит запідозрив свою дружину в подружній невірності. Смит негайно повідомив інших управителів про негідну поведінку Шипракевича. За місяць після викриття Степан повернувся до Європи. На щастя, рекомендаційні листи були написані задовго до конфлікту зі Смитом. Шипракевич був на язиці Чорткова кілька місяців. Його запрошували в польські доми й розпитували про далекий Цейлон. Приходили до Шипракевича купці-юдеї. Випитували з наміром дізнатися, який там клімат, які люди і що можна спровадити до Європи, але виходили розчаровані, дізнавшись, що все в руках англійців, які туди нікого не допускають. «Далеко ж той Цейлон», — міркували гебреї. Шипракевич сказав їм, що плавба з Англії займає сорок п’ять днів. Коритовський зустрів Шипракевича в ресторані готелю «Брістоль». Краєм вуха Феліціян почув, що приїжджий розповідає про цейлонський тютюн. Це була неабияка знахідка! Митницький власник фільварку пів року обмірковував, як засадити поля тютюном. Поруч, у Ягільниці, працювала тютюнова фабрика — у колишньому замку Лянцкоронських. І хоча прибутки з двох митницьких фільварків дозволяли утримувати Коритовським дві вілли — у Чорткові та Львові, — Феліціянові хотілося більшого. У його планах було купити чиншовий будинок у Львові, перебудувати фільварок, привезти з Чехії сільськогосподарську машинерію. Для цього потрібні гроші — чотири тисячі корон для початку вони з Геленою позичили в банку.

Феліціян приїхав із агрономом, коли Мицьо латав у комині останні шпари. Він перший побачив, що збоку Митниці з’явилася бричка. Гелена з дітьми приїде зі Львова до Чорткова. Перебудуть кілька днів на віллі й поїдуть на фільварок. Про це сказав Коритовський, відповідаючи на запитання Ґольдштейна про пані Гелену та дітей. Агроном оселився в кімнаті Конрада. Ґольдштейнові вдалося випуцувати дім, а Мицьові — направити комин. Оточували дім вимерзлі кущі. Коритовський лише махнув рукою на Мицьові слова про живопліт із троянд. Повноправний власник фільварку Феліціян Коритовський після смертей тестя і шваґра захопився своїм господарством. Так би мовити, увійшов у смак. З дня на день у фільварку чекали на тютюнову розсаду. А Коритовський із агрономом уже вибрали лан, який засадять тютюном. Вирішили садити подалі від дому, бо сказав агроном, що коли тютюн зацвіте, то його тяжкий смоляний цвіт забиватиме дихання. Феліціян погодився, передовсім думаючи про малого Владислава Алоїза, бо не лише верблюжий горбик між лопатками непокоїв батька — дитина була вразлива до всього. Повітря навколо будинку мусить бути чистим і запашним.

Тютюнова розсада затрималася на румунській митниці. Постачальник привіз її у фільварок із запізненням. Пророслий тютюнець дорогою прив’яв. Це неабияк засмутило Коритовського, і він накинувся на двох румунів, що привезли замовлену розсаду. Агроном, помацавши привезене, заспокоїв Феліціяна. Через два місяці тютюн виросте вище зросту людини й наллється зеленим соком смоли в клаповухих листках.

На початку серпня, перед початком війни, коли Коритовські з дітьми виїхали на вакації до Трускавця, Чортків облетіла звістка, що хтось пограбував їхню віллу. Про те, що Коритовські їдуть до Трускавця, знав увесь Чортків. Щойно Феліціян із Геленою всілися до першої брички й поцокотіли до двірця, а за ними поїхала друга — зі служницею й дітьми, у старого Миця, якого привезли з Митниці пильнувати дім Коритовських, змокріли очі. Він зачинив браму, перевірив замки й зайшов усередину двоповерхового дому. Більше ніхто Миця живим не бачив. Його знайшли з проламаною головою на третій день, коли жандармерія ввійшла до вілли, перед тим розбивши замок брами. Вхідні двері були прочинені. Мицьо лежав горілиць. Сильний удар залізним предметом проламав ліву частину черепа. Отже, він зустрівся зі злодіями, виходячи з кімнатки, призначеної для кухарки. На кухні були розпороті мішки з борошном і рисом. Злодії після того, як відчинили замки парадних дверей, зайшли всередину і прибили на смерть Миця. Чи той почув їх, чи просто вночі йшов до вітру, ми не дізнаємося. Але злодії прибили Миця й далі почали шастати кімнатами та поверхами. Шукали грошей і золота навпомацки, штрикаючи ножами полотняні мішечки з борошном і крупами, перерізаючи гострими лезами подушки й перини, вивертаючи з шухляд на кухні й у кімнатах столові прибори та різну дрібноту. У переддень грабежу й убивства над містом пройшов дощик. Один жандарм помітив сліди коліс від брички. Феліціян Коритовський підтвердив жандармам, які викликали його до Чорткова телеграмою, що злодії вкрали срібні ложки, золотий жіночий годинник Гелени, кілька мітел із рисової соломи, візницькі ковдри й сорок корон — дві купюри по двадцять, які Феліціян залишив Мицьові перед від’їздом. У мертвого Миця в кишені знайшли файку, яку чомусь злодії не забрали, і годинник, подарований покійному Геленою, коли той вистругав жолобок для Владислава Алоїза. У жандармському постерунку встигли лише взятися до розслідування вбивства і грабежу в домі Коритовських, але 8 серпня оголошено війну, і злочин, про який говорилося в усіх закамарках Чорткова, залишився нерозкритим.

Віллу зачинять, бо Феліціян знову стане військовим, а Гелена з дітьми переїде до Чорнокінецької Волі, а згодом до Кракова, де й переживе з дітьми війну. Протягом усього часу перебування в місті російських військ віллу Коритовських використовуватимуть під лазарет. Якийсь час там житиме російський генерал, потім великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Після війни Коритовські віллу продадуть єврейському купцеві, а самі, доклавши грошей, куплять дім у Львові. Це трапиться тоді, коли Чортків стане містом Речі Посполитої після українсько-польської війни.

На початку війни двічі тяжкий плач накривав Митницю: перший — у серпні 1914 року, коли селянам прочитали указ цісаря про вбивство престолонаслідника. І другий — коли забирали хлопів на вóйну. Як було згадувано, сто вісімдесят трьох митницьких чоловіків покликано до цісарського війська. Зійшлися вони на оголошення сільського громадського уряду о шостій годині по полудні. Наступного дня возами й на піхоту пішли майбутні вояки та офіцери до чортківських касарень. А Феліціян Коритовський примчав із Трускавця в Чортків до полку, де перебував у резерві.

Після того затяжні дощі наповнили води Джуринки й Серету.

А 22 вересня 1914 року російські війська вже захопили Чортків.

2

Чортківський ребе

Сказано було: «Якщо Месія прийшов би до нас сьогодні, то ребе Чорткова був би королем Ізраїлю». Чим заслужив таке право той ребе? І чому в Чорткові, містечку однієї вулиці й Ринку, міг жити майбутній правитель Ізраїлю? І як він називався? О, ви ще питаєте… У ті часи кожен хасид знав, хто такий Довид Моше Фрідман. У ружинецького ребе Ісроеля Фрідмана, чий рід виводився від Баал Шем Това, двоє синів — Довид Моше й Аврогом Яків — продовжили династію в Чорткові й Садгорі. У Чорткові Довид Моше мешкав у пишному палаці з садом, а його брат Аврогом Яків у Садгорі — також у палаці з садом. У Чорткові збудували нову синагогу з двома вежами, у Садгорі так само була синагога з двома вежами. Усе, що відрізняло Чортків від Садгори — те, що палац чортківського ребе був більшим і величнішим, а в садгірського зате — більша синагога. Але хто їх порівнював? Може, заздрісники, бо брати, відвідуючи один одного, більше говорили про Тору, аніж про свої маєтки. Здається, що Довид Моше був молодшим і забрався з Садгори, залишивши двір Авгорому Якову. Перед тим, як їхати до Чорткова, затримався на якийсь час у Потоці. І трапилася там пригода: задумали в Потоці будувати нову церкву. Усі мешканці за громадськими правилами мусили внести гріш на будову храму. Три ночі не спав Довид Моше. А тут приніс хтось звістку, що в Чорткові продається палац. Графиня Єроніма Борковська продавала свою посілість. І ребе купив той палац. А до палацу прикупив ще пів міста з землею, зарослою верболозами, кущами та різнотрав’ям. У палаці було п’ятдесят чотири кімнати, великий конференц-зал та їдальня. Навколо палацу виплекали дивовижний сад із доріжками, посипаними гравієм. Праворуч — кількаповерхова будівля, де зупинялися численні гості.

Перше, що почули юдеї з уст цадика, було щось про мелодію: «Трапляється таке, — сказав він, — що поміж двома царствами починається війна, і триває вона тридцять років. А потім зі стогонів тих, хто загинув у бою, і радісних вигуків переможців народжується мелодія, яку можна співати перед цадиком». І коли розійшлися гебреї по своїх домівках, то думали вони, про яку мелодію і про яку війну він їм сказав? Було це сказано задовго до війни, яка зруйнує їхній пишний палац. Син Довіда Моше помре під Віднем, назавжди втративши Чортків. Виглядало, що задовго до руйнації Довид Моше почув мелодію війни й переказав, як міг, своїм єдиновірцям. Він знав, що роки лихоліття доведеться переживати синові та молодшим поколінням, які належали до його чортківського двору — і хотів їх попередити. Але вони не зрозуміли його слів.

Навіть за мірками найбільших багачів Чорткова та околиць палац ребе вражав пишнотою та зовнішніми оздобами. Хіба ще граф Генрик Бадені з Коропця міг пишатися своїм палацом та садом. Фрідмани ж вражали не лише палацом, а своєю вченістю. Слова, які виходили з їхніх вуст, або ж ті, які вони записували на папері, нашіптував їм Бог. На той час у Чорткові була одна синагога. Належала вона всій юдейській громаді, навіть тим, хто видерся на гору, де розмістилася Вигнанка. Все одно в суботу сходили вони з гори до міста, перетинали місток через Серет і починали молитву, коли з’являвся десятий мужчина. Ще за життя Довида Моше запрошено було віденського архітектора Ганса Гельдкрамера, який привіз креслення нової синагоги. Старечі очі ребе ще встигли побачити споруду нового дому молитви в архітектурних кресленнях. Невдовзі після того, як чортківський двір садгорівських цадиків зібрав кошти для побудови нової синагоги, праведний Довид Моше помер. Батька заступив син Ісроель Фрідман, будучи прямим нащадком правнука Баал Шев Това, Ісроеля Фрідмана, який доводився йому дідом.

Про двір чортківського ребе передавалися з уст в уста різноманітні історії. Більшість із них про самого Довида Моше Фрідмана. Казали, що в кабінеті ребе, який займав половину першого поверху палацу (може, прибрехали?) стіни зашиті книжковими шафами. Ні в кого в Чорткові не було такої бібліотеки! Ніхто в Чорткові не прочитав стільки книжок, як ребе! І ніхто в Чорткові не читав книжок для того, щоби слухати й виконувати Божу волю! Коли ребе переїжджав із Садгори до Чорткова, то очевидці присягалися, б’ючи себе в груди, що бачили, як од бучацького шляху аж до самого палацу їхало тридцять возів із книжками. Найняли міську бідоту переносити книжки до палацу й добре заплатили, бо насувався дощ і ребе боявся, щоб ніщо не замокло. Коли хтось приходив до Фрідмана, то часто бачив, як той у величезній кімнаті сидів за маленьким дерев’яним столиком. У кімнаті пахло типографічною фарбою. Золота пилюга спадала широким конусом від сонячного проміння. Борода ребе накривала сторінки розгорнутої книжки, а сам він, схиливши голову, як здохла курка, читав. Про те, що ребе цілими днями читає, також балакали різне: «Якщо він читає, то звідки в нього гроші?» Один хасид, який приїхав із Садгори з ребе, оповідав таку пригоду — мовляв, Нахум із Штепінешта сказав про ребе таке: «Коли Довид Моше торкається обкладинки Книги псалмів, а тоді, розгорнувши книжку, починає її читати, то сам Господь звертається до нього, кажучи: «Сину мій, Довиде Моше, прийми у свої руки світ, який я тобі передаю, і твори з ним усе, що тобі спаде на думку»». «І що ви гадаєте?» — запитував той оповідач у присутніх. І, не дочекавшись відповіді, казав: «Наш ребе такий вірний слуга Господа, що поверне світ у первозданному вигляді, яким його прийняв».

Одного разу вибирався чортківський цадик до Митниці. Було це навесні, щойно ворони й сороки встигли позмітати крилами і хвостами брудні сніги, які від пригрітого сонця, змішавшись із відталою землею, утворили баюри на всьому шляху. Виїхав із Чорткова в супроводі кількох хасидів, хоча їхати Довиду Моше до Митниці не було особливої потреби: ребе щойно закінчив свою працю про Шабат і Хануку, на яку чекали інші цадики, щоби потрактувати, що важливіше: свічки, запалені у Шабат, чи — ханукальні. Бо інколи Ханука припадала на Суботу. І тоді поставало питання про ті свічки. Син ребе Ісроель, побачивши, що батько не виходить зі свого кабінету кілька днів, якогось дня прочинив двері, просунув голову, а потім увійшов до тиші, у якій скрипіло перо. Так дряпали голуби по ринвах палацу, особливо навесні, коли облаштовували там свої гнізда. Довид Моше запитав Ісроеля, чи щось трапилося? Ісроель відповів батькові, що нічого не трапилося, але хасиди Чорткова занепокоєні тим, що ребе тиждень не виходить із палацу. Так пояснив свою присутність у кабінеті батька Ісроель. «Я мусив написати про Шабат і Хануку, — сказав Довид Моше. — І хотів закінчити до часу, коли поїдемо до Митниці». На столику лежало кілька жовтих аркушів паперу, списаних рукою старого цадика. Ісроелеві кортіло взяти ті папери до рук, але поки батько сам не розповість, про що він написав, на язик сина не скотиться жодне слово, вимащене у слині. Тоді Довид Моше запитав Ісроеля, що той думає про світло Суботнє і світло Ханукальне. Питання було таке просте, що Ісроель подумав, що батько хоче, аби той напружив свою пам’ять і пригадав уривки з усіх книжок, де написано й пояснено гебреєві, що означає світло Суботи і світло Хануки. Тоді Довид Моше поставив друге запитання перед Ісроелем: «А якщо збігаються Субота з початком Хануки, то які свічки купувати в крамниці, щоби вони освітлювали дім?» А третє запитання, яким Довид Моше притиснув Ісроеля до книжкових шаф, було таким: «Що означає це світло, яке ми можемо бачити оком? І навіщо воно нам?» Перед Ісроелем постали ці три запитання. Лежали вони, наче суботні страви на столі, покритому білосніжним обрусом, до яких йому належало торкнутися рукою й вустами. І не знав майбутній цадик чортківського двору, з якого ж розпочати відповідь. «Ісроелю, — порушив мовчанку Довид Моше, — якщо ми дивимося на світло, яке випалює навколо себе темряву, то не в білий же день воно нам знадобиться, а лише тоді, коли ніч? І одне світло нам осяє все, що нас оточує навколо, а інше — висвітлить усе, що всередині нас. І не просто висвітлить легені, стравохід, кишки, жили і кров, а те, навколо чого тримається наше тіло. А тримається воно не на хребті й кістках, а на душі. Тому світло Ханукальне, яке опромінює нас зсередини, потужніше за Суботнє».

Частина митницьких гебреїв належала до бучацького кагалу, а частина до чортківського. Не було їх аж так багато в тій місцевості, але саме тому, що ізраелітів там було мало, і вирішив Довид Моше навідатися до них. Митницю гебреї заселяли з обох боків. Одні приходили з Язлівця і Бучача та околиць, а інші — з околиць Чорткова. Не було в Митниці синагоги, найближча — у Язлівцях. Про чортківську божницю Фрідманів, як і про самого Довида Моше, митницькі гебреї не могли не чути. Слово про неї сіяло, наче коштовний камінь персня, який Довид Моше носив на підмізинному пальці лівої руки. А про самого цадика й казати годі, бо побачити, почути чи торкнутися поли його шовкового халата, — було неабияким щастям для будь-якого хасида. Лейба Ґольдштейн, управитель дібрами Волянських, уперше почув новину, що цадик бажає відвідати митницьких хасидів у шинку Перетца. Почув це під час розмови Перетца зі служкою синагоги. Останній на запитання Перетца про цадика розповів, що Довид Моше вибирається відвідати хасидів Ягільниці, Митниці та Язловець, а також заїде до Бучача, куди його віддавна кличуть. Ґольдштейн наздогнав служку на вулиці. Схопив за руку. Той повторив те, що сказав Перетцові та те, що чув минулої суботи в синагозі. Ґольдштейн, повернувшись до митницького фільварку, розповів дружині про почуте від Перетца. Берко Альтман, орендатор млина, був прикликаний Ґольдштейном одним із перших. Почали вони радитися й перебирати всіх митницьких гебреїв, і тих, що прийшли сюди з чортківського боку, і тих, хто прийшов із язловецького. Нарахувавши всього вісім родин, Лейба з Берком почали думати-гадати — як прийняти славного цадика в Митниці, де немає синагоги й навіть микви. Після зустрічі Ґольдштейна з Альтманом у саду за будинком Волянських про прибуття ребе знали всі чоловіки гебрейських родин: знав різник, власник крамнички, корчмар, два міняйли і служка дому молитви, бо в одній хаті, що належала митницькій громаді, гебреї облаштували дім молитви й найняли до нього служку.

Тим часом цадик, перечитавши своє письмо й переписавши з чернетки набіло, надіслав його поштою до амстердамського видавництва.

За кілька днів сонце підсушило землю. У дворі ребе почали готувати бричку й пакувати скрині та валізи. В одні скрині складали книжки, з якими Довид Моше не розлучався ніколи, а в інші його одяг — халати, штремпеле, взуття, спідню білизну.

Багатий внутрішній декор наробив слави синагозі по всій Галичині та Буковині. З’їжджалися сюди хасиди помолитися й роздивитися красу божниці. Було багато й тих, хто хотів почути чортківського ребе чи принаймні його побачити.

Світ за Довида Моше в Чорткові не був надто ворожим до хасидів. Зазвичай сини Ізраїлеві, зайшовши до будь-якого краю, обживали його, наче тут народилися, але водночас поводилися наче гості, які колись попрощаються та поїдуть додому. Так на початку нашої історії поводилися язловецькі гебреї, збаламучені вістками про Саббатая Цві. Так само жили біля двору чортківського ребе й хасиди на переломі століть. Ребе, розмовляючи з Господом, чекав на Месію. Хасиди ж чекали, коли ребе скаже їм, що Месія прийшов. Але не всі в Чорткові чекали на юдейського Месію, про якого сповістив би містечку Довид Моше, інша половина схиляла свої голови в молитвах перед Ісусом Христом і вірила в його друге пришестя.

Огорожею відділили палац від решти містечка. Перед палацом виднілися причепурені парк і сад. Інколи ребе проходжався доріжками парку з дорогими гістьми. Навесні, коли зацвітали дерева та кущі, неймовірний запах витав у повітрі. Деякі рослини на прохання ребе привозили з Балкан і Туреччини. Ось чому палац потопав у ароматах айви, сливи, черемшини. До тих запахів за огорожею додавалися пахощі акації, яка росла навпроти палацу. У кращі часи хасиди звідусюди їхали до Чорткова з Галичини, Волині, Буковини, Румунії. Дехто брав із собою синів. Усіх приймав Довид Моше. Під час великих юдейських свят подвір’я перед його палацом заповнювалося людьми. Інколи хасиди танцювали, тоді співав чортківський хазан ребе зі своїм хором. Так, так, коли співали хасиди, то послухати їх сходилися ґої.

Тим часом Довид Моше, попри свою святість та вченість, старів. І хоча знав напам’ять Тору, тлумачив її, читав книжки, святкував усі свята, приймав гостей, жив у п’ятдесяти чотирьох кімнатах палацу, — старість змією висмоктувала з ребе життя, як жовток із воронячого яйця. Очі ребе, коли він читав, тепер бачили розмиті літери, а коли йшов до синагоги, то чув шаркання, але не бачив своїх черевиків. Здавалося, що він втуплюється в землю. Йому важко було піднести обважнілу на старечих в’язах голову. Розмовляв із відвідувачами, заплющивши повіки, наче спав. Плечі його осунулися, гейби розмитий весняною повінню берег річки.

Невидимий тягар давив на рамена, притискав ребе до землі.

Невидимий палець тиснув ребе, і Довид Моше знав, хто це тисне, бо чекав цієї миті все життя.

Священник отець Іван Феліштан старої церкви в Митниці вже не застав. Він увійшов у фелоні, розшитому херувимами та виноградними лозами, до нової — з каменю й цегли. На першій же проповіді, серед голих стін божого храму без іконостасу, прочитав притчу про блудного сина з Євангелія від Луки, розділ 15, стихи 11–32. Отець любив ці стихи з Євангелія. Читав їх високим, ледь тріснутим голосом. Коли ж після читання послань апостола Павла замовкав хор і в церкві западала кришталева тиша, він починав читати цю притчу, якої митницькі християни не розуміли: ні ті, хто постився й жив праведно, — ні ті, хто бився, крав чи пив. Важка книжка у священницьких руках, з якої сповіщалося про Ісусове життя, залишалася для них не прочитаною, але почутою. Застебнувши Євангеліє на металеву затраску, від чого прокидалися навіть ті, кого зморила дрімота, отець розповідав, як потрібно розуміти слова Ісуса. І коли Євангеліє щонеділі розгорталося, наче царські врата, голосом Феліштана, то митницькій дітворі, яка ледве витримувала спокійно службу, уявлялося, що Ісус із апостолами з’являлися з царських врат і зникали в них разом зі священником. І коли за отцем зачинялися царські врата, а два хлопчики, які прислужували під час літургії, теплими подихами колихали вогонь свічок, то повітря у храмі наповнювалося пахощами ладану. У дитинстві навіть Данило Баревич думав, що сизий дим із кадильниці, який звивається догори, заповзає в усі щілини вікон, від якого лоскоче в носі й воркотить у шлунку, — спускається священнику з самого неба.

Жодні єврейські імена зі Святого письма не могли б переконати нікого в Митниці, що євреї не винні у смерті Спасителя. Навіть Критай знав, що винен Ґольдштейн, винен Альбін, винні крамар, міняйли і служка. Усі митницькі євреї разом зі своїми жінками та дітьми були винні. До того ж, вони, ті євреї, або не знали притчі про блудного сина, або не хотіли про неї чути, а робили все, щоб кожної суботи на столі в них було вино і хала. І щоби служниця доглядала їхніх дітей і поралася за них на кухні. Тобто там було все навпаки й інакше, ніж те, до чого звикали з дитинства митницькі християни. Тим часом столярі закінчили різьбити іконостас, і о. Феліштан закликав кількох чоловіків, серед яких першим був Федір Критай, щоби встановити його. Дерево придбали в Берем’янах, а іконостас та царські врата замовили в язловецьких майстрів. Коштувала митницькій громаді нова церква немалого гроша. Протягом кількох років ходили збирачі з металевою опечатаною скарбничкою від хати до хати. Перше, що зробили, коли церкву накрили бляхою, а на дзвіниці встановили новий дзвін, — перенесли начиння зі старої: престол, дарохранительницю, дароносицю, хоругви, дещо прикуплене з нового. До Великодня купили фісгармонію, замовили з Відня. Унесли також церковні книги кінця сімнадцятого століття, у яких записано історію всієї Митниці: як вона народжувалася, одружувалася та помирала. А тепер встановлювали іконостас і царські врата. Отець Феліштан стояв на дворі свого обійстя, коли побачив, що навпроти церковного пагорба хтось привіз і поскладав дерево на будову. Він не став бити у дзвін, щоби скликати людей на пораду, а наступного дня поїхав на горішній фільварок до Волянського. Скінчилося тим, що корчму побудували. Волянський відступив ґрунт в оренду Альбінові. Поки встановлювали та припасовували іконостас та царські врата, отець Феліштан зі своїми помічниками спостерігали, як зводиться корчма. Коли Альбін приїхав із родиною до Митниці, то його, наче рідного брата, зустрів Лейба Ґольдштейн. Гебреї напливали до Митниці купувати землю або орендувати її у Волянських, дехто скуповував і перепродував худобу, дехто відчиняв крамнички. Ґольдштейн віддавна був управителем у Волянських. Згодом його змінить Ашкеназі, сілезький гебрей, бо зять Волянського Коритовський, узявши позику, розширить фільварок. Але це буде потім — перед самою війною. А сьогодні отець Феліштан, дивлячись на збудовану вже корчму, відчуває, як кидає його в жар від самої думки про Альбіна. Того Альбіна, що не вірить у Спасителя, у Господа нашого Ісуса Христа і який після своєї Суботи відчинятиме корчму для митницьких християн.

Від часу призначення парохом Івана Феліштана у селище ввірвалася музика. Не та, яку грали на митницьких весіллях, а та, з високих небесних сфер, яка жила всередині чи поміж фортепіанних клавіш. Так принаймні думали Феліштанові діти. Їмосць Катерина привезла з собою фортепіано й кілька зошитів із нотами. Під час Служби Божої щонеділі вона грала на фісгармонії, роздивляючись потилиці вірних, а раз на місяць звучало фортепіано, коли в гості до Феліштанів навідувався чортківський музика Янкель. Фортепіано і скрипка Янкеля зливалися в сонаті ля мінор Франца Шуберта. Діти отця Івана і діти Янкеля тихо, як миші, сиділи тоді у вітальні, чекали й не могли дочекатися кінця тій грі. Їм найбільше подобався накритий до вечері стіл. На столі служниця Параска ще зранку порозкладала порцеляну, кришталь і важке столове срібло з геральдичною монограмою. Ніхто й не приховував, що Катерина Феліштан походила з роду Розлуцьких. Володіли вони колись маєтностями у кількох селах на Самбірщині. У їмосці зберігалася грамота Турянським-Розлуцьким-Комарницьким, видана в Перемишлі ще 1782 року. І хоча ті маєтності сто разів перерозподіляли між численними нащадками цих родів, перепродавали й перекуповували, Катерина Розлуцька купалася в розкошах родинних переказів, коли її предки складали гроші в діжки, вікна в їхніх домах були з венеційського шкла, а якась прабабця виховувалася при дворі короля Яна Собєського. Скромний Катеринин посаг — родовите дівоче прізвище, столове срібло і грамота на підтвердження шляхетності — стали першим надбанням молодого священника Феліштана. Було ще одне — рідна батькова сестра заповіла Катерині по своїй смерті віденське фортепіано. Коли тітка померла, фортепіано Феліштани возили за собою від однієї парохії до іншої, поки отець Іван не прибув до Митниці. Янкеля неодноразово кликав до себе Альбін, аби той пограв під час свят. Янкель жив із музики й деколи грав у корчмі, бо Альбін добре платив. Ціла родина Янкеля: сини, дочки, зяті й невістки, яким Господь влив до жил замість крові музику, і вуха прочистив, бо чули найтонші порухи, як кажани, грали по єврейських весіллях. Казали, що одного разу в Янкелевих руках спалахнула скрипка. Обпалила йому пейса, але він продовжував грати. З того часу раз на рік запрошували Янкелів до двору чортківського цадика в час напливу гостей. Однак якось Довід Моше, коли його запитали про значення вогненної скрипки в Янкелевих руках, відповів, що міста й селища, які чули цю музику, будуть знищені. Відповідь цадика почули — і Янкеля перестали запрошувати грати. У серпні, коли достигали Серет і сливки, Янкель покинув Чортків. Про слова Довіда Моше згадали під час евакуації, перед приходом москалів. Та боячись, що передбачення справдиться, з міста виїхали всі, хто міг. Навіть син цадика — ребе Ісроель.

Протягом літніх місяців у митницькому домі Коритовських приймали гостей. І хоч у Феліціяна з Шипракевичем із весни до пізньої осені було чимало господарських клопотів — бо ж фільварок! — по неділях Коритовські влаштовували гостину. «Житє люцске, — казав Мицьо до Феліціяна, — єк пчолине. Мусиш літати, доки тє не приб’є градом до земли». Для Феліціяна були погані роки, коли через дощі вилягали пшениця, ячмінь і жито, кидалася жовтизна на тютюнець, здихали коні чи здувалися корови. Хворів Владислав. Знервована Гелена переймалася сином, горбик якого дедалі більше нагадував верблюжий. Діти Коритовських виростали по санаторіях. Здоровій і життєрадісній Алєксандрі перебування у Криниці йшло на користь, а от тіло без душі, Владислав, і там нидів.

Гелена поверталася до Митниці. Владиславове лице ставало паперовим, а коли він пив коров’яче й козяче молоко — починало скидатися на папір, просякнутий воском. З Буковини привозили знахарів, але вони не могли розгадати прокляття Баревичів. Ґольдштейн не розумів, про що офіцер, власник такого маєтку, може балакати з дурним ґоєм. І як можна пригощати його такими дорогими сигаретами й купувати йому єгипетську бібулку «Промєнь». «Ну й що з того, що Мицьо знайшов мертвого Конрада? — не раз запитував себе Лейба. — То треба з ним курити сигарети?» Ґольдштейн розумів, що якби ж то вони тільки курили! Але вони ще про щось говорять. А навіщо Коритовський віддав сад отому Ашкеназі? І навіщо йому той Шипракевич? Тютюни, розсада… Ні, ні. Коритовський тільки й чекає нагоди, щоби звільнити його, Ґольдштейна, який вірою-правдою служив ще батькові Гелени, але нова мітла по-новому мете. Ну, вимерзли трояндові кущі. Так, йой, пішов Мицьо до Конрада скаржитися на Ґольдштейна. Скільки разів він, Лейба Ґольдштейн, казав Конрадові про сад і ті кущі? А кому, прошу вас, було казати? Той сифілітик доживав останні дні й збайдужів до всього.

По неділях у Феліціяна Коритовського збиралися гравці у бридж. Отець Феліштан уважався неперевершеним гравцем, тому був бажаним партнером. З Малих Заліщиків приїжджав граф Козєбродський, додавався до цієї строкатої компанії Степан Шипракевич, кепський, скажу вам, гравець. У теплі літні місяці приїжджали ще й офіцери піхотного полку з Чорткова, приятелі Феліціяна. Якщо більше було гравців, то розділялися на чотири пари. Під час одного з таких вечорів перед будинком, коли гості вийшли після гри у двір помилуватися кущами троянд, з’явився циганський табір. Поки оглядали сосновий парк за фасадом будинку, челядь накривала на стіл. Гелена припровадила з собою Юстину, котра закінчила у Львові куховарські курси. Цигани були нетутешні. Волоські. Приїхали кількома возами і стали перед центральним, нещодавно перемурованим, в’їздом, викладеними з каменю двома вежами, де росли трояндові кущі і в глибині подвір’я дзюрчав фонтан. Позаду дому — столітні сосни, посаджені ще Гелениним дідом. Після смерті Конрада й після випровадження Ґольдштейна прочистили запущений сад, проклали доріжки. Шипракевич замовив із Молдови саджанців яблунь, сливок, груш, розбив ділянку для смородини і малини. Від трояндового запаху, який зливався з запахами малинових і смородинових кущів, повітря гуснуло, наче олія. Козєбродський казав, що любить сюди приїжджати не тільки заради бриджу, а щоби змащувати масним повітрям легені. Хоча переважно палив сигари на веранді.

Граф Козєбродський, у якого під час гри сіпалася ліва брова, розповідав про подію, що трапилася в селі біля його фільварку.

«Розповім вам, панове, брутальну історію, — розпочав Козєбродський, бачачи, як Коритовський перетасовує карти перед роздачею. — Історію коханців, яка завершилася вбивством».

Гелена побачила, як у малого Алоїза розширилися очі. Вона викликала служницю, котра понесла хлопця до іншої кімнати. А сама простежила за ними, пильнуючи, щоб служниця не притисла ненароком горбик Алоїза. Коли Гелена повернулася, Козєбродський закурив. Тримав свої карти недбало, що нервувало Феліціяна, але господар мило посміхався, знаючи, що в гостя язик без кісток.

«Усе, — продовжував граф, — як у французьких романах. Молода здорова селянка Марія, очевидно, примушена батьками до шлюбу з нелюбом, задумала зі своїм коханцем звести чоловіка зі світу».

«І що вони придумали?» — запитав Шипракевич.

«Ви собі навіть не можете уявити!» — вигукнув Козєбродський.

Гра посувалася мляво. Феліціян, не ризикуючи, кидав свої карти, запиваючи кожен хід ромом.

«Ви собі уявити не можете! — Козєбродський випустив синій клуб диму. — Чоловік цієї Марії часто пив. Хати не тримався. Позаочі й навіть в очі йому казали, що має жінку курву. Одного вечора він прийшов із корчми й заснув на бамбетлі. Марія з коханцем обв’язали його різним шматтям. Може, тим, що збирають міняйли, яке змочили нафтою».

«Як так може бути?» — здивувалася Гелена.

«А ось так, пані Гелено, — відповів Козєбродський. — Уявляєте, той пияк лежав у хаті, а солодкавий запах нафти вже був його смертю».

Козєбродський розповідав так живописно, що всім присутнім у домі Коритовських запахло нафтою.

«Не знаю, хто підносив запалений сірник до змоченого нафтою шмаття, — продовжив граф, — але нещасний спалахнув як свічка. Коханці вискочили надвір. За якийсь час спалахнула хата. Мені тої ночі не спалося, з вікна нашого дому було видно пожежу. Наступного дня я приїхав у село й побачив дуже сумну картину — обвуглений труп посеред згарища. Прибули з Чорткова жандарми. Розпитали сусідів. Ті розповіли, що, мовляв, так і так. Дивним було, що поруч із чоловіком ніхто не знайшов згорілої Марії. Бо, якщо від необережності щось спричинило пожежу, коли подружжя спало, то мусило їх бути в тому теплому попелі двоє. Нє?»

«Ну й де ж та Марія була?» — запитав Козєбродського Феліціян, і всі присутні зрозуміли, що він зовсім не слухає історію.

Козєбродський вирішив пропустити повз вуха запитання свого партнера.

«Знаєте, панове, коханців арештували по дорозі на Буковину. І посадили до чортківської в’язниці».

«Який жах!» — сказала Гелена, але почувши плач Алоїза, змушена була покинути компанію картярів.

Шипракевич згадав свою цейлонську коханку місіс Смит. Йому з о. Феліштаном сьогодні щастило в грі. А приємний спомин легко зламав кутики вуст.

«Я прочитав у газеті, — підтримав розмову агроном, — що баварський інститут лікує нетримання сечі».

«Цікаво знати, — спробував пожартувати Феліціян. — Бо хтозна, що може наснитися старшому панові вночі».

З відкритої веранди, де курив Козєбродський, долинуло:

«Феліціяне, щоби нічого прикрого не трапилося в ліжку — треба відвідати дім Бенціровської. Там перевірять».

Компанія оживилася. Козєбродський сміявся, захлинаючись, а те, що вони з Коритовським у суцільному програші, мало його обходило.

Отець Феліштан при згадці про Бенціровську попрохав змінити тему розмови. Та де там!

«Та чого ж? — розпалювався Козєбродський. — Я вам розкажу, панове, що та стара відьма вигадала».

«Невже вона в її дівок росте упоперек?» — поцікавився Шипракевич, користаючись відсутністю Гелени. При господині дому від масних жартів утримувалися. Навіть Козєбродський не дозволяв собі зайвого.

«Ні, ні, ні, — вигукнув граф. — Кажу вам як постійний відвідувач того будинку».

«Так що там?» — під’юджував Козєбродського Шипракевич, який суботніми вечорами пропадав у тому домі.

«Що там?! Бенціровська придумала таке, чого в Чорткові ще не було. В одній із кімнат, — і тут він почав майже пошепки, аж було чути, як на кухні служниця миє посуд, — встановили дзеркала. Заходять, для прикладу, три пари, а у віддзеркаленнях їм здається, що їх двадцять. І куди не поглянеш — повсюди голі тіла. Протягом ночі партнери міняються по кілька разів».

«Овва!» — присвиснув Коритовський, знаючи, що Козєбродський любить прибрехати.

«Присягаю», — ображений граф кинув картами на стіл і зірвався з місця.

«Повірте, Феліціяне, графові, — вступився за Козєбродського Шипракевич. — Це правда».

Усіх присутніх зацікавило нововведення пані Бенціровської, і навіть отець Феліштан видавив із себе: «Щось таке в Чорткові?»

На цьому розмова про дзеркальну кімнату на вулиці Колійовій припинилася, бо Гелена відчинила двері до вітальні, запрошуючи на вечерю. За вечерею у вітальні Гелена вкотре переповіла про зустріч своєї матері Людвіки Волянської з Розвадовських і архикнязя Рудольфа Габсбурґа. Гості Коритовських — постійні гравці в бридж — чули цю історію не менше двох десятків разів від Гелени. В далекому 1881 році, коли Людвіці Розвадовській виповнилося шістнадцять, через Чортків проїжджав архикнязь і Престолонаслідник.

«На мамці була біла сукеночка, білий мережаний капелюшок, оперезаний віночком із блаватів», — так починалася найулюбленіша родинна історія Волянських. На цьому місці Феліціян вставав зі столу, зіславшись на потребу негайно вийти. Перепрошував. Із веранди виходив у сад. Там, спершись об стовбур столітньої сосни, реготав. Коли напад сміху минав — повертався в дім. І потрапляв на останнє речення, котре Гелена вимовляла з особливим пошанівком. Це були слова привітання, якими молоденька Людвіка звернулася до архикнязя. «Wollen Ihre Kaiserisce und Koninglisce Majastet diese Blumen aus true ergebenen Hertsen entgegennehmen»[1]. Гелена з роками ставала сентиментальною. Коритовський знав сотні історій, які переповідали у шляхетських родинах про те, як їхні бабці або мамусі зустрічали на залізничних станціях спочатку архикнязя Рудольфа, а коли той помер, то й самого Франца Йосифа. Одні дарували імператорові букети, інші шурували безконечними бандеріями з прапорцями вулицями своїх містечок. Здавалося, що ясновельможний цісар побував майже в кожному галицькому містечку і прийняв букет чи не від кожної молодої шляхтянки. У Волянських особиста зустріч Людвіки з архикнязем Рудольфом тепер стала особистою історією Гелени, якої Феліціян слухати не міг. Гості Коритовських не наважувалися покидати під час розповіді вітальню, як господар, але опускали очі, дивилися хто куди. Ніхто з присутніх нині архикнязя Рудольфа не пригадував. Та гучна історія його загадкової смерті разом із коханкою баронесою Марією фон Вечерою ще довго кружляла від Відня аж до чортківських фільварків, провокуючи серед молоді серію самогубств, які припинилися, щойно Рудольфа й Марію почали забувати, захопившись іншими віденськими плітками й новинами. А те, що Людвіка бачила живого кронпринца, з роками додало їй пихатості. Історія, про яку перешіптувалися чи не в кожному домі, була ціннішою, аніж триста возів, наладованих діжками золота. Коли подавали каву, хтось із товариства запитав пана агронома про Цейлон.

Ґольдштейн післав свого сина, щоби той подивився й підслухав, що замислили ґої. Корчмар Берко Альбін також післав свого сина. Почули хлопці лише, що ґої співають «Многая літа» найяснішому імператору Францу Йосифу. «То що вони там робили?» — питав свого сина Ґольдштейн. «Співали», — відповідав син. «Як? Тільки співали?» — не вірив батько. Те саме питав Альбін і те саме почув у відповідь, мовляв, ґої співали «Многая літа» так, як співають на своїх весіллях. Ґольдштейн і Альбін прочули, що ґої почали збиратися і про щось радитися. Священник же, що не раз у проповідях говорив про світло науки для народу та згубність пияцтва, збирав найкмітливіших чоловіків у своєму домі. «Про що вони там радяться?» — непокоївся Лейба Ґольдштейн, пам’ятаючи недавній страйк і військо, яке побило біля церкви людей. Натомість Альбін розумів, що промови отця та гуртування ґоїв відкине їх від корчми. Ані різник, ні продавець худоби, ні тим паче служка дому молитви не переймалися ґоями. А два міняйли, що міняли всяку дрібноту: сірники, нафту, посуд, оцет, сіль, яйця, курей, вовну, пір’я, городину — так і їздили митницькими вуличками, вигукуючи, що саме нині вони привезли з Чорткова для обміну. Трапилася після приїзду цадика пригода. Про те, як зустрічали гебреї Довида Моше біля фільварку і як приймали його в Суботу в домі Ґольдштейна, не можна було переслухати в ті дні. Говорилося про це у крамниці, на фільварку, у корчмі, навіть міняйли, і ті переповідали щось про цадика. Дивувалися митницькі, не розуміючи, що це за таке свято було в гебреїв. Ну, приїхав якийсь старець, який ледве перебирав ногами, йдучи. Ну, підтримували ребе під пахи Ґольдштейн і Альбін. Ну, приїхав. Ну, поїхав. А пригода трапилася така: сиділи митницькі християни в корчмі й задумали, побачивши Федора Критая, провчити його, бо найбільше підтримував отця в боротьбі проти пияцтва. Ударив їм хміль у голови. І один пішов і намовив Альбінку, дружину Берка, якого в той час у корчмі не було, загасити світло. Щойно згасло світло — накинулися на Федора односельці. Тріщали стіни корчми, хиталася стеля й підлога, хрустіло під обцасами чобіт шкло келішків. Крики! Верески! Стогін! Навіть Альбінку хтось зачепив у суцільній темряві. Коли все стихло й Альбінка, йойкаючи, засвітила кілька свічок, то побачила на землі кривдників Критая з роздертими рукавами сорочок і обмащеними кров’ю писками. Самого Критая в корчмі вже не було. Вночі Альбіни прокинулися й уже не спали до ранку: по вікнах корчми хтось лупив палицею. А ще через день один із міняйл сказав Альбінці, що чув, як той Критай сказав комусь, що підстереже Берка на вузькій дорозі. Після радісних днів, проведених у товаристві цадика, який, мабуть, щасливо повернувся до Чорткова, молиться, читає книжки й нічого не знає про страхи Альбіна — у кожному нічному шерехові корчмареві привиджався Критай. Вікна засклили, але страх надовго поселився в Альбіновій свідомості. Відчуваючи свою провину, Альбінка сама пішла до Критаєвої хати, аби з ним побалакати й загладити справу.

Тим часом старий Чортків вкорінився на підкові берега. Омивала його груба жила Серету, постачала місту кров його серця, тобто свою воду, вологість і рибу. Місто посувалося в різні боки. З часом навіть перелізло через високий пагорб до Вигнанки. На крутих вуличках, які повзли через пагорб, то тут, то там з’являлися хати. Уночі, коли у вікнах блимали каганці, комусь із немісцевих подорожніх могло привидітися, що темний пагорб спостерігає за ним кількома десятками жовтих очей. А тих немісцевих більшало з кожним роком. Прибульцям треба було десь поселятися. Перші поверхи будинків навколо Ринку ставали крамницями, цукернями, фризієрнями. Вулиця, яка долала пагорби в бучацькому напрямку, розбудовувалася, а та, що вела до двірця, також заполонювалася двоповерховими кам’яницями чи одноповерховими спареними на два входи будинками. Жили в них колійовці і працівники станційних майстерень. Потім пані Бенціровська викупить на Колійовій одноповерховий будинок, про який знатимуть усі — від місцевих до приїжджих. Перед війною добудує веранду з виходом у внутрішній дворик, схований від сторонніх і цікавих очей, та ще другий поверх, збільшивши кількість кімнат. Бенціровська захоче освятити новобудову, але жоден зі священників міста не наважиться. До ребе вона не зверталася, але могла, бо деякі євреї-гімназисти прибігали під покровом ночі до її дому. Вони платили її дівкам грішми, краденими з кишень довірливих батьків.

Одного разу, коли Довид Моше був малим хлопцем, у домі його батька трапилася пожежа. Гасячи вогонь, дорослі забули про малого Довида Моше. Кинулися шукати — і знайшли сонного. Тоді батько розбудив сина й запитав: «Довиде Моше, чи ти не чув запаху диму? І чи не знав, що треба рятуватися, коли в домі палає?» «Що може вчинити мені вогонь, коли я прочитав на ніч Тору? — здивувався син, — нема вже вогню в нашому домі». І справді, за якийсь час полум’я погасло.

По смерті Довида Моше ребе Ісроель перебрав усі маєтності й багатющу бібліотеку. Випало йому добудовувати нову синагогу, яку Довид Моше встиг побачити на архітектурних кресленнях. Приблизно з десятих років двадцятого століття в Чорткові почалося будівництво. Казали, що будуються як перед війною. У 1909 році почали будувати готель «Брістоль». Швидко будівлю перекупили два підприємливі юдейські купці. До нашої ж розповіді про цадиків чортківського двору варто додати ще одне ім’я — Ребе Меїр Шапіро, яке ми перед цим проминули. Молодого Шапіра було представлено чортківському ребе. У двадцятих роках, зібравши чималі гроші в Америці, ребе Шапіро викупить у Любліні місце для забудови, звівши Єшиву Чачмей Люблін, тобто Люблінську школу мудреців. 22 травня 1924 заклали юдеї наріжний камінь. При цій події, висвітленій у єврейській і польській пресі, почесними гістьми були ребе Ісроель Фрідман, ребе Абрахам Мордехай Альтер із Гури Кальварії й ребе Іцхак Зеліг Морґенштерн. 24 червня 1930 року, коли вулиці Любліна почорніли від сюртуків, а літні вітри колихали соболині штреймели й капелюхи на головах хасидів, Ісроель Фрідман прибив до дверей закінченої будівлі золоту мезузу, а наймолодший студент Єгуда Мельбер відчинив двері єшиви золотим ключем. Варто ще сказати, що Шапіро пошлюбив Малку Тову, дочку заможного хасида з Тернополя Якуба Брайтмана. Брайтман був великим прихильником чортківського цадика, хоч і не належав до його каґалу. Тісно спілкувався з Довидом Моше та зберіг дружні стосунки з його сином Ісроелем. Не дивно, що хасидські двори трималися купи, хоч по-своєму трактували деякі темні місця Тори й на свій розсуд тлумачили, яку довжину пейсів за вухами їм носити.

У Митниці з’явився орендар саду Едвард Ашкеназі, у якого були різні паспорти. По-різному писалося в них його прізвище: Ashkenazy, Eskenazi, Oskunazi. Спровадив його Феліціян Коритовський. Частину землі, яка належала громаді, але не була на неї записана, окружний суд передав Коритовським. Земля пустувала, і коли нагодився Ашкеназі, то вирішили Коритовські віддати йому в оренду. Цей Ашкеназі прибився до Чорткова з Сілезії. У його родині існував переказ, що давній їхній предок, який писався Ашкеназі, колись мешкав в околицях Язлівця. Едвард не знав — вірити цьому чи ні. Але коли Коритовський у «Брістолі» розповів, що шукає когось, кого б можна було найняти за орендаря занедбаного саду, то Едвард запропонував свої послуги. Прибулець шукав у чортківському повіті місця для заробітку. Коли Ашкеназі прибув до Митниці, то попрохав Лейбу Ґольдштейна допровадити його до Язлівець.

Дорогою Ашкеназі й Ґольдштейн мовчали, бо не знали один одного. До того ж, в очах Ґольдштейна Едвард виглядав чужаком.

Минувши Горб-Долину, Лейба запитав:

«Маєте родичів у Язлівцях?»

«Ні, — відповів Ашкеназі. — Не маю тут нікого».

«А все ж чогось їдете до Язлівця?» — поцікавився Ґольдштейн.

«Їду подивитися, куди забрели мої, благословенної пам’яті, родичі. Знайшов серед родинних паперів, що Ашкеназі прийшли до Сілезії з Язловець і що належали ми до бучацького кагалу».

«А я навіть не знаю, звідки ми прийшли, — сказав розчаровано Лейба. — Мій дідо вже народився в Чорткові. Ми тут давно».

А насправді Ґольдштейна гризли здогади: чи не задумав Коритовський замінити його, Ґольдштейна, на цього молодого Ашкеназі?

У Язлівцях супутник Ґольдштейна обдивився фортецю, зайшов до кількох єврейських крамниць. Побалакав із селянами. Ніхто з них не чув про купця Ашкеназі. Один крамар порадив поїхати до Бучача або Чорткова та пошукати в місцевих кагалах документи чи записи. «Може, щось удасться відшукати в міських староствах», — порадили йому наостанок. Повернулися до Митниці. Ашкеназі з дозволу Феліціяна заночував у будинку Коритовських. Підозра Ґольдштейна, що Ашкеназі посяде його місце, не справдилася. Феліціян прийняв пропозицію Ашкеназі, підписавши в Чорткові умову лише про оренду саду. Як було сказано, новий господар заповзявся модернізувати свої дібра. Найняв до праці кваліфікованого Шипракевича й віддав сад підприємливому Ашкеназі. Ґольдштейн належав Волянським, а їхній час минувся. За чотири роки до початку війни Ґольдштейн із виводком дітей та наладованим на три вози начинням, подушками, перинами й коцами, прослуживши управителем митницького фільварку двадцять років, подасться на Буковину. Запам’ятається він Митниці ґелеватою фігурою й одинадцятьма дітьми, які народжувалися щороку, поки не запротестував організм його дружини.

Данило Баревич господарював на ста морґах поля. Після Волянського Баревич був найбільшим митницьким землевласником. Підозра про османське золото, за яке Баревичі прикупили стільки землі, була достатнім аргументом для заздрісників. До родинних Баревичевих морґів додався Аннин земельний посаг. А також, як пізніше з’ясується, кожного року він скуповував окрайці землі в навколишніх власників фільварків. Дійшло до того, що за Ґольдштейнового управління, коли долішній фільварок був закладений до банку під заставу, Баревич спробував прибрати його до своїх рук. Коли Волянський дізнався, хто хоче придбати частину маєтку, який був під заставою, то позичив у родинній касі, до якої входили Волянські, Коморніцькі, Дзєдушицькі, Козєбродські, Уєйські та Раціборські, сто тисяч корон. Невдачею закінчилося намагання Данила прикупити невеликий фільварок біля гори Чигор, навколо якої він хотів засадити виноградники — його викупили Раціборські з намови тих же Волянських. На самій горі розрослися тернові кущі, а з сонячного пологого боку ріс дикий виноград. До зими половину тернових і виноградних ягід скльовували птахи, а половину збирав місцевий люд. Терен вимочували й пили, лікуючи шлункові захворювання, а виноград квасили на вино. Планував Баревич на Чигрі викорчувати дикий виноград, а терен залишити. Близько трьохсот п’ятдесяти морґів навколишніх ланів, пасовищ і сад належали Волянським, а згодом Коритовським. Дечим володіла митницька громада — пасовища на Ставищах і кілька десятків морґів для священника, які зі свого спадку вділив батько Данила. Тої землі, що він отримав і придбав, вистачало Данилові, щоби прогодуватися й заощадити в банку понад двісті тисяч корон. Решта в Митниці садили і збирали на морґові-двох. Після страйку 1902 року почали їхати митницькі на сезонні роботи до Німеччини. Баревич і Волянські мусили наймати робітників із буковинських сторін. Улітку перед війною Баревич найняв людей із придністровських сіл, які цього року знову підтопило. Вони жнивували на Баревичевих морґах. Було їх десятеро. П’ятеро чоловіків і п’ятеро жінок. Виглядали однаково — чорні, як стручки квасолі. Ночували у стодолі, а зранку йшли на Рудку. Там цього року Баревичі засіяли лани пшеницею, ячменем і житом. Коли в неділю йшли до церкви, то вбиралися в сорочки, вишиті чорними смугами.

Баревичі снідали. Данило сидів за столом просторої кімнати. Навпроти нього — Анна з Настею. У кімнаті два вікна. Одне — причілкове — виходило у двір, а друге, за Даниловою спиною — на язловецьку вулицю й Червону керницю. Анна з Настею бачили, що робилося на вулиці, а Данило — на оборі. На кухні поралася служниця, сирота з Пожежа.

Ранок розпочався з розмови про фільварок. «Вчора зустрів Критая», — сказав Данило до Анни. При згадці про Критая Настя зиркнула на батька, але Данило пропустив доччин погляд.

«Знов бив жидів?» — запитала Анна.

«Нєа, — відповів Данило і пробив шкаралущу яйця срібною ложечкою. — Розповів, що Коритовський привіз агронома».

«А звідки?» — зацікавилася Анна-мурзиха.

Вона дивилася, як Данило обчищає шкаралущу й віддирає разом із нею недоварений білок.

Давно Баревичі не згадували Волянських. А коли на оборі показався о. Феліштан у шеврових чоботях, то випала слушна нагода пригадати.

Приїхав отець цуговими кіньми, купленими в Коритовського, лискучим повозом.

Баревич бачив: парох зіскочив із повозу, але продовжував розмовляти з Анною, яка сиділа спиною до вікна.

«А ще в них були цигани», — продовжував Данило.

«В кого?»

«Ну, у Волянських», — розтягував Данило, дивуючись, чому о. Феліштан не заходить у дім, бо з Баревичевого поля зору він зник. «Певно, роздивляється сушарку», — подумав Данило. Він навмисно сказав Анні «у Волянських», а не «у Коритовських».

«Казав Критай, що стара циганка просто в лице кинула тому Коритовському, що він уже стоїть посеред руїни. І щось недобре казала про того його горбатенького хлопчика. Критай казав, що захлиснеться водою. Але чи п’ючи, чи купаючись — не знати».

«Що то на них за напасть?»

«Приїхали й хотіли, аби нагодували їх та їхніх коней, — розповідав Данило. — У Коритовського компанія грала у бридж. Циганів прогнали. За якийсь час, у довгій квітчастій спідниці з’явилася циганка. Казала це Коритовському в присутності гостей і служниць. Спустили на неї псів. Але вона спокійно пішла, звідки прийшла».

«І пси не вчепили її?» — перепитала Анна, знаючи, яких вовкодавів тримають на фільварку.

«Підбігли, але вона обернулася — і пси попадали як мертві».

Перед війною сказилися бджоли. Звідкись до саду, за будинок Коритовських, прилетіло аж три рої. Гелена, виглянувши надвір, перелякано закричала, що бджоли можуть покусати малого Владислава. Вона все страхіття накидала на горб сина. Феліціян натягнув сподні — і вибіг. Кілька форналів стояло перед акацією, задерши голови. У кроні, майже на самому вершку, дрижав волохатим наелектризованим гулом бджолиний рій. Два інших гуло на сусідніх деревах. Поодинокі бджоли літали навколо своїх роїв, розвідуючи, що діється навколо.

Мицьо, розповідаючи щось про бджіл, не раз пригадував історію, як дика оса колись укусила за язик одного митницького, який від того помер. Гелена завжди була перелякана бджолами та осами. Завжди не радо відпускала Феліціяна з сином на Джуринку, над якою літали бабки, оводи й дикі оси. Деколи плавали водяні щурі, лякаючи митницьких хлопчаків і віднаджуючи їх від води. Улітку митницькі діти днями борюкалися у водах Джуринки. І жодні погрози, що зі сраки виросте верба, не могли їх налякати. Але щурів — боялися.

Гелена благально дивилася на Миця, який поволі ліз по дереву. Здавалося, що рій заплутався в листках липи. І щойно Мицьо дістанеться до бджіл поближче — вони залишать Геленин сад і Геленині думки. Бджоли й самі не знали, що їм чинити. Відділившись від старих бджіл, молодий рій облюбував липу. «Чому нашу?» — думала Гелена. Тим часом Мицьо зачепив відро, наповнене на три чверті водою, на гілку. Рій висів у нього над головою. Гелені здавалося, що бджоли тепер усілися на голову Миця, і йому тра тільки обережно злізти з дерева і стрясти з голови небезпечних комах. Насправді Гриць міг дістати рукою гілку, обліплену бджолами. Він запхав руку в відро й зачерпнув долонею воду. Бджоли сполошилися й наче на мить притихли, але за якусь хвилю знову загули, і рій почав розростатися на очах. Тоді Мицьо підніс відро й узявся струшувати рій. Бджоли падали у відро й поза ним. За годину боротьби з роєм він переніс бджіл до вулика, який привезли Коритовському з Митниці. Рій увійшов до свого нового дому. Ніхто з обслуги Коритовського не знав, що з тими бджолами чинити. Пообкушуваний Мицьо, у якого спухла ліва щока, а під оком чорніла смужка бзини, припустив, що цей рій летів з новою маткою.

Що може залишити святий по собі?

Десять тисяч послідовників Довіда Моше Фрідмана не потребували особливих доказів святості цадика. І навіть якщо ребе подорожував каретою, одягав на голову соболиний штраймле, взував на ноги золоті черевики, оббиті срібними цвяшками, то все-одно летів хмарами переказів хасидів та ґоїв про свої чуда. А благословення й поради, які ребе вділяв усім, хто відвідував його в чортківському палаці, кружляли містечками та селами Галичини й Буковини. Залишив свій палац, який зруйнували війни. Залишив синагогу, яку пограбували й перетворили на палац піонерів. Місце його поховання на одному з чортківських кіркутів стало місцем паломництва, хоча з тих десяти тисяч небагато хто вижив. Хтось ще існує в Ліверпулі та Єрусалимі. Перервалася ружинська династія. Але через багато років по смерті Довіда Моше і його сина Ісроеля на аукціонах з’явилися листи, статті й навіть печатка. З-поміж рукописів, які залишив по собі ребе Довід Моше Чортковер, знаємо про кілька листів до рабінату, записки до чортківського магістрату й незавершену статтю про Саббатая Цві. Звичайно, писане і друковане слово ребе мусило пережити вогонь, злодіїв, міль і потопи, щоб опинитися на розпродажі. Хтось це переховував, перевозив і наражався на небезпеку. Довід Моше листувався з багатьма цадиками, дописував до хасидських видань і редагував книжки. Кілька пожовклих аркушів, списаних рукою ребе, через багато років з’являться на одному аукціоні книжок, рукописів та листів рабинів. Найцікавіше з виставленого на продаж — аркуші про Саббатая Цві, що були, очевидно, статтею. Однак те, що продавалося, назвати завершеним твором чи статтею не випадало. Аркушів було всього чотири. Вони якимсь чудом уціліли. Через сто років після того, як просохло на них чорнило й рука ребе погладила написане, хтось виставив рукопис на продаж у Єрусалимі. Три лоти, у яких фігурувало ім’я чортківського ребе, помістили в каталозі аукціону Кедем. Один — як ми вже знаємо — уривки статті про Саббатая Цві, другий — знимка, а третій — печатка. З опису пропонованої печатки виглядало, що 1880 року виготовлено її у Цфаті. По колу напис «Печать ребе Давида Моше з Чорткова». У центрі Маґен Давида, навколо якого написано «Бейт Давид, Охель Моше, Тіферет Ісраель». У центрі зірки Давида виднілися літери, які означали «Цфат», розгорнута книга й корона Тори.

Хіба це все, що залишилося?

3

Bu hangi ülke?

Штаб п’ятнадцятого корпусу дев’ятнадцятої дивізії Османської імперії з основними підрозділами зайняв лінію оборони біля Бережан. На початку травня по Язловецькій дорозі в напрямку Митниці сунуло три роти — дві піхотні й одна артилерійська. За ними їхали санітарна підвода та три польові кухні. В кінці маршової колони плентався рядовий Кюбат. Він роздивлявся на всі боки, незлобиво підганяючи мулів, що тягнули його двоколку. Неперервні дощі розквасили польові шляхи, мули застрягали у в’язкому болоті, насилу витягуючи вгрузлі колеса. На новому місці Кюбат устиг помітити інші кольори неба й землі, не такі, до яких він звик в околицях Перґамону в Малій Азії, звідки походив. До мобілізації він, селянський син, випасав отари овець у передгір’ях свого села, з цього й годувався. Був одружений і тішився двійком дітей. У перші дні війни Кюбатів річник мобілізували, і він потрапив до піхотного полку. В бою під Салоніками Кюбата поранили. Сподівався, що його комісують, але лікарська комісія визнала його ще цілком придатним для служби. Після переформування поріділого після боїв полку Кюбата перевели до відділу польових кухонь. У складі нової частини він потрапив до Белграда, а далі — на митницьку дорогу. Підрозділ кухонь, у якому Кюбата призначили старшим, замикали Гусейн із Афиону і Велі з Кониї. Гусейн і Велі — новобранці-резервісти. Командування фронту на язловецькому відтинку вирішило висунути малу групу новоприбулих турків на передову. Їм належало зайняти другу лінію оборони разом із австрійськими підрозділами, укомплектованими чехами, словаками й русинами. Перші підрозділи, діставшись Язлівця, переночували в наметах. Наступного дня, поснідавши, вирушили до передових позицій. В австрійських шанцях на них чекали ті, хто пережив люті холоди зимових місяців на межі 1915 й 1916 років. Австрійці вирішили замінити деякі свої частини на турецькі. Солдати та офіцери на фронтових позиціях перехворіли тифом, а навесні — щойно пробилися перші паростки трави з лободою — дизентерією. Доводилося відправляти на лікування цілі роти. Командири турецьких підрозділів висловлювали побоювання перед союзниками, що зміна клімату й харчування може позначитися на боєздатності турецьких частин, однак ситуація на Східному фронті вимагала поповнення. Турки одразу потрапили під затяжні дощі і проливні весняні зливи. І, хоч у Галичині весни од травня переважно теплі, але цього, 1916 року, дощило. Вояки всіх армій, що зійшлися тут воювати, місили болото. У шанцях було сиро й мокро. Нерідко вечорами та поночі від безперервних дощів ставало зимно, тому після теплих адріатичних вітрів, що обвівали пасма кам’янистих гір навколо Салонік, чорні від пилу й бронзові від південного сонця турецькі вояки, не призвичаєні до холоду, мерзли… Їх перевезли транспортними військовими потягами спочатку до Белграда. Там замінили турецькі мідні банячки на австрійські казанки, а в Земуні, околиці Белграда, з австрійських продовольчих складів рядовим та сержантам видали баранину, жир, картоплю, сигарети й чай. Офіцерам додатково — вино й каву. Особовий склад дивізії посадили у вагони, провіант повантажили, до потяга підчепили кілька відкритих платформ для гармат і похідних кухонь. У спеціальні вагони загнали мулів і коней — офіцерських, кавалерійських і призначених для господарських допоміжних робіт. Тоді ж Кюбата разом із резервістами Гусейном і Валі призначили доглядати за тваринами. Протягом усього шляху, під час перечікувань на залізничних станціях, Кюбат із товаришами стежили, щоби в жолобах вистачало вівса та заготовленої на дорогу соломи, вичищали гімнюхи. Якщо ешелон із якоїсь причини затримували на добу чи дві, то виводили коней на водопій. Кюбат металевою щіткою зішкрібав залежані кінські боки, а Гусейн і Велі їх мили. Кюбат, не чекаючи командирських розпоряджень, вибрав собі двох мулів, яких особливо обходжав. Він так і сказав резервістам, що ці мули — його. З Белграда доїхали до Нового Саду, а потім до Суботіци. Звідти повернули на Будапешт. За Будапештом у багатьох вояків турецького війська було відчуття незрозумілого петляння європейськими залізницями. До тих, хто повоював у Греції, долучили новобранців, зібраних із усієї Османської імперії. Необстріляні розпитували в досвідчених про війну, а ті, хто повоював, — цікавилися, чи на вулицях Стамбула продають кумпір. Коли їм відповідали ствердно, то одні допитувалися далі про бьорек, а інші — про кокореч. Від споминів про смачні наїдки прибувала слина й підсмоктувало у шлунках. Турецькі дивізії прибували до Галичини. Насамперед до Львова. Звідти, минаючи малі станції — Ходорів, Рогатин, Підвисоке, — наближалися до фронту. Де і як пролягає лінія того фронту, не знали ще ні турецькі командири, ні вояки, які з теплих мадярських рівнин, захищених зеленим хребтом Карпат, потрапили до продутих вітрами галицьких країв. У середині серпня, після короткого карантину й перепочинку, дев’ятнадцяту дивізію, що ввійшла до складу армії графа Фелікса фон Ботера, спішно направили на фронт. Кілька місяців поспіль лінія фронту прогиналася то в один, то в інший бік. Втрати супротивників — убитими й полоненими — із кожним днем зростали. Навесні почала назрівати напруга чогось невідворотного. Штаби армії Ботера і п’ятнадцятого корпусу, узгодивши місця для турецького війська, першим направили на язловецький напрямок шістдесят другий полк, хоча основні сили турків залишалися вздовж Золотої Липи. З кожним кілометром, що наближав дивізію, полк, чоту та кожного вояка до місця бойових дій, солдат опосідала нудьга, у них закисали обвітрені очі, боліли зуби й нападала на ешелон срачка. Мимо пропливали банатські рівнини й мадярські передгір’я. По всьому шляху, де б не затримувався турецький ешелон, засмаглі вояки зазнавали перших звитяг від пильної уваги місцевого жіноцтва. Спраглі любові вдови, заміжні жінки чи молоді, вирослі за війну дівчата, ішли до вагонів. Вони приходили на станції продавати молоко, сир, кукурудзу, вино і приносили в очах нерозраджену тугу, роздивляючись випнуті розпірки на галіфе, оброслі волоссям обличчя й волохаті руки. Втягували запах чоловічого поту, який упереміш із запахом непраного сукна й білизни, немитих тіл, збуджував особливо хтивих. Сербки й мадярки, не розуміючи ані слова по-турецьки, реготали з вояками біля вагонів. Цих чужих чоловіків, що долею випадку прибули на станцію, вони ніколи більше на бачитимуть. Ніколи! Але в тисячах цих випадковостей, у нестримному бажанні протилежної статі, у тузі за теплом людського тіла забувалася війна — і щоразу коханців накривала тінь райського дерева. Від мимовільних, випадкових, гріховних зв’язків через дев’ять місяців у якомусь сербському чи мадярському містечку з’явиться дитя, зачате під перестук коліс залізничних ешелонів, від батьків, що своєю мовою прошепотіли млосні слова, поспішно розстібаючи розпірки солдатських галіфе й задираючи до живота спідницí.

Першим залишить Язлівець полк майора Назрі-бея. Полковник Якуп Шевкі покличе майора до штабу в будинок Минаса Сириновича. Будинок шістнадцятого століття пережив війни, напади, направи та різних власників і зберігся в доброму стані завдяки особливому камінню. У ті часи вірменські майстри вибирали камінь на слух: надлупають із перших пластів і прикладають до вух. Під час брусилівського прориву велика бомба проб’є дах і вибух рознесе стіни. На місці будинку утвориться велика вирва й залишиться згарище. Трапиться це приблизно через півтора місяця після нальоту на місто «Іллі Муромця». А поки що полковник Шевкі уточнить із майором місце розташування Назрі-беєвого підрозділу й віддасть наказ вирушати до другої лінії оборони на полях перед Митницею. Майор Назрі-бей був прямим нащадком Івана Баревича. Історія, очевидно, виглядає невірогідною й заплутаною: три століття тому Іван Баревич залишив Язлівці після штурму фортеці й виїхав зі своєю сестрою Варварою, її чоловіком Мурзою та їхніми дітьми до Волощини. Далі Іванові сліди губляться. Бо якщо Варварина родина за три тижні дісталася Стамбула й там осіла, то Іван після Волощини, опинившись на Балканах, якийсь час перебув у Белграді, потім у Сараєво, палацовому місті, одружившись тут із дочкою місцевого бея, а за якийсь час залишив Сараєво й перебрався до Стамбула. Прибувши до міста над Босфором, він узявся розшукувати родину сестри, однак на той час Варвара при третіх пологах померла, а Мурза, одружившись удруге, зайнявся торгівлею й виїхав до Дамаска з молодою дружиною та дітьми від першого шлюбу. Майор Назрі-бей був шостим поколінням від Гриця Баревича, у його жилах текла українська, турецька, боснійська, грецька й болгарська кров. У всіх поколіннях Назрі-бея чоловіча й жіноча лінії перепліталися, наче водорості в Мармуровому морі. Зрештою, як і в кожного третього мешканця Османської імперії — країни солдатів та полонених.

У Язлівцях турецькі солдати в уніформі кольору прибережної глини, у якій талапаються після дощу качки, зустрілися з австрійськими. Австрійці з цікавістю розглядали союзників. У містечку громадилися склади провіанту і зброї, купчилися санітарні підводи біля колишнього будинку магістрату, а тепер військового лазарету. Місцеві не почувалися в повній безпеці, бо знали, що росіяни стоять за кілька кілометрів і будь-коли можуть ударити по стратегічному місцю, яким тепер були Язлівці. Розвідувальні літаки росіян перелітали лінію фронту, фотографуючи розташування військ супротивника та тилові об’єкти. Побачивши дивне військо, яке похідним маршем сходило з пагорба, першими заговорили між собою артилеристи польової артилерії. Вони розвантажували з підводи снаряди й хотіли встигнути до сутінків. Коли перша колона вояків Назрі-бея порівнялася з артилерійським складом, троє чехів із полку польової артилерії зупинилися, щоб роздивитися чудних прибульців.

«Дивіться, дивіться», — сказав до товаришів фоєрверкер Отокар Прохаска.

Турки понуро проходили повз товаришів Прохаски — Кржегкого і Жижалу. Вимучені тривалим маршем, дощем і зміною клімату, вони пройшли мимо складів. Це був піхотний полк. Зупинилися вояки біля фортеці, де їхній командир наказав виставляти намети. А сам пішов шукати турецький штаб полковника Шевкі, щоб доповісти про прибуття. Штабісти двома автомобілями приїхали на кілька днів швидше для узгодження дій із австрійцями. Назрі-бей знайшов будинок Сириновича й доповів полковникові, який уже зачекався, про прибуття батальйону.

Прохаска, Кржегкий і Жижала вивантажили снаряди й передали склад вартовому з їхнього полку. А самі з цікавості підійшли поближче до турецьких наметів і підслухали розмову.

«Bu hangi ülke?»[2] — скидаючи черевики, запитав Агмет із Боснії. Молодому солдату нове військове взуття під час переходу натерло праву ногу вище п’яти. Він стояв босий у мокрій траві, гасячи пекучий біль здертої шкіри.

«İmparatorluğun sınırı»[3], — позіхнув башчавуш.

Небо затягнуло синіми хмарами, і в  повітрі запахло зеленим дощем.

До ранку проспавши під монотонне серцебиття дощу, турки прокинулися від гарматних пострілів. Війна була поруч.

Назрі-бей наказав Кюбатові разом із підлеглими залишатися в Язлівцях до того часу, поки не вирішиться питання з харчуванням підрозділу. Інтендантська служба шукала приміщення для кухні, аби звідти розвозити до шанців обіди. Імам наполягав на дотриманні мусульманських приписів щодо їжі, навіть на війні

Кюбат побачив, що австрійський офіцер вів кудись два десятки жінок, дівчат і стариків — у тому ж напрямку, куди пішли турки. Це були мобілізовані для копання шанців та мощення доріг мешканці Язлівця. Огинаючи порослий лісом високий пагорб, група цивільних, спускаючись униз, побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі.

У середині травня дощі припинилися. Польові дороги вкрилися пилом. Зазеленіла й розквітла земля. Оголені у квітні береги річок і потічків покрилися жовтизною кульбаб, соковитими кольорами різнотрав’я. Благословенна весна прийшла на цю землю, висушивши вологі шанці та звеселивши втомлений війною люд.

За місяць турки обжилися — до них звикли австрійські вояки, придивилися язловецькі містяни, дивуючись набожності визнавців ісламу.

Російська розвідка підтвердила здогади про прибуття турків.

У штабі 7-ої армії генерала Щербачова готували мапи фортифікаційних оборонних укріплень, які доведеться під час наступу долати піхоті. Помічник начальника інженерної служби армії полковник Полянський вивчав розвідувальні звіти й малював на мапах оборонні ряди, артилерійські батареї. Він позначав фронти, які обороняли німці чи австро-угорці. Авіаційна розвідка російської армії щодня облітала позиції супротивника, хоча те саме чинили німці з австрійцями. Нерідко в небі зав’язувалися авіаційні бої. Росіяни готувалися до наступальної операції: до Чорткова прибувало поповнення, гармати, авіація, санітарні потяги. Скупчення військ у Чорткові та околицях відзначали австрійські пілоти, яким із висоти пташиного польоту було видно найдрібніші деталі. Піхота й кавалерія, похідними маршами долаючи кілометри польових доріг, наближалися до Митниці. В австрійському Генеральному штабі гадали — чи це не обманний маневр. На початку квітня розвідка доповіла про прибуття Туркестанської дивізії, якою командував сам брат царя, великий князь Міхаіл Алєксандровіч. А російські летуни якогось дня помітили біля Язлівець куряву. Вони щодень облітали позиції австрійців від Бучача і Трибухівців до Язловець і Митниці. Протягом тривалого часу прориті ряди оборонних шанців та укріплень готувалися до затяжної оборони. Російський льотчик авіаційного полку поручник князь Франтенберґ, кружляючи над Язлівцями, помітив розтягнуту жирну смугу пилюги. Звалившись на праве крило, у яке вдарили рвучкі потоки повітря, знизився. У густій куряві помітив піхотинців. Таких військ йому ще не доводилося бачити. Брунатно-коричнева форма, а на головах пілотки, складені, наче листки капусти. Літак, видно, наполохав ці дивні війська, бо з землі зчинилася стрілянина. Франтенберґ, пролетівши над головами, узяв рвучко вгору в напрямку Митниці. Глипнув ще раз униз — помітив військовий автомобіль, за яким плелася роздмухана жовтява курява. Автомобіль із Язлівця мчав до передових австрійських позицій. Про побачене переміщення князь доповів у штабі армії. З його слів зробили висновок, що супротивник перекидає додаткові сили. Але звідки й кого — треба ще з’ясовувати. В автомобілі, про який також доповів поручник, їхав на інспекцію до майора Назрі-бея сам Енвер-паша. Якби Франтенберґ знав, який шанс покрити себе вічною військовою славою він проґавив, то розвернув би літак і промчав би ще раз над автомобілем, вистрілюючи все до останньої кулі…

У березні 1916 до управління коменданта залізничної станції «Чортків» надійшла телеграма про прибуття спеціального потяга з двома літаками «Ілля Муромець». Ешелон прибував із Вінниці. У штабі 7-ої армії вирішили розмістити бомбардувальники поближче до лінії фронту. Вибрали місце біля залізничної станції в Ягільниці, куди можна було підвезти платформи з літаками та безпечно розвантажити. Інженерна рота швиденько підготувала летовище для «Муромців». Цим займався у штабі Щербачова військовий інженер, підполковник Алєксандр Версе. На початку квітня до чортківської залізничної станції прибув військовий ешелон із двома завантаженими на платформи літаками «Ілля Муромець». Один літак займав дві платформи. Довгі біпланерні крила, фюзеляж, чотири мотори, шасі розвантажили, перевезли до летовища й там склали. Авіаційна ескадрилья Франтенберґа поповнилася двома величезними «Муромцями». Прибуття до Чорткова потужних машин росіяни намагалися приховати, бо використовували «Муромців» для бомбардування під час наступу.

На початку травня волохатий гул розполохав Митницю. Отець Феліштан помітив, як величезний літак — таких він ніколи не бачив, втрачаючи висоту, летів до Ставища, наче поранений птах. Парох вибрався на дзвіницю. Звідти було видно блискучу смужку Джуринки й пологі пасовища. Гул наростав. Літак розвернувся і знову описав коло над церквою і дзвіницею. Те, що побачив о. Феліштан, руйнувало його уяву. Звичайно, виписуючи газети зі Львова перед війною, бачив різноманітні фото військових літаків, але те, що пролетіло щойно над його головою, вражало. Навіть пес утік із обори. Феліштан на мить завмер на дзвіниці. Повернув голову, ще не зовсім розуміючи побачене. У дверях хати стояла бліда їмосць Катерина й шукала очима чоловіка. «Іллю Муромця» з другої спроби посадили на пасовище на Ставищах. Першим тоді прийшов під дзвіницю Попідлідвзеленікукурудзи. Присів на сходи й чекав на пароха. Попідлідвзеленікукурудзи хотів побалакати. «Може, панотець знають, що то до нас прилетіло?» — сказав він уголос. У вікні парохового дому хтось відслонив фіранку. Попідлідвзеленікукурудзи побачив червоний цвіт мушкательки, але фіранкою шарпнули — і вазон знову заховався від брехуна. «Прошу отця, — підсміювався, — сказати, бо люди перепуджені». Удруге ті величезні літаки напудили о. Феліштана, коли, тримаючись за шнурок дзвону, він спостерігав за боєм у митницькому небі. «Господи, — молився Феліштан, — війна вже перенеслася на небо». Перед обідом почали завивати авіаційні мотори. Літак, зауважив парох, вилетів із‑за великого пагорба, з боку Ягільниці, у напрямку Язлівців. Велика тінь проплила над дзвіницею. Феліштан зійшов униз і рушив у садок — приглядатися після зими до дерев. Більшість стовбурів за два роки війни була посічена кулями і шрапнеллю. Найбільше отець шкодував кількох деревець балканської айви, привезених Шипракевичем перед війною. За бриджем у Коритовських почув про поїздку агронома по чергову партію розсади тютюну. Відтак Феліштан відклав свої карти й солодким голосом попросив привезти кілька деревець айви. Того разу Феліціян спроваджував Шипракевича по розсаду до Нового Саду. Купувати й висаджувати дерева було одним із отцевих вибадів. Прочитавши про айвові дерева в «Сільському господарі», він радився зі Степаном Шипракевичем про те, чи можна було би плекати айву в Митниці. Шипракевич сказав, що хоч зими в нас трапляються люті, айву можна садити. «Спробуйте пообмотувати стовбури, — порадив, — стирками».

«Ілля Муромець» кружляв над Язлівцями. Екіпажеві капітана Панкратьєва у складі підпоручника Павлова, унтер-офіцера Фьодорова й моториста Ушакова довелося кілька разів пролітати над містечком, фотографуючи розташування ворожого запілля. Коли Панкратьєв звалювався на крило, щоби фотограф зміг зробити точні знімки, смужка Стрипи сліпила очі й зникала в густих яскраво-зелених лісах. Заходячи втретє над Язлівцем, Панкратьєв побачив щось схоже на колію. Він наказав Ушакову принести карту. Це була найновіша секретна карта штабу 7-ої армії, поновлювана картографами щоразу після рапортів авіаторів та аерозйомок. Ушаков покинув свого кулемета і пройшов довгим фюзеляжем до кабіни пілота. У небі не було ні німецьких «Альбатросів», ні австрійських «Фоккерів», але про всяк випадок, місце Ушакова зайняв Фьодоров. Ушаков приніс карту і став поруч із Панкратьєвим. Унтер-офіцерові в заскленій кабіні пілота відкривалася широка панорама неба й землі. Командир літака вирівняв машину. «Муромцем» трясло, літак долав сильні повітряні потоки і впевнено летів углиб ворожої території. На карті, принесеній Ушаковим, не було позначено колії. Панкратьєв вирішив, ризикуючи, упевнитися, що колія насправді існує. Ніким із російських авіаторів не зауважену польову залізницю активно використовували: до Язловецьких складів підвозили боєприпаси. Від побаченого Панкратьєв закричав. Щойно сфотографували, літак розвернувся. Два «Фоккери» наздогнали Панкратьєва за лінією фронту. Австрійські пілоти атакували росіян у небі над Митницею тоді, коли о. Феліштан виходив із садка з тяжким серцем: тільки на одному айвовому дереві цієї весни пробився до життя червоний цвіт. «Решту понівечених, — заспокоював себе Феліштан, — викорчує Попідлідвзеленікукурудзи». Пронизливий гул чотирьох потужних моторів захлинався в повітрі, наче астматик. За деякий час біля Ставища бухнуло, аж затряслася під ногами земля. Високий стовп чорного диму виднівся на віддалі кількох кілометрів. Згодом росіяни забрали вщент згорілий фюзеляж і поховали обгорілі трупи летунів на митницькому цвинтарі.

Перед Улашківським ярмарком кожного року очікували на появу святого Івана. За переказами Предтеча мав би з’явитися зі сталактитової печери і спопелити вогняним дощем усе навколо. У монастирі отців Василіян ченці щороку готувалися до зустрічі святого. Чутки, якими страхали дітей за непослух, кружляли, як птахи над Митницею, Язлівцями, Бучачем і Чортковом. Кожен, хто приїжджав у той час до Улашковець, наражався на складний вибір: зупиняючись перед в’їздом до містечка на роздоріжжі, мусив вибрати, якою дорогою продовжити свій шлях. Одна вела просто на ярмарковий майдан, до завчасно збудованих дерев’яних рядів, складів і будки мандрівного цирку. Друга — праворуч, просто до монастиря Василіян. Вони піклувалися печерою, з якої мав би з’явитися святий. Поки торговці довозили крам, а селяни вичищали свої халупи для винайму під час ярмарку, обома дорогами вдень і вночі їхали й ішли сотні людей. Каліки звертали праворуч. Прилаштовувалися хто як міг біля скелі над Серетом. Там просили милостиню й чекали появи Івана Предтечі. За якийсь час із найближчих кущів поширювався сморід від немитих людських тіл, загноєнь і екскрементів. Щойно закінчиться празникова неділя, каліки переберуться на ярмарок, відлякуючи своїм виглядом і запахом. У протилежному кінці Улашковець, якщо звернути з роздоріжжя ліворуч, ще задовго до основних торгових рядів, мостилися місцеві селяни, продаючи курячі, гусячі й качачі яйця. Біля гуцулів-кушнірів із овечими вичинками й вовняними коцами тулилися волоські цигани-ковалі. Їх — чорних і волохатих — побоювалися навіть злодії. На оболонях, за торговими рядами, продавали коней, рогату худобу, невеликі отари овець та кіз. Коней переганяли навіть із кавказької Росії — їх потім величезними партіями купували військові та великі землевласники. Коровами цікавилися управителі фільварків і селяни. З’їжджалися ресторани, але дехто з заможних брав із собою кухарів і челядь. Зупинялися в добротних хатах. Два тижні ярмарок гудів, реготав, лементував, скиглив, іржав, блеяв, купував і продавав. Знаходилося місце й циркачам поміж торговими рядами, вони ставили будку для продажу квитків і розгортали шапіто. Прибували, звичайно, і злодії. Випереджав їх комісар чортківського Староства з відділом жандармерії. Жандарми з’являлися за день до початку ярмаркування, а від’їжджали наприкінці — по обіді, коли каліки, кульгаючи, залишали містечко, а п’яні циркачі ладували на свої вози брезентове шапіто. Про те, що до Улашковець з’їжджаються найславніші злодії з усього краю, з-за кордону й навколишніх міст, знали жандарми, власники маєтків, орендарі, циркачі, селяни й каліки — знали й побоювалися. А як можна розпізнати злодія? А ніяк. Хіба ті ось у добротних убраннях, білих сорочках під краватку й капелюхах, що торгуються з перевізниками на ягільницькій станції, — злодії? Каліки, очікуючи, хто б їх задурно підібрав до Улашковець, бо пішки не хотілося, здогадувалися, що елегантно вбрані пани, від яких пахне кольонською водою і яким спішно потрібно на ярмарок — злодії. Вервиці возів і бричок, одна за одною, везли на ярмарок чортківських, тернопільських, львівських, варшавських і навіть київських злодіїв. Чортківські ж почувалися господарями: у переддень доїхали на возі з цирковими артистами.

В оголошеннях, опублікованих у кількох газетах на останній сторінці, цирк сповіщав про особливі атракції — жінку з планети Марс, дресированих псів, мавпу, двох клоунів і канатохідця. Клопотів власникам цирку — клоунові Бім-Бому й карлиці Марґарет, яка зображала під час вистав жінку з Марса, вистарчало. Бім-Бом цілий день ходив за кимось із дирекції ярмарку, вимолюючи місце, де можна було б розкласти шапіто. Він запевняв, що звірі здорові й що під час вистави нічого не трапиться. «Присягаюся, що наш цирк безпечний, ясновельможний пане», — дріботів біля урядника Бім-Бом. Нарешті, коли місце для цирку знайшлося, Марґарет винесла на спині стіл, накрила минулорічною афішею й почала продавати квитки. Чоловіча частина цирку, клоуни й канатоходець тим часом встановлювали високі жердини, натягували брезент. Якщо починали роботу зранку, то до вечора місце для вистав було готове. Карлиця вишукувала для псів дешеві курячі шлунки й качачі голови, а для білолобого капуцина — вишні, буряки і яблука. Перед ярмарковими виступами звірів починали годувати краще. Під час переїздів пси скавчали від голоду, а мавпа забивалася в куток клітки й агресивно кидалася на ловців ґав. В Улашківцях Бім-Бом виділив Марґарет додаткові гроші. Тепер щодня собаки їли м’ясо, а в капуциновій клітці валялися купи підгнилих овочів.

Ярмарок 1912 року розпочався з того, що спіймали волоського цигана, який серед білого дня викрав породисту сорокату кобилу. Гурма циганських жінок і дітей проклинала жандармів, що везли арештанта до Чорткова. Називали їх найбруднішими словами, грозили звести зі світу їх та їхні родини. Злодіям рейвах із циганами був дуже до речі. Вони вже крутилися біля столу карлиці. Заглядали до клітки капуцина й нишпорили очима за потенційними жертвами. Циркові актори переодягалися за шапіто. Там, де була їхня вбиральня, тримали клітки з псами й мавпою, а у скринях — цирковий одяг і реквізит. Украдене, домовившись із Бім-Бомом, чортківські злодії вирішили переховувати у скринях. Клітка з мавпою і дресировані циркові пси — найкраща запорука безпеки. Який жандарм полізе до скрині, на якій у клітці сидить дурна мавпа?

З Митниці польовими дорогами добиралися бричками до Улашковець Феліціян Коритовський, Данило Баревич і о. Феліштан. Коритовський із Шипракевичем, Феліштан з Попідлідвзеленікукурудзи. Баревич — сам. Селяни — возами або пішки. З початком липня настали спекотні дні, тому всі поспішали дістатися на ярмарок завчасно.

Феліціян Коритовський виїхав із Шипракевичем удосвіта. Гелена залишалася з новонародженим хлопчиком, зі служницями й Мицьом на кілька днів сама. Пологи для Коритовської минули легко, але новонароджений малюк важив півтора кілограми. Хлопчик був кволий. Між лопатками проглядався конус молодого місяця, що в майбутньому виявиться горбом. Через кілька днів після пологів Гелена на тілі сина не знайде жодного ґанджу, хоча уважно приглядатиметься. Головне, що руки й ноги з усіма п’ятьма пальцями й очі на місці. Невеличкий рожевий паросток поміж худими ніжками сина був запорукою продовження роду Коритовських-Волянських. З цим усвідомленням щасливий батько новонародженого чимдуж їхав укласти комерційні угоди під майбутній врожай пшениці й тютюну з єврейськими перекупниками. Частину тютюнового врожаю з митницького фільварку збували Лянцкоронському, але єврейські купці пропонували на майбутній рік кращу ціну. До того ж, ярмарок був доброю нагодою зустрітися з сусідами й родичами. Агроном Шипракевич після ярмарку обмірковуватиме, на скількох морґах садити тютюнову розсаду та скільки її купити на Буковині. Потім із розмови з одним перекупником з’ясується, що тютюн великими партіями наступного року закуповуватимуть тютюнові фабрики, бо господарський відділ військового міністерства збільшить закупівлю сигарет. Інший перекупник розкаже Коритовському, що наступного року зросте в ціні горох, який у великих кількостях уже й зараз закуповує Німеччина для консервів зі свинини.

Леопольд Козєбродський після відвідин дому Бенціровської спізнився на один день і пошкодував, що не бачив арешту конокрада. Козєбродський любив циганський феєрверк під час ярмарку, на який зглядалися сотні людей. Кожного року цигани в Улашківцях щось крали. Шумовиння галасу, рейвах, плачі і прокльони подобалися графові, як сигари, жінки та карти. Про цьогорічну пригоду Леопольдові переповів за обідом Феліціян Коритовський. Картярний напарник і сусід із Малих Заліщиків — про свою ніч із Сарою Роботнік у домі Бенціровської. Згадка Сариного імені викликала в Коритовського короткочасну неприязнь до Леопольда, але він опанував себе. Зрештою, прив’язаність до Сари — давно минула історія. Так, так давно минула… але згадка про неї все одно миттю різонула серце…

«Ти бачив її зелене серце?» — запитався Феліціян.

«Яке?» — здивувався Леопольд.

І Феліціян зрозумів, що зелене серце Сари заросло шкірою.

«Знаєш, дуже люблю цей ярмарок», — щиро зізнався Леопольд.

«Чому?» — запитав Феліціян і подивився на Леопольдове лице, обмащене тлущем гусячої печінки.

«Ну можна… — Леопольд на виделці підніс до рота брунатний шматок, із якого звисала смужка цибулі, — заїхати до Бенціровської. Моя Доброхна нізащо не здогадається».

Він ковтнув печінку й потягнувся до синього келішка з горілкою.

Приплив миттєвої ненависті у Феліціяна минув. Вони продовжили неспішно ділитися новинами, сидячи у великій корчмі, яку винайняла віденська ресторація.

«Бачив твого Баревича», — сказав Козєбродський.

«І він тут?» — удавано здивувався Феліціян, хоча дорогою до Ягільниці минав бричку Баревича, але прикинувся, що згадка про Данила його не обходить.

«А де йому бути? — весело перепитав Леопольд. — Нині до Улашковець з’їхався цілий світ».

«Кажуть, — поділився новиною Феліціян, — що цього року тут зібралися всі славні злодії з Варшави й Чорткова».

«То ще буде забава!» — легковажно вигукнув Козєбродський, якого ніколи в житті не обкрадали злодії. Одного разу на чортківському двірці він відчув у кишені чиюсь руку, але сполохав злодія. Тлустого гаманця той витягнути не встиг. Козєбродський запитав наприкінці обіду, коли хреститимуть новонародженого. Феліціян сказав, що після Улашківського ярмарку, у костелі святого Станислава в Чорткові. А про те, що дитина квола, промовчав, відганяючи від себе неприємні думки. Не хотів навіть згадувати, що знайдеться де-небудь на тільці сина якийсь ґандж родового прокляття Волянських.

Данило Баревич справді стояв на узбіччі, коли мимо промчала бричка Коритовського. Напившись зранку молока, Данило на півдорозі відчув сечовий міхур, у якому зібралося чимало рідини. Зупинився біля ліщинового гаю й зайшов у зарóслі кропивою кущі. Жовто-білі китиці достиглого цвіту на вершках високих і жилавих стовбурів розносили навкруги гіркуватий запах. Данило необережно зачепив долонею волохаті листки. За мить на правій руці з’явилися червоні пухирі. Рука почала свербіти. В Улашківцях купив горня овечого лою й помастив уражену руку. Наступного дня пухирі зменшилися, але сверблячка не припинилася. Анна з Настею мали приїхати на ярмарок останнього дня разом із Баревичевими форналями, коли Данило прикупить для розплоду дві пари цугових коней із Кавказу.

Попідлідвзеленікукурудзи штовхав калік, пробираючись із о. Феліштаном до печери святого Івана. На їхньому шляху нещасних траплялося стільки, що можна було подумати, що на цій землі живуть самі каліки. Звідки їх вороняча зграя злетілася до монастиря Василіян — невідомо. Дорогу загороджували селянські вози. Вони хаотично ставали навколо головного місця паломництва, утворюючи в лабіринтові поміж хурами стежки, якими можна було дійти до печери, церкви й монастиря. Простору було так мало, що люди, штовхаючи одне одного, сварилися — наче їм відбило пам’ять, що нині свята неділя. Не допомагало й те, що святий Іван будь-якої миті міг вийти з печери, а тоді у вогняному дощі згорів би цей людський хмиз і сухе виноградне галуззя. Парох і Попідлідвзеленікукурудзи під пекучим липневим сонцем просувалися до монастиря. На обох чекали келії. Попідлідвзеленікукурудзи ніс на голові великий куферок, від якого вмлівали руки, о. Феліштана заливав піт. Попідлідвзеленікукурудзи майже дійшов до монастирського будинку, ненавмисно наступивши на одноногого каліку. Той переповзав під возами, щоб дістатися до скелі. Каліка йойкнув так, що митницький брехун від несподіванки опустив на нього куферок, окантований металевими пришвами. Куферок злетів із голови, придавивши каліку, як змію. За мить червона пляма проступила на грудях покаліченого. Попідлідвзеленікукурудзи, шукаючи поглядом о. Феліштана, опинився серед моря обурених паломників сам. Навколо фіри почав збиратися люд. Поранений йойкав, Попідлідвзеленікукурудзи, втративши з поля зору пароха, вперше в житті почувався незахищеним. Його обступили селяни й каліки. Поранений стогнав. Хтось дав знати ярмарковому фельдшерові. Груди каліки помастили йодом. Нізвідки з’явився о. Феліштан і всунув пораненому двадцять корон, запевнивши, що молитиметься за його здоров’я щонеділі від нині аж до Різдва. Нещасного перенесли поближче до скелі. Попідлідвзеленікукурудзи знову закинув куфер на голову і спокійно доніс до келії. Віддихавшись, обоє хотіли забути неприємну пригоду якнайшвидше.

Мимо шапіто ходило за день тисячі людей. Надвечір, коли ярмарок притихав, — наступав час видовищ. Бім-Бом тішився — вдасться щось заробити. У Лежайську, звідки вони приїхали, перебивалися на хлібі й воді. Нещастя полювали на Бім-Бома: то канатоходець підверне ногу під час підготовки до виступу, то собаки підхоплять незнаний вірус, бо вирвалися з кліток і біля м’ясарні нажерлися здохлятини. Виступати ні з ким. Пси одужали швидше за канатохідця. Порадившись із Марґарет, Бім-Бом покликав із Варшави іншого канатохідця, обіцяючи тому золоті гори. А коли підвернулися злодії, які за переховування краденого обіцяли заплатити грубі гроші, то мрії Бім-Бома з Марґарет — перебути осінь і підлікуватися в Криниці — уже здавалися реальними.

Квитки на перший виступ розпродали. Карлиця саме тягнула стіл, коли з’явився елегантний чоловік. Він перекинувся з Марґарет кількома словами — і завинений у тканину згорток опинився під пахвою карлиці.

Злодії зносили крадені речі до скринь, біля яких лежав в оббльованій клітці бездиханний капуцин.

Бім-Бом сповістив публіку, що мавпа захворіла й виступити цього вечора не зможе. У відповідь почулися незадоволені вигуки. Випустили псів. Пробігши коло перед глядачами, пси зупинилися, наче не знали, що далі робити. Вийшов Бім-Бом. Собаки перескакували бар’єри, сідали на задні лапи, крутили мордочками, танцювали. Потім акробат виконав сальто-мортале, канатоходець, який показував дещо надворі, на линві напнутій між двома деревами, тепер проходжався по линві під куполом шапіто. Публіка веселилася, на ярмарок власники фільварків брали не тільки челядь. З батьками прибували діти, яким із дому обіцяно ярмарковий цирк. Коли канатоходець посковзнувся на линві, запала тиша, було чути совання по дротині шкарпеток, обшитих тонкою шкірою молодого ягняти. Хвилювання публіки виявилося даремним — канатоходець утримався. Глядачі перебували в передчутті виходу на кін панни з Марса. Нарешті Бім-Бом веселим голосом оголосив панну з Марса і зник. Марґарет відхилила завісу. Позаду неї герштикалися пси. Упоравшись із хвилюванням, граційно вийшла в сукенці, обшитій пацьорками, з блискучою короною на голові. Усі збагнули, що зараз відбудеться щось значно цікавіше за балансування над головами присутніх канатохідця чи псячі трюки.

За Марґарет вийшов Бім-Бом, нахвалюючи незвичні здібності пані, що прибула до Улашковець із Марса. Небагато з присутніх уявляли собі, де той Марс є. Лише гімназисти, які вивчали астрономію, розуміли, що карлиця звалилася сюди просто з неба. Бім-Бом поклав Марґарет — і вона вляглася у скриню, відчувши спиною злодійський згорток. Канатоходець подав йому пилку — публіка притихла. Крізь дірявий брезент шапіто сочилося місячне світло. Клоун примірився й почав різати посередині, щоби переполовинити Марґарет у блискучому костюмі з пацьорками. Звідусіль почулися ахи й охи. Присутні заплющували очі, бо сподівалися побачити калабані крові. Натомість карлиця з застиглою посмішкою на лиці, схожою на гіпсову маску, спокійно чекала, коли Бім-Бом торкнеться зубчиками пилки її марсіанського тіла. У суцільній тиші, що запанувала довкола, Бім-Бом розсунув переполовинені частини скрині. В одній сміялося лице Маргарет, інша — світила порожнечею. Куди поділися половина живота й ноги карлиці — публіка не знала. Бім-Бом перейшовся з порожньою половиною скрині перед першими рядами й, повернувшись до нещасної марсіянки, склав дві половинки. Накрив червоним оксамитом, гукнув когутячим голосом якісь дивні слова, яких ніхто потім повторити не зміг, і, скинувши покривальце, явив публіці карлицю цілу й здорову, з руками й ногами. Бім-Бом допоміг їй піднятися зі скрині. Під шквал оплесків та радісні викрики Марґарет, зробивши кілька акробатичних сальто, зникла за завісою.

Бімб-Бом, Марґарет, канатоходець і акробат вечеряли за шапіто. Перший день вистави вдався. Ярмарком наступного дня поширилися чутки, що в цирку розрізають карлицю, а потім якимось дивом до неї знову приростають ноги. Комісар поліції, якому донесли про цирк, вирішив перевірити ці чутки. «Від цих бродячих цирків можна очікувати будь-чого», — думав, ідучи залюдненими вузькими рядами. Поява комісара між ярмарковими рядами викликала страх і пошану. Нарешті він дійшов до майдану, на якому сірів вимитий дощами брезент шапіто. Позаду стояв віз і клітки. Звідти смерділо гнилими овочами. Тепер комісар зрозумів, звідки цей сморід. Пси з бляшаних мисок хлебтали ранішні помиї, а капуцин, побачивши комісара, закричав диким голосом. Мавпа, розвернувшись задом, порскнула йому на мундир. Бім-Бом, побачивши комісара, вибіг з-за воза. Улесливо привітався. Комісар обтирав хустинкою поплямлені місця кітеля й не приховував свого роздратування. Вони відійшли від шапіто і стали поближче до торгового ряду, де не смерділо.

«Пане артисте, — металевим голосом звернувся до Бім-Бома комісар, — кажуть, що під час виступу ви розрізаєте жінок?»

«Це фокус, пане комісаре. Звичайний фокус».

«Розумію, але що насправді у вас, — він показав рукою вбік шапіто, — відбувається?»

«Нічого незвичного».

«Прошу мені сказати, — питав комісар, — я відповідаю тут за порядок».

«Це фокус. Мені важко вам пояснити, але повірте, Марґарет нічого не загрожує».

«Бо знаєте… різні плітки…»

«Знаю, але запевняю вас…»

«А ваша мавпа здорова?»

«Від переїзду вона втратила апетит».

«Я бачу…»

Повернувшись, Бім-Бом переповів розмову з комісаром Марґарет.

З’ясувалося, що інший цирк, який прибув на ярмарок із Київської губернії, розпускав чутки, що в цирку Бім-Бома перерізають пилами живих людей, а мавпа хвора й заразна.

За два перших дні ярмаркування скриня під капуцином наповнилася злодійським крамом. А третього дня, коли мавпа, одужавши, збудила своїм вереском ярмарок, перекричавши улашківських когутів, до цирку навідалися жандарми. Вони з огидою зняли клітку з капуцином — і відчинили скриню.

Арешт циркачів бачили Коритовський із Козєбродським, оскільки того ранку прямували до віденської ресторації.

Цирк розібрали найняті селяни. Зняли брезентове покриття й дерев’яні жердини, на яких усе трималося. Бім-бомівців посадили на вози, склали їхні манатки й під вартою повезли до Чорткова.

За жандармами їхали бричками злодії, обмірковуючи плани нападу.

Публіку продовжував веселити цирк із Київської губернії — чотири пси, два акробати, вчена кобила і двоє клоунів.

Полковник Якуп Шевкі терміново викликав до штабу дивізії командира 62-го піхотного полку майора Назрі-бея. Майор здогадувався, зважаючи на нагальність виклику, про наступ. Але у просторій кімнаті дивізійного штабу Шевкі сповістив, що зі Стамбула з інспекцією до Галичини прибуває військовий міністр імперії Енвер-паша. Полковникові доводилося зустрітися з Енвером-пашею в Стамбулі, про що він сказав Назрі-бею під час наради Генерального штабу турецьких військ на початку мобілізаційної кампанії. Тоді турки покликали до війська двісті тисяч резервістів, але на всіх не вистачило зброї та амуніції. У турецькому Генеральному штабі точилися розмови про забезпечення війська та стратегічні плани майбутньої війни. Полковник Шевкі, старший за Енвера-пашу на сім років, не міг зрозуміти, чому цього майора Аллах підкинув так високо, як вуличні торгівці, бавлячись із покупцями, підкидають догори тісто, приготовлене для солодких булочок ачма. Тепер німці, з якими Османська імперія вступила в союзні домовленості, намовили Енвера-пашу перекинути дві дивізії з грецького театру воєнних дій до Галичини. Стратегічна позиція російської армії, що займала південний фланг ділянки від Язловець до Буковини, у разі прориву створювала росіянам коридор для виходу на Балкани. Назрі-бей запитав, чи військовий міністр інспектуватиме його полк, що знаходиться в шанцях другої лінії широкого фронту вздовж Стрипи.

«Не знаю, Назрі-бею, — по-товариськи звернувся до майора Шевкі, — мені нічого невідомо».

«Розумію вас, пане полковнику, — сказав майор. — Дозвольте повернутися в полк?»

«Хай оберігає вас Аллах».

З Берліна спеціальний потяг, у якому перебував військовий міністр Османської імперії Енвер-паша, вирушив о шостій ранку. Енвер-паша зі своїми ад’ютантами прямував до Перемишля. Цього разу візит військового міністра Османської імперії до Німеччини спланували заради інспекції турецьких дивізій у Галичині. Хто він, цей по-військовому стрункий 35-річний чоловік? Про що він думає, сидячи в потязі? Нащадок турків, албанців і черкесів, у жилах якого палала гаряча кров войовничих предків, внаслідок державного перевороту возноситься на вершину влади ослаблої Османської імперії. Син залізничного службовця стає міністром, заступником головнокомандувача, а дякуючи шлюбові з принцесою Еміне Наджіє Султан навіть членом султанської родини. Недаремно Якуп Шевкі запитувався, що розгледів Аллах в Енвері-паші, даруючи йому таку владу.

Початок вересня в цих європейських краях був теплий, щойно дощ покропив вікно, у яке Енвер-паша дивився, не кажучи ні слова. Його ад’ютант майор Кязім Орбай сидів навпроти. Енвер-паша закинув ногу на ногу, і генеральські червоні широкі смуги на галіфе стиснули його литки. Поки їхали до Кракова, потяг кілька разів на короткий час затримувався. На вузлових станціях не могли швидко вирішити, який потяг перепускати — той, де їхав паша, чи санітарний із пораненими зі Східного фронту? Енвер-паша дивився у вікно й, бачачи на станціях військові потяги з солдатами, що перечікували, поки спеціальний потяг мине їхню станцію, щоб їхати далі, згадав Македонію, де він, тоді майор кавалерії, виступив на боці молодих революціонерів із думкою врятувати імперію. За вікном пропливали поля. Інколи паша бачив поодиноких селян, які поверталися домів пішки. Велич Османської імперії, яка володіла територіями від Азії до Європи, була схожа на прив’ялу зелень польових доріг, за якими спостерігав паша. Пригадалася Енверові одна зустріч. Здається, це було на початку війни. До Стамбула прибула делегація українців. І поки вони вишукували шляхів для зустрічі з верхівкою Високої Порти, місцева преса швидко рознесла по всіх телеграфних агенціях про їхнє прибуття. Енвер-паша заплющив очі. Він хотів пригадати двох посланців, із якими при зустрічі в Міністерстві військових справ говорив німецькою мовою. Обличчя тих двох українців у його чіпкій пам’яті стерлися, але розмова відклалася. Військового міністра повідомили, що перед ним вони зустрілися з Талпат-пашею й вели перемовини про майбутнє Галичини. Енвер-паша також із ними говорив про це.

«Якщо майбутня українська держава таки з’явиться, — подумав Енвер, — то Крим мав би відійти до її складу».

Згодом він запитав:

«Що ви гадаєте, панове, про татар Криму?»

Один із відвідувачів відповів:

«Згідно з демократичними засадами їм буде надано всі права».

Тоді Енвер здивував своїх гостей:

«Висока Порта і Україна здавна трималися разом, от хоча б гетьман Дорошенко…» — і обірвана фраза повисла у повітрі. Енвер помітив — по обличчях українських посланців перебігло здивування, але вони себе опанували.

«Так, — сказав один із них, — у нас багата історія».

Наближаючись до Галичини, куди Енвер послав турецькі корпуси, йому згадалася ця зустріч. Від часу прибуття на ці терени Туреччина зав’язла у війні на два фронти. Він так і не промовив ні слова до самого Кракова. Зрештою, Кязім звик до його німоти. Однією з причин постійного самозаглиблення й мовчання, підозрював Кязім, було те, що Енвер пережив важкий 1915 рік — поразку від російських військ у Стамбулі йому вибачили, а різню, яку вчинили з вірменами три паші, прикрили німецькі союзники. Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган. У Кракові висока інспекція пересіла на автомобілі й помчала в напрямку Перемишля. Енвер-паша приїхав оглядати своє військо, що влізло у три ряди шанців.

Кухню тягнули знайомі нам мули. На передніх рубежах фронту було спокійно. Інколи російський розвідувальний літак пролітав над Кюбатовою кухнею. Він бачив голови льотчиків у шкіряних шоломах і захисних окулярах. Літак пролітав лише над шанцями, очевидно, розвідував їхню довжину. Покружлявши над дорогою, якою турецький солдат віз для своїх обід, летів на схід, ховаючись у низьких вересневих хмарах. Мули поволі тягли металеву кухню, з труби валував дим. До передової залишалося кількасот метрів, але саме від дерев’яного хреста, що позначав межу, закінчувалися язловецькі поля й починалися пагорби. Кюбат вирішив, що особливо підганяти мулів не треба. Подивився на сонце й подумав, що поспіє на час, поправляючи на стриженій голові свій кабалак.

Для Енвера-паші влаштували обід у домі Минаса Сириновича. Приймав міністра полковник Якуп Шевкі, командувач турецькими військами в Галичині. Енвер, увійшовши в дім, побачив стіл, накритий білим обрусом, біля якого крутилися штабні офіцери й рядові офіцерської обслуги. За обідом Якуп Шевкі доповів ситуацію на фронті за останню добу. У кутку штабісти поставили ще один стіл, окрім обіднього, і полковник Шевкі наприкінці обіду звернувся до Енвера-паші з пропозицією оглянути оперативну ситуацію на мапі. Інспектуючи війська в супроводі Кязіма Орбая та двох німецьких офіцерів, Енвер бачив, що споряджений 15 корпус на цих галицьких пагорбах розкис, як земля після дощу. Попереду солдатів очікувала люта зима, обмороження, перестуди й шалений наступ росіян наприкінці травня 1916 року. Полковник Шевкі запропонував паші відвідати полк майора Назрі-бея. Високі гості попрощалися з офіцерами — і виїхали з Язлівця.

Назрі-бей відрапортував міністру про лінію оборони, утримувану його полком. Енвер-паша роздивлявся в бінокль митницькі поля, ковзаючи поглядом по дахах крайніх хат. Під час інспекції паша нагородив Військовою медаллю Ахмета з Боснії, Велі з Кони, Мустафу з Перґамону, Палабиїка з Касері й Кадіра з Алає за знищення російських кавалеристів-розвідників, які нещодавно напоролися на турецьку засаду. Дорогою назад до Язлівця автомобіль паші обігнав Кюбата, двічі посигналивши, щоби той поступився дорогою. Наступного дня вузькоколійною залізницею підвезли два німецькі аеростати. На полотні, за триста метрів від офіцерських покоїв, прикрашених сосновими гілками, стояла платформа з аеростатами та будівельними матеріалами. Підрозділ Назрі-бея мав допомогти під час запуску.

Два дні німецькі інструктори навчали турків, із якою послідовністю готувати аеростат до наповнення воднем, а потім, коли величезна куля здійматиметься вгору, яким способом підтримувати її спеціальними шнурками. З обох боків у запуску брало участь не менше сорока вояків. Потрібно також було визначити напрямок вітру й переконатися, що величезний заячий хвіст, припасований до аеростата, зможе керувати напрямом польоту. У кошику на одну або двох осіб усе було облаштовано для візуальної розвідки та фотографування. Аеростати поволі пливли за ворожими позиціями, наче грозові хмари. Така швидкість якнайкраще пасувала для точного фотографування й нанесення на мапи всіх ворожих укріплень чи артилерійських бойових підрозділів. Зазвичай аеростати разом зі спостерігачами в кошику були улюбленими мішенями авіаторів. На кошиках аеростатів встановлювалися кулемети для відповіді на можливий напад у повітрі, але від точного потрапляння рідкого фосфору, яким стріляли з літаків, жоден аеростат не був застрахований. Навпаки — вони спалахували. Великою кількістю бойових вильотів не міг би похвалитися жоден екіпаж. Їм видавали парашути на випадок атаки ворожої авіації. Одна рота Назрі-бея пройшла інструктаж і настав день, коли австрійці вирішили випробувати аеростат. На рівнинному полі над Стрипою сорок вояків розгортали брезент, пробували накачувати аеростат воднем. Перші польоти над митницькими полями запланували через тиждень. Назрі-бей на час підготовки аеростата поселився з австрійськими офіцерами в облаштованому шанці. Попереду командного пункту відкривалися простори, перемежовані лісами й пагорбами. Австрійці вирішили на Покрову запустити перший аеростат. Їхня авіація доповідала, що в найближчих населених пунктах на язловецькому напрямку — Митниці, Джурині, Ягільниці й Чорткові — помітна передислокація військ. Аеростат мав пролетіти над лінією фронту, аби підтвердити активність росіян. Поруч із австрійськими шанцями, заповненими піхотинцями, підрозділ Назрі-бея почувався наче безпечніше. І хоча турецькі й австрійські штаби узгодили спільні дії на випадок ворожого наступу, а між піхотинцями, артилеристами та інтендантськими службами провели наради — все одно нервозність і страх першого бою непокоїв кожного солдата. Після інспекції Енвера-паші і його розмови з офіцерами дивізії в Язлівцях майорові здалося, що навіть генералісимуса не зовсім посвятили в реальний стан справ.

Майор щовечора перед сном обходив шанці, перевіряючи варту.

«Звідки?» — запитав Назрі-бей смаглявого вояка, що заступив на варту спостерігачем.

«З Боснії».

«А з якого міста?»

«Із села з-під Сараєво, пане майоре», — відрапортував Ахмет.

За три століття до народження Назрі-бея Іван Баревич, син Гриця з Митниці, переїхав із Сараєво до Стамбула, започаткувавши рід, з якого походив майор. У родинних переказах Назрі-бея Боснія згадувалася. Майор Назрі-бей одного разу дивився в бінокль, промацував очима кожен пагорб російських позицій, роздивляючись Митницю, спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції. Попросив помічника принести топографічну мапу, на якій були детально нанесені найближчі селища, річки, пагорби й висоти. Неприступні висоти навколо Язлівця переходили ближче до Митниці в пологу рівнину, прориту рівчаками потічків і невеличкими озерцями. Далі селище прив’язувалося двома вулицями до язловецького поля. Назрі-бей вийшов із облаштованого офіцерського шанцю — і знову прикипів до бінокля. Пояснити собі це майор ніяк не міг. Можливо, пам’ять Івана Баревича скипіла в Назрі-беєві неточними тьмяними імпульсами. Він дивився в бінокль, і щось від цього незнаного й ніколи небаченого пейзажу сіпнулося в нім, наче набухла кров’ю жилка на скроні. Переживши зі своїм полком зиму, Назрі-бей загине під час першої російської атаки. На нього та ще кількох солдатів упадуть авіаційні бомби. Ближче до Стрипи, за другою лінією австрійської оборони турки вириють одну широку яму, куди поспіхом поховають загиблих. Місце позначать зеленим півмісяцем. На прямокутній дошці випишуть слова арабською в’яззю, які пишуться в таких випадках.

Кюбат переживе першу атаку в Язлівцях і встигне написати додому лист, у якому розповість, що місцеві жінки тут, де він служить, ходять у чоботах і без трусів, а очі в них — голубі й зелені.

4

Язловецький прорив

Узимку 1916 року Митницю накрили сніги, схожі на навоскований білий папір. Такі білі й блискучі, аж очі виїдало. Митницькі старожили казали, що за їхньої пам’яті такого не було. Але хто б довірився їхній пам’яті? Морози протрималися до березня. У перемерзлій до дна Джуринці виднілася нерухома риба. Діти розчищали від снігу поверхню річки й роздивлялися під кригою мертвих, як їм здавалося, карасів. Тоді митницькі ходили на Джуринку. Довбали закаменілий лід, щоб порятувати рибу, бо як навесні дотягнуть до першої зеленини? За два роки війни навчилися жити на лободі й рибі, а здебільшого впроголодь.

Великі сніги паралізували шляхи військових комунікацій, перекрили залізничні колії й автомобільні дороги. Військо мерзло. Переживали тріскучий мороз по селянських хатах і мурованих міських будинках. Російські потяги з кожухами застрягли під Тернополем.

Австрійці підвезли теплий одяг завчасно, але забули про дві турецькі дивізії. Лазарети по обидва боки фронту були переповнені обмороженими солдатами, особливо тими, кому, на їхнє нещастя, доводилося чергувати в холодних шанцях.

У зимові місяці над галицькими полями запанувала тиша. Лінія війни протягнулася суцільним фронтом від Волині до Буковини. А Митниця, Язлівці й Чортків уміщалися в кількох сантиметрах на штабних мапах обох ворожих армій. І поки тривала зима — ці засніжені кілька сантиметрів нічим особливим із погляду військової тактики не відзначалися. Вояки пострілювали один в одного, інколи влаштовували кавалерійські рейди вглиб супротивника, а деколи лупили з гармат. Хоча таке траплялося нечасто, і якби не дрібні грабунки чи мародерство розквартированих вояків, то здавалося, що війна відступила від Митниці. Отець Феліштан щонеділі під час казання ділився розповідями про свої сни, які видавав за пророцтва зі Святих Писань. Перебування кавалеристів у маєтку Коритовських та піхотного полку в самій Митниці нікого вже не бентежило, до них звикли. А от перехід через селище «Дикої дивізії» в січні стривожив усіх. Люди перестрашилися темних облич і чорних баранячих шапок. Сотні вершників, не зупиняючись, подалися в напрямку Язлівця. Ходили чутки, що сам брат царя тоді їхав із ними на чолі.

Австрійська пошта до Митниці не доходила. Жодних звісток від тих, хто пішов на вóйну з селища, за останні два роки не надходило. Якщо ж цісарська авіація залітала на територію російських військ, то інколи, щоби підбадьорити своїх підданих, скидала листівки з зображенням Франца Йосифа, цукерки й сигарети. Підбирати листівки було небезпечно — москалі могли звинуватити будь-кого у шпигунстві, а цукерки й сигарети охоче збирали селяни та російська солдатня. Усі — війська й селяни — чекали весни. У березні прилетіли бузьки. Від часу з’яви птахів, які приносили зі собою звістку про весну, до Пасхи, що того 1916 року припаде за католицьким календарем на 18 квітня, а за на православним — на 23, залишиться неповний місяць — і на Джуринці почується тріщання льоду. Річка почне скресати. Розмерзлі джерельні води й талий лід наповнять її. З повним черевом примерзлої риби, яку митницька дітлашня вважала мертвою, ріка зрушиться. Мине ще кілька тижнів, і лід, поламаний силою течії на брили, плистиме вздовж відталих солом’яних хат.

Але поки що падають сніги, і пронизливий вітер пробирає до кісток унтер-офіцера Єфіма Фролова.

А збоку Язлівця мерзне Федір Критай, роздивляючись у бінокль знайомі пагорби й хати з чубками снігу.

У прифронтовому Чорткові змішалися військові й цивільні, бруд і сніг. Місто посіріло. Ті, хто не виїхав разом із відступом частин австрійського війська, прирік себе на життя під окупацією. 22 вересня 1914 року російські війська ввійшли до Чорткова. Перед російською армією бігла наперед чутка, що москалі — то люди одноокі, косі, вони вирізають язики, жінкам — груди, виколюють очі. Містечко причаїлося. Перед приходом російських військ у місті розпочалася евакуація. Виїжджали вдова бурмістра Емілія Носс, адвокати Давид Андерман, Максиміліян Аппензеллер, Лео Бляйхер, Едмунд Франкель, Якуб Ґольдберґ, купець Лейб Фуш Ґерц, колійовий урядник Стефан Крукевич, вчитель Адам Мадурович, судовий урядник Юліян Косович. Однак більшість мешканців, незважаючи на війну, залишилися. Навіть заклад пані Бенціровської працював, бо власниця сказала своїм дівчатам, що війна додасть їм роботи. У залишених і покинутих міських віллах, помешканнях і хатах розквартирувалося чужинецьке військо. Погіршилося постачання. Цегельний завод, олійня, фабрика сільськогосподарських машин, фабрика рому й лікерів припинили будь-яку роботу. На вулиці Колійовій, у залізничних майстернях продовжували ремонтувати паротяги й обслуговувати колію. У водяному млині петлювали зерно, запаси якого щодня зменшувалися. Земства облаштовували для свого війська пекарні й крамнички, у яких торгівля велася за рублі. Більшість чоловічого населення міста австрійці рекрутували на війну. А ті, що залишилися — старики, каліки й підлітки, або копали шанці навколо міста, або розчищали сніги, залежно від пори року. На початку січня 1916 навіть у самому місті траплялися по вулицях дротяні загорожі на випадок австрійського контрудару. Протягом першого воєнного року війна й пальцем не дряпнула жодної будівлі. І тільки у 1915 році, коли по всьому театру воєнних дій у Галичині москалі почали відступати, то армія почала руйнувати в Чорткові мости, а поодинокі будинки й залізничну станцію пошкодила австрійська артилерія. Саме тоді розграбували палац чортківського ребе. Середина будівлі вигоріла — влучили артилерійські снаряди. Нову синагогу, побудовану ребе Ісроелем Фрідманом, розікрали. Винесли срібні й золоті речі, повикидали з дубових шаф сакральні книжки. Чортківські гебреї приходили до стін синагоги, збираючи вцілілі аркуші, згрібали долонями попіл, залишений від священних книг. Врятоване несли додому, а попіл зсипали до Серету. Пригадуєте загадкову смерть Миця на віллі Коритовських? Жандарми підозрювали тоді кількох чортківських злодіїв, але наступив серпень і розпочалася війна. Архів поліції завчасно вивезли до Відня, а Мицеві вбивці дочекалися приходу москалів. Тепер вони без перешкоди заходили до покинутих помешкань у каменицях, навідувалися до вілл, забираючи все, що потрапляло на їхні злодійські очі.

Поки армія виставила караули і призначила комендантську годину, усе цінне, що під час поспішної евакуації залишили господарі, було забране й заховане в підземних ходах чортківської фортеці. Узимку, перед язловецьким наступом, чортківські злодії притихли й віддали місто на грабіжництво голодній і холодній солдатні. Грабували й вимагали від колись заможних городян усе, чим можна було поживитися або перепродати. Прийшли на постій три солдати 74-го піхотного Ставропольського полку до гебрейської родини. Переночували. Роздивилися. Поки господиня готувала для них сякий-такий сніданок, підкинули до шухляди пістолет. Прощаючись, один із нічних постояльців, що стояв уже у дверях, сказав, що щось забув. Підійшов до креденсу. Відсунув шухляду. За законом військового часу за зберігання зброї господаря очікувала смертна кара. Перестрашені гебреї відкупилися десятьма рублями. Щасливі солдати тієї ж ночі пішли до будинку Бенціровської, перебули ніч у теплих обіймах куртизанок. Потім їх шукали, бо вони не з’явилися на ранішню перевірку, і призначили їм дисциплінарне покарання — перед «Брістолем» викопати глибокий шанець.

З початком 1916 року Митниця на мапі Генерального штабу російського імператорського війська опинилися, обведена червоним олівцем, у центрі Язловецької наступальної операції. На Язловецькому напрямку було скупчено вісім піхотних і три кавалерійські дивізії 7-ої армії генерала Щербачова. Супротивник — Південна армія Ботера — налічувала шість піхотних і одну кавалерійську дивізію. Армія генерала Щербачова формувалася в Одесі, щоби, перейшовши Румунію, допомогти сербам. Серби ж під натиском австрійців і німців із півночі, а потім болгарських військ зі сходу, відступали з тяжкими боями до Чорногорії — десь поміж Савою і Дріною. Румунія, зберігаючи нейтралітет, не дозволила 7-ій армії перейти свою територію. Внаслідок відмови румунів 7-му армію перекинули на Південно-Західний фронт, яка в історії Язловецького наступу відіграє ключову роль.

Командир 2-го корпусу Васілій Єґоровіч Флуґ повертався з Чорткова до Митниці. І щоби скоротити шлях, генерал наказав їхати через Ягольницю, аби польовою дорогою до двох годин дістатися Митниці. До Чорткова генерала Флуґа викликав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. На початку 1916 до Чорткова прибували і прибували російські війська, розміщувалися штаби армії та корпусів, польовий лазарет, допоміжні служби. Великий князь займав простору кімнату в «Брістолі». Для такого воєначальника придався б палац чортківського рабина, але будівля, зруйнована артилерійськими обстрілами, не була придатною для проживання. У дворі палацу росіяни тримали коней, а в самому будинку, залатавши сяк-так дах, облаштували склади боєприпасів.

Перед Різдвом до чортківського двірця прибув потяг «Дворянская огранизація помощи больнымъ и раненым. Военно-санитарный поезд № 234 Оборудованный Черниговскимъ дворянствомъ». Привезли медичне обладнання для військових лазаретів. Солдатня, прочувши про санітарний потяг, почала обговорювати майбутній наступ на фронті. Бо навіщо привезли стільки польових лазаретів? Потяг розвантажили за два дні. А назад, до Києва, забирали поранених, яких не було ще так багато, бо ніяких бойових дій не велося: більшість — із незначними кульовими пораненнями, тифозники й обморожені.

Коли вагони санітарного потяга заповнилися пораненими і хворими — розпочався затяжний снігопад. Місто засипало з чубком. На Колійовій вулиці коні провалювалися у сніг. Сніги були такі високі, що об заледенілу поверхню тварини кривавили шиї й морди. Доїхати до станції було неможливо. Колію також засипало, особливо задувало збоку Горішньої Вигнанки. Обриси потяга та вагонів вгадувалися за димохідною трубою. Комендант міста спочатку вивів на Колійову роту піхотинців, а тоді кілька ескадронів кавалерійської бригади, які прокопали глибокий шанець і дісталися двірця. Санітарний потяг вдалося відтранспортувати на запасну колію. Поранених оперували у вагонах і там надавали допомогу хворим. З початком березня, коли мороз зм’як, військово-санітарний потяг № 234 вибрався на Горішню Вигнанку, а звідти посунув до Гусятина вбік кордону.

На горішньому фільварку Коритовських товклися два кавалерійські ескадрони. І хоча на Язловецькому напрямку панувало затишшя — у лютому пішов поголос про наступ австрійців на Буковині. Один із ескадронів, із розквартированих на фільварку, рушив на південь цісарською дорогою. Отець Феліштан відсунув вазон із мушкателькою й застиг у вікні. Попідлідвзеленікукурудзи найнявся до отця перебирати бараболю. Через морози багато бараболі перемерзло, у пивниці кинулася цвіль. Уражена бараболя стала слизька, як слимаки, заражаючи здорову. Не зносячи брехуна, отець однак не мав вибору. Митниця спустіла. Кого мав брати до роботи? Феліштан побачив, що Попідлідвзеленікукурудзи, кинувши перебирати перемерзлу бараболю, побіг до дзвіниці. З дзвіниці брехунові показалися останні кінські хвости.

Холодної березневої ночі 1916 року, коли минули найлютіші морози, по душу Данила Баревича прийшов ангел смерті. Пройшов невидимо крізь стіни. Юлька потім казала, що чула шурхотіння в сінях. Але чи то ангел невидимий прошурхотів опущеними крилами по підлозі, чи, може, кіт зіскочив із драбини — з упевненістю не скажеш. Нічого підозрілого не чули в домі ні Анна, ні Настя — тої ночі спали міцно. Однак ангел увійшов і відкрив своє лице Данилові. На ранок, прокинувшись, Анна знайшла чоловіка в сусідній кімнаті мертвим. Юлька сама висунула на середину довгий стіл, за яким роками приймали гостей, протерла від порохів. Знайшла в шафі посеред постільної білизни домоткані грубі простирадла, куплені на улашківському ярмарку, і простелила їх Данилові на смерть уздовж столу. Обмивши тіло та вбравши покійного в офіцерський мундир, утрьох — Анна, Настя і Юлька — перенесли зхороване тіло Баревича на катафалк. Потім Анна зв’язала шнурком ступні босих ніг, бо давно на одному похороні бачила розведені вбік стопи. Не сподобалося їй, що мрець лежить, розвалившись, в очікуванні останньої дороги й присуду Божого. Данило, виструнчений, як на параді, очікував приходу о. Феліштана, щоби той прочитав «Послідування відходу душі від тіла». Настю послали сповістити пароха, і вона пробиралася глибокими снігами до його хати. О. Феліштан грівся в ліжку, з головою накрившись теплою периною. Почувши стукіт, подумав, що Попідлідвзеленікукурудзи прийшов просити на вечерю ґелетку кукурудзяної муки. Охаючи, отець устав і відчинив двері. Але на порозі замість Попідлідвзеленікукурудзи стояла Настя Баревичева. Дізнавшись про смерть Данила, на якого через бридж у Коритовського часто гнівався, отець сказав:

«Мусиш сповістити комендатуру».

«Мама післала до них Юльку. Прошу отця, мама питала, хто буде читати над татом прощальні молитви?»

«Попіділдвзеленікукурудзи…»

«А він уміє?» — засумнівалася Настя.

«Навчив на свою голову, — відповів парох. — Зачекай».

Повернувся до кімнати, де паніматка Катерина саме засвітила.

«Хто прийшов, Іване?»

«Від Баревичів».

«А чого?»

«Данило упокоївся».

Дізнавшись про Данилову смерть, їмосць і собі заохала. Тим часом Феліштан, повернувшись до вхідних дверей, простягнув Насті молитовник:

«Дай тому брехунові — скажеш, щоби прочитав від десятої сторінки до тридцять другої. Запам’ятаєш?»

«Так, отче».

Попідлідвзеленікукурудзи вислухав прохання о. Феліштана, передане Настею, і сказав, щоби поверталася додому. А сам пішов до дзвіниці. У будь-який інший час надвечірній дзвін сповіщав би Митницю про чиюсь смерть. Але поруч із фронтом сполохати селище, де перебувають військовий комендант та кілька сотень солдатів — на таке наважитися міг тільки він, брехун і авантюрист. Спровадивши Настю до Попідлідвзеленікукурудзи, Феліштан не міг заснути. Знову вгрівшись під периною, шкодував, що сам не пішов до мерця. Недобре передчуття о. Феліштана справдилося за пів години, коли він почув підсилений березневим вітром удар дзвону. Феліштанові здалося, що гучні звуки знесли дах. Так сильно й чисто дзвеніло за Баревичем. Знадвору почулися крики. Отець губкою приліпився до вікна. На подзвін прибув комендант із кількома кавалеристами. Москалі силою стягнули Попідлідвзеленікукурудзи із дзвіниці, зв’язали й повезли до комендатури.

У домі Баревичів, не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи, Настя читала над спочилим татом: «Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав і диявола знищив і життя світові Твоєму дарував. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Данила в місці світлому, в місці квітучому, в місці спокою, де немає туги, ні смутку, ані зітхання, всякий гріх, що вчинив він словом, чи ділом, чи думкою, як Милосердний Чоловіколюбець Бог, прости, бо немає людини, що жила й не згрішила». У головах покійного у срібних підсвічниках горіли жовті свічки. До померлого почали приходити митницькі, вклякали й молилися. Дехто підходив і цілував зв’язані шнурком стопи на знак закінчення земного життя. У домі Юлька ще зранку позавішувала дзеркала й вікна грубим полотном, помила підлогу. На лавках, встановлених від стіни до стіни, сиділи, перешіптуючись, старі баби. На оборі з’явився комендант із Попідлідвзеленікукурудзи. У селищній комендатурі допитали брехуна, з’ясувавши, що нічний подзвін, який той учинив, не був жодним шпигунським знаком, а тільки сповіщенням селища, що Данило Баревич віддав свого духа. Комендант прибув із Попідлідвзеленікукурудзи до дому Баревичів й упевнився, що той не бреше. Увійшов у дім і, побачивши на катафалку покійного у військовому мундирі, перехрестився й віддав честь. Нічного арештанта відпустили.

Феліштан саньми під’їхав на одинадцяту. Побачивши Попідлідвзеленікукурудзи, затіяв із ним сварку:

«Де ви були?» — незадоволено запитав о. Феліштан, поправляючи на собі стихаря.

«Мене було арештовано, отче».

«А за що?» — допитувався парох, просуваючи голову в єпитрахиль. Попідлідвзеленікукурудзи хотів допомогти, але Феліштан відсунув брехунову руку, що торкнулася вишитого золотом виноградного галуззя на єпитрахилі.

«Краще візьміть патерицю й хоругви».

Попідлідвзеленікукурудзи підійшов до саней. Знаючи, що хоругви нести буде нікому, витягнув одну патерицю й перед дверима дому приставив до стіни.

Данила навістив ангел смерті в домі, де він народився і прожив усе життя. Поруч із Митницею, у шанцях, вартували спостерігачі ворожих армій, перестрілюючись для забави, щоб не нудитися нічної пори. Проминув їх тієї ночі післаний ангел, бо не по них вислали його, а по Баревича. Якби не війна, то тіло Данила Баревича пролежало б на катафалку три доби та відспівували б Данилову душу, може, десять священників, бо за життя щедро обдаровував Баревич священство й українські церкви. Мав із чого. А так — Анна-мурзиха ледве вмовила російських солдатів, щоб викопали яму. Земля була ще тверда, крига в Джуринці не рушилась, то хто хотів би мерзнути й довбати? Заплатила щедро. Пішли вони на цвинтар із Попідлідвзеленікукурудзи, який показав місце, де лежали Баревичі в довгому ряду, починаючи від Павла, Грицевого сина. Поруч них ляже нині кістьми в м’яку, як пух, митницьку землю Данило Баревич. Розкидавши сніг, солдати зібрали цвинтарне гілля. Розпалили багаття, і до вечора справу було зроблено. Змерзлі, обмащені землею й попелом повернулися в селище.

Останні місяці Данило лежав безмовний. Анна вгадувала його бажання по вицвілих очах. Обличчя, на якому колись грали міцні м’язи, заросло сивою цапиною щетиною, позападалося глибокими рівчаками зморшок.

Військовий фельдшер, якого Анна просила подивитися на хворого, не захотів оглянути Данила:

«У нас, матушка, лазареты переполнены».

На початку 1916 року, коли військові дії підкралися до Митниці, Баревичева Настя відчула в собі ще одне серцебиття. Там, у Настиній середині, маленьке, ще не оформлене серце розганяло по всьому тілу молоду кров своєї матері. Дослухалася, щоби зрозуміти мову тої горошинки.

Анна-мурзиха, підтвердивши свої здогади, що Настин живіт починає рости, як на дріжджах, лише сказала:

«Петро як прийде з війни — не натішиться тобов».

«Я з ним шлюбу не брала», — відповідала покрита соромом Настя.

«А тепер уже й не візьмеш», — зітхнула Анна-мурзиха.

Улітку 1915 року поміж Митницею і Язлівцем встановився нетривкий фронт: селище переходило з рук у руки. Кілька разів на місяць селян грабували або російські, або австрійські солдати. Настю помічали офіцери й солдати обох армій, що переходили мимо Баревичевої господи, війна була на очах Баревичів. У шістнадцять років жіноча врода Насті наче поспішала приготувати комусь подарунок. Висока, зі стрункими ногами, з волоссям кольору достиглої морви, дівчина пахла таким їдким і привабливим жіночим потом, що Анна-мурзиха потерпала за дочку. Стільки війська в Митниці й навколо! У селище Настю не відпускала. Спочатку приховувала її від москалів. Прицмокували й реготали, скурві сини, коли минали Баревичів дім. Потім летуни фронтової авіації австрійців, виконуючи розвідувальні польоти над розташуванням російських військ, перелітаючи над оборою, скидали Насті шоколад і свої знімки, зроблені під час вишколів. Настя їла шоколад і роздивлялася обличчя молодих офіцерів. Якщо на знімку хтось був зображений у повен зріст, то її погляд зупинявся на розпірці. Вона торкала нігтем те місце й відколупувала його. Поночі в Настині сни хтось приходив. Анна чула: із сусідньої кімнати, де спала Настя, доносилося нерівне дихання і скрики. Зранку Анна допитувалася про сни, але дочка відмовчувалася. Події на язловецькому відтинку фронту змінилися: восени в Митницю знову зайшли австрійські війська, відтіснивши москалів до Чорткова та Ягільниці. Тепер, коли Анна допитувала Настю, хто ж батько дитини, що росла в її череві, наче зерня в яблуку, то дочка шукала поглядом хоч шпарку, щоби прослизнути з дому, і відповідала, що не знає.

Почалося з того, що москалі погнали одного дня Митницю копати оборонні рови. Від Баревичів випало йти Анні. Данило слабував, а Настю показувати Баревичиха не хотіла. Поки Анна копала рови, Настю затягнули до стодоли. Їх було троє. Коли Анна пішла скаржитися до офіцера, той запитав, чи її дочка знає, хто ґвалтував. Настя нікого не пам’ятала, бо на неї напали ззаду. Задерли спідницю, зав’язали на голові. Понесли до стодоли й накинулися. Настя зойкнула, коли спідні тонкі спідниці розірвали, а чоловіча рука вперше торкнулася між її ногами густого м’якого волосся. Перший із ґвалтівників продер її цноту, другому вона безсило й байдуже віддала свою обірвану троянду, а третій лежав на її спітнілому тілі й скавулів, як пес. Ґвалтівники втекли. Настя, похитуючись, устала.

У голові паморочилося. Дім перевертався перед очима. За якийсь час вона зійшла до Червоної керниці, щоби змити липку кров насильства й сорому.

Через день до Митниці вдерлася австрійська кавалерія.

Російського офіцера, якому скаржилася Анна, при штурмі селища було вбито.

А що ж трапилося з ґвалтівниками? Здається, що їх також посікла кавалерія.

Австрійці протрималися неповних два місяці. А потім знову відступили до своїх шанців за Митницею перед Язлівцями. За два місяці їхнього перебування впіймали російського дезертира, запідозреного у шпигунстві. Обер-лейтенант Еліяс Малер, якого призначили комендантом Митниці, наказав шпигуна повісити. Поки підлеглі Малера вишукували по горищах і пивницях російських шпигунів та дезертирів, комендант кохався з Настею. Поки австрійські війська вкотре переможно зайшли до Митниці, Настя змила водами Джуринки зі свого тіла бруд насильства і знову запахла трояндою. І хоч її жіночий досвід розпочався брутально, але коли вдихала чоловічий піт, їй паморочилося в голові, наче вдихала цвіт коноплі, висадженої вздовж городу. Цей різкий і задушливий запах залишали за собою солдати всіх армій, що входили в селище й залишали його. А Настине тіло випромінювало рум’яний запах дикої рожі. Так ядуче пахли митницькі суки під час тічки. Еліяс, який тепер був її коханцем, читав напам’ять їй вірш Гете про дику рожу, коли вони, виснажені, лежали в травах над Джуринкою й дивилися, як над Митницею, на великому шатрі серпневого неба, палахкотіли комети й метеорити.

Knabe sprach: «Ich breche dich,  Röslein auf der Heiden»;  Röslein sprach: «Ich steche dich,  daß du ewig denkst an mich,  und ich will’s nicht leiden!»  Röslein, Röslein, Röslein rot,  Röslein auf der Heiden! 

Вкотре слухаючи вірш, Настя зривала стебло трави й торкала ним дрібні зорі, пробуючи їх струсити з неба. Шум річкової течії гасив вихлюпи їхньої з Еліясом пристрасті. Втиснувшись одне в одного, в нерозривний клубок, вони переверталися, сплівшись руками й ногами. Витолочували траву і кропиву. Зранку в Насті пекли литки й сідниці, кидалися від кропиви по всьому тілу великі пухирі. Анна-мурзиха змащувала пухирі сироваткою, а до наступного ранку вони не зникали — їх ставало ще більше. Припухлі від поцілунків Настині губи інколи покусували мурахи, коли вона засинала, перевернувшись зі спини на живіт. Зранку, коли над Джуринкою в заростях прокидалися перші птахи й виходили на берег водяні щурі, Еліяс підвозив Настю до язлівецького кінця, а сам, вислухавши рапорти підлеглих у комендатурі, влягався спати на бамбетлі до обіду. Через два місяці австріяки відступили, і коханець Насті опинився за два кілометри від Митниці. Після Еліясового полку в шанцях — від Горб-Долини до Дубини — з’явилися турки. Коли Настя після Еліяса зустрілася з Кюбатом, вона вже вміла любити чоловіків. Приїхавши надвечір бричкою, дівчина даремно прочекала коханця до пізньої ночі. Ні першого разу, ні другого, ані третього Еліяс не з’явився в умовленому місці, яке вони облюбували для зустрічей. Бузковий гай починався за Горб-Долиною й легко переповзав від одних позицій до інших. Отже, Еліяс заходив у бузкові кущі з австрійського боку і продирався назустріч Насті вбік Митниці. Настя, доїхавши до Горб-Долини, спутувала, відв’язавши від брички, коня, і прослизала до гаю з протилежного боку. Утретє, не дочекавшись появи австрійського офіцера, Настя знайшла біля Горб-Долини присипаного землею Кюбата… Він ще дихав. У лівій частині грудей свистіла продірявлена легеня. З першого разу їй не вдалося піднести й закинути дебелого Кюбата до брички. Вона повернулася додому, покликала з обори Юльку. Обидві насилу витягли пораненого на бричку й довезли до двору. Анна-мурзиха обробила рани. Покликали кушарку, котра зналася на всіляких хворобах. За якийсь час турок отямився. Щодня зелені та сині очі жінок, у домі яких він перебував, заглядали на нього. Ім’я Кюбата з Перґамону з’явилося у стамбульській газеті. У колонці друкували імена загиблих, пропалих безвісти, ранених та полонених турецьких військ з усіх фронтів. У стамбульській газеті Кюбат був мертвим, а насправді щоночі, Анна-мурзиха все чула, кохався з Настею. Відколи турок самостійно ходив до виходку, Настя пильнувала за ним, як за яким-небудь псом, щоби раптом він не перекинувся від неї на Юльку. Від Насті Кюбат довідався, що його мули живі. На одному селищем їздить унтер-офіцер Єфім Фролов, іншого віддали санітарній роті якраз тоді, коли один із коней, якими москалі перевозили ранених із передових позицій, покалічив ногу. Коня прирізали, замінивши на одного з Кюбатових мулів. Протягом двох літніх місяців 1915 року, коли Кюбат перебув із Настею, він запримітив, що в дівчини зникли місячні. Однієї ночі, поки Настя готувалася до спання, вимиваючись і розчісуючи своє пишне волосся, Кюбат вийшов із двору Баревичів і на ранок зголосився своєму командирові Назрі-бею, увійшовши до Язлівець збоку Новосілки.

Якби знаття, що російська армія згідно з розробленою широкомасштабною операцією, розпочне наступ на Язлівці у травні 1916 року, то, можливо, Кюбатові варто було б залишитися в Баревичів і перебути вогняне пекло. У перші дні наступу їх із майором Назрі-беєм накриє вибухом авіаційної бомби.

Перед наступом до Митниці ввійшли ескадрон донських козаків, полк драгунів та вісім полків піхоти. 22 травня розпочнеться з гаубиць і важкої артилерії обстріл австрійських позицій. 23 травня росіяни продовжуватимуть гаратати артилерією по австрійських тилових позиціях й окремими розвідувальними загонами заходити вглиб австрійської оборони. Туркестанська дивізія здобуде дві стратегічні височини — 335 і 366 на шосе Кошилівці-Язлівець. Її прорив несподіваний, як шквальний вітер, прорве оборону, відкинувши австрійців за Стрипу.

Протягом наступного дня, коригуючи вогонь за допомогою аеропланів, росіяни проломлять спротив на лінії Язлівець-Бучач-Монастириська і в деяких місцях форсують Стрипу. 24 травня лівий фланг корпусу генерала Флуґа проламає оборону 13-ого австро-угорського корпусу і 25 травня росіяни ввійдуть у Язлівець. Містечко палатиме. На місці дому Минаса Сириновича буде згарище.

Імператор Ніколай ІІ у своєму щоденнику запише: «Вчора на багатьох ділянках Південно-Західного фронту після потужного обстрілу ворожих позицій було прорвано їхні лінії й назагал захоплено в полон 13 000 осіб, 15 гармат і 30 кулеметів».

5

Обпечене Черево й Червонобоке Яблуко

Унтер-офіцер Єфім Фролов із рядовим Тіхоном Сєлєзньовим поверталися з Горб-Долини верхи на мулах. Їхали без сідел, тримаючись за гриви, по-кавалерійськи обхопивши ногами мулячі черева. Біля Червоної керниці кавалеристи з ескадрону Уральського полку зустріли вершників викриками. Щойно повернувшись із розвідки, здалеку бачили вони одиноку турецьку кухню, привалену землею. Під’їхавши до своїх шанців, розповіли про побачене. Унтер-офіцер Фролов разом із Сєлєзньовим вирішили підкрастися до місця вибуху. У видолинку біля Червоної керниці, неподалік кавалеристів зупинилася санітарна рота. Кілька сестер милосердя прали брудну білизну. Потім Фролов розповідатиме про те, як вони з Сєлєзньовим пробралися до місця вибуху. Побачили перевернуту похідну кухню, з якої виливалася чорна юшка. Розрізали ножами хомут, шлеї та попони двом мулам і звільнили тварин. У більшого мула від гарячих підтьоків попеклося підчерев’я, у меншого — праве стегно. Сєлєзньов при таких розмовах додавав, що обоє бачили присипаного землею турка, по чорному лиці якого вже лазила мушва. Саме до того місця, звідки верхи приїхали до Митниці Фролов і Сєлєзньов, турки довозили своїм частинам їжу польовими кухнями. Там, на лівому фланзі, за кількасот метрів від Горб-Долини, тримали оборону турецька піхота з артилерією. У Язлівцях турецькі військові куховарили. В окремих чанах варили свою їжу, за якою наглядав імам, дбаючи про правильне розуміння хараму і халялю. Уже нам відомий Кюбат допомагав куховарам і розвозив обід до шанців. Оскільки запліччя союзників — австрійців і турків — знаходилося в Язлівцях, то звідти дорога до передових шанців займала годину. Цього дня, коли солдати влаштували перестрілку, а артилеристи прицілювалися, снаряд, випущений із російського боку, розірвався саме біля Кюбатової кухні. Вибухова хвиля відкинула Кюбата і присипала землею. Це врятувало його від полону, бо Фролов із Сєлєзньовим подумали, розрізаючи ножами віжки й посторонки, що турок убитий. Вскочивши до Горб-Долини, Фролов і Сєлєзньов вичекали, коли з австрійського боку припиниться стрілянина. Вивільнивши двох мулів, щодуху верхи помчали до Митниці.

Кавалеристи, не очікуючи такої сміливості від піхотинців, поплескували героїв по плечах. Розпитували й дивувалися цій дивовижній пригоді. Надвечір знайшовся ветлікар, який обробив обом мулам рани. Наступного дня прийшов до Фролова санітарний фельдшер і попросив передати одного мула санітарній роті. Фролов подумав — і віддав більшого. Меншого лишив собі.

Попідлідвзеленікукурудзи був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки. Брехав, відколи себе пам’ятає. Навіть на своє весілля не з’явився. Молода з гістьми прочекали молодого до вечора. Уночі, коли гості з сумного весілля розійшлися, лишила на ніч кульгавого музику. З ним і повінчалася. А коли поголос доніс до Митниці, що Попідлідвзеленікукурудзи ославив молоду дівку, то питалися його про це. «Та я казав, що сє вженю з нев». «То чого ж не вженивсє?» «Я не казав, шо сего літа». Любив оповідати про біди, перебрані на вродливих дівчат, що ходять Митницею та збиткуються над людьми. Наче зустрів узимі коло рури таку одну, але втік від неї попід лід в зелені кукурудзи. «Та звідки взимі зелені кукурудзи?» — допитувалися слухачі. «А-а-а, — відказував брехун, — поки я від тої біди втікав, то вже було літо». Попідлідвзеленікукурудзи вдалося обдурити навіть отця Феліштана, наговоривши на сповіді, що Явдошина дитина — то Критаїв байстрюк, а отцева служниця краде по селу курячі яйця й купує за них в Альтмана цукерки, бо дуже їх любить. Попідлідвзеленікукурудзи приходив до Великодньої сповіді, але панотець не слухав, що той там меле. Гріхи брехунові відпускав, бо належалося відпускати й найбільшим грішникам — убивцям, перелюбникам, злодіям, марнославцям, заздрісникам. Пам’ятаєте, що летуни, пролітаючи над Митницею, скидали шоколад і листівки з зображенням імператора? Одного серпневого дня Попідлідвзеленікукурудзи захотілося солодкого. Він пішов за селище, наблизився до Горб-Долини і став виглядати аеропланів. По обіді того ж дня унтер-офіцер Фролов привів Попідлідвзеленікукурудзи до штабу. Штаб тимчасово розміщувався в покоях отця Феліштана. Тут ночував ротмістр. Він спав на бамбетлі, а його денщик — на соломі у стайні. Відколи москаль оселився у стодолі, Феліштан сам ходив вибирати курячі яйця з гнізд під дахом. Спочатку він почув крізь побиту шрапнеллю черепицю знайомий брехунів голос. А тоді підійшов ближче — і побачив на оборі Фролова з Попідлідвзеленікукурудзи. Фролов доповів, що привів австрійського шпигуна. Ротмістр, не вдаючись у деталі, наказав повісити Попідлідвзеленікукурудзи. Почувши наказ офіцера, отець зліз із драбини, побіг до ротмістра. На оборі, поки Феліштан злазив із драбини, нікого не було. Офіцер знайшовся в садку. Він збирав у траві яблука. Феліштан почав просити за брехуна. Він переконував офіцера, що знає Попідлідвзеленікукурудзи давно, йому, кого з місцевих не запитай — скажуть, що бракує клепки. У кінці садка Фролов і ротмістрів денщик готували екзекуцію — закидали шнурок на найгрубшу гілку ясена. Життя брехунові врятувало те, що з першого разу Фролову не вдалося закинути шнурок. Попідлідвзеленікукурудзи стояв збоку зі зв’язаними руками. Офіцер покликав унтера Фролова. Той передав шнурок денщику. Ротмістр наступив чоботом на зогниле яблуко й ледь не посковзнувся. Вилаявся. «Унтер, отвезешь арестованного в жандармерию. Пускай проверят на всякий случай, — звернувся він до Фролова. — Вот с батюшкой на его двуколке».

Феліштан правив бричкою, бо руки в Попідлідівзеленікукурудзи були зв’язані.

З рушницею через плече на мулі, як конвоїр, їхав Фролов.

Зима з 1915 на 1916 скаженіла.

Дім Коритовських стояв пусткою — Гелена з дітьми на початку війни встигла виїхати з Чорткова разом із чортківським піхотним полком, що відступав, а Феліціян служив при штабі військової комендатури в Сяноку. Коритовські між собою листувалися. У їхніх листах, попри питання й відповіді про здоров’я, дітей і харчування, Феліціян бідкався про будинок, який перебував на території, зайнятій російськими військами. Феліцян сповіщав дружину про вичитані в пресі повідомлення — солдатня грабувала та нищила фільварки, палила господарські будівлі, реквізовувала худобу. Дика дивізія на короткий час увійшла до Митниці. У селищі лютував тиф. Командування наказало кавалеристам розквартируватися в порожньому домі. Протягом двох тижнів темнолиці вояки в баранячих шапках спалили залишки вугілля та заготовлені на зиму дрова. За фасадом будинку зрубали кілька столітніх сосон. Потім почали розбирати дахи стаєнь. З усіх фільварків Чортківського повіту російські інтенданти забирали породистих коней до кавалерійських частин. Племінних голландських корів відправляли вглиб Росії — до Самарської губернії. Пограбування, звісно, не оминуло фільварку Коритовських, хоча дещо форналі встигли приховати по своїх стайнях. Побоювання, висловлювані Феліціяном у листах, підтвердяться після війни, коли Коритовські, повернувшись до Митниці, застануть руїну. Гелена натомість, описуючи своє з дітьми життя в Кракові, скаржилася на кепський стан здоров’я Владислава Алоїза й питала поради: чи не варто поїхати з дітьми на курорт, бо хтось їй підказав Баден-Баден. Феліціян застерігав дружину від необачного кроку — куди-небудь вирушати з Кракова. Він писав: «Геленко, знайди на місці доброго лікаря. Ситуація на фронтах непевна. Повір мені — усе може змінитися навіть за кілька годин. Не ризикуй життям наших дітей і своїм».

У Чорткові покинуті біженцями квартири та готельні кімнати «Брістоля» займали російські офіцери. У єврейських халупах набивалося по десять-двадцять солдат. За кілька кілометрів від фронту, на випадок неочікуваної ворожої атаки, міські вулиці поперегороджували колючим дротом. Посилено охороняли колію. На залізничну станцію прибували потяги з поповненням та артилерією. Перед великим наступом, запланованим на весну, заклад пані Бенціровської біля станції несподівано розширився. Обидва двоповерхові будинки, залишені австрійськими колійовцями, Бенціровська прибрала до рук. Разом із хвилями поповнення до Чорткова внадилися дівчата з-за кордону. Але який тепер кордон? З Вінниці, з Києва в офіцерських вагонах і санітарних потягах прибули з патріотичних мотивів кілька повій. Приїхали з медичними книжками, завіреними поліцмейстерами губернських міст. З собою привезли презервативи з риб’ячих міхурів благородних сортів риби. Незважаючи на те, що чортківські лікарі — військові й приватні — взимі 1916 року фіксували спалахи венеричних хвороб — у шухлядах креденсів Бенціровської пріли офіцерські та солдатські рублі, а власниця веселого закладу мала охоту прикупити третій будинок. Спам’яталася — через відмову в комендатурі міста. У короткі зимові дні двері до закладів Бенціровської не зачинялися.

Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.

Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.

Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два огирі, ні сороката кобила не розуміли.

Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.

«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.

Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:

«Який я радий побачити й почути тебе!»

Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.

Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:

«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»

«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».

«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».

«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».

«І я не розумів, що трапилося».

«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».

«Якби не ті два росіяни, теперішній твій власник Фролов і той, як його…»

«Сєлєзньов».

«Так-так, Сєлєзньов. Якби не вони, то гаряча зупа виїла б живіт до кишок».

Вони помовчали. Можливо, кожен подумав про щось своє.

«Обпечене Черево!»

«Що, Червонобоке Яблуко?»

«У тебе до війни скільки було господарів?»

«А чого ти питаєш?»

«Та так чогось, — сумовито сказав мул Фролова, — пригадалося, з усіх хто мене купував і продавав, найгіршим був господар зі Стамбула. Щоранку виганяв мене зі стайні в найбіднішій дільниці, щоби встигнути до першого-ліпшого корабля з пшеницею. Чи ти бував у Стамбулі?»

«Тільки перед відправкою на фронт».

«Ага, я прожив там два роки, так от, кожного ранку ми сходили однією й тією ж вуличкою до порту. Там на вантажників уже чекали кораблі. Крам привозили з усього світу».

«А чим він тебе годував?»

«О, це питання! — збуджено замотав головою червонобокий. — Він крав із мішків пшеницю. Продірявлював шилом дірку, і поки ми з ним доходили до складу, я вже дещо на обід мав. Був такий злиденний, що грошей ледь вистачило на купівлю мене. Я годував його велику родину два роки».

«А далі?»

«А що далі? Прожив на селянському господарстві, а тоді військові інтенданти почали скуповувати коней і мулів — і господар вигідно мене продав».

Обпечене Черево уважно слухав свого молодшого товариша.

«Знайшов, що згадувати, Червонобоке Яблуко, — Обпечене Черево видихнув сперте повітря, — мені чомусь пригадуються покриті весняними квітами поля, і я — мале лоша, бігаю, задерши хвоста біля мами. Моя мама чотирирічна кобилиця. Господар спаровував її кожного року з одним із чотирьох ослів. Маму-кобилу природа нагородила норовистим характером — не від кожного з господаревих ослів хотіла потомства. Моїм батьком виявився той, кого господар призначив возити до міста килими, ткані жіночою половиною його родини. Тому, Червонобоке Яблуко, мій батько завжди перебував у дорозі. Коли господар бачив, що моїй матері навесні прийшла пора спаровуватися, він запрягав до міста іншого, а того, кого хотів спаровувати, залишав у стійлі, годуючи добірним зерном та пахучим сіном. За два тижні батько-осел набирав ваги, його боки наливалися міцними м’язами, а на череві набухали грубі жили. З-поміж його ніг вилазила довга чорна рура, а тоді, скорочуючись, зникала. Чуючи поруч у стійлі материні запахи, він починав ослиним голосом накликати її до себе. Вона також щоночі іржала, даючи зрозуміти, що час для спарювання настав. Мені минув рік. І я вже з дітьми господаря їздив за село. Діти збирали хмиз і, наладувавши на мою спину, привозили додому. Того ранку, Червонобоке Яблуко, у двір вивели мою маму, тримаючи її за вуздечку, закривши й відгородивши дерев’яною огорожею місце, де мій батько спаровуватиметься цього року, щоб дати господареві ще одного працівника. Мама, погарцювавши, заспокоїлася. Тоді господар випустив батька-осла. Він із розгону побіг до кобили-мами, але з першого разу не поцілив у потрібне місце. Ну, ти розумієш, Червонобоке Яблуко, про що кажу?»

«Звісно, Обпечене Черево».

Вони знову помовчали. З двору крізь щілини в дверях несло снігом. Минула північ. Мули не знали, до якого часу дозволено їм говорити людською мовою.

«Як ти думаєш, ця війна коли-небудь закінчиться?» — запитав знову Червонобоке Яблуко, проковтнувши зліплений і обмерзлий овес.

«Не знати, — відповів йому товариш. — Нещодавно фельдшер Міронов, із яким їздимо на передову, сказав сестрі милосердя, що війна триватиме ще два роки. Він нещодавно їздив у відпустку й ходив там до ворожки».

«Два ро-о-оки? — протягнув Червонобоке Яблуко, — я вже хочу додому».

«До якого?» — запитав Обпечене Черево.

Червонобоке Яблуко задумався.

«Справді, — сказав він. — Ми вже давно не маємо ніякого дому».

«Дім, — продовжував говорити мул-санітар, — у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя».

«То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої?»

«Так, — сказав Обпечене Черево, — так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна».

«Коли з’явилися ті невірні, Фролов і Сєлєзньов, і витягнули ножі — я подумав, що нам настав кінець».

«Я так само про це подумав», — по-ослячому зітхнув Обпечене Черево.

«Фролов каже, що вони воюватимуть до перемоги».

«Значить, мені ще довго возити з сорокатою кобилою їхніх поранених».

Червонобоке Яблуко ще щось хотів сказати, але в той час над стайнею, де стояли мули, зблиснула перша зірка. Тієї миті до мулів повернувся замість слів ослиний свист.

Унтер-офіцер Єфім Фролов походив із сільця Старово на річці Согожа Судайської волості, Чухломського уїзду, Костромської губернії. До мобілізації 2 квітня 1915 року Єфім виконував обов’язки сільського писаря й був ратником ополчення першого розряду. Щойно оголосили нову мобілізацію й почали забирати ратників першого розряду, Єфіма покликали на війну. Проводжали їх із Костроми з музикою. Перші вбиті та поранені, уродженці Костромської губернії, списки яких публікувалися в місцевій пресі, ще не зовсім опечалили громадянство. Запал вести війну до перемоги над ворогами царя та імперії був ще високим. Ось чому бадьора музика військових оркестрів на російських залізничних станціях підносила дух тих, хто від’їжджав, і тих, хто проводжав. Новобранці сподівалися до Різдва повернутися додому, бо скільки того германця? У 1916, після великих втрат на Західному фронті та частковому відступі російських військ із Галичини, оркестри ще бадьорили новобранців маршовою музикою, але серед громадянства велися скрушні розмови про марні втрати. По містах розпочиналися страйки, ціни зростали і, як наслідок, зростало невдоволення. «У потягах, — писав Фролову двоюрідний брат, швейцар-камердинер князя Куракіна, — їздять комерсанти, німці-колоністи, перевозять законтрактованих корейців-робітників, полонених турків. На маленьких станціях, у чайних, у брудних готеликах можна зустріти євреїв, які скуповують у поміщиків землі з лісами для виробництва шпал». Так-от, той брат описав Єфіму ще одну подорож потягом, у якому їхали комерсанти і фронтові офіцери. Комерсанти розповідали свої пригоди з перевезенням товарів, конкуренцією, втратами. Офіцери слухали з великим незадоволенням. Один на повен голос сказав, що в кожному уїзді потрібно розстрілювати п’ять-шість купців, які займаються спекуляцією, притримуючи товари. У Костромі на початку 1916 року по борошно, цукор, яйця і м’ясо стояли черги, траплялася штовханина й бійки. З’явився новий промисел — стояння в черзі за 50 копійок, на це охоче наймалася міська біднота. Фролов натомість писав, що перебуває на фронті в селищі Митниця, в Галичині, їздить на мулі, якого відбив у турецького солдата. За цей бойовий вчинок сам брат царя Міхаіл Алєксандровіч нагородив його годинником. За тиждень до Пасхи 1916 року унтер-офіцеру Єфіму Фролову приснився сон. Хто з ним розмовляв у тому сні — святий чи янгол — Єфім сказати не міг. Лице того, хто сповістив Фролову про поранення, було прозоре й укрите туманом. У сні йшов Єфім уздовж шанців. Біля бліндажу побачив, що на нього хтось чекає. Коли порівнявся, то чоловік, а може, янгол, сказав, що невдовзі він буде поранений. Сєлєзньов запитав: «Яке поранення — важке чи легке?» Лице, закрите туманом, відповіло: «Важке». Наступного дня унтер-офіцер привів своїх підлеглих до складу гвинтівок і гранат. Склад польовий. Фролов наказав солдатам забирати гвинтівки. Один із підлеглих унтер-офіцера необережно зачепив гвинтівкою гранату. Впавши під ноги Фролову, граната вибухнула — і детонували інші. Останнє, що зафіксувала пам’ять, — яскравий спалах вогню. Поранений в обидві ноги Фролов, наче підстрелений заєць, намагався ступити кілька кроків. Йому це вдалося, але через п’ять метрів він упав. Свідомість повернеться до Фролова, коли санітар стягуватиме пробиті осколками чоботи. Тоді він розплющить очі — і вдихне їдкий дим, а через мить почує крики і стогони інших поранених. Якийсь час Фролов нерухомо лежатиме на зазеленілій траві, вдивляючись у митницьке небо. Продерті вітрами хмаринки, схожі на той туман, що прикривав оте прозоре лице, летітимуть небом.

Фролова відправлять із Чорткова на лікування до Києва.

Червонобоке Яблуко, втративши господаря, приб’ється до Баревичів, а Обпечене Черево піде з санітарною ротою за наступаючими військами.

6

Листівка з запахом айви

У белградських околицях війна пахла достиглою айвою. На безмежних полях почорніла від дощів кукурудза затуляла горизонт. Після зламаного опору сербських військ, австрійців здивували незаймані поля й садки на шляху до міста. Збирати кукурудзу чи зривати айву було нікому. Невдовзі обороняти місто також буде нікому. Убиті під час штурму не зможуть, а живі — відступили. Передові австрійські загони 8-го корпусу третьої Австро-Угорської армії Кьовеса зачепилися за околиці міста, однак штабісти помилково позначили місце переправи на чотири кілометри північніше. Два дні над Белградом бушувала злива. На Дунаї почався шторм. Понтонні мости та пороми, заздалегідь приготовлені для переправи, порозтрощувало й викинуло на берег. Піхоті допомагала Дунайська флотилія. У руслі Дунаю й Сави інженерні підрозділи наступаючих військ поглибили русло річок, щоби катери не сідали на мілину. Протистояли австрійцям два сербські катери — «Побєда» і «Св. Джорде». 22-ий резервний німецький корпус розпочав переправу після потужного артилерійського вогню, скерованого на сербські позиції. Серби закріпилися на висотах, там змогли два дні протриматися, відбиваючи німецькі атаки. Петро Урбан зі своїми піхотинцями на відстані, як кажуть, ліктя помилково висадився на острові Ада Циганлія. Внаслідок потужних хвиль, збурунених штормом, понтонний міст, на якому переправлялися австрійці, занесло до острова. Сповістити командування про таку пригоду Урбан не міг. Телеграфного зв’язку зі штабом полку поки що не існувало. Штаб залишився за плечима підрозділів на протилежному березі Сави. Тільки через два дні, перебуваючи в домі сербки, в передмісті Белграда, Урбан зв’яжеться зі штабом. Підрозділ Урбана, занесений до списку загиблих, продовжував просуватися до центру міста. Повсюди точилися вуличні бої. Незабаром Белград здався. Жовті айвові плоди, зриваючись додолу, падали й падали. Балканські вітри розносили вулицями солодкий запах. Той запах чіплявся за кожен будинок, але дими від пострілів і вогнищ, які принесли в місто австрійські й німецькі війська, перебивав айвовий. У жовтні сади, скинувши з себе листя і плоди, пахли запліснявілою гнилизною гнилих яблук, слив, айви і грушок. У переможців почалася дизентерія. Наступ припинився до часу, поки не переправилися через річки свіжі тилові сили.

Загін Урбана лишили в Белграді, він був тепер під керунком коменданта міста, де залишилося двадцять тисяч мешканців та кілька тисяч полонених сербських вояків. Кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Сайрус Броун у середині листопада прибув до Белграда з Берліна. Успіх на Балканах австро-угорських і німецьких військ, що просувалися до Середземного й Адріатичного морів, розширював стратегічні можливості країн Четверного союзу супроти Антанти. Сайрус прожив у Белграді три тижні. «Белград — мертве місто», — почав він статтю про окупацію міста австрійськими й німецькими військами, сповіщаючи своїх читачів, що зі ста тисяч мешканців залишилося двадцять. В окупованому Белграді почалися грабунки — з магазинів виносили все, що втрапляло на очі. На порозі зими треба було якось виживати тим, хто не залишив своїх будинків чи квартир. Вулицями тинялися голоді пси, які прийшли зі зруйнованих сіл. Волочилися псячі зграї Скардалією в надії поживитися. Піхотинці під командуванням Урбана вестимуть полонених сербів розчищати найбільш постраждалі від артилерійських обстрілів вулиці. Їх сфотографує Броун, який перед тим нафотографував псів. За тиждень дописану статтю з кількома знімками кореспондент надішле поштою до Берліна, а звідти телеграфом до Нью-Йорка.

З 1908 до 1911 в Чорткові будували готель «Брістоль». Бургомістр Людвіґ Носс напосівся збудувати сучасний готель — не гірший за варшавський чи паризький, але місто, не розрахувавши свого бюджету, через рік виставило на продаж вибудувані сутерини з вирослим із-під землі першим поверхом. Єврейські купці Шеллінберґ і Крайтер перекупили будівництво. За два роки, вбраний в ажурні металеві балкони, «Брістоль» на розі двох вулиць тупим носом розсікав собі простір до синагоги, залишаючи позаду годинникову вежу й костел Домініканів. Поверхи з високими вікнами здіймалися, наче вітрила. Усім, хто вперше бачив, як готель тягне за собою ескадру будинків, уявлявся він величезним вітрильником із трьома щоглами. На запитання, відколи це Чортків став місцем торгівлі й землеробства, ніхто б вам не відповів. Приходили до нього купці — і торгували. Селяни ж, спостерігаючи за рипучим сонячним колесом, визначали, коли їм орати, сіяти і збирати врожай. А коли тут оселилися книжники, місцеві мудреці й письменники, також ніхто точно не знав. Бо заходили книжники й купці двома дорогами — зі сходу й заходу. Переїзд ребе Фрідмана до палацу запам’ятався, як пам’ятаються епідемії або війни, бо особливо пахли привезені ребе тисячі книжок в оправах із телячої шкіри, на яких золотіли тиснення літер івриту. Запах слова та приховану в ньому мудрість, як красу дому Твого і приємний запах духовний, шукатимуть у книжках і на небі.

1911 року до одного з синів ізраїлевих, Ісака Мослера, прийдуть рутенці — адвокат і вчителі державної гімназії, щоби домовитися про винайм приміщення для української гімназії. Школа, яку хотіли закласти українці, мала стати третьою гімназією в місті, після державної австрійської та приватної польської. Мослер подумав: «Навіщо цим дітям пшениці школа?» — і сказав, що мусить обміркувати пропозицію шановного панства. З-поміж тих, хто приходив до Мослера, був Петро Урбан, абсольвент природничого факультету Віденського університету, уродженець Чорткова, викладач австрійської гімназії. Петро Урбан — перший із дітей пшениці, хто вступив до Тернопільської державної гімназії та закінчив університет. З ранніх років захопився спогляданням нічного неба, астрономічними мапами, календарями й літочисленнями різних народів. Навчаючись у гімназії з розкішною як на провінційне місто бібліотекою, переданою польськими шляхетськими родами, допитливий юнак ретельно вивчав різноманітні середньовічні книжки. Порівнявши астрономічні мапи й вічні календарі, намальовані швейцарськими граверами й видані в друкарнях Амстердама, Петро скопіював анонімну астрономічну мапу. Кілька разів перечитував «Християнську топографію» Косми Індикоплова та сподівався, що коли-небудь потрапить йому до рук також атлас Йохана Бера. На останньому році навчання в університеті, під час вакацій у Чорткові, Петро дізнався, що один гебрей переїжджає зі Старого Чорткова, тому продає знайдені на горищі книжки. Прийшов Петро подивитися, що розпродує той чоловік, — і натрапив на «Uranometria» 1603 року. Не могли зрозуміти ні власник будинку, ні Петро, як потрапило на горище будинку рідкісне видання атласу «Uranometria»? Сторгувалися — і Петро поніс додому атлас зоряного неба, у якому жили міфічні істоти і тварини на гравюрах сузір’їв північної сфери. Книжка потрапила до Чорткова 1612 року, коли османські загони, повертаючись із чергового походу, зупинилися в місті над Серетом перепочити. До Дністра залишилося їм два-три дні переходу. Поверталися з угорських земель, але не йшли звичним шляхом, а чомусь завернули північніше, прийшовши на Галичину. Який у тому маневрі був промисел — важко сказати. З угорської сторони везли османи всякого добра, також і декілька книжок, знайдених у бібліотеці Уйварівської фортеці. Фортецю після облоги здобули й розграбували. Один паша вважав, що книжки необхідно взяти з собою для султанської бібліотеки. Довезли все до Чорткова. А от що трапилося в Чорткові — нам не відомо. Чому амстердамське видання залишили в місті? Де й у кого воно було до часу, коли виносили з того дому мотлох, також не можемо нічого сказати.

Ночами Урбан роздивлявся мапи. Запам’ятовував скупчення зірок, їхні назви, місце розташування на пласкому атласі небесного простору. Дочекавшись серпня, Петро позичив у фотографа Морґуліса на одну ніч зорову трубу. Вночі виліз на дах «Брістолю», наче сновида. Улігся на нагріту за день бляху і спостерігав за нічним небом, розглядав серпневий метеоритний дощ. Тисячі срібних голок летіли сферичною поверхнею кудись за Чортків. Після університету Урбан повернувся до рідного міста. Спочатку навчав гімназистів природничих наук у державній гімназії, а тоді в українській — від часу, коли Мослер погодився на винайм приміщення. В українській гімназії заснував астрономічний гурток, до якого запишеться учениця тієї гімназії Настя Баревич. Неабиякою подією в Чорткові за останні три десятиліття для мешканців, не беручи до уваги прибуття цадика, відвідин Карла Еміля Францоза, побудови синагоги й закладення першого каменя під будівництво «Брістолю», стала новина про те, що Петро Урбан придбав у Козєбродського телескоп фірми «Merz, Merz und Mahler». Чому граф Козєбродський вирішив позбутися телескопа, стане зрозуміло після того, як син переповість за столом при Доброхні, дружині графа, куди заглядає татусь через вічко астрономічного приладу. Щотижня, буваючи в рестораціях та в домі Амброзії Бенціровської, Козєбродський говорив у колі чортківських приятелів про продаж телескопа. Діти, розповідав граф, повиростали, а в тому місці, де обладнано домашню обсерваторію, почало затікати. Телескопічна труба виходила у вирізане в черепиці чотирикутне віконце. Очевидно, що через ті тріщини й просочувалися дощі. Про наміри графа Козєбродського дізнався Петро Урбан. Він негайно приїхав до маєтку в Малих Заліщиках бричкою з Берком, з тим, що возив Чортковом Карла-Еміля Францоза. Астрономічну обсерваторійку Козєбродських облаштували на південному розі будинку. Встановили 50-міліметровий телескоп 1865 року, вилитий із латуні та зашпонований деревом. Козєбродський, схоже, хотів якнайшвидше позбутися телескопа — тому пристав на Петрову ціну. Отримавши завдаток, граф, одягнутий у твідовий піджак і зелені галіфе, першим поліз драбиною на горище. За ним — Петро з Берком. Узагалі кімнатка, в якій діти Козєбродського для забави роздивлялися зоряне небо, була малою. Дорослому перед телескопом можна було стояти тільки на колінах. Там одного разу Антось, син Козєбродського, побачив батька, який стояв, як пес. Граф заглядав у телескоп, спрямований не догори, а вниз. Якби Антось здогадувався, на що так уважно дивиться його батько, то й сам почав би підглядати за селянами, а не за сузір’ями. Довший час дружина Козєбродського не могла зрозуміти, чому її чоловік так довго товчеться в обсерваторії. Влітку, коли розпарені селянки на полях задирали спідниці, щоби висцятися, або надвечір герштикалися в річці Вільховець, Козєбродський уподібнювався псові.

«Татусь, — Антось повідомив, — не дивиться на небо».

«А куди він дивиться, синочку?» — з цікавістю запитала Доброхна Козєбродська.

«Він дивиться на землю».

Протягом життя, вимучена постійними зрадами чоловіка, Доброхна Козєбродська з першого синового слова здогадалася, навіщо цей гунцвот використовує телескоп.

«Дякую, синочку — татусь більше не торкатиметься твого телескопа».

«Про що ви говорите? — спробував виправдатися, — я тільки хотів подивитися, чи там не потріскало шкло».

Відтоді Козєбродський зненавидів телескоп. Щоразу, коли йому вдавалося шмигнути до Чорткова, він розповідав усім, що хоче позбутися того пристрою. А тепер така нагода — протікав дах, і покупець трапився.

Урбан привіз телескоп до будинку гімназії. На радощах він не попередив Берка тримати язика за зубами. І що? Наступного дня до Урбана прийшли чортківські гебреї, які, що для них не характерно, пропустили повз вуха базікання Козєбродського, а тепер хотіли виправити свою помилку. А помилка полягала в тому, що телескопом, такою важливою для навчання річчю, володітимуть діти пшениці. Вони і тільки вони матимуть змогу роздивлятися чортківське небо через дарований Господом винахід. І доведеться дітям книжного народу записуватися до української гімназії, або домовлятися з Урбаном у якийсь інший спосіб.

Гебреї прийшли відкупити телескоп, але Урбан навіть чути про таке не хотів…

«А де ви встановите прилад?» — поцікавилися в один голос гебреї.

На це запитання в Урбана відповіді не було.

У будинку, який винайняли для гімназії, телескопа не встановиш: вулицю збоку Вигнанки прикривали високі пагорби, а зі східного також височів перетнутий найдовшою вулицею схил. Для спостережень треба встановити телескоп на підвищенні. Гебреї це розуміли. Найкращим місцем, якщо б довелося Урбанові вибирати, був пагорб збоку Вигнанки.

«Знаєте мій дім, — розпочав найстарший із довгою, по пупа, сивою бородою, — стоїть на Вигнанці, звідки видно місто, як на долоні…»

«То що ви, панове, хотіли б за це?» — запитав присутніх Урбан, коли ті захитали головами, підтримуючи слова найстаршого.

«Щоби наші діти також могли дивитися разом із вашими».

Так і домовилися, що в п’ятницю, перед Суботою, приходитимуть до обсерваторії Урбана гебрейські діти, а в суботу — християнські. У нічному чортківському небі, у космічному просторі напливали сузір’я Великої й Малої Ведмедиць, Дракона, Кассіопеї, Цефея, Жирафа і Рисі. Діти підходили до телескопа й, затримуючись на кілька хвилин, спостерігали нерухомий танець небесних світил. Заглядали в безмежність, відчуваючи себе частиною великого й незрозумілого чийогось задуму.

8 серпня 1914 року Петро спостерігатиме за великим затемненням — в одну мить, коли землею пробіжить сонячна тінь, він встигне побачити через телескоп, як сонце розділиться на дві половини, і як ті дві тремтливі половини, віддалившись одна від одної, знову з’єдналися в одне ціле. Про побачене Урбан промовчить і згадає тоді, коли Франц Йосиф оголосить війну Сербії.

Урбан перед своєю смертю встигне надіслати поштою листівку і свій знімок, зроблений під час вишколу в Фронтендалі. У перший день штурму, коли Белград звільнили від сербських військ, просуваючись із групою, Петро помітить пошту на розі вулиць Краля Михайла і Джуре Якшича, з якої кожного дня возом доставляли пошту до залізничної станції. У кишені офіцерського кітеля Петра лежав приготований лист до нареченої Насті Баревичевої. Але звідки можна було його надіслати? У малих містах, де перебував Петрів полк, поштарі відмовлялися брати від нього конверт. Працівники пошти переконували Урбана, що лист не дійде до адресатки — поштова система імперії пошкоджена, а Митниця Язловецького повіту зайнята росіянами. Поштарі читали газети й добре знали про становище на фронтах. До конверта Петро вкладе знімок із Хаїмом Дермером, з яким проходив офіцерський вишкіл у містечку Фронтендаль. До власника ательє Стефана Вальса за останні місяці заходили військові та забігали молоденькі дівчата. Військові приходили перед закінченням офіцерської школи, а дівчата прибігали з різних кінців міста фотографуватися для гімназійних однокласників, які воювали на фронтах. Усіх Вальс всаджував у плетене крісло, перед квітчастим килимком. На фотографії, призначеній Насті, Петро сидів у кріслі, а Хаїм стояв поруч, поклавши руку на ліве Петрове плече. Після фотографування випускники офіцерської школи вишикувалися на міській площі, перед постаментом цісаря Франца Йосифа. Цісар сидів на улюбленій кобилі. Скульпторові дозволили зліпити кобилу прямо в цісарській стайні, а самого цісаря довелося — з фотографічних портретів. Після слів про службу цісарю й батьківщині молоді офіцери розійшлися по будинках терпимості. А за кілька днів роз’їхалися на фронти. Урбан отримає призначення й потрапить на Балкани до 3-ої армії, якою командував Герман Кьовес фон Кьовесгаза. Приїхавши на Сербський фронт, Петрові було не до листа. Форсування Сави, вуличні бої в Белграді, нічні марші й бажання виспатися викреслили з пам’яті Настю. Він подумав про неї, зустрівши молоду сербську циганку на острові — Аду Циганлію. Дівчина спала в човні, коли підрозділ Урбана, перепливши Саву, розвідував берег, остерігаючись прихованих сербських вояків, що могли несподівано обстріляти. Циганка відбилася від своїх, що пішли з сербською армією до Чорногорії. З її волосся горлиці могли вити гнізда — таке густе й чорне. Починаючи з оголеної шиї, Петро промацав поглядом груди й зупинився на місці, у якому зростаються ноги. Квітчаста спідниця запалася в тому місці, утворивши дельту, як при впадінні Сави до Дунаю. На ногах сплячої були австрійські черевики. Петро обережно, щоб не злякати, постукав ручкою пістолета об дерев’яний борт човна. Дівчина прокинулася. Розплющила очі. Забрала з обличчя скуйовджене волосся й запитала по-циганськи, чого йому треба. Те, що вона побачила австрійського офіцера, зовсім не злякало циганку. Вона встала. Зігнулася, щоби зав’язати шнурівку на черевикові.

«Тумен джівен анде кадофовро?» — знову сказала циганською.

«Що?» — не зрозумів Урбан.

«Ти з цього міста?» — повторила по-сербськи.

А тоді сказала: «Жутисарен манґе»[4] і подала руку Урбанові, наче вони зібралися до церкви на вінчання, і саме для цього Петро Урбан переправився зі своїм загоном через Саву.

Дівчина перелізла борт човна й зіскочила на траву.

«Сербів уже тут нема», — пояснила Петрові. На перемащене глиною лице дівчини приліпилося голубине пір’я. Під час штурму острова вона, певно, переховувалася в тутешніх заростях. Учора австрійська артилерія з протилежного берега Сави обстріляла Аду Циганлію. Над ранок перші піхотні полки човнами переправилися через річку. Циганка не збрехала — на острові в піску й глині лежали вбиті серби. Загін Урбана не наткнувся на жоден спротив. Уцілілі серби відступили, а решта лежала по цілому острові так, як застала їх в останню хвилину військова смерть.

«Як ти називаєшся?» — запитався Урбан.

«Шанта, — усміхнулася дівчина, нагнувшись, стрясла з довгого волосся заплутане листя й пір’я. — У тому човні, де я спала, гніздилися голуби».

Петро знову нічого не зрозумів, бо говорила вона циганською, вплітаючи румунські та угорські слова.

«Я піду з вами — може, по дорозі наздожену своїх».

З усього потоку слів, що вилила Шанта на голову Петрові, офіцер зрозумів, що дівчина не відстане від них.

«Пане, лейтенанте, — звернувся до Урбана капрал, — можемо йти далі — сербів нема».

«А я що казала?» — втрутилася в розмову Шанта.

Урбан скомандував повертатися до своїх човнів і плисти до Белграда.

Надвечір Урбан із загоном зупинився на ніч в одному з дворів в околицях Белграда. Петро про всяк випадок виставив варту. Уночі за містом чулися постріли, десь біля Дунаю торохтіли військові катери. Ними перевозили вояків, коней, артилерію, що йшли вслід за передовими австрійськими й німецькими частинами.

Попереду будинку, де зупинився Урбан із вояками, горіли на белградських вулицях будинки. Наказ лейтенанта перевірити будинок, де зупиняться на постій до ранку вояки, виконали. Капрал доповів, що тут перебуває сербка з трьома дітьми.

Петро вечеряв із Шантою за столом найбільшої кімнати. Господиня засвітила їм свічку. Поставила на стіл кукурудзяну кашу з каймаком.

«А ти звідки?» — допитувалася Шанта.

«Ти ж сама знаєш, що не з цього міста», — спробував віджартуватися.

«То я спросоння», — засміялася дівчина.

У кімнаті почувся духмяний запах айви. Господиня розрізала наполовину жовтий, схожий на яблуко, плід. Підійшла до столу й подала миску з айвою. По-домашньому запахло осінню. Урбан відразу відчув осінь, яку на полях битв та під час переходів перебивав їдкий дим.

Господиня подумала, що Шанта — коханка австрійського офіцера, і постелила їм обом у своїй спальні, а сама перейшла до кімнати, де спали діти. Двері до дитячої були наглухо зачинені від стороннього ока.

«Недобрий запах», — сказала Шанта, — коли миска з айвою опинилася на столі.

«Чому? — заперечив Петро. — Пахне осінню».

«Не добрий… для тебе».

«Про що ти, Шанто?» — Петро вперше промовив її ім’я.

«Ти часто заглядав у небо».

«Так. У моєму місті в мене був телескоп… Звідки тобі це відомо?»

«Бо бачу твої зірки без телескопа».

«І що вони тобі кажуть?»

«Цей запах айви недобрий для тебе, Петре», — Шанта також уперше назвала Урбана на ім’я.

Вони доїли айву й пішли спати. Шанта спала на ліжку, яке приготувала господиня, а Урбан, зрозумівши натяк сербки, викликав капрала й наказав постелити йому на першому поверсі.

З самого ранку Урбанів загін отримав наказав просуватися вглиб міста.

Прокинувшись, Шанта зрозуміла, що в будинку нікого, крім неї й господині з дітьми, вже немає. Прілий чоловічий піт вивітрився з дому. Шанта подякувала господині за нічліг і, відмовившись від запропонованого сніданку, уже при дверях сказала господині:

«Ти щаслива — твій чоловік повернеться».

Сербка усміхнулася.

Мине кілька днів. Шанта переїжджатиме на возі через чорногорське село. Над муром, що відділяв вулицю від господи, звисатимуть соковиті жовті плоди айви. І привидиться Шанті Урбанова смерть.

А поки що Петро Урбан прочинить двері пошти на вулиці Джуре Якшича.

Увійде досередини й побачить поштаря в довоєнній уніформі королівства Сербії.

«Перепрошую, — несміливо запитає Петро, — а пошта працює?»

«Так», — почує у відповідь.

«А можна мені надіслати лист?»

«Куди?»

«До Митниці, Язловецького повіту».

«А де це?» — запитає поштар, прибиваючи на листи поштові печатки.

«Королівство Галичини і Володимирії».

На виході з поштового приміщення Петро почує, як поштар, хухнувши, приб’є на його лист печатку.

7

Лупинарій Бенціровської

Наказом Верховного Головнокомандувача Російської імператорської армії від 2 жовтня 1914 року на захоплених внаслідок війни територіях створювалося Тимчасове Жандармське Управління Військового Генерал-Губернаторства Ґаліції. Через це жандармським чинам приписувалися різноманітні обов’язки — від формування агентури до покидання цих територій із останнім потягом. У Тернополі, в будинку інженера Ратгауза на Свято-Янівській вулиці 9, оселився жандармський підполковник А. А. Орлов. Підпорядковувалися йому Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики, Збараж, Скалат, Трембовля й Підгайці. У кожне прифронтове місто чи містечко прибули жандармські обер- і унтер-офіцери. Запрацювали військово-польові суди, активізувалися приховані москвофіли. Щомісяця до 20 числа підлеглі Орлова відсилали рапорти про стан справ, про завербованих, настрої в середовищі уніатських священників, охорону великого князя Міхаіла Алєксандровіча, біженців, залучених до копання шанців, повішених австрійцями за симпатії до Російської армії. У прифронтових містечках і селах відстежувалися приховані склади зброї — бомби, бікфордові шнури, інколи вдавалося знайти телефонний дріт, проведений австрійцями до селянської хати, звідки лояльні до австрійського імператора господар чи господиня сповіщали про події в селі, кількість військ, їхнє переміщення, а також, у разі необхідності, коректували артилерійський вогонь. Жандармські управління за всім стежили так пильно, що навіть княгиня Лідія Борісовна Барятінская, акторка й меценатка, подорожуючи з іноземними кореспондентами Галичиною і Прикарпаттям, викликала підозри. Жандармський полковник, територією якого мандрувала ця група, з’ясовував: хто з іноземних кореспондентів мав право в’їжджати на територію воєнних дій і яку доброчинність провадить княгиня.

Акторка Лідія Яворская, на той час ще княгиня Барятінская, заснувала доброчинне товариство «Великобританія — Польща і Ґаліція». Секретарював у ньому англієць Джон Поллок. У серпні йшов процес розлучення Любові Барятінскої з публіцистом і драматургом князем Владіміром Владіміровічем Барятінскім. Справа Барятінскіх потрапила до Петроградської духовної консисторії. Подружжя звинувачувало одне одного в невірності. Князь Барятінскій підозрював дружину в зв’язках із секретарем товариства, а вона прелюбодія — у таємному плані вступити в новий шлюб. Священний Синод нарешті розлучив Барятінскіх, наклавши на княгиню єпітимію на три роки. Щоб розвіятися від неприємної судової справи, княгиня з секретарем та кількома журналістами держав Антанти їздила й роздавала солдатам подарунки. Що фотографували і що записували у свої нотатники газетярі — власне й цікавило жандармів. Чортківський уїздний начальник, гвардії поручник Давидов інформував підполковника Орлова, що в Чорткові під час пошукових і слідчих дій обер-офіцер Маврикій Худолєй арештував проститутку Вікторію Куліковську. На шпигунські дії Куліковської вказали завербовані — прибулі з Києва проститутки Надєждіна і Коваленкова. З 1915 року обидві знаходилися в місцевому борделі Амброзії Бенціровської. Протягом року конспіративні співробітниці повідомляли про настрої в офіцерському та солдатському середовищі. Поручник Давидов долучив до інформативної записки стислий протокол допиту, проведеного військово-польовим судом. Розглянувши справу, суд засудив шпигунку Куліковську до страти. У протоколі головуючий та четверо засідателів визнали Куліковську винною у шпигунстві. Вирок виконали у дворі готелю «Брістоль». Від сповіді й причастя підсудна відмовилася. Замість запропонованого батюшки забажала католицького священника. Оскільки Чортків належав до прифронтових міст, останню волю засудженої виконати не вдалося. Смерть констатував присутній при екзекуції полковий лікар Уральського полку Плущевскій Ігнатій-Павєл Іосіфовіч. Тіло повішаної вивезли на чортківський цвинтар і закопали з західного боку мурованої огорожі. Давидов не сповістив підполковнику, що солдатам, які брали участь в екзекуції, видали по 3 рублі. Поручник вважав, що такі деталі справи не стосуються.

За дві доби до страти, о другій ночі першу красуню лупинарію Бенціровської — Вікторію Куліковську стягнули з Нікітки Нєфьодова, єсаула Уральського полку. Коли жандарми без попередження ввійшли до кімнатки — Вікторія совгалася зверху на Нікітці, а він стогнав з утіхи.

До війни дім Бенціровської славився Сарою Роботнік, царицею Савською чортківського борделю. Перед самою війною Сара подалася світ за очі з єврейським купцем, залишивши спогад про білосніжну шкіру свого тіла, зелене серце та кілька привезених російських слів. Сарині слова допомогли Бенціровській порозумітися з першими відвідувачами під час серпневої окупації Чорткова. Вікторію знало пів міста. До війни її батько працював інженером Дирекції залізниць у Станиславові. Куліковські мешкали в родинному домі в Чорткові. З дитинства врізалася Вікторії в пам’ять зустріч батька на чортківському двірці. Приїжджав потяг. Батько виходив із вагона. Вікторія з братами підбігала. Діти бігли навипередки — хто перший. Щасливе дитинство закінчилося тоді, коли з італійського Віареджіо надійшла страшна звістка про загибель цілої родини Куліковських. Вони потонули в морі під час плавання вітрильним прогулянковим човном. Відпочиваючи на курорті, Куліковські поласилися на морську подорож. Власник човна запевнив, що через дві години Куліковські знову проходжатимуться набережною. Відпливши далеко від берега з попутним вітром, власник човна запізно зорієнтувався, що насувається гроза. Море заштормило. Горизонт довкруж укрився суцільною темною пеленою. У який бік плисти до берега — невідомо. Човен на великих хвилях підкидало догори-вниз. Півметрові хвилі, які пригнав штормовий вітер, зламали парусну щоглу й перекинули човна догори дном. Батька, маму і двох молодших братів Вікторії поглинуло море. Тіл так ніколи й не знайшли. Про нещасний випадок сповістив поліційний департамент курортного міста, висловивши співчуття. Вікторія перебувала в маєтку материної кузенки, захворівши скарлатиною перед виїздом до Італії, і уникла наглої смерті. У 1914 році, на початку війни, Вікторії виповнилося сімнадцять. За тиждень до приходу російських військ вона намагалася втекти з Чорткова, але потрапила під артилерійські обстріли на джуринській дорозі, не доїхавши до Бучача. У хаосі, який опанував місто, коли кожен австрійський урядник чи єврейський купець хотів якнайшвидше виїхати, непросто було знайти когось, хто б узяв тебе до своєї брички чи воза. Залізничне сполучення з Чортковом припинилося за два тижні до російської окупації. Вікторію погодився забрати з собою батьків приятель, колійовий урядник Стефан Крукович. Утікачі, з якими перебувала дівчина, не доїхали до Бучача. Перед бричкою розірвався гаубичний снаряд, і дівчину врятувало чудо. Присипана землею пролежала в придорожній фосі, аж поки не прийшли на те місце пастушки. Вікторію обнюхала сороката корова, обмастивши в’язкою слиною присохлу на дівочому лиці пилюгу. Бричку, якою їхала з родиною Круковичів, розгаратали російські гаубиці, розкидавши пошматовані тіла колійовця та його родини. Перестрашені пастушки повернулися до села й розповіли про побачене. Контужена потужним вибухом Куліковська прийшла до тями в домі джуринського колійовця, куди її принесли на вереті селяни. Будиночок станції після скаженого обстрілу навіть не драпнуло. Дружина начальника станції казала Вікторії, що та народилася в сорочці. Через два тижні, одужавши, дівчина повернулася до Чорткова.

У домі Куліковських мешкали офіцери, і Вікторія, постоявши перед брамою власного дому, увійти не наважилася. За містком, проминувши вежу з годинником, вона звернула на Колійову. Ішла навмання. У голові паморочилося. Вікторії подумалося, що ось-ось, при кінці вулиці вона побачить двірець, куди прибуде потяг — вийде усміхнений батько, а вона з букетиком кульбаб підбіжить до нього і притулиться до кітеля, що пахне смолою. Вона починала марити, це означало, що хвороба повертається. Ослаблена, за кілька будинків перед двірцем, присіла Вікторія на сходи будинку Бенціровської — і знепритомніла.

Голий Нікітка кричав, що він заплатив за цілу ніч. Обер-офіцер Маврикій Худолєй на протести не зважав — чекав поки Вікторія одягнеться. «І хто б на ній цієї ночі не лежав, — думав Маврикій, спостерігаючи за вправними рухами Куліковської, — все-одно стягнули б». Бенціровська, побачивши обер-офіцера з кількома підлеглими, занепокоїлася, що всі дівки були зайняті. Худолєй замість привітання запитав власницю, чи панна Куліковська на місці й, отримавши ствердну відповідь, поцікавився, у якій кімнаті. Бенцировська відповіла: «У першому покої». Дислокованих у Чорткові вояків не відлякував ні сифіліс, ні гонорея. Молодші чини проорювали чорноземи місцевих селянок, а старші — спали з сестрами милосердя, біженками, єврейками з містечок. Після поранень і перестуди венеричні хвороби не здавалися воїнам царя, цісаря, кайзера чи султана найбільшим нещастям на цій війні.

Худолєй наказав зв’язати уральця й випровадити з кімнати. У сусідніх покоях притихли масні стогони. З найближчих до Вікторіїних дверей почувся незадоволений викрик: «Что за йоб тваю мать». І далі — траскання дверей, човгання чобіт, грубі чоловічі голоси. Вікторія зашнурувала високі халяви черевиків, накинула на себе пальто й, сховавши руки в кишені, зійшла вниз у супроводі трьох жандармів. Обер-офіцер затримався біля дверей, звідки незадоволений чоловічий голос під жіноче хихотіння крив усіх лайкою. Худолєй, посміхаючись, так щоби почули, сказав: «Продолжайтє, господа».

Бенціровська цілу ніч не могла зімкнути й пів ока. А коли за останнім російським офіцером зачинилися двері — у домі до ранку запанувала колюча тиша. Зранку Амброзія чекала на прачку Євку, що приходила забирати брудну білизну, але Євки не було. Можливо, перестрашилася жандармів. Амброзія була певна, що плітки про арешт Вікторії розповзлися містом, наче брудні польові жуки. Зазвичай більшість повій мешкало в іншому домі. Амброзія прикупила чиншовий. У ньому поселяла льокаторів і своїх дівчат. Якщо хтось із дівчат затримувався тут до ранку, що залежало від бажання клієнта, то Амброзія запрошувала їх на сніданок. До війни сніданками опікувалася кухарка, але вона втекла з австрійцями. Бенціровська виклала на стіл хліб, печиво, цукор і яблучний конфітюр. З кухоньки, сполученої з вітальнею, пахло запареною кавою. Ольга Надєждіна й Оксана Ковалєнкова, російські повії, що прибули до Чорткова з картками проституток на руках і риб’ячими презервативами у валізах, зійшли з другого поверху на сніданок. У жовтні, на початку війни, щойно росіяни оговталися, навідався до дому Бенціровської Маврикій Худолєй. З розмови Амброзія зрозуміла, що жандармське управління рекомендує їй прийняти до себе двох київських повій, зареєстрованих і перевірених лікарями. Обер-офіцер у розмові натякнув, що в разі відмови він змушений буде дім прикрити. Амброзія вперше розмовляла з москалем. Чутки про те, що в них троє очей, не підтвердилися — навпроти неї сидів виголений чоловік з двома очима і двома вухами.

Надєждіна й Ковалєнкова ввійшли до кімнати.

Бенціровська замість привітання сказала:

«Чекаю на Євку».

Про Євку в цьому домі знали всі. Прачка двічі на тиждень приходила забирати брудну білизну.

Надєждіна й Ковалєнкова налили собі до порцелянових горнят кави.

Амброзія очікувала, що питатимуться що-небудь про нічний рейвах.

Але мовчали й пили каву. Вдавали невиспаних, позіхали.

«Дожилися, — не витримала Бенціровська. — Мусимо тримати язик за зубами — прикидатися сліпими і глухими».

Надєждіна з Ковалєнковою перезирнулися.

«Жандарми арештували вночі Вікторію», — прошепотіла Бенціровська і спіймала тривожний спалах на лиці Надєждіної, який та швидко погасила.

Ковалєнкова пила каву. Усі в домі знали, як вона любить солодке. Щоразу, коли снідала, напосідалася на конфітюр. Нині Ковалєнкова, що приторговувала презервативами з благородних сортів риби, помішувала срібною ложечкою каву й зовсім не торкалася солодкого.

Надєждіна цього ранку була не в гуморі.

З тягучої ні про що розмови під час сніданку Бенціровська зрозуміла, що обидві хочуть якнайшвидше забратися з дому.

«Мабуть, буде сніг, — сказала Ольга. — Щось голова розболілася».

«Зимно, — підтримала подругу Ковалєнкова. — Цілу ніч було зимно».

«Перед снігом завжди тихо», — погодилася Амброзія.

«Хоч би не зараз, — сказала Надєждіна. — Хочемо піти до земської крамниці».

«Та де ж та Євка?» — розлилося по коридорах дому невдоволення Амброзії.

Відколи Куліковська зайняла місце зниклої Сари Роботнік, ставши першою красунею лупинарію, дозволялося їй більше, аніж іншим. Того дня, коли Євка, виходячи з білизною, спіткнулася на порозі об Вікторію, минув рік. Бенціровська, упізнавши у Вікторії, чия то дочка, змилосердилася, бо Чортків, дізнавшись про випадок із родиною Куліковських у Віареджіо, довго гудів. Амброзія домовилася з лікарем із військового лазарету, щоби той оглянув дівчину. Заплатила за лікування та ліки, дозволивши рік приходити до її дому без будь-якої оплати. Лікар подякував. Уперше навідався через пів року. Пробув цілу ніч із Вікторією і, прощаючись, сказав Амброзії, що побував у раю. Через те, що Куліковську хотіли всі й до неї шикувалася черга, яку вміло перетасовувала Бенціровська, зважаючи на чини, інші дівчата Вікторію ненавиділи. А коли прибули Надєждіна й Ковалєнкова, між ними й Куліковською пролетіла блискавка. Одного разу у вбиральні в приступі істерики Надєждіна мало не задушила Вікторію. А трапилося ось що: Надєждіна, щоби допомогти своїй подрузі Ковалєнковій позбутися риб’ячих презервативів, запропонувала Вікторії купити кілька десятків. «Тоді, коли будеш із клієнтом, — запропонуєш, — порадила Надєждіна. — Хто ж у таку пору відмовиться?» Куліковська сказала, що не потребує. «Чому?» — запитала Надєждіна. Тоді Вікторія пішла до свого покою й повернулася зі жменею американських, вкладених в алюмінієві пуделечка, презервативів «Merry Widows». Вікторія попрямувала до вбиральні — і тоді на неї несподівано накинулася Надєждіна.

Наприкінці грудня 1915 року хтось передасть Вікторії поштову листівку через лінію фронту. Листівка з зображенням Язловецької фортеці без перешкод потрапить до рук адресатки — і вона її прочитає. З тексту, якби хтось зацікавився, з’ясовувалося, що мешканку будинку Бенціровської запрошує на зустріч австрійський офіцер Еліяс. Зустріч той Еліяс призначив під час Різдва у Язлівцях. Вікторія інколи зникала з Чорткова на певний час, кажучи, що купує у прифронтових селищах харчі, але Надєждіна й Ковалєнкова здогадувалися, що за цим криється таємниця. Ользі Надєждіній пощастило знайти ту поштівку, написану німецькою мовою з готичними заголовними літерами. Куліковська на радощах випурхне з дому в густий снігопад. У поспіху не зауважить пропажі. Поштівку підбере на сходах Надєждіна й передасть до жандармерії обер-офіцеру Худолєю. З написаного стане зрозуміло — австрійський офіцер Еліяс запросив її до Язловець. «Куди, куди? — перепитав сам себе Худолєй, не вірячи — в такі морози і сніги! «Як вона переходить кордон? — питав сам себе обер-офіцер, — у якому місці?»

На вулиці перед «Брістолем» євреї розчищали сніг. Унтер-офіцер піхоти, показував одягненим у пальта й хасидські сюртуки чоловікам, що де зачищати. У «Брістолі» розмістилися полкові канцелярії, інтендантські служби і жандармське управління. Прибувала фельд’єгерська пошта, від’їжджали до передових частин посланці. Під час кожного снігопаду комендатура збирала по місту євреїв для чищення снігу. Розчистивши вулицю до костелу Домініканів, євреї закинули свої рискалі на плечі й пішли домів. Чорнильні сутінки прийшли ночувати з Вигнанки на прочищену вулицю. «На ранок євреїв приведуть знову», — подумав Худолєй, вдивляючись у густе снігове мерехтіння, підсвічене одиноким ліхтарем.

Як потім розповість на допиті Куліковська, п’ятнадцятирічною дівчинкою вона побачила лейтенанта Еліяса Малера. Трапилося це випадково, так як усе в житті — на вулиці біля «Брістоля». Того дня з мамцею вони виходили з цукерні, накупивши додому солодощів. За годину мали зустріти батька. Тепер Вікторія не зривала кульбабок і не бігла до татуся, щоби швидше притулитися до смоляного запаху кітеля — а підставляла для поцілунку щоку, як доросла. Малер поспішав у якійсь справі до готелю. У маленькому Чорткові, розповідала Вікторія, люди зустрічалися одне з одним так часто, що коли хтось помирав, то не вірили, кажучи «та я його чи її вчора ще бачив». Зі слів Вікторії, вона закохалася в Еліяса з першого погляду. З того часу мамця, помітивши зміни, відправила Вікторію до своєї кузенки на фільварок над Дністром. Перебувши там до осені, дівчина ще більше затужила й навіть щиро зізналася Худолєєві, що хотіла втопитися, щоночі уявляючи, як Малер побиватиметься за нею.

Дністер того літа був зимний від затяжних дощів, а цьотка, попереджена про те, що відбувається в молодій голові, не залишала Вікторію на самоті. Довелося Куліковським після повернення дочки додому спровадити дівчину до Львова, підозрюючи в неї психічні розлади. Повернувшись до Чорткова, Вікторія знову зустрілася з Еліясом — цього разу молодого офіцера супроводжували до ресторації дві панни. Одну, дочку графа Козєбродського, Вікторія знала. Інша була їй незнайома. Тепер ночами дівчину мучили ревнощі. Вікторію повезли до Криниці. Там вона захворіла на скарлатину від води чи мишачого посліду, який виявили в хлібові однієї з пекарень, ось чому вона знову опинилася в цьотки над Дністром. Батьки з молодшими братами виїхали до Віареджіо. Вона переповіла Худолєю про страшну морську трагедію. Через рік Вікторія, приїхавши з наддністрянського села до Чорткова, у якому постійно перебувала під опікою, викликала через візницю Берка лейтенанта Еліяса Малера на побачення. Вона освідчилася Малерові за тиждень до оголошення війни. Краса Вікторії стривожила Еліяса. Він не сказав, що її кохає, але вдихнув запахи, що випромінювало її тіло, і залишив відбиток своїх теплих губ на тонкій долоні. Полк Малера, очевидно, з наказу вищого командування залишив місто. Еліяс не встиг її попередити. Довідавшись про це, Вікторія вирішила також залишити Чортків. Слухаючи розповідь Куліковської, Худолєй розумів: якщо їй повірити, то ця красива повія з дому Бенціровської — невинна. На будь-які авантюри жінок і чоловіків штовхає пристрасть. Де ця пристрасть сидить — у серці, легенях, печінці, між ногами? Вікторія також розповіла, що в австрійському літаку перелетіла лінію фронту й опинилася в Язлівцях. Що штовхнуло цю юну панну мерзнути посеред поля й чекати аероплана, не знаючи, долетить він чи не долетить?

«Ви підозрюєтеся в шпигунстві на користь нашого неприятеля», — сповістив Вікторію обер-офіцер, коли вона попрохала напитися.

«Єзу, в якому шпигунстві, пане офіцере?»

«Ну ви ж чомусь переходили… перелітали лінію фронту?»

«Так, щоби побачитися з Еліясом».

«Тобто ви не заперечуєте, що бачилися з австрійським офіцером?»

«Ні, пане офіцере, я бачилася з ним».

«Тоді в нас усі підстави вас звинувачувати».

«Що це означає?» — запитала Вікторія.

Наступного дня за обідом Маврикій доповів Давидову про допит арештованої повії Вікторії Куліковської.

«Вона зізналася?»

«Ні, пане, поручнику, — сказав обер-офіцер, — припускаю, що вона не винна».

«Не винна — перелетівши, з її слів, лінію фронту? Я уважно прочитав учорашній протокол допиту».

«Мені здається, що в усьому винне її кохання до того Малера».

«Чудово, — зіронізував Давидов. — Уявляєте розповідь якогось кореспондента, які плутаються під ногами, у петербурзькій газеті? Мовляв, у якомусь провінційному Чорткові юна повія перелетіла лінію фронту на австрійському аероплані заради кохання до австрійського офіцера?»

«Уявляю, — сказав Худолєй. — Нам можна буде знімати погони».

«Ну от, — сказав Давидов. — Ви ж самі й відповіли на своє запитання».

«Що накажете?»

«Передавайте справу до військово-польового суду».

«Її повісять, пане поручнику».

«Найвірогідніше, що повісять, — погодився Давидов. — Але на цій війні це буде наш із вами не найбільший злочин».

У Чорткові після екзекуції Вікторії пустили чутку, що в одному місці австрійці прорвали російську оборону. На це вказувало й розміщення колючого дроту вздовж «Брістоля», і хаотичний рух військ. Кавалерія й піхотинці спішно прямували до Митниці та Язловець. Чутки про австрійський контрудар ходили містом давно. «Якщо війська найсвітлішого цісаря відвоюють місто, — міркувала Амброзія, — то Надєждіну й Ковалєнкову розстріляють. А тоді її, пані Бенціровську, що покривала російських шпигунок, арештують і повісять на ліхтарі біля «Брістоля»». Уявила, як би вона висіла навпроти готелю, цукерні та аптеки. А добропорядні чортківські міщанки, які так люто її ненавиділи, замовили б на її погреб циганських музик. Однак сподівання на прихід австрійського війська виявилися марними. В очікуванні змін на фронті протягом тих кількох лютневих днів Надєждіна з Ковалєнковою зникли.

8

Наступ

Цілу осінь та зиму до прифронтових Язлівців, утримуваних австрійцями, рухалися колони — артилерія, інтендантські вози, похідні кухні. До передових частин довозили постачання. Зважаючи на горбисту місцевість, вирішили: за стислі терміни підвезти достатньо зброї та боєприпасів не вдасться. У центрі містечка спішно розміщали склади. Восени проклали кілька вузькоколійок від другої за Стрипою лінії оборони — на випадок захоплення росіянами дороги в напрямку Бучача. З бучацької станції, забитої вагонами, інтендантські служби перенаправляли до Язловець одяг, харчі та медикаменти. Австрійці сподівалися, зважаючи на ситуацію на Західному фронті, Кавказі та Малій Азії, що російського наступу, принаймні до осені 1916 року, не буде. У штабі генерала піхоти Адольфа фон Ремена цу Баресфельса вивчали за мапами й фотографіями топографію язловецької дільниці фронту. Штабісти міркували над імовірною тактичною поведінкою супротивника. Інженерні служби доповідали, що три лінії оборони з фортифікаційними укріпленнями росіяни навряд чи зможуть здолати. Тим паче, що Східний фронт розтягнувся на тисячі кілометрів. Осінь видалася сухою. Вояки, прокопавши глибокі шанці, облаштовували «лисячі нори», у яких під час артилерійського обстрілу змогло б переховатися десять-п’ятнадцять піхотинців. Завершивши інженерні роботи після Михайла, частини фон Ремена дочекалися перших морозів. На передових позиціях перестрілки тривали до середини грудня. Потім усе стихло, бо вдарили люті морози. Солдати розійшлися по вцілілих хатах і халупах. Тільки спостерігачі й вартові стежили за ворожим пересуванням. Невеликі кавалерійські загони розвідників обох армій намацували в обороні діри, заходили вглиб на ворожу територію, влаштовуючи там незначні бої. Ближче до Різдва потягнулися одноманітні зимові дні. Рипіло сонце, хрумтів під ногами сніг. Поночі в околиці Язлівця стривожено іржали коні, наслухаючи по навколишніх лісах вовче виття. Чи то голод гнав вовків під мури фортеці, чи хижаків сполошила війна, але на ранок біля військових конюшень нічні гості залишали сліди. Незбагненна нудьга чіпляла чоловіків, що зійшлися сюди, у це місце, убивати одне одного. Сонце змінювалося місяцем. Місяць закочувався за фортечний пагорб — і фронти дочекалися Різдва та тимчасового перепочинку.

Вузькоколійкою вздовж прокопаних снігових завалів просувався паротяг. Вагонів усього було два. Полотно встигли прокласти до морозів, і на втіху офіцерам і солдатам із Бучача вперше після тривалої перерви везли до Язловець пошту. Про прибуття потяга в язловецькому гарнізоні знали, бо телеграфіст передав: із бучацької станції потяг вирушив. Зупинився на рівнині перед містечком. Там повантажили на сани — і рушили до Язлівця. Цього разу в Язлівцях чекали на посилки з Відня й пошти зі Стамбула. Традиційні різдвяні подарунки цісарським солдатам збирали родини і громадські доброчинні організації. Обер-лейтенант Еліяс Малер чекав на коропа, яким хотів пригостити приятелів. З двома офіцерами — Пфайфером і Остеррайхером — ділив кімнату. Сестра Еліяса замовила рибу в самого пана Фіша, і хоча нестача харчів дошкуляла навіть у столиці, усе ж власник крамниці запевнив — для героїчного брата й захисника вітчизни та цісаря він вилізе зі шкіри. Про коропа сестра сповістила в останньому листі, й Еліяс нетерпляче чекав на подарунок із дому. У вільний від служби час Малер зацікавився фортецею. Кілька разів снігами видирався на фортечну гору. Цього разу, коли він видряпався до фортечних руїн, йому кортіло з висоти пагорба побачити поштовий потяг. Однак із пагорба праворуч проглядалася дорога на Новосілку, а з західного боку — яруси пагорбів, із яких виповзали на світ Божий Язлівці. У напрямку фронту, звідки ймовірно наступатимуть росіяни — великий, оброслий лісом пагорб. Закрита сіруватою пеленою вузькоколійка за смугами лісів над Стрипою нині не проглядалася. Малер глибокими снігами дійшов до фортечної брами. Увійшов досередини, прокрокувавши під брамою. Опинившись серед поруйнованих фортечних стін, відколи втихомирився вітер, Малер відчув, як пашать його щоки. Роздивившись, Еліяс задер голову — над ним висіло низьке темне небо. В одній із бійниць нерухомо сиділи ворони. Змерзлі птахи ховали голови під крила. Мороз притискав. Малера здивувало неприступне урвище перед самою фортецею. Він подумав, що в ті далекі часи з цього боку брати штурмом фортецю було неможливо. Малер спробував увійти й, переступивши поріг, побачив високе склепіння. Довгий коридор, яким проїжджали кінні загони, що розміщалися у фортеці, тепер був занедбаний. Пройшовши вглиб, Малер побачив великі бічні «кишені», де розміщалася охорона фортеці — вояк зі своїм конем. Бо для коня було облаштоване стійло. В одному стійлі Еліяс побачив примерзле пташине пір’я з галуззям весняних гнізд. Малер озирнувся — у фортечному коридорі збиралися сутінки. Він продибав далі й дійшов до бійниць. Перед ним відкривалася панорама містечка. Пооглядавши різні закапелки, Малер почув шерех. Схопився за кобуру — прошмигнула тінь якогось звірятка, потривожила офіцера. Але що то було? Малер не розібрав. Уже ввійшовши до внутрішнього двору, Еліяс побачив дрібні заячі сліди. Не зауваживши вовчих, про які теревенили по всіх Язлівцях військові й цивільні, Малер за пів години повернувся такими ж глибокими снігами вниз.

Потяг із поштою прибув до тупика над Стрипою. Фельдфебель Федір Критай, ординарець Малера, приніс цю звістку надвечір. У кімнаті Федір застав усіх трьох співмешканців. Один, Мартін Остеррайхер — тлустий, як годований індик, з червоним носом, походив з-під Ґраца. Він служив у штабі топографом. Другий, Міхаель Пфайфер — командував розвідниками. Пфайфер часто зникав з будинку на два-три дні. Потім дещо оповідав про пригоди на російському боці фронту. Офіцери часто після вечері обговорювали свою службу серед незнайомих язлівецьких пагорбів. Звичайно, їх тривожила невідомість. Ближче до весни серед офіцерів і вояків відчуття тривоги притупилося. Частіше командири доповідали про дезертирство, відмову виконувати накази, шлункові хвороби та обмороження своїх підлеглих.

Топограф якось сказав, що взяти Язловець приступом, несподіваною атакою, просто неможливо.

«Чому?» — перепитав Еліяс, гріючи в руках карафу, наповнену зеленим вермутом.

«Позаяк, — спробував пояснити Мартін-топограф, — нас охороняють пагорби й ліси».

«Ну то й що? — втрутився Міхаель. — Язлівець можна оточити з обох боків, переправитися через Стрипу або розбомбардувати».

«Малоймовірно, — докинув топограф, — що вони наважаться з боку Новосілки…».

«А з боку Трибухівців?» — перебив Еліяс.

Мартін-топограф поліз під ліжко по свою мапу. Він витягнув валізу, захоплену про всяк випадок ще з дому. Змінюючи дислокацію, Остеррайхер возив за собою прибори для гоління, запасні кальсони, лютеранські молитовники, але найбільше, чим пишався й пильнував як зіницю ока, — дві мапи з 1911 року: «Eisenbahnkatre Österreich-Unharn. Maßstab 1:2.750.000» та «Religionkarte von Österreich-Unharn. Maßstab 1:5.000.000». На релігійній мапі, розфарбованій зеленим, греко-католицьку Східну Галичину було щедро поцятковано. Це означало, що там між християнами мешкає від 10 до 30 відсотків юдеїв, чого не було в такій кількості на інших територіях імперії. Розглядання Мартинових мап стало такою ж розвагою для Малера і Пфайфера, як Еліясові розмови про поезію, східні мови чи Міхаелеві розповіді про борделі. Останнім часом, коли біла нудьга разом із сутінками спадала на Язлівці, в офіцерській кімнаті почастішали розмови про ймовірний головний удар росіян.

Отож, Мартін витягнув мапу доріг Австро-Угорщини. Піднявши з колін своє тлусте тіло, носком посунув валізу назад під дерев’яне ліжко. Покликав Критая, щоб той позбирав брудний посуд і пляшки, а сам розстелив, наче обрус, мапу. Троє офіцерів і фельдфебель, обіпершись об стіл, роздивлялися малу цятку з написом Язлівці. Yazlovetz.

«Ну, ось, — звернувся до товариства Мартін, лігши всім тілом на стіл. — Збоку Трибухівців, — жирний, аж припухлий палець прикрив разом із Трибухівцями ще Цвітову й Ріпинці, — уздовж лінії фронту природною перепоною можна уважати річку Стрипу. На лінії Трибухівці—Бучач, при в’їзді до міста, розпочинаються продавлені яруги й пагорби. Значить, у цій частині фронту не так просто пройти піхотинцям чи кавалерії. А з боку Новосілки також атакувати складно».

«Але можна артилерійським вогнем і авіабомбами зруйнувати нашу першу лінію оборони, а друга вже не витримає натиску, не кажучи про третю», — тримався своєї версії Пфайфер.

Малер насмішкувато звернувся до Мартіна:

«Виглядає, що Язлівці — неприступна цитадель?»

Критай, що до цього часу мовчав, поглянув на Малера й, отримавши підтримку, сказав:

«Є кілька місць поміж Язлівцями й Митницею, де можна пройти».

Троє офіцерів одночасно підвели голови від стола.

Наступного дня обер-лейтенант Пфайфер доповість начальству про фельдфебеля Федора Критая, і на Пасху Федора відправлять через лінію фронту до Митниці.

Війна і відчуття смерті зробили з Малера циніка. Це почалося від першого бою, від мокроти у штанях після закінчення першої ворожої атаки. Еліяс пам’ятав конвульсивну судому від запаху людської крові. Тоді вперше побачив метушню мушви, приваблену трупним смородом, над тілами вбитих. «З кров’ю, — думав Еліяс, — витікає з тіла людське життя, перемішуючись із чорноземом чи глиною, а перемішавшись із брудом, порохнявіє». Він зненавидів війну, бо вона вбиває поетів. Вістку про смерть Ґеорґа Тракля, з яким знався ще з Відня, прочитав в одному з військових комунікатів про втрати. «Перебування в оточенні п’яних і тупих солдатів може бути навіть корисним, бо ви всі разом очікуєте, що вас уб’ють, — утішав себе лейтенант. — З нами всіма, у кожному полку служить невидимий солдат — Смерть». Після боїв перемащений глиною, з лицем, порізаним гострими стеблами трави, він дивувався, що залишився живим. Повернувшись до Язлівець після віденської відпустки наприкінці вересня 1915 року, Еліяс почуватиметься нещасним і пригнобленим. Дядьки й тітки, з якими він бачився, сприймали Еліяса як героя й не здогадувалися, яку огиду до війни насправді відчуває родич. А якби знали, то хіба б повірили? Майже цілу відпустку він перебув удома. Одного разу пішов із сестрою на ринок. Серце Еліяса, колись наповнене поезією, зачерствіло. В язловецькому домі, тимчасовому пристановищі, він ніяк не міг звикнути до Мартінового пердіння й запаху гнилої бараболі, який заносило з пивниці.

Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.

Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.

«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.

«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».

«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.

Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:

«Як вона називається, Міхаелю?»

«Вікторія Куліковська».

«Мені здається, що я її знаю, панове!»

«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.

«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».

Пфайфер присвиснув.

«Так, — продовжив Еліяс, — за тиждень до війни».

Офіцери допили вермут. Еліяс сказав Критаєві, що уважно слухав п’яне офіцерське базікання, занести коропа на офіцерську кухню і простежити за приготуванням.

Нарешті Пфайфер, розігрітий вермутом, вирішив здивувати товаришів:

«Панове, я готовий її привезти до Язлівця!»

«Овва, — присвиснув тлустий Остеррайхер. — Як? Чи пан обер-лейтенант переправить її «Альбатросом»»?

«Вікторія буде з нами зустрічати Різдво. Тут, в оцій кімнаті», — і схильний до авантюр Пфайфер перевернувся на бік і заснув.

Зранку Еліяс запитав Пфайфера:

«А як імам?»

«Пусте», — відповів Міхаель, обдумуючи план спровадження Вікторії.

У середині грудня, за два тижні до Різдва, прибула група турецьких офіцерів. Між ними був імам. Турків швидко розселили. Обер-лейтенант Малер, знавець східних мов, і молоденький імам Гусейн, випускник стамбульської медресе, зустрілися. Імам прибув із батальйоном майора Назрі-бея. Сам майор займав цілу кімнату в сусідньому будинку. Військовий духівник п’ять разів здійснював молитви, слідкував за їжею, яку готували на кухні, та щоп’ятниці служив у Вірменській церкві, де турки облаштували собі мечеть. Ікони, патериці, хрести позносили на хори, царські врата закрили брезентом, щоби не бачити людських облич. До церковного начиння імам поставився поштиво — сам стежив і просив солдат нічого не пошкодити. Для Малера та його товаришів сусідство імама не викликало жодних заперечень чи незручностей. Сусіди-австрійці влаштовували собі святкові столи з вином і м’ясними наїдками, привозили молодих панянок із Бучача. Треба сказати, що навіть знання турецької мови не наблизило Малера до імама, бо той тримався зоддалік. Звичайно, Малер говорив не надто добре, хоча під час першого знайомства процитував кілька віршів Сааді, які були пересипані арабізмами й персизмами. Імам із того читання зрозумів половину, але похвалив Малера за знання поезії та мови. 24 грудня 1915 року припадало на п’ятницю. У п’ятницю імам Гусейн розпочинав свій день молитвою фаджр і готувався з солдатами до спільної молитви джума-намаз.

У Пфайфера було п’ять днів, щоб виконати свою обіцянку перед товаришами по службі. Спочатку він написав коротку записку від імені Еліяса: «Панно Вікторіє, від часу нашої зустрічі минуло два роки. Війна, як бачите, змінила багато чого. Незабаром Різдво, і я зі своїми товаришами хочемо запросити вас до Язлівця. У нас буде короп із віденської крамниці самого пана Фіша. Якщо ви згідні — то сани вже чекають біля вашого будинку — вигляньте просто у вікно. Ваш Еліяс». Прочитавши записку, Вікторія все зробила, як описав Міхаель, підписавшись Еліясом. Вона визирнула у вікно й побачила сани. Збігла вниз. Бенціровській сказала, що відлучиться на кілька днів, бо прихворіла її родичка. Бенціровська пропустила брехню повз вуха, бо ніякої родички у Куліковської в Чорткові та околицях не було. Сани примчали з Куліковською під Митницю. З-за лінії фронту почулося джмелине гудіння одномоторного літака. За штурвалом був Годвін Брумовський, найкращий летун імператорських повітряних сил. На прохання Міхаеля Пфайфера, Брумовський навпомацки, у пелені суцільного снігу, посадив літак на майданчику російської авіації — запасному летовищі для «Муромців». Він забрав Вікторію — і вони злетіли, кружляючи над Митницею. Розрахунок Пфайфера виявився точним — у таку снігову негоду, що встановилася за останні дні, ніяка російська авіація не літатиме. А Брумовському щастило, він із заплющеними очима був здатен посадити літак навіть глупої ночі. Коли Вікторія Куліковська, обсипана снігом, увійшла до кімнати, то за довгим столом в очікуванні сиділи Еліяс, Мартін і Міхаель. Кімната засвітилася від усмішки, якою вона обдарувала всіх. На столі у подовгастій мисці для рибних страв лежав приготовлений короп в оточенні пляшок рому, вермуту й вина. Пів ночі офіцери приймали Вікторію — їли-пили, а пів ночі з кімнати сусідів молодий імам чув схлипи й зойки. Австрійські офіцери наступного дня не виходили з кімнати, а тільки вибігали до виходку й миттю поверталися назад. Після Різдва знову повалив сніг. Місце, на якому стояли літаки, треба було розчищати, аби Брумовський зміг би злетіти з Вікторією. Пфайфер вислав своїх розвідників, які прочистили смугу для Брумовського. Коли літак злетів і взяв курс на Чортків, Пфайфер, проводжаючи поглядом цятку літака, сказав Еліясові й Мартінові:

«Вогонь, а не жінка», — і Малер з Остеррайхером мовчки погодилися.

Зустріч із Еліясом розчарувала Вікторію — і вона віддалася всім трьом.

Цілу ніч тоді над Язлівцями світив холодний, завбільшки з куряче яйце, місяць.

Брумовський щасливо повернувся, і Куліковську довезли на вулицю ті самі сани, що забрали її три дні тому.

Надєждіна, зустрівши Вікторію, поцікавилася здоров’ям тітки.

«Ліпше», — відповіла Вікторія, забилася у свою кімнатку і проспала добу. Снилося, що вона кружляє над Чортковом. Потім її розбудила Бенціровська і сказала, що прийшов Нікітка Нєфьодов.

Не думав, не гадав Федір Критай, що його полк перекинуть із Сербського фронту сюди, під Язлівці. Ще два тижні тому в Белграді Федір зустрів Петра Урбана. Сербську столицю щойно зайняли австрійські частини. По вулицях було видно незначні руйнації. Розбите сербське військо під натиском австрійців відступило до Чорногорії та Албанії. З албанського узбережжя Адріатичного моря на французьких військових кораблях уцілілі рештки сербів переправили на грецький острів Корфу. Покидаючи окуповану батьківщину, солдати й офіцери співали тужливу пісню переможених. Сербська армія конала на чужому острові від хвороб і виснаження, і померлих від тяжких переходів через албанські й чорногорські гірські перевали ховали в землі, або без жалю скидали в море.

Відколи в жовтні 1915 року австрійські та німецькі частини вступили до Белграда, Петро Урбан і Федір Критай воювали поруч. Петро форсував Саву, а Федір перейшов Дунай. Разом зі своїми підрозділами атакували місто, втягнувшись у кількатижневе протистояння з сербами. Вуличні бої тривали вдень, а після обіду стрілянина затихала до ранку. Австрійці, здобувши місто, влаштували стихійний військовий парад. Звичайно, їх ніхто не вітав. Вікна і двері будинків, вулицями яких проходили переможці, були наглухо зачинені. Тисячі белградців, пам’ятаючи ґвалт, грабунки й екзекуції цивільного населення, подалися вслід за відступаючими сербськими військами. Австрійські й німецькі частини, залишені в Белграді, бо передові пустилися наздоганяти переможених, гасили пожежу, грабували вцілілі крамниці, придушували поодинокий слабкий опір цивільних.

Федорову частину, що перебувала до кінця жовтня в Белграді, переправили до міста Ніш, з лівого флангу її атакувала болгарська армія. Там він пережив ще одну річкову переправу через Велику Мораву, а 30 листопада Федора поранило шрапнеллю. Це було вже в Албанії. Звідти в санітарному возі він повернувся до Белграда. Петра після белградської битви залишили при військовій комендатурі. Завдання військового загону, очолюваного поручником Урбаном, полягало у придушенні будь-якого вуличного опору. Підлеглі Петра заходили в будинки, звідти потім лунали постріли, після яких австрійський вояк, віддавши свою душу за кайзера і принца, ще лежав якийсь час посеред вулиці. Урбан із товаришами заходив у будинки і знаходив прочинені двері квартири, з якої стріляли. За злочинцем, звісно, і слід вичах. Вояки розгледівшись, забирали собі речі, які їм подобалися, — і йшли до наступного під’їзду. Вони навіть не дивилися на вбитого, з якого ще витікала тепла сукровиця. А що? Урбан дасть знати похоронній команді, вона й підбере. Сморід від диму, тлінних останків солдат і цивільних після тривалих вуличних боїв довго залишався в повітрі. І тому в будь-кого застрелений австрієць викликав огиду, а не співчуття.

Для Федора зустріч із Петром серед цього божевілля війни була гірша смерті.

Але вони зустрілися на одній із вулиць, коли Федір виносив із лазарету померлих. На тих, що померли вночі, зранку чекав санітарний віз. І хоч медсестри, не шкодуючи морфію, полегшували останні хвилі їхнього земного життя, морфій лише притуплював біль. Шансів вижити в них не було. Зранку легко поранені вояки разом із санітарами допомагали виносити покійників. Серед них і Федір. Петро впізнав свого краянина у зарослому вусами і бородою пацієнтові зі зграбними рухами рисі, незважаючи на те, що шрапнель продірявила Федорові м’які тканини лівої ноги. Кістки, дякувати Богу, вціліли, а рани затягнулися. Федір кульгав. Коли Петро шарпнув Федора за рукав і той обернувся, Урбан побачив темні, як весняні води Джуринки, очі Критая. Хтось вирішив їх зіткнути лобами на белградській вулиці, щоб вони разом сіли їсти білий духмяний хліб. Поручник Урбан щойно вийшов із пекарні на вулиці Теразійській, поруч із аптекою «Код цара Душана». Вони відійшли вбік. Вояки Урбана сіли на сходи будинку навпроти, очікуючи, поки їхній офіцер поговорить зі своїм знайомим. Вони не знали, ким доводиться лейтенантові Федір. Були в їхньому підрозділі поляки, словенці, хорвати і румуни з Баната. Говорив із ними Петро німецькою, але найчастіше кожен із них звертався до поручника своєю.

Заскрипів санітарний віз, померлих цієї ночі повезли в напрямку найближчого цвинтаря. Повільне торохтіння воза й поцокування кінських копит роздерло тишу. І навіть зустріч Критая з Урбаном виглядала невірогідною. І хліб, який поручник хотів поділити поміж своїм загоном, а тепер з’їсть із Федором, — усе виглядало дивно. Дивно, як війна й життя на війні. Санітарний віз поволі їхав догори звичним маршрутом — вузькою, як прорізь у замку, вуличкою.

Несподівано перед втомленими війною Критаєм і Урбаном, які сиділи під будинком, посередині чужого міста, вихором промчав кавалерійський загін.

«Може, помиєш руки?» — запитав поручник Урбан після того, як промчали кавалеристи.

Федір махнув рукою.

Тоді Петро розламав навпіл подовгастий, як голова коня, білий буханець і простягнув його односельцеві. Сиділи, спершись об сіру стіну будинку. Сиділи і їли. Навколо них ще палав Белград, кудись поспішали військові пожежники. Потім з’явилися біженці — і старий серб, що гнав череду овець, незважаючи ні на кого, покрикував на баранів, наче на пасовищі.

Ця зустріч не тішила Критая, бо поміж ним і Петром стояла Настя. Обом проколола серце трояндовою шпичкою. Не знати, чи дівчина любила Петра, але перед війною погодилася на шлюб із ним, і Баревичі тішилися доччиним вибором. Затаїв образу Федір Критай на Петра і здушив своє серце, наче молоде голуб’я. І ось нині спитав лейтенант кульгавого солдата, назвавши солодке дівчаче ім’я Баревичевої Насті, чи той що-небудь чув про неї. Петро відповів, що нічого не знає. Листів не отримував від початку війни, бо Митниця під москалями.

Хліб заїли синіми сливками. Пригостив Федір, витягнувши їх із глибокої кишені шинелі.

Петро, залишивши Критая самого посеред порожньої вулиці, пішов зі своїми вояками до комендатури.

Тепер Федір Критай був під Язлівцями.

У розмові з майором Вінклером Федір розповів, що йому знайомі всі дороги та стежки до Митниці. Хвалився, що навпомацки може зайти до селища. Майор поцікавився: звідки у Федора така упевненість? Критай відповів, що він сам із Митниці, а до Язловець находився дитиною пішки.

Напередодні Пасхи Критай отримав наказ перейти лінію фронту й дістатися Митниці. Залишивши позаду поруйновану язлівецьку фортецю, зайшов у лісок, що переповзав через високий пагорб. Критаєві потрібно було перейти цей ліс, аби дістатися рівнини, за якою були Сині озера і Горб-Долина. А звідти, оминаючи російські позиції, спробувати потрапити до селища. У лісі, на одній зі стежок, йому перебігла дорогу худюща, вимащена лісовим болотом лисиця. Критай хотів подивитися, куди вона біжить, але потемніле за зиму хутро сховалося за чорними грабовими стовбурами. У верхів’ях крон копошилися ворони, готуючись до весняного шлюбного часу. У лісі траплялися ще де‑не-де латки снігу. Федір перейшов лісисту гору надвечір. За цілий день він утомився, але перепочити вирішив у гайку перед Горб-Долиною. Йому ще знадобиться сила, щоб перебігти туди, коли сутінки накриють поля. За останніми деревами просвічувалося митницьке поле. Критай добре бачив російські шанці. Він помітив російських спостерігачів. Виліз на міцне дерево і став чекати ночі. Поки йшов, то розігрівся й ніякого холоду не відчував. А на дереві, розхитаному пронизливим вітром, відчув як по спині пробігли сироти. З російських позицій ліс і поля хаотично просвічував прожектор. Боячись несподіваної атаки австрійців, світло прожектора до світанку розливалося по землі й по небу. О четвертій ранку, коли Федір задрімав, збоку Митниці почулися дзвони. Він здригнувся, перехрестився і зліз із дерева. Знав, що спостерігачі й варта змінюються кожних три години. У ці хвилини прожектори завмирали. І це був короткий час, щоби Федору вдалося добігти до бузкового гаю. А звідти — вже якось до Горб-Долини. Як? Він ще не знав. Але прожектори не вимикалися, вони тільки завмерли. У нього було кілька хвилин, щоби рвучко добігти до гаю. В одну мить йому згадалася лисиця. Як прудко вона перебігала. Критай уявив себе тою лисицею. На мить він позичив у неї чотири ноги й, не чекаючи вже ні хвилі, пригнувшись, вибіг із лісу. До бузкового гаю метрів триста. Федорове серце калатало. Здавалося, воно вилетить через вуха або вивалиться з писка. Він біг, бачачи перед собою темну пляму бузкових кущів. Якби хто спостерігав за Федором цієї миті, коли він ставав з кожним подоланим метром прудкішим за лисицю, то запримітив би, що в суцільній темряві нестримно рухається темна цятка. «Ще трохи, ще трохи, ще трохи», — відбивалося ритмом у Критаєвому мозку. І коли він із розгону влетів у кущі бузку, обдерши лице об покритий тонкою кіркою криги сніг, з його утроби вивалилася смердюча юха сніданку. Федір відхаркався. Витерся снігом, полежав, перевернувшись на спину. Над головою у плетиві гілля висіло перехняблене пташине гніздо. Густий потік світла російського прожектора на мить розлився по бузкових кущах. З того місця, де Федір дочекався світанку, він знав, як непомітно перейти до Горб-Долини. З глибокого видолинку до перших хат Язловецького кінця — шапкою докинути. Невідомо, у якій з них можуть ночувати російські солдати. Звичайно, що ночують поблизу фронтових позицій. Не будуть же змінювати вартових і спостерігачів, ідучи з іншого кінця селища? Поміркувавши, вирішив Федір іти одразу до церкви, щоби замішатися в натовпі односельців під час Пасхальної служби. Коли він про це подумав — селищем розбрехалися пси, запіяли когути й заіржали коні.

Церква з надламаним хрестом після авіаційного бою в митницькому небі скидалася на курку з перекушеним гребенем. Але цього Федорові ще не видно — туман забілив видолинки вуличок. Дорогою ледь не зіткнувся з трьома москалями. Вони вийшли з Бурмейчиної хати висцятися. Критай чув дзюркотання молодих струменів. Він приріс до широкого стовбура ясена. Брови й вуса в нього змокріли. Вітер наганяв пасма туману. З хати вийшло ще троє. Федір здогадався, що це спостерігачі. Трійця і справді рушила в напрямку Язлівця. Туман забілив їх. Прокашлюючись, віддалилися від Федора. Критай намагався йти стежками. Біля Червоної керниці спустився у видолинок потічка й берегом, прокрадаючись, дійшов до містка. Потічок впадав у Джуринку. Лівий берег річки вивищувався над пологим правим.

Федір Критай не знав, що через тиждень опісля їхньої з Петром зустрічі Урбана заколе вилами старий серб в айвовому садку. Це трапиться в Земуні, передмісті Белграда. У розпанаханий живіт старий насипле достиглої айви. Убивцю розстріляють. Загін Урбана вислали до белградської околиці перевіряти розвідувальну інформацію про цивільний опір. Урбан сам увійшов у двір, де порався старий чоловік. Поручник привітався, але старий відмовчався. Він зривав айву і складав на розстелену квітчасту домоткану верету. «Глухий як пень», — подумав Петро. Туман, народжений цього ранку над річкою Савою, перемішавшись із запахом медових плодів айви, розносив солодкавий дух. Живіт Петра з виваленими кишками, звідки витікала липка кров і ранішня їжа, накрили шерстяною хустиною. Пораненого лейтенанта перенесли на санітарний віз, але не довезли. Він втратив багато крові й знепритомнів, не доїхавши до лазарету. Тією ж вуличкою, в яку можна було пропхати тільки ключ, бо така вузька, попри аптеку «Код цара Душана», на сходах якої їли білий хліб Петро з Федором, тиждень опісля повезли на цвинтар нещасного Петра. Лейтенант Петро Урбан закінчив війну з айвою в животі, плодів якої ніхто в поспіху не вийняв. Можливо, з нього виросли айвові дерева, що тепер духмяно пахнуть щовесни. І той запах — через воєводинські рівнини і хребти Карпатських гір гінкі вітри доносять до Митниці. Трапиться диво, коли польська пошта у 1920 році принесе до Баревичів поштівку зі знімком — Петро з товаришем по службі Хаїмом Дермером. Розбираючи кореспонденцію в поштовому відділені містечка Н., поштар виявить сотні залежаних листів та листівок, які далі цього відділення й не пішли. Ось так відправлена фотокартка з листом, датованим 1915 роком, через п’ять років дісталася Митниці.

Федір дочекався темряви. Він підстеріг легку здобич — Попідлідвзеленікукурудзи. Той не очікував побачити Федора. Попідлідвзеленікукурудзи з перестраху ледве ворушив язиком. Але віддихавшись, отямився. Вони пішли до о. Феліштана. Залишивши Критая біля дзвіниці, Попідлідвзеленікукурудзи позаглядав попід вікна парохового дому. Знову почали брехати пси. Збоку горішнього фільварку кавалерійський ескадрон із гуркотом з’їхав до річки. У хліві cкрізь терли рогами об жолоби корови отця Феліштана. Певно, що обидві були ківними. Паніматка Катерина ретельно вела календар тільності, бо отець порався зі своїм садком. Вона розрахувала, що після Пасхи в їхньому господарстві з’явиться приплід. «Який нині день?» — питалася часом паніматка. Отець, думки якого були біля айвових дерев, відповідав не відразу. Він брав із полиці «Календар Руського Народного Союза в Америці на рік звичайний 1914» і, послинивши пучку вказівного пальця, перегортав сторінки. Знаходив місяць і число. «Квітень, — казав до прикладу, — число третє». А тоді знаходив ім’я якогось святого й бідкався, що забув пом’янути під час недільної літургії. «Нічого, — відповідала на те паніматка, — пом’янеш тої, що прийде». І додавала, що реченець для їхніх корів, за її припущеннями, вже надходить. Про це розповів Федорові, повернувшись, Попідлідвзеленікукурудзи. З хліва доносився сопух прілої соломи, перемішаної з коров’ячим лайном і сечею. Піяли чимось сполохані на бантах кури, яких удень відстрілювали солдати, а ночами тягли по оборі куниці. Теплий коров’ячий дух нагадав Федорові батька, Саверка Критая, який повторював, щоби знати, буде твоя дитина, коли виросте, ліворукою чи праворукою — то дивися, якою рукою схопиться за пуцюрину. Усі його хлопці вперше хапалися лівою рукою, а тоді за них хапалася смерть. І тільки один із десяти Саверкових синів, Федір, схопився вперше правою. «Може, тому й вижив», — марикував собі Критай. Федір пригадав, що якось дня, коли йому виповнилося, може, з десять років, батько сказав, що нині вони поведуть до бика сорокату ялівку Ксеньку. Між Ксеньчиними рогами виднілася біла цятка, схожа на віфлеємську зірку. Федір чув, як батько говорив мамі, що ялівка літиться. Вивівши того ранку Ксеньку на обору, спочатку напоїли її. Пила спрагло. З морди тяглася липка зеленувата слина. Старий Критай вів Ксеньку за мотузок, а малий Федьо виламаним із верболозу бучком підганяв. Усі, хто траплявся їм того ранку на шляху, казали помагайбіг. Вулиця, де жили Критаї, знала, що десятирічна корова в них здохла з застряглим у проході ненародженим телям. Ноги теляти стирчали, безсила корова не могла виштовхнути його назовні. Тоді кілька хлопів узяли мотуззя, прив’язали до ніг теляти й витягнули мертвим. А корова, полежавши на оборі до ранку, випустила зелений дух. То трапилося в травні. Мухи з мурахами обліпили вилізлу з проходу сіру плаценту, — і за кілька днів з’їли. Митниця зазвичай збирала гроші погорільцям та тим, хто втрачав дійну корову, допомогла й Саверкові — він купив ялівку.

«Тату, — весело говорив Федьо, — а як Ксенька народит тилє, то буде мати з ким балакати на Свєтий вечир».

«Та вона може балакати і з курми».

«З курми? — засумнівався Федьо. — А про що вона з курми би балакала?»

«Не знаю, може, про сніг».

«А кури знают коровєчу мову?» — не вгавав малий.

«А певно шо знают».

Так вони вийшли на дорогу до фільварку. Там, на панських луках пасся Босяків бик. Критай домовився з Босяком, щоби той також прийшов. Чорний бик симентальської породи, якого Босяк відкупив у Коритовських за грубі гроші, прив’язаний шнурком, поволі ремиґав траву. Критаї підвели ялівку і стали чекати на Босяка. Удалині виднівся панський дім і господарські забудови. А тут, куди прийшли Критаї, — великий лан для випасу худоби форналів Коритовського. Лан збігав через невеликі пагорби до Ставищ. Бик у Федьових очах виглядав грізним. Опустив свою масивну голову, щипнув трави й висрався. Федьо прикрив рукою носа, але смердючий запах швидко порозносили потоки вітру. Босяка чекали, бо минулого року бугай розпоров корову, приведену з-над Дністра. Босяк привітався, витягнув із землі кілок і, не відпускаючи шнура, повів бика до ялівки.

Фельдфебель Критай на третій день непомітно повернувся до Язловця. Розвідав, що другий корпус генерала Васілія Флуґа розквартировано в кількох місцях, і повідомив майора Вінклера й обер-лейтенанта Пфайфера, що в Митниці перебувають підрозділи 26-ої і 49-ої піхотних дивізій, а на фільварку — кінно-артилерійський дивізіон.

[Російська імператорська армія. РИА]

За сто кілометрів від Митниці та Язлівців у колишньому прикордонному Волочиську 2 квітня 1916 року відбулася нарада Південно-Західного фронту. На нараді були присутні командуючий 8-ою армією генерал-лейтенант Калєдін, 7-ою — генерал від інфантерії Щербачов, і 9-ою — генерал від інфантерії Лєчіцкій. Командуючий фронтом генерал Брусілов виклав план майбутньої наступальної операції, затверджений у лютому Ставкою Верховного Головнокомандуючого в Могилеві. Усі командуючі армій висловили сумнів щодо успіху запропонованого наступу. Їхні аргументи Брусілов відкинув. 18 квітня на з’їзді командуючих армій прийняли директиву № 311. На 7-му армію генерала Щербачова, частина якої утримувала позиції саме в місці, що цікавить нас найбільше — Митниці та Язлівцях, покладалася розробка основної наступальної операції. З протилежного боку оборонялися Південна армія фон Боттера. У самих Язлівцях розміщувалися війська австрійського генерала Адольфа фон Ремена. Генерал Дмітрій Щербачов головний удар поклав на 2-ий армійський корпус генерала Васілія Флуґа, якому з правого флангу допомагатиме 3-я Туркестанська стрілецька дивізія генерал-майора Віктора Нагаєва, а з лівого — 2-ий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гусейна Хана Нахічеванського. Приготування корпусу Флуґа до наступальної операції розпочалося відразу після ухваленої директиви. До першої оборонної лінії австрійців, котра охороняла Язлівці, з Митниці було не більше двох-трьох кілометрів. Другу ж лінію оборони звели за Стрипою. За другою тягнулася третя. Навіть якщо Флуґ проломить першу лінію й захопить Язлівці, а Нагаєв із Ханом Нахічеванським зможуть одночасно утримати фланги під час контрудару, то форсування ріки неминуче стримає наступ. Необхідно, вважав Щербачов та його штаб, провести масовану артпідготовку для успішного просування піхоти й кавалерії. Залучити наявні авіаційні апарати. З Чорткова перекидали кінно-артилерійський і мортирно-артилерійський дивізіони. Для форсування Стрипи готували понтонний дивізіон. У містах Росії формувалися загони Червоного Хреста, які направляли до Чорткова. До Волочиська почали прибувати потяги з медичним устаткуванням для польових і стаціонарних госпіталів.

[Язлівці]

Навесні 1916 року Язлівці мали такий вигляд, наче ніякої війни в околицях не було. Шлях через Бровари на Бучач — єдиний, звідки можна було армії фон Ремена отримувати допомогу — резерви й боєприпаси на випадок нападу росіян, — був відкритим. Поруйнований замок, вірменська церква й польський костел утворювали в містечку архітектурний трикутник і виділялися серед покритих соломою будівель. За Язлівцями Стрипа входила в густі ліси й кам’янисті пагорби. Там австрійська оборона була особливо дірявою, бо покладалися на неприступні каньйони.

[Цісарсько-королівська Армія K.u.K.]

Для штабу фон Ремена військові фотографи ранньою весною відзняли панораму Язлівців. «Якщо росіяни наступатимуть, то найкращі позиції захопити містечко, — міркував фон Ремен, — з флангів. Одні — з боку Новосілки, а інший — з боку Малих Заліщиків. Наступати навпрошки, навіть зламавши першу лінію, важко було би будь-якій армії — високі горби, порослі грабовими лісами, захищали містечко. Здолати такі перепони легше піхоті, але не кавалерії, тим паче без підтримки артилерії».

[Великий князь Міхаіл Алєксандровіч]

Після здобуття Язлівця військами генерала Щербачова в червні до Золотого Потоку приїхав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Ще в лютому 1916 він пробув двадцять вісім днів у Копичинцях, про що залишив щоденникові записи. Записи свідчили, що штаб 2-ого кавалерійського корпусу, яким він командував, розміщувався в Копиченцях, а штаб 7-ої армії генерала Щербачова — в австрійському Гусятині. У кожному записі Міхаіл Алєксандровіч згадує, що чи не щодня пише листи або надсилає телеграми Наташі Брасовій, своїй морганатичній дружині. Наслідком бурхливого кохання було народження 1910 року сина Георгія. Міхаіл Романов таємно повінчався з Брасовою у Відні 1912 року. У Копиченцях великому князеві призначили конвой, тобто охорону під командуванням підполковника Пантєлєєва. Великого князя, окрім охорони, постійно супроводжуватимуть Ларька (граф Іларіон Воронцов-Дашков), Керім (ротмістер Кабардинського кінного полку Керім Хан Ериванський), Вязємскій (князь Владімір Алєсєєвіч). У Копиченцях на початку 1916 року війська перебували зиму, тому особливого командування від великого князя ніхто й не очікував. Тут він написав свій духовний заповіт, багато читав, відвідав фільварки в Шмаківчиках, Чорнокінцях і зустрівся з губернатором Чарторийським. 28 березня виїхав із Копиченець з князем Бєгєльдієвим і княгинею Ігнатьєвою двома автомобілями до Кам’янця. Там на них чекав особистий вагон, причеплений до потяга. У січні 1917 року Міхаіл Алєксандровіч востаннє відвідає театр воєнних дій у Галичині й Ладомерії, пробувши якийсь час у Надвірній, але в передгір’ї Карпат пошарпані імператорські війська застрягнуть.

15 червня бої перенеслися за Стрипу та в деяких місцях за Дністер. Штаб 2-ого армійського корпусу генерала Флуґа ще до 20 червня знаходився в Язлівцях і тільки наступного дня рушив уперед за військами, що йшли в наступ. Зрозуміло, що великі втрати, яких зазнав корпус Флуґа, не дозволяли блискавично розвивати наступ. Шалений опір групи генерала Бйом-Ермолі та Південної армії Ботера на деякий час стримали російський наступ.

Літо було спекотне.

Резервні російські полки купалися в річках, фотографувалися, а за кілька кілометрів від них передові частини Щербачова здобували місто за містом.

9

Народження

Про народження Дмитра Баревича говорили різне. Одні — що пологи приймали офіцери кавалерійського полку, інші — що при народженні дитина ледь не задушилася пуповиною, яка стиснула тендітну шийку. Були й такі, що бачили, як юна мама сама перерізала пуповину ножем і, обгорнувши спідницями тільце новонародженого, пройшлася гола Митницею. Одні казали, що народився він на язловецькім полі в російському шанці. Інші плели про народження в домі Коритовських, куди забрав молоду Баревичеву її черговий коханець — російський кавалерист. А Попідлідвзеленікукурудзи божився, що Дмитро народився в пивниці, у домі Баревичів, під час наступу на Язлівець. Казав, що сам бачив пологи. Брехунові, звісно, ніхто не вірив, але це була свята правда. Продовжувач чоловічої лінії роду Баревичів попросився на світ Божий у червні 1916 року. Місце, де йому призначалося побачити світ, називалося Митницею, а його мама Настя Баревичева до самої смерті збереже таємницю про Дмитрового батька. Бо навіть вона, офіційна наречена вчителя Петра Урбана, ґвалтована офіцерами й солдатами різних армій, не була впевнена, чиє сім’я присмокталося й пустило корінь у її молодому лоні. Цю таємницю спробувала розгадати Анна-мурзиха, мама Насті. Перше спало їй на думку, що Настя зачала від російських солдатів. Потім, коли на голівці немовляти почало з’являтися темне волоссячко, згадала про турка, привезеного Настею з Горб-Долини. Але врешті переконала себе та інших, що батько хлопчика — австрійський обер-лейтенант Малер.

У транві 1916 в Баревичів розквартирувалися піхотинці Чернігівського полку. Анна, прислухавшись до розмов солдатні, зрозуміла, що вони очікують наказу наступати. Перед ранком зчинився гарматний гул і тривав аж до обіду. Стало зрозуміло — почалося. Під Митницею двигтіла земля. Селищем підкидало. Будинок Баревичів хилитався, здавалося — стіни розлетяться, а дах накриє всіх, хто там є. До обіду російська артилерія припинила обстріл. А тоді вдарили австрійці й перегаратали пів селища. Анна-мурзиха помітила, що Настин живіт помалу опускається вниз, і пологів можна очікувати вже ось-ось. «От, холєрна дівка, — думала Анна, — вибрала собі днину». Того ж дня дім і обора Баревичів опустіли. Розквартирований полк почав займати передові позиції за селищем. Наступного дня москалі повторили обстріл. Відповідь австрійців цього разу виявилася такою нищівною, що митницькі поховалися в пивниці та ями, щоби пережити нещадний вогонь. Анна з Настею перебралися до пивниці. Тоді згоріло пів Митниці. Багато погинуло на Тій Горі, куди скерували найбільший вогонь. Анна, боячись за Настю, яка нагадувала гуску, бо ходила під ваготою живота, перевалюючись із одного боку на інший, знесла дві мидниці, кілька рушників і простирадл. Очікуючи найгіршого — чи вдасться знайти у цій веремії кушарку? — захопила про всяк випадок пляшечку горілки й ножа. Ножем Анна переріже пуповину, якої не зможе перекусити. Запаслися на якийсь час харчами. Під час найбільшого обстрілу з австрійського боку Анна ще раз вибралася з пивниці нагору, бо забула свічку й сірники. До виходу приставила драбину.

Настя поволі, підтримуючи однією рукою живіт, зійшла в суцільну темряву, яку розсівало бліде світло двох каганців. Коли канонада накрила маленьку перестрашену Митницю, як мишу мітлою, своєю розчепіреною вогненною долонею, Баревичева відгородилася від світу дверцятами, але не зачинила їх на колодку. Настя примостилася під стіною. Анна наперед почала приготовляти місце для породіллі в найдальшому кутку пивниці. Настя тяжким поглядом спостерігала за мамою: як вона ставить мидниці, поруч яких стоїть заздалегідь набрана з Червоної керниці вода. Хто ж знає, як довго триватиме наступ і коли розродиться Настя? У глибокій ямі мурованої пивниці за якийсь час людей набилося стільки, що сморід сечі перебивав запах підгнилої бараболі. У глибині, у правому кутку ходили справляти нужду чоловіки й жінки. Чоловіки сцикали по камінних, замшілих зеленою муравою стінах, а жінки, розчепіривши ноги, іржавими струменями зволожували глиняну долівку. Найгірше було, коли хто йшов у куток із булькотливим шлунком. Усі відсувалися якнайдалі. Щойно припинявся обстріл, хтось відчиняв дерев’яні дверцята до пивниці — провітрити, а ззовні ввалювався запах пороху з димом. Всидіти було неможливо, але виходити назовні — то наражати себе на смертельну небезпеку. Запахи диму, горілої соломи й людських екскрементів Настя відганяла від себе долонею. Селище горіло. Коли Баревички вилізуть драбиною з пивниці з завиненим у конопляну верету немовлям, то побачать, що половину їхнього дому розвалено снарядами. Вікна висітимуть у повітрі, ледве тримаючись за сволоки й фаціяти. У глибині, за домом, на місці стодол зі стайнями — купи каміння і цегли.

Відчувши наближення пологів, Настя закусила один кінець своєї хустки, зав’язаної по-молодицьки, і погладила живіт. Вона покусувала почорнілі вуста, ледве стримуючи стогін. Болі напливали хвилями. Над домом Баревичів перелітали артилерійські снаряди, двигтіла земля, і, здавалося, трясло цілим світом. А коли з митницького боку російська артилерія вдарила гаубицями, Настя відчула, що по її литках потекли теплі пологові води. Надійшло миттєве полегшення — їй здалося, що вага живота зменшилася вдвічі.

Для всіх було таємницею, як опинився в пивниці з Баревичами Попідлідвзеленікукурудзи. Йому ж ближче було перебігти до о. Феліштана. Але брехун сидів у ямі під домом Баревичів, розповідаючи різні брехні. Анна та й інші перехованці були вдячні, що Попідлідвзеленікукурудзи в таку тяжку годину з ними. Потім, по війні, переповідатиме, як злетіла в повітря корова з Баревичевої стайні й упала на кушарку, по яку його послали, бачачи, що в Настиному соромі застрягла голівка немовляти, а породілля заціпеніла від страху. Тоді Анна послала Попідлідвзеленікукурудзи по кушарку. Де ж її шукати? Грубими посвистами летіли над Митницею снаряди й тонко тяли кулі карабінів. Вибухи відлунювали далеко під Язлівцями, але гучна луна канонади поверталася до Митниці. Бух-бах. Ба-а-а-а-ах-бу-у-у-у-ух. Вогонь перекидався від стріхи до стріхи. На Тій Горі, куди долітали австрійські снаряди, горіла кожна хата. Легенький липневий вітерець, наче шаленець із сірником, переходив із подвір’я на подвір’я й торкався сухої соломи. Попідлідвзеленікукурудзи прибіг до кушарчиної хати. Побачив, що оглухла кушарка сиділа на мішку бараболі з образом Богородиці на колінах. Сиділа перед хатою, наче навкруги нічого не відбувалося, і заворожено дивилася на вогонь, що пожирав солом’яні стріхи хат. «Вона — мішіґіна», — сіпнулася жилкою на скроні думка в Попідлідвзеленікукурудзи. Він прокашлявся, бо дорогою надихався диму, і схопив кушарку за руку. Тягнув силоміць за собою. Щойно вибігли на язловецький шлях — прицільним пострілом рознесло кушарчину хату, а тоді Попідлідвзеленікукурудзи відчув ослаблу кушарчину руку й тяжке її тіло. Від кулі кушарка присіла, і брехун, побачивши на сорочці червону липку пляму, залишив її на гостинці. Тільки-но відбіг, як снаряд, що потрапив у хлів, виніс звідти вибуховою хвилею корову. У повітрі шматки корови розлетілися, наче їх розділив селищний м’ясар. Передні ноги з коров’ячою головою впали на вже мертву кушарку. Її після наступу поховали разом із коров’ячою головою, бо відділити одну від іншої було неможливо.

У Насті опустився живіт — почалися пологові конвульсії. Не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи з кушаркою, навколо неї скупчилися жінки. Найкраще було б перенести її до хати, але обстріли не припинялися. То там, то тут гриміли вибухи, і Анна, змивши руки й ножа горілкою, перерізала пуповину. Тільце новонародженого з потьоками материної крові обтерли й загорнули в білу півку. Брехунові пощастило: ні кулі, ні снаряди його не драпнули. Він прибіг до пивниці сказати, що вбита кушарка лежить на гостинцеві. Щойно Попідлідвзеленікукурудзи заскочив до пивниці — почув вереск новонародженого й перехрестився. Майбутній господар дому, п’яте покоління від Гриця Баревича, заходився плачем — мабуть, від щастя народження. Поруч, укрита веретами, тихо стогнала Настя. На другий день, коли фронт пересунувся з Язлівця ближче до Стрипи й Бучача, з пивниці Баревичів люди розійшлися по своїх хатах. Анна внесла в дім немовля. За нею ввійшла Настя й без сил упала на постіль. У неї довго не припинялася кровотеча.

З митницького неба осипалися серпневі звізди. Вони падали ночами, перестиглі, з невидимої небесної грушки. Настя знала, ту грушку трясуть ангели. Ще малою думала, заглядаючи в темне склепіння неба, що за Язлівцями, де живуть інші люди, їх визбирують по дорогах, як кінські гімнюхи для мащення стін. Настин батько Данило записав дівчинку до гімназії в Чорткові, організованій місцевим адвокатом та кількома вчителями-українцями. Він винайняв у місті для дочки помешкання неподалік будинку Ісака Мослера, у домі якого дві кімнати першого поверху займала гімназія. З-поміж засновників української гімназії зустрічаємо й Петра Урбана, молодого вчителя — абсольвента Віденського університету. Настя була єдиною ученицею серед двадцяти гімназистів першого набору. Кількарічне навчання й перебування в Чорткові змінило її. Вона збагнула, що в книжках приховані від інших різні країни й люди, яких вона ніколи не бачила й не зустрічала. У гімназійній бібліотеці можна було прочитати кілька віденських газет і львівське «Діло». Книжки з географії, астрономії, фізики й літератури замовляли у Львові, Тернополі та Чернівцях.

Зустріч Насті з Петром Урбаном була звичайною зустріччю учениці з учителем. Урбан викладав природничі науки та вів гурток із астрономії. Записавшись до гуртка, Настя побачила різноманітні мапи зоряного неба, які вчитель показував під час занять. А коли на власні заощадження й позичку з банку Урбан придбав телескоп, то мандри чортківським небом, сповненим таємниць, стали для Насті улюбленим заняттям. Коли вона на літо поверталася до Митниці, то вислизала з дому опівночі, вилазила по драбині на дах стодоли і спостерігала за сузір’ями, про які вже знала. Урбан розповідав про сонце й місяць, про календарі, пов’язані з циклами небесних світил, про сонячні й місячні затемнення, про скупчення зір, що називалися Чумацьким шляхом, Волосожаром і Квочкою. Настя стежила в серпневому небі за меткими кометами з вогняними шлейфами, за звіздами, що мчали стрімголов. Одного разу Анна, прокинувшись, не знайшла дочки в ліжку. Вийшла на подвір’я й побачила, що Настя сидить на драбині, приставленій до стодоли. Анна перелякалася, подумавши, що Настя — сновида. Стягнула обережно дочку з драбини й уклала до ліжка, а зранку поділилася нічною пригодою з Данилом. Данило за сніданком запитав Настю про нічний випадок.

«Я вивчаю небо», — відповіла дівчинка. І розповіла, що вчитель Урбан радив усім гімназистам роздивитися небо, щоби восени поділитися своїми спостереженнями.

«Я записалася до гуртка пана Урбана».

Данило переглянувся з Анною. Батьки впевнилися, що з Настею все гаразд — дитина пізнає світ.

«А хто він, Настю, цей учитель?» — запитала мама.

«Не знаю, вчить нас фізики й астрономії».

Учитель познайомив учнів із календарями. Розповів, що від того, на якому місці неба знесеться тепле яєчко сонця й зимне яєчко місяця, залежить кількість годин, днів і місяців у році. Розповів, що у світі євреї живуть за своїм календарем, християни й магометани — за своїм.

«Навіть, — сказав Урбан, — у китайців існує свій календар, а роки називаються іменами тварин».

«Якими?» — зацікавився хтось.

«Пацюк, Бик, Тигр, Кріль, Дракон, Змія, Кінь…» — сміх перервав перелік китайських років. Дивно було це чути дітям пшениці.

«А як називатиметься 1915 рік?» — запитала Баревичева.

Урбан погортав книжку:

«Рік Кроля».

«А 1916?» — вона хотіла уявити себе в недалекому майбутньому шістнадцятирічною.

«Дракона, — відповів учитель. — А чого тебе цікавлять ці роки?»

«Не знаю».

Хіба вчитель і учениця могли знати, що саме 1915 буде роком смерті Урбана, а наступного 1916 Настя розродиться в пивниці власного дому сином, який не дізнається імені батька.

Через чотири роки після розмови про календарі Урбан заручиться з Настею.

Найбільше книжок — про це знали учні державної й української гімназій у Чорткові — зберігається не в крамниці Марґуліса й навіть не гімназіальних бібліотеках — вони живуть у палаці чортківського рабина. Павло Бабин, найбільш здібний учень, підслухавши на ринку розмову двох хасидів про вченість і книжки ребе, запропонував товаришам пробратися до палацу й подивитися, чи насправді Ісроель Фрідман володіє таким багатством. До Бабина пристало кілька хлопців і Настя. Змовницька шайка підбила на цю авантюру також учня державної гімназії Хаїма Мослера. Хаїм, який кілька разів зі своїм батьком заходив до рабина у двір під час юдейських свят, добре знав, з якого боку можна підступитися до палацу. Хаїм також підтвердив, що бачив у палаці високі шафи з книжками різними мовами, але зажадав, щоби змовники відвели його до цукерні й купили все, чого він забажає. У Бабина вибору не було — і він позичив у Насті гроші. Хаїм виявився ще той хрунь — набивав свій широкий рот, обсипаний рудим ластовинням, усіма ласощами, що були в цукерні. Після того, як Хаїм відвідав цукерню двічі, Бабин із приятелями примусили Хаїма вести їх до палацу. Той викручувався, але притиснутий аргументами про цукерню, змушений був призначити час відвідин дому цадика. Коли закінчилися гроші, Павло піймав Хаїма в коридорі будинку на виході і пригрозив розплатою за невиконану обіцянку. Змовники, яким було по одинадцять-дванадцять років, пішли за Хаїмом бічними вуличками до палацу Фрідманів. А щоб не привертати уваги, запаслися папером і олівцями — переписували будинки, начебто таке завдання їм заповіли в гімназії. Дійшли до огородженого палацу, побачили у дворі силу-силенну бричок.

Тільки-но Чортків облетіла звістка, що Ісроель Фрідман віддає чотирнадцятирічну дочку Хаву за златопільського ребе Цві Аріє Тверського, зворохобилися міські хасиди. Розворушився мурашник. В усіх єврейських крамницях тільки було й мови про майбутнє весілля Фрідманової дочки. У ребе майже щороку траплялися весілля, поки не поодружував одного за одним усіх чотирьох синів. Минулого року старшу дочку Міріям видав за сина свого кузена Менахема Нухемома Фрідмана зі Штефанешті. О, що то було за весілля!

На весілля, яке справляли в палаці ребе, прибула не одна сотня гостей. За ними спостерігали тисячі цікавих очей містян. Вулицями Чорткова неможливо було пройти, їх заповнювали хасиди, які стікалися до дому цадика, мов потічки до ріки. У такі дні жандармська комендатура стягувала додаткові сили з Бучача й Гусятина. Хасидські двори Галичини, Буковини й Волині мчали на бричках, щоби встигнути побачити зустріч молодого з молодою у дворі Фрідманів і засвідчити свою глибоку пошану ребе. До ребе з’їжджалися перед шабасом віровизнавці з усієї Галичини й Буковини. У вікнах світилося. Подвір’я скидалося на ярмарок в Улашківцях. Одні, щойно прибувши, переносили свої куферки з одягом і книжками в дім. Інші, вітаючись одне з одним, поселялися в бічному будинку для гостей. Хаїм декого з прибульців знав: він шептав Бабину на вухо, що той сивий — ребе з Гусятина, а той ґелеватий — із Бучача, а цей рудий, як сонце, — з Садгори. Якби діти пшениці знали, кого вони бачили на рабиновому дворі, то могли б колись переповідати своїм онукам про цвіт і галуззя хасидських дворів, які постали перед їхніми очима. Але ті, про кого з захопленням говорив Хаїм, були для Павла чи Насті порожнім місцем. Бачили вони, що кожен із прибулих привіз на весілля подарунки. Хаїм прицмокував язиком. Хлопець уявив, якими багатими будуть у Фрідманів Суботні й весільні столи. Тиждень у чортківських пекарнях випікали халу й білі булки. Скубали гусей на подушки й перини, які забере з собою панна молода, коли залишить батьків дім. З обпатраних курей і гусей, зачеплених за крила на гаки, стікала кров. Різники побожно дотримувалися кошерних приписів Тори. Топили гусячий смалець, яким змащуватимуть бляшки для печені. А за рік до весілля чортківські ткачі наткали стільки єдвабу та атласу для нареченої, а шевці нашили силу-силенну спідниць і сукенок, їй могли би позаздрити найбагатші панянки! Дещо прикупили у крамницях Львова та Відня і привезли до Чорткова. Усе, що прибувало до цадикового двору, служба складала у скрині. Посаг нареченої зростав, наче тісто на дріжджах. Солодкий запах білого хліба, спеченого на відбірних жовтках яєць, воркотав голубом у шлунках містян. Щоранку, ковтаючи духмяне повітря, вони згадували про наближення весілля. Хасидські двори століттями перебували в тісних стосунках. Рабаї віддавали дочок чи одружували синів із близькими родичами. Дібра, звичайно, примножувалися, але небезпека кровозмішення могла нашкодити потомству. Одне непокоїло наречену Хаву — майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Хавою, він приставав до чортківського двору. До «Златопіль» зможе додати «Чортків». Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського. Звичайно, ніхто не примушував Хаву обирати собі за чоловіка Цві Аріє. Дівчина могла відкинути пропозицію, якщо б наречений не подобався. Одна зустріч не залишила в її пам’яті ніяких рис обличчя майбутнього чоловіка. Хава запитала батька, чи не могла б вона відвідати сестру Цві Аріє. Насправді нею керувало бажання побачити нареченого. Ребе Ісроель Фрідман розгадав намір Хави, інакше б він не був правнуком Баал Шем Това, і дозволив відвідати дім Тверських до весілля. Повернувшись через кілька днів, Хава зсередини світилася щастям, і батько зрозумів, що весілля відбудеться.

Звісно, усього цього не знали Павло Бабин, Настя Баревичева й Микола Красножон. Вони бачили, як метушаться сотні чоловіків у дворі чортківських цадиків, очікуючи приїзду нареченого. Цві Аріє Тверський, вбраний у чорну єдвабну бекешку й чорного капелюха, прибув у супроводі хасидського почту, перебраного в козацькі строї.

Сімох вершників, що оточили півколом бричку молодого й летіти на вогняних конях, почули біля синагоги ще задовго до їх наближення. А коли побачили, як розлітаються в різні боки пейси й бороди та як тріпочуть на необстрижених кінських гривах заплетені кольорові стрічки, Янкель одразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком — така тягуча й медова нота, як перший поцілунок молодого й молодої на весільному ліжку.

Для одинадцятилітнього Хаїма, що з ґоями лежав у траві, заглядаючи у двір ребе крізь штахети збоку господарських прибудов, бат-міцва ще попереду. Настане час, і ввійде він повноправним членом громади до божниці, а також разом із батьком прийде по благословення до святого ребе, але мусить спершу навчитися читати уривки з Тори. Про це думав Хаїм, дивлячись на весільну учту.

Через три дні після народження Дмитра вздовж австрійського оборонного напрямку, огородженого колючим дротом, запала мертва тиша. Язлівці розбомблені авіаційними загонами й захоплені. У російських руках — Бучач. Передові кавалерійські й піхотні підрозділи переправилися через Стрипу й наступали в напрямку Станиславова. На язловецьких полях лежали вбиті. Їх було багато — росіяни, австрійці й турки. З Чорткова прибула похоронна команда. Ще не остаточно опритомнілих від пережитого наступу митницьких жінок і підлітків зігнали на цвинтар, де вони викопали великий рів. Кілька днів солдати збирали мертвих і скидали на вози. Потім возили до рову. Коли поле розчистили від трупів, лишилися розтягнуті звірами частини людських тіл.

Народжений прагнув вижити. Малий, хапаючись за пуп’янок цицьки, висмоктував із Насті останні соки. А через тиждень — пропало молоко. Ну, хоч що роби! Вона стискала спочатку ліву, а потім праву цицьку, зціджуючи в ринку, але молока було мало. Анна почала варити полин і льон. Казали, що від них молоко прибуває.

Феліштан, побачивши перед дзвіницею Анну-мурзиху, подумав, що прийшла замовити службу Божу за померлого Данила.

Яким було його здивування, коли дізнався, що Баревичева просить охрестити внука.

«Чей же Урбан не повернувся з вóйни?»

«Нє», — відповіла мурзиха, розуміючи, на що натякає парох.

«То де хочете, щоби я хрестив?»

«В нас удома, — сказала, — дитина ще надто слабка, щоби нести до церкви. Та й у Насті пропало молоко».

«В нашої корови так само», — щиро зізнався отець.

Минуло так мало часу воєнних подій 1916 року, що військові статисти не встигли підрахувати кількість втрат, бо кожен день додавав нових. Війна продовжувалася, але залишила Митницю, Чортків і Язлівці. Далекий гул канонад і нічні спалахи здавалися тепер мешканцям Митниці відлунням не їхньої війни. А те, що довелося пережити, дивним сном. Селище, потрапивши в епіцентр російського наступу на Язлівці, заплатило немалу контрибуцію — убитими та пораненими. Тільки в церковній книзі збільшувалася кількість записів про тих, хто покинув цей світ. о. Феліштан ретельно записував імена небіжчиків навіть тоді, коли не правив по них панахиди. Знав митницьких людей, та й до нього долинали звістки про їхнє зникнення під час війни. У книзі графа мертвих займала три сторінки й була значно довшою за графу народжених. А графа шлюбів залишалася порожньою. А звідки народжені, якщо не було шлюбів? На це запитання парох відповідав собі тим, що гріх прийшов і поширився з війною. Вчора до отця приходила Анна-мурзиха, вдова по Данилові Баревичу. Того ранку митницький парох стояв у дворі плебанії й наслухав куряче кудкудакання. Одна з трьох курок, що залишилися в маєтку, внадилася в кущі бзини над Джуринкою. Там її підстерігали небезпеки, і, щоб уберегти курку, отець хотів знати, де саме вона несеться. У теплому вересневому повітрі над річкою спливало молоко туману. У тому молоці пробивалося кудкудакання. Але звідки? Курячий голос розпливався течією Джуринки. Він то зникав, то знову виникав — і парох напружував слух. Кілька разів ходив до річки Попідлідвзеленікукурудзи, але повертався ні з чим. Парох підозрював, що старий брехун пильнує там за рибою. Повертався, обмащений глиною, хоча божився, що лазив бзиновими хащами, шукаючи курячих слідів. Вітер з-над річки знову приніс кудкудакання. З того радісного курячого співу було зрозуміло, що яйце знесене й ним знову ласуватиме куниця або річковий щур. Отож коли Анна прийшла з проханням похрестити новонародженого внука, то парох запитав:

«А хто батько дитини?»

«Не знаю, отче».

Парохові було відомо, що Баревичева Настя допустилася содомських гріхів. Було, окрім неї, в Митниці ще кілька молодих дівчат, у яких розпирали черева. Ніхто з них не перебував у шлюбі.

«А мама дитини знає?»

«Я питалася, але вона не сказала».

«Якщо прийшла на світ дитина, — продовжив о. Феліштан, — то її ангел-охоронець чекає, щоб охрещеною була».

«Якби не війна, отче…» — з жалем сказала Баревичиха.

Отець Феліштан призначив день і годину хрещення та й пішов щупати курей, бо почув, що ще одна розкудкудакалася над річкою.

На початку вересня злягла Настя — підозра на тиф справдилася. У розворохобленому війною світі з-під землі повиходили кроти, щурі, зайці та польові миші. Вони переносили збудників інфекційні хвороби. Скажені лисиці й вовки кидалися на людей. Вошей і блощиць нанесли до Митниці солдати в рубчиках шинелей, у волоссі на голові, під пахвами й між ногами, — скрізь, де могли затаїтися небезпечні комахи. Після наступу нова хвиля епідемії накрила селище. У колисці, принесеній від о. Феліштана до Баревичів Попідлідвзеленікукурудзою, Анна перенесла до свого покою плачуче немовля, наглухо зачинивши за собою двері. Несподівано для Баревички повернулася служниця Юлька. Під час наступу дівчину забрали для копання шанців, і нині вона, на щастя, повернулася. Наче заблудла кітка, що подолала тисячі кілометрів. Юлька перебула наступ на Пожежі. Там, за її словами, їх забув інженерний підрозділ, що мав налагоджувати переправу через Стрипу. Десяток митницьких пішки дійшли до Пожежа. Після гарматного обстрілу нікого з москалів у селі не було, то Юлька й повернулася до Митниці.

«Настя заслабла, дитина голодна, — замість привітання сказала Баревичева. — Заріж курку».

Юлька вийшла у двір і кинулася на жовтоперу курку. У Баревичів залишилося дві курки — жовтопера й червонопера. На жовтоперу вказала Анна-мурзиха. За мить — тримаючи за обидві лапи, Юлька вправно поклала перестрашену курку на ковбан і гострим ножем перерізала шию. Залишила біля ковбана та й пішла до хати, щоб винести баняк із окропом. Повернувшись, Юлька не побачила щойно зарізаної курки. У неї ледь не обірвалося серце. Безголова курка, перекочуючись у конвульсіях, опинилася на протилежному боці двору, замазавши обрубок скривавленої шиї масним брудом. Витягнувши нутрощі, Юлька натрапила на сформоване яйце з м’якою шкаралущею. Витягла шлунок, печінку і жовч. Якщо жовч невправно розрізати, то печінка згірчить — Юлька це знала й тому обережно відділила жовч.

Юшкою нагодували обезсилену Настю.

Анна сказала Юльці піти по людях і знайти хоч пів літра молока. Служниця, напившись бзинового чаю з хлібом, пішла по людях. Молока дав о. Феліштан. «До вечора, — подумала Анна, — малюк не помре». Вона сказала Юльці, щоби пильнувала обох — малюка й Настю, а сама, бо хтось сказав, що в Язлівцях перебуває санітарна рота москалів, запрягла в бричку мула й рушила туди. Переїхавши Сині озера, вибралася на польову дорогу. Спочатку їй довелося долати оборонну смугу москалів, і вона завернула вбік Горб-Долини. На її шляху траплялися ями від артилерійських вибухів, залишені ящики з-під снарядів і загублені солдатські баклажки. Анна-мурзиха залишилася з дочкою й новонародженим онуком з п’ятдесятьма морґами поля, якого від весни ніхто не обробляв і не засаджував. Худобу конфіскували, коней забрали для військових потреб. Якби не цей мул, то їхати до Язловець не було б чим. У селищі, де за останні дні вбито десятки людей, розраховувати на яку-небудь поміч — марна річ. Євреї зникли. З буковинських сіл найматися не приходили. Та й платити Анна не мала чим. Гроші, які вони з Данилом тримали в австрійському державному банку, мабуть, спорохніли. А можливо, пішли всі на війну. Данило — помер, внук — народився. Наречений Насті Петро Урбан не дається чути. Ті, в кого менші ґрунти, щось посадили навесні і щось тепер зібрали. Фільварок Коритовських-Волянських так само розграбовано. Навкруги зранена і ялова земля. Поросли на ній будяки й пирії. Прорито по ній рови й шанці, розкарячено її вибухами. На митницькому цвинтарі поховано багато людей, а жовнірів обох армій скинуто в одну могилу.

Лазарет у Язлівцях був призначений для тяжкопоранених, куди їх звозили з усього фронту. Це було місце смерті, де нещасним при певній дозі морфію полегшували останні години. У запеклих боях втрати збільшилися до тисяч поранених і вбитих. Тих, кого можна було вилікувати, звозили до Чорткова, бо наполовину зруйновані Язлівець чи Бучач не приймали поранених для тривалого лікування. У Чорткові, що залишився за запліччям 7-ої армії, збереглася тилова інфраструктура. Звичайно, небезпека бути вбитим чи пораненим підстерігала не тільки на полі бою, під час атаки чи оборони. В усіх частинах наступаючої армії Щербачова обговорювали випадок, що трапився з піхотинцями полку в Бучачі. Відбивши від австрійців місто, командування вирішило доукомплектувати поріділий полк резервами. Крамниці грабували на очах у командування, містом нипало чимало вояків у пошуку якої-небудь поживи й жінок. Офіцери байдуже дивилися на ошалілих підлеглих. На одній із центральних вуличок піхотинці знайшли пивницю, закладену діжками з горілкою. Цілу ніч гуляла солдатня. Під ранок хтось запалив сірника, щоби прикурити, — і пивниця вибухнула. Вогонь миттєво поширився й перегородив вихід. Сонні і п’яні солдати обвуглилися. З двадцятьох — тільки двоє в тяжкому стані, обгорілі, що й живого місця на тілі не знайти, потрапили до язловецького лазарету. Померли в стодолі наступного дня, накачані морфієм.

Вибравшись до Язлівця, Анна сподівалася на диво: ну мусять же бути в тому лазареті якісь ліки! Колесо вересневого сонця котилося за нею, коли минала Сині озера, а коли доїхала до Язлівця, сонце її обігнало, зупинившись над зруйнованою фортецею. Думками була вдома: Юлька, напевно, знову годує Настю курячою юшкою. Вчорашнього молока мусить малому вистачити. Як ні — Юлька знову піде по людях. Баревичева не підозрювала, що її молитву за дочку і внука почує Господнє вухо над шляхом до Язловець. На зворотному шляху Анна побачить козу в бузинових кущах і забере її з собою. Пізніше, розповідаючи історію з козою отцеві Феліштанові, Анна почує з уст пароха історію про Авраама та Ісака з «Книги Буття». Скаже тоді Феліштан:

«Анно, баран, що заплутався в кущах, врятував Ісака від смерті, на яку погодився заради служінню Богові батько хлопця, Авраам. І тобі Господь післав ту козу, щоби врятувати від смерті дочку і внука».

«Як же так? — засумнівається Анна, — як же так, отче, що Господь рятує грішницю і плід її гріха?»

«Бо так, очевидно, повинно бути».

Ця розмова відбудеться між ними пізніше, але тепер, коли Анна наблизилася до містечка, їй ще здалека показалися зруйновані будівлі та пагорби, на яких лежали стяті снарядами дерева. Язлівців було не впізнати. На в’їзді — залишки колючих дротів, розтрощених військових фір, гармат. Посередині дороги лежало два кінські скелети, уже обчищені від м’яса. Певно, місцевий люд постарався. Можливо, тими кіньми перевозили боєприпаси, а може, тягнули гармату, щоби якнайшвидше дістатися на пагорб перед Стрипою. Щойно військо просунулося вперед, язловецькі, наражаючи себе на небезпеку зворотного обстрілу, дорізали конаючих коней — і зникали, як злодії. За ніч скелети пообгризали пси й лисиці, прийшовши на запах свіжої крові з навколишніх пагорбів. Анна об’їхала найвищий. Притримала мула біля вигорілих усередині кам’яних і цегляних будинків. Чорні язики вогню ретельно облизали підвіконня з піддашшям, а по стінах були помітні пробоїни від снарядів і шрапнелі. Дахи світили голими ребрами. Усе, що було під соломою, згоріло дощенту, як і в Митниці. Навіть фортеці дісталося: кілька снарядів потрапили в західну стіну. Відколи війна перенеслася за Стрипу — ніхто нічого не відновлював. Більшість власників — єврейські торгівці — перебували за лінією фронту й невідомо коли повернуться. Місцеві русини, очікуючи австрійської контратаки, також не поспішали відбудовувати. На складах лежало чимало дерева й дощок — австрійці громадили матеріал для укріплення шанців. Висушеними дошками з добротних карпатських ялин, порізаних на словацьких тартаках, хотіли укріпити шанці вздовж усієї лінії фронту. Укріплювальні роботи мали б розпочинати у вересні, щоби підготуватися до зими, але москалі несподівано почали наступ наприкінці травня, і розторощені артилерією склади стали легкою здобиччю. Спочатку — для війська російського царя і для місцевих. Невеликі запаси борошна, консервів, зелених пляшок вермуту, сигарет, чаю та кави, завезені пунктуальними австрійцями, дозволять язловецьким пережити зиму з шістнадцятого на сімнадцятий рік. Російські земства, що облаштовували крамниці для солдат та офіцерів у Чорткові, відчували скруту в продовольчому постачанні військ, а ціни скакали, як воші по солдатських шинелях.

Анна рушила в напрямку Вірменської церкви. Здалеку на броварському шляху, захищеному високим фортечним пагорбом, побачила лазарет. На дерев’яному ґанку висів криво прибитий прапор із червоним хрестом. Біля возів скупчилися молоденькі сестри милосердя. Привезли поранених, і санітари з виразними азійськими вилицями перекладали тяжких на носилки. Лікар у білому халаті поверх офіцерського мундира наказував, куди кого нести. Він кинув погляд на Анну, але продовжував займатися своєю справою. Баревичева вирішила зачекати, хоча їй хотілося зіскочити з брички й кинутися йому в ноги. Вона єдина в цьому світі знала, що вдома згорає від тифу Настя, а в новонародженого від коров’ячого молока шлункові кольки. Поранених попереносили всередину лазарету, і санітари почали роз’їжджатися. Мул пронизливим іржанням, яким привернув увагу лікаря, впімнувся про їжу. Анна дістала з-під сидіння опавку з вівсом. Тварина мокрими губами почала визбирувати зерно.

І Анна пішла навперейми лікарю.

Частина третя

1945. ПОТЯГ

Дійові особи:

Юрко Мехамет, переселенець із Надсяння

Текля Мехамет, дружина

Олекса Мехамет, батько Юрка

Пелагея, мати Юрка

Петро, Ганна, Марія, Іван, Софія, діти Юрка і Теклі

Дмитро Мехамет (Д.), внук Юрка

Дмитро Баревич, криворізький шахтар

Тикєна Баревич, дружина

Вірка Баревич, дочка

Федір Баревич, син

Настя Баревич, дочка о. Іван Феліштан, митницький священник

Юстин, голова сільської ради в 1944–1948 роках

Никольцьо, тракторист

Леська, поштарка

Сашко Попов, внук Дмитра і Тикєни Баревичів

Німий, сторож на цегельні

Пуда, син Німого

Кухарський, мешканець Митниці

Маркус Блондер, мешканець Чорткова

Саша Блондер, мистець

Мошко Білґорай, чортківський водовоз

Берта Грюнберґ, мисткиня, перша дружина Саші Блондера

Алєхандра Сільва, американська поетка та інші

1

Переселенці

Остання ніч у потязі, загнаному на тупикову колію перед прибуттям до Джурина, Юрію Мехамету запам’яталася. Залізнична станція в Бучачі була на пагорбі, а місто — внизу, перерите глибокими ярами, схожими на тераси. Після кількох днів подорожі ешелон перестоював у Бучачі. З вагонів диміло. Дим просочувався крізь шпари. Усередині палили тим, що встигали призбирувати під час зупинок. Уночі несподівано притиснув мороз — і голови сплячих у Мехаметовому вагоні вкрилися сизою памороззю. Чавунна піч не давала ні тепла, ні диму. Мехамет підкидав відсирілі гілки ліщини, наламані над берегом незнаної йому річки під час перестоювання. Вогонь у печі шипів і втрачав силу. Юрій розсував вигоріле галуззя, щоб роздмухати, але деревина тліла поволі. Від згорілого галуззя відділявся, наче душа від тіла, білий задушливий дим і, здіймаючись трубою догори, виходив назовні.

Мехамет вирішив будь-що-будь підкрастися до вугільної кучугури. Вагонні двері примерзли, і обережно відчинити їх, так як хотів Юрій, не вдалося. Шарпнувши кілька разів, він посунув двері зі скреготом. На щастя, Мехаметів вагон останній. До самої будівлі станції, з виставленою вартою — кілька десятків метрів. До останніх вагонів світло ліхтарів на пероні станції не досягало. Темрява Мехаметові — на руку. Він відчинив примерзлі двері теплушки й зіскочив. Під вагоном переліз на протилежний бік. Ще зранку, коли вони тільки прибули, помітив біля складів купи вугілля. На випадок злодійства комендант станції виставив варту. Якби вартовий помітив, що Юрій краде призначене для паровозів вугілля — Мехамет міг би й не доїхати до Джурина. Повернувшись до вагона з відром, наповненим брикетами, Мехамет подумав, що то ангел-хоронитель сидів на карнизі станційного будинку поруч із голубами і спостерігав, щоб крадіжка вдалася. Інакше як пояснити, що вартовий дивився вбік Мехамета — і не бачив його? А коли розгорілося вугілля, білий дим одразу почорнів — і розлилося тепло. Запахло по-домашньому жирною сажею. Докидаючи до тліючого галуззя кілька брикетів, щасливий Мехамет роздивлявся, як їх облизує слабкий вогонь. Від теплого духу сиза паморозь розтанула навіть на морді Мехаметової корови. Поруч неї грілося, забившись у куток, народжене теля, у якого через усю мордочку пробігала біла смужка. Реченець припадав на березень, і Мехамети дочекалися приплоду в дорозі. Уже минув тиждень, відколи Юрієва родина перебралася з теплої хати до зимного вагона, щоби спільно з іншими мерзнути на переїздах і залізничних станціях. Цей рухомий дім плентався залізницею на схід, віддаляючи переселенців від їхньої землі та їхнього неба. Ніхто з них не хотів вірити, що назавжди. Чиєсь диявольське бажання загнало перестрашених людей під дах товарного вагона разом із дітьми і стариками; примусило підписати згоду на переселення, перегнати своїх корів, коней та овець зі стаєнь до пронизаної березневими вітрами станції Ґродзіско Дольне. Там перенести до вагонів бебехи, мішки з зерном, загнати худобу й усістися на дерев’яні нари. А коли рушили — Юрій Мехамет відчув, як під ногами пливе твердь, наче він ступив на відв’язаний від пристані човен.

Десять теплушок із переселенцями підкралися до джуринської станції, як злодії.

Станцію між Бучачем і Чортковом збудували за Австрії. Мала вигляд звичайного переїзду з поруйнованим під час нещодавнього наступу радянських військ будиночком колійовця та кількома побіленими вапном складами. Від головної колії колись проклали про всяк випадок дві тупикові гілки, що згодом придалися. Тепер тут простоювали порожні вагони і платформи. Якщо виникала потреба, їх переганяли до Чорткова, Білобожниці або Бучача. За Австрії цією гілкою тричі на тиждень курсував пасажирський потяг, прямуючи до східного кордону. За Польщі цією дорогою перевозили карпатський ліс, а з угорського боку — солотвинську сіль. Доїжджали сюди пасажири та польські прикордонники. У роки війни німці перевозили на схід через Джурин резервні військові підрозділи, жандармерію. На захід — відправляли євреїв та контингент. Згромаджували місцевих євреїв із околичних сіл і, загнавши у вагони, залежно від наказу, переправляли до чортківського або бучацького гетто. Знаходили їх по пивницях, картопляних ямах, на горищах, під мостами, в бузкових розлогих кущах, перестрашених і перемащених брудом. Дехто за мовчання платив селянам золотом, бідніші покладалися на Господній промисел. Поширювалися чутки, що в євреїв у чортківському, бучацькому та товстенському гетто можна виміняти швейні машинки Зінгера, годинники, золоті та срібні кульчики, персні й ланцюжки на хліб, крупу, муку, яйця. Від початку війни українців також відправляли до Німеччини. Спочатку тих, хто з власної волі намірився податися до Райху, а від 1943 року — примусово, за списками, складеними сільськими адміністраторами. У 1944 році радянська авіація, бомбардуючи Бучач, помилково скинула бомби на станцію. Пошкоджені рейки невдовзі замінили, і рух відновився.

Паровоз ковзнув вогнями по навколишніх полях. У теплушці, зайнятій Мехаметами з худобою й мішками, Олекса, найстарший із родини, погладжував теплу голову теляти. На кучугурі соломи, застеленій веретою, біля корови сиділа Пелагія. Вслухалася в скреготіння металевих коліс, тривожно поглядаючи то на чоловіка, то на сина. Юрій порався біля пічки. Обклавшись сонними дітьми, Текля лежала на дерев’яних нарах. Над пічкою, на шворках сушилися дитячі штанці і спіднички. Від холоду молодші діти Мехаметів обсцикалися, тому цілу дорогу Текля, щойно випадала нагода — прала й сушила. Переселенський ешелон, заповнений родинами з Романової Комори, третю добу рухався на схід. На вузлових станціях простоював, перепускаючи військові ешелони з технікою й солдатами. Весна того року почалася пізно. Сніги лежали на полях, дитячі та старечі очі дивилися на них крізь шпари, із яких свистів березневий вітер. Чорніли незнайомі містечка, інколи до вагонів заносило димом з паротягової труби. Усередині вагона на бебехах, зібраних поспіхом, лежали втомлені подорожжю дорослі й діти, а в дальніх кутах, відгороджені прибитою латою, стояли корови й коні. Деколи ходили по вагону вівці, збивалися в купу від страху чи холоду, румиґали разом із кіньми й коровами почорнілу солому та сіно. Будь-яку зупинку, що траплялася дорогою, у вагонах сприймали за неабиякий дарунок — тоді відчинялися двері й морозяний вітер заносив усередину сніжок. Місця, де стояла худоба, вичищали від товаричок, гімнюхів і боберків, викидаючи тваринячий послід просто під час руху. Провітривши вагон, хтось із дорослих зачиняв двері, щоби не вихолодити, але людський сопух, змішаний із тваринним, не вивітрювався.

Коли до Ґродзіска Дольного прибув потяг, Романова Комора різала худобу. Переселенці брали з собою найнеобхідніше, решту — спродували або знищували. Приготувався різати стару корову і Юрій. М’ясар, із яким він домовлявся, пообіцяв прийти нині. Позаяк худобу різали в багатьох дворах села, м’ясара не можна було допроситися. Над селищем пахло липкою коров’ячою кров’ю. Пси, сама шкіра й кості, що в голодні воєнні роки розтягували криваві обрізки, захлиналися від власної слини. Потім, наївшись, відригували. Це не було схоже на коров’ячий сказ, що інколи зводив десятки корів до заздалегідь викопаних ям, які потім заливали вапном. Поки комісія з переселення займалася заповненням анкет та укладанням списків, на протилежному боці Сяну все частіше ночами пострілювали, і вітри заносили їдкий дим. Хто стріляв і хто палив — не знали, але здогадувалися. З Лежайська й навколишніх сіл почали з’являтися втікачі. Інколи на роверах, інколи пішки. Ночували в Романовій Коморі — по дорозі в нікуди. Не знали, куди їм іти. Щойно на Мехаметовому подвір’ї утворилася червона калабаня крові, господар кинув псам коров’яче ребро, і вони потягли його за городи до річки. Добігало до полудня. У Мехаметів на все про все була доба. Юрій устиг привезти родину на станцію, розпрягти коней і загнати їх до теплушки. Цілу ніч по ешелону велися одиночні постріли. Супровідна варта червоноармійців відстрілювалася, але все одно сліпа куля потрапила у скроню одній жінці. Її відвезли на селищний цвинтар і поховали. Після цього, коли потяг рушив, через шпари до вагонів донісся запах диму. Горів польський присілок. Цю пожежу бачив увесь ешелон. Чорні дими косо здіймалися догори. Не могли знати переселенці, що до Халупок увійшов загін УПА. Спочатку поклали всіх польських озброєних чоловіків. Останньою вогневою точкою була дзвіниця, з якої лупив кулемет. Пригасивши її гранатами, йшли від хати до хати з запаленими смолоскипами й підпалювали. До вечора присілок згорів, а вцілілі мешканці подалися до покинутих хат Романової Комори.

За списками, укладеними в Романовій Коморі, ціла родина Мехаметів — усі десять душ — підлягали переселенню. Згідно з документом, складеним Переселенчою комісією, власноруч підписаним Юрієм Мехаметом, його родина переселялася в такому складі — Юрій, Текля, їхні діти Петро, Ганна, Марія, Іван і Софія та ще Юрієві батьки Олекса й Пелагія. Найстаршим був вісімдесятирічний Олекса, а наймолодшою — півторарічна Софія. Юрієві видали на руки папери. Усе майно — хату, комори, стайню, криницю, реманент та меблі оцінили в рублях. Згідно з умовами йшлося про те, що кожен переселенець із Романової Комори отримає на місці прибуття рівноцінну компенсацію. Не були прописані компенсації за поле та пристань на річці Сян, які навіки зникали з Мехаметової власності. Хтось пустив чутку, що переселення тимчасове, поки війна. Цю звістку приніс до хати старий Олекса Мехамет, але Текля почула, що поляки домовилися з совітами, щоб усіх вивезти в Сибір. Поночі чулася стрілянина. Дим горілих хат пропливав над укритим кригою Сяном. Тривожні поголоси про вбитих кружляли над селищем. У Романовій Коморі люди організували самооборону. Мехамети щоночі вартували на своєму причалі, остерігаючись нападу од правого берега ріки. В околицях пострілювали, але до Романової Комори не заходили. Дочекавшись березня, Мехамети потрапили до першої переселенчої партії. Тоді до Ґродзіска Дольного прибули теплушки зі взводом супровідної варти. Мехамети почали збиратися в дорогу. Виносили з хати подушки, перини, пошевки, полотно, одяг. Складали на сани й перевозили до призначеного вагона. Потім із комори на плечах тягли мішки зі збіжжям. Наостанок зняли зі стін образи й фотографії. Аби нічого не пропало — Олекса ночував на станції, у теплушці, порозкладавши домашнє начиння та збіжжя, готувався, коли Юрій прижене корову та двох коней. До останнього у стодолі різав січку, щоб мали чим годувати худобу. Корова була тільна, а кіньми син перевозив з дому до станції бебехи. Запаслися в дорогу смальцем, в’яленою рибою, сушенею з яблук і грушок.

Від Лемківщини до Білосточчини тягнулися вздовж неба й річок поселення — містечка не більші за горіх, а селища — з макове зерня. У трикутнику трьох міст — Ланьцута, Ярослава й Перемишля — протягом століть, від часу перших переписів і боргових книг, покотилися містечка-горіхи й засіялися селища-мачинки: українські неподалік польських, а польські — біля українських. Церкви, наче кури, з гребенями позолочених хрестів, заглядали на індичі гребені костелів. І біля одних і других за кілька століть понавмирало та покоїлося по цвинтарях не менше двадцятьох поколінь, якщо вірити записам у податкових книгах. У середні віки прийшли сюди євреї, а за ними, під час Тридцятилітньої війни, німці. Переходили також караїми — чи їм не сподобалося тут, чи чергове заворушення погнало їх до Литви? Не затрималися. Кочували циганські табори, для яких вічне колесо сонця вільно котилося небом, бо не було на ньому жодних кордонів. Отак за сонцем, від ярмарку до ярмарку, їхали цигани, вивчаючи дорогою чужі мови, крадучи коней і ворожачи по долоні. Пострахавши місцевих, зникали, наче їх ніколи тут не було, але з першим весняним цвітом знову поверталися. Хіба щось тут забули? І якщо буджацькі татари задовольнялися Червоною Руссю, а османські військові походи просувалися мадярською стороною, то на цих рівнинах, захищених дубовими лісами й тихоплинним Сяном, множився люд.

На лівому березі Сяну, з часів, коли ще в книгах не було записано ні боржників, ні поселенців, стояло на кордоні торговельних шляхів селище Романова Комора.

За Сяном, на правому березі, починалися землі русинських селищ і містечок. Тому перші поселенці ще безіменного поселення пантрували навколишні торговельні й річкові шляхи. Висланий для охорони невідомим нам руським князем невеличкий загін вибрав в усті Вислоку й Сяну місце для поселення. Місце почали називати Романовим. Очевидно, за іменем князя чи воєводи, що їх прислав сюди. З часом збудували на березі річки комори. Купці там перетримували свій крам або сіль, видобуту в руських жупах і транспортовану човнами. До першої назви селища Романове додали слово «комори».

Дерев’яну пристань збудували майже одночасно з коморами. Річковий портик, купецькі комори, митні будки і сторожові вежі існували до того часу, поки була в них потреба. На правому березі Сяну розпочиналася Русь, яку згодом поглине польська Корона. З колишніх руських поселень на лівому березі Сяну залишиться тільки Романова Комора. І довго не було в ній ні латинників, ні юдеїв, ні лютеран. У пізньому середньовіччі, відколи було прокладено інші шляхи — пристань розібрали, залишивши догнивати у воді кілька паль.

Надцяте покоління Романової Комори з початком двадцятого століття, згідно з григоріанським календарем, піддалося рекламі про Америку й Канаду. Майже половина мешканців виїхала за океан. Одні — осіли там назавжди, інші — з часом повернулися. За неповний десяток років селище відбудувалося й дочекалося нової війни. У 1914 році російські війська дійдуть через Романову Комору до Лежайська. На місці середньовічного річкового порту, найбільш придатному для переправи, налагодять понтони. Селище прийме на себе артилерійські обстріли австрійців, які частково поруйнують збудовані на американські гроші будинки і спалять давніші рублені дерев’яні хати. У новітніх часах на жирних землях родитиме жито-пшениця, якої вистачатиме на хліб насущний і на виробництво горілки та спирту в Акційній Спілці графа Альфреда Потоцького. Після великої війни надійшов довгожданий мир і до Романової Комори.

Перебувши в Америці десять років, повернеться до рідного селища Олекса Мехамет і розпочне будівництво дому. У 1924 родина Мехаметів завершить будівництво нового цегляного будинку, покривши дах червоною черепицею. Перед війною, у 1913 році, Олекса виїде до Філадельфії морською лінією «Norddeutscher Lloyd». Їхав зі сподіванням, що, облаштувавшись на новому місці, викличе дружину Пелагію з дітьми — дев’ятирічним Юрієм і семирічною Катеринкою. Перший лист від чоловіка Пелагія отримала через пів року з пенсільванського містечка Вілкіс Беррі. Олекса детально написав про свою подорож із Бремена до Філадельфії та про те, що його зустрів Степан Ванат, односелець із Романової Комори, який доводився їм далеким родичем. У Вілкіс Беррі Степан володів готелем і крамницею, то він, Олекса, перший тиждень жив у Ванатовому готелі на одній із центральних вулиць. Повідомляв також чоловік Пелагію, що його прийнято на працю до антрацитової копальні з тижневим заробком сімнадцять доларів. Ще кілька речень про те, до якої ходитиме церкви, і побажання дружині, дітям та родині завершували коротке письмо. На кольоровій листівці було зображено краєвид містечка — центральну частину, забудовану добротними каменицями над широкою річкою. Угорі виднівся напис — «View Looking West, from Mineral Bank Biulding, Willkes Barre, Pa». Війна втрутилася в наміри Олекси Мехамета перевезти родину до Америки. З початку 1914 року листування перервалося, відновилося через два роки. Через десять років розлуки Олекса повернувся до Романової Комори, одягнений у добротний американський костюм, у капелюсі й з валізою в руках. Зійшовши на залізничній станції в Ланьцуті, спочатку випив пива у станційному буфеті, а тоді подався додому. Десятирічна розлука з родиною наклала на нього свій відбиток. У першу ж ніч, коли він ліг із Пелагією в ліжко, не міг призвичаїтися до запаху жінчиного тіла. Під ранок Пелагія зажадала з ноткою ревності, щоби чоловік розповів, із ким він там жив? Про себе сказала, що будь-хто в Романовій Коморі може підтвердити її вірність. Олекса подумав, що село не ходить ночами по хатах, але промовчав. Він не хотів про це говорити, бо там, у Вілкіс Беррі, Олекса зійшовся зі словачкою. Найгірше було з дітьми — поки тато перебував у далекій Америці, син Юрій і дочка Катеринка подорослішали. Під час першої спільної вечері вони мовчали, слухаючи батькову оповідь про далеку країну, що уявлялася їм великою копальнею. Батько, що для них був окрайцем дитячих споминів та раз на пів року з’являвся в хаті листом, — тепер знову повернувся в їхнє життя. Олекса розповідав про Америку, а Пелагія з дітьми — про війну. На другий день, обійшовши господарство й постоявши на місці давньої пристані на Сяні, Олекса вирішив будувати новий дім. Відновивши в пам’яті після кількох ночей запах Пелагіїного тіла, Олекса поділився з дружиною планом нової будови. Вони пошепталися ще трохи та й заснули. А зранку обоє поїхали до Лежайська й повернулися по обіді у бричці, запряженій двома кіньми карої масті. Поки Мехамети будувалися — вийшла устава про загальний обов’язок військової служби в Речі Посполитій від 23 травня 1924 року. Згідно зі статтею п’ятою, син Олекси й Пелагії Юрій Мехамет, якому наступного року виповнювався двадцять один рік, підлягав службі.

Чоловіча лінія Мехаметів виводилася від османського сіпага Мегмета. Той осман утрапив у полон під час походу султанського війська до Європи. Угорці полонили його, перепродали купцям, перевізникам солі. Одного дня, коли великий човен пришвартувався до пристані в Романовій Коморі, залишили слабого Мегмета помирати в цьому селищі. Якась невідома хвороба, а може, виснаження підкосили молодий організм османа, у якого одне око було зелене, а інше — синє. Купці остерігалися, щоби хвороба не перекинулася на інших працівників, або, не дай Боже, на них самих, тому залишили Мегмета біля пристані. Яке було їхнє здивування, коли через рік, припливши тими ж човнами, наповненими сіллю, побачили живого і здорового Мегмета серед місцевих вантажників. Оповів їм тоді їхній колишній полонений, що вижив, прийняв християнство і взяв собі за жінку місцеву дівчину, у якої також одне око було пофарбоване смужкою неба, а друге — зелене, як течія Сяну. Батько Мегметової дружини наглядав за пристанню й, побачивши помираючого чужинця, змилосердився. Від того далекого середньовічного османського воїна й пішов рід Мехаметів. Прізвище перекрутили збирачі податків. Від того Мегмета стали всіх його нащадків записувати Мехометами, а згодом Мехаметами. Зрештою, помилка несуттєва, бо пішли вони від визнавця магометанської віри, про що свідчив корінь прізвища. Як би там не було, Мехамети вважалися давнім родом селища з усіма правами на свої землі, почесне місце в церкві й на цвинтарі. Як називалася родина, до якої пристав Мегмет, нам не відомо, бо податкові книги з відповідними записами зберігалися в Лежайську, який однієї ночі 1811 року спалахнув, і вогненні язики вилизали всі папери. Вигоріло все дощенту. Залишилися муровані будинки костелу, монастиря, ратуші, вежі й суду. Будинки вціліли, але церковні, податкові й судові книги, які там зберігалися, спопеліли. Так-от, той Мегметів тесть мешкав біля пристані. Щовесни, коли Сян виходив з берегів — зруб підтоплювало. Мегмет вирішив будувати інший дім і вибрав місце подалі від води, а тестів зруб, перебудувавши, почали використовувати як комору.

На місці, вибраному колись османом Мегметом, його внук у сьомому коліні Олекса Мехамет заклав фундамент нового дому. Запліччя Мехаметової обори торкалися води Сяну. Олекса відновив невеличку пристань — придасться, бо перепливав на човні від одного берега до другого, якщо треба було щось перевезти. А в зарослих очеретом місцях Віслоку ловив рибу. З дитинства знав глибини й мілководдя. У вітряну погоду човен терся бортом об палі пристані, наче кіт зі сверблячкою. Від цього на правому борті виднілися витерті білі смужки. Раз на два роки Олекса виймав протерту дошку й заміняв новою. Перед осінніми дощами, щоб не набиралося дощівки, витягував човен на берег і перевертав черевом догори. На зиму затягував до комори, а навесні, прив’язавши до пристані, тримав кілька днів, щоби перевірити, де човен розсохся. А тоді смолив зсередини дно. На Мехаметову обору нерідко зліталися річкові чайки й ходили за курми, видзьобуючи риб’ячі голови, якими їх підгодовувала Пелагія. Від весни до осені Мехамети, їхні коти й річкові чайки їли свіжу рибу. Олексині діти вчилися плавати й одночасно промовляти перші слова. Улітку, коли вода в річці прогрівалася, як пряжене молоко, а всіляка комашня дірявила гаряче повітря, Юрко й Катеринка Мехамети, запливаючи човном на середину Сяну, стрибали в його теплі води. Коли їхні дитячі тіла стягувало від холоду, і сироти пробігали, змушуючи дітей тремтіти, то, стоячи з довгою жердиною, Юрко підпливав на мілководдя — вони спостерігали за маленькими рибками.

На полях достигала пшениця, а на берегах цвіло різнотрав’я. Сяном плавали пасажирські човни. У роки, коли сильні льоди сковували річку навесні, десь у Перемишлі під силою натиску проламувалися дерев’яні мости — і повз Мехаметову пристань пропливали дерев’яні підпори. Одного разу льодяні брили були такими великими, що річка забрала з собою й Олексину пристань.

У 1930 році Юрій Мехамет одружиться з Теклею Ванат. Перед одруженням Юрка з Теклею поїхала родина до Лежайська, щоби сфотографуватися. Батько Юрка, Олексій, покликав зятя Івана, який був уже одружений з Катеринкою, та їхніх двох дітей. Заїхали в Лежайську до фотографа. Катерининих дітей для сміху перебрали на турків.

Незвичним парадом славилася Романова Комора. Він відбувався кожного року перед Пасхою. Одягнені у військові кітелі польського війська з аксельбантами та широкими стрічками через плече, у стилізованих фесках, прикрашених різними узорами, хлопці несли варту біля Гробу Господнього. А на Великдень на церковному подвір’ї крокували під марші духової оркестри, показуючи різні вправи військової муштри. Ніхто не міг пояснити, звідки ті турки прижилися в Романовій Коморі й чому саме вони несуть службу кожного року при плащаниці? Якщо б убиралися в хрестоносців, які здобували Єрусалим у ранньому Середньовіччі, то було б зрозуміло, але турки? Говорилося, що хтось із Романової Комори, перебраний в османську одіж, утік із полону. Прибув до селища в переддень Пасхи і клінчав при плащаниці, дякуючи Господу за звільнення. І наче з тих часів усіх, хто стояв на чатах при плащаниці, почали називати турками. А яскраві стрічки, аксельбанти, турецькі фески, військові кітелі підкреслювали урочистість і небуденність події для християнського миру.

На одній зі станцій після перетину нового кордону ешелон облетіла новина, що ялівка якогось господаря народила теля. Цю новину жваво обговорювали. Під час перестоювання, коли набирали воду та випорожнювали шлунки, приходили подивитися на новонароджене теля. Трапилася ця пригода з ялівкою Мехаметів. Ще перед тим, як Юрій поставив свій підпис під переселенчими документами, у його родині радилися, що робити з тільною ялівкою, реченець якій припадав на визначений комісією час від’їзду з Романової Комори. Радилися-радилися, але нічого не придумали. Припнули черевату ялівку до саней і поволі поїхали на станцію. Уночі, коли з-під хвоста ялівки з’явилася чорно-сіра куля і дві ратиці, Мехамети — син і батько — зачепили грубий шнур за ратиці ще невидимого теляти й почали обережно тягнути. Зранку, коли прокинулися Мехаметові діти, теля лежало на соломі, а корова облизувала його ріпавим язиком. У теляти посередині чола була біла зірка, а само воно мало дивну масть — чорні й червоні латки, наче мозаїка, були викладені на білому тлі.

П’ятеро Мехаметових дітей підходили до корови й заглядали, а Текля, гладячи коров’яче вим’я, промовляла до неї, наче до малої дитини. Перші цівки срібного молока вдарили по металевому цебрі — й Мехамети відчули, що його солодкий запах перебив усі сопухи. Вони ковтали слину, а здавалося, що то молоко тече їхніми стравоходами. Подоївши корову, Катерина протерла водою вим’я й подала цеберко Юрієві. Він надпив, тоді надпила Пелагія, Олекса, відтак — діти, а коли на дні залишилося кілька крапель, малий Іванко запхав свою руку — обводив рукою дно й підносив пальчика до мордочки свого пса, якого забрав із собою з буди, незважаючи на вмовляння дорослих. Щеня лизало палець і чхало. Текля видоїла не все. Знала, що, зіп’явшись на ноги, теля шукатиме маминої цицьки. У потязі щаслива родина пила молоко. Здавалося їм, що то Ісус ділився з ними п’ятьма хлібами і двома рибами.

На джуринській станції аж кишіло від поляків-репатріантів, які з’їхалися сюди фірами. У навколишніх селах або колоніях Чорткова, Бучача, Підгайців і Монастириська вони залишали свої морґи поля, гектари лісу, будинки і знищене репатріацією життя. Ніхто не хотів залишатися і брати радянське громадянство. З наближенням ешелону напруження на станції наростало. Начальник станції говорив одне, а старший лейтенант Алєксєєв — інше. У таку холодну пору пуститися з малими дітьми в дорогу та дві доби чекати на відправку під голим небом — означало замерзнути на фірі під цибулиними звіздами нічного неба.

Минулого дня, коли очікуваний у Джурині ешелон стояв у Бучачі, з Митниці виїхав із родиною Міхал Дудек, а за ним ще три родини — Мазуреки, Адамські й Кані. На початку березня поляки Митниці знайшли на дверях своїх хат надруковані на машинці записки:

До Вп…………….в………… Митниці

З огляду на те, що польське населення і уряд співпрацюють з большевиками та всякими способами нищать або допомагають у знищенні Украінського Народу на його власній землі Н А К А З У Є М: до 5 днів спустити украінські землі враз з родиною та вибратись на корінні польські землі. Якщо не виконаєте цього наказу, будете знищені враз зі сім’єю, а майно зістане спалене.

В березні 1945 р.

Революційний Провід

Записку під копірку передрукували в чотирьох екземплярах, а в останньому, що дістався Міхалові Дудеку, у слові «уряд» бракувало останньої літери. Копірка була стара й деякі літери пропадали. З двадцятьох польських родин, які населяли Митницю до 1939 року, в березні 1945 залишилося чотири. Першими у вересні 1939 повивозили колоністів із Травни, вони залишили по собі добротні будівлі й дім «Кулка Рульнічеґо», збудований навпроти церкви. Родини Дудеків, Мазуреків і Кань були нащадками челяді Антонія Волянського й до колоністів не мали жодного стосунку. Адамські ж, зубожілий шляхетський рід, прибилися до Митниці в середині 1920 років і отримали наділи на розпарцельованих землях. Чому їх не вивезли разом із іншими колоністами, нам невідомо, але з приходом німців Адамські знову поселилися у своєму домі, оточеному жилавими ясенами. З Тої Гори влітку було видно, як розлогі дерева тріпотіли зеленими веретами. Майже ніколи колоністи не сходилися з селищними поляками: селищні розбавили молоко польської мови водою української та й не дорівнювали колоністам своїми статками. Морґ правив за місце під сонцем і визначав суспільну ієрархію, він розставляв, кому де стояти в костелі чи церкві, якими кіньми їздити в поле й на Службу Божу, у яких школах навчати дітей. Тому Адамські з двадцятьма морґами скидалися на індиків, що надували свої вола й розчепірювали крила, потрясаючи червоними бородами в моменти агресивної оборони, а Дудеки, Мазуреки й Кані — на домашніх перестрашених курей. Отримавши записки однакового змісту, вони погодилися на репатріацію, хоч до цього часу зволікали й відмовлялися. Начальник митницького гарнізону, після того, як Адамський показав записку, виділив репатріантам варту, призначивши для цього сержанта Худякова й рядового Кельдерманова.

Поляки з’їхалися на горб біля Читальні. Адамський приїхав бричкою, а його старший син, п’ятнадцятирічний парубок, фірою. На фірах лежали поскладані у веретах домашнє начиння, одяг, постелі та запаси їжі на випадок тривалої подорожі. Ніхто з поляків не вірив москалям, пам’ятаючи передвоєнне вивезення колоністів на Сибір. Поруч із Адамським на бричці сиділа довгоноса Пауліна Адамська, п’ятдесятирічна жінка. На фірі Дудека прилаштовували колиску з одномісячною Янкою, що на своє й родинне нещастя народилася наприкінці лютого та від перших днів хворобливо плакала. Дитину оглянув військовий гарнізонний фельдшер. Йому було зрозуміло, що новонароджена Янка довго не протягне. Але що було робити Дудекам? Обезсилена пологами і хворобою Янки Дудекова Клементина впала на верети, наче лягла у труну. Сержант Худяков із Кельдермановим вийшли з приміщення. Вони перевірили список — і чотири фіри з бричкою, переїхавши місток на Джуринці, попри криницю подалися звивистою дорогою до Палашівки. Худяков сидів поруч із Дудеком, а Кельдерманову наказав сідати на останній віз Адамських. На возах, на безладно накиданих веретах, лежали діти й жінки. Найгірше було Дудекам — новонароджена лежала в колисці з сильною гарячкою, обвинена хустинами.

Худяков наказав полякам збиратися рано, щоби до вечора доїхати до станції. На запитання Адама Мазурека, коли точно відправлять їхній потяг, сержант посміхнувся: «А чeрт eго знает, товарищ репатриант». Така відповідь насторожила Мазурека. Він поділився своїми сумнівами з іншими виселенцями. Найгірше почувалися Адамські, останні з колонії у Травнах — вони залишали двадцять морґів поля, добротну хату, стайні. П’ять коней Адамський продав за рублі митницьким ґаздам, залишивши собі каштанового огира й сорокату кобилу з Ягільницького конезаводу. Адамські ніколи не розмовляли з Дудеками біля костелу, бо Дудеки сиділи на трьох морґах землі. А тепер заможні Адамські їдуть із ними, з тими дідами до Джурина. Пауліна мовчала цілу дорогу, наче в рота води набрала.

Як і передбачав фельдшер, Дудекова Янка померла в Полівцях, не доїхавши кілька кілометрів до станції. Клементина крикнула до Міхала, коли вози порівнялися з церквою: «Янка не дихає». Худяков, із закинутим на плече автоматом, скомандував зупинитися. Адамський, незадоволений зупинкою, запитав, що трапилося? Стримав своїх баских коней. Зупинилися Кані й Мазуреки.

Ціла родина Дудеків в оточені солдат, Адамських, Мазуреків і Кань стала над колискою, у якій упокоїлося немовля. Худяков зайшов до найближчого дому й повернувся з дошкою і цвяхами. Мазурек знайшов серед свого реманенту клевець. Міхал Дудек під схлипування дружини й дітей забив колиску дошкою, принесену Худяковим. Кельдерманова залишили біля фір, а Худяков пішов із Дудеками на цвинтар. Адамські залишилися на возі, а Мазуреки й Кані стали біля цвинтарних мурів. Худяков викопав неглибоку ямку, і Дудек легко, наче пір’їну, обережно похилитавши на вічне прощання колиску на своїх руках, опустив її в холодну землю. «Запам’ятайте це місце, — звернувся до старших дітей, — може, колись…» Худяков торкнув Дудека за плече. Усі кинули по жмені землі, а Дудек засипав свіжу могилку й зарівняв її лопатою. Кельдерманов знову всівся до Адамських, а Худяков узяв віжки в Дудека. Чотири вози з гуркотом зрушилися з місця. Позаяк ховали Дудекову Янку, місячне немовля, в Полівцях, митницькі поляки доїхали до станції надвечір. Наступного морозяного ранку прокинулися від наростаючих звуків ешелону. Усі були вкриті хрусткою памороззю.

З ночі Адамський не зауважив, скільки возів і бричок з’їхалося, а тепер, протерши закислі від різкого вітру очі, побачив сотні фір. Митницькі притулилися на ніч у самому кінці. Перехід до колії, куди прибуде очікуваний ешелон, перегородили в хаотичному порядку ті, хто чекали на транспорт більше тижня. Невтішні новини принесли Гжегож Мазурек і Ян Каня, які встигли походити поміж возами й розпитати людей. Зі слів Мазурека митницькі поляки зрозуміли, що до вагонів, коли приходить ешелон, запускають за списками. Ті списки, як довідався Каня, у старшого лейтенанта. Дехто проситься на ніч до джуринських господарів і платить їм. Бо витерпіти холод, що тримається останні три дні, важко. Адамський запропонував піти й пошукати яку-небудь хату, щоби перебути там кілька ночей, аж поки їх не посадять у вагони. Дудек, що стояв поруч із Адамським, розповів, як відбувається посадка — спочатку зачитують списки родин і кажуть, до якого вагона вони призначені, далі родина заводить свою худобу, заносить верети й займає місце. «Солдати, — продовжив Дудек, — не можуть упоратися з такою кількістю людей. Кажуть, що були випадки, коли люди губили в тій веремії дітей». Адамський махнув на те рукою, розвернувся й пішов у напрямку села.

Старший лейтенант Алєксєєв ночував зі своїми підлеглими в одному зі складських приміщень, в іншому хропів начальник станції-переїзду. Ніч видалася зимною. Алєксєєв двічі прокидався. Перший раз, переступивши через сонних солдат, ходив перевіряти варту, другий — від тривожного сну. Уві сні він побачив білий-білий потяг, що мчить повз станцію, не зупиняючись. А він із начальником станції біжать рейками за потягом. У цю мить у двері грюкнули. Алєксєєв пробудився й запитав: «Хто?». Знадвору почувся голос залізничника, і Алексєєв, штовхнувши ногою бійця, що лежав поруч, скомандував: «Падйом!». Вийшовши надвір, побачив — за ніч поменшало фір — репатріанти, рятуючись від холоду, напевно, знайшли собі нічліг у місцевих селян. Уздовж залізниці майже кожна родина, що ночувала на своїх возах, зробила з цегли саморобні пічки. Цеглу брали з розбитого бомбами будиночка колійовця, де колись була каса й невеличка почекальня. Печі викладали так, щоби вітер не задував вогню, на якому варили їжу. Ці збудовані наспіх поляками печі рятуватимуть прибулих українців, які три тижні житимуть на станції. Навколо однієї грітимуться й варитимуть їсти Мехамети.

Адамські втрапили до списку. Кароль почув своє прізвище й почав скидати з фіри начиння. Дудеки також потрапляли на цей ешелон, а Мазурекам і Каням не пощастило — їх відправлятимуть у другу чергу.

«А коли буде та друга черга, — розгублено повторював Каня, — ніхто не знає».

Коли ешелон остаточно зупинився, Алєксєєв розставив своїх солдатів, щоби створити коридор для прибулих. Щойно вони вивантажаться, репатріантів почнуть запускати у вагони за списками, а покинуті ними вози та брички передадуть прибулим українцям. Нарешті солдати повідчиняли вагонні двері, і Алєксєєв прийняв рапорт від начальника варти супроводу. З вагонів почали зіскакувати чоловіки. Жінки допомагали малим дітям і старикам торкнутися іншої землі. Юрій Мехамет показався у дверях вагона з телятком на руках. Щойно витягли з якогось вагона останню вівцю, що з переляку забилася в кут, солдати стали лицем до поляків-репатріантів, щоб ніхто не кинувся бігти до вагонів. Начальник станції, отримавши від лейтенанта, що супроводжував переселенчий ешелон, документи і списки прибулих, зібрав чоловіків-українців і почав перечитувати поіменно всі родини. З натовпу чулися ствердні вигуки.

В іншому кінці перону Алєксєєв зачитував польські прізвища.

За тиждень принесене на залізничну станцію балканськими вітрами несподіване потепління, яке майже ніколи не трапляється в цій стороні, воно було сприйняте за великий Божий дар усіма, хто ночував у березневі приморозки на джуринському переїзді.

2

Дім Коритовських

Дім Коритовських, тримаючи на своїх ключицях дах із побитої черепиці, за кілька воєнних років помітно осунувся. Між черепицею й комином знову утворилися тріщини. По стінах кинулися зелені лишаї. Господарські прибудови почали розбирати одразу після втечі Гелени, перед самим приходом червоноармійців навесні 1944 року. Звикши до грабунків, чужих людей, відсутності господарів, гарматних пострілів та штормових вітрів, дім, здавалося, змирився з тим, що колись пишні трояндові кущі, в оточенні яких він стояв, перевелися. Не міг він і передбачити, що цегляні стіни, збудовані на століття, розберуть і рознесуть, наче кульбабине насіння, легкі літні вітри. Але найголовніше, що протягом воєнного лихоліття з нього вислизнули запахи, які наповнювали кімнати, кухню й веранду. Запахи мундирів Феліціяна, суконь Гелени й Алєксандри, підстилок хворобливого Владислава Алоїза. Зникли знайомі домові голоси, які він розрізняв щоранку, коли всі прокидалися, — перешіптування кухарки зі служницею, ниття Владислава Алоїза, якому щось погане приснилося, млосне позіхання достиглої Алєксандри, незадоволеність Гелени й нарешті голосне покашлювання Феліціяна. За сніданком утихомирена родина розмовляла іншими голосами. Ночами протягом війни, коли два німці-агрономи, тодішні мешканці дому, засинали, дім влаштовував собі веселу розвагу — із його стін, меблів, підлоги проростали, як колись із кущів троянд, пуп’янки голосів Коритовських — то плакали діти, то сварилася Гелена, то розмірковував уголос Феліціян, а то налітали з веранди голоси колишніх гостей — Козєбродського, о. Феліштана, Шипракевича, форналів. Цілу ніч, поки німці спали, у домі звучали голоси господарів та їхніх найближчих приятелів. Після втечі Гелени ключ від дому Коритовських, переданий в останню хвилину господинею, зберігатиметься в о. Феліштана, але не знадобиться, бо переселенці з Романової Комори, які прибудуть у березні 1945 року, побачать прочинені парадні двері з виламаним замком. Відступ німців прискорить виїзд Гелени Коритовської з Митниці. У лютому 1944, коли німці-агрономи забралися з дому назавжди, несподівано прибула зі Львова Гелена. Зупинилася у Феліштанів. Парох підозрював, що за чимось вона приїхала. Коритовська сказала, що нічого не потребує. Та й що забереш із розграбованого будинку? Одного дня пішла на цвинтар, а іншого — пароховою бричкою поїхала на горішній фільварок. Оглянула дім, зачинила на ключ парадні двері й повернулася до Феліштанів. Обидві тепер вдовиці — і Гелена, і Алєксандра: Феліціян покоївся біля родинного гробівця Волянських на митницькому цвинтарі, а чоловік Алєксандри, ротмістр уланів Язловецьких, Станіслав Созанський — на похилих берегах річки Бзури — вирішили не дочікуватися другого приходу Червоної Армії. Шосе і ґрунтовими дорогами по всій Галичині тяглися за відступаючими німцями вози втікачів. Коритовські домовилися з одним селянином, що погодився вивезти їх за місто. Можливо, вперше у своєму житті мама з дочкою в наспіх зібраних шкіряних валізочках везли по жмені родинних ювелірних прикрас та сяку-таку білизну. Будинки, наповнені меблями, незасіяні поля, столітні митницькі сосни, трояндові квітники, небо й річку залишили в одну мить, наче ніщо з того ніколи їм і не належало. Алєксандра перед війною народила сина, такого ж кволого, як її покійний брат Владислав Алоїз. Не дивно, що й Алєксандриного хлопчика торкнулася тінь родинного прокляття — невдовзі дитина, не доживши до півторарічного віку, залишила цей світ. «Може, й на краще, — думала тепер Алєксандра, їдучи з мамою на селянському возі під весняним холодним дощем. — А якби тепер з ним?»

У 1918 році Коритовські вкотре перебралися до Митниці.

На чортківському двірці Феліціян зустрів Гелену з Алєксандрою, вони поверталися з-під Кракова. Приїхав до Чорткова заздалегідь, полишивши назавжди залізничну станцію в Сяноку, щоби подивитися, де краще замешкати: на чортківській віллі чи в митницькому домі? Країна, офіцером якої він був до кінця, перестала існувати. Дорогами Європи поверталися домів австро-угорські вояки, дізнаючись у дорозі, що в їхніх домівках постають нові держави. Добираючись до Чорткова, Феліціян бачив на станціях озброєні полки, які, здається, не вірили, що все закінчилося. «Цікаво, — думав Коритовський, — де їх розформують?» Війна залишила гіркий осад, хоча сам він прослужив комендантом Сяноцької станції. У бойових діях участі не брав, однак санітарні потяги, що поверталися з передових ліній Східного фронту, набиті сотнями тяжкопоранених, справляли на нього моторошне враження. Інколи через затримку такого потяга Коритовський заходив до військового лікаря у вагон або запрошував його до себе в кабінет на другому поверсі станції поговорити про війну. Одного разу при такій розмові лікар повідомив, що багато поранених у його ешелоні — з-під Язлівець, де прорвано всі лінії оборони, а війська залишили позиції. Вони знайшли пораненого, який розповів Феліціянові про бої, що точилися на відтинку між Митницею та Язлівцями. Навколо Митниці, зі слів пораненого, усе вигоріло. Коритовський не сумнівався, що дім під час російської окупації постраждав найбільше.

У Чорткові Коритовського зустріла розграбована вілла, натомість дім на митницькому фільварку, куди він навідався, був у куди кращому стані, аніж він сподівався, хоча за роки війни і квартирування російських кавалеристів дещо з меблів, посуду й білизни було безповоротно втрачене. З породистих коней у стайні залишилося дві старих кобили, а корови симентальської породи, перевезені на військових платформах, можливо, бродять тепер лугами Костромської губернії. Дещо прибрали до рук митницькі селяни, про що міг би знати о. Феліштан, якщо б вони сказали йому на сповіді. Про агронома Шипракевича Феліціян нічого не чув. От придався би!

Від запеклих боїв найбільше постраждала вулиця на Тій Горі, яка заросла по коліна кропивою та колючими будяками. Особливо на початку літа, коли буйна рослинність завойовувала собі життєвий простір. Стебла кропиви набирали жилавого росту, напоєні життєвим соком землі та затяжними тогорічними дощами. Попелища підживили митницький ґрунт. Після кількох весняних злив рослинність зашивала собою всі латки, що витрамбовувала холодом і снігом зима. Запустіння, яке надійшло на Митницю, проглядалося всюди. Але поруч із порожніми полями Коритовського зеленіли поля митницьких людей. Цвіт бараболі білів поміж зелених кущиків. Зеленіла пшениця, вився по землі горох, пахли коноплі. Люди садили квасолю, біб, тютюн, гречку. Повсюди звивалися ластівки, літали низько, майже торкалися крильми землі.

Збиралося на дощ. Феліціян, розвернув свою бричку вбік селища. Перед поверненням до Чорткова вирішив заглянути до Феліштана, але того не було вдома — поїхав до сусіднього селища сповідати смертельно хворого. Поговоривши з паніматкою Катериною, Коритовський сказав, що повертається до Чорткова, бо завтра прибуває Гелена.

«З дітьми?» — запитала їмосць.

Коритовський відповів, що з дочкою. Розповів, що минулого місяця вві сні помер восьмилітній Владислав Алоїз. Катерина сказала, що все в Божих руках. Коритовський погодився. Смерть Владислава Алоїза, якому вкоротив віку вроджений горб, схиляла Коритовського покинути військову службу, щоб назавжди оселитися на фільварку. З того, як описувала Гелена в листі до Феліціяна, заадресованого до Сяноку, причину смерті сина, було зрозуміло, що горб побільшав за два місяці до смерті — наче обруч, здавив дихальні шляхи. Про це Гелені сказав лікар, що оглядав тіло померлого. Тимчасово сина поховали в Кракові, але при першій нагоді перевезуть до родинного гробівця в Митниці. Переїжджаючи місток через річку в центрі селища, Феліціян згадав, як вони з Владиславом Алоїзом перед війною поїхали на Ставища дивитися річкових бабок; у нагрітій за день воді борсалися сільські хлопчаки, засмаглі й здорові, а Владислав Алоїз, надкусивши щільник, закашлявся від задушливого смаку липового меду. У пам’яті Коритовського залишилося тепле липневе надвечір’я й солодкі медові щільники, які вони захопили тоді з собою.

Коли паротяг наблизився до чортківського двірця, на залізничних торах стояв ешелон із мадярським полком. Мадяри ґелґотіли. Командир про щось домовлявся з комендантом станції, який хотів швидше позбутися захмелілих від свободи вояків. Гелена цілу дорогу, поки їхали до «Брістоля», розповідала про зруйнований Бучач. Чортків, на щастя, постраждав менше, принаймні на жодній вулиці Коритовські не зауважили зруйнованих будинків. Потім вони дізнаються про пошкоджений рабинів палац. Переїжджаючи Колійову, Феліціян помітив кількох мадярських солдат, що виходили з дому Бенціровської. «Ага, — подумав граф, — життя продовжується». Коритовські переночували у «Брістолі». З їхньої чортківської вілли винесли все, а перед відходом з міста хтось із російських солдат на прощання її підпалив. Розплавлене скло, цурпалки від старовинних крісел, запах згаслого попелу. Наступного ранку Коритовські подалися до Митниці. Їхали мовчки, думаючи про різне. Поки виїхали на бучацьку дорогу, дочка Алєксандра, п’ятнадцятирічна дівчина, встигла зібрати усмішки молодих австрійських офіцерів, які прогулювалися вулицями. З її тілом і думками останнім часом відбувалися дивні речі, яких молода й недосвідчена дівчина соромилася. Феліціян розумів, що означає лоскотний жіночий запах, який випромінювала Алєксандра, спостерігав за її гострими поглядами на молодих чоловіків. Гелена також бачила зміни в доччиній фізіології. У Митниці вона поговорить із Алєксандрою так, як належиться матері з дочкою.

У 1919 році війна знову зайшла до Чорткова, як давня знайома. Військові частини Української Галицької Армії та не розформовані підрозділи Січових Стрільців почали воювати з поляками. Звичайно, Феліціян Коритовський був цілковито на боці нової польської держави. Усі вони — Коритовські, Волянські, Козєбродські, Боґуцькі — з гербами й виписаними родоводами на телячих пергаментах, володарі фільварків і сотень морґів землі, не хотіли й навіть думки не допускали ні про яку Україну. До того ж, п’ять чи шість поколінь їхніх родин народилися тут. Тут збудовано їхні фортеці й замки, тут на молочних берегах течуть кисільні ріки, у яких вони купалися, тут у стилізованих під римську архітектуру гробівцях сільських цвинтарів покояться їхні предки. Взагалі, «тут» — це вони.

Приїхавши з родиною до Митниці, Коритовський зголосився до польської комендатури в Чорткові. Того дня, коли Коритовський відправив перші секретні відомості про склад українських військ для польського штабу, в Митниці збиралися на війну. Події навколо Чорткова та успіхи українських військ занепокоїли Феліціяна. Таємно він отримав від польського командування прохання сповіщати про переміщення українців та діставати розвідувальну інформацію. Протягом червня він сам та кілька його форналів часто їздили до Дністра, де дислокувалися українські частини.

На початку червня, коли Чортків зайняли українські війська, звідкись до фільварку перед ранком прибув кавалерійський загін. У порожньому домі Коритовських, окрім господарів, були тільки служниця і старий форналь. Коли перед будинком почулися голоси й кінський храп, Гелена засвітила свічку в спальні. Коритовський прикипів до парадних дверей. Він стояв босий, відчуваючи підошвами холодний паркет. У сутінках розібрати, хто це завітав, було неможливо. Господар відійшов від дверей углиб вітальні, сів у крісло й чекав. У двері загупали й попросили відчинити. Така чемність під час війни насторожила Феліціяна. Він підійшов, присвічуючи каганцем, знайденим у вітальні на столі, і нервово почав перекручувати в замку великий металевий ключ.

На порозі стояв агроном Шипракевич, одягнений у військову уніформу.

«Не смію питати якими вітрами, пане агрономе? — почав Феліціян, — хоча, прецінь, війна…»

Вони сіли за стіл, де було свого часу зіграно стільки партій у бридж і переговорено про все на світі.

«Так, війна», — продовжив Шипракевич думку Коритовського.

«Нещодавно переїхали… — наче виправдовуючись сказав Феліціян. — Протягом війни, як мені повідомили, квартирував у нас кавалерійський полк москалів. Ну, а потім дещо розтягнули селяни».

«Усе зруйновано».

«І руйнується далі», — у словах Коритовського прозвучав легкий докір.

Шипракевич промовчав.

Розмову перебив хриплий скрип дверей — у дверях показалася Гелена в темному платті. Під очима синіли мішки. Шипракевич помітив також зміни на Гелениному обличчі — павутина зморшок причепилася на колись гладку шкіру.

«Пане Шипракевич, — привіталася Гелена, — вітаємо в нашому домі!» Шипракевич встав і галантно вклонився, наче запрошував Коритовську до танцю.

Надворі починало світати. Ескадрон, із яким приїхав Шипракевич, напував коней. Коні задоволено фиркали.

«Я розпоряджуся про сніданок…», — сказала Гелена.

«Ні, ні, пані Гелено, — не маю часу — відмовився Шипракевич. — Просто хотів вас побачити».

«Дякуємо», — в один голос, але мляво відповіли Феліціян із Геленою.

«Хіба кави?» — ще раз запропонувала господиня.

«Секунду, — завагався Шипракевич. — З вашого дозволу».

Вийшов у двір.

«Чого він приїхав?» — пошепки, боячись власного голосу, запитала Гелена Феліціяна, коли Шипракевич про щось гугнявив у дворі зі своїми вояками.

«Не знаю. Не думаю, що просто відвідати».

За кілька хвилин увійшов Шипракевич і, подякуваши за запрошення на каву, сказав:

«Перепрошую, але ми мусимо щось у панства забрати… війна».

«Що саме?» — поцікавився Феліціян абсолютно байдужим голосом.

«Заберемо коней і віз».

«Кому виставляти рахунок? Вам?» — поцікавився граф.

«Україні».

«Україні? — Коритовський роздратовано перекривив Шипракевича, — а де тут Україна?»

За якийсь час Коритовські побачили з вікон, що старий форналь вивів зі стайні двох кобил і, запрягши їх до фіри, поблагословив Шипракевичів ескадрон. Він помітив прилиплих до вікон Коритовських, ніяково розвів руками й пішов додому.

Коли українські війська здобули Чортків, лінія фронту між українцями й поляками встановилася в Митниці. Трирічний Дмитро Баревич стояв перед своїм домом і дивився, як марширує третя бригада — займати ті ж шанці, які в 1916 році утримували російські війська. Малому текло з носа, і він облизував язиком верхню губу. Данило Босяк послав свого сина, щоб той запитав, чи йде на війну Семен Матвіїв. А Матвіїв послав до Остафійчука, а Остафійчук до Кардинала. До обіду зібралося в Митниці біля п’ятдесяти чоловіків, переважно старші або покалічені війною демобілізовані австрійські вояки. Коритовський бачив ті п’ять фір, що вирушили повз фільварок на Ягільницю. Їхали митницькі на війну поволі, у возах набрали кілька мішків бараболі, борошна і цукру, щоб не голодувати. Про це говорили покалічені, що не раз голодували в шанцях, чекаючи похідної кухні. Босяк дізнався, що Матвіїв збирається на війну. Остафійчук порався з худобою, а Кардинал повіз петлювати жито до млина. Збиралися вони тиждень. За неповний місяць поляки знову відвоювали Чортків, і митницькі повернулися з півдороги, з’ївши лише половину припасених на війну харчів. Українська Галицька Армія перейшла Збруч, і поляки замкнули кордон. До осені України вже не було.

Десь у тридцятих Алєксандру пошлюбив поручник Уланів Язловецьких Станіслав Созанський. Весілля справляли в «Брістолі», шлюб молоді взяли в Домініканському костелі. Гелена хотіла, щоб усе відбулося в тому самому місці, де вона вперше зустрілася з Феліціяном. Созанський, звичайно, не був найкращою партією для великих землевласників Коритовських-Волянських. Жив тільки з військової платні, але Коритовські, переступивши через себе, погодилися. Якщо ж пригадати, то Феліціян перебував у такому ж становищі, коли посватався до Гелени. Після весілля Гелена щоночі молилася, щоб у молодого подружжя народилася дівчинка. Рівно через дев’ять місяців по шлюбі в Созанських народиться рахітичний хлопчик Феліціян Анджей, із появою якого на Гелениному лиці тепер два павуки сплетуть павутиння.

Перші місяці після пологів Алєксандра перебуватиме в митницькому домі. Через півтора року в кволого сина Созанських однієї ночі зупиниться сердечко. З того часу, відколи Алєксандра виїде під Варшаву на місце чоловікової служби, Гелені причуватиметься, що в домі, окрім неї та Феліціяна, живе їхній внук. Кожного ранку вона скаржилася чоловікові, служниці й навіть форналям, що, мовляв, чує голос померлого, коли виходить шпацерувати навколо дому. До середини тридцятих Коритовський займався фільварком, який приносив чималий прибуток. Феліціян відремонтував чортківську віллу, але нечасто був там. Власне, через Гелену, яку переслідував дух покійного Миця. Коритовські придбали автомобіль, яким Феліціян навчився кермувати. Збулася довоєнна мрія — купити у Львові чиншовий дім. Тоді ж, через п’ятнадцять років після смерті Владислава Алоїза, Коритовські перевезли прах сина до родинного гробівця на сільському цвинтарі. Щоранку для їхньої родини сонце в Митниці сходило, торкаючись вершечків високих сосон, посаджених котримось із Волянських навколо будинку. Сонце ковзало зеленим дахом дому, а тоді скочувалося в селище. Коли Алєксандра з Владиславом були малі, стара служниця, щоби заохотити їх до снідання, розповідала про сонце, яке скочується зранку з високого горба, а на ніч ховається у Джуринці. Перед тим, як сонце викочувалося зі своєї небесної комори, пробуджувалися митницькі когути, потрясаючи червоними гребенями й фіолетовим пір’ям, вітаючи народження нового дня. Кожного ранку когути чекали на велике колесо сонця, щоби привітати його співом. Першокласні голоси цього невидимого оркестру, змагаючись один із одним, переспівуючи, підніматимуться до неба, наче біла пара з нічної Джуринки, і долітатимуть до будинку Коритовських. А коли сонце стане над Митницею, посунувши в інший простір ще помітний на горизонті білий місяць, когути, виспівавшись, продираючи крилами порохняві обори, накидатимуться на сонних курей, схопивши золотим дзьобом першу-ліпшу за гребінь. От у сльотаві дні, можливо, тому що у відкриті дзьоби когутів потрапляла дощівка, їхнього співу в селищі не чули.

Влітку падали затяжні дощі, і тоді Гелена питала Феліціяна:

«Ти таке пам’ятаєш?»

«Що, люба?»

«Ну хіба так ішли коли-небудь у червні дощі?»

«Та трохи було», — відповідав Феліціян.

«Ніколи», — категорично заперечувала Гелена, вважаючи, що після війни змінилося навіть повітря. Літні вечори в домі, заповнені колись грою в бридж, розмовами, сміхом, перетворилися тепер на нудні розмови на веранді. Деколи траплялися автомобільні прогулянки вздовж Джуринки та польовими дорогами до Ягільниці. Інколи о. Феліштан навідувався з Попідлідвзеленікукурудзи, якого Гелена не зносила, поділитися новинами. Коли служниця накривала на веранді стіл для гостя, Попідлідвзеленікукурудзи розповідав слугам Коритовських, як вони з отцем, повертаючись учора з Чорткова ягільницьким шляхом, погналися за зайцем. Митницький брехун запасався хлібом і водою, знаючи, що Коритовська ніколи не розпорядиться його нагодувати. Служниця виходила з дому іншими дверми і, знайшовши брехуна серед форналів, які душилися від сміху, приносила обід. Останнім часом йому з отцем завжди щось потрапляло на очі посеред поля. Якщо брехунові спадало на думку, що то був вовк, то, звичайно, він рятував перестрашеного пароха від зграї хижаків. А якщо заєць, то він першим кидався за куцохвостим, щоб упіймати.

«Парох, знаєте, — почула служниця голос Попідлідвзеленікукурудзи, — не годен бічи, як я. То лишивім ’го під кущем, аби чекав, коли сполоханий мнов заєц побіжит на отця. Я дав отцеви мішок, а сам, занюхавши заєчий запах, пішов шукати заєчі нори. Поки я бігав за зайцем, так стемніло, що ледво’м знайшов перестрашеного отця коло куща».

«А як ви занюхали зайця?» — запитала вона, знаючи, що старий брехун вигадує небилиці.

«А в тому то й річ, — відповів Попідлідвзеленікукурудзи. — Ше від малого в мене псєчий нюх. Але якщо треба — то й котєчий. Ми ніколи не тримали котів. Я лапав миші сам».

«Слухайте, — перебив брехуна форналь, — а шо з тим зайцем?»

«А-а-а, — неохоче повернувся до заячої оповіді Попідлідвзеленікукурудзи, — та поки я бігав за ним, заєц уже сидів у нашім мішку, а парох навіть не видів, шо маємо вже на завтра на обід свіже мнєсо».

«То ви його загнали до мішка?»

«Наякже! А хто?» — здивувався брехун.

У другій половині липня гінкі тютюнові стебла стрімко росли, розросталися клаповухими, на дві долоні, листками. Кожного року Ягільницька тютюнова фабрика потребувала тонни тютюну. Коли привозили розсаду, Коритовському згадувалося, як вони з Шипракевичем висаджували перші лани. Після тієї зустрічі з Шипракевичем, Коритовські нічого про агронома не чули. Не раз попитував Феліціян Феліштана, але й парох нічого не чув. Слід Шипракевича загубився після переходу Збруча, коли військові частини подалися на допомогу до Києва. Тоді лютував тиф, і, можливо, Шипракевич помер. З усіх довоєнних гравців у Коритовського залишилися тільки парох та Козєбродський. Колишні сусіди, що з’їжджалися літніми вечорами на гостину і бридж, після війни попродавали свої фільварки або віддали в оренду євреям, яких звідусіль наїхало до Чорткова. Якогось року Коритовський, порадившись із Геленою, вирішив передати управління своїми маєтками й перебратися до Львова.

Після війни велика господарка Баревичів упала на руки Анни-мурзихи. У свої шістдесят років удова як могла втримувала родинні морґи. Війна давно закінчилася, хоча підстаркуватий мул із обпеченим черевом у перші повоєнні роки тримався ще на ногах і своїм іржанням відлякував дітвору. А польова кухня одного з Настиних коханців — турка Кюбата, що іржавіла посеред Горб-Долини, давно стала для них бажаною забавкою. Поверталося довоєнне життя. Баревичі в урожайні роки наймали сезонних працівників із придністровських сіл, а Коритовські намагалися впоратися за допомогою своїх форналів. Буковина відійшла до Румунії, буковинці тепер жили за кордоном. У перші повоєнні роки Анна заклала частину землі до державного банку. На позичені гроші купила зерна для посіву, молотарку, кілька коней та корів. А тут, у двадцять четвертому році настала грошова реформа, а тоді у двадцять дев’ятому поширилися світова криза. Анна спродала євреям половину своєї землі, бо впоратися з тими морґами було важко — банки вимагали виплати відсотків, а врожаї були в ті роки низькі. Баревичеві землі розповзалися, наче тонка теляча шкіра, що тріскала в найбільш витертих місцях. «Прикро, — думала собі мурзиха, — що Настя нічим не цікавиться, окрім чоловіків, а внук ще малий».

Настя Баревичева спуталася з Тадеушем Домаховським, польським урядником, працівником колії, й переїхала з ним до Чорткова. Той Домаховський, із розповідей дівчат Бенціровської, міг похвалитися своїм дурнем, від якого деякі чортківські повії, після відвідин Домаховським лупинарію, ходили розкаряченими гусками. Мешкав він на вулиці Колійовій. Винаймав половину будинку з окремим входом і щодня простував пішки до праці на станцію. Довгенько Домаховський кавалєрував, і чутка про його чоловічу дорідність відлякувала молодих відданиць, зате приваблювала заміжніх пань. Бенціровська, наслухавшись про фізичний розмір того, що теліпалося між ногами пана Тадеуша, вирішила сама пересвідчитись у правдивості чуток. Адже дівки могли й прибрехати. Коли Домаховський під ранок вийшов із кімнати Марисі, протоптавшись по дівчині цілу ніч, як кінь по бруківці, Амброзія Бенціровська покликала його до себе. Нічого не підозрюючи, Домаховський увійшов до покою власниці будинку розпусти. Перекрутивши ключ у замку, вона накинулася на Домаховського і звалила його на підлогу. Такої спритності від шістдесятирічної жінки він не чекав. Рука спокусниці враз опинилася на розпірці, і вони обоє відчули, як невидима сила почала розпрямляти чоловічу принаду колійовця. Перебравшись на ліжко, Бенціровська вилізла на Домаховського, ковзнувши своєю шовковицею по його волохатому животі, від чого випрямлений патик досяг таких розмірів, яких Бенціровська ніколи в житті не бачила. Обережно сідаючи, Амброзія відчувала, що в неї всередині все розривається. Так наче риба, заплутавшись у водоростях, розриває їх, намагаючись звільнитися. Бенціровська від болю заплющила очі. Вона уявила, що впустила в себе великого кита, якого бачила на світлинах календарів. Якоїсь миті Амброзія знепритомніла і прийшла до тями аж тоді, коли Домаховський перевернув її горілиць. Побачила його розширені божевільні очі й перекривлений заслинений рот. Ліжко тріщало так, як навесні льодохід на Сереті. І домом хилитало. Позаяк вікно у своїй кімнаті Бенціровська, перед тим як запросити Домаховського, прочинила для свіжого повітря, то їхні млосні голоси зібрали під будинком чимало ловців ґав. Нарешті вони видихнули, як перед смертю видихають спресоване в легенях повітря. Вулиця здогадалася, що ті двоє коханців, за якими вони заглядали, закінчили свої любощі на найвищій ноті. Ніхто не розходився. Цікаво було побачити — хто ж розхитував цього ранку дім. Але хитра Амброзія випустила Домаховського бічними дверима. Здолавши огорожу, він подався в бік залізничних майстерень. А вона, повернувшись до кімнати, прилипла до вікна — перед будинком, роззявивши писки, стояли мешканці Колійової, чекаючи на чудо. Після цього випадку Амброзія уникала зустрічей із Домаховським, підсовуючи йому когось із молоденьких дівчат, що наймалися до неї на працю. Про те, що Колійова перекрита юрбою, яка заважає візницям перевозити пасажирів, сповістили поліцію. Того ж дня Настя Баревичева була в Чорткові. Приїхала дізнатися, що потрібно, аби на осінь записати Дмитра до гімназії. Анна-мурзиха випровадила дочку з Митниці торохтливою бричкою. Скалічілий на війні Остафійчук, який наглядав у Баревичів за кіньми, повіз Настю до міста. Остафійчуку ампутували по лікоть праву руку, і довгий рукав тепер теліпався з культі, як індичий ніс. Настині двадцять шість років після народження сина буяли жіночими принадами, на які липли чоловіки. Будь-хто, опинившись поруч, розумів її бажання. Настя охоча була до любощів і не приховувала цього. Анна-мурзиха перебирала в пам’яті всіх жінок по чоловіковій та своїй лініях, аби зрозуміти, у кого ж її дочка вдалася.

Зранку, коли Настя лаштувалася до міста, Анна-мурзиха відкликала Остафійчука вбік і попросила пильнувати за дочкою. Вони мають заїхати до гімназії та на ринок, сказала Анна, і повернутися додому. Остафійчук отримав список, що й де купити, а Настя — про що розпитати в гімназіальній канцелярії. Виїхали польовою дорогою на Ягільницю, а звідти гостинцем дісталися Чорткова. Поки Настя буде в гімназії, Остафійчук купить усе, що треба, на ринку. Домовилися зустрітися біля годинникової вежі ополудні. Настя досить швидко з’ясувала правила прийому й пішла вулицею Міцкевича назустріч… Домаховському. Вона минула будинок із бакалійною крамницею, де до війни перебувала українська гімназія, а Домаховський, після бурхливої ночі з повією та несподіваного ранку з Амброзією чвалав до банку. Перед тим, прийшовши з запізненням до праці, він попрохав вільний день, поскаржившись на шлунковий розлад. Набрехав про шлунок і подався до центру міста. Нині надходив реченець розрахунку за позику. Переходячи вулицю, Домаховський зупинився, щоби перепустити Білґорая. Водовоз летів своєю бричкою, порозвозивши зранку воду, бо з шостої години починався шабес, і Мошко, як усі гебреї Чорткова, снував вулицями зі швидкістю світла. Тим часом Настя порівнялася з Домаховським — і вони усміхнулися одне одному. Цього вистачило, щоби Домаховський змінив свої плани й запросив Баревичеву на каву до цукерні. Принюхавшись як пес, він зрозумів, що пані не відмовить. Настя пахкотіла незнайомим запахом айви з листа від Петра Урбана. Учора її руки торкалися того Урбанового конверта, всередині якого росли духмяні белградські садки.

Остафійчук прочекав Настю в умовленому місці — під вежею з годинником до темряви, і Митниці дістався вже за північ.

Наївся тієї ночі страху. Польову дорогу перебігали кілька разів вовки. Нервово сіпався кінь. Навкруги тхнуло вовчатиною. Мабуть, десь поблизу було лігво, і народжені в березні вовченята вже підросли й устигли пообсцикати найближчі кущі й чагарники, помітивши територію. Остафійчук про всяк випадок наготував віхоть соломи, а сірники завше тримав у глибокій кишені військових штанів. Того року голодні вовки тягли з хлівів та стаєнь овець та птицю. Усі, хто пускався в нічні переїзди, про це знали. Зранку, теліпаючи рукавом на обрубкові, розповів Анні-мурзисі, що Насті не дочекався, але про вовків і свій перестрах — промовчав.

У помешканні Домаховського Настя прожила тиждень.

Через тиждень приїхала додому і сказала матері, що вибирається до Чорткова.

Баревичі ненавиділи Волянських із Коритовськими. А коли Дмитро Баревич, нащадок митника Гриця Баревича, появився на світ, то всі, хто міг би переповісти правдиву історію цієї ненависті, стали землею. Найбільше знав про це Дмитрів дідо — Данило. Як відомо, ще незадовго до народження внука, Данила не стало. Анна-мурзиха тепер єдина знала родинну історію і боялася, щоб ніщо з того знання не вивітрилося з пам’яті. Тому, коли Дмитрикові виповнилося сім років, вирішила, що малому вже можна почути від неї щось про Баревичів, бо до часу, поки він навчиться читати й перегляне родинні папери, вона хотіла відкласти в дитячій свідомості слова, як птаха відкладає в гніздо яйця, коли надходить для цього відповідна пора. Того ранку, коли Анна-мурзиха вирішила поговорити з онуком, трапилася непередбачувана подія. Старий мул, залишений відступаючими російськими військами, той самий, яким Анна їздила до Язловець рятувати від тифу Настю, упав посеред обори. Насправді ніхто не бачив, як тварина звалилася на бік, виставивши зарубцьовану світлу підчеревину з рудою шерстю. Остафійчук останнім часом побоювався, що мул може стати легкою здобиччю для вовків, тому хотів припнути його до жолоба у стайні. Але Анна-мурзиха, бачачи, як гасне пломінь життя в очах мула, наказала залишити тварину в спокої. Мула й надалі можна було побачити на вулицях Митниці. Остафійчук щодня досипав йому вівса або січки. Тепер, лежачи на лівому боці, мул, з морди якого текла смердюча зелена слина, ще силувався зіп’ястися на ноги, піднімав важку голову, але шийні м’язи ослабли. Над ним стояли Остафійчук, Анна-мурзиха, наймичка Юлька й семирічний Дмитрик. Усі вони пригадували його життя, що пробігло перед їхніми очима. Дмитрик, мурзишин онук, найменше знав про малого коня — так він називав мула. Але й інші знали не більше. Звідкіля ж вони могли дізнатися про те, що червоне лошатко з білим підчерев’ям з’явилося в одному з турецьких сіл задовго до війни, у господарстві турка Юфюка, в околицях еялету Кайсері? Звісно, що десь воно й від когось народилося. Коли червоношкіре лоша підросло, Юфюк продав його перекупникові худоби, перед тим каструвавши в півторарічному віці. Лоша виявилося міцним і дорідним. Особливо покупців приваблював рідкісний рудавий колір. До часу, відколи почалася військова служба, наш мул змінив кількох господарів. У віці чотирьох років червонобокий перевозив важкі тюки з пшеницею в стамбульському порту. Потім опинився в селянському господарстві, у провінції Караман. Суворий господар, гориста місцевість та поля, розкидані по схилах, привчили мула до витривалості. Один із військових інтендантів умовив караманського селянина відпродати червонобокого для потреб війська, коли мул переступив шестирічний вік. Зуби в нього були ще міцні, не скришені, а м’язи, внаслідок ходіння гірськими стежками з вантажами, пружні. Уже як військовий наш мул побував на Грецькому фронті біля Салоників. Він не підозрював, що йому підготував генералісімус Енвер-паша. З наказу паші частину, до якої наш мул був приписаний, перекинуть на Галицький фронт. Першого ж дня мул вгрузне в розмите осінніми дощами галицьке болото, коли Кюбат, підганяючи, виведе його з транспортного вагона. Ще за день перед тим як вибухова хвиля переверне похідну кухню з квасолевим супом, нашого мула тримали для перевезення військової пошти у віддалені штаби на передовій. Але щось змінилося — і червонобокого передали Кюбатові. Мул прощально поглянув у високе митницьке небо і спустив дух.

Остафійчук відтягнув здохлу тварину за ноги на город і закопав під яблунею.

«Рано чи пізно то мусіло статися», — сказала мурзиха Остафійчукові, коли він повернувся з городу.

«Та я ще від учора видів, шо шось єго мучит».

Дмитрик ні з того ні з сього розплакався, і Юлька повела малого до будинку.

«Шкодує малого коника», — пояснила внукові плачі Анна.

«Видко, шо ваш хлопец має мнєке серце».

«Мнєке, мнєке, — погодилася. — Аби не мнєкуш».

Поки Настя насолоджувалася з Домаховським гірськими краєвидами в Криниці, без неї здох червонобокий мул, а наступного дня застудився Дмитрик. Кашель, що поселився в чутливих бронхах, душив дитину щоночі. З Чорткова приїхав лікар, але хтось порадив Анні відвезти хворого подихати овечими випарами. Кошару знайшли в Язлівцях. І з самого ранку Баревичі, минаючи Горб-Долину, поїхали до Язловець.

«А чого ми поїхали до Язлівець?» — запитався малий Баревич, коли доїжджали до Горб-Долини.

«Бо в нас немає овець».

«А в Коритовських є?»

«Кажуть, що є», — ствердно відповіла Анна-мурзиха.

«То чого ми не поїхали до них на фільварок?»

«Бо ми з ними ворогуємо».

«А як?»

«Як? — сама себе запитала Анна. — Ну, ми не ходимо до них, вони — до нас».

«А може, тому, що вони поляки?» — несподівано запитав онук.

«Може, тому що поляки», — погодилась Анна.

«А чому на нас прозиваються мýрзи?»

«А хто так каже?»

«Та всі, — Дмитрик на мить задумався, — навіть Остафійчук».

Повертаючись із Язловець, вони продовжили розмову.

«Спочатку, — розпочала Анна-мурзиха, — на цих пагорбах із червоного пісковику не було ніякої Митниці…»

«А що було?» — здивувався Дмитрик.

«Була Джуринка, — продовжила Анна, — до якої допливали потічки з Синіх озер».

«А тоді, коли були тільки сині потічки, — допитувався онук, — ну тоді, коли ще нас не було, то що було?»

Анна засміялася:

«Коли нас не було — то нічого й не було».

«А як нас не буде?» — поставив зовсім недитяче питання онук.

«Буде Джуринка, — запевнила малого Анна й сама засумнівалася. — А хіба річка може зникнути чи піти собі під землю?»

Анна продовжила розповідь про землю, заселену Баревичами: «Скільки їх було — не знаю, бо переповідаю те, що розповідав мені твій дідо Данило, царство йому небесне. Що ніби вони прийшли з Горибаби. Побачили воду, що била джерелом з-під червоного каменя, і десь тут, може, навіть, де стоїть наш дім, побудувалися. А тоді сюди прийшли інші люди, побачили сині джерела, що плили червоними каменями — і собі почали будуватися. Так виникло наше селище, проросло з джерел, які виходили на поверхню. У ті часи, Дмитрику, Язлівці були великим містом. Приходили сюди купці та чужинські війська».

«А що вони в нас хотіли?» — поцікавився хлопець.

«Що хотіли? — Анна задумалася. — Та, певно, хотіли нашої землі. Навколо Митниці колись росли дубові гаї, множилося птаство, а риби було в Джуринці стільки, що ловили її голими руками. Були роки, розказував твій дідо, коли люди залишали Митницю, і вона заростала бур’янами, кропивою. Будяки сягали плечей. Не знаю, чи то правда, але Баревичі були митниками, тому й селище прозвали Митницею. Десь із того часу приліпилося за нами слово мурза, а всіх жінок називали мурзихами. Слово це турецьке».

«То ми турки?»

«Ні, — Анна подивилася на онука, який починав дрімати. — Переказували, що в ті часи, коли турки зайшли аж до Язлівця й там поставили кордон із поляками, хтось із нашої родини віддався за турка. І ніби той турок називався Мурза, і з того часу, породичавшись із тим Мурзою, ми стали мýрзами».

Анна промовчала про Кюбата, який кілька місяців, переховуючись, жив у пивниці, куди Дмитрикова мама бігала щоночі. Лице Кюбата нагадувало Анні висохлий на сонці листок тютюну, а лице Дмитрика було сполоскане в молоці, тому Кюбат не міг бути батьком Дмитрика.

Ось чому Анна ще раз повторила:

«Ні, ми не турки», — і погладила стрижену голівку онука, схожу на цибулину.

«А може, то Господь, — Анна, позіхаючи, продовжила, — вказав тому далекому Баревичеві прийти на цю землю і множитися на ній. А з землею, Дмитрику, приходить усе на тій землі — ми, річки, риба, птахи, війни і смерть. І тому, якщо хтось приходить на твою землю, то він забирає від тебе все, навіть твою смерть і твоє повітря».

Переселенців пустили жити в горішній фільварок.

Коли в березні 1945 року до селища прибрело два десятки родин, перемучених виснажливою подорожжю чужих людей, Митницею пішов поголос, що відбиратимуть хати й поселятимуть прибульців. Люди, яких ніхто не знав і не бачив у цих краях, збилися в рій перед сільрадою. Гудіння чоловічих голосів переривав жіночий і дитячий плач. Усі були брудні й немиті. Від багатьох смерділо сечею. Дехто приїхав зі своїми кіньми й коровами. Лише один хлопчик тримав на руках пса, від якого грівся. Викрикували прізвища й казали, до чиєї хати їм іти. У кожного з прибулих була переселенча карта й документ, у якому записано, що саме вони залишили там, звідки їх депортували. Іван Мехамет був найменший поміж дітей, які могли вже стояти на ногах. Було ще кілька немовлят, на плач яких ніхто з дорослих не зважав. Хлопчик роздивлявся навкруги. Після майже тижневого перебування у вагоні, зупинок на станціях, довгих перечікувань Митниця йому сподобалася. Він усе ловив дитячим розумом. Коли його батькові дали провідника, усі рушили до нової хати. Малому було нестерпно важко нести пса — руки заніміли. І коли пес зіскочив і побіг на подвір’я нової господи, у Іванка ще довго тремтіли руки від перенапруги.

Надходила весна. Родина Мехаметів привезла кілька мішків пшениці, кукурудзи і ячменю. Одяг лише той, що був на них. Їх усіх — двох старих, батька, матір, брата і трьох сестер поселили в будинку Коритовських. Хлопчик дізнається, коли виросте, що в металевій скриньці батьки зберігали, окрім кількох фотографій, зроблених у Лежайську, ще й переселенчі папери. Якщо з фотографій із грубими лініями життя і смерті, що з’являлися на матовому папері від вологості або спеки, дивилося на нього принаймні три покоління його родини, навіть ті, яких він ніколи не бачив, бо повмирали до його народження, то в переселенчих паперах із печатками й кількома підписами билася слабким пульсом надія повернення. Скільки разів він чув про Сян! Скільки разів його батькам снилися рівнинні береги їхньої річки! Скільки разів вони, піддавшись чуткам, готувалися до повернення. І перше, що виймав його батько зі скриньки — папери, де було записане все майно, залишене там. Чутки й були чутками. Кордони замкнені — повертатися нікуди. Лише у снах переселенці йшли пішки з Митниці й доходили до Сяну або ставали легкими, наче ангели, і кружляли над рідними домівками. А зранку перед ними знову виростали митницькі пагорби, дихала туманами Джуринка, клекотіли джерела Червоної керниці й Горб-Долини, яка за літо заростала заячою капустою. Коли його батьки повмирали, а старший брат і сестра одружилися, скринька з паперами й фотографіями залишилася з ним. Митницька земля прийняла в обійми багатьох переселенців, які повмирали від старості, виснаження, недоїдання й переживань. Можливо, вони, невидимі для нашого ока, хоча б раз на рік прилітають над Сян… нема в них переселенчих паперів, без яких вони не можуть повернутися, бо хто їм повірить, що колись тут жили? Отой хлопчик, майбутній батько Д., про якого поведемо мову пізніше, з роками призабув землю своїх батьків, дім, подвір’я, цементовану криницю. Багато чого стерлося з його дитячої пам’яті, тільки запах у вагоні, яким вони їхали до Митниці, інколи переслідував його. Запах брудних людських тіл і сморід із відра, куди всі ходили випорожнюватися. І ще — зимові поля, які він бачив крізь вагонні шпари. І ще — залізничні станції, що траплялися на їхньому шляху, і співчутливі погляди незнайомих людей, які думали, що цей ешелон везуть на Сибір. І ще — постійний холод із безконечними, як смерть, полями.

3

Шахтар

У 1971 році Дмитро Баревич назавжди повернувся з Кривого Рога до Митниці.

У свої п’ятдесят чотири, через забиті порохом залізної руди легені, внаслідок тривалого перебування під землею, Дмитро зробився дихавишним. Він перевірився в амбулаторії, де досліджували професійні хвороби шахтарів, — і результат виявився невтішним. У легенях знайшли мікроскопічний порох і визначили силікоз першої стадії. Дмитро оформив пенсію й, підписавши обхідний лист, почав збиратися додому.

Мав дві валізи: одну купив учора, а інша — дерев’яна, синього кольору, була придбана ще в п’ятдесятих. Дерев’яну він називав сталінською. З шахти приніс кілька респіраторних масок, кілька баклажок, двадцять метрів бікфордового шнура, брезентову шахтарську робу, рукавиці й навіть гумові чоботи. Усе це помістилося в сталінську валізку. Тикєна в листі нагадувала, щоби привіз для закруток металевих кришок із гумками, а Дмитро натрапив на ринку ще й на металевий пристрій для вирівнювання тих кришок. Пристрій продав йому грек, який тримав на ринку невеличку будку для ремонту взуття. За сімнадцять років праці на шахті Дмитро заробив кімнату в сталінському будинку з високими стелями. Ділив її ще з двома мешканцями. Інколи до Дмитра приїжджала Тикєна, але постійно жити в Кривому Розі відмовлялася. Кожної відпустки Баревич був у Митниці: перебудував дім, домурував веранду, перекрив шифером дах, привіз із Буковини кахельні груби.

На станції Долгинцево, одягнений у зелений шевйотовий плащ, Дмитро ввійшов до плацкартного вагона в потягу «Запоріжжя-Львів». Надворі було спекотно. Плащ не поміщався до валіз — і Дмитрові довелося накинути його на себе. У Баревича було горішнє бокове. Він зняв плащ, повісив на металевий вішак, а тоді закинув чемодани на третю полицю. У вагоні пахло помідорами, абрикосами й аличею. На кожному столику, застеленому газеткою, пасажири, що їхали з Запоріжжя, готувалися перекусити. Ідучи до вагона, Баревич щораз наштовхувався на продавчинь абрикосів і зеленого перцю. Траплялися — з синіми ґронами винограду. Садовина по криворізьких садках зародила. До запахів розчавлених помідорів, солодкої м’якоті абрикосів і смажених баклажанів додавався кисло-солодкий присмак перетриманих кавунів. На станції під вікнами вагонів чатували на покупців десятки старших жінок і чоловіків. Вони викрикували, прихвалювали свій товар, торгувалися, а міліція мляво відганяла їх від потяга.

Навпроти Баревича сиділа старша жінка, котра, як з’ясувалося, поверталася до Бережан від сина з невісткою. А до сусіднього купе зайшла перед Дмитром молода жінка з двома дівчатками. Їхали на канікули на западну. Потяг рушив. Позаду залишалися обриси шахт, рудувата земля й річка Саксагань. Сімнадцять років Дмитро прожив на площі Артема. Спочатку в робітничому гуртожитку, а потім отримав ордер на кімнату в трьохкімнатній квартирі — на вулиці, що впиралася в Катеринівку, приватний сектор. Підписавши в начальника відділу кадрів обхідний лист, Баревич поїхав у соцзабез Саксаганського району для оформлення пенсії. Сидячи в приймальній, зустрів такого ж пенсіонера. Розговорилися, і той порадив, коли почув Дмитрові сумніви щодо кімнати: мовляв, краще не виписуватися. Потяг проминув околичні долгінцевські вулички, на яких приватний сектор змінювався дев’ятиповерхівками. У брудному вікні пропливали гаражі, дачні ділянки; виднілися шахти й рудоуправління. А перед Кривим Рогом потяг потрапив під дощ. Залізниця до Роковатої, наступної криворізької станції, проходила рудою піщаною землею. Вигорілі трави по обидва боки залізничного полотна супроводжували потяг. Проїхали невелику станцію Мудрьоная, минули Карнаватку. Несподівано показався рукав Саксагані — але річка зникла, бо потяг різко повернув праворуч. «Тудух-тудух» — торохкотіли колеса вагонів, однак, набравши швидкість, потяг раптом різко пригальмував. Зі свого купе вискочила дебела провідниця. Через вагон пробіг у білій сорочці залізничника з кашкетом на голові начальник потяга. З’ясувалося, що хтось зірвав стоп-кран. Постоявши хвилин із двадцять, потяг знову рушив і доїхав до Роковатої.

Щойно все втихомирилося — виїхали на степову рівнину. Сонце, що супроводжувало потяг, почало скочуватися ближче до обрію. Провідниці розносили постільну білизну і приймали замовлення на чай. Одна розпалювала водогрійний вузол торф’яними брикетами. У вагоні запахло вугільним димом. Баревич замовив склянку чаю з печивом. Майже в кожному купе шаруділи целофановими пакетиками, витягуючи приготовлені на дорогу харчі. За столиком бокових спальних полиць навпроти Баревича сиділа Марія, з якою Дмитро встиг познайомитися. Вона запропонувала котлети з помідорами, але той подякував і продовжував сьорбати чай. Марія їла й говорила. Дмитро дізнався, що жінка їздила до внуків. Син із невісткою живуть у Тернах, на Ворівці. Баревичева попутниця розповіла про сина-шофера, який після армії не міг влаштуватися де-небудь у Бережанах, тому поїхав до Кривого Рога, де жив її брат. Спочатку пішов на шахту, а тепер експедитор.

«У мене теж син шофер», — сказав Дмитро.

«А де?»

«Та ще в армії. Восени демобілізується».

«А де служить?»

«На Уралі».

«Далеко, — сказала жінка. — Мій служив у Новоград-Волинському».

«А я ось, — ні з того із сього сказав Дмитро, — пішов на пенсію. Повертаюся додому».

«Шахтьор?»

«Так, сімнадцять років».

«То, певно, звикли до сего міста?»

«Звик».

«А я, знаєте, ніяк не можу. Всьо — чуже».

Хтось із сусіднього купе запитав у провідниці:

«А за скоко врємєні будуть Пятіхаткі?»

«Дак ми лише з Роковатой виїхали. Будемо часа через два».

«Да, да — через два», — докинув прокуреним голосом чоловік, що приплентався до купе навпроти. Тут копошилася молода мама з дітьми. Він присів скраю. На ньому був чорний піджак поверх зеленої офіцерської сорочки, з-під якої виднілися волохаті груди. На ногах — сандалі. Увесь час протирав пальцями ліву руку, на якій синіли виколоті зеківські персні. Молодиця, розклавшись, запропонувала гостеві перекусити з нею й дітьми, але той відмовився, пославшись на болі у шлунку.

Дмитро з першого погляду зрозумів, що за фраєр їхатиме з ними: на таких у Кривому Розі за всі сімнадцять років Баревич надивився. «Так, так, мабуть, щойно з зони», — безпомильно здогадався. Спочатку кримінальних привозили на післявоєнну відбудову шахти та металургійного заводу. Потім ті, хто отримував поселення, тобто «хімію», залишалися в місті. Обсідалися родинами. Уркаганська молодість із їхніх буйних голів не вивітрювалася. Навпаки, старіючись, вони шукали, кому передати досвід. А таких, спраглих справжнього життя, по криворізьких дворах було чимало. Процвітав кримінал. Наркотики, грабунки, крадіжки й убивства ставали щоденним життям міста. Дмитро пригадав, як одного разу повертався з нічної зміни, над ранок, а його зустріли в провулку біля будинку кілька таких нічних сновид. Попросили закурити. Вони вийшли збоку Катеринівки. Будинок, де мешкав Баревич, впирався в приватний сектор, а вулиця, що відходила від площі Артема, різко спадала вниз. Тому пацанва під покровом ночі, вибивши з рогаток усі ліхтарі й повирізавши з телефонних будок ебонітові слухавки заради магнітів, почувалася вельми безпечно. У поодиноких вікнах Дмитрового будинку світилося. Але що ж чинити? — хоч криком кричи, підріжуть, не спитавши фамілії. Блиснувши лезом ножа, вони зняли з Дмитрової руки годинник і пошарили в кишенях, знайшли копійки, — здачу з шахтарської їдальні за обід. Поки один розстібав ремінець годинника і вичищав кишені, інший — тримав ножа на правій нирці, стоячи позаду. Гостре, заточене лезо поколювало через грубувату шахтарську робу. Дмитрові було шкода німецького годинника фірми «Gala», забраного з одного дому селища Фалкенберґ, перед штурмом Берліна, з шухляди, закиданої жіночою біжутерією.

Дмитро вийшов у тамбур на перекур. Незважаючи на попередження лікарів, курив. За якийсь час до нього долучився ще один курець. Той самий, із татуюванням на пальцях. Стояли і мовчки палили, наповнюючи тамбур клубами синього диму.

«Домой, зємляк?» — першим перервав мовчанку татуйований.

«Додому», — відповів Дмитро, витримуючи на собі важкий прищурений погляд тертого життям мужика.

«На Западну?»

«На Западну», — відповів Дмитро.

«Сам не криворожский?»

«Ні».

«А я на Закарпаття, — сказав. — Погуляв у Кривом, а тепер знов на лижі, корєш у мене там. Ну шо, давай знакомицця — Міша», — і подав худу руку, обплетену синіми жилами.

«Діма», — відповів Баревич і стиснув своєю клешнею розписані хімічним олівцем пальці нового знайомого. Міша відчув залізний потиск.

Десь уночі, на якомусь із переїздів, потяг зупинився. Купе Баревича — навпроти станційного ліхтаря. Зовні через гучномовці перемовлялися диспетчери. Постукували своїми клевцями по колесах колійовці. Від світла, що било просто в очі, Дмитро прокинувся. У вагоні з різних боків луною коливалося хропіння. Почув, як молодиця, що їхала з двома дітьми, тихо з кимось перешіптується. Біля неї сидів Міша й, нахилившись, щось шепотів їй на вухо, тримаючи одну руку на стегні, з якого зсунулося простирадло, бо жінка пручалася.

Баревич кашлянув.

Молодиця притихла.

«Міша, — глухим голосом звернувся Баревич, — йди спати».

Міша злодійкувато засмикався, вишукуючи звідки і хто до нього звернувся, і в потоці ліхтарного світла побачив важкий погляд Дмитра.

«Да, ми розговаруєм, Дім».

Молодиця, відчувши підтримку й захист, із усієї сили відштовхнула нічного залицяльника, і той відлетів до протилежних полиць, ударившись головою об нікельований стояк.

Наступного ранку Дмитро зауважив, що Міші на своєму місці не було. Мабуть, роздумавши, зійшов у Жмеринці або Козятині, пройдисвіт.

Зійшовши на тернопільській станції, Дмитро перетнув вокзальну площу, відмовляючи настирливим таксистам, і подався на автобусну. Повернення Баревича до Митниці наступного дня обговорювали цілим селищем. І хоча він дістався сюди останнім автобусом, усе одно бачили, як він зійшов, як ступав із двома чемоданами в шевйотовому плащі вулицею до свого дому.

Прокинувся Дмитро пізно. Проспав перших когутів. Лежав у ліжку на збитих високих подушках. З кухні долинало ранішнє порання дружини. Тикєна розпалила грубку, поставивши на блят великі баняки, у яких варила бараболю курям. Запахи, пара, траскання кухонних дверцят — ну ось, рідний дім! Він устав, вийшов надвір. Виніс із хати відро води, налив у прибитий до штахет бачок і почав умиватися. Рання осінь уже нагадувала про себе. Під ногами шаруділо опале горіхове листя. По городах стирчали стебла висохлого бараболиння. Легкий туманець, відділившись від Джуринки, поволі плив аж до Тої Гори. По сусідських стайнях ревли корови. Подекуди когути кукуріканням продовжували прокльовувати новий день. Колесо білого місяця ще котилося заходом широкого неба, яке своїми голубими крисами вкривало цілу Митницю. Здавалося, що небо тільки митницьке й більше нічиє.

Тикєна запарила ячмінну каву «Золотий колос», всмажила яєшню. У прозорій мисці жовтіла грудка домашнього масла, принесена Леською-поштаркою, їхньою родичкою.

«То коли ти йдеш?» — запитав Дмитро Тикєну.

Вона відсунула на бляті шипучий баняк зі звареною бараболею. Взяла металевий гачок і посунула ним кільця.

«Та дам курям їсти й буду збиратися».

Тикєна ще звечора сказала Дмитрові, що йтиме до Криволуки разом із іншими жінками, бо там біля криниці об’явилася Матір Божа.

«Обід буде в брайтурі, а курам насипеш до бараболі ґрису».

За хвилин десять повернувшись до хати, Тикєна копошилася біля своєї скрині, привезеної до Баревичів після одруження. У скрині тримала всі свої шалінові хустки, спідниці, светри, домоткану білизну й одяг на смерть. До жовтої хустини з брунатними ружами, купленої в Параски Крільової, до якої приходили пакунки з Америки, Тикєна допасувала зелену спідницю, перешиту з Дмитрових штанів. Знайшла порепану сумку, з якою ходила до склепу по хліб. Глипнула на себе в дзеркало. Дмитро обняв дружину, притулившись міцно, так як уночі, коли тільки погасили світло, а він чекав поки жінка помолиться та приляже поруч. Тикєна ще показала, куди вона ховає ключ від вхідних дверей, на випадок, якщо Дмитро захоче кудись піти. Забула, що вони давно умовилися про сховок для ключа. З обори тільки й майнула зелена Тикєнина спідниця.

Дмитро залишився в хаті сам. Він переживав дивне відчуття звикання до свого дому. Принюхувався до нього, як пес. На кухонних стінах, де він зараз сидів за столом, покритим цератою, висіли килимки, придбані в Чорткові. На одній стіні плавала озером романтична пара білих лебедів, сплівшись довгими шиями в один вузол, на протилежній — прогулювався лісами рудуватий олень із великими рогами. В одній портретній рамці — він із Тикєною, обоє в гумових чоботях. Це шістдесят третій рік — місять глину. У них толока — прибудовану веранду потрібно було заліпити глиняними вальками. Весільний фотограф наробив тоді Баревичам випадкових фотографій.

Колись в альбомах зберігалися знімки кількох поколінь Баревичів, але після 1939 року Настя переховала їх разом із листом від Петра Урбана. Тепер уже не знайти. Можливо, десь у скляному слоїку чи металевому баняку під землею пахне айвою лист Петра з Белграда?

Першим Баревича побачив Пуда.

Пуда сидів на підмурівку, огородженому металевими штахетами, навпроти чайної. Звідси йому найкраще було визирати хлібовозку. Щойно авто покажеться на містку, в супроводі малолітніх роверистів, Пуда зірветься з підмурівку й галопом — під склеп. Міг просидіти незрушно пів дня, відлучаючись тільки, щоби посцяти за будинком кравецької майстерні.

Дмитрові захотілося побачити Джуринку. Там, де в дитинстві з ровесниками купався, підглядаючи за жінками-прачками з підібганими спідницями. На зворотному шляху вирішив, що зайде до залізного склепу — купити цвяхів. Тикєна нарікала, що курячі банта попрогнивали і попроламувалися — треба прибити нові лати.

Пуда, побачивши Дмитра, ще здалеку привітався:

«Слава Йсу, вуйку».

«Слава навіки», — відповів Дмитро. Він не знав Пуди. Порівнявшись із хлопцем, розгледів і зрозумів, що в Пудиній голові живуть кажани, яких не варто тривожити.

«На що чекаєш?» — для годиться поцікавився Баревич.

«На хліб».

«А чо так рано?»

«Та хочу, вуйку, бути першим».

«Ну, то я буду за тобов», — підтримав Дмитро розмову.

«Добре, — розвеселився Пуда, — най буде так».

Дмитро по-змовницьки підморгнув Пуді і, пройшовши до вулички перед містком через потічок, звернув праворуч. Вулиця, що вела до Джуринки, щораз звужувалася й западала вниз. Ця дорога вела на інший бік річки. Там був місток. На протилежному березі тягнулася вулиця аж до Рури. Вулицю оберігав високий пагорб, і городи стрімко піднімалися догори. Дмитро побачив, що на кожному клаптикові копали бараболю. Виднілися чорні смужки викопаних рядків. Купи зсипаної бараболі здалеку скидалися на жовту глину. Дмитро підійшов до берега. Вересневе тепло вливалося на селищні вулиці. На річці талапалися виводки гусей і качок. Вирослі за літо птахи набирали ваги й жиру. Гуси проганяли качок, а ті запливали під занурене у воду вербове гілля. Деякі виводки гусей, що вже викупалися, посмикували на берегах залишки трави. Найбільш агресивні гусаки вступали в бійку, витягнувши голови, сичали одне на одного. Потім усе втихомирювалося. Похитуючись, старі гуски й цьогорічний приплід поволі чалапали додому. Дмитро присів. Ось по воді пішли кола, і перелякане птаство почало дряпатися схилом на берег. Пливла видра. Над водою стирчала її голова. Вона перепливала Джуринку проти течії, і за мить зникла під вербовим віттям. Десь там, можливо, була її нора. Дмитро пригадав, як із мамою приходив до старого млина, коли потрібно було спетлювати пшеницю. Борошно, яке залишалося в потемнілому дерев’яному жолобку, вибирали пригоршнями, досипали в мішки. Борошно було тепле. Торохтіли кам’яні жорна. Волосся, лице, руки, кабати, штани та навіть чоботи, притрушені білим пилом на мірошникові та його помічникові, здавалися малому Дмитрові засніженими. Він сам, чекаючи поки спетлюють їхнє зерно, черпав долоньками з жолобка борошно й облизував.

Над водою Дмитро згадав про маму. Течія річки збирала Дмитрові думки докупи, і вони розходилися колами, як від плавання видри. Настя Баревичева загинула в сорок четвертому році, коли, рятуючись від наступу червоних, подалася з німцями за Стрипу. У колону втрапило кілька снарядів. Серед загиблих була Настя. Дмитро в той час уже служив у Червоній армії в Узбекистані, звідки з піхотним полком, сформованим у Катта-Кургані, військовим транспортом прибув під Сандомир. Тикєна з Вірою переховалися в Митниці, бо пускатися в дорогу з двомісячним немовлям Тикєна відмовилася. Після повернення з війни хотів Дмитро перепоховати маму на митницькому цвинтарі. Справа виявилася даремною — на тому шляху біля Стрипи було кілька поховань. У якому з них знайшла спочинок Настя — невідомо. І Дмитро вирішив не тривожити материного вічного сну. Повернувся додому, сказав Тикєні, що ніхто точно не знає, де тоді ховали вбитих.

Дорогою додому Дмитро зайшов до залізного склепу. Продавець, побачивши Баревича, запитав, чи той приїхав у відпустку.

«На пенсію», — відповів Дмитро.

«Та певно шо — дома краще».

З кілограмом цвяхів, насипаних у конусоподібний пакунок, скручений із газети, Дмитро вийшов на дорогу й побачив, що Пуда ще сидить на мурівці.

Біля чайної було пусто. Згори з великою шкіряною торбою назустріч Дмитрові йшла поштарка. Баревич упізнав Леську, що приходилася Тикєні троюрідною сестрою. Леська, усміхаючись, почала голосно вітати Дмитра. Оживився Пуда. Хлопцеві вже набридло сидіти одному, проводжаючи поглядом то вантажівки, то поодиноких перехожих. Леська скинула з плеча торбу й обняла Дмитра.

«Чула, чула, що вже додому, — голосно сказала. — А ту вам, Митре, листи».

Вона вручила два конверти. Один — простий, а другий — авіа, з характерною синьою й червоною окантовкою.

«Іду, — прощалася Леська, — бо нині маю багато пошти, та ще пенсію роздавати».

З кульком цвяхів і листами Дмитро прийшов додому. Удома застав Тикєну. Вона встигла повернутися з Криволуки. Цвяхи заніс до комори, а листи витягнув із кишені, поклав на підвіконня біля мушкательки, на зеленому стеблі якої розпустилася єдина червона квітка.

За вечерею Тикєна розповіла про Криволуку.

«Приїхало три священники, Митре. У керниці, де об’явилася Матінка Божа, жінки нанесли всяких квітів і прикрасили ними керничку».

«А хто видів?» — запитав Дмитро.

«Так як хто? — здивувалася. — Та криволуцькі. Там жиє така стара жінка. Йшла вона кудись, ну, минала ту керничку. Нараз засвітилося щось у воді, як би місяць впав, таким білим світлом, що вона аж завмерла. Впала на коліна й почала молитися. А на камені показався їй образ Пречистої діви».

«А щось говорила до неї Богородиця?»

«Нє, нічого не казала, — Тикєна збирала крихти зі стола, — та побожна жіночка через тиждень померла, але переказала про все побачене невістці. А та вже рознесла по селі».

Коли сіли на бамбетель, Дмитро побачив, що один лист із Казахстану від Вірки, а другий — від Федора. Спочатку відкрили Федорів. Син писав, що до грудня місяця демобілізується. Питався, що нового в селищі? Тикєна розуміла, що питається також про Долоткову Ірку, однокласницю. Ірка поїхала до Копичинець учитися на бухгалтера й там знайшла собі хлопця. Весілля відгуляли влітку, по Зелених святах. Тикєна нічого не писала Федорові, щоб не тривожити його зелене серце. Чула розповіді, як через дівок солдати тікають із армії або навіть стріляються. У листах інколи згадувала, що виділа Ірку, що в неї все добре. На Федорове запитання, чому Ірка припинила з ним листуватися, Тикєна не відповідала.

«Тра буде купити Федьови якесь вбранє», — сказала Тикєна, коли Дмитро розкривав Вірчин лист із Казахстану.

«Та як прийде, то поїдемо на базар до Бучєчи».

З Вірчиного листа Баревичі дізналися, що старша дочка збирається приїхати в листопаді, коли візьме відпустку. Приїде не сама, а з внуком Сашею.

Дмитро витягнув на ранок бритву для гоління.

Тикєна молилася, ставши на коліна, до нових образів, які перед Дмитровим поверненням додому привезла з Чорткова. Лежачи в місячному світлі, що заливало кімнату через вікно, вони ще довго говорили про дітей, кривулуцьку Богородицю, сусідів і курей. Після того Дмитро вдихнув запах Тикєненої пахи. Він пройшовся правою рукою від шиї до пупця, і Тикєна, розсунувши ноги, прийняла Дмитра в себе, зітхнувши дивним голосом якогось звірка. Коли Дмитро, відкинувшись, заснув, їй пригадалася Настя Баревичева, її свекруха, що підглядала за ними в перші дні по шлюбі. Тикєна помолилася за Настину душу й заснула.

Зранку Дмитро голився. Поставив на стіл дзеркальце і помазком розмішував у мильниці піну, розмащував нею густий сивуватий заріст.

Служив молодий Баревич в автомобільному батальйоні в уральському містечку. Закінчивши Бучацьку автошколу й попрацювавши восени помічником шофера, пішов до війська. Дмитро приїхав у коротку відпустку, щоби провести сина до армії. Веранду саме тоді збудували з перепаленої цегли. Добре, що й такої вдалося дістати за могорич. Вікна вставили з дерева, привезеного з Берем’ян. Накрили дах веранди шифером, але обштукатурити знадвору і зсередини не встигли. У Баревичів під час війни народилося дві дочки — Вірка й Настя. Вірка з’явилася на світ у червні сорок першого. Настя — у квітні сорок четвертого, а рівно через дев’ять місяців після Дмитрової демобілізації, в березні сорок восьмого — син Федір. Вірка давно виїхала до Казахстану. Там народила Баревичам першого внука Сашка. Настя навчалася в Чорткові, в медучилищі, і жила на квартирі, поблизу колишньої синагоги. Вулички єврейської дільниці залишилися незмінними. Чортків майже не постраждав. Дмитро платив за квартиру тридцять рублів, пересилав поштовим переказом щомісяця, а дочка отримувала на центральній пошті.

Протягом жовтневих днів Митниця потопала в сонячному світлі. З вікна Баревичів кожного ранку виднілася смужка розірваного вітрами туманцю, що спливав уздовж Джуринки. Перед Михайлом синичка з розгону вдарилася дзьобом у вікно. «Будуть гості», — подумала Тикєна.

У листопаді прийшли перші сніги й перші заморозки. Сніги були якісь немічні. Від них тільки розквасило дороги. Колгоспні вантажівки возили до Чорткова на цукровий завод буряки. Їздові возами перевозили до ферм жовтий пахкий жом, а щойно примерзало та випадав сніг, пересідали на сани. У повітрі пахло прілим жомом. З деяких фір чи саней він висипався жовтою цівкою на гостинець, і Баревичеві та сусідські кури товклися там до першої-ліпшої машини.

Сьогодні Тикєна ввійшла до хати з покаліченою куркою, котра ще теліпалася в її руках. Дмитро читав газету. Тикєна розповіла, що не знати хто так по-вар’ятськи їздить, не вважає на людських курей. Кинула курку в мидницю й великим ножем для чищення буряків перерізала їй горло. За якийсь час почала патрати, доливаючи окропу, щоби пір’я відставало легше. Дмитро, не випускаючи газети з рук, пересів на бамбетель. Тикєна, обпатравши, поклала курку на стіл і вибрала з неї кишки. Біля мидниці з’явилися два коти. Вони сиділи, причаївшись, і чекали, коли ґаздиня закінчить свою роботу й покличе їх надвір. Вона витягнула печінку й пухло. Брунатну печінку, обплетену жовчю, відділяла особливо прискіпливо.

«Митре, подивишсє за котами», — сказала Тикєна, а сама пішла до комори.

Коти по-хижацьки дивилися на обпатрану курку, печінку й пухло, що лежали на краю стола. Дмитро, побачивши, що попелястий приготувався скочити — прикрикнув. Кіт наїжачився й почав крутитися біля ніжки стола, зачіпаючи настовбурченим хвостом церату. Закінчивши з куркою, Тикєна понесла мидницю з пір’ям і кишками надвір. За нею побігли коти.

До хати повернулася не сама — за нею ввійшов високий солдат, одягнутий у шинель, з валізкою в руках. Дмитро відклав газету. Перед ним стояв Федір. Заметушилися Баревичі. Федір притиснув Дмитра. Батько відчув шорсткий заріст на синовій щоці. Негайно дали знати наймолодшій Насті. Тикєна побігла до сусіда, що возив до Чорткова молоко. Наступного дня Настя Баревичева вже знала — Федір демобілізувався. Вона з великим нетерпінням чекала п’ятниці, коли зможе приїхати додому. У п’ятницю так само приїде останнім автобусом Вірка з хлопчиком, одягнутим в болонієву куртку. Митницею давно кружляла чутка, що, виїхавши до Казахстану, Вірка народила там байстрюка. Про дитину Вірка зізналася мамі, а Тикєна поділилася новиною з поштаркою Леською. Потім Вірка прислала знімок: біля акордеона стояло на кривих ногах хлопченя, то був Баревичів внук. Вірка у п’ятницю відігрівалася біля грубки, свіжа, підстрижена. Ближче до вечора ввійшла в дім Настя, захекана й розчервоніла. Сказала, що підвіз її Мехамет. Баревичі не знали, на кого й дивитися: більше двох років не бачили Федора і шість років Віри. Онук Сашко був для них чужою й незнаною дитиною. З перших днів він не сподобався Баревичеві — і, як з’ясується, не дарма. Жилавий і непосидючий Вірчин син, з одним заклеєним шкельцем дротяних окулярів, у перший же день устиг наробити збитків. Оббігав сусідні вулиці й циганською голкою проколов шину переднього колеса в тракторі. Про цей випадок Баревичі дізнаються пізніше, коли сусіди впізнають у малому того хлопчика, який там крутився. А поки що Сашко сидить у Тикєни на колінах, а тракторист, бо по обіді випав сніг, підстеливши куфайку, підносить домкратом передній міст, щоби зняти попсовану шину.

Баревичі кожного вечора кликали родину й сусідів. Сиділи на кухні в клубах диму. Лився в зелені келишки самогон, і точилися розмови про військову службу на Уралі.

«А кілько їхати до того Уралу?» — питалися Федора.

Він відповідав, що з Москви три доби до Свердловська, та ще звідси до Москви півтори.

«Далеко ти служив, братчику».

«Та неблизько», — вступав у розмову Дмитро.

До хати ввійшов Никольцьо, сусід-тракторист, в обмащеній куфайці.

«Шось ти пізно до нас, Никольцю», — весело проговорила Тикєна, розігріта самогоном та щастям бачити своїх дітей і внука.

«Тта, — Никольцьо затинався, — якась к-кк-урва колесо проб-бб-ила».

«Та як?»

«Нуу, бо єєєє-глу не витягло».

Никольцьо запхав розчервонілу від морозу руку до кишені, звідти витягнув шило, яке ще недавно лежало в Баревичів на підвіконні біля мушкательки.

Дмитро з Тикєною переглянулися і здогадалися. Тикєна скинула з колін Сашка, і той знову шмигнув надвір.

«Сідай, Никольцю», — припросила Баревичева й подала гостеві миску й виделець. Никольцьо віднедавна став їхнім сусідом, одружившись із низькорослою з качиним носом Славкою. Він їздив червоним тракторцем, пахкаючи припасованою позаду кабіни трубою.

На третій день Вірчиного перебування в селищі п’яну сестру з чайної привів додому Федір.

«Розпсячилася в тому Казахстані», — шептала Тикєна Дмитрові.

Невдовзі Вірка покинула батьківський дім. Дмитро записав Сашка до школи. У митницькій школі з’явився новий учень — Олександр Попов. До школи прийняли, але ще місяць чекали, поки Вірка перешле з Казахстану медичні документи.

Федір, потикавшись по чортківських організаціях, влаштувався на колгоспну пожежну. Усюди вимагали прописки, якої в нього не було. Дмитро їздив із Федором до паспортного столу, але даремно. Знайомств не було, а просто так ніхто не бажав прописувати. У колгоспі Дмитрові пообіцяли влаштувати сина спочатку підмінним шофером, а згодом виділити старий газон. З нового року Федір добами чергував на пожежній, вилежуючись на тапчані. Потім унадився до бібліотеки й там познайомився з молодою, щойно прибулою за рознарядкою випускницею культосвітнього училища, Тамарою. Тамара приїхала з Хмельницької області, тому в Митниці її прозвали москалихою. Поселилася вона в будинку спеціаліста, побудованому колгоспом. Це була одноповерхова будівля з двома ґанками. В одному крилі з родиною — дружина і двоє дітей — мешкав зоотехнік, в іншому — вчителька Галина Миколаївна. До вчительки й підселили молоденьку бібліотекарку. Тамарині батьки на початку приїхали з дочкою на мотоциклі з коляскою, поселили її й повернулися додому. Тамарина кімната, порівняно з кімнатою вчительки, була необжитою. Стіни пахли вологістю, через тріщини протікала дощівка. Про Тамарину сусідку в селищі говорили різне. У Митниці вона жила чотири роки. Було їй ледь за сорок. Носила як першокласниця косу, а голову покривала хустинами. Найбільші митницькі курварі почали заходити до неї, але поверталися ні з чим. Хтось звідкись дізнався, що колись у Галини Миколаївни був чоловік і дитина. Але дитина начебто втопилася в річці. Чоловік покинув. Галина Миколаївна жила якийсь час у Буданові, а підлікувавшись, приїхала сюди.

Уперше Федір побачив Тамару на танцях. По Різдві, коли закінчився піст, у старому клубі, колишньому будинку читальні, по неділях грала музика. Сходилася молодь. Гроші за танці збирав кіномеханік. На танцях грали брати Мельники. Старший Андрій — на скрипці, а молодший Іван — на баяні. Малий Несторцьо грав з Мельниками на бубні, нещодавно купивши лапку для ноги. Відпродав Несторцьові механічну лапку полковий музика за три рублі в придорожньому буфеті «Ивушка». Несторцьо починав грати з Мельниками по весіллях — і лапка, щоб не бити весь час по бубні калаталом, була вкрай потрібна. Кіномеханік з іншими хлопцями розсували в кінозалі крісла, ставили їх до стін, звільняли місце для танців.

Тамара несміливо ввійшла в освітлену залу. На сцені, там, де висів білий екран, стояли Мельники й сидів Несторцьо. У приміщенні було зимно. По Різдві вдарили сильні морози — і опалити таку залу було неможливо. В кутку, зліва, з того боку, звідки лилося світло з кіномеханікової апартної, притулилася кахлева груба. Узимку груби майже ніколи не розпалювали. Верхній одяг скидали на крісла. Митницькі дівчата, причепурившись, починали розігріватися під польку. Танцювали одна з одною. Через танець-другий хлопці, осмілівши, починали підходити й запрошувати дівчат. Польки змінювалися фокстротами. Насамкінець забави музики грали повільні мелодії.

Федір того вечора, коли Тамара з’явилася на танцях, сумував за Іркою. Йому розповіли, що Ірка віддалася й живе тепер із чоловіком у Копиченцях. Музика грала. Несторцьо лупив ногою по лапці і двома паличками по мідному тарелеві, прикріпленому згори на бубнові. Тремтіла в Андрієвих руках скрипка, перекидалася, наче впіймана рибина. А його молодший брат, схиливши підборіддя на баян, пускав слину — видно, перед тим випив. Можливо, на середині забави влетіла до зали, напустивши холоду і снігу, Ірка. За нею, озираючись, приплюснутий світлом її чоловік, хлопець років двадцяти п’яти. Ірка побігла до своїх ровесниць. Ті, побачивши подружку, заверещали, засміялися. Сипали запитаннями, вітали з одруженням. Ірка потягнула несміливого чоловіка за руку — і тієї миті Несторцьо гримнув палицями по тарелі, а Мельники заграли тужливу, переспівану багатьма поколіннями пісню «Ти висока й струнка». Закрутилися пари. Ірка з чоловіком так само крутилася, світячись від щастя. Федір віднайшов поглядом Тамару і рушив через залу, розштовхавши всіх. Підійшов і запросив до танцю. Тамара відчула міцну Федорову руку. Вони кружляли неподалік Ірки. Ірка кидала поглядом у Федорів бік, наче хотіла щось йому сказати, але музика вже в’язала в одне ціле Федора й Тамару, і світ крутився не навколо них, а разом із ними. Коли розпашілі пари виходили з клубу, кіномеханік почав вимикати світло. Надворі враз стемніло. Групками стояли хлопці й дівчата. У темряві світилися вогники сигарет. Пахло димом. Федір вирішив провести Тамару. Вона не заперечувала, бо йти порожніми засніженими вулицями, якими бігають пси, не хотілося. Не хотілося ще й тому, що селище незнайоме, та й Федір Тамарі сподобався. Якраз тоді, коли біля неї опинився Федір, щоби провести, його за рукав шарпнув Пуда.

«Шо хочеш?» — запитав Федір.

«Там тє кличут», — сказав Пуда, показавши вбік гурту.

«Хто? — і Федір притримав Тамару. — Почекай, прошу».

Федір розвернувся й попрямував туди, куди показував Пуда. Він підійшов ближче й побачив Саверкових, які наводили страх на цілу Митницю. Билися вони люто.

Старший із Саверкових, так братів називали через ім’я їхнього діда, сказав Федорові:

«Федю, лиши її».

«Кого?» — вдав, що не зрозумів.

«Ну, ту москалиху».

«А ти хто такий, шоби мені вказувати?»

«Зараз будеш видів».

«Шо?» — скипів Баревич.

«Шо чув, мурзаю», — Саверковий навмисне сказав це слово, щоб образити Федора.

Ну й почалося. Федір розмашистим ударом вліпив старшому Саверковому в перенісся. Той похитнувся, але не впав. Гурт хлопців, у якому стояли Саверкові, розлетівся в різні боки, і молодший Саверковий збоку заїхав Федорові в нижню губу. Губа запекла. Баревич ще раз ударив приглушеного старшого, і той таки зліг у сніг. Біля клубу зчинився крик. Зчепившись із молодшим, Федір зігнув його і щосили вдарив коліном у щелепу, аж зуби задзвеніли. Він повернувся й побачив, що Тамара стоїть уся обліплена снігом і чекає. Федір зачерпнув снігу, обтер ним криваву губу й, обійнявши Тамарине плече, пішов із нею геть.

Саверкові кричали їм услід від приниження, але Федір із Тамарою їх не чули.

Відколи Вірка повернулася до Казахстану, Баревичі — Дмитро, Тикєна, Федір і Саша — жили під одним дахом. Зрідка навідувалася з Чорткова Настя. Одного разу навесні, коли сусідська сука — помісь вівчарки й митницької невідомої породи — народила чотирьох цуценят, Саша приніс за пазухою одне чорненьке. Цуценя спочатку грілося в хаті, у бляшці, в якій зазвичай Тикєна тримала курчат. Квочку вона тільки насадила, то ж місце для цуценяти хоч було й незаконне, але власне. Приходячи зі школи, Саша найперше бавився з песиком. Хлопець піднімав йому вуха, щоби пес став схожим на вівчура. Але вуха не стирчали, вони були м’які, щораз падали, затуляючи цуценяті очі. Цуценя росло — Тикєна знаходила вальки по кутах, та й сцикало там, де хотіло. У хаті почало смердіти псячими сциками, і Тикєна сказала Дмитрові, щоби той зробив буду для пса.

Дмитро пішов на пилораму до Мехамета. Виглядало на те, що Баревичі та Мехамети невдовзі породичаються: Мехаметів Іван часто підвозив із Чорткова Баревичеву Настю. Юра нарізав дощок, із якими Дмитро ровером приїхав додому. Він чекав, поки зі школи прийде Сашко. Але внука довго не було. Певно, знову ходять із колєгами берегом Джуринки, пантруючи за сонною рибою. Дмитро спочатку збив днище. А тут з’явився Сашко. Він закинув у хаті шкільний портфель, швидко перекусив і, перевдягнувшись у домашню одіж, стояв при дідові, сповнений бажання допомогти. Дмитро з Сашком зробили чотири стояки, оббили їх дошками. Сашко збігав по пилку. Впершись коліном у дошку, Дмитро зрізав відзначене й допасував до буди. Найголовніше — треба було вирізати два півкола, з яких складеться вхід. Сашко наполягав на великому колі, дбаючи про псову зручність. Дмитро витягнув з-за вуха хімічний олівець, наслинив заточений графіт і провів два півкола на складених дошках. Останнє, що вони зробили — прибили дах.

«Завтра помалюємо», — сказав Дмитро.

«А на який колір?» — допитувався в діда Сашко.

Дмитро, подумавши, відповів, що зеленим, бо має в коморі трохи зеленої фарби — залишилася, коли підмальовували восени на веранді стіни.

Дмитро дечого не розрахував. Коли буда була готова, він побачив, що одна частина даху вища за іншу. Та й фарби на цілу буду не вистачило — і нижчий бік даху домалювали синім. Діру також вирізали нерівно. Саша збігав до хати й повернувся з цуценям. Він закинув його в буду, постеливши перед тим шмаття з дідових сорочок, щоби песикові було тепло. Коти, яких не було два дні вдома, потерлися об свіжо помальовану буду, залишивши пучки своєї шерсті, бо почали линяти.

Відчувався прихід весни. До навколишніх посадок внадилося гайвороння, а тихими надвечірніми годинами перегукувалися дикі горлиці. Сашків песик ще якийсь час був у хаті, але щойно пригріло — Тикєна взяла цуценя за шкірку й винесла до буди. Сказала, що віднині пес має бути надворі.

Літо проминуло в клопотах.

Восени Баревичі справили два весілля — Федьо одружився з бібліотекаркою Тамарою, а дочка Настя віддалася за Мехаметового сина.

Пес, на якого сподівався Вірчин син, перебрав гени своєї матері, сусідської митницької сучки. Вуха кволо падали на очі. Єдине, що дісталося від батька-вівчура, — грубий голос і зріст.

В один зі своїх приїздів до Митниці, а було це на початку шістдесятих, Баревич подався до Чорткова — побачити, де мешкає Настя. До міста дістався молоковозом.

Горби навколо Чорткова вкрилися першою вересневою жовтиною. Туман над Серетом пахнув бражкою. На центральній вулиці, на Ратуші, застигли стрілки годинника — зламався механізм.

З дочкою, що прибігла до Ратуші після закінчення занять в училищі, Дмитро пішов до готелю «Дністер». Там на першому поверсі ресторану, у великій залі, Баревичі всілися біля високого вікна за застелений накрохмаленою скатертиною стіл.

«Бігає, певно, вже до районного клубу на танці», — подумав Дмитро.

4

Весна 1946

У тридцятих роках айвові дерева, які щозими обгризали зайці, перемерзли. Не допомогли молитви, сорокоусти, які вишіптував Феліштан, немов язичник, поминаючи кожне дерево зі свого саду, наче людську душу. Кожне змерзле дерево він записував у церковному календарі так само, як народжених чи померлих. Феліштанові діти померли малолітніми, під час німецької окупації упокоїлася парохова дружина Катерина, а потім знайшли в Джуринці Попідлідвзеленікукурудзи з обкусаним водяними щурами обличчям. Тепер за парохом пантрував тільки пан Біг і служниця Параска. Нові повоєнні часи починав від смерті дружини й нещасного випадку з брехуном. У несподіваній смерті Попідлідвзеленікукурудзи, сповненій таємниць, Феліштан вбачав покару за його довгий язик. Навіть ріка не прийняла розбухлого тіла, а викинула під верболози. Однак шпичка жалю за брехуном, що веселив роками селище, поколювала парохові серце. Наприкінці війни о. Феліштанові виповнилося вісімдесят сім років. Так давно він вийшов із одних дверей, а вже перед ним відчинено інші. Здавалося, що в кімнаті життя він пробув тільки мить, і доведеться коли-небудь її залишити. Навколо у світі все змінилося. Кожної весни, коли вибухала в Митниці зелень, прорита сірими стрілками столітніх доріг і стежок, а Божий світ наповнювався пташиним щебетом, парох відчував на своїх худих плечах тягар прожитих років. До всіх немочей додалася катаракта. Очі почали закисати. У кутиках з’явилися білі плями. Читати Євангелія Феліштанові ставало щоразу важче, але пам’ять із послабленням зору не зникла. Навпаки, пам’ятав дрібні деталі тепер далекого свого життя. Приходили до нього дитячі спомини, інколи у вухах звучала фортепіанна гра покійної Катерини, а особливо чітко пам’ятав слова літургії, псалмів і молитов. Змарнів. Од колишнього дорідного тіла залишилися шкіра й кості. Феліштан часто думав про те, що двері, якими доведеться виходити, уже прочинені.

«Прошу отця, — казала щоранку служниця, — та їжте шось. Подивіться — вже двері грубші за вас».

«Ангелам легше буде донести мене до неба», — віджартовувався старий.

«Та як не будете їсти — то вітер вас віднесе».

«Ні, — відповідав отець, — я хочу, щоб ангели».

Так вони сперечалися за сніданком, але Параска примушувала пароха випити хоч одне куряче яйце та з’їсти байду житнього хліба.

Цілими днями, після відступу німців, Феліштан проcиджував у церковній канцелярії. У шафі на кількох полицях зберігалися митницькі церковні книги. Найдавніша датувалася 1841 роком. Від того часу з невеликими перервами всі священники митницької парохії залишали після себе грубі книжки народжень, смертей і шлюбів. Перші митницькі книги записувалися латинською мовою, наступні — польською, і тільки Феліштан запровадив записи українською. Доки Господь дає можливість бачити йому цей світ — Феліштан вирішив присвятити себе впорядкуванню цих книжок. Дрібними кроками старий переходив від хатнього порога до церковного. З глибокої кишені діставав ключ, довго відмикав бічні двері. За стільки років життя в Митниці і служби в цьому храмі Феліштан навпомацки знав, що де лежить. Увійшов до невеличкої кімнатки, яку називав келією, став виймати з шафи перші томи запилюжених книг. При тьмяному світлі пасхальної свічки гортав сторінки першого тому з 1841 року. На розграфлених сторінках траплялися парохові, поряд зі знайомими митницькими прізвищами, якісь цілком незнані. Чи були ті незнані постійними мешканцями, чи волею якихось обставин залишилися в каліграфічному написі назавжди? Протягом кількох тижнів Феліштан завершив гортати першу книгу церковних записів і розкрив другу. Перегорнувши якихось двадцять сторінок, із подивом натрапив на складені пополам аркуші жовтого цупкого паперу. Знахідка зацікавила. Аркушів було всього два. Обидва списані гебрейським письмом. Не зринало жодного сумніву, що натрапив на середньовічні листи. «Але звідки це тут?» — запитав себе о. Феліштан. Звичайно, він навіть не міг підозрювати, що один із листів — написаний рукою Натана з Гази до гебрейських громад Амстердама. У листі, якби парох міг читати гебрейською, ішлося про Месію Саббатая Цві. Один із численних листів, які надсилав із Єрусалима Натан з Гази, пролежав між сторінками митницької церковної книги — записів народжень, шлюбів та смертей. Чи не з цим листом далекого 1666 року вирушили з Язловець до Стамбула Ашер і Нахум? Якби не було війни, то парох поїхав би до Чорткова і знайшов кого-небудь у синагозі, хто б переклав написане. Дізнався би про чесноти юдейського Месії, який скликав свій народ до столиці Порти, щоби звідти очолити тріумфальний похід до Єрусалима.

Феліштан розправив аркуші долонею. Коли розпрямляв, здавалося, що тримає долоню над свічкою. Якесь дивне тепло випромінювали кручені літери гебрейського письма. В околицях Чорткова й Митниці наприкінці війни євреї провалилися як крізь землю. Повернувшись до хати, він нічого не сказав Парасці про свою знахідку, а знайдені аркуші поклав поверх мап і календарів. Листи наче сказали парохові, що нічого не зникає в цьому світі: таємне стає явним, зникле — знаходиться. А пам’ять очей і пам’ять доторку так само важлива, як і зміст написаного. Кортіло старому дізнатися, що ж заховане в мурашиних гебрейських літерах? Які таємниці?

Збитий у 1916 році російським літаком церковний хрест поправили, але фісгармонію, вивезену москалями, повернути не вдалося. На місці розібраної корчми поляки побудували дім «Кулка Рульнічеґо». Дім Коритовських, зі слів служниці, спочатку пограбували в 1939 році, а за німців улаштували там ліґеншафт, використовуючи реманент, стайні, худобу — все, що покійний Коритовський надбав протягом двох десятиліть. Парох жалкував, що агронома Шипракевича арештували. За чутками тримали його в чортківській тюрмі, а далі його сліди зникають. Одні казали, що знайшли серед закатованих, інші — що вивезений на Сибір.

На початку війни парох нечасто виходив із дому. Про те, що відбувалося в околицях, знав від Параски. Феліштани взяли її на виховання ще малою дівчинкою. Був час, коли вона хотіла піти до монастиря, але тоді захворіла їмосць Катерина, тому Параска притрималася на плебанії. За німців вона ходила, як і всі, на фільварок, навіть потрапила у списки на роботу до Німеччини, але отець зумів переконати в Чорткові німецьку адміністрацію — і Параску облишили. За німецької окупації життя в Митниці для багатьох змінилося так, як змінювалося тоді, коли в селище заходила, наче далека родичка, чергова війна. Поки та родичка роздивлялася, що та де, митницькі жили за своїм пшеничним календарем: орали, сіяли, жнивували. Переживши Різдво, чекали Богоявлення, від Водохреща очікували Пасхи, далі — Зелених Свят, Спаса.

Сонячне колесо перекочувалося через митницьке небо кожного дня, а з настанням сутінків — викочувалося колесо місяця.

Феліштан пережив дві війни, але надійшли часи, коли він позаздрив своїй покійній дружині, утопленику Попідлідвзеленікукурудзи й паралізованому Феліціянові Коритовському, гріб якого запечатає до Другого пришестя взимку 1941 року на митницькому цвинтарі, біля гробівця Волянських. Снігу тоді нападало стільки, що не було кому прогорнути хоча б стежку. Якось надвечір, уже через рік після смерті Коритовського, Параска помітила, що двері на дзвіницю відхилені. Обережно, наче кішка, прокралася сходами, які виводили нагору. Нічого підозрілого не виявивши, повернулася, щоби зійти вниз, але почула стогін. Той, хто був за дверима, подумав, що та, яка шукала, вирішила, буцім тут нікого нема — та й пішла собі геть. Поранений видихнув застояне повітря з грудей, щоби полегшити біль. Стогін зупинив Параску — і вона повернулася. У кутку, у глибокій темряві, помітила дві фігури — товстенського шевця Боруха й перестрашену молоду дівчину Фейґу. Борух продер собі збоку черево. Потім оповів, що, тікаючи з Товстого, зачепився об дріт, який стирчав із землі. Обоє втікачів із товстенського ґетто пройшли над берегом Джуринки з півдня на північ. Борухова рана кривавила. Він почав втрачати силу, тому вирішили зупинитися в цьому селищі. Боячись зустрічі з німецьким гарнізоном, перейшли міст біля Рури, а побачивши в темноті над церковною банею хрест, порадившись, пішли туди. Двері до дзвіниці виявилися прочиненими. Вони зайшли всередину. Про те, що в Митниці наглядач за маєтностями Фрідріх і двоє агрономів мешкають у фільварковому будинку, Борух із дівчиною не знали. Німці з Чорткова навідувалися сюди нечасто, і якщо хтось із місцевих не видасть приблуд, то, можливо, врятуються. До ранку Боруху стало зовсім погано.

Вдома о. Феліштан шарудів газетою. Парасці не подобалося мишаче шарудіння папером, бо на столі стигла в мисках зварена бараболя. Із приходом німців почала виходити «Чортківська думка». Парох пронумерував часопис і читав уголос так, щоби чула Параска. «У Туреччині, — читав отець, — жиди продають цитрини по 40 лір замість 23, а в Румунії обчислили 272 тисячі жидів. Буковина і Басарабія вільна від жидів. Можемо сподіватися, що за рік не буде їх у цілій Румунії». Далі парох прочитав заклик Митрополита Андрея Шептицького: «Хлібороби, виконайте обов’язок здачі контингентів!» Кожного разу, минаючи в Чорткові синагогу, о. Феліштан зупиняв свій погляд на будівлі, яку знову пограбували. Колись він дізнався із віденської газети, що Ісроель Фрідман помер у Відні. Зазвичай двір переходив від батька до сина, або до зятя, якщо в цадика народжувалися тільки дочки. «Цікаво, — подумав парох, — а кому Фрідмани передали свій двір?»

Перші липневі дні 1941 року в Чорткові почалися з пострілів і лементу. Майже з кожного будинку в центральній частині міста та з будинків Старого Чорткова виводили євреїв і везли до Чорного лісу. Буваючи в Чорткові за дорученням о. Феліштана, якому похилий вік не дозволяв часто приїжджати до отця-декана, Параска бачила навколо ринку гурмища євреїв, зігнаних із чортківських вулиць. Місце, де вони до війни торгували, перетворилося на мурашник брудних і голодних людей.

Поки отець читав газету, служниця міркувала, говорити чи ні про нічних гостей на дзвіниці. Вночі, розпитавши Боруха та дівчину про їхню пригоду, вона впізнала в пораненому майстра, до якого їхали з усіх околиць шити чоботи чи ремонтувати взуття. Принесла невеличку баночку йоду. Обробивши рану, перев’язала чистими тонким полотном і сказала чекати до ранку.

«Прошу отця», — звернулася за сніданком до Феліштана Параска. Той подумав, що знову нарікатиме на нього.

«Як видиш — я все з’їв», — виправдовувався старий.

«Маю до вас одну справу».

«Ну, то кажи».

«Ви вчора ходили до дзвіниці?»

«Ходив, — підтвердив парох. — А що, не замкнув двері?»

«Не замкнули».

«Ну, то замкни».

«Замкнула».

«Відчиниш у неділю».

«У нас на дзвіниці гості».

«Хто? — запитався Феліштан, пригадуючи, що якогось року знайшов гніздо горлиць. — Знову горлиці?»

«Ні, — відповіла Параска. — Жиди».

«Які жиди? — здивувався. — Та, прецінь, їх усіх вивезли з Митниці?»

«З Товстого, — сказала Параска. — Втікачі з ґетта».

Феліштан відклав газету й подивився на родинну реліквію покійної Катерини, образ Матінки Божої. Богородиця благально дивилася ясними блакитними очима на пароха.

«Скільки їх?»

«Двоє».

«Клич до хати», — промовив.

Щойно Феліштан запросив Боруха й Фейґу до столу, несподівано у дворі з’явився на каштановій кобилі німець Фрідріх, наглядач за ліґеншафтом.

За столом заціпеніли. Нещодавно поширилася чутка, що в бучацькому повіті через те, що село не здало призначений контингент, продовольчі відділи вермахту зігнали два десятки підлітків та стариків і всіх постріляли, ще й підпалили село. Фрідріх належав до продовольчої команди вермахту, йому допомагали ще двоє німців, що прибули восени, коли частину земель готували до засіву озиминою. Катерина заштовхала Боруха з Фейґою на горище і, вмить прибравши сніданок, миски і склянки, випхала Феліштана надвір.

Фрідріх, сидячи в сідлі, погладжував лискучу шию кобили.

Отець наблизився й запитав по-німецьки, чого пан офіцер потребує.

Той витягнув папір і наказав прочитати в неділю під час літургії. У наказі продовольчого відділу йшлося про незадовільну здачу контингенту й покарання, яке чекатиме на саботажників.

Фрідріх приклав до пілотки руку й на прощання, об’їхавши навколо пароха, сказав:

«З Товстого повтікали жиди. Якби пан священник щось довідався — прошу мене сповістити».

«Добре», — глухо відповів Феліштан, уперше налякавшись свого голосу.

Борух і Фейґа переховувалися в митницького священника до осені. За цей час Борух кілька разів перечитав знайдені Феліштаном листи. Із листів дізнався, що якийсь Натан з Гази звертається до амстердамського кагалу і сповіщає про об’явлення гебрейського Машіаха Саббатая Цві. Те, що зберігалося в церковній книзі, не було правдивим листом, а лише копією, зробленою в Бучачі для язловецького кагалу. Виявилося, що швець Борух колись готувався на рабина в Любліні — та завадила раптова смерть батька. Він повернувся до Товстого й почав шити капці. Вечорами Феліштан для безпеки вилазив на горище й годинами там розмовляв із Борухом.

З початком жовтня Борух і Фейґа серед ночі, попрощавшись із Феліштаном і Параскою, знову вийшли до Джуринки й, поміркувавши, пішли за течією на південь.

Таньку Соколову з-під Оренбурга направили в 1945 році до Митниці створювати комсомольську організацію. Після інструктажу в чортківському райкомі наступного дня приїхала сюди з капітаном Хохловим. Першим її зустрів голова сільради Юстин Микуляк, який і поклав на неї око. Таньці було всього двадцять чотири роки, рожевощока, з пасмами пшеничного волосся, дебела дівчина, аж пашіла здоров’ям. Юстин поселив комсомолку в будівлі австрійської школи — у вузькій кімнатці сторожа. Два колишні просторі класи, у яких навчалися діти, взимку не опалювалися. Юстин, якому доручили влаштувати Таньку на постій, привів дівчину до тієї кімнатки й залишився в неї до ранку. Про перші «полові зносини» з Танькою Юстин розповість через три роки опісля, на допиті в СБ. Кожного разу Танька в районі заходитиме до капітана Хохлова, який випитуватиме про ситуацію в Митниці, бандитів і про Юстина. На скрипучому дивані вони з Хохловим віддаватимуться любощам. Коли Танька сповістить Хохлова про свою вагітність, той допоможе зробити їй підпільно аборт. Примусить тюремного лікаря вичистити Таньчину утробу.

Комсомольцями в Митниці виявили бажання бути троє, сподіваючись, що їм платитимуть. Танька, збираючи свій актив у колишній читальні при селищному гарнізоні, розповідала про міжнародне становище, геніального товариша Сталіна і про комсомольців Країни Рад. Було в неї ще одне завдання, отримане від Хохлова — стежити за повстанцями та їхніми симпатиками. Через кілька місяців вона знайшла під дверима записку-попередження. Якогось дня Юстин відчув різь між ногами, і коли пішов за сільраду висцятися — побачив почервоніння навколо головки. Спершу подумав, що надуло вітром. Бувало, коли проти вітру справляєш нужду — то таке трапляється. Але неприємні відчуття посилювалися. Він поїхав до Чорткова й зайшов до поліклініки. Вийшов із точним діагнозом — сифіліс. Лікар сказав, що необхідно приїхати на стаціонарне лікування, яке займе не менше двох місяців. Юстин повернувся до Митниці. Зібрав білизну і гроші, жінці сказав, що лягає в лікарню, бо, обстеживши, виявили слабість у серці. Зібравшись, пішов до Таньки. Застав у неї сержанта. Викликав комсомолку на коридор і вдарив кілька разів долонею по лиці. Через два місяці, повернувшись до Митниці, дізнався, що Таньку перевели в інший район, а на заміну приїхала інша комсомолка. Потім прочув, що на новому місці Таньку вночі прохромили вилами.

Юстин Микуляк, який учився з Дмитром Баревичем у гімназії, 1944 року на фронт не потрапив. Арештований за падіж худоби в березні 1941 він просидів, поки велося слідство, у чортківській тюрмі. У червні арештованих посадили в ешелон і відправили на схід. Юстину пощастило, адже інших в’язнів, яких не встигали відправити, бо німці наступали на п’яти, розстрілювали в камерах та на внутрішньому тюремному дворику. Потяг Юстина встиг дотеліпатися до Мелітополя. Туди долетіла німецька авіація й розгаратала станцію з ешелонами. Юстинові вдалося врятуватися. Повернувшись з-під Мелітополя, він присів на власному господарстві та працював у ліґеншафті на фільварку. Те, що в сороковому році він очолив правління щойно створеного колгоспу, митницькі пам’ятали. Знали про це й в ОУН. Однак арешт, сидіння у чортківській в’язниці, потім відправка на схід — наче пом’якшували в очах односельців Юстинове колгоспне минуле. Щойно в сорок четвертому прийшли знову більшовики — Юстина покликали до району й наказали очолити сільську раду. Він отримав пістолет, печатку, а згодом підписав папірця про співробітництво з органами МВС. Повстанці приходили до нього, коли треба було збіжжя, грошей і медикаментів. У Митниці, окрім Юстина, лейтенантові Риференкові доносили ще три особи — два ястребки-поляки та Паранька, двадцятилітня дівчина, з якою Риференко спав, з’являючись у селищі. Сітка ОУН також мала свої очі та вуха, спостерігаючи за тими, до кого приходять більшовики, хто з ким зустрічається. Невеликий гарнізон квартирував у колишньому приміщенні читальні в центрі селища. Кілька повстанців мешкали в криївках у кінці села. Починаючи з жовтня, коли надходили справжні приморозки, у місцевості, де не було достатньо лісів для переховування, доводилося йти в села. І тому Риференко нюхом молодого пса відчував, що в Митниці переховуються бандіти.

«Де тут заховаєшся взимку? — міркував лейтенант. — Мусить десь бути криївка». І відповідь не забарилася. Він стояв на горбі посеред сосен, над якими кружляли осінні ворони. Бачив, як вітри переганяли хмари. З полів тягнуло жирним чорноземом і гноєм. Митницькі орали під озимину — і на ті чорні смужки поля летіли ворони. Найбільша морока для гарнізону — горішній фільварок, у якому жили переселенці. Паранька розповідала, ніби чула про те, що повстанці приходять туди. Дістатися фільварку швидко й непомітно — неможливо, бо треба переїхати через Джуринку, видряпатися на високий горб, а тоді здолати дорогу до самого будинку. Якщо хто-небудь виставить сторожу на порослому кущами пагорбі, з якого Митницю видко як на долоні, то будь-який порух гарнізону помітно. Тому Рифаренко вислав на фільварок Юстина. Початок жовтня для селища видався погідним. Викопали бараболю, вижали кукурудзу. Пшеницю, жито, ячмінь перевезли до стодол. Незібрана солома подекуди залишилася на ріллі, бо задощило. Чекали на погідні дні, щоби перевезти зимову поживу для корів та овець. Сонце перед самим празником Покрови підсушило тільки зверху, всередині солома — одна мокрота. Сушили вже в стодолах, прілий запах віддавав гнилизною. Упоравшись, митницькі прочули, що на великій Україні запанував голод. Перші прохачі з’явилися у вересні. Спочатку їх можна було зустріти на ринку в Чорткові. Приїжджали й вимінювали на борошно й цукор усілякий непотріб. Траплялося, що віддавали золоті обручки, коралі з коштовних каменів, чоботи, одяг. Потім голодні почали з’являтися по селах. Уповноважені й відповідальні за збір контингенту рапортували начальству про збільшення кількості прохачів та міняйл, що утруднювало їм роботу та посилювало опір місцевого населення. Військам МВС дано було розпорядження знімати з потягів підозрілих, затримувати їх на станціях та арештовувати на ринках.

Перед Покровою старенький отець Феліштан із Параскою згрібали в садку опале листя. Параска насипала великі кучугури, зносячи у вереті листя з менших купок. Траплялося їй знайти під листям підгниле яблуко або потемнілу брунатну айву. Збирала їх, щоб потім, обчистивши від гнилизни, різати на тонкі смужки, виставляти на вереті перед хатою й сушити під м’яким вересневим сонцем. А при кінці садка, під грушкою, яку парох давно обіцявся викорчувати, але все ж цього не зробив, нападало тисячі дрібненьких грушечок. Серед вільгості, прикриті листям, вони ставали солодкими, як мед. Про це знала сусідська дітлашня. Щороку вони визирали крізь огорожу, а тоді несміливо прокрадалися до грушки й набирали за пазуху, в кишені та кашкети. Мокрота проступала з кишень та з-за пазух, поки діти доносили до Джуринки свій грабунок. Висипавши грушки в траву, вибирали найкращі й ласували. Залишене вночі забирали в нори їжаки або зайці. Зранку рештками влежаних грушок могли поласувати ворони чи річкові чайки, що прилітали сюди з язловецьких мочар. Феліштан після повернення зі Львова першого дня впав, послизнувшись на мокрому листі. Вивихнув праву ногу, від чого задавнена пропуклина, наче гусяче яйце, вилізла в паху. Параска тепер кожного вечора палила листя. Дими заносило вбік Ставища, де вони зливалися з першими туманами, якими починала дихати осіння річка. Феліштан їздив до Львова на собор — вибрали делегатом від Чортківського деканату. Їхати не хотів, віднєкувався, казав, що вже застарий, що дорога його вимучить. Але після того, як Риференко поговорив із парохом, покликавши старого до сільської ради, отець почав збиратися в дорогу.

На саму Покрову біля Митниці, збоку Павшівки, Риференко з п’ятьма бійцями поверталися до гарнізону. Уздовж порослого вербами берега річки лейтенант запримітив дівчину. Вона йшла до Митниці, але не дорогою, наче не хотіла, щоб її хтось помітив. Наздогнавши, її обшукали. Нічого підозрілого не знайшли. «Значить, — думав старший лейтенант, — якщо це зв’язкова, то йшла кудись передати на словах». Солдати посадили арештовану на віз. Риференко прискіпливо вдивлявся в її обличчя. Коли переїхали міст, через потічок назустріч фірі митницькі поверталися зі Служби Божої.

Сільська рада стояла зачинена на колодку. Риференко наказав пильнувати арештовану, а сам пішов до Юстина. Повернувшись із головою, лейтенант розпорядився виставити навколо будинку охорону. Підозра про те, що очі й вуха бандитів уже сповістили кого треба, про арешт цієї зв’язкової, підказувало, що зайва обережність не завадить. Риференко послав одного бійця до гарнізонного розташування, щоби звідти попередили район про пригоду.

Поки арештована розповідала свою легенду, чому, мовляв, вона йшла вздовж Джуринки й до кого, у голові лейтенанта крутилося, що десь тут, у Митниці, є криївка. Дівчина була одягнута справді так, як на празник. Присутній при допиті Юстин сказав, коли Риференко покликав його до сіней на розмову, що бачить її вперше.

Повернувшись до кімнати, лейтенант запитав, до кого вона йде на празник. Дівчина сказала, що до Босяків.

А тоді Юстин перебив її:

«А які Босяки — ті, що коло Рури?»

«Так, — трохи невпевнено відповіла, — коло Рури».

Коло Рури ніякі Босяки в Митниці зроду-віку не жили. Там був новий млин і дорога до фільварку.

На запитальний погляд Риференка Юстин промовчав.

Лейтенант затримався у сільській раді до вечора. Юстин відпросився, сказавши, що жде гостей — прийде родина, а празник раз на рік. Арештовану замкнули у вузькій кухоньці з невеликим віконцем. Навіть якби вона хотіла втекти — то через вікно їй не вдасться. У сінях, що розділяли дві кімнати, сидів на стільчикові вартовий. Риференко двічі ходив до розташування гарнізону, але з Чорткова жодних звісток не було. Не знати, чи виїхали до Митниці на його поклик. Темрява накрила селище, бо після обіду зібралися темні хмари, але дощу не було. Подуло зимним вітром. Риференко розпорядився, щоби розпалили піч. Солдати принесли знадвору патиків, розпалили в печі. У кімнаті стало тепло. Юстин обіцяв принесли щось із празникового, коли його гості розійдуться домів. Риференко чекав Юстина. Він вийшов у двір, справив нужду. Став наслухати. У селищі було спокійно. Подекуди чулися співи, брехали пси й ревіли корови. Збоку долішнього фільварку, куди почали звозити борони, плуги і пригнали звідкись шестеро овець, конфіскованих у когось із виселених за співробітництво з бандитами, чулося рипання дверей. Певно, хтось зачиняв двері великої стодоли. Розбухлі від вологості половинки не заходили одна в одну.

Повернувшись у теплу хату, Риференко покликав вартового.

«Ану приведи її», — розпорядився.

Солдат відчинив двері кухоньки, і за мить до кімнати ввійшла спіймана дівчина. Там, де її перетримували, було зимно, і в кімнаті сільської ради її почало трясти. За якийсь час вона опанувала себе й сіла на стілець.

Прийшов Юстин із Босяковим Мартином. Дівчина ніяк не відреагувала на появу Мартина. Той став під стіну, не розуміючи, чого його покликали. Юстин тим часом у сусідній кімнаті розкладав на стіл.

«Так, до кого ти йшла на празнік? — запитався Риференко. — До Босяків?»

Арештована глипнула вбік Мартина Босяка, якого також бачила вперше, і зрозуміла, що до її повного викриття залишилося одне слово — так або ні.

«Пане начальнику, мені треба надвір», — попросилася, схопившись за живіт.

«Горюнов, виведи!»

У сусідній кімнаті порався Юстин.

Горюнов вийшов з арештованою. У сінях, зачепившись за відро, вилаявся.

Риференко й Босяк чули, як рипнули двері й настала тиша.

За якийсь час із гуркотом прибіг Горюнов.

«Убежала, сука».

Риференко з ліхтариком в руках, разом із Юстином і вартовим стояли перед виходком, до якого зайшла арештована. Лейтенант присвітив угору, вниз і побачив, що протрухлу дошку задньої стіни проламано.

Хто ж була ця арештована, що вислизнула з Риференкових рук? Поки вона бігла, інтуїтивно вибираючи дорогу втечі, її важка, як нічна ріка, коса теліпалася на всі боки. Хустину загубила, продираючись через кущі бузини. Дихання забивало повітря, а з перестраху м’язи живота конвульсивно стискалися, як при пологах. Зупинившись, стримала подих. У грудях калатало серце. Вона віддихалася й прислухалася. Поруч щось зашурхотіло в траві. Туман. Пахло яблуками. Шурхотіння посилювалося. Коло ніг пробігся їжак, що прийшов сюди поживитися підгнилими яблуками. «Звичайно, мене шукатимуть, — думала, — зранку піднімуть район». Віддихавшись і заспокоївшись, почула, що права рука кривавить. Пролазячи з виходку, здерла шкіру з зап’ястя. Страшенно захотілося їсти. Під листям намацала яблуко. Усміхнулася, що забирає їжакову поживу. Обтерла й почала кусати. Здивував терпкий смак. Зрозумівши, що потрапила в чийсь садок, вирішила підійти ближче до будинку. Із-за будинку проглядалася церква з дзвіницею. Ну, ви вже здогадалися, що це був садок о. Феліштана.

Спіймана в Митниці справді була не місцева, а щоб дійти до місця призначення — до Чигра, трималася течії річки. Річка мала вивести її. Там переховувався тереновий, і вона йшла до нього, щоби передати важливу вістку. Не мала при собі зброї, записок, а маршрут вивчила напам’ять із довоєнних радянських мап, які повстанці захопили при штурмі будинку МВС. Чигор, обсаджений деревами посеред поля, вмостився на пагорбі, як квочка на гнізді. Було там багато порожніх дворів. У сороковому році всіх поляків-колоністів протягом доби вивезли на Сибір. У нерозграбованих пивницях, оскільки оунівці одразу виставили охорону, передбачаючи, що це місце знадобиться, зберігалося зерно, смалець, сушені гриби та горіхи. У будинках усе було так, наче господарі щойно вийшли з дому. Тільки запах переквашеної капусти чи прілого зерна, який просочувався з пивниць, заполонював кімнати. Пахло мишачим послідом. Миші після того, як вибралися люди, прийшли з полів. За зиму перетрубили чимало залишеного в коморах зерна.

Одна польова дорога збоку Слобідки, а інша — зі сходу, з Антонівців. На зв’язкову в Чигрі чекали. Вона мала принести інформацію, куди загони повстанців повинні перейти маршем.

Тієї ночі о. Феліштан не зімкнув очей. Впустивши незнайомку до свого дому, наражав себе й наймичку на небезпеку. Не спала й Параска — чула зі своєї кімнатки парохове вовтузіння. Кілька разів він відщіпав металеву колодку скрині, витягуючи звідти папери. Шарудіння чулося довго, аж поки парох, гримнувши віком, знову не влігся на ліжко. З короткої розмови з нічною гостею — у темних сінях не світили, щоб не привертати увагу — довідався про її арешт, втечу й мандрівку на Чигор. Дівчина сказала, що поранила об цвяхи руку, і попросила води. Параска допомогла змити кров і принесла банячок із овечим смальцем, яким змастили рану. Їла зварену Параскою на вечерю для отця кулешу з молоком. Поївши, відчула, як зі шлунка, наповненого теплою кулешею, розливається тілом утома. У разі чого — Параска постелила їй на горищі. Феліштан пішов до своєї кімнати, а Параска, прибравши зі столу, до себе. До Феліштана заходили різні люди — і червоноармійці, жебраки з-за Збруча, місцеві, щоби домовитися про шлюб чи похорон, навіть навідувалися злодії, шастаючи селищем поночі. У час, на який припала парохова старість, люди боялися своєї тіні, тому отець сам собі дивувався, що повірив цій дівчині та її розповідям. Добре знав, що більшовики підсилають різних провокаторів або самі перевдягаються в жебраків, які просять хлібця, і виявляють симпатиків повстанського руху. Не раз чув, як сердешний селянин, пошкодувавши такого прохача, прийнявши за повстанця чи жебрака, потім опинявся під арештом. Зрозумівши, наприклад, що господар співчуває бандитам, перевдягнутий прохач наступного дня спроваджував загін МВД до бандитського прихильника. Тоді перевертали хату догори дном, перекопували подвір’я й забирали все, що хотіли.

Параска цілу ніч молилася до Святої Богородиці та Ісусового серця, щоби відвернули всіляку напасть. Отець спочатку також молився, а потім розмірковував, як допомогти. Двічі вставав — виходив надвір, прислухався. У селищі було тихо. «Може, — думав, — москалі не шукатимуть. Ну втекла — то втекла». Але гнітюча тиша ссала серце.

Удосвіта, коли ранішня вода в Джуринці ще не вимила нічної, а сонце навіть не наблизилося до пагорба над селищем, бо завжди поволі перекочувалося через нього — Феліштан збудив Параску. Наймичка швидко зібралася й пішла до хліва. Вивела коня й запрягла у бричку. Коли Параска повернулася, парох стояв на кухні і про щось говорив із незнайомкою. На столі лежала мапа. Параска здогадалася, що то було за нічне шарудіння у скрині. «Нова спеціальна карта Австро-Угорської монархії та приєднаних земель», куплена у львівській книгарні Зейфарта. У трьох людей у Митниці була така мапа — у Коритовських, Баревичів та пароха. Давно не витягував зі скрині, а ось як придалася.

«Прошу отця, — звернулася Параска, — а де маю ставити снідання?»

«Почекай», — незадоволено відповів Феліштан.

«Ну як знаєте…»

Схилившись над мапою, він пояснював, якими польовими дорогами їхати. Параска слухала отцеве пояснення й дивувалася, бо шо тут пояснювати, якщо всі дороги до Товстого через поля приведуть до Чигра.

«Най Бог благословит», — уже надворі прошепотів парох, коли Параска схопилася за віжки. Смикнувши, прикрикнула «Вйо!» — і бричка, звернувши ліворуч, хилитаючись, помчала вниз до млина. За пагорбом, куди їхали, народжувалося сонце й напливали білі хмари.

Щойно Параска виведе зв’язкову на потрібну польову дорогу, то передасть їй віжки, а сама пішки повернеться, наче кудись зранку ходила. Феліштан, дивлячись, як у ранішніх променях зникає бричка, подумав, що востаннє бачить свого улюбленого коня. Він подивився на небо і відчув, що й небо бачить востаннє. Передчуття о. Феліштана виявилися пророчими, бо наступного дня по нього прийде смерть. А поки що він стоїть у кінці саду, проводжаючи поглядом бричку, яку накриває теплий річковий туман.

Зв’язкову, імені якої ми ніколи не дізнаємося, направлено було до загону, що переховувався на Чигрі. Вислали її сповістити про приготовлені зимові квартири та план відходу. Залишатися там було небезпечно. Успішний бій, у якому поліг увесь партактив Товстенського району, спонукав більшовиків стягнути військові сили до місця дислокації УПА на цьому терені. До операції залучили кількасот солдатів та офіцерів. Розвідка МВС щодня арештовувала й допитувала мешканців навколишніх сіл. Отже, події розвивалися так: перед Покровою з Товстого, у якому більшовики розмістили район, виїхали для пропагандистської роботи народний суддя, старший ветеринарний лікар, зоотехнік, начальник РВ НКВС, старший оперуповноважений, начштабу винищувального батальйону, дільничні уповноважені міліції, бійці військ НКВС і ястребки. Про цей виїзд сповістили надрайонового терену.

Поки колона на чолі з народним суддею рухалася через Заліщики до сіл, розташованих на півночі району, з Чигра від покровом ночі й густого туману вийшло п’ятнадцять повстанців. Вони перейшли польову дорогу й зайняли пагорби між Слобідкою й Буряківкою. З тих пагорбів відкривався мощений каменем гостинець. Вибрали місце, де дорога звертала ліворуч. Проїжджому тут доведеться пригальмувати. Унизу під фігурою Матері Божої било джерело. Тут зупинялися втамовувати спрагу або набрати води в дорогу. У цих п’ятнадцятьох, що прийшли з Чигра, було два кулемети, кілька автоматів та два карабіни. Гранат обмаль — з десяток. Вирішили саме на цьому коліні дороги відкривати вогонь — щоб несподівано, не давши отямитись, атакувати першу й останню машини. Партактив їхав двома легківками і двома вантажівками.

Повстанці залягли вгорі, за виступами, порослими бузиновими кущами. Пагорб тягнувся вздовж повороту й утворював природну скобу. П’ятнадцятеро розібрали кожен квадрат й продумали всі можливі варіанти відступу ворога. Командир вислав двох бійців, які в разі з’яви колони мали б попередити основний загін. Вони пройшли метрів п’ятсот і стали наслухати.

Близько одинадцятої години ранку обидва розвідники повернулися. Доповіли, що автомобільний гул наближається. Самих автомобілів вони не бачили, але сказали, що десь за хвилин десять-п’ятнадцять колона з’явиться.

Першою побачили емку, за нею інші — зелений опель і дві вантажівки ЗіС-5 із солдатами в кузові. Колона рухалася повільно, почуваючись у повній безпеці. Хто серед білого дня зможе видертися на цей пагорб і напасти?

«Тра-та-тах-та», — почувся перший кулеметний постріл.

«Тратах-та-та-тах», — повторив другий на протилежному боці.

Короткі автоматні черги й постріли з карабінів поливали вогнем згори. Бій потривав пів години. Перехресний вогонь із двох кулеметів прошив бензобак в емці — автомобіль вибухнув. Від перших пострілів загинув водій — куля, певно, скосила одразу, бо емка скотилася з дороги й уперлася носом у глибоку канаву. Другий кулемет бив прицільно по обох вантажівках, з яких устигли зіскочити кілька солдат і ястребків, але шквальний вогонь, наче цвяхами, поприбивав їх до землі. За пів години партактиву не існувало. Запахи диму, розлитого бензину, масла, людської крові перемішалися в повітрі. У головах нападників стукотіли автоматичні черги. Навкруги встановилася тиша. Однієї вантажівки шофер так і не заглушив. Вона працювала, незважаючи на прошитий наскрізь кулями мотор. Повстанці, повантаживши трофейну зброю та амуніцію, спокійно від’їхали з місця бою на Чигор.

Зв’язкова їхала бричкою. Перед нею Джуринка то з’являлася, то зникала за пологими пагорбами. Параска, прощаючись, порадила їхати на південь. «Доїдеш до хреста, там дороги розходитимуться, то тримайся правої». Зв’язкова вже давно минула хрест і скерувала коня праворуч. Поки в Митниці зривали підлогу, руйнували кухню й комин парохового дому, біля Чигра звужувалося кільце. З ночі до навколишніх сіл прибуло близько двохсот солдатів та офіцерів. Партизанські розвідники помітили збоку Кошиловець рух. З іншого боку, з товстенської дороги рухалися кілька рот на автомобілях. Надрайоновий вирішив розбити своїх людей на невеликі групи, щоби пробиватися в разі нападу в різні боки. Бричку помітили ще здалеку. Вона мчала вбік Чигра саме тоді, коли мала розпочатися військова операція ліквідації повстанського загону. Потрібно було миттєво вирішити: якщо почати стріляти, то цим більшовики виявлять себе, і несподівано наскочити навряд чи вийде. Телефоністи сповіщали, що група, яка підсувалася з боку Кошиловець, затримується. Кінь хропів, дівчина лупила батогом — і на крупі закипали білі смуги. Уже перед самим в’їздом брички в гущавину лісу пролунав постріл. Хтось на бричці неприродно смикнувся, і кінь, перестрашений стріляниною, влетів у ліс. Куля так швидко знайшла собі місце в молодому шлунку зв’язкової, що кров хлюпнула на її спідницю. Перед тим, як від болю втратити тяму, схопилася за рану й відчула на пальцях теплу липку кров.

Після цього приховувати підступаючу групу для військ МВС було неможливо — і вони відкрили вогонь. Із лісу відповіли.

П’ятеро змучених боєм повстанців по черзі несли поранену. Устигли перев’язати і вколоти їй морфій. Ця група пройшла кордони червонопогонників і подалася на північ, а вночі потрапила під дощ і заблукала. Побачивши крізь дощ слабкі вогні, вийшли на будинок Коритовських. Залишивши там поранену, повернули на Пожежу, де на них чекала засідка.

Риференко роззброїв Горюнова і примусив чистити виходки.

Зранку до Митниці прибула вантажівка з двадцятьма солдатами і двома офіцерами — майором і старшим лейтенантом. Приїхали з тренованим чорним німецьким вівчуром. Майор, старший лейтенант і лейтенант Риференко пішли оглядати місце, звідки втекла арештована. Риференко відчинив двері виходку, звідки неприємно вдарив сопух. Обійшли з іншого боку. За виходком проглядався город, удалині виднілися кущі, що розмежовували сусідські городи. Сержант із псом пішов за офіцерами до кінця городу. За кущами плив невеличкий потічок, який улітку пересихав.

«Якщо вона перейшла воду, то пес сліду не візьме», — сказав старший лейтенант.

Риференко розсунув кущі — на одній гілці висіла хустина втікачки.

Він покликав сержанта й кинув хустину перед псом. Пес обнюхав і рвучко, майже видираючи з сержантових рук повідець, помчав у кущі. За ним побігли офіцери. Перескочили потічок і проминули город. Пес покрутився на сусідській оборі, налякавши трьох малих дітей, які складали зібраний над потічком хмиз. Крутнувшись, вівчур потяг сержанта далі. Перебігли гостинець, і пес привів групу на обору о. Феліштана. Почувши грубий гавкіт, парох став у дверях, але пес забіг до хати й зупинився біля драбини.

Коли ангели несли над Митницею легку душу о. Феліштана, над селищем заходило сонце, але перед старим відкривалося біле сліпуче небо, у якому він став згустком світла.

5

У Чорткові

Славний колись на цілу Галичину й Буковину чортківський двір Довіда Моше, одного з шести святих синів ружинського цадика Ісроеля Фрідмана, забрався з Чорткова. Сховалися за пташиними головами на кольорових малюнках зі сторінок галицьких гебрейських книг. Схоже, що вони були птахами, бо якогось дня зібралися в зграю — покружляли над синагогою, палацом, річкою Серет. Так кожної осені кружляли бузьки перед тривалим перельотом, прощаючись. І хоч як Фрідманам не було прикро залишати свої дібра й наповнену молоком течію річки — відлетіли. Залишили на чортківському кіркуті щось схоже на темне зерно пшениці, що випало з пташиного дзьоба — могилу Довіда Моше Фрідмана, якої тепер ніхто не знайде. Серед високої кропиви з міцними зеленими стеблами й китицями білого духмяного цвіту приховалося вибите на плиті цадикове ім’я. Лише в переказах і книжках жила пам’ять про нього, як миша в норі. Приналежні до чортківського двору хасиди переказували у своїх оповідях і про золоте містечко Чортків, і про солодку воду Серету, і про красуню-паву синагогу, і про помащену, наче скоринка на Суботній халі, кольором збовтаного яйця, стіну цадикового палацу. Найбільше, звісно, вони говорили про святість Фрідманів та їхні чуда. Дещо з тих оповідей підслухав Мартін Бубер і записав. Але це тільки дещо. Іншу частину хасидських історій, пов’язану з чортківським двором, ми ніколи не відтворимо. Бо початок ісходу почався в часи другого цадика Ісроеля Фрідмана, сина Довіда Моше. У тридцятих роках Б-г поставить перед ним драбину Якова у Відні, щаблями якої переходитиме ребе Ісроель сім небес. Третьому чортківському цадикові, синові Ісроеля, Нахумові Мордехаю Фрідману пощастить виїхати з Європи до Єрусалима. І там, у святому місті, підніматися догори, пересилюючи спротив космічного вітру й біль у кістках. Останній, тобто четвертий чортківський цадик, за літочисленням від засновника двору Довіда Моше, Шломо Фрідман, син Нахума Мордехая, також схопився за перший щабель драбини Якова в Єрусалимі, коли його душу, легку, як гусяче пір’я, підхопив вихор і поніс зі швидкістю світла.

У Старому Чорткові мешкав Мошко Білґорай. Було Білґораїв на світі всього душ дванадцять, і всі жили в Чорткові. Мошко-водоноша спершу носив воду на коромислі, від чого праве його плече було нижчим за ліве. Але з часом вдалося прикупити коня і бричку, яку він переробив і поставив туди столітрову дерев’яну діжку. Коня водоноша купив у Лашківцях, так називали гебреї Улашківці. Запрягав Мошко коня у двоколісну, навмисно зроблену платформу для діжки і двох дерев’яних цебер. Грубі штани, заправлені в чоботи, а поверх білої сорочки — чорний кабат. На облисілу голову Мошко влітку й узимку натягав вовняний кашкет. Кожного ранку водовіз виводив із обори коня, розчісував його довгу гриву, обіцяючи щоразу, що підстриже. Кінь фиркав. Мошко діставав опавку й дивився, що там залишилося з минулого дня. Якщо вівса з січкою було лише на дві долоні, то повертався до комори. Поки кінь, запхавши свою морду аж по вуха, їв, Мошко дивився, як високо з Горішньої Вигнанки викочується сонце. Якщо на Старий Чортків спадали пір’яні хмари або збиралося на дощ, Мошкові краще було сидіти вдома, але він усе одно їхав до міської колонки, куди сходилися ще кілька водонош. Мошко з-поміж чортківських водовозів уважався заможним. До того ж, він був одиноким правовірним хасидом — постачальником води до синагоги Фрідманів. Він ніколи не нарікав на своє капарне житло, бачачи, як дехто з єврейських купців будував двоповерхові вілли. Не шкодував, що має саме такого коня, а не цугового, як інші гебреї — адвокати, купці, крамарі. І навіть не упімнувся перед Б-гом про те, що його опасиста Двора народила йому десятьох дочок. Усе Мошкові в цьому світі подобалося. І навіть те, що колись далекі його предки прийшли до Чорткова й оселилися неподалік річки. Попри на те, що в місті стояли електричні ліхтарі, упорядкувалися хідники, торкотіла дизельна електростанція, на вуличках інколи з’являлися автомобілі, Мошко заробляв свій хліб насущний, розвозячи воду до багатших гебрейських домів — передусім для прання. Під’їжджаючи до такого дому, він знав, де стоять балії й мидниці, куди потрібно, зачерпнувши відро, наносити води. Тоді служниця платила Мошкові, дякувала й заповідала, коли знадобиться наступного разу. Мошко дякував навзаєм і обіцяв привезти воду саме того дня, коли потрібно. Перед обідом, зробивши одну або дві ходки, водовоз з’являвся на Ринку. З’їжджав вулицею Міцкевича, бо любив цокання копит свого коня по бруківці. Зупинившись біля Ринку, припинав коня, знову діставав опавку й закладав на вуздечку, а сам ішов поміж торгових рядів, щоби побалакати зі знайомими. По обіді Мошко знову возив воду до синагог або до заможних гебреїв.

Сонце вже висіло над Ринком, коли Білґорай-водовоз, пообідавши, приліг під міський мур. Починало пражити. Над Мошком гуділи джмелі та дикі бджоли — вони летіли до Ринку на запах розчавлених вишень, морель і сливок. На карнизах будинків сиділи надуті від спеки міські голуби. Жандарм знав, що, йдучи в обідню пору до крамниці біля костелу оо. Домініканів, побачить сплячого заслиненого Мошка. Інколи, коли спека зморювала не тільки Мошка, побіля нього влягалися інші водоноші. Відклавши коромисла з відрами, хропіли перед зливою. Надходили липневі спекотні дні, коли навіть із Серету приходило в місто задушливе повітря. Старі гебрейки сиділи й дрімали з молитовниками в руках, а навколо них герштикалися внуки й порпалися в землі кури. До обіду збиралися хмари, а після — набравши синього аж перламутрового кольору, розроджувалися теплим липневим дощем. Тоді Мошко та інші пробуджувалися, бігли під дашки будинків й перечікували зливу. Поки добігали, встигали промокнути до рубця. Конева опавка під дощем намокала так, що овес доводилося сушити, і кінь своїми великими очима дивився вбік моста. Бруківкою вулиці Міцкевича стікали дощові води. Хмари розганяв вітер, і після зливи гостро пахло виноградним оцтом, який міг необережно розлити крамар. Місто наповнювала свіжість, на вулицях знову з’являлися метелики. Оживали притихлі на час зливи мухи, і над теплою гладдю Серету райзували прозорі бабки. На міські вулиці знову поверталося життя. У дверях однієї крамниці перечікував зливу Саша Блондер, студент Краківської академії мистецтв. Він цього дня тинявся містом. Уже минув тиждень, відколи Саша приїхав до Чорткова і, ходячи вулицями, вже не раз помічав Мошка-водовоза. То Мошко, як метелик, тріпотів своєю тінню над діжкою біля синагоги Фрідманів, то водовізна бричка цокотіла бруківкою, то він спав під муром, накривши лице кашкетом, коли краплі першої-ліпшої липневої зливи будили його — так, як сьогодні. Не помітити Білґорая було неможливо: водовоз кілька разів на день переїжджав центральні вулиці. Саша, як більшість студентів академії, постійно ходив із невеликим альбомом, замальовував олівцем усе, що потрапляло на очі. У Чорткові він також носив під пахвою альбом, навіть вибираючись на річку. Спочатку Саша зробив кілька рисунків вулиці й будинків. Вулиця на рисунку виглядала звалищем трикутників і чотирикутників. У суботу разом із батьком і братом Саша пішов до синагоги. Релігійні Блондерові батьки дотримувалися всіх приписів гебрейського права, святкували Суботу й належали до двору чортківських цадиків. З дитинства Саша та його брат Фішель щосуботи сиділи за столом, накритим грубим селянським обрусом. Палахкотіли суботні свічки, які запалювала мама, благословляючи Господа. Тоді родина Блондерів разом із усіма гебрейськими родинами Чорткова омивала тричі перед вечерею руки — спочатку праву, а тоді ліву. Витирали рушником. Коли батько брав до рук ножа і протикав дві хали, а тоді відрізав у проколотому місці шматок, мачав у сіль і запихав до рота, то малі Блондери без великої охоти ковтали посолені шматки хали. Діти чекали на інші страви, які варилися протягом п’ятниці. Якщо торговельні справи в Маркуса Блондера того року велися добре, то родина їла рибу і м’ясо, а якщо не зовсім — то тільки рибу. Але не було такого випадку, щоб на столі було пусто. Запахи, що парували з булькотливих баняків і наповнювали усі кімнати Блондерового дому, приходили до Саші з Чорткова у краківське піддашшя, де він винаймав темну кімнатку, живучи часто впроголодь. Особливо, коли не було за що пообідати, на Сашу напосідався солодкаво-кислий запах печеної фаршированої риби-ґефілтефіш. Саша був переконаний, що це один із демонів, який спокушає, про них він чув від місцевих чортківських хасидів. Так його спокушало тіло юної Берти Ґрюнберґ, із якою він зійшовся на студіях. Так спокушали розмови Йонаша Штерна про комунізм. Він, Йонаш, втягнув Сашу ходити на мітинги, розмальовувати пролетарські гасла по краківських мурах. Одного дня Штерна заарештували біля будинку академії. Поліція демонстративно вела арештованого на ланцюгу, наче якогось звіра. Усі з їхньої групи зникли з Кракова. Саша й Берта також. Він — до Чорткова, вона — до Городка. Вирішили перечекати. Про Сашине прибуття до рідного міста того ж дня знали в поліційному постерунку. Повітова поліція проінформувала воєводську, а Тарнопольське воєводство повідомило Краківське. У Чорткові Саша щодня купався в Сереті, малював місто і його мешканців, а в суботу ходив молитися до синагоги й майже щодня пописував листи до Бліми, так пестливо називали в їхньому колі Берту. Саме сьогоднішня злива, що розбудила сонного Мошка, сполоскавши йому роззявлений рот, притримала Сашу по дорозі до поштового відділення. Бертин батько був рабином із Городка, який посвятив своє життя написанню книг, у яких коментував Тору. Тому діти рабина Ґрюнберґа давали собі раду в житті самі. Один із Бертиних братів, потрапивши до Америки, став голлівудським співаком. Гроші, які він надсилав, допомагали батькові писати свої книжки. Тому Берта разом із Сашею очікувала на паризьку стипендію як на манну небесну, обговорюючи її в листах.

Єшаягу Блондер після суботньої молитви в синагозі Фрідманів запитав батька про одну чортківську історію, яка засіла в його голові ще з дитинства. І брат його Фішель також підтвердив, що хотів би почути цю дивну історію, яку чортківські хасиди часто переповідали один одному, коли розмовляли в домі молитви.

«Про яку історію питаєш мене, Єшаягу?»

«Про випадок із ребе Гершлем…» — сказали батькові в один голос сини.

«Гершле… Гершле, — порився в пам’яті Мордехай. — А-а-а! Відома історія!»

Старий Блондер добре пам’ятав цю історію про ребе Гершле, у якого хтось украв гаманець із грішми. Ребе перед святом Песах, як і кожен правовірний гебрей, перевертав свій дім у пошуку хамецу.

Блондери повернулися з синагоги додому. Увійшли в дім. Історію про ребе Гершля краще було переслухати з батькових вуст за святковим столом. Вони всілися так, як сідали в дитинстві за стіл навпроти батька, кожен на своє місце.

«Отож, — розпочав продавець дешевого взуття, тобто їхній батько Мордехай, — відбулася ця дивна подія тут, у Чорткові. Той ребе Гершель усім допомагав, хто звертався до нього про поміч. Одним він вділяв благословення, іншим — добру пораду, а ще комусь — давав гроші, якщо відвідувач їх потребував. Якогось року прийняв до себе на службу помічника, бо прохачів і справ у ребе щороку збільшувалося. Старість до нього приходила — не молодість же поверталася. Через якийсь час той помічник одружився та й виїхав собі до іншого містечка. А коли надходив Песах, тобто 14 нісана, ребе нишпорив по всіх закутках свого дому в пошуку хамецу. І з’ясувалося, що з дому зник гаманець із грубими грішми. Не хотів ребе кидати навіть тіні підозри на служку, якому довіряв, але все ж одного дня вирішив поїхати до того містечка й усе з’ясувати. Зустрівшись із колишнім помічником, ребе розповів про свою підозру. Той слуга почав плакати від сорому й зізнався, що це він привласнив гаманець. Одразу приніс частину грошей, а решту обіцяв, призбиравши, повернути за якийсь час. Ребе вибачив помічникові та й повернувся до Чорткова. Не минуло й місяця, як у дім ребе навідався поліціянт. Запитав у перестрашеного ребе: чи нічого останнім часом у нього не зникало з дому? Ребе розповів про випадок із помічником, але запевнив поліціянта, що вибачив грішникові. На слова ребе поліціянт витріщив очі. І простягнув гаманця з грошима, якого забрав у справжнього злодія. Знову ребе Гершель поїхав до того містечка, де мешкав з родиною його колишній помічник. Запитав тоді ребе помічника, чому той так учинив, а не зізнався, що не брав грошей. На що помічник відповів, що в такий спосіб вирішив допомогти ребе, але той ніколи не взяв би від нього грошей — тому він прийняв на себе провину. І віддав тоді гроші ребе, які отримав кілька місяців тому від помічника. Поблагословив його і сказав їхати до Франкфурта, бо чекає на того великий успіх. Послухався колишній слуга рабинової поради й вибрався до Франкфурта. Доробився там великого багатства, але ніколи не забував про тих, хто потребував, щедро допомагаючи їм».

За плечима Шає плюскочеться Серет. У ці спекотні дні гаряче повітря так обпікає стравохід, що навіть пси з виваленими набік язиками шукають найменшої тіні. Саша облюбував місце на піщаному березі зеленої річки. Сидіти в місті не хотілося. В усіх будинках відчинялися вікна, бо від нагрітих бляшаних і черепичних дахів у кімнатах було нестерпно спекотно. Навіть фіранки у відчинених вікнах нерухомо біліли. У таку липневу спеку після змішування повітряних потоків нізвідки прибулі над місто вітри тягнули за собою дощові хмари. Злива застала Шає біля мосту, трохи нижче годинникової вежі — ось чому Саша встиг добігти під рикошетом перших крапель до крамнички. Навпроти він саме побачив пробудженого від дощу Мошка-водовоза і його бричку з діжкою.

Дім Маркуса Блондера міг стояти в будь-якій частині Чорткова, але не на вулицях Міцкевича чи Колійовій. Дім, точніше одноповерхову хату, покриту бляхою, стиснули схожі будинки. Виглядало, що дім Блондерів стоїть у суцільній стіні будинків і не може ворухнутися. З вулиці, за брамою, проглядався внутрішній дворик із чорними залисинами травника, який вищипувала щодня коза. А в кутку дворика росла одинока слива. Звідки продавець дешевого взуття, з яким об’їздив усі навколишні села, міг прикупити пляц для будівництва добротного дому з великими вікнами, повними сонячного світла? Тому Блондери поселилися там, де поселилися — у невеличкому будинку на вуличці Торговій, поблизу Ринку й неподалік синагоги Фрідманів. Правду кажучи, Саші після двох днів перебування на вакаціях у рідному місті одразу захотілося до Кракова. Вуличка, на якій містився дім Блондерів, відходила вбік, одноповерхові доми змінювалися халупами, в яких мешкали міські злидні. Він згадав, із яким піднесеним настроєм їхав залізницею додому. І враз із настанням цих задушливих днів, з липкими мухами, з цією спокійною течією річки, йому захотілося податися назад до Кракова. Сашин батько, хоч і був купцем, але власної крамниці не посідав. Він був дрібним торгівцем взуттям, на різниці поміж ціною закупки і продажу утримував будинок і як міг допомагав синам. До того ж, приїзд Саші додому батьки зустріли з великою радістю і тривогою. Мама хотіла поговорити про Сашині плани щодо одруження, а батько — про прихід до їхнього дому жандарма і про розмову, яка викликала занепокоєння. Саша був у тому віці, в якому гебрайські чоловіки зазвичай створюють родини. Приписано Б-гом у Торі, що чоловік повинен знайти собі жінку, одружитися з нею й породити дітей. Першого дня, коли виникла за столом така бесіда, Саша заявив, що в нього є дівчина, і вони з нею давно живуть як чоловік і жінка. Другого дня після довгої нічної розмови поміж батьками Блондера з охами, ахами та зітханнями — ой-вей — батько розповів за вечерею, що до них приходив жандарм і розпитував про Сашу. Старому Блондерові розмова з жандармом видалася підозрілою, і він запитав сина, що все це означає? Варто сказати, що Саша в Кракові пристав до лівих рухів, які визрівали в єврейському середовищі та серед студентів академії. Він ходив на мітинги, розмальовував плакати, стежив за політичними новинами. Мама зрозуміла, що вести балачку з сином про одруження — марна справа. Поділилася своїми міркуваннями з чоловіком і почула у відповідь здогад, що Сашу рано чи пізно арештують, і до цього треба бути готовими.

«Добре було б, — сказав старий Блондер, — якби це трапилося не в Чорткові».

«Чому? — здивувалася Естера Двора. — Принаймні сидів би в нашій тюрмі, судив би його наш Окружний суд і обороняв би його наш адвокат».

«Чому? — нервово перепитав Маркус. — Та тому, що цей арешт знищить нас. Хто захоче торгувати з батьком політичного злочинця?»

«А хто по тих селах знатиме, — промовила Естер Двора, — про нашого Єшаягу?»

Перед приїздом Саші хасидський Чортків пережив велике зрушення, про яке ще довго говорено й переповідано по гебрейських домах міста. А ті, хто приїхав із усіх околиць Галичини й Буковини, повезли й переказали іншим. А йшлося про приїзд двох ребе — Ісроеля Фрідмана з Відня і Меїра Шапіро з Любліна. Як пригадуєте, ми переказували цю подію в попередній частині нашої оповіді, але, звичайно, Саша, який на той час вештався по робітничих мітингах у Кракові, не міг знати, як зустріли хасиди своїх цадиків, у яких домах їх приймали. Не міг він знати, що в домах адвоката Максиміліяна Аппензеллера й купця Лейби Фуша Ґерца з такої оказії виносили зайві меблі, щоби втиснулося більше людей, коли туди ввійдуть цадики зі своїм почтом.

Мордехай Блондер, чиї предки їздили містечками й селищами Речі Посполитої, небагато знав із родинних переказів про свого прадіда Абрагама Якова, шанованого ребе. Той прадід спочатку опинився в Гусятині, потім родина Блондерів переїхала до Копиченець, а згодом і до Чорткова. Мордехай народився в Чорткові. Саме з переказів він знав, що його вчений прадід відзначався хистом до малювання і навіть сам розмалював орнаментами та виноградними галузками синагогу в Гусятині. Отож, коли Шає заявив батькам, що хоче студіювати в Мистецькій академії, Мордехай хоч і запропонував синові подумати над фахом архітектора чи інженера, але особливо не заперечував. З раннього віку обидва Мордехаєві сини — Шає і Фішель, перемальовували орнаменти, побачені в єврейських книжках. Обидва знали іврит і читали Тору, відвідували хедер. Обидва навчалися в польській державній гімназії. Перед бат-міцвою саме у Шає пробився, наче зелений стручок посадженої у вазон цибулі, особливий погляд на кольори і предмети, які його оточували. Мордехай на прохання старшого сина купив фарби і пензлик. Наступного дня Шає показав свій малюнок, на якому Авраам вів свого сина Ісаака приносити в жертву. Ще не зовсім вправно хлопець помістив збоку барана, що заплутався в кущах. Пропорція баранових очей і мордочка, яка символізувала бекання, — якось дивно розлазилися в різні боки. Постаті ж батька й сина, виконані в темних кольорах, прямували стежкою догори. З того часу Шає роздивлявся світ іншими очима, наче Господь замінив їх йому саме перед бат-міцвою. Тоді, коли Шає виповнилося тринадцять років і він, як кожен гебрей, що стає повноправним членом громади, міг разом із дорослими чоловіками молитися в синагозі, накинувши на голову талес, йому й передався талан прапрадіда, шановного й мудрого ребе Абрагама Якова.

Перебуваючи в домі батьків, Шає не міг відповісти тільки на одне запитання — про своє одруження.

Увечері хасиди поверталися з вечірньої молитви. Шає побачив серед кількох чорних постатей, огорнутих липневим теплом, знайомого власника водовозної брички. Він витягнув із глибокої кишені олівець і швидкими рухами накидав портрет Білґорая. Поки Шає доводив свої поспіхом накидані лінії, група хасидів, серед яких перебував водоноша, звернула у вуличку. Блондерові згадалися такі ж теплі дитячі дні, коли батько вів його за руку до синагоги Фрідмана. Увесь шлях від дому до синагоги малі Блондери долали курячим кроком, а коли трохи підросли, то дріботіли, як вівці. Відколи в голові Шає уклалися гебрейські літери, і він зміг прочитати, затинаючись, перші рядки Тори, його вразила оповідь про Авраама та Ісаака. Малий притискав пальцями рядки, на яких синіли пучки його пальчиків, і це було місце в тексті, де ангел зупинив голосом перестороги Авраама. Пізніше, намалювавши їх, тринадцятилітній Шає побачить в Авраамові та Ісаакові свого батька й себе. Стежку на гору він змалює з вулички, на якій стоїть їхній дім, а барана в кущах — з вівці, яку шукали різники з Ринку, бо втекла. Різники таки впіймали вівцю і пронесли мимо будинку Блондерів.

У центрі засвітилися електричні ліхтарі. Вони, як вірні пси, відганяли з центру сутінки, що зсунулися з високого пагорба Горішньої Вигнанки. З вулиці, яка пробігала біля готелю «Брістоль» і впиралася у вулицю Міцкевича, з ресторану заносило фокстротом — грав оркестр, а з дільниці прибережних вуличок біля Серету кудкудакали кури. З-над річки чулися перегуки, хтось, може, нічні рибалки пливли човном, розрізаючи гострим носом місячну смугу. Нервово скидалася риба, кумкали на дощ ропухи. У єврейському кварталі не затихав дитячий рейвах. Діти гасали вулицями, аж поки дорослим не вривався терпець. Шає, йдучи додому, пригадав себе таким безтурботним, як оці діти, що відмірюють літо своїми тонкими м’язами, бігаючи одне за одним без будь-якої цілі, герштикаючись. Одного такого липневого вечора на цій же вулиці над дахами будинків пролетіла темна зграя, лопочучи липкими крильми. Шає тоді, як і інші, подумав, що то горобці, збившись до гурту, летіли на пшеничні поля. Але насправді звідкись до міста залетіла зграя лиликів. І коли дорослі розпізнали їх — почали кричати до своїх дітей і заганяти їх домів. Шає стояв тоді як вкопаний — він ніколи не бачив мишей із крильми, бо ніхто йому не розповідав, що таке існує на світі. Звідкись вони летіли, а на ніч вирішили перепочити на деревах і карнизах Блондерового будинку. Дах був покритий бляхою — родина Блондерів не змогла заснути й на волос. Лилики товклися по блясі, сповзаючи з нахиленої поверхні до ринв, наче дощ чи сніг. Деякі висіли головами вниз на гіллі сливи. Крила лиликів шелестіли цілу ніч, наче фольга. А зранку тільки обтрушене листя біля стовбура сливи нагадувало про нічних візитерів, та ще сивий, схожий на голубиний, послід, який вони залишили по стінах та карнизах. Такого нашестя лиликів Чортків більше не переживав, а Шає з братом Фішелем ще довго, накрившись із головою простирадлами, ділилися своїми враженнями, не виходячи з дива, що бачили мишей, які можуть літати. Дорослі шукали в цьому тривожних ознак і, не дай Боже, війни.

Споглядання рідних вуличок, синагоги й течії річки дитинства переривалися думками про Берту. Можливо, не тільки про Берту як жінку, чиє тіло викликало нестримне бажання, яке виникає поміж двома двадцятирічними молодими людьми. Усе в житті, що відбувається вперше, найдовше потім пам’ятається. Але про це Шає і Берта ще не здогадуються. Була ще одна причина — вони обоє чекали на стипендію від академії, щоб поїхати до Франції. Отримавши вчора Бертиного листа з Городка, в якому вона описувала перебування вдома, розмови з батьком і свої замальовки, Шає розумів, що Берту також непокоїть мовчанка академії. Коли Саша, скупавшись, ніс на поштове відділення зранку написаний лист-відповідь, то потрапив під зливу й побачив райдугу — одумав тоді, що це знак, що вістка про стипендію ось-ось буде. Саме тому відкрив на пошті заклеєний конверт і олівцем дописав, що після кількагодинної зливи над Чортковом з’явилася райдуга — однією ногою увійшла в Серет, а другу перекинула через пагорб Горішньої Вигнанки. Заклеїв конверт і подав його працівникові пошти. Через два дні Берта, відкривши лист і дочитавши до двох речень, написаних олівцем, зраділа. Впурхнула до батькової кімнати з листом у руках і запитала, що означає побачена райдуга. Її батько, ребе Ґрюнберґ, книжник й енциклопедист, відірвавши голову від паперів, розкиданих по дерев’яному столу, хвилину подумавши, сказав:

«Книга Буття, глава восьма».

«Що?» — перепитала Берта, не зрозумівши спочатку, що батько вказує їй на першу згадку про веселку.

Старий ребе знову опустив голову глибоко в розгорнуту книжку й, короткозоро прижмурившись, сказав, наче за його спиною стояла не рідна дочка, а порохнява порожнеча:

«Райдуга — це добрий знак, Берто», — і далі бурмотів собі під носа. І не було зрозуміло, чи він молиться, чи читає.

Саша домальовував «Водоношу з Чорткова». У дворі власного будинку він розклався під сливою. Було рано. Місто пробуджувалося. Можна було почути шум електростанції, гудки паровозів збоку залізничного двірця. За Сашиними малюнками споглядала коза, яку випустили у двір. Спершу коза, плутаючись своїм великим вименем між ногами, спокійно паслася, а тоді вирішила подивитися на Сашині малюнки, і поки Блондер розбавляв фарби, тварина стала задніми ногами на один шкіц і висцялася. Жовтий потік відразу підфарбував намальовану вулицю і протік саме по дахах будинків. Саша помітив шкоду, коли коза задерла голову й намагалася дістати листки сливи. Художник припнув козу. Накинувши кілька ліній на полотно, вирішив помістити водоношу в центр картини, а на задньому плані водовоза — Білґорая. Ці дві розмиті фігури, здалося йому, найкраще пасуватимуть до стиснених в один простір будинків і мосту через Серет. Попервах він намалював кривий міст, а тоді ліворуч і праворуч почав тулити один до одного будинки, відділяючи їх лише грубими темними лініями. Йому хотілося, щоб на картині одночасно зійшлися теплі й холодні кольори, бо такий контраст найкраще пасував до цегляного й тинькованого міського пейзажу. Угорі проглядалася вежа з годинником, а геть в імлі — Домініканський собор. Щойно прокинулися на вулиці когути — більшість сусідів, якщо не всі, тримали в курниках із десяток курей — місто і природа стали чекати на рипучий звук колеса сонця. Оживала вулиця — запах диму свідчив, що господині або їхні наймички порозпалювали печі. Якщо дими стелилися низько над дахами й тягнулися до річки, то вулиця здогадувалася, що по обіді або вночі задощить. Якщо дими йшли просто в небо — то на сонячну погоду. Першими прибігали заглянути, що цього ранку робить Саша, сусідські хлопчаки. Вони дражнили козу — просували крізь штахети листки подорожника. Коли коза підходила вхопити — хлопці віддалялися від загорожі. Реготали.

На мить вони забули про козу й почали підглядати, як Саша вмочає пензлі у фарбу. А що там на полотні — бешкетникам не видно. Шає бачив малих гунцвотів, але вдавав, що не помічає їх. Хлопці вовтузилися і штовхалися за право першим просунути руку з подорожником. Він згадав себе і свої дитячі пустощі. Кожного літнього ранку вулиця оживала. Першими виходили зі своїх домів водоноші. На їхніх коромислах похитувалися порожні відра. Вони голосно гуділи грубими голосами, аж поки не зникали в кінці вулиці. Тоді виходили різники, які за десять хвилин доходили до своїх крамниць на Ринку. Двоє з цієї вулиці працювало в залізничних майстернях станції. Кілька мешканців, такі як Мордехай Блондер, перепродували по селах свої товари. Готували коней та вози. Виїжджали в неділю, аби повернутися в п’ятницю перед Шабесом.

Мешкав на їхній вулиці один гебрей, який щоп’ятниці перед заходом сонця бив калаталом по металевій трубі, сповіщаючи гебрейські дільниці про Суботу. Громада платила йому за це якийсь гріш. Вулиця знала кожного і про кожного, бо жили поруч і разом молилися в синагозі. Сусіди знали, що син Мордехая — Шає — вчиться на художника.

Короткий шнурок, на який припнули козу, дурна тварина врешті намотала навколо себе так, що змушена була присісти на траву. Стиснуте задніми ногами велике рожеве вим’я, з ночі наповнене молоком, видавлювало з двох цицьок срібні краплі молока. До Блондерів доїти козу приходила українка з Вигнанки, але інколи Мордехаєві доводилося це робити самому. Складаючи пензлики й фарби, Шає побачив батькову тінь на порозі дому. Сьогодні Мордехай нікуди не їхав. Прихопили крижі. Він дозволив собі полежати нині довше, хоча біль не минав. Казав Мордехай, що й тварина повинна перепочити. Спочатку виніс стільчик. Сорочка з вицвілим коміром і витерта до залисин камізелька, об яку Мордехай витирав руки, — одяг для порання вдома. Коли вибирався продавати товар, то одягав іншу сорочку та іншу камізельку й також брав із собою сюртук, залежно від погоди. До синагоги одягався в білосніжну сорочку, яку виварювала в розчиненому милі прачка. Раз на місяць вона приходила до Блондерів, особливо після того, як захворіла Естер Двора. Разом із Мордехаєвими сорочками прали постільну білизну й фіранки. Раз на місяць у Блондерів пахло лоскотливим милом. З відчинених дверей запах клубочився вулицею. Тепер, після смерті дружини, старий Блондер кожного ранку доїв козу. Він поглянув угору, а потім підійшов до кози, погладив її наївну мордочку, наче вибачаючись за припізнення. Козяче вим’я розпирало молоко. Мордехай закотив рукави.

«Шає, сину», — гукнув Мордехай із закинутим на шию рушником. Він стояв посеред двору, чекаючи на синову допомогу.

Син підняв із землі приготовлену для цього випадку мидничку з водою. Мордехай змив праву, а потім ліву руку, так, як миють перед молитвою й Шабесом. Обтер рушником. Сидячи на маленькому стільчику, обмивав теплою водою, нагрітою від рання в мидничці, козине вим’я й довгі, як пальці, цицьки. Подоївши, перецідив через марлю, бо в молоко встигла потрапити дрібна мушва. Налив у склянку й подав Шає. Син, що не раз голодував у Кракові, бо всіляке трапляється у великому місті, тамував свій минулий і майбутній голод жирним козячим молоком. Шає пив так спрагло, що не помітив, як молоко потекло по бороді й по сорочці. Тепер Мордехай поливав на синові руки воду.

Коза щасливо пощипувала траву, літали з космічною швидкістю перламутрові мухи, гуділи джмелі, а налетілі нізвідки хмарки кинули тінь на Блондерів двір.

Майже одночасно листоноші в Чорткові та Городку несли за адресою листи з Академії мистецтв про призначення стипендії у Франції. Шає бачив, що листоноша появився на їхній вуличці — зблиснув лискучий дашок на його фірмовому кашкеті. А в Городку Берта, лежачи на животі, розглядала свої малюнки, коли батько, який сам завжди приймав від листоноші пошту, покликав дочку. Для обох — Шає і Берти — це було останнє літо, пережите в домах свого дитинства. Вони ходили знайомими вуличками, бачилися з багатьма людьми, яких ніколи більше в житті, так само як і своїх рідних, не побачать. Бо ніщо з ними не повториться.

Пізніше, у Франції, Саша згадає залишену в Кракові картину «Водоноша в Чорткові» і відчує в голодному шлунку тепле козяче молоко. Він витирає підборіддя, поки що батько підсміхається й каже до нього:

«Шає, ти не змінився. Усе — як завжди».

2 квітня 1942 року, в перший день Пасоверу, Мордехай Блондер у натовпі першої партії, яку вивели з чортківського ґетто, йшов Колійовою. Йшли ті, кому не вдалося відкупитися в юденрату і хто потрапив у перші списки. Мордехай стояв у п’ятій шерензі. Праворуч від нього — софер, переписувач Тори, Еліяш, а ліворуч — продавець лимонів і помаранчів Шімшале. Шімшале знали через його вислів: «Єврей купує лимон і помаранчі тоді, коли захворіє або бачить, що овоч підгнив». Найбільше він чекав на свято Суккот, бо тоді Шімшале розпродував усі гнилі цитрини. Мордехай хотів побачити сина Фішеля, але Фішель був уже кілька днів на роботах у Ягільниці. Повернувшись до ґетто, хтось переказав, що Мордехая відправили першим транспортом до Белжця. Ідучи в колоні, Мордехай хотів зачепитися поглядом за щось. Ось мури фортеці, а за нею на природній терасі приклеєні до високого пагорба хати. Ні, ні — якщо б ризикнути й побігти у напрямку фортеці. «Швидка куля, — розмірковує Мордехай, — точно положить мене в болото розкислої вулиці». Або, якщо він добіжить, то, потрапивши всередину фортеці, враз потрібно прикинутися польовою мишею або мурахою. А хіба він зможе? На плечах висять важкі сімдесят років, під чорним сюртуком — вовняний светр, на ногах виміняні чужі, на два розміри більші, розлізлі чоботи. «Ось — продавець взуття, — продовжував говорити сам із собою Мордехай, — йде вулицями міста в подертих чужих чоботах». «Такого світ не видів!» — сказав собі старий Блондер, думаючи про чоботи. Колійова в одному місці скрутила ліворуч. Коли вдалині показався двірець, з якого більшість із цього натовпу не раз їхала до Тернополя чи Станиславова, Мордехай зрозумів, що їх ведуть на станцію. Страх, який опанував гебреями, помалу потахав. Це означало, що не на розстріл, який влаштували в Чорному лісі в липні 1941.

Софер Еліяш — особа знана кожному чортківському гебреєві. Каліграф, переписувач сувоїв Мойсеєвого п’ятикнижжя, а також кетуби й ґети. У домі багатьох чортківських гебреїв на стінах висіли переписані рукою Еліяша й оздоблені рослинними орнаментами молитви. А що казати про кетуби — шлюбні угоди? Майже кожна чортківська гебрейка тримала у своїй скрині Еліяшеву каліграфію, прописану гусячим пером і залиту чорнилом на спеціальному ватманському папері. Хто ж не знав Еліяша? Для дружини, блаженної пам’яті Естер Двори, Еліяшевою рукою було виписано кетубу.

Посередині дороги розверталася військова вантажівка. Колону євреїв зупинили.

Еліяш, віддихавшись, запитав Мордехая: «Ви давно їхали поїздом, пане Блондер?»

«Давно», — і Мордехай, тремтячи від холоду, втягнув шию в комір сюртука.

«Я чув, що повезуть до Великих Бірок».

«А що там?»

«Будівництво, — і переписувач Тори по-дитячому зітхнув, — летовища».

Він розпочав молитву, порушивши одне правило — завжди промовляти її, повернувшись обличчям до Єрусалима. «Їтґадал веїтґаддаш шмех рабба», — почув Мордехай перші слова каддішу — і собі повторив їх за Еліяшем. За ними повторив молитву продавець лимонів Шімшале. Від народження Еліяш, Мордехай і Шімшале знали, що сонце викочується з-за пагорба, з-над Горішньої Вигнанки. Знали-знали, але хто б їм дозволив повернути свої голови на схід?

Було це 15 Нісана за юдейським календарем.

6

Два Місяці

Із початком весни, коли з Горб-Долини починали зникати сніги, на небі з’являвся повний місяць. На першу неділю після повного місяця, що відповідало місяцеві Нісану за гебрейським календарем, припадало свято Пасхи. Після Пасхи земля прогрівалася. Зимове сонце, яке ковзало поверхнею снігів та скутими кригою річками, змінювалося весняним. Ніхто не бачив, як відбувається ця підміна й коли, але з кожним новим днем нагрівалося повітря й вітри приганяли табуни хмар, холодних дощів. Перші блискавки і громи стрясали небесне склепіння. Після дощів, коли небесна вода достатньо зволожувала землю, люди пускали перший плуг, придивляючись, чи зможе земля прийняти зерно, і тільки після цього починали орати, сіяти й садити. Оживало все навкруги. Маленька мурашка пробуджувалася від зимового сну й, видряпавшись на поверхню, починала щось зносити до свого дому. Гуділи джмелі, бджоли, дзижчали мухи. У кронах дерев з’являлися пташині гнізда, у річці народжувалася риба. Плодилися видри, куниці, щурі, кроти і миші. Парувалися вовки, лисиці, зайці. Після Пасхи, набравши води з весняного танення снігів та збурунених підземних потічків, Джуринка підмивала свої береги. Підтоплювала малі заплави, розширюючи їх із кожним роком. Так змінювалися пори року в цих місцях попри війни, нещастя чи пошесті.

Дім Коритовських розібрали після війни. У порожніх кімнатах залишалося небагато — стільці, перевернутий стіл. З усіх креденсів забрано столові прибори, посуд, сякий-такий одяг — усе, що в поспіху залишила Гелена. Після її втечі найбільш відчайдушні й спритні митницькі злодії навідалися до порожнього дому. Їх навіть не лякала луна, що перекочувалася з кімнати до кімнати, коли вони голосно розмовляли, не боячись нікого. Дещо з дому Коритовських згодом з’явилося на чортківському ринку. Потім із Чорткова надійшов наказ, після того як кілька місяців там були переселенці, дім розібрати. Хтось доніс, що в домі переночовують партизани, а переселенці їх підгодовують. Великий просторий дім посеред поля, поруч ягільницького шляху і справді ставав прихистком для повстанців, особливо зимової пори. У великій пивниці під домом чи у фільваркових прибудовах і стайнях можна було перебути морози, розвернути невеличкий госпіталь чи влаштувати пропагандистську референтуру. Можна непомітно, вздовж Джуринки, виходити до Митниці або ж перекривати шляхи, якими пересувалися військові колони чи нечисленні гарнізони. Мехаметам та іншим із Романової Комори наказали за три дні знайти собі житло в Митниці — і почалося руйнування садиби. Коли зірвали бляху й розібрали дах, упали дощі. Стирчав, як палець, комин. Крізь голу стелю дощівка просочувалася по стінах аж до підлоги. Дім змокрів. За тиждень, дочекавшись коли просохне, прийшло кілька митницьких із важкими молотами, якими лупали червоний камінь в урочищах, і ними гаратали по стінах. Коли вдавалося пробити міцно укладену на кілька цеглин стіну, яка нагадувала рот беззубого старця, розбирали випалену цеглу. Так тривало місяць. І будинок зник. Залишилися посипані гравієм доріжки, запущені й недоглянуті квітники, запліснявілий зеленим жабуринням фонтан. Високі сосни, що оточували дім, викорчували, бо вся площа призначалася тепер для переорювання під поле. Митницькі вдень і вночі переносили з горішнього фільварку бляху, цеглу, дерев’яні лати. Розібрані три кахлеві грубки перевезли до Чорткова й заново виклали в будинках, зайнятих офіцерами НКВС.

Потім Митницею поширилася чутка, що хтось пограбував каплицю Волянських. Ще здавна митницькі знали, що померлих Волянських ховали з усіма коштовностями, які належали їм за життя. Ходили чутки, що засновника роду поклали в гріб із золотою шаблею, інкрустованою діамантами, яку, начебто, він відбив у відступаючого османського загону. І що начебто та шабля належала самому Мегметові IV. Обоз, яким повертався султан після Бучацького договору, не дочекавшись підписання, бо усе й так вирішилося на користь Порти, зустрівся загонові Антонія Волянського. Ніхто не знав, що османи, які натрапили на польського гусара, перевозили особисті речі Найяснішого. У кількох возах були пташині клітки, килими, одяг, солодкаві парфуми, а також зброя. І серед усього — турецька шабля, яку золотарі Дамаска оздобили коштовними каменями. Чи то була справді султанська шабля, Волянський не знав, але нікому не сказавши, привласнив її. З покоління в покоління в селищі говорили про ту, надзвичайної краси, шаблю. Міркували, яка вона дорога, і якби знайти її та продати — то що можна було б за неї купити? Волянські так само нічого не знали. З покоління в покоління кружляли розмови за обідами у вузькому колі найближчих, але певних відомостей родина не мала. Одночасно з руйнуванням панського дому хтось вирішив, не побоявшись гріха, проникнути в гробівець, аби знайти шаблю. Перед війною якийсь із форналів, переоравши зарослу бур’янами і травою смугу, знайшов камінь. Завжди було видно там невеличкий горбок, але ніхто ніколи не звертав на нього пильної уваги. Зачепивши плугом, аж заскреготіло, той форналь побачив особливий камінь із дивним написом. Того ж дня сповіщений про знахідку Коритовський послав ще кількох форналів, щоб розкопали місце знахідки. Викопали камінь, схожий на могильну плиту. Від тривалого часу — бо камінь довго пролежав у землі — він почорнів. Коли знахідку привезли на фільварок, Коритовський зміг роздивитися напис, зроблений арабською в’яззю. Феліціян сповістив про знахідку до воєводства. Незабаром із Краківського археологічного музею до Митниці вислали делегацію на чолі з професором історії Яґеллонського університету. Гості тиждень мешкали в Коритовських. Поки готувалися перевозити знахідку, в розмові з Феліціяном професор сказав, мовляв, перше прочитання говорить, що це надгробний камінь османського паші. Написано було: «Такого то року… паша Ісмаїл у бою з… загинув….» Камінну плиту перевезли фірою до Джурина на залізничну станцію, звідти — через Станиславів і Львів — до Кракова.

Голова сільської ради Юстин Микуляк спровадив переселенців до горішнього фільварку. Оддалік за чорними деревами виднілися острівці будівель польських колоністів. Юстин сказав, що поляки вибираються до Польщі й, може, когось із прибулих переселять на їхні господарства. Іншим — підшукають хати в селищі. Перші тижні для переселенців минули в клопотах. Опинившись серед чужого поля, вони не знали жодних стежок-доріг. Мехамети зайняли вітальню. Їх було дев’ятеро душ, тому ніхто з односельців не заперечував. Інші розмістилися в спальнях і навіть у господарських прибудовах. Минув березень. Мехамети знайшли місце худобі у стайнях, а мішки з пшеницею й житом склали поруч зі збитими наспіх ліжками. Текля прихопила з собою насіння квітів та клуби коренів, які хотіла висадити навесні, але передумала. Невідомо ж скільки вони будуть тут, серед цих полів. Дім Коритовських знову ожив. Наповнився дитячими голосами та старечим кашлем. Навколишні поля тепер перейшли у власність зайців, кротів і польових мишей. Привезені запаси харчів закінчувалися. Народжене у вагоні потяга теля Мехамет протримав перші дні у вітальні. Потепліло — привів його до корови-матері. Мехаметові діти крутилися біля теляти щодня, пильнуючи, щоб новонародженому було тепло. Кожного року землю, відталу від морозу, хай навіть із латками снігу, можна було засівати — Мехамети та їхні односельці знали, з чого розпочинати весну. Якби запитати Юрія, де їхнє поле, то, йдучи вздовж Сяну навпомацки, він усе одно став би на своєму. А тут, у Митниці, на панському розграбованому фільварку, переживши мінливу березневу погоду — то приморозки, то відлиги, — не знав, що далі чинити.

У Митниці знову організовували колгосп. Бо той довоєнний проіснував неповних півтора року. За німців господарі знову позабирали собі свої морґи, а на панських ланах створили ліґеншафт. Десь у квітні, не чекаючи ніяких вказівок, жінки панського дому перекопали рискалями кілька соток у найближчих полях і посадили городину. Починали вбиратися у цвіт яблуні, сливи і грушки в саду Коритовських, який колись орендував Ашкеназі. Пробилася перша зеленина. Переселенцям відлягло від серця. Серед цих просторів призабувся переселенчий потяг, звикли до співжиття у великому будинку з колонами родини, які волею обставин опинилися під одним чужим дахом.

У Мехаметів було молоко. Ялівку, куплену в Лежайську перед депортацією, продав Юркові поляк, що працював у тамтешніх німецьких колоністів. Відтак сказав, коли сторгувалися, що худобина племінна, з самої Голландії. Вим’я в ялівки й справді було в півтора рази більшим, аніж у звичайних місцевих корів.

До того ж, ялівка вже була тільною. Народжене перед прибуттям до джуринської станції теля, тручись мордочкою об розбухле від молока вим’я своєї матері, випивало лише половину. Решту пили Мехаметові діти. Але як у великому домі, коли в інших родин привезені корови чи ялівки ще не отелилися, можна було спокійно пити своє молоко? Текля сказала Юркові, що з вечірнього надою ділитиме поміж іншими дітьми.

На початку квітня до дому Коритовських бричкою під’їхало двоє. Проїхали вздовж соснової алеї і, зробивши коло перед будинком навколо фонтану, попрямували до стаєнь. З’ясувалося, що це з району приїхали землемір із помічником. Перемірюватимуть навколишні поля, бо вирішено в Митниці відтворити колгосп, об’єднавши колишні панські, церковні й ґаздівські землі в одне ціле. Прибулі з Романової Комори, які висипали на подвір’я, зустріли цю звістку спокійно — у них тут ніякої своєї землі не було. І хоча в кожного в паперах, виданих перед депортацією, було записано, скільки гектарів залишено в Романовій Коморі, поки що про повернення рівноцінних частин не йшлося. Передовсім землемірів засипали запитаннями. Ті, нічого не знаючи, нічого й не відповіли. Перед смерком, походивши полями, землеміри залишили фільварок.

Потім приїхала комісія з району, переписали всіх мешканців панського будинку і сказали записуватися до колгоспу.

Однієї квітневої ночі над східним пагорбом Митниці зависли два місяці. Один проглядався виразно з коричневими плямами, а інший, блідіший — виглядав дзеркальним відображенням першого. Переселенці висипалися на веранду й подвір’я. Діти повилазили на фонтан та мури. Люди позадирали голови, намагаючись розгадати побачене. І хоча війна закінчилася, та тривога за майбутнє не полишала нікого. За якусь мить другий місяць зник. По нічному небу продовжувало котитися велике, як жовток яйця, небесне коло. Побачене не на жарт стривожило колишніх мешканців Романової Комори. Старші ніяк не могли пригадати чогось такого. Там, над Сяном, завжди світив один місяць, переходячи свої астрономічні фази від гусячого яйця до коров’ячих рогів, лівого або правого. Вклавши збуджених дітей спати, стривожені люди зібралися у вітальні навколо Мехаметів. Тої ночі Юркові діти з превеликою охотою перейшли спати до Зєнєвих.

Олекса Мехамет, звертаючись до Комашка, найстаршого серед переселенців, сказав:

«Недобре побачили наші очі».

«Два місяці, — відповів Комашко, — то якась пересторога».

Одночасно заговорили всі, зчинивши несамовитий крик.

Юрій Мехамет спробував утихомирити галас:

«Що вже гірше? — запитав сам себе й кожного, — піти зі своєї хати й землі. То що може бути гіршим?»

«Страшний суд», — докинула до розгорілого вогнища розмови хмизу Зєнєва.

Поночі з Митниці до фільварку долинало перегавкування псів. Навколо будинку скрекотіли в соснах сороки та копошилися в кронах ворони. Звідкись долинало глухе пугукання нічної сови. Сильні весняні вітри приносили тривогу, що могла прийти вночі з порожніх полів. Вітри нападали й розхитували постарілий дім. Гуділо у ватрані, сполученому з комином.

З давно ніким не чищеного ватрану тхнуло сажею, але молодші Мехаметові діти найбільше боялися завивання, що поселилося в невидимих закапелках димоходу.

Протягом кількох днів після появи двох місяців Мехаметові не спалося.

Дім, у якому одночасно мешкало тридцятеро людей, стрясало від хропіння, покашлювання, стогону та пискливих дитячих зойків і плачів.

Звечора збиралося на дощ, а тепер, коли він прокинувся, перші краплі вдарили по вікнах. Від сильного подуву заскрипіли старі сосни. Било кватиркою, бо залишили прочиненою. Юрій устав із ліжка, підійшов до великого вікна. Знадвору почулися приглушені голоси. Спочатку подумав, що, можливо, митницькі злодії прийшли їх грабувати. Донеслося ж до фільварку про пограбування каплиці. Стояв при стіні, прислухаючись. У глибокій темноті рухалося, прямуючи просто до будинку, кілька темних плям. По вікнах сікло дощем. Хтось знадвору схопився за клямку, але на щастя у дверному замку стирчав ключ. Попід вікнами почулися мокрі кроки. Хтось гримнув у вікно. Мехамет обм’яклими ногами підійшов до дверей і прокрутив ключ. Перед ним стояв мокрий чоловік, по обличчі якого спливали цівки дощу. Провівши поглядом по вітальні, запитав сполотнілого Юрія:

«Хто в домі?»

Мехамет видавив із себе, що всі свої.

«У нас поранена, — продовжив незнайомець, — знайдіть для неї місце».

Збоку саду троє промоклих і пропахлих дощем чоловіків занесли на брезенті безмовне тіло. Від човгання підлогою прокинувся Олекса, спросоння не розуміючи, що відбувається. Збудилася Текля і стара Мехаметиха. Із прочинених дверей у будинок увірвалося тарабанення дощу. Мехамети дивилися на незнайомців, не розуміючи, що відбувається. Діти, набігавшись за день, спали цієї дощової ночі міцно.

«Її, — сказав старший, показуючи на брезент, — поранено в живіт. Морфію більше нема. Ми пройшли навмання вздовж річки й вийшли на вас».

Дощ тепер бив по лиці Мехамета. Поки Юрій розмовляв зі старшим, ті троє, що занесли поранену, стояли оддалік, про всяк випадок тримаючи в полі зору дім і дорогу.

«Тут примістилося тридцять душ», — сказав Юрій. Він хотів, щоби старший зрозумів, що утримувати поранену небезпечно — аби хтось не проговорився. «Учора приїжджали землеміри з району…»

«У нас немає вибору…» — на прощання сказав старший.

Мехамет повернувся в дім.

Перенесли поранену в комірчину, де колись переночовувала служниця, опікунка дітей Коритовських. Тільки тепер Юрій роздивився, кого принесли нічні гості. Поранена вперше йойкнула. Мехамети поклали її на підлогу. Текля ще до розмови чоловіка з повстанцями настелила на підлогу верет, зробивши м’яку постіль. Поранену поклали обережно, як знесене горлицею яйце. До ранку не спали. Сиділи й тихо радилися, що сказати іншим, коли на світанку будинок прокинеться. Зрозуміло, що діти які, нишпорять по всіх закутах, знайдуть поранену. Як їм пояснити все?

Переселенці в домі Коритовських прокидалися рано. Старий Комашко вже дибав по дворі фільварку. Справив у виходку ранішню нужду. Цього ранку все пішло йому легко, бо вчора напився молока від Мехаметової корови. Текля вділила старому пів кварти. День заповідався сонячним і теплим.

Нічний дощ підживив рослинність і змочив клаповухі бур’яни. Зі стаєнь заносило прілою соломою. Комашко ще постояв, заглядаючи на дорогу, що вела до Митниці, наче когось очікував. Перед самим будинком ледь не зашпортався об кавалок рудої глини. Тих кавалків було вдосталь, наче хтось уночі приніс їх на чоботях. А під дашком, куди не досягав дощ, на сходах дому помітив цятки рудої крові. «Певно, куниця внадилася», — перше, що прийшло до голови.

Кілька десятків курей переселенці привезли з собою. У гніздах, закладених яйцями, п’ять квочок висиджували нове потомство. «Треба сказати, — подумав Комашко, — бо передушить усіх». Він увійшов у будинок, рипнувши дверима. Від вологості давно ніким не мащені завіси заскреготіли. Від того скреготу прокинувся Юрій Мехамет. Комашко, обминаючи сплячу родину, побачив засохлу кров на жовто-чорному паркеті. Зупинився.

«Шо там надворі, пане Комашку?» — почувся тихий Мехаметів голос.

«Та нічо, — зупинився він. — Дощу вже нема. Певно, буде нині сонце».

«Дав би Бог, — сказав Юра, — лиє і лиє».

«Юро, — запитав Мехамета Комашко, — а що то за кров?»

Мехамет на одну мить завагався, а тоді потягнув за собою Комашка.

Пішли, переступаючи сплячих. Юра завів Комашка в кімнатку. Старий побачив поранену. На її животі лежало порохняве світло, що проникло через вікно. Комашко торкнувся старечими губами вуха Юри.

«То хто?»

«Не знаю, — прошепотів Юра. — Принесли вночі. Сказали переховати».

«Жива?»

«Дихає», — відповів Мехамет.

Поранена застогнала — надходив час колоти морфій, якого не було.

Тільки-но того дня зблиснуло сонце — на дорозі з’явився Юстин. Переселенці впізнали, бо саме він поселив їх тут. Поки з Митниці неохоче вибиралися поляки й вивільняли свої хати та господарства, Юстину здавалося, що якийсь час прибулі з-над Сяну зможуть пережити першу весну в поруйнованому панському домі. Юстин ішов поволі алеєю до будинку. Видно, хтось його підкинув. Може, їхав фірою до млина та й підвіз голову. Митницький з діда-прадіда, Юстин був старшим за Юру на кілька років. Найбільше, що вражало людей при першій зустрічі з Юстином — водянисті очі. Його погляд був розмитий — і схопити його було неможливо. Перед війною, у 1940 році, нова адміністрація призначила Юстина головою колгоспу. Березневої ночі він розпорядився вигнати на поле череду сухоребрих корів. У колгосп тоді вступили лише митницькі діди. Заготовленого на зиму фуражу вистачило до лютого. Від лютого корови почали худнути і здихати. Юстин переконував район, що причина падежу — коров’ячий сказ. Ґазди, яких не затягнули до колгоспу, заготовленої для своєї худоби соломи, ніяк не хотіли вділяти колгоспним. Літо тоді видалося дощовим: пшениця, жито і ячмінь зчорніли й не виросли. Соломи було мало. У лютому Юстин, зібравши правління, згадав, що одинока скирта, яка належала колгоспові, бовваніє на колгоспному полі, відібраному в Баревичів. Поле було перед колонією. Навколишні поля колоністів тоді не засіяли й не обробили, бо не мали чим. Та скирта, здалося тоді Юстинові, врятує поголів’я. «Якщо, — ділився сумнівами з правлінням, — так піде далі, то корови поздихають, а нас посадять». Того дня вітри з Буковини принесли вільгість. Юстин призначив двох пастухів, і ті погнали заморену голодом худобину до скирти. Перевозити солому до стаєнь не було чим. Пастухи перегнали стадо через міст, посунувшись польовою дорогою догори. Там за пагорбом, десь серед притрушеного сніжком поля, стояла, наче калач, жовта скирта. Худоба розбрелася полем, поки пастухи виривали вилами зі скирти примерзлу солому. Розпарившись від тяжкої праці, вони сіли у видлубане у скирті місце, ховаючись від вітру. Від утоми й тепла задрімали. Корови тим часом ремиґали солому. По обіді, коли пастухи вирішили завидна дійти до фільваркових стаєнь, щоб їх не захопила березнева темінь, — погода змінилася. Нараз потемніло так, як у Єрусалимі перед стратою Христа, про що кожного року колись читав о. Феліштан у Євангелії. Почало мести снігом. І з кожною хвилиною вітер посилювався. Пастухи, двоє хлопців, перелякалися. Вони вперше в житті потрапили в таку негоду. Від переляку почали бігати навколо корів і зганяти їх у стадо, але сніговій бив крижаним вітром. Валив їх на землю. Деякі корови повсідалися, бо також не могли нікуди зрушити. Пастухи заганяли худобу до скирти, але швидко знесиліли. Цілу добу крутила ураганна завірюха над Митницею. У селищі за цей час перемолили всі відомі молитви, щоб Господь Бог поміг пережити негоду. Юстин, щойно скажені вітри напалися на Митницю, відчув під язиком гіркоту. На другу добу, вгрузаючи в глибокі сніги, Юстин із кількома хлопами знайшли у скирті живих, але задубілих від холоду пастухів, а навколо, уткнувшись мордами в сніг, сиділи мертві корови. Про подію заговорило селище. Приховати такий падіж худоби було неможливо. За тиждень арештували Юстина і двох пастухів. Пастухів відпустили з видимими побоями. Голову засудили на сім років.

Після дощу на оборі з’явилися калабані. Комашко виводив зі стаєнь корів. Корови виходили розіпрілі, з облежаними боками. Пробували пити дощівку. Деякі господині поралися зі своїми квочками й курми. Дехто готував прання, біля криниці вишикувалася черга по воду. Набирали в путні. Чоловіки, у кого були коні, підремонтовували залишені на фільварку вози. Мехаметові потрапила до рук металева зігнута вісь.

Він радився з батьком, що робити? Олекса казав, що треба шукати коваля. Коли побачили Юстина, Текля попередила всіх у домі, щоб виносили надвір просушувати свої подушки, перини, футерка й інший одяг. Рух, який зчинили жінки, мав би пригасити стогони пораненої дівчини, якби Юстин увійшов у дім.

Ще здалека Юстин побачив підремонтований димар. Навіть у квітні доводилося пропалювати, бо ночі були холодними. Більшість із переселенців перехворіли застудними хворобами під час переїзду. Старики кашляли, а діти шмаркали.

З району передали, щоби сільська рада організувала колгосп і всіх переселенців записала. Звісно, Юстин міг вислати якого-небудь десяцького, щоб повідомити про збори, які влаштовуватиме район, але вирішив сам побачити на власні очі переселенців. У нього була чіпка пам’ять, він знав усіх зі списку, який тримав у шухляді столу. Першим Юстинові потрапив на очі Комашко з коровами. Корова затуляла старого.

Із-за її спини виднівся лише сірий кашкет. Порівнявшись із фонтаном, голова побачив жінок, які прали постільну білизну та одяг своїх домашніх. «Що вони всі перуть?» — подумав Юстин. Випране розвішували, де тільки було можна. Пахло милом. Двері дому були відчинені. З них час од часу з’являлася якась жінка, тримаючи в руках подушки або зимовий одяг. Несла сушити під весняним сонцем. Це також здивувало Юстина. Зазвичай митницькі пересушують постелі та зимові кожухи влітку, коли припікає сонце. Тоді всяка комашня, що заводилася через зиму в пір’ї чи вовні, гинула.

Мехамет, побачивши Юстина, подумав, що тому вже відомо про нічних гостей і поранену в домі. А Юстин нічого не знав. Він прийшов поговорити про майбутні збори, на які мають обов’язково зійтися всі мешканці панського фільварку. Ні Мехамет, ні Юстин ще не знали, що тієї ж дощової ночі партизани натрапили на засідку біля Пожежа, бо йшли переховатися в берем’янські ліси над Стрипою.

А тим часом, привітавшись із прачками, Юстин відкликав убік Юру. Мимо них Комашко з гурмою дітей переганяв череду корів на пасовисько. Корови йшли одна за одною, як навчені.

«Дзвонили, Юро, з району, — розпочав розмову голова, — приїдут у вівторок, щоби вас записати до колхозу».

«Йде весна — а нам землі ніякої не вділили. Чим восени будемо годувати дітей?»

«Знаю, але ніц не можу помогти».

Юра розумів, що Юстин не відповідає за ті обіцянки, які в Романовій Коморі дуже щедро роздавала Переселенча комісія.

«То, може, у вівторок вирішать?»

«Та певно, — відповідав Юстин, водячи водяними очима по оборі. — Тілько не думайте відмовлятися від колхозу — москалі таких вивозять на Сибір».

Із відчинених дверей вибігла стривожена Мехаметова Текля.

Прачки весело гелготіли, підбадьорені квітневим теплом і погідною дниною.

Текля, побачивши Юру і Юстина, зупинилася на сходах.

«А вночи до ваc, Юро, ніхто не приходит?» — запитався Юстин.

«Та ніби нє. Навколо — поле. Хто тут захоче залишати сліди?» — відповів Мехамет.

«Я тілько сє спитав, бо кажут десь тут ходит недобита банда. Переховувалися на Чигрі».

«Не знаю, Юстине, — обірвав солодкаві запитання Юра. — Нам би перебратися до хатів та засіяти своє поле».

«Але якбисте щось знали, Юро, то пішліт до мене вашого хлопця», — попрохав Юстин.

Підозра разом із недовірою до цих переселенців закралася в Юстина при першій зустрічі, коли вони почали вимагати рівнозначного повернення, як було записано в документах.

За кілька днів уночі знову над Горб-Долиною показалися два місяці.

7

Кічка

Навесні 1968 року Мехамети проводжали сина Івана до війська. З Митниці того року йшло на службу семеро хлопців. За старовинним звичаєм — коли новобранець вибирався на службу — його виходило проводжати ціле селище. На шляху, якщо траплялися старші чи діти, то перших цілував у руку, а других — у маківку голови. Молодий Мехамет щойно закінчив бучацьку автошколу, склав іспит і отримав права водія третього класу. Перед військом недовго шоферував у колгоспі на старому «газоні». Мехамети якось обжилися в Митниці. Старі — Олекса й Пелагія — повмирали, а діти порозходилися з дому. Старший син Петро, відслуживши, подався на Донбас. Дочки Марія й Анна повиходили заміж. Марія пішла за невістку до Павшівки. Анна з чоловіком перебралися до Бердянська на промисел риби. Удома залишилися наймолодші — Іван та школярка Софія. Поки жили Олекса з Пелагією, то про Романову Комору, Сян, власну пристань, залишені хату й землю згадували чи не щонеділі. А після їхнього відходу з цього світу внуки змирилися з Митницею і Джуринкою, приймаючи їх за своє. Старий Олекса навіть лаявся по-своєму. Коли хтось із його внуків із неохотою плентався на город, дідо покрикував: «Цо, маш п’юро в дуп’є?» або «Тегнесє як ґувно по кальсонах». Після старого спольщені вислови деколи зривалися Юрієві з язика.

Була в Мехаметів родинна таємниця, якою Олекса і Юрій ні з ким не ділилися. Того року, коли над Митницею двічі з’являвся роздвоєний місяць, нависла над родиною страшна біда. Дізнавшись про перебування в панському домі пораненої зв’язкової, батька з сином арештували. Допитували, куди поранена зникла з дому, хто її поховав і де? Мехамети розуміли, що підозра впала на них. До Чорткова почали тягати всіх чоловіків, прибулих із Романової Комори. Не знати хто, але хтось під натиском зламався і вказав на Мехаметів. Вони віднєкувалися. Навколо дому Коритовських рота солдат шукала свіже поховання. Нишпорили повсюди. Але сліди, які брали вівчури, приводили до Джуринки. Мехамети, взявши за чотири кінці брезент, винесли померлу від ран до річки. Смерть наступила надвечір, того дня, коли на фільварок навідався Юстин. Текля з Пелагією зашили грубою ниткою брезент. Олекса сказав до Юрія, що потрібно пустити померлу річкою, щоби не залишити по ній жодних слідів. І хоч не було це по-християнськи, але заради власної безпеки Мехамети змушені були так учинити. Вони спустилися до Джуринки. Поклали на берег брезентовий смертний човен. У головах і ногах поприв’язували два великі камені. Помолилися й опустили звиток навпомацки в стрімку водяну круговерть.

У переддень проводів до Мехаметів прийшла Варвара Кланцачка, чоловік якої не повернувся з війни, але дехто казав, що загинув у партизанах. Варвара влітку працювала на воґруді, на Ставищах. Навесні біля закинутої лазні, перед якою хтось висадив кущі чорної смородини, а потім залишив напризволяще — виставляли парники тютюну. Кланцачка з кількома митницькими жінками доглядала розсаду. Взимку, в люті морози, лазня, збудована для мешканців селища, слугувала городницям місцем перепочинку і прихистку від морозу. Влітку туди краще було не заходити — у коридорах та душових усюди було насрано. Сюди забігали в разі крайньої потреби з найближчої ферми, пилорами й пожежної. А коли достигала смородина й дитячі шлунки не встигали переварювати пригоршні ягід, то й діти заскакували сюди. У колишніх, перероблених під гаражі, стайнях долішнього фільварку Коритовських тепер стояли вантажівки і трактори. Подвір’я жовтіло, виїдене соляркою й маслами, що протікали з моторів машин і тракторів. Будь-яка трава випалювалася протягом літньої спеки, але будяки й лопухи зеленіли, политі дощами та соляркою.

Кланцачка застала Юрія Мехамета на оборі. А де ще? Готувалися до проводів. Посеред обори Варвара побачила виставлені для гостей столи, кілька позичили в сусідів. Лавки вирішили зробити з крісел і дощок: з обох боків поставили по три крісла, на які покладуть дошки та накриють веретами. Юрій гукнув Теклі, яка скубала курей, що мусить піти на пилораму по дошки. З комори пахло солодким самогоном, що витікав із металевої бочки на керогазі. У літній кухні варилися розсіл, голубці й гижки. По свинячі ратиці Мехамет їздив до Чорткова на ринок. Привіз дві передніх із синіми печатками, які Текля зішкребла ножем. Потерпав Юрій за самогон, п’янкий самогонний дим тягнувся вулицею. Якби звідкись — не дай Боже — наднесло дільничного, то тюрма була б неминуча. Минулого року Митниця добровільно здала самогонні апарати, включившись у кампанію боротьби з самогоноварінням. Мехамет заніс тоді до сільради дві алюмінієвих рури й почорнілий бідон.

«Прийшла’м, — почала здалека Варвара, — бо чула, що ваш Йван йде до вóйска».

«Має повістку на семе число, а ще ніц не готово, як видите».

«Виджу, виджу», — відповіла Варвара.

Мехамет хотів, щоби Кланцачка швидше забралася з обори. На нього чекали на пилорамі, але він бачив, що Варвара щось хоче йому сказати й не знає, як видавити з себе застряглі в горлі слова.

«Щось маєте мені сказати, бо мушу йти на пилораму?»

«Маю», — відповіла Кланцачка.

Із-за шопи Юрія кликала Текля, але він чекав, що скаже Варвара.

«Видите, Юрку, — почала Варвара, — я бідна вдова… Не маю нікого, хто би за мене… за нас з дочкою заступився».

«А що сє стало?»

«Та ніц… але моя Михайлінка… буде мати від вашого Йвана… дитину».

Із-за шопи виглянула Текля:

«Та ти ше тут?» — незадоволено дорікнула чоловікові, але той махнув рукою — відчепися, мовляв.

«Мусимо щось робити, Юрку, бо вже на третому місєци».

На проводах у Мехаметів, коли більшість запрошених гостей повставало з-за столів, а Несторцьо заграв на баяні «Розбушувалось синє море», Юрій покликав сина на розмову.

Вони стали у провулку під ліхтарем, на якому — бо проводи — електрик замінив перегорілу лампочку. Під лампочкою в жовтому світлі висіли хрущі. Дітлахи, що прийшли на проводи, ловили їх руками.

«Приходила до нас Кланцачка», — почав батько.

«А вона що забула?» — відповів Іван.

«Що вона в нас забула, не знаю, але що ти в них наробив?»

«А що?» — зірвався на крик захмелілий, вже підстрижений «під нуль» Іван.

«Тихо будь… нє, то я тебе питаю — шо? — заспокоював сина Юрій. — Та Михаліна вже на третім місєци, так сказала Варвара».

«То не від мене».

«А від кого?»

«Там усі до неї ходили».

«Всі — не всі, а Кланцачка прийшла до нас».

Мехамети вирішили, що за два дні сина не вженять, а хлопця треба відпровадити до войска, як Бог приказав.

Наступного ранку Іван ішов гостинцем у супроводі найближчих колег, одягнутий у штапельну квітчасту сорочку та вузькі штани. За ними тяглися деякі родичі. Молоді хлопці, збившись докупи, співали когутячими голосами. З-поміж гурту виблискувала стрижена голова новобранця. Хміль ще не встиг вивітритися — спали мало. Пробалакали цілу ніч. Згадували свої дитячі пустощі, школу. Зранку під ліхтарем, виходячи з рідної обори, Іван наступив на розтолочених за ніч хрущів. Підійшов до фоси й витер мешти об траву. Наприкінці селища, збоку Павшівки на них чекала машина, якою, залізши через борт на кузов, молодий Мехамет із ватагою поїдуть до райвійськкомату.

Кланцаччина Михалінка заглядала і плакала за Іваном, стоячи на другому поверсі чайної. Вона начебто прийшла купити помідорів, але затрималася при вікні. Цей стрижений Іван, що затягнув її після танців до клубної кінобудки, посеред поскладених металевих бобин із кіноплівками грубо заволодів нею. Від його близькості Михалінці перехопило подих. А тепер він віддалявся від неї на два довгих роки. Їй хотілося збігти сходами вниз і при всіх — так, при всіх, щоби вся Митниця бачила і знала — обійняти скурвого сина…

У листопаді Михалінка народить дівчинку. Разом із мамою Варварою породілля повернеться додому з чортківського пологового будинку в кабіні молоковоза — Варвара домовиться з шофером. Мехамети знали, що Михалінка народила, але вдавали, що їх це не обходить. Перед Різдвом Кланцачка завітає до Мехаметів і попросить адресу військової частини. «Хочу сповістити батька, — в’їдливо промовить, — про народження дочки». Текля скаже Софії переписати Йванову адресу на відірваному листкові з календаря, який підкладали під слоїк із квасним молоком. Того ж вечора Варвара напише Йванові листа. Заадресує на військову частину, але ніхто не знатиме — ні Мехамети, ні Варвара з Михалінкою, — що поранений під час сутичок із протестувальниками в Празі молодший сержант Іван Мехамет лікується в Харківському військовому госпіталі. Його поранило сліпою кулею. За місяць на молодому тілі рана зажила, як на псові. Демобілізувався Мехамет у травні, відслуживши повних два роки. Як учасник чехословацьких подій, підпише в особливому відділі документ про нерозголошення військової таємниці. Мовчатиме про перебування в Празі й про поранення.

Дівчинці, що жила з Михалінкою і Варварою, Івановій дочці, виповнилося вже півтора року. Вдалася в Мехаметів. Митницькі впізнавали в ній Івана. Текля, коли їй натякали на подібність Михалінчиної дочки до її сина, випучувала жаб’ячі очі, розповідаючи всім, що їздила до ворожки. «Нічо не підтвердилося, присягаю!» — говорила Мехаметиха. І хоча селище було переконане, що Михайлінина дитина — від Мехамета, звістка про майбутнє весілля з Настею Баревичевою, розплескана селищем через три місяці після Іванової демобілізації, пересварила багатьох. Одні запевняли, що Кланцачка з дочкою все вигадали, а інші казали — мовляв, подивіться на ту дитину — викапанісінький Іван. Треба ж так вдатися в Мехаметів!

Після армії Мехамет влаштувався на автобазу в Чорткові. У Митниці показувався зрідка — уникав зустрічі з Михалінкою, яка щонеділі йшла з дитиною до церкви попри Мехаметову обору. Настя Баревичева навчалася в медучилищі, й зустрілися з Іваном на танцях у будинку офіцерів, де щосуботи грав оркестр. Проводжаючи Настю додому, Іван запитав, чи вона чула пісні «Бітлз»? Дівчина ні про який «Бітлз», звісно, не знала. Тоді Мехамет розповів, що був кілька місяців на чехах. Зізнався, що там його поранило, але просив мовчати, бо це військова таємниця. Вони пройшли мимо синагоги й завернули у вуличку колишнього єврейського кварталу. Тут Баревичева винаймала кімнатку. Мехамет і Настя, після того, як Іван привіз Баревичам телевізор, почали частіше зустрічатися на танцях. Кожного разу, проводячи дівчину до одноповерхового будинку, Іван відчував, що їхні обійми й поцілунки стають усе пристраснішими. І якось трапилося те, що трапляється поміж молодими людьми. Настя прийшла на квартиру під ранок — і господиня занюхала у своєму домі запах Серету.

Баревичі першими в Митниці купили телевізор. Після повернення Дмитра з Кривого Рога, він побачив кілька телевізорів «Електрон-5» у чортківському магазині радіотоварів. Коли продавчиня виписувала накладну, вона перепитала, чи, може, покупець хотів би оформити позику, але Дмитро сказав, що заплатить одразу. Серед тижня забрати покупку не вдалося. Баревич звернувся до Юрія Мехамета, бо його син тепер шоферував в автоколоні. На вихідні деколи приїжджав бортовим ЗіЛом до батьків. Юрій працював на пилорамі, і Дмитро йшов туди. На шкільному стадіоні паслися виводки гусей. За пожежною повернув до пилорами, минаючи закинуту лазню з рядами кущів чорної смородини. З тракторної бригади доносилося пахкотіння солярного диму. Заводили гусеничний, але протарахкотівши, трактор замовк. На пилорамі, як помітив Баревич, роботи цього ранку не було. Двоє робітників курили, сидячи на порізаних учора дошках, — чекали з Джурина нового матеріалу. Баревич із кожним привітався за руку. Запитав про Мехамета. «В каптьорці», — відповів один. У кінці за тартаком, збита з негебльованих дощок і лат, накрита засмоленою папою, була каптьорка. За столом, закиданим різноманітними розписками й накладними, сидів Юрій. Неподалік була колгоспна пожежна, на дверях якої висіли вицвілі від сонця плакати — «Правила поведінки на пожежі» і «Правила першої допомоги потерпілим». У глибині кімнати селищних пожежників виднівся тапчан, біля вікна — стіл, на якому стояв телефон і зеленкуватий графин із двома склянками. Все, що відбувалося на пилорамі, пожежники бачили, з нудьги дивлячись у вікно. Нині чергував Довгий, прозваний так за високий зріст, із водієм Несторцьом-музикою. Довгий лежав на тапчані. Несторцьо сидів за столом. Кожної години пожежники мінялися місцями. Несторцьо не міг дочекатися, коли Довгий встане з тапчана, звільнивши водієві місце.

Минулого року саме під час чергування Довгого з Несторцьом загорілася стайня на Тій Горі. Перед Різдвом гнали самогонку й не догледіли. Пожежна, увімкнувши сирену, в’їхала на подвір’я. З-за диму й зимових сутінок проглядалися силуети людей із відрами, що намагалися загасити вогонь. Довгий, вискочивши з кабіни, побіг відчиняти задній борт, де лежали скручені шланги. Поки розмотали примерзлі шланги — виявилося, що на ніч спустили воду, бо чекали вночі морозу. Обидва чоловіки, що вискочили з теплого боксу тільки у светрах, підігнали машину до криниці й опустили туди шланг. Поки набирали воду — вогонь виїв дах. Прославилися Несторцьо з Довгим на цілий район. Хотіли їх прогнати з пожежної, але вони підплатили кому треба і залишилися на роботі, аби добами лежати.

Довгий залишив Несторцеві тепле місце на тапчані й, покурюючи, дивився у вікно. Стежив за тим, що відбувається на пилорамі.

«Прийшов Баревич», — сказав Довгий. Він пригнувся, щоби краще бачити.

«І шо?»

«Зайшов до каптьорки Мехамета».

«Видко, шось ’му траба?»

«Ну так, а чого йти на пилораму?»

Несторцьо перевернувся зі спини на лівий бік, а Довгий продовжував спостерігати.

Тим часом Баревич із Юрою Мехаметом вийшли з каптьорки. З Джурина подзвонили, що машина з лісом — поламалася. Робітники розійшлися.

У розмові з Мехаметом про лати на антену Дмитро запитав, чи не міг би Іван, син Мехамета, привезти телевізор із Чорткова.

«Та, певно, зможе. Я побалакаю з ним».

За тиждень на пилорамі збили дві лати. Їздовий Яринський фірою привіз їх на Баревичеву обору.

У п’ятницю Дмитро Баревич дістався до Чорткова забирати телевізор. Мехамет домовився з сином, що Баревич чекатиме біля радіотехніки. Масивний ЗіЛ-157 під’їхав до магазину. Дмитро Баревич із молодшою дочкою Настею, вже зачекалися на шофера. Настя проходила практику медсестрою в пологовому будинку, але з такої нагоди відпросилася. Мехамет відчинив лівий борт і допоміг Дмитрові піднести велику пачку з телевізором на кузов. Настя сіла в кабіну поруч із Іваном. А Дмитро, щоби телевізор не побився на стрімких поворотах, переліз через борт і всівся з ним на кузові. Проїхали місто, минули Білобожницю. На митницькому повороті в Джурині та на інших крутих поворотах Настині коліна часто торкалися Іванових. Дівчина постійно відсувалася, але на розбитій дорозі, коли машиною почало кидати в різні боки, Настине ліве коліно й литка билися об перемикач швидкості.

«Тримайся», — казав Іван.

«Я тримаюся», — відповідала.

«На кого вчишся?»

«На медсестру».

«Тепер будете телевізор дивитися?»

«Тато дуже хоче».

«А мама?»

«Вона за тим не дуже».

Митниця від якогось часу перетворилася на прохідний двір. Митницькі роди, що вважали себе місцевими, хоча хтозна звідки й коли прийшли до селища їхні предки, спочатку недовірливо поставилися до переселенців, а потім до того, що хлопці почали привозити з війська росіянок, білорусок, татарок із Донбасу, Уралу і Підмосков’я. Місцеві дівчата вискакували заміж за солдатів, що служили в Чорткові. Один такий прибився до Кланцаччиної Михалінки. Після Мехаметового весілля Михалінка втратила будь-яку надію, що Іван опам’ятається й прийде до неї жити. Але час минав — у молодого подружжя Мехаметів через рік народився син, і тоненька смужка надії, що тремтіла в Михалінчиній свідомості, зникла, як павутинка. Прийняла Михайлінка узбека-прапорщика. А через пів року вже стояла на автобусній із двома чемоданами і трирічною дочкою, яку тулила до себе Варвара. Виїхала Михалінка до Ульяновська. Узбек Міша безперестанку повторював Варварі на автобусній: «Всьо будєт, мамаша, харашо».

Навесні перед Паскою прорвали колгоспні ставки — потічком пішла риба. Глибокі сніги топилися несподівано швидко, та й крига після лютої зими важкими брилами напирала на береги. Ось чому дамби й не витримали такого напору. Ще зранку шум стрімкої течії, переповненої рибою й подрібненою кригою, наближався до Митниці. Потічок розширився, набух, як сонна артерія, захоплюючи на своєму шляху окрайці берегів. Течія широким засягом змивала залишені на зиму в городах підгнилі дерев’яні опудала, діряві відра та зрушувала камені, через які люди переходили потічок. Гул наростав, біг наввипередки течії, попереджав про небезпеку. Першими помітили весняний рибохід школярі, що нипали під мостом. Там, де течія потічку досягала півтора метра вшир, вони зривали мерзлу шипшину. Усе, що залишилося після горобців і синиць, потрапляло до кишень. Розломиш таку ягоду — натреш волохатим насінням долоні, а тоді помастиш обличчя однокласниці — і бідне дівча цілий урок чхає, бо свербить шия або пашать щоки. Ще здалеку, бо кущі росли не над самим потічком, а де їм забагнеться, найстарший із тієї хлопчачої зграї — верховода Івасенко, побачив сильну течію, що викидала на сніг разом із потрощеною кригою рибу. Перед їхнім зором відкрилося небачене — риба не поміщалася в руслі, вона пливла одна по одній. Більша випихала меншу на берег, перекидаючись у повітрі, наче від кисневого голоду в спекотні літні дні. Івасенко визбирав зі снігу рибу й почав запихати, скільки міг, у кишені пальта. Він забув про все на світі, а найперше про волохате шипшинове насіння, яким хотів натерти однокласницю Надьку. У нестримному потоці бовталися коропи, карасі й окуні. Про чудо дармової риби встигли переказати батькам хлопчики, що побігли наввипередки домів. Коли до потічка прибіг із‑за залізного склепу шеверногий Пуда, щоб на власні очі побачити чудо, про яке гули в селищі, злодійкуваті Долотки вже наладовували перший мішок. Усім у них керував однорукий дідо. Пуда побіг під міст, але одумавшись, повернувся до Долотків і поросив у них позичити мішка. Долотки збрехали, що не мають. Тоді Пуда помчав додому. Якщо б хтось тієї миті дивився йому вслід — то не зрозумів би, як ноги Пуди, виписуючи такі вісімки під час бігу, доносять його до потрібного місця. Поки він повернувся, на обох берегах потічка стояло стільки людей, скільки буває на весіллях або похоронах. Івасенки прибігли з мидницею і двома виварками. Навіть пожежники Несторцьо й Довгий примчали й тягнули шланг до потічка, штовхаючи людей. Ніхто цим лежебокам не вірив, що випадково приїхали набрати в резервуар води. Рибу брали голими руками! За годину риби поменшало. Збовтана течія заспокоїлася. Видно все, що було в тих промислових ставках, остаточно спливло. Що вдалося впіймати — впіймали, а решта потрапила в Джуринку, річку ширшу і глибшу. Долотки вирішили наздогнати те, що не втрапило до їхніх рук. Зрозумівши, що в потічок допливають залишки, вони завели мотоцикл із коляскою й, долаючи сніги, доїхали до Старого млина, а звідти бігом на Джуринку. Закинувши кілька сітей, наловили ще зо два десятки коропців разом із дрібними ковбликами й карасиками. Видно, решта таки попливла аж до Дністра.

Рибу смажили з понеділка до суботи, а риб’ячий запах оповив Митницю так, наче вона була справжнім рибальським селищем. Митниці пощастило того рибоходного року ще з одним — відкрили фельдшерський пункт. У просторій, збудованій за Австрії, на кілька кімнат хаті, хворих приймала фельдшерка. Інколи приїжджали лікарі з Чорткова. Фельдшерський пункт обладнали сяким-таким медичним устаткуванням. Коли надходила осінь, а за нею зима, тобто коли шляхи до Митниці спочатку розкисали, а потім їх задувало снігами з полів, то єдиною надією на спасіння була фельдшерка. Взимку фельдшерський пункт взагалі-то зачинявся. У приміщеннях було холодно. Грубки й комин, давно нечищені, погано розпалювалися. Ось чому фельдшерку кликали додому, якщо хтось хворів. Діти переважно хворіли на застудне: кашель, ангіна, грип. Тоді фельдшерка брала свій нікельований чемоданчик із двома шприцами на цілу Митницю. Один більший — для дорослих, а менший — для дітей. Припасалася ампулами й, незважаючи на погоду чи пору доби, йшла до хворого. Найчастіше — збивати дітям гарячку. Розпалювалося у грубі, у подовгастому металевому футлярі кип’ятилися шприци. Після цілого дня катання на лижах із високого горба перед Джуринкою, який діти висковзали, у кінці невеличкого трампліна утворювався лід. Якщо морози були тріскучими, то річка перемерзала навіть у мілководних місцях, а коли мороз попускав — вода підмивала лід, і він кришився. Цілий день, ковзаючись на лижах, дітлахи їли волохаті зерна шипшини та сніг. Кущів шипшини вздовж Джуринки чимало, щоби ягід вистачило птахам та бахурам, яких не докличешся додому.

Одного такого дня, надвечір, у фіолетових сутінках, Пуда вилетів із трампліна й шугнув на окраєць криги при березі, провалившись у воду. Намокла одежа, лижі тягнули вниз. Пуду швидко витягнули хлопці, але одна лижа пішла на дно. Болонієва куртка й байкові штани швидко вкрилися крижаною плівкою. Поки мокрий Пуда дійшов додому, мороз устиг схопити його горло, і до вечора ним теліпало від гарячки. Пудина мама взяла алюмінієву ложку, притисла йому язик. Горло було червоне, наче вугіль у пічці. Параска заметушилася й, накинувши на себе футерко й грубу хустину, побігла до фельдшерки. Жар пробирав — Пудою трясло. На кухні пахло нафтою. Параска, обліплена снігом, повернулася і стала чекати фельдшерку.

Баревич їхав до Чорткова на суд — чекав рейсового автобуса. Вбрався в зеленкуватий із білими тонкими смужками костюм і синю лавсанову сорочку. День у Чорткові не базарний — тому митницьких на автобусній небагато. «Менше розпитуватимуть», — думав Дмитро. Старший внук Сашко, який кілька років навчався в спецшколі, хлопець злодійкуватий і брехливий, утримувався під арештом у чортківській тюрмі. Нині мали судити. Вставши вдосвіта, Дмитро підголився електробритвою, змастив лице дешевим одеколоном. Тикєна попрасувала штани, злежані в шафі. Це вона переконала чоловіка одягнути костюм, який він кілька разів хотів продати. Випивши ячмінної кави, Тикєна почала завертати в газету передачу.

«Може, вдасться передати…» — сказала вона, знаючи наперед відповідь Дмитра.

«Я йому передам, скурвому синові», — бо відколи Вірка привезла Сашка з Казахстану — Баревичі втратили спокій. Але передачу взяв.

Побачивши свого ровесника, сухоребра Маринка, яка їхала на бадання до шпиталю, запитала:

«До кого їдеш, Митре?»

Баревич прокашлявся, сплюнув зелене харкотиння й по-господарськи розтер мештом:

«Та, так до савбезу чогось кличут».

«Як будеш, то запитайсє, чи будут підбільшувати пенсию? Я чула, шо будут».

«Єсли скажут мені — то ти перекажу».

Автобус під’їхав до зупинки. Горстка людей стала перед дверми. Першою прошмигнула Маринка. В автобусі майже всі місця були зайняті. І щоб не сидіти поруч із Маринкою, яка цілу дорогу розпитуватиме про те і се, Баревич пройшов між рядами й утиснувся на бамбетлі ззаду. Сидіти там було незручно — у спину грів мотор, а з задніх дверей крізь діри заносило порохами.

До Митниці Баревич повернувся останнім рейсом. Додому не пішов — піднявся на другий поверх чайної. У подовгастому приміщенні, за кількома столиками сиділи шофери. У буфеті не було нікого, а з кухні, звідки видавали замовлення, доносився жіночий сміх. Буфетниця Лозинська, певно, пішла замовляти закуску. Баревичеві на суді ніхто не дозволив передати приготовлену Тикєною сітку, тому з чим поїхав — з тим і приїхав. За склом холодильника стояло кілька салатів, порізані з цибулею оселедці й ковбаса. Дмитро вирішив, що візьме сто грам і закусить тим, що призначалося для Сашка. Прийшла Лозинська в накрохмаленому білому фартуху. Буфетниця привіталася й, почувши Дмитрове замовлення, почала наливати з відкоркованої пляшки «Столичної». Піднесла мірку вгору й на око визначила сто грам.

«Не доливаєш?»

«Та вам ніколи не вгодиш», — віджартовувалася.

Останнім часом Дмитрові пригадувалося дитинство. Воно поверталося, щоб розгладити зморшки на його серці. Перше, що згадувалося, — як вони з Юстином Микуляком та ще кількома хлопцями грали на Ставищі в кічку. Дмитро з Юстином вчилися в гімназії, і там на шкільному спортивному майданчику грали у футбол і крокет. Приїжджаючи до Митниці, гімназисти показали ровесникам гру в крокет, але ті, зігравши раз чи два, відмовилися і продовжували грати в улюблену всіма кічку. Згадався й той день, коли Юстин необережним ударом по підкинутій вгору палиці перебив сухожилля правої руки Долоткові, синові найбіднішого митницького селянина. Саме це каліцтво вбереже в майбутньому Долотка від військової повинності. Баревичеві того ранку не хотілося йти грати. Юстин прийшов по нього й випросив. Навчання в гімназії розпочиналося через два тижні. І хлопці використовували останні дні ферій, забавляючись із сільськими ровесниками. То рибу ловили біля Млина, то підстерігали на городах кротів, заливаючи їхні нори водою. Саме того дня напустився на селище туман. Було так біло, що за два кроки в деяких місцях не можна було побачити перед собою нічого. Учора ще був теплий вересневий день, а під ранок позимніло. І невідомо звідки, може, спочатку з русла Джуринки, спливли догори білі густі смуги, які накрили всі вулиці та околиці селища. Туман наче забинтував усе. Юстин сказав, що пограти в тумані буде цікаво. На Ставищі все-одно хтось вигнав пасти худобу, тому гравці знайдуться, запевнив він. Брести вулицями в пелені густого туману було цікаво. Назустріч Дмитрові з Юстином виринали голоси й постаті, а потім, як і хлопці, зникали в тумані. На Ставищі справді зустріли кількох пастухів, серед яких і Долоткового сина. Гру розпочали з того, що послали Долотчиного виламати кілька гнучких палиць із верболозу. Тим часом Дмитро з Юстином прихопленим мисливським ножем проштрикали місце під ямку.

Дмитро штрикав, а Юстин вибирав розпушену землю. Долотчин повернувся з п’ятьма палицями для гравців. Патик, який підкидатимуть у повітря й битимуть із розмаху по ньому, виламали з дикої яблуні. За час приготування до гри туман трохи розсіявся, і можна було вдалині бачити темну річку. Після кількох ударів Юстин щосили замахнувся, коли Малий Долотка підліз збоку, щоби поправити яблуневий патик на ямці. І в ту мить Юстин щосили траснув по руці. Малий скулився, зайшовшись сильним плачем, схопився за руку. На місці удару рука посиніла, як базник. Від того часу рука в хлопця теліпалася, а Микуляки, щоби загладити синову провину та щоби справа не дійшла до суду, як Долоткам радили вчинити, вділили їм чверть шнура поля.

«Як тоді підліз малий Долотка?!» — запитував себе Баревич із почуттям провини, наче то вдарив він, а не Юстин.

Над селищем удень падали курячі дощі, а ночами згорілими сірниками зсипалися зорі. Кашель душив Дмитра і вдень, і вночі, не даючи ні жити, ні вмерти.

Здавалося, що ночами він чує, як пливуть річкою срібні карасі, долаючи тяжку воду, куди звалювалася від полохливого доторку якогось звірка намокла глина.

8

Курячий дощ

Критай і Стефанишин влетіли на мотоциклі під вантажений лісом ЗіЛ із причепом.

Пуда прибіг останнім. Кілька місяців тому він повернувся з допоміжної Пробіжнянської школи-інтернату. Втік, не добувши до закінчення навчального року. Покрутившись у Чорткові, з’явився в Митниці. Коли Пуду питали, а скільки буде два на два, то він весело відповідав: «Капуста». Мабуть, в інтернаті Пудині відповіді на уроках були такими ж веселими, бо влітку хтось привіз йому свідоцтво про восьмирічну освіту. А нащо воно йому? Параска Лабанда, Пудина мама, спуталася з рудуватим Німим, що розкидав коровам силос і згрібав гній. Старший куди пошлють. Пуду Німий і Параска зачали на фермі. Німий, накидавши надвечір за могорич фіру силосу, показав Парасці, що має пляшку самогонки й закуску. Їхня зміна закінчувалася, на фермі залишався тільки черговий. Вони випили, а потім Німий, торкнувшись грубою рукою Парасчиних грудей, завалив її на купу соломи. Накинувся на неї зі звіриною силою. Параска навіть писнути не встигла, як відчула міцну долоню на своїй волохатості. З рота Німого пінилася слина. Лабандиха відчула, що її середину обпік гарячий струмінь, випущений Німим, і через дев’ять місяців народився Пуда. Ще перед народженням дитини, коли Німий бачив Параску, що наперед себе несла великий живіт, він щось радісно вигукував, звертаючи увагу інших доярок. Вони здогадалися, що батько дитини — Німий. Після народження Пуди, названого Віктором, Німий недовго пожив із Лабандихою. Не раз її бив і щипав. До чотирьох років Вітя ріс німим, хіба інколи з його вуст зривалися незрозумілі слова: «Пуда, Пуда». Сусіди казали, що дитина перестрашена. Вітю водили до знахарок зливати віск. Парасці переказували, що коли Німий помічав десь сина, то намагався, як умів, щось сказати. Звуки виходили з батькового рота грубими, зі слиною — і малий утікав. У віці шести років Пуда заговорив. Якраз тоді, коли Пуда став міцно на ноги й виріс вищим за кущ полину. До цього віку Вітя лише вигукував так само, як Німий. Виглядало, що дитині передалася батькова німота. Але трапилося чудо — Пуда почав вимовляти окремі слова, а з часом навчився вкладати їх у речення. Звичайно, розвиток Пуди відрізнявся від ровесників. Хлопець просидів по два роки в першому і другому класі митницької школи, навчившись читати по складах і сяк-так писати. Учителі просили Параску забрати сина до Пробіжної. У зошитах малого Пуди рясніли чорнильні плями й незрозумілі малюнки. Ровесники всіляко знущалися над ним. В однієї Пудиної однокласниці зникла кулькова ручка, яку її старший брат, що служив у Німеччині, передав демобілізованим однополчанином. Дівчинка пишалася ручкою, а школа заздрила, бо в ні в кого іншого такої ручки не було. У крадіжці запідозрили Пуду. На шкільному стадіоні, за туалетом, його побили, а після уроків кілька хлопців начепили на підозрюваного картку «Злодій» і повели вулицями селища. Гурма котилася вуличками. Бідного Пуду штовхали в боки, били по голові. Він рюмсав. Дитячі сльози образи за несправедливість, які він розтирав брудними руками, котилися щоками. Пуду підвели додому — і зі сміхом розбіглися. Ручка, як згодом з’ясувалося, опинилася в портфелі поміж витертими до дір складками. Батько дівчинки, перевіряючи всі закамарки портфеля, знайшов згубу в одній із таких дір. Але доля Пуди була вирішена. Параска їздила з Пудою до Чорткова двічі, раз — до відділу освіти, а другий — на медичну комісію. На початку жовтня, коли Пуда розпочав навчання в третьому класі, його перевели до Пробіжної. Приїжджав тільки на канікули, просиджував удома, наче боявся, що його скривдять.

Новина про аварію поширилася миттю. Пуда біля чайної побачив автоінспектора — старшого лейтенанта Квасницю, якого побоювалися всі водії на трасі Митниця-Джурин. Забирав, сучий син, водійські права, штрафував, а під час жнив крутився на току. Минулого року піймав Никольця, який в останній день жнив висипав на причіп свого тракторця пів бункера пшениці. І хоча Никольцьо відкупився, продавши півторарічного бика і ялівку, але тяганина тривала пів року. А кому потрібна та тяганина?

На чотирнадцяте жовтня в Митниці припадав празник. Квасниця непомітно заїжджав до селища. Заганяв свій міліцейський бобик за чайну. Поки в церкві правилося — заходив у гості до секретаря парткому колгоспу Івана Прокіпчука. Служба Божа в церкві правилася зранку, а до приїзду Квасниці у Прокіпчука стіл накритий. Сиділи й гостилися до вечора. На прощання жінка Прокіпчука впихала Квасниці торбу празничного, запрошуючи приїхати наступного року з дружиною. Надвечір, коли в різних кінцях Митниці починалися співи, Квасниця виходив на гостинець — і чекав. Празничні з’їжджалися до родини чи до знайомих колгоспними вантажівками, мотоциклами та фірами. І коли вони, завівши мотори, виїжджали на гостинець, тут на них чатував Квасниця. Більш метикуваті одразу петляли селищними вуличками, виїжджаючи на польові дороги. Кому потрібно було гостинцем — потрапляли у Квасничині руки. Зупиняв вантажівку. За кермом сидів захмелілий шофер, на кузові — празничні. Для перевезення людей на кузові, за правилами, потрібно було облаштувати дерев’яну будку з написом «Люди». Будки не було, путівних листків — також. У кабіні, поруч із шофером, напихалося більше людей, аніж дозволялося. Зупиняючи порушників, інспектор назбирував у кишеню міліцейського кітеля п’ять-шість водійських посвідчень. Завтра-післязавтра порушники стовбичитимуть у коридорі чортківської автоінспекції, вимолюючи повернення посвідчень. Не задурно, звичайно, знали, що Квасниця будується біля автобусної. Було й таке у Квасничиній службі: йшла до клубу весільна процесія — молоду вели дружби, молодого — дружки. Кланялися всім по дорозі. За молодими Мельники з Несторцьом грали весільних маршів, перепочиваючи під час поклонів. Розписалися молоді в будинку культури, віднесли букети до Невідомого солдата й почали розходитися зі своїми гістьми, аби продовжувати весільну забаву. А тут під’їхав до клубу бортовим газоном троюрідний брат молодої Ромба. Гості, переважно молодь, вирішили повертатися до молодої в кузові Ромбиної вантажівки. Дружки потягнули також молоду, та не хотіла, але вмовили. Проїхавши гостинцем, Ромба різко звернув ліворуч — і погано зафіксований борт відчинився. Весільні посипалися, наче пшениця з мішка. Падали одне на одного в порослу травою фосу. Ті, хто звалився з кузова першими, поламали собі руки й ноги, а ті, хто летіли за ними, тільки потовклися. Молода замість весільної постелі, приготовленої для першої шлюбної ночі, розляглася на залізному ліжку в травмпункті районної лікарні. Родичі та знайомі також заполонили шпитальні палати. Забандажоване весілля через тиждень повернулося до Митниці. Ромбі дали півтора року умовно, присудивши роботу за місцем проживання. Пом’якшувальною обставиною суд вважав те, що ніхто, на щастя, не загинув.

Нині, коли два хлопці злетіли з мотоцикла, відкинуті сильним ударом від ЗіЛа, біля місця аварії зібралося чимало люду. Була неділя. Люди поверталися з церкви. А тут таке! Біля ЗіЛа стояв розгублений водій, спершись на навантажений лісом-кругляком причіп. Дали знати фельдшерці, а з контори передзвонили до Чорткова. Чекали на швидку. Фельдшерка намагалася привести постраждалих до тями нашатирним спиртом, але больовий шок притуплював їхню реакцію.

Лежали прибиті, ледь дихаючи. Бахурі на роверах помчали до Павшівського кінця — звідки дорога проглядалася аж до цегельні. Якщо швидка з’явиться, вони чимборшій примчать до чайної. Першими помітили міліцейський бобик Квасниці. Уже від мосту, над потічком, почали кричати брати Федорики: «Квасницьє! Квасницьє! Квасницьє!»

За якийсь час на мості показався знайомий митницьким бобик. За бобиком у дорожній пилюзі мчало п’ятеро роверистів, за ними — УАЗ.

Старший лейтенант відчинив дверцята і звісив одну ногу — так, наче вагався. Траснувши дверми, тримаючи в руках шкіряну планшетку, на якій виписував штрафи, автоінспектор підійшов до лівого крила вантажівки.

Водій сидів на підніжці.

Пуда, хоч і прибіг останнім, але підсунувся найближче до Квасниці, ловив кожен його рух і слово.

«Ну, то як сє то стало?» — запитав Квасниця чи то водія, чи натовп.

Водій випростався й почав розповідати свою версію, розмахуючи руками.

«Я їхав туво, — показав він на гостинець. — А вони вискочили справа і просто на мене».

Квасниця стояв біля погнутого крила. Мотоцикл відкинуло у протилежний бік.

«Ну, — продовжував водій ЗіЛа, — коли вони вискочили, то той, що сидів за кермом, — він показав на темноволосого юнака, — хотів повернути праворуч, але не встиг».

У натовпі перекрикували водія, але розуміли, що вантажений кругляком ЗіЛ не міг під гору розвинути великої швидкості. Квасниця також це розумів.

Під’їхала швидка. З машини вискочили в білих халатах двоє лікарів. Фельдшерка, махнувши рукою, покликала їх спочатку до Критая. Водій швидкої відчинив задні двері й витягнув носилки. Носилки були одні. Спочатку підняли рудого Критая й перенесли в машину. Стефанишиного перенесли другим, поклали поруч із Критаєм. Один лікар, пригнувшись, сів біля потерпілих, а інший — поруч із водієм.

Швидка помчала до Чорткова.

Квасниця опитував свідків.

Буфетниця Лозинська в ту мить, коли мотоцикл вліпився у крило вантажівки, тримала двері, бо Кухарський і Пшеман котили металеву бочку пива зі складу. Склад був за чайною. Жінка підійшла до дверей і почула сильний глухий удар. Обернулася — і побачила, як один із мотоциклістів летить у напрямку чайної. Кухарський і Пшеман цього не бачили, бо тільки за мить з’явилися з бочкою з-за рогу. Але коли буфетницю розпитував Квасниця, обидва щось варнякали. Другим свідком була Леська-поштарка. Вона поверталася з Тої Гори. Аварія застала її на мості. Великий причіп загородив сам момент зіткнення. Вона, як і буфетниця, бачила переліт Критая до підмурівку чайної. Решта свідків прибігли пізніше. Спочатку хтось приніс дві путні з водою. Почали відливати прибитих мотоциклістів. На щастя, фельдшерка не поїхала до Чорткова, тож прибігла з медпункту з металевим чемоданчиком. Батьки обох хлопців дізналися про подію тільки ввечері, бо Критаї та Стефанишини в неділю були на фермі. Лише Никольцьо, який приїхав додому на обід, почувши про випадок — поїхав на ферму. Зустрів зоотехніка й переказав усе, що чув. Стефанишини наступного дня вдосвіта молоковозом поїхали до шпиталю, а Критаї — газоном, завантаженим зерном на поставку.

Минуло кілька років від часу Дмитрового повернення до Митниці. Старшого внука, Сашу Попова, перевели в дорослу тюрму, бо йому виповнилося вісімнадцять. Три роки відсидів на малолєтці, решту терміну — два роки і сім місяців — калататиме на Уралі. Про Вірку Баревичі нічого не знали. Вона щезла, щойно привезла Сашу до Митниці. Коли сусіди питалися батьків про старшу дочку в склепі чи в церкві, то Тикєна відповідала, що пише, що все в неї добре і, може, сего літа приїде. Мусила щось казати. Дмитро до церкви ходив рідко. По неділях вмикав програвач — слухав Службу Божу з Ватикана. Настя, розлучившись із Мехаметом, перебралася до обласного центру. Федір із Тамарою взяли в Чорткові за автобусною пляц і почали будуватися. Баревичів син влаштувався експедитором на швейну фабрику, а невістка Тамара спочатку пішла вихователькою в дитсадок, потім — до бібліотеки. Вона якось відразу не зійшлася з Федоровими батьками, тому приїжджала до Митниці на копання бараболі та Покрову. Внуків похрестила в Чорткові після чого Тикєна сказала, що знати її й видіти не хоче. Свій дім Федір будував довго. Дмитро допомагав грошима та деколи був при майстрах, щоб допильнувати, чи рівно кладуть цеглу, яку виписав для сина в колгоспній цегельні. Пішов до голови колгоспу й попросив як учасник війни. Виписали сім тисяч, хоча потрібно було десять. Сказав голова, що більше не може. Баревич підозрював, що бреше, сучий син, ті три вже комусь пообіцяв за калим чи могорич, але змовчав. Натомість мулярі порадили купити в кар’єрі білого каменю. Камінь добували у Скала-Подільську, звідти возили до Чорткова. Дах накрили восени.

До Баревичів із тюрми прийшов лист. Леська-поштарка зрозуміла це зі штемпеля та зворотної адреси. Вона навчилася прочитувати адреси — які з війська, а які — тюремні.

«Кажіт, шо служит на Уралі», — порадила Леська.

«Ти, Лесько, про кого?» — запиталася Баревичева Тикєна.

«Та про вашого Сашу…»

У спекотний день Дмитро зайшов до чайної на пиво.

«Яке маєш нині?» — запитався Дмитро в буфетниці.

«Микулинецке», — відповіла Лозинська.

«Микулинецьке» ніхто не любив. Кисле, від нього після гальби-другої починало булькотіти в животі, але з тернопільського першого пивзаводу привозили рідко, то треба було ще потрафити.

«Свіже?» — поцікавився Баревич, хоч знав, що справжня бовтанка.

«Вчора привезли, — відповіла буфетниця. — То що, наливати?»

«Давай».

Баревич узяв пиво. Сів за столик. Із прочиненого вікна задувало липневим теплом. По столу лазили мухи.

Прийшли Мехамет із Кухарським. Кухарський упізнав Баревича зі спини й показав пальцем, але Мехамет тільки відмахнувся. Від часу розлучення з Настею колишній зять із колишнім тестем не розмовляли. Кухарський тільки чекав, щоби з кимось випити на дурничку, а тут така нагода — сам Мехамет! Усі знали, що Йван шоферує на нафтових промислах у Ніжнєвартовську і привозить звідти грубі гроші. Перекинувшись словом-другим, досвідчений селищний пияк напросився на сто грам. Жив Кухарський сам. З хати виніс усе, що міг. Параска Лабанда, Пудина мама, доводилася Кухарському троюрідною сестрою. Вона приходила до брата, сварилася з ним і забирала прати чорну, як дорога, постільну білизну.

Буфетниця вийшла протирати столи. Від пива і їжі на них залишалися плями. Липневі мухи залітали через відчинені вікна й роями сідали на брудну церату. В чайні гудів вітряк. У центрі селища — порожньо. Почалися жнива. У такі дні куховарка з буфетницею, мліючи від спеки, нудилися в порожній чайні до вечора. На виручку в будні не сподівалися, зате в суботу-неділю чайна гуділа.

Нині Кухарський догоджав Мехаметові, як міг. Спочатку побіг до столу перевірити, чи начисто витерто. Провів темною долонею по цераті й здалека подав знак, що все гаразд. Тоді схопив із Мехаметових рук дві гальби й артистично проніс, у передчутті великого пияцького свята, мовби ніс під пахвою голубині яйця. Вони сіли з Мехаметом за стіл. Лозинська принесла їм у графині триста грам горілки. У віконці, з якого кухня роздавала готові порції, з’явився великий таріль смаженого хека, запах рознісся по цілій чайні.

Почувши грубі чоловічі голоси, Баревич розвернувся. У кутку, під бра з синім плафоном, Дмитро впізнав колишнього зятя та Кухарського у незмінному своєму піджаку, з продертими під пахвами рукавами, з яких виднілася шовкова підкладка. Ходив у ньому в будні, свята і спав у ньому, зморений алкоголем, на берегах Джуринки.

Мехамет сидів боком, він, звичайно, бачив Баревича, але вдавав, що не бачить.

«А шо то ти в тім Нижнєвартовську робиш?» — питався Кухарський.

«Їжджу на «Уралі», але то машина!»

«Велика машина, — погодився Кухарський, — єден раз видівім. Колеса, курва, такі грубі…»

«Два мости, п’ять передач, — продовжив Мехамет. — По тайзі. Болотами, снігами… Нічо їй не страшне».

Вони пили й закусували рибою.

До чайної зайшов Пуда. Відколи він на цегельній — то купує цигарки з фільтром. Нині Пуда йде в другу зміну. Він не любив другої зміни, бо Німий, батько Пуди, тепер там сторожує. Приходить зі своїм псом. А коли друга зміна миється в душових перед відходом додому, Німий завжди хоче зачепити Пуду.

Після війни в Митниці віднайшли родовище глини, на яке натрапили випадково — обкопували поле. Каменярню закинули, хоча добутий там камінь сидів у кожній стіні селищного дому. Тепер мода пішла на цеглу. Місця, звідки вибирали червоний пісковик, за кілька років позаростали бур’янами. Проросло на покладах різнотрав’я, підзеленивши червоняві, залишені напризволяще, порожнечі. Лупати камінь нікому не заборонялося. Дехто ще брався за кайло, якщо потрібно було встелити обору плитками чи перемурувати перекособочений фундамент. До цегельні завезли устаткування, побудували печі й маленький будиночок для контори, де ночував сторож. З першими заморозками двері контори зачинялися на колодку, і сторож забирав ключ із собою. Роботу цегельня починала з травня. Від часу шкільних канікул у дві зміни пахкотіли печі. Працівники, наскладавши кілька тисяч цеглин, починали приймати перших замовників. Виписували цеглу в колгоспній конторі, черга формувалася з лютого. Люди будувалися — будівельний матеріал був дефіцитним. Через те за сезон директор цегельні, збуваючи наліво невеликі партії цегли, купував мотоцикл. Дехто з меткіших вибивав собі пляц і прописку в Чорткові. Митницькі старшокласники радо наймалися на цегельню, бо також за сезон могли заробити добрі гроші. Робота була нелегка — хирлявих не брали. Найважче було кидати цілий день глину, з якої потім виходив сирець, на транспортер. Сирець складали на вагонетки. Наповнивши вагонетку по чубок, везли прокладеними рейками, розвертаючи на рухомому крузі до потрібної печі. Поки випалену цеглу завантажували на порожню вагонетку, цегла вистигала, і її можна було складати пірамідами.

Пуда працював на вивантаженні готової цегли. Розвозити важкі вагонетки йому було не під силу. Інколи директор просив залишитися після роботи — приїжджала машина — й за пів години потрібно було накидати пару тисяч цегли. Ніхто її не обліковував. Замовники розраховувалися готовими грошима. Сторожеві залишали чвертку й забиралися чимборшій, щоб не зустріти де-небудь інспектора Квасницю. Документів на вивіз цегли в них не було, тому шофери завжди нервували.

Після роботи ватага хлопців ішла купатися до Джуринки, а потім сідала на свої ровери й роз’їжджалася додому. Річка пропливала паралельно гостинцеві. З цегельні — шапкою докинути. За день вода прогрівалася. Під вечір над нею піднімався легкий туманець. Джуринка, як риба, випускала з себе зайве повітря, котре хапнула зранку. Пуда знав, у якій частині річки є особливо теплі місця, а в якій — вода нуртує. Надвечір, коли зліталися бузьки на жаб’яче кумкання, а гул розігрітих за день печей, що вистигали до ранку, припинявся, тишу над річкою порушувало лише коров’яче ревіння або вантажівка, яка пізно поверталася з Травни. Пуда завжди хотів забратися з цегельні до приходу Німого. Вбита матір’ю в його голову неприязнь до батька роз’їдала синові серце, тому він уникав зустрічі. Щойно завершувалася друга зміна й з’являвся борухатий пес Німого, Пуда непомітно виходив поза печі, де перетримував свій ровер. А тоді стежкою, протоптаною в лісосмузі, повертався до селища. Німий приходив перед сьомою. Поки зміна милася в душовій, пес устигав оббігати закутки цегельні й повернутися до господаря. Сидячи на сходах, сторож розминав першу цигарку. Пес лащився. Німий погладжував борухатого й курив. Хто призначив Німого сторожувати, коли він ні слова не міг би сказати, навіть якби цегельню винесли вночі разом з ним і псом, для всіх було таємницею.

Під час жнив на городах поралися старші жінки, підгортаючи бараболю. Зранку та в обід вони доглядали за дробом. Силяли тютюн, розкладали по оборі шнури зелених пахких листів, щоби потім обвішати ними сонячні боки своїх будинків. Корови випасалися на Ставищі, Горб-Долині, а також біля силосної, звідки мішками тягли зсилосовану кукурудзу, призначену колгоспним коровам, яких у такі теплі дні виганяли в загороджені місця. За літо тисячі ратиць витоптували там траву й безборонно срали, покриваючи коричневими товаричками просяклий від сечі ґрунт. Полежавши в тому бруді пів дня, корови йшли на ферми доїтися. За час, поки корови стояли в загорожах, їм устигали змінювати солому й накидали в жолоби силос.

Навпроти побудованих у п’ятдесяті роки ферм цього року поля засадили тютюном. Параска Лабанда взяла пів гектара тютюну. Після ферми, коли Пуда повертався ровером із другої зміни, вона встигала наламати кілька верет. Її двадцять рядків тягнулися вбік Рудки, аж під мочери. Там, при кінці тютюнового поля, чи то від вологи, чи то від сонця, що впиралося в схил, тютюн виростав вище людського зросту, а листки були грубі й жилаві, наче коров’ячі вуха. Пуда приїжджав ровером у сутінки. Ішов на мамин голос, уздовж рядків.

Параска казала шукати верети. Пуда знаходив, зв’язував чотири кінці й закидав на плечі. Повиносивши їх на край поля, ще пів ночі перевозив ровером додому. Кожного дня Параска вставала о четвертій ранку і вдосвіта йшла на ферму. До часу, коли Пуда з Параскою відвезуть переробленою на возик дитячою коляскою висушений і поскладаний листок до листка коричневий тютюнець до заготовача, мине півтора-два літні місяці й настане вересень. Гроші, виручені щороку за тютюн, Параска складала на майбутнє Пудине весілля.

Протягом липня-серпня на жовтих полях гули руді комбайни. Гул комбайнів та рев вантажівок долинали з полів аж за північ. Вантажівки звозили зерно на тік. Там пересівали, висушуючи, щоби потім перенести врожай до магазину. Надвечір перебране від остюків, висушене під пекучим літнім сонцем зерно везли на поставку до чортківського елеватора. Магазинєр Волекса, автоінспектор Квасниця, хтось із правління колгоспу добами крутилися на току. Все одно спритні митницькі люди, пошивши з ганчір’я торбинки, виносили з току пшеницю, ячмінь, жито, якими годували вдома дріб. На дорогах району стояли міліцейські патрулі, перевіряючи вантажівки. Боротьба за врожай продовжувалася аж поки на останньому комбайнові вивішували сплетений із польових квіток і різнотрав’я букет. Такі букети в Митниці увінчували вимурувані хати, позначаючи завершення будівництва. Жнива завершували, зважаючи на погоду, в останній тиждень серпня, і селище готувалося до першої Матки Божої, так називали свято Успіння Богородиці.

За пів року до смерті Дмитро Баревич поїхав до Кривого Рога. Він майже ціле літо пролежав, душачись від кашлю, вдома. Потім тиждень відлежав у районній лікарні — йому стало ліпше: не так стискало легені, й підпухлі ноги — спласли. Тикєна, поки чоловік лежав у шпиталі, кожного дня їздила до Чорткова з наладованою сумкою. Треба було щось завезти дохторам і медсестрам. Різала кури й качки, вибирала з пивниці літрові банки тушонки, ходила до Бариського купувати мед. Дохторові запихала в кишеню халату двадцятип’ятирублівку, старшій медсестрі — десятку, а простим медсестрам — по п’ятірці. І кожному, хто обходив хворого Дмитра, залишала щось з продуктів. Один раз був у тата в лікарні Федір. Вряди-годи забігала на десять хвилин невістка Тамара. Тикєна казала сусідам, що то про людське око. На початку вересня, одразу по святі, почувши себе здоровішим, Дмитро почав збиратися в дорогу.

Взимку по Йордані Митницею поширилася чутка, що в Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори. Привезла цю новину й розплескала своїм язиком Леська-поштарка. Поверталася з Червонограда. Гостювала на свята в брата. Чортків, засипаний снігом, прокинувся двадцять другого січня й заговорив про зухвалу подію. У місті, де розташований авіаційний полк, військове летовище, полк зв’язку, радіолокаційний батальйон — чотири жовто-блакитні прапори над будівлею Ринку, педучилищем, лісгоспзагом та універмагом провисіли недовго. По стінах будинків, електричних стовпах та деревах розклеїли ще й листівки, написані друкованим почерком, про українську державу, Українську Народну Республіку, Злуку. Леська, маючи час до автобуса на Митницю, з’їхала до центру, щоби подивитися матерії на подушки й перини. Зупинилася біля Ратуші й вуличкою пройшлася мимо готелю «Дністер». У магазині, куди вона зайшла, чалапаючи непрогорнутими снігами, було кілька покупців. На широкій ляді лежали звинені рулони матерії. Брали по два-три метри матерії на фіранки. Продавчиня прикладала широку кравецьку лінійку й різала ножицями. Леська стала в чергу.

«Так казали, шо єден на райкомі висів…»

«Не брешіт, на райкомі не було. Видів на універмазі й училищі».

«Але то файні сьвєта для москалів…»

«Та не кажіт… Нагнали міліції, солдатів. А шо ті солдатики бідні? Мерзнут на морозі».

«А кажут, шо то з Америки бандери через кордон пробралися».

«Та ви шо?»

«А я чула’м, шо студенти зі Львова приїхали вночи на чорній «Волзі»».

«Та шо ви таке кажете? Відки в студентів гроші, шоби так сє возити?»

«Йой, шо то буде?»

«Казав єден ксьондз з Улашковец — буде вóйна».

«Сьвєта правда — подивіцє кілько того войска в Чóрткові».

«А по вóйні впаде вогнєний дощ — і всьо спалит».

«Та шо ви таке кажете?»

«Кажу то, шо чув».

«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:

«А ви шо, ніц не чули?»

Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:

«Та тут таке…»

«Шо?»

«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».

«Які?»

«Ну, наші — жовто-блакитні».

«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.

У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.

«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.

Їм ніхто не відповів.

Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:

«До вроде ничего подходящего не вижу».

Подружжя вийшло з магазину.

«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.

«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.

«Да эти местные».

«Все нормально», — втішив дружину.

Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення:

«Нет, Ваня, что-то здесь случилось».

«Да брось ты, все нормально», — сказав Хурдяков.

Минувши Ринок, вони попрямували до будинку, де у квартирі на першому поверсі лежали привезені й не розпаковані речі.

У снігову заметіль рейсовим автобусом, що дивом доїхав, Леська дісталася до селища. Зійшовши з автобуса, пішла до чайної. Лозинської на місці не було. — приймала привезений товар. Леська заглянула на кухню — там сраката куховарка смажила бараболю.

«Слухай, сестро, — з порога випалила Леська, — що там сє в Чорткові робит!»

«А шо сє стало?»

Леська розповіла, що в місті повно міліції, базар оточили, кожного перевіряють.

«Виділа’м на свої вочи, як над райкомом висів наш прапор, — Леська оглянулася, чи ніхто її не підслуховує. — Ну, чогось мене потягнуло зайти в магазин тканин. Знаєш той, шо коло книгарні?»

«Та знаю, та знаю», — підтвердила куховарка.

«Думаю, зайду, подивлюсє за матерійов на пошевки».

«І шо?»

«А там продавчиня розповіла, що вночи вивісили».

«А довго висіли?»

«До ранє».

Над селищем зависли сніги, падало протягом кількох діб. З Чорткова подзвонили на колгоспну контору, щоби прочистили дорогу від Половець. У деяких місцях дорога виходила на пагорби, і вітри наносили до пів метра снігу. Голова віднєкувався, запевняв, що не зможе знайти трактора. У слухавці йому жорстко наказали це зробити. Покликали Никольця — і той гусеничним поїхав прогортати гостинець. До ранку заметіль стихла. Наступного дня селище шепотілося, що Леську забрали до Чорткова. А хто і що? Ніхто не знав. Думали, що наробила манки з пенсією. Пробула під слідством два дні й повернулася рейсовим автобусом. Із автобусної попрямувала додому, навіть не глипнувши вбік чайної.

На початку вісімдесятих Баревичі дізналися про смерть внука Сашка. Помер у в’язниці. Сашко відбував свій третій термін у виправно-трудовому закладі ИД 33567. Офіційний лист, підписаний начальником кримінально-виправного закладу майором Фініковим, надіслали до Митниці. Чому до Митниці? Пояснення просте — листування поміж в’язнем Поповим та Баревичами фіксувала тюремна адміністрація. Зрештою, це була єдина адреса, куди вони могли сповістити про його смерть. Одного разу він прислав фото в тюремній робі. Усі пальці сколоті татуюванням. Обстрижена голова, примружений погляд, стиснуті вуста. Він сповіщав, що написав кілька листів до Казахстану, до мами, однак відповіді не отримав. Не міг же він знати, та й Баревичі також не здогадувалися, що Вірка з учительки музичної школи опустилася до прибиральниці в буфеті, а потім геть скотилася на дно, одним словом, спилася. Коли Саша писав до мами — вона за тією адресою, яку він знав, не мешкала. Тому він переключився на діда з бабою. Офіційний лист також повідомляв, що в’язень Попов Олександр Сергійович тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження помер від серцевого нападу. Похований на в’язничному цвинтарі під номером вісімдесят сім. Тикєна пішла в четвер до священника й замовила за покійного службу. Далеко від місця останнього спочинку, в Митниці, довіривши душу Саші херувимам і серафимам, щоби простилися йому всі вольні й невольні гріхи, Тикєна за всіх Баревичів попрощалася з онуком. Дмитро йти до церкви не міг — у нього був черговий напад. Дихав, наче впіймана риба. Вдихав, але повітря не доходило до легенів. Мучився, харкав. Тикєна сама пішла до церкви і простояла перед калачем і пляшкою вина. Сама підносила калач угору-вниз, наче від того коливання невидима внукова душа легше дістанеться на сьоме небо і предстане спочатку перед тисячами очей ангелів, а тоді вже й перед Творцем. Проспівала зі священником «Вічная пам’ять» — і повернулася додому.

Перекупка, що привозила до Митниці хоростівські дріжджі, а деколи — синьку, порадила Тикєні, що в таких випадках, як у її чоловіка, дуже допомагає псєчий смалець. Баревичева купила в неї кілограм дріжджів і кілька пачок синьки, бо перед Пасхою треба побілити стіни в хаті.

Якогось дня Тикєна навідалася до митницького різника Хасановича. Йшла мимо й побачила Олексу, маленького чорнявого чоловіка, що порався біля двох вуликів. Він заглядав усередину, знявши з одного масивний дашок. Після довгої зими, коли бджоли пробуджуються до життя, найбільша небезпека — народження другої матки, що поділить рій та забере з собою молодих бджіл. А тоді біжи за ними з путнею й роздивляйся, котре дерево обсіли.

Від кого вели свій родовід Хасановичі: чи від захоплених у полон буджацьких татар, чи від якихось турків, що затрималися на червоних пісковиках побіля Митниці, вони й самі не знали. Залишилося їм тільки прізвище. Передавали прізвище й ремесло.

Усі чоловіки їхнього роду були різниками. Щойно в якого-небудь Хасановича народжувався син — то ніхто не сумнівався, що буде різником. І справді, минало кілька років — син заступав батька, перебираючи його інструмент — спеціальні ножі. Таких у Митниці чи околицях не мав ніхто, вони нагадували закручені турецькі шаблі. І коли хтось із Хасановичів різав свиней, то сало від м’яса відставало легко, як змочений папір.

Під весняне гудіння бджіл Тикєна розповіла Хасановичу, що їй нарадила спекулянтка синькою.

«Слухайте, пані Баревичева, — почав здалеку Олекса, — та хотів би помочи Митрови, але псів, як знаєте, не ріжу. Навіть не знаю, чи вони мают смалець».

Після довгого віднєкування Тикєна впросила Хасановича. Домовилися, що вона сама знайде пса і приведе до різника.

«Не хочу, знаєте, жеби казали, що Хасанович уже псів ріже».

«Я вас розумію, Олексо, — погодилася жінка, — але не годна’м дивитисє, як він сє мучит».

Минуло два дні після розмови з Хасановичем. Перебираючи в пам’яті всіх сільських волоцюг і злодіїв, Баревичева найперше подумала про Кухарського. А побачити біля чайної високу жердину, що хиталася на всі боки, було простою, як день, справою. Якби нізвідки прилетів буремний вітер, то він би переламав Кухарського навпіл — так його висушила горілка. Але довготелеса постать, скручена жилавим природнім дротом, щораз нахиляючись, вирівнювалася. Нині зранку Кухарський уже встиг залити балухи. Пригостив сусід за те, що допоміг йому перенести мішки з цементом. Сусід збирався штукатурити хату. Після цього Кухарський трохи полежав у прибережній кропиві й, набравшись сили, приплентався до чайної. Наближалася обідня пора. З радіо на електричному стовпі передавали симфонічну музику, яку заглушували трактори й вантажівки. А ще — пахкотів біля залізного склепу бензовоз, що привіз із білобожницької станції нафту. Водієві ніяк не вдавалося заїхати заднім ходом у металеву браму книгарні, у дворі якої вкопали велику цистерну-резервуар. Бензовоз старенький, прогоріла від синіх газів вихлопна грубо торохтіла на цілу вулицю. Дізнавшись про бензовоз, потягнулися митницькі до книгарні, хто з металевими бідонами, а хто з каністрами. У кого був у хаті шофер чи тракторист, ті запасалися бензином і соляркою, зціджуючи паливо ночами з баків колгоспних машин, і не переймалися нафтою. Інші, коли завелася мода варити влітку на керогазах, тільки й чекали на бензовоз. За два-три дні продавчиня спродувала цілу цистерну. А хлопчаки били потім палицями по металу заради забави, наслухаючи лункий звук. Увага Кухарського прикута до Лозинської з чайної. Буфетниця приймала морожену рибу, але допомогти розвантажувати не кличе. Пачки з рибою виносить Пшеман. Кухарський кілька разів махнув Лозинській рукою. Даремно! Вона навіть не подивилася в його бік.

Він перейшов вулицю й присів у фосі.

Баревичева поспішала по морожену рибу. Сороча пошта встигла рознести Митницею й цю новину. Запитала Дмитра, чи з’їв би смаженої риби. Відповів, що так. Баревичева запримітила Кухарського, але спершу забігла до чайної. На сходах, між першим і другим поверхами, митницькі жінки збилися в чергу.

Лозинська довго не відчиняла буфета. Черга починала невдоволено гудіти — часто траплялося, що буфетниця зволікала з продажем, бо розфасовувала і приховувала привезений товар для родини. Гудіння на сходах стихло, відколи розпочалася торгівля.

Баревичева вийшла з сіткою, з якої стирчало дві рибини.

На зупинці, біля дошки оголошень з яскравою афішею про двосерійний індійський фільм, збиралися підлітки. У сандалях на босу ногу пройшов зі своїм псом Німий.

Тикєну кликали сусідки, але вона казала їм не чекати, бо ще має одну справу.

«Послухайте, Кухарський, — Тикєна підбирала слова, — а ви не могли би зловити для мене пса?»

Кухарський примружив заплиле синяком око:

«А ваш шо, втік?»

«Втік, а ту знаєте…»

«Дисєтка».

Тикєна кивнула на знак згоди.

«І завдаток».

Баревичева простягла йому жовтий пожований карбованець.

Кухарський, обдумавши, наздогнав Тикєну й прошепотів заслиненим ротом: «І літра горівки… Чуєте… Літ-ра».

Над Джуринкою в густій кропиві Кухарський ловив на обід карасів. Гнучке вудилище виламав із верби, а жилку знайшов ще минулого літа. За річкою гавкали пси. Іншого разу він би нарікав на них, що полошать рибу, але нині прислухався, хоча гнав від себе думку про сусідських: якби, не дай Боже, хтось дізнався, що він, Кухарський, вкрав пса, то… Тінь сонця досягла рівнодення, а карась не йшов ні на хробака, ні на хлібний м’якуш. У кишені засмальцьованого піджака Кухарський знайшов зачерствілий шматочок хліба. Зрадів. Відламав і запхав до рота. Змочив слиною й насилив на гачок. У траві підскакувало четверо зовсім дрібних карасиків. Навіть дітвора, бавлячись у рибалок, жбурляла таких назад у воду. У Кухарського нині на обід буде ота четвірка й черства байда хліба. Зрозумівши, що риба залягла на дно, запхав улов до кишень і поплентався додому. Поки розігрівав рондель, карасів, кинутих на стіл, обсіли мухи. Зішкрябав тупим ножем луску, вилив на рондель олії й почав смажити. На запах смаженої риби, тихо обтираючи одвірки, увійшли троє сусідських котів. Кухарський згріб зі стола риб’ячі нутрощі й кинув котам на підлогу. Якби Баревичевій треба було котів, то Кухарський мав би з чого вибрати, але їй потрібен пес.

Німий кликав борухатого. Цілий день перед сторожуванням на цегельні він прибивав лати до накриття, під яким зберігав на зиму вугілля. Дошки прогнили і проламалися. Дах, покритий рубероїдом, провалився. Цілий ранок борухатий крутився Німому під ногами. Зібравши в сітку щось перекусити, Німий почав накликати пса, бо надходив час вирушати на сторожування. Година була пізня — але пса ніде не було. Німий пішов сам, гадаючи, що борухатий по дорозі наздожене. Німий дійшов до чайної. Кухарський, п’яний і задоволений, хитався в засмальцьованому піджаку поверх блакитної майки. З кишені стирчала пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

Німий хотів запитати Кухарського про пса.

«Аґумоґумеме, — почав Німий ліпити один звук до іншого, — яянавґугу?»

«Шо?» — незадоволено запитав Кухарський.

«Яянавґугу», — повторив Німий.

«Яя ґуґу, — перекривив Кухарський жалісливе запитання Німого. — Йди собі, куди йшов. Чо сє мене чіпаєш?»

Хасанович приніс собачий смалець до Баревичів, як було домовлено. Він злупив шкіру з борухатого й гострими турецькими ножами розпатрав тушу. Зішкрібши спочатку підшкірний жир, а тоді жирові нарости з кишок і шлунка, Хасанович зліпив із того всього невеликий балабух і загорнув марлею.

Тушу виніс уночі на місце біля ферми, де закопували здохлу худобу. Тикєна в літній кухні, щоби Дмитро нічого не запідозрив, перетопила жир на смалець і переконала чоловіка, що купила козячого. Два тижні Баревич їв псячий смалець і на якийсь час йому справді полегшало.

Німий не знаходив собі місця. Він намагався пояснити кожному, кого зустрічав, що пропав борухатий. Допитувався як умів про пса. Ніхто не розумів, що він питає, хоча на цегельні одразу помітили зникнення.

Німий розводив руками, викрикував, бризкаючи слиною, але пес як крізь землю провалився. На цегельні думали, що пес Німого просто здох від старості або упав в яму з гашеним вапном.

Дмитро Баревич протягнув на псячому смальцеві до березня.

У березні трапилося чергове загострення і Джуринкою, обліпленою пір’ям курячого дощу, задихнувшись у сні, Баревич відплив у вічність.

9

Сніг з океану

Коли до Нью-Йорка навідувалася зима — зі снігопадами й хурделицею, Д. переконував себе, що він знову в Європі. У такі дні, якщо випадала нагода, йому подобалося пройтися берегом океану. Сніг набивався в капюшон куртки, прилипав до вовняних шкарпеток, у які заправлені джинси, а вдома він знаходив сніг у мокрих кишенях. За якусь годину атлантичні вітри холодними язиками облизували обвітрене лице. Зимові спустошені пляжі залишили навіть мартини, а він вдивлявся в далечінь, помічаючи на бруклинській стороні Сі Ґейт із білою вежею маяка. Мартини перечікували негоду під дерев’яним настилом, покладеним на цементні палі, або в покинутих на зиму, перевернутих догори дном човнах. На паркінґу, змівши щіткою сніг з лобового скла, Д. умощувався в зимний «Фольксваґен». Прогрівав мотор і, пробуксовуючи, виїжджав на прочищену грейдерами дорогу. Останніми роками погода змінилася, і на Різдво внадилися снігопади.

На Різдво Д. ставив на підвіконня горщик із маленькою ялинкою й чіпляв одну-єдину іграшку, придбану на блошиному ринку. Якщо сніги були затяжними, то різдвяні канікули розпочиналися завчасно. Транспортна мережа Нью-Йорка не витримувала затяжних снігопадів, першими збивалися зі звичного графіку сабвейні потяги, спізнювалися міські автобуси, застрягали в корках потоки автомобілів. Якщо Східна ріка не приносила валунів криги з верхів’я штату, то пороми пахкотіли чорним димом і курсували випробуваним фарватером, поміж Статен Айлендом і Мангеттеном.

У такі дні, якщо його не тягнуло на узбережжя, Д. вирушав поромом зі Статен Айленда, щоби потинятися в околицях Юніон-скверу.

Цього року, коли Нью-Йорк засипали буревійні сніги, Європу заливали дощі. Різдво в Парижі чи Лондоні заповідалося з дощовим брудом. Д. залишався в Нью-Йорку. Відмовив знайомим приїхати на лижі в Поконо і скасував куплені за пів року квитки до Європи. Його нова подружка Джаннет полетіла до Ванкувера, де мешкали її батьки. Вона залишила Д. зі своєю карликовою ялинкою роздивлятися байонський порт, панорама якого відкривалася з вікна помешкання. Якогось дня, коли Д. готував сніданок, сніговий вітер кинув об шибу чорно-зеленого дрозда. Знесилений птах упав у металевий кошик, де навесні стояли вазони. Якби не цей кошик, то валятися мертвому дрозду в кучугурі снігу перед будинком довелося б довго. Д. відчинив вікно, просунув руку і схопив пульсуючу грудку з пір’я і снігу. У теплі дрізд віджив. Тепер Д. мав із ким зустрічати Різдво. Спочатку підгодовував птаха крихтами хліба й печива, а потім знайшов через інтернет найближчий зоомагазин. Він замовив клітку і пташиний харч. Дивлячись на дрозда, Д. згадав, що бачив у дитинстві, як синиці скльовували обмерзлу горобину, а інколи живилися шипшиною. Птахи налітали цілою зграєю на вцілілі зимові ягоди й погойдувалися на обледенілих гілках. За добу погода погіршилася. На замовлену клітку й морожені ягоди довелося чекати кілька днів. Опритомнівши, дрізд кілька разів спробував утекти. Літав від стіни до стіни, бився дзьобом об шиби, але за якийсь час змирився зі своєю долею — підлетів до кухонного столу, почав дзьобати підгорілу французьку булку.

Д. вирішив, що розповість цю пригоду мамі, яка вірила у прикмети.

На флагштоку порома «John F. Kennedy» тріпотів прапорець.

Горішні палуби й рятувальні човни засипано снігом. Пахло солодким димом солярки.

Д. довелося дивитися на нью-джерзійський берег, на якому виднілися портові крани й нафтові резервуари. Кілька днів поспіль нью-йоркський порт не приймав ні кораблів, ні танкерів.

Д. скинув навушники — і почув, що проповідник дочитує притчу про блудного сина. В усіх проповідників, що плавали рейсами між Статен Айлендом і Мангеттеном, на проповідь залишалося не більше пів години. Саме за такий час пором долає відстань між двома островами. Вони змінювали один одного, наче матроси на вахті: хтось зранку, хтось — увечері. А цей узагалі приплівся в таку негоду опівночі! Поромну почекальню й сам пором використовували свідки Єгови і провідники різних конфесій, інколи — хасиди, на свято Суккот, або любавичевські — у день смерті ребе Шнеєрсона. Свідки Єгови кожного дня сумирно вистоювали з книжечками, а хасиди — з зеленими галузками й етрогами, схожими на лимони, довірливо допитувалися: «А ви не єврей?»

Молодик закінчив оповідь про блудного сина і розпочав пояснювати батьківську любов до неслухняної дитини. «Ми залишаємо дім батька, бунтуємо проти нього, але наступає час повернення. Запитайте себе, — звернувся він до дрімаючих пасажирів, — запитайте себе, чому ми повертаємося на рідні пороги? І чому нас прощають? Кожен батько здатен простити свою дитину, бо любить її. Отож, коли ми навернемося до Господа, то він простить, бо любить нас».

Д. почувався щасливим, бо встиг на цей рейс. Як не крути, після опівночі довелося б чекати годину. Та й де гарантія, що в таку негоду рейси не скасують? Люду набилося чимало. Мокра каша снігу брудними потьоками залишалася від слідів — і команді порому додалося роботи. Проповідник їм заважав. Стояв там, де було найбільше бруду. Тепло й монотонна плавба зморили багатьох. А тих, хто не дрімав, веселив голуб. Птах залетів на пором під час посадки.

Хтось пожартував:

«Ось дух над тобою, сину, у вигляді голуба».

Почулися прив’ялі аплодисменти.

Пором пришвартувався в найдальшому терміналі Статен Айленда.

На вулиці деревами колошматив сильний вітер і безперестанку падав сніг.

Іти до будинку, в якому Д. винаймав помешкання, недалеко. Натягнувши на голову капюшон, він побрів додому заваленими снігом вулицями.

Яке щастя, що перед снігопадом Джаннет полетіла-таки на Різдво до Ванкувера. Якби купила квиток на день пізніше, то прощавай, Ванкувере! Летовища Нью-Йорка кишіли пасажирами, а наземні служби не встигали розчищати злітні смуги. До того ж, обледенілі літаки потрібно обробляти спеціальним розчином, тому рейси затримувалися. Та й прогнози синоптиків на найближчі три дні були невтішними. Джаннет працювала лікарем-консультантом в оптиці на Бродвеї. Він познайомився з нею випадково, зайшов до «Cohen’s Fashion Optical». Перед тим роздушив окуляри, кинуті недбало на підлогу в лазні. Коли Д. сів у крісло перевірити зір, із бічних дверей до кабінету ввійшла Джаннет, молода лікарка-китаянка.

«Куди ви дивитеся?» — запитала Джаннет, коли Д. почав косити на неї.

«На вас», — віджартувався Д.

Д. повернувся з різдвяного базару. Там поміж рядами будок не пропхатися. Штовханина, сотні вибачень. На чотирнадцятій вулиці вавкала поліційна сирена. Серед снігової тиші багатомільйонного міста сповіщала про якусь пригоду. Д. знайшов будку, де продавали гарячий яблучний сидр і солодощі. Кислуватий напій обпік язик і піднебіння, але розлився теплою хвилею по тілу. Це додало сили. Різдвяні мелодії змінювали одна одну. Вітні Х’юстон голосом, подарованим їй ангелами, веселила базар. Д. вештався просто так, щоби вбити час. Перекинувся кількома словами з продавцем картин. Постояв перед будкою з електричними лампами. І, проходячи мимо, зачепився поглядом за викладені на чорному оксамиті прикраси. Із розмови з майстром ювелірних виробів дізнався, що той працює виключно зі сріблом та коштовними каменями. Майстерню утримує на Ред Гук. Усі роботи — авторські. Д. вибрав для Джаннет срібний браслет, хоч продавець хотів упхати ще жіночий перстень із яшмою, кольору каштанового горіха. «Перстень було б занадто, — подумав Д. — Мало, що вона собі вигадає».

Д. зайшов у під’їзд будинку. Змерз як цуцик. Йому хотілося якнайшвидше стати під душ, а потім укритися теплою ковдрою. «Ну й сніговій і собачий холод!»

З поштової скриньки полетіли під ноги рекламні журнали, листівки й білий цупкий конверт. У фоє було тепло. Світилася прибрана ялинка. На стінах висіли гірлянди і дзвіночки з червоними бантами. Чергував Бехар — косівський албанець, змінивши Іліра, свого напарника і земляка. Бехар дивився в монітор, на якому світилися картинки з відеокамер. Високий і худющий, він помічав здалеку всіх, хто заходив до будинку. Він вітався й допомагав, якщо нічим не був зайнятий, піднести валізи чи пакунки до ліфта. Бехар кинувся допомогти Д., коли той почав збирати з долівки свою пошту. На Різдво швейцари особливо уважні й запопадливі, хоча й протягом року готові прислужитися. Наприкінці грудня мешканці будинку виписували для швейцарів різдвяні чеки. І хоча Бехар мусульманин, а Ілір — християнин, обидва радо брали чеки, бажаючи всім Happy Chanukah і Marry Christmas! Д. привітав Іліра ще зранку. А тепер, забравши пошту, витягнув із кишені зім’ятий конверт і вручив Бехарові.

Відчинивши двері квартири, жбурнув пошту на підлогу. Скинув із себе промоклий одяг і почалапав у душ. Під душем стояв довго, повністю відкрутивши кран гарячої води. Усім тілом відчував пощипування. Пом’яв свій член і пошкодував, що Джаннет полетіла до батьків. Поки вода стікала в ситко, він витерся й одягнув махровий халат. Думаючи про Джаннет, йому пригадалася перша мастурбація. Усміхнувся. Це було в Митниці, куди він приїжджав на канікули. Так, це трапилося в Митниці. Вони з сусідським хлопцем Борисом, старшим від Д. на два роки, залізли на піддашшя стодоли. Борис витягнув з трусів пачку потертих порнографічних фотографій, які переховував від батьків у надійному місці. На фотографіях голі жінки злягалися з чоловіками й, разчепірившись, демонстрували волохаті принади. «Подарунок старшого брата», — сказав Борис. Старший троюрідний брат Бориса служив прапорщиком у Німеччині. І ще Борис попросив Д. поклястися на підараса, що той нікому не розкаже про фотки. Д. поклявся. Від побаченого перехопило дух. І хоча він міський пацан, але таких знімків ще не бачив.

«Дрочиш?» — довірливо запитав Борис.

«Що?»

«Ти вже дрочив?»

Д. хотів тоді відповісти, що так, але побоявся, що Борис викриє брехню, і чесно зізнався:

«Ні».

«Хочеш покажу?»

«Ну, давай».

Тоді Борис розклав на солому перед собою кілька фотографій.

Стягнув штани і став на коліна.

З кутка почувся шурхіт — хлопці насторожилися. Із золотої пилюги перед ними з’явилася біла курка.

«Несеться тут, зараза», — сказав Борис і прогнав її: «Авуш!» Курка зіскочила на драбину і злетіла на долівку. І там, кудкудакаючи, сповістила світові, що знесла яйце.

Борис знову розклав фотографії, бо через курку довелося сховати їх за пазуху сорочки. Витягнув із трусів свого пуцьвірінка, оброслого житньою волоснею, схопив рукою й почав дрочити. Д. спостерігав за зміною виразу Борисового обличчя. Пуцьвірінок набух. І врешті Борис видавив із себе крик курія, бризнув сіро-білою рідиною, крапнувши нею на два найближчі знімки й пальці правої руки.

І задоволено видихнув, як астматик:

«Такво!»

Д. тримав у руках конверт із двома рядами яскравих марок. Каракулі — батькові. «Ну, ось і звістка!» Він підійшов до вікна. Збоку байонського порту поблискували вогні танкерів, яким не пощастило злити в резервуари привезену нафту. З порома їх не видно. У новинах диктори сповіщали про загиблих, пропалих безвісти та знеструмлені містечка.

Батько ніколи не писав Д. листів. Так, передзвонювались. Відколи батько вийшов на пенсію — садив бараболю й доглядав на дачі яблуні. Майже щодня їздив туди приміським потягом. Ні про яку Америку чути не хотів. «Сам приїдеш, як захочеш», — відповідав, коли Д. пропонував поїхати до Києва по візу. А мама жила з сестрою, тіткою Вірою, у двокімнатній хрущовці. Маминій сестрі покрутило від ревматизму ноги, вона скалічіла й пересувалася на милицях. Тітка Віра в молодості поїхала до Казахстану з акордеоном. З ним і повернулася наприкінці вісімдесятих з Кустанайської області. Коли Д. розмовляв із мамою телефоном, то чув звуки акордеона, що доносилися з його дитячої кімнати. Мама так само не могла все кинути і прилетіти до Нью-Йорка. Батьки час до часу питалися, чи він ще не одружився. Д. відповідав, що в Америці не одружуються, а живуть так.

Д. виростав при мамі. Коли в їхній з мамою хрущовці оселився на якийсь час дядя Саша, колишній моряк Тихоокеанського флоту, Д. опинився в інтернаті. Перед інтернатом дядя Саша встиг розповісти малому про свою службу на підводному човні, який місяць пролежав на пузі біля берегів Японії. Човен дивним дивом виплив, але в дяді Саші потріскали барабанні перетинки і з легенів пустилася кров. Коли мама на ніч прикривала двері до прохідної кімнати, і вони з дядею Сашею лягали у ліжко, Д. здогадувався, що там у них відбувається. Йому було вже дванадцять. Через пів року Д. повернувся додому, підстрижений під нуль, одягнений у картате інтернатівське пальтечко, у літніх сандалях, бо такі видали. За дядею Сашею і слід простиг, лише у ванній, на умивальнику, залишилося кілька брудних лез, якими той голився. Одного разу в інтернат до Д. приїхав батько. Сказав, що забрав би його звідси, але немає куди. Сам живе в гуртожитку, в кімнаті з чужими людьми. Батько залишив Д. три рублі, які Д. віддав переростку Толіку, щоби той його не бив. Батько Д. шоферував. Приходив додому за північ. Напідпитку. Мама підозрювала, що має коханку. Кожного разу вони сварилися. Д. прокидався тоді, коли батько бив маму або трощив на кухні посуд. Посеред ночі мама втікала з дому на залізничний вокзал і там до ранку куняла. Вони розлучилися, коли Д. виповнилося шість років. Мамині кавалери, які жили в їхній з Д. квартирі, довго не затримувалися. Найдовше, пів року, жив дядя Саша. Потім мама захворіла, їй вирізали матку. Д. почув про це від сусідок, які обговорювали нещастя, що звалилося на бідну дитину, тобто на нього. Сусідка з п’ятого поверху привела тоді до Д. свідків Єгови. Ті залишили свої книжечки. Сусідка сказала, що, якщо мама помре, то його в біді не залишать.

Д. відійшов від вікна. Поплентався на кухню. Повернувся з пляшкою «Джонні Вокера». Пив з горла. Від алкоголю в грудях і шлунку потеплішало. Знайшов прикидані паперами ножиці й розрізав конверт. Ще раз присмоктався до пляшки, а тоді витягнув із конверта целофановий файл із кількома дірками для швидкозшивача, у якому був лист і сксероксовані папери. Пробігся косими батьковими реченнями. Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».

Батько тепер часами заходив до мами побалакати й послухати, як її сестра грає на акордеоні.

Джип наближався до Митниці. Перед глибокими ямами, вимитими весняними дощами, водій пригальмовував. «Ну, дивись, — розпачливо звертався Едік до Д., — ну, що за дорога!» Д. опустив скло: у правому бічному дзеркалі у зворотному напрямку втікала посадка. На дорозі — порожньо. Ну й зрозуміло: а хто, окрім місцевих, сюди запреться?

У напрямку Митниці вони проїжджали кілька селищ. В одному, куди заїхали, полишивши головну трасу, біля відчинених задніх дверей буса поралися чоловік із жінкою, продавці секонд-хенду. На розкладачки повикладали одяг і взуття. Дещо розвішували на металевій огорожі. Біля них стояла стара, спершись на палицю. Покупців не було. Стара ж, мабуть, придибала з цікавості — перекинутися словом-другим. Джип проминув їх, коли продавці виносили з буса останні цератові торби. За джипом, майже до останньої хати, біг, гавкаючи, білий кудлатий пес. Потім відстав — знесилів. Занюхав чужих. Щось не сподобалося тій кудлатій морді.

Едік заїхав у ці місця вперше. От якби не Д., то якого ж милого йому сюди їхати? На що тут дивитися? Весна як весна.

Д. знав цю дорогу назубок. Це була дорога його дитинства. Скільки разів він їхав рейсовим автобусом до Чорткова! Возили в паперових пачках жовтих каченят, у мішках — клаповухих поросят. Одного разу на автобусній з незав’язаного мішка п’янички розбіглися сорокаті кролі. Ото було потіхи! Від селища до селища, коли одні пасажири виходили, а інші — заходили, можна було дізнатися, у кого весілля, а хто — помер. Колгоспні машини сновигали туди-сюди, перевозячи людей, худобу, пшеницю й буряк.

Д. заплющив очі й намагався пригадати собі той автобус із хвостом дорожньої пилюги. Улітку пасажири спливали потами, а взимку — було холодно, як у псярні, бо задувало з усіх щілин і дір.

«Про що думаєш?» — запитав Едік.

«Так, ні про що», — Д. розплющив очі. Мружачись, намагався зрозуміти, куди вони все-таки доїхали.

«Не хвилюйся, — запевнив Едік. — Доїдемо».

«Ти про що?»

«Кажу — наша дорога від нас не втече».

Уперше, відколи вони з’їхали з траси Чортків-Бучач, їм зустрівся пасажирський міні-бус. За кермом сидів молодий хлопець у картатій сорочці з закоченими рукавами. Вправо-вліво викручував кермо, щоби розминутися з Едіком.

Д., на відміну від Едіка, у якого були дружина, дочки, зяті та внуки, не зв’язав поки що свого життя жодними родинними джутами. Він відмовчувався, коли Едік цікавився, яку ж нью-йоркську бабу він там мотлошить?

До Статен Айленда Д. мешкав з Алехандрою Сільвою на Мангеттені, в районі Томпкінс-парку. Усе, що він знав про Алехандриних предків — що вони з острова в Карибському морі. Кульбабиним насінням до Нью-Йорка перелетів її прадід. У ній перемішалася різноманітна кров, яка вибілила обличчя, але залишила темне волосся. Народилася Алехандра вже в Нью-Йорку, в Алфабет-сіті. Родичі, яких вона пам’ятала, жили й помирали саме в Алфабет-сіті. У родинних переказах пливли ескадрою імена іспанських конкістадорів, голландських торговців і чорношкірих рабів, її далеких і невідомих предків. Кого тільки в її родині не було! Матір Алехандри, яка ниділа у старечому домі, часто розповідала, коли Алехандра з Д. її відвідували, про родичів, пов’язаних із криміналом. Д. начувся від неї, що у п’ятдесятих роках чоловіча гілка Алехандриної родини продавала наркоту, а жіноча — займалася проституцією. Алехандра не продовжила родинних ремесел. Вона закінчила коледж. Увійшла до ради директорів «Nuyoricn Poets Café», викладала письменницьку майстерність детількизапросять і сиділа на грантах від міста, штату та федерального уряду.

Квартира, у якій Д. жив із Алехандрою, містилася в чотириповерховому будинку, обплетеному металевими пожежними драбинами. Дві крихітні кімнатки з вузьким пеналом кухоньки. З ними жила ще руда чихуахуа, яку по черзі виводили на прогулянки. У Д. було два улюблених місця поза Нью-Йорком — Бейтінґ Голлов і Монток. За будь-якої погоди він міг сісти у «Додж» і податися убік Лонґ Айленду. Звичайно, приємніше було відвідувати Монток улітку, проминаючи фермерські сади і плантації, але навіть узимку він їхав туди без будь-якої мети — просто подивитися. Якогось літа вони поїхали повалятися під липневим сонцем на теплому піску. Замовили кімнату в готелі поруч із залізничною станцією Монток. Алехандра любила пляж Дитч Плейн. До готелю три милі. Відпочинок, який вони запланували, розпочався зі сварки. Алехандра забула свій лап-топ. Вона хотіла щось пописати. Д. довелося розвертатися з 495 дороги, уже проїхавши пристойну відстань. Її забудькуватість, до якої не можна було звикнути, і спричинила сварку. До готелю доїхали перед заходом сонця. На кінцевій станції першого ж дня їм не вдалося знайти місце на пляжі для усамітнення. На їхнє нещастя, любителі віндсерфінґу приїхали ловити хвилі й вітер. Алехандру це дратувало. Довелося перебратися подалі, туди, де берег був устелений вимитою солоними водами рінню. Високий пагорб, що нависав над пляжем, нагадував урвище. Тут, по пояс у воді, стояли тихі рибалки. Як виявилося потім, ця частина пляжу була приватною. Перебувати тут могли тільки власники дерев’яних будиночків, тому Д. з Алехандрою повернулися на пляж до галасливих власників пластикових дощок. Повечерявши в готельному ресторані, вони ще трохи посиділи на балкончику, милуючись заходом сонця. Тоді зайшли до кімнати. Двері на балкон залишили відхиленими. Тепло, настояне на диких травах, миттєво заполонило кімнату. Зробилося парко. Д. увімкнув кондиціонер. У телевізорі передавали новини. Д. поклацав пультом і вимкнув звук якраз тоді, коли кілька дикторів жваво обговорювали ринок цінних паперів нью-йоркської біржі. Алехандра була в туалеті, потім увімкнула душ. Шуміло, як під час зливи. За кілька хвилин вийшла з душу й лягла в ліжко. І хоч вони обоє намастилися кремом проти сонячних опіків, все ж ніс і щоки Алехандри почервоніли. Лежачи, вона намащувала на лице крем. Д. торкнувся її руки. У Алехандри була шовкова шкіра. У словах, які Д. шепотів їй, пересипався пісок. Шурхотів по склу клепсидри. Вона напружувала слух, щоби почути ті слова. Удавав із себе пса, стягуючи з Алєхандри зубами біле накрохмалене накриття. Стягував поволі, оголюючи її груди й живіт. Виціловував пупець. Торкався язиком чорного куща лобкового волосся. Вдихав аромат Алехандриного тіла, з якого сочилися запахи всіх квіток Пуерто-Ріко. Тілом Алехандри пробігали сироти. Вона любила прикусити нижню губу, коли пестощі Д. доводили її до потрібного стану. Алехандрі подобалося, коли Д. закидав її ноги собі на плечі й зі всією силою втискав у ліжко, але просила, щоби входив ніжно. У неї було ще молоде тіло, хоча перейшла сороківку. Тієї ночі в них вийшло два рази. На ранок прокинулися від океанічної прохолоди. Двері балкончика цілу ніч були відхилені. Погода з ночі перемінилася. Хмари затягнули небо. Після сніданку з готелю дехто почав виїжджати. Д. з Алехандрою вирішили залишитися. Доїхали до пляжу, запаркували авто. Пляж спорожнів. Сизі й чорні хмари низько провисали над горизонтом. Вода в океані потемніла. Краєм берега в дощовиках ходили ті, хто, як і Д. з Алехадрою, лишився. Д. приніс два розкладні крісла. Просиділи до вечора. Їли чіпси з сиром, запивали мінералкою. Часами якась хмарка вціджувала їм дощу. Покрапає тонким дощиком кілька хвилин — і зникне за високим берегом урвища. Д. з Алехандрою для такої погоди одягнули джинси й тонкі болонієві куртки, які піддував вітер. Сиділи мовчки. За пів дня перекинулися лише кількома словами. Д. дивився в заворожливу глибину простору. На Алехандриних джинсових колінах лежав лап-топ. Вона вистукувала по клавіатурі, поки в компі не сіла батарея, а тоді відкинулася на крісло. Він знав, що кілька місяців Алехандра пише книжку, яку ніяк не закінчить. Від того, що в неї не виходить закінчити текст, Алехандра бісилася. Д. придумав цей Монток для неї, але погода зіпсувалася. Сателітний прогноз показував три дні затяжних дощів. Надвечір почало пробирати холодком. На прогнилому пірсі сиділи мартини. Одинокі моторні катери з’являлися на обрії і зникали. Вітрильна яхта прямувала вздовж горизонту убік Конектікуту, а може, Масачусетсу.

«Їх захопить ніч», — сказав тоді вголос Д.

«Кого?» — тремтячи від холоду, запитала Алехандра.

«Подивись, он ту яхту».

«А-а-а», — сказала Алехандра й устала з крісла.

«Тобі зимно?» — запитав Д.

«Пора повертатися».

Вони склали крісла. Починався нічний приплив. Д. у надії спіймати білий трикутник вітрила яхти ще видивлявся за горизонт, коли Алехандра покликала його зі стежки, що вела до парківки. Стежка зникала у високих, людського зросту, кущах. Поверталися, захоплені суцільною темрявою — так швидко їх наздогнали сутінки.

У готелі розпили пляшку вина і знову кохалися до ранку. Цього разу, не вмикаючи кондиціонер, за щільно причиненими балконними дверима. Зранку зарядив дощ. Прокинулися пізно. Потім Алехандра довго милася й сушила волосся. Сніданок у готелі проґавили. Д. запропонував податися до найближчого «МакДональдса». GPS показав, що потрібно повертатися до Саутгемптона. Приблизно година. Алехандра не заперечувала. Тим паче дорога широка й рівна, хоч яйце коти. Три смуги в один бік і три назустріч. За годину вони доїхали до «МакДональдса». Коли Алехандра дожовувала свій десерт, їй спало на думку відвідати будинок Джексона Поллока.

«Мен, — сказала Алехандра, проковтнувши останню скибку яблучного пирога, — їдемо до Поллока».

«Я думав, що нині ми заїдемо до маяка», — сказав тоді Д.

«Ні, ні, — засміялася вона, — давай все-таки до Поллока. Це в Іст Гемптон».

«Скільки ми ще тут?» — запитався Д.

«Може, день-два. Не знаю», — Алехандра рвучко встала з-за столика й понесла обляпану кетчупом тацю.

Д. пішов слідом.

Невже про все це він мав би розповісти Едіку? Про Алехандру? Квартиру біля парку Томпкінс? Чи, може, про те, що у квітні остаточно розірвав з Алехандрою? Про Джаннет? О, якщо би розповів, то наслухався б від Едіка усіляких порад. У вісімдесятих вони разом служили в одному полку зв’язку. Після того деякий час підтримували дружні стосунки. У дев’яності Едік приторговував туалетним папером й орендував міські туалети у своєму районному центрі. Згодом перебрався до Львова. Тепер у нього було два меблевих магазини. У середині дев’яностих Д. виїхав до Нью-Йорка на стипендію — і тільки тепер з’явився на фейсбуці. Так вони з Едіком відновили спілкування. В останній розмові через скайп Д. сказав, що пише книжку й хоче побачити Митницю і Язлівець. «А про що книжка?» — поцікавився тоді Едік. «Сам ще не знаю», — сказав Д., ухиляючись від прямої відповіді. Поки вони їхали зі Львова, заїжджаючи на заправки, перекушуючи в придорожніх кафетеріях, Д. мовчки дивився на життя, що минуло тут, у цій країні, без нього. Випадкові люди, зустрічні авта, дорожні знаки, ремонтні бригади, будинки з дахами з металочерепиці — усе було інакшим. На виїзді зі Львова в яскравих колготах стовбичили повії. Едік безперестанку теревенив про свої магазини, про відпочинок у Єгипті й Туреччині. Розповів, що його дружину минулого року прооперували в Чехії. На щастя, вдало. Тішився внуками: хлопчик уже вивчив двадцять англійських слів, а йому тільки п’ять рочків! А дев’ятирічна внучка-гімнастка виступає за збірну Львова!

«Ти уявляєш, — продовжував розповідати Едік, — один мій знайомий, наш з тобою ровесник, пішов на війну. Ну, типу політрук. Тут бухав, три розлучення, а там виховує військо. Нє, ну прикинь! Передзвонюємося з ним. Каже, що три кілометри від лінії фронту. Живуть на заводі, половину лугандони розбабахали снарядами, але інша цілком придатна. Ну, як казарма. Каже, що з ними воює прапор із Казахстану. Заробляє в Україні військову пенсію. Коротше, там контрабанда й бардак. А в тих прифронтових містечках і посьолках розгаратали все, що могли. Але ми тут збираєм гуманітарку, продукти. Я сам відправив п’ять, нє, шість бусів».

Вони проїхали перехрестя на Бучач.

Зранку, відколи виїхали з Тернополя, — із заходу, сходу, півночі й півдня — не проглядалося жодної хмарки. Ближче до Митниці навколишні поля, скроплені щедро нічним дощем, зустріли їх армією опудал у чоловічих сорочках. На придорожніх смугах тисячі кульбаб жовтіли серед дикої трави. Сивів полин. Здавалося, що весна висипала з небесної торби на землю зелень, дощі, цвіт дерев і тепло. Чорні, наче вугілля, ворони нипали по болотистій дорозі. Оповиті омелою дерева приглушували писки нового життя у воронячих гніздах, а медоносна комашня нервово кружляла полями в пошуках медового цвіту. Вилазили з-під землі хрущі, народжувалися перламутрові мухи, над річками літали бабки. Кожен голос — писк, дзижчання чи гудіння — притихав, коли над селищем пролітали літні метеорити й помирали далекі звізди.

Едік у два ока пантрував за дорогою, щоби не влетіти в яму. Якщо полетить підшипник чи, йоханий бабай, відірве колесо, то скільки доведеться серед цього буяння та цвітіння чекати на допомогу?

«Хто борше до мене — тому там дзелене».

«Що це? Вірш?» — поцікавився Едік.

«Так, віршик з дитинства. Згадалося, — сказав Д. — Там ще якісь були слова, далі — не пам’ятаю».

«Ну, ти дивися, — викрикнув водій, коли авто вискочило на горб і ледь не в’їхало у воронячий кагал. — Нє, прикинь, нічого вони не бояться».

Ворони ліниво розбіглися.

«З погодою нам пощастило, — перевів розмову Д. — Уяви, що тут робиться під час дощу. З Митниці махнем коротшим шляхом».

«Як скажеш».

Едік увесь час про щось питав, перепитував, уточнював. То питався, що будуватимуть на місці близнюків. То цікавився, чи Д. був у Каліфорнії? То він десь чув, що Бруклинський міст зачинять на реконструкцію.

«Слухай, — допитувався Едік, — а будинки розпусти в Нью-Йорку є?»

«Офіційно нема, але підпільно в Нью-Йорку знайдеш усе, чого душа запрагне».

«Ух!» — запалився Едік.

«Поїдь до Амстердама», — запропонував Д.

«Та нашо мені Амстердам, — здивувався Едік. — У нас тут малолєтки таке витворяють… дешево й на місці. Нє, ну просто цікаво, як там всьо в Нью-Йорку».

У дорогу Д. зібрався досить швидко — навколо подорожньої валізи валялися лахи, взуття і книжки. Завжди одна й та ж проблема: що брати? За два дні до відльоту в нього було заплановано кілька зустрічей. В останні дні зазвичай лишається безліч невирішених справ, ідіотські імейли, рекламні повідомлення в телефоні. Він зайшов до Чейз-банку на Бродвеї, щоби, про всяк випадок, перевірити кредитні карти. Зняв з автомата трохи готівки. З Бродвею пішов у напрямку Вашинґтон-скверу. Було пронизливо зимно через припізнілу весну. Д. минав вольєр для псів: якийсь старий ніжно просив такого ж, як сам, старого пса йти за ним. Пес стояв нерухомо, наче роздумував — піти за господарем, чи здохнути тут, біля цього вольєра. Д. поспішав до університетської кав’ярні «Joe Cofee» на зустріч. Була приблизно одинадцята ранку. Студенти на заняттях. Такої пори в околицях Вашинґтон-скверу вешталися туристи, професори-пенсіонери та власники псів. Зустріч Д. призначив докторант Нью-Йоркського університету Улаш Тандоґан, дослідник Османських еялетів. На одній із вечірок, куди обидва були запрошені, Д. і познайомився з Улашем. Тоді в розмові Д. сказав Улашеві, що летить в Україну. Той запитав, чи Д. щось чув про Язлівець, який згадується в гебрейських, вірменських і османських хроніках? «Якщо матимеш нагоду — зроби там кілька світлин фортеці», — попросив тоді Улаш. «Добре, якщо туди навідаюся». Улаш займався реконструкцією найменш вивченої точки Подільського еялету — Язлівця. Він часто бував у Стамбулі, розшифровуючи записи дефтерів султанської бібліотеки. До Язлівця сподівався навідатися наступного року, якщо здобуде грант.

Улаш очікував Д. у правому кутку кав’ярні, п’ючи чай. Вони привіталися.

«Слухай, — сказав Улаш, — я багато разів зустрічав у хроніках, що Язлівець — місто-семисвічник?»

«Ну, коли дивитися з фортечного пагорба, то сидить наче на семи горбах».

«Там точно сім горбів?» — перепитав Улаш.

«Не знаю».

«Якщо будеш там — придивися уважніше, — попрохав. — Можливо, у цьому якась символіка?»

«Спробую».

Насамкінець розмови Д. розповів Улашеві, що там, звідки починається дорога на Язлівець — глибокий видолинок, який місцеві назвали Горб-Долиною.

«Як це буде англійською?» — поцікавився знавець Османської історії.

«Hill-and-Valley».

«Ти знаєш, поетично», — сказав Улаш.

«Ну, гаразд, — глипнувши на годинник, сказав Д., — я побіг».

«Щасливо, — усміхнувся Улаш, — повернешся — маякни».

«Окей».

Після зустрічі з Улашем Д. знову перейшов Бродвей. Тепер він прямував до букіністичної крамниці, власником якої був Стефан. Учора він залишив для Д. повідомлення, у якому йшлося про те, що Моше Ісхаков знайшов одного колекціонера старовинних паперів. «Щось там є зі Східної Європи. Може, тебе дещо зацікавить», — повідомив голос на автовідповідачі. Крамничка тулилася в будинку на Четвертій авеню. Зі Стефаном, колишнім пожежником, що вийшов на пенсію, а тепер продавав книжки, Д. знався віддавна. Дружина Стефана, з якою він давно розлучився, радо відступила за пристойну суму крамничку свого батька. На книжках, чесно кажучи, він знався кепсько. Перше, що Стефан зробив, — привіз п’ять жирних котів і поселив між книжковими стелажами. Новий книгар тягнув книжки звідки міг: у нього був старий велосипед з великим металевим кошиком на передньому колесі. По вулицях Мангеттена можна було з роками зібрати бібліотеку на будь-який смак. Мешканці часто позбувалися книжок, які збирали роками. Простір квартир, заповнений книжками, починав душити старих людей пилюгою. Лікарі виявляли астму й навіть психологічні розлади. Стефан же вперто їздив вулицями на велосипеді й підбирав викинуті книжки. Завозив до своєї крамниці, складав у паперові пачки. Коли крамниця зачинялася, умикав настільну лампу, годував котів і вгрузав у м’яке крісло. Годинами передивлявся привезені з вулиць видання. Інколи до його сильних і жилавих рук пожежника потрапляли старі європейські та американські видання. Одного разу він знайшов у бурштиновій телячій оправі прижиттєве видання лорда Байрона. Стефан подумав, що Нью-Йорк збожеволів. Хоча, чи варто дивуватися, якщо серед паперового мотлоху він знайде колись листки кумранських сувоїв.

Раз на рік навесні, коли пожежники влаштовували в Нью-Йорку парад, до Стефанової крамниці набивалося чимало колишніх колег із пожежної станції двигун 286/драбина 135 з Квінсу. Тоді, за віскі, у них розв’язувалися язики, і нестримні потоки спогадів заливали, наче пожежною піною, вузьке приміщення книгарні. Старі видання Стефанові приносив бухарський єврей із Квінса. Пожежник здогадувався, що бухарець Моше Ісхаков приносить не все. Вочевидь, рідкісні книжки, друковані в Амстердамі у єврейських друкарнях, Моше пропонує єврейським букіністам Мангеттена. Стефанові ж перепадає решта, чого не беруть єврейські букіністи Мангеттена, Квінса та Брукліна. Тобто те, чого не продадуть ні за які гроші. Моше роками їздить міні-веном «Шевролє» з перехнябленим переднім бампером, який прикручує скотчем. Мотор щороку проходить технічну перевірку без зайвих ремонтів. Щоправда, кузов підгнив і поржавів, бо Моше тримає своє авто на вулиці. Зрештою, з лишаями від корозії він придбав колись цю розвалюху за кількасот доларів на автомобільному звалищі. «То що тепер хотіти? — питався Моше у Стефана. — Що іржа зникне сама собою?»

Ісхаков раз на тиждень, інколи раз на два, привозив книжки для Стефана. Паркував «Шевролє» навпроти гідранта, вмикав аварійку й заходив до крамниці. Сторгувавши сотню-півтори доларів, задоволений, прямував убік мосту Вілліямсбурґ. Найпильніше Стефан дбав у крамничці про пожежну безпеку. Вогнегасники стояли на своїх місцях. Стефан радо вітав пожежного інспектора, коли той заявлявся з перевіркою, переступаючи сонних котів. Непокоїло Стефана тільки одне — якщо хтось із горішніх над крамничкою помешкань забуде вимкнути праску або газову конфорку. Раз на тиждень Стефан тренував котів на випадок пожежі. Коти неохоче піддавалися тренуванням, вишукуючи потаємні кутки або вилазячи на стелажі, звідки їх годі було без драбини дістати. Прочитавши в оголошеннях про дресирувальників псів, Стефан запросив одного, що видався найбільш придатним для такої справи. Тренування проводили у крамниці. Після того, як двері зачинялися і вмикалася зелена лампа, Стефан чекав на дресирувальника. З часом дресирувальник Майкл переконався, що Стефанові коти не піддаються жодному тренуванню. Стефан також погодився з цією думкою, коли одного разу коти замість того, щоб чемно на звук алярму вийти з крамниці, повискакували на стелажі і сховалися поміж книжок. Вони світили зеленими недовірливими очима, кожної миті готові зіскочити на підлогу й утекти геть.

Коли Д. увійшов до крамнички, Стефан сидів за столом серед провалля книжок. Біля зеленої лампи й комп’ютера лежало два бутерброди. Покупців майже не було. Якась молода пара, перешіптуючись, нишпорила в горішніх рядах мистецького відділу. Д. кивнув у той бік, звідки долинала тиха розмова. «Студенти з Купер Юніону», — тихо повідомив Стефан. Він скинув із колін пухнастого кота й голосно, щоби почули студенти, сказав, що через десять хвилин крамниця зачиняється. Там ще трохи пошаруділи, а потім із‑за найдальшого стелажа з’явилися розтатуйовані молоді люди.

«Добре, що зайшов, — сказав Стефан, — маю новину».

«Яку?»

«Щойно дзвонив Моше. Помер один старий. Зараз чистять його квартиру. Знайомий супервайзер покликав Моше, щоб той забрав собі паперовий мотлох. Як виявилося, покійний, у помешканні якого зараз бабрається у смітті Моше, був неабияким колекціонером рукописів і старих книжок. Будинок чистять мексиканці. Вони раді позбутися того непотребу якнайшвидше».

«А родичі?»

«Моше сказав, що старий був один як палець».

«Класно. Просто через день я відлітаю з Нью-Йорка. Як повернуся — побалакаємо».

«Приходь, приходь», — запрошував Стефан, провівши Д. до дверей.

Перед Митницею високо кружляв над полями шуліка. Одним крилом черкав щербатий, поруйнований фундамент старої цегельні, іншим — річку Джуринку. У коричневому оці птаха поміщалося багато. Можливо, навіть той джип, що розполохав дурне вороння видався хижакові мишею-полівкою. Зовсім нещодавно популяція шулік зросла в ареалі Джуринки. І той, що нині висів у повітрі, почувався господарем. Птах ловив теплі потоки, здіймаючись вище й вище. Нарешті він щось запримітив і, наче планер, почав плавно знижуватися. Розполохане шулікою вороння здійнялося з дороги й перелетіло до посадки, наробивши галасу. Д. помітив чорну хмару з сотень птахів, але не зрозумів, що їх могло так налякати. Джип узяв круто вгору і в’їхав до Митниці — селища на пологих пагорбах. Здавалося, що ті пагорби нарили тхори з лисицями. Прошмигнув до центру, звернув праворуч і, проминаючи Червону керницю, доїхав до кінця язловецької вулиці. Зупинився поруч із останньою хатою, протиснувшись обіч трактора з сівалкою. Едік зупинив джип і вимкнув мотор. Д. з Едіком вийшли — і перед ними відкрилася польова заросла дорога, яка вела до Язловець.

Попереду цвів бузковий садок. Водій попрямував до садка нарвати бузку, а заодно перевірити дорогу, яку цілу ніч колошматила травнева злива. Д. у синій куртці, чорних джинсах і кедах, помітивши неголеного господаря хати, привітався. Сподівався, що селянин упізнає його, але той лише потер спітнілу сиву голову й зацікавлено подивився на незнайомця. Вийшов із обори. Присів на переднє колесо трактора. Закурив.

«До Язловець?» — запитав селянин.

«Так, хочемо скоротити собі дорогу», — відповів Д.

«Не проїдете».

«А чому?» — запитав Д.

«Ну, бо нє, — пояснював курець. — Цілу ніч падав дощ. Загрузнете».

Тим часом підійшов Едік. Він тримав у руці кілька галузок бузку. Привітався з селянином. Едік погодився, що шлях до Язлівець розмоклий. На підтвердження показав свої черевики, обліплені свіжим чорним болотом.

«Якщо хочете до Язловец, то мусите по об’їзній, — і, помовчавши, запитав, — а ви здалека?»

«Здалека».

«А до Язловец чого?»

«Подивитися фортецю».

«А-а-а, — втягнув у себе сивий дим, — але шо там дивитисє? Все поруйноване».

«А ви давно там були?» — втрутився в розмову Едік.

«Давно, та чого туди їздити. Шо там для мене є?»

Поки розмовляли, з хати показався молодий чоловік. Слідом вискочили двоє дівчаток.

«Син, а то внучки, — наче виправдовуючись, сказав старий. — Невістка залишилася в Італії. Вже два роки. Переказували, що знайшла якогось італійця».

Д. промовчав. Навіть Едік примовк. Зазвичай охочий роздавати поради, але розуміючи складну життєву ситуацію цього чоловіка, не сказав нічого.

«А син п’є, самі видите. А невістка, — старий махнув розпачливо рукою, — добре, шо дітьом передає гроші».

Дівчатка підбігли до старого. Старшій було, може, п’ять років, молодшій — три. Вони сховалися за діда. Спочатку старша, а потім і молодша почали визирати, наче полохливі лисенята з нори.

«Встидаюцє, — пояснив їхню несміливість старий. — Не знают вас».

Д. згадав, що на задньому сидінні джипа лежить торба з солодощами. Купили на дорогу. Приніс і віддав сестрам. Діти повсідалися на сівалку й почали ділити цукерки та шоколад.

Джип розвернувся. Посигналивши на прощання, залишив чоловіка перед трактором із внучками, сином та вічно розкислою дорогою на Язлівець. Червона керниця, можна сказати, була священним джерелом для селища. Випливаючи на поверхню через підземні пласти червоного каменю, вода здавалася підфарбованою. Траплялися дні, коли вода була синьою, іноді жовтою, навесні — наче розбавлений марганець. Сюди не гнали напувати худобу, а гнали нижче, за містком. У воді зеленіла ряска, а мох наростав із кожним роком на мокрих каменях. Коли вода прибувала — ряска й водорості, виполоскані течією, вкривали обід. У цій вологості розкошували равлики, обліпивши кам’яне склепіння, надбудоване над джерелами. Улітку перескакували з одного місця на інше зелені жаби. Кілька років тому прийшло до однієї дірявої голови — поліпшити краєвиди Червоної керниці. Вирішили її зцементувати, встановити каплицю й велику гіпсову скульптуру білого ангела. При великому скупченні людей відкрили комплекс, який святили дванадцятеро священників. Люди розійшлися — а вода у джерелі зникла.

Джерело, що витікало з синіх підземних озер на язловецьких полях, прориваючи собі, як риба, усі підземні русла, щоби в одному місці винирнути й хапнути повітря зі світлом, спротивило цементну труну разом із білим гіпсовим ангелом, який із часом позеленів. Д. з Едіком зійшли з крутого пагорба до криниці. З однієї іржавої рурки цідилася вода. У самій же криниці не було ні води, ні равликів, ні зелених жаб — лише підгнилий мох, подекуди запліснявілий, а подекуди чорний. Увійшли до каплички. У підсвічниках валялися налиплі мухи. Фіранки на вікнах прали, напевно, ще перед Пасхою. Від спертого всередині повітря — розічхалися.

До Язлівця дісталися після п’ятої вечора.

На пагорбі в сутінках височіла фортеця. У самому центрі, біля підніжжя фортечної гори, знайшовся готель із рестораном. Семисвічник містечка, про який у Нью-Йорку згадував Улаш, потопав у темноті. Подекуди світили вуличні ліхтарі. Місцевий готелик виявився порожнім. Приїжджі вибрали найбільший номер із виглядом на фортецю.

«То що ти там розповідав?» — сонно запитав Едік, лежачи в ліжку.

Д. стояв у вікні й намагався розгледіти в темені фортечну гору.

«Ну там, в Нью-Йорку, я познайомився з одним книгарем, який інколи підторговує старовинними книжками та рукописами. Я часто його відвідую. Він сповістив мене, що торговець рукописами з Квінса знайшов серед мотлоху одного старого, який нещодавно помер, якісь папери зі Східної Європи. Ти не спиш?»

«Ні, розповідай», — солодко позіхнув водій, але Д. почув, як сон легко зламав Едіка.

Містечко, яке вони зранку вирішили подивитися, закінчувалося навколо двоповерхової будівлі готелика з рестораном. По всіх вулицях, що повзли догори чи вниз, виднілися будинки з городами, розташувавшись на природних терасах. Як пояснив заклопотаний власник готелю, тут — усе поруч: фортеця, костел і колишня Вірменська церква. Про брами, якими в давніші часи мешканці в’їжджали чи покидали місто, — він не чув.

«Перепрошую, — вибачився господар у синьому джинсовому комбінезоні. — У нас у суботу весілля».

Снідаючи в порожньому ресторані, Д. з Едіком бачили, що на кухню заносять різноманітні пачки, а на одному столі розкидані кольорові стрічки, фольга й повітряні кульки. Двоє хлопців припасовували великий напис — «Молодій парі — многая літа!» над місцем, де сидітиме та молода пара. У дворі метушилися якісь люди, видно, весільні родичі. Впурхнули до зали п’ятеро дівчат і почали надувати й розвішувати по стінах кольорові кульки.

Едік вийшов на перекур, сказав, що чекатиме надворі.

Д. повернувся до готельної кімнати перевірити пошту. Пробігаючи сторінкою, побачив надісланий два дні тому лист від Стефана. «Привіт, — писав Стефан, — хочу поділитися з тобою знахідкою. Я поцікавився в Моше, що там знайшли на Квінсі. Що ти думаєш? У колекції — листи Натана з Гази, переписані служкою бучацького кагалу, кілька аркушів із незавершеної статті чортківського ребе Фрідмана та його печатка. До того ж, якісь папери з язловецького дефтера та боргові книги митника Баревича. Повертайся швидше, бо Моше шукає вигідного покупця».

«Ніщо не зникає», — подумав Д., вимкнувши комп’ютер.

Він перевірив батарейку в фотоапараті, пам’ятаючи прохання Улаша.

У першій вуличці звернули праворуч. Дійшли до прочиненої церковної брами. Обійшли церкву. Над входом зауважили забілений напис вірменською абеткою.

Повертаючись, вирішили запитати у двох старих, що поралися на подвір’ї зі своїми качками.

«Дай Боже щістє», — привітався по-місцевому Д.

«Дєкуєм, дай Боже й вам», — відповіли господарі.

Старий витер руки об засмальцьовані штани, бо розмішував посічену кропиву з ґрисом. Підійшов до облущених штахет. Сперся усім тілом.

«Шось шукаєте?»

«Вірменський цвинтар і вірменську браму», — відповів Д.

У старого утворилася на чолі велика крапля поту й почала стікати між червоним носом і правим оком. Він упіймав її на щоці.

Розмастив брудними пальцями. До його щоки прилипли цятки ґрису зі смужками зеленої кропиви.

«Як вам сказати, — почав старий. — Ви стоїте на ньому».

«Як?» — прохопився здивовано Едік.

«Ну, все, що навколо церкви, — було вірменським цвинтарем. Десь тут і браму вони збудували. Старі люди то памнєтали».

«А кого можна запитати?» — поцікавився Д.

«Та вже нема кого, — відповів старий із жалем. — Два роки тому помер один чоловік, який пам’ятав першу вóйну. А тепер довгожителів таких нема… Хімія всюда, Чорнобиль. Люди вмирають, як солома».

Дружина старого стояла біля мидниці, на яку накинулися качки, жадібно ковтаючи мішанку. Вона уважно слухала кожне слово чоловіка.

«Та шо ти там пашталакаєш, — гукнула. — Заклич гостей до хати».

Старий винувато оглянувся й почав запрошувати:

«Сьвєта правда — ходіт до нас».

Д. з Едіком видерлися на фортечну гору й, відхиливши дерев’яну браму, увійшли до фортеці. Зі східного боку польову дорогу до Митниці затуляв високий пагорб, порослий грабовими деревами, а із західного — відкривалася панорама зі стрілками доріг та стежок. Д. фотографував поруйновані фортечні стіни, за якими проглядалися безмежні простори зеленої землі й блакитного неба. Вдивляючись за сімома горбами, Д. відчував від побаченого млосне сум’яття.

Надвечір, коли в ресторані гриміла весільна музика й гості сиділи за прибраними столами, Д. з Едіком в’їхали в зелений дощ.

Статен Айленд, Нью-Йорк, 2016–2019

Примітки

1

Прийміть, Ваша цісарсько-королівська величносте, від щирого серця цей букет квітів (з німецької).

(обратно)

2

Що це за країна? (з турецької).

(обратно)

3

Околиця імперії (з турецької).

(обратно)

4

Допоможи мені (з ромської).

(обратно)

Оглавление

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Частина друга

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Частина третя

1

2

3

4

5

6

7

8

9 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg