«Замах (Щось краще за смерть)»

Замах (Щось краще за смерть) (fb2) - Замах (Щось краще за смерть) (пер. Ярослав Довгополий) 759K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Рохір ван Аарде

Рохір ван Аарде Замах (Щось краще за смерть)

— Ходіть зі мною, сказав півень,

щось краще за смерть знайдемо всюди!

Брати Ґрімм. Бременські музиканти

1

Брунатна голова собаки сумнівної породи була така маленька у порівнянні з статурою кремезного, плечистого Леоніда. Борис припнув собаку, яка безупинно намагалася з ними гратися, до дерева. Леонід глянув на неї, хтозна-чому провів рукою по густому русявому волоссю; почував він себе препаскудно. Вбити тварину — вже мерзенно, та ще мерзенніше було те, що вона була наочним посібником для того, як слід убити людину...

— Продовжуйте, — проказав чоловік з Москви. — І не забувайте: зблизька.

Леонід тримав газовий пістолет напоготові і зняв запобіжник. Цілився він у собаку.

— Ближче! — проказав чоловік з Москви, пильно до нього приглядаючись. Собака на напнутій мотузці витанцьовував у різні боки і крутив куцим хвостом. Це був жвавий маленький здихляк, який у машині намагався лизнути їхні руки. Та коли Леонід, присівши, підвів пістолет ще ближче, песик завмер і, допитливо повівши носом, витягнув свою шию. Пістолет був уже заледве в тридцяти сантиметрах від збудженої витонченої мордочки. Леонід одвернувся.

— Давай! — скомандував чоловік з Москви, і Леонід натиснув на спуск. Вистрілу майже не почув і вже подумав, що зброю заїло. Та коли глянув, то песик уже лежав, він ще кілька разів сіпнувся лапами і завмер. Це було огидніше, ніж він думав. Чоловік з Москви щось говорив, та до нього нічого не доходило. Він бачив лише цього малого бідолаху, який щойно перед тим так довірливо витягував до нього свій писок.

— Ампулу! — вигукнув чоловік із Москви, вихопив з його руки загорнуту в марлю ампулу, хутко роздушив її і дав йому понюхати протиотруту, після чого зробив це сам.

— А ось цього забувати не можна! — нагадав він Леонідові. — Добре запам'ятайте: за годину-півтори до того прийняти таблетку, а після пострілу відразу вжити ампулу. І тоді нічого з вами не станеться. Самі бачите: зброя діє бездоганно.

Леонід уже вертався до машини, яка чекала на лісовій дорозі. Здавалося, що його ось-ось занудить. Чоловік з Москви пішов за ним і уважно подивився на нього з боку. Тоді запропонував йому сигарету. Леонід закурив її, силкуючись, щоб не затремтіла рука. Обидвоє сіли на заднє сидіння. Трохи згодом повернувся Борис і вмостився біля водія, який так і не висідав з машини. Нашийник та мотузку Борис прихопив з собою. Вони поверталися до міста, полишаючи псину в лісі.

Все було даремно. Він уже не раз попереджував Бориса: останнього разу професор, очевидно, помітив, що за ним стежать. Зрештою, професор мав щодо цього багаторічний досвід. Адже, мабуть, не випадково він, не дійшовши до свого будинку, зайшов до холу кінотеатру, буцімто подивитися на кадри кінофільму. Чи не повідомляв він про це свого часу, ще до того, як йому стало відомо це завдання? І хіба професор той чоловік, який зацікавиться такою бриднею, як «У Гамбурзі ночі довгі»?

Леонід був єдиний на весь трамвай в окулярах від сонця, коли ж помітив це, то зняв їх і, безсумнівно, професор звернув у той момент на нього увагу. Хіба розумно саме йому доручати таке завдання?

Проте Борис повторював, що це нічого ще не значить. Коли за кимось стежиш, невдовзі може видатися, що пасуть тебе самого. До того ж є багато чоловіків, від високоосвічених до неповноцінних анальфабетів, які щодня готові дивитись на стрункі ноги чи розкішний бюст, хай то навіть на фотографії... Він солдат, і він має завдання. Професор — небезпека, і то велика небезпека, і є тільки одна можливість усунути цю небезпеку. Професор отримає те, на що заслужив, дістане сповна. Через ту його писанину сотні тисяч продовжують триматися за марні мрії, злостиві і небезпечні ідеї. Його виступи стримали багатьох від повернення на батьківщину, вони залишилися у вигнанні, як і він, плекаючи ностальгію та безглузді ілюзії, підігруючи паліям війни та провокаторам. Під впливом його пропаганди молоді люди доходили до того, що наймалися на службу до західних шпигунських служб, позбуваючись свого життя або свободи, в той час як він, безпечно сидячи за письмовим столом, надиктовував свої пишномовні, псевдошляхетні статті. Йде війна, сказав Борис, і той, хто ліквідує професора, зробить людству велику послугу.

Вони домовилися з Гедвіг, що він зайде за нею на роботу. Він побачив, як вона виходила з двома дівчатами. Вона швидко озирнулася довкола і весело підняла догори руку, обличчя її розквітло й усміхнулося до нього. Він почув, як вона привітно віталася зі своїми колегами, які покивали головами і в його бік, і тоді вона підійшла до нього.

— Привіт, хлопчисько! — промовила вона, і вони поцілувалися.

— Привіт, моє дівчисько, — відказав Леонід. Вони рідко називали одне одного по імені. Леонід не хотів, щоб вона звала його Гансом, хоч ніколи про це і не просив її. Зрештою, вона знала його тільки як Ганса, Ганса Фагеля, а йому було байдуже чути це ім'я з уст інших, тільки не від неї. Підсвідомо вона теж рідко так його називала.

Їй не треба було відразу додому. Вони вирішили разом повечеряти та піти до кабаре, на програму, яку вона давно вже хотіла побачити.

— Квитки у тебе? — запитала вона.

— Звичайно. — Вона ущипнула його за руку. — Ти милий, — прошепотіла вона. — І сміливий!

Це вона глузувала. Спочатку йому не хотілося йти до кабаре, бо програма була досить антикомуністичною і він не хотів, щоб його там бачили. Це могло б зашкодити кар'єрі, сказав він, і її це розсмішило. Ганс Фагель числився перекладачем східнонімецького центру торговельних відносин, що пояснювало його часті службові відрядження. А це офіційна установа, і там не схвально дивляться на те, що вони...

Проте вона тільки зайшлася сміхом.

— Невже за тобою стежать? — насмішкувато запитала вона.

Та Леонідові важко було пояснити, що має всі підстави вважати, що його начальство справді дає вказівки інколи за ним стежити. Те, що прозвучало б цілком природним з уст Леоніда Свободи, було б чистою нісенітницею в устах Ганса Фагеля зі східнонімецького центру торговельних відносин. Як водиться, врешті-решт він їй поступився, так він робив завжди.

Гедвіг була чарівна, і він був без тями від неї. Вони стояли одне проти одного в автобусі, і він на неї дивився. Вона була висока і струнка, майже його зросту, а через те, що працювала у Західному Берліні і як перукарка добре заробляла, то мала змогу одягатися зі смаком. Вона була білява і засмагла ще з літа — хоча...в тих перукарських салонах майстри потрафлять усе. Та було в ній щось таке, що було справжнім, що відкидало все штучне. Вже те, як вона стояла на високих каблуках і той туго затягнутий пояс на дощовику...

— Не дивись так по-дурному, — сказала вона повільно і штовхнула його в бік. — Ти бентежиш дівчину.

— А ти хлопця зводиш з розуму, — прошепотів він у відповідь.

Гедвіг він знав уже приблизно півроку з того часу, коли щаслива випадковість звела їх у Східному Берліні. Того ж літа вони освідчились одне одному. Вони вийшли з автобуса і зайшли до популярної ресторації на Курфюрстендамі. Довкола були заклади фешенебельніші, проте кухня тут була добра, а для Гедвіг і ця вже здавалася розкішною. Народу було багато, та все ж він знайшов столик на двох і пішов вішати її дощовик.

— Вже щось вибрала? — запитав він, коли обоє взялись вивчати меню. Та їй нічого не спадало на думку.

— Що скажеш про біфштекс із дикого оленя? Пальчики оближеш!

— Чи не закруто береш, хлопче? — нерішуче запитала вона.

Хоч нічого такого крутого в замовленні не було, хіба що як для перекладача з ДІА[1]. Чи знав він, у що це може влетіти? Вона це знала, і це розпалювало азарт: пропозиція її спокусила, дарма що повечеряла б так само смачно сосисками біля вокзального ятка.

— А суп з волового хвоста? Всього-на-всього одну філіжанку, — запропонував він.

— А про мою фігуру забуваєш?

— Вона ні на мить не виходить мені з голови, — відповів він. — Вона невідчепно мене переслідує.

— Паскуднику, — засміялася вона.

— Спочатку хересу?

— Ти що? — здивувалась вона. — А твоя репутація? Я буду дуже обачною і сьогодні ввечері не сміятимуся голосно.

Її очі були сіро-блакитні, і вона могла довести його ними до шалу. Коли кельнер узяв від них замовлення, він поклав свою руку на її і почав ніжно гладити.

— Піду причепурюся.

— О так, прошу тебе, — прошепотів він. — Виглядаєш просто жахливо.

Проте його очі промовляли зовсім інше.

— А руку дозволиш узяти з собою? — запитала вона. — А то якось важко буде причесатися.

Він супровів її поглядом і продовжував дивитися на двері, щоб не прогавити ні кроку її ходи, коли вона вертатиметься, граціозна і самовпевнена, ще вона, заледве двадцятилітня, і знов-таки усміхнена тільки до нього. Вечерею вони насолоджувались, мов вельможі. До вечері вона замовила всього один-єдиний келих вина.

— Мені хмеліти не можна. Сьогодні мені треба розібратися, чому це, коли люди сміються — ти осудно на все дивишся!

Але ж відразу після цього дошкульного зауваження очі її потепліли і набрали якогось п'янкого запаморочливого виразу, після чого вона їх на мить замружила і знову посміхнулась.

— Маємо ще час і на вино, — сказав він. — Якого сиру хочеш?

— Кисломолочного, — рішуче відповіла вона.

— Не французького?

— Звичайнісінького кисломолочного з житнім хлібом. Я дівчина проста і люблю просте життя: Ернста Віхерта читав? Треба прочитати. Позичу тобі його.

Собі він замовив камамбер, щоб хоч таким чином проявити свій власний смак.

— Шкода, — сказала вона, коли принесли сир. — Я ще так розраховувала сьогодні ввечері на поцілунок, та доведеться відмовитися.

І тут він дав себе спіймати.

— Треба було попередити. То я його не їстиму.

— Ідіоте, — сказала вона щиро. — Милий, дурненький мій Гансику-Пансику! Ну, звичайно, ти з'їси його увесь. Я наполягаю. Це все коштує гроші.

— Не називай мене Гансиком-Пансиком, чуєш? — проказав він і нерішуче приступив до камамберу, який ще не визрів. Єдиний недолік цієї, зрештою, розкішної вечері.

— Радій, — утішала Гедвіг. — Твої шанси на помилування зростають. Надалі замовляй тут тільки кисломолочний сир, він просто чудовий.

Програма кабаре йому не сподобалася. Була вона не настільки антикомуністичною, наскільки ті там у них антизахідними, проте вона не була послідовною. То глузували з невиправних екс-нацистів чи обжерлих «вундеркіндів» у такій манері, яка би там, на тому боці, теж непогано сприймалася б, а то знущалися над комуністами. Він теж сміявся з анекдоту про старенький «фольксваген», який обганяв найшвидші «мерседеси» та «ягуари», бо хитрий власник заклав на передні колеса американські шини, а на задні — російські, і «щойно росіяни рушають з місця, як мої американці просто не знають, як від них утекти...» Його роздратувала пародія на східнонімецьких прикордонників. Двоє штивних солдафонів вимаршировують як круглі ідіоти вздовж кордону зони і реагують на доброзичливі зауваження їхнього західнонімецького колеги. Проте, за спиною один одного вони по черзі дають жестами зрозуміти, що не можуть говорити, бо бояться, що напарник член партії. З чого тут сміятися, сердито подумав він. Чи ті тупаки мають принаймні уявлення, наскільки обережним доводиться бути?

Тут надійшов капітан.

— Там численний ворог з націленою на нас зброєю. Ми одні. Я вигукую: «Ура!» і кидаюсь на нього. А що будеш тоді робити ти, Шмідте?

— Я за вами, капітане!

— Чому?

— Бо якщо драпонете, то я за вами, капітане.

Гедвіг засміялася. Він побачив, як ритмічно здіймався під джемпером її розкішний бюст, і знову поклав пестливо свою руку на її. Його занепокоїло те, що вони не однаково думали, відчували не одне й те ж — що вона сміялася над тим, що його дратувало.

Не все торкалося політики і не все було актуальним. Була й пісня: вже стара пісенька, як було оголошено, про Новаків з Праги. Це була ціла родина, і всі вони марили далекими подорожами і далекими краями. Та тут прийшли нацисти, і вони змушені були втекти і розсіятись по всьому світові. А в тих далеких краях, до яких вони так прагнули, вони почали мріяти про Прагу, до якої вороття не було.

— Чому? — подумав Ленко. — Чому вони не можуть повернутися? Чи ж би і вони мали такого професора, який повчає, що повертатися не треба, що треба надіятися у вигнанні на те, що ніколи не настане?

І чи не через діяльність таких людців, як той професор, і він не може повернутися на батьківщину?

Наступив антракт, і вони трохи пройшлись. Можна було вийти в сад, та було надто прохолодно. Був уже кінець вересня.

— Як тобі? — запитала Гедвіґ.

— Навіть не знаю, — завагався він, — якось не дуже послідовно. Ніби і вашим і нашим. А за яку вони власне партію?

— За жодну, звичайно, — відповіла Гедвіг. — Вони просто за людей, за всіх Новаків на світі.

Цього він уже не міг збагнути, та готовий був її обняти просто за впевненість, з якою вимовила ці слова. І раптом, на якусь мить-другу, йому видалося, що бачить професора, всього в декількох кроках від себе. Щойно він краще розгледів обличчя, як зрозумів, що це хтось інший. Чоловік років п'ятдесяти, який через те, що вони стояли близько біля відкритих дверей до саду, дбайливим жестом поправляв палантин на плечах своєї дружини, за що вона йому вдячно кивнула. Це була жінка з уже посивілим волоссям. Двоє, які, очевидно, вже багато років одружені, які мають уже дорослих дітей або живуть для самих себе. Що, коли вона раптом утратить свого чоловіка? Професор теж одружений. Леонід ніколи не бачив його дружину, але ця жінка цілком могла зійти за неї. У всякому випадку це мусила бути жінка, яка багато пережила в роки війни і руху Опору. Яка знала, що таке роки страху і самотність, коли професор сидів у німецькому концтаборі. Яка розділила з ним вигнання і роки поневіряння й муки як переміщена особа в табірних бараках і бляшаних хатинках, перш ніж знову домогтися статків. Коли протягом половини життя розділяєш кохання і горе, то з'являється, мабуть, ця дбайлива ніжність та ласкава вдячність. І якщо такій жінці раптом забрати чоловіка, одним духом... Зранку він піде від неї, здоровий, нічого не підозрюючи. А повернеться неживим, вони попрощалися востаннє, востаннє виявили ніжність одне до одного. Так може статися в будь-яку мить, таке вже життя, нещастя трапляються будь-коли. Але те, що він має завдати професорові — це не нещасний випадок, це задум. Професор був засуджений на смерть, і він про це не знає. Час його пробив, Леонід визначений бути його катом...

— Прокинься, — сказала Гедвіг і штовхнула його. — Даю одну марку за твої думки... до того ж західну марку.

— Думаю лише про тебе, ти ж знаєш, — відповів він. — Нумо заходимо.

— Слухай, — сказав Борис. — Зброю перевезеш сам. Вважаю початковий план перевезення її дипломатичним кур'єром надто ризикованим. Звичайно, він безперешкодно пройде всі пропускні пункти, але там він змушений буде передати тобі її лише при першій нагоді, а ти сам знаєш, як за нашою дипломатичною службою стежать. Шанс, що вас побачать разом, надто великий, і нам тоді кінець, вибухне страшенний скандал.

— Він не мусить її передавати, — почав Леонід. — Ми можемо домовитися, що...

— Ні, — відрізав Борис. — Я більше нікого не хочу в це втягувати, бо це збільшить шанси на провал. Я про все домовився, і зброю ти перевезеш сам.

Він відкрив шухляду письмового стола і витягнув звідти пару бляшаночок.

— Ось вона.

Це були дві бляшаночки сосисок із Західного Берліна.

— В одній звичайнісінькі сосиски, з ними нічого не зробили. В другій — внутрішнє гніздо для зброї, десять таблеток та протиотрута. Вони абсолютно ідентичні.

Леонід узяв їх у руки. Важили вони однаково, і на них не було жодних слідів пошкодження. Він потрусив їх: обидві видали один і той же плюскаючий звук.

— Ти покладеш їх просто до валізи, на якесь логічно обумовлене місце. Не десь так, щоб вони лежали просто під рукою, але й не так, ніби хотів їх сховати. Митний контроль в аеропортах не надто строгий...

Леонідові це не зовсім сподобалося, але він поки що мовчав.

— Якщо тебе схоплять в Темпельгофі, скажеш, що декілька днів тому в казино в Східному Берліні до тебе заговорив іноземець, який запропонував тобі гроші за перевезення цих двох бляшаночок до Мюнхена, де ти їх в умовленому місці і часі маєш передати жінці, яку впізнаєш за домовленими прикметами. Якщо тебе затримають у Мюнхені, розкажеш цю ж саму історію, з відповідною зміною місця чи часу. Ось розроблена легенда. Вивчи напам'ять.

Леонід почав мовчки читати. Це були найпаскудніші відмовки, які годі вигадати. І ось така людина — твій шеф, і тебе хочуть позбутися так нісенітно. Коли ж щось трапиться, то вони — від гріха подалі.

— Чому хтось, хто летить із Західного Берліна до Мюнхена, бере з собою дві банки сосисок? — запитав він.

— Тому що умирає за ними, — відповів Борис.

Опиратися не було сенсу. Вони і так завжди знали все краще. Весь план був шитий білими нитками. Так було і раніше, але досі йому щастило. І досі від нього вбивства не вимагали.

— Пройдемо ще раз весь план, — сказав Борис.

І Леонід почав.

— Я лечу рейсом о пів на третю дня від Темпельгофа до Мюнхена під прізвищем Георга Геннінга з Дюссельдорфа...

— Про Геннінга все запам'ятав? Дату, місце народження, місце проживання, його середовище, біографію?

— Так, — відказав Ленко. Заучуючи напам'ять, вони пройшлись по біографіях, деталях та місцях, які з ними пов'язані, проте якщо допущена буде помилка, то все, очевидно, піде непередбаченим шляхом.

— Продовжуй.

— В готелі зареєструюсь під прізвищем Геннінг, під цим прізвищем повернусь назад.

«Якщо вдасться повернутися», — подумав він.

— Для самого... е ...заходу я сховаю паспорт на прізвище Геннінг в кімнаті готелю, а з собою візьму паспорт на прізвище Фагель. Якщо мене з ним затримають, то поясню, що подорожую по Західній Німеччині, бо хочу познайомитись зі всім своїм фатерляндом.

— Так, це їм сподобається, — підтримав Борис. — Вони мають слабкість до своїх братів зі східної зони. Тому найкраще мати при собі східнонімецькі документи. І продовжуй твердити, що ти невинний. В паспорті Фагеля проставлені печатки прикордонних КПП, ніби ти звичайним шляхом в'їхав до Федеративної Республіки через пропускний пункт. Де і коли це було?

Леонід знав це. Він знав усе, і йому стало від цього погано.

— Завдання... необхідно виконати в будинку за адресою Штігльмайєрплац, 12, де розміщені відділи редакції «Вільного українця». Я намагатимуся зустріти професора зранку на сходах, коли він ітиме сходами до свого бюро. У випадку, якщо мене затримають, поясню, що шукаю зубного лікаря, який у цьому ж будинку має практику. Якщо ж мене розкриють зі зброєю, поясню, що знайшов її щойно на сходах і підняв. Якщо мене затримають після замаху, то скажу, що поспішав на допомогу незнайомому чоловікові, якому стало погано. Відразу ж після виконання замаху позбудуся зброї, спалю паспорт на прізвище Фагель і під прізвищем Геннінг повертаюся до Берліна через Франкфурт. Якщо з'ясується, що операцію неможливо виконати, то повертаюся не пізніше як через десять днів.

— Немає сумніву, що вона вдасться, — переконливо додав Борис.

2

Кнайпа була на розі погано освітленої вулиці. Трохи далі, за заржавленими садовими решітками, височіли вигорілі кістяки розбомблених будинків, споруджених у минулому столітті. Віконні отвори внизу були замуровані, а ті на верхніх поверхах були темні і чорні, як виштрикані очі. За мурами, посеред порослих травою руїнних звалищ, острівками здіймались будинки, в яких мешкали люди. Над старою кнайпою теж було декілька відремонтованих поверхів.

Леонід зайшов у кнайпу, бо вона видалася йому оазою світла, тепла та гостинності посеред похмурого, безрадісного довкілля. Зрештою, шукати йому тут було нічого. Але вечорами центри західних міст справляли на нього гнітюче враження, навіть якщо він і знав місто добре. Крамниці вже були зачинені, вітрини його не цікавили, а перехожі чомусь видавались йому ще відлюдкуватішими, ніж удень. Тоді його тягнуло в бічні вулички, тихші й темніші. Тут усе скидалося більше на міста в зоні, було більш звичним.

А якщо відверто, то треба визнати, що робив це також тому, щоб упевнитися, що за ним немає хвоста. Він сам собі признавався в цьому неохоче, але це була правда. Звідси цей ляк, коли чув за собою кроки, інколи й смертельний страх, коли чув за собою авто. Тоді йому хотілося назад на людні вулиці з освітленням. Бо там були люди, які могли стати свідками і які були таким чином його захистом. Наважитись прийти у це небезпечне відлюддя було ніби докором самому собі, а потім його роздратовувало й те, що таки нічого не траплялося, що перелякався надаремно. Тоді, коли почав накрапувати дощ, кнайпа видалася йому затишним притулком. Тут можна було і повечеряти, а позаяк було пізно, то замовив те, що залишилося: гуляш. Коли його подали, то вже пошкодував — він був нікудишній.

Двері відчинилися, і Леонід звів погляд. Він завжди дивився, хто заходив, коли сидів десь. І завжди волів сидіти десь у кутику, захищеним зі спини, якщо так сказати. Це було дурне, він знав це. Справа в тому, що це мало що дає, проте відвикнути не міг. Було видно, що це звичайні відвідувачі: троє літніх жінок, закутані у хустки. Виявилося, що ті за шинквасом та дехто з відвідувачів цю трійцю знали, бо щиро їх привітали. Вони не змокли, отож дощ, очевидно, перестав. Вони скинули свої хустки, які виявилися розрізаними вдвоє коцами, і він побачив, що це музиканти. Двоє грали на гітарах, а третя дістала зі старого, з протертими краями футляра скрипку. Грали вони не дуже добре, проте й не погано, а обидві гітаристки співали ще напрочуд сильними голосами, які використовували ощадливо, бо щойно відвідувачі починали підспівувати, як вони самі змовкали. Це були давні, популярні пісні, такі як «Верескова троянда» та «Стрілецька Ліза». Навіть Леонід знав декілька з них, хоч і не підспівував. Скрипалька теж не підспівувала. Вона нагадувала йому Гедвіг, і то навіть дуже. Важко було сказати, чим ця літня жінка, якій було вже далеко за шістдесят, скидалася на молоду дівчину, якій заледве двадцять, але вона була подібна до неї. Вона була колись без сумніву дуже вродлива, власне, була й досі вродлива і напевне знавала кращі дні. Леонід, власне кажучи, не міг зрозуміти, чому вона належала до цього тріо, бо її гра на скрипці, яка, зрештою, і так нічого не важила, майже губилася в гучному співі. Але під час третьої пісні вона пішла збирати гроші, і він зрозумів чому. З них трьох вона була найбільш шляхетна, дама з класом на декілька порядків вищим, ніж у тих двох, і мало хто зміг би їй відмовити або відбутися дрібними. Вона майже не дивилася на відвідувачів, коли, ледве чутно кажучи: «За музику, будь ласка», простягувала горнятко для грошей. Вона, власне кажучи, обдаровувала їх поглядом тільки на якусь мить, коли щиро і сором'язливо дякувала.

Леонід дозволив забрати залишки гуляшу і замовив пиво та подвійний бренді. Двері відчинилися знову, і до кнайпи заскочило ще декілька відвідувачів. Надворі тепер періщив дощ, і Леонід почув, як одна з жінок тихо зойкнула. Тепер вони не зможуть піти зі своїми інструментами, отож їм нічого не залишилося, як знову заграти, і вони заспівали «Краплини дощу» та «Прощавай, мій милий Берлін», а він знову поринув у роздуми. Чи ж би вони були з Берліна? Йому важко було це визначити, і коли вони заспівали про «Старигана Петера», то подумав, що вони з Мюнхена. Йому захотілося почастувати скрипальку випивкою і запросити її за свій столик. Але без тих двох інших нічого не вийде, а якраз їх він бачити не хотів. Тільки цю сиву, як голубку, скрипальку з втомленими, засмученими очима. З нею якраз би погомонів, хоч не знав і про що. Хіба-що запитав би: «Вас часом звати не Гедвіг? А Берлін знаєте? Я так туди хочу». Або сказав би: «Я когось знаю, хто дуже до вас подібний...» Скрипалька виявилась тією єдиною, з ким би поговорив. Але і то не посмів би признатися: «Я тут, щоб убити одного чоловіка. Він нічого мені не заподіяв, навіть не знаю, чи взагалі комусь щось заподіяв, бо не знаю його, хоч декілька разів за ним стежив. Вони не знали, де він мешкає, а я вистежив. Це моя робота. Та я не знав, навіщо воно їм. Я не знав, що маю його вбити. Тепер мушу. Ранками я на нього чатую. Це моє завдання. Ночами я через це погано сплю, та зранку приймаю таблетку і знову займаю свій пост. Вже двічі він не приходив. Я знаю його будинок, можна було б піти туди. Шанси були б там ліпші. Але я дотримуюсь інструкції. Я маю надію, що він ніколи не прийде, принаймні хай тиждень не показується. Я чекаю точно до одинадцятої і йду тоді геть. Я вже прийняв дві таблетки. Залишилось ще вісім. Ще досить багато, чи не так? Ще вісім днів. Тоді зможу повернутися. Невже йому пощастить? Сподіваюсь, що він не прийде. Ви можете це зрозуміти? Так, я сподіваюся, що він не прийде». Звичайно, це — безглуздя. Ніколи він такого не скаже, хоч і буде геть п'яний. Але йому так хотілося, щоб ця літня жінка сіла за його столик. Просто так, щоб погомоніти, подивитися на неї та погладити її руку... можливо, навіть поцілувати старе, зморене обличчя, можливо, навіть і трошки поплакати і сказати: «Вибачте... не звертайте уваги... я просто п'яний». Та він не був п'яний, для цього треба було більше випити.

Піднявши чарку, він замовив ще один корн і відразу ж захотів замовити по чарочці для музикантів, та низькорослі чорняві молодики, які сиділи трохи далі, випередили його і вже запрошували жінок за свій столик. Це були угорці, тепер він їх розчув, хоч здогадався про це з їхньої зовнішності. Він глянув на скрипальку, як ревнивий школярик на предмет своєї закоханості. Вона трошки відкинулася на спинку стільця, можливо, тому що було надто тісно, щоб спертися ліктями об стіл, чи тому, що хотіла дотримуватися певної відстані. Леонід побачив, як вона на мить утомлено заплющила свої великі гарні очі. Якраз тут до неї заговорив один із угорців, який, очевидно, став прохати, щоб вона дала йому свою скрипку, яку вона спочатку навіть з рук не хотіла випускати. Тоді втрутились інші жінки, і вона з явною неохотою підсунула до нього футляр. Він відкрив його, видобув з пошарпаного оксамиту інструмент і почав його наладжувати. Тоді покрутив смичок. Який позер, роздратовано подумав Леонід. Здавалося, що молодик хоче продемонструвати, що жінка не дуже справляється зі своєю скрипкою. Проте, коли скрипка затягнула пісню, то зазвучала так, як давно вже не звучала або взагалі ще не звучала. Він заграв «Csak egy kis leány van a világon...» Дехто з угорців почав неголосно підспівувати: «Є тільки одна дівчина на світі, це — ти, моя голубко, моя трояндо. Не може бути, щоб Бог мене не любив, якщо він дарує тебе мені». Скрипаль став посеред кафе як циганський барон, розхитуючи в такт гнучке тіло. Пролунали оплески, чого не бувало досі. Скрипалька пригубила від келиха і знову з заплющеними очима відкинулась у стільці, зараз вона виглядала ще старішою і втомленішою. Інший молодик узяв гітару, і тепер разом удвох вони заграли запальний, віртуозний «Szép а rózsam». Хлопці виявилися класними професійними музикантами, проте не тільки це було головне. Згадуючи минулорічне повстання в Угорщині, здавалося, щось гонористе, щось задирливе промовляло в угорцях: «Це ми зробили і зробимо ще раз, а вам це не до сили, жодному із вас». Принаймні у Леоніда створилося таке враження, щось було в них завзяте і відчайдушне одночасно. Можливо, вони взагалі не билися в Будапешті і, видавалося, що вони жалкують, що не загинули, що хочуть відшкодувати свою неучасть у повстанні. Проте ці були в доброму гуморі. Вони безтурботно засміялися, коли обидва музики почали збирати гроші, пожинаючи заслужений успіх.

Літня скрипалька участі в цьому не брала, вона собі сиділа, Леонід зрозумів, що вона з іншого тіста. Йому кортіло поспілкуватися з нею, посадити за свій столик тільки її і не наразитися при цьому на відмову. Та відвідувачі-німці, оплативши ту музику, почали замовляти німецькі пісні, так що жінкам знову довелося заграти. Тепер уже майже всі почали підспівувати, і Леонід відчув себе ще самотнішим. Страхітливе опудало, яке обслуговувало його столик, мавпувата жіночка на кривих ногах, наблизилася до нього, витанцьовуючи з пляшкою бренді в руках, щоб знову наповнити його чарку, притулилася до нього своїм повним бюстом, мугикаючи: «Просто під стіною, просто під стіною...»

Раптом йому все осточортіло. Вибір був або негайно піти геть, або до безтями напитися. Угорці тим часом розгулялися. Один з них у ритмічному супроводі вистукував ножами по столі, тарілці та пляшках. Виходило непогано. Другий, який належав до циганської еліти, поклав перед собою гітару, і, водячи по струнах келихом, імітував звуки гавайської гітари.

Навіть літня скрипалька розпочала тепер розмову з одним із чоловіків, і це вразило його і роздратувало одночасно. Чи він уже такий сіромашний, що почав ревнувати стару бабу до чолов'яги, який до неї забалакав?

Він осушив чарку до дна і підійшов до буфету, щоб заплатити. Він не мав терпцю чекати за столиком, власне кажучи, йому вже почало здаватися, що і так надто довго чекає, поки його розрахують. Знову затягнули пісню, і коли виходив, до нього долинуло: «Дні юності чудові, не вернуться вони...»

З

Спогади його не покидали. Він уже був у готелі, у своїй кімнаті. Коли роздягнувся і прийняв душ, то почав себе щоразу ловити на тому, що або насвистував, наспівував, або вторував подумки:

Тож скажу ще раз: Дні юності були чудові, Дні юності були чудові, Не вернуться вони...»

Інстинктивно він ужив минулий час. Що за сентиментальний абсурд! А ще безглуздішим було те, що й досі відчував ту юність, яка промайнула, яка була чудовою попри все. Йому стукнуло двадцять шість, життя ще було попереду, воно ще могло йому дати все. У всякому випадку, поки що воно йому не дало нічого. Разом із тим почав визрівати здогад, ні, мало не впевненість, що все гарне в житті вже позаду і ніколи не повернеться.

Не вернуться, не вернуться вони, Чудові дні моєї юності...

Якесь божевілля! Що ж такого гарного було в його юності? Його найранішні спогади, ще живі, все ще свіжі, були про те, як батька били чужинці в уніформах, як той упав побитий, а по обличчю стікала кров. А він, хлопчик, якому ще не виповнилося і три роки, верещав зі страху. Мати взяла його на руки, притулила до себе, щоб він цього не бачив.

Це були поляки. Щось сталося тоді в їхньому селі. Школа вчителя Грушки загорілася, бо там була українська бібліотека, казали люди. Чоловіків забрали з собою на критих вантажівках. Його батька теж. Та через декілька тижнів він був знову вдома.

Це були поляки. Потім були росіяни, тоді німці і знову росіяни. Була війна, окупація, голод, страх і жорстокість. Та все ж це були дні його юності, які вже ніколи не вернуться. І вони були таки чудові, хоч він не усвідомлював цього, бо сподівався, що чудове в його житті ще прийде.

Тепер, уже згодом, ті часи видалися надійними і безпечними, непоганими і приємними. Згадалося тепло вогнища, коли промерзлий аж до самих кісточок вертаєшся знадвору. Запахи борщу і смаженого м'яса, свіжоспеченого хліба або медівника — незабутні, можливо, тому, що вони з тих нужденних років. Соняшникове насіння — ласощі днів його юності. Сонце над пагорбами родинного краю, загадково казковий настрій лісу, в якому грався, ніжні переспіви річки. Недоступність старенької низенької хати, коли надворі сошею гримотіли колони ваговозів, гуркотіли двигуни і лунали чужі голоси, коли вночі високо в небі чутно було гудіння літаків або вдалині гуркіт артилерії. Оксамитовий ніс коня, тепла, непіддатлива і водночас м'яка козяча шкура. Свою руку в батьковій, коли вони пробирались через високі сніги. Спогади без значення, проте вони, немов той попутній вітер, як та медовуха, незапам'ятні і щирі, що дозволяють вдихнути аромат, скуштувати солодкого божевілля, відчути, як тепло розтікається по горлі аж до самого шлунку, а звідти — по всьому тілі...

Коли закінчилися дні його юності, він знав. Правда, тоді ще цього не усвідомлював. Він зрозумів, що опинився в пастці. Це його непокоїло. Як із неї вибратися? Те, що дні юності минулися, і саме тоді, і що вони були таки чудові, він усвідомив щойно тепер.

Йому було дев'ятнадцять, і він учився у Львові. Додому їздив щотижня, а то й двічі на тиждень. Їздив по харчі, бо тітка Іра, у якої мешкав, не могла на нього настачити, їй самій їх бракувало. Ще тепер згадував ті клунки, які йому збирала мати. Як часто їй вдавалося сховати туди щось смачненьке, що захоплювало його зненацька, коли розгортував їх. Власне кажучи, харчів йому в ті часи не бракувало, бракувало грошей, тільки грошей.

Удома було скрутно, надто скрутно, щоб вивчити його, щоб утримувати його. Треба було таки йти працювати і заробляти гроші. До того ж він підозрював, що вони тратили гроші на партизанку. Що вони віддавали харчі тим, хто ховався по лісах, що допомагали їм як тільки могли, це він знав. Та при цьому, мабуть, не обходилося і без грошей. А йому грошей бракувало завжди. Він був найбіднішим студентом, якого тільки можна уявити, і через брак грошей не міг собі нічого дозволити. Зрозуміло, що з цих мізерних кишенькових, які отримував, він ці поїздки оплатити не міг. Тож переважно не брав квитка. Багато студентів, зрештою, і не тільки студентів, їздили в ті часи зайцем, а його перевага була в тому, що їхати було недалеко, якихось двадцять кілометрів. Перевірка в поїздах не бентежила зовсім, треба було тільки дивитись, де більше пасажирів і в який вагон сідає кондуктор. А в ті часи поїзди були напхані напхом. Пошарпані темні вагони з забитими фанерою вікнами. І нікого це якось не турбувало. Вийти біля села було дуже просто, тільки під час прибуття поїзда на вокзал у Львові треба було трошки пильнувати. Та в ті роки там був безлад, багато руїн, повним ходом ішли ремонтні робота і переважно завжди було метушливо. Позатим виробилися певні навики.

Але одного дня його все-таки схопила залізнична міліція. Його повели до відділення. Якби були гроші, щоб відразу заплатити штраф, то нічого б, можливо, не трапилося. Та грошей він не мав, їх він ніколи не мав, принаймні досить. Вони все занотували. Вони ще дадуть про себе знати, сказали вони. Він тоді дуже занепокоївся тим, чим ця витівка закінчиться. Тільки він тоді не знав, що вона коштуватиме його юності: «Дні юності чудові, не вернуться вони...» Через декілька днів за ним прийшли.

Був вечір. Тітка його гукнула, перед ним стояв чоловік у цивільному, який показав йому посвідчення залізничної міліції. Леонід мав пройти з ним до відділення. Там він зачекав, поки його запросили до капітана Кірповського.

Це був сорокарічний чоловік з міцною масивною головою, з лисим, гладким черепом, з виголеним аж до синяви квадратним підборіддям. Очі, які дивилися спокійно, пильно, без тіні цікавості, немов уже бачили все. Це був чоловік... чоловік, якому боязко було довіритися. Але раз уже довірився, а, очевидно, рано чи пізно це траплялося з кожним, то залишалося сумніватися, чи вчинив правильно. Можливо, йому довірялися зі страху, з надією на те, що він виявить доброзичливість.

Звичайно, тоді такі думки йому до голови не приходили. Він був трошки переляканий, не дуже, так собі, його лякало те невідоме, яке нависло над ним. Можливо, той штраф, який поставив би в скрутне становище його та батьків, якщо не спроможні будуть його оплатити. Можливо, його навіть і виключать з вузу. Разом з тим він не міг повірити, що через таку дрібницю, що її роблять багато хто, таке можливе взагалі. Допікала його ще прикрість через той переполох — забрати його, неначе скоїв бозна-що.

Кірповському він не був рівня. Допити... а що він знав про допити? Що роблять школярі і студенти, коли їх запитують? Намагаються відповісти якомога краще, щоб показати, що вивчили і засвоїли матеріал. Дають відповіді, які задовольнили б екзаменатора. Двох балів він не добрав свого часу, коли поступав на медичний факультет. Мова вже не йшла про якісь помилки, коли б він одну чи дві відповіді сформулював більш чітко, то пройшов би, і то при конкурсі тридцять чоловік на місце. Якраз стільки забракло, щоб пройти на медицину. Ось як важливо дати грунтовну відповідь.

Він сидів проти Кірповського, як сама невинність, давав відповіді, які мали засвідчити, що він щирий молодий радянський громадянин, який жалкує, що так учинив, що вчинив це насправді вимушено, не усвідомлюючи серйозності. Що тут казати? Дев'ятнадцятирічний юнак проти досвідченого співробітника органів. Кірповський продовжував курити, спокійно й уміло ставив свої запитання, роблячи нотатки. А він розповідав про те, як воно там у них удома, чим займається батько, що має ще двох сестер, що вивчає хімію в педінституті, що вже на третьому курсі, що мріє стати вчителем і скільки грошей йому дають з дому. Скільки разів проїхав зайцем. Повністю брехати він не осмілився, так само як і сказати всю правду.

Тепер, згодом, він уже розумів, що ті запитання і відповіді переслідували зовсім іншу мету, ніж вимагала формальність, і що Кірповського не цікавила така дурниця, як штраф залізниці за несплату проїзду, що він промацував його сильні та слабкі сторони, випробовував, чи спроможний він чинити опір, вивчав його інтелект та самовладання і, окрім того, плекав у ньому стан залежності, який викликав тривогу, ляк і разом з тим спонукав довіритися, а не боятися.

Коли розмова закінчилася, а тривала вона недовго, заледве півгодини, він так і не збагнув у чому річ, і неспокій огорнув його, як ніколи перед тим. І це входило у гру. Не можна було сказати, що Кірповський був щирим або нещирим. Це був чоловік, якого Леонід так і не розкусив, принаймні не дев'ятнадцятирічний Леонід — доросла дитина, яка не зрозуміла, що тепер дні юності минулися назавжди.

Він дасть ще про себе знати, заявив Кірповський.

Він подумав — повідомленням про штраф або повісткою. Та через декілька днів за ним прийшов той самий міліціонер.

— Чортибатька-що! — пробурмотів дядько Марко, який саме був удома. — Таку бучу зчинили через таку дурницю?

— Я теж гублюся в здогадках, — тихенько відповів він, боячись, що міліціонер у коридорі його почує.

Справді, і чого вони від нього хочуть? Якщо зчиняти таку тяганину через усякого зайця, то доведеться їм усю Червону армію ввести до складу залізничної міліції. Такий простакуватий, він тоді ще вірив, що має справу з залізничною міліцією.

Капітан Кірповський виглядав грізнішим, ніж минулого разу, залишаючись таким же холодним, діловим — проте за цією байдужістю відчувався рішучий осуд, тож хлопець перелякався дужче, ніж минулого разу, і дужче прагнув примирення і довіри.

— Я отримав про тебе детальну інформацію, — почав Кірповський і постукав пальцем по справі, яка лежала перед ним.

Справа? Завели цілу справу через таке незначне порушення?

— Твої справи кепські!

Капітан глибоко затягнувся цигаркою, неквапно випустив густу хмару диму, яка, здавалося, привертала його увагу більше, ніж сам Леонід.

Бога ради, що він має на увазі?

Вони замовкли, аж поки хлопець — його губи раптом геть пересохли — отямився і запитав:

— Що...що ви маєте на увазі?

Тоді Кірповський подивився на нього холодними, бездушними очима ката.

— Бусівка! Осередок опору. Сім'я Свободи...? Націоналісти найневиправнішого гатунку!

Його наче струмом ударило. І враз охопило глибоке почуття безпорадності. Ось воно що. Боже, Боже!

— Володимир Свобода, — зачитав Кірповський. — Це твій батько, чи не так? Вже в 1934 році заарештований польською поліцією у підозрі за націоналістичну пропаганду. У 1938 році ув'язнений в польський концтабір Береза Картузька за підривну діяльність. Підозрюється у колаборації з фашистами...

Леонід похитав головою. Це неправда! Його батько був антифашистом з самого початку, а його рідний брат, вуйко Василь, були фашистами... Але ці звинувачення... звалили його немов удар. Він відчув себе як на рингу, його атакували, і він не знав, як захищатися, супротивник накинувся на нього, добиває його, йому захопило дух, сили покинули його, і ноги підломилися.

— ...виступав таємно проти колективізації. Підтримує контакти з бандитами, які переховуються в околицях Бусівки. Існує підозра, що у листопаді минулого року декілька тижнів переховував пораненого ад'ютанта так званого генерала Тараса Чупринки і допоміг останньому втекти. Підозрюється і в тому, що...

Слів він уже майже не чув. Він згадав той мішок, який приготував батько, мішок з сухарями на той випадок, коли за ними прийдуть. Всемогутній Боже, людей відправляли до Сибіру за справи в сотні раз невинніші. Скількох тільки з їхнього села! З ними покінчено, ось чим закінчились їхні глупі, безглузді затії!

— Катерина і Мар'яна Свобода. Це твої сестри, чи не так? Виступають зв'язковими для повстанців і допомагають їм харчами. Мар'яна Свобода під час останньої чистки у лютому зникла на декілька днів з Бусівки. Підозрюється в тому, що попередила бандитів про прибуття до району загонів міліції та спеціального загону. Мар'яна Свобода теж... Що таке? Тобі недобре?

Вони знали все, геть усе! Вже давно, вже дуже давно він мав відчуття, що те, що вони робили в Бусівці і по всій Західній Україні, є абсолютно безглуздим, таким собі дитячим хрестовим походом, катастрофічний кінець якого не за горами. І раптом він ніби насправді побачив їх маленькими дітьми — батька, матір, Катерину і Мар'яну, Ростислава і Дмитра, — маленькими дітьми, що бавляться біля підніжжя пагорба, завзято і поважно, геть захоплені своєю простодушною грою. І він бачить те, чого вони собі не були свідомі. Пагорб розриває тріщина, дерева похилились, грунт почав зсуватися і ось-ось розчавить їх, змете їх, немов ніколи їх і не було. Діти, легковірні діти! Вони ж бачили, як не одного забирали, вони все приготували, навіть мішок із сухарями, які час від часу міняли. Все на той випадок, коли за ними прийдуть, чи вдень, чи вночі, проте потайки надіялись, що їх це мине.

Їх охопив неспокій тоді, коли наважилися переховувати пораненого, а коли тому стало краще, то переправили його у безпечніше місце і подумали тоді, що все минулося. Але все тут є, все у цій справі! Можливо, органи довідались про це згодом, але їм це було відомо, або вони про все здогадувались. Вони багато чого знали про батька, Катерину і Мар'яну, а те, чого не знали, про те могли здогадуватись. Та найстрашнішим для Леоніда було те, що вони все знали і не вжили жодних заходів, не кинулись до своїх автомашин і не помчали до Бусівки, не схопили слухавку, щоб віддати наказ про арешт, а продовжували спокійно і пильно сидіти за своїми столами, як ті павуки у павутинні, як ті коти перед мишиними норами. І це зайвий раз справило разюче враження, посвідчило, що опір безглуздий.

Тепер, уже згодом, він розумів, що все було зовсім не так. Єдине, що Кірповський при першій зустрічі про нього знав чи, може, здогадувався, — це те, що вони, як майже всі місцеві люди, могли бути націоналістами. І вже лише тому він вважав за доцільне взятися за справу залізничної міліції, і головне, про що він захотів дізнатися під час попередньої розмови, було те, чи з Леонідом узагалі можна мати справу, чи вдасться зіграти на його почуттях, викликати на розмову. Щойно тоді вони завели справу, тому що Кірповський вирішив, що Леонід надається до тиску. Лише з часом він зрозумів, що саме Кірповський безпомилково у ньому такого знайшов. Ніби прочитав це у характеристиці на себе для службового користування, яка його і прирекла: «міцно прив'язаний до родини, проте в їхні ідеали вже не вірить».

Він і не міг у них вірити. Найперші, свідомі спогади були про те, як побили батька. За віру, за ілюзії. За них б'ють, кидають до в'язниці і вбивають. Через них на все життя залишаються злидарями, розтринькуючи свої сили, помисли і талант на справу, що приречена. Через них билися поляки з українцями, поки не знищили і тих, і тих. Вони мріяли, щоб німці перемогли росіян, щоб врешті зазнати поразки на Заході, як це було під час першої світової, з тією різницею, що на цей раз Україна здобуде в цій війні незалежність. Щоб після сотні років ярма під росіянами та австрійцями, поляками та угорцями, після стількох повстань та поразок нарешті стати вільними, як це вдалося полякам та фінам, естонцям, латишам та литовцям під час минулої війни. Їхня Україна стане однією з наймогутніших і найбагатших країн Європи, і хоч була вона злиденна, але залишалася єдиною об'єднаною їхньою любов'ю. За ідеали гинули десятки тисяч, за них потрапляли до концтаборів, за них вмирали в камерах для допитів та йшли на розстріл, як і мільйони їхніх попередників. І вони співали «Ще не вмерла Україна» та партизанський гімн. Нескінченними були колони рабів, яких гнали на Захід, геть від рідної України, нескінченними були колони ув'язнених і депортованих, яких гнали на Схід, до Сибіру, до Казахстану, геть від рідної України... А вони все співали «Ще не вмерла Україна». Але вони погинули. А Леонід хотів жити. Він хотів вивчитися і дістати роботу. Хіба це багато? Жити в спокої, читати книжки, слухати музику, ходити до театру? Мати пристойний костюм, а коли одружиться — кімнатку, в якій можна було б жити без мішка сухарів напоготові. Поживно харчуватися, ходити в кіно, а вночі спокійно спати без страху. Хіба це багато? Він про це ніколи нікому не говорив. А навіщо? Де і так зрозуміло. Вдома вони вірили в свою Україну, як вірили в Господа. Ні в те, ні в друге він не вірив, вже з середньої школи не вірив. Говорити про це було безглуздо. Сказати, що він накинувся безоглядно на шию новій вірі, було б не правда. На думці він мав своє. Та треба зізнатися, що стара віра в ньому була вже підірвана. Якраз Кірповський це зрозумів і почав на цьому грати. Зненацька стати перед фактом погибелі — це шок для дев'ятнадцятирічного хлопця. Стати свідком руйнації майбутнього, як свого, так і рідних, досить жорстоко, до того ж і це переконання в тому, що опиратися надаремно, не має сенсу. І він спробував урятувати те, що ще можна було врятувати, але всі його спроби виявилися марними. Наостанку Кірповський сказав, що є лише один шанс врятувати себе та родину. Йому дали на вибір: або співпраця і спокійно продовжувати навчання і таким чином оберегти рідних, або — до в'язниці, а батька, матір, Катерину і Мар'яну на Сибір. Все залежить тепер тільки від нього і тільки від нього. Йому дали цей шанс, ніби якусь велику ласку, яку слід розцінити як поступку його впертій вдачі. Все тепер залежало від нього, він повинен прийняти рішення. А йому було дев'ятнадцять — цьому дитяті у гніві, наївному, хисткому, охопленому панічним страхом.

Було ясно, чого хотів Кірповський, проте висловлювався він туманно, ввівши Леоніда в оману: те, що Леонід повинен зробити, це ніяка не зрада.

Так воно почалося. Він не дуже хотів погодитися, проте вибору не мав. Леонід чудово розумів, що Кірповський таким чином матиме над ним ще більшу владу. Того вечора, коли повертався додому, він подумав, що, можливо, Кірповський вимагатиме від нього все більше й більше. А що робити? Втекти до хлопців з лісу, яких частково вважав бандитами, частково такими, що їх ввели в оману, в успіх яких однаково не вірив? Це — смерть, самогубство. Вибору не було. До того ж, спочатку справа ніби обернулась на краще. Йому вже не треба було приходити до міліційного відділку, бо це могло впасти в очі. Якщо буде потрібний, то співробітник залізничної міліції дасть про це знати, коли перестріне його на вокзалі. Тоді він зустрінеться з Кірповським на приватній квартирі. Такий порядок не передбачав часті контакти, і йому видалося, що від нього вимагатимуть не багато. Нічого особливого в нього не випитували, так що докори сумління його не мучили. Чим скоріше буде покінчено з тим марним рухом опору, тим краще буде для всіх, щойно тоді його рідні будуть насправді в безпеці. Та незабаром Кірповський все частіше розпитував про групи руху опору, аніж про колгоспи, і Леонід розповідав усе, що знав, якщо воно не загрожувало його сім'ї. Він спокійно продовжував навчання в інституті, регулярно приїжджав додому, і ніхто не знав, що він став інформатором МГБ, як тоді називалася таємна поліція. Тільки через декілька місяців він отримав своє перше справжнє завдання. Очевидно, він тоді вже остаточно внутрішньо примирився зі своєю роллю, так що і не помишляв чинити опір. Кірповський його перехитрив.

4

— Слухай-но уважно, — почав Кірповський. — Мова йде про вбивство Лендика. Ти про це чув?

— Свого часу про це читав, — вагаючись, відповів Ленко, — та вже не пам'ятаю.

У ті часи у Львові скоювалося чимало політичних убивств, а вбивство Лендика сталося, напевне, рік тому. Навколо цього вбивства зчинився неабиякий галас, бо був досить відомий проросійськи настроєний письменник, і вбивство, як повідомляли газети, було здійснене по-звірячому. Письменника зарубали сокирою, а прислужницю задушили.

— Ось вирізки з газет, — сказав Кірповський. — Знайдеш там усі подробиці.

У цьому був весь Кірповський. Зрозуміло, що вирізки містили тільки те, що було подано до публікації. Всіх подробиць вони не містили. Справу і звіти органів Леонідові до рук не дали.

— Ми маємо всі підстави вважати, — продовжував Кірповський, — що вбивця Лендика переховується тепер у групі підпілля вашого району. Тепер ти мусиш довідатися, де саме. Ось тобі шанс почати все з чистої сторінки і врятувати свою родину.

— Що ви хочете, щоб я зробив? — запитав Леонід.

— Я хочу, щоб ти проникнув у це підпілля. Справу обставимо так, ніби хочемо тебе арештувати. Причину придумаємо. В певний час, який буде визначений, нагрянемо до мешкання твоєї тітки, а потім до тебе додому в Бусівку, щоб тебе затримати. На цей час тебе там не повинно бути. Тоді вони сховають тебе в підпіллі. Дмитро напевне захоче залишити тебе при собі, в іншому разі докладеш зусиль, щоб він тебе сховав.

Дмитро очолював боївку і був нареченим Мар'яни. Леонід декілька разів зустрічався з ним удома, і Кірповський про це знав.

— За нашими даними, вбивцю Лендика звуть Августином. Я хочу знати, хто і чому віддав наказ на вбивство, хто до цього причетний і як розгорталися події. Коли завоюєш їхнє довір'я, тобі це буде неважко довідатися. Як тільки отримаєш інформацію, одразу повертайся до Львова. Даю тобі слово — ми з тобою тоді квити і тобі дадуть спокій...

Тепер, тобто згодом, він розумів, що Кірповському йшлося про зовсім інше. А тоді він був ще надто зеленим. Він сперечався з Кірповським, той його заперечення спростовував, він пробував виставити себе жертвою примусу, проте сама думка відмовитися у нього вже і не виникала. Коли котишся вниз, то зупинитися вже неможливо.

Запахи села до нього долинули ще здалеку. Вечоріло, і холод згладив і смолисту синяву лісів, і знайомий запах садів, і пріснувато-солодкий дух снігу, який удень розтавав, а ночами ще підмерзав. Виразнішими були запахи гною та диму, які йшли назустріч із села. Підмерзлий сніг аж рипів під ногами. Ясний місяць стояв уповні, кидаючи чорну густу тінь. Тінь частоколу впала на дорогу, і постать його відбилась на ній зігнутим привиддям хижака за гратами. Далі першої хати села він не пішов. Собака його вже учула і розлючено загавкала, перш ніж Ленко встиг постукати. Роздався жіночий голос, який наказав собаці замовкнути і потім запитав: «Хто там?»

— То ти, Славко? — запитав.

— Так.

— То я, Леонід Свобода. Відчиняй. Хутко.

Щойно двері відчинилися, як прошмигнув усередину.

— Накажи собаці замовкнути! — прошепотів він. — Удома у нас є міліція?

— Не думаю, але вони приходили, — відповіла молодичка. — Яре, тихо, то свої!

— Дай мені чогось напитися.

Комедію ламати не треба було, бо таки пішки прийшов зі Львова і з самого ранку не мав ні трісочки в роті. Він почув, як вона босоніж почалапала по долівці. Налила йому миску козячого молока, яку жадібно випив.

— Ти голодний? — запитав старий Левко Андрусяк, який теж устав.

— Аж вмираю. З самого ранку нічого не їв.

— Приготуй йому щось, — промовив Андрусяк до дочки, яка вже почала поратися біля печі.

— Не хочу завдавати вам клопоту, — сказав Ленко. — Як тільки знатиму, що можу йти додому, то піду і вже там поїм.

— Облиш. Залишайся у нас. Вже і так запізно, щоб когось з дітей послати до вас. А якщо вони ще там, то одразу докумекають у чому річ.

Це було для них звичним ділом. Ніхто ні про що не питав, якщо хтось сам не хотів говорити. Він — один із них, його розшукували і цього досить. Досить, щоб його прийняти, щоб розділити з ним вечерю, щоб ризикнути заради нього своєю свободою, а то й життям. Коли поїв, його поклали спати біля старого Андрусяка. Місця було небагато, до того ж старий смердів. Найохочіше він ліг би біля Славки, та таких речей тут не пробачали. Від утоми він незабаром заснув.

Наступного ранку Микола, Славчин брат, пішов до дому Леоніда і приніс звістку, що Леонідові доведеться зачекати. За ним зайдуть увечері. Не думав він, що навіть тут, у Бусівці, люди стали аж такими обачними.

Мати приготувала щось виняткове — голубці. І він здогадався чому. Це мабуть востаннє, коли вона зможе їх для нього приготувати. Приправлені вони були не лише цибулею, сіллю та перцем, вони видихали любов, турботу і страждання. Вона готувала їх, а серце її краялось, всі помисли її були з ним, з її єдиним синочком. Важко було взяти себе в руки, щоб одразу не полетіти до Андрусяків, але треба було дочекатися вечора, тоді вона обійме його, можливо, востаннє. Якби ж хто знав, скільки вона пролила сліз, поки куховарила, добре, що не було Леоніда. Їй не хотілось, щоб він був свідком цього, а Катерина і Мар'яна тим часом крутилися по хаті, збираючи брата до лісу.

Леонідові стало стидно, що він збрехав, буцімто його розшукує міліція і що через це його рідні чекали облави, побоюватися якої було нічого. Це була чиста неправда, проте страшною вона була тим, що їх усіх таки могла чекати депортація. Тільки він міг їх від неї устерегти і врятувати, хотіли вони цього чи ні. Навіть якщо потім його через це і зненавидять.

Дмитро прийшов за ним тієї ж ночі. Все йшло, як передбачив Кірповський. Молодий рудоволосий велетень встиг непрошено пообіцяти Леонідовій матері, що буде ним піклуватися, тримати біля себе і оберігати. Виявити йому таку довіру — одна ганьба! Єдине, про що думав у цю мить: я їх врятую, обов'язково врятую. Все це розхвилювало і розчулило Леоніда дужче, ніж він міг удати. Він змушений був їх ошукати, проте він любив їх, саме тому, що так їх любив. Стали прощатися, і було видно, як мати стримує сльози, а батько перехрестив його, як і колись, коли Ленко ще був дитиною. Хоч Леонід вже давно у все це не вірив, він знав, що саме батько хотів цим показати, і це його зворушило. Мар'яна, яка поворкотіла з Дмитром наодинці в кошарі, захотіла їх трошки провести, та Дмитро заборонив. Ніч була зоряна. На мить вони затрималися у тіні хати. Дмитро, який був озброєний автоматом, витягнув тепер з кишені автоматичний пістолет і втиснув його Леонідові в руку. В хаті він цього робити не хотів.

— Бери, це «вальтер». Знаєш, як з нього стріляти?

Леонід кивнув головою.

— Тоді — вперед!

Криївка знаходилася глибоко в лісі і складалася з декількох підземних бліндажів. Переховувалась у ній тільки купка людей. Перебування в лісі переконало Леоніда в безглуздості опору сильніше за всі політзаняття та слова Кірповського. І чого ця купка домагається? Гаразд, це не весь загін, він розпорошений і збирається лише при потребі. І цей загін теж не весь рух опору, загонів багато, казав Дмитро. Але що залишилося від УПА — Української Повстанської Армії — від більше ніж двохсот тисяч вояків, про яких вони розповідали? Війська, яке тримало під контролем великі обшири краю і яке було в стані захистити населення, десь з п'ятнадцять мільйонів душ? Що залишилося від війська, яке відбивало масштабні наступи німецьких танків, артилерії та авіації? Це не збігалося з тим, що його вчили в школі про те, буцімто вони наймити фашизму. Вони ж розповідали зовсім інше, вони розповідали все не так, та він не мав бажання заглиблюватись у це. Що зосталося від цього всього за ці шість післявоєнних років? На них наступали і наступали, з року в рік. Цілі лісові масиви — спалені, цілі місцевості — евакуйовані, населення депортовано у Сибір, до Казахстану, врожай конфісковано або знищено. Вони розповідали жахливі речі. Але на Леоніда ці розповіді мали діаметральний вплив. Це все вони спричинили, вважав він. Біду і загибель для стількох людей, для мільйонів і навіщо? Заради справи, яка заздалегідь приречена? Яка безглузда бійня. Як довго вони будуть ще продовжити? Допоки не загине останній з тих сорока-п'ятдесяти мільйонів українців, що проживають у Радянському Союзі? Він мав їх просто за фанатиків. На мир і компроміс вони не підуть. Зрозуміло, що особисто їм вороття вже не було, та хіба через те мають усі і все загинути? Думки їхні були прямолінійні, і вони не відступлять ні на крок. Росіяни для них дияволи, а Москва — пекельне кодло.

— Але й наші часами теж допускалися жахливих учинків, — наважився якось Леонід.

— Ніколи, — почали вони його запевняти, а Дмитро, який рідко втручався у такі розмови, раптом глянув на нього допитливо.

— З чого ти взяв?

— Навіть не знаю, — відповів він, знизавши плечима. — Пригадую, як під час війни якось уночі польське поселення в Бусівці оточили, підпалили його і розстріляли всіх чоловіків та хлопців.

— Це справа рук «дітей Сталіна», — відказав запальний Федір. — Червоних партизан, це всі знають.

— Навіщо їм це? — запитав Ленко.

— А навіщо їх убивати нам? До речі, ми співпрацювали з Армією Крайовою, польським підпільним військом.

Леонід запитливо глянув на Дмитра.

— Що скажеш на це?

Дмитро дістав ножем з попелу декілька печених картоплин.

— Звичайно, вважати всіх наших без винятку героями та праведниками — це дурість. Всі вони люди, і різні серед них трапляються. А на війні все спливає, сміття теж.

Він дочистив картоплю і почав її перекидувати у своїх великих, покритих ластовинням і рудим волоссям руках. Картоплину ще годі було їсти або втримати в руках, бо була загаряча.

— Ти знаєш, що росіяни мали також спеціальні загони, які видавали себе за вояків УПА і які намагалися дискредитувати нас усіма можливими способами. Вони навмисне вчиняли злочини, які приписували нам. Я не хочу цим сказати, що і з нашого боку не могли трапитися жахливі речі. Ми всього-на-всього люди і теж здатні на таке після всього того, що ми пережили, але весь наш опір утратить сенс, якщо ми вдамося до тих злочинів, проти яких самі боремося. До того ж ми в цілком іншій ситуації, ніж вони. Наше завдання — не тероризувати населення, а в міру можливості захищати його. Ми б і не утримались, коли б через злочини позбулися підтримки і симпатії нашого народу.

— А ці ліквідації проросійськи настроєних? — наважився Леонід. — Взяти хоч би того, як його там звали, письменника зі Львова, якого зарубали сокирою...

— Він має на увазі Лендика, — підказав Федір і зневажливо сплюнув у вогонь. — Той підлий безбожник, який ані пальцем не ворухнув, коли його рідну жінку забрав НКВС та засадив за грати.

— А ми про це якраз у курсі справи, — втрутився Дмитро і обкачав картоплину сіллю, яка на шматку газети лежала посеред них. Сіль була сіра як земля.

— Це один із наших його ліквідував. Зрештою, ти повинен його знати, це — Йосип. Він частенько бував у вас удома. На різуна не виглядає, правда? Та Лендика вбили не за його проросійський настрій, не за те, що пописував такі брудні статейки, але за те, що був зрадником і провокатором, за те, що через нього були арештовані і замордовані патріоти. До того ж існувала велика небезпека, що його діяльність може стати ще більш фатальною. І це була реальна небезпека.

— Гм, — вагаючись, розпочав Леонід. — Я не знав цього, та чи треба було робити це аж так...чи не було там часом ще й жінки, яку задушили?

Вони повністю йому довіряли, — адже він брат Мар'яни, — що навіть це запитання не викликало підозри. Дмитро зосереджено доїдав картоплину і взявся чистити ще одну.

— Лендик, як і більшість таких осіб, був під постійною охороною. Перед будинком постійно чергувала міліція, та один із наших був студент, який теж пописував і часто заходив до нього у гості, щоб буцімто поговорити про літературу та щоб обговорити свої вірші. Насправді ж, мав завдання підтримувати контакти з Лендиком. Коли ж ухвалили рішення усунути Лендика, то студент спочатку не захотів з нами співпрацювати. Щойно коли дізнався чому і чому якомога швидше, то погодився. Міліціонер, який стояв на посту і який знав студента як постійного відвідувача, пропустив його без усякого разом з Йосипом, якого, до речі, тоді звали інакше. Вони знали заздалегідь, що не мають права піднімати шум і не зможуть застосувати вогнепальну зброю. Тому Йосип мав під плащем сокиру. Вони переговорили з Лендиком і зачекали, поки служниця принесе чай і піде собі геть. Тоді студент мав зачитати свій новий вірш і попросити, щоб Лендик зачинив вікно. Щойно Лендик повернувся до них спиною, як Йосип схопив сокиру, яка лежала під плащем на ліжку, і вдарив його. Він вмер від першого ж удару або принаймні знепритомнів, та, щоб абсолютно впевнитися, Йосип ударив його вдруге по шиї. Я знаю, що це мерзенно, та більш бридким може бути живий небезпечний зрадник, який буде зраджувати далі...

Здавалося, що картопля Дмитрові більше вже не смакує. Він потер свої великі руки, оглянув їх, ніби на них кров, голос став беззвучнішим, і він продовжив: — І тоді все пішло не так. Вернулася служниця, вона завжди залишала їх наодинці, після того як приносила чай. А цього разу вона повернулася. Можливо, щось почула, можливо, прийшла про щось запитатися чи щось принесла. Вони почули, що вона повертається... а решту можна зрозуміти, якщо знаєш, що хлопці не були холоднокровними вбивцями, якщо знаєш, що таке — вбити людину, навіть найбільшого негідника, і то не в бою, а таким ось чином... коли ти дивишся на нього, дивишся йому в очі, чуєш його голос і знаєш — ось зараз я це зроблю, тепер я мушу, тепер! І не стріляти, так собі натиснути на курок, а так, що сам відчуваєш, що робиш...

Він спробував скрутити махорку, та вийшло це незграбно, так що газета тріснула і дорогоцінна махорка посипалась на долівку. Він думав про щось інше, про щось таке, що пережив чи сам скоїв і що досі вважав жахливим.

— Вони почули її ходу і втратили самовладання. Як тільки вона увійшла, Йосип схопив її за горло і прошепотів до Ста... до студента, щоб той дав мотузок. Але хлопця знудило настільки від того, що побачив, що і кроку не міг ступити, його тільки нудило. А Йосип потягнув за собою жінку до ліжка, на якому лежали плащі, бо вони таки прихопили мотузку і кляп на непередбачений випадок. Вони не мали наміру вбивати її. Та коли Йосип хотів її зв'язати, то побачив, що у тій метушні надто сильно її схопив ...

Леонід скинув ковдру і встав з ліжка. Світло можна було включити над ліжком, та він не зробив цього, наче не бажав побачити своє обличчя у дзеркалі над умивальником. Він пройшовся у темноті по кімнаті готелю, намацав склянку і кран з холодною водою. Пив він жадібними ковтками.

Мені ж доведеться лише натиснути на курок... подумав він. Мені нічого не доведеться відчувати, ні до чого не доторкуватися, нічого не бачити. Лише натиснути на курок... лише натиснути...

5

Леонід потім ще раз зустрівся з Йосипом. Було це приблизно через місяць на зборі боївок. Скликали весь загін, і тому Дмитро взяв його з собою, хоч на самій нараді присутній не був. Відбувалося це глибоко в лісі, і по всій окрузі були виставлені пости. Спочатку була спільна молитва, не служба Божа, бо останній їхній душпастир недавно загинув у бою. Тоді розпочали нараду. Радились самі командири, але були й загальні збори. На них говорили про суворіші заходи проти сексотів, таємних співробітників органів.

— Якщо не приймемо проти них активніших заходів, — виступив капітан, якого звали Юліан, — то матимемо у нас те саме, що вже років з тридцять спостерігаємо на Східній Україні: вакханалію сексотства. І де б ви не стали говорити, — в колі родини чи на роботі, — будьте певні — якийсь іуда слухатиме разом з вами.

Леонідові здалося, що він зараз уклякне. На мить він подумав, що це можна прочитати і з виразу його обличчя.

— Що цей дурень хоче, цей підбурювач? Розпочати в країні гоніння на єретиків? Ще більш нацькувати людей одне проти одного?

Знайшлися і такі, хто підтримав капітана, хто говорив про необхідність залякувальних заходів та превентивну дію ефективнішого тиску на них. Були й такі, хто говорив про те, що дрібних стукачів майже неможливо виявити, тим більше довести їхню вину. Слово взяв також Дмитро, як завжди розважливо і неквапно.

— Коли ми говоримо про ту біду, яку спричиняють сексоти, то не треба забувати, що йдеться про людей, які стали зрадниками через примус і погрози...

— Це відпускна для всіх боягузів! — різко вигукнув Юліан. Дмитро знизав лише плечима.

— Капітан Юліан і я, — сказав він, — знаємо ще по в'язниці в Лопатині про той випадок, коли одну дівчину відпустили щойно після того, як її згвалтували всі співробітники НКВД...

— І все-таки вона одразу попередила нас, не стала зрадницею! — перебив його Юліан.

— Так, — погодився Дмитро.— Але якби ця дівчина нею б і стала через страх перед новими муками, то не хотів би я їй бути суддею. Капітан Юліан, як і я, добре знаємо, що багатьох примусили до зради. Люди, які вважають, що їм або їхнім рідним загрожує небезпека, смерть або депортація, люди, проти яких висувають обвинувачення, або, що ще гірше, проти їхніх рідних, великого вибору не мають.

— Погоджуватись на співпрацю, ще не означає співпрацювати, — знову перебив його Юліан.

— Так, але це вже непевний шлях. Хтось може протидіяти цим напосіданням, а хтось зламається. Повторю, не хотів би бути їм суддею. Коли нам або комусь загрожує серйозна небезпека, то ми маємо право протистояти їй, якщо треба, то і силою. Але ми маємо тут справу з дрібними стукачами, яких переважно примусили до зради. Людей, яких мучить страх, не зцілити ще більшим залякуванням, це їх тільки пригнітить або сполошить остаточно. До того ж, — і тут треба собі здати справу з цього, — ми завжди повинні поступатися перед нашими ворогами у жорстокості. Бо все ще маємо моральні засади, які стримують нас, коли ж втратимо їх, то одразу програємо нашу боротьбу, бо тоді уподібнимося ворогові...

Начхати мені на твої моральні норми, подумав Леонід. Було щось у Дмитровій незаперечній шляхетності та відданості таке, що його все більше починало дратувати. Якщо ви так ставите питання, то запросто розтрощите комусь сокирою голову чи ненавмисне схопите якусь жінку надто сильно за горло. А щоб ти зробив, якби знав, що маєш у своєму загоні інформатора МГБ? Доти, поки ви не відмовитесь від своїх націоналістичних химер, буде терор з обох сторін. Є лише один шлях врятувати весь наш народ від напасті, про яку ви так зворушливо говорите. Мир настане щойно тоді, коли вашому опору прийде кінець...

І тепер, через шість років, його знову обсіли ті самі думки. Він почав крутитися, бо не міг заснути. Мир так і не наступив, і тому він у цьому чужому місті, з наказом убити. Начхати мені на твої моральні норми, подумав він. Вони для боягузів. Чи так? Чи вірив він сам у те, що такий чоловік, як Дмитро, — боягуз? Ні, тільки не Дмитро... Але йому не хотілося думати про Дмитра, адже він мав на увазі їх усіх. Вони так і не розібралися зі своїми моральними засадами, жоден з них. Вони вибрали комісію, яка мала дізнатися про думку авторитетних священиків та правників, і тоді зробити відповідні висновки. Це було інакше, як з Борисом, котрий просто наказав: «Прикінчи того професора, як того пса, на якому ти тренувався...» Та що з того? Результат один і той же. Смерть залишається смертю...

Потім знову була нарада офіцерів, а Ленко скористався з нагоди, щоб підійти до Йосипа, якого зауважив у натовпі. Вони поговорили про те, чому Леонід вимушений ховатися, як опинився в лісі, і про те, що Дмитро не відпускає його від себе, не посилає на операції, бо пообіцяв Леонідовій матері опікатися ним.

— Що, мені все життя ховатися в цій лісній норі? — скаржився він, а Йосип підбадьорював його, переконував, так не буде, що незабаром і він ходитиме куди захоче, як тільки набереться досвіду. Бо найбільша небезпека чатувала на початку, коли людина ще не має досвіду. Леонід знизав плечима.

— І що з того? Що далі? Взяти хоча б ось цю балаканину про сексотів. У Львові щонайменше кожен десятий — стукач, і буде ще гірше. Що ми можемо цьому протиставити? Якщо міркувати, як Дмитро, то тут ми просто безсилі щось удіяти. А якщо міркувати так, як ти, то ми просто маємо право...

Він раптом замовк.

— Продовжуй, — сказав Йосип, і Леонід побачив його втомлені очі, очі старигана на сухорлявому блідому обличчі.

— Я не хотів, брате... — вибачливим тоном промовив Леонід. — Можливо, ти не волієш говорити про це. Дмитро розказав мені про Лендика...

— Коли так, то можемо про це поговорити, — відповів Йосип.

— Я ось що мав на увазі — звідки відомо, наскільки така людина провинилась, наскільки добровільно чи з примусу вона діяла, наскільки була відданою?

— Думаю, що у випадку з Лендиком сумніву було мало, — спокійно відповів Йосип, — з'ясувалося, що він зрадив і доніс на багатьох. Та справа була не в тому. Він став надто небезпечним. Якби я ще раз отримав той наказ, то знову виконав би його, яким би жахливим він не був.

Він вибухнув кашлем. Обличчя покрилося червоними плямами. Чи ж він не хворий?

— Це мусив бути хтось, — продовжив Йосип, — хто зійшов би за інтелектуала, який цікавиться літературою. Це й обмежило вибір. Інтелектуалів у нас мало, не мені тобі про це говорити. А ті, котрих ми маємо, майже всі займають керівні посади. Їх надто мало, і вони надто цінні для нас, ми не можемо наражувати їх на ризик. Хтось такий, як Дмитро, не підходить для цього. Його особисті прикмети відомі всюди. Фактично не було нікого іншого, хто міг би це зробити...

— А той студент сам не міг це зробити? — запитав Леонід. — Як його там, Ста...

— Краще жодних імен, — відрізав Йосип. — Ні, не міг. Зрештою, все було і так понад його сил.

— Гадаю, що і я б не зміг. А той Юліан про це так просто говорить, мов ідеться про те, щоб зарізати курку чи кролика.

— Всіх рідних Юліана вбили росіяни, — відповів Йосип. — Він один з небагатьох, кого наші в червні 1941 року ще живим визволили з Бригітки у Львові. Довкола гора трупів арештантів, замордованих за наказом Хрущова. Декілька днів він переховувався у підвалах собору, а коли росіяни відступили, то кинувся розшукувати рідних. Він знайшов трупи батька, двох братів і сестри. Німці замордували третього брата та одного із швагрів. У 1945-му, коли за наказом Хрущова та Рясного відбувся перший наступ на УПА, дружину Юліана та трьох його дітей депортували. Більше він про них не чув. То хіба дивно, що він видається таким розлюченим?

— Та ні, проте це так жахливо. Мені хочеться просто спокійно жити. А на що ми тут розраховуємо? На третю світову і мільйони загиблих? Адже саме цього дожидається більшість тих, хто тут, чи не так? Що прийдуть американці і поб'ють росіян. А скільки українців заплатять за це?

— Особисто я сподіваюсь тільки одного, — спокійно відказав Йосип. — Що ніколи не залишу своїх товаришів. А заглянути далі у майбутнє не можу.

— Звичайно... — обережно підхопив Леонід. І як він міг так необачно повести розмову! — Я плету нісенітниці.

— Чому? — запитав Йосип. — Думаєш, що всі ми тут не хочемо просто жити і щоб нас залишили в спокої? Знаєш, я ще роками носив у сакві шкільне видання «Іліади» та «Одіссеї» разом із хрестоматією Платона. Інколи я їх навіть і перечитував. Хотів стати класиком. Можеш собі таке уявити?

— А ти як сюди потрапив?

— У 1944 році, коли я був у п'ятому класі гімназії, будинок у якому ми мешкали в Перемишлі, розбомбили. Ми вирушили до Старого Самбора, де мій вуйко мав господарство. Моя мама і я. Батька вже не було на світі. Я прихопив якомога більше підручників, щоб учитися самотужки, бо хотів після війни стати студентом. Я був переконаний, що ця війна не триватиме вічно, що незабаром життя нормалізується, і я, як і ти, хотів собі спокійно десь жити, щоб ніхто мене не чіпав. І тоді, коли закінчилася війна, а життя так і не нормалізувалося, я продовжував надіятися. Я був такий нетерплячий, все стояло мені поперек горла через те, що втрачу ще два або три роки. Але ніяк не більше. Мушу сказати, що в нашій сім'ї ніхто націоналістично настроєний не був. Нам добре було при австрійцях, незле велося й при поляках, дома вважали, що всі труднощі спричиняють ці дурноголові і фанатики серед українців. Ми дуже хотіли повернутися до Перемишля, передусім тому, що Старий Самбір знаходився на новій радянській території, а Перемишль залишився польським. Мій вуйко Євген не був схильний до України і цурався націоналістів. Він хотів назад до Польщі, але не з порожніми руками.

Все, що мав, все наше майно було в Старому Самборі, він хотів був іще щось врятувати і думав, що це вдасться. Це зволікання стало для нас фатальним. Якось восени 1945 року наше село оточили загони НКВД. Вони встановили кулемети, розставили броньовики і легкі танки. По селі вони пройшлись з собаками і встромлювали довгі металеві прути у скирти і стріхи в пошуках вояків УПА, які переховувались. Там, де їх знаходили, підпалювали хату. Довкола стріляли, билися, плюндрували. Енкаведисти сновигали з зарізаними курками і гусями по обійстях і примушували жінок їх для них засмажити. Передусім вони шукали самогон, і всі перепились вже першого дня. Облога тривала, і вони нишпорили в кожній хаті, в кожному господарстві. То тут, то там були чутні автоматні черги, вибухи гранат, лемент та зойки. Ніхто не знав, що діється. Ми бачили, як з хат виводять юнаків та чоловіків, і не наважились сховатися. Криївку ми мали, та коли почули, що вони шукають з собаками, залізними прутами та вогнеметами, що обстрілюють і закидують гранатами кожний закуток і що кожного, хто ховався, вважали бандитом, то вуйко Євген не захотів, щоб ми навіть і спроби робили ховатися. Він вважав, що нам боятися нічого, — ось ми тут як на долоні. Та було очевидно, що він смертельно боїться. Цілу ніч ми не стуляли очей. Довкола села палали вогні, світили прожектори, гавкали собаки, лунали постріли. Наступного ранку наступила наша черга. І тут тебе охоплює безсилля і злість. Хочеш боронитися, але бачиш страх в материних очах і тому йдеш зі всіма як вівця. Мене привели до школи, і я десь загубив свого вуйка. Смерділо паленим м'ясом, чути було крики. Мене не мучили. Через півтори доби без їжі мене стали допитувати. Питали мене мало, але я мусив вступити до «стрибків» — винищувального батальйону, яким тоді виступали проти УПА, нацьковуючи українців проти українців. Тих, хто відмовлявся, шмагали майже до смерті або припікали їм вогнем ноги і тоді знову ставили перед вибором. Я не відмовлявся, я підписав заяву, що готовий зі зброєю в руках боротися проти банди УПА та їхніх наймитів до повного їхнього знищення. Тоді мені дали поїсти, і через два дні ми, «стрибки-добровольці» з нашого села, вирушили разом з енкаведистами, підспівуючи їм: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...» При першій ж нагоді я разом зі зброєю в руках дезертував до УПА. Вороття мені вже не було. Ще один раз я бачив свою маму. Тоді я почув, що вуйка Євгена розстріляли. Вона не знала, за що. Він абсолютно не був націоналістом, він навіть не хотів бути українцем. Але енкаведисти розстріляли його і вирізали йому на чолі тризуб...

На нього знову напав дикий кашель. У нього сухоти, подумав Леонід. Він довго не протягне.

— Що ти зробив зі своїми Гомером та Платоном? — запитав він на кінець. Йосип на мить задумався.

— Спалив, — відповів він. — Мені набридло тягати їх з собою.

— І тільки тому?

Йосип глянув на нього.

— Та ні. Це сталося після тієї історії з Лендиком. Я тоді вибився з колії. Перш за все через... я почував себе паскудно через ту жінку. Я зрозумів, що надто довго тішився ілюзіями...

— Що чекаєш від майбутнього? — запитав Леонід.

— Нічого, — відповів Йосип. — Я дуже хворий. Мені б у санаторій, а ми тут навіть лікаря не маємо.

Не про те Леонід питав, не про майбутнє Йосипа, а про майбутнє взагалі, про їхнє майбутнє. Більше він ні про що не питав, і так усе було ясно.

Було ще щось, що згадував умисно, немовби воно його виправдовувало. Через те що Дмитро не хотів його наражувати на непотрібний ризик і поки що не брав з собою на акції, то Леонід і декілька інших змушені були залишатися в криївці, яку регулярно переміщували, де їм випадало нічого іншого, як чергувати та доглядати за зброєю. Коли ж вертався Дмитро, то знаходив їм заняття, проте, коли інші були на акції, то ті, кого не брали з собою, нічим особливим не займались. Літо було в розпалі, ліс наповнився новим, буйним життям, яке ще більше мулило серце хлопців, і вимушене байдикування оберталося тягарем, а до безглуздої муштри без офіцерського нагляду вони відчували просто огиду. Якось одного певного погожого полудня Леонід вийшов на перелісся, недалеко від криївки, щоб засмагнути. Під деревами стояла задушлива спека, і хоч повітря на галявині не гнітило, Леонідові і там стало загаряче. Він улігся на краю галявини, щоб покуняти в затінку. Коли Дмитра або його лейтенанта не було, то ті, що залишалися в лісі, переважно їли та спали. Куняли просто від нудьги.

Він прокинувся від голосів. Це були Полікарп та Андрій, які ходили збирати ягоди та гриби. Хоч хлопці були близько, вони його не зауважили, бо лежав він серед високої папороті, а обізватися до них йому було ліньки. Хлопці тим часом давили в швах одягу воші — непочатий край роботи, бо були погризені аж до крові. І тут він почув, як обізвався Андрій: «Ану, подивись на мою голову, там повно гнид».

Він вже знов було задрімав, як почув Андрія: «Не тут! Ти що!»

— Та тут нікого немає! — відповів Полікарп.

Леонід знехочу ледь підвівся, щоб глянути, що там коїться. Якусь мить він подумав, що вони борються. Коли він усе зрозумів, то його враз охопило почуття відрази і люті одночасно. Дарма що він до цього не мав жодного відношення, він відчув себе особисто приниженим і присоромленим настільки, що мав бажання уклякнути так, щоб ніхто ніколи не довідався про його присутність тут. Проте хрипливе шептання і пихтіння, які звучали наче стогін, настільки поглибили його огиду, зробили її незносною, що зібрав докупи свої манатки, встав і, не звертаючи увагу на тряскіт, подався через чагарники.

У криївці він знайшов гриби, які вони зібрали. Він узявся їх чистити та різати, що належало і до його обов'язків, як тут його знову огорнуло почуття огиди і люті.

— Пропади ти пропадом з таким брудом! — подумав він і вхопив шкіряний мішок для води. Він зупинився над річкою, довго вглядався у прозору воду, яка з дзюркотінням неслася вперед, побачив золотисту бабку, темну рибину, яка стрілою понеслася геть, сонячне проміння, що пробивалося через гілля, погойдування верхівок дерев на небесній блакиті. Світ був надто прекрасним, а життя, незважаючи на все, надто гарним, щоб проциндрювати його тут, щоб ховатись по смердючих норах, щоб принести себе на пожирання вошам або сухоті, щоб очікувати смерть або в'язницю, щоб спалити свої мрії і визнати свої останні ілюзії безнадійними, щоб нарешті з убогості видертися на інше тіло, покрите такими ж червоними плямами від укусів вошей, і хрипло нашіптувати йому непристойності. Все, що виявляло в ньому ще опір, — бо вже розумів, що все виявиться таким простим, як це обіцяв Кірповський, — все, що його ще стримувало, — обернулося в ніщо перед бажанням жити, а не скніти як трутовик у темряві, не бути змушеним ховатися як щур і тільки думати про животіння, про те, як рятуватися від щуролова. Воду він приніс декілька годин пізніше. Їсти почали варити без нього. Андрій пік на рожні зайця, якого спіймав на сильце, і не підводив погляду.

— Леоніде, — з трудом промовив Полікарп, — ходи зі мною. Маю тебе щось запитати.

Вони пішли разом, обличчя їхні були похмурі і кам'яні від розгубленості.

— В чому справа? — запитав Леонід.

— Мені прикро за сьогоднішній полудень. Я не знав, що... Не розповідай іншим і не говори про це Дмитрові.

Він глянув на грубе, дещо простакувате, проте привітне обличчя Полікарпа, яке набігло кров'ю.

— Це мене не обходить, — відрізав Леонід.

— Не думай, що... — почав знову Полікарп. — Запевняю тебе...

Він замовк, брехати не було сенсу. Тоді вилаявся.

— Ми не з каменю і не святі.

Він вилаявся ще раз — це були єдині слова, які йому одразу спадали на думку.

— Хіба не розумієш? Я теж волів би краще мати жінку і жити звичайним життям.

Наступні матюки прозвучали так, неначе Полікарп ось-ось заплаче.

— Я розумію, — збрехав Леонід. — Я нічого не скажу.

— Передусім Дмитрові, — благав Полікарп. — Коли він довідається... «Хто ж до біса той Дмитро, — подумав Леонід — що йому дозволено їх судити, а вони всі його соромилися, боялися його осуду, і він, Леонід, теж? Чи ж би вони всі мали бути такими, як він?»

— Я нічого не скажу, — пообіцяв Леонід. І він нічого не сказав. Декілька днів згодом, коли вони міняли дислокацію, він утік.

І тоді я просто вже не міг повернутися, подумав він. Це йому тільки і треба було, цьому лайдакові Кірповському. А не якась там інформація... Він ліг на спину, заклавши руки за голову. В тих готелях завжди ці збіса тонкі, м'які, надто пласкі подушки і надто м'які ліжка. І не диво, що заснути годі. За фіранками почало вже світати, знадвору долинали звуки, зашуміла вода в трубопроводі для якогось раннього пожильця. Всю ніч він не сплющив очі і коли не скеровував свої роздуми, то його огортали думки про професора. Проте він відганяв їх.

На чому він зупинився? Що дороги назад уже не було. Всі знали, що він зрадник. Ці бевзні... Що ж такого він зрадив? Прізвища, які можна поміняти, криївку, яку вони вже і так покинули. Цим він урятував батьків та сестер від виселення. Звичайно, їм цього не зрозуміти. Засліплені фанатизмом, вони надали б Сибіру перевагу над зрадою. Те, що він учинив, було в їхніх очах найжахливішим, що тільки може зробити людина, жахливішим, ніж зарубати когось сокирою, ніж задушити жінку, ніж нидіти у підземній норі, вихаркуючи свої легені або бути пожертим вошами, ніж те, чим займалися Полікарп і Андрій. Вони були надто дурні, щоб зрозуміти це, їм бракувало елементарного політичного розуміння.

Хіба він хотів залишитися осторонь, як цього хотів і Йосип? Тебе заганяли в один з обох таборів, хотів ти цього чи ні. Вороття не було, і зі своїми мріями треба було розпрощатися. Він не мав ні грошей, ні даху над головою, не було вже вороття ні додому, ні до тітки Іри, вчитися він далі не міг, і треба було до того ж стерегтися, щоб тебе не придушив як щура хтось із людей капітана Юліана. Кірповському не довелося його довго вмовляти. Леонід прагнув до служби. Деінде його б не взяли, а він хотів жити. До того ж він почав вірити в те, що Кірповський мав рацію, можливо, він хотів у це вірити, щоб мати якесь виправдання. Вірити в те, що цим людям потрібна допомога при необхідності і проти їхньої волі, що треба покінчити з цим божевільним опором, щоб знову настав звичний порядок і спокій.

Його незабаром перевели для підготовки до служби за кордоном, і від нього ніколи не просили зробити щось страшне. Він довідався, що Йосипа схопили, а Дмитро загинув, проте не на підставі зібраної ним інформації. Та брунатна собачка, про яку в його пам'яті спливали лише короткі імпульсивні згадки, стала його першою жертвою.

6

Після тієї безсонної ночі він відчув себе вибитим з сил. Коли голився, зауважив, що очі почервоніли, а кожний рух вдавався важко й повільно, ніби руки і ноги налились оловом. До того ж боліла голова.

— Сьогодні субота, — подумав він. — Якщо він сьогодні знову не прийде, то завтра матиме вихідний. Але коли прийде, то мусиш це зробити. Це наказ, і треба коритися. Ти — солдат, не простий солдат, але це й не проста війна. Це війна під маскою миру... Що той Йосип ще любив казати? «Якщо отримаю це ж саме завдання, то виконаю знову». А він мусив це зробити сокирою, так що аж бризки полетіли. До того ж змушений був ще відчути тепло обм'яклого тіла жертви. В той час як це... це охайний, клінічний метод, роз'яснив чоловік з Москви, діловий, без ознак індивідуальності і безболісний, абсолютно безболісний. Дрібно розпилена синильна кислота враз перериває дихання, додав чоловік з Москви, ця зброя вже не раз довела свою добротність. Отож були й інші, які не вагалися. Навіть такий хлопець Йосип, який почитував Платона у смердючій норі під землею, не завагався. А Леонідові не треба було шарпатися і битися, треба лише натиснути на курок, лише натиснути...Але Йосип мав переконання...

А він хіба ні? Леонід став під душ і пустив воду так, що аж дух заперло, то гарячу, то холодну, від чого зачмихав як підірваний кінь. Все це божевілля, всі ці гризоти треба просто сполоснути, змити як бруд. Та коли вже загорнувся у кошлатий рушник і почав обтиратися, то його знову почало муляти питання: а хіба у нього не було переконань? Хіба не він, чорним по білому, читав зізнання полонених членів УПА, навіть відомих членів Проводу, про скоєні ними злочини, зізнання, в яких вони визнавали свої помилки і вважали, що майбутнє України, мир та щастя країни можуть бути забезпечені лише у складі Радянського Союзу? Чи не він чув по радіо голоси вояків, які розповідали, як вони на чужині карталися від туги за домівкою і таким чином ставали жертвами західних шпигунських служб, які їх, як таємних агентів, заколотників або саботажників, засилали окільними шляхами або скидали з парашутів? І звичайно ж, державна служба безпеки — служба, до якої тепер належав і Леонід, — швидко їх схопила. І тепер вони розповідали, як прозріли, як їх ошукали і обманним шляхом примусили працювати на західних імперіалістів проти миру, соціалізму і справжніх інтересів власного народу.

— Ідеологічна обробка, — відповіли б на це у Вузівці, знизивши плечима. Вони навіть і не знали, що це таке, проте їм достатньо було одного поняття... Леонідові не треба було пояснювати, в якому становищі опинилися ці люди, це було і так зрозуміло. Та хто їх до цього довів? Чому Дмитро мусив так безглуздо загинути, чому Йосип мусив загубити свої мрії, своє здоров'я і, нарешті, свою волю? Ах, і Йосипа теж, напевне, вже немає в живих.

А чому він, Леонід, не міг довчитися? Чому для нього немає вороття? Бо вороття йому таки вже не було, хоч декілька років пізніше, перш ніж поїхати до Німеччини, він змушений був помиритися з батьками. Якщо він з ними помириться, то вони набули б вагомішого значення як гарантія від можливої зради. Вони все продумали. Проте вони не зовсім помирилися, хоч прийняли його, вислухали і пригостили. Катерина вийшла заміж і пішла до чоловіка, Мар'яна, його найулюбленіша сестра, весела, щира Мар'яна стала тихою і замкнутою, а батько швидко зістарівся. Тільки з мамою він ще міг про щось говорити, спробував їй пояснити чому...Він просив її все зрозуміти, і врешті-решт вона погодилася, сказала, що все розуміє, проте з таким виразом на обличчі, в якому боролися любов і обурення. Вона сказала це тоном, з яким він погоджувався з Полікарпом. Звісно, вона казала неправду. Те, що він скоїв, було їй огидним, хоч це був її син. А знала вона далеко не все. Він сказав, що працює на одному підприємстві в Києві... Ні, вороття вже не було. Приїхати до Бузівки він міг, його життю не загрожувала небезпека, проте в цьому він не вбачав жодного сенсу. Вони не забудуть йому це до самої смерті. Вони не розуміли, що він і зараз їхня єдина життєва гарантія, а якби навіть і знали, то напевне відмовились. Вони вирвали його зі своїх сердець, він утратив їхню прихильність, немов скоїв найстрашніше, що тільки може накоїти людина.

Що ж він такого наробив? Хто ж були тоді ті, хто навіював їм ці химерні ілюзії, прищеплював ці забобони? Такі людці, як той професор, які за своїми безпечними письмовими столами пропагували химери. Але в якій мірі був професор винен? Чи ж би він, так само як Дмитро і Йосип, його батько і Мар'яна, робив це без злого наміру і відверто вірив у те, що говорив і писав? Виявилося, що він зовсім не формаліст, виявилося, що багато націоналістів вважали його навіть поміркованим. Але що це змінювало? Це безпосередній наказ Москви, відданий найвищою інстанцією, сказав Борис. Там знали, чому професор повинен умерти, там знали всі нюанси, тільки там вони могли собі скласти думку і взяти на себе відповідальність за таке рішення. Йшла війна під виглядом миру, а на війні треба було робити найжахливіші речі, якщо не хочеш програти. На війні мета виправдовує засоби і накази треба було виконувати наосліп. Наосліп, так він вирішив для себе. Якщо хтось біля гармати або на бомбардувальнику почне в деталях уявляти собі те, що робить, що скоює, то просто збожеволіє. Тому і він цього не робив, йому треба було просто спустити курок, і більше ні про що він не хотів думати. Робити те, що тобі кажуть. Цього від нього і вимагали. Лише націлитись, спустити курок, і більше нічого.

Він поїв унизу в їдальні. З'їв декілька булочок, випив склянку соку і чашку кави. Тоді повернувся до себе в кімнату і прийняв таблетку.

Можливо, професор не прийде. Була субота, і шанс, що він не прийде, був великий. А завтра неділя, роботи не буде. Наказ гласив: у будинку на Штігльмайєрплац, і його він дотримає. Він не пішов до Німфенбурга, де мешкав професор, хоч шанси там були в тисячкрат кращі. Він тримався свого завдання, а що торкається його, то професор міг би взагалі не приходити. Залишилось ще сім таблеток, ще сім днів, і тоді він мусить повертатись. Вночі він не спав і почував себе погано. Він попрямував через Дахауерштрасе до площі. Стояла сонячна осіння погода, але почувався він як сомнамбула, ніби пробирався через ватяний світ. Ось і будинок, а там — трамвайна зупинка. Він став чекати. Була чверть по дев'ятій. Він пройшовся в бік Німфенбургерштрасе, проте повернувся, коли вдалині побачив трамвай. Все повторилось, як учора і позавчора, — кожний трамвай приносив з собою напруження, долю полегшення, і чекання продовжувалось. За якийсь час він захотів пити. Він залюбки зайшов би до пивної і хильнув би кухоль левенбрауського, та ризикувати не мав права, а раптом з'явиться професор. Він отримав завдання і стоятиме на посту. Була за чверть десята. Не треба так сушити собі голову. Може, професор і сьогодні не прийде. Він знову запалив цигарку, і знову показався трамвай. Третім з нього вийшов професор. Його ніби вразила блискавка, він був шокований і разом з тим виникло щось таке, що подіяло на нього заспокійливо. Жереб кинуто, змінити вже нічого не можна, вороття немає. Леонід без роздумів обернувся і попростував до будинку №12. Він зайшов до будинку і, не оглядаючись, вийшов на другий поверх. Він знав, що має приблизно хвилину переваги. Він відгвинтив запобіжник і скрутив тоненькі циліндри газетою. Він почув, як професор став підніматися по сходах і нарешті побачив його самого. Леонід почав спускатися сходами. Лівою рукою взявся за поручні, а в правій тримав ранкову газету. Професор побачив, що хтось спускається йому назустріч, досить неввічливо, бо загороджував мало не всі сходи. Професор змушений був притиснутися до стіни. У той момент, коли вони вже розминалися, Леонід підвів скручену газету і вистрілив у чоловіка, який нічого не підозрював. Він навіть не глянув на нього, а продовжував спускатися сходами. Йому видалося, що професор спіткнувся і похитнувся вперед, але він прискорив ходу і витягнув з лівої кишені штанів хустку, в якій була ампула. Внизу у вестибулі роздушив ампулу і вдихнув протиотруту.

Все відбулося наче вві сні, машинально. Газету він засунув недбало до правої кишені і, тримаючи хустку перед носом, вийшов надвір. Тут він мало не наштовхнувся на щось біле. Він виконав своє завдання наосліп, проте здавалося, що він і вулицями йшов наосліп. Він пішов по Бріннерштрасе і все ще не вірив, що це зробив. Я зробив це, подумав він. Я зробив це насправді! Він ішов далі по Кенінгсплац, Кароліненплац. Коли переходив Оттоштрасе, то через свою неуважність мало не потрапив під авто. Його почало тіпати.

Що ж то було, те біле? Напевне, дамська блуза. Коли переходив Одеонплац, то побачив, як світить сонце, а люди були вдягнуті майже по-літньому і здавалися веселими. До нього знову повернулася здатність ясно мислити, і він зайшов до Королівського саду. На мості він сперся об поручні і зосередився на воді. Дна не було видно. Тоді дістав з кишені газету і випустив зброю до води. Газету та хустку по черзі викинув до кошиків для сміття. Все було позаду, все. Він сів до трамвая, зробив пересадку і знову під'їхав до Штіґльмайєрплац. Перед входом до будинку він побачив натовп та поліцейське авто. Я зробив це насправді, подумав він знову.

Леонід повернувся до готелю і попросив підготувати рахунок. У своєму номері спалив паспорт на прізвище Фагель і витягнув із-за дзеркала паспорт на прізвище Ґеорґ Геннінґ. Решту таблеток викинув до туалету і спустив їх водою. Попри все його почало огортати якесь почуття радості. Все було позаду, і він вертався до Берліна.

Він склав для Бориса письмові звіти у двох варіантах. У першому висвітлив лише подробиці поїздки. Другий звіт був лаконічний: «В означеному місті я зустрів знану мені особу і поздоровив її. Я певний, що привітання було вдалим». Тоді зателефонував до Гедвіг, що заїде за нею. Він хотів її бачити, водночас хотів сховатися від неї, боячись потрапити їй на очі, неначе їй усе відомо.

— Привіт, хлопчисько! — прощебетала вона весело і поцілувала його. — Як справи? Маєш змучений вигляд.

Він звів плечима.

— Перекладати завжди важко. Мусиш говорити і слухати за двох. Тішуся, що знову тут.

Вона не стала його далі розпитувати.

— Любий, не будеш сердитися? Я хотіла ще глянути на чеський павільйон. Вони отримали нові платівки, якщо не піти зараз, то зможу вибратися щойно наступного тижня. До того часу все розберуть.

— Певно, моя дівчинко. Підемо зараз.

Вони сіли на електричку, і Гедвіг стала розповідати про клопоти, які мала з однією клієнткою.

— Справжня тобі купчиха.

І він одразу собі уявив — гладку, шикарно вдягнуту, обвішану золотом і дорогоцінностями дамочку середніх літ, яких щодня можна було побачити в кафетерії Кранцлера, де вони жадібно проковтували гори солодощів, немов самі хотіли перетворитися на дорогу цукерку. Ця дамочка напевне хотіла дошкулити Гедвіг. Проте у Гедвіг — берліночки з добре підвішеним язиком, такі номери не проходять. Веселим тоном вона розповідала про те, як відчикрижила цю тіточку, акуратно і мило.

— Я думала, що її грець ухопить...Але ти навіть не слухаєш мене!

— Та ні, — поспішно відповів він. — Але мене не цікавлять товсті мадами з фарбованим волоссям. Які в тебе чудовий парфюм! Дозволь понюхати?

Він нахилився до неї, немов справді збирався обнюхати її шию, проте вона відштовхнула його.

— Ще чого! — відрізала вона.

Якщо не буде уважним, то вона зауважить, що сталося щось серйозне. Вони висіли на станції Фрідріхштрасе і пішли до чеського павільйону, який був неподалік. Було жах як багато людей, переважно молоді, здебільшого з Західного Берліна. Чехи торгували тут дуже добрими платівками за низькими цінами, бо розглядали це як свого роду пропаганду. А так як можна було платити східними марками, то для західних берлінців ті ціни взагалі були смішними. І як тільки ставало відомо, що завезли нову партію, натовп зростав.

Польський павільйон уже був зачинений, і він став розглядати виставлені у вітринах стенди народного промислу, передусім різьблені чаші, кухлі і шкатулки. Це була польська різьба, не така, як удома, в Україні, проте в тій чи іншій мірі близька. Тоді вони знову піднялись сходами станції Фрідріхштрасе. Він не любив цю станцію. Вона була на кордоні секторів між Східним і Західним Берліном, тож народна міліція перевіряла поїзди, які йшли на захід, у пошуках можливих утікачів. І вони стали свідками того, як двоє фольксполіцаїв висадили з поїзда чоловіка і жінку. Він відчував нерозсудливу ворожість до цих фольксполіцаїв, надто вони вже скидалися на гітлерівських солдатів, майже ця сама уніформа і ці ж самі манери окупантів. Схоплений чоловік тягнув важку валізу.

— Бідолашні, — жалібно проказала Гедвіг, — але навіщо вони взяли валізу? Цим сам нариваєшся на труднощі. Веди себе нормально — і жодних проблем.

Вона дуже переймалася такими речами.

— Вони мене просто бісять, ці поліцаї!

Хоч Леонід інакше мав думати про такі речі і повинен був засуджувати втечу з республіки, його ця подія теж пригнітила. Він бажав усім утікачам, щоб їх не спіймали. Він бажав усім людям, щоб вони, як і він, жили як хотіли, щоб ніхто їх не чіпав. І тут на мить замислювався: чи ж бо всім? А професорові? Що б відчула Гедвіг, яку зворушили ці двоє, яким, можливо, нічого серйозного і не загрожує, які, можливо, і проскочили б, коли б узялись за справу не так недоладно, що відчула б Гедвіг, якби знала?.. Не можна, щоб вона дізналась, подумав він, ніколи.

Гедвіг мешкала в Альбрехтсгофі, на самому заході Берліна, саме в тій дільниці, яка вже не належала до західного сектора. Вона часто глузувала з цього, так що Леонід не знав, що і думати. Знедавна він почав бувати у неї вдома. Це була робітнича сім'я. Батько Вебер працював майстром на залізниці, а Гедвіг та її молодший брат були єдиними, що ще не покинули батьківський дім.

Він приходив неохоче. Це були привітні, тихі люди, нічого не скажеш. Вони, хоч були і зовсім іншими, нагадували йому своїх батьків. І вони зазнали лиха і горя, довгих років безробіття та злиднів, перш ніж наступило щось, що насправді скидалося на життя і якусь долю радості. Це був сумбурний і інколи тривожний час, але вони принаймні мали роботу і досить їжі для дітей. Та це тривало недовго. Наступила війна зі всіма страхами і нестатками, бомбардуваннями, спочатку забрали батька, а потім і на їхнього найстаршого, йому ще не виповнилося шістнадцять, нап'яли уніформу, і він більше не повернувся. Коли б він загинув, то, можливо, вони з цим уже примирилися б, але вони думали, що він вижив і як військовополонений вивезений на Схід, до Сибіру, вважали вони. Це завдало їм страху і горя на роки. Він уже, напевне, давно був мертвий, а вони все ще перейматися ним, думали, як він, можливо, голодує, мерзне, хворіє або картається тугою за домівкою. Передусім з цим ніколи не могла примиритися мати. Ті, хто забрали дитину на примусові роботи до Воркута або Караганди або бозна, аж на Колиму, ті певно були такі ж осатанілі нелюди, як ті, що нап'яли на дитину уніформу, дали гвинтівку чи фаустпатрон і послали на війну, яка безнадійно була програна.

Леонід це розумів. Він вірив, що комунізм покладе край усьому тому, від чого страждало людство: злиденності і безробіттю, експлуатації, несправедливості, свавіллю та розпалюванню війни безсовісними мерзотниками, які штовхали молодь на загибель. Комунізм будував світ, в якому таким, як Вебер і Свобода, мало бути забезпечене добре життя, спокійне, без страху, чесне і вільне. Але для них воно вже запізно, і ніщо не потамує їхнього болю. Так, як його батьки ніколи не позбудуться мрії про самостійну Україну і всіх тих, хто за неї страждав і за неї загинув, так само батьки Гедвіг ніколи не забудуть свого Карлі і те, що йому заподіяли. Через стільки років вони вже не надіялись на його повернення, вже повірили, що його немає в живих, і говорили про нього дуже рідко. Але вони ненавиділи і росіян, і комунізм, який був для них так само нелюдяним, як нацизм. Це непокоїло Леоніда, хоч він і розумів, що в цьому вони були схожі на його батьків, і суперечити їм сенсу не було. Було ще щось, що нагадало йому про домівку. Вони, як і його батьки, разом стільки пережили, стільки разів були змушені триматися разом, стільки разів шукали і знаходили втіху вкупі, що життя скувало їх в одне ціле. Слова і жести для цього були вже зайві, відчувалося навіть те тепло, яке вони випромінювали.

Цього вечора подали картопляно-овочеве пюре зі смаженою кров'янкою, проте страва перевищила найкращі меню добрих ресторацій. Леонід, який уже стільки років не мав домівки і весь час їв по рестораціях і мешкав по готелях, сприйняв це як щось благодійне. Він охоче приходив би до них, тільки не як Ганс Фагель, не як утікач зі Сходу, не як фольксдойче з Бидґоша, який він частенько називав Бромбергом. До інших йому не було діла, бо ця легенда не мала жодного слабкого місця. Іншим він безтурботно міг розповідати про родинний дім по вулиці Ягелонських і про всі подробиці, які тільки заманеться. Інколи його це забавляло — створювати образ нової людини і разом з тим бути нею — Гансом Фагелем, німцем з боку батька і поляком з боку матері. Але тут його це гнітило. Вони кликали його Гансом, а це він чув від них неохоче. Вони питали часами про минуле, і він знав про все — про те, де ходив до школи, де працював, що тоді-то і тоді-то трапилося і де перебував у той чи інший час. Бидгош він знав як свою кишеню. Він провів там декілька місяців з єдиним завданням вивчити вигадане життя Ганса Фагеля як своє власне. Про нього він міг розповідати не задумуючись, ніби воно було справжнім, ніби сам у нього вірив.

Але по відношенню до батька і матері Веберів він усвідомлював, що бреше. А якщо колись між Гедвіґ і ним справді щось буде, то вона рано чи пізно частково вивідає правду і дізнається, що він багато прибріхував. Абсурдним було те, що думка ця найбільше починала йому докучати, коли бував у неї вдома, коли розмовляв з її батьками. По відношенню ж до самої Гедвіг Ганс Фагель був не істотним, більшість того, що він їй казав, була правдою, можливо єдиною, яка ще в ньому жила. Проте у цій робітничій квартирі в Альбрехтсгофі він знову почував себе таким, як у перший час служби в державній безпеці, коли їх посилали на чужі села, де вони прикидалися, як то люди кажуть, «справжніми українцями», випрошуючи допомогу та харчі і завойовуючи довір'я, щоб потім обманути. Він не хотів обманути їхню довіру, яку вони так щиро йому виявили, так би він ніколи не вчинив, його гнітило те, що ці добрі люди довіряли йому без усякого сумніву, відчували до нього симпатію, в той час якби вони знали... Тому він і не любив приходити до Гедвіг додому, але не мав права це виявляти. Вона могла подумати, що це через скромний стіл чи тісну квартиру.

7

Вони були одні в кабінеті Бориса, але його шеф говорив формально і урочисто, ніби на відкритих зборах.

— Цим ти зробив значний внесок у справу захисту нашого рідного Радянського Союзу і боротьби за мир у всьому світі. Комітет державної безпеки високо оцінив мужність і уміння, проявлені тобою при виконанні цього завдання. Зрозуміло, що у зв'язку з таємним характером твого завдання твої заслуги не можуть дістати громадське визнання. Проте мені доручено, товаришу Леоніде Свобода, передати тобі щирі вітання комітету і передати тобі в знак високого визнання цей подарунок.

Він потиснув Леонідові руку і вручив пакуночок. Те, що відбувалося, нагадувало шкільне вручення призів, з тією різницею, що вони були самі і всі формальності ставали трошки кумедними.

— Треба відповісти, — подумав Леонід, — але що? Що виконав лише свій обов'язок... все заради батьківщини... соціалізму... миру у всьому світі... Все це чергові лозунги, які бентежать, коли говориш віч-на-віч. Але переді мною все ще це обличчя, Борисе! Мені страшно, але я бачу його, бачу цей страх, відчай в очах, коли він задихається. І це питання, яке вже не спромігся вимовити: навіщо? Я часто думаю про цю жінку, яка в цей суботній ранок ще не знала, що прощається зі своїм чоловіком востаннє, бачила, як він пішов, і думала, що повернеться...

Пакуночок був важкий.

— Камера, — подумав він — треба щось сказати... — Дякую, — вимовив з трудом. — Я... я добре не знаю, що маю казати...

— Відкрий, — щиро відповів Борис, — глянь, чи тобі сподобається.

Леонід розгорнув папір, побачив коробку «Цейс Ієна». Це була справді камера, чудова малоформатна камера, дуже дорога.

— Дякую, — повторив він ще раз. — Щиро дякую.

Вони ще раз потиснули один одному руки, і Борис поплескав його по плечу. А тоді випили горілки.

— Що з тобою? — запитав Борис і уважно глянув на нього.

— Це було дивне завдання, — обережно почав Леонід. — Усунути когось у такий спосіб ... З кожним днем я починав дедалі більше боятися і думав, що заспокоюся, як тільки все буде позаду...

— А тепер? — запитав Борис.

— Стоїть ще поперек горла, — відповів Леонід.

Борис кивнув.

— Розумію, — відповів він і ще раз налив повні чарки. — Проте ти не маєш рації. Остання війна коштувала нашій країні мільйонів жертв. Справжньої кількості ми ніколи не взнаємо, але у всякому випадку це було більше людей, ніж ти і я побачимо у нашому житті. Ніхто не здатний уявити собі, скільки це є. Це було море крові і океан сліз. Ми повинні за всяку ціну зробити все, щоб цей жах не повторився. Тому наші збройні сили повинні залишатися тут і бути настільки сильними, щоб могли розгромити будь-якого агресора, тому ми оточили себе захисним поясом дружніх держав, тому нам негайно потрібна була ядерна зброя, щоб Америка, яка її вже мала, не могла нам нею загрожувати. Проте і це не все, бо наступна війна буде жахливішою за всі попередні, і навіть якщо ми і знищимо всіх наших ворогів, вона стане і нашим кінцем. Тому ми є для того, щоб до цього ніколи не дійшло. Ми мусимо знешкодити наших ворогів, перш ніж вони встигнуть щось зробити. Це справа, яка виконується потаємно і яка ніколи не здобуде заслуженої слави і визнання, але вона є найважливішим, що мужчина може зробити для своєї країни і для всього людства.

— Я це знаю, — відказав Леонід, — і я ніколи не вагався, часто я це робив охоче, зі спортивного інтересу. Слідкував за людьми, які мають звичку спекуватися своїх переслідувачів, фотографував людей, припалюючи сигарету від запальнички, проходив контрольно-пропускні пункти з обтяжуючими матеріалами, не будучи при цьому викритим, зав'язував контакти з особами, які охоронялися агентами противника, не будучи при цьому зауважений — все це забавно, воно дає задоволення, бо це майстерність. Але розминутися з чоловіком на сходах так, що той бездиханно падає, це звичайнісіньке вбивство із-за рогу. Борисе, це вже не забавно, це гидотно.

— Знаю, — сказав Борис і знову наповнив чарки. — Жодна нормальна людина не робить таке охоче і не вважає це забавним. Але це треба було зробити, Леоніде, це було просто необхідно.

— Чи ж справді? — запитав Леонід. Що його раптом надихало? Він ще пошкодує, що розв'язав язик. Це може стати ризикованим, дуже небезпечним, він знав це, проте промовчати не міг. Це треба було сказати, а Борис був єдиним, перед ким він міг виговоритися.

— Чи це насправді було так? Я собі зараз ставлю ось це запитання. Чи був професор, якого багато емігрантів вважали якраз надто поміркованим, справді таким небезпечним, що його треба було прибрати у такий спосіб?

— Спочатку випий, — перебив його Борис, який знову тримав пляшку напоготові.

— Хіба тебе не вчили, що наказ не підлягає обговоренню, його треба виконувати? Навіть якщо ми не вбачаємо жодного сенсу у дорученому завданні, то можемо бути переконані, що такий сенс є, бо це завдання входить у велику гру, до якої маємо відношення і ми, ставкою якої є війна і мир, бути чи не бути мільйонам...

— Я знаю це, — перебив його Леонід і підсунув чарку. — Але...

— Ти знаєш це, — підтвердив Борис. — Ти знаєш також, що є сотні тисяч емігрантів, які вороже настроєні проти Радянського Союзу і які проти нього у змові. І все ж таки нам не наказують їх ліквідувати. По-перше, це просто неможливо. Щоб когось прибрати з дороги, потрібна серйозна підготовка, великі зусилля і ризик. І не лише для тих, хто це завдання має виконати. Невдача чи викриття поставили б наш уряд у незручне становище і спричинили б різноманітні ускладнення. Вже одного цього досить, щоб зрозуміти, що до цього не вдаватимуться необдумано, а лише у крайньому разі. Найвищі інстанції доручають такі завдання, лише керуючися серйозними міркуваннями. Лише коли є поважні причини, а досягнення мети без застосування сили виключене.

Леонід випив чарку, котра ж то вже була за рахунком? Він уже пошкодував, що так повівся, що розпочав цю розмову. Одні і ті ж аргументи, він давно їх знав. Однак він хотів їх почути знову, наче вони могли йому допомогти.

Задзвонив телефон, Борис узяв слухавку.

— Слухаю, — проказав він і став слухати. — Я ж казав тобі, щоб мене не турбували!

Він запалив нову сигарету і дав Леонідові жестом зрозуміти, щоб той пригощався.

— Ні, — продовжив він нетерпеливо. — Мене для нього немає. Так?...Так що з цього? Це його справа...Мене це не цікавить. Скажи йому, що я хочу бачити результати... Даю йому ще тиждень, не більше...

Борис мав огидну звичку гавкати на людей, говорити до них у холодній, твердій паскудній манері. Леонід глянув на його важку монгольську голову, голову татарина. Він нагадував Леонідові баскака, монгольського представника хана, перед яким усі схиляли голову і якого боялися, знаючи, що він володар життя і смерті. Але для Леоніда він знайшов час, наливав йому горілки і розмовляв з ним, як зі старим другом. І щось у цьому було таке, що його тішило, запевняло, що він привілейований, що його вирізняють з-поміж решти. Щойно він поклав слухавку і глянув на Леоніда, як той усміхнувся. Це не той чоловік, яким дорожити, проте краще мати його за друга, аніж за ворога. І він був сильний. Він не знав, що таке сумнів. Він знову наповнив чарки.

— Це не ті, яких засилають до нас суходолом або повітрям, — розпочав він. — Це ті, яких обманули і нацькували на нас професори, газетні писаки й екзильні політикани. Починають грати на їхній ностальгії та відчаї, розпалюють їхнє незадоволення, використовують комплекси, і таємним службам наших ворогів залишається лише черпати з відстійника безнадійності і страждання. Там вони завжди знаходитимуть слухняних виконавців. Але навіть і це, хоч яким страшним це було, не є найстрашнішим.

Він перервався, щоб відкрити нову пляшку.

— Я знаю, — глухим голосом порушив мовчанку Леонід. — Я бовдур.

У цю мить йому стало соромно за свою слабкість і сумнів. Йосип і Дмитро не завагались би ні на мить, а він, перебуваючи на службі соціалізму, на службі людству та справі боротьби за мир у всьому світі, виявив нерішучість і малодушність.

Борис ніби читав його думки.

— Ти не бовдур, — утішив він його і наповнив чарки.

— Нічого ганебного в тому, що ти вважаєш убивство людини жахливим. Наші вороги з цим таких клопотів не мали, саме тому вони наші вороги.

— Саме так! — подумав Леонід, і йому здалося, що слова Бориса раптом його заспокоїли. Йосип бив сокирою, він душив жінку, яка була ні при чому. Він називав себе християнином, а у ранці носив «Ідеї» Платона, що вночі його мучили жахи від скоєного.

— Так, я бовдур, — уже впевнено сказав він. — Проте з цим покінчено!

Ні, більше Борис його не ганьбитиме.

— Ти вчишся, — відповів Борис. — Ми всі вчимося. Але я ще не назвав головного. Причину, чому професор повинен був умерти. Кожний емігрантський лідер перебільшує число своїх прибічників. Це потрібно йому особисто. Якщо він реально здаватиме собі справу з того, для якої купки ідіотів він пише, — для якогось подагричного старого пана, чиї діти вже нічого знати не хочуть про ці нісенітниці, для якогось зарозумілого напівінтелектуала з багатою уявою на голодний живіт, для темного шевця, який ухопив шилом патоки, для зів'ялої вчительки музики, яка вміє лише зітхати і запалювати лампадочки перед іконами, — то його рука не піднялася б писати, що він пише. Він вводить себе в оману, гадаючи, що слова його потрапляють у благодатний грунт і на ньому вродять рясні плоди, бо інакше вже давно би відкрутив газовий кран.

Низько прогуркотів літак, який піднявся з Шенефельду. Щось владне було у цьому гуркоті, щось від всесильності Бориса, щось від сили і рішучості їхньої служби зі всіма її прийомами і можливостями. Вона встановлює свій порядок, і будь-який опір їй марний.

— Йому доводиться морочити голову своїй мізерній купці прибічників, — продовжив Борис, — бо вони інакше втратять мужність і покинуть його. Він мусить залишатися для них лідером, який більше знає, бачить далі, ніж вони, який має свої джерела інформації і таємні зв'язки і може запевняти, що надія живе, що ось-ось настане день, коли їхні мрії здійсняться. І він мусить грати у цю гру, щоб порадувати своїх грошодавців та політичних босів. У гризні за доступ до корита доларів та марок він не може собі дозволити сказати правду — я нічого собою не являю, я пишу свої облудні романи у темній халабуді для купки інших фантазерів і скільки б грошей не вкласти в мій рух, вони щезнуть як у бездонній бочці, бо і мені треба жити, а я не вмію нічого іншого, як мріяти про те, чому немає вороття...

Горілка вдарила Леонідові в голову. В кабінеті, який посизів від сигаретного диму, було настільки тепло, що обидвоє скинули піджаки і порозщебнули краватки і коміри. Час від часу татарська фізіономія поринала в синяву. Їх пов'язувало щось на зразок дружби. Йому здавалося, що Борис йому подобається своєю силою і впевненістю, тією манерою, якою він звільнив його від сумніву і страху. Добре було почути, за що власне професор був засуджений і чому це було виправданим і правильним. Почути, якими нісенітницями годували такі людці, як той професор, своїх західних грошодавців і босів, — буцімто весь Радянський Союз на грані розвалу, і ситуація некерована, а на них чекають з хлібом-сіллю, іконами і дзвонами.

— Так, так, посміхайся, — сказав на це Борис, — це кумедно. Але коли Гітлер мріяв про світове панування, то теж чув такі оповідання від емігрантів, від колишнього гетьмана, від колишнього міністра, чи від білого генерала, або князя, і йому здавалося, що варто лише розвалити вхідні двері, як уся будівля завалиться. Це була фатальна помилка, не лише для нього і його посіпак, але й для мільйонів, які змушені були загинути. Це саме загрожує і зараз. У той час як ми простягаємо руку і шукаємо шляхи компромісного, мирного співіснування, емігранти намагаються своїм цькуванням зірвати будь-який шанс взаємопорозуміння, бо на цьому їхня гра закінчилась би. Вони запевняють, що ніякі порівняння не можливі, і намагаються нав'язати нашим супротивникам химерні думки, що мова йтиме про військовий переворот, що по першому сигналу потужний народний рух спаралізує захист нашої радянської батьківщини і примусить уряд до капітуляції. Вони говорять про це, як про мить сліз радості і дзвонів, сяйва свічок перед іконами, хліба-солі для визволителів, начебто не буде перекотів грому по всій землі і смертоносних грибоподібних хмар над щезнувшими містами. Небезпека таких людей, як той професор, не в тому, що їм удасться коли-небудь здійснити свої химерні ідеї, а в тому, що до їхніх облудних промов можуть віднестися серйозно. І як тільки така небезпека почне загрожувати, то таку людину треба будь-що прибрати з дороги.

— Я розумію, — щиро сказав Леонід. — Я радий, що зробив це, і мені соромно за мій сумнів.

— Нісенітниці, — відверто відповів Борис, налив і поплескав його по плечу. — Це цілком нормально. Це реакція на напруження, в якому ти перебував. Таке трапляється з кожним. Думаю, що тобі потрібна відпустка.

Було це щиро сказано, чи алкоголь зробив його необережним? Він знизав плечима й імпульсивно сказав:

— Я і так уже у відпустці. Я подумую, чи не пора мені одружитися.

— Це можливо, — погодився Борис і випив до дна. Ніщо не зраджувало, чи він зацікавився цим, чи ні. Леонід не знав, чи слід йому продовжувати, — без тієї атмосфери довіри і горілки, яка розв'язала язик, він ніколи б не ризикнув про це заговорити.

— Як на це подивляться, — наважився він, — коли я одружуся з німкенею, мені це дозволять?

— Можливо, що так, — байдуже відповів Борис. — Все залежить...

— Від чого?

— Від того, хто тобі впав у вічі.

Прозвучало це якось неправдоподібно. Треба бути обережним, подумав Леонід, я вже випив занадто.

— Я ще нікого не вибрав, — відповів він. — Принаймні не спеціально. Але коли я кудись іду або зустрічаюсь з якоюсь дівчиною, то це завжди німецькі дівчата. Адже це логічно, чи не так?

— Гм... — лише пробурмотів Борис і знову налив.

— Ці шури-мури мені набридли. Набридли мені ці готельні номери, пансіони та ресторани. Сидиш завжди на чужому стільці, за чужим столом і розмовляєш з чужими людьми, коли говориш з кимось взагалі, а не сам з собою. Отож, якщо сьогодні-завтра зустріну якусь дівчину, яка мені сподобається і видасться вартою довіри, членом партії чи спілки молоді чи принаймні прогресивною, чи можу я розраховувати на таку можливість?

— Ну, давай, не говори так загадково, — по-компанійському підбадьорював його Борис. — Хто ця щаслива?

— Нікого немає, — впирався Леонід. — Наразі. Правда, влітку я зустрів у Ляйпцигу дівчину, яка мені сподобалася, а недавно танцював з однією з Кепеніка, вона мені теж сподобалася.

— А як їх звати? — запитав Борис і вже приготував ручку і блокнот.

— Цю з Ляйпциґа — Гертрудою, Гертруда Фрозер. Мешкає у Ройдніцу на боковій Дрезднерштрасе, точно вже не пригадую...

— Ти не записав її адреси?

— Ні.

— То це не було серйозно?

— А про що я кажу! Я не маю когось серйозно на меті. Проте хочу знати, чи таке можливе.

— А ця, з Кепеніка?

— Ільзе Баумгартен, Парісіусштрасе, 12. Теж таке поверхове знайомство. Насправді ще нікого немає. Я навіть і не починатиму, доки не знатиму, чи в цьому є сенс.

— Я дам на них запит. Тоді знатимеш, що то за птиці. А взагалі, перевагу треба надавати співвітчизницям, а ще краще, як це хтось з нашої рідної служби. Ти знаєш це. І такі є, а то познайомлю тебе з деякими з них. У твоєму становищі обережність ніколи не зайва.

— Знаю. Але я шльондри не хочу. А ті мужеподібні баби, які тут, мені задурно не потрібні.

— Ми маємо і щось краще.

— Ви мене заінтригували, — відповів Леонід.

Дивовижним було те, що він, який щойно перед тим повністю вірив і довіряв Борисові і навіть був засоромився, що на якусь мить мав інші думки, не зважився назвати ім'я Гедвіг.

— Якщо когось підшукаєш, — повільно сказав Борис і подивився йому просто в очі, — то можеш завжди відверто звернутися до мене. Тоді зможу зробити для тебе все, що в моїх силах. Бо утаєння чого-небудь, що і так стане явним, виставить навіть невинні відношення у невигідному світлі. Це може для тебе і цієї особи мати неприємні наслідки.

— Я розумію, — відповів Леонід таким тоном, ніби не почув у голосі Бориса нотки підозри.

— Такої дурості я не вчиню. Але якщо одна з цих двох дівчат виявиться підходящою, то хотів би про це знати. Я...я вдячний вам за цю розмову, а комітету вдячний за подяку. Готовий завжди і за будь-яких обставин виконувати свій обов'язок.

Він говорив те, що думав, але про Гедвіг не згадав би за жодних обставин, бо не хотів її наражати на ризик. Називати її ім'я ще не час. Він хотів зачекати і подивитися, що Борис скаже про тих двох, які його насправді не цікавили. Те, що Борис підозріливий і не зовсім йому довіряє, було для нього чимось само собою зрозумілим, це пояснювалося його професійною приналежністю. Не можна було когось учити обережності, не задаючи собі час від часу запитання, чи той часом сам не використовує проти тебе завчене.

8

Йому снилося, що вони йдуть із Дмитром по лісу. Сонце сяяло, день видався чудовий.

— Прислухайся, — зупинив його Дмитро і повернувся до Леоніда.

— Соловейко! Вчора його ще не було, щойно повернувся.

Такий уже був Дмитро, цей неотесаний рудоволосий здоровань, завжди чуйний до рослин і тварин. Тепер, коли проказав це, то і Леонід почув соловейка, і з кожним кроком усе чіткіше. Коли б Дмитро цього не сказав, то напевне не звернув би уваги на те, що вчора його ще не було і що прилетів він захмареним від учорашнього дня небом.

— Зауважено, що найчастіше вони мігрують саме в такі дні.

Якщо для Леоніда весна була просто фактором — знову сяяло сонце і земля духмяніла, а гілля, яке здавалося мертвим, почало розпускатися, — то Дмитра вона зачаровувала. Навіть про найнепоказнішу рослинку він знав геть усе, і часом здавалося, що вона цікавила його більше, ніж те, що відбувалося в житті людей. Так, як інші уважно стежили за дорогою, по якій могла проїхати міліція, так Дмитро міг уважно і терпеливо чекати, щоб побачити звіра чи птаха. Він зупинився біля чагарника, назву якого Леонід не знав, проте і так би одразу забув:

— Глянь, таке з ним ще не траплялося. Одразу цвіт і листя. Мабуть, це через пізню весну.

Вони рушили далі, і Дмитро з неприхованим задоволенням слухав соловейка, чиє щебетання лунало все ближче. Коли йдеш з Дмитром по лісі, то чуєш більше, чуєш дикий смуток співучого дрозда, галасливе блазенство пересмішника і покірливу скаргу, якою співучий птах закінчував свою коротеньку мелодійну пісню. Але ось, у мить тиші, соловейко зайшовся дзвінким співом, і все те, що було перед тим, виявилося лише прелюдією, тепер він виспівував на повну силу і так по-райському, що Дмитро аж зупинився, ледь схиливши голову і з усмішкою на губах. І коли Леонід побачив Дмитра таким, його раптом пройняли до нього братські почуття, не лише тому, що той був заручений з Мар'яною, а й тому, що Дмитро випромінював щось чисте, щось недосяжне. Іншим стан вічно переслідуваного міг подіяти на нерви, але Дмитро, на якому була відповідальність ватажка, який мав дівчину, з якою, либонь, так ніколи і не зможе одружитися, який мав причини почувати себе приреченим, не втратив нічогісінько від своєї внутрішньої впевненості, своєї життєрадісності. Відчувалося, що Дмитро надзвичайно сильний, не лише фізично, але й духовно, сильний вірою. Уві сні Леонід відчув, як щиро турбується і дбає про нього Дмитро, як відчував це у лісі, і тепер усвідомив, гостріше, ніж тоді, коли був охоплений змішаним почуттям злості і страху, вини і комплексу неповноцінності, що і він зі свого боку любить Дмитра.

Вони спустилися в густозарослу долину річки і стали біля завороту, де річка робила петлясте коліно, утворивши майже півострівець. Ще недовго, і бистрий потік, який дедалі розмивав зовнішні завороти, прорве косу і утворить острівець. У міру того як цей прорив стане ширшим і глибшим, старе русло замулиться. Течія постійно змінювалася, хоч жодних перемін і не було. І Леонід подумав про вічність, про те, що життя наше — це суєта суєт. На краю коси вони примостилися і принишкли, намагаючись не порушувати тиші. Леонід знав ці звички Дмитра і знав, чого від нього чекають. Він не ворушився і дивився на прозору стрімку воду, коли почув і уздрів на протилежному боці крикливе волове очко, і тоді пролунало те, заради чого Дмитро і це затіяв — голосистий, пронизливий свист зимолюбки, яка стрілою пронеслася заворотами річки, на мить зупинилася і тоді різко пірнула, щоб підхопити своїм великим кинджалоподібним дзьобом рибинку. Не промовивши ні слова, Дмитро глянув на Леоніда і підморгнув йому. Те сидіння на місці почало Леонідові набридати, що траплялося не раз, коли бував з Дмитром. Леонідові захотілося їсти і курити, і від зеленої нудьги він сягнув по пістолет і взявся його чистити. Якщо Дмитро насолоджується... І тут він зауважив, що Дмитро вже не дивиться на річку, а не відриває від нього свого здивованого і водночас суворого погляду. Що трапилося?

— Звідки в тебе цей наган?

Щойно тепер Леонід зауважив, що чистить не «вальтер», який дав йому Дмитро, а свою службову зброю, яке видало МГБ. І як він міг бути таким необачним? Адже він ужив усіх застережних заходів, усе продумав, бо знав, що найменша дрібниця може викликати підозру, стати фатальною і коштуватиме йому життя. А тут так безголово провалитися. Дмитро аж спопеляв його своїми очима.

— Ти що, — прошепотів він, сповнений гидливості, невіри і відрази водночас, — зрадник?

— Ні, — відчайдушно, благально відповів Леонід, — я твій друг, Дмитре, я люблю тебе, Дмитре, повір мені, Дмитре!

Він побачив, як права рука Дмитра опускається до рамена по зброю, і вибору вже не було, тепер він примушений. Наган сіпнув у його руці, всю обойму він випустив у рудоволосого велетня, який дивився на нього страшними очима, сповненими докором, рот його розтулився, щоб звинуватити його, проте з нього вирвався лише зойк. Тіло його захиталося і звалилося на берег. Леонід відчайдушно почав кричати: «Дмитре! Дмитре!» Він схопив його за плече, свого єдиного друга, останнього друга, якого мав, але тіло сповзло у річку, яка своєю марною нестримністю і закрутами стала символом буття, символом беззмістовності. А він оплакував товариша, якого втратив. Сльози стікали на подушку, сльози, якими оплакував Дмитра, з яким навіть у лісі був рай...Тепер рай цей утрачено. Не зарадиш ні криками, ні галасуванням, треба доповісти про те, що сталося, Кірповському чи, можливо, Борису.

Коли підвівся, то побачив на косі, через яку йому треба було перейти, капітана Юліана, чоловіка, що поклявся покарати смертю всіх зрадників. Леонід вистрілив у нього, але сухе клацання нагадало йому, що у безтямному страху випустив усю обойму у свого друга, єдиного, справжнього. Він обернувся і хотів перестрибнути через річку, проте на горбах навкруги, серед вільх і кущів ліщини стояли вояки, які націлили на нього свої автомати...

Коли він прокинувся, серце його калатало, обличчя було мокре від сліз. Навіщо я вбив Дмитра? Чи було в мене таке завдання? Він був мій єдиний справжній друг. І що я виграв від цього? Нічого. Я все програв, усе! Минув якийсь час, перш ніж він оговтався, поки до нього дійшло, що це був сон, якийсь дурнуватий сон. У нього ніколи не було нагана, коли він ховався у лісах. А якби і навіть був? У багатьох з них вони були, вони мали німецьку, російську, навіть польську і чеську зброю упереміш. А Дмитра він не вбивав. Як ця божевільна ідея спала йому на думку? Інформація, яку він зібрав для Кірповського, не мала жодного відношення до загибелі Дмитра. Чи ж справді? У всякому випадку він зрадив його і Йосипа і всіх решту, і його інформація теж посприяла тому, що вони попалися. Я не вбивав Дмитра, вперто втовкмачував собі він. Але ти їх зрадив, майнула думка, а коли та зрада не має жодного відношення до його смерті, то чому воно тобі приснилося? Сни, напевне, мають свої причини і мотиви. Все через те, що я тоді жив у напрузі, боячись бути викритим. Весь той час мене щось пригнічувало в лісах, я мусив бути обережним, і водночас мене не покидало почуття сорому через те, що вони мені довіряють. Коли поділяєш біду і радість, коли день у день турбуєшся один про одного, то дружба починає міцніти, і все важче зрадити довіру, навіть коли це входить до твого обов'язку. А Дмитра я вже починав любити, тому що він поза своїми політичними переконаннями був добрим товаришем і чудовою людиною. Вибору не було, я змушений був це зробити, і не думаю, що це мало для нього якесь значення. Він був приречений, і він сам знав про це. Але те, що я його зрадив, я собі ніколи не пробачу, хоч розумом можу це виправдати...

Він лежав і ще довго думав про Дмитра, про своє перебування в лісі, перш ніж зрозумів справжню причину сну — відчуття того, що Борис не довіряє йому, і усвідомлення того, що він веде подвійну гру, обманюючи своїх зверхників. Йому не дозволять зустрічатися з Гедвіг, це було ясно, для цього не потрібно було Бориса, він сам це розумів. Всі ближчі контакти, якщо вони не були зумовлені службою, були небажані, що не сказати заборонені. Не кажучи вже про кохання до когось, хто мав такий світогляд, як Гедвіг, яка насміхалася над усім, що було для нього чи принаймні мало бути святим, дорогим, неприступним для критичного розгляду чи глузування. Робила вона це ненавмисне, не розуміючи і не відчуваючи, що цим його вражає. А коли вже зауважувала це, то переставала його дражнити, щоб не псувати настрій, причому робила це без щонайменшої поваги до чиїхсь переконань, а скоріше немов мова йшла про якусь ідіотичну ненормальність, на яку треба дивитися крізь пальці. Не йшлося про те, що вона говорила, про політику вони говорили рідко або майже ніколи, йшлося про її позицію. Вона скоріше стала би рахуватися з мисливцем за головами, з вогнепоклонником або з кимось, хто вірив у святі корови, не тому, що їх розуміє, а тому, що припускала, що віра їхня була серйозна. А комунізм, без сумніву, був для неї грубим обманом, до якого ніхто серйозно не ставився. З остраху або з примусу чи з вигоди багато хто робив вигляд, що вірить у комунізм, проте ніхто не міг бути настільки дурним, щоб вірити насправді. Вона так не говорила, для неї це було щось само собою зрозумілим, що не потребує слів. Коли він пробував їй роз'яснити, що її уявлення про комунізм хибне, що це насправді є щось таке, у що вірять мільйони, заради чого живуть і вмирають, не лише плутаники, але й геніальні мужі, мислителі і вчені, гіганти духу, то все було наче горохом об стінку. Вона просто не слухала його, бо чула це вже стільки разів, зрештою, вона в це не вірила. Те, що вона навіть слухати не хотіла і не бажала серйозно поставитися до такої розмови, було просто образливим, а той факт, що нехіть ця була несвідомою і ненавмисною, додавав солі. Це просто пиха людини, приналежної до західної цивілізації. І звідки вона у них, коли у них самих пір'ячко на пиці? І коли її докази починали йому допікати до живого, то відповідав запально і дошкульно, та вже те, що починав сердитися, зводило його аргументи нанівець. За Гітлера і минуле Німеччини відповідати вона не збиралася — ось така собі вигідна позиція. Коли ж він звернув її увагу на те, скільки горезвісних екс-нацистів ще мали владу і вплив у Федеративній Республіці, вона відказала: «А у нашій зоні ці нацистські методи практикуються ще по сьогоднішній день, і вони ще жорстокіші — це терор, примус, концентраційні табори... На дорікання про страхіття, які чинять імперіалісти у своїх колоніях, на факти, імена і методи французів в Алжирі, британців у Кенії, португальців в Анголі, на розповідь про ситуацію у Південній Африці, Латинській Америці, про становище негрів у Сполучених Штатах вона сказала просто: «Це все жахливо. Але чому я повинна заплющити очі на ці самі речі, що кояться перед моїми очима? Ви міряєте двома мірками».

— А ви ні?

— Я ні, — лише відповіла Гедвіг, і йому не вистачило духу. Вона знала про це набагато менше від нього, просто йому не стало духу. Якщо бути відвертим з самим собою, то знав, що мусить з нею порвати, але він уже без неї не міг. Після тієї розмови з Борисом він декілька тижнів Гедвіг уникав. Він зателефонував до неї і сказав, що іде у відрядження. З міркувань безпеки він знову почав зустрічатися з Ільзою з Кепеніка. Це була малоцікава дівиця, банальна, яка хотіла прибрати його до своїх рук. Він зробив це, щоб замести будь-який слід до Гедвіг, який міг би поставити під загрозу їхні стосунки або, можливо, і її саму. Проте Ільза остогидла йому настільки, що він аж утішився, коли Борис дав йому зрозуміти, що знайомство з нею небажане. Політичних причин не подавали. Дівчина з Ляйпцига тим часом уже заручилася з якимсь чехом. А Ільза виявилася кокоткою, так запевнив його Борис. Це останнє більш-менш відповідало дійсності, хоч не настільки, як це твердив Борис, а перше, можливо, і було правдою. Отож, жодних політичних закидів, а звичайні заперечення, через які знайомства робилися небажаними. Це не стимулювало Леоніда розпочати поки що розмову про Гедвіг, політичних заперечень, очевидно, не буде, але якісь таки знайдуться. Борис стримав слово і справді познайомив його з дівчиною комітету, Іриною. Борис постарався — Іринушка була милою, гарною й інтелігентною. Коли б то не було Гедвіг... Але вона була, і він місця собі не знайшов, якби не міг бути разом з нею. Один її погляд, яким вона могла його звести з розуму, і те, як вона ніжно звала його «хлопчиком» — це було привабливіше, ніж перспектива переспати з іншою жінкою. Він не міг цього пояснити, він не міг цього навіть зрозуміти, але так воно було. Поки що він не хотів ризикувати, боячись, що хтось про це довідається, тому він став залицятися до Ірини. У нього не склалося враження, що вона отримала завдання доповідати про нього. Але відчув, що Борис став з ним обережнішим. Завдання, які доручали йому з часу тієї розмови, збудили у Леоніда недовіру. Можливо, їх давали, щоб його перевірити, — надто вони були несерйозні. Це було звичайне виконання інструкцій, суть яких він збагнути не міг, і невиконання яких не могло завдати комітету великої шкоди, така собі робота, яку йому регулярно доручали в перші роки праці, але виконувати яку після виконання важливіших завдань уже не сподівався. Закласти схованку на фанґельбахському цвинтарі в Штутгарті. Цілком можливо, що той металічний циліндр, який він сховав на могилі Гельґи Мерцбехер, і містив щось важливе для якогось цінного агента, але таке міг би зробити будь-хто інший, хто навчений вибирати такі місця, хто знав, яким умовам така схованка має відповідати. Тоді його направили до Франкфурта з такою нескладною справою, як залишити у полудень у пиварні на Меріанштрасе пакунок. Сюди щоденно приходив персонал друкарні російської антирадянської організації, яка містилась на тій же вулиці. В пакунку, за словами Бориса, були підроблені печатки цієї організації. Якщо їх знайдуть і «повернуть», то емігрантські провідники запідозрять у зраді одного зі своїх колег. Можливо, це був звичайнісінький дезінформаційний маневр, можливо, крок якоїсь заплутаної інтриги, але й це було завдання, яке під силу будь-кому. Зрозуміло, що це не міг бути хтось із тих, кого інфільтрували в організацію і хто вже, можливо, був відомий відповідним службам безпеки. Але хіба це причина, щоб доручити це саме йому? Можливо, це випадковість, можливо, це тимчасово, можливо, скоро йому дадуть серйозніше завдання, але в ньому вже зародилися сумніви щодо майбутнього. На місці Бориса він вчинив би зі співробітником, у надійності якого засумнівався, так само: доручив би менш важливу роботу, «розробив» би його і спробував загнати в пастку. З таким станом справ його єство мусило погодитися, з іншого боку, це розізлило його. Це через те, що відверто сказав про свої вагання щодо завдання, яке віддано виконав, через те, що не хоче бути безмозким автоматом, бездумним різником. А може, через те, що заговорив про одруження з німецькою дівчиною? Він шкодував, що завів ту розмову, шкодував, що на якусь мить довірився йому.

Раптом Леонід згадав Богдана Стернюка. Дивно, бо десь років зо два вже минуло, як він бачив Стернюка востаннє і не часто згадував цього чоловіка. А знайшов він його у кімнатці в жалюгідному пансіонаті Альтона. Час від часу він виходив на зв'язок з ним, проте останнім часом справи йшли не кращим чином. Ще до зустрічі з Леонідом Богдан наполягав на тому, щоб його дружині дали дозвіл на переїзд на Захід. Дозволу так і не дали. Раптом він виявив бажання повернутися сам. Гамбурзька поліція, що відала справами іноземців, затримала на декілька днів його заяву для розслідування, яке так нічим і не закінчилось, Богдан Стернюк — маленький, худорлявий чоловічок, який кульгав унаслідок поранення, отриманого під час війни, одразу запанікував, убив собі в голову, що його розкрили, що він у небезпеці і що надалі залишатися йому тут не можна. Він боявся, що його арештують чи вб'ють.

Про все це Леонід доповів, але Борис вважав Богданові страхи перебільшеними, — він, мовляв, хоче таким чином об'єднатися з сім'єю. Богдан мав залишитися. Але він почав утрачати своє агентурне значення і вимагав дедалі більше грошей. Коли Леонід його знову відвідав, то Стернюк так боявся повернення, що навіть про нього не згадував. Він уже бажав залишитися і пообіцяв покращити свою роботу, але на це потрібні були більші кошти, бо у нього збільшилися витрати, хоч не зміг пояснити до пуття, на що саме. Щось тут було не так, можливо, що й кінці з кінцями не сходилися. Виглядав він напрочуд погано. Темні круги під глибокозапалими очима, безкровні губи, від гострого носа до країв рота пролягли глибокі зморшки. Коли запалював сигарету або коли прибирав чорне волосся, яке так і падало йому на чоло, то вкривався краплинками поту, а руки тремтіли. Йому було важко зібратися з думками, і чим довше Леонід сидів у нього, тим помітнішим це ставало. Наступного дня Леонід прийшов під час Богданової відсутності обшукати його кімнату. Тоді він ще був заповзятливим працівником органів і інколи робив за власною ініціативою те, що його не просили, але що вписувалось у рамки поставленого завдання. З такими відмичками, які він мав, зробити це було неважко. Коли б його хтось і застукав у темному вестибулі, де смерділо так, неначе там сховали труп, який розкладався, то дав би собі легко раду. Але ніхто не появився, так що мав досить часу, щоб зробити обшук.

Тепер він пригадав, що тоді знайшов посеред нехитромудрих Богданових пожитків, який уже давно розтринькав усе, що мало більшу-меншу вартість. Альбом з картинками оголених тіл, акуратно вирізаними з журналів, частково порнографічного ухилу. Цей потяг до еротики міг викликати відразу, проте не являв для Леоніда ніякого професійного інтересу. А у коробці з-під сигар він знайшов шприц, який усе пояснював, — поганий стан здоров'я Богдана, брак грошей і те несподіване бажання залишитися тут, де, очевидно, він мав свого постачальника. Все це робило Стернюка вкрай небезпечним. Борис терміново відкликав його на так звану нараду. Леонід тоді сам зустрів його в аеропорту Темпельгоф і відвіз до Карлсгорста. Виглядав він тоді, можливо, прийнявши дозу, досить добре. Це було востаннє, коли Леонід бачив Богдана Стернюка. Потім Борис сказав, що про нього подбають, призначать курс лікування, а згодом дадуть якусь неважку роботу, яка йому буде під силу.

Дивно якось, що він згадав із усього цього не стільки самого Богдана, скільки той альбом з картинками партнерів, які завдавали одне одному болю і творили одне з одним бозна-що, і той шприц, щоб колотися в руки й ноги, бо без цього вже не обійтись. Докази того, що Богдан Стернюк був надто самітний, такий самітний, що почав божеволіти.

Леонід скочив із ліжка, щоб прийняти душ, коли подумав: мене до такого стану довести їм не вдасться. Я маю Гедвіг і буду за неї боротися. Хай там що.

9

Йому сповнилося шість років, коли у їхній маленькій темній хатинці в Вузівці на стіні повісили портрет, якого він раніше не бачив. Батько, напевне, ховав його, бо згодом цей портрет теж зник. Але тоді він висів на стіні — портрет полковника, чоловіка з вузьким обличчям і акуратно підстриженими вусами. Під портретом горіла лампада, стояли квіти, а вони разом молилися за полковника, який став жертвою замаху у портовому місті далекої маленької західної країни. А тепер, через двадцять років, він приїхав до цього міста і стояв біля могили полковника, за упокій душі якого він свого часу мусив молитися і про якого йому заборонили з будь-ким говорити, просто-таки ні з ким. Борис показав йому на карті Роттердама, де ця могила. Коли Леонід прибув до цього міста, віднайти могилу було неважко. Він просто приєднався до роззяв, що спостерігали дивовижну процесію на чолі з єпископом та священиками в шатах, які тут незвичні, з вінками та незнайомими прапорами. Все було дивним, воно не вписувалося у сірі алеї з переважно однаковими надмогильними плитами, у цей акуратно доглянутий парк з доріжками, вистеленими жорствою та підстриженими газонами, у ці ряди тополь, плакучих верб та ялин, над якими сяяло сонце. Як цей акуратний маленький буржуазний світ перелякався, коли одного прекрасного весняного полудня, так собі зовсім зненацька, на одній із вулиць із жвавим рухом, вибухнула бомба, яка вбила полковника. Борис розповів йому, що день його смерті щорічно вшановується на його могилі, а оскільки цього року відзначатиметься двадцятиріччя, то очікується прибуття багатьох видатних осіб української еміграції, більше, ніж у минулі роки. Завдання Леоніда було зняти їх камерою, якомога більше. Та це було не так просто, бо за фотографами пильно стежили, це він одразу зауважив, коли процесія рушила до могили. До одного фотографа, який збирався знімати малоформатною камерою з телелінзою, одразу підійшло декілька чоловіків з пов'язками на лівій руці і відвели його вбік. Тільки спереду, біля самої могили, працювали декілька фотографів, які, очевидно, отримали на те дозвіл, але і їм давали вказівки, що можна, а чого не можна фотографувати. Той факт і та обставина, що спереду стояло декілька здоровил, увага яких була більш прикута до присутніх, аніж до самої урочистості, і які явно були охоронцями або співробітниками служби безпеки, свідчили про те, що серед присутніх було якесь велике цабе. Леонід протиснувся, наскільки відважився, до переду і опинився посеред запрошених, яких можна було розпізнати по стрічках на лацканах, якої у нього не було. Фотографував він шпигунською камерою, яку закамуфляжив носовою хусткою, що нею нібито витирав чоло і шию. Більше знімків у цьому натовпі робити було просто небезпечно. Фотографувати було важко, не можна було, щоб камеру зауважили, а в момент зйомки об'єктив мав бути відкритий. Подивитися у видошукач було неможливо, все робилося крадькома і, незважаючи на навики, які він набув, усе залежало від везіння. Відстань була досить велика, заважало сонце, і якісних знімків він не очікував. Що ж, може, придадуться й неякісні. Іншої ради не було, хіба-що знімати здалека за допомогою телелінзи, що при таких заходах безпеки теж зробити нелегко. Він помітив невисокого кремезного чоловіка з великими залисинами, який разом із охоронцем порядку, — його можна було розпізнати по пов'язці на руці, — поклав на могилу полковника великий вінок. Саме в цей момент він побачив, як інший охоронець підняв руку до фотографів, похитавши головою, щоб ті не фотографували, що і так було неможливим, бо декілька його широкоплечих колег стали перед ними стіною. Але вони і так не робили жодних спроб, очевидно, що так і було домовлено. Отож, цей невисокий чоловік був дуже важливою особою, але люди перед ним стали навшпиньки і повитягували шиї, тож сфотографувати його Леонід не мав жодного шансу. Проте коли могила полковника і навіть деякі сусідні могили потонули у квітах і вінках, цей невисокий чоловік після декількох ораторів узяв слово і сильним голосом заговорив українською мовою, яка прозвучала тут чужою і водночас рідною. Він став розповідати про життя полковника, про те, що свого часу він був керівником націоналістів. І Леонід почув про те, що чув ще дитиною двадцять років тому, про те, що полковник пожертвував своє життя за свободу своєї країни та свого народу. Власне, слухати йому і не було потреби і він міг сконцентруватися на фотографуванні, бо знав усю цю історію з шестирічного віку. Про те, як полковник боровся проти росіян на чолі славетного полку Січових стрільців. Про його героїчні вчинки, які вже стали легендою і які справляли на Леоніда в дитинстві велике враження, а тепер ні. Про те, як він продовжував очолювати рух опору, спочатку з захопленої поляками території, а потім з чужини. Як він поневірявся у вигнанні і роздмухував полум'я руху опору. Та Леонід знав усе це сам пречудово. Його рідний батько сів у польську тюрму за те, що його схопили з листівками, на яких були надруковані заклики полковника. І тут, у цьому місті, полковника наздогнала мста. Тоді таке ще було можливе. Попередника полковника доручили застрелити напівбожевільному, який мав би одразу привернути до себе увагу будь-якої більш-менш серйозної служби безпеки своєю дивною поведінкою. Розправитися з полковником було важче, численні спроби зазнали невдачі, перш ніж він попав у приготовану для нього пастку. Коли Леонід згадував, як його батько назвав це «диявольськи хитрим» замахом, то мало не сміявся з такої простодушності. Сьогодні таке б уже не пройшло: дозволити мало кому відомій особі особисто зустрітися з лідером націоналістів і, більше того, вручити йому особисто те, що так званий кур'єр привіз із батьківщини. І то ще, боронь боже, у коробках: коробку цукерок і коробку сигарет. Сьогодні ніяк не зрозуміло, як міг полковник спійматися на такій очевидній провокації? Мабуть, він не довіряв цьому чоловікові, мабуть, остерігався зустрічатися з ним наодинці, мабуть, підозріло поставився до тих цукерок та сигарет, що могли виявитися отруйними, але ні разу не подумав про те, що в коробках немає ні інформації, ні сигарет, ці цукерок, а просто вибухівка сповільненої дії. Такий примітивний спосіб убити людину не мав тепер жодних шансів. Сьогоднішнього лідера націоналістів Мирослава Зарембу охороняють краще. На нього полюють роками, але безуспішно. Не далі як минулого місяця до редакції зарембівської газети в Мюнхені надійшов поштовий пакунок, що при розпакуванні вибухнув. Але жодна мисляча людина не стане сподіватися, що у такий спосіб можна покінчити з Зарембою. Видно, йшлося про когось іншого, Заремба особисто сам ніколи не відкривав пакунки, крім найближчих співробітників, його ніхто не бачив. Навіть не було відомо, чи приходить він коли-небудь до редакції і чи він насправді мешкає у Мюнхені і як він тепер виглядає. Останньому фото, на якому, здогадно, зображений він, було вже сімнадцять років. Якщо на ньому він, то той невисокий, кремезний чоловік... Але не може цього бути! Мирослав Заремба ніколи не з'являється на людях! У емігрантських колах вже не раз говорили, що керівництво повинно показуватися підлеглим. Але цього так і не сталося. Ні, це не Мирослав Заремба, проте якщо добре пригадати це фото, то той чоловік, який там виступає, подібний до нього. Якщо це Мирослав Заремба... Мав би він зараз кращу камеру... Заради такого шансу варто ризикнути. Леонід чув, як присутні молилися, чув, як вони заспівали про батьківщину, яка ще не вмерла. До самого кінця він надіявся, що трапиться краща нагода сфотографувати цього незнайомого чоловіка. Але такої нагоди не підвернулося. Він бачив, як той від'їхав по закінченню урочистості на одній з машин із закордонними номерами, які припаркувалися перед цвинтарем і які встиг сфотографувати перед тим. Той чоловік сів у темно-синій «опель-капітан» з мюнхенськими номерами, машину, яку Леонід упізнав, яку бачив раніше біля церкви в Мюнхені, куди по неділях приходило багато українців!

Коли Леонід прочитав у емігрантських газетах повідомлення про проведену урочистість, то переконався, що це справді був Мирослав Заремба. Звичайно, жодного фото, на якому він би був, опубліковано не було, та це не так уже й важливо, бо декотрі Леонідові знімки вдалися таки непогано. Особу, про яку тепер знав, що це Заремба, на них можна було розпізнати. Та Борис був далеко не задоволений, коли на сильно збільшеній фотографії побачив Мирослава Зарембу в оточенні інших націоналістів. Те, що пропущено такий шанс, розлютило його, а сам факт, що розшукуваний роками Заремба наважився і таки з'явився перед громадськістю, сприйняв як особисту образу, як глум. Зрештою, промова, яку Заремба виголосив, це засвідчила. У Леоніда склалося враження, що у Москві і Карлсгорсті це спом'янули міцними словами. Він мусив нарисувати розташування могили та місця, де стояли під час урочистості присутні. Борис не переставав тарахкотіти про пропущений шанс.

— Бомба, — сказав він, — добра бомба сповільненої дії, і ми б їх пристукнули одним ударом. Її можна було б там установити?

Він повернув свою масивну монгольську голову до Леоніда і пронизав його поглядом.

— Установити, мабуть, можна.

Пригадався полиск чорного пам'ятника з масивним хрестом угорі і скромніші надмогильні плити обабіч.

— Якби це зробив спеціаліст, та ще заздалегідь... Їхня служба безпеки виявилася досить активною...

«Така небезпечна робота не по мені»,— подумав Леонід.

— Але у вибухівці сповільненої дії великого сенсу не було б. Навіть коли б вона вибухнула і під час урочистості. Хіба що в момент покладання вінка та його виступу, коли він стояв біля могили. Заремба стояв ось тут, майже крайній у великому півколі, утвореному присутніми довкола могили. Щоб бути впевненим, що пристрій вибухне в момент, коли він підійде до могили, треба було б мати пристрій з дистанційним детонатором, що теж...

— Досить було б потужного пристрою, — перебив його Борис і накреслив радіус ураження такого пристрою.

— Так, але... — відказав Леонід і показав на знімки, на яких біля потонулої у квітах могили великим півколом стояли люди. Праворуч від Заремби побачив жінку з двома хлопчиками, можливо, внуками полковника. Ліворуч стояли фотокореспонденти, що було хитро придумано. Вони фотографували єпископа і священиків, дівчат у формі українського молодіжного руху, прапори, все, що звертало увагу, не підозрюючи, що головним був той невисокий кремезний чоловік, що стояв близько від них.

— Такою бомбою можна вбити і жінок, і дітей, і багато зовсім невинних душ...

— Вони теж не щадять наших жінок і дітей, — твердо відповів Борис.

Але це ж божевілля, подумав Леонід. Якою ж потужною мала б бути ця вибухівка, щоб вона стопроцентно вбила намічену жертву? А скільки ще при цьому загине? Він глянув ще раз на знімки і, незважаючи на грубий растр внаслідок збільшення, побачив на задньому фоні обличчя інших жінок і дівчат. Він пам'ятав, скільки там зібралося люду. Як можна просто так ручкою визначити зону смерті? А полковник? Свою вибухівку він отримав у кафе, де завжди великий наплив відвідувачів. Пройшли якісь лічені хвилини, і той пакет вибухнув. Він саме прямував головною вулицею міста у той час, коли там особливо багатолюдно. Просто диво, що не загинув ніхто з перехожих.

— У всякому випадку, — продовжив Борис, — Заремба з'явився цілком несподівано, про це не було повідомлено, і ми не знали, що він там буде. А те, що він з'явиться на двадцять першу, двадцять другу чи двадцять п'яту річницю, — вилами по воді писано.

Борис дивився на знімок, промовляючи: «Ми доберемося до вас! Стривайте, ще доберемося! Ви стали необережними, просто нахабними. Ви ще пошкодуєте про це».

Здавалося, що він звертається особисто до цього невисокого кремезного чоловіка.

10

Гедвіг мала вільних півдня, і Леонід заїхав за нею, щоб десь перекусити.

— Треба залагодити одну справу. Це займе щонайбільше чверть години і тоді весь день і авто у нашому розпорядженні. Якщо потім заскочимо до тебе, то зможемо вибратися на Тегелерзее або Ванзее.

— Чудово! Тоді на Ванзее.

Перекусили вони на ходу, але ця маленька справа загрожувала зайняти більше ніж чверть години. Леонід отримав доручення довідатись у західно-берлінських книгарнях про публікації якогось Штефана Галанта. Такі дріб'язкові доручення, які не мали ні складу ні ладу, доручали йому останнім часом усе частіше. Не раз це його здорово дратувало, бо він не знав, що за ними криється, — якась серйозна робота чи його просто тримають на повідку. Але сьогодні, коли трапилась нагода прикрасити свою машину Гедвіг, йому все було байдуже. Однак той Штефан Галант не значився в каталогах навіть найкращої книгарні міста. Продавщиця, яка його обслуговувала, прикликала на допомогу шефа, дуже ввічливого молодика, який поцікавився, на яку тему Штефан Галант писав чи міг писати. Цього Леонід теж не знав і сказав тому навмання: «Східноєвропейські проблеми». Молодик переглянув ще декілька реєстрів і висловив припущення, що якщо публікації цього автора і з'явилися, то скоріше всього у якомусь невизнаному видавництві. І він назвав, декілька бібліотек і інститутів, які були краще проінформовані про публікації такого кшталту.

— А тепер до Альбрехтсгофа, — скомандував Леонід, коли вони сіли у «вартбург». Приємно було її бачити поруч у авто, а вже одне те, як вона вмощувала свої довгі стрункі ноги, було насолодою, а перспектива поїхати з нею на озеро — святом.

— Хіба тобі не треба заїхати до тих бібліотек? — трохи здивовано запитала Гедвіґ.

— Ні. Сьогодні вже ні, — відповів Леонід і широко відкрив розсувний дах.

— Ну й роботу ти маєш! — зітхнула вона. — Що, вже відпрацював на сьогодні свої гроші? Ще й машину дали, щоб не товктися по автобусах. Ну і ну, не дивно, що справи у нашій Німецькій Демократичній Республіці йдуть так погано... з такими трудяками...

— Роботи буває і більше. — відповів він, посміхаючись. Почував він себе прекрасно, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій, буцімто ця робота і справді полягала у складних письмових перекладах для відділу зовнішньоекономічних зв'язків або усних перекладах на конференціях. Коли загальмував на червоне світло, то поклав руку на її коліно.

— Якщо шукаєш переключення швидкостей, то в цій машині ручне управління, — лише встигла сказати, а коли він її ніжно почав гладити вище коліна, то прошепотіла: «Мій хлопчику!» і замружила очі.

Коли знову рушив на зелене, то подумав, що зараз може попросити її про будь-що і відмови не буде. Це було приємно усвідомлювати. Зрештою, він давно здавав собі про це справу, але багато чого стримувало його. Борис і усвідомлення того, що про одруження не може бути й мови... Болісне відчуття, яке роздирало його: «Якби ти тільки знала всю правду...» Яка несхожість розділяла її невинну щирість і його усвідомлення того, що мусиш мовчати або брехати. Інколи йому здавалося, що вона у багатьох відношеннях ще дитина і просто підло домагатися від неї того, чого так прагнув. Ним володіло наївне бажання залишити незайманим і чистим те єдине в житті, що не було ще спаплюженим. Звичайно, це божевілля. Чи не чесніше прогулятися з нею після пляжу по лісі і взяти її там? Фактично це те ж саме, що одружитися з нею, незважаючи на Бориса і на те, що не має на це дозволу. Вона католичка, по неділях ходить до кірхи, причащається. Довгий час він думав, що на такі речі вона дивиться інакше. Можливо, так воно і було. Але і вона хотіла того ж самого, що й він, він відчував це тим відчуттям, яке не обманювало чоловіка.

Вони вже покупались і вигрівалися на сонці. Білі вітрильники стрімко линули по осяяній сонцем воді, по небу пливли білі хмаринки. Про щось інше, окрім як про грацію та гнучкість її стану, він думати не міг. Мокрий купальник обтягнув її стегна та перса, на засмаглому тілі виблискували краплинки води. Захоплення і мука оволоділи ним водночас. Від пасма білого волосся, яке спало на її шоку, коли вона нахилилась, щоб прикурити сигарету. Від бездоганної грації рук, коли стала поправляти і зачісувати волосся, яке виблискувало чистим золотом. Він прикипів до неї очима, коли вона підставила сонцю спину, краєм ока зауважив білу смугу персів. Він узяв її руку і поцілував. Руки у неї були гарні, вся вона була гарна і гожа, принаймні в його очах. Він перебіг губами по кожному пальцю окремо, потім приклав її долоню до своєї щоки і провів нею по обличчю, нашіптуючи: «О боже!» Було надто людно, щоб віддаватись пестощам на пляжі, при кожному дотику коротка дрож перебігала по тілу, аж дух перехоплювало. Це треба було припинити, бо годі вже було витримати її розмореного погляду. Жадання розшарпувало його на клапті. Він відпустив її руку і хотів підвестися.

— Піду скупаюсь, — насилу вимовив він, не глянувши на неї. Та підвестися Леонідові не вдалося, бо щось урвалось йому в грудях і покотилося вниз. Щоб не осоромитись, він почав споглядати човни на морі, гурт молоді, яка ганяла м'яч, хлопчака, якого переполохав великий пес. Зі слізьми на очах і зі спущеними штанцями хлопець кинувся шукати маму. Раптом Леонід зірвався, пірнув у воду і поплив сильними змахами, потім ліг на спину. Треба зараз пошукати затишне місце в лісі, подумав він. Тоді глянув на пляж, щоб заманити Гедвіг до води. Та її не було видно. Може, вона вже зайшла у воду? Йому закортіло попустувати з нею у воді, ущипнути і відчути її тендітність і гнучкість, тепло та прохолоду, які вона випромінювала. На мить йому здалось, що уздрів її білу шапочку, проте, підпливши, побачив, що це не вона. Крім Гедвіг, для нього інших жінок не існувало, вона була для нього всім. Коли вже вибрався на пляж, то побачив, як вона виходить з кабінки. На ній знову була жовто-золотава сукня, яка так збіса чудово пасувала до її засмаглого тіла та білявого волосся. Його серце закалатало, коли вона підійшла до нього, гарна і жадана. А тепер до лісу! — подумав він. Очевидно, що і вона подумала про те ж саме, бо зашарілася від бажання.

— Вже біжу! — вигукнув він. — Зачекаєш на терасі? Замов щось.

Леонід квапливо кинувся до кабінки, наспівуючи: «Хочу женитися, женитися, женитися, але зараз-таки, зараз-таки!» Біля туалетних автоматів він освіжився одеколоном і прихопив до кишені парочку презервативів.

Вона сиділа на терасі за столиком.

— Що попиваємо? — запитав він весело. — Берлінське пиво?

— Пиво типу лимонад!

Леонід теж замовив пляшку.

— Чому ти це робиш? — запитала вона.

— Принаймні наші губи смакуватимуть однаково, — відказав він.

Від збудження та радощів він не одразу зауважив, що вона принишкла, стала якоюсь іншою, не такою, як завжди. Аж тут до нього дійшло: це від того, що тепер вони знають обоє, що буде далі. І він зрозумів, що кохає її ще дужче, що мусить бути з нею лагідним і делікатним, бо бажає їй лише добра. Він торкнувся її руки і ніжно промовив:

— Підемо?

Узявшись за руки, вони спустились до паркінгу. В машині пряжило немилосердно. Леонід відкинув дах і рушив до лісу. Машина їхала по Шварцер Вег, спочатку він увімкнув радіо, проте одразу ж вимкнув його зі збудженим жестом. Тоді завернув у бокову лісову дорогу, потім ще раз. Вів він машину дуже повільно, обнявши її рукою за плече. На узбіччі біля стежки, яка йому прийшла до вподоби, зупинив машину.

— Прогуляємось? — запропонував він. — Тут таки просто чудово.

Але вона похитала головою і запитала: — В тебе є сигарета?

— Та ти що? Тільки не це, — відповів він і спробував обняти її. Проте вона його відштовхнула, і це був не той опір, який легко зламати. Щось надало її очам сумного виразу.

— Будь ласка, сигарету, — попрохала вона, — дай сигарету!

Він подав пачку і натиснув на запальничку.

— Що з тобою? — запитав він.

Проте у відповідь вона лише заперечувально захитала головою. Запальничка загорілася, і він дав їй вогню. Зненацька у нього з'явилася думка відкинути сидіння і повалити її на ньому, хоч тут їх і могли застукати. Попри все він подумав, що надто кохає її, щоб так учинити. Дивно, що кохання має таку силу. Він уже не наважувався щось сказати і не знав, що робити. Сам він не запалив і продовжував дивитися на неї, проте вона відвернулася і глибоко затягнулася.

— Гансе, — сказала вона хрипким голосом. Вона рідко його називала цим іменем. — Чи можемо ми одружитися?

— Геді, — відповів він лагідно. — Кохана, я хочу одружитися з тобою. Ти знаєш це. Зараз-таки. Тут. Тут, де сяє сонце і співають пташки. Я так тебе хочу...

— Я маю на увазі одружитися по-справжньому, — наполягала вона.

— Але це і є по-справжньому, — відповів він і обняв її. Через тонку сукню він відчув тепло і ніжність її тіла. Він прилинув до неї, взяв з її руки сигарету та викинув її.

— Що може бути більш справжнім, ніж це? Я весь твій, а ти — вся моя. Не тут в авто, але десь там під деревами. Кохана моя...

— Але я хочу назавжди, — відказала вона.

— Це і є навіки, кохана. Крім тебе, в мене нікого не буде.

— Це не те, — сказала Гедвіг, — в чому ж річ? Ти що, одружений?

— Чи я одружений? — відверто здивовано запитав він. Таке він не міг припустити і в думках. — Люба, чим ти тільки забиваєш свою божественно гарну голівку?

При цьому він обдав її поцілунками, де тільки міг.

— Я не одружений, клянусь тобі. Крім тебе, в мене нікого немає.

— То чому б нам не одружитись? — запитала вона, і тепер він побачив, що її очі виблискували сльозами.

— Я пізніше одружуся з тобою, — сказав він. — Я теж цього прагну понад усе. Я добре тебе розумію. Але зараз не можу. І сказати не можу чому. Якби я тебе хотів обманути, то придумав би причину, якій би ти повірила. І це не було б важко, бо ти охоче мені повірила б, чи не так? Але я не хочу обманювати. Я не одружений, я не хворий чи ще щось інше таке, що тобі може спасти на думку. Як тільки зможу, то одружуся з тобою. А зараз ще не можу.

Вона висякнулась у хусточку і запитала: — А куди ти викинув сигарету? Щоб ще часом не було пожежі.

— А мені яке діло до цього? — відрубав він грубо. — Про мене хай весь той ліс згорить дотла.

— Тобі важко?

— Так, це можна так назвати.

Тепер вона доторкнулась до нього рукою.

— Чому ти мені не довіряєш?

— Я довіряю тобі більше, ніж собі, — відповів Леонід, — але правди сказати не можу. Зрештою, яка з цього користь?

Він поклав голову на її плече і обійняв її.

— А якщо... втечемо на Захід... то зможемо тоді одружитись? — запитала вона раптом.

— І як тобі таке тільки спадає на думку? — злякався Леонід. — Чому ти про це питаєш?

— Ми тоді зможемо одружитись? — наполегливо повторила вона.

— Так, — відповів він. — Тоді зможемо. Але цього я зробити не можу і не хочу.

Більше вона нічого не питала і дивилась просто поперед себе. Щоб якось порушити мовчанку, Леонід промовив:

— Не вимагай цього від мене. Я цього не витримаю. Якщо вважатиму, що це єдиний спосіб одружитися з тобою, то піду на це. Але сподіваюся, що до цього не дійде. Це буде просто жах якийсь...

Він усвідомлював, що вона його не розуміє, проте більшого доказу свого кохання їй дати не міг.

11

— Йдеться про Зарембу, — сказав Борис. — За нашими даними, він у Мюнхені і проживає під прізвищем Штефан Галант на Ізартальсштрасе, 29...

— Галант... — подумав Леонід, — та це ж той письменник, про якого мені доводилося наводити довідки! Отож це не було таким собі звичайним дорученням.

— Ти його знаєш і тому поїдеш туди, щоб з'ясувати, чи він справді там мешкає і чи це дійсно Заремба. Підготуєш повний звіт про розташування та умеблювання помешкання, про його звички та його домашніх, про охорону тощо. Немає потреби нагадувати, наскільки це важливо і наскільки обережно слід узятися за це завдання.

Заремба...на якусь мить Леонід призадумався і пригадав собі того невисокого, кремезного лисавого чоловіка і той твердий, владний голос. Те, що планується щось важливе, він зрозумів одразу, щойно отримав новий паспорт на прізвище Густава Бруна з Дортмунда і його туди послали, щоб вжитися з оточенням і зі всім тим, що торкалося особисто Густава Бруна. Таке не робиться заради якогось другорядного завдання, для цього досить і фальшивого паспорта, а тут ідеться про цілу легенду.

Густав Брун існував насправді, і одного разу, коли він під'їхав на авто до КП Східної зони, прикордонник узяв його паспорт для «детальнішої перевірки». Таке траплялося часто, і люди раділи, коли через якийсь час їм вертали документи і вони без подальших перешкод могли рушати далі. Чого вони не знали, так це те, що паспорти їхні фотографували. Та якби навіть і здогадалися, то вдіяти і так нічого не змогли б.

Фальшивка була першокласною, хоч сам Леонід і не дуже вірив у користь тих легенд, які мусив заучувати. Якщо трапиться насправді якась біда, то вони тебе не врятують. Проте в комітеті клялися, що проколи виключені і для кожного важливого завдання йому готували іншу ідентичність.

Його дещо заспокоїло те, що Борис не виявив до нього жодної недовіри. Значить, про його відносини з Гедвіґ вони ще нічого не знали. Отримане доручення переконало його в цьому, про що свідчив вже сам об'єкт завдання, до виконання якого залучали лише найздібніших і найдовіреніших. Заремба був державним ворогом №1. Він був лідером українських націоналістів, тих, що у вигнанні, і тих, що в самій Україні, і тих, що сиділи по тюрмах і таборах усього Радянського Союзу. Ба, навіть скоріше говорили про зарембівців, аніж про націоналістів, що їх ототожнювали з бандитами, грабіжниками і вбивцями. Ім'я його набуло серед своїх і серед ворогів більшого звучання і значення, ніж будь-якого полководця. Вже одна підозра в тому, що хтось належить до зарембівців, виявлялася достатньою, щоб перекреслити його долю. У фельетонах, кінофільмах та радіоп'єсах їх зображували останніми песиголовцями. І кожний схоплений бойовик, який давав зізнання перед судом або виступав по радіо, розповідав про злочинну діяльність Мирослава Заремби. Його рідний батько та сестри вірили Зарембі як нікому іншому, і продовжували, напевне, вірити і зараз. Скільки ж його послідовників уже було спіймано, вислано і розстріляно, та всіх не виловиш, а ті, що залишалися, продовжували його справу. І в тюрмах і таборах продовжували вони свій опір, брали на себе керівництво тими, кого їм вдавалося закликати до боротьби. Леонід з жахом читав в емігрантських газетах повідомлення про великі повстання, які з року в рік мали місце в концентраційних таборах і які всі без винятку закінчувалися кривавою розправою, як це мало місце 26 червня 1954 року у таборі Кінгірі, коли сотні українських жінок були розчавлені танками. Все це видалося Леонідові символічним для всього опору. Він виявився настільки запеклим, що для придушення неозброєних в'язнів треба було кликати на допомогу військо з танками та мінометами. Божевільність такого вчинку: відчайдушні чоловіки з камінням та палицями проти танків та автоматів і потім жінки, які, взявшись за руки, довгими ланцюгами виступили живоплотом назустріч танкам, щоб захистити чоловіків, яких врятувати і так було годі. Зрозуміла річ, що танки не зупинилися, вони вирушили просто на людську гущу і почали серед неї крутитися своїми широкими стальними гусеницями. Це було жахливо, важко таке собі уявити, проте він знав, що це правда, і не стільки тому, що мав підтвердження і з інших джерел, а передусім тому, що ідентифікував цих жінок із рідною матір'ю, Катериною та Мар'яною. Все було настільки безглуздим, що чоловіка мав би охопити відчай. А вони продовжували свою справу, і жодні жертви не могли їх стримати, вони об'єднувалися з націоналістами серед прибалтів і білорусів, з-поміж казахів, вірменів, грузинів, татар і туркменів, узбеків і калмиків, азербайджанців і сибіряків, і вони повсюдно розхитували підвалини Радянського Союзу, який вважали своєю в'язницею. По всіх усюдах підтримували вони свій рух: у колгоспах і на фабриках, на шахтах і в армії, використовуючи будь-який шанс. Було відомо, що зарембівці були серед угорських повстанців, щоб боротися проти спільного ворога. І жодна поразка не змогла придушити цей опір остаточно.

Леонід ні на мить не вірив у те, що вони матимуть якісь шанси перемогти державну владу, військо чи міліцію. Шанси їхні такі ж, як у лісових бандитів: або загинути одразу в бою, або сконати десь згодом. Їх і знищували, хоч де б і як вони появлялися. Тоді він ще вірив, що невдовзі настане мир, настане кінець безглуздим стражданням, що люди зможуть спати спокійно, не переживаючи, що їх витягнуть з ліжка, що вони зможуть жити без заздалегідь наготовлених сухарів на той випадок, що за ними прийдуть. Тепер він більше ілюзій не плекав: на місце загиблих приходили інші. Якщо навіть і вдасться спіймати Зарембу, то завжди знайдеться хтось, хто займе його місце і продовжить боротьбу. Він їх ненавидів, бо був на їх думку зрадником та боягузом, позаяк не хотів безглуздо страждати і вмирати, як вони. Це їхня боротьба зробила його життя таким, а їхня затятість не дає йому можливості змінити його. Навіть якщо Заремба загине, вони не капітулюють. Зарембу вже давно намагалися викрасти чи вбити, планувалося навіть викрасти когось з його дітей. Та більшість з тих, хто це пробував, швидко змушений був ретируватись, а ті, кому вдалося пробратися до найближчого оточення провідника, зникали безслідно.

Отож, його конкретне завдання: Штефан Галант, Ізартальсштрасе, 29. Наразі це лише розвідка, але так було й у випадку з професором. Хоч якщо взяти до уваги активність і професійність зарембівської служби безпеки, то розвідку і виконання операції не доцільно доручати одному і тому ж агентові. Принаймні він так вважав. А поки що це наказ, який оскарженню не підлягає.

Адреса на Ізартальсштрасе виявилася неправильною. Під указаним номером ніякий Штефан Галант не проживав. В наступні дні йому так і не вдалося натрапити на слід Мирослава Заремби. В цій околиці українцями навіть і не пахло. Його знову пустили по неправильному сліду, так як тоді у випадку з професором, який теж не проживав за вказаною Борисом адресою. Будинок професора він тоді знайшов, бо підсліджував за ним від самої редакції. Де знаходиться редакція зарембівської газети, він знав, проте не наважувався навіть й близько підійти до неї. Він не знав, чи появляється там Заремба, а коли й так, то, очевидно, на авто. Отож переслідувати його довелось би на машині. А якраз біля редакції зарембівська служба безпеки була надто пильною, тим більше після останнього бомбового замаху. Чекати там у машині і спробувати сісти йому на хвіст означало би просто проколотись.

Коли третього вечора надаремних вивідок поблизу вказаної адреси він зайшов до телефонної будки, йому зненацька спало на думку перегорнути телефонний довідник, хоч він і не сподівався натрапити в ньому на прізвище Заремби чи Галанта. Ще Борис говорив, що це марна справа. Робив він це скоріше інтуїтивно, ніж цілеспрямовано, бо міг у будці якийсь час не привертати до себе увагу. На свій великий подив, він раптом таки побачив прізвище Галант Ш. Він просто не міг у це повірити, але в довіднику було вказано: Галант Ш. Лімпрунштрасе 5. Йому не хотілося вірити, що так елементарно натрапив на слід. Тепер залишилося це перевірити.

Трамваєм він доїхав до зупинки Зандштрасе і подався за вказаною адресою. При вході висіла табличка з мешканцями, з якої з'ясував, що Галант мешкає на третьому поверсі. Якщо це не якісь фокуси, якась фальшива адреса, якщо тут дійсно мешкає той Штефан Галант, то про якого Зарембу тут могла бути мова? Принаймні Леонідові важко було собі уявити, що все може виявилося настільки простим.

Наступного дня о пів дев'ятій він знову прийшов на Лімпрунштрасе. Вулиця була досить тихою і милою, з простими будинками, які мали по чотири поверхи над бельетажем. Вхідні двері до сходової клітки, на під'їзд по десять квартир, загальний в'їзд до внутрішнього подвір'я, де були гаражі. За західнонімецькими мірками це були звичайні квартири у багатоповерхових будинках для середнього класу, не погані, але й не надзвичайні. Чи то можливо, щоб тут мешкав лідер могутньої організації, який міг розпоряджатись фондом, поповнюваним емігрантами з усіх частин світу? Леонідові пригадалася карикатура на лідерів націоналістів, які, розсівшись на роздертому, підлатаному українському прапорі, пригоршнями жадібно гребли долари з корита. Під карикатурою був підпис «Корито для власної кишені». А де ті вілли з високими мурами і охоронцями чи хоч би розкішні апартаменти? Щось тут не так, напевне, це якась квартира для конспіративних цілей. Проходячи протилежною стороною вулиці, Леонід раптом побачив, як з вхідних дверей п'ятого номера будинку виходив Мирослав Заремба. Було за декілька хвилин перед дев'ятою. Помилка виключена: це був той самий невисокий, широкоплечий чоловік з залисинами. Коли Леонід побачив, як той увійшов проходом до внутрішнього подвір'я, то наважився зупинитися, припалив сигарету і, впевнившись до яких гаражових дверей Заремба підійшов, попрямував далі по Зандштрасе. На розі перед вітриною крамниці він зупинився знову. За якусь мить з подвір'я будинку номер п'ять у напрямку Штігльмайєрплац виїхав уже знайомий йому темно-синій опель.

Найприголомшуючим було те, що Заремба був сам-один. Яка легковажність! Навіть якщо кошти і можливості організації не були такими необмеженими, як Комітету державної безпеки, навіть якщо в цілях безпеки треба було обмежитися в першу чергу лише охороною штабу і навіть якщо Заремба після стількох років небезпеки став фаталістом, якому набридло робити кожен свій крок під наглядом охорони, — все одно, це просто неймовірно.

Найбільш розшукуваний чоловік Європи мешкав собі десь просто у квартирі багатоповерхового будинку, і єдиним його захистом було чуже прізвище. І той, хто його знав, міг просто за телефонним довідником його віднайти. Цілком можливо, що він обережний, можливо, і озброєний, та все ж таки, все це просто неймовірно. Ще можна було б його якось зрозуміти, коли б він мешкав у оточенні земляків, довірених осіб. Хоч тоді його б знайшли одразу. Ні, так було безпечніше, принаймні поки добудуть його фото і з'ясують його псевдонім. Поїздка до Роттердама, ця поява Заремби на людях, стала для нього фатальною. Так ризикувати не можна було, хоч скільки емігрантів бажали його появи там. Саме там його побачили і сфотографували. Чи ж би не тоді і з'ясували його псевдонім? Безперечно, Леонід там, в Роттердамі, не був єдиним агентом. Але навряд чи прізвище Галант віднайшли в реєстраційній книзі роттердамського готелю чи випадково почули десь в розмовах. А може, він зареєстрував під ним свою машину? Та це вже було б надто!

Проте досить було найменшого натяку: є такий собі Штефан Галант, публіцист. Згодом з'явилася і адреса, яка, правда, виявилася неправильною. Як би там було, система охорони Заремби, яка видавалася настільки бездоганною, що досвідчені, бувалі агенти зазнавали невдачі, — очевидно тому, що бралися не з того кінця, — ця охорона виявилась нікудишньою. Цілком можливо, що вона надавалася для охорони їхнього штабу, конференцій та при переїздах, можливо, але не тільки для охорони житла. Звичайно, непросто виставляти охорону, не привертаючи увагу сусідів. До того ж хто з сусідів користався з послуг охорони? Непримітність — найкраща охорона, зрештою, вона виправдала себе роками. Але... годиться вона хіба у крайньому випадку.

Для Леоніда це послужило і доказом того, що Заремба аж ніяк не міг бути фаворитом західних спецслужб, як це висвітлювала на всі лади радянська пропаганда. Напевне його б тоді стерегли краще. Леонід відмовився щось зрозуміти. Йдеться про людину, яку розшукують роками. І то не маленькі хлопчики, а найкраща секретна служба світу. Полювали за ним з Карлгорста, Праги, Відня, Варшави та з Москви. Агенти втиралися в емігрантські кола, КДБ мав там свої вуха і очі, всякими способами обробляв не одного легкодухого, проникав у саму організацію, її штаб-квартиру, друкарню та редакцію. Та рано чи пізно агентів викривали, і вони спішно втікали або ж зникали назавжди. Просто неймовірно! З одного боку, Леоніда огорнуло почуття професійного задоволення. Це був найбільший успіх всієї його служби. З іншого боку, він знав, що чекає Зарембу, якщо доповість про це своєму керівництву. На мить пригадався професор, і його розібрав смуток. Реальність страшніша за казенну мову інструкцій та наказів. Якщо доповісти керівництву, то на Зарембі можна поставити хрест. Але як бути йому самому? Доповісти, що на Ізартальштрасе Штефан Галант не проживає і наводка виявилася невірною? Промовчати, що таки розшукав його? А це пахне зрадою. Ні, свій обов'язок він виконає. А яке рішення прийме керівництво, його не обходить. Він погодиться з ним. День смерті Заремби — великий день для СРСР, він важитиме більше, ніж не одна виграна битва. І цим, можливо, — тут він великих ілюзій не плекав — удасться навіть урятувати не одне людське життя.

Тільки не хотілось би йому самому докладати до цього рук. Коли ж подасть звіт, то перспектива того, що ліквідатором призначать саме його, збільшиться. Навіть якщо і хтось інший натисне на курок, то наводчиком залишається він... Ще декілька років тому він би пишався таким завданням. Воно стало б вінцем його кар'єри. Але тепер його вже ніщо не тішило, його охопила жахлива втома. У нього не залишається іншого вибору...

12

Цієї ж зими померла мати Гедвіг. Вона хворіла на лейкемію. Якийсь час її доглядали в лікарні, проте вона повернулася додому ще в гіршому стані, щоб дожити віку. Періодично їй робили переливання крові, на якийсь час стан її поліпшувався, але потім вона занепадала геть. Справжньою тортурою став останній місяць, і Леонідові видавалося, що безсилі проти недуги лікарі просто не дають їй умерти. Врешті-решт переливання крові припинили, і всі намагалися якось полегшити її страждання.

Це була тиха, люб'язна жінка, яка спочатку для Леоніда нічого не важила. Згодом він почав до неї відчувати повагу та прихильність. І не лише за щирість та гостинність, з якою його зустрічали у родині тут, в Альбрехтсгофі, хоч і це його вразило. Це були прості люди, які на віру сприйняли його історію, разом з ним переживали події, які насправді ніколи не відбувались. І не тільки це. З часом він відчув, що багато з того, що він так любив у Гедвіґ, вона завдячує саме їй, мамі. До певної міри це було чимсь само собою зрозумілим, проте коли він це усвідомив, Гедвігова мати стала для нього ближчою. Підсвідомо він передбачив її смерть раніше від Гедвіг та її батька. Останні місяці вимучили Гедвіг як фізично, так і духовно. Смертна година стала порятунком як для самої хворої, так і для всієї родини.

Вона померла саме тоді, коли Леонід був у відрядженні. Коли він приїхав, то її вже встигли поховати. Очі Гедвіґ почервоніли, і, коли обоє залишились наодинці, вона плакала. Він заспокоював її як міг і шкодував, що не був з нею у ці важкі дні. Його були послали до Мюнхена, щоб перевірити такого собі Влиська. За цим прізвищем нібито ховався член Проводу, який разом з Зарембою та іншими націоналістами проголосили у 1941 році незалежність України. Він і став прем'єром тимчасового уряду. Згодом його схопили німці та запроторили до концтабору. Після війни він став головою і рушійною силою Антибільшовицького блоку націй — заснованої ще під час війті організації, що об'єднала націоналістів різних радянських народів, які потрапили під комуністичне панування. Як і Заремба, належав він до лідерів. На цей раз інформація виявилась достовірною, а завдання нескладним.

Леонід пересвідчився, що система безпеки націоналістів не така вже й надійна, і віднині події активізуються. Задоволений з того, що його використовують лише для розвідувальної роботи, він сподівався, що так і залишиться надалі.

Його відкликали до Москви, де в аеропорту Внуково його зустрів офіцер КДБ. Місто Леонід добре не знав, та коли чорна «волга» в'їхала до центру, то підмітив великі зміни за ті чотири роки, коли його тут не було. Більше шин, більше світла, більше людей, які виходили з кінотеатрів та метро. Хоч це й був не берлінський Курфюрстендам, проте цього гарного квітневого вечора Москва нагадувала метрополію. Його відвезли до готелю «Україна», де вже був замовлений номер.

— Завтра або післязавтра вас особисто навідає Віктор Андреєвіч...

І ще, точний час зустрічі вам повідомлять по телефону. Чи бажаєте відразу піднятись у номер, чи, може, підемо до бару і щось вип'ємо?

— Вибачте, але піднімусь до себе, бо втомлений від дороги.

Справа була не лише у втомі, його огорнуло кепське передчуття від майбутньої зустрічі. Віктор Андреєвіч Семьонов був високопоставленим офіцером КДБ, І якщо вже він особисто захотів з ним поговорити, і до того ж не на Луб'янці у своєму кабінеті, а тут, у готелі, то про суть справи здогадатись неважко. Саме цього він і боявся, хоч дотепер надіявся, що керівництво зупинить свій вибір на комусь іншому.

Наступного ранку, так і не дочекавшись телефонного дзвінка, Леонід вибрався поблукати по місту. Москва його гнітила, він бував тут раніше лише проїздом або для нагінки, а тепер, коли не знаходив собі місця при думці про грядущу зустріч з Семьоновим, відчув себе ще паскудніше. Центр міста з розваленими будинками ще царських часів і високими похмурими кам'яними грудомахами недавніх часів розчавлював і ще більше загострив його внутрішній страх. Він купив пачку «Казбека» і запалив цигарку. По Волхонці перейшов до помпезної бібліотеки ім. Леніна. По Моховій добрався до університету, і раптом йому все обридло. Вертатися до готелю не хотілося. Тож біля готелю «Москва» перетнув площу Революції і сів на метро. На Червоній площі повним ходом йшла підготовка до першотравневого параду. Кругом майоріли прапори, робітники лагодили трибуни. На площі Свердлова ставили загорожі. Він зайшов до станції метро, випив з автомата склянку газованого лимонаду і спустився ескалатором. Людей на сходах ескалатора він не помічав, вони теж дивились поперед себе. Чому він спускався в метро, він не знав, не знав він, і куди хоче їхати.

Віктор Семьонов був чоловіком худорлявим з хворобливим обличчям інтелектуала. Носив він окуляри без оправи, вдягнутий був модно, від нього йшов густий запах дорогої туалетної води. При Берії, напевне, носив пенсне, подумав Леонід, якому його обличчя встигло викликати антипатію. Семьонов попросив скласти детальний звіт про поїздку до Мюнхена і ще раз нагадав, що найвищі посадові особи держави високо визнали його участь у ліквідації професора. Завдання виконано з високим професіоналізмом, і тому для виконання більш важливого завдання вибір знову випав на Леоніда. На цей раз доведеться ліквідувати Зарембу. Найбільш підходящим місцем для цього, на думку керівництва, має бути гараж або під'їзд будинку номер п'ять на Лімпрунштрасе. Зі звітів Леоніда випливало, що під'їзд закривається на звичайний дверний замок, так що відмички йому передадуть.

— Але Заремба майже весь час у супроводі охорони.

— Тільки, очевидно, не поблизу своєї квартири. Ви ж його бачили там з охоронцем усього один раз.

«І то я це придумав», — подумав Леонід.

— Один охоронець не перешкода. Пістолет, який вам передадуть, удосконаленої моделі з двома дулами. З них можна стріляти одночасно або по черзі з кожного окремо. Зустрінете Зарембу одного, то випустіть в нього подвійну дозу, коли ж з охоронцем, вистреліть спочатку у Зарембу, а тоді в охоронця.

— Питання тільки в тому, чи все піде як слід. Не думаю, що ті панове неквапливі зі зброєю. А якщо замах і вдасться, то про яку фікцію природної смерті можна буде тоді говорити? Те, що двоє чоловіків померли від паралічу серця в одну і ту ж мить, звучить аж надто невірогідно.

— Чи хтось повірить у природну смерть Заремби, нас мало цікавить, — спокійно відповів Семьонов. — Немає різниці, від чого він помре, — чи його переїде машина, чи подавиться він риб'ячою кісткою, чи помре від раку легенів чи сухот, — вину за це і так звалять на нас. Ясна річ, що буде краще, якщо зустрінетеся з ним сам на сам. Та, враховуючи ту обставину, що шанси рідко повторюються, а ви довго непоміченим у цьому районі появлятися не зможете, то змушені будете примиритися з можливою появою охоронця. Усунення Заремби має настільки важливе значення, що ніякі міркування до уваги не беруться.

І тут Леонідові пригадалася мама Гедвіг. Згадав, як лікарі зробили все, щоб урятувати їй життя. Навіть тоді, коли вже знали, що стан її безнадійний, нікому не спало на думку покласти йому край, що ніхто не мав права посягнути на це стражденне життя, яке, однак, залишалося життям. А тут пропонують прибрати, наче йшлося про пару зношених ходаків. Чи знав Семьонов з власного досвіду, що означає когось прибрати, чи знав це лише зі звітів? Але що тут скажеш, це офіційний наказ.

Семьонов звелів принести кавказьке шампанське в номер і підняв бокал за успіх справи. Все, як у кітчевому шпигунському фільмі, подумав Леонід. Семьонов був налаштований по-дружньому і усяким способом підкреслював заслуги Леоніда. Як доказ цього він вручив йому перепустку на одну з трибун Червоної площі на першотравневий парад. І тоді почав прощатися. Вся розмова разом з випитим шампанським тривала не більше півгодини. Під кінець він ще раз підкреслено побажав Леонідові: «Хай щастить!»

Першотравневий парад він дивився на Червоній площі. Такого він ще не бачив і тому не хотів пропустити нагоди. Семьонов улаштував йому прекрасне місце на трибуні напроти мавзолею з видом на прикрашену прапорами та гербами кремлівську стіну та на храм Василя Блаженного у всій його варварській красі. Військовослужбовці та міліціонери у бездоганних мундирах та пласких картузах і папахах оточили велику площу по периметру. Через бінокль Леонід споглядав за появою керівників держави на мавзолеї, за широкими золоченими погонами маршалів та нагородами на грудях генералів, які так контрастували з темним одягом цивільних. Парад військових наводнив площу, немов весняна повінь, підрозділами сухопутних військ, флоту та авіації. За одну мить сотні, а потім і тисячі військовослужбовців заполонили всю площу. Він чув їхній карбований крок, бачив грізну спрямованість їхньої зброї, монолітний рух тисяч рук і ніг, зелені та сині уніформи та віддані обличчя, які немов за помахом палички рівнялись на мавзолей під шквал оплесків та захоплені вигуки. Хвиля за хвилею перекочувала через площу. На площу з гуркотом виповзли танки та бронемашини, за ними артилерійські тягачі з гарматами, стволи яких нагадували маленькі фабричні димарі, і ракети таких розмірів, яких ще перед тим не бачив. Повітря наповнилось таким гуркотом, що аж задвигтіла земля. Просто над ними пронеслися з ревом ланки реактивних винищувачів. Рокіт був страшний. Влада демонструвала свою потужну силу.

Потім вийшла молодь, спортсмени з пружною ходою і міцними м'язами, легко виконуючи складні вправи, і дівчата з розпущеним волоссям, у такт виконуючи гімнастичні вправи. А над усім цим здіймалась музика, прапори і гасла, в які вони вірили, заради яких працювали і жили. Замикала колону група, одягнута у національні костюми народів СРСР, вона співала, танцювала, махала руками. Буяння кольорів, гармонії і радості тішили око, а віковічна площа кипіла і бризкала щастям, і здавалось, що кінця-краю цьому тріумфу не буде.

І Леонід раптом ідентифікував себе з цими людьми, які марширували під трибунами, бо в них він побачив блискуче втілення віри і надії своєї юності. Ми були пригноблені і ми повстали, ми були рабами, але ми скинули кайдани. Ми терпіли нужду і холод, але наша сила відродилась у новому поколінні. Ми почали з руїн, і ось чого ми досягли. Розмаяні криваво-червоні прапори внизу під трибунами раптом здалися йому червоним потоком. Як не згадати ті мільйони, що пожертвували для перемоги свою кров? Ми пролили море крові і сліз, але ми свого досягли, зібравши всю волю і силу в один-єдиний кулак. Волю і силу, які взяли гору над усім. Попереду ще довгий шлях і хоч у минулому були допущені помилки, ми підемо вперед. І всі ці незліченні, звернені в один бік погляди випромінюють надію, а рішучість їхня лунає в єдиному тисячократно карбованому кроці. Ми наш, ми новий світ побудуємо! Діти анальфабетів засіли в університетських аудиторіях! Ми піднімаємо цілину і будуємо нові міста. Нас мільйони і за нами майбутнє! Як прикро, що серед нас немає тих, кого я знав по рідній Бусівці часів дитинства. Багато хто загинув, багато хто ув'язнений або засланий, бо ними володіли інші мрії і надії, але колись від крайнього Сходу до крайнього Заходу буде так, як тут на Червоній площі: всі стануть єдиною щасливою родиною, що руку об руку крокує у майбутнє, яке не подарує жоден Бог, але яке ми побудуємо самі.

І тут до нього ніби долинув голос Бориса: «Наше завдання полягає у захисті майбутнього. Нам треба запобігти тому, щоб усі ці сповнені довірою і радістю юнаки і дівчата не мусили, як ми, споглядати море крові і сліз. Нам належить запобігти, щоб майбутнє, якого вони так прагнуть і в яке так вірять і заради якого працюють, не було віддалене божевільними і мерзотниками, які намагаються повернути хід історії назад. Все це вражаюче свято весни було б неможливим, якби не ті солдати і міліціонери там, унизу. І вся ця впевнена демонстрація трудящих мас змінилася б хаосом і панікою, якби не сила, що змушує до порядку. Варто їх залишити без нагляду, як усі ці доброзичливі люди, самі того не відаючи, зіб'ються в нестямний тлум і розчавлять одне одного, як це мало місце на Ходинці під час коронації царя. Інколи доводиться бути жорстоким. Якщо ти Лафонтен чи Метерлінк, то можеш поетично і з почуттям писати про всяких там комах, але якщо тобі доводиться рятувати врожай, то тут уже поливай отрутою.

Раптом Леоніда охопила зневіра. Мова йде не про комах, подумав він. Ідеться про людей. Як же благородно захищати людське життя, а не забирати його! Це просто жах, хоч говорять вони про це мало не медичною термінологією застосувати подвійну дозу...

13

З боку Зандштрасе Леонід мав змогу спостерігати за в'їздом до двору на Лімпрунштрасе. Оскільки було сказано «гараж або під'їзд будинку», то вибрав полудневий час, коли Заремба міг заскочити додому. Це мало свої переваги. Якщо побачить Зарембу у супроводі, то навіть туди не поткнеться. Якщо Заремба буде сам, то той змушений буде спочатку заїхати у двір, відкрити гаражні двері, поставити машину в гараж і знову закрити двері. Отож часу буде більш ніж достатньо. Підстерігав він усього годину до півдругої, довше стовбичити там було небажано. Тоді пообідав і пішов до кінотеатру.

Після двох днів невдалої засідки Леонід вирішив спробувати вистежити Зарембу ближче під вечір. Чи це щось дасть, він не знав, проте в обідню пору Зандштрасе не видалась йому досить людною, щоб просто так стояти на ній цілу годину. Ще не було й півп'ятої, як Леонід побачив, як через Массманплац до Лімпрунштрасе наближається синій опель. Заремба був сам. Леонід рушив за ним, на ходу відкручуючи у внутрішній кишені запобіжники на цівках. У дворі загорнув зброю у газету, яку тепер недбало тримав в руці. На подвір'ї нікого не було, двері Зарембового гаража навстіж, Заремба саме висідав з машини. Кращої нагоди годі чекати. Навіть якщо Мирослав Заремба щось і запідозрить, то з в'язкою ключів у руках він навіть не встигне сягнути за пістолетом. Але той, очевидно, нічого і не запідозрював, бо саме замикав авто. Він і не здогадувався, що смерть до нього наближається, що вона заледве в двадцяти кроках від нього і що нічого його не врятує. Він не здогадувався, що має вмерти, що жити залишилося лиш одну-дві хвилини.

Леонід уже опинився на подвір'ї, швидкий погляд ліворуч і праворуч переконав його, що довкола немає нікого. Він опинився сам на сам із Зарембою, який, нічого не підозрюючи, стояв до нього спиною. Може, він навіть і не зауважив Леоніда...

Зненацька Леонід рвучко повернувся і пішов геть. По Лімпрунштрасе він попрямував на Ерцґісерайштрасе. Він так і не взяв собі в толк, що з ним сталось: він не наважився і ретирувався. Якби не багаторічний вишкіл, то просто кинувся б навтікача. Він завернув на Німфенбургерштрасе і пішов тією самою дорогою, як тоді після замаху на професора, з тією лише різницею, що цього разу він цього не зробив. Владу над ним перебрало якесь навіювання. Я цього не зробив!

Поблизу парку Гофґартен він завернув до музею зброї. Біля місточка через потік він розрядив обидва дула у воду, розібрав зброю, кинув частину деталей до води, а решту — біля іншого місточка. Автоматизм цих дій повернув його до реальності. Вони були складовою завдання. Минулого разу йому зробили зауваження за те, що викинув тоді зброю, не розібравши її. Щойно він покінчив із зброєю, як виникло питання: «А що тепер? Розібрати ти її розібрав. А що сказати Борисові? Що на нього напала меланхолія? Невже це вдовольнить його чи вдовольнить Москву? Що, починає хворіти душа, Леоніде Свобода? Ну що ж, тоді ми утримаємось від цього завдання».

Роками його привчали до беззаперечного послуху. Накази треба виконати, чи розуміє їх, чи ні, чи погоджується з ними, чи ні. Їх просто виконують, ось і все тут. Простіше не буває. Раптом його охопив страх, як тоді в дитинстві, коли йому здалося, що вперше в житті скоїв смертельний гріх. Почуття непоправності вчиненого роз'їдало його, мов виразка. Тоді йому теж здалося, що сонце згасло і запав страшний морок, у якому почував себе самітним, залишеним і відкинутим Богом. Ще років два тому він був переконаний, що Бога немає.

Хвилю екстазу і почуття визволення тепер ніби рукою зняло, щоб поступитися місцем усвідомленням того, що він не виконав наказу, зрадив ідеалам на користь ворогам. Це було вже почуття вини та страху заразом. Хоч він і визнавав, що винен, що заслуговує на кару, все це його лякало. Інстинкт самозбереження велів приховати свою вину. Але як? Можна сказати, що Заремба був з охороною і тому не вдалося виконати завдання. Можна. І навіть якщо — і це не виключено — хтось за ним спостерігав з Лімпунштрасе, то йому і так не вдалося вистежити ситуацію, яка склалася на подвір'ї. Ніхто не зможе довести, що там раптом не з'явилась охорона, яка і зіпсувала всі наміри. Та це ще не причина, щоб викидати зброю. Навіщо він це зробив? Єдиною сприйнятливою версією було те, що він забоявся, що його викриють. Що боявся, що його помітили і тому пішов до Гофгартена? В таких випадках зброю кидають до першої-ліпшої стічної каналізації. Якщо розказувати вже байки, то треба, щоб вони трималися купи і щоб уже комар носа не підточив, а не то — начувайся! А хто каже, що зброю одразу було викинуто? Викинути можна її було і згодом, десять днів по тому, коли, зважаючи на непередбачені обставини, треба було повертатись! Непогано. Ще є час придумати відповідну легенду...

Надія на те, що зуміє вийти сухим з води, повернула йому впевненість у собі. Панічне почуття вини дешо згасло і замінилося почуттям зради всього того, що бачив тоді на Червоній площі: появу керівників уряду, розмаяні прапори та радянську молодь.

В наступні дні він відточував легенду, яка мала б приховати його зраду. Леонід вирішив звалити все на відмички, які йому передали з Москви. Це була ручка, на яку можна було насаджувати різні ключові борідки. Проте до вхідних дверей на Лімпрунштрассе, 5 не підійшла жодна, а одна навіть зламалась і засіла в замковому отворі. Леонідові довелось добряче пововтузитись, перш ніж він видобув зламаний кусок. Позаяк йому здалося, що зламана борідка таки майже підійшла, то купив набір пилок, щоб підігнати свій квартирний ключ. Ключ був алюмінієвий і легко піддався обробці, проте борідка мала досить складну форму, яку спочатку потрібно було спиляти, перш ніж нанести профіль. Проте все виявилось надаремним, бо від обробки ключ став настільки тонким, що зламався при першій спробі.

Передбачені інструкцією десять днів він провів у Мюнхені і встиг ще двічі побачити Зарембу, обидва рази у супроводі охорони. Навіть якби мав тоді при собі зброю, то не міг би скористатися з нагоди. Це і схилило його до думки скласти якомога правдоподібний звіт. Чи ж не зробив він буквально все від нього залежне, хоч і зазнав фіаско? Що в цьому ганебного, адже вже не один агент зламав собі на цьому завданні зуби. Єдине, що міг пред'явити Борисові, так це ескіз ключа, який мав би підійти до вхідних дверей на Лімпрунштрасе. Вже через декілька днів Борис передав йому чотири ключі, виготовлені за ескізом Леоніда, і наказ вилетіти до Мюнхена, щоб випробувати їх на місці. Один з ключів відчиняв вхідні двері без проблем, проте подальшого наказу він не отримав. Йому надали відпустку, як було домовлено раніше. Можливо, доручили цю роботу комусь іншому, а може, він їх розчарував? Хоч усе це йому не сподобалось, у ньому знову зажевріла надія, що його не залучать до виконання цього жахливого завдання.

14

Хатинка в Бусівці видалася ще меншою і темнішою, ніж пам'ятав її Леонід. У цьому примітивному бутті, з якого давно виріс, були реалії, які він уже призабув і тепер їх собі пригадував, то частково розчулено, то частково з огидою, розгублено запитуючи себе, чи завжди воно так було і чому він раніше їх не зауважив. Зустріли його як блудного сина, бо справді його любили. І не через ті подарунки, які привіз із собою. У Леоніда склалося враження, що йому справді вибачили, і вже другого вечора Мар'яна йому в цьому і призналася. Якраз після вечері, коли сказав, що хоче ще прогулятись, сестра додала у тоні, який не терпить заперечень: «Піду з тобою!»

З того часу, як трапилася пригода в лісі, він уже ніколи з Мар'яною не розмовляв довірливо і намагався її взагалі уникати. До того ж, минулого разу, чотири роки тому, в нього склалося переконання, що і вона його уникає і розмовляти з ним не бажає. Він ніяковів і почувався з нею невпевнено. Але в цей приїзд, коли сестра увечері прийшла з колгоспної ферми, і він, ніяковіючи, подав їй руку, вона кинулась йому на шию, поцілувала і поплескала по плечі. А коли вона ще так несподівано запропонувала: «Я піду з тобою!», то зрозумів, що хоче з ним порозмовляти. Слова ці навели на нього невеселі думки. Мар'яні виповнилося тридцять три, і була вона ще досить вродливою, хоч виснажлива праця у колгоспі і смуток позначилися на ній. Шкода, що вона не одружена, подумав Леонід, — напевне, порівнює кожного залицяльника з Дмитром.

У селі їх перестрівали старі знайомі, які хотіли довідатись, як у нього ідуть справи, як йому подобається робота у Варшаві, яке там життя, зарплата і ціни, і всі по черзі кликали в гості. Минувши старий цвинтар, на якому вже не ховали, вони вийшли у поле і залишились наодинці.

— Тато вже постаріли, — нейтрально почав він.

— Та вони ще сильні. І не хворіють, — відповіла Мар'яна, і на цьому тема була вичерпана.

Між березами на узліссі млів блідо-рожевий серпанок, а довкола легенький вітерець колихав золотистий відблиск жита, а вдалині багряніли макові поля.

— Чи є якась краща сторона, як наша?

Леонід не квапився з відповіддю. А що знала Мар'яна про Україну? Навіть в Україні були області, де земля не йшла в жодне порівняння з тутешньою. Адже недаремно колись Україну називали «житницею Європи». А величні ліси Карпат південніше звідси та могутній Дніпро і чудове Чорне море? Просто наївно розмірковувати про Україну, якщо ти знаєш лише якусь частку Галичини і до того ж намагатимешся порівняти її з країнами, у яких сам ніколи не бував.

— Гарних країн є багато, — відповів він, звівши свій погляд на лагідне і вродливе обличчя Мар'яни. — І думаю, що вони всі гарні по-своєму, але рідна земля людям найбільш дорога. Це як з рідною матір'ю. Коли ти малий, то вважаєш, що вона найвродливіша, а коли дорослішаєш, то врода тут уже ні до чого. Навіть якщо вона була найневродливішою, то все одно любиш її.

— Маєш рацію, — погодилась Мар'яна і раптом прислухалась до пташиного співу. Леонід спіймав себе на тому, що йому вже раз приснився цей ліс, цей спів і Дмитро. Та розказати їй про цей сон він не наважився.

— Давай сядемо, — побачивши повалений стовбур, запропонувала Мар'яна, — мушу з тобою поговорити.

Вона взяла його за руку і повела за собою. Руки її були великі, грубі та потріскані, бо працювала нарівні з чоловіками на фермі.

— Послухай, брате, — слова ці вона вимовила насилу. Так і відчувалось, що вона довго обмірковувала, що має сказати. — Не хочу, щоб ти докоряв себе в тому, що трапилося. Що сталося, те сталося.

Леонід не знав, що відповісти, і мовчав.

— Тоді, коли ти щойно виїхав, Дмитро мені про все розповів. Я була просто приголомшена і зненавиділа тебе.

За цими словами вона знову взяла його руку і погладила її, наче намагаючись цим пом'якшити суворість слів. Вона глянула на нього, і в її очах забриніли сльози.

— Якби я тебе тоді зустріла, то ладна була застрелити. Та Дмитро сказав: «Ми збережемо у своїх серцях тих, хто загинув. Ми збережемо у своїх серцях і тих, кого вивезли. Але від тих, кого примусили до зради, — ми зрікаємося. Хоч саме вони найбільше заслуговують на наше співчуття, бо їм завдано найбільшого зла. То ще дитина, до того ж відтепер він прирік себе на самотність...»

Леонід забрав руку і сягнув за цигарками, припалив і сидів, дивлячись перед себе.

— Є речі, на які ми маємо різні погляди, — почав він, — але, повір мені, Дмитра я ніколи не зраджував. Я хочу сказати, що те, що вони про нього знали, знали ще до того, перш ніж я встиг вимовити бодай слово. Не моя вина, що він загинув. Вір не вір, але я теж любив Дмитра. Він мені навіть приснився якось. Ми йшли з ним лісом, і він навчав мене слухати соловейка...

Вона глянула на нього суворою вродою чорних очей, і обличчя її раптом просвітліло.

— Ти знаєш, що означає цей сон? Що Дмитро ніколи тебе не зрікався. Він постійно повторював: «Леонід не хотів нікого зрадити, він хотів вас тільки захистити...»

— Це правда.

— Він ще говорив тоді: «Я знаю Леоніда, він ще відречеться від них».

Щоб виявити своє примирення, Леонід поклав на її плече руку.

— Мар'яно, чом не забути нам про все? Що сталося, те сталося, а змінити ми й так нічого не зможемо.

— Я говорю про це, бо ти таки не зрікся їх, брате.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що ти у ніякій варшавській зовнішньоторговельній організації не працюєш і ніколи не працював на київських підприємствах.

Рука його так і впала з її плеча.

— Що ти хочеш тим сказати? — ледь чутно запитав він.

— Сам знаєш що.

— А звідки ти знаєш?

— Бо знаю!

— А вдома?

— Вдома нічого не знають. Думаю, що і в селі ніхто про це не має гадки.

«Але звідки їм стало про це відомо?» — розгублено подумав він. Це не були просто якісь здогади, бо говорила вона впевнено. Як таке могло трапитися? Хто тут у селі може знати, що він працює далеко за межами України? Родина якось до нього написала листа, всього один раз, на адресу поштової скриньки у Варшаві. Його ж відповідь, зрештою теж єдину, відправили тоді з Варшави.

— Я не знаю, де і ким ти працюєш, але ти продовжуєш працювати на КДБ.

Як вона могла про це дізнатися? І тут він пригадав свою останню поїздку до Москви, коли один з підлеглих Семьонова передав йому зброю і таблетки з протиотрутою. При цьому ще й сказав, щоб він до самого Берліна у жодному випадку не допустив митного догляду свого багажу. Якщо ж котрийсь із митників все-таки наполягатиме на своєму, то Леонід повинен попросити митну службу зателефонувати до Москви по певному номеру. Він ще подумав, що за дурість! Типово бюрократичні штучки. Ніби будь-який радянський, польський чи східнонімецький митник і так не здогадувався за номером пошти у візі, що він з КДБ. Адже його багаж і так ніколи не перевіряли. Чи ж би так не було і з номером варшавської поштової скриньки? Як він про це раніше не здогадався? Адже все може бути. Проте, знати про це могли лише втаємничені. А як могла про це дізнатися проста колгоспниця Мар'яна з далекого галицького села? Відповідь могла бути лише одна: рух опору продовжував діяти і всюди мав своїх людей. А його сестра активно брала в ньому участь. Отож вони, брат і сестра, по різних сторонах барикади!

— Вони тобі ще досі нашою сім'єю погрожують?

Леонід заперечливо похитав головою.

— Ні, ви зосталися такою собі додатковою гарантією, наче віддані у заставу. Та хіба це має якесь значення? Я маю право діяти на власний розсуд.

Неправда, подумав він, брешеш! Та вона лише кивнула головою у відповідь, ніби розуміє його.

— Минулого року я якось розмовляла з одним чоловіком, який розповів мені про ідеологічну обробку, яку над ним учинили. Він зрікся від усього того, в що так вірив, він зрадив усе те, що так любив. При цьому він додав: — «І все тому, що людина попросту самотня. Тебе схоплюють, залякують, не дають тобі спати, виснажують до запаморочення голови, що забудеш навіть, як тебе звати. Та найгірше те, що при цьому тебе огортає така самотність, яку годі витримати. Твою совість просто гвалтують. І робиться це дуже просто».

— А ти, брате, знаєш, що таке людська совість?

— Скажи, — спромігся він лише відповісти, механічно відколупуючи з гілки кору.

— Той чоловік сказав, що совість ніщо інше, як бажання, щоб тебе любили. Бо людина просто інакше не може. Маленьке дитя може померти, якщо не відчуватиме, що хтось його любить, а дорослий — зачахне. Добро — це те, чим завойовують любов, зло — те, чим втрачаєш право на любов. Розумієш?

— Не цілком. Що ти хочеш тим сказати?

— А ще той чоловік сказав, що коли людина самотня, розчавлена і безпорадна, як немовля, то їй хочеться бодай крихту любові. В хвилини розпуки вона прагне її навіть від тих, кого вдається їй ще бачити, від своїх власних катів. І тоді починаєш вірити в те, що тобі кажуть, і ти готовий на все, щоб їм догодити, і починаєш шкодувати, що втратив навіть право на їхню любов. І коли нарешті визнаєш свою вину, то починаєш ридати, щоб звільнитися від того нестерпного душевного тягаря.

— Цікаве пояснення, — трохи роздратовано відповів Леонід. — Проте мене ідеологічно не обробляли, якщо ти це маєш на увазі.

— Знаю, брате, — вибачливим тоном перебила Мар'яна, — але коли я слухала того чоловіка, то пригадала Дмитрові слова про те, що на тебе чекає самотність. Тоді я цього ще не розуміла. Я вважала, що ти думаєш, що ми тебе зреклись. Що не любимо більше. І тоді я відчула себе винною...

На якусь мить він сердився на те, що Мар'яна намагалася залізти йому в душу, вивідати його таємниці, але при останніх її словах його захлинула хвиля розчуленості.

— Можна я тебе розцілую?

Він абсолютно не поділяв її поглядів, але дуже її любив. Вона нагадувала йому тих жінок з Кінгіру, про яких читав, коли вони з піснею на устах, узявшись за руки, пішли назустріч танкам вже після того, як чоловіки-в'язні піддалися на умовляння табірного начальства. Коли ж повстання у таборі придушили, то понад шістсот жінок добровільно погодилися, щоб їх відправили слідом за чоловіками на Колиму. Отакого гарту була і Мар'яна.

— Хоч і не погоджуюсь з тобою, проте я дуже тебе люблю, — додав він.

У відповідь вона торкнулася його рукою.

— У тебе хтось є?

Помовчавши мить, він відповів ствердно.

— Розкажи про неї.

— Та що тут розказувати! Звуть її Гедвіг, і мешкає вона у Східній Німеччині. Ось вона.

І дістав з портмоне її фото.

— В дійсності вона вродливіша, але якось мені це не вдається зафіксувати фотоапаратом.

— Вона тебе кохає?

— Так, дуже, і навіть не розумію чому.

— Вона вродлива. Напевне, ти її теж кохаєш, брате. А скільки їй років?

— Двадцять один.

— Думаю, що ми б з нею подружили, — сказала Мар'яна, продовжуючи розглядати фото.

— Її мати цієї зими померла. Це її дуже засмутило, тепер вона мешкає з батьком та молодшим братом майже біля Західного Берліна. Поратись по господарству допомагає ще тітка, яка поселилась у них.

— Чому ви не одружитесь?

— Ми хочемо, але це не так просто.

— А чому?

— Бо начальство хоче, щоб я взяв собі радянську дівчину. А я якось не хочу, а з Гедвіг ще не находжу спільної мови. Якась вона ще анти...

— Продовжуй, братику, вона починає мені чимдалі більше подобатися.

— Це не те, що ви тут собі думаєте. Політика її не цікавить. Думаю, що це все від того, що вона ще не знає, що таке справжній соціалізм.

— Що ти хочеш цим сказати? Хіба вона живе не у східній зоні?

— Так, але працює у Західному Берліні. Вона перукарка. Через ці антирадянські підбурювання на Заході люди там дістають цілком хибну уяву про нас. Над комуністичним ладом просто насміхаються.

— Я це розумію. Я завжди мала німців за людей розважливих, а розважливих комуністів за найнестерпніших людців на землі.

— Ти просто смішна, — відповів Леонід.

— То вибач і не розповідай мені більше про комуністів. Розповідай краще про свою дівчину. Вона мені симпатична.

— За віросповіданням вона католичка, і тому мати заборонила їй вступити до Союзу вільної німецької молоді. Особисто вона хотіла, бо це допомогло б їй потім у житті. Але вдома їй не дозволили і над нею знущались. Їй також не дозволили взяти участь у святі цивільної конфірмації для випускників середніх шкіл. Тут уже її батько, який працює на залізниці, мав клопоти на роботі. Тепер ті ж самі клопоти вони мають з наймолодшим, з Петером. Проте вони в цьому не зізнаються. До того ж її старший брат потрапив під кінець війни до Сибіру як військовополонений. З того часу про нього нічого більше не чули. Хлопцеві було тоді шістнадцять.

— Вона знає, хто ти насправді?

— Ні. Думає, що я перекладач, і то знає мене тільки під чужим прізвищем. Тільки прошу тебе, нікому про це не розповідай, гаразд? Навіть...друзям!

— Нікому, нікому, братику. Я не розкажу нікому. Але тобі доведеться колись-таки все їй розказати.

— Все у свій час. Особисто я проти. Думаю, що це буде для неї шоком, а втрачати її не хочу.

— А якщо не дістанеш дозволу, щоб одружитися з нею?

— Вона хоче, щоб я втік з нею на Захід. У Берліні це неважко.

— А чому не втікаєте вже? Хіба не через нас?

— Так і ні. Думаю, що вам би це так просто не минулося, і це теж поважна причина. Просто сам не хочу. Я знаю Захід і ненавиджу його. Я вірю в соціалізм, Мар'яно, вірю, що тут свобода, щастя і справедливість... переможуть, — швидко виправився він, коли побачив її вираз обличчя.

— На крові і сльозах, стражданнях і нужді, хіба я сліпа?

Мар'яна повернула фото.

— Передай Гедвіг мої вітання, коли побачиш. І скажи, що твоя сестра, яка тебе любить, покладає на неї великі надії.

— Вона не знає, що в мене є кревні.

— То розкажи при нагоді.

— І на що ти розраховуєш? Що вона мене наверне, як ви це називаєте?

— Ні. Сподіваюсь, що вона кохатиме тебе і після того, як ти все їй розкажеш. Це могло б стати твоїм порятунком.

15

Нічний клуб скидався на акваріум. Минувши двері, які відкривалися в обидва боки, та чорні завіси, відвідувач опинявся в непроглядній темряві. У тьмяному освітленні бліді обличчя відвідувачів виринали як риби у темній воді, а на танцювальному майданчику крізь кілька скляних плит пробивалось слабе світло. Відвідувача відразу оповивали млосне тепло, нудно-солодкі мелодії і червонясте освітлення, до якого очі звикали не так швидко.

Кельнерки, які сновигали по залі, були в чорних нейлонових панчохах-сіточках, куцих спідничках і чорних корсажах, в яких їхні пишні напудрені перса, наче стиглі фрукти, були виставлені напоказ. У цьому ілюзорному світлі їхні підведені тінями очі багатообіцяльно блищали, і, якщо не розглядати їх надто прискіпливо, то видавались вони навіть вродливими, наче жриці кохання.

Леонід сів біля бару, потягуючи коньяк чи, скоріше, питво, що за нього мало зійти, бо було воно однаково поганим і дорогим. Він зайшов сюди, бо кінотеатри і кав'ярні давно вже були зачинені. Повертатися до готелю і спати не хотілося, залишатися на самоті теж, просто хотілося позбутися своїх думок. Шоу-вистава вже добігала кінця, та перейматися не варто, запевнив його запопадливо портьє, бо о четвертій почнеться чергове шоу, а в антракті теж будуть цікаві штучки.

Небагато я втратив, подумав він, коли розпочався номер з двома оголеними дівами, що удавали з себе тигриць. Погрожуючи подряпати свого приборкувача, тигриці то кидались на нього, то щоразу відскакували назад від свисту його батога. Вони коцюрбилися і увивалися біля його ніг, але ніяк не хотіли стрибнути через обтягнутий папером обруч, аж поки нарешті порвали його об голову приборкувача. Потім група танцівниць почала виконувати танець гула-гула, який мав рівно стільки спільного з Гаваями, як його коньяк з Францією. При тому освітленні танцівниці скидалися на розпливчасті негативи, а їхні очеретяні спіднички і гірлянди квітів світилися в темноті, що аж рябіло в очах.

А потім дали світло, і на сцену з мостиків обабіч вибігли дівчатка з балету, хоч слово «балет» тут можна було вжити хіба-що з явним перебільшенням. Дівчата задрібцювали ногами, штучно усміхнулися, ховаючи свої принади за великими повітряними кулями з рекламним написом клубу. Пофіглярувавши під такт музики, вони почали перекидатись кулями. Те, що таку негідь осмілились назвати номером, видалося Леонідові безсоромнішим, ніж те, що на танцівницях, крім сріблястих пов'язок на стегнах, нічого не було.

Не було видно, щоб у залі хтось веселився, довкола одні зосереджені, щоб не сказати, жовчні обличчя, немов би всіх дратувало те, як їх тут намагалися пошити в дурні, і думка про той рахунок, який доведеться за це заплатити. Леонідові здавалося, що всі відвідувачі сидять тут лише тому, що вважали все життя суцільним шахрайством і, можливо, воно їм обридло, так як і йому. Все обман, подумав він, і ті дівки теж. Поголені і напудрені, підфарбовані і розмальовані з застиглими усмішками на манекенових обличчях, так що людського від них мало що і залишилось. Варто було б якусь вибрати, але не так-то легко було зупинити на якійсь з них свій погляд. У тієї крихітної брюнетки, що стояла ближче до нього, було видно, що груди, як тільки вона опускала руки, вже починали звисати. Тому вона якомога довше тримала руки над головою, а коли треба було їх опустити, то випрямляла плечі, напружуючи м'язи або шустро ховаючись за повітряну кулю. І те, що вона намагалася свої обвислі груди приховати, зробило її в очах Леоніда принаймні живою людиною, вирізняючи її серед інших. Це були принаймні груди, а не селіконові м'ячі. І саме вони дали йому відчуття, що вона з плоті і крові, а не манекен. Наприкінці танцівниці, цмокаючи губами, почали кидати кулі до зали, проте лише поодинокі відвідувачі робили спроби їх упіймати, більшість же відбивала їх з понурим виразом або підривала їх, тицяючи в них цигарками.

— Настав час довершити наше діло, — сказав йому Борис. — Ми в цейтноті, — додав він.

І Леонід знову взявся за діло. Знову в його розпорядженні були десять днів, тільки цього разу вже без права повертатись, не виконавши завдання. Зарембу треба ліквідувати. Леонід допив коньяк, і його аж затіпало. Питво було мерзенним, проте він кивнув барменові, щоб той наповнив келих ще раз. Поруч з ним якийсь п'яний цілував розкішну фарбовану блондинку, що зносила його поцілунки, як мати, що терпить набридливу дитину. Коли той спинився, вона на мить відвернула голову, висунула язика і почала ліловими нігтями витягувати чи то волосину, чи то крихти тютюну, які опинились там під час цілування. Тоді вона окинула залу холодними, діловими очима і знову стражденно підкорилася домаганням п'яного молодика, який уже нічого не сприймав, хоч настирливо продовжував розпускати руки, вважаючи, очевидно, що хоч у такий спосіб має право отримати якесь задоволення.

Ось тобі і Захід, подумав Леонід. Аж нудить від нього... Зрештою, від Сходу мене теж нудить... Ні, хіба це правда? Там такого не побачиш. Там під розмаяними прапорами крокують назустріч майбуттю, майбуттю свободи, щастя та справедливості... Гарно сказано...Через кров і сльози. Пролитої крові і сліз ніколи не буває досить. Через кров Заремби і його, Леоніда Свободи, сльози...За твоє здоров'я, старий кретине.

Тим часом до зали увійшли танцівниці. Одягнуті у вечірні сукні, вони мали природніший вигляд. Вони підсідали до відвідувачів біля стійки бару або до столиків, за якими вони, очевидно, сиділи перед виступом, і тепер зривали компліменти. Леонід узяв келих і підійшов до маленької брюнетки, перш ніж його випередить хтось інший. Він розсівся біля неї і запитав, чи можна запропонувати випивку.

— Можна, — відповіла та, глянувши на нього, наче на принца своїх мрій, і замовила щось схоже на слабенький чай, але за ціною набагато дорожче. Він відрекомендувався як Петер і запитав, як її звати.

— Тамара, — відповіла вона, одразу зайшовши сміхом.

— Напевне, не так, — відпарирував він, — мабуть, Лізхен Мюллер.

На мить вона замислилась, вагаючись: думала, чи перед нею часом не шукач брутальних пригод.

— Це моє естрадне ім'я, — поважно пояснила вона.

— Гарне ім'я. Ім'я цариці... Насправді, — додав він, побачивши, що вона сприймає це як комплімент, — цариця Тамара царювала давним-давно тому у Грузії і там ще й сьогодні розповідають про її красу та мудрість. Як вона перемогла всіх своїх ворогів, як побудувала гарні палаци і якою була благочестивою. А ти знаєш, де знаходиться Грузія?

— Десь в Америці, — відповіла вона, намагаючись за чемною відповіддю приховати свою нудьгу.

— Так, там-таки є штат Джорджія, але справжня Грузія на Південному Кавказі.

— Ніколи не була сильна в географії.

Вона допила свій трунок і почала, стріляючи очима, шукати за кращим товариством.

— Ось там столик звільнився. Присядемо?

— Якщо замовиш шампанське, — погодилась вона, оцінюючи поглядом Леоніда.

КДБ цей вечір обійдеться дорого, подумав Леонід байдуже. Заграла музика, і Леонід запросив Тамару на танець. Принаймні не треба буде розмовляти, оскільки розмова аж ніяк не клеїлася. Танцювала вона зовсім автоматично, наче думаючи про те, якими шпалерами обклеїти кімнату, чи про шкарпетки, які ще треба поштопати. Щоб хоч якось зрушити справу з місця, він почав удавати, що захопився нею. А кельнер натомість поставив у відерце нову пляшку шампанського. Тепер Леонід уже не сумнівався, що ця ніч влетить йому в добру копійку, і він став Тамару розпитувати, коли вона закінчує роботу і чи може він її провести додому.

— Залежно від обставин, — кокетуючи, відповіла вона, — цілком можливо.

Він не став довідуватись, від чого ці обставини залежатимуть, можливо, від його фінансових можливостей чи чогось іншого. Були тут жінки, які лише танцювали, а після виступів повертались до своїх сімей. Тільки не така, як вона, подумав Леонід. Таку напевне можна купити...За столом вони вкотре почаркувалися бокалами того, що тут осмілились назвати шампанським. Тепер вони дивились одне одному в очі, наче закохані.

— Може, вже підемо? — нетерпеливо вирвалось у Леоніда.

— Який ти нетерпеливий! Я ще мушу виступити.

Він не був нетерпеливим, він просто хотів переконатись, що вона піде з ним. Він знав, що вона його розчарує, але він не хотів залишатись на самоті. Він цього просто боявся.

— Грузія, — почав він ні з того ні з сього, — прекрасна країна з чудовим кліматом. Вона мала б більші шанси стати туристичним раєм, ніж Італія чи Іспанія. Проте тут ніхто ніколи не чув про неї, більшість навіть не знає, що така країна взагалі існує.

— А це грає якусь роль? Ти що, грузин?

— Ні, поляк.

Було просто дурістю видати себе за поляка, та якби сказав, що німець, то вже одна його вимова викликала б підозру.

16

Прокинувся він пізно з болем голови та огидним присмаком у роті. В ресторації замовив велику склянку томатного соку, гостро приправлену перцем та сіллю, та ситний сніданок, хоч їсти і не хотів. Йти на Лімпрунштрасе вже було пізно, Заремба і так уже напевне давно пішов. Треба сьогодні відпочити, подумав він, але спочатку про всяк випадок ще раз перевірити район Лімпрунштрасе, а тоді в кіно. Кращого не придумати.

У номері він прийняв таблетку, першу з десяти, і витягнув зброю. Вона була дуже проста і технічно досконала водночас. Циліндрична трубка товщиною в палець і завдовжки в двадцять сантиметрів. Якщо відкрутити запобіжник і натиснути на задню частину, то пружина заганяла в пістон штифт. Під силою вибуху поршень розривав скляну ампулу з отрутою, яку розпилював під тиском.

Це вже була удосконалена модель: спарені циліндри, з яких можна було стріляти поодиночно або з обох відразу. На кінцях були прикріплені металічні сітки для уловлювання скалок. На відстані до одного метра жертва вдихувала тоді багатократну смертельну дозу синильної кислоти, так що смерть наступала одразу. І не треба було навіть ідентифікувати жертву. Просто пройти мимо неї, натиснути на циліндр і піти собі геть. Навіть дитина з цим би упоралась.

— Можна і вистрілити собі просто в пику, — сказав він сердито сам до себе, але це вже були хвастощі. Зброю він опустив до внутрішньої кишені, хоч і не розраховував з неї сьогодні скористатися. Вже на вулиці купив газету і почвалав містом. Якраз пробило одинадцяту, коли перетнув Марієнплац і глянув на фігурки угорі на фасаді ратуші, які рухались уздовж годинника. Через міст Людвіга він перейшов Ізар, щоб глянути, що робиться в будинку на Лілієнштрасе, де розміщені друкарня та редакція зарембівської газети. Все відбувалося машинально, коли раптом побачив припаркований опель Заремби. Паралельною вулицею він повернувся до моста, звідки непомітно міг продовжувати спостерігати за машиною. Біля дванадцятої Леонід побачив, як до опеля сіли чоловік і жінка. Хоч з такої відстані було лише видно, що чоловік досить низького зросту, він не засумнівався, що це Заремба. На щастя, не сам. Сьогодні він не мав жодного бажання з ним зустрічатися, сьогодні йому на все наплювати. Підсвідомо він робив усе, щоб розминутися з Зарембою. Вже була за чверть перша, поки добрався до Лімпрунштрасе. Якщо Заремба відразу поїхав додому, то вже давно там, але по зачинених гаражних дверях не можна було судити, чи машина там. Зачекаю до першої, гарячково розмірковував Леонід. Якщо він тоді ще не з'явиться, то піду геть. І якщо він буде не сам, то теж піду. А якщо він усе-таки за той час прийде і до того ж сам, то це вже означатиме, що так йому судилося. Леонід уже вдесяте позирнув на годинник, бо йому хотілось, щоб пробила перша. Тоді можна піти перекусити, а потім... І тут з-за рогу з'явився синій опель, і він побачив, що Заремба в машині сам. Треба ж так, подумав він, не міг ще дві хвилини зачекати. Тепер йому кінець!

Опель заїхав у подвір'я, Леонід на ходу відкрутив запобіжник зброї. Підробленим ключем відкрив ухідні двері, зайшов у під'їзд і тихо зачинив за собою. Тримаючи у правій руці скручену газету зі зброєю напоготові, він піднявся сходами. Ще не піднявшись на другий поверх, почув, як десь нагорі несподівано відкрились двері. Від нервового напруження його охопив ляк. До нього долинули нерозбірливі жіночі голоси і чіткий цокіт жіночих каблучків, які спускалися йому назустріч. Що тепер? Невже діло вакса? Якщо піднятися вище, то жінка побачить його. Леонід рвучко обернувся і безшумно спустився на своїх каучукових підошвах на бельетаж. Та це теж не було виходом. Якщо вийти, то напевне зіткнеться з Зарембою, а з ним він має право зустрітися лише один раз. «Це провал», — подумав він. Але побачив ліфт і швидко натиснув на кнопку. Коли ліфт з дзижчанням спустився, він почув, як за його спиною пройшла жінка. Обличчя його вона бачити не могла, і Леонід з полегшенням сів у ліфт, вийшов на другому поверсі і затаївся на сходовій клітці. Коли двері внизу захлопнулися, він обережно став спускатися. На бельетажі знову було чути, як хтось відчиняє ключем вхідні двері. Це був Заремба. У правій руці у нього було декілька пакунків, очевидно, він побував у магазинах. В одному з них він побачив помідори. Вільною рукою Заремба намагався витягнути ключ, проте це було непросто, бо двері не зачинялися. Щоб виграти час, Леонід нахилився і вдав, що зашнуровує черевик. Заремба підпер ногою двері і продовжував вовтузитися з ними. Леонідові увірвався терпець, він рвучко підвівся і зійшов назустріч. Так близько до Заремби він ще не підходив.

— Що, ніяк не впораєтесь? — запитав він від хвилювання фальцетом.

— Та ні, вже все в порядку, — відповів Заремба, не глянувши на нього.

І тут Леонід узявся за клямку, повернувся до жертви, яка вже вийняла ключ з дверей, націлив в її обличчя газету, натиснув на курок і зачинив за собою двері — і вийшов надвір.

Надворі засунув газету до кишені, витягнув загорнуту у марлю ампулу, роздушив її і жадібно почав удихувати випари протиотрути. Ну і телепень, подумав Леонід, навіщо було до нього заговорювати?! Акцент міг тебе видати...

Він ще не знав, що Заремба нічого вже не скаже. Заряд був подвійний, а відстань достатньою. Як і минулого разу, Леонід пішов у парк, розібрав там зброю і викинув частинами до води. Повернувшись до готелю, заплатив рахунок. Швидкий поїзд до Франкфурта відправлявся за декілька хвилин перед третьою. Можна було ще перекусити у вокзальному ресторані, але зараз йому і так нічого в горло не полізе. На щастя, вже все позаду. Слідів не залишив, помилок не допустився, хіба що заговорив до Заремби. Це все від нервів. Та хто його чув? А ця жінка могла його бачити лише зі спини. Та все ж, він побоювався людей Заремби. Хоч страх цей був необгрунтований, йому хотілося якомога швидше опинитися в Східному Берліні.

У касах франкфуртської авіакомпанії квитки на його рейс вже були розпродані, так що довелось замовити квиток на наступний день. Від хвилювання та роздратування в нього виникли проблеми з німецькою мовою, що аж сам відчув, який у нього раптом прорізався сильний слов'янський акцент. А коли замовляв квиток, то не наважився назвати прізвище, вказане в його німецькому паспорті, і назвався Янковським, перше-ліпше прізвище, яке впало йому на думку. Та на запитання про національність, він, щоб уникнути ускладнень, назвав себе німцем, західним німцем. Це була ще одна дурість, яка могла призвести до провалу при першій-ліпшій перевірці, але виною тому були чиновники з Карлгорста, які видали йому, агенту з таким жахливим акцентом, паспорт уродженця Рейнланда.

«У відомому вам місті я зустрівся з відомим мені об'єктом і привітався з ним. Привітання було вдалим». Це було вершиною бюрократичного кретинізму. Вже в аеропорту у Франкфурті він прочитав про це у ранкових газетах. Лідер українських націоналістів Мирослав Заремба впав у під'їзді будинку, де мешкав, і помер по дорозі до лікарні. З'ясувалося, що перед смертю він ще кричав і стогнав. Цього Леонід ніяк не міг збагнути, бо воно не збігалося з тим, що йому розповідали про дію отрути. Але вже з вечірніх видань у Східному Берліні він дізнався, що при розтині виявлено велику кількість ціанистих сполук у шлунку. У шлунку... Стріляв він з такої близької відстані, що Заремба, мабуть, вдихнув випаровані краплинки синильної кислоти і проковтнув їх. Яка жахлива смерть!

Борис довго відчитував його за неприпустиме глупство зі зміною прізвища. На щастя, все обійшлось, все-таки його готували на успіх. Він побажав Леонідові щастя і назвав його героєм.

Тим часом на шпальтах східнонімецьких видань почали появлятися повідомлення про те, що проти західнонімецького міністра у справах біженців Обердіка розпочато судове розслідування. Його звинувачували в тому, що під час війни як офіцер зв'язку у складі українського батальйону «Нахтіґаль» разом з Мирославом Зарембою брав участь у єврейських погромах і масових розстрілах у Львові в 1941 році. Занепокоєний тим, що Заремба зможе дати проти нього свідчення, він звелів його ліквідувати. Як кожний, хто пережив ті страшні часи, Леонід знав, що переслідування євреїв розпочалося вже тоді, коли Заремба сидів у концентраційному таборі Заксенгаузен. Але це була звична пропаганда. Він і на мить не припускав, що буде визнано, що Зарембу ліквідували за його діяльність проти Радянського Союзу. В політичних цілях Зарембу не лише ліквідували, але й осквернили пам'ять по ньому. Заремба не повинен був стати мучеником.

— Що з тобою? — запитав Борис.

— Я бачив кінохроніку похоронів Заремби. Він лежав у труні, а коментатор говорив про підле вбивство із-за рогу. Випадково я згадав, що це вбивство вчинив я, що Цей підлий убивця — я.

— Якщо янкі чи фріци вбивають своїх посіпак, то це дійсно підле вбивство із-за рогу, — спокійно відказав Борис. — Ми ж виконували вирок, ухвалений урядом. А це вже велика різниця. Коли б ми могли арештувати Зарембу на нашій території, то засудили б до страти. Позаяк це було неможливим, бо він керував своєю підривною діяльністю із-за кордону, ми інакше вчинити не могли. І якщо такий учинок двозначний, то це логічний наслідок, необхідний наслідок створеної ним двозначної ситуації юридичної недоторканості, що дозволяла йому на чужині продовжувати підривну діяльність проти СРСР.

— Тобі легко говорити, — відповів Леонід. Це звертання на «ти» до шефа прозвучало навмисне грубо. — Не ти мусив виконувати екзекуцію, Борисе. А я, а це різні речі. Коли я побачив його вдову та трьох дітей за гробом... Це ж діти, Борисе, немічні і безпорадні, вбиті горем. Це я вбив їхнього батька.

Борис лише зверхньо поплескав його плечі.

— Не варто так переживати. Згодом, коли вони виростуть і зрозуміють, яку роль відігравав їхній батько, то будуть тобі ще вдячні...

— Що з тобою? — запитала Гедвіґ.

— Голова болить, — відповів, аби щось сказати. Леонід обняв її і прихилив голову до її плеча. Щоб він їй зараз не сказав: «Я кохаю тебе» чи «Мені боляче» — все було б неправдою. Йому треба було просто вилити перед кимось душу. А цього він зробити не міг. Узагалі не треба було до неї приходити. Борис заборонив йому поки що з'являтися у Західному Берліні, це могло б бути надто небезпечним. Наразі його відсторонять від роботи, можливо, й відкличуть. Тоді він утратить Гедвіґ. А цього він аж ніяк не хотів. Про що йому говорила Мар'яна? Що Гедвіґ єдина, хто зможе врятувати його. Врятуй мене, Гедвіг! Я навіть не маю права доторкнутися до тебе. Я забрав у дружини чоловіка. Спричинив їй горе. Замордував батька трьох дітей! Позбав мене головного болю, Гедвіг!

— Але ж ти плачеш, любий! — здивувалася вона.

17

Спочатку подали коньяк, справжній вірменський. Генерал поводився напрочуд запопадливо, і, перш ніж сісти за стіл, сказав Леонідові, що за успішне виконання важливого завдання уряду та партії його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. В наступні дні Леонідові доведеться виїхати до Москви для вручення високої нагороди.

Зібралися вони втрьох: Леонід, Борис та генерал, який, як здавалося Леонідові, мав бути шефом КДБ у Східному Берліні. Вечерю влаштували на честь Леоніда. На стіл подали каспійську чорну ікру, камчатську червону лососину та птицю, червоне та біле вино, шампанське та горілку. Генерал розпитував про враження від Заходу, про тамтешній рівень життя і, взагалі, він виявився чудовим господарем вечора. Вже коли всі перебралися до іншої кімнати на каву, генерал повідомив, що після отримання нагороди Леонідові доведеться на якийсь час затриматися в Москві, поки справа з Зарембою не уляжеться. За той час він міг би пройти підготовку для подальшої роботи у Західній Європі.

— Перед вами багатообіцяюче майбутнє, — додав генерал, припалюючи сигару від полум'я свічки. — У вашому житті наступив вирішальний момент, дорогий мій Свободо, перед вами блискуча кар'єра.

— І не виключено, що через рік ти вже будеш на моїй посаді, — втрутився Борис.

Вони були в такому чудовому настрої, що Леонід наважився. Він просто змушений був наважитися, адже йшлося про його життя, навіть більше, ніж життя. Знаючи, що ставить на кін безпеку Гедвіг, він почав з великою осторогою:

— Я тут познайомився з дівчиною, яка мені дуже дорога.

— Це цілком природно, — відповів генерал у хорошому душевному стані від розкішної вечері.

— Ми заручені.

Генерал обернув сигару, щоб роздивитися, як вона горить.

— То, може, запропонуйте їй гроші, — повільно відповів генерал. Він мав явно комерційну жилку. Міг би спокійно очолити той мюнхенський нічний заклад. За все своя ціна: за ікру і за горілку, за добру сигару, за вбивство чи за дівчину. — Дітей ще немає? Ти дивись-но.

— Я хочу з нею одружитися, — наважився нарешті Леонід. — Вона... вона насправді мені подобається, і думаю, що це могло б піти на користь справі. При виконанні нового завдання таке одруження могло б стати свого роду легалізацією... Знаю, що загальноприйнято надавати перевагу радянським жінкам, хоч саме з німецькою дружиною мені на Заході скоріше повірять, що я фольксдойче.

— Але легенда Фагеля вже себе вичерпала, — втрутився Борис.

Проте генерал не мав жодного бажання, щоб хтось зіпсував йому цей вечір.

— Краще всього обговорите це питання в Москві, — відповів він, даючи зрозуміти, що справа для нього на цьому вичерпана. Навіщо перейматися підлеглим, який через декілька днів і так не служитиме в його підрозділі?

У Москві одразу відмахнулися від його прохання. Прибув він поїздом, його зустріли і відвезли до готелю «Ленінград». Через пару днів за ним заїхали і забрали на зустріч з шефом відділу КДБ Алексєєм Ніколаєвічем до готелю «Москва». Це був чоловік невисокого зросту, гладкий, з круглим, добросердечним обличчям з посивілими скронями, елегантно вдягнутий. Виглядав він як успішний бізнесмен на зразок «живи і дай жити іншим», що аж ніяк не відповідало засадам високопоставленого керівника КДБ, і хоч ця подоба і була ілюзорною, справляв він усе-таки враження людини щирої. В розмові з Алексєєм Ніколаєвічем вони торкнулися майбутнього Леоніда. На думку шефа відділу, Леонідові зараз із метою безпеки краще залишатися в Москві і продовжити перепідготовку, поки смерть Заремби забудеться. Крім німецької мови, доведеться вивчати і англійську, після чого його на декілька років пошлють до Західної Європи, де виконуватиме завдання подібного кшталту. Не виключено, що разом з тим йому доручать керівництво групою агентів. Розмова протікала у дружньому тоні, але спроба про одруження з Гедвіг не увінчалась успіхом. Леонідові навіть не дали змогу обгрунтувати своє рішення. Практика довела, що співробітникові КДБ краще всього не одружуватися з іноземкою, і краще всього цього правила дотримуватися, затявся генерал і запропонував Леонідові поміркувати над його словами. Отож його прохання не просто відхилили, йому дали зрозуміти, що воно нереальне. Леонід зрозумів, що краще не напосідати, бо від Алексєя Ніколаєвіча нічого доброго чекати не слід.

У наступні дні, в очікуванні вручення нагороди, він аналізував ситуацію, в якій опинився. Запропонована Ніколаєм Алєксєєвічем перспектива страшила: «виконувати завдання подібного кшталту», отже — нові вбивства. А він наївно думав, що Заремба — останній, він ще дав собі слово, що Заремба останній і жодної жертви більше. Тепер вже сам собі не вірив. Щоразу він робить для них те, що вони хочуть. Якщо заберуть йому Гедвіг, то хоч руки на себе накладай... Мар'яна мала рацію: тільки Гедвіг зможе його врятувати. Він не знав як, але лише вона могла це зробити. Хоч як собі і не клявся, що більше не вбиватиме, але вони візьмуть над ним гору. Знову його переконуватимуть, знову заженуть у кут, і вибору не буде. Це вони робили граючись, не задумуючись, для цього вони мали цілий апарат. Якщо доведеться залишитися в Москві без Гедвіг, то він пропав. Сам він не знайде в собі сили їм протистояти. Можна викинути зброю до води, можна повернутися, не виконавши завдання, та вони даватимуть нові завдання і знову тебе відправлять їх виконувати.

Леонід пригадав дану Гедвіг обіцянку про те, що у випадку безвиході вони разом утечуть на Захід. Та його там завжди зможуть знайти. Такого, як він, у спокої не полишать. Хіба мало прикладів? Втекти до американців він не міг. А якщо втече до Західної Німеччини під чужим прізвищем, то знайти його буде неважко. Спочатку потрапить до інфільтраційного табору в Західному Берліні, де аж кишить агентами. Про його прибуття одразу стане відомо. І навіть якщо йому вдасться, а це вже зовсім малоймовірно, живим вибратися із Західного Берліна, то він змушений буде здатися на ласку адміністрації зі справ біженців. Без допомоги державних установ чи компетентних органів згодних приховати його минуле і обійти встановлений порядок реєстрації і виробити для них обох документи під цілком новими прізвищами, така втеча — чисте самогубство. Залишається ще спроба переговорити з головою Комітету державної безпеки, хоч це й дуже небезпечно. При врученні нагороди напевне буде присутній Алексєй Ніколаєвіч, який, так само як і Борис, негативно ставиться до його одруження. Від однієї лише думки, що вони зможуть йому відібрати Гедвіг, його охопив гнів. З одного боку, краще Гедвіг узагалі не вплутувати, а то виникне ризик, що вони надто нею зацікавляться, а з іншого, вони хочуть, щоб він на декілька років залишився в Москві. Вони хотіли, щоб той Ганс Фаґель, якого вони собі створили, зник. Та все ж варто спробувати. Якщо голова не буде заперечувати проти їхнього одруження, то решта мовчатиме. А якщо голова відмовить йому, що тоді?

Немислима річ, але голова комітету державної безпеки Леонідові не відмовив. На прийом до голови за ним заїхав Віктор Андреєвіч. У приймальні вже чекав Алексєй Ніколаєвіч. Голова комітету був красень-мужчина з широким обличчям, з широко поставленими очима і вольовим ротом. Вже майже рік він обіймав цю посаду і вважався одним із наймогутніших керівних функціонерів Радянського Союзу. Коли вони зайшли до його кабінету, він підвівся з-за письмового стола і щиро привітався. На столі Леонід побачив свою особисту справу, а поверх неї своє фото. Господар кабінету вийняв з папки постанову Верховної Ради і почав її зачитувати. За виконання важливого урядового завдання Леоніда нагороджують орденом Бойового Червоного Прапора. Тоді показав йому постанову, підписану маршалом Ворошиловим, Головою Ради Міністрів СРСР та Георгадзе, секретарем Президії Верховної Ради. Через свою секретність постанова мала зберігатися в особистій справі. Відтак голова вручив футляр з високою нагородою і побажав Леонідові щастя, після чого його поздоровили Алексєй Ніколаєвіч та Віктор Андреєвіч. Після цієї короткої урочистості голова комітету запросив усіх сісти за стіл і попросив Леоніда розповісти про справу Заремби, починаючи від його появи на роттердамському цвинтарі. А про саме вбивство він хотів почути всі подробиці, так що Леонід навіть нарисував ескіз під'їзду і вказав на ньому, де стояв він, а де Заремба. Тоді слово знову взяв голова і розповів про нелегке, але почесне завдання, яке чекає на Леоніда після закінчення спецперепідготовки та мовних курсів. І тут Леонід наважився завести розмову про Гедвіг.

— Вона походить з робітничої сім'ї, сама теж працює і є симпатиком соціалістичних ідей.

— Але хіба в Москві мало вродливих дівчат, товаришу? Чому тоді чужоземка?

Леонід глянув на голову, намагаючись угадати, які думки рояться в його голові. Так уже склалося, що тривалий час він жив не в Москві, а в Берліні, де й познайомився зі своєю дівчиною, яку і покохав. Знала вона його тільки як Ганса Фагеля, як перекладача ДІА, проте він не сумнівався в тому, що вона не кине його, коли дізнається, хто він такий насправді. Якщо доведеться на довший час залишитися в Москві, то хотів би з нею одружитися. Він уже говорив про це з товаришами в Карлсгорсті, власне тоді вперше і було обмірковано значення такого кроку для його подальшої служби. Для роботи на Заході йому було б легше укорінитися там з дружиною-німкенею. Товариш генерал і порадив йому обговорити це в Москві. Він пішов на ва-банк, якщо його задум провалиться, то йому кінець. Все було брехнею. І про Гедвіґ, яка була симпатиком соціалістичних ідей, і про те, що вона не мала би нічого проти співробітництва з КДБ, і про генерала, який позитивно поставився до його плану. Перший-ліпший запит до Карлсгорста не лишив би каменя на камені від його оповідання. Але голова тільки глянув на Алексєя Ніколаєвіча і сказав: «Ну що ж, товариші, якщо з цією дівчиною все гаразд, то ми не маємо права відмовити. Ми ж не можемо приймати дискримінаційні рішення стосовно до наших друзів з країн народної демократії». Тоді він глянув на Леоніда і промовив: «Якщо ця дівчина виявиться політично зрілою готовою допомагати у майбутній вашій роботі, то можете, як на мене, з нею одружитися».

— Геді, — почав він обережно, — мушу багато дечого тобі розповісти. Боюсь, що ти будеш шокована. Тільки пообіцяй мені, що даси мені виговоритися, перш ніж приймеш якесь рішення.

Вона підвела погляд і лише кивнула головою. Обличчя її стало напруженим, очі наповнилися страхом. Обоє сиділи в її кімнатці, вона на краю ліжка, він на єдиному стільці. Їй хотілося, щоб він сів поруч із нею, а не на це тверде дерев'яне сидіння, на яке вона вночі вішала свій одяг. Та він не захотів, і тут вона одразу зрозуміла, що розмова буде серйозною. Перш ніж розпочати, Леонід відвів свій погляд і втупився на електричний обігрівач, який вона щойно ввімкнула.

— Хочу тобі сказати, — почав він нервово, — я не той, за кого себе видаю. Мене звати не Ганс Фагель, я не перекладач і не німець. Я не маю права розповідати тобі про це, не маю поки що, але вважаю, що ти повинна знати про це...Я співробітник радянської секретної служби.

— Тільки не це! — злякано вигукнула вона, ніби намагаючись заперечити правду.

Він хотів був викласти все поступово, якось її підготувати, але всі заздалегідь обдумані слова випали йому з пам'яті, і правда вийшла наяв, неждано-негадано. Леонід глянув на Гедвіг і побачив, як вона сполотніла і затремтіла. Вона чекала усього, чого завгодно, тільки не цього.

— Ти що... росіянин? — нарешті відважилась вона, коли Леонід замовк. В її враз охриплому голосі він почув повне спантеличення, зневіру, відразу і пригніченість водночас.

— Ні, я українець, і звати мене Леонідом... Леонідом Свободою. Тільки не подумай, що я добровільно став тим, ким є. Ще коли був студентом у Львові, мене якось піймали без квитка в поїзді. Ми робили це частенько, бракувало грошей, і, окрім цього, це вважалося свого роду бравадою. Через це я почав мати справу з поліцією, яка з'ясувала, що мої родичі мали антиросійські і антикомуністичні настрої. Якщо захочеш, то розповім тобі колись про це детальніше. Те, що було поліції відоме, було достатнім, щоб засадити всіх нас, батька і матір, моїх двох старших сестер і мене, за грати або вислати до Сибіру. Щоб їх і себе врятувати, був лише один вихід: співпраця з таємною поліцією. Здавалося, що вони небагато від мене вимагатимуть, а коли я виконаю їхнє доручення, то зможу продовжити навчання, а родина буде в безпеці. Мені було всього дев'ятнадцять... і до того ж я не вірив у те, в що вірили вдома, я вірив у те, що нам говорили на лекціях із суспільних наук. Хоч як там було, я погодився на співпрацю. Той, хто не знає, що у нас коїться, той не зрозуміє мене, але у нас десятки, а то і сотні тисяч людей змушені стати агентами.

Він дивився то на обігрівач, то на підлогу, не наважуючись глянути їй у вічі. Йому завжди здавалося, що обставини все пояснять, ба навіть виправдають його. На якусь мить йому видалося, що прочитав у її очах думку про те, що вона вважає його зрадником.

— Я не сподіваюся, що ти мене зрозумієш. Навіть якби і довідалася про все. Інколи я сам нічого не розумію. Згодом почали від мене вимагати таке, що приховувати це стало неможливо. Я вже не міг залишатися вдома, кинув навчання. І тоді вони вже мали мене повністю в своїх руках. Не думай, що я сильно опирався. Більше всього я переживав, що завдав своїм домашнім болю і що вони ніколи мене не зрозуміють. Я сильно переймався тим, що мене більше ніхто не любить, а щодо моєї роботи, то був переконаний, що вона служить добрій справі. Відтак я опинився через декілька років тут, де й познайомився з тобою. Ніхто не повинен був знати, хто я, навіть ти. Якраз ти і не мала знати, бо я страшенно боявся, що ти мене кинеш. Найважче було говорити тобі неправду. Вона ніби весь час між нами стояла стіною. Я не хотів, але мусив, заспокоюючи себе думкою, що найголовніше, що я тобі сказав, є правдою: «Я кохаю тебе понад усе!»

Він знав, що вона плаче, але не наважився на неї глянути.

— Я не міг отримати дозволу на одруження з чужоземкою, моє начальство про це навіть і слухати нічого не хотіло. А тепер мене відкликують до Москви, де вивчатиму іноземні мови. Я вже був там минулого місяця і знову просив дозволу. При цьому я сказав, що ти маєш соціалістичний світогляд, є симпатиком СРСР і що будеш готовою після закінчення перепідготовки допомагати мені. Послухай ще трошки. Знаю, що все це не так, навіть не хочу, щоб воно так і було, зрозумій, я ніколи нічого подібного не вимагатиму від тебе. Я змушений був так говорити, бо хотів залишити собі хоч якийсь шанс. І вони погодилися.

Леонід замовк. Алексєй Ніколаєвіч наполягав, щоб він ще зачекав декілька місяців, проте Леонід вирішив прискорити хід подій, перш ніж там почнуть збирати інформацію. Зрештою, сам голова не мав нічого проти за умови, що наречена Леоніда приїде спочатку на декілька тижнів до Москви.

— Вони сказали, щоб я розмовляв з тобою на політичні теми і при цьому дав би зрозуміти, що працюю на КДБ. Тоді я мав би запитати твоєї згоди на співпрацю. За твоєї відмови я мав би повернутися сам, за твоєї ж згоди можу взяти тебе з собою на декілька тижнів до Москви. Від твоєї відповіді мало б залежати, чи я можу розкритися перед тобою і чи ми житимемо надалі разом.

Це занадто для неї, подумав Леонід. Виглядала вона вже зовсім пригнічена.

— Я не прошу тебе приймати якесь поспішне рішення, прошу тільки: обдумай усе. Але я мушу знати, чи готова ти поїхати зі мною і заради нашого одруження удавати з себе прихильника СРСР. Протягом наступних двох років мені не даватимуть жодних завдань, бо я буду навчатися. Єдине, що тоді проситиму тебе: бути обачливою у своїх висловлюваннях і триматися так, наче пристаєш на їхні пропозиції. Ми житимемо в Москві, і то навіть непогано, бо я досить пристойно заробляю. А що буде потім — побачимо. Якщо нас зашлють на Захід, то завжди матимемо змогу втекти. Знаю, що ти ніколи не погодишся працювати на них, зрештою, і я цього не хочу. Дай мені виговоритися. Я дуже хочу, щоб ти була зі мною. Мені втрачати нічого, а тобі, Геді, є що. Якщо бути чесним, то мав би сказати: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся. Справа небезпечна, набагато небезпечніша, ніж думаєш. До того ж усе може закінчитися невдачею. Я просто не маю права просити тебе про це».

— Але...але чому ми не можемо одразу тепер втекти? — нарешті запитала вона. Леонід на знак незгоди похитав головою.

— Мої батьки, мої сестри, мій швагер, а можливо, і твій батько і брат...

Леонід побачив, як страх у її очах змінюється на відчай.

— Все набагато страшніше, ніж думаєш, Геді. Я не повинен був входити у твоє життя. Але так уже сталося, а я страшенний егоїст, заради якого ти все повинна поставити на карту. І коли кажу все, то дійсно маю на увазі все. Все може закінчитися добре, а можемо й накласти головою. Може трапитися, що доведеться робити речі, які будуть тобі огидні. Отож добре подумай, перш ніж зважишся. Але одне пообіцяй мені твердо: нікому про це не розповідай. Ніхто не повинен знати, хто я такий.

Все було неправдою, і він добре це знав. Якщо бути чесним... якщо бути чесним, то треба було розповісти про вбивство професора та Заремби і не підказувати їй відмовки на кшталт: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся». Саме такі відмовки штовхатимуть її до того, щоб з ним погодитися. Весь той акцент на небезпеку і ризик мав свідомо чи підсвідомо відвернути її увагу від того, що могло у неї викликати до нього справжню відразу через те, що, очевидно, це він зраджував людей, спричиняючи їм горе та біль, що своїми діями, про які вона навіть не наважилася запитати, допомагав апаратові, який у її очах поневолював і тероризував цілі народи. І якщо вже був схильний спростувати хибні погляди Гедвіґ (а саме такими він їх і вважав), виправдовуючи діяльність Комітету державної безпеки як боротьбу за мир і щастя у світі, то вже при одній згадці про професора та Зарембу всі ці виправдання виявлялися пустими словами. Будь перед ким він виправдав би ці вбивства. Навіть для самого себе знайшов би залізні аргументи. Тільки перед Гедвіг він пасував, він ніколи не наважиться їй про них розповісти.

Вони домовилися, або, краще сказати, він дав їй три дні на роздуми. Тоді зайде за відповіддю. Але вже ввечері, другого дня, знемагаючи від самотності, він прийняв рішення виїхати не попрощавшись.

«Я принесу тобі лише нещастя, — писав він у своєму листі. — Це не для тебе — брехати і лицемірити, це проти твого єства, проти всього того, що мені так любо, любіше за твою вроду...»

Листа він порвав. Що це з ним? Виходить якесь полум'яне освідчення в коханні, а не прощальний лист. Він сів за стіл і взявся за ручку. «Люба Гедвіг, забудь мене. Л.» Ось і все. Леонід заадресував конверт і почав пакувати свої речі. Про те, що буде далі, думати не хотілося. Пора вертатися до Москви, пора пояснювати, чому вона не повернулася разом з ним. Ще не пробило восьму, як у двері постукала господиня квартири і сказала, що прийшла фройляйн Вебер.

— Геді, — лише встиг промовити, як вона опинилась в його обіймах. Леонід поміг їй роздягнутися.

— Я не в силах чекати до завтрашнього дня. Від цих роздумів можна просто збожеволіти. Я кохаю тебе, хлопче. Кохаю до нестями. Це єдине, що я знаю. Ні про що думати не можу і не хочу.

Леонід відчув, як вона затремтіла від холоду і накинув на її плечі свій піджак.

— Піду заварю кави.

Коли повернувся з кавою, вона вже розкрила адресованого їй листа. Вона присіла з ним у руках і з жахом прошепотіла: «Ти хотів піти від мене?»

Він кивнув головою.

— Так, бо принесу тобі одне лише нещастя. Та коли ти вже тут, то нікуди тебе не відпущу.

Він долив до кави трошки горілки.

— Прошу, випий і зігрійся.

— Ти насправді хотів піти від мене? — недовірливо запитала вона.

— Так, — відповів він, — здається, що кохаю тебе дужче, ніж думав.

Він зняв її туфлі і почав їй розтирати ноги. А вона сьорбала малими ковтками з великої чашки, яку обхопила обома руками.

— І ти б справді пішов від мене? — повторила вона з недовірою.

Він знову кивнув головою.

— Я не можу без тебе, — промовила вона. — А що б ти робив без мене?

— Не знаю. Навіть не хотілося думати про це. Але тепер це не грає жодної ролі. Ти прийшла, і я ніколи цього не забуду. Ти повинна врятувати мене, Гедвіг, або ж пропадемо разом.

18

Далі узбережжя Балтійського моря Гедвіг ніколи не бувала, так що подорож до Москви поїздом була для неї справжньою подією. Прийнявши своє рішення, вона вже не зосереджувалася на тому, що їх чекатиме попереду, і навіть намагалася підбадьорити Леоніда. Гедвіг мала веселу вдачу і рідко занепадала духом. З піднесеним настроєм вона взялася у польському вагоні-ресторані вивчати меню, яке скидалось на багатомовний кулінарний довідник, аж поки Леонід, який був у курсі справи, не покликав офіціанта. Коли ж з'ясувалося, що на кухні лише яєчня і омлети, вона аж зойкнула від захоплення.

Головний вокзал Варшави, сірий і невиразний, справив на неї враження тюремного дворища.

— Та ні, — відпарував Леонід, — Варшава — чудове місто.

Та з вікна рушаючого поїзда небагато було видно. У синій сутіні за вікном промайнув силует Палацу культури та науки.

— Заради Бога, а це що таке? — вирвалось у неї.

— Втелющений Сталіним подарунок. Кажуть, що всі варшав'яни хочуть у ньому мешкати.

— Та що ти!

— Авжеж. Бо це єдина можливість його не бачити.

Надворі смеркало, а Гедвіг продовжувала вдивлятись на вкриті снігом простори, — від снігу швидкоплинний краєвид здавався ще більш безлюдним: ліси та поля і де-не-де якесь впале у сон село. Біля опівночі вони прибули до Бреста, де мали висісти з поїзда для паспортного контролю. Коли Леонід допоміг Гедвіг зійти, то відчув, як вона затремтіла. Він одразу не зрозумів, що її так рознервувало. Адже Борис зробив для неї радянське посвідчення, щоб їх можна було прийняти за подружжя. І їй немає чого непокоїтися, бо говоритиме він і ніхто не наважиться ставити йому запитання, щойно побачать, якою військовою частиною видані документи.

— Тобі холодно? — запитав він у залі, чекаючи, поки міняють базу коліс вагонів.

— Так, дуже холодно.

Він хотів їй сказати, що причин хвилюватися немає, проте промовчав, пригадавши, чим вона заради нього жертвує. Він притиснув ліктем її руку і повів до буфету на склянку гарячого чаю.

— А ти смілива, — ніжно промовив він.

— Не кепкуй з мене.

Поїзд з гуркотом летів крізь ніч, а Леоніда ніяк не брав сон, він думав про те, наскільки хоробріша вона від нього, його Гедвіг, яка примостилася напроти.

— Не спиш? — пошепки запитав він.

— Ніяк не можу заснути.

— Чому? Ти боїшся?

— Так.

Її відповідь прозвучала настільки безпорадно, що він скинув з себе ковдру і присів на край спального місця.

— Посунься, я ляжу біля тебе.

— Тут і так тісно, — встигла вона лише відповісти.

Він притиснув її до себе.

— Я теж часто боявся. Відчувати страх — це відчувати себе самотнім. Якщо будемо разом, то не буде причин боятися, розумієш? Разом ми не самотні.

Гедвіг стримала його руку.

— Не треба, — благально прошепотіла вона.

Він знав, що це мало статися під час цієї поїздки, але не думав, що ось так, у поїзді, на вузькому спальному місці.

— Вислухай мене, — почав він, — у нас в Україні є цілі місцевості, де немає священиків. Коли вони ще були, то більшість молодих вважало за сором жити одне з одним до шлюбу, Не треба думати, що вони були праведниками, всяке траплялося, але все-таки вони потім брали шлюб у церкві. Тепер, коли такої можливості немає, у нас беруть шлюб пізніше таємно. Розумієш, вони дають одне одному обітницю вірності перед шлюбом....

Він відчув, що вона кивнула головою.

— Якщо б я міг, Геді, я б уже давно взяв би з тобою шлюб або одружився б з тобою, це вже як тобі до вподоби. Якщо б можна було, то одружився б з тобою ще до нашої подорожі. А оскільки ми вирішили бути разом, то прошу тебе, Гедвіг, будь моєю дружиною. Гедвіт, чи береш ти мене за чоловіка?

Поїзд відстукував ритм палаючого жару їхніх очей і тіл. Полум'я, що змішалось з дивним смутком, який обоє намагалися розрадити.

Наступного дня поїзд прибув до Мінська. На пероні біля колії панувала метушня, на інших коліях завмерли поїзди, готуючись до подорожі. І тут Гедвіг впало у вічі, що обслуговуючий персонал залізниці складався майже виключно з жінок. Її здивували пасажири, які неквапом простували коридором, засланим килимовою доріжкою, у піжамах, не думаючи навіть переодягнутися. Її здивувала музика, яка безперервно линула з гучномовців.

І тоді був Смоленськ, який її приголомшив товстими мурами і куполами Кремля, її вразили засніжені дахи дерев'яних сільських хатинок. Це був цілком інший світ, майже казковий. Вагон-ресторан на цей раз був набагато кращий. Хоч якою довгою видалась їй ця подорож, міст через Москву-ріку та силует університету проминули за вікном вагона для неї цілком несподівано.

Їм замовили номер у готелі «Ленінград», превеликий хол якого навіював почуття безмірної самотності. Леонідові до цього було не звикати, адже всі великі готелі тут були однакові. Зрештою, показний вияв гостинності та надмірна запобігливість в західних готелях йому теж не подобались, а наявність його службових документів не давала йому тут відчувати звичний брак радянського сервісу. Він пройшов чергу біля рецепції, показав своє службове посвідчення і назвав установу, яка бронювала номер. За московськими поняттями, його обслужили швидко. Гедвіг тим часом розглядала величезний хол з гардеробами, довідковим бюро, адміністраторською, сувенірними та газетними кіосками і телефонами-автоматами.

— Як незатишно! Як на вокзалі.

— Так, — невиразно відповів він. — Ми цим дуже пишаємося, це наші перші хмарочоси.

Гедвіг спочатку здивовано глянула на нього, але тоді зрозуміла, що він хоче таким чином одразу привчити її до обережності. Незважаючи на пізній час, вона виявила бажання прогулятися після дводенної виснажливої дороги.

Через привокзальну площу ще їхали тролейбуси, на вулицях ще траплялись перехожі.

— Ти повинна призвичаїтися стежити за своїми словами, а то чого доброго колись проговоришся.

— Не знаю, чи зумію. Я така балакуха.

— Зумієш, не переживай. Це дуже просто. Коли гуляємо і ми у натовпі, то можеш казати до мене що завгодно. Але пам'ятай: якщо ми в приміщенні, байдуже де, — в готелі, в ресторації чи в магазині, в транспорті чи деінде, — говори якомога менше. Не думай, що тут на кожному кроці стукачі чи кругом все нашпиговано мікрофонами, — це все вигадки західної пропаганди. Та все ж, я допускаю, що вони захочуть перевірити, чи ти насправді така, як я запевняв. Це повинно стати твоєю другою звичкою. Говори тільки позитивне, критичні зауваження облиш для себе.

Тепер вони вийшли на погано освітлену бокову вулицю з однотипними дерев'яними будиночками — все це справляло гнітюче враження.

— Це і є соціалістичний рай, товаришу?

— Це жалюгідні залишки капіталістичного минулого, — відповів у такому ж тоні. — Ми покінчимо з цим. Завтра ж покажу тобі, що ми будуємо натомість.

Леонід занепокоївся тим, що думка про небезпеку може для такої розкутої дівчини, як Гедвіг, обернутися манією, стати чимсь незносним.

Та вже скоро вона реагувала на все на той властивий справжнім берлінцям дотепний манір. А тим часом Юрій Богданович, новий шеф Леоніда, порекомендував їм ознайомитися з Москвою.

У першу ж неділю вона захотіла на богослужіння, і Леонід взяв її з собою до польського костьолу, колишньої французької церкви Сен Луї, на Малій Луб'янці. Вона була відкрита, освітлена і опалена, було багато віруючих, але за олтарем ксьондза не було. Щонеділі ця паства без пастиря, — в основному старенькі польки та литовки, — покірно схилялась перед пустим вівтарем. Коли Леонід запитав про початок відправи, старенька полька розказала, що старий ксьондз захворів і повернувся до Литви, а нового немає. Ця відповідь прийшлася йому до вподоби. Було безглуздям розходжувати у Москві по церквах. Леонід уже встиг повідомити Гедвіґ, що ксьондза не буде, та вона продовжувала читати молитовник. Вона була чи не єдиною на цілу церкву, хто його мав. Коли ж він повторив: «Підемо?», вона підсунула молитовник, указавши на рядок «...І навіть якщо серце наше осуджує нас, Бог могутніший за серце наше, Він відає все...»

— Як ти вгадала? — запитав він, щойно вони вийшли на вулицю.

— Що?

— Що серце моє мене осуджує.

— Я давно це знаю. Мені так хочеться тобі допомогти.

— Мар'яна завжди вірила, що ти єдина, хто своїм коханням зможе врятувати мене.

— Я завжди тебе кохатиму.

— Ось цього я вже не знаю, — відповів він, — Ти ж усього не знаєш.

— Незважаючи ні на що! — пролунало наче заклинання.

19

Шлюб вони взяли у квітні у Східному Берліні. Коли Леонід востаннє зустрічався з Алексєєм Ніколаєвичем, той йому сказав, що може взяти церковний шлюб у крайньому випадку, лише тоді, коли це може призвести до небажаного розриву з родиною Гедвіг. Леонід відважився на це не тому, що цього хотіла Гедвіг і він їй про це обіцяв, сам він теж палко бажав цього, щоб прив'язати її до себе назавжди. Хай там що буде, відтепер вони чоловік і дружина, аж поки їх розлучить смерть. Гедвіг відчувала це саме ж, і ці декілька слів, які треба було вимовити, ледве видушила з себе крізь сльози. Цього ж вечора запитала знову: «Чому нам не втекти? Адже повертатися вже не треба!»

І він знову відповів: «А мої батьки, мої сестри...»

— Я так боюся, милий, страшенно боюся. Зараз ще маємо можливість утекти.

Він лише погладив її у відповідь, і вона заплакала.

— І ти ще захищаєш таку владу. Від влади, яка таке виробляє, ти чекаєш визволення людства!

Перечити було безглуздо, не було сенсу пояснювати, що новий суспільний устрій так просто з неба не падає, що за нього треба було боротися і що ця боротьба завжди пов'язана з жахіттями. Він знав, що вона весь час думає про втечу, що страх її перед поверненням з кожним днем зростав. І все ж вона вийшла за нього. Безоглядно, не ставлячи жодних умов. Тепер же вона була абсолютно безпорадна. Їй не залишалося нічого іншого, як благати: «Давай утечемо! Хіба не бачиш, мені страшно!»

Він знав, що вона не боягузка, це заговорив у ній інстинкт, який попереджує про небезпеку. А причини для страху були. Зараз ще можна втекти, але хто дасть гарантію, що така можливість повториться? Це просто самогубство наважитися на такий крок, але зволікання — теж загибель.

— Навіщо ти таке говориш? — запитав він раптом, хоч вона і не промовила жодного слова. — Якби втеча була виходом із становища, то я б це зробив, розумієш?

Вона не могла його зрозуміти, бо не знала, що Леонід для них значив. Вони переслідуватимуть його повсюди, вони знайдуть його хоч на краю світу. Гедвіг не знала, що єдиним його порятунком могла стати тюрма на Заході. Цього вона не могла збагнути, а він наполягав на своєму, щоб вона не мучила його своїм страхом, який лише його розслаблює. Гедвіг відігнала свої хвилювання, обняла його, нашіптуючи слова розради.

У травні вони повернулися до Москви. Їм дали маленьку однокімнатну умебльовану квартиру, яка належала співробітнику КДБ, що перебував у відрядженні. Квартира мала балкон, кухоньку та ванну, нічого такого особливого, але для молодят у Москві — це було щось надзвичайне. Оскільки весняний семестр у Педінституті іноземних мов добігав кінця, до нього прикріпили викладачку німецької мови, яка двічі на тиждень готувала його до другого курсу. На думку Леонідового куратора, йому треба було ще взятися за вивчення англійської мови та освоїти професію радіомонтера або перукаря, оскільки Гедвіг була перукаркою. Прохання Гедвіг влаштуватися десь на півставки, було відхилено. «Можливо, пізніше», — відповів Юрій. Поки що їх хотіли тримати ізольованими.

Вже з самого початку Гедвіг допустилася помилки. У своєму бажанні бути якомога невимушеною, вона якось показала Юрію фотографії шлюбу, де на одній із них вони стояли перед церквою. Це сталося, перш ніж Леонід устиг щось заподіяти. Він не повідомив керівництво, що вони взяли церковний шлюб, отож йому залишалось лише прокоментувати: «Вся родина вважала за ганьбу, якщо не візьмемо шлюб. І щоб зберегти мир та спокій, ми погодились». Цей промах її роздратував, а Леонід всіляко намагався її заспокоїти, наголосивши, що треба бути ще обережнішими.

Наскільки це нагадування було доречним, з'ясувалося через декілька місяців. У квартирі раптом появилися блощиці. Спочатку ніби все було гаразд, до квартири ніяких речей не завозили, та все-таки паразити появилися. Якось Гедвіг, яка вже чекала дитину, прокинулася і вбила одну. Для неї, з її вираженою охайністю, це була трагедія, і наступного дня негайно розпочали на них полювання. Відсунувши ліжко від стіни та знявши плінтуси, він почав усі шпарини заливати кип'ятком і побачив два проводи.

— А це що таке? — запитала Гедвіг.

— Я піймав парочку, — відповів він і наказав їй жестом замовкнути. Тоді повів її до ванної, до упору відкрутивши кран з водою.

— Думаю, що у нас встановлено мікрофон.

Щоб у цьому переконатися, Леонід обережно зняв з проводів ізоляцію і під'єднав свій магнітофон.

— Підемо сьогодні до парку Горького? Погода сьогодні чудова, і непогано було б прогулятися, — голосно проказав він і дав їй жестом зрозуміти, щоб вона відповіла. Гедвіг настільки була приголомшена, що насилу видушила з себе: «Добре». Потім Леонід від'єднав магнітофон, перемотав плівку і включив відтворення. «Підемо сьогодні до парку Горького? Погода сьогодні чудова, і непогано було б прогулятись» — розляглося в кімнаті. Звук був слабкий, можливо, через поганий контакт, а може, тому, що магнітофон не був надто потужний. Він його використовував для коригування вимови. Тепер було ясно, що їх підслуховують, зрештою, нічого нового в цьому не було. Його реакція на це відкриття була чисто діловою, йому було дуже неприємно, проте обурення не викликало. А Гедвіг ніяк не могла прийти до тями, хоч у Берліні і чула про такі речі. Тепер вона просто злякалась, адже Леонід постійно попереджував про небезпеку. Інколи вона і боялася, але це відкриття повернуло її до реальності. Чим довше вона над цим думала, тим сильніше зростали у ній лють і обурення. Вона навіть хотіла, щоб Леонід перерізав проводи.

— Це нонсенс, — сказав він, коли вони вийшли на вулицю. — Це і так нічого не дасть. І чого цими методами так обурюватись? Це виб'є нас із колії, а нам тепер ой як потрібна ясна голова!

20

Про знахідку Леонід вирішив промовчати. Та через декілька тижнів вони отримали листа від Гедвігового батька у розкритому конверті. Гедвігова родина надсилала листи на варшавську адресу і вірила, що молоді там живуть. Листи від своєї родини Леонід отримував на номер поштової скриньки в Москві. Про те, чи їхні листи відкривають, чи ні, він не мав жодних ілюзій, але той факт, що конверт навіть не заклеїли, свідчив про явне нахабство. Це вже навмисне. На попередження не скидалося, зрештою, причини для цього не було, бо в листах ішлося завжди про невинні речі. Родина в селі знала, де він живе, а батька він попередив, щоб був обережний, коли писатиме. «Не забувайте, що листи можуть потрапити в чужі руки, а тоді клопоту не збудешся». Якщо це не недбальство і не попередження, то що це? Чергове випробування? Їхній психологічний підхід бував як грубим, так і рафінованим, бо в апараті працювали як телепні, так і аси. Та на цей раз вони влучили в точку, бо Гедвіг роздратовано сказала: «І навіть не потурбувались, щоб його заклеїти!» Леонід одразу спробував прийняти удар на себе, та придумати щось вірогідне було важко.

— Що це за новини? — образливо накинувся він на Юрія, коли той прийшов їх навідати. — Хіба я давав привід не довіряти мені?

— Ти все не так зрозумів.

— Я все добре зрозумів. Місяць тому під плінтусами ми знайшли жилки. Тоді я ще подумав, що це якась стара провідка. Навіть не міг собі уявити, що після всього того, що я зробив для комітету, для нашої батьківщини, мені виявлятимуть недовіру. Та тепер сумніву немає — за нами шпигують. Що ж, прошу дуже, продовжуйте, нам приховувати нічого. Та хай хоч із ввічливості заклеюють наші листи.

— Дивне діло! — почав Юрій і зняв окуляри, щоб протерти скельця. — Ти знову перебільшуєш. Твій попередник по квартирі був радіоспеціалістом з зовнішньої розвідки, і, думаю, що це він якраз і експериментував зі своїми підслуховуючими системами.

— То можемо перетяти ті дроти? — запитала Гедвіг.

— А навіщо? Вас абсолютно не підслуховують, а коли б і так, то вам що до цього? Адже у вас секретів перед нами немає?

— Немає. Та між чоловіком і дружиною є речі, не призначені для чужих вух. Це вже справа елементарної порядності...

— Комітет має право знати все, — незворушно вів далі Юрій, — комітет навіть повинен знати все. Агенти приватного життя не мають. Все є важливим, і приватного тут нічого не буває. Якщо ти, наприклад, сподіватимешся дитину, то кому яке діло до цього, тільки не нам, бо комітет повинен враховувати все.

Гедвіг зайшлась рум'янцем від дратування, бо тепер і Юрій знав про це.

— Я справді чекаю дитину, — відповіла вона. — Ми з'ясували це зовсім недавно. Та ще зарано про це оголошувати, пройшло всього декілька тижнів.

— Так, — проказав у задумі Юрій, випускаючи дим цигарки, — але саме час, щоб повідомити про це начальство Леоніда.

— Але навіщо, ради бога?

— Тому що в інтересах служби народження дитини стає небажаним, — холодно відрізав Юрій, — Я думав, що ти про це знаєш, Леоніде.

Леонід відчув, що зайнявся полум'ям від люті і страху, і йому видалося, що Гедвіг дасть по самовдоволеній фізіономії Юрія ляпаса.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Дитина не повинна народитися. Твоя дружина повинна звернутися до лікарів.

— Забудь про це, — втрутилась Гедвіг. — Викинь це собі з голови, Юрію. Навіть якщо це вимагатиме від мене Леонід, то все одно — ні. Навіть думати про це не хочу.

— Чому ні? — ніби здивовано запитав Юрій, підвівши брови.

— Аборт може бути шкідливим для здоров'я жінки, — втрутився замість Гедвіг Леонід.

— Нонсенс, — зауважив Юрій.

— А хіба не тому припинення вагітності без медичних підстав у радянській зоні Німеччини заборонено законом?

— У зоні... — звівши плечима, відбивався Юрій, — у зоні незадовільний стан процесу народовідтворення, отож там виходять з інших причин.

— Що шкодить здоров'ю там, шкодить і тут.

— Дурниці, — повторив Юрій, — вони мусять там повернути справу на своє, але якщо добрий лікар, то ризик як при родах.

— То ти так вважаєш.

— Може, дасте мені щось сказати? — різко запитала Гедвіг. — Йдеться про мою дитину, яку я з радістю чекаю. Я зрозуміло висловлююсь, Юрію? Я радію вже зараз. Від мене можна багато чого попросити, і по суті я завжди готова співпрацювати. Думаю, що до сих пір ми одне одного добре розуміли, але якщо ти ще раз заїкнешся про дитину, то не бажаю тебе більше бачити.

Вона вибігла на кухню і навіть не вийшла попрощатись, коли він, безпорадно звівши плечима, пішов. Своєю поведінкою вона повністю його спантеличила. Щойно він пішов, як Леонід, показуючи попереджувальними жестами на стіну, почав: «Ти б краще...»

— Замовкни, — сердито відрізала вона. — Ти готовий на все, якщо тільки тебе попросять комітетники. Ти більше одружений з КДБ, як зі мною. Думаєш, я це не відчуваю? Є багато речей, про які я не знаю і які мені не належить знати. Мені навіть не належить знати про твою роботу. Та мені байдуже, ніколи не цікавилась цим, чи не так? Тримай свої секрети для себе. Але свою дитину я люблю, розумієш? Для вас я зроблю все, тільки не це.

При цьому вона кивнула головою, даючи зрозуміти, щоб він погодився з нею. Його охопило почуття відрази, і тому його вагання видались справжніми: «Але якщо це заради справи...»

— Сподіваюсь, що вони все записали на плівку, — сказала вона згодом, коли вийшли на вулицю. — Але ти був якийсь не переконливий...

— Я почуваю себе просто ганчіркою, — визнав він, — Спочатку я перелякався, що ти даси Юрію ляпаса. А це я мав зробити, мені треба було його вигнати.

— Думаєш, що вони нас до цього примусять?

— Ні. Примусом вони нічого не доб'ються. Вони не хочуть нас наполовину, вони хочуть нас повністю. А досягнути це можна лише добровільно. Якщо їм це не вдасться, то ми їм узагалі не потрібні.

— Гадаєш, що наші справи кепські?

Леонід лише звів плечима. Звичайно, справи їхні кепські, але який резон їй щось пояснювати?

— Думаю, що тепер вони вимагатимуть більших доказів нашої вірності.

Вони вийшли на набережну Москви.

— Як би я хотів, щоб я колись давно мав мужність відповісти «ні», так як це ти зробила сьогодні.

Очі її раптом набігли слізьми.

— Хіба я могла інакше? Це було так мерзенно!

— Те, що вимагали від мене, теж було мерзенним, та я не наважився відмовити. Я був просто боягузом і не знав, що вони доручатимуть мені дедалі важчі доручення і що дедалі важче буде сказати «ні».

Вона торкнулася його руки:

— Я теж не така смілива. Але від мене вимагали неможливе. Вибору не було.

Влітку вони поїхали до Бусівки. Їхали через Київ, проте місто він вирішив не показувати їй. Це було б уже занадто: показувати місто, де навчався у розвідшколі. Коли розгорнулися простори Галичини, то щойно відчув Україну насправді рідною. Йому усміхалась і природа, і голуба височінь. Він показав Гедвіг Львів — це гарне, мирне місто на пагорбах, хоч подумками поринув у студентські роки, коли мешкав тут і блукав вулицями і де його завербували. Леонід переживав, як родина сприйме городянку, до того ж німкеню, і як Гедвіг призвичаїться до зовсім іншого, простішого укладу життя. Що домашні докладуть душі, він не сумнівався, але чи їм пощастить? А щодо самого себе, то він був спокійний, адже знайшли вони з Гедвіг одне одного з першого погляду. І тепер це нове життя, яке билося під серцем Гедвіг, ще міцніше їх пов'язало, хоч у глибині душі він цим поки що зовсім не тішився. Це зайвий клопіт на його голову, адже виникли вже проблеми з Юрієм, а що далі? Добра не жди. Їм зараз ніяк не можна мати дитину. Сказати про це Гедвіг він не міг, хоч його дивувало, що вона сама цього не розуміє, наскільки цю обставину зможуть використати проти них самих. Якщо ж їх колись і зашлють на Захід, то дитину залишать заручником. При цій думці його охопило лихе передчуття того, що їх міцно захоплять цупкі обійми комітету.

Звістку про материнство родина сприйняла з невимовною радістю.

«На що ж вони сподіваються?» — подумав Леонід. — Хіба мало горя зазнали? Може, це скоріше розрада, яка тамує їхні горе і страх?» Коли мати обнімала Гедвіг, то пригортала водночас і онуку. Коли ж батько переступав свою мовчазність і переставав бути затаєним у собі, то причиною цього була звісно Гедвіг. За всі ці роки він бачив, як гинуть у ньому сподівання і надії, а запала в душу зневіра зламала його і зістарила. Все через сина. Леонідові він вибачив, бо любив його, проте надії на нього вже не покладав. Він думав, що все вже минуло, що надіятися вже ні на що, і тут раптом — сподівання, що навіть після довгої та важкої зими наступить весна, що надіятись треба завжди.

Особливо близько з Гедвіг зійшлася Мар'яна, це вона багато розповіла їй про Україну. З того, що розповідав їй Леонід, Гедвіг навіть не зрозуміла, що йдеться про народ. З його слів виходило, що йдеться про людей, які потрапили в халепу, терпіли скруту і безглуздо гинули під тортурами.

21

Леоніда в інституті не поновили. Юрій запевняв, що просто не було вільних місць, у що Леонід мало вірив. Комітетові варто було лише захотіти, як одразу знайдеться місце. Він зрозумів, що опинився в опалі. Приватні заняття теж припинилися. Зарплатню продовжували виплачувати, хоч від нього більше нічого не вимагали, наче хотіли показати, що він уже не являє для них жодного інтересу. Леонід звернувся до Юрія, але той лише відкручувався. А коли попросив зустрічі з Алексєєм Ніколаєвічем, то почув, що його немає на місці. Все говорило за те, що Леонідові хотіли показати його абсолютну залежність. Мешкали вони у квартирі, яку могли у будь-яку мить забрати, жили вони з платні, яку могли у будь-яку мить припинити. Куди діватись? Переїхати він не міг, знайти якусь роботу так само, з їхньої ласки він просто завис у повітрі. Після тієї розмови з Юрієм йому дали якісь переклади, статті з німецьких журналів. Йому важко було повірити, що вони комусь потрібні, настільки малоцікавими вони виявилися. Чому б не жбурнути весь той непотріб Юрію просто в обличчя? Та для цього він виявився легкодухим і примусив себе засісти за роботу, яка, можливо, і так потрапить непрочитаною до сміттєвого кошика, або, у випадку відмови, розцінюватиметься як недбале ставлення до обов'язків. Невпевненість вимотувала його жили.

А недавно він став свідком того, як Юрій в черговий раз намагався викликати Гедвіг на щиру розмову. Сам він не раз і не два напучував її стежити за своїми словами, попервах Леонідові навіть вдавалося своєчасно підхоплювати ті бесіди і повертати у потрібне русло. А тут йому забракло волі, долоні вкрилися потом і здавалося, що через гарячковий поспіх він дасть волю язикові. Розмова знову торкнулася дитини. Гедвіг повинна була її здати до інтернату.

— Про таку можливість я навіть і не думала, — відповіла Гедвіг бадьорим тоном, намагаючись притаїти свою зневагу.

— А чому б і ні? Хіба погано віддати дитину на виховання державі?

— Мені самій хочеться виховати дитину так, щоб вона потім принесла користь державі. Воно так якось і приємніше.

— А коли вас обох потім зашлють, то як бути з дитиною? У вас будуть зв'язані руки! Як ви думаєте переїжджати з місця на місце?

— Поживемо — побачимо! — відповіла Гедвіг, наче не розуміючи, що дитину збираються залишити заручницею.

— А для виховання і навчання було б...

— Шановний мій Юрію Богдановичу, — сміючись, перебила його Гедвіг, показуючи йому дитячу кофтинку, яку якраз в'язала. — Подивіться добре, якою завбільшки буде дитина. Не лізьте поперед батька в пекло, про яку науку ви говорите? Наш малюк буде з матусею, чуєте! На це вже мусите дати дозвіл...

Леонід вирішив за краще не втручатися в їхню розмову. Йому здавалося, що Гедвіг обкручує Юрія довкола пальця, а той тільки водив очима, наче йому це подобалося. Зрештою, з них обох вона була сміливішою. З тим, що він боягуз, він примирився давно, інакше до цього всього ніколи і не дійшло б. Раніше він ще якось контролював свої нерви і не давав маху в будь-яких ситуаціях. Хоч у нього і не ставало духу сказати «ні» людям на зразок Кірповського чи Бориса, хоч і дав себе намовити на вбивство, проте свій страх завжди осилював. А тут розклеївся геть. Усвідомлення того, що накоїв, паралізувало його волю. Спогади про професора, який спіткнувся на сходах, спотворене обличчя Заремби у відкритій труні, яке немов волало про допомогу...Розум його затьмарився, він утратив контроль над собою. І як не повторював: «Господи, помилуй!» — не замолити йому гріха. Що накоїв, те накоїв. Йому не полегшає на душі, навіть якщо і розкаже комусь своє лихо. Сказати про це було немислимо, тим більше Гедвіг. Що день, що час ставало важче.

В Москві настали напружені місяці. Вони жили в тривозі з того часу, як весною в Парижі зірвалася зустріч на верхах. А потім цей зчинений Хрущовим гармидер на Генеральній Асамблеї ООН, потоки лайок та погроз, обвинувачення та викривання в газетах та по радіо, берлінська криза, неспокій у Лаосі, В'єтнамі, Конго та на Кубі — все викликало тривогу. Можливо, йому вдалось би спокійно про все це порозмислити, якби на службі було все гаразд, якби був упевнений у завтрашньому дні, але все це збіглося з їхніми особистими проблемами. Ці обставини ще сильніше загострили його побоювання, що і особисто для них назріває криза, вирішальний конфлікт, який йому не під силу. А поки що їм пообіцяли, що дозволять щорічно на декілька тижнів відвідувати Гедвігову родину. Першу поїздку молоді запланували на Різдвяні свята, до народження дитини залишались три-чотири місяці. Пізніше така тривала, виснажлива подорож могла б надто втомити Гедвіг, відкласти ж її після пологів означало б відстрочити її аж на літо. До того ж Гедвіг хотіла у Берліні пройтися по крамницях. Незважаючи на всі ускладнення з керівництвом комітету, Леонідові навіть не спадало на думку використати цю відпустку для втечі на Захід. Втекти — значить дати себе ув'язнити. Він вже так призвичаївся до того, що як співробітник КДБ без зволікань отримував документи для закордонних поїздок, що навіть не припускав, що тепер матиме мороку. Його викликали разом з Юрієм до Алексєя Ніколаєвіча, який навпростець заявив про неможливість поїздки. Значно погіршилась політична ситуація, в Берліні криза загострилася настільки, що, на жаль, його пустити туди не можуть. Берлін зараз аж кишить шпигунами та провокаторами, так що він наражатиметься там на велику небезпеку. Було б просто бездумно пустити його туди. Мабуть, пройде ще п'ять — сім років, перш ніж він зможе знову виїхати на Захід.

— Але ж ми не на Захід просимося. Ми хочемо просто відвідати батьків дружини у Берліні.

— Весь Берлін суцільна фронтова смуга. Викрадення людей — на порядку денному. Ви для нас надто цінний, щоб піддавати вас невиправданому ризику.

— Алексєю Ніколаєвічу, — звернувся до нього Леонід. Слова ці він вимовив з трудом, але виходу не було: найкращий захист — це напад. — Ви що, не довіряєте мені?

— Дорогий Леоніде Володимировичу, як ви так можете?

— Наші листи відкривають, наші розмови підслуховують. Мою підготовку практично припинили, а тепер нам відмовляють у обіцяній поїздці.

— Це абсурд. Як ви тільки...

— Я теж вважаю це за абсурд, до того ж я ні разу не дав приводу для підозри. Тільки, будь ласка, дайте виговоритися. Я не розумію, як після всього того, що я зробив для вас, як після того, як одна з найвищих посадових осіб держави вручила мені нагороду, мені все ще не виявляють довіру. Тоді я сказав собі, що нас привчають таким чином враховувати все, щоб виключити в майбутній роботі будь-який ризик. І тут я запитав себе: «А який ризик являю собою я?» Припустімо, що не маєте до мене довіри, що дуже образливо для мене, бо аж ніяк на це не заслуговую. Але нехай! Якщо так, то мав би вже втекти на Захід. Це ж самогубство, бо там ви легко можете мене знайти! Я міг би там добровільно здатися і попросити спеціальний статус. Але у такому випадку я вже мусив би розповісти все, що знаю, тобто про те, що я зробив. Деякі перебіжчики забезпечували собі секретною інформацією безкарність. Моя ж інформація матиме для американців чи німців щойно тоді цінність, якщо стане надбанням широкої громадськості, коли вдасться звинуватити КДБ, а разом з тим і наш уряд у проведенні політичних убивств. І тут їм уже не вдасться захистити мене від громадської думки. Як би там не було, а відповідати перед судом доведеться особисто мені. То який же мені в цьому резон? Я вас питав, чи ви мені довіряєте, але краще було б запитати, чи сумніваєтеся в моєму глузді? Чи маєте мене за божевільного, Алексєю Ніколаєвічу?

Той лише розсміявся.

— Дорогий ви мій, звичайно, ні. Ви стверджуєте, що ми підозріливі, але ж і ви недовірливі. Повірте, якщо б було можна, то я не заперечував би. Хіба не у ваших інтересах залишитися тут у нас в безпеці? Українські націоналісти активізувались як ніколи...

«То який же сенс було вбивати Зарембу? — подумав Леонід. — Думали завдати смертельного удару їхній організації? Телепні, це ж можна було передбачити».

— Нам не відомо, наскільки просунулося їхнє розслідування, проте ризикувати ми не маємо права.

— Я б цілком погодився з вами, коли б ішлося про чергове завдання на Заході, але ж йдеться про якусь там короткотривалу поїздку до родини в Берліні. Самі знаєте, як легко загубитися в багатомільйонному місті.

— При ваших, Леоніде, обставинах вам легше уціліти на мінному полі, аніж податися до Берліна. Ви просто не маєте жодної уяви про те, що там зараз діється. Ситуація змінилася радикально і стала критичною. Ви просто не маєте права наражатися на небезпеку! Місто аж кишить агентами та провокаторами!

— Особисто мені цілком байдуже, але ж ідеться про мою дружину. Їй обіцяли цю поїздку, і вона на неї розраховує. Вона так про неї мріє, бо прив'язана до родини. В Москві вона вже адаптувалась, але мушу сказати, що це було не так легко. До того ж вона вагітна...

— Розумію, яке це буде для неї розчарування, але я не можу вас пустити.

— А можливо, нехай вона поїде сама, — втрутився Юрій, який сидів збоку і до сих пір мовчав.

Леонід не знав, чи така пропозиція була заздалегідь погоджена з Алексєєм Ніколаєвічем, чи ініціатива виходила від Юрія. Відпустити Гедвіг одну до Берліна... І це все, чого добився...

— Відпустити її в такому стані одну? Вона недосвідчена, до того ж має проблеми з мовою. А коли щось трапиться?

— Ми ж не наполягаємо на тому, щоб вона їхала, — холодно буркнув Алексєй Ніколаєвіч. — Ми лише констатуємо, що ви до Берліна не поїдете.

І щоб хоч не позбавитися можливості поїздки для Гедвіг, Леонід вирішив повернути розмову в інше русло.

— А чим зайнятися тоді мені, коли дружина поїде? В інституті мене не поновили, заняття з мови припинилися, а доручення, які мені дають, — беззмістовні. І тепер ще ця невиправдана недовіра. Все говорить за те, що ви в мені більше не зацікавлені. Ви думаєте, що я так далі витримаю? Гадаєте, що погоджуся отримувати платню задурно? Якщо більше не надаюся для служби, то дайте мені можливість заробити на життя іншим шляхом.

— Але ж мені про це нічого не відомо, — безсовісно збрехав Алексєй Ніколаєвіч. — Чому його в цьому семестрі не поновили? — звернувся він до Юрія.

— Не було місць, — звівши плечима, байдуже відказав Юрій.

— То треба було зробити місце. Ви ж знаєте, що є наказ голови комітету про подальшу підготовку Леоніда Володимировича. Зробіть усе, щоб його поновили на наступний семестр.

При цих словах він глянув на Леоніда, ніби хотів з'ясувати, яке справив враження, і похитав головою:

— Дорогий мій Леоніде, як ви могли хоч на мить засумніватися, що ви нам потрібні?

— Я сама не поїду, — сказала Гедвіг. — Я тебе не покину!

— Ти мусиш поїхати! Алексєй Ніколаєвіч чітко дав зрозуміти, що наступні п'ять-сім років я невиїзний. Будеш так довго чекати? І хто дасть гарантію, що тоді нам дозволять виїхати разом? У кращому випадку тебе залишать з дитиною тут. Зрозумій же ж: якщо вони нас зараз бояться випустити разом, зараз, то тим більше потім. А скоріше всього, що до цього навіть і не дійде...

— Що ти маєш на увазі?

— Ти справді віриш, що вони п'ять-сім років нас не чіпатимуть, даватимуть платню, дадуть мені можливість байдикувати в інституті? Ти що, думаєш, я якийсь геній? Думаєш, що їм важко знайти когось мені на заміну? Та на моє місце знайдуться тисячі не менш вправних хлопців, з якими не матимуть жодних клопотів. Тож навіщо Алексєю Ніколаєвічу морочити собі голову зі мною? Єдине, що нам зараз на руку, це те, що рішення про нашу подальшу долю прийняте на самих верхах, і тут він нічого вдіяти не може. Хоч сумніваюсь, що він його виконає.

— А що зробить?

— Не знаю. У всякому випадку мені не треба вішати носа і тоді... Тоді є дві можливості, так мені здається. Те, що вони чекатимуть п'ять-сім років, виключено. Думаю, поки що мені ще довіряють і використають напевне тут. А я вже не можу, я втомився, Гедвіг.

— Не переживай так. Краще буде, якщо робитимеш те, чого хочуть вони.

— Ти нічого не розумієш, — відрізав він. — Це дуже страшно!

— Ти ж казав, що є дві можливості.

— А друга — що мені більше не довіряють і мене ліквідують. І тебе теж. На їхньому місці я так би і зробив.

— Леоніде! — тепер вона злякалася насправді.

— Настав час, щоб ти дізналася про все. Я б пожалів тебе, але ти мусиш нарешті знати, про що йдеться...

Тільки не це, раптом подумав він, тільки не це кляте бажання каятися. Чи не хоче він таким чином перекласти і на неї той нестерпний тягар, який ось-ось його розчавить? Який же він дурень, все марно, все даремно...

— Щоб вони там не казали, а вони таки бояться, що я можу потрапити до рук західних спецслужб. Я ж можу довести, що вони віддали наказ убити двох політичних діячів.

Все це видалося Гедвіг малозрозумілим, і вона запитально глянула на нього.

— Мушу тобі в чомусь жахливому признатися, чуєш, дівчинко? — проказав рішуче Леонід і зупинився.

— Так...?

— Це я скоїв ці вбивства. — Від цих слів йому ледь горло не здавило. Все! О боже, нарешті зізнався у всьому!

— О боже! — безпомічно зойкнула Гедвіг.

— Я двічі вбивав для них, — повторив Леонід. — Я не хотів цього, проте я зробив це, бо чинив як боягуз.

— Все це неправда! Скажи, що це неправда!

— Це правда! Я б усе віддав, щоб це було неправдою. Але це зробив я.

Було надто холодно, щоб продовжувати стояти на вулиці, і вони завернули до центру. По дорозі двірнички відкидали сніг. Обоє йшли мовчки, він знав, що Гедвіг плаче.

— Вони сказали мені, що це мій обов'язок і що я виявлю таким чином людству послугу. Я не дуже в це вірив, але старався повірити. Пам'ятаєш ще той вечір минулого року, коли я прийшов до тебе і ти побачила мої сльози? Тоді я сказав, що це все від недомагання. Саме тоді все і сталося.

— Але як... Навіщо?...

— Якийсь жах пройняв мене. Все від нудьги і самотності. При одній згадці мене аж нудить. Я вже думав, що більше ніколи такого не робитиму... та все ж, знаю, варто мені залишитися знову самому, як знову буду готовий на все, що вони від мене зажадають. З такими помислами я і одружився з тобою. Якби я кохав тебе по-справжньому, то не вплутав би тебе у все це. Але ти мені потрібна, Геді. Без тебе я пропав.

— І як ти тільки міг піти на таке?

— Коли ти сам, коли ти в їхніх руках, то легко піддаєшся. А раз уже почав, то просто втягуєшся, і вже неспроможний з цим упоратися. Але ти вся промерзла. Ходімо додому.

22

— Я знаю про одного капітана, — розпочав Леонід, — якому дали наказ убити у Франкфурті якогось емігрантського лідера. Капітан уже давно працював в органах, десь стільки ж, як я. Але вбити наказали вперше. Різниця між мною і ним полягала в тому, що він був одружений. І він узяв розповів про все своїй дружині. Здається, вона була віруючою і переконала його не чинити вбивства. Він вилетів до Франкфурта, а його дружина, вона була інженером, залишилася з вісімнадцятимісячним сином у Москві. Капітан попередив того чоловіка, якого мав убити, і той розповів про все американцям. Капітан показав їм свої фальшиві документи, показав свою зброю, серед якої був і портсигар, який стріляв отруйними кулями. Він усе їм розповів і виказав двох спільників. А вони йому не повірили. Можливо, йому повірили б, коли б він спробував свою інформацію продати. В те, що хтось прийшов до них з почуття моральної відповідальності, вони просто не могли повірити. Були такі, що вважали його провокатором, і ніхто не знав, що з ним робити. З того всього капітан передумав і захотів якомога швидше повернутися до Москви, щоб повідомити про арешт своїх спільників та про власний провал і втечу. Він про всяк випадок і таку легенду приготував, розраховуючи на те, що в Москві вона спрацює і що його більше нікуди не пошлють. Та американці вдалися до показної бравади: влаштували йому прес-конференцію. Капітан ще сподівався тоді, що вони допоможуть дружині та синові сховатися в американському посольстві в Москві, а потім при нагоді переправлять на Захід. Не знаю, що їм там стало на заваді, можливо, ті американці були надто сонні, але допомогти дружині і дитині не вдалося. Цією прес-конференцією капітан і вирішив їхню долю. Я ще розмовляв про той випадок зі своїм шефом у Берліні, з Борисом. «Ми ще до нього доберемося», — сказав він тоді. Через якісь три з лишком роки його, незважаючи на всю охорону, отруїли. Як на мене, то смерть була для нього єдиним виходом. Мені навіть страшно подумати, що подібне може статися з тобою.

Гедвіг дужче притулила його руку до себе і прошепотіла: «Ми будемо разом!»

— Хто його знає! Чорт побирай, саме так: хто його знає! Події розгортаються так, що з нами може статися всяке...

— Про що ти говориш?

— Що або зі мною, або з тобою може статися нещасний випадок.

— Як тобі таке спадає на думку? Тобі вже повсюди привиджуються духи!

— Ні, дівчинко, нічого мені не привиджується. Таке вже частенько траплялося. І не рахуватися з цим не можна. Якщо з тобою щось станеться, то навряд чи накладу на себе руки, а скоріше всього знову виконуватиму їхні доручення. Якщо ж зі мною щось станеться, то тебе залишать у спокої, навіть тепер, коли ти все знаєш. Житимеш не в Москві і не в Німеччині, а десь у якійсь дірі і радітимеш, що зможеш заробити для себе і для дитини на шматок хліба. До того ж ти сама мовчатимеш про все, що знаєш, бо тобі і так ніхто не повірить.

Він побачив блиск ненависті в її очах і одразу додав:

— Та я не думаю, що дійде аж до такого. Все залежить від того, як вони оцінюють теперішню ситуацію і яку вагу ще мають обіцянки голови комітету. Але ясно одне: справи кепські! Іншого на нашому місці вже давно б пришили. Зрозумій це. Я надто велика загроза для них, а вони не сидітимуть склавши руки. Те, що Алексєй Ніколаєвіч ще не взявся за нас, свідчить про те, що він дає тим самим зрозуміти, що міністр свого часу прийняв помилкове рішення, а рацію-таки мав він. Та без переконливих аргументів самочинно він нічого вчинити не може. Але що буде потім, коли все зміниться і на голову нам звалиться біда?

Та про свою найбільшу гризоту Леонід Гедвіг признатися не наважився. Це не обов'язково мусить бути автокатастрофа чи якийсь інший нещасний випадок, щоб її прибрати. Жінка може вмерти і під час пологів. І тому не бажав, щоб вона народжувала дитину тут, у Москві. Говорити про це він боявся, бо якщо їй не дозволять поїхати до Берліна, то їй таки доведеться лягти в тутешній пологовий будинок. Хай краще вже нічого не знає.

— То що ж ми можемо зробити? — запитала Гедвіг.

— Якщо пощастить, то поїдеш до Берліна. Там ти будеш у більшій безпеці...

— А ти? Хіба думаєш, що я тебе кину?

— Коли ти будеш у Берліні, то і я почуватимуся тут безпечніше. Якщо вони щось затіяли проти мене, то напевне не відпустять тебе. Звідси втекти неможливо, але з Альбрехтсгофа одразу можна чкурнути до Західного Берліна. Не думаю, що вони мені щось зроблять, поки ти там.

— Але що з того двотижневого дозволу?

— Цього досить. Коли вже будеш там, то стань на лікарняний облік і дістань довідку про те, що тобі не можна подорожувати. Думаю, що це неважко. А якщо пощастить з лікарем, то зможеш і після пологів затриматися на пару місяців.

— А ти?

— Якщо тобі вдасться затриматися в Берліні на довший час, то їм тут доведеться примиритися з цим. Спробуєш тоді передати через радянське посольство в Берліні особистого листа голові держбезпеки. Напишеш, що почуваєш себе самотньо, що тобі погано без мене, а сама приїхати не можеш і просиш тому, щоб мене відпустили на час пологів.

— Але тут і вигадувати нічого. Мені аж страшно подумати, що в той час тебе зі мною не буде.

— Не переймайся передчасно. Я думаю, що у нас усе вигорить. Адже хто сподівався, що нам дадуть дозвіл на одруження? І коли все владнається, то разом і втечемо до Західного Берліна. Якщо ж ні, а з цим треба теж рахуватися, тоді нав'яжеш контакт з американськими спецслужбами у Західному Берліні. Як це зробити, я тебе проінструктую перед самою твоєю поїздкою. Розкажеш їм, що чоловік твій співробітник КДБ, який хоче втекти на Захід. Для передавання відомостей і інформації ми придумаємо кодовані слова. Таким чином отримаєш від мене також повідомлення про те, як і коли співробітники американського посольства в Москві зможуть вийти на мене.

— Хлопче, ти ж сам розповідав мені про того капітана...про те, що сталося з його сім'єю... я не хочу цього. Це дуже небезпечно!

— Ми у вигіднішій ситуації. У нас якраз усе навпаки. Спочатку забезпечимо безпеку тобі та дитині, а якщо їх зацікавить моя інформація, то хай допоможуть мені. Вони будуть зацікавлені у моєму порятунку.

Звідки він узяв, що його інформацією хтось зацікавиться? В глибині душі він американців не ставив ні в гріш. Затія була карколомна, Гедвіг навіть не здогадувалася наскільки. Вони могли запросто провалитися. Американці побояться провокації і не повірять йому. Та і в їхніх службах що в Берліні, що в Москві могли бути подвійні агенти. Вони не встигнуть тоді і кроку ступити, як їх схоплять. А якщо КДБ стежитиме за агентом, який захоче вийти з ним на зв'язок? А випадковий провал? Хіба врахуєш усе?

— Але якщо все піде не так... — тихо проказав він.

— Тоді я повернуся! — твердо відповіла вона.

Він промовчав. Американці її вже не відпустять, подумав він і раптом зауважив, що вона з того часу, як зайшла у тяжу, зробилася ще гарнішою.

— Коли повернешся, то почекаємо на іншу нагоду. Щось тоді придумаємо. Але я не це мав на увазі. Що я хочу сказати, так це те, що американцям ти не повинна говорити більше, ніж потрібно. Розкажеш тільки, хто я, де працюю і на що готовий. Розумієш? Решту розкажу їм сам.

Здавалося, що Юрій приємно вражений, що вони обоє примирилися зі станом речей і Гедвіґ погодилася повернутися додому сама. Він уже береться за оформлення документів, одразу пообіцяв він. Хоч Леонід і боявся, що виникнуть якісь перешкоди, — аж не вірилося, що Гедвіґ так просто вдасться виїхати звідси — виїзні документи оформили без зволікань. Наприкінці січня вона могла їхати. Він розумів, що, можливо, її більше ніколи не побачить. Але все, що його давило, виявити перед Гедвіг не міг. Неважко собі уявити, яким це ударом для неї було б. Зрештою, він і досі дивувався, що вона така смілива. Сміливіша від нього. Інколи він думав, що це тому, що вона менше знала, менше розбиралася в тому, що діється. Від тих глибоких зворушень і потрясінь за останній рік вона тільки підносилась духом. Все від її стійкої внутрішньої злагоди, подумав Леонід.

Розставання було важким. У «побєді», яка відвозила їх до вокзалу, вони сиділи мовчки, затаївши свій страх. Все й так уже було сказано. Закодовані слова вона вписала до списку для закупів. Зміст листа до голови Комітету держбезпеки та вказівки, як вийти на зв'язок з американцями вона вивчила напам'ять. Поїзд уже стояв на пероні, і Леонід провів її до купе. Коли вони розпочали якусь нейтральну розмову, він ще раз глянув на її вагітністю позначене обличчя. Гедвіґ стала раптом ще ріднішою, буря почуттів охопила його. Почувся сигнал відправлення, і він побачив, як вона ховає зрадливі сльози. І тут він повівся як останній лайдак, який не зауважив її стану, продовжуючи базікати про вітання знайомим, про те, коли поїзд прибуде до Бреста, коли вона буде в Берліні, про те, щоб не забувала писати. На пероні він махав їй услід рукою, аж доки поїзд не зник. Він відчув спустошеність, і йому захотілося напитися. Але і для цього йому забракло мужності.

23

Без Гедвіг він почував себе повного нікчемою. Здавалося, що йому вирвали серце. Роками він звик до самотності, але тепер йому навіть годі було витримати у квартирі. Через тиждень отримав листа, в якому Гедвіг писала, що, напевне, надірвалася в дорозі багажем, бо відкрилася кровотеча. Лікарі припинили її, але заборонили їй будь-яке фізичне навантаження і не рекомендують подорожувати. Вона повинна залишитися під лікарським наглядом і після пологів. Така домовленість у них була, але звістка прозвучала настільки переконливо, що від переживань він аж розхвилювався.

А якщо це правда? — подумав він. До лиха, про це вони і не подумали, як розрізнити правду від вигадки! Як це не видалось несусвітним, але раптом він почав собі докоряти, що відпустив її в такому стані у таку жахливо далеку дорогу залізницею. З того всього він накинувся на Юрія, що той не відправив її літаком, як він просив. Якби Юрій або Алексєй Ніколаєвіч хоч на мить запідозрили якусь підступність, то чекати наслідків довго не довелось би. Відвідавши лікарню, де Гедвіг стала на облік, куратору органів безпеки з Карлсгорста, який поцікавився станом її здоров'я, дали зрозуміти, що це справа лікаря, який курс лікування пацієнтові призначити. Тепер уже ніхто не сумнівався, що все це щира правда. За домовленістю Гедвіг продовжувала писати листи, в яких нарікала на вимушену розлуку і самотність. Вони знали, що листи їхні читають. Щойно тепер він усвідомив, наскільки кохає Гедвіґ, як сумує за нею. Хоч би на мить побачити її, почути її голос, вгадати її думки, відчути її поруч. В розлуці Леонід знаходив у Гедвіг стільки нового і славного, чого раніше не помічав. Йому важко було собі уявити, що ніколи більше її не побачить.

Наприкінці лютого Гедвіг написала, що порізала палець, що мало означати, що лист до голови комітету відправлено. Вже за пару днів йому про це повідомив Юрій. Відповідь була негативна: і мови не могло бути, щоб Леонід виїхав до Берліна. Хіба він про це не знав? Напориста у вас дружина, що набридає таким чином посольству й особисто голові! Леонід одразу відписав, щоб Гедвіг більше голові не писала. А перед Юрієм почав її обстоювати. Він просто не розуміє, як їй зараз там важко. Звичайно, їй не треба було так робити, але хіба не можна її зрозуміти? І показав Юрію її листи.

Коли відписував Гедвіг, то заспокоював її, щоб не переймалася тим, що всі старання дістати для нього дозвіл на виїзд пішли намарно. І щоб хоч якось її утішити, радив купити собі нове пальто, про яке вона давно вже мріяла. Рядки ці звучали як розрада, хоч насправді це була згода нав'язати контакт з американцями.

Коли кинув листа на пошті, його розібрав сумнів. Зненацька пригадалися слова Алексєя Ніколаєвіча: «Ви просто не маєте жодної уяви про те, що в Берліні діється. Ситуація змінилася радикально і стала просто критичною. Ви просто не маєте права наражатись на небезпеку! Місто аж кишить агентами та провокаторами!» Іншим Берлін Леонід і не знав, але навіщо наражати на безпеку дружину? Правда, він добре проінструктував її, але що там зараз насправді діється, він знати не міг. А що, коли Гедвіг потрапить у пастку? Цього б він собі ніколи не пробачив. Коли замовив телефонну розмову з Берліном, то заспокоївся щойно тоді, коли почув її голос. Як завжди, звучав він приємно і опановано. Можливо, тому, що не міг її бачити і змушений був вслуховуватися в її голос. Вже перші звуки її голосу розвіяли його тривогу, і він розповів, що написав, щоб вона купила собі пальто. Хай ще зачекає з покупкою, може, знайдеться якась дешевша оказія. Не такі вони вже й дешеві в Берліні. Його тепер поновили в Педінституті іноземних мов і пообіцяли нове помешкання на Ленінському проспекті. Так що гроші доведеться економити.

Коли вже поклав слухавку, його не покинуло почуття, що втратив щойно останній шанс. Шанс, якого більше не буде! Може, таки варто було заризикувати незважаючи ні на що.

Телеграма прийшла як сніг на голову: «син андреас тчк все в порядку тчк гедвіг». Леонід майже не міг повірити в це, адже вони сподівалися дитини дещо пізніше. І тим не менше, — «все в порядку!» Але згодом прийшов і лист, з якого з'ясувалося, що не все було в порядку. Пологи були важкі, дитина прийшла на світ здоровою, але ослабла Гедвіг. Долучена була і довідка пологового будинку, підписана головним лікарем: «Внаслідок сильних кровотеч стан здоров'я пані Свободи значно погіршився. В даний час пацієнтка перебуває в глибокому стані депресії і присутність чоловіка необхідна». Про таке вони навіть не домовлялися і йому важко було уявити собі, щоб Гедвіг переконала головного лікаря виписати таку довідку без вагомих причин. Напевне, вона справді важко хвора. Який лікар видасть таку фіктивну довідку?

Юрій одразу заявив, що поїздка неможлива, але Леонід не дав себе збити з пантелику. Він став домагатися зустрічі з Алексєєм Ніколаєвічем. Той, як завжди, ханжив. При сьогоднішньому стані медицини така кровотеча річ не серйозна. З нею швидко упораються, а щодо депресії, то жінки легко їй піддаються. Це пройде швидко. Тепер Гедвіг має сина, має ким піклуватися і чим швидше одужає, тим швидше побачить чоловіка. Цього він і бажає від щирого серця, бо навіть сімейні проблеми всіх його підлеглих разом не справляють йому такого клопоту, як ця. І нехай він тільки не сердиться. Шкода, що він зараз не зможе виїхати до Берліна, а змінити нічого не вдасться, так що хай краще забуде про поїздку. Можливо, це і послужить стимулом для швидшого одужання.

Посатаніти можна. Взяти і схопити того негідника за карк і викинути із-за стола! Але що це дасть? Треба Гедвіг написати, що не зможе приїхати. В кожне слово, кожний рядок він намагався вкласти свою любов, і стурбованість, і ніжність. Та де взяти ці слова? Якщо Гедвіг страждала від розлуки, як він, то й не дивно, що вона чахнула.

Згодом стали надходити повідомлення, в яких вона давала знати, що справи покращилися і все буде гаразд. Він не розумів, що мають означати ці слова. Хотіла вона дати зрозуміти, що ламала досі комедію? Чи шкодувала його? Гедвіг писала про дитину, що вона така мила. Але що йому з того, він її і не бачив. А ім'я Андреас він пов'язував з сивоволосим митрополитом з кучерявою бородою.

Проминули квітень і травень. Леонід продовжував навчатися, ходив на лекції та до їдальні зі своїми однокашниками, які були сповнені надіями і планами. Як справжні життєлюби вони проводили вільний час разом, слухали джазові платівки, гуляли по Бродвею, як називали поміж собою вулицю Горького. Та близько з ними він не сходився, а часами щиро заздрив їм. Особливо гостро він відчув це одного разу на виставі лялькового театру Образцова. П'єса критикувала американський спосіб життя з глибоким підтекстом, де містився натяк на життя радянське. Натяк був витончений на втіху молоді. Їх це збуджувало, наче той джаз, який щойно появився. Йому хотілося сміятися разом з ними, думати, як і вони, кепкувати так, як і вони, і довіряти їм. Власне це все, чого він завжди прагнув: учитися і щоб його залишили в спокої, планувати своє майбутнє і мати одробину щастя. Навіть тут, у Москві, яку не любив, він почував себе більш удома, ніж будь-де. І він подумав, що кожний тут може бути щасливим. Люди тут працювали і мали майбутнє. Займатись критиканством, кепкувати з нужди і біди завжди легко. Гедвіг він це прощав, вона так уже була вихована. Інша справа він, він сприймав ті вади інакше, він працював би тут і день і ніч, якби йому дали такий шанс. Якби його залишили в спокої. Як би він хотів разом з Гедвіг мешкати в одному із тих нових будинків, які довкола будувалися.

Минув і червень. На парад з нагоди двадцятиліття початку Великої Вітчизняної війни він не пішов. І в газетах, і по телебаченню висвітлювали цей парад, на якому була продемонстрована ще не бачена досі військова могутність держави. З репродукторів лунали запевняння Хрущова укласти ще до кінця цього року мирний договір з Німецькою Демократичною Республікою. А маршал оборони погрожував розправитися з паліями війни, з тими, хто погрожував радянській владі. Чи це кінець? Треба негайно прийняти рішення! Треба повідомити, щоб Гедвіг вийшла на американців. Незабаром червень. А якщо вибухне війна? Негайно треба втікати. Куди? А що буде з Німеччиною? Леоніда охопила паніка. Треба принаймні рятувати Гедвіг. Того ж дня написав їй листа, даючи зрозуміти, щоб негайно втікала до Західної Німеччини. Відповідь не забарилась. «Я сказала Лисому Карлу, — так вона називала карлгорстського куратора, — що здорова і готова повернутися разом з Андреасом до Москви. Ця звістка його втішила, і він пообіцяв мені негайно посприяти. Так що скоро побачимося...»

Цей крок можна було і передбачити: вона його ніколи не покине. Спочатку Леонід хотів Гедвіг ще зателефонувати, але зрозумів марність затії. Фатальний збіг обставин! Скоро вони будуть знову разом. Проте це його не тішило. Коли через декілька днів отримав телеграму, то подумав, що йдеться про дату прибуття Гедвіг. А коли відкрив її, то своїм очам не міг повірити: «андреас помер тчк приїжджай тчк вебер».

24

Йому спала божевільна думка: «Цього бути не може! Так просто мене не обдурите!» Леонід настільки звикся з тим створеним в уяві світом, що вже не знав, де вигадка сходиться з правдою. Щойно коли трошки опам'ятався, до нього дійшов зміст повідомлення: «Андреас мертвий!» Як це могло статися? Що трапилося? Ще недавно дитина була здоровою, адже Гедвіг писала, що все в порядку, що хлопчик добре розвивається. Жодного слова про те, щоб він хворів. І раптом — помер! Та перш ніж його встигло охопити почуття скорботи, у нього промайнула стидка думка. На якусь мить він подумав, що якщо це все правда, то ось тобі — шанс, один із тисячі! Душа його вже сповнилася смутком, щойно подзвонила Гедвіг. Вона намагалася триматися в руках, але враз її голос затремтів, і вона заплакала. Хлопчик позавчора раптом захворів, вночі його забрали до лікарні, де й сьогодні вночі помер. У нього була гостра форма запалення легенів, тіло спаленіло від гарячки, і він задихнувся. Леонід чув, як вона плаче, повторюючи: «Боже, крихто моя дорога, кровинко моя!» Від цих слів у нього мало серце не зірвалося і, перш ніж Гедвіг встигла сказати: «Приїжджай, бо я більше не витримаю!», він зрозумів, що зробить усе, аби бути разом з нею у цю трудну хвилину. Виявилося, що вона вже дзвонила до Карлсгорста і їй пообіцяли, що справа приїзду Леоніда вирішиться позитивно.

— Послухай, — сказав він, — Я зроблю все, щоб приїхати...

— Ти мусиш приїхати, Леоніде, ти мусиш. Не покидай мене. Я не можу більше!

І знову у слухавці чувся її плач.

— Мила моя, — просив-благав Леонід. — Будь мужньою. Я знаю, як усе це жахливо, але ти завжди була у мене мужньою. Я зроблю все, щоб приїхати...

Далі він уже на пам'ятав, про що говорив. Були якісь слова втіхи і розради, але як тут утішати, як у нього самого серце стискається. Потім оператор з Карлсгорста роз'єднав їх. «Вам передзвонять завтра!» — пролунало на іншому кінці.

Вже було запізно, щоб застати Юрія чи ще когось, проте він гарячково пробував зв'язатися з ким-небудь. Голос Гедвіг не виходив йому з голови, її розпач і сльози. Сил заснути не було. Леонід згадував Гедвіг і сина, якому навіть не встиг виявити свою любов. В його уяві постав образ немовляти, яке трусилося від пропасниці, аж поки дихання його не стало клекотливим і перервалось. Просто задушилося. Так як професор, і так як задушився Заремба. Дивно, але ще зараз вона була для нього просто дитиною Гедвіг. Можливо, це було б інакше, якби він міг хоч раз приголубити і пригорнути. Але він утратив її, перш ніж устиг побачити, і раптом з болем і жалістю зрозумів, що це його дитина, його син. Що тепер?

Якщо його пустять до Берліна і вони втечуть, то це стане новим випробуванням для Гедвіг. Адже те, що він там сяде в тюрму, ясно як день. Саме тоді, коли буде їй потрібний, коли мав би бути опорою. І знову вона залишиться одинокою. Самотності вона не витримає. А хто її витримає? Дружина професора чи дружина Заремби? А як він думає спокутувати свої вчинки? Стражданнями Гедвіг і усвідомленням того, як вона терпить? Це останнє було найстрашнішим, що тільки могло його спіткати.

Щойно о дванадцятій годині наступного дня йому вдалося зв'язатися з Юрієм. Зустрітися вони домовилися на вулиці Маяковського, недалеко від готелю «Пекін». З'ясувалося, що Юрій ще вчора довідався про смерть дитини.

— Мені треба якнайшвидше до Берліна, — почав Леонід, — Її самопочуття просто жахливе і навіть не знаю, що з нею буде, якщо не приїду. Хто запоручиться, що в стані такої збудженості вона не скаже чи не зробить щось таке, що може зашкодити справі?

На його велике здивування, Юрій одразу з ним погодився. Чи це було зумовлено особистою симпатією Юрія до Гедвіг, чи його занепокоїли звіти з Карлсгорста, але й Юрія стурбувала можливість провалу. Він підтримав Леоніда в його намірі поїхати на похорон і повернутися потім з Гедвіг до Москви.

— Звичайно, не я приймаю такі рішення, але я негайно про це доповім.

— Гедвіг сьогодні мені передзвонить. Що я маю їй сказати?

— Зателефонуй о третій. Я буду у себе.

Ця раптова готовність посприяти виїзду після всіх тих упертих відмов насторожила Леоніда. Чи вони насправді були занепокоєні, що Гедвіг почне їх викривати, і тому ризикнуть його випустити? Чи Карлсгорст не захотів узяти відповідальність на себе? Боялися її чіпати? Для них буде краще, якщо вона без пригод повернеться з Леонідом. Але звідки Юрій знає, що трьох годин достатньо і що Гедвіг подзвонить уже по третій? Він би не здивувався, коли б о третій почув, що Алексєй Ніколаєвіч не дав своєї згоди. Але Юрій повідомив, що справа вирішена, хоч час відльоту ще не визначено. Гедвіг він може сказати, що завтра, щонайпізніше післязавтра він буде в Берліні.

Коли Гедвіг о четвертій зателефонувала, з'ясувалося, що і їй встигли повідомити з Карлсгорста, що Леонід прилетить. Вона видалася йому покійнішою, ніж попереднього дня.

О дев'ятій вечора знову зателефонував Юрій і повідомив, що о п'ятій ранку він заїде за ним. Полетить він військовим літаком. Хай прихопить з собою всі особисті документи та папери. Ніяких документів та особистих записів у квартирі не залишати! Леонід зібрав усе в конверт, за винятком тих документів, які уможливили б йому втечу на Захід. Тоді спалив аркуш із зашифрованими словами і написав останнього листа до батьків та сестри.

Родині він повідомив про смерть сина і що вилітає в Німеччину на похорон.

Він не знав, що їм за це буде, якщо втеча вдасться. Зрештою, навіщо про це думати, допомогти їм він нічим не зможе. Єдине, що було в його силах, це написати їм, що їх любить.

Коли під'їхав ЗІМ, він уже стояв перед входом. Перше, що зауважив, це подорожню сумку Юрія. Значить, полетить з ним, і втекти стане важче. В аеропорту Внуково довелось довго чекати. Передчасний виклик був звичайним проявом бюрократичного безрозсудства, бо до вильоту літака залишалась ще купа часу. Юрій сердився, що йому перебили сон, і неприязно мовчав.

— Так воно вже є, — зневажливо сказав Леонід, — коли хтось так конче хоче летіти. Не хочу сказати, що я маю щось проти, але й так очевидно, що ти боїшся втратити мене з поля зору.

— Неправда, — заперечив Юрій. — Треба просто бути пильним. Справа дуже загадкова. До кінця ще не з'ясовано, чи дитина вмерла природною смертю.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Її просто могли вбити американці чи німці, щоб заманити тебе у пастку!

— Ти справді в таке віриш?

— Вони ні перед чим не зупиняться, ти знаєш. А Гедвіг з самого початку намагалася під різними причинами викликати тебе до Берліна, чи не так?

— Ось тобі і на! Хочеш сказати, що вона спроможна замордувати рідну дитину? Ти що, божевільний?

— Вгамуйся! Ми обоє працюємо на одну і ту ж фірму, а в нашій роботі на будь-яку можливість доводиться зважати.

— Але не на кожне божевілля! Ти ж знаєш Гедвіг! Хіба можеш собі уявити, щоб вона таке зробила? Тільки такий негідник, як Алексєй Ніколаєвіч, міг таке придумати.

— Стеж за своїми словами! — з пересторогою сказав Юрій, мимоволі озираючись.

— Я тебе серйозно питаю, Юрію, ти особисто вважаєш, що вона на таке здатна?

— Я ні, але пастка не виключена. Німецька сторона вже вивчає причини смерті, але висновків ще немає.

Безумовно, Алексєй Ніколаєвіч розкусив їхній план виманити його, Леоніда, до Берліна. Старий лис передбачив і наступний крок, на який Леонід таки не наважився: вступити в контакт з західними спецслужбами. Тепер сумніватися не доводилося, що Гедвіг перебуває під невсипущим наглядом КДБ.

Але якщо думати мірками спецслужб, то Алексєй Ніколаєвіч не міг не виключити можливість, що Гедвіг все-таки здійснила їхній намір через якогось зв'язкового. Ось звідки припущення, що смерть дитини — це привід, а відтак шанси на втечу мінімальні.

Вилетіли вони щойно о десятій. В авіапорту Шпремберг літак приземлився після обіду за місцевим часом. Зустрів їх там з машиною голомозий співробітник берлінського філіалу КДБ, і Леонід одразу здогадався, що це Лисий Карл. Машина відвезла їх до військової частини в Карлсгорсті, де Леонідові сказали, що наразі йому в Альбрехтсгофі появлятися не можна.

— Ви залишитеся тут, поки буде з'ясована обстановка в Альбрехтсгофі.

— Що це за нісенітниця?

— Ситуація в Берліні дуже складна. Тут ви будете в небезпеці.

— Але дружина моя чекає на мене. Я їй обіцяв.

— То ви поквапились тоді.

— Чи не можна привезти її сюди?

Лисий Карл ствердно кивнув головою у відповідь.

— Я мушу її ще сьогодні побачити і вимагаю, щоб мені дали можливість зателефонувати до неї.

— Але ж у неї немає телефону!

— Телефон у сусідів. Вони її покличуть.

Лисий Карл провів його до кімнатки, звідки можна було подзвонити. Щойно коли він зв'язався з комутатором, набрав номер і попросив покликати Гедвіг і коли та зголосилася, то передав слухавку Леонідові.

— Звідки ти дзвониш?

— З Карлсгорста. Ми щойно прилетіли.

— Ми?

— Я і Юрій.

— О!

— Я скоро буду. Ти знаєш, як це буває, залагодження формальностей займе ще пару годин. Тоді я одразу заїду за тобою.

З Лисим Карлом так вони не домовлялися. Доведеться їм застосувати силу, щоб стримати його. А на це вони не підуть. Він мусить її побачити, заспокоїти, сказати, що вони потрібні одне одному. Його огорнуло почуття, що він ще ніколи так її не кохав. Він не має права відпустити її від себе.

25

Спершу вони категорично були проти, щоб він їхав разом з ними, адже передбачалося, що вони самі привезуть Гедвіг, але Леонід не піддавався і продовжував наполягати на своєму: він уже попередив її по телефону, що приїде! Тож Гедвіг просто їх не зрозуміє, якщо його не буде. Найкоротша дорога від району Карлсгорст, де розмістилися радянські установи, в тому числі і КДБ, до Альбрехтсгофа пролягала через західний сектор, але вони обрали неблизький обхідний шлях. До того ж, виїхали двома машинами, посадивши Леоніда на заднє сидіння двохдверної «шкоди», щоб він часом не надумав вискочити на ходу. Якби могли, то, напевне, надягнули б ще й наручники. Було ясно, що вони не виключають можливості того, що Гедвіг устигла попередити американців чи німців і що ті намагатимуться захопити його. Виявилося, що Лисий Карл добре знає вулицю Альбрехтсгоф, проте з обачності вони об'їхали ще цілий квартал. Друга машина зупинилася за рогом, коли вже під'їжджали до будинку Веберів. Леонід побачив, як на мить у вікні з'явилася Гедвіг, щоб подивитися, хто приїхав. Ще не встиг Юрій як слід висісти з машини, як Леонід бігма кинувся до дверей і незграбно обійняв Гедвіг. Якусь хвилину він мовчки розглядав її з голови до п'ят і щось зважував. За ті страшні дні вона змарніла, обличчя поблідло, а очі почервоніли від сліз, проте йому видалося, що стала вона від того привабливішою. Леонід притулив її до себе і почав гладити її волосся. Їм так багато було що сказати одне одному, а поговорити не було як. Якби нікого не було, то вони б так і стояли, але треба було привітати тестя, а Гедвіг подала руку Юрію. Леонід розповів, що ночує в Карлсгорсті і що Гедвіг може поїхати до нього. Вона зрозуміла його з півслова, нічого не сказала і пішла збирати свої речі. Тітка тим часом почала розповідати про смерть його дитини.

— Дитина була немов та зіронька — ясна і світла, і як зіронька згасла — запалення легенів. Рибонька наша ще в морзі і якщо її вчасно видадуть, то панахиду відправлять у суботу, а то, чого доброго, доведеться перенести похорон на наступний тиждень.

Леонід зауважив, що при цих словах Юрій і Лисий Карл переглянулися. Чого б це? — подумав він.

— Де ж Гедвіг поділася? Піду гляну, — сказав він, підводячись з дивана.

На мить видалося, що Юрій вскочить за ним, але, глянувши на занепокоєного Леоніда, враз передумав. Вона лежала на ліжку і плакала, поклавши голову на руки. Дитячого ліжечка вже не було, видно, вже його розібрали. Леонід став біля неї навколішки.

— Дівчинко моя, не плач! Ми знову разом.

Вона обвила його руками і почала цілувати.

— Який жах! — прошепотіла вона.

— Так.

— Не залишай мене більше. Чуєш, ніколи більше!

Леонід промовчав. Правду сказати не наважився: незабаром він її, напевне, змушений буде залишити надовго. Але зараз вони ще разом! І Леонід продовжував її голубити.

— Будь мужньою. Прошу тебе, для мене!

Слова ці вернули її до дійсності.

— Тебе затримали? — прошепотіла вона йому на вухо.

— Офіційно ні, — відказав він. — Усе залишилося по-старому.

Леонід підвівся, відчувши тепер, як щеміли його коліна, і допоміг устати Гедвіг.

— Приведи себе в порядок і поїдемо.

Вона почала протирати обличчя мокрим рушником.

— Я піду вже вниз, а то їм терпець увірветься.

Настрій у всіх був пригноблений. Поява людей із Карлсгорста, той факт, що Леонідові не можна було залишатися тут і що Гедвіг їде з ним, — все це було старому Веберу не до вподоби. Навіть тітонька і молодший брат Петер насторожилися, але щось запитати не наважилися. Коли вже спустилася сходами Гедвіг, тітонька, вагаючись, запитала: «Ви завтра ще приїдете до нас?»

— Ясна річ! — відповів Леонід, не чекаючи на думку Юрія чи Лисого Карла.

Гедвіг усілася разом з Леонідом на задньому сидінні «шкоди» і вже скоро зауважила, що за ними їде ще одна машина. Вона нічого не сказала, лише взяла Леоніда за руку.

У Карлсгорсті їм виділили кімнатку, і нарешті вони були знову разом.

Вона відчула потребу поговорити про дитину, а він, боячись, що це зможе вивести її з душевної рівноваги, декілька разів переводив розмову на іншу тему. Раптом вона зрозуміла, що дитину Леонід ніколи і не знав і що вона для нього означає не те саме, що для неї. І вона, неначе відчуваючи себе зобов'язаною перед дитям, намагається таким чином викликати у нього батьківську любов вже перегодя. Тож вона обмежилася загальними фразами про те, що вона дуже любила їхнього синочка, що був він викапаний Леонід, про те, який був потішний, про першу його усмішку. І вона продовжувала розповідати, хоч слова ці нічого не важили, бо дитина вже померла. Нарешті і він зрозумів, що мусить підтримати розмову про дитину, а не про щось інше, а саме про дитину, яку ніколи не знав.

— Я не знав нашого синочка так, як ти, — сказав він ніжно, доторкнувшись до неї рукою. Він притулився до неї в темряві. — Я напевне полюбив би його, вже тому, що це твоя дитина. Я хотів би бачити її на твоїх руках... — і Леонід на мить запнувся, — і сам хотів би потримати на руках. Незважаючи ні на що, розумієш? Якщо чесно, то я боявся дитини. Ти слухаєш мене? Боявся, що вона ускладнить нам життя, боявся за нас обох...

І прошепотів на вухо: «Боявся, бо відчуваю вину!» Далі слів забракло, все було сказано. Гедвіг міцно його обняла і пригорнулася до нього. Тепер вона була для нього опорою, тепер вона хотіла позбавити його почуття самотності.

— Ти не знаєш, чому він помер, а я навіть не знаю, навіщо він народився! Знаю одне...це була наша дитина. Не тільки твоя, але й моя. І не була, але і є.

Я не розуміюся на житті після смерті, але для нас синочок наш не помер. Я ніколи не знав його, але я ніколи його не забуду. Я щось завинив перед ним... не знаю, як це сказати, але думаю, що без нього я ніколи не спокутую свою вину, розумієш мене? Якщо б для цього така нагода трапилася, якщо б не забракло для цього мужності! Я боягуз, Гедвіг!

Слова ці він шепотів їй на вухо, але вона і так усе зрозуміла.

— Милий мій! Іди до мене, — прошепотіла вона раптом, — іди!

Радість і біль захопили їх у свої цупкі обійми.

Вони домовилися, що о дев'ятій за ними заїдуть. Коли Леонід перед тим виглянув через вікно, то побачив біля сусіднього будинку припаркований «вартбурґ» з дипломатичними номерами. Зверху йому не було видно, чи хтось у машині є, але раптом він побачив, як хтось викинув з машини недопалок. Через годину, коли вони поснідали, машина все ще там стояла і від'їхала щойно тоді, коли за ними заїхала «волга». Юрій і Лисий Карл під'їхали на «фольксвагені», і Юрій повідомив, що висновки експертизи про причини смерті ще не готові. Було б краще, якби Леонід як батько сам під'їхав до пологового будинку і все з'ясував. «Волга» у їхньому розпорядженні, а поки справа проясниться, доводиться бути обережним. Тому він і звелів вжити всіх заходів безпеки і просить їх не ризикувати. Зустрітися з Леонідом вони з Юрієм домовилися о четвертій дня в східноберлінському кафе «Будапешт».

Шофер «волги» удавав, що розуміє лише декілька слів по-німецьки, але вони й так розмовляли про речі малозначущі. Коли під'їжджали до Альбрехтсгофу, то недалеко від тітчиного будинку стояв знайомий уже «вартбурґ». Тітка була вдома сама, і вперше за весь той час він міг з Гедвіґ у неї в кімнаті спокійно поговорити про втечу. Здійснити цей замір вони вирішили одразу після похорону, хоч при такій охороні це буде нелегко. Перетнути кордон поблизу від Альбрехтсгофу їм напевне не вдасться, краще переходити його в якомусь іншому секторі. Леонід мав при собі ще паспорт на прізвище Тане Фагель, виданий ще свого часу Борисом, а Гедвіг — паспорт на своє дівоче прізвище. Виявилося, що Бориса вже перевели з Карлсгорста і мало хто знав, як він тут свого часу щедрий був на нові паспорти та посвідчення, приймаючи на віру рапорти про те, що попередні знищено і спалено.

— Тримай тепер паспорт на своє дівоче прізвище постійно при собі, — сказав Леонід. — Нікому його не показуй, пред'являй тільки радянський паспорт. Втікати доведеться в будь-яку мить, тому часу на підготовку не буде!

Пополудні вони відвідали пологовий будинок, щоб поговорити з головним лікарем. Дитина підхопила вірусне запалення легенів, що і стало причиною смерті. Будь-який сумнів у природній кончині виключений. І він, головний лікар, теж не розуміє, чому не видають дозвіл на видачу тіла померлої дитини. Він підняв ще слухавку, намагаючись з'ясувати це питання по телефону. Але якоїсь зрозумілої відповіді так і не отримав. Обстеження проведено, проведений навіть розтин, жодних сумнівів у неприродній смерті бути не може. Стало ясно, що це карлсгорстські товариші зволікають з похороном. Чи є для КДБ якась різниця, коли похоронять дитину: в суботу чи аж у понеділок? Зволікати не в його інтересах, тоді потенційні втікачі пробудуть у Берліні, майже на самому кордоні з Заходом, довше. Можливість утечі до похорону кадебісти виключають, стерегти Гедвіг і Леоніда особливо пильно доведеться потім. А яка різниця, чи в суботу, чи в понеділок? В Берліні вже давно ходили чутки про те, що місто зачинять на замок. Берлінці були занепокоєні, вони боялися, що цю єдину лазівку у «залізній завісі» незабаром теж закриють. Коли найкраще готувати такі сюрпризи? Звичайно, на вихідні, тоді всі установи зачинені і вжити контрзаходів неможливо. Зрозуміло, все це припущення, але до якоїсь міри вони пояснювали, чому затягують з похороном. Чи знають про це Юрій і Лисий Карл?

О четвертій він зустрівся з Юрієм у кафе. Той одразу оповістив йому, що нарешті остаточно встановлена причина смерті дитини: запалення легенів. Леонід сказав, що те саме він почув і в пологовому будинку, і поцікавився мимохіть у Юрія, чи можна розраховувати на те, що видадуть тіло.

— Думаю, що завтра протягом дня.

— То завтра ховати її ще не можна?

— Скоріше всього в понеділок.

Цього було досить, щоб Леонід все зрозумів. Трохи ніяково він додав, що хоче прогулятися з Гедвіг по місту, і запитав, коли машина чекатиме на них біля кафе «Будапешт». Йому захотілося таким чином перевірити, наскільки обмежена їхня свобода переміщення, і спробувати приспати тепер пильність своїх колег. Що за ними стежать, зауважив уже через короткий час. У кафе він залишив Юрія і Гедвіґ самих, щоб піти до туалету. Одразу за ним вирушив якийсь тип у сірому і вже не спускав з нього очей. Звідкись появився ще зелений «фольксваген», якого бачив перед тим. Хоч утікати ще не збирався, зате впевнився, наскільки оперативно організовано нагляд. Самому, зі своїм досвідом, було б неважко позбутися хвоста. Але як бути з Гедвіг? Якщо втікати, то тільки до похорону! Але як переконати Гедвіг?

Коли вони зупинилися перед вітриною магазину, він тихенько сказав Гедвіг:

— Зверни увагу на той «фольксваген», який виїжджає з бокової вулиці. Він нас переслідує. Коли перейдемо вулицю, то побачиш типа в сірому, який піде за нами. Тільки не оглядайся! Поводься спокійно.

— Ну й роботу ми їм завдали, — намагаючись приховати свій страх, сказала Гедвіг, коли вони переходили вулицю. — А як-то буде, коли...

— Після похорону вони будуть ще більш насторожені. Боюся, що тоді ми не матимемо жодного шансу. Більше того, маю таке передчуття, що в суботу вночі кордон узагалі закриють.

— Звідки ти взяв?

— Я не вірю, що вони зволікають з похороном без причин.

— То що нам робити?

— Вони впевнені, що до похорону ми не втечемо.

— Ти хочеш сказати, щоб ми...

— Боюся, що так і зробимо.

— Ти хочеш сказати, що ми навіть не поховаємо нашого хлопчика, нашого Андреаса?

— Якщо зробимо це, то нам доведеться повернутися назад. І більше такої можливості не буде.

— Давай вернемося в кафе, — перебила вона його раптом, — а то мені від того всього погано.

26

Тієї ночі Леонід заснути не міг. Йому стало ясно: треба зробити вирішальний крок. Якщо зробити цей крок, то це для нього в'язниця, а для Гедвіг роки самотності. Він уявляв собі, як відповідає на запитання слідчих юстиції, які йому не вірять і зовсім його не розуміють.

Якщо ж повернутися, то вони з Гедвіг залишаться принаймні разом. Він сподівався і надіявся, що зрештою настане час, коли йому дадуть спокій. А що його чекає там, на Заході? Що спонукає його на цей крок? Чи не тішить він себе фантазіями, що його визнання зменшать провину, а страждання сприймуть за покуту? Чи це бажання самознищення? Кому потрібно його визнання вини? Так, він учинив злочин і провинився. Перед Зарембою, перед професором, перед Гедвіг та своїм хлопчиком. А перед тими суб'єктами на Заході, перед якими збирається розкаятися? Чи мають вони респект до людини, до її свободи, до її недоторканості? Не смішіть мене, чи краще сказати: не змушуйте мене плакати! Там, в СРСР, більше ідеалізму, більше віри в людину, ніж будь-де. Попри всі страхіття вони йдуть своєю дорогою. Багатьох з них там він ненавидів, але багатьох і любив, почував себе з ними спорідненим. А надія, яку так довго плекав, що саме там народжується щасливе майбуття, його не покидала й досі. Якби його тоді не спіймали у поїзді, якби його тоді не залякав Кірповський, якби дозволив йому тоді піти з каяттям, життя склалося б зовсім інакше. Але жереб кинуто! Така вже доля! Хіба його зрозуміють на Заході? Хіба зрозуміють, навіщо він усе це зробив, навіщо визнає тепер свою вину? Він признався Гедвіг, що це смерть їхньої дитини дала йому цей шанс, останній...

— Не можеш заснути? — озвалася Гедвіг.

— Не можу.

Вона повернулася до нього і обняла. Востаннє...подумав Леонід, і на його очах виступили сльози.

Юрій сам заїхав за ними на «фольксвагені». Це мало справити враження, що охорону зняли. По дорозі до Альбрехтсгофу вони сказали Юрію, що пробудуть там цілий день, і попросили заїхати за ними щойно увечері.

Коли зранку вони пішли замовити два вінки до ближньої крамниці квітів, то побачили вже знайомий їм «вартбург». А тітка не на жарт насторожилася, коли побачила на тихому подвір'ї машину з суб'єктами з явно вираженою слов'янською зовнішністю.

— Чого їм треба?

— Вони дбають про мою безпеку, тітонько, — відповів Леонід тоном, який прозвучав гіркіше, ніж думав. Вона тільки глянула на нього і замовкла. Всіх охопив страх.

Пополудні вернувся брат Гедвіг Петер, який схвильовано став розказувати про те, що на КПП Штакен більшість пасажирів, які їхали до Західного Берліна, висадили з поїзда. Стільки контролерів у поїздах ще не було, і люди були просто розлючені. Розлючені і налякані, подумав Леонід. Він кивнув головою до Гедвіг і піднявся до її кімнатки. Вона — за ним.

— Ось і все! — сказав він.

— Але батька ще немає, — затялася вона, — я... навіть не попрощалася з ним.

— Це й на краще. Ми вийдемо, наче просто прогулятися.

Якусь мить вона виглядала просто безпорадною.

— Гедвіг, дівчинко, кріпись! Що менше домашні знатимуть, то меншою буде їхня відповідальність.

Вона неуважливо розглядалася по кімнатці і раптом запитала вагаючись:

— Чи... можу взяти пуховичок Андреаса... на спомин?

Леонід хотів був заперечити. Пуховичок, навіщо? Це було б нерозумно, навіть небезпечно. А якщо його знайдуть... це може їх зрадити. Але не наважився відмовити, — Гедвіг виглядала такою смутною.

— Добре, бери!

Вона витягнула з шафи голубий картатий пуховичок з вишитими оксамитовими лебедями і стала його пакувати. Може, це зігріє її серце, адже він уже стільки у неї забрав. Коли спустилися, то почув, як Гедвіг заговорила до тітки про те, що вінки будуть готові щойно в неділю вечором, а вони зараз хочуть прогулятися і чи повернуться до приходу батька...

— Петере, прогуляєшся з нами?

Хлопець глянув на Леоніда.

— Так.

— То вийдемо задніми дверима. Чи можна пройти через сад твого приятеля Віллі?

— Так.

— А тепер піди глянь на вулицю, чи немає там машин. Зустрінемося у саду Віллі.

Тітка зайшлася слізьми, подала йому руку і прошепотіла:

— Подбай про неї.

— Як тільки зможу, — пообіцяв він. Прозвучало це двозначно. Леонід ще незграбно поцілував її, кинувши вже на ходу:

— Прощавайте!

Вони вийшли на стежинку, зачіпаючи головами гілки дерев. Петер уже чекав у саду.

— На розі вулиці стояла «волга», і щойно під'їхав ще зелений «фольксваген».

— А «вартбург» був?

— «Вартбурга» не бачив. То що, підемо до Фалькензее?

— То хіба єдина дорога?

— Побіжу наперед глянути, чи все в порядку. Дам вам знак, — сказав Петер.

— Тільки не перестарайся, — кинув йому Леонід навздогін. Петер нагадав йому того безтурботного хлопця, який спритно ховався від контролерів, допоки одного разу...

Дорога до Фалькензее пролягала через поле. З вулиці її не було видно. До того ж Петер забігав уперед, видивляючи, чи хтось за ними не стежить.

— Якщо нас затримають, скажемо, що пішли до Фалькензее по морозиво. А що скажеш про пуховичок? Що хотіла здати до хімчистки?

— Ні, пообіцяла його подрузі.

До Фалькензее добралися без пригод, проте підійти до залізничної станції Леонід не наважився. Там напевне буде контроль.

— Петере, візьми таксі на зупинці.

— Це надто круто, — підліток, який замовляє таксі! Але я знаю поблизу один гараж.

Це вже був ризик, тому пішли манівцями, щомиті чекаючи, що над'їде якась машина. В гаражі вони домовилися з одним водієм, який погодився відвезти їх до міста. Якщо їх зупинять, то скажуть, що їдуть на колишню квартиру Леоніда, щоб забрати речі. Коли в'їжджали до міста через Шільдов, їх таки зупинив патруль. Леонід показав паспорт на прізвище Ганса Фаґеля, пояснивши, що їдуть на Райнгардсштрасе. Патруль їх пропустив. На розі вулиці Фрідріхсштрасе Леонід попросив водія зупинитися. Біля станції він дав Петеру гроші на зворотну дорогу. Хлопець нічого не запитав, тільки поцілував Гедвіг, потиснув Леонідові руку і побажав їм успіху. Станція Фрідріхсштрасе була відома своїми частими перевірками, тож вони знову сіли у таксі і попросили відвезти їх до станції Шенгаузер Алеє. Через дві зупинки звідси вже був Західний Берлін. Якщо їх тепер затримають, то скажуть, що їдуть на Фрідріхсштрасе, де колись мешкали. Іншої дороги туди просто не було, хіба-що треба було об'їхати весь Східний Берлін. Але жодної перевірки не було, і коли вони вийшли на зупинці Ґезундбруннен, то опинилися у Західному Берліні. Неймовірно! Був хвіст з п'яти-шести чоловік, машини їхали за ними впритул і втекти не було жодних шансів! Їхню втечу зауважать хіба-що ввечері, коли Юрій до них заїде. І тепер Леонід уже не міг стримати свої емоції, його пройняла дрож.

— Хлопче, — здивовано сказала Гедвіг. — Вже все позаду!

— Чи я не казав, що я слабак? — відповів він, намагаючись посміхнутися. «Щойно тепер усе починається!» — подумав він.

Не зволікаючи, вони взяли таксі і поїхали до родичів Гедвіг у районі Рейнікендорф. Людей цих він бачив разів зо два, тож розмовляли вони здебільшого про якісь малозначущі речі. Леонідові хотілося побути на самоті з його любою Гедвіг, можливо, востаннє. Родичі запропонували їм залишитися і завтра чи післязавтра звернутися до центру для біженців в Марієнфельді. Леонід почав психувати. Чекати він не міг. Може трапитися всяке. Бути у Західному Берліні, ще не значило бути у безпеці. Їм уже треба йти. Може, хтось покаже їм дорогу до того центру, бо таксі більше брати не хоче. Родичі ніяк не могли зрозуміти причину такого поспіху, аж поки Гедвіг не сказала, що їм треба йти направду. Двоюрідний брат Гедвіг погодився відвезти їх машиною.

— Не заперечуєш, якщо ми сядемо на заднє сидіння?

Той лише здивовано глянув, але нічого не сказав. Інстинкт утікача ще не покинув Леоніда, і він весь час озирався. З якоюсь зневагою дивився він на той безтурботний і гамірливий Західний Берлін у цей суботній полудень. На гамір вільного міста. Щойно на Блюхерплац він сказав:

— Гайнце, не треба до Марієнфельда, завертай до головного управління поліції на Темпельгофер Дам.

Слова ці промовив важко, він примусив себе їх сказати. На якусь мить ці слова вразили Гайнца, але, як нічого не бувало, відповів:

— Як скажеш.

Через площу їхали автобуси з утікачами до аеропорту, до повітряного моста, де на них чекала свобода. Гедвіг ущипнула його руку.

— Я залишуся з тобою! — прошепотіла вона.

«Стільки, скільки дозволять...» — подумав він.

— Цього ніхто ніколи не зрозуміє! — сказав він.

— Зате я розумію!

Від перекладача Місіонери смерті

Кажуть, що з приходом до влади Адольф Гітлер, щоб покінчити з безквитковим проїздом у громадському транспорті райху, наказав виловити з берлінських трамваїв і розстріляти на кінцевій зупинці «сліпих пасажирів», як у Німеччині називають «зайців». Облаву і екзекуцію фюрер звелів кінематографістам зняти, а стрічку продемонструвати в кіносеансах для напучення нащадкам недобропорядних бюргерів. Орднунг понад усе! Ще революційно-свідоміший підхід до безквиткових пасажирів виявили Сталін та його наступники: «зайців», бувало, брали за вбивць.

Убивство завжди правило за інструмент політики. Цей злочинний метод політичної боротьби відомий із стародавніх часів: убивство імператора Юлія Цезаря давньо-римськими республіканцями — античний приклад теракту. Проте теоретичні засади для місіонерів смерті вперше, мабуть, були розроблені у «Катехізисі революціонера» Сергія Нечаєва, учня російського анархіста Бакуніна. Напутні слова автора «Катехізису»: «Отруту, ножа і петлю революція освячує» високо цінив молодий Ленін та створена ним партія. І не лише він, і не лише його партія.

Політичному вбивству присвятив свій роман «Замах» і нідерландський письменник Рохір ван Аарде. Знайомство з його творчістю — явище, безсумнівно, неординарне, оскільки йдеться про вбивство Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КГБ Богданом Сташинським. Прагнучи вибороти незалежність рідної держави, Степан Бандера вдавався до засобів, які вважав за єдиновиправдані та єдинодоцільні в ситуації, що склалася на момент початку Другої світової війни. Звісно, яка ситуація, такі й засоби.

В анонсі до роману зазначено: «Хоч сюжет і побудований на автентичних подіях, автор не ставить собі за мету точне їхнє реконструювання. Навпаки, він удався до необхідної, на його думку, творчої свободи, щоб самому отримати уявлення про трагічну дійсність, яка за нею крилася. Імена та характери героїв книжки змінені».

Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року). Прагнення автора максимально документалізувати й наситити художню тканину фактичним матеріалом виявляє інстинктивне бажання створити достеменний звіт. Вагомою допомогою у цьому послужили консультації пана професора Омеляна Кушпети[2] — голови української громади в Нідерландах.

Цікавою для нас є інша площина цього роману — психологічний портрет убивці в подобі «радянської людини» — Леоніда Свободи. На відміну від Донована Гранта, літературного персонажа з роману Яна Флемінга «Із Росії — з любов'ю», послушного, як сокира, ката СМЕРШу — машини смерті МГБ, прототип Богдана Сташинського постає перед нами в образі вбивці з усвідомленням й почуттям моральної відповідальності за скоєні вбивства. Він — не кадровий служака, яким був керівник служби розвідувально-диверсійних операцій в радянських органах безпеки з кінця 1930-х до початку 1950-х років Судоплатов, який убивство вважав «актом більшовицької помсти» і особисто за наказом Сталіна взяв участь у вбивстві Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. За іронією долі, саме біля могили Коновальця на роттердамському кладовищі Кросвейк Степана Бандеру вистежив агент Сташинський, який, уже за наказом Микити Хрущова, вбив його в 1959-му у Мюнхені. Паралельний зв'язок між майстрами-смерторобами простежується і в наступному: 6 листопада 1959 р. указом Президії Верховної Ради СРСР Сташинський нагороджений орденом Червоного Прапора. А роком пізніше голова КГБ Шелєпін вручає Зірку Героя Радянського Союзу головорубу Рамону Меркадеру, який під керівництвом того ж Судоплатова вбив у 1940 році Л. Троцького.

Літературний герой Леонід Свобода, як і його реальний прототип Богдан Сташинський, був завербований органами держбезпеки колишнього СРСР за банальними приписами вербовки цієї таємної поліції, яка, серед інших, передбачала рекрутування агентів шляхом виявлення безквиткових пасажирів. Вишкіл від зайця до професійного кілера, як би сказали сьогодні, він успішно пройшов у розвідувально-диверсійній школі МГБ у Києві.

Кажуть, що у катів коротке «життя». Вони швидко втомлюються: від такої роботи починає хворіти душа. Як тільки роботодавець помічає ці ознаки, у нього не залишається іншого вибору, як страчувати ката й шукати іншого. Щодо Богдана Сташинського, то, затаврувавши себе каїновою печаттю і увівши в оману своїх роботодавців, він вирішив утекти на Захід і здатися німецькому правосуддю. Сліди Богдана Сташинського загубилися пізніше в Аргентині.

Хоч сюжет і побудований на автентичних подіях, автор не ставить собі за мету точне їхнє реконструювання. Навпаки, він вдався до необхідної, на його думку, творчої свободи, щоб самому отримати уяву про трагічну дійсність, яка за нею крилася. Імена та характери героїв книжки змінені.

Ярослав Довгополий

Львів

Примітки

1

ДІА — Дойчер Іннен унд Аусенгандел — назва зовнішньоторговельної організації колишньої НДР.

(обратно)

2

Висловлюю глибоку подяку панові професорові Омеляну Кушпеті, з яким знайомий вже понад 40 років, за надану можливість перекласти роман Рохіра ван Аарде, нідерландська назва якого звучить «Щось краще за смерть». З нагоди 50-річчя громадської діяльності в Нідерландах, у 1998 році, пана О. Кушпету привітав принц Бернард, чоловік колишньої королеви Нідерландів Юліани.

(обратно)

Оглавление

1

2

З

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

Від перекладача Місіонери смерті Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg