«Червоно-чорне»

Червоно-чорне (fb2) - Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок] 3132K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Святослав Липовецький

Святослав Липовецький Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

1. «З мотикою на сонце»

«Бандера» та «бандерівський рух» стали символом кількох поколінь українців, які впродовж XX століття у різний спосіб боролися за Українську Державу. В найскладніших обставинах вони творили міт революції та національно-визвольної боротьби.

Дуже часто статечні обивателі характеризували діяльність націоналістів як «з мотикою на сонце», розуміючи під цим всю мізерність засобів, які існували в конкретних історичних обставинах для здобуття державності. Втім, жертовність та самопосвята носіїв націоналістичної ідеології дозволяли долати усі перешкоди, хоча при цьому їхні втрати були вражаючі.

Дослідниками, лише на підставі газетних згадок, підраховано, що тільки за перші шість років діяльності ОУН (1929-1934) було засуджено 1024 українців на загальну кількість 2020 років тюрми, присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень. Ідеологія націоналізму та культ героїзму настільки швидко поширювались серед молоді, що підпільна організація в короткі терміни поновлювала свою структуру та поповнювалась новим членством.

Це було покоління з великою й чистою Ідеєю та великого й небезпечного Чину.

За часів польської окупації українські націоналісти тримали в напрузі життя усієї Східної Галичини, а апогеєм могутності став атентат на міністра внутрішніх справ Польщі, який було здійснено у Варшаві. Переповнені в’язниці перетворювалися в «університетські келії», де здобувалися знання та шліфувалася ідеологія. Ті, хто отримав невеликий термін — з поверненням на волю продовжили творити підпілля. Це покоління стало співтворцем першого в середині XX столітті українського державного утворення — Карпатської України.

Ті, хто отримували смертні вироки — вмирали на шибеницях викрикуючи «Хай живе Україна!». І їхня героїчна смерть була великим виховним чинником для товаришів та молодого покоління українців. Походи до могил бойовиків на Зелені Свята стали чи не найбільшими політичними маніфестаціями того часу.

Ті, хто отримував довічні ув’язнення, мужньо відбували терміни й при першій нагоді, достроково завершивши «довічні» терміни, активно включилися в національно-визвольну боротьбу. Серед них й символ боротьби — Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера, який у 26 років уже був засуджений польським судом на смертну кару, яку замінено на довічне ув’язнення, а через півроку ще раз отримав довічний вирок. Пізніше його чекатиме німецький концтабір Заксенхаузен та смерть від рук агента КДБ.

Перед обличчям Третього рейху ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності, і одразу після цього близько шести тисяч членів Організації вирушили у похід на Схід, щоб творити українське життя на Великій Україні, їх не цікавила думка німців, вони чули себе господарями на своїй землі. Ще через два роки своє слово скаже Українська Повстанська Армія, якій доведеться боротися з двома найбільшими військово-політичними режимами світу. А її вояками, хто ще залишиться живим після нерівної боротьби, буде щедро заселено табори Росії та Казахстану. Тут творитиметься нове підпільне життя, з чіткою організаційною структурою та моральними принципами, що неодноразово відзначатимуть в’язні інших національностей.

Ті, хто опиняться в Західному світі, створять великий громадський рух, що не лише презентуватиме бездержавну націю на міжнародній арені, але й забезпечить громадським життям та діяльністю всебічний розвиток українців поза Україною.

Більшість відомих та анонімних героїв, яких назвали «бандерівцями» чи «українськими буржуазними націоналістами», так і не дожили до часу проголошення Української Держави. Багатьом довелося в молодому віці заплатити свою ціну за право бути українцем, не всім вдалося реалізувати свої мрії, проте вони залишили приклад й легенду про те, як можна присвятити себе Богу та Україні.

2. «Предтеча»

Те, що зробив український студент Мирослав Січинський у 1908 році у Львові, майже на півтора десятиліття випередить бойову практику українських визвольних організацій.

Це також на рік випередило народження Степана Бандери, іменем якого називатимуть в майбутньому визвольний рух.

12 квітня 1908 року Січинський зі словами: «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!» позбавив життя польського намісника Анджея Потоцького. Цим вчинком він протестував проти фальсифікацій на виборах до Мирослав Січинський Віденського парламенту та Галицького сейму. Під час виборів до останнього загинув від рук польських поліцейських кандидат до сейму 27-річний українець Марко Каганець.

На чотири кулі, випущені двадцятилітнім Січинським, львівська газета «Діло» відреагує словами: «Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії».

Ця подія стане однією із основних у формуванні національної свідомості українців Галичини. Після цього в Західній Україні часто можна буде почути новостворену пісню зі словами «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», або ж навіть релігійну колядку такого змісту: «Січинський стріляє, Потоцький падає, чудо, чудо нас вітає».

Ще впродовж кількох років буде надзвичайно популярно давати новонародженим хлопчикам ім’я Мирослав. А в 1910 році відбудуться бої за Львівський університет, де українцям доведеться знову пролити кров, — загине студент Адам Коцко.

А Мирослав Січинський, який буде засуджений на смерть, за допомогою громадськості, яка збере 40 тисяч крон, здійснить втечу з в’язниці й буде нелегально відправлений до Америки. В організації втечі Січинського найбільше проявив себе Дмитро Вітовський — майбутній комендант «листопадового зриву».

Ці події випередять зародження «бандерівського» руху, але нададуть тон майбутній визвольній боротьбі українців. Цікаво, що мати одного з Крайових Провідників ОУН, Мирослава Тураша, назвала сина в честь Січинського й бажала, щоб син присвятив себе боротьбі за Україну.

3. Листопад

1 листопада важко назвати «бандерівською» датою, адже ті, хто творили легенду революційної боротьби в УВО, ОУН чи інших формуваннях, здебільшого, станом на 1 листопада 1918 року, були лише дітьми та юнаками. Але саме ця дата стала чи не основною, яка вплинула на формування цілого покоління майбутніх революціонерів. В той листопадовий день, а радше — ніч, всього півтори тисячі українських військових взяли владу в 200-тисячному Львові, в якому лише польських офіцерів налічувалось понад 600 осіб. І все це відбулося блискавично та без пролиття крові! За словами дослідників, поляки «проспали» українське національне відродження, адже мешканці Львова, що лягали спати підданими Австрійської імперії, на ранок прокинулися у зовсім новому державному утворенні.

Потім уже було різне — бої за Львів, які історики охарактеризують «останньою романтичною війною», та тонкі геополітичні ігри на міжнародній арені. Ця війна породила багато феноменів, про які згадуватимуть дослідники та учасники. Прикметно, що навіть євреї — третя за величиною національна група на Галичині, на цей раз порушили традиційний у таких випадках «нейтралітет» і зі свого середовища сформували Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії, який більш відомий як «Жидівський Курінь УГА», у складі якого воювали й віддавали життя за Україну 1200 вояків-євреїв.

Україно-польська війна породила безліч міфів та феноменів з обох сторін. Якось в розпал воєнних баталій генерал Омелянович-Павленко сказав воякам Української Галицької Армії: «Нас розсудить залізо і кров!». Залізо і кров виявилися на боці поляків і українці на два десятиліття втратили Львів. Але день 1 листопада назавжди залишився більш ніж символом наших І Визвольних змагань.

Жодна інша подія так системно й регулярно не формувала й не об’єднувала українську громадськість як листопадова річниця. Її 10-літній ювілей у 1928 році переріс у цілу містечкову громадську війну, по одній стороні якої була 10-тисячна українська громадськість на площі Святого Юра, а з іншого — польська жандармерія та вуличне шумовиння. Як наслідок — матеріальні втрати українських установ — величезні, але й виховно-пропагандистський здобуток — теж. Микола Лемик майбутній легендарний виконавець «пострілу в обороні мільйонів» згадував, що саме першолистопадовий день 1928 року змінив увесь хід його життя. Залишається лише здогадуватися, як вплинула та подія на Михайла Колодзінського — майбутнього полковника, та, напевно, найвідомішого військовика Карпатської України. Саме йому довелося підняти над десятитисячним натовпом великий синьо-жовтий стяг із нашитими літерами УВО.

Підсумовуючи перші 30 років діяльності ОУН, її довголітній Провідник Ярослав Стецько зупинить свою увагу саме на листопадовій події як наріжній даті у вихованні свого покоління: «...Кожен із старої гвардії революційної ОУН пригадує собі, як на львівській ратуші на національному прапорі майоріли три літери, блискотіли до сонця у славну листопадову річницю. Кожен пригадує собі, якою таємничістю і леґендарно-містичною силою горіли вони — спочатку УВО, а потім ОУН...».

4. Степан Федак, син Степана Федака

Замахом 25 вересня 1921 року на лідера Польщі Юзефа Пілсудського та львівського воєводу Казимира Грабовського розпочалась бойова діяльність Української Військової Організації.

УВО була створена в Празі у 1920 році колишніми офіцерами Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Важко переживши поразку визвольних Степан Федак змагань 1917-1920 років, військові відмовились складати зброю і залишаючись вірними присязі та своєму провідник Євгену Коновальцю, вирішили продовжити боротьбу шляхом створення підпільної бойової організації.

У 1921 році Галичина, колишня австро-угорська провінція, за нормами міжнародного права формально знаходилась під протекторатом країн-членів Антанти, та фактично була захоплена поляками. Замах на найвизначнішого в той час державного та військового діяча Польщі став формою протесту українців щодо польської окупації.

Знаменно, що замах виконав Степан Федак — син одного із найвідоміших та найшановніших в Галичині українців. Степан Федак-старший був адвокатом, директором страхового товариства «Дністер» та цілого ряду українських установ. Саме він на момент виконання сином атентату очолював український горожанський комітет — єдину українську репрезентаційну структуру перед польською владою.

Степан Федак-молодший, виконавець невдалого атентату, ще з 14-літнього віку перебував у складі Січових Стрільців, згодом навчався у Віденській Військовій Академії, воював у лавах Української Галицької Армії, але, переживши поранення та тиф, повернувся до цивільного життя. На момент замаху Федаку виповнився лише 21 рік.

Атентат відбувся у неділю, 25 вересня 1921 року — у час офіційного візиту до Львова маршала Пілсудського. Після святкового обіду, йдучи від ратуші до автомобіля, в сторону Пілсудського та львівського воєводи Грабовського Федак зробив три постріли. Четвертим атентатник намагався позбавити себе життя.

Проте захист автомобіля, а ще той факт, що постріли спрямовувались із незручного місця, спричинили до невдачі (хоча воєвода Грабовський й отримав поранення).

Як пізніше згадував Федак-молодший, спочатку йому вдалось зайняти місце в першому ряді натовпу, але згодом його відтіснили і стріляти довелось над головами людей. Атентатника на місці було схоплено й жорстоко побито.

Судова розправа, яка почалась через рік після невдалого замаху, стала класичною для усіх наступних гучних процесів над членами УВО та ОУН: заяву на право бути оборонцями підсудних (на лаві знаходилось 12 членів УВО) подали усі найвідоміші українські адвокати, а сам процес став пропагандою українських визвольних ідей. Всі обвинувачені відмовились давати свідчення польською мовою і заявили, що не є громадянами Польщі, а тому протестують проти звинувачення в «державній зраді». Адвокат доктор Олесницький пішов ще далі в аргументації, що Галичина є особливою, у міжнародному відношенні, територією. Щоби довести проти якої саме держави був скоєний злочин, Ярослав Олесницький вимагав, щоб трибунал звернувся до міністерства зовнішніх справ Польщі із вимогою, надати юридично завірені копії Сен-Жерменських та Севрських угод (в яких згадувалось про протекторат Антанти над Галичиною), а також покликати в ролі свідків міністра закордонних справ Нарутовіча та делегата Польщі до Ліги Націй професора Ашкеназого. І хоч ці вимоги не були задоволені, українцям вдалось успішно представити проблему Галичини у світових медіа.

Польська Феміда виявилась лояльною до обвинувачених. Як наслідок, Степан Федак-молодший отримав 6 років тюрми, а інші підсудні — ще менше.

Так закінчився перший бойовий чин Української Військової Організації. І хоч результат виявився незадовільним і назва самої організації жодного разу не була згадана, Україна і світ чи не вперше відчули, що на політичному полі з’являється нова українська сила.

5. «Перша жертва на шляху до польсько-українського порозуміння»

«Просив поляків, щоб поставили йому пам’ятник у Львові як першій жертві на шляху до польсько-українського порозуміння, бо не міг того сподіватися від українців», — так записав у своїх спогадах передсмертні слова Сидора Твердохліба організатор атентату на нього ж Федір Яцура.

Драма цієї події полягає насамперед у тому, що було вбито українця. Подальша історія засвідчить, що українці часто ставали жертвами українського революційного руху, але ім’я Сидора Твердохліба стало одним із перших в списку гучних жертв.

Все відбулося у 1922 році, коли Галичина формально ще не входила до складу Польщі. Така ситуація тривала до 1923 року, але ще рік перед тим поляки здійснили кілька кроків, які мали б засвідчити лояльність українців до польської держави. А саме, вибори до сойму та сенату, а також «бранку» (призив) до польського війська. Українська спільнота сприйняла ці заходи вкрай вороже й відповіла загальнонаціональним бойкотом. Проте й серед своїх були винятки...

«Партія хліборобів», яку очолив і від якої йшов на виборах Твердохліб підтримувалась фінансово та політично польською владою, відтак за порушення загального бойкоту виборів та співпрацю з поляками хтось мав нести відповідальність. Цим «кимсь» став Сидір Твердохліб.

УВО настільки добре підготувалась до атентату, що в часі підготовки один із членів організації, Василь Дзіковський, навіть виконував функції секретаря при керівникові «партії хліборобів». Вбивство відбулося після одного із політичних мітингів, на якому виступав Твердохліб. Бойовики зі Львова приїхали на велосипедах до Камінки Струмилової, розстріляли кандидата до парламенту й тим же ж шляхом, випередивши потяг, повернулися до Львова.

Уже пізніше, під час слідства, колишній військовий української армії Дзіковський не витримав поліцейського тиску й без тортур розказав все, що знав про підготовку атентату. Щоправда він не знав імен бойовиків, окрім псевдонімів, за якими ті ховались — «Тонько» й «Монько». Ці два слова мало помогли поліції, а тому було інсценізовано втечу Дзіковського із в’язниці, переправлення через кордон, а звідтіля, щоб уникнути помсти УВО, відправлено до Радянської України. Уже в 30-х роках, під час політичних репресій, серед інших галичан було знищено й секретаря Сидора Твердохліба.

«Перша жертва на шляху до польсько-українського порозуміння» стане далеко не останньою. Атентати на українців завжди викликатимуть гучний резонанс й неоднозначне сприйняття в суспільстві. Водночас, питання польсько-українського порозуміння традиційно отримуватиме різку оцінку в сприйнятті націоналістів.

6. А гроші — на «Рідну Школу»!

У 1922 році трапилася подія, яка сколихнула українське суспільство: на кару смерті за вбивство польського агента було засуджено двох простих хлопців — Романа Луцейка та Василя Крупу.

Хлопці були членами Української Військової Організації (УВО), проте рішення вбити польського інформатора прийняли самостійно — ні з ким не порадившись і ні кого не питаючи дозволу. Цей вчинок був відображенням їхньої свідомості щодо окупації Галичини та проведення на цій території виборів.

Роман Луцейко був звичайним сільським хлопцем, Василь Крупа — студентом вчительської семінарії. В поліції, після арешту, вони повністю зізналися у скоєному, а відтак опинилася на судовій розправі.

Вирок — розстріл — мав бути виконаний через 3 години після його запитання. В цей час смертників відвідали їх адвокати. Роман Луцейко передав через свого оборонця лише одне прохання — гроші, які були в нього на рахунку, треба було роздати українським організаціям. Таким чином, з 4 тисяч польських марок — одна тисяча була призначена на Український Допомоговий Комітет, інша тисяча — для українських студентів і ще дві тисячі — на товариство «Рідна Школа». Звичайний сільський хлопець в годину смерті думав про українські громадські інституції... А через суддю Луцейко передав листа батькові, в якому просив, щоб той його пробачив — бо виконав з товаришем атентат лише з ідейних мотивів.

29 грудня 1922 року українських юнаків було страчено через розстріл. Останніми словами Романа Луцейка та Василя Крупи були: «Хай живе Україна!». Після цього 12 куль обірвали життя спочатку Луцейка, а потім Крупи.

Серед речей Луцейка, які були відібрані на слідстві, і згодом повернуті адвокатам, були: чотири тисячі марок, дві його фотографії, фотографія батька та нотатник, у якому смертник записував українські пісні.

Останні гроші молодого бойовика УВО пішли на українські організації, а фото, розмножене в тисячних примірниках, поширювалось серед молоді. І не один юнак потрапив у тюрму за зберігання пам’яті про двох страчених націоналістів.

7. Ольга Басараб

Ім’я Ольги Басараб стало відомим широкому загалу в один день і в дуже трагічний спосіб — її тіло, після довгих катувань, було знайдено повішеним в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у камері львівської в’язниці Бригідки.

Ольга Басараб походила із відомого священичого роду Левицьких. Її біографія була нетиповою не лише для українки, але й для європейської жінки того часу — Ольга змалку навчалась в дівочій школі у Німеччині, ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та курсах Віденської торгової академії. Професійна біографія Ольги вміщує працю в українському банку «Дністер», «Земельному Гіпотечому банку», а в час І Світової війни — у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським жовнірам австрійської армії, Українській Лізі Миру й Свободи та Українській секції Міжнародного Червоного Хреста.

З 1918 року Ольга Басараб (одружена з відомим молодим громадським діячем Дмитром Басарабом, який загинув у перші дні війни) працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни — зв’язковою Начального Коменданта УВО Євгена Коновальця.

Трагедія трапилася 9 лютого 1924 року, коли поліція випадково здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювався у подруги Ольги, але серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української Військової Організації.

В той час у Бригідках ще служили поліцейські української національності завдяки яким стало відомо, що один із найжорстокіших комісарів, Міхал Кайдан, який вів слідство, після допиту, в ніч на 13 лютого ще сказав Ользі: «Пані не хотіла нічого сказати нині, але завтра будемо краще паню допитувати, і пані з певністю все розкаже».

Наступного ранку, коли в’язничний сторож відкрив двері до камери Ольги Басараб, то її тіло висіло на тюремних ґратах.

В цій ситуації доволі дивно повелася поліція — родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й впродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі, а пізніше, тіло Ольги, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської, як бездомну, було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Такі дії поліції викликали надзвичайне обурення українскої громадськості й на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці.

Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю — в’язничні ґрати знаходилися надто високо, щоб Ольга Басараб самостійно змогла прив’язати зашморг, до того ж, під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Щоправда професор Сєрацький, який разом із студентами проводив дослідження над тілом «бездомної Баравської», спростував це.

26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. Втім це не дало відповіді на питання про причину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася на своїй версії, а українська громадськість й надалі була переконаною, що Ольга померла після тортур, а повішення уже було інсценізоване поліцією.

Ольга Басараб — член головної управи і касир «Союзу Українок», член ряду громадських організацій, стала символом незламної боротьби за Українську Державу. Її могила на Янівському цвинтарі, впродовж багатьох років була місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава — прикладом для наслідування нових поколінь революціонерів.

За переказами, заарештований та ув’язнений пізніше у справі «басарабівців» Андрій Мельник на стіні тюремної камери побачив слова, написані кров’ю: «Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб».

Розвідувальний відділ УВО, а пізніше ОУН й надалі складатиметься із дівчат з відомих родин. У справах УВО проявлять себе доньки отця-доктора Миколи Конрада та історика-професора Мирона Кордуби. А в 1930-х роках у розвідці ОУН з’являться: Катерина Зарицька — донька професора математики Мирона Зарицького, Віра Свєнціцька — донька директора національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького, Дарка Федак — донька адвоката, директора страхового товариства «Дністер» та цілого ряду українських установ — Степана Федака. Важко знайти відому українську родину у Галичині, де б діти не мали стосунку до підпільного революційного руху.

8. Останній приїзд Президента

За майже два десятиліття, впродовж яких Польща володіла Галичиною, найвищі польські урядовці лише двічі відвідували Львів. Вперше — у вересні 1921 року, коли в столиці Галичини побував перший керівник польської держави маршал Йозеф Пілсудський. Тоді УВО зустріло його пострілом Степана Федака. Через три роки — 5 вересня 1924 року Львів відвідав Президент Польщі Станіслав Войцеховський. Бомба, яку кинув у карету президента український бойовик на п’ятнадцять років, до падіння польської держави, знеохотила урядовців відвідувати Львів.

Приїзд Войцеховського відбувався з нагоди відкриття «Східних Торгів» — великої події в економічному житті, що мала спонукати до тісних торговельних стосунків Польщі та її південно-східних сусідів. Перед тим відбулася важлива міжнародна подія — 15 березня 1923 року Радою Амбасадорів у Парижі було визнано територію Галичини за Польщею. Юридично це поставило крапку на надіях українців на свою державність. Проте, приїзд Президента неабияк «підбадьорив» членів УВО, які одразу вирішили в притаманний для них спосіб привітати високого гостя.

З цієї нагоди було виготовлено дві бомби та підібрано двох бойовиків, які заздалегідь приїхали до Львова й кілька днів вивчали вулиці та закапелки міста. А 5 вересня, під час урочистого переїзду президента та його ескорту вулицями Львова, під гучний крик збудженого натовпу «Нєх жиє!», в сторону Войцеховського полетіла бомба. І хоча бомба не вибухнула, це привело до великого замішання людей та безславної втечі керівника польської держави зі Львова. Усі гучні заходи з нагоди «Східних Торгів» були скасовані.

Керівництво УВО в перших хвилинах було готове поставити «хіміка», який виготовив вибухівку під організаційний суд, але уже ввечері того дня стало відомо, що вибухівка здобула високу оцінку фахових спеціалістів, проте не спрацювала через те, що основний вибуховий складник «меленіт» набрав вологи й втратив свої вибухові властивості.

Це був чи не єдиний випадок в історії УВО та пізнішої бойової діяльності ОУН, коли атентат складав загрозу життю великої кількості невинних людей і те, що він не відбувся не надто засмутило його організаторів. Пропагандистська ціль була виконана на сто відсотків, а подальше слідство не виявило ні виконавців, ні організаторів.

А втім, «виконавця» знайшли одразу й у тому самому місці. Обвинувачення було висунуто єврею Штайґеру, що пізніше призвело до великого судового процесу. Як часто бувало в подібних випадках, світова єврейська спільнота об’єдналася в підтримці Штайґера й інтенсивно розпочала наводити контакти із керівництвом УВО. Євгену Коновальцю було запропоновано три пропозиції: щоб УВО офіційно взяло на себе відповідальність за виконання невдалого атентату; щоб бойовик зробив таку ж декларацію; єврейські кола висловили готовність перевезти бойовика до Америки й там забезпечити його поселення, а також надати фінансову компенсацію УВО.

Команда Української Військової Організації відмовилась від цих пропозицій. УВО офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин, але не виявила ім’я виконавця та самостійно переправила його в Західну Європу.

Так закінчилось перші й останні відвідини Президентом Львова, що уже юридично належав до Польщі. В пізніші роки Пілсудський переїжджав через територію Галичини, коли відвідував Румунію, але це все здійснювалось таємно й ставало відомо загалу лише після офіційних звітів з відбутих міжнародних візитів.

9. Таємний університет

Одним із яскравих феноменів першої половини 20-х років є Таємний український університет, який діяв у Львові з 1921 по 1925 роки. Створення унікального й підпільного навчального закладу мало вплив не лише на українське революційне підпілля, але й на формування національної свідомості в широких колах громадськості.

Університет виник у липні 1921 з університетських курсів, що їх з вересня 1919 для молоді влаштовувало НТШ, далі — Товариство Українських Наукових Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Інститут. Це було відповіддю українців на скасування поляками всіх українських кафедр у Львівському Університеті та прийняття до ВУЗів тільки тих осіб, що служили у польському війську і мали польське громадянство. У 1920 році поляки заборонили й ці офіційні курси і українці за короткий час створили свій Таємний університет, диплом якого визнавався в Західній Європі.

Уже з першого року в університеті діяли три відділи-факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було засновано й технічний відділ, на базі якого створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. У 1924 році до університету формально приєднали факультет мистецтв під керівництвом Олекси Новаківського, який функціонував за сприяння Митрополита Андрея Шептицького.

На початках в університеті існувало 54 кафедри та навчалося 1260 студентів, у 1922-1923 роках уже налічувалось 65 кафедр та 1500 студентів. При цьому університет був повністю нелегальним, а навчання проводилось у приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра та на приватних квартирах викладачів і студентів.

На філософському та юридичному факультетах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці — 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати студії у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Ґданська.

Незважаючи на складні умови, пов’язані з нелегальним існуванням та переслідуванням викладачів і студентів, студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Академічна громада», «Український Студентський Союз», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та інші. Науковий гурток істориків видавав журнал «Історичний Вісник».

В ті роки по всій Галичині серед молоді було проголошено бойкот польських університетів, а ті, хто все ж вступав до польських «вищих шкіл», підлягали загальному остракізму і йменувалися не інакше як «хруні». Постійний польський тиск і неможливість тривало провадити навчання у підпіллі призвели до того, що в 1925 році університет припинив своє існування, давши, проте, Україні цілу генерацію молодих людей, які здобули дуже особливий досвід навчання в підпіллі або за кордоном.

10. Постріл, кіно та довічне ув’язнення

«Вбивці мусили бути добрими спортсменами, бо в часі втечі робили сліди великих кроків...». Так запротоколювала у своєму рапорті польська поліція пізнього вечора 19 жовтня 1926 року.

Того вечора, одним пострілом було вбито Куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, коли він повертався із дружиною з кіно. На той час до Кураторії належали школи всіх трьох воєводств Східної Галичини: Львівського, Тернопільського та Станіславівського (сучасна Івано-Франківщина).

Як виявилося пізніше, причиною вбивства була стрімка полонізація освіти. За офіційними польськими даними кількість державних українських шкіл в Галичині починаючи з 1922 року по 1926 рік скоротились більш як на половину. У Львівському воєводстві з 974-х шкіл у 1922 році залишилось 353 в 1926 році, у Станіславівському з 823 залишилось 365, у Тернопільському із 653 — 146. Найбільше втрат понесло Волинське воєводство: з 442-х шкіл у 1922 році збереглось у 1926 році лише дві.

Швидке знищення українських шкіл та гімназій безпосередньо загрожувало майбутньому українців в Галичині. Відтак, влітку 1926 року УВО приймає рішення вбити шкільного куратора і з цією метою відбувається підготовка бойовиків. Ними стали 19-літній Роман Шухевич та 20-літній Богдан Підгайний.

На відміну від попередніх атентатів, цього разу замах готувався ретельно й чітко. Було організовано все: починаючи від стеження за Собінським, закінчуючи таємним викликом Підгайного з-закордону, де він на той час навчався.

Замах відбувся ввечері 19 жовтня 1926 року у Львові. Куратора Собінського було вбито одним пострілом на безлюдній вулиці (як виявилось згодом, пістолет Романа Шухевича не спрацював).

Осіння мряка та швидка втеча атентатників не дозволила виявити жодного сліду вбивць, поза тим, поліція не знала й мотиву атентату: чи це була розправа українських націоналістів, а чи помста когось із вчителів, ображеного шкільним куратором.

Лише на початку 1927 року через свій офіційний друкований орган — «Сурму» — Українська Військова Організація взяла на себе відповідальність за вбивство польського чиновника. Це дозволило поліції сконцентруватись на арештованих, які мали відношення до українського революційного руху. І лише через два роки було засуджено цілком непричетних до атентату членів УВО: Василя Атаманчука та Івана Вербицького.

За іронією долі, хлопці в час, коли відбувався атентат перебували у кіно. І хоч міністр внутрішніх справ Польщі генерал Славой-Складковський на нараді, що стосувалась розкриття вбивства гримнувши кулаком об стіл вигукнув: «Злочинців треба зловити! І то правдивих!», — поліції, в безвиході, довелося висунути обвинувачення невинним Атаманчуку та Вербицькому.

Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка «безпосередньо приклала руку до вбивства». Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже «вбивцею» міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд відмінив присуджену українцям кару смерті і уже в 1929 році львівський суд присяжних засудив лише Вербицького на кару смерті, а Атаманчука на 10-літнє ув’язнення. Згодом Івана Вербицького було «уласкавлено» — шибеницю замінено на 15-літнє ув’язнення.

Начальна Команда УВО якийсь час розглядала можливість переправлення Шухевича та Підгайного в одну із нейтральних країн і там оприлюднення правди про атентат. Втім, цей план не був реалізований і обидва засуджених мужньо відбули своє незаслужене покарання.

Реакцією Василя Атаманчука на довгий засуд були слова, промовлені адвокату: «Добре! Я цю кару без ніякого нарікання відбуду, але ще раз запевнюю, що я нічого не винен. Коли Організація цього від мене жадає, я буду сидіти до кінця».

11. Б Академічній гімназії

«Зовсім іншим „привілеєм“, але вже не офіційним, а радше моральним зобов’язанням, були наші Листопадові свята, в які ми вкладали також багато душі. Незалежно від загальних листопадових панахид, що їх відправляли здебільша в навечер’я роковин на Святоюрському майдані перед церквою, мали ми свою власну, учнівську св. Літургію та панахиду, що її відзначували перед навчанням у школі, о 7 год. ранку, щоб на 8 годину встигнути на лекції. Літургію відправляв один із гімназійних катихитів, здебільша о. д-р Спиридон Кархут, а самі учні старанно підготовляли та прикрашували символічну могилу. Це, за звичаєм, належало до учнів 7 кляси, і той обов’язок уважали ми за велику честь, подібно, як опіку над могилами стрільців, що її організували в Пласті окремі курені, насамперед у Львові, а потім, в часі літніх ферій, на славних бойовищах Маківки та Лисоні.

Між учнями й учителями була тиха угода, що в той день нормального навчання не було. Спочатку день був присвячений спогадам і гутіркам. Згодом, коли гімназією та вихованням у ній щораз більше цікавилася кураторія, професори викладали, але лекцій не перепитували. Якщо під сильнішим натиском того звичаю хтось із професорів не дотримувався, учні здебільша воліли погану оцінку, аніж відповідь.

Описаний „модус вівенді“, який по суті був певним компромісом, основно змінився, коли з наказу УВО згинув львівський куратор Собінський значною мірою особисто відповідальний за описані денаціоналізаційні заходи в українських школах. Як згодом виявилось, одним з атентатників був недавній учень філії Академічної гімназії, Роман Шухевич, майже безпосередньо після матури, під свіжим враженням всіх упокорень, яким досі загал не зумів протиставитись. У відповідь на атентат прийшло безглузде в політичному сенсі, а нелюдське з педагогічного погляду, зарядження, що українські школи мали приймати участь у жалібних відправах, наперед у спеціяльних церковних відправах, а на другий день у похороні, з вінками, які мали нести окремо вибрані делегації. То й була та остання крапля, що переливалася, і з того часу всякий компроміс був уже неможливий. Кожний з нас пережив тоді гостру боротьбу в своєму сумлінні. Особливо ж велика відповідальність лягала на 8-му клясу. Дехто мав повну підтримку з боку батьків, які не то, що не мали сумнівів, але й самі не дозволяли синам підкорятись і то як з патріотичних, так і з чисто педагогічних міркувань. В гіршому положенні були ті, чиї батьки були залежні від держави, як її службовці. Для мене рішення було одним з найважчих у житті, бо рішалася не тільки моя особиста доля, але й мого батька, що був професором гімназії і на той час навіть господарем моєї кляси, а навіть деякою мірою й гімназії. Найгірше дратувала та обставина, якої ми всі були свідомі, що ще перед десяти роками самі поляки були в подібному положенні в трьох різних займанщинах і вони мусіли добре пам’ятати подібні ситуації, описані з такою трагічною плястичністю поетами-патріотами, яких ми читали, і навіть їм співчували. Мабуть, цей момент переважив. А втім, я був також свідомий своєї ролі, як курінного провідника і голови Читальні. Більше місця цій події я присвятив інший спогад, а тут даю найважливіші моменти для розуміння цілости життя в наших тодішніх учнівських організаціях. Ми вибрали тоді ще якоюсь мірою компромісовий шлях: були приявні, за винятком кількох, на перевірці під час збірки в клясі, а потім розбіглися подорозі до церкви, чи на похорон, навіть на очах професорів, бо інакше й не могло бути. Після похорону почалося слідство, посипалися кари. Правда, наша професорська рада (мабуть, навіть солідарно з тодішніми професорами-поляками), а зокрема директор Ілля Кокорудз, зробили все, щоб справі дати якнайменше розголосу й покінчити її у власному колі. Тому кари обмежувались де „карцеру“ або обниження оцінок з „поведінки“, але атмосферу, що запанувала тоді в гімназії, було важко стерпіти. Насамперед припинилося близьке ставлення до професорів. Серед учнів утворилися окремі гурти, які мали різні погляди на тактику. Щоправда, бойкот у нашій клясі накладено тільки на одного, що голосно засуджував поведінку більшости, а вірніше — почування більшости, але за деякий час почалися й доноси, і це зараз же використала поліція, яка почала шукати конфідентів серед учнів.

Можна різно ставитися до індивідуального терору: з погляду християнської етики важко його ґльорифікувати, але ж у даному положенні неможна також засудити виконавців атентату, якщо мати на увазі систематичне нищення найсвятішого в людині: її людську гідність та свободу думки, з вироджуванням характерів та доводженням молодих і недосвідчених юнаків до розпачу або підлости. При тому всі мемуаристи однозгідно підкреслюють глибоку побожність Романа Шухевича, що й я можу потвердити на підставі багатьох місяців спільних переживань у концентраційному таборі в Березі Картузькій, чи в Бригідках. Шухевич ніколи не забував своєї щоденної молитви. І саме на тому тлі можна зрозуміти справжню велич пізнішого командира УПА, який без ресантиментів умів почати на своєму високому пості цілком нову політику щодо поляків; в часі, коли вони, може, за призначенням вищої справедливости, знову опинилися під колесом історії, Шухевич не вагався співпрацювати з ними. Та політична далекозорість робить Шухевича одним із передових вихованців Академічної гімназії, що, не зважаючи на тиск, не зійшли зі свого шляху. Тієї політичної далекозорости не мали ні польські політики, ні польські педагоги. І кошмар продовжувався, важкий особливо для учнів найвищої кляси, які, з одного боку, рискували майбутнім таки на порозі свого „визволення“, а з другого — були свідомі своєї відповідальности за майбутнє гімназії — їм не можна було зійти з позицій, визначених Листопадовим чином і „дитячими обітами“, як і не можна було наражувати гімназії нерозважним кроком на позбавлення наступних поколінь своєї школи.

В тому самому році довелося ще двічі перейти важку пробу: раз з нагоди іменин маршала Пілсудського, коли вибрана делегація мала йти на окрему академію (то мало бути перше відзначення гімназією польського диктатора, що до влади прийшов приблизно в травні 1926 р.). Але тоді ще раз можна було рахувати на педагогічний глузд директора Кокорудза, який дискретно звільнив від прикрого обов’язку всіх гімназійних активістів, призначуючи до делегації слабші індивідуальності, яким більше залежало на спокою, ніж на принципі. То був знову своєрідний компроміс, який, звичайно, не міг нас задовільнити, бо ми вважали, що справа національної чести однакова для всіх, і, отже, не можна допускати до того, щоб у середині ділити учнівську спільноту на „патріотів“ і „зрадників“. А все ж розуміючи компроміс, і не маючи жадної підтримки із-зовні, напр., від старших товаришів, що мали за собою досвід боротьби за університет, ми поставилися з вирозумінням до учнів, яким припала неприємна місія. При тому ми були свідомі, що такі компроміси на довшу мету не будуть можливі і незабаром прийдуть гостріші засоби контролі, а разом з тим слабне роля дир. Кокорудза (в 1927 р. він таки пішов на емеритуру).

І справді, ще в травні того року прийшла третя „проба“. За кілька днів перед іспитом зрілости прийшов наказ взяти участь (вперше) в польському національному святі З травня. Тоді ми з важким серцем рішилися вже не протиставитись, але накипілий біль у той день таки не дозволив нам спокійно сприйняти образу. Ми були свідомі, що після матури нам не можна буде залишити молодших колег самих на свої власні сили. То був початок переорганізації гімназійних гуртів на новий лад...».

Володимир Янів, «Життя молоді УАГ в перші роки польської окупації»

12. «Боюфка» будемо...

«Володимир Байтала — кольоритна постать в тогочасному українському молодому Львові. Син дрібного купця, що важко пробивався крізь життя із своєю крамницею при площі Бема у Львові. З тієї крамниці він виховав дві дочки на учительок, а три сини з різними успіхами пробивалися крізь гімназію. Мама його була полька, й сестри пішли за нею, а брати пішли за батьком. Вдома панувало українсько-польське „кондомініум“. Хоч українсько-польські конфлікти множилися й кожному було щораз більше ясно, що тут зав’язаний вузол, який можна тільки розтяти, то в родині Байтали того не було. Жили всі мирно, говорили на переміну українською або польською мовою, жартівливо прозивали одні одних „ти мазурка“ або „ти караїм“ (з якихсь невідомих причин, але може й тому що у Львові жила секта караїмів, цю назву поляки стосували зневажливо до українців), а як прийшла біда, стояли всі разом, і ніхто навіть не міг пізнати, що то були свідомі члени двох різних націй, які були в конфлікті на життя і смерть. То було наче потвердженням жартівливого визначення відомого польського географа Ромера про етнографічний поділ в тій частині наших західних окраїн: етнографічна границя переходила дуже часто серединою подружнього ліжка.

В визначений час зійшлося нас п’ять: Курчаба, В. Г., О. 3. [залишився на рідних землях, невідомо де], я, і господар квартири. Сходини відкрив Курчаба коротким вступним словом, з’ясовуючи невідрадне положення українського народу взагалі, а під Польщею зокрема, та очевидну потребу чинного, організованого спротиву польському тискові на нас і боротьби за рівне місце з іншими народами. На його формальний запит, чи ми всі знаємо, що таке підпільна організація і чи готові належати до юнацької ланки, всі притакнули, хоч незабаром один, В. Г., відпав. Після того ми устійнили плян зустрічі й перейшли до питання, що ми в „Юнацтві“ мали б робити. Поки ще хто встиг відкрити рота, Байтала випалив: „Боюфка“ будемо...

Його польське слово „боюфка“ (боївка, бойова ланка) нікого не заскочило. Всі ми знали його життьові умови, знали, що він постійно живе серед польської вулиці й йому зручніше було не раз користатися польськими словами, ніж: українськими чи навіть польською мовою. Його заяву ми без дискусій прийняли, не сказав до неї нічого й сам Курчаба, з чого треба було здогадуватися, що десь там „нагорі“ хтось заздалегідь так цю справу бачив.

Тоді Курчаба почав „лекцію“ з ідеології. Говорив з підкресленням і великим захопленням. Його дрібна, дуже делікатна постать, зовсім не була доброю ілюстрацією до палких і важких слів, які він виголошував. Ми вже знали, що в той час міцний наголос падав на ідеологію, і ми радо чи не радо годилися з тим „лихом“, бо нам не в голові були тези й теореми, ми їх мали досить у школі та в книжках, які ми масово проковтували. Ми, як і вся тодішня українська молодь, рвалися до важкого чину, до жертвенної боротьби, до небезпечних пригод. Юнацьке прагнення чогось особливого зливалося з національним почуванням. А щоденні, не раз зовсім безглузді удари від поляків тільки доливали оливи до вогню. Вже на тих перших сходинах, а пізніше ще більше сам Лєнко виголошував добре вивчені речення й заохочував нас до того: читати і вчитися!

Байтала в тій справі мав свою думку: читати добре, вчитися також, але про це нам говорить на кожній лекції професор Білецький. То був, як відомо, один з найпопулярніших учителів української мови й літератури у львівських гімназіях; він був для Байтали втіленням всього найкращого й найгіршого в професорах, і Байтала в лихому настрою називав його „питаґоґом“, замість педагогом. А він хотів тут не того, що в школі, а револьверів до науки...

Після сходин Лєнко і два інші пішли, а ми з Байталою залишилися в хаті й училися. То був початок другого півріччя й треба було присісти, щоб принаймні в перших тижнях дістати добрі ноти, а далі буде легше. Після якогось часу мені захотілося пити, і я попросив його води. Він пішов до кухні, куди з крамниці вернулася його мама, і я крізь відчинені двері почув діялог:

— Мама, дай мі чистей шклянкі.

— Маш... Ти салі, юж вшисткі гриці пошлі? (Маєш... Ти сам, уже всі гриці пішли?). Грицями поляки називали згірдливо, а часом жартівливо українців, може й від драми „Ой не ходи, Грицю...“.

— Нє! Єще єдин зостал. Власьнє потшебую води для нєґо (Ні! Ще один залишився. Власне для нього потребую води).

Отак під опікою матері-польки виростали її сини і їх друзі українські революціонери. Байтала, як згадано, не був відірваним випадком. Для ілюстрації приведу ще інший приклад, подібний, з мого оточення. Жив біля мене на Погулянці, коли я перебував в тюрмі, польський суддя українець Фединський. Його дружина була полька з відомої родини. Вони мали трьох синів-українців. Один з них сидів зі мною в тій самій келії на „Бриґідках“. Моя мати, коли я вийшов з тюрми, розказувала мені, що заходила до неї до крамниці пані Фединська й казала по-польськи: „Пані, кеди пані ідзє до Бригідек на відзенє? Бо я іде до свего гайдамакі ютро... Може пуйдзєми разем?“ (Пані, коли йдете до Бриґідок на побачення? Бо я йду до свого гайдамаки завтра... Може підемо разом?). Навіть у важкій і для матерей дуже болючій ситуації вміли вони, ці польки, здобутися на усмішку, не раз на іронію над собою, часто прихований глибоко нестерпний біль...».

Ярослав Гайвас, «Юнацтво ОУН на філії академічної гімназії»

13. Дмитро Донцов

Лідер російських кадетів Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи сказав: «У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова „Модерне москвофільство“... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Це був початок популярності. Хоча пророцтво не збулося й «Донцови не числились сотнями, тисячами, мільйонами», але його авторитет на сотні та тисячі представників націоналістичного рух буде беззаперечним.

У 1926 році Дмитро Донцов опублікує свою працю «Націоналізм», яка не лише визначить назву українського визвольного руху, але й стане успішною спробою закласти світоглядні орієнтири націоналізмові.

«Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині, — писав Донцов у „Націоналізмі“. — Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечности, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу».

Третьою вимогою націоналізму Донцова будуть «романтизм, догматизм та ілюзіонізм»: «Романтичні» ідеї, (що ставлять «загальне, „ідеал“ над особисті інтереси), получені з релігійним почуванням (абсолютною вірою в них), дуже часто з’являються в історії в формі так званих „ілюзій“, „леґенд“, „мітів“...».

«Фанатизмом» та «аморальністю» назвав ідеолог четверту рису націоналізму. Але додав: «Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерія, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей та їх сторонників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде як ніде...».

Поєднання «раціоналізму» та «інтернаціоналізму» стане п’ятим чинником націоналізму: «Не лише фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації».

«Творче насильство — як „що“, ініціативна меншість — як „хто“, ось підстава всякого майже суспільного прогресу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя».

У 1943 році з’явиться нова велика праця мислителя — «Дух нашої давнини», де він розмірковуватиме про провідну верству, наділивши її такими рисами, як «шляхетність», «мудрість», «мужність» і вивівши звідсіля формулу: «Шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, а мужнього не залякаєш». Але в той час ті, хто мав би читати працю Донцова не в теорії, а на практиці боротимуться проти найбільших тоталітарних режимів XX століття.

Справедливими є слова одного із ідеологів ОУН, а згодом й довголітнього ректора Українського Вільного Університету Володимира Яніва, що «в загальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною».

Дмитро Донцов володів складною натурою, а тому він часто не розумівся не лише з опонентами, але й прихильниками його творчості. Він ніколи не був ідеологом ОУН, хоча спроби зі сторони Організації до цього були. Врешті, його філософія «інтегрального» (або ж «чинного») націоналізму ніколи не була офіційною ідеологією ОУН, проте симпатії до неї відчувалися.

Донцов був організатором політичних рухів та видавництв, обіймав різні посади та співпрацював із різними політичними середовищами, проте, для усіх він залишався незручним і ексцентричним.

Яскраво змальовує вдачу Донцова один епізод, який трапився у Львові під час німецької окупації: ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції, зокрема, на початку війни був складений список тих, хто особливо потребував допомоги. Провідники Організації — Петро Дужий і Іван Климів-Леґенда повинні були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок. Той побачив їх, дочекався коли під’їде трамвай, швидко підійшов і мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. «Холєра, хоч би подякував», — сказав, сміючись, Климів-Леґенда Дужому.

Євген Коновалець згадував, що на його формування вплинуло три чинники: навчання історії шкільного вчителя Боберського, вбивство українським студентом Мирославом Січинським польського намісника графа Анджея Потоцького та знайомство з Дмитром Донцовим.

Представник молодшого покоління членів УВО та ОУН Богдан Кравців стверджував, що їх середовище творилось завдяки: існуванню таємного університету у Львові, бойовим акціям УВО та ідеологічним працям Дмитра Донцова.

Освіта була тим фундаментом, який дозволяв сприйняти чин, що пробуджує свідомість. Поза сумнівом, націоналіст, якого пам’ятає довоєнна Галичина, мав добру європейську освіту та велику віру в свою національну ідею і не останню роль у цьому відіграв саме Дмитро Донцов.

14. Ярослав Любович

В історії революційних рухів рідко обходиться без «ексів» (експропріації). Саме напади на поштові карети, банки чи інші державні установи поповнювали касу підпільних організацій. Так було й в УВО, згодом і в ОУН.

Такі дії завжди становили небезпеку й не завжди виконавцям вдавалося успішно виконати запланований «екс». В практиці УВО-ОУН, після невдалих акцій, в Організації запроваджувався мораторій щодо проведення наступних нападів. Але з часом, потребуючи коштів для підпільної діяльності, Організація знову ступала на шлях експропріації.

Так було й у березні 1929 року. Зважаючи, що в той час у Польщі листоноші самостійно розносили пенсії, різноманітні виплати та грошові перекази по домівках, серед провідного членства УВО у Львові виникла ідея здійснити напад на поштаря.

Для цього, в зручному помешканні на першому поверсі було винайнято кімнату для однієї з дівчат із розвідувального відділу УВО. Її документи були оформленні на ім’я «Полі Бронфман» і яка розмовляла лише польською мовою. За день до нападу до неї в гості прийшли два бойовики, які ніколи не зналися між собою, але знали умовний пароль до Полі — «Сервус, Люська!».

Того дня поштар приніс передачу в 15 злотих, яку спеціально переслали, щоб хлопці та дівчина могли зорієнтуватися в поведінці із поштарем, адже наступного дня він мав принести більшу суму. Проте коли наступного дня хлопці кинулися в’язати поштаря, той вирвався та вискочив через вікно. В замішанні розпочалась втеча бойовиків й переслідування їх поліцією. І якщо одного з них, Романа Мицика, вдалося піймати, то інший — студент права та син священика, Ярослав Любович, — при перестрілці отримав поранення та застрелив себе в одній із кам’яниць по вулиці Шептицьких.

Подія 6 березня гнітюче вплинула на українське суспільство, яке через легальні організації та партії почало вимагати від УВО припинення експропріацій, за які сплачуються такі жертви. Втім й позиція УВО, яку відображала газетна стаття в «Сурмі», засвідчила, що для Організації це була немала втрата: «...слід би застановитися над цею справою цілій українській суспільності. Але не критика революційної ідеї, не кидання каменем на УВО мають бути вислідом цієї застанови. Замість звертати очі поза себе, хай кожен запитає себе: чи сповнив він свій обов’язок супроти УВО? Чи причинився він до того, щоб найбільш ідейні одиниці не мусіли йти на смерть за пару тисяч злотих? Чи зробив він що-небудь, щоб люди, які можуть віддати користь на інших ділянках, не потребували заніматися невідповідними для них справами? Ходить про усунення причин, що спонукають УВО послуговуватися такими засобами, а не про докори, обвинувачення або й порахунки різних політичних груп...».

УВО провела детальне слідство організованого «ексу». Відомо, що в цьому ж часі психологічно зламався Роман Барановський — крайовий бойовий референт. В історії Організації він стане чи не першим гучним прикладом, коли особа такого рангу піде на співпрацю з поліцією й таємно інформуватиме про організаційні таємниці націоналістів.

Невдалі «екси» відбулися рік до того й рік після того. Наприклад, у 1930 році при невдалому нападі теж загинув студент права Гриць Пісецький. Під плащем він був вбраний у пластовий однострій, що того ж року привело до заборони діяльності Пласту в Польщі.

Українське підпілля платило високу ціну, здобуваючи кошти на революційну діяльність. А все ж, героїчна смерть Любовича та його похорон на Личаківському кладовищі за участі тритисячного українського натовпу викликали неабияке національне пробудження молоді.

15. Забагато жертв

«Забагато жертв! — кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або на університет! — плачуть батьки й матері. Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші „батьки народу“. Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і економісти.

Всі? Ні. Є теж численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення замітні в цьому таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люде живуть на це тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються взаміну за „добре виховання“, а не виборюється.

Цей табір — а він доволі численний — роздумує так: ми попали під Польщу. Польща — має військо, поліцію, гроші, а ми — бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але так щоби — Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави...

Але ж стільки жертв! — молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять „батьки народу“ мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоб, при таких скромних жертвах, здобути найцінніше і найдорожче — державу Скажете — лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля — це такий дивний цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І тільки на них вона виростає; і пишається розкішним почуванням.

Тому не переконують нас — ні плач матерів над долею дитини, що її суджено життя мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення „батьків народу“, бо з них промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, — що зірвалась до лету, до волі.

Ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, кромі самолюбія, живе ще любов вищого роду — любов до Батьківщини».

У.В.О. (1929).

16. Ті, що створили ОУН

З 28 січня по 3 лютого 1929 року у Відні 30 осіб, які представляли різні українські організації із різних країн створили Організацію Українських Націоналістів (ОУН). На багато десятиліть ОУН стане символом національно-визвольної боротьби, а люди, які перейдуть через її лави — уособленням великої ідейності та самопосвяти.

Уже тоді Євген Коновалець відчує вагу моменту: «Доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії...».

Створення ОУН стане можливою завдяки об’єднанню кількох організацій. Першою серед них виникне Українська Військова Організація. Її було засновано у 1920 році у Празі, колишніми українськими старшинами. На організаційних початках навіть використовувалось кілька назв, але пізніше дійшло до більш знаної тепер абревіатури «УВО». Її очолив Полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, який пізніше стане й Провідником ОУН. Закодовано провідники називатимуть УВО «Спілкою», а свою діяльність — «спілчанськими справами».

Маловідомо, але факт: в своїй історії УВО зіткнеться й з невеликим розколом — прихильники диктатора Петрушевича, який перейшов на радянофільські позиції, відійдуть й створять окрему структуру — ЗУНРО.

УВО на початках була «військовою організацією військових людей». Але там же ж, у Чехословаччині, в таборі інтернованих вояків УГА, створиться «Група Української Національної Молоді» (ГУНМ). Згодом констатуватимуть, що через ГУНМ перейшло близько тисячі молодих українців, які проживали у Чехословаччині. А все ж, 70% з цієї кількості — вихідці з Галичини.

Цю диспропорцію взялася виправляти Леґія Українських Націоналістів (ЛУН), яка була створена у 1925 році, шляхом об’єднання трьох менших організацій, членство яких походило із Наддніпрянщини. Леґію очолив відомий ідеолог та організатор Микола Сціборський.

ЛУН, яка особливу увагу звертала на ідеологічний вишкіл членства, вийшла за межі Чехії і незабаром її осередки з’явилися в Берліні, Відні та Парижі. Саме від Леґії Українських Націоналістів буде запозичено вітання ОУН «Слава Україні!» і, напевно, це перша організація, яка використала слово «націоналізм» у своїй назві. Своєрідним гаслом ЛУНу можна вважати напис, зроблений на щиті-емблемі організації: «Думка — думкою, меч — мечем!».

В Україні визвольний рух був представлений тією ж УВО, яка мала структури як у Західній Україні, так і в Наддніпрянській. А разом з тим, почнеться розвиток студентського руху й чи не першою виникне «Група Української Державницької Молоді» (ГУДМ), членами якої будуть студенти та випускники Таємного університету.

Учні гімназій матимуть свою структуру — «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій» (ОВКУГ). Гімназисти пропагували вступ до Таємного університету, організовували бойкот польських вищих шкіл, залучили учнів до організації національних свят. По завершенню навчання в гімназіях, випускники-члени ОВКУГ творили підпільні структури у своїх осередках, що в кінцевому результаті привело у 1926 році до злиття всіх організацій в одну — Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). Саме члени СУНМу менш ніж через десять років стануть легендарними провідниками Крайового Проводу ОУН.

ОУН двічі в своїй історії переживе розкол — на початку та в кінці 40-х років. Зважаючи на той симбіоз людей та організацій з різних країн, які були задіяні в створенні ОУН — це напевно матиме свої об’єктивні причини. А характерною ілюстрацією цього є фотографія учасників Конгресу Українських Націоналістів з 1929 року, на якому, власне, й було створено ОУН.

Тоді, на світлині зафіксовано 27 учасників Конгресу, семеро з яких проживали на Галичині. А через три роки, у вересні 1932 року, у Львові розпочався судовий процес, який є більш відомим як «процес конґресівців»; на лаві підсудних опинилося шестеро осіб (Степан Охримович на той момент уже загине). Так на підставі одного фото учасники Конгресу з Галичини отримають судовий вирок — по 4 роки ув’язнення.

Звичайна світлина стала «лакмусовим папірцем» для підпільної діяльності Організації. Адже, те, що було можливим для оунівців з-поза кордонів Польщі — те було заборонене й небезпечне для «крайовиків».

17. Пласт

«При постійних обмеженнях та накидуванні виразної державної „лінії“ виховувати яничарів під загрозою втрати праці й заробітку, залишалася природна „втеча“ з офіційного життя школи у своє власне, отже в товариства, організації та гуртки. Найбільш поширеною організацією був уже згадуваний Пласт, куди я вступив безпосередньо після попису 1921 р., змобілізувавши новий гурток з однокласників. Пласт приваблював тоді головно строєм і традицією молодих „стрільників“ з 1914 р., які дефілювали безпосередньо перед першою світовою війною на здвизі у Львові, разом із старшими юнаками, яким незабаром довелося змінити забаву на справжню службу. Але ж сам однострій і спогад, чи відклик на службу попередників не міг дати повного вдоволення. Спочатку ще притягали невідомі гри та вправи і бажання виявити нові вмілості, здобуті для іспитів, але тому, що не було добрих впорядників, зацікавлення на довшу мету не можна було вдержати, хоч перше приречення в житті держало ще довго при організації й спонукувало вишукувати не завжди доречні заняття, як напр., вивчання есперанта з „нотесом“ гурткового провідника в руках та записуванням, на зразок учителя, хрестиків чи рисок, або списування з книжок „рефератів“ без поглиблення предмету.

Ліс та мандрівка для невправленого міського юнака також не давали задоволення, зокрема, без відповідного виряду, на який не ставало грошей у молоді незаможних чи навіть середньо заможних батьків. Проте трапилось щось таке, що знову привернуло увагу молоді до Пласту — його заборона в гімназії під загрозою дисциплінарних кар, отже, можливо виключення з гімназії. То діялося в 1924 р. і тоді Пласт набрав нового чару, зокрема й тому, що рівнобіжно йшло наше дозрівання з поглибленням розуміння того, чого ми досі не бачили. У відомій дефініції Пласту, як організації для всебічного патріотичного самовиховання, наголос падав на патріотизм, тому ми вірили, що Пласт мусить бути досить грізний, коли окупанти вважали конечним його заборонити. Пласт став тоді втечею від шкільної дійсности в описаних умовах і набирав спеціяльного спрямування. В ньому напевно не було „парамілітарного виховання“, як іноді Пластові приписують з викривленої перспективи років, під впливом модних течій, що виникли як реакція проти перенаголошення мілітаризму націоналістичних режимів. Ніхто з нас немає тоді не то кріса чи револьвера в руках, але навіть порядного лука (що, безперечно, не було дуже похвальним!). Та це не було таке важливе. Важливішим був гарт тіла і на ньому вироблений гарт духа, щоб бути кожночасно готовим на найбільші зусилля, але й на найбільшу жертву. З цього погляду мандрівка набрала особливої вартости, як засіб твердої заправи й джерело життєрадісности. Навіть утома мала свою філософічну інтерпретацію („щастя перекоченої сорочки“). Як уже хтось пізнав чар мандрівки та її зусиль, той незабаром полюбив і природу, до якої давніше мав мало почувань, і красу простору та краєвиду. Для молодих людей з їх природним нахилом до змагу й осягів, бажання „дальше“, „швидше“, „вище“, „довше“ ставало імперативом, а що до нього треба було здоров

’я, то й пластовий закон, як суцільна система, набував нової ціни, і ми кожну „точку“ дуже наглядно на прикладах інтерпретували. Проблема характеру й етичної вартости висувалася на перший плян. Ми самі підвищували вимоги. Хто не дотримувався принципів, мусів відпасти від гурта. Добре зрозумілий патріотизм зробив з Пласту таким чином організацію з етичним обличчям. А при тому зові простору в неозоре, „На вільні полонини світлі“, незабаром можна було відчути, що, загублені в долях рідних Карпат, ми єдино могли почуватися свобідні й безпечні, з нашою радістю, піснею, мрією, далеко від накиненого й зненавидженого примусу своєї, а все таки чужої школи».

Володимир Янів, «Життя молоді УАГ в перші роки польської окупації»

18. Полковник

Полковник Армії УНР, комендант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів Євген Коновалець у пам’яті багатьох залишився просто «Полковником». За своїх 47 років життя йому неодноразово доводилося брати на себе відповідальність за українську справу.

Ще будучи студентом права Львівського університету, Коновалець став секретарем львівської філії «Просвіти» та членом «Академічної громади». В 22 роки, як один із студентських лідерів, стає членом головної управи Українського Студентського Союзу та, як представник від студентства, ввійшов до «Тіснішого народного комітету» УНДП, на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.

В час І Світової війни, під час боїв на Маківці Євген Коновалець потрапляє у російський полон й інтернований до табору військовополонених у Царицино. Але й там він знайшов для себе заняття — розгорнув широку агітаційну роботу серед полонених українців.

А далі була втеча з табору й повернення до Києва. В Україні Коновалець творить одну із найбоєздатніших військових частин Армії Української Народної Республіки (УНР) — Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. Як командир Січових Стрільців Коновалець відзначився у боях із більшовиками та денікінськими військами.

Після поразки визвольних змагань Полковник змінює форму боротьби за Українську Державу й з колишніх українських старшин творить Українську Військову Організацію (УВО), а у 1929 році — ОУН.

Ще на початку 1920-х покинувши Україну, Євген Коновалець був змушений жити у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. Він користувався литовським паспортом й установив тісні контакти з політичними діячами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії та Італії. За його керівництва «українське питання» неодноразово було предметом обговорення Ліги Націй, а сам Полковник, особисто, тримав контакт з кур’єрами з радянської України.

Йому вдалося організувати українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, заснувати клітини ОУН у цілому світі, організувати колишніх стрільців у Громади, створити військовий штаб та підготувати школи для старшинських кадрів...

23 травня 1938 року, зустрівшись у Роттердамі з радянським агентом Павлом Судоплатовим, якого вважав кур’єром із Наддніпрянщини, Євген Коновалець взяв від нього дарунок — коробку цукерок. О 12:15 на центральній вулиці Роттердаму Колсінгель пролунав вибух.

На похороні найвідомішого Полковника Армії УНР, коменданта УВО та Провідника ОУН були присутніми дружина Ольга, генерал Курманович, литовський консул та ще троє співробітників.

19. Виховники й товариші

«Варто сказати кілька слів про тодішніх наших виховників і товаришів. Називатиму прізвища лиш тих, що вже не живуть, або які тим чи іншим способом пізніше „розконспірувалися“. Називатиму їх за порядком нашої тодішньої юнацької єрархії, не зважаючи на пізнішу їх організаційну кар’єру й політичний шлях.

Перший з них Іван Ґабрусевич („Семерко“, „Іртен“, основний Юнацтва і перший виховник, керманич підреферентури Юнацтва в Крайовому Проводі ОУН. В той час він був „вічним“ студентом філософії Львівського університету. Фізично досить непомітний, невисокого росту, чорнявий, з великою головою і характеристичною постійною усмішкою під невеличким вусом. В мові, зокрема в писаннях уживав складного, філософічного стилю, говорив монотонно, але вмів дуже швидко встановити дружній контакт із своїми вихованцями, які завжди згадують його з любов’ю й подивом. (Він згинув у німецькому концтаборі в 1944 р.).

Це пояснюється його вийнятковими духовими рисами. Він був, мабуть, найближчий до нашого ідеалу революційного „лицаря без плями“. Його ідеалізм був настільки чистий, а посвята справді така комплетна, що ніколи й на думку не спадало підозрівати його в якихсь особистих мотивах, напр., при таких частих у революційних провідників особистих амбіціях. Крім того, в нього була щира симпатія до молоді, яка й дозволяла нам, не зважаючи на різницю віку, авторитету й досвіду, завжди знаходити з ним спільну мову.

Ми всі тоді ставилися з погордою до матеріяльних справ, але Ґабрусевич був і під цим оглядом вийнятковий: він забував про себе і свою аскетичність доводив не раз до крайности. Ми всі були по-юнацькому романтичні, але він ще більше, ніж ми, і та його романтика часом доводила до помилок. Пригадую як він у 1930 році з ентузіязмом говорив мені про „старого бойовика революціонера“ Романа Барановського і про його ідеальне „революційне подружжя“ з „Дзюнею“ Гарасимович. Пізніше, як відомо, Барановський виявився провокатором, а його дружина вийшла заміж по його смерті за поліційного комісара.

Другим нашим виховником був студент хемії Львівської політехніки О. Мащак („Мак“). Він був тоді дуже несміливий юнак, раз-у-раз рум’янів, як дівчина, та й промовець з нього був не найкращий. Але він все-таки, був для нас добрим прикладом підпільника — мовчазного й відважного, цікавився нашими першими „активними виявами“ й був особливо цінний тим, що доставляв нам „смердючки“ — хемічні „бомби“, не небезпечні, але неприємні запахом.

Третім був М. Турчманович („Лили“), також дуже молодий, колишній товариш із групи, худий, блідий, вічно у шкіряному плащі: Він намагався покрити власну молодечу схвильованість роблено суворим, дерев’яним обличчям і сухою, нецікавою мовою. Але навіть під тією маскою ми швидко відкрили його вміння логічно думати.

З-поміж голов львівських шкільних Юнацьких груп — найзамітнішим був Микола Лебедь („Олег“). З вигляду непоказний, з ріденьким білявим волоссям і рідкими зубами („знак темпераменту“, — казав він — позував на „батяра“, трохи для конспірації, а трохи для того, щоб імпонувати своєю перченою мовою і „цинічними“ поглядами). Він залюбки підкреслював свою погорду до інтелектуалізму й риторики і зацікавлення тільки революційним „ділом“. Пригадую такий випадок з 1929 року: на сходинах львівського „провідного звена“ Ґабрусевич велів нам написати есей на якусь там ідеологічну тему. Ми принесли свої еляборати, а Лебедь не приніс і заявив; що він людина революційного діла, а не слів! Але при всім своїм „антиінтелектуалізмі“ він виявився ще в Юнацтві добрим організатором. Його група на „Філії“ була, мабуть, найкраща у Львові. Зокрема він мав два великі успіхи — йому пощастило організаційно охопити міський т. зв. „батярський“ елемент серед учнів. В Головній переважали „селюхи“ і його група мала найкраще зорганізовану юнацьку „боївку“.

З інших провідників шкільних груп згадаю ще Свистуна і Бардахівського.

Свистун був високий, кремезний і вродливий юнак, мовчазний і поважний, робив враження фізично й духово сильної людини. Він пізніше брав участь у терористичних акціях, був ранений в горло поліційною кулею і втратив через те мову (мабуть, лиш на деякий час).

Бардахівський був тихий, скромний, в мові розумний, потім виявив силу волі під час процесу „екразитників“, яким закидали організацію атентату на совєтський консулят. Його дуже тортурували, але він до нічого не признався. „Коли мене били по п’ятах, я молився“, — розповідав він мені пізніше в Бриґідках.

О. Кузьмінський — член шкільного проводу Юнацтва Головної був міцною, серйозною, інтелігентною людиною. Він особливо цікавився, вже в Юнацтві, військовими справами. Після матури пішов до польської армії, де дослужився поручника кінноти. Потім провадив організаційні військові курси. Згинув як старшина УПА.

О. Курчаба — стрункий, делікатний з вигляду гарний юнак, ніяк не виглядав на терориста, саме він організував і провадив найуспішнішу середньошкільну „боївку“ у Львові — в групі М. Лебедя на Філії. Згинув у німецькій тюрмі в 1942 р.

О. Сокіл — член проводу Філії, несмілий хлопець з неповоротними рухами, інтелігентний і мовчазний.

Ю. Заблоцький — з вигляду товстий, з буйною чуприною й ніби перестрашеними очима, а в дійсності начитаний і вдумливий пропагандист у проводі Головної, а потім Філії.

В. Слоневський — член проводу Головної, темпераментний і крикливий, з деякими анархічними нахилами, пізніше з нахилами до... комунізму.

3. Матла — рядовий член в групі Головної — коренастий хлопець, мовчазний з понурим обличчям, при ближчім контакті виявляв міцний характер і впертість.

Д. Мирон („Орлик“) — рядовий член в групі Головної, худий, високий і стрункий юнак, із спокійними розумними очима, один із найталановитіших наших юнаків, що не був у проводі лиш тому, що недавно прибув з „провінції“ (Бережан) до Львова. Був розстріляний німцями в 1942 р.»

Орест Питляр, «Початки юнацтва ОУН в Академічній Гімназії»

20. Пацифікація

В 1930 році на Галичині розгорнулася невелика громадянська війна. Спочатку українці, зважаючи на повне безправ’я, почали палити скирти польських колонізаторів, а потім поляки запровадили «пацифікацію» (заходи до «примирення»), в ході яких військо разом із парамілітарними організаціями застосовувало сили щодо українських культурних та громадських діячів і установ.

Ці події звернули увагу багатьох міжнародних видань (пораховано, що у Німеччині з’явилось 312 публікацій про «пацифікацію», в англомовній пресі Великобританії, США й Канади — 165, Чехословаччині — 40, в Італії та Франції по 20), а 63 англійські парламентарі звернулися з цього приводу окремим листом до Ліги Націй.

«Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Лізі Націй. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до смітника, бо в Секретаріаті Ліги Націй немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди».

«The Nation» (05.11.1930).

«Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР“, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя».

«The New York Herald Tribune» (16.10.1930).

«Сьогодні, 13 серпня 1930 року, Львів був цілком відрізаний від світу тому, що члени Української Військової Організації знищили телеграфні й телефонні дроти, а також зіпсували дроти залізничної сигналізації. Зі Львова вислано спеціяльні локомотиви, щоб зустрічали над’їжджаючі поїзди й відпроваджували їх до Львова, поки відремонтується сигналізацію. Лише завдяки цьому поспішний поїзд, який ішов з Букарешту до Берліну, оминув катастрофу. Цей новий замах українців на комунікаційне сполучення, яке єднає Львів з рештою світу, є правдоподібно демонстрацією проти відкриття щорічних Східніх Торгів, у Львові, яке повинно відбутися наступного тижня... Поляки бояться ще більших заколотів восени. Тоді в Женеві відбудеться засідання Ліґи Націй і українці намагатимуться використати цей момент для своєї справи».

«New York Times»

«Під час однієї моєї поїздки до Галичини мою увагу притягнули до себе нелюдські відносини в тому краю: у багатьох містах і селах польська поліція зганяла українських селян і жорстоко катувала їх без жадної видимої причини. Я вибрався в терен як лікар. В одному селі я знайшов п’ятнадцять скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм лікарської допомоги, а українських лікарів, які намагалися їх обслужити, не допущено до них. Я заходився їх лікувати разом із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештовано, запроторено до тюрми й обвинувачено в шпигунстві. Нам не дозволено порозумітися між собою, ані з адвокатом. Зроблено спробу закинути нам революційну діяльність, шпигунство в користь німців, у користь большевиків, чи врешті кинено закид, що ми вдаємо з себе висланців Ліґи Націй. Нас звільнено щойно після 24 годин на інтервенцію британської амбасади».

«Manitooba Free Press» (24.12.1930).

«Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через нездатність Ліґи Націй призвела до відвертого повстання... Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони. Спершу вона мала характер демонстрації, щоб звернути увагу світу на невирішене українське питання... Заходи польського уряду звернені не лише проти таємної організації, яка виконує акти саботажу, але й проти непричетних українських культурних та економічних організацій по містах і проти українських селян по селах».

«Berliner Börsenzeitung» (жовтень 1930).

«Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов’язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 7 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати».

«Der Jung Deutsche» (5.10.1930).

«Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».

«The Manchester Guardian» (14.10.1930).

«Українці витримували з подиву гідною пасивністю, аж поки дехто із радикальних кіл почав палити скирти польських господарів. У відповідь на це на села наїхали відділи польської кінноти та поліції, без розбору арештовували та били селян. Ці операції робились таємно, але для сучасної історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його коли-небудь у новітні часи було організовано. Точно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує приблизно на 10000 осіб, з яких майже всі були невинні».

«The Manchester Guardian» (22.11.1935).

«По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б’є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом’яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації“ до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою».

«The New York Herald Tribune» (18.10.1930).

21. Парламентарій

29 серпня 1931 року у курортному містечку Трускавець було здійснено атентат на відомого польського політика та парламентаря Тадеуша Голуфка...

Виконавці атентату, яких було двоє, потрапили в кімнату посла і трьома пострілами вбили польського високопосадовця. Зважаючи на сильну зливу, яка була того вечора, важко було виявити не лише сліди оунівців, але й відрізнити звуки пострілів від грому.

Атентат на Голуфка викликав гостру реакцію не лише польського суспільства, але й неоднозначне ставлення українців. Голуфко, який був заступником голови «Безпартійного Блоку співпраці з урядом» — проурядової польської партії, що підтримувала політику Пілсудського, належав до тих ключових осіб, які намагались налагодити співпрацю з українськими політичними колами.

Саме Тадеуш Голуфко презентував так званий «угодовський» напрямок переговорів між двома націями. Мова йшла про угоду, згідно якої українці отримають певні права, а натомість засвідчать повну лояльність до польської держави. Однією із гострих тем, які обговорювались на той час, стало питання відкликання українцями своєї скарги до Ліги Націй відносно масових знущань польської влади над українцями в ході «пацифікації».

Тадеушу Голуфкові відводилась роль примирювача між польськими та українськими політичними елітами. Проте в суспільстві існували й інші погляди на «угодовство» і саме цю сторону займала Організація Українських Націоналістів.

Рішення про вбивство Голуфка було прийнято надзвичайно оперативно, після того, як член організації, що був сторожем у пансіонаті, повідомив своїм керівникам про приїзд варшавського гостя до Трускавця.

За збігом обставин, людина, яка відповідала за атентат — Зенон Коссак, був випадково арештований поліцією напередодні замаху на Голуфка, таким чином поляки, незважаючи на свою агентурну сітку, яка була на той час і в рядах націоналістів, не змогли натрапити на сліди вбивць. І коли через два роки відбувся судовий процес, то на лаві підсудних знаходився лише Олесь Буній — вищезгаданий сторож пансіонату.

Вдалий атентат на Голуфка був справою зовсім нового покоління бойовиків. Тут вперше в ролі організатора з’являється постать майбутнього командира УПА Романа Шухевича, саме ж виконання атентату належало членам «дрогобицької п’ятірки» ОУН — Василю Біласу та Дмитру Данилишинові, які через рік стали найлегендарнішими постатями на Галичині.

22. Комісар поліції Чеховський

Станом на 1931 рік український націоналістичний рух поніс масові втрати свого членства. І хоча найбільші арешти будуть попереду, уже тоді перед ОУН виникло питання: яким чином заступитись за сотні арештованих, які зазнавали постійних знущань у в’язницях?

«Український відділ» у слідчій поліції львівського комісаріату очолював Еміліан Чеховський, який найбільше «прославився» на допитах в’язнів-націоналістів. Саме його вбивство спланував та організував тодішній бойовий референт ОУН Роман Шухевич. А тривале спостереження за комісаром здійснював рідний брат майбутньої дружини Шухевича — Юрко Березинський, якому й належало виконати атентат.

Вбивство комісара готувалося з осені 1931 року, коли Березинський та одна із дівчат розвідувального відділу ОУН вели спостереження за Чеховським. Вранці 22 березня 1932 року бойовик ОУН одним пострілом вбив комісара, коли той ішов на роботу.

Незважаючи на всі прийняті заходи, поліції не вдалося знайти ні організаторів, ні виконавця атентату. Відтак, тінь впала на одного з інформаторів комісара, який надавав інформацію про діяльність УВО-ОУН — Романа Барановського. Саме поліцейський агент, який був одним із провідних членів УВО (а в 1929 році виключений з рядів організації, як підозріла особа), опинився на судовій лаві.

Свідчення Барановського були надзвичайно гнітюче сприйняті українським суспільством, і навіть тими, хто зовсім не співчував діяльності націоналістів. Усі були прикро вражені показами поліцейського інформатора. Незважаючи на те, що поляки й так засудили Барановського на 10 років ув’язнення, батьки Романа Барановського виступили із заявою в українській пресі: «Заявляємо оцим, що раз і назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жодних взаємин, а це тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров’я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. — Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми» («Свобода», № 243, 19 жовтня 1933).

Трагічно закінчилось життя й 20-літнього Юрка Березинського: через 8 місяців, у листопаді 1932 року, він застрілив себе при невдалій спробі пограбування пошти у Городку.

«В 1929-32 рр. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білєвічем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв-знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політв’язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, що за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що внеможливить навіть бойовикам ОУН пімсту за друзів. Та перечислився, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята».

* * *

«Приходить ніч 21 на 22 березня. На заспаному приходстві помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані „пумпи“ і куртку. Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів 11 кілометрів ходу. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз».

* * *

— Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? — питається батько доньки.

— Десь тут ходив, а потім сказав, що йде до свого товариша до Кривого.

— Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?

— Він десь зараз повинен бути, — відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого висилати. Живе, чи ні? Ці питання увесь час клубляться в дівочій голові.

В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий, допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів що-небудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилинку сиділа вже при слухавках радіо-апарату і відбирала вістку: «Сьогодні о годині 7:30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховського. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підґрунті. Слідство ведеться. Подробиці покищо в таємниці».

Польська поліція стала перед загадкою, що її довший час не могла розв’язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже тоді не жив. 30 листопада 1932 року він згинув смертю революціонера в Городку Ягайлонському.

Роман Шухевич, «З життя бойовика»

23. Городок 1932

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вкотре здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок Ягелонський під Львовом. Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам. У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч — маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Партії Соціалістичної (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму. Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їх адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Найкращі бойові сили організації — 11 бойовиків із різних частин Галичини, на чолі із комендантом акції — Юрком Березинським, взяли участь в нападі на поштове відділення.

В результаті невдалого нападу двоє із одинадцяти бойовиків — Володимир Старик та Юрко Березинський, загинули на місці. Інші намагалися втекти. Під час відступу загинув один польський поліцейський і ще двоє отримали поранення. Проте найтрагічніше доля обійшлася із Василем Біласом та Дмитром Данилишином — саме вони мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси. Біласа й Данилишина піймали українські селяни завдяки фальшивій поголосці, організованій поліцією, що начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити схвильований натовп, який бив двох невідомих хлопців:

«Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов з ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!“. Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!“. На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!“.

Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до цього допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх не було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!“...

Тому, що вони стояли близько біля мене, я чув, як один до одного шепнув: „Тепер поцілуймося на прощання!“. Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

24. 6:25

З 1931 по 1934 роки у Польщі існували «наглі» (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства і акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців. В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання — смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років. У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди. І хоча через обурення європейської громадськості наглі суди проіснували зовсім недовго, за цей час щодо українських революціонерів було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів — Зенон Коссак. Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» — поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк. І усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків.

Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!».

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати впродовж 24-х годин після його виголошення. Проте, навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено. Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації. Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсудського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті, і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина мали стратити вранці, 23 грудня о 6:30.

Попрощатися із засудженими дозволили матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина. Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, який через багато років згадував ту особливу ніч у його житті та надзвичайний спокій смертників перед стратою. Через адвоката Крайовий Провід передав хлопцям листа з подякою «за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі».

23 грудня 1932 року о 6 годині 30 хвилин засуджених вивели на тюремне подвір’я. На ешафоті Данилишин заявив: «В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!». Василю Біласу кат не дав можливості сказати останні слова і його «Хай живе Укр...» так і залишилися недомовленими.

В цей час у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в той момент кожен знав, що зараз страчують наших хлопців...

Сестра Біласа та племінниця Данилишина — Марія Білас-Гошуляк згадувала про родинні пережиття тієї події: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена...».

«Як ми можемо жити, сміятись і дихать? Як могли ми чекати — не битись, а спать В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять». Олена Теліга

25. «Націоналіст у краватці» та «салонний революціонер»

Однією із легенд 30-х років XX століття було ім’я Зенона Коссака — беззаперечного провідника Дрогобича-Борислава. Цей район був відомим великою концентрацією робітництва, а разом з тим й поширенням соціалістичних ідей. Саме Коссаку належала провідна роль у пропаганді націоналізму у цьому регіоні.

Ще навчаючись у гімназії він прославився боротьбою проти «хрунів» — студентів, які, порушуючи загальні домовленості, навчалися в польських університетах. За це й поплатився — Зенона було виключено із гімназії. Та на цьому принципове протистояння Коссака і польської державної машини не припинилось — спочатку, через неблагонадійність, йому було відмовлено в офіцерському званні, хоч він перебував у старшинській школі, а потім, через арешти, він так і не закінчив правничий факультет Львівського університету.

За голову Коссака було призначено винагороду у 1500 злотих і коли він таки потрапив у руки поліції, до нього було застосовано «четвертий ступінь тортур» — штучне утеплення. Коссак пройшов це випробування, не подавши жодної інформації, хоч, як перший бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН, міг багато розповісти.

Незважаючи на те, що інформації щодо діяльності Зенона Коссака поляки не мали, на процесі Біласа-Данилишина, його, як організатора «ексів» та політичних атентатів, мали засудити на смертну кару. Друзі порятували Коссака в незвичний спосіб — підкупили суддю, від якого залежав вирок.

Прокурор у своїй завершальній промові сказав: «Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні і що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж решта, людиною. Це надзвичайно інтелігентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці і салонний революціонер. Його не легко спіймати».

Впродовж семилітнього ув’язнення Коссак став старостою українських в’язнів, йому належало полагодження всіх тюремних справ і навіть польські наглядачі зверталися до нього на «ви», через «панє Коссак».

У в’язниці він став співавтором «44 правил життя українського націоналіста», а коли вийшов на волю — пішов воювати за незалежність Карпатської України.

Зенон Коссак загинув від мадярської кулі, відмовляючись покинути Закарпаття. На той момент йому ще не виповнилося 32 роки...

«Мало хто з нас, „дурних дітей“, що „робили революцію“ насамперед у Юнацтві ОУН у середніх школах, а опісля в Академічному Домі, знав Зенка особисто „на світі“, себто на волі. Але всі ми знали його — можна б сказати — напам’ять власне із звітів з процесу та розмов і чуток. Його ім'я було для нас поняттям, а його особа легендою. Все це набирало ще додаткової сили тоді, коли одному чи другому з нас поковзнулась нога і ми попадали до Бригідок у безпосереднє оточення Зенка».

А. Драган

26. Революціонери в рясах

Організований націоналізм і християнство провадитимуть свою діяльність маючи одну й ту ж саму мету — боротьбу за душу людини. На всіх етапах свого існування український націоналістичний рух тісно співпрацював із церковними колами. Інколи траплялися непорозуміння, але дуже часто ОУН і Церква були тими стовпами, на які опиралась українська свідомість та ідентичність.

Діти священиків складали ядро провідного членства ОУН, саме ж духовенство неодноразово підтримувало акції молодих націоналістів і не один священик був заприсяженим членом Організації Українських Націоналістів.

Чи не найбільшим прикладом співпраці націоналістів із християнськими колами є постать пароха церкви Петра і Павла у Львові — отця Ярослава Чемеринського. Священик впродовж 30-х років був фінансовим референтом Крайової ОУН. Саме в його руках знаходилася організаційна каса, до нього надходили кошти й від нього вони спрямовувались на організаційні акції.

Але найдивовижнішим є те, що саме отець Чемеринський виконував функції Крайового Провідника у 1931-1932 роках. Щоправда, священик-Провідник Крайової ОУН бойових акцій не організовував, проте, завдяки його хисту організація зберегла свою мережу та структуру в час, коли поліція ліквідовувала один за одним націоналістичних провідників.

Отець Чемеринський загинув від рук більшовиків на початку II Світової війни. Його героїчна та самовіддана праця була прикладом дійсного служіння Богу та Україні. А греко-католицька церква розпочала беатифікаційний процес щодо визнання отця Ярослава Чемеринського «мучеником за віру».

Серед провідного націоналістичного членства можна згадати імена доктора богослов’я, викладача Богословської академії у Львові, а згодом професора теології УВУ та УКУ отця Івана Гриньоха або ж священомученика, відомого в’язня концтабору Майданек отця Омеляна Ковча, який свого часу був Повітовим провідником ОУН на Перемишлянщині.

Інший отець — Йосиф Кладочний був одним із тих, хто виконував свій душпастирський обов’язок серед політичних в’язнів. Саме він проносив ґрипси, заклеєні в олівці чи книги із зашифрованими повідомленнями для ув’язненого Степана Бандери. За зв’язок із Організацією, отець Кладочний навіть відбував покарання у концтаборі Береза Картузька. А коли Митрополит Шептицький доручив отцю Йосифу перевезти до Риму для Папи Римського листа, то від оунівців-«крайовиків» священик повіз й листа для Андрія Мельника.

Уже в 1940-х більшовики засудили отця Кладочного за статтею «54-1 А-11», по-суті, за антирадянську пропаганду та приналежність до ОУН. Є інформація, що отцю Йосифу пропонували не лише перехід на православ’я, але й сан митрополита. Та священик обрав ув’язнення, а згодом й продовження діяльності в підпільній греко-католицькій церкві.

Серед багатьох українських хлопців, які відбували покарання за націоналістичну діяльність у радянських таборах, багато хто продовжив свій життєвий шлях у рясі священика. Серед таких і майбутній Патріарх УПЦ КП Василь Романюк, і єпископи УГКЦ Павло Василик та Іван Маргітич.

Коли загинув Євген Коновалець, то перше, що поліція побачила з його речей в готельній кімнаті — невелике настільне розп’яття. Пізніші провідники ОУН — діти греко-католицького духовенства — Бандера, Стецько, Ленкавський присвятили християнству окремі ідеологічні праці. Роман Шухевич ввів щоденну в’язничну практику спільної молитви, а очевидці пишуть, що Крайовий Провідник Іван Климів у в’язниці лише щоранку близько години проводив у молитві. Врешті, легендарне подружжя — Михайло Сорока та Катруся Зарицька познайомились у в’язничній каплиці, а тюремний духівник передавав їм листи один від одного.

27. Шухевичі...

У 1935 році на лаві підсудних опинився майбутній командир УПА, а на той момент один із провідників ОУН — Роман Шухевич. Зустрітися із підсудним дозволили адвокату й близькому родичу Романа — Степану Шухевичу. Останній дав дуже коротку настанову своєму племіннику: «Аби видно було, що перед судом стоїть не хто-небудь, але Шухевич, аби ти своїй родині навіть у таких обставинах приніс честь. А в першу чергу держатися згорда, звисока, аби голота знала, що має до роботи з паном».

Степан Шухевич не дарма хвилювався й найбільше переживав за честь родини. Адже Шухевичі, впродовж кількох століть були «сіллю» цієї землі. Найдавніші згадки про Шухевичів сягають рубежу XVIII-XIX століть і стосуються отця Миколи Шухевича, який був священиком в с. Раківці над Дністром. Власне з цього часу дослідники виводять священиче коріння Шухевичів.

Його син Йосип, прадід Романа Шухевича, був парохом у с. Тишківці Городенківського повіту. Від нього починається «тишковецька лінія» родини Шухевичів, адже існує ще й «олієвська лінія» (від с. Олієв, де священиком був брат Йосипа Шухевича).

На свій час, а Йосип Шухевич народився у 1816 році, він здобув якісну класичну й богословську освіту в гімназії отців Василіян у Бучачі та Домінікан у Львові, які дозволили йому проявити себе не лише на священичому поприщі. Так, отець Йосип, першим в українській літературі, здійснив переклад з латинської творів Вергілія — «Пісню про хліборобство» та «Скотарські поеми». Його перу належать переклади з німецької праць Ернеста Шульце, Йогана Гердера та Шіллера. З англійської переклав «Подорожнього» Вальтера Скота. Крім перекладацької діяльності Йосип Шухевич укладав збірку своїх творів, яка вийшла по смерті автора із передмовою 27-літнього Івана Франка.

У Йосипа Шухевича було дванадцять дітей і хоч двоє померли малими, десять залишили свій слід в українському житті. Осипа — найстарша донька вийшла заміж за доктора Лонгіна Рожанковського, який був знаним адвокатом та послом до австрійського сейму. Зенон Шухевич, наступна дитина, по смерті батька став парохом у Тишківцях і по праву вважався главою й продовжувачем «тишковецьких Шухевичів». Саме йому завдячувало село появою українських громадських організацій.

Наступними були Ольга Шухевич — дружина отця Ковблянцького та священик Євгеній — батько відомого українського адвоката на політичних процесах — Степана Шухевича. Далі йшли Марія та Володимир — про цього визначного науковця, діда Романа Шухевича, мова піде далі.

Окремо слід згадати й Ізидора Шухевича — полковника австрійської армії, який в час Першої світової війни мав отримати генеральське звання. Через дрібний конфлікт, який трапився у Загребській лікарні, принципового полковника обвинуватили у «великосербських настроях», що спричинило його звільнення зі служби.

Донька отця Йосипа — Модеста вийшла заміж за Миколу Козловського — гімназійного професора у Києві. Передостанньою дитиною був Микола Шухевич — визначний український адвокат, громадськість завдячує йому купівлею у Львові території для української організації «Сокіл-Батько». І наймолодшою дитиною Йосипа Шухевича була Євгенія — мати Василя Левицького-Софроніва — письменника та журналіста.

Із десяти дітей отця Йосипа жоден нічим не скомпрометував свого прізвища, а навпаки, ще більше прославив. А проте, найвідомішими в роді Романа Шухевича є його дід Володимир — етнограф та науковець і баба Терміна — піонерка жіночого громадського руху на Галичині.

Володимир Шухевич був професором у І реальній школі міста Львова, в якій викладав німецьку та українську мови. Як громадський діяч належав до Головного відділу Товариства «Просвіта» і був політичним дорадником галицького митрополита, кардинала Сильвестра Сембратовича. Слід згадати, що дід Романа Шухевича є засновником Християнсько-суспільної партії та її щоденної газети «Руслан».

Володимиру Шухевичу завдячуємо й появою першої в Галичині дитячої ілюстрованої газети «Дзвіночок», в якій він був головним редактором. Серед активних працівників «Дзвіночка» був також Іван Франко, який вмістив тут свого відомого «Лиса Микиту».

Втім, найвагоміші успіхи Володимира були на науковому поприщі. Окрім того, що він був дійсним членом НТШ — тогочасного аналога Академії Наук, його перу належить найгрунтовніша праця з дослідження життя, звичаїв та вірувань карпатських автохтонів — «Гуцульщина».

Його авторитет серед українців, які звертались до нього за допомогою, та іноземців був надзвичайно великим. Коли в часі Першої світової війни Львів зайняли росіяни, то делегацію українців до губернатора графа Шеремєтьєва очолив саме Володимир Шухевич. Згодом, переховуючись від росіян, професор Володимир застудився та на 67 році життя помер, проживши найменше віку з усієї великої родини Шухевичів.

Дружиною Володимира була Терміна з роду Любовичів — патріотичної української родини, яка походила із Перемишля. Її рідна сестра була дружиною Олександра Барвінського — громадсько-політичного діяча та визначного педагога.

Сестри Терміна та Ольга часто виступали на концертах в Галичині, але найбільше прославилась бабуся Романа Шухевича своєю громадською активністю. Саме Терміна Шухевич разом із Марією Білецькою та Константиною Малицькою організували перше віче українського жіноцтва, за що отримали від чоловіків жартівливе прізвисько «три Марини».

Проте, це не зупинило активного жіноцтва і вони заснували у Львові перше українське демократичне Товариство «Клюб Русинок», що згодом перетворився у «Союз Українок». Безпосереднє відношення мала Терміна Шухевич й до заснування першої жіночої гімназії класичного типу (1906), а згодом й до першої в Галичині української жіночої кооперативи «Труд». Кооператива відкрила власний кравецький цех з пошиття жіночого одягу й інтернат ім. Святої княгині Ольги для дівчат.

Впродовж багатьох років Терміна була головою цих жіночих громадських структур.

Володимир та Терміна мали п’ятьох дітей, з яких найстаршим був Йосип — батько Романа Шухевича, його брата Юрка та сестри Наталії. По закінченні Львівської гімназії та університету він став цісарсько-королівським суддею. Окрім судової діяльності у містечку Краковець, де служив Йосип, він активно займався громадською та культурною працею: грав на фортепіано, належав до співацького Товариства «Боян», опікувався могилою композитора отця Вербицького (автора музики до національного гімну). В час польсько-української війни Йосип Шухевич проголосив у Краківцях маніфест Західноукраїнської Народної Республіки й був іменований повітовим політичним комісаром ЗУНРу.

Інші діти Володимира Шухевича продовжили добрі традиції своєї родини. Тарас — випускник Віденської консерваторії, був вчителем гри на фортепіано, «Братко» (так кликали іншого сина) був інженером-гірником й прожив життя у Югославії. Донька Ірина поріднилась з родом Рожанківських, а Дарія — вийшла заміж за відомого юриста, професора Володимира Старосольського.

Варто згадати і Євгенію Стоцьку — дружину Йосипа Шухевича та матір майбутнього командира УПА. Євгенія була єдиною донькою пароха села Оглядів на Радехівщині і саме їй належить виховання юного Романа.

28. Бід «Баби» до «Бийлиха»

В 1930-х роках, в організаційних зв’язках під псевдо «Баба», «Сірий», «Малий» значився Степан Бандера. Цікаво, що дата його народження — 1 січня, за церковним календарем попадає на день-згадку мученика Боніфатія. Ім’я Степан, який отримав новонароджений продовжувач роду Бандер також, без двозначностей, було дано в пам’ять про першого християнського мученика — архідиякона Степана.

Дитячі роки навряд чи могли б сприяли розвитку малого Банд ери — у зв’язку з війною школа була зачинена, а вчитель мобілізований на фронт. До того ж, Степан мав погане здоров’я — хворів на ревматизм суглобів, через що часто втрачав можливість ходити. А все ж, сила волі юного Бандери не може не вражати. Вступивши до гімназії, як пізніше писав у біографії: «почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки».

І хоч, через здоров’я йому відмовили у вступі до Пласту, лише з третьої спроби (в 1922 році, навчаючись у третьому класі) Бандеру таки приймають до цієї організації. А ще через рік він стане членом й одним із провідників підпільної гімназійної організації середньошкільників.

Втім, є й інші приклади, які свідчать про усвідомлення юним Степаном Бандерою свого покликання. У 1924 році українців Галичини вразила звістка про замордування польською поліцією української підпільниці Ольги Бассараб. Існує родинний спогад про те, як в сім’ї Бандер обговорювалась ця подія. Присутній при цьому Степан покинув приміщення, а ще через якусь мить старша сестра Марта застала брата із закривавленими пальцями в своїй кімнаті — встромляючи голки під нігті, за словами майбутнього революціонера, таким чином він готувався до майбутніх тортур.

Першими псевдонімами Степана Бандери в Українській Військовій Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) були позбавлені героїзму псевда «Баба», «Сірий», «Степанко», «Лис» та «Рих». Втім, низького росту й непомітний Бандера при ближчому знайомстві проявляв свою харизму.

Якось, при організації атентату на радянського консула у Львові, на зустріч із Бандерою прийшов бойовий референт ОУН та найближчий друг Романа Шухевича — Богдан Підгайний. Опісля він переповідав Шухевичу про незвичайне враження, яке на нього справив Бандера. Майбутній командир УПА відзначив, що вперше зустрівшись із Бандерою пережив те саме. Варто зауважити, що і Шухевич, і Підгайний були старші віком за Бандеру, але відчували й визнавали його природний авторитет.

Бандера був не лише прапором українського визвольного руху, але й реальним його провідником. У згаданій біографії Бандера написав про свою діяльність впродовж року після закінчення гімназії: «Я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні „Просвіти“, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство „Луг“ і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах».

Його активність та завзяття дивували оточення. Бандера очолює пропагандивний відділ у двадцять два роки, в двадцять три став заступником Крайового провідника, а в двадцять чотири сам став провідником. Він не просто виконував ті чи інші обов’язки, але глибоко вникав в усі деталі справи. «Шкільна» та «антимонопольна» акції, атентати на радянського консула та польського міністра й багато інших заходів проводились не лише за часів його діяльності, але й при безпосередній участі.

В час, коли Бандера займав найвищі пости в організації, молоді українці сотнями потрапляли за ґрати на підставі лише звичайних підозр. Саме в цей час було введено у Польщі «наглі суди», які швидко вирішували долю революціонерів. Відомо, що Бандера до свого арешту у 1934 року п’ять разів затримувався поліцією. Це було за нелегальні переходи кордонів, пропаганду, підозру у причетності організації атентату. Втім, йому завжди вдавалося вийти з рук поліції неушкодженим.

Його товариш, Григор Мельник, зберіг дуже цікавий епізод, який характеризує Бандеру: «Після вбивства поліційного донощика Євгена Бережницького 16 червня 1931 року між численними арештованими студентами опинився був теж Степан Бандера. При першому переслуханні його запитали, чи знає він, за що його арештовано. Степан тільки здвигнув плечима: мовляв, звідки йому це знати, але як треба, то треба. Тоді його поінформували, що ось українці замордували порядну людину Бережницького. Степан з удаваним задоволенням сплеснув долонями і з усмішкою висловив свою опінію: „То мусили бути мурові хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?“. Переслухуючі поглянули на себе, здвигнули й собі раменами і по короткій шептаній розмові відпустили Степана як до нічого не причасного. Натомість чимало перестрашених маминих синків допитували цілими тижнями...».

Показові суди у Варшаві та Львові над Крайовим Проводом ОУН, який назвали «справою Бандери та товаришів» мали б стати взірцевими щодо знищення політичних опонентів польської держави. Але завдяки Бандері процес став тріумфом українського націоналізму.

Львівська газета «Батьківщина» писала: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: „До вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку...“. І коли Бандера опиниться в ув’язненні, то й там буде провідником для оточуючих. „...я сидів у в’язницях „Свєнти Кшиж“ коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Берестю“».

Вийшовши на волю й ще більше включившись в організаційну діяльність, Бандера уже буде символом націоналістичного руху, а його псевдами стануть «Весляр» та «Бийлихо».

29. Розповідь про гідність

Час, у якому творився й розвивався організований націоналістичний рух — це час панування моральних принципів, які зобов’язували молоду людину до відповідної поведінки. Поміж тим, моральні норми, які визнавали між собою студенти, мали понаднаціональний характер і визнавалися однаковою мірою українцями, поляками чи євреями. Велику роль у націоналістичному русі відігравали провідники, які були природніми авторитетами та взірцями для наслідування. Так Крайового Провідника, на початку 1940-х, Климіва-«Легенду» і його найближчого помічника Лобая-«Вугляра» членство поміж собою називало «законниками», зважаючи з якою строгістю й принциповістю вони ставилися до дошлюбних стосунків.

В багатій мемуаристиці про ОУН є одна дотепна історія за участю Бандери, Шухевича та Гасина, у якій переплетено питання національної та статевої гідності:

«З якою увагою і дбайливістю ставився Степан (Баядера — Авт.) до своїх співробітників, може служити такий випадок. Хоч ми мали завжди триматися радше в тіні, зокрема не вмішуватися в ніякі авантюри то, однак, коли в гру входила українська національна гідність, треба було з місця реагувати. Раз на вулиці Коперника при вході на Цитадель, я зовсім ненароком зіштовхнувся з польським корпорантом, який, зміркувавши, що має до діла з українцем, коли я вже пройшов далі, висипався огидною лайкою на все, що стосувалося українців. Я вернувся до нього і, не кажучи ні слова, вліпив йому солідного позаушника. Він подався взад, сперся на мур і деякий час тримався його, щоб відзискати рівновагу. Тоді я підійшов до нього ближче: може, схоче „віддати“. Та він про це не думав, а запропонував обмінятися адресами. На другий день прийшли до мене його секунданти. Моїми секундантами були Олекса Гасин і Гриць Барабаш, студент права. Мені треба було чимшвидше підучитися фехтування на шаблях („шермєрка“). В той час в Академічному домі були хлопаки, здебільша „корпоранти“, які займалися тою ділянкою спорту, отже, я зробив собі з ними декілька вправ. Однак Степан не цінив високо тих моїх тренерів, а запропонував Романа Шухевича. Ромко в той час студіював у Ґданську, але незабаром приїхав до Львова, щоб мене краще підтренувати.

Тим часом Олекса Гасин, розвідуючись про мого противника, знайшов одну польку-студентку, яка посвідчила, що той „ґоґусь“ чванився своїми інтимними зносинами з її товаришкою. Цього вистарчало, щоби будь-хто був звільнений від обов’язку давати гонорову сатисфакцію такому противникові. Після такої розв’язки Степан сказав з усміхом Шухевичеві: „Бачиш, той хлоп все має щастя!“. „Очевидно!“ — підтвердив Шухевич. — В поєдинку не все рішає сильна рука. Це так з війною: „Евентус беллі семпер дубіюс ест (Вислід війни завжди сумнівний)“».

Григор Мельник

30. Пропаганда та культ

По сьогодні села Галичини зберігають символічні могили «полеглим за волю України». Якщо в 20-ті роки XX століття молодь організовано відвідувала та вшановувала місця, де полягли українські вояки — гору Маківку чи Лисоню, то в 30-х роках у кожному селі було насипано символічну могилу. Як сотні років тому, люди насипали із землі кургани й ставили хрести. А в день 1 листопада чи на Зелені свята тут правилися панахиди й проливалася кров у боротьбі з поліцією. Остання часто розривала й знищувала оці небезпечні для польської влади символи, але й від цього було придумано засіб — на вершку, поруч хреста, закопувалася вибухівка, що часто трагічно закінчувалось для «охоронців громадського спокою».

Українське студентство мало свої традиції. Так, у день пам’яті Героїв Крут організовувалась загальна голодівка, а гроші, зекономлені на харчах, студенти передавали у фонд політв’язнів, з якого брали кошти на харчі для українців-політичних в’язнів польських тюрем.

Боротьба, яку вели УВО-ОУН стосувалася не лише кількох тисяч членів та прихильників організованого націоналістичного руху, але дуже вміло охоплювала всю українську громадськість.

Страта та смерть Біласа й Данилишина привели в той ранок, 23 грудня 1932 року, багато тисяч людей до церков. А буквально кілька днів по тому в Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток чотирьох «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі друкувалися та передавалися з рук в руки у всіх країнах, де жили українці. Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів — Антонича, Теліги, О. Ольжича...

Одразу ж після подій під Городком, щоб розвинути національні почуття суспільства, було організовано антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава. Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для своїх громадян. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького. Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».

А в 1933 році польські школи на Галичині несподівано були охоплені «дитячим бунтом», коли в одну мить школярі заявили, що відмовляються польською мовою розмовляти та молитись і вимагають українських вчителів. При цьому масово знищувалась державна символіка, яка знаходилася в школах.

Лише на проведення «шкільної акції» в одній із друкарень централізовано було видрукувано 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур.

«Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!», — так зверталися для школярів через листівки.

І діти вірили. І згодом не одна молода людина, яка приєдналася пізніше до боротьби ОУН чи УПА згадувала, що свій перший чин виконала саме за шкільною лавою.

«Таємнича ОУН — Організація Українських Націоналістів — є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом взяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції...».

«Bunt nriodyh» (20.12.1933)

31. Постріл в обороні мільйонів

22 жовтня 1933 року Польська Агенція Телеграфічна (ПАТ) повідомила всьому світові, що у Львові, в радянському консульстві, застрелено начальника канцелярії Майлова і вбивця здався в руки поліції. Як згодом виявилося, бойовик ОУН Микола Лемик здійснив атентат на радянського дипломата як протест проти голодомору, який відбувався у Наддніпрянській Україні.

Вбивством радянського консула планувалось прорвати інформаційну блокаду щодо подій на Великій Україні у 1932-1933 роках. Уся галицька громадськість впродовж року намагалась допомогти своїм братам за Збручем, але абсолютна більшість заходів були безрезультатними. Через те, головним завданням націоналістів було привернення уваги до голодомору та широке інформування світових ЗМІ про ці події. Інформаційним приводом мало бути вбивство радянського консула та відкритий судовий процес над його виконавцем.

З технічної сторони цей атентат був значно складнішим за попередні замахи УВО-ОУН, адже слід було увійти в консульство, орієнтуватися в приміщенні, потрапити на аудієнцію до консула, вбити його і потім живим здатись в руки поліції, щоб чітко й гідно представити мотив атентату на судовому процесі. Підготовкою замаху безпосередньо займались Степан Бандера як Крайовий провідник та Роман Шухевич як бойовий референт.

У внутрішньо-організаційній мережі було розпочато пошук бойовика, який би погодився виконати «мокру справу» (вбивство) з тим, що є небезпека загибелі добровольця. У кінцевому результаті із кількох зголошених вибір впав на 18-літнього студента Львівського університету Миколу Лемика (вибір обумовлений тим, що вік майбутнього атентатника не загрожував йому смертним вироком, а лише пожиттєвим ув’язненням).

За день перед атентатом Лемик був поселений в готель, де мав приготуватися до сповіді й в спокої провести останні години на волі. На запитання провідників про останнє бажання, Микола попросив, щоб його старі черевики передали батькові, який зможе ще з них скористати, а на вечерю задовольнився гречаною кашею з молоком.

Постріл Лемика, який в українських ЗМІ назвали «пострілом в обороні мільйонів», став великим резонансом не тільки в польсько-радянських взаєминах, але великою подією міжнародного масштабу.

Судовий процес над Миколою Лемиком переріс в обвинувачення радянського уряду в організації голодомору. Найкращі українські адвокати і сам Лемик були свідомі, що підсудний буде засуджений до довічного ув’язнення, тож основна мета великого й відкритого судового процесу вбачалась у широкому висвітленні подій на радянській Україні.

Микола Лемик отримав довічне ув’язнення, проте з початком II Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдасться втекти із тюрми й, переживши багато пригод, знову повернутися до підпільної діяльності.

32. Органічний сектор

«Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну“ працю, себто, працю в легальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному“ секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже легальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.

Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західноукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному“ секторі. В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90% були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад“, „Просвіти“, „Рідної Школи“, „Відродження“, „Соколів“ і „Лугів“ на старих статутах.

За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей — 921, улаштували спільних сходин із доповідями — 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен — 484, підготовили святкових концертів-академій — 145, влаштували фестинів — 57, вечерниць, забав — 51, виголосили святкових промов — 76, провели люстрацій — 116, загальних зборів — 62, анкет — 14, фізичних вишколів — 13, керували діяльністю товариств — 27, вели гуртки для неграмотних — 79, заснували нові читальні „Просвіти“ — 4, кружки „Рідної Школи“ — 2, гнізд „Сокола“ і „Лугу“ — 6, спортових гуртків — 2, відділів „Відродження“ — 6, інших товариств — 2, театральних гуртків — 5, хорових і музичних гуртків — 14, самоосвітніх гуртків — 22, ощадностевих — 8, спортових товариств — 10, інших гуртків — 2, культ.-освітніх курсів — 11, збірних лекцій „Рідної Школи“ — 2, вели гуртки — 79, головами товариств були — 6, членами управ — 41, працювали при будові „Народніх Домів“ — 99 днів.

І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і — дуже часто — були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.

На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН — Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта“ у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західноукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти“ у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти“.

Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках летальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-„Мортек“, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-„Ґерманік“ та ін. З ініціятиви й силами ОУН у червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові“, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув’язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-„Мошко“, пізніша дружина Володимира Янева.Щільна співпраця між ОУН і „Пластом“ проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв’язку між УВО-ОУН і „Пластом“ ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт“ завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв’язала „Пласт“, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту“ нелегально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові летальні організаційні форми, а в підпіллі нелегально повинна вести свою діяльність єдина ОУН».

Петро Мірчук, «Нарис історії ОУН»

33. «Передавайте з рук до рук,  з хати до хати!»

Це гасло було розміщене на першій сторінці підпільного націоналістичного видання «Сурма». За переховування націоналістичних видань — «Сурми» чи «Розбудови Нації» гарантовано можна було отримати термін ув’язнення.

Видання УВО-ОУН підтримували не лише членство Організації, але й творило велику мережу прихильників національно-визвольної боротьби. Один із провідних бандерівців залишив свій спогад про «Сурму», або, як її називали серед членів Проводу — «Трубку»: «Бувши в шостій клясі у станиславівській гімназії, я зловив за руку одного студента, якого імени не можу подати, як він мені давав у кишеню „Сурму“, і скоро до нього заговорив: „Не бійтеся мене, я вас не зраджу, я вже давно шукаю за кимсь таким, як Ви“. Від того часу я діставав від нього кілька чисел „Сурми“. Я дійсно шукав за кимсь таким вже довший час, бо раз я купив хліб у склепі, а продавець завинув мені той хліб у польську газету „Ілюстровани Кур’єр Цодзєнни“. Жуючи хліб, я переглядав газету й на своє здивування побачив знімку першої сторінки „Сурми“. Я дістав собі побільшуюче скло і прочитав, що там у „Сурмі“ писалося, а потім все переписав і вивчив напам’ять. Я страшно був втішений, що по програній війні не всі здалися і ще є такі, що дальше борються за волю України...».

«Сурма» щомісячно десятитисячним накладом видавалася спочатку у Берліні (Німеччина, 1927-1928 рр.), а пізніше — у Каунасі (Литва). Різними конспіративними шляхами газету переправляли на Західну Україну, але це тривало до вбивства міністра внутрішніх справ Пєрацького — на вимогу Польщі литовці припинили видання «Сурми».

Подібна доля чекала й інше видання Проводу Українських Націоналістів — «Розбудову Нації», яка видавалася у Празі в 1928-1934 роках. У перший рік свого існування «Розбудову Нації» навіть легально пересилали із Праги до України, втім поліція швидко зрозуміла, що має справу з виданням, яке не поступається «Сурмі» в своїх національно-визвольних поглядах. Смерть Пєрацького стала причиною заборони й видання «Розбудови Нації».

Окрім двох згаданих відомих видань, ОУН мала ряд бюлетенів та обіжників для інформування членства. А з 1930 по 1934 роки на Стрийщині було облаштовано справжню підпільну друкарню. Обсяги її видань були настільки великими, що довелося створити цілий транспортний відділ, який займався транспортуванням літератури до Львова, а також забезпеченням друкарні фарбою та папером. Часто можна було бачити під столицею Галичини підводи, які на шляху до Львова були наповнені дровами, під якими знаходилася нелегальна література, а через якийсь час поверталися із непроданим товаром, під яким були фарба та папір.

Поза періодичними виданнями та листівками великий виховний акцент ОУН робила на популяризацію націоналістичної літератури. Недарма ж з першої сторінки «Сурма» закликала: «Передавайте з рук до рук, з хати до хати!», а на останній: «Читайте книжки!».

В наступному десятилітті, в кінці 1940-х, націоналістам доведеться видавати підпільні газети проти більшовицького характеру і саме досвід «Сурми» та «Розбудови Нації» дозволить випрацювати принципи ефективності підпільних видань:

ЗАПОВІДІ ПІДПІЛЬНОЇ ГАЗЕТИ

Я Твій довірений приятель, що в умовах жорстокої сталінсько-большевицької дійсности приходжу Тобі сказати слово правди, розповісти про Україну, порадити, що маєш робити і як боротися за кращу долю. Не лякайся мене, бо про Тебе я нікому не скажу, але пам’ятай:

• за видання і за кольпортаж мене Твої товариші-друзі кладуть свої голови і тому бережи мене як зіницю ока;

• обережно мене читай — в полі або в кімнаті, при замкнених дверях і вікнах, тихо чи шепотом, щоб ворог не бачив і дурень не чув;

• читай скоро і другому передай, бо на мене ждуть тисячі таких, як Ти, і тому злочином є тримати мене;

• з хати до хати, з рук до рук;

• передавай мене лише тим, до яких маєш довір я і які, як і Ти, після прочитання передадуть мене далі;

• знищити мене можна лише тоді, коли ворог наступає, а заховати мене вже нема часу; інакше шануй мене, бо я йду будити народ до великого революційного діла — будувати Українську Самостійну Соборну Державу.

34. «Гонта»-Мацейко

Останнім із великих та гучних атентатів ОУН є вбивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Особливість полягає не тільки в особі вбитого — міністра уряду, але й те, що замах відбувся у столиці Польщі — Варшаві.

Рішення здійснити політичні атентати було прийнято на спеціальній нараді Проводу ОУН ще у квітні 1933 року. У Варшаві мав загинути міністр освіти або міністр внутрішніх справ, Григорій Мацейко у. Львові — шкільний куратор, а на Волині — волинський воєвода.

До атентату готувались довго і ретельно: спостерігали за ймовірними жертвами майбутніх замахів, відшліфовували можливості щодо місця та часу, підбирали бойовиків. У грудні 1933 року прийнято остаточну згоду на вбивство генерала Пєрацького, а з весни 1934 здійснюється постійне спостереження за польським міністром. В цей же час Степан Бандера — Крайовий Провідник ОУН — підбирає виконавця атентату. Слід зауважити, що бойовик ОУН мав підірвати себе разом з міністром і на цей смертний чин зголосились три особи. Вибір впав на двадцятилітнього Гриця Мацейка-«Гонту». Він двічі зустрічався з провідником Бандерою, а далі був переправлений у Варшаву, де уже довший час перебували Микола Лебедь та Дарія Гнатківська.

15 червня 1934 року, о 15:40, міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький під’їхав до «Товариського Клубу», де зазвичай обідав. Проходячи наче випадково попри нього, Мацейко натискає на вибуховий пристрій, але бомба не спрацьовує. І коли генерал був уже на порозі Клубу, бойовик ОУН кількома пострілами з пістолета вбиває його.

А далі смертнику дивним чином вдається втекти з Варшави. За Мацейком бігла охорона і переслідувала поліція, він опинився в оточенні, коли забіг у житлові будинки. Та коли переслідувачі полювали за чоловіком в «зеленому плащі», то з інших дверей будинку спокійно вийшов молодий чоловік, який прилучився до великого гурту спостерігачів. А потім ще було подолано п’ятдесяти кілометрову відстань від Варшави і переховування по конспіративних квартирах. Зрештою Григорія Мацейка вдається таємно переправити до Аргентини, де він й провів решту свого життя.

По-іншому склалась доля його друзів, які були причетними до цієї справи. Майже випадково, 14 серпня, за день до вбивства Пєрацького, польська поліція натрапляє на слід краківської хімічної лабораторії, де, як згодом виявиться, була виготовлена бомба для атентату. Було проведено ряд арештів у Кракові та Львові. Серед ув’язнених — Степан Бандера.

Значно більша невдача трапилась ще раніше — у Празі було виявлено і передано у руки польській поліції так званий «архів Сеника» — архів ОУН, який зберігався членом Проводу ОУН Омеляном Сеником. Яким чином архів потрапив у руки чеської поліції, а потім неофіційно переданий польським урядовцям — таємниця, яку й по сьогодні не розкрито. Але саме матеріали архіву поляки майстерно використали під час слідства та допитів над членами ОУН: засекречену інформацію підсовували ув’язненим, переконуючи, що її здобуто від того чи іншого члена Організації. Таким чином створювалась ілюзія, що усі товариші призналися, і поліції відомо усі деталі операції — тож зникала потреба щось втаємничувати. Втім, з 12 підсудних, які брали участь у Варшавському процесі, лише троє зізнались у своїй участі.

Засуджені на довічне ув’язнення Микола Лебедь та на 15 років тюрми Дарія Гнатківська одружилися у тюремній капличці. Цим вони підтвердили перемогу життя над смертю.

35. Смерть директора гімназії Івана Бабія

Вбивство колишнього старшини Української Галицької Армії, директора Академічної Гімназії у Львові є одним із найдраматичніших атентатів Організації Українських Націоналістів. Адже мова йде про смерть громадсько-активного та впливового українця.

Атентат на Івана Бабія викликав одностайне засудження діяльності ОУН усіма легальними українськими політичними силами, а моральний авторитет Галичини — Митрополит Андрей Шептицький — звернувся окремим пастирським листом щодо дій ОУН. Певною мірою цей атентат коштував популярності націоналістам, але такими були реалії тогочасних подій.

Слід зазначити, що внутрішні правила та принципи ОУН теж особливу увагу звертали на покарання українців. Скажімо, якщо рішення про виконання атентату на представника іншої нації міг самостійно прийняти Крайовий Провідник, то питання смерті українця розглядалось виключно Революційним Трибуналом ОУН. Лише Трибунал, після ретельно проведеного слідства, застосування різних форм попередження, приймав рішення про позбавлення життя «зрадника свого народу».

Головним звинуваченням в сторону директора Бабія було переслідування гімназистів, які прихильно ставились до ОУН та намовляння до співпраці з польською поліцією. Були й інші закиди, які характеризували надзвичайно лояльне ставлення Бабія до Польської держави. Один із прикладів цього — випадок, який трапився під час традиційного вшанування особи маршала Пілсудського. В Академічній Гімназії портрет маршала було обкидано гнилими яйцями, після чого педагогічна рада гімназії на чолі із директором прийняла рішення про виключення з навчального закладу цілого 8-го класу, як найбільш підозрілого у цій справі. Але навіть польська шкільна кураторія не затвердила такого суворого покарання, доручивши провести додаткове слідство.

Іван Бабій двічі був попереджений бойовиками ОУН: вперше його було побито по обличчю, а згодом, в приміщенні гімназії, побито палицями. Причиною таких дій була неодноразова здача гімназистів у руки польської поліції, що спричиняло виключення із гімназії, а інколи й невеликі судові вироки.

Директора гімназії вбили 25 липня 1934 року у Львові. Як виявилось, за Бабієм була закріплена поліцейська охорона і коли атентатник зрозумів, що йому не вдасться втекти, спробував застрелитися. В лікарні бойовик отямився та зізнався, що є членом ОУН і зветься Михайло Цар. 17 серпня від отриманої рани Михайло Цар помер.

Вбивство Івана Бабія було не єдиним атентатом ОУН на представника української нації, але саме воно викликало гостру дискусію в суспільстві й вкотре поставило питання «межі лояльності» до Польської держави.

36. «Процеси над Бандерою та товаришами»

Великі показові судові процеси у Варшаві (1935-36) та Львові (1936) над ОУН стали найбільшою подією тих років як для українців, так і поляків, адже на лаві підсудних знаходився фактично весь Крайовий Провід на чолі із 27-літнім провідником Степаном Бандерою.

Цікаво, що серед 12 підсудних Варшавського процесу, найстаршому — інженеру Богдану Підгайному — виповнився 31 рік, наймолодшій учасниці процесу — студентці Катерині Зарицькій — 21. Акт обвинувачення, складений після тривалого слідства, містив 102 сторінки машинопису, а додані до нього протоколи слідства, повідомлення поліції та інші доказові матеріали становили 25 томів із приблизно 10 тисячами сторінок.

Два процеси, які мали б стати відкритою політичною розправою над опонентами Польщі, підсудні та свідки зуміли використали для пропаганди ідей ОУН. У Варшаві підсудні відмовились відповідати польською мовою, вимагаючи права розмовляти українською. Це перетворилося у мовчазний протест, без свідчень заарештованих. Подібну солідарність проявили й свідки: коли в судовий зал увійшла Віра Свєнціцька, донька директора Національного музею у Львові, то привітала підсудних окликом «Слава Україні!» і категорично заявила, що відповідатиме на запитання судді тільки рідною мовою. За це отримала покарання у сумі 200 злотих, які замінено на 10 днів ув’язнення, а за націоналістичне привітання — ще добу темниці. Вслід за Свєнціцькою ще 8 свідків повторили її приклад.

Парадоксально, але коли обвинувачені і свідки не могли висловлюватись, пропагандою ідей ОУН довелось займатись оборонцям. Найвідоміші українські адвокати намагалися з’ясувати положення української нації під польською окупацією. Не дивно, що після закінчення процесу, Збори українських адвокатів висловили спеціальну подяку «варшавським оборонцям» із зазначенням: «за працю й жертовність в обороні української молоді».

Не були позбавлені політичні процеси й комічних випадків. Так, коли Степана Бандеру вводили в судову залу — підсудні встали, щоб привітатися із провідником націоналістичним окликом «Слава Україні!». Це спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент й стоячи зустріла Провідника ОУН.

На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку, обвинувачені були засуджені на 214 років в’язниці, 4 довічних ув’язнення, З смертні вироки (по амністії були замінені довічними термінами), двоє осіб були виправдані.

На цю вістку українське суспільство відреагувало національною жалобою — відмінено усі імпрези, а на багатьох українських хатах з’явились чорні стяги.

«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи... Тепер оце, замість „типів з понурим виглядом“, — бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. „З-під лоба“, як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а по тому дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть, мабуть, смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає...

Ті люди вбили, — бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова „український“, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про „гайдамаків“, сьогодні соромляться того дурного клейма про „понурий вигляд“ цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польскості, зачіплювання любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна“ є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом — це та „Україна“ своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота різниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, і вбивство міністра Пєрацького, розтрощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася протягом 1

7 років.

Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусило бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „Хати“, студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищості“ і до заперечування йому навіть права на національне ім’я».

Ксавери Прушинські, «Wiadomości literckie» (№ 50, за 15 грудня 1935).

37. Сервус, хлопче!

На судовому процесі над «Бандерою та товаришами» на довічне ув’язнення було засуджено й студента Краківського університету Миколу Климишина. У своїй підпільній діяльності він часто співпрацював із Ольгою Нєдзвєцькою і, щоб не викликати жодних підозрінь, підтримували легенду, що вони «молода пара». Завдяки цій легенді Ользі вдалося після довгого слідства опинитися на волі, проте дізнавшись про довічний вирок Климишина, Ольга по-своєму вирішила скористатися свободою: «І того вечора, в церкві, я постановила собі жити так, щоб бодай морально його підтримувати. Думала тоді, що закінчу студії, знайду працю, усамостійнюсь від батьків, але одружуватись не буду. Я любила дітей і хотіла мати свою родину, та, думаючи, що людина, з якою мене так тісно злучила спільна праця, та якій я так сильно співчувала, як і всім, хто постраждав за свої переконання, буде в той час жити без справжнього життя — тільки існувати. Я, маючи повну свободу, хотіла так уложити своє життя, щоб Микола знав і відчував, що на світі є хтось, хто з ним все те ділить добровільно...».

Співчуття до товариша по боротьбі привело Ольгу до далекої в’язниці, де перебував Климишин. Та зустріч стала переломною у їх житті: «Привели нарешті Миколу. Віконце було так високо, що я бачила тільки його обличчя. Тяжко промовити й слово — щось здавило в грудях і не пускає нічого до уст. Микола перервав ту мовчанку: „Сервус, хлопче!“ — так ми завжди всі віталися. Після того привітання все вже змінилось. Наче і не було навколо нас тої страшної в’язниці-пивниці і, наче ми ще і недавно бачились, завели ми веселу розмову.

Микола дуже втішився, що я приїхала, він і не сподівався. Каже: „Гарний день у мене нині!“, а потім почав: „Хлопче, не чекай на мене!“, тобто — уладжуй собі життя, ти ж така молода. А моя вічність — то якось саме владнається.

Я йому у відповідь: „Я вірю, що ти скоро вийдеш!“, а він сміється: „Я теж вірю...“».

Коли розпочалась II Світова війна із розчленування Польщі нацистською Німеччиною та СРСР, тисячі українських в’язнів скористалися можливістю втечі із польських в’язниць. Центром тогочасного українського життя став Краків, адже Львів був окупований більшовиками. Саме там одружились Микола Климишин та Ольга Нєдзвєцька, Степан Бандера та Ярослава Опарівська, Микола Лемик та Любов Возняк і багато-багато інших закоханих.

Український націоналізм був справою далеко не індивідуальною чи суто організаційною, цей феномен пов’язаний із життям тисяч родин, які цілковито присвятили своє життя та життя своїх близьких українській визвольній справі.

Через декілька десятиліть, вийшовши з радянського табору, єврей Михайло Хейфец запише слова, які йому сказав юний український націоналіст Зорян Попадюк: «Якби Ви знали, Міша, як дівчата люблять патріотів...».

38. «Покоління Бандери»

«Чергове покоління мало зовсім інші умовини. Рідко в історії народу можна знайти так чітко відмежовані два покоління, як це було в нашій історії першої половини двадцятого століття: покоління, що творило міт визвольної боротьби в роках 1917-21, і покоління, що творило славу визвольної боротьби сорокових років.

Їх розмежовують дві війни, що йшли одна по одній якраз у тому розмежуванні часу (20 літ), в якому одне покоління постарілось, а друге виросло саме до такого віку, що найкраще надається до боротьби. Це так би мовити — зовнішні фактори, а внутрішні, чисто українське явище — це стан національної свідомості...

...В двадцятих роках, після програної визвольної боротьби, націоналізм захоплює з року на рік щораз ширші маси, зокрема (і це основне!) молоді, приймає в українському народі розмах потужної, непереможної сили, яка, мов лавина, зростає й потужніє внутрі українського народу і резонує зовні могутнім відгомоном. У Москві про нього говорять і кричать на всіх партійних державних з’їздах, нарадах і парадах, як про ворога число один.

Тут конечно потрібно завважити, що так було на західньо-українських землях, де, вже з 1914 року починаючи, нотуємо скоре зростання національної свідомости. Заснування молодіжних організацій Січей та Соколів, які влаштували свій Величавий здвиг напередодні вибуху першої світової війни, сама війна двох окупантів України, формування легіону Українських Січових Стрільців становлять в історії розвитку політичної думки західних українців великий етап, могутній стрибок вперед у розвитку національної свідомости. По всіх закутках західніх земель України росте надія на краще майбутнє. Пісня:

А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну гей-гей, розвеселимо... —

це образ думок, що їх леліяв тоді кожен українець.

У такій атмосфері росла молодь, яка родилася в роках 1906-1913. Вона бачила, своїми дитячими очима радісні дні волі в роках 1917-1919. Учасники величавих маніфестацій під блакитно-жовтими прапорами, які нескінченими походами проходили вулицями міст України, співаючи пісень волі, зробили на ту молодь незабутнє враження, яке залишилось в їх серцях на все життя. Вони в той час не були звичайними дітьми. Ні! Вони були дітьми, які росли в час війни, і це особливо впливало на формування їхнього світогляду і характеру. Уявімо собі опущені нагло фронтові лінії, наїжені колючим дротом, дуже часто заміновані бойові становища, окопи та сховища, які, як повітря порожнечу, заповнює дітвора, яка шукає і визбирує все, що там залишилося по відступаючих відділах війська. Все хтось відступав і забував, або в поспіху залишав багато дечого із воєнного матеріалу. Школи в той час були замкнені. Книжки пішли в кут. Багнети, шаблі, рушниці, а часто і гранати, це були їхні дитячі забавки.

Скільки тих дітей порозривали міни, гранати, чи неекспльодовані гарматні стрільна. Скільки їх на все життя окалічіло?!.. Та їм це байдуже... — „А він чому був такий дурний?..“. І як тільки знов прийшла подібна можливість, а їх було більше, то щоб запастися у свіжі „забавки“, їх це не відстрашувало.

Найбільш улюбленою їхньою забавою були галасливі наступи двох фронтів хлопців одних проти других.

Коли вони пішли до школи, їхні друзі, старші на п’ять-шість літ, це були недавні старшини й підстаршини української армії. Їхні професори, це в більшості старшини української армії, або державні урядники української держави. Їм було заборонено викладати історію України так, як вони хотіли б, — згідної з історичною правдою, але вони використовували кожну нагоду при навчанні інших предметів, щоб бодай частинно передати учням те, що накипіло в їхньому серці. Лекції греки чи латини, де говорилося про Геракля чи Муція Сцеволю, чи триста спартанців під проводом Леоніда в Термопілях, чи про бій на Маратонському полі, це не були герої і бої старинних народів греків і римлян, це були світлі взори, змальовані учням їхніми професорами-патріоітами, як дороговкази на все життя.

Дуже важливу ролю в різьбленні їхнього світогляду й характеру відіграв Пласт. Ця організація зі своїм впорядом, з одностроями, з палицями, що дуже добре імітували кріси, була для них дуже добрим доповненням того, що вони отримали ще як діти. Далекі прогулянки поза місто з тереновими вправами, які були дуже зближені до військових теренових вправ з читанням мап, давали їм враження правдивого війська. Під час Зелених свят відбувалися походи українського населення міст на цвинтарі, щоб віддати шану героям поляглим у боротьбі. Пластуни були чи не найкращою частиною тих походів.

Тому коли співали свою улюблену стрілецьку пісню:

Ой не тішся, ляше, що по Збруч то ваше, Ще живе стрілецька слава. Вернуться ще тії стрільці січовії, Задрижить Москва й Варшава, —

вони майже всі були вповні свідомі, що це вони мають бути тими січовими стрільцями, які мають вернутись і тоді мають задрижати Москва і Варшава.

Одночасно з тим, з газет великими буквами кричить окупант, що там попалено скирти збіжжя польських поміщиків, забито поліцая, відбувся напад на пошту, чи поштовий віз, а там викрито українських революціонерів, а все це діло УВО — Української Військової Організації... За це одних арештовано, інших повішено, а ще інших розстріляно...

Це все різьбило душу того учня, що вже й так далеко перевищував у своїх думках свій дитячий вік. Молодий учень пильно ловив кожний клаптик відомостей про тих, що не склали зброї, що ще дальше ведуть боротьбу за волю України. Пронизуючи своїм передчасно дозрілим зором кожного старшого, він старається збагнути, чи цей є членом організації, чи через нього можна дістати зв’язок до УВО?.. Можна, сину, але це ще дуже завчасно. Підожди, ще прийде час і на тебе. І той час приходив, і то приходив дуже вчасно... Різні були випадки, які наводили їх на контакт з УВО й багато учнів середніх шкіл до цієї організації належали вже в дуже ранньому віці.

І приходила праця в підпіллі, а з нею все те, що вирощує орлів, що виховує героїв. Беззастережне довір я всіх до всіх: друзів до друзів, підвладних до провідника і провідника до підвладних, з чого родилася особлива дисципліна... Що сказав провідник — це святе, дарма, що він вчора ще був таким самим як я. Він мій провідник!.. Я хотів відгадати його думку, відчути намір і з того поставав духовий зв’язок, що цементував організацію в непереможну силу. Ця сила спиралась ще й на тверді характери, повні самопосвяти і самовідречення в ім’я ідеї визволення України.

Психологія стрільця на полі бою вже достатньо простудійована, але психологія підпільного борця-революціонера ще перед наукою закрита, непросліджена духова царина. Революціонери-підпільники — це грачі зі смертю. Це щось найкраще, що виплекало людство. Вони найкраще розуміють це місце зі святого письма: „Немає більшої любови, як життя своє віддати за Друзів своїх“.

У такій атмосфері виростали ті, що формували нове покоління, яке прийшло на зміну тим, що творили історію першої четвертини нашого століття, створивши міт, на якому виростали їх наслідники. Їхні спомини були основною лектурою, на якій виростало нове покоління. До неї долучилися ще: підпільна преса „Метеор“, „Сурма“, „Розбудова нації“ та „Вісник“ Донцова і його творчість...

Рік 1929-й. Перший Конгрес Українських Націоналістів... „Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї“. Це не було порожнє гасло чи спекуляція на мобілізацію мас. Понад сорок літ історії ОУН свідчить, що це гасло щиро взяли собі за життєву девізу сотні тисяч молоді, яка своїм героїчним життям і часто смертю ствердила, що в неї за словом іде з залізною консеквевцією й чин. А крім того вона вже знала, за що боротися і вмирати. Самостійна соборна українська держава — це їхній ідеал, який вони на ніщо не проміняють. Самостійницька політика, оперта на власні сили української нації — це їхній незмінний принцип. Це не люди з 1917 року, що на кожному з’їзді мусили сперечатися, за що їм вести боротьбу, яким способом, з ким і проти кого йти.

Вони своєю незламною поставою перебороли страх перед терором окупанта. Романтизм підпільної боротьби, патріотизм і плекання лицарського духа й героїзму допоміг їм створити в Україні особливий тип борця за волю України, який не має страху перед нічим. Навіть перед смертю. Одного їм тільки було жаль, що згинувши, не зможуть уже більше боротися за волю України, як це перед своєю смертю заявили В. Білас і Д. Данилишин. Та вони по своїй смерті стали ще грізнішими для ворога й ще кориснішими для визвольної боротьби українського народу. На звуки дзвонів, що сповіщали про смерть Біласа й Данилишина, відгукнулася вся молодь української землі й під прапори ОУН стали десятки тисяч нових борців за волю України. Це був час найбільшого припливу молодого покоління в ряди ОУН.

Це бентежило і виводило з рівноваги ворога і він ударяв насліпо, непродумано, пацифікацією і масовими арештами. Але одне й друге дало протилежні наслідки: з одного боку стимулювало інтенсивність боротьби, а в тюрмах вивершувалося виховання революціонерів. Багато тих, що попали в тюрму політично неграмотними, або півграмотними та півсвідомими, діставали широку освіту від своїх друзів і ставали повносвідомими борцями за волю України.

У дні вибуху німецько-польської війни — можна сказати без перебільшення — в польських тюрмах находилося біля 15 тисяч українських політичних в’язнів. Коли в наслідок війни відчинилися польські тюрми, ОУН була в своєму найвищому силовому стані».

Микола Климишин, «В поході до волі»

39. Отруювачі душ: Ялів та Стецько

На лаві підсудних під час «Львівського процесу» над ОУН знаходились дві особливі постаті — політичний та ідеологічний референти раніше єдиної ідеологічно-політичної референтури.

Володимир Янів був студентом філології Львівського університету, а Ярослав Стецько — студентом права Краківського університету та гуманістичного факультету Львівського університету. Обоє були відомі українському загалові з діяльності в різноманітних українських організаціях, а підпільному проводу — як видавці й редактори низки видань. Саме їм прокурор інкримінував «затруєння душ української суспільності». Це інших обвинувачували в атентатах та їх підготовці, а інтелектуали були винуваті в отруєнні свідомості цілого суспільства.

На суді їх оборонець, Володимир Старосольський, заявив: «В ОУН вони обидва займалися ідеологією українського націоналізму. Одначе, всупереч волі обидвох їх, я проситиму, щоб суд звільнив їх обох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому випадку, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, — про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реагувати на становище, на дійсність є для молодої генерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов’язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов’язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов’язок — знайти розумне розв’язання проблеми цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває весь світ, а українська нація зокрема...».

«Отруювачів душ» польський суд засудив на 5 років ув’язнення. Вийшовши на волю, Ярослав Стецько проголосив у Львові Акт відновлення української державності й пізніше став одним із найвідоміших українських політиків у вільному світі, а Володимир Янів захистить докторат з філософії, в ділянці психології, й проявить себе як один із визначних українських інтелектуалів. Саме він буде Генеральним секретарем НТШ у Європі, очолюватиме з 1968 по 1986 роки Український Вільний Університет (УВУ) та стане засновником й першим президентом Українського Християнського Руху (УХР).

40. Останнє слово Степана Бандери

«Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи. В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв’язнів спеціяльні методи, вживає шикан і репресій і що в’язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проект голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в’язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в’язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.

Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що — як каже прокурор — хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.

На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов’язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співдією з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.

Третя справа — це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зареаґувати теж на наладнання польсько-большевицьких взаємин, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту. Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на когонебудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися. Всі бойові акти, які розглядано в цій залі, є тільки фрагментом і то не цілої революційної, але навіть самої бойової діяльности.

З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...».

Останнє слово Степана Бандери на «Львівському процесі».

41. Береза Калузька

Чи можна уявити, що в 1930-ті роки існувало в Польщі місце, яке було гіршим для в’язнів, аніж найважчі тюрми та навіть нацистські табори? Мова йде про забутий концтабір в Березі Картузькій, завдяки якому Польща разом із СРСР та Третім Рейхом, склала трійку країн, в яких існували концентраційні табори для політичних в’язнів.

Концтабір у Березі Картузькій було відкрито 17 червня 1934 року розпорядженням Президента Польщі Ігнація Мосціцького. Лише за два дні до цього український бойовик Григорій Мацейко у Варшаві застрелив Міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. За короткий час Березу, яка знаходилась на Поліссі (територія сучасної Білорусії), наповнили не лише українськими націоналістами, але й польською політичною опозицією.

Багато в’язнів Берези, а потім нацистських таборів згадували, що умови перебування в польському концтаборі були важчі, ніж в Авшвіці (Освєнцимі), оскільки в німецьких «млинах смерті» цілі групи людей могли більш-менш терпимо перебути, а в розрахованій на 200-300 осіб Березі, з величезним поліційним апаратом, це було немислимо. Лише в останні дні існування Берези у 1939 році число в’язнів збільшилося уже до 7 тисяч.

Особливістю Берези була велика кількість жандармів, які відзначилися нахилами до садизму й були переведені із різних тюрем, щоб безкарно знущатися над політичними «злочинцями». Про порядок у Березі свідчить спогад відомого українського адвоката Володимира Горбового, який згодом відбув ще 25 років ув’язнення в радянських таборах: «Тепер можу вам признатися, що вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гонення не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч назверх є атлетичної будови тіла, — на ділі є фізичною руїною, інвалід. Під час служби в Українській Галицькій Армії втратив око й одну частину легенів — це наслідок туберкульозу. Крім того, від ряду літ терпів на дуже дошкульний ішіас (запалення сідничного нерва — Авт.). Я ж не міг навіть зігнутися, а про бігання не було й мови, ще й при моїй вазі близько 90 кілограмів. І от, коли Марковські почав гонити мною, як псом, коли ми цілими годинами мокли на дощі і валялися в болоті, я собі в душі сказав — це кінець! А тим часом вийшло зовсім інакше. Я втратив 30 кілограмів на вазі і почуваю себе зовсім добре. Ішіас кудись щез і я тепер бігаю, як заєць, і роблю присіди, як балетмейстер. Заціліла половина легенів функціонує, як ковальський міх, — як так далі піде, то мені ще готово шкляне око зміниться на правдиве! Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати...».

Найкращим свідченням перебування українців у концтаборі є думка провідника польської молодіжної організації «Фаланга» Болеслава П’ясецького, яку він висловив у пресі: «Між поляками є й такі, які заперечують навіть існування української нації. Я мав нагоду в Березі добре пізнати українських націоналістів. І я тверджу: якщо б навіть припустити, що української нації ще немає, то ця група людей є здібна таку націю створити».

На дверях кожної камери «мєйсця одособнєня» (М.О.) — «місця відокремлення», яким був концтабір, висів надрукований «Регулямін» — порядок перебування у Березі:

«Регулямін»

«Заарештований є позбавлений своєї волі Він нічого не може робити без дозволу. У відношенні до таборової служби він мусить бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний. У випадку такого спротиву, чи то активного, чи пасивного, таборовій службі вільно вжити фізичної сили.

Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати.

Сидіти вільно лиш на долівці.

На залі має бути безоглядний спокій.

Всіх арештантів обов’язує примусова фізична праця. Винагорода за працю буде зложена в касі „М.О.“ і при звільненні арештанта буде йому віддана.

Поділ годин обов’язує такий:

4:00 — вставання, вмивання і порядкування залу.

4:30 — сніданок і миття посуди.

5:00 — збірка і звіт (рапорт).

6-12:00 — праця.

12-14:00 — обід і миття посуди.

14-18:00 — праця.

18:00 — вечеря і миття посуди.

19:00 — приготування до сну.

19:15 — вечірній апель.

19:30 — „цапстшик“ і повна тиша.

Всі речі, що є зайві при сні, складаються, зложені в кістку, на коридорі, на лавках. Вранці не можна їх скорше забрати, аж буде свисток на „побудку“.

Всі точки регуляміну треба виконувати радо, весело й скоро, бо інакше будуть примінюватися такі кари: 1) нагана; 2) заборона читати книжки; 3) замкнення в окремій келії на 7 днів; 4) відібрання права отримувати посилки з харчами на два тижні, або на весь час перебування в „М. О.“; 5) заборона переписки на два тижні, або на весь час перебування в „М.О.“; 6) звичайний арешт від 1-7 днів; 7) арешт з постом від 1-7 днів; 8) темниця від 1-7 днів».

Комендант М. О. — підінспектор Болеслав Грефнер; Воєвода Поліський — Вацлав Костек-Бєрнацкі

42. «Карний злочин не ради особистої користі»

Саме цими словами польська влада означувала політичних в’язнів. Слід віддати належне — українців, які відбували термін за «злочини не ради особистої користі» в польських в’язницях було достатньо.

В міру того, як збільшувалась кількість українських політичних в’язнів, змінювалося й ставлення до них. Так, ще на початку 1930-х «політичні» отримували книги, приладдя для писання, ходили в цивільному одязі й досхочу могли надсилати листи. На релігійні свята українці збиралися в спільній камері й доволі урочисто святкували у своїх національних традиціях. Також, лише за власним бажанням, могли працювати у майстернях. Політичний в’язень відрізнявся акуратною зачіскою, цивільним одягом та книгою в руках.

Проте, коли політичні вироки стали масовими, у «політичних» відібрали всі атрибути виконавця «злочину не ради особистої користі». З того часу розпочинається організована боротьба в’язнів за свої права.

Одна із найвідоміших і успішних голодівок була організована Степаном Бандерою у в’язниці «Святий Хрест» — без перебільшення «найважчій» в’язниці Польщі. Про її особливість свідчить хоча б те, що в’язнів у ній заковували на ногах в кайдани, а покарання там відбували особи, які мали термін ув’язнення не менше десяти років. В успіх справи ані польські жандарми, ані їх співвітчизники-в’язні не вірили. Проте, після п’ятнадцяти голодування адміністрація пішла на поступки й незабаром українці опинилися в одній камері й стали отримувати книги та пресу.

Найбільше ж голодування відбулося влітку 1938 року. Воно охопило всі в’язниці Польщі, де карались українські націоналісти й протривало 21 день. Провід ОУН зробив певну полегшу для малолітніх в’язнів — ті щоденно таємно отримували по 2 кісточки цукру, інші ж — мусили триматись в строгих умовах. Поляки насильно намагались годували в’язнів, хоча опір був величезний. Щонайменше один із в’язнів — Гриць Климів помер в час голодування, а ще кілька смертних випадків трапилось як її наслідок. Однією з причин тритижневого голодування в’язнів була заборона писати листи українською мовою, а робити це польською українці принципово не хотіли.

Польські в’язниці не вирізнялися гуманним ставленням до арештованих, а часто засоби допитів та просто знущань були не менш рафінованими, ніж в радянських аналогах. Один із найближчих соратників Крайового Провідника ОУН Івана Климіва-«Леґенди», Володимир Лобай, згадував свій перший арешт: «Мене мордували повних три доби, били ланцюгами, не давали нічого їсти, крім солених оселедців, і ані краплі води. Зігнутого в дугу, запакували мене під важкий стілець і в такій позиції я перебув повних 24 години. Коли мене знов поставили на ноги, я відразу зімлів, з чого був „дуже задоволений“. Перед моїм приїздом у такий самий спосіб мучили Поліщука. Він використав хвилинку неуваги мучителів і стрибнув з другого чи третього поверху на діл, але не вбився, тільки покрутив собі ноги...».

Пізніше Володимир Лобай відсидів півтора місяці у «кам’яному мішку» — в камері діаметром півтора метри й висотою у два з половиною метри. Ця камера знаходилася глибоко під землею, куди не доходило ні світло, ні жоден звук. Долівка була залита водою і Лобаю просто поталанило, що мав добрі чоботи. За весь цей час він не почув жодного слова, а про те, що розпочинається новий день міг здогадатись із дзвінка в одній з камер.

«Впродовж мого перебування у „кам’яному мішку“, я був напівпритомний. Чи мав я гарячку, не знаю. Ніякий лікар мною не цікавився. Не можу собі також пригадати, про що я тоді увесь час думав, не пам’ятаю навіть, чи я молився, чи ні. Але мені ніколи не приходила до голови думка про самогубство», — згадував пізніше у своїх спогадах підпільник.

Уже під час II Світової війни йому довелось зустрітись у Києві з Миколою Лемиком — відомим політичним в’язнем, який «за Польщі» відбував довічне ув’язнення за вбивство радянського дипломата. Оунівці піджартовували зі своїх в’язничних поневірянь: «Микола поглянув на мене насмішкувато і запитав: „Оце і є той недобитий Лобай?“. Я відповів йому в той сам тон: „А оце — той недостріляний Лемик?“. Отак ми познайомилися».

Поліція використовувала певну систему допитів, яка складалася з п’яти ступенів тортур. Сучасники, а згодом й дослідники визвольного руху часто звертали увагу на те, що українські націоналісти рідко заломлювалися на допитах, хоча бували випадки, коли під час тортур в’язні помирали.

Цікаво, що український в’язничний капелан отець Богдан Липський твердив, що між українськими націоналістами-політичними в’язнями зустрічав людей, яких з повним правом можна назвати «святими».

43. Націоналістичні університети

Про те, що в’язниці і табори є добрими університетами для політичних в’язнів — стало широко відомо з радянських каральних закладів. Але несправедливо забутим є досвід українського підпілля власне у польських тюрмах.

От хоча б уявити видання в’язничної газети! А «Тюремні українські вісті» справно виходили на близько тридцяти аркушах цигаркового паперу у Дрогобицькій тюрмі. Саме з цього видання політичні в’язні мали значно більшу та повнішу інформацію із зовнішнього світу, ніж їх сторожі.

Редакторами були доктор Кобільник та Богдан Підгайний. Останній був засуджений на згаданому Варшавському процесі, а в’язні цього процесу підлягали окремим приписам, які, поміж іншого, передбачали можливість отримання легальних газет. Втім, газети були не єдиним джерелом інформації, окремі в’язні, виконуючи допоміжні функції при адміністрації, могли слухати радіо. Ще інші, котрі не підлягали під політичні статті, мали право під конвоєм виходити в місто. Це все слугувало джерельній базі для редакції. Уже в кінці 1930-х, коли розпочалася військова драма на Закарпатті, додаток до «Тюремних українських вістей» виходив щоденно.

Досвід підпілля творив й нові форми комунікації та проведення дозвілля. Так, засуджений на Варшавському процесі на довічне ув’язнення Микола Климишин за допомогою азбуки Морзе дізнався, що в сусідній камері перебуває його далека знайома Дарія Гнатківська. Коли вони через стінку досхочу поспілкувались, то за допомогою перестукувань розпочали грати в шахи, розграфивши на підлозі поле, а з соломи зробивши фігурки.

Інший ув’язнений з цього процесу — Ярослав Карпинець — зробив із хліба та паперу модель літака з пристроєм до керування. Згодом його змусили презентувати свій проект, після чого в’язничний сторож конфіскував цей чудо-винахід.

Завдяки німецьким в’язням, українські націоналісти системно вивчали німецьку та англійську мови, а подекуди, щоб здобути кращі успіхи, принципово намагалися не розмовляти з німцями польською.

У більшості в’язниць, де перебували націоналісти, було введено для вивчення різні підпільні курси з історії України, ідеології, іноземних мов. На цигарковому папері писалися лекції, які під час прогулянки у тюремному дворику, екзаменувалися.

Чи не найвідомішим учнем «тюремних університетів» був Гриць Перегіняк. Цей неграмотний сільський хлопець у свої 23 роки опинився за ґратами із довічним терміном. Проте його дуже підбадьорила зустріч у в’язниці зі Степаном Бандерою. Для простого коваля це був добрий знак, що поруч з ним сидить син священика із сусіднього села і хоч загартованому до різних невигод Грицю в тюрмі велося непогано, він почав на дозвіллі багато вчитися. І навіть, коли Бандеру забрали зі «Святого Хреста», Гриць самостійно перечитав велику частину тюремної бібліотеки, а коли під час II Світової потрапив на волю, то пройшов кілька військових курсів. Свій життєвий шлях Гриць Перегіняк закінчив у 1943 році сотником першої сотні УПА на Волині.

44. «В пащі лева»

«Усі арештовані за політичні справи, ставали в очах загалу національними героями. Кожний молодий чоловік мріяв про те, щоб засісти на лаві обвинувачених за українську справу», — такий запис є у спогадах Степана Шухевича — адвоката політв’язнів.

«Святий Хрест» був найважчою в’язницею у Польщі, проте організований націоналістичний рух й тут творив для себе відповідні умови. Цікаво, що коли комуністи бачили, як націоналісти ведуть спільну господарку та діляться харчами, то зауважили, що вони повинні бути не націоналістами, а комуністами. Самі ж «послідовники братерства та рівності» ніколи не могли організувати своєї спілки.

Подібно й «посполиті» в’язні-кримінальні злочинці, також мали своє ставлення до націоналістів, яких називали «фраєрами», оскільки в їхньому розумінні українські революціонери сидять за якісь незрозумілі й марні речі.

В’язничні стіни, свавілля охоронців та адміністрації не здатні були придуши — «Святого Хреста» ти свободи, особливо це відчувалося під час релігійних та національних свят. Ще з тих часів українці навчились готувати імпровізовані Святі вечері та Великодні сніданки, а коли раз на рік до «Святого Хреста» приїжджав український священик, то в’язні дуже швидко створювали добрий хор.

Коли на Різдво 1935 року у Варшавській в’язниці не було можливостей відповідно відзначити цей день, з самого ранку в’язні свистом просвистіли колядку «Бог предвічний», а потім ще довго насвистували улюблені різдвяні мелодії.

Спів був універсальним засобом спілкування в той час. Саме з релігійної польської пісні «Коли ранні встають зорі» офіційно розпочинався кожний день у в’язницях. А разом з тим, мемуаристика зберегла спогади не одного в’язня львівської в’язниці Бригідки про те, що 23 грудня 1932 року ранок у в’язниці розпочався відомою похоронною піснею «Ви жертвою в бою нерівнім лягли з любови до свого народу...». Саме так Бригідки прощалися із Біласом та Данилишиним — українськими бойовиками, яких в цей момент вели на страту.

Втім, ця найвідоміша львівська в’язниця знала й історії відчайдушної сміливості націоналістів. Так, у 1939 році троє в’язнів — Петро Башук, Петро Канюка та Ярослав Гайвас здійснили в білий день втечу із Бригідок, до того ж, вийшовши з центральних воріт.

Хлопці зауважили, що коридор їхнього відділу сполучений із приватним помешканням начальника тюрми. Затягнувши в камеру сторожа й забравши ключі, націоналісти, а з ними й польський кримінальний в’язень Стемпєнь, дуже спокійно вийшли через помешкання начальника тюрми в двір і на очах здивованої сторожі, зберігаючи холоднокровний спокій, покинули Бригідки.

Цей випадок став легендою, а разом з тим і підбадьоренням для тисяч інших в’язнів та їх родин, адже навіть «в пащі лева», як називали положення націоналістів, можна було підтримувати організоване життя, а принагідно й гайнути за в’язничні мури...

45. Адвокати націоналізму

Діяльність УВО, а слідом за нею й ОУН приводила до чисельних судових процесів над націоналістами. Найбільшою опорою підсудних були українські адвокати, які часто безкоштовно присвячували себе обороні націоналістів.

Адвокати навіть заснували Колегію Оборонців, яка розглядала кожну резонансну справу, обирали тактику захисту та визначали поміж себе ролі, які виконуватимуть на судді.

Траплялося й таке, що українські оборонці були запідозрені у займанні високих посад в Організації Українських Націоналістів. Так, поляки вважали, що хтось з «меценасів» (адвокатів) — Володимир Старосольський чи Степан Шухевич був казначеєм ОУН, що, після відповідної публікації в пресі, привело до курйозного діалогу між присяглими та Степаном Шухевичем в суді:

— Пане меценасе, читалисьмо вчора в «Кур’єрку», що пан завідує касою Організації. Розправа триває тепер уже так довго, ми маємо поважні матеріальні страти, може б пан меценас виплатив нам з тої каси щось на скромну дієту?

— Панове трохи спізнилися. Не можу виплатити. Прецінь панове, напевно, вичитали там, що з уваги на брак довір’я до мене, я передав касу д-рові Старосольському. Прошу про те удатися до нього.

— Добре, добре, — сказав Старосольський, — доктор Шухевич віддав мені касу, але грошей не передав. Що ж зможу вам виплатити?..

Але ще цікавішою виявилась розмова Степана Шухевича із доктором Глушкевичем, який був знаним своїми москофільськими поглядами, хоч неодноразово обороняв українських політичних в’язнів. Якось, уже важко хворий, Мар’ян Глушкевич прийшов до Степана Шухевича й заявив:

— Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам’ятку. Наші хлопчиська (слово, яке він стало уживав для означення революціонерів) так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?

Це питання вразило розгубленого доктора Шухевича, подумавши трохи, він відповів:

— Знаєте, пане-товаришу: «Пан з панем, а капуста з хржанем». Коли б ви хотіли поїхати до Варшави і вбити президента Мосціцького, то я розумію. Особа відповідала б особі. Але ви, такий великий оборонець, має йти стріляти тільки воєводу, це направду брак пропорції, це було б для вас приниженням.

Втім, несподівана смерть доктора Глушкевича не дозволила дізнатись чи дійсно він мав намір здійснити атентат на когось з польських високопосадовців.

46. Митрополит Андрей

Митрополит Андрей Шептицький був «Князем Церкви» й найбільшим авторитетом серед своєї пастви у той час, коли УВО-ОУН вела жертовну й дуже часто криваву боротьбу за державність. Тепер уже важко сказати як Митрополит оцінював революційну діяльність своїх вірних, але те, що він не був байдужим — однозначно.

Свій пастирський лист із засудом політичних розправ він писав тоді, коли бойовик ОУН виконав атентат на директора гімназії Бабія, але серед послань Митрополита є й «Слово до української молоді», яке датується 1932 роком. В цей рік щонайменше чотирьох членів ОУН — Пришляка та Голояда у Тернополі і Біласа та Данилишина у Львові, чекала шибениця. В кількох рядках Андрея Шептицького відчутно батьківське переживання за долю молодої людини та її патріотичні почуття: «Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, поки жертва ще не повна; а жертва одної хвилини не заступить довголітньої мурашиної праці. Не поривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерті многих поколінь рухається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіазму, ніж довгі літа з труднощами виконувати обов’язки і зносити спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх. І нестачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів за перемогу ані винагороди за заслугу!».

Історія взаємин ОУН та Шептицького знає як непорозуміння, які виникли при організації свята «Українська Молодь Христові» у 1933 році, так і підтримку Митрополитом проголошення націоналістами Акту відновлення Української Держави 30 червня 1940 року у Львові.

Вже у воєнний час Крайовий Провідник Іван Климів-«Леґенда», який безпосередньо контактував із Митрополитом, організував постійну підтримку Святоюрської гори — з його наказу село Ременів, що біля Жовкви, постачало все необхідне для життя мешканців митрополичих палат. А найближчий соратник Климіва — Володимир Лобай-«Вугляр» у своїх спогадах опише одні із відвідин, в липні 1940 року, собору святого Юра: «В певному моменті на балкон вийшов Митрополит, рухаючись при допомозі сестри Марії, поблагословив мене і сказав виразним голосом: „Скажіть Івасеві, що я добре почуваюся і що благословляю його“. Я низько вклонився нашому святцеві».

47. Організація та правосуддя

«Дмитро Шклянка ще в 1935 році зробив був наклеп на Петра Канюку, що той присвоїв собі якісь організаційні гроші. Організаційний суд присудив Канюці 6 буків. Виконавцем вироку був я. Але Василь Макар, довідавшись про це, сам перевів понове слідство, і наш суд очистив Канюку від закиду та дав йому моральну сатисфакцію. За те Шклянці присуджено за злобний наклеп 10 буків. Виконавцем вироку знов був я.

Вже при цій нагоді згадаю про ті наші суди та екзекуції. Це була добра інституція, всі були задоволені її функціонуванням. Коли мій рідний брат Іван пішов на польську забаву і там бився ножем і поранив одного нашого хлопця, наш організаційний суд присудив йому 12 буків. Вирок відчитав Михайло Гаврилюк, засудженого тримав на землі Владко Козира („Ломака“) з Моториці, а екзекутором був знову я. Все відбувалося в темноті. Мій брат ніколи не дізнався, що то я карав його в характері організаційної „десниці“. Він навіть поскаржився мені, що то були „якісь кати“, що йому так всолили.

Коли наша Організація зарядила страйк підвод, а мій рідний батько зламав страйк, наш суд присудив, щоб йому порубати колеса в возах. Мій старший брат Іван відмовився рубати колеса, мовляв, я їх сам робив, то як тепер рубати? Отже, я сам порубав 6 коліс у двох батькових возах, щоб знав, що в зарядженій Організацією акції всі мають бути солідарні».

Андрій Вовк

48. Чи вірити снам?

Одного разу Григору Мельнику, який жив у студентські роки із Степаном Бандерою і був односельчанином Олекси Гасина, довелося перевозити таємний пакунок від Бандери до Гасина. На залізничній станції його уже чекала поліція, але, запримітивши Олексу, Григір швидко передав йому пакет й за якусь мить був схоплений вартовими.

Після допиту, який нічого не дав, Мельника повели до батьківської хати, щоб і там провести обшук. Коли Григір йшов повз подвір’я Гасинів, то біля паркану їх уже зустрічав із глузливою усмішкою Олекса, а далі Гасин кинув у спину товаришу: «Так тобі і треба! Не казав я тобі, що краще не бавитися в політику?».

Оскільки вдома жодних підпільних матеріалів поліція не виявила, то Мельник щасливо опинився на свободі. Пізніше Олекса розказав Григору, що змусило його в той день вийти назустріч й забравши небезпечний пакунок врятувати приятеля. А виявляється, що нареченій Гасина приснився сон, де повністю було відтворено картину наступного дня: пакунок, вокзал, два підпільники й два поліцейських. Отак сон допоміг уникнути арешту оунівця.

Але де дійсно снились віщі сни, то це в ув’язненнях. Не залежно від часу, в’язниць та країн, де вони знаходились. А на прикладі українських націоналістів це неодноразово підтверджувалося...

В кінці 1934 року до Берези Картузької потрапив відомий провідний член ОУН Богдан Кравців. Уже на той час він користувався популярністю й славою як «людина пера», і не лише в українських колах. Його арешт й ув’язнення в концтаборі викликало незгоду навіть у поляків. Через два тижні ув’язнення Кравців сказав друзям: «Снилися мені чоботи! Якби це було в Бригідках, я міг би припускати, що нині вийду на волю. Але тут — такі сни не мають значення...». І треба ж таке, не відбувши гарантованого урядом тримісячного «карантину» в Березі, редактор Богдан Кравців ще того ж дня покинув в’язничні мури.

Зовсім інша історія виникла в одному із мордовських таборів у 1960-х роках з іншим діячем ОУН — Антоном Олійником. Сон, який йому наснився, один із знаючих дядьків з Київщини потрактував як те, що Антона судитимуть й розстріляють. Олійник дійсно планував втечу з табору й допускав, що при втечі його зможуть застрілити, але, щоб судили й розстріляли, — то ні. Але дядько переконував, що так буде.

Олійник тричі втікав з радянських таборів — двічі в 1950-х і востаннє у 1961. Після успішної втечі, у 1962 році Олійник знову потрапляє в руки КГБ й після суду його розстрілюють у рівненській в’язниці.

49. Крайові Провідники

Першим Крайовим Провідником ОУН на Західноукраїнських землях став Богдан Кравців — відомий письменник та журналіст. Підпілля знало його за псевдонімами «Граф», «Шевчик», «Самотній олень». На час створення ОУН Кравців очолював СУНМ. Саме він, випускник філософського факультету Таємного університету та філософського й правничого факультетів у Львівському університеті, свого часу був референтом пропаганди УВО й організатором гучних відзначень десятиліття ЗУНРу.

Призначення Кравціва було тимчасове — він мав ввести в курс справ свого наступника — Зенона Пеленського, який довший час жив за кордоном. Пеленський, який закінчив «політичні науки» і «журналістику» Берлінського університету, прославився власне як редактор багатьох націоналістичних та громадських видань українських установ. Подібно, як і Богдан Кравців, Зенон Пеленський неодноразово засуджувався польським судом на різні терміни ув’язнення за націоналістичну діяльність. Значно пізніше, у 1944 році, Пеленський стане членом Президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Юліана Головінського було призначено Крайовим Провідником у 1930 році — у зв’язку з проблемою влиття УВО в ОУН. Головінський, який був сотником УГА та армії УНР, ще з середини 1920-х років користувався величезною популярністю серед членства УВО, адже свого часу був бойовим референтом та крайовим комендантом Української Військової Організації. Саме «Юлько», як його кликали між собою увісти, поєднав пости Коменданта УВО та Провідника ОУН на Галичині.

Головінський неодноразово потрапляв за ґрати, але формальних підстав арешту 20 вересня 1930 року не було. Коменданта та Провідника видав таємний інформатор. 10 днів Юліана Головінського допитували, навіть не повідомивши родину та оборонців, де він знаходиться. А 30 вересня його, задля слідчого експерименту, було вивезено на місце, де відбувся один з ексів. Ще того ж дня Польська агенція телеграфічна (ПАТ) повідомила, що було вбито при спробі втечі сотника Головінського.

Втім, коли дружині було віддано тіло покійного, то виявилося, що дві кулі були випущені у груди, а одна — в чоло. Це однозначно вказувало на те, що сотника розстріляли не при втечі, а просто таки з близької відстані й спереду. На похоронах 36-літнього Головінського була лише дружина, брат та двоє доньок. А в своєму повідомленні команда УВО заявила: «Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і ваш Комендант».

Одразу ж по смерті сотника, провід над Організацією в краї перебрав організаційний референт Степан Охримович. Про його активність свідчить довгий перелік різноманітних функцій, які Степан виконував у різних організаціях.

Син священика із села Завадів на Стрийщині, незважаючи навіть на те, що проживав далеко від місць-епіцентрів національних протистоянь, потрапив у руки поліції. Після страшних тортур Степана Охримовича було відпущено із слідчої в’язниці, але проживши кілька днів, 10 квітня 1931 року, у Великодню п’ятницю, він помирає. На той момент йому виповнилося лише 25 років...

А в «Розбудові Нації» дано таку характеристику Крайовому Провідникові: «Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисливою працею, безпретензійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між емігрантами, — небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кидаючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної напруги, самовідречення і виняткової витривалості в праці, то знову там, де з’явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, де треба було дати ініціативу, нову думку й почин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів, і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича — це найтяжчий для неї удар».

На домовині Охримовича лежали пластові хустка, капелюх та терновий вінок.

На той час призначеним Крайовим Провідником став Степан Нижанівський — старшина УГА, у 1920-х роках один із провідників українського студентського руху та Голова ГУНМу, редактор «Розбудови Нації». Але черговою і прикрою втратою стала смерть й Степана Нижанівського, що трапилась від хвороби у червні 1934 року. Нижанівський прожив лише 34 роки.

Наступною кандидатурою на Крайового Провідника був Іван Ґабрусевич-«Іртен» — один із найбільших авторитетів у виховній праці із юнацтвом та який мав величезний досвід організаційної праці у націоналістичних структурах. Втім, на той час він перебував у слідчому ув’язненні, відтак обов’язки Провідника виконував отець Ярослав Чемеринський. А коли «Іртен» вийшов на волю, то через якийсь час знову опинився за ґратами і знову священик бездоганно виконував провідницьку функцію в націоналістичній організації.

Після чергового арешту та звільнення «Іртена», полковник Коновалець відкликав його на Захід і той, як член Проводу українських націоналістів проживав у Німеччині. Життєвий шлях Івана Ґабрусевича закінчився у нацистському концтаборі.

Наступником «Іртена» у 1932 році став Богдан Кордюк, який перед тим заступав його у Юнацтві ОУН. Через невдачу під Городком Кордюка було усунено від керівництва й відкликано до Німеччини, де йому довелося навіть попрацювати викладачем Берлінського університету. А в час II Світової війни — стати в’язнем концтаборів Заксенхаузена та Аушвіца.

А далі розпочався період Степана Бандери, який закінчився гучними атентатами, виявом поліцією у Празі «архіву Сеника» та «Варшавським і Львівським процесами над Бандерою та товаришами», на яких засудили майже всіх членів Крайового Проводу ОУН.

Ті події отримали назву «громовиця», адже було арештовано фактично весь провід, та ще й у Березу Картузьку відправлено провідне членство з краю. По суті, було перервано найважливіші внутрішньоорганізаційні та зовнішні зв’язки. Після цього, лише впродовж року посаду крайового провідника обійматимуть Іван Малюца, Осип Мащак, Микола Кос та Олекса Гасин — постійні зміни провідників пояснюються звичайною революційною ситуацією — вони один за одним потраплятимуть у руки поліції. При цьому варто зауважити, що було таки налагоджене організаційне життя та відновлено підпільну сітку.

У серпні 1935 року Провід з-за кордону призначив Крайовим Провідником Лева Ребета, якому доведеться найдовше — аж до 1939 року провадити організаційним життям у краї.

Наступні Крайові Провідники — Мирослав Тураш та Володимир Тимчій-«Лопатинський» — загинуть при однакових обставинах: Тураш — переходячи влітку 1939 року чесько-польський кордон й смерть якого посьогодні є загадкою, а Володимир Тимчій загине при переході радянського кордону у 1940 році.

Для наступника «Лопатинського» — Дмитра Мирона — керівництво Крайової Екзекутивною буде справою знайомою і тимчасовою водночас — перед тим Мирон уже очолював Провід на найзахідніших українських землях — Лемківщині, а після восьмимісячного керівництва на західно-українських землях, його буде призначено до Проводу в столиці України та північно-східних українських земель.

Нова геополітична дійсність та кордони приведуть до того, що всі українські землі в складі СРСР організаційно об’єднають в МУР (матірні українські землі) й першим Крайовим Провідником на МУР стане Іван Климів, який більше прославиться під псевдонімом «Легенда».

50. Скорбна мати

Історія Іллярія Кука є трагічною як з погляду поляків, так і українців. Іллярій був рідним братом майбутнього командира УПА Василя Кука, а на той момент — Провідника ОУН Золочівського повіту.

6 травня 1937 року боївка ОУН, переодягнувшись у поліцейський одяг, здійснила ревізію майна у польській родині Ясінських. Щоб поляки не запідозрили чогось недоброго, їм запропонували поїхати з «поліцейськими» у відділення, яке знаходилося у Золочеві. Під час дороги дійшло до перестрілки оунівців з Ясінськими й двоє з поляків загинуло.

Поліції вдалось швидко піймати основних виконавців експропріації і вони незабаром опинились за ґратами. Друзі Іллярія Кука — найважче обвинуваченого в процесі — підготували йому втечу із тюрми, але Провід ОУН... заборонив це робити. Причина крилась у тому, що Іллярій порушив організаційну дисципліну, адже не мав права позбавляти життя невинних людей. І, в разі втечі з в’язниці, його б чекав суворий організаційний суд. Відтак, Провід постановив, що краще, щоб він загинув від рук поляків, а не своїх.

Під час підготовки до страти Кука з’явилася ще одна постать, яка залишила свій слід в історії українських політичних процесів. Адвокат Степан Шухевич залишив навіть окремий спогад — «Скорбна мати», про поведінку матері Іллярія Кука.

Очевидно, адвокат дуже переживав очікуючи зустрічі з матір’ю, яка готується до страти юного сина, але зустрівшись з нею був надзвичайно вражений: «Вони» у мене сльози не побачать! — сказала твердо. — «„Вони“ мали би ще тішитись тим, що завдають нам такий великий біль, що роблять мені таку страшну кривду? Ні! Їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старого (це про батька). Ми йому ще і нічого не казали. Він, напевно не видержав би. Такий м’який, як віск. Скажемо йому тоді, як вже буде по всьому. Тому його навіть сюди не брали. А тут вам за  ваше добре серце до „мого Гілярця“ я привезла гостинця, курочку, бо більше нічого не мала...».

«Боже милий, в такій страшній хвилині та жінка не забуває про оборонця своєї дитини», — вражено записав Шухевич. Але й не меншим був його подив після того, як матір зустрілася із сином: «Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною... Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що-небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти...».

Страта Іллярія Кука для родини та громадськості була тісно пов’язана із усією українською справою, а відтак його постава під шибеницею мала б бути відповідною. Це відчувалося навіть в діалозі між адвокатом та найменшими дітьми сім’ї Куків, коли вони йшли на останнє побачення з Іллярієм:

— Слухайте, діти, не вільно плакати, заводити. Держатися!

— Ми те знаємо. Нам вже те мама казала, — відповів хлопчик, і обоє пішли на послідню їх стрічу.

25 серпня 1938 року Іллярія Кука було повітано у в’язничному приміщенні, яке використовувалось для побачень. Смерть юного бойовика була важкою — під вагою тіла обірвався гак і смертник мусив спостерігати як його заново кріплять.

Ще того ж дня керівництво Бригідок дозволило зустрічі в’язнів із рідними у тому самому приміщенні. А на похованні Іллярія Кука була присутня лише мати та двоє наймолодших дітей...

51. 105-процентний

105-процентним підпільне членство ОУН називало Романа Шухевича. Ця характеристика надійності, жертовності, вірності проявлялась у всіх справах, до яких по-максималістськи підходив Шух (так його кликали друзі).

Він багато вчився і всюди мав відмінний результат: Львівська гімназія, Данцігська та Львівська політехніки, курс народних танців відомого художнього керівника Василя Авраменка, музичний інститут імені Лисенка, польські та німецькі військові навчальні заклади, курси водіння автомобіля, диплом «пілота безмоторового літання»... А ще знання кількох європейських мов (англійську доводилось вчити вже у воєнному підпіллі), досконале володіння шаблею та любов до коней — це те, що вказує на освіченість Шуха.

А поза тим, належав до Пласту — 7-го полку ім. Князя Лева та куренів «Лісові чорти» і «Чорноморці». Роман був організатором туристичного гуртка «Тури», який здійснював тривалі подорожі Карпатами, та спортивного — «Ясний Тризуб». Футболіст гімназійного спортивного клубу «Русалка», член Карпатського лещатарського клубу (КЛК), переможець Запорізьких ігор у Львові 1923 року (біг з перешкодами на 400 метрів та плавання 100 метрів, у 1927 році Шухевич став першим в бігу на 100 метрів).

У 1933 році саме йому було довірено почесну місію очолити «дефіляду» (парад) усіх спортсменів на великих спортивних змаганнях у Львові. «Веде її, як найкращий, найчесніший, найбільш гідний і заслужений, один із тих, що на Олімпіадах складають від імені всіх інших змагову присягу», — так писали про Шуха.

Він очолив бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами: вбивством радянського дипломата Майлова у 1933 році та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Під час Львівського процесу над «Бандерою та товаришами» Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного до того, що вступив до ОУН?».

Витримавши коротку паузу, Роман відповів: «Це був наказ мого серця!».

Після цього адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: «Направду, що тих чотири слова викликали таке велетенське вражіння, що наколи б це було можливо, ціла зала була б загула від френетичних оплесків».

Шуху належить започаткування традиції спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки. До його дому часто приходили колишні кримінальні арештанти, які передавали вітання від «пана отамана».

Він був пильним в навчанні, першим в спорті та на студентських вечірках. Його авторитет визнавали підпільні бойовики та звичайні львівські «батяри», Шух був живим символом свого покоління.

«Якось ішли ми з Романом з церкви Юра. Приступає до нас якийсь цивіль. Роман каже: „То є шеф розвідки польської“. Той вітається з нами й починає говорити до Романа: „Пане інженере...“. А Роман до нього: „Я би не хотів, аби ми так зустрічалися й бачилися. Люди виходять з церкви, побачать нас й скажуть, що я ваш агент“. А той відповів: „Ні, вони, напевно, скажуть, що шеф розвідки розмовляє з шефом контррозвідки“. Таке було їхнє ставлення до Романа».

«Пригадую такий випадок. Була осінь, сіро, дощ, на площі — нікого. А на краю її стояла помпа. Роман розібрався й каже до мене: „Пішли під струю води!“. Я кажу: „Не можу. Застуджуся, дістану катар“. Роман пішов під воду, вмився і знов каже: „Пішли! Не бійся, Богдане, холєра тебе не візьме. А як має щось статися, то й так станеться“. Роман дуже вірив у долю, призначення».

Богдан Чайківський («Фама»)

«Я знаю, що скорше чи пізніше загину від ворожої кулі. Старим я не буду напевно. Я не боюся за нашу будучину, коли знаю, що наші засуджені сільські хлопці гинуть з окликом: „Нехай живе Україна!“. Любов до визвольного змагання є в них більша за любов до особистого життя. Наші горді революціонери заглядають сміливо смерті у вічі. Я відчуваю щораз більшу відповідальність перед найкращими синами українського народу».

Роман Шухевич

52. Молодь цього міста

«...Йтиме тут тільки про ці малі традиції, зв’язувані з певними місцями, чи містами, групами людей, а, конкретно кажучи, йтиме тут про одно місто в Західній Україні і про одну, зв’язану з тим містом, традицію.

А традиція цього міста багата, повна світлих моментів. Його традиція — це вже значна частина великої історичної традиції української нації. І значну частину цієї славної традиції того міста в останніх десятиліттях писала молодь. Чи візьмемо період до першої світової війни, чи період між першою, а другою війнами, місто було повне молоді — молоді багатої ідейним горінням, кипучою енергією, творчим завзяттям молоді, що боролася, творила і йшла попереду. Молодь міста не жила сама для себе. Вона була горда за позицію свого міста і такою самою старалася зробити свою позицію: бути попереду, бути центром. Вона чула, що на неї звернені очі цілого краю, вона зв’язувалася з краєм і надавала йому тон. Свою передову позицію не брала згори, але здобувала з долини: здобувала творчою ініціативою, ентузіазмом в праці. Молодь краю завжди старалася дотримати їй кроку, дігнати її, але ніколи не вдавалося її перегнати. Це вже було в характері юнака цього міста: бути взірцем для других.

Скільки завдячує такій поставі цієї молоді історія останніх десятиліть. Передвоєнні „Січі“ та „Соколи“, передвоєнні „Січові Стрільці“ та „Пласт“! Завжди молодь міста була перша в цих організаціях, вона їх оформлювала, вкладала в них свій зміст, вона робила з них зразки і край вже мав на чім взоруватися. А найважніше те, що всюди там був творчий вклад, була творча ініціатива, зроджена з глибокої ідейності, був не шаблон, не бездушне виконування, але глибина переживань, що здібні були захоплювати других і надавати знам’я цілій добі. В попередню війну ця молодь також вдержала свою передову позицію. Вона її вдержала й до сьогоднішньої війни. УВО, ОУН, Юнацтво — це ж все робилося, ставило свої перші кроки, брало, звичайно, своє перше „боєве хрещення“ на вулицях цього міста. Це ж була дійсна революція молодих. Молодь відважилася виповісти війну цілому старому світові, вона проголосила себе боєвиком нової ідеї, вона не завагалася піднятися найвідповідальніших завдань — піднятися перебудови українського світу.

І знову місто було горде на свою молодь, був гордий на неї цілий край. І знову це передове становище не дісталось молоді як дарунок, як привілей, але вона здобула його завдяки тим самим вартостям, що були властиві попереднім поколінням, завдяки своїй глибокій, молодечій революційності!

А всі школи цього міста! Скільки там родилося думок, починів, скільки виходило юнаків, що їх імена ставали звісні згодом цілому краєві, цілій Україні?! Скільки замітних постатей дали ці школи для Руху?!

Здавалося, що якийсь невидимий, таємний флюїд флюїд шляхетної амбіції передається з одного молодого покоління на друге, з одної генерації на другу, зв’язує всіх в одну цілість, сковує всіх в одну спільноту, запалює всіх однаковим вогнем ідейності творчого шукання, подібного здобування... такий вже був стиль того міста...».

Петро Полтава, «Чи традиція зобов’язує?», 1943

53. Лист «Непоборного»

«Організація Українських Націоналістів пройшла довгий шлях свого існування завдяки особливо високій моралі свого членства. Всі етани свого існування пройшла вона, хоч які були тяжкі, і встоялася як непоборна сила, яку й до сьогодні не годен зламати ворог, хоч докладає всіх зусиль, хоч стосує найбільш вирафінувані підступні й безоглядні методи поборювання, хоч мобілізує до тої боротьби з „буржуазними націоналістами“ цілий свій імперський апарат.

Твердий характер і безоглядне довір’я провідника до підвладних і підвладних до провідника, це була нездобута твердиня ОУН.

Лицарська чесність і вірність приреченню, яке складав член ОУН, вступаючи в ряди ОУН, були крицевим панциром, від якого відбивалися всі затроєні їддю ворожі стріли зневіри, недовір’я і зради.

Життєва девіза члена ОУН „здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї“ була членством стосована без ніяких спекуляцій, без лукавства, а щиро й дослівно без ніяких ухилів так, як це можна звичайним людським розумом ті слова зрозуміти.

Дуже строго заховувана конспірація була непроходимою запорою для ворога, для його інфільтрації і розкладової юдиної роботи серед членства. Тому посторонні люди, чужинці, а то й вороги з подивом гляділи на організацію. Дуже часто ворог не міг вийти з дива, коли переслуховував зловленого члена ОУН, стосуючи найбільше вишукані тортури, які приводили члена ОУН до непритомности, а він не зломився, бо до загину визнавав засаду конспірації: „Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну“.

Не можна заперечити, що були випадки в історії ОУН, що слабі характери заломлювалися, але це були такі рідкі випадки, що ми ще й сьогодні можемо їх вичислити без великої напруги нашої пам’яти. Але все членство осуджувало таке заломлення, п’ятнувало та строго карало, а за приклад до наслідування брало собі тих, які гідно видержали й по-геройськи загинули. Ольга Басараб, Білас, Данилишин, це були блискучі зразки, як повинен виглядати й заховуватися бойовик ОУН...

...У краєвих умовинах провідником звичайно ставав той, що піднісся на вищий позем серед загалу своєю невсипущею працею, своєю солідністю, своєю карністю, великим досягненням у праці, своїм характером як бойовик, як друг для інших, як все відданий член Організації, що вміє в кожному становищі знайти спосіб сповнити наказ, своєю ініціативою, своєю здібністю, посвятою, своєю всецілою відданістю, що була посунена до самовідречення, а при тому чесна і щира скромність у кожному випадку. Через те і провід ставився до нього з повним признанням і довір’ям. А члени Організації, які з ним співпрацювали, мали до нього великий респект і пошану та старалися йому помогти бути добрим провідникам. Чужою була нездорова амбіція, чужим був гін до влади, чужою була заздрість, облуда, обмова, чи ревалізація.

До того причинялися умови конспірації, через що провідника знав тільки малий круг довірених членів Організації, а для інших, що з ним не мали безпосередньої стичности, він був більше уявним, вимріяним, як чимсь реальним. Він був майже мітичним провідником, знаним тільки з наказів, які він давав і з успіхів праці, які він унапрямлював і тими наказами провадив. Ніхто не сумнівався, що він це робить з найбільшою уважністю, маючи на цілі найвище добро нації, справу державного усамостійнення українського народу.

З цього виросла особлива дисципліна обіперта на щиру дружню солідарність. Безоглядовий послух наказам провідника був для члена ОУН бездискусійним. Він не вдавався в зайві міркування, чи той провідник надається на те становище, чи він був би ліпший за нього.

З того родилося обопільне беззастережне довір’я між провідниками з підвладними в Організації. Провідник знав, що там, де він післав свого чоловіка, там йому бути непотрібно, а член ОУН був певний, що все є добре, що йому каже його провідник і доцільне. Він не мав сумніву, що його життя і добро є його провідникові таке ж дороге, як йому. Тому радо й без проволоки сповняв наказ, який би він не був. Кожне доручення старався так виконати, щоб ніхто інший не міг того краще зробити. За найвищу честь уважав собі, коли йому призначено виконати чин, з якого нема вороття, а довголітню чи й досмертну в’язницю, чи смертний присуд уважав за найвище бойове відзначення.

На таких провідників і на таких членів ОУН спиралася Організація як на твердій непохитній основі в найтяжчих часах свого існування...».

Лист «Непоборного», «За належну поставу членства ОУН на еміграції».

54. «Фама»

Менше двох років у житті Шухевича, які пройшли з часу звільнення з в’язниці (27 січня 1937 року) й до грудня 1938 року, коли Шух нелегально переходить на Карпатську Україну, довший час були найменш дослідженими в біографії майбутнього командира УПА. А в цей час він відбуває короткий військовий курс та стає творцем «Фами» — першої й найбільшої рекламної фірми на Галичині (широкому загалу про «Фаму» стало відомо лише у 2005 році, коли вийшли друком спогади співвласника фірми Богдана Чайківського).

В бізнесі ще яскравіше проявилися характерні для Шуха риси: любов до пригод, що межує з відчайдушною відвагою, винахідливість та жертовність. Проблемою, з якою зіткнувся Роман Шухевич вийшовши з тюрми, стала заборона влаштовуватись на роботу в державну установу. Намагаючись якось забезпечити свою сім’ю, а також чисельних колишніх політичних в’язнів, яких не бракувало в той час на Галичині, Шух спільно із Богданом Чайківським засновує рекламну фірму.

Богдан Чайківський із студентських років був квартирантом у родини Шухевичів. Роман з повагою ставився до його інтелектуальних здібностей, хоча й дозволяв собі кепкувати з хлопця. Так, він ніколи не пропонував Богданові вступити в ОУН, але при родині жартував: «Ми можемо тебе хоч нині записати в ОУН. Будеш бойовиком. Згода?». На це мати Шухевича усміхаючись, зауважувала, щоб не страшили хлопця, але Роман додавав: «Ну-ну, ми його запишемо».

Винахідливість, з якою хлопці взялись реалізовувати рекламний бізнес могла б здивувати не лише сучасників. Одного разу, щоб прорекламувати якусь фірму, оголосили, що з даху готелю «Жорж» викинеться жінка. Коли зібрались журналісти, то з даху викинули велику ляльку із написом фірми, яку рекламували. «Фама» ставала популярною. Її відділення з’являлись по всій Західній Україні, а рекламні оголошення виходили в газетах Німеччини й Угорщини.

«Фама», що розміщувала рекламу в газетах та на інформаційних плакатах, дуже швидко вийшла на рівень кіно-реклами, яку демонстрували перед показом фільмів. До того ж, хлопці організували ефективну розвідувальну службу, яка складалась з дівчат, що працювали телефоністками й часто давали знати, коли мова їх клієнтів стосувалась рекламного бізнесу.

Для Шуха було важливо, щоб колишні в’язні мали можливість працювати та утримувати свої сім’ї. Окрім офіційної каси, «Фама» мала й «чорну» касу, де відкладались гроші для потреб ОУН. Фірма Шухевича вже тоді була надійним пристановищем для українських націоналістів.

Чайківський згадує один випадок, який він пережив із Шухевичем. В «Фамі» працював маляр дуже характерної єврейської національності. Якось на фірму прийшов Юліан Шепарович, що представляв один із найбільших кооперативів — «Центросоюз», йому кортіло побачити як виготовляються замовлені плакати. Хлопці не уявляли, як відреагує колишній отаман Української Галицької Армії та командир бронепотягу «Запорожець» в армії УНР на маляра-єврея... Шепарович, побачивши цікавого художника, запитав: «То що, у вас тут жид працює?», на що той, швидше за Шуха відповів: «Я називаюся Левко Берлін, я є Мойшейового визнання. Але я родився в Україні і вважаю себе за українця!». Після цього повернувся далі до своєї роботи.

Здивований колишній офіцер вийшов з кімнати й лише промовив: «Але дістав лекцію з патріотизму!».

Харизма Романа Шухевича дозволяла йому всюди та завжди створювати навколо себе особливе середовище.

55. Легенда трьох літер

«...Кожен із старої гвардії революційної ОУН пригадує собі, як на львівському ратуші на національному прапорі майоріли три літери, блискотіли до сонця у славну листопадову річницю. Кожен пригадує собі, якою таємничістю і легендарно-містичною силою горіли вони — спочатку УВО, а потім ОУН... І кожен пригадує цю гіпнотизуючу силу цих трьох літер у різні часи нашої революційно-визвольної боротьби. ОУН була всюди приявна, а таємничість її творила навколо німб всемогутности. Сила ця була в анонімах, в їх відвазі, героїзмі, фанатизмові, одчайдушності; в анонімах, що ставали відомими і голосними тоді, як склали своє життя на вівтарі Батьківщини.

Члени ОУН Дмитро Данилишин, шевський челядник, Василь Білас, помічник-продавець, тихий, нікому незнаний студент Любович чи театральний робітник, що жив у польському середовищі, В. Старик — за одну ніч стали легендарними постатями. „Я знаю, що мене жде і смерті не боюся. Мені лише жаль, що не можу вже більше працювати для нашої Матері-України“ — кинув в обличчя окупантові, під шибеницею, один з найбільших героїв української революції — націоналіст-революціонер Дмитро Данилишин.

І народ здригнувся, чуючи ці мужні, неповторні в обличчі смерті слова. Він чув, що в ньому росте нова сила, він побачив, що з його лона виростають постаті-велетні, що таємно живуть, працюють, боряться за його волю, гинуть або перемагають. І не раз, побуваючи в ті часи в будь-якому товаристві, ви чули здогади: „Хто зна, може й тут, між нами, спокійним, веселим товариством, є хтось із тих великих анонімів, що завтра зрушить наше і, може, цілого світу сумління!“.

Ось, для прикладу. Не один львов’янин знав відоме автобусове підприємство на передмісті Львова і не раз бачив працюючого там колишнього сотника української армії (з 1918 р.). І більш нічого. Аж одного дня, мов блискавка, пронизала серця українців страшна вістка: „Замордований польською поліцією, при здогадній спробі втечі після арештування, Крайовий Комендант УВО і Крайовий Провідник ОУН — com. Юліян Головінський...“.

І йшов шепіт по рідній землі: „Вони скрізь, ті оунівці... Ця таємнича сила, що все бачить, що всюди діє... Сила нерозгадана, непереможна, сила майбутнього нації“.

Легенда трьох літер була сильніша за смерть, що її завдав ворог їх найкращим прапороносцям. З цієї легенди виростали нові борці, що жили ідеєю, яка давала їм силу і віру в перемогу нашої правди.

Бути членом ОУН — це була найбільша гордість, це був найбільший риск, обов’язок важкий, що не раз переростав людські сили. І тому в члени ОУН йшли найсильніші. Їх кликав туди дух їх гордих предків. Ішли за голосом свого серця і своєї гордої душі. „Ліпше згоріти, ніж зотліти“ — така була їх девіза. Не йшли в ОУН кар’єристи, йшли люди викуті з іншого матеріалу, ніж „мала, сіра людина“, що хоче вигідно жити і дороблятися земних благ.

Впала одна Крайова Екзекутива ОУН, на її місце прийшла інша. З „пащі лева“, як казали трусі, не втікали справжні оунівці, навпаки, боролися з тим „левом“, з окупантом рідної землі. Вони „сиділи в пащі лева і борикалися з ним“, не зважаючи на те, що інші ховалися від цього, проживали десь на селі як „статечні парафіяни“, далекі від гамору боротьби.

Тих, що не хилили вниз прапора гартувала ідея, якою жив народ. Зрошена кров’ю відважних, земля давала все нові плоди, ще буйніші. З могил Павлушкових, Чупринок, Головінських, Коссаків (всі вони боролися за цю саму ідею, хоч під іншою фірмою) виростали нові бійці, виростала Українська Повстанська Армія...

Це — єдність історична, єдність ідейна, моральна, єдність думки і чину на шляху історичного ставання української нації. Саме вона гарантує незнищенність провідної верстви революції, не зважаючи на те, що на полі бою падають найкращі. В боротьбі підпільній проти ворога зобов’язують певні революційні закони, що їх ми часом забуваємо, чим збільшуємо наші жертви. Тут провід і кадри анонімні, тут панує закон конспірації, тут псевдо прикриває власне ім’я, все окутане таємницею. І саме це дає гарантію більшої тривалості в проводі та творить безперервність боротьби, що організована проводом революції...

Нація — містичне тіло, в якому живуть її герої навіть тоді, коли фізично перестають існувати. Згинули Петлюра і Коновалець, а з їхньої крови і самопожертви виросла могутня УПА, виріс Чупринка і Бандера. А з крови і героїзму останніх — виростає нове покоління, бо „живі, мертві й ненароджені“ — це єдине в ідеї нації. Це лише перехід з реального, живого, метеріяльного, з однієї частини істоти нації в другу — в містичне тіло, живуче в ідеї, бо нація живе, падає і відновляється не тільки завдяки живим, а передусім завдяки тим, що дали за неї своє життя і смертю смерть побороли...».

З. Карбович, «Легенда трьох літер».

56. «В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати“»

Закарпаття є особливою частиною України. Століттями цей край був відділений від інших українських земель, а все ж йому вдалося зберегти свою українськість, навіть незважаючи на те, що під час перепису 1924 року в Чехословаччині лише дванадцять відсотків закарпатців назвали себе українцями.

Яким же подивом була охоплена українська громадськість, коли саме Закарпаття в кінці 30-х років найближче підійшло до проголошення Української Державності. Це стало можливим завдяки великій жертовності та мужності українців Закарпаття та членів ОУН, які нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон й спільно розпочали розбудовувати громадське життя та військові сили «Срібної Русі» (так називали Закарпаття).

Захоплення нацистською Німеччиною Чехословаччини відбулося за традиційною схемою: чехи без жодного пострілу капітулювали перед Гітлером, попросивши його взяти Чехію під свій протекторат. І, вражаюче, що в цих умовах Закарпатська Україна проголошує свою незалежність та стає першою державою, яка зі зброєю в руках виступає проти німецьких союзників — угорців. Це навіть дало підстави окремим історикам вважати початком II Світової війни не напад Німеччини на Польщу, а воєнний конфлікт на Закарпатті.

Михайло Колодзінський-«Гузар», Роман Шухевич (поручник «Щука») та Зенон Коссак (поручник «Тарнавський») — три легендарні постаті з Галичини, які організували та очолили штаб Карпатської Січі.

За переказами, німецький консул Гофман зажадав від керівників Карпатської Січі припинення безсенсової боротьби, на що полковник Колодзінський-«Гузар» відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати“. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити перед собою на коліна — ніколи!».

Тиждень тривала героїчна оборона Карпатської Січі, більшість січовиків разом із Колодзінським та Коссаком загинули, а проте в історії світлими рядками вписано громадський та воєнний феномен, авторами якого були оунівці та закарпатські українці.

«Мусимо чесно сказати, що в світлі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики“, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».

«Merkuriusz Polski», № 15, 1939

57. Спогад про Карпатську Січ

«Писати про Карпатську Січ спомини — дуже тяжко, найбільш тому, що багацько було в ній скритого, що часто не знати було, хто за який вчинок Січі був відповідальний. Моє завдання облегшує та обставина, що я не пишу історії Карпатської України, ні Карпатської Січі, а свої спомини те, що я бачив, пережив, передумав.

— Де найбільше Української правди в Хусті? — питав я не раз.

— Кажіть, пане професоре! — питали мене з команди Січі.

— У бувших соціалістів її нема, вони ще недавно служили іншим богам, не українським. Люди коло пана прем’єра старші, виховані в мадярському дусі, їх українська правда ще скаламучена мадярською. Найбільш української правди — в Січі.

— Браво, пане професоре, що хоч ви із старших нас признаєте! — тішився один із комендантів Січі.

— Найбільше нашої, української, правди в Січі, але ця правда ще молода, без досвіду, часто розперезана, бунтарська, отаманська! — додав я.

...Молоді з Карпатської Січі вносили в життя країни молоду, гарячу кров, новий розгін, беззастережне бажання служити і вмерти за Україну. Коли що було героїчне в історії Карпатської України, то це дала Карпатська Січ, і якщо в цій країні будуть співати пісні, потайки перед мадярським жандармом, то це будуть пісні про Карпатську Січ.

Це молоде покоління лучило в собі синів із різних українських земель в одну цілість, в одну громаду душ. Як сумно й не випав кінець Карпатської України, молоде покоління змило своєю кров’ю, жертвою свого життя всю ганьбу, всі гріхи всіх, здобуваючи здивуваннями подиву своїх і чужих.

„Що це ви за народ, українці, що ваша молодь, як льви, б’ється за цей шматочок землі?!“ — питали в Хусті мадярські старшини, повернувшись з бою з січовиками.

З політичних причин, від українського народу незалежних, віддано Карпатську Україну в руки Мадярщини, але жертва, яку принесла молодь Карпатської Січі в обороні цієї землі, збудила подив і змусила застановитися у тих, які її віддали: „Чи не змарновано цього дару, цієї цінної молодої крови?!“.

* * *

В Карпатській Січі згуртувалося все, що було найкращого, найціннішого в Карпатській Україні і суміжних українських землях. Крім місцевих, були тут і галичани, що перейшли через гори, щоб тут служити Україні, а в разі потреби над берегами Тиси й зложити свої голови. Були тут і давні українські емігранти, що досі проживали в Празі, Відні чи в Берліні, — всі збіглися сюди до хоч і малої, але своєї рідної землі.

Своїми виступами молодь Карпатської Січі просвічувала народ, поширювала національну свідомість, своєю смертю зробила ця молодь з різних українських земель землю цю справді українською, зрошеною гарячою українською кров’ю...

Те, що зробила Карпатська Січ, не зробив ніхто із старшого покоління, тому то й казав я в Хусті й кажу нині, що найбільш нашої, української, правди було таки в Карпатській Січі...».

Володимир Бірчак, «Карпатська Україна. Спомини й переживання».

58. Великий романтик і дон-кіхот галицького підпілля

Ім’я Михайла Колодзінського стало відомим завдяки подіям на Закарпатській Україні. Уже тоді сучасники підкреслили, що: «Держава Карпатської України творилася так, як завжди твориться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого, в боротьбі на два фронти — на цей раз проти мадярів і чехів для відміни — і як завжди з третім ворогом за плечима, готовим до скоку, та з диверсією польських банд у нутрі держави. Боротьба за владу була безнадійна. Осталася тільки боротьба за честь Карпатської України. Остався той самий вибір, як колись Крутянцям...».

Героя та шефа штабу Карпатської Січі полковника Михайла Колодзінського назвали великим романтиком та донкіхотом галицького підпілля, адже саме він мріяв та й не лише мріяв, але й творив військову потугу бездержавної нації.

Усе розпочалося 26 липня 1902 року, коли в українській римо-католицькій родині Колодзінських народився син Михайло. В тому, що родина була латинського обряду був закладений й певний позитив — Михайло, як мало хто з його ровесників-українців, потрапив до польського війська — старшинської школи та вступив на правничий факультет Львівського університету.

В студентські роки його п’ять разів затримувала поліція і він відбував ув’язнення. Уже тоді за ним закріпилася особлива характеристика: «Колодзінський — людина скромна й незвичайно солідна. В поведінці був завжди чемний і ввічливий... не надто мовний. Радше слухав, що інші говорять. Визначався сильною волею і великою витривалістю. Коли брався за якусь справу, доводив її солідно і до кінця. Був спокійний, зрівноваженої вдачі. Був педантно обов’язковий і завжди дотримував обіцянок».

З 1933 року він живе в Європі — Італії, Німеччині, Нідерландах, Чехословаччині та Австрії. Його основним завданням стає військове навчання. Цікаво, що Михайло Колодзінський відбував вишкільні курси й був інструктором у таборах хорватських «усташів» в Італії.

Його перу належить ряд праць на військову тематику, серед яких й концептуальна «Українська воєнна доктрина».

Колодзінський вірив й мріяв про українські військові сили і загинув як вояк на полі бою. Йому належали й оці слова: «Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

59. «Живи вічно!»

Легендарна Карпатська Україна творилася не лише в боротьбі із зовнішнім ворогом, перемогу слід було здобувати й у внутрішніх випробуваннях та суперечках.

Після смерті Провідника ОУН Євгена Коновальця, Провід організації, який знаходився за кордоном, усвідомлюючи неминучість світової війни, вирішив пристати на сторону однієї зі світових політичних потуг. Зовсім по-іншому на це дивилися «крайовики» (оунівці із Галичини), які, незважаючи на геополітику, робили ставку виключно на власні сили.

Дійшло до того, що Провід заборонив членам ОУН переходити на Закарпаття, а перед керівниками Карпатської Січі поставлено вимогу покинення даної території. Олег Кандиба-Ольжич, який представляв Провід, вимагав виконання даних директив, хоча сам заявляв, що їх не поділяє.

Крайовики відмовилися виконувати наказ, залишившись вірними націоналістичній присязі та своєму сумлінню. Шеф військового штабу, Михайло Колодзінський, навіть заявив, що у випадку тиску Проводу українських націоналістів, січовики діятимуть за вимогами військового часу. За означенням істориків це була «війна націоналістів з націоналістами». Тих кілька провідників Карпатської Січі потрапили в ситуацію, коли жодної допомоги від будь-кого не доводилось чекати. Це був найдраматичніший момент в боротьбі за незалежність Карпатської України. Галичани-члени ОУН залишились без елементарної моральної та матеріальної підтримки свого проводу з-за кордону. Не іншим було ставлення до них зі сторони місцевих «патріотів», які часто насмішкувато сприймали жменьку ентузіастів, яких ще на початку 30-х років у Галичині прозвали «хлопчаками з мотиками на сонце».

В цій ситуації вони були смертниками, які знали, що їх чекає і воліли лише достойно загинути. Через півроку відбувся II Великий збір ОУН, на якому зачитувались прізвища усіх членів ОУН, які загинули в Закарпатті. Присутні стоячи після кожного прізвища промовляли: «Живи вічно!».

А Володимир Бірчак у своїх спогадах записав роздуми угорського офіцера, який по закінченні воєнних подій згадував страту 36 січовиків-галичан, що були польськими громадянами: «Що мали ми з ними робити? — оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. — Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати й її боронити перед комуністами, мадярами й поляками... На границі поставили їх в ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула „Слава Україні“ — і впала під кулями... Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що це ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? — питав мадярський старшина».

60. Червоно-чорне

«Прапор червоно-чорний — це наше знамено...», — співалося у 20-х роках минулого століття пластунами куреня «Лісові Чорти», до яких належали Роман Шухевич, Василь Охрімович, Богдан Кравців, Гриць Пісецький та багато інших діячів націоналістичного руху.

А у квітні 1941 року «бандерівцями» було прийнято окрему постанову, у якій йшлося про те, що «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Не останню роль у цьому рішенні відіграла новела Василя Стефаника «Сини». Вона була написана значно раніше, ніж організаційно оформився націоналістичний рух, але у 1930-х роках члени Організації полюбляли цитувати монолог батька із «Синів»:

«Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. „Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну?“. А він підняв шаблею грудку землі та й каже: „Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові“. Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! „Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...“».

Символіка «землі-України» та «крові-боротьби за неї» стала основою червоно-чорного прапора.

Василь Стефаник до кінця життя мріяв «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Принаймні цим коротким монологом із «Синів» він дав молодому поколінню українців «щось таке сильне», що потім стало символом бандерівського руху.

А двоє синів Василя Стефаника — Семен та Юрій відзначилися у діяльності УВО та ОУН.

61. Процес 59-ти

Більшовицька каральна система пам’ятає безліч сфабрикованих справ, судових процесів та жорстоких розправ над невинно засудженими. «Процес 59-ти» членів ОУН, який відбувся 17-19 січня 1941 року у Львові, мав би бути абсолютно подібним на всі інші. Але членство Організації продемонструвало зовсім іншу поведінку в час слідства та засуду.

Арешт молодих українців, які здебільшого були студентами Львівського університету, відбувся у вересні 1940 року. З 59 обвинувачених було 37 мужчин і 22 жінки. Арештованих звинуватили в приналежності до Організації Українських Націоналістів (ОУН) — нелегальної організації, а, отже, як і за часів польської окупації, — за «антидержавну діяльність».

Незважаючи на кілька місяців слідства й більшовицьку практику морального заломлення підсудних, із юними оунівцями все вийшло зовсім по-іншому, радше в традиціях українських політичних процесів.

Коли прокурор поставив провокаційне запитання наймолодшій підсудній Марійці Наконечній, якій було не більше 15 років і яка, найімовірніше була лише членом Юнацтва: що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна», то у відповідь почув: «Я виконала б наказ Організації».

Другий день процесу відбувався у Щедрий вечір і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене і обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: „Скубни трішки і подай далі“. Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір...», — згадувала пізніше одна із учасниць процесу — Люба Комар.

Не привчений до радянської судової практики, адвокат із Галичини Роман Криштальский, захищаючи молодь, незчувся й у своїй промові, вказуючи на підсудних, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».

А Люба Комар у спогадах занотує: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

Львівський окружний суд засудив усіх 59 обвинувачених. А 42 з них, в тому числі й 11 жінок та дівчат, — на найвищу міру покарання — розстріл. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу.

Пізніше тим, кого не розстріляли, смертні вироки були замінені на 10 років ув’язнення. А 5 липня 1941 року, велика частина засуджених у «процесі 59-ти» здійснила втечу із підпаленої більшовиками в’язниці у Бердичеві.

Серед арештантів-смертників був й Дмитро Клячківський, пізніше — Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), організатор і перший командир УПА.

62. 30 червня 1941 року

29 червня 1941 року більшовики покинули Львів, а вранці наступного дня в місто ввійшли кілька німецьких частин та український батальйон «Нахтіґаль».

Цього дня трапилася неочікувана для всіх подія: націоналісти скликали Національні збори, на яких прийняли текст проголошення незалежності України, а також декрет, яким призначено головою уряду 29-літнього Ярослава Стецька. Увечері 30 червня і вранці 1 липня текст Акту відновлення Української Держави пролунав по радіо. У документі йшлося про те, що «волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Водночас Акт проголошення просив населення «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

Німці не могли стерпіти подібної «витівки». Після Закарпаття це вже вдруге ОУН дозволила собі господарювати на території «нового європейського порядку» (до речі, 23 червня 1941 року, за тиждень перед відновленням Української Держави, свою державність проголосили литовці). Після двомісячного слідства ніхто із провідників нової держави не погодився відкликати Акт відновлення державності і багато хто з провідного членства ОУН опинився у концентраційному таборі Заксенгаузен.

А в той день, 30 червня українська влада приймала відвідувачів із різних делегацій: представники «Центросоюзу» просили дозволу відновити кооперативну торгівлю, делегати з провінції бажали дізнатись про долю колгоспів, освітяни на чолі із професором Іваном Крип’якевичем цікавились програмою навчання для народних та сільських шкіл.

Останньою того дня прийшла делегація українських студенток вищих шкіл. Їх цікавило, яке завдання перед українськими студентками ставить молода Українська Держава.

«Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, ні за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Ярослав Стецько, Голова Уряду

63. Як виростав провідний член ОУН

«Тим часом молодь мріє про новий зрив, що його підготовляє смілива армія українських революціонерів — УВО. І не один у своїй уяві випарував таку революційну організацію, в якій що не член, то безстрашний воїн, готовий на все, на кожний наказ, взір карности й вірности. Цей член має виконати чин, що наблизить день волі України. При цьому він обережний, законспірований до останніх можливостей. Бо ж найменше підозріння викликає настороження. Найменший підозрілий факт і вже сувора та рішуча на нього реакція... До кого нема стовідсоткового довір’я, цей не має що робити серед революціонерів-підпільників. Бо в тій, вимріяній молодечою уявою організації все чисте, ідеально чисте й беззастережно совісне. А провід тієї організації — це самий кришталь. Його члени безсумнівно певні, гідні найвищого довір’я, найвищої відданости. Кожне їхнє слово — чиста правда, кожний чин — найкращий, повний посвяти, повний всеціло віддання справі. Це справжні лицарі, справжні герої. До проводу дорога важка. Туди попадає тільки той, хто був різаний і не скривився, хто був мучений і не заломився, хто перебув найважчі тортури і не зрадив. Там самі найкращі з найкращих, і найтвердші з найтвердіших! А якщо хто із них провинився, того жде невблаганна, але до найвищих можливостей найсправедливіша кара. Такий їхній провід, тих вимріяних революціонерів...

І юнацька душа мріє бодай одним оком глянути на того, хто має честь бути провідником такої організації, побачити того, хто був найкращим із усіх...

І одного дня до такого молодого мрійника зближається його друг і запитує, чи не хоче він належати до організації, стати в лави тих, які підпільно борються за волю рідного краю... Він мав би відмовити?.. Схвильований він тільки хотів би спитати, чи він гідний такої великої почесті...

І так починалося...

Стріча, псевдо, кличка... ще кілька зустрічей... А там у газеті повідомлення про арештування... Протягом довгого часу, ніби тиша й спокій та тривожна непевність. А потім приходить хтось незнайомий із кличкою і каже: „Від нині ти займеш місце свого зверхника, бо він дістав інше призначення...“.

Як це так? Таж він ще ніби недавно склав приречення, а вже має бути провідником для інших? Але сумніви скоро зникають і молодий підпільник кидається до праці так, як про це мріяв: точно, совісно, з посвятою.

А ще через деякий час його кличуть на зустріч, де незнайомий йому досі чоловік заявляє, що від сьогодні він буде працювати серед гурта інших людей, а тих, що їх досі вів, передасть одному з-поміж них. І знову важка децизія: він повинен призначити провідника для свого дотеперішнього звена, а він ще так недостатньо знає тих своїх друзів, якими проводив...

На наступній стрічі від довідується, що його призначено до проводу району. Він одержує пост організаційного... З тим постом пов’язані пляни нав’язування порваних арештуваннями зв’язків, поновне охоплення району організаційною мережею. Приходять неспані ночі, ходження маловідомими дорогами й стежинами, праця над творенням нових організаційних ланок-звен, підбір людей... А тут одного дня на зустріч не вийшов провідник району. Арештований...

Тепер усі друзі з районового проводу знають, що йому доручено працю районового провідника. Він до цього готовий, бо ж сам ставив цей район. Хоч організаційна робота в районі ще добре не закінчена, бо не стало часу, але він доведе її до кінця. Його район буде першим між першими. Друг той а той, котрого він добре пізнав, буде на його попередньому місці, буде організаційним.

Район знову готовий до дії. Праця ще інтенсивніша, ніж перед тим: зустрічі, звіти, підготовка членів і їхній вишкіл, накази, поїздки, наради... А через деякий час на одній нараді його покликують вище — до повіту, за те, що він добре наладнав свій район. А потім до округи.

Праця ширша, але досвід уже набутий, треба лише ознайомитися докладно з умовами праці, відбути необхідні зустрічі... Втім приходить наказ згори виїхати до Львова. І він їде разом з окружним провідником під таку й таку адресу, за такою і такою кличкою.

У Львові несподівана вістка: ворожа поліція впала на слід кількох членів і вони мусять на деякий час виїхати за кордон. Він і провідник округи відсьогодні будуть працювати в Крайовій Екзекутиві. Провідник ще повернеться до округи, щоб передати іншому свої функції, а він уже залишається на праці.

Він у Крайовій Екзекутиві! Він не може цього збагнути. Адже ж він так мало підготований до такої відповідальної праці... Чому він не знав, що таке його чекає? Боже, скільки часу він не раз витратив на дурниці, а скільки можна було прочитати, скільки навчитися за той втрачений час!.. Коли б тепер можна мати бодай частину того часу, який здається йому протраченим, він уже знав би, як його використати...

Але тепер часу немає. Треба своє непідготовання надолужити працею. Такою працею, що не знає ні сну ні відпочинку. Так, на ньому велика відповідальність, на ньому надія проводу, може, навіть мільйонів... всього народу. Він член Екзекутиви... А що ж є вище, яка ж більша відповідальність?

Відчуття великого обов’язку заставляє його до праці, яка не знає про відпочинок, про небезпеку, не знає нічого неможливого... При тому треба бути дуже обережніш. Він мусить витримати: найдовше, його так легко не дістануть у свої руки вороги...

Так приблизно виростав провідний член ОУН. Такими були ті сотні членів Крайової Екзекутиви, окружних, повітових чи районових проводів. Такими були також і рядові члени. Так виростали Грицай-Перебийніс, Гасин-Лицар, Маївський-Косар, Мирон-Орлик, Климів-Леґенда, Шухевич-Чупринка, так приблизно виростав Степан Бандера. А з ними подібно виростали Старик, Березинський, Білас, Данилишин, Пришляк, Голояд і сотні тисяч безстрашних борців за волю України — надія народу і пострах для ворога. А з них виросла пізніше УПА...».

Микола Климишин, «В поході до волі»

64. Життя після довічного ув’язнення

Виконавець «пострілу в обороні мільйонів», Микола Лемик, був засуджений до довічного ув’язнення, проте з початком II Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдалось втекти із тюрми. При втечі, він ще отримав польську кулю в спину й важко поранений, кілька разів втрачаючи свідомість, ледве добрався до одного із українських сіл на польсько-українському прикордонні.

У даному випадку націоналістичний обов’язок вимагав від Лемика двох речей: де б він не був — працювати на користь української ідеї та дотримуватися суворої конспірації. В результаті, одужавши, Микола організовує одну із перших українських шкіл на захід від Бугу та Сяну. А дізнавшись про долю загиблого вихідця зі Стрия на прізвище Сенишин, Лемик, не довго думаючи, бере це прізвище собі.

Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі. Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті. «Калакутами» називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак — праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч «калакутів» з Холмщини та Підляшшя.

Втім, просвіта не стала основним заняттям легендарного бойовика. Передбачаючи подальший німецько-радянський конфлікт, ОУН інтенсивно готовила похідні групи, які мали б вирушити по всій Україні з пропагандою визвольних ідей та творячи широку організаційну мережу. Саме Микола Лемик повинен був вести Середню Похідну Групу та прибути разом із нею до Харкова.

Ще перед тим він мав зустріч з батьком, яка була першою після ув’язнення і якої дуже побоювався, адже серед кількох дітей саме Миколу відправили вчитися до університету, а він по-своєму розпорядився долею. «Він з батьком зустрівся і батько підійшов до нього і каже: „Сину, ти пішов за нашу землю. За нашу Зафосу“». А їхній шматочок землі називався Зафосою. Микола каже: «Мені сльози навернулись на очі і я ледь не розплакався, що батько так його прийняв», — згадувала дружина Лемика.

У Кракові в 1940-1941 рр. Лемик встиг ще пережити рік подружнього життя. Цікаво, що із майбутньою дружиною він познайомився на панахиді за полковником Коновальцем і вже пізніше, на обручках Микола Лемика та його дружини Люби буде викарбовано: «23 травня, 1940 рік» — дата їхнього знайомства та річниця смерті Євгена Коновальця.

Через свою дружину Любу Возняк, Лемик породичається із родиною Бандер. Адже: сестра дружини — Марія — була заміжня за рідним братом Провідника ОУН — Василем Бандерою. І хоч сестри дуже швидко втратять своїх чоловіків, Марія виховуватиме доньку Дарину, яка в майбутньому одружиться з відомим художником та дисидентом — Опанасом Заливахою.

Перед тим, як піти з похідними групами на Схід України, Микола Лемик «просив дозволу» на це в дружини: «Він звертався до мене: „Слухай, ти мене можеш не пустити? Ти могла би мене не пустити? Звичайно, ні“. Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми, властиво, виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. Звичайно, не могла, а він каже: „Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити“».

У 1941 році Микола Лемик загине на Полтавщині, під Миргородом, від рук гестапо як провідник однієї із похідних груп ОУН.

65. «Туди, де стовпи небо підпирають»

«Куди Бог провадить?» — «Туди, де стовпи небо підпирають!».

Цю загальну кличку та відповідь отримали провідники Похідних груп ОУН, в яких близько шести тисяч молодих українців вирушили на Схід.

Самі по собі Похідні групи є одним із найцікавіших явищ українського політичного життя на початку II Світової війни. ОУН ретельно готувалася до ймовірного нацистсько-радянського військового конфлікту. Відтак, з великої кількості націоналістичного активу, який перебував у німецькій зоні окупації, здебільшого у Кракові, було сформовано три Похідні групи, які мали б покрити своєю сіткою Наддніпрянську Україну. Їхнім завданням було створити українські адміністрації, організувати українську владу на місцях та відродити українське життя.

Три похідні групи окрім клички та відповіді мали непомітні символи — нитки різних кольорів на одязі учасників походу. Наприклад північна група — зелену, а кожен рій зелену крейду чи олівець. Таким чином, рій, який першим входив в місто, ставив зелені позначки та дату на табличці з назвою місцевості й наступні рої знали, що тут уже перебувають свої.

А далі була справа за малим — відшукати зелені позначки на назвах вулиці та будинку, де мали б перебувати товариші, і людину, яка мала вшиті зелені нитки на грудях, шапці чи плечі спитати: «Куди Бог провадить?».

Як правило, група, що першою потрапляла у місто, організовувала з місцевим населенням самоврядування, одразу ставила німецьку адміністрацію перед фактом самоорганізації українців й, після проведення пропагандистської роботи та початку налагодження громадського життя, йшла далі.

За дуже короткий період Похідні групи накрили повністю всю Україну, включаючи й такі регіони як Донбас та Крим. Те, що зробили Похідні групи для самоорганізації та усвідомлення населення за дуже короткий час — на довгі роки стало великим поштовхом для відродження українства на Наддніпрянщині.

У 1943 році один із наддніпрянців залишить своє враження про діяльність та роль Похідних груп: «Війна принесла синьо-жовті прапори на Україну в неможливо короткий строк. Їм не здивувалися, не запитували, чиї це прапори, навіть маленькі діти. Їх прийняли давно й прийняли не як гостей, а так, як приймають Бога: просто до серця, відразу, безоглядно й навіки...».

Після проголошення Акту відновлення Української Державності, нацисти розпочали жорстокі переслідування бандерівців, що надзвичайно утруднило діяльність Похідних груп й призвело до великих людських втрат. А втім, було створено націоналістичну організаційну сітку, яка по всій Україні ефективно діятиме впродовж Світової війни.

66. Мирон-«Орлик»

Біографія Дмитра Мирона є доволі традиційною для свого покоління. Втім, ця традиція є характерною суто для Галичини, де й народився Дмитро (у селі Рай на Бережаншині). У Бережанах він навчатиметься у гімназії, через протипольські виступи перерве навчання й знову продовжить його, але уже в Академічній гімназії Львова. Пізніше буде навчання на юридичному факультеті Львівського університету.

І хоча, як керівник юнацтва ОУН, займатиметься антипольською діяльністю, вже тоді йому доведеться ближче познайомитися зі справами у «країні Рад». В жовтні 1933 Мирона арештовують у зв’язку із вбивством у Львові радянського консула. Понад 100 годин тривали допити, а далі буде суд та вирок: 7 років ув’язнена.

Варто зазначити, що саме Дмитро Мирон є співавтором «44 правил життя українського націоналіста», які написав в ув’язненні і які, поруч з Декалогом та «12 прикметами характеру» є основним моральним законом в українському націоналізмі.

Опинившись по амністії на волі, Дмитро Мирон зароблятиме на хліб журналістикою, але дуже швидко повернеться до підпільної діяльності як політично-ідеологічний референт крайової ОУН та редактор підпільних видань. У 1939 році готуватиме II Збір (Римський) ОУН, який відбувся після смерті Євгена Коновальця. Надалі географія подорожей Мирона розширюватиметься: Краків, де він проводить ідеологічні вишколи та пише фундаментальну працю з українського націоналізму «Ідея і Чин України». Саме завдяки підпису на книзі «Максим Орлик», за ним залишиться це псевдо. В окупованій більшовиками Галичині Дмитро Мирон відновлюватиме підпільний провід ОУН. А далі, у Відні, організовуватиме політичні вишколи вояків куреня «Ролянд». У липні 1941 він повернувся до Львова, а звідтіля, за наказам, направився до Києва. Проте під Житомиром потрапить у руки гестапівців й втікатиме з Луцької в’язниці, де перебував після затримання.

27 вересня 1941 року Мирон-«Орлик» одружується, а 29 вересня знову вирушає на Київ. Тепер як Провідник Крайової Екзекутиви ОУН Східніх і Осередніх Земель. Саме політичний та ідеологічний хист Мирона, а також величезний досвід підпільної організаційної праці зробили його основною фігурою націоналістичного руху на Наддніпрянщині.

Життя у Римі та Відні, Кракові та Львові дозволили йому достойно оцінити столицю України. В першому ж листі (датованому 14.10.1941) Дмитро, який у Києві користувався псевдонімом «Андрій», писав: «Щасливо, з різними пригодами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрасно. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі. Робить враження другого Риму й своєю красою, й величчю, й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія... Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро... Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму... Для величавого, все оновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддати всі сили...».

Весною 1942 року в організаційних справах він востаннє повернувся до Галичини. Але при першій же нагоді поїде до Києва. У спогадах друзів Дмитро Мирон виступає як естет, що любив комфорт та затишок, одяг та музику, але свідомо проміняв життєві людські розкоші на важку працю та небезпечне життя.

Перебуваючи у Києві, «Андрій» не оминув своєю увагою й киян, про яких писав у листі до дружини: «Люди не є такі гарні, як наш величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість... Не збагнеш так скоро їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищили або вивезли, брак індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш таких у нашій Галилеї... Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною силою треба чогось великого, ідеї-правди, свободи, натхнення, а разом з тим хліба й праці... Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи могли так підло жити люди, немов зацьковані звірі...».

25 липня 1942 року на розі вулиць Фундуклеївської та Театральної Дмитро Мирон потрапив у руки гестапівців і, при спробі втечі, загинув.

У своїх неповних 32 роки життя він встиг здобути освіту й відбути значні ув’язнення, прославитись на журналістській та політичній ниві, в умовах II Світової війни оглянути європейські столиці та з великим натхненням й завзяттям поринути у творення нового українського життя у столиці України.

Місце поховання Дмитра Мирона досі залишається невідомим, але його ім’я посіло заслужене місце на пам’ятній таблиці на Оперному театрі — одній із найкрасивіших споруд у центрі Києва.

67. Родина Провідника

Прізвище «Бандера» на кількох мовах означає «прапор». Провідник ОУН став символом та прапором національно-визвольних змагань, а втім, він був не єдиним у своїй сім’ї, хто всеціло присвятив себе на вівтар визвольних змагань.

Батька Степана — священика отця Бандеру — називатимуть «революціонером у рясі», і недарма. З проголошенням Західно-Української Народної Республіки Андрій Бандера стане депутатом парламенту ЗУНР, а з початком україно-польської війни виконуватиме обов’язки капелана в одному із полків Української Галицької Армії. Коли в УГА закінчились боєприпаси і армія перейшла за Збруч, отець Бандера пішов туди зі своїм військом. Незважаючи на епідемію тифу, отець Андрій до кінця залишився сповідати хворих і сам ледве пережив цю небезпечну хворобу.

Вплив батька на сина Степана буде беззаперечним. Так, перебуваючи в лавах Української Військової Організації Степан Бандера разом з батьком у 1928 і 1930 затримуватиметься польською поліцією. Але «революціонер у рясі» загине від рук радянського НКВД. Під час радянської окупації Степан Бандера двічі намагався вивезти батька та сестер з України, проте отець Андрій передав через зв’язкового: «Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу...». 23 травня 1941 року отця Андрія буде арештованого і перевезено до Києва, де після допитів, 10 липня 1941 року, розстріляно.

У 1992 році Андрія Бандеру посмертно реабілітують, а його ім’я внесуть в список мучеників за віру, щодо яких Українська Греко-Католицька Церква розпочала беатифікаційний процес.

В сім’ї Андрія та Мирослави Бандер було восьмеро дітей, щоправда наймолодша дитина померла немовлям. Що стосується сімох інших, то кожному з них довелося прожити насичене страдницьке життя. Усі чотири брати загинуть насильницькою смертю, а троє сестер зазнають переслідувань та довгих років ув’язнень.

Ще за «польських» часів батько подбає, щоб усі його діти отримали належну освіту, яка включатиме навчання в гімназії та університетські студії. Цікаво й те, що Андрій Бандера після смерті дружини, своїх доньок віддасть на виховання у близькі священичі родини, а уже після здобуття відповідної освіти, вони повернуться в батьківський дім.

Найстарша сестра Марта закінчила учительську семінарію і активно включилася в діяльність націоналістичного підпілля. Володимира Бандера після навчання в Стрийській гімназії одружиться й разом із чоловіком виховуватиме шістьох дітей та активно займатиметься громадською діяльністю. Наймолодша сестра, Оксана, після закінчення гімназії допомагатиме батькові й учителюватиме. Втім, це триватиме лише до 1941 року, а далі батька та доньок заарештують і сестри на довгі роки опиняться поза Україною.

Лише одній — Володимирі Бандері-Давидюк вдасться пережити лихоліття війни на рідних землях. Матір шістьох дітей, разом із чоловіком-священиком заарештують у 1946 році. Весь час, поки подружжя відбуватиме покарання на далекій Півночі, діти пробудуть у сиротинцях.

Доля братів Степана Бандери була не менш драматичною. В тогочасному суспільстві значно більше уваги присвячувалося освіті чоловіків. Тож Олександр та Василь — молодші брати Степана, після закінчення Стрийської гімназії навчалися на агрономічному факультеті Львівської політехніки. Таку ж освіту здобув й Провідник ОУН, але далі його життєва дорога звивалась через в’язниці та польські й німецькі концтабори.

Олександр та Василь не припинили навчання після закінчення Політехніки: Василь вступив на філософський факультет Львівського університету, а Олександр виїхав до Італії, де продовжив навчання у Римській вищій школі економічно-політичних наук, яку завершив зі ступенем доктора.

Брати Бандери були активними діячами націоналістичного руху, тому їхній арешт нацистами не можна пов’язувати лише із діяльністю старшого брата. Промовистий факт: Олександр, який досить комфортно облаштувався в Італії і навіть одружився на родичці міністра закордонних справ Італії Чіано, після проголошення ОУН 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави, свідомо повернувся, щоб працювати в Україні.

Коли Степан Бандера перебував у нацистському концтаборі Заксенгаузен, Олександр та Василь відбували ув’язнення в сумнозвісному Авшвіці (Освєнцимі). У липні 1942 року обох братів замордували польські «фольксдойчі». Пізніше розслідування смерті Олександра Банд ери посприяло тому, що українцям полегшили умови перебування у найвідомішому «млині смерті».

Наймолодший із братів Бандер — Богдан, в час II Світової війни у складі Похідних груп ОУН пішов на Південь і, найімовірніше, загинув від рук гестапо в 1943 році у Херсоні.

За коротких п’ять років війни велика сім’я Бандер втратила батька та трьох синів, а ще трьом сестрам доведеться відбувати довгі роки покарання поза Україною.

Цікаво, що родина майбутньої дружини Степана Бандери — Ярослави Опарівської, теж зазнала переслідувань та була знищеною. Спочатку батько-священик загинув капеланом УГА під час україно-польської війни, а уже в Другу світову війну боївкою прокомуністичної польської Армії Людової було замордовано матір, а гестапівцями — брата.

68. Як не заломитись

Це вже не вперше я стверджував, що людина є неймовірно витривала й відпорна на фізичні тортури, якщо вона свідома свого завдання. Спільно працює вся нервова система, а передовсім людська воля.

Ніщо так людини не підтримує в тяжких умовинах, як внутрішнє хотіння, сила волі, яка без перерви доходить до свідомості й наказує витримати, не заломитися, згинути, а не зрадити. Правда не кожна людина може так себе тримати, якщо вона наперед до такої ситуації себе психічно не підготовила.

Кожна постанова мусить виходити із глибини повної свідомості, й тоді людина є спроможна себе контролювати. Терпіння фізичні бувають великі, а сила волі не піддатися є ще сильніша. Значно пізніше мені доводилося переживати ще тяжчі, рафінованіші переслуховування.

Був час, що мені здавалося, немов би приходив мені кінець, ще кілька хвилин і душа покине немічне тіло. Тоді ставало приємно, що нарешті все це скінчиться. Але свідомість мене не опускала, тоді я пригадував доручення Провідника, болів незнаною долею Івана Климіва. Я на часок переносився на інший світ, думав про речі, далекі від тюремної дійсності, й так себе підтримував.

Часом зроджувалася впертість не дати ворогові того, чого він хоче, просто хотілося перемогти його своєю волею.

А коли я сидів у камері й чекав нового виклику, то думав про переживання з дитячих літ. Пригадував, як моя матуся читала мені велику книгу з кольоровими образками — «Життя Святих». Вже тоді в мене зароджувалося бажання переносити тяжкі муки за Христову віру і вмерти та не зрадити Христа.

І в тюрмі мені часто ті історії приходили до свідомості, що були люди, які за велику ідею живцем давали себе спалити, а не зрадити. І я так дуже хотів теж витримати, не зрадити й одночасно хотів так дуже жити.

Багато писалося про поганські часи, про нелюдські тортури християн. А чи у двадцятому столітті багато змінилося в тому? Чи москалі так само не переслідували християн і фізично нищили тільки тому, що вони вірили у Христову віру? Чи не сиділи ув’язнені українські монахині, священики і так само не вмирали, як перші християни? І треба признати, що з них ніхто не заломався, не зрадив. Чому? Бо були «сильні духом».

Ми не раз говорили в камері про подібні справи і приходили до висновку, що хто зуміє з повною свідомістю поставити духа вище матерії, то жодний московський поганин не потрапить його зламати.

Ми все погоджувалися з тим фактом, що енкаведисти мали перевагу над нашим тілом, вони його нівечили до жахливих форм. Але часто людини не зламали, людина не дала того, чого вимагав ворог. З якою ми не раз материнською увагою й ніжністю витирали гнилу смердючу матерію на збитому тілі, яка зжирала тіло до кості. Не раз вносили таке знівечене тіло до камери на коці, делікатно, щоб, бува, — не стрясти, не завдати ще більшого болю.

Такого одного принесли в нашу камеру у Замарстинівській тюрмі у Львові, який не мав сили говорити. Рухав пальцем руки й писав букви, які було тяжко відчитати, але врешті вийшло «Яне зрадив». Скатований був при повній свідомості, бо коли хтось із нас сказав: «Слава тобі, герою!», він почув і його очі повеселішали. Коли ми хотіли довідатися його прізвище, він уже не мав сили навіть ворушити пальцем і тихо, без стогону, заснув навіки.

Богдан Казанівський, «Шляхом Легенди»

69. «Леґенда»

Івана Климіва в ОУН знали під псевдом «Легенда». Він загинув у 33 роки. А до того часу прославився як Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях та Матірних Українських Землях, як організаційний референт Проводу ОУН та міністр політичної координації Українського Державного Правління. А ще перед тим він провів кілька років у польській в’язниці та концтаборі.

Це він на початку війни інформував Провід про те, що членство Організації в краї сягнуло позначки 20 тисяч членів, йому належала розбудова організаційної сітки на Волині. Про нього писали, що «в одному тижні він міг бути у Кракові, Холмі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, у Львові і знову в Кракові, де звітував Степанові Бандері про ситуацію в Україні. Як Крайовий Провідник ОУН за часів першої московської окупації Західніх Земель України — майже ввесь час перебував в Україні. А любив він особливо Волинь...».

Посмертно Іван Климів підвищений до ступеня генерала-політвиховника як перший організатор і політвиховник відділів Української Повстанської Армії, відзначений Золотим Хрестом Заслуги У ПА.

Климів загинув у Львові 4 грудня 1942 року від рук одного із найжорстокіших гестапівських садистів — Вірзінга. Після довгих катувань він помер у в’язниці, а легенда оповідає, що останніми словами Івана Климіва-«Легенди» були: «Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Легенда і нічого більше не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте, тому з вами говорити не буду».

В тюремній поодинці я пізнав Івана ближче. Це була людина непересічної енергії і чину. В камері він не дармував ані хвилини. З пам’яті писав довгі лекції на історичні й ідеологічні теми. Зорганізував курси українознавства, організаційного вишколу, засад конспірації, пізнання ворога — московського комунізму й ідеології українського націоналізму.

Задум був великий, а ще більші труднощі, бо ж це відбувалося в тюрмі, приходилося писати зернятком олівця на паперцях до тютюну. Все це Климів писав у кількох примірниках і передавав до інших камер для вивчення. Для певности, чи друзі вивчали матеріял, він часто приступав до першого-ліпшого із них під час прогулянки і ставив питання.

Зміст лекцій був для кожного зрозумілий, а метода контролю була цілком успішна. За це друзі недолі могли бути йому тільки вдячні.

На протязі мого життя я не стрічав ні разу такого друга, щоб мав стільки багатющого матеріялу в пам’яті. Це направду була «ходяча енциклопедія». Він не тільки пам’ятав усі історичні дати, назви, історичні постаті, а подавав довші цитати з рефератів, із статтей д-ра Д. Донцова. Знав історії всіх політичних судових процесів ОУН і пам’ятав велике число засуджених. Від других вимагав багато, але від себе давав іще більше. Не диво, що всі його любили й шанували. В житті і своїх чинах примінював засади християнської моралі. Знав добре Святе Письмо й часто містив цитати з Євангелії у своїх лекціях. Він був переконаний, що боротьба українського народу за свою волю є свята, бо ми боремося за права, дані нам, як й іншим народам — Богом.

Кожного ранку й вечора, після нашої спільної молитви, Іван Климів клякав при ліжку, схиляв голову й молився. Особливо ранішня його молитва тривала майже годину Не опускав нагоди відвідувати тюремну каплицю й часто сповідався, коли приїжджав наш капелян, о. Кладочний.

Під ту пору було ще багато націоналістів, які до релігії ставилися інертно, а до релігійних практик байдуже. Але приклад Климова мав на нас шляхетний вплив. Були часті дискусії на релігійні теми, й на тому дуже користали друзі, черпаючи для себе духовий корм із прикладів Івана Климова, Крайового Провідника ОУН Степана Бандери, Романа Шухевича й тих, які ще й сьогодні живуть. «Людина, яка не вірить в Бога, — казав Іван, — уподібнюється до звірини».

Климів був великий мораліст. Хоч дівчатами не цікавився, але казав, що колись ожениться, бо це згідне з Божим законом. Був завзятим противником «дон жуанів». Трапився такий випадок, що один симпатик ОУН поступив невідповідно з молодою дівчиною. Цей факт дійшов до відома Климова, й Іван наказав дати винуватцеві буків у спину і сказати йому виразно: «Хай одружиться і поступає, як Бог наказав».

У тюрмі Іван Климів особливо цікавився молодими членами ОУН і приділяв їм багато уваги в націоналістичному й моральному вихованні. Вибирав кращих із найкращих і таким вибранцям присвячував особливу увагу, бо з цих одиниць мали вийти відважні і шляхетні революціонери. До таких вибранців належали, між іншими: Кублій із Волині, Володимир Федишин й Іван Шпак із с. Нивиць. (Володимир Федишин згинув у с. Нивицях в лютому 1943 р. в бою з червоними бандами Колпака). Іван Шпак належав до найкращих бойовиків і зв’язкових Проводу Львів-Київ у часі німецької окупації. Його арештувало Ґештапо разом із «Марком», і Шпак не витримав тортур, погодився співпрацювати з німцями. Розвідка СБ ОУН довідалася й переслухала І. Шпака, який признався до вини. Організаційний суд покарав І. Шпака карою смерти і, хоч із великим болем серця, Іван Климів погодився на виконання вироку.

Іван Климів мав більше своїх вихованців, які (за вийнятком І.Шпака) ніколи не завели надій свого провідника. Годі мені сьогодні пригадати їхні прізвища, до них треба врахувати «Мечника» із с. Кривого, Вугляра й Миколу Свистуна із с. Ордова, який відомий під псевдом «Ворон» та «Орбей». Таких Іван Климів мав по всіх областях України й на них спирав свої найдовіреніші організаційні тайни.

Треба визнати, що І. Климів був добрим психологом і визнавався на людях, підбираючи собі членів до окремих важливих завдань. У тому полягала вся таємниця, що Іван Климів мав надзвичайне щастя в підпільній боротьбі й завжди виходив ціло в найтяжчих ситуаціях. Це він часто завдячував вишколеним і довіреним людям, яких мав у своєму оточенні.

Богдан Казанівський, «Шляхом Легенди»

70. Синій-Жовтий-Чорний

Ім’я Ярослава Старуха стало символом ще у 1930-х роках. Тоді Ярослав, син посла до Австрійського сейму Тимотея Старуха, став відомим завдяки величезній активності на громадській ниві та підпільній діяльності. Ще за часів польської держави Старух кількаразово заарештовувався поліцією, відбув свій термін у Березі Картузькій, а у 1937 році остаточно отримав тринадцятирічний термін ув’язнення на суді у Рівному.

Опісля, з великим досвідом роботи у Крайовому Проводі ОУН, Старух-«Синій» стає одним із авторів Акту «30 червня», державним секретарем Міністерства інформації і пропаганди УДП, членом організаційної референтури Проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції «Афродіта», редактором гумористичного журналу «Український перець», членом Проводу ОУН і, насамкінець, Провідником Закерзонського краю на українських землях під Польщею. Тут він зорганізовує досконалу сітку підпілля, включно з бункерами, магазинами харчів, зброї, шпиталями, майстернями та ефективною розвідкою. Не дарма ж польський генерал, який ознайомився з матеріалами українського підпілля з подивом константував: «Паньство в паньстве» (Держава в державі). Старух ще при житті був нагороджений УГВР Золотим Хрестом Заслуги.

Десь у 1942 році до Старуха прив’язалося псевдо «Синій». На той час йому було трохи за тридцять, але він уже досить посивів. І одного разу маленька дівчинка назвавши його не «сивим», а «синім» спричинилася до появи легендарного псевдоніму, який сподобався Ярославові.

В підпіллі Ярослава Старуха часто порівнювали з Іваном Климівим: їм обом, колись студентам права Львівського університету, довелося розбудовувати ОУН у другій половині 1930-х років, відзначитися в організаційній праці на Волині та спільно працювати на початку 1940-х. А з різницею в один день, на початку грудня 1942 року, йдучи за однаковою схемою на зустріч із «Любомиром» — провідником ОУН Харківщини, якого супроводжувала «вродлива жінка у чорному каракулі», обоє потрапили у руки гестапо. Фатальна роль жінки, яка була подвійним агентом більшовиків та нацистів призвела до смерті Климіва від рук одного із найжорстокіших «спеців» в українській справі — оберштурмфюрера, латиша Вірзінга.

А далі була черга Старуха. Його кілька днів били дерев’яними дрючками. Перебуваючи у спільній камері з іншими націоналістами, «Синій» просив лише одного — щоб допомогли йому вчинити самогубство.

«Я можу засипати двісті людей! — застогнав він у відчаї, не знаходячи інших, більш переконливих аргументів», — згадував Іван Шевчук, який на прохання Старуха заклав йому зашморг із рушника на шию. Але з першої спроби рушник урвався, а з другої, під вагою тіла, зламалася віконна рама, до якої прив’язали зашморг.

Це були перші, але не останні спроби «Синього» вчинити самогубство. Він стрибав з четвертого поверху, але лише зламав руку, пальці та кілька ребер. Він втікав у безнадійних ситуаціях, розраховуючи, що його застрілять при спробі втечі, але після кожної спроби його ще більше мордували-допитували.

Це уже пізніше він опише свої пережиття: «На Лонцького, ввечорі, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і знову ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх. А там, наліво, кімната. Спираюсь об поруччя, гостра свідомість думки, перехилююсь і — падаю на цемент сходової клітки.

Смерть? Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать аж до кімнати. Що діялося в цьому дні мало пам’ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зло-мана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається — розсадять грудну клітину. Ой, ти серце, чому не лопнеш?! Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. — Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може задовольняться цим разом. Та ні. — Ти написав історію України? Дрючок при праці. Б’є сам Вірзінг. — „Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!“ — Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в ґештапівськім мундирі? Вияснення не помагають. Вірзінг осатанів. А дальше — де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? — Що дальше — не пам’ятаю. Пам’ятаю, що вночі тягнули за ноги по вулицях на Лонцького, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар-жид, що другого дня ранком знайшов на подвір’ї тюрми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м’яса. Порушив, щоб ствердити смерть, і переконався, що серце билося. Взяв на гору і лікує. Ось рука і пальці вже пов’язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем. А потім зродилася думка, що може доведеться жити і... знову слідство. Коротка, кошлява записка на світ, — ще в гарячці, ще прохання прислати... цитрини, кислого молока. — „І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство“».

З волі передали ампулу ціаністого калію і Старух заспокоївся: тепер він міг у будь-який критичний момент «відійти». Але з’явився новий план — зараження тифом, перевід у лазарет, а звідтіля втеча. Цьому також не судилося збутись: в камеру потрапив офіцер Армії Крайової, якого мали розстріляти. Старух порятував його: віддав шприц із інфекцією поляку, а коли того перевели у лікарню, то саме тієї ночі відбулася втеча 26 хворих в’язнів.

Пізніше надійшла й черга втечі Старуха — друзі, переодягнені в уніформу офіцерів Гестапо, серед білого дня забрали «Синього».

Це уже пізніше, знову потрапивши в підпілля, Старух, який не вимовляв букви «р», гучно й добродушно регочучи, переповідав товаришам допит Вірзінга: «Ага, то це ти є той Синій! Загаз згобимо з тебе Жовтого, а потім замінимо на Чогного. (До помічника-гестапівця) Ану-ка, сюди „Самостійну Укгаїну“! Ну, той найггубший дгучок!».

Коли восени 1947 року відділи УПА переходили із Закерзоння — хто в Карпати, а хто на Захід, — в українському краї, який опинився на території Польщі, залишалася мережа невидимого війська — ОУН, а разом з нею і її Провідник Ярослав  Старух-«Синій», «Стяг».

Коли спецвідділ польської Служби Безпеки (УБП) натрапив на місцевість, де перебував Старух, то «Стягу» і чотирьом його хлопцям залишалось виконати останнє важливе завдання: знищити архів VI-ї Воєнної Округи УПА і Закерзонського Краю ОУН, адже лише під керівництвом Крайового Проводу діяли 24 теренові проводи.

17 вересня 1947 року шість великих саперських мін, вмурованих у бункер знищили все, що в ньому знаходилось, разом з останніми його підпільниками.

А через рік, в містечку Товсте на Тернопільщині, було створено підпільну друкарню імені Ярослава Старуха-«Стяга». Коли у 1951 році її виявили, то у ній знаходилось 4 друкарські машинки, 15 кг шрифту, знаряддя для друку, 80 тисяч антирадянських листівок, радіоприймач, зброя та набої. На цей момент друкарня імені «Стяга» встигла розповсюдити 700 кг друкованої продукції.

71. «Афродіта»

«Афродіта» — так кодово називалася радіостанція ОУН «Вільна Україна», яка в 1943-1945 роках діяла в Карпатах.

Цінну апаратуру українське підпілля придбало у польського за 45 тисяч злотих і після технічного доукомплектування та налагодження регулярного постачання пального для генераторів, «Афродіта» вийшла в ефір. Передачі, тривалістю по тридцять хвилин, виходили на хвилях 41-43 метри по три-чотири рази на день і велися українською, російською, англійською та французькою мовами.

Цей унікальний проект взявся реалізовувати Ярослав Старух, а от серед його помічників були такі не зовсім типові для підпілля особи, як дівчина Валентина (під псевдо «Зіна») із Наддніпрянської України, що була диктором російсько- та україномовних передач, та Альберт Газебрукс (на псевдо «Західний»). Він був бельгійцем і працював в апараті Еріха Коха, але після одного із боїв з УПА, Альберт потрапляє в полон до українського підпілля й погоджується на співпрацю. Саме його голос озвучував передачі англійською, французькою, а часом й німецькою мовами.

Альберт Газебрукс з подивом стверджував, що українцям в час війни вдалося створити унікальний феномен самоорганізації суспільства і коли б щось подібне зробили французи чи бельгійці, — це б миттєво здобуло світового розголосу. А так, чи не єдиним голосом українського визвольного руху для Заходу — стали передачі «Афродіти», які озвучував друг «Західний».

У квітні 1945 року МДБ таки виявило розташування «Вільної України» і радіостанцію було знищено гранатами. Важко поранений Альберт Газебрукс після тривалих допитів був засуджений на десять років заслання, а після смерті Сталіна, разом з іншими полоненими із Західної Європи повернувся додому.

72. Липа

Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай — Одне святе є в світі — кров людей хоробрих, Одні живуть могили — вірних Батьківщині. Юрій Липа

Юрій Липа на початку XX століття був відомий українській Одесі як син лікаря та письменника, одного з організаторів «Братства тарасівців», члена Директорії УHP та одного з авторів першої Конституції УНР — Івана Липи. У 1917 році, в сімнадцятилітньому віці він вступить до Гайдамацької дивізії та візьме участь у боях проти більшовиків на вулицях Одеси.

У 1920-х Юрій Липа стане відомим як студент медицини Познанського університету, випускник школи підхорунжих та школи політичних наук Варшавського університету.

У 1930-х він на повен голос заявить про себе як поет, який не лише пише, але й організовує навколо себе мистецьке середовище. Саме він був організатором літературних груп «Варяг» і «Танк», журналу «Ми».

На зламі 1930-1940-х Липа прославився як теоретик української геополітики. Тоді він опублікував знамениту трилогію: «Призначення України» (1938) «Чорноморську доктрину» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). У Варшаві разом з кількома професорами-українцями Юрій Липа створить Український Чорноморський Інститут.

Під час II Світової війни він буде відомим не лише серед українців. У 1943-му, коли нацисти почнуть загравати з різними національностями, його привезуть до Берліна, де запропонують очолити маріонетковий уряд України. Але Липа повернеться до Варшави. Цього ж року отримає ультиматум від Армії Крайової покинути Польщу.

В час, коли військо та мирне населення масово втікало на Захід, Юрій Липа із дружиною та двома доньками оселяться на Львівщині. Тут він буде лікарем куреня УПА «Переяслави». Завдяки його праці «Ліки під ногами», націоналістичне підпілля даватиме раду із численними хворобами та пораненнями.

В серпні 1944 року енкаведисти просто із медичним приладдям забрали Липу з дому, а через три дні тіло лікаря було знайдене за чотири кілометри від власного будинку, по-звірячому пошматоване штик-ножами та медінструментами.

Юрію Липі вдалося сповна реалізувати своє призначення у різних іпостасях, а відтак його «Призначення» залишається не просто поезією, а свідченням непростого життєвого шляху автора:

Коли прийшла пора і ти дозрів У муках днів, у боротьбі з собою, Як образ берегів в імлі, на морі, — В одній хвилині з’явиться тобі Твоє призначення земне і зміст. То лиш приходить раз, але назавжди. Не стерти образу цього тобі, Ти не втечеш, дивись вперед — і знай: Одно тобі зосталось тільки: жити ним, І сповнитися ним, воно — від Бога. Як же ж не вчув призначення свого, — Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

73. Мати Йосифа (Олена Вітер)

В Єрусалимі, на Почесній стіні Праведників, вписано ім’я Матері Йосифи (в миру Олени Вітер) — ігумені монастиря Студиток. Її ім’я згадується не лише на стіні Праведників світу, але й на сторінках поезій відомого письменника Тодося Осьмачки:

Крики чорні, крики птиці в рідній, бідній стороні разом з голосом черниці не забути вже мені...

А далі буде цілий ряд поезій, присвяченій черниці, з якою поет познайомився на курорті в Криниці, влітку 1942 року. Там вони випадково опиняться поруч за обіднім столом. Осьмачка пропонуватиме Матері Йосифі ще раз зустрітись, а після її відмови влаштує серенади з гітарою під вікном монахині. Наступного ранку, так і не розпочавши лікування, Йосифа покине Криницю й повернеться до Львова.

Це все було б романтично, якби не рік катувань, які зазнала Матір Йосифа за «перших совітів» й не півроку — після другого приходу радянської влади на Галичину, коли її впродовж кількох місяців жорстоко допитували, а далі присудили термін: 20 років каторги та 5 років позбавлення прав. І хоч половину терміну їй «подарують» по амністії, а все ж, навіть на волі, Олені Вітер впродовж 30 років буде заборонено повертатися до рідного Львова.

Мати Йосифа була однією із наймолодших настоятельок, а далі й ігуменею, свого часу. Митрополит Андрей Шептицький розгледів у дівчині великі таланти й довірив їй новостворений жіночий монастир Студиток. Саме Йосифа Вітер була організатором багатьох бібліотек, дитячих садків і сиротинців, медичних та господарських курсів, хорів, драматичних гуртків.

В червні 1940 року її забрав НКВС, Матір Йосифу звинувачували у зв’язках з ОУН. З того моменту вона пережила 47 переслуховувань, які супроводжувалися побоями. А ув’язнена в «процесі 59-ти» Люба Комар пригадала про свою тюремну зустріч з ігуменею: «Задовго до того, десь ще на початку жовтня 1940 р., одного ранку двері до нашої камери відчинилися і два „чубарики“ (наглядачі тюремні) — вкинули якусь жінку. Як ми згодом дізналися, це була монахиня Йосифа, чину о.о. Студитів, справжнє прізвище якої було Олена Вітер. Вона була непритомна. Її обличчя було червоне, набрякле, а з потрісканих уст виривався придушений стогін... У той час я була ще новачком і тільки приглядалася, як вправні й ознайомлені з такими ситуаціями подруги, зокрема, Зенка, почали заходитися біля незнайомої. Вони зробили місце на ліжку і обережно поклали її на простирадло. Тоді почали поволі роздягати. Стягнули з неї спідницю, спідню білизну, і я побачила, що вона має на собі ще якісь, — як мені здавалось, — темносині штани, т. зв. алібаби. Але тих „штанів“ подруги не стягли. Натомість вони мочили рушники в мисці зимної води і прикладали їх до „штанів“. Я приглянулась ближче і жахнулася. Це було темносинє тіло жінки, а її ноги були в червоно-фіолетових гулях. З деяких стікала кров. Я ще не була загартована, бо до того часу за мною був тільки один відносно легкий допит у будинку НКВД, тому вид побитої монахині зробив на мене приголомшуюче враження».

А це уже спогади Матері Йосифи: «Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били то ґумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали шнурок на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст...».

Її тіло піддавали електричному струмові, кидали до камери зі щурами й інсценізовували розстріл. А вона не зламалася. Протоколи допитів залишили свідчення безстрашності й твердості в національних та релігійних переконаннях. Поміж іншого, від Йосифи Вітер вимагали й підписання протоколу, що Митрополит Андрей належав до ОУН.

Матір Йосифа у найгірших умовах намагалася духовно підтримати своїх ближніх по камері. Через кілька років, коли відправлятиме одну із дівчат-підпільниць за кордон, то попросить, щоб та зберегла спогад про Великоднє в’язничне Причастя: «Ми щодня спільно молились та під проводом Матері Ігумені відправляли Молебень і Вечірню. Прийшов великий тиждень посту. Одного понеділка, коли нас випровадили на прохід, ми почули голос із другого поверху з вікна Всеч. Отця Чемеринського: „Там впаде чорний клубок і Ви скоро його підійміть і заховайте...“. Ми усі збились в купу біля того вікна, ніби витрушуючи наші лахміття... Коли цей клубок упав, його підняла сестра Йосифа і заховала. По проході ми повернулись до камери. Сестра Йосифа обережно виняла клубочок, розв’язала його і побачила в ньому карточку — т. зв. „грипс“ та маленький білий мішочок, зав’язаний шнурком. Мати Ігуменя прочитала карточку, де Отець Чемеринський писав, що в мішочку є хліб до Св. Причастя, яке ми повинні приймати. Він теж просив нас, щоби в Великодню П’ятницю ми поставали під його вікном, а він дасть нам розгрішення, та щоби на Великдень зраня Ігуменя дала нам це Причастя...

Коли вже все було позастелюване, тоді ми почали справляти в тюрмі Великдень. Між нами були польки і жидівки. Польки долучились до наших святкувань. Коли ми всі вже були повбирані, тоді Мати Ігуменя, яка була нашою духовною провідницею, попросила нас усіх вклякнути і разом із нею молитись, а врешті Мати тремтячим голосом сказала: „Будьте уважні, бо зараз поміж нами витає сам Ісус Христос і тому заспіваймо нашу традиційну воскресну пісню „Христос Воскрес!“. Всі ми були зворушені словами Ігумені і по тихо відспівали наше незабутнє „Христос Воскрес!“. Відтак ми відспівали Службу Божу. Мати Ігуменя провадила нашим провізоричним хором. Доглядачі зрання були заняті і нам не перешкоджали. Коли ми відмовили пісню-молитву „Вірую, Господи“, тоді Мати дала нам святе Причастя, тільки під видом хліба, бо вина не було. На хвилину ми всі забули, що ми за ґратами, ми раділи, що навіть у тюремні мури сам Ісус Христос загостив до наших сердець“».

Лише початок II Світової війни врятував Матір Йосифу від розстрілу, й вона знову поринула у працю на релігійній та національній ниві. І знову прихід більшовиків означав ув’язнення, допити та довгі роки заслання. Після нього ігуменя вкотре продовжила доброчинну діяльність, катихизацію дітей у підпільній церкві, опіку над сестрами, а ще постійно підтримувала зв’язок із врятованими нею у війну євреями.

А на чисельних хрестах загиблим за волю України по сьогодні пишуть слова поезії-пісні, автором якої є Мати Йосифа (Олена Вітер):

Спіть, хлопці, спіть, Про волю, долю тихо сніть, Про волю, долю Вітчизни. Чи ж можуть бути кращі сни?!

74. Дмитро Грицай і Дмитро Маївський

Грицай і Маївський були посмертно відзначені Золотим Хрестом Заслуги УПА. Їхня смерть на території Чехословаччини у грудні 1945 року була однією із найбільших втрат для націоналістичного руху, адже Дмитро Грицай-«Перебийніс» був військовим референтом у Проводі ОУН та очолював Головний військовий штаб УПА, а Дмитро Маївський-«Тарас» був референтом пропаганди в Проводі Організації.

Два очільники ОУН мали завдання добратися до Німеччини, де відбувалася конференція Закордонних частин ОУН, але на чесько-німецькому кордоні натрапили на прикордонників. Маївський застрілився, а Грицай віддався у руки поліції, щоб через тюремну охорону подати на волю вістку про їхню долю. А через три дні, напередодні передання його у руки радянським спецслужбам, покінчив життя самогубством, повісившись у тюремній камері.

Ці дві постаті творили легенду визвольного руху у 1930-х роках. Саме Дмитро Грицай, випускник школи підхорунжих польської армії та студент математично-фізичного факультету Львівського університету, був військовим референтом Крайової Екзекутиви. Грицай, чи не найдовше з українців, був в’язнем Берези — два роки, при визначеному польською владою піврічному терміні. Ще перед тим він мав досвід ув’язнення й у польських тюрмах. Навіть у тих місцях Дмитро, який використовував козацькі псевдоніми («Бук», «Дуб», «Палій», «Перебийніс», «Сірко») належав до підпільного проводу українських в’язнів. Грицаю належить організація перших військових вишколів, написання «Бойового правильника піхоти», проведення перших збірних присяг упівців та, зрештою, організація українського повстанського війська. Перефразовуючи Наполеона, «Перебийніс» неодноразово стверджував, що «щоб зробити революцію і зорганізувати підпільну армію, потрібно трьох речей: грошей, грошей, грошей!».

На момент смерті генерал-хорунжого УПА Дмитра Грицая-«Перебийноса», його дружина виховувала трьох синів.

Дмитро Маївський проявив себе в іншій ділянці революційної боротьби — випускник вчительської семінарії, який пройшов польські в’язниці, організаційні щаблі у краї та участь в похідних групах — Дмитро («Косар», «Курган», «Ом», «Тарас») стає політичним референтом ОУН. Втім, будучи й редактором підпільних видань, Маївський прославився не лише у володінні пером та словом — йому судилося стати одним із основних ворогів гестапо.

Події відбувалися у листопаді 1942 року. На той час ряд провідних членів Організації, в тому числі й Дмитро Грицай, опиняться в руках гестапо. Подібна доля чекала й Маївського, який потрапив в оточення нацистів на одній із конспіративних квартир. В критичній ситуації «Тарас» застрелив двох офіцерів, які саме прибули з Берліну, та, вистрибнувши через вікно, із важким пораненням у живіт зумів втекти з місця пригоди. Лють нацистів обернулася в масові розстріли українських в’язнів у Львові та Чорткові, а по всій Галичині було організовано облави. В цей час Маївський лежав у лікарні в містечку Бібрка, під Львовом, а на дверях в його палату висів напис «Nur fur Deutsche» («лише для німців»). А вже за три тижні він знову поринув у підпільну боротьбу.

Ще через два роки Дмитро Маївський представлятиме воюючу Україну на підпільних переговорах із радянським полковником держбезпеки. І хоча тривалі перемовини не дадуть якогось видимого результату, це становитиме ще одну історію про пошуки націоналістами виходу зі складної ситуації, в якій опинилась українська нація.

75. На псевдо «Лицар»

Олекса Гасин народився у 1907 році. Цей рік дав українському підпіллю Романа Шухевича та Гриця Пісецького, Дмитра Данилишина та Олега Кандибу-Ольжича, Дмитра Грицая та Зенона Коссака. Ця генерація дала перших бойових, а згодом й військових референтів ОУН, шефів штабу УПА та трьох генералів цієї особливої армії.

Всіх їх об’єднував не лише юнацький пластовий вишкіл, але й те, що народжені в 1907 році останніми потрапили під обов’язковий призов до польського війська, що відбувся у 1928 році. Зенон Коссак, Роман Шухевич, Олекса Гасин та Дмитро Грицай як студенти університетів були тими, котрі мали змогу пройти офіцерські військові школи. Саме цей досвід дозволив їм спочатку творити бойові відділи в ОУН, згодом активно влитись в боротьбу за Карпатську Україну, а пізніше організовувати Дружини Українських Націоналістів (ДУН) та, власне, й УПА. Щоправда, «політично неблагонадійні» Шухевич та Коссак так і не отримали офіцерського звання — їх було переведено у звичайні роди військ. Зате Олекса Гасин — майбутній шеф Головного Військового Штабу УПА — став одним із небагатьох випускників польської школи підхорунжих, що закінчив її з відзнакою.

Традиційно для своїх ровесників Гасин відбув термін у польських в’язницях та Березі Картузькій, але в подальшому йому доведеться знову заглибитись у військову справу — полковник Коновалець викличе його до себе й за кордоном Олекса Гасин стане співавтором разом із Коновальцем першого «Військового підручника».

В 1940-х буде активна участь у бандерівському підпіллі, арешт нацистами та визволення Службою Безпеки (СБ) ОУН. Саме Олекса Гасин брав участь у створенні на Галичині Української Народної Самооборони (УНС), яка пізніше стала відома як УПА «Захід». В певний час він очолить УПА «Захід», але Шухевич покличе його на шефа Штабу УПА та члена Проводу ОУН.

Згадуючи Гасина, останній Командир УПА, Василь Кук, характеризуватиме його «людиною прямою, щирою, нелукавою, ввічливою й товариською, яшму чужим було амбітне себевивищування або самопропихання „у вожді“. Був він людиною дії, але поміркованою, врівноваженою, навіть дещо консервативною, без великого зацікавлення теоретичною філософією. Був він практичним реалістом, і такою була його діяльність на посту військового референта Крайової Екзекутиви ОУН, Проводу ОУН та члена й шефа Головного Військового Штабу УПА».

Ще перед тим трапиться інцидент, який мало не вартуватиме Олексі життя. Після ряду стратегічних поразок німців від більшовиків, Гасин, відчуваючи відступ нацистів на Захід та прихід зі Сходу «визволителів», домовиться з офіцерами Вермахту, що взамін на нейтралітет, отримає від них поважну кількість зброї. Дізнавшись про це, Роман Шухевич віддасть Гасина під «революційний суд», яким провадив шеф СБ Микола Арсенич. Проте Арсенич виправдає Гасина, хоча неодноразово в подібних випадках засуджував повстанських командирів на страту.

При цій нагоді варто згадати, що Служба Безпеки ОУН надзвичайно строго підходила до будь-яких дисциплінарних порушень й неодноразово видавала смертний вирок. Сам Микола Арсенич був людиною надзвичайно вимогливою й холоднокровною. Коли у 1947 році бункер, де він знаходився із дружиною, оточили працівники МДБ, то Арсенич застрелив дружину, підпалив документи й пустив собі кулю в скроню.

Шеф Штабу УПА Олекса Гасин-«Лицар» також покінчив життя самогубством. Це відбулося 31 січня 1949 року, недалеко від будинку головної пошти у Львові. Того дня він направився до Львова відвідати своїх дітей, які переховувалися у чужих людей. Але, побачивши переслідувачів, при невдалій спробі втечі, застрелив себе. При обшуці речей Гасина-«Лицаря» було знайдено написаний на цигарковому папері грипс до дружини: «Кохана, будемо разом, і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю...».

Наступного року Ольгу Гасин буде засуджено на 10 років ув’язнення.

76. 5 кілограмів паперу та вишневе дерево

Ніл Хасевич є одним із найталановитіших українських художників 1930-1940-х років. За життя його твори виставлялися у Львові, Празі, Берліні, Чикаго та Лос-Анжелесі. А в студентські роки за свої роботи «Прачки» та «Мазепа» відзначався почесною премією «Vaticana» Варшавської академії. Ще до II Світової війни вийшли два альбоми із творчістю Хасевича — у Варшаві «Книжкові знаки Ніла Хасевича» та в Філадельфії «Екслібрис Ніла Хасевича».

Відомий випускник Варшавської академії сам прокладав собі нелегку дорогу у житті. Будучи тринадцятилітнім хлопцем, він на підводі потрапив під потяг. Матір на місці загинула, а Ніл втратив ногу. Але не зневірився — сам собі вирізав дерев’яний протез, а за гроші, які йому виплатила залізниця, розпочав навчання у Варшаві.

Поміж іншого, Ніл став членом мистецького гуртка «Спокій», а його товариш по гуртку Мегик згадував: «...невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда...».

А все ж, Ніл Хасевич доб’ється слави та визнання, але з початком війни вибере шлях підпільника. «Зот», «Бей», «Левко», «Рибалка», «333», «Старий» — псевдоніми, якими послуговуватиметься Хасевич, створить безліч дереворитів на визвольну тематику, його руці належатимуть ескізи нагород та бофонів — грошей українського підпілля. Невтомний художник також буде відзначений Золотим Хрестом Заслуги й буде обраний до УГВР, як представник від інтелігенції, хоча увесь час Хасевич знаходитиметься в строгій конспірації. А від криївки до криївки його перевозитимуть на велосипеді.

Після того, як у 1951 році гравюри Хасевича потрапили на очі делегатам Генеральної Асамблеї ООН, з Москви надійшов наказ знайти і знищити Хасевича. На нього вийшли завдяки зашифрованим документам, які виявили в одному з бункерів. Там йшлося про заготовлені 5 кілограмів паперу та вишневе дерево для праці. Поміж іншого було вказано хутір на Рівненщині, де перебував митець.

Ще того ж, 1951 року Хасевич писав у листі: «Поки залишатиметься бодай одна крапля моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..».

Коли у 1952 році енкаведисти підірвали бункер, в якому знаходився Хасевич, то в руках у нього був автомат...

77. РЗЗ

Поміж собою оунівці називали цю структуру як «ер тридцять три», а насправді мова йшла про референтуру зовнішніх зв’язків (РЗЗ). Її організатором став Микола Лебідь — знакова й легендарна постать у націоналістичному русі. Попри велику конспіративність РЗЗ, в історії націоналістичного руху залишилася низка небуденних спогадів з діяльності референтури та її яскравих представників.

От, наприклад, виходець із карпатського села Верхнє Синьовидне — Кость Цмоць, відомий під псевдонімами «Юра» та «Модест». Поміж іншого він був й одним із провідних членів СБ (Служби Безпеки) і прославився в дуже своєрідній ділянці: Кость Цмоць «спеціалізувався» на втечах із в’язниць. Двічі він потрапляв до рук НКВС-МБД і двічі втікав з тюрем Стрия та Дрогобича.

Але особисті втечі — це одне, а визволення із в’язниць провідників Організації — це щось зовсім інше. Отримавши наказ від Романа Шухевича, «Модест» розробляє план визволення із львівської в’язниці «на Лонцького» Дмитра Грицая-«Перебийноса» та Ярослава Старуха-«Стяга». Бойовики, на чолі із Костем, в мундирах німецьких органів безпеки, пред’явили в’язничній адміністрації письмове розпорядження «видати на переслухання до головного корпусу гестапо арештованих Дмитра Грицая і Ярослава Старуха». А через кілька місяців, у квітні 1943 року, за таким же сценарієм «Модест» визволить із рук нацистів шефа Головного Штабу УПА Олексу Гасина-«Лицаря».

Наказ Проводу — відійти на Захід — Кость Цмоць не виконав, щоправда відправив свою дружину Марію, яка була рідною сестрою Василя Біласа. Ще якийсь час він займався безпекою радіостанції «Вільна Україна», а у 1944 році загинув під час бою.

За межами України РЗЗ була не менш за конспірована, ніж в Україні. Але її можливості були надзвичайними. Про це свідчить такий випадок: після II Світової війни столиця Австрії, Відень, опинилася в радянській зоні окупації. І якось син Богдана Лепкого, Ростислав, довірився Миколі Климишину — одному з очільників ОУН — про те, що у їхньому будинку у Відні залишилися всі речі, а також й великий архів батька. Ростислав не вірив, що це колись можна буде вернути, але бандерівець переконав його, щоб той дав ключ від помешкання, зробив опис найважливіших речей і вказав, де вони знаходяться.

Через три тижні, восени 1945 року, велика підвода, запряжена кіньми, привезла із Відня до Мюнхена півтора десятка скринь з архівами Богдана Лепкого. Хлопцям із РЗЗ не були перешкодою ні великі відстані, ні кордони, ні радянські війська та спецслужби. А Микола Климишин, який 14 червня 1934 року, в день, коли мав скласти останній іспит у професора Лепкого в Краківському університеті, був арештований і засуджений на «процесах Бандери та товаришів» на довічне ув’язнення, після «пригоди з архівом» взявся закінчувати своє навчання в Українському Вільному Університеті, а основою для дипломної роботи стали врятовані листи Богдана Лепкого...

78. СУМ

У травні 1945 року Провід ОУН приймає декларацію з такими словами: «На великому священному шляху визвольної боротьби поневоленого народу бувають дні тріумфу і занепаду, і не нам узалежнювати наші дії від майбутньої розв’язки. Ми як діюче народне покоління сповняємо свій почесний обов’язок, незалежно від того, чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України».

Ці слова пояснюють настанову націоналістичного руху повсюдно і усіма можливими засобами боротися за державу та утверджувати українство. Тому не дивно, що поза збройною боротьбою в краї український визвольний рух створив ряд феноменів, які, на перший погляд, випадають з усталених уявлень про націоналістичну діяльність.

Те, що у післявоєнні роки в Західному світі опинились тисячі людей, які мали прямий стосунок до ОУН, не могло не позначитись на подальшому розвитку українства у вільному світі. Створення громадських організацій та заснування видавництв, підтримка традиційних українських церков і піклування про «рідну школу», презентація України та її визвольної боротьби — це та багато іншого взяв на себе активний та ідейний націоналістичний рух. Одним із таких успішних прикладів є Спілка Української Молоді (СУМ), яка ще у 1925-1929 році діяла підпільно у Києві, а її провідні члени у 1930 році були засуджені у Харкові на гучному процесі СВУ-СУМ.

Створення, а вірніше відновлення СУМ у діаспорі відбулось після закінчення II Світової війни не без участі бандерівців. Відповідно до статистичних даних на 1 січня 1946 року, у таборах переміщених осіб (displaced persons — DP) в англійській, американській і французькій окупаційних зонах Німеччини та Австрії налічувалось 102 тисячі українців.

Така кількість здебільшого молодих українців і примара подальшого розселення по інших країнах та континентах були основними причинами, що підштовхнули активнішу громадськість до дискусії щодо потреби створення великої національної молодіжної організації, яка мала б охопити найширші кола молоді та виховати їх в українському дусі. Майбутня організація мала стати основною запорукою порятунку молоді від асиміляції.

І хоча до створення в діаспорі СУМу було залучено різноманітні політичні та громадські українські кола, домінуючими засновниками Спілки Української Молоді були Організація Українських Націоналістів та вихідці зі Східної України. Саме вони наполягали, щоб нова організація отримала назву Спілка Української Молоді. Вона стала ідейним та організаційним продовжувачем СУМу 1925-1930-х.

Завзяття, з яким почалось відновлення Спілки є феноменальним, адже від липня 1946 року і до 1948 року СУМ здобув 6330 членів. І в цей період у системі Спілки Української Молоді діяло 52 спортивні гуртки, 30 — хорових, 36 — драматичних, 2 — літературні, 3 — теренознавчі, 3 — машинопису, 5 — радіотехнічних, 15 — слюсарських, 14 — шоферських, 3 — медсестер, 15 — ліквідації неписьменності, 10 — загальноосвітніх, 3 — технічні, 24 — іноземних мов. СУМ мала 60 власних бібліотек із загальною кількістю 12 102 книжок. У 1948 році Спілка нараховувала 313 курсів та гуртків, а протягом двох років силами СУМ зіграно 110 драматичних вистав, влаштовано 32 концерти, 2 виставки народного мистецтва, 35 екскурсій, прочитано 520 рефератів, влаштовано 282 національні свята, створено низку періодичних видань.

За наступні чотири роки СУМ поширився на інші країни та континенти і з’явився у Бельгії, Англії, США, Канаді, Австралії, Аргентині, Венесуелі, Парагваї, Бразилії, Франції, Іспанії, Швеції та Тунісі. А загальна чисельність станом на 1952 рік склала понад 8 тисяч осіб. Спілка Української Молоді стала найчисельнішою молодіжною організацією діаспори. В кінці 1960-х років у лавах організації перебувало 15 тисяч осіб, а остання країна в якій з’явився СУМ є Естонія (в 2006 році прийнята до світової структури).

Втім, поширення Спілки відбувалося не завжди безпроблемно — цікавими виявилися взаємини СУМу та Пласту. На початках відновлення СУМу багато пластунів, особливо задіяних в ОУН, активно включились в сумівську діяльність. Проте, дуже швидко у СУМІ, членство якого було у віці 18-30 років, прийнято рішення щодо створення юнацьких клітин та набір членства від 12-літнього віку. Це автоматично привело до міжорганізаційної конкуренції. Дві організації тричі підписували між собою документи порозуміння і в 1950 році було прийняте особливе рішення: «приналежність молоді у віці її фізичного й духового формування одночасно до обох організацій з погляду педагогічного й організаційного є недоцільна... Тому пластуни не належать до СУМ-у, а члени СУМ-у не належать до СУП» (Союзу Українських Пластунів). На сьогодні це, мабуть, єдині організації між якими діє юридична заборона «паралельного» членства.

Поміж іншого, це рішення пришвидшило створення власної виховної методики і тут у пригоді став авторитетний професор-педагог із Наддніпрянщини Григорій Ващенко. Автор системи нової національної освіти та виховання дуже багато присвятив своїх роздумів щодо формування національного виховного ідеалу, відтак він першим удостоївся звання почесного члена Спілки Української Молоді.

Не втрачено було й зв’язків СУМу із ОУН. Характерно те, що Степан Бандера двох своїх молодших дітей віддав у СУМ, а старшу доньку — в Пласт. Наступні Провідники ОУН — Степан Ленкавський та Ярослав Стецько були активно задіяні у сумівських заходах, а вже їхні наступники — Василь Олеськів, Слава Стецько та Андрій Гайдамаха та Стефан Романів були активними членами СУМу.

На момент відзначення 50-ліття СУМ в діаспорі (1996), Спілка об’єднувала в країнах поселень понад 6 тисяч членів (так лише в культурній сфері СУМ налічував 31 хор, 7 оркестрів, 61 танцювальний ансамбль та 5 гуртків бандуристів).

На сьогодні сумівці в діаспорі очолюють основні організації, які представляють українські громади в країнах поселень — Конгрес Українців Канади (КУК), Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), Союз Українців Британії (СУБ), Союз Українських Організацій Австралії (СУОА) та інші (включно зі Світовим Конгресом Українців (СКУ).

79. Хроніка замахів

Загибель Степана Бандери, яка сталася в Мюнхені 15 жовтня 1959 року, поставила перед громадськістю запитання: ким була ця постать, якщо через півтора десятиліття після закінчення II Світової війни і через 20 років, як Бандера востаннє побував на Батьківщині, він і далі становив загрозу для найбільшої за розмірами держави світу? Очевидним є й те, що фатальний замах був далеко не першим на Провідника ОУН.

Впродовж всього життя Степан Бандера опинявся у критичних ситуаціях із загрозою для життя. Маючи за спиною смертні вироки та довічні ув’язнення, польські та німецькі в’язниці та концтабори, Бандера відчував, що перебуває під особливою Божою опікою.

Служба Безпеки ОУН виявила, щонайменше, п’ять спроб замахів на Бандеру. Вперше підготовку атентату було розкрито у 1947 році, коли київське МДБ завербувало українця — Ярослава Мороза, котрий мав організувати вбивство й кинути тінь на українських політичних супротивників. Уже в 1948 році було підготовано іншого агента — Володимира Стельмащука, який був капітаном Армії Крайової. Проте, після невдач київських та варшавських центрів, до справи було підключено станиці МДБ Чехії. Двох підготованих агентів було розконспіровано західною розвідкою і вони пізніше відбули терміни покарання у німецьких в’язницях.

У 1953 та 1959 роках СБ ОУН виявила ще дві спроби і в обох випадках підозрювані особи випадково зникали. В останні роки уже цілеспрямовано велась підготовка завербованого ще у 1950 році Богдана Сташинського. Від 1954 року він перебував у Східному Берліні, а в 1957 році виконав атентат на лідера «двійкарів» Лева Ребета.

Про підготовку замаху на життя Бандери, який 15 жовтня 1959 року здійснить Богдан Сташинський, буде відомо керівництву ОУН, але Провідник, який особисто керував своєю охороною, не надто переймався власним життям.

За день до трагічної загибелі Бандера розказував охоронцеві: «...повідомили мене із СБ, що буде атентат, але це не вперше. Застерігають мене, як малу дитину, пригадують мені, але коли, і хто, і де, і в який спосіб — все під знаком Степан Бандера запитання. Цього разу дуже серйозно попереджували, і я вчора зробив несподіванку, покликав усіх хлопців із друкарні на вулицю, щоби продемонструвати свою присутність, сьогодні зранку повторив, завтра появляться для завтрашнього остраху...». Наступного дня Бандера відмовиться від супроводу охорони.

Смерть Бандери стала не лише шоком, але й загадкою для громадськості. Перші припущення про серцевий напад бандерівці спростовували знаком, який присмерті залишив Провідник — Бандера попереджав, що на випадок атентату залишить знак: покладе руку на зброю. Так, зрештою, і сталося.

І лише у 1961 році вбивця Бандери — Богдан Сташинський, обманувши радянські та східнонімецькі силові органи, здається у руки американській владі та виявляє всю правду про атентат.

«Бути членом революційно-визвольної організації значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, без уваги на труднощі і небезпеки...».

Степан Бандера, «Перспективи української революції»

80. Слово Наталки Бандери

«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, і від імені моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенатові подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, що він під час своєї діяльности в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

Якраз сьогодні минає три роки, коли мій батько помер в дорозі до лікарні. За свідченням підсудного, мій покійний батько був підступно замордований з допомогою отруйної зброї.

Це не перший і не єдиний морд у нашій родині. Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів. Мої батьки походять з української греко-католицької священичої родини. Саме в той час головно священики та учителі розбуджували національну свідомість українського народу, передусім же селянства. Батько моєї мами, о. Василь Опарівський, був польовим священиком української армії під час першої світової війни і загинув в бою проти поляків. Моя бабуся, тоді ледве 20-річна, залишилася сама з двома дітьми — моєю мамою Ярославою і її братом Левом — та мусила як учителька пробиватися через життя. Як учителька вона також причинилася до повного національного усвідомлення українського селянства.

І моя бабуся, і мій дядько Лев загинули під час другої світової війни. У зв’язку з викриттям одного атентату, поляки, після довшого ув’язнення, розстріляли мого невинного дядька. Ми ніколи не довідалися, серед яких обставин загинула моя бабуся: ми знаємо тільки те, що її замордовано, коли вона повернулася з Польщі до свого рідного села.

Мій покійний батько так само походив з священичої родини. Він мав трьох братів і три сестри. Його мама, а моя бабуся, померла молодою на чахотку (Туберкульоз — Авт.) і залишила свого чоловіка, а мого дідуся, о. Андрія Бандеру, з сімома дітьми. Мій дідусь, о. Андрій Бандера, виховав своїх дітей в релігійному і національному дусі, так що вони вже як студенти включилися в боротьбу за визволення України.

Двох братів мого батька (Василя і Олексу Бандерів) закатовано під час другої світової війни в концтаборі Авшвіц, а мого дідуся з його найстаршою донькою вивезли большевики в Сибір.

Після ув’язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 р. приїхала зі мною (трьохмісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні Частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зеефельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнбергу.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948-1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 роки, уже навчилися читати і писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Підсудний твердить, що через вагання і докори совісті він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько загрожений, і тому зміцнено його охорону.

Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.

Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть ще йому „вдячні“ за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас, дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими способами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі. Сєргєєві мусило бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас, дітей, до такого ставлення.

Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу.

Мій блаженної пам’яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».

Виступ Наталки Бандери в Карлсруе, 15.10.1962 р., під час суду над Богданом Сташинським

81. Монах Організації

Степан Ленкавський впродовж усієї своєї організаційної діяльності у націоналістичному русі, ще від 1920-х років, належав до провідного членства. Його характеризувала незвичайна скромність, що пізніше дало підстави членству говорити про Ленкавського як «сумління ОУН» або «аскета» чи «монаха» Організації Українських Націоналістів.

Його непомітна постать була присутньою в ідеологічних матеріалах ОУН та пропагандистській діяльності. Він був делегатом на Великі збори Організації та займав ключові пости у Проводі. Він був арештантом польських тюрем та провідником українських в’язнів в Авшвіці. За його світогляд та знання Ленкавського називали «Професором», а завдяки внутрішній інтелігентності йому вдавалося об’єднувати навколо визвольної справи людей різного фаху та політичних таборів. Якось Ярослав Стецько назвав Ленкавського «революціонером-богемістом», який вмів приєднувати до ідей ОУН та визвольної боротьби «творців пера і пензля».

«Він не був людиною рутини, він завжди шукав чогось нового, він не любив думати стандартами, трафаретами, ярликами і кліше, він спонукував інших думати і шукати якнайуспішнішої розв’язки того стратегічного становища, в якому опинилася наша нація», — писав про «Професора» Стецько.

Степан Ленкавський був автором «Декалогу українського націоналіста» й за означенням друзів, навіть якби йому не вдалося зробити ще чогось вагомого для націоналістичного руху, то й лише завдяки Декалогу його ім’я ввійшло б у список найвизначніших постатей Організації. Заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!» виховала не одне покоління націоналістів.

Саме Ленкавський очолив Закордонні Частини (34) ОУН після смерті Степана Бандери й майже десять років (1959— 1968) керував націоналістичним рухом. Те, що сьогодні його ім’я рідко згадується є одним зі свідчень тієї скромності, яка проявлялася в щоденній організаційній праці «Професора».

«Таємницю» постаті Степана Ленкавського всього лиш в кількох рядках відкрив Микола Климишин: «Він завжди був таким членом, як цього вимагає „Декалог“ українського націоналіста-революціонера. Він був всеціло відданий Організації Українських Націоналістів і боротьбі за волю України. Він нічим іншим не жив, як працею й ідеєю ОУН. Він був видержливий і невгнутий в найтяжчих злиднях у тюрмі, чи в Авшвіці. Він нічого не мав свого. Він не мав родини, не мав рідні, ані хати. Всім для нього була ОУН, а він всеціло відданий для ОУН. Я найкраще схарактеризував би його, кажучи, що він був монахом Організації Українських Націоналістів».

82. «Маклер без держави»

Ярослав Стецько, який у 1930-х роках був відомий як один із найталановитіших ідеологів українського націоналізму, уже з 1940-х став значним політичним діячем, який особисто приятелював із генералом Франко та Чан Кай Ші, з його думкою рахувалися генеральні секретарі НАТО та господарі Білого Дому...

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу у 1936 році, з лави підсудних у «Львівському процесі Степана Бандери та товаришів». Ще через п’ять років, 30 червня 1941 року, двадцятидев’ятилітній Ярослав Стецько проголошуватиме Акт відновлення Української Держави й стане прем’єром цього, нацистами невизнаного, державного утворення.

Ув’язнення в концтаборі Заксенхаузен, в яшму перебували політичні опоненти Третього Рейху з усієї Європи, а потім важке поранення, не знеохотили Стецька до продовження боротьби уже з новими окупантами — Радянським Союзом.

Коли на Львівському судовому процесі, перед тюремним ув’язненням, двадцятичотирирічний Стецько заявив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...», то це виглядало як нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже через 10 років, у 1946-му, йому вдалось створити потужну міжнародну організацію — Антибільшовицький Блок Народів (АБН).

Його першими політичними союзниками були Франко та Чан Кай Ші. Саме це дозволило йому підписати домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї місії АБН (1957-1960 рр.). А в 1970 р. в Токіо було засновано «Світову антикомуністичну лігу», в якій Стецько був постійним членом екзекутиви. З ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська Рада Свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС.

Він був не лише організатором, але й вдалим політтехнологом. Прес-конференція Хрущова у Стокгольмі, з нагоди відвідин цієї країни перетворилась в брутальну критику націоналістів, адже напередодні Стецько відвідав з вінком квітів могилу Карла XII.

Він був харизматичною постаттю, яку визнавали державні діячі багатьох країн. Під впливом Стецька, його близький друг — генеральний секретар НАТО Джон Гекет, написав книгу «Третя світова війна», де змоделював ситуацію, що націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот та розвалили СРСР.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька офіційно в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Провідника ОУН (Стецько з 1968 по 1986 рік очолював Організацію) Чорним морем, щоб той міг побачити береги України та набрати морської води своєї батьківщини.

Він був приятелем багатьох авторитетних світових політичних діячів. До нього зверталися по допомогу представники різних націй, які хотіли навести контакти зі світовими лідерами. Ярослав Стецько радо допомагав, а про себе говорив, що він «маклер без держави», адже допомагає іншим державам в той час, як його нація сама позбавлена державності.

А звертаючись до молоді, Стецько залишив заповіт, у якому криється таємниця його сили та успіху: «Міряйте свої сили не реальним, але бажаним! Великого бажайте!».

83. «Люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі...»

«Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів.

Одні — це карні злочинці, що правдами і неправдами попались у „наші“ концтабори. Згорблені в усяку погоду, руки — в рукавах бушлатів, погляд з-під лоба. Хижими, навальними, нечутними тінями вони метушилися в таборових сумерках, як лилики, зловісні, загрозливі, невловимі. Від них трудно було очікувати будь-чого природного — чи то вибух безпричинної лютості, що доходила до різанини, чи то раптовий приступ такого ж істеричного і суєтливого дружньолюбства.

Другі — колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці і безпартійні українські патріоти. Вони також відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював...

Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів потратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самовідречення. Більшість з них не курило, не доторкалося спиртних напитків, якщо їх вдавалося якнебудь дістати.

Можна схвалювати або засуджувати діла і долю „Галичини“ і „Нахтігаль“, але їх останні живі вояки були гідні наслідування в витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх, чим міг. Хоча б зовнішньо.

Інтелігентні сноби, які за спорами про Канта і Фіхте забували відвідати лазничку, сміялися над моїми вичищеними чоботями, називаючи це „хохлатською фельдфебівщиною“. Але я уважаю, що це не остання признака внутрішньої сили і самоповаги.

І хай живе ота фельдфебівщина розбитої, але непереможної армії!»..

Анатолій Радиґін, єврей, в’язень радянських концтаборів.

Постає питання: як народи ще тримаються? Яка сила змушує їх так чіплятися за гаснуче життя?..

Я збагнув це, дивлячись на українців з 25-літніми (страшно подумати!) вироками, які після цього безугавного пекла залишалися акуратними, підтягнутими, чесними людьми, які ані на крок не відступали від своєї ідеї.

Юрій Ар’є Вудка, єврей, в’язень радянських концтаборів

84. Мирослав Симчич

Мирослава Симчича земляки понині знають як «Кривоноса» — за псевдонімом, який використовував в УПА. При житті, в його честь названо вулицю у рідному селі Вижній Березів та встановлено пам’ятник у Коломиї.

Сотенний Кривоніс, незважаючи на свій юний вік (останній повстанський бій він провів у двадцятип’ятирічному віці), є одним із легендарних командирів УПА. Він керував боєм під Космачем, де було розгромлено відділ МДБ й вбито генерал-майора Дергачова — того самого, який керував виселенням чеченців та кримських татарів.

Особливість Мирослава Симчича полягала також й у тому, що він став одним із уособлень українського визвольного руху у радянських таборах. Загалом, йому доведеться провести в ув’язненні тридцять два з половиною роки. Покинувши свій дім, Мирославу Симчичу вдасться повернутися до нього лише через 43 роки.

Це Симчич й тисячі його побратимів змусили поважати український рух опору не лише кримінальних в’язнів, але й інтелігентів різних національностей. Після знайомства з ними Алєксандр Солженіцин в найвідомішій книзі про радянські концтабори «Архіпелаг ГУЛАГ» зробить запис про вплив вояків УПА та членів ОУН на таборовий рух опору: «Для всього цього руху вони всюди зробили дуже багато, та й саме вони зрушили віз. Дубівський етап привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства — і потягнулися до ножа».

А вже, перебуваючи на зоні, представник наймолодшої генерації дисидентів — Валерій Марченко, який народився у Києві в 1947 році (за рік перед останнім боєм Кривоноса), напише короткий твір про Мирослава Симчича «Раз п’ятнадцять, два п’ятнадцять». У ньому він просто опише фрагменти життя на «малій зоні», як називали політв’язні свої табори (маючи на увазі під «великою зоною» Радянський Союз): «Бандерівці були об’єктом безнастанного переслідування адміністрації, котра вважала їх за головне зло. Перепон для знущань перед наглядачами ніким і ніколи не ставилось, і чим винахідливіше, бажана передумова — згідно закону, був покараний в’язень, тим вище цінувалися службові якості працівника. Гладкі та тонші, брутальні чи улесливіші, вони різнилися зовні, проте єднала їх визначальна риса — ненависть до людей, над якими поставлено командувати. Жив був у таборі старшина. Навіть не кум, не режим і політрук, а звичайнісінький наглядач — старшина. З вигляду селюк селюком, тільки от очі мав безбарвні, нерухомі садистські очі. Дивина! Таких людей веде, просто надить до місця, де свою злобу здатні виявити найповніше. Скаржитись, що через його рапорти у карцері пообморожувалося безліч людей, — вони порушили режим. Що, вриваючись до барака із ранковим дзвоником, гамселив дерев’яним молотком по заспаних в’язнях, — винні самі, бо не встали по підйому. Що власноручно забивав на смерть невпокорених, — класова боротьба загострюється, та й кого тим здивувати в часи офіційно дозволеного застосування фізичної сили. Одне слово, він лютував так, що не було на зоні зека, який би його не проклинав. Ліквідація цього вірного сина ГУЛАГу відбулася блискавично. Один з оунівців-юнаків, Тарас, працював шнирем (дневальним) у бурі (барак усиленного режима (рос). Цей непоказний хлопчина передав ключа від вхідних дверей, що з нього виготовили дублікат. Уночі заскочений зненацька наглядач залементувати не встиг. І як же по-зміїному він крутився, коли його кололи ножами... Вранці зона гула, мов вулик — такого обербандита зарізали. Тараса повели на допит, погрожували, били, але хлопець тримався мов кремінь. Тоді опер сказав, всі тортури, про які чув і бачив, здадуться йому дитячим лоскотом порівняно з тим, що він зазнає незабаром. Тараса посадовили в бур до камери, де вже тримали трьох кримінальників. Вони пекли його розпеченим залізом, підвішували за руки до стелі, по-звірячому кількагодинно били. Це були, далебі, Христові муки, які вірний товариш переніс з не меншою витримкою. Дізнавшись, що коїться за ґратами барака посиленого режиму, на зоні почали вживати заходів. Операм натякнули, за Тараса доведеться відповісти. Але вихователь забожився, що це не його ініціатива, а наказ згори. Тоді на підпільній раді вирішено було комусь потрапити в бур, де розквитатися з виконавцями наказу. Це доручили здійснити Симчичу. Він припинив виходити на роботу, привселюдно облаяв офіцера і за порушення режиму був запроваджений до буру. Хоча новоприбулого тримали окремо, та перемовлятися з тамтешньою братією він, зрозуміло, міг (понівеченого Тараса забрали до шпиталю). Зорієнтувавшись, що найкраще місце для зустрічі буде в робочій камері, він відповідно змінив поведінку. В’язень забаг роботи й сповістив начальство, що перестав мислити себе поза виробництвом матеріальних цінностей. Це сприйнялося як наслідок виховного процесу, і Симчича випустили до промзони, куди виходили працювати й сусіди. Причина його з’яви в бурі для них таємницею не була, тож до зустрічі готувалися ретельно. На дворищі промзони на фашиста (так ще по таборах називали націоналістів) чекали троє із захованими під фуфайками аргументами для переговорів. Здоровань, який став найперший, вихопив булаву (металеву кулю завбільшки з кулак на довгому держаку розглядали з цікавістю набіглі після бойовища в’язні) і замахнувся для вдару. Проте він устиг лише замахнутись. По-кошачому стрибнувши вперед, Симчич однією рукою перехопив булаву, а другою вдарив у обличчя. Здоровань розчепірив пальці, і зброя опинилася в руках суперника. Наступної миті він уже валявся навзнак з розтрощеним черепом. У цей час до них підскочив другий напасник із залізною штабою. Той устиг зачепити Симчича по рамену, але далі удари вже сипались в одному напрямку. У кримінальника було пошкоджено хребет, ребра і щось там ще. Третьому з ножем дісталося лише раз, бо втік у заборонену зону, де його підстрелив вартовий з вишки. Протягом цих днів на зоні ліквідували ще кількох стукачів. Згуртовані українці визначалися як група, яку не можна було зачіпати безкарно».

85. Кінгір 1954

Кінгірський табір став, мабуть, найвідомішим серед чисельних подібних закладів Радянського Союзу. 42 дні свободи, які пережили в’язні Кінгіру в 1954 році, закінчились «взяттям» табору за допомогою танків. Як результат — близько 700 загиблих і покалічених, та реорганізація всієї табірної системи й створення нової легенди спротиву.

Кінгірський табір, який входив до великої структури таборів під назвою «Степлаг», знаходився неподалік містечка Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. А на його території розміщувалися три табірні пункти: перший — жіночий, два інші — чоловічі.

Промовистий факт — на час кінгірського повстання у зоні перебувало 20 698 в’язнів, з яких 9 596 (46,3%) — українці, 4 637 (22,4%) — прибалти, 2 661 (12,8%) — росіяни. Абсолютна більшість ув’язнених — 14785 осіб — були засуджені за «зраду Батьківщини», а близько половини з них мали двадцятип’ятирічний термін й були народжені після 1920 року.

Особливістю «Степлагу» було те, що тут перебували переважно українські та прибалтійські молоді націоналісти, що й надало особливий характер повстанню.

Ще рік перед тим відбулися повстання у Воркуті та Норильську, відтак хвиля протесту проти табірного свавілля наростала. За рік перед повстанням табірна охорона безпричинно й без попередження чотири рази відкривала вогонь по в’язнях, що привело до смертей невинних людей, але це були лише фрагменти того приниження, яке переживали ув’язнені.

Щоб стримати повстанський дух, у квітні 1954-го в Кінгір привезли півтисячі кримінальних в’язнів, проте й це не допомогло, адже, як згадував Солженіцин: «приїхавши в Кінгір кримінальники уже дещо чули, вже очікували, що дух бойовий є на каторзі. І перш ніж вони роздивилися і перш ніж злизались з начальством, — прийшли до паханів витримані широкоплечі хлопці, сіли поговорити про життя і сказали їм так: „Ми — представники. Яка в особливих таборах йде заруба — ви чули, а не чули — то розкажемо. Ножі тепер ми вміємо робити не гірше ваших. Вас — шістсот чоловік, нас — дві тисячі шістсот. Ви — думайте і вибирайте. Якщо будете нас давити — ми вас переріжемо...“».

Повстання розпочалося 16 травня 1954 року, коли майже 7 тисяч в’язнів відмовилися виходити на роботу і ще 12 тисяч в’язнів, які працювали на рудниках, підтримали страйкарів. В результаті було знищено перегородки між таборами, адміністрацію та охорону вигнано за межі табору, виставлено барикади та організовано власну охорону. Над табором вивісили червоно-чорний прапор.

25 травня міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці». Щоправда, формально створену таборову комісію очолив росіянин Кузнєцов — бандерівці намагалися надати повстанню не політичний характер, а швидше соціальний — вони вимагали створення елементарних прав для в’язнів. Серед вимог було згадано й 5-денний робочий тиждень та 8-годинний робочий день, ліквідацію слідчого ізолятора та штрафних бараків, знизити термін ув’язнення засудженим на 25 років та змінити відношення до сімей засуджених за статею 58 — «зрада Батьківщини».

Вже значно пізніше, російський в’язень Кропочкін в мемуарах зізнавався: «Зрозуміло, що забастовку затіяли „західняки“, „бандерівці“ — так ми їх називали, росіяни... І після заклику до забастовки настало певне заціпеніння, і перша думка: „Чим все це закінчиться?“. Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато „москалів“, відбули хто половину з десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками забастовки, то заручниками. Потім воно так і стало».

І дійсно, бандерівці, які організували кінгірське повстання, створили таємний центр, який керував повстанням і лише наглядали за діяльністю «офіційної» комісії. «Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кінгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу», — писав Солженіцин.

Таборовики організували відділ пропаганди, який забезпечував функціонування радіовузла та поширення листівок (близько 700 листівок було випущено повітряним змієм). Власна служба безпеки мала три підрозділи, між іншим, для охорони навіть було пошито уніформи. Священики різних конфесій відправляли богослужіння та вінчали закоханих. Цілодобово виготовлялася зброя й насипалися барикади. А разом з тим, один із організаторів повстання — Михайло Сорока — організував і керував хором, у репертуарі якого був «Гімн кінгірського повстання», автором слів та музики до нього також був Сорока.

26 червня в табір було введено 1600 солдат із собаками, пожежними машинами і танками Т-34. Це вперше і востаннє на придушення повстання було кинуто танки. Жінки-в’язні, які здебільшого були вдягнені у святкові вишивані сорочки, колоною вийшли назустріч танкам, але техніку це не спинило. За різними даними під танками загинуло від двісті до п’ятсот осіб.

В’язнів Кінігіру було розкидано по інших таборах СРСР, ватажків повстання було засуджено в т.ч. й на смертну кару, а далі розпочалася реорганізація каральної системи. Незважаючи на високу ціну, яку заплатили своїм життям ув’язнених Кінгіру, їхній чин полегшив умови ув’язнень для сотень тисяч радянських в’язнів.

86. Той, хто б зміг заснувати будь-яку державність

«Колись у нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока... Він мав „бандерівський стандарт“ — 25 років... Авторитет Сороки поміж земляками був романтично-благоговійний: „Кращого за нього на зонах ніколи не було“, — розповідали через багато років після його смерті», — згадував Михайло Хейфец.

Михайло Сорока — людина, яка ввійшла в історію підпільного руху як «патріарх» в’язнів. Йому, випускнику факультету архітектури Празького університету, довелося виконати важливу місію — створення підпільної організаційної мережі ОУН в таборах. Він потрапив у табори ще за «перших совітів» — на початку 1940 року. Роки ув’язнення, які він провів під час війни виявились не марними. Коли в зони та табори почали саджати українських націоналістів, то Сорока був тією людиною, яка скріплювала та гуртувала український елемент. В 1947 році він створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (або Заполярний Провід ОУН), яка уже з наступного року навела контакти з Україною. Головним завданням підпільної Організації було самоорганізувати в’язнів за умов можливої радянсько-американської війни (в’язничне підпілля творилось в час розпалу холодної війни), але практично було створено систему самозахисту в’язнів від свавілля кримінальних злочинців і таборової адміністрації.

В 1948 році закінчується термін ув’язнення Михайла Сороки. У Львові він відновлює контакти з підпіллям і вперше має змогу побачити свого сина. МДБ пильно стежило за Сорокою, а тому коротке перебування на Західній Україні закінчилось виселенням на Сибір. Після розконспірації кількох членів ОУН-Північ Сороку заарештовують та проводять жорстоке слідство. Результат допитів є таким, що серед небагатьох ув’язнених один під час слідства став повним інвалідом, двоє наклали на себе руки, один збожеволів і ще один помер.

15 вересня 1953 року військовий трибунал присудив Михайла Сороку за статтею 5 8-1-а, 58-10 КК РСФСР (зрада, антидержавна агітація, організація підпілля і підготовка до повстання) до розстрілу. 30 листопада цього ж року присуд був замінений на 25 років ув’язнення.

Михайло Сорока був одним із провідників Кінгріського повстання, а після драматичного його завершення більше не затримувався надовго в одному й тому ж таборі. Наглядачі добре бачили його організаційний хист і вміння об’єднувати навколо себе в’язнів. Колись він підрахував, що коли б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б півроку, а якщо додати всі кілометри — то можна було б опоясати земну кулю.

У першій половині 60-х кадебісти забирали Сороку з тюрми і протягом двох місяців возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі з сином та ріднею. Вдягали його в елегантний костюм і водили по театрах та наукових інститутах пропонували співпрацю. Це морально дошкуляло Сороці, та він вперто повертався у табір творити українське життя.

Про інтелігенцію, а також вагу Михайла Сороки у таборах свідчить й той факт, що про «патріарха» в’язнів з особливим пієтетом згадуватимуть російські в’язні єврейської національності — Хайфец, Шифрін, Радиґін.

«Михайло Сорока був дивною, незвичайною людиною. Дуже лагідний, дуже спокійний, дуже уважний до друзів. Дивною скромністю відзначалася ця людина. Ніколи ми не почули від нього слова „я“. Його дуже любили товариші недолі, ставилися до нього дуже щиро. Він завжди намагався бути таким непомітним, і це тим більше вражало, що ми знали про його велику, серйозну працю в українському підпіллі. Знали про його героїчне минуле і тому цінили його дивовижну скромність» (Авраам Шифрін).

16 червня 1971 року Михайло Сорока помирає після другого інфаркту, на 34-році ув’язнення.

«Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам’ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабість. Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, достойно, як державний діяч. Своїм життям і своєю смертю він раз і на завжди дав відповідь моїм опонентам і скептикам. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці, почувши ім’я Кошута, а євреї, почувши ім’я Герцля. Вічна йому пам’ять!».

Анатолій Радиґін

87. Катруся Зарицька

«У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду. І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три роки виходив на працю з тих дверей і протягом трьох років, кожного ранку, у весняному сяйві і в мрячних зимових сумерках, у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».

Ці слова Анатоль Радиґін присвятив Катрусі Зарицькій — одній із легенд націоналістичного руху та дружині Михайла Сороки. Її ім’я стало відомим ще в 1930-х — Катруся була донькою знаного професора-математика Мирона Зарицького.

І хоча Катерина після закінчення навчання в гімназії сестер Василіанок та музичного інституту ім. Лисенка вступає до Львівської політехніки, подальша наука відбуватиметься з перервами. Її, як члена бойово-розвідувального відділу ОУН, буде засуджено на Варшавському (на 8 років) та Львівському (на 5 років) процесах ОУН.

Власне під час ув’язнення відбувається знайомство Катрусі та Михайла. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці (за Польщі таке було можливим), а Зарицька ходила на Богослужіння. Незабаром поміж ними починається інтенсивне листування, а в ролі зв’язкового виступає в’язничний сповідник отець Тарнавецький.

Після окупації Галичини більшовиками, опинившись на волі, Михайло та Катруся одружуються. Та це не заважає їм повернутись до звичної підпільної діяльності. Але й це не тривало довго — в березні 1940 року, після чотирьох місяців подружнього життя їх знову заарештовують, на цей раз більшовики. Ті короткі чотири місяці виявляться єдиним часом спільного подружнього життя. Михайла відправлять в радянські табори, а Катруся залишається у Львові, в тюрмі Бригідки. Тут вона народила сина Богдана, якого у вісім місяців передала на виховання своїм батькам.

У майбутньому, не маючи можливості не те, що жити разом, але й бачитись, Катруся та Михайло ніколи не втрачатимуть між собою зв’язок. Пишучи близьким про дружину, Михайло не стримуватиме своїх емоцій: «Ми з нею (Катрусею — Авт.) тремтіли від радості під Жовтими водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову нас любов до України волочить по битих, знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: „Не хочемо ні слави, ні заплати“».

Чергове несподіване звільнення відбулося в зв’язку з німецько-радянською війною. Проте, характер Катрусі не дозволяв бездіяльно відсиджуватись вдома — в 1941— 1943 рр. вона була Крайовою Провідницею жіночої мережі Організації Українських Націоналістів, очолювала юнацьку реферантуру пропаганди ОУН на західноукраїнських землях, а пізніше стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста.

У 1945 році Українська Головна Визвольна Рада нагороджує Катерину Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги. А ще через два роки, внаслідок зради, була заарештована райвідділом МДБ. Незважаючи на збройний спротив, а також вжиту отруту, більшовики врятували Зарицьку для допитів, а потім засудили на 25 років ув’язнення.

Свій повний термін Катруся Зарицька відбула у Владімірській та Верхнє-Уральській тюрмах. Як і її чоловік, вона стала символом гідності та святості не тільки для земляків, але й в’язнів інших національностей.

«Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала зв’язкова Командира УПА Дарія Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію Українських Націоналістів».

Після відбуття ув’язнення, у 1972 році повертається на Україну. І оскільки існувала заборона селитись в Галичині, Катерина Зарицька купує помешкання у Волочиську Хмельницької області. Як сама згадувала: «...хатка на курячій ніжці. Купували, що було під рукою, аби мати дах над головою, аби постійно не шукати нової квартири».

Всі 14 років, які прожила на волі (померла Катерина Зарицька 29 серпня 1986 року) піклувалась про політв’язнів, подорожувала, віддавалась родині. А коли у 1991 році відбулось перепоховання Михайла Сороки із Мордовії на Україну, то поруч, в одній могилі на Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.

88. Бандерівці!

Як часто чув я цю назву під час мого довголітнього перебування в неволі. Скільки гордости було в ній, коли її вимовляли вороги Москви й комунізму, скільки ненависти, коли цю назву викрикували чекісти! Бандерівці! — це був для нас бойовий клич, гасло. Бандерівці — звалося полум’я, що його не могла згасити найстрашніша буря терору.

Я Бандерівець!..

Хто міг таке твердити, цей був найхоробріший з хоробрих. Бути бандерівцем означало бути «упривілейованим». Але цього «привілею» не можна було дістати як подарунок, його треба було вибороти, витерпіти. Одне слово — для українця не було більшого відзначення, як це: бути бандерівцем.

Бандерівці на фронт!..

Де не лунало це гасло під час в’язничничних повстань в СССР? Всюди! Там де спалахували вогні розрухів, бандерівці творили авангард. Так було на Далекому Сході, так було в Казахстані, в Сибіру, над Льодовитим морем. Серцем і мозком наростаючої революції були бандерівці.

Бандера — наш визволитель!..

Генерал Айзенгауер, ген. де Ґоль, німецький канцлер Аденауер — безперечно великі мужі й безумовно вороги комунізму, але жодний в’язень чи засланець-українець не ждав від них визволення з московсько-комуністичної неволі. Цього визволення очікувано тільки від однієї людини, вплітаючи свою надію в кожну молитву: Бандера! Яке значення мало питання дипломатичної і військової сили? Для мільйонів українців обабіч загороди з колючого дроту Бандера мав вартість цілої армії, слава його революційних чинів, блиск його імени й творча динаміка його революційної особистости, що впливала на нас із велетенською незламною силою, не зважаючи на безмежну географічну віддаль, зрівноважували силу танків і літаків, яких він не мав.

Бандера — наш провідник!..

Бандера не був провідником тільки однієї організації, він був провідником усього народу, поневоленого, але не скореного й воюючого українського народу. Я цілком свідомий того, що це твердження натрапить на спротив деяких українських екзильних політиків. Але я тверджу тільки те, що відчували й думали сотні тисяч українців поза залізною заслоною. Провідництво Бандери беззастережно визнали всі українці, бо понад партійними розходженнями височіло одно-єдине, найбільше: Батьківщина. Тепер, коли пройшло вісім років з того часу, я можу з усією рішучістю твердити, що Бандера мав більше друзів, послідовників та прихильників поза залізною заслоною (і далі має), ніж на її західньому боці. Велич його особистости швидше збагнули ті, хто, не зважаючи на місце свого перебування, безперервно бореться за свою свободу.

Бандера — це Україна!..

Коли хто говорив про Бандеру, той одночасно думав про Україну. Обидві назви зіллялися в одне й те саме. Бо Бандера уособлював у собі найкращі й найбільші чесноти українського народу, був для сотень тисяч, та мільйонів вимріяним символом волі й незалежности.

Хто з них особисто знав Бандеру? Скільки з них справді були членами ОУН? Не велика кількість. І цих кількох, які його бачили, чули, чи говорили колись з ним, називалися щасливцями, їм заздрили, навіть не приховуючи цієї заздрости. В цьому саме велич Степана Бандери. Ще за свого життя він став національною легендою, героєм, я навіть відважусь сказати: святим. Мабуть, не було ні одного бараку, заселеного в’язнями чи засланцями-українцями, де не було б його портрета. Цей портрет переховувано як найбільші скарби і він ніколи не дістався до рук чекістів. В концентраційних таборах і селищах примусово поселених запроторенців ходили про нього безчисленні оповідання й леґенди. Були й такі, що знали напам’ять його писання, текст його промов і закликів. Кур’єри й вістки з-за кордону давали найдокладніші інформації про його революційні дії.

Але Бандера мав своїх послідовників і прихильників не тільки серед українців. Ні, інші немосковські національні групи теж уважали його своїм. Революційна сила, що випромінювала його особистість, не знала жодних національних меж. Його можна було або безмежно любити, або безмежно ненавидіти. І це останнє робили не лише серед московських комуністів. Москалі-невільники в таборах примусової праці теж бачили в ньому смертельного ворога, знищувача московської імперії.

«Ненавиджу комуністів, — сказав до мене одного разу москаль-білогвардієць, — але і в некомуністичній Росії є для Бандери тільки одне місце: шибениця».

Чи скритовбивчий замах на Степана Бандеру допоміг Кремлеві перемогти внутрішній і зовнішній фронт українського народу? Хто переконаний, що так, той не знає українського народу, а бандерівців і поготів! Так само, як московські замахи на Симона Петлюру й Євгена Коновальця не могли припинити української визвольної боротьби, так само вбивство Степана Бандери не поставило на коліна українських націоналістів. Боротьба продовжується аж до переможного кінця. Навіть мертвий Бандера надалі залишається найбільшим і найгрізнішим ворогом Москви. Його дух живе — я глибоко переконаний всюди там, де залишилися його борці: в Україні, в Сибірі, Казахстані й на всіх просторах тиранської імперії, ім’я якій є: СССР. Він і далі наснажує їх до святої боротьби й перемоги. Цим борцям під прапором Степана Бандери, з якими я мав щастя жити і спільно боротися, із найбільшою радістю та дружньою любов’ю, присвячую ці слова.

Артур Фурман, німець, в’язень радянських концтаборів

89. Син Командира

В квітні 2006 року Юрій Шухевич отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України, а ще через півтора роки, в жовтні 2007, з рук Президента України він отримає чергову відзнаку Героя України, але на цей раз посмертно присвоєну його батькові. Відомій родині Шухевичів, як, можливо, жодній іншій, доведеться привернути до себе стільки уваги, зазнати стільки переслідувань, а згодом й пошанування...

Юрій Шухевич народився у 1933 році. В час його дитинства батько сидітиме у польській в’язниці, а після виходу на волю, Роман Шухевич відправиться воювати за Карпатську Україну. Найщасливішими роками Юрка будуть початок 40-х — тоді сім’я житиме разом у Кракові й син матиме достатньо уваги та спілкування з батьком.

У 1946 році МДБ заарештує й відправить у Сибір матір та бабусю Юрка, а його самого, з молодшою сестричкою, влаштують у дитячий будинок в Чорнобилі, а пізніше в Сталіно (Донецьк). Їм готовилась традиційна доля дітей-націоналістів. Малолітні діти були позбавлені не лише родини, але й прізвища — використовувати батькове було заборонено, а на основі маминого «Березинська», дітей оформлять як «Березанські». З російською формою прізвища діти потрапили й у цілковито російськомовне середовище.

Юркові вдасться здійснити втечу із сиротинця, пробитися на Західну Україну й відновити зв’язок із підпіллям та батьком. Але на прохання долучитись до збройної боротьби, почує від Романа Шухевича: «А ти знаєш, що врешті-решт наше підпілля буде знищене? Ти це повинен усвідомити. Коли такі, як ти, підуть у підпілля, хто за десять-п’ятнадцять років буде піднімати знову народ? Ти маєш вчитися до того моменту!».

Для Юрка це був наказ й він під чужим прізвищем потрапив до школи. А далі буде поїздка в Донецьк, за сестрою, й черговий арешт. У 1948 році неповнолітній Юрко буде засуджений до 10 років позбавлення волі у Владімірській тюрмі.

Смерть Сталіна та велика амністія частково стосуватимуться й сина Командира УПА. В 1954 році він потрапив під амністію для неповнолітніх, але ще не встигнувши повернутись додому — за протестом Генерального Прокурора СРСР, Юрка повернуть досиджувати термін.

Відбуті 10 років ув’язнення стануть лише першим десятирічним етапом в життя Юрія, адже його одразу ж, на основі сфабрикованої тюремної справи, засудять на чергових десять років. На волю Юрко Шухевич вийде лише у 1968 році із суворою забороною проживати на території України.

Після двадцяти років в’язниць Юрій поселиться на Кавказі, у Нальчику (Кабардино-Балкарська АССР). Тут влаштується на роботу, одружиться й виховуватиме двох дітей. Цікаво, що коли родина майбутньої дружини довідалася від міліціонера, що майбутній зять уже відсидів в ув’язненнях 20 років — не повірили, адже це виглядало нереально як на тридцятип’ятилітню людину.

Втім, життя на волі не триватиме довго — у листопаді 1971 року відбудеться черговий арешт, суд та вирок: 10 років суворого режиму і 5 років заслання. Увесь час ув’язнень Юрій Шухевич багато вчитиметься й отримає блискучу гуманітарну освіту, хоча й у «тюремних університетах». Його ім’я неодноразово фігуруватиме під листами-зверненнями до радянської влади та ООН.

Під час заслання Юрія Шухевича спіткає нове випробування — через важкі умови ув’язнення та часті політичні голодування у нього погіршуватиметься зір, а після операції й зовсім буде втрачений. У 1983 році, після виходу з в’язниці, п’ятдесятилітній син Романа Шухевича впродовж шести років буде силоміць утримуватися в будинку інвалідів у Томській області.

У 1988 році термін заслання закінчився й лише наприкінці 1989 року, втративши молодість, сім’ю та здоров’я, Юрій Шухевич повернеться до рідного Львова.

90. Героїня світу

Якось, в радянські часи, до старенької вчительки прийшла її колишня учениця, ще із української дівочої гімназії за Польщі. Прийшла «реабілітуватися» за колись отриману погану оцінку з вишивки й принесла показати своє нове шиття.

Цією ученицею була Ірина Сеник — жінка, яка 34 роки свого життя відбула у таборах та засланнях. Авторка 1500 оригінальних узорів вишивки, жіночих моделей одягу та кількох поетичних збірок, Ірина Сеник визнана однією із ста жінок, які отримали звання «Героїня світу».

Вдруге, після гімназії, поганий відгук про свою вишивку Ірина Сеник отримала у 1945 році в камері львівської в’язниці, де всі дівчата у вільні хвилини вишивали. Тоді одна із співкамерниць сказала: «В житті такої негарної вишивки не бачила!». Після цього Ірина за три дні, від сестри-монахині, навчається вишивати «низинкою», «верховинкою» та «стегнівочкою». А монахині пообіцяла, що в житті не розлучиться з голкою. Тому, коли в тайшетському таборі не було голок, — використовувала замість них риб’ячі кістки.

Ірину Сеник, як і багатьох з її родини посадили за членство в ОУН. Вона працювала в пропагандивному секторі й у в’язницю потрапила із студентської лавки, навчаючись на іноземній філології в університеті Франка. Відтоді, з 1945 року, перейшовши всі етапи знущань та допитів, втратила страх перед радянською владою.

Коли її у 1972 році в чергове заарештували, слідчий не міг зрозуміти звідкіля у неї взялася праця Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Пообіцяла слідчому, що коли дасть олівець та папір, то до ранку все напише.

А вранці представила текст: На розі Арбату ресторан «Прага». Але у мене до іншого спрага: Біжу в книгарню букіністичну — Може, дістану щось фантастичне. Арбат вирує в години пізні, Крутяться типи і типчики різні. Як тут спитати, сама не знаю, Чи Мережковського хтось із них має? Є Мережковського «Цезар», «Христос», Але від цін пробирає мороз. Аж раптом дядько: «Панночко люба, Дайте десятку і беріть Дзюбу, А на додаток, прелюба панно, Даю безплатно „Реквієм Анни“». ...Арбат вирує в години пізні, Крутяться типи і типчики різні, А я спішуся чимдуж до хати, Щоби до ранку Дзюбу читати.

Після цього Ірина Сеник на листку олівцем написала заяву, що оголошує голодівку, вимагаючи книг та голку з нитками. На дев’ятий день голодівки Ірина отримала голку, нитку та наперсток...

91. Спогад ідеал Когана

Ох, і було їх там! Казали, що половина всіх політичних в’язнів по всій Сибірі були бандерівці.

Ви знаєте, совєти кожного українського самостійника, що проти москалів, як вони кажуть «за самостоятельну Україну», звуть бандерівцями. Москалі, совєтська власть йому не «правилась», значить — український націоналіст, «бандьора». Зараз по війні їх було в большевицьких концтаборах сотні тисяч.

Такі, що справді були в УПА або в організації Бандери, такі, що помагали їм якось і навіть ті, що просто своїм наставленням могли стати «бандерівцями». Дуже багато їх згинуло. По смерті Сталіна «дрібніших» звільнили, залишалися ті, що їх засудили на двадцять, двадцять п’ять літ.

У совєтських тюрмах і концлагерах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з’єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, «блатні», що тероризують інших в’язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але «блатні» навчилися скоро, що «єслі ето бандєровець, нє троґай єво!». Те саме між жінками-в’язнями. «Бандерівець» чи «бандерівка» кожний в’язень совєтських концлагерів вимовляє з респектом.

Дай, Боже, і жидам таких, як Горбовий, Пришляк, Марчак, Дишкант, Сорока й сотні інших.

Горбовий... це фантастичне поєднання глибокого знання і бойової твердости в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитаєш його, все знає і відразу відповість. Навіть по-жидівськи говорить і все про жидів знає. Я б його головним рабіном Ізраїлю зробив. А який твердий! Двадцять вісім років тюрми й концтаборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли «покаятися» і засудити український націоналізм, і за те його відразу звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: «Ні!». Приїжджали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб «розкаявся». То я їм казав: «А що я можу? Ви знаєте, що Ґарбавой бандерівець. Скеля! Не розлупиш!»..

Ідель Коґан, єврей, в’язень радянських концтаборів

92. Людина із чистої сталі

«Я був ще початкуючим школярем, як мій покійний батько пояснював мені тяжке положення народу, та вщиплював в мене основні правила людської поведінки і етики. Я знав, що треба чесно жити, помагати ближньому просуватися вперед, кожному віддати йому належне, та любити рідний край та його звичай. От ці моральні настанови стали девізом мого життя. Я пильно зачитувався тогочасною літературою, та хлипом скорбної землі точив свій вбираючий світогляд».

Так писав про свої юні роки Володимир Горбовий. В 1950-1970 він стане, мабуть, найшановнішим арештантом радянських таборів. Політичні в’язні єврейської національності, які отримають дозвіл на виїзд із СРСР з найбільшою повагою згадуватимуть доктора Горбового.

Але це буде пізніше. А починатиме Володимир Горбовий свій шлях національно-визвольної боротьби старшиною в Українській Галицькій Армії. Тоді ж матиме й перші втрати — під час боїв втратить око. Після завершення воєнної епопеї він вступить до УВО, вчитиметься в Таємному університеті й, намагаючись уникнути арешту, нелегально, через Карпати, перебереться до Праги. В Кардовому університеті закінчить філософський та юридичний факультети, тут він отримає звання доктора наук й потім підтвердить це в Ягелонському університеті Кракова.

В 1930-х роках Горбовий одночасно прославиться як адвокат-захисник політичних в’язнів (зокрема він буде офіційним оборонцем Крайового Провідника — Бандери), але й також як в’язень польських тюрем й концтабору у Березі Картузькій.

Під час II Світової війни доктор Горбовий у Кракові працював в апеляційному суді, очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям, а у 1941 році його обрали Генеральним суддею ОУН та Головою Українського Національного Комітету. Саме за підписом Горбового було надіслано ноту до німецького уряду з вимогою визнати український уряд та Акт проголошення Української Державності. На це нацисти відповіли ув’язненням доктора Горбового до в’язниці у Монте-Люпіху.

Після війни Володимир Горбовий працював у Міністерстві земельних справ Чехословаччини. А в серпні 1947 року його було арештовано та передано польській владі. Не знайшовши за ним жодної провини, поляки далі передають Горбового більшовицькому режимові, який після тривалих допитів, засуджує громадянина Чехословаччини на 25 років ув’язнення за статтею 54-2 — «зрада батьківщини».

Авраам Шифрін залишив дуже характерний спогад про доктора Горбового: «Влада СССР та КГБ не раз намагалися зламати твердість Володимира Горбового. Я пам’ятаю роки, які провів поряд з ним у холоді та голоді на тюремних нарах спеціяльних суворих в’язниць „Озерлага“ та „Дубровлага“.

Але вороги пробували зламати дух цього борця також іншими методами: його багато разів вивозили з концтабору в Україну, де показували „потьомкінські села“ та „щасливе життя України“, що було багато разів знівечене голодом, який совєтська влада планово створювала як зброю для поневоленого народу.

Йому у цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду у Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, засуди боротьбу за вільну Україну! Але Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду.

Володимир Горбовий був із чистої сталі: його неможливо було зігнути та примусити схилитися перед ворогами.

Тому його й добили: після 25 років концтаборів та в’язниць його було заслано на голодне життя без елементарних людських умов існування; йому також було відмовлено у виїзді до сина в Чехословаччину».

А англієць Джеральд Брук, який відбував радянське ув’язнення, зазначив про Горбового: «це людина-велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати...».

Свободу Володимир Горбовий побачив аж у 1972 році. Проте, скористати нею не зміг — 73-літньому чоловікові, втомленому польськими, німецькими та радянськими ув’язненнями було відмовлено у нарахуванні пенсії та вироблененні паспорта. Горбового було позбавлено житла й проти нього було натравлено оточення, що часто закінчувалось фізичними порахунками з боку психічно недужого сусіда. Єдиною допомогою відомому юристові та діячеві націоналістичного руху стала старенька самотня жінка з Долини — Аделя Семків, яка надала Горбовому житло й підтримувала його до кінця життя.

Вона була й свідком останньої розмови Горбового з полковником КДБ, який відвідав політв’язня за два місяці до смерті. Вкінці розмови кадебіст запитав:

— Якби вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?

— Пішов би тими самими дорогами, — була відповідь Горбового.

В останні роки свого життя Володимир Горбовий писав автобіографічний нарис «Погода совісті», який таємно передав до Проводу Організації. В кінці він підсумував своє життя: «Звичайно, я здаю собі справу з того, куди занесла мене лиха доля і що жде мене за оцю щиру і совісну сповідь. Однак, я йду спокійно на зустріч черговій мороці. Адже я все відстоював священні ідеали істини і людяності. Не раз проходив щелепи холодних тюрем і навіжених таборів, чув про божевільні заклади для здорових людей. Я бачив кошмарні сцени глузування і знущання з людської гідності. Інтуїтивно відчував подих тих щелеп. Вони наводили на мене жах і страх. Все ж таки я не тратив надії і уповав на вищу силу. В житті я нічим не противився. Чинив лише те, що вимагала від мене доля мого народу. Я радий, що мій народ правильно зрозумів мої почини і мої дії, та оцінив їх згідно з моїми заслугами.

Дякую моєму суспільству за прихильне відношення до мене. Дякую людям доброї волі за їх допомогу, яка придалася мені в скрутному положенні.

Дякую шановній Аделі Степанівні Семків, яка одинока пішла мені назустріч, відвела мені теплий куток в своїй хаті і щиро опікувалася мною.

Хай живе самостійна Україна».

93. Моє покоління

Воно родилося, як горіла земля. Як очі вигризав спалений порох гранат, а український гармаш не маючи набоїв, виривав гарматний замок і кидав його в криницю, щоб не дати ворогові; як стрілець ховав у стріху рушницю і натискав руками на своє зранене серце.

Тоді ми побачили світ. Спочатку ми не могли зрозуміти, за що чужинці женуть наших батьків і братів за колючі дроти та саджають у тюрми; навіщо руйнують багнетами наше майно... Чому сум встеляє наші села і поля від Тиси, Дністра до Дніпра і Дінця?

Ми питали заплаканих матерів, за що мучать батьків і братів? А матері шепотом відповідали, що за Перший листопад, за 22-ге січня, за те, що цих дат вони не в силі були оборонити...

Ми росли, думали, вчилися, де могли й як могли, та виробляли в собі почуття обов’язку боронити все наше рідне. Ми готувалися прогнати з нашої землі чужинців, тих, які потоптали нашу свободу, наші святині й дорогі нам дати. Нашою метою — було світло свободи! Ми не лякалися нікого і нічого, горіли вогнем сильнішим від пекельного. Ми плекали в собі твердість, твердішу за неволю і тому її не боялися.

Змучені батьки з гордістю говорили, що найкраще покоління нашого народу — це те, котре родилося і росло під звуки гармат визвольних змагань.

А ворог лютував і скаженів. Він заповняв нами тюрми і концентраційні табори. Лякаючись сонця й українського дня, він розстрілював і вішав на шибеницях наших хлопців ночами. Борці за правду вмирали і творили легенди, які квітчали наше давнє і ближче минуле. Дух борця своїм огнем пік раба, заставляв його бути собою, а не лакеєм Варшави і Москви. Живуча наша правда почала голосніше промовляти до тих земляків, що їм намул неволі й чужий дух всяк у їхню душу: будьте собою, шануйте і бороніть усе що українське, бо Україна має право жити своїм власним життям!

Вибух бомби в Роттердамі потряс Україною. «Огонь і залізо розсудить нас!» — сказав С. Бандера на Варшавському суді, а по країні пройшов шепіт: «Україно, ти житимеш, якщо родитимеш таких синів...».

З того часу С. Бандера став прапором нашого покоління. Цей прапор у боротьбі з окупантом дав нам зміст існування: вчися, працюй, борися і перемагай. Віддай усе щоб твій нарід був свобідний і незалежний від Москви, Варшави і Берліну.

Наш прапор все вище і вище підносився над безкраїми просторами України і своїм трепотом збуджував порив до боротьби. Україна перетворювалася в бурхливий океан, хвилі якого наносили удари ворогам і казали їм: не ти тут господар! Брунатний і червоний хижаки поділили Европу і проковтнули пихатих варшавських панів. Потім розпалили пожежу війни між собою за нашу землю, за наше багатство...

Але, не зважаючи на сили брунатного хижака, дня 30-го червня з города Льва на хвилях етеру пролунав голос нашої свободи. Світ почув, що Україна має свій шлях, незалежний від Москви і Берліну.

Акт 30-го червня вимагав, щоб покоління з повним розмахом пішло до бою проти брунатного і червоного наїзників. Червоний хижак, утікаючи з України, залишав за собою руїну і гори трупів. А брунатний, наступаючи на українські землі, з такою ж самою ненавистю нищив усе, що українське і що не хотіло йому коритися. Невідомий підпільний борець падав від кулі брунатного гітлерівця на землю, яка ще не висохла від крови брата, котрий загинув від червоного москвина.

Приховані жертви московського злочину у Вінниці збільшилися жертвами гітлеризму у Києві в Бабиному Яру. Серед тих тисячів гітлерівських жертв Бабиного Яру є сотні підпільників ОУН, а серед них Обласний Провідник Лімницький. А ніхто не знає, де лежать кості провідних синів України: Лемика, Орлика, Легенди, Равлика і сотень тисяч інших.

Але на полі бою і вороги залишають свої жертви: гітлерівці — шефа СА Люце, і сотні комісарів із «Зондер-команд»; червоні платять головами маршала Ватутіна, генерала Свєрчевского та десятків тисяч своїх вибраних вислужників.

Моє покоління чесно складає на вівтар Батькіщини свою жертву не тільки в кожній закутині України, але в каменоломнях кацетів: Ґрос-Розен, Дора й інших міст «культурного» Заходу, та на Соловках, Воркуті, Колимі й інших місць «дикого» Сходу. На полі бою кладуть голови вояки УПА, їхні командири, провідники і Головний Командир Тарас Чупринка. На чужині від злочинної руки ворога гине Провідник С. Бандера. До своєї смерти Степан Бандера вів нас, як прапор, до боротьби. Після смерти він є для нас символом і легендою.

Піднятий прапор об’єднує і мобілізує нові сили та творить нову дійсність, кажучи, що мертвих у нас немає, бо разом із поляглими борцями не вмирає боротьба. Вона продовжується, а її дороговказом є наша свята мета, оперта на наше минуле, створене легендами, моїми вчителями, провідниками і моїм поколінням.

С. Мечник, «Моє покоління».

94. Два «смолоскипи»

5 листопада 1968 року, напередодні відзначення чергової річниці «великого Жовтня», з будинку № 27 на Хрещатику (біля Бесарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і з криком: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» пробігла кілька метрів по Хрещатику. Лікарям не вдалося врятувати життя Василя Макуха і він, не прийшовши до свідомості, помер у лікарні.

Цікаво, що Василь Макух, який був уродженцем Львівщини й за перебування в лавах УПА відбув тривалий термін заслання, останні 12 років свого життя проживав у Дніпропетровську.

Вважають, що однією із причин самоспалення Макуха був й протест проти радянської інтервенції до Чехословаччини. 16 січня 1969 року акт самоспалення здійснить й чеський студент Ян Палах, ім’я якого є одним із символів Чехії, чого досі не можна сказати про ім’я Василя Макуха в Україні.

А через десять років після вчинку Макуха, калушанин Олекса Гірник вчинив самоспалення на Тарасовій горі у Каневі — в 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918 р.). Перед тим Гірник розкидав близько тисячі листівок націоналістичного змісту (слідчі відшукали 970 листівок).

В листі до дружини Олекса Гірник писав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На перший погляд, два самоспалення українців можуть здаватися «надмірністю», але варто відзначити, що після смерті Яна Палаха у Празі, за три місяці чехами було здійснено ще 26 спроб самоспалення, з яких 7 стали фатальними (один із них — Ян Заїц — покінчив з життям на тому ж місці, що й Палах).

Свобода вимагає високої ціни та жертви...

95. Заява жінки — «двадцятип’ятирічниці»

«24 березня ц. р. рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АССР мене достроково звільнено після відбуття 21 року ув’язнення (з них 19 років тюремного). Не знаю, чому мене вибрано для звільнення із групи політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікаюсь своїх переконань. Тому почуття обов’язку перед моїми товаришами по ув’язненню примушує звернутись до вас із цією заявою...

Я, очевидно, один із „найстрашніших“ злочинців, бо, на відміну від більшості 25-річників, мене, жінку, навіть утримували не в таборі, а у в’язниці. Тому, очевидно, по моєму житті і по моїх „злочинах“ ви можете скласти собі уявлення і про інших українських політв’язнів-двадцятип’ятирічників та про суспільні умови, які привели нас у тюрми і табори...

Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не піднесла зброю. Найбільше сил і енергії у визвольному русі я віддавала збиранню медикаментів, лікуванню та переховуванню хворих і поранених. У 1944 році на Рогатинщині я так само перев’язувала поранених в бою радянських солдатів, як і українських партизанів. Зате на мою долю впали найжорстокіші тортури і знущання.

Мене заарештували 5.03.1950 року у с. Білогорщі під Львовом, де була остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень. Вночі мені не давали спати. Таке „слідство“ тривало понад два роки. Якби я й хотіла, ніколи не змогла б забути тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, — слідчих МГБ Гузєєва, Солюнця, Півоварця, Климента, Лонченка. Були й інші, не постійні, які приходили познущатись наді мною задля п’яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві — злочин, який карається законом. Однак навіть пізніше, коли вголос сказали про незаконність таких дій, я не зустріла жодного Галина Дидик із своїх катів ні у Володимирській в’язниці, ні в Мордовії.

У грудні 1952 р., після двох з половиною років катування, „тройка“ ОСО заочно засудила мене на 25 років табірного ув’язнення. Пізніше ОСО була визнана незаконною інстанцією, але не визнані незаконними штамповані „тройкою“ вироки. Через кілька днів після прибуття в табір, мені було оголошено чергове рішення ОСО: без якогось нового слідства замінити табірне ув’язнення на тюремне. Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти.

1962 р. було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув’язнення скасовано. Згідно з законом полегшення в кодексі має зворотню дію, тобто поширюється на раніше засуджених. Для мене і для кількох десятків інших учасників українського національного визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток. Закон на нас не поширився.

Після 1961 року, а особливо останніми роками, різко посуворішав режим у тюрмах і таборах. Він тепер суворіший навіть за той, що був в останні сталінські роки.

Згідно з законом, посилення режиму тягне за собою зменшення терміну покарання або зміну виду покарання. Цей закон до нас так і не застосували. Тільки 1969 року мене та ще двох жінок-двадцятип’ятирічниць — Катерину Зарицку та Одарку Гусяк — перевели із в’язниці в табір суворого режиму в Мордовії, звідки мене і звільнено...».

Галина Дидик, 10.07.1971 (Заява до Президії Верховної ради СРСР).

96. Дарка Гусяк

Під час виконання останнього завдання від Романа Шухевича, Дарка Гусяк потрапила у руки МДБ. При затриманні вона не встигла скористатися ані зброєю, ані отрутою. Відтак довелося пережити усі тортури, на які були здатні радянські слідчі.

Дарка належала до найближчого оточення Командира УПА. В підпілля вона потрапила разом із мамою — з нею організовувала конспіративні криївки для Шухевича. Їй належало й виконання спецзавдань: підробка документів та розвідувальні поїздки до Києва та Полтави. А взимку 1950 року Дарка Гусяк навіть відвідає Москву — їй було доручено простежити, на скільки пильно охороняється американське посольство.

Ув’язнення, яке відбулося 3 березня 1950 року, розпочне зовсім новий, двадцятип’ятилітній, етап в житті підпільниці. Спочатку їй відрізали косу, а далі били усім, чим тільки можна й куди лише можна було вцілити. Це не допомагало розговорити зв’язкову Шухевича і тоді, через фанерну перегородку, відбувалося побиття її матері. Останнім етапом тортур було випробування психотропними речовинами.

В записці до Шухевича «Нуся» (псевдо Дарки) з в’язниці писала: «Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі...».

Але Дарка Гусяк це все перетерпіла і вже до березня 1975 року місцем її проживання стануть Володимирський централ і табори Мордовії. Двадцять з двадцятип’яти років Дарка відсидить у в’язниці, хоча максимальний термін ув’язнення в Радянському Союзі становив 15 років. Та під тиском світової громадськості, останні шість років тюрми буде замінено на табір.

Уже після відбутого покарання Дарка Гусяк, якій буде заборонено проживати в Західній Україні, разом із Катериною Зарицькою поселиться на Хмельниччині. Оунівки не припинять націоналістичної діяльності, а КДБ не припинить переслідувань — сусідів змусять доносити на подруг, невідомі битимуть вікна, ламатимуть на подвір’ї квіти, погрожуватимуть через анонімні листи.

В 90-х роках, отримавши квартиру у Львові, Дарка Гусяк перетворить її на офіс Ліги Українських Жінок та склад націоналістичної літератури. З далекого 1944-го й по сьогодні, Дарка Гусяк не припиняла своєї націоналістичної діяльності й стала яскравим символом жінки-націоналістки.

97. Еталон високої ідеї

Бойовий шлях Зеновія — звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли зі стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу.

Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий «Крига» (псевдонім Євстахія) потрапляє в оточення і покінчує з життям пустивши останній набій собі у скроню.

1 березня зненацька захопили брата Ярослава — підрайонного провідника «Негуса». Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою зі зв’язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижні прийшла черга брата Мирослава — на нього навела директорка школи. А ще через два місяці тих, хто залишився — вивезли. Щоправда сім’ї вдалось розбігтись та уникнути переселення, зате все майно було розграбоване. Так сім’я Красівських стала безправною.

Зеновій подався у ліс, зв’язався з підпіллям та отримав перший наказ: «Вчитись!». Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу: «Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався...». Після цього було повернення додому, а потім і другий вивіз цілого села в Сибір.

З цілого ешелону Зеновію Красівському єдиному вдалось втекти — сокирою відбив ґрати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років — час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. Але так довго тривати не могло — у 1949 році арешт і вирок Особливої наради: 5 років позбавлення волі та довічне заслання.

Той період життя Красівський уже належно описав у 1991: «Наш націоналізм — це був ніби „Отче наш“, поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть — і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви».

А тоді, у ’57, на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій Красівський стає інвалідом ІІ-ї групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в’язень отримав можливість повернутись на Західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.І.Франка.

Втім, ані відсиджуватись звичайним обивателем, ані облаштовувати своє життя, хоч на той момент був уже батьком двох дітей, Красівський не став. Із середовища давніх знайомих та однокурсників університету створює підпільну організацію Український національний фронт.

За цю діяльність Красівського арештовують й присуджують новий вирок: 5 років в’язниці, 7 — таборів суворого режиму і ще 5 — заслання.

В’язничне життя ніколи не було легким для українських політв’язнів, але для Красівського особливо — його алергеном була цибуля. Він не міг їсти страв з цибулею, а у в’язниці все було приготовано з нею: і бурда, і каша, і рідка картопля.

Місяцями Зеновій Красівський не їв нічого вареного, перебивався на одній пайці хліба (500 г), на 15 грамах цукру і можливістю відвідувати в’язничний кіоск, купуючи продукти на 2 крб. 50 коп. в місяць. Згодом його позбавили можливості відвідувати кіоск. Постійна вага вимученого Красівського не перевищувала 52 кг.

Та це не заважало йому стверджувати, що він — «найщасливіша людина в зоні». І в’язні, які перебували з ним це постійно підтверджували. Його оптимізм за найнесприятливіших обставин не одному додавав сили та наснаги. Казахський дисидент Кульмагомбетов і єврей Едуард Кузнєцов, який був розстріляний за захоплення пасажирського літака, свідчили, що ідею українського націоналізму вперше сприйняли позитивно лише від Зеновія Красівського.

Перебуваючи часто в ізоляції, маючи за собою статтю «зрада Батьківщині», Красівський починає писати вірші. Тут придалась філологічна освіта й те, що в таборах були високоосвічені в’язні-інтелектуали. Поступово, переходячи з рук в руки через прискіпливу критику Святослава Караванського та Михайла Гориня, Левка Лук’яненка, Михайла Луцика, Ярослава Лесіва, Михайла Масютка та Йосипа Терелю поезії Красівського відшліфовуються і стають потужною зброєю у його боротьбі.

Вірші спеціальною технологією (у воду додавалась таблетка калєкса і писали отриманим розчином, а вже потім можна було виявити написане. — Авт.) переписувались поміж рядками журналу «Иностранная литература» і мандрували разом із автором таборами та психлікарнями.

Коли подружжя Караванських виїжджало за кордон, Олена Антонів (друга дружина Зеновія Красівського) поїхала на летовище проводжати друзів. У каблуках її туфель були заховані фотоплівки зі збіркою віршів Красівського «Невольницькі плачі». Перед посадкою в літак подруги обмінялись взуттям і таким чином поезії опинились на Заході й були опубліковані у Лондоні.

Але це було пізніше, до того Зеновію Красівському довелось сповна заплатити за свою творчість — його відправляють в Москву, в інститут Сербського на психіатричну експертизу. Імениті академіки вирішили допитати Красівського, який перед тим п’ять років нидів на хлібі та воді. Поет не стримався і з усією злобою прочитав одну з поезій «Невільницьких планів». Після цього проголошено новий присуд: «больной Красивский имеет все характерные признаки сумасшествия...».

Подальша доля Зеновія Красівського уже тісно була пов’язана з психлікарнями. Спочатку Смоленською, а потім «рідною» — Львівською. Відбувши шість років інтенсивного лікування у психлікарнях з діагнозом «параноїдальна шизофренія» Красівський виходить на волю: «У липні 1978 року Владімірській обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали. Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для себе самого поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу...».

Красівський дійсно не уявляв себе поза процесом боротьби і, не пробувши й двох років на волі, за участь в Гельсінській групі, знову опиняється на заслані. Один із наймолодших дисидентів Мирослав Маринович залишив характерний спогад про Зеновія Красівського з того часу:

«Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі № 36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличчі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставленні до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависті, а з любові. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї — чистим і неспотвореним».

98. Український Національний Фронт

Український національний фронт (УНФ) є однією з численних ініціатив, які виникали в Україні у 1960-1970-х роках. Під впливом націоналістичного руху, який наприкінці 1950-х повністю припинив збройну боротьбу, зовсім молоде покоління українців розпочало свою діяльність щодо здобуття незалежності. А УНФ став одним із класичних її виявів.

Все розпочалося у 1961 році, коли у селі Витвиця на Франківщині, вночі над сільрадою було піднято синьо-жовтий прапор. Це зробив працівник міліції — Михайло Дяк. Про це згадував уже в таборах інший співорганізатор УНФ — сільський вчитель Дмитро Квецько: «Якось почули, що неподалік від нашого села хтось вночі на сільраді вивісив жовто-блакитний прапор із тризубцем. Потім в іншому селі хтось листівки розклеїв посеред села: „Хай живе самостійна Україна!“. Що ж, зібралися ми, стали думати: люди десь борються, діло їх чесне, значить й нам потрібно...».

Як підпільна організація УНФ оформився уже за участі Зеновія Красівського, в 1964 році. Результат їхньої трирічної праці є більш ніж успішний: програмний документ «Тактика УНФ», 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина», збірка віршів «Месник», історичний роман «Байда», підпільна організаційна мережа.

Найбільшим успіхом є створення та широке розповсюдження часопису «Воля і Батьківщина». Спочатку його друкували на другому поверсі помешкання Красівського в Моршині. Друкувалось в гумових рукавичках, підставляючи п’ять копірок. А згодом перші примірники передруковувались і поширювались далі. Коли номер готувався до друку, то обов’язково хтось перебував біля хати й слідкував за чужими людьми. Згодом, для певнішої конспірації, в горах обладнується спеціальний бункер, де друкується «Воля і Батьківщина» — і це в другій половині 1960-х.

Ще в 1965 році Квецько випадково знайшов у лісі повстанський бункер, в якому зберігалося багато літератури. Хлопці «заварювали» листівки та книги в поліетиленові мішки, накачували повітрям, та відправляли рікою. Згодом не в одному селі з’явилась бандерівська література.

В той самий час організаційна мережа УНФ росла й незабаром навіть було створено окрему організаційну філію у Львові. А 29 березня 1967 року Дмитро Квецько, Зеновій Красівський, Михайло Дяк та Ярослав Лесів були заарештовані КДБ. В другій половині листопада 1967 виїзною сесією Верховного Суду УРСР усіх було засуджено за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації).

Радянська Феміда гідно оцінила діяльність молодих націоналістів і уже в таборах В’ячеслав Чорновіл говорив про термін Квецька: «Я сідав на перший термін, а Дмитро вже сидів; закінчив я термін, чотири роки на волі провів — сів знову, Дмитро все сидить. Я й цей термін закінчу, а він ще сидіти буде». А в’язень-єврей Михайло Хейфец в мемуарах до цитати Чорновола додав: «В’ячеслав отримав третій строк. Коли він його закінчить — Квецько все ще буде сидіти...».

Для членів УНФ ув’язнення не стало перешкодою для боротьби за долю України. Зокрема це особливо проявилося в житті Ярослава Лесіва — вчителя фізкультури. Він отримав найменший термін — 6 років, але покинувши в’язницю, став членом Української Гельсінської Групи (УГГ). Радянська влада ще раз запроторила Лесіва до в’язниці, обвинувативши вчителя фізкультури в «зберіганні наркотиків». А в таборі відбулася друга спроба дати термін «за наркотики». Протестуючи, Ярослав Лесів провів ряд голодувань з політичними вимогами. Йому, врешті, належить й рекорд — 198 днів голодування!

Відсидівши, Ярослав Лесів став одним із найактивніших греко-католицьких священиків. Він організовував перші великі Літургії у Зарваниці, виступав від імені УГКЦ у квітні 1989 року перед п’ятдесятитисячним натовпом на Лужниках у Москві, разом із вірними організовував у столиці СРСР голодування з метою легалізації Української Греко-Католицької Церкви.

Отець Ярослав Лесів, який був кадрово-організіційним референтом Крайового Проводу ОУН, загинув за нез’ясованих обставинах на сорок шостому році життя, в жовтні 1991 року. Місяць перед тим з життя піде його найближчий друг — Зеновій Красівський.

99. Лірика та героїка боротьби

Зеновій Красівський був останнім Крайовим Провідником ОУН, який допровадив підпільну організацію до часів незалежності. Його життя було наповнене мучеництвом та жертовністю. Майже 27 років зі свого віку йому довелось віддати психлікарням, тюрмам і таборам, проте він ніколи не припиняв боротьби. І навіть в такому непростому й посвяченому житті з’явилося місце для сентиментів та чуда. Ще в психлікарні трапилось щось зовсім незвичайне в долі Красівського. До нього почали надходити листи від невідомої американки — Айріс Акагоші, яка через Міжнародну Амністію вирішила підтримати невідомого чоловіка на Україні.

Листи писались англійською, а тому лікарі не перечили листуванню — Зеновій не знав англійської, а словника йому ніхто й не збирався давати. 31 лист — ось все багатство, з яким український в’язень та офіційний «псих» покидав лікарню.

«Господи, як я тобі заборгував... Я не писав, але думав набагато частіше, ніж Ти собі уявляєш. Передімною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як маю на них відповісти», — писав він до Айріс.

Невідомо наскільки зрозумілими для американки були листи Красіського написані українською, але після його одруження з Оленою Антонів, це листування не припинилось, але стало ще більш наповненим.

Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв’язнів та їх сімей. Вона знайшла Красівського в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?».

Це був своєрідний девіз її життя. «Таких як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу», — згадував Красівський. — «Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій...».

Після трагічної загибелі Олени Антонів, Красівський ще більше віддається громадській діяльності, розбудовуючи мережу ОУН, творячи політичні об’єднання і, особливо, виводячи з підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву.

Як і раніше, ззовні він залишається життєрадісним та безтурботним чоловіком. Євген Сверстюк пригадував діалог, який завівся у нього вдома між родиною та Красівським: «Ви такий спокійний і веселий, наче Вас зовсім обминуло совєтське життя». «Можна сказати, що так, — погоджувався Зеньо. — Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту — Бог милував...».

«Нарешті я хочу побажати вам, щоб усі ви й кожен зокрема, до кого проникла свідомість націоналіста, зберігали той ясний промінь у собі, кріпили його, щоб ви ставали аскетами у націоналізмі, щоб ви були українськими камікадзе! Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби — наскільки ви зможете у собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи».

Зеновій Красівський (09.02.91).

«Але ж мені постійно всміхається, мене манить моя блакитна мрія: підняти наш рухливий авангард до вершин людської духовної ємкості. Аби кожний поніс себе по своїй подвижній дорозі, як загальний смолоскип, і аби через кожну особистість засвітилася наша ідея».

Зеновій Красівський, «Владімірскій централ».

100. Зеновій Красівський: Післяслово

«...Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя у безнадійній ситуації. І ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь — ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, не професійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.

Аби не зрадити ідеї!

Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!

З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, ні одної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене напівживого і цілком „безперспективного“ викинули, як лантух, у машину, а з машини — в підвальну камеру Лонцького.

Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне зло в людині.

Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.

Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.

Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!..

Я боявся хіба що розминутися з честю!

Я ніколи нікому не свідчив!

Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви!

Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!

І так мені, Боже, допоможи!

Амінь!».

Зеновій Красівський, «Невольницькі плачі»

Оглавление

1. «З мотикою на сонце»

2. «Предтеча»

3. Листопад

4. Степан Федак, син Степана Федака

5. «Перша жертва на шляху до польсько-українського порозуміння»

6. А гроші — на «Рідну Школу»!

7. Ольга Басараб

8. Останній приїзд Президента

9. Таємний університет

10. Постріл, кіно та довічне ув’язнення

11. Б Академічній гімназії

12. «Боюфка» будемо...

13. Дмитро Донцов

14. Ярослав Любович

15. Забагато жертв

16. Ті, що створили ОУН

17. Пласт

18. Полковник

19. Виховники й товариші

20. Пацифікація

21. Парламентарій

22. Комісар поліції Чеховський

23. Городок 1932

24. 6:25

25. «Націоналіст у краватці» та «салонний революціонер»

26. Революціонери в рясах

27. Шухевичі...

28. Бід «Баби» до «Бийлиха»

29. Розповідь про гідність

30. Пропаганда та культ

31. Постріл в обороні мільйонів

32. Органічний сектор

33. «Передавайте з рук до рук,  з хати до хати!»

34. «Гонта»-Мацейко

35. Смерть директора гімназії Івана Бабія

36. «Процеси над Бандерою та товаришами»

37. Сервус, хлопче!

38. «Покоління Бандери»

39. Отруювачі душ: Ялів та Стецько

40. Останнє слово Степана Бандери

41. Береза Калузька

42. «Карний злочин не ради особистої користі»

43. Націоналістичні університети

44. «В пащі лева»

45. Адвокати націоналізму

46. Митрополит Андрей

47. Організація та правосуддя

48. Чи вірити снам?

49. Крайові Провідники

50. Скорбна мати

51. 105-процентний

52. Молодь цього міста

53. Лист «Непоборного»

54. «Фама»

55. Легенда трьох літер

56. «В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати“»

57. Спогад про Карпатську Січ

58. Великий романтик і дон-кіхот галицького підпілля

59. «Живи вічно!»

60. Червоно-чорне

61. Процес 59-ти

62. 30 червня 1941 року

63. Як виростав провідний член ОУН

64. Життя після довічного ув’язнення

65. «Туди, де стовпи небо підпирають»

66. Мирон-«Орлик»

67. Родина Провідника

68. Як не заломитись

69. «Леґенда»

70. Синій-Жовтий-Чорний

71. «Афродіта»

72. Липа

73. Мати Йосифа (Олена Вітер)

74. Дмитро Грицай і Дмитро Маївський

75. На псевдо «Лицар»

76. 5 кілограмів паперу та вишневе дерево

77. РЗЗ

78. СУМ

79. Хроніка замахів

80. Слово Наталки Бандери

81. Монах Організації

82. «Маклер без держави»

83. «Люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі...»

84. Мирослав Симчич

85. Кінгір 1954

86. Той, хто б зміг заснувати будь-яку державність

87. Катруся Зарицька

88. Бандерівці!

89. Син Командира

90. Героїня світу

91. Спогад ідеал Когана

92. Людина із чистої сталі

93. Моє покоління

94. Два «смолоскипи»

95. Заява жінки — «двадцятип’ятирічниці»

96. Дарка Гусяк

97. Еталон високої ідеї

98. Український Національний Фронт

99. Лірика та героїка боротьби

100. Зеновій Красівський: Післяслово Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg