«Ярино, вогнику мій»

Ярино, вогнику мій (fb2) - Ярино, вогнику мій 1498K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ярослава Дегтяренко

Ярослава Дегтяренко Ярино, вогнику мій

Розділ 1 Ярина та Ярема

Дітей не відлякнеш суворістю, вони не переносять тільки брехні.

Л. М. Толстой

Одного дня до пана Станіслава Черевковського, березанського сотника Переяславського полку, дійшла звістка, що його єдиний син Андрій помер. Старий сприйняв новину байдуже. Лише замовив панахиду.

Станіслав давно викреслив сина зі свого життя, бо той одружився з незаможною сиротою! Звісно, що таке не могло влаштувати Станіслава. Він був не знатного походження, проте заможний, тому хотів мати багату невістку і впливових родичів. От і поставив питання руба: не дасть благословення на цей шлюб. Проте Андруся це не зупинило, він обвінчався з коханою та пішов із нею шукати щастя на чужині.

І нині впертість Черевковського обернулася бідою: Андрій служив гайдуком в одного шляхтича, який, затіявши сварку з сусідом, загинув разом зі своїми охоронцями. А ще доброзичливці розповіли сотникові, що його невістка та онуки животіють у злиднях, тож йому варто забрати до себе єдину рідню. Але Станіслав лише зневажливо скривився. «І пальцем не поворухну задля цієї злидоти! Через неї я втратив сина», – думав старий пізно ввечері, на самоті випивши чарку за упокій душі Андрія.

На жаль, Станіслав був не позбавлений пороків. Рано овдовівши, він не поспішав одружуватися вдруге і, вміло користуючись своєю чарівливістю, заводив собі полюбовниць. Сусіди, чудово обізнані про інтимні справи сотника, лише нишком лихословили за його спиною. Але відверто висловити свій осуд ніхто не наважувався – Станіслав був жорстокий і мстивий.

Минуло майже три роки після смерті сина, коли Черевковський дізнався про смерть невістки. Що коїлось у душі Станіслава всі ці роки, чи сумував він за єдиним сином, чи ні, було відомо хіба що парафіяльному священикові. Але тепер старий вирішив-таки забрати онуків до себе. І через два тижні джури привезли до Березані семирічних хлопчика і дівчинку.

Побачивши онуків, Станіслав був вражений. Але не тим, що діти були худі й недоглянуті, а їхній одяг майже перетворився на лахміття. А тим, що вони виявилися близнюками. Та ще й рудими, як покійна невістка! Старий приголомшено дивився на два абсолютно однакових личка з великими очима відтінку соковитої зелені. І жодного теплого почуття онуки, які нагадували занедбаних кошенят, у ньому не викликали.

Діти, що було незвично, дивилися на свого суворого діда без остраху. А коли той пройшовся кімнатою, вони насторожено стежили за ним, повертаючи голівки, немов не чекали добра від цього ставного чоловіка з красивим обличчям і сивим волоссям.

– Назвіть ваші імена, – холодно звелів Станіслав.

– Ярема та Ярина, – спокійно сказав хлопчик, не випускаючи худеньку ручку сестри зі своєї долоні. – А тебе як звати? – запитав він з дитячою безпосередністю, у якій дідові вчулася прихована насмішка. Адже досі близнюки не знали про те, що мають рідного діда – мати ніколи не розповідала про нього.

– А ти, внучку, нахаба! – відповів Станіслав. – Надалі думай, як зі мною говориш! Бо доведеться навчити тебе шанобливості.

– Тільки спробуй образити мого брата! – вигукнула Ярина, блиснувши оченятами.

– Пффф! Теж мені захисниця! А силоньки маєш багато, онучко? – глузливо відповів дід. – Насте! – покликав він свою куховарку і, коли та з’явилася, наказав: – Відведи цих здихлят у лазню й ретельно вимий – щоб жодної воші на них не залишилося, а потім перевдягни! Бо старці краще за них одягнені!

– Що ти, Станіславе! Нема у них вошей! Чи ж годиться таке про рідних онуків говорити? – обурилася Настя.

Таке вільне поводження служниці з паном пояснювалося просто: Настя була черговою коханкою Станіслава. Де він її знайшов і чому вона погодилася з ним жити невінчаною, не знав ніхто. Сама Настя зовсім не бентежилася своїм становищем, бо природа забула наділити її великим розумом і гідністю, натомість щедро відмірявши краси, доброти і простодушності. Тому жінка одразу розчулилася, побачивши дітей.

– Ой, які славні! – защебетала вона. – Тільки худенькі! Нічого – я це виправлю! Ходімо зі мною, крихітки!

Але діти й з місця не зрушили.

– Ну, чого ж ви, кошенятка? Ходімо! – знову ласкаво покликала жінка і простягла руку дівчинці.

Ярина подивилася на брата, наче питаючи схвалення, а потім вклала маленьку долоньку в м’яку, білу долоню жінки та слухняно пішла з нею, а Ярема насторожено зиркнув на діда і попрямував слідом. Станіслав ледь не сплюнув – онуки викликали у нього огиду. Занадто вже вони були схожі на невістку! «Через їхню матусю я втратив сина! І чому ці вилупки не поздихали слідом за нею?! Тоді мені не треба було б з ними морочитися», – зі злістю думав Станіслав, уже шкодуючи про своє милосердя. «Гаразд! Усе, що стається – на краще. Подивлюся ще, що з них виросте!» – зрештою вирішив він.

Увечері ретельно вимиті й перевдягнені у все нове близнюки сиділи за столом разом з дідом, із великим апетитом їли кашу, жадібно запиваючи її парним молоком і прицмокуючи від задоволення. До цього вони жили у бідних людей, і не завжди вдавалося не те що ласощів скуштувати, а навіть поїсти вдосталь, а тут така смакота! Джури й Настя, які теж вечеряли зі своїм паном за одним столом, із жалістю поглядали на дітей. Але Станіслав жалю не відчував і навіть ложку відклав, гидливо дивлячись на онуків. «Як голодні звірята! Якби поставити миски на підлогу, то, мабуть, стали б на карачки і почали хлебтати!» – думав він, хоча й знав, що онукам жилося не ситно.

Того вечора Станіслав так і не торкнувся до страв. Зате близнюки, наївшись досхочу, почали куняти прямо за столом. Тоді дбайлива Настя відвела дітей до спальні, де вклала їх у ліжко. Вона розчулено дивилася, як сонні дітлахи обнялися худими ручками, тісно притулившись одне до одного. Вочевидь, близнюків пов’язувала сильна любов. Насті стало невимовно шкода цих двох сиріт, чиє життя було таким гірким. Та ще й обурювала неприязнь до них рідного діда. Настя не здогадувалася, що ненависть до невістки Станіслав переніс на дітей. А вкладаючись зі своїм коханцем спати, простодушна жінка відверто запитала:

– Чому ти, мій голубе, такий неприязний до своїх онуків?

– А тобі що до того? – буркнув Станіслав. – Вони що, скаржилися? От нахаби! Замість того, щоб бути вдячними мені за прихисток, вони ще й комизяться!

– Не скаржилися вони! Я сама помітила. Це ж твої онуки, коханий, тож будь добрішим до них!

– Ти що, повчати мене будеш? Не твоє це діло!

– Ах, ось ти як!? – і обурена Настя повернулася до коханця спиною, твердо відкинувши всі його спроби до примирення.

Наступного дня Станіслав, сердитий через учорашню сварку з Настею, ледь стримувався, щоб не зігнати досаду на онуках. Ярема та Ярина це помітили і не могли второпати, чим дід незадоволений.

Після смерті матері дітей забрали до себе сусіди. Чужі люди тепло ставилися до сиріт і зі щирим жалем розпрощалися з ними. Ярема та Ярина сподівалися, що дід любитиме їх, якщо забрав до себе. Адже він їхня єдина рідна людина! Та даремно вони намагалися заслужити прихильність діда – він звертав на них уваги не більше, ніж на собак, що плутаються під ногами. Станіслав не помічав, що його байдужість поступово вбивала надію в дитячих душах.

Зараз він докладав зусиль, аби помиритися зі своєю куховаркою, і скоро був помилуваний – добродушна Настя не могла довго на когось ображатися. Тим паче на свого Станіслава! Тому ввечері сотник у піднесеному настрої вкладався спати, передчуваючи приємні наслідки примирення.

– Настуню, ну довго ще ти там? – нетерпляче запитав Станіслав, розвалившись на перині, коли двері раптово відчинилися і на порозі з’явилася Яринка в білій сорочечці. Станіслав здивовано витріщив на онуку очі, а вона підбігла до нього й видерлася на ліжко.

– Чому ти не обнімаєш нас? Мама завжди нас обнімала і цілувала. Обніми мене! Ти ж мій дідусь! – із надією в голосі попросила Ярина.

– Забирайся звідси! – Станіслав безцеремонно зіпхнув онуку з ліжка. – І наступного разу стукай у двері!

Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потім у них промайнула образа, яка змінилася на гнів. Дівчинка мовчки вибігла з кімнати.

– І двері за собою зачини! – гукнув він їй навздогін.

– Ну ти й свиня! – гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.

– А ти куди? – здивувався Станіслав.

– Подалі від тебе, злостивцю! – їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.

Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.

– Вигнав? – лаконічно запитав її брат, присівши поруч.

– Так! – зі сльозами вигукнула дівчинка.

Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у пам’яті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».

Після цього Станіслав став до онуків лагідніший. Але вже було пізно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися відчужено, хоч і чемно.

Узагалі близнюки виявилися вельми гордими дітьми. І пустотливими. Вони були нерозлучні й завжди гралися разом, немов були одним цілим. І зуміли постояти за себе перед сусідськими дітлахами, які спробували було їх ображати.

Станіслав потайки спостерігав за онуками і, помітивши їхню гордовитість, втішився цим. «Моя кров!» – задоволено подумав він, міркуючи, що ж із ними робити далі. З Яринкою йому було зрозуміло: як підросте, то віддасть її заміж, а поки нехай із нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувався – хоч як, але це спадкоємець! Зрештою Станіслав вирішив, що дасть онукові освіту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володіти шаблею і їздити верхи.

Ось так він і з’ясував, що онуки досі не хрещені.[1] Виявляється, його син жив настільки бідно, що не мав грошей заплатити за обряд.

Тоді Станіслав вирішив охрестити онуків. Хрещену матір він знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятеля – низового козака Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку.

Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бідної вдови, а Станіслав – сином заможного купця. Їхні долі склалися по-різному: Станіслав став сотником, а Петро ще в молодості подався на Низ[2] простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крізь роки.

Дубченко, звичайно, не відмовився і швидко прибув у Березань. Ярина з Яремою, побачивши старого козака з суворим виразом обличчя, трохи злякалися, але не виявили цього ніяк, а Петро, хмурячись, дивився на них, а потім скрушно похитав головою. Він неодноразово докоряв приятелеві, що гріх так чинити з ріднею. Але Станіслав був неймовірно впертий і не бажав нічого чути. А нині Петрове серце, невразливе від суворого життя, наче на шматки розривалося – йому було безмежно шкода цих дітей.

Станіслав уважно спостерігав за другом та внуками і задоволено відзначив, що вони так само холодно ставляться до майбутнього хрещеного, як і до нього. І якою ж була його досада, коли вже до вечора Петро порозумівся з дітьми і вони весело щебетали біля нього! А якою була злість, коли пізніше стомлені онуки поснули біля свого хрещеного батька! Станіслав роздратовано спостерігав, як замислений Петро ніжно обнімає заснулу в нього на руках Яринку і лагідно гладить руду голову Яреми, яку той поклав йому на коліно.

– Подобаються? – глузливо запитав він, кивнувши на онуків.

– Ти що, ревнуєш, Станіславе? – здивувався Петро.

– Я? Чого б це мені ревнувати?

– Та того, що не горнуться до тебе твої онуки. Гадаєш, не бачу? Ти сам у цьому винен! Ти з такою злістю на них дивишся, що я не второпаю, навіщо ти взагалі взяв їх до себе, якщо вони тобі такі ненависні?!

– Не вони, а їхня мати! – буркнув Станіслав. – Через неї все моє життя пішло шкереберть! Тепер ще ці двоє нахлібників звалилися на мою сиву голову!

– Станіславе, ти дурень під саму зав’язку! – неголосно відповів Петро. – Тобі Бог таке щастя дав – сина й онуків, а ти сам його від себе відштовхнув! Я своє життя прожив, наче вечір у шинку прогуляв – нікого в мене на білому світі немає. І тепер ці двоє діток – мої! Вони мені і за сина, і за дочку будуть. Мені тепер є заради кого жити. А у тебе все це було! Сина ти занапастив, а тепер мстишся онукам за власну дурість.

Але Станіслав тільки зневажливо скривився й вийшов зі світлиці. Петро важко зітхнув і міцніше обійняв сплячу Ярину, обережно поцілував у маленький лоб, а другою рукою погладив Ярему по худенькому плечу.

З тих пір Дубченко два рази на рік приїжджав провідувати хрещеників, чим викликав досаду у їхнього діда. Станіслав сам не міг зрозуміти, що саме його дратує у стосунках Петра і близнюків – чи те, що онуки полюбили хрещеного всією душею, чи те, що ним, Станіславом, обоє нехтували. Ні, Ярина і Ярема поводилися чемно, слухалися його, але не було у їхніх поглядах та словах тієї душевної теплоти, яка властива рідним людям – обоє говорили з ним холодно, немов із чужим.

А Петро душі не чув у близнюках і в кожен свій приїзд привозив їм подарунки, на які не шкодував грошей. А одного разу він подарував Яремі породистого жеребця.

– Ти ж майбутній козак! – говорив Петро, зачаровано дивлячись на щиру радість похресника. – А який же козак без коня?

Поруч почувся схлип. Дубченко озирнувся і побачив Ярину, яка ледь стримувалася, щоб не заплакати вголос.

– Ярино! Золотко моє! Що сталося, доню? Хто тебе образив? – здивувався Петро, обнімаючи її за плечі. Але дівчинка мовчала, відверталася, а потім вирвалася з його рук і втекла.

– Що це з нею? – здивувався старий, дивлячись то на Станіслава, то на Настю.

– Яринці теж коня захотілося, – зніяковіло відповіла жінка. – Вона мені про це сказала, коли ми сюди йшли. Хоч я їй і говорила, що негоже це для дівчинки. І от уже вперте таке – усе одно розревілося!

Станіслав тільки хмикнув – йому було байдуже до смутку онуки. Лише мовив, захоплено роздивляючись коня:

– Добрий кінь! Балуєш ти хрещеника, Петрусю, надто вже балуєш!

Петро зітхнув і пішов шукати хрещеницю. Ярину він знайшов у бур’янах за городом. Вона, сидячи на землі і сховавши обличчя в коліна, гірко плакала.

– Донечко! – покликав її старий, сідаючи поруч.

Ярина підняла на нього заплакане обличчя, зніяковіла, а потім знову заридала, сховавши личко у нього на плечі.

– Тобі теж коня хочеться? – відверто запитав Дубченко.

Дівчинка підвела очі, які від сліз стали світло-зеленими, і кивнула.

– Так а чому плачеш? – з усмішкою запитав Петро.

– Бо ніколи його не матиму! – відповіла Ярина. – Ні, хрещений, ти не думай, що мені ті сережки, які ти подарував, не подобаються! Вони такі, такі… – схлипуючи, пояснювала вона, але так і не змогла описати дарунок. – Але кінь у Яреми кращий!

Петро обняв хрещеницю і промовив:

– Яринко, мій золотий вогнику! Я не обіцяю тобі, що неодмінно подарую коня, але якщо вийде його дістати, то подарую. Тільки не плач! Твої сльози крають мені душу.

Ярина схлипнула й обняла його, потроху починаючи заспокоюватися.

– Хрещений, ось скажи, чому ти такий, а дід – ні?

– Який? – усміхнувся Петро.

– Добрий! І так сильно любиш нас із Яремою! А дід… Він… – дівчинка зітхнула.

Дубченко обняв її і теж зітхнув. Він розумів, що похресники бачать різницю між його ставленням і ставленням діда, але не хотів, аби вони зневажали Станіслава.

– Не думай про дідуся погано, Ярино, і не сердься на нього – він любить вас! Тільки ось вік прожив, а висловлювати свою любов не навчився. Ну що, заспокоїлася? Підемо?

Яринка кивнула й, узявши Петра за руку, пішла з ним додому.

Спливали роки. І майже нічого не змінювалося: близнюки, як і раніше, відчували на собі презирство рідного діда та любов хрещеного. Ярема навчався у Києво-Могилянській колегії і приїжджав додому тільки влітку, а Яринка мешкала з дідом, сумуючи за братом та хрещеним. Тому постійно терлась біля Насті, яка не могла замінити їй матір, але дарувала і їй, і Яремі душевність, якої не було у діда.

Лише Станіслав круто змінив своє життя – одружився з молодою вдовицею.

Як уже так сталося, що Меланії – так звали нову пані Черевковську – вдалося уярмити легковажного Станіслава, залишилося загадкою. Хоча найімовірніше, спритна жінка поставила питання руба: хочеш отримати мене, так веди під вінець. І Станіслав, звиклий удовольняти свої примхи, погодився. Маланка була дуже вродливою жінкою двадцяти семи років, і розум вона мала практичний. Саме за останнє і цінував її Станіслав й у свої п’ятдесят чотири роки часто прислухався до її думки.

Для Насті одруження коханця стало тяжким ударом. Але вона віддано кохала Станіслава, тому не пішла від нього, а залишилася у господі куховаркою, аби хоч здалеку бачити його. І покірливо зносила всі образи від Маланки, яка знала, ким донедавна була Настя.

У Маланки була дочка від першого шлюбу – Любов, або Любонька, як її лагідно називав сам Станіслав. Дівчинка була тиха, сором’язлива, немов засмикана своєю енергійною матір’ю, хоча лише на рік молодша од Ярини та Яреми, яким на той час виповнилося по одинадцять років. Поява Маланки і Люби викликала у близнюків жаль до Насті та ще більшу образу на діда, який із чужою дівчинкою був лагідніший, ніж з кровними онуками.

А Маланка робила все, щоб утертися в довіру до близнюків, сподіваючись, що це сподобається її новому чоловікові. Проте близнюки відчували нещирість Маланки і ставилися до неї стримано, хоча й чемно. А ще величали «бабусею», чим доводили до сказу – яка вона у розквіті років бабуся?

Одного разу Петро з’явився провідати хрещеників. Він пам’ятав про дану хрещениці обіцянку, яка не давала йому спокою. Сама Ярина вже давно забула про свою примху, але коли хрещений привів їй у подарунок коня, то не могла повірити своєму щастю.

Подарований аргамак[3] дійсно був красенем! Легкий і витончений, невтомний і стрімкий, немов народжений не кобилицею, а вільним вітром, жеребець дивився на свою маленьку господиню розумним поглядом мигдалеподібних очей, обережно переступав на місці, наче усвідомлював, що перед ним стоїть дитина, яку не можна калічити і яку він має слухатися.

– Як ти його назвеш, доню? – запитав Петро, розчулено дивлячись, як сяють щастям очі Ярини.

– Промінчик.

– Чому?

– Тому, що твоя любов, хрещений, зігріває мене, як сонце, і цей подарунок – черговий промінчик твоєї любові, – з несподіваним для свого віку красномовством відповіла Ярина, чим зворушила Петра до глибини душі.

Правду кажучи, для такої малої дівчинки, нехай навіть й улюбленої хрещениці, це був аж занадто дорогий подарунок. Сотника це роздратувало, бо він усе ж таки прагнув дати онукам усе необхідне, що міг дозволити за своїми статками: діти були нагодовані й одягнені, Ярема здобував освіту. Станіслав теж якось подумав, чи не подарувати онуці коня, проте зрештою вирішив, що дівчині це ні до чого. І коли Петро таки це зробив, Станіслав образився, але промовчав, не бажаючи опинитися в смішному становищі.

А для Яринки, позбавленої більшу частину року товариства брата, Промінчик став найкращим другом. Часто містяни бачили, як вона хвацько скаче на ньому околицями і як чудовий жеребець мчить, неначе буйний вітер.

Розділ 2 Перелюб та його наслідки

Хто з грішною, дурною побрався жоною,

Не з жінкою той поєднався – з бідою.[4]

Сааді

Якось серпневого дня Ярема сидів на ґанку й уважно стежив за Маланкою, яка, походжаючи обійстям, діловито командувала челяддю. Але не з хазяйновитості, а щоб нишком перезиратися з молодим джурою – Лукашем Бережним. І що далі, то більше хлопець упевнювався, що ці двоє – коханці. І якщо про це стане відомо дідові, і сліду «бабуні» не залишиться в домі.

Річ у тому, що з деякого часу Ярема почав помічати, що Маланка всяко намагається огудити його з сестрою перед дідом. Станіслав спочатку байдуже вислуховував ці наклепи, але згодом почав прислухатися й поводитися з онуками ще суворіше, ніж раніше. Це доводило хлопця до люті. Норов Яреми був схожий з норовом вовка-одинака: він ні в кому не мав потреби, мав вроджене передчуття загрози і готовий був захищатися до останнього, ніким і нічим не дорожив, окрім сестри та хрещеного. І хлопець ладен був зробити все, щоб захистити сестру. Тому почав спостерігати за жінкою і підмітив її небайдужість до Лукаша.

Лукаш найнявся на службу до Станіслава у 1647 році та швидко втерся до нього в довіру – щоразу вирушаючи на війну, старий зі спокійною душею довіряв йому охорону сім’ї та майна. Ким раніше був Лукаш, звідки явився до Березані, знав хіба що Станіслав. За душею у цього молодика не було ані гроша, зате він мав вроду та манери, які вирізняли його серед інших джур, що одразу оцінила Маланка. Правду кажучи, ці двоє чудово пасували одне до одного: вона – блакитноока брюнетка, він – блондин із карими очима. Але доля звела їх занадто пізно!

Ярема не усвідомлював, що кохання Маланки та Лукаша щире – його не обходили такі тонкощі. Він переймався лише тим, що «бабуня» отруює життя йому і сестрі, та обмірковував, як викрити її подружню зраду.

На ґанок вийшла Люба і присіла біля Яреми. Хлопець лагідно всміхнувся їй – він був прив’язаний до дівчинки, немов до молодшої сестрички, і по-своєму любив її. Пухкенька, маленького зросту, Любочка соромливо всміхнулася йому у відповідь і запитала:

– А чому ти не поїхав з Яриною і паном Петром?

– У Яринки такий кінь, що за ним і вітер не вженеться. А хочеш, я покатаю тебе на своєму коні?

– Ой, ні! – вигукнула Люба. – Я боюся! Мені не вистачає духу їздити так, як Ярина. Адже вона може скакати верхи з ранку і до вечора, немов і втоми не знає.

Це було правдою – Люба боялася коней, на відміну від Ярини, яка була наче народжена для верхової їзди. Літо добігало кінця, і Дубченко приїхав у гості до хрещеників. Й оскільки самого Станіслава не було вдома – за наказом гетьмана Переяславський полк вирушив у похід у Молдавію,[5] то Петро знаходився в повному розпорядженні похресників, і обоє цим радо користувалися.

– Тоді чим тебе розважити, Любонько? – запитав Ярема.

– Та нічим! Ти ж дорослий хлопець, тобі зі мною, мабуть, нецікаво, – скромно відповіла Люба, сподіваючись, що він усе одно щось вигадає. У свої тринадцять років дівчинка усвідомила, що Ярема їй подобається, тому щоразу, коли він приїжджав додому з колегіуму, ненав’язливо крутилася біля нього, а у його відсутність сумувала за ним. І зараз дівчинка навмисно прийшла, щоб побути з ним наодинці, бо завжди хлопець дарував усю свою увагу тільки сестрі. Але Любі завадили – у двір в’їхала Яринка з Дубченком, і Ярема одразу забув про неї й кинувся до сестри, щоб допомогти злізти з коня.

Близнюкам виповнилося по чотирнадцять років, і вони нагадували дзеркальні відображення одне одного. Обоє були худорляві й невисокі, з молочно-білою, без ластовиння шкірою та густим вогняним волоссям. І, як і в ранньому дитинстві, обоє мали гордовитий погляд та, здавалося, зверхньо дивилися на всіх навколо.

– Вони перезираються! – тихенько шепнув Ярема сестрі, коли знімав її з коня, оскільки давно поділився з нею своїми підозрами.

– Я теж це помічала! – прошепотіла у відповідь Ярина і замовкла, бо до них підійшла Маланка.

– Це недобре, Ярино, що ти з коня майже не злазиш, – сухо промовила жінка. – Навіть непристойно для дівчини! Ти вже підростаєш, і незабаром треба буде думати про заміжжя, а ти…

– А хіба тобі шкода, бабуню? – нелюб’язно перебив її Ярема.

– Ось тепер ти сам, пане Петре, бачиш, які вони обоє зухвалі! І ніяк не можу їх навчити скромності й шанобливості до старших, – почала скаржитися Маланка.

Дубченко досадливо скривився – його дратувала Маланка з її солодкавою манерою говорити з ним, бо він знав, що колись вона була злиденною міщаночкою, а нині, допавшись до статків його приятеля, удавала з себе вельможну пані. Але найбільше його сердило, що вона постійно гудила його хрещеників.

– Якщо Ярині хочеться, то нехай їздить верхи, скільки забажає! А женихи на неї і так знайдуться – ще й битися за неї будуть, – промовив Дубченко і пішов у дім. Маланка невдоволено стиснула губи і рушила слідом – Петро був гостем, і вона мала розважати його. До її честі слід сказати, що вона завжди гостинно приймала будь-кого.

Весь залишок дня Ярема шпигував за коханцями, але вони нічим себе не видали. Трохи розчарований, хлопець пішов спати: завтра треба раненько встати, щоб провести хрещеного.

Наступного ранку, коли проводжали Дубченка, Маланка наполягла, щоб Ярема доїхав із ним до самого лісу. А це було досить далеко від містечка. А Ярину послала з якимось дріб’язковим дорученням до її хрещеної матері, наказавши не поспішати додому. Ще й Любу з нею відправила! Близнюки виразно подивилися одне на одного, але заперечувати не стали. Вибравши момент, Ярема шепнув сестрі: «Я повернуся і простежу за ними».

Провівши хрещеного за околиці міста, Ярема поквапився додому. Щоб його ніхто не побачив, він залишив свого коня у садку та, обережно прокравшись у дім, наблизився до опочивальні діда, прислухався і почув за дверима шепіт і легкі стогони. «Оце закортіло їм, що й ночі не дочекалися! Тепер ти, бабуню, підеш навколо світу зашморгом!» – задоволено подумав Ярема, пригадавши одну з багатьох примовок свого хрещеного, а потім різко розчахнув двері. І одразу густо почервонів від досі не баченого видовища, соромливо відвів очі, але увійшов до спальні й голосно кашлянув. Від цього звуку Лукаш різко зіскочив із ліжка, а Маланка вискнула і полізла під укривало, натягнувши його до підборіддя.

– Бог на поміч, голуб’ята! – розв’язно мовив Ярема, намагаючись приховати своє зніяковіння та глузливо зиркаючи на коханців. – Ти, Маласю, краще одразу збирай своє шмаття і забирайся звідси. А заразом і коханця свого прихопи! Адже коли дід дізнається про твою зраду, то гнів його буде страшний!

Маланку охопив тваринний жах, бо Станіслав такий, що… На очі жінки навернулися сльози, і вона заблагала:

– Яремо, я прошу тебе, не говори нічого Станіславу! Христом Богом тебе прошу! Він же вб’є Лукаша і мене! А що станеться з Любою, якщо вона осиротіє?! Пощади, Яремонько!

– Ні! Ти давно вже чиниш підступи проти нас із сестрою, так що вибору в мене немає – або ти, або ми. Тож забирайся звідси, поки дід не повернувся! І не барися, Маласю! – з цими словами Ярема зібрався піти, але тут на нього накинувся Лукаш і з силою вдарив ефесом своєї шаблі по потилиці. Хлопець упав як підкошений, навіть охнути не встиг.

– Чого дивишся? – буркнув Лукаш до отетерілої від його поведінки коханки, замикаючи двері на засув. – Швидко подай мотузки, що у мене в кишені шароварів! І чимось рота йому треба зав’язати!

Маланка схопилася та подала йому тонкі шкіряні ремінці й серветку, а Лукаш уміло й міцно зв’язав Ярему і заткнув йому рота серветкою.

– Його треба порішити, – спокійно сказав він, натягуючи шаровари. – Так ми одразу вб’ємо двох зайців: і хлопця позбудемося, як раніше говорили, і від його діда вбережемося. Поки сховаймо його тут, а вночі я винесу його, уб’ю і десь закопаю.

Очі Маланки загорілися. Адже єдиною причиною, із якої молода і вродлива Маланка пішла за старого Станіслава, було його багатство. Але близнюки ставали їй на заваді, бо чоловік прямо говорив, що саме вони його головні спадкоємці. Не рятувало справи навіть чимале віно,[6] яке він їй виділив, – Маланка хотіла усе його майно.

– А зараз його не можна вбити? – запитала вона, одягаючись.

– Та ж кров буде по всій кімнаті!

– То придуши ти його, і все!

– Ні! Зробимо так, як я сказав. І постарайся не видати себе хвилюванням. Його сестра може щось запідозрити!

– Боже мій, вона й так запідозрить! – заволала Маланка. – Що ми їй скажемо? Як пояснимо всім, куди він подівся?

– А ми скажемо, що він поїхав із Дубченком! – мовив Лукаш після роздумів. – А що? Вирішив на Низ утекти, козацькї слави здобути!

– А якщо Дубченко наступного року приїде і скаже, що не забирав його? – з сумнівом похитала головою Маланка.

– А це що – наш клопіт? Хто через рік буде шукати свідків, які його бачили? Головне – нині виплутатися з цієї біди! Замкнемо кімнату зсередини: ти вийдеш у двері, а я вилізу через вікно, – розпорядився Лукаш, бо кімната замикалася лише зсередини. – А ввечері позбудемося його.

Маланка пом’ялася, але потім погодилася з коханцем і полізла до нього з поцілунками. Вони деякий час пристрасно цілувалися, стоячи над непритомним Яремою. Але потім Лукаш випроводив коханку за двері й подивився на підлітка, який почав приходити до тями. «Адже зовсім хлопчисько! Ще й життя не бачив! Ось тільки немає в мене виходу! Інакше не зносити нам з Маланкою своїх голів!» – подумав він, на мить пошкодувавши Ярему.

– Ти, хлопче, не сердься! Треба було спершу подумати, чи слід без стуку заходити. Так що сам, дурню, винен, – говорив Лукаш, пхаючи Ярему під ліжко. – А тепер доведеться тебе вбити. Можеш помолитися і покаятися – час у тебе є. Хоча тобі, невинній душі, мабуть, і каятися ще ні в чому. І я неодмінно поставлю свічку за упокій твоєї грішної душі, а з часом і панахидку замовлю! – із цими словами він обережно визирнув у вікно і, не побачивши небажаних свідків, виліз, нещільно причинивши стулки.

Відвертий цинізм Лукаша не обурив Ярему, він подумки лаяв самого себе всіма відомими лайками, уторопавши, що вчинив непоправну дурість. Треба було покликати свідків або повернутися разом із хрещеним! А тепер його вб’ють, і Яринку нікому буде захистити. «А будьте ви обоє прокляті! Нехай вас усі святі покарають за ваші гріхи!» – думав Ярема, охоплений нестримною люттю на коханців і з байдужістю усвідомлюючи, що настали останні години його життя, бо надії на порятунок у нього не було.

У цей самий час, коли Ярема так необачно потрапив у біду, Ярина з Любою неспішно поверталися додому. Проте вирішили поласувати сливами, тому звернули з дороги та видерлися на паркан, щоб залізти до власного саду – невідомо чому, але їм подобалося ходити не в хвіртку, як годиться, а перелазити через паркан.

– Ой! А чому Яремин кінь тут стоїть? – здивувалася Люба, сидячи верхи на паркані та переводячи дух, бо захекалася, вилазячи.

– Тсс! – шепнула Ярина, тому що з’явився Лукаш, злодійкувато озирнувся, але не помітив дівчаток – їх надійно приховувало листя. Він повів Яреминого коня за городи, раз у раз озираючись на всі боки. Ярина насупилася – вона знала, що брат ніколи б не кинув коня без нагляду. Тому все це виглядало більш ніж підозріло. Коли Лукаш зник, обидві дівчинки зістрибнули з паркану і попрямували до сливи.

– Може, Лукаш повів Яреминого коня пастися? – припустила Любонька, яку теж зацікавила дивна поведінка джури.

– Може, – задумливо відповіла Яринка. Її чомусь охопила тривога, яку ще більше посилив Лукаш, котрий, чомусь повертаючись без коня, пильно на неї поглянув.

Наївшись, дівчатка пішли. Яринка, намагаючись не привертати уваги, почала шукати брата, але його ніде не було і ніхто не бачив, щоб він повертався.

Настав полудень, а брат так і не з’явився, і Ярина вже не знала, що й думати, а ще її дивувало, що Маланка була цілком спокійна. Лише поремствувала, що свавільний хлопчисько десь загулявся. «Якби Ярема десь гуляв чи затримався з хрещеним, то не було б його коня. Куди ж він міг подітися? І куди Лукаш повів його коня, наче сховав?» – міркувала дівчинка і здогадалася, що джура дійсно сховав коня.

Яринка потайки побігла за городи і побачила, що кінь брата стоїть у бур’янах у невеликому, але глибокому яру – тут ніхто не ходив і помітити коня не міг. Отже, Лукаш таки сховав коня. Але навіщо? Не на жарт стривожившись, Ярина побігла до Маланки, вирішивши вимагати від неї розібратися, чому це Лукаш ховає братового коня! Але у дворі «бабуні» не було, і ніхто з челяді не знав, де хазяйка. У домі її теж не було, тоді Ярина пішла до їхньої з дідом опочивальні. Постукавши, вона штовхнула двері, але ті не піддалися.

– Відчиніть, це я! – покликала дівчина і прислухалася: за дверима було тихо, тільки пролунало ледь чутне мугикання. Ярина насупилася і побігла до вікна спальні. Зазирнувши в нього, вона з подивом побачила порожню, замкнену зсередини кімнату. «З чого б це?» – подумала Ярина, уже збираючись іти, коли очі вловили якийсь рух на підлозі біля ліжка. Придивившись, вона з жахом помітила, що з-під ліжка стирчать чоботи Яреми. «О Господи!» – вигукнула дівчина, відчинила вікно і швидко залізла всередину. Під ліжком вона знайшла міцно зв’язаного брата. Насилу витягла його і насилу розв’язала туго затягнуті шнури.

– Боже мій, Яремонько! Брате! Але хто посмів так із тобою вчинити?! Та що ж це таке? – обурювалася Яринка і то розтирала братові занімілі руки, то обнімала його.

– Лукаш! – хрипко відповів Ярема. – Ярино, годі обніматися! Нам треба тікати! Я застав їх прямо в ліжку, вони обоє злякалися, що я все розповім дідові, і Лукаш мене схопив та зв’язав, збираючись уночі вбити!

Ярина злякано подивилася на брата: Ярема, блідий і тремтячий, дивився на неї величезними від жаху очима. «Боже! Що нам робити?» – промайнуло у неї в голові. Але потім дівчинка неймовірним зусиллям опанувала себе, обдумуючи, як викрутитися з цієї наглої біди.

– Яремо, ти підеш до яру за нашим городом – там стоїть твій кінь, – твердо, зовсім як доросла, сказала Ярина. – А я візьму всі гроші, що у нас із тобою є, дещо з твоїх речей і принесу тобі. Поїдеш звідси та наздоженеш хрещеного і все йому розкажеш – він тебе захистить.

– А ти? – вигукнув Ярема. – Я без тебе нікуди не поїду! Я не залишу тебе саму!

– Якщо ми поїдемо разом, то Маланка з Лукашем про все здогадаються і кинуться в погоню! А коли вночі виявлять твою втечу, то не встигнуть тебе наздогнати – так ми виграємо час. Та й що вони мені зроблять? Я ж нібито нічого не знаю і нічого не бачила. А коли повернеться дід, я йому все розповім.

– А якщо він тобі не повірить?

– Повірить! А що тебе не буде, то це ще більше його переконає. Яремонько, миленький, ніколи роздумувати! Треба поспішати!

Підліток зітхнув, розуміючи, що сестра пропонує єдиний розумний вихід. Але ж так не хотілося залишати її тут саму!

Вони обережно вилізли у вікно. Ярема швидко побіг до яру, а Ярина в дім, де почала похапцем збирати братові речі, потім побігла за городи. Там дівчина з полегшенням побачила, що брат уже сидить верхи, і віддала йому вузлика та шаблю. Якусь мить близнюки дивилися одне на одного, а потім Ярема нахилився і міцно обняв сестру.

– Тікай, братику! Бережи тебе Господь і Пречиста Діва! – вигукнула Ярина, намагаючись не розплакатися.

Ярема нічого не відповів, тільки вперше за багато років у нього на очах з’явились сльози, але він відвернувся, приховуючи їх, розвернув коня та пустив його чвалом. Ярина деякий час дивилася братові услід, шепочучи молитву, а потім пішла додому. Трохи подумавши, осідлала Промінчика і, наказавши передати Маланці, що вирішила прогулятися верхи, виїхала з двору. Яринка розраховувала таким чином відвести підозри: якщо вона залишиться вдома, то може здатися дивним те, що вона нічого не питає про брата.

Ярина проїздила майже до темряви, тривожачись, чи вдалося братові щасливо втекти? Чи не виявили його зникнення Лукаш із Маланкою? Надходив вечір, і треба було повертатися. Дівчинка втомилася і зголодніла, тому направила Промінчика додому.

Уже зовсім стемніло, коли Ярина в’їхала на подвір’я, яке було на диво порожнім. Вирішивши, що челядь вечеряє, вона сама завела Промінчика до стайні, і тільки поставила його в стійло, як увійшов Лукаш.

– Добрий вечір, Ярино! – промовив джура, зачиняючи за собою двері.

Ярина завмерла – погляд карих очей Лукаша був злим, і вона зрозуміла, що йому все відомо. І прийшов він сюди не привітатися! А Лукаш спокійно витяг ніж і неспішно наближався до неї.

– Тільки не здумай кричати, інакше я зроблю тобі дуже боляче, – холодно промовив джура. – Коли і куди поїхав твій брат?

Ярина мовчала, зацьковано дивлячись на нього, а Лукаш – високий, гарний, сильний – повільно насувався на неї, і вона змушена була відступати від нього, поки не вперлася спиною в стіну.

– А хіба він не вдома? – нарешті промовила перелякана дівчина.

– Ні, не вдома! І це ти його випустила! Куди він поїхав? Краще кажи мені правду! – порадив джура.

– А хіба він був замкнений? Я нічого про це не знаю! Я не бачила брата з ранку і… – говорила Ярина, але тут Лукаш ухопив її за коси і приставив до щоки ніж.

– Говори, де він! Інакше я так розмалюю твою бліду пику, що тобі навіть прокажені будуть плювати в обличчя! – прошипів він.

– Я справді нічого не знаю! Я сама шукала брата! – вигукнула дівчинка, вирішивши, що нізащо не видасть Ярему. Лукаш боляче смикнув її за волосся, закинув голову і приставив ніж до горла, але тут Ярина приловчилася і вдарила його коліном у пах. Поки він корчився від болю, дівчина кинулася до дверей, але тут зіткнулася з Маланкою, яка, вочевидь, чатувала ззовні.

– Це ж ти випустила свого брата! Чи не так? – холодно мовила та і з несподіваною силою дала дівчині ляпаса. Від болю у Яринки на очі навернулися сльози, вона вхопилася за щоку, відступаючи від розгніваної жінки. Дівчина й не підозрювала, що Маланка може так сильно когось ударити – вона завжди здавалася їй зніженою і слабкою. Тут Лукаш підскочив до Ярини ззаду і так боляче викрутив їй руки, що вона закричала, але він затис їй рота.

– В’яжи її! Зараз ніколи з нею морочитися! Замкнемо її тут, а ти наздожени її брата. Вона його проводжала, тому гадаю, що він не встиг далеко поїхати, – промовила Маланка. – Челядь не помітить її відсутності – я всіх відправила на пошуки хлопця і наказала не повертатися без нього, так що вони не скоро повернуться. Якщо він добереться до Дубченка, то ми з тобою пропали!

Лукаш швидко зв’язав Ярину, заткнув їй рота і штовхнув долілиць на купу сіна.

– Тільки, коханий, повернися до світанку! Адже треба буде і її позбутися! – промовила Маланка, кивнувши на зв’язану Яринку.

Лукаш кивнув і вивів свого коня, а його коханка замкнула стайню. Ярина спробувала поворухнутися, але від найменшого руху руки нестерпно боліли – занадто туго її зв’язали. «Ярема встиг далеко від’їхати, – запевняла саму себе Яринка, більше тривожачись за брата, ніж за себе. – І Лукаш його не наздожене! Господи, прошу Тебе, хай він не наздожене брата!» З її очей потекли сльози. Допомоги чекати було ні від кого – уся челядь пішла на пошуки Яреми. Та навіть якби хтось із якогось дива і прийшов у стайню, то навряд чи відчинив би замкнені двері. У розпачі дівчинка лежала на купі сіна, тихенько плачучи. Навколо стояла мертва тиша, навіть коні не пирхали. Тому коли неголосно клацнув замок на дверях, Яринка здригнулася від жаху, подумавши, що її прийшли вбивати. У стайню увійшла… Люба. Дівчинка причинила за собою двері, прислухалася, а потім, придивившись, розгледіла в темряві на купі сіна Ярину. Люба квапливо перерізала мотузки та вийняла кляп із рота Ярини. У тої в роті пересохло, а коли вона спробувала підняти руки, то скрикнула від болю – так сильно вони заніміли.

– Тихіше, не кричи! – прошепотіла Люба. – Ярема давно поїхав? Чи не так?

– Ще в обід, – відповіла Ярина, про що одразу ж пошкодувала, не знаючи, можна довіряти Любі чи ні.

– Слава Богу! – зі щирою радістю вигукнула дівчинка. – Ярино, тобі треба якнайшвидше втікати! Я підслухала, як мати і Лукаш говорили з тобою. Челядь досі не повернулася, тож захистити тебе нікому. Тому я вкрала у матері запасний ключ. Скоро світанок, і Лукаш повернеться, тож тікай до пана Дубченка – він захистить і тебе, і Ярему!

– Але чому ти мені допомагаєш? – хрипко спитала Яринка, оскільки уявити не могла, що покірлива Любонька здатна піти проти своєї матері.

– Та тому що ти стала для мене все одно, що рідна сестра! І Ярема завжди до мене добрий і теж став для мене рідним! У мене нікого немає ближчого, ніж ви! – мовила дівчинка, і голос її затремтів. – Я ж мамі зовсім не потрібна! І якщо вони з Лукашем уб’ють вас, то я ніколи собі цього не пробачу! І не можу я допустити, щоб мама стільки гріхів скоїла! Тож давай поквапимося!

Яринка підвелася, відв’язала Промінчика і повела до виходу.

– Ось тут у мене є трохи грошей – мені їх вітчим залишив. Забери їх! Вони тобі в дорозі знадобляться! – шепотіла Люба, засовуючи маленьку торбинку Ярині в кишеню.

У стайні було темно, тому Любонька не могла побачити вдячного погляду Ярини. Але покірливій дівчинці, чия душа виявилася хоробрішою й благороднішою, ніж у багатьох дорослих, не треба було подяки. Для неї було важливішим, що близнюки врятуються.

– Любонько, поїхали зі мною! – вигукнула Ярина, збагнувши, що Маланка про все здогадається і зірве зло на дочці. – Адже мати зрозуміє, що це ти мені допомогла! І тоді гнів її буде нещадним!

– Ні! Я не можу! – відповіла дівчинка. – Та й нічого вона мені не зробить – я все ж таки її дочка! А коли повернеться вітчим, то я… я… я навіть не знаю, чи зможу розповісти йому правду про рідну матір!

– Нічого йому не кажи! Не треба! Яка б Маланка не була, але вона твоя мати і теж любить тебе! – відповіла Яринка, а потім поривчасто обняла Любу. – Спасибі тобі! Дай тобі, Боже, всього… всього… і щастя, і здоров’я… – голос дівчинки зірвався, а на очі навернулися сльози.

– Бережи тебе Пречиста Діва, сестричко, – прошепотіла Любонька, уперше так назвавши Яринку. – Їдь! Не барися!

Ярина обережно визирнула зі стайні, але подвір’я було порожнім, а будинок безмовно дивився на неї – у жодному з вікон не світився вогник. Дівчинка повела коня до воріт. Люба йшла за нею слідом, але у воротах зупинилася. Ярина скочила на Промінчика й озирнулась на дім, де вони з братом багато років тому знайшли притулок, де пройшло їхнє зовсім не щасливе дитинство. Вона зітхнула і тихо мовила: «Прощавай, Любонько! Бережи тебе Боже!» – і після цих слів пустила Промінчика ходою, щоб не було чутно стукоту копит.

Поміркувавши, Ярина вирушила об’їзним шляхом, щоб не зіткнутися з Лукашем. Уже настав пізній ранок, коли дівчина, ледь не заблукавши, виїхала на велику дорогу і помчала шаленим галопом. Ярині дуже хотілося їсти, а ще сильніше – пити. Але вона боялася зупинитися хоча б на хвилину. Від напруги боліли руки й ноги, і Ярина через силу трималася в сідлі. Тільки Промінчик усе скакав і скакав, наче його м’язи були відлиті з бронзи. Бідній дівчині весь час ввижався тупіт копит позаду – вона нажахано оглядалася, очікуючи побачити Лукаша, але дорога була порожньою. «Треба заїхати в якусь корчму, щоб поїсти, бо інакше впаду посеред дороги. Боже мій, а якщо я не наздожену хрещеного і брата? Що мені тоді робити? Ні, я наздожену їх!» – думала дівчина, старанно проганяючи від себе тривогу й усе далі від’їжджаючи від рідного дому.

Розділ 3 Попутник

Не здумай робити зауваження жінці щодо її вад.

Публій Овідій Назон

Утомлена Ярина в’їхала на обійстя першої-ліпшої корчми, яка трапилася на шляху. Дівчинка прив’язала Промінчика й, увійшовши всередину, підійшла до корчмаря.

– Мені треба заночувати і повечеряти, – мовила Ярина, від хвилювання забувши привітатися.

Корчмар оцінююче оглянув небідно вдягнену дівчину та вкрадливо запитав:

– А ти зможеш заплатити за вечерю і нічліг?

– Так.

– Тоді сідай он там! – корчмар вказав на стіл у темному кутку. – Зараз тобі принесуть їжу, тільки заплати наперед!

Ярина дістала з кишені монетку, яку приготувала заздалегідь, щоб не показувати всіх грошей. Корчмар єхидно посміхнувся, розгадавши її хитрість, і досвідченим оком оцінив намисто і золоті сережки, що заманливо поблискували на своїй власниці. Але змучена Яринка цього не помітила – звідкись долинав запаморочливий аромат їжі, який змушував забути про обережність. Вона невпевнено присіла скраєчку біля столу і, трохи опанувавши себе, оглянула темну хату з почорнілою від кіптяви стелею і брудною долівкою: за одним зі столів сиділа галаслива компанія, за другим – трійця особин, чия зовнішність видавала рідкісних горлорізів, а навпроти неї сидів молодий козак, підперши голову рукою.

Ярина спочатку байдуже ковзнула по ньому поглядом, але потім зацікавилася й уважніше придивилася. Незнайомець не був красенем, але його образ западав у душу. Особливо гарними були очі козака – великі, чорні, вони здавалися оксамитовими і чудово поєднувалися з різкими, хоча й правильними рисами обличчя, які видавали не тільки рішучий характер, а й гарячий норов свого власника. А ще ці чудові очі під гордовито надламаними бровами видавали пристрасну натуру, і погляд їх одночасно пестив, обпікав, проникав у душу.

Незнайомець теж поглянув на Ярину, скинув бровою і глузливо посміхнувся, немов його насмішила увага худенької дівчини з великими очима. Ярина зніяковіло відвернулася. Їй дуже хотілося їсти, але поквапити корчмаря вона не наважувалася. Соваючись на лавці від нетерпіння, дівчина не помічала, як пильно на неї дивляться троє головорізів.

Тут галаслива компанія покинула корчму і запанувала тиша. Не минуло й п’яти хвилин, як один із цієї трійці піднявся і попрямував до Ярини.

– Здрастуй, красуне! – розв’язно привітавшись, тип присів біля неї, безцеремонно відтіснивши в куток. – Чи не відмовишся зі мною випити?

– Я не п’ю, – сухо відрізала Ярина.

– А що ж ти тоді в корчмі робиш? Хіба ти не за цим сюди прибігла?

– Не твоя справа! Іди за свій стіл і не заважай мені! – гордовито відповіла Яринка. «Чого він причепився? Чого йому треба?» – гарячково думала вона, намагаючись не видати своєї паніки, але її хвилювання все одно було помічено нахабою, і він вдоволено осміхнувся.

– Ой! І що ж ти така нелюб’язна? – запитав чоловік, обняв її за плечі й навалився на неї всім тілом. Від нього бридко смерділо горілкою та часником, і Ярину аж занудило від цього смороду.

– Відчепися від мене! – вигукнула дівчина, схопившись та відштовхуючи його від себе. Але нічого не могла вдіяти – вона була затиснута в кутку, і втекти можна було, хіба перестрибнувши через стіл. Яринка зібралася так і зробити й швидко скочила на лаву, але нахаба втримав її за поділ довгої спідниці, та ще й його приятелі підбігли.

– Не так швидко, дівко! – насмішкувато сказав один із них. – А ну, показуй, що ти маєш цікавого та коштовного!

Ярину охопив панічний страх: тікати було нікуди, чекати допомогти – нізвідки. Корчмар єхидно на неї дивився, і вона здогадалася, що це він нацькував на неї цих людей, уторопавши, що самотню дівчину можна безкарно пограбувати. Ярина озиралася на всі боки, шукаючи вихід із цієї наглої біди, а злодій, який тримав її за поділ, раптом задер його до колін. Обурена дівчина стусонула його ногою, поціливши в плече. Чоловік випустив поділ, і Ярина миттєво скочила на стіл, а звідти стрибнула на підлогу, спритно шаснула поміж двома іншими негідниками і кинулася до дверей, аж раптом шлях їй перегородив сам господар. Почав наступати на неї, відтісняючи до своїх поплічників.

І тут козак, який до того мовчки спостерігав за всім цим, підійшов і став поруч із Яриною.

– Чого причепилися до дівки? – спокійно запитав він. – Побачили, що вона сама, і вирішили обібрати? Краще дайте їй спокій.

Злодії остовпіли, а Ярина з подивом глянула на козака – вона не очікувала такої несподіваної допомоги.

– Не твоя справа, козаче! – промовив корчмар, оговтавшись. – Та й дівка ця злодійка, якщо вештається світом сама.

– Я ще раз повторюю: дайте дівці спокій. Я поки добром прошу, – попередив козак.

– А то що? – зухвало запитав той самий тип, який задер Ярині поділ. – Що ти нам зробиш? Ти один, а нас четверо!

Козак знизав плечима, а потім різко свиснула його нагайка, і нахаба схопився за розітнуту щоку. Двоє злодіїв одночасно стрибнули на козака, але його нагайка виявилася спритнішою – обидва з прокльонами відскочили назад. Козак, граючи нагайкою, спокійно розвернувся до корчмаря. Ярина, скориставшись цим замішанням, спробувала втекти.

– Стій! – владно зупинив її незнайомець, узявши за плече, а потім наказав корчмареві: – Поверни їй гроші.

Той знехотя дістав монету і люто жбурнув її Ярині під ноги. Але дівчина не нахилилася за нею, а натомість підвела погляд на свого захисника – вона ледь діставала йому до плеча, а він доброзичливо дивився на неї зверху вниз.

– Спасибі тобі, козаче! – подякувала Ярина і вийшла з корчми, так і не піднявши свою монетку.

У дворі дівчина схопилася за свого Промінчика і швидко поїхала геть від злощасної корчми. Вона не знала, куди тепер податися, де поїсти й заночувати, але розуміла, що ліпше забратися звідси якнайшвидше, поки її кривдники не оговталися. Дівчина раз у раз озиралася на скаку – чи не женеться хто. Але тепер остерігалася не тільки Лукаша, а й корчмаря і його зграї.

Але за Яриною ніхто не гнався, і вона безперешкодно досягла лісу. В’їхавши під затінок дерев, дівчина озирнулася і побачила вершника, який щодуху скакав до лісу. У бідної Ярини завмерло серце – хто це може бути? Але тут вона розгледіла свого захисника. Однак пригода в корчмі нагнала на неї такого страху, що тепер їй усюди ввижалися грабіжники. Бог його знає, що в цього козака на думці! Тому дівчина поїхала ще швидше. Позаду пролунав кінський тупіт. Озираючись на скаку, Ярина побачила, що козак женеться за нею. Знову її охопив тваринний жах, і вона підхльоснула Промінчика, сподіваючись на його швидкість – важко знайти коня, який би зрівнявся з невтомним аргамаком.

– Стій, дівчино! – пролунав позаду оксамитовий голос козака. – Не тікай! Я не заподію тобі лиха!

Мимоволі Ярина підкорилася і стримала коня.

– Чого тобі від мене треба? Навіщо ти їхав за мною слідом? – нервово запитала вона, насторожено стежачи за козаком.

– Тому що мені теж треба їхати в цей бік. А ще щоб повернути тобі ось це! – зі смішком відповів незнайомець, зауваживши її переляканий вигляд. Він під’їхав ближче і простягнув Ярині монетку.

– Дякую! Ти дуже добрий, – буркнула Ярина, ховаючи її в кишеню.

Козак уважно глянув на неї, а потім запитав:

– А куди ти їдеш сама?

– Гадаю, що тобі це буде не цікаво.

– Я не питаю чому. Я питаю куди. Ти ще майже дитина, але їдеш без супутників. Та й верхи їздиш чудово, а кінь у тебе не якась шкапа – за такого без жалю платять золотом. Видно по тобі, що ти не з бідної родини. Вочевидь, ти з дому втекла. І якщо втекла, то навіщо їдеш у Дике Поле?[7] Адже ця дорога веде в степ. Що такій, як ти, там робити? – козак ставив цілком слушні запитання.

– Це вже моя справа, яка тебе не стосується! – сердито відповіла Ярина. – Я ж не питаю, куди їдеш ти!? Їдь своєю дорогою, козаче, а я поїду своєю.

– Тут один шлях, який веде прямо. Звернути мені нікуди, тобі – теж, тож доведеться їхати цим шляхом разом, поки він не скінчиться, – з усмішкою відповів їй козак. – Та не бійся ти! Я не заподію тобі зла.

– Хтозна, що в тебе на думці! – вигукнула дівчина, змусивши Промінчика відступити на кілька кроків убік.

– Я рудих не люблю, – весело відповів козак. – І худих теж! А ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна!

Від таких слів Ярина спочатку почервоніла, а потім зблідла. Дівчина завжди вважала себе поганулею – надто вже вона худа й бліда, та ще й руда, але слова цього вродливого хлопця зачепили за живе, і стало нестерпно прикро, що вона така неприваблива.

– Та відчепися ти від мене! – гнівно вигукнула Ярина і поскакала вперед. Навздогін їй полетів веселий сміх козака, а потім пролунав тупіт копит його коня. Він наздогнав Ярину і на повному скаку вхопив поводи її коня.

– Стій! Не гнівайся! Я не хотів тебе образити. Просто мені тебе шкода і хочеться чимось допомогти. А сказав я так тому, щоб ти не думала казна-що. Та стій ти! Не бийся! – вигукнув козак і з силою потягнув поводи, змусивши Промінчика зупинитися, тому що Яринка спочатку намагалася вирвати їх, а потім люто почала бити худим кулачком по його руці.

– Пробач мені за мій дурний язик, – примирливо сказав він. – Мене звуть Данило Лозицький. А тебе?

– Ярина, – усе ще сердячись, буркнула дівчина.

– А чия ти?

– Нічия! Я сама по собі.

– Так не буває! У тебе ж повинна бути сім’я, батьки.

– Я сирота.

– Зрозуміло. А чому їдеш у степи?

– Туди поїхав мій брат, і я їду до нього, – знехотя відповіла Ярина.

Данило нахмурився, але потім глузливо скинув брови, подумавши: «Невже за полюбовником у степи подалася?! І в якої ж тварюки вистачило совісті задурити їй голову?»

– Поїхали, Ярино, разом, – запропонував він. – Треба знайти місце для ночівлі. Уже сутеніє, а в темряві шукати незручно, – і направив свого коня вперед.

«А раптом він ще гірший за тих, що з корчми? – міркувала Ярина. – Може, навмисно захистив мене від них, щоб самому пограбувати! Хоча на вигляд не жебрак, щоб спокуситися на мої жалюгідні гроші. Але мій Промінчик коштує дорого… Господи! Та що це мені всюди злодії ввижаються? Не стане він мене ображати. Доведеться довіритися йому! Ох! Захисти мене, Пречиста Діво!» І Ярина поїхала слідом за Данилом.

Дорога привела їх у балку, осяяну загравою заходу, густо зарослу деревами й кущами.

– Повертай он туди, – вказав Данило на дальній кінець балки. – Далі є глибокий яр, де можна розвести багаття, і протікає струмок – там нас ніхто не помітить.

– Навіщо це треба? – недовірливо запитала Ярина.

– Та тому, що так безпечніше – адже вогонь далеко видно, і невідомо, кого він приверне, а в низині його не побачать, – з усмішкою відповів Данило, розуміючи, що його досі побоюються.

Ярина, зітхнувши, скерувала коня до яру. Спустившись, вона зібралася злазити, але моторний Данило опинився поруч і зняв її з сідла, невимушено схопивши за тоненьку талію й акуратно поставивши на землю.

– Дякую, – зніяковіло буркнула Яринка, але тут у неї запаморочилося в голові, вона хитнулася й неодмінно впала б, якби Данило її не підхопив.

– Дівчино! – стривожено покликав він, підтримуючи її, а потім легко поплескав по щоці. Але Ярина безсило повисла в його руках – позначилися і втома, і голод. Тоді Данило підхопив її на руки і поніс до схилу яру, густо порослого мохом. Яринка відчула жахливий сором, уперше в житті опинившись у чоловічих обіймах, та ще й незнайомця. Але в той же час у руках Данила було так затишно, а пригортав він її до грудей так ніжно, немов мати немовля. Козак посадив її на зелений мох, обперши спиною об схил, і, опустившись на коліна, схилився над нею, з тривогою зазираючи в бліде личко.

– Що з тобою? Ти що… ммм… хворієш? – Данило хотів було бовкнути «тяжка», але вчасно стримався.

– Напевно, це від голоду. Востаннє я їла вчора в обід.

Данило здивовано скинув брови, а потім обурено насупився, сходив до свого коня і приніс невеликий вузлик, у якому були варені яйця і пироги. Навіть зараз Яринка завагалася – може, не варто? Та голод пересилив обережність.

– Дякую. А ти хіба не їстимеш? – запитала вона, але почувши відмову, узялася за їжу.

Данило, присівши поруч, нишком спостерігав за Яриною. Йому не давала спокою цікавість – хто ця дівчина і що змусило її податися у степи? Ручки у неї зніжені, їла вона делікатно, не поспішаючи, – наче й не проста сільська дівка, але й на знатну панночку не схожа.

– А хто твій брат? – запитав хлопець, сподіваючись розговорити її. – Може, я його знаю. Адже він низовий козак?

– Ні. Ти навряд чи знайомий із моїм братом, – була коротка відповідь.

– Та що ж ти така потайна?!

– А навіщо тобі знати про мене більше, ніж треба? Ти мені дуже допоміг, дякую, але я не зобов’язана посвячувати тебе в свої турботи, – гордовито відповіла Ярина.

Данило уважніше, ніж на дорозі, придивився до Ярини. Наче нічого особливого: невисока, з великими очима, надто худенька – ключиці аж стирчать під сорочкою, але риси обличчя витончені, акуратний носик трохи задертий, що надавало дівчині особливої чарівності, а чуттєві лінії маленького червоного ротика мимоволі манили до себе. А ще Данило помітив, як яскраво горять золотом її руді коси на тлі зеленого моху, а через знесиленість личко було білішим за сніг і здавалося примарним. Цей різкий контраст барв вразив і зачарував Данила. І було в цій дівчині щось таке, що западало в душу. «Може, вона зовсім і не людина, а польова русалка?» – подумав він і мимоволі злякався, згадавши, як підступні русалки принаджують молодих чоловіків, щоб занапастити.

– А скільки тобі років, Яринко? – запитав Данило, здолавши свій забобонний страх.

Дівчина здивовано глянула на нього, а потім відповіла: «Чотирнадцять». Чим ще більше здивувала – Данило гадав, що вона старша.

– А тобі скільки років? – запитала без жодної цікавості.

– Двадцять чотири.

– Ти – низовий козак? Так?

– Угу.

– А давно ти на Січі?

– Давно! – сказав хлопець, підвівся й пішов розсідлати коней, про яких геть забув, стривожившись за свою попутницю.

– І все-таки чудовий у тебе кінь! – вигукнув Данило, захоплено розглядаючи Промінчика. – Звідки в тебе такий скарб?

– Це подарунок, – коротко пояснила Яринка, дивуючись, що розумний Промінчик, який ніколи не підпускав до себе чужих, дружелюбно обнюхував чужинця, явно симпатизуючи йому.

– Дорогий подарунок! – відповів Данило та стриножив коней, пустивши пастися. А потім швидко набрав хмизу і розпалив багаття – серпневі вечори були теплими, але вночі холоднішало. Тому Данило постелив по різні боки від багаття кінські чепраки і сказав Ярині:

– Якщо наїлася, то вкладайся спати.

Дівчина підвелася, усе ще відчуваючи слабкість, і боязко присіла на край чепрака.

– Візьми, вкриєшся, – Данило простягнув їй свій каптан. – І не знімай черевиків, бо на ранок змерзнуть ноги.

– А ти? – дівчина навіть зніяковіла від такої дбайливості.

– Я звик, – усміхнувся він і, вийнявши з піхов шаблю, поклав її біля себе з одного боку, а з другого – пістоль, і розтягнувся на своєму чепраку, загорнувшись у шкіряну накидку, яку зазвичай одягали в дощ. Яринка розплела коси й лягла спиною до багаття, загорнувшись у каптан. Незважаючи на ґречність Данила, вона все ще остерігалася його й боялася заснути, але незабаром її зморив сон.

Прокинулася Ярина від того, що сильно змерзла – світало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дівчина сіла, щільніше загорнувшись у каптан, і поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Підвівшись, вона пішла до струмочка вмитися і ненароком наступила на гілку, що неголосно тріснула в ранковій тиші. Від цього звуку Данило миттєво прокинувся і вхопився за шаблю й пістоля, а потім озирнувся й побачив Яринку.

– А, це ти! Доброго ранку, – буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.

Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.

– Залиш поки собі, – мовив він. – Ти зовсім змерзла.

Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у пам’яті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обов’язково було натякати мені на те, що я негарна!» – роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.

– А можна швидше? – порушивши мовчання, попросила Ярина.

– Навіщо швидше? – запитав Данило. – Куди тобі поспішати?

– Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.

– А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!

– Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, – відповіла Ярина.

– Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! – усміхнувся Данило. – Треба ж таке!

– А ти хіба знаєш мого хрещеного? – здивувалася Ярина.

– Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку?! – розсміявся той. – Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, – лукаво усміхнувся Данило.

– Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, – жалібно промовила Ярина.

– А чому ти з дому втекла? – прямо запитав Данило.

– Я не хочу про це розповідати, тому що… тому… – Ярина зам’ялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. – У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.

– «Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!» – наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.

– До чого тут це? – не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і з’явилася злість на насмішника.

– Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! – вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. – Що я тобі зробила?

– Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, – із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. – Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажи – ледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, – поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.

Ярина аж задихнулася від гніву, бо очікувала вибачень, підстьобнула коня і помчала вперед. «Ох! Підібрав халепу на свою голову!» – подумав Данило, придушуючи сміх, і поскакав слідом.

Коли він наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумів, що не на жарт зачепив її гордість. Деякий час вони їхали мовчки, але Данило довго мовчати не міг, оскільки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про різні дрібниці. Спілкуючись із дівчиною, він помітив, що вона знає собі ціну і ніколи нікому не дозволить зневажати себе. Та й відповідала Ярина не за віком розважливо, а часом дотепно, і з нею було цікаво.

І на радість Данила його подорож із Яриною продовжилася – вона питала про хрещеного та брата у кожній корчмі, де вони зупинялися по дорозі, але їх або ніхто не бачив, або говорили, що були такі, але вже поїхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!» – думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Січ вона поїхати не може, а більше подітися було нікуди. І до того ж її дратувала ця подорож, бо в кожній корчмі у Данила були приятельки, із якими він весело жартував, іноді забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотілося, щоб його увага належала лише їй. Але загалом вона була вдячна Данилові за опіку.

Аж ось вони доїхали до Кодака,[8] за яким уже починалися степи. Усю дорогу Данило уважно спостерігав за нею і з подивом усвідомив, що його вабить ця юна дівчина: Яринка трималася з гідністю, мала добрі манери і почуття такту – йому ніколи не доводилося зустрічати таких дівчат. Але дратувала її потайливість. У Кодаку Данило не витримав і зажадав від Ярини чесно розповісти йому все. Повагавшись, дівчина розповіла йому свою сумну історію. Данило вислухав її і замислився, а потім запропонував:

– Давай вчинимо з тобою так: я відвезу тебе до своїх дядька Степана і тітки Уляни Воробенків. Їхній зимівник[9] лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом.[10] Ти поки поживеш у них, а я поїду на Січ і там пошукаю твоїх родичів. Що скажеш?

– А вони погодяться прихистити мене? – запитала Ярина. Їй стало страшно – Бог його знає, що це за люди. Може, вони лихі та суворі. Та й узагалі, навіщо їм зайвий рот?

– Погодяться! Дітей у них немає, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли мені п’ять років було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобі нікуди подітися.

Ярина поглянула на Данила: у його очах було стільки доброти, що дівчина зважилася:

– Добре. Але тільки до тих пір, поки мене забере хрещений!

– Тоді їдьмо! Звідси до Тихого Яру недалеко.

Після Кодака почалися безлюдні місця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царстві буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привів їх у велику балку, яка тягнулася до Дніпра, що блакитнів на небокраї. Її пологі схили поросли лісом, жовтавим від близького подиху осені, а трохи далі біліли хаотично розкидані хати під очеретяними дахами. І тільки вже біля річки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне місце, надійно сховане від сторонніх очей: рідкісний проїжджий і не здогадався б, що варто звернути зі шляху в бік річки – й опинишся у зимівнику.

– Оце так! – вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбі. – Це вже не Тихий Яр!

– Як це? – не зрозуміла Ярина.

– Раніше тут усього три сім’ї жило, а тепер і голки ніде вткнути! – вражено сказав хлопець. – Цікаво, а звідки стільки народу набралося?

Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчала – у її розумінні це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив їй «зимівник», то вона уявляла собі хутір із тісним рядом хат. А виявилося, що зимівник – це невеличке поселення, а навколо на багато миль жодної живої душі. «Як же ці люди живуть у такій глушині?» – думала дівчина.

Господа родичів Данила містилася в самому кінці Яру, ближче до Дніпра. Обійстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулиці акуратним рядком пишно розрослися кущі бузини, створюючи живопліт. Сама хата була невелика, із чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побіленими стінами. За хаткою розкинувся задній двір із господарськими будівлями.

Тільки-но подорожні в’їхали на обійстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибігла струнка жінка й радісно кинулася до Данила.

– Мій соколе! Ну, нарешті! Ой, як же я тобі рада! Ой, як тужила за тобою! – обіймаючи й цілуючи його, примовляла жінка, і Яринка здогадалася, що це і є Уляна. Жінці було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очі мала чорні, щоправда, не такі оксамитові, як у її небожа, але погляд їх був лагідним, світився добротою і веселощами, а обличчя приваблювало ніжним рум’янцем.

Помітивши дівчину, Уляна привітно всміхнулася і запитала:

– Ой! А кого це ти до нас привіз?

– Її звуть Ярина, тітонько. Вона онука березанського сотника Черевковського і… Краще, ходімо в хату – там усе розповімо, – запропонував Данило.

Пройшовши крихітні сіни, Ярина опинилася всередині хати, яка складалася з єдиної кімнати з земляною долівкою – чистенької і затишної. Зліва від дверей була ретельно вибілена піч, праворуч – полиці з кухонним посудом, уздовж вікон тяглися широкі лавки і стояв стіл. У кутку за піччю був поміст для спання, а на покуті висіла велика ікона Христа, якою не погребував би й сам митрополит – так майстерно вона була виконана. І як така цінна ікона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком ікони, вражала своєю скромністю й невибагливістю.

– То що в тебе сталося, дитино? – запитала Уляна, входячи слідом.

Ярина боязко на неї поглянула і, соромлячись, розповіла жінці про свої лихі пригоди. Уляна вислухала, а потім рвучко обняла її, почала гладити по голові, примовляючи: «Господи Боже, і що ж це таке на світі коїться? Невже є такі люди, що гріха не бояться, якщо так із сиріт знущаються! Яриночко, живи у нас, скільки треба!»

– Що ви, пані! – здивувалася дівчинка. – Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмінно забере…

– Та яка я пані? – розсміялася Уляна. – Кажи мені просто: тітка. І давайте обідати, бо ви з дороги і голодні!

– А де дядечко? – запитав Данило.

– Степан поїхав до діда Лавріна і повернеться надвечір. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку? – запитала жінка.

– Батьків відвідував.

– Та що ти! – стрепенулася Уляна. – Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Мар’янка? Як племінники? А зять мій як?

– Усі живі й здорові. У мене добавилося небожів, а двох молодших сестер заміж видали, – чомусь без теплоти в голосі розповідав Данило, а потім додав із більшою теплотою: – Мати з батьком веліли вам кланятися. Мама сильно за вами сумує. Правда, хворіє вона трохи.

Уляна зітхнула і посмутніла – минуло більше двадцяти років, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумів, тому, щоб не ятрити тітоньці серце, перевів розмову на інше:

– А звідки у вас стільки народу набралося? Я як минулого разу приїздив, тиша навкруги була та безлюддя. А тепер повно людей.

– Ох, Данилочку, немає злого, щоб комусь на добре не вийшло! – зітхнула Уляна. – Козаки як пішли на ляхів війною, то всі оці люди сюди перебралися, тому що в рідних краях зовсім життя не стало[11] – хто від пана втік, хто від ляхів, а хто від татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усі й оселилися тут. А ми що? Ми й раді цим переселенцям! Хоч на старості років на людей подивимося. Тепер у нас і сусідів додалося, і, слава Богу, дітлахи бігати стали.

Жінка швидко збирала на стіл, і Яринка підійшла, щоб допомогти, але та зупинила її:

– Сиди, дитино! Ти з дороги, тож відпочивай. Встигнеш іще з горщиками за свій вік навовтузитися!

Ярина зніяковіло присіла на ослінчик. Спостерігаючи за Данилом і Уляною, дівчина мимоволі засмутилася – занадто різкий контраст був у стосунках цих двох порівняно з її стосунками з дідом. В Уляні було стільки доброти й лагідності, веселощів і турботливості, що хотілося пригорнутися до неї, як до рідної неньки.

Увечері з’явився дядько Данила, Степан Воробенко. Він здавався набагато старшим за свою дружину, хоча й мав напрочуд витончені риси обличчя, які зовсім не поєднувалися з його могутньою статурою та солідним черевцем. Він, як і раніше, носив довгий чуб, хоча вже давно перестав брати участь у козацьких походах, а сидів у зимівнику і займався господарством. Вислухавши історію Ярини, чоловік скрушно похитав головою та сухо мовив:

– Завтра, Даниле, поїдеш на Січ, розшукаєш Дубченка і привезеш сюди. Поки поживеш у нас, дитино, а далі як Бог дасть.

Розділ 4 Степові обивателі

Не по домові варто почитати господаря, а дім по господареві.

Марк Туллій Цицерон

Коли Петра в дорозі наздогнав Ярема і розповів про Маланчині витівки, гніву старого не було меж. Він спочатку хотів повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумів, що не має на це права. Тому Петро приборкав свою лють і вирішив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станіслав. «Дасть Бог, він повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цією мерзотницею!» – думав Петро.

Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо відмовив:

– Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, і в майбутньому ти мусиш повернутися до діда. Хай там що, але Станіслав забезпечить тобі краще майбутнє, ніж те, яке тебе чекає на Січі.

– Хрещений, я не хочу повертатися до діда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти мені батько! А син повинен бути біля батька, – наполягав Ярема.

– Досить вередувати! – урвав його Петро.

Засмучений Ярема слідував за хрещеним. Йому хотілося нового, вільного життя. Адже слухаючи захопливі розповіді Петра про степи, хлопець малював у своїй уяві казковий край, повний див. І він не помилився!

Микитинський шлях привів Петра і Ярему в урочище, серед якого на пагорбі височіла потужна фортеця, оточена широким ровом, зміцнена земляним валом, увінчаним частоколом із дерев’яних колод, з гарматами на сторожових вежах.

Всередині самої фортеці був широкий майдан із церквою Покрови Пресвятої Богородиці в центрі, будиночок кошового отамана, січова канцелярія і скарбниця. А козацькі курені – великі, довгі, складені з цільних колод та криті дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.

Біля свого Левушківського куреня, названого так на честь курінного отамана, який його заснував, Петро спішився і повів похресника всередину. У курені народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публіка. Різкі, немов витесані з каменю обличчя козаків красномовно свідчили про буйні темпераменти своїх власників. Але коли вони побачили Петра, то суворі обличчя розквітли лагідними усмішками.

– Петрусю! І де це тебе чорти носили?! – і козаки кинулися вітатися з товаришем.

Ярема здивувався: хрещений був уже в літах, і який же він Петрусь? Але чомусь в устах козаків це пестливе ім’я звучало шанобливо.

– Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцілую! – промовив поважного вигляду сивий козак, міцно обняв Дубченка і тричі розцілував.

Спостерігаючи за козаками, Ярема почав розуміти, чому Петро не завів власної сім’ї: усі ці чоловіки, проживши разом непросте життя, долаючи всі труднощі і ділячи радощі, заміняли йому рідних. Тільки взаємна підтримка могла зблизити різних за походженням людей та перетворити на грізне військо.

– А це хто? – вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вітався з Петром. – Ти в якому лісі такого рижика зрізав?

Козаки захихотіли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, відповів:

– Пам’ятаєте, брати, я про своїх хрещеників-близнюків розповідав, що схожі вони наче дві краплі води? Так ось це і є мій Ярема!

– А ти часом не переплутав? – запитав цей самий козак. – Може, ти замість хрещеника похресницю з собою прихопив?

Піднявся такий регіт, що навіть Петро пирснув зо сміху. Тільки Ярема, зачеплений за живі печінки, зблід і швидко вихопив свою шаблю. І, гнівно блискаючи очима, вигукнув:

– Зараз я покажу, яке з мене дівчисько!

– Ой-ой! – комічно заверещав жартівник. – Рятуйте мене всі, а то порубає!

Козаки знову зареготали, а Ярема зовсім розгубився від цієї витівки – він так і стояв із шаблею в руці, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищі.

– Іди сюди, синку, – поманив його старий, нареготавшись. – Ти на нас не ображайся – ми люди веселі. Але скажу тобі, що ти зовсім не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаєшся, не бентежачись тим, що я і старший за тебе, і досвідченіший у ратній справі. Краще голову скласти, ніж приниженим ходити! А скільки тобі років?

– Чотирнадцять, – буркнув Ярема, ховаючи шаблю і підходячи до цього козака та своїм звичаєм гордовито на нього дивлячись.

– І вже такий сміливець!? Хлопці, налийте йому чарку!

– Е, ти що! Не треба йому чарку! – запротестував Петро, задоволений поведінкою свого хрещеника. – Він малий ще!

– Малий не малий, а чарку заслужив, – незворушно відповів той.

Яремі принесли великий ківш місткістю в кілька чарок, по вінця повний горілки. Хлопцеві стало лячно – він ніколи до пуття не пив і зараз не уявляв собі, як випити за один раз такий великий ківш. Але Ярема інтуїтивно відчував, що мусить випити – таким чином козаки перевіряють, що він за птиця така, і, щоб не зганьбитись, почав пити. Горілка обпекла горло, немов вогнем, від чого на очах виступили сльози, і здалася Яремі страшенною гидотою, але він щосили намагався не видати відрази.

– Що ж, хлопче, ти не ликом шитий, так що не гріх тебе в свій курінь узяти, – промовив старий козак, коли підліток поставив порожній ківш на стіл. – Я – курінний отаман Єгорка на прізвисько Литвин, бо родом я з Нéсвіжа, що в Литві,[12] і гадаю, що ти в нашому курені при своєму хрещеному батькові залишитися захочеш.

Яремі стало невимовно соромно – він зухвало повівся з самим курінним отаманом, який до того ж був найкращим приятелем його хрещеного. З Литвином Петро і ще один козак дружили змолоду. Але їхній третій приятель уже помер. І ось треба ж було так зганьбитися! Але Петро йому весело підморгнув, а решта козаків доброзичливо на нього дивилися. «Тобто вони що, схвалюють мою зухвалість?» – остаточно заплутавшись, подумав Ярема.

А Єгор із незворушним обличчям посадив хлопця біля себе і почав розпитувати про його минуле життя. Ярема відповідав шанобливо і стримано, намагаючись не вдаватися в подробиці особистого життя своєї родини, а курінний, примруживши очі, уважно за ним спостерігав і слухав його відповіді. Старий отаман бачив, що Ярема захмелів і язик у нього заплітається, але задоволено відзначив, що при цьому хлопець намагається не видати свого стану, а щосили тримається і думає, що і як відповідати. «Не брехав Петро – хороший хлопець у нього виріс. Добрий козак буде!» – думав Єгор, а вголос сказав:

– Що ж, поки що йди.

Ярема підвівся, але його хитнуло, і він ледь не впав. «Зараз вони наді мною сміятися будуть! Ох, наберуся сорому!» – засмучено подумав він. Але козаки не засміялися, розуміючи, що хлопець надто юний для такої кількості горілки. Петро, добродушно посміюючись, вклав свого похресника на поміст, де той проспав до самої вечері.

Перші дні Ярема тільки те й робив, що вештався Січчю, із цікавістю придивляючись до січового життя.

Микитин Ріг був найзручнішим місцем для переправи, оскільки русло Дніпра тут було звуженим. Розповідали, що колись тут оселився козак Микита Циган, чи Перебігайло – кожен по-різному його називав – і влаштував переправу на поромах. Козаки зберегли досягнення свого напівлегендарного товариша і розташували тут свою залогу й митницю, обмінювалися полоненими з татарами, стягували з купців мзду за переправу через Дніпро, що служила одним із джерел поповнення скарбниці Війська Запорозького Низового.

Торгівля тут ішла жваво: християнські, турецькі та кримські купці без остраху привозили сюди свої товари – зброю, порох, кулі, свинець, дорогу тканину, вина, родзинки, сіль, а натомість скуповували у запорожців хутра, шкіри, худобу, віск, конопляну олію, рибу, риб’ячий жир і пшеницю, яку привозили сюди з України або Польщі. Дивно, але християни і мусульмани не гребували такими стосунками – життя завжди диктує свої умови, і їсти охота всім, а релігійними переконаннями особливо не наїсишся і сім’ю не прогодуєш.

На п’ятий день у курені з’явився молодий козак, який, ледь побачивши Ярему, отетеріло закляк.

– Твоя сестра говорила, що ви близнюки, але я не очікував, що ви настільки схожі! Наче дві краплі води! – оговтавшись від подиву, мовив він замість вітання. – Мене звуть Данило Лозицький, і я шукаю твого хрещеного Петра Дубченка.

– Навіщо я тобі потрібний? – озвався Петро, який мовчки спостерігав за цією сценою.

Але коли Данило розповів Петрові про поневіряння хрещениці, старий схопився за голову і вибухнув лайкою. А потім негайно вирушив у Тихий Яр.

Дорогою Петро напружено розмірковував, куди подіти Ярину. Він подумки перебирав усіх своїх знайомих, які мали власні зимівники і могли б прихистити дівчину, але жоден із них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зі Станіславом, то й заберу її», – вирішив Петро.

Хрещеницю Петро застав у товаристві Уляни – обидві зручно розташувалися в затінку за рукоділлям. І вигляд у дівчини був зовсім не засмучений, а цілком квітучий. Вочевидь подружжя добре до неї ставилося.

З хати вийшов Степан, привітався з гостями, а Уляна побігла накривати на стіл. Сидячи за столом, Петро м’явся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподівано запитав його:

– Ти забереш Яринку?

– Річ у тому, – зітхнув Петро, – що забирати Ярину мені нікуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться її дід і я з ним не порозуміюся? Тільки коли це буде – невідомо, тому я готовий заплатити…

– Не ображай нас, Петре! Та ніколи такого ще не було, щоб у нашій хаті людям гостинність за гроші надавали! – зі щирим обуренням вигукнув Степан. – Не об’їсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скільки треба. Уляні тільки веселіше буде!

– Дай же, Боже, тобі, Степане, і твоїй дружині здоров’я за вашу доброту! – відповів Дубченко, розуміючи, що наполягати на оплаті буде нетактовно. Але відчував ніяковість від такої щирої безкорисливості, бо не любив дармовини. – Коли я поговорю з її дідом, то заберу її.

– Як же їй там жити після всього? – зажурилась Уляна.

– Так буде краще для Ярини, – сухо мовив Петро.

Воробенки спохмурніли, проте змовчали.

Данило недовго гостював у родичів – по обіді вже зібрався їхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним і братом, ледь стримувала сльози – шкода було так швидко розставатися.

– Прощавай, Яринко, – недбало зронив Данило, проходячи повз неї.

– Прощай, – відповіла дівчина. – Дякую тобі за все, і…

– Та особливо нема за що! – не давши договорити, відмахнувся хлопець і скочив на коня, навіть не озирнувшись ані на родичів, ані на дівчину.

Ярина дивилася йому вслід, мимоволі відчувши безпричинний смуток. А ще було прикро від Данилової байдужості – вона вважала, що має право на більшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим більше, що у неї почалося нове життя.

Подружжя Воробенків ставилося до Ярини сердечно і щиро. Дівчина занадто настраждалася від байдужості діда, тож нині не могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівника – вона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободи – тільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіяв – степ було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.

Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобу – частину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продаж – хто ж їх тут податками обкладе?![13]

Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну пов’язує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.

Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна м’ялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.

– Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! – неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.

Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.

– Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, – розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.

– Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! – нареготавшись, мовила жінка. – Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.

А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчя – у зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.

– Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? – розчулено сказав Лаврін. – Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, – і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі. – А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?

– Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, – сміючись сказала Уляна. – Він – іще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий п’янице!

Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.

– Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! – примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.

– Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, – ховаючи усмішку, відповіла Уляна.

Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Уляни – він просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.

Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврін – вельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байок – як героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін з’являвся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят дев’ять років.

У Ярини в Тихому Яру несподівано з’явилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.

– О, Оленочко! – посміхнулася Уляна. – Ти, мабуть, до Ярини прийшла? – хитро підморгнувши, запитала вона.

Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.

– Так, – відповіла Олена. – Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила мені сходити познайомитися. А то я зовсім одна, немає в мене приятельки.

Це було сумною правдою – Олена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.

А Яремі добре було на Січі. Козаки ставилися до нього так, наче він кожному був сином. Придивляючись до січового життя, Ярема ніяк не міг зрозуміти, чому ж Петро не хотів, щоб він став низовим козаком. Він бачив навколо себе людей, цілком задоволених своїм життям. Так що ж у цьому поганого – бути низовиком? Ярема не знав, що багато козаків, займаючись військовим ремеслом, усе ж мали сім’ї, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сімейний козак – не бездоганний лицар. Але з роками усвідомив, що припустився помилки, відмовившись від звичайного людського щастя, тому і вважав, що Яремі буде краще жити з родиною, ніж бути приреченим на самотність. При цьому, безмірно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цілком успішно поєднувати лицарство та сім’ю.

Спостерігаючи за хрещеним, Ярема побачив його із зовсім іншого боку: Петро майже зовсім перестав пити. Підліток навіть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсміявся і відповів:

– До чого ж ти у мене наївний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив і прогуляв усе, що за свій вік нажив, і давно б з голоду помер. Це я коли на волость їду, то там і напиваюсь – а нехай усі бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, і заздрять мені! А тут, на Січі, якщо пити, то враз злидні обсядуть. Чимало мені таких роззяв довелося побачити: їдуть у Січ – гроші везуть, а потім вошей б’ють!

В один із жовтневих вечорів Дубченко і Литвин сиділи біля куреня і теревенили про те, про се в очікуванні вечері, покурюючи люльки і милуючись на тьмяний, немов підсліпуватий, осінній захід, коли до них під’їхав незнайомий козак середніх літ. Ярема, який знічев’я терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-під шапки, і вуса були чорнішими за вороняче крило, шкіра – смаглявою, а ніс – із горбинкою. Але в погляді його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досі гризе.

– Здрастуй, пане курінний! І ти, батьку! – злегка вклонившись, шанобливо привітався чоловік зі старими.

– Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сідай з нами! – запросив його Єгор.

– Дякую, але мені треба про свого коня подбати – зашкутильгав він, – відмовився Васько і повів коня до стайні.

– А хто це, хрещений? – з цікавістю запитав Ярема. – Він що, циган?

– Ні, – відповів Петро. – Він грек із Криму.

– Його Безрідним кличуть, – додав Єгор. – Коли він сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племені, ось так його й прозвали. Узагалі Васько – добрий хлопець, тільки вічно зажурений, немов його всі відьми на світі прокляли.

– А хіба він не розповідав вам чому? – запитав заінтригований Ярема.

– Ні! – сказав Литвин, вибиваючи попіл зі своєї люльки. – Тебе ж ніхто не питав, чого ти сюди прийшов, і його теж не питали. Захоче – сам усе розповість, а так нічого людині в душу лізти.

Тут курінний кухар ударив по казану, скликаючи всіх козаків свого куреня, і нерозлучні приятелі пішли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цікавістю, пішов слідом.

Надалі хлопець часто спостерігав за Васьком. Дивний він був чоловік – товариші його поважали, та й сам Васько ставився до всіх із душею, але ніколи не брав участі у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий і тихий, сидів осторонь, спостерігаючи за іншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помітив, що хрещеного і Безрідного пов’язує дружба. Й у ставленні Васька до Петра відчувалася та теплота, яка буває у ставленні сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все відомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись сміливості, він спробував було розпитати про Безрідного. Петро насупився і суворо сказав: «Не по твоєму розумові це, Єреміє. Краще не лізь у чужі справи». Хлопцю стало прикро – це вперше хрещений так із ним розмовляв. Проте його цікавість до таємничого Васька не зменшилася.

Розділ 5 Нова родина

З добрим подружжям і горе розгорюєш.

Українське народне прислів’я

З самого початку грудня вдарили люті морози і почалися такі сильні хуртовини, що в невеликому лісі навколо Тихого Яру снігу насипало майже у людський зріст, а степ перетворився на білу пустелю, якою замість піску крижаний вітер ганяв найдрібніші сніжинки. І зимівник виявився зовсім відрізаним від зовнішнього світу. Дні спливали одноманітно, але Ярину це не гнітило. Лише довга розлука з братом та хрещеним засмучувала її.

Уляна хвилювалася за свого свекра – як він живе у своєму бурдюзі[14] один? Боронь Боже, захворів, а доглядати за ним нікому! Хвилювалась більше, ніж Степан, який глушив у собі тривогу та заспокоював дружину тим, що старий не пропаде, бо з таким міцним здоров’ям ще й їх двох переживе.

Наприкінці березня почалася відлига, і Тихий Яр перетворився на долину струмків, які весело дзюрчали серед снігу, сяяли під весняними променями і стікали на дно глибокого яру, неначе крихітні водоспади, а звідти квапилися до Дніпра, усе ще скутого кригою. А в один погожий день крига почала голосно скресати, відкриваючи темні води могутньої ріки, бурчала, ніби не бажала гинути в таку чудову весну.

А квітень пробудив степ від зимових мар, убрав його у блідо-зелений серпанок ніжного листя, розкидавши білими бризками проліски, ліловими і бузковими – дикі фіалки і простріл, золотими – квітки підбілу та горицвіту. Розбурхав птахів, вигнав із норок бабаків, які оглушували світ своїми посвистами.

І тільки-но підсохла земля, як Лаврін з’явився в зимівнику. Ярина з Оленою стояли на подвір’ї, гріючись на сонечку, коли він під’їхав і на диво легко для своїх років зістрибнув із коня.

– Треба ж, як ти виросла за зиму, Яринко! – здивовано промовив Лаврін замість вітання. – А це ж у нас тут хто? Оленочко, мій маків цвіт! А ну, крихітки, поцілуйте старого. Я ж усю зиму з дівчатами не цілувався! – весело заторохтів він, безцеремонно обіймаючи дівчат за талії, а ті, хихикаючи, цьомкнули старого в зморшкуваті щоки. – Ох, Боже мій! І чому я такий старий? Був би я хоч років на п’ять молодшим, то відправився б до бусурманів і вас двох із собою б прихопив, щоб там одразу одружитися з обома!

Дівчата, приховуючи збентеження, знову захихотіли і почали розпитувати старого про те, як він зимував.

– Спав, як байбак! – вигукнув Лаврін і потягнув носом повітря. – Яринко, а що це Улянка сьогодні готує? Капусняк! Ага! Це я вчасно приїхав. Якби вона ще розщедрилася і чарку мені налила! Але вона ж така жадібна!

– Обов’язково наллє, дідусю! Тітонька так за тебе хвилювалася, що й змарніла вся, – усміхнулася Ярина, знаючи, що Лаврін любить смачно поїсти і при цьому перехилити чарочку.

– Ну, я пішов! – і старий утік у хату.

Лаврін, таки отримавши за обідом чарочку, залишився погостювати на невизначений час. А через кілька днів, на величезну радість Яринки, приїхали її хрещений і брат. Близнюки здивовано дивилися одне на одного – за цю зиму Ярема теж витягнувся і подорослішав. Вибравши момент, хлопець розповів сестрі, що в листопаді від діда прийшов гнівний лист, у якому той ганив Петра, звинувачуючи його в тому, що це він зманив Ярему на Січ. Та ще й Ярина за братом попхалася! Не менш гнівно відгукувався Станіслав і про онуків, звинувативши обох у чорній невдячності, і вимагав, аби Петро негайно повернув їх обох додому.

– Мені навіть соромно було читати його хрещеному, – говорив Ярема (Петро був неписьменний), – дід так гнівався, наче це ми в усьому винні! А хрещений на диво спокійно все вислухав, мовивши, що у нашого діда серце з перцем і йому треба дати час охолонути, а потім спокійно з ним поговорити. Ми ж на Березань зараз їдемо і по дорозі зазирнули до вас. Тільки я побоююся, що дід не повірить хрещеному! Ох, сестричко! Мені так не хочеться туди повертатися! На Січі я почуваюся потрібним, немов я вдома.

Яринка замислилася. І зрозуміла, що за цю зиму Воробенки стали для неї наче рідні батьки. І їй також не хотілося повертатися до діда, де вона нікому не потрібна. Так, життя в дідовому домі було ситим і зручним, проте душі там було холодно, а загублена у степах бідна хатка Воробенків зігрівала любов’ю та добротою. Ярина гірко зітхнула, розуміючи, що навряд чи вона залишиться жити в них. Тому нікому і словом не обмовилася про своє бажання.

Петро і Ярема погостювали у Воробенків зо два дні. Але потім Петро вирушив до Березані сам, бо Ярему наполегливо запросили погостювати.

Всю дорогу до Березані Дубченко напружено розмірковував над майбутньою розмовою. Йому хотілося, щоб хрещеники повернулися жити до Станіслава, бо він забезпечить їм краще майбутнє. Але в містечку Петро дізнався, що всі козаки вирушили воювати з поляками. А ще люди розповіли, що нещодавно Станіслав овдовів. Але як таке сталося, ніхто не хотів казати – люди лише соромливо відводили очі. Тоді Петро поквапився до господи приятеля.

Дубченка зустріли Настя з Любою. І обидві невимовно зраділи, дізнавшись, що близнюки живі та здорові. Адже обидві вважали, що їх усе-таки наздогнав і вбив Лукаш. А коли Петро запитав, що сталося з Маланкою, то Настя знітилася, а Люба в сум’ятті вискочила з кімнати.

– Сталося так… – почала Настя, але замовкла, нервово смикаючи своє намисто. – Коли Станіслав повернувся минулої осені, покійна Маланка набрехала йому, що Ярема та Ярина втекли до вас. Він зробив вигляд, що повірив їй, проте уважно слідкував за нею. Адже я його добре знаю! Його й чорт не обдурить! А цієї весни Станіслав знову поїхав воювати, залишивши дім на Лукаша. А потім несподівано повернувся зрання, пішов в опочивальню і там застав Маланку з Лукашем. Ми всі думали, що він їх обох прямо в ліжку порубає, але Станіслав наказав посадити Лукаша під замок. Маланка все плакала і благала пощадити хлопця. Каялася, що це вона в усьому винна, бо давно замислила близнюків позбутися, щоб усю спадщину отримати, а Лукаш нічого не знав і ні в чому не винен. Але Станіслав не став судити їх, як годиться,[15] а запропонував Маланці вибір – або її покарає, а Лукаша пощадить, або навпаки. Тоді вона вимолила Лукашеві життя, і Станіслав наказав відвести її до річки, посадити в мішок і втопити. Народ збігся подивитися, і тут привели Лукаша. Ох, бідний хлопець! Він упав перед Станіславом навколішки і благав скарати його, як завгодно, лише б Маланку врятувати. Видно, він сильно її кохав. Тоді Станіслав наказав відпустити Маланку, а Лукаша тут же на місці посадити на палю. Господи! – Настя затулила обличчя руками і замовкла, не в силах продовжувати свою страшну розповідь.

Трохи опанувавши себе, жінка продовжила:

– Коли Лукаша саджали на палю, то Станіслав змусив Маланку дивитися на це. Вона не витримала і знепритомніла. А він наказав привести її до тями, схопив за волосся, повернув обличчям до вмираючого Лукаша та каже: «Дивись на свого коханця! Це ти, твоя хіть його до палі довели!» Після цього Станіслав не вигнав Маланку, але попередив, що коли він повернеться, то вона пошкодує, що й на світ народилася. А потім ми знайшли її в стайні. Повісилася вона… – тут Настя не витримала і заридала вголос. Для сердешної жінки такий безбожний вчинок Станіслава був гірший за його зраду. Нещасна нарешті второпала, що стільки років віддано кохала нелюда.

Петро слухав і ніяк не міг осмислити почуте. У його розумінні коханці скоїли смертний гріх і заслуговували покарання, але не такого ж нелюдського! Він бачив багато горя і насильства на своєму віку, сам не раз убивав, але здригнувся від такої звірячої помсти. «Боже, і це мій друг дитинства!» – з гіркотою думав Петро.

– Ти знала, що вони полюбовники? – запитав він Настю.

– Так. Тільки розкажи я йому все, він би мені не повірив! Подумав би, що я це навмисне брешу, щоб дружину перед ним очорнити. Адже він у Маланці душі не чув, – гірко зітхнула жінка. – Дивно, що він вирішив залишити Любу в себе. Як Маланка повісилася, ми повідомили йому про це, і він наказав дівчинці чекати його повернення. Я ось усе думаю, що він із цією бідолахою зробить. Невже вистачить совісті з неї познущатися, коли її матір занапастив?!

Петро зітхнув. Йому жаль було Любу, але ще більше жаль своїх хрещеників. «Станіслав завжди думав лише про себе і ніколи ні за ким не шкодував. Навіть за Андрусем сльозинки не зронив! Він сам себе довів до такої ганьби. А найстрашніше, якщо він приведе собі нову жінку, яка може виявитися хитрішою за покійну Маланку. Ні, я не можу так ризикувати хрещениками навіть задля їхнього добробуту! Більше ніколи Станіслав їх не побачить! Ярема залишиться зі мною на Січі, а Яриночка… Спробую вмовити Воробенків узяти її жити до себе назавжди. Вони добрі люди і не відмовлять мені», – вирішив Петро та розпитав у Насті, де можна знайти людину, яка б могла написати за нього листа Станіславу. Дізнавшись, що таку послугу може надати корчмар, Петро поквапився у корчму, де надиктував листа, у якому наполегливо просив Черевковського забути, що у нього є онуки. «Ти, Станіславе, занадто завинив перед онуками – через твоє самодурство вони осиротіли, через твою хтивість вони обоє ледь не загинули, а через твоє жорстокосердя вони воліють краще жити з чужими людьми, ніж із тобою, рідним дідом. Тому відтепер я сам буду піклуватися про них. А тебе і знати не хочу», – повільно диктував корчмареві Петро. Пояснивши все Насті й попросивши її передати листа Станіславу, Дубченко поквапився їхати назад.

Приїхавши у Тихий Яр, Петро чесно розповів усі подробиці цієї трагедії хрещеникам і Воробенкам, розуміючи, що має бути відвертим, бо мусить просити подружжя про послугу. Усі четверо вжахнулися. Особливо моторошно стало Ярині, і вона в сум’ятті вийшла з хати.

Петро за хрещеницею не пішов – він ще встигне її втішити, а зараз важливіше було поговорити зі Степаном. Набравшись духу, він уже розкрив рота, коли озвалася Уляна.

– Степане, ми з тобою що вирішили? Так чого ти сидиш? Піди, дожени її і скажи, що ми з тобою хочемо, щоб вона жила у нас! – наказала Уляна. – У тебе це краще вийде, ніж у мене. – Так! – зухвало вигукнула вона, повертаючись до сторопілого Петра, коли Степан побіг слідом за Яриною. – Ми вже давно вирішили, що не віддамо Яринку дідові. Якщо люди не цінують, що їм Господь дітей посилає, тож нехай сидять самі, як сичі. А в нас їй добре!

Ярина вийшла за ворота і стояла, не знаючи, куди подітися. У неї в голові не вкладався жорстокий учинок діда. «Хоч вони обоє й намагалися нас убити, хоч і скоїли гріх, але нехай Бог був би їм суддею», – думала вона.

– Яриночко!

Дівчина озирнулася – до неї підходив Степан. Він із тривогою поглянув на її сумне обличчя, трохи помовчав, а потім запитав:

– Ти, напевно, тепер повернешся до діда?

– Доведеться повертатися, дядечку. Він, швидше за все, забере нас із Яремою. І якщо брат іще може відмовитися, то мені доведеться повернутися.

– А тобі самій хочеться повертатися?

– Ні, але я не можу й далі обтяжувати вас, коли вдома мені вже нічого не загрожує, – промовила Ярина.

– Яриночко, донечко, що ти за дурниці говориш?! Чим ти нас обтяжуєш? Я тебе Христом Богом прошу – не повертайся до діда! Краще залишайся жити з нами. Подумай, що за життя у тебе буде з такою жорстокою людиною, хоч він тобі й рідний дід? А для нас з Уляною ти дочкою стала, такою, про яку ми завжди мріяли, – із хвилюванням говорив Степан. – І твій хрещений не стане заперечувати! Зважуйся, Яриночко!

Ярина подивилася Степанові в очі – у них було стільки любові й тепла, що в неї сльози на очі навернулися.

– Дядечку, так я справді вам потрібна і не заважатиму? – запитала вона, усе ще не вірячи його словам.

Замість відповіді Степан поривчасто обняв її, а Яринка притулилася до нього, наче до рідного батька.

– Звичайно потрібна, донечко, – промовив він, цілуючи її в маківку. – Ходімо! Чого тут стояти?! Скажемо Петрові, що ти не проти залишитися в нас.

Про це своє перше самостійне рішення Яринка ніколи не пошкодувала. А коли Олена дізналася, що її подружка залишиться у зимівнику назавжди, то і зраділа, і пошкодувала її. Адже дівчина розуміла, що тут вони можуть досидітися в дівках до сивих кіс, бо де в степах знайти нареченого, коли на багато миль навколо з женихів лише дід Лаврін, та й той старий?! Проте дівчина промовчала, знаючи гордовитий норов Яринки і не бажаючи з нею сваритися.

Щоправда, згодом Олена почала помічати, що її старші брати Ілля та Кирило все частіше трапляються їм із Яриною на шляху. При цьому обидва намагаються привернути Яринчину увагу. Олена зрозуміла, що братам подобається її подружка, і з одного боку, щиро пораділа за неї, а з другого, їй стало сумно – а де ж її кохання? Але з кожним днем вони вчотирьох охочіше проводили час разом, що вносило приємну різноманітність у їхнє рутинне життя – юність і жага веселощів брали своє.

Однак це насторожило Степана – він був ще не готовий сприйняти, що названа дочка, виявляється, підростає і перетворюється на красуню-дівчину, яка має право на чоловічу увагу. І Степан навіть почав підглядати за ними, але коли переконався, що нічого поганого в їхніх посиденьках немає, заспокоївся.

Яринка остаточно вписалася в степове життя – її більше не бентежило усамітнення зимівника, менше гнітила розлука з братом і хрещеним. Часто Степан брав її з собою, коли об’їжджав свою пасіку або вигони, де паслася їхня з Миськом худоба. Яринці подобалися ці поїздки – її вражав дикий степ. Верхи на Промінчику дівчина піднімалася на високі, бозна-коли і ким насипані кургани і з їхніх вершин оглядала безкраїй жовтувато-зелений степ із манливими блакитними далями, який ряснів різнобарвними плямами квітучих трав та сріблився ковилою, вдихала розпечене повітря, просякнуте ароматами полину. А в недосяжній блакиті над усім цим буянням велично ширяли степові орли і луні у пошуках здобичі. Часто самотність степу порушували жваві стада сайгаків або тарпанів. Особливо кумедними Ярині здавалися сайгаки – ніс у цих кіз нагадував роздутий хоботок із округлими ніздрями, і тому їхні морди здавалися горбатими. І через такі мордочки сайгаки паслися задкуючи. Зустрівши стадо тих або тих, Степан завжди когось підстрелював – м’ясо цих тварин було дуже смачним. Але особливо лютував Воробенко на жеребців тарпанів, безжально їх відстрілюючи, – тарпани частенько нападали на домашніх жеребців, загризали їх і відводили в степ усіх кобил.

А ще Яринці подобалося їздити до Лавріна в його самітницький бурдюг. Хоча, уперше побачивши це житло, вона була вражена – старий викопав у землі яму, поставив стіни з лози, обмазав їх глиною, навалив навколо них землі, настелив дах із очерету й отримав цілком зручне житло. А всередині було ще простіше – лавка, крихітний стіл, довга скриня для одягу, яка слугувала ліжком, і піч-кабиця для приготування їжі. Але незважаючи на убогість свого житла, старий був гостинним господарем.

Так минуло літо 1651 року.

Одного дня наприкінці вересня Ярина з Уляною сиділи вдома, коли до них завітала незнайома Яринці жінка. Побачивши її, Уляна аж підскочила і кинулася її обнімати.

– Боже мій, Галочко! Невже погостювати приїхала? – питала тітка. Ярина пригадала, що ця Галя – дочка одного з сусідів і Данилова приятелька дитинства. Балакуча Уляна часто розповідала їй про дитинство та юність небожа, тому дівчина знала, що ця Галя дуже подобалася Данилові, та так сильно, що він заміж її кликав, але вона йому відмовила. Дивлячись на гостю, Ярина почала розуміти, чому вона подобалася хлопцеві – Галя була висока, ставна, гарна. Тільки погляд її був хижий і видавав корисливу та недобру людину.

– Та овдовіла ж я, тітонько, – відповіла Галя і гірко розплакалася, розповідаючи, що навесні її чоловік загинув у сутичці з поляками, і вона змушена була повернутися до батьків із двома маленькими синами, бо жити їй стало ні на що.

А ще Галя розповіла, що ляхи порубали козаків десь під Берестечком[16] і пішли війною по Україні, спалюючи, грабуючи і вбиваючи всіх на своєму шляху, не шкодуючи ні малого, ні старого. І село, де вона жила, теж знищено. Литовці спалили Київ;[17] а народ піднявся проти ляхів ще завзятіше, ніж у 1648 році. І такі в Україні страшні часи настали, що люди тікають світ за очі! Улянка слухала ці страшні новини, хрестилася і від душі жаліла нещасну вдову.

– Ой, а це хто? – здивовано запитала Галя, нарешті помітивши Ярину.

– Це Яриночка, наша зі Степаном прийомна дочка, – з гордістю відповіла Уляна.

– Добре, що ви її до себе взяли, бо гірка була б її доля, – байдуже мовила жінка, зиркнувши на Ярину.

Спостерігаючи таке невтішне горе, Ярина піймала себе на думці, що не співчуває жінці – надто вже награно-трагічною виглядала її скорбота. І було щось у цій жінці таке, що викликало настороженість й антипатію. Але Уляна нічого не помічала, а щиро втішала удовицю.

– А як Данило? – запитала Галя, нарешті переставши хлипати. – Чому ти про нього не розповідаєш?

– Ох, Данило! Як був минулого року, так досі немає і бозна-коли з’явиться. Сумуємо ми за ним сильно! – зітхнула Уляна і тут же заметушилася: – Боже, а якщо він із козаками на ляхів пішов?! Адже Степан говорив, що його давно на Січі немає! Ще навесні поїхав. О Господи, вбережи його від смерті лютої!

– Та Бог з тобою, тітонько! – вигукнула Галя, чомусь досадливо скривившись. – Живий Данило! Такий, як він, нізащо не загине. Мабуть, воює з козаками. Він же справжній лицар!

– Ох, нехай твої слова та Богу у вуха полетять! – шморгнувши носом, відповіла Уляна. – Укрий його, Пречиста Діво, своїм святим Покровом!

Галочка ще трохи покрутилася і пішла, а Ярина мимоволі задумалася: якщо в Україні такі лиха кояться, то чи не постраждала її родина? «Це все-таки мій рідний дід! Господи, вбережи його від смерті! І Любу, і Настю! Але чому ж Данила досі немає? Невже він загинув? – подумала Ярина і злякалася цієї думки. – Відведи і заступи, Боже, таке горе і від нього, і від тітки з дядьком! Спаси і вбережи Данила! Хоча такий, як він, навряд чи загине – надто вже він обережний і спритний!» Але її душу охопила тривога за Данила, а серце стислося від досі незнаної щемливої туги – згадалося, як він заступився за неї в корчмі, як вони разом їхали у зимівник.

Після того Ярина часто думала про Данила і непокоїлася за нього. Її сім’я вціліла – Ярема, відвідавши її, розповів, що хрещеному від діда передали листа, у якому той повідомляв, що всі вони живі, виявляв чудеса смирення, гірко каючись у своїх помилках, та вимагав від Петра повернути йому онуків.

Минули осінь і зима, але від Данила не було звісток.

Розділ 6 Степова суниця

Навіть суворість коханої жінки сповнена нескінченної чарівності, яку ми не знаходимо в найщасливіші для нас хвилини в інших жінках.

Стендаль

Даремно Ярина хвилювалася – Данило був живий, здоровий і в міру вгодований. Він справді навесні пішов у похід, розраховуючи отримати багату здобич. Але, на жаль, заповзятливий хлопець помилився – битва під Берестечком обернулася трагедією для всієї України. Данило, звичайно, засмутився, проте, поміркувавши, визнав, що не все так погано – він живий. Перезимувавши у своїх батьків, хлопець навесні повертався на Січ, а по дорозі вирішив зазирнути у Тихий Яр.

Заїхавши на дядькове обійстя, Данило зібрався йти в хату, коли раптом двері відчинилися і назустріч йому вискочила Ярина з відром у руці. Хоча був лише кінець березня, погода стояла напрочуд тепла, і дівчина вийшла в самій сорочці та спідниці-обгортці. І Данило здивовано завмер – з того часу, як він її востаннє бачив, Ярина витягнулася вгору, зникли її худорба і вугластість, а тіло набуло спокусливих жіночних форм. Навіть обличчя змінилося – щічки округлилися, налились ніжним рум’янцем, а шкіра була молочно-білою. Ця білість різко контрастувала з червоним кольором її губ, від чого вони здавалися ще яскравішими, а великі зелені очі дивилися пустотливо, навіть із викликом. Дівчина підбігла до нього і так щасливо усміхнулася, що хлопець остаточно розгубився.

– Здрастуй, Данилочку! – привіталася вона, не приховуючи своєї радості, і заторохтіла: – До тітки приїхав? Ти часом не бачив моїх брата і хрещеного? Як вони там? Здорові?

– Так, – відповів Данило, від подиву не розуміючи запитань, та отетеріло дивився на дівчину. Ярина стояла коло нього, чекаючи розповідей, але так нічого і не почувши, пішла по воду. «Треба ж! Як погарнішала!» – подумав Данило, проводжаючи її поглядом. І навіть облизнувся, задивившись, як вона іде, граціозно похитуючи округлими стегнами, а потім увійшов до хати.

Тітонька зосереджено поралася біля печі, але на стук дверей оглянулась, очі її блиснули радістю, і вона кинулася обнімати небожа.

– Нарешті! – радісно вигукнула жінка. – Господи, слава Тобі! Ось врізати б тобі лозиною так, як у дитинстві лупцювали! Ти де був увесь цей час? Ми зі Степаном уже не знали, що й думати! Ось як тобі не соромно так вчиняти?

– Не знаю я, як лупцюють – мене ви ніколи не били, – усміхнувшись, відповів Данило.

– А треба було б! Щоб совість із заднього місця в твою голову перемістилася! – вигукнула Уляна і знову почала обнімати небожа. – Соколику ти мій! Данилочку, ми так хвилювалися! Боялися, що ти загинув! Чому ти так довго не приїжджав?

– Та ну… – зам’явся хлопець, міркуючи, що розповідати своїй жалісливий тітоньці, а що ні.

– Ох, Данилочку, краще не розповідай – знаю я все! Галочка розповіла. Вона овдовіла і сюди жити перебралася. І, слава Богу, ти живий повернувся! А де ти зимував?

Данило коротко розповів про свої пригоди, а Уляна позітхала, пожурилася і вкотре подякувала Богові, що небіж повернувся живим.

Хлопець для годиться спитав про сусідів, а коли повернулася Ярина, то почав нишком за нею спостерігати. За цей час він мало згадував її. Та й кого було згадувати – дівчину-підлітка? А тепер чомусь не міг очей від неї відірвати. «Мабуть, погостюю у тітоньки довше», – вирішив він.

Ярина не помічала його поглядів – вона зосереджено накривала на стіл. А коли сіли обідати, то Данило навмисне сів поруч із нею. І все пускав очима бісики. Проте Ярина лише здивовано поглядала на нього.

Весь залишок дня Данило крутився біля Яринки, раз у раз заводячи з нею розмову, і дивився на неї так млосно, що такий погляд не залишив би байдужою й черницю. Але дівчина чомусь виявилася несприйнятливою до його звабливих поглядів, і бесіда раз у раз уривалася, а ввечері Ярина взагалі пішла в гості до подружки, залишивши невдоволеного Данила в компанії тітоньки, до якої незрозуміло у якій справі прийшла Галя. І повернулася дівчина пізно, та ще й у супроводі одного з братів своєї подружки, через що Данило відчув напад йому самому незрозумілого роздратування.

Півночі Данило не міг заснути – його душу розбурхала ця нова, доросла Яринка. А ще за печінки взяло те, що вона не звертала уваги на його залицяння. Зазвичай у стосунках з жінками Данило не знав невдач. А тут така байдужість до нього, єдиного і неповторного!

Наступного дня Данило відновив свої атаки з новими силами і так перестарався, що Ярина роздратовано зажадала дати їй спокій. Тоді хлопець зайшов із іншого боку: коли до дівчини забігла потеревенити Оленка, почав приділяти їй посилену увагу. Проте і це Ярину не зачепило. А ввечері вона спокійнісінько пішла гуляти з Оленою та її братами. Данило з ними не пішов, бо не вважав для себе можливим товаришувати з сімнадцятирічними хлопцями: він – козак, лицар, а ці двоє – ще зовсім цуценята!

Коли Ярина повернулася додому, то з її веселого настрою Данило зрозумів, що вона чудово провела час. Це його вкрай розлютило, і тому наступного дня він поїхав на Січ. Там у похмурому відчуженні Данило просидів до Страсного тижня, обдумуючи причини своєї невдачі. Згадуючи Ярину, він чомусь ніяк не міг угамувати досі незнане занепокоєння в душі. Її образ переслідував його, позбавив спокою. Але коли остаточно потепліло і з Дніпра потягнуло свіжим вітерцем, коли весело защебетали пташки, а сам Микитин Ріг зазеленів, зацвів і запах усіма солодкими ароматами весни, Данило знову поїхав до Тихого Яру.

У зимівник хлопець явився напередодні Великодня. Ярина зустріла його холодно. Дівчина помітила дивну поведінку Данила ще у минулий його приїзд і мимоволі замислилася про причини. Ярина не вважала себе красунею, яка може бути предметом уваги з боку такого привабливого парубка, як Данило! Тому й вирішила, що хлопець над нею жартує. А це вже зачіпало її гордість!

Великдень минув, як і належить: усі з великим апетитом розговілися пасками і яйцями, хоч і не освяченими, оскільки на багато миль навколо не було жодної церкви. Але Данилові свято було не в радість, тому що Ярина не сиділа вдома, віддаючи перевагу товариству Олени.

У понеділок Світлої седмиці Степан, Уляна і Лаврін пішли в гості до сусідів, прихопивши з собою Данила. Так здавна у них повелося – по черзі влаштовувати застілля на свята. Яринка, розсудивши, що зі старшими буде нудно, залишилася вдома. Трохи прибравши в хаті, дівчина побігла по воду.

День був по-літньому теплим. У зимівнику було тихо, і тільки в поблизькому лісі мелодійно щебетали іволги. Яринка з задоволенням слухала їхній спів, раділа весні… і, мало не підстрибуючи, йшла до криниці. «Ой! А де ж відро?» – здивувалася вона, побачивши, що відро, яким набирали воду, зникло з журавля.

– Яринко!

Дівчина озирнулася – за її спиною стояв Данило з тим самим відром у руці, до краю повним води, з явним наміром облити її. Ярина не встигла відскочити, як він зробив швидкий рух – і дівчина стала мокра з голови до ніг. Вона розгублено стояла, кумедно розкинувши руки, уривчасто дихаючи, кліпаючи мокрими віями й оглядаючи себе: сорочка з тонкого і дорогого полотна, надіта ради свята, митю намокла й щільно обліпила тіло. Та ще мокра тканина стала майже прозорою, нескромно виставляючи напоказ груди дівчини.

– Ух, ти! Недарма облив – усе одно, що роздягнув! – усміхнувся Данило, очі його загорілися, і він безсоромно почав розглядати її груди.

– Безстидник! – заволала Ярина і, закрившись руками, побігла геть. Данило весело розреготався і кинувся навздогін.

– Стій, Яринко! Не сердься! Ну, що поганого в тому, що водою облив? Адже я зовсім не в тебе цілився, так що годі й ображатися. Ось краще візьми, накинь, а то ще застудишся, – промовив хлопець, знімаючи свій ошатний кунтуш і накидаючи дівчині на плечі. Та ще й обійняв її так, щоб вона не змогла втекти! Яринка люто зиркнула на Данила, а той не зводив із неї погляду і лагідно, і в той же час пустотливо всміхався.

– Брешеш! – насупилася дівчина. – А навіщо тоді мене кликав? Ось що ти наробив? Де мені тепер сушитися? Та й сором який!

– Та що ж тут соромного? Соромно ховати такі груди, як у тебе! – хихикнув Данило, розуміючи причину її обурення і скоса позираючи під нещільно загорнуті поли кунтуша на її грудях. Від сорому і гніву дівчина різко відштовхнула його від себе й побігла додому.

– Яринко, постривай! – Данило знову наздогнав її і пішов поряд. – Не сердься на мене, я ж пожартував! Та й звичай такий – дівок на другий день Пасхи обливати, щоб вродливішими були.

– Відчепися від мене!

– Та хіба тебе хлопці ніколи водою не обливали?

– Ні, не обливали! – відповіла Ярина. Її зачепило не те, що Данило її облив, а те, що змусив засоромитися. Але насправді Яринку збентежив його погляд, який одночасно і приносив задоволення, і тішив самолюбство, і бентежив, й обурював. Досі ніхто й ніколи так на неї не дивився.

– О, я перший! – весело відповів Данило, за що Яринка сердито штовхнула його ліктем у бік. – Ну, не гнівайся! Хоча коли ти злишся, тільки гарнішою стаєш – твої очі так і виблискують, немов зірки темної ночі.

– Відчепись!

– На якій козі до тебе під’їхати, щоб помиритися? – не вгамовувався Данило та обняв її за плечі, явно отримуючи задоволення від своєї витівки.

Ярина уважно на нього подивилась і ображено запитала:

– Даниле, навіщо ти мене дражниш?

– Яринко, ну коли ти вже подорослішаєш? – удавано скрушно зітхнув хлопець. – Я ж не дражню, я заграю. Краще ходімо додому. Тобі треба переодягнутися. Боронь Боже, застудишся, а я цього собі ніколи не пробачу!

Від його слів Ярина зніяковіла, а задоволений Данило міцніше обняв її за плечі і повів додому. Коли вони дійшли до хати, то побачили Олену, яка окинула їх неприязним поглядом.

Насправді Оленка здивувалася, побачивши, що Данило обнімає її подружку. Адже цей гульвіса сподобався їй ще минулого разу. Не те, щоб вона у нього закохалася, але Данило вигідно відрізнявся від інших зимовчаків – одразу було видно, що справжній чоловік, козак-лицар, а не тюхтій. Та й на язик був клепаний! І дівчина мимоволі відчула заздрість – їй теж схотілося такої уваги з боку хлопця.

– Ти що, змерзла? – сухо запитала Олена, вказуючи на кунтуш.

– Ні! Він мене водою облив! Тепер доведеться переодягатися! – вигукнула сердита Ярина і побігла в хату.

«Ось у що пристойне перевдягнутися? Це була моя найкраща сорочка!» – засмучено думала дівчина. Полотно на цю сорочку Степан привіз Ярині на гостинець із ярмарку минулої осені разом зі стрічками і дорогим сукном, і всю зиму вона старанно прикрашала її вишивками – у шістнадцять років кожній дівчині хочеться виглядати ошатно навіть у глушині.

Коли Ярина, вдягнена простіше, вийшла з хати, то Данило мило базікав з Оленою. Та ледь побачивши її, одразу забув про свою співрозмовницю. І бідну Оленку знову гризнула досада.

Всі троє вирушили гуляти. Олена йшла поруч із Данилом, мило базікаючи. А Ярина йшла позаду сама й тому помітила, як підозріло ворухнулися кущі попереду, і зупинилася. Помітив це й Данило і миттєво вихопив шаблю – мало хто міг забрести у зимівник! Але з кущів вилетіли Ілля і Кирило і щедро плеснули на нього водою. Взагалі вони збиралися облити дівчат, але Ярина стояла далеко, а моторна Оленка сховалася за спину Данила, який умить став мокрим із голови до ніг. Повисло мовчання: хлопці перелякалися, дівчата завмерли, а Данило онімів від люті.

– Ви що, шмаркачі, робите? – загорлав він, нарешті повернувши дар мови. – Вам що, повилазило?

– Прости, дядьку Даниле, ми не тебе – дівчат хотіли облити, а ти недоречно попереду йшов… – почав виправдовуватися Ілля.

– Та який я тобі в біса дядько? Теж мені небіж знайшовся! Попереду я йшов… А ти мені що, вказувати будеш, де мені йти? – шаленів Данило, бо дівчата заливисто зареготали. – Ану, забирайтеся звідси під три чорти, щенята! Ще раз мені на шляху попадетесь – шкури з обох спущу! – горлав він.

Збентежені хлопці пішли. Вони побоювалися Данила, вважаючи його навченим життям чоловіком, якого слід шанувати. Дівчата, хихочучи, пішли з ними. А Данило, мокрий, осміяний і злий, залишився стояти на стежці. Але тут Яринка повернулася до нього.

– Данилочку, ти як переодягнешся, то сходи води принеси – мені завадив, так тепер виправляй! – янгольським голоском мовила вона і швидко втекла. З обуренням парубок побачив, як Ярина наздогнала Іллю і, поклавши йому руку на плече, щось шепнула на вухо, а той, прислухаючись, поклав їй руку на талію, але потім, засоромившись, прибрав. Данило мало не загарчав від люті, сховав шаблю, яку все ще тримав у руці, і поплентався додому.

Погостювавши ще зо два дні, Данило повернувся на Січ, зарікшись найближчим часом приїжджати до Тихого Яру через байдужість Яринки. Але місця собі не знаходив і все думав про Ярину, поки не дійшло до того, що почав бачити її у снах. Та ще й зустрів Ярему! Поглянувши на точну копію своєї любки, Данило помчав у зимівник.

І на цей раз Данилові пощастило – Ярина поставилася до нього трохи прихильніше. Проте Данила це не влаштовувало – йому хотілося побути з Яриною наодинці, але постійно хтось заважав.

– Ярино, а давай верхи покатаємося! – одного разу запропонував він.

– Ні. З тобою буде нецікаво, бо ти – нудьгар, – підштрикнула Яринка.

– Я – нудьгар? – здивувався Данило і доклав усю свою красномовність, щоб умовити її, але дівчина навідріз відмовилася.

Тоді Данило підступно натякнув, що знає одне місце, де росте багато степової суниці. Яринка одразу зацікавилася – минулої весни дядько привозив їй із Уляною повний кошик суничок, але збирав він їх десь далеко, і вона гадки не мала, що ці ягідки ростуть зовсім поруч.

– Татари навмисно пасуть кобил у тих місцях, де росте багато суниці, і тоді молоко цих кобил пахне суницею, – розповідав Данило. – Маленьким я часто туди бігав поласувати.

– З Галею? – запитала Яринка.

– Ага. Це ж моя приятелька була.

– Та я й дивлюся, що у тебе приятелі самі жінки! – глузливо мовила дівчина.

– А ти що, ревнуєш? – стрепенувся Данило. – Чи шкодуєш, що не моя приятелька?

– Ти старий, щоб бути моїм приятелем! – знайшлася Ярина.

– Ну, раз я старий, то піду їсти сунички сам, – образився Данило.

– Так нечесно! Ти обіцяв мене туди відвести!

– Нічого я тобі не обіцяв! Я сказав, що знаю, де вона росте. Але вести туди не обіцяв.

– Ну, і їж її сам! – намурмосилась Ярина, на що Данило тільки хитро посміхнувся.

А наступного ранку обоє вирушили на заповітний лужок. День видався задушливим, і вони йшли неспішно, розмовляючи і змагаючись у дотепності. І Яринка встигла змучити Данила своїми піддражнюваннями. Але він стоїчно зносив таке насильство, бо після кожного жарту дівчина так лагідно йому всміхалася, що він готовий був терпіти що завгодно. Очі її сяяли, а руді коси золотились і палахкотіли на сонці так, що Яринка мимоволі нагадувала Данилові вогник.

Нарешті вони дійшли до широкої луки, де в густій траві росла суниця. Не встигла Ярина знайти і зірвати кілька ягід, як моторний Данило простягнув їй повну жменю суниць. Дівчина всміхнулася і двома пальчиками взяла соковиту ягідку, делікатно відкусивши від неї.

Данило дивився, як рухаються її соковиті й червоні, як та суниця, уста, як звабливо згинається їх лінія, і очей не міг відвести. Ярина взяла наступну ягідку, м’яку і перестиглу, поклала до рота, ненароком забруднивши верхню губу. А прожувавши, охайно облизала її. Від цього Данила охопило збудження, і він відвів очі, приборкуючи себе. Але Ярина ласувала суницями, не помічаючи, що, власне, спокушає його, що він ледь розум не втрачає від пристрасті. Залишилася остання ягідка, і Данило сам підніс її до губ дівчини. Ярина зустрілась із ним поглядом і почервоніла – у його оксамитових очах, немов вогонь, бушувало жадання. Вона в сум’ятті відвернулася.

– А останню? – запитав Данило.

– Дякую. Я вже наїлася, – мовила Ярина. – Собі її візьми.

– Ні! Треба з’їсти! Інакше вона буде за тобою ганятися! – зі смішком сказав Данило і, повернувши обличчя дівчини до себе, поклав їй до рота останню суничку. При цьому ніби ненавмисно забруднив соком її щоку.

– Яка ж у тебе шкіра біла! – сказав він, дістаючи хустинку і насилу стримуючи себе, щоб не поцілувати дівчину. – Наче сніг! – і витер їй щоку. А потім пестливо ковзнув пальцями по її шиї, додавши: – І ніжна, мов пелюстки квітів!

Зніяковіла Ярина, пробелькотівши: «Дякую», підвелась і мало не побігла геть. Вона була ще занадто юна і не розуміла, що розпалила в ньому небезпечну пристрасть. Але його погляди чомусь не тільки бентежили, але й зігрівали душу. Данило, наздогнавши дівчину, мовчки пішов поруч.

Загриміло, і Ярина, подивившись на грозові хмари, прискорила крок. Але різко дмухнув сильний вітер, принісши в собі прохолоду. Високі трави захвилювалися, зашелестіли, обурюючись, що так безцеремонно порушено їхній спокій. Світлий небокрай почорнів від хмар. І несподівано його осяяв спалах, а потім оглушливо гримнуло, а в жаркому повітрі запахло грозою впереміш із пахощами трав і гіркого пилу. Яринка майже бігла додому, коли посипалися перші важкі краплі. Данило схопив її за руку і потягнув до найближчого гаю. І тільки-но вони вбігли під покрив дерев, як почалася злива.

Гілки жалібно скрипіли під поривами холодного вітру. Ярина зіщулилася від цієї прохолоди. Данило всміхнувся і пригорнув її до себе, щоб захистити від вітру. «Не варто!» – нахмурилась дівчина, намагаючись вивільниться. Але вирватися з його сильних рук виявилося непросто.

– Та пусти мене! – зажадала Ярина.

– Навіщо? – спокійно запитав Данило і дихнув їй у потилицю.

Його гаряче дихання одночасно і обпекло, і зігріло, а в його обіймах було тепло, проте Яринка, чомусь злякавшись, намагалася будь-що вирватися. Тоді Данило круто повернув її обличчям до себе і міцно притис до грудей, ковзнув рукою по її спині, погладив шию, потилицю, підняв її обличчя за підборіддя, змусивши дивитися на нього. І Ярина з хвилюванням прочитала в його погляді пристрасть. Він лагідно всміхнувся і, нахилившись до її губ, поцілував. Яринка завмерла в його обіймах – вона ніколи не цілувалася, а від дотику його губ зашуміло в голові, шалено закалатало серце, а ноги чомусь стали підкошуватися. А Данило все пристрасніше цілував її, і коли відчув, що вона відповідає на його поцілунки, його руки почали все наполегливіше блукати скрізь по її тілу. Від цього Ярина миттю схаменулася, якось вирвалася з його обіймів, відскочила і забігла за дерево. Утекти їй особливо було нікуди – навколо суцільною стіною лив дощ.

– Ти здурів чи що? – ледь перевівши подих, промовила вона.

– Тобі ж було холодно, ось і хотів тебе зігріти, – пустотливо відповів Данило, знову підступаючи до неї.

Ярина почала задкувати навколо стовбура, а він наступав на неї. Розвернувшись, вона побігла до іншого дерева, але хитрий Данило метнувся навперейми, і вона потрапила йому прямо в руки.

– Попалася, рибко! – усміхнувся він, схопивши її, і міцно, але в той же час ніжно притиснув до себе.

– Відпусти! Ти що собі дозволяєш? – розсердилася Ярина.

– Ти мені подобаєшся, Яринко! Сильно подобаєшся! Тягне до тебе, наче метелика до вогню. Якщо не бачу тебе день, два, тиждень, то сам не свій, – палко говорив Данило, дивлячись на неї закоханими очима.

Ярина зніяковіла і перестала вириватися – від цих слів серце затріпотіло. Але, як на гріх, згадалися інші слова: «Ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна». І душу Яринки сколихнула давня образа.

– Не смій більше торкатися мене! А то ще в моїх кістках застрягнеш! – сердито крикнула вона, рішуче відштовхуючи його, і побігла геть із гаю у суцільну сіру пелену зливи.

Ярина миттєво вимокла до нитки. Серце шалено калатало, а губи горіли від Данилових поцілунків. Вона побігла додому навпростець, по високій траві, плутаючись у мокрому подолі, підставляючи під дощ обличчя і не помічаючи, як боляче висока трава і дощові краплі б’ють по щоках і плечах. Задихаючись від швидкого бігу, дівчина влетіла в хату.

– Святі угодники! – вигукнула Уляна. – Що сталося, дитино? На тобі ж лиця немає!

– Зі мною все добре! Промокла я просто! – тремтячи всім тілом, мовила дівчина.

– Давай швидше переодягайся в сухе, бо, не дай Боже, захворієш. Дай я тобі допоможу! – жінка підійшла до Ярини і зазирнула їй в очі, а потім строго запитала: – Доню, що сталося? Часом не Данило тебе образив?

– Та хіба став би він мене ображати?! Холодно мені, ось і тремчу, – ховаючи очі, брехала Ярина, і хоча Уляна одразу її розкусила, але промовчала.

– А де ж Данило? – запитала жінка, дістаючи зі скрині сухий одяг.

– Не знаю.

Уляна усміхнулася і сіла за свою прядку.

Невдовзі дощ скінчився, і з’явився Данило. Він незворушно увійшов у хату і всівся на лавці біля віконця, нишком зиркаючи на Ярину. Дівчина підвела голову, і, зустрівшись із ним поглядом, спалахнула й відвернулась. Уляна мовчала, поглядаючи на цих двох, а потім понесла мокрий Яринин одяг сушитися на вулицю. Ледь вона вийшла, як Данило схопився, метнувся до Яринки і вхопив її за руки. «Наступного разу нікуди від мене не подінешся. Не втечеш, мій вогнику!» – палко зашепотів він, намагаючись поцілувати її.

– Відчепись! Я все тітці розповім, якщо не відстанеш! – відвертаючись, пригрозила Яринка.

– Розповідай! – коротко засміявся Данило. – Що вона мені зробить? Нічого! Та й хіба погано те, що я кохаю тебе?

Ярина аж застигла від його слів, але тут пролунали кроки, і Данило швидко відскочив від неї.

Коли Уляна увійшла, то обоє з незворушним виглядом сиділи по різних кутках кімнати. Запанувало мовчання: Уляна зайнялася пряжею, Данило нишком спостерігав за Яриною, а вона взялася за вишивання.

– Піду я до сусідки. Вона мене ще вранці запрошувала, – несподівано сказала Уляна.

– Я з тобою! – схопившись, вигукнула Ярина, бо второпала, що тітка навмисне залишає її з Данилом наодинці.

– Чого б це? – здивувалася Уляна. – Краще сиди вдома, а то ти змерзла, а на вулиці прохолодно.

– Ні, я вже зігрілася. Візьми мене з собою! – благально сказала дівчина, скоса поглядаючи на Данила.

– Добре, ходімо!

Ярина з Уляною вийшли з хати, дійшли до стежки, що вела на той бік балки. Тут жінка зупинилася і відверто запитала: «Ярино, що у вас з Данилом сталося?»

Ярина зашарілася, але не відповідала. Уляна помовчала, а потім знову заговорила:

– Дитинко, розкажи мені все чесно, – зажадала Уляна. – Я не стану тебе лаяти або засуджувати, бо хто не був молодим, той не був дурним! Данило що, зазіхнув на твою честь?

– Та Бог з тобою, тітонько! – ужахнулася Ярина. – Та ніколи він не зробив нічого такого, від чого було б соромно мені чи йому!

– Тоді чому ти його боїшся?

– Просто він… він… – м’ялася Ярина. Але вона й сама не могла зрозуміти, чим саме її бентежить Данило.

– Теж припав тобі до душі, як і ти йому, – закінчила за неї Уляна. І тут же їй стало шкода Ярину, яка низько опустила голову, зробившись яскраво-червоною від збентеження. Жінка обняла дівчину за плечі й почала гладити по голові, питаючи: – І що в цьому страшного, що ти його цураєшся? Хіба мій небіж поганий?

– Та ні, тітонько! Данило він… він хороший! Просто я… Я не вірю йому! – затинаючись, промовила Яринка.

– Чому? – здивувалася Уляна. – Може, він і легковажний, але це тому, що не одружений, а от як одружиться, то з нього добрий чоловік буде!

– Ах, ні! Не тому! Просто… Я ж коли з дому втекла, то в дорозі Данило поводився зі мною, як із маленькою – все дражнив і насміхався. До сліз образливо було! А тепер різко змінився і проходу мені не дає. І як його тепер зрозуміти?

– Ох, Данило! Споганив криницю, а тепер хоче водиці, та не вдається напитись. Яриночко, доню, що було, то загуло! Ти ж тоді ще недолітком була, а нині гарнішої за тебе дівки в усьому Дикому Полі не знайти! Цей бовдур тільки заради тебе сюди їздить, бо закохався по самі вуха! Тільки ось тобі самій вирішувати – потрібен тобі Данило чи ні. Якщо не любиш його, то скажи йому про це чесно. Тільки не бійся з ним говорити про це! Ну, а якщо він тобі милий, то… – Улянка пустотливо і двозначно усміхнулася.

– А якщо він просто морочить мені голову? – запитала Ярина. – Адже він старший за мене!

– Ну, то й що, що старший?! Він старший за тебе лише на десять років, і що ж йому тепер, не можна тебе кохати? Ти, дитино, краще не ходи зі мною до сусідки, а прогуляйся, бо саму себе не можеш зрозуміти, – м’яко промовила Уляна, поцілувала дівчину в лоба і швидко пішла стежкою.

«Ох, ну чому мені так складно повірити в його кохання? А чи кохаю я його? Мене до нього тягне, але… Ох! Я справді сама себе не можу зрозуміти!» – зітхнула Ярина.

Розділ 7 Не тільки у жінок язик довгий

Чужі гріхи порахувати ти старанно рвешся?

З своїх почни, і до чужих навряд чи доберешся!

Фрідріх Рюккет

Теплим квітневим ранком 1652 року в березанській корчмі було порожньо, оскільки всі завсідники були зайняті своїми справами. Тому корчмар Іцко знічев’я уважно спостерігав за двома постояльцями, які в задумі сиділи за столом.

Один із них, сивий чоловік похилого віку, мав благородний вигляд: його одяг був хоч і не новий, проте добротний; гордовитий погляд карих очей видавав людину шляхетного походження, а суворий вираз обличчя – бувалого вояку. Його супутник був вродливий, кароокий і на вигляд мав не більше двадцяти років. Одразу було ясно – це батько і син: надто вже впадала в очі їхня схожість.

«Ніби як пани, та не пани! Були б панами – горілки б зажадали, – міркував Іцко. – А так сидять із такими благочестивими пиками, немов опрісноки їм солодші за десятирічний мед».

Тут літній постоялець так різко скинув на Іцка пронизливий погляд, що той аж здригнувся. І поманив корчмаря до себе таким владним жестом, що той одразу ж підійшов, догідливо вклонившись.

– Ти часом не знаєш Лукаша Бережного? – запитав чоловік.

Іцко з жахом зиркнув на свого клієнта і перехрестився.

– Чого це ти хрестишся? – насупився той. – Що з Лукашем таке? Він що, загинув або…

– Та якби ж загинув, пане! – гаряче перебив його Іцко. – Помер він, вірніше стратили його.

– Як так? – збліднувши, спитав чоловік, а його син стривожено поглянув на нього.

– Та річ у тому, що… – Іцко зам’явся, але потім рішуче підсів до своїх клієнтів і заговорив: – У нашого сотника Станіслава Черевковського було двоє онуків від єдиного сина. А ще була молода дружина, Маланка. Така гарна, що й очей не відвести! Але в кого жінка молода, тому велика біда. Хвойдою вона виявилася – зв’язалася з цим Лукашем Бережним, про якого ти питав. Він у нашого сотника джурою служив. Не знаю, скільки вони під самим носом у Черевковського блудили. У такій справі свічку їм ніхто не тримав! Але одного разу зникли сотникові онуки. Маланка набрехала чоловікові, що начебто втекли діти до свого хрещеного на Січ. Проте Черевковський уторопав, що вона бреше, прослідкував за нею і спіймав її на перелюбстві з Лукашем. Ось тоді і з’ясувалося, що коханці давно планували цих дітей убити, щоб усе майно старого у спадок отримати. І саме тому діти змушені були втекти. І ось дізнавшись про це, – захлинаючись від задоволення, розповідав Іцко, – наш сотник наказав Лукаша на очах у Маланки на палю посадити. А вона, не витримавши такого горя, повісилася. А так цим двом і треба, бо думали, що Бога за бороду взяли! Ти чого це, пане? – здивовано запитав корчмар, бо обидва чоловіки стали біліші за крейду, а на їхніх обличчях ясно читалася мука.

– Нічого! – хрипко відповів той. – А коли це сталося?

– Минулого року, навесні, все сталося. Але треба ще сказати тобі, пане, що Господь справедливий! Добре наш сотник поплатився за свою жорстокість – онуки від нього відмовилися! Я про це достовірно знаю, бо власноруч від імені онуків листа писав! Черевковський їхнього батька з дому вигнав, бо на їхню матір оком накинув. Він у нас іще той баболюб! Коли син і невістка померли на чужині, то Станіслав схаменувся і забрав онуків до себе. Він же волів волочитися, поки Маланку не здибав, а не про сиріток подбати! А нині онуки й знати його не хочуть через його жорстокість! Він благає їх повернутися, але марно. А так йому й треба! В інших людей діти, онуки поруч, а йому ні до кого й сивої голови прихилити! Фух! – Іцко аж захекався від своєї розповіді.

Гість трохи помовчав, опановуючи себе, а потім почав розпитувати про подробиці цієї драми. Іцко з задоволенням розповідав, не помічаючи, що в обличчі чоловіка застигли гнів і скорбота. Натомість базікало виклав усе, що знав: і те, що сотник заборонив Лукаша ховати, мовляв, хай на палі гниє, поки кістки не посиплються, але хтось його все ж поховав; і те, що онуки сотника близнюки, і де вони, за чутками, прихисток знайшли, і як їх звуть; і що воно за людина така, їхній хрещений Петро Дубченко. Іцко не замислювався, чому його так докладно розпитують, – головне, що можна комусь кістки перемити!

– Скільки ми тобі винні за постій? – нарешті запитав чоловік.

Розрахувавшись, дивні гості попрощались і швидко пішли.

«І чого це вони так ретельно все випитували? – нарешті замислився Іцко. – Яке їм до цього діло? Може, не треба мені було першим зустрічним таке розповідати? Хоча… Про це все містечко знає!»

І чому люди так люблять обговорювати і засуджувати гріхи інших, зовсім забуваючи про власні?! Патякало і не підозрював, що своїм довгим язиком зав’язує страшний вузол кровної помсти, тому що ці двоє незнайомців були батьком і молодшим братом небіжчика Лукаша.

Георгій Бережний, батько Лукаша, походив із православної шляхти, але завдяки впливу єзуїтів прийняв католицтво, отримавши нове ім’я Юзеф. І в його особі католицька церква придбала одного з найбільш завзятих і фанатичних поборників – віднині Юзеф вважав грецький обряд кричущою мерзотою перед Богом, при цьому забувши, що Христос навчав любові і милосердя до ближнього свого, а не певного обряду. І своїх синів, Лукаша і Марека, він виховав у суворій повазі до католицтва.

Однак зміна віри не додала Юзефу доходів, тому він змушений був служити багатому шляхтичу-католику. Його сини теж служили з ним. І все було б добре, але Лукаша це не влаштовувало – чому він мусить догоджати рівному собі лише тому, що в того більше грошей? Адже він такий самий шляхтич, як і його господар. І Лукаш почав залицятися до хазяйської дочки, розраховуючи одружитися з нею і таким чином збільшити свої статки. Та тільки дівчина розгадала його корисливі наміри і запропонувала забратися з батьківського маєтку добром, погрожуючи поскаржитися батькові. Щоб уникнути такої ганьби, Лукаш утік. Ось так він і опинився у Черевковського, де і закохався у Маланку.

Після втечі сина Юзеф ледь не збожеволів від горя, розшукував його, але марно. Та якось від свого старого приятеля дізнався, що Лукаш служить у Березані джурою в одного козака. Бережний оскаженів – це було незмивною плямою на честі його роду. Його син, шляхтич, служить якомусь хлопові і схизматикові! Боже! Спочатку Юзеф був готовий власноруч порішити Лукаша. Але якими б сильними не були його релігійний фанатизм та шляхетська пиха, вони не могли затьмарити любові до синів, які були єдиним його багатством та втіхою, і дорожив він ними більше, ніж своєю шляхетською честю.

Тому Бережний, прихопивши Марека, поквапився у Березань, сподіваючись повернути Лукаша. Але доля приготувала йому ще один жорстокий удар – його син не тільки опустився до служіння схизматикові, а ще й скоїв смертний гріх, перелюбствуючи з чужою жінкою, через що прийняв ганебну смерть, наче нікчемний хлоп!

Стоячи на подвір’ї, Юзеф ніяк не міг осягнути, що дожив до такої ганьби. Марек стояв поруч і мовчав. Йому до божевілля було шкода брата, але він не смів висловити жаль за ним, знаючи суворість батька.

– Поїхали, сину, на берег річки, – наказав Юзеф.

Марек навіть не спитав навіщо, лише покірно пішов по коней та прослідував за батьком на берег Недри.

Весна давно вступила в свої права – березові гаї навколо містечка вдяглися в ніжну зелень, зазеленіли луки, проблискуючи золотими зірочками гусячої цибульки і кульбаб, а Недра, повноводіша від танення снігів, здавалася кришталевою. На березі Юзеф спішився і задумливо озирався на всі боки. «А може, і не тут! – думав нещасний батько. – Може, він обрав інше місце. Як же зрозуміти? У кого б запитати! Ні, не буду нікого питати! Так тільки болючіше!» Забувши про сина, Бережний побрів уздовж берега, дивлячись на блакить Недри, що несла свої води вдалечінь, відбиваючи білосніжні купчасті хмари, – це місце було таким прекрасним та безтурботним, і здавалося неймовірним, що в когось піднялася рука осквернити його кривавою розправою. Марек боязко рушив слідом за батьком, з тривогою спостерігаючи за ним.

«Господи, як же це так виходить? Черевковський стратив мого сина без суду ганебною карою, немов нікчемного хлопа! Та як він посмів!? Невже Лукаш не говорив йому, що він шляхтич? Швидше за все, говорив, але цей мерзотник знехтував усяку справедливість і законність! Навіть могили в мого сина немає! Як же так можна було вчинити з людиною, що навіть її мертве тіло було кинуто на поталу?!» – думав Юзеф, і в його серці народжувалася така сильна ненависть до Станіслава, що він із нестерпним болем у голосі вигукнув: «Господи, покарай цього нечестивого єретика! Покарай його за безславну і ганебну смерть мого сина, – і тут його осінило: – Я сам можу стати знаряддям Твоєї кари!»

Думки його гарячково закипіли. Він заметушився, не звертаючи уваги на стривоженого сина. «Він дорого заплатить мені за смерть Лукаша! Він і його виродки! Вони всі винні! Це через своїх онуків Черевковський так жорстоко покарав мого сина! Якщо хочеш погубити дерево, то відітни його гілки – я знищу його онуків, я доведу їх до гіршої ганьби, ніж він довів мого сина! А потім я розрахуюся з ним самим!» – думав Бережний.

– Сину мій, я клянуся тобі на тому самому місці, де ти зустрів свою смерть, що не знайду спокою доти, доки не помщуся твоєму вбивцеві! – вигукнув Юзеф.

– Батьку! – з тривогою вигукнув Марек, помітивши, що погляд того світиться безумством.

– Поїхали, Мареку, – спокійно наказав Юзеф. – На нас чекає довгий шлях – ми їдемо на Січ.

Хлопець зітхнув і мовчки підкорився. Він розумів, що батько, давши таку клятву, чинить не по-людськи, іде проти віри, що вчить любові й милосердя, йде проти самого Бога, але не посмів заперечувати йому.

Весь шлях до Січі Юзеф ретельно обмірковував свою помсту. І поступово в його запаленому мозку складався план. «Спочатку треба знайти хлопця, а потім вистежити дівку. Почну з неї. Якби ця дівка не допомогла тоді втекти своєму братові, то мій Лукаш був би живий! Вона буде першою – треба зробити так, щоб вона безслідно зникла. І тоді нехай її брат та дід страждають від горя, як страждав я! Наступним буде хлопець, якого треба довести до не менш ганебної смерті, як і в мого бідного Лукаша! – планував Юзеф. – А потім я все особисто розповім Черевковському і помилуюся, як він завиє з горя!»

Які все ж таки огидні люди, що ставлять свою гординю, ненависть і жагу помсти вище, ніж справедливість і милосердя! Юзеф ні на мить не замислився, що близнюки ні в чому не винні перед ним і його сином. Навпаки – це Лукаш завинив і перед ними, і перед їхнім дідом. А єдиною виною Станіслава була цинічна й жорстока розправа над своїм кривдником. Але для Бережного існував лише один факт: його хлопчик був мертвий, і ця смерть вимагає помсти. І байдуже, що він збирається мститися невинним!

Прибувши на Січ, Юзеф насамперед відправився до кошового отамана, перед яким, назвавшись іншим ім’ям, цинічно удав із себе щирого православного, розповів жалібну історію про минуле життя та отримав дозвіл вступити разом із сином до Війська Запорозького Низового.

Після цього Юзеф відправився до січових шинків, де дізнався, що Дубченко перебуває у Левушківському курені. На жаль, промовисте прізвисько Петра було ідеальним способом вийти на слід близнюків. І Бережний, не гаючись, відправився до куреня. Але з’явився Юзеф у сумну годину – усіма улюблений і шанований курінний отаман Єгорка Литвин був тяжко хворий.

Єгор зліг ще на початку березня, і ніщо йому не допомагало – ні вміння січового лікаря, ні палкі молитви його товаришів. Уже почався травень, а недуга його не відпускала. Та все ж він прийняв двох новачків – за січовим звичаєм кожен козак був вільний у виборі куреня і відмовити йому ніхто не міг.

Оселившись у курені, Юзеф насамперед придивлявся до козаків, остерігаючись відкрито розпитувати про Дубченка та Ярему. Петра він вирахував одразу, бо той невсипно доглядав хворого Єгора. А ось Яреми у курені не було – хлопець, користуючись повною свободою, то проводив час на риболовлі, то їздив на Чортомлик, де будували нову Січ.[18] Ці обставини викликали у Юзефа досаду – а раптом хлопець усе літо не з’явиться? Адже відкладати свою помсту в довгий ящик він не збирався.

На жаль, невдовзі Бережному пощастило: бідолашний Єгор помер, на похорон зійшлося чимало козаків, у тому числі і Ярема. Спостерігаючи за Петром, який гірко плакав над тілом померлого друга, Юзеф помітив поруч із ним рудого хлопця. Обережно розпитавши людей, він з’ясував, що це і є похресник Дубченка. «Чому він живий, а мого Лукаша давно хробаки зжерли?» – з ненавистю думав Юзеф, уважно вбираючи у пам’ять риси обличчя Яреми.

Нарешті побачивши Ярему, Юзеф почав за ним слідкувати. Навіть наказав Мареку потоваришувати з хлопцем, щоб у такий спосіб винюхати, де живе його сестра. Ось так Юзеф і дізнався, що Ярина мешкає в зимівнику у козака Воробенка. А з’ясувавши, де розташований цей зимівник, поквапився туди, прихопивши сина.

Діставшись до Тихого Яру, Юзеф почав потайки спостерігати за його мешканцями. А коли побачив Ярину, то зрадів, що не помилився. Проте схопити її не було жодної можливості – за нею, наче охоронець, завжди слідував якийсь молодий козак.

Тоді Бережний обрав глуху і зручну балку неподалік від Тихого Яру, де збудував курінець, у якому оселився в надії дочекатися слушної нагоди викрасти Ярину. Але як потім вчинити з нею, Юзеф не уявляв. Убити її він вважав ганьбою для себе – ще ніколи його шабля не відбирала життя у слабкої жінки. Тим паче, що мерзотнику схотілося приректи дівчину на ганебне і жалюгідне життя.

Марек покірно допомагав батькові, але невимовно страждав, почуваючись негідником. За цей час юнак багато чого переосмислив із тих цінностей, на яких виріс. Точніше, побачив інше життя, вільне від умовностей, станових забобонів та батьківської тиранії. І Марек остаточно утвердився в думці, що батько збирається вчинити безбожно, але не знаходив у собі сил зупинити його. А побачивши свою майбутню жертву здалеку, відчув невимовну жалість до безневинної дівчини, яка до того ж була така вродлива, така весела й усміхнена, немов світилася щастям. Тому Марек одного разу не витримав.

– Навіщо ти все це робиш, батьку? Невже ти гадаєш, що таким чином відновиш справедливість? – запитав він.

– Мовчи, Мареку! Ти надто молодий та м’якосердий і ще багато чого не розумієш.

– Але згубивши ні в чому не винних людей, ти не піднімеш Лукаша з могили! Краще прояви милосердя. Ти ж сам учив мене милосердя!

– Так, учив. Але як можна бути милосердним із таким негідником, як Черевковський?! Милосердним треба бути з тими, хто цього милосердя гідний!

– І ти, батьку, вважаєш, що маєш право вирішувати, хто гідний милосердя, а хто – ні? Тільки Бог має право це вирішувати! – гнівно вигукнув Марек і замовк, з острахом дивлячись на батька.

Юзеф оторопіло витріщився на сина. Ніколи Марек не суперечив йому. Завжди був покірливим. Але нині Бережний усвідомив, що син зовсім не поділяє ненависті, яка розриває його душу.

– Ти, Мареку, забуваєшся! – промовив Юзеф, упоравшись зі своїм здивуванням. – Ти забуваєш, що я тобі батько і моя воля – закон. Краще роби те, що я тобі велю!

Марек зітхнув і покірно вибачився.

Одного разу Юзеф ловив рибу, коли помітив на протилежному березі Дніпра татар. Він миттєво сховався у густих кущах, пильно спостерігаючи за ними. Татари поїли коней, дістаючи воду з річки відрами на мотузках. Юзеф дивився на них, і тут його осяяло: «Я продам дівку татарам!»

Розділ 8 Ніч у литім місяці

Від віри до любові швидка дорога.

Навіяти довіру – о, це так багато!

Коли повіриш ти, що він тебе кохає,

Полюбиш і сама: такий любові закон.

П’єр Корнель

Як привабити дівчину в глухому зимівнику посеред степів, де можливості досить обмежені? Це питання складне і нерозв’язне для тих, хто не має схильності до романтики, а також позбавлений фантазії. А найголовніше – кмітливості. Данило був вельми практичним молодиком, абсолютно не схильним до всіляких сентиментів, зате якраз був наділений кмітливістю, а ще заповзятливістю й фантазією.

З моменту свого освідчення Данило, звичайно, докучав Ярині залицяннями, але в міру. Проте й сама дівчина охочіше проводила час у його товаристві. Ось так одного разу Данило й побачив, що вона вишиває на рушничку лілії.

– А чому лілії? – запитав він.

– Покладено так, – трохи ніяковіючи, відповіла Ярина, замовчуючи, що дівчата вишивали лілії на своїх весільних рушниках. – Та й це Оленин рушник – у неї не виходить їх вишити, – додала вона, покрививши душею – це був її власний рушничок.

– А тобі подобаються ці квіти? – запитав Данило.

– Мені подобається латаття, – відповіла Ярина. – Тільки тут воно не росте.

Данила наче блискавкою вдарило – це була зручна лазівка.

– Чому ж не росте? Ех, Яринко, уже два роки живеш тут, а до пуття нічого не бачила! Хочеш, поїдемо туди, де багато твоєї одолень-трави? – невимушено запропонував він.

Ярина усміхнулася – люди називали латаття одолень-травою і вірили, що воно захистить від нечистої сили та ворогів. А ще вона зрозуміла, що саме ховається за цією пропозицією, тому промовчала.

– Ти тільки уяви – пливеш по воді, а навколо стільки латаття, що здається, по ньому можна пройти, як по землі! Та й Дніпро нижче за течією набагато красивіший, ніж тут! – спокушав Данило. – А хіба дядько чи дід не катали тебе на човні?

Ярина усміхнулася і заперечливо похитала головою.

– Отже гріх втрачати таку можливість! Поїхали, Яринко! Тобі сподобається!

– Добре, Даниле, якщо тітка з дядьком дозволять, то я поїду, – відповіла Яринка, потай сподіваючись, що вони заборонять.

Але на її здивування Уляна вельми охоче дозволила. А от Степан насторожився. Він помітив, що вітрогон небіж став надто вчащати у зимівник. Ні, він був Данилові радий, проте розумів, що ці гостини аж ніяк не з любові до сім’ї. Отже, Данило, не маючи серйозних намірів, вирішив упадати за Яриною, щоб розважитися. А такого Степан допустити не міг, бо це ганьбило і Ярину, і його самого як опікуна! Однак Воробенко поступився вмовлянням дружини, бо звик довіряти її думці. Проте суворо наказав Данилові берегти Яринку і привезти додому ввечері.

І сонячного дня Ярина та Данило вирушили на прогулянку. Дніпро нижче за течією вражав дикою красою химерних сіро-бурих круч, мальовничих берегів зі смужками золотих піщаних мілин. Особливо вабив Дубовий острів, порослий дубами, увитими диким виноградом і хмелем. А поруч розкинувся Ґавин острів,[19] названий так через безліч ґав, які гніздились у його пишних лісах. Яринка в захваті вертілася на всі боки, вбираючи у свою душу цю дику красу.

– А хочеш, пропливемо через Гадючий поріг!? – запропонував Данило.

– Але ж дядько не дозволяв! Він говорив, що це небезпечно!

– Та я там ще хлоп’ям плавав! І ми дядькові нічого не скажемо! – і Данило направив човен до порога.

Потрапивши в течію Дніпра, особливо швидку в порожистій частині, човен стрімко поплив уперед. Данило вправно керував ним, маневруючи між каменів, що стирчали з води, і скель, які вервечкою перетинали русло.

– Ти немов звивистою стежкою йдеш! – похвалила Яринка.

– Мене Лаврін навчив, – скромно відповів Данило. – Він часто возив мене ще малим рибалити на острови і за поріг.

Човен мчав усе стрімкіше, і Ярина занепокоїлася: дніпровські води вирували і шипіли, немов олія на пательні, а попереду скелястими громадами насувалися два острови – саме на них із шаленою швидкістю течія несла суденце.

– Даниле, куди це ми так швидко пливемо? – із тривогою запитала вона.

– У Вовче горло, – була незворушна відповідь. – Це найнебезпечніше місце Гадючого порога. Зате найцікавіше!

– Даниле, я не хочу туди! – вигукнула Ярина. – Повертай назад!

– Ні, не вийде. Я тут не впораюсь із течією, тому мусимо плисти вперед.

– Тобі ж дядько заборонив сюди плисти! – вигукнула дівчина, тремтячи від страху, бо човен невідворотно несло на скелі правого острова, і здавалося, що ніяка сила на світі не зможе врятувати це вутле суденце від загибелі. – Ми ж з тобою зараз розіб’ємося!

– Для мене це буде щастям, мій вогнику! Якщо ти мене не кохаєш, то дозволь хоча б померти з тобою! – пожартував Данило.

– Ти божевільний! Господи Боже, я не хочу тут умирати! – заволала Яринка і, підхопивши поділ, уже зібралася стрибнути у воду, але Данило, пирснувши зо сміху, утримав її за косу.

– Не бійся! Краще дивись уперед! – сказав він, обіймаючи її за стан.

– Ні! – заверещала Ярина, бо острови вже нависали над крихітним човником, а невблаганна течія несла його на смертоносні скелі. Від жаху вона притулилася до Данила, сховала обличчя на його грудях.

– Та дивись же! – ледь стримуючи сміх, вигукнув Данило, повернувши її обличчям уперед і притискаючись до її спини.

Сталася неймовірна річ – човен обігнув смертоносні скелі, ледь не зачепившись правим бортом, і понісся посередині вузької, звивистої протоки між двома островами. Від пережитого жаху Ярина, застигши, дивилася вперед, не в змозі повірити, що вони врятувалися, а Данило впевнено і міцно обнімав її. Дівчина не знала, що для того, аби минути Вовче горло, треба плисти строго посередині течії – тільки тоді є шанс не розбитися об скелі двох островів, Шкварчіва і Крячка,[20] але для цього треба мати досвід.

– А ти в мене розумниця! – промовив Данило, ніжно притискаючись до її щоки своєю. – Я, коли вперше плив через Вовче горло, то розплакався – мені тоді близько семи років було і я не знав, що течія тут повертає. А ти й сльозинки не зронила!

– Даниле, ти негідник! – гнівно закричала Ярина. – Ти навмисне мене сюди повіз, щоб налякати і посміятися з мене! А щоб тобі… – тут вона осіклася, щоб не вилаятися, і замість цього стусонула Данила в бік, але боляче забила лікоть об одну з металевих бляшок на його широкому шкіряному поясі.

– Обережніше, Яринко! Якщо приб’єш мене, то тоді точно не випливеш із Вовчого горла, – хихикнув Данило, анітрохи не постраждавши від стусана і беручись за весло. Він спритно і вміло підгрібав, не даючи човну відхилитися в боки і тримаючись середини протоки.

Ярина, усе ще важко дихаючи від спалаху люті, присіла на дно човна, потираючи забитий лікоть і сердито зиркаючи на хлопця.

– Зараз погода тиха і вітру немає, а ось коли вітер, то краще сюди не потикатися, бо підеш до Бога вівці пасти. Коли тітонька дізналася, що дідусь навчив мене пропливати Вовче горло, то рогач об його спину обломила, а потім змусила його побожитися, що він більше ніколи мене сюди не повезе, – розповідав Данило. – Дідусь охоче побожився і слова свого дотримав: я сюди завжди сам човен вів, а він поряд сидів!

Ярина мимоволі усміхнулася з хитрості старого, але знову насупилася.

– Даниле, а навіщо ти мене сюди повіз?

– Тому що та протока, де ростуть лілії, знаходиться за цим порогом.

– І що, немає іншого, безпечнішого шляху?

– Є, але він не такий цікавий. А хіба ти шкодуєш, що пропливла Вовче горло? Не всякий чоловік зважиться, а ти, дівчина, впоралася!

Данило обігнув Шкварчів острів і спрямував човен до правого берега, де була потрібна протока. Берег тут був низький, дерева нависали над самою водою, і складалося враження, що вони ростуть прямо з води, змагаючись із очеретами, які стояли щільними зеленими стінами. А глянцеве зелене листя і сліпучо-білі квіти латаття з золотими серединками росли так щільно, що справді здавалося – ними можна пройти, не боячись провалитися у воду. Яринка захоплено торкалася цього листя, ковзала пальчиками по квітах – раніше їй ніколи не доводилося бачити їх так багато. Данило, помітивши найкрасивішу квітку, закотив рукави й одним різким рухом вирвав її з коренем. Потім відірвав квітку від стебла і простягнув її Яринці.

– Вони тобі подобаються, тож тримай! – мовив він, кладучи корінь на дно човна.

Ярина взяла квітку, вдихнула її тонкий аромат, погладила пальчиками золоту серединку з безліччю тичинок і ніжні, загострені пелюстки.

– Дякую! А куди ми пливемо? Може, уже треба повертатися?

– Ти ж іще не бачила, як лілії сховаються під воду, так що ще поплаваємо, – ухильно відповів Данило.

На небі запалав захід. Ярина захоплено спостерігала, як білосніжні квіти повільно згортають свої сяючі пелюстки, немов засинають. Небо на заході було рожево-золотим, на сході – темно-синім, а останні промені сонця залили воду, очерети й дерева м’яким золотим світлом. Мить – і всі квіти зникли під водою, а на поверхні залишився тільки килим зеленого листя. Мелодійно хлюпала вода, потривожена веслом, десь затьохкали солов’ї, яких не могло заглушити гучне квакання жаб, але сам степ ніби застиг, готуючись заснути до світанку.

– Тут є крихітний острівець – таких ти точно ніколи не бачила. Пливімо туди! – вкрадливо запропонував Данило.

– А ми встигнемо? Адже нам треба повернутися, поки не стемніло.

– Встигнемо! – збрехав Данило і всміхнувся дівчині так ніжно, що вона погодилася.

Протока повернула, і показався невеликий острівець. Данило підплив до нього і, втягнувши човника на мілину, підхопив Ярину на руки та поніс на берег, а коли поставив її на ноги, то обняв за плечі, не відпускаючи від себе. Яринка второпала, що попалася, і втекти від закоханого Данила тепер нікуди. Вона насторожено подивилася на нього – він вдоволено усміхався, а погляд його був лагідним і палким.

– Знаєш, а цей острівець немов зачарований – тут ніколи не буває комарів. Тому ми з дідом завжди на цьому острівці ночували. Я зараз зберу хмизу для багаття – горіхів насмажимо, – незворушно сказав Данило.

– А коли ми повернемося додому?

– Вранці.

– Даниле! Так нечесно! Ти ж обіцяв дядькові, що ввечері привезеш мене додому, – обурилася Яринка.

– А що тобі робити вдома?

– А тут що мені робити?

– Знайдемо, чим зайнятися, – засміявся Данило і пішов по хмиз.

Яринка зітхнула і, розстеливши ряднинку під розлогою вербою, зручно присіла. Взагалі-то їй дуже хотілося побути з Данилом довше, проте вона побоювалася осуду Воробенків. Парубок швидко розпалив багаття і присів пруч. Обоє мовчали, заслухавшись співом солов’їв – здавалося, ці пташки навмисне злетілися до цього загубленого в степах куточка, щоб співати тільки для них двох. Коли багаття прогоріло, Данило засипав у вугілля чилики.[21]

– А хіба їх можна пекти у золі? – з сумнівом запитала Ярина. Зазвичай Уляна перемелювала чилики сирими і додавала у борошно або відварювала та подавала як окрему страву.

– Можна. І від цього вони не менш смачні, ніж варені, – відповів Данило, відрізаючи невеличкий шматок від кореня латаття, а потім зняв із себе ладанку і, сховавши в неї шматочок корінця, надів Ярині на шию.

– Мені цю ладанку дала мама. Говорила, що цей ладан освячений на мощах лаврських святих. Так от нехай цей ладан і корінь одолень-трави бережуть тебе, мій вогнику, від бід, – сказав Данило.

– Але я не можу взяти твою ладанку! Ні! – зніяковівши, запротестувала Яринка. – Адже її тобі мама дала! Вона сподівається, що так тебе Бог краще вбереже. А ти віддаєш свій оберіг мені!

– Мене Бог і Пречиста Діва і так збережуть, бо я борюся за віру православну, – відповів Данило. – Ти ж сирота, і нікому тобі ладанку подарувати. Отже, нехай моя ладанка буде у тебе. Яриночко, і не відмовляйся від неї заради Христа! – попросив він, знаючи, що гріх відмовляти, коли Христом Богом просять.

Ярина трохи замислилася, а потім зняла з шиї шнурок із невеликим золотим образком Богородиці, який їй подарувала хрещена.

– Пречиста Діва – заступниця і покровителька всіх козаків, отож нехай Її образок буде завжди з тобою і захищає тебе краще, ніж шабля, – сказала Ярина і повісила образок Данилові на шию.

Данило дякувати не став, а обняв її і почав цілувати. Ярина спочатку опиралася, але потім затихла в його руках, підкоряючись його пристрасті. А Данило все жагучіше і жагучіше цілував її, щоправда, пам’ятаючи минулий випадок, більшого собі не дозволяв.

– Пусти мене, Данилочку! – нарешті, отямившись і відвертаючись, попросила дівчина.

– Тобі ж подобається, – шепнув він, пристрасно ковзаючи губами по її щоці і шиї.

– Недобре це! Соромно! Відпусти мене, будь ласка! – попросила Яринка, намагаючись угамувати тремтіння в тілі і з жахом усвідомлюючи: якщо він ще раз її поцілує, то вона буде згодна на все.

Данило тільки усміхнувся, підняв її і притиснув до себе, не бажаючи випускати зі своїх рук. Обоє ще деякий час сиділи, обнявшись, а потім Данило почав діставати чилики з багаття. Уже зовсім стемніло, і в чистому небі спалахували зірки та сходив повний, незвичайно яскравий місяць, заливаючи протоку, острівець та дерева своїм сріблястим світлом. І, як і раніше, у нічній тиші невтомно щебетали солов’ї. Данило наколов чиликів, розклав їх на широкому листі лопуха і простягнув Яринці.

– Даниле, може, краще попливемо назад? – запитала дівчина, узявши запечене ядро горіха.

– Темно вже назад плисти. Та й хіба тобі погано тут?

– Ні. Просто що подумають дядько з тіткою? Вони ж хвилюються! Та й як ночувати тут, під відкритим небом?

– Нічого вони не подумають, – з невинним виглядом відповів Данило. – Давай залишимося до світанку!

Ярина зам’ялася: а раптом Данило зажадає від неї більшого, ніж поцілунки? Адже він цілує її так, що вона буде не в силах сказати йому «ні».

– Яринко, мій вогнику, залишся зі мною до світанку! – попросив Данило.

– Чому ти називаєш мене «вогник»? – запитала вона.

Данило присів поруч із нею і подивився їй в обличчя – у світлі тліючого багаття і місяця його очі здавалися непроглядно чорними і бездонними.

– Тому що ти – той вогник, на який я лечу, немов метелик, забуваючи про все на світі! Ти і маниш, і обпікаєш мене, а я все одно лечу на твоє полум’я, не замислюючись, що можу згоріти в тобі! – відповів Данило, не зводячи з неї очей. – Тільки ти, Яринко, ніяк не можеш повірити, що я кохаю тебе так сильно, як нікого і ніколи не кохав!

Ярина зніяковіло опустила очі – його слова зовсім заплутали її, і в той же час від цих слів у грудях немов вогонь запалав, спалюючи всі колишні сумніви. А підступний Данило, здогадуючись про її сум’яття, ніжно пригорнув дівчину до себе, погладив по голові, ковзнув пальцями по потилиці і пестливо провів ними по її шиї, а потім знайшов її губи і почав так гаряче цілувати, що Яринка обняла його, щільніше притискаючись до нього і не менш палко цілуючи у відповідь.

Націлувавшись, обоє довго сиділи в мовчанні біля згасаючого багаття, тісно пригорнувшись одне до одного. Обом не треба було слів, обох зачарувала ця ніч у литім місяці. Але ось Данило подивився на зірки і зрозумів, що вже наближається до півночі – час спати.

– Яринко! – покликав він, але вона мовчала. Данило подивився на неї, але дівчина, стомлена і прогулянкою, і враженнями, міцно спала, пригрівшись на його плечі. Тоді він м’яко опустив її на землю і, взявши овчинку, вклався поряд, поклавши її голову собі на плече. Сонна Яринка заворушилась і обняла його однією рукою, зручніше вкладаючись. Данило вдоволено всміхнувся і, не втримавшись, почав нишпорити руками по її тілі. Від цих дотиків дівчина ледь не прокинулася. Почекавши, поки Ярина міцніше засне, Данило обережно торкнувся губами її скроні, вдихнув аромат її волосся – воно тонко пахло степовими травами. «Вогнику ти мій!» – з ніжністю подумав Данило, міцніше пригортаючи її, і швидко заснув.

Ярина прокинулася від того, що десь голосно ухнув пугач. «А де Данило?» – подумала вона, і тут їй дійшло, що він спить поруч і притискається до неї, поклавши руку на її стегно. «От нахаба!» – вискнула Ярина і різко підскочила, вивільнившись із його обіймів. Данило миттєво прокинувся – як справжній воїн, він спав чутливо, і швидко озирнувся на всі боки.

– Ярино, чого верещиш? – незадоволеним, сонним голосом промовив він, побачивши, що їм ніщо не загрожує. – Ще ціла година до світанку, ще можна спати й спати! – і, обхопивши її за плечі, притягнув до себе, збираючись іще трохи подрімати, обійнявшись із нею.

– Вставай, сонько! – вискнула Яринка, вирвавшись із його обіймів. – Що я твоїй тітці скажу? Як виправдаюся, що прогуляла всю ніч! Це ти винен! Ну ж бо, вставай!

Данило знехотя підвівся, солодко потягнувся та пішов умиватися. Яринка швидко зібрала повсті й стрибнула у човен.

Настав полудень, коли вони дісталися до зимівника, бо плисти довелося проти течії.

– Тільки давай підемо обхідним шляхом, щоб випадково сусіди не побачили! – попросила Ярина, нервуючи.

Данило, придушивши смішок, узяв її за руку і повів додому в обхід. Біля подвір’я Ярина вивільнила свою руку і густо почервоніла, бо біля хати їх чекав насуплений Степан. Він глянув на них, хмикнув і спокійно сказав: «Іди в хату, Ярино».

Дівчина з серйозним виглядом пройшла повз нього і зникла всередині. Степан трохи помовчав, а потім заговорив:

– Даниле, Ярина живе у нас, і ми з твоєю тіткою відповідаємо за неї перед її хрещеним. Ти повинен розуміти, що своєю поведінкою ти ганьбиш і безчестиш не тільки Ярину, а й нас.

– Хіба я зробив щось таке, за що ти або її рідня можеш мені дорікнути, дядьку? – спокійно запитав Данило. – Або хіба я поводжуся так, що…

– Де ти водив її всю ніч?! – не стримавшись, гнівно вигукнув Степан. – Я що тобі наказував? Совість у тебе є? Або ти вирішив у кропиві шлюб взяти?[22] Ти ж дорослий чоловік, а вона ще зовсім дівчинка, а ти потягнув її невідомо куди і навіщо! Чим ти думав, Даниле, коли вчинив таке?

– Заснула вона! Шкода було будити її, ось і довелося ночувати на острівці, що посеред протоки. А ти, дядьку, ображаєш мене своїми підозрами, тобі так не здається? – тепер уже насупився Данило.

– Не здається, небоже! Раніше ти роками у нас не показувався, а тепер тобі немов медом тут намазано! Адже ти через Ярину сюди швендяєш! Краще не крути їй голову! Не пара тобі ця дівчинка – надто юна вона для тебе. Так що зменш свій запал, Даниле, – сварився Степан.

– Та я його ще й не виявляв, дядьку! – гостро відповів хлопець, ледь стримуючи злість. І, щоб остаточно не посваритися з розгніваним дядьком, пішов на задній двір, осідлав коня й поїхав із зимівника.

Степан, стоячи посеред двору, люто дивився вслід племінникові, коли до нього підійшла Уляна.

– Це ти винна! Це ти вмовила мене відпустити її з ним! Ось що тепер робити, коли такої ганьби набралися?! – накинувся він на дружину. – Ти, Уляно, поговори з Яриною. Ти – жінка, і тобі буде простіше з’ясувати, що там у них сталося! Не мені ж, чоловікові, її про це розпитувати, – сердито промовив він і замовк отетеріло, бо жінка заливисто зареготала. – Та що тут смішного?!

– Степаночку, ти бачиш не далі свого носа. Та Данило ж кохає Яринку! А ти влаштував скандал, наче старий ревнивий батько. Не хвилюйся – нічого у них там не сталося такого, що збезчестило б нас! – відповіла Уляна, знову пирснувши зо сміху.

– Якщо кохає, то нехай сватається, як усі порядні люди, а не ночами десь водить! – пробурчав Степан, починаючи усвідомлювати, що пошився в дурні. – Ось я тебе до весілля навіть поцілувати соромився!

Воробенки не сказали Ярині ані слова докору, а поводилися так, ніби нічого не сталося. Але дівчині було страшенно соромно. Згадуючи цю пригоду, вона в усьому звинувачувала Данила. «Він мав би розуміти, що ганьбить мене перед своєю ріднею! І взагалі: навіщо я йому дозволила так поводитися зі мною?! Ох, але як же солодко було з ним цілуватися!» – думала дівчина і вирішила, що наступного разу буде тримати себе з Данилом суворіше. І тут же осмикнула себе: «А коли буде наступний раз? Господи! Та про що я думаю?!» Ярині було складно розібратися в собі: з одного боку, її досі терзала образа за колишню байдужість Данила, а з другого, його красиве освідчення в коханні позбавляло сну і спокою. Дівчина остаточно заплуталася, не розуміючи, що боїться повірити в щире кохання Данила.

Майже чотири дні сердитий Данило просидів у діда Лавріна, не помічаючи, що старий незбагненним чином про все здогадався, але тактовно мовчав. Найбільше в світі парубкові хотілося знову повернутися до Тихого Яру, та він злився на дядька. Але туга за Яринкою стала нестерпною, і Данило помчав до неї.

Коли Данило приїхав у зимівник, то Степан зустрів його тепло, жодним натяком не згадуючи про сварку.

– А де Ярина? – без жодної ніяковості запитав Данило.

Степан і Уляна перезирнулися.

– На річку купатися пішла, – невимушено відповіла тітка.

Данило нахмурився, безуспішно намагаючись здогадатися, про що подумала рідня, але Уляна зосереджено шила, а Степан із пісним видом набивав люльку тютюном. Але тільки-но він вийшов, як подружжя зареготало.

– Ну, Улянко, все – тепер ти точно онуків дочекаєшся! – мовив Степан.

Данило побіг до річки. Ще здалеку він помітив дві дівочі постаті в білих сорочках і засмутився, що кохана не сама. «Оце ще чорт її приніс, Олену цю!» – спересердя подумав він.

На звук його кроків першою озирнулася Оленка, очі її радісно засяяли, і вона штовхнула Яринку ліктем у бік, кивнувши на хлопця. Дівчина озирнулася, і в її очах Данило прочитав здивування і тривогу.

– Здрастуй, Данилочку! – привіталася Олена, обдаровуючи його усмішкою, від чого на її щоках заграли ямочки. – Чого це ти приїхав?

– Рибу з дядьком половити. Тут найкраща риба ловиться! – збрехав Данило.

На цьому розмова урвалася. Дівчата задивилися на берег Дубового острова, який від літньої спеки здавався оповитим легким серпанком, а Данило не зводив очей з Ярини. Дівчина повернулася до нього і тут же опустила очі під його палким поглядом. Щоки її порожевіли, а вії затріпотіли. Олена уважно спостерігала за ними. Від неї не приховалися ані хвилювання Ярини, ані палкі погляди Данила.

– Ходімо, Оленочко, пройдемося! – запропонувала Ярина, сподіваючись позбутися товариства Данила.

– З Данилом прогуляйся! Мені додому треба! – несподівано заявила дівчина.

– Але ж, Олено! – вигукнула Яринка й, образившись, квапливо пішла уздовж берега.

– Дивись, щоб тобі гарбуз не покотився! – задерикувато підморгнула Оленка хлопцеві і побігла геть.

Данило поквапився услід за Яринкою. Наздогнав і пішов поряд. Дівчина нервово зиркала на нього і мовчала. Ще трохи пройшовши вперед, вона зупинилася, задумливо дивлячись на гладінь Дніпра.

– Навіщо ти повернувся? – запитала Ярина.

– Бо скучив за тобою. А ти за мною сумувала? – вкрадливо запитав Данило.

– Ні, – відрізала дівчина і повернулася до нього спиною.

Данило усміхнувся, обійняв її ззаду і торкнувся губами її скроні.

– Сумувала, Яринко! Ще й як сумувала! По очах бачу, що думала про мене, – шепотів він.

– Відпусти мене! – попросила вона, не знаходячи в собі волі вивільнитися.

– Поцілуй мене, тоді відпущу, – обпалюючи гарячим диханням, шепнув Данило їй на вушко, а потім торкнувся губами її щоки. Його вуса легко лоскотали шкіру, і Яринка затремтіла від цього дотику, а він повернув її обличчям до себе і, не даючи схаменутися, підняв за підборіддя, закинув їй голову і, торкнувшись долонею її щоки, погладив великим пальцем її губи. Вона не пручалася, і Данило жагуче ковзнув губами по її підборіддю, горлу, припав гарячим поцілунком до западинки на шиї.

– Ну ж бо, поцілуй мене, мій вогнику! – шепотів він, відчуваючи, як вона тремтить від його пестощів і як солодко дихає.

Яринка здалася: рвучко обняла його за шию і потягнулася до його губ. Данило, відчуваючи, як палко вона цілує його у відповідь, нестямився від щастя. Але несподівано відірвався від її губ й уважно подивився їй в очі.

– Ти кохаєш мене, Ярино? – прямо запитав він. Але вона мовчала. – Ярино, мені мало твоєї прихильності. Мені потрібне твоє кохання! Я хочу володіти не тільки тобою, але й твоєю душею! Ти розумієш це?

– Я гадаю, що ти просто… – почала Ярина, але затнулася і зітхнула: – Ти ж козак, а козак як голуб: знявся та й полетів. Я ж не зможу утримати тебе, Даниле. Ти захопився мною, а як зіб’єш оскому…

– Ти хоч розумієш, що верзеш?! – вигукнув Данило, і його очі заблищали від гніву. Він випустив Яринку і нервово заходив туди-сюди. – Хто напоумив тебе, що ти для мене забавка? Чого завгодно очікував від тебе, але тільки не таких слів!

– Я сама це бачу! – запально вигукнула дівчина.

– Значить, тобі по… – тут Данило осікся і замовк, щоб не сказати гидоти. – Загалом так: думай що хочеш, але я кохаю тебе, і ти все одно моєю будеш!

– Та хто ти такий, щоб так розпоряджатися мною або примушувати?! – остаточно розізлилася Ярина. – Не ходи більше за мною! Інакше я… я…

– Що? – запитав він, насмішкувато дивлячись на неї.

Замість відповіді Ярина вирвалась і кинулася тікати. Данило осміхнувся, швидко наздогнав її і, міцно схопивши за зап’ястя, повернув до себе обличчям.

– Навіть не намагайся від мене втекти, – жорстко промовив він. – Господи, та якби я знав, що в тій корчмі зустріну своє щастя, то негайно б тебе до церкви повів!

– Та невже?! Але ти волів за краще насміхатися з мене! Гадаєш, забула? – випалила Яринка.

– А, так ось де собака зарита! Отже, ти, мій вогнику, гоноровенька, як вельможна панночка! І ніяк не можеш мені пробачити! Так я змушу тебе! Я швидко її обламаю, цю твою гординю. Ти у мене шовковою будеш! – говорив Данило, заломлюючи їй руки, бо вона несамовито пручалася. І тут він отетеріло втупився на Яринку: йому здалося, що з яскравих, зелених очей на нього немов двоє бісенят поглянули – так сильно вона розлютилася.

– Не смій так зі мною говорити! Не смій! Я… я… – задихнулася від гніву Ярина, – я не дозволю тобі так з собою поводитися! Я…

– Звичайно, мій вогнику, звичайно, не дозволиш! Та й я більше не буду так! І ти мені пробачиш, бо кохаєш, – миролюбно мовив Данило, обережно обнімаючи її, бо збагнув, що довів свою любку до крайньої межі терпіння. – Яриночко, не сердься на мене!

Яринка, знесилившись від гніву, усе ще важко дихала, але більше не виривалася.

– Яка ж ти гаряча, вогненна! – шепнув Данило, цілуючи її у скроню. – Але як же солодко згоряти в тобі, кохана!

«Господи! Та я ж теж кохаю його!» – подумала Яринка і рвучко обняла свого милого, сховавши обличчя на його плечі. «Ось одразу б так! А то: “Зіб’єш оскому, зіб’єш оскому”», – щасливо думав Данило.

Розділ 9 Давня образа

О мивай отриману образу не в крові, а в Леті, річці забуття.

Піфагор

Молодий, розкішно вдягнений татарин під’їхав до лівого, пологого берега Дніпра і легко зіскочив з коня. Він був гарний – тонка лінія носа, правильні, дрібні риси обличчя, розкосі карі очі, над якими наче крила розходилися витончено надломлені брови, світла шкіра. Тільки ось тонкі губи під вузькою смужкою вусів видавали хитрість та підступність і дещо псували приємне враження від його вроди. Особливо це було помітно, коли він усміхався – усмішка була хижою, а погляд допитливим, жорстким, немов у степового орла. Звали татарина Аяз, і був він мурзою[23] з роду Мансурів.[24] Він почав швидко роздягатися, коли його наздогнав почет.

– Господарю мій, невже ти зважився переправитися на той берег? – запитав старий татарин.

– Так, Бійтеміре! Я хочу полювати на правому березі, – відповів Аяз, прив’язуючи вузлик зі своїм одягом до сідла.

– Але це небезпечно! Нас мало, і не всі зможуть перепливти Озí[25] – тут глибоко, і течія сильна! – палко запротестував Бійтемір, який раніше був вихователем, а тепер найбільш довіреною особою Аяза і любив його, як сина. – І я не допущу, щоб ти опинився сам на козацькому березі!

Але Аяз не звик змінювати своїх рішень, тому, ледь усміхнушись, увійшов у воду. Двоє молодих татар, не менш відчайдушних, ніж їхній мурза, роздяглись і попливли слідом за ним.

– Чекай мене в улусі,[26] Бійтеміре, – наказав Аяз, помітивши, що його наставник теж почав роздягатися. – Я наказую тобі!

Старий із досадою зупинився. Він знав, що Аяз суворо карає за непослух, але не боявся кари – просто не хотів підривати авторитет мурзи в очах його почту. З тривогою Бійтемір спостерігав, як троє плавців долають Дніпро, тримаючись за своїх коней. Першим суші досяг Аяз, помахав своєму наставнику рукою, одягнувся, скочив на коня і зник. «Аллаху, бережи його!» – попросив Бійтемір і поїхав в улус.

У цей самий час, коли відважний мурза підкорював дніпровську течію, Данило з Яринкою сиділи в усамітненому куточку Тихого Яру, де ніхто не ходив, отже не міг їм завадити.

– Яринко, а де б ти хотіла жити? – несподівано запитав Данило.

– Ти про що? – здивувалася дівчина.

– Про те, що завтра я поїду до твого хрещеного свататися – я хочу одружитися з тобою і якнайшвидше, але перш нам треба вирішити, де ми оселимося, – відповів Данило і почав ніжно гладити пальцями її по щоці. – Обирай, мій вогнику, будь-яке місце – я піду за тобою, куди покличеш!

Ярина отетеріло дивилася на нього.

– Стривай! А ти мене спитав, чи згодна я піти за тебе? – запитала вона.

– Та ти так солоденько цілуєшся зі мною, що й питати не треба – одразу ясно, що згодна!

– А якщо я все ж таки не згодна?

– Тоді я вкраду тебе і повезу до найближчої церкви, де повінчаюсь із тобою, – невимушено відповів Данило.

– Ти ж колись хвалився, що немає в світі такої дівчини, яку б ти взяв за дружину, – всміхнулася Ярина.

– Так це коли було? Ти ж тоді ще зовсім дитям була! – викрутився Данило, а потім безсоромно задер Яринці поділ і почав гладити коліно.

– Ти що робиш?! – обурилася дівчина і спробувала піднятися.

– Не рухайся! – втримав її Данило і почав палко цілувати, при цьому його долоня нахабно перебралася з її коліна на стегно.

– Ах ти нахаба! Безсоромник! – сердилась Ярина, намагаючись вирватися, але Данило так ніжно гладив її стегно, що вона затихла в його руках.

– Так де ти хочеш жити, мій медку? – шепнув він, досхочу націлувавшись.

– А ти? – запитала дівчина.

– Давай оселимося в Тихому Яру, – запропонував Данило. – Я хочу не хату, а великий і міцний дім з липового дерева. На дві половини! Але поставити його до весілля ми не встигнемо, тож доведеться зробити бурдюг, як у діда, а навесні почнемо будувати великий дім. Що скажеш, мій вогнику?

– З тобою я згодна жити хоч у лисячій норі! Аби тільки ти був зі мною! Аби тільки бачити твої очі, мій любий! Відтепер наші життя пов’язані в одне! – палко шепотіла дівчина, цілуючи коханого.

– Отже, завтра я поїду до Петра, а в жовтні одружимося, – вирішив Данило.

Наступного ранку Яринка провела Данила за околиці зимівника і сумна повернулася додому, розуміючи, що ці декілька днів їй буде нудно без коханого. За такий короткий час Данило наповнив її тихе й упорядковане життя яскравими барвами, любов’ю і щастям.

Данило, усе ще в полоні солодких мрій про свою Яринку, їхав балкою, що густо заросла байрачним лісом, мрійливо оглядаючи сиво-блакитну далечину. Але не забував про обережність й уважно придивлявся до місцевості. Тому й помітив трьох вершників раніше, ніж вони його. Данило обачливо звернув у зарості і, придивившись, упізнав татар. «Зазвичай так далеко вони не забрідають. Невже в набіг ідуть?!» – стривожено подумав. Він знав, що великі загони татар часто поділялися на дрібніші, які майже непомітно рухалися степом, не сильно мнучи траву – так татар складніше було вистежити. А потім усі загони збиралися в заздалегідь обумовленому місці й ішли в набіг.

Татари все ближче і ближче підходили до його засідки. Тоді Данило завів свого коня ще далі в гай і, обережно крадучись, повернувся до густих кущів глоду, де й засів, стежачи за ворогами.

А ті під’їхали до гаю та безтурботно розташувалися у його тіні, збираючись перепочити, і навіть не підозрювали, що хтось за ними стежить. Данило уважно прислухався до їхньої розмови, бо знав татарську мову від свого товариша, родом татарина, який став козаком.

– Погано, що ми заїхали так далеко – треба повертатися, – говорив один із татар.

– Погано? Погано, що ти проґавив того чудового вовка, – невдоволено промовив другий.

– Аязе-мурзо, Дамір має рацію – нам краще повернутися. Нас тільки троє, і вбережи нас Аллах від зустрічі з козаками, – обережно сказав третій татарин.

Данило аж затрясся – він усією душею ненавидів Аяза-мурзу. Справа ця була давня й кепська – у 1647 році вирішили козаки пограбувати улус. Пограбувати, звичайно, вийшло. І досить успішно – козаки тоді багато худоби і бранців узяли, а всіх, хто посмів чинити опір, безжально вирізали.

А був це улус Аяза-мурзи. Його батько, мансурський бей, щойно доручив синові управляти цим ногайським улусом.[27] І дев’ятнадцятирічний юнак надзвичайно цим пишався!

Того дня Аяз був на полюванні, що й урятувало його від смерті чи полону. А повернувшись і побачивши, що його вотчину безсовісно пограбували, Аяз осатанів – виходить, він не виправдав батькових сподівань!? Тому не збирався такий набіг прощати – зібрав усіх уцілілих татар і пустився в погоню за кривдниками. Наздогнати він їх наздогнав, щоправда, відбити худобу і бранців не зміг, зате захопив у полон кількох козаків, у числі яких був Данило разом зі своїм другом Павлом.

Збитків улусу було завдано великих. Гніву Аяза не було меж, і зігнав він його на полонених козаках – кого на палю посадив, кого кіньми розірвав, кого живцем спалив. Данила і ще декількох козаків встигли викупити товариші. Але Павло зустрів болісну смерть… Тому Данило присягся відшукати жорстокого мурзу і помститися. Але потім почалася війна з ляхами і татари з ворогів стали союзниками, проте Данило терпляче чекав, розсудивши, що в житті як на довгій ниві – все буває.

І нині доля знову звела Данила й Аяза в безлюдному степу. Троє татар відпочивали, не сподіваючись біди, а Данило сидів у кущах, холодно прораховуючи свої подальші дії. Він розумів, що важко здолати одразу трьох. Але жага помсти палила кров, тому він дістав свої пістолі, які, вирушаючи в дорогу, завжди тримав зарядженими. Прицілився. Один за одним пролунали постріли. На диво, Данилові пощастило: одного татарина він застрелив, а Даміра важко поранив. Аяз миттєво схопився за шаблю, а Данило ступив назустріч своєму ворогові.

Аяз очікував, що зараз його оточать козаки, але з гаю вийшов тільки один козак із оголеною шаблею і зажадав, аби той здався. Від такого нахабства мурза аж зубами заскреготів і, прокричавши, що він дорого продасть своє життя, кинувся на козака.

Вороги зійшлися в поєдинку, шаблі їх схрещувалися, дзвеніли, обидва хижо стежили один за одним, вичікуючи найменшої помилки супротивника. Данило хотів узяти мурзу живцем, а Аязові хотілося відрубати голову цьому нахабному козакові. А ще обидва з подивом зрозуміли, що не поступаються один одному в спритності та силі.

Але тут у цей поєдинок втрутилося саме Провидіння. Поранений Дамір, прагнучи допомогти своєму мурзі, зібрав останні сили й метнув кинджал. Але бідолаха не розрахував – кинджал просвистів повз Данила і подряпав Аязові плече. Мурза аж зашипів від злості й усього лише на мить відвернув увагу. Але цього було досить: Данило вдарив його по голові руків’ям шаблі, до крові розбивши брову, вибив в Аяза шаблю, викрутив йому руку і виставив його, як щит. Але Дамір безсило впав на спину, стікаючи кров’ю. Данило повалив Аяза долілиць і міцно зв’язав, і тоді тільки перевів дух та витер піт із обличчя.

З незворушним виглядом Данило підійшов до вмираючого Даміра і без жалю перерізав йому горло. Тоді оглянув мертвих – узяти в них, крім зброї, шапок та поясів, було нічого, тому що одяг в обох був зіпсований кров’ю. Зібравши це все добро, Данило незворушно склав його в мішок, підібрав свої пістолі та половив татарських коней. Такі вбивство та грабіж були звичайними – якби Данило опинився на місці цих татар, його б так само добили й обібрали за правом переможців.

Коли Данило повернувся, Аяз, котрий лежав обличчям донизу, підняв голову – кров із розбитої брови залила йому око, яке ще й почало запливати від набряку.

– Чого ти хочеш, козаче? – запитав Аяз. – Я можу щедро заплатити тобі за свою свободу?

– Як у тебе, мурзо, все просто – дав грошей і отримав свободу! – посміхнувся Данило. – Ти мене не пам’ятаєш? А я тебе на все життя запам’ятав і обов’язково поставлю три свічки Пречистій Діві за те, що Вона допомогла мені тебе зловити!

– Мабуть, я десь перейшов тобі дорогу? – запитав Аяз. Він ніяк не міг пригадати де, а головне чим міг насолити цьому козакові.

– Так. І кров’ю її полив! Згадай: п’ять років тому на твій улус напали козаки, і дев’ятьох із них ти взяв у полон. Ти ж пам’ятаєш, як ти з ними розправився? Так ось я був серед них.

– А! – вигукнув Аяз. – Отже, ти той невірний пес, який зміг уникнути розплати за свій розбій?

– Як бачиш, невірний пес усі ці роки гострив зуби, щоб перегризти тобі горло – тепер ти мені дорого заплатиш за смерть моїх товаришів! – пообіцяв Данило і заткнув Аязові рота кляпом та надів йому мішок на голову, щоб той не бачив, куди його везуть.

Річ у тому, що Данило вирішив не вбивати мурзу одразу, а спочатку познущатися – змусити його кожного дня чекати смерті. І для цього вирішив сховати у дядька в зимівнику. Він відтягнув трупи татар подалі в гай, поклав Аяза на одного з коней, сів на свого і, ведучи за поводи інших коней, поїхав до лісу, що оточував Тихий Яр, де просидів до заходу сонця.

Коли стемніло, Данило потайки відправився додому, нишком гукнув дядька й усе йому розповів. Але Степан поставився до цього скептично:

– Ти, Даниле, таке задумав, що й на вуха не натягнеш! Краще не знущайся, а одразу вбий цього татарина. А ще краще – візьми з нього викуп! Грошенята тобі не завадять.

– Дядьку, ти ж усе знаєш! – насупився Данило. – Якби не Божа допомога і мої товариші, то я б перед тобою зараз не стояв! І тепер я сповна відплачу йому і за Павла, і за інших!

– Гаразд! Замкнемо його в погребі, – погодився Степан, розуміючи, що Данило має право скарати ворога, як вважає за потрібне, та допоміг відвести бранця до льоху.

Данило приніс ланцюг із залізним нашийником, прикріпив один його кінець до шворня, міцно вбитого в стіну, а нашийник надів на Аяза і тільки після цього зняв із його голови мішок, витяг кляп і розв’язав руки. Степан похмуро глянув на мурзу – у того запливло око, а друге він мружив від світла скіпочки, – і скрушно похитав головою.

– Поки поживеш тут, мурзо, – промовив Данило, зловтішно оглядаючи свого ворога. – І будеш жити доти, аж доки я не вирішу тебе вбити! А може, і не стану вбивати, а лише скалічу, а потім відпущу. Так що бажаю приємного очікування!

– Не глумись! – похмуро обірвав його Степан і пішов геть. Данило посміхнувся і пішов слідом.

Аяз почав повільно ворушити занімілими руками, підняв їх і обмацав око, переконавшись, що воно не вибите. Потім обмацав нашийник, ланцюг, сподіваючись або знайти слабку ланку, або витягнути його зі стіни, але марно. «Це ж треба бути таким роззявою?!» – зі злістю на самого себе подумав Аяз. Він не хвилювався, що тепер його вб’ють або жорстоко катуватимуть, лише шкодував, що так по-дурному попався – це було для гордого мурзи найгіршою карою. У досаді Аяз розтягнувся на холодній підлозі й заснув.

Наступного дня Ярина спустилася до льоху набрати олії, аж раптом у найдальшому кутку щось дзенькнуло. Дівчина освітила скіпкою куток – слабке світло вихопило з мороку прикутого до стіни чоловіка, який мружив одне око, бо друге було залите засохлою кров’ю.

– О Боже! – вигукнула дівчина.

– Вибач, ханим, що налякав тебе, – пролунав приємний голос, але з виразним акцентом.

Ярина здивовано розглядала незнайомця, а потім підійшла ближче, присівши навпочіпки.

– Хто ти? – запитала вона.

– Моє ім’я Аяз. Я – мурза з роду Мансурів.

– Ти татарин! – ужахнулась Яринка і відскочила від нього.

– Я не заподію тобі шкоди, ханим, – усміхнувшись, пообіцяв Аяз.

– Але чому ти тут?

– На жаль, мене привели сюди проти моєї волі, – невимушено відповів мурза, – але нині я анітрохи не шкодую про це, бо в цю мерзенну яму до мене спустилася ти, місяцеподібна пері, наповнивши її сяйвом! А як твоє ім’я?

– Ярина, – збентежена його словами, відповіла дівчина.

– Ярина, – задумливо повторив Аяз. – Воно означає «яскрава»? Чи не так? І, клянусь Аллахом, твоє ім’я таке ж прекрасне, як і ти сама, ханим. Ти подібна до легкого весняного вітерцю, наповненого ароматами весняних квітів.

Яринка остаточно зніяковіла. Зазвичай усі відгукувалися про татар презирливо і з ненавистю, пам’ятаючи, скільки набігів вони вчинили на українські землі, і тому вона покладалася на загальну думку. Але цей татарин не вписувався в її уявлення.

– А звідки ти знаєш нашу мову? – запитала Ярина.

– Мене няньчила русинка[28] і навчила вашої мови, а потім я за найменшої нагоди удосконалював свої знання.

– А чому ти опинився тут?

– Гадаю, що тобі це буде зовсім нецікаво, ханим, – дещо холодно промовив Аяз.

Ярина не стала допитуватися і, набравши олії, попрямувала до виходу, але в дверях зупинилася й, озирнувшись, запитала:

– А хто така пері?

– Пері, по-вашому, це… ммм… складно пояснити тобі, – зам’явся мурза, згадуючи і підбираючи українські слова. – Це дуже гарна дівчина, добра чаклунка.

Ярина усміхнулась, вийшла з льоху й одразу ж побігла до Уляни.

– Тітонько, а що це за татарин у нас у льоху сидить? – запитала дівчина.

– Та мені й самій цікаво! Його Данило сьогодні вночі привіз і попросив заховати. А ось чому і навіщо, мені Степан не сказав, – промовила тітонька і додала: – А татарин цей ввічливий, такий лагідний, що лише дивуєшся, як таке диво виросло у татар!

– Він говорив, що мурза. А хто це? – запитала Ярина.

– Це щось на зразок нашого вельможного пана, – відповіла Уляна. – Тільки шкода, що Данило його так відлупцював! Он навіть око у нього кров’ю залите. Треба б промити, та тільки Степан сказав зайвий раз до нього не підходити, а тільки погодувати. А ти не розповідай про нього нікому – краще, якщо сусіди не знатимуть.

Яринка ствердно кивнула, а потім насупилася – мимоволі їй стало шкода Аяза. Тому пізно ввечері вона спустилася до льоху, прихопивши з собою чисте полотно і теплу воду. Бранець спав на купі соломи, принесеної жалісливим Степаном, але спав чуйно і миттєво прокинувся від легких кроків дівчини.

– Ханим, це ти? – запитав сонний мурза, мружачись від світла скіпочки.

– Тсс! – пошепки відповіла Ярина, опустившись біля нього на коліна. – Дай я змию кров із твого обличчя.

Аяз задоволено всміхнувся й охоче підставив лице. Ярина акуратно прикладала мокру тканину до його ока і брови, щоб розмочити засохлу кров.

– І хто це тебе так? – запитала дівчина, сподіваючись, що мурза розговориться.

– Неважливо! – відповів Аяз. – Краще розкажи мені, чому ти така добра до мене, ханим?

– Мені стало тебе шкода… – почала Ярина, але Аяз одразу відсторонився від неї.

– Не треба мене жаліти! – різко промовив він.

– Чому?

– Хіба я викликаю жаль?

– Так! У тебе й око запливло, і брова розбита. Краще не крутися!

Мурза невдоволено посунувся ближче і дозволив себе відмити. У слабкому світлі скіпки він уважно придивлявся до Ярини і не міг не оцінити її краси. Узагалі Аяз був відчайдушний воїн, але завжди мав слабкість до жіночої статі й тому частенько здавався їй у полон. Ось і зараз поява гарненької дівчини надихнула його, незважаючи на загрозу смерті. І його почала терзати цікавість – хто ж ця дівчина?

– А ким ти доводишся Данилові? – запитав він.

– Ніким, – відповіла Ярина, вирішивши не втаємничувати татарина в подробиці свого особистого життя. – Я сирота, а його родичі дали мені притулок. А ти звідки знаєш Данила?

– Неважливо, – відповів Аяз. – Нехай Аллах віддасть тобі благом за твою доброту, ханим!

Промивши рану, Ярина зібралася йти, але Аяз ухопив її за руку, м’яко, але твердо, стиснувши у своїх.

– Чи можу я сподіватися, що ти знову прийдеш до мене?

– Навіщо? – насупилася Ярина.

– Тому що для мене зникло сонце, а ти стала моїм сонячним світлом, і я потрапив у полон твоєї краси і ласки! Ти подібна до лагідної голубки, і я хотів би знову побачити тебе! – палко промовив Аяз.

– Навряд чи, – відрізала дівчина і, вирвавши свою долоню з його рук, швидко пішла до виходу.

– Я тебе чекатиму, Ярино, – промовив Аяз їй услід, а потім знову ліг на соломі та спробував заснути. Але не вдалося – його думки знову і знову поверталися до дівчини. Аяза вразило те, що ця українка виявила до нього доброту, знаючи, хто він і чим завинив перед Данилом. «А може, вона зовсім нічого і не знає! Але все одно не очікував, що так негадано знайду таке прекрасне джерело милосердя в цій дірі, – думав мурза. – Дуже вродлива дівчина! От було б добре, якби вона прийшла ще раз!»

А Данило, сховавши свого недруга, поквапився на Січ. Петра він побачив біля куреня – той, нудьгуючи, грівся на сонечку.

– Здрастуй, синку, – привітно озвався старий. – Давненько я тебе не бачив! Сідай і розповідай, звідки це ти явився?

– З Тихого Яру, – відповів Данило, присівши поруч, і без всякої помпезності приступив до справи: – Батьку, віддай за мене Яринку.

Петро аж рота роззявив і здивовано закліпав очима, дивлячись на хлопця. Данилові стало смішно, але він придушив смішок і продовжив:

– А чого ти так здивувався? Хіба я не пара Ярині? Чи є чим мені дорікнути? Ярина згодна і…

– Не торохти! – урвав його Петро. – З чого це тобі раптом закортіло одружитися з моєю хрещеницею?

– Та з того, що кращої, ніж Яринка, на світі дівки немає, і я хочу бачити своєю дружиною тільки її. Ярина хоче оселитися в Тихому Яру, і я не маю наміру їй відмовляти, так що далеко від тебе я її не відвезу. Ми з нею вирішили, що як тільки бурдюг добудуємо, то одразу повінчаємося. До Покрови повинні встигнути. Ти поганого не думай – я в змозі прогодувати дружину. У мене…

– Та не торохти! – суворо перебив Петро. – Я ще тобі своєї згоди не дав, а ти вже вінчатися біжиш! Краще розповідай, що у тебе з Яриною такого вийшло, що тобі так припекло одружитися, що аж жижки трусяться?

– Кохаю я її, – просто відповів Данило.

– І з якого це часу? – насмішкувато спитав Дубченко.

– Це не важливо! Важливим є те, що я прошу її руки і твоєї згоди, – нетерпляче мовив Данило.

– Просить він! Ох! – зітхнув Петро, думаючи про себе: «Дивно це все! Яринка нічого мені ніколи не говорила», – а вголос запитав: – Ти краще поясни мені, чому ти так поспішаєш? Чи не сталося там чого між вами?

– Та як не соромно про таке навіть думати, батьку! – обурився Данило. – Просто Яринка мені сподобалася ще тоді, коли я дорогою на Низ її зустрів. Але тоді вона ще зовсім дитина була, а тепер виросла і до мене небайдужа, а раз так, то навіщо час гаяти і відкладати одруження?! Життя таке коротке!

Петро мимоволі усміхнувся такому цілком логічному поясненню і вирішив трохи подражнити Данила:

– Це все, звичайно, зрозуміло, що вона тобі подобається, та й ти їй, можливо, теж. Чого гріха таїти: ти хлопець гарний, та й козак добрий! Тільки ось перш ніж тобі згоду дати, треба Ярину спитати! А то раптом ти її примушуєш, а мені набрехав, що вона згодна, а я з тобою «по руках» вдарю в обхід її волі. І треба її діда запитати, адже він їй теж рідня. Може, він їй кого кращого за тебе знайшов…

– Що? – перебив його Данило, підскочивши і блиснувши очима, і вже розкрив рота, щоб заперечити, але Дубченко зареготав, чим остаточно доконав бідного парубка, і той ображено сказав: – Навіщо ти так? Я ж не жартую!

– Гаразд! Не гнівайся, синку! І не ображайся на старого! Просто ти так завзято під вінець квапишся, що спантеличив мене, – відповів Петро, насміявшись, дістав свою люльку й почав набивати її тютюном. – Погано, що ти, Даниле, тютюну не куриш!

– Не люблю! – відрізав той.

– Що ж ти тоді за козак, що і тютюну не куриш, і горілки багато не п’єш? – зітхнув Петро, розпалюючи люльку. – Гаразд, Бог з ними, з цими твоїми хибами! Раз любиш мою хрещеницю, і вона згодна, то я теж не заперечую. І дай вам Бог щастя! Тільки дивись мені, Даниле, будеш кривдити мою Яринку, гірко пошкодуєш, що на світ народився, – суворо попередив старий.

– Даремно попереджаєш! Я краще помру, ніж скривджу Ярину, бо на всьому білому світі у мене немає нікого дорожчого за неї, – насупившись, заявив Данило. – А що Яринин дід? Його теж обов’язково запитувати чи можна обійтися?

– А ти поїдь і запитай, можна без нього обійтися чи ні?! – пирснув Петро, розуміючи, що майбутній зять украй нетерплячий. – Гаразд, не стану тебе мучити – можна і без його згоди обійтися. Я ж їй хрещений батько, так що і мого слова досить.

– Тоді їдьмо у зимівник, – запропонував Данило.

– Я вже Ярему дочекаюся з Чортомлика, і коли він приїде, то тоді разом з ним і приїду, – ухильно відповів Дубченко. – Та й навіщо я там зараз потрібний? Яринці тепер не до мене.

– Даремно! Вона зрадіє тобі. Адже вона сильно за тобою і братом сумує, – відповів Данило, мимоволі здивувавшись такій відповіді Петра й уважно до нього придивляючись. – А що з тобою таке, батьку? Ти щось сильно схуд і виглядаєш поганенько. Ти часом не захворів?

– Ах, ось що – я посаг за Яринкою добрий дам, – відволікаючи його увагу від свого здоров’я, пообіцяв Петро. – Щоб ти нічого не думав!

– Ти мене таким корисливим вважаєш? – одразу обурився Данило.

– Ні, але й ти мене скнарою не вважай!

На цьому розмова урвалася, бо в обох козаків після цих слів виникло відчуття ніяковості.

– Ну, якщо ми з тобою домовилися, то я тоді поїду додому, – сказав Данило, побоюючись, що Петро неодмінно потягне його в шинок, і тоді це забере щонайменше два дні. – Ми з Яриною чекаємо тебе і Ярему в гості! Так що не баріться!

Петро усміхнувся, розуміючи, що закоханому Данилові набагато цікавіше в зимівнику, ніж тут, а коли той підвівся, то зажадав:

– Ти, синку, дивись мені, щоб на майбутній рік уже дитинка у вас була, а то мені так кортить онуків побавити, що аж шкура болить! Так що вже постарайся – зроби!

На таку відверту вимогу Данило густо почервонів, але нічого не відповів, тільки буркнув: «Будь здоровий, батьку!» – і швидко пішов геть.

Петро захихотів, помітивши його збентеження, а потім зітхнув – його накрив смуток. Згадалася йому Яринка ще маленькою, як вона спочатку боялася його, а потім полюбила всією душею, згадалося, як він грався з нею, а тепер заміж її видає. «Виросла моя хрещениця. Господи, пішли моїй донечці щастя, а мені, грішному, подовж віку, щоб хоч на онуків подивитися!» – подумав старий і важко зітхнув.

Після смерті Єгора Петро почувався зле – залишили сили, дошкуляла задишка, чомусь іноді боліло серце так, що він прокидався вночі. Він усіма силами намагався приховати своє нездужання, а особливо від хрещеників, не бажаючи засмучувати їх. Єдиний, кому Петро поскаржився, був Васько.

Минуло кілька днів після від’їзду Данила, як на Січ прибув джура Черевковського з листом від Люби, яка всі ці роки жила з вітчимом. Від джури Петро дізнався, що Станіслав серйозно захворів, тож дівчина просить і його, і близнюків терміново приїхати. «Боже мій, я ж усіх друзів поховав! Станіслав один у мене залишився, а я так і не помирився з ним. І дуже завинив, відібравши онуків. Але в мене зовсім немає сил, щоб доїхати до Березані!» – гірко подумав Петро і попросив приятеля розшукати похресника.

Коли з’явився Ярема і прочитав Петрові листа, то обидва дізналися, що після битви під Батогом Станіслав повернувся додому зовсім хворим і одразу зліг, чим довів Любу до паніки – дівчина боялася, що вітчим помре.

– Збирайся, Яремо, поїдеш додому з хлопцем свого діда, – наказав Петро. – До Ярини не заїжджай і нічого їй не говори – поки не треба її засмучувати сумною звісткою. Дасть Бог, Станіслав одужає!

– А хіба ти, хрещений, не поїдеш? – здивувався Ярема.

– Ні, я поки залишуся тут. Якщо, не дай Бог, Станіславу стане гірше, то як Ярина доїде до Березані одна? Тому поїдеш сам. Так, не супереч мені, Єреміє, і йди збирайся! – гримнув Петро на хлопця, бо той зібрався протестувати.

Ярема зітхнув і покірно пішов збиратися.

Всі люди більшою чи меншою мірою себелюбці, але в кожного себелюбство своєрідне. Після сватання Данила Петрові пристрасно схотілося побавити онуків, і якщо весілля похресниці зірветься, то ця мрія не скоро збудеться. А таке його зовсім не влаштовувало! І Петро чудово знав, як сильно його любить Ярема – через його неміч і до вмираючого діда не поїде. А це заважатиме його примиренню зі Станіславом. Тому Петро приніс самого себе в жертву своїм же бажанням.

Розділ 10 Як Данило пустив козлище до свого городу

Образа має більше влади над жінкою, ніж кохання, особливо якщо у цієї жінки благородне і горде серце.

Маргарита Наваррська

Таємниця Аяза не на жарт розпалила Яринину цікавість, тому, коли повернувся Данило, вона почала розпитувати його про мурзу. Але Данило вирішив утаїти правду, попросивши більше не питати його про це, якщо вона не хоче з ним посваритися. «Дивно, чому вони обидва не хочуть розповідати!» – подумала Ярина, але швидко забула про це. Тим більше, що з’явилися більш приємні турботи – вони обрали місце для майбутньої хати. І Данило, підстьобуваний нетерплячкою, зайнявся будівництвом. Щоправда, себе роботою не обтяжував, а найняв помічників, якими командував, сидячи в затінку, задоволено спостерігаючи, як кипить справа в чужих руках.

Коли Воробенки дізналися про весілля, то невимовно зраділи, утім, як і інші мешканці зимівника – весілля було грандіозною подією у їхньому тихому житті. Єдина людина, у якої новина викликала злість, була Галя, котра мала свої плани на Данила.

Колись Галочка не звертала уваги на Данила, бо з самої юності пристрасно хотіла поїхати зі степів. Тому й пішла за старшого чоловіка, який повіз її на волость.

Та овдовівши, Галя залишилася без засобів до існування з двома малолітніми синами на руках. Тому вона й перебралася жити до батьків у ненависний Тихий Яр. Але її майбутнє було зовсім не безхмарним: батько був старий і якщо помре, то годувати її дітей буде нікому. Спочатку жінка підшукувала собі чоловіка зі знайомих батька, але жоден із них не палав бажанням зв’язати себе узами Гіменея. А дізнавшись, що Данило досі парубкує та ще й небідний, Галя вирішила, що він цілком підійде на роль годувальника для її синів. До того ж він був молодий і привабливий, і, ніж йти за якогось старого козла, то вже краще піти за молодого. Але, як на зло, Данило вирішив одружитися з іншою. І Галя вирішила за всяку ціну відбити Данила у Ярини.

З цією метою вона почала вчащати до Уляни ніби у якихось справах, але насправді щоб побачити Данила. Це не пройшло повз увагу Ярини – у ній прокинулися ревнощі. Дівчина досі вважала, що поступається Галі і розумом, і красою, та мучилася страхом, що милий це зрозуміє і віддасть перевагу цій жінці. Якби Ярина мала інших залицяльників, то зрозуміла б, що Данило щиро кохає її і навряд чи погляне на іншу.

Ці страхи ще більше посилювалися, бо куди б Ярина не пішла з Данилом, на шляху вічно траплялася Галя і нав’язливо заводила з ним розмову. Данило був із нею чемний, але стриманий. Проте ревнощі затьмарювали Ярині розум, і здавалося, що з кожною зустріччю Данило стає все ласкавішим до Галі. Але розповісти коханому або ще комусь про свої страхи горда дівчина не зважувалась і потайки мучилася.

Галочка, звичайно, помічала байдужість Данила, і це ще більше розпалювало її. Частенько безсонними ночами, лежачи поруч із синами, заповзятлива вдовиця обмірковувала свої подальші дії, але всі її виверти, так ретельно продумані вночі, удень зазнавали краху.

Одного разу Галі пощастило – їй удалося застати Данила самого. Жінка почала згадувати їхнє дитинство, щоб хоч чимось зачепити хлопця за душу. Данило слухав неуважно – Галя дратувала його, бо він чудово розумів, чого їй насправді треба. Але сьогодні його терпець урвався, і він відверто запитав:

– А поясни, навіщо ти мені раз у раз щебечеш про дитинство? Чи ти так постаріла, що весь час його згадуєш, наче стара баба молодість?

– А хіба тобі не любо згадати, як добре нам було разом? – вкрадливо запитала Галя.

– Ні, – відрізав Данило, – не любо. І ось що, Галю, більше не докучай мені.

– Досі сердишся на мене, що я тоді відмовила тобі? – скинувши соболину брову, запитала жінка і ніжно подивилася на нього, даючи зрозуміти, що вона дуже шкодує про це.

– По правді – навіть радий цьому! – глузливо відповів Данило.

– На дівчисько своє натякаєш? От ніколи б не подумала, що такий красень, як ти, на руду шмаркачку спокуситься! Невже кращих дівок немає? – ущипливо запитала Галя, навмисно заклавши руки за спину, щоб її груди звабливо випнулися.

Данило тільки зневажливо осміхнувся та вкрадливо запитав:

– І чого ти хочеш домогтися, обгуджуючи мою Яринку?

– Не пара вона тобі. Ти вартий кращого, Данилочку!

– Он як! Тоді підкажи мені, кого кращого я гідний? – стримавши смішок, запитав Данило, міркуючи, як би її відшити.

Галя зітхнула і млосно глянула на нього.

– Знаєш, Данилочку, я ж зовсім не була щаслива всі ці роки, бо жила з нелюбом. Батько обрав мені чоловіка і зовсім не спитав мене, чи хочу я піти за нього, – гірко зітхнувши, брехала Галя, а потім подивилася йому в очі і тремтячим голоском промовила: – Я ж увесь цей час тільки про тебе й думала!

Данило хмикнув і глузливо на неї подивився – мовляв, чхати я хотів і на тебе, і на твої почуття. Галя розлютилася. «Та, зрештою, що такого в цій плюгавці, що він учепився в неї, як реп’ях у собачий хвіст?» – подумала жінка і вирішила діяти рішуче. Вона кинулася Данилові на шию, повисла на ньому, шепнувши: «Я ж завжди кохала тебе, Данилочку! З самої юності!» – а потім притулилася до його губ поцілунком, чіпко обхопивши за шию так, щоб він не зміг її відштовхнути.

І треба ж було такому статися, що це все бачила Яринка! Дівчина, прийшовши до коханого і помітивши поруч із ним суперницю, напружено стежила за ними здалеку. І зараз від образи у неї аж в очах потемніло. Будь-яка інша дівчина на її місці влаштувала б скандал. Але надмірна гордість скувала волю Ярини – вона не опуститься до сварки. Тому дівчина повернулася і швидко побігла геть.

Ні Данило, ні Галя не помітили Ярини. Сам Данило дещо сторопів від такого нападу, але отямився, відсторонив від себе жінку та гидливо витер губи.

– Відчепися від мене! – суворо промовив він. – Що ти вішаєшся на мене, як та хвойда? Ти що, не розумієш, що ти мені як десята спиця в колесі? Якщо я колись і любив тебе, дурепу, то вже давно встиг забути! Гадаєш, я не бачу твого користолюбства – ти ж сподіваєшся, що я підберу тебе з твоїми синами. Іди звідси!

Від образи і приниження Галя зблідла й із ненавистю промовила:

– Не буде тобі щастя з твоєю рудою! Ти мені зараз у душу плюнув, і за це тебе Бог покарає!

– Галю, краще йди! – порадив Данило. – Не примушуй мене вчиняти з тобою так, як навіть із повіями не вчиняють.

Розлючена Галя побігла геть, а Данило дивився їй услід, і йому було гидко, наче він вліз у болото і забруднився смердючою багнюкою.

Ярина бігла, не розбираючи дороги. Її била лихоманка, думки сплутались у клубок, і вона ніяк не могла повірити, що її коханий, її Данило міг зрадити. «Господи, за що він так зі мною? За що?» – думала дівчина. Ноги привели її до тієї самої дніпровської кручі, де вона зрозуміла, що кохає Данила. Згадалися його слова: «Як же солодко згоряти в тобі, кохана!» Від цього спогаду до горла підступили сльози. Яринка деякий час стримувалася, а потім заридала так гірко, як ніколи в житті не плакала.

Виплакавшись, Ярина ще довго сиділа одна серед високої трави. «Клянуся, відплачу йому так, що він гірко розкається за моє приниження! Може, сказати, що я не піду за нього заміж? Ох, ні! Тоді ж доведеться розповісти все хрещеному і тітці з дядьком! А я не хочу! Треба придумати щось таке, щоб він сам від мене відмовився!»

І раптом їй дещо спало на думку: «Ой, а що цей татарин, якого він ховає? Ось воно! Ну, Даниле, ти заплатиш мені за свою двоєдушність!» – мстиво думала дівчина і, підхопившись, поквапилася до льоху.

Віднедавна Данило почав помічати, що Ярина поводиться дивно. Наче й цілує, наче й усміхається, але більше немає пристрасті в її поцілунках, немає безтурботної радості в погляді, як було раніше. Тепер у її очах з’явився прихований гнів. Данило намагався вивідати причини такої різкої зміни, але Ярина завжди спритно викручувалася. А ще частенько проводила час у льосі в компанії Аяза, який невимовно цьому радів.

Аязові було цікаво з Яриною – вона уважно слухала його балаканину і ставила розумні запитання, розпитуючи про все на світі, а він відповідав і милувався її гарненьким личком. І ці бесіди розвіювали нудьгу Аяза. Але найголовнішим було те, що про це рано чи пізно дізнаєтся Данило, і таким чином Аяз вельми б досадив своєму ворогові, показавши, що він анітрохи не боїться смерті і в очікуванні неї розважається.

Спочатку Ярина дійсно розраховувала помститися Данилові, жартуючи з Аязом. Але несподівано їй це стало гидко. А потім вона серйозно зацікавилася Аязом – він умів теревенити так само невимушено, як і Данило, але відрізнявся від нього витонченістю й поетичністю.

Сократ мав рацію – усе таємне рано чи пізно стає явним. Одного дня Данило прийшов додому трохи раніше, й ані Ярини, ані тітки вдома не застав. Він обійшов подвір’я, але нікого не знайшов. І раптом помітив, що дверцята льоху, де сидів бранець, прочинені. «З чого б це?» – здивувався хлопець. Він підкрався і, прислухавшись, із жахом почув кришталевий сміх своєї милої – Яринці було явно весело в товаристві Аяза. Кров у Данилових жилах закипіла, і він, забувши всяку обережність, кинувся в льох. А від побаченого там його ледь грець не вхопив – Ярина й Аяз сиділи поряд на соломі і приязно базікали. А ще татарин не зводив палкого погляду з його нареченої. Прогарчавши щось нерозбірливе, Данило грубо схопив Яринку за руку і потягнув нагору.

– Ще раз ти підійдеш до нього і, клянусь тобі, я замкну тебе, що ти нікуди не вийдеш! – задихаючись від гніву, закричав він так, що Ярині навіть страшно стало. – Не смій більше наближатися до нього! Не смій говорити з ним!

Яринка злякано дивилася на нього – груди Данила бурхливо здіймалися, а погляд чорних очей став зовсім диким.

– Не кричи на мене! Чого ти сказився? Що я такого зробила? – вигукнула дівчина, опанувавши себе і не розуміючи, що сказився Данило від ревнощів. І такий шалений гнів милого ще більше її розлютив. «Значить, і на ній скаче, і на мене сподівається вузду надіти!» – в гніві думала вона.

– Та ти знущаєшся з мене, Ярино?! – знову закричав Данило, хапаючи її за зап’ястя. – Я забороняю тобі навіть підходити до льоху!

– А яке в тебе право мені забороняти? – вигукнула Яринка, різко вирвала руку і відштовхнула його від себе. – Ти мені ще не чоловік, а вже наказуєш. Що ж буде, коли ми одружимося? Не смій так зі мною розмовляти! – і різко повернулася до нього спиною, ледь не хльоснувши косами.

Данило сторопів, але опанував себе і більш стримано, проте палко заговорив:

– Ярино, я кохаю тебе і не можу спокійно дивитися, як ти воркуєш із цим татарином! Я не збираюсь це терпіти! І якщо ти не розумієш по-доброму, то я змушу тебе це зрозуміти!

Яринка глузливо фиркнула і, вперши кулачки в стегна, повернулась і насмішкувато подивилась на нього.

– Ой! Цікаво як? – нахабно запитала вона. – Що ти мені зробиш?

– Побачиш! – з погрозою в голосі відповів Данило, зусиллям волі стримавши черговий приступ люті.

– Ти забуваєшся, Даниле! Забуваєш, що в тебе поки немає на мене ніяких прав!

Данило глибоко вдихнув і шумно видихнув, стримуючи гнів, а потім майже спокійним тоном відповів:

– Я не жартую, Ярино! Ти мені дорожча за життя! Тож не грайся з моїм серцем і не змушуй ревнувати.

Яринка подивилася Данилові в очі – його погляд видавав щирість, але вона цього не зрозуміла. Для дівчини існували лише її образа й уражене самолюбство, які підігрівалися ревнощами, а ще дратував цей скандал. Тому, метнувши на нього злий погляд, вона швидко пішла геть. Данило, хмурячись, дивився Ярині вслід, поки вона не зникла з очей, а потім замкнув льох і пішов до бурдюга з важким серцем.

За вдачею Данило був власником. Але власником незвичним – він не вважав кохану безправною річчю. Але якщо жінка його кохає, то має належати лише йому і тілом, і душею, і вподобаннями та не цікавитися нічим іншим. Натомість Данило був готовий віддавати коханій усього себе без залишку та зробити її життя веселим і щасливим. І така поведінка Ярини образила його до глибини душі. Хлопець перебирав в умі всі можливі причини, але жодна не здавалася йому переконливою. Але кохання пересилило образу, і ввечері, повернувшись додому, Данило жодним словом не нагадав коханій про сварку.

Яринка ж остаточно вирішила помстися Данилові, допомігши Аязові втекти. «Він розлютиться так, що влаштує ще більшу сварку, ніж сьогодні, отже буде привід кинути його!» – думала дівчина.

Наступного дня Ярина знайшла в інструментах Степана терпуг і сховала поблизу льоху. А ввечері Уляна попросила її віднести бранцю вечерю – жінка ж нічого не знала про сварку закоханих. Данило напустив на себе байдужий вигляд і слідом за Яриною не пішов, даючи зрозуміти, що довіряє їй.

Спустившись до льоху, Яринка поставила біля Аяза маленький горщик із кашею.

Аяз мовчав. Він уторопав, що Ярина використала його, аби подражнити нареченого, і теж образився. Але потім пригадав, що вона завжди трималася так, що між ними була певна межа, яку він не сміє перетинати. Отже він був цікавий дівчині, а це зігрівало душу. І до того ж тепер мурза знав, що Ярина чужа наречена, і честь не дозволяла йому з нею говорити, хоч він усією душею ненавидів Данила.

Ярина, озирнувшись на двері, поклала біля нього терпуг.

– Ланки ланцюга тонкі, ти встигнеш перепиляти їх за ніч. А на світанку я прийду і випущу тебе, – ледь чутно прошепотіла вона і швидко побігла геть.

Данило чекав Ярину біля хати, а коли вона підійшла, допитливо зазирнув їй в очі. Дівчина невимушено всміхнулася йому. Він якийсь час мовчав, а потім рвучко обняв її, притулився палким поцілунком до її шиї. «Ніколи не змушуй мене ревнувати тебе, мій вогнику! Я не хочу тебе ні з ким ділити!» – палко шепотів він між поцілунками, міцно обнімаючи її. Від цих слів Ярину знову охопила образа. Схотілося відіпхнути його від себе і вигукнути, що він – брехун. Але вона стрималася.

Настала ніч. Лежачи без сну, Ярина терпляче чекала світанку. Час тягнувся нескінченно повільно, хотілося спати, але ось за вікном засіріло, і Ярина безшумно піднялася з ліжка. Обережно ступаючи босими ногами і стискаючи в руці ключ від льоху, дівчина вислизнула з дому. На вулиці Ярина підманила і замкнула в сараї дворового пса, щоб не загавкав, і побігла до льоху. Біля дверей вона зупинилась – руки тремтіли, а серце завмирало. «Може, не варто так чинити? – подумала дівчина. – А якщо Аяз почне мститися? Ах, ні, він занадто шляхетний для такої чорної справи!» – і, більше не вагаючись, відімкнула льох.

Аяз уже чекав її біля входу. Яринка замкнула льох і, взявши Аяза за руку, повела до берега Дніпра, де стояв човник. Але на півдорозі зупинилася і попросила:

– Аязе, я не знаю, що у тебе сталося з Данилом, і не питаю тебе про це – це ваша справа, і я зважилася допомогти тобі втекти, бо не хочу, щоб він убив тебе, – збрехала вона. – Але я прошу тебе – не мстися його дядькові і тітці, не знищуй із помсти цей зимівник. Пообіцяй мені!

– Я клянусь тобі в тому, Ярино, – відповів Аяз. – І клятви своєї я дотримаю, бо зобов’язаний тобі не просто життям, а й своєю честю!

– Добре! Тепер ходімо, я відведу тебе до човна – по-іншому швидко поїхати з зимівника ні на чому.

Ставало світліше, й Аяз спрагло озирався на всі боки – світ такий привабливий, коли ти вільний! І тут його погляд уперся в розпущене волосся Яринки. Аяза здивував цей вогненно-золотий відтінок, який із кожним новим променем сяяв усе яскравіше, а довгі пасма погойдувалися в такт її кроків, немов звивисті язички полум’я. «Цікаво, а якого кольору її очі?» – подумав мурза, бо в темному льосі до пуття не роздивився дівчину. І, ухопивши її за руку, повернув її обличчям до себе. Яринка запитально подивилася на нього яскраво-зеленими очима, не помічаючи, що карі очі Аяза засвітилися від захоплення.

– Ти дуже вродлива, – мовив він, не зводячи з неї очей.

– Ти теж! – жартівливо відповіла Ярина. – Ходімо швидше! Ніколи одне одним милуватися!

– Почекай! Данило не пробачить тобі того, що ти допомогла мені втекти! – мовив Аяз, тільки зараз уторопавши, що його рятівниці нікуди подітися від гніву його ворога. – Поїхали зі мною, я зможу захистити тебе.

– Ах, ні! Мене є кому захистити, і правда на моєму боці. Не турбуйся про мене! – відповіла Ярина і, схопивши його за руку, побігла до річки.

На березі Аяз зіштовхнув човна у воду, сів у нього, але потім обернувся.

– Нехай благословить тебе Аллах, Ярино. Я довіку буду пам’ятати тебе і твою доброту, – подякував він.

– Немає за що! Тільки не пливи за течією, там поріг починається, – порадила Яринка. – Краще перепливи на той берег, а там уже сам розберешся, куди тобі йти. Прощавай, Аязе!

– Прощай! – відповів він і востаннє глянув на дівчину. Її тонка постать здавалася відлитою з рожевих променів сонця, а пасма волосся ще яскравіше палахкотіли вогнем. І зачарований Аяз усе дивився на неї, забувши, що йому слід якнайшвидше забиратися звідси.

– Аязе, ти чого застиг? Швидше тікай! – осмикнула його Ярина, усміхнулася йому наостанок і швидко побігла геть.

«Справді яскрава! Прямо сонячна!» – подумав мурза. Він дивився їй услід, поки вона не зникла між дерев, і лише тоді поплив до лівого берега.

Повернувшись додому, Ярина поклала на місце терпуг, випустила пса і безшумно прослизнула в хату. Вона мигцем глянула на Данила, але той міцно спав. Тоді дівчина ковзнула у свою постіль.

Ранок почався як завжди – Уляна встала першою і пішла готувати сніданок, за нею піднялася Ярина, а потім і Данило. Але дівчину почали гризти тривога і сумніви. «Може, не варто було випускати Аяза? – думала вона, заплітаючи коси. – Але з його допомогою я порахувалася з Данилом! Тільки ось… Ох, як би пережити його гнів? Адже тепер він сам відмовиться від мене!»

– Щось Петра давно не було, – перервав її думки Данило. Його непокоїло, що вже закінчувався серпень, а Дубченко досі не провідав свою хрещеницю, але і Ярина, і всі інші не переймалися цим, поглинені своїми турботами.

– Не знаю! Може, часу не має приїхати! – байдуже відповіла Ярина, усвідомивши, що їй зовсім не хочеться, аби хрещений з’явився саме зараз. Бо трохи охоловши, вона збагнула, що в своїй жадобі помсти зовсім не подумала про наслідки – як їй пояснити причину свого вчинку хрещеному та Воробенкам? А як вони всі до цього поставляться, і як їй після цього жити в домі Воробенків, родича яких вона зрадила?

– Коли я востаннє бачив Петра, він щось погано виглядав – чи то з похмілля був, чи то захворів, – задумливо промовив Данило.

Ярина стривожено поглянула на нього та попросила:

– Даниле, може, ти з’їздиш у Січ і дізнаєшся, як там хрещений? Адже і Ярема ось уже скільки часу не показується. Може, й справді щось, не дай Боже, сталося?!

Данило ствердно кивнув, аж тут у хату вбігла перелякана Уляна.

– Даниле, татарин утік! – випалила вона з порога. – Я відімкнула льох, а його там немає!

Данило мовчки вискочив із хати і побіг до льоху, де, уважно оглянувши ланцюг, побачив, що він перепиляний. «Хтось приніс сюди терпуг і випустив татарина, а потім знову замкнув льох, – думав Данило, стоячи над обривком ланцюга. – Зараз марно його наздоганяти – він уже далеко! Господи, за що вона так зі мною?!»

Данило не сумнівався, що це справа рук Ярини. «Чому вона так вчинила? Може, він їй збрехав, що ні в чому переді мною не винен, вона повірила і випустила його? Ні, просто він задурив їй голову, звабив її, а вона… Вона мене зрадила! Недарма ж так мило з ним розмовляла. Який же я дурень – вона ніколи мене не кохала! Вона просто сміялася з мене, а я… я кинув свою душу до її ніг, а вона її розтоптала!» – думав Данило, страждаючи від нестерпного душевного болю. Ще ніколи за своє життя він не почувався настільки нікчемним і приниженим. Його серце наповнилося люттю, та так, що захотілося ламати і трощити все навколо себе. «А навіщо? Що це змінить?» – раптом подумав Данило, і його охопили байдужість та огида до всього, що його оточувало, а найбільше – до Ярини. Він пішов до хати, де його чекали перелякані Уляна та Ярина. Тільки-но він увійшов, як одразу помітив, що дівчина відвела очі.

– Даниле, що тепер робити? – запитала Уляна. – Тепер цей татарин неодмінно з’явиться сюди, і…

– Вийди, тітко! – наказав Данило.

– Але…

– Вийди! – гаркнув він так, що Уляна злякалася і не посміла не підкоритися.

Данило подивився на Яринку, і під його поглядом вона низько опустила голову. Він повільно підходив до неї, а вона відступала від нього до грубки, поки не вперлася в неї спиною.

– Навіщо ти це зробила? – холодно запитав Данило.

Дівчина мовчала, не піднімаючи на нього очей.

– Ти хоч розумієш, що тепер він прийде мститися? – знову запитав він. – Він же виріже тут усіх!

– Ні! Аяз так не зробить! – палко заперечила Ярина. – Він поклявся мені, що не мститиметься дядькові і тітці! Він благородна людина і нізащо не порушить свого слова!

– А мені? Він теж тобі пообіцяв, що не мститиметься мені? Чи тобі це байдуже?

– Він нічого не говорив про тебе, але клявся… – промовила Ярина, і голос її тремтів. Їй стало страшно – зазвичай Данило бурхливо вихлюпував свій гнів, а тут поводився майже спокійно, і дівчина інтуїтивно відчула, що така його поведінка не віщує нічого доброго.

– Тобто тобі байдуже, вб’є він мене чи ні? Так? За що ти так зі мною?

– Ти, Даниле… – почала говорити Ярина, але замовкла, зустрівшись із ним поглядом: в очах Данила вона побачила стільки болю, що зовсім розгубилася, заплуталася, не розуміючи, чому він так страждає.

– Що я тобі зробив, що ти зрадила мене? У чому винен перед тобою? У тому, що покохав більше за життя? Мовчи! Нічого не хочу чути! – вигукнув він, помітивши, що вона збирається виправдовуватися.

Данило швидко почав збирати свої речі. Ярина дивилася на нього і боялася сказати, що це він її зрадив, що це він винен перед нею і вона помстилася йому за невірність. Зібравшись, Данило пішов до виходу.

– Ти куди? – запитала Ярина.

– Туди, де не побачу твоїх безсоромних очей! – презирливо відповів Данило. – Відтепер я не хочу тебе ані знати, ані бачити! Ти розтоптала не тільки моє кохання, але й душу. Ти ніколи не варта була мого кохання!

– Даниле, стривай! Ти не можеш так… це ж ти… – затинаючись, почала виправдовуватися Ярина.

– Я не можу!? А ти, значить, можеш? – вибухнув Данило.

– А хіба не ти…

– Стули пельку! – грубо обірвав він її і вискочив із хати.

Грюкнули двері. Яринка дивилася на ці зачинені двері і лаяла себе за те, що так і не набралася сміливості сказати йому, що це він її зрадив, а вона лише відплатила йому за приниження. Але після того, як за Данилом зачинилися двері, Ярина раптом відчула дивну лунку порожнечу, що заповнила світ навколо неї, а вона стояла серед цієї порожнечі і не знала, що їй робити далі і куди податися.

У дворі почувся голос Уляни – вона в чомусь палко переконувала Данила, а він щось вигукнув у відповідь, а потім пролунав кінський тупіт. «Що ж тепер буде? – подумала дівчина. – Як я поясню все дядькові й тітці? Господи!» На очі навернулися сльози, вона затулила обличчя руками і повільно осіла на підлогу. Ярину душили ридання, і вона їх ледве стримувала. У хату увійшла Улянка і кинулася до неї, обняла за плечі.

– Яриночко, донечко, що сталося? Чого ви посварилися? Це ти татарина випустила?

Ярина мовчала і відводила очі, а потім її немов прорвало – вона розридалася і повідала тітоньці все те, що ось уже стільки часу її мучило. Уляна слухала, а коли дівчина виговорилася, обняла її і притиснула до себе. Вона все зрозуміла: і Яринине горе, й образу Данила. Але у жінки в голові не вкладався вчинок племінника, а підстав не вірити Ярині не було. Тільки ось що тепер робити і чия правда, Уляна не знала. А що в усьому винна Галя, їй і на думку не спало.

– Ти, Яриночко, не плач! Данило посердиться, посердиться, а потім приїде! Адже він так любить тебе! Тільки ось… – почала втішати Уляна, а потім замовкла, бо все це геть не трималося купи: якщо кохає, то чому ж тоді з іншою цілувався?

Коли Степан дізнався про сварку Данила і Ярини, то спочатку здивувався, а потім почав допитуватись у дівчини. Але Яринка тільки мовчала, а потім гірко розплакалася і втекла – вона соромилася дядька. Тоді Уляна сама все розповіла чоловікові. Степан розлютився – чхати він хотів і на небожа, і на Галю, і на татарина, коли його Яринка плаче і страждає. Він вважав винним в усьому лише Данила і клявся, що коли той з’явиться, то спише йому спину нагайкою за його витівки.

Сама Яринка ніяк не могла отямитися – вона чекала від Данила бурхливого скандалу, але він учинив як несправедливо скривджена людина, якій гідність не дозволяє карати свого кривдника – гордо пішов. Дівчина почала розуміти, що він більше ніколи не повернеться в зимівник. Не повернеться через неї. І Яринку охопив розпач – адже кожен куточок у зимівнику нагадував про Данила.

І потроху Ярина почала виправдовувати Данила: «Ну то й що, що він із нею цілувався? Але одружитися збирався зі мною! Он навіть бурдюг квапився побудувати, щоб нам було де жити! Треба було пробачити йому, і зараз він був би поруч, а я не вешталася б одна, як… як покинута!»

Яринку не менше, ніж ображена гордість, мучило й те, що тепер у людських очах вона покинута, отже погана наречена. І це ганьба, яку їй треба нести самій! Адже ніхто не знає, що насправді між ними сталося.

Час минав. Данило не з’являвся, і звісток від нього теж не було. А бідна Яринка страждала і мучилася. І невдовзі ці муки стали такі нестерпні, що Ярина не витримала і поїхала до Лавріна – він був єдиним, хто міг допомогти їй у цій біді. Старого вона знайшла біля бурдюга.

– А що це ти, онучко, сама, без Данила? – здивовано запитав Лаврін замість привітання.

– Дідусю, Данило… він… він… – губи Ярини затремтіли, на очі навернулися сльози, але вона стрималася, а потім випалила: – Дідусю, я приїхала до тебе, тому що посварилася з Данилом і прошу допомогти мені з ним помиритися!

Лаврін здивовано на неї подивився, нахмурився:

– Ану, ходімо в хату. Там і розкажеш мені все.

Ярина прив’язала Промінчика в тіні розлогого в’яза, що ріс біля бурдюга, й увійшла всередину. Лаврін уже чекав її, розсівшись на лавці.

– Ти знаєш, дідусю, що Данило зловив одного татарина і тримав його у дядька в льосі? – почала свою розповідь Яринка, сідаючи поруч. – Я цьому татарину втекти допомогла, бо сильно образилася на Данила і хотіла йому дошкулити. А все тому, що він… він зрадив мене з Галею.

– Що? – вигукнув Лаврін. – З ким?

– З Галею, – здивовано повторила Яринка.

– Ох! Ну, яке ж ти ще дитя, Яриночко! Дурне і нерозумне дитя! – вигукнув старий. – Ось чим ти думала, коли приревнувала його до цього стерва?! Та Гальці ж Данило і на дух був би не потрібний, якби вона знала, що в нього грошей немає! Вона ж удовою залишилася, і їй конче треба дурня, який би її дітей годував! Та якби я багатшим був, то вона б безсоромно і на мене почепилася б, аби я підібрав її з дітьми! – говорив Лаврін. – Їй же байдуже хто – лише б одружився! Ось вона й чіплялася до Данила, розраховуючи, що він на неї поведеться. Але він не такий дурний, як вона гадала!

Ярина здивовано дивилася на Лавріна – його слова насилу доходили до неї.

– Але тоді… тоді чому він з нею… – пробурмотіла дівчина.

– Та тому, що Галька розраховувала його спокусити! Ви, баби, коли вам щось треба, то на все мастаки – без масла залізете… ну сама розумієш куди! – хихикнув Лаврін. – Загалом, вийшло так: вона до нього чіплялася, а ти побачила це все і по-своєму зрозуміла, приревнувала, вирішила помститися і татарину втекти допомогла, а Данило теж по-своєму все зрозумів, образився на тебе і поїхав, а тепер тебе туга за ним заїла, бо ти його кохаєш і тобі кортить з ним помиритися. Правильно?

– Але як? – здивувалася Яринка, бо Лаврін немов у її душу зазирнув. – Як ти про все це, дідусю, здогадався?

– Яриночко, дитинко моя, мені вже цієї зими вісімдесят другий рік піде, і прожив я довге життя, багато людей у ньому побачив – і поганих, і хороших, і розумних, і дурних, і часто вислуховував сповіді про чуже горе і гріхи – адже я священик, Яриночко.

Дівчина аж рота відкрила, здивовано дивлячись на Лавріна, – їй ніколи і на думку не спало, що старий шалапут, виявляється, є духовною особою.

– Так, було колись! Тільки з тих пір багато років минуло, я вже й забув, як службу в церкві правити. І людей я бачу наскрізь! Люди часто не здогадуються, що все у них на обличчі написано. Ось так дивився на Гальку і розумів, що в неї на думці. У неї ж погляд вовчиці, яка дичину вистежує, щоб своїх вовченят нагодувати. А ти, Яриночко, зовсім ще дитя! Треба було не мовчати, а рогача об Данила поламати – хоч він і не винен, але йому б на користь пішло. Та й Гальці треба було міцненько врізати, щоб за чужими чоловіками не полювала! Невже ти у моєї невістки не навчилася рогачем орудувати? Вона ж у цій справі найперша майстриня буде! А Данило – хлопець гоноровий! І в тобі душі не чув, тому й приревнував до цього татарина. Вважай, через ваші ж дурощі й гонор і вийшла між вами сварка.

Ярина, слухаючи Лавріна, почала розуміти, що вона накоїла. Данило справді був ні в чому перед нею не винен, кохав її всією душею і ніколи б не проміняв на іншу. А ще вона усвідомила, що теж шалено кохає його і всі її муки не від ураженої гордості, а від туги за ним. «Господи! Що ж я наробила?» – подумала нещасна Яринка, губи її затремтіли, і вона, схиливши голову на руки, гірко заплакала. Лаврін обняв її за плечі і почав заспокоювати:

– Не плач, онучко! Сльозами горю не допоможеш! Пес із ним, з цим татарином! Данило скоро переказиться і повернеться до тебе.

– Ні! Не… не… повернеться! Він у такому… гніві поїхав… що… що… – схлипуючи, говорила Яринка, а потім гірко заридала, притулившись до плеча старого. Лаврін її вже не втішав, з досвіду знаючи, що треба дати їй виплакатися. А нещасна Ярина, знесилившись від плачу, згодом почала заспокоюватися. Лаврін приніс їй води і задумливо дивився, як вона п’є, схлипуючи.

– Завтра вранці я поїду у Січ і поговорю з Данилом, – пообіцяв він. – Мене він послухає. А ти, онучко, більше не плач, а то всі очі виплачеш! А вони в тебе гарні, можна навіть сказати чаклунські! Повернеться до тебе Данило, ось побачиш!

Яринка подивилася на старого, а потім схопилася й притулилася до нього, а Лаврін із батьківською теплотою почав гладити її по голові.

– Дякую тобі, дідусю! – прошепотіла дівчина.

– А зараз їдь додому, Яриночко! – сказав Лаврін. – Щоб завидна повернулася. Бережи тебе Господь, дитя ти моє!

Від Лавріна Ярина поїхала зі спокійною душею – з’явилася надія повернути так бездумно втрачене щастя. Степ навколо був порожній, і тому дівчина одразу помітила вершника, який щодуху мчав до неї. Ярина насторожилася, готова при найменшій загрозі тікати в степ, але вершник замахав їй рукою.

– Я шукав тебе, панно Черевковська! – мовив чоловік, під’їхавши. – Тільки ось у мене погана звістка – твій брат поранений!

– Як? Що трапилося? – вигукнула Ярина, збліднувши.

– Та вепр на нього напав. Ми на полювання поїхали, а він так необережно… Їдьмо швидше! Він тут, неподалік! Я шукав тебе в зимівнику, але люди сказали…

– Та їдьмо вже! Де це? – перебила його Яринка, мало не плачучи. – Він що, смертельно поранений?

– Дасть Бог, виживе! – сказав вершник, криво посміхнувся й поскакав уперед, вказуючи дорогу.

Не варто й говорити, що це був Юзеф Бережний. Він вистежив Ярину, коли вона їхала до Лавріна, і вирішив на зворотному шляху заманити в своє лігво, вигадавши історію з пораненням Яреми.

Засмучена Ярина слухняно їхала слідом за Юзефом, розпитуючи подробиці цього вигаданого нещастя, і мерзотник охоче їй брехав. Так вони доїхали до глухої балки, де стояв маленький курінь, біля якого сидів Марек. Побачивши батька разом із дівчиною, хлопець аж лицем змарнів. Яринка зістрибнула з коня, не замислюючись, чому поблизу більше нікого немає – ні хрещеного, ні інших козаків, про яких їй брехав Бережний.

– Де він? – запитала дівчина.

– У курені, – відповів Юзеф, дістаючи ремені і йдучи за нею слідом.

Яринка, нагнувшись, увійшла в низенький курінь, але він був порожній.

– Але де ж… – почала питати дівчина і раптом скрикнула від болю, бо Юзеф викрутив їй руки, повалив ниць на землю і зв’язав. Яринка спробувала пручатися, але він швидко зв’язав їй ноги і заткнув рота.

– Нарешті торжествує Божа справедливість! – вигукнув Юзеф, із ненавистю дивлячись на дівчину. – Здивована?

Ярина величезними від жаху очима дивилася то на нього, то на Марека, який стояв за спиною батька і то бліднув, то червонів, ховаючи очі.

– Тепер ти заплатиш за смерть мого сина, Ярино! Так, я – батько Лукаша Бережного, того самого, якого твій дід безбожно вбив! Твоє безслідне зникнення стане і для нього, і для твого брата тяжким ударом – нехай шукають тебе, як я шукав свого Лукаша! Тільки ось вони тебе не знайдуть, бо я продам тебе татарам! – говорив Юзеф, задоволено спостерігаючи, як в очах його жертви з’явився жах, і наказав синові: – Збирай речі, Мареку, її скоро почнуть шукати. Поїдемо до Таволжану[29] – кажуть, татари часто там рибу ловлять.

Марек покірно почав збирати пожитки, а Юзеф наблизився до Промінчика – кінь іржав і загрозливо форкав, немов відчуваючи, що його господині загрожує біда. Бережний уважно оглянув жеребця і прикинув, що такого красеня можна вигідно продати, тож накинув йому на шию аркан. Бідний Промінчик спробував чинити опір, але зашморг боляче здавив шию, він захрипів і мусив підкоритися. Юзеф виніс із куреня зв’язану Ярину, яка відчайдушно звивалася, перекинув її обличчям донизу через спину свого коня і міцно прив’язав.

Через півгодини глуха балка спорожніла – залишився тільки порожній курінь.

Розділ 11 Неволя

Рабство – найтяжче з усіх нещасть.

Марк Туллій Цицерон

Юзеф дуже квапився, але коли смеркло, змушений був зупинитися на нічліг. Знявши з коня зв’язану Ярину, кинув її на землю, наче мішок. Марек промовчав, але коли батько пішов по хмиз, то підняв дівчину і посадив, обперши спиною об стовбур дерева. При цьому зустрівся з бранкою поглядом і швидко відвернувся. Але Ярина встигла помітити в його очах жалість. Ну, якщо йому її шкода… Вона замугикала і красномовно подивилася на флягу з водою. Марек розв’язав їй рота і почав невміло поїти, через що вода полилася по Ярининому підборіддю на шию та за пазуху.

– Дякую, – промовила Ярина, відсторонюючись.

Марек, соромлячись своєї незграбності, дістав майже чисту хустинку і почав витирати їй шию. При цьому знову зустрівся з Яриною поглядом – вона дивилася на нього так жалібно, що в нього стислося серце.

– Тебе ж Мареком звуть? – запитала дівчина, а коли хлопець кивнув, жалібно заговорила: – Мареку, хіба я винна, що мій дід стратив Лукаша? Я ж сама ледь не загинула від його руки – він із дружиною діда хотів убити мене за те, що я врятувала свого брата. Мареку, я прошу тебе Христом Богом, не роби мені зла! Я ні в чому не винна ані перед Лукашем, ані перед тобою, ані перед твоїм батьком!

– Я нічим не можу тобі допомогти, – відповів хлопець.

– Будь ласка, відпусти мене – я поїду і нікому не скажу, що ви мене викрали! Присягаюся! Відпусти мене! – просилася Яринка, дивлячись на Марека так, що він відчув досі невідоме хвилювання від такого погляду дівочих очей. – Мареку, ти ж добрий! Благаю тебе, не гріши, бажаючи помститися невинному!

Марек мовчав, позираючи на Ярину – вона з надією дивилася на нього, а її очі були такими гарними, що його твердість розтанула. «Розв’яжу її і нехай їде. Хоч від цього гріха вбережу батька!» – подумав він і дістав ніж, щоб перерізати шнури.

– Не здумай, Мареку, – пролунав позаду голос батька. – Якщо ти зараз її відпустиш, то її рідня все одно про все дізнається і вб’є мене. Ти ж не зрадиш рідного батька?

– Батьку, я прошу тебе, не мсти цій нещасній – адже вона перед тобою ні в чому не винна! – вигукнув Марек, почуваючись мов школяр, що завинив. – Давай краще відпустимо її! Треба мститися винуватому, а не невинному!

Юзеф рішуче похитав головою, прекрасно розуміючи, що його син потрапив у полон жалості, але промовчав і зайнявся приготуванням вечері. А зваривши юшку з в’яленої риби та пшона, покликав сина вечеряти.

– А їй? – запитав Марек, помітивши, що батько зготував лише на двох.

– Обійдеться!

Марек помовчав, а потім підійшов до Ярини і почав годувати її. Дівчина ледь змогла проковтнути кілька ложок, а потім, подякувавши, відвернулася – їжа не лізла їй у горло.

Перед тим, як лягти спати, Юзеф наказав синові укладатися з Яриною спина до спини, а потім зв’язав їх разом. «Це, синку, на той випадок, щоб ти не відпустив її посеред ночі, якщо тебе здолає милосердя», – сердито промовив він.

На світанку Юзеф розбудив сина та бранку, швиденько зібрався та поквапився до Таволжану. Бережний до пуття не знав місцевості і, щоб не заблукати, їхав уздовж Дніпра. Ось так він і він помітив самотній човен посеред річки. Юзеф зупинився і, придивившись, побачив, що це татари. Задоволено всміхнувся.

– Мареку, бери її коня, їдь туди, де ми ночували сьогодні, і чекай мене там, – наказав він.

Кинувши погляд на річку, хлопець зблід. Зблідла і Ярина. Крижаний жах скував її серце, а до горла підступив клубок, і нещасна почала благати:

– Христом Богом прошу тебе, пане, не роби цього! Я ні в чому перед тобою не винна! Благаю тебе!

– Замовкни! Мій Лукаш теж благав твого діда, але той його стратив! Стратив, як нікчемного хлопа! Немає вам усім прощення! Це не я, а Пан Бог вас усіх карає за гріхи! Я лише знаряддя в Його руках!

– Але це твій син учинив гріх! Це він завдав образи моєму дідові! Це він намагався вбити мене з братом! І ти ще смієш поминати Бога, коли сам виховав свого сина грішником? – у розпачі вигукнула Ярина. – Називаєш себе знаряддям Божої кари? Ти ще гірший грішник, ніж твій небіжчик син, і за це тебе Бог покарає!

– Еге ж. Але тільки спочатку обрушить свій гнів на тебе, – глузливо відповів Юзеф. – Будеш усе життя татарською рабинею, бо кращого ти не заслуговуєш! І нехай твій дід і брат шукають тебе – коли-небудь я особисто розповім їм, що з тобою сталося, і подивлюся, як вони будуть страждати від цього!

Від розпачу Ярина гірко заплакала.

– Батьку, благаю, схаменися! – вигукнув Марек. – Її правда! Це ти винен у тому, що Лукаш ступив на шлях гріха! Ти завжди був занадто суворий з нами, ненавидів усіх, і твоя ненависть отруїла нам життя! А нині твоя ненависть губить чуже життя!

– Стули пельку! – гнівно обірвав сина Юзеф. – Ти гірший за останню сльозливу бабу, тому що тільки і здатний, що патякати про милосердя. Мені шкода, що ти мій син, – кров у тебе рідка, і в тобі немає честі! – і, більше не слухаючи нікого, пустив свого коня підтюпцем.

Юзеф їхав високим берегом у надії відшукати спуск до води, ретельно обдумуючи, як гукнути татар і віддати їм дівчину так, щоб самому при цьому не постраждати. Ярина, сидячи позаду нього, уже не благала про пощаду. Лише гірко плакала з відчаю. Зручного спуску не знаходилося, і Юзеф уже почав побоюватися, що нічого не вийде. Але тут його осяяло: одна зі скель низько нависала над водою, а внизу під нею були плоскі валуни – сюди можна спустити дівчину на мотузці, а самому залишатися на безпечному березі.

Бережний швидко спішився і підійшов до самого краю кручі. Татари помітили його, а він замахав їм руками, щоб підпливали до берега, а потім притягнув Яринку. «Ясир!» – крикнув Юзеф, обв’язуючи навколо талії дівчини мотузку.

Двоє татар із подивом дивилися, як чоловік спустив дівчину з кручі на плоскі валуни, як кинув мотузку і швидко пішов геть. Це було неймовірно!

Ярина зацьковано дивилася на татар, а ті не поспішали її забрати. З каменів було добре видно, що у маленькому човнику, сплетеному з верболозу й обтягнутому шкірою, сиділи двоє чоловіків у насунутих на лоба кошлатих шапках – молодий і старий.

– Попливли звідси, батьку! – нарешті промовив молодий татарин.

– Чому, Мазруку? – усміхнувся старий. – Кинемо цю нещасну зв’язаною на каменях?

– Може, це хитрощі! Може, козаки навмисно підманюють нас цією жінкою!

– А навіщо їм це треба? Яка з нас користь? Хіба не видно, що ми жебраки? Ось що, давай заберемо її.

– Але навіщо нам годувати зайвий рот?

– Наскільки великий Аллах, настільки ти дурний, сину мій! Рідня твоєї Хантай вимагає на калим гроші, а не овець. Збирати їх ти будеш довго, а тут Аллах послав тобі милість – он сидить твій калим!

Мазрук зніяковів, бо йому таке і на думку не спало, а потім погріб до каменів. Підпливши, хлопець поманив Ярину до себе. Але бідолаха лише зацьковано на нього дивилася. Тоді він видерся на камені, підхопив її на руки і спритно передав батькові. Старий акуратно посадив її на дно човна, його син моторно стрибнув слідом, й обидва швидко попливли до лівого берега.

Уже на березі татари розв’язали Ярину, оцінююче оглянули її.

– Чому цей козак задарма віддав таку вродливу дівчину? – запитав Мазрук. – Він же міг сам отримати за неї багато грошей!

– Навіть не уявляю, синку, чому цей рус задурно її віддав, – задумливо говорив старий, із жалістю дивлячись на Ярину. – І вона нам не розкаже, бо не знає нашої мови.

Ярина зацьковано дивилася на татар, не розуміючи, про що вони говорять. Мазрук підморгнув їй і, приклавши руку до своїх грудей, назвався, указав на свого батька – «Набхан» і запитально подивився на неї. Яринка зрозуміла і назвала своє ім’я. Татари сховали човник у кущах, забрали улов і, поманивши дівчину за собою, пішли у глиб гаю. Ярина боязко йшла слідом, не уявляючи, чого їй чекати від цих двох і куди її ведуть. «Може, вони не ображатимуть мене, – думала дівчина, – якщо розв’язали? Може, візьмуть до себе челядницею? Ох, якби я знала татарську мову, то розповіла б їм усе, і вони б мене відвезли або до хрещеного, або до дядька Степана – ті б за мене викуп заплатили! Може, у них знайдеться хтось, хто знає нашу мову?! Господи Боже і Пречиста Діво, не покиньте мене!»

У гаю чекав хлопчик-підліток, вочевидь наймолодший син Набхана. Батько віддав йому улов, щось суворо наказав, і хлопчик, з цікавістю поглянувши на дівчину, скочив на свого коня і швидко зник. А Набхан з Мазруком, прихопивши Ярину, поїхали в протилежний бік.

Сидячи позаду старого, Ярина похмуро оглядала місцевість навколо себе – кругом стелився безмежний, рудий степ, який іноді пожвавлювали жовтувато-зелені низькі чагарники. Але татари явно знали дорогу, хоча дівчина не бачила жодного орієнтира. Почало сутеніти, і татари, вибравши зручне місце, зупинилися на нічліг. Ярина злізла з коня і боязко зиркнула на татар, але ті не збиралися її зв’язувати. Набхан кивком покликав її до себе і, вручивши недавно виловлену рибу і ніж, знаками наказав почистити її. Посмаживши рибу, татари спочатку наїлися самі, а Ярині залишили кілька дрібних рибинок.

Коли вкладалися спати, то Мазрук усе ж зв’язав Ярину. Його батько щось глузливо йому сказав, і дівчина здогадалася, що старий вважає таку обережність зайвою. Але Мазрук її не розв’язав, натомість швидко зняв із неї золоті сережки та намисто, багато років тому подаровані Петром, вочевидь вирішивши, що тепер у них буде красуватися його Хантай. Ярина спробувала протестувати, але молодий татарин строго на неї гримнув, а потім, понишпоривши за коміром її сорочки, витягнув хрестик і подаровану Данилом ладанку. Але, поміркувавши, вирішив залишити їх Яринці. Набхан байдуже спостерігав цей грабіж і знаками наказав дівчині укладатися ближче до багаття. А Мазрук укутав її кінськими чепраками, підбитими зі зворотного боку повстю, побоюючись, що вночі бранка змерзне і захворіє, і тоді її ніхто не купить. Обидва татари вляглися спати прямо на землю, загорнувшись у свої кожухи.

«Дядечко з тітонькою збожеволіють від тривоги за мене! Господи, хоча б знайти людину, яка розуміє мою мову! Може, тоді вдасться повідомити дядькові чи хрещеному про себе, – думала Ярина, дивлячись на тліюче багаття. – Боже мій, справді Ти мудро караєш за гріхи – якби я не посварилася з Данилом, то він був би поруч і я б нізащо не потрапила в цю біду!» Від цих думок із її очей рясно потекли сльози. Наплакавшись, Яринка заснула.

Ще цілих чотири дні татари разом зі своєю бранкою їхали степом, харчуючись дичиною, яку спритно підстрілювали зі своїх луків. Не знаючи, куди її везуть, Ярина геть зневірилася. А ще страшенно змучилася. Татари майже не злазили з коней, зупиняючись тільки щоб поїсти чи на нічліг. І ці ночівлі були для Ярини справжньою мукою – уночі вона прокидалася від холоду і змушена була розводити багаття, щоб зігрітися, через що постійно недосипала. А ще почувалася нестерпно брудною – помитися було ніде, а її легка свита зі світлого сукна безнадійно забруднилась, пропахла кінським потом від чепраків, у які вона куталася вночі.

Ярина не здогадувалася, що Набхан з Мазруком привезли її на Муравський шлях,[30] розраховуючи зустріти купецький караван і вигідно її продати. На п’ятий день удалечині почувся людський гомін, скрип коліс, іржання коней, і Ярина помітила, що татари зраділи. А незабаром показався великий купецький обоз. Набхан із Мазруком швидко шаснули в густу траву і зачаїлися. Ярина второпала, що купці їдуть із охороною, і тому обидва її господарі сховалися, щоб їх не підстрелили охоронці.

Обоз проїхав повз них, татари трохи почекали і рушили слідом. А коли обоз зупинився на відпочинок, Набхан пішов туди сам. Повернувся він у супроводі чотирьох москалів – поважного вигляду літнього купця, двох озброєних слуг і товмача.

– Ось, дивись! – Набхан вказав на Ярину. – Купуй! Не прогадаєш!

Бідна Ярина похолола, коли товмач переклав слова Набхана. «Господи! Так ось чому вони мене сюди повезли!» – думала дівчина, зацьковано дивлячись на купця. А той прискіпливо й оцінююче її оглядав, хмурився, а потім коротко наказав:

– Роздягайся!

– Що? – вигукнула Яринка, почервонівши. – Та…

– Не комизись мені тут! – рикнув на неї москаль. – Інакше накажу своїм слугам тобі допомогти!

Товмач знизав плечима і повернувся спиною. Те ж саме нехотя зробили й двоє слуг. А Мазрук осміхнувся, зовсім не збираючись відвертатися, але батько штовхнув його ліктем у бік, строго на нього подивився, змушуючи відвернутися, і відвернувся сам. Ярина отетеріло дивилася на купця, не в силах виконати його наказ. Тоді москаль почав сам грубо стягувати з неї свиту. Яринка злякалася, що він порве їй одяг, а переодягнутися нема у що, і, тремтячи від приниження, почала роздягатися. Купець уважно оглянув її так, як зазвичай оглядають при купівлі худобу: переконався, що у неї немає на тілі ані шрамів, ані вад, навіть заглянув до рота перевірити, чи всі зуби рівні і цілі.

– У тебе був чоловік? – спокійно запитав він таким тоном, немов ішлося про буденні речі.

Але бідна Яринка мовчала, тремтячи всім тілом, а потім швидко підхопила свою сорочку і затулилася нею.

– Відповідай! І не смій брехати, бо буде тобі непереливки! – гаркнув купець.

– Ні! – вигукнула дівчина, не розуміючи, навіщо йому це знати, а купець задоволено кивнув.

– Гаразд, одягайся! – наказав він, а потім через товмача звернувся до Набхана: – Добре, я куплю у тебе цю дівку і дам за неї п’ять монет сріблом.

– Е, ні! Двадцять монет золотом! Ти тільки поглянь, яка красуня! – запротестував Набхан.

– Тільки й того, що красуня! – глузливо відповів купець. – Вона й двох слів зв’язати не може!

– Налякана просто! Адже в дівки ще молоко на губах не обсохло, а ти їй так одразу роздягнутися наказав! Це вона від сорому! – усміхнувся Набхан. – Двадцять!

Купець і Набхан торгувалися довго, але, нарешті, зійшлися на десяти монетах сріблом, і купець прямо на місці відрахував татарину гроші. Набхан кивнув Яринці на прощання, але вона цього навіть не помітила, перебуваючи в ступорі. Старий знизав плечима і пішов геть, задоволений отриманою сумою – він розраховував на меншу. Щасливий Мазрук, не удостоївши Ярину поглядом, поквапився за батьком. А купець повів Ярину до своїх возів, де наказав слугам за нею наглядати, і пішов, задоволено всміхаючись.

Обоз рушив далі, а Ярина сиділа на возі, не тямлячи себе від пережитого приниження і не розуміючи, куди і навіщо її везуть, що з нею буде далі і як учинить із нею цей купець. Сльози повільно текли по щоках, але Яринка їх не витирала. Уже ввечері до неї підійшов старий слуга, принісши їжі. Але дівчина не стала їсти, забившись у куток воза й зіщулившись у грудочку.

– Ти, дівчинко, поїж, бо завтра можуть і не погодувати, – порадив старий. – А як тебе звати?

Ярина нічого не відповіла – нині їй більше за все хотілося померти, щоб припинилися її страждання.

– Я залишу миску. Уночі зголоднієш і з’їси. Ти, якщо тобі чого треба, то не соромся – гукай. Мене Прошею кличуть, – мовив слуга і побрів геть.

Яринка так і просиділа всю ніч у кутку воза, загорнувшись у кожух, який приніс жалісливий Проша, і вже тільки на світанку задрімала. А вранці несподівано з’явився її новий хазяїн у супроводі приятелів, перед якими почав хизуватися:

– Ось! Дивіться! Ви всі відмовилися, а я вважай що задарма купив. Ви тільки помилуйтеся, які очиська – як у кішки! У Кефе[31] мені за таку кралю бусурмани золотом відкотять! А може, навіть у Стамбул повезу і ще більше грошей отримаю!

Його приятелі оглядали Ярину, і вона з подивом помітила в їхніх очах жалість до себе.

– Не буде тобі добра від цього, Макаре Федоровичу! – обурено вигукнув один із них. – Це ж православна душа, а ти її бусурманам продаси! І Бога не боїшся, що на чужому горі нажитися хочеш! – і пішов геть. Інший купець мовчки рушив із ним.

А Макар Федорович лише осміхнувся, любовно оглянув Яринку і подріботів слідом за приятелями. Він був з тієї огидної породи людей, які заради наживи готові продати й рідну матір.

Обоз рушив у дорогу. Навколо стелилася лише висока жовта трава, що зливалася вдалині з блідо-блакитним, немов полинялим небом. Цей осінній вигляд степу навіював щемливий смуток, що минуло яскраве, соковите літо і невдовзі цей степ побіліє від снігу, немов постаріє. Яринка похмуро дивилася по боках, обдумуючи ранкову розмову купців. «Отже, він хоче на моєму нещасті і ганьбі нажитися, – думала дівчина, починаючи злитися. – Треба втекти від нього – я більш нікому не дозволю наживатися на мені!»

Опівдні валка зупинилась на обід біля невеликої річки. До Ярини підійшов послужливий Проша.

– Якщо тобі, дівчино, по нужді треба, то я… – почав говорити він.

– Так, треба! – відповіла Яринка.

– Ну, ходімо!

Слуга повів її до густих кущів, що росли вздовж річки. Але тільки-но він залишився на деякій відстані, як Ярина кинулася бігти вздовж берега. Бідна дівчина! Вона зовсім не подумала, як знайде дорогу додому, як без їжі й води подолає безлюдний степ? Вона над усе прагнула втекти від купця, а там буде, що Бог дасть.

Але Ярина жорстоко прорахувалася – Проша підняв тривогу, і за нею кинулися в погоню купецькі слуги, швидко спіймали, зв’язали і потягли назад. «Боже, що він тепер зі мною зробить, цей купець! Господи, Матінко Богородице, захистіть мене від цього негідника!» – благала Яринка, відчуваючи нестерпний страх. У якомусь безнадійному розпачі вона намагалася вирватися з рук слуг, немов це могло врятувати її від гніву купця.

Мимо проїжджав багато вбраний татарин, очевидно зі знаті, який щойно розмовляв із купцями. Ярина, вириваючись, здійняла такий галас, що цей татарин підняв голову і зустрівся з нею поглядом. У його очах промайнуло здивування, але перелякана Яринка не замислилася чому. Дівчину притягли до її хазяїна, і Макар наказав одному зі своїх слуг:

– Піди наріж різок і гарненько всип цій дівці, щоб надалі не кортіло тікати! Тільки дивись не зіпсуй їй шкіру.

Але тут його покликали до того самого знатного татарина. Не злізаючи з коня, він почав щось неголосно говорити купцеві. Усі присутні мимоволі завмерли і прислухалися – цей бусурман щойно отримав чималий відкуп, щоб обоз безперешкодно проїхав далі, і всім було цікаво, що ще могло йому знадобитися? Але, як на зло, нічого не було чутно! Макар хмурився і заперечливо хитав головою, а потім почав гніватися. І раптом татарин оскаженів, засвистіла його нагайка, і жорстоко побитий купець, шиплячи, мов гадюка, відскочив від нього. Макар озирнувся у пошуках підтримки, але з усього обозу ніхто не посмів заступитися за нього – вочевидь нікому не хотілося сваритися з цим татарином.

А татарин презирливо жбурнув гроші Макарові в обличчя і щось наказав своїм охоронцям. Двоє з них підскочили до Ярини, вирвали її з рук розгублених слуг і потягли до свого господаря. До переляканої дівчини дійшло, що цей татарин купив її, і від жаху в неї почалася істерика. Ярина забилася в руках татар, почала вириватися з неймовірною для жінки силою, що ті ледь її утримували. Татари притягли її до нового хазяїна, той нахилився з коня, підняв її і посадив поперед себе, міцно притиснувши до грудей.

– Тихо! Заспокойся! – сказав він її рідною мовою, але до неї ледь доходили його слова. – Ярино! Перестань!

Тільки почувши своє ім’я, Яринка замовкла й оторопіло втупилася йому в обличчя – з-під розкішного шолома на неї дивився Аяз-мурза.

– Аязе, – здивовано прошепотіла Ярина, із її очей ще рясніше потекли сльози, і вона притулилася обличчям до його плеча, не помічаючи, що весь купецький обоз мало не з забобонним жахом витріщається на цю сцену. Дійсно, що ж таке шепнув своїй рабині цей татарин, що вона затихла і притислася до нього, як до рідного? Та й загальне здивування викликало те, що мурза чесно купив рабиню, коли міг так відібрати!

Аяз обережно обняв дівчину за плечі і почав лагідно гладити по голові. «Ну, тихіше, тихіше! Не треба так гірко плакати. Тепер тебе ніхто не буде ображати», – шепотів він, а потім перерізав мотузки, якими були зв’язані її руки, і повіз геть від проклятого обозу.

Яринка потроху заспокоювалася, а Аяз однією рукою міцно притискав її до себе, а другою керував конем.

– Як ти в неволю потрапила? – запитав він.

– Мій рідний дід – козацький сотник. Він стратив одну людину за злочин, а його родичі вирішили помститися дідові, тому викрали мене з зимівника, а потім віддали татарам. І вже ці татари продали мене цьому москалю. Він хотів продати мене в Стамбулі, і я зважилася втекти, але мене спіймали, і тоді він наказав своїм слугам мене відшмагати. Господи! Аязе, дякую тобі! Якби не ти, гірка була б моя доля! Тебе мені сам Господь послав! – прошепотіла Яринка і довірливо притулилася до нього так, як дитина притискається до матері, коли шукає у неї захисту.

Аяз слухав, хмурився, а потім спитав:

– А що твій Данило? Я хвилювався, що він покарав тебе за мою втечу.

– Ах, ні! Данило нічого мені не зробив, але образився на мене і покинув, – відповіла Ярина, відводячи очі.

– Шкода! Дуже шкода, але, мабуть, так було потрібно Аллаху! – мовив мурза.

«Справді Аллах великий і милостивий, що напоумив мене особисто прийняти від купців подарунки, бо інакше гірка була б її доля. Це просто диво!» – думав Аяз, ніжно притискаючи Ярину до себе. І все не міг повірити, що несподівано зустрів її в купецькому обозі, з якого безсовісно вимагав мзду. Проте Аяз називав це не здирництвом, а подарунками йому як господареві цієї місцевості. У його свідомості земля, де кочував його улус, була його бейліком. Отже, тільки він мав право вирішувати, хто може нею проїжджати, а хто ні. А купці прекрасно знали, хто такий Аяз-мурза і як небезпечно йому суперечити – і охорона не допоможе, тому, згнітивши серце, визнавали його зверхність на Муравському шляху і в складчину від нього відкуповувалися.

Але Ярину Аяз навмисно чесно купив – що він, жмикрут чи що, якщо шкодує заплатити за неї грошей?! Він нишком поглядав на Ярину і розчулювався: хоч вона й була заплакана, брудна та розпатлана, але все одно здавалася йому красунею.

– А куди ти мене везеш, Аязе? – запитала дівчина.

– До себе в гості.

– А потім?

– Потім? – перепитав Аяз, дивно на неї глянув і замислився. – Потім подивимося, що далі робити, – нарешті мовив він і солоденько всміхнувся.

– Ти відпустиш мене? Так? – з надією запитала Ярина.

– Я ж був у тебе в гостях, тепер твоя черга гостювати у мене, – ухильно відповів молодий мурза.

Коли Аяз привіз Ярину в улус, то їй мимоволі стало і страшно, і цікаво – безліч круглих кибиток, критих повстю й очеретяними рогожками, стояло на двоколісних возах – над їхніми «дахами» піднімалися димки, а між ними снували татари. «Невже вони живуть у цих кибитках на возах навіть узимку і не мерзнуть?» – здивовано подумала дівчина, бо не уявляла собі іншого житла, крім хати чи будинку.

Аяз зліз із коня, а Ярина, не чекаючи його допомоги, зістрибнула сама і боязко пішла за ним, озираючись на всі боки. Татари шанобливо кланялися своєму мурзі, а той гордовито йшов повз них, навіть не удостоюючи поглядом. Ярина здивувалася різкому контрасту: більшість татар були одягнені у високі хутряні шапки й овчинні кошлаті кожухи сірого або світло-бежевого кольору – у декого до неможливості поношені, з-під яких визирали шаровари з грубої тканини; а ось мурза зі своїми нукерами-охоронцями були одягнені чистенько, розкішно й на тлі інших улусників здавалися квітучими маками серед запорошених степових бур’янів.

Аяз увійшов до намету, що стояв у центрі скупчення кибиток. Ярина йшла за ним. Усередині було затишно і красиво завдяки килимам, які всуціль висіли на «стінах» шатра та встеляли підлогу, і було розкидано безліч подушок. Дівчина зупинилася біля входу, зняла свої черевички, а до Аяза підбіг слуга і зняв йому чоботи. Мурза розсівся на подушках і поманив до себе Ярину, яка боязко присіла поруч із ним.

– Я не люблю жити в кибитці – мені більше подобаються намети. У них я почуваюся вільніше, – пояснив Аяз.

– Аязе, а ти мене завтра відвезеш додому? – запитала дівчина.

– Тільки-но приїхала в гості і вже поспішаєш додому?

– Та непроханий гість гірший за татарина – мені б не хотілося тебе обтяжувати, а моя сім’я… – і тут Ярина збагнула, що бовкнула дурницю, згадавши звичну для неї приказку. Вона почервоніла і винувато подивилася на мурзу, а той весело зареготав.

– Хоч ти й непрохана гостя, але такій гості я радий! – насміявшись, відповів Аяз. – Погостюй хоч кілька днів, моє сонячне світло! Я ж живу далеко від сім’ї, і мені самотньо.

– Добре, – погодилася Ярина. – Тільки ось тітка з дядьком хвилюються за мене. Адже вони не знають, що зі мною сталося. Мене викрали тиждень тому, і…

– Звідси до твого зимівника дуже далеко, – перебив її Аяз, кисло усміхнувшись, – тому завтра ми туди все одно не доїдемо. Та й ти занадто змучена, і мені соромно повертати тебе в сім’ю в такому жалюгідному вигляді – тобі треба трохи відпочити. Не хвилюйся – невдовзі вони побачать тебе, і тим сильнішою буде їхня радість. Сьогодні заночуєш у моєму наметі, – і, помітивши, що Яринка спалахнула від його слів, додав: – А я заночую в кибитці.

Аяз пішов, але Ярина недовго пробула в самоті – прийшли якісь дві жінки і почали кудись її кликати. Вони говорили татарською, тому дівчина їх не зрозуміла, проте второпала, що це служниці, і пішла з ними. Жінки привели її в маленький намет, де стояло велике корито і котли з гарячою водою. Яринка зраділа можливості помитися, але від допомоги служниць відмовилася. Поки вона милася, жінки принесли їй чистий одяг. Дівчина вдягла сорочку з білого і тонкого полотна довжиною до колін, повагавшись, натягнула шаровари з такої самої тканини, а поверх сорочки вдягла сукню з цупкого шовку насиченого світло-червоного кольору, заткану срібними візерунками. «Так ось чому вони носять шаровари!» – зрозуміла дівчина, тому що сукня від коміра до талії застібалась на застібки, а від талії розходилася і чимось нагадувала довгий, до самих п’ят, каптан із широкими рукавами.

У наметі на Ярину вже чекала вечеря: смажене м’ясо, спечені на маслі коржі з просяного борошна, смачні й ароматні, сир і напій, який нагадував кисле молоко. Дівчина з апетитом поїла, а потім прилягла на подушки. «Годі й збагнути Господні дороги – треба ж мені було зустріти саме Аяза на степовому шляху! Дивно все склалося: я врятувала його, а він мене. Дякую тобі, Боже, що мені вдалося уникнути неволі», – думала Ярина, не сумніваючись, що Аяз неодмінно відвезе її додому. Після ситної вечері її розморило, а шум осіннього вітру заколисував, і вона міцно заснула.

Розділ 12 Обіцянка

«Бо Я знаю ті наміри, які маю щодо вас, говорить Господь, наміри на благо, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію».

Єр. 29: 11

«О ті, які увірували! Не вбивайте самих себе, адже Аллах милостивий до вас».

Священний Коран, сура «Ан-Ніса», аят 29

Після того, як Юзеф повіз Ярину до татар, Марек швидко поїхав гаєм. Жорстокі слова, кинуті йому батьком в обличчя, поранили його тендітну душу. «Я справді нікчемний! – думав він. – Чому я не завадив батькові? Чому я досі боюся його? Чому я поставив свій страх перед ним вище, ніж свою совість?»

Марек усвідомив, що його боязкість і вагання накоїли ще гіршого лиха, ніж батькова ненависть. І тепер нічого виправити не можна! «Мені треба було одразу відпустити її, а не вагатися! Може, повернутися і відібрати її у батька? Але як я підніму на нього руку?! А може, поїхати на Січ чи в зимівник і все розповісти людям? Але тоді батька вб’ють!» – думав Марек, розуміючи, що потрапив у замкнуте коло.

Так він і їхав степом, і з кожним кроком усвідомлював, що відтепер йому доведеться жити з тягарем чужого злочину, тому що він не знайшов у собі сил запобігти йому. І ця ноша буде все життя стискати його, немов тугий нашийник, позбавляючи можливості вільно дихати! «Як мені тепер жити з цим? – питав сам себе Марек. – Я не хочу і не можу нести цей хрест чужого гріха, але мушу нести! Навіщо мені це треба?»

Він зупинився й озирнувся навколо себе – подих осені торкнувся придніпровських гаїв, пофарбувавши листя легкою позолотою. Світ навколо був тихим і безтурботним, немов непорочним, і нещасний Марек гостро усвідомив, що йому не місце в цьому світі, тому що він боягуз і мерзотник. «Я завжди був слабкий духом! Я не маю права жити, – подумав він і одразу вхопився за цю думку: – Тільки смерть позбавить мене від цього гріха!»

Самогубство – це відчай, боягузтво та егоїзм: відчай від того, що людина не довіряє Богу і не вірить у Його милосердя; егоїзм тому, що, позбавляючи себе життя, тікає від рішення своїх труднощів; а боягузтво – це небажання відповідати за свої вчинки хоча б перед самою собою.

Марек чудово усвідомлював, що він боягуз і обрав не найкращий спосіб позбутися відповідальності. Він забув, що Бог насамперед люблячий Батько, а вже потім суворий суддя – Він ніколи не залишає в горі будь-яку людину і не пошле їй зла і мук. І життя – найцінніший дар Бога, який треба берегти та завжди сподіватися на краще.

Напівбожевільний, блукаючий погляд Марека зупинився на двох конях – його власний кінь щипав блідо-зелене листя чагарників, а Промінчик понуро стояв із тугим арканом на шиї. «Якщо твоя хазяйка втратила свободу, то хоч ти будь вільним!» – промовив він, а потім розсідлав обох коней і підхльоснув їх батогом – звільнений Промінчик миттєво поскакав геть, а ось його кінь, відбігши, зупинився, не наважуючись покинути господаря.

Марек зарядив пістоля і приставив його до своєї скроні. У його голові не було більше ніяких думок, не спливали спогади і картини минулого, тільки дивна порожнеча та байдужість. А ще з’явилося очікування чогось такого, що невдовзі принесе йому спокій, немов він після важкої праці вкладеться у м’яку, прохолодну постіль, із нетерпінням передчуваючи нічний сон, тому Марек поспішив натиснути на курок… Гуркіт пострілу розірвав степову тишу, сполохав птахів у верхівках дерев, його кінь став дибки, світ навколо миттєво згас, і Марек, оглушений цим гуркотом, полетів у темну безодню.

Коли Юзеф, повернувшись назад, побачив труп сина, то з переляку спочатку нічого не второпав. Він намагався привести Марека до тями, не звертаючи уваги на прострелену праву скроню, почорнілу від порохової кіптяви й закипілої крові. Але марно – колись покірливі та лагідні очі сина оскліло дивилися на батька, а його тіло з кожною хвилиною ставало все холоднішим і холоднішим.

– Господи! Господи, за що? – закричав Юзеф, нарешті зрозумівши, що син мертвий, а потім завив, охоплений нестерпним болем.

Перед очима нещасного батька одна за одною спливали картини минулого: крихітний Марек лежить на руках у покійної дружини; його перше слово; перший крок і розбитий лоб; його перша бійка зі старшим братом і перше причастя; покірливий послух і покора; його благання про пощаду для онуків Черевковського; жорстокі слова, які він, Юзеф, кинув йому в останні години його життя…

Юзеф так і залишився сидіти в пустиннім гаю, не випускаючи сина з рук. У ці страшні години, проведені наодинці з трупом власної дитини, пан Бережний багато чого осмислив і зрозумів, але зрозумів занадто пізно. І для Юзефа багато що в цьому світі втратило сенс – і його помста, яку він вважав священною, і його честь, і навіть саме його життя. «Я хотів бачити своїх синів схожими на себе, тому що вважав себе побожним і безгрішним, справедливим і благородним. Я чекав від них того ж самого, не помічаючи, що моя душа давно охоплена тліном гріха. І моя воля, мої бажання, немов отрута, обірвали їхні життя! Ніхто не винен у смерті моїх синів, крім мене самого! Це повністю моя помилка і моя вина! Господи, як же жорстоко Ти вказав мені на мою неправоту!» – думав Юзеф.

Усю ніч він просидів, обнімаючи тіло Марека, і не відчував ані голоду, ані холоду. А на світанку Бережний почав копати могилу – заступа в нього не було, і він зламав усі кинджали і ножі, які в нього були, а потім і свою шаблю, поки вирив досить глибоку яму.

Поховавши сина і спіймавши його коня, Юзеф поїхав у Січ – більше йому нікуди було їхати. Він не знав, не уявляв, що йому тепер робити в житті, і першим його бажанням було покаятися перед Петром і Яремою, що це він згубив Ярину. «Вони не знайдуть її! – думав він. – Де в цих безмежних степах знайти двох татар, яким я її віддав? Боже, що ж я накоїв? Я покаюся перед ними – нехай вони мене вб’ють і цим припинять мої муки».

Але діставшись до Чортомлика, Юзеф дізнався, що Ярема поїхав до свого діда, а побачивши змарнілого Петра, зрозумів, що той тяжко хворий. «Як я скажу йому таке в очі, коли він вважай що на ладан дихає? Він не перенесе цього, і його смерть буде на моїй совісті!» – думав Бережний, не знаходячи в собі сил зізнатися у своєму злочині.

Коли Ярина того вечора не повернулася додому, то Уляна не здивувалася, вирішивши, що вона залишилася ночувати у свекра. «Бідна Яринка! Господи! От що Данило накоїв?! Ця сердешна місця собі не знаходить від туги за ним!» – думала Уляна. Але коли Ярина не повернулася вранці, жінка стривожилася. По обіді повернувся Степан і, дізнавшись про відсутність Ярини, помчав до батька в бурдюг. Але Лавріна не було вдома. Чоловік чекав його майже до вечора, але старий так і не повернувся. Тоді Степан поїхав додому.

– Боже! Та де ж вони всі?! – охнула Уляна, вислухавши чоловіка.

– Улянко, не турбуйся так: може, Яринка з Лавріном куди удвох поїхали, – мовив Степан, намагаючись не видати свого хвилювання.

– Та куди вони могли поїхати?! І якщо б це справді було так, вони неодмінно б попередили мене. Боже, не інакше, як біда сталася!

– Та пипоть тобі на язик! – крикнув Степан. – Ще справді біду накличеш! Тут до Лавріна рукою подати, і вона не перший раз сама їздить, і завжди все як слід. Повернуться вони!

Зникнення Ярини стривожило всіх жителів зимівника. Наступного дня люди обшукали місцевість від зимівника до бурдюга, але не знайшли жодних слідів Ярини, наче її лизя злизала. А Лавріна, як і раніше, не було вдома.

– Навіщо ти її відпустила? – накинувся Степан на дружину, уже не приховуючи свого страху. – Чому дозволила їй? Це ти винна!

Сама Уляна мовчала, лише витирала сльози. «Боже! Де ж моя дівчинка?» – думав Степан, стискаючи скроні, а потім кинувся до заплаканої дружини і, не соромлячись сусідів, обняв її, утішаючи.

Нещасний Воробенко опитав усіх мешканців зимівника, з’ясовуючи, хто з них останнім бачив Ярину. Особливо ретельно він допитував Олену, але дівчина теж не могла нічого сказати.

А вранці несподівано з’явився Промінчик. Без сідла, без збруї. Просто прийшов у двір. Ледь побачивши коня, Уляна забилася в істериці, а Степан зблід – тепер не було сумнівів, що Яринки більше немає на цьому світі.

– Господи, що я Петрові скажу?! – у розпачі вигукнув він.

А на п’ятий день, надвечір, у зимівник приїхав Лаврін і, коли вислухав убитих горем сина і невістку, став чорніший за грозову хмару.

– Не шукайте її, не треба. Усе одно не знайдете! – промовив старий.

– Батьку, а навіщо вона до тебе приїжджала? – запитав Степан. – Через Данила?

– Тепер це вже не важливо, – промовив Лаврін, хмурячись.

– Як не важливо?! А де ти сам був увесь цей час?

– Не питай мене, Степане. Нічого вже не зміниш. Занадто пізно!

Лаврін, як і обіцяв Ярині, поїхав у Січ, але Данила там не знайшов – його товариші розповіли, що він давно вже не з’являвся. Тоді старий повернувся в зимівник, роздумуючи, як втішити Ярину. «Ох, Господи, позбавив Ти мене від тяжкого обов’язку, та краще б не позбавляв! Тільки чому ж він коня не забрав? Ось що дивно! Кінь же такий, що дехто за нього й душу віддав би! І навіщо я її відпустив саму?! Та хіба я зміг би йому перешкодити, якщо б з нею поїхав?! Та краще б я голову склав, ніж тепер ось так мучиться докорами сумління. Звичайно ж, це він її вкрав – більше нікому! Тільки цілковитий дурень від такої дівки б відмовився! Ніколи ми більше Яринки не побачимо!» – думав Лаврін, вирішивши, що Ярину викрав Аяз.

А поглянувши на згорьованих сина і невістку, вирішив: «Безглуздо їм правду говорити – усе одно вже нічого не виправиш! Тільки зайвих страждань завдам і ще більшого лиха накою, бо Петро і Степан неодмінно поїдуть мурзу шукати і загинуть».

– Батьку, як я Петрові про це скажу? – похмуро запитав Степан.

– Язиком! – спересердя відрізав Лаврін. – Завтра поїдемо і все йому розповімо – не можна ж таке приховувати!

– Батьку, ти ж останній, хто її бачив, і ти знаєш правду. Чому ти мовчиш? – насупившись, спитав Степан. – Ліпше скажи нам!

– Синку, інколи краще, коли всієї правди не знаєш. Так легше жити!

Степан зітхнув. Він дуже добре знав свого батька і розумів, що немає сенсу допитуватися – все одно старий нічого не скаже.

– Я сам завтра до Петра поїду, – вирішив Степан. – Ти краще залишайся з Уляною, бо вона скоро з глузду зійде від горя, а ти єдиний, хто вміє втішити. Це моя провина – я Ярину до себе жити взяв і мені перед Петром відповідати.

Лаврін ствердно кивнув і гірко зітхнув.

Наступного ранку Степан виїхав із зимівника з важким серцем і все думав, як повідомити Петрові про безслідне зникнення Ярини, усе підбирав слова. Але найбільше нещасного Степана мучила підозра, що дівчини більше немає на цьому світі – він припустив, що Яринка не знесла туги за Данилом й укоротила собі віку, а Промінчика відпустила. Але тут же Степан проганяв від себе ці думки, бо якось не сходилося: «Батько на прохання Яринки їздив у Січ Данила шукати! І Ярина мала б повернутися додому. А якби її хтось викрав, то й коня б забрав. Кінь же добрий! Що ж з нею могло статися? І чому батько мовчить, хоч і знає правду?! Господи, ну який же Данило мерзотник! Такої біди накоїв!» – зі злістю думав Степан, і перед його очима все стояла Яринка, якою вона була ще підлітком. Згадалося йому, як вона вперше сама зварила борщ і пересолила, і вони з Уляною жартували, що вона закохалася, а вона ніяковіла і мало не плакала. Згадалося, як охоче Ярина їздила з ним на пасіку і випаси, як ласкаво ставилася до них і з якою радістю залишилася у них жити. «Господи, та краще б вона у свого діда жила, ніж безслідно зникла. Вона мені донькою стала! Такою, яку мені так хотілося мати», – подумав Степан і заплакав. Адже тут ніхто не побачить його сліз.

Приїхавши у Січ і побачивши Петра, Воробенко жахнувся: чоловік сильно змарнів і постарів. «Господи, як я йому таке скажу, коли він геть хворий?!» – думав він.

– Нарешті, Степане, – зрадів Петро. – Що ж від вас усіх так довго звісток не було? Я вже не знав, що й подумати. Як там Яринка? А Уляна як?

– Уляна? Добре Уляна. Не хворіє. Але ось… – Степан зам’явся, а потім зібрав усю свою мужність і рішуче заговорив: – Я приїхав з поганою звісткою. Ярина з Данилом посварилися. Та так, що він усе кинув і поїхав. Ярина мучилася, мучилася, тужила за ним, а потім поїхала до мого батька, щоб він допоміг їй із Данилом помириться. Мене тоді вдома не було, і вона сама поїхала. Адже вона часто сама до нього їздила. Та ось тільки назад не повернулася. Я з сусідами всі околиці обшукав, але й сліду не знайшлося, а потім кінь її прийшов без збруї. Майже десять днів минуло, як вона пропала…

Петро слухав Воробенка і з кожним його словом ставав біліший за крейду.

– Як пропала? Куди? – промовив він, перебивши Степана.

– Не знаю. Прости мене, Петре, заради Бога! Прости мене, тому як це моя провина! Я не додивився! Це…

– Я тобі свою дочку довірив! – закричав Петро. – А ти не вгледів! Краще б я в тебе її не залишав! Господи!

– Петре, я клянусь тобі, що ніколи не ображав Ярину, тільки ось… Так хто ж знав, що все так обернеться?! Вона часто сама до батька мого їздила, – виправдовувався Степан.

– А чому вона з небожем твоїм посварилася? Через що?

– Вона нічого мені не розповіла, а Уляна казала, що Данило… Він… – м’явся бідний Степан, не знаючи, як розповісти ще й цю негарну історію.

– Мовчи! Нічого не хочу чути! І ти, і твій небіж згубили мою дівчинку! – кричав Петро, важко дихаючи. – Господи, чому ж тут так душно? І темно? Відчиніть вікно – дихати нічим!

Козаки, які були в курені і мимоволі чули цю розмову, відчинили віконце, але це Петру мало допомогло. Він устав і попрямував до відчиненого вікна, але захитався і мало не впав – товариші підхопили його і поклали на поміст для ночівлі.

– Ох, як у грудях пече! – скаржився Петро. – Хлопці, покличте Васька.

– Та навіщо тобі Васько, батьку? Ми зараз лікаря знайдемо.

– Васька розшукайте! – закричав Петро, підскакуючи на ліжку і нервуючи, але від болю знову впав на спину.

Козаки побігли шукати і лікаря, і Васька, а Степан, немов прибитий, сидів поруч із Петром, почуваючись винним у цьому горі. Бідний Степан! Він і подумати не міг, що винуватець цього нещастя похмуро сидить у темному кутку і мовчки дивиться на наслідки своєї помсти. І навіть зараз не знаходить у собі хоробрості покаятися!

Лікар і Васько прийшли швидко. Тільки ось лікар не знав, чим допомогти Петрові – він умів лікувати переважно рани. Зате Васько, оглянувши Дубченка, швидко і вміло пустив йому кров. Козаки отетеріло дивилися на нього, не уявляючи, де Безрідний міг цього навчитися. Тільки кровопускання не допомогло – у Петра, як і раніше, боліло в грудях.

Васько хмурився, дивлячись на старого, а потім відкликав Степана вбік і докладно розпитав про все.

– Може, ви всі не про те думаєте? – запитав він, вислухавши Воробенка. – Може, цю дівчину хто з козаків украв? Судячи з того, який Ярема, вона вродлива, а хлопці у нас сам знаєш які: спочатку дівок крадуть, а вже потім дозволу одружитися запитують. Ти подумай – може, кому з твоїх хлопців вона в око впала, він її вистежив та й відвіз потайки. Так що скоро з’явиться і Ярина, і її викрадач.

– Ні, з тих хлопців, що в мене працюють, ніхто б не посмів, бо знають, що я за таке голову б зняв. Та й ніколи ті хлопці у мене на подвір’ї не вешталися. І, крім того, Яринка заміж за мого небожа збиралася йти. А з чужих людей ніхто в зимівник ніколи не заїжджав – він збоку від шляхів. Але якби її справді хто вкрав, то чому ж тоді кінь її повернувся? – запитав Степан. – Та ще й без збруї! Ніхто б такого коня не кинув. Навіть якби її татари схопили, то все одно б коня з собою повели.

Васько задумався. Слушно було припустити, що хтось із козаків спокусився і вкрав гарненьку дівчину, але тоді чому ж кинув коня? Адже для будь-якого козака кінь – усе одно, що рідний брат, і в усьому Запорожжі не знайшлося б жодного козака, який би добровільно від коня відмовився. Він подумки перебирав усі можливі варіанти, але жоден із них не вкладався у рамки здорового глузду або суперечив фактам.

– А де Ярема? – запитав Степан.

– Поїхав до свого діда – прийшла звістка, що він хворий, і Петро його до Березані відправив. Сам Петро теж хворів з тих самих пір, як курінного Литвина поховали. Тільки ось приховував свою неміч від усіх, а особливо від хрещеників. Ох, дасть Бог, знайдеться Ярина, а поки про Петра подбати треба. Він може цієї ночі не пережити. Дай Боже, щоб пережив!

– А ти звідки знаєш? – здивувався Степан.

– Знаю, Степане. Знаю, – похмуро відповів Безрідний і, не бажаючи нічого пояснювати, підійшов до Петра.

Степан залишився ночувати в курені. І всі козаки перебували в тривозі – до вечора Петрові стало гірше. Він не міг сам підвестися, був дуже блідий, біль у грудях дошкуляв йому все сильніше. Васько дивився на старого і розумів, що той на порозі смерті – його зіниці так сильно розширилися, що закрили собою майже всю райдужку, руки були крижаними, блідість набула сіруватого відтінку, а дихав він судомно, немов боровся за кожен вдих.

Настала ніч. Козаки поснули, а Васько сидів біля Дубченка при слабкому світлі скіпки.

– Василю, ти тут? – тихенько покликав його Петро.

– Так, батьку, тут.

– Я відчуваю, що вмираю, і не вмовляй мене, не говори мені дурних слів, що я одужаю, – твердо промовив Петро. – Я не шкодую про своє минуле життя. Зараз, умираючи, я розумію, що недарма народився і недаремно жив – Бог ніколи нічого не робить даремно або випадково. А до цього вважав себе непотрібним. Єдине, про що я шкодую, так це те, що не зберіг свою Яриночку і не встиг поставити Ярему на ноги. У мене нікого в цілому світі не було ріднішого і дорожчого за них обох. Ти ж усе про них знаєш, Ваську. Я тобі все про них розповідав.

Петро замовк, бо говорити йому було важко. Трохи відпочивши, він продовжив:

– Я хочу попросити тебе, Василю, і прошу тебе в ім’я Боже – не покинь мого Ярему. Ти один, і він один на цьому світі – моєї Яриночки більше немає, а на його діда надії теж немає. Невідомо, може, Станіслав уже й помер. Тому прошу тебе, подбай про Ярему. Йому всього сімнадцять років, і він життя ще не знає. Та й ти будеш не самотній на світі. Обіцяй мені, що не залишиш його, а станеш йому якщо не батьком, то хоч старшим братом! – просив Петро, намацавши руку Безрідного і щосили її стиснувши. – Мені більше нікого про це просити!

– Обіцяю, батьку! Обіцяю, що не залишу його і буду допомагати йому, чим зможу, – сказав Васько, відчуваючи, що рука старого холодніша за лід.

– Бережи тебе Господь, Василю, за твоє добре серце, – промовив Петро. – Боже, чому ж так боляче помирати? Чому ж так болить у грудях? Поклич мені попа! Швидше!

Васько побіг по священика, але той не встиг – коли він прийшов, Петро був уже мертвий.

Через три дні Петра ховали на старому кладовищі біля Микитинської Січі поруч із могилами його друзів. Ховали з великими почестями, бо Петро все своє життя присвятив Війську Запорозькому Низовому – дали залп із гармат і встановили над могилою білий прапор на знак бездоганної лицарської честі покійного.

Васько дивився, як грудки землі засипають труну, і відчував, що його охоплює безвихідь і нестерпне почуття самотності. «Петро для мене був не просто другом і товаришем – він мені батька замінив. Він єдиний, хто розумів мене, а тепер я сам на всьому білому світі. Добре, що Яреми зараз тут немає. Для нього краще не бачити цього», – думав він, залишившись у самоті біля свіжої могили і не помічаючи, що серед кам’яних хрестів стоїть іще одна людина і спостерігає за ним. Трохи постоявши, Васько, не озираючись, пішов геть.

Цим спостерігачем був Юзеф. Коли цвинтар спорожнів, він підійшов до могили Петра. Деякий час задумливо дивився на горбок землі, а потім тихо прошепотів: «Прости мене заради Христа!» – і, перехрестившись, пішов до свого коня.

Юзеф Бережний покинув Січ і вирушив до Польщі. Там він прийняв постриг у монастирі і прожив решту своїх днів, намагаючись благочестям спокутувати все те зло, яке так бездумно вчинив, яке скалічило чужі долі, зруйнувало його власне життя і коштувало життя його синам. Якою б грішною і злочинною не була людина, але Бог завжди справедливіший до грішника, який щиро покаявся, ніж людське правосуддя, і ніколи не відкидає щирого каяття, даруючи надію на прощення. На це й сподівався Юзеф, до кінця своїх днів молячись за синів, померлого Петра, а також за Ярину з Яремою.

Розділ 13 Невільниця чи господиня?

Ти неначе спочатку дружила зі мною,

Але потім ворогувати вирішила зі мною,

Не зневірився я, що доля відвернулась:

Раптом ти знову ласкавою будеш зі мною?

Омар Хайям

– Аязе, скажи по правді: коли ти відвезеш мене додому? – запитала Ярина одного вечора, коли Аяз прийшов до неї потеревенити. Уже восьмий день вона наполегливо вимагала відвезти її додому, але мурза постійно давав туманні обіцянки. Натомість наказав поставити для неї окремий намет, у якому часто вечеряв із нею. А ще мило базікав, перевершуючи самого себе в галантності й дотепності, влаштовував прогулянки верхи на конях, коли дізнався, що вона чудова наїзниця.

– Хіба тобі тут погано? – запитав Аяз.

– Ні, ти дуже гостинний, але я хочу додому. Там усі хвилюються! Так коли ти відвезеш мене?

Яринка жалібно дивилася на нього великими зеленими очима. Мурза зітхнув. Яскравий образ цієї українки ятрив йому душу з тих пір, як він утік із зимівника. Але Аяз змусив себе забути її, бо в його розумінні Ярина була чужою нареченою, нехай і його ворога, на яку він не мав жодних прав. А нині Ярина опинилася в його руках вільною від зобов’язань перед іншим, й Аяз вирішив залишити її собі. І весь цей час ходив навколо дівчини, не зважуючись вимагати від неї плотського кохання. Аяз і сам дивувався цій несміливості, хоча в таких справах ніколи не соромився. Зараз він також вважав, що має на це право, тому що Ярина – його власність. А ще вона йому страх як подобається.

– Ярино, я вирішив, що ти залишишся зі мною назавжди, – твердо мовив Аяз.

– Тобто як це? – дівчина аж рота від подиву відкрила. – Але чому? Навіщо?

– Ти моя куплена рабиня, – ховаючи очі, відповів Аяз.

– Якщо справа в цьому, то мої родичі повернуть тобі гроші. Вони заплатять тобі вдвічі більше того, що ти сплатив за мене, – промовила Ярина після коротких роздумів.

– Ти вважаєш мене настільки дріб’язковим і жадібним? – образився Аяз, а потім, глузливо скинувши брову, з гідністю мовив: – Та навіть якщо вони дадуть мені у сто разів більше, ніж я заплатив купцеві, то я все одно не маю наміру тебе відпускати. Чого варті всі багатства світу в порівнянні з таким скарбом, як ти?!

– Але навіщо я тобі потрібна?

Замість відповіді Аяз усміхнувся і подивився Ярині в очі так, що всередині в неї все стиснулося, а по її спині пробігли мурашки – погляд молодого мурзи горів пристрастю і бажанням. Аяз трохи почекав, а потім підсів до неї ближче, обняв за плечі, ніжно торкнувся рукою її щоки. Ярина відсторонилася, але Аяз різко пригорнув її до себе, зловив її губи і почав жадібно цілувати.

– Пусти! Пусти мене! – вириваючись, вимагала дівчина, але Аяз одним рухом поклав її на спину і швидко почав стягувати з неї одяг. Ярина викручувалася, билася в його руках, але що більше вона пручалася, то міцніше він її цілував. А коли Аяз, задерши поділ її сорочки, почав гладити її голий живіт, Яринка, зігнувшись, стукнула його чолом і влучила в ніс. Від болю мурза відпустив її. Дівчина кинулася тікати, але він швидко зловив її і потягнув назад.

– Не пручайся, Яринко! Усе одно ти моя! – намагаючись її скрутити, говорив Аяз і, сердячись через такий опір, рвонув сорочку на її грудях. Тканина різко затріщала, і Ярина скрикнула від цього звуку. А охоплений пристрастю Аяз стягнув із неї залишки сорочки, повалив на спину, підминаючи під себе і заломлюючи руки. Він навіть завмер, милуючись нею – дівчина переривчасто дихала, її уста були ледь розкриті, а невеликі, гарної форми груди здіймалися у такт кожному подиху. Яка вона зваблива! Її точені плечі, тонка талія і плаский живіт зводили його з розуму. Аяз торкнувся її щоки поцілунком, ніжно ковзнув губами уздовж шиї, пройшовся ними по плечах, досяг грудей. «Немов бутон троянди!» – у захваті прошепотів він, ковзнув долонями уздовж її рук, погладив плечі, груди, торкнувся талії і почав шукати зав’язки від її шаровар. Тоді Ярина щосили вдарила його коліном у пах і тут же вивільнилася. Вона швидко відповзла від Аяза, який скорчився від болю, соромливо закриваючись руками.

Віддихавшись, Аяз оскаженів, очі його загорілися люттю. На жаль, Яринка не знала, що коли Аяза охоплює гнів, то від нього розумніше тікати світ за очі, бо в таких випадках він не відає жалю. Їй було страшно, і вона відвернулася, щоб не видати свого страху, тому й не побачила, що Аяз схопив нагайку.

Від першого удару Ярина здригнулася, заплющила очі й закусила зубами руку, щоб не закричати. «Я не закричу! Ні! Не діждеться він!» – думала дівчина, щосили стримуючи себе при кожному ударі. А Аяза ще більше розлютило те, що Ярина мовчки терпить побої. Він чекав, що дівчина злякається, почне просити пощади, але вона мовчала, тільки здригалася всім тілом від кожного удару. Вкрай оскаженівши, Аяз ударив сильніше і здригнувся від її крику – нагайка розсікла шкіру, на якій з’явилася довга червона смуга, що засочилася крапельками крові.

Аяз кинув нагайку, метнувся до Ярини, зазирнув їй в обличчя – у її очах блищали сльози, але вона швидко їх витирала, а її плечі здригалися від стримуваних ридань. Аяз подивився на справу своїх рук – на спині Ярини проступали червоні смуги, а з рани вже тонкими струмками текла кров. Він схаменувся, але було запізно.

– Ярино, – покликав Аяз, кладучи руку на її голе плече.

– Не торкайся до мене! – з ненавистю промовила Ярина, відсторонюючись.

– Яринко!

– Ось правду кажуть, що ви, татари, звірі – ніколи жоден чоловік мене не вдарив. Навіть Данило, коли я тебе випустила!

– Ярино, я думав, що… – почав виправдовуватися Аяз.

– Що раз купив мене, то можеш робити зі мною все, що забажаєш? Так? Поманиш ласкою, відходиш батогом, і я одразу твоєю буду! Та хто ти такий, щоб так поводитися зі мною і принижувати?! – прокричала Яринка і, вже не стримуючись, заридала, сховавши обличчя в долоні.

Аязові стало її нестерпно шкода. «Ярино», – прошепотів він, спробував обняти її, але дівчина люто відштовхнула його.

– Не смій більше торкатися мене! І не підходь! – кричала Ярина.

– Але у тебе кров тече, її треба…

– Нічого мені від тебе не треба! Я сама про себе подбаю! Іди геть! – прокричала Ярина, кинулася на свою постіль і, сховавши обличчя в подушку, гірко заплакала.

Аязові не залишалося нічого іншого, як піти. Вийшовши, він наказав служниці подбати про дівчину.

А Яринка, залишившись сама, заридала ще сильніше. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому милий і шанобливий Аяз, який позбавив її приниження бути проданою публічно, обдурив її, а потім спробував узяти силою та ще й відлупцював за непокірність. «За що він так зі мною? Що я йому зробила?» – думала Ярина, чмихаючи носом. З’явилася служниця і мовчки промила їй рану. Дівчина раз у раз поглядала на жінку, але на її обличчі не відбивалося жодних емоцій, і було незрозуміло, чи співчуває вона їй, чи засуджує. «Навіть якби я і розуміла її мову, то все одно марно чекати розради – вона лише рабиня. Господи! Тепер я теж рабиня! Він із самого початку дурив мене!» – зрозуміла Ярина. І її душу охопила несамовита лють.

Аяз, усе ще злий, сидів у своєму наметі й обдумував цей випадок. Раніше жодна рабиня не сміла сказати йому «ні», і він уперше зіткнувся з такою норовливою рабинею, як Ярина. Його дратувала ця обставина, а ще почала мучити тривога – чи не занедужає вона від побоїв? Досадуючи на все на світі, у тому числі й на себе, Аяз пішов до неї.

У наметі тьмяно горів масляний світильник, і Аяз побачив, що дівчина вже спить. Мурза безшумно опустився на коліна і схилився над нею. Ярина лежала на животі, оголена до пояса, бо її рану залишили відкритою, змастивши цілющою маззю. Навіть у слабкому світлі було чітко видно багряно-фіолетові смуги. Аязові схотілося пригорнути її до себе, пожаліти, але він стримався, щоб не розбудити.

«Урешті-решт, вона просто норовиста рабиня, із якою нічого церемонитися. Але тоді чому ж мені її так шкода? Чому соромно, що я так жорстоко з нею обійшовся? Хоча що тут особливого – хіба я їй не господар?! А чи господар?» – думав Аяз. І несподівано усвідомив, що не Ярина його рабиня, а саме він її невільник, тому що кохає її і віднині не зможе поводитися з нею грубо або жорстоко. «Треба придумати, як із нею помиритися. Але вона така горда, що це буде непросто! Нічого, я неодмінно придумаю, як зламати її гордість!» – думав Аяз, із любов’ю дивлячись на свою рабиню, а потім обережно торкнувся її щоки поцілунком і навшпиньках вийшов.

Наступного ранку Аяз прийшов до Ярини. Ледь побачивши свого хазяїна, дівчина одразу гордовито стулила губи і відвернулася. Аяз зітхнув, немов збираючись з духом, і присів поруч із нею, але Ярина і тут примудрилася повернутися до нього спиною.

– Ярино, пробач мені мою нестриманість і жорстокість! Я присягаюся, що більше ніколи не посмію грубо поводитися з тобою! – промовив Аяз, хоча такі слова далися йому нелегко – він був гордий не менше, ніж його рабиня. Але Ярина лише люто зиркнула очима і промовчала. Аяз спробував узяти її за руку, але вона стиснула долоню в кулак.

– Ярино, не будь такою жорстокою! – попросив Аяз, ніжно накриваючи її кулачок своєю долонею. – Я дуже гірко розкаююсь у скоєному!

– Ні! – вигукнула Ярина, люто дивлячись на нього. – Ніколи тобі цього не забуду! Ніколи не пробачу! І не смій до мене торкатися! Ти негідник!

Аяз знову розсердився, схопився і грізно зиркнув на неї, але потім перевів дух і строго промовив:

– Ярино, ти забуваєш своє місце! Не упирайся, інакше я…

– Нагайку подати? – єхидно запитала дівчина.

Аяз у досаді замовк, бо нічого не міг їй відповісти. Адже чим би він їй не пригрозив, усе одно не зломить її і не налякає. А Ярині було байдуже, що за кару він їй може вчинити – її одночасно терзали і злість на свого кривдника, і страх перед ним, і бажання дошкулити йому. Але чим рабиня може дошкулити своєму хазяїну, Ярина не уявляла. Так вони обоє й мовчали, лише скоса поглядаючи одне на одного. Нарешті Аяз заговорив:

– Ярино, ти сподівалася, що я відпущу тебе, але якщо я це зроблю, мені доведеться піти слідом за тобою, бо ти забереш моє серце і спокій. Усі ці дні мене непереборно вабило до тебе, і я не міг зрозуміти чому, а вчора я намагався оволодіти тобою тому, що покохав тебе. Не усвідомлюючи цього, я бажав силою отримати те, що дарують тільки з власної волі, але до вчорашнього вечора я ніяк не міг зрозуміти, що вже давно кохаю тебе. І я зроблю все, щоб заслужити твоє прощення і домогтися твого кохання. І я сподіваюся, що ти пробачиш мені і з часом приймеш мою любов.

І вийшов.

Яринка ошелешено дивилася йому вслід – вона чекала від Аяза чого завгодно, але тільки не освідчення в коханні. А ще зрозуміла, що закоханий Аяз ніколи її не відпустить, а надії на звільнення немає – ніхто її тут не знайде, а втекти неможливо. І відтепер їй доведеться жити серед татар, долаючи домагання мурзи. Але освідчення Аяза чомусь сколихнуло душу. «А може, Аяз справді кохає мене? Ні, якби кохав, то не став би так мучити. Я для нього просто забавка», – з гіркотою вирішила Ярина. Раптом у пам’яті сплив Данило, згадалася їхня сварка, його гнів. «Данило знав, який Аяз жорстокий. Адже щось між ними сталося, раз він хотів його вбити. А я… Я зрадила Данила! Боже, що ж я тоді наробила?! Я ж сама, своїми руками зруйнувала своє щастя і навіки втратила Данила! Боже, я більше ніколи його не побачу!» Від цих думок на очі навернулися сльози, і Яринка, впустивши голову на коліна, гірко заплакала.

У наступні дні Аяз безуспішно намагався помиритися з Яриною, проявляючи неймовірні для його гордої натури смиренність і покірливість, а ще надзвичайну винахідливість. Але йому не те що порозумітися, але навіть нормально поговорити з нею не вдавалося: Ярина похмуро сиділа самотою в своєму наметі, а коли він приходив до неї, демонстративно відверталася і не розмовляла. Аяз злився від такої непоступливості, але опановував себе.

Йому на допомогу прийшов Бійтемір. Старий привітно ставився до Ярини лише тому, що вона врятувала життя його дорогому вихованцеві. А те, що Аяз не на жарт захопився Яринкою, Бійтемірові одразу не сподобалося. Проте він робив усе, щоб рабиня служила задоволенням для господаря. Позичивши у якогось улусника раба, який розумів українську, Бійтемір із його допомогою давав Яринці корисні поради, м’яко вмовляв вгамовувати свій гонор і слухатися. І терпляче зносив її неприязнь – норовлива Яринка частенько горлала на свого ментора або люто жбурляла в нього подушками, коли він надто вже допікав їй настановами. Тоді Бійтемір натякнув, що через таке свавілля Аяз може розшукати і стратити всю її рідню. Насправді старий безбожно прибрехав, бо Аяз ніколи б не пішов на таке. Але Яринка повірила, злякалася і тому в один із вечорів погодилася повечеряти з мурзою.

Але явившись до Аяза, Ярина не могла змусити себе бути привітнішою з ним і трималась холодно. Марно Аяз сипав люб’язностями, марно намагався захопити її цікавою бесідою та ніжно дивився – дівчина відчужено сиділа за низьким круглим столиком. У її пам’яті спливли інші очі, тільки чорні, як ніч, які так недавно дивилися на неї з не меншим обожнюванням. До горла підступили сльози, і вона відвернулася, щоб приховати їх.

– Ярино, – покликав її Аяз, і коли дівчина підвела на нього погляд, промовив:

З коханою посварився я. Біда! Коли помиримось? Скажи, коли? Коли? Я гину, голову втрачаю. До чого ця безглузда ворожнеча? Аллаху! Врятуй, я слабкий та безвольний, Собі багато заподіяв шкоди. Аллаху! Кохаю – а вона мене забула, Пихата, непоступлива й горда. Аллаху! Кохаю – і в наш час кохають Без пам’яті, як і в минулії віки. Аллаху! Кохаю! Все віддаю коханій — Й небеса, й землю – назавжди![32]

Вірш, звичайно, був чужим – поетичний Аяз лише талановито переклав його українською мовою, – зате абсолютно точно висловлював його почуття.

– Сам склав? – незворушно запитала дівчина, зовсім не надихнувшись віршем.

– Ні! Я не настільки талановитий, – чесно зізнався Аяз, чим викликав у Яринки глузливу усмішку. – То коли ми помиримося, господине моя?

– Тоді, коли ти відвезеш мене додому, – зітхнувши, відповіла Ярина, на що Аяз лише кисло всміхнувся, а потім сказав:

– Кажуть, що Аллах сховав щастя в бутоні жовтого тюльпана, і ніхто не може його добути, тому що квітка повинна сама розкритися і подарувати щастя. Але одного разу маленький хлопчик узяв у руки бутон лале,[33] і він розкрився в його руках, потягнувшись до чистої душі. Так і я, проїжджаючи степом, знайшов свій жовтий лале – тебе, – сказав Аяз і подивився на Яринку з такою пристрастю і коханням, що вона зніяковіла. – Адже ти – той лале, у якому сховано моє щастя, і я хочу бути тим хлопчиком, у чиїх руках ти, мій бутончику, розкриєшся! Моя Ярино, я закоханий у твої очі, я закоханий у твоє личко, що сяє, наче місяць, я зваблений полум’ям твого волосся! Твої очі мають колір найдорожчого смарагду. Але вони сяють, немов два сонця в червоній оправі світанку – твого чудового волосся, і їх сяйво вабить мене сильніше, ніж блиск дорогоцінного каміння, адже в твоїх очах стільки життя й вогню! – палко говорив Аяз, із задоволенням помічаючи, що вона ще більше зніяковіла від його слів. – Ти – світло моєї душі, ти – мій запашний померанець…

– Хто? – запитала Яринка, витріщивши очі і безцеремонно перервавши цей барвистий потік компліментів.

– Померанець – це дуже дорогий фруктовий плід, – відповів Аяз. – Сонячний, ароматний, соковитий і такий же солодкий, як і ти!

– Зрозуміло, – буркнула дівчина, безуспішно намагаючись приховати своє збентеження, чим порадувала Аяза – йому вдалося пробити лід її відчуження.

– Ти солодша за померанець, господине моя! – шепнув Аяз, зважившись підсісти ближче й обняти її за талію. Яринка відсторонилася. Тоді він притулився лобом до її плеча, прошепотівши: – Ярино, як же я кохаю тебе!

– Якби ти кохав мене, то не мучив би і не утримував у себе силою, – промовила дівчина і, повівши плечем, скинула його голову. Але Аяз утратив над собою контроль – схопив Яринку й, обнявши міцніше, почав цілувати. Дівчина спочатку спробувала вирватися, але потім перестала, немов здалася, а коли Аяз трохи послабив обійми, спритно вивернулася з його рук, схопилася і відбігла до виходу з намету.

– Ось що, Аязе, більше не клич мене вечеряти, – попросила Ярина і, схопивши своє взуття, швидко вийшла.

Аяз зітхнув. «Я сам винен, бо був надто жорстокий і нетерплячий!» – подумав мурза.

Наступного дня Аяз прокинувся пізно, із відчуттям досади від того, що вчорашній вечір закінчився не так, як він сподівався. А тут іще слуга подав йому листа від матері, який привезли вранці, від чого у мурзи остаточно зіпсувався настрій – не ладив він із матір’ю, бо вона часто намагалася нав’язати йому свою волю.

Його мати Ільназ-султані[34] була дочкою покійного хана Газі Ґерая.[35] Ільназ народилася після смерті хана, а коли підросла, то рідня видала її заміж за Шагін-Тимур-бея, батька Аяза, який був тоді простим мурзою. І це було великою честю і показником впливу роду Мансурів. Але сімейне життя не склалося – дещо пізніше Шагін-Тимур одружився вдруге з користі, чим завдав Ільназ тяжку образу: проти звичаю було, одружившись із султаншею, брати другу дружину. Та й узагалі – тільки близьке споріднення з ханом Бахадиром Ґераєм,[36] якому Ільназ доводилася двоюрідною сестрою та ще й свояченицею (хан був одружений із її старшою сестрою), врятувало Шагін-Тимура від різанини,[37] вчиненої ханом Мансуром за їхню зраду. Але Шагін-Тимур знехтував навіть цим. Ображена Ільназ не розлучилася з чоловіком, на що мала повне право, а пішла жити в ханський палац, прихопивши з собою сина, який і став її єдиною втіхою. Але коли Аяз підріс, то перебрався жити до її невдячного чоловіченька – тільки батько міг забезпечити хлопчикові чоловіче виховання.

Зітхнувши, Аяз незадоволено почав читати. Мати докоряла йому довгою відсутністю і вимагала, щоб він негайно явився додому. «…Уже скоро почнеться зима, а ти ніяк не полишиш степи, сину мій. Гюльнур тужить за тобою, нервує. Рада повідомити тобі, що незабаром Аллах нагородить тебе сином, тому ти зобов’язаний бути вдома…» Аяз у сильному роздратуванні відкинув листа, навіть не дочитавши його до кінця.

Одружився мурза минулого року, і цей шлюб повністю влаштувала його мати, розраховуючи, що породичатися з родом Яшлау[38] буде корисно. Аяз був не в захваті від цього, але все ж погодився. Тому, бажаючи догодити майбутньому тестеві, Аяз покинув свій невеликий гарем і купив будинок у Феррах-Кермені,[39] щоб оселитися там із Гюльнур, яка б не витримала кочового життя. Те, що дружина виявилася вродливою і ніжною жінкою, звичайно скрасило досаду мурзи, але ненадовго – Аяз швидко нудився поруч із Гюльнур і навесні втік до свого улусу.

«І з якого це дива вона вирішила, що в мене неодмінно народиться син?! – думав Аяз. – А що мені тепер робити з Яриною? Мама буде дуже незадоволена. А втім, я ж не з султаншею одружився і маю право завести наложниць. Ех, треба їхати додому!» І він відправився до Ярини, щоб наказати їй збиратися в дорогу.

Ярина, сидячи на подушках, задумливо розчісувала волосся і навіть не помітила, що увійшов Аяз і завмер біля входу, задивившись на неї.

Волосся Яринки спускалося нижче талії і вкривало її, неначе зіткане з золота й вогню покривало. Мурза милувався, як руді пасма переливаються, струмують під гребінцем, наче вогняний потік. Дівчина озирнулася, і в Аяза прискорено забилося серце – на тлі рудого волосся її шкіра здавалася золотистою, а зелень очей ще яскравішою. Він підійшов до Ярини й опустився на коліна, рвучко обняв її за стан і зарився обличчям у її волосся. Ярина напружилася в його руках, спробувала вивільнитися, але він силою утримав її в обіймах і притулився до її шиї поцілунком.

– Тобі треба збиратися, Ярино, ми від’їжджаємо, – опанувавши себе, промовив Аяз.

– Ти відвезеш мене додому? – стрепенулася дівчина, і очі її засяяли.

– Ні! Ми поїдемо зимувати в мій дім у Феррах-Кермені. Завтра нам необхідно вирушати, – сухо мовив Аяз і відвернувся, щоб не бачити її смутку. – Так що приготуйся! – і вийшов.

Ярина зітхнула і, накинувши кожушок та покривало, попрямувала за околиці улусу, щоб побути на самоті. Але не вийшло – за нею слідував нукер, якого приставив Бійтемір. Взагалі старий робив усе, щоб не давати їй спілкуватися з іншими невільниками, а особливо з українцями, побоюючись, що бунтівна дівчина втече з їхньою допомогою. Втім, для самої Ярини це було краще – їй болісно було бачити, як земляки страждають у неволі. Адже цим людям жилося гірше, ніж їй. Проте рабів було небагато, бо не кожен міг дозволити собі залишити захоплених бранців, воліючи отримати за них гроші.

«Що чекає мене далі? Ось таке життя?» – похмуро думала Ярина, затуляючи ніс покривалом, бо від кибиток потягнуло гноєм – не маючи вдосталь дров, татари сушили кінський або коров’ячий кізяк і цим опалювали юрти. До речі, Аяз не зносив такого запаху, тому в його і Ярининому наметі топили виключно дровами.

Ярина прискорила крок, щоб швидше минути скупчення кибиток, які стояли групами по кілька штук. Дівчина вже знала, що одна сім’я володіє кількома кибитками: в одній живе голова родини з дружинами, в іншій – діти. А слуги і раби завжди жили і спали на вулиці у будь-яку погоду, навіть узимку. Частина улусників жила заможно, але все їхнє багатство складалося з худоби, і якщо нападав мор або ставалася крадіжка, то це було рівнозначне розоренню. А більшість улусників перебивалися, як могли, харчуючись в основному просом, ячменем, молочними продуктами й тим, що вдалося вполювати. А деякі жили в страхітливих злиднях, майже голодуючи.

Назустріч Ярині йшли дві татарки і шанобливо вклонилися – улусом давно пішла чутка, що у мурзи завелася наложниця, у якій він душі не чує. «З рабинь я потрапила в господині», – невесело усміхнувшись, подумала дівчина, чемно кивнувши у відповідь. Довгенько проблукавши, Ярина повернулася в улус.

Наступного ранку Аяз виїхав до Феррах-Кермена, залишивши улус під опікою Бійтеміра. Яринку він віз у маленькій кибитці: стояла пізня осінь, хоч і суха, але холодна, і на неосяжних степових рівнинах дув пронизливий вітер, тому Аяз побоювався, що верхи вона застудиться.

Сам мурза зі своїми нукерами спали на землі, на підбитих повстю чепраках, підклавши під голови сідла. Вкладалися спати голяка, загорнувшись лише в овчинні кожухи. А свої шкіряні накидки від дощу натягували на прути, уткнуті в землю на манер маленького намету. Вранці швидко схоплювалися, одягалися, сідлали коней і починали скакати навколо місця ночівлі, розігріваючи рухом і себе, і тварин. Уперше побачивши, як Аяз ось так вкладається спати, Ярина здивувалася і навіть запитала, чи не холодно йому? Але Аяз, поблажливо всміхнувшись, пояснив, що всі татарські воїни так ночують у походах, і до цього хлопчиків привчають з дитинства. Сам він звикав до таких ночівель із семирічного віку.

На третій день їхньої подорожі показалися могутні стіни, бастіони і двадцять веж цитаделі фортеці Ор-Капу, воріт Кримського ханства – ніхто з мандрівників не міг її оминути, оскільки через неї проходили всі степові шляхи. Цю неприступну твердиню оточував глибокий і широкий рів, викладений каменем, і потрапити до неї можна було через єдині ворота з північного боку.

За фортецею розкинувся Феррах-Кермен. Від Ор-Капу до нього вела дорога, уздовж якої розташувалося безліч торгових лавок, був побудований один хан[40] і невелика громадська лазня. Яринка з цікавістю витріщалися на всі боки – крім Березані, вона не бачила міст, та ще й мусульманських. Місто, збудоване посеред степу на піщаному ґрунті, не мало садів, від чого здавалося похмурим і сірим, влітку знемагало від палючої спеки, а взимку здригалося від крижаних вітрів. Зате над одноповерховими, критими дерном або очеретом і в основній своїй масі убогими будиночками городян вивищувалося близько дванадцяти мінаретів мечетей. Більшість міських обивателів животіла в злиднях і смерділа коров’ячим кізяком, який був основним паливом і подостатком продавався на місцевому ринку.

Подвір’я Аяза було огороджено високими стінами, а ось сам будинок був витонченим, двоповерховим. Вийшовши з кибитки, Яринка окинула дім поглядом – другий поверх виступав над першим, підтримуваний дерев’яними стовпами, створюючи відкриту веранду, прямокутні вікна були невеликі й вузькі, а на першому поверсі – заґратовані.

– Чому зупинилася, господине моя? – запитав Аяз, підходячи до неї і беручи за руку. – Ходімо! – і повів дівчину в дім.

Вони прийшли у невелику, вочевидь парадну кімнату. Праворуч від дверей у стіні був влаштований камін у формі напівкруглої ніші з виступаючим ажурним козирком, і в ньому весело тріщали дрова. Уздовж інших стін тяглися дивани, застелені килимами і різнокольоровими подушками з чохлами з сатину й оксамиту, а підлогу теж вкривали килими з вигадливими візерунками. Більше ніяких меблів у кімнаті не було. Стіни були покриті яскравим, витонченим розписом, і в їх товщі були влаштовані невеликі шафи, наповнені красивим посудом. Це все оздоблення одразу підказало Яринці, що хазяйка цього дому – жінка і має вишуканий смак.

І справді, назустріч Аязові кинулася літня жінка й почала радісно його обнімати. А віддалік, не сміючи заважати, стояла друга, молода і вродлива. Та така вродлива, що Ярина мимоволі замилувалася нею. Тому й помітила, що незнайомка при надії. Жінка теж не менш уважно її розглядала, і в її погляді не було неприязні, а тільки цікавість. Ярина зрозуміла, що старша жінка – це мати Аяза. Але ось хто та, інша?

Тут мати мурзи помітила Яринку, уважно оглянула і щось запитала у сина. Аяз криво всміхнувся і відповів матері таким тоном, що та почала йому обурено докоряти. З подивом Яринка побачила, як молода жінка зблідла, а її гарненьке личко спотворилося від страждання, але вона опанувала себе – ні Аяз, ні його мати не встигли нічого помітити.

– Ярино, – покликав Аяз, і дівчина боязко підійшла до нього. – Це моя мати – Ільназ-султані, дочка покійного хана Газі Ґерая. А це, – він вказав на молоду жінку, – моя дружина, Гюльнур.

Ярина з жахом на нього подивилася, перевела погляд на Ільназ, а потім зустрілася поглядом із Гюльнур. «О Боже!» – прошепотіла дівчина, але зрозумів її тільки Аяз. Мурза всміхнувся і шепнув: «Вклонися». Яринка машинально вклонилася його матері, забувши поклонитися дружині. А Аяз щось спокійно сказав Гюльнур, а потім узяв Ярину за руку і повів всередину будинку. Дівчина покірно йшла за ним, але тільки-но вони опинилися самі, гнівно запитала:

– Чому ти мені не сказав, що одружений?

– Хочеш, щоб я належав тільки тобі, моєї душі світанку? – вкрадливо запитав Аяз.

– Мене це принижує! Ти хоч розумієш, що твориш?

Але Аяз тільки посміхнувся.

– Аязе, твоя дружина чекає від тебе дитину, а ти в цей час… – Яринка навіть задихнулася від обурення. Перевівши подих, вона продовжила: – А ти в цей час чіпляєшся до мене та ще й приводиш у свій дім! Ти ж і свою дружину тим самим принижуєш!

– Шлюб із Гюльнур був викликаний необхідністю, і я не зобов’язаний її любити. Я не винен, що покохав тебе, – сварливо відповів Аяз. – Хіба я не маю права кохати ту, яка мені миліша?

– Але ж ти одружився з нею, отже, клявся їй у вірності…

– Ярино, – перебив її Аяз, – твоя неприступність зовсім не дає мені можливості її зрадити. А ще в Корані написано, що одружуватися треба з тими жінками, які тобі приємні, хоч таких буде аж чотири, або з тими, якими оволоділи мої руки, тому я маю право взяти в свій дім іще не одну жінку!

– У такому разі ти будеш вчиняти несправедливо щодо всіх своїх жінок, бо змусиш усіх їх страждати і ревнувати тебе одна до одної, тому краще живи з одною! – вигукнула Ярина, чим вельми спантеличила Аяза, практично процитувавши Коран,[41] який навряд чи читала.

– Краще ходімо, я відведу тебе в твою кімнату! – буркнув Аяз.

Коли Аяз і Ярина вийшли, Ільназ деякий час мовчала, а потім мовила до невістки:

– Мені соромно перед тобою, Гюльнур, що мій син так учинив.

– Хіба в цьому є твоя вина, матінко? Це рішення мого чоловіка, і ми з тобою не маємо права його оскаржувати чи обговорювати! – покірливо відповіла молода жінка.

– Та як ти можеш так спокійно до цього ставитися? – здивувалася Ільназ. – Ніколи ще не бачила такої нахабної і гордовитої рабині! Вона навіть не вклонилася тобі, законній дружині і господині!

Гюльнур промовчала, ретельно приховуючи свої почуття.

– Я дуже сподіваюся, що невдовзі ця дівка набридне Аязові і він її позбудеться! – вигукнула Ільназ, подумавши: «Якщо я не випереджу його! Аллаху, пошли мені терпіння!»

Розділ 14 Хвороба пана Станіслава

З роками всі пристрасті вмирають; тільки себелюбство ніколи не вмирає.

Вольтер

Коли Ярема прибув у Березань, то застав діда дуже хворим – змарнілий Станіслав лежав у ліжку, підпертий із усіх боків подушками. Він помітно постарів і схуд, зникли його молодцюватість і пустотливі вогники в очах. Але тільки-но він побачив онука, то миттєво розквітнув, мов дівка на виданні.

– Онучку! Господи! Уже й не чекав, що ти приїдеш до мене, нещасного, – вигукнув старий, з подивом оглядаючи змужнілого Ярему. – Дай я тебе обніму! Боже, як ти змужнів! Викапаний батько! – розчулено говорив він, простягаючи до онука руки.

– Я на покійну маму схожий, – відрізав Ярема, сідаючи в ногах ліжка й уникаючи дідових обіймів.

– Мені взагалі-то видніше, – огризнувся дід. – А де Ярина і Петро?

– Хрещений вирішив, що я приїду лише сам – він не хоче залишати Ярину. І я не говорив сестрі, що ти захворів, щоб не засмучувати її.

– Мабуть, вона досі сердиться на мене? – вкрадливо спитав Станіслав.

– Ні, вже не сердиться.

– Тоді чому ж не повернулася до мене жити?

– Тому що у глухому зимівнику знайшла людей, для яких стала дочкою і які люблять її, – відповів Ярема.

– Ти, Яремочко, прости мене, дурня старого, за минуле, – заторохтів Станіслав, скривившись від цих слів. – Хто ж знав, що Маланка, стерво мерзенне, убити вас хоче – вона ж призналася мені, вимолюючи своєму коханчику життя, що давно вирішила від вас позбутися, щоб спадщина тільки їй дісталася. Вона гадала, що обдурить мене, збрехавши, що ви начебто з дому на Низ утекли. З тобою все зрозуміло – схотілося пригод на свою голову. Але навіщо тікати Яринці, дівчинці, на Січ? Я по дурості своїй розлютився, вирішивши, що ви обоє з жиру казитеся, але потім усе зрозумів. Тож пробач мені! – зі щирим каяттям сказав він, жалібно дивлячись на онука.

Таке смирення дещо розчулило Ярему, але пригадалися всі заподіяні дідом образи, і він насупився, зі сумнівом дивлячись на нього.

– Не дивись на мене так, Яремонько! Я вже двічі пошкодував, що зв’язався з цією шльондрою! Добре, що повісилася, бо я б з неї лика надер! – зло промовив Станіслав.

– Діду, май совість! – обурено вигукнув хлопець. – Про небіжчиків погано не говорять, тим більше, що це ви її до самогубства довели!

– А так їй і треба! Подохла, як і жила – грішницею! Я її підібрав, причепурив, пестив і плекав, а вона… Та грець із нею, з дурепою! Краще розкажи мені про внучку! Адже Ярина вже зовсім доросла і красунею стала, а живе в злиднях і глушині. Яремо, її треба перевезти сюди, до мене, і ти мені маєш у цьому допомогти! А сам ти що далі збираєшся робити? З Петром на Січі жити чи як? – настирливо допитувався дід.

Ярема не встиг відповісти – рипнули двері, і хтось увійшов до кімнати. Хлопець озирнувся і мимоволі отетерів – на порозі стояла… Маланка. «Ах, ні! Це ж Люба! – уторопав Ярема. – Боже, як же вона на матір схожа!» Дійсно, за ці роки пухкенька Люба перетворилася з гидкого каченяти на справжню красуню: вона витягнулася, набула граціозності, а риси її обличчя принаджували. Не змінився лише погляд – як і в дитинстві, її блакитні очі дивилися лагідно і соромливо. А нині ці ясні очі засяяли від радості, і якби Ярема був досвідченішим, то прочитав би у них палке кохання. Люба завмерла на порозі, не зводячи з нього очей. А Ярема занадто квапливо підійшов до неї привітатися. Обоє дивилися одне на одного і мовчали.

– Здрастуй, Любочко, – нарешті вимовив Ярема. Люба почервоніла, опустила голову, але опанувала себе і пробелькотіла: «Здрастуй».

Станіслав уважно спостерігав за ними, тому одразу помітив і дивне збентеження Люби, і певну розгубленість Яреми. Старий шкарбун одразу все второпав і ледь стримався, щоб не потерти руки, але схаменувся, зробив нещасне обличчя і неголосно кашлянув.

Люба знову почервоніла, підійшла до вітчима, присіла на край ліжка і, застеливши йому груди серветкою, почала годувати його з ложечки, наче дитя. А Ярема став у головах із протилежного боку ліжка, бо звідси йому було краще видно дівчину.

– Господи, якби не доброта і турбота Любочки, я вже помер би! – гірко вигукнув Станіслав, проковтнувши кілька ложок страви з неймовірним, як на тяжко хвору людину, апетитом. – Вона ночами біля мене сиділа, коли мені було особливо зле! Я вже мовчу про те, що тільки завдяки їй Яринка живою залишилася – за це весь свій вік їй вдячний буду! Ти, Яремо, моли Бога за її здоров’я, бо така красуня, як вона, не кинула мене, старого і недужого!

– А яка в тебе недуга, діду?

– Серце, – заскиглив Станіслав. – Як стану на ноги, так одразу в мене у голові паморочиться і в грудях коле!

– А де Настя? – запитав Ярема, тільки зараз збагнувши, що діда доглядає лише Люба.

Обличчя Станіслава спотворилося злістю, і він із ненавистю прошипів:

– Пішла вона від мене! Стерво! У монастир пішла! Я її навіть заміж кликав, а вона мене кинула!

– Ти сам у цьому винен. Ти стільки років принижував Настю, що навіть така добра душа, як вона, не витримала.

– Ну, давайте, дорікайте мені всі! – огризнувся Станіслав. – Усі ви кинули мене, самотнього, старого, хворого і нещасного! Усі, крім Любоньки, – і спритно підтягнувшись, старий погладив дівчину по щоці, обдарувавши ніжним поглядом.

Ярему чомусь пожолобила ця ніжність діда в поводженні з уже дорослою Любою. Сама дівчина мовчала і, нагодувавши вітчима, дбайливо поправила йому подушки й вийшла.

– Гаразд, діду, я також піду, – сказав Ярема. – Я ж з дороги. А ти відпочивай!

– Угу, – промимрив Станіслав, а потім вкрадливо запитав: – Ти ж погостюєш хоч кілька днів?

– Ну, так! – відповів онук і швидко вийшов.

Тільки-но за Яремою зачинилися двері, як немічний пан Черевковський вельми жваво схопився з ліжка і, прочинивши двері, подивився у щілину – як він і очікував, онук пішов слідом за падчеркою. Він задоволено посміхнувся, дістав приховану у скрині з одягом пляшку з горілкою. «Тепер онучок неодмінно затримається тут! – думав Станіслав, сьорбаючи горілку. – Треба придумати, як заманити сюди Ярину та Петра, і можна заспокоїтися».

Насправді Станіслав був зовсім не хворий. Після того, як від нього відмовилися онуки і пішла Настя, він відчув себе покинутим і нещасним. А ще почав розуміти, що весь вік жив тільки для себе, через що його чекає самотня і безрадісна старість. Станіслав не раз писав Петрові, просячи і його, і онуків про примирення, але щоразу отримував відповідь, що про примирення не може бути й мови.

Але Станіслав вирішив не здаватися. Тому, ледь повернувшись з-під Батога, уклався в ліжко, пустивши чутку, що він смертельно хворий. У своїй удаваній кволості був таким переконливим, що ніхто й помислити не міг, що він повний сил. У тому числі й лікар, чиє мистецтво зводилося до вміння ставити клістир,[42] пускати кров і змішувати порох із горілкою в особливій пропорції, вважаючи цю суміш панацеєю від усіх хвороб. Від клістиру та кровопускання Станіслав навідріз відмовився, зате не погребував горілкою з порохом, які, на досаду лікаря, чомусь його не зцілювали. Тому Любочка, налякана цим плачевним станом вітчима, і написала Дубченку, благаючи терміново приїхати.

А Ярема дійсно побіг слідом за Любою і наздогнав її у кухні.

– Як ся маєш, Любонько? – почав він розмову, із усіх сил намагаючись говорити невимушено. – Я навіть розгубився, коли тебе побачив. Ти так виросла!

Люба лише збентежено всміхнулася.

– Я вдячний тобі, що ти врятувала мою сестру та не кинула діда і доглядаєш за ним. Гадаю, що тепер, коли я приїхав, йому стане краще.

– Вітчим дуже сильно за вами сумував та журився, і я гадаю, що він розхворівся саме від туги, – здолавши боязкість, сказала Люба. – Може, вам із Яриною й справді треба повернутися додому?

– Ні! – відрізав хлопець.

– Яремо, не будь таким суворим! – палко промовила дівчина. – Буде краще, якщо ви повернетеся! Навіщо вам жити у чужих людей, коли у вас є рідний дід?!

– Накажи для мене лазню витопити! – відрізав Ярема, незадоволений її вмовляннями, і вийшов геть.

У наступні дні Станіславу чомусь стало гірше. Та так, що навіть священика довелося кликати, бо ще віддасть Богові душу, не висповідавшись! Люба невідлучно сиділа біля вітчима, тому що він наполегливо вимагав, аби його доглядала лише вона. А ще просив, щоб Ярема їй допомагав. Звичайно, що відмовити смертельно хворому Ярема не міг. Лежачи в купі подушок, Станіслав жалібно стогнав і пхикав, але мав чудовий апетит і не припиняв виконувати свої обов’язки сотника, залучивши на поміч Ярему. А ще старий наполегливо вмовляв онука повідомити, де саме у степах живе Ярина, щоб його хлопці привезли її – йому страх як хочеться на неї подивитися перед смертю. Але Ярема вперто мовчав, запідозривши, що дід не дуже-то й хворий. Просто знайшов безвідмовний спосіб заманити онуків до себе. І, з часом упевнившись у цому, розгніваний Ярема хотів було повернутися на Січ, але його зупиняла одна обставина – дід був підозріло ніжний із Любою.

І ця ніжність неабияк дратувала Ярему. Варто було дідові лише поплескати дівчину по щоці або ласкаво на неї подивитися, як онук аж бліднув. І в голові у Яреми визріла здогадка: сластолюбний Станіслав накинув оком на юну падчерку і в майбутньому неодмінно зазіхне на її честь, адже вона повністю залежить від нього. Ця підозра не давала Яремі спокою, і саме тому він затримався, з оказією повідомивши хрещеному, що мусить залишитися біля хворого діда. Станіслав витлумачив поведінку онука по-своєму і невимовно зрадів, поводячись із падчеркою ще ніжніше.

Одного похмурого дня на початку листопада Люба дбайливо нагодувала вітчима, напоїла ліками, а Станіслав на знак подяки чмокнув її в лоба. Цей безневинний поцілунок став останньою краплею в чаші Яреминого терпіння.

– Любо, вийди! – гаркнув хлопець так, що Люба здригнулася, а дід оторопіло на нього подивився. – Вийди! Мені треба з дідом поговорити! – і коли дівчина вийшла, то гнівно накинувся на Станіслава: – Та чи є у тебе сором і совість, діду? Ти вже на Божій дорозі, а все на жіночі спідниці позираєш! Вона ж сумирна, беззахисна сирота, а ти користуєшся її беззахисністю! Ти ж її матір до смерті довів, а тепер і дочку збезчестити хочеш!

Пан Станіслав Черевковський аж рота роззявив і закліпав очима. З тих самих пір, як його покинула Настя, він, на свою досаду, чомусь охолов до любовних утіх. А навіть якби й не охолов, то йому і в голову б таке не прийшло – у його свідомості Люба залишалася малесенькою дитиною, і він зовсім не помічав, що вона з кожним днем квітне і гарнішає. Тому Станіслав деякий час отетеріло дивився на Ярему, не розуміючи його слів, а потім вибухнув від гніву – старого діда за живі печінки зачепило, що онук вважає його здатним на таку гидоту, як плотський зв’язок із падчеркою.

– Пельку свою стули, вишкребку! – підскочивши на ліжку, загорлав Станіслав. – А щоб у тебе в роті пір’я поросло, підлої ти матері син! Та як тобі вистачило совісті таке про мене подумати? Я, може, і жонолюб, але не до такої ж міри! Та вона ж мені в онуки, якщо не в правнучки годиться! Так як тобі такий сором на думку спав?

– А що я маю думати, коли ти ледь не облизуєшся, дивлячись на неї?! – вигукнув Ярема, мимоволі зніяковівши від такого щирого обурення. – Від тебе же чого завгодно можна чекати!

– Ти краще за собою стеж! Ти сам на неї так дивишся, що якби тобі вистачило хоробрості, то давно б їй поділ у затишному куточку задер! Думаєш, я нічого не помічаю?! Ти дурень, Яремо, якщо тобі вистачило розуму дівчисько до мене, старого, приревнувати! Іди геть із моїх очей! – закричав Станіслав і від злості жбурнув на внука подушку.

Ярема ухилився від подушки і в гніві вискочив із кімнати. Щоправда, злився на самого себе. «Справді, я дурень, якщо таке міг подумати, – картав себе він. – Треба буде перепросити діда, але… Господи! Я й справді ревную до нього Любу, бо вона мені самому в око впала!» – злякався хлопець своїх думок. Живучи на Низу в чоловічому товаристві, Ярема ніколи не думав про кохання. А після слів діда нарешті збагнув, що Любонька давно, ще з дитинства, запала йому в душу. А дід здогадався про його почуття і лише намагався висловити своє схвалення. Але перепросити не вистачало хоробрості. Тому Ярема мучився докорами сумління й безцільно вештався обійстям. А ввечері усамітнився в світлиці, коли несподівано увійшла Люба і тихо присіла поряд, не сміючи завести розмову. Ярема теж мовчав і тільки позирав на неї. Ще трохи помовчавши, він зважився, проте почав зовсім із протилежного боку:

– Любонько, а як ти збираєшся далі жити?

– Не знаю, – здивувавшись, відповіла дівчина. – Та й що мені думати про своє майбутнє, коли вибір невеликий – вітчим видасть мене заміж, і я буду жити, як усі. Адже коли не стало мами, вітчим пообіцяв піклуватися про мене. Говорив, що як би не завинила перед ним моя мама, але я не повинна розплачуватися за її гріхи. Тому я й залишилася жити тут. Та й мені все одно більше нікуди було йти, і я дуже вдячна за все твоєму дідові.

– І ти що, підеш, за кого скаже дід? – похмуро запитав Ярема.

– А хіба в мене є вибір?

Ярема насупився. Ще трохи пом’явшись, він запитав відверто:

– Любонько, а чому ти ніколи не признавалася, що я тобі до душі?

Бідна Люба зробилася яскраво-червоною від сорому і зніяковіло відвернулася від його допитливого погляду.

– Та хто ж про таке признається, Яремочко?! – нарешті пробелькотіла дівчина. – Ти ж… ти ж до мене завжди, як до сестрички молодшої ставився… І як я, дівчина, таке тобі, хлопцю, скажу!?

– А ти б пішла за мене? – запитав Ярема, наче в лоба врізав.

Люба не відповіла, бо від його слів знову зашарілася і замість відповіді притулилася до його плеча, боязко обняла за шию. Зате Ярема, захмелілий від припливу почуттів, міцно обхопив її за талію, схилився до неї і припав до її губ поцілунком. Цілувався він уперше, зате вклав у свій поцілунок стільки запалу, що цим покрив відсутність уміння. Люба не пручалася, а, заплющивши очі від щастя, тулилася до нього всім тілом.

– Я не зможу без тебе жити, Любонько, – шепотів Ярема, не знаючи, що ще в такі моменти годиться говорити коханій, а Люба лише тісніше горнулася до нього, аж раптом обох сполохав скрип. Обидва сіпнулися і відсіли одне від одного на шанобливу відстань, прислухаючись. Але в будинку знову запанувала тиша. Тоді обоє почали так захоплено цілуватися, що не почули тихих кроків.

Винуватцем скрипу був Станіслав. Причина, що змусила старого вилізти зі свого барлогу в таку пізню годину, була проста – у нього закінчилася горілка, і він крався до льоху поповнити свої запаси. І, як на гріх, усе чув.

Це підслухане освідчення в першому чистому коханні стривожило Станіслава так, що він забув про горілку і в сум’ятті повернувся до своєї спальні. «Онук і падчерка вже не діти, а зовсім дорослі люди, які влаштують своє життя в обхід моєї волі і бажань. І нічого я не зможу поробити – я й сина свого не зміг приборкати, так де ж мені онука і падчерку загнуздати! Адже якщо Яремко дійсно кохає Любку і захоче з нею одружитися, то що він зможе їй дати? – міркував Станіслав. – Який із нього чоловік? Він же зарозумілий шмаркач, і йому самому потрібні опіка й підтримка. А що як це у них просто молода кров грає? Що тоді? Ще, боронь Боже, накоять мені удвох ганьби!»

Яка дивна природа людська! Станіслав усе життя міняв коханок і зовсім не соромився своєї аморальної поведінки. Але коли у його власній родині запахло нецнотливим зв’язком, то це викликало у нього неабияку тривогу. Адже Станіслав чітко усвідомлював, що мусить дбати про Любу – це з його вини вона залишилася круглою сиротою. А ще відчував вдячність за порятунок онучки. Тож йому хотілося прилаштувати Любу в житті якнайкраще. І всю ніч старий напружено розмірковував, як влаштувати долю Яреми та Люби, проте мати з цього користь і для себе.

Наступного ранку Ярема таки прийшов перепрошувати. Побачивши онука, Станіслав хитро всміхнувся і, схрестивши руки на грудях, вичікувально на нього подивився.

– Діду, ти не гнівайся на мене за вчорашнє, – почав Ярема, – просто я… я… я справді приревнував.

– Та невже!? – ущипливо вигукнув Станіслав. – Знаєш, Єреміє, ось коли твій онук образить тебе так само, як ти мене вчора, то тоді ти зрозумієш, як мені прикро і гірко. Але все ж ти – моя рідненька кровинка, тому я пробачаю тобі.

Ярема хотів було піти, але Станіслав затримав його:

– Стій! А ти що, так і не сказав їй, що вона тобі люба?

Ярема почервонів і заперечливо похитав головою, соромлячись сказати правду.

– Ти, соколику, поквапся! – порадив Станіслав. – Любка – дівка гарна. Можна навіть сказати солодка – повір моєму досвіду! Я такі речі на око визначаю! Та й падчеркою мені доводиться, так що чимало знайдеться охочих зі мною поріднитися. Так що ти не барися, а то як видам її заміж, то піймаєш облизня!

– Ти не зробиш цього, діду! – зблід Ярема.

– Зроблю! Ще як зроблю! – єхидно відповів Станіслав, відкидаючи чуба, що недоречно впав на очі, і глузливо дивлячись на онука. – Чого це я маю відмовлятися від зятя, який буде і Любці захисником, і мені опорою, і який буде тут, поруч, тоді як ти, мій онук, швендяєш десь у чорта в зубах? Ось і подумай, як тобі Любку здобути і як далі жити, – вкрадливо сказав він та владно наказав: – Іди собі! Зайнятий я.

Ярема вийшов від діда зовсім знищений. Адже дід недвозначно натякнув: хочеш отримати Любу – залишайся тут. І що тепер робити? З одного боку, він не міг зректися хрещеного, який нізащо не покине Січ. Хіба можна, щоб Петро, який зробив йому стільки добра, дожив свій вік у самоті? А з другого боку, як відмовитися від Люби? «Господи, оце спритно дід мені пастку влаштував! А може, забрати Любоньку і поїхати звідси світ за очі, як зробив покійний батько?» – міркував Ярема. Але ж такий учинок батьків призвів до сумних наслідків. І Ярема не знаходив ніякого виходу, окрім як або пристати на дідові умови, або відмовитися від Люби. Він нічого не сказав коханій, не бажаючи її засмучувати.

Наступного ранку Ярема, так нічого путнього і не придумавши, пішов до діда поговорити відверто. Станіслав снідав на самоті, причому вже не в ліжку, а сидячи за столом. Побачивши онука, він проникливо на нього подивився, намагаючись вгадати його думки.

– Дідусю, – м’яко сказав Ярема, уперше в житті так назвавши Станіслава, – я обдумав те, що ти вчора сказав, і ти маєш мене зрозуміти – ти змушуєш мене зробити дуже складний вибір між Любою та моїм хрещеним. Тому я прошу…

– Ох, тобі чи всі мізки на Низу вибили, чи ти такий народився без сьомої клепки! – спересердя перебив Станіслав онука, тому що чекав від нього зовсім інших слів. – Я ж зовсім не змушую тебе обирати між Любкою і Петром! Але ти, Яремо, якщо любиш дівку, подумай про те, що ти з нею далі робитимеш, як одружитеся. Як дружину збираєшся прогодувати? Чи ти гадаєш, що вона за тобою по білому світу тинятися піде? Та й тобі скільки рочків? Сімнадцять нещодавно стукнуло. Отже, зарано тобі ще одружуватися, бо в тебе ще й молоко на губах не обсохло!

– Тоді навіщо ти погрожував, що віддаси її заміж за іншого?! – вигукнув Ярема, почуваючись повним дурнем.

– Так а як тобі, простоті, натякнути, що пора за розум братися, а не приндитися?! – усміхнувся дід. – Ти, Яремо, зрозумій мене правильно: уся відповідальність за Любку на мені лежить – не можу я сироту образити, хоча всією душею її матір покійну ненавиджу. Ти мені хоч і онук, але бачу, що розуму в тебе мало – сам лише гонор. Як її за тебе заміж віддавати, коли у тебе за душею ані гроша немає, а в голові мак росте? Тобі Петро те ж саме сказав би, коли б тут був! Та будь-який батько будь-якої дівки так само скаже!

– Що ж мені робити, дідусю? – похмуро запитав Ярема, опустивши очі і розуміючи, що він знову помилився.

– З якого це часу я «дідусем» став? – єхидно запитав Станіслав. – Ти ж мене так ніколи не називав! Гаразд! Що було – травою поросло. Що тобі робити? Підеш у мою сотню простим козаком, послужиш, порозумнішаєш, змужнієш – ось це й робити тобі поки! А я подивлюся, як ти себе покажеш, а потім, може, – особливою інтонацією в голосі підкреслив він, – і ваше з Любкою весілля зіграємо. А навесні поїдеш до Петра і все йому розкажеш. Не переймайся, не ображатимется він на тебе, бо прекрасно розуміє, що нічого доброго тебе на Січі не чекає – він ніколи для тебе такої долі не хотів. І я йому теж від себе листа напишу і попрошу його сюди жити перебратися – ми з ним уже зовсім старі, і хотілося б разом віку дожити. То що скажеш?

– Я згоден, – смиренно відповів Ярема, усвідомлюючи, що кругом дідова правда.

– Як дівка перед носом замайоріла, так і розумнішати починаєш! – усміхнувся Станіслав, а потім суворо додав: – Тільки дивись мені, Єреміє, щоб мені Любка в пелені від тебе не принесла. Кохання коханням, але мені такої ганьби не треба! Так що ти, соколику, май розум!

– Хто б говорив?! – огризнувся Ярема, паленіючи усіма відтінками червоного.

– А від мене баби дітей у пелені не приносили – мені моїми байстрятами ніхто очей не коле, – незворушно відповів старий. – А ти так зможеш? Ні! Так що дивись мені, онучку! А тепер іди!

Ярема, нічого не відповівши, швидко вискочив із дідової опочивальні, а той глузливо подивився йому вслід. «Ось тепер усе вдало складається, – радісно думав старий. – Яремко тепер неодмінно за розум візьметься, а якщо в майбутньому не охолоне до Любки, то нехай одружуються. А якщо Любка переграє? Ну, то й що! Знайду кого-небудь іншого, це ще краще. І нарешті з Петром помирюся! А то стільки років дружили, а на старість погризлися, наче два дурні. Та й він буде радий, що хрещеник схаменувся. І тепер Яринка теж додому повернеться! Господи, якою ж моя онука стала?! Ох, швидше б весна!»

Після цієї події життя в домі пана Черевковського потекло легко, невимушено, можна навіть сказати затишно. Станіслав перестав корчити з себе смертельно хворого, Ярема віднайшов душевну рівновагу, а Люба ніяк не могла натішитися, що здійснюється її найпотаємніша мрія.

В один із днів наприкінці березня Ярема з Любою сиділи на ґанку зовсім як у дитинстві, не помічаючи, що за ними з вікна наглядає дід, коли на обійстя в’їхав забризканий болотом подорожній, у якому Ярема з подивом упізнав Васька Безрідного.

– Боже мій! Оце так радість! – вигукнув Ярема, підбігаючи до нього.

– Здрастуй, Яремо, – стримано привітався Васько. – Але, на жаль, я привіз тобі сумні звістки.

Хлопець стривожено на нього подивився, а Безрідний зітхнув, немов збираючись із духом, і сказав: «Петро помер, іще восени».

Ярема застиг і дивився на Васька, не ймучи віри.

– Але як? – нарешті спромігся вимовити хлопець.

– Якось приїхав Степан Воробенко зі звісткою, що твоя сестра, Ярина, безслідно зникла. Її всім зимівником шукали, але не знайшли. А Петро занедужав відтоді, як Литвина поховали, та тільки приховував свою хворобу. А як почув цю чорну звістку, то не витримав і помер.

Позаду пролунав стогін, а потім звук падіння – це впав непритомний Станіслав, який, побачивши гостя, вийшов на ґанок і теж усе чув. Перелякана Люба підбігла до вітчима, схилилася над ним, поклала руку йому на груди і відчула биття серця. «Слава Тобі, Боже!» – прошепотіла вона. Ярема і Васько обережно підняли старого, занесли в дім та вклали у ліжко. Станіслав прийшов до тями швидко, спробував підвестися, але скривився від болю, застогнав і впав на подушки.

– Яремо! – покликав він.

– Я тут, дідусю, тут! Лежи, не вставай!

– У грудях болить! І вуха заклало! Яринка, вона… А Петро?! О Боже! – простогнав старий, і його зблідле обличчя спотворилося від страждання.

– Я знайду Ярину! Обіцяю! Тільки не вмирай, дідусю! – просив Ярема, бо йому здалося, що дід помирає. – Я клянусь тобі у тому! Тільки живи!

– Тихіше, Яремо! Йому треба спокій, а ти його тривожиш, – неголосно сказав Васько і звернувся до Люби: – Принеси миску і рушник – я йому кров пущу.

– А ти вмієш? – здивувався Ярема.

– Так. Мій батько – лікар. Я в нього навчився.

Дівчина швидко принесла все, що просили, і Васько акуратно пустив Станіславу кров.

– Серце у твого діда прихопило. Батько казав, що кровопускання завжди допомагає. Тоді кров не так швидко по жилах біжить, – пояснив Васько Яремі, перев’язуючи маленький прокол на руці Станіслава. – Дай Бог, щоб йому гірше не стало.

Ярема дивився на діда і не міг повірити – завжди гордовитий Станіслав лежав у подушках розчавлений, знищений сумною звісткою. «Господи, вбережи діда від смерті!» – подумки благав хлопець і, залишивши старого під опікою Люби, разом із Васьком вийшов у світлицю, де стовпилася стривожена дідова челядь. Ярема заспокоїв людей і детально про все розпитав Васька.

– Але чому мені хрещений не сказав, що Данило з Яриною зібралися обвінчатися? Чому мовчав, що нездужає? Господи, який же я бевзь, що не помічав цього! – страдницьки вигукнув Ярема, вислухавши гостя. – А чому ти ще восени не приїхав?

– Від тебе звісточка прийшла, що ти біля хворого діда затримаєшся, тому я не поїхав до тебе, – винувато мовив Васько. – Та й усі сподівалися, що твоя сестра знайдеться – хоч одним горем буде менше.

З дідової спальні вийшла Люба.

– Дід задрімав, – тихо промовила дівчина, підходячи до Яреми. – Він такий слабкий! Такий блідий!

Ярема, не соромлячись Васька, обійняв її, розуміючи, що тепер вона та дід – єдині близькі люди, які залишилися в нього.

– Ні, дід видужає! Не муч себе цими думками, – промовив він. – Я посиджу з ним, а ти краще займися нашим гостем. Ти, Ваську, не сердься, що я не можу тебе прийняти, як слід, але…

– Про що мова, Яремо?! – відповів той. – Я все розумію. Ліпше йди до діда.

Ярема зітхнув і рушив у спальню. Станіслав спав, і хлопець присів на ослінчик біля ліжка. Смерть Петра стала для хлопця важким ударом – йому завжди здавалося, що хрещений довіку буде поруч із ним та сестрою. «Яким же я був байдужим, що нічого не помічав! – думав Ярема, картаючись почуттям провини. – Замість того, щоб бути поруч з хрещеним, я стеріг Любу від діда, підозрюючи його в гріху, як останній дурень! Це через хитрощі діда я залишив хрещеного! Але куди ж могла зникнути Ярина?» Роздуми про зникнення сестри дещо відволікали Ярему від гірких думок про смерть Петра. «І як таке могло статися? – міркував хлопець, подумки перебираючи обставини цієї біди. – Сестра мені ніколи не розповідала про Данила. Хоча хто ж про таке буде розповідати!? Ось чому той усе минуле літо з зимівника не вилазив! Тільки чому ж вони посварилися? І куди Яринка могла подітися? Може, вона через цю сварку руки на себе наклала? Та ні! Яринка б ніколи на таке не пішла! Треба у Воробенків дізнатися. Тільки ось як поїхати, коли дідові так зле?! От уже старий пройдисвіт! Так спритно прикидався, а тепер і справді хворий. І чому я його тоді не послухав, коли він просив Ярину привезти?!»

Уже перейшло за північ, коли Станіслав заворушився, застогнав.

– Я тут, дідусю! – кинувся до нього Ярема.

– Води, – попросив старий.

Хлопець обережно підняв діда за плечі й напоїв водою.

– Яремоньку, прости мене, грішника, заради Христа! – напившись, заговорив Станіслав. – Я так винен і перед тобою, і перед Яриною, і перед Петром, і перед вашими батьками! Це через мене, через мою пиху ви сиротами виросли. Тільки ти не вір тим пліткам, що нібито я на твою покійну матінку, Ксеню, оком накинув і через це з твоїм батьком посварився. Брешуть люди – не подобалася вона мені! Ксеня бідна була, а мені хотілося багату невістку, ось тому я й кістьми лягав, щоб їхнього весілля не допустити. І я так завинив перед нею! І перед Андрусем! І перед вами! Мені треба було вас іще тоді забрати, коли сина не стало – дивись, Ксеня і не померла б. А я ж усе на неї сердився. Та й на вас! Усе вважав, що через вас мого Андруся не стало. І це через мене Яринка пропала. Це моя провина! Я повинен був сам поїхати вас забрати. І з Петром повинен був помиритися! Тепер він помер, а я і пробачення у нього не попросив. А Яринка! Господи! І її тепер не стало!

Ярема слухав цю своєрідну сповідь, хмурився, але не заважав дідові виговоритися. А коли Станіслав замовк, узяв його за руку і заговорив:

– Мені нема чого тобі пробачати, дідусю. Ти сам якось казав, що було – те загуло. Ти все одно мій дід, і ти неодмінно одужаєш, бо як же ти мене залишиш. Я ж тепер зовсім сам. А Ярина… Я Богом присягаюся, що знайду сестру! Я обійду весь світ, але знайду її живою чи мертвою.

– Де ж ти її знайдеш, Яремонько? – гірко вигукнув Станіслав. – Адже сказали, що й сліду її немає!

– Ми ж близнюки, дідусю, тож кому, як не мені, її шукати?!

– Ні! Я не пущу тебе! Досить! Я вже всіх утратив – ти один у мене залишився, – занепокоївся Станіслав, підскочив на ліжку, але Ярема схопив його за плечі і вклав на подушки.

– Добре, дідусю, я залишуся вдома, я нікуди не поїду. Я буду з тобою, – промовив хлопець, злякавшись, що старому знову стане зле.

– Заприсягнись мені, що не поїдеш! – раптом зажадав Станіслав, знову підскакуючи на ліжку. – Чим хочеш, тим і присягайся! А якщо поїдеш, то я Христом Богом клянуся, що Любку за першого зустрічного віддам, а тебе спадщини позбавлю!

– Добре, клянуся, дідусю, – покірно промовив Ярема, щоб заспокоїти старого. Але, незважаючи на свою клятву, твердо вирішив шукати сестру.

Старий трохи заспокоївся і безсило відкинувся на подушки. Станіслав цілий тиждень пролежав у ліжку, але потім потроху став одужувати – незважаючи на поважний вік, він мав досить міцне здоров’я. А піднявшись із ліжка, встановив пильний нагляд за онуком, побоюючись, що той усе-таки втече шукати сестру.

Васько, погостювавши зо два дні, поїхав, так нічого й не розповівши Яремі про дану покійному Петрові обіцянку. Не тому, що вона обтяжувала його: він побачив, що хлопець примирився з рідним дідом, має наречену, тож його опіка не потрібна. Тому з делікатності не став нав’язуватися.

Розділ 15 Сімейне життя Аяза-мурзи

Пристрасть до невірної вразила мене, наче чума.

Не за мною моя мила з розуму зійшла!

Моє серце, хто ж нас від пристрасті зцілить,

Якщо лікарка наша страждає сама.

Омар Хайям

Аяз, зимуючи у Феррах-Кермені, весь свій вільний час присвячував лише Ярині, прагнув виконати будь-яке її бажання, вимагав, щоб слуги ставилися до неї, як до господині. А ще сам учив дівчину татарської мови, оскільки ці заняття були для нього приємні. Мурза навіть учив її читати і писати, виявляючи колосальне терпіння, бо Ярина виявилася нездатною ученицею – їй важко давалося арабське письмо. Аяз сідав поруч і м’яко виправляв її помилки, брав її руку своєю і допомагав виводити слова. При цьому лагідно обнімав і дивився так ніжно, що Яринці не вистачало духу відіпхнути його.

Для Гюльнур поява суперниці стала горем. Вийшовши заміж за Аяза, двадцятирічна Гюльнур покохала чоловіка всім своїм недосвідченим серцем, але не змогла запалити кохання в його серці. Молода жінка докладала всіх зусиль, щоб чоловікові було з нею легко і цікаво. Та Аяз цього не оцінив і поїхав у степи, кинувши її вагітною, і за весь цей час жодного разу не поцікавився нею, а коли повернувся, то ще й привіз із собою іншу жінку.

Цей учинок до глибини душі вразив Гюльнур, але вона душила в собі гнів і на Аяза, і на Ярину – бідолаха розуміла, що гнівом її біди не виправити. Та помітивши, що Ярина почувається винною перед нею, Гюльнур зацікавилася і вирішила познайомитися ближче. Тому одного разу без жодного попередження прийшла в її кімнату.

– Я не заважатиму тобі? – м’яко запитала Гюльнур.

– Що ти, пані! Та чи можеш ти заважати мені в своєму ж домі?! – вигукнула здивована дівчина, вклонилася і запросила гостю присісти.

Ярина ще поганенько говорила татарською, проте достатньо, щоб підтримати розмову. Гюльнур запитувала дівчину про сторонні речі, уважно спостерігаючи за нею і намагаючись зрозуміти, що ж та з себе являє. Ярина спочатку побоювалася Гюльнур, але, помітивши її доброзичливість, відчула себе впевненіше. Обидві вони вже спілкувалися легко і невимушено, коли в кімнату несподівано зайшов Аяз. Заставши дружину і наложницю за дружньою бесідою, мурза аж онімів і лише отетеріло витріщався на своїх жінок – він чекав чого завгодно, але тільки не цього.

– Ти чого сюди прийшла? – нарешті впоравшись із собою, строго запитав він у дружини. – Я не дозволяв тобі сюди приходити!

– Я хотіла познайомитися з Яриною ближче, – незворушно мовила Гюльнур.

– Краще не докучай їй! Іди собі! – наказав Аяз. Жінка нічого не відповіла і з непроникним обличчям вийшла з кімнати.

– Навіщо вона приходила? – роздратовано запитав Аяз.

– Чому ти її прогнав, Аязе? Гюльнур прийшла до мене просто поговорити і нічого поганого мені не сказала. Навпаки, вона дуже добре до мене поставилася, незважаючи на те, що я… – Ярина замовкла, бо тільки зараз зрозуміла весь абсурд цієї ситуації – законна дружина прийшла по-дружньому поговорити з коханкою свого чоловіка.

– Ясно, – буркнув Аяз. – Якщо вона або ще хто посміє тебе кривдити, то скажи мені!

Надалі Гюльнур іще неодноразово приходила до Ярини потеревенити, чим викликала у свого чоловіка подив – Аяз очікував, що дружина неодмінно влаштовуватиме сцени ревнощів, буде кривдити Ярину, і готовий був захищати свою наложницю. Але Гюльнур вчинила мудріше – вона просто подружилася з суперницею, чим одразу вбила двох зайців: ще більше віддалила Ярину від Аяза, бо дівчину ще дужче мучив сором, і пробудила в душі Аяза повагу до себе, бо він не міг не оцінити мудрості дружини.

Ярині було нестерпно важко зносити залицяння Аяза. З моменту їхнього знайомства він викликав у неї симпатію. Але після того, як жорстоко Аяз повівся з нею в улусі, вона стала боятися його, а те, що він зіштовхнув її і свою дружину лобами, викликало злість. Аяз був одруженим чоловіком, і Ярина навіть безневинний зв’язок із ним вважала гріхом. Дівчина іноді замислювалася: а чи змогла б вона жити з Аязом, якби він не був одружений? І розуміла, що навіть тоді ніколи б не погодилася – становище коханки було для неї неприйнятним. До того ж, помічаючи страждання Гюльнур, дівчина карталася муками совісті.

Але більше за все Ярину змучила туга за сім’єю і Данилом – вона більше ніколи їх не побачить. Адже Аяз навідріз відмовився повідомити хоча б Дубченку про її долю, побоюючись, що той спробує її викрасти. А туга за Данилом була незагойною раною – Ярина згадувала час, проведений із ним, і часто потайки гірко плакала за своїм навіки втраченим коханим і вщент розбитим щастям.

Єдина людина, яка не могла змиритися з появою Ярини, була Ільназ. Як і кожна мати, вона бажала синові добра і непокоїлася, що поява наложниці може посварити Аяза з його тестем. Кому ж сподобається, що його дочкою так нехтують? Та ще й крадькома спостерігаючи за сином і наложницею, жінка помітила, що Ярина зневажає Аяза, а він готовий на все заради її прихильності. Це викликало у султані лють – як це так, її сином нехтує жалюгідна рабиня, куплена на степовому шляху! Але Ільназ і словом не дорікнула Аязові. Вона була мудрою жінкою і розуміла, що не варто сваритися з сином через якусь наложницю, яка йому невдовзі набридне і він сам її позбудеться. Щоправда, не пропускала жодної можливості зігнати свою злість на дівчині або принизити її. Ярина покірливо терпіла ці знущання, розуміючи, що безглуздо скаржитися Аязові на матір.

На початку грудня Гюльнур народила хлопчика.

Аяз несподівано для самого себе невимовно зрадів. Перспектива батьківства захвату у нього не викликала, бо він нерозумно вважав дітей тягарем і зайвим клопотом. Але коли він уперше взяв на руки свою дитину, у його душі ніби щось луснуло, випустивши назовні любов до цієї крихітної і слабкої людинки, яка була часткою його самого. Щасливий Аяз нарік хлопчика Арсланом, що означало «лев».

Ільназ, звичайно, зраділа народженню онука, проте вирішила мати з цього подвійну користь – наказала перенести Гюльнур і Арслана у кімнату Ярини, яка була набагато затишнішою від інших і розташована далеко від її власної. Адже немовлята так часто плачуть уночі! А дівчині наказала перебратися до кімнати служниць, щоб принизити її.

Дізнавшись про це, Аяз розгнівався, проте змовчав, лише наказав челяді перенести речі Ярини у його спальню – відтепер вона житиме разом із ним.

Ярина, дізнавшись про це, вжахнулася, зрозумівши, що вчинок султані прямо штовхає її в обійми Аяза. І сьогодні їй не вдасться ані відмовити йому, ані відбитися! До пізньої ночі дівчина тинялася будинком, не в силах піти в спальню Аяза – вона готова була ночувати хоч на купі гною, аби тільки не йти до нього. Але мурза сам її знайшов.

– Уже час спати, Яринко, – промовив Аяз. – На жаль, твою кімнату тимчасово зайняли, тому поки поживеш зі мною.

Дівчина вся стиснулася, насторожено подивилася на нього, але Аяз ласкаво усміхнувся, а потім обійняв її за плечі і повів до своєї спальні. Біля порога Ярина зупинилася і вирвалася з його обіймів.

– Я не піду туди! – мало не плачучи, вигукнула вона.

Тоді мурза підхопив її на руки і силоміць вніс до кімнати. «Аязе, Богом прошу тебе! Відпусти мене!» – благала Ярина, відчайдушно вириваючись із його рук і забуваючи, що у нього зовсім інший Бог. Аяз весело засміявся і замість відповіді прочитав вірша:

Як хочеться, щоб ти моєю була, Моїй душі втіху принесла. Як хочеться, щоб ти зі мною залишилась Навіки поруч, ніби приросла. Як хочеться руки твоєї торкнутись, І щоби ти її не забрала. Хочу, щоб вік перед очима Стояла ти – довірлива, світла; І щоб, душею володіючи моєю, Мені ти власну душу віддала; Щоб з вечора ввійшла в мої обійми, А вранці – відірватись не могла.[43]

Невідомо, де поетичний мурза начитався цих віршів, але декламувати їх він був майстер.

– Ти – володарка моєї душі! Тож чи можу я образити тебе або вчинити з тобою жорстоко? – палко говорив Аяз, усе ще тримаючи Яринку на руках. – Я ніколи не посмію образити тебе, тому що кохаю! – з цими словами він посадив її на ліжко і сам сів поруч, обережно обняв за талію і нахилився до її губ. Яринка зацьковано дивилася на нього, а Аяз ніжно торкнувся поцілунком її губ, шепнувши: – Тільки ось із кожним днем я все більше і більше бажаю тебе. І моє кохання до тебе сильніше, ніж спрага в безводній пустелі! Яринко, не будь такою жорстокою! Не муч мене!

Але вона, рішуче вивільнившись із його рук, відвернулася.

– Гаразд, давай вкладатися спати, моя господине, – зітхнувши, запропонував Аяз. – Та не бійся! – додав він, помітивши, із яким жахом вона на нього подивилася. – Не стану я тебе домагатися, мій світильнику благочестя!

Ярина кинула на нього недовірливий погляд, але мурза відвернувся і знімав свій багатий каптан. Мимоволі дівчина замилувалася ним – Аяз зняв сорочку, потягнувся, повівши плечима, і в світлі свічок було добре видно чудовий рельєф м’язів на його плечах і спині. Але коли він почав перевдягати шаровари, Яринка, зашарівшись, швидко відвернулася, зняла сукню і вляглася на самий край ліжка, повернувшись до нього спиною.

– А чому ти не розплітаєш коси? – запитав Аяз, вкладаючись з іншого боку, бо не міг забути, як Яринці личить розпущене волосся, і сам почав розплітати одну з кіс.

– Ні! Тобі не можна розплітати мені коси! – вигукнула Ярина, вирвавши косу з його рук, і почала розплітати сама.

– Чому?

– У моїй країні дівчині хтось інший може розплітати коси тільки перед весіллям. Але це зазвичай роблять подружки, – пояснила Яринка і знову повернулася до нього спиною, згорнувшись «калачиком» під своїм краєм ковдри. «Я не зможу вічно говорити йому “ні”, – подумала дівчина, – рано чи пізно він утомиться чекати, і тоді в мене не залишиться іншого виходу. І як мені пережити таку ганьбу, як дивитися в очі його дружині? Господи, я опинилася майже в такому становищі, що й Настя, тільки навпаки!»

Аяз, лежачи поруч із коханою, не міг заснути. Ще б пак, об’єкт жадання був зовсім поруч, а доторкнутися до нього не можна було! Прислухавшись до її рівного дихання, Аяз зрозумів, що вона вже міцно спить. Тоді він обережно підсунувся до дівчини – вона була така тепла і здавалася такою тоненькою в його обіймах, що бідний Аяз ледь стримався. «Нічого, настане той день, коли я сам буду розплітати твої коси, тому що ти покохаєш мене. Моя найсолодша мріє, я доб’юся твого кохання!» – думав він і заснув, притискаючись до коханої.

Народження сина Аяз відсвяткував дуже пишно. За звичаєм на сьомий день із голівки маленького Арслана зголили все волоссячко, зважили його і роздали нужденним ту кількість золота, яка відповідала вазі волосся немовляти. А ще для хлопчика в сьомий день його життя за звичаєм було здійснено курбан з двох баранів.

Після цих свят життя в домі мурзи увійшло в звичайну колію, щоправда бажання володіти Яринкою позбавило Аяза спокою, сну й апетиту. Він перепробував усі засоби – ласку, лестощі, подарунки, а вона була непохитною. Але палкий мурза не впадав у відчай.

Для Ярини сумісне проживання в одній кімнаті з Аязом стало кошмаром – перші дні вона жахливо соромилася його, але поступово звикла, бо хитрий Аяз делікатно і спритно уникав усіх нескромних моментів цього проживання, таким чином розраховуючи завоювати Яринину довіру.

Але такий маневр, геніальний із погляду любовної стратегії, заподіяв досаду самому Аязеві – Ярина була так близько, і в той же час така недоступна. І частенько закоханий Аяз, лежачи поруч із дівчиною, втрачав терпець, присувався до неї ближче з твердим наміром узяти її силою. Але згадував слова: «Хто дав тобі право так поводитися зі мною?» і приборкував себе, милуючись нею. І завдяки цьому нічному спогляданню Аяз отримав болісний удар долі.

Однієї ночі він так само дивився на Ярину. Дівчина спала неспокійно, щось незв’язно бурмочучи уві сні. Пасмо волосся впало їй на обличчя. Аяз прибрав його і, не втримавшись, ніжно погладив її по щоці. Від цього дотику Ярина заворушилася і розбірливо прошепотіла: «Даниле, милий», – а губ її торкнула щаслива усмішка.

Аяз зблід, миттєво усе зрозумівши. «Ось у чому причина її холодності! Вона досі кохає цього козака і тужить за ним! Та чим він кращий за мене, цей неприборканий, грубий дикун? Нехай його знайде і вдарить чума!» – люто думав мурза. Згадалася йому сварка Данила і Ярини і те, як він посміювався над ревнощами козака. А тепер Аяз відчув такі самі муки.

Зазвичай ревнивці – невпевнені в собі люди, які не цінують власних достоїнств і помічають лише свої недоліки, помилково вважаючи, що їм нічим утримати поруч кохану чи коханого. Аяз чесно визнавав і свої недоліки, і переваги, розуміючи, що привабливий в очах будь-якої жінки. Також розумів, що Ярина цілком у його владі і нікуди не подінеться. Але в ньому проявився інстинкт самця, який не бажає ділити свою самку ні з ким іншим навіть духовно. Та й приревнував мурза вперше в житті.

Усю ніч Аяз не спав, страждаючи від ревнощів. А ще він почав розуміти, що йому ніколи не вдасться безроздільно заволодіти серцем Ярини – горда дівчина ніколи не підкориться йому, плекаючи в душі безнадійне кохання. І ніколи не подарує йому хоча б половинку свого серця!

Вранці Аяз нічого не сказав Ярині і в кислому настрої сів з нею снідати. Ярина теж не виспалася і похмуро сиділа за круглим столиком, згадуючи нічне сновидіння, у якому справді бачила Данила.

– Що сталося, Ярино? – не витримавши, вкрадливо запитав Аяз. – Чого ти така похмура?

– Я погано спала, – сухо відповіла дівчина.

– А скажи мені, Ярино, чому ти досі така холодна зі мною? – несподівано запитав Аяз. – Я ж бачу, що твій гнів давно вщух, так чому ти така неласкава? Хіба я не гідний твоєї прихильності?

Ярина здивовано на нього подивилася, а потім відповіла:

– У тебе є дружина, Аязе. Гюльнур – дуже хороша жінка, і я не хочу завдавати їй страждань. Ось чому я не можу прийняти твоє кохання. Для мене це гріх.

– Брехуха! – загорлав Аяз, митю оскаженівши. – Ти безсоромно брешеш – ти кохаєш Данила! Ти думаєш про нього! Ти кличеш його уві сні!

Ярина промовчала. Лише відвела погляд.

– Чого ти мовчиш? – гаркнув Аяз, цілковито втрачаючи розум від ревнощів. – А знаєш, я зроблю тобі один подарунок, яким ти будеш дуже задоволена, – я привезу тобі голову твого Данила! – і замовк, чекаючи реакції Ярини, але вона лише презирливо пхикнула.

– А навіщо мені його голова? Що я буду з нею робити? Знайшов чим здивувати! Мені й діла до Данила немає! – невимушеним тоном відповіла Ярина, хоча її серце стислося від жаху.

– Тоді чому ж ти кличеш його уві сні? – єхидно запитав Аяз.

– А він що, єдиний Данило на світі? – зухвало запитала дівчина. – Повторюю тобі – мені він байдужий! Чи ти сподіваєшся такими погрозами домогтися моєї прихильності? Хоч десять голів десяти Данилів мені принеси, усе одно милим не будеш!

– Навіщо так багато? Втішишся й однією – твого коханого Данила! – зі злістю промовив Аяз. – Я завтра ж поїду в степ, знайду його і…

Прекрасні зелені очі Яринки спалахнули гнівом так, що Аяз із подивом замовк – він і помислити не міг, що вона здатна на такий сильний гнів. А розгнівана Ярина прошипіла: «Іди геть звідси!»

Аяз остаточно озвірів, але неймовірним зусиллям приборкав себе, лише схопився і, стусонувши столика так, що він перекинувся, вилетів із кімнати.

Яринка безсило опустила голову на коліна – їй стало страшно за Данила. «Він неодмінно вб’є його! Господи, захисти Данила! Краще мене покарай, тільки його врятуй! – благала дівчина. – Треба щось придумати, щоб переконати його, що Данило мені байдужий! Ох, не треба нічого вигадувати – я мушу забути Данила заради нього і заради себе, інакше згублю його своїм коханням! А що мені робити з Аязом? Як позбутися його домагань? Він же нізащо від мене не відстане, поки не доб’ється. А може, він і справді покохав мене всією душею? Але ж у нього є дружина! Як так можна: одружившись з однією, освідчуватися в коханні іншій? Ну то й що, що в них багатоженство! Дружина має бути одна! Боже, що ж мені робити з усім цим? Як знайти вихід?!»

Цього дня Ярина й Аяз старанно уникали одне одного, підсвідомо прагнучи приховати свою сварку. А ввечері Аяз навмисно повернувся до спальні тоді, коли Ярина вже заснула.

Наступного ранку Яринка прокинулася від того, що її пестливо гладили по щоці. Розплющивши очі, вона побачила Аяза, що схилився над нею – його красиві очі сяяли від кохання, і він лагідно усміхався їй.

– Ти пробачиш мене за вчорашню сварку? – запитав Аяз, обережно беручи її за руки. – Я приревнував тебе і від цього втратив самовладання, тому був грубий з тобою. І ще я зрозумів, що мої ревнощі принижують тебе, тому обіцяю, що більше ніколи собі такого не дозволю.

Яринка оторопіло дивилася на нього – вона й подумати не могла, що гордовитий Аяз може ось так смиренно визнати свою неправоту і так мило вибачитися. Це смирення розтопило лід у її серці, тому, ласкаво усміхнувшись, вона відповіла: «І ти прости мене, Аязе. Я ж теж повелася не найкращим чином».

Аяз радо всміхнувся, а потім обняв її, зарившись обличчям у її волосся. Яринка, трохи подумавши, боязко обняла його однією рукою, притулилася щокою до його плеча. Аяз тріумфував: усе ретельно обміркувавши, він вирішив попросити пробачення, хоч і побоювався, що його норовиста мила нізащо не піде на примирення, а тут усе так вдало склалося.

– Ми більше ніколи не будемо з тобою сваритися! – шепнув він і, відкинувши волосся з її шиї, почав палко цілувати. – З жодного приводу!

Після цього примирення Аяз помітив, що Ярина стала набагато прихильнішою до нього. Перша його думка справді відповідала істині: «Вона злякалася за свого Данила і тому стала зі мною ласкава!» Але потім його атакували зовсім інші думки: «Ні, вона зрозуміла, що я кохаю її, якщо ревную, і це її зворушило!» Аязові хотілося вірити, що Ярину вразив запал його кохання.

Ярина справді стала лагіднішою з Аязом лише тому, що злякалася за Данила. І твердо вирішила забути свого коханого. А ще чітко усвідомила: Аяз не винен у тому, що кохає, і заради її взаємності готовий на все. Тож хіба можна зневажати таку сильну любов? Проте щовечора Ярина, лежачи поруч із Аязом, потайки гаряче молила Бога і Богородицю за Данила.

Минали дні. Аяз улещував Ярину і проводив свої дні тільки з нею – базікав і розважався, у погожі дні їздив з нею верхи за межами міста, а Гюльнур мовчки страждала, приховуючи свою образу. Єдину радість, яку Аяз дарував Гюльнур, так це те, що душі не чув у синові, часто забирав його до себе і подовгу бавився з ним. При цьому, помічаючи, що Ярина розчулюється, дивлячись на малюка, кликав її гратися з хлопчиком і красномовно натякав, що було б добре, якби у них теж народилася дитина.

З одного боку, для Яринки така поведінка і бажання Аяза виглядали аморальними – вона виросла в суспільстві, де народжена не в шлюбі дитина приречена на людське презирство. А з другого, дівчина почала розуміти, що для мусульманина всі діти однаково дорогі, хоч би й народжені від різних жінок, і ніхто таких дітей не зневажає. Спостерігаючи таку палку любов Аяза до сина, Ярина мимоволі жаліла Гюльнур: «Чому він так безсердечно вчиняє з нею? Заради мене він готовий на все, а вона це бачить, розуміє, але не сміє йому перечити або мститися. Ох, навіщо він мене покохав? Мимоволі я стала причиною чужого горя».

Але несподівано стався випадок, який змусив Ярину усвідомити, що якби не Аяз, то гірка була б її доля. Ще в перший місяць свого проживання у місті дівчина придбала тафту насиченого зеленого кольору. Адже опинившись у неволі в Аяза, Яринка ні в чому не знала відмови або нестачі – мурза ніколи не шкодував грошей ані для неї, ані для Гюльнур, тому обидві могли купити все, що їм сподобалося, на міському базарі. Зелений колір Ярина дуже любила і знала, що він їй до лиця, і забажала сукню такого кольору – навіть у рабстві жінка залишається жінкою! А коли сукня була готова і задоволена Яринка вперше вдягла її, то схотіла подивитися на себе в дзеркало у повний зріст. Але великого в неї не було – тільки ручне люстерко. Тому вона прийшла до Гюльнур, бо та мала велике.

У Гюльнур Ярина застала Ільназ, яка бавилася з онуком. Шанобливо вклонившись, дівчина попросила:

– Гюльнур, можна подивитися у твоє дзеркало, як сидить на мені нова сукня?

– Звичайно, можна, – доброзичливо відповіла жінка і простодушно похвалила: – Дуже гарна сукня! І тобі вона дуже личить! А вишивки які гарні!

– Це я сама вишивала, – відповіла Яринка, зніяковіло і в той же час задоволено всміхаючись, бо сукня сиділа чудово, а у вишивку вона вклала багато сил та часу і їй лестило, що її роботу похвалили.

Ільназ похмуро глянула на обох жінок і категорично наказала:

– Не смій більше вдягати цю сукню! Вона занадто ошатна для тебе. Ти забула, що ти рабиня, а хизуєшся вбранням перед своєю господинею. У тебе совісті немає! Пам’ятай своє місце, нікчемо!

Ярина затремтіла від гніву й образи, але не посміла відповісти. Лише мовчки вискочила з кімнати. Дівчина зачинилася у спальні Аяза. Їй було гірко. «Що ж, доведеться не носити цю сукню! За що вона мене так зненавиділа? Невже вона не розуміє, що я не з власної волі опинилася тут? Боже, та якби Аяз не купив мене, то невідомо, у якого господаря я опинилася б і скільки мені горя і принижень довелося б знести, – з жахом подумала Ярина. – Цікаво, а як би поводився зі мною Аяз, якби не кохав?» Це запитання міцно засіло у неї в голові, і тому того ж вечора вона зважилася поговорити про це з мурзою.

Аяз вечеряв із Яринкою вдвох у своїй спальні, бо так йому більше подобалося. Того вечора засмучена дівчина випила багато вина, від чого захмеліла. Адже Аяз, не побоюючись гріха, цінував хороше вино і часто його пив. Тому коли хмільна Ярина вставала з-за столу, то її так хитнуло, що вона ледь не впала.

– Яринко, та ти п’яна! – хихикнув Аяз, спритно спіймавши її, та посадив на диван, що тягнувся вздовж стіни. – От уже й справді всі вину віддають шанобливі поклони, і навіть ти, моя благочестива господине! Але ти весь вечір замислена. Що тебе турбує, Яринко?

– Аязе, ти кажеш, що кохаєш мене, але от якби не кохав, то як би тоді поводився зі мною? – відверто запитала дівчина. – Так само поважав би, як поважаєш зараз, чи навчив би шанобливості нагайкою, як в улусі?

– Ярино! – вигукнув Аяз. – Що це на тебе найшло?

– Аязе, прошу тебе, скажи мені чесно!

Мурза уважно подивився на Ярину і зрозумів, що для неї справді це важливо.

– Вочевидь, моє кохання таке сильне, що ти вже сама почала розуміти, що заради тебе я готовий на все? – запитав Аяз, обдумуючи гідну відповідь. – Так невже таке кохання, як моє, не варте відповіді?

– Я не про те тебе питаю, Аязе, не викручуйся! – строго насупившись, відповіла Яринка. – Краще скажи мені – ти б поважав мене, якби не кохав?

– Якби я не кохав тебе, то не купив би у того купця, – відповів Аяз. – А так сам Аллах вирішив, що ти будеш єдиною жінкою, яка стане володаркою моєї душі. А щодо того, як би я поводився з тобою, то не можу тобі відповісти, оскільки не уявляю свого життя без тебе, моя господине! – промовив він, обережно обняв її й почав ніжно цілувати. – Я кохаю тебе, і якби ти подарувала мені своє серце, то я був би найщасливішим з усіх людей! – шепотів Аяз між поцілунками. – Якби ти завжди ось так милостиво дозволяла себе цілувати, Яринко! Твої губки такі, як сказав поет: «Живлюще джерело заховано в бутоні губ твоїх».[44] Варто мені поцілувати тебе, і я наче прокидаюся від важкого сну та починаю жити. Твої губки – це смак самого життя!

Яринка збентежено відвернулася, але з його обіймів не вивільнилась. «Ну ось! Почала з’ясовувати одне, а він перескочив на інше, та ще й повернув цю розмову собі на користь», – подумала вона, з жахом усвідомлюючи, що Аяз починає її вабити.

Аяз зрозумів, що нарешті зіграв на тих струнках Ярининої душі, які раніше лопалися при найменшому дотику. Тому й поквапився перейти до рішучих дій: лагідно погладив пальцями її потилицю, а потім різко притягнув її голову до себе, зловив її губи і почав так пристрасно цілувати, що у Яринки перехопило подих. А потім швидко стягнув із неї сукню, підвівся і миттю зняв свій каптан і сорочку, а потім ривком підняв дівчину з дивана і поніс до ліжка.

– Ні, Аязе, не треба! Це недобре! – промовила Яринка, марно намагаючись чинити опір.

– Я кохаю тебе! – шепнув Аяз, сягнувши рукою під поділ її сорочки і вкладаючись поруч. – Кохаю так, немов ти зачарувала мене, господине моя! – шепотів він і, провівши долонею по її голому животу, почав ніжно гладити груди й плечі, відчуваючи, як вона тремтить від кожної його ласки чи поцілунку.

Ярину справді зачарували жагучі поцілунки Аяза, приборкали його пестощі. А хміль позбавив волі. І їй схотілося, щоб він ще гарячіше її цілував, ще міцніше обіймав, бо в його обіймах вона відчула себе захищеною від жорстокості цього світу. Тому Ярина тісніше притиснулася до нього, гладячи його сильні плечі та палко цілуючи у відповідь. Але коли Аяз швидко стягнув із неї шаровари і почав цілувати її голе стегно, дівчина схаменулася.

– Не треба! Відпусти мене, – прошепотіла вона, тремтячи всім тілом і намагаючись вивернутися з його обіймів, але він утримав її.

– Яринко, та ти ж сама цього хочеш! Я ж відчуваю, як ти тремтиш – у твоїй крові палає той самий жар пристрасті, який спалює і мою! – шепотів Аяз, ледь стримуючи дихання. – Кохана, не бійся цієї пожежі! Це так солодко, що, спробувавши лише раз, ти побажаєш того ж і наступної ночі!

– Ні! Не можу! – вигукнула Яринка і, зробивши над собою неймовірне зусилля, рішуче вирвалася з його рук і швидко побігла до дверей. Аяз наздогнав її, схопив. Яринка спробувала закричати, але він затис їй рота рукою, притиснувши її спину до своїх грудей. Вона билася в його руках, а він міцно тримав її. «Ярино, прошу тебе, не галасуй, – прошепотів Аяз, важко переводячи дух. – Присягаюся Аллахом, що не посягну на тебе. Просто не хочу, щоб хтось чув твої крики». Яринка повірила йому і перестала вириватися, і тоді він відпустив її.

– Ярино, так тривати далі не може, – промовив Аяз, остаточно опанувавши себе. – Я втомився чекати! Я кохаю тебе і хочу, щоб ти була моєю! Я ж бачу, що не байдужий тобі. Так у чому річ?

Ярина слухала його, низько опустивши голову, але потім підняла погляд і, дивлячись йому в очі, відповіла:

– Аязе, я не можу жити з тобою як з чоловіком, тому що я не дружина тобі. Я не можу переступити через свою честь! Для мене ганебно і принизливо бути коханкою, та ще й одруженого чоловіка, тому краще відпусти мене. Не муч і себе, і мене! У нас із тобою немає майбутнього.

– Що ж, я все зрозумів, Ярино, – сухо мовив Аяз. – Лягай спати!

Дівчина, гірко зітхнувши, підкорилася. Мурза задув свічки і теж вклався.

Лежачи без сну, Ярина обмірковувала цю розмову. Вона встигла добре вивчити норов Аяза і зрозуміла, що він щось замислив. «Господи, невже він зглянеться і справді мене відпустить?! Адже я не можу дати йому того, чого він хоче, а він не може вчинити зі мною безчесно, тому що кохає, – думала дівчина. – Адже Аяз кохає мене так само палко, як кохав Данило…» Тільки-но вона згадала Данила, як знову відчула нестерпний біль у душі. Спливло в пам’яті, як вони удвох пливли через Вовче горло, як їли суницю, як бурхливо сварилися і як солодко цілувалися. «Я так і не змогла забути! – подумала Ярина і тихенько заплакала. – Але ж Данило бажав мене не менш сильно, ніж Аяз. Тільки ось для цього він поспішав зі мною одружитися, а Аяз вимагає любові, нічого не віддаючи взамін. Вони обидва такі схожі і в той самий час такі різні! І мене так тягне до нього… О Боже, Аяз приваблює мене, бо схожий на Данила!»

Ця думка осяяла змучену свідомість Яринки, мов спалах блискавки – характер і поведінка Аяза й справді нагадували Данила. І Ярина усвідомила: якби її серце було вільним, то вона охоче віддала б його Аязові. Адже його неможливо було не покохати: крім краси і чарівності, він був наділений егоїстичною чуттєвістю, яка чудово поєднувалася з обожнюванням коханої жінки, а власницьке ставлення до неї – з умінням дати коханій відчути свою владу над ним.

Але на своє лихо, Ярина ніяк не могла забути Данила, хоча й розуміла, що її кохання безнадійне. «Я більше ніколи не побачу Данила! Я мушу змиритися і забути його! Мабуть, так вирішив сам Господь, і я не маю права йти проти Його волі», – гірко думала Ярина, нишком витираючи сльози.

Аяз чув, як вона плаче. І по-своєму витлумачив її сльози. «Якщо ти не хочеш бути моєю через свою гордість, то я знайду такий спосіб володіти тобою, який не зачепить її», – вирішив він.

Розділ 16 Фатальне рішення

Якби я мала крила орлині,

Якби я вміла літати,

Я б полетіла на Україну

Свого милого шукати.

З української народної пісні

Наступного дня Аяз потай відправився до кадія.[45] Минулої ночі він ясно зрозумів, що Ярина ніколи не переступить через свою честь, тому зважився на єдине можливе в такому разі рішення – одружитися з нею.

Затія ця була відвертою крамолою – ніколи татарська знать не одружувалася з рабинями. Завжди обирали дружин, рівних чоловікам за статусом і багатством. Тому Аяз уперше пошкодував, що народився мурзою.

Але Аяз зважився на шлюб не лише через бажання володіти коханою. Якщо він таки вмовить Яринку, то їхні майбутні діти будуть тумами,[46] а такого Аяз допустити не міг. Навіть якщо він визнає їхніх із Яриною дітей своїми, то в майбутньому не врятує їх від приниження – кожен буде колоти їм очі тим, що вони народжені рабинею. Отже, необхідно укласти ніках,[47] але так, щоб суворо дотриматися законності. Ярина була рабинею-християнкою, і Коран дозволяв правовірному одружитися з рабинею лише тоді, коли в нього немає коштів на шлюб із вільною мусульманкою. Але рабиня повинна бути правовірною.

Тому Аяз і прийшов до кадія, щоб знайти лазівку – він звик завжди домагатися свого. І насамперед виклав перед ним маленький мішечок із грішми, а потім поставив своє запитання. Старий подивився на мішечок, усміхнувся.

– В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного! – побожно сказав каді фразу, з якої кожний порядний мусульманин починає будь-яку справу, а потім відверто запитав: – Ти вирішив одружитися зі своєю рабинею, Аязе-мурзо?

– Так, – незворушно відповів той. – І хочу, щоб мій ніках був законним.

– Навіщо тобі це треба? Ти ж одружений із дуже знатною жінкою…

– Я прийшов до тебе не для обговорення причин, що спонукали мене укласти другий шлюб, а для обговорення можливостей і шляхів його укладення, – жорстко промовив Аяз.

– Правовірний може одружитися з рабинею, але… – занудив каді, щоб похизуватися своїм знанням Корану.

– Ближче до справи, ефенді! – поквапив його Аяз.

– Який же ти нестриманий, Аязе-мурзо, – усміхнувся той. – Спочатку тобі треба дати їй свободу. У твоєї рабині є якісь родичі, чоловіки або жінки, які можуть дати згоду на цей шлюб?

– Ні, вона кругла сирота, – безсовісно збрехав Аяз.

– Тоді тобі необхідно кадія або імама, які погодилися б стати її опікунами, і вже з їхньої згоди укласти ніках, – усміхаючись, промовив каді.

– У такому разі, чи не погодишся ти, ефенді, узяти на себе цей почесний обов’язок? – прямо запитав мурза. – Природно, що не задарма!

– Ні! – відрізав той, а потім так м’яко забрав мішечок із грошима, що монетки навіть не брязнули. – Мені вистачить і цього, а твої шлюбні махінації мене не цікавлять, і я не бажаю брати в них участь!

– Та як ти смієш?! – спалахнув гнівом Аяз.

– Не турбуйся, твою таємницю я не відкрию нікому, – пообіцяв каді. – Але на світі є чимало імамів і кадіїв, які не відмовлять тобі в здійсненні твого бажання. Хай захистить тебе Аллах, Аязе-мурзо.

Від кадія Аяз вийшов розлючений. Він сподівався за допомогою грошей швидко залагодити питання опікунства. Але відмова кадія завдала клопоту – якщо не погодилася ця далеко не кришталевої репутації людина, то де гарантія, що так само не вчинять інші? «Напишу про це батькові і попрошу в нього допомоги – він не відмовить. А поки поїду з Яриною в улус – нарешті можна буде спокійно пожити з нею в своє задоволення!» – вирішив Аяз. І, відправивши батькові листа, почав збиратися в дорогу – містечко душило його, немов зашморг, і він сумував за степовим простором.

Повернувшись із Яриною до улусу, Аяз насамперед розібрав і розглянув усі накопичені скарги улусників і спокійно зажив, тим паче, що його життя стало приємним – Ярина була лагідною й охоче проводила з ним час. Він не усвідомлював, що в дівчини не залишилося іншого вибору і вона змирилася зі своєю долею. А сама Ярина часто замислювалася, що чекає її далі і як довго Аяз буде терпіти ось такі невинні стосунки між ними? Але відповіді все одно не знаходилося, тому вона просто жила, поклавшись на волю Божу.

Тяглися дні, розмірені й одноманітні, – в улусі Ярині зайнятися особливо було нічим, утім, як і у Феррах-Кермені, тому вона частенько нудилась.

Минула весна, настало спекотне літо. Одного разу жаркого липневого дня Яринка розташувалася в тіні кущів на березі невеликої степової річки. Напівлежачи на м’якій повсті, дівчина задумливо дивилася на нескінченне море жовто-зелених, уже вигорілих трав. Підійшов Аяз і присів поруч, не зводячи з неї очей.

Останнім часом Ярина помічала, що її хазяїна щось мучить і він часто сидить похмурий і замислений. Причина була прозаїчна – бей досі не дав відповіді, й Аяз побоювався, що батько дуже гнівається на нього. Ярина помітила в очах свого господаря муку, їй стало його шкода, і вона посунулася до нього ближче, поклавши голівку йому на плече. Аяз щасливо всміхнувся і пригорнув її до себе.

– І що ти за жінка така, Яринко, що робиш зі мною все, що забажаєш?! То строга, то лагідна, то сумуєш, то веселишся, наче дитя, то червонієш від слів кохання, то підступно дражниш! – мовив Аяз. – Ти істина володарка моєї душі!

– Я твоя рабиня, Аязе, – відповіла Ярина і посмутніла.

Аяз відхилив комір її сукні і, цілуючи їй шию, прошепотів:

– Подаруй мені своє серце, а натомість я подарую тобі свободу.

– Торгуєшся? – скинувши темну брову, запитала дівчина.

– Ні, міняюся!

– Нечесний обмін! Ти хочеш відняти у мене все: і серце, і волю. Адже так я цілком належатиму тобі, Аязе, – усміхнулася Яринка.

– Я вже давно цілком належу тобі і не соромлюся такої неволі, – усміхнувся Аяз.

Раптом з’явився слуга і доповів Аязові, що його чекає батько, який приїхав без попередження. Мурза схопився, занервував.

– Ярино, я хочу попросити тебе поки не попадати моєму батькові на очі. Я сам скажу тобі, коли буде можна, – попросив він.

– Добре. Але я б ніколи не вийшла до нього, бо знаю, що у вас так не заведено, – здивовано пообіцяла дівчина.

Але Аяз її не дослухав і побіг в улус. «Вочевидь, батько розгнівався, якщо особисто приїхав до мене. Що ж, не захоче допомогти або стане забороняти, усе одно вчиню по-своєму. Нікому не дозволю мені заважати або вказувати!» – думав він.

Але Шагін-Тимур-бей радо зустрів його, і в бідного Аяза трохи відлягло від серця. Сидячи з сином у наметі, Шагін-Тимур життєрадісно теревенив, повідомивши йому, що дорогою до нього відвідав онука і ніяк не міг натішитися хлопчиком. «Він дуже схожий на тебе, Аязе. Такий же спритний і милий, як і ти в дитинстві», – говорив задоволений дід. Потім поскаржився на молодших синів і поремствував на власне здоров’я, а тоді обережно мовив:

– Мені було цікаво подивитися, як ти керуєш улусом, і бачу, що можу тобою пишатися, Аязе. Але я приїхав особисто покликати тебе, сину мій, у черговий похід – Хмельницький зі своїми козаками знову йде війною на Польщу[48] і просив допомоги у хана, а хан йому не відмовив, – і допитливо поглянув на сина, побоюючись, що той відмовиться. Адже минулого року Аяз навідріз відмовився йти під Батіг, заявивши, що під Берестечком досхочу ганьби наївся, відступаючи з ханським військом, і ще раз так ганьбитися не хоче.

Аяз від досади скривився – не тому, що перспектива нажитися здобиччю і ясиром його не надихнула, а тому, що доведеться розлучитися з Яриною. Проте, не бажаючи сперечатися з батьком, погодився.

– Купці знову скаржилася на тебе ханові, Аязе, – несподівано суворо мовив старий. – Ти знову зайнявся грабунками?

– А що тебе в цьому бентежить?

– Ти не відправляєш ханові подарунків з того, що береш із купців, – скривився батько. – І саме ця обставина його дратує.

– А я що, на беш-баш[49] ходжу, що мушу ділитися частиною здобиччі? Це подарунки особисто мені. Чи тобі охота бачити мене в злиднях? – роздратовано промовив Аяз, бо ці побори становили одне з джерел його доходів.

– А ще на тебе скаржилися інші мурзи – твій улус часом заходить на чужі пасовища, і до тебе перебігають люди з інших улусів. А минулої осені ти відібрав частину стада у Нуриш-мурзи! Що це за розбій?

– Так а хто винен, що Нуриш-мурза такий рідкісний дурень, що ні худобу, ні людей втримати не може. І не винен же я, що люди шукають у мене захисту, бо не хочуть жити під роззявою-туподумом, – виправдовувався Аяз.

– Май на увазі – я не завжди зможу за тебе заступатися, тому краще роби так, як належить. І я востаннє тебе попереджаю! – суворо насупився Шагін-Тимур. – Гаразд, не будемо про прикрості. Я отримав твого листа, у якому ти просиш знайти опікуна для своєї наложниці, із якою хочеш укласти ніках.

– Так, я дуже розраховую на твою допомогу, – відверто зізнався Аяз, зрозумівши, що це і є справжньою причиною приїзду батька.

Шагін-Тимур помовчав, а потім попросив:

– Я хочу подивитися на неї. Накажи, нехай вона прийде сюди.

Аяз невдоволено насупився, але наказав слузі: «Передай господині, щоб принесла нам вина». Слуга вийшов, а через деякий час до намету увійшла Ярина з глечиком вина. Дівчина вклонилася і запитально подивилася на Аяза, а той кивнув на чаші.

Ярина почала розливати вино, наливаючи бею першому, а той не зводив із неї очей від цікавості. Дівчина, не соромлячись, запитально подивилась на нього. Шагін-Тимур перебував у солідному віці, але виглядав аж ніяк не немічним. Тільки от не прикрашали його велика кількість зморшок, рідкувата борідка і яскраво виражена розкосість очей – він був більш ногайцем, ніж татарином. Старий ласкаво усміхнувся Ярині, чим сильно збентежив.

– Тобі пощастило, синку, – ніколи не бачив таких очей і такої краси! МашАлла![50] – промовив Шагін-Тимур, коли Ярина вийшла. – А де ти взяв цю жінку?

– Купив в одного купця. Її звуть Ярина, і вона – володарка моєї душі, – повідомив Аяз, нишком спостерігаючи за реакцією батька.

– А як же Гюльнур? – трохи примружившись, запитав бей.

– Гюльнур – моя дружина, Ярина – моя господиня, – незворушно відповів Аяз. – Ну, якщо тобі сподобалася моя Яринка, то ти допоможеш мені?

Бей замовк і після певних роздумів запитав:

– Навіщо тобі одружуватися з нею? Адже вона і так твоя.

– Ярина не хоче бути моєю наложницею, бо в її розумінні це безчестя. Тату, ти не уявляєш собі, скільки в ній благородства і гідності, і вже тільки тому вона має стати моєю дружиною, бо тільки від таких дружин народжуються благородні та хоробрі сини!

– Це все добре, але ти ж розумієш, що для тебе, мурзи, одружитися з рабинею – ганьба? Ти ж розумієш, що цим викличеш обурення? – запитав Шагін-Тимур, намагаючись зрозуміти справжні причини такого рішення.

– Та мені байдуже, хто і що подумає! – вибухнув Аяз. – Я хочу одружитися з коханою жінкою! Я – мурза з роду Мансурів, моя воля – закон, і ніхто не сміє мені вказувати або обговорювати мої рішення! Але якщо ти не хочеш мені допомагати, то я сам справлюся!

Шагін-Тимур подивився синові в очі і прочитав у них рішучість. «Та, врешті-решт, що в цьому такого – нехай одружиться з цією жінкою, якщо так сильно любить її! Хіба мій син не має права бути щасливим?!» – подумав він, а вголос сказав: – Ох, Аязе, недарма тебе народила султані. Ти – найкращий з усіх моїх синів!

– Чому?

– У тобі є воля! У тобі є хоробрість і розум! І я допоможу тобі, синку! Тим паче, що я не проти такої гарної невістки! – хихикнув старий.

– Нехай Аллах віддасть тобі благом, тату! – схвильовано вигукнув Аяз і, не стримавшись, кинувся батькові на шию, на що старий лагідно всміхнувся та пригорнув до себе сина.

Після цієї розмови Аяз прийшов до Ярини. Дівчина просиділа весь день у своєму наметі, не бажаючи зайвий раз потрапляти беєві на очі. Вона не сумнівалася: якщо її зненавиділа Ільназ, то Шагін-Тимур теж зненавидить. І він напевно не задоволений її присутністю біля Аяза, тому їй наказали прийти, щоб старий подивився на неї. Ярину охопила тривога: а чи не накаже батько Аязові позбутися її?!

– Аязе, чому твій батько хотів на мене подивитися? – стривожено запитала Ярина, ледь мурза увійшов. – Він що, незадоволений, що я живу у тебе?

– Ні. Ти йому сподобалася, – відповів Аяз та присів поруч із нею.

Його погляд упав на її босі ноги. Аяз пестливо ковзнув кінчиками пальців по її ступні до щиколотки, а потім провів долонею до самого коліна, за що отримав ляпаса по руці. Сміючись, Аяз схопив дівчину і палко поцілував, а потім, не випускаючи її з рук, запитав:

– Ярино, підеш за мене заміж?

– Що? – вигукнула дівчина і, вивільнившись із його обіймів, отетеріло на нього подивилася.

– Я хочу, щоб ти була моєю дружиною, – сказав Аяз, беручи її за руки. – Я клянуся, що буду кохати тільки одну тебе, як твій Христос любить вашу Церкву, і ніколи у мене не буде іншої дружини або наложниці. Клянусь, що тільки з тобою буду ділити і радощі, і горе, як ви, християни, укладаючи шлюб, ділите одну чашу з вином на двох! – палко говорив він, спеціально дізнавшись про тонкощі шлюбного обряду християн, щоб догодити Ярині.

Яринка аж рота відкрила – вона ніколи й подумати не могла, що Аяз вирішить одружитися з нею. Це було неймовірно!

– Я твоя куплена рабиня, Аязе, і ти маєш право розпоряджатися мною на свій розсуд, – нарешті відповіла Ярина. – Тільки ти забув, що я – християнка і не відмовлюся від Христа, а ти – мусульманин, і хіба наш шлюб можливий?

– Взагалі-то можливий – Коран не забороняє! Не хочеш відрікатися від свого Христа – і не треба! – усміхнувся Аяз. – Я не прискіпливий у цьому питанні. Для початку я дам тобі свободу, а потім ми змінимо тобі ім’я, мій батько знайде тобі опікуна, за згодою якого я й візьму тебе за дружину, щоб усе було по закону і ніхто не посмів дорікнути тобі рабством, а мені тим, що я одружився з рабинею. До речі, мій батько схвалив наш шлюб! Так ти згодна?

«Він не просто бажає мене, але по-справжньому кохає та поважає і знайшов єдину пряму дорогу до мого серця. Він готовий одружитися зі мною, незважаючи ні на що! Он і згоди моєї запитує», – думала Ярина, розуміючи, що не має права на відмову. І в її душі прокинулася вдячність до Аяза, який поставив кохання до неї вище від своєї родової гордині і своїх хазяйських прав. Але насправді дівчина усвідомила, що краще бути другою законною дружиною, ніж наложницею. Трохи соромлячись, Ярина твердо відповіла:

– Я згодна стати твоєю дружиною, Аязе.

У бідного Аяза навіть дух перехопило. Він побоювався, що Ярина спробує відмовитися від шлюбу, мотивуючи відмову соромом перед Гюльнур або релігією, але все одно збирався вчинити по-своєму – він утомився просто дивитися на неї, не сміючи володіти. А від такої її поступливості у нього аж у голові запаморочилося. Він рвучко обняв Яринку і почав обсипати поцілунками.

– Господине моя! Моє кохання, радість моєї душі! – шепотів Аяз, відчувши, що дівчина обняла його за шию, підставляючи обличчя для поцілунків. – Тільки ось наше весілля доведеться відкласти на якийсь час, тому що хан кличе мене на війну.

– Що? Куди ти йдеш воювати? – стривожено запитала Ярина, вважаючи, що татарське військо зібралося в набіг на її батьківщину.

– Ваш Хмельницький просив у хана допомоги у війні проти польського короля, тому оголошено збір війська, – відповів Аяз. – Мені треба буде збиратися в похід, тому днями я відвезу тебе до Феррах-Кермена – там безпечніше, ніж у степах. А коли я повернуся, ми зіграємо весілля. О, будь проклята ця війна і ті, хто її затіяв! Я так не хочу розлучатися з тобою, кохана!

– Мені буде дуже погано без тебе, Аязе, – зітхнула Ярина, розуміючи, що за відсутності сина Ільназ живцем її з’їсть. Але відкрито скаржитися не посміла, лише натякнула: – Мене тривожить, що твоя мати буде проти…

– Може, наш шлюб їй і не сподобається, але вона дуже сильно любить мене і не захоче бачити нещасним, тому не стане перешкоджати, – перебив її мурза.

Аяз до самої пізньої ночі цілувався з Яринкою і шепотів їй слова кохання, але, нарешті, відправився спати.

А Ярина ще довго не спала. Їй згадалося, з якою радістю вони з Данилом готувалися до весілля, які були щасливі, поки не сталося того безглуздого непорозуміння. І дівчині стало гірко. «Господи, як же хочеться вирвати собі серце, щоб більше не мучиться від туги за ним! І нічого в моєму житті не можна ані змінити, ані виправити. Добре хоч, що Аяз кохає мене, його кохання вистачить на нас двох. Згодом я звикну до нього і теж зможу покохати», – вирішила Ярина.

Бійтемір, дізнавшись про весілля, стривожився. «Поки батько Аяза живий, то всі будуть мовчати, але коли він помре, що тоді? Його рідня, брати можуть на цьому зіграти, мовляв, не гідний він бути беєм, щоб самим отримати цей титул. Та й саме дівчисько занадто вже зарозуміле, і таке піднесення зробить її взагалі нестерпною! Вона ще нашкодить Аязові! О Аллаху, за що ти так покарав його цією жінкою?!» – міркував старий, а потім пішов до Ярини.

– Дозволь привітати тебе, Ярино, з майбутнім весіллям і побажати тобі шлюбного щастя та здорового потомства, – ввічливо промовив Бійтемір, тільки-но увійшов до її намету.

– Дякую, – відповіла дівчина і лагідно йому всміхнулася.

– Ти рада? – вкрадливо запитав старий.

– Я не стільки рада, скільки вдячна Аязові за проявлену до мене повагу, – чесно відповіла Яринка.

– Ну, якщо так, то будь завжди йому вдячною. Для кожної жінки її чоловік – це її Пекло і Рай, а у тебе навпаки – це ти для Аяза і Пекло, і Рай. Тому не смій ставати для нього лише Пеклом, інакше я швидко позбавлю його від тебе, – криво посміхнувшись, заявив Бійтемір.

– Ти мені погрожуєш? – вигукнула Ярина, здивувавшись таким словам.

– Ні, поки просто кажу, бо Аяз мені дорожчий за власних синів, і я зроблю все заради його щастя і благополуччя, – спокійно відповів Бійтемір і м’яко додав: – Дуже добре, що ти порозумнішала і стала менш зарозумілою. Тож у майбутньому теж поводься скромно, щоб не нашкодити Аязові. Бо інакше гірко пошкодуєш! – вкрадливо посміхнувся старий і вийшов.

Ярина перелякано дивилася йому вслід, розуміючи, що над нею нависла нова загроза. «Справді, якщо Аяза будуть зневажати за шлюб зі мною, я приречена – цей шкарбун уб’є мене. Господи, що ж мені робити? Може, спробувати втекти? Але ні, я не виживу в степах або мене знову зловлять татари! Боже, чому в мене немає крил, щоб піднятися в небо і повернутися додому?! – гірко думала дівчина. – І я більше ніколи не побачу моєї сім’ї. От би повідомити їм про себе! Господи, та чому я одразу цього не зметикувала? Тепер Аяз дозволить мені написати хрещеному, і вони з братом зможуть забрати мене з Феррах-Кермена, коли Аяз піде на війну!»

Яринка підхопилася і побігла до Аяза. Вислухавши прохання нареченої, Аяз вирішив не відмовляти. Щаслива Яринка кинулася йому на шию, по-справжньому щиро дякуючи. Написавши листа, дівчина заспокоїлася – зажевріла надія на порятунок.

Через два дні Шагін-Тимур разом із Аязом покинули улус. У дорозі Ярина намагалася триматися від бея подалі, але під час зупинок він частенько розмовляв із нею, усе більше і більше переймаючись до дівчини симпатією.

Приїхавши додому, Аяз, не гаючись, повідомив матері новину:

– У мене є до тебе серйозна розмова, мамо. До мене приїжджав батько і покликав мене в похід на Польщу, але мова не про це. Я порадився з ним і вирішив одружитися з Яриною…

– Що?! – вигукнула Ільназ, смертельно збліднувши. – Що ти сказав? Аллаху, за що ти так покарав мене, що позбавив мого сина розуму?! Та ти хоч розумієш, що це безчестя?!

– Я так вирішив, і батько мене підтримав та обіцяв допомогти мені влаштувати цей ніках так, щоб усе було пристойно, тож не турбуйся. Але до тебе, мамо, у мене є особливе прохання, і я сподіваюся, що ти не відмовиш мені. Ти навчиш Ярину всіх звичаїв і правил поведінки, щоб ніхто не дорікнув моїй майбутній дружині за невігластво. Краще тебе, шляхетної султані, ніхто цього не зробить, – закінчив він, уважно спостерігаючи за матір’ю.

Ільназ мовчала, ретельно приховуючи обурення. Трохи поміркувавши, вона майже доброзичливо відповіла:

– Аязе, мій ясний день,[51] я хочу бути з тобою чесною. На все воля Аллаха, і якщо ця жінка так тобі полюбилася, то я не смію заперечувати. Мені боляче від такого твого рішення, мені соромно за тебе, і я тривожуся, що цей шлюб не піде тобі на користь. Але я бажаю тобі щастя, тому виконаю твоє прохання з любові до тебе, синочку.

– Ти найкраща і найрозумніша з усіх матерів на світі! Я безмірно вдячний тобі, моя султані, – щасливо усміхаючись, відповів Аяз. Він твердо знав, що мати шалено любить його і зробить усе, щоб він був щасливим. Тому й повірив у її щирість.

Звістку про шлюб Аяза і Ярини Гюльнур вислухала спокійно і з гідністю – жодна жива душа не дізналася, що нещасна жінка гірко проплакала всю ніч від образи і краху сподівань на власне щастя.

Наступного ранку Аяз прощався з Яринкою наодинці – йому було нестерпно важко з нею розлучатися. А надто тому, що, дивлячись коханій в очі, він бачив у них смуток.

– Яринко, не сумуй, не журися, моє сонячне світло, – твоя печаль терзає мені серце! Ця розлука триватиме недовго, – говорив Аяз, обнімаючи її. – Зате коли я повернуся, нас ніхто не розлучить. Краще поцілуй мене! Твої губки солодші за мед і свіжі, як аромат весни!

«Сподіваюся, що коли ти повернешся, то хрещений із братом уже заберуть мене звідси, і нарешті завершиться ця мука і для тебе, і для мене, і для Гюльнур», – думала Ярина.

Розділ 17 Два суперники

Найвищий прояв материнського інстинкту можна спостерігати у курки, що дбайливо висиджує порцелянові яйця, – інстинкту, але не розуму.

Шарлотта Перкінс Гілман

Не минуло й тижня після від’їзду Аяза, як Ільназ покликала Ярину до себе.

– Гадаю, ти розумієш, що мій син, вирішивши одружитися з тобою, робить велику помилку, – одразу приступила до справи Ільназ, – і мій материнський обов’язок – уберегти його від цього, тому я вирішила продати тебе.

– Що? – вигукнула Ярина, не вірячи власним вухам. Але султані з презирством на неї дивилася, і в її очах дівчина прочитала люту ненависть. – Але ти, господине, не можеш мене продати! Я власність твого сина і…

– Замовкни! – гримнула Ільназ. – Та як ти смієш ще й заперечувати мені?!

Бідна Яринка впала на коліна і в сльозах почала благати:

– Господине, я молю тебе, не продавай мене! Я розумію, що не пара Аязові, і тому написала листа своєму батькові і брату, щоб забрали мене звідси! Султані, благаю тебе, почекай, поки вони заберуть мене! Не бери гріх на душу, а краще допоможи мені повернутися додому! Ти ж теж мати! Уяви, скільки горя вони пережили, коли я зникла, і яке горе для них буде, коли не знайдуть мене тут!

– Та хто ви такі, щоб я ще турбувалася про ваші страждання? – гнівно вигукнула Ільназ. – Жалюгідні невірні! А ти – наймерзенніша з усіх невірних! Ти навмисно добивалася нікаху з моїм сином, а тепер ще й брешеш мені в очі, що не хотіла цього! Але той, хто не проявляє милосердя до інших, не удостоїться милості Аллаха, тому я вирішила, що не вб’ю тебе, – тебе продадуть у пристойну родину, тож ти мусиш бути мені вдячною.

– Господине, якщо для тебе існує Аллах, то прошу тебе Його ім’ям – не роби цього! Не губи моє життя! – уже ридаючи вголос, благала Ярина.

– Слуги! – покликала Ільназ.

До кімнати увійшли двоє слуг – вони служили особисто султані і були їй дуже віддані. Ільназ кивнула на заплакану Яринку, і ті потягли її геть. Нещасна дівчина не пручалася, розуміючи, що марно благати – жорстоке серце не розжалобити сльозами. «Господи, краще б Аяз залишив мене в улусі з Бійтеміром! Що ж мені тепер робити? Матінко Богородице, заступися за мене!» – благала Ярина, залишаючи дім Аяза.

Гюльнур, дізнавшись про вчинок Ільназ, зраділа – тепер у неї більше не було суперниці. І в той же час у її душі з’явилася відраза до свекрухи, яка обдурила власного сина. «Рано чи пізно Аяз дізнається про цей обман, і гніву його не буде меж. Аллаху, захисти свекруху і прости їй її гріх!» – думала жінка.

Слуги Ільназ повезли Ярину до Бахчисарая. Сидячи в гарбі, дівчина похмуро дивилася на місто, але вже не плакала. «Коли я потрапила в неволю, то Бог зберіг мене, і нині Він мене теж не залишить. Я розповім усю правду новому господареві, і він не відмовиться повернути мене Аязові», – вирішила вона.

Бахчисарай дуже відрізнявся від степового Феррах-Кермена тим, що розкинувся в зеленій мальовничій долині серед невисоких гір. Фортечних стін не було, тільки на в’їзді в місто стояло кілька дозорів, а на навколишніх скелях розставлено гармати. Схили долини рясніли будиночками городян під рубіново-червоними дахами, із невеличкими садками біля них. Саме місто було поділено на квартали, у центрі яких злітали вгору граціозні мінарети мечетей. Зелень садів, світло-сірі скелі навколишніх гір, строкатий натовп перехожих, вулична метушня і дзюрчання численних чешме[52] надавали Бахчисараю святкового вигляду.

Минувши кілька звивистих вуличок, слуги приїхали не до ринку рабів, а до одних із чотирьох воріт великого палацу. Ярина не знала, що це Єні-кьорюнюш-капу – гаремні ворота ханського палацу.

Річ у тому, що Ільназ звернулася по допомогу до давнього знайомого – кизлара-агаси ханського гарему, Ферхата-аги. Узагалі султані з задоволенням знищила б Ярину, але боялася гріха. Тому вона вирішила продати дівчину, але розуміла, що новий хазяїн може повернути її Аязові за винагороду. А Ферхат міг знайти такого господаря, який нізащо не поверне дівчину.

Ферхат, прочитавши листа від султані, уважно і чіпко оглянув Ярину. «І що мурза в ній знайшов?» – подумав євнух, бо дівчина йому не сподобалася. Сам він був високий і худий, смаглявий, а очі чорні, колючі. З якого народу походив Ферхат, він і сам не знав, бо потрапив у рабство ще трирічним.

Ільназ знала Ферхата з дитинства – маленька султанша-сирота в розкоші палацу почувалася несказанно самотньою, а молодий євнух прислужував їй із особливою повагою, що стало початком дружби між ними. Але жінка не врахувала, що старий приятель з роками змінився – відтепер це була жадібна, жорстока і підступна людина. Тому Ферхат нутром відчув інтригу.

– А розкажи мені, Ярино, про справжні причини, чому Ільназ-султані вирішила тебе позбутися, – м’яко попросив євнух.

Ярина зиркнула на нього – Ферхат їй одразу не сподобався. Але поміркувавши, розповіла правду й попросила повернути її Аязові, сподіваючись, що в душі євнуха переважить жадібність.

На жаль, дівчина прорахувалася – Ферхата не цікавили гроші Аяза. «Якщо мурза так полюбив цю рабиню, що навіть вирішив одружитися з нею, знехтувавши родовою честю, то він буде готовий на все, щоб отримати її назад. І лише Аллах відає, коли це мені згодиться. Треба сховати цю дівку і добряче залякати, щоб не патякала зайвого», – вирішив він.

– Ільназ-султані просила мене прилаштувати тебе в один із будинків розпусти в Кефе, – безсовісно збрехав Ферхат. – Тож доведеться відправити тебе туди. Гадаю, там ти матимеш чимало шанувальників, якщо тобі вистачило спритності зачарувати мурзу, – єхидно промовив він.

– Я прошу тебе в ім’я твого Аллаха, ефенді, – вигукнула Ярина, вжахнувшись, – не прирікай мене на таку ганьбу! Краще поверни мене Аязові – він щедро нагородить тебе!

– Ні. Я не можу відмовити султані, адже вона так просила мене про це, – брехав Ферхат, байдуже дивлячись, як на очі Ярини навертаються сльози, як вона намагається стримати їх, але не може, і вони струмком течуть по її щоках. – Але я можу передумати! – і замовк, задоволено спостерігаючи, як зразу ж у її заплаканих очах засвітилася надія. – Я бачу, що ти совісна і не позбавлена доброчесності, якщо тебе лякає така доля. Тому поки поживеш у гаремі, а я придивлюся до тебе – може, султані помилилася. Тільки добре запам’ятай, Ярино, що у будь-який момент я можу відправити тебе до борделю! Тому не смій базікати зайвого про себе і слухайся мене, інакше не мине й години, як я позбудуся тебе. Зрозуміла? А тепер іди!

Ферхат покликав євнуха і наказав йому відвести Ярину в приміщення, де жили служниці, а з наступного дня відправити працювати у пральню. Сидячи в самоті, Ярина потроху заспокоювалася. Але потім замислилася над вчинком євнуха. «Щось не віриться, що він справді мене пожалів. По ньому видно, що він останній негідник і чхати хотів на Ільназ! Треба трохи обжитися тут, а потім спробувати дати знати про себе Аязові. Але ж він поїхав воювати і Бог знає, коли повернеться. А раптом не повернеться? О Боже! Убережи Аяза від смерті!» – міркувала Ярина, з гіркотою усвідомлюючи, що просить Бога за того, чий народ – споконвічний ворог її народу.

«Ніколи не збагнеш промисел Божий – Аяз давно перестав бути для мене господарем? Але я ж не одна така! Адже чимало моїх співвітчизників, потрапивши в рабство, знаходять у своїх господарях споріднені душі, а деякі нову сім’ю. І невже треба ненавидіти один одного через віру або походження, коли багато людей ставлять людяність вище релігії і звичаїв?!» – міркувала дівчина над складним питанням рабства.

Ввечері повернулися рабині-служниці і, побачивши небідно одягнену дівчину, здивувалися і запитали, хто вона і чому тут. Яринка пояснила їм, що її прислали в гарем як подарунок і Ферхат відправив її працювати у пральню. Служниці поспівчували їй і полаяли євнуха, оскільки він зумів кожній із них чимось дошкулити, та покликали її вечеряти.

Потяглися дні Ярининого життя в гаремі. Узагалі дівчина вважала, що гарем заповнений наложницями, і здивувалася, дізнавшись, що тут наложниць небагато – у гаремі, окрім дружини хана Ісляма,[53] проживала вся жіноча половина сімейства Ґераїв. Ще тут жили дівчатка-сироти, яких узяла на виховання ана-беїм[54] Латіфа-султані, рідна сестра хана. Доньки татарської знаті теж були частими гостями в гаремі, а деякі жили постійно, навчаючись грамоти, музики, танців, манер і етикету, їх також учили розуміти аяти Корану.

Придивляючись до гаремного життя, Ярина зрозуміла, що це окремий закритий світ зі своїм укладом, звичаями і правилами. Але її життя було схоже на тюремне ув’язнення – служницям, на відміну від султанш, заборонялося виходити з гарему.

Ярині стало нелегко – пральня справді була пеклом, бо мешканці палацу відзначалися великою охайністю, тому потік брудної білизни ніколи не вичерпувався, і пралі працювали, не розгинаючи спин. Дівчина не звикла до такої важкої та безперервної праці і спочатку падала з ніг від утоми.

Але бунтівний характер Ярини брав своє: трохи освоївшись у гаремі, вона домовилася з одним євнухом, щоб той переправив листа від неї Аязові або його батькові, розраховуючи, що бей не залишить її в біді. А як плату пообіцяла свої золоті сережки, подаровані Аязом. Але євнух усе розповів Ферхатові. Той карати Ярину не став, а дуже насварив її і відібрав у неї всі цінності – і злощасні сережки, і два срібні браслети, теж подаровані Аязом, і навіть натільний хрестик. Щоправда, погребував подарованою Данилом ладанкою.

Після цього Яринка опинилася на межі відчаю: утекти з гарему без сторонньої допомоги було неможливо, а де зараз Аяз, чи живий він, вона не знала – уже настав жовтень, а ханське військо досі не повернулося. Але глибоко в душі жевріла надія на Господа, який її ніколи не залишав, і всяке її нещастя закінчувалося якщо не благополучно, то стерпно. «Моя віра – це все, що в мене тепер залишилося», – думала дівчина.

Одного разу Ярина допізна затрималася у пральні. А скінчивши роботу, присіла відпочити на лавочку і подивилася на свої руки – від безперервного прання шкіра на них загрубіла і потріскалася. Ці тріщини нестерпно свербіли і кровоточили. Дівчина пробувала змащувати їх олією, яку випросила в одного з євнухів, але це не допомагало. «Що мені з ними робити далі?» – думала вона, дивлячись на свої зранені руки, і гірко зітхнула.

– Болять? – пролунав голос. Піднявши очі, дівчина побачила Сіразі-агу, який був другим за наділеною владою євнухом у гаремі. Від своїх товаришок Ярина знала, що Сіразі – суперник Ферхата, бо мріє про посаду кизлар-агаси. І це суперництво частенько породжувало такі інтриги, які за розмахом не поступалися інтригам при дворі османського султана. Тому дівчина насторожилася, не чекаючи від нього добра.

Євнух помітив її настороженість, усміхнувся і підійшов ближче. Сіразі мав улесливі манери, хитрий вираз обличчя і вічно посміхався гидотною, солодкавою посмішкою. А ще був неймовірно гладкий, мучився від задишки і постійно вдягався в яскраві халати або каптани, які, заради справедливості слід сказати, підбирав зі смаком. Євнух підсунув ще одну низеньку лавочку і важко сів на неї поруч із дівчиною. А потім м’яко взяв Яринину руку в свої.

– Які гарненькі, маленькі ручки! А які милі пальчики! – похвалив Сіразі й ковзнув пальцем по її руці, навмисно зачепивши найглибшу тріщину. Яринка скривилася від болю, а євнух перевернув її руку долонею вгору, уважно оглянув, не виявивши на долоні застарілих мозолів від важкої роботи, які бувають у простолюдинок.

– Клянусь Аллахом, що такі ручки бувають тільки в дуже знатних панночок! Так чому ж панна з такими ручками не говорить, що вона шляхетного походження, і замість того, щоб прикрашати собою цей гарем, вважає за краще прати білизну, немов холопка? – вкрадливо питав Сіразі.

Ярина отетеріло дивилася на євнуха – він говорив українською!

– Так, – сказав Сіразі, помітивши її здивування. – Я теж українець, як і ти, і за стільки років неволі не забув рідну мову. Ну, так ти мені розкажеш, хто ти?

– А хіба тобі про це не відомо, Сіразі-ага? – обережно запитала Ярина.

– Ні! На жаль, не відаю нічого про тебе, Ярино, крім того, що ти дуже потрібна Ферхатові і явно не для благих цілей. Ми з тобою співвітчизники, і мені б хотілося стати тобі другом. До речі, я завтра принесу мазь, яка залікує рани на твоїх бідних ручках.

– Але в мене немає грошей, щоб заплатити за неї, – відповіла дівчина, бо знала, що через заповзятливого Сіразі султанші діставали мазі й бальзами для краси шкіри і волосся, і ця торгівля становила його додатковий таємний дохід.

– Ох, які дрібниці! Я подарую її тобі просто так, моя прекрасна співвітчизнице! – солодкаво посміхаючись, промовив Сіразі.

– А що я натомість маю зробити? – зітхнувши, запитала дівчина.

– Нічого. Зовсім нічого! Тільки підлікувати такі гарненькі ручки! – сказав Сіразі й неспішно пішов, залишивши здивовану дівчину.

Ярину не на жарт стривожила така жалісливість з боку Сіразі – а чи не загрожує це їй новою бідою? Але наступного дня євнух безоплатно й урочисто вручив їй мазь, супроводжуючи свій подарунок барвистими компліментами в кращих традиціях поетів Сходу. Ярина прийняла подарунок, і недарма – від мазі всі тріщини дуже швидко затягнулися, а шкіра на руках стала кращою. І з тих пір євнух часто доручав їй легшу роботу.

Насправді Сіразі було байдуже до дівчини – його цікавило, навіщо Ферхат ховає її у гаремі.

Сіразі потрапив у рабство ще дитиною – його продали на невільничому ринку Кефе до палацу Топ-Капи в Стамбулі як євнуха. У гаремі турецького падишаха юний євнух Сіразі пройшов сувору школу життя і багато чого навчився, а пізніше його подарували у гарем кримського хана. Тут Сіразі завдяки знанню жінок та своїй запопадливості одразу завоював симпатію його мешканок і вибився в помічники кизлара-агаси. І все б добре, але таке не влаштовувало Ферхата, який одразу відчув у ньому небезпечного суперника – Сіразі справді мріяв про місце головного євнуха, не гребуючи жодними засобами заради своєї мети. І тому вирішив використати Ярину, щоб підкопатися під Ферхата.

Ферхат помітив симпатію суперника до Ярини, проте мовчав, лише пильно стежив за обома – він теж був не з лика шитий.

Якось Ярина працювала сама – її напарниці пішли на п’ятничну молитву у палацову мечеть. Розвісивши сушитися білизну, дівчина в задумі увійшла у пральню, тому й не помітила, що сюди пробрався маленький син хана. А коли побачила його в кутку, то здригнулася від несподіванки.

– Ти чого сюди прийшов? – запитала Ярина, забувши, що такій крихітці обов’язково треба кланятися.

Хлопчик похмуро подивився на неї – він був гарненький, смаглявенький, із розкосими карими очима, маленький на зріст і худенький. Тільки ось його гарненькі оченята почервоніли, а личко опухло від сліз.

– А тобі яке діло?! – трохи хрипким голосом через недавні ридання відповіла дитина. – Теж почнеш мені розповідати, що я погано поводжуся, засмучую тітку і не повинен згадувати маму?

– Чому це я маю тобі так говорити? – здивувалася Ярина. – А чому ти плачеш?

– Ти що, не знаєш?! – обурено вигукнув хлопчик, а потім заторохтів: – Вони всі, всі мені набридли! Вони постійно говорять мені, що я повинен слухатися, що я ганьблю свого батька, а я хочу до мами! А вона померла! Вона покинула мене! – закричала дитина й, опустивши голову, гірко заплакала.

Ярина нарешті все зрозуміла – це був Шахін Ґерай-султан, молодший із двох синів хана, прижитий із Саадат-хані,[55] другою, улюбленою дружиною хана, яка померла під час пологів разом із дитиною незадовго до її приїзду у гарем. Маленький Шахін важко переживав смерть матері: часто влаштовував істерики або без міри пустував. Ось і зараз Шахін утік від няньок і знайшов притулок у пральні, щоб на самоті виплакати своє горе.

Дивлячись на плачучу дитину, Ярина мимоволі згадала той чорний день, коли не стало її мами. Згадалося, як вона гірко плакала, а маленький Ярема, який і сам ледве стримував сльози, утішав її. Згадалося, як, живучи у діда, вона хотіла, щоб мама була поруч, щоб обняла і пожаліла. Від цих гірких спогадів на очі їй навернулися сльози, і Яринка подумала, що ніхто не розуміє глибину горя і самотності цієї маленької душі, що всі навколо тільки й твердять йому, що він повинен бути сильним, не повинен плакати, тому що він – син хана, і колись, можливо, сам стане ханом, тому не має права показувати свою слабкість навіть у дитинстві. Дівчина підійшла до хлопчика, присіла навпочіпки й обережно поклала руку йому на плече.

– Відчепись! – вигукнув той, скидаючи її руку, але Яринка в пориві співчуття міцно обняла його.

Шахін так здивувався, що навіть не став вириватися і перестав плакати.

– Не плач! Не треба так гірко плакати! – говорила Ярина, гладячи хлопчика по спині й плечах. – Твоя мама не покинула тебе! Вона ніколи б не залишила тебе, бо любила більше за життя. Навіть зараз, коли вона пішла до Бога, вона дивиться на тебе з небес, і їй боляче від того, що ти так гірко побиваєшся за нею. Адже вона хоче бачити тебе щасливим. Ну, не плач, мій маленький, не треба!

Шахін зачудовано дивився на дівчину – в її обличчі було стільки співчуття, стільки жалю до нього, що в душі хлопчика ніби щось перевернулося, ожило, і тепер ніяка сила не могла змусити його піти від цієї дівчини. А Ярина почала акуратно витирати його слізки. Але раптом Шахін насупився.

– Тобі добре! Твоя мама жива!

– Ні. Моя мама померла, коли я була не старша за тебе, а мій батько помер іще раніше, і я залишилася на світі зовсім одна. А в тебе ж іще є і батько, і брат, і сестри, і тітки. Адже вони всі люблять тебе! І твоя мама теж тебе любить, хоч і пішла до Бога, тобто до Аллаха, але вона дивиться на тебе з раю, і її серце розривається від горя, коли ти плачеш. Її душа завжди буде поруч із тобою. Не плач, мій хороший, не треба!

Шахін дивився в очі Ярині, а потім несподівано притулився заплаканим обличчям до її плеча. Дитина ще деякий час схлипувала, але вже почала заспокоюватися.

– А як тебе звати? – запитав він, коли остаточно заспокоївся.

– Ярина.

Шахін уважно роздивлявся дівчину, а потім хитро всміхнувся і боляче смикнув її за косу. Яринка насупилася і не церемонячись смикнула його за вухо. Маленький султан аж оченята витріщив – ніхто і ніколи не смів із ним так поводитися. Він уже збирався заволати на весь рот, але Яринка бризнула у нього чистою водою з відра, що стояло поруч, і всміхнулася йому так завзято і весело, що Шахін не стримався і бризнув водою у відповідь. Але промахнувся. Хлопчик зачерпнув ковшем води і знову хлюпнув нею на дівчину, але знову промазав. Зав’язалася погоня, яка супроводжувалася веселим сміхом і обливанням. Нарешті Шахін і Ярина, захекані, мокрі, присіли перевести дух.

– Ти – іскорка! – раптом сказав хлопчик.

– Чому?

– У тобі іскряться веселощі. Давай ще пограємося! – запропонував Шахін.

– Ні, султане, я не можу більше гратися. Мені треба ще випрати всі ці купи білизни. Тому мені ніколи.

– Але я наказую тобі! – вередливо зажадав Шахін і тупнув ніжкою.

– Тупай не тупай, а я не можу, – твердо відповіла Ярина.

Малюк надувся від обурення і вибіг із пральні. Яринка знизала плечима і, зітхнувши, знову взялася за ненависне прання, не надаючи цій події особливого значення.

А даремно!

Пізно ввечері сонну тишу палацу розірвав дитячий вереск – Шахін закотив істерику. Як тільки не заспокоювали хлопчика служниці, але він уперто ридав і бив усіх, хто намагався його вгамувати, вимагаючи, щоб до нього привели Іскорку. Латіфа, прийшовши до племінника, узяла його на руки і спробувала заспокоїти, але Шахін вирвався, грубо відіпхнув тітку і заголосив ще дужче. У бідної Латіфи здали нерви, і вона накинулася з докорами на служниць:

– Про яку іскорку просить Шахін-султан? Що це за іскорка? Де султан її бачив? Чому ви мовчите, негідниці? Відповідайте! Та ви зовсім не доглядаєте за моїм племінником, якщо навіть не розумієте, про що він просить і чого хоче!

Служниці мовчали, не знаючи, що відповісти. Обидва головних євнухи теж з’явилися, але стояли мовчки, приховуючи позіхи, і в душі лаяли маленького шибеника. А сам Шахін, бачачи, що тітка готова виконати його примху, заверещав на все своє маленьке горло та розтягнувся на підлозі, б’ючи ніжками, бо з досвіду знав, що це завжди допомагає домогтися свого. Він пригрозив, що буде ридати до ранку, якщо не приведуть Іскорку.

– Ну, що це за іскорка? Ну, скарбе мій! Ну, розкажи своїй тітці! – ласкаво запитувала Латіфа, знову взявши хлопчика на руки.

– Ти що, не розумієш? – обурено вигукнув Шахін. – Це справжня Іскорка!

– А де ти її бачив?

– У пральні!

– Шахін Ґерай-султан бажає бачити служницю Ярину, – сказав Сіразі, який миттєво все зрозумів. – Вона руда, і коси її немов іскри вогню. Ось чому мій султан називає її іскоркою.

– Так! Ярину, Ярину! – тут же заволав Шахін, бо забув незвичне ім’я і називав дівчину так, як йому подобалося.

– Негайно приведіть її сюди! – наказала Латіфа.

– Моя султані, може, Сіразі-ага помиляється, – м’яко промовив Ферхат. – Можливо, ця дівчина змогла привернути увагу мого султана, але не зможе його зараз заспокоїти. Наскільки мені відомо, ця Ярина – простолюдинка, зовсім позбавлена розуму і будь-яких манер, і найголовніше – вона невірна, тому її присутність не піде султану на користь.

– Я днями говорив із цією дівчиною, – спокійно гнув своє Сіразі. – Так, вона не мусульманка, але це можна виправити. Вона досить розумна, порядна, скромна і послужлива, і я підозрюю, що вона зі шляхетної родини. Про це можна судити з її манер. Я взагалі дивуюся, чому така молода рабиня займається чорною роботою, коли могла б служити одній із наших султані!

– Замовкніть обидва! – роздратовано крикнула ана-беїм. – Негайно приведіть цю рабиню сюди!

Латіфі було байдуже, хто така Ярина, – вона була згодна на все, аби тільки небіж не плакав. А коли в кімнату увійшла Ярина, Латіфа уважно на неї подивилася – дівчині наказали з’явитися негайно, і вона не встигла заплести коси. «Справді іскорка!» – подумала жінка, побачивши, як у світлі свічок пасма рудого волосся мерехтять і переливаються вогняною веселкою. Дівчина витончено вклонилася і стояла, скромно опустивши очі й чекаючи, коли з нею заговорять, що теж приємно вразило султані.

Ледь побачивши Ярину, Шахін підбіг до неї і притулився заплаканим обличчям до її стегна, бо вище не діставав.

– Іскорко, як добре, що ти прийшла! Ти ж залишишся зі мною? Будь ласка! Залишися! – просив хлопчик.

Ярина поглянула на всіх присутніх, зустрілася поглядом із ана-беїм і все зрозуміла. Вона лагідно обняла хлопчика за плечі і м’яко відповіла:

– Звичайно, раз ти мене про це просиш. Тільки пообіцяй мені, що ти більше не будеш так гірко плакати. Обіцяєш?

Маленький султан ствердно закивав голівкою.

– Тоді лягай спати, бо вже пізно, – Ярина взяла Шахіна за ручку і підвела до ліжка. Хлопчик слухняно пішов за нею, уклався в ліжко, а вона, дбайливо закутавши його ковдрою, присіла поруч.

Латіфа зітхнула з полегшенням, побажала небожу гарних снів і пішла, не обмовившись з Яриною і словом. Вийшовши зі спальні, жінка прислухалася – за дверима чувся тихий голос дівчини, а потім запанувала тиша. Султані хмурилася, а обидва євнухи хижо стежили за виразом обличчя своєї господині.

– Моя султані, невже ти дозволиш цій невірній доглядати за моїм султаном? Я тривожуся, що така нянька не принесе користі синові великого хана, – обережно говорив Ферхат, побоюючись, що Яринка вислизне з його лап, і тиснучи на ревну побожність Латіфи.

– Тобто ти вважаєш, що для Шахіна краще, якщо його доглядатимуть правовірні, але невмілі няньки? – гримнула султані. – Це ж ти підбирав йому няньок! А ця дівчина хоч і християнка, але за мить заспокоїла мого племінника! Хто вона? Звідки потрапила в гарем?

Ферхат зам’явся, почав мимрити, що він до пуття не знає.

– Я незадоволена тобою, Ферхате! Ти недбало виконуєш свою роботу! – дорікнула Латіфа.

– Моя султані, Ферхат-ага відправив цю дівчину до праль, бо вона йому не сподобалася, – наябедничав Сіразі. – І якщо моя господиня дозволить, то пораджу залишити Ярину біля мого султана на кілька днів, а якщо вона добре впорається, то тоді її можна буде залишити назовсім. А згодом вона прийме іслам – адже досі її ніхто не питав, чи готова вона прийняти істинну віру.

– Добре, – погодилася Латіфа і відправилася спати.

Ферхат люто поглянув на суперника, але промовчав і швидко пішов геть. Сіразі переможно хихикнув і подріботів до себе.

Вранці Латіфа, до якї причепився Сіразі, прийшла до Шахіна, і з подивом застала його за сніданком – зазвичай хлопчик відмовлявся снідати, вимагаючи тільки солодощів.

Ледве султані увійшла, як Ярина підвелася і шанобливо вклонилася, а ось Шахін не зрушив із місця. Тоді дівчина щось прошепотіла йому на вухо, але хлопчик уперто захитав головою. «…я піду і більше ніколи до тебе не прийду!» – долетів до Латіфи строгий шепіт. Шахін насупився, підвівся і вклонився тітці. «Цікаво, а як їй це вдалося!? – подумала жінка, тому що її розпещений племінник абсолютно не бажав засвоювати етикет. Султані заговорила з хлопчиком і при цьому обережно з’ясувала, що Іскорка обіцяла погратися з ним у саду, якщо він добре поснідає.

– Але чому Іскорка? – запитала Латіфа.

– А тому, що вона іскриться веселощами, а її коси – вогнем, – красномовно відповів Шахін, підбіг до Ярини й, узявши одну з її кіс, почав смикати. – Дивись, тітко, як вони виблискують! А сама вона така добра, і з нею цікаво.

– Шахіне, давай по-інакшому будемо вимовляти її ім’я, – запропонувала Латіфа, остаточно вирішивши залишити Ярину нянею. – Давай називатимемо її… ммм… Ківілчам.[56] Твоя правда – її коси немов вогнем іскряться, тож нехай буде Ківілчам – це ім’я звучить мелодійніше!

Ярина зблідла від приниження. «Та я що, кішка їм чи собака, що вони мені кличку вибирають?!» – думала вона, безуспішно намагаючись приховати свою образу, що не залишилося непоміченим Латіфою.

– Підійди до мене, Ярино, – м’яко, з доброзичливою усмішкою, поманила султані дівчину, навмисно назвавши справжнім ім’ям. – Звідки ти?

– Я виросла в містечку Березань, що в Переяславському старостві Київського воєводства. Мої батьки померли, коли ми з братом були маленькими, і нас виховував дід по батькові, пан Станіслав Черевковський, сотник Березанської сотні Переяславського полку, – тут Яринка замовкла, не знаючи, розповідати далі про свої пригоди чи ні.

– А скільки тобі років? – запитала делікатна султані, вирішивши не допитуватися, як дівчина опинилася в неволі.

– Вісімнадцять.

– А хто тебе подарував у гарем?

Ярина обмерла – як розповісти Латіфі, чому Ільназ позбулася її, коли вони двоюрідні сестри?! Але щось вигадати часу не було, і вона відповіла:

– Мене прислала як подарунок Ільназ-султані.

– Невже! – зраділа Латіфа, бо це була ідеальна рекомендація. – Тож нехай Аллах пошле довгі роки життя Ільназ за такий дар! Що ж, відтепер тебе будуть звати Ківілчам. І не засмучуйся, що ми з Шахіном змінили тобі ім’я, – ласкаво мовила добра султані. – Я сподіваюся, що воно принесе тобі удачу.

– Господине моя, я… мене збентежило, що мені поміняли ім’я. Тому я так… – затинаючись, виправдовувалася Яринка.

– Я розумію і не серджуся, – доброзичливо усміхнулася Латіфа. – Іди до Шахіна, Ківілчам! Відтепер ти будеш служити при ньому нянею і, сподіваюся, служитимеш гідно.

Ярина шанобливо вклонилася, а Латіфа, ще трохи поговоривши з племінником, пішла, а ось Сіразі залишився.

– Чому ти мені одразу не сказала, що тебе прислала сюди Ільназ-султані? – запитав він, не звертаючи уваги на Шахіна, який вовтузився поряд.

– А що змінилося б, якби розказала?

– Для тебе велика удача, що ти здобула прихильність ана-беїм. Вона володарює не тільки в гаремі, але й має вплив на нашого хана. І в неї золоте серце! Але в тебе є ворог – Ферхат. Тож тобі потрібен друг, який допоможе захиститися від нього, і цим другом стану я. Адже лише завдяки мені тебе взяли в няньки! Тому я вимагаю твоєї відвертості, Ківілчам! – зажадав Сіразі.

Яринка зітхнула, розуміючи, що він має рацію, і повідала свою історію.

– Це ж треба – сам Аяз-мурза був біля твоїх ніг! – вигукнув Сіразі, коли вислухав. – Це ж мерзотник і негідник, яких світ не бачив! На нього не раз ханові купці й мурзи скаржилися, але хан на нього управу знайти не може. Тепер зрозуміло, чому Ферхат тебе ховав! Бей Мансурів уже старий, а коли помре, то бажаний наступник – Аяз-мурза. Він хоч і молодий, але розумом не обділений, та й його рідня бажає мати вольового бея, а не ганчірку. І нашому ханові доводиться троюрідним племінником! Ось Ферхат розраховував рано чи пізно використати тебе проти мурзи, а заразом отримати свою вигоду. Бач, який проноза! Нехай Аллах прокляне його душу! Але тепер йому нічого не вдасться. І яка ж усе-таки Ільназ-султані набита дурепа! Це ж треба так нашкодити рідному синові!

– Але як мене можна використати? – здивувалася Ярина. – Яка з мене користь?

– Та ніколи такого не було, щоб благородний мурза одружився зі своєю рабинею. Тільки сильне кохання здатне штовхнути на такий вчинок, отже мурза зробить все, щоб йому повернули тебе, – усміхнувся Сіразі.

– А я зможу коли-небудь повернутися до Аяза?

– Невже з цим жеребцем так солодко в ліжку було, що кортить до нього повернутися? – відверто запитав євнух.

– Ні! Я не тому! Та й Аяз-мурза… ми ніколи… – почервонівши, бурмотіла Ярина, але замовкла, соромлячись говорити про свої інтимні стосунки з Аязом.

– Уууу! – протягнув Сіразі та непристойно захихотів. – Невже мурза жодного разу не зазіхнув на твою дівочу честь? Оце ти вправно загнуздала цього жеребця! І як вам, жінкам, вдається так вертіти чоловіками?!

– А я зможу отримати свободу, якщо буду няньчити Шахіна? – запитала Яринка, переводячи розмову від незручної теми.

– Навряд чи! – відповів євнух. – Краще починай думати про своє майбутнє вже зараз – Шахін підросте, і його відправлять до аталика,[57] і ти станеш непотрібною. Отже, мусиш стати кимось більшим, ніж нянька. І тримайся Латіфи-султані та мене – не прогадаєш! А може, і до свого мурзи повернешся!

– Мені б хотілося повернутися додому, в Україну, – відповіла дівчина.

– Краще забудь про Україну. Там тебе нічого доброго після неволі не чекає – люди вважатимуть тебе христопродавцею і зневажатимуть. А воно тобі треба?

Ярина гірко зітхнула, розуміючи, що немає жодної надії отримати свободу і повернутися додому, тож треба влаштовувати своє життя у Кримському ханстві.

Розділ 18 Такі різні матері

Кохання не короста – не вигоїш спроста.

Українське народне прислів’я

Після завершення битви під Жванцем Аяз повернувся додому в кінці грудня. Він дуже квапився, бо за ці місяці знудьгувався за Яриною, змучився без неї, і йому не терпілося її побачити та обняти. Та ще й батько писав йому, що знайшов цілком порядного опікуна. І скоро вони укладуть ніках!

Матір і дружину він знайшов на жіночій половині дому.

– Хвала Аллаху, ти повернувся до нас неушкодженим, сину мій! – раділа Ільназ, обнімаючи сина.

– А де Ярина? Чому вона не з вами? – запитав Аяз.

– Твоя наложниця втекла одразу після твого від’їзду. Люди бачили, що вона втекла з якимись двома козаками, – збрехала Ільназ.

Аяз зблід. Нічого не сказавши, він побіг у кімнату Ярини, але там не залишилося жодної її речі – кімната була чисто прибрана. «Ось чому вона так легко погодилася піти за мене – вона перехитрила мене, написавши своїй рідні, щоб вони викрали її!» – думав Аяз, відчуваючи нестерпний біль – у нього не було підстав не вірити матері. Але потім його здолали сумніви. «Як могли два козаки пробратися до містечка? Як вони могли викрасти Ярину, коли мій дім більш ніж ретельно охороняється? Це занадто вже неймовірно навіть для козаків!» – подумав Аяз і допитав слуг та охорону. Але вони розповідали те саме, що й мати. При цьому мурза помітив, що люди страшенно бояться його. Тоді він вирішив схитрувати: вибравши з юрби слуг маленьку служницю, пригрозив, що закопає її в землю живцем, якщо вона не скаже правди. Бідолаха злякалася і, плачучи, розповіла, що султані наказала продати Ярину на ринку рабів, а слугам веліла мовчати під страхом смерті. Вислухавши її, Аяз вилетів із кімнати.

Ільназ сама сиділа в своїй опочивальні – вона зрозуміла, що син не повірив їй, бо почав допитувати челядь. І, знаючи, що в люті син втрачає людську подобу, наказала своїм слугам негайно поїхати з міста, бо він неодмінно почне їх жорстоко катувати. І не даремно! Аяз, дізнавшись, що слуги втекли, осатанів. Із божевільними від гніву очима він увірвався до матері.

– Ти – моя мати, і ти зрадила мене! Ти розтоптала моє життя! Ти хоч розумієш, що ти наробила? – кричав Аяз так, що мати аж очі заплющила.

– Я зробила те, що піде тобі на користь, Аязе, тому що ця невільниця погубила б тебе! – вигукнула Ільназ, розуміючи, що безглуздо відпиратися.

– Та хто ти така, щоб це вирішувати? – горлав Аяз. – Якщо ти думаєш, що прихистила мене в своїй утробі, то маєш право розпоряджатися моїм життям?

– Я – твоя мати, і хотіла тобі добра! – вигукнула жінка. – І я зробила те, що було для тебе, синку, кращим. Ця дівка не гідна тебе, тому що…

Від цих слів Аяза остаточно покинув розум – він схопив матір за горло і безжально його стиснув. Ільназ забилася в його руках, але він не відпустив її, байдуже спостерігаючи, як в очах матері відбилися здивування, образа і жах від того, що рідний син підняв на неї руку. Якби Аяз не був такий злий, то нізащо не зачепив би матір, але у хвилини шаленства він перетворювався на безжального звіра.

– Ти була єдиною людиною в усьому світі, про яку я міг сказати: «Вона ніколи мене не зрадить», але ти зрадила мене, – зло говорив Аяз, і тут його штовхнули в бік.

– Припини! Чуєш?! Ти зовсім уже не боїшся гніву Аллаха, що підняв руку на рідну матір! Та відпусти ж її, я тобі кажу! – пролунав дзвінкий і гнівний голос.

Ошалілий Аяз випустив шию Ільназ, яка звалилася на підлогу, жадібно хапаючи повітря, повернувся на цей голос і зустрівся поглядом із Гюльнур. Завжди лагідні очі жінки зараз палали гнівом так, що Аяз аж сторопів, не уявляючи, що його тиха дружина здатна так гніватися. Аяз зрозумів, що дружина зовсім не боїться його.

– Вийди звідси! – наказала йому Гюльнур і з тривогою схилилася над свекрухою.

Ошелешений Аяз не посмів заперечити. Вийшовши, він добрів до парадної кімнати. Слуги в жаху поховалися від нього, благаючи Аллаха уберегти їх від гніву мурзи. І лише одна служниця піднесла йому глечик із вином, але так тремтіла, що срібний глечик вибивав дріб об тацю – її підіслала Гюльнур, знаючи, що сп’янілий Аяз стає добрішим. Він залпом осушив повну чашу. Тоді служниця налила наступну.

У душі Аяза змішалися гнів, біль і образа: Ільназ часто намагалася вплинути на нього або втручалася в його справи, але ніколи не зраджувала. І цей її вчинок перевернув його світ.

Зрада матері мучила його сильніше, ніж розуміння того, що тепер Ярина навіки для нього втрачена – він ніколи не знайде дівчину, продану на ринку рабів. Це все одно, що шукати голку в копиці сіна. «Аллаху, ти вирішив, що я занадто щасливий, занадто гордий, і тому одночасно позбавив двох найдорожчих для мене жінок на цьому світі!» – думав Аяз. У цей момент увійшла Гюльнур. І, побачивши, що чоловік захмелів, присіла поруч із ним.

– Чому ти не завадила моїй матері, Гюльнур? Чому і ти мене зрадила? – запитав Аяз.

– Я не знала про це, – відповіла жінка.

– Брешеш! Тобі було дуже зручно, щоб Ярину прибрали з твого шляху! Ти і моя мати – ви обидві перетворили мій дім на гадюче кубло!

– Аязе, з тих пір, як я побачила тебе вперше, то покохала всім серцем. Але ти завжди нехтував мною! Я пробачала тобі, тому що кохала. І коли ти привів Ярину, я промовчала, а ти жодного разу не відчув переді мною сорому, ні разу не замислився про те, як сильно я страждаю. Але я хотіла бачити тебе щасливим, нехай навіть і не зі мною, тому мовчала. І в тебе ще вистачає совісті звинувачувати мене? – гнівно запитала Гюльнур, тому що слова чоловіка стали останньою краплею в чаші її терпіння.

– Чому ти не завадила моїй матері? – уперто запитав Аяз.

– Ще раз кажу тобі – я не знала про це! А навіть якби і знала, то ніколи б не змогла вплинути на твою матір. Що я проти неї?

– Та ти хоч розумієш, що мене зрадила рідна мати? Ти розумієш, що я втратив мою Ярину, світло моєї душі? Щастя і радість усього мого життя! Та ти моїй Яринці і в підметки не годишся! – закричав Аяз, не замислюючись, що завдає дружині тяжкого приниження. Тверезим він у жодному разі б не сказав цих жорстоких слів. – А ти сидиш і розповідаєш мені про своє кохання! Вийди геть!

Гюльнур на мить застигла, але потім метнула на Аяза гнівний погляд і вийшла – слова чоловіка вразили її в саме серце.

Наступного дня Аяз протверезів і відправився до матері. Йому було до божевілля соромно перед нею. І разом з тим він не хотів її більше бачити. Аяз був сильною духом людиною – зазвичай такі люди завжди знаходять у собі мужність упоратися зі своїми бідами. Але нині він не знаходив у собі душевних сил, бо зрада матері зламала віру в її любов до нього. Ільназ лежала в ліжку, а побачивши сина, затремтіла всім тілом, прекрасно розуміючи, що той прийшов не вибачатися. Аяз байдуже глянув на неї, а потім наказав:

– Збирайся, матінко, ти від’їжджаєш.

– Аязе! – хрипко вигукнула Ільназ. – Але я ж хвора і…

– Замовкни! Вставай, збирай свої речі і забирайся звідси! Поїдеш до батька – ти його дружина і повинна жити з ним. І щоб опівдні тебе вже не було в моєму домі, – промовив Аяз, прекрасно знаючи, що найгіршим покаранням для його зарозумілої матері буде спільне проживання з батьком і його дружиною.

– Синку, я хотіла тобі добра… – зі сльозами на очах почала говорити Ільназ.

– Хто може бути ріднішим, ніж мати? Ніхто! Для кожної людини мати – немов цитадель, об яку розбиваються всі прикрощі та біди. Ти була для мене цитаделлю, у якій я був надійно укритий від зла. Ти хоч розумієш, що накоїла, мамо? Не в Ярині, не в моєму весіллі з нею річ – своїм віроломством ти позбавила мене найріднішої людини – самої себе. Я більше ніколи не зможу вірити тобі, якщо ти зрадила мене навіть у такій дрібниці, як моя наложниця, яку я довірив тобі, – рівним тоном сказав Аяз.

– Синочку! Прости мене! – вигукнула Ільназ.

– У тебе більше немає сина, – зронив Аяз і вийшов.

Залишившись сама, Ільназ гірко заплакала. «О, Всевишній, чому ти так жорстоко покарав мене? Чому через цю невірну мій син зненавидів мене? Чому ця дівка дорожча для нього, ніж я?» – плачучи, думала вона, так нічого й не усвідомивши. А потім піднялася і почала сама збиратися, щоб хоч якось відволіктися від свого горя. Перебираючи свої речі, Ільназ натрапила на лист Ферхата, яким він повідомляв, що виконав її прохання. Жінка роздратовано зім’яла його і жбурнула в камін, не помітивши, що промахнулася, і зім’ятий аркуш упав не у вогонь, а на підлогу.

Після від’їзду матері Аяз теж поїхав до свого улусу, нічого не сказавши Гюльнур і попрощавшись тільки з Арсланом, – він вважав, що дружина винна перед ним не менше, ніж мати, і через слуг заборонив їй залишати місто без його дозволу. Утім, сама Гюльнур цим не засмутилася – слова чоловіка, сказані напередодні, викликали в неї непримиренну злість. «Добре, що вони всі поїхали! Вся ця скажена, зарозуміла і підла сімейка! – гнівно думала жінка. – Головне, що Арслан залишився зі мною! Тепер хоч поживу в спокої».

Але пожити в спокої не вийшло – невдовзі гнів ущух, і Гюльнур почала сумувати за Аязом, і що далі, то більше. «Якщо батько дізнається про нашу сварку, а головне про причини, то не стерпить такої образи, зажадає від Аяза розлучитися зі мною та забере мене додому. Тоді Арслан залишиться з ним, і я дуже рідко бачитиму сина. Та й чому я повинна втрачати чоловіка, хоч і зрадливого?! Свекруха своїм вчинком усім отруїла життя! Як же мені помиритися з ним і переконати в моїй невинуватості?!» – думала Гюльнур, сидячи в своїй кімнаті й похмуро дивлячись у вікно. У холодні зимові дні Феррах-Кермен виглядав особливо сумно – вітер люто нападав на фортецю і місто, закидаючи людей і будинки піщинками або сніжним пилом, і цей сумний безрадісний пейзаж іще більш пригнічував нещасну Гюльнур, змушуючи гостріше відчувати свою самотність.

В один із днів наприкінці березня Гюльнур сиділа в своїй спальні, коли до неї прибіг Арслан. Хлопчик безтурботно гасав спорожнілим будинком, заглядаючи в усі куточки і хапаючи все, що погано лежало. Ось і зараз Арслан уже встиг щось знайти: у його ручці був затиснутий зім’ятий аркуш паперу.

– Ма-ма, ма-ма, – пролепетав хлопчик, видерся на диван і, зручно примостившись біля матері, розгорнув аркуш і почав розправляти його.

– Що це в тебе, синку? – запитала Гюльнур і взяла у нього аркуш. Це був лист, який, очевидно, належав Ільназ, і молода жінка вже хотіла згорнути його, але несподівано її погляд вихопив ім’я «Ярина». Гюльнур завмерла, а потім розправила листок і прочитала той самий лист від євнуха, який Ільназ так і не спалила. «О Всевишній, моя свекруха хитріша за шайтана! – подумала жінка. – Навіщо їй знадобилося заховати Ярину, якщо вона всім сказала, що наказала її продати? Невже вона щось задумала проти Аяза? Ах, ні, вона ніколи не заподіє йому зла. Тоді навіщо?»

– Де ти взяв його, Арслане? – запитала вона сина.

Арслан подивився на неї карими, трохи розкосими очима і нічого не відповів. «Ох, він не скаже мені! – сумно подумала Гюльнур, розуміючи, що син замалий, щоб пояснити. – Вочевидь, що знайшов у її кімнаті. Адже після її від’їзду там ніхто не спромігся прибрати. І що мені тепер робити? Адже єдиний, хто знає, де вона, це кизлар-агаси. Але якщо я розповім Аязові правду, то він неодмінно поїде її шукати. Хоча невідомо, куди її відправив євнух. І навряд чи він усе чесно розповість чоловікові. Тож повернути Ярину назад неможливо. Аяз вважає мене винною не менше за свою матір, а цей лист може стати доказом моєї невинуватості. Коли потеплішає, то я поїду до Аяза і розповім йому правду. Тільки Аллах знає, що буде краще, але для мене буде найкраще, якщо я все йому розповім. Усевишній віддасть мені благом за мою чесність!» – думала Гюльнур, повністю покладаючись на волю Аллаха.

У цей же час за багато миль від Феррах-Кермена Данило йшов засніженою вулицею Варви. Навколо панувала радісна метушня – дітвора шумно і весело пустувала на снігу, перехожі поспішали у своїх справах, а розрум’янені легким морозом дівчата, а часом і молодиці, ласкаво всміхалися Данилові. Але молодий козак відчужено йшов серед людей, байдуже ковзав поглядом по красивих жіночих обличчях. Данило сильно змінився з літа 1652 року – зник веселий, глузливий вираз обличчя, а погляд його чорних очей утратив свою палкість, свій зігріваючий вогонь і був холоднішим, ніж навколишні сніги.

Після сварки з Яриною Данило більше не повертався у Тихий Яр чи на Січ, а перебрався жити до батьків. Проте життя втратило для нього всяку принадність, і тому він відправився шукати смерті спочатку в Молдавію і Валахію,[58] а коли знову назріла війна з поляками – під Жванець. Але смерть наче відреклася від нього. А в батьківському домі він не знаходив утіхи – для своєї рідні він, як і раніше, був чужим, друзів у нього тут не було, а батьки не могли заповнити порожнечу в його душі. Що йому робити в житті далі, чим зайнятися, Данило не знав і не уявляв. Тому він днями безцільно вештався містечком, як неприкаяний.

Часто Данило згадував Яринку, згадував, яким близьким було його щастя і як воно несподівано розсипалося на порох. Ці спогади висотували душу, позбавляли сну і спокою. Не раз він опановував себе та змушував не думати про Ярину, але його вистачало ненадовго. Минало трохи часу, і Данила знову терзали ці солодкі і болісні спогади. Ось і зараз перед його очима стояв далекий, залитий сонцем дніпровський берег і яскраві зелені очі його коханої, її важкі, руді коси, що пахли степовим полином і медом. Але помиритися з Яриною Данило не міг – він більше ніколи не зможе їй довіряти. А так сім’ю не побудуєш – двадцятивосьмирічний Данило вельми мудро вважав, що міцна сім’я будується не тільки на коханні, а й на взаємній повазі та довірі.

Прийшовши додому, Данило скинув теплу свитку і жупан та розлігся на лавці. Увійшла мати, поглянула на нього і гірко зітхнула. Мар’яна вже не знала, що й думати, бо бачила, що сина мучить якась гризота. Зазвичай Данило приїжджав у гості веселий і життєрадісний, а тепер із нього немов душу вийняли. Не раз жінка розпитувала, що сталося, але син або відмовчувався, або переводив розмову на інше. І сердешна мати мучилася разом із сином, але він ніби не помічав її переживань.

– Синку, а звідки у тебе цей образок? – запитала Мар’яна, побачивши у розрізі сорочки на грудях Данила золотий образок, що поблискував у променях сонця, які падали на нього.

Данило сів на лавці і, буркнувши: «Подарували», похмуро подивився на матір. Дуже часто йому хотілося викинути подарунок Ярини, але не піднімалася рука на образ Богородиці, тому й носив його, не знімаючи. Мар’яна помітила, що син знову не в собі, і присіла поруч, із тривогою дивлячись на нього.

– Синочку, та що ж з тобою таке? Ти ж сам не свій! Немов тебе невідома хвороба гризе або зурочив хто! Тут є одна шептуха, так, може, давай сходимо до неї?

– Та яка шептуха? – роздратовано вигукнув Данило. – Хоч до самого чорта мене відведи, усе одно я… – тут він затнувся й замовк, бо зрозумів, що навіть диявол не змусить його забути Ярину. Мар’яна деякий час уважно на нього дивилася, а потім узяла в руки образок, щоб подивитися ближче.

– Пречиста Діва, – промовила жінка. – Отже, подарувала тобі його дівчина! Та й не проста це дівка була – образок коштовний. Це через неї ти так мучишся?

– Як ти здогадалася, мамо? – здивувався Данило.

– Ти виріс далеко від мене і зараз не дуже-то до мене й тягнешся, синку. І хай там що, але ти, Данилочку, усе одно мій синочок. Я носила тебе під серцем, і воно болить за тебе! Я відчуваю, що тобі боляче і погано, що ти страждаєш, а ти мовчиш і нічого не розповідаєш мені, – відповіла Мар’яна. – Розкажи, синку, що ж це за дівчина така, що ти через неї позбувся спокою.

Від цих слів Данилові стало нестерпно соромно перед матір’ю за те, що він завжди був таким холодним, що ніколи не впускав її в свою душу, і йому захотілося, щоб мама обняла, вислухала і пожаліла. Уже не стримуючи своїх почуттів, він притулився обличчям до її плеча.

– Розкажи мені все, синку, – лагідно промовила Мар’яна, обіймаючи його. – Що мучить тебе?

Данило чесно розповів матері всю свою сумну історію кохання і, вперше виговорившись, відчув полегкість. Мар’яна, обдумуючи почуте, хмурилася – вчинок Яринки викликав у неї обурення, утім, як і в будь-якої іншої матері на її місці, сина якої зрадила наречена. Але потім жінка глянула на сина і мимоволі замислилася – а чи так усе насправді було, як він розповів їй?

Мар’яна любила Данила трохи більше, ніж інших своїх дітей – він народився слабеньким і хворобливим, і вона доклала всіх своїх сил, аби він вижив. А коли приїхав Степан і попросив віддати йому Данила на виховання, Мар’яна довго відмовлялася, але врешті-решт поступилася під подвійним тиском чоловіка і зятя, але часто плакала і тужила за хлопчиком.

А коли Данило з’явився до неї вже дорослим, то Мар’яна не могла на нього надивитися і натішитися – у її пам’яті був худенький і лагідний хлопчик, а приїхав симпатичний чоловік, але нахабний, зарозумілий, глузливий, тільки погляд його не змінився – був таким же полум’яним, як і в дитинстві. Проте приїзд дорослого Данила заподіяв Мар’яні ще гірший біль – не було у сина в ставленні до неї теплоти й довіри. І, спостерігаючи за ним у його рідкісні приїзди, жінка розуміла, що часто він чинить не зовсім порядно. Тому задумалася – а чи так уже винна Ярина перед її сином, як він розповідає?

– Звичайно, ця дівчина вчинила недобре, але й ти погарячкував, синку, – чому ти не розпитав про причини її вчинку? – запитала Мар’яна. – Може, вона не могла інакше? Знаєш що, Данилочку, збирайся і їдь до цієї дівчини і помирися з нею. Вона ж теж кохає тебе, чекає і сумує за тобою!

– Ти гадаєш, що Ярина досі чекає на мене? Адже вже майже півтора року минуло! Вона вже й забула мене, а може, й заміж вийшла! – з сумнівом вигукнув Данило. Він не очікував, що мати дасть йому таку пораду. Навпаки, думав, що вона розгнівається і порадить забути Ярину.

– Та бідна дівчина, мабуть, уже всі очі прогледіла, тебе чекаючи, а ти сидиш тут і злишся і на неї, і на себе самого! Мучиш і себе, і її. Їдь до своєї Ярини і мирися з нею, бо ти її теж кохаєш, – з усмішкою відповіла Мар’яна.

– Але з чого ти взяла, що вона кохає мене і чекає?

– Та якби вона тебе не кохала, то не віддала б свій образок. Такими речами не жартують і не розкидаються і просто так їх не дарують! І ніхто між вами ніколи не стане – ні татарин цей, ні недоля. Тільки хочу тебе, синку, попросити: ти, як повінчаєшся зі своєю Яриною, привези її сюди – нам із твоїм батьком хотілося б на неї подивитися, – усміхнувшись, попросила Мар’яна.

Данило дивився на матір, і на його очі мимоволі навернулися сльози. Він зрозумів, що мати любить його, дорожить ним, хоче для нього щастя, і знову його охопив сором від того, що він ніколи не довіряв їй, а поводився, неначе з чужою людиною. Від надлишку почуттів він рвучко обняв Мар’яну.

– Мамо, ти пробачиш мені за все-все? – запитав Данило.

– Та нічого мені прощати тобі, синочку? Аби тільки ти був щасливий, Данилочку мій! – говорила Мар’яна, ніжно гладячи поголену голову сина.

Данило не став довго збиратися – на світанку наступного дня поїхав до Тихого Яру.

Розділ 19 Нянька для батька та сина

Жінка розуміє дітей краще за чоловіка, але в чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.

Фрідріх Ніцше

У кінці грудня зі Жванецького походу повернувся хан Іслям Ґерай, і Бахчисарай урочисто зустрічав свого повелителя. Але Іслям повернувся додому з важким серцем – тут його чекало горе. Він ніжно кохав Саадат – рідко коли правителям випадає звичайне сімейне щастя. А для Ісляма це щастя обірвалося в єдину мить. Усе в його прекрасному палаці нагадувало про померлу кохану, усе навколо завдавало пекучого болю. Тим більшим було здивування Ісляма, коли він побачив сина – сестра писала йому, що Шахін важко переносить смерть матері. Але дивлячись на хлопчика, складно було уявити, що нещодавно він був убитий горем – Шахін безмірно радів батькові, а про матір і слова не зронив.

Через кілька днів після повернення Іслям прогулювався з Латіфою у гаремному саду. Ісляма і Латіфу з самого дитинства пов’язувала ніжна прихильність. І, ставши ханом, він завжди знаходив для неї час серед своїх незліченних справ, а вона підтримувала його та допомагала в міру своїх сил. Саме тому Іслям призначив Латіфу ана-беїм – тільки любляча сестра могла влаштувати побут у його гаремі так, що пишна родова резиденція стала затишною домівкою.

Хан неспішно йшов алеєю Перського саду, розмовляючи з сестрою, коли за засніженими кущами пролунав веселий дитячий сміх і вереск. Пройшовши трохи вперед, Іслям побачив синів: Менглі й Шахін весело вовтузилися в снігу, а потім підбігли до дівчини, що сиділа на мармуровій лаві, застеленій килимом.

– Хто ця жінка, до якої підійшли мої сини? – запитав Іслям.

– Цю дівчину руками Ільназ-султані послав нам сам Аллах, мій милий брате. Якби не Ківілчам, то я навіть не уявляю, що б я робила з Шахіном. Він дуже сильно тужив за матір’ю, а Ківілчам допомогла йому впоратися з горем. Тому я й приставила її до нього нянею, і, як бачиш, тільки завдяки їй Шахін знову всміхається.

Іслям насупився, спостерігаючи, як нянька присіла біля Шахіна навпочіпки й уважно слухала його.

– Чому Ківілчам? – запитав він.

– Так прозвав її сам Шахін, бо вона руденька, – відповіла йому сестра. – Її коси й справді немов вогнем іскряться! Дуже скромна і добра дівчина. Я нею задоволена.

Іслям зробив знак усім залишатися на місці й неспішно попрямував до галявини. Ніхто не помітив його наближення. Яринка безтурботно сіла на лаву і потягнулася до блюда з медовою пахлавою – Шахін був пристрасним ласунчиком і ніколи не знав нестачі в солоденькому. І Яринка частенько ласувала з ним, бо з тих пір, як вона покинула дім Аяза, їй жилося не ситно. Вона взяла повітряну, хрустку, щедро политу медом і обсипану товченим мигдалем пахлаву і делікатно відкусила від неї шматочок – випічка танула в роті, і Яринка від задоволення облизнулася.

– Смачно? – пролунав голос зовсім поруч, Ярина від несподіванки похлинулася, впустила недоїдену пахлаву, яка прокотилася по фераджі[59] на її грудях, залишивши після себе довгу «доріжку» з меду. Але дівчина цього не помітила, бо судомно кашляла. «Оце недотепа! Навіть поїсти нормально не може!» – роздратовано подумав Іслям і ляснув Яринку по спині, чим дуже допоміг – застряглий у горлі шматок пахлави вилетів, приземлившись на її коліна. Щоправда, хан перестарався – тепер Яринка щулилася від болю.

– А можна було не так сильно… – гнівно почала говорити дівчина, схопившись і повертаючись до Ісляма, і тут же затнулася, упізнавши хана. Ярина бачила його тільки здалеку і зараз уважно роздивлялась, забувши про поклін. Ханові вже виповнилося п’ятдесят років, був він аж ніяк не привабливий: владне обличчя пооране зморшками, а губи презирливо стиснуті – гарні в нього були тільки очі, які світилися мудрістю і таїли в собі прихований сум. Зараз погляд цих очей був сповнений роздратування, і Яринка зрозуміла, що хан роздратований саме нею, хоча вона не встигла нічим завинити перед ним.

Іслям ледь поглянув на дівчину і зневажливо скривився – її яскраві очі чомусь нагадали йому дику кішку й одразу породили неприязнь. Ярина отямилася і граціозно схилилася в поклоні.

– Пробач мені, хане падишаху, я не знала, що це ти, і тому проявила неповагу. Я вважала, що це хтось із євнухів і…

– І об’їдалася пахлавою. Чи не так? Бачу, як ти уважно доглядаєш моїх синів! – підштрикнув Іслям, сідаючи на лаву. Ярина промовчала, лише опустила очі.

– Тату! – Шахін підбіг до хана і повис у нього на шиї, за ним слідом підбіг і Менглі, теж лащачись до батька. Іслям розмовляв із синами, нишком спостерігаючи за Шахіном. А той, трохи побалакавши з ним, підбіг до Ярини і почав умовляти: «Ківілчам, ходімо з нами! Давай пограємо в ту гру, що ти минулого разу показувала. Я забув, як вона називається! Ой, ти вся в меду! І хто з нас нечупара? А ти мене завжди соромиш, коли я неохайно їм і бешкетую за столом! Тепер моя черга тебе виховувати!» – із задоволенням промовив маленький султан, дістав хустинку і почав витирати мед із її одягу.

– Ох, Шахіне, краще давай я сама витру, – зніяковіла Яринка.

Іслям презирливо скинув брови – від нього не сховалася ніжна прихильність сина до Ярини. І ця обставина викликала неабияке роздратування. «Як швидко Шахін забув рідну матір!» – з гіркотою подумав він.

– Ну, ходімо! – нетерпляче зажадав хлопчик, потягнувши Ярину за руку.

– Шахіне, я не дозволяв тобі і цій рабині йти, – холодно промовив хан.

– Це моя няня! Моя Ківілчам! – вередливо заявив малий. – Тільки я можу їй наказувати!

– Шахіне, як тобі не соромно сперечатися з батьком! Негайно вибачся! – обурено зашепотіла Яринка. – Ти повинен поважати батька і беззаперечно йому підкорятися.

Шахін насупився, але все ж послухався, чим знову викликав в Ісляма незадоволення. Яринка і Шахін у мовчанні стояли перед ханом, а той іще деякий час роздивлявся їх обох, а потім холодно промовив: «Іди, синку. І ти, Менглі».

– Я бачу, ти правильно виховуєш мого сина, – крижаним тоном промовив Іслям, коли сини пішли. – Раніше він грубіянив усім без розбору, а тепер став слухнянішим. Звідки ти родом?

– З України, – коротко і без особливого схиляння відповіла Ярина.

– А як твоє справжнє ім’я? – запитав Іслям, здивувавшись такому короткому поясненню.

– Ярина, – знову була коротка відповідь.

– Гаразд, іди до моїх синів! – наказав хан. Ярина граційно вклонилася і квапливо пішла.

Латіфа уважно спостерігала за цією сценою здалеку і не могла зрозуміти причини такої пильної уваги брата до рабині. «Може, вона не викликає у нього довіри?» – думала султані. Але коли Іслям повернувся, то нічого їй не сказав, і Латіфа заспокоїлася.

Надалі Іслям часто нишком спостерігав за сином і Яриною, і його дратувало, що син прив’язаний до неї, немов до рідної матері. Йому було важко змиритися, що коханої більше немає на цьому світі, і таку поведінку сина він вважав зрадою її пам’яті. Але потім любов до Шахіна переважила, адже душевний спокій дитини важливіший, ніж скорбота. Проте упередження щодо Ярини залишилося: Іслям був не настільки простодушний, щоб повірити у її безкорисливість – він вважав, що рабиня заради користі спритно втерлась у довіру до його сина.

А Сіразі, помітивши таку увагу хана, добряче замислився. Євнух розумів, що зараз найзручніший момент нав’язати хану нову фаворитку, і цій жінці дуже пощастить. Він міг назвати чимало жінок, які, з’явившись у Топ-Капи рабинями, народжували падишаху синів і ставали володарками Османської імперії. При цьому всі, хто їм служив або допомагав, були щедро віддячені. Так чому б йому не скористатися таким досвідом і не отримати свою вигоду в Кримському ханстві? Ну то й що, що тут інші порядки![60] Порядки можна поміняти. У голові Сіразі почав визрівати план, як зробити Ярину наложницею. Тим паче, хан дивиться на неї так, що скоро дірки протре!

Тому інтриган почав нахвалювати дівчину перед Латіфою, тонко натякаючи, що «ліки», які допомогли синові, допоможуть і батькові скрасити тугу за спочилою вічним сном Саадат.

Латіфа замислилася. Вона бачила, що брат страждає, і всіма силами намагалася полегшити його біль. Але нічого не виходило – ніякі розваги брата не тішили, а всіх наложниць він відсилав назад. Сіразі прекрасно розумів труднощі своєї султані і вже відверто радив їй використати Ківілчам. Як відомо, крапля й камінь точить, і врешті-решт Латіфа зважилася й наказала Сіразі відправити Ярину в покої хана цього ж вечора.

Задоволений євнух підтюпцем побіг до покоїв Шахіна, де застав його і Ярину: вони мирно читали книжку з палацової бібліотеки – завдяки зусиллям Аяза дівчина все-таки вивчилася читати арабською.

– Ківілчам! Здійснилося! – прямо з порога заволав Сіразі, як завжди, українською мовою. – Тобі нечувано пощастило! Ана-беїм вирішила, що сьогодні ввечері ти підеш до хана.

– Чого? – не зрозуміла Яринка. – Навіщо мені туди йти? – і тут же зблідла, зрозумівши навіщо. І палко заперечила: – Я не хочу туди йти! Я не піду! Я…

– Ти що? Зовсім дурна! – здивувався Сіразі. – Ти що, не розумієш, як тобі пощастило? Якщо ти сподобаєшся ханові, а ти йому безумовно сподобаєшся, то…

Але Ярина впала на коліна і зі сльозами на очах почала благати євнуха:

– Я прошу тебе Христом Богом, Сіразі-ага, позбав мене цієї ганьби! У мене забрали все, навіть ім’я. У мене залишилася тільки моя честь! Прошу тебе, зроби що-небудь, щоб мене туди не посилали! Ти ж можеш! Я благаю тебе!

На такі слова Сіразі здивовано витріщився – йому й на думку не спадало, що вона почне пручатися. За своє життя він бачив різних рабинь, але ніколи жодна з них не жахалася від перспективи розділити ліжко з повелителем. Шахін мовчки спостерігав цю сцену і зрозумів лише те, що євнух чимось засмутив його няню. Тому малюк, схопивши дерев’яну шабельку, з гідністю підійшов до Сіразі і відважив йому міцний удар по пишному заду.

– Чому Ківілчам плаче? Чому ти говориш з нею незрозумілою мовою? Що ти їй сказав, що вона так засмутилася? – гнівно заговорила дитина. – Не смій її ображати, інакше я відрубаю тобі голову!

– Мій господарю, мій всемогутній султане! – улесливо заговорив Сіразі, потираючи зад. – Річ у тому, що Латіфа-султані дуже тривожиться за твого батька. Ти ж бачиш, який він зажурений! Так ось султані хотіла, щоб Ківілчам ввечері прочитала твоєму батькові казку, як читає тобі. Це всього лише на один вечір! А Ківілчам подумала, що її хочуть розлучити з тобою назавжди, тому й засмутилася, бо сильно любить тебе, мій султане. Так ти дозволиш своїй няні сьогодні ввечері почитати казку твоєму батькові?

Шахін набундючився і милостиво дозволив. Сіразі розсипався в подяках перед малюком так, немов це був сам османський падишах, а потім схопив Яринку за руку і потягнув геть із кімнати. Уже в коридорі він усією п’ятірнею міцно схопив її за підборіддя, повернувши обличчям до себе, і зі злістю зашипів: «Не будь дурепою! Це наказ самої ана-беїм. Ти підеш сьогодні ввечері до хана, і тільки посмій викликати його незадоволення, і тоді твоя смерть не змусить себе довго чекати! І не треба мені тут розповідати про свою дівочу честь. Кому вона потрібна? Нічого з тобою не станеться, якщо ти проведеш із ним ніч! Краще подумай про те, які вигоди ти отримаєш, ставши ханською наложницею. А тепер ходімо в лазню, тебе потрібно встигнути до вечора привести до ладу».

Налякана Яринка покірно пішла за євнухом, розуміючи, що марно благати. Сіразі похмуро косував на дівчину і не міг зрозуміти, чому її вжахнула перспектива стати наложницею, коли про таку удачу мріють чимало мешканок гарему.

Палацові лазні розташовувалися в садах гарему і були чудовим куточком, тому, незважаючи на свій пригнічений стан, Яринка з цікавістю озирнулася по боках. Ще в Феррах-Кермені вона дивувалася, що у татар існують громадські лазні, або хамами, які за плату міг відвідати кожен охочий. І навіть жінки! Щоправда, дами відвідували лазню в певні дні, у які не впускали чоловіків. Але палацова лазня в порівнянні зі скромною феррах-керменською була розкішною: різьблена стеля, мармурові підлоги, стіни та лежанки і кришталево чиста вода у фонтанчиках з позолоченими кранами.

Передоручивши Яринку банщицям, Сіразі пішов. Перед миттям служниці ретельно видалили з тіла Яринки все волосся, не збриваючи, а вирвавши за допомогою смужок тканини, змазаних тягучою сумішшю,[61] яку власноруч виготовляв Сіразі і тримав у секреті її рецепт, а потім довго мили і парили. Мило замінював кил – блакитна мильна глина, розведена відваром із пелюсток фіалки, якою дівчині натерли все тіло. Потім усе це змили відваром із запашних трав, у її тіло втерли ароматні мазі, від яких шкіра стала м’якою й оксамитовою. Волосся Ярини вимили заморським милом і втерли у ще вологі пасма густий настій із розварених пелюсток мальви, який надав їм гладкості й шовковистості.

Ярина покірливо зносила всі ці приготування, роздумуючи, як уникнути нової халепи. А ще зрозуміла, що саме Сіразі напоумив Латіфу відправити її до хана в ліжко. «Господи, ну коли вже я порозумнішаю?! Навіщо я довірилася цій людині?! Він виявився ще гіршим, ніж Ферхат! Нікому на світі не можна вірити! І мені ніяк не уникнути цієї ганьби», – думала вона.

Дівчину вже закінчували натирати пахощами, коли знову з’явився Сіразі й безцеремонно увійшов прямо в купальню.

– Вийди, Сіразі-ага, – вигукнула Ярина, соромливо закриваючись руками.

– Це ще чому?

– Але ж ти чоловік… – почала дівчина, але замовкла, бо євнух і служниці голосно зареготали.

– Оце вже справді немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – Пророк Його, якщо ти, свята наївність, розгледіла в мені мужчину! – богохульно промовив Сіразі. – Ану, підведись! – наказав він, а потім прискіпливо оглянув оголену Яринку, поремствував, що вона й худорлява, й груди в неї малуваті, і стегна вузькуваті, але тут уже він нічого поправити не може!

– А це ще що таке?! – вигукнув він, помітивши шрам від нагайки на її спині. – Звідки це в тебе? От уже ж негідники! Вічно все псують! – обурювався євнух, не уточнивши, хто ж саме ці негідники. – Гаразд, замажемо цей шрам білилом, і хан нічого не помітить! Так, підведете їй очі сурмою. А ось брови підфарбовувати не треба! І рум’ян не треба – у неї чудовий, ніжний рум’янець.

Після лазні служниці відвели Яринку до палацу, де з особливою ретельністю завершили всі вказівки свого патрона. А Сіразі крутився поруч, немов настирлива муха, і так старався поліпшити зовнішність Ярини, як не старається інший воєначальник, розставляючи війська перед битвою. І залишалося тільки дивуватися, звідки береться жвавість у його огрядному тілі, і здогадуватися, звідки він знає всі ці хитрощі. Спостерігаючи ці старання, Ярина зненавиділа євнуха. «Господи! Яка огидна людина. Готує мене, немов товар для продажу!» – думала дівчина, з жахом і гидливістю чекаючи того часу, коли їй доведеться йти до ханської опочивальні.

– Ходімо! – наказав Сіразі, востаннє оглянувши дівчину.

– Сіразі-ага, я благаю тебе, позбав мене від цього приниження! – у розпачі заблагала Ярина.

– Ну, що ти так упираєшся, наче Валаамова ослиця?

– Це безчестя для мене! А хан бридкий, старий, і мені в батьки, якщо не в діди годиться! Та й…

– Старий кінь борозни не зіпсує! – глузливо обірвав її євнух і потягнув до ханських покоїв.

Уже перед дверима він ще раз оглянув її з голови до ніг і підштовхнув до дверей.

– Я не піду до нього! Краще нехай мене вб’ють! – твердо вигукнула Яринка, зупинившись біля дверей.

– Та чи ти зовсім божевільна?! – зло зашипів Сіразі. – Та ти хоч розумієш, що з тобою за твої вибрики зроблять? Іди і тільки спробуй не задовольнити хана, і я сам, своїми руками всі жили з тебе витягну! – і, схопивши дівчину за руку вище ліктя, постукав у двері, відчинив їх і штовхнув її всередину, а сам зачаївся за дверима, притулившись до них вухом, щоб усе чути.

Ярина, опинившись у ханській спальні, застигла на порозі, тремтячи всім тілом. Іслям іще не спав, а в задумі сидів на низькому дивані, що тягся вздовж стіни. Дівчина підійшла ближче, від страху забувши вклонитися, і зацьковано дивилася на старого хана.

– Ти чого сюди прийшла? – запитав Іслям.

– Мене прислала ана-беїм, щоб я… – і замовкла, не в силах договорити.

Іслям підійшов до Ярини – вона підвела на нього очі, і в її погляді він прочитав огиду. Дівчина відвернулася і міцно заплющила очі, щоб не бачити його, і щосили стримувалася, аби не відштовхнути його, перш ніж він до неї доторкнеться.

– Пішла геть звідси! – раптом із ненавистю промовив Іслям. – І щоб духу твого тут більше не було!

Ярина ошелешено подивилася на хана, а той помітив, що в її погляді, окрім подиву, засвітилася радість. Дівчина, полегшено видихнувши, розвернулася і так поспішно побігла до дверей, рвучко відчинивши їх, що Сіразі не встиг відскочити й отримав гарний удар по лобі. Євнух упав, а Яринка перескочила через його тушу і побігла геть, неголосно стукаючи черевичками по підлозі. Бідний Сіразі змертвів від страху і несподівано легко для своєї маси схопився, щоб утекти, коли його покликав хан. Євнух наблизився, тремтячи всім тілом і боячись гніву свого володаря. Але Ісляма душив сміх від поспішної втечі Ярини і конфузу євнуха.

– Якщо повелитель бажає, то я негайно накажу задушити цю рабиню, – наважився заговорити Сіразі.

– Навіщо сестра прислала до мене саме її? – запитав Іслям, ретельно стримуючись, щоб не зареготати.

– Моя султані сподівалася, що Ківілчам скрасить печаль мого милостивого падишаха, оскільки їй вдалося сприятливо вплинути на Шахіна Ґерая-султана, але моя господиня не врахувала…

– Ти нікому не скажеш, що ця рабиня не догодила мені, – несподівано наказав Іслям. – Навпаки, завтра ж виділиш їй окремі покої і пустиш чутку, що вона припала мені до душі і я нікого не хочу бачити, окрім неї. І тільки посмій донести моїй сестрі, що ця рабиня буде ширмою!

– Я і в думках не смів допустити, що можу поширюватися про накази мого…

– Замовкни, собако! Ти тільки те й робиш, що підслуховуєш і підглядаєш за всіма та плетеш інтриги, як павук павутиння! – обірвав його Іслям, бо чудово знав, яка Сіразі погань.

– Усе, що я роблю, лише для блага мого повелителя, – з гідністю відповів євнух.

– Іди! – наказав хан.

Сіразі низько вклонився і чинно пішов. А Іслям у задумі повернувся на свій диван і присів – його веселощі минули, і тепер ця подія викликала досаду. Його дратувала Ярина, яка втерлася в довіру до сестри, і першим спонуканням було наказати Сіразі задушити цю ненависну дівку. Але потім Іслям збагнув, що її смерть буде горем для Шахіна. А ще любляча сестра неодмінно пришле іншу дівчину. А завести собі наложницю на догоду сестрі та звичаям, коли стіни його опочивальні ще зберігали дух коханої Саадат, Іслям вважав блюзнірством і наругою над її пам’яттю. Але огида Ярини подарувала зручну лазівку: євнух донесе сестрі, що наложниця сподобалася, і та відчепиться, а дівчина теж буде мовчати. Нарешті йому дадуть спокій і залишать наодинці з його скорботою!

Яринка швидше за вітер добігла до покоїв Шахіна і вже перед самими дверима зупинилася, переводячи дух і не тямлячи себе від радощів. «Господи, дякую, що Ти позбавив мене від цього шкарбуна!» – думала дівчина, входячи в спальню. Вона вже збиралася лягати спати, коли в кімнату прослизнув Сіразі.

– Ківілчам, – ледь чутно покликав він її українською мовою, – ти в сорочці народилася! Хан не наказав тебе стратити. Навпаки, наказав виділити тобі окремі покої і всім говорити, що тепер ти його улюблена наложниця. Ти хоч розумієш, як тобі пощастило!? Тільки благаю тебе Христом, Аллахом і ще ким завгодно – не смій нікому про це говорити! Ти чого? – здивувався Сіразі, бо дівчина змінилася на обличчі.

– Мені що, доведеться з ним спати? – запитала Яринка.

– Не доведеться! – відмахнувся від неї Сіразі. – Вочевидь, хан зрозумів, що ти – просто набита дурепа!

– Тоді я нічого не розумію!

– А тобі не треба багато розуміти! Ліпше зрозумій, що тепер ми з тобою зіграємо партію проти Ферхата! До тебе дуже прихильна ана-беїм, тебе обожнює маленький…

– Не смій уплутувати мене в свої інтриги, падлюко! – зло прошипіла Ярина. – Через твої підступи я ледь не опинилася в ліжку цього старого козла!

– Думай, що говориш! – зашипів Сіразі, злякано озираючись на всі боки. – Краще думай, як вижити! Вранці я переведу тебе в інші покої, – і вийшов.

Присівши на свою постіль, Яринка замислилася над цим новим поворотом її долі: «Чому ж хан не стратив мене, коли люто ненавидить? І чому наказав розпустити чутку, що я йому сподобалася?» Її погляд упав на маленького Шахіна, який солодко сопів, відкривши рота. «Ось чому! Він пощадив мене тільки заради сина. І заради своєї сестри, бо не хоче її засмучувати! Господи, до чого ж огидні люди! Тут справді всі крутяться навколо Латіфи, брешуть їй, аби догодити. Отже, тільки вона зможе мене захистити. І обов’язково треба порахуватися з Сіразі та Ферхатом! Скільки можна бути веретеном у їхніх руках?! Я помщуся їм обом!» – з лютою ненавистю до обох євнухів думала Яринка.

Вранці Сіразі переселив Ярину в окрему кімнату, яка містилася неподалік від покоїв Шахіна. Увійшовши у своє нове помешкання, Яринка прискіпливо окинула його поглядом – стіни розписані витонченими, сіро-блакитними візерунками, серед яких було кілька майстерно виконаних каліграфічних цитат із Корану, стеля прикрашена різьбою, уздовж однієї стіни тягнувся довгий диван, встелений килимами, біля другої стояло ліжко, а на вікнах були дерев’яні віконниці, ажурні, немов мереживо.

– Подобається? – запитав Сіразі, уважно спостерігаючи за дівчиною.

– Годиться, – недбало зронила Ярина.

– Досі злишся на мене, Ківілчам-бікеч?[62] – осміхнувся євнух. – Але якби не я, то ти б досі прала білизну.

– Краще прати білизну, ніж служити знаряддям у твоїх інтригах!

– Кому що подобається, той тим і вдавиться! – їдко відповів Сіразі. – Тобі краще дружити зі мною, інакше ти швидко вилетиш звідси! – попередив він.

– Іди звідси, – із презирством наказала Ярина.

Євнух осміхнувся і поважно пішов. А Яринка присіла на диванчик, ще раз окинула поглядом на свої хороми і гірко усміхнулася. Згадався їй степовий шлях, торг татарина і купця та відчай від своєї тодішньої безпорадності, згадався Аяз і його палке кохання, ненависть його матері… «Боже, і півтора року не минуло, а я встигла стільки всього пережити! Але ж моя доля могла скластися гірше, ніж зараз. Що ж буде зі мною далі? Що ці двоє мерзотників іще учинять? Боже, не покинь мене і захисти від цих негідників!» – думала Ярина, розуміючи, що вона всього лише пішачок у грі двох євнухів.

Перший час Яринку до глибини душі принижувало становище ханської коханки, але, поміркувавши, вона вирішила, що непогано влаштувалася – навряд чи хан вимагатиме від неї любові. Отже, нічого й злитися! Тим паче статус бікеч кардинально змінив її життя – Ярина більше не працювала, до неї приставили служницю й утримували з гаремної скарбниці.

Шахін, звичайно, спочатку обурився, що Ківілчам більше не житиме з ним, але швидко заспокоївся, бо дівчина присвячувала весь свій час тільки йому. Він часто прибігав посеред ночі до Ярини й укладався спати з нею. У свідомості хлопчика дівчина заміняла померлу матір. А ще дарувала йому тепло і ласку, яких потребує будь-яка дитина, хоч би й султан Кримського ханства, бо ясно бачила, що за зовнішньою вередливістю Шахіна ховається чуйне і добре сердечко. Тільки ніхто цього не хоче помічати.

Латіфа не могла натішитися, тому що брат повеселішав – люблячій сестрі й на думку не спало, що Іслям учинив як чоловік, сховавши своє горе глибоко в душі і більше не виказуючи скорботи. Цю переміну жінка приписала Ярині і тому часто запрошувала її на посиденьки і розваги, що їх влаштовували мешканки гарему, або брала з собою на прогулянки, чим мимоволі викликала роздратування у невістки та інших жінок.

Ярина помічала ці косі погляди і розуміла, що невдовзі буде змушена захищатися від нападок завидниць. Тому рішуче і з гідністю обрубала прояви будь-якої зневаги до себе. І лише з Шахіном та Латіфою дівчина була колишньою скромною та лагідною Яринкою.

Сіразі дратувала ця вроджена гордовитість Ярини. «А чорти б ухопили цей її гонор! – думав він, згадуючи лайки своєї батьківщини. – Ну чому Аллах дає деяким людям такі блискучі можливості, але позбавляє їх хитрості?! Була б вона хитрішою, то давно б спокусила хана!»

А Ферхат несподівано повівся з Яриною догідливо й навіть повернув раніше відібрані коштовності. Насправді він зачаївся, розуміючи, що дівчина лише знаряддя в руках його конкурента, і вичікуючи зручного моменту завдати удару у відповідь.

Іслям про людське око поводився з Яриною так, як належить поводитися з улюбленою наложницею – робив подарунки і часто запрошував її до своїх покоїв. При цьому завжди наказував приводити з собою Шахіна – люблячий батько розумів, що дитині ці відвідування нагадують той щасливий час, коли була жива його матір.

Спостерігаючи за дівчиною, хан помічав, що вона вельми гонорова. Справді, Яринка, спілкуючись із Латіфою, переймала у неї манеру спілкування та поведінки, удосконалюючи те, чим нагородила її природа. Адже у шляхетної султані було чого повчитися не тільки Ярині, а й будь-якій іншій жінці. Але це не тішило Ісляма – він ненавидів дівчину, вважаючи її корисливою, проте терпів заради сина.

Одного разу хан вечеряв у товаристві Ярини і Шахіна. Поглядаючи на сина, Іслям не міг не визнати, що хлопчик змінився – Шахін акуратно їв, намагаючись не забруднитися, а раніше обов’язково вчиняв яку-небудь капость за столом. Наївшись, хлопчик підійшов до батька і щось пошепки запитав. Іслям здивовано скинув брови, але ствердно кивнув. Тоді Шахін дістав із кишені перстень і, ніяковіючи, простягнув його Яринці зі словами: «Це тобі!» Дівчина здивовано подивилася на Шахіна, потім перевела погляд на хана, не зважуючись прийняти подарунок.

– Мій син хоче зробити тобі подарунок, Ківілчам, – холодно промовив Іслям. – Ти не маєш права відмовлятися.

Ярина знала, що всіх членів династії Ґераїв з самого дитинства привчають до щедрості – у цьому проявилося прагнення татарського народу бачити майбутнього щедрого правителя. Шахін не був винятком – Яринка частенько вчила його ділитися своїми ласощами з сестрами і братом. І ось зараз малий продемонстрував засвоєні уроки, обдарувавши власну наставницю. Він урочисто вдягнув Ярині каблучку на палець. Дівчина дивилася на масивну золоту каблучку з овальною вставкою із золотисто-коричневого, напівпрозорого каменю, у якому дивним чином застигли бульбашки.

– Тобі подобається? – стурбовано запитав Шахін.

– Дуже! Дякую тобі, мій дорогий! – подякувала Ярина, до глибини душі зворушена цим вчинком, і поривчасто обняла хлопчика. Іслям уважно дивився на них – йому добре було видно, якою ніжністю при цьому світилося обличчя дівчини. І тут хан Іслям Ґерай нарешті усвідомив, що насправді зробило Ярину улюбленою нянею! «Ось чому Шахін так до неї тягнеться – вона любить його, як молодшого брата, – думав він. – Адже дитину складно обвести навколо пальця підлещуванням. Діти одразу відчувають фальш».

– А що це за камінь? – запитала Ярина, відпустивши Шахіна.

– Це… – хлопчик зам’явся. – Забув! Але він такий же сонячний, як і ти!

– Це бурштин, – сухо підказав хан.

– Так! Бурштин! І коси в тебе з бурштину! – вигукнув Шахін, погладивши долонькою одну з Ярининих кіс, перекинуту на груди.

– Кажуть, що бурштин – це небесна роса, що впала на землю, – устромив своє хрюкало в розмову й Сіразі, який прислуговував їм. – Мій султане, ти зробив чудовий подарунок своїй няні. Зі смаком і значенням! Кажуть, що сам Ібн-Сіна вважав бурштин лікувальним, а невірні вважають, що цей камінь захищає від чаклунства.

– Ніщо на землі не відбувається без волі Аллаха і відома його, – сухо сказав Іслям.

– Істинно так, мій падишаху! – відповів Сіразі, скромно опускаючи очі.

Несподівано Яринку від слів євнуха охопив смуток. Згадалися залитий місячним сяйвом берег Дніпра, спів солов’їв і Данило. «Нехай цей ладан і корінь одолень-трави бережуть тебе, мій вогнику, від бід», – сказав він їй тоді. Мимоволі рука Ярини потягнулася до шовкового шнурка з ладанкою. «Господи! І двох років не минуло з того вечора, а здається, ніби пройшли століття, і я все не можу забути його! Боже, як же хочеться знову повернутися в ту чарівну ніч і знову обняти його! Де ж зараз Данило?! Чи згадує мене хоч іноді?» – гірко думала дівчина, мнучи в пальчиках ладанку. І тут вона відчула на собі погляди. Піднявши голову, Ярина побачила, що хан та євнух допитливо на неї дивляться, помітивши її смуток.

– Що в тебе на шиї, Ківілчам? – запитав Іслям.

– Ладанка.

– А хто подарував тобі ладанку? Я знаю, що в твоїй країні носять ладан, освячений на мощах ваших святих, вважаючи, що це марновірство рятує від хвороб і чаклунства. І зазвичай такі ладанки дарують дуже близькі люди.

– Ти вгадав, мій повелителю, цю ладанку мені подарувала дуже дорога для мене людина, – чесно відповіла Яринка.

– І хіба допомогла тобі ця ладанка уникнути неволі? – насмішкувато спитав Іслям, а потім звернувся до сина: – Запам’ятай, Шахіне, правовірний мусульманин завжди перебуває у твердій упевненості в тому, що все в цьому світі відбувається лише з ласки Аллаха. Ніхто нікому не може нашкодити або принести користь, якщо Аллах не хоче цієї шкоди або користі. Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) так наставляв свого двоюрідного брата, Абдуллаха ібн Аббаса: «Май на увазі, якщо цілий народ збереться, щоб нашкодити вам, то він не зможе заподіяти вам шкоди, крім як із дозволу Аллаха. І якщо всі люди зберуться, щоб принести вам користь, то і цього не станеться, якщо Аллах захоче інакше». Тому всі обереги безсилі перед волею Всевишнього.

– Мій великий хане! Ти абсолютно мудро сказав, – улесливо підтримав його Сіразі. – Правовірний повинен повністю довіряти Аллаху (Преславний Він і Величний). Вважати що-небудь поганою ознакою – це вже віра в погані прикмети, які Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) оголосив брехнею і назвав одним із видів ширка,[63] і це гріх. Християни в цьому сенсі дурні й забобонні, поклоняючись трупам та іконам!

Яринка не знала, що таке ширк, але загальний зміст висловлювання євнуха був їй зрозумілий. «От негідник! Він же сам колись був християнином, а потім зрадив Христа, і ще дозволяє собі насміхатися!» – гнівно подумала вона і гордовито відповіла:

– Хай вибачить мені мій хан падишах мою сміливість, але в Святому Писанні сказано: «Господь – надія моя, і Всевишнього ти обрав за оборонця собі». Християни теж сподіваються тільки на Бога, на волю і милосердя Його так само, як і ви, мусульмани, на волю Аллаха! А вклоняємося ми святим мощам тому, що всі ці люди своїм життям заслужили милість Божу та стоять поруч із Ним і молять Його про прощення наших гріхів. І тільки Господь вирішує, прислухатися до прохань чи ні. Не знаючи чужої віри, негідно над нею насміхатися! Я ж не дозволяю собі насміхатися над вашою і ставлюся до неї з повагою!

Повисло мовчання: Сіразі змертвів, бо це була немислима зухвалість, Іслям глузливо подивився на Яринку, а Шахін потягнувся до залишків солодкого шербету, якого вже й так з’їв без усякої міри, поки дорослі обговорювали нецікаві йому речі.

– Але все одно носять ладанки! – глузливо зазначив Іслям, а потім серйозним тоном додав: – У Корані сказано: «Немає примусу до віри. Вже ясно відрізняється істинний шлях від омани. Хто відкидає лжебога і вірує в Аллаха, отже той вхопився за найміцніший зв’язок, який неможливо розірвати або знищити. І Аллах – Той, Хто чує, Той, Хто знає!»,[64] а Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) говорив: «Хто принизив зіммія,[65] той принизив мене, а хто принизив мене, той принизив Аллаха». Тому я й терплю тебе, християнку, біля свого сина. Але буде ліпше, якщо ти, Ківілчам, приймеш іслам заради Шахіна, бо любиш його і повинна розуміти, що нянька-християнка шкодить йому.

– Мій падишаху, у мене відібрали все. Навіть ім’я! Але єдине, що ніколи не зможуть відібрати, це моя віра! – запально відповіла Яринка.

– Занадто гордо та розумно сказано для простолюдинки! – презирливо відрізав хан.

– Я не холопка! Мій дід – козацький сотник, усіма шанована людина, й аж ніяк не низького походження, – зарозуміло відповіла дівчина. – Він добре виховав нас із братом, бо ми залишилися круглими сиротами!

– А як же тоді вийшло, що ти, будучи з непростої сім’ї, потрапила в неволю? – вкрадливо запитав Іслям.

– Мене викрали з дому і продали в рабство два моїх співвітчизники, щоб помститися моєму дідові за те, що він стратив їхнього родича за злочин, – відповіла Ярина і, щоб завершити цю розмову, попросила: – Мій хане, дозволь нам піти – Шахіну вже час спати.

Дійсно, хлопчик уже давно сидів із осоловілими оченятами, бо об’ївся, і його хилило на сон. Іслям усміхнувся і кивнув. Ярина вклонилася, узяла на руки Шахіна й поквапилася піти. Ледь за нею зачинилися двері, хан мовив до Сіразі, який ні живий ні мертвий стояв поруч:

– А це не дурна рабиня. Я не очікував, що в ній виявиться стільки розуму і почуття власної гідності.

– Ці ж риси розгледіла в ній і Латіфа-султані, – відповів Сіразі, бо йому не спало на думку нічого розумнішого.

– Латіфа завжди бачить у людях тільки хороше і не хоче помічати зла, навіть якщо його підсунуть їй під самий ніс, – задумливо промовив Іслям. – Іди, Сіразі-ага!

Євнух догідливо розкланявся і побіг до Ярини. Він знайшов дівчину в кімнаті Шахіна – вона вже вклала хлопчика спати і складала його одежину.

– Навіщо ти прийшов? – запитала Ярина.

– Тобі дуже хочеться померти? – обурено накинувся на неї євнух. – Та як ти посміла так зухвало говорити з самим ханом?!

– А ти думав, що я – худоба безсловесна? Чи ти вважаєш, що ви з ханом маєте право насміхатися над моєю вірою?

– Та яка тобі різниця, у якого Бога вірити?! – заволав Сіразі. – Тобі треба більше думати про себе, а не про тонкощі богослов’я! Ти хоч розумієш, що тебе могли б стратити за зухвалість?

– Напевно, Бог, створивши тебе людиною, помилився! Тобі треба було народитися повзучим гадом, бо ти в будь-яку шпарину заповзеш і все там отруїш! – із ненавистю відповіла йому Ярина.

– Досі злишся, що завдяки мені стала ханською улюбленицею? – запитав євнух. – Ех, Ківілчам! Ти багато горя сьорбнула в своєму житті, а я ще більше сьорбнув! Думаєш, чому невільники приймають іслам? Бо не мають іншого виходу – або ти залишаєшся жалюгідним рабом-християнином і надриваєшся на непосильній роботі, або приймаєш іслам, і в тебе з’являється можливість добитися кращої долі.[66] Так було й у мене! І перестань на мене злитися. Зрозумій, що я тобі єдиний вірний друг.

На це одкровення Ярина нічого не відповіла, тільки відвернулася.

– Гаразд, піду я, – мовив євнух. – І на майбутнє прошу тебе і Христом Богом, і Аллахом разом із Пророком – будь смирнішою і скромнішою. Інакше не зносити тобі твоєї красивої голови, Ківілчам-бікеч!

Розділ 20 Зручно бути близнюками

Ніколи не буває великих справ без великих труднощів.

Вольтер

Над козацьким таборм під Жванцем засірів похмурий світанок листопада, коли Ярема вислизнув з намету, тримаючи в руках мішок зі своїми пожитками, невимушено озирнувся і перевальцем попрямував до свого коня, збираючись їхати на пошуки сестри. Ретельно все обдумавши, він обвінчався з Любою, таким чином убезпечивши своє особисте щастя від дідівської сваволі. Дідові він залишив листа, у якому все пояснив, як є.

Коли Станіслав дізнався про зухвалу втечу внука, то кинувся в погоню, але марно. Тоді старий змирився, благаючи Бога, щоб онук повернувся живим.

Прибувши в Тихий Яр, Ярема нічого путнього не з’ясував: Уляна, побачивши точну копію зниклої Ярини, гірко розридалася, а Степан повідомив йому те ж саме, що раніше Безрідний. А ось дід Лаврін перебрався на зиму до Трахтемирівського монастиря[67] і мав повернутися лише навесні. Тоді Ярема, забравши Промінчика, поїхав до Лавріна. По дорозі хлопець заїхав на могилу до хрещеного, а потім – на Чортомлик, щоб побачитися з Васьком. І ледь Ярема з’явився у своєму курені, як козаки розповіли йому, що ще влітку його шукав кошовий отаман і наказував негайно прибути до нього, ледь він об’явиться. Тоді хлопець у супроводі Васька поквапився до кошового.

– Нарешті ти приїхав! Царство небесне твоєму хрещеному, Яремо! – перехрестившись, мовив кошовий. – Добрий був козак! Побільше б таких! Тут така справа… Минулого літа на Кам’яний Затон приїхав татарин і зажадав, щоб його відвели до покійного Дубченка або до тебе. Але Петро вже помер, а тебе не було, тому його привели до мене, і він віддав листа від твоєї сестри…

– Що? – вигукнув Ярема, не вірячи своїм вухам. – Як від сестри? Де цей лист?

– Не перебивай старших! – урвав його отаман. А потім попорпався у паперах і, знайшовши сіруватий аркуш, простягнув його хлопцеві.

– Чому лист розкритий? Ти що, читав його? – обурився Ярема.

– Тобто ти вважаєш, якщо моїм козакам татари листи пишуть, то я повинен на це очі заплющувати? Такого ще не бувало! – нахмурився кошовий. – Ти краще читай!

Розгорнувши листа, Ярема одразу впізнав почерк сестри. Ярина коротко описала, як і чому її викрав Бережний, як вона потрапила до Аяза, і благала забрати її з Феррах-Кермена, бо Бійтемір погрожував її вбити через намір мурзи одружитися з нею.

– О Боже! Нещасна моя сестра! – вигукнув Ярема, тільки-но дочитав. Ця історія не вкладалася у нього в голові.

– Ти, хлопче, не побивайся так, – співчутливо сказав кошовий. – Що поробиш – мабуть, судилося твоїй сестрі за татарина піти. Та й за якого татарина?! Раз сам Аяз-мурза її за дружину бере, то як у Бога за пазухою житиме!

– Ох, пане, ти ж читав цього листа, тож маєш розуміти, скільки моїй сестрі горя довелося зазнати! Та ще й бусурман цей погрожує її вбити! Нещасна моя Яринка! – у розпачі вигукнув Ярема.

– Та не побивайся ти так! – утішно мовив кошовий. – Воно-то, звичайно, зрозуміло, що коли наші дівки до татар у наложниці потрапляють, то честі в цьому мало. Але щоб татари їх за дружин брали!? Про таке вперше чую! Це скільки ж треба розуму мати, щоб цю собаку скажену, Аяза-мурзу, приручити?! Бо гіршого ірода, ніж він, світ іще не бачив! Йому й сам чорт не брат! І якщо він так сильно полюбив твою сестру, що навіть одружитися з нею вирішив, то пилинки з неї здуває і ні за що не допустить, щоб її вбили!

– Та щоб цей мурза луснув! – заволав Ярема. – Через нього її ще вб’ють!

– Не вб’ють! – усміхнувся кошовий. – Не журись, не так уже й погано для твоєї сестри неволя обернулася. До речі, твій хрещений тобі спадщину залишив. Сходиш до скарбничого, покажеш йому мою записку, і він тобі її віддасть – покійний Петро заздалегідь мене про це просив, ніби відчував свою смерть. Ох, Царство йому небесне! – зітхнув чоловік.

Ярема подякував і квапливо вийшов. Васько вийшов слідом і задумливо дивився на похмурого хлопця.

– Що ти надумав робити, Яремо? – запитав чоловік.

– До Перекопа поїду. Тепер я знаю, де шукати сестру. Господи, якби ж то дід мене ще влітку відпустив, то я давно б звільнив Яринку!

Васько зітхнув і доклав усіх сил, аби відмовити Ярему. Це була небезпечна затія: по-перше, почалася зима, яка утруднювала подорож, по-друге, неможливо безперешкодно пройти в саму фортецю – ворота Кримського ханства, а по-третє, неможливо викрасти Ярину, оскільки мурза повернувся з походу і, напевно, відвіз дівчину до свого улусу, де й весілля справив.

– Невже ти гадаєш, що мурза дозволить тобі сестру забрати? Аяз – найжорстокіший і найнебезпечніший з усіх татар. Наші хлопці вже давно не ризикують на його улус нападати. Та й самим татарам від нього життя немає! Він не подивиться, що ти йому шурин, і голову тобі зрубає! – говорив Васько.

– Я мушу звільнити сестру, – уперто мовив Ярема. – Або принаймні переконатися, що з нею все добре!

Марно Васько відмовляв – Ярема був непохитний. Тоді чоловік, згнітивши серце, запропонував свою допомогу.

– З чого це ти вирішив мені допомагати? – здивувався хлопець.

– Твій хрещений не довіряв твоєму дідові і, вмираючи, узяв із мене обіцянку, що я буду тобою опікуватися. Але коли я навесні приїхав до Березані й побачив, що ти з дідом помирився, то не став нав’язуватися – рідного діда я тобі все одно не заміню. А зараз тобі не обійтися без моєї допомоги. Ти надто гарячий і не завжди тверезо мислиш, так що тебе не можна самого відпускати. Та й татарської мови ти не знаєш, а я народився і виріс у Криму.

– А чому ти свою батьківщину залишив? – тут же запитав Ярема.

– Це давня і сумна історія, і я б не хотів її згадувати, – відрізав Васько. – Ось що, дочекаємося весни і поїдемо до Перекопа – там на місці подивимося, як до Ярини добратися. Згоден?

Ярема змушений був погодитися, хоча вважав, що кожен день зволікання не піде сестрі на користь. Він пішов у січову скарбницю і забрав свою спадщину – близько ста п’ятдесяти срібних талерів. «Господи, бідний мій хрещений – адже він для нас із Яриною ці гроші збирав!» – думав Ярема, з гіркотою і сумом згадуючи Петра. Написавши листа Любі і дідові, у якому розповів сумні новини, Ярема терпляче чекав весни. Але у лютому не витримав і почав збиратися в дорогу. Тим паче, що через Січ їхали купці, які погодилися взяти його і Васька з собою. З купецьким обозом легше і степ подолати, і до Перекопа потрапити.

Опинившись у Перекопі, обидва приятелі з’ясували, де знаходиться дім Аяза-мурзи, і вирушили туди. Дивлячись на високий паркан і димки від пічних труб, Ярема хмурився – вочевидь, мурза був удома, але ось як дістатися до Ярини? Поміркувавши, приятелі вирішили дочекатися когось зі слуг, щоб розпитати про дівчину. Вони прочекали весь день, але з дому так ніхто й не вийшов. Тоді вони прийшли наступного ранку. Після години очікування з дому вийшла багато вдягнена жінка у супроводі служниць і пішла вулицею. Та помітивши Ярему, мимоволі завмерла, а потім квапливо підійшла до нього.

– Так ти її брат-близнюк! – вигукнула вона татарською, і її очі над чадрою стали величезними від здивування. – О Аллаху, який же Ти величний, якщо створив таку разючу схожість!

Ярема її не зрозумів. Тоді Васько почав перекладати. І з його допомогою хлопець дізнався, що бачить перед собою Гюльнур, дружину Аяза-мурзи. Хлопець насторожився. Проте подітися було нікуди, і він чесно розповів жінці, що хоче викрасти свою сестру. У гарних очах Гюльнур відбилася жалість, і, поміркувавши, вона з сумом заговорила:

– Твоєї сестри тут давно вже немає, ефенді. Моя свекруха, прагнучи перешкодити її шлюбу з моїм чоловіком, відправила її до кизлара-агаси ханського гарему Ферхата. Але мені не відомо, як далі склалася її доля, і я сумніваюся, що вона досі в ханському гаремі. Я щиро співчуваю тобі, ефенді, але це все, чим я можу тобі допомогти. Нехай змилується над тобою Аллах! – мовила жінка і поквапилася піти, бо на них уже почали звертати увагу перехожі.

Ярему лихоманило від почутого. Він так сподівався, що швидко забере Ярину, повернеться з нею додому до Любоньки, і нарешті всі їхні біди скінчаться. А тепер його охопило почуття безвиході – як дізнатися, де сестра? А як забрати її з гарему, якщо вона досі там? Васько задумливо дивився вдалечінь, щось обмірковуючи, а потім рішуче мовив:

– Поїхали до Бахчисарая. Там є одна людина, яка має в гаремі хороших знайомих і не відмовиться допомогти хоч щось дізнатися про долю Ярини.

– А хто це? – здивовано запитав Ярема.

– Не важливо. Поїхали!

Опинившись у столиці, Васько привів Ярему до якогось будинку в християнському кварталі в Ескі-Салачіку.[68] Повагашись, він постукав у хвіртку. Йому відчинила служниця. Васько рішуче увійшов у двір. Ідучи за приятелем, Ярема опинився на маленькому обійсті перед акуратним одноповерховим будиночком, до якого примикав флігель із окремим входом, за яким розкинувся невеликий садок.

З флігеля вийшов високий срібнобородий старий з пронизливими чорними очима і носом з горбинкою. Ледь побачивши Васька, старий здивовано вигукнув, і його очі засвітилися і здивуванням, і мукою, і радістю. «Та це ж його батько!» – здогадався Ярема, бо в око одразу впала разюча подібність Васька і старого.

– Василю! Синочку! – схвильовано мовив старий, і в його чорних очах зблиснули сльози. – Теміс! – крикнув він.

Із дому вийшла літня, сувора на вигляд жінка, побачила Васька – і губи її затремтіли, з очей бризнули сльози, вона кинулася його обнімати. Ярема зрозумів, що це мати його приятеля. Хлопець дивився, як батьки міцно обнімають Васька, як мати дивиться на нього зі сльозами радості на очах, і відчував себе зайвим.

– Василю, невже ти повернувся? – запитав старий.

– Ні… батьку, – Васько насилу вимовив це слово. – Я не збирався повертатися. Моєму приятелю необхідна твоя допомога, і саме тому я приїхав. Я сподіваюся, що ти не відмовишся допомогти.

– Василю, в ім’я Боже прошу тебе, не залишай нас! – вигукнула Теміс. – Адже всі ці десять років не було й дня, щоб я не плакала! Ну, прости вже свого батька! Мустафо, що ти мовчиш? Ну, не можна ж так! Він же твій син!

– Синку, залишся з нами! Мати скоро осліпне від сліз! Нехай усе, що було, залишиться в минулому! Прости мене, Василю! – сухо мовив батько.

Васько відкрив було рота, щоб відмовитися, але тут Ярема, який збагнув, у чому справа, вирішив утрутитися. Він відтягнув приятеля вбік і гнівно зашепотів:

– Ти що, дурень! У тебе ж є батьки, а ти від них відвертаєшся!

– Ти не знаєш, що між нами сталося, а лізеш! – гнівно відповів Васько. – Якщо я сказав, що не повернуся додому, то не повернуся!

– Та скільки ж ти ще безрідним будеш?! – обурено прокричав Ярема. – Я виріс сиротою і багато віддав би, щоб мої батьки були живі, бо натерпівся горя без них, а в тебе є і батько, і мати, а ти відвертаєшся від них! Не знаю, що у вас таке сталося, але хіба воно варте того, щоб відмовитися від батьків? Ти хоч матір пожалій! Поглянь, як вона гірко плаче!

Васько озирнувся – батько з матір’ю стояли на порозі, і в очах обох старих застигла надія, що він передумає. Чоловік зітхнув – йому несила було боротися з самим собою. А потім підійшов до матері, винувато на неї дивлячись. Але Теміс не треба було слів, вона обняла його, прошепотівши: «Синочку мій!», і повела в дім. Зате Мустафа задоволено всміхнувся і поманив Ярему до себе.

– Я так розхвилювався, що зовсім забув представитися, ефенді, – звернувся старий до Яреми. – Моє ім’я – Мустафа, і я лікар. А ти хто такий?

Ярема назвав своє ім’я.

– Я так розумію, що тепер у мене перед тобою дуже великий борг, ефенді, – улесливо усміхаючись, промовив старий. – А ходити в боржниках я не звик. Ходімо в дім, і ти мені розкажеш, що ж привело вас у Бахчисарай. Час у нас є – моя дружина ще довго буде ревіти і голосити, поки всмак не намилується нашим блудним сином.

Ярема не до кінця зрозумів Мустафу, бо не встиг до пуття вивчити татарську у Васька. Тоді старий покликав сина й, уважно вислухавши історію Яреми, мовив:

– Я знайомий із Сіразі-агою, другим головним євнухом у гаремі. Завтра запрошу його до себе, і ти розпитаєш у нього про свою сестру, – а потім звернувся до сина: – Як прожив ці роки, синку?

– Стерпно, – відповів той.

– Твоя Софія овдовіла! – хитро підморгнув йому батько. – Уже третій рік, як удовою ходить! Її чоловічка, приятеля твого, я з особливим задоволенням лікував, коли він захворів.

– Батьку! – обурено вигукнув Васько, вирішивши, що батько навмисно заморив його суперника.

– А так йому й треба! Нічого було на чужому горі сім’ю будувати! І дітлахи його померли! Та не дивись ти на мене шулікою, – додав Мустафа. – Не зміг я ані малюків, ані татка їхнього врятувати. Хоча всі сили і вміння доклав! Занадто пізно Софія до мене прийшла – усе соромилася та переживала, що я відмовлю їй, – і тут же, двозначно усміхнувшись, порадив: – Ти б увечері до неї сходив. Здається мені, що вона зовсім не відмовиться тебе бачити, ця вдова!

– Батьку! Так як тобі совісті вистачає?!

– Совість – це така непотрібна річ, якою обтяжують себе такі дурні, як ти.

– Через те, що тобі хотілося легко жити, я втратив і Софію, і з дому пішов! – гнівно вигукнув Васько. – Усе моє життя пішло шкереберть через те, що ти змінив віру!

– Так, змінив. Й анітрохи про це не шкодую! Мені байдуже, в якого Бога вірити, а ось податок на ханських наложниць[69] платити треба! А яка мені від них користь? Це ханові з них задоволення! – цинічно промовив Мустафа.

Назрівала сварка, яку припинила Теміс, суворо нагадавши чоловікові і синові, що в них гість. Ярема до пуття нічого не зрозумів, але вже ввечері, укладаючись спати в домі Мустафи, прямо запитав Васька:

– А чому ти з батьком посварився?

– Мій батько був християнином, – почав Васько. – Але насправді, ні в Бога, ні в чорта не вірив. А потім із вигоди прийняв іслам, узявши собі нове ім’я. І після цього від нашої сім’ї всі друзі відвернулися. Мені тоді двадцять один рік був, і наречена у мене була, Софія. Її батьки одразу відмовили мені й видали Софію за мого найкращого друга. Яремо, ти не уявляєш собі цього жаху – моє життя в єдину мить зруйнувалося. А батькові було байдуже. Він тоді казав, що й дияволу став би поклонятися, якби від цього користь була. Тоді я покинув дім і подався на Січ. Більше іти було нікуди – адже козаки за віру Христову борються, та й не питали мене про моє минуле – ніхто не знав, що я син віровідступника. Спочатку мені дуже важко на Січі довелося – я ані мови, ані звичаїв не знав. А твій хрещений перший час мені дуже допомагав. Якби не він, то я не знаю, як би й вижив. Але йшли роки, образа моя вляглася, і я почав тужити за родиною. Особливо за мамою. Та тільки як повернутися, коли я батькові зопалу такого наговорив, що й згадувати соромно! І ось тепер твоє горе привело мене додому. І, на жаль, батько анітрохи не змінився – як був безбожником, так ним і залишився.

– Прости свого батька, Василю, заради своєї матері. Ти ж не його, а її покарав. Та й самого себе! – мовив Ярема.

– Яремо, знаєш, якби не ти, то я б і не зважився повернутися додому. Я часто сумував за батьками, але не знаходив у собі сили повернутися. І я в неоплатному боргу перед тобою!

– Ми квити, – гірко всміхнувся хлопець, – ти допомагаєш мені шукати сестру.

Наступного дня до Мустафи завітав Сіразі. А побачивши Ярему, сторопів.

– О Аллаху! – вигукнув він, із цікавістю оглядаючи Ярему. – Отже, у Ківілчам є брат-близнюк!

– Ківілчам? – перепитав хлопець.

– Так, Ківілчам – улюблена наложниця хана!

Ярема отетерів, але не від почутого, а від того, що євнух говорив українською мовою. Мустафа, який із реакції Сіразі здогадався, у чому справа, поманив до себе сина і став уточнювати, про що ж саме говорять Ярема і євнух.

– Господи! Як ханська наложниця? Чому? – трохи оговтавшись, почав розпитувати хлопець.

– Ну, тому, що вона дуже сподобалася нашому падишахові, – усміхнувшись на ці дурнуваті запитання, відповів Сіразі. – Мало того, вона стала для нього втіхою!

– О Боже! – заволав Ярема. – Моя сестра стала коханкою цього старого козла?! Господи, яка ганьба!

– Думай, що говориш! – обурився Сіразі. – І дякуй Аллахові, що це чув тільки я!

– Гаразд! Бог із ним, із твоїм ханом! – миролюбно відповів Ярема. – Пане, я сподіваюся, що ти можеш допомогти мені визволити сестру з гарему. Я щедро оплачу твою допомогу.

– Ти мене, мабуть, не зрозумів, ефенді! – поблажливо промовив Сіразі. – Твоя сестра – Ківілчам-бікеч, а не якась там служниця. Вона не просто улюблена наложниця хана, а й улюблена няня маленького султана!

– Ну, то й що! А хіба її не можна потайки вивести з гарему? Я дуже щедро заплачу… – почав говорити Ярема, але замовк, тому що євнух зайшовся сміхом.

– Ти божевільний, ефенді?! – насміявшись, промовив Сіразі. – Ти не розумієш, що я тобі кажу? Твоя сестра – кохана нашого повелителя, і якщо вона, не доведи Аллах, зникне, хан весь Юрт[70] переверне, щоб її знайти!

– Мені байдуже, що він там перевертатиме! Мені потрібна Ярина! І якщо ти не допоможеш мені, то я викраду її з гарему!

– Ти справді божевільний! Нехай помилує тебе Аллах! – здійнявши руки до неба, вигукнув Сіразі, дивлячись на лікаря в пошуках підтримки. – Навіщо ти мене покликав, Мустафо? Щоб слухати, як цей божевільний своїми бездумними словами гнівить Аллаха? Та якщо про це, не доведи Аллах, хоч хто-небудь дізнається, то ми всі поплатимося своїми головами! Вбережи мене Аллах, щоб я до тебе ще коли-небудь зайшов або мав з тобою справу, раз ти приймаєш у себе таких божевільних!

– Ти так часто згадуєш свого Аллаха, Сіразі-ага, що Він неодмінно зійде до тебе і покарає, – глузливо відповів Мустафа. – І не треба тут мені побожного з себе корчити і здіймати руки до неба – у тебе це непереконливо виходить. І ти прекрасно знаєш, що можеш допомогти. Скільки ти хочеш грошей за цю справу?

– Та навіть якщо мені дадуть стільки золота, скільки важу я сам, то я все одно нічим не зможу допомогти, Мустафо, – дещо винувато відповів Сіразі. – Він же просить про неможливе! Та й хіба так погано для його сестри бути в милості і пошані у самого хана? По-моєму, це найвища честь для рабині.

– Ага, старого шкарбуна ночами розважати, наче остання повія, – з огидою буркнув Ярема.

– Ні, ну це ти вже занадто… – Сіразі аж задихнувся від обурення.

– Ти ж справді можеш допомогти, – мовив Мустафа. – Погоджуйся й отримаєш щедру винагороду!

– Ні, – твердо відповів євнух. – Якби це була не Ківілчам-бікеч, то я б із легкістю й охотою допоміг би тобі. Але тут я безсилий, – із цими словами Сіразі швидко пішов геть.

Ярема закрив обличчя руками і гірко зітхнув.

– Що мені тепер робити? – з мукою в голосі промовив він, відчуваючи, як його охоплює відчай. «Господи! Бідна моя Яринка! І за що їй така ганьба?! Але мусить же бути вихід! Не може ж бути так, що її неможливо звільнити? Треба ще раз поговорити з євнухом. Треба умовити його!» – думав Ярема, не помічаючи, як співчутливо дивляться на нього Васько з батьком.

– Виявляється, зручно бути близнюками, – зі смішком промовив Мустафа. – Не всім так щастить! Переклади йому це, Василю!

– Тільки мені це, на жаль, не допомогло, пане Мустафо, – гірко відповів Ярема. – Як мені забрати Ярину з гарему?!

– Чому ж не допомогло? Завдяки своїй пиці ти зробив півсправи – знайшов сестру. І не впадай у відчай! Ханська пристрасть не постійна, а Сіразі – жадібна до золота тварюка, тобі варто почекати, поки твоя сестра набридне ханові, а потім спокійно викупиш її у євнуха, – промовив Мустафа.

– Ох, пане, а ти зміг би спокійно чекати, поки твоєю сестрою хтось натішиться, награється, а потім кине її?! – вигукнув Ярема.

– Поет влучно сказав, що молодій жінці краще стріла в бік, ніж старий під боком,[71] – усміхнувся Мустафа. – Я прекрасно розумію твоє обурення, але тут ти справді нічого не зможеш вдіяти. Краще вислухай мою пораду: Сіразі я знаю давно – він купує у мене мазі й бальзами для султанш, і ми обидва на цьому непогано заробляємо. Я знаю, що він пристрасно любить гроші. А ще дуже не ладнає з кизларом-агаси Ферхатом. Здається мені, що твоя сестра опинилася в наложницях саме завдяки Сіразі – якби це було не так, то він неодмінно допоміг би тобі, щоб досадити Ферхату. Тому поживи поки в нас – не хвилюйся, ти нас не обтяжиш. І повір мені, що настане той день, коли Сіразі сам прийде до тебе і запропонує викупити твою сестру, бо вона стане непотрібною. Якщо у тебе не вистачить грошей, то я їх охоче тобі дам. Тільки прошу тебе, Єреміє, запасись терпінням, не гарячкуй і не роби дурниць, – суворо попередив Мустафа, використовуючи Васька як перекладача. – Інакше нашкодиш у першу чергу своїй сестрі.

Ярема гірко зітхнув, погодився й подякував, але від грошей відмовився: «У мене є близько ста п’ятдесяти талерів і Яринин аргамак, а він дуже дорого коштує. Завтра ж його продам!» Але Мустафа порадив йому поки не поспішати.

Залишившись жити в Бахчисараї, Ярема нудився – зайнятися йому було нічим, бо Васько знову став учнем свого батька і проводив за цим заняттям весь свій час. Тому хлопець часто блукав вулицями міста або навколо ханського палацу.

До речі, Васько таки послухався поради батька і сходив одного вечора до Софії. Невідомо, як саме у них відбувалося примирення, але восени ці двоє зібралися повінчатися.

Поживши деякий час у родині Васька, Ярема зрозумів, якою непересічною і цікавою з будь-якого погляду особистістю є лікар Мустафа. Крим він залишив у юності і близько десяти років поневірявся в чужих краях. А потім повернувся таким самим жебраком, як і поїхав. Проте в голові Мустафи містилося дещо, цінніше за золото, – знання і вміння лікаря. Цього Мустафа навчився на чужині і, повернувшись додому, так успішно зайнявся лікуванням, що розбагатів. Воно й не дивно – він ніколи не гребував будь-якою винагородою за свої послуги, але ніколи і нікому не відмовляв у допомозі, навіть незаможним. Щоправда, таке ревне дотримання клятви Гіппократа було не зовсім щирим – лікуючи бідняків, Мустафа випробовував на них різні способи лікування. Його міркування були цинічні, але, з іншого боку, логічні і в чомусь справедливі: «Усе одно бідняк помре, бо йому ні на що лікуватися. А я даю йому шанс вижити!» – говорив він. І дуже часто Мустафі вдавалося поставити на ноги навіть тих тяжкохворих, які й самі вже не сподівалися одужати.

Але єдине, що викликало невдоволення Мустафи своїм загалом успішним життям, так це багата клієнтура. Його слава успішного лікаря не давала спокою колегам-мусульманам: як це так – до невірного звертаються багаті клієнти?! Мустафу почали цькувати, і багаті городяни остерігалися лікуватися в нього – а раптом Аллах покарає?! Тож йому не залишалося нічого іншого, як прийняти іслам, чим він одразу вирішив кілька своїх проблем.

Щоправда, Мустафа дійсно був абсолютно байдужий до будь-якої релігії. За своє насичене пригодами життя він бачив чимало людських страждань та болю, і тому часто в колі сім’ї богохульно говорив: «Де був Бог або Аллах, коли я тримав життя хворого в своїх руках? Їх не було поруч, а я був і зберіг його!» Така самовпевненість і породила в ньому невір’я в будь-якого Бога і презирство до будь-якої релігії.

Спочатку Ярему вражала суперечливість натури Мустафи: з одного боку, це була цинічна, нахабна й гостра на язик людина, але з другого – у його душі завжди знаходило відгук чуже горе, він робив добро, ретельно приховуючи свою чуйність під маскою насмішника і безбожника.

Одного дня Ярема знічев’я огинався біля Мустафи, який готував ліки у своєму флігелі.

– Скажи мені, пане, а чому ти не віриш ані в Бога, ані в Аллаха? – відверто запитав Ярема.

– Я звик довіряти тому, що бачу на власні очі, Єреміє. А ні Христа, ні Аллаха я ніколи не бачив. Так чому ж я повинен у них вірити?

– Але хіба обов’язково бачити, щоб вірити? Мені священик говорив, що блаженні ті, які не бачили, а увірували!

На це Мустафа тільки хмикнув.

– Та поглянь на мене, пане, – вигукнув Ярема. – Хіба не допоміг мені Господь знайти сестру? Якби мій хрещений не був знайомий із твоїм сином, то я б не потрапив до тебе.

– Дотримуючись твоїх міркувань, можу лише зауважити, що якби твоя мати не віддалася твоєму батькові, то в тебе б і клопоту зараз не було, – похабно заявив Мустафа і зареготав, бо Ярема обурено на нього подивився. – Не гнівайся, Єреміє! Це я пожартував. Але якщо слідувати твоїм міркуванням, то Божий промисел можна приплести до будь-якого ланцюжка звичайних збігів. Адже все, що відбувається в нашому житті – звичайні збіги, і ніякого промислу Божого тут немає. Повір мені, я безліч таких збігів і чудес бачив за свій вік, тільки ось люди замість здорового глузду воліють вірити в Провидіння, як ти. Вочевидь, їм так зручніше.

– Але ж це справді так! – вигукнув Ярема. – Тільки Господь мені допоміг!

– Припустимо, це так, але тоді чому твій Бог так опікується твоєю бідою, коли у нього тисячі таких самих сердег? Невже ти такий особливий з них усіх?!

– Може, тому, що я ані на мить не сумнівався в Ньому і вірив, що Він не залишить мене і допоможе мені, – відповів Ярема. – По моїй щирій вірі Бог послав мені свою милість.

– А якби ти вірив нещиро, то не послав би?

– Не знаю! – зніяковів Ярема, бо геть заплутався і вже пошкодував, що почав цю розмову. – Просто я не уявляю собі, як можна не довіряти Богові!

– Не стану тебе переконувати, бо це марна справа, тільки даремно витрачу час і сили, адже кожен із нас усе одно залишиться при своєму! – мовив Мустафа. – Краще подай мені он ту пляшечку. Ні, не ту! Із зеленого скла!

– А що ти робиш, пане? – запитав Ярема, щоб уникнути неприємної теми.

– Ефенді! Говори мені ефенді, – поправив його Мустафа. – Те, що я роблю, може дуже скоро знадобитися для однієї вельми важливої справи, а може, й не скоро знадобиться – про це тобі краще запитати у твого Бога.

– Але все ж?

– Ця суміш так уповільнює биття людського серця, що його майже зовсім не чутно і здається, що людина мертва. Я його роблю вперше і сподіваюся, що мені скоро випаде нагода випробувати його в дії, – сказав Мустафа і чомусь задоволено подивився на Ярему.

Розділ 21 Компаньйони

Де чорт не зможе, там баба поможе.

Українське народне прислів’я

До Тихого Яру Данило дістався на початку квітня – весняне танення снігів зробило дороги непрохідними. Їдучи, він сотні разів уявляв собі зустріч із Яриною, обдумував десятки фраз, які він їй скаже, та все ж, під’їжджаючи до зимівника, не міг угамувати хвилювання. Степан і Уляна, побачивши небожа, ледь повірили своїм очам, а потім кинулися його обнімати. Ще б пак! Від нього півтора року не було звісток!

– А де Ярина? – запитав Данило, тільки-но вщухли радощі.

Уляна відвернулася, а Степан знітився й опустив очі. Данилові стало страшно – він допитливо подивився на дядька з тіткою, але вони мовчали.

– Даниле, розумієш, після того, як ти поїхав, Ярина… – почав Степан і замовк. А потім вичавив із себе: – Пропала вона.

– Як пропала?! – вигукнув Данило, смертельно збліднувши.

Степан почав розповідати, проте не докоряв небожу за інтрижку з Галею, побоюючись посваритися з ним. Данило слухав, перепитував про найменші деталі та подробиці, щось обдумуючи й зіставляючи, а потім схопився та побіг до дверей.

– Ти куди, Данилочку? – здивувалася Уляна.

– До дідуся, – кинув він і швидко вискочив із хати.

Данило мчав до Лавріна, побоюючись, що його не буде вдома. Але приїхавши, побачив старого, який сидів біля входу в бурдюг і грівся на весняному сонці. Хлопець навіть злякався, помітивши, як сильно постарів дід за цей час: іще більше схуд, немов повільно всихав. Але, як і раніше, у його усмішці сяяв запал.

– Боже мій, нарешті ти, Даниле, об’явився! – вигукнув Лаврін, променисто усміхаючись. – Ну, сідай! Розповідай, де був!

– Ти здогадуєшся, де Ярина? – одразу запитав Данило, обнявши старого.

– Здогадуюся. Кепсько вийшло, – зітхнув старий. – Вона тоді до мене приїхала, усе розповіла і гірко плакала, шкодуючи про вашу сварку, просила допомогти помиритися, але…

– Що вона тобі розповіла? – здивувався Данило.

– Вона ж іще зовсім дитя – побачила тебе з Галькою й одразу ревнощами загорілася, витлумачила все по-своєму і по-своєму вчинила. А коли все обдумала, то зрозуміла, як жорстоко помилилася. Та ось тільки вже запізно було!

– До чого тут Галька? – не зрозумів хлопець.

– Тю! Ти що, так нічого й не зрозумів? Я тебе завжди розумнішим вважав, – усміхнувшись, мовив Лаврін, а потім детально переказав свою останню розмову з дівчиною.

– Боже, який же я був дурень! – гірко вигукнув Данило, нарешті все зрозумівши.

– Дуже влучне спостереження! – хихикнув Лаврін. – А головне – справедливе.

– Та де ця Галька, ця хвойда, взялася на мою голову, хай їй грець!? Це вона в усьому винна! – вигукнув Данило, з кожною хвилиною усвідомлюючи, яке дурне непорозуміння зруйнувало його щастя.

– Галя не така вже й винувата, – промовив дід. – Не шукай інших винуватців, бо це цілком твоя провина. Треба було думати, перш ніж гарячкувати. Ти ж старший за Ярину, а виявився дурнішим за неї. Щоб зрозуміти іншого, постав себе на його місце, спробуй уявити, що його гнітить і мучить, і тоді ти багато чого навчишся, Даниле. І якщо жінка зраджує, то спочатку спробуй знайти причину її вчинку, а якщо не знайдеш, то тоді вже й злися. А ти ні того, ні іншого не зробив!

– Вона в Аяза, – нарешті вимовив Данило, трохи впоравшись зі своїм розпачем. – Я це зрозумів одразу, коли дядько мені все розповів. Господи! Я ж навіть тут по-дурному подумав, що вона з ним добровільно втекла! І до тебе приїхав, щоб переконатися в цьому, бо ти останній, хто її бачив. Аяз вистежив Яринку й украв, щоб дошкулити мені. А я, як останній дурень, образився і поїхав, коли повинен був бути поруч із нею і захищати її!

– Тьху! – спересердя сплюнув Лаврін, роздратований такою дурною підозрілістю онука, проте не став йому докоряти, а дістав свою люльку.

– Я поїду її шукати. Я знайду мурзу і відберу в нього Ярину! – рішуче вигукнув Данило.

Лаврін гірко всміхнувся, подивився на онука, і його серце стислося від жалю – зовні Данило був незворушний, але в очах його застигла нестерпна мука. Випустивши клуб диму, старий мовив:

– Даниле, уже занадто пізно. Минуло вже стільки часу, що твоя Яринка давно татарину цьому дружиною стала. У них, мабуть, уже й дитя народилося!

– З чого ти взяв?

– Та тут великого розуму не треба! Я прожив довге життя, багато дівчат на своєму віку бачив, але такого сонечка, як вона, ніколи не зустрічав. Усякий чоловік був би радий, щоб таке сонечко йому в житті світило, ось і вкрав твою Яринку цей татарин! І чого б йому Яринку за дружину не взяти? Та й сама Ярина, уже, мабуть, до нього звикла. Бабська доля як лоза: за що зачепилася, навколо того й обвивається. Тому не буди лиха – упустив ти своє щастя, так не створюй ще більшого горя всім – і собі, і їй, і татарину цьому.

– Тобі легко радити! – вигукнув Данило, блиснувши очима. – Мені все одно, що вона йому дружина! Нехай і діти в них уже є, але я все одно заберу її! Вона моя наречена! Я сам винен у всьому і зроблю все, щоб повернути її. Плював я на все – мені потрібна моя Яринка!

– Знаєш, чому я весь свій вік прожив самотою? – усміхнувшись, запитав Лаврін. – Колись я попом був. І сім’я в мене була – дружина і п’ятеро дітей, рахуючи і твого дядька. Але одного разу на наше село налетіли татари. Мене тоді вдома не було. А коли повернувся, то знайшов замість своєї хати попелище, а всю мою родину, моїх парафіян, сусідів татари в неволю повели. Від горя я зовсім розум утратив і ледь віку собі не вкоротив, коли до мене несподівано підбіг дивом уцілілий Степан. Йому тоді вісім років було. Він устиг сховатися, а моя Оленка з дітками не встигли. Ось так мій син і врятував мене від гріха, і з тих пір я все своє життя йому присвятив – він для мене посохом став, на який я в горі обперся і втримався на ногах. Так і ти – не губи себе даремно, бо тобі самому нелегко буде татарина цього вистежити, та ще й Ярину у нього відібрати. Горло стратиш, Даниле! Ти ще молодий, знайдеш, чим своє життя наповнити.

– Ти, діду, так нічого й не зрозумів, якщо таке радиш! – запально вигукнув Данило. – Я ні за що не відмовлюся від Ярини – або я поверну її, або помру! Мені не потрібне життя без неї, а втрачати вже нічого!

– Та ти, мабуть, зовсім збожеволів?! – уже не приховуючи гніву, промовив Лаврін. – Даниле, не все в житті буває так, як у піснях співають і в казках розповідають! Життя може дуже боляче вдарити – а якщо Ярина сама не захоче до тебе повертатися? А якщо татарин цей стратить тебе і її? Якщо себе не щадиш, то хоча б її життя пощади! Пізно вже щось робити! Раніше треба було думати!

– Я поверну її, нехай навіть мені доведеться для цього душу дияволу продати! – уперто мовив Данило і попрямував до свого коня.

– Ти куди зібрався? – запитав старий.

– Не відмовляй мене, діду!

– Стій! – владно вигукнув Лаврін. – Не їдь нікуди проти ночі. Заночуй у мене, а завтра разом поїдемо – до любої небоги немає злої дороги! Якщо на світі є Божа правда, то Господь допоможе тобі. І я теж!

На світанку Данило і Лаврін вирушили в дорогу.

Шукати самотужки татарське кочовище було чистим безумством, на яке міг піти або божевільний, або людина, доведена до межі у своєму відчаї. А Данило таки був доведений до межі – усвідомлення того, що його мила опинилася в руках іншого, завдавало йому нестерпних мук. Та й виріс Данило в степах – це був його край, де сама земля додавала йому сил, де сама природа була його спільницею. Так нишпорячи степом, Данилові та Лаврінові вдалося знайти улус Аяза. Але тільки ось стежачи за його мешканцями, вони жодного разу не бачили серед них Ярини, тому вирішили спіймати самого Аяза. Але, як на зло, мурза завжди виїжджав у супроводі своїх нукерів, і схопити його не було ніякої можливості.

Аяз і не підозрював, що за ним полює його давній недруг. З тих пір, як він утратив Ярину, молодий мурза змінився – став трохи м’якшим і добрішим, зник його гонор. Живучи в самотності, він змучився душею від туги, бо все навколо нагадувало про Ярину.

А коли навесні приїхала Гюльнур і привезла з собою Арслана, Аяз несподівано для самого себе зрадів. Згадуючи достойну поведінку дружини, Аяз таки зрозумів, що вона не стала б чинити каверзи за його спиною, отже ні в чому не винна. Тому він ані словом не згадав про їхню сварку, а повівся так, ніби нічого й не сталося.

Гюльнур бачила, що чоловік страждає від туги за Яриною. Але не знаходила в собі сил сказати йому правду. Аяз був лагідним із нею, і бідоласі дуже не хотілося втратити це крихке щастя. Натомість жінка часто вмовляла його помиритися з матір’ю.

– Не вмовляй мене, Гюльнур, не гай даремно часу – у мене більше немає матері, – категорично відрізав Аяз, коли одного дня дружина знову заговорила про примирення.

– Аязе, твоїй матері так погано, вона хворіє! Вона писала мені, що гірко розкаюється у своєму вчинку, то прости її! Аллах уже й так покарав її твоїм презирством. Я прошу тебе!

– Скажи мені, Гюльнур, а ти змогла б за спиною Арслана вчинити по-своєму, коли він беззавітно вірить тобі? – насупившись, спитав Аяз.

– Ні, Аязе, я б не змогла вчинити так зі своїм Арсланом, – зітхнувши, погодилася молода жінка.

– Ну, ось! І, усвідомлюючи, як неправа моя мати, ти все одно просиш за неї. Що ти за жінка, Гюльнур? Чому Аллах дав тобі те, чого позбавлені інші люди – безмежну доброту? – промовив Аяз, дивлячись на дружину. – Я дуже завинив перед тобою, але ти все одно ставиш мене вище, ніж себе! Я ніколи не зможу стати гідним тебе, Гюльнур.

– Ти – мій чоловік, і дорожчий мені за життя. Твоє щастя – це і моє щастя, тільки ось помирися з матір’ю заради мене. Прости її, і Аллах віддасть тобі благом!

Аяз насупився і вийшов. Його почало дратувати, що Гюльнур м’яко, але наполегливо змушує його миритися з матір’ю, і в нього вичерпуються сили відмовляти їй – тобто дружина потроху отримує над ним міцну владу! В досаді Аяз схопився на коня та поскакав геть, без нукерів, щоб побути на самоті.

Ось так Аяз і опинився на березі маленької річечки, спішився і присів біля самої води, задумливо дивлячись у далечінь. Йому завжди подобалося сидіти біля води. Напевно, саме цим його і приваблювали степи – скачеш безкрайньою рівниною, де немає нічого, крім високої трави, і раптом трави розступаються, відкриваючи тонку смужку блакитної річечки, у якій відбивається небо і білі хмари і на березі якої прохолодно навіть у полуденну спеку.

Несподівано позаду зашелестіла трава. Аяз озирнувся, але раптом відчув сильний удар по голові і впав непритомний.

Отямився він уже зв’язаним, з кляпом у роті. Повів очима навколо себе і побачив Данила, який сидів біля нього. Аяз зустрівся з ним поглядом і мимоволі похолов – в очах козака було стільки лютої ненависті, що одразу стало зрозуміло: зараз він буде вмирати дуже болісно. Данило осміхнувся, підняв його і посадив на траву.

– Гора з горою не сходиться, а ми з тобою знову зійшлися, мурзо, – зло промовив він, сідаючи збоку й обіймаючи зв’язаного Аяза за шию. – Ти краще помолися своєму Аллахові, сволото, тому що скоро перед ним постанеш!

Аяз замугикав, сіпнувся, але потім затих.

– Воно зрозуміло, що, вмираючи від руки християнина, ти, скурвий син, одразу потрапиш до свого Раю, – гнівно продовжив Данило. – Та ось тільки задоволення від гурій ти там не отримаєш, бо я тебе як кабанця оскоплю! Ти мені дорого заплатиш за те, що зазіхнув на мою Яринку!

Аяз примудрився виплюнути кляп і їдко промовив:

– Можеш хоч шкуру з мене живцем здерти – мені це байдуже! Але в мене немає Ярини!

– Брешеш! – прошипів Данило. – Це ти її викрав! Крім тебе, більше не було кому! І вона зараз у тебе!

– Я не викрадав Ярину, – твердо відповів Аяз. – Вона була твоєю нареченою, і хоч я ненавиджу тебе, але ніколи б не принизив тим, що зазіхнув би на твою жінку. Ярину викрали з зимівника двоє твоїх співвітчизників і віддали татарам, щоб помститися її дідові. А ці татари продали її купцям на Муравському шляху. У них я й викупив Ярину, збираючись відпустити на волю. А коли дізнався, що ти її кинув, то вирішив залишити собі. Ярина жила весь цей час зі мною, а я намагався заслужити її кохання – мені хотілося, щоб вона стала моєю не примусово, а з власної волі. І перед тим, як минулої осені я пішов у похід на Польщу, вона погодилася укласти зі мною ніках, бо покохала. Але поки я воював, моя мати продала її на ринку рабів, і тільки Аллах відає, де зараз Ярина.

Цю розповідь Данило слухав мовчки, а потім встав і підійшов до свого бранця спереду, присівши навпочіпки. Він подивився мурзі в очі так, що бідному Аязові на мить здалося, що в оксамитових очах козака червоним світлом спалахнуло розпечене вугілля, але він відкрито і спокійно дивився Данилові в очі.

– Та хто ти такий, що насмілився її бажати і домагатися?! – загорлав Данило, втрачаючи розум від ревнощів. – Татарин поганий! Ще й одружитися з нею збирався, бусурманська собако! Та як ти взагалі посмів навіть дивитися на мою Яринку?!

– Пельку стули! Чи вона тобі забавка, що спочатку погрався з нею, а потім кинув, а тепер корчиш із себе ображеного і казишся від ревнощів? – презирливо огризнувся Аяз.

Данило миттю скипів і вже замахнувся, щоб врізати мурзі, коли чиясь рука міцно вхопила його за зап’ясток. Аяз скинув очі й побачив ще одного козака – такого старого і худого, що було дивним, як у нього вистачає сил утримати руку молодого і сильного Данила. «А це ще хто?» – з подивом подумав мурза.

– Даниле, не треба так. Якщо він татарин, то що ж, не здатний любити? І якщо він покохав Ярину так само щиро, як і ти, то ти не маєш права засуджувати його і мститися йому за це. У нього стільки ж прав на неї, скільки й у тебе. І він повівся з нею благородно, – промовив Лаврін, утримуючи онука за руку.

Данило вирвав свою руку, деякий час мовчав, усвідомлюючи, що дід має рацію, хоч це було йому не до вподоби.

– Він бреше, діду! Він не знає ні до кого ані жалості, ані поваги і зараз нам обом нахабно в очі бреше! Він або тримає Ярину в себе, або перепродав її кому-небудь іншому!

– Якщо хочеш, то я поклянуся тобі будь-якою клятвою, що це правда! – гірко всміхнувшись, відповів Аяз. – Моя мати була проти нашого шлюбу і тому відправила її на ринок рабів. Ризикну попросити тебе про милість – убий мене! Я не можу більше жити без неї!

– А самому зарізатися – кишка тонка чи хоробрості не вистачає? – зло запитав Данило, а потім різко вдарив Аяза в обличчя. – Та як ти міг дозволити, щоб твоя мати продала її?! Тебе мало на палю посадити! – він аж зайшовся від гніву.

Повисла тиша – Аяз спльовував кров із розбитої губи, Лаврін мовчав, а Данило важко переводив дух, обдумуючи, що робити далі.

– Де зараз твоя мати? – запитав Данило.

– Що ти задумав? – вигукнув Аяз, мимоволі злякавшись за матір.

– Не бійся! Я не підніму на неї руку, – осміхнувся Данило. – Просто розпитаю, кому саме вона продала Яринку.

«Материні слуги вже зовсім старі і діватися їм нікуди – вони повернулися жити до неї. Їх же можна допитати! О Аллаху, який же я дурний! Я вже давно міг це зробити сам!» – подумав Аяз, уторопавши, яку дурість учинив. Зараз Данило вб’є його і спокійнісінько поїде шукати Ярину. І неодмінно ж знайде, пройдисвіт!

– Ти тепер уб’єш мене? – запитав Аяз.

– Доведеться, Аязе-мурзо. У тебе є переді мною боржок, та й у мене перед тобою теж, і якщо я залишу тебе в живих, тоді ти неодмінно вб’єш мене. Так що у нас із тобою невеликий вибір, – похмуро відповів Данило.

– Даниле, я прекрасно розумію, що нам двом затісно в цьому світі через минулі образи, але все ж пропоную тобі угоду – давай разом поїдемо шукати Ярину! – несподівано запропонував Аяз.

– Мені не треба помічників!

– Тобі не треба суперників, а помічник стане в пригоді. Я знаю материних слуг в обличчя, а ти ні. Даниле, ми обидва завинили перед Яриною. Тож давай забудемо про помсту і разом спокутуємо заподіяне їй зло!

– Ярина тільки моя! Я сам звільню її. Без твоєї допомоги, – твердо відповів Данило, здогадавшись, що мурза хитрує, розраховуючи зберегти собі життя, а потім позбутися від нього.

– Ну, припустімо, примиритеся і поїдете разом шукати, знайдете її, а що потім? Як тоді свою красуню поділите? Чи порубаєте один одного, соколики? – дивлячись то на внука, то на мурзу, вкрадливо запитав Лаврін. А потім хихикнув: – Чи вчините так, як Соломон – навпіл її розрубаєте?!

Повисло мовчання. Аяз і Данило дивилися один одному в очі з німим запитанням: як поділити кохану, коли знайдуть її? Вихід тільки один – вирішити цю дилему на шаблях.

– Нехай Яринка сама вирішить, з ким із вас двох залишиться, – порадив Лаврін. – Тільки ось доведеться змиритися з будь-яким її рішенням!

– Я згоден на це, – відповів Аяз після короткого роздуму. – Я обіцяю, а якщо хочеш – заприсягнуся, що не стану мстити тобі за минулі образи і відступлюся від Ярини, якщо вона обере тебе.

Данило хмикнув і задумливо подивився вдалину.

І Данило, і Аяз прекрасно розуміли: якщо зараз дадуть один одному слово, то обом доведеться його дотриматися – кожен погодився б краще вмерти, ніж вчинити безчесно. Але в той же час обидва не довіряли один одному, хоча й кожен з них розумів, що має потребу в іншому. Але кожен із суперників був твердо впевнений – Яринка віддасть перевагу саме йому, тому що в обох були вагомі підстави розраховувати на це.

Але ось Данило таки зважився – підійшов до Аяза та дістав кинджал.

– Мені не треба твоєї клятви, – промовив він, дивлячись мурзі в очі. – Досить твого чесного слова, Аязе, – з цими словами Данило перерізав ремінці, якими були зв’язані руки мурзи.

– А мені – твого, Даниле, – у тон йому відповів Аяз, розтираючи зап’ястя. – Поїхали зараз до мене в улус. Уже вечоріє, заночуємо в мене, а завтра на світанку поїдемо.

Суперники, хоча тепер уже не суперники, а компаньйони, у супроводі Лавріна вирушили до улусу, але їхали в мовчанні, тим більше, що кожного з цих двох терзали і сумніви, і досада. Аязові було прикро від того, що йому не вистачило рішучості: «Цього дикуна ніщо не зупинить – він світ переверне і спалить, щоб відшукати її, а мені не вистачило рішучості так вчинити», – думав він.

А Данило мучився ревнощами: «Невже Ярина і справді погодилася піти за нього?! Дід мав рацію… Ні, напевно, вона погодилася від безвиході. Він силою її примусив! Треба бути обережним – він здатний на будь-яке віроломство».

Лаврін їхав між Аязом і Данилом і нишком поглядав на обох. Поки онук репетував і гарячкував, він уважно спостерігав за Аязом і зрозумів, що татарин аж ніяк не мерзотник, скоріше навпаки – йому притаманні шляхетність і справедливість, хоча він і не позбавлений жорстокості й хитрості. Та хто ж їх позбавлений – усі такі! «Когось він мені нагадує, цей татарин, – думав старий. – Хоча далеко шукати не треба – у чомусь він подібний на Данила. Обидва вони зліплені з одного тіста і завжди за будь-яку ціну домагаються свого. Ох, хоч би біди з цього не вийшло – хоч обидва й поклялися, та кожен із них неодмінно знайде для себе лазівку. Господи, убережи їх обох від гріха!»

Їхати довелося досить довго, тому що Данило завбачливо відвіз Аяза далеко від кочовища. І коли вони з’явилися в улусі, то назустріч Аязові вибігла стривожена Гюльнур.

– Я так хвилювалася за тебе! – шепотіла вона, обнімаючи чоловіка. – Де ти так довго був? Ой, де це ти так? – запитала жінка, помітивши розбиту губу.

– Нічого страшного. Таке буває, Гюльнур, – відповів Аяз, відводячи очі. «І як я тепер скажу їй, куди зібрався їхати?» – думав він, картаючи себе.

– Аязе, хто це? – неголосно запитала Гюльнур, помітивши двох нежданих гостей. Вона зрозуміла, що це козаки, і злякалася, оскільки чула про них багато недоброго.

– Це Данило, наречений Ярини, – промовив Аяз, не зметикувавши збрехати. – А це його дід.

Гюльнур і бровою не повела, чемно привіталася з гостями, а ті розкланялися перед нею. Данило уважно і відверто роздивлявся Гюльнур, яка зніяковіла, бо не звикла до таких чоловічих поглядів, і запитав в Аяза українською мовою:

– Це твоя дружина?

– Угу.

– І на біса тоді тобі інші?!

Гюльнур нічого не зрозуміла, але стривожилася, інтуїтивно відчувши, що поява цих козаків не випадкова, тому вирішила допитати про це чоловіка.

– Аязе, скажи мені правду, навіщо тобі знадобився Яринин наречений? – прямо запитала жінка, прийшовши пізно ввечері до його намету.

Але Аяз мовчав і тільки винувато відводив очі.

– Чому ти мовчиш?

– Ми вирішили знайти слуг моєї матері, щоб дізнатися у них, кому вони продали Ярину, – вичавив із себе Аяз, розуміючи, що марно приховувати правду.

– А потім?

– Це неважливо! Але я обіцяв допомогти Данилові.

– Брешеш! – вигукнула Гюльнур, і її завжди лагідні очі загорілися гнівом. – Ти нікому не збираєшся допомагати, крім себе! Навіщо ти здибав цього козака? Ти ж розумієш, що Ярина не любить тебе, і тепер знаєш, що у неї є наречений, і все одно збираєшся їхати по неї?! Навіщо ти гнівиш Аллаха? Аязе, мені це набридло. Вибирай: або я, або вона!

– Я пообіцяв допомогти і не можу відмовитися від своєї обіцянки. Краще йди до Арслана, – наказав Аяз.

Гюльнур метнула на нього лютий погляд, але нічого не відповіла і вийшла. «Ну, Аязе, ти ще пошкодуєш про це! Та скільки ж ти будеш отак принижувати мене?!» – гнівно думала молода жінка.

На світанку Гюльнур вислизнула зі свого намету й поспішила до кибитки, у якій розмістили двох козаків. Данило вже прокинувся і саме вмивався. Жінка швидко підійшла до нього, прошепотівши: «Не оглядайся, ефенді, і не кланяйся мені», а потім узяла глечик і почала зливати йому воду.

– Ти зібрався їхати з моїм чоловіком шукати Ярину? Чи не так? – неголосно запитала Гюльнур, боязко позираючи на всі боки.

Данило нахмурився – його насторожив такий таємний візит дружини мурзи. Але все ж відповів:

– Так, пані.

– Але де ви збираєтеся її шукати?

– Знайдемо слуг матері твого чоловіка і допитаємо їх.

– А що ви збираєтеся робити потім, коли знайдете її?

– Ми вирішили, що Ярина сама обере, з ким залишиться, – зніяковіло відповів Данило. «Господи, яка ж Аяз сволота! Стягує всіх своїх баб в одну купу і не соромитися їм в очі дивитися», – подумав він, чомусь відчуваючи сором і незручність перед Гюльнур.

– Я зрозуміла. Знаєш, ефенді, не дивлячись ні на що, між мною і Яриною зав’язалася дружба. Звичайно, ми не були з нею близькими подругами, але мені відомо, що весь цей час вона кохала тільки тебе. Тому ти повинен утекти від Аяза і першим знайти її, а я підкажу тобі, де починати шукати. Свекруха наказала відвезти Ярину до кизлара-агаси ханського гарему Ферхата-аги. Отже, їдь у Бахчисарай і знайди євнуха – він один знає, де зараз Ярина. Нехай допоможе тобі Аллах! – швидко промовила Гюльнур, поставила глечик і поспішно попрямувала геть.

А Данило аж сплюнув із досади. «Ох, де чорт не зможе, там баба допоможе. Вчасно ж вона це розповіла! Доведеться тепер розповісти мурзі правду, раз слово дав!» – з досадою подумав він, розуміючи, що не зможе приховати ці відомості від Аяза, бо йому самотужки не дістатися не те що до євнуха, а навіть до Бахчисарая.

Аяз так і не дізнався про цю розмову – прокинувшись і поснідавши, він у супроводі Данила і Лавріна покинув свій улус. Із ним поїхав Бійтемір, уперше знехтувавши наказом свого вихованця. Гюльнур же вирішила залишитися в улусі, хоча Аяз і наказував їй повернутися до Феррах-Кермена і збирався завезти її туди по дорозі. «Ти мені більше не указ! Буду жити там, де забажаю! Так що забирайся звідси і не докучай мені», – замість прощання зарозуміло заявила Гюльнур.

Аяз поспішив забратися, розуміючи, що дружина ніколи не пробачить йому цього вчинку. Але надія повернути кохану пересилювала в ньому і совість, і сором перед дружиною.

Увечері Данило сидів біля багаття поруч із мурзою і вагався – він розумів, що може поставити Гюльнур у незручне становище перед чоловіком. Але й мовчати теж не можна було.

– Хто такий кизлар-агаси Ферхат-ага? – нарешті запитав Данило.

Аяз усміхнувся – він прекрасно пам’ятав Ферхата, бо в дитинстві разом із маленькими султанами, пустуючи, не раз дражнив його, обливав водою або закидав камінням, утім, як і інших слуг. Ферхат, тоді ще простий євнух, вельми покірливо зносив знущання високородних бешкетників.

– Це начальник ханського гарему, – відповів він. – Влада у нього невелика, але загалом він має вплив і прихильність і хана, і ана-беїм. А навіщо це тобі знати?

– Аязе, ми поїдемо до цього Ферхата в Бахчисарай – мені стало відомо, що це до нього твоя мати відправила Ярину і тільки він знає, де вона зараз, – зітхнувши, відповів Данило.

– Хто сказав тобі?

– Одна служниця. Не знаю її імені, – збрехав Данило.

– Брешеш! Це моя дружина! Тільки вона могла це знати! – вигукнув Аяз, і очі його спалахнули від гніву. «Вона ж знала з самого початку і мовчала! – думав він. – Якби вона сказала мені це раніше, то я б уже давно сам знайшов Ярину! А тепер я не можу порушити даного слова!»

– Не гнівайся на свою дружину і не вини її, Аязе-мурзо, – незворушно промовив Лаврін, попихкуючи люлькою. – Будь-яка баба на її місці змовчала би. Усе-таки ти її чоловік, і їй не хочеться ділити тебе з іншою.

Аяз насупився, усвідомивши, що старий має рацію.

– Тоді їдемо до Бахчисарая, – промовив Аяз, приборкавши свій гнів. – Тільки ось буде дуже непросто змусити євнуха говорити – він пройдисвіт і мерзотник.

– Угу. А хіба вас двох це зупинить? – усміхнувся Лаврін.

Розділ 22 Ханське полювання

Золото випробовують вогнем, жінку – золотом, а чоловіка – жінкою.

Сенека

Одного квітневого дня Іслям збирався на полювання, коли до стайні прийшов Шахін. Ясна річ, у супроводі Ярини.

– Батьку, дозволь мені поїхати з тобою, – шанобливо попросив хлопчик.

– Ти ще малий, мій соколе! – лагідно мовив Іслям.

– Тату, зі мною поїде Ківілчам! Вона нагляне за мною краще, ніж капи-кулу.[72]

– Шахіне, вона не вміє поводитися з кіньми.

– Мій повелитель знає про мене дуже мало, – сміливо промовила Яринка. – Я з дитинства їжджу верхи, і ще не було випадку, щоб я не змогла впоратися з конем. У мене навіть був власний кінь, на якому їздила тільки я!

Хан глузливо глянув на дівчину – Яринка з’явилася у стайню в новій шовковій сукні смарагдово-зеленого кольору, приховавши голову й обличчя покривалом і чадрою з тієї ж тканини. І тільки її очі загадково сяяли над шовком. Мимоволі Іслям замилувався її очима, красиво підведеними сурмою. Саме зараз із його свідомості зникло порівняння з дикою кішкою, тому що ці очі дивилися на нього зухвало і в них було стільки запалу, що серце старого хана чомусь прискорено забилося. Але він швидко вгамував його стукіт і з презирством відповів:

– Ти навіть не зможеш вивести коня зі стійла!

– А якщо я не просто виведу, а ще й осідлаю, то тоді мій падишах візьме Шахіна і мене з собою? – зухвало спитала Яринка.

Конюхи здивовано поглянули на дівчину, а сам Іслям сторопів від такого нахабства.

– Що ж, – промовив хан, – спробуй осідлати! Якщо осідлаєш, то поїдеш зі мною! І ти, Шахіне.

Крихітка-султан захихотів і задоволено потер долоньки, не сумніваючись, що тепер неодмінно поїде. Яринка спокійно рушила уздовж ряду коней, Шахін дріботів слідом. Дівчина пройшла повз чудових білих жеребців із пофарбованими в червоний колір хвостами і гривами, яких впрягали у візок, коли хан виїжджав у місто, і зупинилася біля жеребця світло-сірої масті, який презирливо на неї покосував. Дівчина зрозуміла, що цей кінь розумний і гордий, тож на такому їздити – справжнє задоволення.

– Шахіне, він тобі подобається? – запитала Ярина і, коли хлопчик ствердно кивнув, додала: – Давай сюди локму!

Шахін дістав вузлик, а Ярина, узявши одну солодку кульку, простягнула її коню. Той спочатку форкнув, а потім принюхався і з’їв частування з її долоні.

– А тепер ти його пригости, – сказала Яринка.

Шахін простягнув коню локму, але спочатку заверещав від страху й відсмикнув долоньку, коли кінь потягнувся до частування, але потім осмілів, знову простягнув ручку і засміявся від задоволення, коли кінь, полоскотавши його маленьку долоньку губами, забрав частування. Йому так сподобалося годувати коня, що він згодував йому всю принесену локму.

– Ми з султаном беремо цього коня, – гордовито сказала Ярина, витираючи Шахіну забруднені ручки.

– Бікеч, це гарячий кінь, є сумирніші, – обережно підказав конюх.

– Подай сідло! – твердо наказала Яринка.

Іслям невдоволено спостерігав, як дівчина вміло осідлала коня, легко стрибнула в сідло й посадила Шахіна поперед себе, ніжно й міцно притиснувши його до грудей. Шахін світився від щастя, гордовито сидячи попереду своєї няньки. «Що ж! Домовленість є домовленість», – подумав він.

Іслям зі своїм почтом виїхав із палацу. Ярина їхала одразу за ханом і жадібно озиралася на всі боки – усі ці місяці їй пристрасно хотілося вийти за високі палацові стіни, тому вона й намовила Шахіна напроситися на полювання. Але хан наказав їм залишатися в його власному маленькому будиночку в околицях Бахчисарая. Проте вони цим не засмутились, а непогано провели день, гуляючи на волі під куполом яскраво-синього безхмарного неба в обіймах чудової кримської весни, напоєної пахощами квітів жасмину і мигдалю.

Увечері Іслям повернувся до будиночка, вирішивши заночувати в ньому. Йому доповіли, що Шахін і Ярина не схотіли повернутися до палацу і зараз сидять у саду. «Ох, і навіщо я їй дозволив?» – думав хан, досадуючи, що необачно попався на хитрість своєї бікеч, виконавши її примху, і пішов у садок. Ледь побачивши його, Шахін кинувся йому на шию, почав із захватом розповідати, як няня вчила його їздити верхи. І він сам правив конем! Щоправда, няня дозволяла йому пускати коня тільки кроком. Іслям із усмішкою слухав його, милуючись, як сяють очі сина, як він щасливо усміхається, а потім повів його в дім.

Наступного ранку Іслям повернувся до Бахчисарая, і згодом часто їздив на прогулянки з синами, при цьому охоче брав із собою і Ярину. Дівчина, помітивши цю м’якість, відчула маленьке задоволення – приємно, коли вийшло змусити хазяїна зважати на себе!

Одного червневого дня Іслям повертався з полювання з синами та Яриною. І дорогою наздогнав вершників, які теж прямували у місто. Вершники спішилися і схилилися в шанобливому поклоні. Іслям під’їхав ближче і з подивом упізнав Аяза-мурзу. Ярина, яка їхала слідом, теж підняла очі й завмерла – вона не помітила Аяза, її погляд ковзнув далі й зупинився на Данилові. Руки дівчини затремтіли, а серце прискорено забилося. А Данило все не піднімав голови, схилившись у поклоні перед ханом.

Напевно, Аяз був єдиним підданим, якого Іслямові пристрасно хотілося бачити мертвим – незліченні скарги на витівки молодого мурзи, його сваволя отруювали йому життя. Однак стратити сина мансурського бея він не ризикував, тому постійно шукав компроміс між пограбованими і скривдженими підданими та їхнім кривдником. І бачачи перед собою розбійного мурзу, хан аж сторопів, але опанував себе і холодно заговорив з ним.

Данило нарешті підвів голову і зустрівся поглядом із Яриною – хоч її обличчя і приховувала чадра, але він миттєво впізнав її очі. Адже він так часто бачив їх у снах! Тільки тепер сновидіння було дійсністю – в її очах він прочитав те саме палке кохання, яким вони світилися в Тихому Яру. А Ярина дивилася на нього, і в її душі все немов ожило, розквітло і засяяло всіма барвами веселки. «Господи! Як я могла вважати, що забула його! Я ж довіку його не забуду і не розлюблю! Даниле, милий, яке ж це щастя хоча б просто бачити тебе! Боже, але чому він тут?» – думала Яринка, і її серце так шалено калатало, що здавалося, Шахін, який сидів попереду, неодмінно почує його стукіт. А Данило не зводив із неї погляду своїх оксамитових очей, у яких палало кохання.

Світ навколо них наче завмер, а час зупинився – обоє не чули того, про що говорили хан і мурза, забули, що навколо багато цікавих очей. Для Ярини і Данила існувала тільки ця мить, і тільки наказ хана розірвав її чарівність: «Їдьмо, Ківілчам!»

Ярина здригнулася, опустила очі й поїхала вперед. А проїжджаючи повз Аяза, не змогла не подивитися на нього – мурза теж упізнав її по очах і дивився так само закохано, як і Данило. Серце дівчини стислося, а її вії затріпотіли – їй стало шкода Аяза.

У цей момент Іслям озирнувся і з подивом побачив, як змінилося завжди гордовите й хиже обличчя мурзи – його освітила ніжність, а карі очі сяяли, і дивився мурза на його, Ісляма, наложницю. Хан зиркнув на Ярину і здивовано побачив, що та теж дивиться на мурзу, навіть посміла озирнутися, а коли повернулася, її погляд був сповнений сум’яття. Не було сумнівів – ці двоє знайомі, і знайомі давно. Іслям спохмурнів, бо в душу закралася неприємна підозра. Але він промовчав і поквапився додому.

Аяз пропустив ханський почет, але затримав останнього вершника і запитав:

– Хто така Ківілчам?

– Це улюблена наложниця повелителя, – весело відповів той. – Така улюблена, що повелитель усюди бере її з собою, – і поїхав.

Нещасний Аяз, немов громом прибитий, стояв посеред запилюженої дороги.

– Ти впізнав її? – запитав Данило.

– Ми з тобою спізнилися – Ярина стала наложницею хана, – гірко вигукнув Аяз.

– Ми повинні за всяку ціну забрати її звідси, – рішуче мовив Данило.

– Ти хоч думаєш, що верзеш? – вибухнув Аяз. – Ти розумієш, що вона – ханська наложниця і тепер її неможливо забрати ні за які гроші?!

– Та хоч наложниця самого диявола! – гаркнув Данило. – Це через нас із тобою вона потрапила в ліжко до цього старого козла! Я життя віддам, аби тільки вирвати її з гарему! Поїхали в місто! Стоячи посеред дороги, ми нічого не придумаємо, – і рушив до свого коня.

Аяза охопила злість на весь світ, а особливо на Данила за його рішучість і відчайдушність. «І чому я не такий, як він?!» – подумав мурза.

Проїжджаючи містом, мурза несподівано побачив у натовпі Ярину. Він потрусив головою, немов відганяючи видіння. Але йому назустріч справді йшла Ярина.

– Аллаху! Не може цього бути! – вигукнув Аяз вражено.

– Ти чого? – запитав Данило.

– Мені в натовпі Яринка привиділася!

– Де? – Данило озирнувся на всі боки і швидко нахилився, роблячи вигляд, що поправляє стремено, а Лаврін насунув шапку на очі. – Швидше, накажи нукерам простежити за ним!

– За ким?

– Ти побачив Ярему, її брата. Треба дізнатися, де він живе!

Аяз наказав своєму нукеру, який знав дівчину в обличчя, простежити за схожим на неї хлопцем.

– Хіба ти не знав, що у Ярини є брат-близнюк Ярема? – запитав Данило, нишком дивлячись хлопцеві вслід. – Я сам отетерів, коли вперше побачив їх разом – немов дві краплі води. Ярема недаремно тут – він теж шукає сестру.

– Тоді чому ти його не покликав? – здивувався Аяз.

– Тому що Ярема до божевілля любить Ярину, а дядько розповідав, що він вважає мене винним у її зникненні, а ти силоміць тримав її в себе, і тому він швидше приб’є нас обох, ніж буде радий бачити, – пояснив Данило. – І він так упевнено йшов вулицею, отже, не вперше нею ходить. І, мабуть, знає, де сестра, і щось затіває, щоб її звільнити.

Поміркувавши, Аяз погодився з Данилом і, ще трохи попетлявши вузькими вулицями, під’їхав до будинку своєї далекої родички, де вони й зупинилися.

Невдовзі з’явився нукер і повідомив, що Ярема, ймовірно, живе у лікаря Мустафи, родом грека, – він увійшов у його дім і більш не виходив. Аяз розпитав свою родичку, але нічого путнього не з’ясував, окрім того, що Мустафа – один із найкращих лікарів Бахчисарая. Тоді компаньйони вирішили стежити за будинком лікаря.

Ярина, повертаючись до палацу, ніяк не могла вгамувати хвилювання – перед очима все стояв Данило. «Чому він опинився тут разом із Аязом? Боже, вони якимось чином дізналися, де я, і приїхали мене звільнити! – роздумувала дівчина. – О, Пречиста Діво! У них же нічого не вийде, і їх стратять! Пресвята Богородице, заступися за них! А якщо їм удасться, то як вони мене поділять?» І дівчина з жахом усвідомила, що двоє закоханих у неї чоловіків вирішать це питання зброєю, і живим залишиться тільки один… Побачивши Данила після довгої розлуки, Ярина зрозуміла, що кохає його ще й досі і ладна віддати за нього життя. Але в її душі знайшлося місце і для Аяза – вона не може бажати йому зла.

У стайні Іслям сам зняв із сідла сина, а потім і Ярину. Шахін ввічливо вклонився, узяв няню за руку і зібрався йти. Але Іслям ухопив Ярину за зап’ясток. «А ти підеш зі мною», – наказав він і повів стривожену дівчину до своїх покоїв.

У себе Іслям присів на диван й окинув Ярину хитрим поглядом. Дівчина зняла покривало, яке набридло за довгий день, і в мовчанні стояла перед ханом, чекаючи, коли той заговорить.

– А тепер, Ківілчам, ти розкажеш мені, навіщо Аяз-мурза прислав тебе до мене в гарем. Що він затіяв? – запитав Іслям.

Ярина помертвіла, але опанувала себе і відповіла:

– Мій хане падишаху, ніякий Аяз-мурза не відправляв мене сюди. Я навіть не знаю такого!

– Брешеш! Я сьогодні сам бачив, як ви перезиралися на дорозі, – посміхнувся Іслям. – Немає сумнівів – ви давно знайомі! Тут одне з двох: або ти раніше знала його, або він навмисне тебе сюди відправив, бо готує проти мене змову. Як ще пояснити появу цього негідника в Бахчисараї?! Краще розкажи мені правду, інакше ви обоє будете помирати довго і болісно!

– Я не знаю Аяза-мурзу, – уперто відповіла Ярина.

– Тоді, Ківілчам, молися своєму Христу і проси у Нього сил перенести страшну смерть, – глузливо порадив хан.

– Тоді я всім розповім, як великий хан прикривається наложницею, бо по-чоловічому став слабенький! – нахабно пригрозила Ярина, злякавшись, що хан справді стратить ні в чому не винного Аяза, і вирішивши боротися до останнього.

– Ти – нікчемна рабиня, і ще смієш мені загрожувати?! – Іслям аж задихнувся від обурення.

– Так! Мені вже нічого втрачати, а ось тобі є. І буде великий скандал, а ти, хане падишаху, будеш загальним посміховиськом! І не забувай, що мене до тебе прислала твоя сестра! Звинувативши мене і мурзу в зраді, ти кинеш тінь на Латіфу-султані, а вона цього не заслужила! І якби я справді була кимось підіслана, то давно б уже вбила тебе – згадай, скільки разів я вечеряла з тобою за одним столом? Невже ти гадаєш, що я не змогла б підсипати тобі отруту?! – говорила Яринка, і обличчя її палало, груди бурхливо здіймалися, а в очах застигли тривога і страх.

Іслям уважно дивився на свою невільницю, думаючи: «А вона дуже вродлива! І розумна! Не дивно, що ця дівчина звела мурзу з розуму! Адже він кохає її, бо дивився на неї, немов стомлений спрагою на прохолодну воду. Тут якась таємниця! Але вона нізащо не скаже, бо її важко залякати», – а вголос сказав:

– Ти й слова не встигнеш сказати, бо раніше я сам вирву тобі язика! Якщо тобі нема чого приховувати, то чому ж ти тоді так боїшся розповісти мені правду? Краще розкажи мені все, і я обіцяю тобі, що вчиню по справедливості.

– Мені нічого тобі розповідати.

– Іди геть, – холодно наказав Іслям, вирішивши дати дівчині час на роздуми.

– Що ти вирішив, великий хане? Не піду доти, доки не пообіцяєш мені, що не зачепиш Аяза-мурзу, – твердо зажадала Ярина.

– Ти забулася, рабине?! Забирайся звідси! – гаркнув Іслям.

Але Ярина впала перед Іслямом на коліна.

– Я благаю тебе, мій повелителюю, пощади Аяза – він ні в чому перед тобою не винен і ніколи нічого проти тебе не замишляв! – вигукнула вона, і в її очах заблищали сльози.

Ханові увірвався терпець – Іслям скочив, схопив дівчину за комір і потягнув по підлозі до дверей.

– Не смій попадатися мені на очі, інакше я накажу задушити тебе, як шкідливу кішку, – гнівно промовив хан, так енергійно випихаючи Ярину за поріг, що вона впала на підлогу.

Він голосно грюкнув дверима, а вона так і залишилася лежати на підлозі. Ярина гірко заплакала. «Господи, він тепер накаже стратити Аяза! І Данила! Адже стратять усіх, хто буде з ним! – думала вона, розмазуючи по щоках чорні сльози, бо сурма потекла. – У кого ж попросити допомоги? Ох, тільки Латіфа зможе вблагати свого брата помилувати Аяза!»

Яринка підхопилася і побігла до свого покою. Там вона змила розмазану сурму і довго прикладала до очей примочки з трояндової води, щоб приховати сліди сліз. А потім поспішила до ана-беїм.

Але у Латіфи несподівано зустріла Ісляма, який, побачивши дівчину, аж посірів від гніву. Яринка поквапилася забратися, гарячково роздумуючи, як поговорити з султані, перш ніж хан схопить Аяза або стратить її саму. «Треба сходити до неї пізно ввечері!» – вирішила Ярина.

Несподівано двері розчинилися, і на порозі з’явився Іслям Ґерай хан. І в обличчі повелителя застигло стільки гніву, що бідній Ярині аж зле стало. «О, Господи!» – прошепотіла дівчина, задкуючи від нього, через що налетіла на низенький столик, який стояв посеред кімнати, і з гуркотом упала на підлогу.

– Ох, ти й шелепа! – вигукнув Іслям, насилу придушивши смішок. – То гепнешся, то євнуха в лоба дверима луснеш! – а потім галантно допоміг Яринці підвестися, утримавши її долоню в своїх. – Навіщо ти приходила до Латіфи?

Ярина мовчала, а Іслям відчув, як тремтить її рука в його долоні.

– Ти приходила, щоб попросити допомоги у моєї сестри? Чи не так? – знову запитав Іслям.

Ярина кивнула.

– Чому ти так хочеш урятувати життя мурзі, Ківілчам? Хто він тобі?

– Це довга історія, мій повелителю, – відповіла дівчина.

– Розповідай! – наказав Іслям, сідаючи на диван і жестом запрошуючи її сісти поруч. Боязко присівши, Ярина чесно розповіла про всі свої поневіряння з того моменту, як потрапила в неволю, барвисто розписавши роль, яку зіграв у її долі Ферхат, і тим самим сподіваючись порахуватися хоч із одним своїм ворогом. Іслям слухав і мимоволі дивувався – ця розповідь нагадувала східну казку, та тільки ось була дійсністю. «Часом Аллах так химерно переплітає людські долі, що тільки залишається дивуватися та схилятися перед Його мудрістю й величчю», – подумав він, а вголос запитав:

– А чому ти одразу не розповіла цю історію Латіфі? Вона з радістю допомогла б тобі. Адже вона страх як любить влаштовувати чуже щастя.

– Та як я можу таке розповісти моїй ана-беїм, коли Ільназ-султані її родичка! Та й Ферхат-ага так залякав мене, що я не посміла говорити про це.

– Так ти все-таки кохаєш свого мурзу, Ківілчам? – вкрадливо запитав Іслям, приховуючи усмішку.

Яринка скинула на нього очі і зітхнула – ось як пояснити, що єдиний чоловік на цьому світі, якого вона кохає, – Данило? Ніяк!

– Ні, я не кохаю його, – твердо відповіла дівчина.

– Тоді чому ти так прагнеш урятувати його життя, що не щадиш власного?! Адже ти була його рабинею? І я гадаю, що для такої гордовитої, як ти, неволя – це приниження.

– Я була його рабинею тільки в людських очах – Аяз покохав мене всім серцем і ніколи не поводився зі мною, як із рабинею. Скоріше навпаки! Тому я не можу допустити, щоб ти, хане падишаху, стратив людину, від якої я бачила тільки добро і яка справді ні в чому перед тобою не винна, – палко відповіла Ярина. – В Аязові є благородство, і його кохання допомогло мені уникнути гіршої ганьби, ніж становище його рабині.

– І що за одвічна таємниця – жіноче серце!? – промовив хан. – А чого б тобі самій хотілося, Ківілчам? Повернутися до мурзи чи, може, тобі хочеться залишитися тут?

– Мені б хотілося повернутися додому, – чесно відповіла Ярина.

– Невже життя в моєму палаці тобі не до вподоби? Подивись на себе – ти вся в золоті сидиш. Навіть твої черевички шиті золотом. І навряд чи на батьківщині або у твого мурзи тебе чекає таке життя, – говорив Іслям, а потім пестливо ковзнув пальцями по її щоці. – Та й ти починаєш вабити мене, Ківілчам! – і одразу ж зареготав, бо дівчина злякано відсахнулася від нього. – Не бійся! Я пожартував. Але подумай: хіба варто відмовлятися від розкішного життя? Я ж можу зробити так, що ти ні в чому не знатимеш нестачі, навіть не бувши моєю бікеч, – пропонував хан, стежачи за дівчиною та намагаючись розгадати її істинні думки.

– Твій палац схожий на золоту клітку, мій падишаху, а я хочу свободи, – твердо відповіла Ярина. – Хочу у просту білену хату в степах! Хочу в зелений гай, де співає соловейко, а у спеку п’янко духмяніє полин!

«Дивна вона жінка! Зухвала, хитра й нахабна, але в той же час має шляхетне серце. І здається мені, що вона кохає мурзу, тільки соромиться в цьому зізнатися», – подумав Іслям, а вголос мовив:

– Наважусь дати тобі, Ківілчам, пораду: не огортай істину брехнею, щоб приховати істину.

– Мій повелителю, що ти зробиш з Аязом?

– Я помізкую над цим, – відповів хан і суворо додав: – Але не смій більше плести інтриги за моєю спиною! Інакше я не пошкодую почуттів ані Шахіна, ані моєї сестри і покараю тебе! – і вийшов.

Насправді Іслям досадував, утративши зручну нагоду позбавитися від мурзи. Але йому чомусь стало шкода Ярину. Тому все обдумавши, хан наказав передати Аязові, щоб завтра той з’явився до нього.

Наступного ранку Іслям уже споглядав мурзу, який незворушно й упевнено стояв перед ним. «Якби він справді щось замислив, то навряд чи прийшов би до мене – навіть до Бахчисарая б не приїхав», – подумав хан.

– Аязе-мурзо, доки я буду терпіти твої безчинства? – відверто запитав Іслям.

– Не можу уявити, про які безчинства йде мова, мій повелителю, – відрізав той.

– Ай-я-яй! Погана ж у тебе пам’ять! Ти – злодій, і грабуєш усіх – від купців до своїх співвітчизників. І я втомився вислуховувати скарги на тебе!

– Мені шкода, що ти, мій хазрет падишаху,[73] прислухаєшся до наклепів моїх злостивців, які заздрять тому, що я вмію так влаштувати свої справи, що не відчуваю нестатків на відміну від них. А ще всі заздрять тому, що я доводжуся тобі родичем, – незворушно зронив Аяз, натякаючи на те, що він доводиться ханові троюрідним племінником.

– Та навіть якби ти був мені сином, то й тоді тобі не дозволено бешкетувати! І тепер я накажу тебе стратити, – промовив Іслям, уважно спостерігаючи за мурзою.

Аяз зрозумів, що потрапив у пастку – його сумнівні дільця, які він так спритно і безкарно провертав у степах, тепер вийдуть йому боком. Але й просити пощади було нижче його гідності. Тому він пихато промовив:

– Краще бути страченим, ніж жити, як раб, тремтячи від вигляду кия в руках свого господаря. Я – мурза з роду Мансурів та онук великого хана Газі Бора, і мені не личить виправдовуватися навіть перед тобою, мій хане падишаху, за те, що в своєму улусі я поводжуся як повноправний господар!

– Нахаба! – осміхнувся Іслям.

Повисло мовчання. «Так, Ківілчам – єдиний спосіб збити з нього пиху. Подивимося, як ти зараз заспіваєш, мій соловейку!» – подумав хан і заговорив:

– У мене є те, що тобі дуже треба, Аязе. У мене є квітка, яка розквітла в садах Аллаха, але необережно впала у цей повний горя і сліз світ. І я знаю, що її аромат вабить тебе і п’янить, немов вино, змішане з медом. Її ім’я – Ківілчам, або Ярина, – й Іслям задоволено побачив, як мурза змінився на обличчі. Він помовчав, даючи Аязові можливість упоратися з хвилюванням, а потім продовжив: – Адже ти по неї приїхав до Бахчисарая, сподіваючись забрати з мого гарему! Чи не так?

– Не розумію, про кого ти говориш, великий хане, – відповів Аяз.

– Прекрасно розумієш! Ти навіть зібрався одружитися з цією рабинею, та тобі завадила мати. Тільки дуже сильне кохання здатне змусити онука великого Газі, – з особливою насмішкою підкреслив Іслям, – одружитися з рабинею-християнкою! Яка насмішка долі! Мій дядько не побоявся написати про самого османського повелителя «Нікчемний син рабині!»,[74] а тепер його онук вирішив одружитися з рабинею!

– Чого ти хочеш? – запитав Аяз, розуміючи, що безглуздо відпиратися.

– Я можу повернути тобі цю жінку, але натомість я вимагаю твого послуху. Дозволь мені нарешті відпочити від вислуховування скарг! Ти перестанеш сваволити й грабувати і будеш беззаперечно підкорятися мені. І якщо ти в цьому досягнеш успіху, то отримаєш свою красуню.

– Хіба Ярина не твоя улюблена наложниця, хане падишаху, що ти з такою легкістю готовий розлучитися з нею? – нарешті запитав Аяз, і його обличчя стало таким нещасним, як у скривдженої дитини.

Іслям вишкірився і солодкаво подивився на мурзу.

– Угу, улюблена! – після паузи відповів хан, дражнячи Аяза. – Ця дівчина зігріла мені душу після смерті моєї дружини, утерла сльози горя й туги з мого обличчя, стала джерелом радості для мого маленького сина. Але Шахін підросте і через кілька років покине палац, а Ківілчам залишиться тут і буде вже не потрібна, бо час – великий цілитель, він зцілив і мене, і мого сина. У моїй волі розпоряджатися нею так, як я вважатиму за потрібне. Так чому б мені не віддати її тобі? Або ти гадаєш, я не помітив, як ти дивився на неї? Подумай, Аязе-мурзо, добре подумай – я прошу не так уже й багато замість тієї, хто для тебе дорожча за життя! – говорив хан, але Аяз мовчав.

Іслям усміхнувся, розуміючи, що гордому мурзі треба час, аби пересилити себе, і запропонував:

– Погостюй поки в столиці – для моїх синів настав час пройти обряд обрізання, і, я гадаю, для тебе, розбійника, є честю бути присутнім на цих святкуваннях. А тепер іди!

Аяз уклонився і пішов до дверей, але на порозі зупинився. Іслям глузливо дивився, як мурза важко переводить дух, вибираючи між гординею і коханням. Справді, Аяз озирнувся і мовив:

– Ти знайшов моє слабке місце, мій хане падишаху, і я згоден на все, лише б ти повернув мені Яринку.

– Швидко ж ти думаєш, Аязе-мурзо! – насмішкувато мовив хан. – Отже, пам’ятай: або порядна поведінка, або не бачити тобі Ківілчам, як своїх вух! Іди!

З ханського палацу Аяз повертався в задумі. З одного боку, він матиме те, що хотів – хан поверне йому Ярину. Але очікування… Це було болючіше за тортури! Та й як пояснити це все Данилові? Аяз не сумнівався, що Ярина вибере його, бо кохає, якщо так палко заступалася за нього перед ханом. Але гарячий Данило не схоче чекати і накоїть дурниць. Поміркувавши, Аяз повернувся до палацу, щоб попросити допомоги у Латіфи, яка завжди ласкаво до нього ставилася. І з досадою дізнався, що султані вранці поїхала до Ескі-Кирима[75] поправити здоров’я.

Тоді засмучений Аяз повернувся додому і чесно розповів усе Данилові.

– А ти впевнений, що вона допоможе? – запитав похмурий Данило. Його мучило усвідомлення власного безсилля – адже він нічого не може зробити, щоб звільнити свою кохану, бо тут, у самому серці Кримського ханства, він ніхто.

– Допоможе! Султані дуже добра, і я зробив дурість, що ще вчора не пішов до неї! Але треба почекати – вона повернеться тільки до святкування обрізання племінників, а я на нього запрошений, тому залишаємося у Бахчисараї.

– А може, краще поїхати слідом за нею в Ескі-Кирим? – запитав Лаврін.

– Ні, не треба, – похитав головою Аяз. – Якщо про це провідає хан, то нам усім буде непереливки. Доведеться почекати.

– Що ж, тоді почекаємо! – погодився Лаврін.

Бійтемір слухав ці новини і злився – його не влаштовував такий поворот справи. Але мовчав.

В очікуванні повернення султані компаньйони сиділи вдома у паскудному настрої. Обидва хвилювалися: чи допоможе султанша?

Зате Лаврін удома не сидів і днями тинявся Бахчисараєм, при цьому примудрявся ще й десь напиватися – у такій справі незнання татарської мови не було для нього перепоною. І Аязові, і Данилові було байдуже, де тинявся старий, і вони йому не перешкоджали.

Одного разу Лаврін гуляв базаром – він уже встиг багато чого подивитися в Бахчисараї, сходити в Успенський монастир і нині вкотре заглядав у всі торгові лавки.

– Отче Лавріне! – пролунав голос за його спиною.

Лаврін здригнувся, як від удару, і крадькома озирнувся – тут не було нікого, хто міг би його знати. «Треба менше пити! А то вже чорти мене обсіли! Он навіть гукають!» – перехрестившись, подумав старий, вирішивши, що йому почулося, і вже зібрався шмигнути в один із торгових рядів, коли його наздогнав якийсь татарин і вхопив за руку.

– Панотче, ти мене не впізнаєш? Як у нас кажуть, заможним буду! – говорив татарин, твердо тримаючи Лавріна за руку, і всміхався так радісно, немов бачив рідного батька.

Лаврін дивився на цього чоловіка зі світлими очима і світлою бородою, якої вже торкнулася сивина, і почав пригадувати: багато років тому, у минулому житті, у нього був приятель Михайло Улашин, а татарин, що стоїть перед ним, – його син Йосип. Вирушаючи на богомілля до Трахтемирівського монастиря, Лаврін зазвичай гостював у цього Йосипа. Але років із десять тому хутір, де він жив, розграбували татари, а сам Йосип безслідно зник. І ось зараз несподівано він зустрів давнього приятеля.

– Йосифе! Дивні діла твої, Господи! – вигукнув Лаврін, і в його очах блиснули сльози. – Ось треба ж мені було через стільки років тебе зустріти, Юську! Слава Богу, що ти живий! Ти не сердься, що не одразу впізнав – змінився ти сильно! Але що ти робиш у Бахчисараї?

– Та в неволю я потрапив! – гірко зітхнувши, відповів той. – І ось уже одинадцятий рік тут живу. А я тебе одразу впізнав! Стільки років минуло, але ти, отче, анітрохи не змінився – усе той же вогник у тебе в очах, що й колись! – весело підморгнув Йосип. – А ти що тут робиш? Невже теж у неволю потрапив?

– Та ні! Тут така справа… Я тут… загалом… – Лаврін зам’явся, тому що говорити на багатолюдному базарі було незручно.

– А ходімо до мене в гості! – запросив Йосип. – Там усе мені й розкажеш!

Лаврін охоче погодився, а дорогою Йосип повідав йому свою історію:

– Нас коли в неволю повели, то я ледве витримав шлях до Криму – адже нас вели майже без відпочинку, а біля Феррах-Кермена я зовсім знесилів. Ногаї спочатку хотіли мене добити, але потім продали одному зброяру – той дізнався, що я коваль, і викупив мене за одне акче,[76] вирішивши собі помічником узяти. Звичайно, горя я у нього сьорбнув не те що повний ківш, а сповна випив і горем закусив! Він мене за собаку вважав, роботою переводив, і я неодмінно б помер, якби не доброта його дружини – сподобався я їй дуже, – Йосип зупинився, багатозначно підняв брови і захихотів. – Вона мене жаліла, підгодовувала, а як помер її благовірний, то на волю мене відпустила. Ну, я залишився жити тут і на знак вдячності одружився з нею, а тепер лавкою її покійного чоловіка відаю. Тільки тепер мене Юсуф звуть – це по-бусурманському Йосип значить. Адже мені іслам прийняти довелося, щоб зі своєю Амаль одружитися.

– Ех, Юсько! – докірливо усміхнувся Лаврін. – Я ж сам тебе немовлям хрестив! Що ж ти від Христа відрікся?

– А що мені було робити? Що мене в Україні чекає? Нічого! Від моєї хати й згарища не залишилося, дружина давно померла, а діти… Діти десь у неволі, – Юсуф гірко зітхнув, і обличчя його спотворилося стражданням. – А Амаль мене міцно кохає, та й я її як побачив, то зрозумів, що більше не зможу без неї жити.

– Гадаєш, не розумію? – промовив Лаврін. – Гаразд, нехай Бог тобі простить! Апостолу Петрові ж простив, хоча той тричі за ніч від Нього відрікся!

Будиночок Юсуфа був маленьким, чистеньким і затишним, а його дружина привітно зустріла гостя. Лаврін хоч і не знав по-татарськи, а за час своєї подорожі з мурзою так і не спромігся вивчити бодай мінімальний запас слів, але все одно розкланявся перед Амаль у своїй звичайній грайливій манері, не забувши двозначно підморгнути і сказати два-три компліменти. Юсуф, хихикаючи, перекладав дружині слова гостя, не звертаючи уваги на її збентеження, а заодно пояснив, хто він такий і що це його звичайна манера поведінки, незважаючи на духовний сан.

– От уже й справді ти анітрохи не змінився, отче, як був шалапутом, так ним і залишився! – посміюючись над збентеженням дружини, сказав Юсуф. – І все-таки що привело тебе до Бахчисарая?

Лаврін зітхнув і, нічого не приховуючи, повідав своєму приятелеві про причини, із яких опинився тут.

– Ох, отче, непросту ти справу зі своїм онуком затіяв! – похитав головою Юсуф. – Не вдасться вам забрати цю дівчину з гарему! А мурза цей хто такий?

– Він говорив, що син мансурського бея.

– Ух ти! – здивувався Юсуф. – Батько у нього дуже знатний! Те й саме, що наші князі! Щоправда, не знаю я, що за птиця його син.

– Та зрозуміти, що за птиця Аяз-мурза, не складно – усім він хороший: і лицар, і благородний, і совісті не позбавлений, та ось тільки якби не любив наречену мого внука, то ще б кращий був. А він у Ярині душі не чує! Мене турбує не стільки те, як Яринку з гарему забрати, стільки щоб Данило й Аяз не порубали один одного через неї. Жоден із них від неї не відступиться – ось що найстрашніше!

– Ти, отче, якщо треба буде допомога, звертайся до мене. Хоча чим я, простий зброяр, зможу зарадити! Але все ж! – промовив Юсуф.

Лаврін подякував і пробув у приятеля до самого вечора – обом було що розповісти один одному. А коли зібрався додому, то Юсуф іще раз запропонував свою допомогу, а заразом зажадав: «Ти хоч не цурайся мене, панотче, приходь до мене в гості, поки живеш тут!»

Розділ 23 Отруйниця

Чиста совість ні брехні не боїться, ні чуток, ні пліток.

Публій Овідій Назон

Вранці, у день свята на честь обрізання султанів Менглі та Шахіна Ґераїв, Яринка сиділа на самоті в саду, роздумуючи над своїм майбутнім. Хан повідомив їй про своє рішення щодо її долі, але… Ярина не зраділа цьому. Якби вона не бачила Данила, то охоче повернулася б до Аяза. А тепер кохання до Данила знову спалахнуло в її серці, немов степова пожежа, і понад усе хотілося бути з ним. «Як вчинить Данило, коли хан віддасть мене Аязові? Може, треба було одразу розповісти ханові всю правду, і тоді він повернув би мене коханому? Адже йому стало мене шкода. Ох, іще довго чекати і мучитися від невідомості», – зітхнула Ярина і пішла до своєї кімнати перевдягатися – у гаремі теж влаштували свято, і Латіфа люб’язно запросила її.

Палацовий двір, застелений килимами та заставлений столами під натягнутими від сонця тентами, потроху заповнювався гостями – на свято обрізання маленьких султанів з’їхався увесь цвіт дворянства. Аяз стояв серед натовпу, тривожачись: чи вдасться йому сьогодні переговорити з Латіфою, чи ні? Погодиться вона допомогти чи підтримає брата? Він так поринув у ці роздуми, що не помітив, як до нього підійшов батько.

– І ти тут, Аязе? Невже хан запросив тебе? – запитав Шагін-Тимур замість привітання.

– Здрастуй, тату. Так, хан запросив мене.

– Дозволь особисто подякувати тобі, синку! Ти мені дуже сильно удружив, приславши свою матір, – їдко промовив старий, і на його зморшкуватому обличчі відбилося роздратування.

– Мені дуже шкода, тату, але іншого виходу у мене не було, – стримавши усмішку, відповів Аяз. – А матінка теж приїхала з тобою?

– На, щастя ні! Моя султані не побажала! – відповів бей, вельми правдиво наслідуючи голосу дружини. – Я б дорого заплатив, щоб вона забралася геть із мого дому! Якою мірою я люблю тебе, такою ж мене дратує вона! Хвала Аллаху, ти вдався не в неї! – промовив Шагін-Тимур, і Аяз зрозумів, що досаду від сварки з ним мати сповна зігнала на батькові. – Мені дуже шкода, що вона так вчинила з твоєю наложницею, але, мабуть, на це була воля Аллаха. Або шайтан підбив її на це! А чому хан запросив тебе?

Зітхнувши, Аяз у межах допустимого розповів батькові про домовленість із ханом.

– О Аллаху! Це приниження! – вигукнув Шагін-Тимур. – Наш рід завжди був у пошані, і ніколи ще нас так не принижували! Шантажувати наложницею… – гордий бей аж задихнувся від обурення.

– У мене не було іншого виходу, батьку, – зітхнувши, відповів Аяз, – та й, урешті-решт, це наш хан, і я зобов’язаний підкорятися його волі.

– Хан забув про те, що ми – опора держави… – почав обурюватися Шагін-Тимур, але замовк, бо навколо було багато зайвих вух. Та й з’явився хан, і всіх запросили за стіл.

Аяз навмисно сів подалі від батька, бо той як бей Мансурів сидів поблизу ханського столу і байдуже спостерігав, як хан власноруч вручає чаші з вином знатним беям та першим сановникам держави, що було знаком особливої милості. Але тут до нього підійшов байрам-агаси.[77]

– Аязе-мурзо, хазрет падишах бажає вручити тобі чашу з вином, – догідливо поклонившись, сказав слуга.

Гості, які сиділи поруч із Аязом, замовкли – більшість із них знали, що мурза не тішиться ханською милістю, і тому такий знак уваги всіх ошелешив. Аяз зітхнув і попрямував до хана. Іслям сидів за столом сам – за етикетом не належало, щоб хоч один із гостей ділив стіл з повелителем.

– Дуже радий тебе бачити, Аязе-мурзо, – промовив хан, вручаючи йому чашу, а потім неголосно додав, хитро усміхнувшись: – Щось ти погано виглядаєш, немов стомлений пристрастю соловей.

Аяз похмуро глянув на хана і помітив, що якраз той і виглядає кепсько та змушує себе сидіти за столом.

– Хай благословить тебе, мій государю, Аллах (Преславний Він і Піднесений), – чемно подякував мурза, приймаючи чашу, низько вклоняючись і цілуючи край подолу ошатного ханського каптана на знак подяки. І пішов, супроводжуваний заздрісними поглядами тих, кому ханської чаші не перепало.

Час минав весело і невимушено, бо ханські бенкети завжди влаштовували зі смаком і розмахом. Гості з апетитом їли, тихенько посміювалися над масними жартами і тостами, намагаючись не порушувати пристойності, а дехто випив зайвого і почав дрімати прямо за столом. Але Аяза не радувало свято, і він усе позирав на хана, все більше переконуючись, що тому таки зле. Справді, Іслям відчужено сидів за столом, і тільки сліпий не помітив би, що він почувається кепсько. Але раптом хан захитався і впав непритомний. Гості за столами заклякли. А потім здійнялися шум і метушня, і хана винесли слуги. Спішно послали по лікаря, а розгублені гості почали розходитися. Таким сумним був кінець веселого свята.

Аяз повертався з палацу в задумі. «Хан завжди був міцний здоров’ям, а тут несподівано захворів. Треба ж, як недоречно! Тепер тітці буде не до мене. А якщо він помре? Тоді є шанс значно прискорити справу. О, Всевишній, та як мені не соромно так думати! Нехай Аллах пошле йому зцілення», – думав він.

У цей же самий час Ярина сиділа в своїй кімнаті, охоплена тривожними думками, – чомусь це нездужання хана викликало у неї недобре передчуття. Двері безцеремонно розчинилися, і в них впурхнув Сіразі, боязко оглядаючись. Він квапливо підбіг до Ярини і швидко зашепотів:

– Ханові дуже погано, тому будь украй обережна. У нього на спині з’явилися якісь дивні болячки, і лікар не знає, що робити і чим їх лікувати. Тому Ферхат бовкнув прямо при султані, що хана отруїли.

Ярина злякано подивилася на Сіразі – той нервував і м’явся, і по його обличчю було видно, що йому нестерпно страшно.

– Але як усе це стосується мене, Сіразі-ага? – запитала дівчина.

– Прямо! Річ у тому, що твої одкровення про дільця Ферхата викликали гнів повелителя – хан суворо поговорив із ним. І зараз Ферхат неодмінно спробує відплатити тобі – недарма ж він заговорив про отруєння. Якщо лікар нічого не зможе вдіяти, то він прямо звинуватить тебе в отруєнні! Останнім часом ти була до нього найближча. Крім того, ти українка, а останній похід хана був дуже руйнівним для України. А ще хан незадоволений вашим Хмельницьким за те, що той уклав союз із Московією![78] Ти ж пам’ятаєш, скільки послів від Польщі, України та Московії прибуло до Бахчисарая цієї весни? Ось тобі і мотив – варто лише сказати, що тебе навмисно підіслав ваш гетьман, щоб ти отруїла хана![79] Це дуже зручно! Тому будь украй обережна!

Ярині стало страшно.

– Але ж ти знаєш, що я ні в чому не винна! – промовила дівчина. – Я б ніколи… Та й у мене в думках такого не було!

– Це нікого не цікавить, Ківілчам! На тебе можуть звалити всю провину – лікареві дуже зручно буде виправдатися тим, що хана отруїли, коли він нічого не зможе вдіяти з його хворобою. Тому моли свого Христа про одужання нашого падишаха – від цього залежить твоє власне життя! І не ходи до покоїв хана! Краще тримайся біля ана-беїм, – і вийшов.

Ярина замислилася: «Якби йому самому нічого не загрожувало, то він не став би мене попереджати, – думала вона. – Дуже я йому потрібна! Вочевидь, війна цих двох негідників наближається до кінця – Ферхат неодмінно звинуватить Сіразі в пособництві. Ось чому він стривожився! Господи Боже, убережи мене від несправедливого звинувачення! І якщо на те Твоя воля, то нехай хан одужає. Можливо, він і приніс моїй Україні багато бід, але тільки Ти маєш право вирішувати його долю».

Сіразі справді злякався – він бачив болячки на спині хана і розгубленість лікаря, але найголовніше – він бачив недобрий і переможний погляд Ферхата і нутром відчув, що запахло смаженим. І Сіразі проклинав той час, коли взагалі почув про Ярину! Але впадати у розпач він не збирався, бо недаремно прожив стільки років у Топ-Капи.

Ніч пройшла в тривозі не тільки для Ярини і Сіразі – тривожилися всі, тому що десятирічне правління Ісляма Ґерая ознаменувалося спокоєм і процвітанням усередині Юрта, і багатьох лякали зміни, якщо їхній володар помре, тож багато людей у цю ніч молили Всевишнього про зцілення для хана.

Але Аллах не зглянувся на благання смертних – хану стало гірше. Посилилися жар, слабкість і головний біль, і нещасний Іслям почав розуміти, що його земний шлях дійшов свого кінця. Його вже не обнадіювали ані вмовляння лікаря, ані невичерпний оптимізм сестри, яка підбадьорювала його – йому схотілося спокою. Захотілось піти в той світ, де немає ні воєн, ні бід, ні інтриг і де його чекають ті, кого він так любив у земному житті.

Але наймерзеннішим було те, що Ферхат вирішив-таки скористатися чужим горем для своєї користі: йому було однаково, чи помре Іслям Ґерай хан – у Стамбулі призначать іншого, і він усе одно буде при ньому кизларом-агаси. А ось такої зручної нагоди позбутися суперника більше не трапиться! Тому негідник посилено розпускав чутки, що хана отруїли. Причому отруїла Ківілчам-бікеч. І барвисто розписував мотиви, які могли спонукати рабиню зробити таке лиходійство. Тим більше, що цей наклеп активно підтримували лікар, який сам трясся за свою голову, і улу-беїм, яка не могла пробачити рабині уваги свого чоловіка. Зрештою, кизлар-агаси й улу-беїм прийшли до Латіфи і відверто зажадали віддати наказ допитати Ківілчам з тортурами.

У ці чорні дні Латіфі довелося гірше всіх – хвороба Ісляма стала для неї важким випробуванням на міцність. Жінка молила Всевишнього про зцілення для брата, щосили приховуючи свій відчай. І спочатку Латіфа не повірила наклепникам. Але потім її душу, підточену відчаєм, охопив сумнів, і вона вирішила сама допитати Ярину.

До Яринки дійшло, що її вже відверто вважають отруйницею, але вона мужньо це сприйняла. «Бог мене не залишить», – думала дівчина, намагаючись триматися подалі від мешканок гарему і проводячи час із Шахіном. Хлопчик швидко оговтався після обрізання, але більше не бігав і не пустував – він знав, що батько хворий, і його маленьке сердечко стискалося від страху, що тато помре. Тому Шахін не відходив від Яринки – вона була єдиною майже рідною людиною, яка не збиралася вмирати і яка щиро любила його. Вони обоє сиділи в покоях хлопчика, коли увійшла ана-беїм.

– Вийди, Шахіне, – наказала Латіфа, – мені треба поговорити з Ківілчам.

Шахін насупився, глянув на тітку, але не став заперечувати і вийшов.

– Ківілчам, лікар вважає, що нашого повелителя отруїли. Ти єдина людина, яка була до нього близькою, і багато хто вважає, що це зробила ти. Тому скажи мені правду – це ти отруїла мого брата? – запитала Латіфа, чомусь соромлячись і хвилюючись, розуміючи, що вона запитує дурницю. Але як по-іншому поставити запитання, бідоласі не спало на думку.

Яринка й оком не зморгнула. Зітхнувши, вона заговорила, чесно дивлячись Латіфі в очі:

– Моя султані, я всього лише рабиня, але опинившись тут, ніколи себе нею не відчувала – ти була безмежно доброю до мене. А мій хан ніколи ні словом, ні ділом не принизив мене і не скривдив. Навпаки, він був милостивий до мене. І я клянусь тобі, моя господине, що я ніколи не посміла би вчинити замах на його життя.

Латіфа дивилася на дівчину, і її не відпускав сумнів: з одного боку, султані пам’ятала, які неоціненні послуги надала Ківілчам братові та племінникові, а з другого – рабиню справді могли підіслати в гарем, і вона вправно втерлася в довіру, щоб убити брата.

– Я не вірю тобі! – промовила Латіфа після певних роздумів. – Я була дуже необачною, що наблизила тебе до Шахіна, до себе і мого брата. Ти говорила, що тебе прислала в подарунок Ільназ-султані, але чому ж тоді вона не написала мені про це? Я дуже шкодую, що тоді повірила тобі на слово.

– Ільназ-султані тепер відмовиться від мене, – промовила Ярина, гірко усміхнувшись, – вона не захоче заплямувати себе зв’язком із ханською вбивцею. Мені нічим підтвердити свою невинуватість, але я клянуся Господом Богом, що моя совість чиста – я не винна в тому, що лікар не може зцілити мого падишаха і намагається врятувати своє життя ціною мого.

Латіфа пильно подивилася Ярині в очі – дівчина не відвела погляд своїх яскравих зелених очей, а продовжувала дивитися їй в обличчя.

Знову Латіфу здолав сумнів: поведінка Ківілчам говорила про її невинуватість. І султані почала розуміти, що підлих людей у цьому світі стільки ж, скільки й порядних – її оточують наклепники, які безсовісно оббрехали беззахисну невільницю, щоб урятувати свою шкуру. Але це усвідомлення ламало світосприйняття Латіфи, тому, не бажаючи визнавати істину, вона готова була повірити у винуватість Ківілчам – так було легше в першу чергу для неї самої. Але все ж серце підказувало султані, що дівчина не бреше, тож вона вирішила не гарячкувати, а ще раз усе обдумати. Тому вона наказала Ярині сидіти у своїй кімнаті, заборонивши кудись виходити.

Але ввечері відбулася вельми важлива подія – Іслям наказав привести до нього Шахіна разом із Ківілчам.

Переступивши поріг ханських покоїв, Яринка зупинилася біля дверей, тримаючи Шахіна за ручку – знесилений недугою хан лежав на ліжку ниць, тому що наривів на спині стало більше і вони нестерпно боліли.

– Ківілчам, батько помре, – пролунав поряд сумний шепіт і схлип.

Яринка подивилася на Шахіна – на очі його навернулися сльози, а личко спотворилося від страждання. Дівчині стало неймовірно його шкода, бо було зрозуміло: скоро Шахін стане круглим сиротою.

– Ні, не говори так, Шахіне! Твій батько не помре. Він буде жити. Навіть не думай про таке, мій маленький! – зашепотіла Ярина, обнявши хлопчика.

– Але він такий хворий… що… – Шахін схлипнув і закрив обличчя долоньками.

– Навіть не думай про таке! Проси Аллаха, щоб допоміг батькові одужати!

На цей тихий шепіт Іслям розплющив очі.

– Шахіне, – покликав він. – Підійди до мене, синку.

Шахін підбіг до батька, а Ярина залишилася стояти біля дверей. Іслям насилу підвівся і сів на ліжку. Бідна дитина ледь стримувала сльози, не бажаючи засмучувати батька. Але Іслям усе одно помітив це і попросив:

– Не плач, синку. Не треба.

– Тату, ти ж, правда, не помреш, як мама? – запитав Шахін.

– Ні, я ніколи не залишу тебе, мій соколе. Я дуже сильно люблю тебе, синку, і ніколи не залишу. Тільки не плач – кожна твоя сльозинка падає в мою душу тяжким каменем.

Шахін пригорнувся до батька, не помічаючи, що той палає від жару. Іслям обнімав сина, гладив його по голові, відчуваючи, що у нього не вистачає сил сидіти, і усвідомлював, що обнімає сина востаннє у своєму земному житті.

– Іди, Шахіне, – сказав Іслям, відчуваючи, що його сили закінчуються і він зараз упаде.

Шахін знову обняв батька і поцілував, а потім понуро пішов до Ярини. Дівчина вклонилася хану і взяла хлопчика за ручку, щоб піти.

– Ківілчам, залишся, – наказав Іслям. – Іди, Шахіне, вона прийде до тебе пізніше. Підійди до мене, Ківілчам.

Ярина підійшла, а хан опустився ниць на ліжко.

– Я був дуже несправедливий до тебе, Ківілчам, вважаючи, що ти з користі так добре поводишся з Шахіном, – почав говорити Іслям, коли син пішов. – І несправедливо вважав тебе й Аяза-мурзу змовниками. Я пам’ятаю, як ти говорила мені, що хочеш свободи, але я знову вчинив несправедливо, розпорядившись твоєю долею на свій розсуд. Так ось я дарую тобі свободу. Он там, на столі, лежить мій ярлик – візьми його. У ньому написано, що відтепер ти вільна і можеш покинути мій палац і Юрт, коли побажаєш, або можеш залишитися жити тут, і тоді тобі буде виділено утримання зі скарбниці. Відтепер ти сама хазяйка своєї долі, Ківілчам.

Ярина не повірила своїм вухам. Вона деякий час дивилася на Ісляма, не вірячи своїм вухам, а потім підбігла до столу і, взявши аркуш, прочитала, що хан дійсно дарує їй свободу. Це було неймовірно! Від радості на очі їй навернулися сльози, і Яринка підбігла до хана та, опустившись на коліна, у пориві вдячності поцілувала його руку, що палала від жару.

– Дякую, мій повелителю! – схвильовано прошепотіла дівчина.

– Іди, Ківілчам, – промовив хан. – Мене хилить на сон.

Ярина відкланялася і вийшла з ханських покоїв. У коридорі її чекали Латіфа і Ферхат.

– Навіщо тебе кликав мій брат? – холодно запитала султані.

– Мій падишах подарував мені свободу, – відповіла дівчина. – Ось його ярлик.

Латіфа прочитала наказ і спохмурніла. «Якщо брат навіть у такому стані подбав про неї, то любить її і ніколи не чекав від неї підступу. І невже вона, відчуваючи цю любов, отруїла його? – думала султані. – Але раптом вона не винна, а я накажу її катувати або стратити? Якщо братові судилося одужати, він ніколи мені цього не пробачить! О, Усевишній, як же мені розібратися в цьому?»

– Що ж, вітаю! – ущипливо сказала Латіфа, повернувши Ярині ярлик. – Хоч ти й вільна, але я забороняю тобі залишати палац. Іди до своєї кімнати.

Ярина відкланялася і поспішила піти, а відійшовши подалі, знову розгорнула ярлик і ще раз прочитала його. «Боже, благослови хана! – думала вона. – Ой! Він же мусульманин, може, не можна так? Тоді пошли йому зцілення! Ох, занадто пізно він дав мені свободу». Перший захват минув, і дівчина зрозуміла, що хоч вона й вільна, але звинувачень із неї ніхто не знімав. Повернувшись до себе, Ярина саме ховала ханський ярлик у маленьку шафу, коли двері в її кімнату з гуркотом розчахнулися і в них увірвався Сіразі.

– Це правда? – з порога заволав євнух. – Хан подарував тобі свободу?

– Вже й чутка пішла? – насмішкувато запитала Яринка.

– Так!

– Так, я тепер вільна. Тільки ось від моєї біди це не рятує – мене, як і раніше, вважають отруйницею, – похмуро промовила дівчина.

– Треба було думати, що говорити перед ханом, – зі злістю прошипів Сіразі. – Ти сама своїм язиком накликала на себе біду! Поки хан живий – жива і ти, але якщо він помре, то твоє життя обірветься в руках ханських катів! Тебе в будь-який момент можуть піддати тортурам, щоб з’ясувати, хто тебе підіслав! Я взагалі дивуюся, чому цього досі не зробили!

– Сіразі-ага, але ж моя кров буде на твоїх руках, – спокійно відповіла Ярина, сідаючи на диван й акуратно розправляючи свою сукню небесно-блакитного кольору, заткану срібними квітами. – Це ти намагався відправити мене до хана в ліжко! Згадай, як я благала тебе не доводити мене до цієї ганьби! Але ти розраховував отримати вигоду з мого безчестя, і тепер через твої інтриги мені загрожують тортури і смерть. Знаєш, а мені нічого втрачати. Якщо мене почнуть катувати, то я назву свого спільника – тебе.

Сіразі дивився на Ярину з невимовною ненавистю, а вона на нього – з презирством, гордовито скинувши голову.

– Я подивлюся на твою зарозумілість, коли ти будеш корчитися в руках ката, – зло прошипів він і побіг геть.

Ярина зітхнула – на неї найшла дивна байдужість до своєї долі – не хотілося ані плакати від розпачу, ані молитися про спасіння. Дівчина дістала ладанку, яку носила на простому шнурку поруч із дорогим, подарованим ханом намистом. «Ти стільки разів берегла мене від халеп, що нині вже й утомилася захищати, – гірко зітхнула Яринка, тримаючи пальцями мішечок, який усе ще зберігав тонкий запах ладану. Отже, надія лише на Господа Бога». Знову в пам’яті воскресла та далека червнева ніч і Данило. «Я так сильно кохаю тебе, Даниле, – прошепотіла Ярина. – Ніхто і ніщо не вирвало з мого серця кохання до тебе. Тільки от не судилося нам бути разом. Господи, моє життя скоро обірветься, але я прошу Тебе лише про одне – спаси й збережи мого Данила!»

Сам Данило в цей самий час перебував у тривозі й нетерпінні – звістка про хворобу хана розбурхала весь Бахчисарай, але для нього вона була втішною хоча б тому, що з’явився шанс швидше повернути Ярину. На жаль, кохання робить людей егоїстами. Того вечора компаньйони сиділи вдома, коли у дворі почувся шум, потім у кімнату вбіг Бійтемір та повідомив, що з’явився Шагін-Тимур.

– Даниле, будь ласка, вийди, – попросив Аяз. – Я не хочу, щоб батько дізнався про нашу угоду.

Тільки-но Данило вийшов у сусідню кімнату, як увірвався бей і прямо з порога заволав:

– Аязе, терміново збирайся і їдь із Бахчисарая! Біда!

– Добрий вечір, тату, – спокійно привітався Аяз. – Що таке сталося, що мені треба терміново поїхати?

– Твоя рабиня! – знову заволав Шагін-Тимур, а потім, перевівши дух, почав розповідати: – Ханові дуже зле, і в палаці ходять чутки, що його отруїла Ківілчам-бікеч! Її будуть катувати, і якщо дізнаються, що ти пов’язаний із нею, то полетить твоя голова! Я благаю тебе, синку, їдь звідси! Я не зможу врятувати тебе, якщо, не доведи Аллах, тебе звинуватять у співучасті.

Аяз зблід так, що батько злякався, а Бійтемір шмигнув у іншу кімнату, де одразу стало чути метушню і шепіт – вочевидь, Данилові кров ударила в голову.

– Я нікуди не поїду, батьку, – упоравшись із собою, твердо відповів Аяз.

– Ти збожеволів? Ти що, не розумієш, чим це тобі загрожує? Хай прокляне Аллах твою матір! Негідниця! Це вона у всьому винна! – репетував Шагін-Тимур. – Аязе, синочку, я не хочу тебе втратити!

– Я нікуди не поїду, батьку, – ще твердіше сказав Аяз. – Я ні за що не залишу Ярину в біді, і мене не лякають ані тортури, ані кара.

– Ти божевільний!

– Я – чоловік, і для мене ганьба кинути кохану жінку в біді, щоб урятувати свою шкуру. Якщо її стратять, то нехай і мене стратять разом із нею, тому що без неї мені не жити на цьому світі.

Із сусідньої кімнати з’явився Бійтемір, вочевидь умовивши Данила не виходити, і докладно розпитав про все бея. Шагін-Тимур охоче розповів, у чому звинувачують Ярину і хто звинувачує, а потім пустив у хід усю свою красномовність, умовляючи Аяза поїхати, але той був непохитний. Зрештою нещасний батько пішов, проклинаючи свою дружину.

Тільки-но за ним зачинилися двері, як Данило вилетів із кімнати – очі його горіли, а груди бурхливо здіймалися.

– Давай спробуємо її викрасти! – вигукнув він.

– Не здумайте цього робити! – втрутився Бійтемір. – Гарем охороняють так, що над ним і пташка не пролетить, і ця спроба погубить усіх трьох – одразу скажуть, що ви намагалися врятувати свою спільницю. Краще почекайте! Бей сказав цілком виразно, що ана-беїм не вірить у вину Ярини, інакше її давно б замучили. І якщо вона досі жива, то тільки завдяки султані. Тому не робіть дурниць зопалу.

– Я завтра піду до палацу і спробую домовитися з євнухом, – промовив Аяз.

– З яким? Із тим, що звинувачує її у вбивстві? – роздратовано запитав Бійтемір.

– Ні, із Сіразі-агою. Мені вдалося дізнатися, що він супротивник кизлар-агаси і дуже любить гроші.

– Я піду з тобою, – промовив Данило.

– Не варто! А якщо мене схоплять? Тоді хоч ти залишишся на волі і спробуєш щось зробити, щоб урятувати її. Хоча що ти можеш вдіяти, коли навіть я, мурза, безсилий?! – з мукою в голосі вигукнув Аяз.

– Ні! Я все одно піду з тобою!

Почалася словесна перепалка, яку припинив Лаврін – він весь день десь вештався і тільки надвечір приплентався додому. Вислухавши новину, старий спохмурнів. Трохи подумавши, він сказав:

– Ви забуваєте про Ярему – що він робить у Бахчисараї? Досі не знаєте? А ось мені вдалося дізнатися, що до лікаря, у якого він живе, дуже часто ходить цей ваш Сіразі. Ярема – іще той проноза, і я не сумніваюся, що вже давно має домовленість із цим євнухом і тільки чекає слушної нагоди, щоб забрати сестру. Чим маячити в палаці, краще простежте за будинком лікаря – здається мені, що скоро Ярема почне діяти.

– Діду, але я не можу сидіти склавши руки! – вигукнув Данило. – Ти що не розумієш, що її почнуть мучити?!

– А ти не сиди, а постій, хоча й кажуть, що в ногах правди немає, – незворушно відповів Лаврін. – Ти своїм запалом швидше згубиш Яринку, ніж усе те придворне кодло, яке звинувачує її у вбивстві. Просто зрозумійте, що зараз ви обидва нічого не можете вдіяти, тільки нашкодите.

Знову знялася суперечка: Данило й Аяз не хотіли вичікувати і готові були вчинити що завгодно, лише б тільки вирвати Ярину з палацу, а Лаврін із Бійтеміром умовляли не гарячкувати. Зрештою, обом старим усе-таки вдалося вмовити хлопців діяти обережно й розважливо. Аяз, послухавшись поради Лавріна, наказав нукерам стежити за будинком Мустафи.

У цю ніч Данило й Аяз не спали – обидва не знаходили собі місця від тривоги за ту, заради якої вони жили, дихали і заради якої забули про взаємну ненависть. А ще обидва скаженіли від свого безсилля, розуміючи, що вони абсолютно нічого не можуть вдіяти, хіба що взяти ворота Єні-кьорюнюш-капу штурмом.

Розділ 24 Великі інтриги маленьких людей

Інтриганство вище таланту: з нічого воно створює щось, між тим як величезні можливості таланту найчастіше становлять нещастя людини.

Оноре де Бальзак

Наступного ранку після розмови з Яриною Сіразі в самоті сидів у кімнаті, де обідали всі начальники придворних слуг. Настрій у євнуха був препаскудний. Цієї ночі хану стало гірше, і Латіфа послала по лікаря кефінського паші, сподіваючись на його майстерність. Але Сіразі розумів, що й цей лікар не допоможе. Отже, він приречений! «Як же вбити цю дівку? Якщо вона помре, то я врятуюсь!» – міркував євнух. Найпростіше було задушити або зарізати Ярину, але її стерегли віддані Ферхатові євнухи. Залишалася тільки отрута – можна домовитись із служницею дівчини, а потім убити і її.

І Сіразі пішов до Мустафи.

Лікаря він застав у флігелі – той щось ретельно записував на папері і так захопився цим заняттям, що навіть не глянув на євнуха, кинувши йому:

– Ті мазі для шкіри ще не готові – завтра приходь.

– Я не за цим прийшов, – відповів Сіразі, нервуючи. – Тут така справа… Мустафо, мені треба така отрута, яка швидко вбиває.

Мустафа відірвався від своїх записів й уважно подивився на євнуха – в очах Сіразі було благання, і лікар зрозумів, що приятель втрапив у серйозну халепу.

– Кого ти зібрався отруїти? – спокійно запитав Мустафа.

– Ах, це не важливо! Важливим є те, що мені терміново потрібна отрута, тому що від цього залежить моє життя!

– Сіразі, я хоч і безбожник, але ще ніколи на моїх руках не було нічиєї крові, – сухо відповів Мустафа. – І ніколи не буде! Я не дам тобі отрути.

– Тоді я піду до іншого лікаря! – промовив євнух, похоловши від жаху, бо не чекав відмови.

– Іди, – байдуже відповів Мустафа. – Тільки жоден лікар у цьому місті тобі нічого не дасть, а ще й донесе на тебе.

Сіразі люто зиркнув на Мустафу, але той незворушно дивився йому в очі. Тоді євнух заговорив:

– Виникла підозра, що нашого хана отруїла Ківілчам, сестра цього руса, що живе у тебе. Султані чекає лікаря кефінського паші, і якщо він теж підтвердить, що хана отруєно, то її допитають із тортурами, і вона обмовить усіх – і себе, і мене! Тому її треба вбити, перш ніж вона потрапить до рук ката, інакше не зносити мені голови! Адже це я поклопотався, щоб вона потрапила в наложниці!

– Ах ти, негіднику! – протягнув Мустафа, ледь стримуючи переможну усмішку. – Отже, щоб зберегти свою шкуру, ти вирішив занапастити невинну душу!?

– Може, й так! – огризнувся Сіразі. – Зрозумій, що цю ні в чому не винну дівчину замучать, а якщо ти даси хорошу отруту, то вона помре швидко і безболісно. Та й мене врятуєш – Ферхат вимагатиме і моєї страти!

– А так тобі й треба, паскудний звіднику! Ти так безсоромно вкладав цю дівчину в ліжко до старого хана, що тепер пожинай плоди свого старання і не скаржся! Тебе ніщо не турбувало, крім твоєї вигоди, – єхидно промовив Мустафа. – Ти будеш винен у загибелі цієї нещасної!

– Якщо полетить моя голова, то я скажу, що купив отруту в тебе! – пригрозив Сіразі. – І тоді нас стратять разом, як співучасників!

Але на цю загрозу лікар лише презирливо посміхнувся.

– Мустафо, я прошу тебе всім, що для тебе святе! – благав євнух. – Хоча для тебе ніщо в цьому світі не є святим! У мене немає іншого вибору! І в неї теж! Її все одно або замучать, або стратять, а так вона помре без мук. Якщо в тобі є жалість, то дай мені отрути!

«Ось тепер він буде згоден на все, аби врятувати свою шкуру!» – задоволено подумав Мустафа, устав і підійшов до шафи, відчинив її ключем, який завжди носив із собою, і дістав невелику пляшечку.

– Я пропоную тобі угоду, Сіразі-аго, – промовив Мустафа, легенько помахуючи пляшечкою. – Це зілля – не отрута, але воно викликає уявну смерть – так уповільнює биття людського серця, що його важко почути, і здається, що людина справді мертва. Ти даси дівчині це зілля, а потім привезеш її до мене. Таким чином, ти врятуєш і себе, і її.

– Але як я це зроблю? Як вивезу її? – вигукнув Сіразі. – Ти гадаєш, що буде легко вивезти тіло ханської вбивці з гарему?! Її ж викинуть у вигрібну яму!

– Це твій клопіт, – жорстко мовив Мустафа. – Але якщо ти не привезеш мені дівчину, то я все розповім про твої дільця, та ще й прибрешу так, що ти помреш у страшних муках!

– Але ж ти й себе за мною потягнеш!

– А мені байдуже. Я старий! Так ти згоден?

– Так! – вигукнув євнух.

– Тоді сьогодні ж даси дівчині випити це зілля, і за моїми розрахунками вона пролежить непритомна приблизно добу, немов мертва. Тільки треба зробити так, щоб усі повірили у її смерть. Мабуть, злегка придуши її, щоб було видно слід на шиї. Тільки не перестарайся! – їдко промовив Мустафа. – Моєї майстерності вистачить, щоб зрозуміти, чому вона померла, – і простягнув євнухові флакончик.

– Добре, – буркнув Сіразі, хижо схопивши жадану пляшечку. – А мені її сюди везти?

– Ні, відвезеш дівчину на християнське кладовище і віддаси моєму синові. Він буде чекати тебе там завтра з самого ранку, – відповів Мустафа, тому що з притаманною йому практичністю і рішучістю вже швидко все продумав. – Тільки дивись, щоб її ніхто не поранив – кров буде витікати з рани, і це викличе сумнів у її смерті. І борони тебе твій Аллах обдурити мене, Сіразі-аго, – я тоді так із тобою поквитаюся, що ти проклянеш і годину нашого знайомства!

– Я не обману, – пообіцяв Сіразі і вискочив із флігеля.

«Яка гидка тварюка! Він мерзенніший за всіх паразитів-кровожерів, – думав Мустафа, дивлячись євнухові вслід, бо той не зачинив за собою двері. – Але хоч користь із нього є – як би я продавав свої бальзами прямо в гарем?» – а потім пішов до Яреми і все йому розповів.

Ярема мужньо сприйняв цю звістку і, розуміючи, що іншого виходу в них із сестрою немає, щиро подякував Мустафі.

Сіразі, повернувшись у палац, дізнався, що прибув кефінський лікар, а всі мешканці палацу товпилися біля ханських покоїв в очікуванні його вердикту або молилися в палацовій мечеті – усі любили свого хана і сподівалися на його одужання. Це був ідеальний момент! «Допоможи мені, Аллаху, і Ти, Господи, хоч я давно і відрікся від Тебе!» – благав Сіразі.

На щастя, Ярину сторожив лише один євнух. Сіразі знав, що він відданий Ферхатові, тому дістав гаманець і неголосно промовив: «Мені дуже треба переговорити з Ківілчам-бікеч наодинці. Ти не будеш заперечувати?» – і потряс гаманцем.

«Усе одно я все донесу кизлару-агаси, а гроші мені не завадять», – задоволено подумав молодий євнух, беручи гаманець і відступаючи від дверей. Але тільки-но він відвернувся подивитися, скільки в гаманці монет, як Сіразі швидким і точним рухом скрутив йому шию і відтягнув труп від дверей, забрав свій гаманець і безшумно прослизнув у кімнату. Ярина, побачивши євнуха, злякано схопилася.

– Навіщо ти прийшов, Сіразі-аго? – насторожено запитала вона.

– Тобі загрожує страта, Ківілчам, тому ти мусиш довіритися мені, – одразу приступив до справи Сіразі. – Випий це зілля – від нього ти заснеш сном, схожим на смерть, а потім я вивезу тебе з гарему і передам твоєму…

– Ні! Я не буду пити! – вигукнула Яринка з жахом, подумавши, що євнух хоче її отруїти.

«Безглуздо вмовляти! Часу мало», – подумав Сіразі, швидко кинувся на дівчину і накинув їй на шию зашморг. Ярина спробувала чинити опір, але безуспішно – руки євнуха були немов відлиті зі сталі, і він ні на мить не послабив хватки. Сіразі душив уміло, вочевидь, маючи великий досвід у цьому безбожному занятті. Легені Яринки нестерпно палали від нестачі повітря, шиї було боляче від шнурка, а в очах почало темніти. Коли дівчина захрипіла, то Сіразі відпустив її. Яринка впала на коліна, судомно вдихаючи повітря. А євнух обхопив її однією рукою, затиснув ніс і силою влив їй у рота вміст пляшечки, а потім долонею затулив і рот, і ніс. Задихаючись, Ярина змушена була проковтнути отруту, і тільки тоді Сіразі її відпустив.

– Сіразі-аго, невже ти не боїшся гніву свого Аллаха? – віддихавшись і піднявшись із колін, запитала Яринка. – Що я тобі зробила, що ти довів мене до смерті – це через твої інтриги мене звинуватили в отруєнні! Як же… я ненавиджу… тебе… – промовила дівчина тремтячим голосом, бо їй почало перехоплювати подих і паморочитися в голові.

– Ти була моєю помилкою, Ківілчам-бікеч, – неголосно промовив Сіразі, підходячи до дверей і прислухаючись – але за дверима було тихо. – І тепер я виправляю свою помилку. Але ти, як завжди, несправедлива до мене!

Але Ярина вже не чула його – кімната закрутилася навколо неї в якомусь дикому хороводі, звуки долинали наче здалеку, а в очах потемніло. Але найжахливішим було те, що кожен вдих давався важко, наче залізні обручі стиснули їй груди. Щосили дівчина намагалася глибоко дихати, але дихання завмирало. Сіразі наблизився до неї, а вона почала відступати від нього. Ярину хитнуло, і євнух підхопив її та обережно поклав на підлогу. Дівчина ще деякий час судомно дихала, а потім завмерла.

Сіразі поклав руку їй на груди, але не відчув биття серця. Він дістав маленьке люстерко і підніс його до напіввідкритих губ дівчини, які потьмяніли, ставши блідо-рожевими, але поверхня дзеркала не запотіла. Тоді євнух зручніше вклав Ярину на підлозі, обгорнув навколо її шиї зашморг та вислизнув із кімнати.

«Труп» Ярини в цей же вечір виявила її служниця. До смерті перелякана жінка підняла такий крик, що мешканці гарему подумали, що почалася пожежа. А коли знайшли труп євнуха, то здійнялася паніка. Коли про ці вбивства дізналася Латіфа, то пішла особисто подивитися на Ківілчам.

– О Аллаху! – прошепотіла жінка, з жахом дивлячись на тіло Ярини. Дивно, але смерть не спотворила риси обличчя дівчини – здавалося, що вона ось-ось зітхне і розплющить очі. І тільки крейдяна блідість і синьо-фіолетовий слід від зашморгу на шиї вказували на смерть. – Невже її задушив хтось із палацу?!

– Мабуть, так, моя султані, – обережно заговорив Сіразі, який прибіг слідом за нею. – Ця рабиня справді була ні в чому не винна, але безбожники не повірили лікареві і вбили її з помсти, вважаючи губителькою нашого повелителя, – скрушно мовив він, бо встиг дізнатися, що лікар кефінського паші заперечив отруєння, заявивши, що не знає жодної отрути, яка б викликала нариви на спині. З самого початку хана неправильно лікували, і тепер він приречений на смерть через чужу недолугість!

Латіфа злякано зиркнула на євнуха, а той із жалем дивився на Ярину, майстерно розігруючи скорботу. Насправді Сіразі переживав кепські миті – він боявся, що зілля слабо подіяло і дівчина зараз прокинеться на очах у всіх.

– Що означає життя цієї нещасної? Нічого! Дуже шкода, але наша Ківілчам стала жертвою наклепу й інтриг, – трагічно вигукнув євнух, тиснучи на жалість жінки.

Латіфі справді стало нестерпно шкода Ярину, і вона відчула сором, що несправедливо звинувачувала її. У цей час до кімнати зайшов Ферхат – кинув погляд на дівчину, а потім люто зиркнув на Сіразі.

– Моя султані, цю рабиню треба поховати. Вона християнка, і буде справедливо віддати її тіло невірним, щоб вони поховали її за своїми звичаями. Вона справді була ні в чому не винна, тож подаруй їй свою останню милість, – квапливо говорив Сіразі, з досвіду знаючи, що в засмученої Латіфи можна випросити що завгодно.

– Вона більше не рабиня – мій брат подарував їй свободу, і її таки слід поховати за звичаями християн. Займися цим, Сіразі-аго, – дозволила Латіфа, з жалем подивилася на Ярину і пішла.

Сіразі з полегшенням зітхнув. Але тільки-но султані вийшла, як Ферхат підійшов до нього.

– Викрутився? – неголосно і з ненавистю запитав він.

– Дивна ця смерть! – не звертаючи уваги на людей, які стовпилися навколо, голосно промовив Сіразі. – Ківілчам стеріг призначений тобою євнух… Як же так вийшло, що її задушили, кизлар-агаси? На моїй батьківщині кажуть: «Не рий іншому яму – сам у неї потрапиш», а ти вже однією ногою стоїш у цій ямі, Ферхате-аго!

– Це ти її вбив! – прошипів Ферхат.

– А навіщо мені її вбивати? Це ти маєш владу в гаремі, і це в тебе хтось міг попросити прибрати цю нещасну!? Дивись, Ферхате, як би не сплив цей факт! – глузливо промовив Сіразі. А потім власноруч уклав Ярину на ліжко, заборонивши всім чіпати тіло або підходити до нього.

Щоправда, Сіразі не насмілився не пустити Шахіна, який прийшов подивитися на Ярину останній раз, байдуже спостерігаючи, як невтішно плаче маленький хлопчик над тілом улюбленої няні.

Наступного ранку Сіразі в піднесеному настрої особисто повіз Ярину на християнське кладовище біля грецького монастиря. Ще б пак! Він урятував свою шкуру!

На кладовищі його вже чекав Васько, якому Сіразі передав труну з Яриною. Але тільки-но євнух із помічниками зникли з очей, як із кущів, немов ядро з гармати, вилетів Ярема і прожогом кинувся до гробу, скинув кришку та схилився над сестрою.

– Яринко! – вигукнув він, піднімаючи її з гробу. – Господи! Вона мертва! Євнух обдурив!

– Та ні ж, Яремо, це уявна смерть! Вона жива! Подивися, як гнуться її руки. Якби вона була мертва, ти б не зміг зігнути її тіло, – говорив Васько, шукаючи пульс на зап’ясті дівчини, а потім, відкинувши ніяковість, приклав вухо до її грудей. – І справді не чути серця! Треба ж! Швидше виймай її з труни і поїхали додому, поки нас ніхто не побачив!

Ярема підняв Ярину та руки та швидко поніс у густі зарості, де була захована маленька гарба. Приятелі поїхали додому, зробивши про всяк випадок невеликий гак. Біля хвіртки Ярема закутав обличчя сестри покривалом і швидко вніс її у двір, не помітивши, що один із перехожих, який ретельно удавав із себе роззяву, уважно стежив за ним.

Мустафа їх уже чекав. Він уважно, з цікавістю оглянув Ярину, тому що вперше бачив людину, на якій випробував своє зілля, і задоволено всміхнувся:

– Дуже добре! Пульс зовсім не прощупується. Треба мати дуже тонкий слух, щоб почути серцебиття. Хм, трохи тепла, але блідість майже як у небіжчика, – бурмотів він, шукаючи у Ярини пульс. – Ех, знати б іще точно, скільки годин тому євнух його їй дав! Ну, треба ж, як ви схожі! Оце вже ваш таточко на славу постарався, – непристойно хихикнув старий, підморгнувши Яремі. – Та не турбуйся ти так, Єреміє, вона скоро опритомніє. Покличеш мене, коли вона прокинеться, – наказав він і вийшов.

Ярема залишився біля сестри. Він раз у раз прислухався, чи дихає Ярина, коли помітив, що пальці на її руці судомно стиснулися. У Яреми відлягло від серця – сестра жива! Яринка ще деякий час лежала нерухомо, але ось її вії почали злегка тремтіти, а груди ледве помітно здійматися – вона почала глибше дихати. А через годину Ярина опритомніла. Дівчина, нічого не розуміючи, повела очима по кімнаті, а потім побачила брата.

– Яремонько! – хрипко прошепотіла вона.

– Сестричко! – шепнув хлопець і, вже не стримуючи сліз, обережно підняв її, ніжно притискаючи до себе. – Яриночко, слава Богу і Пречистій Діві, що ти жива! Господи, повік Тобі вдячний буду!

– Де я? – шепнула Яринка, намагаючись обняти брата, але руки її не слухалися. А ще боліла шия, голова була немов у тумані, а в роті відчувався присмак чогось гидкого.

– У друзів! – відповів Ярема, обережно вкладаючи її на подушки.

– А як я тут… опинилася? – прошепотіла Ярина. – Мене ж отруїв євнух…

– Довго пояснювати. Ти краще лежи, я зараз лікаря покличу! – відповів Ярема і вибіг із кімнати.

Мустафа з’явився швидко, привітно всміхнувся і сів на край ліжка.

– Добрий вечір, ханим. Мене звуть Мустафа, – невимушено заговорив він. – Як ти почуваєшся?

– Мене нудить і хитає, немов у човні на воді, – відповіла Ярина.

– Це скоро мине, – пообіцяв лікар, а потім знову оглянув дівчину. – Просто чудово, ханим! – задоволено вигукнув він. – Я й сам не очікував такого блискучого результату!

Коли Мустафа пішов, Ярема присів біля сестри й узяв її за руку. Ярина дивилася на брата і повірити не могла, що нарешті він поруч.

– Як ти мене знайшов, Яремо? – запитала дівчина. – Я коли писала тобі і хрещеному, то сподівалася, що буду у Феррах-Кермені, тож як ти дізнався, де мене шукати? А де хрещений? Він теж тут?

– Ні, хрещеного тут немає. Я трохи пізніше тобі про нього розповім, – відводячи очі, відповів Ярема, не уявляючи, як скаже сестрі, що їхній любий хрещений давно помер. Натомість коротко повідав їй про все, що сталося з моменту їхньої останньої зустрічі.

– Ти тепер одружений! – щасливо всміхнулася Ярина. – Хто б міг подумати, що ти і Любонька… Яремо, а знаєш, Данило теж у Бахчисараї. Й Аяз!

– Але звідки ти знаєш? Де ти могла їх бачити? Та й узагалі – чому ти мені не сказала, що до тебе Данило посватався? А чому ви посварилися?

Ярина зітхнула. Їй було ніяково розповідати братові про свої особисті стосунки з двома чоловіками. Але по-інакшому не можна було, тому дівчина повідала йому про всі свої пригоди.

– Не знаю, що робити, – зітхнула дівчина. – Я боюся, що тепер Данило та Аяз повбивають один одного через мене. Зараз усе навіть гірше, ніж тоді, коли хан пообіцяв віддати мене Аязові.

– А сама ти кого любиш? – запитав Ярема.

– Я… я… – почала Яринка, але замовкла. – Вони обидва не знають, де я, і, мабуть, буде краще, якщо й не дізнаються. Ми з тобою повернемося додому, і вони не вб’ють один одного. Так буде краще для всіх.

– Вони обидва принесли тобі лише горе! – зі злістю вигукнув Ярема, бо давно зненавидів обох хлопців.

– Яремо, а чому ти мені нічого не кажеш про хрещеного? – запитала Ярина, щоб змінити неприємну тему.

– Сестричко, розумієш… хрещений… він… коли отримав звістку, що ти безслідно зникла… він помер, – запинаючись, промовив брат.

Ярина здивовано на нього подивилася, а він опустив очі, уникаючи її погляду. «Господи!» – прошепотіла дівчина, губи її затремтіли, і вона гірко заплакала.

– Ну, не треба, сестричко, не плач так гірко! А то і я заплачу! – невміло втішав Ярема, бо не уявляв, чим її можна втішити.

– Залиш мене саму! – вигукнула Ярина.

– Яриночко, не плач! Ну! Не треба! – мимрив Ярема, але сестра заридала вголос.

На щастя, прийшла Теміс і послала Ярему по свого чоловіка. Мустафа, з’явившись, незворушно подивився на Яринину істерику, дав їй снодійного і вийшов. А Теміс, випровадивши засмученого Ярему за двері, почала знімати з Ярини сукню, примовляючи:

– Не побивайся так, дівчинко, не треба – адже сльозами мертвого не піднімеш, а ти й без того багато горя пережила. Ох, та ти прямо вся в золоті, – з подивом промовила жінка, знімаючи з Ярини важкі золоті сережки, намисто, пояс і сукню, теж розкішно оздоблену золотою вишивкою. – А будь воно неладне, це золото! Не варте воно свободи! Зараз заснеш, а завтра тобі стане легше.

Дівчина схлипувала, але незабаром заснула.

Вранці Ярина прокинулася пізно. Вона так звикла прокидатися під звуки азану, який лунав із палацової мечеті, що її здивувала тиша цього пізнього ранку. Дівчина гірко зітхнула, пригадавши вчорашню скорботну звістку, і на її очі знову навернулися сльози. Але вона витерла їх, піднялася з ліжка і почала одягатися, коли в щілинку зазирнула Теміс.

– Доброго тобі ранку, Ярино, – привіталася жінка. – Як ти почуваєшся? Краще? Слава Богу! Не вставай – ти ще слабенька, я принесу тобі поїсти сюди, а то вчора ти зовсім нічого не їла.

– Дякую. А де я?

– У християнському кварталі, у будинку лікаря Мустафи. А я його дружина. Мене звуть Теміс – учора ми й не познайомилися до пуття.

– А де мій брат?

– Зараз покличу його. Слава Богу, що тебе вдалося вчасно забрати з гарему – учора після полудня наш хан помер! Тільки Богу відомо, як би тоді з тобою вчинили ці наклепники!

– Боже! – прошепотіла дівчина. Згадалося їй перше знайомство з Іслямом Ґераєм, його презирство, а потім вдячність за добре ставлення до сина, і його великодушність, коли він подбав про неї, уже бувши при смерті. «Бідний Шахін! Господи! Як він переживе смерть батька?!» – із гіркотою думала Ярина, згадуючи хлопчика.

– Ти чого, доню? – здивувалася Теміс. – Невже за ханом плачеш?

Ярина заперечливо похитала головою і коротко повідала про своє гаремне життя. Теміс співчутливо зітхала, слухаючи про Шахіна, але потім пішла.

Після полудня Ярина лежала в кімнаті на самоті. «Скінчилася моя неволя. Господи, тільки якою ціною?! Бідний мій хрещений! Царство йому Небесне!» – думала Ярина, коли у дворі почулися крики, а в будинку – шум і гуркіт. Дівчина злякано схопилася. Двері відчинилися, і в кімнату влетів Данило, зупинившись і не сміючи підійти до неї ближче.

Серце Яринки забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей, немов сподіваючись стримати биття серця. «Але як він знайшов мене?» – подумала вона.

Насправді все було просто: стежачи за будинком Мустафи, компаньйони з’ясували, що Ярема звідкись привіз якусь жінку, при цьому власноруч вносив її до будинку, а назад не відвозив. А Бійтеміру вдалося пронюхати, що Ківілчам напередодні смерті хана задушили за дивних обставин. Зіставивши цю смерть і трепетне поводження Яреми з таємничою пацієнткою, компаньйони вирішили, що настав час нанести братові їхньої любки візит. Тому Аяз і Данило не зовсім чемно вдерлися до будинку лікаря, оскільки їх досить неввічливо не бажали впускати.

Але про це Яринка дізналася трохи пізніше, а зараз невідривно дивилася на свого милого і в його чорних очах читала пристрасне кохання. Вона усвідомила, що весь цей час тільки кохання до Данила давало їй сили жити і ніхто, крім нього одного, ніколи їй не буде любий на цьому світі. Так вони стояли і дивилися одне на одного, не в силах заговорити, коли до кімнати зайшов Аяз. Але Ярина його не помітила – у цю мить для неї існував лише Данило.

Аяз глянув на Ярину, і серце його стислося від болю – він зрозумів, що вона кохає Данила.

Ярина нарешті помітила його і сумно всміхнулась йому, від чого Аязові стало ще тяжче. Всі троє так і стояли, дивлячись одне на одного, коли в кімнату спокійно увійшов Лаврін і підійшов до Ярини.

– Онучко! – тільки й мовив старий, і в очах його блиснули сльози, а дівчина кинулася йому на шию.

– Господи! Дідусю, і ти тут! – шепотіла вона, притискаючись до нього.

Слідом за Лавріном до кімнати вбіг розгніваний Ярема та їдко промовив:

– Зяті мої! А ну, геть звідси! Ярині потрібен спокій.

– Нам треба поговорити з Яриною! – різко відповів Данило.

– Будеш говорити з моєю сестрою тоді, коли я тобі дозволю! – відрізав хлопець. – Тобі теж! – кинув він Аязові. – Забирайтеся звідси!

– Яремо, нам і справді треба поговорити, – мовила Ярина.

– Ходімо, Яремку. Цим трьом є що сказати одне одному, – мовив Лаврін і, випустивши Яринку, пішов до дверей. Роздратований Ярема теж вийшов.

– Ярино, і я, і Аяз кохаємо тебе, але належати нам двом ти не можеш, тому маєш обрати когось одного з нас, – мовив Данило, прагнучи обірвати цю болісну муку невідомості.

Ярина спохмурніла, подивилася на Аяза, потім на Данила.

– Ми вирішили, що обирати між нами повинна тільки ти, – додав Аяз, страждаючи від того, що вже знав, яким буде рішення його коханої. – І ми заприсяглися, що поважатимемо твій вибір та не будемо мститися щасливішому супернику. Тож кого ти обереш?

Ярина дивилася на двох закоханих у неї чоловіків і не знала, що відповісти. В очах Данила вона читала муку, але ще більш запеклою мукою і болем світилися очі Аяза. Дівчина добре знала буйну вдачу цих двох, для яких законом були тільки їхні воля, бажання і почуття. «Жоден із них не змириться, якщо я оберу іншого, і вб’є суперника, а я не можу цього допустити», – думала вона, не підозрюючи, що жорстоко помиляється, недооцінивши своїх чоловіків. Набравшись духу, Ярина відповіла:

– Я не можу обрати між вами двома – обравши одного, я завдам болю другому. А я цього не хочу! Тому я вирішила, що не віддам переваги жодному. Коли я одужаю, брат відвезе мене до нашого діда. Серце не болить, як очі не бачать.

Данило немов скам’янів від її слів, а Аяз відчув полегшення.

– Але ж ти ж кохаєш мене, Ярино! Я читаю це в твоїх очах! – нарешті промовив Данило, не вірячи, що вона так легко відмовляється від нього.

– Прощавайте обидва! – рішуче промовила дівчина і затулила обличчя руками, щоб вони не бачили її сліз.

Данилові й Аязові не залишалося нічого іншого, як піти. У дверях вони зіткнулися з Яремою і Лавріном, які безсовісно підслуховували.

– Що, облизали макогона, женишки? – глузливо промовив Ярема. – Я, звичайно, розумію ваше розчарування, але так буде краще для Яринки – від вас двох вона тільки горе бачила, так що йдіть звідси з Богом! Або з Аллахом!

На це ні Аяз, ні Данило нічого не відповіли і пішли геть, а Ярема насмішкувато дивився їм услід, вважаючи, що бачить обох востаннє.

Вийшовши з будинку лікаря, засмучені юнаки пішли додому. Удома мурза усамітнився, а Данило, не знаючи куди подітись, вештався обійстям, коли до нього підійшов Бійтемір.

– Я так розумію, що Ярина відмовила вам обом? – запитав він.

Данило ствердно кивнув.

– У такому разі, мені є що запропонувати тобі, ефенді, – м’яко промовив старий. – Я допоможу тобі втекти від Аяза, а ти викрадеш Ярину.

– Чого б це, Бійтеміре? – осміхнувся Данило. – Невже ти так перейнявся до мене співчуттям, що готовий пожертвувати інтересами свого господаря?

– Саме в інтересах Аяза я й пропоную тобі допомогу! Не буде йому добра від цієї дівчини. Я надам тобі дім, де ви з нею сховаєтеся. А коли Аяз зневіриться вас знайти, я дам тобі знати, і ви повернетеся додому. Тільки от ти сьогодні ж повинен викрасти дівчину, щоб Аяз тебе не випередив. Тільки дивись, ефенді, адже я головою ризикую – якщо Аяз дізнається, що я за його спиною таку справу провернув, то не пощадить мене. Він навіть матері своїй не пробачив зради!

– Що він говорить? – запитав Лаврін, уважно спостерігаючи за виразом обличчя і внука, і слуги.

Данило коротко розповів йому про пропозицію Бійтеміра. Лаврін засяяв.

– Погоджуйся! – наказав він.

– Ти впевнений, дідусю? – недовірливо перепитав Данило.

– Так!

Данило погодився. Задоволений Бійтемір пояснив, що дім, де можна сховатися, розташований у кварталі шкіряників – там стоїть такий сморід,[80] що нікому й на думку не спаде шукати їх там, а потім приніс речі Лавріна і Данила, бо взяв на себе сміливість зібрати їх заздалегідь. Бійтемір давно продумав цю інтригу, будучи впевненим, що Ярина принесе Аязові лише горе.

У цей же самий час, коли його зраджував відданий слуга, Аяз напружено розмірковував, що робити далі: «Кохає Ярина Данила чи ні, але я нізащо не поступлюся йому! Попрошу її руки у Яреми. І він муситиме погодитися: залишити Юрт йому буде складно, а Ярина, як і раніше, моя рабиня, і я маю на неї всі права. Тому завтра ж переговорю з ним. Так, вона кохає Данила, але зумів же я домогтися її прихильності і згоди на шлюб! До того ж у неї не буде виходу, коли брат віддасть її за мене!» На жаль, бідолашний Аяз не знав вислову Геракліта: «Не можна двічі увійти в ту саму воду».

Тільки ось що робити з Данилом?

Аяз усвідомлював, що не може підло вбити суперника – Данило ніколи б так не вчинив із ним. Єдиний вихід – вирішити все на шаблях. «Може, я й загину, але краще голову скласти, ніж іще раз залишитися без коханої!» – зважився Аяз і наказав покликати Данила. Але здивовано почув від Бійтеміра, що обидва козаки зникли.

– Вочевидь, вони зрозуміли, що ти замислив позбутися їх, Аязе, тому і втекли! – брехав старий, зробивши чесне обличчя.

Аяз хмурився, щось обмірковуючи, а потім наказав:

– Передай моїм нукерам, що сьогодні опівночі я буду чекати їх біля будинку лікаря Мустафи – нехай сходяться поодинці, не привертаючи уваги. І ти теж підеш зі мною!

– Може, краще не варто, господарю мій, – м’яко порадив старий.

– Він заздалегідь домовився з Яремою, і сьогодні вночі вони спробують заховати її в іншому місці. І я зловлю їх на гарячому – вона моя куплена рабиня, і закон на моєму боці, – холодно промовив Аяз. – Я – мурза з роду Мансурів, і ніхто не сміє зазіхати на моє добро!

Бійтемір не став суперечити, а потайки відправив вуличного хлопчиська в квартал шкіряників попередити Данила, що йому треба впоратися до півночі.

Після того, як Данило й Аяз пішли, Яринці стало нестерпно гірко від свого рішення. «Господи, як же хочеться прожити свій вік із ним! Але я не могла вчинити інакше!» – думала Ярина, не стримуючи гірких сліз. А коли до неї увійшов брат, то вона вже ридала ридма.

– Сестричко, ти чого? – здивувався Ярема.

– Яремонько, я… я… Господи, я кохаю його! – ревла Яринка.

– Та кого?

– Данила!

– Ну, якщо кохаєш, ханим, то чому відмовила? – запитав Мустафа, безцеремонно входячи до кімнати. – Я чого зайшов: знаючи твою ніжну натуру, припустив, що після цього візиту ти впадеш в істерику. І я не помилився! Вибір у тебе досить складний – що твій козак, що твій мурза обидва такі, що просто ух! – і лікар непристойно захихотів, сідаючи в ногах ліжка. – Але ти вчинила мудро, бо якби обрала когось одного зараз, то ці двоє молодиків миттєво вчинили б різанину, переламавши всі мої меблі та обгидивши мені всю підлогу своєю кров’ю. А воно мені треба?! А ти краще не плач даремно – повернешся додому, і козак твій теж повернеться. Куди ж йому подітися? Ось і будете разом! Тільки от незважаючи на таке привабливе майбутнє, вам ще треба покинути Юрт, а мурза не дозволить це зробити безперешкодно, так що ваші біди тільки починаються.

– Ми щось придумаємо, щоб виїхати звідси, – промовив Ярема після певних роздумів. – Повинен же бути безпечний шлях!

– Якщо ви поїдете через Феррах-Кермен, то мурза перехопить вас у степах. Тож поживіть обоє у мене. Я подумаю, як вам безпечно покинути Юрт, – відповів старий і запитав у Яринки: – Будемо пити снодійне і заспокоюватися?

Але дівчина, чмихаючи носом, заперечливо похитала головою.

– Яка чарівна отрута кохання, що її смак не перевершить навіть солодкість забуття, – поетично промовив Мустафа, простягаючи Ярині хустинку. – Тоді давай витремо слізки, висякаємося і поп’ємо водички, щоб не гикати. Не плач, дитя! Усе в цьому житті можна виправити, крім смерті.

Після цієї розмови Ярина трохи заспокоїлася. «А й справді – ми повернемося додому, і нам ніхто не завадить одружитися. Тільки ось Аяз… Він же буде страждати! Але ж у нього є дружина – для Гюльнур буде щастям, якщо він повернеться до неї. Вона й так багато вистраждала через мене!» – думала Ярина, сидячи ввечері у виділеній їй кімнатці. Раптом тихенько рипнула віконна рама. Дівчина озирнулася – стулки вікна були відчинені навстіж і в них вривався літній вітер. Ярина здивувалася і знову зачинила його, а коли повернулася, то хтось міцно, але в той же час обережно схопив її ззаду і затиснув рота. Яринка сіпнулася від страху, замугикала. «Не рвись! Я зараз відпущу тебе, тільки пообіцяй, що не будеш кликати на допомогу. Обіцяєш?» – пролунав шепіт.

Яринине серце закалатало так шалено, що його удари відгукнулися в скронях – тільки одна людина могла так палко шепотіти і тільки вона могла так міцно і водночас ніжно тримати її в своїх руках. Тому дівчина згідливо закивала головою. А коли її відпустили, то кинулася чоловікові на шию й почала його цілувати. «Данилочку! Милий! Щастя ти моє!» – шепотіла Ярина, обсипаючи його обличчя поцілунками так палко, що Данило спочатку сторопів, а потім теж почав її цілувати. Від усвідомлення того, що його нарешті можна обійняти, у Яринки запаморочилося в голові й підкосилися ноги, із очей бризнули сльози, але вона все одно тулилася до коханого, відчуваючи, як швидко б’ється його серце і як міцно він обнімає її.

– Ну, тихіше, мій вогнику! Не плач! Я тут, з тобою, – шепотів Данило, відчувши, що Яринка повисла в його обіймах. Тоді він підхопив її на руки, присів на ліжко й посадив собі на коліна.

– Даниле, я… я… Прости мене за все, Данилочку! Я так перед тобою завинила! – схлипуючи, говорила Яринка. – Я тоді…

Але Данило обережно приклав пальці до її губ, змушуючи замовкнути.

– Не проси у мене пробачення. Не треба! Адже це я завинив перед тобою, мій вогнику. Я старший за тебе і повинен був зрозуміти, що ти ревнуєш, що твоє маленьке сердечко розривається від ревнощів і образи, – говорив Данило, дивлячись їй в очі при слабкому світлі свічечки, ковзнувши рукою з її губ на шию, а потім на груди, зупинившись на тому місці, де билося її серце. – А я образився і покинув тебе, коли мав бути поруч і захищати тебе. Це через мій гонор ти в біді опинилася. Це ти мене прости! Але клянусь тобі, що ніколи звідтоді, як побачив тебе, для мене не існували інші жінки. Це правда – ти в мене одна така, і я кохаю тільки тебе. І завжди буду кохати!

– Данилочку, коханий! Тільки Господь знає, як мені було гірко без тебе! – шепнула Яринка і знову пригорнулася до нього, обіймаючи і схлипуючи, а він зловив її губи і почав жагуче цілувати. «Я більше ніколи тебе не кину! Ніколи не залишу! Щоб не сталося, але я повік буду з тобою!» – шепотів Данило між поцілунками і все ніяк не міг націлуватися, усе не міг випустити її з рук. Нарешті, пересиливши себе, він шепнув:

– Яринко, нам треба йти.

– Але навіщо? Куди?

– Аяз збирається сьогодні вночі викрасти тебе. А я цього не допущу!

– З чого ти це взяв? – здивувалася Яринка, мимоволі усміхнувшись і подумавши: «Він навіть не питає мене, чи хочу я піти з ним – він просто забирає мене! Господи, та з ним я і в пекло згодна іти!»

– Після того, як ми пішли звідси, Бійтемір повідомив мені, що Аяз збирається сьогодні викрасти тебе, а він хоче цьому завадити, тому запропонував свою допомогу. Тільки цей старий шкарбун задумав хитрість: він сподіваєтся, що я викраду тебе, відведу в той дім, який він мені надав, а потім він сам з’явиться туди і забере тебе як рабиню свого хазяїна. Ніхто нічого не зможе вдіяти, бо закон на боці Аяза. У Бахчисараї є один наш співвітчизник, який нас сховає.

– А як же Ярема? Адже Аяз помститься Яремі! Та й брат збожеволіє від горя, якщо я безслідно зникну!

– Ти дуже погано думаєш про Аяза – він ні за що не зачепить Ярему, щоб не завдати тобі болю! – усміхнувся Данило. – Тому Яремі не треба нічого говорити. Швидше! У нас мало часу, та й гроза заходить. Ось, накинь цей одяг.

Данило простягнув Ярині згорток із фераджею і покривалом. Дівчина вдяглася, а Данило вже виліз у вікно й допоміг їй вибратися. Потім причинив стулки й повів Ярину через крихітний садок лікаря до стіни, яка відділяла його обійстя від сусідського. На вулиці дув сильний вітер і заходила гроза. Данило з Яриною за допомогою маленької драбини перебралися через паркан, опинившись у садку сусіда Мустафи. Вони швидко перетнули сад, не зважаючи на верескливий гавкіт собаки, і знову перелізли через паркан. На вулиці їх чекав Лаврін. Усі троє квапливо пішли вузькою і кривою вуличкою. Панувала суцільна темрява, яку іноді розпорювали блискавки, і вже почав накрапати дощ, коли вони дісталися до будиночка Юсуфа.

Аяз зі своїми нукерами чатував біля хвіртки лікаря всю ніч, але Данило так і не з’явився. А вранці мурза постукав у хвіртку. Йому відчинила служниця і залопотіла, що хазяїн не приймає, але Аяз, відштовхнувши її, пройшов у двір. За ним прослизнув Бійтемір. А увійшовши в дім, Аяз застав усіх домочадців лікаря в стані розгубленості. Ярема, тільки-но побачив його, з прокльонами вихопив шаблю і неодмінно б зарубав, якби Васько його не втримав.

– Прибери шаблю! У мене є до тебе справа, – незворушно сказав Аяз.

– І тобі ще вистачило нахабства прийти сюди? – закричав Ярема. – Ти вкрав мою сестру!

– Та ти сам віддав Ярину Данилові, а тепер корчиш із себе ображеного, – прошипів Аяз. – Ти давно домовився з ним!

– Аязе-мурзо, сьогодні вранці ми виявили кімнату, де спала Ярина, порожньою, – незворушно сказав Мустафа. – Хтось неймовірно спритно викрав дівчину. Тільки тобі під силу таке викрадення!

Аяз покосував на лікаря, помовчав, а потім заговорив:

– Я не крав Ярину. Учора Данило і його дід утекли з мого дому, плануючи вкрасти її першими. Я всю ніч стеріг біля воріт, але ніхто з них не з’явився, тому я й вирішив, що Ярема сам віддав Данилові Ярину.

Повисла тиша. Ярема, хоч і доведений до шаленства, почав розуміти, що мурза не бреше, а Данило дійсно спритно вкрав Яринку у нього з-під носа. «Ну, попадешся ти мені, Даниле! Живим не втечеш!» – зі злістю думав хлопець і запитав:

– Навіщо ти прийшов, Аязе-мурзо?

– Хотів попросити у тебе руки Ярини. Ти ж її найближчий родич! Щоправда, уже запізно – Данило нас обох обдурив.

– Навіть якби Данило і не вкрав Ярину, то я все одно не погодився б, – відрізав Ярема. – Ти занадто багато горя приніс моїй сестрі. Краще іди геть!

– Я шалено кохаю Ярину і клянусь Аллахом, якщо ти погодишся на наш ніках, то зроблю все для її щастя! – палко мовив Аяз. – Я ж можу і не питати тебе – Ярина, як і раніше, моя рабиня…

– Покійний хан подарував їй свободу!

– Він подарував свободу Ківілчам-бікеч, а не моїй наложниці Ярині! Тому я пропоную тобі угоду – Яринка рано чи пізно дасть про себе знати, і ти скажеш мені, де вона – на моєму боці закон, і я маю право відібрати її у Данила, а потім я одружуся з нею з твоєї згоди. То що скажеш?

– Ні! – гаркнув Ярема. – Кістьми ляжу, але не віддам тобі сестри!

– Не дратуй мене, Яремо! – промовив Аяз, і очі його недобре блиснули. – Я ж усе одно знайду її – Данилові ніде сховатися в Бахчисараї, а покинути Юрт складно – і тоді не стану тебе питати! Подумай! Я ж не наложницею її беру, а дружиною, і обіцяю тобі, що все зроблю для її щастя. Мало того, вона зможе відвідувати тебе, коли забажає – я з охотою буду відпускати її. Але якщо ти відмовиш мені, то ніколи не побачиш сестри. Адже я поки по-хорошому прошу, а в тебе немає іншого вибору!

– Я взагалі дивуюся, що ти мене ще й просиш!

– Тому що я поважаю Ярину!

Ярема люто подивився на мурзу, а потім нервово заходив кімнатою. «Його правда – самому мені не знайти Данила, а він неодмінно розшукає, вб’є його і силою забере Яринку, і я її більше не побачу! От уже бусурман клятий! А Данило – паршивець і сволота! Де ж на них двох управу знайти, коли з них як з гусей вода? І кому на них поскаржитися?» – думав хлопець, і тут його осяяло.

– Добре, я дам свою згоду, але я вимагаю гарантій, що ти укладеш із Яриною дійсно законний шлюб і захистиш її від переслідування, – заявив Ярема.

– Ти не віриш слову мурзи з роду Мансурів?! – обурено вигукнув Аяз. – Та й від якого переслідування?

– Твоєму слову я вірю, але ти не зможеш захистити Ярину – люди дізнаються, що вона колишня Ківілчам, ханська вбивця. І тоді її стратять, а ти, шляхетний мурзо, нічого не зможеш вдіяти, хоч вона тобі й жінкою буде! – єхидно сказав Ярема.

Усі присутні оторопіло втупилися на хлопця, а той незворушно дивився на Аяза. Мурза насупився і відвернувся – йому було важко дивитися на близнюка своєї коханої – було таке відчуття, що це йому говорить сама Ярина.

– Чого ти хочеш, Яремо? – нарешті запитав Аяз.

– Мені треба, щоб хтось обіцяв моїй сестрі безпеку і простежив за тим, щоб ваш шлюб був законним. Я ж не знаю ваших законів! Ярина мені говорила, що ваша королева Латіфа всім допомагає, тому відведи мене до неї, я розповім їй усю правду про сестру і за її посередництва видам Яринку за тебе заміж! Так я буду впевнений, що сестрі нічого не загрожує, бо ваша королева буде їй покровителькою.

Повисла така тиша, що було чути, як у дворі перемовляються нукери мурзи, а з вулиці доноситься людський гомін. Аяз оторопіло дивився на хлопця.

– Це моє останнє слово: або ваша королева ручається за її безпеку, або я ніколи не дам згоди на ваш шлюб. Але якщо ти не погодишся на мої умови, то я піду прямо в гарем і поскаржуся на тебе королеві, і влаштую такий скандал, що поспитаєш і пня, і колоди! – пригрозив Ярема. – Мені вже нічого втрачати!

– Добре, Яремо, я згоден на твої умови, – погодився Аяз. – Тільки якщо ти обдуриш мене…

– Соромно підозрювати майбутнього шурина в брехні! – з виглядом ображеної чесноти вигукнув хлопець. – А по руках вдаримо, коли я поговорю з королевою!

– Я повідомлю тобі, коли вона зможе нас прийняти, – зронив Аяз і вийшов. Бійтемір, злий, незадоволений такою угодою, вийшов слідом.

– Що ти задумав, Єреміє? – запитав Мустафа, тільки-но Аяз зник.

– Скоро ти про все дізнаєшся, ефенді, – загадково мовив Ярема.

Мустафа допитливо подивився на хлопця, проте промовчав, лише попередив:

– Дивись, Єреміє, не накой іще більшого лиха, ніж маєш зараз.

На ці слова Ярема насупився, але нічого не відповів.

Потяглися дні. Від Ярини не було звісток, але Ярема терпляче чекав. Убита горем Латіфа нікого не бажала бачити. Аяз марно прочісував усі дороги з Бахчисарая в надії схопити Данила. Бійтемір посилено допомагав йому, радіючи безплідності пошуків. А одного разу обережно відвідав будиночок у кварталі шкіряників і вжахнувся – він давно стояв порожнім. І на старого напав страх – вочевидь, Данило змінив притулок і якщо попадеться до рук Аза, то не зносити йому, Бійтемірові, голови.

Розділ 25 Про те, як султані страху наїлася

Найнебезпечніший підводний камінь для правосуддя – це упередження.

Жан-Жак Руссо

Скромний будиночок зброяра перетворився на прихисток закоханих – Данило і Ярина майже весь свій час проводили удвох, сидячи в оповитій виноградом альтанці. Це було безцінне щастя – після дворічної безнадійної розлуки нарешті бути разом, тримати одне одного за руки, дивитися одне одному в очі. Юсуф і Лаврін намагалися їм не докучати, і тільки лише Амаль ніяк не могла заспокоїтися і частенько розпитувала Ярину про її життя в гаремі, з жадібністю вислуховуючи найменші подробиці.

Щоправда, таке солодке дозвілля почало не влаштовувати Данила – йому хотілося якнайшвидше поїхати з Криму. Але він розумів, що у степах за Феррах-Керменом на нього чатуватиме Аяз. Допомогти Данилові було нікому, але він не втрачав надії та обмірковував усі можливі варіанти.

– Данилочку, а якщо нам попросити допомоги у Латіфи-султані? – несподівано запропонувала Ярина, яка сиділа поруч.

– Хто це? – запитав Данило.

Дівчина пояснила, хто така Латіфа, і яку вона має владу, і як охоче допомагає людям.

– Треба, щоб Ярема переговорив із Сіразі, а той усе розповів султані – вона не відмовиться допомогти! Євнуху можна пообіцяти гроші – у будинку пана Мустафи залишилися мої коштовності, і їх можна вигідно продати. Султані виділить нам охорону, й Аяз нічого не зможе вдіяти, і тоді ви не вб’єте один одного і ми нарешті повернемося додому, – говорила Ярина, але Данило лише хитав головою, не вірячи в людську великодушність.

– Тебе всі вважають убивцею, – мовив він. – Султані ще накаже тебе стратити. Треба розраховувати тільки на себе!

– Ні, ана-беїм допоможе! Адже вона вберегла мене від тортур, коли мене обмовили. І до того ж Теміс мені розповідала, що лікар кефінського паші підтвердив, що це не отруєння. Коханий, у нас немає іншого виходу, окрім як просити допомоги у султані.

Поміркувавши, Данило погодився. Тому того ж вечора Амаль пішла до Мустафи і передала Яремі записку. Сам Ярема, прочитавши записку, з досадою скривився – сестра абсолютно чесно розповідала, чому втекла з Данилом, де ховається і в кого зібралася просити допомоги, і щиро сподівалася, що брат її підтримає. Поміркувавши, Ярема попросив Амаль передати сестрі, що поговорить із євнухом.

Але минав час, а Латіфа нікого не хотіла приймати. Воно й не дивно! Така несподівана смерть Ісляма деморалізувала жінку – із усіх її восьми братів живими залишилися лише двоє. Бідоласі було нестерпно гірко усвідомлювати, що все її життя було низкою похоронів рідних людей.[81] Адже ще змолоду Латіфа овдовіла і більше не виходила заміж, даруючи всю свою нерозтрачену любов братам. Але потроху жінка оговтувалася від свого горя, адже треба якось жити далі. Та й невідомо, чи буде вона при братові Мехмедові ана-беїм? Адже він може віддати цю посаду своїй дружині. Утім, ця посада втратила всяку принадність для Латіфи, і їй дуже хотілося переїхати у свій маленький маєток, щоб пожити в спокої.

І, дізнавшись, що Аяз уже вкотре просить у неї аудієнції, Латіфа вирішила прийняти його. Про це випадково пронюхав Сіразі й насторожився, нутром відчувши небезпеку для себе. А коли Аяз у супроводі Яреми з’явився в палацову альтанку, розташовану неподалік Зали Дивану, то Сіразі й Латіфі аж зле стало: султані на мить здалося, що вона бачить привид Ківілчам; а євнух зрозумів, що зараз розкриється правда про його інтриги.

– Це неймовірно! – вигукнула вражена Латіфа, не зводячи з Яреми очей. А той, ледь уклонившись, одразу впав перед нею на коліна і почав говорити, від хвилювання переплутавши звертання:

– Моя милостива пані королево, я благаю тебе про допомогу! Крім твоєї королівської милості, мені ніхто не зможе допомогти! Тільки благаю тебе – вислухай мене до кінця! – а потім повідав султані всю історію їхнього з Яриною життя з самого народження.

І Аяз, і Сіразі не раз намагалися перервати його розповідь, тому що Ярема розповідав про те, що не робило честі їм обом, але Латіфа щоразу гнівно обсмикувала обох. А ще мстивий Ярема щедро полив брудом Данила, заявивши, що той безсовісно викрав у нього сестру й утримує у себе силою, а в кінці свого оповідання спритно пустив сльозу і почав жалібно благати:

– Моя султані, ніхто, крім тебе, не допоможе мені, нещасному сироті, повернути сестру! Вона ні в чому не винна ані перед тобою, ані перед покійним ханом! Я благаю тебе, захисти нас із нею від Аяза-мурзи, тому що він вимагає від мене віддати йому сестру, а якщо не віддам, то погрожує силою відібрати. Нам із нею більше немає на кого сподіватися і ні в кого просити захисту, крім як у тебе!

Латіфа дивилася на Ярему й відчувала безмежну жалість і до нього, і до Ярини, тим паче, що він скорчив таке нещасне обличчя, яке не зворушило б хіба що сліпого. Та й сама його розповідь, підступно пересипана жалісливими подробицями, вимагала негайного відновлення справедливості. А ще Латіфа прийшла в праведний гнів від підлості й підступності Ферхата. «О Аллаху! Я мало не скоїла проти Тебе гріх! Та якби я тоді послухала і євнуха, і невістку, то вчинила б найбільшу несправедливість, відправивши на смерть цю нещасну!» – з жахом думала жінка.

Аяз люто дивився на Ярему, прекрасно розуміючи, що зараз чаша терезів схиляється не в його бік, і тому тільки-но той замовк, як теж попросив:

– Моя султані, я ж не просто так вимагаю віддати мені Ярину – мої вимоги законні, тому що вона, як і раніше, моя рабиня. І крім того, я готовий одружитися з нею, тому що кохаю її! Та й вона сама погодилася стати моєю дружиною!

– Мій покійний брат подарував Ківілчам свободу, – холодно відповіла Латіфа, – і ти не маєш права цього заперечувати!

– Але ж мій покійний повелитель подарував свободу своїй наложниці Ківілчам, а не моїй рабині Ярині! Чи не так? Та й Ківілчам вважається мертвою! Тітонько, я благаю тебе, не позбавляй мене світла моєї душі – моєї Яринки! – жалібно говорив він. – Я кохаю її і клянуся Аллахом, що готовий зробити все для її щастя! Адже мій покійний повелитель пообіцяв мені повернути її, тому виконай його волю! Адже вона теж кохає мене, а цей козак силою відібрав мою голубку! Молю тебе, моя милостива повелителько, не розлучай мене з моєю Лейлі, інакше я стану другим Меджнуном! У твоїх прекрасних руках не просто щастя всього мого життя, але й саме моє життя!

Латіфа поглянула на небожа – Аяз із надією дивився на неї красивими, повними сліз очима, скорчивши не менш зворушливу пику, ніж Ярема, і всім своїм виглядом показуючи, що від її рішення залежить не тільки його особисте щастя, але й душевне здоров’я. «Бідний, адже він шалено любить її! Так любить, що на все піде заради коханої», – розчулено подумала султані, знову подолана співчуттям, але тепер уже до небожа.

У ці миті найгірше довелося Сіразі – він прекрасно зрозумів, що нині, коли випливла правда, йому в кращому разі загрожує опала, і в душі щедро кляв Ярему всіма відомими йому прокльонами. Але треба було терміново рятувати свою шкуру, тому Сіразі обережно заговорив:

– Моя султані, будь ласкавою вислухати мою пораду…

– А ти взагалі замовкни! – гнівно урвала його Латіфа. – Та як ти міг таке допустити? Ти ж з самого початку знав усю правду, але підло обманював мене! Та ще й діяв за моєю спиною, наражаючи на небезпеку невинне життя!

Сіразі зреагував миттєво – гепнувся на коліна, що було вельми непросто при його масі, і подивився на султані так, як дивиться кімнатна моська на свою хазяйку, випрошуючи ласощів, а потім заволав:

– Моя господине, я не міг вчинити інакше! Не міг же я порушити наказ мого покійного хана? Та й я спробував зробити все, щоб урятувати Ківілчам від несправедливої кари, щоб не гнівити Аллаха (Преславний Він і Величний)! І в мене й справді не було ніякого іншого виходу і доказів її невинуватості! Я молю тебе, моя султані, прости раба твого, бо все, що я робив, пішло на благо, а не на шкоду!

Але відповіддю Сіразі був лише гнівний погляд.

– Чому ти проти шлюбу твоєї сестри і мурзи? – запитала султані Ярему, після певних роздумів.

– Мурза одружений, а ще він мусульманин, а вона християнка, – відповів він.

– Непереконливо, – коротко відповіла Латіфа.

– Я клявся нашому дідові, що знайду сестру і привезу додому, і повинен виконати свою клятву! Мій дід ледь не помер від горя, коли дізнався, що сестра пропала. Та й сама Ярина теж хоче повернутися додому.

– А де вона зараз?

– Я не скажу цього при мурзі, бо не довіряю йому! – відповів Ярема. – Він може силою забрати її, тому що йому ніхто не указ!

Латіфа дивилася на трьох чоловіків, у погляді яких світилися благання й надія, щоправда кожен із цих трьох сподівався на своє. Поміркувавши, жінка сказала:

– Я прийму остаточне рішення тоді, коли поговорю з самою Ківілчам, але, гадаю, буде справедливим повернути її тобі, Аязе. Якщо так вирішив мій покійний брат, то його воля – закон! Іди і не турбуйся ні про що!

Аяз подякував, шанобливо вклонився тітці, глузливо подивився на Ярему і пішов.

– Тепер ти можеш сказати мені, де ховається твоя сестра, – зажадала Латіфа.

– Ні, – роздратовано відрізав Ярема, – тому що твоя королівська милість збирається віддати мою сестру мурзі!

– А ну, не смій так розмовляти з султані! – миттєво накинувся на нього Сіразі. – І не гніви її, Яремо, інакше дуже пошкодуєш про це.

– Усе одно не скажу! – уперто відповів той. – Твоя милосте, я сподівався на тебе і твою допомогу! А зараз…

– Я до того часу не скажу своє остаточне рішення, поки не вислухаю саму Ківілчам, – перебила його Латіфа. – Тому говори, інакше я не зможу допомогти ані тобі, ані їй!

Ярема дивився на жінку, і його розбирала злість. Але він розумів, що іншого вибору в нього немає – усе ще є шанс добитися правди, тому й розповів, де ховається Ярина.

– Іди, ефенді, – наказала Латіфа.

Ярема сухо подякував, попрощався і засмучений пішов. Латіфа деякий час дивилася йому вслід, а потім наказала євнухові:

– Сьогодні ввечері поїдеш зі мною в дім цього Юсуфа. І розпорядися, щоб ага капи-кулу мене супроводжував. Тільки попередь його, щоб узяв із собою небалакучих людей.

– Але навіщо тобі туди їхати, моя султані? – здивувався Сіразі. – Це небезпечно! Буде розумніше привезти Ківілчам сюди!

– Ти що, не розумієш, що її всі вважають мертвою?! Навіщо переконувати людей у протилежному? – відрізала Латіфа.

Аяз, задоволений результатами аудієнції, чекав Ярему біля воріт палацу.

– Ну, і чого ти домігся? – насмішкувато спитав він. – Султані – моя тітка і буде на моєму боці, а я ніколи не пробачу тобі цього віроломства, і ти більше ніколи не побачиш своєї сестри!

– Не говори «гоп», поки не перескочиш, мурзо, – із ненавистю відрізав Ярема. – Султані вчинить по справедливості! А якщо не вчинить, то я краще власними руками вб’ю сестру, але тобі вона не дістанеться! – і поспішно пішов геть.

Увечері з гаремних воріт виїхав закритий візок у супроводі невеликого загону капи-кулу. Сидячи навпроти Латіфи, Сіразі почувався підвішеним між небом і землею, не уявляючи, як учинить із ним його хазяйка. Але те, що султані наказала йому супроводжувати її, було явно хорошим знаком, і мерзотник піднісся духом. На жаль, ніхто з капи-кулу не помітив стеження – Аяз вирішив не пускати справу на самоплив.

Того вечора ніхто в домі Юсуфа не чекав гостей. Данило і Ярина після вечері сиділи у дворі удвох, але обох мучила тривога – від Яреми досі не було звісток, і він жодного разу не відвідав сестру. А коли у хвіртку постукали, й у дворі з’явилася Латіфа, то Ярина злякалася.

– Хвала Аллаху, що ти жива, Ківілчам, – замість привітання холодно промовила Латіфа, розглядаючи схилену в поклоні Ярину.

– Моя султані, я… я… – мимрила дівчина, не знаючи, що сказати.

Латіфа уважно і з невдоволенням подивилася на Данила, який стояв поруч із Яриною, нахмурилася, тому що він їй не сподобався, і владно наказала: – Слідуй за мною, Ківілчам, – і, не удостоївши поглядом схилених перед нею в поклоні Юсуфа, Амаль і Лавріна, пройшла в дім.

Схвильована Ярина прослідувала за нею, розуміючи, що султані гнівається на неї. Данило теж пішов слідом за ними, але в сінях його схопив за рукав Сіразі, промовивши з паскудненькою посмішкою: «Не варто заважати, ефенді. Неввічливо це. Почекай тут». Данило недобре зиркнув на євнуха, але з сіней не вийшов, зупинившись біля дверей.

Увійшовши всередину, Латіфа оглянула скромну обстановку кімнати, Ярину, одягнену в сукню з грубої тканини, позичену в Амаль, – їй ніколи не доводилося бувати в будиночках простих бахчисарайців, і нині її охопила гидливість від цієї простоти, тому вона залишилася стояти, гидуючи присісти.

– Розкажи мені свою історію, Ківілчам. Розкажи все з самого дня твого народження і не смій брехати! – зажадала Латіфа.

Ярина, трохи повагавшись, майже слово в слово повідала все те ж саме, що і її брат.

– Моя господине, чи можу я дізнатися, як ти вирішила зі мною вчинити? – запитала Ярина, коли скінчила свою розповідь. – Я хотіла просити тебе про допомогу…

– Я гадаю, буде розумно видати тебе заміж за Аяза – мій племінник сильно кохає тебе, і ти будеш з ним щаслива, – не дослухавши, відповіла Латіфа.

– Моя султані, молю тебе, не роби цього! – почала благати Ярина. – Я не хочу! Я не кохаю Аяза! Якби кохала, то одразу б обрала його! Я…

– Замовкни, Ківілчам! – гнівно гримнула султані. – Та чи є у тебе сором?! Ти, знехтувавши своєю честю, утекла зі стороннім мужчиною і живеш із ним під одним дахом, не будучи йому дружиною! І навіть незважаючи на цю твою ганьбу, мій небіж готовий назвати тебе своєю дружиною, немов порядну жінку! Не забувай, що така була воля мого покійного брата, і ніхто не сміє її оскаржувати!

– Але Данило мені не сторонній! – заперечила Ярина. – Я ж засватана за нього, і за законом він мій наречений! Ось іще одна причина, чому я не можу бути дружиною Аяза! І я… – тут Ярина замовкла і прислухалася до шуму в сінях.

За дверима почулася метушня, звук смачного ляпаса і чийсь зойк, а потім двері відчинилися так, що ледь не злетіли з петель, і в них стрімко увійшов Данило і так само стрімко попрямував до султані. Латіфі стало страшно, тому що на мить їй здалося, що зараз цей козак приб’є її. Але Данило шанобливо і шляхетно вклонився, а потім опустився на коліна і поцілував край подолу її сукні, підступно вдавшись до цих красивих жестів, щоб прихилити до себе.

– Моя милостива королево, – заговорив він, називаючи Латіфу на польський манер, – мимоволі я чув твої слова і не смію суперечити твоїй величності. Але я маю право молити тебе про милість! Я – простий козак, і в мене в житті немає нічого ціннішого за неї, – палко говорив Данило, кивнувши на Ярину. – Вона – моя душа, вона – моє життя, вона – моє щастя, дароване мені самим Богом! Так не відбирай же в мене цього Божого дару – моєї Ярини!

Латіфа гнівно насупилася, але Данила це не збентежило і не злякало, і він зухвало дивився їй в очі. Багато прочитала Латіфа в цьому зверненому на неї погляді – і надію, і погрозу, і рішучість домогтися свого за всяку ціну. «Треба ж, які вогняні очі! – подумала султані, чомусь розгубившись. – Прямо обпікає поглядом!»

– Але що ти зможеш їй дати, якщо ти простий козак? Що на неї чекає з тобою? Нічого, крім злиднів! – нарешті вимовила Латіфа. – Якщо ти так любиш Ківілчам, то чому не хочеш дати їй можливість жити кращим життям?

– Нехай я не мурза і не пан, але я зовсім не жебрак і можу дати Ярині те, чого не зможе дати ніхто інший – моє кохання! Заради неї я готовий на все і зроблю все, щоб вона була зі мною щаслива! Моя милостива королево, не відбирай у нас із нею це просте людське щастя! Я прошу тебе!

Латіфа відвела очі, бо відчувала, що більше не може протистояти цим чорним, як ніч, очам.

– Устань, козаче! – наказала вона, а потім заходила по кімнаті, щоб приховати своє збентеження, і обдумуючи, як їй вчинити. Завдяки скаргам Яреми у Латіфи з самого початку склалося упередження проти Данила як проти безсоромного, безчесного пройдисвіта, який відібрав у брата сестру, а у її племінника – кохану. А те, що він жив із Яриною під одним дахом, не будучи її чоловіком, в очах Латіфи було кричущим нехтуванням моральних засад, прийнятих у татарському суспільстві, і вона чекала від цього козака чого завгодно, але тільки не таких ось щирих слів. І жінка зрозуміла, що тут замішані не зухвалість і крамола, а палке кохання, та ще й не позбавлене взаємності – інакше Ківілчам ніколи б не пішла за цим козаком, знехтувавши своєю честю. А цей його погляд?! Немов уся пристрасть усіх закоханих, весь жар їхнього кохання сконцентрувалися в ньому.

Бідна Латіфа остаточно розгубилася: як їй розсудити козака і племінника? «Тільки Аллаху під силу розсудити цих двох! Не підлазь під вагу, яку ти підняти не в змозі», – думала вона, згадавши це вельми мудре прислів’я свого народу.

Данило вирішив не заважати міркуванням султані, незворушно підійшов до Ярини і взяв її за руку. Дівчина рвучко стиснула його долоню, а він ніжно потиснув її долоньку у відповідь.

У цей час у дворі почувся брязкіт зброї, а потім двері знову розчинилася, і в кімнату влетів Аяз, окинув поглядом усіх присутніх, побачив Ярину рука в руку з Данилом і миттю оскаженів.

– Значить, ось так от! – загорлав мурза. – Значить, ось як ти дотримуєш свого слова, Ярино?

– А що тебе не влаштовує, Аязе? – гордовито запитав Данило. – Це моя наречена – мені її за дружину обіцяв її хрещений батько! У мене більше прав на неї, ніж у тебе!

– А я купив її! Це моя рабиня, і я вимагаю, щоб мені її повернули! Інакше я піду скаржитися кадію або калзі,[82] або навіть самому ханові, коли він прибуде! І тоді всім вам буде непереливки!

– Аязе… – почала говорити Латіфа.

– Ти, тітонько, краще помовчи! – нахабно обірвав її Аяз. – Ти обдурила мене! Спочатку пообіцяла повернути Ярину мені, а потім потайки діяла за моєю спиною, забувши, що я тобі родич! І якщо дізнаються, що ти покриваєш рабинь-утікачок, то це не зробить тобі честі!

– Ти мені погрожуєш, Аязе? – Латіфа аж задихнулася від обурення.

– Поки тільки попереджаю! Іди сюди, Ярино! Якщо ти не підеш зі мною, то я накажу всіх тут вирізати!

– Та йди ти під три чорти! Набрид уже! – розлютився Данило. – Якщо в тебе є честь, то давай вирішимо нашу суперечку як чоловіки, – і вихопив шаблю.

– Давно пора! – прошипів Аяз, вихоплюючи свою.

Данило хмикнув і відійшов від Ярини.

– Що ви робите? – вигукнула Латіфа, смертельно злякавшись. – Приберіть шаблі! Я наказую вам!

– Краще відійди, пані, а то ще зачепимо ненароком, – холодно промовив Данило, стежачи за своїм противником, а потім перший кинувся на нього.

Коли задзвеніли схрещені шаблі, то Латіфа заверещала і забилася в куток, бо прожила свій вік у спокої та пошані і ніколи не стикалася з відвертим насильством і бійками. Султані дивилася, як люто б’ються двоє чоловіків, і з жахом усвідомила, що в цьому поєдинку виживе тільки хтось один.

– Припиніть, я прошу вас! – вигукнула Яринка. Але Аяз і Данило її не чули, кружляючи в смертельній сутичці, бо кожному з цих двох уже було нічого втрачати. Кімната була маленька, і розвернутися суперникам було ніде – обом не хотілося зачепити ту єдину, заради якої вони схопилися за зброю. І тут Данило, який опинився спиною до вхідних дверей, упав, як підкошений, а замість нього виник Сіразі.

– Даниле! – не своїм голосом закричала Ярина, кидаючись до нього і вважаючи, що євнух його вбив. Але схилившись над ним і насилу перевернувши його на спину, вона зрозуміла, що він живий – просто оглушений ударом по потилиці.

– Та живий твій козак! У мене рука легка, – недбало кинув Сіразі, а потім підняв руку, у якій виявився пістоль, очевидно запозичений в одного з капи-кулу, і незворушно направив його на Аяза. – А ну, кидай шаблю, мурзо! – владно наказав він.

– Що?! Та я тебе… – скипів Аяз.

– Що ти мене?! Кидай шаблю, інакше зараз у твоїй гарненькій пиці буде діра, яка її не прикрасить! Ну? – але мурза тільки презирливо скривився. – Добре, тоді я пристрелю її, – і Сіразі незворушно приставив дуло до потилиці Ярини, яка стояла на колінах над непритомним Данилом. – Я не жартую і не лякаю – це для тебе вона святіша за міхраб аль-Харама,[83] а для мене всього лише нікчемна рабиня!

Латіфа величезними від жаху очима дивилася на всю цю потворну сцену і не сміла ані заперечити Сіразі, ані зупинити його. Аяз зрозумів, що євнух не жартує, і люто шпурнув на підлогу шаблю. Сама Ярина не злякалася, що Сіразі її пристрелить – вона більше хвилювалася за двох своїх чоловіків. «Господи! Що ж вони обидва творять? – думала дівчина. – Влаштувати бійку на очах у самої ана-беїм?! Їх же тепер стратять, і ніяка сила в світі їх обох не врятує, крім Божої милості! Господи Боже, врятуй їх обох!»

– Варто! – заволав євнух. – А ну, в’яжіть цих молодиків!

– Та що ж ти робиш, Сіразі-аго? – вигукнула Латіфа, вельми дивуючись такому самоуправству.

– Те, що належить, моя господине, тому що нікому не дозволю проявляти до тебе неповагу або піддавати твоє життя небезпеці!

– Та як ти смієш, жирна свине?! – спересердя прошипів Аяз, бо в кімнату вже заглядали капи-кулу. – Ти мені дорого заплатиш…

– Краще стули писок, мурзо! – безцеремонно обірвав його євнух. – З такими, як ти і цей, – він кивнув на непритомного Данила, – по-іншому не можна! Ви обоє – рідкісні негідники! Для вас, нечестивців, нічого святого і забороненого немає! Таким, як ви, вистачить совісті, напившись, заблювати навіть Каабу, якби над вами не панував кий![84] А зараз ви, два негідники, посміли загрожувати життю моєї султані, за що вас двічі стратити мало! В’яжіть їх! – наказав він капи-кулу.

– Вислужуєшся, Сіразі-аго! – із ненавистю вигукнула Ярина. – Ні, не смій його чіпати! – закричала дівчина на стражника, який першим рушив до непритомного Данила, і закрила його своїм тілом.

– Та нічого не зробиться твоєму любому жеребцеві – посидить у в’язниці, охолоне, можливо, порозумнішає, що вельми сумнівно, а там подумаємо, що з вами всіма робити, – з огидним спокоєм промовив євнух.

– Ви не смієте мене торкатися! – вигукнув Аяз. – Я мурза з роду Мансурів, а це моя рабиня, моя власність, і я прийшов сюди її забрати, бо її у мене викрали. І ніхто не сміє зупинити мене або заважати мені, тому що закон на моєму боці!

– Моя рабиня, моя власність! – противним голосом передражнив його Сіразі. – Велика ж сила твого кохання, Аязе-мурзо, що ти ні перед чим не зупинишся, щоб заволодіти нею, – і він кивнув на Ярину. – Навіть її серце, її душу готовий розтоптати! Вона ж ясно сказала вам, мерзотникам, аби ви дали їй спокій. Але ви наввипередки намагаєтеся відібрати один в одного цю нещасну і рано чи пізно погубите її. Зовсім як ті два козаки з русинської пісні, що покохали одну дівку, та не змогли її поділити і тому втопили, щоб нікому не дісталася, а потім ще й побраталися і прожили свій вік без докорів сумління! Тільки ось тут так не вийде! Хапайте його! – уже втретє наказав він капи-кулу. – Тільки акуратно, не покалічте. Усе ж таки мурза! І обох везіть до Чуфут-Кале.

Не варто розповідати, як люто чинив опір Аяз, поки капи-кулу його не скрутили, узявши кількістю, і як він горлав, лаявся і погрожував Латіфі розголосом цієї події, коли вони тягли його геть із кімнати. Після цього Сіразі сам відірвав Ярину від Данила, і стражники забрали і його.

– Негідник! – вигукнула дівчина, вирвавшись із рук євнуха. – Ти навмисне все це задумав!

– Угу. Саме так! Ночами не спав, а все думав та гадав, як би тебе з твоїми молодиками розлучити. І не соромно тобі, ханим?! – їдко запитав Сіразі, відштовхнув її і підійшов до тремтячої Латіфи. – Моя султані, прости мене, що я був такий легковажний! Через мене тобі, господине моя, довелося пережити весь цей кошмар, – і він догідливо взяв султані під руку, щоб відвести.

Насправді Яринка не помилилася – тільки-но Аяз зі своїми нукерами вдерся у двір, Сіразі одразу зметикував, що з цього потворного скандалу можна вилучити для себе користь, і в потрібний момент кинувся самовіддано захищати султані. Ярина, розуміючи, що Данило й Аяз головами поплатяться за цю бійку, кинулася на коліна перед Латіфою, схопивши її за поділ сукні, і вигукнула:

– Господине моя, я благаю тебе, пощади їх! Вони ж обидва не винні, що кохають!

– Ти, Ківілчам, уже якось визначся, за кого просиш – за козака чи мурзу!? – єхидно промовив Сіразі. – А то подив бере від твоїх прохань і безсоромності! Ти ж нічим не краща за тих двох молодиків – тобі не відомі совість і скромність! І давай збирайся – тебе брат чекає, – і вивів Латіфу з кімнати.

Нещасній Ярині нічого іншого не залишалося, як піти слідом. У дворі вже закінчилася бійка між капи-кулу і нукерами Аяза. Сіразі, поміркувавши, наказав нукерам мурзи забиратися від гріха подалі. З усіма можливими пересторогами, щоб не скомпрометувати султані, євнух дбайливо посадив її у візок, запхнув туди Яринку, вліз сам, зайнявши своїм широким задом усе сидіння, так що дівчині довелося забитися в куток.

Усю дорогу Латіфа мовчала, не звертаючи уваги на спроби Ярини заговорити з нею, які старанно припиняв Сіразі, котрий час від часу обмацував своє око – рука у Данила була важка. «О, Всевишній, як же монотонно я прожила своє життя! – думала жінка, потроху заспокоюючись. – Я нічого, зовсім нічого не бачила – ні любові, ні пристрасті, ні самого життя. Я прожила в пошані і повазі, але кожен мій день був таким же, як і попередній. Низка одноманітних років пройшла переді мною! Саме Життя пройшло повз мене, і тепер мені доведеться доживати свої дні так само, як я їх і почала – у рутині. Яка ж щаслива ця дівчинка! Вона така молода, а її життя вже таке яскраве! Так, її життя почалося яскраво, і вона встигла дізнатися, що таке кохання, і пристрасть, і щастя. Але що ж мені тепер робити? Адже і Аяз, і цей русин готові голови скласти, аби заволодіти нею, і якщо я не втручуся, то ці двоє рано чи пізно порішать один одного, а я не можу такого допустити!»

З одного боку, Латіфу обурила поведінка Аяза – він посмів не тільки їй погрожувати, а ще й не посоромився влаштувати бійку в її присутності! Але з другого боку, їй були цілком зрозумілі причини такої огидної поведінки. А ще Латіфа досадувала, що не врахувала почуттів дівчини до Данила. «Але якщо вона так любить цього козака, тоді чому ж заступалася за Аяза перед покійним братом?» – думала вона.

Коли доїхали до будинку лікаря, султані наказала євнуху вийти і запитала у Ярини:

– Чому ти заступалася за Аяза перед покійним ханом, якщо кохаєш свого козака?

– Тому що я багато чим зобов’язана Аязові – він викупив мене, позбавивши від усіх принижень рабства, і завжди ставився до мене з повагою. Я не можу відплатити злом за добро. Аяз кохає мене щиро, але якби моє серце було вільним, то я б і тоді не віддала його йому – в Аяза є дружина, яка кохає його всією душею, і для неї моя поява стала горем. Тому я не хочу бути причиною страждань жінки, яка їх не заслужила. І прошу тебе, моя султані, пробачити і Аяза, і мого Данила і відпустити нас із ним додому. Так буде краще для всіх!

– Поки поживеш у лікаря, а я поміркую над твоєю долею, – наказала Латіфа, вислухавши.

– Що ти зробиш із Данилом, господине моя? – похмуро запитала Яринка, соромлячись спитати і про Аяза.

– Я сказала тобі, що я вирішу твою долю, а поки йди, – строго відповіла султані.

Ярина, не встаючи з сидіння, схилила голову в поклоні – по-іншому тут уклонитися було неможливо, і вискочила з візка.

Повернувшись додому, Латіфа остаточно заспокоїлася і наказала негайно схопити Ферхата і на світанку повісити. Трохи поміркувавши і пригадавши, що, незважаючи на все своє паскудство, Сіразі віддано служив її родині, Латіфа вирішила пробачити йому та призначити кизларом-агаси.

Сам Сіразі не забарився подякувати Аллахові і за те, що викрутився, і за те, що збулася його кривава мрія. А наступного ранку не зміг відмовити собі в задоволенні помилуватися на страту свого недруга. «Нарешті можна буде спокійно пожити! Хоч на старості років!» – думав мерзотник, уперше в житті вільно походжаючи палацом.

Однак у Латіфи залишився найважливіший клопіт: як розсудити три люблячих серця так, щоб не було кровопролиття і при цьому всі залишилися задоволені. І на це запитання жінка ніяк не могла знайти відповіді.

Розділ 26 Кохання та благородство

Благородне серце відвернеться від щастя, побудованого на нещасті інших людей.

Сааді

Віконце в тюремній камері Чуфут-Кале, що являла собою вирубану в скелі печеру, було маленьким, але з нього можна було побачити дивовижної краси мозаїку з сірих гір та жовто-зелених долин між ними, оповитих серпанком літньої спеки.

Аяз похмуро споглядав цей чудовий пейзаж, бо зайнятися було нічим. За час свого ув’язнення він багато чого переосмислив, прийняв дуже важливе рішення і лише терпляче чекав того часу, коли Латіфа накаже його відпустити. Він не сумнівався, що тітонька його не стратить, але молив Аллаха, щоб вона випустила його вчасно.

Двері його темниці розчинилися, й охоронець покликав його. Аяз послідував за ним. Проходячи повз інші тюремні двері, він побачив Данила, який стояв біля заґратованого віконця. Суперники обмінялися сповненими ненависті поглядами, проте й слова один одному не сказали.

На подвір’ї Аяза чекав щасливий Бійтемір. Весь цей час хитрий старий настирливо домагався аудієнції у калги Газі Ґерая.[85] З Газі Аяз приятелював із дитинства, тому Бійтемірові було неважко переконати калгу, що з Аязом вчинили несправедливо, й ублагати його звільнити вихованця.

– А що буде з Данилом? – запитав Аяз, вислухавши Бійтеміра.

– Калга-султан не зважився вирішити його долю, не бажаючи дошкулити ана-беїм. Поїхали краще звідси, господарю мій!

Повернувшись додому, Аяз написав невелику записку Латіфі та наказав Бійтеміру збирати речі, а сам вирушив до Мустафи, розраховуючи, що Яринка живе у нього.

За ці дні нещасна Ярина змучилася від тривоги – вона не уявляла, як учинить із нею султані, чи покарає Данила й Аяза. Неодноразово вона хотіла піти до палацу, щоб кинутися султані в ноги, або в Чуфут-Кале, щоб спробувати хоч що-небудь дізнатися про їхню долю. Але Ярема, Теміс і Мустафа її не пускали, розуміючи безглуздість і небезпеку цих затій.

– Не турбуйся, Ярино, – незворушно говорив Мустафа, з батьківською ніжністю обнімаючи заплакану дівчину за плечі, – якби султані побажала, то обидва твої красені вже давно були б страчені. А так нехай поки посидять, охолонуть. Відпустить вас усіх султані – ось побачиш! Не було ще такого випадку, щоб вона когось суворо або несправедливо покарала.

– Але ж стратила ж вона Ферхата! – чмихаючи носом, говорила Яринка, бо Сіразі прибігав до лікаря випросити мазі для свого синця та похвалитися успіхом.

– А ти що, шкодуєш за цим негідником?

– Ні.

– І правильно! Він отримав своє чесно заслужене покарання, а твої красунчики виправдані в очах султані вже тим, що влаштували таке неподобство через кохання! Вона така ж жінка, як і всі, і її страх як розчулюють любовні скандали та історії. Так що не турбуйся даремно, а то наживеш собі розладнані нерви і нетравлення шлунка, і мені доведеться тебе лікувати! Я не раз помічав, що всі ті мої пацієнти, хто марно тривожиться, потім слабують на шлунок, – незворушно говорив Мустафа. – Мені цікаво інше – яка ж це падлюка налаштувала ана-беїм проти твого любка?! – додав він, з осудом поглядаючи на Ярему, але пригнічена горем дівчина цього не помітила. – Ось цього ябедника не завадило б гарненько покарати, щоб іншим разом не кортіло!

Сам Ярема, намурмосившись, винувато відводив очі і мучився докорами сумління, розуміючи, що це він винен у новому нещасті сестри. Але покаятися не вистачало духу. Зате краще за всіх Яринку втішав Лаврін, який відвідував її щодня, – того вечора капи-кулу його не схопили, оскільки він розсудливо не встрявав у бійку. Проте старий змучився душею. Розпитавши Юсуфа про Латіфу, він зрозумів, що великодушна жінка не стратить його онука, а рано чи пізно відпустить. Але тоді Данило й Аяз знову спробують поділити Ярину за допомогою зброї! Саме ця обставина і тривожила старого.

Якось одного дня Ярина і Теміс сиділи вдома самі, коли в хвіртку постукали, а через мить у дім влетіла перелякана служниця, а за нею спокійно увійшов Аяз. Яринка схопилася, зацьковано дивлячись на нього, а Аяз не зводив із неї погляду своїх гарних очей, що сяяли коханням.

– Навіщо знову завітав, мурзо? – незворушно запитала Теміс.

– І тобі мир, ханим, – майже шанобливо промовив Аяз. – Чи не будеш ти люб’язна залишити мене з Яриною наодинці, мені треба з нею поговорити.

– Ні! Ти не забереш Ярину! Я краще помру, ніж дозволю… – палко заперечила Теміс, перегороджуючи йому шлях, але Аяз її спинив.

– Я не заподію їй зла, і мені необхідно поговорити з нею. Повір мені!

Теміс подивилася на молодого мурзу – Аяз не відвів погляду, а обличчя його було спокійним. Жінка, трохи провагавшись, вийшла. Але тільки-но вона вийшла, як Яринка тут же запитала:

– А де Данило?

– Залишився в Чуфут-Кале. А мене звільнив калга-султан.

– Ти прийшов, щоб забрати мене? Так? – запитала Яринка, і на її очі навернулися сльози. Вона миттю все зрозуміла: Аяз знайшов собі покровителя сильнішого за ана-беїм, і тепер їм із Данилом ніхто не допоможе – зараз Аяз або силою забере її з собою, або їй доведеться піти з ним добровільно в обмін на життя Данила.

Аяз ніжно всміхнувся, але промовчав, сумно дивлячись на неї.

– Я нікуди не піду з тобою, Аязе, – твердо промовила Ярина. – З того часу, як ти купив мене, то завжди ставився до мене з повагою, тому я прошу тебе – не гріши проти своєї честі і відпусти мене. Я не можу кохати тебе! Якби могла, то не було б усього цього!

Але Аяз мовчав. Лише сумно дивився на Ярину, наче вбираючи в свою пам’ять риси її обличчя, а потім підійшов до неї. Яринка відступала від нього, поки не вперлася спиною в стіну. А Аяз незворушно взяв одну з її кіс, розв’язав стрічку і почав розплітати.

– Пам’ятаєш той день, коли народився мій син, а моя мати виселила тебе з твоєї кімнати, і я наказав тобі ночувати зі мною? Ти тоді ще заборонила мені розплітати тобі коси. І в ту ніч я мріяв, що настане час, коли я сам буду розплітати їх, бо ти покохаєш мене, – говорив Аяз, перебираючи пальцями вогняні пасма. – Але, мабуть, це залишиться всього лише мрією, – сумно промовив він, дістаючи кинджал.

Яринці стало страшно – а раптом Аяз зараз уб’є її? «А може, так буде і краще, якщо мене не стане?! Тоді для всіх закінчиться ця мука», – подумала дівчина. Але Аяз, відокремивши від її волосся невелике пасмо, зрізав його кинджалом.

– Я ж прийшов попрощатися, Яринко. Спочатку я вважав, що зможу приручити тебе, змусити бути зі мною, змусити кохати, але за ці дні я багато чого переосмислив. Пам’ятаєш легенду про тюльпан, яку я колись розповідав тобі? Так ось і справді не можна силою вирвати щастя з його бутона – квітка загине, а з нею і надія на щастя. Адже моє кохання губить тебе, мій лале, а я цього не хочу, тому залиш мені на пам’ять частинку себе, – говорив він, перев’язуючи зрізане пасмо її стрічкою. – Це пасмо твого сонячного волосся буде нагадувати мені про тебе, моє світле кохання, моя найсолодша мріє, а коли мені буде особливо гірко без тебе, то зігріє мені душу. Прощай!

І, обернувшись, Аяз вийшов, а Ярина стояла, не в силах повірити в почуте, уражена величчю його душі. Мимоволі на очі навернулися сльози, а серце защеміло від жалю до Аяза. «Прощавай, Аязе!» – прошепотіла Яринка, дивлячись йому вслід, бо він не зачинив за собою двері.

Після цього Аяз із чистою совістю покинув Бахчисарай, відправившись у степи.

Аяз усвідомив, що неможливо підкорити горде серце, якщо в ньому немає взаємного кохання. Завдяки цьому почуттю Аяз навчився цінувати не тільки своє кохання, але й чуже, і зрозумів, що він не має права калічити долі трьох людей – Гюльнур, Ярини та Данила. Саме тому він вирішив відпустити Ярину. «Цікаво, Гюльнур досі живе в моєму улусі? І чи пробачить вона мені? – думав Аяз увечері, сидячи біля багаття і тримаючи в руках пасмо Ярининого волосся. – Адже вона займає не останнє місце не тільки в моєму житті, але й у моїй душі. Вона стане тією, хто подарує мені щастя». А повернувшись до улусу, з полегшенням побачив дружину, яка зустріла його вельми холодно.

– Навіщо ти повернувся, Аязе? – запитала Гюльнур.

– Узагалі-то це мій дім. Хіба я не маю права жити у себе вдома? – спокійно запитав Аяз.

Гюльнур нічого не відповіла. Тоді Аяз присів поруч із нею на подушки й обережно обняв за талію. Вона не відсторонилася, лише відвернулася.

– А чому ти не поїхала звідси до батька або до Феррах-Кермена? – запитав він.

– Тому що не захотіла! Хіба я не маю права жити в домі свого чоловіка? – вигукнула Гюльнур.

– Кохана, ти пробачиш мені за все? – шепнув Аяз. – Адже я повернувся до тебе.

Гюльнур оторопіло на нього подивилася, немов не розуміючи його слів, а Аяз ніжно поцілував її. Гюльнур іще деякий час здивовано дивилася на нього, а потім рвучко обняла чоловіка, не в силах повірити, що збуваються її найпотаємніші надії.

Коли Латіфі принесли записку від Аяза, то, прочитавши її, вона зітхнула так, немов скинула з плечей важкий тягар. «Хвала Аллаху! Невже мій племінник і справді схаменувся?!» – думала Латіфа, не вірячи в таке диво. Але потім жінку охопив сумнів – а раптом Аяз вирішив схитрувати? Раптом навмисно поїхав, щоб потім перехопити Ярину в степах? Тому, трохи поміркувавши, вона відправила Сіразі в Чуфут-Кале з наказом звільнити Данила і супроводити його до Мустафи, а також повідомити, що через три дні йому і Ярині належить покинути Юрт.

Усі ці дні Данило прожив, немов у пеклі, сердячись на власне безсилля і страждаючи від невідомості. Тоді він опритомнів уже дорогою до фортеці і від капи-кулу дізнався, що його й Аяза за велінням султані везуть до в’язниці, але що султані зробила з Яриною, стражники не знали. А коли Аяз покинув в’язницю, Данило зрозумів, що його суперник здобув у цій боротьбі перемогу, а йому слід готуватися до смерті. Тому коли по нього прийшли стражники, він незворушно покрокував за ними, вважаючи, що його ведуть на страту. Але у дворі на нього чекав не кат, а Сіразі.

– Пане Даниле! – вигукнув євнух українською, любовно оглянувши його. – Я бачу, що в’язниця охолодила твою гарячу кров, якщо ти більше не кидаєшся на людей!

Данило криво усміхнувся, пригадавши, із яким задоволенням тоді врізав євнухові, але нічого не відповів, лише з презирством на нього подивився.

– Що ж, іди за мною, – наказав Сіразі і подріботів до закритого візка.

– Куди ти зібрався везти мене?

– Скоро дізнаєшся!

«Дивно, чому мене не зв’язали! – подумав Данило. – Якби хотіли стратити, то зв’язали б», – і пішов слідом за євнухом.

Сидячи навпроти Сіразі, Данило мовчав, похмуро дивлячись у невелике заґратоване віконце візка. «Може, мене везуть до Аяза, бо йому охота особисто прикінчити мене?» – думав він і тут з подивом упізнав вулицю, на якій жив Мустафа. А коли візок під’їхав до будиночка лікаря, то Сіразі заговорив:

– Моя султані великодушно пробачає тобі, негідникові, і не просто дарує тобі життя, а й милостиво дозволяє залишити Юрт. Через три дні за тобою прийдуть капи-кулу і проведуть тебе до кордонів землі ханства, щоб у дорозі з тобою ненароком не сталося біди. Ну, а далі шлях тобі відомий.

– Де Ярина? Я без неї нікуди не поїду.

– Іди, козаче! – відрізав євнух.

– Де вона? – з погрозою в голосі перепитав Данило.

– Тільки не треба руки розпускати! Інакше капи-кулу пристрелять тебе на місці! – попередив Сіразі, про всяк випадок одсуваючись ближче до дверцят візка, щоб устигнути вискочити. – Якщо тобі наказали йти, то краще іди і будь готовий до від’їзду вчасно. Сподіваюся, що ми з тобою більше ніколи не зустрінемося! Іди!

Данило, нахмурившись, вийшов із візка, зупинившись перед хвірткою, а один із капи-кулу віддав йому його шаблю. Після цього візок поспішно поїхав геть, а Данило, трохи поміркувавши, постукав у хвіртку. Відкрила йому служниця і, побачивши його, зойкнула: «Господи Боже!» та щодуху побігла в дім. Данило увійшов у двір і замкнув за собою хвіртку, коли з дому вилетіла Яринка і кинулася йому на шию.

– Данилочку! Коханий! Господи, дякую Тобі! – шепотіла Ярина, плачучи і притискаючись до нього, а потім почала цілувати.

– Яринко, пусти мене, адже я брудний весь. І неголений! – промовив Данило, а потім, не в силах стримати почуттів, міцно обняв її і почав цілувати у відповідь.

– То пусте! Головне, що ти живий і поруч зі мною, Данилочку мій! – шепотіла Яринка, одночасно і схлипуючи, і підставляючи своє обличчя під його поцілунки.

Уже ввечері Ярина розповіла Данилові, що Аяз добровільно відмовився від неї. Данило слухав, хмурився, не вірячи в таке благородство.

– Я не вірю, що він остаточно відмовився від тебе, – промовив він. – Я б ніколи не зміг так учинити – волів би краще померти, ніж розлучитися з тобою, мій вогнику! І тепер я розумію, чому султані наказала мене випустити і виділила нам охорону – вона теж не вірить йому.

– Зміг би, Данилочку, бо в тебе теж благородне серце! – усміхнулася Ярина. – І ти б ніколи не зміг би завдати мені горя.

«І все-таки – чому ж він відмовився від неї? Не може бути, щоб він так легко відступився! Очевидно, таким чином розраховує приспати мою пильність. Господи, допоможи нам безперешкодно повернутися додому!» – думав Данило, притискаючи до себе Яринку.

Такі ж міркування терзали і Мустафу, тому він порадив: «Ви б сходили завтра до церкви і повінчалися б. Мурза, звичайно, не зрадіє вашому весіллю, але все ж йому вистачить благородства не зробити з тебе, Ярино, удову. Тому шлюб – ваша єдина гарантія безпеки».

Порада, окрім того, що мудра, була ще й вельми приємною для виконання, і наступного же дня Данило та Ярина повінчалися в грецькій церкві. Вінчав їх Лаврін, який за стільки років не забув обряду. До церкви, крім Яреми, прийшло все сімейство лікаря, за винятком самого Мустафи – старий вирішив не ризикувати своєю репутацією правовірного. Дивлячись на сестру, яка стояла біля вівтаря, Ярема мимоволі засумував – згадався йому Петро, і згадалося власне таємне вінчання з Любою. «Боже, дякую Тобі, що Ти допоміг мені знайти сестру. Тільки… Ох, як же хотілося, щоб хрещений був живий і був присутній тут! Він був би такий щасливий, що Яринка заміж виходить, і що я теж одружився. Цікаво, як там Любонька? А як дід? Слава Богу, що ми скоро повернемося додому», – думав він.

А через два дні, попрощавшись із родиною лікаря, Ярина, Данило, Ярема і Лаврін покинули столицю. Прямуючи до виїзду з міста, Яринка озирнулася на Бахчисарай. «Дай, Боже, більше ніколи не повертатися сюди», – думала вона, а виїхавши за місто, помітила візок, біля якого стояв Сіразі. Ярина зістрибнула з Промінчика і підійшла до візка, схилившись у поклоні. Євнух, сяючи солоденькою посмішкою, відчинив дверцята, і вона увійшла всередину.

– Моя султані, дякую тобі за все… – почала Ярина.

– Не варто подяки, – перебила її Латіфа і сумно усміхнулася. – Схотілося подивитися на тебе востаннє – сподіваюся, що більше ніколи тебе не побачу не тому, що гніваюся, а тому, що ти більше ніколи не потрапиш у неволю.

– Ні, не потраплю – мій чоловік цього ніколи не допустить, – промовила Яринка.

– Отже, ти уклала ніках зі своїм козаком? – тепло усміхнувшись, запитала Латіфа. – Вітаю! Нехай благословить вас Аллах!

– Дякую, моя господине. А чи можу я запитати тебе, моя султані, про Шахіна?

– Шахін дуже важко пережив і твою уявну смерть, і смерть свого батька, – відповіла Латіфа, гірко зітхнувши. – Але все ж з більшою мужністю, ніж смерть матері. Я не стала розповідати йому, що ти жива, інакше він не дозволив би тобі поїхати.

– Нехай збереже його Господь, – відповіла Ярина. – І тебе, моя султані.

– Нехай захистить тебе Аллах, Ярино, – ласкаво усміхнулася Латіфа. – Прощай!

– Прощавай, моя господине, – Ярина вклонилась і вийшла з візка.

Шлях додому здолали без пригод завдяки супроводу капи-кулу, і вже наприкінці серпня четверо мандрівників приїхали до Тихого Яру.

Коли Степан і Уляна побачили Яринку живою, то довго не могли натішитися, бо не сміли й сподіватися на таке чудо. Та й не тільки вони – усі мешканці зимівника. Крім Оленки – вона ще рік тому вийшла заміж і поїхала з Тихого Яру.

– Дивно вийшло, – розповідала Уляна. – Заїхали якось до нашого зимівника козаки – з дороги збилися і попросилися на нічліг, заночували та й поїхали собі з Богом. А потім через кілька місяців один із них повернувся та й до Олени посватався. Виявилося, що він сюди частенько потайки приїжджав – дуже йому Оленка сподобалася. Та й він їй теж. Ось так і вийшла твоя подружка заміж.

– Ну, от і добре, – усміхнулася Яринка, радіючи щастю подружки, але потім насупилася й запитала: – А що Галя? Досі тут живе?

– Угу. Живе сама-самісінька, – мовила Уляна. – А що ви з Данилом далі збираєтеся робити, Яриночко?

– Спочатку поїдемо до мого діда – адже він мало не помер із горя, коли я зникла, потім – до Данилових батьків, а потім повернемося сюди жити. Ми ще в Криму так вирішили.

– Слава Тобі, Боже! – вигукнула Уляна. – Ми зі Степаном побоювалися, що ви не захочете тут жити через…

– Ні, тітонько, ніхто між нами більше не стане, – усміхнулася Яринка, – ні Галя, ні Аяз, тому навесні ми повернемося.

У Воробенків Ярина і Данило погостювали всього один день, а потім вирушили до Березані – Ярема квапився до дружини.

Станіслав сидів на ґанку, гріючись на сонечку, і рішуче не знав, чим ще можна себе зайняти. Річ у тому, що отримавши листа від Яреми і дізнавшись, що насправді сталося з Яриною, Станіслав злякався – невідомо куди подівся цей Бережний зі своїм сином, і раптом йому вистачить жорстокості з помсти підняти руку на його падчерку?! А хто захистить Любу, коли Ярема бозна-коли повернеться і чи повернеться взагалі? Тому він відмовився від своєї посади сотника – навоювався він за своє життя досхочу. А пішовши на спокій, Станіслав нудився, бо не звик сидіти без діла. Але більш за все його мучила тривога за онуків. «Господи! Що ж далі мені робити? Ось уже й осінь на носі, а від Яреми ні слуху, ні духу! А якщо його цей Бережний знайшов і вбив? А якщо він у неволю потрапив або його мурза цей стратив? Бідна моя внучка! Що їй тільки пережити довелось! А все через мене! Боже, прости мені грішному і спаси моїх онуків! А якщо я помру, то хто тоді про Любку подбає?» – сумно думав старий, коли на подвір’я в’їхали троє вершників.

Станіслав придивився і не повірив своїм очам, упізнавши в першому вершнику Ярему, а потім побачив і Ярину, яку знімав із сідла незнайомий козак. «Господи Боже!» – прошепотів бідний Станіслав, і на його очі навернулися сльози. Він дивився на внучку і не міг прийти до тями від подиву – у його пам’яті Яринка залишилася худенькою дівчинкою, а тепер до нього підходила молода жінка в намітці. Сама Ярина збентежено дивилася на діда – її вразило те, як сильно він постарів за ці чотири роки, як змінився його завжди гордовитий вираз обличчя і зник зневажливий погляд – тепер в очах діда світилися і смуток, і жаль, і туга.

– Господи, онучко! – схвильовано промовив Станіслав і кинувся її обнімати.

– Здрастуй, дідусю, – невимушено привіталася Ярина, теж обнімаючи діда. А Станіслав дивився і ніяк не міг намилуватися нею.

– Ти, Яринко, прости мені, дурневі старому… – почав він, але онука перебила його.

– Мені нема чого тобі прощати, дідусю. Що було, то загуло, так що не згадуй минулого.

– Та як же нічого?! Через мене ти мало не загинула! – говорив Станіслав, а потім, не випускаючи Ярину з обіймів, обняв і Ярему. – Усе-таки знайшов сестру! Слава Тобі, Господи, що ви обоє живі!

З будинку вийшла Люба, і Ярема, швидко вивільнившись із дідових обіймів, побіг до дружини, а Станіслав уважніше подивився на Данила, який весь цей час скромно стояв збоку, і запитав:

– А це хто?

– Це Данило – мій чоловік, дідусю, – усміхнувшись, відповіла Яринка, підходячи до Данила і беручи його за руку. – Покійний хрещений дав згоду на наш шлюб, і ми в Криму повінчалися.

Станіслав уважно оглянув Данила, досадливо скривився, але нічого не сказав, люб’язно запросивши в дім новопридбаного родича.

Уже ввечері Станіслав, переговоривши з Данилом наодинці, перейнявся до нього симпатією. Проте коли дізнався, що він із Яриною збирається оселитись у степах, розгнівався, вимагаючи, щоб вони залишилися жити при ньому, в Березані. Але потім Станіслав охолов і змирився, розсудивши, що Ярема таки залишиться при ньому, а Яринка, вийшовши заміж, усе одно жила б у свого чоловіка, а не з ним, так що нічого тут не поробиш.

* * *

Сонце схилилося до вершин верб і осокорів, позолотило верхівки дубів, утопивши їхні стовбури і землю в сутінках, забарвило небосхил у червоні та рожеві відтінки. Навколо було порожньо і тихо, і тільки позолочена заходом вода мелодійно похлюпувала під веслом, та латаття згортало сліпучо-білі пелюстки.

– Ох, Яринко, даремно я тебе послухав, – хмурився Данило, правлячи човником, – треба було залишатися вдома. Тобі шкідливо ночувати під відкритим небом!

– Отже, коли за мною упадав, то не шкідливо було, а тепер шкідливо?! – пустотливо усміхнувшись, відповіла Яринка. – Ти ж мені давно обіцяв, що ще раз привезеш сюди. А ти ж знаєш, що мені відмовляти не можна!

Данило зітхнув і з обожнюванням подивився на дружину, а Яринка, як і в той далекий червневий вечір три роки тому, торкалася пальчиками квітучих лілій, зачаровано спостерігаючи, як вони повільно йдуть під воду.

Човен причалив до крихітного острівця посеред протоки. Данило перший зістрибнув на сушу, втягнув човник на берег і, піднявши дружину на руки, переніс її на землю, а поставивши на ноги, з любов’ю погладив її вже величенький животик.

– Данилочку, чуєш – соловейко заспівав! – вигукнула Яринка, підвівши на нього свої яскраво-зелені очі, які сяяли щастям.

– Вогнику ти мій! – прошепотів Данило, цілуючи її у скроню.

Травень 2015 р. – березень 2016 р.

Примечания

1

До початку Хмельниччини релігійний гніт католиків та уніатів над православними досяг свого апогею. Відомі випадки, що примусово зачинялися православні церкви, заборонялося здійснювати обряди або за них встановлювалася непомірна плата, тому подружжя було змушене жити невінчаним, а діти – нехрещеними, небіжчиків ховали невідспіваними. (Тут і далі примітки авт., якщо не зазначено інше.)

(обратно)

2

Низ – інакше Запорожжя, друга назва місцевості за Дніпровськими порогами, де розташовувалася Запорозька Січ.

(обратно)

3

Аргамак – так називали коней ахалтекінської породи, які вважалися найкращими і коштували дуже дорого.

(обратно)

4

Тут і далі вірші в перекладі автора з російської мови.

(обратно)

5

Ідеться про похід козаків, на чолі із сином гетьмана Б. Хмельницького Тимошем, і татар у Молдавію у липні – вересні 1650 р., причиною якого стала відмова молдавського господаря Василя від шлюбу своєї дочки Розандри і Тимоша.

(обратно)

6

Віно – частина майна чоловіка, яке він зобов’язаний був виділити дружині під час укладання шлюбу, щоб у разі його смерті забезпечити засобами до існування.

(обратно)

7

Дике Поле – історична місцевість, яка охоплювала причорноморські й приазовські степи між річками Дністер і Дон.

(обратно)

8

Кодак – польська фортеця, заснована у 1635 р. на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порогу за проектом французького інженера Гійома Левассера де Боплана. Зруйнована у 1711 р. за умовами Прутського мирного договору.

(обратно)

9

Зимівник – поселення низових козаків. Зимівники виникли на початку XVI ст. на Запорожжі, а згодом перетворилися на великі господарства, де поряд зі скотарством розвивалося землеробство і бджільництво. Зимівник засновували, як правило, 3–4 сімейні або неодружені козаки.

(обратно)

10

Гадючий (Вільний) – останній поріг на Дніпрі, розташований біля сучасного села Вільноандріївка Вільнянського району Запорізької області. Затоплений у 1932 р. під час будівництва Дніпрогесу.

(обратно)

11

Під час облоги Збаража і Зборівської битви у 1649 р. татарське військо грабувало західноукраїнські села і міста, забираючи населення в полон. Крім того, у 1650 р. шляхта почала повертатися в свої українські маєтки і мститися жителям, які не ввійшли до козацького реєстру за умовами Зборівського договору, піддаючи їх тортурам і утискам. Постійні військові дії, неврожай, голод, утиски змусили частину українців переселитися на козацькі хутори на Лівобережній Україні, Запорожжі та Слобожанщині.

(обратно)

12

Ідеться про Велике князівство Литовське. В описувану епоху литвинами називали як жителів Литовського князівства в цілому, так і предків сучасних білорусів та українців, що мешкали на території князівства.

(обратно)

13

Виготовлення алкогольних напоїв для продажу в наступні століття існування Січей обкладалося спеціальним збором, який йшов до січової скарбниці. Але коли саме почали стягувати такий збір, невідомо.

(обратно)

14

Бурдюг – примітивне козацьке житло за типом землянки або напівземлянки.

(обратно)

15

За законом, чинним в описувану епоху, подружня зрада вважалася злочином проти моралі, підлягала розгляду у судовому порядку та каралася смертю або фізичним покаранням.

(обратно)

16

Мова йде про битву під Берестечком 18–30 червня 1651 р., яка скінчилася поразкою Війська Запорозького.

(обратно)

17

Йдеться про взяття Києва 04.08.1651 р. військом литовського польного гетьмана Я. Радзивілла. Кияни за підтримки козаків самі підпалили рідне місто, щоб їхнє майно і провіант не дісталися загарбникам.

(обратно)

18

Мова йде про Чортомлицьку, або Стару Січ, яка була заснована у 1652 р. кошовим отаманом Федором Лютаєм на острові Чортомлик (Базавлук) у гирлі річок Чортомлик, Підпільна (Лапинка) і Скарбна; проіснувала до 25.05.1709 р., коли її з наказу Петра I зруйнувало московське військо карателів за підтримку низовими козаками самостійницької політики гетьмана І. Мазепи.

(обратно)

19

Дубовий та Ґавин острови – великі острови на Дніпрі, розташовані перед Гадючим (Вільним) порогом. Затоплені у 1932 р. під час будівництва Дніпрогесу.

(обратно)

20

Шкварчів і Крячок – острови на Дніпрі, розташовані паралельно один одному і розділені вузькою протокою. Становили одну з найскладніших для судноплавства частин Гадючого (Вільного) порога – Вовче горло (інакше Вовчок). Затоплені у 1932 р. під час будівництва.

(обратно)

21

Чилім, або водяний горіх (водяний горіх плаваючий, рогульник плаваючий), насіння якого раніше використовували в їжу.

(обратно)

22

Взяти шлюб у кропиві – вислів, що означає перелюб, розпусне життя, дошлюбний статевий зв’язок.

(обратно)

23

Мурза – титул члена впливової феодальної сім’ї на кшталт західних «барон, граф».

(обратно)

24

Мансур – кримська гілка ногайського аристократичного роду (клану) Мангит, другий за впливовістю у Кримському ханстві. Бейлік (земельні володіння) Мансурів охоплював Західний Крим від сучасних м. Саки до смт. Чорноморське. Представники роду належали до дьорт-карачів – складали раду беїв чотирьох шляхетних родів Криму, без схвалення яких хан не міг приймати рішення.

(обратно)

25

Озі – татарська назва річки Дніпро.

(обратно)

26

Улус – монгольський термін для позначення понять «держава» і «народ». А ще – стан, табір, селище, аул або територія кочівників.

(обратно)

27

Крім татарського народу, в підданстві кримських ханів перебували окремі улуси Великої Ногайської Орди. Причиною переходу волзьких ногайців під васалітет Кримського ханства було захоплення калмиками територій їхніх волзьких кочовищ. За ханськими наказами ногайську знать розселяли в селищах усередині Кримського півострова приблизно по п’ять чоловік, щоб не дати цій знаті створити «державу в державі», а простий народ цілими улусами переходив у підданство клану Мансурів і селився в степах за Перекопом.

(обратно)

28

Слід зазначити, що татари та турки застосовували для позначення українців етнонім «рус», а поляки – «русини». Втім, і самі українці називали себе русинами. Прикметно, що жителів Московії ніколи не ототожнювали з русинами-українцями, бо це були зовсім різні народи.

(обратно)

29

Острів Таволжан розташований навпроти сучасного с. Орловське Вільнянського району Запорізької області. З давніх часів біля острова існувала переправа через Дніпро, яку називали Таволжанською, або Язиківською.

(обратно)

30

Муравський шлях – один із найдавніших шляхів через Причорноморські степи. Починався від Тули, проходив по Лівобережній Україні і закінчувався біля Перекопу. Цим шляхом купці їздили до Криму, татари робили набіги на околиці Московії, запорозькі козаки здійснювали походи на Крим.

(обратно)

31

Кефе (кримськотатарська, турецька вимови) – інакше Кафа. Сучасне місто Феодосія в АР Крим. У Кафі знаходився великий невільничий ринок.

(обратно)

32

Вірш Омара ібн Абі Рабіа.

(обратно)

33

Лале (кримсько-татарськ.) – «тюльпан».

(обратно)

34

Титул «султан» і жіночий «султані» в Кримському ханстві носили всі члени династії Ґераїв, які ніколи не посідали трон.

(обратно)

35

Газі ІІ Ґерай, на прізвисько Бора (Північний вітер) (р. ж. 1551–1607 рр.) – хан у 1588–1607 рр. Був прекрасним каліграфом, талановитим музикантом і поетом, відомим під псевдонімом Газаї. Найбільш відомі його твори «Троянда і соловей», «Кава і вино», «Долаб».

(обратно)

36

Бахадир І Ґерай (р. ж. 1602–1641 рр.) – хан у 1637–1641 рр. Теж відомий як талановитий поет, який складав вірші під псевдонімом Резмі.

(обратно)

37

У 1637 р. донськими козаками було захоплено Азак (Азов) – стратегічно важливу фортецю у гирлі Дону. Крім того, козаки намагалися переманити клан Мансурів, які панували над кочовими ногаями, під васалітет московського царя. Мансури погодилися, бо у цьому ж році в Стамбулі було страчено мурзу Кан-Темира, ватажка буджацьких орд, який належав до їхнього клану. Тому у травні 1639 р. з наказу Бахадира було страчено всю верхівку роду Мансурів, і лише окремим представникам вдалося врятуватися.

(обратно)

38

Яшлау – найдавніший кримськотатарський аристократичний клан, чий родовід сягає корінням в епоху Золотої Орди.

(обратно)

39

Феррах-Кермен (інакше Ор-Капу, Перекоп) – містечко, розташоване поруч із турецько-татарською фортецею Ор-Капу, збудованою у 1509 р. з ініціативи хана Менглі I Ґерая.

(обратно)

40

Хан – інакше караван-сарай, готель для подорожніх і купецьких караванів, а також склад для товарів.

(обратно)

41

Священний Коран, Сура 4 «Ан-Ніса», 3 аят. Ідеться про те, що чоловіку дозволяється мати до чотирьох дружин, але в тому разі, якщо він упевнений, що зможе прогодувати їх та порівну приділяти увагу всім жінкам, щоб не викликати у жодної з них образи. Якщо ж такої певності немає, то повинен мати тільки одну дружину та/або наложниць.

(обратно)

42

Клістир (заст.) – клізма. У давнину вважалась одним із найдієвіших методів лікування майже від усіх хвороб.

(обратно)

43

Уривок із вірша Хафіза.

(обратно)

44

Рядок із рубаї Омара Хайяма.

(обратно)

45

Кадій – суддя у мусульман.

(обратно)

46

Туми – так називали дітей татар і християнських невільниць. Якщо батько-мусульманин офіційно не визнавав таких дітей своїми, то вони не вважались вільними, не мали ніяких прав, і батько міг продати їх як рабів.

(обратно)

47

Ніках – шлюб в ісламському сімейному праві, що складається зі змови (сватання), передачі нареченої в дім нареченного, весільного торжества та фактичного вступу в шлюбні стосунки.

(обратно)

48

Ідеться про Жванецькій похід, який тривав з вересня по грудень 1653 р.

(обратно)

49

Беш-баш (досл. «п’ять голів») – невеликий набіг татарського війська або загону окремого феодала на сусідню державу з метою захоплення видобутку і полонених. Часто такі походи відбувалися без санкції хана або з його таємного схвалення.

(обратно)

50

МашАлла – у перекладі «Так завгодно Аллаху» або «Так побажав Аллах». Цей вислів додає кожен мусульманин, коли когось хвалить, щоб не зурочити.

(обратно)

51

Турецьке ім’я Аяз означає «ясний день».

(обратно)

52

Чешме (татарськ.) – фонтан. До захоплення і повного спалення Бахчисарая військами російського генерала Х. А. Мініха у 1736 р. в місті було дуже багато громадських чешме, що відрізнялися майстерно виконаним різьбленням й оформленням. Часто такі чешме зводилися і ремонтувалися на кошти членів династії Ґераїв, ханських дружин і дочок, багатих чиновників.

(обратно)

53

Іслям III Ґерай (р. ж. 1604–1654) – кримський хан у 1644–1654 рр.

(обратно)

54

Ана-беїм – посада управительки гарему в Кримському ханстві, аналогічна посаді великої валіде в османській Туреччині, яку займала мати або сестра правлячого хана. Посада була третьою за значимістю в ханстві. Ана-беїм була наділена чималою владою, активно брала участь у внутрішніх і зовнішніх справах держави, вела дипломатичне листування з монархами іноземних держав, мала право бути присутньою на радах дивану на спеціальному балконі, а також власний дохід із ханських земель.

(обратно)

55

Хані – звернення до дружин кримського хана, з якими він уклав юридично законний шлюб. Також вживалися звернення «біїм» або «ханум».

(обратно)

56

У перекладі з турецької – «іскра».

(обратно)

57

Аталик – вихователь. У Кримському ханстві був поширений звичай аталицтва, за яким дитина з певного віку (зазвичай з 7 років) переходила на виховання в іншу сім’ю, а змужнівши, поверталася до своїх батьків. Аталиками для членів династії Ґераїв зазвичай були представники татарської, ногайської або черкеської аристократії.

(обратно)

58

Йдеться про похід Т. Хмельницького навесні 1653 р. до Молдавії, а потім і до Валахії для поновлення влади у Молдавії свого тестя В. Лупу.

(обратно)

59

Фераджа – верхній вуличний одяг мусульманки у ХVІ – ХІХ ст. на кшталт пальта, з довгими і просторими рукавами, довжиною до п’ят, з боковими кишенями, з V-подібним вирізом коміра.

(обратно)

60

При кримському дворі склалася традиція укладати шлюби з представницями татарської, ногайської або черкеської аристократії, і майже всі представники династії Ґераїв народжувалися від законних дружин, а походження від рабині вважалося ганьбою. Проте вже з XVII ст. трапляються згадки про походження Ґераїв від матерів-наложниць.

(обратно)

61

Існують свідчення про обов’язкову процедуру епіляції в країнах Сходу, оскільки наявність волосся на тілі жінки вважалася негігієнічною і непристойною. Є припущення, що спосіб епіляції за допомогою смужок тканини був винайдений у XIV ст. наложницями османського султана Османа І (р. пр. 1281–1326).

(обратно)

62

Бікеч (чаріє) – звернення до наложниці в гаремі кримського хана.

(обратно)

63

Ширк – поклоніння чому-небудь або кому-небудь, крім Аллаха, по суті – багатобожжя. В ісламі вважається великим гріхом.

(обратно)

64

256-й аят Сури 2 «Аль-Бакара» Священного Корану, сенс якого полягає в тому, що не допускається насильницьке поширення ісламу або примушення до нього, оскільки примус не здатен пробудити в людях любов до віри, а іслам – це релігія милосердя і любові, яка велить поважати право людей на вільне віросповідання.

(обратно)

65

Зіммі (араб. букв. «люди договору») – збірна назва немусульманського населення (християн, іудеїв і ін.) на території держав, створених і завойованих мусульманами, яке живе за законами шаріату, за винятком законів про особистий статус (шлюб і розлучення).

(обратно)

66

Прийняття ісламу не означало негайне отримання рабом свободи, але загалом покращувало стан раба і давало перевагу.

(обратно)

67

Трахтемирівський Успенський монастир (Зарубський монастир) – монастир, пожалуваний козацтву в 1576 р. польським королем Стефаном Баторієм. Служив госпіталем і притулком для поранених і старих реєстрових козаків. Розташовувався в селі Монастирок поблизу сучасного села Трахтемирів Канівського району Черкаської області. Зруйнований поляками у 1664–1665 рр.

(обратно)

68

Ескі-Салачік – друга столиця Кримського ханства до 1532 р., розташована біля підніжжя Чуфут-Кале. Після заснування Бахчисарая Салачік згадується як Ескі-Салачік (Старий Салачік). Нині Салачік (інакше Старосілля) – східна околиця сучасного Бахчисарая.

(обратно)

69

На утримання гарему стягувався податок із християнського населення Кримського ханства.

(обратно)

70

Кримський Юрт – цей термін є самоназвою та рівнозначним терміну «Кримське ханство» і вживається для визначення Криму як незалежної держави.

(обратно)

71

Вислів належить Сааді.

(обратно)

72

Капи-кулу (секбани) – особиста гвардія кримського хана, яку вербували з людей, що не належали до родової аристократії або знаті, в основному з черкесів.

(обратно)

73

Хазрет падишах – дослівно «його величність хан». Це звернення до хана вживає Киримли Хаджі Мехмед Сенаї у своєму історичному творі «Історія хана Ісляма III Ґерая».

(обратно)

74

Хан Газі ІІ Ґерай дійсно писав про султана Мехмеда ІІІ: «Людина нікчемна і брехлива, невірний, народжений рабинею; гріх, що ми досі йому служили!», оскільки Сафіє, мати султана, була рабинею – венеціанкою Чечилією Баффо, яка потрапила в полон до піратів і була продана у гарем.

(обратно)

75

Ескі-Кирим – у сучасній АРК місто Старий Крим. За часів Золотої Орди місто було важливим культурним, торговим і адміністративним центром Юрту. За правління Ґераїв прийшло в занепад, проте завдяки особливому клімату було відоме як лікувальний курорт.

(обратно)

76

Акче – дрібна срібна монета, що була в обігу у XIV–XIХ ст. на території Османської імперії і її васальних держав.

(обратно)

77

Байрам-агаси – розпорядник бенкетів та свят у ханському палаці.

(обратно)

78

Мова йде про Переяславську раду 1654 р. Ця угода викликала негативну реакцію Ісляма III Ґерая, якою спробувала скористатися Польща, добиваючись союзу з Кримом проти України. Проте хан не дав остаточної відповіді, вирішивши почекати. Але його наступник і молодший брат, Мехмед IV Ґерай, уклав цей союз.

(обратно)

79

Існує легенда, що Ісляма Ґерая отруїла українська полонянка, бажаючи помститися ханові за зраду політичних інтересів її батьківщини. Але ця легенда не підтверджується історичними документами, у яких розповідається, що в Ісляма скочив на спині прищ, який видавив слуга, вочевидь занісши інфекцію, бо невдовзі у хана з’явилися нариви на спині, і він захворів під час свята на честь обрізання своїх синів і помер 30 червня 1654 р.

(обратно)

80

За старих часів для вичинки шкір використовували екскременти тварин (в основному собак), тому в кварталах, де жили і працювали майстри з вироблення шкір, стояв страшенно неприємний запах.

(обратно)

81

Султані Латіфа – вигаданий персонаж. За сюжетом вона є дочкою хана Селямета I Ґерая, який був батьком восьми синів: Азамата, Мубарека, хана Бахадира I, хана Ісляма III, Сафи, Кирима, хана Мехмеда IV та Аділя. На момент описуваних подій в живих були Мехмед IV і Аділь.

(обратно)

82

Калга – після хана перша посадова особа в Кримському ханстві. Калгою призначався наступник кримського хана, і в разі його смерті калга керував ханством до обрання нового хана. Також калга був головнокомандувачем армії, якщо хан не очолював її особисто.

(обратно)

83

Аль-Харáм (аль-Масджид аль-Харам, або Заповідна мечеть) – мечеть у Мецці, у дворі якої знаходиться головна святиня ісламу – Кааба, споруда чорного кольору, навколо якої збираються паломники під час хаджу.

(обратно)

84

Перефразований двовірш із твору кримського татарина Киримли Хаджі Мехмед Сенаї «Історія хана Ісляма III Ґерая» – «Якби одвічно не панував кий, то будь-який п’яний негідник обблював би Каабу».

(обратно)

85

Газі Ґерай султан (р. ж. 1626 – після 1666) – рідний племінник хана Ісляма III Ґерая. Калга у 1651–1666 рр. Після смерті дядька керував ханством до жовтня 1654 р., поки зі Стамбула не прибув Мехмед IV Ґерай.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1 Ярина та Ярема

Розділ 2 Перелюб та його наслідки

Розділ 3 Попутник

Розділ 4 Степові обивателі

Розділ 5 Нова родина

Розділ 6 Степова суниця

Розділ 7 Не тільки у жінок язик довгий

Розділ 8 Ніч у литім місяці

Розділ 9 Давня образа

Розділ 10 Як Данило пустив козлище до свого городу

Розділ 11 Неволя

Розділ 12 Обіцянка

Розділ 13 Невільниця чи господиня?

Розділ 14 Хвороба пана Станіслава

Розділ 15 Сімейне життя Аяза-мурзи

Розділ 16 Фатальне рішення

Розділ 17 Два суперники

Розділ 18 Такі різні матері

Розділ 19 Нянька для батька та сина

Розділ 20 Зручно бути близнюками

Розділ 21 Компаньйони

Розділ 22 Ханське полювання

Розділ 23 Отруйниця

Розділ 24 Великі інтриги маленьких людей

Розділ 25 Про те, як султані страху наїлася

Розділ 26 Кохання та благородство Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg